Грушi в тiстi
Юрiй Павлович Винничук


Автобiографiчний роман Юрiя Винничука «Грушi в тiстi» видавався неодноразово i завжди мав великий успiх. У ньому автор розповiдае про Львiв кiнця 1970-х – початку 1980-х рокiв, тобто про свою молодiсть: коли вiн фарцував (цiкаво, чи всi молодi зараз знають, що це), вчився в iнститутi, служив у лавах армii i… любив. Любив усе – дiвчат, друзiв, поезiю, пригоди… тобто саме життя. Тому у «Грушах…» – безлiч iсторiй, наповнених шаленим гумором (не завжди цнотливим), деколи майже вар’ятством, львiвським колоритом i навiть пiкантними подробицями життя львiвськоi богеми 70-80-х рокiв минулого столiття.





Юрiй Павлович Винничук

Грушi в тiстi





Комсомольська юнiсть








Цей козел Домбровський


У 1969 – 1973-му я навчався в Івано-Франкiвському педагогiчному iнститутi на украiнськiй фiлологii. Тепер це вже Прикарпатський унiверситет. Той самий, який прославився на весь свiт тим, що в його стiнах навчаеться найкращий у свiтi яйцеметач.

Але у тi дрiмучi часи ми навiть не мрiяли про щось подiбне. Якi яйця? Тут би вже пришили украiнський буржуазний нацiоналiзм i вiдправили до бiлих ведмедiв. Але було дещо й спiльне i з теперiшнiм студентським життям. Нас теж органiзовано збирали на демонстрацii, вручали транспаранти, прапори i плакати, якi ми пiд розписку брали i здавали. Інша справа, що за це нам нiчого не платили.

В iнститутi я потрапив у нове для мене середовище. Майже всi студенти мого факультету походили з надовколишнiх сiл чи районових мiстечок, i рiдко хто поступив вiдразу пiсля школи, як я. Бiльшiсть були старшими за мене на кiлька рокiв. Все це пояснювалося тодiшньою полiтикою уряду i партii – надавати перевагу абiтурiентам iз села. Особливо це стосувалося педагогiчних закладiв, бо село найбiльше потерпало на нестачу вчителiв. Однак розрахунок на те, що селюшки тiльки й мрiють, аби повернутися назад у село, рiдко себе виправдовував, кожна з них намагалася рiзними способами уникнути цього щастя i вже буквально з першого курсу кидалася вiдвiдувати танцi в очiкуваннi серйозних пропозицiй.

Тодi власне й народився жарт про студенток педiнституту. Перший курс: нiкому, нiкому, нiкому. Другий: тiльки одному, одному, одному. Третiй: всiм, всiм, всiм. Четвертий: кому? кому? кому?

Ще перед початком навчання вiдбулися комсомольськi збори iнституту, i я раптом iз жахом почув, як пролунало мое прiзвище у списку тих достойникiв, яких вибрали до iнститутського комiтету комсомолу. Я нiколи себе жодним чином не проявив як комсомолець, навiть значка не мав. А тут така честь! Вiдмовитися було неможливо. З подивом я стежив, як дружно голосуе зала за список комiтетникiв, частина яких щойно тiльки вступили до iнституту i були нiкому невiдомi. Я не знав, чи тiшитися, чи сумувати, бо й гадки не мав, що б це для мене могло означати.

Та ось розпочалося навчання i збирае нас, членiв комiтету, секретар комiтету комсомолу Домбровський. Чоловiк тупий i безпросвiтнiй, якому доручили в iнститутi читати естетику. Цi лекцii, пробульканi з машинопису, вражали своею нудотою. Поза паперами Домбровський не годен був злiпити жодноi путньоi думки.

І ось на цих зборах я врештi дiзнаюся, яке нещастя звалилося менi на голову. Виявляеться, кожен член комiтету крiм свого почесного звання мае ще й обов’язки. Зокрема менi доручено збирати данi про успiшнiсть на всiх факультетах. Яким чином?

– Дуже просто, – пояснив товариш Домбровський. – Кожен факультет мае свого секретаря комсомолу, який повинен зiбрати данi про успiшнiсть у секретарiв груп.

Менi досить лише пiдiйти до секретаря факультету i взяти цi данi. Що може бути простiше? Я полегшено зiтхнув. Наступного дня я мирно почалапав на iсторичний факультет i став шукати комсорга Раю. Знайшов. То була дiвиця рокiв двадцяти п’яти, вища за мене i з далеко не комсомольським бюстом. На ii одухотвореному комсомольською звитягою обличчi красувався щедрий шар рожевоi пудри парфумовоi фабрики «Красная Звезда» за тридцять копiйок. Запах пудри бив у нiс разом iз перегаром. Зi всього видно, вчора у неi був тяжкий день. Принаймнi я тричi мусив пояснювати, що саме потребую.

– Хто сказав? – поцiкавилася вона.

– Домбровський.

– Цей козел? Пошли його на фiк. Не мала я роботи бiгати по групах i збирати всяку ерунду.

– Тодi що робити?

– Пацан! Тебе учити треба? Пiшли.

Вона рiшучим кроком рушила по коридору, а я слухняно потюпав за ii монументальною фiгурую. Моi очi зацiкавлено випасали ii сiдницю, яка грайливо подригувала при кожному кроковi, мовби там щось переливалося з однiеi половинки в другу i навпаки. Ми вийшли з iнституту на вулицю i рушили в напрямку центру. Я здивувався:

– Е, куди ви мене ведете? Ми вспiемо на пару?

– Яка пара? Ми виконуемо державноi ваги завдання: збираемо данi про успiшнiсть. Так i поясниш.

Я змирився. Незабаром ми опинилися у кафе-столовiй, яку в народi назвали «Бомбей». Зараз тут було не завiзно, а от вечорами у просторiй залi заправлялися i робiтники й iнтелiгенти. «Бiомiцин», як називали бiле мiцне, портвейни, пиво i жахливе червоне мiцне вино «Сонцедар» – гидкiшого пiйла природа ще не створила i, думаю, вже не створить, – складали найпопулярнiше пияцьке меню. На закуску були вiнегрет, ковбаса, драглi, катлети з м’яса i хлiба та iншi не менш вишуканi страви.

Я з цiкавiстю роззирався надовкола, бо нiколи ще у подiбних закладах не бував. Ми наблизились до буфету i Рая сказала:

– Два по двiстi бiомiцину. – Потiм змiряла мене таким поглядом, наче збиралася замовити менi костюм, й додала: – І канфети.

Моi стосунки з алкоголем на ту пору були дуже несмiливi i нечастi. Склянки вина менi вистачало на цiлу забаву. Правда, на випускному вечорi в школi я, щоб не вiдрiзнитися вiд iнших, вiлляв у себе цiлу склянку горiлки одним махом. І нiчого. Та бiльше нiколи не мав бажання повторити цей подвиг, а при самiй згадцi про нього вiдчуваю спазми у шлунку.

Ми сiли за столик i цокнулись. Рая перехилила вiдразу пiвсклянки, я вiдпив ковток.

– Пиши, – сказала Рая, кивнувши на мiй зошит, i стала з пам’ятi диктувати данi про успiшнiсть кожноi з груп.

Я не вiрив своiм вухам. Феноменальна пам’ять! І це пiсля вчорашньоi п’янки. За лiченi хвилини я вже мав усю панораму.

– Та-ак, – сказала Рая, – з iсторичним факультетом закiнчили. – Математичний. Курс перший, група перша. П’ятiрок…

– Стоп, – сказав я. – Ви маете данi i з математичного?

– Пацан. Я маю данi зi всiх факультетiв. Пишеш?

– А це точнi данi? – не вiрив я своiм вухам.

– А на фiк тобi точнi данi? Для козла Домбровського? Йому й цих достатньо.

– Тобто ви усе виссали з пальця?

– З х…я виссала, поняв? Вчися жити, пупся. Четвертий курс – це школа життя.

Коли нашi склянки опустiли, вся панорама успiшностi iнституту була у моему зошитi.

– А Домбровський не перевiрить? – про всяк випадок перепитав я.

Вона нахилилась до мене i процiдила:

– Нiколи! Чуеш? Нiколи не вживай при менi це iм’я без слова «козел». Запам’ятав? Козел Домбровський! Повтори.

– Козел Домбровський.

– Ти подаеш надii. Можеш не переживати, цей мудак без рахiвницi вiд десяти три не вiднiме. А чому? Бо п’е «Сонцедар». А хто п’е «Сонцедар», стае дебiлом протягом мiсяця. Через пiвроку вiн уже iмбецил третього ступеня. Нiколи не пий «Сонцедару».

З цими словами вона пiднялася i, кинувши через плече: «Розрахуйся», виплила з кафе.

На чергових зборах комiтету я вiдзвiтував про успiшнiсть настiльки зразково, що Домбровський не мiг натiшитися i ставив мене у приклад всiм решта, котрi зi своiми завданнями упоралися далеко не так вдатно, як я. Звiдтодi щомiсяця я справно доповiдав про успiшнiсть нафантазованими цифрами. Так минуло пiвроку, i я поволi почав втрачати пильнiсть. Успiшнiсть в iнститутi була далеко не такою райдужною, як це демонстрували моi цифри. Просто я чiтко дотримувався настанов Раi, що на музичному факультетi майже всi вiдмiнники, а на математичному майже всi дундуки. Росiйська фiлологiя мусила переважати за успiшнiстю украiнську, бо на останнiй навчалося село, а на росiйську йшли вчитися городяни. Іноземна фiлологiя била всi рекорди, бо там теж було мало селюхiв, а дiти переважно походили з iнтелiгентних сiмей.

Грiм ударив, коли товариш Домбровський з моiми даними про успiшнiсть виступив на обласному з’iздi комсомолу. Якась пiдла душа пiдсунула справжнiй звiт про успiшнiсть педагогiчного факультету секретарю обкому комсомолу. Ясна рiч, цифри i близько не спiвпадали з тими, якi подав я. Домбровського висмiяли, продемонструвавши на прикладi лише одного факультету, яка нiсенiтниця криеться у його звiтах.

До всiх моiх негативних рис я ще виявився злiсним прогульником, бо вiдпрошувався у старости з пар начебто для того, щоб зiбрати статистику успiшностi, а насправдi усiх дурив. Домбровський негайно зiбрав комiтет комсомолу, доповiв про мою негiдну поведiнку i запропонував мене з комiтету звiльнити. Я вже навiть подумав, а чи не збираються мене взагалi вигнати з комсомолу? Цього я щиро не бажав, бо вилiт iз комсомолу автоматично переходив у копняк з iнституту. Але, на щастя, усе тим i завершилося. Я позбувся нудного обов’язку i дихати стало вiдчутно легше.

А що в моему життi одна бiда нiколи самотою не трапляеться, а тягне за собою iншу, то на додачу я вляпався у ще одну смiшну пригоду.

Незабаром пiсля мого виключення з комiтету комсомолу в iнститутi затiяли танцi. На танцi я ходив з Ярком, моiм сусiдою, старшим за мене на три роки. Ярко вчився на iсторичному. Там у них пiдiбралася тепла компанiя осiб, якi радо заливали за комiр. На вiдмiну вiд фiлологiчного, хлопцiв i дiвчат там було порiвну.

З Ярком ми товаришували з дитинства. Якось вiн менi заiхав по писку i перебив носа. Проте це не захитало нашоi дружби. Через кiлька рокiв менi вже носа доправили в однiй iз бiйок у Львовi, i я навiки втратив свого чудового римського носа – гордiсть усiх Винничукiв. В той час, як я мiг обмежитися склянкою вина, Ярко випивав двi пляшки шмурдяку, тому частенько менi доводилося не тiльки провадити його додому, а й витягати iз всiляких шарпанин, у якi вiн охоче влазив. Заливаючи у себе великi порцii алкоголю, Ярко проте дотримувався традицiй римських патрицiiв i в особливо натхненнi хвилини, запхавши собi два пальцi в горлянку, повертав земнi дари туди, звiдки вони прийшли. Пiсля того вiн мiг продовжити почате.

По суботах ми з Ярком ходили на танцi, якi вiдбувалися у багатьох мiсцях – у Будинку офiцерiв, у спортзалi, у парку i в iнститутах. Перед кожними танцями ми вiдвiдували «Бомбей», випивали по склянцi «Сонцедару» – причому залпом, бо iнакше б воно не полiзло, – i закушували вiнегретом.

Саме тиждень перед тим ми з ним побували на танцях у спортзалi. Там Ярко в п’яному станi почав дiставати якусь дiвчину, це не сподобалося ii кавалеровi i вiн спустив Ярка по сходах. Не без утiхи я поспостерiгав за цiею сценою, вважаючи ii навiть недостатньою компенсацiею за свого носа. Коли Ярко, звiвшись на ноги, посунув знову до зали, я не став його стримувати, мирно чекаючи пiд сходами. Скотившись удруге, вiн уже втратив свiй агресивний дух i, випустивши бойовий крик iрокезiв, виблював тарiлку вiнегрету, драглiв та пляшку вина на пiдлогу. Тепер нам не залишалося нiчого iншого, як негайно ушитися, поки нас не загребла мiлiцiя.

Протверезiлий Ярко всю дорогу пояснював менi, що вiн мiг би зробити з тим примiтивним гандоном, якби був трiшки тверезiший. Так що вечiр минув чудово.

Перед танцями в iнститутi Ярко поволiк мене на свiй факультет, де в однiй iз аудиторiй зiбралися iсторики i заправлялися для хоробростi. Я випив одну-едину скляночку i був тверезий, як пам’ятник Франковi. Але ж треба трапитися такому збiговi обставин, що саме тодi, коли я перебував у тiй компанii, зазирнув туди козел Домбровський. Серед двох десяткiв студентiв його пронизливе око виловило чомусь саме мене i алкаша Шашина.

Наступного дня вранцi я побачив при входi стiнгазету з карикатурою, на якiй було намальовано мене i Шашина. І як водиться, з червоними носами. Внизу пiдпис: «Яке iхало, таке здибало». Повний маразм. Я без жодних вагань зiрвав стiнгазету i понiс ii у комiтет комсомолу. Там крiм козла Домбровського були ще люди. Я став вимагати пояснень. І тут козел Домбровський почав на мене верещати. При цьому вiн налився кров’ю i став скидатися на задроченого бика. Вiн висловив усе, що думае про мене як комсомольця, i сказав, що наступна наша розмова вiдбудеться на комсомольських зборах моеi групи.

Моi одногрупники мали обговорити мою негiдну поведiнку, а я мав покаятися. Спочатку вiн розповiв про те, як я жорстоко його пiдставив, фальсифiкуючи данi успiшностi, як зрадив його довiру i втратив можливiсть такого чудового старту. А завершив драматичним описом п’янки.

Коли менi надали слово, я, звiсно, провину за фальсифiкацiю даних списав на старостiв груп, якi менi давали невiрнi цифри. А щодо п’янки, то заявив, що я того вечора i в рот спиртного не брав.

– Звiдки ви взяли, що я щось пив? Ви ж не бачили! – пiшов я у наступ.

– Ти був випивший. У тебе лице почервонiло.

– Ага, то коли хтось почервонiе, це певна ознака, що вiн п’яний?

Тут група розреготалася. Справа в тому, що козел Домбровський мав постiйно налиту кров’ю пику, як упиряка. У нього навiть шия була червона. Проте дружнiй регiт одногрупникiв виявився злудою. Не минуло й кiлькох хвилин, як дiвчата почали брати слово i обговорювати мою скромну персону. Я дiзнався про себе дуже багато цiкавого. Виявляеться, я, заходячи в аудиторiю, не вiтаюся. Який жах? Невже це я? Одного разу, коли вся група вибиралася на екскурсiю до Львова, я iхати вiдмовився, сказавши: «Чого я з бабами поiду?» Ну, скажемо так, до Львова менi й справдi не було потреби iхати, оскiльки я там бував безлiч разiв, провiдуючи бабу з дiдом та вуйкiв. А щодо бабiв, то це ще м’яко сказано. Тiльки зараз я переконався, якими пiдступними цi баби можуть бути, як вони здатнi боляче жалити i готовi розтерзати тебе тiльки за те, що ти не такий самий йолоп, як i вони. В середовищi сiрих мишок треба i собi бути сiрою мишкою та не вирiзнятися. Але спробуй тут не вирiзнятися, коли на двадцять шiсть дiвчат аж двое хлопцiв. І той другий – Бодьо, якого один iз викладачiв прозвав «дуб-дерево». На такому фонi хоч-не-хочеш, а таки кинешся в око.

Особливо активно таврувала мене саме староста Марiя Слижук, яка по закiнченнi iнституту вiддалася за викладача i залишилася в iнститутi, зiгнорувавши таке шляхетне покликання, як вчителювання на селi.

В думках я вже прощався з iнститутом. Але щойно Домбровський покинув авдиторiю, збори набрали iншого характеру. Дiвчата почали обговорювати органiзацiю «Студентського вогника» – такоi собi вечоринки у студентському клубi. За хвилю я знову опинився у центрi уваги, бо саме менi доручили написати пiсню. Я обвiв поглядом усi цi лагiдно усмiхненi обличчя i не повiрив своiм очам: невже це тi самi студентки, якi так мене гнiвно бештали? Менi не залишалося нiчого iншого, як помiняти гнiв на милiсть i погодитися написати пiсню. Адже я на ту пору став уже вiдомим iнститутським поетом.

А проте, як я насправдi ним став, читайте в наступному числi.




Мiй друг Вiнграновський


Історiя ця наробила галасу i перейшла у фольклор. Їi переказують в рiзних варiантах, плутаючи при цьому головних героiв.

Дiло було за Брежнева. Часи були туманнi, невиразнi i сповненi тихого смутку. Останне в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузiр’i КГБ.

У1973 роцi я закiнчував Івано-Франкiвський педiнститут. Мое палке кохання з дочкою начальника в’язницi КГБ завершилося. За кiлька днiв пiсля того, як я сказав панночцi, що одруження треба вiдкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якiй я про це повiдомив, був поет Ярослав Павуляк. Вiн саме приiхав до мене зi Львова i мав уже значний досвiд контактiв з чекiстами. За те тiльки, що вiн у своему селi Настасовi на Тернопiльщинi поставив пам’ятника Шевченковi, ним теж зацiкавився КГБ i не давав продихнути, його було звiльнено з Львiвського, а потiм i Чернiвецького унiверситету. Славко порадив менi розслабитися i перестати думати про погане.

– В спiлкуваннi з чекiстами краще бути Швейком, нiж Дон Кiхотом. Коли пiдеш на зустрiч, прихопи квiти.

Це видалося менi поганим жартом.

– Та ти що, з дуба впав? Якi квiти?

Але вiн таки змусив мене купити букета i вiдпровадив до будiвлi, яка навiвала жах на всiх мешканцiв мiста. Я зайшов усередину i сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнiр. Той передзвонив i за хвилю передi мною з’явився ехидний тип з побитим вiспою обличчям.

– Це вам, – простяг я квiти.

– Чому менi? – не второпав той, механiчно беручи букета.

– Я завше на перше побачення приходжу з квiтами, – вiдказав я з дурнуватою посмiшкою.

– О дае! – пiдморгнув йому постовий i почав iржати, як кiнь.

Все, що вiдбулося далi, не належить до цiеi iсторii. Просто Славко менi тодi помiг подолати стрес i навчив, як боротися за виживання.

Наступного дня я здавав залiк, Славко вiд нiчого робити тинявся коридором, чекаючи, поки здам. На фiлологii тодi, як i тепер, на чотирьох хлопцiв припадало бiля пiвсотнi дiвчат. Природно, що вони зацiкавилися незнайомцем i стали випитувати, хто це на мене чекае. Не замислюючись анi на хвильку, я бовкнув:

– А це Микола Вiнграновський. Приiхав до мене в гостi.

Для спраглих любовi фiлологинь з’ява такого нiжного лiрика була як манна небесна на нашому загумiнку. Адже Франкiвськ тодi рiдко навiдували вiдомi особи. До того ж Вiнграновський належав до ВИБРАНИХ поетiв, його вiршi красувалися в дiвочих альбомах, оздобленi квiточками, вiночками, метеликами та iншими дурничками. Зрештою, i для мене поезiя Вiнграновського була дуже близькою, багато вiршiв я знав напам’ять i не раз дiвчата записували тi вiршi з моеi пам’ятi та одна в одноi, на очi не бачивши книжки.

Вони враз обступили мене i почали просити, аби я влаштував iм зустрiч з поетом. Я задля поважностi пом’явся, але не дав себе довго просити, i ми домовились, що завтра в суботу прийдемо до них у гуртожиток.

– Мiж iншим завтра в нас забава, – повiдомив я Славка, коли пiсля залiку ми вийшли з iнституту. – Зустрiч з Миколою Вiнграновським.

– Справдi? Вiн що – сюди приiхав?

– Звичайно. Вiн тут i розмовляе зараз зi мною.

Славко злегенька отетерiв i, щоб довго його не мордувати, я припечатав:

– Ти будеш Вiнграновським.

– Е! Ми так не домовлялися!

– А ти бачив, якi в нас дiвчатка? Вони за Вiнграновським просто вмлiвають. Готовi у вогонь i в воду! Ти хочеш зiпсувати iм свято? Ти тiльки задумайся, що вони бачать у цьому зачуханому Франкiвську? А iм же так хочеться причаститися чогось високого!

– Перестань! Я що – клоун?

– І не забувай, що минули Великоднi свята – закуски буде повно. Ти iв гуцульську кулешу?

Славко м’якнув на очах.

– Але в мене вимова зовсiм не киiвська, – долали його сумнiви.

– Дурницi. Маеш цiлий день для вправляння. Я ж не прошу тебе зiграти роль Павла Ребра чи Григорiя Петрука-Попика. Ти тiльки подумай – цiлий вечiр ти будеш Миколою Вiнграновським! Кожне твое слово буде на вагу золота. Будь-яка панна вмре вiд щастя за один твiй поцiлунок.

– Я не знаю його вiршiв напам’ять.

Вочевидь це вже був останнiй i далеко не найважливiший аргумент.

– Ну й дурницi. Не так багато поетiв здатнi читати своi вiршi з пам’ятi. Зате ти знаеш напам’ять своi вiршi. От iх ти в основному й будеш читати.

– Своi вiршi?

– Власне! У вас багато спiльного. У тебе, правда, бiльше сюрреалiстичних образiв, але це нiчого. Пiзнiй Вiнграновський буде у нас сюрреалiстом.

Щоби остаточно зламати усi Славковi вагання, я поволiк його до пивбару в центрi мiста. Там було тлумно i гамiрно, черга за пивом вибiгала своiм хвостом на вулицю. Я пройшовся вздовж черги i побачив журналiста i перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франкiвська i працював у редакцii обласноi газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, i я розповiв йому про нашi плани на завтра.

– Може б, i ти пiшов з нами? Пiдстрахуеш, – запропонував я.

– А дiвчат багато буде? – спитав Ромко.

– Тьма! І причому рiзнi.

– Ну, я не звик дурно хлiб iсти. А що, як я зiграю ролю якогось харкiвського поета?

– А якi у вас там е поети?

Ромко почав називати якiсь iмена, але ми крiм Роберта Третьякова та Володимира Брюггена нi про кого не чули. Причому останнiй вiдомий був як критик.

– Повний завал, – зiтхнув я. – І це Харкiв! А жодного поета з украiнським прiзвищем.

– Ну, Брюгген якось не звучить, – похитав головою Славко. – Який з тебе Брюгген? Та й на Третьякова ти не тягнеш зi своею галицькою фiзiею.

– Зате я маю його збiрки, – сказав Ромко.

– Це аргумент, – погодився я. – А па-харкiвськи умiеш гаварить?

– А чього там сложного? Як нада, так i загаворим!

Наступного дня Славко узяв у мене збiрку вiршiв Вiнграновського i пiдписав ii приемними для мене словами: «Лицарю пера i бартки… надii новоi украiнськоi поезii…» Щоб дiвчата уже не мали жодного сумнiву, що я теж великий поет. Майже, як Вiнграновський. Фотографiя автора при цьому була завбачливо вирвана.

У центрi бiля пошти чекав уже нас Ромко зi збiрками Третьякова в кишенi. Дорогою ми купили вина i подалися до iнституту.

У тi часи було модно влаштовувати рiзнi «вогники», на якi запрошували мiсцевих знаменитостей. Цього разу усе виглядало не менш святково. Дiвчата повбирали вишиванки, понакручували на головах якiсь карколомнi конструкцii, наготували закуски i, вмлiваючи серцями, чекали кумира. Поява ще одного, хоч i незапланованого поета, викликала радiсне пожвавлення. Ромко був хлопець симпатичний, дарма, що вiршiв його нiхто з них нiколи не чув.

Спочатку, як ми й домовилися, Павуляк читав вiршi Вiнграновського з книжки, пояснивши це тим, що написав iх давно i новi твори iх витiснили. А потiм плавно перейшов до читання напам’ять своiх власних вiршiв. Його поезiя, нiжна i соковита, брала за серце, i цей перехiд вiд однiеi поетики до iншоi не викликав жодноi настороги. Проблемою натомiсть була м’яка галицька вимова зi звуком «сь», який наближався до «шь». Славко намагався побороти ii i розмовляти лiтературно, але це не завше вдавалося. Особливо в мiру того, як зникало вино, у його мовi усе частiше проскакували галицизми. Та дiвчата, на щастя, сприймали iх, як спробу киянина пiдлаштуватися до них.

Ромко, проживши у Харковi кiлька рокiв, грав схiдняка куди успiшнiше. Але i йому було лiньки читати простенькi вiршi Роберта i вiн перейшов на власнi переклади з польськоi. Ромко перекладав Стаффа i Галчинського.

Перед тим як надати менi слово, i Ромко, i Славко не пошкодували комплiментiв на мою адресу. Однокурсницi раптом дiзналися, що навчаються з рiдкiсним талантом. Славко навiть пiдняв тост за найбiльшого поета Івано-Франкiвщини. Студентки почали дивитись на мене тепер з якимсь особливим вогником у очах. Я читав вiршi, вiд яких у панночок проступали на очах сльози. Коли я закiнчив, вони кинулися мене цiлувати i всього обслинили так, що я, здавалося, весь просяк iхнiми парфумами i помадами.

Вечiр закiнчився тим, що я залишив обох почесних гостей на поталу голодних фiлологинь, а сам чкурнув додому.

Пiсля цього випадку авторитет мiй суттево зрiс i я вигiдно для себе ним користався. Та недовго. Уже в пору складання випускних iспитiв жарт мiй викрився. Сталося це несподiваним, але закономiрним чином. Дiвчата любили ходити в кiно. Особливо iм подобалися iндiйськi та арабськi фiльми, де можна було, не криючись, поплакати. Назву того фiльму, який тодi iм зiпсував настрiй, я запам’ятав на все життя: «Дзеркало». Але не Тарковського. То був египетський фiльм про нещасне кохання. Справа однак не стiльки в самому фiльмi, як у кiножурналi «Радянська Украiна», де продемонстрували репортаж з чергового пленуму Спiлки писателiв. А там показали за трибуною i справжнього Вiнграновського, який був старшим за Славка на добрий десяток рокiв. Справжнiй Вiнграновський на вигляд мав зi Славком не бiльше спiльного, нiж я з Володимиром Яворiвським.

Пiсля цього частина дiвчат, звичайно ж, зi мною не розмовляла. Особливо прикро було тим двом дiвчатам, чия прихильнiсть до гостей не обмежилася самими канапками. Панна, яка поспiлкувалася з Робертом, все ж не витримала i спитала якось мене:

– Ну, а цей… Роберт…Вiн як… Справжнiй був?

В ii очах свiтила вiдверта розпука i я, щоби не поглиблювати дiвочого смутку, вiдказав:

– Ясне дiло – справжнiй. Це тiльки з Вiнграновським я проколовся, а Роберт справжнiй.

– А чого ж… чого ж тодi вiн не вiдписуе? – спитала вона, зазираючи в моi чистi i чеснi очi.

Я хотiв було запитати: «А куди ж ти, зозулько, пишеш йому? Мабуть на якусь неiснуючу адресу?» Але не вiдважився.

P. S. З Павуляком ми зустрiнемося ще в наступнiй iсторii, а доля «Роберта» – Романа Гнатишина склалася сумно. Через кiлька мiсяцiв до нього присiкався КГБ i його звiльнили з працi. Тодi вiн повернувся до Харкова i став працювати в журналi «Прапор» («Березiль»). На початку 1990-х загинув – його убив кiнь, на якому вiн перевозив яблука зi свого саду.




Привiт iз Югославii



1

Недовго довелося чекати, заки Павуляк вiдiмстить менi тим самим. У Франкiвську ставало щодалi тривожнiше, чути було про арешти й обшуки. На початку березня 1974 року я втiк до Львова i вiдразу розшукав Славка, а той завiв мене до гуртожитку iнституту прикладного мистецтва i представив студентам як украiнця з Югославii, який приiхав до Львова писати працю про iкони. Юрко Ковач – таким було мое нове iм’я. Тато мiй – вiдомий украiнський поет з Воеводини Мiгай Ковач. Останнiй був особою не фантазiйною, його вiршi не раз публiкувалися в радянських часописах.

Студенти органiзували зi мною вечiрку, на якiй я мусив перебувати в шкурi Штiрлiца i вважати, аби не захмелiти. Я оповiв про життя в Югославii, про художникiв i письменникiв, а далi вiдповiдав на запитання. Треба сказати, що до тiеi зустрiчi я встиг пiдготуватися, бо, коли вранцi мене Славко попередив про те, що ввечерi я буду югославом, я вiдразу подався до бiблiотеки Стефаника i запорпався в книги.

Уся ця зустрiч проходила в зовсiм вiльнiй формi, студенти перед тим скинулися на вино i закуску. Одна панночка на iм’я Наталочка весь час дiставала мене:

– Ну, чому ви так мало п’ете? Невже в Югославii так не люблять вина?

– Люблять, але я звик до червоного сухого, – викручувався я, користаючи з того, що на столi переважав «бiомiцин».

– Ромчик! – скомандувала панночка свому кавалеровi. – Негайно – червоне сухе! Багато!

Вона виразно намагалася мене споiти, але з якою метою, я не здогадувався. Я ж пив мало, бо мусив тримати себе у формi, щоб не ляпнути якоiсь дурницi, до того ж доводилося розмовляти ламаною мовою, котра в мiру випитого ставала не такою вже й ламаною.

На такiй вечiрцi, ясна рiч, не обiйшлося i без сексота. То вже був такий закон тiеi похмуроi дiйсностi: якщо збирався десяток студентiв, серед них обов’язково хтось стукав. На вечiрцi зiбралося зо три десятка студентiв, i вiрогiднiсть присутностi стукача ставала безсумнiвною. Один зi студентiв постiйно запитував мене про якiсь непевнi речi: то про Фрейда, то про Солженiцина, то про украiнську емiграцiю. Може, вiн був стукачем, а може, йолопом, але я вiдбувався абстрактними вiдповiдями.

На вечiрцi був також поет Богдан Марцiнко, вiршi вiн писав маленькi та худенькi, а сам був товстий i ситий. Сюди вiн вчащав до своеi коханоi, такоi ж товстенькоi, як i вiн, майбутньоi вiдомоi художницi Ольги Вiтрук.

Поет весь час намагався пiдсунутися до мене ближче, жадiбно ковтав кожне мое слово i, вловивши момент, спитав, чи знайомий я iз сучасною украiнською поезiею. Я кивнув.

– А кого ви найбiльше поважаете?

Я назвав кiлька стандартних iмен.

– А Калинця читали?

– Нi, – збрехав я.

– А Чубая?

– Теж нi, – хоча знав його особисто.

– А чули такого поета – Богдан Марцiнко?

Я згадав, що в щорiчнику «Вiтрила», в якому дебютували всi тодiшнi поети, мигнули й менi якiсь вiршi цього автора, але я не мусив зiзнаватися в цьому. На доказ того, що його таки друкують, вiн почав показувати менi пожмаканi вирiзки районових газеток. «Привiт, Стефанику! До тебе йду!» – писалося в одному вiршi. «Привiт Франко! Я учень твiй!» – в другому. «Я йду Шашкевича стежками!» – в третьому. Я зрозумiв, що маю справу зi справжнiм поетом. Адже я на ту пору мав куди менше публiкацiй.

Потiм пошепки запитав мене, чи не мiг би я перевезти за кордон його вiршi, бо друкують його тут мало, а вiн модернiст, i за кордоном чекае його великий успiх.

– Добре, – сказав я, – чому б i не перевезти? А там нiчого нема антисовiтського?

– Є, – почервонiв поет, видихаючи менi в обличчя випари свого хворого шлунку. – Але я усе зашифрував. Вам тiльки треба вивчити напам’ять засекреченi слова: Украiна – Марина, Союз – гарбуз, Бандера – Рiвера. Я маю копiю на папiросному паперi мiкроскопiчними буквами. Але ТАМ спецiалiсти розберуться.

– Нема питань, – кивнув я, але заздалегiдь думаючи про iсторiю, замовив також друковану копiю, бо мiкроскопiчна пiде в смiтник, а щось же й на пам’ять хочеться залишити.

Тим часом прибуло вино, i жодного аргументу, аби його не пити, в мене не зосталося. Заспокоювало тiльки одне – всi iншi вже давно добряче захмелiли. Дехто, помiтивши, як Наталочка липне до мене, кинув кiлька реплiк стосовно украiно-югославськоi дружби. Цього було достатньо, аби й без того похмуре обличчя ii приятеля вкрилося глибоким смутком, вiн зиркав на нас iз-пiд лоба i жував слину, бо гумок тодi не було. Я зрозумiв, що справжня небезпека може чаiтися саме з його боку, але вино так приемно розслабляло, а Наталоччинi колiнця так по-кошачому терлися об моi, що хотiлося перетворитися на югослава на всю решту життя.

Несподiвано з магнiтофону, який доти хрипiв собi тихенько в кутику, гримнула «АББА», i я з панночкою загойдався в павутинi танцю. Танцювати пiд пронизливим поглядом Ромчика було важко.

– Обожаааю югославiв, – провуркотiла Наталочка, гладячи мою руку вище зап’ястя. – Особливо це чорне волосся. – За мить ii очi ковзнули менi на груди, а за ними й рука: – Ух ти…

– Можу подiлитися розсадою, – сказав я.

– Дякую, не треба, – засмiялась вона, – своеi не можу позбутись.

– А де в тебе росте?

– Ого! Багато хочеш знати, – сказала вона, але так лагiдно, що не було сумнiву – знання моi незабаром поглибляться.

В коротку мить мiж танцями ми не розлучалися i продовжували свое млосне колихання в прокурених сутiнках покою. Ромчик пив горiлку i жував тепер сало. Нiщо так не заспокоiть розгнiваного украiнця, як добре сало. Забери в нас сало, i ми спалахнемо, як чеченцi, та кинемось бити москалiв. Сало по-материнському зiгрiвало зболiлу душу Ромчика, його сiльськi натрудженi руки майбутнього скульптора, автора численних бовдурiв Ленiна, прагнули близького контакту з моiм iнтелiгентним писком. У сутiнках зловiсно зблискували його очi, пронизували мене наскрiзь, мов промiнь рентгена, i намагалися вичитати, що ховаеться в глибинах моеi югославськоi душi. Врештi вiн не витримав i, вловивши паузу мiж танцями, пiдскочив до нас:

– Наталю, може, ти врештi i зi мною потанцюеш?

– З тобою я, голубе, танцюю вже цiлий рiк. Чи заслуговую я на перерву?

– Не поняв, – набурмосився Ромчик, а я тривожно змiряв його бичачий карк i стиснутi п’ястуки.

Ах, чому я югослав, а не в’етнамець? Я б тодi застосував прийомчик карате – i Ромчик опинився б на пiдлозi з розкинутими руками. Але я не тiльки не в’етнамець, я навiть не югослав, я тiльки копiя югослава.

Невiдомо, чим скiнчилася б ця драматична сцена, якби не втрутився Славко. То був теж хлоп зi села, його пiдтримали ще пару хлопцiв i Ромчика випровадили. Буря проминула, танцi продовжилися. Тепер менi не доводилося тримати себе штивно i я пригорнув панночку так щiльно, що вiдчув, як прокидаються родзинки ii пиптикiв. Вона заплела своi руки в мене на шиi, за мить нашi обличчя тулилися одне до одного, а ще за мить мiй язик знайшов спiльну мову з ii чарiвним вушком, а коли на допомогу язиковi прийшли зуби i стали легенько покусувати вушко, Наталочка видихнула на мене гаряче повiтря своеi неприборканоi жаги, а в штанах у мене, як сказав поет, затьохкали солов’i.

Поволi парочки почали зникати з кiмнати, i незабаром зосталося нас шестеро – я з Наталкою, Славко з панночкою i Бодьо зi своею пампушкою. Лiжок, мiж iншим, теж було три. На одному вже вицiловувався Славко. Бодьо нiяк не мiг розлучитися зi столом, поки не будуть знищенi всi запаси iжi. Пампушка сидiла бiля нього, пильним оком вишукувала ще щось iстiвне i пiдсовувала поетовi. Ми танцювали. Назвати це танцем, правда, було б загучно, бо ми просто собi тупцяли в такт, засмоктуючи одне одного в такому запалi, мовби вiд цього залежало саме наше iснування. В головi у мене крутилася каруселя, i хотiлося негайно впасти до лiжка.

Врештi ми теж переселилися на лiжко, i Славко гукнув нашим грубасикам гасити свiтло й перестати чавкати. Бодьо, крекчучи вiд невдоволення, послухався, i за хвилю кiмната поринула в темряву. На Славковому лiжку почулося тихе шамотiння, шелест одежi, а потiм заскрипiли пружини, на iншому лiжку шамотiння тривало не бiльше хвилини, доки не пролунало:

– Перестань… забери руки…

– Ну що ти, Сонечко… ну що ти…

– Я кому сказала?… Не тягни – порвеш…

– Не бiйся, куплю новi…

– Ага, вiд тебе дочекаешся… не роби того…

– Ну чому?

– Бо тому… я вже сплю.

– Та чи я тобi бороню? Спи. Я такво тiльки… трошки… о, видиш… цiхо, цiхо, вже всьо добре, цiхо…

І там теж заскрипiло. Тим часом з нашого лiжка не долинуло жодного звуку. Ми сплелись у поцiлунку, але помилково було б вважати, що я досягнув цим вершини моiх прагнень – руки моi намагалися заволодiти то цим, то тим гудзичком, або запинкою, збiгали вниз, до нiг, потiм вгору – до персiв, але всюди iх перестерiгала пильна рука власницi усiх тих маеткiв i не давала пробитися до теплiших i затишнiших закамаркiв. Врештi це мене знудило i я здався, я просто вiдвалився пiд стiну i заплющив очi.

– Ти образився, так? – прошепотiла Наталочка.

– Нi.

– Ти образився, я знаю… Я розумiю тебе, ти звик там до iнших дiвчат…

Невже цiлка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стiльки гарненьких дiвчат! Розкручувати цiлку у тi часи доводилося мiсяць, а то й два, вдавати стiльки часу югослава я не мав жодного бажання.

Тим часом на одному лiжку усе затихло, а на iншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепiт:

– Тiльки не в мене… нiчого подiбного… ти погано порахував… а я тобi кажу сьомого… нi, сьомого… я краще знаю… попробуй тiльки…

– Розумiеш… – шепотiла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…

Я позiхнув. Картина вимальовувалася ясна i прозора. Панночка вирiшила мене захомутати, вийти замiж за iноземця – мрiя кожноi порядноi дiвчини. Але у Львовi iноземцiв зовсiм не так багато, як гарячих дiвочих сердець. Я розумiв, що ось зараз вона чекае вiд мене якихось чутливих слiв, запевнень у вiрностi, бажано вiчнiй, i головне – обiцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адрiатику.

– Ти розумiеш мене? – кусала мене за вушко Наталя i тепер, коли я поклав руку на ii стегенце, вона не скинула ii.

– Розумiю, – сказав я, i моя рука поповзла вище.

– Потрiбнi почуття… щось мусить людей об’еднувати…

– Я теж без почуттiв не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неi на сiдничках. – Як тiльки я побачив тебе, я зрозумiв…

Головне, хлопцi, у цих справах пауза. Пауза – велике дiло.

– Що… що зрозумiв?

Тут моя рука випiрнула з-пiд ii спiднички i лягла на перса.

– Я хочу чути, як б’еться твое серце, – сказав я.

– Нi, ти скажи, що зрозумiв? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщiпав ii гудзики.

– Я зрозумiв, що ти якраз та, яку я шукав.

Це були моi короннi слова в таких випадках. На щось бiльше спромогтися я не мiг, бо це те саме, що, добряче зголоднiвши, промовляти до паруючоi миски борщу. Моя маломовнiсть мала свое виправдання i в недосконалому володiннi лiтературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила тi моi «хробачки» i жадiбно заковтувала разом з гачками.

– Ти справдi так подумав? – спитала вона, вивiльняючись iз блюзки, а коли я скинув з неi ще й станика, прошепотiла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?

– Драга моя.

– А як буде «дiвчина»?

– Момiче.

– Драга моя момiче?

– Так.

– Я твоя драга момiче?

– Умгу… – мимрив я, позбавляючи ii решток вбрання.

– А як буде «люблю тебе»?

– Мiлую те.

– Мiлую те.

– Я теж.

– Правда?… Я мала тiльки одного хлопця, – сказала вона i то були ii останнi слова.


2

Наступнi днi минали у веселих застiллях, а вночi ми зi Славком та Богданом вмощувалися на дiвочих лiжках i кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до мiста, завданням Славка було вiдстежувати всiх спiльних знайомих i попереджати iх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.

До нашоi компанii належав також колишнiй однокурсник Славка зi Львiвського унiверситету Василь. Вiн пiсля закiнчення науки потрапив до армii i служив офiцером. Василь – единий з-помiж нас мав стабiльну платню й охоче ii пропивав. Другим, хто працював i щось заробляв, був Богдан Марцiнко. А працював вiн в обласному архiвi, отримував мало i мусив економити кожну копiйку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чуе. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишенi i пiсля тривалих зусиль ледве знаходив кiлька копiйок.

23 лютого був день Совiцькоi армii. Грiх було не випити. Василь забрав мене зi Славком i ми цiлий день волочилися по кнайпах. Забава скiнчилася тим, що нас вистежила Василева жiнка й почала скандалити. Василевi це не сподобалося, вiн повалив ii в снiг i почав лупцювати.

– Може, помогти? – спитав я.

– Не треба. Вiн i сам справиться, – вiдказав Славко.

– Я мав на увазi ii.

– Навiть не думай. Скiльки я iх знаю, стiльки вiн ii лупить. Деяким жiнкам це подобаеться.

Кобiта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленнi перехожi намагалися нас обминути.

– Робиться нецiкаво, – сказав Славко. – Пiшли?

– Не будемо прощатися?

– Ну, якщо маеш таке бажання, то поцiлуй iй ручку. Вона з порядноi родини.

Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали нашi панночки i, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кiт наплакав.

– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трiшки вiдiйшли.

– Спробуй, – стенув плечима Славко.

Я вернувся i гукнув:

– Васильку! Можна тебе на хвильку?

Василько випростався.

– Хлопцi, я вже кiнчаю!

– Васильку, дай десятку!

– Ви що – вже йдете, сволочi? Менi ще трохи лишилося!

– Вже пiзно.

– Ну, на, – сказав, простягаючи грошi.

Жiнка його весь цей час намагалася пiдвестися зi снiгу, але Василько щоразу ii повертав у ту саму позицiю.

Я взяв грошi i наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервiв, хлiба i сиру.

– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.

– Ну! І будуть вони зi своею пампушкою жерти i пити за наш рахунок!

– А давай його розiграем.

– Щоб видурити i з нього грошi?

– Ясне дiло! Але це не так просто.

– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, вiд якоi вiн не викрутиться.

– А то ж яка?

– Смерть.

– Здурiв, чи що?

– Та не наша.

– А чия ж?

– Василькова. Скажемо, що вiн пiсля вiйськових маневрiв посадив нас у БТРа i взяв iз собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкостi врiзався в стовп. Кермо йому розгаратало груди i вiн помер на наших руках.

– Слухай, ти колись видiв БТР?

– Не.

– Яке в срацi кермо?

– Не мае значення. Бодьо тим бiльше його не видiв.

Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашiй кiмнатi кипiла бурхлива п’янка. Зiбралося зо два десятки студентiв.

– Де ви пропадали? – повисла на менi Наталя.

У нас були кам’янi обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живiт.

– Сталася бiда… – сказав Славко. – Мiй кумпель… мiй, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом i покивав головою. – …загинув…

Василька знало все товариство, бо вiн тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всiм хотiлося негайно дiзнатися причину загибелi, але ми, як справжнi драматичнi актори, не поспiшали. Ми спочатку сiли до столу i випили. Ми ж стiльки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!

Наталя пiдсiла до мене i гладила мою голову. В очах ii бринiли слiзки. О, як вона в цю мить мене розумiла!

– Пiсля маневрiв, – промовив Славко в суцiльнiй тишi, – Василько посадив нас у БТР i ми поiхали в Брюховичi в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… i от на закрутi мчить на нас «Волга». Обганяе «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить рiзко вправо! БТР заносить! Ми вилiтаемо на узбiччя, через фосу i – зi всього розгону в сосну! Нас кидае вперед, але ми з Юрком сидiли ззаду i вiдбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…

– Важiль! – пiдказав хтось.

– Еге! На важiль. Смерть на мiсцi. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, мiлiцiя, вiйськова прокуратура… пiслязавтра похорон.

– А де його будуть ховати? – спитав хтось.

– На батькiвщинi. На Тернопiльщинi. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вiнки варто скластися. Ну, i поминки здалося б органiзувати. Все ж таки ми були колегами. По три краби.

Нарiд почав лiзти в кишенi i робити внески, хто не мав при собi, бiг до своеi кiмнати й приносив. У загальному поривi Бодьо викрутитися не мiг нiяк i таки видобув iз надр своiх безмежних штанiв грошi. Розлучався вiн з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.

Забава таким чином завершилася i студенти розiйшлися. Зосталося нас шестеро. Я вийняв з торби вино й консерви i сказав:

– Ми пережили такий стрес, що мусимо його втамувати.

Присутнi нас зрозумiли. Глибока печаль не завадила все ж таки Бодьовi напихатися консервою.

– Ще вчора… – плямкав вiн, – ще вчора вiн сказав менi: «Бодик! Ти засранець!» А сьогоднi вже його нема.

– Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, пiдносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуеш, дай нам знак!

Бах! – стрiлило щось пiд столом. Дiвчата скрикнули, пампушка вхопилася за серце, Бодьо гикнув, i з писка йому вилетiв бичок в томатi. Славко нахилився пiд стiл.

– Боже! – зойкнула Наталя i затулила обличчя долонями.

Славко вийняв з-пiд столу пляшку шипучого вина. Перед тим вiн розкрутив дротик, а коли звертався до духа, пiдважив корок виделкою. Пляшка й бабахнула.

– Я напишу про нього вiрша, – сказав Бодьо.

– Васильку! Я до тебе йду! – продекламував я.

– Це буде верлiбр, – набурмосився Бодьо.

Ми зi Славком душилися вiд тамованого смiху i тiльки перезиралися.


3

Аби розважитися, Славко запропонував викликати духiв. Жоден з присутнiх, окрiм нас зi Славком, нiколи на таких сеансах не був i всi з тривогою в очах погодилися. Робити й так було нiчого.

Кiлька днiв перед тим ми зi Славком побували на спiритичному сеансi. Запросили нас двi сестрички Рока i Ока (Роксоляна i Оксана), якi мешкали у тiм будинку, де зараз ресторацiя «Купол». Цей сеанс вразив нас так, що ми якийсь час не могли отямитися, але поволi все ж дiйшли висновку, що стали жертвами змови. Хоча участь у сеансi брали також мама i бабця сестричок – яскравi панюсi в шляфроках.

Я швиденько намалював на столi по колу алфавiт, посерединi накреслив хрестика, а по обидва його боки ТАК i НІ. Потiм на тарiлочцi олiвцем вивiв стрiлочку, тарiлочку поклав догори дном так, аби стрiлочка потрапила в центр хреста. Всi присутнi мали покласти пальцi обох рук на тарiлочку. Тиша. Мертва тиша. Дiвочi пальчики вiдчутно тремтять.

– Викликаемо дух Мазепи! – проголосив я.

– Може, не треба? – вжахнувся Бодьо.

Але я випив i менi було по цимбалах.

– Дух! Ти з’явився? Дай нам знак!

Тиша. Чекаемо. Всi зосереджено глипають на тарiлочку. З Бодьового живота долинае тихеньке бурчання. Пампушка прiе. Наталя кусае вуста.

– Дух! Ти з нами? Дай нам знак!

Головне тут створити вiдповiдний настрiй. Публiка мусить увiйти в транс. Тремтiння дiвочих пальчикiв стае усе частiшим. І ось тарiлочка, зробивши рiзкий рух влiво, зупинилася на «Так!» Дiвчата зойкнули, Бодьо засопiв i заворушив губами.

– Ти хочеш з нами говорити?

Тарiлочка втекла в «Нi!»

– Ми тебе довго не затримаемо. Скажи нам, що буде з Украiною?

Тарiлочка поповзла по колу, спиняючись бiля лiтер.

– Буде вiльна, – вiдказав дух.

Тут я мушу пояснити одну рiч. Тарiлочкою крутили, звичайно, ми зi Славком, хоча Славко задля користi справи вдавав, що робить це вперше. Але ми наводили тарiлочку тiльки на першi лiтери, далi я мiг навiть забирати своi пальцi, i Славко також, а дiвчата з Бодьом, не вiрячи власним очам, продовжували гуляти по алфавiту за iнерцiею. Отже, менi досить було навести тарiлочку на «Буде вi…», i ми зi Славком могли спокiйно хляти вино, вечеряти, а тi чипiли над тарiлочкою.

Мушу при тiм сказати, що була в цьому всьому i дещиця мiстики. Не тiльки на цьому, але й на багатьох iнших спiритичних сеансах, якi я органiзовував, звучало питання, коли ж Украiна буде вiльна. Не знаю чому, але я всюди називав 1987 рiк. А сеанси проводилися в 1973–1975 роках. Я, звичайно, помилився на чотири роки, але цей рiк чомусь менi настiльки сильно впився у пам’ять, що я й усiх знайомих своiх переконував, що Союз розлетиться до дiдьковоi мами в 1987 роцi. Правда була в тому, що тодi, власне, й настав початок кiнця.

Потiм ми перейшли на куди земнiшi проблеми. Пампушка поцiкавилася, коли вийде замiж. Виявилося, що наступного року.

– Ну, так я й планувала, – погодилася вона i додала: – А за кого?

Чи мiг я зiпсувати настрiй Бодьовi? Нiколи. Але тут i Наталочцi закортiло дiзнатися про свое замiжжя. Це в мене не викликало особливого ентузiазму, але якось викручуватися мусив.

– Є перепони, – вiдказав дух.

– Ромко? – спитала Наталя.

– Так.

– Що вiн може зробити?

– Вбити.

– О Боже! Вiн такий! Вiн може!

– Попереджати треба, – сказав я.

– Чи я подолаю цi перепони? – з благанням в голосi лопотiла Наталя.

Тарiлочка зробила рiзкий зигзаг i опинилася в центрi хреста.

– Вiн вiдiйшов, – прошепотiв я.

– Але чому? Що я такого спитала?

– Може, втомився, – сказав Славко, виставляючи на центр столу пляшки й закуску. – Духи – вони примхливi… Колись моя бабця…

І в напiвтемрявi залунала страшна цвинтарна iсторiя. Пiзно вночi ми полягали спати.


4

Третього дня, як i належиться, ми органiзували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, i ми вирушили на закупи.

– Здалося б i Василька запросити, – сказав я.

– Без Василька не можна, – погодився Славко.

Ми зателефонували Васильковi i домовилися зустрiтися пополуднi. Василько з’явився, як i завше, в офiцерськiй шинелi з кашкетом, збитим на потилицю.

– Васильку, – сказав Славко. – сталася бiда.

– Яка?

– Загинув наш кумпель… наш колега…

Я ошелешено витрiщився на Славка.

– А то хто?

– Бодьо.

Я отерп. Ми так не домовлялися.

– Попав пiд машину, – продовжував Славко. – Позавчора. Ховають на батькiвщинi. Якраз сьогоднi. Ми вирiшили його пом’янути.

Василько скинув кашкета i витер спiтнiле чоло.

– Йож його в дишло! Та ми ж оце недавно так закiряли! Таж я йому: «Бодик! Ти засранець!» – i обняв. Ну, як так? Хлопцi! Я не можу! Пiшли! Пiшли в «Кентавр»!

«Кентавр» на площi Ринок тодi являв собою винярню. Переважно там тлумилася молодь. Вина було море i не дорого. Там ми й засiли поминати Богдана. Коли звечорiло, накупили iжi й питва на зiбранi грошi, Василько вiд себе ще стiльки ж додав i подалися до гуртожитку.

– Хлопцi, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсi.

Ми не перечили. Ми увiйшли в кiмнату i побачили, що всi вже зiбралися з великим нетерпiнням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стiл, дiвчата заходилися нарiзати хлiб, хтось вiдкривав консерви, краяв ковбасу i сало, а ми зi Славком чекали ударiв грому. Рахунок iшов на секунди. І ось урештi дверi навстiж – i являеться дух померлого Василька, який вiдразу ж помiчае iншого духа – покiйного Богдана. В результатi вся компанiя витрiщуеться на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останнiй ще тверезий i не може нiчого зрозумiти, а Василько пiд газом i в принципi допускае, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зi Славком вдаемо, наче нiчого взагалi не бачимо.

Врештi я наближаюсь до Василька:

– Що з тобою? Роздягайся.

– Але… але… – белькоче вiн.

– Що?

– Там… Бодьо… – видушуе пошепки.

– Там нема нiякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цiй компанii бачити. Це нормальна рiч. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’емо.

– Але… я його бачу…

– Це дух. Його дух буде якийсь час мiж нами. А на дев’ятий день – фiуфiть – на небеса!

Тим часом компанiя починае усвiдомлювати, що ii розiграли. Понадто Славко вже не стримуе смiху i вiдверто регоче, розливаючи по шклянках вино.

– Ви… ви… негiдники! – скрикуе Наталя.

Пампушка випивае залпом цiлу шклянку «Столового» i б’е Бодя кулаком у плечi:

– Ти знав!

– Нiчого я не знав!

– Ти знав!

– Я ж дав три краби!

І то був аргумент, який переконав Пампушку.

– Васильку! – гукають студенти i починають обнiмати воскреслого з мертвих.

– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.

І я не знаю, що вiн мае на увазi – воскресiння Василька, чи втрату трьох крабiв.

– Бодю, – обiймае його Славко. – Вiн ожив у реанiмацii! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А вiн – ожив. Наша медицина робить чудеса.

Василька тиснуть в обiймах так, мовби не бачили його цiлу вiчнiсть. Але вiн уже стiльки випив, що й не особливо дивуеться. Час вiд часу лише зиркае на Богдана, трусить головою i каже: «Ччорт!», потiм повертаеться до мене, обнiмае за плечi й шепоче:

– Я не тiльки його бачу… я ж курча беля чую його голос…

– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хiба ти не пам’ятаеш голос свого покiйного дiда?

– Пам’ятаю.

– А скiльки рокiв пройшло?

– Три.

– От бачиш. А Бодьо ж тiльки позавчора помер.

– Як живий. І сука жере! Диви, як пакуе! Мою ковбасу! – потiм дивиться менi в очi: – Послухай… хiба я купував жратву для покiйникiв?

– Нi.

– А чого ж вiн ii переводить?

Пiсля цього Василько випивае ще одну шклянку i сповзае з крiсла. Ми зi Славком кладемо його на пiдлозi пiд стiною, розстеливши шинелю. Лiжка в нас зайнятi.

– Чого вiн на мене так дивно дивився? – запитав Бодьо.

– Бо ти йому нагадуеш його покiйного дiдуся, – сказав я.


5

Ранок увiрвався гучним хропiнням Василька. На сусiдньому лiжку тер очi Славко. Дiвчата пiшли на лекцii, Богдан – на працю. Я вбрався i вийшов у коридор. Холодна вода прояснила менi свiдомiсть.

– Знаете, я, певно, таки нинi чкурну додому, – оголосив я.

– Хлопцi, – озвався Василько, – менi снилося, чи я справдi бачив покiйного Бодика?

– З перепою рiзне бувае, – сказав Славко, – часом i чортики стрибають, i бiлочки…

– О-о-ой… – узявся за голову Василько. – Похмелитися… Юрчику, налий менi п’ять дека.

Я налив, i скiльки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втiк. Я вирiшив iхати ввечерi до Франкiвська, та перед тим пiшов у бiблiотеку Стефаника, згадавши, що я не тiльки батяр. Але ввiйти туди менi не дали чиiсь сильнi й рiшучi руки.

– Комiтет держбезпеки! – прогримiв голос. – Пройдiмо.

Двое невисоких, але здорових дядечкiв потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому рiч, але менi звелiли мовчати.

Авто зупинилося на теперiшнiй вулицi Бандери навпроти прокуратури. Серце мое пiрнуло у п’ятки. За тi кiлька метрiв, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своему життi. Але коли ми почали пiднiматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки вiдiмкнули кабiнет. Усерединi були стiл, кiлька крiсел i шафа. У шафi стояли папки.

– Сiдай, – кивнув один iз них.

– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезi, – ти вже тут сам, а я пiшов…

– Да, iди… Потiм подзвониш. – І, коли дверi зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрiй Павлович? Рiшив побалуватись?

– Що ви маете на увазi?

– Югослава, конешно.

– Та це жарти!

– Знаемо цi жарти. Бери ручку, ось папiр, пиши.

– Що писати?

– Якi розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.

Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж iще!

– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоiтись. То була не одна особа.

– Послухайте, я навiть не пам’ятаю цi п’янi розмови. Крiм того, я не знайомився зi всiма за руку i не знаю, як кого звати.

– Так шо, тобi фотографii органiзувати?

– Я багато випив, менi весь час пiдливали. Мене справдi запитували про рiзних письменникiв, але я не пам’ятаю, про кого.

– Про Солженiцина пам’ятаеш?

– Пам’ятаю, – вiдмовлятися було безглуздо. – Але ж я нiчого не вiдповiв.

– Да, но ти обiцяв привезти «Архiпелаг ГУЛАГ».

– Справдi? Звiдки ж я його вiзьму?

– Ми тобi дамо. Хароше iзданiе.

– Дякую, але розповсюджувати антирадянську лiтературу я не буду.

– А прописку у Львовi хочеш?

– Нi, – збрехав я. – Краще я у Франкiвську буду жити.

Ми довго ще торгувалися, чекiст пригадав усi моi грiшки ще з iнституту, пригрозив притягти за неробство й урештi поцiкавився:

– А якi тобi вiршi передав Богдан Марцiнко?

– Жодних.

– Но повинен передати?

– Казав, що дасть якiсь вiршi. Я iх не бачив. Крiм того, я збираюся сьогоднi додому.

– Ну-ну, куди спiшити? Вiзьмеш у нього вiршi i подзвониш менi. Ось телефон. Тiльки пiсля цього поiдеш додому. Ясно?

Я кивнув.

– Можеш iти.




У пошуках легкого хлiба



1

Я брiв, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на бiлий день, у кнайпi було тлумно. Я сидiв сам за столиком, i менi було зовсiм незле. Незабаром до мене пiдсiли двi гарненькi дiвчини. Обидвi високi, та це едине, що у них було спiльне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся i налите здоров’ям тiло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя i хитрим поглядом.

Дiвчата замовили по коктейлю i запалили, я тупо дивився на iхнi фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напiй. Вони цмулили його через соломинки й упiвголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тiльки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу пiдсiв четвертий персонаж, грузин, приблизно мого вiку.

Вiн вiдразу почав лiпити анекдоти, й дiвчата ожили. Потiм вiн запропонував випити за знайомство. Грузин вирiшив, що ми одна компанiя, i почав виставляти коктейлi. Звали його Тенгiз, i цiкавила його бiльше тiлиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Вiд випитого дiвчата розслабились, але до певноi мiри. Коли грузин почав пiдбивати свою кралю усамiтнитися, вона нiяк не погоджувалася.

– А всi разом поiдемо?

– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?

Мар’янка зиркнула на мене.

– Можна й поiхати, – вiдказав я.

Грузин пiймав таксi, ми виiхали на Личакiвську i, завернувши на Мучну, спинилися бiля кам’яницi у глибинi подвiр’я. Тенгiз винаймав тут помешкання.

У нього виявився чималий бар: на столi з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лiкер, сир, червоний кав’яр i цитрина. Господар став демонструвати своi коктейлi. Панночки були в цiй справi ще недосвiдченi й не знали, як такi коктейлi вставляють.

Потiм ми стали цiлуватись, i коли я врештi вiдiрвався вiд Мар’яниних уст, то помiтив, що ми самi. Тепер нам не зоставалося нiчого iншого, як перебратися на канапу.

– Зачини дверi, – попросила Мар’яна.

Заки я припер дверi фотелем, вона скинула джинси.


2

Вечорiло. Ми лежали на канапi, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське i намагався виплутатися з Мар’яниних розпитувань. У певнi хвилини панночок починае цiкавити, кого вони пригостили своiм скарбом. Правди в моiх вiдповiдях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження i позбавляло багатьох iнших запитань. Говорити дiвчинi, що ти поет – небезпечна рiч, бо вона вiдразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезii тямить, як вовк на звiздах, то ризикуеш виглядати на сьвiрка. Художник – це вже щось iнше. Тут навiть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаiку чи розмальовуеш церкви, i продемонструвати вiтражi «власного» виробу. Я навiть не пiдозрював, що не мине багато часу, як я i справдi зароблятиму на життя малярством.

Мар’яна, як i Оксана, вчилась у полiграфiчному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий перiод, коли роззираешся за нареченим. Випитавши мене про все, що ii цiкавило, Мар’яна замислилася, чи пiдходжу я на цю ролю.

– Ти мене споiв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.

Так, зараз вона спитае мене, скiльки я мав дiвчат.

– Скiльки ти мав дiвчат?

Навiщо це iм, я не знаю, та в певнi моменти вони вимагають вiд нас звiту за роки, прожитi до них, i не вiдчепляться доти, доки не почують конкретноi цифри, якою потiм будуть цвиркати в очi.

– Ну, рiч же не в кiлькостi, правда?

– Звичайно.

– Коли когось любиш, коли тобi добре з цiею особою, нема сенсу шукати ще якоiсь пригоди, – видав я одну зi своiх заготовок.

Зараз вона скаже: я теж така.

– Знаеш, я теж така… просто у мене зараз нiкого нема… а в тебе?

– У мене теж.

– Налий менi шампанського… цiкаво, як там Оксанка.

– Здаеться, вони там щось смажать. Чуеш запах?

– Ага. Ну що, вилазимо?

Ми вбрались у сутiнках, потiм я засвiтив свiтло i вийшов у кухню. Бiля плити спиною до мене стояла голiсiнька Оксана i щось помiшувала на пательнi. В той час як у Мар’яни випирали ребра, Оксана була iдеально округлена всюди, де треба.

Я наблизився навшпиньки i обiйняв ii, пригорнувшись усiм тiлом. Вона не вiдразу збагнула, що я не грузин, але це ii не шокувало. Вона цьомкнула мене у щiчку i сказала:

– Помiшай, щоб не пригорiло, а я пiду вдягнусь. А то грузини знаеш, якi ревнивi? Ще тебе зарiже.

На пательнi смажилися картопля i порiзана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь i накрив пательню покришкою.

– Ти сам? – здивувалася Мар’яна, з’явившись у кухнi.

Їi обличчя зi злизаною мною косметикою видалося значно милiшим, – виглядала тепер на пiдлiтка.

За вечерею Тенгiз поцiкавився, чи знаю я польську мову, i дуже втiшився, почувши ствердну вiдповiдь.

– Лишишся у мене сьогоднi, бо завтра на нас чекае одна робота.

Вiн викликав таксi, й ми вiдправили дiвчат по хатах. Наодинцi грузин розповiв менi, що займаеться фарцом, i на нас чекае завтра поiздка на трасу. Не знаючи мови, вiн не мiг нормально поторгуватися, вибрати потрiбнi речi чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися мiлiцii.


3

Фарцiвники полювали на полякiв, як у самому мiстi бiля готелiв i на паркiнгах, так i за мiстом на заправках. Грузин мав «Волгу», i це спрощувало завдання. Заiхавши на заправку перед Городком, ми стали чекати. Ми сидiли в автi, iншi фарцiвники чатували за пивом у буфетi. Коли з’явилася перша польська машина, фарцiвники обступили ii i стали навперебiй галасувати. А що переважно всi вони були росiйськомовнi, то iхня польська виглядала дуже кумедно:

– Сорочки ма пан? Ну, сорочки… кашулi… Да, кашулi есть?… А джинси! Джинси! Споднi!

І тут з’являемося ми з Тенгiзом. Я хутенько з’ясовую у полякiв, якi саме сорочки та джинси вони мають. Тенгiз шепнув:

– Скажи: беремо гуртом усi джинси i сорочки. Сорочки – по шiсть, джинси – по сорок.

Іншi фарци готовi заплатити дорожче, та вроздрiб. Витрачати час на розглядання товару i торгiвлю полякам не хотiлося, бо кожноi митi могла з’явитися мiлiцiя. І ми перемагаемо. Поляки затраскують дверi й вiд’iжджають убiк. Тенгiз прискiпливо розглядае кожну рiч i пакуе до великоi спортовоi торби. Крiм сорочок i джинсiв, ми взяли також добру сотню помад, кiлька десяткiв дезодорантiв, розрахувались i поквапилися хутенько покинути небезпечне мiсце. Іншi фарци, мов гiени на бенкетi у левiв, кружляли довкола, гнiвно стрiляючи поглядами.

Ми рушили вiдразу ж за поляками у бiк Львова, та, проiхавши зо два кiлометри, Тенгiз зупинив авто на узбiччi, вийняв iз багажника двi спортовi торби, набитi ущерть товаром, i занiс у лiсок.

Потiм повернувся, вiдкрив капот i сказав менi:

– Почекаемо трохи.

– На кого?

– Зараз побачиш.

Не минуло i чвертi години, як позаду з’явився мiлiцейський газик, Тенгiз вiдразу ж зробив вигляд, мовби порпаеться в моторi. Газик зупинився бiля нас, iз нього вийшло двое ментiв.

– Куди iдемо?

– До Львова.

– Звiдки?

– З Городка.

– На заправцi були?

– Нi.

Грузин поводився смiливо, навiть iз викликом. Менти попросили документи на машину, потiм зазирнули у багажник, у салон, але нiде не знайшли того, чого шукали, про що iм настукали на заправцi. Врештi, iм не залишилося нiчого iншого, як сiсти в газик i повернутися назад. Тiльки-но вони зникли, Тенгiз винiс iз лiсу торбу, i ми чимдуж рвонули до Львова. Зупинилися щойно бiля готелю «Інтурист» (тепер – «Жорж»). Прихопивши торбу, ми зайшли до бару. За столиками сидiли фарци, валютники та повii. Грузин мав своiх постiйних клiентiв i попрямував просто до столика, за яким пили каву двi жiнки й один кремезний чолов’яга. Ми пiдсiли до них, торба опинилася пiд столом.

– Сорочки по десять, джинси по сiмдесят, – сказав Тенгiз.

Жiнки обстежили вмiст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу придiлили гудзикам, замочкам i заклепкам. Пiсля цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгiз не хотiв пристати на запропонованi ними цiни. Врештi, сорочки пiшли по вiсiм i дев’ять, а джинси – по шiстдесят п’ять. Помаду ми вiддали по два з половиною карбованцi, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумi чистими триста сорок карбованцiв. То були страшнi грошi. Мiй знайомий науковий працiвник отримував за мiсяць вiсiмдесят. А тут така сума за кiлька годин!

Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сiли в машину.

– Я вкладаю своi грошi, моя машина, моi клiенти, i я найбiльше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?

Ще би! Я взяв своi вiсiмдесят чесно зафарцованих карбованцiв, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарi першi грошi, i сховав до кишенi.

Надвечiр ми подались у ресторан «Львiв» обмивати вдалий зарiбок. Тенгiз дав адмiнiстратору трояка:

– Ще три дiстанеш, як пiдсадиш нам двох симпатичних дiвчат.

– На вкус i цвет товариша нет, – засмiявся адмiнiстратор.

– Тодi зробимо так. Ведеш дiвчат попри наш столик, i якщо я пiднесу до вуст серветку, садиш.

Ми сiли за вiльний столик бiля вiкна, замовили шампанське i закуску. Пора було розслабитися. Поволi ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмiннi повii. Адмiнiстратор розсаджував iх, як йому баглося або як просили самi вiдвiдувачi. Зi сталими клiентами вiн вiтався за руку i показував зарезервований столик. Першi двi панночки, яких вiн попровадив у наш бiк, видалися безнадiйними крокодилами.

– Даремно ми нашим дiвчатам не задзвонили, – зiтхнув я.

– Свiжака хочеться.

– Ну-ну, побачимо, що нам доля пiдкине.

Врештi адмiнiстратор повiв до нас двох невисокого зросту молоденьких дiвчаток з нарум’яненими щiчками.

Дiвчатка виявилися дев’ятикласницями, хоча були так наквацянi, що виглядали значно старшими. І ось ми три години поiмо iх шампанським, напихаемо салатами, цукерками i «пiрожинами» (це так називалися совковi тiстечка з мокрого бисквiту, а по-галицьки бiшкопту), культурно розважаемо, ввiчливо затискаемо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються iхати на хату. І, звичайно ж, iм перед тим треба вiдвiдати кльозет. Ми сидимо, дипиваемо все, що на столi i вiддано чекаемо, в передчуттi заслуженого кайфу.

Зрозумiвши, що нам «поставили капцi», ми з горя знищуемо ще одну пляшку шампана i починаемо не надто вередливим оком обстежувати всi тi огризки, якi ще зоставалися за столами.

– А я казав: давай подзвонимо Оксанi i Мар’янi, – зiтхав я.

– Ну, да, ти в нас розумний, – огризався Тенгiз. – От пацанки! А скiльки випили! Нiчого, ще попадуться нам.

Вiн перебiгае очима вiд стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хiба самi профури i п’янi в драбадан полячки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких пiдтоптаних сотворiнь гнила за сусiднiм столом i кидала спраглi погляди в наш бiк.

Тенгiз демонстративно повернувся до них спиною.

– Не дивися на них, а то ще пiдсядуть.

– Проженемо, – сказав я.

– Сумнiваюсь. Я вже стiльки вдув, що менi по цимбалах.

– Тодi якраз пора линяти.

Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка i домовився зустрiтися наступного дня в обiд у «Кентаврi».


4

На заправцi сновигають тi самi морди i зиркають на нас вiдверто вороже. Врештi у двох здають нерви i вони пiдвалюють до нашого авта. Якiсь невиразнi рибоокi типи з прищами на обличчi, для них спихнути одну пару джинсiв – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.

– Це наше мiсце. Так що дуйте звiдси, – цвиркае один, а в самого тим часом мабуть холоне живiт вiд напруження, i очi бiгають, мов сонячнi зайчики.

– Не поняв, – кривиться Тенгiз. – Ти кому триндиш? Менi?

– Да, тобi.

– А ти не помилився? Ти знаеш, хто я?

– Не знаю i не хочу знати.

– Тодi ти просто мудак! Але нiчого, завтра ми приiдемо з Левоном, вiн тебе поставить на мiсце.

– З яким Левоном?

– А це ти в нього й спитаеш. Правда, це будуть твоi останнi слова в життi. Ясно, козел?

Я слухаю цей дiалог iз неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопцi перезирнулися. Але Тенгiз не дае iм оговтатися:

– Давай, валiть звiдси. Завтра розмову продовжимо.

Вони нерiшуче тупцяють на мiсцi.

– Е! Ну, ти не злися. Звiдки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приiхали, товар зняли i звалили. А ми тут цiлий день тусуемо.

– Я радий, що до вас дiйшло, чао.

Коли вони вiдiйшли, я поцiкавився:

– І хто такий Левон?

– Ти що – Левона не знаеш?

– Нi.

– Ну й мудак, – регоче Тенгiз.

– Ти чого?

– Бо я теж його не знаю.

Тепер настала черга реготати менi.

– То ти теж мудак!

– Я нi. Я принаймнi чув про нього.

– І хто ж це такий?

– Крутий чувак. Заправляе великою командою фарцiв, мае зв’язки з лягавими.

– І ти його нiколи не стрiчав?

– З таким краще й не зустрiчатися. Кажуть, вiн навiть циганiв «поставив».

– А де його можна побачити?

– А тобi нащо?

– Цiкаво.

– Вiн бувае в «Інтуристi». Мае там свiй столик в Кавказькому залi. Пiдiйдеш до адмiнiстратора i попросиш пiдвести тебе до Левона. Вiн подивиться на тебе з-пiд лоба i скаже: «Даю тобi тридцять секунд. Якщо за цей термiн не вкладешся, тебе винесуть».

– Не зрозумiв. У що це я маю вкластися?

– За тридцять секунд маеш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби i вiдпустять.

Я рiзко втратив до нього iнтерес.

– О! Франики приiхали! – несподiвано скрикнув Тенгiз.

Польське авто спинилося за кiлька крокiв вiд нас, i фарцiвники умить облiпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк iде платити за бензину i розпитую в нього, що за товар. Виявляеться, вони iдуть з Туреччини i мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого i багато.

– Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрiнемось на стоянцi позаду Оперного.

Поляковi така пропозицiя сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львiв». Коли вiн повiдомив тарганам, що нiчого продавати не буде, нас знову пропекли лютi погляди. Якась жiнка навiть спробувала вголос обуритися i щось там дзявкнула, але ii зацитькали тi двое, що спiлкувалися з нами.

Ми вiд’iхали услiд за поляками. Дорогою я сказав:

– Може, спинитися десь на узбiччi i закупити товар?

– Не вийде. Нас пасуть.

Я озирнувся. Вдалинi виднiвся мiлiцейський газик.

– Тi самi?

– Напевно.

– Коли вони встигли?

– А вони постiйно всi заправки об’iжджають. Робота в них така. Ми ж iм не дали вiдчiпного, от iх i вкурвило.

– А тепер що?

– Попробуемо змитися.

На в’iздi в мiсто ми рiзко звернули влiво, тодi як поляки поiхали просто. Потiм попетляли вуличками i виiхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помiтив. Та коли ми заiхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув i наш знайомий газик. Вiн неспiшно наблизився до стоянки i вичiкувально завмер.

– Ну i що тепер? – ляснув себе по колiнi Тенгiз. – Поляки просто уриють i все.

– Мусимо з ними передомовитись.

– Як? Навiть не думай до них наближатися.

Я витяг картку паперу i написав польською, що буду чекати в готелi бiля газетного кiоску. Потiм вийшов з авта i почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будiвлею, з газика ii видно не було. Бiля будки крутилися дiти. Я вибрав одного i спитав, чи вiн не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрiбно зробити, вiн зажадав не одну, а цiлих чотири порцii.

– Ви ж хочете, щоб лягавi не бачили, як я передам записку, правда?

– Ну.

– Вони менi поможуть, – кивнув на iнших дiтлахiв.

Я покiрно купив iм морозиво, дав записку, i за хвилю вони вже з галасом бiгли помiж автами, мовби граючись у лапанки. Малий ховався, пригинався i перебiгав вiд авта до авта, наближаючись до полякiв. А опинившись поруч, рiзко змахнув рукою i пожмаканий клапоть паперу впав на колiна поляковi.

Я сiдаю в авто, пояснюю ситуацiю грузиновi, i ми пiд ошелешенi погляди ментiв вiд’iжджаемо. Їхнiй газик лишаеться пильнувати полякiв. За кiлька хвилин один з полякiв залишае авто i заходить в готель. Ми зустрiчаемося бiля кiоску i домовляемось на сьому на цьому ж мiсцi. Все одно iм треба поселитися, розпакуватися й пообiдати.

Я зиркнув на годинника, пора було рухатися в «Кентавр» на здибанку зi Славком. В «Кентаврi» Тенгiз вiдразу рушив обстежувати столики у пошуках вiдповiдноi поживи. Я лишив на нього це захоплююче заняття, а сам пiдсiв до Славка бiля шинквасу. Славко замрiяно бавився порожнiм келишком. На другу порцiю його явно не вистачало.

– Повторiть, – сказав я бармену. – А менi шампана.

– Ти де пропадав? – зрадiв Славко.

– Ой, старий, де я тiльки не пропадав.

Я не розповiв йому про пригоди з грузином, обмежившись тiльки халепою з чекiстами.

– Але ти дурний! – похитав головою Славко. – Нащо ти погодився вiддати iм тi вiршi?

– Та я ж не дам iм ту верлiброву фiгню, котру вiн засекретив: «Украiна» – «мандолiна», а вiршованi «паровози», бо ж Югославiя соцiалiстична краiна i там теж Ленiна шанують. Бодьовi шкоди цим не зроблю.

– Бодьовi не зробиш, але собi зробиш. Ти що, дундук, не розумiеш, про що iм розходиться? Вхопити тебе на гачок! Одне завдання виконаеш, потiм друге i пiшло, поiхало.

– І що ти пропонуеш?

– Не дзвони. Пiшли вони в задницю. Що вони тобi зроблять?

– А все ж таки менi страх як хочеться побачити здивований чекiстський писок, коли вiн буде читав «Натхнення в Ленiна черпаю, До нього на пораду йду!»

– Чи ти маеш iх за iдiотiв?

– Ну, добре, переконав. Як там Наталя?

– Сумуе. А ти чим займаешся?

– Та зустрiв тут одного кумпля. Халтурку запропонував.

– Що за халтура?

– З польськоi перекладаю.

– Дивись! Везе тобi. А я збираюся на рiднi села. Що передати Наталi?

– Скажи, що я термiново мусив чкуряти в Югославiю.

Ми обнялися i розiйшлись.


5

Тенгiза я знайшов аж унизу за столиком з двома студентками. Вони вже весело реготали, попиваючи вино.

– А ось i Юрко! Знайомся – Іра i Наталя.

Мене мов окропом облили. У напiвсутiнках, що панували там, я не вiдразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сiв, то побачив ту саму Наталю з прикладного, яку ще пару днiв тому так палко кохав. Це ж треба було трафитися такому дивовижному збiговi обставин! Ну, що вам сказати – мене зацiпило, заклинило, засипало снiгами.

Іра дивилась на мене розпромiненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столi китайськi iероглiфи. Якби я був китаець, я б прочитав там «сволота» або «скотина». Або ще щось подiбне.

– Іра знае польську, – пiдморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.

Ага! Он воно що. Ролi вже розподiленi. І Наталя, яка, зi всього видно, ще кiлька хвилин тому флiртувала з грузином, чуеться тепер незручно, але вагаеться вона недовго. Рiшення прийняте. Їi чарiвна голiвка пiднiмаеться, рученька тягнеться за келихом i нiжний голосок вуркоче:

– За знайомство!

Чи доводилось вам коли-небудь опинитися в компанii своеi вчорашньоi колежанки i ii нового кавалера? Скажу вам вiдверто – це не надто приемна ситуацiя. Навiть якщо на колежанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляе, коли ви кохалися з панною зовсiм недавно, коли злизували з ii язичка чуттевi слова i плели усiлякi нiсенiтницi, вiд яких вона, здавалося, млiла. Тодi всi тi слова, що вона шептала вам – тiльки вам у цiлому свiтi – i якi ви вже встигли надiйно забути, починають зринати, наче роздутi потопельцi, iз дна пам’ятi. І хочеться тодi iх проказувати знову, але вже вголос, так, аби нiхто крiм неi не второпав потаемного змiсту.

Я налив собi вина, одним духом вихилив i вискалив своi чудовi зуби до Іри. Щоб я здох, вона була нiчим не гiрша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навiть краща. Вона була просто класна дiвчина. Усмiшка не сходила з ii пухкеньких вуст.

– Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенгiз про вас уже все розповiв.

Наталя усмiхнулася з пiдступним виразом. Мабуть, у ii голiвцi визрiвала зараз одна-едина думка: що вона висловить Славковi за те, що пiдсунув iй цього… цього… та що там кривити душею – пройдисвiта.

– О нi, далеко не все, – засмiявся Тенгiз, усе тiснiше притискаючи до себе Наталю.

А вона, стерва, й не пручалась. Навiть навпаки. Тодi я теж пiдсунувся до Іри i запропонував брудершафт, щоб перейти на «ти». Ми вихляли вино з переплетеними руками, пiсля чого вона хвилини три жувала моi вуста. Очi моi у цей час зизили в бiк Наталi. Поганий приклад заразливий – вони цiлувалися взагалi без брудершафту.

«Я мала тiльки одного хлопця!» Уявляете? Я ледь не повiрив!

Іра була тепла i затишна, я б iз задоволенням звився клубочком у неi на колiнцях i заснув.

– Тут вам не бордель! – проскреготiв суворий голос.

Над нашим столом нависла зловiсна туша буфетницi. Тенгiз спокiйно витяг з кишенi троячку, поклав iй до кишенi i спитав:

– А так?

– Та добре вже, – лiниво махнула рукою i важко покривуляла на своiх жиляках.

У «Кентаврi» ми просидiли до вечора i добряче зголоднiли, а що час був зустрiчатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львiв». Уже здалеку ми помiтили знайомий газик, який стояв перед рестораном.

– Засiдка, – сказав Тенгiз. – Дiвчатка, йдiть до ресторану, займiть столик i замовте нам що-небудь на свiй смак. А ми ще одну маленьку справу маемо в готелi.

– Нiчого собi! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.

– Ображаеш! На, – i Тенгiз вручив iй п’ятдесят «крабiв».

– Ну, це iнша рiч.

Ми з байдужим виглядом продефiлювали бiля мiлiцiонерiв i зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрiм джинсiв, джинсових сорочок i спiдничок рiзних кольорiв, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами вiдомих фiрм, але був для нас вигiдний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулiв, котрi на фiрмових речах не тямили, то навар передбачався суттевий.

Ми хутко добили торгу, i Тенгiз навiть викупив у полякiв двi велетенськi торби, якi ми вщерть натовкли шматами.

– Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стiл пляшку «Житньоi».

Ми випили, та нашi чола вiд цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.

– У вас проблеми? – поцiкавився поляк.

– Бiля входу стоiть той самий мiлiцейський газик, який за нами iхав. З торбами ми не можемо нiяк з’явитися.

– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що пiдемо до ресторацii. Не вiчно ж вiн там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз iз вивiльнених номерiв виносили брудну постiль i спускали лiфтом униз. Там унизу е пральня i мусить бути чорний вихiд.

– Справдi! Як ми ранiше не здогадалися?


6

Нам вдалося непомiченими покинути готель, занести речi до авта i вiдiгнати його на платну стоянку неподалiк. Пiдходячи до ресторану, помiтили ошелешенi погляди мiлiцiонерiв. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з’явилася цiкава тема для обговорення.

Дiвчата, вiдчувши шару, вкрили закусками цiлий стiл.

– Де ви пропадали? – завуркотiли вони пiдхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знiмати.

– Скiльки давали? – поцiкавився я.

– Що за жарти?

– Я просто хотiв сказати, що даю на карбованця бiльше.

– Йди в баню.

– Подарунок! – сказав Тенгiз i простягнув iм по дезодоранту.

У нагороду нам дiсталися цьомчики, та ситий любов’ю не будеш, i ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переiзд до Югославii з технiчних причин не вiдбудеться, i зосередилася на грузиновi.

Я помiтив, що попри наш столик уже кiлька разiв пройшовся якийсь хлопець, i щоразу уважно нас обстежував.

– Ти помiтив? – штурхнув я Тенгiза.

– Ну i що? – стенув той плечима.

– Не знаю. Менi здаеться, що вiн нами цiкавиться.

У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас i ледь помiтним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгiзiв келих. Ми не вiдразу второпали, що сталося.

– Ой! – зойкнула Наталя.

– Ах сука! – спалахнув мiй кумпель i зiрвався з мiсця.

Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зiрвався з-за столу i рвонув навздогiн. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми i вилетiли з ресторану, але тiльки для того, щоб умить опинитися в оточеннi трьох збуiв.

О-о-ой, подумалося менi, здаеться, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота i зцiпив зуби, щоби не повилiтали. Тенгiз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик.

Раптом у темрявi пролунав чийсь знайомий голос:

– Це вони, забирайте.

Кому цей голос належав, я згадати не мiг. Нас повели попiд руки через дорогу, i на всi нашi смикання та запитання вiдповiдали мовчанкою. Пройшовши метрiв сто, опинилися перед дверима з табличкою «Мiлiцiя». Менi вiдразу вiдлягло вiд серця, i я розцiпив зуби.

– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?

Нас заштовхали всередину. У кiмнатi за столом сидiв капiтан i читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:

– Попалися голубчики.

Я озирнувся й упiзнав одного з тих мiлiцiонерiв, котрi патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капiтан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.

– Сiдайте.

– Якi до нас претензii? – спитав Тенгiз.

Капiтан усмiхнувся.

– Де товар?

– Який товар?

– Таварiщ не по-онял, – похитав капiтан головою i подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?

– Та я в очi не бачив нiякого товару.

– От iнтересно! Коли поляки вигружалися зi своеi машини, ми за ними наблюдали. Там було двi величезнi торби, набитi, як камiнь. А коли ми недавно завiтали до iхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожнiми руками.

– То ви побували в номерi за iхньоi вiдсутностi? – спитав Тенгiз.

– Робота у нас така.

– Вони, товариш капiтан, – устряв рудий, – зайшли в готель рiвно в шiсть годин п’ятдесят дев’ять мiнут, а в сiм сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. То iсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машинi сидiли i проiзводили наблюденiе. Коля – свiдок. Не виходили вони з готелю.

– От яка загадка! – зловiсно усмiхнувся капiтан. – Но ми ii розв’яжем. Бля буду, коли нi. Так шо давайте: добровiльне зiзнання пом’якшить вину.

– А в чому нам зiзнаватися? Ми зайшли до готелю тiльки, щоб зателефонувати по мiжмiському. Я у Тбiлiсi дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгiз.

– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.

– Ви шо, кудись вiдлучались? – спитав капiтан у ментiв.

– Куди там! Стояли як проклятi! Вiн же вас на понти бере! Коля, скажи!

– Стояли ми, – буркнув Коля i хруснув товстими пальцями.

– Добре, – кивнув капiтан. – Тодi, як казав Іллiч, пiдем другiм путьом. Де ваша машина?

– На стоянцi. Тут недалеко, – вiдказав Тенгiз, i я вирiшив, що вiн збожеволiв.

Капiтан пiдвiвся з крiсла:

– Ну що ж, пiшли подивимось.

Але в голосi його вже не було такоi твердостi, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв’язатися з таким iдiотом. Навiщо вiн сказав, де машина?

Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попiд руки, а на стоянцi взагалi пустили вперед. Тьмяне свiтло лiхтарiв лише злегка освiтлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутiнках межи авта, але, змiрявши оком металеву загорожу, зрозумiв, що тiкати безглуздо. Тим часом Тенгiз пiдiйшов до авта, хвильку подзвенiв ключами, вiдiмкнув салон i багажник i з переможним виглядом подивився на мiлiцiю. Я не вiрив своiм очам. По торбах анi знаку. Не вiрили очам i мiлiцiонери. Вони запихали голови в салон, матюкались i навiть принюхувалися.

– Товар був! – кипiв вiд лютi рудий. – Шоб я здох. Чуете запах?

– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

– А по-моему мило, – засумнiвався рудий.

– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капiтан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хрiна менi така робота?

Вiн повернувся i, втягнувши голову у плечi, посунув у вiддiлок.

– Нiчого, – прохрипiв рудий, – ми ще вас пiдловимо.

Коля тiльки хруснув пальцями i виплюнув недопалок. Коли вони вiдiйшли, Тенгiз затраснув дверцята i сказав:

– А мiг ключик i не пiдiйти.

– Який ключик?

– Ось цей. Унiверсальний. Гарантiя – п’ятдесят на п’ятдесят.

Тут тiльки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгiз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Нiколи не вiдзначаючись уважнiстю, я i цього разу не помiтив особливих вiдмiнностей, кинулися вони в очi щойно зараз.

– Ну, ти даеш! – вжахнувся я. – А якби ключик пiдвiв?

– Навiть не хочу думати. П’ятдесят на п’ятдесят.

– А якби подiбноi «Волги» не виявилося?

– Ха! Я ж ii вiдразу помiтив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копiя! Ну, а в ментярнi у нас усе одно iншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звiдси.

– Ти хочеш iхати?

– Ясно. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

– А як же дiвчата?

– От чорт! Може, ти iх привезеш до мене? Вiзьми ось грошi, купите кiру i валiть до мене.


7

Ресторан вирував у танцi. Дiвчата сидiли за столом. Але не самi, а з якимось жевжиком. При моiй появi вiн покинув iх i пересiв за сусiднiй столик до таких самих дебiлiв, як i сам.

– Скiльки заробили за цей час?

– Перестань цi своi жарти! – вiдмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекае нас.

– Надворi, чи що?

– Нi, вдома. Вiн мусив негайно поiхати додому, – хтось там йому повинен телефонувати. Чекае нас у себе.

– І ти думаеш, ми поiдем до нього? За кого ти нас маеш?

– Зозулько, – погладив я ii по волоссi, – менi вже ти можеш клюски на вуха не вiшати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

– Львiв – велике село. Тут усi всiх знають. А ми так тiльки – з видження.

Наталя змiряла мене зневажливим поглядом i цвиркнула:

– Та чого там з видження? Приставав колись у трамваi.

Я розсмiявся i, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваем шампанюру – i гайда?

– А це недалеко? – несмiливо поцiкавилась Іра.

– На таксi десять хвилин.

– А мене вже навiть не питають, – буркнула Наталя.

– Я розцiнив твое мовчання як згоду, драга моя момiче.

– Сумнiваюся, чи я ще колись у життi зустрiну бiльшого негiдника за тебе.

– Ви щось вiд мене приховуете, – занервувала Іра. – Що вiн тобi зробив?

– Справдi, що? – стенув я плечима. – З дитиною не кидав, гаманця не крав.

– Нi, я бачу, щось мiж вами було, – Іра аж розчервонiлася вiд хвилювання.

– Та не було, – пригорнув я ii знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

– З яким «югом»?

– Та мудаком. Але я з ним нiчого спiльного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобi його не нагадувати.

Я розрахувався з офiцiянтом, i ми вже було рушили, але тут пiдбiг до нас той самий жевжик, котрий сидiв у них за столом.

– Дiвчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

– Нi, ми зайнятi.

– Чувак, – сказав вiн менi, – вiдпусти дiвчаток.

– Знаеш, це дуже дорогi дiвчата.

Ми з жевжиком вiдстали на кiлька крокiв, i я спитав:

– А ти на що розраховував?

– Ну як? За стiл!

– Не той калiбр.

– Вони що, валютнi?

– А ти думав! Так що тримай граби.

Ми потисли руки, i я наздогнав дiвчат.




Графоманiя вилiковуеться


Безгрошiв’я – рiч принизлива, неприемна, але водночас здатна стимулювати рiшучi вчинки. Навiть без копiйки в кишенi я не здатен був обминути книгарень i двiчi у своему життi таки поцупив книжку. Пiд час цiеi процедури, коли я ховав книжку пiд полу маринарки чи плаща, адреналiн шугав менi в голову, i я вiдчував таке збудження, наче бiг зi стрiмкоi гори, але коли виходив на вулицю, то не мiг стриматися вiд радостi i обмацував раз по раз вкрадену книжку, мовби не вiрячи, що це менi вдалося.

Значно бiльше книг я поцупив з бiблiотек. Я либонь перший письменник, який у цьому чесно признаеться, але письменникiв, якi б за свое життя не вкрали бодай однiеi книжки з публiчноi чи приватноi книгозбiрнi, нема. А якщо е, то це не письменник, а графоман.

Якщо ви гадаете, що цим своiм ганебним вчинком я приносив велику шкоду читачам, то глибоко помиляеться, бо книги, якi я цупив, пишалися непорочнiстю, iх нiхто нiколи не читав. Я крав поезiю та маловiдомих украiнських забутих письменникiв ХІХ – початку ХХ сторiччя, виданих у 50 – 60-х роках, коли я ще не мiг iх придбати: Стефана Ковалiва, Днiпрову Чайку, Любов Яновську, Тимофiя Бордуляка, Грицька Григоренка, Миколу Чернявського, Олександра Козловського, Василя Мову-Лиманського… Думаю, що нiхто з моiх теперiшнiх читачiв усiх цих книг не читав, а я читав та й зараз iнколи перечитую. Не раз i в мене хтось крав книжку, або не повертав, що в принципi одне й те ж.

Перiод безгрошiв’я не був тривалим, але час вiд часу давав про себе знати, коли я заглиблювався у писанину, припиняючи на якийсь час фарцування. Таких, як я, мистецьких тунеядцiв було у Львовi чимало, але у кожного був свiй спосiб заробити на пиво. Практично у кожному громадському туалетi крутився який-небудь пiдстаркуватий i гидкий тип, який пропонував вiдсмоктати за карбованця. Причому це незабутне задоволення оплачував вiн. Бiля букiнiстичних книгарень крутилися iнтелiгентнiшi на вигляд старпери, якi виловлювали молодикiв, що здавали книги, i запрошували поглянути на iхню книгозбiрню, а там пропонували вибрати собi певну кiлькiсть книг за сексуальну послугу.

Уявити свого iнтелiгентного i вихованого прутня в писку якоi-небудь почвари було понад моi сили, тому я вiд подiбних пропозицiй ухилявся, але один вiдомий поет, пiддавшись новiй для себе спокусi, пiзнiше не вiдчував жодного розкаяння чи жалю, бо мало, що його поiли i годували, то ще й на дорогу дали цiлу купу книг, якi вiн з успiхом здав у букiнiстику.

Того травневого дня 1974 року, коли я вже остаточно отаборився у Львовi, ми сидiли зi Славком Павуляком на пивi i неквапно пригублювали гальби, розтягуючи задоволення, бо на другу гальбу грошей уже не було.

– Слухай, е iдея, – сказав Славко. – Менi не дае в гуртожитку проходу один студент. Вiн пише вiршi, сам з Закарпаття, але пише якогось бiса росiйською. Нашкрябав уже три грубих зошити. Про що там тiльки нема – i до Дня космонавтики, i до Дня перемоги, i до Дня Паризькоi комуни, i до Першого травня… Одне слово, цiла купа гiвна. І от вiн мене дiстае, аби я його познайомив з поетами чи редакторами, щоб його десь надрукували.

– І що?

– Я от подумав… А що як тебе видати за головного редактора квартальника «Поезiя»?

– Ну, видаш… i що далi?

– Як що? Крутнем його на випивку i закуску. Вiн хлопець грошовитий. А ти почитаеш його вiршi, скажеш свою думку.

– Ага. Тобто поки ти будеш кiряти i жерти, я буду читати якесь гiвно.

– Нi. Ти будеш читати, поки я пiду на закупи. Пiвгодини вистачить. Далi ти вiдзначиш вiршi, якi тобi сподобалися, бажано якнайдовшi, i попросиш його переписати у двох екземплярах.

– Для чого у двох?

– Бо я хочу i собi щось на пам’ять отримати.

– А далi що?

– Переночуеш у нас. Вранцi отримаеш вiршi i обiцяеш опублiкувати в «Поезii». От i все.

– А це конче, щоб вiн цiлу нiч переписував?

– Конче, – твердо сказав Славко. – Я хочу його провчити. Може, тодi нарештi вiдлипне.

Того ж вечора Славко представив мене Петровi Ш. як поета i редактора квартальника «Поезiя» Юрiя Петренка. Петро виявився високим парубком з борiдкою. Вiдчувалося, що вiн дуже соромиться. Пiд пахвою тримав три грубi загальнi зошити. Такого свинства вiд Славка я не сподiвався, думав обiйдеться одним, але вiн, взявши у поета грошi, уже погнав ще з кимсь на закупи. Я розгорнув зошит i став читати. То була найзвичайнiсiнька графоманiя без iскри таланту, вiршi, як i попереджав Славко, були на всi трафунки життя, про рiзнi свята, про рiдну землю, про природу i т. д.

Нарештi приперся Славко, його аж душило вiд смiху, коли вiн побачив мене за тими зошитами. На столi з’явилися пляшки i закуска. Я зробив закладки на вибраних вiршах i сказав, що це треба переписати начисто, але бракуе вiрша про Ленiна.

– Про Ленiна! – пожвавiшав Петро. – Та я зараз напишу. У мене це дiло скоро.

– Ага, а ще до Дня радiо треба вiрш, – докинув Славко, вочевидь знущаючись, – а то в тебе до всiх днiв вiршi е, а от до Дня радiо нема

– І про радiо зроблю, – кивнув Петро. – Про «Голос Америки», про iмперiалiзм…

– О, о! – тiшився Славко, розставляючи на столi пляшки i наiдки, – про iмперiалiзм обов’язково. Мовляв, ворожа пропаганда заважае нам будувати свiтле майбуття. І не забудь додати коротку автобiографiю.

– Теж у двох екземплярах?

– Теж.

Та цього було мало. Славко вирiшив вiдiгратися за своi страждання:

– І не забудь про Чiлi. Зараз це дуже актуально. До того ж Чiлi мае таку широку гаму рим, що ти можеш вкресати навiть цiлу поему.

– Я можу, – погоджувався поет, – справдi, я про Чiлi забув. Альенде, Корвалан…

– Класна рима! – прицьмакнув Славко, розливаючи винце. – Корвалан – Галан!

Петро хотiв, було, i собi налити купленого за його ж таки грошi вина, але Славко перепинив:

– Нi-нi, нi в якому разi! Та ти що? Це тiльки Єсенiн пiд газом писав. Але тiльки тодi, коли писав про любов. А коли про щось поважне, то до писка не брав. Рембо, Верлен, Бодлер теж любили випити, але ж iм не доводилося писати про речi глобальнi. Сказати б – всесвiтнього значення. Розумiеш? Ленiна ж тодi не було! Уявляеш, як iм жилося без спрямовуючоi i керуючоi ролi партii?

– А можна я канапку вiзьму? – несмiливо попрохав Петро.

– Канапку… Можна, – кивнув великодушно Славко.

І щойно за поетом зачинилися дверi, ми вже не могли стриматися вiд реготу i обсмоктування кожноi фрази. Ми пили, закусували i фантазували своi варiацii тих безглуздих вiршiв.

Бiдний хлопець римував i переписував тексти усю нiч, а на ранок принiс усе, що обiцяв. Були там вiршi i до Дня радiо, i про Ленiна, i про Чiлi. Я перебiг очима, похвалив i сховав у течку. А на прощання додав:

– Ще б фотографiю вашу…

– У мене е, зараз принесу.

– З бородою? – спитав Славко.

Здогадавшись, куди вiн гне, я спробував йому пiдморгнути, що досить знущатися з хлопця, але Славко не поступився.

– З бородою, – пробурмотiв невпевнено Петро.

– Не пiде з бородою, – категорично заявив Славко. – Збрий, сфотографуйся, а потiм можеш хоч двi бороди запустити.

На тому ми й розпрощалися. Славко провiв мене до виходу, я вiддав йому один екземпляр переписаних вiршiв, а другий забрав з собою. Коли я йому дорiкнув, що вiн не мае мiри, Славко сказав:

– А вiн мае мiру? Ти знаеш, скiльки разiв вiн мене тероризував своiми вiршами? Скiльки разiв поiв, вгощав, аби я тiльки слухав усю ту маячню?

Бiльше я у тому гуртожитку не з’являвся, але розповiдали, що Петро збрив бороду, сфотографувався i вислав фото на адресу квартальника «Поезiя». Коли ж ця iсторiя стала вiдома усьому iнститутовi i з нього почали кепкувати, це йому остаточно вiдбило бажання чiплятися до когось зi своiми вiршами. Та, зрештою, вiн, мабуть, i кинув iх писати.




Велике плавання


Незабаром по тому Славко менi повiдомив сенсацiйну рiч: Бодьо Марцiнко вирiшив купити надувного човна. Я ледь не гепнувся з подиву. Бодьо, який постiйно недоiдав, Бодьо, який трясся над кожною копiйкою, Бодьо, який ходив у стоптаних мештах i кримпленових штанях, раптом купуе надувного човна! Ми спробували його переконати не робити цього, бо де вiн у Львовi збираеться на тому човнi плавати, але Бодьо вперся, i врештi ми пiшли з ним до спортовоi крамницi i купили човна за 80 карбованцiв. То була ледь не вся його мiсячна платня.

Та цього Бодьовi було замало i йому забаглося випробувати свого човна на якiйсь водоймi. Зiбралася веселенька компанiя полюбуватися на неабияке видовище. Ми набрали випивки i iжi, бо то мав бути пiкнiк. Бодьо прихопив свою вiрну Пампушку, яку вiн називав Сонечком i писав iй нiжнi записки. Одного разу, не заставши ii у гуртожитку, залишив на дверях кiмнати такий iсторичний напис: «Сонечко, чому ти сховалось за хмарку?»!

Я кепкував:

– Покажи менi ту хмарку, за яку здатне сховатися твое Сонечко.

Ми виiхали за мiсто, потiм iшли добру годину пiшки. Сонце парило, розтоплений асфальт смердiв смолою, а вгорi над нами захлинався вiд щастя жайворонок. Захлинався вiд щастя i Бодьо, тягнучи на собi човна, пiт заливав йому очi, але вiн намагався скидатися на бадьорого. Вiн був упевнений, що знае куди веде, бо там нас мало чекати озеро, де ми усi могли б собi поплавати i випробувати човен.

Та коли ми нарештi доплуганилися до цього з дозволу сказати озера, то побачили калабаню, що мала упоперек, може, з пiвсотнi метрiв. По берегах вона геть заросла очеретом, а плесо вкривала ряска, з якоi подекуди стирчали якiсь залiзяки, патики, шини, каркас лiжка… Лiзти у таку баюру нам вiдразу розхотiлося, але Марцiнковий ентузiазм не згас анi на краплинку. Вiн напомпував човен i потягнув свое Сонечко до води. Сонечко впиралося, але для Бодя це вже було питанням честi. Вiн зайшов по колiна у воду, притримав човна, поки Сонечко сiдало, а потiм вгромадився й сам. Човен захитався i ледь не перекинувся. Бодьо весело налiг на весла, i човен, наче криголам, орючи ряску, виплив на середину плеса.

Ми тим часом розклали наiдки i почали пiкнiкувати, стежачи за Бодьовими манiпуляцiями з човном. Довго йому плавати не довелося, човен напоровся на якусь залiзяку i став несподiвано здуватися. Бодьо з усiх сил грiб до берега, але здутий човен не слухався, вiн обвисав, як шмата, i щодалi занурювався у воду. Врештi обое вивалилися в калабаню. На щастя там було неглибоко, але що Сонечко було в сукнi, то вимокло, як хлющ. Ми допомогли iм вибратися на берег i решту дня тiльки те й робили, що дерли лаха з Бодя.




Дiти кукурудзи


Окрiм роботи вантажником на книжковiй базi я ще пропрацював чотири мiсяцi у 1975-му в обласному архiвi науковим працiвником. Я не мав прописки, тому мене оформляли тимчасово двiчi по два мiсяцi. Ходити на роботу на дев’яту ранку i йти з роботи о шостiй – для мене мука. Ненавиджу будики. Мене не так дратувало те, що я мушу встати о восьмiй, як несподiваний дзвiнок, який вриваеться в сон, руйнуе сновидiння i викликае стрес.

Директриса архiву А. Мiльшина, дружина кагебiста, намагалася впровадити дисциплiну i завела на прохiднiй спецiальний журнал, в якому кожен мав розписуватися, коли прийшов i коли пiшов. Рiвно одна хвилина по дев’ятiй вона забирала журнал, а потiм суворо вичитувала пiзнюкiв. Зайве казати, що я був пiзнюком-рецидивiстом, бо запiзнювався не тiльки приходячи на роботу, а й повертаючись з обiду.

За мiсце моеi працi правив iсторичний стiл – за ним до свого арешту працював Ігор Калинець. Про це менi повiдомили працiвники, якi сидiли зi мною в одному кабiнетi, – пан Бодьо i панi Мокрицька. Обое були неабиякими оригiналами. Пан Бодьо ходив i влiтку, i взимку в одному вбраннi – сорочка, штани i сандалi, iнколи взимку вдягав светра, але не носив плащiв, курток чи шапок. То був цiкавий чоловiк, начитаний, але дивакуватий, жив з мамою, нiколи не був одружений. Такий собi чоловiк у футлярi або вчений равлик, який нiколи не покидав своеi шкаралупки надовго i умiв, фiзично перебуваючи поряд з вами, зникати кудись духовно. Панi Мокрицька, яка мала уже добряче за сiмдесят, але мусила й далi заробляти на свою пенсiю, бо iй довоенний стаж – працю в аптецi свого батька – не зарахували, жила зi своею такою ж старенькою сестрою i теж нiколи не виходила замiж. А що пам’ятала довоеннi часи, знала багато львiвських пiсень i легенд, то я небавом з нею заприязнився.

Незабаром до нас приеднався ще один працiвник – син вiдомого львiвського композитора Никодимовича, Янек. Це було цiлком закономiрно, оскiльки в архiвi утворився цiлий польський осередок з акторiв польського аматорського театру. Тут працювала також дружина режисера Хшановського. Янек теж грав у театрi, а пiзнiше разом iз батьком виiхав до Польщi. Ми з Янеком влаштовували цiлi концерти, виспiвуючи якiсь джазовi композицii, пан Бодьо теж входив в екстаз i вступав зi своею партiею, а панi Мокрицька, усмiхаючись, кивала сивою головою.

Одне слово, я там не перепрацьовувався. Моя наукова робота полягала в тому, що я нумерував аркушi архiвних документiв. Просто тупо нумерував iх олiвцем. Оскiльки така робота не вимагала розумових зусиль, то я водночас читав ще й книжку, тримаючи ii в шухлядi столу, й автоматично цифрував картки. У будь-який мент, коли б вiдкрилися дверi, я мiг, нахилившись вперед, засунути шухляду животом.

Однiеi суботи всi працiвники архiву поiхали на екскурсiю в Олеськ. Спочатку пооглядали замок, а потiм отаборилися на природi i влаштували пiкнiк. Галявина, на якiй ми розташувалися, мала по лiву руку поле кукурудзи, а по праву гай з густими кущами лiщини. І от, вiдчувши потребу усамiтнитися, я подався в кукурудзу. Зайшов углиб якихось кiлька метрiв i тiльки-но почав збагачувати грунт надлишками рiдини, як в очi менi впало щось бiле, велике i пухке. За мить я з жахом уже зрозумiв, що це: то була задниця директриси А. Мiльшиноi. Вона сидiла до мене задом i бачити не могла, але ii увагу привернув якийсь дивний дзюркiт, який накладався на ii власний, i вона озирнулася. І тут нашi очi зустрiлися.

Тiльки уявiть собi цю незабутню картину: дама поважного вiку з голим задом i юнак з виваленим причандаллям! Добре, що на цей момент не об’явився хтось третiй. Директриса вибалушила очi i спочатку навiть роззявила рота, щоб обiзвати мене збоченцем, який пiдглядае за цюняючими дамами, а понадто директрисами, але коли погляд ii опустився трiшки нижче, вона захлинулася повiтрям. Нi вона, нi я не перервали свого природного процесу, аж до самого завершення. Цей оригiнальний брудершафт закiнчився тим, що я, як джентльмен, зник у кукурудзi й зачекав, поки першою вийде дама, а тодi прошмигнувши метрiв сто нижче, вийшов з хащiв i сам.

До кiнця пiкнiка директриса ховала вiд мене очi, та я й не намагався на неi дивитися. Але справжня благодать на мене чекала на роботi – я мiг уже скiльки завгодно запiзнюватися, мене просто не помiчали, вiд мене не вимагали розписуватися. Директриса навiть до нашого кабiнету не заходила, хоча ранiше робила це принаймнi тричi на день.

– І що то сталося, що наша перша дама нас вiдреклася? – розмiрковувала вголос панi Мокрицька.

– Вона зрозумiла, що ми безнадiйнi i нас перевиховати неможливо, – сказав Янек.

– Як ви гадаете, Юрцю? – несподiвано спитав пан Бодьо, пiдступно усмiхаючись i граючи очима. – Чи кукурудза вже доспiла?

Я здивовано зиркнув на нього: невже вiн тодi щось помiтив? Але пан Бодьо не продовжив тему, а й далi усмiхався, щось мугикаючи собi пiд нiс. А за кiлька днiв вiн принiс варену кукурудзу i всiх пригостив, а менi сказав:

– Я чув, Юрцю, що ви дуже любите кукурудзу.

– Але тiльки iсти, – сказав я i зиркнув на нього, та вiн уже вiдвiв погляд i знову щось свое мугикав.

– Цiкаво, що ще можна робити з кукурудзою, як не iсти, – розмiрковувала панi Мокрицька.

– Не так з кукурудзою, як у кукурудзi, – докинув пан Бодьо i вмить знову сховався у свою шкаралупку.

Я знав, що видобути щось конкретнiше з цього равлика марна справа, i так для мене й залишилося загадкою, чи був вiн тим третiм, хто мiг стати свiдком дуету «цюнь-цюнь-бемоль».




Шкарпеткова соната


Життя без прописки було сповнене ризику. Вирiшивши, що вiд години до години я працювати бiльше не буду, я пiдшукав собi фiктивну роботу, на якiй би тiльки числився. Але й для неi потрiбна була прописка. І хоча я фарцував, брав на квартиру полякiв i заробляв бiльше, нiж заробив би на посадi вчителя, але у тi дрiмучi часи була кримiнальна стаття за «тунеядство», i це мене гнiтило.

Увечерi я частенько вирiшував своi фарцовi справи в ресторанах, у мене було коло знайомих, якi займалися перепродажем речей, але всi вони десь рахувалися на роботi, а я нi.

Вечорами в ресторанi збиралася поважна публiка – поляки, якi приiхали спродати товар, фарцiвники, проститутки, злодii, перевдягненi менти i кагебешники. Цi останнi чергували у кожному вечiрньому закладi, i хоч вони постiйно мiнялися, аби не мозолити очi, iх важко було не розсекретити: адже iх видавала особлива поведiнка офiцiантiв, до iхнього столу нiхто самовiльно не мiг пiдсiсти, а лише з дозволу адмiнiстратора.

Мiй кумпель Любко на прiзвисько Прум-прум якось сказав:

– Тут е один тип. Вiн усе може.

– Де «тут»?

– Оно сидить за столиком.

Я зиркнув у вказаному напрямку i побачив лисого опецька, який зосереджено розправлявся з великим шматком м’яса. Голова його нагадувала гарбуз, який почали рiзати навпiл, а потiм передумали.

– Його звати Кулюс.

– Це його iм’я чи прiзвище?

– Невiдомо. Всi його кличуть Кулюс. Пiдiйдемо? – спитав Любко.

Я стенув плечима, i ми наблизились до столика.

– Привiт, Кулюс.

Кулюс пiдвiв голову, встромив мiзинця до писка i поколупався в зубах.

– Ну, привiт.

– У нього проблема, – кивнув на мене Любко.

Кулюс витяг мiзинця з пiдчепленим кавальчиком м’яса на кiнчику довгого нiгтя, видно, плеканого саме для такоi процедури, i сказав:

– У всiх проблеми.

– Вiн не мае прописки. Не може влаштуватися на роботу.

Кулюс прискiпливим поглядом оцiнив природну копалину, мовби роздумуючи, чи варто ii повернути назад до писка, i процiдив крiзь зуби:

– П’ятсот.

Потiм стрiпнув мiзинцем, м’ясо перелетiло на другий кiнець зали i впало якомусь грузиновi у келих, але той був зайнятий дамою, яку знiмав. Любко перепитав:

– Скiльки?

– П’ятсот, – повторив Кулюс i знову взявся до м’яса.

– Прум-прум-прум… П’ятсот, – видихнув менi Любко в нiс запах пива.

Я кивнув. Таких грошей у мене не було.

– Пiшли, – сказав я.

– Слухай, Кулюс, – не здавався Любко, – а може, дешевше?

– Хiба поза Львовом.

– Га? – спитав мене Любко.

– Нехай буде. Аби тiльки на Львiвщинi.

– В Яновi, – сказав Кулюс.

– О, це недалеко, – втiшився Любко. – А скiльки?

– Половина.

– Ну, як? – спитав мене Любко. – Це вже легше, не?

– Згода, – я кивнув, i ми поплентались за наш столик.

Кулюс обiцяв зробити прописку, щойно отримае грошi, але iх ще треба було заробити. Напередоднi я вляпався по самi помiдори. До мене приiхали з Харкова друзi, з якими я разом служив, щоб купити у Львовi шмотки. І от, коли я допомiг iм закупити сорочки i джинси у полякiв, нас затримала мiлiцiя. Я в таких випадках нiколи не губився: ноги на плечi i – в прохiднi брами. Мiлiцiянти, якi зазвичай рекрутувалися з сiл з метою отримати квартиру, Львова добре не знали i вiдiрватися вiд них такому, як я, було завиграшки. Але я не мiг залишити напризволяще харкiв’ян. Нi, не подумайте, що мною керувала шляхетнiсть почувань. Моя втеча просто нiчого б не дала, бо мiлiцiя хутко б вiд них добилася, що то за фрукт так дременув.

Отже втiкати не було сенсу. Але був сенс не визнавати, що ми щось купували. Цього вони довести не могли. В торбi у хлопцiв були купленi речi, деякi з них були ношенi, i я шепнув, коли нас вели до вiддiлку, щоб вони казали, що то iхнi особистi речi.

Мiлiцiя нас розвела по рiзних кiмнатах i, в той час, як я, загартований у допитах слiдчих КГБ, наполягав на своiй версii, харкiв’яни розкололися i призналися, що купували всi речi в полякiв. Хутко вияснилося, що саме я й домовлявся, торгувався i фактично купував тi речi, а мiлiцiя вже висунула версiю, що я не просто помагав друзям, а збирався ще й на хлопцях заробити. Отже, я спекулянт.

Менi не залишалося нiчого iншого, як визнати це. Я мiг би усе заперечити, але волiв цього не робити, бо коли почув намiр мiлiцii завiтати до мене до хати, ледь не отерп – у мене вдома якраз отаборилися поляки з товаром. Я пiдписав усе, що треба, вiдчувши палке бажання мiлiцii привласнити усi речi. Нас вiдпустили, але речi, як я й передбачав, конфiскували. Коли ми вийшли з ментярнi, я, звичайно, виматюкав своiх друзiв, але розумiв, що вони, не маючи того досвiду, що я, не могли повестися iнакше.

За кiлька днiв мене викликали у Шевченкiвський суд. У присутностi начальника вiддiлку мiлiцii – товстого сракастого кнуряки – суддя хутенько проторохтiла звинувачення i, не слухаючи моiх виправдань, винесла вирок: 35 карбованцiв штрафу. І попередила: наступного разу свiтить щось поважнiше. Таким чином я на собi вiдчув усю справедливiсть советського суду. Я не отримав на руки жодного документу, що мене оштрафували i що в мене щось конфiскували. Я навiть не знаю прiзвища тiеi суддi, яку б годилося нинi увiчнити, бо ж напевно, i дiтки ii не вiдкотилися далеко вiд яблуньки.

Дещо згодом, коли я став зустрiчатися з дiвчиною, яка проходила практику у тому судi, то почув, що вона дуже добре пам’ятае той випадок. Працiвники суду усi тi речi подiлили з мiлiцiею i потiм iнтенсивно влаштовували примiрки.

35 карбованцiв – це, звичайно, було не трагiчно, хоча на тi часи то була поважна сума – десять кiлограмiв масла. Але я стратився бiльше, бо мусив частину грошей компенсувати харкiв’янам. Таким чином я опинився на мiлинi.

Того дня, коли ми з Любком засiдали у ресторанi «Львiв», ми обмивали нашу чергову оборудку. Адже ми закупили партiю шкарпеток на тоненьких гумках. Тодi це був дефiцит. Величезна торбега зi шкарпетками знаходилася пiд столом. Любко пробував зацiкавити товаром присутнiх тут фарцiв, вони пiдходили, оглядали товар, але вiн у них чомусь не викликав ентузiазму. Згодом я второпав, що закуповувати дрiбнi речi великими партiями невигiдно, якщо ти не маеш на оцi кiнцевоi ланки, яка iх розпродасть. Ми мали лише самих перекупникiв, а тi збивали цiну. Займатися ж самому збутом поштучно – це повний менiнгiт.

Наступного дня ми знайшли покупця, але вiн не мав усiеi суми. Половину дав вiдразу, половину обiцяв за два днi. Я заплатив Кулюсу i вiддав йому паспорта. Але за два днi сталася трагедiя: такi самi iмпортнi шкарпетки з’явилися у всiх крамницях Львова i околиць за цiною дешевшою, нiж купували ми, бо ж офiцiйний долар коштував копiйки.

То був удар. Знайомий, який купив товар, повернув його назад i попросив звернути грошi. Я вiддав, що мав, i залишився в боргах. Любко, який нiколи не вкладав своiх грошей, бо iх не мав, а тiльки менi асистував, заявив, що його доля чесно зароблена, а моi проблеми – це моi проблеми. Зрештою, вiн мав рацiю, бо я був iнiцiатором усiх закупiв.

Взагалi Прум-прум був оригiнальним типом. Якось вiн, побачивши, як у мене зародили вишнi, запропонував iх зiрвати i продати на базарi. Я сказав, що коли е у нього таке шляхетне бажання, вiн може цим i зайнятися. Любко зiрвав вишнi, а потiм ми подалися на Галицький ринок з вiдром. Простояли, може, з пiвгодини, як тут хтось мене штовхнув, я зачепив вiдро ногою, вишнi розсипалися. Я кинувся iх збирати, але вишнi уже були з пiском. Любко, миттево оцiнивши безнадiйну ситуацiю, вiдразу й злиняв, а я з вiдром вишень повернувся до хати. Вдома я iх виполоскав i засипав у бутель для вина. Добро не пропало, але осад залишився.

І ось я сиджу в хатi i дивлюся на цю купу шкарпеток i думаю про свою гiрку долю. Мало того, що я ще винен грошi, то ще й цi зависли. А шкарпетки – перша кляса. На будь-якi смаки. В основному жiночi – жовтенькi, червоненькi, рожевенькi, голубенькi, зi смужками i без… Чоловiчих, темних, може, зо двадцять вiдсоткiв. Ну, допустимо, я iх залишу собi. Рокiв на десять буду забезпечений та ще й зостанеться на подарунки. А що робити з жiночими? І от беру я в руки то одну пару, то другу, розглядаю, мну у руках, розтягую i раптом… Осяяння!.. Японцi це називають «саторi»! Це коли тобi на голову падае яблуко, кокосовий горiх або вазонок з цикламеном.

Оце саме гупнуло i об мою голову. Вершечок шкарпеток був на гумках. І саме вершечок був найбарвистiшим. Я мчу до Любка, витягаю його з хати, дорогою тлумачу свою генiальну iдею, вiн не вiрить своiм вухам, я наполягаю, а вдома тицяю йому в руки ножицi, беру ще однi i – починаеться перетворення шкарпеток на гумки для хвостикiв на жiночих голiвках.

Ну, скажiть, чи то не була спасенна iдея! Гумки були теж дефiцитом, i iх завозили з Польщi. Цiлий день ми тiльки те й робили, що стригли, стригли i стригли. А наступного дня гумки пiшли за милу душу перекупникам. Нi, ми не надто збагатилися, фактично я повернув своi грошi. Якщо хтось заробив, то це Любко, але що поробиш – асистент мусить мати свiй iнтерес.

А яка доля решти шкарпеток? Нi, вони не пропали. Шкарпетки були досить високi i, хоч були позбавленi гумок, все одно трималися на нозi. Я iх носив сам, роздаровував налiво i направо, особливо тiшився ними мiй тато, бо не любив шкарпеток на гумках, якi стискали йому литку, i носив на ногах спецiальнi шлейки, на яких шкарпетки без гумок трималися.

О, що це? Я виймаю з шухляди, повноi шкарпеток, щось знайоме. Це вони. Остання пара, яка дожила до наших часiв. Почепити iх на стiну, чи що?









Пригоди новiтнього Швейка



1

На вiдмiну вiд своiх друзiв, якi майже всi вiдкосили з армii, прикинувшись хворенькими на всю голову, я мужньо вiдслужив цiлий рiк, як i належало в той час пiсля iнституту. Мене намагалися переконати зiграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два мiсяцi на Кульпарковi якось не всмiхалася. А треба було всього лиш звернутися до психiатра i розповiсти про якусь свою манiю, наприклад, про манiю рахування.

– Розумiете, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобцiв – рахую… Я не можу нi про що iнше думати.

Але це треба було робити не пiд час медичноi комiсii, а заздалегiдь, а вже на медичну комiсiю можна було прийти з довiдкою про перебування у закладi для божевiльних i отримати комiсiю.

Каюсь – треба було так i зробити, бо рiк, який я пробув в армii, був для мене втрачений. Потрапив я у залiзничнi вiйська пiзньоi осенi 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому вiцi армiя сприймаеться тяжко, але вдача пройдисвiта далася i тут взнаки. Першi два мiсяцi ми пробули в «учебцi» в Москвi, а вiдтак опинилися у Харковi. З першого дня я почав «шлангувати», i коли командир батальйону поцiкавився, чи хтось мав справу з кiно, я вiдразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москвi на сценарних курсах. Командир дуже втiшився i запропонував менi написати сценарiй учбового фiльму. Фiльм уже був готовий, i сценарiй до нього був, але командир хотiв чогось цiкавiшого, а не тупого газетного репортажу, от я два мiсяцi й працював над сценарiем. Мiсцем моеi працi була гарнiзонна бiблiотека, мене нiхто не рухав, я не ходив «строем», не маршував, не мив казарму, я жив собi, як на курортi. Єдине, що менi дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати в туалет, потiм до умивальника, затим на гiмнастику i знову ж таки «строем» iти на снiданок – це було не для мене. Одного ранку я забiг у штаб, набрав номер телефону казарми i сповiстив:

– Рядового Вiннiчука немедленно к командiру батальйона!

Заки я прибiг, мене вже усi шукали.

– Але ж я ще лiжка не заправив, – кажу.

– Нiчого, нiчого, за тебе заправлять, – пiдганяв мене сержант, i я побiг у бiблiотеку, де розлiгся собi на газетах i мирно подрiмав ще добрi пiвтора години, а потiм помив мармизу i пiшов на снiданок окремо вiд усiх.

Ще два-три таких дзвiнки – i в казармi уже зрозумiли, якою поважною особою е рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин ранiше – аби лише не за командою, iшов до бiблiотеки, мое лiжко стелили, а я собi спокiйно додивлявся сни.

Жодного сценарiю я так i не написав, усi два мiсяцi я тiльки тим i займався, що читав рiзнi книжки та журнали у бiблiотецi. Я знав, що коли напишу сценарiй, то мене залишать у Москвi, а хлопцi, з якими я уже встиг здружитися, поiдуть до Харкова, а менi цього не хотiлося, та й Москва мене не приваблювала. Так i сталося – мене теж вiдправили до Харкова, а там я видав себе за журналiста. Ну, не буду ж казати, що фiлолог. Крiм того, нова моя iпостась була не такою вже й далекою вiд правди, адже я дiйсно два мiсяцi працював у «Прикарпатськiй правдi». Таким чином я потрапив у помiчники до замполiта.

У Харковi я провернув той самий сценарiй: кiлька дзвiнкiв зi штабу – i рядовий Винничук знову не ходить «строем».

Робота моя полягала у тому, що я друкував якiсь матерiали, писав для замполiта лекцii, але не скажу, що я перепрацьовувався – вiльного часу було достатньо. Одного разу я передруковував матерiали суду. Трое солдат-узбекiв згвалтували козу. Баба, яка рвала траву за пагорбом, несподiвано вигулькнула, побачила це неподобство i наробила рейваху. Суддя запитав у солдата, який тримав козу за роги:

– Ви хоч розумiете, що ви знущалися над твариною?

– Нiкак нет, – вiдказав солдат. – Коза получiла удовольствiе. Во время оргазма рогi у нейо випрямiлiсь.

Щойно звучала команда «атбой», солдатня кидалася роздягатися та пiрнати в лiжка. По тому гасло свiтло, i починалася органiзована мастурбацiя, вся казарма самовiддано дрочила, це тривало хвилин п’ять-десять, а потiм урештi все затихало. Але я провалювався в сон ранiше, я не мав причини дрочити, оскiльки час вiд часу задовольняв своi потреби з бiблiотекаркою. То було худюще кривоноге сотворiння з лисячим писочком. Типова сибiрячка, страшна, як армiйське життя очима цивiльного, але очi солдата мають iнше бачення, вони зазирають в душу, а душа Лени була свiтла i янгольська. Вона любила робити менi щось приемне, при цьому натякаючи, що радо поiде зi мною до Львова, розпитувала про мою хату i будувала широкi плани ii облаштування, серед тих приемних речей, якi вона робила для мене, були «пiражкi», якi вона сама випiкала. Тi «пiражкi» менi геть не смакували, але я iв iх, аби зробити приемне Ленi, бо знав, що вона менi теж зробить щось приемне, i це не конче будуть «пiражкi».

Солдати подiлялися за термiном, який вони вiдслужили, на такi категорii: гусь-гусак-фазан-старiк-дед. Однорiчникiв, як я, називали «вiчним гусаком».

В армii я надивився на рiзних вар’ятiв. Рядовий Цвiльов, щоб не носити шпали, заявив, що випадково проковтнув шрубу, йому не повiрили i сказали, що коли збрехав, то посадять на гауптвахту, вiн з переляку наковтався ще шрубiв та гайок i навiть кiлька цвяхiв, його завезли в госпiталь i там усе це витягали електромагнiтом, але потому все одно посадили на гауптвахту. А то було раз офiцер, який заступив у наряд, зiйшов з глузду i почав верзти нiсенiтницi у вимкнений телефон протягом усього нiчного чергування. П’яний старший лейтенант оголосив фальшиву тривогу: «Пожежа на першому посту!» – це там, де знаходиться знамено, – солдати побачили, що жодноi пожежi нема i прапора не винесли, тодi вiн почав iх матюкати, розмахувати пiстолетом i погрожувати трибуналом i не заспокоiвся, доки не викликали начальника штабу. З нами служив Кантарiя, його дiд начебто почепив прапор над бундестагом, то був рiдкiсноi пiдлоти сержант, якось вiн зачепився з моiм товаришем Олексiем з Вiнницi, вони домовилися, що зустрiнуться один на один в спортзалi, але Кантарiя привiв з собою ще кiлькох грузинiв i вони Олексiя побили, а Кантарiя ще й ножем його чиркнув.

Незабаром мое курортне життя урвалося – пiдвело вмiння малювати. Солдати-старики, якi лаштувалися на дембель, оформляли своi дембельськi альбоми – фотографiями, рiзними записами i малюнками. Крiм того старанно готували свою дембельську форму, збираючи рiзнi значки, якi потiм можна буде почепити на груди i, гордо iх випнувши, з’явитися у рiдному селi, часто тi значки однi в одних крали або купували, бо в залiзничних вiйськах жодних значкiв чи медалей солдатам не вручали. До мене почали чiплятися «старики», щоб я iм намалював що-небудь в альбомi, теми малюнкiв вони пiдказували самi. Тут була i сцена гвалтування кози, i секс з товстезною буфетчицею, яка, приходячи до мене, прохала дати iй щось таке почитати, вiд чого б iй аж «в жопе завертело», на першiй сторiнцi альбому вiрмени прохали намалювати розiп’ятого Ісуса, а мусульмани – пророка Магомета з Кораном. А коли я на Коранi вивiв ще й арабську в’язь, вони прозвали мене «хаджi».

Та одного разу пiд час полiтзанять влетiли замполiт з командиром батальйону i скомандували:

– Всем стать! Рукi за голови!

Пiсля цього вони взялися нас обшукувати i вилучати записники. Вилучили i мiй, а в ньому – ескiзи усiх тих малюнкiв. Та не стiльки вразив чутливу душу начальства секс iз козою, як моя карикатура, яка зображала якусь чудернацьку мавпу, з писка якоi визирала iнша мавпа, а з писка тiеi ще iнша i так далi. Вони побачили в цьому не що iнше, як карикатуру на армiйську iерархiю.

В одну мить я втратив усi своi привiлеi i разом з iншими змушений був маршувати, прибирати казарму, чистити картоплю, чергувати на кухнi. І тут я згадав, що у мене е незалiкована кiста, вона мене не турбувала, але я потурбував ii – кiлька разiв вдарився нею об стiну, i гнiй став знову сочитися, а я попросився у госпiталь. Мене поклали, зробили операцiю i я провiв там майже два мiсяця. Мiг би й бiльше, але набрався такого нахабства, що звабив медсестру, i вона менi принесла цивiльний одяг, в якому я став тiкати з госпiталю до мiста i провiдувати кiнотеатри. Одного разу я потрапив на очi головному лiкаревi i мене того ж дня наприкiнцi квiтня виписали.


2

Тим часом уся наша частина опинилася на Бiлгородщинi i була зайнята прокладанням новоi залiзничноi колii. Замполiт не вiдправив мене туди, доручив займатися упорядкуванням бiблiотеки, а сам виiхав на трасу. Я не розгубився i тут. Пiшов до начальника штабу й сказав, що менi потрiбно у справах бiблiотеки пiти в бiбколектор. Вiн на мiй подив без роздумiв виписав «увольнiтельное». Я знову почав тинятися по кiнотеатрах. Так проминув травень. А на початку червня приiхав замполiт i переконався, що бiблiотека, як була захаращена, такою i залишилася. Траса знову засвiтилася у сумнiй перспективi. Але у мене ще була короткозорiсть i я попросився у полiклiнiку. Лiкарка вiдразу зрозумiла мiй шляхетний порив злиняти i написала спрямування у госпiталь. Я знову залiг на пiвтора мiсяцi. Але медсестра – ох цi медсестри! – запросила мене до себе додому помогти повiсити штори. Так ото i почалося мое падiння, яке завершилося знову передчасною випискою з госпiталю.

Зо два тижнi я перебував у Харковi, працював на будовi, а наприкiнцi липня мене таки вiдправили на трасу. Жили ми у величезних наметах. Тепер я був змушений разом з усiма тягати шпали, рейки, а креозот, яким тi шпали були вимащенi, роз’iдав шкiру.

Погода була тепла, але розповiдали, що взимку, коли мело снiгом, то шар гравiю для насипу пересипався шаром снiгу, нiхто на те уваги не звертав, бо треба було дати план. Весною снiг розтанув i кiлька кiлометрiв рейок обвисли. Тепер ми мусили ту частину траси вiдновити. Вже при менi екскаватор заiхав у болото i потонув, водiй встиг виплисти. З болота стирчала тiльки стрiла, але днями мало приiхати з Харкова начальство, солдати збили плiт, пiдплили до стрiли, спиляли ii i теж втопили. Будматерiали тут крали всi, бувало, що й самi солдати, дед-дагестанець продав якось цiлий вагон шпал, офiцери теж не вiдставали, продавали цемент i шпали селянам, довкола стояло повно хат, збудованих зi шпал. На тiй роботi було багато травмованих, бо нiхто ж солдат не вчив, як поводитися з рейками, якi можуть вiбрувати i пiдскакувати, та, коли мало приiхати начальство, усi травмованi опинилися в лiсi просто на травi. Їм наказали сидiти тихо i не рипатися, вони й просидiли цiлий день без iжi, там-таки у лiсi й заночували, запорпавшись у листя. Про них просто забули. Наступного дня уся частина була свiдком незабутньоi картини, яку можна було смiливо назвати «Ожилi мерцi», – з лiсу почали вигулькувати, сунучи та шкандибаючи, страховиська з забинтованими головами, з загiпсованими руками й ногами, пiдпираючись виламаними дубцями й молодими берiзками, декотрi повзли i махали руками, аби iм хтось допомiг, – видовище було незабутне. На щастя, начальство уже встигло поiхати.

Я подумав, що з моею спритнiстю дiстати рейкою в голову – раз плюнути, тому пiдiйшов до молодого лейтенанта i розповiв йому про свою лиху долю:

– Ми ж з вами iнтелiгентнi люди, мусимо одне одного розумiти. Я старший за вас, а мушу бабратися в болотi. Невже ви не пiдшукаете для мене чогось приемнiшого?

Я мiг би ще розповiсти йому про те, що поки вiн тут, на трасi, його жiнку порае штабiст, який зайняв мое мiсце, а я, людина шляхетна, не пiддався на зальоти його жiночки. Але я пожалiв його. Лейтенант сказав, що е одне завдання, яке може доручити менi. Вiн, мовляв, видiлить для мене ще чотирьох солдат, над якими старшим буду я, i вiдправить за сорок кiлометрiв готувати фундамент для станцiйного будиночка. Я вiдразу погодився.

І ось нас вивантажили неподалiк якогось села разом iз наметом, шпалами, купою цегли i мiшками цементу. Ми мали в першу чергу збудувати накриття для цементу, розбити намет, а потiм зайнятися копанням рiвчакiв для фундаменту. Нам видiлили також брезент для накриття i чотири колоди, якi ми мали вкопати у землю. Їсти нам обiцяли привозити на дрезинi.

Першого дня нам i справдi привезли обiд, правда, разом з сухим пайком замiсть вечерi, але наступного дня про нас забули – нi снiданку, нi обiду ми не дочекались. Що було робити? Пiшли по городах – напорпали картоплi, накрали помiдорiв, розпалили вогонь i так пообiдали.

Тим часом я подумав, що копання рiвчакiв для фундаменту лопатами – марудна справа, i подався на пошуки екскаватора. Екскаваторник погодився виконати цю роботу за три лiтри самогону, чудово, я швидко знайшов, де можна добути самогону, i вимiняв його за мiшок цементу. Екскаватор зробив свою справу, i нам залишилось тiльки зачистити тi рiвчаки, аби були рiвнi.

А iсти не везуть! Серед моiх солдатiв був Цвiльов, про якого я вже згадував, вiн був з Уралу i розмовляв так, що його важко було зрозумiти, бо голоснi кудись пропадали, а вiдгукувався вiн на свое прiзвище завше однаково: «Аят’прiчьом?», знизуючи плечима, начеб i не до нього мова. Вiн мав великi кiнськi зуби i коли усмiхався, то це скидалося на оскал черепа, от ми його й посилали на жебри, бо вже переконалися, що вiн своею усмiшкою мiг добитися значно бiльше, нiж ми нашими жалiбними розмовами. Та скiльки це могло продовжуватися? Аж от приходить якийсь чоловiк i просить у нас шпали. А що навзамiн? Вiн буде нас годувати. Чудово. Правда, тiльки обiдами. Нема питань, але я прискiпливо обумовив меню: мусить бути м’ясо. По руках.

Снiданок – молоко з хлiбом i сиром – я органiзував у бабцi за цемент. Вечерю – картопля з маслом i кисляком – за цеглу з iншими господарями. І знову я, як на курортi. Солдати тiшаться з моеi спритностi, а коли у вiльний час, а в нас вiн був весь вiльний, i робити було нiчого, я взявся провадити лiкнеп, вони взагалi були у захватi. Я розповiдав iм щось з iсторii, переказував прочитанi книги, одне слово, намагався робити з матолкiв мислячих людей, бо, правду сказати, в залiзничнi вiйська брали самих дундукiв i лише кiлькох з вищою освiтою для штабноi служби.

Тi три тижнi, якi я провiв у росiйському селi на Бiлгородщинi, запам’яталися менi на все життя. Неподалiк було украiнське село, рiзниця була вiдчутна – в украiнському селi усi сади i городи були в пору зiбранi, в росiйському – яблука гнили на землi, на городах було багато незiбраноi картоплi, помiдорiв, бурякiв i моркви. Селяни самi нам пропонували збирати, дивно було на це дивитися – люди мали терпець посадити городину, але не мали терпцю ii зiбрати, яблука, сливи, грушi гнили на очах. Зате в украiнцiв не просто було щось випросити, принаймнi доки не втрутився я. Щойно сказав, що з Украiни, мене запросили до хати, нагодували i дали з собою.

В господаря, у якого ми обiдали, було двi доньки – молодша Настя i старша Маша. Настя мала вiсiмнадцять рокiв, була висока i тiлиста. Маша – худа як трiска i кирпата. Одного разу Настя зголосилася показати менi джерело, з якого б’е цiлюща вода, i ми подалися на луги. Я бачив, що Настя мае свiй iнтерес до мене, i коли ми напилися цiлющоi води, то вже не мiг спокiйно дивитися на ii божистi форми, ми почали цiлуватися, однак усi просування моiх рук вона спритно перепиняла, не вiдриваючи при цьому своiх вуст. Вiдтодi ми щодня з нею усамiтнювалися, але далi поцiлункiв справа не йшла. Я вже шкодував, що взагалi з нею закрутив роман, i став прискiпливiшими очима позирати на Машу: ну й що, що худа, але ноги рiвнi, гарнi, зараз так усi модельки виглядають. Не знаю, якi потаемнi флюiди випiрнули з моеi голови, але вони досягнули Машi, i дуже скоро ми з нею теж пiшли напитися з цiлющого джерела, а пiсля нього опинилися на копицi сiна. Нарештi я змiг виладувати усю тамовану пристрасть i вже не почувався, як набубнявiлий овоч, який готовий ось-ось луснути усiма соками.

Настю я став уникати, але вона так просто не здалася, а викликала мене на розмову i, схлипуючи, вичитала за мою негiдну поведiнку. Як я мiг так вчинити? Чому я вирiшив, що я можу з нею спати, адже вона дiвчина, а я заберуся i поiду, але, якщо я захочу, вона поiде зi мною до Львова, вона буде менi зразковою дружиною, вона умiе робити геть усе… Цiлком можливо, що й справдi вона була б чудовою дружиною, але я ще до женячки не дозрiв, а крiм того, якби моя мама довiдалася, що я привiз собi жiнку з Росii, то хтозна, чи пережила б це. Звичайно, я нiчого такого Настi не сказав, а натомiсть попросив вибачення, бо жодних серйозних намiрiв не мав, i не знав, якою вона е насправдi, яка вона iдеальна, я просто не вартую такого скарбу, а з Машею мене нiщо не зв’язуе, нема жодних претензiй.

– Ти так думаеш? – спитала вона насмiшкуватим тоном i додала: – Скоро ти переконаешся в протилежному, – i пiшла.

Два тижнi проминули. Приiжджае юний лейтенант з цеглою i цементом, бачить – робота зроблена, все готове для заливки фундаменту, але нема будматерiалiв, починае виясняти, я тлумачу, що нас залишили на голодну смерть, але вiн цього не розумiе: чому ми не вiдправили когось сповiстити про таке неподобство, як ми посмiли розтринькати вiйськове майно?!

– Вас чекае трибунал! – кричить вiн, нервово крокуе вперед i назад, заклавши руки за спину, крие матом, пирскае слиною – ну, який же це iнтелiгент?

Я терпляче мовчу. Солдати взагалi вiдключились – скочили у траншеi i вдають, що старанно зачищають кути. Але нiчого, минае пора обiду, а нам iсти не везуть. Лейтенант починае нервувати, вiн часто зиркае на годинника, але свого обурення моiм вчинком не приховуе, вiн розчарований у менi, вiн чекав iншого.

Тут уже й солдати не витримують i нахабно розлягаються на травi в чеканнi обiду. Нарештi лейтенант цiкавиться, де тут можна роздобути iжу. Я пояснюю, що тiльки таким чином, як то зробили ми. Вiн ще якусь хвилю крокуе туди й сюди, немов борючись зi своею совiстю, але шлунок перемагае:

– Веди.

Я киваю солдатам, вони пiдхоплюють два мiшки цементу, якi привiз лейтенант, i ми всi разом з водiем вантажiвки iдемо до господаря, а той саме заколов свиню. Побачивши лейтенанта, вiн втiшився не на жарт, вмить зашкварчала на пательнях свiжина, з’явилася на столi й самогонка, заметушилися господаревi доньки, кидаючи оком на лейтенанта. По обiдi лейтенант вiдiслав солдат i водiя, а ми залишилися за столом, старий подався далi до працi, а до нас пiдсiли доньки. Самогонка робила свое i незабаром лейтенант i Настя затискалися в одному кутi, а я з Машею в другому, а коли посутенiло, чкурнули на сiно. Вранцi, повернувши до нашого намету, я побачив на своему лiжку п’яного лейтенанта. Солдати з водiем снiдали i зi смiхом розповiдали, як пiзно ввечерi приперся лейтенант i матюкав Настю, бо вона йому не дала.

Лейтенант прокинувся, коли ми закiнчили розвантажувати цемент i цеглу, i сiв снiдати. Був набурмосений i випив три лiтри кисляку.

– Ви залишитесь, – сказав солдатам, – а ти поiдеш зi мною. Досить з тебе курорту.

Я почав збиратися в дорогу. Раптом побачив господаря з Машею, вони простували до лейтенанта, дiвчина йшла, похнюпивши голову, мнучи в обох руках хустинку. Я вдав, що iх не помiтив, а вони пiдiйшли до лейтенанта, i господар почав йому щось розповiдати, зиркаючи на мене, Маша й далi стояла, потупивши очi. Розмова тривала недовго, лейтенант потиснув господаревi руку, поплескав Машу по щiчцi, а коли гостi вiдiйшли, покликав мене.

– Ну, бл…, я не знаю, як ти менi вiддячиш, але я тебе врятував. Вiн сказав, що ти збезчестив його доньку i зобов’язаний одружитися. Я обiцяв йому, що все доповiм комбатовi i дав нашу адресу та телефони. Правда, не нашоi частини, а тiеi, що стоiть в Лозовiй. Так що ти тепер подумай, як менi вiддячити.

Дорогою ми з лейтенантом подiлилися своiми любовними враженнями, а вiдтак виявилося, що е у лейтенанта мрiя – американськi джинси. А довiдавшись, що я зi Львова, вiн напосiвся на мене, аби я йому iх дiстав. Я сказав, що дiстану, i вони навiть не будуть нiчого для нього коштувати, якщо тiльки вiн мене визволить з траси, щоб я опинився знову в Харковi. Я знав, що батько лейтенанта велика шишка в дивiзii i йому таке дiло завиграшки. Так i сталося: не встиг я знову нюхнути креозоту, як мене вiдправили до Харкова i ввели до складу взводу постачання. Ну, тут уже не служба була, а малина.

На чолi взводу, який займався постачанням продуктiв i обмундирування та керував цiлою базою, стояв, звiсно ж, не Іванов-Сiдоров, а лейтенант Барзман. У вереснi командировi батальйону заманулося придбати кольоровий телевiзор «Електрон». Барзман поцiкавився у мене, чи маю я зв’язки iз заводом, щоб дiстати телевiзор, i якщо так, то вiн мене забере з собою до Львова. Я захлинувся вiд щастя – потрапити знову до Львова! Адже однорiчникам жодна вiдпустка не свiтила. Чи мiг я чесно признатися, що нiколи жодних знайомих на «Електронi» не мав? Нi. Тому я вiдразу закивав головою i щиро запевнив, що начальник цеху товариш Кузь – мiй родич по маминiй лiнii. На щастя, Барзман не поцiкавився, про який цех мова, а потiм i взагалi забув прiзвище.

І ось таким чином я краду в армii ще один тиждень. У Львовi я заметався у пошуках виходу на «Електрон», але, як виявилося, придбати телевiзор безпосередньо на заводi не просто, зате можна взяти крадений, тобто зiбраний з крадених деталей, i цей крадений нiчим не буде вiдрiзнятися вiд складеного на заводi, менi навiть випишуть гарантiю i всi документи. Я погодився. Практично я мiг телевiзор вручити вже наступного дня по приiздi, але вирiшив трiшки потягнути часу, бо iхати зi Львова менi зовсiм не хотiлося. Коли ж телевiзор привезли Барзману просто в готель, вiн був на вершинi щастя. А крiм того моя мама органiзувала для нього деякi дефiцитнi товари, я допомiг придбати шмотки, а коли привiз джинси для лейтенанта, той у вiддяку пiдкинув менi ще одну халтурку: навчати щойно призваних узбекiв азiв росiйськоi мови.

Узбеки виявилися дуже дрiмучi, зазвичай то були пастухи з гiр, якi практично нiчого не розумiли. Усi вони були малого зросту, опецькуватi, а в широкiй солдатськi формi скидалися на колобкiв. Вчитися вони, ясна рiч, не хотiли i на всi моi зауваги мали одну вiдповiдь «Не панiмай». Тодi я вивiв iх на пляц i змусив маршувати туди й сюди. Пiсля години муштри, коли iх заливав пiт, я повiдомив iм, що це тiльки початок. Або вони навчаться кiлькох необхiдних команд i перестануть вдавати долбой…iв, або муштра продовжиться. Я вибрав одного з них найтямущiшого, i з його допомогою менi вдалося вбити iм у голови, що таке «станавiсь», а що таке «вольна». Тепер вони на диво швидко второпали, що до чого, i решту днiв ми тупо сидiли собi в класi. Я читав книжку, а узбеки собi тихенько гомонiли. На випадок, якби хто зайшов, передi мною лежав текст присяги i я його вiдразу починав зачитувати.

Кiлька разiв задля вигляду промаршував я з узбеками довкола штабу, демонструючи, як гарно вони марширують, ба навiть спiвають «Не плач девчьонка, Прайдут даждi, Салдат верньотся, Ти толька ждi». Понад цих кiлька рядкiв втокмачити iм не вдалося бiльше нi слова, але й то був прогрес.

Я служив ще з кiлькома хлопцями з вищою освiтою, вони були зв’язковими i мали свою кiмнатку, але ми там пити не ризикували, а, купивши болгарське вино «Гимза» й закуску, йшли на цвинтар, що прилягав до нашоi частини, i на якому-небудь гробiвцевi культурно вiдпочивали. Це були дуже приемнi хвилини. Якось нас перепинив чоловiк пiдозрiлого вигляду:

– Салдатiкi! Девку нада? Недорага. Всево рубль.

– А де вона?

– Да вот лежит в кустах.

Там i справдi лежала розкарячена девка з заголеним пузом.

– Ти що, ii закатрупив?

– Да ви шо! Живая! – i копнув ii в ногу.

Девка заворушилася i щось пробелькотiла захриплим пропитим голосом. Ми подякували i пiшли далi. А треба сказати, що залiзничнi вiйська у дiвчат не котувалися. Поруч був стройбат, то там кожноi суботи i недiлi дiвчата товпилися, бо тi мали грошi, а нам нiхто нiчого не платив.


3

Пiд кiнець служби менi i ще одному хлопцевi з вищою освiтою замполiт доручив пiдготувати його до екзамену з англiйськоi та написати реферат з полiтекономiки для московськоi академii. Менi випала англiйська. Чи мiг я сказати, що знаю ii не на стiльки, щоб когось учити? Методику замполiт вигадав свою: я мав його супроводжувати щодня по двi-три години i розмовляти з ним англiйською. Замполiт був украiнцем i росiйська мова його була далека вiд iдеалу.

– Я ж знаю, как разговарiвают амерiкоси, – казав вiн, – iм насрать на граматiку. Ото i мне насрать на граматiку. Ти меня не учи, как складивать слова, онi самi складутся. Ти только постоянно пополняй мой словарний запас. Каждий день новая тема. Дом, семя, природа, едрi его, лето, зiма i поху…iлi, i поху…iлi. Поняв?

Далi виглядало це так: я сiдав до нього в «бобик» i дорогою проказував англiйськi слова та iхне значення, вiн повторював, потiм ми приiжджали на будiвельний об’ект, виходили з авта, i замполiт починав крити матом солдат, якi сачкували, я ходив за ним i проказував слова, вiн повторював i крив матом:

– Да шо ж ето такое, едрi его мать? Е тейбл, блiн! Вiндовс, сука! Да ви ж тут нi х… не прокопалi! Не в ту сторону надо било копать! Овпен зе доо. Какой хер вам сказал туда копать? Е бiд. Какой сержант? Давай ево сюда! Е велл!

Солдати дивилися на мене з пiдозрою: хтозна, що вiн там пiдказуе, але не зачiпалися, бо нiяк не могли второпати моеi ролi. При цьому не було жодних пiдручникiв чи словникiв. Замполiт взагалi будь-якi книги iгнорував, хоча замолоду дещо прочитав i любив, спiлкуючись зi мною, згадувати «старiка Хема» – так вiн пестливо називав Гемiнгвея. Але з таким самим пiететом мiг подiлитися своiм враженням про черговий опус Леонiда Брежнева:

– Ну, ти хоть понял, как он класна пiшет, а? Какой у него тонкiй стiль, какой юмор…

Я мiг йому сказати, що Брежнев не писав тих книжечок, якi мусила тепер читати вся краiна, бо ж видно було його рiвень, його тупiсть i безнадiйнiсть, але, можливо, вiн саме цього й чекав, аби я зрадив себе, можливо, таким чином перевiряв мене, тому я пiдтакував i теж хвалив вишуканий стиль Леонiда Ільiча.

З англiйськоi знав «сенк’ю» i «верi мач». Я знав трiшки бiльше, але дуже швидко моi знання вичерпалися, на щастя, кожне англiйське слово мае по кiлька значень, я комбiнував iх i так i сяк, уже навiть не замислюючись. Замполiт мав залiзну пам’ять i, щоб не вляпатися, я записував усi новi слова, якi йому пiдсовував, до зошита.

– Когда я буду знать тисячу слов, я скажу: стоп! – втiшив мене замполiт.

Але до тисячi бракувало доброi половини, довелося слова вигадувати. Замполiт iх лiпив у речення i потрясав своiми глибокими знаннями iнших офiцерiв. Інколи мiж ними виникали дискусii, бо виявлялося, що хтось там знае теж кiлька англiйських слiв i вважае, що таке-то слово звучить iнакше, але замполiт на все мав свою вiдповiдь:

– Англiйскiй язик на месте не стоiт. Постоянно розвiвается. Ти когда учiл? Во! А я счас учу.

Вечорами замполiт придумав iнший спосiб навчання – посилав мене з грошима в гастроном, я мав купити собi вино, йому горiлку, ковбасу i сир з хлiбом. Потiм ми зачинялися в кабiнетi i продовжували науку. Пiсля кiлькох чарок замполiта тягнуло на iнтим i вiн розповiдав менi якiсь iсторii, причому намагався i тут вставляти англiйськi та псевдоанглiйськi слова.

– Ти понiмаеш, баби, герли, онi верi-верi хiтрие. Онi умеют прiтворятся. Ю так не умееш, ай так не умею, а онi запросто. У нiх зiс в блуд. Когда она знает, што она бютiфул, она iспользует етот свой йоб…ий бютiфул, едрi ево в корень, на сто процентав. Она тебя, бл…ь, просто загiпнотiзiрует своiм бютiфулом. Но я тебе телк ван вещь. Ремембе на всю лайф: нам с лiца не воду пiть, тряпочкой накрил i вперьод. То есть как ета будет… Щяс… Нам с тейбла не вотер пiть, текстiл накрил i фореве! Понял? І вопше, проблем не в етом, проблем в том, что Родiне нужни героi, а пi…а рождает дураков. Вот где корень всево евiла.

Замполiт, як i бiльшiсть офiцерського складу, був рогачем. Протягом тих пiвроку, якi офiцери перебували на трасi, iхнi жiнки часу дарма не втрачали i заводили собi коханцiв. А що жiнки зазвичай були з вищою освiтою i вискочили замiж не з кохання, а щоб не iхати на роботу за розподiленням, то й вибирали собi на коханцiв солдатiв-штабникiв, якi теж мали вищу освiту. Нещодавно замполiт вигнав свою жiнку i навiть встиг розлучитися. Вiн приiхав з траси завчасу i застав ii з коханцем. Правда, хто ним був, вiн так i не довiдався, бо той встиг вискочити з вiкна, i в темрявi видно було тiльки, як блимають його бiлi кальсони. Хлопець встиг лише прихопити кiтель, а штани i чоботи залишилися. Якби вiн залишив кiтель, вирахувати його було б дуже просто, бо на кожному кiтелi з внутрiшнього боку було витравлено хлоркою прiзвище. За штанами i чоботами упiймати когось було проблематично, але замполiт не полишав надii, що коли-небудь вирахуе свого кривдника, а тому цi трофеi зберiгалися у його кабiнетi в шафi.

На вiдмiну вiд замполiта, я чудово знав, хто був тим солдатом, який вискочив з вiкна, бо звернувся вiн якраз до мене, коли примчав пiзно ввечерi до казарми, перелiзши через стiну. То вже був «дiд» чи то пак «дембель». Вiн пiдкрався до вiкна казарми, постукав i, викликавши такого самого «дiда», пояснив свою проблему. Той пiшов у штаб, знайшов мене, а що я мав доступ до каптьорки, в якiй лежала солдатська форма, то дав йому першi-лiпшi штани i чоботи, а вiдтак жевжик у них прибiг до мене i пiдiбрав собi за розмiром. Вiн весь трусився з нервiв, i я йому налив горiлки, вiн випив залпом i сказав:

– А та дура хотiла, щоб я сховався пiд лiжко. Ти уявляеш? Вона до кiнця не вiрила, що то ii чоловiк. Думала, що ii мама прийшла. А у мене чуйка була. Добре, що кiтель прихопив. Чоботи, блiн, шкода, я ж iх пiдбив так класно.

– Ну, тепер вiн бодай знае, що мае справу зi «стариком», – сказав я, бо пiдбивати залiзячками обцаси мали право лише «дiди». – І ремiнь у тебе, напевно, з прибамбасами.

– Ну, да! Капец! І ременя шкода.

– Там з внутрiшнього боку не видряпано часом «Дембель-1977»?

– Ой, бля!

Вiн схопився за голову, i я йому налив ще, пiсля другоi вiн дещо заспокоiвся i сiв на дзиглику. Його звали Костя, родом був з Житомирщини, i ми розмовляли украiнською.

– Ну вона хоч того вартувала? – спитав я.

– Ясно! Тьолка класна. Вона ж молода, нi фiга в життi не знала. Цей ii дьорнув з iнституту, а вона целка. Уяви собi – вона не знала, що таке оргазм. Цей козел дер ii на автопiлотi. Так що вона вiдкрила для себе багато цiкавого. Налий ще. Я, коли до неi мав iти, то нiколи не обiдав, бо вона мене так вiдгодовувала, що атас. Казала, що чоловiковi так не догоджала, як менi. Торти для мене пекла – прикинь! Я вже на цi торти дивитися не можу, особливо тi креми, я iх просто не мiг iсти, мене аж вертало вiд них, але, коли я взяв одного разу i намастив ii кремом, а потiм вилизав, то знаеш – нормально, не виригав. Але ти б бачив цю сцену! Вона ледь на стiни не дряпалася, а потiм те саме зi мною зробила – це пiсня. Так що вона вже без цих тортiв просто не могла обiйтись. Правда, пiсля того, як ми трахнулись, робити вже було нiчого, я б з задоволенням злиняв, а в неi прокидалося палке бажання мене просвiтити, вона брала якусь книжку i читала вголос вiршi. Ти уявляеш – мене i вiршi? Я припух, лежу собi отако на лiжку, руки за головою, а вона читае там якогось Блока. Я очi заплющу, тiпа слухаю, а сам думаю про те, що оце й осiнь, скоро додому, а там мене дiвчина чекае, а я куплю торт i всю ii вимащу i вона просто здурiе, я вимащу ii не тiльки кремом, але й самим тортом, бо ж цi бiсквiти мокрi, iх спецiально шприцюють сиропом, щоб бiльше важили, моя мама ж у кондитерськiй працюе. Лежу отак, мрiю, а вона читае, а потiм ручкою так – тиць пiд ковдру – i ворушить пальчиками, а я лежу, а вона i тут, i там, легенько так, а я з усiх сил намагаюся стриматися, думаю про свою роботу, я ж на тракторi працював, от i думаю, як сяду i виiду на поле, а вона гладить, перебирае пальчиками, а я тримаюся, не даюся, але я ж не з залiза, врештi вiн встае, а вона тодi зверху i – починаеться…

Тут ввалилося ще кiлька «дiдiв» з випивкою i закускою i вчепилися, аби наш герой розповiв усе в деталях. До його честi вiн не сказав iм, з чиею жiнкою кохався, хоча вони й випитували, та, зрештою, вiн i менi не сказав, це вже я згодом довiдався.

Сам замполiт секрету зi своеi пригоди не робив, офiцери знали, що вiн застав жiнку з коханцем i розлучився, але коли вiн одного разу пiдкликав мене до шафи, вiдчинив i показав своi трофеi, я здивувався. Звiдки така до мене довiра? Але вiн сам i витлумачив:

– Юрiк, мне надо поймать етого человека. Осталось два месяца. Потом он уйдьот.

Я вдав, що не розумiю, по що йому йдеться:

– Якого чоловiка?

– Юрiк, не надо. Я всьо прекрасно знаю. Етот гандон факал май вайф. Я iх застал. Он удрал в кальсонах. Оставiл ето. Где он мог взять новие брюкi i сапогi? Только в вашем взводе. Єслi он не обращался к тебе, то к кому? Вот iз зе квешенс! Прiсмотрiсь повнiмательней, вот ремень, вiдiш? «Дембель-1977»! Я тут составiл спiсок всех дембелей, которие осталiсь в частi i не поехалi на трасу.

Вiн простягнув менi список – там було виписано двадцять два прiзвища, в тому числi i мое, адже я теж звiльнявся за два мiсяцi, але я б нiколи не посмiв пiдбити собi чоботи i подряпати ремiнь, бо не вважався «дiдом». Я вказав йому на цю особливiсть i вiн викреслив шiсть прiзвищ однорiчникiв. Залишилося шiстнадцять «дiдiв». Серед них був i Костя.

– Вот смотрi. Проць… Мог? Нет, не мог. Толстий. І кроме того молдаван. Далой. Татарiнов мог? Нет, не мог. Дебiл. Ахмедов iз санчастi мог? Нет, не мог. Чурка потому что.

За кiлька хвилин у списку залишилося вiсiм кандидатiв на коханця, в тому числi й Костя. Коло звужувалося, але ще не аж так драматично, бо вiсiм е вiсiм i вибрати з них когось одного не так просто. Замполiт чекав моеi пiдказки, але я знизував плечима. Тодi вiн вдався до пiдкупу:

– Єслi узнаеш, хто iз нiх, уедеш на месяц раньше домой.

Для солдата кожен день був на рахунку, недарма щовечора пiсля вiдбою в казармi лунав вигук когось iз «дiдiв: «День прашол!», а у вiдповiдь: «І х… с нiм!» Не забуду, як я перенервувався, коли пiд час служби з’явилася нова постанова уряду про те, що з вищою освiтою мають служити не рiк, а пiвтора. Це була трагедiя, коли ти рахуеш днi, чекаеш кiнця ненависноi служби, а тут такий облом, а нiхто ж не хоче нiчого розтлумачити, навпаки – знущаються, пiдколюючи, що ось тобi ще накинули пiвроку. Добре хоч друзi-зв’язкiвцi розвiдали, що це нас, призовникiв 1976 року, не стосуеться.

Я постав перед неабиякою дилемою: видати Костю, який не був менi нiким, нiщо мене з ним не пов’язувало, i виграти мiсяць, чи й далi вдавати, що нiчого не знаю. Так, я вигравав мiсяць, але Костя мiг програти добрих три, бо армiйське начальство iнколи з порушниками дисциплiни поводилося безцеремонно i затримувало «дембель», в результатi замiсть листопада тi йшли з вiйська у сiчнi, але це найменше, що могло хлопця чекати, замполiт мiг органiзувати йому якусь провокацiю – звинуватити у крадiжцi, пiдшукавши серед солдат «свiдкiв», – i вiдправити в дисциплiнарний батальйон ще на рiк-два.

Брати аж такий грiх на душу я не мiг. Я обiцяв замполiтовi, що спробую розпитати iнших солдатiв з мого взводу, хто видав новi штани i чоботи, i задля чистоти акцii таки розпитував. Замполiт пiд час вечiрнiх урокiв за пляшкою iнколи згадував про мою обiцянку i цiкавився, як просуваеться справа, я казав, що нiхто не колеться. Вiн пiдозрiло дивився на мене i знову собi наливав. Одного разу вiн випив бiльше, нiж завжди, i, схиливши голову на кулаки, застогнав:

– А жизнь, бл…, жизнь, бл…, мiмо прошла!!! – i заридав. Я делiкатно вислизнув з кабiнету, тихо пiдозрюючи, що йому на тверезо може не сподобатися те, що я став свiдком iстерики.


4

Наближалась пора екзаменiв, мiй товариш здав реферат, замполiт його вислав i став лаштуватися до Москви, але з нашим «дембелем» усе зволiкали, усiх iнших однорiчникiв вiдпустили, а нас тримають, хоча вже початок грудня. Врештi замполiт поiхав у Москву, ми втiшилися i подалися до командира батальйону за перепустками, але виявилося, що замполiт попросив, аби нас iз товаришем не випускали, доки вiн не задзвонить, що все гаразд. Це було повне западло, ми не знали, що робити. Аж ось командир батальйону кудись iде, а з траси прибувае начальник штабу, який не в курсi. Ми йдемо до нього, вiн без жодних церегелiв пiдписуе перепустки, i ми вiльнi, хутенько хапаемо своi речi, але, проходячи повз штаб, товариш каже, що забув щось у кабiнетi в замполiта, лишае менi свою течку i зникае, за хвилину з’являеться з такою радiсною усмiшкою, нiби виграв у лотерею тисячу карбованцiв. Нерви зашкалюють, у будь-яку хвилину може задзвонити замполiт i виясниться, що та англiйська, якоi вiн навчився, пса варта, i реферат до дупи. Та ось ми на КПП, нас пропускають, але перехоплюе старшина з сержантом i вимагають пляшку. О Боже – мусимо зайти з ними у буфет i виставити. Це не тривае довго, i ось ми нарештi iдемо на вокзал, а дорогою товариш розповiдае менi, що вiн саме забув у кабiнетi замполiта:

– Розумiеш, вiн мене так задовбав, так мене задрав, що я вирiшив залишити йому на столi пам’ятку. Я вилiз на його стiл i насрав.

Я отерп:

– Ти здурiв… Я ж i так переживаю, що нас завернуть, а ти таке встругнув.

Його веселий настрiй швидко змiнився на тривожний, коли я розповiв, якоi саме англiйськоi мови навчав замполiта. На вокзалi ми роззирнулися, чи не пасе когось вiйськовий патруль. Начеб усе було спокiйно, але потяг на Львiв вiдправлявся години за чотири. Нi, це не для нас, зате до Киева – за двадцять хвилин. Ми кинулися до каси i заспокоiлися, лише сiвши у вагон, а точнiше, коли потяг рушив. У Киевi ми пересiли на львiвський потяг i без пригод добралися додому.

Пiзнiше, коли до мене приiхали хлопцi з Харкова, якi зi мною служили, то розповiли, що замполiт таки задзвонив з Москви, аби нас не випускали, страшенно матюкався, бо завалив екзамени, вiдтак наряд на чолi з офiцером помчав на вокзал, а там сновигав по перону, чекаючи, що ми сядемо на потяг до Львова.

Пiсля звiльнення в запас я повинен був замельдуватися у вiйськкоматi i забрати пашпорт, але менi не спiшилося, бо замполiт мiг дзвонити i туди. Історiя мого походу у вiйськкомат була описана в «Дiвах ночi».

З’явитися на яснi очi пана коменданта я мав у повному обмундируваннi – себто у парадовiй формi i в шинелi. І ось замiсть того, щоб як нормальна людина прийти туди вiдразу по приiздi до Львова, взимку, я закинув i форму, i шинелю в комiрку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у вiйську… Але одного сонячного липневого дня я вiдчув, що з мене уже всього цього досить i пора братися за розум, влаштуватися художником-оформлювачем i продукувати транспаранти, стенди, стiннi газети та iншу байду, як це робив Грицько Чубай. Коли менi спала на думку ця мудра iдея, я раптом згадав, що й досi не замельдувався у вiйськкоматi. Я полiз до комiрки, витягнув на свiт Божий вiйськову форму разом з шинелею, розгорнув – i вжахнувся. Їх поточила мiль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвiллю, бо в комiрцi було вогко, шинель постраждала менше, але вона вся сипалася i бiлiла личинками молi. Я заходився ii чистити i за годину таки привiв до ладу, але з мундиром був гиблий варiант, у такому мундирi я нiяк не мiг заявитися у вiйськкоматi, в такому мундирi я мiг хiба порпатися в смiтниках у пошуках порожнiх пляшок. Але якщо вбрати поверх вiйськовоi форми шинель, то буде все в порядку. Я так i зробив, але прихопив ще з собою дембельську течку зi штанами i сорочкою, аби перебратися пiсля вiдвiдин вiйськкомату.

І от уявiть собi картину. Лiто. Сонце. Дiвчата в мiнi-спiдничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами, а тут суне якийсь вар’ят у важкiй довгiй до п’ят шинелi, застiбнутiй на всi гудзики, добре хоч вiйськову шапку-вушанку вiн не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сiдае до трамваю «чвiрки», висiдае бiля Оперного i далi чимчикуе у напрямку Кракiвського базару, але тут уже вiн таки натягае на себе шапку-страшилку, бо якщо вiн буде вбраний не по формi, без «головного убору», його вмить замете вiйськовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядае дико. За пiвроку в нього вiдросли патли, i вiн уже нiчим не нагадуе солдата славноi Червоноi армii, вiн хутше нагадуе бiйця армii Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатськi черевики чи чоботи, а… сандалi. Черевики вiн встиг уже подарувати свому татовi.

На превелике мое щастя, я не зустрiв дорогою нiкого знайомого. Моя поява у вiйськкоматi викликала чималий ажiотаж, секретарки не могли надивуватися:

– Ти шо, на Пiвнiчному полюсi служив? А пiд шапкою снiгу нема?

Комендант ошелешено гортав вiйськовий квиток i не мiг зрозумiти, чому я так довго – цiлих пiвроку – не мiг до нього дiйти. Я щось белькотав, впрiваючи пiд шинелею, яка мене грiла в найлютiшi морози, i не смiв розстiбнути жодного гудзика, аби не зганьбитися до решти своiм мундиром. Посопiвши, комендант поставив у квитку печатку, видав менi пашпорт, i я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пiрнувши у першу-лiпшу браму, я скинув шинелю i шапку та повiсив на поруччя сходiв – комусь знадобиться. Потiм вийняв iз течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену мiллю, запхав у течку й лишив ii там-таки у брамi. За хвилю я уже чимчикував центром мiста, нiчим не вiдрiзняючись вiд оточуючого середовища.









Кактус, Кролик, Чемодан i всi, всi, всi





Богема 1970-х


У травнi 1975 року я оселився у будиночку мого дiда на Замарстиновi. Мiй будинок став третiм у трикутнику львiвського андеграунду. Два iнших – це будинки Миколи Рябчука на Кавалерiйськiй на горiшньому Личаковi i Грицька Чубая на Погулянцi.

Товариство складалося з лiтераторiв, музикантiв i художникiв – сюрреалiст Орест Яворський, що виглядом скидався на Гогена, його брат прозаiк Влодко, який писав пiд псевдо Волдмур Ікаса, поет Олег Лишега, поет, прозаiк i майбутнiй полiтолог Микола Рябчук, поетеса Зеновiя Кубiв, лiтератор i самодiяльний художник Ігор Гордiенко, поет Василь Гайдучок, поет, фiлософ i етнограф Роман Кiсь, художники Роман Безпалкiв, Юрко Кох, Влодко Кауфман, Стефко Юзефiв, Славко Шимiн, музикант Вiктор Морозов та iншi.

Навеснi Ореста Яворського, Рябчука, Гайдучка, Лишегу i Морозова вiдрахували з унiверситетiв та iнститутiв за участь у журналi «Скриня». Лишегу i Яворського забирають до вiйська, Рябчук разом з Гордiенком виiжджають на два роки у Карпати будувати колiю, а Кiсь чкуряе аж на Чукотку в етнографiчну експедицiю. Трохи згодом вiдрахували i Влодка Яворського, а на початку 80-х ув’язнили Кiся.

Наше товариство, ясна рiч, скрашували гарненькi панночки, а також деякi оригiнали, якi самi нiчого не творили, але тягнуло iх до нас магнiтом. Психолог, залюблений у японську культуру, Ярослав Лесюк, який, мiж iншим, i запропонував у 2004-му помаранчевий колiр для революцii, вдавав, що умiе розмовляти японською, i мiг виголошувати цiлi промови, сенс яких ледве чи вiн i сам розумiв. Ще був веселий i завше життерадiсний Помiдор, самий лише вигляд його завше усмiхненого обличчя пiднiмав настрiй.

Любомир Копистянський на прiзвисько Прум-прум, роздумуючи над чимось, неодмiнно прум-прумкав губами, вiн нiчого не писав, але був постiйним учасником усiх наших пиятик, а головне, як i всi ми, тунеядцем – себто безробiтним. Коли ми влаштовували читання, вiн iшов на кухню i чистив бульбу. Одного разу жартома ми розмiрковували, що добре було б якогось багатiя пограбувати, вибiр упав на гiнеколога, який робив пiдпiльнi аборти, слово за словом почали фантазувати, як спланувати цю акцiю, поговорили та й забули. Але за кiлька днiв з’являеться Прум-прум i повiдомляе, що у нього вже е докладний розклад роботи гiнеколога, фотографiя дверей його помешкання, аби визначити, якi вiдмикачки потрiбнi, а також вiн домовився про револьвер, який на всяк випадок нам може згодитися. Оце я називаю серйозним пiдходом до справи. Нам ледве вдалося йому пояснити, що ми усього лише жартували.

Якось Прум-прум привiв у наше товариство невiдомого хлопця, який писав вiршi i дуже хотiв почути думку фахiвцiв, а за те, що така думка буде висловлена, виставив цiлком пристойну «поляну». Як виявилося, то був давнiй мiй знайомий ще зi Станiславова, з яким ми в дитинствi iнколи гралися у вiйну або у футбол, вiн нiколи не виявляв лiтературних уподобань, походив з росiйськомовноi родини переселенцiв зi Сходу. Я вiдразу запiдозрив, що нам його пiдiслали. Вiршi у нього були росiйськi, але прочитав i кiлька украiнських в стилi ХІХ сторiччя. Одне слово, графоманiя повна. Але ми вийшли зi становища: пояснили клiенту, що високу поезiю не можна слухати за столом з наiдками i напоями, сплавили його на кухню, а там його слухали вахтовим методом: по черзi. Не чергувався тiльки бiдний Прум-прум, почуваючись зобов’язаним. Серед тих псевдоукраiнських вiршiв траплялися i вiдверто провокативнi, але я усiх попередив, що це за жук, i нiхто у жоднi дискусii при ньому не встрявав. Через багато рокiв я зустрiв знову цього буцiм-поета уже геть спитого, система, яка його використала, очевидно, i виплюнула.

В усiх нас були прiзвиська, кожне з яких мало свою iсторiю. Оскiльки Грицько був гуру, то вiн сам собi вигадав псевдо Чубайрон, i я, коли став по його смертi записувати про нього спогади, боячись чергового трусу, зашифрував цi спогади пiд спогади про Байрона. Лишега у мене був Шеллi, Рябчук – Кiтсом, я – Блейком i т. д.

Якось Лишега сказав Оресту Яворському:

– Коли я в жартах генерал, то ти тiльки прапорщик.

З тих пiр до них i прилипло: Лишега – Генерал, а Орест – Прапорщик. Згодом Генерал, пiсля того як сотворив п’есу «Друже Лi-Бо, брате Ду-Фу», став не просто Генералом, а китайським Генералом, для якого я вигадав iм’я Лi-Шень-Гао.

Великим оригiналом був Ігор Гордiенко на прiзвисько Кактус, у Морозова навiть пiсня була про нього на слова Зенi Кубiв. Миколу Рябчука прозвали Кроликом через те, що пiд час п’янок у нього червонiли очi. Першу його дружину, вiдому перекладачку з англiйськоi Марiю Габлевич, Кактус з Прапорщиком прозвали Очковою Змiею, оскiльки вона носила окуляри. Вона намагалася якось упорядкувати богемне життя Миколи i не дуже радiла навалi друзiв. Дружину Лишеги поетесу Наталку Мезеневу ця ж парочка прозвала Нiмецькою Самохiдною Гарматою Типу Фердiнанд, або просто i дохiдливо – Фердiнанд. Незважаючи на такi не надто естетичнi прiзвиська, обидвi панни були неабияк привабливi.

Мене Чубай прозвав Чемоданом через те, що у головi моiй напхано всього, як у валiзi. Дехто висував версiю, нiби це тому, що я возив усюди за собою валiзу, повну рукописiв. Ця валiза, виплетена з лози, i яка належала ще моему дiдовi, досi у мене е. Однак саме моя голова-валiза була предметом жартiв Грицька, який у тiй чи iншiй компанii, коли зайшла якась лiтературна суперечка, кивав на мене: «Ану, Чемодан! Ти ж знаеш!»

Окрiм цього я ще мав прiзвисько Вiннi, здебiльшого мене так пестливо називали панночки.

Кактус написав роман «Вiтер косив траву», який мав 40 сторiнок тексту з епiграфом «Шизуха косить нашi ряди». На однiй з його картин був зображений чобiт i бiльше нiчого, але у Рябчука вiн намалював на стiнi панно, на якому зображено було групу людей за столом на зразок святоi вечерi – самого Рябчука, Яворського, Лишегу, Гайдучка i себе. Цю картину вiн малював, розпускаючи фарби сечею, як Мiкеланджело.

– Якщо ти мене гарно попросиш, – казав менi, – то я домалюю i тебе. Мiсце ще е.

– Я не хочу пахнути твоею сечею, – вiджартовувався я.

Тодi вiн потiшив мене тим, що й так усi, хто дивиться на картину, бачать у Гайдучковi мене.

Пiсля цього я, натхненний Кактусом, розмалював стiни i в себе. Так з’явилися у мене на стiнах вродливi голi вiдьми, кажани, сови, сплетiння дерев i рослин, а серед тих сплетiнь я повписував iмена усiх моiх подруг, i, коли котрась приходила, я показував ii iм’я i казав:

– Ось бачиш? І ти ще сумнiваешся, що я тебе люблю?

Якось Кактус добув кiнокамеру, i ми знiмали фiльм за його романом. Починалися зйомки на Високому замку. Кактус з Прапорщиком i Кроликом позбирали купу ляльок у своiх подружок, i треба було iх порозвiшувати на деревах, а що я грав ката, то ця мiсiя випала на мене.

Була рання година, час вiд часу дорiжками парку хтось пробiгав i з подивом спостерiгав за тiею дивовижною картиною: десятки ляльок бовталися, повiшенi за шиi на гiлках. Потiм ми усiею компанiею подалися до центру i продовжили знiмати якiсь сцени бiля фонтану на площi Мiцкевича. Це було весною 1975, на ту пору кiнокамера виглядала ще досить незвично, люди зупинялися, збиралися, запитували, що то ми знiмаемо, я зимним тоном пояснював: кiно. Дехто зголошувався на статиста i цiкавився, скiльки платять. Я сказав, що то нам ще треба заплатити за те, що нiкому невiдома людина потрапить у вiчнiсть. Кактус, як справжнiй режисер, давав команди. Апогеем зйомок була сцена, як Прапорщик, вбраний у маскхалат i в довгi армiйськi бутси, виходить з громадського туалету на теперiшньому проспектi Свободи. Орест не сподiвався, що його будуть знiмати, а перехожi нiяк не могли второпати, що вiдбуваеться. На цьому зйомки завершилися, i ми подалися пити вино.

Кактус займався карате i провадив тренування. Менi досить було двох чи трьох разiв, аби пiсля тих розтяжок та iнших вправ покинути цю справу, бо усе тiло болiло, i ходив я, як паралiзований.

На своi уродини вiн запрошував не тiльки друзiв, але й традицiйно когось такого, кого можна було б потiм пiсля забави вiддухопелити. На одну таку забаву запросив якогось Лебедева, iнженера. Починалося все дуже пристойно. Напередоднi Кактус прийшов до мене i попросив надрукувати на машинцi на цупкому паперi картки з iменами гостей. В день уродин вiн цi картки розставив на столi, аби кожен знав, де мае сiсти.

Серед забави раптом з’явилася його мама i почала нарiкати, що iй уже набридло гуляти i вона хоче нарештi сiсти у своiй хатi, Кактусу вдалося ii переконати, щоб цього дня ночувала у подруги.

Я був на забавi з дiвчиною, але ми до кiнця не досидiли, бо ще треба було забiгти до мене, встигнути покохатися i вiдпровадити ii додому. А ополуднi, коли я прийшов до Кактуса на поправини, то побачив поламанi дверi i повний розгардiяш. В хатi сидiли Кактус, Прум-прум i ще один iхнiй знайомий, усi з синцями. Виявилося, що пiд кiнець вони вирiшили вiдгамселити Лебедева, його жiнка кинулася захищати, ii придушили дверима i зламали руку. Лебедев намагався втекти, його не пускали i так поламали дверi, а коли вiн нарештi вирвався, то вони почали гамселити одне одного. А зараз усi спокiйно собi причащалися i провадили мирну бесiду.

– Шкода, що ти ранiше пiшов, – казав Прум-прум, – забава була те, що треба. Давно я так не смiявся.

Але смiявся вiн крiзь зуби, бо губу мав розiрвану.

Кожен з нас намагався знайти собi таку роботу, аби не дуже перепрацьовувати. Кролик пiсля залiзницi знайшов просто чудове мiсце: туристичну фiрму. Тодi вона у Львовi була одна i займалася зовсiм не вiдпочинком громадян за кордоном, а вiдпочинком туристiв у Карпатському регiонi. Мiсiя Кролика полягала в тому, що вiн туристiв зустрiчав i проводжав та забезпечував талонами в iдальню. Але коли на снiданок туристи ходили всi, як один, то вже на обiд дехто не приходив, а на вечерю i взагалi волiли розбрiдатися по кнайпах. На зекономленi таким чином талони ми набирали у iдальнi м’яса та iншоi iжi, купували вино i влаштовували собi бенкет.




Будики


П’янкi пахощi травневого вечора настирливо лiзли в прочиненi вiкна i напоювали душу радiсним iдiотизмом.

Я лежав на канапi й читав китайських мудрагелiв. У сусiднiй кiмнатi сопiв над черговою поемою Олег Лишега, вiн писав ii на довжелезних сувоях паперу, який йому подарували програмiсти. Паперу вiн не економив i один рядок з варiацiями мiг займати цiлу сторiнку. Раз по раз вiн зривався з мiсця, робив кiлька крокiв i знову падав у крiсло.

Несподiвано у моi вуха вповзла тривожна тиша, я не почув анi сопiння, анi крокiв, анi шурхоту паперу, в тишi лунало тiльки тихе цокання будикiв.

– Вiн менi заважае, – сказав Олег, вирiсши в дверях. – Можна я його винесу на кухню?

– Кого?

– Та годинника.

Я подивився на нього з-пiд лоба й буркнув:

– Як хочеш.

Олег винiс будики на кухню i зачинив за ними дверi.

В травнi 1975, коли Олег не мав де жити, я забрав його до себе. Мешкав вiн у мене рiвно доти, доки не закiнчувалася бульба, тодi вiн зникав i переселявся до Кролика. Разом вони поповнювали харчовi запаси завдяки сусiдським пiдвалам. Коли ж Олег з’являвся у мене, то був певний знак, що i в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крiм того Микола захопився iндiйською фiлософiею i, як справжнiй Кролик, перейшов на дуже специфiчне харчування: гречка або рис, але не варенi, а вiдмоченi у водi, печенi рiпа, морква i буряк, бульба в мундирах. І все це без солi. У Миколи навiть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тiеi простоi причини, що холодильник був вiдiмкнений i в ньому красувалися твори Івана Франка. Делiкатний шлунок Олега витримати подiбнi тортури не мiг.

Вуличка наша була слiпа, тут рiдко можна було зачути шум авта, чи якийсь iнший галас. Разом iз сутiнками вляглося лiниве сюркотiння стриконикiв у саду, замовкла й самотня ропуха, яка за дня iнодi продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навiть iз кухнi з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.

– Нi, я так не можу! Проклятий годинник! Я розiб’ю його!

– Тiльки попробуй. Це наш единий годинник. Коли-небудь ми нарештi вирiшимо влаштуватися на роботу, i я не уявляю, як ти будеш вставати пiв на восьму без будикiв.

Олег вибiг на кухню, вхопив будики, винiс у садок та поклав у траву. Я стежив за ним iз вiкна, дивуючись його витонченому поетичному слуховi. Повернувся вiн iз сяючою усмiшкою i, переможно завмерши посеред покою, прислухався. Я теж нашорошив вуха. В розрiдженому вечiрньому повiтрi невмолимо цокав годинник. Те цокання ледве-ледве можна було вловити, але воно таки було, воно не зникло.

Я зиркнув на Олега. З мiцно стуленими вустами вiн приймав рiшення. Врештi рвучко пiдiйшов до вiкна i зачинив його. Прислухався. Цокання стихло.

Олег знову сiв за поему.

В садку в суцiльнiй темрявi самотньо цокав годинник – комахам, заснулим птахам, вечiрнiй росi.




Цiп’як, або ж солiтер


Олег був худий, але, переймаючись своею виразкою, намагався iсти часто. Голодний, вiн був роздратований, а ситий – сама доброта, з усього смiявся i тiшився. Через ту його манiрнiсть Кактус прозвав його Ельзою Іванiвною.

Час вiд часу Олега щось СМОКТАЛО. Для всiеi нашоi компанii це означало щось дивне i таемниче, аж поки в нашiй уявi не оформилося в образ велетенського солiтера, який, поселившись в Олегових кишках, пожирае геть усе, що потрапляе у його шлунок. Навiть пiсля найситнiшого обiду години за двi Олег починав виявляти неспокiй i цiкавитися, чи нема ще якого чаю. Зайве казати, що пiд чаем розумiлася перекуска.

Той солiтер став постiйним об’ектом жартiв. Не раз, скидаючись по карбованцю на випивку, ми кепкували, що Олег повинен дати два, бо ЇХ же двое. Частенько також чiплялися, аби вiн показав нам нарештi свого «квартиранта», а Олег нас лякав, що ця потвора як вилiзе, то всiх нас проковтне.

У Чубая в кльозетi висiв логотип газети iталiйських комунiстiв «Unita». Гриць дописав укiнцi «Z», а нижче на ватманi кожен вiдвiдувач цього закладу вписував своi новини. Одного разу там з’явилося оголошення про те, що розшукуеться небезпечний злочинець, якого можна визначити за особливими прикметами. Завiтавши до кого-небудь у гостi, вiн неодмiнно запитуе: «Чи нема у вас якогось чаю?», а в його шлунку живуть два брати цiп’яки Бем i Бек, якi вiчно голоднi i постiйно його мучать. Пiд оголошенням Гриць намалював карикатуру на Олега.




Транс


Коли Олег читав своi вiршi, то входив у своерiдний транс: заплющував очi, поринав у глиб тексту i розгойдувався в ритмi читання. Здавалося, навiть землетрус не здатен зiпсувати цього настрою. Якось вiн почав читати свою нову поему художнику Валерiю Шаленковi, той слухав, слухав, а врештi пiдвiвся i сказав:

– Ну, ти читай, а я побiжу за вином.

Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, вiн застав Олега, який продовжував декламувати поему, у тiй самi позi з заплющеними очима i розгойданого. Не зупинився вiн навiть тодi, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.




Два гарнi хлопцi у пошуках працi


Це було непросте рiшення пiсля тривалого безробiття. Батьки менi раз на мiсяць передавали з Івано-Франкiвська велику спортову торбу, набиту харчами. В торбi було заморожене м’ясо, яйця, рiзнi закрутки i консерви, але завдяки Олеговому апетитовi, а також тому, що час вiд часу в мене вiдбувалися бенкети, запасiв вистачало рiвно на два тижнi. Далi ми харчувалися тим, що Бог пошле, а що Бог нам рiдко щось посилав, то доводилося переходити на пiднiжний харч.

В такi натхненнi хвилини, коли Олег уже не мiг писати, бо його СМОКТАЛО, ми вирушали на лови. На лови ми ходили в долину рiки Полтви (звучить, еге? – майже, як долина Луари), неподалiк вiд нашоi хати, де Полтва вириваеться з мiцного кам’яного полону i тече широкими лугами й полями. У тi древнi часи вона ще не була настiльки смердюча й чорна, i там навiть водилися раки. Вода була досить мутна через намулисте дно, але присутнiсть ракiв свiдчила про те, що хiмii у водi нема, адже раки не могли жити в забрудненому середовищi, а лайно ракам не перешкоджало. А що ми з Олегом виросли на рiчках, то лапати ракiв було для нас звичним заняттям. Крiм ракiв траплялася й дрiбна риба, яку ми витягали з нiр у березi, хоча ми цiею малою здобиччю рiдко обмежувалися. У рiчечцi таляпалися качки, а вздовж берегiв бiлiли тлустi тушки пихатих гусей, iхнiй заманливий вигляд прокидав у нас iнстинкт мисливця.

Якщо ви уявляете собi галасливу картину метушливоi погонi за гускою по лугах, то ви помиляетесь. Для цiеi свiтлоi мети я брав iз собою навмисне змайстрованого сака i мiшок. Пiсля того як ми завершували нашу пiдводну експедицiю, я тихенько пiдкрадався якнайближче до зграi качок чи гусей i одним рiзким рухом ловив здобич саком, а за мить вона переселялася у мiшок. Бенкети, якi ми влаштовували пiсля цих ловiв, овiянi легендами, бо ж ми не могли спожити всю цю розкiш самi, а тому запрошували гостей. Гостi ж вiддячували тим, що розповсюджували захоплюючi iсторii про те, як харчуються справжнi магнати.

Час вiд часу магнати обнишпорювали в хатi усi закапелки, визбирували порожнi пляшки i несли iх на пункт склотари. Пiвлiтрова пляшка коштували 12 копiйок, сiмсотп’ятдесятиграмова – 17. Саме на ту пору якийсь iдiот видав розпорядження приймати пляшки лише без налiпок, i уявiть собi, скiльки ми з Олегом мусили намордуватися, аби тi налiпки поздирати. Приймальник прискiпливо кидав оком на пляшки, якi ми розпихали по ящиках, потiм швиденько пробiгав пальцям по iхнiх горлянках, вишукуючи надщербленi, i все, що на його думку було браком, вiдставляв набiк. Зазвичай той брак йому залишався i вiн на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали i брак забирали з собою назад.

Навiть якщо ви дуже постараетеся, то нiколи не здогадаетесь навiщо це робилося, а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з iншими пляшками, сподiваючись на те, що приймальник, поспiшаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, нашi надii частенько справджувалися.

Зараз, коли я викидаю пляшки до смiтника, менi пригадуються тi комiчнi моменти – ех, яким же скарбом були б цi пляшки три десятки рокiв тому.

Потреби моi в тi часи були бiльше нiж скромнi, i грошi я витрачав винятково на книги, але часто, аби придбати нову книгу, я мусив продати котрусь стару. На щастя, якраз тодi в самий розпал книжкового буму подвоiли цiни на книги попереднiх рокiв видання. То був час, коли з полиць книгарень змiтали геть усе, що тiльки вартувало уваги.

У своiй книгозбiрнi я завше мiг знайти щось таке, що менi вже не було потрiбним. Раз чи два на мiсяць я робив ревiзiю i вирушав до букiнiстичного магазину. Крамниця на Валовiй, де тепер кафе «Соната», приваблювала тим, що на змiну колишнього iнтелiгентного завiдувача, еврея i бiблiофiла, прийшов тупуватий вiдставник-схiдняк. На книгах вiн розбирався, як вовк на звiздах, i приймав геть усе, навiть вiдверту макулатуру та всюди ставив подвiйну цiну, а що найголовнiше – вiдразу ж платив. До всього цей загалом добродушний чолов’яга нi в зуб ногою не тямив у польськiй мовi. Це було теж для мене важливо, бо я багато купував i польських книг, якi пiсля прочитання не бажав тримати на полицях i теж успiшно здавав до букiнiстики.

Оця приваблива риса нового завiдувача навiяла менi дотепну гадку обiйти iншi букiнiстичнi крамницi, де до книг приглядалися куди прискiпливiше i подвiйну цiну ставили тiльки на видання, що справдi користувалися пiдвищеним попитом. У тих крамницях я за безцiнь скуповував абсолютно безнадiйнi книжки i тут же волочив на Валову, а що це вже перейшло в систему i могло викликати пiдозру в завiдувача, я час вiд часу здавав книги через пiдставних осiб. Я мусив квапитися, бо така вигiдна ситуацiя тривати довго не могла. Рано чи пiзно нерозпроданi книги затоварять усi полицi i завiдувач вхопиться за голову: що робити з макулатурою?

День Х настав ранiше, нiж я сподiвався. З величезною спортовою торбою скупленого непотребу я приперся черговий раз до крамницi. Зустрiв мене суворий погляд вiдставника.

– А-а, засранець! Знову торбу гiвна приволiк? Та я, бл…, через тебе такий мiнiнгiт маю! Ти подивися, подивися, як ти нас засрав! З нiг до голови!

Вiн розлючено копнув ногою в стирти книг, що здiймалися вiд пiдлоги до самоi стелi i були дбайливо перев’язанi мотузками. Макулатуру врештi вирiшили забрати. Я позадкував до виходу.

– Тебе хто пiдiслав? – гримiв дядько. – На кого ти працюеш? Це той жид? Я знаю! Це вiн тебе пiдговорив, да? Шоб мене завалити, а самому знову тут сiсти, да? Передай йому, шо в нього кишка затонка! Я, бл…, Крим i Рим пройшов i всi западнi фронти, поняв?

Я вискочив на вулицю, гарячково роздумуючи, куди ж менi з цим барахлом податися. Додому тарабанити безглуздо, i врештi я той скарб висипав у першiй-лiпшiй брамi.

Треба сказати, що праця в книгарнi, як i в букiнiстицi, у тi часи була дуже приваблива. Завше можна було перепродати якийсь дефiцит значно дорожче i непогано заробити. Існував також нелегальний книжковий базар, де продавцi книгарень через своiх знайомих продавали вдесятеро дорожче новинки лiтератури. Бiля кожноi книгарнi паслися своi клiенти, якi точно знали, коли надiйде свiжа лiтература i завчасу займали чергу, а окремим обранцям долi книги з нацiнкою продавали самi продавцi. Клiенти, що крутилися бiля букiнiстичних крамниць, забiгали туди по кiлька разiв на день, вони виловлювали щось варте уваги, купували i в недiлю виносили на базар. Власне вони й звернули увагу недалекого завiдувача на завал макулатури, яка зайняла геть усi полицi, за одно також розтлумачивши, звiдки цi книги походять, адже всюди стояли штампи iнших букiнiстичних крамниць i затертi слiди по цiнах.

Отже я цiлком непогано давав собi раду, аби не бути обтяженим щоденною працею та мiг любенько вiддатися своему наймилiшому заняттю – читанню книг i писанню творiв, про надрукування яких надiятися було марно. Але безробiття у той час було небезпечним. Та й зустрiчався я з панночкою, якiй батьки заборонили зi мною бачитися лише через те, що я був без роботи. Дiйшло до того, що ii бабця проводжала кохану онучку до консерваторii i з консерваторii, а я навiть не мiг наблизитись, i мусив, як Ромео, стежити з-за рогу. Єдиною можливiстю побачитися були перерви мiж парами – бабця якось не додумалася пильнувати до кiнця занять. А тим часом стара будiвля консерваторii мiстила в собi чимало затишних закамаркiв, i за тих скупих двадцять хвилин ми наперекiр усiм чимало встигали.

Але такий стан тривати довго не мiг, бо вже й панночка сама почала нервувати i вимагати, аби я кудись влаштувався. І коли одного разу я примчав на поклик кохання в консерваторiю, менi було сказано: довiдка з мiсця працi, або розлука.

Якого лише безглуздя не вчиниш заради кохання! Щоправда невiдомо, чи я таки вчинив би його, якби панночка не зазнайомила зi своею подругою Олега. Олегова пасiя була вередливою штучкою i добряче псувала йому нерви. Олег страждав i писав поему. Коли вiн випивав, у нього з’являлися на очах сльози, а на вустах образа гонору: ну яка ж вона соб-ба-ака! В iнтимнi моменти вiн ii взагалi називав Лисичкою, бо вона була руда. Але i йому припекло влаштуватися на роботу, бо передбачалася зустрiч з батьками Лисички.

Поставало тiльки питання – куди ж пiти? Інтелiгентна робота для нас була недосяжною мрiею з двох суттевих причин. Закiнчивши фiлологiю i не вiдпрацювавши за спрямуванням жодного дня, я не мiг влаштуватися за спецiальнiстю, бо вимагалося вiдкрiплення. Олега разом з Вiктором Морозовим у 1973 вигнали з п’ятого курсу англiйськоi фiлологii, диплому в нього не було.

Нам не залишалося нiчого iншого, як одного жахливого дня поплентатися в бюро працевлаштування нашого Шевченкiвського району. Будики продзвонили о восьмiй, ми встали по дев’ятiй, а в бюро потрапили о десятiй. За столом сидiла знудьгована старiюча дама, з обличчя якоi осипалася пудра за два карбованцi. Наша з’ява викликала в ii очах неприхований iнтерес. До цього закладу зверталися переважно алкоголiки, колишнi зеки та рiзнi дебiли, яких уже нiде не приймали i це була iхня остання надiя. Дама ж побачила перед собою двох iнтелiгентiв з абсолютно тверезим виглядом обличчя. Коли ми почали мимрити щось про пошук роботи, дама попервах отетерiла i витрiщилась на нас, як на мiкробiв пiд мiкроскопом.

– А ви шо, хлопчики, з тюрми, чи шо?

Вона нiяк не могла дошолопати, чому два здорових симпатичних парубка шукають таким непопулярним способом роботу. Адже в неi нiчого такого особливого напохватi й нема. Потребуються, як завше, вантажники, шляховi робiтники, пiдручнi мулярiв, сторожi, опалювачi в котельних i т. д.

– А може, вас послати на картонну фабрику? – спитала вона. – Там непогано платять.

Ми дружно кивнули головами, i дама, все ще не вiрячи своiм очам, виписала нам спрямування. Фабрика знаходилась поблизу, але, вийшовши з бюро, ми нерiшуче затупцяли на мiсцi. Ми не змовлялися, але обом так хотiлося вiдтягнути ту iсторичну хвилю влаштування на працю, що досить було лише однiеi слабенькоi iскри, аби намiр iти на фабрику принаймнi цього дня перестав бути актуальним.

Олег глянув у небо i сумно зiтхнув:

– Класна погода… – i, витримавши глибокодумну паузу, додав: – Перекусити б щось…

– Та ми ж снiдали.

– Але ж обiд скоро.

– То що, влаштуемо собi проводи?

– Гусочки чекають! – засмiявся Олег, i ми з розпромiненими поглядами, з радiсними серцями подалися додому збиратись на лови.




Лiто з Генералом



1

Влаштовуватися на картонну фабрику ми не пiшли нi того дня, нi наступного, зате зустрiли Валерiя Шаленка, який оформляв вiтрини в книгарнях, i вiн пiдкинув нам генiяльну iдею – влаштуватися на книжкову базу. Правда, свiтила нам лише перспектива вантажникiв, але це нас не вiдлякало.

Оформляли нас на роботу в Облкниготорзi, i на базу ми приiхали, знаючи, що нас уже там чекають. Книжкова база була розташована в глибинi Стрийського парку метрiв за сто вiд кiнотеатру «Львiв». Директором бази, як i належалося в тi часи, був нащадок Мойсея Борiс Єфiмовiч – низенький, грубенький, кругленький, з обличчям Карцева. Ну, типовий завбазою. Вiн дiловито змiряв нас очима i сказав:

– Оля, грущики прийшли. Видай iм халати i роз’ясни суть дела.

Оля була дiвчиною не стiльки товстенькою, як пишною, якщо ви вловлюете цей нюанс. Очка в неi вiдразу спалахнули, i вона почала нас грайливо випитувати, чому це ми вирiшили податися на таку непрестижну роботу.

– Розумова неповноцiннiсть, – пояснив я, стукнувши пальцем в чоло. – Нiкуди бiльше не беруть.

– Ну да! – не повiрила Оля i тепер уже обстежила нас очима лiкаря-психiатра. – А на вигляд такi iнтелiгентнi.

– Олюня, – сказав я, – ви ж на вигляд теж янгелик, а насправдi, признайтеся, стервочка, га?

Олюня голосно розреготалася:

– Ну ви, хлопцi, комiки! А я вже, було, повiрила, що ви тi, як iх…Унiверситети, певно, закiнчили, а над бiдною дiвчиною знущаетесь.

База справила на мене, як на запеклого книгомана, незабутне враження. Величезнi стелажi з пачками книг височiли на кiлька метрiв. Я не мiг утриматися, щоб не пройтися помiж ними, мабуть такi самi почуття опанували Монте Крiсто, коли вiн потрапив у печеру зi скарбами. Щоправда духовними скарбами назвати усе це багатство було б перебiльшенням, бо бiльшу частину складала пересiчна совiцька макулатура, але я отетерiв вiд величезноi кiлькостi дефiциту, якого удень з вогнем не знайшов би в книгарнях – це пригодницькi й кримiнальнi серii, фантастика, передплатна лiтература й iнше читво. Всi цi книги на книжковому базарi коштували немалi грошi. Ну, скажiмо, том «Анжелiки» вартував як десять-п’ятнадцять кiл масла.

Наша робота полягала в тому, що ми розвантажували контейнери з книгами, потiм закидали пачки у криту машину чи автобус, розвозили по книгарнях i там розвантажували. Їздили ми завше удвох, i лише iнодi, якщо книг було надто багато, додавали нам когось третього. Пачки з книгами – не мiшки з мукою i не залiзнi штаби, i якщо не корчити з себе Павки Корчагiна, то не надто i втомишся. Єдинi днi, коли ми обривали руки, були тi, коли привозили лiтературу з братнiх соцiалiстичних краiн. Величезнi пачки з альбомами важили стiльки, що бiльше одноi-двох пачок не двигнеш. Всi iншi вантажники були звичними до фiзичноi працi дядьками, а тому не раз кепкували з нас, коли ми брали на iхню думку занадто мало. А що вони могли звалити собi на плечi i три-чотири пачки, то вдалися до хитрощiв – на око визначали кiлькiсть пачок у контейнерi i, хутенько розвантаживши «свою» половину, сiдали перекурювати, а ми мусили докiнчувати роботу.

Одного разу, коли ми з Олегом в очiкуваннi вантажiвки сидiли собi на пачках i читали, я побачив, якого подарунка зробили працiвники бази прибиральницi на уродини: десять томiв «Библиотеки приключений». Я отетерiв.

– Олюсь, ти бачив?

– Ну i що?

– Як то що? Це ж зо двiстi карбованцiв!! Купа грошей!

Олег зiтхнув:

– Не про пса ковбаса.

– Яка шкода, що це не в нас уродини.

Моi вже минули, а в Олега аж восени.

– У-у, якi ми розумнi, – пролунало в мене над головою.

Але перш нiж побачити Олюню, я ii занюхав – Олюня пахла фiялковими парфумами, щойно пережованим пирiжком за чотири копiйки i карамелькою, котра катулялася на ii язичку.

– Поезiю читаемо? А ще – «розумова неповноцiннiсть»!

– Шизофренiки рiзнi бувають, – сказав я. – Ось Ван Гог – теж мав бзiка, а генiй!

Коли вона смiялася, двi великi диньки пiдстрибували в неi пiд сукнею.

– А ви знаете, генii, що сьогоднi пiсля роботи у нас п’янка?

– Мiжнародний день прибиральницi?

– А ти спостережливий.

Я пiдвiвся, пiдхопив Олюню за об’емну, але фiгурову талiю i сказав:

– Маю до тебе справу.

– Це що – секрет? – пiдморгнула вона, пiдкорюючись натисковi моеi руки.

– Цс-с, великий секрет, – вуркотiв я на вушко панночцi, й коли ми опинилися мiж стелажами, прошепотiв: – Наступного тижня в нас буде ще одна п’янка.

– Яка?

– В Олега теж уродини. Одне слово, ми тебе запрошуемо.

Я поклав руки на ii талiю.

– Ти зiбрався зi мною танцювати?

Я пригорнув ii до себе i, коли вiдчув цi пишнi перса на своiх грудях, гарячий подих iз запахом пирiжка i карамельки, моi вуста припали до немилосердно наквацяного писочка, засмоктуючи разом з язичком i нещасну карамельку, котра iз великого розпачу влетiла, мов торпеда, менi в горлянку. На мить вона закоркувала повiтря i в головi мигнуло – яка фантастична смерть! – але ще за мить карамелька пiрнула у стравохiд i поцiлунок тривав далi.

– Машина приiхала! – гукнув Олег, i я з великим жалем вiдiрвався вiд Олюнi.

Вона була вся така розпашiла, що пiднеси цигарку – дим пiде.

– Ой, – сказала вона, – як я така пiду? Ти ж напевно мене всю розмазав. Ха-ха, а ти який!

Я вийняв хустинку, послинив i став витирати помаду довкола ii вуст, Олюня менi помагала, стрiляючи язичком в рiзнi боки. Потiм вона таким самим способом повитирала мене i, коли Олег гукнув удруге, ми з’явилися у цiлком пристойному виглядi.


2

Як виявилося, наша прибиральниця запросила з-посеред вантажникiв тiльки нас двох. Начальство вона теж, звiсно запрошувала, але начальство волiло тримати дистанцiю. В результатi за столом сидiло тiльки трое молодих хлопцiв i дванадцять кобiт рiзного вiку. Третiм був Шкiлет, худющий хлопчина, який облiковував надходження i виписував накладнi на вивiз книг. Спочатку ми з Олегом прозвали його Туберкульозником, але що це слово треба було довго вимовляти, перехрестили на Шкiлета.

Я сiв бiля Олюнi, а Олега посадили помiж себе двi тридцятилiтнi дамочки i вiдразу ж почали напихати салатою.

Шкiлет працював тут давно i жодного збудження в бабського колективу не викликав, отож усю увагу вони сконцентрували на нас. Дамочок звали Фая i Рая, вони вiдразу заявили, що забирають Олега з собою. Фая навiть млосним голосом сказала:

– У меня такая бiблiатека!

Звучало це так, мовби вона хвалила свою задницю.

– У меня не хуже, – вуркотiла Олюсевi Рая.

– Да у тебя она уже зачiтанная, – смiялася Фая.

– О-ой, кто би гаварiл! Алежка, – штурхнула його пiд бiк Рая, – а ти перед чтенiем суперабложку снiмаеш, iлi в супере предпачiтаеш?

– А какiе ти кнiжкi любiш – тоненькiе iлi толстенькiе?

– А сколька ти странiц за ночь можеш прачiтать?

Баби хутко впилися, i жарти ставали усе перченiшими.

– Да ви шо, мальчiкi, вместе живйоте? Галубие, штолi?

– А вот ми праверiм! Оленька, ти Юрiка не атпускай, завтра всьо раскажеш.

Олюня наливалася бурячковими соками i ховала очка, а коли настала пора розходитися, Рая i Фая взяли Олега попiд руки i поволокли в невiдому даль. Я пiшов проводжати Олю.

– А знаеш, – сказав я, – в мене теж цiкава бiблiотека. Хочеш поiдемо подивишся?

– За кого ти мене маеш? – обурилася Олюня, i все, що я вiд неi добився – це вицiловуванння на лавочцi в парку. При цьому Олюня пильно стежила за моiми руками i вчасно переривала iхню мандрiвку закамарками свого ще мало обстеженого тiла.


3

Як я i сподiвався, Олюня хутко розтрубила, що в Олега мають бути уродини. І ось приходимо ми з Олегом на роботу, а баби кидаються до Олега, починають його обнiмати, смикати за вуха, цiлувати i говорити всi тi дурницi, якi прийнято молоти в такi хвилини. Олег ошелешено мотае головою, на всякий випадок дякуе i вочевидь нiчого не може второпати. Вiн уже хоче висловити свiй подив уголос, коли йому вручають великий букет квiтiв i отакенну пачку книжок! Тут вiн нарештi починае здогадуватися, звiдки вiтер вiе i зиркае на мене, я пiдморгую i показую пальцем – все клас, план вдався.

Церемонiю поздоровлення перервало прибуття контейнера з Угорщини. А менi так хотiлося розгорнути пакунок з книгами!

– Я тебе вб’ю, – обiцяв Олег, стогнучи пiд вагою велетенських пачок з альбомами.

– Жартiв не розумiеш? – дивувався я. – Уродини! Це ж так класно! Я б святкував щомiсяця.

– Ну i святкуй. А мене не вплутуй. Треба було бодай попередити.

– Я хотiв. Але забув. Знаеш, як то бувае, – замотався.

Весь час, поки ми розвантажували контейнер, мене тягнуло до пакунка, але вiдiрватися не було змоги. Щойно ми розвантажили, як довелося вiдразу ж i завантажувати машину та везти книги в книгарню «Дружба». Нам з Олегом дали в помiч здорового дядька, який вiдразу ж залiз у кабiну, а нам довелося iхати в критiй будi на книгах. Це вже була остання наша робота того дня й ми прихопили з собою речi i, звичайно ж, подарунок. В машинi я вихопив пачку з рук Олега.

– От побачиш – там або пригоди, або бевеелка (томи «Библиотеки Всемирной Литературы» коштували тодi 15–25 карбованцiв), – пробував я вiдгадати, розпаковуючи книги.

Так нетерпляче я не здирав навiть сукнi зi свого першого кохання. Я рiзко смикнув за рожевеньку стрiчечку i почав шматувати папiр, рвати його i розкидати клаптi по машинi… Але те, що постало перед нашими очима, могло з’явитися тiльки в жахливому снi. З сувоiв паперу висипалися збiрники вiршiв!!! Але яких! Ісаковський, Павличко, Борис Олiйник, «Антология современной поэзии ГДР», «Антология современной вьетнамской поэзии» i т. д.

На якусь мить нас заткало i ми не спромоглися на жоден звук. Олег брав кожну книгу в руки, уважно вдивлявся в неi i, не вiрячи власним очам, тицяв менi пiд нiс. Вiн не казав нiчого, але в його поглядi яскраво прочитувалося фраза: «Ну, що, мудак, переконався?!» Хотiлося плакати i ридати, вся моя афера зiйшла на пси.

– А все через ту твою iдiотку! – врештi проказав Олег.

Я не питав, кого вiн мае на увазi, бо й так було ясно, що йдеться про Олю. Вона ж бачила, що ми у вiльний час читали поезiю. Вона навiть зауважила, яку. То була схiдна поезiя. З одним тiльки нюансом – то була схiдна середньовiчна поезiя. Цього нюансу Оля не зауважила. Для ii милоi, але не обважнiлоi вiд iнтелекту голiвки, вся поезiя була на один копил.

Олег вiдкрив антологiю i прочитав уголос вiрш Хо-Шi-Мiна. Це був абзац. У нас був похоронний настрiй.

– Ну, курча лiмонада, – прошипiв я, – щоб я ще колись цю Олю…

– Не кажи, – зiтхнув Олег.

Машина спинилася бiля книгарнi, i ми кинулися тарганити пачки. Людина зi злостi може багато чого зробити, i ми цього разу розвантажили пачки в рекордний термiн. По роботi ми зосталися з букетом квiтiв i книгами, якi нiхто з нас не бажав привласнити. Довелося iх покинути бiля смiттярки. Але залишався ще букет. Гарний мiж iншим букет.

– Олюсь, – сказав я, – не пропадати ж добру… Пiшли на базар.

Олюсь не вiдразу збагнув мiй фантастичний план, але слухняно поплентався на Галицький базар. У тi доiсторичнi часи там не було такого розмаiття квiтникарiв, як зараз, квiтiв було мало, i вони користувалися попитом. Щоправда, продавали iх самi бабусi. Отже, коли ряди квiтникарок поповнилися новими квiтникарями, на нас дивилося пiвбазару. Покупцi з’являлися щохвилини, пiдходили до бабусь, торгувалися, купували, вiдходили, але жоден з них не наблизився до нас, нiкому навiть на думку не спало, що квiтникарями можуть бути такi два пристойнi парубки.

Це вже виглядало розпачливо. Врештi якась бабуся, змилосердившись над нами, спитала:

– Хлопцi, ви хочете продати цi квiти?

– Та здалося б.

– Давайте менi, я вам продам. П’ять карбованцiв досить?

Ми закивали головами i бабуся за хвилин десять вручила нам грошi, заробивши чесно свого карбованця. Нам вiдразу на душi стало легко. Додавши ще якiсь копiйки, ми на цi грошi купили аж чотири пляшки столового сухого вина i пiшли на зустрiч з нашими подружками. Пiсля того, як ми вручили iм довiдки про працевлаштування, нас було знову милостиво допущено до iхнiх тiл.


4

Пропрацювали ми бiля двох мiсяцiв i нас вигнали через те, що ми погано впливали на колектив. Ми любили, завiзши книги у якесь районне мiстечко, опiсля зупинитися десь у полi i валятися утрьох iз водiем на травi. Інiцiатором цих вiдпочинкiв був Олег, який переконував, що нема нам куди квапитися.

Та згодом директор почав засiкати час i вимагати вiд нас пояснень, де це ми пропадаемо, i чому така сама машина набагато ранiше повернула з набагато бiльшоi вiдстанi, а ми приперлися перед самим кiнцем робочого дня?

Ідилiя була порушена. Дисциплiна нам обом була протипоказана. Передчуваючи, що нас небавом копнуть в дупу, я вiдважився на ганебний вчинок: вкрав книжку. То була «Смерть Артура» Томаса Мелорi – старовинний роман про легендарного короля. Книжка була товста i лежала на полицi бiля iнших дефiцитiв, але я ii переклав на iншу полицю – на самий верх стелажа та почекав кiлька днiв, що буде далi. Нiхто нiчого не помiтив, i тодi я тихенько перенiс ii в роздягальню та замкнув у своiй шафцi.

А наступного дня директор нас викликав i прочитав розгнiвану тираду:

– Ви що думаете? База без вас не обiйдеться? Ви що думаете, я не знаю, що вам до сраки наша база? Але я вам скажу: якщо вам наша база до сраки, то й ви базi до сраки! Ясно? Я можу вас бiльше не бачити!

Проте вiн звiльнив лише мене, вважаючи, що саме я був паршивою вiвцею у поряднiй отарi. Коли я прийшов до облкниготоргу, щоб забрати трудову книжку, заввiддiлом кадрiв, вручаючи менi документи, сказав дивну фразу:

– Я пишаюсь, що ви у нас працювали. Щасливо, – i потиснув, усмiхаючись, руку.

Я був неабияк здивований. Чому вiн так сказав? Єдина версiя та, що усi кадровики були пов’язанi з КГБ, i вiн мiг, скажiмо, ознайомитися з моею справою. Невже заповажав?




Марево


Одного разу, вертаючись з обiду, я зайшов у туалет в парку. Якраз закiнчився сеанс в кiнотеатрi «Львiв», i тлум посунув до вбиральнi. То був старий, ще польський кльозет, який знаходився пiд землею i складався з двох окремих половин – жiночоi та чоловiчоi. Та спустившись сходами, я зауважив, що перед просторим примiщенням, де чоловiки справляли своi насущнi проблеми, мiстилася ще й комiрчина. Дверi всередину були вiдкритi навстiж, i я побачив справжню кiмнату з канапою, телевiзором, столиком i шафою, кiмнатка була невелика, i все це ледве у нiй розмiстилося. За столиком сидiло двi старенькi жiнки i пили чай так, мовби все, що вiдбувалося довкола них, iх не стосувалося. На маленькiй електроплитцi парував чайник, поруч – слоiк з варенням i тарiлочка з домашнiм печивом, у простенькiй вазi красувалися троянди, збоку хурчав маленький чорно-бiлий телевiзор, а за два метри вiд цiеi iдилii громадяни обтраскували стiни, стогнали в кабiнах i голосно перекидалися реплiками з кiна.

Я закляк, втелющившись у цю неймовiрну картину, прислухаючись до розмови жiнок. Обое розмовляли вишуканою львiвською мовою i, з усього було видно, обговорювали якусь книгу. І що цiкаво – книги там лежали всюди, де тiльки можна. Я не мiг повiрити власним очам i стояв би так невiдь-скiльки, якби обидвi жiнки, мов за командою, не повернули до мене своiх голiв i приязно не всмiхнулися. Їхнi обличчя не могли належати прибиральницям, свiтилася в них незбагненна житейська мудрiсть i доброта.

Я позадкував назад, вибiг на поверхню сходами, так i не скориставшись закладом, i поквапився усе розповiсти Олеговi. Моя бурхлива уява вифантазувала, що тi старушенцii – то якiсь колишнi репресованi iнтелiгентки, одна з яких, повернувшись iз заслання, не мала де мешкати i посилилася в громадському туалетi, а друга прийшла до неi в гостi. А може… може, то поетеси… Поетеси, якi до вiйни пурхали в сальонових сукнях, змахували ручками у бiлих рукавичках, складали губки бантиком i пили шампан малюсiнькими ковточками, а за ними приiжджали в автах i фiякрах, через них стрiлялися i били писки, i вибухали скандали у добропорядних мiщанських родинах… Поетеси, яких усi вже поховали…

Олег не повiрив, що таке можливе. За кiлька днiв ми проходили повз цей туалет, i я заволiк його, аби переконався на власнi очi, що я не вигадав тiеi картини. Але дверi в комiрку того разу були зачиненi, i були вони зачиненi усi наступнi рази, аж до випадку, коли я застав-таки iх вiдчиненими, але комiрка вже виглядала, як i кожна кльозетова комiрка: швабри, мiтли, вiдра, шмати, запах хлорки…

Таке враження, що менi вiдкрилися потаемнi дверi в якийсь iнший паралельний свiт, а потiм зачинилися навiки. Та це видиво i досi стоiть перед моiми очима i, коли я заплющую очi, чую тихий гомiн розмови, хурчання телевiзора i запах чаю.




Бенкет хижакiв


Своi справжнi уродини 1975 року Генерал справляв у мене. То були iсторичнi уродини i цiлком унiкальнi з огляду на те, яка компанiя зiбралася. Олег був людиною душевною, намагався нi з ким не сваритися, жити мирно, i тому серед його друзiв опинилися люди, якi вже тривалий час мiж собою не контактували.

Вiн запросив Вiктора Морозова, його першу дружину Катрю, Кролика i його колишню дружину Марiю, Кактуса, Прапорщика, Лесюка, Гайдучка, Романа Кiся i звiсно ж – наших подружок. Але трапилася непередбачена рiч. Морозов прийшов зi своею новою пасiею, а Катря зi своiм жевжиком, а Кролик зi своею дамою, а Кактус привiв нiкому невiдомого типа. І от, коли уся ця компанiя розсiлася зi столом, то ситуацiя почала поволi нагрiватися. Наша братiя мала своi, зрозумiлi тiльки в нашому колi жарти i кодовi слова, якi викликали смiх лише у нас, а стороннiм вони не були зрозумiлi. Так було, коли Прапорщик нахилився до столу i сказав:

– Таварiщ майор, всьо пад кантролем. Да… запiсь iдьот…

Жарти на тему «нас пiдслуховуе КГБ» лунали в нашому товариствi дуже часто, але кавалер Катрi, який виявився росiянином, жарту не зрозумiв i перепитав:

– А что – там есть магнiтофон?

Ми вибухнули реготом. Так само вiн зреагував на ще один популярний жарт, якого полюбляв Кактус:

– Сьогоднi моя черга спати з Генералом.

– Нi, моя, – заперечив Прапорщик.

Таварiщ не понял i став перепитувати в Катрi, чи не потрапив вiн часом у товариство гомикiв. Але тут Прапорщик повiдомив, що пора вже починати лiтературну частину, i вiн хоче прочитати свого останнього вiрша, якого присвячуе Генералу Лi-Шень-Гао. Орест вилiз на крiсло, випнув груди, зробив глибокодумну паузу i почав декламувати:

		На Щуку хтось бамагу в суд подав,
		Що буцiмто вона такее витворяла…

І так далi до самого кiнця прочитав класичну байку Леонiда Глiбова. Катрин жевжик знову заворушився i став шептатися, адже вiн цю байку чув у школi, невже це i е живий автор?

Пiсля цього настала черга Кактуса, який теж, вилiзши на стiлець, прочитав вiрша, присвяченого своiй дiвчинi на iм’я Адольфiна:

		Купила Адя какаду,
		Щоб вiн лизав ii п…
		А какаду був не дурак
		І вставив Адi в дупу цвяк.

Вiдтак Кактус представив свого товариша:

– Це знаменитий поет мовчазних вiршiв.

Поет вилiз на стiлець, став у позу римського трибуна i глибокодумно промовчав зо двi хвилини. Тиша панувала така, що чути було, як булькоче щось у носi Катриного товариша.

Поволi жарти ставали перченiшими, а на зауваження Катрi i Марii про те, що можна себе поводити й культурнiше, Прапорщик з Кактусом залупили щось таке, що Катря спалахнула i заявила, що вони йдуть. Але ii кавалер iти ще не збирався i став сперечатися. Тут устряв Кактус:

– Ну, нарештi я продемонструю своi прийоми карате, – i посунув до жевжика.

Катря потягла його до дверей, жевжик опирався, переконуючи, що вiн теж може битися. Та пiсля того, як Кактус кiлька разiв гримнув ним в дверi, жевжик вирвався i втiк. За ним пiшли Катря i Марiя. Не маючи, куди вилити енергiю, Кактус зчепився з Прапорщиком i автором мовчазних вiршiв, клубок тiл, рвучи на собi сорочки, став катулятися по пiдлозi з кiмнати в кiмнату i на кухню. Кролик з келихом вина гречно давав цьому клубковi дорогу i пiдбадьорював iхнiй бойовий дух. Дiвчата верещали. Ярко Лесюк демонстрував свое знання карате сам з собою, голосно видихаючи повiтря i викидаючи вперед то руку, то ногу так, мовби тренувався перед тим, як i собi встряти у бiйку. Гайдучок, який розлiгся на канапi, заклавши руки за голову, спочатку терпляче спостерiгав цi манiпуляцii, а тодi раптом зiрвався з канапи, влiпив Ярковi кулаком у вухо i знову лiг. За мить Ярко уже волав:

– У мене кров iде з вуха!

– А не було чого вимахуватися! – вiдказав спокiйно Василь.

У цей час Генерал вдавав, що вириваеться з рук обох наших дiвчат:

– Пустiть мене! Я iм покажу! Соб-ба-аки! Прийшли тiльки нажертися! Нажертися прийшли! Соб-ба-аки! Пустiть мене! Не тримайте!

І хоча його тримали за маринарку зовсiм не мiцно, Олег мужньо поривався до бою.

Чим займався я? Я намагався розтягнути той клубок тiл, але це було марно. Раптом пролунав крик Прапорщика:

– Стiйте, блюзку менi порвете.

Вiн випiрнув з клубка, скинув блюзку i сорочку, поки тi його терпляче чекали, i знову пiрнув. Закотившись в кухню, вони гупалися у вхiднi дверi, аж луна котилася по хатi. У другiй половинi будинку жили сусiди, незабаром вони влетiли на крики i стали погрожувати, що викличуть мiлiцiю. Я став усiх виштовхувати за дверi, чарiвне слово «мiлiцiя» декого протверезило i компанiя рушила по домiвках. Правда, Кролика я попередив, що тiльки вдаемо, нiби розходимося, та щоб повертався.

Таким чином уродини завершилися вже у вужчiй компанii. Генерал за столом знову розiмлiв, подобрiв, а коли я поцiкавився, навiщо вiн позапрошував таких рiзношерстих людей, вiн вiдповiв, розпливаючись в усмiшцi:

– Я хотiв поглянути на бенкет хижакiв! Ха-ха-ха-ха!




Сад п’яних вишень


На Саксаганського у кнайпi «Нектар» i довкола неi у 1970 – 80-х роках крутилася специфiчна публiка, здебiльшого iнтелектуали, книгомани, художники, бiлялiтературнi i бiлямистецькi дамочки. Було там i кiлька оригiналiв, яких можна вважати окрасою «Нектару». Бiльшiсть iз них алкоголь уже спровадив до могили.

Художник Борис Жданюк захлинувся власним блювотинням на весiллi. Йому пощастило – на основi його листiв написав повiсть «Сад п’яних вишень» Ярослав Павлюк, який згодом так само спився i помер. Борис мав знайому на головнiй поштi, i та вiддавала йому листи, якi не потрапили до адресата. Вiн цi листи збирав i окремi вирази зачитував. Менi запам’ятався такий: «Я всю жизнь с табой пражила, как жопа в трусах – нi свету, нi воздуху».

Художник Володя Богун, вiн же Сюр, який працював у морзi, помер при дорозi у рiвчаку. На однiй з його картин зображена пiхва з клiтором, на якому сидить амурчик. Вiн i малював у морзi, i вiршi писав.

Поет Льоня Швець викинувся з вiкна восени 1993 року, вигукнувши «Боже! Прийми мене!», коли за ним приiхала «швидка» з дурдому.

Спився i вiдбув у кращий свiт Павло Папроцький на прiзвисько Троцький, якого оспiвали Вiктор Неборак i Кость Москалець.

Усi вони були бухарями i пили щодня, пили горiлку, але переважно дешевi портвейни. Інколи i я з ними причащався, хоч i пас заднiх у кiлькостi випитого. Менi здаеться, якби я вихляв пiдряд чотири пляшки гидкого портвейну «Приморський» або жахливого вина «Слов’янське», я б умер в мить останнього ковтка, а вони завиграшки випивали по два-три лiтри мiцного «чорнила» i могли пiсля того ще й читати вголос китайську поезiю. Їх улюблений поет-пияк китаець Лi Бо намагався, вихилившись iз човна, виловити з води мiсяць i втопився. Жодному з них не судилася така ж поетична смерть.

Здавалося, що могло бути в мене спiльного з такими алкоголiками? А проте iнколи цiкавило iхне товариство. Сюр i Льоня були хлопцями начитаними, дотепними, але маленький худющий Сюр був замкнутiшим, лише iнколи мiг щось зiграти на публiку. Одного разу став танцювати якийсь джазовий танок посеред Академiчноi, сам собi джазуючи англiйською мовою. Очi у нього були заплющенi, вiн весь поринув у глиб себе, а ритм вiдбивав пальцями. Перехожi зупинялися i не розумiли, що дiеться, а вiн, як несподiвано цей танець почав, так несподiвано й завершив, випiрнувши з трансу i мовби витверезiвши.

Двометровий бородатий Льоня був чистоi води ексгiбiцiонiстом, вiн постiйно грав на публiку, для нього мiсто було чимось на зразок комунальноi квартири, де всi усiх знають.

– Ти подумай! – кричав Льоня на повен голос, очманiвши вiд чергового осяяння. – Подумай! Скiльки баб iде попри нас! І в кожноi, в кожноi е п…а!!!

Перебувати поруч з таким типом в людних мiсцях було нелегко.

Льоня народився у 1949-му, а до Львова приiхав у 60-х з Крюкова пiд Кременчуком. Розмовляв вiд народження двома мовами, але надавав перевагу росiйськiй i був пiд впливом росiйськоi лiтератури. За свое життя вiн пропрацював футболiстом, вантажником «Облкниготоргу», у цирку, безлiч разiв брав участь у масових зйомках рiзних фiльмiв у тi часи, коли Захiдну Європу знiмали у Львовi. Був самоуком, багато читав, порпався у звалищах картонноi фабрики, виловлюючи книги. Потiм, як iнвалiд розумовоi працi, дiстав пенсiю, перед тим побувавши на Кульпарковi. Розмовляв голосно, не вмiв поводити себе пристойно. Любив смачно поiсти, а ще бiльше випити.

Оскiльки вiн був украiнцем i з нами розмовляв украiнською, ми з Чубаем переконали його й писати украiнською. Гриць навiть вигадав йому псевдо Іван Сльоза, бо в украiнськiй лiтературi вже було кiлька Шевцiв. Вiн написав кiлька украiнських вiршiв, якi згодом у 1992 були опублiкованi у «Ратушi». Це так i залишилося його единою публiкацiею, бо вiн знаходився пiд значним впливом росiйськоi поезii, а украiнську й зарубiжну знав погано. Проте писав сюрреалiстичнi поезii з вiдтiнком чорного гумору.

Психiка в нього зрушилася, коли його викликали у КГБ i стали питати про мене та Чубая. Там умiли вибирати слабких i давити на них. Льоня iм усе чесно розповiв, пояснюючи менi потiм, що «вiн не вмiе брехати». Цiкаво, що те саме сказав i Іван Іов, сповiдаючись передi мною за свою зраду. Врештi Льоня став перед чекiстами вдавати iдiота, коли вони його змусили погодитися на спiвпрацю.

Потiм чкурнув до Азii, одружився вдруге на якiйсь ленiнградцi, розлучився i повернувся до першоi жiнки. Написав книгу вiршiв «Взгляд Горгони», яка так нiколи i не вийшла друком. Щоправда, коли я ii читав, то з подивом упiзнав деякi своi вiршi, перекладенi росiйською. Льоня з усiею щирiстю пояснив це телепатiею.

У 1978 роцi у липнi я поiхав з Надею Верещинською (дивись роздiл «Грушi в тiстi») у Ялту i там ми застали на одному з пляжiв Льоню, який видавав лежаки. Грошей вiн мав повнi кишенi. Справа в тому, що прокат лежака коштував 15 копiйок i ще 15 копiйок треба було дати в заставу, яка поверталася пiсля повернення лежака, але цього майже нiхто не робив, Льоня сам збирав лежаки на пляжi i таким чином мiг щодня зекономити до 20 карбованцiв. На той час то були непоганi грошi, за них можна було посидiти в ресторанi, що ми i робили кожного вечора.

Заки ми туди приiхали, Льоня уже встиг познайомитися з усiма мiсцевими поетами, а також з росiйськими поетами, якi на ту пору вiдпочивали у Коктебелi. На усi здибанки з ними вiн ходив з линвою на шиi. Бився з ялтинським поетом Нiкiтiним, якого сам же ж i напоiв. На пляжi вiн любив читати вiдпочивальникам вiршi. Виходив на мостик з рупором i декламував Маяковського, Ахматову, Блока i т. д. Потiм казав, що мусить зробити перерву i перекусити, i на очах ошелешеноi публiки виймав з плавок яйце, з’iдав його, а потiм виймав звiдти ж шмат ковбаси сантиметрiв на двадцять, потрясав ним так, аби всi побачили, i теж з’iдав.

Якось я сiв бiля нього на сувiй линв, а вiн накинув на мене тi линви i став голосно кричати:

– Прадайотся раб! Прадайотся раб! Очень дьошева! Умеет пiсать, чiтать, предсказивать будущее!

Люди зупинялися i для смiху починали торг.

У ньому бушувала якась нестримна енергiя, не мiг спокiйно прогулятися Набережною, аби чогось не вчудити. Мiг нi з того нi з сього стати на руки i йти на руках, або раптом почати голосно розмовляти зi мною на якiйсь фантазiйнiй мовi, вдаючи iноземця, при цьому енергiйно жестикулюючи. Менi не залишалося нiчого iншого, як пiдiграти, i вiдповiдати такою самою макаронiчною мовою, ловлячи на собi здивованi погляди перехожих. А то, було, зустрiлися нам двi молодi iталiйки з роздутими сукнями на дротяних каркасах, мабуть, з якогось ансамблю, Льоня враз заторохтiв до них iталiйською мовою, але не справжньою, а iмпровiзованою на iталiйський лад, iталiйки спочатку очманiли i намагалися бодай щось второпати, але врештi зрозумiли, що то жарт, i вiдповiли смiхом. Зате перехожi мали неабияку атракцiю.

Іншого разу на Набережнiй Льоня сказав:

– Хочеш, я сяду пiд пальму i буду просити милостиню?

– Навiщо? – здивувався я.

– Щоб довести тобi, що у мене настiльки iнтелiгентний вигляд, що менi нiхто не подасть i копiйки.

Вiн сiв пiд пальму, поклав на долоню монету у двi копiйки i випростав руку. Перехожi зупинялися, здивовано цiкавилися, чи вiн i справдi просить милостиню, але Льоня мовчав. Нiхто й справдi йому не подав жодноi копiйки. Тут надiйшла мiлiцiя i суворим тоном запитала, що вiн оце робить. Льоня лагiдно усмiхнувся i сказав:

– Да вот думаю – пазванiть етай стерве, iлi не пазванiть?

Тодi дзвонилося двома копiйками.

Одного дня вiн оголосив на пляжi, що вiдбудеться екскурсiя мiсцями Пушкiна. Записалося зо три десятки роззяв, i Льоня почав iх водити по Ялтi, розповiдаючи:

– Ету пальму посадiл Александр Сергеевiч, а здесь он целовал графiню Воронцову. В те времена пальми плодоносiлi. І однажди Александру Сергеевiчу упал на голову кокосовий арех. Іменно тогда он i напiсал «Я помню чудное мгновенье». А сейчас ми перейдьом к печере, в которой Александр Сергеевiч совратiл юную татарку, портрет которой вiсiт в Пушкiнскам музее.

Коли я його опiсля запитав, що то за татарка, вiн вiдказав:

– А Бог ii знае. Я нiколи не був у Пушкiнському музеi.

Льоня грав усе, що рухаеться, i частенько залiтав.

– Якби я мiг, я б перетрахав цiлий свiт, – казав вiн. – Менi подобаеться грати поетес. Вони переважно фригiднi, або не вмiють гратися. Тодi я iх вчу. Вони менi божевiльно вдячнi. З вдячностi вони готовi навiть вийти за мене замiж. Але жити з поетесою – все одно, що пити коктейль з горiлки i портвейну. Кайфу море, а голова трiщить.

Побачивши, що я задивився на симпатичну дiвчину, штурхае мене:

– Не дивись на неi, в неi нема дупи.

– Нема дупи? А чим же вона какае?

– А хто його зна. Може, вона взагалi не какае.

І тут же пiдбiгае до дiвчини i вишуканою росiйською мовою цiкавиться:

– Мiлая судариня, пазвольте спросiть…

Дiвчина привiтно усмiхаеться i зовсiм не проти, що ii про щось запитають. А Льоня продовжуе:

– Вот ми с другом паспорiлi… Какаете ви iлi нет?

Дiвчина враз тьмянiе, наливаеться гнiвом i, кинувши «Да пашол ти!», вiдходить.

– Таки какае, – зiтхае Льоня.

Скiльки таких запропалих талантiв по всiй Украiнi – нiхто не знае. І якщо навiть пiсля них нiчого не залишиться, то бодай залишиться жменька спогадiв.









Чубайрон





Заспiв


Мiй тато регулярно слухав радiо «Свобода» й «Голос Америки», а коли там звучали лiтературнi передачi, кликав мене. Одного вечора звучала поема «Вертеп», яка мене потрясла, я був дуже здивований, почувши, що автор живе в Украiнi. Тодi вперше я почув про Грицька Чубая i то був 1971 рiк.

Восени 1972 на весiллi своеi кузинки я познайомився з дiвчиною на iм’я Данка, ми стали зустрiчатися. У помешканнi Данки на Майорiвцi жила подружка Галя, i ось цi двi дiвчини познайомили мене з Влодком Ямiнським, своiм сусiдом. Забiгаючи наперед, скажу, що Ямiнського було згодом убито у Мукачевiм за таемничих обставин. Влодко колекцiонував украiнiку, регулярно вiдвiдував усi театральнi вистави й концерти, був знайомий з безлiччю цiкавих людей, у тому числi й з Чубаем. Слово за слово Влодко запропонував влаштувати у себе лiтературний вечiр i запросити Чубая, я теж мав прочитати своi вiршi.

Перед тим Ямiнський завiв мене до театру Заньковецькоi, де Грицько працював освiтлювачем. Саме тодi приiхала до Грицька з Киева пишна дiва, майбутня дружина Олега Лишеги – художниця i поетеса Наталка Мезенева. І от ми усi четверо подалися на пиво в «Комарик» – так називалася кнайпа у пiдвалах театру. Дiва була симпатична, на голову вища за Грицька, у всьому бiлому, з довгим волоссям. Для мене ця парочка скидалася на Снiгову королеву i Кая.

А ввечерi вiдбувся вечiр поезii. Зiбралося зо три десятка осiб рiзного вiку. Чубай читав поему «Вiдшукування причетного» стоячи, спершись обома руками на спинку крiсла. Читав так, як нiхто й нiколи на моiй пам’ятi ще не читав. Читав з павзами, з особливою iнтонацiею, i саме тi павзи менi запам’яталися найбiльше, бо тодi усi слухачi затамовували подих i чекали наступних слiв. Тиша була мертва.

І коли Грицько запропонував, аби i я щось прочитав, менi стало нiяково, менi було просто соромно читати своi вiршi. Все ж я прочитав кiлька. То були верлiбри, якась сюрреалiстична еквiлiбристика, якою я на ту пору захопився. Ефект вiд моiх вiршiв був, звичайно, куди скромнiший. Грицько мужньо витримав мое читання, пiсля чого запанувала мовчанка. Присутнi, мабуть, чекали, що ми станемо обговорювати одне одного. Я почувався нiяково, але на щастя з’явилося вино i нарештi зруйнувало мовчанку.

Пiсля того вечора Чубай запросив мене до себе на Погулянку. Наступного дня я скористався цiею нагодою. Коли вiн мене залишив у своему кабiнетi, я був вражений чудовою книгозбiрнею, я стояв i розглядав книги, раптом з сусiдньоi кiмнати забiг маленький худенький хлопчик з лялькою, вiн був чимось розгнiваний, вдарив мене лялькою по нозi i зник. То був Тарасик.

Потiм ми пили вино i розмовляли про лiтературу. Гриць жодним словом не обмовився про моi вiршi, а я якось не насмiлювався у нього про них запитувати. На прощання вiн дав менi почитати Томаса Елiота в росiйському перекладi. З Елiотом я повернувся до Франкiвська i, коли став читати, то зрозумiв, чому Чубай менi так нiчого й не сказав про моi вiршi. Зрештою, вiн цього не робив i пiзнiше, единi випадки, коли мене хвалив, – це в якому-небудь товариствi, а позаочi любив плiткувати, обговорювати всiх i вся, перемелювати кiсточки i змiшувати з лайном.

Я часто наiжджав до Львова i щоразу провiдував Чубая. Перед новим 1973 роком я приiхав до Львова з Іваном Іовом, поетом, який був родом з Запорiзькоi областi, але якийсь час жив у Станiславовi в своеi сестри. Ми збиралися зустрiчати Новий рiк в товариствi Данусi i Галюсi на Майорiвцi. Ми з Іваном були вбранi в гуцульськi сердаки i виглядали досить колоритно навiть для Львова, на нас усi зглядалися, коли ми тинялися мiстом. Завiтали ми й до Чубая, вiн показав нам перший випуск журналу «Скриня» i запропонував пiдготувати наступний. Ми радо погодились. Спiлкувалися ми, лежачи на пiдлозi на сердаках, в Чубая ми i заночували.

Я тодi ще не знав, що Грицько перебувае в остракiзмi, що В’ячеслав Чорновiл оголосив йому бойкот, чимало його друзiв вiдреклися вiд нього, а наш вiзит для нього був святом. Згодом цi нашi розмови з Чубаем стануть вiдомi в КГБ, бо Іван, сестра якого в поважному вiцi вийшла замiж за кагебiста, усе чесно своему швагровi розповiв, а КГБ його взяв за задницю, коли вiн попався в Кам’янець-Подiльському iнститутi на крадiжцi стародрукiв. Тодi й розкрутили його по повнiй програмi. В цьому Іван менi сам признався у 1985 роцi, а потiм десь у 1999, п’яний, немилосердно захриплий, вихудлий, знаючи, що стоiть на порозi смертi з раком горла, просив вибачення за те, що всiх поздавав, а здав вiн багатьох знайомих.

У березнi 1974, коли у Франкiвську почалися полiтичнi процеси, я втiк до Львова i жив то в якихось знайомих, то у стрийка, то в гуртожитку прикладного iнституту разом з поетом Ярославом Павуляком. Славко i франкiвський художник Василь Корпанюк, який власне i познайомив мене зi Славком, просвiтили мене, що Чубай небезпечний, бо на судi дав поганi свiдчення про Калинцiв, але коли зараз перечитати матерiали суду, то свiдчення Чубая не видаються такими страшними, та й посадили б Калинця так чи iнак.

На початку квiтня я приiхав додому помогти батькам копати город, а 4 квiтня о восьмiй ранку зграя кагебiстiв з понятими увiрвалися до хати моiх батькiв з обшуком, працювали вони до восьмоi вечора, а потiм забрали з собою, мама перехрестила мене, i я подумав, що вже не скоро повернуся назад. Мене протримали в КГБ допiзна, але вiдпустили, серед вилученоi у мене лiтератури не було самвидаву, а тiльки довоеннi книги, а в рукописах теж не знайшли особливого компромату. Проте вони вже знали про мое знайомство з Чубаем i розпитували, хто нас познайомив, я сказав, що сам його знайшов, а всi нашi розмови обмежувалися лiтературою.

Наприкiнцi лiта 1974 року Славко виiхав у Москву, надрукувавши на моiй машинцi вiршi, i поступив у лiтiнститут. Я лишився сам. І знову став провiдувати Чубая. Були такi перiоди, коли ми бачилися ледь не щодня. Восени 1978-го Гриць заманив мене влаштуватися художником-оформлювачем на iзоляторний завод. Ми працювали у сусiднiх цехах, робота була не тяжка, досить було прийти двiчi на тиждень i щось намалювати чи написати. А потому ми верталися пiшки додому i зазвичай влаштовували собi пiкнiк у лiсi, брали вино чи пиво, якусь закуску, сiдали на повалених деревах i мололи язиками про усе на свiтi.

Чубай мав кулiнарнi нахили, i ми з ним частенько готували якiсь страви. Окремi з них лишилися в моiй практицi й досi. Наприклад, канапки. Хлiб намастити маслом, покласти плястерка помiдорiв, посолити, поперчити, а зверху накрити плястерком сиру. Канапки запiкати в братрурi або, загорнувши у фольгу, в тостерi.

Менi батьки постiйно передавали харчi, так що я мав завше доволi м’яса, i ми з Грицьком ходили собi до лiсу та смажили шашлики, а то якось навiть смажили серед ночi на патичках вареники. Звичайно, ми й випивали, але зовсiм небагато. Якщо горiлку, то чвертку на двох, а якщо вино, то пляшку. Якось навiть не тягло на бiльше.

Вiн мiг пiдтримувати дружнi стосунки (це не значить товаришувати, бо вiн не товаришував нi з ким по-справжньому) будь з ким, оскiльки до цього його спонукав голод на знайомих. Остракiзм його дуже мучив, вiн не мiг змиритися, що деякi колишнi друзi так хутко вiдреклися його, це деколи викликало iдкi реплiки про того чи iншого знайомого, вiн охоче плiткував про Рябчука, Морозова, Лишегу, про iхнiх колишнiх чи теперiшнiх жiнок, при цьому вигадував цiлi iсторii про те, як затягнув iх до лiтератури, сформував iхню свiдомiсть. Морозов, мовляв, як приiхав до Львова, то нi слова не умiв украiнською i називав галичан бандерiвцями. Сам Морозов це заперечив, та, зрештою, я й сам згодом переконався, що це чергова фантазiя, коли побував у гостях в мами Морозова у Кремiнцi.

Але досить було комусь, про кого Грицько розповiдав якiсь скабрезнi речi чи казав «та вiн дурний», завiтати до нього, або хоча б постояти i порозмовляти з ним на вулицi, як Грицько враз перевтiлювався, настрiй i ставлення його до цiеi людини кардинально мiнялися.

Я не пригадую жодноi людини, про яку б вiн у той чи iнший час не кпив або не пльоткував, плiтки вiн любив, i я, мимоволi пiддавшись його впливу, часом постачав його якимись новинами, i тодi вiн починав утiшно смiятися – тим характерним для нього iдким смiхом, який у присутностi об’екта був особливо нестерпним i деколи викликав лють i новий перiод ворогування.




Чубай у ролi Воробйова


Одного разу 1975 року я запросив Грицька на Великдень до своiх батькiв. Батьки й далi жили у тiй хатi на Софiiвцi, 10, де минули мое дитинство i юнiсть. Вони вiд часу обшуку дуже з пiдозрою ставилися до моiх знайомих, бачачи у них чергову для мене загрозу. Я сказав, що Грицько працюе зi мною в архiвi й не називав його прiзвища, бо тато мiг би вiдразу пригадати собi, з ким мае справу.

Пiсля снiданку, який затягнувся ледь не до обiду, ми подалися на прогулянку мiстом, бо Грицько нiколи ранiше тут не бував. І ось, прогулюючись, Грицько мене запитав:

– Кого б з мiсцевих письменникiв могли ми провiдати, щоб припасти нашими непорочними вустами до чогось вiчного, джерельно-чистого i живодайно-цiлинного?

– Та не до кого ж, – кажу, – як не до Степана Пушика, – бо Євгена Барана ми ще тодi не знали, а то б i до нього припали.

І поплуганили ми до Пушика. Але дорогою пiдступний Мефiстофель питае:

– А як, ти гадаеш, зреагуе наш поет-пiсняр на мое iм’я?

– Погано, – зiтхаю. – Бо вiн хоч i джерельно-живодайний, а все ж обережний.

І вирiшили ми видати Грицька за когось киiвського, але не надто вiдомого. Вибiр упав на Миколу Воробйова, чудового поета, який у 60-х мав кiлька публiкацiй i вважався одним з провiдних поетiв киiвськоi школи. Правда, вiн ще жодноi книжки не видав i в Спiлцi не числився. І хоча за кордоном його друкували, а вiршi ходили у списках, Воробйов нам пiдходив ще й тому, що полiтикою не займався. Отже Пушик мiг його не остерiгатися, а читати мусив напевно. А якби я сказав Пушиковi, що зi мною Чубай, вiн би на i на порiг не пустив.

Скажу чесно: Пушик нам втiшився i пригостив смачним борщем, а потiм повiв мiсто показувати. Так ото до вечора ми й водили козу.

А десь так за мiсяць-два, перебуваючи в Киевi, поет-пiсняр розшукав Воробйова i з жахом виявив, що став жертвою пiдлих пройдисвiтiв. Як на те пiсля здибанки з Пушиком ми з Грицьком провiдали ще Василя Корпанюка, якого вiн знав зi Львова. І ось Василь, почувши вiд Пушика iсторiю з Воробйовим, вiдразу iдентифiкував, хто то був насправдi, i не тiльки, бо ще й просвiтив Пушика на тему: Чубай – агент КГБ.

Настрахана з дитинства уява Пушика вималювала жахливу картину: КГБ дав завдання Винничуку звести Пушика з Чубаем, простежити за реакцiею народного поета i доповiсти, куди треба. Ще довго ця пригода не давала Пушиковi спати, кидаючи у пiт, вiн багато думав, аналiзував, пригадував кожне слово, сказане ним, i чекав, чекав, що ось прийдуть за ним i скажуть: «Вихадi, дарагой!»

Пiсля цього вiн зi мною не вiтався, а якось, iдучи в компанii прихильникiв свого небуденного таланту i зустрiвши мене посеред вулицi, вигукнув так, аби усi чули:

– Тобi я руки не подам!

– То був жарт, – кинув я.

– За такi жарти морду б’ють! – вигукнув Пушик таким басом, що сполохав горобцiв у себе над головою.

Переляканий на смерть Пушик з тих пiр усiх попереджав, що зi мною треба бути обережним. І коли я опублiкував критичнi статтi щодо примiтивних мемуарiв Романа Іваничука, Пушик на Пленумi Спiлки письменникiв заявив, що коли Винничук не припинить шельмувати Іваничука, то вiн розповiсть, чим я займався у Франкiвську. Одна з найбiльших брехень Пушика та, що я начебто спецiально iздив до Франкiвська на якiсь судовi процеси i давав свiдчення. На жаль, хитрий трибун виголошував оце все лише усно, iнакше б я мав змогу подати до суду.

Кiлька рокiв тому Пушик у «Лiтературнiй Украiнi» згадав знову про той випадок, натякаючи, що справа була все ж таки пiдозрiла.




Панночки з Майорiвки


Ми з Грицьком частенько заходили у гостi до двох симпатичних панночок: Данусi i Галюсi. Панночки були дуже гостиннi i частували нас смачними обiдами та рiзним печивом – тортами, пляцками, перекладанцями. Стосунки в нас були платонiчнi. Якi намiри були у панночок щодо мене, я й не пiдозрював, поки одного разу не засидiвся у них допiзна й не лишився у них на ночiвлю.

Я лiг спати, але не мiг заснути – мене мучив голод, того дня я прийшов до них аж увечерi, i вони пригостили мене лише чаем. Я посоромився попросити чогось бiльшого.

Панночки мешкали в каменицi, довкола якоi був сад i город, на городi дозрiвали помiдори. Довго не думаючи, я тихенько вибрався на город. Нiч була мiсячна, нiч була ясная, хоч помiдори збирай. От я сiв собi навпочiпки та взявся вечеряти. Коли чоловiк голодний, то вiдсутнiсть солi – не така вже й суттева рiч.

Раптом мое мирне чавкання перетворилося на спазматичне «Гик!» З глибини саду повiльно випливало на мене щось бiле й повiтряне, воно мовби плило понад землею, не створюючи жодного галасу. Помiдори в шлунку вирiшили, що саме час повернутися назад тiею ж дорогою, якою туди потрапили. Волосся мое стало дуба, з роззявленого вiд жаху писка цiвкою тiк помiдоровий сiк. І тiльки-но я хотiв перехреститися й промовити «Всякое диханiе да Бога хвалить!», як примара наблизилась, i я вiдчув, як помiдори в шлунку перестали бунтувати. Передi мною стояла бабця, котра вночi полюбляла тихенько спати собi в садочку.

– А-а, то ви, – прокректiла вона. – А я думала, жи то злодiй. А то – зеть. Ну iжте си, iжте. Може, вам хлiба винести?

– Нi-нi, – вжахнувся я ще бiльше. – Я вже не голодний.

І вихором помчав до хати. Зеть! – ось хто я, дiйшло до мене. Чубай вислухав пригоду i сказав:

– Женись, дурний. Я буду до вас по недiлях на обiди ходив.

– А на котрiй?

Чубай наморщив чоло…

– Добре було б на обох…

– Треба подумати.

Думання йшло туго. Чубай запропонував провiдати панночок i на мiсцi вирiшити проблему. З тiеi нагоди я навiть напуцував мешти. Яке ж було наше здивування, коли на столi, крiм чаю, бiльше нiчого не з’явилося, ми просидiли зо двi години – стiл далi порожнiй. Що ж це мало означати? Далi сидiти не було сенсу, i ми попрощались.

Дорогою Гриць сказав:

– Тепер ти зрозумiв?

– Що?

– Вони закоханi.

– В кого?

– В тебе, йолопе.

– Обидвi?

– Повiр менi на слово! Знаеш, чому вони нас сьогоднi не вгощали? Бо чекають, що ти будеш сватався.

– Ну, я ж не можу – до обох!

– Тодi гаплик – по наших обiдах.

Еге, це була велика втрата. Я гарячково роздумував, як врятувати ситуацiю.

Я мешкав тодi на квартирi у хлопця на прiзвисько Квiця, а точнiше Квiця Стратiкастер – вiд назви моделi електрогiтари «стратокастер», бо Квiця був схиблений на рок-музицi, i щойно вмикалася яка-небудь грайка, вiдразу починав телiпатися, смикатися i гойдатися, а ще вiн час вiд часу перебирав струни уявноi гiтари i видобував з вуст чергову ноту, яка iмiтувала звучання гiтари, та ще й не якоi-небудь, а скажiмо Ерiка Клептона або Джона Гаррiсона.

А що Квiця навчався на нiмецькiй фiлологii, то мене раптом осяяло.

– А давай приведемо iм Квiцю i скажемо, що вiн украiнець з Нiмеччини!

У Чубая загорiлися очi. Ми вiдразу ж поiхали до мене i почали переконувати Квiцю зiграти роль украiнського емiгранта, Квiця нiзащо не погоджувався i лише, коли я обiцяв його зазнайомити з Вiктором Морозовим, вiн зм’як, бо балдiв вiд «Арнiки» i самого Морозова, який тодi грав на танцях у клубi мiлiцii. Тi танцi перетворювалися на концерти, i багато людей рiзного вiку приходили сюди лише для того, аби послухати, як спiвае Вiктор «Панну Інну» чи «Шуге бебi лав». Ми з Грицьком та Олегом Лишегою теж приходили сюди, сiдали пiд стiною на бильцях крiсел i слухали концерт. Посеред зали тряслися танцюристи. Час вiд часу Вiктор зi сцени гукав щось нам або присвячував якусь пiсню – i тодi сотнi пар очей зиркали у наш бiк iз неприхованою заздрiстю. Пiсля танцiв ми набирали вина i зашивалися куди-небудь у затишну мiсцину.

Коли Квiця погодився на нашу пропозицiю, Чубай попрохав його показати свiй гардероб. Квiця не мiг похвалитися фiрмою.

– Не бiда, – сказав Чубай, – позичимо у Вiтi.

– У Морозова? – захлинувся вiд щастя Квiця.

– Ясне дiло. Вiн, зрештою, пiде з нами.

Цiкаво, що сам Морозов анiчогiсiнько про наш план не знав.

У п’ятницю надвечiр ми завiтали з Грицьком до дiвчат. На цiй попереднiй вiзитi наполiг сам Грицько.

– Розумiеш, ми ж не можемо з нашим емiгрантом впасти iм, як снiг на голову. Вони ж мусять пiдготуватися. Зварити, спекти…

Чубай завше умiв мислити практично. Посидiвши – за чаем!!! – з годинку, ми почали прощатися.

– Куди ви?

– Їдемо в аеропорт. Зустрiчати лiтак з Москви.

– А хто мае прилетiти?

– Та один нiмець з Франкфурта. Ну, ми пiшли.

– А що то за нiмець? – пожвавiшали дiвчата.

– Взагалi вiн украiнець, батьки його емiгрували. Цiкавий хлопець. Привезе менi якiсь книжки, – говорив Чубай таким тоном, мовби йому тi книжки щодня привозили.

Вже на сходах дiвчата нас наздогнали i:

– Приходьте до нас завтра на обiд, добре?

О-о-о! Нарештi! Тiльки цього ми й чекали.

– Ой, у нас дуже насичена програма, – похитав головою Гриць. – Мусимо ще зустрiтися з Морозовим, потiм…

– А ви з Морозовим i приходьте, – не вгавали дiвчата.

– Ну, хiба на годинку…

Коли ми вийшли, я штурхнув Грицька:

– Якого ти бiса бовкнув, що на годинку?

– Дурний! Я знаю, що кажу. Коли вони будуть думати, що ми прийшли на годинку, то стiл до нашого приходу уже буде ламатися вiд наiдкiв i напоiв. І нам не доведеться нудитися пiд час довжелезноi увертюри. Ненавиджу чекати, поки накриють стола.

– Я теж.

– От бачиш!

– Здалося б, нарештi, й Морозова посвятити в наш план.

– Зараз i посвятимо.

Ми поiхали в клуб мiлiцii, дочекалися кiнця танцiв i розповiли Вiктору, що його завтра чекае. Вагався вiн не довго.

– У мене, правда, по обiдi репетицiя, – сказав вiн, – то я довго не буду.

Морозов також обiцяв подбати про гардероб Квiцi. Вiктор часто гастролював i мав змогу отоваритися фiрмовими речами, йому легко було пiдшукати що-небудь для нашого «нiмця».

Наступного дня четверо авантюристiв вирушили на акцiю. Всю дорогу ми з Грицьком повчали Квiцю, як треба розмовляти, як тримати виделку i ножа, як пити з фужерiв i т. д. А треба сказати, що Квiця був нормальним бухарем, з цирозом печiнки. Зате вiн знав нiмецьку. А треба ж ще розмовляти й украiнською без русизмiв i бажано з легким акцентом.

– Ти не маеш права вжити жодного росiйського слова.

– А якщо я в той момент не згадаю украiнське?

– То й добре. Це навiть прекрасно – кажи нiмецьке.

Як i передбачив Грицько, нас уже чекав розкiшний стiл. Шлунковi соки радiсно заграли гейзерами. Крiм дiвчат була ще iхня молодша сестричка i цьоця-молодичка, усi були збудженi, вифранченi i з фризурами, як на випускний вечiр.

Наш нiмець, щойно переступив порiг вiтальнi, в одну мить втратив дар мови. Вiн тупцяв на одному мiсцi i шукав, де подiти руки – то закладав iх за спину, то ховав у кишенi червоноi картатоi маринарки, то поправляв краватку, то пересмикував плечима. Маринарка була трохи великувата, бо Квiця був худiший за Морозова.

Нарештi нас запросили за стiл, але й тут Квiця нiяк не мiг отямитися. Коли його про щось запитували, вiн вiдповiдав рубаними фразами, дуже коротко, часто робив паузи i стрiляв очима то на мене, то на Гриця.

– Хто то такий? Звiдки вiн взявся? – жартував тихенько менi на вухо Гриць, водночас втiшаючись завареною нами кашею.

Квiця тiльки пригублював чарку, бо ми йому пити заборонили, щоб не понесло, i з заздрiстю дивився, як ми спорожнюемо своi. Звiдкись узялась гiтара, i панночки напосiлися, аби Вiктор заспiвав. Це не був надто вiдповiдний момент, бо саме принесли печену гуску.

– Ой, хлопцi, – зiтхнув Вiктор, – здаеться, я вже на репетицiю не потраплю.

Закiнчився вечiр тим, що мiж Галюсею i Квiцею зашпорталася любов. Цього нам якраз i треба було. З того дня знову чекали нас гостиннi столи з обiдами, все повернулося на своi круги, але тепер ми уже приходили не вдвох, а втрьох. Квiця, який досi не губився в товариствi дiвчат, у ролi нiмця був скований i не знав, з котрого боку мае пiдкрадатися до Галюсi, я радив йому не квапитися, пояснюючи, що вiн же ж iнтелiгент, а Галюся цнотлива львiвська панна.

– Менi здаеться, я повинен сьогоднi ii поцiлувати, – надокучав менi своiми бздурами з самого ранку.

– Спробуй тiльки, – говорив я грiзним тоном i випихав його за дверi…

Але Квiця горiв, палав i стриму не було. Ми з Грицьком вiдчували, що все наближаеться до логiчного завершення. Одного дня Квiця нам сказав, що Галюся в нього закохана, вiн теж втрiскався по самi вуха i збираеться iй у всьому признатися. Ми з Грицьком перезирнулися.

– Квiця, – сказав Грицько, – пiдiйди до дзеркала.

Квiця слухняно пiдiйшов до дзеркала.

– Подивись уважнiше i скажи, що ти бачиш?

– Не по-о-няв!

– Тодi я тобi поясню. Напруж своi мiзки i подумай: що в тобi могла знайти така гарна дiвчина?

– Ти шо, мене ображаеш?

– Нi. Констатую факт.

– Ну, добре, i що вона в менi знайшла? – поцiкавився Квiця.

– Я тобi поясню: нiмця.

– Не може бути.

– Вона ж думае, що ти ii забереш на Захiд, – сказав я. – А ти ii можеш забрати хiба до баби на село.

– Це неправда, – злився вiн. – Я вам доведу!

– Ну, все, гавкнули нашi обiди, – зiтхнув Гриць.

Була недiля. Квiця вбрав моi мешти, вилив на «чайник» пiвпляшки якоiсь лаванди, вкрав у мами три карбованцi на квiти i пiшов свататись. Повернувся Квiця опiвночi. Я вже спав, але вiн мене розбудив i почав зi сльозами на очах розповiдати про свое падiння.

По кiлькох мiсяцях облоги фортеця врештi готова була вивiсити бiлий прапор. Галюся дала себе розiбрати, але в лiжку конче прагнула почути про перспективи на майбутне, бо то у них там, у Нiмеччинi, прийнято, що до шлюбу лiзуть у лiжко, а в нас iнакше, в нас традицii i таке iнше. І тут Квiця, обслинюючи ii лебединi ручки, з завмиранням серця починае оповiдати, що вiн зовсiм не украiнець з Франкфурта, а мiсцевий хлоп з Личакова, i що то тамтi два шалапути його намовили, а вiн i не сподiвався побачити тут таких гарних, таких порядних панночок, яких просто-таки грiх обманювати, грiх, який вiн готовий спокутати, i що якби не знайомство з живим Морозовим, то вiн би нiколи на таку авантуру не пiдписався, i що йому жахливо як незручно i… i… i…

Гарненькi кругленькi оченята Галюсi стали ще круглiшими, обуренню ii не було меж, вона зiрвалася з лiжка i покликала Данусю, удвох вони викинули бiдолашного жениха на вулицю i заповiли, аби й дорогу назад забув.

– Хiба ми тебе не попереджали? – спитав я.

– А мо… мо… може, ти пi-пi-пi-деш i скажеш iм, що я пожартував? – з надiею лопотiв бiдолаха.

– Не думаю. Ти ж, матолку, коли зiзнавався iй у всьому, то, напевно, перейшов на людську мову без дiаспорних викрутасiв, еге?

– Пе… пе… перейшов… О-о-ой, я-а-кий же я му-да-ак!




Грицько на Кульпарковi


Бiльшiсть моiх знайомих вiдмазалися вiд армii саме таким чином, що лягли на якийсь час до психдиспансеру. Гриць не був винятком, вiн теж провiв там два мiсяцi, але мав змогу виходити в мiсто i, коли ми здибалися, розповiдав про вар’ятiв, що то дуже милi люди. Серед них навiть траплялися поети, вiрш одного такого хворого вiн цитував напам’ять. Пригадую тiльки щось про море, а останнiй рядок звучав так: «Море – це мiй гудзик».

Гриць казав, що у тiй лiчницi йому дуже добре, мае багато вiльного часу i може писати. На прохання головного лiкаря оформляв стiнну газету i публiкував вiршi хворих. Але ввiв цензуру: вiршi мусили бути украiнськi. Бiднi вар’яти, якi писали росiйською, мусили перекладати своi творiння на украiнську, в результатi виходили верлiбри, бо iм уже лiньки було римувати вдруге.

Якась медсестра симпатизувала йому i час вiд часу запрошувала до своеi комiрки, де вони там пили спирт, розпустивши його чаем. Медсестра була молода i закохана в поезiю. Гриць читав iй вiршi, а вона не могла надивуватися, що вiн тут робить i поривалася його визволяти, бо про те, що Гриць перебував у лiчницi добровiльно i по блату, знав тiльки головний лiкар.




Грицьковi фантазii


Вiн любив усе перебiльшувати. Наприклад, прочитавши третiй том «Литературная история США», заявив: «Там уся книга тiльки про Паунда i Елiота». Насправдi про них писалося не так i багато, навiть нема окремого роздiлу. Думаю, що вiн усього тому не прочитав, а лише вибiрково. Взагалi вiн читав мало, тобто у ту пору, коли я його застав, бо до нашого знайомства вiн уже був напханий по саму зав’язку i, хоч рiзниця у вiцi була невелика – три роки – часто мене ошелешував якоюсь iнформацiею. Правда, не раз вона була висмоктана з пальця i поставала у його головi чисто iнтуiтивно.

Скажiмо, називаючи iм’я якогось вiдомого американського письменника, повiдомляв, що той на радiо «Свобода» днями згадав Чубая. Легенду про те, як у Львовi давав концерт Чеслав Немен – улюблений його спiвак, – вiн розповiдав геть усiм. Родзинкою цiеi легенди було те, що серед концерту Немен раптом гукнув у залу: «Чи ест ту муй пшияцель Гжегож Чубай?» Гриць, ясна рiч, пiдвiвся i гукнув: «Є!» А Немен: «Но то тераз спевам для Гжегожа!»

Я в цю байку не повiрив.

Коли у сiчнi 1972 у Чубая зробили обшук, перед тим вилучивши у Чорновола примiрник «Скринi», Гриць опинився в тюрмi КГБ. «Хочу заявити, що провiвши три днi в слiдчому iзоляторi Львiвського КДБ, – напише вiн у протоколi, – я запевняю, що зрозумiв всi своi помилки, i надалi в моiх творах не з’явиться нiчого подiбного до поеми «Вертеп» i до вiршiв цього перiоду, в яких були антирадянськi мiсця, наклепницькi вигадки на радянський державний та суспiльний лад. Я запевняю органи державноi безпеки, що своею дальшою поведiнкою в суспiльному життi буду гiдним носити звання громадянина Радянськоi краiни».

Його вiдпустили, але нiколи не дали спокою, постiйно викликали i розпитували то про того, то про того. І йому навiть легше було, коли персонажi тих розповiдей зникали з його поля зору.

– Вчора я був там, – не раз казав менi. – Питали про тебе.

Це була звична для нас розмова, побувати в КГБ для нас було так само буденно, як нинi пiти до церкви на сповiдь. Але й моя присутнiсть у колi його знайомих давалася Чубаевi нелегко, бо ж я мимоволi ставав причиною його викликiв до КГБ.

Одного разу – це було в 1975 роцi, коли ми з Олегом Лишегою завiтали до Грицька, – вiн почав шпигати мене якимись кпинами. Коли ми бували вдвох, здавалося, нема на свiтi ближчих друзiв, але в присутностi ще когось Чубай любив ставати колючим i в’iдливим.

На тi його кпини я теж не стримався i щось бовкнув. Урештi вiн зiрвався i з криком «Якого чорта ти приiхав сюди до Львова?!» кинувся до мене. Кричав вiн iстерично, по-бабськи, i це мене навiть налякало, бо нiколи ранiше я його в такому станi не бачив. Вiн повалив мене на канапу, я виборсався i, пославши його у вiдомому напрямку, пiшов з хати. Галя пробувала Грицька заспокоiти, але вiн верещав i шарпався. Очевидячки, це вже йому сильно наболiло, бо вiн не був п’яним. Ми з Олегом вийшли на вулицю, але Чубай вибiг за нами.

– Стiй! Стiй! – кричав. – Я тобi покажу!

Вiн наздогнав мене i знову шарпнув за руку, ми вдарилися об металеву сiтку. Цей дивний вияв агресii не викликав у менi жодного бажання обуритися чи спробувати боронитися. Було смiшно. А це ще його дужче дратувало. Олег пробував його заспокоiти. Врештi я вирвався i пiшов, Чубай, важко дихаючи, кричав щось навздогiн.

Але пiсля того випадку ми не бачилися не бiльше двох тижнiв. При першiй нагодi ми помирилися, тобто факту примирення як такого й не було, ми побачилися i почали спiлкуватися так, мовби тiльки вчора бачилися. І коли пiзнiше я, натякаючи про цей випадок, говорив Грицьковi: «Та ти ж пришиблений», – вiн тiльки смiявся.




Жарти Чубая


Ми з Чубаем вирiшили провiдати одного знайомого науковця, але не застали його вдома. І тут Грицьковi спадае на думку вчудити веселу рiч: опечатати його квартиру. Вiн саме купив своему малому пластилiн i, вiдламавши шматочок червоного, прилiпив його на дверях на самий замок, розплескав i поставив «печатку» п’ятикопiечною монетою. Виглядало цiлком не зле.

Зараз це скидаеться на невинний жарт, але не в тi часи. Науковець, повернувшись додому i побачивши, що його квартира опечатана, ледь не зомлiв. Вiн вiдразу помчав до батькiв своеi жiнки, знаючи, що вона там, i розповiв про те, що сталося щось страшне: помешкання опечатане!

Тесть був вiйськовим у вiдставцi i пiдняв на ноги усiх своiх знайомих, де тiльки мiг. Нiхто нiчого не знав. Врештi ввечерi тесть, прихопивши мiлiцiонера та понятих, вирушив особисто пересвiдчитися, чи так це, як розповiв зять.

Прийшовши на мiсце, вони побачили, що то нiяка не печатка. А науковець у цей час нервово курив i докiнчував пляшку горiлки у батькiв жiнки. Вiн так нiколи й не довiдався, чий це жарт. А ми, дiзнавшись, який кiпiш зчинився i що вiн пережив, так i не вiдважилися йому в цьому признатися.




Маленька радiсть


В Грицьковi постiйно нуртувало бажання щось вчудити. Інколи те, що ми собi дозволяли, аж нiяк не пасувало дорослим людям. Якось ми провiдали мою дiвчину, яка мешкала на Маяковського (теперiшня Левицького), пообiдали, вийшли i чимчикуемо до центру.

Раптом Чубая зацiкавила одна з брам, вiн запропонував пiти подивитися, що там за брамою. Ми зайшли, побачили якийсь вiтраж, по обидва боки сходовоi клiтки були дверi з масивними клямками у виглядi дуг. Цi дуги привернули нашу увагу, i Гриць сказав:

– Давай запхаемо туди патики.

Ідея полягала в тому, що запханi патики не дозволять вiдкрити дверi зсередини. Ми хутенько знайшли патики i запхали в тi дуги. Та щойно це зробили, як в одних дверях почувся скрегiт ключа, хтось шарпнув дверi зсередини i не змiг вiдкрити. Ми кинулися навтiкача. А за спинами уже було чути, як палка впала, i хтось лаеться, а ми бiжимо вулицею i вiдчуваемо неймовiрну втiху. Нам було страшенно весело, ми просто захлиналися вiд щастя, перехожi озиралися на нас, але нам було начхати.




Ансамбль баняка i унiтаза


Що може бути жахливiше за музику у виконаннi не музикантiв i за спiв у виконаннi не спiвака?

А саме такий концерт вiдбувся одного разу на Погулянцi. Лишега вирiшив проспiвати свого вiрша, Чубай сказав, що до спiву мусить бути акомпанемент i розподiлив «iнструменти». Я мав грати накривками банякiв, Гриць на губнiй гармошцi, Вiктор Морозов на гребiнцю, Галя Чубай iмпровiзувала шум моря i крики чайок, спускаючи час вiд часу воду в унiтазi, художник Валерiй Шаленко шурхотiв целофаном, а Лишега спiвав свого вiрша, в якому власне i йшлося про море i чайок. Пронизливий Олегiв козлетон, напорюючись на дику какофонiю нашого ансамблю, намагався вирватися кудись попiд стелю, вилетiти на волю, але вiкна були передбачливо замкненi, щоб не стривожити сусiдiв, якi були непричетнi до високого мистецтва. При цьому ми немилосердно реготали. Уся ця жахлива композицiя була записана на магнiтофон i збереглася.




Стадiон


Був, здаеться, 1978 рiк. «Карпати» грали з донецьким «Шахтарем». Я футболом не цiкавився i на стадiон не ходив, але Чубай заповзявся мене затягти на той матч.

– Дурний! Ти не знаеш, де справжня Украiна! Тiльки на стадiонi ii вiдчуеш!

Матч вiдбувався якраз у Великоднiй понедiлок. Грицько прихопив з собою кусень паски, крашанки, ковбасу, я взяв пляшку горiлки, i ми поперли на стадiон. Народу було стiльки, що у наш час i не снилося. Але що за видовище! У всiх на колiнах або поруч на лавi – наiдки, напоi, усi щось жують, п’ють, чоломкаються, обнiмаються.

Врештi команди на полi. А за добрих пiвгодини до того публiка посилено причащалася. Можете собi уявити, який гамiр там панував. Хтось гукнув: «Бий москалiв!» i його пiдхоплюе цiлий хор голосiв. Якийсь дзядзьо махае капелюхом:

– Курва маць засрана! Ти, матолку iден! Куди б’еш? Тебе шо – тато пальцем робив чи отвйорткою? Вперед! За Украiну!

Гриць мене штурхае:

– Наллем йому?

– Ясно!

І я наливаю дзядзьовi стопочку:

– Слава Украiнi!

– Слава героям, хлопаки!

Гриць йому подае канапочку, але дзядзьо вiдволiкаеться лише на хвильочку, бо не може лишити без нагляду стадiон, бо без нього все пропаде, все западеться, i вже з повним писком волае:

– Пасуй Мiськови! Мiськови давай, ти, хруню зацофаний! Шоб тебе качка брикнула! Шоб тебе рiдна жiнка не пiзнала, а сусiдка не дала!

Інший дядько махае пiвметровим кавалком ковбаси i кричить:

– Габовда! Габовда! Ти шо, нинька не iв? Йди сюди, я тi ковбаси дам!

Крик, галас з усiх сторiн, люди обiймаються, братаються, разом п’ють i закусують, запах вуджених ковбас, шинок, горiлки витае у повiтрi i лоскоче нiздрi. Такого дива я ще не бачив. А по грi, коли нашi виграли в донецьких москалiв, юрби народу висипалися зi стадiону i, побравшись за руки, рушили вулицями вечiрнього Львова. Попереду хтось щось кричить, скандуе, iншi пiдхоплюють. Ми з Чубаем крокуемо в шерензi, овiянi цим неймовiрним магнетизмом юрби, готовi в таку мить на все – на барикади, революцiю, смерть.

І я тодi побачив, що Украiна таки не вмерла, вона ще живе i не тiльки нам, iнтелектуалам, свiтилася ii зоря, але й оцим простим дядькам, школярам i навiть пиякам.




Чубай i евреi


Чубай до евреiв ставився цiлком нормально, як i до будь-якого iншого народу, не любив лише «русскiх евреев», якi вiдхрещувалися вiд свого еврейства, якi зрiкалися своiх родових iмен i прiзвищ i ставали Озеровими, Соколовими, Орловими i т. д. Якось Грицько привiз iз Москви довiдник Союза пiсателей Москви, де вказано було дiйснi прiзвища цих лiтераторiв, бiльшiсть iз них були евреями. Сходознавцi, пушкiноведи, перекладачi були евреями сливе поголовно. Гриць був також свято переконаний, що i Пушкiн еврей, бо ж по дiдовi був Абрамович. Цього для Грицька було достатньо.

Якось я сказав, що Баратинський оригiнальнiший за Пушкiна, бо Пушкiн багацько своiх вiршiв просто передер у французiв.

– Та й вiн еврей, – вiдмахнувся Грицько.

– Хто – Баратинський? – здивувався я.

Вiдповiдь звучала безапеляцiйно:

– Євгенiй Абрамовiч?

Промовивши це, Чубай мовби вирiшив будь-якi сумнiви, щодо походження Баратинського, хоча в тi часи Абрамом, Давидом чи Ісааком могли назвати i християнина.

Колоритним персонажем був Сергiй Ф. Вiн керував лiтературною студiею в РОКСi i згуртував довкола себе росiйськомовних iнтелектуалiв. Розмовляв Сергiй винятково росiйською, був i сам неабияким iнтелектуалом, нарiвнi з ним мiг дискутувати хiба Роман Кiсь, бо я настiльки фiлософiею i новiтнiми течiями в лiтературознавствi та лiнгвiстицi не переймався.

Я вже казав, що Гриць позаочi мiг бути в’iдливим. Не пошкодував вiн i Сергiя, написавши у 1978 роцi вiрша, якого пiзнiше Вiктор Морозов поклав на музику i частенько виконував у нашому товариствi. Досi ця пiсня не публiкувалася, я ж дозволив собi лише прiзвище героя скоротити.

		Ф. Сергей – не еврей,
		Ф. Сергей не жид.
		Ф. Сергей-нееврей,
		По лесу бежит.
		Он бежит i пайот:
		«Я не тот, не тот.
		Может бить, что муравей,
		Может салавей,
		Даже, может, Бармалей,
		Только не еврей».

		Вторiт не еврею
		Птiчек сводний хор.
		І запел под елью
		Рабiн мухомор:
		«Что за наказанiе,
		Что за срамота,
		Что за абрезанiе
		В етаво Ф…та?»

		Ф. Сергей – не еврей,
		Ф. Сергей – удод.
		Он бежит i пайот:
		«Я не тот, не тот.
		Может бить, что Галiлей,
		Может, Апулей,
		Даже, может, мавзолей,
		Только не еврей».

		Вторiт не еврею
		Птiчек сводний хор.
		І вопiт под елью
		Рабiн мухомор:
		«Не пилiт дарожка,
		Не дрожат кусти.
		Пушкiн бил евреем,
		Будеш iм i ти».




Спiльнi смаки


Одного разу Грицько, побачивши в моему туалетi – а то була стара дерев’яна буда в кутку подвiр’я – нiчого не варту книженцiю Володимира Дрозда, – сказав:

– І в мене в кльозетi висить така сама книжка.

Льоня Швець на те пожартував:

– Це свiдчить про вашi спiльнi смаки.

– Це скорше свiдчить про спiльнi смаки наших задниць, – вiдказав Гриць.




Облом


1979 Новий рiк я зустрiчав у товариствi Грицька i Галi Чубай у мене вдома на Замарстиновi. Чому нас було тiльки трое? Бо iнколи i на хитрого лиса трапляеться iнша хитрiсть.

Я зустрiчався одночасно з двома дiвчатами – Надею i Танею. І спланував цей вечiр таким чином, щоб зустрiти Новий рiк з обома, але щоб вони не пересiклись. Отже Таня мала приiхати о сьомiй вечора, а об одинадцятiй на таксi iхати до своiх батькiв, Надя жила неподалiк i повинна була прийти пiсля одинадцятоi.

Усе мало грати, як за нотами. Але не зiграло. Усi моi дiвчата полюбляли поплiткувати з моею сусiдкою, i коли приходили до мене, то забiгали й до неi. Я тут теж намагався усе регулювати, аби вони не зустрiлися, але ж телефону у мене не було, i одного разу за кiлька днiв до Нового року вони таки перетнулися у сусiдки за моеi вiдсутностi. От вони там i порозумiлися й вирiшили мене провчити – не прийшли обое.

З Танею пiсля цього ми розбiглися, а з Надею я помирився. Чесно кажучи, це навiть добре, що так сталося, бо ми собi утрьох цiлком не зле вiдсвяткували. Нам було про що поговорити. І я навiть думаю, що присутнiсть дiвчат, якi мали зовсiм iншi культурнi iнтереси, нiж ми, тiльки б усе зiпсувала.




Очманiння


Інколи я вiдчував на собi якийсь магiчний вплив Грицька. Одного разу ми з ним прийшли в компанiю, де я нiкого не знав. Там були музиканти i художники, компанiя сидiла колом на пiдлозi i заряджалася вином. Грицько став обходити усiх по черзi, тиснучи руку i проказуючи:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…

Я йшов за ним, ручкався i автоматично повторював:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…

Десь на серединi кола я раптом з жахом усвiдомив, що кажу щось не те, але вже було пiзно. Всi, i в тому числi Гриць, вирiшили, що це такий прикiл i зустрiли це жартами. Я не став iх розчаровувати, бо насправдi я це зробив необдумано, а мовби перебуваючи пiд гiпнозом.




Мальва Ланда


Наприкiнцi 70-тих рокiв стало дихати легше. Рябчук уже прорвався зi своiми лiтературними статтями i перекладами в часописи i пiдбив на це також мене, а Гриць нарештi надрукувався в альманасi «Вiтрила» i зумiв поступити в Москвi до Лiтературного iнституту.

Якось вiн розповiв менi, що мае зробити в iнститутi доповiдь про якогось украiнського поета, бажано малознаного, i став зi мною радитися, кого б то вибрати. Спочатку ми зупинилися на Володимирi Свiдзiнському, але раптом в Грицька знову заграла жилка авантурника i вiн вирiшив, що Свiдзiнським вiн уже нiкого не здивуе, бо вже усiм i так про нього безлiч разiв розповiдав i декламував. Треба когось такого, щоб його нiхто не знав.

– Ну, тодi давай когось вигадаемо.

– Це iдея.

– Нехай то буде поетеса, яка померла замолоду перед вiйною.

– І вона мусить мати якесь не тривiальне iм’я i прiзвище. Щось мелодiйне, лелiйне…

Ми почали перебирати рiзнi iмена: Квiтослава, Дзвенислава, Меланiя, Рома, Дана… Врештi, з добру години катуляючи на язиках усi цi iмена, ми зупинилися на Мальвi.

– Звучить, як халва, – втiшився Гриць. – Залишаеться прiзвище.

З прiзвищем пiшло легше, ми вiдразу вирiшили, що воно мусить бути теж двоскладове з наголосом на першому складi. І так народилася Мальва Ланда. Менi це iм’я дуже сподобалося, воно звучало так екзотично, а водночас i по-украiнському, що вiдразу в уявi сплила якась юна панна в капелюшку з квiтами i в довгiй сукнi.

Наша розмова вiдбувалася у лiску на Погулянцi. Ми лежали на травi, пили вино i фантазували iсторiю життя Мальви. Вiк, у якому вона мусила померти, викликав у нас суперечку, бо я пропонував двадцять рокiв, але Гриць вважав, що варто iй додати ще кiлька рокiв, аби вона встигла бiльше написати.

– Для чого це? – не зрозумiв я.

– Як для чого? Невже ти думаеш, що ми на якiйсь невеликiй добiрцi вiршiв зупинимося? Ми напишемо за неi цiлу книжку вiршiв, утнемо роман у стилi Сильвii Плат, але такою мовою, якою вiн мiг бути написаний в Галичинi у тридцятих роках. Уявляеш, яка то буде сенсацiя?

– А ти знаеш, я, коли працював в архiвi, то назбирав там цiлу купу чистих аркушiв. Їх виривали з довоенних документiв, аби папки не були такi товстi, i викидали. Так що можна навiть пiдробити рукопис.

Гриць загорiвся ще бiльше, i ми домовилися, що кожен з нас спочатку напише по кiлька вiршiв для Мальви, а пiсля тiеi доповiдi, коли вiн повернеться з Москви, вiзьмемося за написання книжки.

За кiлька днiв ми зустрiлися знову i прочитали одне одному вiршi Мальви. На ту пору обое ми вже писали верлiбрами i дуже рiдко вдавалися до римованоi поезii, але вiршi Мальви були цiлком у стилi того часу.

Коли ж Гриць повернувся з Москви, то вдоволено розповiдав, який фурор викликала його доповiдь, як усi кинулися перекладати Мальву, i вiн уже навiть отримав листа, що ii вiршi опублiкованi в якiйсь алтайськiй газетi.

Але виявилося, що у Москвi живе правозахисниця з таким самим iм’ям i причому вона еврейка, та коли Грицьковi звернули на це у Москвi увагу, вiн без тiнi подиву заявив, що то мусить бути псевдонiм, що, мабуть, правозахисниця чула про поетесу Мальву i взяла собi таке iм’я, не характерне для евреiв. Бо що то за прiзвище Ланда, коли мае бути Ландау?

Дивовижа полягае в тому, що нi я, нi Гриць нiколи про цю правозахисницю нiчого не чули, ми до цього iменi прийшли абсолютно спонтанно, перебравши перед тим десятки рiзних варiацiй.

Доповiддю у Москвi Гриць не обмежився i став популяризувати Мальву ще й у колi росiйськомовних iнтелектуалiв у Львовi. Це товариство збиралося в РОКСІ на лiтературнi читання, запрошували i мене з Чубаем та Лишегою. Одного разу я читав там свою поему, а iншого разу – цiлу лекцiю про украiнську демонологiю.

Коли Чубай i там виголосив доповiдь про Мальву, то розгорiлась дискусiя, чи могла читати Мальва Ахматову i Цветаеву. Треба сказати, що нi я, нi Гриць цих поетес не читали i нiколи не були у захватi вiд росiйськоi поезii того часу. Отже жодного впливу вони мати не могли, але ж не могли ми про це сказати вголос. Тому тiльки й залишалося, що, переморгуючись, самовдоволено стежити за дискусiею.

Не знаю, що сталося з Грицьковими вiршами у стилi тридцятих рокiв, своi я опублiкував в романi «Мальва Ланда», так i не зумiвши визволитися вiд чару цього iменi. Спiльного роману ми так i не написали, бо незабаром Гриць помер. Але мене не полишила та легенда, яку ми з ним про Мальву вигадали, i я через десять рокiв використав ii у своему романi.




Гриць i його музи


Я наслухався вiд нього чимало iсторiй про його любовнi подвиги, якi полягали, щоправда, не на тому, як вiн стрибнув у гречку, а на тому, як та чи iнша панна на нього запала, як признавалася у коханнi, яке враження на неi справили його вiршi. Вiн потребував уваги, перебуваючи в остракiзмi i внутрiшнiй емiграцii, вiн хотiв, щоб ним захоплювалися, щоб його читали i прагнули. В тих умовах це було майже неможливо.

Замолоду i справдi хочеться слави, знаю по собi, але з вiком забиваеш на неi i тобi уже по цимбалах, що далi буде. Але вiн iще був молодим i спраглим визнання, тому шукав усе нових i нових адептiв, i дарма, що то могли бути потенцiйнi стукачi, або люди взагалi далекi вiд украiнства.

Якась романтична iсторiя в’язала його з Катериною Горбач – донькою вiдомих мовознавцiв з Мюнхена. Приiхавши до Львова, вона закохалася в Гриця i готова була вийти за нього замiж та забрати з собою. Проте, думаю, якби то була правда, вiн би вiд такоi спокуси нiколи не вiдмовився.

Наталка Мезенева – поетеса вiд Бога. Дивно, що я не почув вiд Грицька, що саме вiн ii навернув на украiнство i навчив писати добрi вiршi. Але публiкуватися вона почала щойно на початку 90-х. Серед добiрки вiршiв, опублiкованих у «Дзвонi», е вiрш, присвячений Григорiю Чубаю:

		Нiч темна, але бачу тебе
		І чую твiй голос
		З глибини осiнньоi квiтки.
		Пригортаю пам’ять аж до тоi осенi,
		В якiй листя облетiло за нiч,
		А я так i не сказала тобi «люблю».
		А втiм якби i сказала —
		Нiчого б не змiнилося.
		О, далека, о прекрасна пора
		Наших розмов на Погулянцi…

		«…Всi потоки до моря пливуть,
		але море – воно не наповнюеться:
		до мiсця, iзвiдки пливуть тi потоки,
		води повертаються, щоб знову плисти».

Вiрш завершуеться цитатою з Бiблii. А осiнь – це та сама осiнь, коли я з ними зазнайомився.

Ось ще один вiрш, i адресат той же:

		Я живу так далеко вiд усiх
		Нiби у мушлi.
		Гаснуть вечори у моему бiлому тiлi,

		А натомiсть розцвiтають ночi,
		Де метелики сплять коло самого серця.
		Їхнi крильця шелестять так,
		Якби твоi вуста були поруч —
		Тому я i не вiдчуваю самотностi.

Навiть ii поезiя на диво чубаiвська.

У 1977 влiтку, коли я служив в армii, на Наталцi одружився Лишега. Уся наша братiя поiхала до Киева i потiм розповiдала менi, як вони гуляли, як, купаючись у Днiпрi, Наталка загубила каблучку, а Олег пiрнав i пiрнав, намагаючись ii вiдшукати, а в результатi тiльки застудив вуха. Я в принципi не бачив тут нiчого смiшного, але переповiдали менi це з голосним смiхом.

Одного разу восени 1974 Гриць прийшов до мене, коли я жив на квартирi. То був перiод, коли Гриць приревнував Галю до одного вiдомого письменника i в екстазi потяв на стрипцi усi ii сукнi. Менi вiн сказав, що вони розлучаються. У мене в гостях саме було двi сестри – молодша Рома i старша Вiра. Я мав роман з Ромою. Якраз напередоднi менi передали харчi з дому, а серед них i бутель чудового вина з чорноi порiчки. От ми його i цмулили. Гриць приеднався без жодних вагань, але йому не подобалося те, що ми сидимо в чужiй хатi, що не можемо голосно реготати i запропонував влаштувати пiкнiк на природi.

Неподалiк за хатою починався лiс, отже ми швидко зiбрали закуску i вино та подалися на природу, хоча уже вечорiло. У лiсi Гриць розпалив багаття, а я спорудив конструкцiю, на якiй розклав смачнючу мамину кишку. Вiдразу було видно, що Гриць зацiкавився Вiрою, а знаючи, що Вiра любила поезiю, я вчепився до Грицька, аби щось почитав.

Вiра була дiвчина iнтелектуальна, на вiдмiну вiд Роми. Я в тi часи якось не дуже прагнув розумних дiвчат. Менi подобалося читати вiршi паннам, якi нiколи не цiкавилися поезiею, i спостерiгати за iхньою реакцiею. Якщо така панна хотiла менi сподобатися, то просила читати ще. То був непоганий тест. З розумними дiвчатами було iнакше – вони усi просили читати ще. І в цьому була проблема.

З Ромою я вiдпочивав душею, тiлом i мозком. Це все одно як тепер поiхати влiтку до Хорватii, розлягтися на пляжi догори пузом i балдiти вiд нiчогонероблення. Але ii старша сестра була iнша, хоч i закiнчила торгово-економiчний. Вона багато читала, ходила у фiлармонiю i до театру. Правда, був один нюанс: Вiра була замiжня. Чоловiк iй попався кретин. Вiра була середнього зросту i дуже худа. То не був мiй смак. Рома мала форми в мiру заокругленi, i була потульна, як кицька. Ми з нею практично не розмовляли. А навiщо? Усе було й так зрозумiло.

Вечорiло. Ми сидiли довкола багаття, розбившись на пари i тулячись одне до одного, й пили вино. І тут Гриць почав читати вiршi.

Господи! Як я маю передати те читання, яке ще й досi бринить його голосом у менi? Як передати це на паперi? Його теплий оксамитовий голос обволiкував усе довкола, закутував, як шовкопряд лялечку, його голос проникав до глибин ества, вивiльняв якiсь забутi асоцiацii й спогади, а потiм пiдносив на хвилях i лагiдно вигойдував, котячи душу, наче м’ячик плесом озера, усе далi i далi в якусь незвiдану просторiнь, в свiт сяйливих сновидiнь… Усе завмирало у ту мить, здавалося, й лiс закляк i наслухае, втишивши пташок, якi ще вовтузилися у гнiздах, стриноживши легенького вiтерця i стримавши течiю струмочка, який ще перед хвилею дзюркотiв неподалiк, а тут раптом завмер i теж став наслухати.

І я бачив, як Вiра усе ближче i ближче тулиться до Грицька, як заплющуе очi, i пливе, пливе на хвилях його голосу, готова тепер на все… Навiть Рома стиснула мою руку так мiцно, наче боялася, що хтось нас роз’еднае, а ii гострi пазурчики ледь не пробивали мою шкiру.

А потiм ми вiдпроваджували дiвчат, якi жили в рiзних кiнцях. Яке ж було мое здивування, коли вранцi я знову побачив Грицька i Вiру. Виявляеться, вони усю нiч гуляли бозна-де, навiть забрели на Кайзервальд. Обое трусилися з холоду й мали мокрi вiд роси ноги. Я налив iм гарячого чаю i мiцноi настоянки на травах. Ми були самi, господиня пiшла на роботу, а Квiця на науку. Менi пора було йти в наукову бiблiотеку – я працював над книгою з украiнськоi мiфологii – i я залишив iх на самотi.

Опiсля Гриць ще кiлька разiв здибався з Вiрою i розповiдав, що вона готова заради нього кинути чоловiка, що чоловiк уже щось запiдозрив, i почав за нею стежити, а то якось навiть побив ii.

– Доведеться з ним поговорити, – казав менi Гриць, натякаючи на специфiчну чоловiчу розмову. – Пiдеш зi мною?

– Нi, я не любитель таких сцен. Вiзьми краще Ромка.

Ромко – один з тих нових Грицькових знайомих, якi не мали жодного стосунку до мистецтва – був футболiстом, хлопцем здоровим i прямолiнiйним, завше готовим зацiдити кому-небудь в писок. Ідея Грицьковi сподобалася, бо невiдомо було, що то за тип, той Вiрин чоловiк. Опiсля я почув iсторiю цього походу полку Грицькового.

Чоловiк Вiри працював у науковому iнститутi iнженером, Гриць i Ромко пiдстерегли його пiсля роботи.

– Ти знаеш, коли я побачив його, я пошкодував, що Ромка взяв, – розповiдав менi опiсля. – Ти б бачив це гiмно! Миршаве, мале, лисе. Я пiдiйшов i кажу: «Якщо ти ще раз торкнешся до Вiри бодай пальцем, я тобi виб’ю всi зуби i заставлю iх проковтнути». Вiн поблiд, затрусився, а Ромко збоку стояв i мовчав, а я пiдступив до нього i взяв його за гудзик: «Ти зрозумiв?» – отак його взяв, отак, шарпнув i вiдiрвав гудзика…

– Та ти тiльки мого гудзика не вiдiрви…

– Не, я тiльки показую. А Ромко стояв i мовчав. Вiн кивнув, що усе зрозумiв, я кинув йому вiдiрваного гудзика в кишеню сорочки i вiдпустив. А Ромко стояв i мовчки всмiхався. А той йде i озираеться, чи ми за ним не бiжимо.

З усього виглядало, вiн був дуже гордий собою. Я похитав головою.

– Не знаю, чи був би такий ефект без Ромка.

– Я ж тобi кажу: вiн стояв i мовчав.

– А навiщо йому щось говорити? Здоровий хлоп, кулаки, як гирi, нiс перебитий – стоiть i мовчить. І при цьому сопе?

– Н-ну, сопе… – погодився Гриць, бо оте Ромкове сопiння, коли вiн гнiвався, було нам обом знайоме. – Але я мiг його й не брати.

Йому все ще хотiлося показати, що вiн теж крутий чувак, i я перестав його дiставати.

– Та це добре, що ти його взяв, маеш тепер свiдка. А то цей клiент мiг порвати на собi сорочку i написати заяву у мiлiцiю.

– Справдi. Я не подумав. Добре, що я Ромка взяв.

Пiзнiше улюбленим жартом Ромка була iнсценiзацiя в товариствi тiеi iсторичноi сцени, як Чубай приборкуе чоловiка-садиста, а я щоразу пiд’юджував:

– Ромчику, ану покажи, як ти сопiв.




Смерть


Рябчук висловив думку, що смерть Чубая була формою самогубства. Щось у цьому було, Гриць знав, що з його хворими нирками вживати алкоголь не можна, а все одно пив, а пiд кiнець життя деколи аж занадто. Несвiдомо i я, грiшний, наближав його смерть, бо удвох ми частенько полюбляли посидiти за пляшкою, але найбiльше вiн причащався в Москвi, коли вчився в Лiтературному iнститутi, де його дружина не мала змоги припильнувати. Повертався вiн звiдти розбитий, у нього спухали ноги i починалися новi напади болю. Однак вiн нiколи на жалiвся на своi болячки, i я не уявляв, наскiльки це серйозно.

Весною 1982 вiн жив уже з передчуттям смертi, переважно перебував у лiкарнi. Коли ми зустрiлися в квiтнi, я побачив, що вiн дуже схуд, посумнiв. Ми довго тинялися вулицями, i вiн мене не вiдпускав, усе говорив i говорив, але жодного слова про хворобу. Я навiть i думки не припустив, що бачу Грицька востанне.

Тим часом у лiкарнi розiгрувався останнiй акт драми. Добре знаючи, в якому станi Чубай, завiдувач вiддiлу 5 лiкарнi змушував його малювати стенди та оформляти стiнну газету. Як i нинi, тодi теж усе вирiшували хабарi.

– Дай лiкаревi грошi, – попросив Гриць дружину. – Якщо вiзьме, буду ще жити.

Галя послухала i дала лiкаревi п’ятдесят карбованцiв. Нащадок Гiппократа грошi взяв. Надiя засвiтилася знову: якщо взяв – отже, збираеться лiкувати. Але лiкар уже добре знав, що шансiв нема, бо ще того самого дня за кiлька годин перед тим, як узяти грошi, сказав на «планьорцi», що Чубай до ранку не доживе. І не помилився. О пiв на другу ночi 16 травня 1982 Гриць помер на руках у Галi.

Напередоднi я гостював у своiх батькiв в Івано-Франкiвську i у нiч його смертi невiдомо з якого дива напився з сусiдом домашнього вина. Нiколи ранiше чи пiзнiше я так не впивався, i було менi чомусь жахливо недобре. Я потiм навiть уточнював годину його смертi й пригадував, що я робив тодi, бо лiг десь о третiй.

Наступного дня, коли я приiхав до Львова, подзвонив Микола Рябчук:

– Грицько помер!

Менi мовби щось у душi обiрвалось, раптом зрушилися всi загати, i хвиля розпачу залила груди, я не змiг стримати слiз, на той час це була найбiльша втрата в моему життi.

Нiколи не забуду, як ми несли труну, як стукали нею тричi в порiг, а я намагався не дивитися на мертвого Грицька, бо вiн для мене усе ще був живий, а потiм на цвинтарi на Сиховi ми побачили якусь геть мiлку могилу i взялися самi ii розкопувати, Микола Рябчук виголосив промову, хоча за нами стежили кагебiсти i знiмали усе на камеру, сподiваючись багатого улову, але нiчого не вiдбулося такого, що б могло потiшити iхнi чорнi серця. Поминати до хати Грицьковоi ми не пiшли, а подалися до Валерiя Шаленка, i там пили, згадували, плакали, i не могли стримати слiз, i нiхто iх не соромився.









Грушi в тiстi





Кохання з-пiд знаку КГБ


То було мое перше велике кохання i, як кожне перше велике кохання, щасливе уже тим, що не завершилось шлюбом. На Свiтлану я звернув увагу ще в школi, хоча ми навчалися в рiзних класах, в iнститутi ми опинилися в однiй групi. Нас було лише двое з Франкiвська, решта бiля пiвсотнi студентiв походили з районних мiстечок та сiл.

Свiтлана спочатку зустрiчалася з моiм товаришем i навiть збиралася за нього замiж. Я в цю iдилiю не втручався, але коли ми пiсля другого курсу поiхали працювати пiонервожатими до пiонерського табору в Брюховичах, Свiтлана сама мене виманила прогулятися пiзнiм вечором. Незважаючи на те, що ми були однолiтками, Свiтлана у всьому вела перед. Перша запропонувала вiдокремитися вiд товариства, яке обмивало наш приiзд у табiр, перша мене поцiлувала i перша мене спокусила, цiлком слушно зауваживши, що пальчик пора замiнити чимось суттевiшим. Правда, це сталося значно пiзнiше, бо там-таки у Брюховичах вона поцiкавилася у мене, коли я збираюся одружуватися. Я необдумано ляпнув, що рокiв у двадцять п’ять. В результатi пiсля того, як ми цiле лiто зустрiчалися, вона повернулася до попереднього хлопця, вирiшивши, що чекати шiсть рокiв на шлюб марна справа. То було у вереснi. А вже у квiтнi вона висмикнула мене в парк i поцiлувала, повiдомивши, що любить тiльки мене.

В коханнi можна пережити лише два найбiльшi потрясiння. Перше – коли ти ii не добився i друге – коли добився. О цi першi побачення, тримання за ручку, несмiливi пригортання, поцiлунки на лавочцi в парку. Невже це я? Той, про якого колись писали: цей збоченець з «Post-Поступу». Але я справдi був тодi надто соромливий. І навiть наш перший сексуальний контакт був не повний, Свiтлана залишилася панною, в чому радiсно переконалася ii матiнка, запровадивши ii до гiнеколога. Та пiсля того ми вже смiливiше займалися любощами, i от якогось дня Свiтлана повiдомила, що вагiтна. Ну i я, як мужнiй лицар, заявив, що просто зобов’язаний на нiй одружитися.

Того ж дня я звiстив цю епохальну новину батькам. Батьки поставилися до забаганки двадцятилiтнього хлопця з повною серйознiстю. Вони перш за все вияснили, хто моя обраниця, та коли дiйшло до ii батькiв, я нiчого путнього не мiг сказати. Батька я не раз бачив у вiйськовiй формi, а мати була домогосподаркою. Але моiм батькам достатньо було прiзвища, аби буквально наступного дня усе вияснити. Ними опанував неприхований жах. Батько Свiтлани виявився начальником тюрми КГБ!

– Ти розумiеш, що це означае? – запитав мiй тато.

– Нi, – наiвно вiдповiв я.

– У цiй тюрмi сидiв твiй дiд, сидiв я, сидiв дядько Микола i стрийко Зеньо.

Я отерп. Ситуацiю спробувала направити моя матуся:

– Але ж ii батько тодi ще не мiг там працювати.

– Може, вiн на початку 50-х i не був начальником, але мiг бути в охоронi. Повiр менi, сину, туди нормальних людей не беруть. Там самi звiрi. Можливо, це той самий чекiст, який вистежив твого дiда! Який запроторив його в тюрму! Який полював по лiсах за партизанами! Який врештi-решт i мене арештував i засадив до цюпи! Який стрiляв у наших людей! У нього, може, руки по лiктi в нашiй кровi! Ти дивився на його руки?

О-о, тато вмiв промовляти. Шкода, що я в нього не вдався, а то сидiв би вже у Верховнiй Радi, якщо не в тюрмi. Я не сказав татовi, що не тiльки бачив руки чекiста, а й навiть ручкався з ним i не раз ходив на пиво. Уявити звiром добродушного i товариського Свiтланиного татка було не просто.

Я, звiсно, не признався батькам, що Свiтлана вагiтна, тому вони не сприймали ситуацiю поважно, але, побачивши, що iхнi аргументи на мене не подiяли, вдалися до обхiдних маневрiв. То один, то другий татiв колега приходив до нас до хати i, починаючи здалека, звертав розмову на всю непривабливiсть раннього одруження, на те, що треба спочатку закiнчити iнститут, а там чекае армiя, i що ти собi думаеш… Делiкатно також натякалося на походження панночки: а) батьки ii схiдняки, б) батько кагебiст, в) мiж собою частенько розмовляють кацапською, г) звати ii Свiтлана, що це за iм’я?! Хiба украiнцi так дiтей своiх називають?

Справжньою важкою артилерiею були вiзити дядька Миколи i стрийка Зеня, який спецiально з цiею шляхетною метою примчав зi Львова. Першого я називав дядьком, хоча вiн нам не був жодним родичем, а тiльки найближчим татовим товаришем, з яким вони разом гайсували по лiсах. Микола був, як i мiй тато, зубним лiкарем. Вiн теж вiдсидiв свое i тепер розповiдав менi рiзнi страхiття про тюрму КГБ.

– Ти розумiеш, – казав вiн, – може, той ii батько i непоганий чоловiк, але ж ти потрапиш у середовище кагебiстiв. Ти не зможеш бути iншим, а тiльки таким, як вони. Вони тебе втягнуть у свою компанiю, пiдшукають тобi роботу, може, навiть у комiтетi. Це все одно, що продати душу дияволу.

Стрийко Зеньо дiяв iнакше.

– Юрцю, шо я тi скажу. Адиво я… менi кiлько? Вже п’ятдесят, а я ще ся не вженив. І не спiшу. На свiтi е стiльки файних кубiт, шо очi розбiгаються. Куди квапитися? Ти ше всьо встигнеш. Ти подумай, шо тебе чекае в твоi двадцять лiт. То ж самi клопоти. Грошi зароби, жiнцi догоди, вбери, далi дiти пiдуть, пеленки, недоспанi ночi, i весь час мусиш крутитися, крутитися, аби копiйку заробити. А зараз ти жиеш пiд теплим крильцем своеi мамусi i не мусиш нiц а нiц думати. А ти ше шось там хочеш писати? Забудь. Не будеш мав часу. Хто в такому вiцi жениться? Та ще й на однолiтцi? Ти шо, з дуба впав? Ти подумай, яка вона буде за двадцять лiт. Ти можеш бути лисий, можеш бути з пузом, але в сорок хлоп, як горiх. Подивися на мене! А кубiта вже не те-е-е… А тодi хлоп зачинае розглядатися за молодими дiвчатами, скакати в гречку, жiнка робе скандали, вони розлучаються… i на5, маеш – ти знову парубок, але з алiментами на шиi. Воно тi тре? Зачекай. Вженишся рокiв за десять на двадцятилiтнiй i буде фест. До того часу й ти чогось доб’ешся, не будеш нi вiд кого залежати…

Всi цi аргументи на мене, звичайно, впливали, бо, зрештою, я й сам не надто квапився женитися, але ж вагiтнiсть! Як на те, ситуацiя сама собою розсоталася, бо за кiлька днiв Свiтлана повiдомила з радiстю, що у неi була просто затримка, а зараз усе в порядку, вона не вагiтна. Таким чином наша женячка пересунулась на невизначений час, i ми собi продовжили цюпцятись.

У той час я був неабияким йолопом. Вимiнявши колись у сусiда цiлу купу довоенних книг, я показував iх друзям, а якось навiть принiс в iнститут на лекцiю з лiтератури книжку Михайла Грушевського «Культурний рух на Украiнi». Ясно, що хтось донiс у КГБ. І ось тато Свiтлани поцiкавився:

– А що то в тебе за книжка Грушевського? Дай менi почитати.

Я й дав. Ми зустрiлися з ним на вокзалi, бо, виявляеться вiн того дня там мав чергування. Я нiколи не думав, що вокзал знаходиться пiд пильним оком КГБ. Правда, чекiсти там не марнували часу i культурно вiдпочивали у вокзальному ресторанi. Майбутнiй тесть мене теж запровадив до ресторану, ми випили пива, побалакали про те, про се, i вiн порадив менi бути обережнiшим. Несподiвано пiдвалив до нас якийсь здоровань з рукою на перев’язi.

– Прiвет, Вань, – кидае вiн.

– А што ето у тебя с рукой? – питае батько Свiтлани.

– Барьба пад адеялам дала сваi аслажненiя. А ета кто? Наш? Наш?

– Не савсем. Ета мой будущiй зять.

– А-а, значiт, будет наш.

І тут мене пойняв жах. Наш! Це слово мене вбило. Батькам про цю здибанку я не розповiдав з огляду на те, що улюбленою книжкою тата був «Тарас Бульба». Але тодi вперше у мою душу закралися сумнiви щодо мого вибору. Я сказав Свiтланi, що одружуватися менi ще зарано. А за кiлька днiв мене вперше викликали в КГБ.

Свiтлана ще до закiнчення навчання в iнститутi у травнi вийшла замiж за якогось свого однокласника i навiть запросила на весiлля, та я не пiшов. В очах однокурсникiв усе виглядало так, наче я зазнав поразки i мушу дуже переживати. Молодий викладач Михайло Кочерган, зараз вiдомий мовознавець, навiть сказав менi:

– За щастя треба боротися.

Я усмiхнувся:

– Це якщо ти переконаний у своему щастi.




Кохання на тлi духiв


Вона називалася Іра. Була невисокого зросту, але мала досконалу фiгурку з апетитними нiжками, великi здивованi очi i чутливий ротик. Я вiдразу на неi запав, щойно побачивши серед гостей на весiллi однiеi знайомоi.

Я був студентом на останньому курсi педагогiчного, Іра – на першому полiтехнiки. Був 1973 рiк, я жив ще тодi в Івано-Франкiвську. То був останнiй безхмарний рiк мого життя, попереду новi виклики в КГБ, обшук, втеча до Львова, праця не за фахом, богемне життя…

Оскiльки нам випало сидiти разом, то я й узявся ii розважати. І от, коли я на свою голову пригостив ii кiлькома iсторiями про духiв, вона вже вiд мене не вiдлипала. Цiле весiлля я танцював лише з нею, а вона весь час просила щось розповiсти.

Пiсля цього ми почали зустрiчатися, i щоразу я мусив розповiдати нову iсторiю про духiв, вiдьом, чортiв, русалок, упирiв та iншу нечисть. При цьому ми нiколи не цiлувались i не обнiмались. Вона стiйко тримала мене на вiдстанi. Моторошних iсторiй я знав безлiч, бо на ту пору уже прочитав Ганса Еверса, Едгара По, Вашингтона Ірвiнга, Натанiеля Готорна, Амброза Бiрса, Стефана Грабинського… Я був просто таки нафарширований цими iсторiями, бо ж зiбрав ще й цiлу купу фольклорних записiв про нечисту силу. Але вона вимагала усе нових i нових iсторiй, i незабаром я вiдчув, що починаю вичерпуватися, або ще гiрше – повторюватися.

– Це вже я чула, – одного разу сказала вона сухим тоном учительки географii на прiзвисько Кобра, з якою пов’язувала своi сексуальнi марення половина нашого 10 «Б», – тiльки минулого разу там закiнчення було iнакше.

Таемнi вимрiювання Кобри нiколи не втiлилися у життя. Іра не мала нiчого спiльного з Коброю, не носила окулярiв, не була довгоногою, але менi подобалася. Інколи вона дозволяла брати себе за ручку. І не бiльше. Інколи брала мене попiд руку. І не бiльше. Ми гуляли маленькими вуличками, парком, iнколи ходили в кiно, або на концерт, де я мiг нарештi перестати молоти язиком. Це могло тривати безконечно, але я вичерпувався, я вiдчував уже брак сюжетiв, менi нiчого не залишалося, як термiново поповнити iх. На щастя, у Франкiвську iснувала дуже добра бiблiотека iноземними мовами. Там було чимало старих польських книг, були й журнали, в яких публiкувалися «opowiesci z dreszczykiem». Та небавом i вони вичерпалися, бо Іра протягом кожноi здибанки потребувала не двi-три оповiдки, а з десяток.

Я нiколи не вчився жодноi слов’янськоi мови, а просто нахабно брав i читав книжку. Для цього потрiбна впертiсть i самовпевненiсть. Завдяки Ірi я почав читати чеськi та словацькi книжки i часописи, а далi й болгарськi, сербськi та хорватськi. Ура! Арсенал моторошних оповiдок знову поповнився! Правда, не настiльки, щоб це тривало бiльше мiсяця. Навiть якщо я пiд виглядом жахiв переказував фантастичнi оповiдання, пiдмiняючи космiтiв духами, а невпiзнанi лiтаючi об’екти – вiдьмами на мiтлах.

Ми стали бачитися рiдше. Вже по телефону вона заздалегiдь цiкавилася, чи вiдшукав я щось новеньке. Чому я ще тодi не розпiзнав у нiй справжнiсiньку упирицю, яка висмоктуе з мене моi знання, а навзамiн дозволяе лише потриматися за пальчики? Як я мiг бути таким дурним i наiвним? Я був тодi дико недосвiдчений.

Вiд безвиходi я став сам вигадувати моторошнi iсторii. Деякi я занотував на паперi, а деякi так i стерлися з пам’ятi. Шкода. Була б уже груба книжка. Та i моя фантазiя не була безмежною, я знову став повторюватися.

Лiто було у розпалi. Одного разу я прихопив на рiчку, де Ірця засмагала з колежанками, зошит зi своiми вiршами i став iй читати. Це була помилка. Ірцю вiршi не цiкавили. Принаймнi вона не просила читати iх ще i ще. Їi колежанки тихенько збоку хихотiли.

Моi iсторii про духiв ставали все менш цiкавими, а фiнали – безнадiйно передбачуваними. І тодi вона мене кинула. Я був у розпачi. Це ж треба! Тодi, коли я вже мiг ii iнколи обняти за талiю, коли мiг у кiно впродовж усього сеансу тримати за пальчики! Навiть пiсля того, як дiзналася, що я заради неi став сам творити iсторii про духiв.

Бiльше ми не бачилися. Я ще кiлька разiв дзвонив iй, ба навiть розповiв, що познайомився зi справжньою вiдьмою, але вона менi нагадала, що iсторiю про справжню вiдьму я iй вивалив у перший же вечiр. Про те, що це вже iнша справжня вiдьма, вона не повiрила. І даремно, бо то таки справдi була жива вiдьма, до якоi я навмисне поiхав i почув вiд неi кiлька дуже цiкавих оповiдок. Заради Ірцi я був готовий навiть вирушити з вiдьмами на Лису гору.

Я дуже хочу згадати ii прiзвище. І не можу. А шкода. Менi хочеться, щоб це прiзвище увiйшло в iсторiю. Таких дiвчат, якi «крутили динамо», у мiй час називали «динамiстками». Вона була типовою «динамiсткою». Шкода, що я не можу пригадати ii прiзвища. Навiщо? Ну, от, скажiмо, хтось iз ii знайомих прочитае i задзвоне до неi:

– Ірка! Про тебе оповiдання написали!

– Та йди! Не може бути!

Уявляете, яка радiсть! Тобi вже за п’ятдесят. Ти вже нiчого особливого вiд життя не чекаеш. Чоловiк, який не знае жодноi моторошноi iсторii, дiти, якi щонедiлi пiсля служби Божоi ввалюються з галасом на пироги, а ще целюлiт, мiгрень, закрепи, вуса, зуби… І тут така несподiванка! Вона читае оповiдання i починае болiсно пригадувати автора. Книжки моi iй не знайомi. Адже там так рiдко зустрiчаються духи. Вона взагалi рiдко читае. Ну, хiба Марiнiну перед сном… жiночий журнальчик з плiтками… Частiше дивиться телевiзор – серiали, фiльми жахiв…

Якби вона мене тодi не продинамила, ми б одружилися, прожили б рокiв три-чотири, але вона однаково мене б кинула, зрозумiвши, з яким iдiотом звела ii доля. Мало того, що не хоче ходити на роботу, як усi нормальнi люди, то ще й пише якусь дурню, якоi нiхто не хоче публiкувати. Хiба можна з таким типом будувати майбутне?

Тепер я рiдко буваю у Франкiвську, але часом пiд час прогулянки зустрiчаючи якусь iнтелiгентну жiночку вiдповiдного вiку, схожу на тумбочку, думаю: «А може, це моя Ірця?» Менi навiть кортить гукнути iй:

– Привiт, Ірцю! Не хочеш послухати нових iсторiй про духiв? Тепер я iх знаю сотнi! У мене цiлий стелаж забитий моторошними оповiдями, казками i легендами про усiляку нечисть. Я сам видав кiлька таких збiрникiв. Уявляеш, яке б у нас було чудове життя, якби ти мене не кинула i рокiв п’ятнадцять терпляче годувала дармоiда, аж поки вiн не виб’еться в люди i не почне годувати тебе?

Та тiльки я так нiколи не скажу. Життя з людиною, яка не уявляе собi жодного дня без черговоi iсторii про духiв, може завершитись тим, що одного прекрасного дня я сам став би духом i страшив ii по ночах.

Але я вдячний Ірi. Раз, що завдяки iй я навчився кiлькох слов’янських мов, два, що нашкрябав кiльканадцять непоганих моторошних оповiдань, i три за те, що вона мене кинула. Бо одна рiч, коли нових i нових iсторiй про духiв вимагае вiд тебе юна зваблива i незаймана панночка, а iнша, коли це чинить поштива панi, схильна до повноти.




Сеанс гострого сексу


Вона якийсь час дивилась менi в очi з таким виглядом, начеб хотiла в них утопитися. Потiм сказала:

– Я вагiтна.

З ким не бувае? Цiлком природно, що рано чи пiзно це мусило трапитися i зi мною. Я заплющив очi i спробував уявити себе батьком. Нiчого страшного, навiть цiкаво. Але от ii уявити мамою я не мiг. Зате уявив ii матiнку, як вона повчае мене життя, i зрозумiв, що мушу сказати те, що мушу:

– Добре, я дам тобi грошi.

– Якi грошi?

– На аборт.

– А хто тобi сказав, що я буду робити аборт?

– Нiхто.

– Ну, от бачиш, – сказала вона з гордо пiднятою головою.

У цей мент вона виразно панувала надi мною, як Арарат над пустелею. Вона була певна, що вхопила мене в жменю, мiцно затисла i вже не випустить, хоч i як би я пручався. Врештi-решт вона саме цього й чекала – мого пручання, мого виборсування з тенет.

Я витяг з кишенi пачку цигарок, повiльно розiм’яв цигарку i запалив. Був такий перiод в моему життi, коли я курив. Рiвно три роки. Можливо, iсторiя, яку я оповiдаю, прискорила прощання з цигарками, можливо, нi, але якби я в ту хвилю не закурив, то мусив би засвистати або заспiвати.

Ми сидiли в кав’ярнi «Пiд кентавром» на Ринку, i клуби цигаркового диму обволiкували мене разом з запахами парфумiв, алкоголю i кави.

Вона теж запалила цигарку, звитяжно затяглась, не спускаючи з мене очей, i випустила дим просто менi в писок. Потiм занурила фiльтр в келишку з лiкером «Старий Таллiнн» i вже затяглась, заплющивши очi, демонструючи неймовiрну насолоду – водночас вiд цигарки, вiд лiкеру i вiд перемоги надi мною.

Але я все ще не здавався, я все ще прокручував у своiй головi всi трафунки, коли я мiг залетiти, i не знаходив нiчого, що могло б хоч трохи вияснити ситуацiю. Я пригадував всi нашi здибанки, всi злягання, в моiй пам’ятi виринали слова, доторки, цiлунки i пози, i нiде я не бачив проколу. Я берiгся, як Штiрлiц на бенкетi в гестапо. Розбудiть мене о третiй ночi i спитайте, чим скiнчився оргазм 28 сiчня 1978 року, i я вiдповiм. Але кому це буде цiкаво, крiм мене самого?

Проаналiзувавши цей прикрий трафунок, я був майже певен, що мене беруть на понт. Майже – бо в коханнi нiколи не бувае стовiдсотковоi певности нi в чому.

– Про що ти думаеш? – спитала вона, усмiхаючись.

– Про те, як назвати нашу дитину.

– Ти серйозно?

– Звичайно. Якщо буде хлопчик, назвемо його Орцьо, а дiвчинку – Марта.

– Ти серйозно? – Їi очi мало не вилiзали з орбiт, цигарка тремтiла в пальцях, i я фiзично вiдчував, як тремтять ii колiна.

– Коли ти мене ведеш до своiх батькiв?

Вона була ошелешена, вона чекала всього – тiльки не цього. Просто вона не знала, що перед тим, як зустрiтися з нею, я розмовляв з ii подружкою, i та оповiла менi, що вона залетiла з iншим.

– Запропонуй, що ти одружишся, i нехай народжуе. Побачиш сам, вона на це не пiде, – сказала Славка.

– А що, як вона погодиться?

– Це неможливо. Вона тодi дуже ризикуе. Той хлопець був грузином.

От сколопендра! Я уявляв, як, поки я був у вiйську, вона кохалася з грузином, а потiм знову зi мною, i мене опановувала лють. Грузин ii пiдчепив у ресторанi, де вона святкувала день народження своеi сестри. Грузинiв у тi часи багато товклося по львiвських ресторанах. Одне слово, як вона зiзналася Славцi, грузин ii впоiв i затягнув у свiй номер нiби для того, щоб подарувати косметику. А там вiн ii далi поiв, аж поки вона не вiдрубилася. Прокинулася вранцi вiд стуку у дверi. Виявляеться, уже була одинадцята, i це стукала прибиральниця. Вона виповзла з лiжка зовсiм гола. Грузин зник. Речi його теж. Тiльки на столi побачила сто карбованцiв i набiр косметики. Глянула на простирадло, яке недвозначно засвiдчувало подii бурхливоi ночi, i побiгла в душ виполiскувати грузинську сперму, запах якоi забивав памороки.

Через тиждень пiсля цiеi подii повернувся з армii я, i ми перше, що зробили при зустрiчi, пiрнули у лiжко. Вона приходила до мене щодня, i ми щодня кохалися, але щоразу я кiнчав iй у бузю, за винятком трьох днiв перед менструацiею i трьох днiв пiсля. Тодi ми не береглися. В принципi книжка пише, що тут гарантii нема, але гарантiю давав досвiд.

Коли вона виявила, що завагiтнiла, то була стовiдсотково впевнена, що залетiла з грузином. Хоча не вiдкидала й iншоi можливостi. А раптом! Власне з цiею дилемою вона i прийшла до Славки, довiривши подрузi те, чого жоднiй подрузi якраз довiряти й не варто. Славка, яка нас познайомила, мала розбите особисте життя, i, за доброю звичкою усiх жiнок iз розбитим особистим життям, вiдчувала приховану радiсть вiд того, що комусь не краще, нiж iй, завше з ентузiазмом влазила у чужi проблеми, беручи на себе обов’язки третейського суддi, а насправдi тiльки роздмухуючи iскорки скандалiв, пiсля чого уже iз шаманським сп’янiнням могла витанцьовувати дикий танок довкола клекочучого багаття. Особливу втiху приносили iй розмови то з однiею, то з iншою стороною, тривалi розжовування того, хто кому i що сказав, як подивився, що подумав, аби потiм усе це вже у деформованому свiтлi переповiсти кожному з розсвареноi пари.

Коли вона оповiла менi iсторiю з грузином, я не повiрив. Нi, не в те, що Зiрка не могла переспати з грузином. Я не повiрив у те, що вона могла це розповiсти Славцi. Звичайно, вони подруги, але ж вона знала Славку краще за мене. Помiтивши мою недовiру, Славка й порадила запропонувати Зiрцi не робити аборту i подивитися на ii реакцiю.

Зiрка потрапила у свою ж таки пастку. Вона твердо вирiшила позбутися вагiтностi, але вину за це вирiшила перекинути на мене. Тобто щоб виглядало так, нiби це я ii схилив до аборту. Адже вона було впевнена, що я дитини не хочу. Це, зрештою, була правда. Я не мав сталоi працi i ледве утримував самого себе, не те що сiм’ю. За ii розрахунком я мав би наводити сотнi причин, щоб вона не народжувала. І коли я спочатку заговорив про аборт, вона вiдчула смак перемоги, але вже за кiлька хвилин я помiняв свою думку, i в очах ii засвiтилася панiка. Тепер виходило, що вона сама змушена буде перебирати iнiцiятиву аборту в своi руки i вже нiколи-нiколи не зможе менi дорiкнути цим.

– Замов ще лiкеру, – сказала вона, спорожнивши келишок.

Їi пальцi з цигаркою нервово тремтiли, вона раз за разом струшувала без потреби попiл, глибоко затягувалася i коли ii погляд зустрiчався з моiм, вiдводила очi. Принесли лiкер. Зiрка знову стала занурювати фiльтр цигарки в лiкерi i захлинатися п’янким димом.

– Ну i що ти вирiшила? – спитав я.

– Який з тебе батько? – знизала плечем, i я зрозумiв, що вона таки знайшла, яким чином зробити мене винним: авжеж, я не надаюся на батька родини, хiба можна зi мною планувати сiм’ю? – Щоб утримувати сiм’ю, треба мати стабiльну платню.

– Ти говориш, як моя мама.

– Твоя мама розумна жiнка.

– Але моя мама нiколи б не схвалила аборту.

– Це iнша справа. Твоя мама також не схвалила б того, чим ти займаешся, а проте ти цим займаешся. Одного дня ти художник, iншого – вантажник, ще iншого – фарцiвник. Тебе взагалi можуть посадити за тунеядство.

Вона почала жваво розвивати цю вдячну тему, захоплюючись усе сильнiше i виразно входячи у смак. Вона розкладала усе по поличках, i для кожного нового аргументу, чому нам не варто заводити дитину знаходила свое акуратне пуделочко[1 - Пуделочко (вiд пол. pudelko) – коробочка.] з шухлядкою. Вона ховала черговий аргументик у шухлядку, засовувала ii i клала пуделочко на поличку. І все у неi виглядало досить логiчно, настiльки логiчно, що я ледве втримувався, аби не спитати: «А як поживае твiй грузин? Не пише?», або «Цiкаво, чи на тобi зараз саме та косметика, яку ти чесно заробила в готелi? Можливо, це ти i вважаеш стабiльною платнею». Такi й подiбнi реплiки менi увесь час крутилися на язику i було iх стiльки, що годi було вибрати з-помiж них найдошкульнiшу. Невже я так i не вiдважуся, щоб ii ужалити? Єдина причини, яка мене стримувала, – це Славка. Не хотiлося втрачати такого iнформатора. А що вона менi пiсля того, як я ii видам у розмовi з Зiркою, бiльше нiчого не скаже – то факт. В результатi я змушений був терпляче вислуховувати усi тi дурницi, якi я про себе i без неi знав. Ну, що ж, тодi не вiдмовлю собi у задоволеннi подрочити ii ще трiшки.

– Знаеш, я вирiшив… – перебив я ii. – Я влаштуюся на постiйну роботу.

– Що? – Вона не вiрила власним вухам. – Ти ж сам менi недавно говорив про те, що для письменника постiйна праця – смерть. Ти ж не можеш ходити на дев’яту ранку i протирати штани вiсiм годин поспiль. Одного разу ти вже це попробував i переконався, що це були пропащi днi, бо ти нiчого не мiг писати. Це не твоi слова?

– Моi. Але зараз ситуацiя змiнилася. Ми чекаемо дитини. Я збираюся бути зразковим батьком.

Вона перехилила келишок i припалила цигарку вiд цигарки. Я знову замовив лiкер. Коли я хотiв узяти пляшку, вона заперечила:

– Ти що? Ми стiльки не вип’емо.

Звичайна жiноча логiка: пляшки ми не вип’емо, але якщо келишками, то чому б i нi?

Я почав засипати ii аргументами на користь сiм’i i малювати рожевi перспективи. Адже я маю фiлологiчну освiту. Я можу вчителювати. Вчителювання менi могло привидiтися тiльки в страшному снi, але заради сiм’i я готовий на будь-якi жертви.

Тепер вона прокручувала у головi, якого чудового чоловiка може втратити. Вона вагаеться, iй хочеться думати, що дитина таки моя, а не грузина. Але страх перемагае. Їй боляче в цьому признатися навiть самiй собi, адже вона змушена руйнувати свое щастя. Зараз ось за цим столом щастя ii кришиться, осипаеться i перетворюеться в порохно. Я вже бачу сльози на ii очах. Вона вiдчувае, що пiсля того, як зробить аборт, ми розбiжимося.

Менi було шкода ii. Але ж вона сама винна. Треба було мати голову на плечах. Як можна йти в номер до першого-лiпшого кавалера? Нi, я не осуджував ii, я намагався зрозумiти i уявити собi, що б я вчинив, якби кохав ii. Чи вибачив би? Можливо. Але аборт робити усе одно довелося б.

Не зумiвши зламати мого несподiвано розбуялого батькiвського iнстинкту, Зiрка приречено згорнула прапори, засурмила вiдступ i завернула полки.

– Я ще вчуся. Яка дитина? – сказала вона, примирившись iз тим, що вiдповiдальнiсть за аборт так i не вдалося повiсити на мене одного. – Батьки менi голову вiдiрвуть. Поки мiй дядько в унiверi, вiн мене покривае, але вiн iде на пенсiю, якраз коли я буду закiнчувати п’ятий курс. Якщо вiзьму академку, то потiм усе завалю, ти ж знаеш, як я вчуся.

Я не став бiльше ii переконувати, досить того, що менi вдалося вiдвернути загрозу односторонньоi вiдповiдальностi. Неможливiсть пiти в академiчну вiдпустку мала серйознi пiдстави. Без дядькового заступництва Зiрку б вигнали ще з першого курсу.

– Ходiмо до тебе, – раптом випалила вона i, погасивши цигарку в попiльничцi, рiшуче пiдвелася з-за столика.

Дорогою вона мене попросила купити пляшку «чорнила».

– Навiщо? – здивувався я, знаючи, що вона мiцних вин не п’е.

– Побачиш, – вiдказала сухо.

Я купив пляшку портвейну, який вживали тiльки алкоголiки i студенти, та пляшку сухого югославського вермуту. Грузинського вина менi чомусь сьогоднi не хотiлося.

У мене вдома вона напустила гарячу ванну, роздягнулася i, опускаючись у воду, голосно засичала.

– Ти що, зваритися хочеш? – гукнув я. – Пусти зимноi води.

– Ти нiчого не розумiеш… о-о-ой! Фу-у-у! – видихала вона голосно повiтря вся у клубах пару. – Вiдкоркуй портвейн i принеси сюди разом зi шклянкою. І одне уклiнне прохання: що б я тебе не попросила, ти виконаеш без зайвих сперечань. Обiцяеш?

– Обiцяю, – буркнув я, нiчого не розумiючи, i слухняно подав iй вино. Зiрка налила повну шклянку i випила одним духом. Я отетерiв. Такого я ще за нею не помiчав.

– Що це ти витворяеш?

– Налий менi, – скомандувала вона розслабленим голосом.

– Може, з тебе вже досить?

– Роби, що кажу. Ти ж обiцяв. Налий. – Я налив пiвсклянки. – Повну.

Випила трохи повiльнiше, нiж першу, але теж, не смакуючи. Обличчя ii налилося рум’янцем.

– О-ой, яка гидота! – кривилася вона.

– То не пий.

– Налий ще.

Вона вже говорила сп’янiлим голосом, рухи ii були повiльнi i незграбнi.

– О нi! Якщо ти вирiшила покiнчити самогубством, то тiльки не тут. Я не збираюся тобi асистувати. Вилiзай.

– Налий. Ти обiцяв.

– Ти ненормальна?

– Нi, я знаю, що роблю. Не бiйся. Зараз ти будеш мене трахати. Приготуйся.

– Я готовий. Але, здаеться, такоi п’яноi баби я ще не грав.

Вона розсмiялася:

– Наливай скоро. Це треба робити швидко.

– Що робити швидко?

– Оце все, дурню.

Я вилив решту вина до склянки i подав iй. Видно було, що вона з великим зусиллям вливае у себе цей напiй рабiв. Допивши, пiдвелася, i скомандувала:

– Витирай мене скоро.

Я обгорнув ii рушником i заходився витирати, а вона гойдалася у моiх руках, як тополя пiд вiтром.

– Тепер неси в лiжко.

Я занiс ii загорнуту в рушник до лiжка, поклав на постiль i накрив ковдрою. Спритно поскидав з себе все i залiз до неi.

– Давай скоро, – лепетала вона, – давай, трахай мене. Сильно. Сильнiше. Не бiйся. Так… так… – Вона закинула ноги менi на плечi, приймаючи прутня якомога глибше, голова ii безвiльно метлялася з боку на бiк, язичок ласо облизував вуста, з яких зривалися якiсь безглуздi слова вперемiш iз командами.

Вона була така розiгрiта, що пiд ковдрою ми швидко впрiли i я став уже ковзатися по нiй, ковдра менi заважала, але я не мiг ii скинути, щоб вона не застудилася.

Пiсля цього галопу вона заснула. Я вибрався з-пiд ковдри, прийняв душ i лiг собi на канапi з книжкою. Так i проминув той вечiр. Зiрка проспала до ранку, а вранцi пояснила менi, що то було. Виявляеться, ми таким способом переривали вагiтнiсть: гаряча ванна, пляшка шмурдяку i гострий секс. Усе це в комплексi мало дати позитивний результат. І таки дало. Але пiсля цього ми й справдi розбiглися.




Чотири мiсяцi


Менi подобалася одна класна дiвчина. Я зустрiчав ii у трамваi ледь не щодня 1975 року, коли iздив на роботу в архiв на Пiдвальнiй. Тривало це не довго, лише чотири мiсяцi. Перший мiсяць я тiльки дивився на неi, милувався ii станом, витонченим личком, повними напiввiдкритими вустами, прислухався до ii голосу, коли вона розмовляла з подругою. Голос ii звучав на диво приемно та так, що менi хотiлося його слухати i слухати, i не мае значення про що вона з подругою триндiла, ii слова дзюркотiли, як ручай, задля цього дзюркотiння я iнколи проiжджав свою зупинку i виходив з нею аж на Франка, а потiм повертався пiшки. Через неi, бувало, навiть запiзнювався на роботу.

Я думав, милуючись нею, що усi ii приваби лише я й можу по-справжньому оцiнити: бринiння ii голосу, цю п’янливу усмiшку i слiпучо-бiлi зубчики, усi тi округлостi й випуклостi, якi врештi-решт дiстануться якомусь бовдуру.

На другий мiсяць я вiдважився до неi заговорити – так, нi про що, пiсля цього ми стали вiтатися, усмiхаючись одне одному при зустрiчi. Коли нам випадало опинитися в трамваi поруч, ми знову перекидалися кiлькома невинними фразами.

На третiй мiсяць я запросив ii на каву, вона вiдмовилась, через тиждень я повторив спробу i знову марно. Бiльше я не наполягав. Ми й далi вiталися, усмiхалися i говорили про погоду, про переповнений трамвай, нi про що…

На четвертий мiсяць я побачив ii з якимсь пацаном. Ну, думаю, стервочка, i що ти в ньому знайшла? Що ти знайшла у цьому худому прищавому студентиковi в дешевих iндiйських джинсах, у сорочцi житомирськоi фабрики?…

Вiдтодi я з нею не розмовляв, хоча вiтався i навiть усмiхався.

Одного надвечiр’я, повертаючись з роботи, я вирiшив перейтися пiшки i побачив за Оперним натовп, позаду якого вишикувалися трамваi. В таких випадках на скупчення народу я реагую, як звичайний примiтивний мiщанин. Я проштовхався i побачив на рейках дiвчину. З ii повних вуст, розкритих у приголомшливому здивуваннi, стiкали тонесенькi червонi стрiчки, очi теж були вiдкритi й затуманiлi, волосся скуйовджене, але вона була все така ж прекрасна. До пояса. Те що було нижче, виглядало не так привабливо.

По той бiк вулицi я побачив ii хлопця. Вона, очевидно, поспiшала до нього через дорогу. Вiн стояв оторопiлий i не наважувався наблизитися. Мабуть, не хотiв ii бачити такою, а може, не хотiв признаватися, що вони знайомi. Вiн стояв нерухомо, як стовбур, i квiти тремтiли у його руках.

Я подумав, що якби вона пiшла зi мною на каву, то ми б уже не розлучалися, i цього б нiколи не сталося. Нам просто не довелося б призначати здибанки за Оперним, адже ми жили неподалiк, i трамвайна колiя не перетинала нам шлях.




Та, що озирнулася


Я можу назвати ii прiзвище, бо вона й так уже не живе. Надя Верещинська не живе уже рокiв двадцять. У травнi 1978, коли iй було 18, а менi 26, ми познайомилися в ресторанi «Львiв», де вона справляла своi уродини.

Того дня ми з сусiдом Едзьом поiхали на трасу «знiмати» полякiв. Нам вдалося купити кiлька сорочок i вдало iх перепродати, увечерi ми подалися до ресторану i пiдсiли за столик, де сидiв якийсь молодик з двома дiвчатами. Ми замовили шампанське i швидко з ними перезнайомилися, то були теж фарцiвники, i у нас знайшлися спiльнi теми й спiльнi iнтереси.

Коли заграла музика, я взяв одну з дiвчат танцювати, вона виявилося сестрою хлопця. На третьому танцi вона сказала, що радо б зi мною кудись чкурнула, я вже готовий був повести ii з собою на хату, коли раптом в око менi впала висока струнка дiвчина в обтислих джинсах, якi виглядали так, наче ось-ось мали трiснути, вона витанцьовувала якiсь дикi танцi в строкатому товариствi. Я не втримався i запросив ii, вона пояснила, що це ii спiвпрацiвники, яким вона виставляе за своi уродини.

Потiм я вiдпровадив ii додому, i з тих пiр ми почали зустрiчатися. Надя була безвiдмовна у сексi, а друга ii позитивна риса полягала у тому, що вона не читала книжок. Одного разу вона сказала крилату фразу, яка викликала у моiх друзiв тиху заздрiсть:

– Менi легше пiдлогу помити, як сторiнку прочитати.

І вона мила у мене пiдлогу, посуд, вiкна, витирала порохи з книг, прала, прасувала, навiть поривалася варити, хоча цю ii рису я задушив у зародку, а ще вона готова була вiддатися за будь-якого моменту. Яка чудова жiнка! – не мiг я надивуватися. Усi моi друзi були тiеi ж думки: женися. Коли я зустрiчав ii з роботи, а працювала вона в iнститут на Дудаева, я бачив, як за нею озираються, як ласо дивляться на ii випуклi сiдницi, обтягнутi бiлими джинсами, i це мене поймало неабиякою гордiстю.

Ось так ми почали з нею женихатися, я ii навiть повiз до Франкiвська i познайомив з батьками. Мама у мене мала гостре око i помiчала те, чого я помiтити не мiг. Я не знаю, як iй це вдавалося, але вона з першого ж погляду оцiнювала дiвчину i називала вiдразу кiлька недолiкiв. У Надi вона помiтила круглу голову i закороткi ноги. Але хто сказав, що голова повинна бути, як огiрок? Щодо нiг, то тут мама теж перебiльшила, Надя не мала таких довгих нiг, якi мають модельки, але то були цiлком зграбнi пухкенькi нiжки, i менi подобалися. Третя негативна риса стосувалася ii волосся. Дослiвно мамин вердикт звучав так: «Голова, як гарбуз, ноги, як в курдупля, а на головi два п’юрка». З тим останнiм недолiком я теж не мiг погодитися, хоча справдi Надя не мала розкiшноi шевелюри, але ii свiтлi кучерi, що спадали на плечi, виглядали цiлком гарно.

Влiтку ми поiхали з нею до Ялти. У поiздi нас пiдстерiгала прикрiсть – у Надi вночi поцупили джинси, а коштували вони, як мiсячна платня. Попри це ми чудово вiдпочили.

Ми зустрiчалися все лiто й усю осiнь аж до Нового року, а на Новий рiк посварилися, аби потому знову зiйтися i зустрiчатися до наступних ii уродин, якi вона справила у мене вдома. Щойно пiсля цього розбiглися остаточно.

Женячки у нас не вийшло, хоча ми з нею уже кiлька разiв складали списки весiльних гостей, а Надя навiть гiпотетично пiдрахувала, хто скiльки принесе. Однак щодалi ми спiлкувалися, то я почав себе ловити на тому, що розмовляти з Надею не було про що.

Бiльше ми не бачилися, окрiм одного мiстичного випадку. Минуло кiлька рокiв, i от якось я побачив ii зi старшою жiнкою, можливо, мамою. Я не вiдразу второпав, що це вона, й озирнувся, вона озирнулася теж. Мене ще здивувало, що вона геть не змiнилася. Того ж дня я розповiв сусiдцi про цю здибанку, вона дуже здивувалася:

– То не може бути вона. Хiба ти не знаеш, що вона загинула?

– Як?! Вперше чую.

– Я була певна, що тобi розповiла.

Надя працювала в торгiвлi i того трагiчного дня виставляла у ресторанi ревiзорам, а потiм iхала на машинi додому i потрапила в аварiю. Перед тим вона встигла вийти замiж i народити дитину. Їй було тiльки двадцять п’ять.

Хто ж тодi озирався за мною схожий на неi?




Грушi в тiстi


Прокидаючись вранцi у Винниках, ви не почуете анi пронизливого скавулiння трамваю, анi гуркоту авт, анi гомону вулицi, натомiсть вашi напiвсоннi вуха лоскотатиме грайливий щебiт пташок, дзижчання бджiл i лiниве сокотiння курей. І так щоранку. А вночi ви засинаете пiд органiзоване кумкання жаб i витончений сюркiт стриконикiв. Я вже мовчу про запаморочливий запах матiоли i бузини.

Сонячне промiння поволi проникае крiзь примруженi повiки, i сиза поволока дрiмоти сповзае з очей, щоб явити цей тихий розморений свiт будинку. Ранок як ранок. Мiг бути схожим на безлiч iнших. Але не був, бо коли я прокинувся, мое чутливе вухо вловило чийсь ритмiчний подих: хтось лежав поруч, i його тепле дихання ледь-ледь вiдчутними хвилями торкалось моеi щоки. Хто б то мiг бути? Я напружив свiй розiмлiлий за нiч мозок i вiдразу ж дiйшов висновку, що то може бути лише жiнка. Якби це був чоловiк, вiн би спав на iншому лiжку, бо я ж не гомик. Отже – жiнка. Але далi моi роздуми вперлися в глуху стiну, я нiяк не мiг пригадати, звiдки вона тут взялася.

Я спробував ii роздивитися, але це нiчого не дало, бо вона накрилася з головою. Менi чомусь щастило саме на дiвчат, якi в лiжку накриваються з головою. Чому вони так роблять, я нiколи не мiг вивiдати – з тiеi простоi причини, що це у них виходить цiлком несвiдомо. Бо коли таку панну запитуеш, чому вона завше накриваеться з головою, звучить одна i та ж вiдповiдь: «Справдi?»

Уявляете – вони самi цьому дивуються, едине, що вони чiтко пам’ятають, – це те, в чому сплять. Жiнки тут подiляються на двi бiльш-менш однаковi половини: тих, якi сплять у майточках, i тих, що – без. Вiдповiдь одна: «Я так звикла». Принаймнi хоч ця звичка е усвiдомленою. А тому навiть не намагайтеся iх перевиховати – це все одно, що навчати кiшку подавати пантофлi. Жiнка, як уже до чогось звикне, то не розлучиться з тiею звичкою до самоi смертi. Одна половина перед сном нi за що не скине, друга – нi за що не вдягне.

Панна, що сопiла бiля мене того ранку, могла належати як до одних, так i до других. Чесно кажучи, мене нервують саме тi, що пiсля палких любощiв натягують на себе майтки з таким виглядом, мовби iх i не скидали. Я нiколи не мiг збагнути, що це мае означати. Що вона вже свою мiсiю виконала i брама на нiч зачинена? Що вона боiться, аби я не згвалтував ii серед ночi? А може, майтки для неi щось, як вiнок невинностi?

Невже i ця в майтках? Я ковзнув рукою пiд ковдру i вiдчув розпашiле дiвоче тiло. Пальцi моi торкнулися пружноi сiднички i я полегшено зiтхнув. Та цього було замало, аби я врештi згадав ii. Я пiдвiвся на лiктях i оглянув покiй. На крiслi лежали дбайливо складенi джинси i бiла майка. Мiй одяг валявся на пiдлозi, це схоже на мене, iнколи я шпурляю його на стiл. Цього разу стiл був заставлений пляшками з-пiд шампанського, мадярського вина, горiлки i пива. О Боже! Не дивно, що менi вiдбило пам’ять.

Чи тiльки пам’ять? Щось я нiяк не мiг пригадати жодного сексуального моменту з учорашнього вечора. Чи ми взагалi кохалися? Логiчно було б припустити, що так, бо коли двое рiзностатевих осiб лягають у лiжко, тож не для того, щоб обговорити останнi рiшення нашого парламенту. Кiлькiсть порожнiх пляшок вражала. З якоi нагоди була забава? Де решта народу? Чим ми займалися весь вечiр?

Якщо крiсла i стiл стоять не посеред покою, а попiд стiнами – отже, були танцi. Я зиркнув на годинника – половина першоi дня! Ну-у, все ясно: забава була до рання. О шостiй ранку, коли починае iздити транспорт, тепла компанiя подалася на автобус. Цiкаво, чи займалися ми пiсля цього любощами? Важко це уявити пiсля цiлонiчноi забави. Я обережно виповз з-пiд ковдри, пiдхопив з пiдлоги сорочку i поплуганився до лазнички. Анi гаряча, анi зимна вода пам’ятi менi не вернули. Я далi не мiг вирахувати, хто лежить у моему лiжку. Коли ж я зайшов на кухню, то остовпiв. Там було все чисто i прибрано, стiл уже не був завалений посудом, пуделочками приправ, крихтами хлiба, а пiдлога блищала i сяяла, i, мовби цього було замало для повного щастя, блищав i сяяв весь посуд, використаний на вчорашнiй забавi.

То був 1992 рiк, менi виповнилося сорок, i я знову парубок. Пiсля чергових концертiв «Не журись!» до мене частенько завалювала весела компанiя, яку вдавалося випровадити щойно наступного дня не ранiше обiду. Але ця чергова навала гостей залишила по собi на диво чисте помешкання. І на додачу ще якусь таемничу особу.

Я запарив каву i, замислено попиваючи, вперто намагався уявити ii зовнiшнiсть. Висока. Це я збагнув, ненароком торкнувшись випростаною ногою ii стiп. Не хропе. І спить без. Вбрання дбайливо повiсила на крiсло. Хоча могла в екстазi жбурнути на абажур. І роздягнулася сама, бо якби роздягав я, то все це не висiло б на крiслi. По-моему позитивних рис забагато.

І тут ми знову мусимо подiлити жiнок на двi половини. Тих, якi роздягаються самi, i тих, якi чекають, аби iх роздягнули. Вся штука, одначе, полягае в тому, що, навiть розiклавши все по поличках, ви все одно не збагнете, хто вона, ваша панна. Те, що вона не роздягаеться сама, а соромливо вiддаеться вашим рукам, зовсiм не означае, що чинить це уперше, вдруге, втрете чи всьоме. Є панни, якi просто люблять, коли з них скидають усi цi лушпайки, i готовi кайфувати вiд цього у тисяча перший раз так само, як i в перший. Є серед них i такi, що чинять це не вiд кайфу, а щоби вас збаламутити, i коли ви ii спитаете, скiльки вона мала мужчин, можете не сумнiватися, що вiдповiдь буде одна: «ти у мене другий». Хоча запитувати про це безглуздо. Правди ви все одно не почуете. А тому, коли вона вам шепоче у хвилини нiжностi: «Ах, як давно я цим не займалась», – приймайте ii слова iз вдячнiстю, мовби ви й не здогадуетесь нi про що iнше.

Панна, яка роздягаеться сама, робить це з двох причин: а) мае тебе в дупi i iй глибоко начхати, що ти про неi думаеш, б) не мае тебе в дупi, а тому не бажае грати вар’ята.

З превеликим задоволенням я дiйшов висновку, що панна в дупi мене не мае, бо якби мала, то не прибирала б кухнi. Хоча це не свiдчить про ii палкi почуття. Може, вона просто органiчно не витримуе розгардiяшу. Є й такi. Переважно вони виявлялися колежанками моiх друзiв i, прибираючи мою кухню, прагнули справити враження не на мене, а на того, з ким прийшли.

Але одна рiч прибрати стiл, а iнша – помити пiдлогу. Може, вона й не кохае мене, але мити пiдлогу, маючи мене в дупi, це вже патологiя. Нi, вбийте мене, а я не повiрю, що вона мене не любить.

Єдине, що турбувало мене, – коли ж вона цим займалась? І щодалi я про це думав, то все з бiльшим жахом усвiдомлював собi всю цю ганебну для мене картину. Адже вона не лягла доти, доки все не прибрала. Це дуже похвально. Це характеризуе ii з найкращого боку. Але коли я цього не пам’ятаю, значить, я спав. Я вiдрубався. А вона, бiдачка, звершивши цей подвиг, з надiею скинула майточки i лягла поруч. Може, навiть пригорнулася до мене, може, щось чутливе шепотiла на вушко. Та ледве чи я це усвiдомив. Який же я негiдник! Я обхопив голову руками i тяжко задумався. Та що тут думати! Щойно тепер у мою остаточно просвiтлiлу голову дiйшло: я ж бо – у майтках. Ну все, я зганьбився навiки. Нема менi виправдання. Ясно, що нiч минула сповнена цноти i лiнивого посапування.

І розпач з такою силою потряс мою душу, що я вирiшив зробити щось для цiеi дiвчини приемне. В моему розумiннi приемне – щось смачне. Снiданок у лiжко. А що люблять панни на снiданок? Є безлiч тупоголових чоловiкiв, якi на снiданок паннi пропонують ковбасу, яешню, смажену бульбу або вчорашнiй олiв’е з великою байдою хлiба.

О жах! О кари Господнi! Це страшна помилка, це удар по системi й крах усiх сподiвань. Таким снiданком можна зруйнувати геть усе, що було збудовано за вечiр i нiч. Ви могли вночi демонструвати вершини сексу, а вранцi все це полетить коту пiд хвiст. Нi! Нi! І триста разiв нi!

Записуйте, невiгласи! Життя людинi даеться один раз i прожити його треба так, аби не зiпсувати майбутне одним-единим снiданком. Отже, найголовнiше: панна вранцi нiчого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонiв, шпондеркiв, макаронiв. Снiданок мусить бути легким i повiтряним, танути в устах, розливатись по яснах i не застрявати в зубах. А запитий кавою, повинен умить розчинитись i розлитись в устах, як пiсня гуцулки над зеленим плаем.

Що в нас не застряе в зубах? Ну? Я вас питаю! Так от, в зубах не застряють млинцi, налисники i яблука в тiстi. Збиваете два яйка зi шклянкою молока, цукром i мукою, мокаете в них плястерка яблук i смажите на пательнi, або печете налисники i перемащуете iх джемами, вареннями, конфiтурами, мармулядами, спогадами про минулу нiч, сонячними зайчиками, власними секрецiями, залежно вiд того, що знайденi в хатi. І ось настае священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тiстi й несете до покою. Це iсторичне видовище вже нiколи не зiтреться з ii пам’ятi; вона пронесе спогад про нього крiзь усi злигоднi життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатися з цим зафайдоленим свiтом, з ii потьмянiлих вуст злетять слова, зверненi до чоловiка: «А ти менi нiколи на снiданок не приносив у лiжко яблука в тiстi». Вiн, бiдолашний, вiдразу стрепенеться, обхопить ii за плечi: «А хто! Хто приносив? Хто?!» Та у вiдповiдь дiстане лише гiрку усмiшку – останню в ii життi.

Яблук у мене не було. Зате були соковитi грушi. А грушi в тiстi – записуйте! – ще смачнiшi за яблука

І ось так почався цей ранок. Я смажив грушi в тiстi, панна спала в моему лiжку, i, здавалось, ii не розбудить навiть гуркiт порожньоi цистерни.

Життя було прекрасне. Сонячний ранок сповнював душу невимовною радiстю. Я вже уявляв, як пiсля снiданку ми знову пiрнемо у лiжко, а потiм наберемо iжi та питва й подамося на ставки.

У пам’ятi я перебирав усiх знайомих дiвчат i намагався вирахувати, котра з них могла опинитися в моему лiжку. Щоб легше було вирахувати панну, я взяв свого записника i виписав на окремому аркушi всiх колежанок, а тодi почав по однiй викреслювати. Половина рiзко вiдпала, бо я нiколи не вiв би iх до себе навiть на п’яну голову. Ще кiлька панночок на виданнi дивилися на мене, як на серйозний об’ект, i в лiжко iх змусив би лягти хiба лише штамп у паспортi. В крайньому випадку – пропозицiя буквально завтра нести заяву.

Я замислився. Чи мiг я аж так далеко зайти в прагненнi кохатися? Хто його зна. Деколи хочеться сказати паннi щось приемне. Закiнчуеться це тим, що одного чудового ранку зазираеш на кухню i усвiдомлюеш собi, що ти вже одружений. Можливо, це якраз i е той фатальний ранок?

Не хотiлося вiрити. І я не повiрив. Тому з легкою душею викреслив i панночок на виданнi. Залишилось кiлька осiб, поява яких у моему лiжку була найвiрогiднiша.

Отже, за порядком. Олюня вiдпадае, бо поiхала на море. З Мар’яною ми посварилися навiки i помиримося за тиждень, коли ii батьки чкурнуть на курорт. Вiра вихiднi проводить винятково зi своiм женихом. Лiда приперлася минулоi суботи, не попередивши, i застала Марту, яка мирно засмагала в саду, навiть не хочу згадувати чим це скiнчилось. Обох викреслюемо. Залишаються Леся, Оксана й Уляна.

На столi парувала повна тарiлка груш у тiстi. Я заварив свiжу каву, поклав на тацю i зосередився. Хто… Хто… Хто…

Оксана, щоб я здох, пiдлоги не помие, це вже точно. Буде сидiти цiлий вечiр, втупившись у телевiзор. Або лежати. Уляна сама не роздягнеться. Нi за що в життi. Крiм того, завше вбирае майтки. Такий стиль. Ну, що ж, i iх викреслюю.

Залишаеться Леся. Боже мiй! Яким же я негiдником був у ставленнi до неi! Скiльки разiв обманював, крутив голову, обiцяв. Одного разу навiть щось плiв про любов. І вона повiрила. Вона взагалi довiрлива i дуже добра. Я просто не вартую ii. Менi раптом забаглося впасти перед нею на колiна, цiлувати ii нiжки i просити вибачення. За все, все, все. І за це також.

Вона! Тiльки вона може бути iдеальною жiнкою. Вона так мало говорить. Все, досить з мене цих пригод, цього безладдя, немитого посуду, скандальних iсторiй i вияснення стосункiв з чоловiками, в яких завдяки менi виросли оленячi роги. Все. От зайду зараз i скажу. Що скажу? Ч-чорт… Давай одружимося, чи як? Нi, не так. Спочатку покаятись. Я iй все розповiм. Нi, це буде довго. Я iй розповiм у загальних рисах. Не називаючи iмен. І взагалi, спалю записник. О! Знахiдка! Я спалю записник на ii очах. Це менi недорого коштуе, бо маю ще одного. А тодi вже скажу, мовляв, давай… Тобто одружимося.

З покою тим часом долинули першi звуки пробудження. Я вiдразу вiдчув палке бажання опинитися поруч i пригорнути це гаряче розiмлiле тiло.

І ось я хапаю тацю i з усмiшкою вiд вуха до вуха влiтаю до покою.

– Лесюньчику! – вигукую, розпашiлий вiд несподiваного спалаху жаги i любовi. – Дивися, що я тобi принiс!

І якби в ту мить у мене пiд вiкнами вiдбулося виверження Везувiю, це ошелешило б мене значно менше, нiж тодi, коли з-пiд моеi бiлоснiжноi ковдри вигулькнула не янгольська голiвка Лесюнi в золотистих кучерях, а велика розкудлана й бородата мармиза Стефка Оробця.[2 - Популярний кабаретовий спiвак i телеведучий.]

Колiна пiдi мною захитались, i я вiдчув, як втрачаю потенцiю на весь наступний тиждень.

– Ну, чого розрипiвся?! – прогуркотiв Стефцьо, шкробаючи широкi своi груди усiма п’ятьма пальцями.

– Сте… Стефцю! – белькотiв я. – Звiдки ти взявся?

– З програми «Для вас, дебiли».

– А… а чому ти в моему лiжку?

– Бо ти, гiвнюху, напився i не хотiв менi постелити на канапi.

– А… а чому ти голий?

– Бо я так звик, йолопе! І нема чого мене за дупу мацати, гомик нещасний!

– А хто ж поприбирав усе?

– Леська.

– І де вона зараз?

– Поiхала з Орком.

– Що за чорт? Чому з Орком?

– Бо ти, iдийото, сказав, що женишся. І запросив навiть на заручини.

– Я?! Женюся?! З ким?

– Спитайся в шампанського. І перестань мене дiставати! Що ти там маеш? Що то за пляцки? Ти що – не мiг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашне олiв’е?




Панна осiннього листя



1

Була осiнь 1975 року, тепла i лагiдна пора бабиного лiта. У часи юностi я полюбляв самотою блукати по цвинтарi, приглядатися до гробiвцiв, вiдчитувати долi померлих людей, а то й стежити за похоронами. Я жив тодi на квартирi недалеко вiд Личакiвського цвинтаря. Інколи цi моi блукання затягувалися до пiзнього вечора, i назад я вже йшов, приспiшуючи крок, лякаючись темних згусткiв, що крилися обабiч стежки, а часом ворушилися i шелестiли. Хотiлося думати, що то просто пташки влягаються спати, i я так думав, а все ж по спинi тупотiли мурашки.

Того дня я прийшов на цвинтар пополуднi, у правому крилi залишалося ще чимало цiкавих закамаркiв, якi я не обстежив. Чимчикуючи звiльна стежкою та роззираючись на всi боки, я раптом помiтив на собi чийсь пильний погляд. Я зупинився, але довкола не було живоi душi, однак погляд продовжував мене свердлити, i ось нарештi я бачу, звiдки цей погляд спрямований: на мене дивиться панна, мертва панна, зображена на гробiвцю. Їi могила була не при самiй стежцi, а за метрiв п’ять, я не мiг стриматися, щоб не роздивитися ii ближче, i, звернув у прохiд мiж гробiвцями, панна виявилася неабиякоi вроди: мала великi повнi вуста, кучеряве волосся i аж надто виразнi чорнi очi, пiд шкiльною формою впиналися дозрiлi перса, але очi вражали найдужче, вони дивилися просто на мене з таким виразом, начеб у чомусь звинувачували. Вона померла минулого року шiстнадцятилiтньою. Померла – неймовiрно! – саме цього дня. Невiдомий поет-гробар зблиснув дуже конкретною епiтафiею:

		Трагiчна смерть на провеснi дороги
		Тебе змела з батькiвського порогу.
		Та будуть вiчно у журбi, Мартусю,
		Твiй тато, мама i бабуся.

А отже, трагiчна смерть. Що то могло бути? Може, збила ii машина, може, сама викинулася з п’ятнадцятого поверху, може, втопилася, купаючись у рiчцi, а може, померла вiд невилiковноi недуги? Менi неймовiрно шкода стало цiеi панни, яка так молодо пiшла з життя, не звiдавши стiлькох насолод, а водночас i не зазнавши облуди…

Гробiвець був акуратно прибраний, довкола цвiли айстри, а пiд самою стелою горiли свiчки – видно, зовсiм недавно хтось iз родини тут був. Пiддавшись незрозумiлому поривовi, я вiдiйшов кiлька крокiв убiк, виламав гiлку калини зi ще зеленуватими, але злегка почервонiлими гронами, i поклав на могилi. Коли родичi прийдуть наступного разу, то довго будуть вгадувати, хто ж то мiг бути. А то був я. Хто я? Той, через кого вона покiнчила самогубством, чи той, хто ii збив автом? Ця божевiльна гадка викликала в мене острах, гаряче тепло затопило груди i пiдiйшло пiд горло. Як шкода, що я ii не зустрiв за життя…

Пiсля тiеi вiзити на цвинтар образ покiйноi панни не покидав мене, раз по раз спливаючи з глибин пам’ятi i пеленаючи мене у сувоi солодкого смутку. Одного разу вночi я прокинувся вiд гiрких ридань у снi. Насправдi я не плакав, то був тiльки сон, що я плачу, але сон такий разючий, що я зiрвався з лiжка i засвiтив свiтло, аби розвiяти нiчнi мари. Адже оплакував я Марту, якоi нiколи не зустрiчав… І щойно я так подумав, як раптом менi в пам’ятi зблисло видиво того, що було: я зустрiчав ii! Пам’ять, щойно випiрнувши зi сну, ще така оголена i чиста, що у короткому промiжку мiж сном i дiйснiстю в нiй можна розгледiти щось таке, що вже надiйно затяглося густою ряскою… І ось тоi ночi вигулькнуло у моiй пам’ятi ii обличчя, але живе, розпромiнене, сяюче щастям – я бачив ii на Кайзервальдi у парковiй алеi, вона збирала кленове листя i комусь щось гукала, я навiть пригадав ii голос… Але вбрана вона була не в шкiльну форму, а в коротку шотландську спiдничку i блюзочку з короткими рукавами. Рiк тому… Десь у цей час… Коли листя клена стае жовтогарячим, рудим, червоним, бордовим… Отже я зустрiв ii напередоднi ii смертi.

Я вже не мiг заснути, вцiдив собi iз бутля домашнього вина i, цмулячи його в задумi, просидiв так до свiтанку. Свiтло дня вивiльнило мене вiд тих усiх нав’язливих роздумiв, i я врештi провалився в чистий i беззмiстовний сон. Але пiсля цiеi ночi мене уже переслiдував не тiльки образ покiйноi панни з гробiвця, а також i спогад про здибанку на Кайзервальдi. Хоча яка то була здибанка? Ледве чи вона мене взагалi помiтила. У неi були гарнi повненькi нiжки, i я згадав, що коли вона нахилялася за листям, грайливо стрiпуючи волоссям, то я мимоволi зупинився, милуючись ii станом i на хвильку навiть вигулькнула думка пiдiйти й заговорити, але мене чекали у музеi, i я потупцяв своею дорогою.

Чому я не заговорив до неi? Яка то була година, коли я ii зустрiв? Десь по обiдi… Може, третя… Вочевидь, вона поверталася зi школи, отже вчилася десь неподалiк, та, напевно, й жила у тiй околицi. Маючи ii прiзвище, я вiдшукаю ii помешкання. Навiщо? Не знаю. Це вже перетворилося на манiю. Я конче прагнув дiзнатися причину ii смертi. У телефоннiй книзi К – кiв було кiлька, але тiльки однi жили в околицях Кайзервальду. Я зателефонував до них серед дня з таким розрахунком, щоб натрапити саме на бабусю. Батьки могли виявитися значно прискiпливiшими i краще обiзнаними з колом ii знайомих.

– Альо! – озвався голос старшоi панi.

– Перепрошую, чи можна попросити Марту? – випалив я нахабним тоном.

На тому кiнцi дроту пролунав кашель, короткий схлип, i старша панi перепитала:

– Марту-усю?

– Так.

На хвилю запала тиша. А потiм:

– А ви часом не помилилися номером?

– Нiби нi. Це родина К – кiв?

– Так. А ви хто?

Я назвався i сказав, що повернувся з вiйська й не бачив Марти понад рiк.

– А-а, – потеплiшав голос староi, – то ви не знаете, що з нею сталося? Мартусi вже нема, – i тут вона заплакала.

Менi стало неприемно за свою настирливiсть i дурну цiкавiсть, але мусив продовжувати гру i вибухнув розпачливим подивом:

– Як – нема? Зовсiм нема? Що з нею сталося?

– Померла рiк тому. Страшна смерть.

Страшна смерть! Так я i думав. Але в чому страшна?

– Як? Як вона померла? – питав я тремтячим голосом.

– Але нащо вам то треба? Юрко? Що за Юрко?

– Вона вам про мене не розповiдала?

– Нi. Ви з нею вчилися?

– Нi. Я старший за неi.

– На скiльки?

– На сiм рокiв, – сказав я правду.

– На сiм рокiв! – здивувалася стара. – Що ви вiд неi потребували?

– Нiчого. Ми часом здибалися, гуляли, розмовляли. Потiм я потрапив до вiйська. На рiк. Служив на Далекому Сходi. Я писав iй листи, але вiдповiдi не отримав.

– Ви писали iй листи? Але ми не маемо жодного.

– Бо Марта не хотiла, щоб батьки дiзналися про мене i ми домовилися, що я буду писати на головну пошту до запитання.

– Для чого така таемничiсть?…

– Не знаю… Вона так вирiшила. Може, вся причина у вiковiй рiзницi. А вона ще була неповнолiтня.

– Що ви маете на увазi?

– Нiчого, боронь Боже, просто вона учениця… а я – вчитель.

– Вчитель! – зойкнула бабуся. – Ви були ii вчителем?

– Нi. Я вчителював у iншiй школi.

– Ви часто здибалися?

– Не часто. Вона ж так пильнувала науку…

– Ой, Мартуся! Золота дитина! Воно би тiльки вчилося i вчилося. Сидiло над тими книжками, свiта Божого не видiло. Коли ж ви зустрiчалися?

– Як коли… Переважно я просто вiдпроваджував ii зi школи.

– Вiдпрова… – вона аж захлинулася кашлем. – Чому ж ви… чому не вiдпровадили тодi, як… – i знову заплакала.

– Що – як? – ловив я мент.

– Приходьте до нас в суботу по обiдi, – сказала стара.

– А батьки не будуть проти?

– Я iх вiзьму на себе. Приходьте.


2

Вуличка була тиха й замрiяна, здавалося, вона куняла, вдихнувши тоненькi повiсма димiв, якими курилося спалене картоплиння i листя, жоднi звуки ii не тривожили i тiльки луна моiх крокiв лiниво котилася по брукiвцi. Я зупинився перед хвiрткою i побачив у саду чоловiка, що пiдрiзав яблуню. Як виявилося, то був ii батько, вiн вiдразу запровадив мене до хати, де у вiтальнi вже чекали мама i бабуся. Мене посадили на канапу, вгостили чаем iз печивом i засипали тими самим питаннями, на якi перед тим вiдповiдав по телефону. Нiчого нового я не мiг додати, але вони продовжували уточнювати i перепитувати, аж поки не вичерпали себе й мене, i тодi нарештi настала iхня черга, я хотiв знати, як загинула Мартуся, i я довiдався. Там, на Кайзервальдi, попри який вона поверталася щодня зi школи, i пiдстерегла ii смерть. Того дня, коли вона завернула до парку, щоб назбирати рiзнобарвного листя, збоченець напав на неi, вдарив ii ломакою по головi, затягнув у кущi, згвалтував i задушив, його вирахували за кiлька днiв, вiн працював там сторожем, на совiстi в нього було уже чотири дiвчини, але якраз на Мартусi вiн проколовся – загубив окуляри, звичайнi чорнi окуляри, з якими нiколи не розлучався, незважаючи на погоду. Його засудили на кару смертi. Оце i все.

Пiсля цього запанувало мовчання, я подумав, що тепер уже пора менi йти, я пiдвiвся.

– Ви вже йдете, – заметушилася ii мама, – зараз прийде Орися. Вона теж хотiла з вами побачитися.

Я ледве не запитав, хто така Орися, але вчасно стримався. Мабуть, то була сестра Мартусi. Ледве чи варто було б з нею перетинатися, вона мене швидко викрие, сестра не могла не дiлитися з нею. Я сказав, що мушу квапитися, i став прощатися.

– Може, ви залишите нам якiсь своi координати? – спитала мама. – Думаю, Орися, захоче вам задзвонити.

Я вийняв з кишенi якогось папiрчика i записав перший-лiпший номер телефону, який менi спав на гадку. Вийшовши на вулицю, я кинув оком на будинок i побачив iх усiх у вiкнi, ще кiлька секунд я вiдчував iхнi погляди на своiй спинi, аж поки не зник за рогом.

Та на цьому iсторiя не закiнчилася.


3

Я працював тодi в обласному архiвi науковим працiвником. Одного дня пiсля роботи, коли я ставив свого пiдписа в облiковiй книзi, вахтер сказав, що мене на вулицi чекае якась дiвчина i пiдморгнув:

– Пишна краля!

Дiвчина була й справдi вродлива, довге свiтле волосся куйовдив вiтер, а на вустах грала хоч i зваблива, але iронiчна усмiшка.

– Привiт, – сказала вона таким тоном, начеб ми бозна-скiльки зналися.

– Привiт, – вiдказав я, уже здогадавшись, що це Орися, бо схожiсть ii з Мартусею кидалася в очi.

– Прогуляемося? – сказала вона i, коли ми вiдiйшли трохи далi, спитала: – Ви не здивованi?

– Здивований. Як ви мене знайшли?

– Дуже просто. Пiзнаете цей папiрчик?

То був той самий папiрчик, на якому я записав телефон, але то був не просто собi папiрчик, а бланк для замовлення документiв обласного архiву.

– У мене в архiвi працюе знайома, – сказала Орися. – Вирахувати вас у колективi, де працюють майже самi жiнки, не так i важко.

– Ну, тодi зайдемо на каву?

Вона погодилася, i ми опинилися в «Старому Львовi» на Валовiй, я замовив крiм кави пляшку шампанського.

– О, – здивувалася вона, – ми збираемося щось святкувати?

– Нашу зустрiч.

– Навiщо ви придумали оту всю iсторiю? Ви ж насправдi моеi сестри не знали.

– Не знав. Я побачив ii фото на гробiвцю. Мене вразила ii рання смерть, ii обличчя мене переслiдувало. Не знаю чому, але я так перейнявся нею, що мусив конче довiдатися, вiд чого вона померла.

– Он як. А тепер моi батьки перейнялися вами. Тато знаете, яку версiю висунув? Що ви i е вбивця. Забив, згвалтував i чкурнув до вiйська. А тут якраз манiяк попався, от на нього i списали. А тепер ви повернулися i, як кожного злочинця, вас потягнуло знову до жертви. Вiн, мiж iншим, збираеться до мiлiцii завiтати. Тим бiльше, що телефон ви дали липовий.

Я витрiщив очi i залпом випив келих вина, а Орися дивилася на мене переможним поглядом.

– Ну, ви, надiюсь, не маете мене за вбивцю? – силувано усмiхнувся я.

– Нi. Бо iнакше не сидiла б тут. Я просто знаю, що Мартуся не здибалася нi з ким. У нас iз нею не було секретiв. А про вас я теж отримала вичерпну iнформацiю. Вiд своеi знайомоi. Поява в бабському колективi чергового потенцiйного жениха вiдразу викликае до нього посилений iнтерес i бажання довiдатися якомога бiльше. Отже… Ви не вчитель, i в армii ще не служили. Закiнчили Івано-франкiвський педiнститут i опублiкували зо два десятки вiршiв, а потiм опинилися у Львовi i, не маючи прописки, отримали посаду наукового працiвника тимчасово. Вам залишилося ще тиждень попрацювати, потiм вас звiльнять. Прописки нема, роботи нема, живете на квартирi. І тут вам спало на гадку втертися в довiр’я людям, якi мають просторий будинок. Чому б iм i справдi не прописати i не взяти на квартиру близького товариша iхньоi доньки? Але тут виясняеться, що е ще сестра. Це псуе весь план, i ви зникаете.

– Ця версiя значно цiкавiша, анiж та, яку висунув ваш батько. Тiльки ваше досье неповне. У мене на Замарстиновi е будинок мого батька, але я не можу анi прописатися у ньому, анi поселитися, бо там ще мешкае стрийко з родиною. Проте за два тижнi вони переселяться у нову квартиру i хата звiльниться. Вiдповiдно i всi проблеми вирiшаться. Ви розчарованi?

– Нi. Я тiшуся, що та версiя, яку я вам щойно переповiла, не мае жодних пiдстав. Я й ранiше сумнiвалася. Якось не вкладалося в головi, що людина, яка пише вiршi, може бути ще й пiдлою.

Я не став ii розчаровувати в цьому, називаючи цiлу плеяду великих поетiв, якi в життi були викiнченими негiдниками.

– Цiкаво, чому на гробiвцю, де згадано тата, маму i бабусю, не згадано сестри?

– Ну, ви ж, як поет, повиннi вiдчути, що згадка про сестру зруйнувала б ритм, – усмiхнулась вона.

– Це хто вам сказав? Той, хто створив цi безсмертнi рядки?

– Напевно просто забув. Але вже було пiзно щось мiняти. Отже, якби була згадана сестра, то ви б не вiдважилися завiтати до нас додому?

– Напевно нi. Сестра завше бiльше знае за батькiв.

– Це так.

– Але я вам ще не все сказав. Я бачив вашу сестру живою. Десь незабаром перед ii загибеллю.

– Та-ак?

Вона насторожилась, i я побачив, як пальцi ii затремтiли, тримаючи келих.

– На Кайзервальдi. Вона збирала листя. Я просто звернув увагу на гарну дiвчину. Я квапився до музею, менi там обiцяли роботу. Інакше б я, можливо, заговорив до неi. Але там, довiдавшись, що не маю прописки, менi вiдмовили. Коли я повертався, то ще сподiвався ii застати, але ii уже не було. Якраз почав моросити дощ.

– Дощ? І тодi пiшов дощ… у той день… по обiдi…

Вона дивилась на мене здивованими i стривоженими очима. Вiдтак надпила вина, i погляд ii упав на пальцi, котрi аж побiлiли – так вона iх стиснула.

– Тепер розумiете? – сказав я. – Чому я цим так перейнявся?

Вона кивнула.

– Мене довго не покидало враження, що то був саме той день. Їi останнiй день. І що, можливо, якби я заговорив до неi… може, провiв додому… вона б лишилася жива… Хоча я ще не знав причини смертi, але не мiг подолати в собi прагнення довiдатися.

Пляшка спорожнiла i я замовив другу.

– Ми випили цiлу пляшку? – здивувалась Орися.

– А що вас так дивуе?

– Бо я геть не сп’янiла.

– Ваша сестра не дае нам сп’янiти.

– Напевно. Ми з нею були дуже близькi. Я ii вибавила. Сказати вам правду, чому не згадано сестри на гробiвцю? Я втекла з дому. Я не могла бачити ii мертвою. І не бачила. Я втекла, – у неi забринiли сльози на очах. – Я не була на похоронi. Тобто була, але мене нiхто не бачив, я ховалася, дивилася зоддалiк, i потiм, коли упiймали того звiра, я не ходила в суд. Я жила в тети. Батьки були на мене ображенi, бо вони мусили самi з бабусею нести той хрест, вiдбути усi тi процедури… упiзнання тiла… похорони… виклики до слiдчого… суд… А я не могла, я не могла думати про те, що вона мертва, я продовжувала думати, що вона жива. Я повернулася до батькiв лише тиждень перед тим, як ви зателефонували. Якби ви задзвонили ранiше, вони б про мене й не згадали.

Нам принесли другу пляшку, я розлив i почув, як цокочуть ii зубчики по склу. У цю мить я вiдчув себе хiрургом, який розпанахав чиесь нутро i тепер не знае, що далi з цим робити. У який пiдручник зазирнути, аби виправити ситуацiю? І яким чином оце все зашити? Де взяти тi нитки, що пiдiйдуть для такоi мети? І я ж – не хiрург. Я людина нiзвiдки. Я влiз у чужу трагедiю, як у свою власну, але я нiколи не зможу пережити ii так, як вони. Менi хотiлося сховатися, скрутитися в клубочок, закотитися кудись у темний куток, накритися листям i заснути, або нi – не заснути, а вернутися у той час, рiк тому, i пiдiйти до НЕЇ, i говорити, говорити, говорити, i не вiдступати анi на крок, навiть, якщо вона не пiдтримае розмови, навiть якщо мовчатиме, або казатиме «вiдвали», i йти за нею, як якийсь манiяк, аж до самого дому, i терпляче витримувати ii зневагу, i щойно тодi вiдвалити, коли ii бабуся визирне з вiкна, почувши ii розгнiваний голос, вiдвалити з легкою душею, з тихим умиротворенням, з вiдчуттям, що зробив усе для того, щоб…









Стрийко Зеньо





Ще один гарний день



1

Вiн з’являвся тодi, коли я потребував його найменше. Стрийко був перейнятий моею персоною до такоi мiри, що намагався життя мое не тiльки покращити, але й наповнити непроминальним змiстом. А яким був непроминальний змiст життя за уявленнями стрийка? Продовження роду. Таким чином i виникла у нього цiлком свiжа iдея мене одружити. Сам стрийко загубив лiк паннам‚ яких зробив щасливими матерями. Пiсля вiйни‚ коли хлопи стали дефiцитом‚ вiн жив життям номада – вiд оази до оази. У вiйну встиг побувати у «Нахтiгалi»‚ в СС «Галичинi»‚ а пiд кiнець i в УПА‚ куди затягнув ще й мого татуська. Коли вони сходилися i починали згадувати военну романтику‚ ми слухали цi iсторii‚ наче пригоди пiратiв або ковбоiв. Правда‚ у тих iсторiях були не тiльки бойовi операцii, життя у бункерi i спогад про те‚ як було вбито першого енкаведиста‚ а як першого нiмця‚ а були й дiвчата‚ веселi гулянки i вечорницi на селах. Коли при тих розмовах була присутньою бабця‚ то вона завше суворо осуджувала те‚ що УПА стрiляла у нiмцiв:

– Бiльших iнтелiгентiв‚ як нiмецькi офiцери, я не стрiчала. У нас жило двое. То вони без дозволу яблука з дерева не зiрвали. А раз попросили нашварцувати iм чоботи, то дали по пачцi масла i чоколяди. А ви‚ лайдаки‚ в таких людей стрiляли! Був би нiмець перемiг‚ то жилиби-сьмо‚ як у Бога за пазухою.

Бабця дуже любила нiмцiв‚ а особливо австрiйцiв, не знаю‚ як вона iх вiдрiзняла.

Взагалi мiй тато i стрийко дивом вижили. Тато був чисто як Бетмен: вдень сумлiнно вчився на лiкаря‚ а ночами йшов на завдання. Коли здибався з моею мамою‚ вона це вiдразу припинила: «Або я, або бункер». Ну‚ бо мама добре знала‚ що в бункерi не тiльки вирiшувалася доля неньки-Украiни‚ а й систематично покращували демографiчну ситуацiю. Не‚ щоби моя мама не була патрiоткою‚ але вона завше мислила тверезо. Нiчнi вилазки припинилися. Хiба до мами.

Але стрийко свою вiйну ще продовжував. Коли iх оточили в бункерi i постала дилема: пiдiрватися гранатами чи здатися‚ перемiг другий варiант. Звичайно‚ перший виглядае завжди героiчнiше‚ але в 1953-му i так уже було ясно‚ що свiт нас кинув напризволяще, а на всенародне повстання не було надii. Заради чого вмирати молодим хлопам? І здалися. Дiстали по десять рокiв‚ але у 1956-му iх звiльнили iз забороною поселятися в Галичинi. Проте згодом дозволили i це. І всi вижили‚ завели сiм’i i народили патрiотичних дiтей.

Була субота. Я писав поему i не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Вбраний був у чудовий картатий костюм – останнiй крик моди 1938 року. Надворi, правда, стояв 1978, але для стрийка це не мало жодного значення. Капелюх i краватка належали до тiеi самоi епохи, що й костюм, i тiльки мешти були рокiв на двадцять молодшi. Нi, що правда, то правда, стрийко умiв стежити за своiми речами, i вони у нього практично не зношувалися. У шафi висiла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску гудзиками, медалями i хрестами, на селi на стриху за кроквою снив героiчним минулим весь у мастилi шмайсер. Стрийко всмiхався у своi наваксованi вуса, що стирчали, мов роги оленя.

– Даю тобi десять хвилин, аби ти зiбрався i вилетiв корком зi свого лiгва. Маеш виглядати як нова копiйка, або принаймнi не гiрше за мене. Йдемо на весiлля.

– На чие?

– Побачиш. Давай, рухом, а то скоро тут мохом обростеш. Що ти бачиш, крiм своiх книжок? Життя не в них, а там! – вказав рукою на вiкно.

Я визирнув i побачив двох песикiв, якi самозакохано вовтузилися одне на одному. Оце i е життя? Коли я вбрався, стрийко раптом схопився за голову:

– А краватка!

Краватки я не мав, але стрийко вирiшив, що оскiльки я поет, то можна на шиi зав’язати хустину – буде богемно i стильно.

– І ще одне, – сказав, – конверти. Чистi.

Конверти у мене були. Стрийко вийняв з кишенi двi новенькi десятки i розклав iх по конвертах. То була стандартна сума, з якою йшли на весiлля друзi молодих у 70 – 80-х роках, бо друзi батькiв давали бiльше. Уявити стрийка за товариша молодих було важко.

Дорогою ми купили два букети троянд по три карбованцi i незабаром опинилися на подвiр’i палацу Потоцького. Там уже юрмилося кiлька весiльних пар з гостями, чекаючи своеi черги. І тут я помiтив якусь нерiшучiсть у поведiнцi стрийка, вiн зупинився i став уважно обстежувати усi тi групки, мовби вишукуючи своiх, але вочевидь не знаходив, врештi почав поволi проходжуватися помiж ними, але вже не з виглядом людини, яка когось шукае, а з виглядом когось, хто просто вбивае час.

– Що таке? Не можеш упiзнати молодих?

– М-м… якщо чесно, то нi… Я отримав запрошення вiд невiдомих менi осiб. Тобто я iх напевно мусив знати. Але… з моiм бурхливим минулим…

– Покажи запрошення.

– Я його… забув удома. Розумiеш, я кiлька разiв перевдягався перед дзеркалом, i воно залишилося в iншому костюмi.

– Чудово. Може, ти ще й забув iхнi прiзвища?

– Знаеш… у головi стiльки всього… я й не збирався iх запам’ятовувати. Я просто не думав, що тут збереться стiльки весiль.

– Ще б пак! Особливо, якщо взяти до уваги, що сьогоднi субота i рання осiнь. А iмена бодай пригадуеш?

– Останнiм часом у мене з пам’яттю проблеми. От скiльки москалiв застрелив, пам’ятаю, а де окуляри поклав – не згадаю.

– Кiлькiсть застрелених москалiв з кожним роком невмолимо росте.

– З часом пригадуються деталi. Не будь таким в’iдливим.

– Та й ти не прикидайся. Ти ще не настiльки старий, якщо годен до чужих молодичок лазити у вiкна.

– Звiдки ти знаеш? – насторожився вiн, полохко роззираючись.

– Ти сам розповiдав.

Вiн полегшено зiтхнув:

– Ну, от бачиш, яка у мене пам’ять. Хтозна, чи мене не запросили на весiлля мого нешлюбного сина.

У цю мить менi на шию кинулася якась старша панi i стала вицiловувати.

– Олюсь! Золотко! Ти приiхав! – i повернувшись до гостей: – Це Олюсь! Олюсь приiхав!

Я помiтив, як у стрийка враз загорiлися очi, вiн ще встиг менi пiдморгнути i прикласти пальця до вуст, заки панi потягла мене до гурту, невпинно тiшачись:

– Це ж Олюсь! Олюсь! Тебе пустили! Боже! Ти мене упiзнав? Я ж цьоця Гафiйка! – Вона розмовляла так голосно, мовби все свое свiдоме життя прожила бiля водоспаду. – Як летiлося? То мiй небiж Олюсь з Торонто, кузен Квiточки. А то е наречений моеi Квiточки – Ростик. А це вуйко Дозьо, вуйко Дусько, цьоця Влодзя, твого тата кузенка, цьоця Нуся, стрийко Дзюньо, стрийна Реня, дзядзьо Дорко, панi Геля – хресна мама Квiточки, а то ii колежанки… – Вона перезнайомила мене з усiею «родиною» так швидко, що з голови тут таки й усе вивiтрилося, бо доводилося не тiльки ручкатися, а й цiлуватися та обнiматися.

– А то хто? – шепнула цьоця, киваючи на стрийка Зеня, який невiдступно iшов за мною i теж тиснув усiм руки, повторюючи: «Зеньо… Зеньо… пан Зеньо… Зеньо…»

Я на мить замислився, але стрийко не розгубився:

– А я колега його татка.

– Ой, то ви певно з ним училися?

– Ну так, вчився. І не тiльки.

– І в лiсi були? – перейшла на шепiт цьотка.

Почувши про лiс, стрийко вiдразу спалахнув ентузiазмом:

– О-о, де ми тiльки не були. Не одну зиму в одному схронi пересидiли.

– Як то файно! Потiм розкажете, як то було. Ой, нас кличуть!

Молодi i гостi посунули до палацу. Ми зi стрийком трiшки вiдстали.

– Всьо люкс, – сказав вiн. – Ми iх знайшли.

– Ти гадаеш, то вони?

– Не маю сумнiву. Я згадав – Ростик i Квiтка.

– Але ж вони мене взяли за канадiйця.

– Ну, бо той Олюсь не приiхав. І не приiде. З Канади не так просто нинi приiхати. Будеш за Олюся.

– Ще чого! Грати роль канадiйця!

– Хто б казав! Пiсля того, як ти зiграв роль югослава.

– А як хтось мене упiзнае?

– У тебе у Львовi нема нi шкiльних, нi iнститутських друзiв, ти не працював на жоднiй люднiй роботi, живеш на своему Замарстиновi, як Робiнзон. Шанс, що знайдеться хтось, хто тебе знае, один на тисячу… та яке там – на десять тисяч! Розслабся. Знаеш, як я у формi советського лейтенанта у 50-му роцi ходив на танцi в Полiтехнiку? Там твiй тато грав на бубнi в джаз-бандi «Не журись!» Але ми там чосу давали! І я нiц не боявся.

– Але ж я не готовий… не вбраний, як належиться.

– Чому нi? Сорочка «Mister D», мешти «Salamandra». Правда, костюм… Ну, костюм фiрми «Сампошив», але принаймнi не мае наших бирок.

– Але ж я уже не зможу подарувати iм 10 крабiв. Мало того, що я близька родина, то ще й з Канади.

– Стопудово. Але нема такоi безвиходi, з якоi б стрийко Зеньо не знайшов виходу. Ми, Винничуки, без бою не здаемося. Йди на церемонiю, а я хутенько справлюся.

По тих словах тицьнув менi свого букета i помчав до брами.

Церемонiя тривала для мене безмежно довго, не знати чи молодi так нервували, як я. Пiд час груповоi фотки мене випхали наперед. Коли-небудь ця фотка потрапить до рук справжнього Олька i його батькiв, а вiдтак на стенд «Їх розшукуе мiлiцiя». Не хотiлося про це думати. Коли гостi посунули до авт, цьоця поцiкавилася:

– А де пан Зеньо?

– Зараз буде. Побiг на пошту зателефонувати до мого тата. Передасть вiд вас привiт.

Гостi сiдали в авто, а я мiсця собi не знаходив i вже думав тихенько ушитися, коли стрийко нарештi вигулькнув i задихано сповiстив:

– Все в порядку.

– А ось i ви! – втiшилася цьоця. – Як там Рисьо? А Руся? Сiдайте до зеленоi «Волги». Олюсь, веди пана Зеня.

– Ти запам’ятав? – штурхнув лiктем стрийко. – Тато – Рисьо, мама – Руся.

– Цiкаво, як звучать iхнi повнi iмена.

– Певно Борис та Ірина, Іруся.

– А ще Катруся, Маруся, Вiруся, Даруся…

– Дурна львiвська звичка, – буркнув стрийко, – геть усе перекручувати.

Весiлля вiдбувалося в кафе «Ватра» на 700-рiччя Львова (зараз Чорновола).

– Давай конверта, – сказав стрийко, i, вийнявши звiдти десятку, поклав двi купюри по сто доларiв. Я витрiщив очi:

– Звар’ював – такi грошi!

– Цiхо будь. То военний трофей.

Я вийняв одну сотку – 1940 рiк.

– Справжнi?

– Ну… знаеш… я в цьому не певен. Одного разу ми пiдбили нiмецьке авто, там була валiза з долярами. Якщо навiть це й фальшивка, то погодься, що на дуже високому рiвнi. Простий смертний нiколи ii не виявить.

– А 1940 рiк тебе не бентежить? Гадаеш, вони дiйснi?

– Вони вiчнi. Ти сумнiваешся у нiмецькiй якостi? Їх нiхто не кинеться здавати. Доляри нинi спродують тiльки дурнi селюхи, а всi решта дбайливо зберiгають. Доляр нинi на чорному ринку продають по 5 крабiв. Отже ти подаруеш цiлу тисячу! Не думаю, що хтось навiть з родини пожертвуе бiльше.

Вiдтак вийняв авторучку, яка пам’ятала цiсаря Франца-Йосифа, i вивiв на конвертi: «Вiд Олюся». За хвилю почали вiтати молодих. Раптом стрийко штурхнув мене:

– Давай назад конверта.

– Що сталося? Ти передумав?

– Нi. Давай. – Я дав. Вiн вийняв долари з конверта, склав iх удвое i поклав менi в руку, а конверта сховав собi до кишенi. – Даси так, без конверта. Ти ж не рагуль, не? Хай всi бачать. В Америцi так прийнято – нiяких котiв у мiшку.

Коли дiйшла наша черга, я смiливо розцiлував молодих i вручив долари. Цьоця Гафiйка радiсно заплескала у долонi, а молодий вирiшив, що одного чоломкання для такого поважного гостя замало i обняв мене ще раз. Груди вiд конвертiв випиналися у нього, як у Шварценеггера, молода усмiхалася якось так невпевнено, мовби збиралася от-от заридати вiд розпачу, що мене не дочекалася.

Цьоця Гафiйка потягла нас за стiл i посадила помiж дiвчат. Стрийко радiсно блискав очима i пiдкручував вуса, почуваючись наче лис у курнику – то була його стихiя. Сиплячи жартами й комплiментами та стежачи аби в панянок були повнi келихи й тарiлки, вiн хутко завоював iхнi симпатii, i перетворився зi звичайного гостя на застiльного заводiяку, звертаючи заздрiснi погляди з iншого краю столу, бо найбiльше реготу чулося саме з нашого вiнкля.[3 - край, рiг.] На вiдмiну вiд нього, я не мiг торохтiти без угаву – мусив стежити за своею поправною канадiйською вимовою, вдаючи, що пiдшуковую слова, i пiтнiючи зi страху перед тим, що якiйсь дiвчинi раптом збреде заговорити до мене англiйською. Я не мiг i випити стiльки, скiльки менi б хотiлося, щоб не втратити бачностi, не розслабитися i не видати себе. Одне слово, кому забава, а кому мука. І чого я у цю авантюру втелющився?


2

Вам знайомий стан, який можна визначити словами «Я не хочу про це згадувати»? Авжеж знайомий, по очах бачу. От i я не хочу про це згадувати. Нi, не скажу, що весiлля було нудним, воно не могло бути нудним вже хоча б тому, що я весь час сидiв, наче на цвяхах. Мiй канадiйський акцент був не настiльки досконалий, як цього можна було б сподiватися. Цiле щастя, що у тi часи публiка ще не була розбещена спiлкуванням з дiаспорою, i рiдко хто знав, як то воно взагалi звучить отой дiаспорний балак.

Стрийко розслаблявся без жодних гальм i, коли я тихенько позаздрив його оптимiзму, вiн вiдказав, що життя, як губка, i треба витиснути з нього усi задоволення до останньоi краплi, перш нiж перетворишся на старого пердуна. Я не став йому заперечувати, вловивши у цих словах свiдчення неабиякого досвiду i знання життя.

– Чого нам переживати? – шептав на вухо стрийко, обсмоктуючи рум’яне кроляче стегенце. – Якщо припреться той справжнiй Олько, то найбiльше, що нас чекае – це копняк в дупу. Але навiть на це нам сподiватися марно, бо тi двiстi долярiв, якi ти подарував, лягли на iхнi серця чуттям глибокоi поваги.

– Я чомусь думаю, що саме з поваги до тих долярiв вони iх можуть показати Ольковi.

– Не впевнений, що юний канадiець може бути експертом у долярах 1940 року випуску. Не забивай собi баки дурницями: iж, пий, веселись.

Але спробуйте усе це робити одночасно, коли до вас пiдсiдае вуйцьо Дусько i починае розпитувати «як там нашi в Канадi», «чи бандерiвцi з мельникiвцями вже ся помирили, чи й далi лежать на рiзних цвинтарях», «чому украiнська дiаспора така безхребетна i не створила своеi мафii» i «кiлько ковбаси можна купити за доляр», а поки ви намагаетесь якнайгрунтовнiше висвiтлити усi цi глибокi теми, вiн з апетитом з’iдае тарiляку оселедцiв з цiлою грядкою помiдорiв i, видудливши ледь не пляшку горiлки, цiкавиться: «Я не дуже блiдий?», хоча вiн такий блiдий, як печений буряк. Потiм вас з-за столу вихоплюе цьоця Нуся i змушуе крутитися в якомусь допотопному фокстротi, а при цьому ii рот не замикаеться анi на хвилину, викидаючи фонтани слiв спецiально спрепарованих пiд дiаспорну манеру, бо вочевидь iй здаеться, що нормальноi украiнськоi мови я вже не розумiю. Я ii не збирався у цьому розчаровувати i тiльки ввiчливо усмiхався та хитав головою, як фарфоровий китаець на креденсi моеi бабцi.

Коли я нарештi хляпнув за стiл, до мене сипонули дружки i повiдомили, що саме на мене випав почесний вибiр вкрасти наречену. Не скажу, що ця iдея менi сподобалася, i я спочатку вдав, що не розумiю, чого вiд мене хочуть, бо в нас у Канадi звичаi дещо iншi, але дружки запевнили, що це бажання самоi молодоi i навiть ii матусi, котра зоддалеки пiдбадьорливо усмiхалася i ледь чи не пiдморгувала. Дружки сказали, що виведуть молоду нiбито до кльозету, а насправдi через кухню на вулицю, де нас уже буде чекати таксi. Що мало вiдбуватися далi, нiхто менi не пояснював.

Я коротко переказав стрийковi сценарiй, який не викликав у нього жодних заперечень.

– Головне, – сказав вiн, поплескуючи мене по спинi, – не лови гав. Квiтка – дiвка перша кляса. Я б знав, де ii сховати. Давай, шуруй, а я тут все припильную, як належиться.

За кiлька хвилин ми з молодою уже сидiли в таксi.

– Куди iдем? – запитав водiй.

– Просто, – сказала вона i пригорнулася до мене, вдаючи, що змерзла, хоча була така гаряча, як вулкан Кракатау.

– Але куди саме? – запитав я тихенько.

– Зараз побачиш. Ми мусимо десь перебути, поки там йде забава. Спочатку молодий буде сам мене шукати, а потiм йому будуть пiдводити то дiвчат, то бабусь, переконуючи, що то i е його молода. Одне слово, це надовго.

Розповiдаючи менi про звичаi аборигенiв, вона не забувала пiдказувати водiевi куди повертати, аж доки ми не опинилися на вуличцi, що складалася з суцiльних приватних будинкiв в околицях Замарстинова – моеi рiдноi парафii. І як таке можливе, що я жодного разу ii не зустрiв?

– Приiхали, – сказала Квiтка i, домовившись iз водiем, що той забере нас через пiвтора години, повела мене за собою.

Ми зайшли на цiлком темне подвiр’я, кудлатий псюра спочатку загарчав, а потiм радiсно заскавулiв i, метляючи хвостом, поквапився вiддати нам шану, але Квiтка його вiдiгнала, аби не запацькав сукнi. У будинку теж не свiтилося, Квiтка вийняла з торбинки ключа i вiдчинила дверi.

– Що це за дiм? – запитав я.

– Невже ти не упiзнав?

Оба-на – перший прокол!

– Але що я дивуюся, – продовжила вона, – тут так темно. Це дiм, у якому ти будеш жити. Так що почувайся як вдома.

– Тобто це твiй дiм?

– Уже не мiй. Мене чоловiк забирае до себе, а тут лишаться батьки, дiдусь i бабуся. Але зараз вони усi на весiллi.

Вона засвiтила у вiтальнi, потiм вiдкрила бар i вийняла шампанське.

– Сiдай на канапу i розслабляйся, а я переодягнуся, бо вже не годна в цьому всьому… Бодай годинку побуду так, як звикла.

Я вiдкоркував пляшку i налив у келихи. Квiтка з’явилася у халатi i з великим пляцком в руках.

– Може, ти хочеш iсти? – запитала, вмощуючись бiля мене. – М’ясиво, холодець, риба, салати…

– Нi, дякую. Пляцок – якраз те, що треба.

Ми випили. Хвилину панувало мовчання, яке не вiщувало нiчого втiшного, ба навпаки навiвало менi першi ознаки тривоги.

– Я хочу ще, – врештi сказала вона якимсь замрiяним тоном, i я знову налив, пiсля чого вона подивилася менi в очi з такою вселенською тугою, що я умить вiдчув себе останнiм негiдником, i запитала: – Чому ти менi не писав?

Менi здалося, що я провалююсь крiзь канапу, крiзь пiдлогу, крiзь бетонне перекриття у захаращений компотами, закрутками i вареннями пiдвал, а звiдти крiзь землю i лечу, лечу… просто у Канаду… Та ii голос вихоплюе мене i повертае назад.

– Я розумiю, ти стiльки пережив… Ти не уявляеш собi, що ми думали, коли вуйко повiдомив, що тебе вiдправили у В’етнам. Ти ж мiг вiдмовитися, правда?

Я закашлявся, шампанське пiшло кудись не туди, у носi закрутило. Виявляеться, я воював у В’етнамi! О Господи! Може, у мене ще й рани е?

– Вiдмовитися було непросто, – промимрив я. – Крiм того, я знав, що буду служити при штабi…

– При штабi? Хiба ти не був у тому бою… забула, де це… вуйко писав, що вас там добряче потрiпало, а ти опинився у шпиталi.

– Мене тiльки злегка контузило. І я… – тут я схопився за соломинку: – втратив пам’ять… не зовсiм, але багато чого вивiтрилося…

– Але ти пам’ятаеш, як ми були дiтьми, i гралися на пасовиську? Тут були колись довкруги пустища – просто рай для дiтей. Тепер усе забудували. Пригадуеш? Як ми iздили у Брюховичi на озера i плавали на камерi з колеса вантажiвки? Як збирали гриби?

– Так… мовби крiзь сон.

– Зараз порiвняемо, наскiльки ти змiнився, – сказала вона i витягла альбом iз фотками.

Тут я остаточно упав духом i сказав собi: якщо е Бог, то вiн або мене уб’е громом, або врятуе. Не знаю, якi плани щодо мене були у Господа, але вiн твердо вибрав друге, бо фотки Олюся пасували до мене, як два чоботи пара. Волосся, щоправда, було в нього свiтлiше, нiс рiвнiший, а очi не голубi, а сiрi. І взагалi вiн менi скидався на курдупля навiть у вiйськовiй формi.

– Цим знимкам рокiв п’ять, правда? – сказала Квiтка. – Це коли ти тiльки йшов до вiйська. В’етнам тебе трiшки змiнив. Я б сказала навiть на краще. Ти вирiс. От тiльки носик… Це тобi його там поправили? – хихiкнула вона.

– А де ж iще. В’етнамець мене кольбою як луснув, то аж свiчки в очах засвiтилися.

– А бiльше тобi нiчого не пошкодили? – i в ii очах застрибали бiсики.

Вона злегка захмелiла, зарожевiлася i вмостилася зручнiше, пiдiбгавши ноги пiд себе. Я помiтив, що вона скинула бiлi панчохи, поли халатика розiйшлися, i ii гладенькi смаглявi стегна манили уяву.

– А пам’ятаеш… – промовила, примруживши очi, й пiдступно усмiхаючись, – пам’ятаеш, як ми… як ми… – Тепер вона дивилася на мене так проникливо, що я, не задумуючись, випалив «пам’ятаю» i пригорнув ii до себе, хоча второпати, що я мав би такого особливого запам’ятати з дитинства, коли ми очевидно бачилися, не мiг, але видно, що це було щось приемне, щось, що нас… тобто Олька i Квiтку… еднало усi цi роки.

Давно я так пристрасно не цiлувався, так бурхливо i жадiбно, з таким запалом i жаром, мовби то мав бути – i таки був, – наш останнiй поцiлунок, наше останне побачення, i коли вона почала розщiпати на менi сорочку, а я на нiй халатика, то здоровий глузд уже надiйно покинув мене, усi рухи надалi виконувалися автоматично, свiт надовкола перестав iснувати, i усе, що нас оточувало, застигло, закам’янiло у непорушному снi, зачароване i зацiпенiле, i тiльки ми, ми однi, на цiлiм свiтi ще борсалися, сплiтаючись i розплiтаючись, у тугих аж до болю обiймах, i менi здавалося, що це не Квiтка ячить пiдi мною i надi мною, а дика в’етнамська дiвчина серед непролазних джунглiв, що ярiють нестримним жаром напалму i розпашiлих тропiкiв, а довкола вибухають сальви, злiтае в повiтря земля, валяться дерева, кричать мавпи, папуги i голосно тупотять слони.

А потiм, як прийнято писати у гарних радянських романах, «вони лежали, тримаючись за руки i замрiяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що менi у цю мить хотiлося, то вiдповiдати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б i тодi не знав, що запропонувати, бо якi перспективи могли бути у радянського безробiтного, тунеядця i спекулянта, автора багатьох неопублiкованих творiв, пройдисвiта i шалапута?

На щастя, перша фраза, яку вона промовила пiсля того, як ми провели очима усi пролiтаючi хмарки, була: «Ти згадував мене там… у В’етнамi?» Але замiсть слiв я обняв ii i занурив свого носа у теплi пружнi перса, менi хотiлося пiрнути у них з головою, перетворившись на маленького хом’ячка, бо свiт, який чекав мене пiсля цiеi авантюри, не чаiв у собi нiчого радiснiшого за оцю мить кохання, якоi нам уже нiколи не судилося пережити разом. І коли з ii вуст ось-ось мали б злетiти отi сакраментальнi слова «А що тепер?», у дверi загупали.

Сказати, що ми зiрвалися, мов з катапульти, гарячково збирати своi розкиданi речi, це надто применшити ту швидкiсть, з якою ми насправдi металися по хатi, перекидаючи крiсла, перечiпаючись ногами i буцаючись головами. Зiбравши своi манатки, Квiтка зникла у спальнi, де залишила весiльну сукню, а я, однiею рукою защiпаючи штани, другою перехиляв з горлянки шампанське i думав про те, у яке вiкно краще вистрибнути, аби, не потрапивши на зуб кудлатому песиковi, на крилах пiснi мирно промчати чужими городами.

Тим часом гуркiт у дверi продовжував лунати, i тут я подумав, що так стукати може тiльки одна людина на земнiй кулi i цiею единою людиною мiг бути тiльки i тiльки мiй звар’йований стрийко Зеньо, але перевiрити цей здогад я не вiдважився, бо залишалася усе ж маленька можливiсть, може, одна на мiльйон, що за дверима мiг пiдстерiгати нас хтось iнший. Наприклад, молодий iз дружбами, а в такому випадку мiй чудовий дiаспорний акцент був би надто крихким аргументом проти iхнiх копнякiв. Врештi Квiтка при повнiй парадi, вбрана i пiдмальована, вигулькнула у вiтальнi i заволала: «Та хто там!!!» У вiдповiдь голос стрийка, який менi здався за спiв райськоi пташки, вiдповiв:

– То я, пан Зеньо! Вiдкривайте!

З грудей менi звалився не камiнь, а цiла вулиця Пiдвальна разом з Пороховою вежею. Але за мить земля пiд ногами захиталася знову, i свiт видався злим i пiдступним, бо увiрвавшись до хати, стрийко радiсно – наскiльки йому вдалося зобразити оту вдавану радiсть – повiдомив, звертаючись до мене:

– Приiхав твiй тато!

Тут вступають литаври, барабани i гонги на фонi похоронноi мелодii Шопена. Моя смертельна блiдiсть i хвилеве отупiння, можливо, викликали у Квiтки певне здивування, але стрийко не дав оговтатись:

– Ходiть, нас чекае таксi.

– Як ви нас знайшли? – спитала Квiтка.

– Мене привiз той самий таксист. У нього ж стiйка бiля ресторану.

– А з ким мiй тато приiхав? – поцiкавився я в надii, що стрийко вловить достатньо тонкий пiдтекст.

– О, це сюрприз! Сюрприз! – засмiявся стрийко, недвозначно штурхаючи мене пiд бiк.

– А що, – спитала Квiтка, – цьоця Руся теж приiхала?

– Я ж сказав – сюрприз, – не здавався стрийко, i я, добре здогадуючись, що то мав бути за сюрприз, знову почав роззиратися по городах, якими так гарно мчати на волю.

Помiтивши, що я вагаюся сiдати до таксi, стрийко пiдштовхнув мене:

– Давай, давай, у мене все за планом.

В машинi Квiтка взяла мене за руку i не вiдпускала, мовби вiдчуваючи мое нестримне бажання чкуряти якнайдалi i якнайскорiше. Раз по раз вона зиркала на мене, стискала моi пальцi i закушувала губу, iй хотiлося щось менi сказати, але вона не вiдважувалася при свiдках, а може, чекала на мою iнiцiативу. На розi ресторану таксi зупинилося, перед входом юрмилися гостi, але на нас поки що уваги нiхто не звернув. Стрийко сказав:

– Квiточко, твiй татко ще мене не встиг побачити, бо я вирiшив зробити йому несподiванку i тихенько вислизнув. Ти виходь, а ми з Ольком заскочимо до мене. Це близенько. Я хочу перевдягнутися так, як твiй тато мене востанне бачив у лiсi. Розумiеш? Хвилин за п’ятнадцять повернемось.

– Але Олько мусить мене привести! – заперечила Квiтка. – Такий звичай.

Я зiтхнув так важко, наскiльки лише мiг, i прошептав iй на вушко:

– Знаеш… пiсля того всього… я мушу оговтатися… це для мене надто великий стрес… боюся, що тiльки все напсую…

Вона стиснула моi пальцi так, що вони занiмiли, i схвильовано зашепотiла:

– Ще не пiзно… якщо ти хочеш, то я… ми ще шлюбу не брали…

Я вжахнувся, i моi очi забiгали, шукаючи порятунку, але стрийко провадив з водiем якусь бесiду, i не мiг нiчим допомогти.

– Я писала тобi… писала тобi, як тебе люблю… а ти…

– Я знаю… але я не мiг нiчого пригадати… у мене все стерлося…

– Бiдний мiй… – тут вона обняла мене i стала цiлувати.

На щастя, стрийко таки втрутився:

– Та ви тойво, дайтесi на стримане. Не дай Боже побачать…

– Може, я вiд’iду? – запропонував дискретно водiй, зрозумiвши усю делiкатнiсть ситуацii.

– Та не-не, то не е забава, – заперечив стрийко якомога серйознiше. – Квiточко, я зараз його привезу назад.

– Я не хочу, – замотала вона головою. – Поiхали звiдси. Забери мене! Забери!

Я мовчав, i серце мое розривалося вiд розпачу. Така класна дiвчина хоче мене, а я… Правда, хоче вона не мене, а канадiйця, та все ж…

– Квiточко, у мене е план, – сказав стрийко таким тоном, що навiть менi захотiлося йому повiрити, – але потребуеш трiшки витримки. У нас е ще цiлий тиждень до шлюбу, так?

– Так… – промовила тремтячим голосом Квiтка.

– От ми порадимося з Риськом… ми з Ольковим татом, знаеш, такi кумплi, що гей… так що не переживай… а зараз мусиш вiдiграти свою ролю…

Квiтка вдихнула два лiтри повiтря, зиркнула у напрямку ресторану, i проказала, тицьнувши пальчиком у шибу:

– А хто це там… отам… – Їi голос чомусь затремтiв, а пальчик поповз по шибi i зупинився на пристойно вбраних чоловiках, якi вочевидь опинилися в центрi уваги решти гостей. Розмова там виглядала на дещо нервову, i хiба йолоп не здогадався б, що йшлося про двох пройдисвiтiв, якi ледь не зiпсували цiлого весiлля.

– А-а, то новi гостi, – сказав стрийко таким спокiйним тоном, яким, мабуть, пояснював i слiдчому НКВД свою присутнiсть у бункерi: «Та от… зайшов покурити». – Ну, виходь, виходь, я не хочу щоб Олькiв тато нас побачив.

Квiтка зiтхнула, вiдпустила мою руку i нерiшуче вiдчинила дверцята. Коли вона вийшла i зробила кiлька перших крокiв, гостi зарухалися жвавiше, а дехто навiть посунув до нас, але стрийко скомандував:

– Поiхали, поiхали! Завертайте в ту вуличку!

Таксi розвернулося i зникло перш нiж хтось оговтався, останне, що я встиг помiтити, це випростанi руки кiлькох гостей, якi показували пальцями нам услiд, чийсь кулак i обличчя Квiтки за розмаяним вельоном. Вочевидь пiд вечiр знявся легенький вiтерець.

Вiд’iхавши на безпечну вiдстань, стрийко зупинив таксi, ми вийшли, проминули зо два квартали i, пiймавши друге таксi, аби остаточно замести слiди, приiхали до мене додому. А там, зручно вмостившись на фотелi з келихом коньяку, закинувши ноги поверх моiх рукописiв на журнальному столику i смачно затягнувшись люлькою, стрийко задоволено промовив:

– Сьогоднi ми взяли вiд життя усе, що цей день мiг дати. Хiба не?




Наречена з Тюменi


1976 рiк, весна, все цвiте, запаморочливо пахнуть вишнi у моему садку, а за столом пiд вишнями розсiлася невеличка компанiя i обговорюе дуже серйозну проблему. Двое молодих людей – Олег i Марта – кохають одне одного i збираються побратися, але Олегова мама, панi Зеликова, яка мешкае у власнiй каменицi, i чути не хоче про Марту, яка мешкае в дев’ятиповерховому будинку з батьками i сестрами, а отже припреться жити до неi, а тодi доведеться дiлити кухню, пральню, сральню i самого Олега, маминого пупiнка, мамине золотце, яке звикло iсти тiльки маминi шницлi, маминi прецлi i маминi струцлi… І почнеться громадянська вiйна за те, щоб заволодiти шлунком Олега, а хто, як не мама, знае, що йому корисне, а що нi…

Раз по раз хтось пропонуе якийсь вихiд iз складноi ситуацii, компанiя його жваво обговорюе, але в результатi виходу як нема, так нема, бо на кожну пропозицiю з’являеться гiпотетична позицiя панi Зеликовоi. Аж раптом з’являеться стрийко Зеньо з бiлою трояндою в петельцi, з розпромiненим обличчям i двома пляшками югославського вермуту. Стрийко – душа будь-якоi компанii i знае вiн тридцять три виходи з найскрутнiшого становища. Вiн пiдсiдае до столу, випивае келишок вина, задумливо закушуе цукеркою i, вислухавши проблему та розпитавши дещо детальнiше про Олега, повiдомляе, що вихiд е:

– Менi потрiбна лише одна-едина особа, панна, – тут вiн окинув поглядом присутнiх дiвчат, – якоi мама Олега в очi не бачила. Є тут такi?

Зголосилося двi.

– Чудово, – затер руки стрийко, – а котра з вас мае бiльшi акторськi здiбностi?

Дiвчата дуже швидко вирiшили, що безперечнi артистичнi данi мае тiльки Леся.

– Лесюню, – сказав стрийко, – ви готовi розiграти сцену, яку я зрежисерую? Сцена невеличка, тривати буде, може, зо пiвгодини.

Леся не вагаючись, погодилася, i стрийко продовжив:

– Що менi потрiбно. Прошу записувати. Стару потрiпану валiзу, кiлька заношених майток… не… краще майталесiв… фланельових з начосом… добре, якби ще були й залатанi… думаю, у ваших бабусь що-небудь таке знайдеться… кiлька старих панчох… кiлька засмальцьованих станикiв… затерту зубну щiтку… здалася б ще якась стара блюзка… До цього ще пiвпляшки горiлки, але не украiнськоi. Мусить бути пляшка з Росii.

Нiхто нiчого не мiг втямити, але стрийко навiдрiз вiдмовився зрадити сценарiй.

– Щоби мiй план вдався, то мусить бути велика таемниця. Тi всi речi я потребую назавтра до обiду. А ввечерi зберемося тут знову, i ви нарештi зможете задовольнити свою цiкавiсть.

Наступного дня опiвднi пролунав дзвiнок на хвiртцi панi Зеликовоi. Господиня, яка саме мiсила тiсто на улюбленi Олеговi кнедлi, вийшла на ганок i побачила якусь дiвчину з валiзою. Певно, когось шукае, подумала i спустилася на подвiр’я, та коли наблизилася до хвiртки, лагiдний вираз ii обличчя став мiнятися i вона вже почала шкодувати, що вiдгукнулася на дзвiнок. Може, то яка циганка? Дiвчина виглядала жахливо, була розмальована, як остання профура, очi, пiдведенi синiм олiвцем, скидалися на очi упирицi, а на головi куйовдилося фiолетове волосся, вочевидь зафарбоване атраментом. Вбрана дiвчина була в блюзку, яка ледве на нiй трималася i здавалося, ось-ось трiсне, спiдниця була вим’ята i з якимись пiдозрiлими плямами. А в руках вона тримала стару облiзлу валiзу, перев’язану мотузкою, востанне такi валiзи панi Зеликова бачила ще пiд час вiйни. При тому всьому дiвчина так радiсно усмiхалася, нiби панi Зеликова була для неi щонайменше рiдною тетою.

Господиня затупцяла на мiсцi i за хвилю пролопотiла:

– Ви… ви до кого?

– Как к каму? Канечна же к Алежке!

Панi Зеликова ковтнула повiтря, облизала пересохлi вуста i навiщось стала витирати руки бiлi вiд борошна у хвартух.

– Йо…його нема…

– Разве он вам не сказал, што я прiеду?

– А…а хто ви така?

– Ну дела! Мамаша! Ви меня удiвляете! Я евоная невеста. Вот с Тюменi прiехала.

Панi Зеликова схопилася за серце i намацала рукою металевий прут хвiртки, щоб не впасти. Тюмень! Авжеж, ii Олег iздив минулого року в Тюмень зi студентським будiвельним загоном. Невже вiн там оце чудисько собi вподобав? І хоч би коли слово сказав! Панi Зеликова роззирнулася, чи сусiди не стали свiдками ii ганьби, але нiде не було живоi душi.

– Мамаша, – озвалася дiвиця, – я долга буду здесь тарчать?

Панi Зеликова у першу мить готова була грудьми захищати свое обiйстя, але потiм подумала, що краще цю несподiвану гостю впустити на подвiр’я i детальнiше про все розпитати, анiж робити публiку на вулицi, бо ану ж вигулькне панi Рiпецька, а тодi буде вся вулиця знати, що до Олега приiхала якась шльондра i хтозна чи ще не вагiтна. Тремтячими руками вiдчинила хвiртку i впустила незнайомку.

– Ну, здрасте, мамачька! – вигукнула та, кидаючись на шию бiдолашноi господинi, котра хоч i намагалася якось уникнути напомаджених поцiлункiв, але усе намарно, бо дiвиця була, як ураган.

– Вот такой я себе вас i представляла. Так што? Где Алежка?

– Вiн в такий час на роботi. Скажiть менi, коли вiн з вами зазнайомився?

– В прошлам гаду! – випалила гостя так голосно, нiби намагалася перекричати трактор.

– Ой, ви б не могли трiшки тихiше розмовляти? – знову роззирнулася господиня. – Я не глуха.

– Да, вот я i гарю… Я афiцiанткай работала в сталовай, в каторай етi студентiкi абедалi. Там многа била сiмпатiчних парней, но я вибрала вашево Алега. У нас с нiм била бальшая любовь. Но я не смагла сразу прiехать, патаму што я живу с папай, а он iнвалiд. Ветеран вайни, да, мой папа Берлiн брал. Так вот, мой папа хател ехать са мной, но ему да пенсii аставалась ешшо нескалька месяцев. Так што я ево падаждала i вот…

– Пе…перепрошую… – розхвилювалася не на жарт панi Зеликова. – Чи правильно я вас зрозумiла, що ви приiхали не самi, а з папою?

– Ну да! С папай! Алежка гарiт: пусть i папа прiезжает, у меня мама адiнокая, ей скучно адной… а вдруг шо-нiбудь i саабрязат… А дом, гарiт, у нас бальшой, каменний, да я i вiжу, што каменний… Єсть, где разместiтся… Вот папа i прiехал… но он ешшо пашол в магазiн… хочет вам гастiнца купiть…у нас там не больна-та чаво купiш, а у вас сдесь вапше Амерiка… точьна! Я прiпухла!

На подвiр’i пiд дахiвкою стояв дерев’яний стiл i двi лави. Панi Зеликова сiла на одну з них i знаками запросила сiдати гостю. Вона не могла отямитися i не знала, що мае робити. Телефону у них вдома не було, а бiгти дзвонити Олеговi з автомату вона не могла, бо тодi б довелося залишити гостю на самотi. А тут ще й «папа»! Господи, сохрани i помилуй! Що б ото на старостi лiт зазнати такоi ганьби! І хто! Їi рiдний син таку свиню пiдсунув! Та його тато, царство йому небесне, вже, певно, в могилi перевертаеться! Панi Зеликова подумки перехрестилася, можливо, вона ще б встигла й «Отче наш» промовити, як тут хвiртка рипнула, i на подвiр’я зайшов якийсь старший чоловiк у куфайцi, армiйськiй шапцi-вушанцi з червоною зiркою на чолi i в чоботах. В руках тримав засмальцьованого портфелика, з якого стирчала пляшка горiлки i миршава гiлочка мiмози.

– Здрасьте! – радiсно вигукнув чоловiк i посунув до господинi з поцiлунками, i як та не викручувалася та не вiдпихалася, а таки чмокнув ii коло вуха. – Ну, будем знакомiтся. Сергей Петровiч Педришкiн. А как вас велiчать? Что? Панi Надя? А па отчеству?

– У нас не прийнято називатися по батьковi, – сказала сухо панi Зеликова, котра твердо стояла на сторожi галицьких традицiй, i якщо вона окупанта впустила до себе на подвiр’я, то це ще не значить, що поступиться чимось святiшим.

– Ну, харашо. Панi Надя, так панi Надя. Хатя после брудершафта я вас буду звать Надюша… – І раптом затягнув фальцетом: – Наде-ежда! Мой компас земно-ой! – i витяг з портфеля пляшку, а потiм вручив господинi галузку мiмози. – Ета вам. В знак глубокай прiзнательностi. Хароший у вас домiк. Уютний. А цветов, цветов сколька! Алежкi, я так понял, ещьо нет?

– Вiн на роботi.

– Вот ета абрадуется! Такой сюрпрiз! Хароший у вас пацан… Бивала, ми с нiм i в карти iгралi, i в дамiно… Так он, не паверiте, праiграл мне тищу рублей. Да… Но я у нево iх не взял, прiеду к тебе, гаварю, тагда атдаш. Ну, Надюша, давай налiвай, а то труби гарят.

– Ой, господи! А то якi труби!

– Труби внутреннево згаранiя. Вот какiе. Несi давай стопкi.

Панi Зеликова i без горiлки вже була п’яна, але почовгала в хату, взяла двi чарки, а потiм подумала, що годилося б тим зайдам закусити, бо ж не по-людськи буде нiчого не дати, i вкраяла шмат ковбаси, хлiба, прихопила слоiк квашених огiркiв i сало.

– Вот ета па-нашенскi! – затер руки Педришкiн. – А пачему толька две стопкi? Мая дочь тоже пйот.

– Та це я не п’ю, – сказала господиня, – менi не можна.

– А каму можна? Мне, што лi, можна? Да у меня же пластiна в галаве.

– Яка пластина? – отерпла панi Зеликова.

– Нармальная, металiческая. Пад Берлiнам мне полгалави снесло. Вот как есть черепок сняло. Как кришку с кастрюлi. Вот пластiну i вставiлi, а сверху у меня парiк. На ночь я ево снiмаю, тагда пластiна блестiт, как солнце. Хочеш патрогать? Давай. Да ти не бойся, пластiна твьордая, можеш даже пастучать па ней. Вот ей-бо пастучi!

Але панi Зеликова перелякано замахала руками:

– Та йдiть, дайте спокiй, не буду я стукати… Господи, що за напасть.

– Что? Кто хочет напасть? Пусть тока пасмеет! Ми в абiду не дадiм. Ладна, доченька, давай вздрогнем. За твайо здоров’е, Надюша!

Гостi випили, але не закусували.

– Та ви ж заiжте, пане Перди… прости Господи… Перди…

– Педришкiн. Да ви не стесняйтесь, у нас тоже все путают. А фамiлiя мая iспанская. Не верiте? Прапрадед Педра бил. Вот Педришкiни ат няво i пашлi. Ха-ха-ха! Шутка!

– Та я… оце… щоб ви закусували…

– Не, ми после первай нiкада, – сказав Педришкiн i знову наповнив чарки. – А тепер за вашева Алежку. Пусть ему там iкаеться.

Панi Зеликова не на жарт розхвилювалася, коли й пiсля другоi гостi не закусили, бо якщо з тверезими вона ще могла якось раду дати, то з п’яними буде важче. Щойно випивши по третiй, батько з дочкою з’iли по кусничковi хлiба i по плястерковi ковбаси.

– Дочь у меня красавiца, – втiшав господиню Педришкiн. – Всьо па хазяйству делать умеет. Вот наварiт, бивала, щей, дак ви не паверiте – вот такую каструлю лiтрав на десять! На целую неделю хватает.

Тим часом господиня гарячково ламала голову, як позбутися непроханих гостей i як здзвонитися з Олегом, щоб усе розтлумачив. Врештi у ii головi свiнула спасенна iдея.

– Може, знаете… Пiдемо до Олега на роботу? Коли вiн дiзнаеться, що приiхали такi гостi, то звiльниться ранiше.

Батько i дочка не мали нiчого проти. Педришкiн сховав недопиту пляшку назад у портфель i кинув туди кусник хлiба. Панi Зеликова запропонувала ще й сала i ковбаси, але вiн навiдрiз вiдмовився:

– Я ж не п’янiца какой-та! Ми пйом па рюмашке.

Господиня прибрала зi столу i пiшла перевдягнутися. Коли вона виходила з хати, до неi пiдплила дiвиця:

– Можна я аставлю у вас свой чемадан? Зачем мне с нiм таскаться?

Панi Зеликова мрiяла лише про одне, як найскорше позбутися обох, а що далi буде – байка. Вона взяла валiзу й поставила у сiнях. Потому усi трое подалися до мiста. В центрi панi Зеликова посадила батька з дочкою у скверику i попросила, аби зачекали, а вона приведе Олега. На ii подив, Педришкiн з дочкою не мали нiчого проти:

– Давай, давай, ми тут скучать не будем, – i Педришкiн поплескав рукою по портфелю.

– Господи! – тихенько простогнала панi Зеликова, чимдуж дрiбочучи до наукового iнституту, де працював Олег. – І за що менi таке? За якi грiхи? Де вiн таку хвойду вишпортав?

Вона викликала сина на прохiдну i зi сльозами на очах розповiла про лихо, яке звалилося на ii бiдну голову. Як вiн мiг таке вчинити? Мало того, що сплутався з якоюсь офiцiанткою, то ще й обiцяв одружитися, запросив до себе разом з батьком-алкоголiком! Олег як мiг заспокоював матiнку, переконуючи, що все полагодить, а вона нехай iде додому.

– Олежику, – хлипала жiнка, – може, ти додому вже не йди. Пiди переночуй до вуйка, а я бiльше iх не пущу до хати i скажу, що ти поiхав у Тюмень. Валiзу iхню виставлю за хвiртку.

– Добре, це гарна iдея. Я пошлю до них свого товариша, вiн iм скаже, що я термiново поiхав у Тюмень. По тому вiн заiде до нас i забере валiзу. Треба би iм ще грошi на квиток дати.

– Ой, який ти в мене розумник! – втiшилася матiнка. – А я теж не дурна. Я взяла грошi з хати. На, маеш тут тисячу карбованцiв. Тих, що ти, батяре, в карти програв. Най твiй колега дасть iм, i ще добре було, аби провiв на потяг та переконався, що забралися. Боже мiй, Боже… В якi ти тарапати попав! Коли ти за розум вiзьмешся!

– От оженюся i вiзьмуся.

– Господи, та вже женися, бо я зварюю коло тебе.

Приiхавши додому, панi Зеликова не втрималася, щоб не зазирнути до валiзи. Те, що вона там побачила, повергло ii у ще бiльший розпач – купа староi залатаноi бiлизни, яку носять хiба старi бабцi, якiсь подертi панчохи, заяложенi станики, а на додаток ще й пiвпляшки горiлки. За що iй таке горе? Винесла валiзу i поставила коло хвiртки та стала чекати бiля вiкна. Години за двi пiд’iхало авто, з нього вийшов якийсь молодик, забрав валiзу i вiд’iхав. Панi Зеликова перехрестилася, потiм упала навколiшки перед iконою Богородицi i довго молилася.

Того ж вечора пiд моiми вишнями знову зiбралася та сама компанiя. Появу стрийка Зеня усi зустрiли оплесками. Ще би! Мама Олега погодилася на його шлюб з Мартою. Бiльше того – вона вже й не проти, що в хатi з’явиться ще одна господиня.











Один день пройдисвiта





Трамвай нездiйсненних бажань


Я iхав у трамваi i дивився з вiкна на ранкових людей. Вранiшнi люди дуже вiдрiзняються вiд тих, якi сновигають мiстом за дня, особливо своiми обличчями – невеселими i сiрими, наче брукiвка. Бiля мене спинився контролер i запитав, чи я маю квиток, я кивнув, не вiдвертаючи погляду вiд вiкна, але вiн продовжував стояти бiля мене.

– Ви впевненi, що маете квиток?

Я змiряв його поглядом – це був товстий коротун, що сягав менi лише до пiдборiддя, з великою круглою головою i настовбурченими вухами. На його чорнiй кондукторськiй шинелi виднiлося безлiч свiтлих ворсинок, ниточок, волосинок i просто якогось пуху, мовби вiн усю нiч валявся на текстильнiй фабрицi.

– Я маю квиток, – вiдказав я i знову подивився на вулицю.

Перехожi тим часом зробилися ще заклопотанiшими, нiж були досi, а в декого це перейшло аж у лють. Їхнiй гнiв могло викликати будь-що – наприклад, оцей трамвай, що перепинив iм шлях, i вони змушенi чекати, поки вiн переповзе вулицю, або мое приязне й добре обличчя, обличчя людини, якiй нема куди квапитися i яка провела нiч у жiночих обiймах.

– Щось я не думаю, щоб у вас був квиток, – сказав контролер.

Я не знав, що йому вiдповiсти, i спробував думати про приемне, приемного було мало, можна сказати, що й взагалi не було.

– Ви iдете без квитка, – продовжив своi ж мiркування контролер.

Я вiдвiв погляд од вiкна, i в душi моiй з’явився щирий жаль до цього обдiленого жiночими ласками чоловiчка, який намагався мало що не приклеювати маснi пасма волосся до своеi вiчно спiтнiлоi лисини. В його жовтих очах свiтилася безнадiя, в його життi було ще менше приемних годин, анiж у моему. Хвороби пiдточували здоров’я, платнi ледве вистачало на дешеву ковбасу, i коли хто-небудь ставив йому склянку «чорнила», вiн сповнювався безмежним щастям, мовби на нього зiйшла Господня благодать. Вдома його пиляла жiнка, обзиваючи лiнюхом, неробою, iмпотентом i навiть дистрофiком, у рiдкiснi часи примирення вiн сумлiнно вилазив на неi i пробував зробити все, на що лише був здатний його примхливий органiзм, але це тривало недовго, це взагалi тривало так коротко, що тiльки дужче роздратовувало його жiнку; вона казилася, била його по лисинi й кричала просто в обличчя:

– Гiвнюк! Гiвнюк! Гiвнюк!

Хтось порадив йому вiдволiктися пiд час акту, думати про щось iнше, не про жiнок, щоб продовжити любощi. І вiн думав про трамваi, про безквиткових пасажирiв, про те, як вони смiтять у вагонах, ламають сидiння, дряпають стiни, викручують шруби… От саме на шрубах усе й закiнчувалося. Далi вже не йшло. Вiн сповзав з дружини i тихенько, мов щурик, забивався пiд стiнку, накривався з головою i намагався якнайшвидше забутися.

– Гiвнюк! Ах ти гiвнюк! Нероба! Паяц! Навiть бабу не годен вграти! От бiгме, пiду пiд гастроном, стану там – хай мене виграе хто-будь! Останнiй п’янюга буде лiпший за тебе! Стану, задеру спiдницю i буду стояла. Хто йде – хай користае. Попри таку дупу нiхто не пройде. Черга ще буде!

Наостанок вона ляскала його по головi, оберталася своiм могутнiм задом i засинала у гнiвi.

Його рука торкнулася мого плеча i вiн повторив:

– Ви iдете без квитка. Я спостерiгав за вами.

– У вас погана пам’ять, – буркнув я, намацуючи квиток у кишенi штанiв.

Я мiг його показати, але менi здавалося, що це стало б для контролера крахом усiх надiй. Досi йому вдавалося ловити рiзних пiцикiв, вiд приниження яких вiн не отримував жодного задоволення, мiг обзивати iх, штрафувати, виштовхувати з трамвая – все це було дрiбним, маловартiсним i нецiкавим. Зараз вiн вистежив набагато бiльшого звiра, таке в життi може трапитися лише раз або два, достоту як у життi будь-якого мисливця. Кожен мае свою мрiю про золоторогого оленя, зазвичай обмежуючись самими зайцями, i ось, коли врештi золоторогий олень стоiть перед очима i треба його пристрелити, тодi намагаешся якнайдовше затримати задоволення, до якого, вважай, iшов цiле життя.

Я був для нього тим золоторогим оленем, мрiею його нужденного життя, витязем його снiв i марень. Вiн дивився на мене знизу вгору, i я вiдчував, як шалено калатае його вимучене серце, як б’ються живчики на скронях i пiтнiють пухкi долонi з короткими сардельками пальцiв. Краплi знервованого поту проступили йому на лисинi, й було цiлком зрозумiло – в глибинi душi вiн увесь аж тремтить вiд страху, що його сон про золоторогого оленя розвiеться, все виявиться маревом i облудою, а натомiсть залишиться тiльки тупий бiль коло серця i нестримний смуток щоденностi. Мовби шукаючи пiдтвердження, що все це не сон, вiн ще раз торкнувся мого плеча, i пальцi його тремтiли.

Я таки iснував, i був поруч, i вiн таки вистежив мене. Єдине, що пiдсилювало його тривогу, це моя рука в кишенi – вона могла будь-якоi хвилi випiрнути на поверхню й змахнути йому перед очима бiлим стягом квитка. Крiм того, я мiг послати його пiд три чорти i вистрибнути на зупинцi, адже я молодий i сильний, я весь аж пашiв здоров’ям, i позаду в мене була шалена нiч кохання з юною панною, яка й не снилася цьому опецьковi. Подумати тiльки – ще годину тому я нiжився в теплих обiймах, долонi моi пестили стрункi й гладенькi стегна, фантастичнi перса, а вухо мое ловило п’янливий шепiт гарячих вуст. Я певен, що якби вона бодай руку його поклала собi на колiно, вiн би здурiв вiд щастя. Що вiн бачив у життi? Людина, котра живе тiльки на платню, економить на зубнiй пастi й хустинках до носа, вiддае всi грошi дружинi, а потiм дiстае за це свою порцiю гороховоi зупи i ще мусить вiдробляти в лiжку. Вся надiя на виразку шлунка, тодi вже йому дадуть чистий спокiй i не труiтимуть вчорашньою бульбою. Коли вмиратиме, у тьмянiючому мозковi заблисне думка: «А, властиво, навiщо я жив?» Такому й не треба було народжуватися, вiн би й не народився, якби його батько був трохи обережнiший.

Коли трамвай зупинявся, в його очах спалахував острах, що я вiдштовхну його i вистрибну. Вiн навiть застерiг мене:

– І не думайте вистрибувати. Краще заплатiть штраф. Інакше я завезу вас у мiлiцiю.

– Я не збираюсь вистрибувати, – сказав я. – У мене е квиток.

– Це неправда. Якби ви мали квиток, ви б менi його давно показали. Ми зiйдемо з вами на кiнцевiй.

Вiн стояв так, аби перегородити менi вiдступ до дверей, голос його помiтно тремтiв. Якби я у цю хвилину показав йому квитка, серце його не витримало б, вiн викликав спiвчуття, i менi навiть спало на думку, що на його мiсцi мiг опинитися я. Менi просто неймовiрно пофортунило народитися деiнде i в iншу пору. А коли б я був шостою чи восьмою дитиною якогось п’янички, то хто знае, чи й на контролера вибився б. Цiкава штука – життя, воно вимагае жертв, адже так рiдко випадае нагода чинити добро, що задля такоi подii, може, навiть вартуе вiддати себе на розтерзання. Може, саме вiд сьогоднiшнього дня цей нещасний чоловiк пiдведе голову i усмiхнеться прийдешньому, може, пiсля того, як принизить мене, упокорить i змусить просити вибачення, вiн усвiдомить нарештi й себе людиною i, прийшовши додому, перше, що зробить, – пальне жiнку у вухо.

Чи мiг я зруйнувати його потаемну мрiю? В душi вiн почував себе справжнiм Шерлоком Голмсом – адже ж вистежив неабиякого жевжика. Це тобi не язиката бабера, котра так запашталакае голову, аж сам не радий будеш, що спитав у неi квитка, це тобi не хитрий студент, який безпомильно впiзнае будь-якого контролера, ще заки той сяде у трамвай.

Ось вiн узявся пальцями за гудзик на моiй сорочцi й почав його крутити з таким виглядом, мовби саме у тому гудзиковi мiститься все, що для мене е найдорожчим i що становить сенс мого iснування. Можливо, для нього цей акт мав ще й якесь символiчне значення.

– Їздити без квитка дуже негарно. Хiба вам не встидно? – мурмотiв вiн. – Тепер мусите заплатити штраф, iнакше я викличу мiлiцiю. А тодi заплатите ще бiльший штраф, напишуть вам на роботу, в трамваях буде висiти ваша фотокартка, i всi будуть показувати на вас пальцями.

Слухаючи цi дурницi, я збагнув iхне дiйсне джерело. Мабуть, саме так iз ним розмовляв його начальник: брав пальцем за гудзик, крутив його i проказував:

– Що ж ти iздиш, iздиш по тих трамваях, а штрафiв як кiт наплакав? Ти що – не можеш вчепитися в «зайця» двома руками i не вiдпускати, доки не заплатить? Головне точно вирахувати, кого можна змусити заплатити. В кожному трамваi двадцять вiдсоткiв пасажирiв – закоренiлi «зайцi», але штраф заплатить лише один. Бо поки ти його штрафуватимеш, всi iншi або вискочать на зупинцi, або придбають квитки. Вся штука в тiм, аби попасти якраз на такого, що не викрутиться, не втече, не дасть тобi в писок. Тут треба мати нюх. Як у мисливського пса, розумiеш? Треба тренувати себе. І взагалi, наша робота складна i небезпечна. Я, до речi, дивуюся, чому нема iнституту для контролерiв. Та ж ми повиннi грунтовно вивчити психологiю, педагогiку, етику i хтозна чи не свiтову фiлософiю. Ось уяви собi – ти, озброений усiма галузями знань, пiдходиш до такого собi жевжика i, знiчев’я поправляючи роговi окуляри, кажеш: «Шановний добродiю! Своiм безкоштовним проiздом ви пiдриваете основи нашоi молодоi державностi! Ми котимося в прiрву через таких, як ви! Ви вбиваете iще один iржавий цвях у розтерзану неньку! Своею пiдступною дiяльнiстю ви служите ворогам республiки. Але я вистежив i розкрив вас! Ви е агент Москви! Признавайтеся i платiть штраф. Добровiльне зiзнання пом’якшить провину!» Ну?! Тепер вiдчуваете рiзницю? І коли ви це прокажете достатньо голосно, всi решта пасажирiв одразу перейдуть на ваш бiк. А чому?! А тому, що всiм iм хочеться бути патрiотами. Патрiотом бути легше, нiж непитущим. Краще боротися за Украiну, нiж гарувати на заводi.

Слова шефа надiйно вгвинтилися в його мозок, i тепер, дивлячись на мене, вiн почав проказувати iх, немов заклинання проти злого духа. Голос його тремтiв, але лунав на цiлий трамвай. Коли вiн дiйшов до «агента Москви», серед слухачiв вiдчулося легке пожвавлення i навiть обурене гудiння. Обурення iхне стосувалося, ясна рiч, мене, i я чомусь несподiвано почервонiв. Контролера це надихнуло ще дужче, i вiн уже просто спопеляв мене своею тирадою, котра почала неймовiрно розростатися i перетворюватися на справжнiй акт звинувачення. Коли контролер урештi скiнчив свою промову, я вiдчув, як пiт виступае у мене на чолi. Несподiвана духота обiйняла мене, а самовпевненiсть зникла безслiдно.

Вiн промовляв настiльки переконливо, що я до глибини душi пройнявся його словами. Тремтячими рукою я вийняв грошi i тицьнув йому в долоню. Я не знаю, чи Ганнiбал тiшився так своею перемогою, як оце вiн зараз, в очах його горiли вогнi звитяги, вiн виростав у своiй душi до розмiрiв супермена, б’юсь об заклад – вiн мусив у цей момент вiдчути, як на його лисинi колоситься густе волосся.

– Стривайте, – сказав менi уже спокiйнiшим тоном, ба навiть спiвчутливим, – я випишу квитанцiю.

– Не треба, – вiдмахнувся я.

– Без квитанцii не можна.

Вiн непоквапно вийняв книжечку, розгорнув ii i став заповнювати квитанцiю олiвцем. Пасажири перестали звертати на нас увагу. Я дивився у вiкно i думав, що ось зараз я вийду з трамваю, зайду до бару i вип’ю мартiнi. Навiть пiсля того, як заплачу штраф. А от вiн цього нiколи зробити не зможе, це йому не по кишенi, хоч би вiн оштрафував протягом мiсяця цiлу сотню «зайцiв». І ледве чи вiн пальне свою жiнку в вухо.

Трамвай зупинився. Я взяв квитанцiю, усмiхнувся контролеровi i вийшов на вулицю. Вiн дивився менi услiд, мовби не хотiв розлучатися. Я весело помахав йому рукою, i очi його розширилися, вуста розкрилися, наче для розпачливого крику, i затремтiли, вiн ковтнув повiтря i вхопився за поручнi. Таке враження, що хотiв менi щось сказати, але його заткало. Ще би! В руцi, якою я махав йому, був квиток.




Один день iз життя пройдисвiта


Потяг прибувае до Киева о пiв на восьму ранку, в такий час нiхто нiде ще тебе не чекае, а до першоi дiловоi здибанки пiвтори години. На Петрiвку по книжки iхати ще теж рано, тому не залишаеться нiчого iншого, як прогулятися пiшки. І ось я iду повз ряди авт, а на пропозицii шоферiв «Падвезтi! Дьошева!» вдаю глухого, нi, не зовсiм глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертаеться, але анi мур-мур. Отак ковзну очима i все. Навiть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хiба я не маю права вимкнутися? Як телевiзор: лямпочка мигае, антена стирчить, а екран не показуе.

Столиця незалежноi Украiни живе якимсь своiм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроцi ii зустрiчаються свiдчення тоталiтарного режиму. Ось я йду вулицею бандита Урiцкого, звертаю на Комiнтерна i вiдчуваю, як у менi закипае гнiв. І гнiв цей клекоче, нуртуе, намагаеться вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Киеву, i я уявляю собi, як збиваю усi цi таблички.

Аж ось бачу – на розi стоiть худезна ще не стара жiнка i тримае табличку з написом: «Людi, памагiте! Я очень бальная», а в дужках – «терапiя». Я розгнiваний, але добрий, i коли людина просить допомоги, не можу ii проминути.

– Доброго дня, я головний лiкар восьмоi лiкарнi, – бо, думаю, як у Львовi е восьма, то в Киевi мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне вiддiлення абсолютно безкоштовно.

Жiнка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увiмкнений, антена ловить i лямпочка мигае.

– Мущiна, чево вам нада?

– Я головний лiкар восьмоi лiкарнi. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. – При цьому виймаю свою мобiлку за п’ятдесят баксiв i кажу: – Зараз я викличу машину i вас завезуть.

– Да ви там все вори i взятачнiкi. Ідiте сваей дарогай.

– А де ж ви збираетесь лiкуватися, якщо не у взяточникiв? За кордоном?

– Ета майо дела, – i, повернувши голову кудись через плече, гукае: – Коля! Ти чьо, не вiдiш? Прiстал тут!

З’являеться Коля. Морда небрита, пропита i мiсцями пiдбита, з писка тхне вчорашнiм портвейном i вранiшнiм огiрковим лосьйоном.

– Мущiна, в чьом дела?

– Я головний лiкар восьмоi лiкарнi. Хочу допомогти цiй жiнцi.

Дивиться на мене так, мовби це не я, а вiн був лiкарем. Звiсно ж головний лiкар, який чимчикуе зi спортовою торбою на плечi, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишенi мобiлку за п’ятдесят баксiв, бо такий раритет восьмирiчноi давностi мiг би його ошелешити ще бiльше, а я просто, iдучи до Киева, нiколи не беру мобiлки за чотириста баксiв, а тiльки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка бувае тiснява у метрi.

– Ви доктар? – перепитуе тоном, який пасував би краще до запитання «Ви бальной?»

– Так, – впевненим голосом пiдтверджую, що я таки не «бальной».

– І хатiте памочь? – тут бере мене пiд руку, вiдводить набiк i конфiденцiйним голосом напiвпошепки повiдомляе: – Я вам вот что скажу, ей уже нiкто не паможет.

– Чому?

– Такая балезнь. Нiкто. Но ви можете скрасiть ейо паследнiе днi. Я вам ета как доктар доктару гаварю.

– То ви теж лiкар, колего? – зрадiв я.

– А чьо – не вiдна? Я в псiхушке санiтарам работал. Вирубаю аднiм ударам. Теперь вот хачю памочь беднай женщiне.

– І тому ви ховаетеся в кущах?

– Страхую. Єйо днi сачтени. Может в любую мiнуту канькi атбросiть. А ми даже ещьо на гробiк не сабралi. Памагiте, чем можете.

– А яка у неi хвороба?

– А с какой хваробай у нас людi с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето iшо цветочкi.

– А що ще?

– Канцер!

Тут я i справдi безсилий. У нашiй лiкарнi таке не лiкують.

– Навiщо ж вона написала «терапiя»? Хай би написала «туберкульоз i рак».

– Не паместiлась. А терапiя – ета всьо, шо хош. Памагiте, чем можете.

Даю двi гривнi. Вiн дивиться на мене так, наче я цi двi гривнi витяг не зi своеi кишенi, а з його. Потiм дивиться на пожмакану банкноту i, хитаючи головою, вiдходить:

– Ну-у-у, до-о-ктар!

Я йду i вiдчуваю iхнi осудливi погляди на спинi.

Десь так пiд обiд я починаю вiдчувати голод. Але в цей час чекае мене видавець у своему офiсi. Я купую гарне вино i вирiшую на Бессарабському базарi придбати якоiсь закуски. У жiнки, яка торгуе м’ясивом, беру кавалок ковбаси i шмат шинки. Пiдла галицька натура тягне мене до контрольноi ваги, i я бачу, що мене обдурено на цiлих 200 грамiв. Чи можу я з цим змиритися? Нiколи. Вертаюся до тiтки i кажу:

– Тут бракуе цiлих 200 грамiв. За те, що священика обважили, будете в пеклi горiти!

Жiнка з переляку аж очi вирячила i закрутила головою на всi боки, чи нiхто не слухае.

– Ой, батюшка! А я й не признала! Ну iй-бо… та хiба ж я… та це ненарошне… веси такi… а я вам i сальця врiжу… Я ж вас вспомнила, ви ж на Троещинi правите. Я там навiть рушничка занесла, сама вишила… І ковбаски ще, ось цiеi дам… нi-нi, нiчого уже платить не надо… i ще цiеi ковбаски вiзьмiть, а ту шо ви взяли, положiть назад… не нада вам ii… а я вам ще цiле кiльце пiчоночноi дам… така вже укусна, шо слiв нема… i не обiжайтесь… веси такi… оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести… i всiгда я на цьому мiсцi, батюшка, так шо приходьте… а то всьо веси, але iх полагодють… Звиняйте, шо не признала, а матушцi прiвет передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всiгда м’ясо купуе… Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нiкагда… у пеклi, тоже скажете… ну й шутки у вас… ага… iдiть з Богом…

Іду я i думаю: тепер у пеклi буду смажитися я.

На Петрiвцi, проходячи повз книжковi ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену еврейською лiтературою на рiзних мовах. Зупиняюся i ковзаю очима, вишукуючи якесь цiкаве видання фольклору. «Еврейский юмор», «Еврейские анекдоты»… А менi б якiсь легенди, вiрування… Чоловiк, зиркнувши на мое дещо втомлене, але осяяне свiтлом Сiону обличчя, каже:

– Шалом!

А я бовк:

– Алейхем шалом!

Вiн тодi, мов автомат, заторохтiв щось на iдишi. Я уважно вислухав, згадав iм’я ще одного класика еврейськоi лiтератури i, глибокодумно промовивши «Менделе Мойхер-Сфорiм», вимкнув екран, сховав антену, згасив лямпочку i розчинився у натовпi.

Увечерi сiдаю до потяга. В передiлi самi жiнки. Молодi. Роти в них не замикаються. Нещаснi люди – з тих, що потрапили у чергову пiрамiду, але ще не усвiдомлюючи цього, тiшаться, що поступово пiднiмаються щаблями, розпродуючи якийсь ексклюзивний непотрiб. На мене уваги не звертають i стрибають з теми на тему. А я б уже й спати лiг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хiрургiя. А я ж тут спец. Мiй колега цим займаеться. Вiд нього я наслухався стiльки iсторiй, що можу ого-го як пiдтримати розмову.

– Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана.

– Та капец, – погоджуеться друга. – Однiй моiй знайомiй жировi складки вирiзали, а шрами такi, що вона й роздягнутися не може.

– Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню якi страхiття розповiдають!

Я не витримую. Чому ображають мою професiю?

– А ось у моiй клiнiцi… – кажу я, i вмить три пари очей прикипають до мене.

Клiнiка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, вiзитки вже всi роздав. Вони витягають ручки i старанно записують редакцiйнi телефони. Потiм я даю короткий брифiнг на тему «Розвиток пластичноi хiрургii на даному етапi». Дамочки починають демонструвати менi своi вуха, носи, цицьки, животи i целюлiти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика.

– Целюлiт не лiкуеться, – вбиваю iх наберкиць.

– Як? Зовсiм?

– Зовсiм.

Недавно ми в газетi публiкували на цю тему статтю i я знаю, що кажу. А вголос:

– Не вiрте жодним рекламам. Просто треба змиритися. У Нiколь Кiдман теж целюлiт i нiчого. Живе.

– А в Шерон Стовн?

– Ну ви б ще про Ротару спитали! А от жировi складки – елементарно… Ну i груди, щоб стирчали… Ось тут пiдрiзаемо… тут пiдтягуемо… щоб симетрично…

– А шрами?

– Не буде. Розсмокчуться протягом мiсяця. Методика доктора Захаржевського. Бачите? Ось я пальцями пiдтягнув, i вони вже стирчать. Вам навiть силiкону не потрiбно. Купите в аптецi «Крем доктора Захаржевського». Мастити щовечора. Будуть пружнi, як у дiвчинки. Якщо захочете, щоб iще щось у вас було, як у дiвчинки, теж мастiть.

Вони хiхiкають.

Вiдтак я починаю стелитися. Вони виходять. За хвильку я вже вимикаю екран i засинаю. Крiзь сон чую, як вони обережно стеляться i перешiптуються, щоб не дай Боже не потривожити сон доктора Захаржевського.

Вранцi, попиваючи чай з укусною «пiчоночною» ковбасою, отримую скромний подаруночок: «Це вам, доктор» – набiр косметики, розповсюдженням якоi вони займаються в надii стати мiльйонерами.

Не стануть. Поки на свiтi е такi, як я.




На лiнii вогню


Нема у нашiй Украiнi бiльшоi благодатi, як вибори! Ото райське життя! Є можливiсть заробити якусь копiйку, не надто напружуючись. У часи мажоритарки я ухитрявся працювати на кiлькох рiзних депутатiв, причому деякi з них балотувалися в одному окрузi. І коли зранку я шпарив викривальнi фейлетони проти А, то в обiд уже проти Б, а ввечерi з не меншим натхненням проти В. Часом у тiй гарячцi траплялися непередбачуванi збоi, i я – о жах! – висилав фейлетон проти Б у штаб того ж таки Б, а на здивованi вигуки вiдповiдав:

– Та це моi агенти передали. За сто баксiв. Ви бачите, до чого тi (нецензурнi висловлювання, якi характеризують ворожий штаб) опустилися? Ми не повиннi вiдставати!

– То давай, пиши у тому ж стилi. Якщо вони такi падлюки, то ми не будемо церемонитися!

Ха – у тому ж стилi! А я в iншому i не вмiю.

А писання промов на вiдкриття в один день нового корiвника i пам’ятника жертвам НКВД, на посвячення церкви i посвячення лазнi, на зустрiч з виборцями i зустрiч з журналiстами, на святковому концертi i на могилi вiдомого борця за… Як згадаю, i досi у пiт кидае. Якби не словники синонiмiв та фразеологiзмiв, то я б нiколи не зумiв одну й ту ж промову сотворити у п’яти рiзних варiантах та так, аби не переплутати церкву з лазнею.

Ой, було-було. Тепер легше стало. Мажоритарка канула в Лету, i я думав, що мене уже надiйно забули. Коли це дзвонять на зимовi свята.

– Ви такий-то?

– Я.

– Потрiбна ваша допомога.

– А ви хто будете?

– М-м-м… Ну, скажемо так, патрiоти.

– Синьо-жовтi чи бiло-блакитнi?

– Звичайно, що синьо-жовтi. Чи не могли б ви написати кiлька коротких сатиричних вiршикiв на тему газовоi вiйни?

– М-м-м… Ну, взагалi я маю чим зайнятися…

– Це дуже важливо. Ми розiшлемо есемески з вiршиками тисячам абонентiв.

– Тобто ви вирiшили боротися з москалями есемесками? Чудова iдея. А написами на парканах не пробували? А пальцем по снiгу? Вони проти нас теле- i радiоефiром, серiалами i фiльмами, газетами, глянцевими журналами i книгами, а ми проти них есемесками i графiтi! Тремти, москалю!

Одне слово, я погодився. Хоча й усвiдомлював, що це вже повний абзац. Подумати тiльки: остання наша барикада – вiршована есемеска! І все! Бiльше ми нi на що не здатнi!

Написав я кiлька тих вiршикiв цiлком у стилi тих, якi нам були вiдомi ще з часiв Тузли. Ну, так аби видно було, що це писав не такий видатний поет, як я, а простий народ, який не особливо з термiнами церемониться. Ну, наприклад таке…


* * *

		Убивали голодом,
		І серпом, i молотом,
		А тепер зарази
		Спробували газом.
		Маю iх у срацi я —
		Ми козацька нацiя.


* * *

		Тi кремлiвськi лiлiпути
		Хочуть труби в нас хапнути.
		Скорше Пуцькiн врiже дуба,
		Нiж дiстане нашi труби.


* * *

		Їж квасолю, бiб, горох —
		Щоб москаль зi злостi здох.

І т. д.

Ага! Забув повiдомити таку суттеву рiч: це все я написав забездурно. З глибоко патрiотичних мiркувань. За неньку – любе. Хоча несмiливо й пропонувався якийсь туманний гонорар. Але я гордо вiдмовився, вважаючи, що мушу щось i для Украiни доброго зробити. А то все для себе та для себе…

І тут починаеться найкумеднiше. Ідея з розсиланням тих вiршикiв несподiвано луснула, як булька з носа Президента. Нашi тiпа украiнськi мобiльнi оператори навiдрiз вiдмовилися розсилати що-небудь проти москалiв. Виходить, що й есемески нам уже не по зубах, бо весь мобiльний зв’язок ми вiддали у ворожi руки. Тодi й справдi залишаеться хiба-що писати вiршики на парканах.

Та це ще не все. Моi вiршики таки пiшли в народ, але розсилалися вони вже приватно. Можна сказати, пiдпiльно. Не всi iх я потiм розпiзнав, бо цнотлива рука органiзаторiв вирiшила дещо пiдправити i таким чином окремi словечка позникали. А що вже вони сотворили з такою чудесною римою як «в срацi я – нацiя» навiть не хочу казати.

І як з такими хлопцями виграти iнформацiйну вiйну?

А тепер ось знову дзвiнок. Не кажуть, звiдки. Просять вiршики проти Ю. Збираються теж бомбити есемесками.

– Щось я не второпав, – перепитую. – Проти кого саме? Проти Ю, котрий…

Мене обривають:

– Жодних прiзвищ. Проти Ю, котра… самi розумiете…

– Ага! В якому стилi? – цiкавлюся.

– У вашому.

– Мiй стиль багатоверстатника надто багатовекторний i багатогранний. Уточнiть.

– Ну, щось у стилi газовоi вiйни.

– А-а, то ви з тоi самоi фiрми?

– Ви про що?

– З синьо-жовтоi?

– М-м-м… ми просто патрiоти.

– Я вже здогадався.

– То як?

– Сто баксiв за вiршик.

– Та ви що? Минулого ж разу…

– Тодi я теж був патрiотом, а зараз я заробiтчанин. Бо криза.

– Але ж сто баксiв! Якихось чотири рядки!

– А моя совiсть не враховуеться? Я, можна сказати, через своi переконання переступаю. Мене за це дружина з тещею оголосять персоною нон грата i вiдлучать вiд щонедiльноi макiтри вареникiв.

– Звiдки вони будуть знати?

– Мiй непiдробний псевдонародний стиль вони вже вивчили на зубок.

– А до чого тут совiсть? Хiба ви за Ю, котра… а не Ю, котрий?…

– Я з тих 20 %, якi ще не визначилися. А може, навiть проти всiх. Менi простiше було б писати проти Я.

– Того, що в камуфляжi?

– Вiн сам проти себе на совiсть працюе. Я про того, що з двома «ф». Тут я можу працювати на шару. Вiд душi.

– Сто баксiв дорого. Ми порадимося.

Бiльше не дзвонять. Мабуть, знайшли когось дешевшого. Одне слово, коли отримаете есемеску проти Ю, котра… – знайте, що я тут нi при чому.









Мандри





Полiцiя Америки мене береже



1

У жовтнi-листопадi 2000 року я перебував в Америцi та Канадi, презентуючи свою англомовну книжку прози. У Фiладельфii я мешкав в гостиннiй родинi Андрейчикiв i свое перше захоплення американською полiцiею я винiс саме з iхнього дому.

У панi Вiри Андрейчик пропав песик, був старий i слiпенький, вийшов серед зими прогулятися i не повернувся. І ось панi Вiра телефонуе на полiцiю i повiдомляе про цей сумний трафунок. Лише на хвильку прошу своiх читачiв уявити собi сцену, як ви телефонуете до нашоi мiлiцii i просите знайти слiпого песика. Гадаю, кожен легко зможе передбачити весь соковитий набiр ненормативних слiв у вiдповiдь. Але не так в Америцi. Там полiцiя звикла мчати на допомогу за будь-якоi нагоди. Пропав песик? Як виглядае? Яка порода? Скiльки часу вiдсутнiй? І ось уже полiцiйна машина працюе повними обертами – вiд авта до авта лине iнформацiя про загубленого песика. Час вiд часу хтось телефонуе панi Вiрi й звiтуе: а чи не ваш це песик: такий-то i такий-то? Аж ось нова звiстка: знайшовся якийсь песик, схожий на пропалого, але не вiдгукуеться на звичнi американськi звертання.

– А нiчого й дивного! – пояснюе полiцii панi Вiра. – Бо то украiнський песик i вiн розумiе тiльки по-украiнськи!

– О’кей! А як буде украiнською: соme-come?

– Кажiть йому: на! на! йди сюди!

І за мить знову вiд авта до авта лине iнформацiя про песика, який розумiе тiльки украiнською, а бравi полiцейськi при цьому ще й збагачуються на кiлька украiнських слiв.

І що ви собi думаете? Знайшли! Принесли на руках просто до хати! Старенького, слiпенького песика!


2

Чи ви знаете, що то таке гайвей? Перше, що треба твердо запам’ятати кожному, хто завiтав до Америки, що по гайвею тiльки iздять i нiколи не ходять. А якби вас коли-небудь занесло туди пiшадрала, то прощайтеся з життям, бо авта, що мчать на шаленiй швидкостi, можуть розтерти вас на картопляний пляцок. Гайвей – це приблизно те, що в нас називають «розв’язкою», але з тою рiзницею, що вся павутина дорiг висить у повiтрi, це часто мости, якi переплiтаються мiж собою i кожен з них мае двостороннiй рух, а обабiч бiжать невисокi мури висотою з метр.

Я собi уявляю, що думали фiладельфiйськi водii, побачивши одного листопадового дня, як проти руху по гайвею чимчикуе собi якийсь пiдозрiлий тип. Окремi з них стурбовано сигналили, iншi озиралися. Тим пiдозрiлим типом був я.

Надумавши скоротити дорогу до Пенсильванського унiверситету, я вирiшив пiти навпростець через мiст, але мiст несподiвано перейшов у гайвей i я опинився у тунелi-полапцi. Повз мене з оглушливим галасом мчали авта i велетенськi вантажiвки, залишаючи менi для маневру не бiльше пiвметра вздовж муру. Над головою теж мчали авта, i перебування у цьому кам’яному мiшку ставало усе нестерпнiшим. Проте я йшов далi, бо менi здавалося, що весь цей жах ось-ось закiнчиться, хоча насправдi вiн тiльки починався, i за хвилю я почував себе маленькою сiрою мишкою, котра опинилася на шляху табуна слонiв. Особливо жаско ставало на закрутах, коли автам, якi вилетiли з-за рогу, зоставалося надто мало часу, аби з’iхати вбiк. Інколи я перелазив через той мур i йшов по якомусь смiттю, ноги грузли в землю, зашпортувалися за шини, слизькали на пластикових пляшках, внизу текла рiка зашита в бетон, iншоi дороги не було. Та коли шлях перепиняла широка опора мосту, я змушений був перелазити через мур знову на дорогу, i водii тодi пригальмовували, мабуть думаючи, що ось iще один божевiльний вирiшив покiнчити самогубством. І треба сказати, що якби я мав слабенькi нерви, то мiг би й пiддатися цiй заворожуючiй магii швидкостi, цьому неймовiрному гуркоту, який бився в моi вуха, штурмував мозок тараном, i таки зробити крок убiк – лише один-единий крок вiддiляв мене вiд небуття. Це досить дивне i цiкаве вiдчуття опинитися за крок вiд смертi. Не пробували? І не раджу. Хоча…

Минуло пiвгодини тiеi божевiльноi мандрiвки, коли менi здавалося, що я повинен пройти цей шлях до кiнця бодай задля самоутвердження. Якого самоутвердження? А бiс його знае. Чомусь менi так здалося. Але врештi-решт я таки зламався i вирiшив повернути назад. Я прирiкав себе на ще один пiвгодинний жах, але принаймнi знав, що мене в тому напрямку чекае, тодi як рух вперед мiг вiщувати новi несподiванки. Я зиркав на рiку: i як можна було так ii спотворити оцими стрiмкими бетонними мурами? Рiка без берегiв – не рiка, а якась каналiзацiя. Якби були береги, я мiг би собi мандрувати ними i знайти там порятунок, а так я змушений був iти далi попри авта, хоч тепер уже за рухом, весь час упiвоберта озираючись. Я кляв усе на свiтi, а найбiльше самого себе, що забрiв сюди, шукаючи дорогу навпростець, а якби зробив гак, то давно б уже був на мiсцi. Аж ось несподiвано бiля мене пригальмувала полiцейська машина, водiй-негр кивнув менi на задне сидiння, я вiдчинив дверцята й сiв.

– Where are you going? – спитав вiн, рушаючи з мiсця.

– University of Pennsylvania.

Подиву полiцая не було меж. Вiн не мiг збагнути, якого бiса мене занесло на гайвей!

– I’m sorry, I lost my way, – тлумачився я тим, що зблукав i думав: ну, все, зараз завезуть мене в полiцiйне вiддiлення, впаяють штраф доларiв на 80.

– It isn’t done, – буркнув полiцай, а я продовжував подумки лаяти себе, бо цi слова не вiщували нiчого доброго.

Але ось авто виiхало врештi з хитросплетiнь гайвею i спинилося… нi, не бiля полiцiйного вiддiлення!.. а простiсiнько пiд унiверситетом!

– This will be the University, – сказав полiцай.

– Excuse me, I must be going, – зрадiв я, намагаючись намацати клямку. – I don’t know how I can thank you enough.

Але клямки не було. В полiцейських автах заднi дверцята вiдчиняються ззовнi, а зсередини iх можна вiдкрити тiльки висунувши руку через вiкно, якщо звiсно водiй опустить шибу. Це для того, аби арештований не зумiв драпанути. Втiшаючись моею безраднiстю, полiцай врештi опустив шибу, я вiдчинив дверi i з вiдчуттям щиглика, який вирвався з клiтки, випурхнув на вулицю. Рухлива вулиця, що вела до унiверситету, видалася менi пiсля гайвею парковою алеею. Менi хотiлося танцювати, мов божевiльному, адже тепер я мав стовiдсоткову певнiсть, що американська полiцiя мене таки береже.


3

В Америцi жеруть всюди, де попало, i переважно в русi – на ходу, в транспортi, не вилiзаючи з авта. Жвакуляють ту свою швидку iжу з синтетичним смаком в таких мiсцях, де б i не сподiвався. У вагонi метро чоловiк розкладае собi на колiнах пiцу i наминае з вiдсутнiм виглядом. Такоi дивовижi в нас не побачиш. Ще не так давно, коли можна було ласувати пирiжками за чотири копiйки, народ iв тi пирiжки обличчям до муру, а спиною до перехожих. Так, мовби соромився свого негiдного вчинку. Я тодi кепкував, що народ у нас робить двi речi обличчям до стiни, i одна з них – поiдання пирiжкiв. Коли ж я принципово iв пирiжка, прогулюючись вулицею, перехожi кидали на мене здивованi погляди.

В Америцi пануе тотальне ожирiння всiх верств населення з неграми включно. Навiть в унiверситетських мiстечках я бачив безлiч студентiв не просто товстих, а потворно товстезних, якi ходять, як качки, перевалюючись з боку на бiк. А дупи! Матiр Божа пенсильванська! Таких вражаючих уяву дупенкльоцiв не бачив я, скiльки живу. Уявiть собi юнку з гепою завширшки понад метр. Покажiть менi тi труси, в якi це диво природи влiзе! Мабуть, сама собi шие зi старих фiранок. Але дупа – то ще не все, бо й усеньке тiло в складках тлущу: на животi, на карку, на боках. І коли вона йде, воно все трясеться, як драглi в мисцi. Але цiкаво, що й на такий грандiозний товар знаходяться своi покупцi, бо тi товстезнi юнки шкандибають за ручки з худими хлопами. Видно, що тим подобаеться бiльше на м’якому.

Так от, чимчикую я фiладельфiйською вулицею в пошуках винця, бо в штатi Пенсильванiя з алкоголем проблеми. Тут його можна купити тiльки в спецiальних крамницях, або в барах i нiколи в супермаркетах. А якби кого пiймали, що п’е на вулицi пиво з пушки – штраф 200 доларiв. На вулицi можна випити хiба сидячи в автi i, звичайно, не за кермом. І ото я, блукаючи, забрiв на Вайн-стрiт з думкою, що де-де, а на Виннiй вулицi винце знайду. Де там! Не було його також i на Брендi-стрiт. Історичнi назви зосталися тiльки для чорного гумору.

І ось бачу, як iде навпроти мене така, знаете, пишна юна пампушка на двох шиночках, обтягнутих тоненькими штанцями i все в неi трясеться, ласо подригуе, а вона ще й наминае здоровецького гамбургера. І яка качка мене брикнула, сам дивуюся, бо взяв та й пiдморгнув iй, мовляв: давай, пакуй, скiльки влiзе! нинi твiй день!

І що ви собi гадаете? Та вертихвiстка враз наробила гвалту i – до полiцiянта, а той мене здоганяе i каже, що я ту шельму колiйову напастував, спокушав i на рiзнi поганi речi пiдманював. Але чим? Виявляеться, тим своiм морганням. А бодай тобi той гамбургер назад цiлим вилiз!

Бiда ж у тому, що американцi розмовляють англiйською кожен на свiй манiр i деколи треба добряче напружити слух, аби щось второпати. Врештi менi вдалося пояснити трохи словами, а трохи на мiгах, що те мое моргання не мае нiчого спiльного з цею кур…, тобто поважною ледi, бо то менi порошинка в око залетiла. Ну i та кур…, перепрошую, ледi, заспокоiлася i подриготiла далi на своiх сальцесонах, анi на хвильку не припиняючи глитати того нещасного гамбургера.

І тут, бачу, що вже й пан полiцай задивився услiд, як то все апетитно трясеться, пiдстрибуе, що так i хочеться пiдбiгти i руки пiдставити, аби той скарб на землю не хляпнув. Ну i я:

– Але дупа, не?

А вiн:

– О, kurwa! To pan jest polakiem? (О, ледi! То ви поляк?)

І я вже хотiв, було, взяти приклад з Дмитра Павличка, котрий з поляками поляк, а з бандерiвцями бандерiвець i вигукнути радiсно: «A co – nie widac?» (А хiба не видно?) Проте я вiдказав:

– Nie, ale ze Lwowa.

– Nu to polak! – вперся полiцай. – Musi pan ze mna przepuscic drinka! (Мусите зi мною випити!)

– Gdyz pan na sluzbie. (Але ж ви на службi.)

– Juz po sluzbie. Wracam dodomu. (Вже по службi. Йду додому.)

Ну i заволiк мене до кнайпи, а там за чаркою став нарiкати на американок, котрi ладнi хлопа до цюпи послати за те тiльки, що той собi легенько пожартував з ними. Вдома, себто в Польщi, можеш панянцi дати кляпса по дупцi, вигукнути «Привiт, Малгосю!», а потiм вибачитись, що сплутав ii з Малгосею, та й по всьому. А тут вiдразу – полiцiя, суд, штраф. І то добре, коли штрафом обiйдеться. Отаку бiду iхнi хлопи мають. А так iнколи хочеться пiдкрастися ззаду i-i… ех! – дати кляпса!




Бiлим тут не мiсце


Вам доводилося коли-небудь бачити карту Фiладельфii? Нi? Тодi ви нiчого не втратили – вона достоту така, як сторiнка з зошита у клiтинку. Однi вулицi бiжать поправно зi сходу на захiд i мають назви, а iншi з пiвночi на пiвдень i лише пронумерованi, або навпаки. Гуляти таким мiстом миле дiло. Вирiшивши потрапити до китайського кварталу, я почимчикував навпростець i дуже скоро потрапив на вулицю, яка виглядала так, наче тут щойно завершили знiмати фiльм про вiйну. Чотири-п’ятиповерховi чорнi масивнi каменицi з вибитими вiкнами i висадженими дверима скидалися на слiпцiв при дорозi, всюди валялися купи смiття, вiтер котив перед себе обгортки, газети, порожнi пластиковi пляшки, пiдкидав високо у повiтря полiетиленовi мiшечки i, з усього видно, це приносило йому неабияке задоволення.

Я не зрозумiв, куди потрапив, – довкола панувало безлюддя, та раптом неподалiк вiд мене з гуркотом приземлилася якась пачка – хтось ii пожбурив з вiкна. Услiд за нею вилетiло поламане крiсло, я ледве встиг вiдхилитися, i крiсло упало на брук. Я наддав ходи, але шлях менi перепинив негр, вiн вийшов з брами з недопитою пляшкою вiскi i, похитуючись, витрiщився на мене так, мовби побачив живого Мiкi Мавса.

– Ти що тут загубив? – поцiкавився вiн. – Заблукав?

– Нi, я йду в китайський квартал.

– Китайський квартал? – не повiрив вiн, широко роззявивши беззубого рота, потiм задер голову догори i гукнув: – Вiн iде в китайський квартал! – i розреготався.

Я спробував його обминути, але вiн заступив менi дорогу, дурнувато посмiхаючись.

– На фiга тобi китайський квартал? Ти потрапив у чорний квартал. Тобi подобаеться наш квартал?

Я кивнув. А тим часом з брами вивалив другий негр – цей був присадкуватий, а голе пузо вивалювалося з тiсноi сорочки.

– Давно у нас не було таких гостей, – засмiявся вiн i видихнув на мене разом зi згаром сморiд тютюну i смаженоi бульби.

З вiкна вилущилася голова третього негра:

– Е! Тягнiть його сюди!

Я зрозумiв, що ситуацiя тривожна i сказав:

– Я не американець, не мiсцевий… Я не знав про вашi порядки.

– Он як? – недовiрливо примружився грубас. – Ти що – емiгрант? Чи сраний турист?

– Я письменник з Украiни, – хотiлося додати «бiдний письменник», але я стримався, – iжджу по унiверситетах з презентацiею моеi книжки. Отак i до Фiладельфii потрапив.

– Що вiн там бздить? – гарчав третiй з вiкна. – Нема чого заливати! Тягнiть, тут розберемося.

– Вiн письменник! – пояснив беззубий. – З якоiсь Юркен!

– А що ти пишеш? – спитав грубас.

– Романи.

– Кому на хер твоi романи потрiбнi? Треба писати дюдiки. Ти вмiеш писати дюдiки?

– Вмiю. Ось тут у цiй книзi е уривки з дюдiка «Дiви ночi», – i я показав iм свою англомовну книжку.

Грубас вирвав ii у мене з рук i став гортати.

– А де малюнки? – потiм тицьнув пальцем у мое фото i показав беззубому: – Ти глянь! Як живий!

А з вiкна:

– Давай сюди цього юкрена! Бiллi Пiдар! Давай його сюди!

Бiллi Пiдаром виявився грубас, вiн гукнув:

– Вiн дюдiки пише! Дав нам книжку почитати! – а тодi до мене: – Ти ж нам ii подарував, так? Тодi пiдпиши. На пам’ять дорогому Бiллi…

Поки я писав, беззубий зробив ковток з пляшки i заплющився вiд задоволення.

– А його не треба згадувати? – кивнув я на беззубого.

– Вiн читати не вмiе. Тупе сотворiння. Я буду читати твою книжку для усiеi нашоi компанii. Живи, письменнику! – поплескав мене по животi. – Сюди бiлi не зазирають. Якби ти був американцем або сраним туристом, ми б з тобою порозважалися. А так – що ж робити – iди з Богом.

– Бiллi Пiдар! – кричав той згори. – Я спускаюсь! Я тобi всi кiстки переламаю, якщо ти його вiдпустиш!

– Заткнись! Вiн дав нам дюдiк. Я буду вам, iдiотам, читати, – потiм висмикнув з рук беззубого пляшку i простягнув менi. – На, випий. Просто, щоб ми розпрощалися, як друзi. Випий, щоб у тебе про нас лишилися тiльки добрi спогади.

Я подумав, що краще б дiстав вiд них по писку, анiж маю пити з однiеi пляшки. Привид СНІДу вiйнув менi перед очима, але я заспокоiв себе тим, що вiскi саме по собi антисептик, узяв пляшку i ковтнув. Вiскi обпекло менi горло, я закашлявся, Бiллi розсмiявся i штовхнув мене в плече:

– Давай, вали, поки той iдiот не спустився.

Того дня я напевно побив рекорд швидкоi ходи, бо ж не мiг я – письменник з Юкрени – бiгти. А з вiкна лунало:

– Ти що, його вiдпустив? Ну, все, тобi амба! Я вже йду!

З гуркотом гугупнуло ще одне крiсло на брук, а за ним вилетiла пляшка i, розтраскавшись, дрiбно задзенькотiла. Хтось смiявся, хтось щось кричав, гулюлюкав, лаявся, я не озирався, я чесав у китайський квартал, орiентуючись по мапi, бо ж мапа нiколи не бреше, у нiй просто нiколи не зазначають дiльниць, на якi не варто забрiдати, не замальовують iх червоним, не значать хрестиками або чорними прапорцями, i щойно коли менi на очi попалися строкатi китайськi вивiски i усмiхненi китаянки, я нарештi пригальмував, стулив писок i став дихати лише носом.




Подорож на край ночi



1

Є мiста овiянi легендами i своерiдною мiстикою завдяки тому, що у певний час ставали осередком багатокультурного життя, культовим мiсцем для митцiв та iхнiх фанiв. Але були й мiста, якi спалахували, наче зорi, а за якийсь час безповоротно гаснули. Одним iз таких мiст був Танжер у Марокку.

Це мiсто тривалий час для мене не iснувало, поки я не прочитав романiв прекрасного американського письменника Пола Боулза (1910–1999) та iнших авторiв, якi побували тут. Цi описи викликали в мене нестримне бажання вiдвiдати Танжер i прогулятися тими казковими вуличками, посидiти у пропахлих кавою та гашишем каварнях.

Вiдколи там поселився Боулз, Танжер став Меккою для американських та европейських митцiв, а сам Боулз – магнетичним центром товариськоi конфiгурацii, яку складали славетний драматург Теннессi Вiльямс, письменники Сол Беллоу, Жан Жене, Трумен Капоте, Гор Вiдал, Грегорi Корсо, психоделiчний гуру Тiмотi Лiрi, композитор Аарон Копленд, культовi письменники-бiтники Вiльям Берроуз i Джек Керуак, Алек Гiнзберг i Лоуренс Ферлiнгеттi, а ще Ів-Сен Лоран, Рудольф Нурiев, музиканти з групи «Бiтлз».

Танжер тримався на контрабандi. Тут можна було завиграшки заснувати будь-яку фiрму без жодних дозволiв. Тут можна було волочитися i вдень, i вночi по найтемнiших закавулках i жодного разу не дiстати в писок. «Танжер – одне з надто небагатьох мiсць на свiтi, – писав Берроуз, – де можна робити все, що завгодно, при умовi, що людина не вчинить злочину».

До Танжеру мене звабила каталонська поетеса Мерсе Рiера у Севiльi (Іспанiя), де вiдбувався лiтературний фестиваль. Вона перекладала Боулза i була ним захоплена так само, як i я. «Бути так близько до Танжеру й не побувати там – непростима помилка. Коли туди потрапиш, то зрозумiеш, що таке край ночi». Вона посадила мене в автобус i помахала рукою. Я iхав у невiдоме, але не сам, а зi строкатою групою туристiв. Гiбралтар ми перетяли на поромi.

Майже весь колишнiй европейський Танжер розмiстився на Набережнiй – це довга вулиця вздовж моря, забудована хоч i бiлими, але вже добряче понищеними двоповерховими колонiальними готелями й палацами. Я тихенько вiдколовся вiд решти туристiв i пiрнув у першу-лiпшу вуличку шириною з пiвметра. Двом тут розминутися неможливо. Іншi вулички ширшi, але, йдучи ними, доводиться весь час задирати голову, бо мiсцевi мешканцi люблять трiпати килими просто на балконах, як i змiтати смiття та поливати вазонки.

Танжерцi на вигляд значно привабливiшi, нiж iншi араби, бо тут переважають бербери, а риси iхнiх облич витонченiшi i шляхетнiшi. Зграi дiтлахiв переслiдують нечисленних туристiв, канючать грошi i намагаються продати якийсь непотрiб. Та не дай Боже зупинитися i зацiкавитися тим, що вони пропонують, тебе вмить оточать i заглушать безлiччю голосiв, а попри те ще й обчистять. Вони будуть тебе нахабно переслiдувати, безперестанку щось молоти, а потiм зажадають оплати за згаяний час. Їхнi пропозицii практично нiчим не змiнилися з часiв В. Берроуза: «Милу дiвчинку не бажаете, мiстере?» – «Бачили Касбу? Палац султана?» – «Шукаете кайфу? Хочете подивитися, як я трахну свою сестричку?» – «Геркулесовi печери? Милого хлопчика?»

Зараз контрабанда перейшла у тiнь, але й сьогоднi у Танжерi можна придбати европейськi товари за пiвцiни, побачити серед бiлого дня чоловiкiв, якi байдикують у каварнях, i жiнок, якi трагають високi глеки й кошики. Тут можна без проблем придбати гашиш, який називають кайфом, так само, як i тодi, коли контроль за продажем наркотикiв не iснував взагалi, i зараз кожна каварня пропахла тут специфiчним запахом. Інколи можна побачити як каварник сiче листя, мiшае його з тютюном, а потiм вiдвiдувачi закурюють малi глинянi файки на довгих цибухах.

Муедзини п’ять разiв на день скликають людей на молитву, кожен тут носить у кишенi хустину, яку простеляе собi пiд колiна i молиться. Сильний африканський вiтер несе запахи евкалiпту, м’яти, баранячого тлущу i гною. Стара частина мiста – медина – живе звичним для кожного арабського мiста життям, тут клекоче базар, ремигають вiслюки, пануе неймовiрний галас, посеред якого раптово вириваеться пронизливий фальцет закличника, що заманюе покупцiв. На з’яву туриста квапляться продавцi солодощiв iз тацями i просто-таки змушують покуштувати дрiбно нарiзанi смаколики.

Чимало колишнiх каварень зачинилися, втративши своiх завсiдникiв. Але тi, що в мединi, працюють. Типова арабська каварня – це один покiй, кiлька столiв i крiсел, великий мiдний самовар для запарювання кави та чаю. На одному кiнцi зали знаходиться вкрите матами пiдвищення, на якому, роззувшись, розташовуються клiенти. Вони тут палять кайф i грають у карти. Гучно грае радiо, арабська музика не мае анi кiнця, нi краю. Як писав Берроуз, «для европейцiв вона здаеться нудною i позбавленою сенсу». Я не маю пiдстав сперечатися з ним.

Та частина мiста, яку колись заселяли европейцi у своiх розкiшних палацах та елегантних готелях, тепер заселена багатими арабами. Чесно кажучи, я не знаю, яким чином виживали тут згаданi вище письменники. Клiмат у Танжерi вередливий i нестiйкий. Людина тут мерзне в тiнi i вариться на сонцi. Вiтри вiють з усiх сторiн – часами гарячi й рвучкi, а часами холоднi.

В. Берроуз: «Зими тут сирi i вогкi, влiтку – нi жарко, нi холодно, в цiлому, приемно, але постiйний вiтер жене пiсок з побережжя, i людям, що сидять весь день на вiдкритому повiтрi, пiсок забиваеться у вуха, в волосся, в очi. Із-за течii вода в серединi серпня крижана, i навiть найвитривалiшi купальники перебувають у водi не довше кiлькох хвилин. Взагалi, Танжер не мае особливо що запропонувати приiжджим, окрiм низьких цiн на базарi».

Але хiба я сюди приперся задля низьких цiн?


2

Будинок Боулзiв я знаходжу за мапою, яку менi вручила Мерсе, оскiльки танжерськi екскурсоводи Боулза i бiтникiв iгнорують. Можливо, добре роблять, бо те, що я побачив, викликало у мене бажання негайно розкоркувати пляшку контрабандного мартiнi ($4). Будиночок, який я знав з описiв та фотографiй, який потопав у квiтниках, де дозрiвали виноград, iнжир, мандарини, гранати, зараз перетворився на типове арабське помешкання з килимом на балконi, з асфальтованим подвiр’ям i гаражем. Сад, в якому кайфували Берроуз, Гiнзберг, Керуак, щез, перетворившись на скромнi кущики гiбiскуса.

Я таки мусив зробити добрий ковток мартiнi i виголосити вголос: «Яка ж ти, Мерсе, свиня!» Вона ж бо знала, що я побачу саме оце свинство!

Єдине, в чому вона не пiдвела – я таки опинився на краю ночi. Бо такоi темноi, такоi безпросвiтноi, такоi глибокоi, такоi мiстичноi ночi я не мав у своему життi. На балконi готелю з пляшкою мартiнi ($4) я вдивлявся у темiнь ночi, визираючи берег Іспанii, наче берег Батькiвщини, але нiчого крiм темряви моi очi не побачили.

– Мерсе! – гукав я i крик мiй линув понад Гiбралтарською протокою аж ген до Севiльi. – Тiшишся?! С-с-су-учка!

Вранцi я провiдав вiллу, в якiй мешкав Вiльям Берроуз. Та ж картина, що й на вiллi Пола Боулза. Тут живуть араби, якi нiколи про нього не чули. Хоча знають, що жив тут якийсь американець, але пiсля нього жив тут ще француз, потiм мiсцевий араб, а тодi вже вони.

Я зайшов до невеличкоi ресторацiйки поснiдати. Вiдвiдувачiв майже не було. Я замовив кус-кус – дуже дрiбнi кульки з тiста. Зараз iх виробляють на фабрицi, а колись берберки катали цi кульки на стегнах. Кус-кус був з фруктами i солодкою пiдливою. Я запив його кавою з молоком i хотiв уже виходити, коли до мене пiдплив бармен з об’емним животом i сказав, що хоче запропонувати менi дiвчину.

– Дуже гарна дiвчина. З села. Незаймана. Ви можете забрати ii з собою. Звiдки ви?

– З Іспанii, – бовкнув я.

Вiн вмить перейшов на iспанську. Цього я не врахував. Довелося пояснювати, що я тiльки прибув з Іспанii, а насправдi з… з Данii. Так менi чомусь захотiлося, хоча я далеко не блондин. Офiцiант зрадiв i повiдомив, що його брат грае у якiйсь там футбольнiй командi мiста Оденсе. Я мушу його знати – Халiд Зекрi, – його ось-ось заберуть до Копенгагена. Цього я теж не врахував. Але погодився, що це справдi перспективний футболiст i всi ми ним дуже пишаемося.

– Вона вам обiйдеться майже задурно. Вона все життя мрiяла потрапити у Скандинавiю.

– А як iз документами?

– Без проблем. Вона мае французький паспорт.

– Фальшивий?

Вiн довiрливо засмiявся i сiв на крiсло поруч зi мною.

– Ну, ви ж розумiете… Але проблем не буде. Їй вiсiмнадцять. Вона чудово готуе… З бiдноi родини. Вони згоднi зачекати. Тобто тисячу евро зараз, а потiм по сто щомiсяця доки не сплатите п’ять тисяч. А далi час вiд часу пошлете iм якогось пакунка – старий мiксер чи там кавоварку. Бербери, вони ж невибагливi.

– Берберки дуже красивi.

– Так, це правда. Красивiшi за наших арабок.

– Але ж i гордi.

– Ця не така. Вона покiрна, наче кiзочка. Тут таке виховання.

– Але ж я можу надурити i не вислати грошi.

– Ви цього не зробите.

– Не зроблю?

– Нi, – сказав вiн, лагiдно усмiхаючись. – Не зробите.

– Можна поцiкавитись, чому?

– Можна. Але не варто.

– Чому?

– Хочете на неi поглянути?

Я кивнув. А що менi втрачати?

Бармен зник, а за хвилю привiв дiвчину у довгiй чорнiй сукнi, розшитiй строкатими узорами, на шиi i на руках у неi дзеленчали прикраси, а з волосся спадали кольоровi стяжки з намистинами. Побачивши ii, я роззявив писок – вона не була вродлива, вона була прекрасна. Але на вигляд я б iй не дав i шiстнадцять.

– Тепер розумiете?

– Нi.

– Їй п’ятнадцять. Якщо ви не сплатите повноi суми, то одного дня вас провiдае полiцiя i розлючена мусульманська громада. Вам того треба?

– І якою мовою вона розмовляе?

– Вона полiглот. Вона з гiр Ер-Рiфу i розмовляе на мовi рiф, а ще арабською та французькою. Розумiе iспанську i португальську.

– Чудово. Жодноi з цих мов я не знаю.

– Така жiнка – мрiя кожного чоловiка.

Я не мав що заперечити. Дiвчина навiть не намагалася прислухатися до нашоi балачки i розглядала клiтки з канарейками, що висiли на стiнi. Можливо, вона намагалася збагнути усi приваби життя у клiтцi. Я ii вочевидь взагалi не цiкавив. Таке враження, що вона змирилася зi своею долею i готова була нести свiй хрест – перепрошую, пiвмiсяць – до кiнця.

– Чому таку гарну дiвчину не купить якийсь багатий араб?

– В Марокко багатi араби мають по кiлька жiнок, а бербери такого звичаю не визнають. Вони всi однолюби. Жодна берберка не пiде жити до араба.

Ця безрезультатна розмова могла ще довго тягнутися. Купувати красуню я не збирався. Хоча на вiдмiну вiд арабок, якi десь так пiсля двадцяти п’яти починають перетворюватися на драглистих качкоподiбних цьоток, берберки залишаються стрункими i привабливими. І якщо таку кралю запхати в обтислi джинси i в таку ж обтислу блюзку, то у Львовi хоч i не з’являйся. Але помрiяти можна, не? Тiльки iншим разом. Ще одну жiнку я просто не прогодую. А зараз я дякую барменовi за увагу i обiцяю подумати над його пропозицiею. Берберка милуеться канарейками i на ii вустах гуляе замрiяна усмiшка.

Ми прощаемось, я вiдчуваю спиною ii уважний погляд, який проводжае мене доти, доки я не зникну за рогом. Але я не озираюсь – не про пса ковбаса. Я забiгаю в найближчий маркет i купую кiлька пляшок контрабандних напоiв – французькi вина, iрландське вiскi i спецiально для Мерсе пляшку ямайського рому. До вiдправки порому залишаеться година.

Перед тим, як сiсти у паром, я в пластикову пляшку з-пiд води наливаю iспанськоi «малаги». Там, на поромi, алкоголь уже значно дорожчий, але нiхто менi не заборонить дудлити «воду».

Прибувши до Севiльi, я вирушив на пошуки учасникiв фестивалю. Всi вони розбилися на окремi гурти – тут тобi англомовна братiя, там – романомовна, а слов’яни, нiмцi та iншi представники Схiдноi Європи облюбували кнайпу «Сервантес». Мерсе Рiера опiкувалася слов’янами i звiсно теж квасила у «Сервантесi». Можливо, я не виправдав ii сподiвань, бо замiсть того щоб матюкати Танжер, у якому й знаку не залишилося вiд американськоi богеми, моя мармиза пашiла радiстю i виразом непiдробного дитячого захоплення.

Хорватський прозаiк Зоран Ферiч, оповiдання якого я перекладав, став розпитувати про Танжер. Я розповiв йому правду, але попросив не робити розчарованоi мiни на втiху Мерсе, яка уважно стежила за нашою розмовою, хоча мало що розумiла. Вона володiла росiйською i трохи болгарською, але не хорватською.

– Я чудово провiв час у Танжерi, – сказав я Мерсе. – Менi там запропонували дуже гарну дiвчину всього за п’ять тисяч евро.

– Берберку?

– Вони дуже гарнi.

– І ти погодився?

– Я в роздумах.

– Ти не перший i не останнiй, кого спокусила така пропозицiя. Скажи чесно, ти замислювався про те, щоб придбати собi красуню з Марокка?

– Я думав про неi всю дорогу.

– І думаеш зараз?

– Побачивши тебе знову, я стер ii з пам’ятi, – збрехав я.

– І добре зробив. Якби ти погодився, тобi б це задоволення обiйшлося значно дорожче. А найсмiшнiше, що вона, як незайманою поiхала з тобою, так незайманою i повернулася б. Не вiриш? Дiтер! – гукнула вона до нiмецького поета Дiтера Розенлiхера. – Розкажи йому iсторiю берберськоi красунi.

– О, Юрi! Ти теж попався? – втiшився Дiтер.


3

Товариш Дiтера, теж поет, назвiмо його на честь Гьоте Йоганном, кiлька рокiв тому побував у Марокку i спокусився красунею. Тодi цiни були навiть вигiднiшi – вiн сторгувався за три тисячi. Потiм родина красунi влаштувала бенкет, звiсно ж, за грошi щасливого туриста, а потiм усiм кагалом провела iх на лiтак. Красуня мала з собою одну-едину валiзу. Як потiм виявилося, вона була напхана винятково нацiональним вбранням i прикрасами. Усi марення Йоганна про те, як вiн цю красуню запхае у джинси, чи бодай в обтислу спiдничку, присли з першого дня. Берберка навiдрiз вiдмовилася вдягати европейське вбрання. Якщо на початках для Йоганна це була екзотика, то поволi це його дiстало, бо гуляти мiстом з дамою, на яку зглядаються всi, кому не лiнь, не входило у його плани.

Та це ще не все. Берберка вiдмовилася також спати з ним в одному лiжку. Спроби добитися вiд неi якогось пояснення, в чому причина, розбивалися на друзки. Дiвчина не виходила з дому, весь вiльний час просиджувала коло телевiзора, переглядаючи арабськi канали з безконечним завиванням. Крiм того, вона перебувала зранку до вечора засупонена в чорну сукню вiд горла до п’ят, i нiчогiсiнько не робила, пальцем об палець не вдарила. Добре, що хоч своi лахи прала у мидницi, бо пралька у неi викликала тихий жах. А щоби якийсь кус-кус зготувати, то про це й мрiяти нема чого. Цiле щастя, що до iжi вона мала приблизно такий самий iнтерес, як i до сексу. З тоi лише рiзницею, що до писка щось таки клала. У тi днi, коли Йоганн нiчого не готував, або не приносив готового, вона гризла сухий хлiб, сиру моркву i фрукти. Сира бульба не викликала в неi iнтересу.

Одного разу Йоганн, гольнувши для хоробростi джину, спробував береберку згвалтувати, та поки вiн вовтузився з численними шнуровадлами на ii шароварах, дiвка зчинила такий вереск, що змушений був пiдняти бiлий прапор, тобто майтки, i вiдступити в бойовому порядку. А наступного дня йому подзвонили i пояснили, що цнотлива берберка потребуе значно бiльшого часу, нiж европейка, для того, щоб увiйти в близький контакт з коханим. Йоганна це збiсило i вiн заявив, що бiльше не потребуе такого щастя. Все! З нього досить! Забирайте назад!

Наступного дня вiн спакував речi красунi i тiльки хотiв ii виштовхати з хати, як знову дзвiнок. Той самий чоловiчий голос культурно пояснив, що так себе поводити з невинною берберською дiвчиною непорядно. Треба бути вирозумiлiшим, увiйти в становище людини, яка потрапила до чужоi краiни. Йоганн намагався пояснити, що дiвка живе у нього уже цiлих два мiсяцi, а вiн ще ii навiть за цицьку не мацнув, не кажучи вже про тово-во. Йому порадили набратися терпiння, адже попереду чекае море задоволення. Вiн сказав, що не заплатить бiльше анi цента.

Наступного дня до нього приперлася цiла делегацiя берберiв, на яких зглядалася уся вулиця. Делегацiя влаштувала танцi i спiви пiд супровiд кобзи i бубна.

Приiхала полiцiя. Заки вона виясняла, що тут вiдбуваеться, до Йоганна пiдiйшов представник екзотичноi делегацii i дав зрозумiти, що далекi родичi красунi збираються звинуватити його в тому, що вiн викрав дiвчину i тримае ii у хатньому арештi. А дiвчина неповнолiтня. У Нiмеччинi з цим непереливки. Навiщо йому зайвi проблеми?

Врештi Йоганн здався i спитав, що треба зробити, щоб позбутися такого щастя, як берберська красуня. Йому назвали цiну – десять тисяч евро. Пiсля тривалих суперечок спустили до шести. Красуня, грацiйно вихляючи стегнами, виплила з його хати, приедналася до зграi пiдприемливих берберiв, обцiлувалася з кожним, як iз рiдним, i назавше зникла з його життя.

Скiльки разiв вона ще була перепродана, тiльки Аллах святий знае. Але Йоганн звiдтодi арабськi краiни викреслив зi списку своiх туристичних мандрiвок.

Я подумав: цiкаво, що б вони зi мною вигадали? В Украiнi ще берберськоi дiаспори не чути. Хiба би циган найняли.









Пори року





Мрii


Читати я люблю дужче, анiж писати. Якби було можливо, я б нiколи нiчого не писав, а тiльки читав, читав, читав… І так – тисячу лiт, або й двi…

Ще я люблю мрiяти. У мене багато мрiй. В однiй з них я – безсмертний полководець, який мае десять тисяч безсмертних воiнiв i може виправити iсторiю.

Ось я розгромлюю вiйська Юлiя Цезаря, якi штурмують Александрiю. Але не тому, що я теж втрiскався по вуха у Клеопатру, зовсiм нi… А тому, що я люблю читати. Тодi, як вiдомо, згорiла частина багатющоi александрiйськоi книгозбiрнi. І ось я рятую ii. А на Клеопатру менi начхати, навiщо менi ця повiя? Вона, звичайно, пiсля того, як я розгромив Цезаря i прогнав його назад до Риму, кидаеться менi на шию i запрошуе у своi покоi, але я гордо звiльняюся iз ii обiймiв i даю наказ вiйськовi вертатися додому. В нагороду за порятунок ii царства я забираю частину александрiйськоi бiблiотеки. Усе, що встигли скопiювати египетськi жерцi, i замовляю копii решти папiрусiв. За це я обiцяю щоразу, як тiльки над Єгиптом нависне небезпека, примчати i розбити ворога.

Я рятую хетське, шумерське i вавилонське царства. Взамiн вивожу глинянi таблички.

У 33-му роцi я задумуюся, чи варто рятувати Ісуса Христа. Чи це мое чергове втручання не буде фатальним? На жаль, я не маю з ким порадитися. Я не подбав про те, аби прихопити з собою у вiчнiсть кiлькох своiх друзiв. У всякому випадку я вирiшив не пропустити такого захоплюючого видовища, як розп’яття на Голгофi. Ось поруч зi мною у натовпi стоiть святий Петро, а ось святий Павло, а там он святий Лука. Дiд у мене був Лук’яном, йому буде приемно, що я зазнайомився з Лукою. Син у мене Олесь-Лук’ян. Святий Лука, витираючи сльози, запрошуе мене пiсля страти до корчми. Я розповiдаю йому про свое вiйсько i про те, що мiг би врятувати Ісуса. Лука дивиться на мене, як на божевiльного. Якийсь час мовчить, потiм видушуе: «Його нiхто у свiтi не мiг би врятувати, окрiм самого Отця». Я полегшено зiтхаю, що таки не помилився i не наробив дурниць.

У 641 роцi я громлю арабськi вiйська халiфа Омара. І знову ж таки через любов до читання, бо Омар особисто наказав спалити александрiйську бiблiотеку, оскiльки «все, що важливе для людства, е у Коранi, а чого нема в Коранi – те зайве». Омара я саджу на кiл разом iз сотнею його емiрiв. Потiм я ставлю край арабськiй експансii i просуванню iсламу.

Я також розбиваю чжурчженiв, монголiв, а згодом i маньчжурiв, рятуючи китайську культуру i тисячi спалених книг.

Вдома я розбудовую Русь. Оскiльки я люблю читати, то в мене у кожному селi – школа. При кожному монастирi – велика книгозбiрня. Я приймаю корону вiд Папи Римського i не пускаю сюди нi вiзантiйцiв, нi болгар. Посилаю агентiв до Китаю i викрадаю секрет виготовлення паперу. Конструюю друкарський верстат i клепаю сотнi, нi – тисячi найважливiших свiтових творiв. Територiя Русi – це вся наша етнографiчна територiя, плюс Бiлорусiя, Словаччина, Молдавiя i Румунiя.

На початку ХІІІ сторiччя я знищую Чингiзхана i рятую всю Середню Азiю, Кавказ та Схiдну Європу вiд татарськоi навали. І знову ж таки рятую бiблiотеки. Пiсля цього iду в похiд на туркiв, якi вгризаються у Вiзантiю, i жену iх аж до Афганiстану. Іслам не переступив кордонiв Європи. Завдяки цьому албанцi залишились католиками, вони уже не розмножуються, як кролики, i не претендують на Косово.

Потiм я арештовую Кромвеля, рятую короля Карла вiд страти i визволяю Ірландiю з-пiд англiйського гнiту. Кромвеля я саджу на кiл. За те, що вiн, скотина, мордував iрландцiв. Перед тим я страчую короля Генрiха VIII i рятую католицизм для Англii. Шотландцям i валлiйцям допомагаю вибороти свободу. Пiзнiше у виглядi компенсацii вирушаю зi своiм вiйськом до Америки i допомагаю англiйцям впоратися з Джорджем Вашингтоном. Америка залишаеться пiд владою Англii. Коли вибухае громадянська вiйна мiж Пiвнiччю i Пiвднем, я допомагаю Пiвдню. Лiтература i кiнематограф звичайно втратять «Розвiяних вiтром», зате Америка не стане батькiвщиною безлiчi сект, якi потiм попруть до нас. Америка буде гарною католицькою державою.

Московiя у мене – невеличка скромна краiна пiд протекторатом Русi, усiх вiзантiйських i болгарських проповiдникiв я пiд ескортом вiдсилаю до Москви. Я не маю жодного бажання робити московитiв католиками. Урал, Сибiр, Далекий Схiд належить нам. Сахалiн i Камчатку я вiддав Японii за те, що вони вiдкрили у нас школи карате.

Запорiзьку Сiч я руйную, бо козаки вiд бездiлля перетворюються на пiратiв i загрожують цiлiсностi держави. Оскiльки уся Перська затока з ii багатющими покладами нафти належить Украiнi, я переселив козакiв на Бахрейн, де вони пiд проводом кошового Калнишевського створили Нову Сiч i успiшно воюють з арабськими племенами. За що Ізраiль нам дуже вдячний, тим бiльше, що я у всi вiки стояв на сторожi його свободи i процвiтання. Євреi уже не мусять мандрувати свiтами, вони живуть у чудовiй краiнi Ізраiль. Правда, через це Америка i Європа дуже збiднiють, у них нiколи не буде Спiнози, Урiеля Акости, Гайне, Кафки, Цвайга, Канеттi, Гемiнгвея, Беллоу, Чаплiна, Фройда, Мандельштама, Пастернака, Бродського, Яна i Дмитра Табачнiкiв.

Але ж зате й не буде усiляких антисемiтизмiв. Навiть такого поняття як антисемiтизм не виникне. І все це завдяки менi. Тому не дивно, що в центрi Тель-Авiва я – весь бронзовий – сиджу на бронзовому конi i тримаю в руках бронзового меча. Голуби менi, звiсно, трiшки накапостили, але все одно приемно. Там ще якийсь напис на постаментi на iвритi. Ідишу ж бо нема! Здаеться, подяка. Ну, та менше з тим. У мене ж пам’ятники по усьому свiту – i вiд вдячних iрландцiв, i вiд вдячних шотландцiв, i вiд вдячних валлiйцiв, вiд вдячних баскiв, каталонцiв, провансальцiв, ельзасцiв, корсиканцiв, сицилiйцiв, бретонцiв, фламандцiв, фризiв, фарерцiв, лужицьких сербiв… Боже, як же я ту Європу покавальцював! Хоча з вепсами, iжорцями i латгальцями я, здаеться, переборщив…

У себе вдома я змушений буду правити залiзною рукою. За жодну цiну не дозволю Сковородi викладати в унiверситетi. Тараса Шевченка вiддам у солдати, бо якщо поiде навчатися до Парижу, то писання закине остаточно. Не кажу вже про те, що зiп’еться з Делакруа i Корбе. Франковi не допоможу анi копiйкою, iнакше вiн стiльки не напише. З Коцюбинським навпаки – державна служба йому тiльки заважала. Павла Грабовського зашлю на Сибiр, це йому пiде на користь.

В умовах украiнського великодержавного шовiнiзму лiтература буде розвиватися зовсiм iнакше, нiж то було б за колонiалiзму. А вiдтак я не зможу прочитати творiв Марка Вовчка чи побачити на сценi п’есу «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка». Зрештою, я також не зможу нiколи прочитати анi «Прапороносцiв», анi «Партiя веде» (хоча не певен), анi «Платон Крекче». Я не побачу в пантеонi героiв анi Мазепи, анi Петлюри, анi Бандери. Украiна – могутня держава i кожен займаеться тим, до чого покликаний. Мазепа – меценатством, Петлюра – лiтературною критикою i перекладами, Бандера – агрономiею. Інколи в пресi можна натрапити на згадки про лектора Кравчука, сiльського поета Мороза, бухгалтера Ющенка, iнженера-конструктора Кучму, публiциста Вiтренко, модельера Тимошенко, знатного шахтаря Януковича.

У 1870 роцi я викрадаю маленького Володимира Ульянова, у 1879 – маленького Йосипа Джугашвiлi, а в 1889 – маленького Адольфа Шiкльгрубера i вiддаю iх до освiчених украiнських родин. А в перспективi Володимир Уляненко напише сто томiв чудових творiв, Йосип Джура стане видатним мовознавцем, Андрiй Шкляр займеться iсторiею i створить украiнську нацiональну доктрину.

У 1914 роцi напередоднi пострiлу у Сараевi я лiквiдовую Гаврила Принципа разом iз його однодумцями. Ерцгерцог врятований, Перша свiтова вiйна вiдмiняеться. Зрештою, як i Друга. Бо я жертвую нiмцям ханти-мансiйський повiт, що набагато перевищуе усi iхнi територiальнi забаганки.

Мир i благодать панують на землi.

Увесь цей час, усi три тисячi рокiв я кожну вiльну хвилину вiддаю своему улюбленому заняттю – читанню. Інколи я дозволяю собi що-небудь написати. Наприклад, «Гамлета», «Божественну комедiю», «Дон Кiхота» чи «Гаргантюа i Пантагрюеля», але це для мене не бiльше, як забава. Винятково для збагачення рiдноi лiтератури i буквально за кiлька рокiв до появи цих шедеврiв в Англii, Італii, Іспанii чи Францii. При цьому я не забуваю iх поширити на всiх европейських мовах, аби якому-небудь невдасi Шекспiру чи провiнцiйному Данте не спало на думку написати те саме. Проте я не захланний. Менi лiньки прiти над «Пошуками втраченого часу», але «Улiсса» таки не вiддаю, а пристосовую до Львова. Якби я знав, чого це менi буде вартувати, я лiпше б викрав маленького Джойса i вiддав би на виховання Ганнi Барвiнок. Можливо, матуся з неi вийшла б краща, нiж письменниця.

Інколи я дозволяю собi розважитися. На початку 1960-х рокiв я викрадаю трьох немовлят. Маленького Юрчика Андруховича вивожу у Венецiю, де вiддаю на виховання до гарноi iталiйськоi родини. Вiтю Неборака вивожу в Туркменiю, де вiддаю на виховання до гарноi туркменськоi родини. Олесика Ірванця вивожу в Америку, де вiддаю на виховання до гарноi американськоi родини в штатi Оклахома.

У березнi 2005 року усi вони, як молодi i талановитi письменники, отримують запрошення на безкоштовне турне до чудового мiста Львова. Я призначаю iм зустрiч 1 квiтня бiля Оперного театру. Ось iз таемничою усмiшкою Мони Лiзи котить за собою валiзу видатний iталiйський письменник Джорджо Андручеллi, ось з-за рогу стрибками, догризаючи гот-дога, вигулькуе американський драматург Алекс Ірвенго, а ось у супроводi численного гарему i всiх своiх ста тридцяти п’яти нащадкiв випливае туркменський народний поет Вахiд Худайназар Курбандурди Неборак-огли.

Якийсь час я чемно спостерiгаю, як усi вони, перекрикуючи одне одного, жваво розмахуючи руками i потрясаючи мобiлками, намагаються порозумiтися за допомогою iталiйськоi, англiйськоi i туркменськоi мов, а тодi пiдходжу у бездоганному бiлому костюмi, у бiлих мештах i бiлих рукавичках i кажу чистiсiнькою украiнською мовою:

– А це, пацани, i е справжне Бу-ба-бу!




Захер Мазох i я


Всiм вiдомо, що великий австрiйський письменник Леопольд Франциск Йоган Фердинанд Марiя Еквес фон Захер Мазох, Рицар фон Кроненталь народився 1836 року у Львовi в родинi президента полiцii провiнцii Галiцiя-Льодомерiя, але з першого ж дня свого життя опинився у Винниках у годувальницi-украiнки.

Винники – це невеличке передмiстя Львова, яке розташувалося в долинi, захищенiй з усiх бокiв лiсами, завдяки чому утворився тут унiкальний мiкроклiмат. Австрiйськi колонiсти називали Винники Вайнбергом i вирощували рiдкiсну виноградну лозу. Тут усе цвiте й дозрiвае значно ранiше нiж у Львовi, тут навiть дiвчата у своi дванадцять виглядають, як львiв’янки у шiстнадцять.

Окрiм годувальницi, яка опiкувалася маленьким Захерчиком, була ще й нянька. Обидвi вони зробили усе для того, щоб зукраiнiзувати Захер Мазоха настiльки, що вiн став почувати себе русином, у чому не раз признавався.

Та й ким iще мiг почувати себе фон Захер, якщо не представником народу, який понад усе любить роз’ятрювати своi власнi рани, копирсатися у своiх могилах, постiйно пiдраховуючи жертви розмаiтих режимiв i отримувати насолоду вiд того, що кiлькiсть цих жертв з часом не тiльки не малiе, а неодмiнно росте, i iхньому Голокосту далеко до нашого Голодомору.

Рiдко якому народу пофортунило з ворогами так, як нам. Нашi вороги усiм вiдомi. Нашi вороги могутнi. Ми пишаемося ними. Ми iх оспiвуемо. Навiть у нашому гiмнi не обiйшлося без згадки про ворiженькiв. Якi, мiж iншим, проти усiх законiв природи повиннi згинути самi, як роса на сонцi. Ми можемо пальцем об палець не вдаряти, спостерiгаючи за iхньою загибеллю.

Захер Мазох повинен був стати одним iз нас, i дозволити себе розiп’ясти, як Ісус, з тiею лише рiзницею, що його Голгофою стало лiжко, а його хрестом – жiнка.

Є така тиха пiдозра, що обидвi украiночки – годувальниця i нянька – молодi, здоровi й дебелi, з великими цицьками, ще змалечку навчили Захерчика основ мазохiзму. Вони стали для нього iдеалом жiнки, якого вiн пiзнiше шукав усе свое життя.

У той час, як нечемних львiвських дiток карали пасками, вiниками, шлейками, трiпачками, вiжками i китайськими паличками, а в школi лiнiйкою по долонi або книжкою по головi, у Винниках для цього використовували винятково рiзки по голiй дупцi. Причина цього феномену полягала у тому, що у Винниках на кожному кроцi проростали i проростають лози, на яких весною з’являються баськи – тобто котики. Винники – уже вiками головний постачальник баськiв у Вербну недiлю.

Є двi лози, на яких розбудувалися i пiдняли свiй добробут Винники, – виноградна i вербова. Але у той час, як виноградна прикрашае герб Винникiв, верболiз залишився на узбiччi. І даремно.

Лоза – це те, що завше пiд рукою. Тому й не дивно, що збитошний Захерчик запiзнався з лозами уже в ранньому дитинствi i, якщо спочатку вiн намагався переховуватися у лопухах, кукурудзi, соняшниках, тютюнi, просi, коноплi, пiд спiдницею годувальницi або няньки, то згодом став отримувати неусвiдомлений кайф вiд хльоскання лозою.

Мушу тут зазначити, що свого часу i менi довелося зазнайомитися з цiею натхненною процедурою, яка по нинiшнiй день не стерлася з моеi пам’ятi. Усi iншi побиття паском, вiником, трiпачкою, держаком лопати, граблями, сапкою, мiтлою, шваброю, мокрою шматою, шлангом, дошкою, макогоном, телевiзiйною антеною, книжкою, скрученою газетою, ба навiть батогом фiрмана або гицля, на чиi вози ми застрибували на ходу, не залишили таких щемливих спогадiв, як пронизливий свист рiзки у повiтрi на низьких частотах. У момент, коли вона доторкаеться голоi дупцi, вiдчуваеш не бiль, а щось схоже на рiзкий опiк, який враз затоплюе твое тiло хвилями насолоди i шпурляе простiсiнько в обiйми нiрвани, вiдкриваючи при цьому якiсь незвiданi досi вiдчуття солодкого i п’янливого страху.

Смак рiзки нi з чим незрiвнянний. Смак рiзки – це смак дитинства. Особливо, якщо ця рiзка вiд Святого Миколая – посрiблена або позолочена, ii мiсце було на шафi, щоб дитина не могла досягнути, але щоб ii вигляд постiйно нагадував про ii присутнiсть. Перед черговою появою Святого Миколая рiзку урочисто спалювали, аби звiльнити мiсце для свiжоi.

Захер Мазох нiколи не змiг позбутися теплих спогадiв про винникiвську рiзку. Але не тiльки вона вплинула на його свiтогляд i свiтовiдчуття. Вiн просто фатально потрапив туди, куди й мусив потрапити, – у Винники.

Винники – це земля мазохiзму. Винники – це концентрат мазохiзму. Тут усе ним пашiть i дихае. Тут кури живуть лише для того, щоб нести яйця i йти на зарiз без жодних вагань. Незарiзана курка страждае i мучиться, i бувае, що з розпуки навiть кiнчае самогубством. Тут свинi нiколи не кричать так пронизливо, як деiнде, коли iх колять, бо свинi тут спiвають величнi гiмни. А щоб вони отримали якнайбiльше задоволення, гуманнi винникiвськi рiзники смалять i потрошать iх живцем. Свинi стогнуть i вдоволено рохкають так, мовби iх чухали за вухом.

Незабутне враження справляють ковбаси, якi ще звиваються, i шпондерки, якi продовжують пульсувати в опарах диму. Серце свинi, зарiзаноi на Рiздво, продовжуе битися i на Великдень. Вишня, порубана на дрова, продовжуе цвiсти i плодоносити. Розчавлена автом кицька вдячно метляе хвостиком доти, доки не перевтiлиться на асфальтi в невиразну пляму.

Коти i собаки, яких регулярно не лупцюють, покидають своiх невдячних господарiв. Мухи нiколи не рятуються вiд трiпачки. Мишi стоять у черзi до полапки. Мiль, помiтивши простягнутi до неi долонi, на хвильку завмирае у повiтрi, аби цi долонi встигли здiйснити свiй радiсний сплеск. Комарi, перш, нiж вкусити, довго i настирливо дзумкотять.

Поселившись у Винниках, я вперше вiдчув прагнення насолоди вiд щонайменшого страждання. Я раптом усвiдомив, що нiчого так не потребую, як бути покинутим черговою панночкою, бути покинутим i страждати вiд цього, пишучи тужливi вiршi, бо всiм вiдомо, що любовна поезiя може бути тiльки тужлива й розпачлива. Але коли панночка мене не кидала по-доброму, я робив усе для того, аби вона нарештi розчарувалася в менi, щоб побачила, який я негiдник, гульвiса i телепень.

Я не голився, не мився, не спускав воду в унiтазi, сякався у ii сукенки, блюзки, майточки, а часом i в ii волосся, я iв щодня горох i квасолю, закушуючи капустою, читав лише тупi детективи i дивився тупi комедii, аби уже не залишилося жодного сумнiву в тому, що я остаточно деградував i здичавiв.

Але дивовижна атмосфера Винникiв творила чудеса. Панна так само переставала митися, спускати воду в унiтазi, починала залюбки ласувати горохом i читати що-небудь безпросвiтньо тупе. При цьому у неi ще й з’являлося непоборне бажання отримати задоволення вiд шмагання рiзкою по голiй дупцi. І не будь-коли, а саме пiд час любощiв. Менi тодi нiчого не залишалося, як запропонувати iй отруiтися на брудершафт. Панночка з великого кохання погоджувалася, i ми випивали отруту. Але помирала тiльки вона, бо Винники творили чудеса. Я мусив жити далi для того, щоб страждати.

І я страждав. Закопавши панночку в садку пiд вишнею чи пiд черешнею, я сiяв на ii могилцi чорнобривцi, червону руту й петрушку, а вiдтак, розстеливши на травичцi коцика, зручненько вмощувався писати тужливi вiршi. І коли наступна панночка цiкавилася, що ж то за горбочки потопають у квiтах, я казав, що то скiфськi могили, i вона менi вiрила. Горох iз квасолею робили свое.

Винникiвський верболiз, на якому, можна сказати, вирiс Захер Мазох, сформував його талант i спрямував творчiсть у вiдповiдне русло. Покинувши згодом Винники, вiн проте нiколи не розлучався з лозою, цiлу в’язанку якоi завше возив у валiзi. Один лише запах лози з розтрiпаною вiд частого вживання корою викликав у нього могутнi припливи натхнення, яке вiн вихлюпував на сторiнки своiх книг або ж на бiлоснiжний живiт коханоi.

Фрiдрiх Шиллер задля натхнення нюхав гнилi яблука, Вольфганг Гьоте – заплiснявiлий швайцарський сир, Ернст Амадей Гофман нюхав стриконикiв, Стефан Цвайг – нашатир, Густав Майрiнк нюхав котячу лапку, Лео Перуц – шнапс, Хаймiто фон Додерер нюхав старi капцi Готгольда Ефраiма Лессiнга, Райнер Марiя Рiльке – череп Вальтера фон Фогельвайде, Франц Кафка нюхав Мiлену, а Захер Мазох – винникiвську лозу.

Винникiвськi рiзники перед тим, як заколоти свиню, нюхають своi нiгтi. Якби Захер Мазох не став письменником, то став би рiзником i заливався б слiзьми, зцiджуючи кров та парцелюючи нутрощi.

Я задля натхнення нюхаю квiти з могилок. Через тисячу рокiв уже нiхто не буде сумнiватися, що тут похованi скiфськi принцеси.




Пори року



1

Жiнки, вино i книги – це те, з чого складаеться мое життя. З них трьох лише вино належить менi до останньоi краплi, адже це я створив його. Прочитанi книги мiняються мiсцями з непрочитаними, пам’ять вiдбирае для себе лише якiсь крихти, а все iнше розчиняеться у пiдсвiдомостi. Прочитанi жiнки залишають по собi ще менше – спочатку поволi зникають iхнi голоси, колiр очей, смак вуст, тепло тiла, запах тiла, шепiт тiла… Десь в глибинах мозку в окремiй шухлядi лежать iхнi обличчя, схожi на маски i, коли я iнколи намагаюся якусь з них вернути з непам’ятi, з’являеться лише привид з безживним обличчям. В серпнi дозрiвае перше вино – з порiчок, вишень, агресту, а далi з яблук, слив i груш, не встигаю його випити, як ось у листопадi достигае виноградне вино – молоде й звар’йоване. До самоi весни я п’ю його з друзями.

Весною вино закiнчуеться. Це впливае на органiзм: вiд нестачi вiтамiнiв i вина з’являеться спрага нового кохання. Коли я закохуюся, то починаю худнути. На жаль, це довго не тривае, бо незабаром об’ект кохання окуповуе мою кухню i береться випiкати всiляки струдлi, аби задемонструвати свою придатнiсть до подружнього життя. Оскiльки, як правило, моiм панночкам досi не доводилося пекти, то цi iхнi експерименти завершувалися плачевно – струдлi пригорали так, що iх доводилося виколупувати ножем, або, коли вдавалося добути це щастя з бритванки цiлим, то потiм ще треба було обрiзувати зi всiх бокiв звуглене тiсто. Найжахливiше те, що я повинен усе це iсти i хвалити, яке воно смачне, бо ж iнакше панна образиться не на жарт.

Чи вам коли-небудь траплялася панночка, в якоi б не горiли пироги, пляцки i струдлi? Менi – нiколи. Напевно, я вже на це приречений. Загадка полягае в тому, чому саме мене пiдстерiгае таке щастя? Але протягом лiта, докладаючи масу зусиль, я врештi навчаю панну куховарити i пiд кiнець уже можу бути спокiйним за наступних ii кавалерiв, що вона iх не отруiть.

Якось Мартуся приготувала салату iз зеленi петрушки.

– Де ти ii взяла? – поцiкавився я.

– В тебе на городi.

Моя виделка з салатою завмерла бiля вуст, якраз у момент, коли я збагнув, що жодноi петрушки на городi не мало бути з тiеi простоi причини, що вона ще не зiйшла.

– Мартусику, ти не могла б менi показати, де ти ii рвала?

Ми вийшли на город, i Мартуся тицьнула своiм чарiвним пальчиком в зелений бур’ян, який i справдi трiшки нагадував петрушку, одна суттева вiдмiннiсть полягала в тому, що ця «петрушка» цвiла жовтим цвiтом, бо то був жовтець, або ж купальниця – рослина абсолютно не iстiвна, а понадто – отруйна. Отже тiльки завдяки моiй допитливостi, я не продовжив снiданок на небесах.

Орися пекла рiзноманiтнi тiстечка з такою наполегливiстю, мовби прагнула потрапити до Книги рекордiв Гiннесса. Бiгме вона це заслужила: я збився з числа тих перепалених пляцкiв, якi довелося викинути на смiтник, але вона продовжувала своi експерименти з героiчною впертiстю, i я врештi запiдозрив, що причина тут глибша. І що ви гадаете? Якось я ii впоiв i таки дiзнався священну мету:

– Я хочу, щоб ти був товстий i належав тiльки менi.

Я мало не розплакався вiд такоi щиростi. Напевно тому, що був теж пiд мухою, та коли витверезiв, то заборонив iй i ногою ступати на кухню.

Солодощi були фактично единою причиною проникання чужорiдних жiночих тiл на мою кухню. І щоб урештi оберегти себе вiд несподiванок, я хутенько сам навчився випiкати рiзноманiтне тiсто. Проте iнколи панночкам, якi мали достатню впертiсть, вдавалося все ж таки прорватися на кухню i спробувати здивувати мене чимось «смачнющим». Наталя, юна поетеса, закалапуцькала збитi бiлки з тертими яблуками i вирiшила запекти iх, застеливши перед тим бляху звичайним бiлим папером, на якому я пишу своi безсмертнi твори. В результатi те, що мало називатися пiнниками, перетворилося на якiсь нещаснi пляцки i навiки приросло до обвугленого паперу.

Про глибину моiх почуттiв до цiеi панни свiдчить той факт, що я мужньо жував цi… гм… млинцi разом з папером цiлий тиждень, по однiй штуцi вранцi i по однiй ввечерi. За тиждень панночка поiхала додому, i я з полегкiстю закопав рештки на городi.

Недавно я запiдозрив якусь дивну закономiрнiсть у з’явi та зникненнi панночок, котрих, як менi здавалось, я здобуваю. Коли почав аналiзувати, збагнув, що насправдi не я iх, а вони мене вибирали. Тепер я певен, що е якась усесвiтня змова жiнок, пов’язана зi мною: вони мене закохують в себе, пробують, смакують, i, наситившись, передають далi, як пляшку по колу, супроводжуючи незмiнними рекомендацiями. А постiйна закоханiсть – це достатня причина, аби нiколи не одружуватись.

– Знаеш, чому ти подобаешся жiнкам у лiжку? – сказала менi Оксана. – Зовсiм не тим, що трахаешся як Бог. А тим, що робиш це так, мовби не трахався нiколи в життi.


2

Лiто у Винниках минае, i настае осiнь. Панночки повертаються в унiверситети, iнститути, школи, i дитячi садки. Провiдувати Винники стае вже не так легко, як цього хотiлося б. І тодi доводиться кохатися у парках i скверах, на Високому замку простiсiнько серед руiн королiвськоi фортецi, ризикуючи тим, що в урочистий момент оргазму на голову звалиться якась каменюка.

Добре, що у Львовi е так багато старих будiвель з рiзними чарiвними куточками, пласкими дахами i затишними стрихами. Якщо iх досi не окупували бомжi – вони у вашому розпорядженнi. Найбiльше менi подобаеться один чудесний дах в самому центрi мiста. Пiднявшися на нього, можна спокiйно посидiти з плящиною шампанського. П’еш собi вино, iси виноград чи кавун i випльовуеш кiсточки просто на голови перехожих, а потiм панна спираеться руцями на балюстраду i пригощае тебе найрозкiшнiшим тропiчним фруктом, який будь-коли могла створити природа. І не треба боятися ii зойкiв – голоси забирае вiтер i несе понад вечiрнiм мiстом, наче скрик пташок перед сном.

А ще ми з розумним i дiловим виглядом вривалися у театри – «ми на репетицiю!» – шукали якийсь закамарок i кохалися там, полохливо вслухаючись у лункi кроки. Тим часом на сценi вiдбувався черговий нацiональний здвиг, злiтали вгору шаблi i лозунги, нарiд у залi голосно сьорбав носами, а тут, в потаемних лабiринтах театру, творилося священнодiйство, таке далеке вiд першорядних завдань епохи, але таке дороге для двох спраглих тiл!


3

Окса була журналiсткою, мала дитину i жила з чоловiком, про якого казала менi, що з ним не спить. Чоловiк нiде не працював, i вона його утримувала, вiн був добрим i порядним чоловiком, як i бiльшiсть алкоголiкiв, але найбiльшою привабою було те, що з Оксою можна було не берегтися. Цей феномен вона пояснювала тим, що заживае якесь таемниче зiлля за рецептом своеi бабцi. Я вiдразу здогадався, що це нiсенiтниця, i Окса просто неплiдна. Коли ми зазнайомилися, iй було 22 роки i вона брала у мене iнтерв’ю. Було дуже зворушливо спостерiгати, як ii чоловiк щоразу, коли вона бувала у мене, приходив за нею пiзно ввечерi, чим вивiльняв мене вiд найтяжчоi повинностi – пiсля любощiв проводжати панну додому. Окса розповiдала йому, що ми разом готуемо газетнi сторiнки, i вiн iз розумiнням ставився до цього шляхетного заняття. Якось я вiдпроваджував ii з забави, i дорогою ми загорiлися палким бажанням покохатися, Окса хазяйновито сказала, щоб я зачекав, i незабаром з’явилася з коцом. Вона його розстелила на городi просто на капустi, лягла зверху i коли задерла сукню, я побачив, що вона гола.

– О, ти навiть скинула майточки?

– Я ще й помилася.

Я спробував уявити цю сцену, як Окса впурхуе до хати – невеликого однокiмнатного помешкання, яке правило i за спальню, i за вiтальню, i за кухню, ба навiть i за лазничку, наливае у мидницю теплу воду, миеться, пшикаеться парфумами, перед дзеркалом поправляе зачiску, при цьому не забувае зняти клiпси i ланцюжок, потiм хапае коца i – об одинадцятiй вечора! – вилiтае, кидаючи чоловiковi: «Я на хвильку!», i мене розiбрав смiх, яким я заразив i Оксу, ми кохалися, регочучи, мов шаленi, а коли над головою зблиснуло, а за мить торорохнув грiм, нам уже було не до смiху, раптова злива накрила нас, i ми застогнали в единому оргазмi разом iз небом. Було таке враження, мовби нас несподiвано викинули в басейн.

Не мало жодного сенсу рятуватися вiд зливи, i ми просто не звертали на неi уваги. Окса стрибала на менi, задерши голову догори i приймаючи зливу, як небесну благодать. Єдиною незручнiстю було те, що пiдi мною почала розповзатися розмокла земля i моя задниця з кожним Оксиним пiдстрибуванням загрузала все глибше i глибше. Вона зойкала усе гучнiше й гучнiше, перегукуючи удари грому, але мое чутливе вухо раптом вловило чийсь голос, що долинав iз темряви. Хтось когось кликав. Я вмить затулив Оксi вуста i врештi упiзнав голос ii чоловiка:

– Сяню! Сяню!

У мене мiж ногами ледве не сталося коротке замикання. Але, на щастя, Окса у цю мить знесилено опала менi на груди, i ми дiйшли консенсусу одночасно. Далi я хутенько вибрався з-пiд неi i гукнув iй просто у вухо:

– Твiй чоловiк!

– Де? – збаранiла вона.

– Та ось же, – тицьнув я пальцем у постать, що виразно вимальовувалася у спалахах блискавки.

– Я пропала! – жахнулася вона.

Але ii жах тривав рiвно секунду. Щойно я зник у кукурудзi, як Окса – мокра i горда, – накрившись мокрим коцом, рушила просто на свого чоловiка.

– Що ти тут робиш? Ти вся мокра! Ховайся пiд парасолю.

– Я хотiла вирвати буряки на борщ.

– Бiдненька… ти вся тремтиш…

І вони, пригорнувшись, почалапали в родинне гнiздечко.


4

Пiд зиму кохання в’яне. В таку хвилю вiдчуваеш, як панна чекае вiд тебе вiщого слова, наприклад: «Давай одружимося!» І ти починаеш задумуватися над цим: а що як справдi? Прощайте, дахи, сквери, театри, городи з капустою, поля з озимою пшеницею…

І ось, коли ти вже майже готовий, коли вже маеш цi слова на самому кiнчику язика, бiлi снiги опускаються, притрушують все до кола i хочеться спати.

От тодi настае пора для книжок. Вмощуешся у лiжку, обкладений стосами книг, i в якiйсь напiвдрiмотi догорае день. Пiзно ввечерi я вiдкладаю книгу i думаю, який же я негiдник! А коли я починаю думати про своi поганi риси, то вiдразу засинаю.




Моя остання територiя


Справа зовсiм не в тому, що я люблю смачно поiсти. Тим бiльше, що це й так кидаеться в очi. Справа в тому, що кухня i кабiнет – це тi священнi мiсцини, де клекоче, булькоче, паруе i скипае сакральний продукт творчого процесу, де ти належиш тiльки самому собi i можеш заглиблюватися в себе, скiльки завгодно. Скажи менi, що ти iси, i я скажу, що ти пишеш.

Де письменник може ще бодай на кiлька хвилин вимкнутися, пiрнувши у власнi думки? В маршрутцi, у поiздi… В таксi це неможливо, бо львiвськi водii зазвичай, щойно ти всiвся, перетворюються на синоптикiв i починають нудити своiми версiями щодо незабарного потеплiння чи похолодання. У лiтаку зосередитися не вдасться: вiд моменту як запрацювали двигуни, письменник тiльки те й робить, що прислухаеться до звуку мотора. Ще можна непогано вимкнутися на презентацii, лiтературному вечорi, врученнi премiй, на зборах, на похоронi, на обiдi в коханоi тестьовоi, на днях народження колежанок дружини та пiд час любощiв зi шляхетною метою затримати еякуляцiю.

Але усi цi випадки недосконалi, адже вони позбавленi такого суттевого фактору як усамiтнення, i кожне пiрнання в себе пронизане внутрiшньою тривогою, що у будь-яку мить тебе висмикнуть iз плинноi течii мрiй i повернуть до буденностi. Інша справа – кабiнет або кухня.

Кухня – чудове мiсце для того, щоб вирiшити будь-яку дилему. Коли долають сумнiви, чи варто вирушати на чергову презентацiю, або вiдкриття виставки, я iду на кухню i починаю щось готувати. Душу облягае неймовiрне умиротворення – а) зупка горохова на реберцях з каляфйорами, морквою, цибулею i печерицями, перетерта у мiксерi до консистенцii рiдкого пюре, б) телячi кармонадлi у виннiй пiдливi з чорносливом, в) яблучний струдель з горiхами i цинамоном… Пiсля цього уже нiхто нiкуди не квапиться. Який сенс плуганитися на презентацiю з повним шлунком? Хiба на тому фуршетi подадуть щось смачнiше? Нi i триста разiв нi.

Усi чоловiки знають твердо, що вся рiзниця мiж дружиною i мамою та, що з дружиною ще можна спати. Отже дружина повинна готувати так само смачно, як i мама. Тому усi чоловiки сприймають окупацiю кухнi як щось само собою зрозумiле. Якщо в хатi е кухня, то у нiй мае бути господиня. Істина усвiдомлена з дитинства. Так думають усi чоловiки. Але не я. Я згоден вiдступити з усiх зайнятих територiй мого будинку, я згоден не залишати одяг у вiтальнi, не валятися з ноутбуком у спальнi, голитися тiльки в лазничцi, ба навiть не мати нiчого проти, аби кохана зазирала менi через плече у комп’ютер, запитуючи: а що ти пишеш? Я охоче поясню iй, що сам не знаю, що пишу, бо коли про це дiзнаюся, то менi стане нецiкаво писати. Але кухню! Кухню я буду боронити до останку, наче фортецю Бушу, а вкiнцi ii пiдiрву, як героiня повiстi М. Старицького. Щоб менi хтось зазирав пiд покришку i цiкавився: а що ти вариш? Нiзащо! Щоб менi хтось штрикав виделкою у гуску в яблуках: хiба вона ще не спеклася? Нiколи! «Краще смерть, нiж така потеря!»

Для мене кухня – це iнтимна мiсцина, в якiй я мушу пiд час кулiнарного священнодiяння бути сам. Це тiльки так здаеться, що я зосереджений на краяннi моркви, фаршируваннi перцiв чи курки. Насправдi я продовжую творити. Запах цибулi, тушкованоi кружальцями в оливковiй олii, шкварчання м’яса, лiниве пихкання мамалиги, що нагадуе вулканiчну лаву, мелодiйне булькотiння курячого росолику, прозорого, як сльоза Роксолани, – все це дiе заспокiйливо i стимулюе якiсь потаемнi творчi потягнення. Пiд час приготування iжi мозок продовжуе працювати так само, як i за комп’ютером: проскановуе попередньо написане i пише далi, delet, пише, delet, пише…

Друзi не раз жартували: «Навiщо йому жiнка»? Тривалий перiод парубоцтва давався взнаки. Поява ще однiеi живоi душi, яка може захопити кухню, викликала у мене жах. На кухнi двом затiсно. Інколи я намагався уявити, як я одружуюся, i ми удвох починаемо щось готувати, i як дружина пхае свого чарiвного носика до рецептiв, якi я виношував, плекав i вдосконалював роками, як вона починае дивуватися, дивуватися i ще раз дивуватися, дiзнавшись, що а)печерицi можна iсти в салатi сирими, б) борщ не можна закислювати оцтом, а краще румбарбаром (ревiнь), агрестом, порiчками, вишнями чи цитриною, в) м’ясо можна тушкувати не тiльки у сметанi, а й у кефiрi i т. д.

Не менший страх викликала у мене перспектива споживати страви, приготованi дружиною, яка конче прагне задемонструвати менi своi незрiвняннi кулiнарнi таланти, уже перевiренi на кавалерах, якi звикли харчуватися в забiгайлiвках i макдональдсах. Адже я змушений буду не тiльки це iсти, а й неодмiнно висловлювати свое захоплення, уважно вислуховуючи рецепт, який передавався ще вiд прабабцi, земля iй пудингом.

І я iв! Я мужньо гриз «пiнники», ласо плямкав над пересоленим капусняком i з веселим завзяттям ковтав не пережованими сируватi кусники м’яса. Зрештою, я iв вiвсянку на водi! На водi, а не на молоцi! Без родзинок, меду, горiшкiв i гарбузового насiння. Справжня вiвсянка готуеться тiльки на водi! Ви цього не знали? І я ii iв. Перший i останнiй раз. Я iв пiсний борщ гидкоi блiдо-рожевоi барви i щиро цiкавився, як вдалося приготувати щось подiбне: цей неповторний водянистий смак, цей нiжний колiр шипшини в останнiй стадii цвiтiння, цей фантазiйний присмак чогось… чогось такого… ага, так-так, оцту… чудового винного оцту з ароматом пластиковоi пляшки… А вареники з твердим недовареним тiстом? Умм! Смакота!

Тiльки велике кохання здатне на такий подвиг. Безмежне кохання – на все життя. Але, на щастя, кохання вивiтрювалося швидше, нiж я мiг загинути вiд скруту кишок. Пiсля цього наставала пора реабiлiтацii. Я поволi вiдживлявся, вертав до норми, ставав знову добрим-добрим i готовим на новi звершення i подвиги.

Панни, яких я вперше приводив до себе, мали тверде переконання, що у кожного справжнього письменника мусить бути кабiнет. Звичайно, кабiнетом вони цiкавилися поверхово, тим бiльше, що приводив я iх додому зовсiм не з метою ознайомлення з кабiнетом. Побачивши довгi ряди книг, вони з острахом пiдступали ближче i, провiвши грайливим пальчиком по корiнцях, неодмiнно запитували одне й те ж: «Невже ти це все прочитав?» Стоси паперiв i загальний розгардiяш впливали на них вiдлякуюче, вони усвiдомлювали, що потикатися сюди не варто, заволодiти кабiнетом бодай для прибирання неможливо без мого втручання i пояснення, де i що повинно лежати. Зате з яким радiсним приреченням вони захоплювали кухню!

Кожна жiнка твердо переконана, що кухня – це обличчя господинi. А коли господинi нема? Тодi це задниця господаря. Так вважають жiнки. Кухня – це те мiсце, де кожна панна прагне виконати свiй найкращий номер. Нi-нi, не в лiжку, а саме на кухнi! У лiжку всi панни недосвiдченi i боязливi, тремтливi i покiрнi, усе у них вперше, усе незнайоме. Зате, потрапивши на кухню, панна якимсь надприродним чуттям миттево знаходить все, що iй тiльки заманеться. І все у ii руках горить, дзвенить, виблискуе, викликае захоплення. Ось ти вже не впiзнаеш своiх горняток – такими чистими вони ще не були. А що це за тарiлочки? Якi чудовi тарiлочки! Вона iх iз собою принесла? Нi? Просто вишурувала сiллю? Боже мiй, як просто! І ось уже вивiльнюеться стiл – який же вiн просторий! – а безлiч приправ, скляночок, слоiчкiв раптом знаходять свое надiйне мiсце, i нiкому вже не тiсно! А пiдлога? Вона здатна блищати! І тодi тебе осяюе iстина. Ось! Ось заради чого варто одружуватися! Ну, звичайно, не тiльки, але й заради цього теж – заради затишку, чистоти i порядку. Адже прибирання якраз i не належить до моiх сильних сторiн. Все, я готовий!

Але тут знову починають гнiтити сумнiви. А що ж буде iз кухнею? Невже я отак просто без бою, дозволю себе витурити звiдси? А як же чаклування над пательнями i паруючими баняками? Як менi без вдихання пари, без булькання, шкварчання, шипiння, без цього розкiшного букету запахiв, який обволiкае, пеленае, пiдносить тебе у височiнь i гойдае-вигойдуе?

P.S. Не кожна iсторiя мае свiй геппi-енд. Але ця мае. Одружившись, я так i не здав нi п’ядi того, що було найдорожчим. Я залишився безроздiльним господарем усiх банякiв i сковорiдок, гетьманом сотнi приправ, лицарем круглого паштету, друiдом ритуального борщу, волхвом струдлiв, прецлiв i цвiбакiв, героем оборони кухнi, моеi останньоi територii, моеi вежi зi свинячоi кiстки.




Мистецтво споювання панни



1

А все починалося так невинно i зовсiм не з того, що мужчина спокусив жiнку, а з того, що Єва дала Адамовi яблуко, i яблуко виявилося першим афродизiяком. Та на цьому його афродизiякова кар’ера завершилася‚ яблуко нiколи бiльше нiкого не спокушало на любовнi справи. Зате зумiло розв’язати вiйну i спричинити загибель Троi.

Правда, чудовим афродизiяком виявилося вино‚ в тому числi i яблучне. Вино виробляли чоловiки. Зовсiм не для того‚ щоб споiти жiнку‚ хоча мистецтво споювання таке ж давне‚ як i сам секс. З древнiх часiв вино незмiнно супроводжуе закоханих‚ скрашуючи iхнi стосунки i стаючи мовби мовчазним посередником мiж двома статями.

Вино поруч хлiба i м’яса е поживою з найбагатшою символiкою‚ одним iз головних елементiв жертви‚ яку складали богам. Вино пов’язане з духовнiстю‚ оскiльки алкоголь вводить людину у стан ейфорii. Святий Климент з Александрii казав‚ що вино перебувае у такому ж стосунку до хлiба‚ як i життя церковне до життя свiтського.

Усi традицiйнi вiрування Старого Свiту бачили у винi знаряддя пiзнання i втаемничення. Червона барва вина нагадуе кров‚ а тому вино вважалося кров’ю виноградноi лози. І так само‚ як кров‚ вино еднаеться з життям‚ i пекельнi сили не мають до нього доступу. А що вiчне життя е атрибутом безсмертних богiв‚ то пиття вина дозволяе людинi протягом певного часу дорiвнятися богам. Вино – це також любовний напiй‚ а однiею з рис бога вина Дiонiса була любов до людей‚ i саме з любовi до людей вiн обдарував iх вином‚ щоб зробити щасливими.

Вино‚ винницi (тобто виноградники) й виногрона часто з’являються у повчаннях Христа‚ зокрема винниця часто символiзуе Царство Боже. Саме тому при давнiх монастирях завше були багатющi винницi.


2

Одним iз найпопулярнiших звичаiв спокушання панни е пиття на брудершафт‚ яке передбачае опiсля поцiлунок. І хоч звучить це по-нiмецьки‚ але сам звичай походить з часiв античностi‚ коли мужчина пропонував жiнцi випити з одного келиха. Принаймнi такий звичай був у Давнiй Грецii. Але в Давньому Римi – о жах‚ яка несправедливiсть! – жiнкам тривалий час забороняли вживати вино пiд карою смерти. Великий Катон (239–149 до н. е.)‚ який i сам пив тiльки воду‚ висловився так: «Якщо побачиш‚ що твоя дружина п’е вино – убий ii!» І бiднi римлянки‚ яким доводилося бувати на бенкетах‚ мусили задовольнятися тiльки узваром з родзинок. Уявляете‚ як вони мучилися!

А все тому‚ що вино ототожнювалося з кров’ю. Вважалося‚ що жiнка‚ п’ючи чужу кров‚ чинила мужолозтво. І немае значення‚ що то була кров рослини. Крiм того‚ знаючи‚ що вино вiдкривае людинi якiсь новi обрii‚ давнi римляни вважали‚ що це абсолютно зайве i шкiдливе для жiнок‚ бо спонукатиме iх до балаканини‚ втручання у розмову‚ а може‚ й до магiчних видiнь, тому краще‚ аби жiнка була мовчазною, це iй бiльше личить. Вино ж бо гвалтуе розум‚ а згвалтована жiнка уже нiколи не буде цнотливою i чистою. Саме римляни запровадили звичай цiлувати жiнку у вуста пiсля ii повернення додому‚ аби переконатися з ii подиху‚ що вона не вживала вина.

З часом жiнкам забороняли пити лише «tementum» – вино першого витискання, натомiсть усi вториннi вина були дозволенi. Греки були куди демократичнiшi. Ще Аристотель помiтив‚ що жiнки пiддаються сп’янiнню у меншiй мiрi‚ анiж чоловiки‚ однак не пiдтвердив це жодними доказами. Але докази не забарилися‚ бо на одному iз симпозiонiв‚ де обговорювалася ця сентенцiя‚ слово взяв Сулла i висловив припущення‚ що оскiльки жiнка iстота волога‚ то «вино‚ потрапивши у таке вологе середовище‚ втрачае свою силу».

Аристотель вважав, що той, хто випивае келих одним духом, менше п’янiе, бо вино, яке вливаеться швидкою течiею, вiдразу просочуе тiло наскрiзь. «А ми часто бачимо, що жiнки п’ють саме так. Постiйне видiлення вологи i очищення свiдчать, що iхне тiло вiд природи пористе i пронизане мовби вологогiнними каналами. Потрапляючи у них, вино швидко виходить, не затримуючись у найголовнiших мiсцях, порушення яких i викликае сп’янiння».

У середньовiччi жодних застережень проти помiрного вживання вина жiнками не було‚ але пиячок жорстоко карали‚ пiддаючи громадському осудженню, iм вiшали на шию кухоль i водили по мiсту. У середнi вiки поняття любовного напою мiцно увiйшло до народних легенд та куртуазноi лiтератури. Першими його жертвами стали Трiстан та Ізольда. У книзi «Jus potandi» («Церемонiал пиття»)‚ яка перевидавалася безлiч разiв‚ наводилися рiзноманiтнi пияцькi звичаi‚ а серед них i способи пиття на брудершафт. Один iз них називався «голубиним келихом». А виглядало це так: пара зчiпляла безiменнi пальцi лiвоi руки‚ а правою рукою кожен з них брався за келих i з обох бокiв вони цiдили вино у той час‚ як iхнi вуста зливались‚ наче дзьоби голубiв‚ що цiлуються.


3

Чому, пишучи про любов, я почав з вина? Та тому, що любов i вино перебувають для мене у тiсному i нероздiльному зв’язку. Інколи взимку, змерзнувши, я можу випити i шкалик горiлки, люблю й пиво, але зазвичай п’ю тiльки вино. Ще кiлька рокiв тому я в самозаглиблених дискусiях сам iз собою випивав двi пляшки. Я колись любив порозмовляти сам iз собою‚ оскiльки кращого спiвбесiдника зустрiти менi ще не доводилось. Шкода тiльки‚ що з тих бесiд мало що на ранок залишалося у пам’ятi. Як, зрештою, i з тих щорiчних симпозiонiв, якi ми з друзями влаштовуемо у Винниках i називаемо Святом винограду.

Живучи у Винниках‚ ти просто приречений на те‚ щоб вирощувати виноград i робити вино, оскiльки Винники ще в середньовiччi славилися своiми виноградниками завдяки особливому клiмату‚ який витворився у цiй мiсцевостi‚ розташованiй у долинi.

Виробляння вина у мене тiсно повезене iз сексом. Ви здивуетеся: чому саме виробляння‚ а не споживання? А це тому‚ що на бутлi з вином‚ яке бродить‚ я натягую презервативи‚ зробивши у них голочкою дiрку. Оскiльки я справжнiй галичанин‚ то нiколи не дозволив би собi вжити для цiеi шляхетноi мети новенького презерватива‚ а тiльки використаного. Ну‚ звiсно ж‚ перед тим я його виполiскую, якщо це когось турбуе.

Вино завше вiдiгравало в моiх любовних стосунках дуже важливу роль. І продовжуе це робити досi‚ за що я йому дуже вдячний. Нi‚ в жодному випадку не як афродизiяк. Жодних афродизiякiв я нiколи не потребував‚ Бог милував. Звичайно‚ не без того щоб випити до або пiсля‚ але зовсiм не з метою загострити почуття чи якимсь чином вплинути на свого прутня. Просто я звик, що мiж мною i панною мусить бути хтось третiй – вино.

Вино було незмiнним супутником при кожному заграваннi з панною, воно приемно обгортало своею прохолодою кожне вимовлене слово, чинило мене смiливiшим, настирливiшим i дотепнiшим, вино вивiльняло мое «Я» з лушпайок умовностей, розправляло за спиною невидимi крила i дозволяло то пурхати метеликом бiля носика панни, то ширяти орлом у неi над головою, то, мов колiбрi, трiпотiти крильцями у неi бiля вушка. Як слушно твердив Овiдiй: «Духу вино додае, до кохання жагу роздимае».

В юностi‚ керуючись народною мудрiстю «горiлка в ротi – п…а в роботi»‚ я неодноразово споював панночок перед тим‚ як вперше iх спокусити на грiх. І ось тодi я частенько вдавався до дивовижних експериментiв‚ виготовляючи любовнi напоi. Перед тим я простудiював спецiальну лiтературу, якоi у тi часи було обмаль. До вина я додавав настоянки елеутерококу (советський напiй «Байкал» готувався саме на елеутерококу) та левзеi‚ десь вичитавши‚ що вони мають дiяти просто-таки безвiдмовно на панну. Але чи дiяли? Важко сказати. Можливо‚ панни вiддавалися зовсiм не тому‚ що випили цього шаленого напою‚ а просто тому‚ що я справив на них настiльки фантастичне враження. Наприклад‚ одна панна позбулася зi мною цноти пiсля того‚ як прочитав iй свою поему. Мiж iншим, там нi слова не було анi про алкоголь‚ анi про секс, тiльки щось досить туманне:

		Входжу в тебе повiльно i обережно, вiдхиляю руками стебла.
		Боюся вуста замочити – змити твое обличчя.
		А ти з берегiв виходиш, рвеш осоку i латаття.
		І вже твое тiло тече крiзь моi стуленi пальцi, крiзь моi зцiпленi зуби.
		Аж рот заливае.
		Тiло твое тече лугом зеленим.
		І куди впадае воно, не вiдомо нiкому.

Вона сп’янiла вiд самого читання. Та коли я спробував розвинути свiй успiх перед iншою панною, то зазнав поразки – вона на поезiю не клюнула.


4

У будь-якому секс-шопi зараз можна придбати такi афродизiяки як «iспанська мушка» та йогiмбе. У 1996 – 97 роках‚ коли у нас iх купити було неможливо‚ мiй знайомий попросив‚ щоб я привiз йому з Польщi «iспанську мушку». А коли хто не знае, то я, редагуючи еротичний часопис «Гульвiса», ще й вiдкрив перший в Украiнi секс-шоп на замовлення. Возив я усi цi причандалля, звiсно ж, контрабандою, присипанi огiрками i помiдорами, якi тодi везли з Польщi усi, кому не лiнь. Десять баксiв для митника на кордонi були зовсiм дрiбною пожертвою в порiвняннi з тим, що в багажнику пiд овочами ховалося товару на цiлу тисячу доларiв.

Знайомий мав велике бажання за допомогою такого збуджуючого засобу, як «iспанська мушка», вплинути на одну даму‚ з якою був лише в дружнiх стосунках. Я виконав його прохання‚ але попередив‚ що для успiху справи цiлком достатньо кiлькох крапель. Знайомий завiтав до дами серця‚ в умовлений час я зателефонував до неi‚ вона пiдiйшла до телефону i, поки безрезультатно «альокала»‚ мiй знайомий хутенько хлюпнув iспанську мушку до ii кави. Але вiд хвилювання його руки тряслися‚ i замiсть кiлькох крапель вiн булькнув пiвпляшечки‚ тобто грамiв двадцять. Коли дама повернулася i випила каву‚ мiй знайомий пiшов в атаку. Йому вдалося ii роздягнути i навiть перейти до початковоi стадii увертюри‚ коли раптом вона зойкнула i схопилася за серце‚ iй стало погано‚ «iспанська мушка» викликала таке серцебиття‚ що довелося викликати «швидку». На цьому й завершився цей драматичний сексуальний контакт. Але оскiльки першi рухи вже були здiйсненi‚ то незабаром по тому‚ як дама оклигала‚ мiй знайомий отримав те‚ чого так прагнув.

Зi свого досвiду скажу‚ що кохатися на п’яну голову цiкаво лише в тому випадку‚ якщо ти злегка захмелений‚ а панна п’яненька. Тодi можна очiкувати вiд неi чимало оригiнальних iдей та веселих штучок‚ про якi вона натверезо нiколи за собою не помiчала. Але пiдхiд тут мусить бути суто iндивiдуальний‚ оскiльки окремi панни‚ перебравши‚ можуть перетворитися на безвiльний манекен – теплий‚ але непорушний. Зi словами «а тепер роби зi мною‚ що хочеш» така панна надiйно вимикаеться‚ щоб вранцi‚ зробивши великi очi‚ здивуватися: «Що? Це ти про мене? Нiчого подiбного не могло бути. Це твоi фантазii».

Сп’янiння у чоловiкiв викликае затримку оргазму‚ перетворюючи iх на тупий вiдбiйний молоток, готовий працювати у три змiни. Натомiсть бiльшостi жiнок алкоголь у лiжку не шкодить.

Чого нiзащо не треба робити перед палким коханням‚ то це пити пиво. Пиво i секс – речi взаемовиключнi. Горiлка теж надто важкий напiй. Особливо самогон. До чого може довести зловживання самогоном, розповiдае iспанський письменник Хуан Бас. Його колега по вiйську зi своiм батьком-вдiвцем були неписьменними пастухами алкоголiками в провiнцii Теруель. «З похмiлля вони перекидали по склянцi самогону касальi i вирушали трахати овець. А по недiлях по черзi користали з прихильностi вiслючки, що належала iм. Ця худобина умiла якось особливо задовольнити татуня i сина, i викликала у них нiжну любов.

Пiд час одного з таких актiв любовi вiслючка, на iм’я Росiо, померла вiд iнфаркту. Вони засмажили колишню подругу i зжерли в компанii ще одного волоцюги».

Не пийте самогону, щоб не довелося трахати вiслючок, овець i кiз.

Найуспiшнiше панну вставляе шампанське або ж коктейль, де одним зi складникiв е шампанське. Такий напiй вигiдний тим‚ що дiе досить швидко. Ось найпростiший перепис любовного коктейлю: шампанське «брют» (100 г), мартiнi (50 г) i ром або горiлка (50 г). Для окозамилення докиньте у келих скибку цитрини i вставте соломинку. Повiльне цмулення через соломинку повинно подiяти безвiдмовно. Але задля остаточноi i вирiшальноi перемоги запропонуйте ще одну порцiю «за любов». Ну, а якщо непомiтно для панни капнете 10 г настоянки елеутерококу, це тiльки скрасить плавний перехiд вiд першого поцiлунку до першого розстiбнутого гудзика.

Італiйський гуманiст Лоренцо Валла (1407–1457) висловив дуже здорову думку, яка б взагалi позбавила нас потреби споювати панну: «Я, бiгме, вiдважився б твердити, що влiтку жiнки повиннi ходити мiстом зовсiм голi або ж напiвголi. Таким чином усi б оглядали немало тiл прекрасних i тендiтних. Бо якщо жiнкам, якi мають гарне волосся, гарне личко, гарнi перса, дозволяемо оголювати цi частини, то чому не мали б дозволити деяким жiнкам оголювання iнших частин тiла, якi е вродливiшими, нiж у iнших жiнок?» І ще: «Я вважаю, що значно бiльшу користь для роду людського приносять повii та розпусницi, анiж Святi Дiви i тi, хто живе в непорочностi».


5

Говорячи про шкiдливiсть пива‚ я мав на увазi його шкiдливiсть для чоловiкiв‚ зате панна пiсля пива i пляшки шампанського буде уже така‚ як вам треба. От тiльки проблема, яким чином усе це в неi влити! А друге питання – що вона мае випити спочатку: пиво чи шампанське. Є такi, що пропонують паннi пиво пiсля шампанського. Це перша ознака iдiотизму. Причому – невилiковного. Пiсля такоi пропозицii панна може смiливо плюнути залицяльниковi в писок i бiльше нiколи з ним нiчого не мати. Я б узагалi таких типiв висилав у чорнобильську зону, щоб вони не плодили придуркiв. Порядок мае буди один: спочатку пиво, як легкий вступ перед далекосяжним запливом, а вже потiм шампанське, яке з’являеться несподiвано, наче рояль у кущах. Адже на здивування панни, чому ви його вiдразу не запропонували, мае прозвучати невинна вiдповiдь: забув, а тут зазирнув до заморозника (так ми в Галичинi називаемо холодильник) i…

Є, правда, ще одна проблема. І то досить суттева. Ну, не буде ж панна пити пиво сама, правда? Вам доведеться теж осушити пляшку. А пiсля пива – як казав мiй дiдуньо – пуцька ся кива (так ми в Галичинi говоримо про прутень, який хитаеться). Не в кожного i не завжди, але бувае. Я, скажiмо, пiсля пляшки пива можу смiливо дудлити вино, проте декого тягне на сон. Тому коли знаете, що пиво на вас може вплинути негативно, розбавте його водою в пропорцii одна до трьох. Звичайно, три частини води.

Бррр! Не пробував, але наперед здригаюся. А що – любов потребуе жертв. І це не найбiльша.

Панна, яка п’е горiлку, не вселяе жодноi довiри. Вiд такоi панни краще триматися подалi, я це твердо знаю. Звичайно, я не маю на увазi алкоголiчок, а iнтелiгентних панночок з усiма балконами i лоджiями, якими вони оздобленi. Процес споювання горiлчаноi панни неодмiнно затягнеться, бо горiлку п’ють лише пiд добру закуску, а вино можна попивати, сидячи на канапi, а не за столом, а ще краще напiвлежачи, пiсля не надто ситноi вечерi з говерлами салату. Телятина, нарiзана соломкою i тушкована у червоному винi на тарелi з вiдвареними каляфйорами (так ми в Галичинi називаемо цвiтну капусту) i салатом – це якраз те, що треба. Каляфйор i салат – це ж по сутi вода, вони створять тiльки iлюзiю ситостi, але не перепону для алкоголю.

Одного разу я помилився – приготував начинену рижом (так ми в Галичинi називаемо рис) i потрухами курку. Панна, ясна рiч, плямкала вiд задоволення, але, змолотивши пiвкурки, вона мене того вечора мало не зробила iмпотентом. Адже я мусив вицмулити море вина, заки влив у неi озеро Свитязь.


6

Автори‚ якi розглядають стосунки вина i сексу, сходяться на тому‚ що найсексуальнiшi вiдчуття у чоловiкiв з’являються саме з похмiлля. Похмiлля може бути могутнiм збудником статевого потягу‚ вважають вони. «Гарний мiньет з бодуна – вiрний шлях у нiрвану»‚ – твердить iспанський письменник Хуан Бас у своему «Трактатi про похмiлля». Я можу тiльки пiдтвердити його слова‚ особливо, коли нiрвана вiдкриваеться спросоння, коли ти ще перебуваеш по той бiк рiчки, а потiм починаеш несмiливо входити у воду, лiтеплу i лагiдну, занурюешся з головою i ступаеш пiщаним дном, аж поки голова не вигулькне на поверхню i ти збагнеш, що насправдi це все не у снi, це тут i вже, i ти за мить вибухнеш, наче Везувiй, маючи в дупi усi помпеi вкупi.

Наступного дня пiсля грандiозних бенкетiв, якi супроводжувалися п’яними оргiями, Чингiзхан зазвичай не покидав свого шатра‚ а залишався в компанii трьох прекрасних невiльниць, обов’язково блондинок або рудоволосих. Ось вони й виводили його з тяжкого стану.

Іранський шах Кайкавус радив своему синовi: «Сину мiй, спи з жiнками взимку, щоб вони тебе грiли, i з хлопчиками влiтку, щоб вони тебе охолоджували». Нiчого не маю проти, але якось не довелося попробувати з бодуна з хлопчиком. Тобто i без бодуна не довелося спробувати.

Вдячними продовжувачами способу Чингiзхана‚ як успiшно вийти з бодуна‚ були американськi письменники Генрi Мiллер та Чарльз Буковскi.

«На ранок Лiлi лежала на спинi, i хропiла, – писав Буковскi. – Я заскочив до лазнички, поцюняв, почистив зуби i вмився. Потiм заповз назад до лiжка. Розвернув ii до себе i почав гратися з ii частинами тiла. Менi завжди з бодуна хочеться – причому не iсти хочеться, а засадити. Єбля – найкращi лiки вiд похмiлля».

Їхнiй сексуально-алкогольний досвiд настiльки багатющий‚ що читачам варто запiзнатися з ним безпосередньо. Однак куди може привести надто велике захоплення алкоголем, видно з прикладу Гемiнгвея‚ який врештi-решт став iмпотентом. А львiвський поет-алкоголiк Льоня Швець, бородате здоровило, взяв i викинувся з вiкна. Якось вiн менi розповiв, що iхав у потязi i заснув. У снi вiдчув неймовiрну насолоду, вiдкрив одне око i побачив, що бiля нього вклякнув якийсь старий пердун i натхненно виконуе мiньет, прицьмакуючи вiд задоволення. Льоня задумався: дати йому в рило вже, чи ще зачекати? Вiн заплющив око, уявив нашу спiльну знайому, кiнчив, а тiльки потiм дав у рило.

Я не раз намагався уявити себе на його мiсцi. Що зробив би я?



notes


Примечания





1


Пуделочко (вiд пол. pudelko) – коробочка.




2


Популярний кабаретовий спiвак i телеведучий.




3


край, рiг.