| Опис: |
Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: Збірник наукових статей. – Вип. 14. – К.: Інститут історії України НАН України, 2019.
Стаття присвячена Українській революції 1917–1921 рр. Автор дає стислу характеристику її історичного значення, а головну увагу зосереджує на визначенні причин поразки. У фокус авторської уваги потрапляє 1918 рік – час головних подій революції, пов’язаних з проголошенням незалежності Української Народної Республіки і одночасно початком російсько-української війни, Берестейським мирним договором, німецькою військовою присутністю в Україні, гетьманським режимом П.Скоропадського та антигетьманським повстанням. Така потужна подієва динаміка – свідчення високої соціальної турбулентності, в яку потрапила Росія на завершальному етапі Світової війни і яка передалася Україні. Вихід війни шляхом братання з ворогом, брутальний перерозподіл землі, спровоковані більшовиками, остаточно підірвали соціальні, політичні та економічні підвалини, привели до розриву зв’язків між «владою» та «суспільством», ліквідації суспільного договору, який є фундаментом державності.
Початок 1918 р. виявив повну неготовність української еліти до такого повороту подій. Вона до останнього перебувала в полоні автономістсько-федералістських ілюзій. Лише більшовицька навала, за словами М.Грушевського, звільнила українців від «песьйого обов’язку» перед Москвою. Запізнілі спроби творити власну армію були невдалими, тому єдиним способом захисту від більшовицького наступу на той момент стало підписання мирного договору з країнами Четверного союзу.
На думку автора, сучасна історіографія так і не дала розгорнутої переконливої відповіді на питання про метаморфози української і виконавчої, і законодавчої влад після їх повернення до Києва у березні 1918 р. В їх поведінці бачиться розгубленість і нездатність до активних дій, формулювання стратегічних, доленосних гасел, які б дозволили зміцнити державу, вивести її на шлях постреволюційного незалежного розвитку. Закрадається думка, що ідея самостійної держави, проголошена за певних обставин ІV Універсалом, на практиці виявилася непідйомною для реалізації Центральною Радою.
Поставши як альтернатива парламентській за формою, демократичній за ідейним спрямуванням УНР, гетьманат функціонував як авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави і суттєвими обмеженнями демократичних свобод, отже, не мав надійної соціальної опори. Особливо незаперечною виглядає повна залежність гетьманської влади від німецько-австрійської військової присутності. Автор припускає, що Українська Держави могла б зберегтися і закріпитися лише за однієї умови, коли б Четверний союз виграв світову війну. Але цього не сталося, і гетьманський режим проіснував ще менше за УЦР.
Стаття підводить до думки, що головною причиною поразки революції варто визнати недостатню підготовленість тодішньої нації до повнокровного державного життя, брак розуміння нею важливості власної держави і необхідності її відстоювання. Українська еліта, представлена переважно інтелігенцією, виявилась малочисельною, а маси – неконсолідованими, з невисоким рівнем національної свідомості. Ця обставина сприяла переміщенню революційних пріоритетів з національних завдань на соціальні, що не дозволило організувати ефективну оборону країни, знайти зовнішньополітичну підтримку в Європі і привело до окупації України більшовицькими силами Росії. |
