Бібліотека «Нового Житя». Число 9


Марк Твейн


ПРИПІЗНЕНИЙ МОСКОВСЬКИЙ ПАШПОРТ


Перевів з анґлійського Володимир Держирука




Ціна 10 центів


____________________________


1915


З друкарні «Нового Житя»

107 Ґрант Стріт Олифант, Па.







I


Се було над вечером, в одній берлінській пиварни на вулици Фридриха. Довкруги якої сотки круглих столиків сиділи мущини; вони курили і пили; послужники-ж приносили щораз то нові гальби для загашеня спраги. Біля головних входових дверей сиділо кількох американських молодців, що прощали ся отсе після кілька-дневного огляданя німецької столиці.

Чого-ж бо се ти перериваєш свою мандрівку в половині? – спитав один з молодців другого. – Що тебе так дуже тягне во свояси.

Дійсно, – докинув другий. – Що се за дивовижа? Будь ласкав пояснити, бо се виглядає трохи на умове збоченє. Чи може затужив за домом?

Лице запитаного загоріло дівочим румянцем; він, після короткої задуми, признав, що причиною є туга.

Ніколи не був я довго поза домом, – зачав говорити. – З дня на. день баную більше. Від тижня не бачив я приятеля, а се страшне. Бажало ся мені мою подорож довести до кінця, та не є тепер в силі. Се було для мене райським бажанєм, та без товариства неможливо. Коли-б я мав товариство! Та його нема. Мене звали звичайно місс Ненсі, коли я ще був хлопцем; і таким остався по нинішний день: з дівочою вдачою і соромливим. Не можу довше видержати! Мушу вертати домів.

Прочі молодці підбадьорювали його, як могли і сказали прямо, що він зробив велику ошибку житєву. Один знов додав, що перед поворотом треба конче оглянути Петербурґ.

Ні, не говори мені сего! – крикнув хлопець. (Його звали Періш). – Се було, що правда, моєю найлюбіщою мрією, та я її викинув з голови. Не говоріть більше про се ні словечка! Ніхто мене не наклонить. Не можу йти сам один. Гадаю, що я умер би!

Він ударив рукою по кишени на грудех і додав:

Ось-тут є моя охорона перед зміною погляду. Купив я тікет* і спальню до Парижа і нині в ночи виїжджаю. Пийте тепер, товариші, се на інтенцію мойого щасливого повороту.

Всі випили пиво на «ґуд бай» і – Альфред Періш лишив ся сам серед своїх думок і банованя. То се тільки на короткий час. Від сусідного столика підвів ся чоловічок в середнім віці, похожий на бізнесмена, з рішучими військовими манерами, гладкий і симпатичний. Він присів ся біля Періша і зачав говорити оживлено і поважно. Його очи, його лице, його постава, його ціле єство було живлене енерґією. Він був повний житя. Подав руку молодцеві, потряс нею сердечно і сказав без всякого вимушеня:

Ви не можете... Дійсно, ви не можете вертати. Се було-б великою похибкою. Все будете сего жалувати. Дайте переконати ся, прошу вас.

Так богато сердечности було в тих словах, що молодець мимохіть був вдячний незнакомому. Незнакомий замітив се вражінє і дуже вдоволив он такою німою відповідию. Зачав отже говорити дальше:

Ні, ні! Не робіть сего! Се буде похибкою великою. Я підслухав дещо, про що ви говорили; даруйте мені за се, але я сидів так близько вас, що не міг заткати уший. А мені се було невимовно прикро, що ви перериваєте вашу подорож а хтіли-б конче побачити Петербурґ! Ви маєте повне право побачити се місто. Се не так дуже далеко, – швидко, дуже швидко всьо полагодить ся, – а подумайте, які гарні спомини будете мали!

Туть зачав такими принадними красками описувати московську столицю, що Альфред Періш тільки отворив рот.

Впрочім ви мусите побачити Петербурґ, мусите! Що за радість буде для вас, яка радість! Знаю се, бо знаю гаразд се місто, як гаразд знаю моє місце уродженя в Америці. Десять літ... я пізнав його через десять літ. Спитайте там кого-небудь; кождий вам се скаже; там всі мене знають, мене майора Джексона. Всі мене знають. Поїдьте! О, ви мусите там поїхати; ви мусите, дійсно.

Альфред Періш дав ся пересьвідчити. Він хтів їхати. Лице його говорило про се недвозначно, хоч язик мовчав. Аж опісля – давно хмара налягла його твар і він промовив сумно:

Ох, ні! Неможливо! Мені годі їхати. Умру з туги.

Майор одвітив рішучо:

З туги? Чому се так? Та-ж я поїду з вами!

Сі слова. прийшли нечайно. Молодець хитав ся. Може се був який обманець? Відки-ж бо взяли ся сі чемности і готовість до жертв для незнакомого молодця? Він глянув на повне, щире майорове лице і – зосоромив ся. А що не знав всяких дипломатичних крутарств, тому сказав отверто:

О, ні, ні! Ви за добрі для мене; не можу жадним чином. Годі, щоб я дозволив на всілякі прикрости ради мене...

Прикрости? Ніколи в сьвіті, любий молодче! Мені треба було до Петербурґа вибирати ся нині в ночи, на всякий случай. О девятій їду експресом. Ходіть, поїдемо разом. Не лишу вас на самоті ні на хвилину. Ходіть чим мерщій, говоріть!

Так отже сей викрут не поміг Альфредови. Шо-ж тепер робити? Альфред попав у зневіру. Він мусів отже шукати иншого способу і – найшов його. А що перед тим як його ужив, обдумав його із всіх боків і прийшов до перосьвідченя, що майор буде безрадний.

Однак, одна справа нещасна є проти мене і через неї неможливо мені їхати. Дивіть, – і при тих словах добув куплені тікети і поклав їх перед майори на столі. – Дорога моя йде через Париж, а годі мені змінити їх на дорогу до Петербурґа; тай пакунки мої вже зачековані. А коли-б я хтів купити другий тікет, то забракло-б мені гроший, бо отсе ціла моя грошова сума, що при мині лишила ся. –– І поклав знов перед майора пятьсот-марковий банкнот.

В сій самій хвилі майор зловив тікет і купони, підвів ся скоро від стола і сказав радісно:

Гаразд! Всьо гаразд! Тікет і купони на пакунки вони змінять в офісі на другі! Всьо зроблять для мене, бо вони всі мене знають. Сидіть тут кілька хвилин, а я сейчас верну.

Рівночасно зловив рукою банкнот і додав:

Возьму сей банкнот зі собою, бо може треба буде дещо доплатити до тікетів. Може...

І сейчас вибіг з пиварні на двір.


II


Молодець остовпів. Всьо прийшло так нечайно. Так нечайно, дивно, неможливо. Його рот отворив ся, а язик не був в силі сповнити свойого обовязку. Хтів крикнути: «Лови його», та в грудях забракло сили; хтів пігнати ся за ним у слід, та ноги не могли поступити ся, а тільки дрожали; а далі захитали ся під ним і приневолили знов сісти у крісло. В голові заметушало ся, піднебінє висохло. Що йому тепер належить робити? Він не знав. Одна річ видавала ся конечною: треба постарати ся зловити сего опришка. Впрочім: на станції не видадуть гроший за тікет... А по що-ж йому було треба. сего тікета? Ні, він певно почимчикує на стацію і продасть тікет кому-будь за половину ціни. І то нині, бо завтрішної днини тікет буде без вартости. Такий звичай в Німеччині. Такі думки додали йому надії і сили; він підвівся і хтів йти. Та тільки поступив кілька кроків, почув нечайно, що вмліває. Сів знов на крісло, ослаблений від одної річи, що її замітив: за випите пиво треба було заплатити, а він не мав зломаного цента при душі. Був неначе в криміналі! Бог один знав хіба, що станеть ся, коли він схоче вийти з пиварні. А до того, не знав настільки німецької мови, щоби пояснити цілу подію і просити о поміч.

Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер*! Молодець підніс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядів на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов – неначе на тиждень часу – опісля увійшов знов.

Знов десять хвиль журби і – знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусідного столика і, здавалося, стояв там цілий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяці – вийшов.

Молодець зрозумів, що не був в силі пережити слідуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утікати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяців, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсім безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.

Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував* належність від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше... А очи молодця звертали ся до нього в тім часі благально, серце умлівало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надією.

Вейтер задержала ся знов, щоб сколєктувати гроші. Альфред промовив отже до себе: «Тепер або ніколи», і зачав прямувати до дверий. Один крок – два кроки – три – чотири... вже був близько дверий; пять… ноги під ним дилькотіли.... щось йде за ним тихим ходом... серце в нім завмирає... шість кроків – сім... він вже вийшов! – вісім – девять – десять – одинацать – дванацять... ох, хтось таки слідкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та... тяжка, долоня спочила на його рамені... Цілий ослаб і мало що не вмлів.

Оглянув ся... Се був майор. Він не питав, не показував жадного здивованя, але зачав говорити весело і щиро:

Сі люди винні, чому мене не було так довго. В тікет-офісі новий урядник; він не знав мене і не хтів змінити тікета, бо се проти права. Тоді я подав ся до мойого старого знакомого, начальника стації, ви знаєте.... гей, повозка, повозка.... мусимо їхати до московського конзуляту*... О, так, а се вимагає богато часу. Але тепер є всьо в порядку: пакунки переважені, зачековані, тікет і спальня перемінені; всі документи маю в кишени; також і осталі гроші держу для вас. Гей, дорожкарю, їдь, а скоренько, щоб не дав молодцеви заснути!

Періш розрадував ся незвичайно, а дорожка* мчала ся дальше і дальше від пиварні. Вкінци він сказав прямо майорови, що лучило ся йому в пиварни і що він хоче вернути і заплатити свою належитість за пиво.

О, се нічого, не журіть ся, – промовив майор спокійно, – всьо гаразд, вони мене всі знають, кождий мене знає. Я сам, як буду в Берліні, то при нагоді заплачу. Гей, дорожкарю, підганяй чим скорше, нема так богато часу на страту. Мусимо бути в московськім конзуляті.

До московського конзуляту приїхали вже по урядових годинах. В уряді не було нікого крім писаря.

Майор поклав свою визитівку на стіл і сказав по-московськи:

Ну, тепер потвердіть пашпорт для отсього молодця як найск...

Не маю на се власти, а конзуль виїхав.

Виїхав? Куди?

Виїхав на провінцію, де й живе.

А коли верне?

Хіба аж завтра.

А громи би... О, Гаразд! Дивіть тут! Я є майор Джексон, він мене знає, кождий мене знає. Підпишіть сей пашпорт, а йому скажіть, що тут був майор Джексон; всьо буде гаразд.

Та писар не дав намовити ся. Тоді майор попав на. таку думку:

Гаразд, я скажу вам, що положить зробити. Ось тут маєте почтові марки і належитість за потвердженє. Як прийде завтра майор*, так нехай сейчас потвердить і пішле до мене почтою.

Писар сказав з сумнівом:

Він.... ну, так, він може се зробить і так...

Може? Він певно се зробить. Він мене знає, кождий мене знає.

Дуже добре, – промовив писар. – Я йому перекажу ваші слова. – А опісля глянув з усьмішкою і додав: – Однак… однак... ви знаєте, що в протягу двацять чотирох годин будете на граници... А там неможливо так довго ожидати.

А хто-ж говорить про якесь ожиданє?

Писар помовчав якийсь час і добавив:

Дійсно, паноньку, так ви хочете, щоб його післати до Петербурґа?

А чому-ж би ні?

А сей, на чиє імя виставлений пашпорт, хоче бути двацять пять миль поза границі. Се йому нічого не поможе серед таких обставин.

А що-ж се шкодить, як сей молодець хоче бути поза границею?

Як то що? Се, що на граници задержать його, як не мати-ме пашпорту.

Ні, сего вони не зроблять! Начальний інспектор мене знає, кождий мене знає. Я є одвічальний за сего молодого чоловіка. Ви вишліть пашпорт до Петербурґа, Европейський Готель, для майора Джексона. Скажіть конзулеви, нехай нічого собі із сего не робить, за ціле ризико я відвічаю.

Писар подумав трохи а опісля сказав:

Мусите, паноньку, знати що ризико може бути дуже велике, особливо тепер. Новий закон є в повній силі.

А що-ж се за закон?

Десять літ сибірської тюрми для кождого, хто в Росії є без пашпорту.

Хороба-б тебе... – зачав клясти майор. Кляв по анґлійськи, бо московська мова за бідна на висловленє таких духових емоцій. Він мимрив довго-довго, а опісля заговорив по московськи:

О, се гаразд! Вишліть до Петербурґа; зробіть всьо так, як я говорив. Я вже всьо проче пофіксую. Там мене всі знають, кождий мене знає, ціле начальство, кождий...


III


Майор був дуже веселим товаришем подорожи і молодий Періш їхав з ним радо. Його слова були сонічним сяйвом і веселкою; глядів довкруги на краєвиди і поясняв всьо серед веселости, сьміху і щирости. Він умів приноровити кожде слово до обставин, сказати його у відповідну хвилю. І ся подорож була, для молодця дійсною роскошю; він забув на сі хвилі, коли-то пригнобляла його самота і туга за домом. Вкінци коли оба подорожні зближали ся до границі, Періш згадав про пашторт:

Якось собі не пригадую, чи ви взяли мій пашпорт з конзуляту. Ви, очевидно, маєте його при собі.

Ні! Пашпорт надійде почтою, – одвітив майор спокійно.

Н-надійде.... надійде почтою? – крикнув переляканий молодець. – І всі страховітя, що їх чув про переслідованя тих людий, що без пашпортів їдуть до Росії, прийшли йому до голови і перелякали його незвичайно.

Майор поклав свою долоню на плече молодця і сказав:

Не журіть ся, молодче, нічим, не журіть ся ні крихіточки. Я вами заопікую ся і не дам вам потерпіти жодної шкоди. Начальний інспектор мене знає; я йому поясню цілу річ і всьо буде гаразд... побачите... А тепер, не повинні ви псувати собі веселого настрою серед такої гарної подорожи! Я то всьо полагоджу, щоби було гаразд. Нема чим журити ся.

Альфред тремтів і відчував велику тривогу у серцю та однак робив, що міг, щоб тільки замаскувати свій настрій і одвітив на слова. майора з уданим вдоволенєм.

На граници вийшов з ваґону і станув по заді великої товпи народу; а тимчасом майор перепхав ся через товпу, шоби дати виясненя начальному інспекторови. Альфред чекав тревожно. Видавало ся дуже довго, поки майор не прийшов назад. Він сказав ніжно:

А громи би се побили! Се новий інспектор і я його не знаю!

Альфред опустив ся в знемозі на копицю пакунків.

О, та-ж я се знав, я се знав!

Був би зімлів з превеликої журби, воли-б майор не був його піддержав і не посадив його на якусь скринку. Він обняв його раменем і шепнув:

Не жури ся, хлопче, всьо буде гаразд; май довірє до мене. Під'інспектор є короткозорий, як селедець. Слідив я за сим і – так є дійсно. Тепер-же поясню тобі, що зроблю. Я піду перший і викажу ся своїм пашпортом, а опісля перебіжу нишком аж до сеї юрби подорожних з пакунками. Ти будь там а я тобі передам мій пошпорт через поруче; побіжи знов нишком в напрямі до під'інспектора і уповай на боже провидінє і на – на сего сліпака! Всьо буде гаразд, не жури ся!

Се неможливо! Ваша подоба а моя відмінна, як небо від землі; в пашпорті стоїть ваш опис...

О, се гаразд! Ріжнииці між пятьдеся-єдинкою а девятнацяткою не замітить зовсім сей короткозорий селедець; не бій ся нічого а роби так, як кажу.

Десять хвиль опісля Альфред йшов до під'інспектора, блідий і близький вмліня, та знаменито перехитрив «селедця» і – був радий, як собака, що утікла перед полісменом.

Я се тобі говорив, – сказав майор одушевлений. – Я знав, що всьо буде гаразд, як будеш уповати на провидінє, як дитина...

Між, границею а Петербурґом дбав майор ревно про се, щоби викликати веселість в молодім подорожнім, добути його з обіймів роспуки і пересьвідчити, що житє є веселе і вартісне. І наслідком сього увійшов молодець до міста у дуже піднесенім настрою, почимчикував прямо до готелю бадьорно і вписав свое імя. Та готеляр місто показати йому число його кімнатки, глянув на нього допитливо і ждав... Майор прийшов сейчас на поміч і промовив сердечно:

Всьо гаразд... ви знаєте мене. я за всьо одвічаю...

Готеляр потряс головою і нахмурив ся. А майор додав:

Всьо гаразд; пашпорт буде протягом двацять чотирох годин; прийде почтою. Оттут мій пашпорт, а його буде туй-туй...

Готеляр говорив чемно, та не змяк. Він сказав по анґлійськи:

Я дуже рад вас вдоволити, господине майор, і певно всьо зробив би коли-б міг; та тут нема вибору; він мусить йти відси; не можу позволити, щоб він був в отсім готели хоч би на хвилинку.

Хлопець зачав бліднути і хитати ся; майор піддержав його і промовив до готеляря:

Ви-ж мене знаєте... кождий знає мене... нехай він переспить ся в отсім готели тільки сю нічку, словом чести ручу, що...

Готеляр покивав головою:

Господине майор, ви наражаєте мене і цілий дім на велику небеспеку. Я мержу ся* чогось подібного, та однак.... мушу покликати поліцію.

О, пождіть, не робіть сього. Ходи, молодче, не жури ся, всьо мусить бути гаразд. Гей, дорожка! Сідай до дорожки, хлопче! Палата начальника тайної поліції! Жени, що сили! Ну, тепер всьо в порядку, не попадай в одчай задля марниці. Князь Басловський мене знає; так знає мене, мов книжку; він скоренько полагодить гаразд нашу справу.

Переїхали вулицями і зближили ся до ясно-осьвіченої палати. Було пів до девятої вечером.

Князь збираєть ся на вечерю, – сказав лакей, – і не може тепер нікого приняти.

Мене прийме, – крикнув майор нагально і подав свою візитівку. – Я є майор Джексон. Подай йому сю картку; всьо мусить бути гаразд.

Лакей поніс картку невдоволений, а оба подорожні сиділи в ждальни якийсь час. Небавом покликали майора і хлопця перед князя в його приватнім офісі; князь був лютий і набурений, мов громова хмара. Майор пояснив случай і просив о дозвіл пождати двацять-чотири години, поки пашпорт не надійде.

Се неможливо! – одвітив князь поганою анґлійщиною. – Дивує мене, що ви допустили ся такого божевільного вчинку і привели молодика без пашпорту... Я дуже вам дивую ся, господине майор. За се грозить йому десять літ на Сибіри; нема ратунку! Робіть, що хочете... держіть його, він мліє! Ось-тут скоро, подайте йому се! Так, ще один лик; водка – се хороша річ; чи не так, молодче? Так, тепер чуєть ся вже ліпше, бідняга. Положіть ся, молодче, на софу. Як могли ви, господине майор, завести молодого чоловіка у таке страшне положенє?..

Майор уняв молодця сильним раменем, підложив подушку під голову і шепнув до уха:

Удавай слабого, як тільки можеш! Грай комедію, що сили; він вже змяк, сам бачиш! Тепер скриви ся, лови. ся за серце, кидай ся і заводи: «О, матінко рідненька, матінко». Се поцілить отсього мацапуру, мов гарматна куля.

Молодець, що правди, робив то всьо, бо мусів; і робив щиро, без удаваня. А майор шепнув знов до нього:

Знаменито! Ще трохи грай свою ролю! Дуже гарно! Ти своєю грою збітував Сару Бернгарт*.

Вкінци просьби майора і терпіня хлопця зробилн своє. Князь промовив:

Гаразд; я дам вам точно реченець двайцягь-чотирох годин. Як протягом сього часу не надійде пашпорт, то не приходіть близько мене! Сибір, нема иншої ради.

Коли майор і молодець дякували князеви сердечно, то він покликав кількох салдатів і по московськи казав їм йти з обома до готелю і не опускати їх ні не хвилю з очий; в коли-б зо двацять-чотири години молодець не виказав ся пашпортом, так мають його сейчас запроторити в тюрму сьв. Апостолів Петра і Павла і здати рапорт.

Нещасні приїхали до готелю разом зі салдатами, їли під їх наглядом; салдати остали в кімнаті Альфреда, поки майор не положив ся спати. Опісля і Альфред пішов за ним. Та один салдат лишив ся в його кімнаті. Коли молодець глянув на салдата, що махінальними кроками ходив перед дверми, то бадьорність сейчас його покинула, а серце майже перестало бити з тревоги. Протягом трицять хвиль упав на саме дно недолі: журба, ляк, роспука.... Ліжко? Ні, для такого, як він, не треба ліжка; ліжко не для бездомного і пропащого! Спати? Він тільки міг ходити.... То не тільки міг; він мусів. Цілими годинами ходив, то плакав, то заломлював руки, то молив ся.... А вкіниц написав лист:

«Моя люба матінко! Коли отсей лист дійде до Вас, то бідного Альфреда вже більше небуде. Ні, ще гірше, дуже лихо! Через мою глупоту і легковірність попав я у руки якогось опришка або маняка. Не знаю як, та на всякий случай чую, що я пропащий. Нераз думаю, що се опришок та опісля думаю, що він тільки божевільний, бо має добре, ніжне серце і докладає всяких нераз дуже тяжких зусиль, щоби мене витягнути з нещастя, в яке сам мене запхав. Ледви за кілька годин буду одним з безумної юрби, що перемірює. ногами сніжні московські пустирі Сиберії і буду безнадійно звязаний із сею країною загадок і нужди! Я не пережию сього! Моє серце розриваєть ся; вже тепер умираю. Дайте мою фотоґрафію моїй дівчині і перекажіть, нехай часами згадає мене і нехай так чесно жиє, щоб ми могли колись побачити ся у сій країні високій, де не женять ся і не беруть розводу і де нема жодних клопотів. Жовтого собаку дайте від мене Гейлеви, а другого Тейлерови; рушницю дарую братови Вілеви, а рибарські причиндали і Біблію... також йому.

Надії для мене нема. Ратунку нема. Салдат стоїть біля мене з карабіном і не спускає очий з мене, не кліпне навіть... Нема для мене ратунку, бо знов маняк має мої гроші.... А салдат стоїть неповорушно, мов скаменілий. Чеки грошеві є в моїм куфрі, а куфер, хто зна, чи коли надійде... може ніколи. Певно ніколи не надійде, я се знаю. О, на що я зійшов! Моліть ся за мене, моя любо неиько; моліть ся за Вашого безталанного Альфреда... Та, і се не багато мені поможе...»


IV


Рано, коли майор кликнув молодця на сніданок, був він зовсім зломаний. Дали їсти також салдатам, закурили циґара і майор знов зачав говорити своїм веселим тоном. Поволи-поволи Альфред набирав надії і навіть зачав сьміяти ся з вдоволенєм.

Та тут знов погадав собі, що не сьміє вийти із сього дому на свободу. Сибір грозив йому, як чорна туча; апетит пропав... Годі було йому оглядати і вулиці, ґалєрії і церкви вкупі із салдатами, що крок в крок слідкували за ним.... Ні, він мусить тут сидіти; ждати на почту з Берліна і... свою долю. Цілий день був майор при нім. Біля дверий стояв салдат з рушницею, випрямований як цівка; другий салдат сидів на креслі, на коридорі. Цілісіньку днину росказував майор про свої воєнні пригоди, описував борби, оповідав шутливі події, а всьо се було висловлювене з енерґією і житєм; від сього хлопець оживав і піддержував упадаючого духа. Над вечером пішли оба вечеряти до їдальні, а оба салдати почимчикували за ними.

Саме тоді переходило біля них кількох Анґлійців; один з них сказав:

Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берліна...

Альфред затремтів, як почув сі слова і мало-що не зімлів. Аиґлійці сіли біля сусідного столика і один з них знов сказав:

Се ще нічого такого лихого...

Молодець почув, що його щось давить в горлі.

Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на залізниці і – трен* спізнив ся о… три години.


Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісло і сказав ніжно:

Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із свого положеня. Пашпорт, – се нісенітниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!

Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів...

Пропала надія, Сибір щораз близше....

А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий пашпорт.

Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся. Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дійсности жадних клопотів не мали!

Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнійшої і найсильнійшої републики всіх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу...

Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потепліло; всі його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цілий світ не сміє тут взяти його у свої руки!

З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсі (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сірники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дівчини-інтерпреторки*; були там по стінах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісли, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост»*.

Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчикували за ними. Якійсь чоловічок сидів при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утік під стіл; дівчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелців; салдати станули під стіною, з рушницями на плечах, перед дверми.

Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цілу подію і попросив о пашпорт.

Урядник попросив гостий усісти і сказав:

Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годі нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.

Ол райт! Пішліть по нього!

Секретар засьміяв ся і сказав:

Лекше сказати, як. зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.

А громи-б його... – вицідив майор крізь зуби.

Молодець затремтів; лице його зблідло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:

Чому се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.

Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!

О, я пропащий, я се знаю! – заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.

Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:

Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?

Як то що? Дайте йому пашпорт!

Неможливо, зовсім неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три дні ви навіть не чули нічого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифікувати. Він пропащий, нема ратунку!

Молодець зарядив:

Боже, Боже! Так, се останній день для мене?

Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тоді, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:

Чи се дійсно ваше імя?

Так.

Відки ви?

З Бріджпорту.

Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:

Ви родили ся там?

Ні; в Ню Гелен.

Ааа!

Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав:

Там, в куті є доволі водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.

Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далі:

Як довго жили ви в Ню Гевен.

До чотирнацятого року житя.

Коли ви там були, на котрій вулици?

Паркер стріт.

З великим напруженєм слідив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарці очіщеної.

Під яким числом?

Без числа.

Хлопець глянув на секретаря неначе говорив:

«Чого мене мучити тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?»

Секретар говорив дальше.

Що се був за гавз*?

Мурований, двоповерховий.

Сайдвок* був перед домом?

Ні, малий городець на фронті.

Зелізні штахетки?

Ні, деревляні...

Майор подав знов солдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.

Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?

Вузкі сіни, на кінци двері і на право двері...

Може ще щось?

Рури до огріваня.

Яка кімната на право?

Парльор*.

Карпетований*?

Так.

Який рід карпету?

Старого типу Вілтона.

Які фіґури на карпеті?

Ловецьке товариство... коні...

Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль... Поглядав то на секретаря, то знов па годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув.

Майор закрив собою годинник на стіні і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою...

Який рум* поза рурами до огріваня і сінями?

Їдальня.

Печ була?

Ні, решітка.

Чи сей дім належить тепер до вас.

Ні, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.

Секретар пождав хвилину, опісля сказав:

Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?

Молодець зачервонів ся і опустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:

Кликали мене «Місс Ненсі»...

Які прикраси були в їдальня?

Вел.... я.... не знаю...

Жадних? чи дійсно жадних?

Ні.

Кепеько.... Погадайте... Чи дійсно жадних прикрас?

Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далі молодець глянув умучено і похитав головою.

Думай.... Думай! – крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.

Молодче! – промовив секретар. – Не було жадного образа?

О, певно, що так! Та ви сказали прикраси...

Що-ж ваш батько думав про сей образ?

Хлопець мовчав.

Говоріть! – сказав секретар.

Говори! – кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цілу літру очішеної.

Я… я не можу сказати, що батько говорив, – сказав тихо молодець.

Швидко, швидко! – налягав секретар. – говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.

О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і...

Се нічого; скажіть прямо, не сороміть ся...

Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…

Гаразд! – крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. – Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!

О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! – закричав майор. Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста...


_________________









Примітки


Тут представлено оповідання Марка Твена “The Belated Russian Passport” (вперше опубліковане 1902 року), в українському перекладі Володимира Держируки, видане окремою книжечкою 1915 року у серії «Бібліотека "Нового Житя"».

Місцем друку вказана друкарня «Нового Житя», 107 Ґрант Стріт, Олифант, Па. Мабуть, мається на увазі містечко Оліфент у штаті Пенсильваніа (США), де за адресою Ґрант Стріт 107 розташована Українська католицька церква Кирила й Мефодія. У штаті Пенсильваніа українська діаспора мешкає ще з 80-х років XIX сторіччя. Саме з цього штату вугільних копалень та металургійних заводів розпочалося заселення українців у США.

Володимир Держирука (1982-1932) – український перекладач, письменник, журналіст, католицький священник, родом із Тернопільщини. 1910 року переїхав до США, де брав активну участь у церковному та громадському житті української діаспори. Серед перекладених ним українською мовою творів є зокрема повісті Марка Твена «Том Сойєр» та «Князь і жебрак».

В даній інтернетній публікації переважно збережений правопис друкованого в 1915 році тексту, що той правопис дещо відрізняється від сучасного загальноприйнятого. Слово «московський» у перекладі означає «російський», бо «руський» для читачів означало «український».

Примітки додані 2019 року упорядником даної інтернетної публікації.


Тікет – квиток (англ. ticket).


Вейтер – офіціант (англ. waiter).


Сколєктував – отримав (від англійського collect).


Конзулят – консульство (англ. consulate).


Дорожка, або дрожки – невеликий легкий двомісний віз на ресорах.


Як прийде завтра майор… – Помилка перекладача або друкаря. За смислом має бути «Як прийде завтра консул…»


мержу ся – гидую, відчуваю відразу.


збітував Сару Бернгарт – тобто перевершив Сару Бернар. Сара Бернар (Sara Marie Henriette Bernhardt, 1844-1923) славетна французька драматична акторка, котра вважається еталоном акторської майстерності.


Трен – потяг (англ. train).


Інтерпреторка – перекладачка (англ. interpreter).


сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост» – плювальниця з девізом «На Господа ми сподіваємося».


Гавз – дім (англ. house).


Сайдвок – тротуар (англ. sidewalk)


Парльор – вітальня (англ. parlour).


Карпетований – прикрашений килимом (від англійського carpet).


Рум – кімната (англ. room).