Остап Вишня ЛОБОГРІЙКА -------------------------------------- — Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу!— так звернулася ланкова Оленка Крицева до голови колгоспу. — Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович. — Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як тридцять п'ять центнерів з гектара озимої пшениці?! — Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше! — А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка. — І-і-і, чого такого надумала? — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо! Оленка не відставала. — Ну да! — сердилася Оленка, — досидимося до того часу, що завтра вже жнивувати, а тоді: «Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна?! Я ж казав!» Так чи не так, Іване Петровичу? — Та чого прискіпалася, як шевська смола?! Ти грамотна? — Грамотна! — Читала постанову правління, де чорним по білому написано: «Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!» Читала, питаю? — Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет! — Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович. Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле. — Ну, як із лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть? — Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, каже голова, і все! Дівчатка замислились. Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати. Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі. Дід Андрій уже робив дівчатам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить. Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка: — Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте! — Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти! — Е ні, дідусю, візьміть, візьміть! — Ну добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю. — А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю? — Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій. — А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити вмієте чи ні? — допитувалася Оленка. — Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки! Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам: — Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти! Дівчатка думали. Тоді знову Оленка: — Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко... — Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка. — Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що... той... ну, одне слово, він бригадир тракторної бригади... — Ну і що з того? — спалахнула Галинка. — Так от що: як побачиш ти його сьогодні ввечері... — І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають!— спалахнула Галинка. — Ні, Галиночко, я не кажу, що обов'язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш... — А чого обов'язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте! — Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки и кажу, що він найчастіше тобі зустрічається... Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить... Він же ж у тебе на всі руки... — А чого саме він «у мене» на всі руки?! Таке й вигадають! — спалахнула Галинка. —— Та ні, — Оленка до неї, — я кажу, що взагалі він на всі руки... Попроси, Галинко! — Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли... Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі! Він казав, що полагодить, як тільки з парами впорається... — Так чого ж ти мовчала? — Та... — такнула Галинка. Завтра жнива... Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув: — Де там та лобогрійка?! Постанова була? Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш? — Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами! — Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович. — Справна! — Тож-бо то й є! От що значить вчасна постанова. 1948 --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua