Олександр Ємченко Троянда холоду -------------------------------------- Якби творцем я був, то я б ці коловоротні Мінливі небеса у світові безодні Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди Могли сповнятися бажання благородні. Омар ХАЙЯМ — ...Я. ж казав і знову повторюю, — кипів астробіолог Попович, сягнистим кроком міряючи командирську каюту, — що гіперпростір нам ще не до снаги. Ми переоцінили свої можливості. Треба ж таке! Вирушали на Сатурн, а опинилися бозна-де. — І додав у своєму стилі: — Воля людини не завжди йде в парі з її долею... Командир космольота «Правда» Куриленко мовчав. Що він міг сказати? Певне, підвели бортові комп'ютери гіперпросторового переходу, який тілько-но почали освоювати. Вони ввійшли в нього, ледь відірвавшись від Землі. Через годину мали бути в районі Сатурна. Прокинулись — і на тобі: ні Землі, ні Сатурна! Самі тільки зірки, що, немов розкидані по чорному килиму намистани, іскристо сяяли на тлі космічної пітьми. З-поміж них вирізнялася одна — значно більша й яскравіша. — Певне, наше Сонце, — висловив здогад астроном Ялапський. — Наше Сонце? — перепитав Попович. — Отой вогник, схожий на жовтий померанець?! Далеко ж нас занесло! Виходить, прошили всю Сонячну систему... Де головний енергетик Треба? Це його робота. Викинув на космічне пустирище! Похвалявся: «За годину будемо на Сатурні. Не змигнете й оком, як над вами засяють його веселкові кільця». Засяяли... Пітьма сама. Ні, цілком покладатися на гіперпросгір ще рано... — Чому ж? — підвівся з крісла командир. — Комусь же треба опановувати нові види пересування? — Але не в штатній експедиції! — Вгамуйся, Попінсе! — зіронізував астроном Яланський, назвавши Поповича «правдівським» прізвиськом, що дозволялося робити тільки на космольоті «Правда», а за його межами — зась. — Твої гіпотетичні сатурняни зачекають. А ось як бути нам? Ми вийшли з гіперпростору далі, ніж передбачалось... — Хоч приблизно координати відомі? — опановуючи себе, запитав астробіолог. — За всіма даними, нас закинуло на край Сонячної системи. — Точніше, — попрохав командир. — Обрахунки показують, що ми зараз перебуваємо на Плутоновій орбіті... — Плутоновій?! — мало не вигукнув планетолог Карпенко. — Планета-загадка! Справді, як кажуть, нема лиха без добра. Проскочили Сатурн, зате дісталися до Плутона. Командире, така нагода прозондувати космічного зайду! — Стривайте, — Куриленко повернувся на своє місце і сів у крісло. — Зайда зайдою, а метою нашого польоту був Сатурн. На жаль, ми на нього не вийшли. Повертатися назад на планетарних двигунах — пропаще діло. Тільки все пальне витратимо. Хоч із землі викопай, доведеться зупинитися на Плутоні. Планета бога підземного царства... Де вона зараз? — На підльоті до того району, де ми нині перебуваємо, — підказав астроном Яланський. — Скільки чекати? — Десь із місяць... — А якщо вийти назустріч? — запитав Попович. — Який сенс? — заперечив командир. — Розганятись, гальмувати — зайві витрати енергії. Плутон сам прийде до нас. Треба лише підлаштуватись до його лету, до його швидкості... Коли Куриленко залишився один, він почав пригадувати все, що знав про крайню планету Сонячної системи. Власне, знав він небагато. Здається, у всіх закутнях великого сонячного дому побували земляни, а ось крайня планета залишалась іще маловивченою, точніше, сама планета неохоче відкривала свої таємниці. Споряджені туди дві експедиції були по суті марними. Тільки й того, що вдалося навіч пересвідчитися в наявності на планеті щільної метанової атмосфери, на дні якої шаленіли небачені снігові бурі. «Садовити велетенську «Правду» на Плутонову поверхню нема сенсу, — думав Куриленко. — Космоліт лишиться на орбіті, а вниз полине десантна ракета. Поки досліджуватимемо планету, головний енергетик Треба мізкуватиме над причиною перебою в роботі бортових комп'ютерів, що відають гіперпросторовим переходом, думатимемо, як повернутися назад, бо якщо нас і далі заноситиме невідь куди, ми ніколи не побачимо рідної Землі...» Роздуми командира урвав прихід планетолога Карпенка. — Служба головного механіка Нехайчука почала переобладнувати ракету на планетоліт, — повідомив він. — Монтуються також два всюдиходи на антигравітаційній тязі... — Так, — спроквола мовив командир, — Плутон — міцний горішок. Даремно дехто з нас вбачає у зустрічі з ним дарунок самої долі. Попередні експедиції так і не пробилися до його поверхні — завадили циклопічні крижані тороси. Незбагненна планета... — Колись висловлювалися думки, що це комета... — На комету вона не схожа — відсутній газовий хвіст, який має тягнутися на мільйони кілометрів. Де він? До того ж у Плутона є супутник. Його чималі розміри дають підстави говорити про подвійну планету. А ти говориш про комету... Планетолог тільки розвів руками. Вперше у своїй практиці він не знав, що сказати командирові, дарма що тема розмови належала до його компетенції. Після тривалої паузи нарешті здобувся на слово: — Ти маєш рацію, командире. Відтоді як відкрили Плутон, він весь час плутає землянам карти. Враження таке, що погода там розминулася з порою року-По цих словах Куриленко звів свої кущисті брови і зацікавлено подивився на Карпенка. — Що це вас із Поповичем все тягне на якісь алегоричні абстракції? — Ні, командире, зараз у мене не той настрій, щоби вдаватися до абстрактних розумувань. А щодо Поповича, нашого неперебутнього Попінса, то в словесному мудруванні мені важко з ним змагатися. Астробіолог у цьому схожий на вершника, здатного цілий день і цілу ніч скакати без коня, без сідла і навіть... без дороги... — Справді, у нестримному водопіллі слів йому не відмовиш, — погодився Куриленко. — Я ж думаю, що якби люди говорили тільки тоді, коли в них справді є що сказати, у світі б настала благодатна тиша, принаймні люди менше б зазнавали тиску на барабанні перетинки. — Не розумію... — Серед улюблених фраз академіка Шафороста є така: «Слово — срібло, мовчання — золото». Це, звичайно, анахронізм. І все-таки є люди, наділені від природи надзвичайною балакучістю — з глуздом і без глузду. Більше — без нього. Одне словесне фехтування. Щось путнє сказати ці люди не можуть, а все одно говорять, витрачаючи свій і чужий час. Коефіцієнт корисної дії їхніх слів дорівнює нулеві, та їм байдуже, аби тільки виговоритись, потрясти, як 'кажуть, язиком повітря, здійняти галас... — Ти, певне, командире, натякаєш на те, щоб ми брали приклад з головного енергетика... — Головний енергетик... Так, він не дуже щедрий на слово. До того ж у нього постійні нелади з гумором... — Але це не заважає йому часом закидати нас до дідька на болото, — зіронізував Карпенко. Командир сумно всміхнувся. — Пригадую, — мовив він, — коли ще тільки підступали до гіперпереходу, експериментальні апарати взагалі зникали безслідно. Добре, що там замість людей за пультами управління сиділи манекени. — На космольоті «Правда» немає манекенів, — тихо зауважив Карпенко. — Тут люди... Куриленко повернувся обличчям до планетолога, довго розглядав його міцно скроєну постать, потім з прихованим співчуттям мовив: — Бачу, ніяк не можеш забути свого перебування на юпітеріанському Ганімеді. Чесно кажучи, ми тоді вже не сподівалися побачити тебе... Що, досі переживаєш? — Ні, командире, постійно нервувати — не по мені. Коли весь час тримати напнутим лук, він швидко лусне... А взагалі, відтоді минуло чимало часу... — Я розумію тебе. Якби пережите з часом не згладжувалося в пам'яті, голова б розкололась. Час — найкращий зцілювач. Він затягує найглибші душевні рани. Так уже повелося від появи людини на Землі... Несподіваний зумер на пульті виклику урвав командирові слова. Верхній екран відеофону виобразив обличчя астронома Яланського. Його посріблена сивиною голова була схожа на обгорнуту алюмінієвою фольгою грушу. В широко поставлених очах бриніла тривога. — Даруй, командире, — почувся його голос, — не знаю, як і сказати... Слів не доберу, — астроном на мить замовк, потім, утерши рукою змарніле обличчя, повів далі: — Таке може привидітися хіба що уві сні... — Кажи, що сталося, — нетерпляче кинув Куриленко. — Сам не збагну... — Чого не збагнеш? — Того, що діється з Плутоном... — Що ж з ним діється? — Навіть не віриться... Разом зі своїм супутником він раптово змінив вектор свого руху. — Як змінив? — здивувався командир. — Не знаю, але він зненацька зійшов з орбіти і різко відхилився вбік. Ми спершу згубили його з ока, а потім знову намацали... Куриленко німотно стенув плечима. — Оце так притичина! А може, наша «Правда» змінила вектор орієнтації? — Ні, положення стабільне. Я говорив з головним енергетиком. Його служба не робила корекції руху... Командир подивився на планетолога, що стояв поруч. — Згадай, — звернувся він до нього, — у попередніх експедиціях було щось подібне? Карпенко ва мить задумався, далі твердо мовив: — Ні, я уважно читав звіти цих експедицій. Та якщо й могло таке трапитися, ніхто б цього не помітив, бо вони приставали до Плутона з ходу, прямим наведенням, а не чекали, як ми, на орбіті. До того ж вони так і не добулися до поверхні планети... З екрана відеофону все так само розгублено дивився астроном Яланський. Його бентега почала передаватися всім, хто зайшов до командирської каюти. По хвилі до них приєднався і сам астроном. — А може, це ефект викривлення простору? — висловив здогад планетолог. — Це відпадає, — відповів астрофізик. — Такі аномалії у часі й просторі можливі, але тільки не з тілами нашої системи... Запала хвилинна мовчанка. — За давніх часів, — нарешті обізвався командир, — деякі вчені вважали, що Плутон не належить до Сонячної системи, що він захоплений нашим світилом під час його руху через Галактику... — Виходить, Плутон справді для нас чуже тіло, — чи то запитав, чи то ствердив планетолог. — Або ми для нього, — значливе докинув астрофізик. — Нічого собі! — обурився астробіолог. — Бракувало, щоб ми ще були чужими в рідному домі! Не згоден бути гостем у самого себе. Ми тут господарі, і якщо вже Плутон наш гість, то гостей годиться гідно зустріти. Я ж пропонував вийти планеті назустріч... — Стривайте, — урвав його багатослів'я командир. — Марна річ — гадати на кавовій гущі. Ми ще гараздом нічого не знаємо. Те, що Плутон змінив напрям свого руху, ще ні про що не свідчить. Потрібен скрупульозний аналіз ситуації, що склалася. Два дні пішло на численні обрахунки можливих варіантів висадки на Плутон. Всі зійшлися на одному — піти на перехоплення планети. Коли «Правда» по дотичній взяла курс на Плутон, той разом зі своїм супутником миттю зреагував — повернувся на колишню орбіту. — Що за вибрики?! — обурився астробіолог. — У піжмурки з нами грає, чи що? — Це суперечить усім правилам небесної механіки, — додав астроном Яланський. — Не може велике космічне тіло, тим більше подвійне, так швидко і вільно змінювати рух. Може, це омана зору? — Космічна мара? — посміхнувся астрофізик. — Блудна планета-привид? Хто знає... — Привид? — підхопився Попович. — Добрий собі привид, що розгадує наші наміри і реагує на кожен наш рух!.. Зоря, що скотилася привидом, — провісниця лиха і зла. — Поетичний дебют Попінса, — зіронізував планетолог. — Похмурий дебют, — кинув астрофізик. — Що з нашим гіперпсреходом? — уриваючи порожню балаканину, звернувся командир до головного енергетика. — З ним усе гаразд, — незворушно відповів Треба. — Ми промацали кожен вузлик комп'ютерної установки і не виявили жодної неполадки. — Чому ж тоді ми не вийшли на Сатурн? — похапливо запитав Попович. — Де розгадка того, що нас викинуло на околицю системи? Присутні у командирській каюті мовчки знизали плечи-ма. Нарешті озвався астрофізик Міняйленко: — Розгадку нашого промаху з Сатурном треба шукати на самому Сатурні. Ще на Землі академік Шафорост казав, що на шостій планеті можливий велетенський сплеск урагану. Але ніхто не міг передбачити, що він буде аж такий великий... — Слушно, — погодився командир, — саме цей ураган і мав стати об'єктом нашого дослідження, але... — Але на Сатурні знялась така буря, що її згубна дія сягнула навіть його численних супутників. — Виходить, нам поталанило... — Авжеж, висадка у районі Сатурна була б для нас украй небезпечною. — То, певне, комп'ютери гіперпереходу, — вхопився за цю думку Треба, — убезпечуючи наше життя, й обминули жахну планету. Повторюю, вони у цілковитій справності. А дехто вже почав на всі заставки лаяти... Астробіолог миттю вибачився і, мов на своє виправдання, додав: — Людина ніколи не знає, де може спіткнутися. Я думаю... — Ми думаємо, — вчасно перебрав слово командир, — використати гіперперехід для висадки на Плутон. Скоординуйте точний перегін космольота. Захисне силове поле не вимикати. Слід зберегти рятівний міст для відступу... Годин шість «Правда» лаштувалася до гіперпереходу. Плутон, як і раніше, лавірував у просторі — то зникав, то з'являвся, потім знову щезав, щоб постати зовсім в іншому місці. «Усе це міраж, — думав Куриленко, — чистісінької води міраж. Такого в матеріальному світі не може бути. Але хто творить цей міраж? Для кого? Цікаво, чи триватиме ця гра на близькій відстані?» Коли «Правда» виринула з гіперпростору, вона, подолавши смугу відчуження, вже проникла у Плутонові володіння. Космоліт так близько підійшов до планети, що непогамовний астробіолог, ледь оговтавшись від тимчасового небуття, вигукнув: — Все, головне зроблено! Ми потрапили в поле тяжіння Плутона, точніше, сіли йому на хвіст. Тепер він не пограє з нами у хованки... — Не поспішай, — зупинив його Яланський, — це ще не головне. Ми тільки вийшли на колову орбіту і не знаємо, що чекає нас унизу... — Внизу один морок, — ніби між іншим нагадав астрофізик. Здолавши тисячі мільйонів кілометрів, сонячне проміння тут геть вибивалося з сил, в'язло у космічній пітьмі, «к місячне світло у болоті ночі. Тим-то хоч як близько присусідились земляни, але Плутона простим оком не бачили. Тільки датчики гравітації свідчили про близькість великого космічного тіла. — Ввімкніть інфрачервоне бачення, — звелів командир. По хвилі потужні стереотелескопи з інфрачервоними відбивачами висвітлили планету, що поволі пропливала внизу. Перед космопілотами відкрилися забарвлені в темно-рожевий колір картини Плутонової поверхні, скутої крижаним панциром. На планеті лютувала буря, і її вихори дивовижними зигзагами були схожі на велетенські малинові троянди, де на пелюстках танцювали рої сріблястих фей. «Правда» обігнула планету, весь час, немов рентгеном, промацуючи її інфрачервоними променями. — Суцільна крига, над якою витають духи холоду, — зітхнув астробіолог. — Таке ми вже бачили на сусідніх планетах, — докинув хтось. — Зробимо ще одне коло, — мовив Куриленко. — Можливо, пощастить знайти гоже для посадки місце... — Хто піде вниз? — коротко запитав Міняйленко. Куриленко обвів поглядом присутніх, підвівся з крісла, повільним кроком перетнув каюту і зупинився біля дверей. — Десантуються, — сказав він, не обертаючись, — командир, планетолог, головний механік і, зрозуміло, астробіолог. Як же нам без Попінса? — завершив він, і всі побачили його приховану усмішку. — Збиткуєтесь, колеги, — вдаючи з себе ображеного, незлостиво мовив Попович. — Даремно, ваш Попінс іще напише поему про духів світла і пітьми... — ...і холоду, — додав Яланський. — Холоду? — перепитав Попович. — Якщо вже писати про холод, то коли б я мав дар Божий, оспівав би троянду холоду. Бачите, як вони квітнуть у срібних Плутонових пенатах?! «Знову слід запався, — подумав Куриленко, — знову його повело...» — А вголос промовив: — Невідомо, що нам іще піднесуть ці «троянди»... Та годі вже теревенити. Йдемо на друге коло. Пильнуйте за екранами... Та пильнувати не було вже за чим. Зображення на екранах зненацька поблякло, потім потемніло і враз щезло, неначе втекло від допитливих очей прибульців. — Плутонові витівки? — звернувся командир до астронома. — Чи щось у нас?.. — Ні, у нас все гаразд. Думаю, це чергове Плутонове крутійство чи тих, хто осідлав Плутона... — Локатори? — Проти них невідомі фальшивники безсилі. Локатори засвідчують стабільність руху планети. — Певне, і раніше, коли ми чекали на орбіті планету, вона нікуди не збочувала. Хтось хоче віднадити нас від контакту з Плутоном, а це, зрозуміло, ще більше принаджує. Адже споконвіку заборонений плід був... Цієї миті спалахнули екрани переднього огляду, і перед ними у всій своїй повноті з'явилася планетна куля. У променях інфрачервоного бачення вона яріла багряним кольором. — Мудрагельство триває, — коротко констатував командир. — Який новий сюрприз піднесуть нам невідомі імітатори? Спливло кілька хвилин. Несподіваний вигук астронома вивів командира з задуми. Він знову глянув на екрани і не впізнав планети, її червонясте тло, немов блискавиці, розтинали зловісні темні лінії, схожі на тріщини розбитого скла. Вони на очах множились і ширились. Мить — і планетна куля розлетілася на друзки. — Оце вже справді переконливо, — всміхнувся Куриленко. — Висадка неможлива, бо сідати нікуди. Якби на когось іншого, то вже давно повернули б голоблі. — Та дяка Богові, — встряв астробіолог, — ми вміємо дивитись глибше... — Не подобається мені все це, — перебив його Міняйленко. — Бачите, як затято планета уникає контакту. Певне ж, неспроста. Може, скасуємо висадку... Куриленко знай дивився на екрани, що зяяли темною пусткою. Мовчав. Потім повернувся до астрофізика: — Кажеш, скасувати висадку? Відступити, коли вже впритул підійшли до мети? А що нам скаже академік Шафорост? Ні, друже, не в наших правилах постукати і не ввійти. Ми маємо до кінця розгадати цю чортівню... — А як же заповідь зі своїми законами не пнутися в чужий монастир? — А звідки ти знаєш — чужий він чи не чужий? Ми ще точно не допевнилися цього. Власне, наше прагнення до контакту виключає лихі наміри. Сподіваюся, ті, хто так настійно уникає зустрічі з нами, збагнуть це... — Командире, ти допускаєш наявність на Плутоні живих істот? — В усякому разі наявність високоорганізованого розуму. На такі метаморфози, що нам щедро було продемонстровано, здатні тільки мислячі істоти. Живі вони чи комп'ютеризовані до рівня живих — це вже інша річ. Словом, треба сідати... — Я теж такої думки, — обізвався астробіолог. — Ще б пак! — усміхнувся астроном. Через півгодини від «Правди» відбрунькувався автономний планетоліт і по дотичній пішов на посадку. Екранів стереотелескопічного спостереження командир навіть не вмикав: уже добре знав винахідливість таємничих «ілюзіоністів». Йшли за даними локаторів. — Сядемо на одному з полюсів, — звернувся Куриленко до Нехайчука, — і вже звідти почнемо дослідження. Коли до затемненої планети було вже палицею докинути, командир удався до правічного способу нейтралізувати пітьму: ввімкнув потужну освітлювальну установку спрямованої дії. Вниз полинули снопи білого сліпучого сяйва. Четверо космопілотів прикипіли очима до ілюмінаторів. Хоч їм уже й відомий був характер планети, але тепер вони дістали змогу вперше подивитися на неї простим оком, і саме ця обставина збуджувала їхню цікавість. Під крилами планетольота пливло пекло, настояне на розбурханих смерчах газів. Метанові хмари були такі густі, що можна було почути, як вони труться щербатими краями. — Знижуйся і збав швидкість, — незворушно звелів командир механікові. Планетоліт линув, натужно розвертаючи надра гігантських метанових коловоротів. — А вони справді схожі на троянди, — зауважив Попович. — Які ще троянди? — Почалося, — стиха мовив Нехайчук командирові. — Нехай потішаться, — всміхнувся Куриленко. — Вже недовго музиці грати. По завершенню цього витка робимо посадку. — На антигравітонах? — Авжеж. І неодмінно з увімкненим силовим полем... * * * — Крига кригою, — з нотками розчарування обізвався астробіолог, коли планетоліт, прорвавши метанову хугу, м'яко спустився на тверду поверхню у районі гаданого полюса. — Що показує зондаж? — коротко спитав командир. — Глибинне просвічування Плутона жорсткими променями засвідчило, що під нами лежить майже кілометровий шар криги, — відповів планетолог. — Далі вдуть скельні породи, ще далі щось незрозуміле: то порожнини, то якісь утворення, що нагадують предмети явно неприродного походження. — Неприродного? — перепитав Куриленко. — Ти хочеш сказати, вони штучні? — Може бути... Карпенкове повідомлення зацікавило весь екіпаж десантного корабля. Напрошувався висновок, що планета начинена загадковими штучними системами. — Що ж, — усміхнувся командир, — цього треба було й чекати. Нас цим тепер уже не здивуєш. — Форми предметів, — провадив Карпенко, — найрізноманітніші. Як на земні виміри, то це кулі, ромби, паралелепіпеди, куби, трикутники, еліпси... Цієї миті на зв'язок вийшла «Правда». Говорив Яланський: — Командире, у вашому районі виявлено яскраво виражену аномалію. — Що маєте на увазі? — В точці гаданого полюса зяє велетенська вирва, що, немов пилосос, затягує в себе всю довколишню снігову кушпелу. — Це далеко від нас? — Кілометрів за тридцять... Кілька хвилин командир мовчав, щось обмірковуючи. Потім мовив: — Дайте точні координати. Туди вирушить наш всюдихід. Ви з орбіти вестимете його. Коли з овалу відеофону зникло обличчя Яланського, Куриленко звернувся до супутників: — До полюса вирушу я з Поповичем. Ви, — він подивився на Карпенка й Нехайчука, — підстрахуєте нас. Невдовзі з ніші планетольота, як бабак з потривоженої нори, виповз всюдихід і, підтримуваний незримою тягою, поплив до полюса. За його ілюмінаторами шаленіла іскриста пітьма. Вона була такою густою, що, здавалося, машина не рухається, а навіки зав'язла у ній. — Командире, — знову озвався з «Правди» Яланський, — візьміть правіше, інакше схибите... — Визначіть потужність відцентрових сил у вирві, — попросив Куриленко. — Астробіолог боїться, щоб нас не засмоктало... — Думаєте, не витримають антигравітони? Досі, здається, не було прецедентів... — Не перебільшуйте наших можливостей, астрономе. Згадайте Меркурій. Ми тоді не наважилися звести руку на стовп енергії, що струменів у космічну безодню. Хтось користувався енергією нашого світила, а ми змушені були пасивно спостерігати таке неподобство... — Що з вами, командире? Звідки таке жмикрутство? Сонце — власність Всесвіту. Воно належить усім. До речі, експедиція, що побувала на Меркурії після нас, не виявила жодних слідів чужої геліоустановки. Ніби й не було трансплантації сонячної енергії. — Певне, схаменулися і ліквідували свою озію. Сумління озвалося. Що не кажи, а залізли в чужий город... — Командире, у вас прокинулися власницькі інстинкти. Якщо будемо ділити Всесвіт на «моє» і «твоє», то нема сенсу переступати його пороги. Нам теж можуть висунути такі претензії... — Даруйте, — командир винувато звів очі на екран відеофону, — щось зі мною негаразд. Немовби якесь наслання. Чи не близкість отієї полюсної вирви дається взнаки? Яланський хотів щось сказати, та зненацька зображення на екрані зникло, немов командир разом із всюдиходом кудись провалився. Астроном збільшив фокус зображення. Те, що він уздрів, підтвердило його острахи: на тому місці, де щойно був апарат землян, зяяло провалля; розширюючись, воно на очах зливалося з гігантським казаном, що скажено коловоротне на маківці планети. Астроном негайно зв'язався с планетольотом. — Мерщій виходьте на орбіту! Подробиці — пізніше. Коли Карпенко і Нехайчук пристали до базового корабля, там панувала атмосфера занепокоєння. «Правда» розробляла операцію врятування свого командира. — Ми просвітили місце зникнення всюдихода, — розповідав Яланський Карпснкові. — Ось показання приладів. Бачиш оту цятку? Це наш всюдихід. Провалля інспіровано. — Робота штучних систем? — Напевне... — Де зараз командир з астробіологом? Чи живі вони? — По цих словах планетолог до болю в руках стиснув поруччя крісла, збагнувши всю безглуздість свого запитання. — Щоб не втратити з поля зору всюдихода, — провадив тим часом астроном, — ми пішли на крайній захід: просвітили всю планету. Колосальні витрати енергії, але ми не мали іншої ради. На карту було поставлено життя наших людей. Затягнутий у вирву всюдихід зараз із крейсерською швидкістю рухається (чи його рухають) широким тунелем, що наскрізь пронизує планету — від полюса до полюса. Ось він, — Яланський знову показав на рухливу цятку, що пересувалася по внутрішній вісі Плутона. — Що з його бранцями — невідомо. Сигнали від всюдихода не надходять. — Є надія, що всюдихід, прошивши планету, випливе з протилежного боку? — спитав Карпенко. — Саме на це ми й сподіваємось. Якщо ж він зав'язне у Плутоновім нутрі, «Правда», оточена надпотужним захистом, сама ввійде в тунель... — Дай Боже, щоб до цього не дійшло. Не хотілося б ставати на прю з усією планетою. Навпаки, ми повинні продемонструвати доброзичливість і щирі наміри. Конфронтація — негідний шлях. Я негайно вилітаю з Нехайчуком до нижнього полюса. — Зайве казати вам про ту небезпеку, яка на вас там чигає... — Авжеж. Кілька днів кружляв планетоліт у районі нижнього казана планети, виглядаючи всіма можливими своїми засобами загублений всюдихід. Тут теж шаленів коловорот, з тією тільки різницею, що він не всмоктував у себе метанового довкілля, а, немов вулкан, вивергав зужиту речовину. Час від часу планетолог виходив на зв'язок із «Правдою», звідки його інформували про рух всюдихода. Коли той проминув центр планети, у словах астрофізика з'явилися нотки тривоги. — Апарат неухильно рухається тунелем, — повідомив він, — але вже не сам. У нього з'явився конвой — якісь загадкові утворення. Вони або ведуть його, або переслідують... Занепокоєння астрофізика передалося екіпажеві планетольота. — Краще б уже вели, а не переслідували, — сказав Нехайчук. — Я думаю, вони ведуть всюдихід. Якби в них були лихі заміри, ну, скажімо, знищити чужий апарат, то це було б зроблено ще на підступах до тунелю. А втім, що ми знаємо? Про стан наших товаришів можна тільки гадати... — Можливо всюдихід уже давно став домовиною, — сумно прорік головний механік, — і тепер, як опущена в потойбічний світ труна, блукає похмурими чертогами бога смерті... — Дивись, не навроч, — скинув сердитий погляд на механіка планетолог. — Я б із такими думками не виходив у далекий космос. Зрештою, віщуй не віщуй, а що судилося, того не минути. Тим більше, благо і лихо — рідні сестри, вони нероздільні, як світло і пітьма. Так уже збудована людина, хоч би як далеко від рідної Землі вона залетіла, і там її буття — суцільні конфлікти між волею і холодною немилосердністю долі, між любов'ю і ненавистю, між життям і смертю. Споконвіку людина розчахнута незлагодою між своєю сутністю і своїм існуванням. І все ж, поки дихаю — надіюсь. Вибач за таку довгу тираду. Здається, «Правда» викликає... — Коли всюдихід і далі йтиме таким ходом, — озвався астрофізик, — ви невдовзі матимете щастя зустріти його. «Оптиміст», — не без заздрощів подумав Карпенко, сам же спитав: — А що конвой — не відстав? — Став іще тіснішим. Щось там має відбутися, а що — не збагнемо. Посильте пильність. Підготуйте апарати захоплення і прийняття всюдихода на борт... На той час «Правда» теж перебуватиме у вашому районі. Сісти, звичайно, ми не зможемо, а зависнемо над полюсом, чекаючи на вас. Спливло кілька годин. Нижня «турбіна» планети, як гігантські сопла літака, не переставала вивергати газові струмені. — Враження таке, ніби це реактивна планета-корабель, — мовив Нехайчук. — Певне, так воно і є... — Нам зараз не до порівнянь, — кинув Карпенко. — Не проґавити б усюдихода. Опускай планетоліт до мінімуму, підходь до самого жерла труби... — Командире! — вигукнув головний механік. — Бачу якийсь предмет. Так, це він... — Вмикаю апарати захоплення... До машини, що вигулькнула з тунелю, метнулася зміювата петля силового поля. Захоплений потужним магнітом, всюдихід поволі наближався до свого крилатого господаря. Коли визволений бранець планети ввійшов у корабельну нішу, Карпенко і Нехайчук мерщій кинулися до транспортного відсіку. Дорогою вони ввімкнули радіозв'язок, але зв'язку не було. Розгерметизували люк. Всюдихід був порожній... «Немає, їх немає... — вбивчі думки роєм завирували у голові Карпенка. — Так чекати, так сподіватися... Яка ж сила їх поглинула?» Вони довго не наважувалися вийти на зв'язок із «Правдою», боячись повідомити страшну новину. Космоліт сам озвався: — Що там у вас? Всюдихід на борту? — їх немає, — замість відповіді ледве чутно мовив Карпенко. — Заспокойся. Вони вже на космольоті, — це сказав Яланський. — Як?! — в один голос вигукнули планетолог і механік. — Прибули своїм ходом. Щось на зразок гіперпереходу. Перед самим виходом з тунелю невідома сила вийняла їх із крісел і, розрядивши простір, перекинула просто на борт «Правди». Це, певне, робота отого «конвою», що супроводжував всюдихід. Побоялись випускати їх через дюзи своєї планети-корабля, де люди могли б загинути... — То вони живі? — Карпенко на радощах пустив сльозу, а потім, зрозумівши недоречність свого запитання, всміхнувся і кинувся обіймати не менш зраділого механіка. * * * — Найперший і найвідрадніший висновок, — сказав Куриленко, коли всі зібралися у великому залі «Правди», — полягає в тому, що ми виявили острівець цивілізації, чия енергетика подібна до нашої. Це вселяє надії на розширення контактів Землі з іншими світами Галактики. Але, — командир зробив паузу, подивився на передній екран, де в променях інфрабачення бовваніла планета, названа землянами ім'ям бога потойбічного світу, і повів далі, намагаючись надати своїм словам реального змісту, — ви можете запідозрити нас у нещирості і навіть не повірити нам, та, я думаю, мало знайдеться на Землі людей, які коли-небудь стикались із чимось подібним. Кілька діб, проведених у Плутоновім нутрі, ледве не зламали нашого духу, не підтяли сил. Нам відкрилося таке, про що несила й розповісти... Куриленко на хвилину замовк. Попович теж не подавав голосу. Очевидно, він ніяк не міг отямитися від пережитого. — Коли ми рухались у напрямку полюса, — знову заговорив командир, — ніщо не віщувало небезпеки. З наближенням до вирви почали відчувати легке запаморочення в голові. Та ми не звертали на це уваги, хоч ви помітили зміну в нашій поведінці. Яланський висловив побоювання. Отоді й сталося. Зненацька під нами роз-верзлася крига, і нас потягло вниз. Не допомогли ні антигравітони, ні силове поле. Враження було таке, ніби хтось відкрив глибоку шахту, згріб нас у жменю і кинув униз, як кидають в яму лантухи. Ми потрапили у вирву, нас шалено закрутило і затягло у широченний тунель. Такої дивовижної могуті я ще не зустрічав. Освітлений примарним сяйвом, тунель нагадував умістище всесильних духів' пітьми. Його химерні лабіринти-зигзаги породжували в душі тривогу, страх і розпач. Пробували зв'язатися з вами, але даремно. — По цих словах Куриленко обхопив руками голову, немов хотів цим жестом показати своїм супутникам безвихідь, в якій опинилися вони з аст-робіологом. — Що було далі, я пам'ятаю невиразно, — зібрався нарешті на силі Попович. — Єдине, що відклалося в голові, — це цілі сонми потворних чудовиськ, що з завиванням і стогоном супроводжували нас. Я довго не міг збагнути, кого вони нагадують, а потім до мене дійшло, що це земні духи потойбічного світу, викликані ще з пам'яті моїх далеких пращурів. Чи виявилося чаклунське наслання, чи мені просто привиділося, але кого тільки там не було: і обвішані хатнім лахміттям домовики, і оброслі вузлуватою корою лісовики, і вимазані болотною тванню водяники... Трохи поодаль витали диви, джини, тролі, стріги, бефати, борути і бозна ще які гемони, яких я не знаю, як і назвати. І над усім цим юрмищем панував диво-анцибол із довжелезними — аж до ніг — віями. Ці міфологічні образи вже давно вийшли з ужитку, а бач, нам їх витворили... — Так, їх нам навіяли, — обізвався командир. — Заглибилися в наивіддаленіші закутні нашого єства, розшифрували генетичну інформацію і явили нам міфологічних героїв, яких колись наші предки називали нечистою силою, боялись її й остерігалися. — Для чого це було зроблено? — не втримався від запитання головний енергетик. — Для забави абощо? — Не думаю. Вірогідніше, аби віднадити нас від проникнення в таємниці мандрівної планети-корабля, пригасити нашу цікавість. Це ми відчули ще на підході до планети. Пригадуєте, які колінця вона викидала? Коли ж ми, затявшись, таки прорвалися до неї, вона прийняла нас, але нагнала жаху і викинула назад на орбіту, мовляв, знайте свою тарілку. Що ж, нам показали на двері. Спасибі й за це. Лишається тільки підбити підсумки. Отже, на околиці нашого рідного дому крутиться чуже тіло. Це планета, перетворена якимсь мо-гутнім розумом у мандрівний космічний корабель, що тисячі, а може, мільйони літ автономно пересувається по безберегих просторах Всесвіту. Одного чудового дня космічний зайда пристав до системи жовтої зірки. Земляни вважали його за дев'яту планету Сонця, їм і невдогад було, що планета всередені вительбушена і суціль начинена штучними системами. Господарюють тут біороботизовані представники невідомої нам могутньої цивілізації. Що вони роблять на кордонах нашої системи, яка їхня місія — нам невідомо. — Можливо, їх послано наглядати за Землею? — висловив здогад геолог Гах. — Можливо. Як і можливо те, що вже завтра Земля не побачить дев'ятої у визначеному місці або, навпаки, прийматиме у себе космічну гостю. Та хоч би що там було, самохіть чи несамохіть нам удалося з'ясувати головне: космічна гостя не агресивна, хоч на контакт поки що не йде. Може, її «мозок» запрограмовано на потаємне існування. Але хіба від допитливих очей сховаєшся? — Ні, командире, — обізвався астрофізик, — що не кажи, а фортуна з нас просто покепкувала, дозволивши вхопити те, чого не втримати... — І справді, — відгукнувся Попович, — як згадаю той жах, що мене там пройняв, — починають труситися ноги і наморочиться голова. — Ваш стан можна зрозуміти, — погодився астрофізик, — що більші несподіванки, то дужчі душевні струси. Але все це минеться. Як мовив академік Шафорост, людина може бути міцнішою, ніж кремінь, якщо пам'ятатиме, що люди ніжніші від троянд. — Тільки не «троянд» Плутона! — зауважив Попович. — І це каже людина, яка ними захоплювалась і збиралася оспівати їх, — не втримався від шпильки Яланський. Попович удав, що не почув. Замість відповіді він почастував усіх черговим афоризмом: — Якщо не знаєш, куди пливти, жоден вітер не буде тобі ходовим... — Ми вже знаємо, куди нам пливти, — скупо відказав командир. «Правда» готувалася по гіперпереходу. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua