Олександр Тесленко ІРОНІЧНИЙ ДИПТИХ Оповідання (фантастика) -------------------------------------- Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була повна жменя. 1. Місяця срібний ріжок Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше—до шерегу телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовнути і тебе. Микола зайшов до вільної кабіни квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з'єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна: — Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи? — Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор? — Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії... — Фідель Ворич? — Так... Ми порадились... Вирішили, що ваша кандидатура.... — Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор. Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любий. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невиушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі. Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Берн були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в'їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі...» Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретар - керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінюй власні сили». Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, мав удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сипа до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком. «Шановник колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?» «Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці. «Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта». «Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові». «Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вмів до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву». «Ви закінчували паш політехнічний?» «Так». «Сподіваюся, л відзнакою?» — пе приховуючи іронії, запитав директор. «Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим». «Ваш тато гуморист?» «Ні, він просто знає діло». «Даруйте, а хто ваш тато за фахом?» «Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола. Макс Берн не став уточнювати. «Вас вабить до себе наука?» «Так», — однозначно відповів Микола. «А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?» «А чому робота повинна лякати? Робота — це життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка». Директор усміхнувся. «А щодо відкриттів... — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що... Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити...» — колишній студент винувато потупився. Макс Берн зверхньо, але щиро й голосно розсміявся: «Ви справді так гадаєте?» «Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?» Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати: «І звідки ви такий з'явилися на цьому світі? Просто диво... Я вперше зустрічаю таких лаборантів... Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював... А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста». Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік: «Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?» «А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра». «Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто пе подобались. «Навіть так», — винувато схилив голову лаборант. «Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити... Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?» «Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті». «Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так... Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою... 1 де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно... — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?» Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив: «Спасибі... Я дуже вдячний вам... Коли ми завтра зустрінемось?» Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий. «Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумки відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!» Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м'якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав: «Ось, будь ласка, ви будете задоволені... Це не остаточно вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є... Подивіться...» Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки. «Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось...» Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд...» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Бери раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття е! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже в цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності. Директор того ранку спромігся лише на кілька слів: «Ви унікальний товариш... Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали...» ...Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу, їдучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла. Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов па роботу звичайним лаборантом. «Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не поступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався подумки, жоден м'яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть...» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов'ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі». Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з'їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже па ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець. «А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?» — А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун. Дівча поглянуло на нього так, ніби віп відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло: — Сьогодні у нашій школі репетиція свята. Цвіркун розсміявся. Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ: — Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов'язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка. — Що це таке? — Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи... Вчена рада, як бачиш, уже підписала. Цвіркун здивовано звів брови: — Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки? Литвак стримано усміхнувся: — Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це наша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює... На жаль... А півтора літра — це межа для неї. Тепер тп голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала па двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про це варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш. Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку. Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку... Зітхнув і залишив свій підпис па аркуші цупкого паперу. З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа пе в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори па великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але... Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був дуже грамотним, але... не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж віп пішов? Невже просто на пенсію?» Він сів за стіл, довго сидів непорушне, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п'ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно. І він вільно відкинувся у кріслі, переконавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається. Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але... Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, пе підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх. «Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію... І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів...» І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів... Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь; «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста». Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обст.шини. Світ... Антисвіт... Анігіляція... Антиречовина як джерело енергії... Анігіляція... Цікаво... Хтось прилітає на Землю з антисвіту для того, щоб захопити побільше нашої звичяайної матерії. Це може бути грунт, скелі, вода, начиння міських смітників, машини, люди... Все це для них — запаси величезної епоргіїї Все це може бути дуже делікатним втручанням... Пригадалося знову море. Пригадався 303-й номер пансіонату і несподіване зникнення трьох нар брудних шкарпеток і старах капців... Знайти винуватця йому не вдалося. Власне, він і не шукав його, але не міг збагнути, куди ж воно все поділося з номера... І раптом така прекрасна химерна гіпотеза. Чим погана? Безумовно, згадка про шкарпетки звучатиме недоречно і брутально, але ж суть... На вістрі найсучасніших поглядів. Микола Цвіркун задоволено вмостився у кріслі. «Хтось прилітає на Землю, щоб запастися енергією. Для когось ми — антиречовина». Він уявляв і пояснював відразу сам собі і всім, що це цілком можливий варіант. Прилітають далекі могутні (і хай и.чвіть пайгуманніші) гості, викрадають якісь частки нашої речовини... Було б добре знайти лише наш непотріб, наше сміття. Врешті, їм байдуже, яку антиречовину використовувати. Хоча, якщо вдуматися, наше сміття нам також потрібне. Бо якщо віддавати його просто так, то за кілька десятиліть від нас і сліду не залишиться. Наше сміття пас же потім і формує, змушує думати, змушує діяти, змушує його перетравлювати, змушує народжувати сміття вищого порядку. От! Саме так! Нам потрібне наше сміття! І ми його нікому не віддамо! Ні грама нашого сміття навіть найгуманнішій цивілізації! Хай шукають власні резерви! Але... Можна подумати про обмін сміттям. Наше сміття для них — джерело енергії, а їхнє — для нас. Про це треба серйозно подумати. Микола Цвіркун задоволено примружився. Йому сподобалась власна вигадка. Щось у ній було привабливе, навіть бентежне... Одне слово — пошукове. Він поглянув на вікно і побачив серед небесної осінньої блакиті срібний ріжок місяця, вузенький ріжок молодика, мов кимось акуратно обгризеного. «Отож, і Місяць також! Його простіше споживати непомітно. Він, врешті, може просто зникнути, згоріти в анігіляційних топках пришельців... Не відразу, мине тривалий час, але ж це серйозна проблема... Можливість зникнення Місяця...» Він вдоволено усміхався з власної вигадки. Нарешті підняв телефонну трубку і набрав номер директора. — Максиме Петровичу, турбує Цвіркун. — Ви вже на місці? — Так, — Подобається новий антураж? Освоюєтесь? — Так. Дуже вдячний... Максе Петровичу, маю одну ідею, хочу поділитися з вами... Щоб для початку... — -Відразу хапаєте бика за роги? Пізнаю вас, колего. І щиро радий за вас... А що сказав би з приводу вашої ідеї ваш батько? — Макс Берн голосно розсміявся. — Даруйте, колего, але справді цікаво. — Мій батько сказав би, що всі кулінарні рецепти дуже розпливчасті. Беручи до рук рецептурну книгу, кожен кулінар знає, що для того, аби страва по-справжньому вдалася, до кожного друкованого рецепту треба додавати власного хисту і розуміння... І якщо доручити біокіберові зварити справжній суп, то доведеться звичні слова щоденного вжитку визначати за допомогою функцій приналежності, звертаючись до теорії нечітких алгоритмів... — Пйнаю вас, друже. Ви у прекрасній формі. Як вам відпочивалося? Радий чути ваш голос. Зайдіть до мене через півгодини. Зараз у мене люди. Даруйте. Чекаю вас із своєю новою ідеєю в себе через півгодини. Микола Цвіркун поклав трубку. Заплющив очі. Довго сидів непорушне. Врешті підвівся і підійшов до вікна. Срібний ріжок місяця ледь висвічувався у осінній блакиті чистого сонячного неба. Червонолисті клени губили своє вбрання. За півгодини Микола Цвіркун сидів у кабінеті директора. Почали розмову здалеку — про море і про морські прогулянки, про техніку підводного плавання і про красивих жінок, про нові кінофільми і про новітні методи самонавіювашія уві сні. Врешті Цвіркун дуже тактовно перевів розмову в русло пухнастих множин з розмитими функціями приналежності, і Макс Берн не зміг стримати усмішки: — Переконуюсь, що ми не помилилися у вашій кандидатурі. Тож уважно слухаю вас. Ви сказали, що маєте пі-каву ідею... Цвіркун почав розповідати дуже обережно, аби вчасно відчути, що варто зупинитися і не давати волю нестримному фантазуванню. Проте директор слухав уважно, і не було на його обличчі й тіні іронії. Коли Микола закінчив, про всяк випадок винувато потупившись, Макс Берн, багатодумно збриживши чоло, спроквола проказав: — Цікаво... Дуже оригінальний підхід. І дуже сміливо. Та й цілком вірогідно, що головне. Наша матерія е прекрасним джерелом енергії для цивілізації з антисвіту, а відповідно їхня матерія може бути джерелом для нас. Колись ми навчимося до пуття працювати з антиречовиною... Щодо Місяця також... — Макс Бери заплющив очі і довго сидів непорушне. — Я розумію, — тихо мовив Цвіркун, — що ця ідея дуже далека від... Маю на увазі, що практичного застосування... Буде дуже нелегко... — Помовчіть, — буркнув Берн. — Ви вже все сказали. А тепер треба подумати. Цвіркун слухняно замовк, уважно дивлячись на директора. Він не сподівався, що його химерна ідея настільки зацікавить Макса Берна. Врешті той мовив бадьоро і збуджено: — Даремно ви вважаєте цю ідею чисто теоретичною. Слухайте мене. Насамперед дуже перспективна сама хвиля чергового захоплення-зацікавлення антиречовиною. Ми мусимо навчитися працювати з нею. По-друге: варто спробувати виявити представників антицивілізацій. Принаймні якісь сліди їхньої діяльності... Ваша ідея настільки мене захопила, що я просто не хочу й думати, що ніяка цивілізація не використовує нас... Гарно ви придумали з цим обміном сміттям, покидьками... Щодо Місяця — зробимо там філіал нашого інституту, створимо дослідну базу... Певен, що саме на Місяці й відбудеться наша перша зустріч з представниками антисвіту... — Макс Берн лукаво примружився. — І на Землі також роботи вистачить. Прекрасна тема для пошукової лабораторії. Перспективна, з поглядом у далеке майбутнє... Я радий за вас, друже. Додому Микола Цвіркун повернувся украй збуджений. Він переступив поріг свого холостяцького помешкання, поставив на підлогу портфель, гарячкове забіг до ванної, вмився холодною водою, сів за робочий стіл, намалювавши на запилюженій полірованій поверхні два хрестики і три нулики, підхопився і почав наводити порядок, власне, просто витирати порохняву, бо порядок і так у кімнаті був ідеальний. Вимкнувши пилосос, Цвіркун задоволене примружився, засмикнув щільніше штори на вікні й клацпув вимикачем, бо надворі вже сіріло. Кімпату виповнило приємне блакитняве світло. Микола сів у м'яке крісло, намагався заспокоїтись, в голові роїлися думки-ідеї, все тіло було напруженим, а руки не знаходили собі місця. Він прагнув діяльності. Нараз почув незвичне сюрчання. Воно народжувалось десь у його помешканні. Ніби на кухні. Рвучко підвівся і майже вибіг з кімнати. Коли грюкнув дверима на кухні, сюрчання припинилося. Але за якусь мить зазвучало знову. Микола розрізнив два голоси. Він аж розсміявся. Це ж цвіркуни! Його однофамільці з маленької літери. Звідки вони з'явилися за час його відпустки? Микола підійшов до вікна, дивився з височини на вогні вечірнього міста і намагався визначитись — подобається йому їхнє сюрчання чи дратує? Воно було мелодійним, нагадувало чимось пташиний спів, так принаймні здавалось Миколі, коли цвіркуни перегукувались між собою. Один сидів десь під кухонною шафою, а другий немов за холодильником. Сюрчання було доволі одноманітним, заспокоюючим, умиротворюючим. Микола сів до столу, уважно, ніби важливе повідомлення, слухав цвіркунів, намагався уявити, які вони на вигляд. Вийшов до кімнати, взяв том енциклопедії і знову повернувся на кухню. Читав і перечитував, роздивлявся кольоровий малюнок. Зовнішнім виглядом своїх однофамільців Микола залишився невдоволепий — схожі на тарганів і водночас па трав'яних коників. Закрив грубий том, заплющив очі і слухав, відчував, як зникає-розчиняється напруження, як душею заволодіває млосне упокорення і навіть якесь блаженство. Двоє цвіркунів про щось розмовляли між собою. Мабуть, Він і Вона, подумалось. Він і Вона. Аж замлоїло щось під серцем. І захотілося щось пригадати із власного життя. Але пригадувати було нічого. Він і Вона. За час його відпустки у помешканні поселилася цвіркуняча сімейка? Микола довго сидів і слухав, але нараз усвідомив, що те сюрчання наче паралізує його думку. Він не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись. Він чув і сприймав лише сюрчання цвіркунів, наче розчинявся в ньому. — Прокляття! — вигукнув він. — Це до добра не доведе! Микола підхопився, намагаючись повернутися в той стан робочого збудження, в якому перебував досі. Проте все виявилось марним. Він чув тільки цвіркунів. До всього — з'явилося непереборне бажання побачити, які ж вони в житті, а не на малюнку? — Я так не можу вдома працювати. — Він стріпнув головою, як мокрий пес. — Це просто знущання. Треба щось придумати. Він повзав навколішки і уважно прислухався- намагався точно визначити, де сидять цвіркуни. Він повідсовував від стін усі кухонні меблі. Нараз відзначив, що голоси лунають уже з іншого місця. — Як же це? Не міг же я не помітити, якби котрийсь перебіг кімнату? І раптом здогадався—цвіркуни сидять за плінтусами і можуть бігати там по периметру кухні. — Прекрасно, є дуже гуманний спосіб попросити вас звідти, вдало поєднавши приємне і корисне. Микола приніс із комірчини банку білої емалі та малярний пензель. — Ремонт! Буде маленький ремонт, шановне товариство! Микола вирішив освіжити панелі на кухні, залипаючи фарбу у щілини між плінтусами і стіною. Він рачкував підлогою, і раптом з-під плінтуса спроквола виліз цвіркун, точнісінько такий, як на малюнку, не вельми приємне створіння, лівий бік був білий від емалі. Цвіркун дивився на Цвіркуна якось збентежено, докірливо, злякано, потім повільно й невпевнено попростував до дверей в коридор, хитаючись з боку в бік. За ним з-під плінтуса виліз трохи менший цвіркун і досить бадьоро побіг на першим. Він ще не був вимазаний у фарбу. Вже на порозі цвіркун з білою ознакою зупинився, озирнувся і, Миколі так здалося, покрутив правою передньою кінцівкою біля скроні. Микола підвівся й прочинив кватирку. Від запаху нітроемалі наморочилося в голові. А цвіркуни повільно собі подибцяли до виходу з помешкання, Миколі здавалося, що вони пішли, взявшись за руки-лапки. Зупинилися перед дверима. Миколі на якусь мить спала думка, що можна просто наступити на оцих напівтарганів-напівкоників, але відразу й присоромив самого себе. Хай живуть. Він і Вона. Хай живуть. Відчинив двері, і цвіркуни, ніби все розуміючії, весело перескочили поріг, почимчикували до сміттєпроводу. Нашвидку закінчивши на кухні ремонг, Микола вирішив гарпо виспатись перед напруженим робочим днем. Але вночі йому приснився сон... Ніби прилетіли до нього гості з антисвіту, і були вони схожі па великих цвіркунів, обмінювались сміттям і «покидьками цивілізації». Микола великодушно віддав цвіркунам свого сусіда-п'яничку, а представники антисвіту позбулися тлустого Нукрівця, який зловживав водою, не курив і цим остаточно підірвав свою психіку... І раптом... Микола навіть уві сні збагнув усю глибину помилки. Він прокинувся спітнілий від хвилювання. Як же він не подумав відразу, що ті двоє цвіркунів можуть виявитись представниками аптисвіту? Як же він не подумав? А були ж усі підстави запідозрити... Сама їхня несподівана поява за час його відпустки вже б мусила насторожити. І оте покручування лапкою біля скроні. Теж мені розумники знайшлися... І безсловесне прохання випустити з помешкання. Треба ж знати, які двері куди ведуть... І побігли вони до сміттєпроводу... Цілком можливо — то якісь механічні розвідники з антисвіту, які не анігілюють при контактах зі звичайною земною матерією. А може бути, що й самі антисвітяни уміють якимось чином оточувати себе захисним полем? Цвіркун вистрибнув з ліжка і в самих плавках вибіг на ліфтовий майданчик, роззирався довкола, у кволому нічному освітленні віолевої лампочки під стелею хотів побачити двох маленьких цвіркунів. Він би покликав їх. Але як їх покликати? Підбіг до сміттєпроводу. Немає. Безумовно, нікого немає. Хоч плач. А міг же додуматись, затримати, принести в інститут і ретельно дослідити. Повернувся до помешкання. Вийшов на балкон. Тепла ніч ранньої осені. Монотонне тихе рокотання великого міста. Безхмарне і зоряне небо. Срібний ріжок місяця над головою. Він і Вона з далекого антисвіту. Вони йшли до дверей, тримаючись міцно за руки-лапки. Мабуть, їм гарно разом. Цвіркун підвів погляд, до сліз вдивлявся у срібний ріжок місяця, і було йому, чи не вперше в житті, дуже незатишно, безпросвітне сумно і самотньо. А над ним кружляли в повітрі дві маленькі істоти, їхні тіла сріблилися під місячним світлом, вони майже не махали прозорими крильцями, але кружляли в повітрі, піднімаючись все вище і вище, вони трималися за руки-лапки, вони весело сюрчали, вони сміялися. Вони були щасливі. 2. Киця охляла Останні роки, зібравши добрячий науковий ужинок з гіпотетичної експлуатації антисвіту, Микола Цвіркун почав принюхуватись до біології, медицини. Подальшу розробку теми взаємної торгівлі сміттям він доручив своїм талановитим підлеглим, а сам засів за медичну літературу, вишукуючи можливість грандіозного відкриття. Одного вечора він заклопотано йшов з бібліотеки до свого холостяцького помешкання — респектабельний молодий мужчина в строгому темному костюмі фірми «Горизонт», в сріблястій краватці «Люміна», в гостроносих чобітках «Прогрес». Нараз його погляд зупинився на одній молодій жінці, що йшла назустріч. Нічим вона ніби й не відрізнялася від решти жінок. Проте погляд зупинився саме на пій. Жінка років тридцяти, приталений зеленкаво-строкатий жакет, темно-зелені вельветові штани, коротка стрижка «Нессі», підмальовані зеленим повіки, кругловида, губи бантиком. Таких жінок, вихованих щотижневиком «Краса і мода» та журналом «Щаслива жінка», мільйони. Цвіркун зупинився, провів жінку поглядом, прагнучи зрозуміти, що ж його так зацікавило. Йому раптом захотілося знати, про що вона зараз думає, чого хоче, що її турбує чи дратує, де і з ким вона живе, як вона снідає чи обідає, яка вона звечора, коли змиває косметику, і яка вона зранку, коли важко розплющити очі, піднімаючись на роботу... Чи, може, вона нікуди й не поспішає зранку? Може, чоловік приносить їй каву в ліжко, а сам поспішає па роботу? Може, в неї чоловік художник чи письменник? А може, в неї взагалі немає чоловіка? І, може, вранці вона взагалі не снідає... Але ні, вона жінка, а всі жінки дбають про своє здоров'я. Тож вранці вона снідає, як те радить наука, скромно і різноманітне. Останніми десятиліттями жінки живуть набагато довше за чоловіків... Чому? Які причини? І рантом Микола Цвіркун з трагічною однозначністю збагнув — він не знає жінок зовсім! Він геть не знає жінок! Але відчував, що саме в них захована природою якась таємниця. Таємниця довголіття? Можливо... Микола Цвіркун усміхнувся, зрозумівши, що йому, голові пошукової лабораторії, респектабельному мужчині прийшов час одружуватися. Велика наука вимагає від нього чергової жертви, і він піде на все, бо, врешті, життя голови на весь світ відомої лабораторії мусить бути цілком присвячене науці. На пошуки дружини пішло аж два тижні й три дні. Все це добряче вибило Цвіркуна з робочої колії, але він втішав себе тим, що поставився до цієї справи щонайсерйозніше. Пін був цілком задоволений кандидатурою. Двадцять один рік, зріст 165 см, вага 60 кг, вища технічна освіта, сангвінік, світловолоса, з голубими очима, працює інженером на фірмі «Спіраль», батько її загинув на п'ятдесят сьомому році життя під час авіакатастрофи, яка свого часу налякала всю планету, коли відмовила енергетика повітряного лайнера типу «Протей» і загинуло більше тисячі пасажирів (до того випадку ці машини вважалися стовідсоткове надійними). Мати її— філолог за освітою, 70 років, па пенсії. Микола кілька днів гортав стандартні карточки довідкового центру, звідки, на його прохання, надходили дані про кандидатури його можливих дружин, ретельно вчитувався у показники аналізів крові, енцефалограм, томограм тощо. Він вивчав не лише майбутню дружину, а й найближчу рідню. Його тішило, що у його майбутньої тещі й дружини така велика різниця у віці — вони справжні представники різних поколінь жінок. Те виповнювало цвіркунячу душу впевненістю у плідності майбутніх пошуків і досліджень. Переконавшись, що Прекрасна Луїза, так звали машину довідкового центру, не помилилася у виборі кандидатури, Микола Цвіркун послав поштову листівку-пропозицію на стандартному бланку, що містив найважливішу інформацію про нього самого, з традиційним особистим приписом: «Пропоную стати моєю дружиною. Відчуття духовної свободи та психологічного комфорту гарантую». Через три дні без попередження і пізно увечері до помешкання подзвонили. Він підвівся з-за столу й пішов відчинити. На порозі стояла дівчина з невеликою валізою в руці. Вона приязно всміхнулася, рішуче зайшла до кімнати. Микола не відразу впізнав її, хоча вона й була точнісінько такою, як на голограмах, надісланих Прекрасною Луїзою. — Привіт, Миколо! — поставила валізку па підлогу. — Привіт, Ліано! Чого ти без попередження? А якби мене раптом не було вдома? Вона поглянула на годинник: — Тебе часто не бував дома о цій порі? — Ні, не часто... Але я науковець, буває потреба... — Так-так, я все про тебе знаю напам'ять... Гарна у тебе кімнатка, затишна. Це кабінет? А де ти спиш? Показуй, любий. Ах, пробач, я забула тебе поцілувати. — Вона кізкою підскочила до нього, чмокнула в щоку. — Можеш і ти мене поцілувати, для початку тільки в щічку, ти повинен поступово до мене звикати. Так кажуть науковці. Правда ж? Я подобаюсь тобі? — Не чекаючи відповіді, схопила Миколу за руку. — Ходімо, показуй, де ми будемо спати. Вже пізня година. Блакитний вельветовий комбінезончик щільно облягав її красиве тіло, світле розпущене волосся струмками спадало на плечі. Вона випурхнула з кімнати, Микола провів її поглядом, але не поспішав іти за... дружиною. Зі спальні долинув її голос: — У тебе дужо затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні? Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок. — Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю? — Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію... — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»... Гм-гм-гм... Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці. У Цвіркуна голова пішла обертом. — Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли. — О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько? — А ти не поцікавилась у Луїзи? — Ні, не цікавилась. Мені ж із тобою жити. Логічно? — Логічно... — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю». — То хто твій батько? — Bin вніс на пенсії. Все жнтя працював у системі громадського харчування. — Він кухар? — Офіціант, — буркнув Цвіркун. — О, як цікаво. В ресторані? — Так... Справді, завари чаю. — Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийдуу на кухню... Ти повинен до мене звикати поступово. lie можна все відразу. Правда ж? Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем. — Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко. — Жодної, — буркнув Микола. — Чому ж так спокійно лежиш? — Мені треба подумати... — Про що? — Про все. І про тебе. — Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому. — Чую. Але давай краще завтра. Поступово... Як радять науковці... Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками: — Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда? — Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново треба входити в роль люблячого чоловіка. — Тільки даремно ти не попередила про свій прихід. — А це був сюрприз, мій любий. Луїза сказала, що ти дуже любиш сюрпризи. — Вона тільки забула уточнити, що я сам люблю робити сюрпризи, а не навпаки... Наступного ранку молоде подружжя прокинулося з важкими головами. — Я погано спала, мій любий. Мене мучили кошмари. Що б це мало означати? Адже науковці кажуть, що... — Я сам науковець, але мене також мучили кошмари... Коли ти познайомиш мене зі своєю матусею? — А коли захочеш, до речі, годиться запросити друзів і відсвяткувати наш із тобою шлюб. Коли ми це зробило? — Запрошуй своїх на суботу. А з мамою мусиш мене познайомити сьогодні ж увечері. — Навіщо тобі моя мама вже сьогодні увечері? Я хотіла трохи відпочити від неї. — Гріх відпочивати від власної матері. — Сам живеш не з батьками, а мені хочеш закину; ." гріх, — образилася Ліана. — У мене прекрасні батьки, і в мене ніколи не було потреби відпочивати від них. Просто я — науковець, тож повинен мати нормальні умови для праці, — проказав дещо бундючно. — І мій батько завжди це розумів. — А що тобі треба для праці, мій любий? — Ліана солодко позіхнула. —— Спокій. Насамперед спокій. — А навіщо ж тобі дружина? Цвіркун тієї ночі не виспався, все його єство проти чогось бунтувало, йому чи не вперше в житті хотілося брутально вилаятись, але він спромігся на інтелігентну розважливість: — Справжня дружина є запорукою життєвого спокою, як кажуть справжні науковці. Ліана розсміялася. — Життя і спокій несумісні, як говорить моя мама. — І ти певна, що саме так воно і є? — Авжеж. Певна. «Життя і спокій несумісні, — повторив подумки Цвіркун. — В цьому вислові щось є, над ним треба серйозно подумати...» — Ти мусиш познайомити мене зі своєю мамою сьогодні ж увечері. Домовились? — Домовились. — Ліана подивилася на нього, мов на останнього дурня, перекинула через плече шкіряну торбинку й пішла, не зачинивши за собою дверей. «Наука вимагає жертв. Я мушу якось навчитися спілкуватися з пею. Я мушу її... полюбити. Якось не так, ні: цієї ночі. Якось інакше. Кажуть люди, душею треба любити. Але, врешті, душа — поняття абстрактне, нематеріальне, престо словесний пшик. Треба порадитися зі старшими товаришами. Насамперед із шефом. Він уже двадцять п'ять років одружений, має трьох дорослих дітей...» Ліана виконала обіцянку. Увечері після роботи вона прийшла «додому в гості» зі своєю мамою. — Познайомтесь. Моя мама. Мій чоловік. Ах, мамо, який він серйозний науковець. Ах, любий, ти навіть не уявляєш, яка в мене прекрасна мама. Поцілуйтесь. Ах... Запрошуй нас до столу, любий. Ви задоволені зустріччю? Як тобі мій чоловік, мамо? Як тобі моя мама, любий? Ви будете пити чай? Чи ви не хочете чаю? — Заспокойся, Ліано... Я сам зараз підсмажу яєчню... — Вона в мене все вміє... — заусміхалася стара. — Я її багато чого навчила. Всього, чого вміла сама. «Не схоже, що ти сама багато вмієш», — зле подумав Микола, а вголос проказав: — У вас прекрасна дочка, Надіє Макарівно. Я просто щасливий, що ми зустрілися з нею... і з вами. Заходьте до кімнати. Зараз я щось приготую на стіл. Ліана за той час може нарізати шинку. Проходьте, проходьте. — Микола театральним жестом відкрив секретер, де товпились різнобарвноетикетні пляшки. — Виберіть до вподоби, дорога Надіє Макарівно, а ми з Ліаною зараз все організуємо... Вони повернулися з кухні усміхнені, навіть збуджені, стара аж замилувалась молодятами і пригадала власну юність. — То що будемо пити, Надіє Макарівно? Я бачу, ви навіть не підходили до бару. — А мені з-за столу добре видно, чим ви мене спокушаєте, — нараз вона тихо, по-старечому розсміялася. — Знаєте цей старезний анекдот? На одному березі річки зібралися на відпочинок жінки, на іншому — чоловіки. Тридцятилітній мужчина роздивився і, не вагаючись, відразу поплив. Сорокалітній також кинувся у воду з рятувальним колом на грудях. П'ятдесятилітній сказав: «А може, вони й самі припливуть до нас?» А шістдесятилітній мовив: «І чого б ото я плив, так чудово видно з берега на берег». Смішно, правда? Мені, будь ласка; чарочку горілки, коли ваша ласка, а ви пийте, що захочете... — Мамо, не зловживай, — манірно проказала Ліана. — Не хвилюйся за свою маму, — поважно мовила стара. — Мені вже навіть пе шістдесят. Я не запливу надто далеко. — Хто знає? — усміхнене сказав Цвіркун. Він з великою цікавістю споглядав тещу. Вишукано, як найдосвідченіший офіціант, хоча ніколи й не готувався торувати стежку свого батька, поставив перед Надією Макарівною тарілочки з яєчнею, салатом, налив чарочку із запітнілої пляшки, поставив ближче хлібницю, галантно вклонився. — А мені? — здивовано озвалася Ліана, зауважившії, як надовго він укляк в послужливій позі з ідеально-приязною усмішкою на устах. — Так-так, моя люба... Але я хочу, аби твоя матуся була задоволена нашою зустріччю. Микола квапно вигорнув яєчню на тарілку дружини, підсунув і до неї салат, поклавши на нього кілька тонких скибочок хліба. Сів поряд не з Ліаною, а з Надію Макарівною. — Налий і мені, — вже ображено мовила Ліана. — Пляшка біля тебе, моя люба, — мовив Цвіркун, уважно дивлячись на тещу. — То, кажете, вам уже навіть не шістдесят... Але ж як прекрасно ви виглядаєте. Ви унікальна жінка. — Дякую за комплімент, — стара манірно склала губки. — Давайте краще вип'ємо за все добре у цьому світі. А чому ви собі нічого не налили, Миколо? — Пробачте, просто забув... Я також — горілочки, з вашого дозволу. Горілки Цвіркун органічно не переносив. Але наука вимагала жертв. — Тож за все найкраще. За ваше щастя, мої любі діти! Всі дружно випили. Цвіркун намагався не скривитись. Це йому не вдавалось. Нарешті він блаженно усміхнувся: — Гарна горілка. Чи не так? — зорив поглядом навсебіч, ніби здійснив героїчний вчинок, за який його мусять відзначити. Втупився просто в очі Надії Макарівни: — Ви так прекрасно виглядаєте на свої сімдесят років... І горілочку вживаєте... Ви часто вживаєте? Даруйте за прямолінійне запитання, але ж я науковець. Мені це дуже потрібно знати. Я нині займаюсь проблемами довголіття. — Він у тебе просто чудо, — пробелькотіла стара, ковтаючи шматок яєчні, вона не дивилася на Миколу. — Він у тебе ще така свята дитина... Просто чудо. — Даруйте, ви запитали мене, чи часто я вживаю... — нарешті звернулася поважно до Цвіркуна. — Мені важко відповісти на це запитання, але мушу сказати, що я вживаю завжди, коли мені того хочеться. Але коли мені цього захочеться і скільки в кожному конкретному разі — я передбачати не беруся. В цьому вся складність питання. Коли і що саме тобі захочеться в цьому світі? Ніхто не знав. Чи не так? Але якщо чогось дуже хочеться, то просто гріх... Даруй, Ліаночко, мою безпосередність... Я трохи випила, а ти все тримаєш... — Не звертай на мене уваги, мамо. Я вип'ю, коли мені захочеться. — Ах ти моя розумничка. Вся в мене. Тож я кажу, що гріх гамувати в собі бажання. Налий мені ще, Миколо. Дякую. То що ви запитували? — Ви унікальна жінка, — бентежно пролопотів Микола й слухняно випив знову. — Ну що ви, дорогий Миколо. Таких, як я, хоч греблю гати. Можете мені повірити. — Стара нестримно розсміялася, одним духом перехилила чарку, потім сама ж без будь-яких слів наповнила її з пляшки, втупилася в Ліану: — Він у тебе просто чудо, як твій покійний батько, навіть ще цікавіший... Я схвалюю всією душею ваш вибір, мої любі діти. — То, кажете, ви вживаєте горілку завжди, коли вам того хочеться? І ніколи не відчували, що вона вам шкодить? Я запитую вас як науковець... — Мені ніколи не шкодило те, чого мені хотілось. — Скажіть, як на вашу думку, чим ви завдячуєте своєму довголіттю? — Про яке довголіття ви говорите, Миколо? Мені лише сімдесят років. — Але я не дав би вам і п'ятдесяти. — Вп, мабуть, просто величезний скупердяй... — Стара стримано, манірно розсміялася. — А чим я завдячую, як ви кажете, то важко сказати одним словом. — І не треба одним словом. Навпаки, спробуйте визначити це якомога поширеніше. Це важливо для науки! Ви б не заперечували, якби я попросив у вас взяти кілька аналізів? — Я буду тільки вдячна вам. Ви займаєтесь проблемами довголіття. Я буду просто рада, якщо ви приділите мені трохи уваги. Я також хочу довше жити. Хоча мені вже добре видно, що робиться на протилежному березі. — Миколо, давай з тобою вип'ємо, — ображено озвалася Ліана. — Так-так, давай вип'ємо: В тебе прекрасна мама! — Цвіркун зухвало перехилив наступну чарку. Стара не відставала. Вдоволено усміхалася. Ліана ображено тицяла виделкою, нахромлюючи шматочок шинки. Микола зовсім не звертав на неї уваги. — То скажіть, будь ласка, кому й чому ви завдячуєте... Цвіркун підсунувся ближче до Надії Макарівни. — Насамперед, мабуть, своєму чоловікові, — стара багатодумно звела погляд до стелі. — Він рано залишив нас. Пригадуєте, увесь світ говорив про ту страшну авіакатастрофу з «Протеєм». Чоловік мене дуже любив. Просто балував. Свого часу це також було прекрасно іі благодатно... Але коли ми з Ліаночкою залишилися самі, мені довелося більше працювати, рухатись... Одне слово, не мені вам казати, як прекрасно тонізує організм постійна діяльність і відсутність надійної опіки. Але я ніколи не виснажувалась. По-друго: я ніколи не боролася з власними бажаннями. Бажання — дзеркало душі, я так гадаю. Знати бажання людипп — знати все її минуле і майбутнє. Налийте мені що трохи. Дякую. Боротися з бажаннями—це боротися із самим собою. Жорстоко боротися- Спрути-восьминоги часом об'їдають власні мацаки і помирають у боротьбі з собою. Страшно, правда? Налийте і собі трохи. Давайте вип'ємо. Тож я кажу, що боротися з власними бажаннями — це свідомо вкорочувати власний вік. Людина взагалі живе доти, доки їй хоч чогось хочеться. Хай навіть робити відверті дурниці. Життя — це процес реалізації бажань. Коли зникають бажання, зникає життя. Ви мене розумієте, Миколо? Будьмо. Чому ти така сумна, Ліаночко? Ану, давай до дна! Молодець! А по-третє: не можна поспішати задовольняти бажання, оскільки задовольняти бажання — це водночас означає знищувати їх. Один із варіантів боротьби з бажаннями. І от... Ти також слухай, Ліаночко, твоя мама не так часто буває такою багатослівною і такою мудрою. Ви мене розумієте, Миколо? Як це складно — задовольняти бажання, не знищуючи їх. В цьому, на мою думку, запорука довголіття. Поспішайте повільно, як говорили древні греки. Ви згодні зі мною і з древніми греками? Давайте ще трохи вип'ємо. Ви мені дуже подобаєтесь, Миколо, у вас такі пильні й розумні очі... Цвіркун підсунувся ще ближче до Надії Макарівнп. — А по-четверте: я гадаю, що жити треба простіше, — проказала стара, вихиливши чарку. — Довголіття... Щастя... Запорука... Не можна ускладнювати життя навіть словами. Треба жити просто. Які ви хотіли взяти в мене аналізи? Гадаю, не варто зволікати. Ви хотіли — я згодна відразу. Тільки ще налийте трохи. Так! Давайте займемось наукою, Миколо! Великою наукою! Будьмо! — Мамо, ти багато п'єш. — Не хвилюйся за свою мамочку. Твоїй мамочці зараз добре. Твоя мамочка прожила життя і знає йому ціну і смак. І я знаю ціну великій науці! Наука, Ліаночко, це — фантастика. А всі путні науковці — фантасти! Чого ви не п'єте, Миколо? Дякую. Зовсім трошки. Дякую. Мені дуже приємно спілкуватися з вами. У вас таке непідробне зацікавлення у погляді, мовби справді не маєте в душі більшого бажання, ніж продовжити моє життя-Ліана підвелася з-за столу і, ображено закопиливши губки, якусь мить стояла, чекаючи, що її рішучий жест принаймні помітять. Але того не трапилось, і довелось викрикнути: — Миколо! Мамо! Ти не заперечуєш, мамо, якщо я поїду ночувати додому, а ти залишишся з Миколою? У мене дуже багато справ, ти ж знаєш мою роботу... А у вас багато спільних інтересів... — Ліаночко, якщо тобі так краще, чому б я мала заперечувати... Мені дуже симпатичний твій Микола, і я спробую передати науці свій сімдесятилітній досвід... — До побачення, мамо! Микола навіть не звівся, і Ліана кометою рвонула до виходу. — То я хотів би почути трохи детальніше і менш по-філософськи про секрети вашого довголіття... — Ліаночка пішла... — проказала багатодумно стара, втупившись на якусь мить у стелю. — Вона в мене гарна, але така рішуча. З характером. Налий ще трохи, Миколо. Дякую. Ви питаєте про секрети... Вони справді у мене в. Скажу відверто, я виробила для себе власну систему харчування, яка полягає у споживанні всього, що тільки здатен перетравити організм. Микола Цвіркун квапливо дістав з кишені фонозаписник. Того вечора сиділи вони дуже довго. Вже давно перейшло за північ, а вони все ще дискутували про ферменти та ензими, про роль центральної нервової системи, про смачне іі несмачне, про корисне й шкідливе, і навіть про любов. Полягали спати геть зморені. Горілки вже не було. Взагалі нічого спиртного вже не було. Не розмовлялося. Хоча в Цвіркуна і лишалося ще багато нез'ясованих питань. Він постелив Надії Макарівні у спальні, собі в кабінеті. Кілька хвилин вагався, чи не лягти і самому в спальні, ліжко широчезне, ще можна трохи поговорити, але відчув, що сили його полишають. Рішуче гукнувши «на добраніч!», впав на диван. Наступний день почався з телефонного дзвінка. Рано-вранці зателефонувала Ліана. — Мама у тебе? От і добре. Я біжу на роботу. Сподіваюсь, ти не дуже нудьгуватимеш, коли я й сьогодні ночуватиму в себе вдома. Дуже багато справ... Можеш покликати маму до телефону? Надія Макарівна зводилась дуже тяжко, довго не могла збагнути, хто їй дзвонить і де вона зараз. Яка дочка і навіщо дочка? Де вона взагалі почує? Нарешті стара накинула халат і нодибуляла до телефону. Вона довго мовчала, вислуховуючи Ліану, потім спроквола проказала: — Добре, донечко, безумовно, мені цікаво з Миколою. Дякую. Послухай, треба відключити холодильник, бо майстер казав, що згорить реле. А майстер прийде завтра. Спасибі, донечко. Добре. Займайся своїми справами. А я поживу у Миколи. Поклавши трубку, стара попрямувала до серванта і довго вишукувала спраглим поглядом пляшку. Нарешті хриплим голосом запитала: — Микольцю, в тебе не залишилось трохи горілки? — Ми вчора все випили, — озвався той з кабінету, — Ти мусиш, Микольцю, вибігти зараз в магазин, ти молодший. Принесеш кілька пляшок. Якщо ти цього не зробиш, це вкоротить мені віку. Чуєш? — Добре, Надіє Макарівно. Але я зараз спершу візьму у вас аналіз крові. Не заперечуєте? І зроблю одну невеличку, дуже делікатну пункцію печінки. Гарантую, як кажуть, цілковиту безпеку, вам навіть боляче не буде. — Добре, Микольцю, але потім мусиш збігати в гастроном. Так тривало два тижні. Микола Цвіркун повідомив свій науково-дослідний інститут, що займається вдома украй важливою для науки справою. Він ретельно та запопадливо вивчав стару Макарівну, підручники та книги з медицини й біології. Йому не вистачало знань і медичного досвіду, але це водночас видавалося йому й запорукою справжнього відкриття. Проте одного вечора Микола Цвіркун збагнув, що витерпіти більше не зможе, існування стало нестерпним. Стара домучувала його занудними розмовами та розпитуваннями, які на третій день почали повторюватись. Цвіркун уже знав їх напам'ять. А відкриття не було. Майже кожного вечора дзвонила Ліана, в'їдливо запитувала, як справи у великого дослідника і чи скоро його можна буде привітати з розгадкою секрету довголіття. Цвіркун багатозначно мовчав. Нарешті одного разу, усвідомивши, що жити так він більше не може, запитав Ліану: — Ти не заперечуєш, якщо я госпіталізую твою маму? — Вона вже випила всю горілку в найближчих гастрономах? — Та ні... Останні дні вона вже не п'є... Ми познаходили в неї багато відхилень від норми і відвертих хвороб... А в мене вдома немає всього необхідного, щоб допомогти їй. — Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися... Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину... — А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун. ...Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував. Відкриття мало відбутися. Але не відбувалось. Надія Макарівна померла, не повертаючись до свідомості. Микола скрушно сидів ще кілька годин біля покійниці, навіть зробив сім посмертних пункцій. Дорогої тещі вже немає, а відкриття не відбулося. Украй змучений і розгніваний на самого себе, Цвіркун підійшов перед самим ранком до телефону і набрав номер Ліани. — Доброго ранку... Пробач, що я тебе потурбував так рано... Але, розумієш, справа в тому, що я не зміг допомогти твоїй мамі... На жаль... Вона померла. Щойно. Наука була безсила... Ти чуєш мене? Ліана не озивалася, лише стримане схлипування проривалося в телефонну трубку. — Не плач. Усі ми не вічні. Чому ти мовчиш? Не клади, благаю, трубку. Я дуже хочу тебе бачити. Я хочу зустрітися з тобою якомога швидше. — Добре... — нарешті промовила вона крізь сльози. — Де ти хочеш зі мною зустрітися? Я більше не приїду до тебе додому. — Давай у кав'ярні на Хрещатику, навпроти готелю. Домовились? — Ти орієнтуєшся, котра зараз година? Зараз п'ята ранку... А кав'ярня на Хрещатику працює з десятої. Я вже маю бути на роботі... — А па «Арсенальній» — із сьомої. ...Кав'ярня була що зачинена, коли Микола Цвіркун, вийшовши з метро, опустився в підземний перехід і зайняв чергу біля масивних зачинених дверей. «Чому так багато людей товпиться тут відрання? — подумалось. — Чому вони не вдома чи на роботі, а ось тут, біля кав'ярні, яка працювати починає з сьомої ранку?» Нарешті прибиральниця відчинила масивні залізні двері зсередини. Якесь дівча схопилося за грубезну дерев'яну ручку і щосили смикало, проте відчинити двері їй не вдавалося. Микола Цвіркун стояв за кілька чоловік від бідолашної. І нараз почув за собою голос: — Що, киця, охляла? Не можеш відчинити. Зморилася за ніч? Цвіркун злякано озирнувся, бо той голос був страшенно схожий на його власний, навіть здалося, що то він сам промовив ті слова: «Що, киця, охляла?» Зустрівся поглядом з молодиком, котрий стояв за ним. Його аж ужалило, наскільки нони були подібними один на одного. Йому чомусь стало страшно і бентежно, як у передчутті народження чергового відкриття. Він дивився просто в очі свого двійника. Генетична копія, тільки молодша. Тільки ще нахабніша, ще вишуканіше підступніша й брутальніша, ще всеїдніша. Але в чому ж відкриття? Микола Цвіркун потупився і винувато зробив крок убік, даючи дорогу молодикові. А Ліани все ще не було... --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua