Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що
завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на
нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався
пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала.
Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними
до «всіх», щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу
пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав
п’ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я
залишився сам і, пам’ятаю, великий страх огорнув мене перед світом.
Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів
вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не
вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до
чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я
перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році,
перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини.
Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі
шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я
здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася
заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого
чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну
розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди
на літературу, з яких він опісля насміхався просто мені в очі. З цієї
історії вийшла наша велика приязнь, тим більше, що його Зоя віком
могла бути щонайменше моєю мамою. Але навчання я покинув,
потрохи писав короткі оповідання, а тепер засів до повісти; це
видавець намовив мене на «широкі полотна». На це все дядько не
казав нічого і потурав мені, але всі інші, зокрема «тітки», однозгідно
ствердили, що я нероба й непотріб.
– Однієї весни повіз мене дядько в іншу країну, – почув я голос
Семена. – Над нами шуміли пальми, дядько витирав піт з чола і
тягнув соломинкою віскі з содою. А вечором ми сиділи в бамбукових
кріслах на терасі великого готелю. Тубільці співали за гаєм свої
монотонні пісні, а дядько почав: «Прийшов час сказати тобі, як було і
як має бути. Ти хлопець великий, скільки тобі? Шістнадцять? Тож
розповім тобі про рід твій, про твої завдання».
Ці Семенові слова насторожили мене. Саме я від деякого часу
цікавився цілим нашим комплексом: дядьком, що мене прийняв до
себе, Семеном, що промовчував багато, коли я починав його
розпитувати, і взагалі цілою неясною атмосферою, яка мене