Пантелеймон Василевський АЛГЕБРА ГЕНОЦИДУ Історична стаття -------------------------------------- Був час — понад п'ятдесят років, коли будь-яку згадку про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932—33 роках сталінсько-брежнєвські опричники оголошували злісним наклепом на радянську дійсність тих літ, а самих так званих наклепників судили судом неправим, заганяючи на довгі роки за грати та дроти ГУЛАГу... Неймовірний голод був заздалегідь запланований Сталіним із довіреними поплічниками як ШТУЧНИЙ ще влітку 1932 року. Людська мова за своїми емоційно-зображувальними властивостями ще занадто недосконала, аби люди в наш час були здатні висловити нею всі масштаби ЖАХУ, ЛИХА, ВТРАТ, заподіяних наступним поколінням нашого народу тим ГЕНОЦИДОМ! Лише тепер — за пори Гласності розпочато згадувати про нелюдські муки народу, проте, на жаль, ще ніде, ніхто не називає більш-менш конкретної кількості жерта голоду тих літ... Мене віддавна не дивував цей феномен зумисного замовчування кількості загиблих... Отож, відкинувши геть усі емоції, я почну тут свою розповідь — спомин саме з конкретного числа жертв на конкретну дату за певний проміжок часу. Хай це нікого не дивує! ...За станом на 15 квітня 1933 року Державне Політичне Управління при Раднаркомі УРСР підбило підсумки охопленої обліком чисельності жертв голоду на терені тодішньої УРСР, але починаючи лише від 1-го грудня 1932 року, тобто за чотири з половиною (4,5) місяці, бо до грудня ДПУ такого обліку ще чомусь майже не вело. Тільки де-не-де місцеві органи з власної ініціативи рахували померлих з голоду вже в жовтні-листопаді 1932 р„ маскуючи справжні причини смертності під видом різних хвороб чи випадків. Наслідком згаданих підсумків була моторошна чисельність — 2420100 душ загиблих з голоду, в т. ч.— понад 2000 випадків жахіття — людоїдства! Тепер слід пам'ятати про те, що трагедія голоду сталася на просторах цілої УРСР, але в тодішніх її адміністративно-територіальних межах — без Західної України, Північної Буковини, півдня Бесарабії, Закарпаття та Криму, бо ж ці області увійшли до складу УРСР у 1939—40 та повоєнних роках. Площа УРСР на час голоду становила 468,0 тис. кв. км. з населенням близько 33 мільйонів. Ці дані слід мати на увазі для деяких подальших міркувань. А тепер, не називаючи ще джерел наведених вище фактів, а взявши за основу — 2420100 душ загиблих з голоду, спробуємо обчислити подальшу ймовірну кількість жертв опісля 15-го квітня 1933 року... Для цього визначимо середньомісячне число померлих за вже відомий нам період, згідно з обліком ДПУ, тобто—з 1.12.32 р. по 15.4.33 2420100 : 4,5 = 537800 душ! Запам'ятаймо цей жахливий «показник» надалі! Тоді було відомо всім, хто пережив той голод, що його смертоносні жнива тривали аж до серпня 1933 року, тобто 8—10 місяців. Отже, виходячи з наведених вище величин, кількість жертв, як мінімум, могла б була становити: (537800 X 8) = 4302400 душ за час з 1.12.32 по 1.8.33 р., не знаючи жодних даних про жертви за жовтень-листопад 1932 року. Але, якби-то лише це! На жаль! Відомо було всім також, що в період весни — літа 1933 року інтенсивність смертності, порівняно до зими, зростала значно більше, як мінімум — удвічі, втричі. Звичайно, що цей відсоток смертності коливався, залежно від місцевості. Так, наприклад, у південних районах України траплялися села майже суцільної смертності, а на Полтавщині, Чернігівщині села вимирали від 25 до 70%. На Поділлі (моя Батьківщина!) смертність не перевищувала, либонь, 20%, бо селяни сяк-так рятувалися кормовими буряками, закопаними ще з осені 1932 року, залишками картоплі, котрі пощастило якось переховувати від частих нашесть різних посіпак, які грабували селян іменем радянської влади... Проте, як би ми тепер не рахували, а «коефіцієнт» росту смертності за час з 15.4.33 р. по 31.7.33 р„ тобто за наступних 3,5 місяці, не міг становити менше, як 2,5. Чим пояснити таке зростання цього смертоносного показника! Це явище змогли б пояснити, либонь, біологи та медики. Ясно одно,— навесні та на початках літа ще живі зголодовані люди вже були остаточно виснажені, отож — їли будь-що, а до того додавалися кишкові та інші хвороби. Виходячи з усього сказаного та на підставі наведених вже розрахунків, «формула» ГЕНОЦИДУ може набути ¦з 1.12.32 р. по 31.7.33 р.1 ось такого вигляду: 2420100 + (537800 X 3,5) X 2,5 = 2420100 + 4705750 = 7125850 душ загиблих з голоду! Ця чисельність, звичайно, не може претендувати на абсолютність, проте, на мій погляд, мало відхиляється від гіркої правд й... І це ще не все! Крім жертв, зафіксованих обліком та розрахунками, слід би додати (слушно!) втрати населення, котрі ніким тоді не враховувалися, а проте збільшували фактичну чисельність жертв. Ось деякі з них: 1. Люди, які, рятуючись від голодової смерті, тікали пішки світ за очі з рідної України на суміжні землі — в Білорусь, Курщину, Донщину, Крим, де знаходили лише неминучу смерть, бо ж там скрізь була також нестача (не голод,— ні!) харчів з картковою системою по містах та на залізницях. 2. Уздовж залізниць України лежали незліченні жертви з числа тих, що їх посеред полів, спиняючи поїзди поміж станціями, спецгрупи «чорношкірих» (колір тужурок із шкіри) депеушників безжально скидали з поїздів напризволяще конати... Я сам — тоді ще одинадцятилітній хлопчина — на свої дитячі очі спостерігав таке варварство щодо жінок та дітей, коли на початку травня 1933 року разом з батьками тікали голодні з-під Проскурова (Хмельницький) углиб Росії як ніби завербовані на роботу... Це була б окрема страшна розповідь! 3. Тих голодуючих селян, котрі свідомо коїли побутові злочини, аби лиш потрапити до тюрем, бо ж там давали хоч якусь баланду раз на день. Переважна більшість тих добровільних в'язнів неминуче гинула там через попереднє голодове виснаження; баланда вже не рятувала нещасних. 4. Як уже говорилося вище, до 1.12.32 р. «статистика» ДПУ не рахувала тих жертв, що вже траплялися восени (жовтень—листопад) 1932 року. 5. По всіх містах УРСР зайшлих селян, які там масово вмирали на вулицях, ніхто ніяк не числив. бо вони вважалися владою як «ничейньїе», а тому їх просто неопізнаними звозили до загальних ям, дуже часто — напівживих... Тільки цих п'ять додаткових причин значно збільшували число жертв всенародної трагедії і їх слід додавати до отих імовірних 7125850 душ. Тепер постає питання: хто, коли та як все ж вів десь облік померлих та хто і як звітував за них!! Наскільки мені відомо, до 15.4.33 року по селах гасали на баских конях (машин же не було!) «чорношкірі» — уповноважені районних відділів ДПУ, збираючи від сільрад звіти що п'ятиденки (тижнів тоді не було], звітуючи в районах, а ті — далі-Усі відомості щодо голоду та жертв у райвідділах ДПУ суворо засекречували та по-особливому шифрували. Так, наприклад, райони Харківської області звітували перед столицею — Харковом мовою оригіналу отак-от: «За ... пятидневку ... м-ца по... р-ну било заготовлено (закуплено) ...голов разного скота. Болело ящуром... голов». Ось так людей, які гинули голодовою смертю, у звітах ДПУ числили «скотом», а під видом худоби з ящуром треба було розуміти кількість випадків людоїдства! Із Харкова — тодішньої столиці УРСР,— республіканське ДПУ негайно надсилало шифровані звіти до Москви в Союзне ОДПУ керівникам його — В. Р. Менжинському або Г. Ягоді, а вже Ягода доповідав про всі «успіхи» особисто Сталіну. У тодішньому Уряді України та ЦК КП¦б)У про всю пекельну «статистику» голоду все достеменно знали лише С. Косіор, П. П. Постишев, М. Хатаєвич та голова ДПУ УРСР — В. А. Балицький, а Г. Петровський, Любченко, Чубар, не кажучи вже про М. Скрипника, про це не інформувалися. Вони знали про голод, як то кажуть, споглядальне,— на підставі особистих спостережень. До речі, слід би вже знати про те, що М. Скрипник не вчинив собі самогубства, а його було вбито в його кабінеті так же підступно, як згодом зробили з С. Орджонікідзе. Усі звіти про число жертв голоду на всіх рівнях ДПУ УРСР негайно нищилися після передачі в Москву. А тепер ви, товариші історики, сушіть собі голови цим питанням та шукайте вітру в полі по архівах — скільки було тих жертв!!. «Батько» Сталін та його злочинна зграя обміркували та подбали заздалегідь диявольськи хитро, як ховати кінці своїх злочинів у воду невідомості! Уся та пекельна «статистика» та «звітність» на Україні велися ретельно лише до 15.4.33 р„ а відтак за командою П. Постишева її чомусь було припинено скрізь по Україні, та не припинили самого голоду. Голод тривав з потроєною силою аж до жнив 1933 р. Оце лишень нещодавно на сторінках преси почали напівголосом сперечатися про те,— а чи був той голод ШТУЧНИМ!! Численні незаперечні факти давним-давно стверджували це. Наведу добре відомі мені особисто. 1. Це зловісний закон з 7.8.32 р„ як селяни прозвали його — «смерть за колосок». То була підступна підготовка голодомору. 2. Неймовірно запопадлива та жорстока кампанія хлібозаготівель з самого початку жнив 1932 року не лише по всіх колгоспах, а й по селянських хатах, коли забиралося силоміць разом із збіжжям все їстівне: картопля, квасоля, буряки тощо. 3. У березні 1933 року невдовзі після призначення (не виборів на Пленумі ЦК КП¦б)У!) на Україну секретарем ЦК Павла Постишева, Сталін викликав його до Кремля разом із С. Косіором та В. Балицьким, де в присутності Молотова, Калініна, Кагановича і Ягоди «давал ряд руководящих указаний» щодо політики на Україні, знаючи докладно про палаючий там голод. Опісля наради, на прощання Сталін вийшов з-поза стола, наблизився до Павла Постишева, поплескав поблажливо його по плечах, і зі своїм сатанинським гумором промовив, хитро всміхаючись: «Ти, Паша, иазначен нами туда в роли ГЛАВГОЛа («главнокомандующим голодом».— П. В.) й зтим оружием сделаешь там больше, чем Семен (Буденний.— П. В.) конньїми армиями. Стасик [С. Косіор.— П. В.) немного растерялся, а у тебя рука й воля железная. На »тих слизняков (Петровський, Любченко, Чубар — П. В.) не обращайте виймання». На тому й попрощалися, сміючись... Хіба такий монолог «вождя народів» сам по собі не може свідчити про всю зумисність та штучність голоду!! 4. Якщо висловитися мовою юристів, то весь «почерк злочину» — методи запровадження голодомору по всій Україні були тотожні. Це хіба не слугує доказом тези штучності голоду!! 5. Чому тодішні «верхи» в Москві та Харкові, отримуючи щоп'ятиденки звіти про число жертв, і, дійшовши аж до 2420100 душ за станом на 15.4.33 р„ припинили раптом «скотскую статистику», але анічогісінько не зробили для припинення самого голоду селян" Було дещо зроблено лише для підтримки карткової системи робітникам по містах і то — великих промислових, бо побоювалися голодових заколотів робітників на заводах і шахтах, про що ДПУ УРСР попереджало Сталіна через Ягоду. А «тайфун» голоду по селах шалів із ще більшою силою. Це, може, не говорить щось за штучність!! Доказів зумисно! штучності голоду можна наводити ще чимало. Тепер у будь-кого, хто читатиме все написане мною отут, постане цілком законне питання: «Звідки та на підставі чого ти, чоловіче, говориш та пишеш так конкретно, ба й — категорично, про всі жахливі факти, називаючи числа жертв, дати, осіб, вислови діячів того трагічного часу!!». Таке запитання буде вповні слушне і логічне!.. А відповідь на кожне з них давалася уже давно та далеко від України... ...Північ КОМІ АРСР («Лагерляндія»), селище Інта, а там — ціла мережа таборів політичного так званого Минлага ГУЛАГа МВД СССР. 10.2.1950 року недоля закидає мене до камери № 2 «следственного изолятора (шизо) УМГБ Минлага». У ту годину автор (я) ще не знав, чому та за які саме «гріхи-злочини» його туди заганяють... Я збагну це вночі під час першого ж «допиту»! У камері № 2, розрахованій на п'ять-шість осіб, я застав лише одного літнього чоловіка інтелігентного вигляду з пильним поглядом розумних сірих очей. Переступаючи поріг камери, я подумав мимоволі: «Мене кинули до якогось провокатора». Він також, либонь, подумав у ту ж мить: «До мене садять якогось «стукача»... Про те, як ми навзаєм досить скоро правильно зозуміли одн одного та почали довірятися — була б досить довга оповідь. Та не про це тут йтиме далі мова. Як виявилося з наступних розмов, моїм співкамерником був колишній Керуючий справами Ради Народних Комісарів УРСР — Олексій Ми- хайлович Кисельов. Керував він тими справами у 20-х та на початку 30-х років, отже, знав за той час усіх та все... Був він старим комуністом, лю диною щирої душевності, великої ерудиції, а ще й до того — золотоуст. Він ще до війни та під час неї відсидів два строки за «цапову душу», а оце — втрете йому вже пришивали «шпигунство» на користь США із загрозою страти — розстрілу. Зараз я свідомо не хочу розповідати про «слідство» — його і моє... ...Бувало, коротаючи безконечні голодні тюремні дні після ще довших нічних «допитів» (бодай не снилось нікому!), я просив незабутнього Олексія Михайловича розповідати щось «про дела давно минувших дней». Для мене — колишнього українського студента, він був неви- черпним джерелом нечуваних відомостей з політичного, громадського, культурного життя України та столиці — Харкова з років його праці в Уряді УРСР. І про кого та про що він не розповідав мені напівпошепки, сидячи напроти мене на нарах! Одного разу зайшла розмова про найчорнішу пору в новітній історії України — голод 1932—33 років. З цього жахливого, «найзагадковішого» питання О. М. виявився незвичайно ерудованим знавцем... Розповідаючи про національну трагедію, він якось раз, нібито мимохідь-мимохіть, назвав оту згадувану мною уже чисельність жертв — 2420100 душ загиблих. Я «вчепився» його розповісти мені якомога більше, докладніше все-все, що вій знав про голод: що від кого чув, що бачив тоді, де бував тощо. Я особисто одинадцятилітнім хлопчиною пережив чудом те лихо на Поділлі, був чимало наслуханий від батьків та десятків людей ще до війни, але такого знавця справи зустрів уперше. А головне — була його відчайдушна відвертість у всьому, що розповідав, називаючи факти своїми іменами... Щодо відвертості перед! мною, то він раз пожартував із гірким гумором: «Мені — «шпигуну» — тут нема чого боятися тебе, хлопче; слухай, бо, може, виживеш, то розповіси добрим людям». Отож, Олексій Михайлович розповідав, а я — був сам слух... ... Була весна, либонь, 1939 року на березі ріки Печори в КОМІ АРСР, саме там, де тоді була відома печорська переправа і перевалочна база вантажів далі на Північ. Олексій Михайлович мав тоді малий строк (5 років) і працював там маленьким начальничком («придурком») — десятником вантажних робіт, і керував роботою в'язнів з великими строками, котрих щоранку приводили під конвоєм на пристань-базу до найтяжчих робіт. Котрогось дня його окликнув стиха якийсь зек із числа саме отих — найнужденніших. Спершу Олексій Михайлович його зовсім не пізнав, аж поки нещасний не назвав себе та не сказав, звідки він знав Кисельова. Хто ж то був! О примхи людської долі! Перед Олексієм Михайловичем стояв «САМ» — В. А. Балицький — свого часу уособлення усіх страхіть на Україні: до 1934 року — Голова ДПУ, а згодом, аж до арешту в 1937 році, Нарком Внутрішніх Справ УРСР. За тих часів він був одним із найвірніших, найжорстокіших поплічників Сталіна, Ягоди та Єжова на Україні. Але сталося і з ним так, як у відомій приказці: «Тягав, тягав вовк, аж нарешті потягли і вовка»... На переправі Балицький працював звичайним роботягою, був цілковито виснажений фізично, душевно, морально. До свого арешту Кисельов дуже часто з ним стикався по службі в Уряді УРСР, а згодом Балицький посадив його... От як було тоді! І ось доля звела «колег» разом! Як з'ясувалося, Сталін Балицькому за якісь особисті заслуги під час Громадянської війни зробив вели- ку «ласку»: наказав замінити розстріл на 20 років тодішніх таборів, що в ті жорстокі часи також дорівнювало смерті, тільки повільнішій. Балицький прекрасно розумів увесь жах свого становища, усю безвихідь надалі для таких, як він. Кисельов із властивою йому добротою пошкодував тоді колишнього ката і почав брати Балицького щодня до конторки денним днювальним, трохи його підгодовуючи чим міг. Так тривало декілька днів, поки на них хтось не «стукнув», і колишнього наркома забрали геть. Балицький, перебуваючи тих декілька днів сам на сам із Кисельовим, буквально «сповідався» у своїх багатьох колишніх вчинках-злочинах. у тому числі не забув і про голод 1932— 33 рр. Як казав мені Кисельов, Балицький розумів свою приреченість, то, мабуть, тому вирішив хоч так зняти з душі якусь частку морального тягаря. Так от, дорогий читачу, майже все, про що я розповів на цих сторінках,— дати, чисельність 2420100 жертв, звіти, прізвища, монолог Сталіна тощо — мають своїм джерелом «сповіді» Балицького перед Кисельовим, який переповідав мені все те в камері № 2 на Інті. Дещо з подробиць призабулось за довгі роки, але основне закарбувалося у пам'яті довіку! Лише завершальна «формула геноциду» (моя теперішня назва) була розрахована Кисельовим разом зі мною на металевому оббиттю тюремної грубки. Запам'ятати «формулу» досі не становило труднощів, бо колись я мав досить треновану пам'ять. 16 березня 50 року мене несподівано забрали з камери № 2 і вивезли до іншого ізолятора на Інті, де провадили «слідство» далі, аж до трибуналу в жовтні того ж року. Судили нас — групу із 31 особи: одинадцятьох засудили до розстрілу і розстріляли, а решті «дали» по 25 /і суворих таборів, у тому числі й мені. У 19І6 році нас усіх реабілітовано Верховним Судом СРСР, у тому числі посмертно всіх розстріляних. Подальшу долю Кисельова я не можу і досі взнати, тепер київські хлопці із СПУ будуть пробувати шукати його сина, якщо не спіткала і його лиха доля. Хтось може запитати: «А яка доля Балицького!» Як говорив Кисельов, то Балицький змушений був сам собі накинути зашморг на шию перед своїми колишніми жертвами— харківськими чекістами, яких він свого часу посадив і катував. Катюзі — по заслузі! Вони його пізнали в Кож-ві над Печорою і там відбувся отой «суд честі». У ті роки подібні «суди» траплялися досить часто, а начальству списати таку «жертву» було легше, ніж шапку зека. Із преси ми всі знаємо, що П. Постишева й С. Косіора нібито розстріляно в 1939—40 рр. Смію сказати, що це не так! Чому? У червні 1951 року мене «гнали» з Інти всесоюзним етапом аж на Колиму через пересилку в м. Кірові. Саме тоді привезли з Москви групу старших (рангами) морських офіцерів, яких возили на якісь очні ставки із заарештованим міністром ВМФ адміралом флоту Н. Кузнецовим. Вони розповідали, що раніше сиділи в закритій тюрмі — спец. політ, ізоляторі — ум. Верх-ньоуральську, де в одиночних камерах були ув'язнені ще з довоєнних років П. Постишев і обидва брати Косіори. їм кожних два роки продовжували «ліцензію» на право жити, бо до війни вони були засуджені до розстрілу. Отож, навесні 1911 р. вони були живі, а потім їх могли розстріляти «заднім числом», так як робили того року із нечисленними в'язнями довоєнних наборів по багатьох політичних тюрмах. Про розповіді моряків щодо долі Постишева я давно повідомив через одну редакцію його сина, якому пощастило вижити. Мушу зазначити, що О. М. Кисельов був дуже поганої думки про П. Постишева і С. Косіора з будь-якого погляду... На совісті першого — жахи голоду, всі репресії 1934—37 років та систематичне нищення усіх пам'яток культури на Україні, а на совісті (якщо вона була!) другого — дика сваволя колективізації, «розкуркуления», голод та все подальше варварство переслідування інтелігенції, у т. ч. справа підлої провокації — процес СВУ в 1930 р. А тепер дехто створює навколо них ореоли чеснот та мучеників, хоч вони не заслуговують і найменшої пошани... Пантелеймон ВАСИЛЕВСЬКИЙ м. Дрогобич, червень 1988 р. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua