Архип Тесленко «РАДОЩІ» -------------------------------------- Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду, та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив, — до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав... Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його: — Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід! «От лихо, — думає Кирило, — хоч би хоч мороз пересідався абощо», — і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м'якшає. Так ні: зорі так мигтять та виблискують. — Хм... ну що ти казатимеш? — Повісив голову, думав-думав: нічого... Треба й сьогодня в город. Засвітив... Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться... так жалібно дивляться на батька. — Чого ви тут, — батько до їх, — померзнете, гетьте на піч! А Оленка: "Ні, ми.." — почервоніла, та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро... Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув горщичок, пошарив на лаві — нема нічого. Оленка: «Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину: — Ось, татусю, я й обчищу ще». — Аж усміхнувся татусь. Обчистила. — Нате. Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі: — Т... татусю. — Чого? — На... наберіть... — Пальчик у рот та й похнюпилась. — Чого наберіть? — На... на спідничку. Дивиться Кирило. Вона: «Я... я виросту, то й... сорочку шитиму... вам». Андрійко, меншенький: — А мені... а мені... пилога ж... ж ожюмом... Кирило аж засопів: «А, де ви набрались на мою голову!» — каже. Оленка: «Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... а мені й...» — та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче бідна. А Андрійко й собі: — Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... 1 ні, — такий страдний. Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті покійні оджили в його. Плачуть, плачуть було, а він ще б'є було... Ех, оджили... а це й сі... та двойко ж їх тільки-Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг... Підходить двірник в кожушині. — Ану, до панів наших... Кожний так і рушив з місця. — Ні, — каже двірник. — не всі. Ходім... ти, — та й показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало. — Аж противно, — каже, — як ото воно ще й зуби скалить. — Радий, бач, що взяли, — каже один. — Еге, — каже другий, — показний, бач. Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде. «Ех, — дума Кирило, — от щасливий... а він... чого його не взяли?.. Чого він не показний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодня не візьмуть!» Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій. Кирило: — Я!.. мене? — Ну, не дуже «якай», — визвірились. — Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Помнявсь-помнявсь, та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого. «О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай. — Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр, так столярі — осміхнеться, та ще й усом моргне! Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті. Глянув на сонце Кирило — високо... — І, лихо! та це вже і не буде нічого. Так-таки сьогодня не візьмуть?! — Похукав руки. «Піду... піду до панів, —дума. —Дітки... плачуть... піду!» Рушив. «До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв... — Ні, ніяково до цих, страшно; дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих...» Пішов, мнявсь-мнявсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... «Ні, ніяково... Піду аж до тих он...» Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? «Нічого, ждатиму вже!» Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого... — Ну й люде, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружені... Ху, хай вам лихо! Поклигав... минув крамницю, один дім, другий... Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж... Андрійко... — так і вдавили сльози. «Вернусь, що не буде... Кланяться буду... усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть!.. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!..» Дочекався, став... «От тепер... поклонюсь оцьому». «Ні, опалети великі, — начальник великий. Хай он тому...» «Ні, пика сердита». «Ага, ось іде... дивиться весело, — оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо!.. Ну, хай-но тому...» Проходить і той, проходить і другий... отому непремінно вже!.. Проходить і той. — А-а, добра б тобі не було, життя отаке! — Заскреготів зубами, поклигав. Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, так замерз. Одчиня хату. Андрійко з печі: — Татусь, гостинця, гостинця! Аж зуби зціпив татусь. — А, гостинця тобі!.. гостинця!.. А, печете ви мене! Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай. Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки. — А, посохли б тобі, — каже, — а, а... нечиста сила! — Боже мій, — каже жінка, — ти б же сказав... дай я розстібну... — Не печи мене, — крикнув, — не ріж мене! — Боже мій, хто ж тебе ріже?.. — Нечиста сило, сатано! Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть. Кирило до полу: — А, печете ви мене!.. — та кулаком у груди себе: — Пе-е-чете! я здихаюсь вас! Оленка, — що вже їй сталось, — як схопиться та прожогом з печі. Мати за руку: — Куди ти, господь з тобою?! — Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь... — Та бог з тобою!.. — Як і... і допікають ще... Коли б... коли б хоч... умерти, — плаче, аж захлинається. Кирило сів на лаві. Оленка: — Коли б... хай... і Ганнуся, й Устуся в Чмелів... буде, а... а мене... у вас і... не буде. Похнюпивсь Кирило. Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряпі. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається. — Здорові були, — каже, — та боже поможи! — та руку Кирилові протяга. Цього не було ніколи, а це — протяга. Кирило: — Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить. Хома ближче до нього: — Як бог милує? — каже. Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неживу. — О куме, — каже той, — хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав. — Ет, — аж лоб зморщив Кирило, — без діла мені чоломкання те. — Чого? — Та зовсім воно... не личить нам. — Личитиме... ось і ми по-благородному будем. Кирило так непривітно: — По-благородному... на чорта нам благородне те? — Чого? — Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!.. — Зціпив зуби та ще дужче похнюпивсь. — Хе-хе! — сміється Хома. — Сердиті кум! Мовчить Кирило. — Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата. — Ех, — скрутнув головою [Кирило], — не замерзатиме 1 — Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме! Підвів голову Кирило. — Хе-хе... от чув... от чув... — Хома йому. Дивиться Кирило: — Що ж там? — питає. — Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме... — та по плечі, по плечі Кирила: — Не замерзатиме! Здвигнув плечима Кирило: — Що ж там? Кажіть! — Так-то й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув! Аж осміхнувся Кирило: — Так... кажіть! Хома так потихеньку: — Он що... виборних вибирать будем... у Думу... хе-хе! — Гм, — Кирило й губи оддув, — знаю... таке... — Махнув рукою та й знов насупивсь. Дивиться Хома: — Що ж, куме, не до вподоби? — А що ж, — Кирило йому, — що мені з Думи з тієї? — Як «що»? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було. От що з Думи тієї! — Таке... і кому там нужні ми? А так, плеще наша браття. — Е, ні, куме, стійте, це не «наша браття», це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув. — Що? — Од земського чув... у свідителях за Семена був. Кирило ближче присунувсь до Хоми: — Та й що? — Що ж... сидимо в прихожій, чоловіка з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... «Ну й страждає, — каже, — бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб'язок». Де взявсь земський: «А що ви тут?» — каже. А ми: «Та це... про бідність, — кажемо... — Так уже, — кажемо, — жить гірко нашому братові, так гірко...» — «Потерпіть, — каже, — ось Дума скоро... не гірко буде». Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. «Ось, — каже, — що цар пише...» І там як зачав читать нам, як зачав читать... і все про те, що... хе-хе... і нам жить добре буде. Та й каже: «Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть...» Параска аж голову з печі: — Так... так і цар пише? — питає. — Еге ж, еге, — осміхається Хома. — А ви думали як? Жарти?.. Хе-хе... А кум ще й не вірили. Кирило й собі осміхнувсь, та так радісно до Хоми: — Так, куме... Як же ж... що воно буде? — Хе-хе... а вам якби що? — Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люде... — Отож... не що то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені... Чого тобі, того й мені треба. — А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!.. — похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому. Параска й собі давай утирать... — Господи, — каже, — чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти? — Боже, боже, — хлипа Кирило, — який-то толк добру твоєму! — Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх. — Дума ж! Усі будемо люде, годі! Кирило втерсь, осміхнувсь: — Та коли б же дав бог! Параска: — Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже... — Чи повірите, куме, так допекло, — перехопив Параску Кирило, — так допекло... і оце ж... топлива... ну хоч кричи! — Хе-хе, бодай вас... — Хома йому, — у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидче. — Спасибі, куме! — Кирило йому. — Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе... Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається. — Значить, хе-хе, і ми люде! — Аякже, куме! Хе-хе... — Коли б же дав бог, щоб Дума... а то й дитині не радий. — Та як же ж, — Параска до кума, — почав на дітей... що діти винні? — Та звісно, — Кирило їй, та до полу сам: — А що там, — каже, — не плачуть уже? Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються. Кирило: — Дак як, Оленко: «Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?» А ти така!.. як так можна? — Далі: — Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, іди. Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку... — Чого ти плакав? — Кирило йому. — Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем. Андрійко: — А як лаяли он... ожюм не купили. — О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема. Оленка: — Так... тату, і... спідничку справите? — Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба. Оленка давай у долоні плескати: — Спідничка, спідничка! А Андрійко: — Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок... — та аж підскакує. Оленка з печі та за ручки Андрійка, та собі стриб-стриб, далі обняла й поцілувала його. — Хе-хе, — сміється Кирило. — Стара, давай насіння! Беруть, лущать, радіють... --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua