© William Wordsworth
© Ю.Швайдак, О.Мокровольський, М.Стріха (переклад з англійської), 1991, Олена О'Лір, 2006, Р.Кисельов, 2005, М.Губко, 2003
Джерела: Всесвіт. №5 1991. 240 с. - С.: 171-177; http://www.gak.com.ua/creatives/2/99; "Літературна Україна" 13 лютого 2003;
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004, 2006; http://ukrlib.com
Семірко нас. Переклад О.Мокровольського
"Немов самотня хмара, брів...". Переклад М.Стріхи
Люсі Грей, або Самотність. Переклад М.Стріхи
Сонет ("Відклав я вбік перо і дослухав..."). Переклад М.Стріхи
До прекрасного. Переклад М.Стріхи
"Де курс тому проляже кораблеві..." Переклад М.Стріхи
Сонет, написаний на Вестмінстерському мості 3 вересня 1803 року. Переклад М.Стріхи
До Туссена-Лувертюра. Переклад М.Стріхи
"О ні, про це і думати дарма..." Переклад М.Стріхи
Сонет ("І келія простора для черниці..."). Переклад М.Стріхи
Сутність благочестя. Переклад О.О'Лір
У каплиці Королівського коледжу, Кембридж. Переклад О.О'Лір
"Жив якось хлопець...". Переклад Р.Кисельова
Сонет. Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства . Переклад Р.Кисельова
"Серед несходжених стежок...". Переклад М.Губко
Пройшли роки; п'ять швидкоплинних літ
Між довгих зим. І ось я знову чую
Грайливий шум води гірських джерел,
Що злився з тихим пошептом долини,
Я споглядаю велич скель стрімких, -
Вони, самотні й дикі, викликають
Чуття самотності і з'єднують в одне -
Життя землі та вічний спокій неба...
Сьогодні я відпочиваю знов
Під тінню сикомору і дивлюся
На клаптики полів і на дерева,
Які іще з нестиглими плодами,
В однаково зеленому вбранні
Ховаються в чагарниковій хащі.
Я знову бачу плетиво гілок
Густого лісу. Пасторальні ферми
Зелений вир по двері поглина
І кучерявий дим пливе понад дерева.
Уява легко намалює тут
Нетяг, що вийшли із безлюдних нетрів,
Чи в келії святій біля вогню
Самітника, що молиться.
Ніколи
Час не зітре краси. Вона не стане
Лиш згадкою сліпця, що втратив зір.
В робітні тихій, чи поміж людей
Я вдячний був красі за те, що гнала
Вона утому і живила дух,
І кров мені обігрівала серце
Й забуте повертала... В ті хвилини
Найвищу насолоду я спізнав:
Не ту, буденну, ту, котра, можливо,
І важить щось в щоденному житті
Маленької людини і керує
її чуттями й пристрастями. Ні,
Завдячую красі я іншим даром,
Що важить більше,- даром, що дає
Душі той стан, де таїни тягар,
її провина, вічна й невичерпна,
Якою гнітить невідомий світ,
Спадає раптом. У пориві цьому
Надії власні ніжно нас ведуть,
Аж поки наше дихання тілесне
І навіть крові невгамовний рух
Не стихнуть майже, поки сон не зборе
Нам тіла; та не спатиме душа
І силою гармонії ясної
Зуміє роздивитися вона
Життя глибинне.
Хай це - тільки
Теорія пуста; але не раз
У темряві чи в багатьох відмінах
Смутного світла дня, у суєті,
В марноті прикрій, вічній лихоманці,
Як серце вільно битись не могло,
Не раз думками повертавсь до тебе,
Уай лісистий! Лісовий мандрівче,
Не раз до тебе линули думки!
І нині в мерехтінні дум пригаслих
Між образів затертих, нечітких,
Що тлом їм пролягла моя розгуба,
Картину пам'ять відкриває знов;
Я тут стою, вчуваючи не тільки
Цієї миті щастя, а й знання,
Що в цій хвилині є життя й пожива
На дальші роки. Все ще вірю я,
Хоч, певно, й зовсім інший став, відколи
Я вперше мандрував між цих узгір'їв...
Тоді, як олень, міг перестрибати
Річки глибокі й чисті ручаї,
Тоді, бувало, мчав, мов страхом гнаний,
Біг без дороги, мов шаленець той,
Що прагне власне щастя наздогнати...
(Минулись насолоди юних днів,
Де й ділися легкі звірині рухи.)
Тепер уже не можу й пригадать
Себе в ті дні... Тоді гук водоспаду
Мене, мов пристрасть, гнав. Гора чи скеля,
Чи нетрів таємнича глибина,-
В мені і кольори, і форми їхні
Дражнили апетит,- просте чуття,
Якому невластива чарівливість,
Народжена роботою ума,
Яке байдуже до всього на світі,
Невидимого оком. Той час минув,
І всіх його веселощів нема,
Та я не нарікаю. Бо сплатило
Життя за все, що відійшло навік,
Мені сповна. Бо я навчився бачить
Природу не такою, як колись,
За юності бездумної. Ні, часто
Я в ній вбачаю людяність смутну,
Я бачу не огром, а мудру силу,
Що підкоряє нас. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я не ризикнув назвати цей вірш Одою, але сподіваюся, що в переходах сповненої пристрасті музики його рядків убачатимуть основні вимоги до такого роду творів.
В. Вордсворт.
Що може знать про смерть дитя,
Що зна - дитя просте,
Що чує всім єством життя,
І дихає, й росте?
Зустрів я дівчинку в селі -
Їй вісім літ було;
Безладно кучері малій
Спадали на чоло.
Пістряве дрантячко на ній -
Дитя лісовиків...
А очі, очі - ой ясні!
Аж серцем я зрадів.
- Сестер, братів, скажи, мала,
А скільки в тебе їх?
Здивовано відповіла:
- Семірко нас усіх.
- А де вони? Скажи мені!
- Нас семеро-таки.
В Конвеї двоє, в чужині,
А двоє - моряки.
Ще двоє - там, за ворітьми,
В могилках сплять тихцем;
Та в хижі біля церкви ми
Із матір'ю живем.
- Ти кажеш: двоє в чужині,
Ще двоє - моряки,
І - сім вас! Поясни ж мені,
Бо не візьму втямки.
І повторя дівча ще раз:
- Нас сім - братів, сестер.
Сестричка й братик - двоє з нас
Лежать в землі тепер.
- Ось ти біжиш, бо ти - жива.
Як ніжки лопотять!
Якщо з сімох в могилі два,
Тоді вас тільки п'ять.
- Оті горбки - їх могилки,-
Відповіло дівча.
Ось - дім, а там лежати їм
Плечем та й до плеча.
Бува, панчоху там плету,
Хустинку підрублю,
А то роботу відкладу
І пісеньку їм шлю.
Як сіло сонечко в бору
І вітерець затих,
Тоді я мисочку беру -
Вечерять біля них.
Померла перша Джейн, сестра,-
Стогнала день і ніч.
Та зжаливсь Бог - прийшла пора:
Пішла сестричка пріч.
На цвинтарі їй сниться сон...
А восени, хлоп'я,
Кругом могилки бігав Джон,
А доганяла я.
Коли ж сніжочок забілів -
Ох, ковзатись лишень!-
Та Джон - мій братик - захворів,
І ліг він біля Джейн.
- Як двійко в небеса пішло,-
Питаю,- скільки ж вас?
І вмить дівча відповіло:
- Семірко, пане, нас.
-Але ж померли двоє ті!
І жить на небі їм...-
Та затялась - не збить з путі:
- О ні, усіх нас - сім!
Немов самотня хмара, брів
Я навмання в високих травах
І раптом на путі зустрів
Поля нарцисів золотавих;
І переливами заграв
Над ними вітер пробігав!
Неначе зорям мерехтливим,
Числа нарцисам не було.
Вони постали над заливом,-
Мінливе нескінченне тло,
Котре стелилось перед зором
Дзвінким різноголосим хором.
Іскрились хвилі на воді,
І вторили їм блиском квіти,
Й нараз поет прогнав тоді
Від себе настрій сумовитий,
Хоч достеменно ще не знав,
Якого Дару там надбав...
Бо часто в роздумі глибокім
Чи як жену, думки пусті,
Встають перед духовним оком,
Що нам - розрада в самоті,
Нарциси хвилями ясними
І серце йде в танок із ними!
Я часто чув про Люсі Грей
І бачив далі ті,
Де Люсі обік від людей
Жила на самоті.
У неї подруг не було.
Лиш вересовий діл
Моєї милої житло
Скрізь обступав довкіл.
У нетрях можна стріти фей,
Підстерегти наяд,
Та вже ніколи Люсі Грей
Не повернуть назад.
«Надвечір буря налетить,
Та час до міста йти...
Візьми ж ліхтар собі світить
Крізь снігові нурти».
«Мій батьку, день ясний навкруг,
Хмарин нема ніде
І сонце за вечірній пруг
Не скоро ще зайде!»
В путь Люсі спорядив отець,
Одяг торбинку їй,
І вийшла та на путівець,
Ліхтар узявши свій...
Козулю буря валить з ніг,
Страхає бідну грім,
Її січе колючий сніг,
Імлавий, наче дим.
Неждано вітер налетів.
На землю впала мла;
Блукала Люсі між полів -
До міста не дійшла.
Батьки нещасні всю ту ніч
Гукали їй у тьму,
Та вітер крик відносив пріч
У темряву німу.
А як розвидніло - вони
Зійшли на ближній схил,
Дивились довго з кружини
На вересовий діл...
З гори заплакані й бліді
Пішли вони назад
І мати вгледіла тоді
Слідів маленьких ряд.
З гори у діл проліг той слід
Крізь нетрі й хащину,
Повз похиленний живопліт,
Повз кам'яну стіну...
А далі через шир снігів
Маленьких ніг сліди
Нещасних вивели батьків
До бистрої води.
Від прибережних валунів
Слід на місточок біг,
До середини ледь виднів,
А далі - тільки сніг.
Та чутка йде поміж людей
Іще й до цього дня,
Що досі в нетрях Люсі Грей
Блукає навмання...
Не озираючись, вона
В долину йде з гори,
Й самотня пісня долина,
І вторять їй вітри.
Цю пристрасть, досі ще німу,
Я зважився відкрить
Лиш тільки тим, в душі кому
Любові пал горить.
Коли ще та, котру любив,
Трояндою цвіла,
Я в сутінь їхав між полів
До неї спроквола.
І місяць сріблом запинав
Розложисті луги,
І кінь мій без спонуки знав
Стежини дорогі.
Вже поруч пліт і сад за ним,
Біжить угору шлях;
Заходить місяць їй за дім,
Ховається за дах.
Крізь плетиво солодких мрій,
Що добра ніч пряде,
Невпинно погляд стежив мій,
Як місяць долі йде.
Мій кінь крізь присмерк потайний
За кроком крок ступав,
Та раптом місяць осяйний
За крівлею пропав.
Бентежний розум пройняли
Жорстокі враз слова
І скрикнув я: О, що, коли
Вже Люсі нежива!
В краю далекім і глухім
Жила колись вона,
Та Люсі, що була усім
Нелюба і чудна.
Фіалка, схована в тіні
Замшілих валунів,
Здалась яснішою мені
Від зоряних вогнів.
Нікому і не защемить,
Що Люсі вмерла десь,
Але для мене як за мить
Змінився світ увесь!
Я мандрував на чужині
За відхланню морів,
Та берег Англії мені
Надією зорів.
Тепер мій сон розтав у млі
І час у мандри знов,
Та в'язь до рідної землі
Сильніша від заков.
Англійський верес чув борню
Моїх тривог та мрій,
І край англійського вогню
Судилось прясти їй.
Ранковий діл, вечірній бір
Тут колисали нас;
На цих полях коханий зір
Спинився і погас.
На почуття лягла печать.
Тривоги стерся слід.
Вже дано їй не помічать
Швидкого лету літ.
Німа, вона в потоці змін
Світанків і смеркань
Вивершує з Землею плин
Довічних обертань.
Відклав я вбік перо і дослухав
Хорал нічної бурі, що співала
Про кораблі загиблі, хвиль навалу,
Рев лісових потрощених гущав,-
Гармонію нічну, що в'язням справ
Буденних уві сні почуть не дано.
Лиш дух палкий приймає пожадано
Величний гуркіт буряних октав.
Але обранець у витті вітрів
Розчує не лише плачі прощальні
За тим, що вже навіки відійшло,-
Вгамується природи дикий гнів,
Почезнуть разом з ним думки печальні
Й простеле ранок вод спокійне тло.
Святе мистецтво! В пензлі чи пері
Є сила дати вічність кожній рисі
Хмарини, що пливе в небесній висі,
Веселих промінців химерній грі;
Вони спиняють порух віт вгорі
І подорожніх, що ідуть у лісі,
І корабель, що при скелястім мисі
Навік в заливі кинув якорі.
Дитя весни і літа й падолисту,
Що вірно тчуть ясну твою окрасу,
Мистецтво, ти даруєш благодать.
І стримане, просте, хоч повне змісту,
Ти вмієш вирвать мить із плину часу
І в ній божисту вічність передать.
Де курс тому проляже кораблеві,
Що, наче ранній жайвір в небесах,
Летить вперед на білих парусах
І пропадає вдалині у мреві?
Сонця його зустрінуть полудневі
Чи океан у крижаних полях?
Дарма й гадати. Вільний всюди шлях
На ходовім та пружнім вітерцеві.
Та спогад набігає, наче тінь:
Колись давно, за картами старими,
Вітрильники - самотні пілігрими
Долали вперше грізну широчінь.
Й затьмарює нових вітрил світлінь
Старого моря пострах незборимий.
Земля краси такої ще не знала.
Лише душа похмура і черства
Подібні зможе проминуть дива:
Світанок у коштовні покривала
Все місто оповив. Немов дзеркала,
Його відбили води. В них канва
Будинків, доків, храмів проплива,
І неба ще імла не запинала.
Ніколи не займався сонця схід
Ще над землею з величчю такою,
Не був такий глибокий тиші слід
В моїй душі. І міста над рікою
Нагадував ранковий краєвид
Могутнє серце, повне ще спокою.
Туссене бідний! З кам'яних куртин,
Усе лишивши за останнім пругом,
Чи чуєш ти, як, ідучи за плугом,
Співає десь на волі селянин?
Нещасний Вождь! О, скільки вже щаблин
Ти вниз пройшов, скоряючись наругам;
Терпіння є твоїм незрадним другом:
Живи, хоч не зведешся вже з глибин.
Але високі світлі небеса
Завжди твої - ти встиг зробить багато,
І пам'ять вітру, вдячна і крилата,
Не меншає ніколи й не згаса.
Непереможна пам'яті яса,
Любов людська - за все тобі відплата.
* Туссен-Лувертюр (1743-1803) - ватажок повстання рабів-негрів на острові Гаїті. 1802 року був схоплений наполеонівськими солдатами і, вивезений до Франції, помер за рік у тюрмі.
О ні, про це і думати дарма,
Що корабель британської свободи,
Котрий із давнини всі перешкоди
Долав і в бурях слухався керма,
Котрого путь несхибна і пряма,
Котрому дивувалися народи,
Загрузне у піски й болотні води,
І там його навік поглине тьма!
Та прикрашає стіни наших зал
Ще зброя лицарів непереможних,-
І нині ми в горнилі днів тривожних
Умрем чи відіб'єм ворожий вал,
Бо в мові нам живе Шекспірів пал,
Бо Мільтон нас навчав чуттів побожних!
І келія простора для черниці,
Пустельникові любий дальній скит,
Студентові - мансарди мрійний світ,
І веретено - ткалі-робітниці.
Їм добре так. І бджоли-трудівниці
До гір крутих спрямовують свій літ,
Щоби в лугах знайти медовий цвіт.
Те, що здається мороком темниці,-
То зовсім не тюрма. Тому, гадаю,
Так радісно завжди бува мені
Стать на сонетні обшири тісні.
Тоді я інші душі споглядаю,
Котрі, безладдям змучившись до краю,
В них теж знайшли хвилини рятівні.
* Сонет написано в час, коли готувалося вторгнення наполеонівського війська до Англії.
Чудовий вечір, воля й супокій,
Свята година, мов Черниця тиха,
Що в захваті побожному не диха;
Сідає сонце в лагоді своїй.
Над Морем нависає ніжність неба;
Буття могутнє - вслухайся! - не спить
І в вічнім русі сповіща про Себе
Громоподібним відзвуком - щомить.
Дівчатко дороге! Якщо ідеї
Високі не зворушують твоєї
Душі - не менш божественна вона:
Ти пробуваєш в лоні Авраама,
В тобі самій ковчег святого Храму,
З тобою Бог, коли ніхто не зна.
Не закидай перевитрат грошей
Святому*, хибних цілей - Архітекту,
Що сплянував - хоч би й лише для секти
Учених в білому - безмірний цей
І славний Твір тонкого інтелекту!
Дай все, що можеш; Небо не сприя
Вченням, обчисленим від “а” до “я”.
Так думав той, хто чуйний до ефекту
Стрімкої колонади, шо трима
Сто тисяч гнізд гіллястого склепіння,
Де музика живе і світло з тінню,
В блуканні зволікаючи зі смертю,
Мов мислі, що солодкість їх сама -
Знак, що вони постали для безсмертя.
*В ориґіналі - королівський Святий: Генрі VІ, який заснував Королівський коледж у 1441 р. Каплицю було закладено 1446 р
Жив якось хлопець поміж вас, горби
Та острови вінендерські!* Було,
Увечері, коли зійдуть якраз
Раніші зорі понад краєм гір
І тихо плинуть, він собі один
Поміж дерев і полисків озерних
Стояв і тісно притуляв долоні
До вуст задертих, пальці переплівши,
В якийсь немов подувши інструмент,
Тоді пугукав до сичів принишклих,
Аби озвались. І вони кричали,
По плесу носячись, і криком знов
Йому відповідали – виск і шелест
Луною ширився у небі, ріс і ріс,
А дике юрмище веселощами
Дихало! Коли губився шум,
І вже здійняти він його не міг,
То іноді, за тишу зачепившись,
Йому у серце лагідно текли
Гірські потоки; чи довкілля нишком
Йому заходило у душу
Тремкими образами, зі своїм бескиддям,
Лісами і склепінням неспокійним,
Що мінилося в озері пласкім.
Цей хлопець кинув ігри і помер
Іще дитиною, в якісь дванадцять літ.
Неперевершена краса долин,
Де ті роки збігали: цвинтар з гір
Звисає над дахи сільської школи.
Не раз я перейшов його навскіс
У літні вечори. Здається, десь
Із півгодини я стояв тоді
Мовчки – дивився на могилу, де він лежить.
1799
*Вінендер (Winander, інакше – Windermere) – найбільше озеро в Озерному Краї в західній Англії.
“Людино, твій отець – дитя,
Нехай пройметься кожна днина
Природною побожністю дитини”.*
Був час, коли долина, гай, потік,
Земля і бачені місця
За роком рік
Жили у світлі Божого лиця,
Я був тоді інакший чоловік.
Тепер не те, куди не подивись –
Серед усіх речей,
Днів і ночей,
Не бачу я того, що знав колись.
Життя таке привітне,
Троянда любо квітне,
Зоря у вишині
Дивиться пильно у голі простори,
Бистрі води осяйні
Ховаються в узвори,
Світанок родиться в імлі,
Але завжди, куди не йди,
Я пам’ятаю: зникла велич із землі.
Тепер, коли під щебетом птахів
Вистрибують ягнята
По мураві прим’ятій,
Лише мене охоплює печаль;
Але звучать слова, ясніє даль,
І легшає від слів:
Трублять потоки, падаючи вниз,
Нехай печаль мені не супить брів.
Громадиться луна з усіх боків,
А крізь поля дрімливі віє бриз,
У радісний убір
Земля вдяглась,
Вода і твердь веселі.
Весна прийшла у бір,
Святкує з нею кожен звір –
Вівчарику, дитино,
Горлай, галасуй, мені потрібні твої вигуки у цю
щасливу днину!
Благословенні сотворіння, я почув
Ваш заклик одностайний, бачу я:
Небо сміється на вашім святі.
Моє серце заквітчане,
Моя голова увінчана,
Всю вашу радість я відчув – усе відчув.
О, часе злий! Невже я буду скніти,
Коли у пишні шати травня
Земля вдяглася зрання,
Коли збирають діти
По всіх усюдах,
Де тільки видолинок буде,
Свіжі квіти; так тепло сонце світить,
І немовля стрибає на руках –
Я слухаю, слухаю, радісно слухаю!
– Але єдине дерево знайшлось,
Єдине поле, те, що в погляді моєму,
Вони обоє снять про те, що вже пішло.
І брáтки під ногами
Повторюють те саме:
Куди пощезли спалахи в уяві?
І де тепер ті мрії величаві?
Наше народження – це сон і забування:
Душа, що сходить з нами, наша життєва зоря,
Не тут шукає вікування
І родиться не звідсіля:
Не в цілковитім забутті
І не у повній наготі,
Але зі славою у вишніх бредем на землю
Від Бога, нашої оселі:
Небо оточує нас у дитинстві!
Тюремна темінь швидко загусає
Над хлопчиком малим,
Але він бачить, звідки світло сяє
У захваті своїм.
Юнак іде від сходу далі й далі,
Живі у ньому тайни позосталі:
Видіння яснокрає
Його не залишає.
Але з роками диво полум’яне
У світлі будня губиться і тане.
Є у землі свої тонкі принади,
Свої стремління і своя жага,
Вона нам, ніби матір, дорога,
І гідна похвали:
Турбується, аби оці прихідьки
І пасинки її забули звідки,
З якої величі, з якого раю,
З якого граду вишнього прийшли.
Он бачу шестилітнього хлопчину
Серед новонароджених утіх!
Він оглядає виріб рук своїх,
Матуся виціловує дитину,
А батько радо дивиться на них.
Якийсь малюнок у його руках,
Уривок мрії про людське життя
Постав у нововивчених штрихах.
Весілля і гуляння,
Погреби і ридання
У нього в почуттях.
Про це тепер його пісні,
А будуть після них
Балачки бізнесу, кохання, бороття.
Збіжать швиденько дні –
Забудеться і те.
Пишається зате
Актор сердешний у нових ролях.
Міняє строї і підмостки биті,
Вдає, аж поки дихає на світі,
Усіх, кого життя веде у свиті.
Немов на те він і родився,
Щоб лицедіяти навчився.
Не видає твоя проста подоба
Душі безмежності.
Великий любомудре, ще цілий
Твій спадок, посеред отих сліпих,
Глухих і занімілих погляд твій
Читає щось у далях неземних.
Благий провидцю! Речнику величний!
Тобі відкрито істини одвічні,
Що ми повік дошукуємось їх
У темноті, у чорній темноті.
Ти, понад ким пануюче безсмертя
Висить, як день, як приписи круті,
Від нього ти не годен відійти;
Мала дитино, превелика міць
Небесної свободи. Силоміць
Убгати хочеш ти свої літа
У передзначеного хомута?
Із благодаттю зводиш бороття?
Не забариться твій земний вантаж,
І звичай упаде тобі на кряж,
Важкий, як лід, бездонний, як життя.
О радості жарини,
Що жевріють у нас
І про леткі хвилини
Нагадують щораз!
До часу збіглого в мені росте
Палке благословення: не за те,
За що передусім йому хвала –
Свободу й захват, правило просте
Дитинства, у якому всі діла
Тремка надія крильми стерегла –
Я не за те зложив
Цей величальний спів.
Але за ті невпинні питання
І пошук сенсу навмання,
За незбережене, забуте зрання,
Непевний острах юного єства,
Що блудить у незбáгнених світах,
Тонкі чуття, перед якими плоть жива
Тремтить, як злодій у чужих хатах.
Але за найперші пориви
І пам’яті туманні напливи,
Бо те, що в них було,
То наших днів пресвітле джерело,
То чільне сяйво в нашому житті,
Воно плекає нас, воно нам відкриває,
Що років шум – це миті у бутті,
У вічній тиші: правда, що триває
І не загине,
Ні нехіть, ані прагнення причинне,
Ні юні роки, ані сивина,
Ані до радості ворожість – і вона –
Того не в силі знищити сповна!
Тому за тихої погоди,
Дарма, що суходіл судився нам,
Ми чуємо безсмертний океан,
Що виніс нас,
І бачимо в той час
Дітей, що вийшли гратися на берег,
Де хвиль могутніх не змовкає шерех.
Лунай, веселий щебете птахів!
Хай бавляться ягнята
У мураві прим’ятій!
Я з ними теж радіти захотів.
І у співі, і у грі –
Всюди радість надворí
О травневій цій порі!
Хоч промені, колись такі ясні,
Тепер уже невидимі мені,
І не побачу вже на світі
Ні сяйва у траві, ні величі у цвіті,
Не буду жити я в журбі.
А сил шукатиму собі
У сув’язі, що все єднає –
Вона ж була, і бути має,
У роздумах, які поволі
Гамують у людині болі,
У вірі, що долає смерть,
У думами наповненій добі.
А ви, гаї, джерела, схили, луки,
Повірте, що не хочу я розлуки!
В осерді серця я покірний вам.
Я втратив захват, але буду там,
Де ваш покров улагіднює роки.
Люблю дивитись, як тремтять струмки –
Такі ж легкі були у мене кроки.
Як чисто сяє вранці світ широкий
Усе-таки.
Сідає сонце у громадді хмар,
І око поглинає кольори,
Такі несхожі на усе вмируще,
Це інший шлях, і в нім інакший дар.
Людському серцю дяка за життя
З його любов’ю, ніжністю, страхами,
У всякім цвіті знайдуть опертя
Нові думки, не займані сльозами.
1803–6.
* Рядки з поезії В.Вордсворта “My heart leaps up”.
Серед несходжених стежок,
Дзвінкого джерела
Їй не тривожили думок
Любов і похвала.
Так з-під каміння ніжний цвіт
Фіалки визира,
На небосхилі в темну ніч
Так світиться зоря.
Як ти жила — ніхто не знав,
І як померла — теж,
І лиш в моєму серці біль
Без краю і без меж.
Швайдак Юрій Максимович (нар. 1943 р.) перекладає з англійської мови. За фахом інженер.
Мокровольський Олександр Миколайович (нар. 1946 р.) - поет, перекладач. Автор збірок «Глибокий лет» (1983), «Явір і пальма» (1986), а також численних перекладів з англійської, німецької, французької, італійської, іспанської, польської мов, зокрема творів Дж. Чіарді, А. Алонсо, Е. Ліра, С. Плат, Ю. Брезана, Л. Аріосто, Ф. Кеведо, В. Гюго, Дж. Толкіна, П. Б. Шеллі та інших.
Стріха Максим Віталійович (нар. 1961 р.) виступає як поет-перекладач з англомовних літератур. Автор низки літературно-критичних статей. Працює науковим співробітником Інституту напівпровідників АН УРСР. Кандидат фізико-математичних наук.
Олена О'Лір (надала свої переклади бібліотеці Ae-Lib).
Роман Кисельов (переклади взято з сайту Гоголівської академії http://www.gak.com.ua/creatives/2/99). За виданням: William Wordsworth. Selected poems, “Pinguin Books”, 1996.
Марія Губко (переклад був надрукований у газеті "Літературна Україна" 13 лютого 2003 року, взятий з сайту Бібліотеки "Джерело" http://ukrlib.com).
© Aerius, 2004