Юрiй Дмитрович Ячейкiн Мої i чужi таємницi Гумористична повiсть ____________________________________________________________________________ Київ. Видавництво "Веселка", 1989. Iлюстрацiї Василенка Анатолiя Петровича. OCR та редакцiя Dauphin, 2005. ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ У МЕНЕ ЖИВ НЕВИДИМКА!!! Роздiл 1. СЕНСАЦIЯ Роздiл 2. КОСМОНАВТИ Роздiл 3. МАРСIЯНИ Роздiл 4. ЗМАГАННЯ Роздiл 5. ЗМОВНИКИ Роздiл 6. ПОМСТА Роздiл 7. ЩО БУЛО ПОТIМ Роздiл 8. ОДНОГО РАНКУ Роздiл 9. ТАЄМНИЦЯ Роздiл 10. ПРОБЛЕМА № 1 Роздiл 11. ЩО РОЗПОВIВ НЕВИДИМКА Роздiл 12. ЖИТТЄВИЙ ДОСВIД Роздiл 13. УГОДА Роздiл 14. ДЕНЬ ТАЄМНИЦЬ Роздiл 15. КОЛЕГИ Роздiл 16. "РАКЕТА" Роздiл 17. КАТАСТРОФА Роздiл 18. ОСТАННIЙ ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ - ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ ____________________________________________________________________________ У МЕНЕ ЖИВ НЕВИДИМКА!!! Що, цiкаво?.. Отож! Але передусiм - будьмо знайомi. - Я - Толя Сливка. Живу в Києвi i вчуся в середнiй школi. Тiльки номера школи я вам навмисне не скажу, бо мiй друг Лесик порадив менi зберегти його у цiлковитiй таємницi. - Якщо ти назвеш номер, то нiколи в життi не допишеш своєї iсторiї i залишишся в класi на другий рiк. - Чому? - запитав я. - А тому, що тiльки-но люди дiзнаються про номер школи, як тобi почнуть писати листи. З усiх усюд! Вдень i вночi ти тiльки й знатимеш, що вiдповiдати незлiченним адресатам. I в тебе не залишиться анi вiльної хвилини. - А може, i не писатимуть, - вагався я. - Писатимуть, - запевнив мене Лесик. - Усiм знаменитим людям пишуть, їм пишуть так багато, що пошту привозять до них додому на вантажних машинах. Я про це читав у газетi в одному смiшному оповiданнi. Там знаменитий футболiст одержав стiльки листiв, що вони заповнили геть усю квартиру. Йому навiть спати було нiде. Тодi його переселили у гуртожиток, а квартиру обернули на нове поштове вiддiлення. - А якщо я не братиму листiв i не вiдповiдатиму? - Тодi тебе вважатимуть за нечему i слава твоя потьмариться! Ну, гаразд, не вiдкрию таємницi. У мене тих таємниць стiльки, що деякi я навiть позабував. Авжеж, у мене завжди було багато цiкавих секретiв. А потiм з'явилася вже така неймовiрна таємниця, що про неї обов'язково треба всiм розповiсти. П_р_и_м_i_т_к_а: Любi друзi! Ми, товаришi Толi Сливки, колективно прочитали його рукописа i свiдчимо: все правильно! Тiльки деякi незнайомi йому науковi слова вiн написав неправильно. Наприклад, замiсть слова "субстанцiя", вiн ужив неграмотне словосполучення "супстанцiя". Але за цей твiр нiхто не поставить Толi двiйку, бо ми гуртом виправили усi помилки. Коли прочитаєте, самi переконаєтеся. Один за всiх, всi за одного! За дорученням пiонерської ланки iменi Юрiя Гагарiна ОЛ. УСЕНКО Роздiл 1. СЕНСАЦIЯ Ми з Лесиком вирiшили: пiсля закiнчення школи пiти у космонавти i полетiти на Марс. Прославимося на весь свiт. Нашi великi портрети у скафандрах надрукують у всiх газетах та журналах i навiть на сiрникових коробках. За парту, на якiй ми зараз сидимо, посадять найкращих учнiв. А вчителi на уроках розповiдатимуть, що я i Лесик нiколи-нiколи не мали двiйок. Та спочатку про цю нашу мрiю нiхто не знав. Таємниця вiдкрилася зовсiм випадково. Це сталося у суботу. Щойно почався урок з географiї, як пiшов снiг. Перший снiг! У класi одразу стало темнiше, бо снiг падав густо. Великi пухнастi снiжинки танцювали за вiкном, наче дражнилися. Вони нiби пiдмовляли: "Ану, пограймося у снiжки!" I справдi, з такого снiгу можна вилiпити найкращi у свiтi снiжки. От не пощастило! Пощастило тiльки Юрковi Бублику, бо вiн запiзнився на урок. Вчитель географiї Павло Петрович запитав його: - Бублик, чого ти запiзнився? Юрко вiдповiв: - Я загубив одного бота i довго шукав його. Павло Петрович пiдозрiло подивився на його черевики. Та пiдозрював вiн даремно. Один черевик у Юрка був чистенький, а другий такий брудний, наче Юрко по дорозi у школу не минав жодної баюри. - Що, не знайшов? - знову запитав Павло Петрович. Юрко скромно вiдповiв: - Нi, не знайшов, бо я поспiшав у школу. Але пiсля урокiв я ще пошукаю. Юрко як у воду дивився: пiсля урокiв вiн одразу знайшов свого бота. Це йому зовсiм не важко було зробити, бо вiн сам його заховав. Але це було потiм. А тодi Юрко сiв на своє мiсце i нишком почав їсти снiг. Та крився вiн тiльки вiд учителя, а вiд нас вiн анiтрохи не крився. У нього були повнi кишенi снiгу. Усi ми дуже заздрили Юрковi. Хто ж не знає, що перший снiг смачнiший за морозиво? Та Бублик нi з ким не дiлився своїми запасами. Вiн сам один наминав чудовий свiжий снiг. Тодi ми удали, що нас зовсiм не цiкавить снiг, а цiкавить географiя. I раптом Юрко злякався, бо снiг у його кишенях почав танути. Куртка i штани у нього набрякли. Пiд ногами набiгла калюжа. Ми зловтiшно спостерiгали це стихiйне лихо. Лесик написав Юрковi записку: "Що, з'їв?" Цiєї митi Юрко переконався, що жадiбнiсть - велика вада у характерi людини. Вiн негайно почав перевиховувати себе - вивернув з кишень залишки снiгу i щедро подiлився з друзями. За хвилину Сашко Усенко i Боб Скорик теж нишком їли свiжий снiг. Але я i Лесик снiгу не їли. Ми звикали до марсiянських труднощiв. Адже снiг там е лише на полюсах, а всю iншу поверхню обiймає величезна червона пустеля. От ми, майбутнi космонавти, i гартувалися, щоб привчитися до незвичайних марсiянських умов. Та це була помилка, бо наша витримка викрила нашу космiчну таємницю. Коли закiнчився урок, снiгу надворi вже не було. Вiн розтанув. Уся наша ланка скупчилася навколо Юрка, який притулився до батареї опалення i сушив штани. Вiд Бублика йшла пара. - Ех, ви! - зневажливо сказав вiн менi i Лесику. - Злякалися! - А от i нi, - заперечив Лесик. - Якби ми захотiли, то з'їли б повний портфель снiгу! - I ще бiльше! - додав я. Але Юрко нам не повiрив. - Це ви зараз так говорите, бо снiг розтанув, - мовив вiн, повертаючись до батареї другим боком. Ясно, Юрко нам не повiрить! Вiн же не знає, що ми готуємось до космiчного польоту i звикаємо до суворих умов. Якби я цього не знав, я б теж сам собi не повiрив. I тодi я вирiшив тiльки трошки натякнути на нашу таємницю. - Ми навмисне не їли снiгу, - сказав я, - бо загартовуємо себе. - Не вигадуйте! - знову не повiрив Юрко. - Коли люди загартовуються, вони навiть сплять у снiгу, а потiм ще купаються в ополонках. Ну, що нам було робити? Залишалося остаточно вiдкрити нашу таємницю, щоб нiхто не думав, нiби ми просто злякалися. I я вiдкрив її. Я сказав: - Тiльки це секрет! Коли ми з Лесиком закiнчимо школу, ми пiдемо у космонавти i полетимо на Марс. А на Марсi снiгу майже нема. От ми й звикаємо до суворого марсiянського клiмату. Ця новина приголомшила всiх. Якби я сказав, що ми з Лесиком виловили у Днiпрi анаконду, це викликало б меншу сенсацiю. До кiнця перерви я i Лесик купалися у променях слави. А на великiй перервi з'ясувалося, що уся наша ланка теж хоче летiти на Марс. Навiть Бублик побажав летiти на Марс i дав слово, що бiльше нiколи в життi не їстиме снiгу i навiть не питиме води, бо на Марсi води так мало, що там навiть канали висихають. А потiм подумав i на все життя зрiкся морозива, бо хтозна, чи е на Марсi морозиво. Наш ланковий Сашко Усенко запропонував наступного дня усiм зiбратися у нього вдома i гуртом обмiркувати, що нам робити, щоб на Марс полетiти. А наступного дня - недiля. А в недiлю ми з ключками ходимо на ковзанку. Та хiба важко майбутнiм космонавтам один раз у життi вiдмовитись од гри в хокей? I справдi, у недiлю ми прийшли до Сашка без ковзанiв i ключок. Нiхто не запiзнився. Тiльки Юрко Бублик зовсiм не прийшов. Сашкова мати налила нам чаю i почастувала тiстечками. Ми пили чай з варенням, їли тiстечка i думали про Бублика. Невже вiн передумав летiти на Марс? А може, не втримався i подався на ковзанку? Але все з'ясувалося, коли Сашко подзвонив по телефону Юрковi додому. Застудженим голосом Юрко прохрипiв у трубку, що батьки силомiць змушують його лежати в лiжку i пити гаряче молоко з медом та чай з малиною. Але вiн, Юрко, вiдчайдушне борониться - не лежить i не п'є. I ще вiн сказав, що, коли видужає, тато вiдшмагає його своїм паском. Тато вже пообiцяв... Бiльше Юрко нiчого не встиг сказати, бо цiєї митi хтось видер у нього з рук трубку i з грюкотом кинув на важiль. Довелося розпочати обговорення без Бублика. Роздiл 2. КОСМОНАВТИ Нiхто у свiтi навiть не здогадується про iмена майбутнiх космонавтiв. Але я їх знаю. Нас п'ятеро - Сашко Усенко, Юрко Бублик, Боб Скорик, Лесик Баглiй i я, Толя Сливка. Вийшло, як на замовлення, на п'ять космонавтiв - п'ять найближчих до Землi планет Сонячної системи: Венера, Марс, Меркурiй, Юпiтер i Сатурн. Добре, що найближчих планет тiльки п'ять. Якби їх виявилося хоча б шiсть, ми б опинилися в скрутному становищi, бо у нас не вистачило б на всi планети космонавтiв. - От бачите, - сказав Сашко, - хочеш не хочеш, а нам слiд триматися гурту. Якщо хтось iз нас залишиться на другий рiк, одна з найближчих планет залишиться недослiдженою. - Та ми ж спочатку вирiшили летiти тiльки на Марс! - нагадав я Сашковi. Сашко на це вiдповiв: - Ну й що? Той, хто залишиться на другий рiк, на Марс не полетить, бо вiн запiзниться на цiлий рiк. Менi аж моторошно стало. А раптом саме я залишуся? На другий рiк можна залишитися зовсiм непомiтно. А все через те, що вчителi чомусь мають прикру звичку викликати саме тодi, коли ти чогось не вивчив. А коли ти добре вивчиш урок, тебе й не подумають викликати. От, скажiмо, якось я назубок вивчив урок з iсторiї. Якби мене тодi викликали, я, певно, одержав би п'ятiрку. Я пiднiмав, пiднiмав руку, а Микола Андрiйович, учитель iсторiї, не звертав на мене нiякої уваги. Тодi я пiдняв обидвi руки, але й цього разу вiн у мiй бiк навiть не подивився. Пiсля уроку я пiдiйшов до Миколи Андрiйовича i запитав: - Миколо Андрiйовичу, чому ви мене не викликали? А вiн вiдповiв: - Я й так бачив, що ти добре вивчив урок. Молодець! Я навiть розгубився. Яка несправедливiсть! Отож мене слiд викликати, лише коли я уроку не вивчу? Але тодi я матиму самi двiйки, бо хто ж ставить у журналi "молодець"? - Як це так? - невдоволено запитав я. - Якщо мене нiхто не викликатиме, коли я знаю урок, то обов'язково залишуся на другий рiк. Микола Андрiйович засмiявся i казав: - Логiчно! Та ти не журись. Пiслязавтра неодмiнно викличу. "Викличе чи не викличе? - лихоманкове намагався зазирнути я у недалеке майбутнє. - Якщо сказав, що викличе, то так воно i мусить бути. Отже, треба добряче вивчити урок. Але якщо я добре вивчу урок, Микола Андрiйович мене не викличе, а на перервi скаже "молодець". Логiчно? Логiчно! Та й хто з учителiв заздалегiдь попереджає учнiв, коли їх викличе? Якби вчителi попереджали, всi учнi давно були б вiдмiнниками. Просто Микола Андрiйович хоче, щоб я знову добре вивчив урок. Отже, на наступному уроцi менi слiд удати, нiби я все знаю, а насправдi можна не готуватися". I от на наступному уроцi я удав, нiби вивчив геть усе. Я нахмурив лоба, пiдпер голову рукою i втупив пронизливий погляд у стелю. А коли хтось з учнiв вiдповiдав на запитання, я схвально кивав головою - так, мовляв, правильно. Але руки я все-таки про всяк випадок не пiднiмав. Микола Андрiйович ясно бачив, що нiхто у класi не вивчив уроку краще, нiж я. Я навiть вирiшив удавати так на кожному уроцi, якого я не вивчу. От буде здорово! Тодi нiхто з учителiв мене не викликатиме. А коли я добре вивчу урок, тодi я, навпаки, удаватиму, нiби й не вивчив. I всi вчителi мене викликатимуть. У класному журналi i в моєму щоденнику густо заряснiють п'ятiрки. Швидко я стану круглим вiдмiнником. Про мої успiхи напишуть у стiннiй газетi, а мiй портрет повiсять на шкiльнiй Дошцi пошани. А тодi я свою таємницю вiдкрию Лесику, щоб його портрет теж повiсили на Дошцi пошани. - Сливко! - почув я голос Миколи Андрiйовича. - Ану, йди вiдповiдати. Я аж здригнувся, наче пiд моєю партою почався несподiваний землетрус. "Все, - подумав я, - пропав! От i звiряйся пiсля цього на слово вчителiв!" Але, на щастя, Микола Андрiйович запитав у мене не нове завдання, а минуле. Коли я закiнчив вiдповiдати, Микола Андрiйович узяв ручку i сказав: - Якби ти так само добре вивчив новий урок, я тобi неодмiнно поставив би п'ятiрку. Але, як я бачу, ти сьогоднi не готувався. А може, ти хочеш, щоб я запитав тебе щось з нового уроку? Я чесно признався. - Нi, - сказав я, - не хочу. Втiм, Микола Андрiйович мене все-таки запитав. - Скiльки буде, - запитав вiн, - п'ять плюс один? - Шiсть, - безпомилково вiдповiв я. - А якщо шiсть подiлити на два? - Три... - Правильно, - похвалив мене Микола Андрiйович i влiпив менi трiйку. От як буває! Так мимоволi почнеш сумнiватися. Та про цi свої роздуми я на зборах не сказав анi слова. А от Боб Скорик сказав: - Почекаймо до кiнця учбового року. Тодi певно знатимемо, хто залишиться на другий рiк, а хто нi. А зараз це передбачити дуже важко. Та Сашко тiльки зневажливо скривився. - А коли це, - руба запитав вiн Боба, - космонавтiв лякали труднощi? I справдi, космонавтiв нiколи не лякали нiякi труднощi. Ми читали про це у газетах. - А я що? - знiтився Боб. - Хiба я хочу залишитися на другий рiк? Зовсiм не хочу! Менi тодi хоч додому не повертайся... Пiсля цiєї розмови труднощi вже нiкого не лякали. Ми всi дали слово не залишатися на другий рiк. I ще ми вирiшили просити раду дружини, щоб нашу пiонерську ланку назвали ланкою iменi пiонера космосу Юрiя Гагарiна. Роздiл 3. МАРСIЯНИ Коли я, Лесик i Боб поверталися вiд Сашка додому, у нас тiльки i розмов було, що про майбутню космiчну подорож. Признатися, я з тривогою думав про майбутнє. На нас чатувало безлiч небезпек. Та я не хотiв лякати друзiв i тривожився мовчки. А потiм до того розхвилювався, що не втримався i сказав: - Подумати тiльки, нам ще вчитися i вчитися - аж чотири з половиною роки! А люди щороку все далi й далi лiтають у космос. I хоч ми й не будемо залишатися на другий рiк, та мене лякає, що хтось ранiше вiд нас на Марс полетить! Пропадуть усi нашi подвиги! Лесик намагався заспокоїти мене: - Це ще вилами по водi писано. Для польоту на Марс знаєш, який великий зорелiт треба збудувати? Ого! Завдовжки як мiст Патона! А поки такого збудують, ми саме встигнемо закiнчити школу. Мене Лесик заспокоїв, а Боба нi. Боб сказав: - Це для дорослих потрiбен корабель-велетень, бо вони великi. А нам великий корабель навiщо? Ми б i зараз могли полетiти на звичайнiй ракетi. Тiльки пiдручники не слiд брати у космiчну подорож, бо перевантажимо ракету. Але то була пустопорожня розмова. Хоч ми й ладнi були летiти негайно, та ракети нам все одно не дадуть: школярiв у космонавти не приймають. Ось чому ми заговорили про iнше, набагато приємнiше. Ми намагалися уявити, якi на вигляд марсiяни. Лесик припускав, що вони схожi на людей. Боб вважав, що марсiяни схожi на спрутiв, бо бiльшої голови, нiж у спрута, вiн нi в кого не бачив. - Я про це читав в однiй книжцi, - пояснив Боб. - У марсiян такi величезнi i важкi голови, що вони пiд ними згинаються i нормально ходити не можуть, а тiльки повзають, як немовлята. А на великi вiдстанi вони пересуваються на спецiальних залiзних триногах. Марсiяни такi розумнi, що їм навiть вчитися не треба. Я в тiй книжцi нiчого про навчання не вичитав. От би менi мати таку голову! - А як ми з ними порозумiємося? - запитав я. - Вони ж бо розмовляють не по-нашому, а по-марсiянськи. - Авжеж, - погодився Лесик, - це надзвичайно складне завдання. Його слiд розв'язати ще на Землi. Я подумав i сказав: - А може, вони розмовляють i по-нашому i не по-нашому? Тодi б ми з ними могли легко порозумiтися. Боб дуже здивувався. - А як це так можна розмовляти, - запитав вiн, - щоб i по-нашому i не по-нашому? Я ще подумав i вiдповiв Бобовi: - А просто. Наприклад, так: вони говорять нашими словами, але вимовляють не всi звуки, а тiльки голоснi. Коли ми говоримо: "Я iду в кiно", вони говорять: "Я iу iо", От i все! Можна приголосними. Тiльки навряд щоб марсiяни розмовляли на приголосних, бо їх без голосних важко вимовляти. Лесик вмить опанував марсiанську мову i, як справжнiй марсiянин, мовив: - Ое, ооо! Й еайо оуiи ои ооо! Я подивився на Боба i побачив, що вiн нiчогiсiнько не второпав. Я пожалiв Боба i запитав Лесика: - Що ти сказав? Лесик вiдповiв: - Я сказав: "Оце здорово! Ми б негайно зрозумiли один одного!" Я погодився з Лесиком i теж перейшов на марсiянську мову: - А! Е уе оа оа. Тепер Лесик подивився на Боба, йому стало шкода його, i вiн запитав мене: - Що ти сказав? Я охоче переклав: - Я сказав: "Так! Це дуже проста мова". I раптом Боб теж заговорив по-марсiянськи, нiби щойно повернувся з Марса. - А ое, у и яа iа оа? Я подивився на Лесика i побачив, що вiн нiчого не зрозумiв. Певно, Боб говорив з жахливим акцентом. Я пожалiв Лесика i вже збирався запитати Боба, що вiн сказав, та Лесик пожалiв мене на якусь секунду ранiше. Вiн запитав Боба: - Що ти сказав? Боб вiдповiв: - Я запитав: "А може, у них якась iнша мова?" Боб мав рацiю, хоч i видно було, що його злякали мовнi труднощi. Тому ми бiльше нiколи не розмовляли по-марсiянськи: не можна ж весь час перевантажувати товариша. Тiльки менi невдовзi довелося ще раз поговорити мовою марсiян. Це сталося увi снi. Менi приснилося, нiби я прилетiв на Марс на космiчнiй ракетi "Земля - Марс 1". Я ввiмкнув гальмовi дюзи i майстерно "примарсився" на червоний грунт. Потужнi вибухи здiйняли хмари рудої пилюки. Я розсунув усi iлюмiнатори i розпочав важливi науковi спостереження. Та спочатку нiчого не було видно, бо пилюка осiдала надто повiльно, адже на Марсi тяжiння менше, нiж на Землi. Але ось пилюка впала, i я побачив дивовижну картину. Навколо моєї ракети з'юрмилася сила-силенна марсiян. Усi вони, мов двi краплi води, були схожi на Боба, тiльки голови великi, мов у кульбаб. Марсiяни усмiхалися i радiсно махали руками, вiтаючи мене. А звiдусiль прибували все новi й новi юрби великоголових. Вони поспiшали на човнах численними каналами i злiталися на вертольотах. А найхоробрiшi стрибали з парашутами з широких крил пасажирських лiтакiв. Незабаром їх стало так багато, що хоч у який iлюмiнатор я виглядав, скрiзь бачив веселих, усмiхнених марсiян. Я вiдкрив люк, скинув мотузяну драбину й урочисто вилiз з ракети. Над неозорим натовпом лунали вiтальнi вигуки. Тубiльцi кричали по-марсiянськи. - Уа! Уа! Уа! А я все прекрасно розумiв. По-нашому це означає: - Ура! Ура! Ура! Я дружньо пiдняв руку i теж гукнув: - Ай ие а! Марсiянам не треба було перекладати. Всiм їм було цiлком ясно, що я сказав: - Хай живе Марс! Повiтря розiтнуло могутнє "уа". - Хай живе Земля! - по-марсiянськи ще гукнув я, хоч мене вже фотографували. - Уа! Уа! Уа! - хором вiдповiли марсiяни. Я й це розумiв. Я вже так опанував їхню мову, нiби все життя провiв на Марсi. Тепер вони кричали не "ура", а схвильовано вигукували: - Дружба! Дружба! Дружба! Потiм мене пiдхопили на руки i високо пiдкинули. Та коли я падав униз, то, на жаль, прокинувся. Я завжди прокидаюся, коли падаю увi снi. Ось чому я так i не встиг до пуття дослiдити Марс. Але що дивно: коли я розмовляв з Лесиком i Бобом по-марсiянськи, нiхто з нас нiчого не розумiв. А варто менi було прилетiти на Марс, як ця мова виявилася дуже легкою. I ще мене здивувало, що на Марс я прилетiв сам - без Лесика, Сашка, Боба i Юрка. Невже усi хлопцi залишаться на другий рiк? Роздiл 4. ЗМАГАННЯ Ми навчаємося у другу змiну. Перед тими, хто навчається у першу змiну, ми маємо багато переваг. Наприклад, ми будь-коли можемо пiти у кiно на ранковий сеанс i записати в наш ланковий щоденник ще про один культпохiд у кiно. I якщо пiдрахувати культпоходи в усiх ланкових щоденниках, то найбiльше їх виявиться у нашої ланки. Навiть пiонервожатий Iван Чепурний нас за це похвалив. Вiн якось сказав, що колективнi походи у кiно дуже сприяють культурному i духовному зростанню. А тi учнi, що навчаються у першу змiну, культурно i духовно не ростуть. Бо тiльки-но вони зроблять домашнi завдання, як у кiнотеатрах починаються вечiрнi сеанси. А на вечiрнi сеанси дiтей до шiстнадцяти рокiв не пускають. Але тi, що навчаються у першу змiну, теж мають одну iстотну перевагу. Збори у них завжди короткi, бо мiж закiнченням занять першої змiни i початком занять другої змiни залишаються вiльними лише пiвгодини. А пiсля нас уже нiхто не навчається, i ми можемо засiдати хоч до ранку. Правда, до понедiлка ми на це якось не звертали особливої уваги. А в понедiлок увагу звернули. I треба сказати, що, якби у понедiлок збори закiнчилися за пiвгодини, у нас не було б нiяких неприємностей. Як i завжди, збори вiдкрив наш пiонервожатий Iван Чепурний. Вiн почав говорити про пiдсумки другої чвертi, хоч до кiнця її залишалося ще аж два тижнi. Виявилося, що наша ланка має такi показники, яких не має жодна iнша, хоч наша ланка найменша. Зрозумiло, нам надзвичайно важко змагатися з iншими, бо сили у нас нерiвнi. Першi три ланки нашого загону складаються з десяти чоловiк кожна, а нас вдвiчi менше. Зате серед нас немає жодної дiвчини. А в iнших ланках вони є, i дiвчат там навiть бiльше, нiж хлопцiв. Помiж себе ми три першi ланки називаємо дiвчачими командами. Звертаючись до нас, Iван сказав: - Я навiть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки, певно, в усiй школi не знайти! Подумати тiльки, найменша у класi ланка нахапала найбiльше трiйок i навiть має одну невиправлену двiйку. Сором! Але соромитися було нiкому. Бо двiйку заробив Юрко Бублик, а вiн досi хворiв. А Iван до того розпалився, що сказав: - Ех, менi б вашi завдання! Ну, звичайно. Вiн навчається аж у дев'ятому класi, i якби йому давали нашi завдання, вiн би за тиждень став круглим вiдмiнником. Але йому нiхто з учителiв наших завдань не дає, i тому Iван нiяк не може стати вiдмiнником. Про це знає весь наш клас. Точнiсiнько так i з нашою ланкою. Якби нам давали завдання за третiй клас, у нас не було б навiть четвiрок. I Iван не мав би з нами нiякого клопоту. А закiнчив Iван свою промову так: - Словом, - сказав вiн, - я хотiв би знати, про що думає ланковий Усенко? Тiльки-но вiн це сказав, Як з'ясувалося, що голова ради загону Вiка Пiдопригора теж хоче знати, про що думає Сашко. I всiм iншим одразу закортiло дiзнатися, про що вiн думає. I тодi Сашко докладно розповiв усьому загоновi про наш вiдчайдушний задум нiколи не залишатися на другий рiк i пiсля закiнчення школи усiм разом полетiти на Марс. - А ще ми вирiшили, - урочисто сказав Сашко, - просити раду дружини, щоб нашiй пiонерськiй ланцi надали iм'я першого космонавта Юрiя Гагарiна. Ось. У нас навiть протокол є! I Сашко всiм показав протокол. Якби пiсля виступу Сашка збори закiнчилися, все було б гаразд. А так збори не закiнчилися, бо часу пiсля другої змiни доволi. Пiсля виступу Сашка зчинився такий галас, що спочатку нiчого неможливо було розiбрати. Але за хвилину ми прекрасно зрозумiли, що дiвчачi команди теж хочуть летiти на Марс i мати iм'я Юрiя Гагарiна. Про нас уже й мови не було, бо виявилося, що наша ланка не гiдна цього високого звання. Це було просто обурливо! Але нас було мало, Юрко Бублик досi хворiв, i ми не спромоглися як слiд висловити своє обурення. Та й самi подумайте, хiба вчотирьох цiлий клас перекричиш? Але тут, на щастя, втрутився Iван. - Тихо! - несподiваним басом гукнув вiн. - Припинiть неорганiзовану дискусiю! Хто хоче органiзовано виступити, хай пiднiме руку! Поки ми радилися, кому з нас взяти слово, першою органiзовано пiдняла руку Зiна Галаган. А вона редактор класної стiнної газети "Колючка" i говорить так швидко, нiби з автомата строчить. Крiм того, у неї надзвичайно розвинена пам'ять, бо Зiна спецiально запам'ятовує все, щоб їй було про що писати у газетi. I що ж? Вона нагадала зборам все, що їй вдалося запам'ятати! Вона нагадала, як влiтку наша ланка втекла з пiонерського табору в лiс, щоб жити вiльними дикунами, i як всi хвилювалися i шукали нас iз собакою Жучкою. А коли нас знайшли, ми ще чинили збройний опiр, бо повилазили на дерева i стрiляли у Жучку з саморобних лукiв. I ще вона нагадала, як сплохував Лесик Баглiй, коли привселюдно переконував Павла Петровича, що Земля кругла, як глобус, хоч всiм споконвiку вiдомо, що Земля не зовсiм кругла, а сплющена з обох полярних полюсiв. I вiн ще збирається стати космонавтом! А потiм вона розповiдала ще про мене. Вона нагадала, як на уроцi зоологiї я не посоромився заявити, нiби кит - це найбiльша в свiтi риба. Тодi ж, пам'ятаю, вона намалювала мене у "Колючцi". Вона намалювала мене на березi вузенької рiчки з вудкою у руках, Нiби я сиджу, ловлю на хробака кита i шепочу: "Ловися, кит, великий i маленький". - Навiщо ж такiй недисциплiнованiй i неосвiченiй ланцi надавати iм'я Гагарiна? - запитала Зiна. - Iм'я Гагарiна слiд надати найкращiй ланцi! Пiсля неї негайно пiдняв руку Лесик. Вiн сказав: - У кого не буває помилок? У того, хто нiчого не робить. Недарма ж кажуть, що люди на помилках вчаться. Отже, чим бiльше людина робить помилок, тим кращi її успiхи у навчаннi. Але ж успiхи одразу не приходять, треба трохи зачекати. А з глобусом просто була смiшна iсторiя! Звичайне непорозумiння! Колись на уроцi нам говорили, що глобус - це макет Землi. Так? Так! Отже, яку форму має Земля, таку ж форму мусить мати глобус. А звiдки ж я мiг знати, що неправильною формою глобуса довiрливих учнiв дурять? Але тепер я це добре знаю, i мене нiхто не введе в оману. I Толя Сливка тепер добре знає, що кит належить до класу ссавцiв, а не до класу риб i що харчується вiн дрiбним планктоном, а не хробаками. От якби ми цього й досi не знали, тодi б i розмови не було. А так що ж виходить? Ми старанно вчимося на помилках i долаємо всi труднощi, а виходить, що це погано? Але Iван поклав край усiм суперечкам. - Ех, менi б вашi клопоти! - сказав вiн. - Ну, чого тут голови даремно сушити? I так ясно, що iм'я Гагарiна слiд надати найкращiй ланцi. - Ага! - вигукнула Зiна i показала нам свого довгого язика. Та вона рано зрадiла, бо Iван ще не закiнчив. - Хто знає, - глибокодумно вiв вiн далi, - якби хлопцi ранiше вирiшили подолати усi труднощi, вони б, можливо, їх уже давно подолали. Навiщо ж отак зразу губити цiнну iнiцiативу? - Ага! - вигукнув Боб Скорик i показав Зiнi довгого носа. Але Зiна удала, нiби нiчого не чує i нiчого не бачить. - Що ж нам робити? - запитав Iван, але ми йому нiчого не вiдповiли, i вiн мусив сам вiдповiдати: - Щось треба робити! Я таке пропоную - хай за почесне iм'я ланки iменi Юрiя Гагарiна змагаються усi ланки. Перед нами найвiдповiдальнiша чверть, а саме - третя. Яка ланка закiнчить її з найкращими показниками у навчаннi та поведiнцi, ота ланка й буде гагарiнською. Так i записали в протокол. Якби не Iван, все могло закiнчитися набагато гiрше. Хiба ж дiвчачi команди перекричиш, та ще й у послабленому складi? Роздiл 5. ЗМОВНИКИ Якщо добре помiзкувати, то в усьому, що сталося на зборах, винна Зiна Галаган. Тут усе ясно, як у задачцi для першокласникiв. Ну, хто її тягнув за язика? В усякому випадку, ми її за язика не тягли. А кому вона нашкодила? Нам! - Таке навiть найлiпшому друговi не можна подарувати, - похмуро сказав Лесик, коли наступного дня прийшов до мене, щоб удвох долати тимчасовi труднощi. Я сумно зiтхнув: - Авжеж. Тепер навiть невiдомо, яка ланка полетить на Марс. - Треба помститися, - процiдив крiзь зуби Лесик. - Це справа нашої честi. Щоб iншим не кортiло... Лесик висловив блискучу iдею! Що не кажiть, а мститися ми вмiємо! Передусiм ми домовилися, яка буде наша помста. I вирiшили: вона буде швидка, сувора i нещадна. Лесик по-змовницьки шепотiв менi: - Одягнемо новорiчнi маски i добряче посмикаємо Зiну за коси. Але менi цей план не сподобався. - Ну, це не така вже й велика кара, - сказав я. - Може, ми викрадемо її щоденник i наставимо одиниць та двiйок? Але мiй план не сподобався Лесиковi. - Нi, це не годиться, - сказав вiн, - бо у щоденнику залишаться вiдбитки наших пальцiв i нас одразу ж запiдозрять. I ми почали напружено мiркувати, у який саме спосiб нам помститися. Щоб помста була швидка, сувора i нещадна. Та чомусь нiчого путнього на розум не спадало. От у давнину помститися було навдивовижу легко! Зiну можна було б залiзною рукою кинути у глибокий кам'яний мiшок, де по темних кутках ворушаться бридкi павуки, а по вогкiй пiдлозi стрибають потворнi жаби. Iнодi на мотузцi ми б спускали до Зiни живих мишей. Ну й вереску було б! Дiвчата страшенно бояться мишей. Ми б тримали Зiну у кам'яному мiшку цiлу чверть. Без пiдручникiв i зошитiв! Вона б уже не встигла надолужити прогаяне i неодмiнно залишилася б на другий рiк. А другорiчникiв редакторами газет не обирають! Або у давнину можна було б зробити ще краще - викликати Зiну на збори i грiзно наказати їй: - Iди туди, не знаємо куди. Принеси нам те, не знаємо що. Поки вона повернулася б, ми б усi встигли спокiйно закiнчити школу. Але за наших часiв навiть мрiяти про таку помсту страшно: якби про це дiзналися вчителi, вони негайно скликали б батькiвськi збори i всi говорили б, що ми бешкетники i хулiгани. А нам така характеристика нi до чого. Думали ми, думали, i раптом Лесик таки надумав. - Ура! - вигукнув вiн, - Я знаю, що робити! Передусiм нам треба дати непорушну клятву. Чому ми зараз не можемо нiчого придумати? Тому, що не дали клятви. Я з повагою подивився на Лесика. I як це менi не спала на думку така проста рiч? Та дивувався я даремно. Все було закономiрно, бо Лесик у таких таємних справах мав величезний досвiд. Ще до того, як його посадили за мою парту i вiн вирiшив податися у космонавти, вiн сам себе прийняв у пiрати, хоч про це нiхто нiчого не знав. Лесикiв батько топограф. Iнодi, як у нього багато термiнової роботи, вiн приносить топографiчнi карти додому. А коли вирiшили перекинути ще один мiст через Днiпро, у нього роботи стало ще бiльше. Вiн майже щодня брав додому карти днiпрових островiв та мiлин. I якось одна така карта потрапила на очi пiратовi Лесику. Вiн умить збагнув, що це карта острова скарбiв. Але чомусь її не довели до пуття: на нiй було надто мало секретних позначок. Тiльки в центрi острова намальовано хрестик, а поряд з ним якiсь таємничi формули i цифри. Навiть безвусий юнга, що вперше ступив на палубу, второпав би, що це - секретний шифр. А такому пiратовi, як Лесик, зрозумiти це було ще легше. Спочатку, щоб правильно зорiєнтуватися, вiн намалював у верхньому лiвому кутку так звану "троянду вiтрiв". Тодi поклав упоперек острова кiстяк. Одна кiстлява рука, наче в останньому зусиллi витягнута вперед, недвозначно впиралася вказiвним пальцем у хрестик, оздоблений таємничим шифром. А мiж розкиданими ногами кiстяка Лесик намалював величезну пiрамiду чавунних ядер i написав кривими лiтерами грiзне слово "форт". Поблизу острова дрейфував iз згорнутими вiтрилами великий фрегат. його чорнi просмоленi борти наїжачилися гарматами, а на кормi затрiпотiв на вiтрi чорний прапор з бiлим черепом i перехрещеними кiстками. Тепер це була справжня карта острова скарбiв! I цiєї митi ввiйшов батько. З першого погляду вiн оцiнив, яку величезну роботу здiйснив Лесик. I одразу ж потягся до ременя... Як бачите, Лесик мав неабиякий досвiд, i тому на нього можна було спокiйно покластися. Якщо Лесик сказав, що треба дати клятву, значить, так потрiбно. I от ми мiцно стиснули один одному руки i почали похмуро заприсягатися. - Клянуся, що помщуся! - сказав Лесик. - Клянуся, що помщуся! - луною вiдгукнувся я. - Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здiйсниться! - прохрипiв вiн. - Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здiйсниться! - прохрипiв я. Це була страшна клятва. Правда, голитися нам не потрiбно було. А от як не митися? Спробуйте хоч один день не вмитися, якої вашi батьки заспiвають? I я сказав Лесиковi: - Знаєш, Лесику, по-моєму, якщо ми не вмиватимемося, нас можуть запiдозрити. Лесик замислився. А потiм сказав: - Не хвилюйся - ми всiх обдуримо. Ми будемо вмиватися, але не для того, щоб порушити клятву, а для того, щоб нiхто нi про що не здогадався. Я охоче схвалив це мудре рiшення. Тепер нам уже не було про що турбуватися. Рано чи пiзно, а клятва своє зробить! I ми нарештi сiли за уроки, щоб подолати усi труднощi, якi спецiально для нас склали автори пiдручникiв. Роздiл 6. ПОМСТА Клятва - велика сила! Ми з Лесиком дуже швидко у цьому переконалися. I менi здається, що, якби ми своєчасно не дали один одному клятви, менi зараз, можливо, не було б чого вам оповiдати. Клятва почала дiяти тодi, коли одного дня знову пiшов снiг. Його за одну нiч намело так багато, що неможливо було нi пройти, нi проїхати. Мiй батько сказав, що вiн, скiльки живе, ще такого снiгу не бачив. Ще сонце не пiднялося, як шляхами-дорогами поповзли снiгоприбиральнi машини. Вони металевими клешнями згрiбали снiг до себе i безупинно кидали його з транспортерiв на широкi спини вантажних машин. Але особливо цiкаво було спостерiгати за роботою трамваїв, спецiально пристосованих розчищати колiї. Вони здiймали навколо себе справжню завiрюху i котилися по рейках у суцiльнiй снiговiй курявi. Та снiгу було стiльки, що вчасно скрiзь розчистити все одно було неможливо. Побачили б ви тодi нашу школу! Вона наче поменшала, такi глибочезнi кучугури з усiх бокiв оточили її. Снiг величезним бiлим капелюхом лежав на даху, пухнасто облямував пiдвiконня, а на козирку, що нависав над входом до школи, вiн навiть не вмiщався i холодними перинами звисав з усiх бокiв. Вiд дороги до школи ми з Лесиком iшли вузенькою стежкою, на якiй ледве могли розминутися двi людини. Видно, це учнi старших класiв пробили цю снiгову ущелину. А жаль! Краще залишили б цю роботу нам. Тодi нас неодмiнно вiдпустили б з урокiв. I от, коли ми пiдходили до школи, я подивився на снiговий горб, що його намело на козирок, i сказав Лесиковi: - Якби оця снiгова купа впала, вона б завалила усю стежку i в школу неможливо було б пройти. Лесик витрiщився на козирок i аж закам'янiв. I раптом зашепотiв: - Iдея! Є блискуча iдея! Вважай, що клятва зробила своє. За нас помститься стихiя, i тiнь пiдозри нiколи не впаде на нас! Я нiчого не зрозумiв. - Що ти верзеш? - запитав я. - Яка стихiя? Лесик пояснив: - Ну, як ти не розумiєш? Все дуже просто: ми органiзуємо на Зiну снiговий обвал. Такi стихiйнi лиха скрiзь бувають, нiхто навiть не здивується. Тепер втямив? Я заперечливо похитав головою. Лесика моя нетямучiсть аж розхвилювала. - Ну, як ти не розумiєш? - порушуючи конспiрацiю, на повний голос почав пояснювати вiн. - Сам подивись: тiльки штовхни снiг з козирка, i вiн весь упаде вниз. Снiгова лавина змете Зiну з нiг i завалить по самi коси! Ото смiху буде! Тепер я все зрозумiв, але не повiрив, що це можна здiйснити. Я запитав: - А як ти примусиш Зiнку стояти пiд козирком i чекати стихiйного лиха? Вона нiзащо не стане, скiльки її не умовляй! Лесик сказав: - Ет, це невеликий клопiт! Я вже все обмiркував. Ми зробимо так: тiльки почнеться перша перерва, я одразу всiх покличу грати у снiжки. От побачиш - нiхто не вiдмовиться! - Ну, це ясно, - погодився я. - Але ти побiжиш найперший, щоб встигти по ринвi вилiзти на козирок. А коли бiгтиме Зiна, я тобi махну рукою. I тут ти її - бабах! Звичайно, план був непоганий, але дещо мене занепокоїло. Я сказав: - Тобi добре! Ти тiльки рукою будеш махати. А я? Коли стихiйне лихо впаде на Зiну, хiба на мене не впаде тiнь пiдозри? Лесик запевнив мене: - Нiякої тiнi не буде! Коли ти зiштовхнеш снiг, не гайся i стрибай униз. Тут невисоко, та й снiгу намело багато. Нiхто нiчого не помiтить. Лесик все врахував! Отож - до дiї! На уроцi ми сидiли як на голках. Ми нiяк не могли дочекатися перерви. Здавалося, що хвилини розтяглися на цiлi кiлометри. Вони були такi довгi, що ними цiлком можна було б обперезати земну кулю. Аж ось несподiвано, коли чекання нас уже зовсiм виснажило i, здавалося, урок триватиме усе наше життя, залунав дзвiнок. Ура! Я, наче той ураган, зiрвався з мiсця i прожогом кинувся в коридор. Навздогiн летiв збуджений Лесикiв голос. - Гайда у снiжки! - закликав вiн весь клас. Я спритно видряпався по холоднiй ринвi на слизький козирок i приготувався. Лесик уже чатував унизу, щоб вчасно дати знак. I раптом Лесик замахав руками, наче все своє життя працював на посадi вiтряка. Анi секунди не вагаючись, я зiштовхнув снiг i для певностi ще тупнув ногою. Снiгова лавина зрушила з мiсця i поїхала по льодянiй поверхнi козирка. I тут мене взяли дрижаки. Але не вiд холоду. Я втратив рiвновагу, впав i раптом вiдчув, що їду разом iз снiгом. Годi було й сподiватися, щоб зачепитися за щось на голiй слизькiй поверхнi. За секунду передi мною розкрилася прiрва. I я сторчголов полетiв униз. Це був снiговий обвал перший сорт! Пiзнiше Лесик запевняв, що з величезної купи снiгу виглядали лише мої ноги i витрiщена голова нашої жертви. А ще Лесик заприсягався, що вiн не давав менi нiякого сигналу починати обвал, а, навпаки, застерiгав мене, щоб я його не починав. Саме тому вiн махав менi не одною рукою, як ми домовлялися, а двома руками. А заприсягався Лесик ось чому. Коли я вилiз з-пiд снiгу, менi одразу закортiло знову зануритися у нього: з кучугури виборсувалась не Зiна, а директор школи Василь Тихонович. Це на його невинну голову звалилося усе стихiйне лихо, i вiн весь був у снiгу. До того ж Василь Тихонович загубив у снiговiй лавинi свої окуляри. Та, на жаль, у кишенi пiджака у нього знайшлися запаснi, i вiн одразу побачив, хто зробив стихiйне лихо. - Що це таке? - запитав мене Василь Тихонович. Я змушений був усе йому пояснити. - Це звичайний снiговий обвал, - сказав я. - Такi обвали скрiзь бувають. На них нiхто навiть не звертає уваги. Але Василь Тихонович чомусь увагу звернув. Вiн уважно вислухав мене i зазначив: - Цiкаво, дуже цiкаво... А потiм Василь Тихонович запросив мене до себе в кабiнет. А в кабiнетi дозволив менi покликати до нього ще мого батька. I так йому закортiло конче побачитися з моїм батьком, щоб дiзнатися, у кого вирiс такий син, що вiн мене навiть з урокiв вiдпустив. I ще дружньо порадив: - Без батька не повертайся! Роздiл 7. ЩО БУЛО ПОТIМ А потiм я прийшов додому кликати батька до директора. Менi оцi виклики нiколи в життi не подобалися. Батько їх теж страшенно не любив. У цьому ми з ним були цiлком одностайнi. Батько мiй - хлопець хоч куди! Вiн усе вмiє робити, бо працює на заводi електриком. Вiн видумує такi дивовижнi винаходи, якi нiхто придумати не може. Недарма ж його прийняли до Всесоюзного товариства винахiдникiв та рацiоналiзаторiв. Наша квартира повна батькових винаходiв. Коли вiдчиняються вхiднi дверi, у передпокої само по собi спалахує свiтло. Варто зачинити дверi - свiтло гасне. Коли вранцi дзвонить будильник, одразу автоматично вмикається кавник. Поки батько зробить ранкову гiмнастику, на столi вже парує свiжа кава. I, головне, батько так хитро переобладнав кавник, що, коли не налити туди звечора воду, кавник нiзащо не ввiмкнеться. Мати у мене теж хороша. Тiльки у неї є двi вади. Коли мати вдома, вона лише те й робить, що мацає мiй пульс та годує мене яблуками, морквою i квашеною капустою. А потiм ще силомiць змушує мене ковтати велику ложку риб'ячого жиру. А робить вона це тому, що працює лiкарем у полiклiнiцi. Видно, їй бракує хворих, от вона й тренується лiкувати людей на менi. I ще одна велика вада у матерi. Вона надзвичайно любить ставити неприємнi запитання. А задовольнити її допитливiсть просто неможливо. З ранку до вечора тiльки i чуєш рiзноманiтнi запитання. Сiдаю я їсти, мати питає: - А руки ти вимив? Iду я надвiр погуляти, вона питає: - Чи скоро прийдеш? Iду я в школу, вона питає: - Уроки вивчив? Приходжу я з школи, вона питає: - Де ти одiрвав гудзика? Дивлюся я телевiзор, вона питає: - А тобi не час спати? Жах! Наче я їй не рiдний син, а довiдкове бюро. От i сьогоднi. Не встиг я сказати, що батька викликають до директора, як вона вже запитала: - Що ти накоїв? Я вiдповiв: - Та нiчого такого. Просто велика купа снiгу впала на директора Василя Тихоновича. Але ж вiн мiг обтруситися i все! Але ця вичерпна вiдповiдь анiтрохи не задовольнила матерi. Вона знову запитала: - Що, купа снiгу впала сама? - Нi, - вiдповiв я, - вона впала разом зi мною. I раптом мати чомусь сполотнiла. - Звiдки ти впав? - тремтячим голосом запитала вона. Мене навiть здивувало таке наївне запитання. - Ясно, зверху. Звiдки ж iще падають? Тепер мати почала запитувати батька. - Ти чуєш, Миколо? - запитала вона. Батько похмуро вiдповiв: - Чую. - Що ж нам робити з цим бешкетником? - Вiдшмагати... Ця вiдповiдь менi дуже не сподобалася. Тут у мене з батьком нiякої одностайностi не було. Але у подiбних випадках тато завжди додавав, що у нього немає на мене ременя. А якщо у нього нема на мене ременя, цiлком зрозумiло, що вiдшмагати мене неможливо. "Купив тато вже ремiнь чи ще не купив?" - стривожено подумав я. Та батько мене заспокоїв. - Ременя на нього нема! - з глибоким жалем промовив вiн. А потiм наказав менi: - Одягайся! А коли ми вже зовсiм зiбралися iти в школу до директора, раптом мати запитала нас обох: - Носовики взяли? Ми поспiшно вийшли з хати. Розмова з директором школи вiдбулася за зачиненими дверима. Ми з батьком обидва опинилися за дверима: вiн був у кабiнетi Василя Тихоновича, а я - у коридорi. Вони так довго розмовляли, що я за цей час устиг би вивчити усi уроки або подивитися хоча б пiвфiльму. Я стояв, даремно гаяв дорогоцiнний час i хвилювався, бо бiльше у коридорi геть нiчого було робити. З кабiнету батько вийшов разом з Василем Тихоновичем. А коли вони на прощання потиснули один одному руки, батько пiшов не додому, а попрямував у наш клас. Виявилося, що за порадою Василя Тихоновича вiн вирiшив почитати свiжий номер "Колючки", наче у нас вдома нiяких газет немає. От зайшов батько у клас i почав читати, а я - слiдкувати, що найбiльше його зацiкавить. Надто його увагу привернула карикатура. Мабуть, тому, що вона займала мало не половину стiннiвки. На нiй був зображений юний космонавт у вiльному польотi з козирка над шкiльними дверима. Тiльки скафандр у нього був злiплений iз снiгу i невдаха-космонавт скидався на снiгову бабу. А щоб мiй батько не переплутав, кого саме намалювали у газетi, унизу написали: "Космонавт Толя Сливка". - Дострибався! - сказав батько. Я терпляче чекав, коли тато почне мене лаяти i розповiдати, яким хорошим та дисциплiнованим учнем колись був вiн сам. Я давно зауважив, що всi батьки колись були хорошими i дисциплiнованими учнями. Але батько мене зовсiм не лаяв, а тiльки по-товариськи пообiцяв: - Ти у мене ще пострибаєш! Роздiл 8. ОДНОГО РАНКУ Невiдомо, чим скiнчилася б уся ця неприємна iсторiя, якби одного чудового дня не сталася неймовiрна подiя. А сталася вона у перший день занять пiсля зимових канiкул. Канiкули пролинули надзвичайно швидко. Воно й не дивно - для зимового вiдпочинку школярiв вибрали найкоротшi днi року. Отака несправедливiсть! Хiба ж за короткий день як слiд вiдпочинеш? Я, наприклад, хоч i встиг подивитися вiсiмнадцять фiльмiв i побувати на семи новорiчних ялинках, та вiдпочити так i не встиг. А я ж обiцяв Лесиковi: - З нiг звалюся, а вiдпочину як слiд. Але виконати обiцянку менi не пощастило. I от того чудового дня я прокинувся у препоганому настрої. Та ще мати почала мене запитувати : - Ти довго спатимеш? Я вiдповiв: - Нi, вже недовго, бо я прокинувся. - Ти ще не забув, де пiдручники лежать? - Нi, не забув. Мати недовiрливо похитала головою i сказала, зовсiм як тато: - Ех, Только, ременя на тебе немає... А потiм вона пiшла на роботу задавати питання хворим, а я залишився вдома сам. Сiв на лiжко i задумався. Думки були невеселi. За другу чверть я мав аж двi трiйки. Правда, у мене була ще п'ятiрка з фiзкультури, але була й одна четвiрка, гiрша за двiйку - за поведiнку. Ну, як з такими показниками змагатися? Пiдведу хлопцiв, не полетимо на Марс. А хто у цьому винен? Я винен. - Ех, Только, Только, - гiрко сказав я, - кепськi твої справи. - Буває гiрше, - озвався хтось з вiтальнi, дверi до якої були прочиненi. - Звiсно, буває, - незадоволено буркнув я. А незадоволений я був тим, що говорив уголос i хтось довiдався про мої найпотаємнiшi думки. I як це мати не попередила, що до нас приїхав гiсть? А навiщо стороннiй людинi знати про мої особистi неприємностi? - Звiсно, буває, - роздратовано повторив я, - тiльки невiдомо, що гiрше, а що краще. - Це правда, - погодився невидимий гiсть. Тодi я пiдвiвся i пiшов до вiтальнi, щоб подивитися, хто до нас приїхав. Заходжу я до вiтальнi i аж сторопiв вiд несподiванки: нiкого нема! Навiть пiд столом нiхто не ховався! Я кинувся у спальню батькiв - нiкого! На кухню - нiкого! Нiде нiкого! А я ж ясно чув голос... Такого зi мною ще нiколи не бувало. - Це вiд перевтоми, - сказав я собi, - от що значить канiкули у найкоротшi днi року. Хiба ж вiдпочинеш? А насправдi у хатi нiкого, крiм мене, нема! - А я? - озвався голос. У ньому виразно бринiла образа. Скажу не криючись, менi стало моторошно. Волосся на головi пiднялися сторч. Я швидко повiв очима по кiмнатi, озирнувся на всi боки - нiкого! Та в мене було таке дивне враження, нiби я побачив нашу квартиру вперше. Речi здалися незнайомими, таємничими, нiби я їх нiколи в життi не бачив. Було таке вiдчуття, нiби я потрапив у чужу хату. В кожному кутку чигала небезпека. Я навшпиньки повернувся до своєї кiмнати i знову сiв на лiжко. Кортiло посидiти тихенько-тихенько, але я навмисне почав говорити, щоб хоч трохи заспокоїтись. - Певно, я ще сплю, - сказав я i почув, що мiй голос теж зробився як чужий. А може, й справдi мати мене не збудила i менi усе це ввижається увi снi. От зараз мати мене збудить i запитає: "Чи довго ти спатимеш?" I тут я знову почув: - Нiхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять хвилин тому пiшла на роботу. А-ап-чхи!.. От бiсова погода, напевне, схопив нежить... "Так! - подумав я. - Це й справдi сон! А коли це сон, то менi нема чого лякатися. Краще додивлюся його до кiнця, а потiм розповiм хлопцям. Адже ще нiкому з нас не снився такий дивовижний сон! Вiн цiкавий, як кiно..." Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого хвилюватися? Одного разу менi приснилося, що мене зловили жахливi розбiйники, схопили волохатими руками, розгойдали i кинули у страхiтливу прiрву. А насправдi виявилося, що я просто впав з лiжка. Ну от, я заспокоївся, подивився у куток, де стояв торшер, i запитав: - А де ви ховаєтеся? Торшер повагом вiдповiв: - А я не ховаюся. Апчхи! Це почало мене розважати. Ще б пак - речi заговорили! Таке справдi буває лише увi снi. Та й то не завжди. - На здоров'ячко! - гукнув я радiолi. - Дякую, - прохрипiла радiола. - Значить, ви у нас у хатi? - запитав я у стiльця. Стiлець навiть здивувався такому безглуздому запитанню: - А де ж iще? - А чому ж тодi нiкого не видно? - хитро запитав я книжкову шафу. - Хiба ти досi не здогадався? - вiдповiла шафа. - Атож, нi, - вже зовсiм весело сказав я. - Хiба ж я б запитував, якби здогадався? I тут я почув неймовiрне: - Знай, хлопчику, - врочисто мовив мiй стiл, - я - Невидимка! - Ой!.. Роздiл 9. ТАЄМНИЦЯ У мене живе Невидимка! Менi пощастило так, як ще нiкому не щастило. У Києвi сотнi тисяч квартир, а Невидимка один. I цей єдиний на весь Київ Невидимка (та що там на весь Київ - на весь свiт) поселився саме в нашiй квартирi. Коли людство дiзнається про цю фантастичну подiю, нашу квартиру неодмiнно обернуть на меморiальний музей, а до стiни будинку товстими шурупами прикрутять мармурову дошку. А на нiй золотом по бiлому викарбують: "У цьому будинку жив i працював перший у свiтi справжнiй, живий Невидимка". Безумовно, мене призначать директором меморiального музею, i я розповiдатиму вiдвiдувачам неймовiрнi подробицi з бiографiї Невидимки. Та раптом я збагнув, що Невидимка хворий i його передусiм треба вилiкувати. I тодi я сказав: - Знаєте що, товаришу Невидимко, ви посидьте тут, а я злiтаю до аптеки по лiки. Грошi у мене є. У мене е цiлий карбованець на тiстечка... - А навiщо тобi бiгти до аптеки? - пiдозрiло запитав Невидимка. Я вiдповiв: - Як навiщо? Я ж чую, як ви застудилися. Вас необхiдно негайно лiкувати. У мене мати лiкар, я все знаю. Грип - небезпечна хвороба! Якщо його не лiкувати, вiн дає несподiванi ускладнення. А що, як з вами станеться якесь лихо, людство менi цього нiколи не подарує! - Тс-с! - прошепотiв Невидимка, i я уявив собi, як вiн приклав невидимий палець до невидимих губiв. - Навiть думати не смiй про лiки, якщо не хочеш заподiяти менi шкоди. Апчхи! - А яка ж вiд лiкiв шкода? - запитав я. - А така, - вiдповiв Невидимка. - Хтозна, можливо, саме для мене лiки виявляться шкiдливими... А що, коли я сконаю, як пiддослiдна миша? - Невже вам не можна вживати нiяких лiкiв? - розгублено запитав я. - Нiяких! - категорично вiдрубав Невидимка. Лише тепер я по-справжньому злякався. Адже загибель Невидимки вiд якогось нiкчемного пiрамiдону була б непоправною втратою для мене i для людства. I я з надiєю запитав: - Невже нiчого-нiчогiсiнько не можна зробити? Невидимка вiдповiв: - Твої наївнi запитання, хлопче, мене смiшать. Ха-ха-ха! Що ж тут зробиш? Сам бачиш, як я змiнився. Був видимим, а зробився прозорим, як повiтря. А що це означає з наукового боку? З наукового боку це означає, що бiологiчнi сполуки мого тiла набули нової якостi на невiдомiй органiчнiй основi. Зрозумiв? Ось чому реакцiя мого органiзму на звичайнiсiнькi лiки може виявитися жахливою. Ти тiльки уяви: можливо, навiть вiд грама елементарного кальцексу може виникнути ланцюгова реакцiя i я вибухну, як атомна бомба! Трах-бах-тара-рах - i вибух зiтре пiвмiста на порох! Людство тобi такої катастрофи нiколи не подарує. - Це ще тiльки наукова гiпотеза, - вагаючись, зауважив я. - Можливо, ваш органiзм i не вибухне. Це ще треба перевiрити на дослiдi. - Так, можливо, i не вибухне, - погодився зi мною Невидимка. - Але хiба ти не припускаєш, що внаслiдок слiпого експерименту з лiками моє тiло може втратити вагомiсть, як уже втратило видимiсть, i з першою космiчною швидкiстю ринути у космiчний простiр? Якщо я не згорю в атмосферi вiд тертя повiтря, я неодмiнно перетворюся в космiчнiй холоднечi на крижану бурульку. Бр-р! Людство тобi цього лиха нiколи не подарує. Вiд цiлковитої безпорадностi я навiть зажурився. Я дорiкав собi за кволу фантазiю. I все ж я раз у раз запитував себе, як допомогти Невидимцi, хоч i не знаходив розумної вiдповiдi. I раптом мене наче осяяло. - Знаю! - вигукнув я. - Знаю, що робити! Треба негайно повiдомити про вас в Академiю наук! От що! Академiки обов'язково врятують вас вiд усiх небезпек! - Тс-с! - знову приклав Невидимка невидимий палець до невидимих губiв. - Мiй юний друже, я цiную твої турботи, але я боюся зустрiтися не тiльки з академiками, а й з кандидатами у кандидати наук. Якщо я з ними зустрiнуся, я згорю, але вже не вiд тертя повiтря, а вiд сорому. - А чого вам соромитися? - запитав я i раптом збагнув: - Ага, розумiю! Ви, мабуть, роздягненi, як i Невидимка у книзi Уеллса? Тодi одягнiть будь-який костюм мого батька. Вiн вам нiчого не скаже - для науки батько пожертвує усiм. - Не в тому рiч, - прошепотiв Невидимка. - Менi соромно вiдкрити вченим людям свою фатальну таємницю. А вiд них приховати її буде неможливо. - Таємницю?! - схвильовано перепитав я. - Так, таємницю, - вiдповiв Невидимка. - Ця страшна таємниця не дозволяє менi спiлкуватися з нормальними людьми. - Це нiчого, - заспокiйливо мовив я. - Менi ви можете довiритися. Моя мати не раз казала, що я - ненормальна дитина. - А ти вмiєш тримати язик за зубами? - Могила! - запевнив я Невидимку. I тут Невидимка вiдкрив менi свою страшну таємницю. Вiн сказав: - Слухай мене уважно i дивись - нiкому анiчичирк. Пiд час останнього експерименту мене спiткало несподiване лихо - зникли усi мої записи разом з лабораторiєю. Принагiдне я розповiм тобi про це докладнiше. Звичайно, записи можна було б поновити, якби не сталося найгiрше: я загубив усi свої енциклопедичнi знання. Вони геть повилiтали у мене з голови. Ось чому у розмовi з науковцями я був би безпорадний, як новонароджене щеня. Тi жалюгiднi залишки, що втрималися у моєму спорожнiлому черепi, не можна навiть назвати знаннями, настiльки вони мiзернi. Апчхи! Я пам'ятаю лише програми вiд першого до п'ятого класiв. А вже вiд шостого класу знань у мене лишилося - аж моторошно згадувати про це! - лише за перше пiврiччя. А далi я нiчого не пам'ятаю, наче хтось витер мої мозковi звивини гумкою. Ну, як я, знаменитий винахiдник i дослiдник, зустрiнуся з ученими з такими ганебними знаннями? Згорю вiд сорому! Вченi на слово менi не повiрять, їм докази давай! Так, це було нечуване лихо. Подумати тiльки, людина зробила генiальне вiдкриття i забула, як саме вона його зробила! Мало того, ще й загубила свої записи, лабораторiю та енциклопедичнi знання. А вченi вiрять лише переконливим доказам. А Невидимка усi свої переконливi докази посiяв. Хто ж тепер йому повiрить, що це вiн зробив генiальне вiдкриття? Ясно - нiхто! Крiм мене. Для мене досить вже того, що вiн невидимий. Все одно в його наукових записах я б нiчого не втямив. Я вголос подумав: - Що ж тепер робити? Невидимка у цiлковитому розпачi ламав свої невидимi руки. - Хiба я знаю, що робити? Єдиний мiй порятунок - це знову сiсти за парту i вчитися, вчитися, вчитися! Тодi я поновив би свої знання! Поновив лабораторiю! Записи! Але де менi вчитися? Де та школа, в яку прийняли б учня, якого не видно на уроках. I взагалi, хто без переконливих доказiв повiрить у моє iснування? Адже мiй органiзм до того змiнився, що я нiчого не їм i нiчого не п'ю. Вiн живиться самим повiтрям... О, нещасний я винахiдник! О, i ще раз о! Намагаючись приховати свою нестримну i недоречну цiєї митi радiсть, я запитав Невидимку: - Невидимко, а ви знаєте, хто я? - Нi, не знаю, - байдуже вiдповiв вiн. - А хто? Я врочисто сказав: - Я - Толя Сливка, учень шостого класу. I, мiж iншим, якраз сьогоднi починається друге пiврiччя навчального року. - То й що? - похмуро мовив Невидимка. - Це тiльки посилює моє безмежне горе... - Як це, то й що?! - радiсно вигукнув я. - Ми будемо вчитися вдвох, i ви поновите свої знання! - Ура! - закричав щасливий Невидимка, i менi здалося, що вiн весело стрибає на невидимих ногах. Та раптом його голос знову спохмурнiв. - Стривай, - запитав вiн, - а ти добре вчишся? Я хотiв було запевнити його, що я змалку круглий вiдмiнник, але це було б з мого боку нечесно. Адже вiн щиро вiдкрив менi свою таємницю. I я чесно признався: - Та знаєте, у мене лише двi трiйки i ще одна четвiрка з поведiнки... - Ой, менi зле! - гiрко сказав Невидимка. - Моє серце не витримає ще й цього нещадного удару... - От побачите, - натхненно запевнив я Невидимку. - Вiднинi я не матиму жодної трiйки i вчитиму вас точнiсiнько так, як нас навчають у школi! Якщо не вiрите, я дам клятву. - Не треба клятв! - з неприхованою вдячнiстю в голосi сказав Невидимка. - Мiй юний i неоцiненний друже, ти врятував менi життя i тепер рятуєш винахiд, який належить усьому людству. Я - твiй вiчний боржник. А тепер давай, не гаючись, гризти гранiт науки, щоб вiд нього не лишилося й крихти! Роздiл 10. ПРОБЛЕМА № 1 - Ура! - загорлали ми з Невидимкою. Та радiли ми передчасно. Що наша радiсть була передчасною, ми з'ясували вже наступної хвилини, коли мiй друг Невидимка сказав: - А звiдки ми будемо знати, добре я вчуся чи погано? Звiдки я сам знатиму, добре чи погано я засвоїв урок? Безумовно, мiй невидимий друг мав цiлковиту рацiю. Адже людина сама себе контролювати не може. У цьому я на собi переконався. Ото, бувало, вивчу урок i вважаю, що все знаю. А коли мене викличуть вiдповiдати, несподiвано виявляється, що знаю я не все. А чому це так виходить? Тому, що я знаю те, що пам'ятаю, а що забув, того не знаю. I головне, я сам не знаю, чого не знаю, бо воно геть-чисто з голови повилiтало i назад не прилiтає. Виходить, що самотужки просто неможливо з'ясувати, чого ти ще не знаєш. Для цього iснують учителi. Вони знають все i тому легко виявляють, чого не знають учнi. I позначають це цифрами п'ятибальної системи. Звичайно, я сам мiг би ставити Невидимцi оцiнки. Але це було б негарно з мого боку. У майбутньому мене неодмiнно звинуватили б у тому, що я оцiнював знання Невидимки необ'єктивно, що Невидимка був моїм улюбленцем. Я б i сам так подумав. Бо хiба ж можливо не поставити п'ятiрку людинi, яка була генiальним винахiдником у минулому i буде генiальним винахiдником у майбутньому? - Ех! - засмутився Невидимка. - Коли я закiнчу десятирiчку, нiхто менi не повiрить. Мало того, що я не матиму атестата зрiлостi, то я ще не матиму жодної оцiнки своїх знань. Ех i ще раз ех! - А що, як на уроках ми будемо вiдповiдати вдвох? - раптом, захвилювавшись, сказав я. - Ви стоятимете у коридорi - все одно вас нiхто не побачить - i прислухатиметеся, що дiється у класi. Тiльки-но мене викличуть, ви зайдете у клас - всi подумають, що це протяг вiдчинив дверi. Вчитель запитає, а ви вiдповiдайте. А я за вами буду повторювати. I вийде так, що хоч учитель поставить оцiнку менi, а насправдi то буде дуже об'єктивна оцiнка ваших знань. Правда, здорово? - Здорово! - погодився Невидимка. - Та нiчого з того не вийде... - Чому ж не вийде? - доводив я. - Все вийде якнайкраще! - Але ж мiй голос почують! - зауважив Невидимка. - Ми ж цим смiливим експериментом перелякаємо всiх учнiв на смерть! Або вийде ще гiрше: вчителi подумають, що тобi пiдказують, i тому будуть ставити самi двiйки. Ще залишать нас на другий рiк! - Не залишать, бо нiхто нiчого не почує, - заспокоїв я Невидимку, - ви будете вiдповiдати пошепки, менi на саме вухо! - Ага! - сказав Невидимка. - Зрозумiв! I от невдовзi ми наш винахiд перевiрили на практицi. Вчитель iсторiї Микола Андрiйович викликав мене вiдповiдати. Тiльки-но я вийшов, як дверi у клас самi собою вiдчинилися i самi собою зачинилися. Микола Андрiйович здивовано звiв брови над окулярами, а тодi сказав: - Ану, Толю, подивись, хто там бешкетує. Я визирнув у коридор, ясно, нiкого не побачив i сказав: - Нiкого нема. Це, певно, протяг... А сам почув ледь вловимий шепiт: - Я тут, мiй юний друже. - Добре, - мовив Микола Андрiйович i, гортаючи мiй щоденник, запитав: - Що ти знаєш про розвиток технiки у п'ятнадцятому столiттi? Про розвиток технiки у п'ятнадцятому столiттi я знав усе. Та не поспiшав вiдповiдати. Хай вiдповiдає Невидимка. Я удав, нiби замислився, а сам уважно прислухався. I от я почув: - У п'ятнадцятому столiттi було вдосконалено водяний двигун... Правильно! I я з неприхованою втiхою повторив : - У п'ятнадцятому столiттi було вдосконалено водяний двигун... - Селяни i ремiсники, - шепотiв далi Невидимка, - почали гатити греблями рiчки, в яких залишали вузькi жолоби для стiкання води. Вода падала зверху на колесо. Воно крутилося i обертало вал, який проходив аж у майстерню. Пiд час обробки металiв отим двигуном рухали молот вагою до однiєї тонни. - I що ж це практично дало? - запитав Микола Андрiйович, коли я повторив вiдповiдь Невидимки i знову замислився. - Багато дало, - зашепотiв Невидимка. - Водяний двигун з колесом почали застосовувати в усiх галузях промисловостi. Наприклад, у паперовому виробництвi за допомогою колеса пiднiмали i опускали преси. В гiрництвi пiднiмали кошики з рудою i викачували воду з шахт. А ще почали будувати домни - плавильнi печi заввишки 2 - 3 метри. Ранiше їх не будували, бо не було колеса. А ручнi мiхи вдували надто мало повiтря. Тепер плавильники з'єднали колесо з великими мiхами, якi вдували в пiч багато повiтря. I тут Невидимка замовк. Це була його непоправна помилка, хоч розповiв вiн усе до ладу. Рiч у тому, що Микола Андрiйович страшенно любив, щоб учнi свою вiдповiдь пов'язували з сучаснiстю, з нашим повсякденним життям. А я чомусь забув попередити про це Невидимку. Довелося менi самому пов'язувати стародавнє колесо з сучаснiстю. - Життя у середньовiчних винахiдникiв, - сказав я, - було буквально на колесах. Але вони придумали не все, що могли. Якби я тодi жив, я б з допомогою колеса побудував би понад рiчками веселi каруселi, а ще змайстрував би сучаснi воднi велосипеди. А ще... - Добре, добре, - зупинив мене Микола Андрiйович. Вiн ще трохи попитав, а тодi поставив четвiрку. Я неабияк зрадiв. Молодець Невидимка! З першої спроби заробив четвiрку! Роздiл 11. ЩО РОЗПОВIВ НЕВИДИМКА Кожного дня, коли ми з Невидимкою кiнчали домашнi завдання (а це завжди забирало дуже багато часу, бо менi доводилося розжовувати йому кожну дрiбницю), вiн розповiдав менi уривки iз своєї сповненої незвичайних пригод бiографiї. А я увечерi їх старанно занотовував, щоб нiчого не забути i зберегти для iсторiї найменшi подробицi. Згодом я поєднав усi цi уривки в одне цiле. I от що в мене вийшло: НЕЙМОВIРНЕ ЖИТТЯ I ДИВОВИЖНI ПРИГОДИ НЕВИДИМКИ, записанi з його власних слiв Ан. Сливкою Змалку я був надзвичайно лiнивий. Бiльшого ледаря годi було й шукати. Але спочатку нiхто не звертав на це уваги. Та й що спитаєш з малого? Батьки звернули увагу на цю погану рису моєї вдачi лише тодi, коли я пiшов до школи. Ледве я опанував першi двi арифметичнi дiї i навчився читати по складах, як менi набридло вчитися. Пiдручники викликали в мене вiдразу. А коли я сiдав готувати домашнi завдання, я негайно засинав. Я тiкав з урокiв у першому, другому i третьому класах початкової школи. Коли мiй батько дiзнавався про цi втечi, вiн брав у руки ремiнь i намагався ним прищепити менi любов до знань. Навчений гiрким досвiдом, я тодi вперше виявив свою природну винахiдливiсть. У четвертому класi я з урокiв уже не тiкав, а купив коробку пластилiну. Досить було залiпити пластилiном вуха, щоб не почути жодного слова вчителя. Мiй розрахунок виявився абсолютно певним: мене залишили на другий рiк. Батько було знову заходився прищеплювати менi любов до знань, та, коли я залишився на третiй i на четвертий рiк, у нього безсило опустилися руки. "Все! - зрадiв я. - Тепер виженуть iз школи!" Але радiсть була передчасна: мене, школяра-переростка, всупереч усiм педагогiчним правилам, перевели до п'ятого класу за вислугу рокiв. Певно, я був єдиний у свiтi круглий двiєчник. Але вчителi нiколи не говорили про мене: - Круглий двiєчник! Вони завжди казали: - Круглий дурень! Я нишком пишався своїм видатним досягненням. Я думав так: вiдмiнникiв багато, а я - один. Я - унiкум! Я - антивундеркiнд! Я єдиний, хто спромiгся навiки захряснути у п'ятому класi. Це я дожився до того, що примудрився забути навiть таблицю множення! Нарештi вчителi втомилися боротися за моє свiтле майбутнє i склали зброю. Я таки взяв гору! Мене виперли iз школи на всi чотири вiтри. Правда, директор намагався залишити мене при школi нiчним сторожем, але педагогiчна рада одностайно вiдхилила цю благородну пропозицiю. Своє рiшення рада обгрунтувала тим, що залишати мене було б непедагогiчно, бо своїм ганебним прикладом я погано впливатиму на пiдростаюче поколiння. Пiсля школи я два роки торгував на Хрещатику газованою водою. Швидко став мiсцевою знаменитiстю, бо нiхто з моїх конкурентiв не вiдраховував здачi повiльнiше за мене. Бiля мого кiоску завжди утворювалася величезна черга. Люди здiймали мене на глузи. А початкуючi фейлетонiсти мiської газети приходили гострити на менi свої сатиричнi пера. Через два роки мене з ганьбою звiльнили з роботи, як колись потурили iз школи. Але невдовзi я знайшов собi тихий притулок. Я влаштувався на роботу в артiль iнвалiдiв i працював там аж до пенсiї. В артiлi я швидко став справжнiм чемпiоном по збиранню рiзного мотлоху, бо такого своєрiдного голосу, як у мене, не було нi в кого. Вдень я ходив затишними вулицями нашого прекрасного мiста i волав пiд вiкнами хатнiх господарок: - Ножi гостримо! Ножi гостримо! А ввечерi полохав тишу не менш дикими зойками: - Старi речi! Старi речi! Я щомiсяця вдвiчi, а то й утричi перевиконував виробничi завдання, бо кожен громадянин вважав своїм обов'язком влучити в мене утильсировиною. Навiть хворi збирали останнi сили i пiднiмалися з лiжка, коли чули мiй голос. I от настав час, коли товаришi по роботi вiдсвяткували мiй ювiлей, подарували менi iменний будильник i спровадили на заслужений вiдпочинок. Я почав тихо жити на самотi. Та весь час вiдчував, що менi чогось бракує. Але чого? Адже я досяг мети, до якої поривався усе своє життя! Вночi мене мучили страхiтливi видiння, вiд яких волосся ставало сторч навiть на спинi. Менi снилося, нiби я глупої ночi приходжу на цвинтар, тиняюся, мов неприкаяний, мiж тiсними рядами могил i роздираю нiчну тишу огидним голосом: - Ножi гостримо! Старi речi! На мiй заклик у срiбному мiсячному сяйвi пiдводяться з-пiд землi зеленi мерцi i, стогнучи, прицiльно кидають у мене трухлявими кiстками... Я прокидався весь зацiпенiлий вiд жаху i злякано мiркував пiд тоненькою ковдрою - що б це могло означати? I ось тими ночами я почав розумiти, що занапастив своє життя. Я думав: мешкаю сам, нiчим не цiкавлюся, не спiлкуюся з людьми. Ранiше громадськiсть намагалася зробити з мене суспiльне корисну одиницю, а я чинив їй хоч i пасивний, але опiр. Оцiєю, на перший погляд, непомiтною боротьбою i були по самi вiнця заповненi мої днi. А тепер цього нема, i в моєму життi з'явилася жахлива порожнеча. Зникла мета усього мого життя! Я вважав, що вийшов переможцем у поєдинку iз цiлим свiтом, а виявився переможеним. I нинi люди дивляться на мене з такою ж байдужiстю, як на стару дiряву калошу. Люди забули про мене - ось у чому моя трагедiя. Та й чим би я мiг їх зацiкавити, коли порiвняно зi мною навiть прадавнiй троглодит здався б генiальним професором? - Ось тобi, ось! - мстиво кричав я i сухими старечими кулаками гамселив по лисiй, як достигла диня, головi. - Ось тобi, старий дурню! Ось тобi за пластилiн! Ось тобi за газовану воду! А це - за ножi й старi речi! А зараз в iм'я твого. свiтлого майбутнього ми повторимо екзекуцiю. Ось тобi, ось! Вiднинi я вирiшив присвятити своє життя служiнню людям, стати рiвноправним i шанованим членом суспiльства. "А ким бути?" - замислився я, наче школяр-випускник. I раптом побачив себе в академiчнiй мантiї серед колб i реторт - сиджу i пильно вдивляюся в окуляр мiкроскопа, а лабораторну тишу порушує тiльки бiй атомного хронометра. Вирiшено: буду вченим! Та в школу й цього разу не пiшов. Для поступового шкiльного навчання у мене було мало часу: у будь-який мент могла прийти стара з косою, взяти мене за вислугу рокiв i поставити в моїй бiографiї останню крапку. Ось чому я й поспiшав, як спринтер на стометрiвцi, - за один рiк подолав усi бар'єри десятирiчки i фiнiшував бiля столу приймальної комiсiї унiверситету. Та це був невдалий фiнiш. Не зарахували мене з двох причин: по-перше, я не мав атестата зрiлостi, по-друге, у вищi учбовi заклади приймають лише молодих осiб вiком до тридцяти п'яти рокiв. Але я не впав у розпач i почав штурмувати висоти науки самотужки. Ковтав пiдручники з такою ж жадобою, з якою спрагла цiлина ковтає скупi краплi теплого червневого дощу. Навiть спати лягав з книжками. За два роки я проковтнув сотнi томiв сконденсованих знань i тисячi склянок чорної кави. А на третiй рiк побачив, що на свiтi вже немає такої галузi знань, яку б я не перетравив так само грунтовно, як голодний удав перетравлює кроликiв. Тодi й вiдчув могутнi поштовхи пробудженої думки, озброєної новiтнiми знаннями i смiливими гiпотезами. Незвичайнi задуми клекотiли в моєму мозку, як кипляча лава у вулканi, i шукали виходу, щоб шугонути у свiт. Я чiтко усвiдомлював, що найближчим часом мушу подарувати людству щось грандiозне, нечуване i небачене. Але що? Я на секунду замислився, i раптом мене осяяло. - Еврика! - вигукнув я i з головою поринув у карколомнi розрахунки. Я надумав, не мало не багато, повернути вiсь обертання Землi таким чином, щоб на всiй земнiй кулi утворився сталий тропiчний клiмат. Геть морози! Хай згине ожеледь! Хiба не було б чудово, якби в розкiшних джунглях Київщини замiсть вовкiв бiгали леви, а в гарячому золотому пiску мiського пляжу вилежувалися здоровеннi крокодили та алiгатори? В моїй збудженiй уявi малювалися казковi картини... За одну нiч, сповнену шаленої розумової i фiзичної працi, я закiнчив усi необхiднi розрахунки i вранцi прийшов по мiськради: - Дайте менi точку опори, i я переверну земну кулю! - Ваша пропозицiя не оригiнальна, - повiдомили мене тамтешнi експерти. - Ще двадцять два столiття тому точнiсiнько з такою ж пропозицiєю приходив сiракузький вчений Архiмед. - I що йому вiдповiли? - схвильовано запитав я. - Йому, як i вам, вiдмовили... Я повернувся додому, сiв за стiл, на секунду замислився, i раптом мене знову осяяло. - Еврика! - вигукнув я i знову поринув у фантастичнi розрахунки. Але що мене непокоїло: скiльки б не робив я генiальних вiдкриттiв i винаходiв, жодна установа не погоджувалася впровадити їх у життя. Очевидно, я весь час натрапляв на черствих бюрократiв. Наприклад, машинобудiвники вiдмовилися запустити у виробництво вiчний двигун моєї конструкцiї на тiй смiховиннiй пiдставi, що у пiдручнику з фiзики написано, нiби сконструювати вiчний двигун неможливо. Наче я нiколи в свiтi не тримав у руках пiдручникiв! Але ж я таки сконструював вiчний двигун! Дiйшло до того, що тiльки-но моя висока постать з метровою сивою бородою i лантухом креслень з'являлася у якiйсь установi, як всi працiвники тiкали од мене, наче вiд примари, ховалися по кабiнетах i замикалися на ключ. - Клятi бюрократи! - кричав я пiд дверима кабiнетiв таким лютим голосом, що кров холола у жилах. Якось я повернувся з чергового безрезультатного походу, сiв за стiл i замислився. I раптом мене знову осяяло. - Еврика! - загорлав я i звично поринув у роботу. А спала менi на думку звичайнiсiнька рiч: щоб проникнути до зачерствiлих службовцiв i примусити їх вислухати мене, слiд стати Невидимкою! Цiлiсiньку нiч я варив своє пекельне вариво i мимохiдь зробив ще одне вiдкриття - знайшов рецепт славнозвiсного елiксиру молодостi. Я негайно видудлив добрячий кухоль елiксиру, i тут сталося диво дивне. Голова моя закучерявилася, зморшки на обличчi зникли, i обличчя стало гладеньке, як поверхня пiонерського барабана, м'язи налилися молодою силою, як у далекi юнi роки. Я глянув у дзеркало. Боже мiй! Ось таким я був ще тодi, коли мене вигнали з школи! Але я ще не знав тодi найгiршого: мозок мiй теж помолодшав, i в ньому залишилися мої прадавнi мiзернi знання. Ще добре, що я не помолодшав аж до першого класу! Тої митi мене поривало нестримне бажання, не гаючись, бiгти з винаходами у рiзнi управлiння. Та за хвилину я зрозумiв, що службовцi за день-два звикнуть до мого нового виду i я матиму другу серiю важких мандрiв по установах. Нi, стану Невидимкою - i край! Але тiєї ночi я не здiйснив своїх намiрiв. Менi змалку були до вподоби солодкi напої, а елiксир молодостi виявився таким бридким, що мене двi години нудило. Щоб даремно не страждати вдруге, я вирiшив почекати до ранку, купити у гастрономi цукор i пiдсолодити свiй небачений напiй. А чудодiйна рiдина вже робила своє дивовижне дiло. Вона невидимо кипiла у каструлi, яка на моїх очах поволi теж розтанула у повiтрi. Рiдина пiднiмалася вгору гiркою невидимою парою й осiдала невидимими краплями на вбогих меблях. I от настав iсторичний ранок. Рiвно о восьмiй годинi я стрiмголов кинувся у гастроном. Все було б гаразд, якби я так не поспiшав. Коли з кiлограмом цукру повернувся додому, то мало не збив з нiг кербуда. - Добрий день! - автоматично привiтався я. Вiн тiльки витрiщився на мене i клiпав очима, аж поки я не зачинив за собою дверi. Тiльки-но я насипав у невидиму рiдину цукру, як кербуд увiрвався до мене. - Можна до вас? - прохрипiв вiн, а сам так i нишпорив по хатi очима. - Будь ласка, - не дуже доброзичливо буркнув я. - Давно тут проживаєте? - почав вiн допит. - Мiльйон рокiв! - вiдрубав я. - I все без прописки? - вжахано сплеснув вiн руками. - Слухайте, - стримуючи обурення, мовив я, - ось мiй паспорт. Подивiться, якщо хочете, i не заважайте менi працювати! Кербуд узяв паспорт i сказав: - Це не ваш паспорт, вельмишановний громадянине. Це паспорт дiда, який мешкає тут ось уже сорок рокiв. Куди ви подiли старого? - Нiкуди я його не подiв! - прогарчав я. - Ваш дiд - це я! Закарбуйте собi на носi! - Ага! - посмiхнувся кербуд. - Зрозумiло! - I вiн подався геть. Тiльки-но зачинилися за ним дверi, як тремтячими вiд хвилювання руками я налив у склянку свiй невидимий напiй. Склянка одразу розтанула в руцi. Я наважився. Одним проковтом вихилив її i почав спостерiгати у дзеркалi за неймовiрним перетворенням. Спочатку зникла лiва рука. За пiвхвилини - права. Тодi одна за одною позникали ноги. Серед кiмнати висiв недоладний обрубок з виряченими вiд цiкавостi очима. Потiм магiчна сила вiдтяла голову. Тулуб став таким прозорим, що можна було б за кiлька хвилин вивчити анатомiю людини. I раптом - торох! - зникло все... Цiєї урочистої, виняткової з наукового погляду митi до кiмнати без стуку зайшов кербуд у супроводi дiльничного мiлiцiонера. - Ага! Пташка, тю-тю, вилетiла! - сказав вiн. - Я вам правду кажу, цей гевал убив дiда з метою пограбування самотньої людини. Вiдчуваєте, як смердить у кiмнатi? Досi хата не провiтрилася. Отруїв дiда, бандит, це точно! - А де тiло потерпiлого? - запитав мiлiцiонер, безпорадно озираючись довкола. I тут сталося несподiване - вмить зникли усi мої меблi! Очевидно, вони тiльки зараз просяклися невидимою парою, що осiла на їх поверхнi. Це була слушна мить для втечi. Я ступив кiлька нечутних крокiв до дверей, але необережно зачепив невидиме крiсло. Воно з гуркотом упало на пiдлогу. Кербуд наполохано озирнувся, побачив порожню кiмнату й остовпiв. Вiн кiлька разiв конвульсивно ковтнув повiтря i лише тодi просичав: - А що я казав! Мiлiцiонер теж отямився вiд подиву i дiловито засюрчав у свисток, кличучи на допомогу двiрникiв з усiєї дiльницi. Я схопив якийсь невидимий одяг з свого гардеробу i прожогом кинувся на вулицю. I якби мене зараз запитали, я б не вiдповiв, як саме я опинився у вашiй квартирi... А що було далi, мiй юний друже, ти й сам знаєш. Роздiл 12. ЖИТТЄВИЙ ДОСВIД Невидимка швидко досяг разючих успiхiв. Найважчi математичнi завдання вiн з моєю допомогою лускав, як волоськi горiхи. Його порожнiй череп хутко заповнювали фiзичнi закони, iсторичнi дати, теореми та алгебраїчнi формули, правила синтаксису та морфологiї. Я мовчки пишався успiхами мого невидимого учня, бо пишатися вголос було небезпечно. Якби я пишався вголос, усi негайно дiзналися б про нашу з Невидимкою таємницю. Вже через два тижнi п'ятiрки так i посипалися на нього. Зрiдка тiльки вiн одержував четвiрку, яку ми завжди сприймали як серйозну пересторогу. Адже якщо Невидимка заробив четвiрку, то це свiдчить, що якусь крихту знань вiн засвоїв недостатньо. У таких випадках я нiколи не лiнувався ще раз перегорнути з Невидимкою сторiнки пiдручника i ще раз повторити урок, який ми як слiд не вивчили. Думаєте, це я через свою поблажливiсть так високо оцiнював його успiхи? Помиляєтесь! Нагадаю, що ми з Невидимкою домовилися вважати мої шкiльнi оцiнки спiльними. Адже Невидимка вчив уроки так само ретельно, як i я. Ось чому, щоб наочно переконатися в його досягненнях, досить було зазирнути в мiй щоденник. А потiм настав день, коли мiй портрет повiсили на шкiльну Дошку пошани. Це був святковий день для нас обох. Сталося так, що поряд з моїм портретом на Дошцi пошани опинився вiльний чотирикутник для ще однiєї фотокартки. Ми з Невидимкою вирiшили: вважати, що насправдi чотирикутник не порожнiй i що насправдi там висить невидимий портрет вiдмiнника Невидимки. Кожної перерви я бiгав до Дошки пошани, щоб помилуватися портретом мого прозорого друга i мовчки попишатися його разючими успiхами. А хлопцi тодi думали, що я бiгаю дивитися на свiй портрет, i прозвали мене "носом", тобто безсоромним хвальком, бо, коли я дивився на зображення Невидимки, я мимоволi задирав угору нiс. Якось на перервi Боб пiдiйшов до Дошки пошани й почав спостерiгати, куди я дивлюся. Оскiльки мiй портрет i портрет Невидимки висiли поряд, а Боб не мав про Невидимку нiякого уявлення, вiн, звичайно, подумав, що я милуюся собою. Боб сказав: - Що, закохався сам у себе? Я з гiднiстю вiдповiв: - Сам ти закохався! Я на свiй портрет навiть одним оком не дивлюся. - А на кого ж ти дивишся? - в'їдливо запитав Боб. - Не твоє дiло. Тодi Боб сказав: - Ех ти, зубрило-мученик! А ми вчора на лижах ганяли. Я обурився. Отак докладаєш усiх зусиль, щоб ощасливити все людство, а над тобою глумляться! I хто? Боб з його дурною макiтрою. - Ага! - зловтiшне сказав я. - Вчора на лижах ганяли, а сьогоднi тебе ганяли по геометрiї. Хто одержав двiйку, ти чи я? Хiба з такими, як ти, переможеш у змаганнi? Тепер Боб образився. - Теж менi! - сказав вiн. - Якщо я захочу, то й мене повiсять, тебе не спитавши. Я ледве стримав свою радiсть. Я вже до того навчився помiчати рiзнi помилки, що одразу побачив у Бобових словах помилку. Замiсть слова "мене", йому слiд було вжити слова "мiй портрет". Я негайно скористався з його похибки. - I правильно зроблять, коли тебе повiсять, - навмисне спокiйно мовив я. - Хоч тодi замовкнеш i не будеш набридати дурними розмовами. Тут уже Боб розлютився. - Знайшовся вчитель! - на весь коридор заволав вiн. - Чого причепився? А то дам по писку! Я хотiв було гiдно йому вiдповiсти, та цiєї митi залунав дзвоник, i ми не встигли закiнчити нашої принципової розмови. Закiнчили ми її пiсля урокiв. Це була справжня чоловiча розмова. Ми не говорили зайвих слiв. У супроводi всiєї ланки ми вийшли на подвiр'я школи, але не встиг я приготуватися, як Боб мовчки схопив мене в обiйми i повалив у снiг. - Брек! - вигукнув головний суддя чоловiчої розмови Сашко Усенко. Ми пiдвелися i обтрусилися вiд снiгу. А потiм за сигналом Сашка, як тигри, а може, навiть як леви, кинулися один на одного. Але хоч як ми силкувалися, розмова закiнчилася внiчию: Боб набив менi на головi гулю, а я посадив йому пiд оком синець. Сашко порадився з нашими секундантами й оголосив: - Нiчия! Потиснiть один одному руки. Ми не дуже охоче потискували руки, бо мали велике бажання продовжити розмову. Але що поробиш? Суддi треба коритися. Отак ми й не спромоглися один одному щось довести. Правда, мiй секундант Лесик запевняв, що перевага явно була на моєму боцi, бо гуля на головi не така помiтна, як синець пiд оком. От якби Боб набив менi гулю на лобi, тодi справдi нiхто з нас не мав би переваги. Але на цьому дiло ще не закiнчилося, бо Сашко раптом розпалився i сказав: - А все-таки, Сливко, ти нечесна людина. Я давно помiчаю, що ти вiд нас щось приховуєш. От i ця сварка з Бобом свiдчить, що ти одiрвався вiд колективу. - Правильно! - пiдхопив Боб. - Ще як одiрвався! Кожної перерви вiдривається вiд колективу i бiжить до Дошки пошани. "От воно! - подумав я. - Починається!" У мене аж всерединi похололо. Але я твердо поклав собi будь-що тримати язик за зубами. - I зовсiм не одiрвався, - не дуже впевнено промимрив я. - 3 чого видно, що я одiрвався? Якщо хочете, я навiть дивитися не буду в бiк Дошки пошани. Дуже потрiбна вона менi! Сашко з прикрiстю сказав: - Та не те. Нiхто не звинувачує тебе, що ти дивишся на дошку. Якби мiй портрет повiсили, я б теж дивився. I Юрко дивився б, i Лесик. - А думаєш, я не дивився б? - знову втрутився Боб. - Я, може, навiть на пам'ять сфотографувався б перед Дошкою пошани! - Погано те, - вiв далi Сашко, - що ти приховуєш, як саме досяг таких успiхiв. Це не по-товариськи. Не забувай, що ми змагаємося усiєю ланкою! - А я нiчого не приховую, - роздратовано вiдповiв я. - Це вам ввижається, нiби я щось приховую. Просто мене нiхто нiколи не запитував про це. Хiба Боб цiкавився моїм досвiдом? Нi! Вiн лише образив мене. Я йому ще мало дав за це! - А навiщо вiн сказав, що мене повiсять? - незадоволено озвався Боб. - Я йому ще мало дав за це! - Брек! - гукнув Сашко. - Ану, тихо! Я тебе питаю, Сливко, будеш дiлитися життєвим досвiдом чи нi? - Буду, - нерiшуче пробурмотiв я. - Тiльки не сьогоднi, бо вже пiзно. Гаразд? - Хай так, ми не варвари, - погодився Сашко. - Тодi завтра пiсля урокiв. Як i домовилися, наступного дня наша ланка залишилася пiсля урокiв, i я почав дiлитися своїм досвiдом. Чесно кажучи, я вагався. Я вiдчував свою провину перед друзями. Адже я вперше у життi свiдомо прийшов їм брехати. Але, коли б я розповiв їм усю правду, я б став ще бiльшим брехуном. Тодi я порушив би своє слово тримати язик за зубами. Це була справжня безвихiдь: скажеш одне - одразу пошиєшся у брехуни, скажеш iнше - все одно ти брехун. Я вже пiдвiвся, як раптом знайшов вихiд. Хлопцям цiлком досить розповiсти все, як воно є, тiльки нi словом не згадувати про Невидимку. Вони ж не питають про нього, а розпитують, як я готую уроки. То й чому б менi не розповiсти про це правдиво? I я спокiйно почав: - Нiякої таємницi тут нема. Так може кожен. Я прокидаюся рано-вранцi i роблю ранкову гiмнастику. Вона змiцнює мої м'язи i набагато пiдвищує працездатнiсть. У мене мати лiкар, вона менi про це казала. Пiсля снiданку бадьоро сiдаю за стiл i старанно готую домашнi завдання. Ну, а потiм... Я на хвильку замовк, щоб краще подумати, що казати далi. - Що потiм? - порушив напружену тишу Сашко. - А потiм я вголос розповiдаю усi уроки... А тодi суворо запитую, як учитель... - А кого ж ти запитуєш? - здивувався Юрко Бублик. Я скоса подивився на нього. Менi дуже не сподобалося його запитання, але я мусив якось викручуватися, щоб зберегти таємницю. Ех, таки доведеться брехати! Я вiдповiв: - Кого, кого! Ясно, кого. Себе запитую! Сiдаю перед дзеркалом i сам себе запитую. А потiм сам собi вiдповiдаю. А коли я чую, що вiдповiдь не дуже повна, я знову сiдаю за пiдручник. - Ага, - мовив Лесик. - Значить, ти сiдаєш перед дзеркалом? Я б до дзеркала нiколи не додумався! От дiвчата, вони можуть додуматися. Ось чому цей досвiд необхiдно тримати в секретi. - Звичайно, - погодився я. - У всiх дiвчат є дзеркальця. Скажи їм - вони навiть на уроках почнуть дивитися. - А що ти далi робиш? - запитав Сашко. - Нiчого такого, - вiдповiв я, - далi я обiдаю i йду до школи. - А в школi що ти робиш? - А ти нiби не знаєш? - перепитав я його. Я боявся непомiтно для самого себе не втримати язик за зубами. - Вчуся! Сиджу на уроках i уважно слухаю вчителiв. I зовсiм не лякаюся, коли мене викликають. Навпаки, навiть прагну, щоб мене якнайчастiше викликали. Бо лише так можна перевiрити знання Нев... цього, ну, словом, мої знання... Я аж упрiв. Якби вчасно не схаменувся, таємниця спурхнула б з язика. Я так злякався, що вирiшив, не гаючись, закiнчувати. Я сказав: - Оце i все! - Зачекай, - зупинив мене Сашко. - Можливо, у когось ще є запитання. - У мене є, - пiдвiвся Боб. - А як вiн вiдпочиває? Я полегшено зiтхнув. Про вiдпочинок можна теревенити без усякої пiдготовки. Тут тобi нiякої небезпеки. Я сказав: - Коли як. Iнодi так, а iнодi iнакше. Коли граю в хокей у нашому дворi, а коли дивлюся телевiзор. А потiм я розповiдаю, що я бачив. Але тут знову вискочив наперед Юрко Бублик. - А кому ж ти розповiдаєш? - вигукнув цей вредний причепа. Краще б вiн цього вечора захворiв! - Кому, кому! - похмуро вiдповiв я. - Ясно кому. Батькам розповiдаю, ось кому! Хiба у мене немає батькiв? - А що, твої батьки не дивляться телевiзор? - не вгавав Юрко. Я сердито повернувся до Сашка. - Чого вiн причепився до мене? Хай чiпляється до моїх батькiв! Йому кажуть, що мiй батько працює у другу змiну, а вiн чiпляється! Бiльше мене не запитували, i я сiв на мiсце. - Це дуже цiнний досвiд, - поважно вiдзначив Сашко. - I водночас - просто. Бобе, ану запитай сам у себе, в якому роцi Колумб вiдкрив Америку? Боб запитав сам у себе: - Бобе, в якому роцi Колумб вiдкрив Америку? Запитав вiн та й розгублено замовк. - Ну? Чого ж ти мовчиш? Вiдповiдай. Боб пiдморгнув хлопцям, чекаючи на пiдказку, але всi мовчали й зацiкавлено дивилися на нього. Тодi Боб почав уважно вивчати поверхню парти й нарештi неохоче пояснив: - А як я можу сам собi вiдповiдати, коли в класi немає дзеркала? Роздiл 13. УГОДА - Мiй юний друже, - якось сказав менi Невидимка, - я помiчаю, що останнiми днями ти дуже чимось засмучений. Може, ти наковтався iнфекцiйних мiкробiв? О! Це було б зле... Я вiдповiв: - Нi, я не захворiв. Невидимцi добре. Вiн усе помiчає. Вiд нього нiчого неможливо приховати. Ось я намагався нiчим не зрадити себе i не виказати своє горе, а вiн таки помiтив! - Ах! - занепокоївся Невидимка. - Невже зняли нашi портрети з шкiльної Дошки пошани? О, яке лихо! Ах i ще раз ах! Я заспокоїв його: - Нi, портрети ще висять. - Отакої! - здивовано вигукнув Невидимка. - Але тодi тобi нема чого журитися. Чому ж ти сумуєш? Я вирiшив усе чесно розповiсти Невидимцi, анiтрохи не пом'якшуючи суворої правди. Недарма ж люди кажуть, що горе, подiлене на двох, - уже пiвгоря. Жаль, що в мене живе тiльки один Невидимка. Якби у мене жило десять Невидимок, я б i горя не мав, бо подiлив би його на десятьох. I от я подiлився своїм лихом: - Як же менi не сумувати, коли я - брехун... - Ой! - простогнала уся кiмната. - Невже ти передчасно вiдкрив мою таємницю? А я так покладався на твоє слово... Ой i ай-яй-яй! "Ех, краще б я мовчав, - подумав я, - бо тепер мiй друг Невидимка пiдозрює мене у чорнiй зрадi". I щоб не втратити його дружби, я негайно почав розвiювати усi пiдозри. - Ну, що ви! - сказав я. - Навiть коли б мене рiзали на дрiбнi шматки, я б не вiдкрив таємницi. - Що ж сталося? - запитав Невидимка. Я вiдповiв: - Та нiчого. Просто хлопцi попросили мене розповiсти, як я став вiдмiнником. - А ти їм що? - А я їм набрехав, нiби, готуючи уроки, сiдаю перед дзеркалом, сам себе запитую i сам собi вiдповiдаю. Перед усiєю ланкою безсоромно брехав! I, головне, до того знахабнiв, що навiть не червонiв, а ще обурювався... Тепер мої друзi сидять перед дзеркалами i, як папуги, самi себе запитують i самi собi вiдповiдають. - Який жах! - спiвчутливо мовив Невидимка. - Але чому ж ти, мiй юний друже, не попередив мене про цю несподiвану небезпеку? Одна голова - добре, а двi - краще. Я пояснив: - А навiщо хвилювати вас? Та й небезпеки нiякої не було, бо я добре вмiю тримати язик за зубами. - А твої товаришi вмiють тримати язик за зубами? - раптом поцiкавився Невидимка. - Могила! - запевнив я. А Невидимка дiловито мовив: - Одної могили мало. А чи вмiють вони мовчати, як безнадiйнi двiєчники на уроках? - Ще б пак! - жваво ствердив я. - От хоч би Боб Скорик. Iнодi його викличуть вiдповiдати, то з нього й лещатами слова не витягнеш! Але ця звiстка засмутила Невидимку. - Ай-яй-яй! - скрушно промовив вiн. - Я думав, твої друзi добре вчаться, а вони, виявляється, неуки. Пригадую, колись i я був таким бовдуром... - Ви були зовсiм не таким бовдуром, - гаряче заперечив я. - У мене дуже хорошi друзi. Тiльки вони трошки неорганiзованi. I ще дуже люблять кiно. Отак заспокоював я Невидимку, а вiн зовсiм зажурився. - Шкода i жаль! - з неприхованим сумом сказав вiн. - А я вже думав було укласти з твоїми товаришами угоду, щоб ви усiєю ланкою навчали мене уму-розуму. Це було б чудово! Але чого вони навчать, коли їм кiно дорожче, нiж iнтереси всього людства? Ах, це ще одне розчарування... Хай тодi вчать уроки, як папуги! Ця одверта зневага до моїх вiрних друзiв менi страшенно не сподобалася. Хiба можна так казати про людей, яких у вiчi не бачив i зовсiм не знаєш? Мої друзi - вольовi, хоробрi, винахiдливi i наполегливi хлопцi. Хiба не Сашко перший закликав нас не залишатися на другий рiк? Хiба не Боб героїчно намагався поєднати успiшне навчання з успiшним вiдпочинком? А Юрко Бублик? Хiба не вiн задля великої мети на все життя зрiкся морозива? А Лесик, який сам себе добровiльно списав з пiратського корабля, щоб пересiсти на корабель космiчний? I взагалi, хiба не ми твердо поклали присвятити усе наше життя дослiдженню найближчих планет Сонячної системи? I я у вiчi сказав Невидимцi: - Хоч ви, Невидимко, менi i друг, але ви помиляєтеся! Мої друзi не бовдури i не папуги. Що з того, що зараз вони не вiдмiнники? А хiба я був вiдмiнником, коли ви вперше з'явилися в нашiй хатi? Хiба я не мав тодi двi трiйки i одну четвiрку, гiршу за двiйку?.. Я до того запалився, що ладен був тiєї митi навiки посваритися з Невидимкою. Та вчасно схаменувся i замовк, похмуро втупившись у пiдлогу. Але цiєї митi Невидимка захоплено вигукнув: - Мiй юний друже, я не помилився в тобi! Вибач менi цю маленьку перевiрку. Я радий за тебе! Той, хто зрадив би своїх друзiв, рано чи пiзно зрадив би й мене. Але тепер я вiрю тобi бiльше, нiж будь-коли ранiше! Мене дуже втiшило те, що ти цiлком довiряєш своїм товаришам, але й словом не обмовився про таємницю. - А чого ж?.. - озвався я. - Нинi вже немає потреби критися. Ти довiряєш своїм друзям, а я вiрю тобi. Значить, я теж можу на них цiлком покластися. Отже, клич хлопцiв до нас! Роздiл 14. ДЕНЬ ТАЄМНИЦЬ Того дня я летiв у школу, мов на крилах. Все на свiтi подобалося менi. I рипучий снiг пiд ногами, i холодне сонце у сивому вiд морозу небi, i вгодованi горобцi, якi склювали у нас на балконi двiстi грамiв вершкового масла. Подобалися остогидлi вiтамiни i навiть риб'ячий жир. Якби цього пречудового дня я зустрiв Зiну Галаган, я б з нею привiтався. Я сказав би їй: - Салют причепам! Ну що, мир? А Зiна тiльки вражено клiпала б очима. Але я зустрiв не Зiну, а Лесика. - Салют, Лесику! - сказав я i хвацько турнув його плечем у снiг. Лесик, наче iван-покиван, скочив на ноги i закричав: - Ти що, здурiв? Який тебе гедзь укусив? - Нiякий! - вiдповiв я. - Хiба ти не знаєш, що взимку гедзiв немає? I взагалi, Лесику, - таємниче додав я, - ти багато чого не знаєш. Лесик пiдозрiло глянув на мене й запитав: - Слухай, а ти не того? I покрутив пальцем бiля лоба. - Сам ти божевiльний, якщо не хочеш послухати найдивовижнiшу таємницю. Це така таємниця, що пальчики оближеш! За таку таємницю я б навiть з Зiнкою привiтався! Лесиковi очi спалахнули жовтим вогнем, як у голодного кота бiля вiтрини бакалiйної крамницi. - Таємницю?! - збуджено прошепотiв вiн, озираючись на всi боки. А коли переконався, що нас нiхто не пiдслухує, запитав: - Яку? Я вже вiдкрив був рота, як раптом вiдчув, що менi зовсiм не хочеться отак вiдразу викласти таємницю. Коли я мусив тримати язик за зубами, я мучився i страждав, бо таємниця так i крутилася на самому кiнчику язика. А тепер, коли я маю повну змогу про все розповiсти, вона собi тихенько принишкла. I я закрив рота. - Ну? - пiдганяв мене Лесик. - Кажи, поки нiкого нема. Тодi я подумав, що поспiшати менi, власне, нiкуди. У мене не горить! Хай Лесик теж трохи помучиться i трохи постраждає. Вiд цiкавостi ще нiхто не вмирав. - Давай домовимося, - сказав я. - Якщо ти з трьох разiв не вiдгадаєш, я вiдкрию таємницю пiсля урокiв. - Гаразд! - погодився Лесик i зморщив лоба. - Тiльки зваж, - застерiг я, - що це перший сорт таємниця. Такої у нас ще нiколи не було. - Чекай, чекай, - пообiцяв Лесик, - я зараз... Вiн на мить замислився. - Ага, вже знаю! Я, мiж iншим, давно помiтив це. Ще тодi помiтив, коли усю нашу вулицю розкопали i раптом кинули напризволяще. Я так i думав, що тут є якийсь надзвичайний секрет. Щось, видно, вiдкопали. Невже знайшли кiстяк мамонта? Це було непогане припущення. У Лесика голова таки варить. Та Лесик недооцiнив учених. Коли вони ведуть розкопки, їх нiхто не одiрве вiд роботи. - Нi, не вiдгадав, - сказав я. - До того ж, якби на нашiй вулицi знайшли хоч кiсточку мамонта, про це негайно написали б у газетi i повiдомили по радiо. А яка б це була таємниця? - Правильно, - змушений був погодитися Лесик. - Як це я не подумав? - Ти уяви щось зовсiм неймовiрне, - порадив я. Тепер Лесик замислився аж на три хвилини, i ми мовчки йшли до школи. - Хто його знає? - нарештi, вагаючись, мовив вiн. - Може, ти впiймав шпигуна? Це було справдi неймовiрне припущення. Шпигунiв я, крiм як у кiно, нiде в життi не бачив. Я зрозумiв, що завiв Лесика на хибний шлях. - Знову не вiдгадав, - сказав я. - Але не журись, - пiдбадьорив його. - У тебе ще є шанси. Тiльки попереджаю, що ця таємниця не пригодницька, а фантастична. - Що ж ти менi зразу не сказав? - обурено вигукнув Лесик. - Я тобi вже б сотню таємниць вiдгадав! I справдi, вiн дуже легко придумав фантастичну таємницю. - Твiй батько виграв на лотерейний квиток "Москвича"! А я втретє засмутив його: - Нi, не вiдгадав. Але не журись: навiть з трьох тисяч разiв ти б її не вiдгадав. Навiть якби цiлий день вiдгадували її усiєю ланкою, все одно нiзащо не вiдгадали б! - Невже ти менi нiчого не скажеш? - докiрливо мовив Лесик. - А ще друг! - Ми ж домовились, - нагадав я. - Пiсля урокiв розповiм. Але цi слова Лесика допекли. - Потрiбнi менi твої таємницi! - мовив вiн. - Пхе! До кiнця урокiв ми з хлопцями самi вiдгадаємо. - Ну й вiдгадуйте! - теж розсердився я, бо саме цiєї митi менi закортiло все йому розповiсти. I я б все йому виклав, якби вiн не почав мене лаяти. Отак все у мене чомусь виходить навпаки. "Коли такi розумнi, хай вiдгадують самi, - зловтiшне подумав я. - Хай мучаться i страждають. Зрештою, я теж страждав! Все одно не вiдгадають i пiсля урокiв прибiжать до мене. А я тим часом подивлюся, чи є у них фантазiя". Отак розмовляючи, навiть не помiтили, як прийшли до школи. Лесик одразу зiбрав хлопцiв у куток, i вони почали шепотiтися, Я прекрасно знав, про що вони шепочуться. Лесик, певно, сказав: - Толя хвалиться, нiби у нього є неймовiрна таємниця. I ще каже, нiби ми її нiзащо не вiдгадаємо. - Пихи у нього багато! - сказав Боб. А Юрко запитав: - I звiдки вiн бере таємницi? А Сашко сказав: - Треба його перевиховати. Вiдгадаємо таємницю, i все! Хай знає, що уся сила в колективi. Можливо, вони не зовсiм так домовлялися. Я ж не чув їхньої розмови. Та коли почався урок, всi вони почали вiдгадувати мою таємницю. Сидять такi задумливi-презадумливi, розумнi-прерозумнi, хоч картину малюй "Вiдмiнники наполегливо оволодiвають знаннями". Сидять вони i пишуть менi записки з вiдгадками. За день у мене зiбралося тих записок повний портфель. I зараз я їхнi деякi вiдгадки перепишу: "Побачив на снiгу слiди снiгової людини. Юр.". "Дiстав довiдку про звiльнення з урокiв на цiлий тиждень. С.". "Вимiняв на товкучцi за кишеньковий лiхтар уламок Тунгуського метеорита. Б.". "Був на кiностудiї на переглядi кiнокомедiї Чарлi Чаплiна. С.". "Поздоровкався на вулицi з космонавтом Павлом Поповичем. Юр.". "Не спав уночi i бачив повне затемнення Мiсяця. С.". "Невже влiпив Зiнцi у щоденник одиницю? Л.". "Навчився стояти на головi. Б.". "Викопав пiдземний хiд вiд дому до школи. Юр.". Але в останнi хвилини останнього уроку Лесик випередив усiх, бо вiн вигадав найбезглуздiше: "Закохався у Зiну. От! Хто сьогоднi хотiв з нею здоровкатися? Л.". Тепер ви самi переконалися, що хлопцi нiчого не вiдгадали. Вони й близько не ходили коло справжньої таємницi. Тому пiсля урокiв вони почекали, поки я одягнуся, i разом зi мною вийшли зi школи. - Ну, кажи, - похмуро нагадав менi Лесик. - Уроки закiнчилися. Я таємниче, змовницьки прошепотiв: - Вмiєте тримати язик за зубами? - Могила! - ледь чутно вiдповiли хлопцi. Я озирнувся. Крiм нас, нiкого на вулицi не було. Тодi я урочисто повiдомив: - Так-от: У МЕНЕ ЖИВЕ НЕВИДИМКА!!! Роздiл 15. КОЛЕГИ Не розповiдатиму, що було одразу. Про це ви самi можете здогадатися. Розповiм, що було далi. Наступного дня Лесик, Сашко, Юрко i Боб точно о дев'ятiй годинi ранку прийшли до мене. Вони були настороженi i з подивом озиралися на всi боки, наче нiколи в життi не заходили до мене. Невидимка мовчав. Очевидно, вiн нишком стежив за хлопцями. - Роздягайтеся i сiдайте, - наказав друзям я. - Зараз я буду знайомити вас з Невидимкою. Хлопцi слухняно роздяглися, акуратно повiсили свої пальта i тихенько посiдали. Я сказав, звертаючись у простiр: - Товаришу Невидимко, дозвольте познайомити вас iз моїми друзями. Оце Лесик Баглiй... Тiєї ж митi Лесик скочив на ноги. На його обличчi блукала розгублена усмiшка, очi блищали, а вуха навiть почервонiли. Вiн непевно простяг перед собою руку i раптом знiяковiло опустив її i засунув у кишеню. - Оце наш ланковий Сашко Усенко, отой у светрi - Юрко Бублик, а це - Боб Скорик. Я замовк. I тут заговорив Невидимка. Хоч хлопцi до цього приготувалися, але все одно здригнулися. Справдi, це просто моторошно - слухати голос iз повiтря. А що з ними було б, якби вони знайомилися з Невидимкою без усякої пiдготовки, як це колись довелося менi? Перелякалися б на смерть! А Невидимка говорив притишеним голосом, щоб хлопцi швидше до нього звикли. - Мої юнi друзi! - говорив вiн. - Я дуже радий, що познайомився з вами. Вибачте, що я не потиснув вам руки. Але, на мiй погляд, потискувати руки - вiджилий i антисанiтарний звичай. Хлопцi вже насмiлювалися посмiхатися i схвально хитати головами. А Боб наважився навiть пiдтакувати. - У наш час, - вiв далi Невидимка, - коли над планетою лютують азiатський, iспанський, хвильовий i безтемпературний грипи, потискувати руки - це злочинно допомагати таємничим ворогам людства, iнфекцiйним вiрусам. Я, наприклад, нiколи не потискую нiяких рук i взагалi не дозволяю нiкому до себе торкатися. Запитайте про це хоча б нашого спiльного друга Толю Сливку! Хлопцi палко запевнили Невидимку, що вiднинi самi нiколи i нiкому не потискуватимуть рук, а до самого Невидимки не доторкнуться навiть мiзинцем. - От i домовилися! - схвально сказав Невидимка. - А тепер, з вашого дозволу, мої юнi друзi, перейдемо до приємнiших справ. Юнi друзi одностайно дозволили. - Колеги! - мовив вiн. - Всi ми, як один, навчаємося у шостому класi. Згодом, озброєнi знаннями, ми полетимо на Марс, на Венеру, розкриємо таємницi земного тяжiння i магнетизму, знайдемо антиречовину i пошлемо аж на Магелланову Хмару сигнали космiчним братам по розуму. Але, щоб здiйснити цi фантастичнi завдання, якi ще бiльше звеличать людську думку, нам, школярам, треба вчитися, вчитися i ще раз вчитися! Вперто i наполегливо! Вперед, до свiтла, до нових знань! Один за всiх, всi за одного! - Ура! - закричали ми. - Але, перш нiж почати нашi заняття, я хотiв би з'ясувати одне органiзацiйне питання. Я не маю жодних сумнiвiв, що ви вже все продумали. Хiба не так? - Так! - хором пiдтвердили ми. - Тодi розкажiть менi, що ви надумали, - попросив Невидимка. Ми перезирнулися, щоб вирiшити, кому розповiдати. Хлопцi пiдштовхнули мене пiд боки, мовчки довiряючи менi цю високу честь. Я сказав: - Ми думаємо, що найкраще навчатися за круговою системою. Сьогоднi викладає уроки один, завтра другий, пiслязавтра третiй. Вчора ми провели жеребкування. Пощастило Юрковi Бублику. Вiн перший почне нашi колективнi уроки. Завтра буду розповiдати я, пiслязавтра - Лесик, потiм Сашко i аж тодi Боб. А потiм почнемо спочатку. Невидимцi, певно, наша система не сподобалася. Вiн iз сумнiвом запитав: - А чи досконала ця система? На мiй погляд, вона навiть у футболi має свої вади. Однi команди грають, падають з нiг, а iншi в цей час нiчого не роблять, хоч би як їм хотiлося грати. Щоб добре вчитися, треба обов'язково готувати уроки кожного дня. Та краще давайте одразу цю систему перевiримо. Проведемо маленький дослiд. - I тут Невидимка зненацька звернувся до Боба: - Бобе, якi у нас сьогоднi домашнi завдання? Боба пiдкинуло, наче вдарило електричним струмом. Вiн спочатку позеленiв, як живий рак, а потiм почервонiв, як зварений. Вiн мовчав. Нарештi, ховаючи вiд сорому очi, пробелькотiв: - Таж сьогоднi не моя черга... Я думав, буду слухати Юрка i вивчу всi уроки... - От бачите! - докiрливо похитав невидимою головою Невидимка. - Виходить, Боб розумiє закон "один за всiх, всi за одного" не так, як усi. Вiн думає, що всi ми будемо вчитися за нього, а вiн за нас всiх буде вiдпочивати. Що нам з ним робити? Боб знав, що ми з ним зробимо. Вiн здогадувався, що ми зробимо з нього вiдбивну котлету. Отак зганьбити наш дружний i згуртований колектив! Боб, мало не плачучи, почав канючити: - Я бiльше не буду! Якби не Невидимка, Бобовi було б непереливки. Але Невидимка сказав: - На перший раз ми тебе, Бобе, вiзьмемо на поруки. Але щоб цей перший раз був i останнiм! - Слово честi! Чесне пiонерське! - дав слово нещасний, безсоромний ледар. А Невидимка мовив, наче нiчого не сталося: - Наш юний друг Боб Скорик яскраво довiв, що кругова система нiчого не варта. Особисто я прихильник iншої системи. Хочете знати якої? Олiмпiйської! Тiльки-но хтось iз вас, розповiдаючи урок, припуститься хоч дрiбної помилки, вiн втратить право розповiдати його далi. Естафету перехопить iнший. А всi ми будемо змагатися за бездоганну i безпомилкову розповiдь. За кожну помилку нараховуватимемо очко. Хто набере найменше очок, той переможець. Ну, як? Ух, здорово придумав! От тепер таки доведеться вчити по-справжньому. Хлопцi ж слухатимуть, як радiолокатори. Тож хiба я, найдавнiший друг Невидимки i єдиний у ланцi вiдмiнник, можу осоромитися? А Невидимка наче пiдслухав мої думки i сказав: - Ану, Толю, починай! Покажи вищий клас. Роздiл 16. "РАКЕТА" Хоч як дивно, а менi про Невидимку писати набагато легше, нiж, скажiмо, про Лесика. Здавалося б, має бути навпаки. Невидимку не видно, нiколи не вiдомо, що вiн робить. Вiн не їсть, не п'є. А Лесика видно, як на долонi. Про нього можна написати все. Наприклад, можна написати, якщо це когось цiкавить, що на зрiст Лесик - 1 метр 42 сантиметри, вага - 39 з половиною кiлограмiв. Волосся у нього сiре, а очi карi. Влiтку вiн носить на босу ногу баскетбольнi кеди, а взимку надiває двi пари шкарпеток i товстi лижнi черевики. А що Лесик любить? I це знаю. Любить Лесик морозиво, таємницi i чорнi сорочки, бо вони мають чудову властивiсть нiколи не бруднитися. А що можна розповiсти про Невидимку? Нiчого. Який вiн на зрiст? Яка у нього вага? Якi очi? Нiчого не вiдомо. На те вiн i Невидимка. А писати про нього легше! Чому? А тому, що точно вiдомо, чого прагне Невидимка. Вiн хоче вiдновити свої колишнi знання, щоб ощасливити людей генiальними винаходами. Ясно i зрозумiло. А чого хоче Лесик? Iнодi це для нього самого таємниця. Звiдки ж менi знати? Нам i на думку не спадало, що Лесик замислив ощасливити Невидимку. Правда, ми бачили, що ходить вiн заклопотаний, насуплений i небалакучий. Якби це було ранiше, то ця Лесикова надмiрна задумливiсть неодмiнно привернула б мою увагу. Я б одразу здогадався, що тут криється якась таємниця. Але з появою Невидимки усi таємницi стали блiдими i малопомiтними, як Мiсяць вдень при сонячному сяйвi. Що мене найбiльше тодi цiкавило - це успiхи нашої ланки. Вони були блискучi. Певно, Зiна, коли ми одержували четвiрки i п'ятiрки, скреготала зубами вiд безсилої люти. А вчилися ми все краще i краще, бо ревно слiдкували один за одним i старанно рахували помилки. Лише Боб зрiдка ще примудрявся Зiнi на радiсть одержувати трiйки. Але Невидимка запевняв, що це тимчасовi прояви Бобового ганебного минулого. Та над усе мене в цей час нервував Сашко. Вже через три тижнi, вiдколи знайомилися з Невидимкою, у нього залишилися невиправленими четвiрки лише з двох предметiв. Це мене дуже непокоїло. Якось я його навiть суворо попередив: - Ти що ж це робиш? Хочеш, щоб твiй портрет повiсили замiсть портрета Невидимки? Людство тобi цього нiколи не подарує! Сашко вiдповiв: - Вигадки! Я ж навмисне i не виправляю цi четвiрки. Якби я захотiв, я б давно їх виправив. I треба сказати, що на уроках з обох предметiв - алгебри та геометрiї - Сашко працював добре. Точно на четвiрку. Вчитель математики нiчого такого не помiчав. Я теж, хоч як придивлявся. До того у Сашка все виходило природно. Вiн був би великий актор! Але повернуся до нашої розмови. Як потiм виявилося, саме у цi днi Лесик обмiркував свiй задум. Цей задум уперше з'явився в Лесика того дня, коли Невидимка якраз розповiдав нам про генiальнi винаходи. Як зараз пам'ятаю його розповiдь. - Мої юнi друзi, - говорив Невидимка, - неукам здається, що генiальнi вiдкриття - це випадковiсть. Подивився Ломоносов крiзь затемнене скельце i побачив: ага, є на Венерi атмосфера! Сiв Левер'є за стiл - i знайшов на кiнчику пера планету, а Галле подивився в телескоп на вказану точку неба i побачив її. Восьму планету - Нептун! Впало з дерева яблуко, Ньютон задумався i вiдкрив закон всесвiтнього тяжiння. "Випадковiсть! - кажуть неуки. - Якби на нашу голову впало яблуко, ми б теж вiдкрили!" Але хiба ранiше не падали яблука? Скiльки їх падало? Мiльйони, мiльярди! Нi, це не випадковiсть! Це дивовижне вмiння мислити, бачити у буденному, звичайному незвичайне. Звичайне i незвичайне лежать поряд, треба тiльки побачити їх. Але оце "тiльки" вимагає рокiв напруженої розумової працi. А незвичайне, коли його помiчають, коли його осмислюють, перевертає свiт. Невiдомий генiй тисячi рокiв тому винайшов перше колесо, а ми досi бачимо свiт на колесах! Мої юнi друзi, вчiться дивитися навколо себе, вчiться бачити у звичайному незвичайне, i тодi може статися найдивнiше диво - ви побачите незвичайне, на яке до вас дивилися всi, але не помiчав нiхто! Саме тiєї митi у Лесиковiй головi народилася пречудова думка. Вiн аж солодко замружився. Та Лесик не з тих людей, якi плещуть язиками, коли ще нiчого не обмiркували. Нi, Лесик мовчав, бо ще не надумав, як свiй задум здiйснити. I минуло чимало часу, поки вiн надумав. Одного дня, це було за п'ятнадцять днiв до закiнчення третьої чвертi, вiн нам повiдомив: - У мене є таємниця. Якщо хочете, вiдгадуйте її до кiнця урокiв. Нiзащо не вiдгадаєте. Але ми вирiшили не вiдгадувати. Навiщо даремно сушити голову? Краще набратися терпiння i чекати кiнця урокiв. А пiсля урокiв Лесик надувся, як павич, i сказав: - Я придумав сюрприз. Хочете побачити Невидимку? - Питаєш! - озвався Юрко Бублик. - Але як його побачити, коли вiн невидимий? Лесик загадково посмiхнувся. - Спочатку, - мовив вiн, - треба побачити у звичайному незвичайне, а тодi можна побачити навiть Невидимку. Бiльше того - сфотографуватися з ним. Одверто кажучи, я слухав Лесика з цiлковитою недовiрою. Певно, розiгрує. Це ж спробуй винайти, як Невидимку перетворити у видиму людину! I я насмiшкувато запитав: - Значить, ти берешся зробити невидиме видимим, небачене баченим? Оце сюрприз! Справдi - н_е_б_а_ч_е_н_и_й. Лесик теж насмiшкувато вiдповiв: - Для тебе - це генiальний винахiд, а для мене - дуже просте дiло. Щоб зробити невидиме видимим, слiд невидиме пофарбувати. Докумекали? Цi слова пролунали, як вибух. Так! Просто i генiально! У Лесика голова таки варить. - Здорово! - похвалив його Сашко. - Законно придумав! Молодець! От утяв! - Авжеж, здорово, - сказав я, скривившись, - от тiльки чи погодиться Невидимка фарбуватися? Лесик спокiйно вiдповiв: - А ми його й питати не будемо. Який же це сюрприз, коли вiн про все знатиме заздалегiдь? - А ти забув, що ми дали йому слово навiть не торкатися до нього? - А нам i не треба торкатися. Я все обмiркував! - Цiкаво, дуже цiкаво! - учепився за це я. - А як же ти пофарбуєш, не торкаючись?! Лесик тiльки посмiхнувся. - А ти подумай, - запропонував вiн. - Може, з трьох разiв вiдгадаєш. Я подумав, але нiчого путнього на думку не спало. - Здаюся! - мужньо визнав я свою поразку. Лесик велично поляскав мене по плечу. - А тепер слухай вiдповiдь на своє запитання: незвичайне я помiтив у звичайнiсiнькому предметi. Ви його бачили мiльйон разiв. Вiн i пофарбує Невидимку, не торкаючись до нього. Це - "Ракета". - Яка ще ракета? - здивувався Боб. Тепер Лесик його велично поляскав по плечу: - Пилосос "Ракета". А пилосос - це вам i пульверизатор. Я про це вичитав в iнструкцiї. "Ракетою" можна фарбувати стiни, стелю, пiдлогу, стовбури дерев, паркани i огорожi, меблi i автомобiлi. Чому ж не можна пофарбувати Невидимку? Роздiл 17. КАТАСТРОФА Того ж вечора ми продумали все до дрiбниць. Пилосос "Ракета" є у мене. Фарба є у Боба. У них недавно ремонтували квартиру, i залишилося пiвкiло жовтої фарби. Боб принесе вiдро розчиненої фарби, i Юрко на кухнi нишком пiдготує "Ракету" до запуску. А в цей час Лесик вiдволiкатиме Невидимку розмовами про погоду. Сашко принесе з дому батькiв фотоапарат, щоб потiм зробити груповий знiмок "Невидимка i його друзi" Найважливiше завдання поклали на мене, бо я хазяїн квартири. Коли Юрко непомiтно занесе "Ракету" до кiмнати i ввiмкне шнур у розетку, я вигукну улюблене слово Невидимки: "Еврика!" Це буде сигнал. Хлопцi вискочать з кiмнати, щоб я їх випадково не пофарбував, i з усiєї сили триматимуть вхiднi дверi. Дверi обов'язково слiд тримати, бо одразу Невидимка може не зрозумiти сюрпризу i з переляку втече на волю. От тiльки колiр фарби... Раптом Невидимцi не сподобається жовтий колiр? Може, йому бiльше до смаку зелений чи фiолетовий? Та Лесик сказав: - Ну, якщо йому не сподобається, вiн залiзе у ванну, помиється i знову стане невидимим. От i все. Нарештi настав iсторичний день. Я не перебiльшую. То був справдi iсторичний день, бо саме того дня, власне, закiнчилася ця iсторiя. Боб не пiдвiв. Останнiм часом Боб дуже перевиховався. Вiн принiс повне вiдро розчиненої фарби. Сашко теж не забув принести заряджений фотоапарат i ще двi котушки запасної плiвки. Юрко негайно зачинився у кухнi i почав готувати "Ракету" до старту. Лесик, як ми i домовилися, вiдволiкав увагу Невидимки розмовами про погоду. Вiн ще звечора напам'ять вивчив прогноз. - За даними Київського бюро погоди, - неквапливо говорив вiн, - завтра, тобто сьогоднi, по Києву передбачається хмарна погода, без iстотних опадiв, вночi та вранцi слабка ожеледь. Вiтер пiвденно-схiдний, помiрний. - Оце так! - вражено мовив Невидимка, бо на небi не було анi хмаринки i весело грiло сонечко. - Чудеса та й годi! - Температура вночi, - вперто вiдволiкав його увагу Лесик, - нуль - два градуси морозу, вдень один - два градуси тепла. - Iде весна, - сказав Невидимка. - Ще не скрiзь весна, - уточнив Лесик. - Вчора о дев'ятiй ранку в Нар'ян-Марi було сiмнадцять градусiв морозу, в Архангельську - п'ятнадцять, у Мурманську - десять, у Москвi - три. От на пiвднi - справжня весна. У Ялтi п'ять градусiв тепла, в Сочi - дев'ять, у Сухумi - чотирнадцять. А в Ашхабадi - аж двадцять три градуси. Цiєї митi Юрко занiс до кiмнати "Ракету" i ввiмкнув шнур у розетку. Та зроблено це було до того незграбно, що тiльки слiпий не помiтив би наших приготувань. На щастя, Невидимка нiчого не помiчав, але вiн мiг помiтити щосекунди. Лесик засичав, мов сало на розжаренiй сковородi. Але тут я не розгубився. - Еврика! - вигукнув я i схопив пилосос. Хлопцi вилетiли, наче їх вiтром здуло. Тiєї ж митi я рiшуче ввiмкнув пилосос. Вiн надсадно заревiв i вихлюпнув першу цiвку жовто-брудної фарби. Потiм на секунду захлинувся, заклекотiв, наче прочищав горлянку, i почав безперервно розбризкувати фарбу. - Що ти робиш? - стривожено запитав Невидимка. - Спокiйно. Не хвилюйтеся, - вiдповiв я, спрямовуючи шланг на всi боки. - Це сюрприз. Зараз я вас трошки пофарбую, i ми всi разом сфотографуємося на згадку. - Негайно припини це хулiганство! - сердито закричав Невидимка. Я завагався. - Якщо вам не сподобається колiр фарби, - ще раз спробував я заспокоїти Невидимку, - ви помиєтесь у ваннi. От i все! - Ой-ой-ой! - раптом закричав Невидимка, нiби його фарбували окропом. Цiєї митi грюкнули вхiднi дверi. I тут Невидимка замовк. Я вжахано вiдчув, що сталася якась страшна катастрофа. Невiдомо звiдки, але я твердо знав, що Невидимки у кiмнатi вже нема. Вiн зник. Випарувався. Розтанув. - Невидимко, де ви? - у розпачi покликав я. Тишу порушувало тiльки зловiсне ревище пилососа. Я очманiло стояв серед кiмнати у жовтiй калюжi i все ще тримав уже непотрiбний шланг пилососа. "Все пропало, - у вiдчаї подумав я. - А хто у цьому винен? Лесик винен! Це вiн з його дурною вигадкою занапастив єдиного у свiтi Невидимку. Де зараз Невидимка? Невже мерзне на морозi? Знову схопить нежить i почне чхати. Ну, зачекай, Лесику! Ми тобi пику пофарбуємо! Без усякого пилососа пофарбуємо!" Але тут сталося ще одне страшне лихо. Я почув у коридорi зляканi вигуки, а потiм у кiмнатi з'явився мiй батько. А перед собою вiн гнав гурт полонених - усю мою ланку. Лише мене серед полонених не було. Я i так був тут. - Так! - грiзно сказав батько. - Що це за iграшки? Ви у мене ще дограєтеся! Вiн рвучко видер шнур з розетки. - Що ви тут робили? - запитав вiн, обводячи гнiвним поглядом кiмнату. Батько витер газетою стiлець, сiв i запалив сигарету. - Кому спала на думку ця безглузда iдея? - запитав вiн. Я глянув на Лесика i побачив, що вiн вагається, - признаватися йому чи нi. Нарештi вiн сказав: - Менi... - Ясно, - сказав батько i суворо запитав: - А навiщо ви все це зробили? Я вiдчув, що, коли мовчатиму, батько негайно пiде купувати ремiнь. I, певно, купить найбiльший. От я й вирiшив, що краще розповiсти йому все. Однаково Невидимка безслiдно зник, бо його слiди, безумовно, змила фарба. Навiщо ж тепер ховати таємницю? I я розповiв батьковi все. Як у нас вдома вперше з'явився Невидимка. Як вiн чхав i вiдмовлявся вiд лiкiв. Розповiв про загибель його лабораторiї та втрату енциклопедичних знань. Розповiв, як я Невидимку вчив, щоб поновити його знання, i як потiм ми його вчили усiєю ланкою. А потiм розповiв, як ми вирiшили сфотографуватися з Невидимкою на згадку. Батько слухав з такою цiкавiстю - аж забув, що у нього досi нема ременя на мене. I головне, вiн повiрив кожному моєму слову. - Так! - сказав вiн. - Я тобi, Только, вiрю! Тепер я розумiю, хто шугонув повз мене, коли я вiдчинив дверi. Це був Невидимка! А я спочатку подумав, що це протяг... Ми полегшено зiтхнули. Але тут вiн трохи засмутив нас. - Ех, ви! - з докором сказав вiн. - Фарбувати Невидимку - це була безглузда вигадка. Хiба хто з вас погодився б, щоб його фарбували з пульверизатора? Ех, нетямущi у вас голови. Якщо ви вирiшили сфотографуватися разом з Невидимкою, треба було робити це простiше. - Як це - простiше? - запитав Лесик. Вiн уже заспокоївся i знову знахабнiв. Батько вiдповiв: - А так. Вам треба було щiльно завiсити вiкна ковдрами, щоб у квартирi стало темно, хоч в око стрель. Тодi ви всi поробилися б невидимими. От у цiлковитiй темрявi вам i слiд було фотографуватися. - Але ж тодi, - зауважив Сашко, - на плiвцi нiчого не було б видно. - Було б! - запевнив батько. - Все було б видно, якби ви дотямили, що в темрявi треба фотографуватися в iнфрачервоних променях. Якби ви це зробили, фотокартки вийшли б чiткi, нiби їх робили вдень. От коли я пожалкував, що не вiдкрив батьковi таємницю ранiше. Тепер у нас все було б гаразд. Ми похнюпилися. А батько подивився на нас i почав заспокоювати. - А ви, хлопцi, не журiться. Невидимка не пропаде. У Києвi тисячi шестикласникiв, i я певен, що кожен охоче навчатиме Невидимку, якщо вiн звернеться по допомогу. Так, батько мав рацiю. Ех, якби Невидимка вибачив нам i знову потоваришував з нами! Де вiн знайде собi кращих учителiв? Та батько не дав нам довго сумувати. Вiн сказав: - Невидимка Невидимкою, а життя iде. Отже, продовжимо вашi заняття. Першим уроком сьогоднi у нас буде урок працi. Тема: прибирання забрудненої кiмнати. Бобе, набери у вiдро теплої води. Только, принеси ганчiрки, ти знаєш, де вони. I дивiться, щоб все менi блищало! Роздiл 18. ОСТАННIЙ Цей роздiл - останнiй. I найкоротший. Бо менi вже майже нема про що писати. Минуло чотири днi, i наш пiонервожатий Iван Чепурний провiв збори загону, щоб пiдбити пiдсумки третьої чвертi, хоч до кiнця її залишилося ще аж десять днiв. На зборах виявилося, що наша ланка має такi показники, яких нiяка iнша ланка не має. А тут доречно пригадати, що наша ланка повнiстю не укомплектована i тому їй важче змагатися, нiж iншим ланкам. Це легко пiдрахувати навiть математично. Завдання для першокласникiв! Якщо в iнших ланках один чоловiк вчиться на трiйки, то там лише одна десята трiєчникiв. А якщо у нас хтось схопить трiйку, то одразу виходить двi десятих або двадцять процентiв вiд загальної кiлькостi. Жах! Але Iван, як завжди, правильно оцiнив нашi заслуги. Звертаючись до нас, вiн одверто сказав: - Я навiть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки в усiй школi нема. Хiба що у першоклашок. Але у них немає ланок, бо вони не пiонери. Подумати тiльки, всi як один навчаються на чотири i п'ять! До того ж у ланцi аж двадцять процентiв вiдмiнникiв! Пишатися треба такими успiхами. Незаперечними! Ми сидiли i законно пишалися. Раз треба, значить треба. Не будемо ж ми сперечатися з пiонервожатим. Особливо пишався я. Адже двадцять процентiв - це я. - Ех, менi б вашi успiхи! - сказав Iван. А закiнчив вiн свою промову так: - Словом, я хотiв би послухати ланкового Усенка. Тiльки-но вiн це сказав, як з'ясувалося, що голова ради загону Вiка Пiдопригора теж хоче послухати Сашка. I всiм iншим одразу закортiло послухати його. Та Сашко давно був готовий до виступу. Вiн пiднявся i всiм нагадав давню умову: - Три мiсяцi тому ми домовилися, що яка ланка закiнчить третю чверть з найкращими показниками, ту ланку назвуть iменем Юрiя Гагарiна. Так-от я й питаю: хто перемiг? Як бачите, промова Сашка була коротка. I хоч вiн запитав, хто перемiг, всiм це було ясно без запитань. - Треба голосувати! - вигукнув Боб. - А то буде пiзно! - А щоб його правильно зрозумiли, уточнив: - I так вже засидiлись. Але голосувати нам не довелося, бо виступила Зiна Галаган. Вона пiдступно запитала Боба: - Бобе, якого числа Гагарiн здiйснив свiй героїчний космiчний рейс? Запитала i хитро посмiхається. Та цього разу вона схибила. - 12 квiтня... е-е... 1961 року, - досить впевнено вiдповiв Боб i переможно додав: - Вiн пiднявся з космодрому Байконур! Полiт тривав 108 iсторичних хвилин! Молодець Боб! - Правильно, - понуро пiдтвердила Зiна. - От я i пропоную пiдбити пiдсумки змагання не сьогоднi, а 12 квiтня, у гагарiнський день. - Правильно, - погодився Iван. - Треба шанувати видатнi дати. Отак Зiна своїми хитрощами просто з рук вихопила у нас заслужену перемогу. Але побачите, нiякi хитрощi їй не допоможуть! Ну, от i все. Далi я вже не писатиму. От коли ми полетимо на Марс i зустрiнемося з марсiянами, я напишу ще одну правдиву iсторiю. А зараз - к_i_н_е_ц_ь. ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ - ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ Звичайно, про цю дивовижну iсторiю я анiчогiсiнько не знав, хоч Толя Сливка був моїм сусiдом. Бiльше того, вiн частенько приходив до мене, брав купу пригодницьких книжок i нiколи їх не повертав. Оця його негативна риса менi надзвичайно подобалася. Якби не Толя Сливка, книжки давно заповнили б геть усю мою квартиру. Менi навiть спати було б нiде. I от якось надвечiр вiн зайшов до мене, тицьнув пальцем на порожнi книжковi полицi i здивовано зауважив: - Ого, скiльки я у вас книжок узяв! - Бери ще! - щиро запропонував я. - Ех, а я жодної книжки не повернув! - раптом зажурився Толя. - Ех, вам же читати тепер нема чого! Я злякався. - Невже ти, Толю, хочеш повернути усi мої книжки? - Нi, не хочу, - втiшив мене Толя. - Але щоб ви не вмерли з нудьги, я дещо дам вам почитати. I знаєте що? Свiй власний рукопис! Бачте, у мене довгий час жив справжнiй Невидимка... Що, цiкаво? Отож! Я з хвилюванням розгорнув Толин рукопис. Я читав його i дивувався. Дивувався i читав далi. Я ковтав сторiнку за сторiнкою i розпачливо хитав головою. Подумати тiльки, отут за стiною мешкав єдиний у свiтi живий Невидимка, а я його так i не бачив! А коли я дiзнався, що накоїв Лесик, я аж заскреготав зубами. - Що ви зробили з Лесиком? - дiловито запитав я. - Вiдбивну котлету? - Нiчого не зробили, - спокiйно вiдповiв Толя i розсудливо додав: - Адже кожен з нас мiг додуматися пофарбувати Невидимку. Навiть Боб мiг. То чому ж ми повиннi робити саме з Лесика вiдбивну котлету? - А й справдi, - змушений був погодитися я. А Толя згорнув свiй рукопис i сказав: - Ну, як, цiкаво? Отож! Завтра я вам знову принесу цю iсторiю. Начитаєтеся досхочу! А то, я бачу, читати вам зовсiм нема чого... А наступного дня я зустрiвся на сходах з Толиним батьком. - Добрий день, Миколо Степановичу, - привiтався я. - День добрий, Юрiю Дмитровичу, - привiтався вiн. - А ви добре тодi повелися! - похвалив його я. - Мало хто з батькiв подарував би синовi пофарбовану кiмнату. - Яку пофарбовану кiмнату? - вирячився на мене Микола Степанович. - Як яку? - теж здивувався я. - Хiба ви забули, як Толя "Ракетою" фарбував Невидимку? Невже не пам'ятаєте? - Якого це Невидимку? - остовпiв Микола Степанович. - Як якого? А отого, що довгий час мешкав у вас без прописки! I тут несподiвано Микола Степанович чомусь обурився: - Ну, знаєте, Юрiю Дмитровичу! Якби я вас не поважав... Звести на людину отакий наклеп! А я з вами ще у шахи грав! - Але ж Толя усю цю iсторiю описав! - Вiн у мене ще попише! I Микола Степанович грюкнув дверима, навiть не попрощавшись зi мною. Одверто кажучи, я не годен був щось второпати. З одного боку, я беззастережно вiрив Толi. Адже вiн описав свої стосунки 3 Невидимкою з такими подробицями, якi переконали б найнедовiрливiшу людину, а з другого боку - оця загадкова поведiнка Миколи Степановича. Отак я сидiв удома i сушив собi голову. Коли це заходить Толя. Я з приємнiстю спостерiг, що пiд пахвою вiн тримає рукопис. Вiн похмуро тицьнув пальцем на порожнi полицi для книжок i ще похмурiше зауважив: - Ого, скiльки я у вас книжок узяв! Повно мiсця! Знаєте що? Хай мiй рукопис полежить на ваших полицях... - Як?! - вражено спитав я. - Ти менi довiряєш свiй унiкальний скарб? - Авжеж, - сумовито ствердив Толя. - Тато не хоче його й бачити... - Але чому? - Вiн вважає, нiби я його ганьблю перед сусiдами. Нiби я звинуватив його у серйозному порушеннi паспортного режиму... А ще вiн сказав, що у нього ременя на мене нема. Ех, нiколи не зрозумiєш дорослих! I чому це немає окремої країни для дiтей? Хоч би острiв нам дали на Тихому океанi... Толя розпачливо махнув рукою i пiшов. А невдовзi до мене завiтав Микола Степанович. З шахами! - Зiграємо? - запитав вiн. - Зiграємо! - зголосився я. Хоч яка нестримна у нього вдача, але з сусiдами краще жити у злагодi. А коли рахунок став мало не астрономiчним - 45:45, Микола Степанович, нiби мiж iншим, докинув: - Так-от про Невидимку... Цiєї таємничої особи у нас нiколи не було, нема i вже не буде... Бачте, це Толя вигадав собi гру в Невидимку, щоб йому легше було вчитися... Зробив собi з навчання iграшку! Цiлу фантастичну повiсть написав! Несерйозно, знаєте... Ця звiстка мене так приголомшила, що рахунок негайно вирiс до 46:45 на користь Миколи Степановича. Поки я здивовано клiпав очима, вiн поставив менi дитячий мат. - Дозвольте з вами не погодитися, - чемно зазначив я. - Жив у вас Невидимка! I, знаєте, певно досi живе... - Микола Степанович втупився в мене, а я тим часом безкарно громив його королiвський фланг. - У Толi є хороша мрiя - полетiти на Марс, полетiти на iншi планети. Вам шах!.. Вiн мрiє про чудовi винаходи, якi служитимуть людям. Запевняю вас, Миколо Степановичу, живе у вас в хатi Невидимка, хороший i незрадливий друг вашого сина. Навiщо ж його виганяти? Знаєте, виховання - це вам не iграшки... Вам мат, шановний! Микола Степанович подивився на дошку i погодився: - Маєте рацiю... Знаєте що, я, мабуть, заберу у вас рукописи, бо мiй Только сидить там темний, як нiч... Вiн пiдморгнув менi i додав: - Хай живе Невидимка! Ось яка дивовижна пригода сталась у нашому домi. Але у мене ще є до вас запитання. До хлопцiв i дiвчат. А чи не живе й у вас Невидимка? ____________________________________________________________________________ Ячейкiн Ю.Д. Мої i чужi таємницi: Фантаст.-гумор. повiстi: Для мол. та серед. шк. вiку / Мал. А.П.Василенка. - К.: Веселка, 1989. - 244 с.: iл.- ISBN 5-301-00462-X Книжку українського радянського письменника складають фантастично-гумористичнi повiстi "Важке життя та небезпечнi пригоди Павла Валерiановича Хвалимона", "Мої i чужi таємницi" та "Пiрамiда", головнi герої яких дiти: кмiтливi, веселi, дотепнi. ____________________________________________________________________________