Архип Тесленко 
 
ХУТОРЯНОЧКА 
 
Оповідання дядька Степана 
--------------------------------------
 
	Перед тройцею з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий... сонце було вже... так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце при-піка, а ні вітру, ні холодку... шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір'ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток... так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — ру дочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір'ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки... щебет-нява така... та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь. Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім. Коли це на луці де взялась дівчина... квітки рве, паха і на нас так позн-ра, так позира. 
	
	Ось баба Пріська: 
	
	— Та й пить же, матінко, — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам! 
	
	Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже: 
	
	— Ой спасибі, доню, дай же я витягну. А вона: 
	
	— Я сама, я сама... я за людьми так скучила... Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька... Витягла й підносить, і так покірливо: 
	
	— Здорові пийте. 
	
	— Спасибі, доню, дай боже здоров'ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню? 
	
	— Марина. 
	
	— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловіка доброго. 
	
	А баба Омельчиха: 
	
	— То ще поки пошле, а то ось і е він, — та й моргнула на Василя, — ось ми, каже, за хлопця й візьмем її. Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю. А Василь: 
	
	— У неї, мабуть, є й без мене... А є ж... хлопець? Дівчина нічого. Потім так тихенько: 
	
	— Не-ма... — та спідлоба зирк-зирк на Василя. А баба Мудрачка: 
	
	— Що то ті літа молоді!.. свого гребують, — подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч... і вбожество. 
	
	У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яковиха й каже: 
	
	— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі... ото опорок. Дівчина так і ожила: 
	
	— А я... куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла... зараз же, як батько вмерли... Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка... і всі такі манісінькі, тільки я ото... Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді-раді, як получу карбованця якого та їм дам. «Не знаю, — кажуть було, — куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку...» Так ото так мені ліниться та балуваться було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та ще й на сьомий хотів: «Ти, — каже, — й покірлива, ти й роботяща...» Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього чотири прослужила... 
	
	Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська: 
	
	— А то як ведеться, доню! — а далі: — Ох, матінко, як же й плечі щемлять... така важка котомка. А баба Яковиха: 
	
	— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили... 
	
	Та й пішли: то чия котомка важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась... 
	
	А дівчина: 
	
	— Так я аж десять год прослужила... Тепер знаю вже й на полі, й скрізь... й орю було, й воли пасу... — Та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодить. Вона помовчала, та вп'ять: 
	
	— Знаю вже... бувало й... плуг сама лагоджу, — та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: «Візьмете... за хлопця за цього, як і обзиваться не хочете... Взяли вже... одні так... взяли раз», — та й заплакала. 
	
	— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха. Дівчина нічого. 
	
	— Та це ти й розсердилась, серденько? А вона: 
	
	— Взяли вже. 
	
	— Та що, та й як узяли? 
	
	— Та так... тут як розказать... 
	
	— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи. Дівчина сіла, втерлась і так жалібно: 
	
	— Отож, не через що й... розщиталась я. На різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене... там, коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: «Ану, котру сі мнясниці заміж оддамо». А друга: 
	
	«Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку». А та їй: «А тебе й сватали перед пилипівкою» — та «хі-хі» обидві. Я й думаю: «Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які... — а їм так... год по вісімнадцять, — а як я ось, — думаю... — Мені вже... двадцять третій!.. а я й... не дівувала ще...» Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувать давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я... сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу, та й... не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: «Таки й у мене, — кажуть, — нівроку дочечка... і вбралась гарненько, і сама доладненька». Як ножем у серце дали мені. «Доладненька... — кажу. — Нащо мені доладність та, як другі он... старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я перестану служить?..» А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так... з досади. Та схилилась на стіл та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: «Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю... я й сама вже давно думаю про це, так що ж...» А далі: 
	
	«Ну, не плач, серденько, не плач... що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся... мо' й справді, дасть бо', дома швидше трапляться люди». Я аж з місця схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після водохреща так... через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю було що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там... радію-радію: «Ось-ось уже не буду носить, не буду служить... як воно, — думаю, — тоді буде?.. як воно, як ото людина не служить?» — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник... Діждала строку, підбігаю до хазяїна: «Тепер, — кажу, — спасибі богу та й вам!» І розщитувать не хотів він мене... та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: «Спасибі ж тобі, — каже, — що служила вірно та чесно». 
	
	Прибігаю додому та вже радію-радію: «Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!» Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п'ятачку, коли по гривеничку, що не оддам було матері — вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу... от, думаю... аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце мнясця буде купить, це хлібця, це горілочки... — буде. Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже, а я... байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не їдуть... Та молю вже, молю бога: «Господи, — думаю, — пошли...» Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня... та прямо до нас... Господи!.. аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь — чепурюсь, не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо—я до їх: «Мамусю, мамусю, їдуть!» Вони сторчголов з печі... стіл застилають, прибирають на лаві... Коли це одчиняються-одчиняються двері... Боже! Сідаю та трушусь-трушусь... Позирнула раз, другий... Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний: 
	
	чумарку видно і пояс червоний видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже... Господи!.. не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діть, мну шитво, а серце одно: тьох-тьох... Коли це молодий: «Еге, душно в хаті... піти б у сіни ще». Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи е досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: «Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. як же це воно? Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: «А ти вже наготовилась заміж?» — «Уже», — кажу. «А що ж є в тебе?» — «Одежа є, кажу: кожушанка, юпка суконна, дві легких, скриня є...» — «А ще що?» — пита. Мені в виски так і вдарило. «Що ж іще?» — кажу. А він: «А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила думаю?» — «Так я ж, — кажу, — так і так — не тільки на себе служила». Він тоді: «Хм... мало, зовсім мало приданого» — та й посунув у хату. Там мати... яєчка б'ють їм, а вони... за шапки... поїхали... 
	
	— Хм, які ж вони... — каже баба Яковиха. А дівчина так жалібно: 
	
	— І яєшеньки... не схотіли... 
	
	— Хм, — та й знов про своє. А дівчина: 
	
	— Підождіть же, що далі було. Поїхали... Де б і ділась я... сумую... Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин арендуе тут у другого пана. Оце все аренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов той. 
	
	Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було озію цеглову, клуні, ожереди... 
	
	— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п'ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій... «Год служила, — думаю, — та рублем тільки й більше, а це ж...» Согласилась. «Оце ж, — -думаю, — получу — коровку куплю, овечку... отоді!.. побачать!..» А ту десяточку з скрині, та мати просять: «Дай же хоч п'ятеричку... он і братик голий, і се й те...» А я: 
	
	«Е, ні вже...» Та повернулась, та кожушанку справила другу... Так уже ж кожушанка хоч!.. там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така... сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена... Та до кожушанки та й спідницю ще... Ну й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими... — Осміхнулась та аж язичок показала. 
	
	— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в'язи товсті — прийде, та тут: «скорій, скорій», а там: щип-щип мене або: 
	
	ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що... «Поступай за горничну до мене, там ти так і так... як баришня будеш». — «Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде... Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!» Та так мені — так би й поцілувала пана... який же він добрий, думаю... Поступила на... на благовіщення... — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі: 
	
	— Поступила... аж воно... не те. Як не видно нікого, то він: «Я тобі й того куплю, й на те наберу», та й, та й... Господи, аж здумать соромно... А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: «Цур йому, одійди од його». Так я й... подякувала йому. Він нічого, тільки: «Пам'ятай же!» — каже... Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: «На суд, — каже, — на післязавтрього в волость». — «Що це, об чім це?» — млієм з матір'ю. Діждала й післязавтрього того, пішла... та так мені страшно там, усе таке страшне... Мене й питають: «Ти покинула в пана?» Я — що тут? — «покинула», — кажу та трушусь уся, трушусь... Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів... Селезньову... за те... — та й скривилась. 
	
	— Кричали ж ми, кричали з матір'ю — нічого... оддавать треба, знов... у найми. 
	
	— Еге, пора рушать... — позіхнув хтось. Почали влаштовуваться. 
	
	— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило служить... — Помовчала, та й знов: 
	
	— Ну що остило ж... — Потім так стиха: 
	
	— Поки... не наймалась, то... — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі: 
	
	— Якби... то й Парася б оддала... панові. їй ніхто нічого. Вона тоді: 
	
	— У мене й кожушанка є... гарна... Сивеньким покрита... та аж дві. 
	
	Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив. А в неї сльози блищать... 
	
	Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне: 
	
	— Як без худоби, то й... марній так... Боже мій!.. Де ж мені... взять її? 
	
	
		* * *
	
	
	Так як через тиждень ми вп'ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп'ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві: 
	
	— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж... бабуся сама, лежить, стогне на полу. 
	
	— Дайте відерця. А бабуся: 
	
	— Піди найди, Миколко. 
	
	Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті. 
	
	Я й кажу: 
	
	— А де ж це... помічниця ваша? 
	
	Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі: 
	
	— А ви хіба знали її? 
	
	— Еге. 
	
	— Ну так... нема ж... — та й захлипала: — Заміж, заміж оддала. 
	
	— Та як, та що? — питаємо. А вона: 
	
	— Та так: приїхали: «Гроші давай панові!» — «Нема». Так вони одежу... писать давай... А вона ж, бідненька: «Рятуйте, рятуйте... о придане ж моє, придане!.. о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!» Билась-билась, та аж у рудці опин...нилась. 
	
	Баба припала лицем до подушки та як заголосить: 
	
	— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о... та коли ж і сподіваться тебе... та з яким зятем і прийдеш до мене? 
	
	Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми... дивимось... Квітки кругом, вишеньки... сонечко сяє, птички щебечуть, соловейко... А дівчина... не позирає вже спідлоба. 
	
	Спокійного сну вам, карі оченята!..
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua