Остап Вишня ДРОХВА -------------------------------------- Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а потім звернете на межу поміж пшеницями та спуститесь тою межею трохи ніби в діл — на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в ній на покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі. Минете церкву, а потім Куликами, Куликами (це куток на селі, де всі Кулики живуть) аж за містечко вийдете. Вийшли ви за містечко й прямуєте далі. Перша дорога, праворуч, буде на Тернівщину, а друга — далі, на Шенгеріївку. Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть. Од вашого хутора до Дуб'ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із вісім. Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи межею поміж пшеницями: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой! Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років... Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворі і весна, і сонце, — так і тоді в теплу хустку кутається, бо вже старенька, і все, бідна, кахикає, — навчить вас. Як тільки через два роки вона вам скаже: — Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам'ять вивчили! Оці: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й пепкой лебедей! От ви їх і вивчіть напам'ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що таке «цепкая»? — Я знаю, — підносите ви руку, всю в чорнилі. — Ну, скажи! — «Цепкой»... То є ціпок, так це — патериця, вроді як хлопець, він, а «цепкая» так це — патериця дівчинка, вроді як вона... Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикав: — Ні, не те, не те, — каже вона, — «цепкая», це така, що дуже чіпляється! — Чіпка, значить? — вигукуєте ви з усіма в хорі. — Ну, да, чіпка! Так «чіпка» це буде по-нашому, а «цепкая», — це по-російському! Розумієте? — Ага!— знову хором. А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії Андріївні: По ниві проходжу я вузькою межею, Поросшей кашкою й чіпкою лободою. — Та не «чіпкою», а «цепкой»! — А я забув, що так треба! Так я вдруге! — Ну, ну! — Поросшей кашкою і... Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете «ага»! й з притиском переможно кидаєте : — І чіпкою лободою! Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою: — Сідай! Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я могилці її, бо вона ж, було, навчить нас «О» писати: «Бублик, бублик, дітки, пишіть! Кругленький! Оце й буде «О»!» — а потім розглядає зошити: — Ой хороший хлопець! Яке «О» гарне написав! І руки не дуже в чорнилі! На ось тобі — цукерка! Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається, хай би весь час соловейко тьохкав! Так виходить, значить, що про «кашку» й про «цепкую лебеду» ви, йдучи межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились. Так ви волошки рвіть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім березкою його зв'яжіть і несіть! А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили—й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять, шелестять і лоскочуть вас, лоскочуть. Вам не сумно тоді буде, і ви, підстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь! А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горілку п'є. Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з глечика п'ють. А потім, як нап'ються, то й крикнуть: — Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба сіна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш?— питає мене куркуль. — Поїду, — несміливо кажу я. — От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеш! Добре? — Добре! — От і гаразд! А я й питаю вусатого дядька: — Дядьку! А що воно таке за дрохви? — Хіба не чув? — Не чув! — Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться! Полохлива! — Ага! От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна та ще кругом і бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами. А дядьки лежать горілиць на горбі й намагаються співати: Вилітали орли з-за крутої гори... Ллє дотягали вони тільки до «крутої», а па «круту гору» видертись ніяк їм не щастило, вони з «крутої» зсовувались на початок, звідки знову «вплітали орли». Так усю дорогу тільки те й робилось, що «вилітали орли», а що з тими орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, — для мене й залишилося тоді таємницею. Оце було моє перше полювання на дрохву! Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядьків каже: — Подивись-но, Дороше, чи не видно? Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі боки! Дивився він довго, а потім і каже: — Отам за ожередом ніби щось таке бовваніє! На конюшинищі! Звертай на оцю межу й прямуй на ожз-ред!— каже мені дядько. Поїхали межею... Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюди й туди, зліз, підійшов до гарби: — Єсть!— каже. — Семеро! Тільки ж як до них під'їхати? Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені їхати. — Ми, — кажуть, — їхатимемо та по дорозі непомітно ч гарби попадаємо й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж туди та, не доїздячи байрака, звертай ліворуч і об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потім завертай коні й їдь назад, трохи до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх на нас. Та не витикайся з гарби щоб вони тебе не побачили! І не нокай, і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів? — Зрозумів! — Паняй! Поїхали... Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) — побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися на конюшинищі. Я все робив так, як казав мені дядько Дорош. І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих птахів наближаючись. І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, — знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік. Під'їхав я до дядьків: — То ти їх наполохав?— питає дядько Дороги. — їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися! — Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця!—зітхнув дядько Дорош. А другий: — Ану їх к лихій годині! Підвертай до ожореду! Під'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону... — А ти коням сіна підкинь!—наказав мені дядько Дорош, — та розгнуздай! Умієш? — Умію! Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарку наливали та закусювали. А потім співали, — і під ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а я на ослоні дрімав. А дядько Дорош все намагався довести, що: — Дрохва, — вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А БИ кажете! Я заснув. А дрохва таки справді полохлива і дуже сторожка птиця. Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Дорошем полювали: гарбу і воза обтикують бур'яном, гілками з листям, а потім, об'їздячи табун, наганяють поволеньки на схованих охотників. А найцікавіший спосіб полювати дрохву — це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть. Підкрадатися треба дуже сбережно і дуже здалеку. Забачили ви табун далеченько, так кілометрів за три в степу, — лягайте й починайте лізти. І все придивляйтесь, щоб так перелазити — од кущика травиці до кущика будяків чи бур'янцю якогось, кураю тощо... Лізти найкраще на череві, кашкета — в кишеню, голову пригнути низько до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається! Отак і підлазьте, підкрадайтеся! То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадання ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, — то нічого, то якраз і найсильніші, й найпекучіші суть моменти полювання дрохви, — ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а він, дудак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок — півпідситка. Та ще майте собі на увазі, що дрохв'ячий смалець не тільки для каші, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохв'ячий, він од бешихи сильно дуже допомагає! От сам: пуд м'яса, глечик смальцю, півпідситка вишкварок і ніякої ні у вас, ні у сусідів бешихи. От що значить дрохва! Та ще до всього цього й гордовите: — Дрохву вбив! О! Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання, на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті! Дрібниці то все! Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі. Підлізти треба на постріл, — це, значить, метрів на п'ятдесят-шістдесят, не більше! Шріт має бути крупний — дві-три кулі, а то й картеч, бо птиця велика. Ну, вже недалечке залишилося, метрів з п'ятдесят! Останні зусилля, ще метр — і дрохви... здіймаються й летять! Ви стріляєте «у божий світ, як у нову копійку», сідаєте, дерете натільну сорочку й перев'язуєте коліна й лікті! А потім уже потихеньку йдете додому. І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше як один чи два метри. Характер у них такий! Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву. Убив, не підкрадаючись, а просто так устрелив— та й вже! Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках... Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом. Перезарядивши свою централку, пішов я проти зітру по буряках на те місце, де сіли дрохви. Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець. Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечке, метрів за сорок, — я вистрелив, і — о радість! — одна з них каменем на землю. Підбіг — єсть! Я не скажу, щоб це був дудак на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше — дудочка, і до пуда їй було дуже далеко. А проте ж — дрохва! Справжня дрохва! Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого й не дивлюсь. Домашні всі питають: — Що за птиця? А я крізь зуби: — Що? Дрохва! Не бачите — що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші. — Правда, що дрохву вбив? — Убив! — Коли ж на дрохву? — Та заходьте, — кажу. Підрахував я, скільки на дрохву прийде, — вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині. — Знаєш, — кажу, — що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо! — Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, — питаєте, — одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу: — Приготуйте, будь ласка, на завтра! — Дрохва? Е ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім — добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде. — Ну, добре!— кажу. Сповістив я всіх, що дрохву їстимемо там-то, в суботу. Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловіка. А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було! Та й чи вистачило б для такої кумпанії й дудака на пуд вагою?! Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику! Різноманітної там було, одне слово, дичини! Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було «ні пера ні пуху», а потім співали. На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки. Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту: — Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму? — Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється! — Дрохва?— перебивають вас. — Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця! — Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що? — Слава богу, що не часто вона трапляється, —перебивають вас ізнову. А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам lege artis готував, при зустрічі ви кажете: — Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як смажити? — Не менше!— одказує Микола Іванович. — Тоді вона позбавляється специфічного, не дуже приємного запаху! — Слухайте, —кажу, —Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два! — Не витримає, — зогниє! — От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти. 1950 --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua