Остап Вишня ДИКА ГУСКА -------------------------------------- Дика гуска — це таки справжня гуска, тільки — дика. Її можна їсти, — так, як і свійську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так. Різниця між дикою гускою й свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук, — її обов'язково треба заполювати. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени — на південь, — отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що: — Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте! Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному спражньому мисливцеві. Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп'янщині. Річка Оскіл — чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями. Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба — верезуб. А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаваа. Ну, бог з ним, хай плаваа. Полювати ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювати дику гуску — казарку. Правду, як і завжди, казавшії, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали. Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім. Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома. Але він мене заспокоїв. — Ти, — каже, — не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом! Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть, доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті, й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду. Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? — та отієї, що ото: Де ти, хмелю, хмелю, зимугаз, Що й не розвивався... Як Їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки: Сама буду поливати Дрібною сльозою... А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив: ...СЛЬО-0-З-0-0-0 0-0-Ю! Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід. — Що воно таке? — питалися. — Охотники поїхали! Співали ми аж до самої станції. На станції сердечне попрощалися з хазяїном і сіли у вагон. Нам з приятелем хотілося співати ще й у пагоні, але на бойові й героїчні пісні в пас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами. Дійшли до запитання: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? — та й замовкли. Позіхнули й сказали один одному: — Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуємося ми спати. Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути. Їхали ми у м'якому вагоні. Приятель таки додумався: — Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться! — Ну, — кажу, — добре! Полягали. Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? — Чого, — питаю, — виводиш такої сумної та ще й зранку? Приятель, нічого не кажучи, простягає назад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюсь: казарка. Але вже не жива, а мертва. — Упокоїлась? — питаю. — Як же це так? — Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скорше сторожко я сплю! І от бачиш! — Та бачу, — кажу. — То ти й співав би вже: Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску? Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичнна, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго. Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла. А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м'якому вагоні, в поїзді Куп'янка — Харків, забути і нікому не говорити. Так і зробили. Гуску з'їли по приїзді на другий день. Усі кріпко хвалили смачну гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті мого приятеля, щоб і кабінета прикрасити, і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей. Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині: — Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще, до того, це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок. Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину. А вона його поцілувала. . Як вороги взагалі весняної охоти ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини. Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера 1 плавають собі, весело ґелґочучи. Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко. Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко. Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете і натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове. Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою! Випадково можна і тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви: «Тигряча смерть!» Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому. Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того як постояли на качачому перельоті. Був іще з нами чудесний охотник Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже: — Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут, на озері, силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської. Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить! Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сісти біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він... — Ну, й настріляв? — з цікавістю запитали ми. — Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший! Ми вхопилися за цей спосіб. Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яноїі, серед озера, за тиждень приблизно до того, як мали прилетіти гуси. Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана... Поставили ми її в неділю. А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір. — Гуси вже, — каже мені приятель, — появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летячи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як? — Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка. — Добре! Так ото ми й вирішили. Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тоді з голови. Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти. Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли! Перед світом вийшли. Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем поцілив... Одвіз я його до бочки. Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив і поплив до берега. Не встиг од'їхати метрів з півсотні, чую — гукає: — За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна і сів під копицею. Надійшов і Йосип євдокимович. Сидимо, куримо. Коли це: — Р-р-рятуйте!—крик з озера: — Пер-рекину-лась! Равненія потеряв! — Бреди, — кричу, — до берега! — Не вибреду! — кричить. — Мулько! Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна — і до бочки... Під'їздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче. — Чого ти ніби пірнути хочеш? — питаємо. — Р-р-р-ушниця пірнула! — Ну, вилазь уже на човна! — А р-рушннця? — Потім рушниця! Витягли ми його на човна, транспортували до берега. Сів він під копицею, зубами цокотить. А тут уже й сонечко виткнулося... Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю. — Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули? — Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло! — Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? — кажу йому. — Нема! — Пірнула? — Ні, до того, як перекинувся, пірнула! — Ага! Розумію! — кажу. А гуси летять, а гуси легять! І все на те місце, де була бочка, сідають. — Ну, що ж далі? — питає приятель. — Кричи, — кажу: Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята Та понесіть до матінки. — До матінки, — каже він, — далеко! А от якби на піч! 1950 --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua