Франкенштайн. Готичнi повiстi (збiрник)
Роберт Луис Стивенсон

Мэри Шелли

Джон Уильям Полидори


Чи можна створити бестселер на заклад? Саме так Мерi Шеллi написала роман про науковця Вiктора Франкенштайна, який iз мертвоi тканини злiпив людину i вдихнув у неi життя, а Дж. В. Полiдорi – повiсть «Вурдалак», першу iсторiю про вампiрiв у англiйськiй лiтературi… А чи може бестселер прийти увi снi? Ще б пак: якось Р. Л. Стiвенсону наснився жахливий сон про роздвоення особистостi, i вiн за шiсть днiв перетворив його на повiсть «Химерна iсторiя доктора Джекiла i мiстера Гайда»… Три твори, що мiстяться у пропонованiй збiрцi, чи не найбiльше вплинули на майбутнiй розвиток готичноi лiтератури.





Роберт Луiс Стiвенсон, Мерi Шеллi, Джон Вiльям Полiдорi

Франкенштайн. Готичнi повiстi





Роберт Луiс Стiвенсон

Химерна iсторiя доктора Джекiла i мiстера Гайда





Історiя дверей


Мiстер Атерсон, правник, був людиною з суворим обличчям, яке нiколи не осяювала усмiшка. Воно було холодне, малоемоцiйне, не виказувало анi думок, анi почуттiв, вузьке, видовжене, без особливо виразних рис, однак чимось привабливе. На дружнiх вечерях, коли мiстеру Атерсону смакувало вино, щось надзвичайно людяне починало виблискувати в його очах, щось невловиме, котре нiколи не втiлювалося в розмовi; однак це «щось» промовляло не лише нiмими знаками пообiднього виразу обличчя, а набагато частiше i гучнiше – щоденними вчинками правника. До себе вiн був суворий: пив джин на самотi, аби подолати любов до добрих вин, i хоч любив театр, не перетинав дверей жодного впродовж двадцятьох рокiв. До iнших вiн ставився з великою толерантнiстю, тiльки iнодi дивуючись; i майже з заздрiстю ставився до людських помилок, завжди прагнучи радше допомогти, анiж ганити.

– Я шаную каiнову ересь, – любив казати вiн дещо пафосно, – я визнаю право за братами своiми iти до диявола власним шляхом.

Таким чином, його доля була стати останнiм благочестивим порадником i останньою надiею в життi людей, що котилися вниз. І коли б вони до нього не прийшли, його ставлення до них залишалось незмiнним.

Понад усякий сумнiв таке ставлення було нескладним для мiстера Атерсона, вiн не прагнув демонструвати своi успiхи, навiть його дружба, здавалось, була заснована на простому благочестi та добрiй вдачi. Ознакою скромноi особи е те, що вона приймае вже готове коло друзiв iз рук випадку, так було i з правником. Його друзями були або родичi, або тi, кого вiн дуже давно знав, ця дружба проростала, наче плющ iз грунту часу, не маючи жодного стосунку до рис людини. Щось таке, безперечно, пов’язувало його з мiстером Ричардом Енфiлдом, дальнiм родичем, людиною досить вiдомою в мiстi. Для багатьох було загадкою, що цi двое знаходять один в одному i що в них спiльного. Тi, хто випадково зустрiчав iх пiд час недiльних прогулянок мiстом, розповiдали, що йшли вони мовчки з насупленими обличчями, i з помiтною радiстю вiтали появу ще одного друга. Незважаючи на все це, обидва отримували величезне задоволення вiд прогулянок, вважаючи iх головною прикрасою тижня, i вiдкладали не лише iншi розваги, а й важливi справи, щоб iхньому вiдпочинку нiщо не заважало.

Пiд час однiеi з таких прогулянок дорога завела iх на бiчну вуличку в дiловiй частинi Лондона. Вуличка була маленькою i, як то кажуть, тихою, незважаючи на те, що в будень тут кипiла жвава торгiвля. Мешканцi зробили ii дуже гарною, але прагнули зробити ще кращою, виставляючи напоказ крихти своеi гордостi. Вiтрини магазинiв дивились на вулицю, запрошуючи перехожих, наче усмiхненi продавцi. Навiть у недiлю, приховавши своi найяскравiшi барви та залишаючись порiвняно порожньою, вуличка висяювала, наче багаття в лiсi, помiж своiх неохайних сусiдiв. Вона миттю привертала увагу перехожих своiми свiжопофарбованими вiконницями, блискучими ручками на дверях та загальною атмосферою чистоти й веселостi.

Через двое дверей вiд рогу, по лiву руку на схiд, лiнiя будинкiв розривалася входом у двiр, i саме в цьому мiсцi стояв похмурий будинок, що виходив причiлком на вулицю. Це була двоповерхова будiвля, яка не мала жодних вiкон, лише дверi на нижньому поверсi. Над ними була глуха стiна, що несла на собi слiди тривалоi недбалостi та занепаду. На дверях не було анi дзвоника, анi дверного молотка, i не було схоже, щоб ними користувалися. Волоцюги знаходили собi притулок пiд ними, дiти гралися в «крамницю», школярi точили ножi об схiдцi. Не було схоже, щоб хтось намагався вiдiгнати цих випадкових вiдвiдувачiв або полагодити зiпсоване майно.

Мiстер Енфiлд та правник iшли другим боком вулички; коли вони минали вхiд у двiр, Енфiлд пiдняв свiй цiпок i зауважив:

– Чи помiчали ви колись тi дверi? – i, коли його компаньйон стверджувально кивнув, додав: – Вони нагадують менi одну дивну iсторiю.

– Справдi? – спитав мiстер Атерсон iз ледве помiтною змiною в голосi. – І яку ж?

– Вона трапилась на цьому-таки мiсцi, – почав мiстер Енфiлд. – Темноi зимовоi ночi, приблизно о третiй годинi, я повертався додому з одноi мiсцини на краю свiту. Мiй шлях пролягав через ту частину мiста, де о цiй порi було видно лише лiхтарi. Я минав одну по однiй сплячi вулицi, освiтленi наче караван i порожнi наче церква, поки не дiйшов до того стану, коли людина починае вслуховуватися в тишу i палко бажати зустрiти полiсмена. В цей момент я побачив двi фiгури: одна належала чоловiку, невисокому на зрiст, який швидко шкандибав на схiд, а друга – маленькiй дiвчинцi, рокiв вiсьмох, може, десятьох, яка щосили бiгла через вулицю. На розi вони зiштовхнулись. І тут трапилась найжахливiша рiч – чоловiк спокiйно наступив на дитину i пiшов далi, залишивши ii на землi; дитина кричала. Почути i побачити – це рiзнi речi. Той чоловiк був жахливий. Вiн не був схожий на людину, вiн був схожий на клятого Джагернаута[1 - Джагернаут – одне з iмен Кришни, восьмого втiлення бога Вiшну, а також одна з його статуй, вона за легендою мiстить кiстки Кришни та мае душу. Носить негативний релiгiйний характер. – Тут i далi прим. пер.]. Кiлька разiв я гукнув його, потiм наздогнав та привiв до мiсця, де вже зiбралися люди навколо нещасноi дiвчинки. Негiдник був абсолютно спокiйний, не чинив менi жодного опору, лише одного разу глянув, i погляд той був такий бридкий, що пiт покотився з мене градом. Люди, що оточили дiвчинку, були ii родичами, i невдовзi з’явився лiкар, вiд якого, власне, i бiгла тодi дiвчинка. Дитина була майже неушкоджена, бiльше налякана, заспокоiв усiх лiкар. Ви, мабуть, гадаете, що це вся iсторiя. Та була ще одна дивна обставина. З першоi хвилини я вiдчув огиду до того пана. Сiм’я дiвчинки також, що й не дивно. Та поведiнка лiкаря здивувала мене. Вiн був звичайнiсiньким аптекарем, невизначеного вiку, з сильним единбурзьким акцентом, мало емоцiйний, наче та волинка. Та, як i всi ми, щоразу, коли вiн дивився на мого бранця, вiн робився то бiлим, то червоним вiд бажання вбити негiдника. Я чудово знав, що в нього на думцi, i вiн так само бачив, про що думаю я, однак ми знайшли кращий вихiд. Ми сказали тому мiстеру, що можемо й обов’язково зробимо так, що його iм’я матиме ганебну славу по всьому Лондону. Якщо вiн мае друзiв чи вплив, ми гарантуемо, що вiн утратить iх. Весь той час, поки ми роз’яснювали ситуацiю, доводилося тримати жiнок подалi вiд нього, бо вони були розлюченi, мов гарпii. Я нiколи не бачив стiльки облич, повних ненавистi, а помiж них стояв чоловiк iз виразом спокiйноi зловiсноi глузливостi на обличчi, наче позиченому в самого сатани.

– Якщо ви хочете нажитися на цьому випадку, – сказав вiн, – тодi не можу нiчим допомогти. Однак кожен джентльмен хоче уникнути розголосу. Назвiть вашу цiну.

Ми назвали йому суму в сотню фунтiв для сiм’i дiвчинки. Вочевидь, вiн хотiв протестувати, та всi ми були налаштованi вельми рiшуче, i вiн здався. Тепер нам потрiбно було отримати грошi, i як ви думаете, куди нас привiв той чоловiк? Саме до цих дверей. Дiстав ключа, увiйшов усередину i незабаром повернувся, тримаючи в руках 10 фунтiв золотом i чек до банку Кутса, пiдписаний людиною, iм’я якоi я не можу назвати, але можу сказати, що воно досить вiдоме в наших колах. Цифри були непевними, але пiдпис був настiльки чiтким, що мiг бути лише справжнiм. Я взяв на себе смiливiсть зауважити, що все це видаеться пiдозрiлим, зазвичай люди серед ночi не заходять у будинок через заднi дверi i миттю не вертаються з чеком майже на 100 фунтiв, пiдписаним iншою людиною. Та чоловiк був спокiйним i лише глузливо посмiхався.

– Заспокойтеся, – сказав вiн, – я залишуся з вами, поки не вiдкриються банки, i власноруч знiму грошi.

Тож всi ми: лiкар, батько дiвчинки, наш друг та ваш покiрний слуга, – провели залишок ночi в моiй вiтальнi. Вранцi, пiсля снiданку, ми вирушили до банку. Я вiддав чек i попередив, що маю всi пiдстави вважати його пiдробкою. А ось i нi! Вiн виявився справжнiм.

– Не може бути! – сказав мiстер Атерсон.

– Я розумiю вашi почуття, – вiдповiв мiстер Енфiлд. – Так, це кепська iсторiя. Бо той мiй парубок – особа, з якою нiхто не став би мати справу, клята якась людина; а той, що пiдписав чек, – чоловiк вельми пристойний, знаний, i, що найгiрше, один iз ваших приятелiв, iз тих, хто, як кажуть, чинить добро. Мабуть, це шантаж. Чесна людина мае платити, щоб уникнути розголосу пригод ii молодостi. «Будинок шантажу», так пiсля того випадку я називаю будинок iз дверима. І все ж таки залишаеться ще багато незрозумiлого, – додав вiн i занурився у думки.

Вiд думок його вiдiрвав мiстер Атерсон, що несподiвано запитав:

– А ви не знаете, саме тут живе той, хто пiдписав чек?

– Було б цiлком можливо, – вiдповiв мiстер Енфiлд, – але я випадково бачив його адресу. Вiн мешкае на якiйсь площi.

– І ви нiколи не розпитували про цей будинок iз дверима? – сказав мiстер Атерсон.

– Нi, сер, я шаную чужi таемницi, – була вiдповiдь, – я маю суворе правило щодо запитань. Це занадто нагадуе Судний день. Ви ставите запитання, i вони – нiби лавина. Ви тихенько сидите собi на пагорбi, десь поряд котиться камiнчик, зачiплюе iнший, i ще один, i ще… І навiть стрiляний горобець (останне, про що ви можете думати) вдаряеться об власний паркан, i його сiм’я повинна змiнювати прiзвище. Нi, сер, мое правило: що бiльше справа схожа на неприемностi, то менше запитань.

– Дуже гарне правило, – мовив правник.

– Але для себе я оглянув це мiсце, – вiв далi мiстер Енфiлд. – Воно мало схоже на жилий будинок. Вiн не мае iнших дверей, нiхто туди не заходить i звiдти не виходить, лише зрiдка той чоловiк iз моеi нiчноi пригоди. Там е три вiкна, якi виходять на подвiр’я, вони завжди запнутi занавiсками, але чистi. А ще з труби постiйно iде дим. Отже, хтось мае там мешкати. Та все ж таки я не впевнений. Будiвлi розташованi так близько одна до одноi, що важко сказати, де закiнчуеться одна i починаеться iнша.

Друзi пройшлися ще трохи мовчки, а тодi:

– Енфiлде, – сказав мiстер Атерсон, – у вас дуже гарне правило.

– Так, я теж так вважаю, – вiдповiв Енфiлд.

– Та все ж таки, – продовжив правник, – е одна рiч, яку я хочу у вас запитати: як iм’я тоi людини, що наступила на дитину?

– Що ж, – сказав мiстер Енфiлд, – я не бачу в цьому шкоди. Ім’я того чоловiка було Гайд.

– Гм, – вiдповiв Атерсон. – А який вiн був на вигляд?

– Його нелегко описати. В його зовнiшностi е щось неправильне, щось неприемне, щось вiдразливе i навiть огидне. Я нiколи не зустрiчав людини, яка б менi так не подобалась, навiть не знаю чому. Є в Гайдовi щось бридке, але не зрозумiло, що саме. Вiн мае дуже незвичайний вигляд, i це все, що я можу сказати. Я не можу описати вам того парубка. І це не через пам’ять, бо вiн нiби зараз стоiть у мене перед очима.

Ще деякий час мiстер Атерсон iшов мовчки, вiрогiдно, обмiрковуючи почуте.

– А ви впевненi, що вiн скористався ключем? – нарештi запитав вiн.

– Мiй дорогий сер… – почав Енфiлд, дивуючись сам собi.

– Так, я знаю, – сказав Атерсон, – це може здатися дивним. Але я не питаю у вас iменi людини, що пiдписала чек, тому що вже знаю його. Знаете, Ричарде, ваша iсторiя дуже доречна. І якщо ви часом припустилися неточностей, вам лiпше виправити iх.

– Вам слiд було попередити мене, – озвався компаньйон похмуро. – Та я був педантично точним, якщо хочете знати. Той парубок мав ключа i мае його й досi. Я бачив його тут щонайбiльше тиждень тому.

Мiстер Атерсон глибоко зiтхнув, але не сказав нi слова, а Енфiлд додав:

– Буде менi наукою: не казати анi слова. Менi соромно за мiй довгий язик. Давайте укладемо угоду нiколи не повертатися до цiеi iсторii.

– Усiм серцем погоджуюсь, – вiдповiв правник. – Потиснiмо руки, Ричарде.




В пошуках мiстера Гайда


Того вечора мiстер Атерсон повернувся до свого холостяцького будинку в похмурому гуморi та сiв вечеряти без особливого задоволення. Зазвичай у недiлю по вечерi вiн сiдав бiля вогню з богословською книгою i читав, доки годинник на сусiднiй церквi не проб’е пiвнiч, а тодi лягав спати тверезий i задоволений. Однак цього вечора, щойно закiнчив трапезу, мiстер Атерсон узяв свiчку та пiшов нагору, в свiй кабiнет. Та м вiн вiдiмкнув сейф, дiстав конверт iз написом на зворотi «Заповiт доктора Джекiла» i, насупивши брови, сiв вивчати його змiст. Заповiт був написаний самим Джекiлом, i хоч мiстеру Атерсону було доручено опiкуватися ним, Джекiл вiдмовився вiд допомоги правника при складаннi документа. В ньому зазначалося, що не лише у разi смертi Генрi Джекiла, доктора медицини, доктора права, доктора цивiльного права, члена Королiвського товариства тощо, все його майно передаеться в руки його «друга та добродiйника Едварда Гайда», але й у разi його «зникнення чи непоясненноi вiдсутностi протягом трьох календарних мiсяцiв» вищезгаданий Едвард Гайд набувае право власностi на майно Генрi Джекiла без будь-якого зволiкання та без додаткових витрат чи зобов’язань, окрiм виплати платнi челядi.

Цей документ давно був для Атерсона наче бiльмо на оцi. Вiн ображав його i як правника, i як прихильника нормального, звичайного життя без зайвих примх та нескромностi. Досi те, що вiн нiчого не знав про мiстера Гайда, викликало у нього обурення, а тепер вiн випадково дiзнався правду. Це iм’я дратувало його, коли було просто iменем, а коли воно почало обростати подробицями, через рухливий тендiтний серпанок раптово вималювався чiткий образ лиходiя.

– Я вважав це божевiллям, – сказав вiн, ховаючи неприемний документ назад до сейфа, – але зараз я починаю побоюватися ганьби.

Вiн задув свiчку, надiв пальто i вирушив у напрямку Кавендиш-сквер, до цитаделi медицини, де мешкав i приймав пацiентiв його друг, видатний доктор Леньйон.

«Якщо хтось знае, то це безперечно Леньйон», – думав правник.

Серйозний дворецький був знайомий iз мiстером Атерсоном, тож привiтав його i, не гаючи часу, просто вiд дверей провiв у iдальню, де на самотi сидiв Леньйон iз бокалом вина. Це був мiцний, здоровий, жвавий червонолиций джентльмен iз передчасно побiлiлим волоссям та бурхливими i рiшучими манерами. Побачивши правника, вiн пiдскочив зi свого крiсла й пригорнув його обома руками. Його привiтнiсть могла б здатися стороннiм трохи награною, але насправдi його почуття були цiлком щирими. Цi двое були давнiми друзями, вони приятелювали i в школi, i в коледжi, були людьми поважними i, що трапляеться вже досить рiдко, цiлком насолоджувались товариством один одного.

По короткiй свiтськiй бесiдi правник перейшов до питання, яке не йшло йому з думки.

– Леньйоне, менi здаеться, – сказав вiн, – що ви i я – найстарiшi друзi доктора Джекiла.

– Якби ж друзi були молодшими, – посмiхнувся доктор Леньйон. – Але так i е. І що ж iз того? Останнiм часом я рiдко його бачу.

– Справдi? – здивувався Атерсон. – Я гадав, що у вас iз ним чимало спiльних iнтересiв.

– Було колись. Але вже рокiв iз десять, як iз Генрi Джекiлом почало щось коiтися. Вiн схибнувся, з’iхав iз глузду, i хоча я в пам’ять про нашу давню дружбу цiкавлюся iнодi, що з ним, але бачу його дуже рiдко. Така ненаукова маячня, – закiнчив доктор, почервонiвши вiд гнiву, – посварила б навiть Дамона з Пiфiасом![2 - Дамон i Пiфiас, нерозлучнi друзi в Сиракузах, що ладнi були навiть пожертвувати життям один заради одного.]

«Вони всього-на-всього не зiйшлись у поглядах щодо якоiсь науковоi теорii», – подумав правник i як людина, що не вiдчувае пристрастi до науки (за винятком складання актiв на передачу майна), докинув:

– Немае нiчого гiршого за це.

Вiн дав своему друговi кiлька секунд, щоб повернути самовладання, i потiм поставив запитання, з яким прийшов.

– Чи зустрiчалися ви коли-небудь iз протеже Джекiла, чоловiком на iм’я Гайд? – спитав вiн.

– Гайд? – повторив Леньйон. – Нi, нiколи не чував про нього. Скiльки себе пам’ятаю.

Ось i вся iнформацiя, з якою правник вкладався в свое величезне темне лiжко, в якому перевертався з боку на бiк, поки вранiшнi променi не перетворилися на денне свiтло. Це була нелегка нiч для його мозку, який у темнотi посилено працював, переповнений питаннями.

Дзвони на церквi, що розташувалася поблизу будинку мiстера Атерсона, пробили шосту годину, а вiн усе ще обмiрковував проблему. Спочатку вона захоплювала його лише на iнтелектуальному рiвнi, але зараз була також залучена чи навiть поневолена його уява. Вiн лежав i мiркував у щiльнiй темрявi ночi та заштореноi кiмнати. Історiя мiстера Енфiлда в його головi перетворилася на яскравi картини. Загрозливi лiхтарi нiчного мiста, далi фiгура чоловiка, що йде похапцем, далi дитина, що бiжить вiд лiкаря, потiм вони зiштовхуються i той Джагернаут у людськiй подобi переступае через дiвчинку, незважаючи на ii крики. Ще вiн бачив кiмнату в заможному будинку, де спить його друг, усмiхаючись своiм снам, потiм дверi тiеi кiмнати вiдчиняються, пелена лiжка вiдсуваеться – i ось! Там стоiть постать того, хто мае владу навiть у цю мертву годину потривожити та змусити платити. Цi двi картини переслiдували правника всю нiч, i навiть поринаючи у дрiмоту, вiн бачив, як той негiдник крадькома пливе крiзь сплячi будинки, або швидко, дуже швидко, аж до запаморочення, шкандибае крiзь лабiринти освiтленого лiхтарями мiста та на кожному розi штовхае дiтей i залишае iх плакати. Та досi постать не мала обличчя, щоб правник мiг впiзнати ii, обличчя або зовсiм не було, або воно мерехтiло i розпливалося перед очима мiстера Атерсона. Таким чином у мозку правника виникло i швидко росло шалене бажання побачити справжнього мiстера Гайда. Якби вiн мiг хоча б одним оком побачити його, тодi б таемниця розвiялася, i, можливо, все стало на своi мiсця, як трапляеться з усiма таемницями, коли вони добре дослiдженi. Може вiн зрозумiв би i дивну прихильнiсть або залежнiсть його друга (називайте це, як вам заманеться) i дивний змiст заповiту. Зрештою, варто було побачити обличчя людини, що не мала анi крихти спiвчуття, обличчя людини, що викликала хвилю обурення i ненавистi у невразливого Енфiлда.

З того часу мiстер Атерсон почав стежити за дверима в бiчнiй вуличцi з крамничками. Вранцi, коли вони ще зачиненi; вдень, коли кипить жвава торгiвля; ввечерi, коли на небi лише затуманений мiсяць; тож у години, коли безлюдно i коли кипить натовп, можна було знайти правника на обраному посту.

«Якщо вiн мiстер Загадка, – думав вiн, – тодi я мiстер Розгадка».

Кiнець кiнцем його терпiння було винагороджене. Це була гарна морозна нiч, вулицi висяювали, нiби бальна зала, а незворушнi лiхтарi вимальовували картини зi свiтла й тiней. О десятiй годинi, коли крамницi вже були зачиненi, вуличка була порожньою та, незважаючи на гуркiт Лондона, тихою. Тихi звуки розносились далеко, хатнiй гомiн було чути по обидва боки вулицi, а звуки крокiв заздалегiдь сповiщали про появу перехожого. Минуло заледве кiлька хвилин, як мiстер Атерсон з’явився на своему посту, коли вiн почув вiдлуння дивноi легкоi ходи неподалiк. Пiд час своiх нiчних патрулiв вiн призвичаiвся до приемного ефекту, який справляе виразне вiдлуння крокiв людини, що виринае помiж гомону та гуркоту мiста, навiть коли людина ще далеко. До сьогоднi нiщо так гостро не привертало уваги правника; це було сильне забобонне передчуття успiху, i вiн вiдiйшов вiд входу у двiр.

Кроки швидко наближались i ставали дедалi гучнiшими, й ось хтось вийшов iз-за рогу. Правнику було дуже добре видно, з якою людиною йому доведеться мати справу. То був маленький на зрiст чоловiк, просто вдягнений, i навiть здалеку вiн викликав у спостерiгача почуття, цiлком протилежне прихильностi. Вiн попрямував до дверей, перетнувши вулицю, щоб зекономити час, а коли наблизився, дiстав ключа, нiби прийшов до себе додому.

Мiстер Атерсон пiдiйшов i торкнув його за плече.

– Мiстер Гайд, якщо не помиляюся?

Мiстер Гайд вiдступив назад, ковтаючи повiтря. Та його переляк був лише тимчасовим. Не дивлячись в обличчя правника, вiн досить холодно вiдповiв:

– Так. Це мое iм’я. Чого ви хочете?

– Я бачу, ви йдете в дiм, – вiдповiв правник. – Я – старий друг доктора Джекiла, мiстер Атерсон з Гаунт-стрiт, мабуть, ви про мене чули. Ми так зручно зустрiлися, може, ви запросите мене?

– Доктора Джекiла немае вдома, – промовив мiстер Гайд, встромляючи ключ. І раптом, так i не поглянувши на спiврозмовника, запитав:

– Скажiть, звiдки ви мене знаете?

– А ви, зi свого боку, зробите менi маленьку послугу? – запитав мiстер Атерсон.

– Із задоволенням, – сказав той. – Яку саме?

– Чи дозволите ви менi побачити ваше обличчя? – попросив правник.

Мiстер Гайд завагався, а потiм несподiвано з викликом повернувся до правника. Кiлька секунд вони дуже пильно дивились одне на одного.

– Тепер я зможу вас упiзнати знову, – сказав мiстер Атерсон, – це може стати у пригодi.

– Так, – вiдповiв мiстер Гайд, – дуже добре, що ми зустрiлися, мiж iншим, моя адреса також стане вам у пригодi, – i вiн назвав адресу на вулицi Сохо.

«Боже мiй! – подумав мiстер Атерсон. – А якщо вiн знае про заповiт?»

Але стримав своi почуття i пробуркотiв подяку за адресу.

– А тепер, – сказав Гайд, – скажiть, як ви мене впiзнали?

– За описом, – вiдповiв правник.

– Хто вам мене описав?

– Ми маемо спiльних друзiв, – була вiдповiдь.

– Спiльних друзiв, – повторив мiстер Гайд трохи захриплим голосом. – І хто ж вони?

– Джекiл, наприклад, – промовив правник.

– Вiн нiколи не казав вам про мене, – закричав мiстер Гайд, вибухнувши гнiвом. – Не думав я, що ви здатнi брехати.

– Досить, – сказав мiстер Атерсон, – це нечемна розмова.

Його спiврозмовник дико зареготав i вже наступноi митi з вражаючою швидкiстю вiдчинив дверi i зник у будинку.

Потому як мiстер Гайд залишив його, правник стояв кiлька хвилин, наче втiлення розгубленостi. Потiм вiн повiльно пiшов угору вулицею, зупиняючись на кожному кроцi та пiдносячи руку до брiв, як людина у глибокiй задумi. Проблема, яку вiн прокручував у головi, належала до класу тих, що вирiшуються вкрай рiдко. Мiстер Гайд був блiдий i куций, справляв враження якоiсь потворностi, хоч не мав жодних видимих вад; у нього була неприемна посмiшка; з правником вiн поводився, поеднуючи переляк i зухвалiсть, говорив глухим, тихим, надтрiснутим голосом – усi цi ознаки свiдчили проти нього, але навiть узятi разом, вони не могли пояснити досi не вiдомоi Атерсоновi, вiдрази, огиди й страху, що iх викликав у нього цей чоловiк.

– Тут мае бути щось iнше, – думав спантеличений джентльмен. – Тут криеться щось бiльше. Якби я мiг зрозумiти, що саме! Прости мене, Господи, вiн здаеться майже нелюдом! Щось у ньому вiд троглодита, якщо можна так висловитись. Може це старi витiвки доктора Фела? А може просто брудна душа пробиваеться крiзь оболонку i так спотворюе зовнiшнiсть. Єдине, про що я можу думати, то це про мого бiдолашного старого Генрi Джекiла. Якби сатана мав пiдпис, то вiн би стояв на обличчi у його нового друга.

Просто за рогом бiчноi вулички розкинулася площа, на нiй стояли, гарнi давнi споруди, що зараз здебiльшого позбулися своеi величi та перетворилися на квартири й апартаменти для людей рiзного гатунку i статкiв: картографiв, архiтекторiв, нелегальних юристiв та агентiв сумнiвних компанiй. Але один будинок, другий вiд рогу, досi був зайнятий повнiстю. Бiля дверей, вiд яких навiть у темрявi вiяло заможнiстю i добробутом, мiстер Атерсон зупинився i постукав. Йому вiдчинив гарно вбраний лiтнiй служник.

– Доктор Джекiл удома, Пуле? – спитав правник.

– Зараз подивлюся, мiстере Атерсон, – вiдповiв Пул, проводжаючи вiдвiдувача у велику залу з низькою стелею, прикрашену гобеленами i вмебльовану дорогими дубовими меблями, де, наче в замiському будинку, палав вогонь у вiдкритому коминку.

– Почекаете тут, при вогнi, сер? Чи принести вам свiтло до iдальнi?

– Тут, дякую, – вiдповiв правник i, пiдiйшовши ближче до вогню, зiперся на коминкову решiтку.

Зала, в якiй вiн залишився на самотi, була предметом гордостi його друга доктора, та й власне сам Атерсон вважав ii найприемнiшим мiсцем у всьому Лондонi. Та сьогоднi його кров кипiла, обличчя Гайда стояло перед очима, i ще вiн почував нудьгу та вiдразу до життя (що траплялося вкрай рiдко). Душi правника вбачалася загроза в мерехтiннi язикiв полум’я на вiдполiрованих меблях i здриганнi тiней на стелi. Було соромно, але вiн вiдчув полегшення, коли з’явився Пул i оголосив, що доктор вийшов.

– Я бачив, як мiстер Гайд заходив через дверi лабораторii. – Та к бувае, Пуле, коли доктора Джекiла немае вдома?

– Трапляеться, мiстере Атерсон, сер, – вiдповiв служник. – Мiстер Гайд мае власного ключа.

– Здаеться, ваш хазяiн дуже покладаеться на того молодика та довiряе йому, – вiв далi правник.

– Це так, сер, – сказав Пул, – нам усiм наказано слухатися його.

– Здаеться, я нiколи не зустрiчав тут мiстера Гайда, – додав Атерсон.

– Нi, що ви, сер. Вiн нiколи тут не обiдае, – сказав дворецький. – Взагалi ми його дуже рiдко бачимо в цiй частинi будинку. Зазвичай вiн входить i виходить через лабораторiю.

– Що ж, зрозумiло, на добранiч, Пуле.

– Добранiч, мiстере Атерсон.

Правник вирушив додому з важким серцем. «Бiдолашний Генрi Джекiл, – думав вiн. – Мое серце пiдказуе, що вiн у халепi! Замолоду вiн мав буйну вдачу, хоч було це так давно, що нiхто вже i не пам’ятае, та для законiв Божих немае строку давностi. Напевно, це привид давнього грiха, прихована провина, та покарання приходить pede claudo[3 - Pede claudo – «кульгавим кроком», тобто неквапливо. Горацiй, «Оди».], коли минають роки, все викреслюеться з пам’ятi, а любов до себе вибачае провину». І правник, наляканий такими своiми думками, занурився у власне минуле, зазираючи в кожний закуток пам’ятi, щоб часом i в нього не з’явилась якась «несподiванка-з-коробочки». І хоч його минуле було чистим i бездоганним, i небагатьом таланить похвалитися таким життевим шляхом, усе-таки вiн ладен був розсипатися на порох вiд численних хибних учинкiв, що iх колись припустився, а потiм дякувати, що уник багатьох iнших, до яких був близький. Та зрештою правник повернувся до попереднiх роздумiв про Джекiла, i в ньому запалилася iскра надii.

«Якщо вивчити цього мiстера Гайда, – думав вiн, – то в ньому можна вiднайти стiльки таемниць, чорних таемниць, що найгiршi Джекiловi вчинки порiвняно з ними видаватимуться сонячним свiтлом. Так далi тривати не може. Мене проймае холод, коли я уявляю, як ця iстота крадеться до лiжка бiдного Генрi. Що то мае бути за пробудження! Це все небезпечно! Якщо цей Гайд знае про iснування заповiту, вiн може зажадати успадкувати все якнайшвидше. Так, я маю взятися за цю справу, щоб допомогти Генрi, – вирiшив правник, – якщо вiн дозволить менi. Тiльки б вiн дозволив».

І знову перед його внутрiшнiм зором чiтко постали дивнi умови, записанi в заповiтi.




Доктор Джекiл був спокiйний


Два тижнi потому видалася чудова нагода: доктор Джекiл давав один iз тих прекрасних обiдiв для п’ятьох-шiстьох близьких друзiв, людей розумних i поважних, поцiновувачiв доброго вина. І мiстер Атерсон замислив залишитися пiсля того, як усi iншi роз’iдуться. В цьому не було нiчого незвичного, таке траплялося безлiч разiв. Там, де Атерсона любили, його любили щиро. Господарям подобалось затримувати спокiйного правника, провiвши веселих i велемовних гостей за порiг; приемно було посидiти годинку в його ненав’язливiй компанii, зiбратися з думками в неоцiненнiй чоловiчiй мовчанцi пiсля виснажливих веселощiв. Доктор Джекiл не був винятком iз цього правила; нинi вiн сидiв навпроти правника бiля вогню, – крупний, ставний, ретельно поголений чоловiк рокiв п’ят десятьох, в обличчi якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно свiтилося розумом i добротою, – з погляду можна було зрозумiти, що вiн вiдчувае вiдверту й теплу прихильнiсть до мiстера Атерсона.

– Я чекав нагоди, щоб поговорити з вами, Джекiле, – почав правник. – Ви пам’ятаете про той ваш заповiт?

Уважний спостерiгач помiтив би, що ця тема неприемна докторовi, однак вiн продовжив ii жартiвливим тоном:

– Мiй сердешний Атерсоне, – сказав вiн, – вам страшенно не пощастило з таким клiентом, як я. В життi своему нiколи не бачив людини нещаснiшоi, нiж ви пiсля прочитання мого тестаменту; за винятком хiба що того нiкчемного педанта Леньйона, коли вiн ознайомився з моiми, як вiн каже, науковими ересями. Я знаю, що вiн добрий хлопець – не насуплюйте брови! – чудовий хлопець, я завжди радий почути щось про нього; але ж вiн – невиправний педант, нетямущий, галасливий педант. Нiколи i нi в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйонi.

– Ви знаете, що я нiколи не схвалював того заповiту, – перервав його Атерсон, безжально нехтуючи новою темою для розмови.

– Мого заповiту? Певно, що знаю, – сказав доктор рiзкувато, – ви менi про це вже казали.

– І скажу ще раз, – вiв далi правник. – Я дещо довiдався про вашого юного Гайда.

Вiдкрите, привабливе обличчя доктора Джекiла пополотнiло до самiсiньких вуст, навколо очей з’явилися темнi плями.

– Я не хотiв би далi про це говорити, – промовив вiн. – Менi здавалось, цю тему ми вже обговорили i полишили.

– Те, що я почув, було вельми мерзенне, – сказав Атерсон.

– Я не можу нiчого змiнити. Ви не розумiете мого становища, – вiдказав доктор трохи непослiдовно. – Я потрапив у неприемну ситуацiю, Атерсоне. Мое становище делiкатне, вельми делiкатне. Це така справа, яку не виправиш розмовами.

– Джекiле, – мовив Атерсон, – ви мене добре знаете, i знаете, що я людина, на яку можна покластися. Довiртеся менi, i я впевнений, що допоможу вам знайти вихiд iз цiеi ситуацii.

– Мiй добрий Атерсоне, – промовив доктор, – це дуже люб’язно з вашого боку, це страшенно люб’язно, i я не можу знайти слiв для подяки. Я цiлком вам довiряю, довiряю бiльше, анiж будь-кому з живих, бiльше, анiж самому собi, i все розповiв би, якби мiг. Та насправдi все не так, як ви собi уявляете, все зовсiм не так кепсько. Щоб дати вашому доброму серцю спокiй, я скажу вам одну рiч: коли я вирiшу, то зможу тiеi ж хвилини позбутися мiстера Гайда. Тисну вашу руку, i ще раз дуже й дуже дякую. І ще хочу додати одне слово, Атерсоне, я впевнений, що ви зрозумiете мене правильно: це – приватна справа, й благаю вас облишити ii.

Атерсон трохи помiркував, дивлячись на вогонь.

– Я не маю жодних сумнiвiв у тому, що ви знаете, що дiете, – сказав вiн, пiдводячись на ноги.

– От i добре, та коли ми вже торкнулися цiеi справи (i сподiваюся, востанне), – вiв далi доктор, – я хочу, щоб ви зрозумiли одне. Я справдi дуже цiкавлюся бiдолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, вiн розповiв менi про це, i, боюся, вiн був iз вами нечемний. Але кажу вам щиро: я дуже, дуже опiкуюся цим юнаком i хочу, щоб ви, Атерсоне, пообiцяли менi його пiдтримати й допомогти йому вступити в права спадщини, якщо зi мною щось станеться. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; якщо ви пообiцяете менi, великий тягар впаде менi з серця.

– Але я не обiцятиму, що вiн менi колись сподобаеться, – вiдповiв на те правник.

– А про це я i не прошу, – наполягав Джекiл, поклавши свою руку на руку друга. – Я прошу лише про правосуддя. Допоможiть йому заради мене, коли мене вже тут не буде.

Атерсон не стримав важкого зiтхання.

– Що ж, – промовив вiн, – я обiцяю.




Вбивство Кер’ю


Приблизно за рiк, у жовтнi 18… року, Лондон здригнувся вiд злочину надзвичайноi жорстокостi, який привернув особливу увагу ще й через високе суспiльне становище жертви. Подробицi були скупi та приголомшливi. Служниця, що проживала сама в будинку неподалiк вiд рiчки, близько одинадцятоi години пiднялася нагору, збираючись спати. І хоч над ранок над мiстом клубочився туман, вечiр був ясний, i провулок, на який виходило вiкно ii кiмнати, заливало свiтло повного мiсяця. Схоже, що дiвчина була особою романтичною – вона сiла бiля вiкна та поринула в мрii. Нiколи до того (говорила вона крiзь сльози, згадуючи побачене) свiт не здавався iй таким мирним, а люди в ньому такими добрими…

Сидячи бiля вiкна, вона помiтила ставного сивого джентльмена, що прямував провулком, а назустрiч йому просувався куций чоловiчок, на якого вона спершу не звернула уваги. Вони зустрiлися (це трапилося просто перед ii очима), старший пан, чемно уклонившись, дуже ввiчливо привiтався з другим. Не було схоже, щоб вiн питав про щось важливе, з його жестикуляцii можна було зрозумiти, що вiн запитуе дорогу. Мiсяць освiчував його обличчя, i дiвчина замилувалася ним: здавалося, що воно дихае невиннiстю, поряднiстю, доброчеснiстю та якоюсь величчю. Потiм ii погляд спрямувався на другого чоловiка – i вона впiзнала в ньому такого собi мiстера Гайда, який одного разу навiдував ii хазяiна i до якого вона почувала вiдразу. У руцi в того був важкий цiпок, який вiн нiс задля розваги. Вiн нiчого не вiдповiдав i слухав спiврозмовника з неприхованим роздратуванням. Раптом його охопила сильна лють: вiн затупотiв ногами, замахав своiм цiпком i став поводитися, як це описала служниця, наче причинний. Лiтнiй джентльмен вiдступив на крок iз виразом подиву та образи на обличчi, тодi мiстер Гайд перебрав усякi межi: кинувся на нього й повалив на землю. Наступноi митi вiн iз мавпячою злiстю став топтати жертву ногами, обрушив на неi зливу ударiв, вiд яких затрiщали кiстки i тiло пiдскакувало на брукiвцi. Нажахана побаченим i почутим, дiвчина знепритомнiла.

Лише за двi години вона отямилася й викликала полiцiю. Вбивця давно зник, але якраз посерединi вулицi лежало неймовiрно спотворене тiло жертви. Палиця, за допомогою якоi було скоене вбивство, хоча й зроблена з якоiсь рiдкiсноi твердоi деревини, переламалася навпiл, не витримавши безглуздоi жорстокостi: одна половина закотилася в сусiдню канаву, другу, безперечно, вбивця забрав iз собою. У жертви знайшли гаманець i золотий годинник, але жодних документiв чи карток, лише конверт iз печаткою, що його, певно, той нiс на пошту; на конвертi стояло iм’я та адреса мiстера Атерсона.

Його принесли правниковi наступного ранку, коли ще вiн не встиг встати з лiжка. Тiльки-но вiн поглянув на листа i почув про те, що трапилося, змiг промовити лише:

– Нiчого не можу сказати, доки не побачу тiла. Це може виявитися дуже серйозним. Будьте такi ласкавi зачекати, поки я вдягнуся.

Зi скорботним виразом обличчя вiн швидко поснiдав i вирушив до полiцiйного вiддiлка, куди перенесли тiло. Щойно правник ввiйшов до камери, вiн кивнув.

– Так, – сказав вiн, – я впiзнаю його. З прикрiстю мушу повiдомити, що це сер Денверс Кер’ю.

– Боже правий, сер! – вигукнув офiцер. – Як таке можливо?

Та вже наступноi митi очi його запалали професiйним азартом:

– Це наробить чимало галасу, – сповiстив вiн. – Можливо, ви змогли б допомогти нам, – i вiн коротко розповiв, що бачила служниця, й показав зламаний цiпок.

Мiстер Атерсон уже роздумував над iменем Гайда, а коли перед ним поклали палицю, в нього не залишилось жодних сумнiвiв. Незважаючи на те, що вона поламана i зношена, вiн упiзнав у нiй ту, яку особисто подарував Генрi Джекiлу багато рокiв тому.

– Той мiстер Гайд на зрiст маленький? – розпитував вiн.

– Дуже маленький i дуже лихий, як сказала про нього служниця, – вiдповiв iнспектор.

Мiстер Атерсон про щось помiркував, а потiм, пiднявши голову, промовив:

– Якщо ви поiдете зi мною в екiпажi, то, гадаю, зможу показати вам, де вiн мешкае.

Було близько дев’ятоi години ранку, стояла пора перших осiннiх туманiв. Широчезна шоколадна завiса опускалася з небес на землю, але вiтер увесь час атакував та роздирав цей щiльний туман, тож поки екiпаж ледь повз вулицями, мiстер Атерсон помiчав неймовiрну кiлькiсть барв й вiдтiнкiв, що iх мае напiвтемрява: ставало то темно, як уночi, то раптом небо жеврiло багряними вiдблисками, як вiд дивноi велетенськоi пожежi, а то крiзь розрив у туманi прохоплювався невеличкий промiнчик свiтла i блискотiв крiзь клубочiння пари. Гнiтючий квартал Сохо з його брудними дорогами, неохайними перехожими, лiхтарями, яких чи то нiколи не гасили, чи то засвiтили знову – змагатися зi скорботною навалою темряви, – у цих мiнливих спалахах здавався мiстеровi Атерсону районом iз нiчного жахiття. Крiм того, думки правника ставали ще похмурiшими, коли вiн дивився на свого супутника, тодi його охоплював той страх перед законом i його охоронцями, що часом вражае навiть найчеснiших.

Коли екiпаж прибув за названою адресою, туман трохи розвiявся, вiдкриваючи брудну вуличку, пивну, низькопробну французьку iдальню, дешеву крамничку, де все коштувало щонайбiльше кiлька пеннi, багато неохайних дiтлахiв, що визирали з кожних дверей; жiнки рiзних нацiональностей проходили повз за ранковою чаркою, тримаючи в руках ключi. Наступноi митi брунатний туман опустився знову, сховавши занедбанi околицi. Саме тут жив улюбленець Генрi Джекiла, спадкоемець чвертi мiльйона стерлiнгiв.

Дверi вiдчинила жiнка з сивим волоссям. Їi обличчя кольору слоновоi кiстки було зле i лицемiрне, однак манери були бездоганними. Так, повiдомила вона, це помешкання мiстера Гайда, однак його немае вдома, увечерi вiн повернувся дуже пiзно, та менш нiж за годину знову пiшов; у цьому не було нiчого дивного, бо звички в нього зовсiм поганi, вiн часто бувае вiдсутнiй: наприклад, вона не бачила його близько двох мiсяцiв до вчорашнього вечора.

– Дуже добре, ми хотiли б оглянути його кiмнати, – промовив правник, i коли жiнка стала наполягати на тому, що це неможливо, додав: – Менi слiд було б сказати вам, хто цей джентльмен. Це iнспектор Ньюкамен зi Скотленд-Ярду.

Зловтiха спалахнула на обличчi жiнки.

– А! То в нього неприемностi! Що ж вiн накоiв? – спитала вона.

Мiстер Атерсон з iнспектором обмiнялися поглядами.

– Не схоже, що вiн тут улюблений пожилець, – зробив висновок полiсмен. – А тепер, люба панi, дозвольте нам тут роздивитися все.

У всьому будинку окрiм лiтньоi жiнки не було нiкого; мiстер Гайд використовував лише кiлька кiмнат, однак вони були умебльованi з розкiшшю й добрим смаком. Комiрчина була заповнена винами, тарiлки були срiбними, столова бiлизна – вишуканою, на стiнах висiли гарнi картини – подарунки (припустив Атерсон) вiд Генрi Джекiла, що знався на мистецтвi, килими було ретельно дiбрано за барвами. Однак зараз кiмнати мали явнi слiди недавнiх квапливих зборiв: одяг iз вивернутими кишенями був розкиданий на пiдлозi, шухляди були вiдчиненi, а в коминку лежала купа сiрого попелу вiд спалених паперiв. Зi ще теплих жаринок iнспектор видобув товстий корiнець зеленоi чековоi книжки, що не пiддався вогню, а пiд дверима знайшлася друга половина палицi. Це закрiпило пiдозри, й офiцер був цiлком задоволений. Вiзит до банку, де на рахунку вбивцi виявилося декiлька тисяч фунтiв, доповнив його радiсть.

– Ви можете покластися на мене, сер, – сказав вiн Атерсоновi, – вiн у наших руках. Напевно, вiн зовсiм утратив голову, в iншому разi вiн нiколи б не залишив цiпка вдома, а до всього ще й спалив чекову книжку. Без грошей вiн нiхто. Нам лишаеться тiльки чекати його в банку та розвiшати всюди його прикмети.

Однак зiбрати iх виявилось непросто, бо в мiстера Гайда було мало знайомих, навiть хазяiн служницi (що була свiдком убивства) бачив його лише двiчi; слiдiв його родини знайти не вдалося, вiн нiколи не фотографувався, а тi кiлька свiдчень людей, що змогли описати його зовнiшнiсть, сильно розходились. Збiгалися вони лише в одному: на тих, хто бачив утiкача, вiн справляв враження якоiсь непоясненноi потворностi.




Епiзод iз листом


По обiдi мiстер Атерсон попрямував до оселi доктора Джекiла. Бiля дверей його зустрiв Пул i провiв через кухню та подвiр’я, що колись було садком, до будинку, який мав назву «лабораторii» чи «анатомiчноi». Доктор придбав цей будинок у спадкоемцiв вiдомого хiрурга, та оскiльки вiн цiкавився бiльше хiмiею, нiж анатомiею, призначення будинку з садочком змiнилося. Друг правника вперше приймав його в цiй частинi свого будинку, тому правник iз цiкавiстю роздивлявся темну споруду без вiкон, з огидою проходив повз анатомiчний театр, колись наповнений завзятими студентами, а нинi порожнiй i мовчазний. Столи були заставленi хiмiчними приладами, а пiдлога вкрита розкиданою соломою для пакування; дерев’яними ящиками; зi склепiння на все це падало тьмяне свiтло. У найдальшому його кутку сходи вели вгору, до дверей, оббитих червоним сукном; через них мiстер Атерсон нарештi потрапив до докторового кабiнету. Це була простора кiмната, заповнена скляними приладами, обладнана, крiм iншого, великим напiльним дзеркалом i робочим столом, що виходила на подвiр’я трьома запиленими вiкнами з гратами на них. У коминку палав вогонь, на коминковiй полицi стояла засвiчена лампа. Туман, здавалось, оселився навiть у будинках. Бiля коминка сидiв доктор Джекiл, i мав вiн вигляд смертельно хворого. Не пiдвiвшись назустрiч гостевi, вiн лише простяг йому холодну руку i запросив правника почуватися як удома.

– А тепер, – промовив мiстер Атерсон, щойно Пул залишив iх самих, – скажiть менi: ви чули останнi новини?

Доктор здригнувся.

– Про це кричали на площi. Я чув iз вiтальнi.

– Лише одне питання, – вiв далi правник. – Кер’ю був моiм клiентом, але ви також мiй клiент, i я хочу знати, як менi дiяти. Сподiваюся, ви не настiльки божевiльний, щоб переховувати цього хлопця?

– Атерсоне, Богом присягаюся, – простогнав доктор, – Богом присягаюся, я бiльше нiколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним на цьому свiтi покiнчено. Все вже позаду. Вiн справдi не потребуватиме вже моеi допомоги, ви не знаете його так як я, вiн безпечний, цiлком безпечний, запам’ятайте моi слова, нiхто нiколи про нього не почуе.

Правник похмуро слухав, йому не подобалася гарячкова мова друга.

– Здаеться, ви занадто впевненi у ньому, – сказав вiн. – І заради вас самого… я сподiваюся, що ви маете рацiю. Бо якщо дiйде до суду, ваше iм’я може випливти.

– Я абсолютно в ньому переконаний, – вiдповiв Джекiл. – Я маю всi пiдстави, однак не можу розповiсти про це нiкому. Та е одна справа, з приводу якоi я б хотiв отримати вашу пораду. Я… Я отримав листа i не знаю, чи варто його показувати полiцii. Я хочу вiддати його вам, Атерсоне, i ви, я впевнений, мудро розсудите, що з ним робити. Я цiлком вам довiряю.

– Мабуть, ви боiтеся, що лист призведе до його викриття? – спитав Джекiла правник.

– Нi, – вiдповiв той, – мене бiльше не обходить, що станеться з Гайдом. Із ним покiнчено. Я думав про власну репутацiю, якiй ця огидна справа може зашкодити.

Атерсон деякий час мiркував. Вiн був уражений егоiзмом свого друга, та незважаючи на це вiдчув полегкiсть.

– Що ж, – нарештi сказав вiн, – дайте-но менi поглянути на цього листа.

Лист був написаний чудернацьким прямим почерком i пiдписаний «Едвард Гайд». У ньому стисло сповiщалося, що благодiйник вiдправника, доктор Джекiл, якому вiн так нiкчемно вiдплатив за тисячi щедрот, може не тривожитися за безпеку вiдправника, оскiльки вiн уже знайшов надiйну мiсцину, щоб переховуватись. Правнику лист видався цiлком прийнятним, вiн пролив свiтло на зв’язок, який той шукав, Атерсон навiть дорiкнув собi за минулi пiдозри.

– А конверт у вас залишився? – запитав вiн доктора.

– Я спалив його, – вiдповiв Джекiл, – перш нiж зрозумiв, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось принiс.

– Можна я вiзьму листа з собою, вранцi рiшення ухвалюються легше?

– Покладаюся повнiстю на вас, – повторив доктор. – У собi впевненiсть я втратив.

– Я над цим помiркую, – пообiцяв правник. – Але в мене е ще одне запитання: то Гайд диктував вам умови в заповiтi щодо вашого зникнення?

Правнику здалось, що доктора це питання захопило зненацька; вiн зцiпив зуби та кивнув:

– Я так i знав. Вiн хотiв убити вас. Ви легко вiдкараскалися.

– Я отримав набагато бiльше, – сумно проказав доктор. – Я отримав урок! О Боже! Атерсоне, яку я дiстав науку! – i вiн на секунду затулив обличчя руками.

Виходячи надвiр, Атерсон зупинився перемовитись кiлькома словами з Пулом.

– Мiж iншим, Пуле, сьогоднi вашому пановi доставили листа. Який був кур’ер на вигляд?

Однак Пул цього дня не отримував нiчого, крiм звичайноi пошти та рекламних проспектiв на додачу.

Ця новина знов повернула правниковi сумнiви. Звiсно, листа могли принести й до дверей лабораторii, а можливо, могли написати й у самому кабiнетi; i якщо це справдi так, слiд було оцiнювати ситуацiю по-iншому й використовувати листа з бiльшою обережнiстю. Коли вiн iшов тротуаром додому, його обганяли хлопчаки з газетами, хрипко вигукуючи: «Екстрений випуск! Приголомшливе вбивство члена парламенту!» Ось така поховальна промова про його друга й клiента, але правник не мiг допомогти слiдству, не штовхнувши доброго iменi свого iншого клiента й приятеля у вир скандалу. Вiн мав ухвалити делiкатне рiшення, i хоч як вiн звик покладатися на себе, зараз йому хотiлося почути чиюсь пораду.

Незабаром вiн сидiв удома зi своiм старшим клерком мiстером Гестом, що сидiв по другий бiк коминка, а помiж ними, якраз на належнiй вiдстанi вiд вогню, стояла пляшка особливого старого вина, що довгий час не бачило свiтла в пiдвалi Атерсонового будинку. Туман усе ще накривав своiми крилами потопаюче мiсто, лiхтарi мерехтiли, наче карбункули. Але незважаючи на важкi задушливi хмари життя струмувало артерiями мiста з шумом потужного вiтру. Однак у кiмнатi було затишно завдяки вогню в коминку. Кислоти в пляшцi давно вже розклалися, iмператорське забарвлення з часом пом’якшало, як змiнюються з часом кольори вiтражiв. І вiдблиск спекотних осiннiх днiв на схилах виноградникiв готовий був вивiльнитися i розсiяти лондонський туман. Непомiтно правник почав м’якшати. Не було людини, якiй довiряв вiн бiльше, анiж мiстеру Гесту, вiд нього в Атерсона майже не було таемниць, а може, iх зовсiм не було. Вiн був ознайомлений зi справами доктора Джекiла, знав Пула i не мiг не чути про приятелювання мiстера Гайда з хазяiном i, мабуть, зробив для себе певнi висновки. Тож хiба не природним було б показати Гесту листа, що проливав свiтло на таемницю? Крiм того, Гест, великий знавець почеркiв, вважатиме це прохання абсолютно природнiм. До того ж клерк – людина прониклива i, читаючи такий дивний документ, неодмiнно щось зауважить, i з того зауваження Атерсон вирiшить, як далi вести розмову.

– Яка сумна iсторiя трапилася з сером Денверсом, – сказав правник.

– Дiйсно, сер. Вона наробила багато галасу, – вiдповiв Гест. – Той убивця, понад усякий сумнiв, божевiльний.

– Я хотiв би почути вашу думку щодо цього, – провадив Атерсон далi. – Я маю документ, написаний його рукою. Хай це лишиться мiж нами, бо я ще не знаю, що робитиму з цим документом далi. Неприемна справа, м’яко кажучи. Ось вiн перед вами – автограф убивцi.

Гестовi очi спалахнули, вiн сiв i з запалом почав вивчати листа.

– Нi, сер, – пiдсумував вiн, – це писав не божевiльний. Але почерк дуже дивний.

– Судячи з усього, i написала його дуже дивна особа, – додав правник.

Саме тодi ввiйшов служник iз запискою.

– Вона вiд доктора Джекiла, сер? – запитав клерк, ледве глянувши на папiрець. – Почерк наче менi знайомий. Щось особисте, мiстере Атерсон?

– Лише запрошення на обiд. Хочете поглянути?

– Одну хвильку. Дякую, сер, – клерк поклав обидва аркушi поруч i став прискiпливо iх порiвнювати. – Дякую, сер, – нарештi сказав вiн, повертаючи обидва папiрцi, – дуже цiкавий почерк.

Виникла пауза, впродовж якоi мiстер Атерсон боровся з собою.

– Навiщо ви порiвнювали iх, Гесте? – не витримав вiн.

– Рiч у тому, сер, – клерк пiдшукував слова, – що мiж ними iснуе дивовижна схожiсть, обидва почерки майже iдентичнi, едина рiзниця – нахил лiтер.

– Дуже дивно, – вимовив Атерсон.

– Справдi, як ви кажете, дуже дивно, – погодився Гест.

– Я б не згадував бiльше про цю записку, ви розумiете, – сказав господар.

– Так, сер, – промовив клерк. – Я розумiю.

Щойно мiстер Атерсон залишився сам, вiн замкнув записку в глибинi свого сейфа назавжди.

«Невже, – подумалося йому, – Генрi Джекiл пiдробив лист убивцi!» І кров похолола в його жилах.




Епiзод iз доктором Леньйоном


Збiгав час. Тисячi фунтiв обiцяли у винагороду тому, хто знайде вбивцю; вбивство сера Денверса викликало обурення громадськостi, та попри все полiцiя не могла знайти жодного слiду, мiстер Гайд зник так, начебто його нiколи й не iснувало. Розкопали багато з його минулого, звiсно, все те було ганебне. Розповiдали про його жорстокiсть, бездушну i несамовиту, про безпутне життя, про його дивних компаньйонiв, ненависть, що оточувала кожну його дiю. Але про його теперiшне мiсцеперебування не було вiдомо нiчого. Вiдколи вiн полишив свое помешкання в Сохо вранцi пiсля вбивства, вiн наче випарувався. Плинув час, i поступово мiстер Атерсон став звiльнятися вiд пекучого почуття тривоги i приходити до ладу сам iз собою. Смерть мiстера Денверса, як на нього, повнiстю спокутувалася зникненням мiстера Гайда. Тепер, коли лихий вплив мiстера Гайда був у минулому, для доктора Джекiла почалось нове життя. Вiн перестав бути вiдлюдником, поновив стосунки з друзями, знову став жаданим гостем i жартiвником. Вiдомий своiм доброчинством, став також вiдомий своею побожнiстю. Вiн був завжди при дiлi, полюбив довгi прогулянки, робив добрi справи, обличчя його посвiжiшало та стало вiдкритiшим, наче вiн здобув внутрiшню злагоду сам iз собою, й понад два мiсяцi вiн тiшився спокоем.

Восьмого сiчня Атерсон обiдав у доктора Джекiла в невеличкiй компанii. Був там i Леньйон, i господар поглядав на одного та другого точнiсiнько так, як у тi давнi часи, коли всi трое були нерозлучними друзями. Але дванадцятого сiчня, а далi й чотирнадцятого дверi будинку виявилися замкненими для правника.

– Доктор не виходить, – пояснював Пул, – i нiкого не приймае.

П’ятнадцятого Атерсон спробував iще раз – i знову отримав вiдмову. Правник звикнув протягом останнiх двох мiсяцiв майже щодня бачитися з другом, тому повернення до самотностi дуже гнiтило його душу. На п’ятий вечiр вiн запросив на обiд Геста, а на шостий – сам вирушив до доктора Леньйона.

Тут нарештi йому не вiдмовили, та коли вiн увiйшов, то був приголомшений змiною, яка сталася iз зовнiшнiстю доктора Леньйона. Смертний вирок був виразно написаний на його обличчi. Рум’яний здоровань поблiд, схуд, полисiв i постарiшав; та навiть не цi ознаки фiзичного занепаду найбiльше вразили правника, а погляд, у якому вiдбивався глибоко прихований жах. Не схоже, що доктор боявся смертi, однак це було перше, що спало на думку Атерсоновi.

«Так, – думав вiн, – Леньйон – лiкар, вiн повинен знати свiй стан i скiльки йому лишилося жити, але усвiдомлювати це йому над силу».

Однак коли правник зауважив, що доктор мае хворий вигляд, Леньйон спокiйно оголосив, що вiн людина приречена.

– Я зазнав великого потрясiння, – промовив вiн, – i вже нiколи не одужаю вiд того. Це питання кiлькох тижнiв. Що ж, життя було приемним, воно менi подобалось, так, сер, я любив його. Інодi я думаю, що якби ми знали все, то були б радi прощатися з ним.

– Джекiл теж захворiв, – перевiв розмову на iнше Атерсон. – Ви з ним не бачилися?

Цiеi митi Леньйонове обличчя змiнилося, i вiн пiдняв тремтячу руку.

– Я не бажаю нiколи бiльше анi бачити доктора Джекiла, анi чути про нього! – прокричав вiн з тремтiнням у голосi. – Я цiлком порвав iз цiею особою i благаю вас не нагадувати менi про того, кого я вважаю мертвим.

– Он воно як… – вимовив Атерсон i по чималiй паузi запитав: – Можливо, я щось можу зробити? Ми – трое дуже давнiх друзiв, Леньйоне, ми вже не проживемо стiльки, щоб знайти нових.

– Нiчого вже не виправиш, – вiдрiзав Леньйон. – Запитайте в нього.

– Вiн не приймае мене, – вiдповiв правник.

– Це мене не дивуе, – пролунала впевнена вiдповiдь. – Колись, Атерсоне, пiсля моеi смертi, ви, можливо, дiзнаетесь, мав я рацiю чи нi. Але не зараз. Я не можу вам нiчого сказати. До речi, якщо ви можете посидiти зi мною й поговорити про щось iнше, заради Бога, залишайтесь i поспiлкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, iдiть, бо я не можу цього витерпiти.

Щойно повернувшись додому, Атерсон сiв i написав Джекiловi листа, висловлюючи незадоволення, що його бiльше не приймають, i запитуючи про причину, з якоi той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга вiдповiдь, дуже зворушлива, але сповнена таемничих натякiв. Сварку з Леньйоном вiн назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, – писав Джекiл, – але подiляю його думку про те, що нам не слiд бiльше нiколи бачитися. Вiдтепер я вестиму надзвичайно усамiтнене життя, i ви не повиннi анi дивуватися, анi сумнiватися у нашiй дружбi, якщо моi дверi виявляться зачиненими навiть перед вами. Ви маете дозволити менi iти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про якi не можу говорити. Коли вже я найбiльший грiшник, то водночас я й найбiльший мученик. Не думаю, що десь iще на землi е мiсце для таких мук i страхiв; i ви, Атерсоне, можете полегшити моi страждання лише одним: шануючи мое мовчання».

Атерсон був уражений: лихий вплив Гайда вiдiйшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишнiх друзiв, iще тиждень тому доля обiцяла йому бадьору та шановану старiсть, а нинi дружбу, душевний спокiй, увесь хiд його життя було розчавлено. Така велика й несподiвана змiна вказувала б на божевiлля, але з огляду на слова й поведiнку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.

Тиждень потому Леньйон злiг i менш нiж за два тижнi помер. Увечерi пiсля похорону, що сильно засмутив Атерсона, вiн замкнувся в кабiнетi i при свiтлi меланхолiйноi свiчки дiстав та поклав перед собою конверта, пiдписаного покiйним другом i запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разi його несподiваноi смертi знищити не читаючи», – так категорично зазначалося на конвертi. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогоднi я поховав одного друга, – подумав вiн, – а що, коли цей лист вiдбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негiдного страху, правник зламав печатку. В конвертi був додаток, так само запечатаний i пiдписаний: «Не вiдкривати до смертi або ж зникнення доктора Генрi Джекiла». Атерсон не мiг повiрити своiм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевiльному заповiтi, що вiн давно повернув власниковi, iдея зникнення та iм’я Генрi Джекiла поеднувалися знов. Тiльки в заповiтi ця iдея з’явилася з пiдступноi пiдказки людини на iм’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозумiла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливiсть заволодiла довiреною особою, хотiлося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таемницi. Але професiйна честь i довiра його покiйного друга примусили правника виконати свiй обов’язок, i пакунок опинився якнайглибше в сейфi.

Одна рiч – затамувати цiкавiсть, iнша – подолати ii. Дуже сумнiвно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятiстю. Вiн думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними i страхiтливими. Звичайно, вiн навiдувався до Джекiловоi оселi, але вiдчував полегшення, дiставши чергову вiдмову: можливо, в душi вiн тепер надавав перевагу розмовам на сходах iз Пулом, в оточеннi гомону мiста, йому вже не кортiло потрапити до цього будинку добровiльного ув’язнення та сидiти i спiлкуватися з його таемничим в’язнем. Пул не мiг повiдомити жодних втiшних новин.

Доктор замикався в кабiнетi над лабораторiею набагато частiше, нiж завжди, iнодi навiть ночував у ньому; весь час вiн був не в гуморi, став дуже мовчазним, нiчого не читав, здавалося, його переслiдують якiсь думки. Атерсон настiльки звик до незмiнного характеру цих повiдомлень, що здiйснював вiзити чимраз рiдше.




Епiзод бiля вiкна


Це трапилось у недiлю, пiд час звичайноi прогулянки мiстера Атерсона i мiстера Енфiлда. Їхнiй шлях знову пролiг через бiчну вуличку, i коли вони зрiвнялися з дверима, то обидва зупинились, щоб подивитися на них.

– Що ж, – сказав Енфiлд, – та iсторiя добiгла кiнця. Ми нiколи знову не побачимо мiстера Гайда.

– Сподiваюсь, що нi, – вiдповiв Атерсон. – Чи казав я вам, що одного разу також зустрiв цього чоловiчка i подiляю вашу огиду до нього?

– Неможливо зустрiтися з ним i не вiдчути огиди, – промовив Енфiлд. – До речi, яким невiгласом ви повиннi були вважати мене, коли я не знав, що це заднi дверi будинку доктора Джекiла! Це частково i ваша провина, що я про це дiзнався.

– То ви знаете, чи не так? – сказав Атерсон. – Якщо вже так сталося, ми можемо зайти у двiр i подивитися на вiкна. Вiдверто кажучи, я непокоюся про бiдного Джекiла, я вiдчуваю, що присутнiсть друга навiть надворi може пiти йому на користь.

На подвiр’i було холодно i трохи вогко, воно вже наповнилося передчасними сутiнками, хоч небо високо над головою було ще ясним вiд заходу сонця. Середне з трьох вiкон було прочинене. Бiля нього сидiв доктор Джекiл, наче невтiшний в’язень, i з виразом безмежного смутку на обличчi дихав свiжим повiтрям.

– Джекiле! – гукнув його правник. – Сподiваюся, вам лiпше?

– Я дуже хворий, Атерсоне, – вiдповiв доктор м’яко, – дуже хворий. Але це не триватиме довго, дякувати Богу.

– Ви забагато сидите вдома, – сказав правник. – Вам слiд розганяти кров, як робимо ми з мiстером Енфiлдом. Мiстер Енфiлд, мiй кузен, а це – доктор Джекiл. Виходьте, берiть свого капелюха та прогуляйтеся з нами.

– Ви дуже люб’язнi, – зiтхнув доктор, – я б дуже цього хотiв, та нi, нi, нi, це неможливо, я не наважуся. Але я справдi дуже радий бачити вас, Атерсоне, це дiйсно велике задоволення для мене. Я б запросив вас iз мiстером Енфiлдом нагору, але в мене не прибрано.

– Що ж, тодi, – промовив правник доброзичливо, – найкраще, що ми можемо зробити, – це залишитися тут i поспiлкуватися з вами крiзь вiкно.

– Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, – вiдповiв доктор з усмiшкою.

Щойно вiн договорив, як усмiшка зникла з обличчя доктора i на ii мiсцi виник вираз такого жаху i вiдчаю, що в обох джентльменiв кров похолола в жилах. Це тривало лише кiлька секунд, бо вiкно негайно зачинилося, але тоi митi було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи анi слова. Джентльмени перетнули бiчну вуличку i йшли мовчки, аж поки не досягли сусiднього великого шляху, де, незважаючи на недiлю, вирувало життя. Тут нарештi мiстер Атерсон повернувся i подивився на свого компаньйона. Обидва вони були блiдi, а в очах виразно читався страх.

– Господи, прости нас! Господи, прости нас! – промовив мiстер Атерсон.

Та мiстер Енфiлд лише серйозно кивнув, i далi вони йшли знову мовчки.




Остання нiч


Коли якось по вечерi мiстер Атерсон сидiв бiля коминка, його здивували повiдомленням про вiзит Пула.

– Пуле? Що вас привело сюди? – вигукнув вiн, а потiм, глянувши на Пула, додав: – Що вас непокоiть? Із доктором усе гаразд?

– Докторе Атерсон, – вiдповiв служник, – коiться щось незрозумiле.

– Сядьте, вiзьмiть склянку вина, випийте, – сказав правник. – А тепер не поспiшайте та розкажiть менi прямо, що трапилось.

– Ви знаете, який доктор, сер, – почав Пул, – вiн ховаеться в собi. Сьогоднi вiн знову замкнувся в кабiнетi. Менi це не подобаеться, сер, щоб я помер, якщо це не так. Мiстере Атерсон, менi страшно.

– Мiй добрий чоловiче, – вiдповiв на те правник, – скажiть яснiше. Чого ви боiтеся?

– Я боюся вже близько тижня, – сказав той, уперто iгноруючи питання, – я бiльше так не можу!

Вся зовнiшнiсть Пула свiдчила про те, що вiн i справдi наляканий, його манери погiршали, вiн жодного разу не подивився правниковi в очi, потому як розповiв про свiй страх. Навiть зараз вiн сидiв, тримаючи повну склянку на колiнах i втупившись у пiдлогу.

– Я бiльше так не можу! – повторив вiн.

– Ну ж бо, Пуле, – сказав правник, – я бачу, ви маете дуже серйозний привiд говорити так. Я бачу, що трапилось щось дуже погане. Спробуйте пояснити менi, що саме.

– Я гадаю, скоено злочин, – вiдповiв Пул хрипло.

– Злочин? – вигукнув правник налякано, все це починало його дратувати. – Який такий злочин? Що ви маете на увазi?

– Я не наважуся сказати це, але ви можете пiти зi мною i побачити все на власнi очi.

Замiсть вiдповiдi мiстер Атерсон одразу пiдвiвся, взяв капелюха i пальто. Вiн iз подивом помiтив, що на обличчi дворецького з’явився вираз величезного полегшення, не менше здивувало правника i те, що Пул так i не сьорбнув вина, вiдставив склянку i пiшов услiд за правником.

Це була справжня березнева нiч – бурхлива i холодна, блiдий, прозорий, наче батист мiсяць, лежав на небi, немов перекинутий вiтром. Вiтер заважав говорити, i кров прилила до обличчя. Здавалось, вiн здув усiх пiшоходiв, i вулиця була незвично порожньою; мiстер Атерсон спiймав себе на думцi, що нiколи не бачив цю частину Лондона такою безлюдною. Йому дуже хотiлося, щоб усе було iнакше, нiколи в своему життi вiн не вiдчував такого гострого бажання торкнутися живоi iстоти чи хоч побачити когось. І хоч яких вiн докладав зусиль, лихi передчуття роiлися в його головi. Коли вони дiсталися площi, вона була повна вiтру i снiгу, тоненькi молодi деревця в садку шмагали паркан. Пул, який усю дорогу тримався на крок чи два попереду, зараз зупинився посеред тротуару i незважаючи на погану погоду зняв капелюха, витер лоба червоним носовичком. І хоч як швидко вiн iшов, спiтнiв дворецький не вiд ходи, а вiд якоiсь страшноi муки. Його обличчя було блiдим, а голос глухим i над трiснутим.

– Ось ми i прийшли, сер, – сказав дворецький, – дай Боже, щоб усе було гаразд.

– Амiнь, Пуле, – вiдповiв правник.

Слiдом за тим служник дуже делiкатно постукав у дверi. Вони вiдчинилися, але були замкнутi на ланцюжок, i голос зсередини запитав:

– Це ви, Пуле?

– Саме так! Вiдчиняйте.

Кiмната, до якоi вони ввiйшли, була яскраво освiтлена, в коминку палав вогонь, навколо нього збилися докупи всi слуги будинку – i чоловiки, i жiнки, наче отара овечок. Побачивши мiстера Атерсона, покоiвка iстерично заскiмлила, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це мiстер Атерсон!» – кинулася до нього, наче хотiла обiйняти.

– Що таке? Ви всi тут? – роздратовано проговорив правник. – Неприпустимо, неналежно! Ваш господар навряд буде задоволений.

– Вони всi наляканi, – сказав Пул.

Запала абсолютна тиша, нiхто нiчого не заперечував, лише покоiвка вголос розридалася.

– Помовчте! – гукнув до неi Пул з люттю, яка виказувала, що в нього самого нерви на межi. Звичайно ж, коли раптом заплакала одна дiвчина, почали плакати i всi iншi, а потiм повернулися до внутрiшнiх дверей iз виразом жахливого очiкування на обличчях.

– А тепер, – дворецький звернувся до хлопчика, що завiдував ножами на кухнi, – принеси менi свiчку, i ми спробуемо все з’ясувати.

Попросивши мiстера Атерсона прямувати за ним, Пул рушив на заднiй двiр.

– Зараз, сер, – попередив Пул, – iдiть якомога тихiше. Я хочу, щоб ви почули все, але щоб вiн не почув вас. І послухайте, якщо вiн раптово надумае запросити вас увiйти, у жодному разi не йдiть!

Нерви мiстера Атерсона пiсля цього несподiваного попередження напружилися так, що вiн майже втратив самовладання. Але правник знову зiбрав усю свою вiдвагу i попростував за дворецьким до примiщення лабораторii крiзь заставлений ящиками й колбами анатомiчний театр, до сходiв, що вели до кабiнету. Тут Пул жестом показав йому стати осторонь i слухати, а тим часом сам поставив свiчку i, зробивши велике i помiтне зусилля над собою, видерся сходами й не зовсiм певною рукою постукав у дверi кабiнету, оббитi червоним сукном.

– Мiстер Атерсон просить прийняти його, сер, – промовивши це, вiн iще раз знаками показав правниковi пильно прислухатися.

З-за дверей почулася невдоволена вiдповiдь:

– Скажiть йому, я не можу нiкого бачити.

– Дякую, сер, – вiдповiв Пул iз нотками якогось трiумфу в голосi; вiн пiдняв свiчник i повiв Атерсона назад через подвiр’я до великоi кухнi, де вогонь давно згас, а по пiдлозi бiгали якiсь жуки.

– Сер, – запитав служник, дивлячись Атерсоновi в очi. – Скажiть, хiба то був голос мого пана?

– Здаеться, вiн дуже змiнився, – вiдповiв правник. Вiн був блiдий, але погляду не вiдводив.

– Змiнився? Ще б пак! – промовив дворецький. – Я прожив двадцять рокiв у будинку цiеi людини, невже ви гадаете, що я не впiзнав би голосу? Нi, сер, мого пана вбили, вбили вже вiсiм днiв тому, коли ми чули його крик в iм’я Господа; хто там замiсть нього, i чого вiн там лишаеться – ось, святi небеса, питання, мiстере Атерсон!

– Ви кажете дуже дивнi речi, Пуле, просто якiсь дикi речi, люб’язний, – промовив Атерсон, покусуючи пальця. – Припустiмо, сталося саме те, що ви запiдозрили, припустiмо, доктора Джекiла… що ж, нехай убито; але що спонукае вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немае жодного сенсу!

– Гаразд, мiстере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, – сказав Пул. – Ви повиннi знати, що весь останнiй тиждень вiн чи воно, чи хто там живе в його кабiнетi, день i нiч вимагае якихось спецiальних лiкiв, i нiяк не може заспокоiтися. Інодi мiй пан робив так – писав нам накази на клаптиках паперу i залишав на сходах. А цього тижня ми нiчого не бачили, окрiм клаптикiв паперу й замкнених дверей; навiть усю iжу ми полишаемо на сходах, i коли нiхто не бачить, вiн забирае ii! Отак, сер, щодня, або навiть двiчi, або й тричi на день, тi самi накази й нарiкання, мене посилали до всiх можливих аптек у мiстi. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папiрця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до iншого аптекаря. Йому цi лiки дуже потрiбнi, сер, але ось для чого?

– Ви маете при собi якийсь iз цих папiрцiв? – спитав мiстер Атерсон.

Пул занурив руку в кишеню i трохи згодом дiстав м’яту записку, яку правник, нахилившись до свiчок, почав ретельно вивчати. Їi змiст був таким: «Доктор Джекiл переказуе своi вiтання джентльменам з фiрми Моу. І запевняе iх, що останнiй отриманий ним зразок не досить очищений i не придатний для використання в цiлях доктора. У 18… роцi доктор Джекiл придбав велику кiлькiсть цього препарату у фiрми Моу. Зараз вiн просить якомога ретельнiше передивитися, чи не залишилося речовини такоi самоi якостi, i якнайшвидше вислати йому. Вартiсть не мае жодного значення. Важливiсть цього прохання не може бути переоцiнена». До цього моменту листа було витримано в серйозному тонi, але далi разом iз чорнильною плямою виплеснулися емоцii доктора. «Заради Бога, – дописав вiн, – знайдiть щось зi старих запасiв».

– Дуже дивна записка, – сказав мiстер Атерсон, а потiм рiзко запитав: – А чого вона досi у вас?

– Аптекар iз фiрми Моу дуже розлютився, коли я йому ii принiс, i жбурнув записку в мене, – пояснив Пул.

– Це безсумнiвно почерк доктора, чи не так? – вiв далi правник.

– Так, почерк справдi дуже схожий, – вiдповiв служник похмуро, а потiм зовсiм iншим тоном додав, – але почерк нiчого не доводить! Я його бачив!

– Бачили його? – повторив мiстер Атерсон. – Кого?

– В тому-то i справа! Це було ось як. Я несподiвано увiйшов до анатомiчного театру з саду. Напевно, вiн вислизнув з кабiнету, щоб пошукати лiки або ще щось, дверi залишились вiдчиненими, i в дальньому кiнцi кiмнати я побачив його, коли вiн щось вишукував помiж коробок. Вiн обернувся, угледiв мене, скрикнув i чимдуж побiг нагору в кабiнет. Я бачив його близько хвилини, але й вiд того волосся пiднялося на моiй головi сторч, наче у iжака. Сер, якщо це був мiй господар, чого б вiн надягав маску на обличчя? Якщо це був вiн, чого б вiн, упiзнавши мене, закричав i втiк, наче щур? Я служив йому досить довго, щоб… – чоловiк замовк i затулив руками обличчя.

– Все це дуже химерно, – сказав мiстер Атерсон, – але менi здаеться, я починаю трохи розумiти, що тут коiться. Ваш господар, Пуле, просто пiдхопив одну з тих хвороб, що катують тiло i спотворюють зовнiшнiсть. Через це мiг змiнитися голос, через це вiн надягае маску й уникае зустрiчей iз друзями, цим можна пояснити i його нетерплячiсть щодо лiкiв, завдяки яким у його душi жеврiе надiя на зцiлення – дай Боже, щоб то була не марна надiя. Ось таке мое пояснення, воно дуже сумне i навiть жахливе, Пуле, але досить просте i природне. Все сходиться, i ми можемо полишити нашу надмiрну тривогу.

– Сер, – промовив дворецький, i його обличчя вкрилося плямами, – та iстота не була моiм господарем, i це чиста правда. Мiй господар, – служник озирнувся i зашепотiв, – вiн високий на зрiст, мае гарну статуру, а цей був схожий бiльше на коротуна.

Атерсон спробував запротестувати.

– О сер, – майже заголосив Пул, – невже ви думаете, я не впiзнаю свого господаря пiсля двадцятьох рокiв? Невже ви гадаете, я не знаю, на якому рiвнi його голова, коли вiн заходить у дверi кабiнету, де я бачив його кожного ранку мого життя? Нi, сер, та iстота в масцi не була доктором Джекiлом, лише Господь Бог вiдае, що то було, але точно не доктор Джекiл. Вiдчувае мое серце, що його вбили.

– Пуле, – сказав правник, – якщо ви це кажете, то мiй обов’язок учинити так. Бiльш нiж я хочу пощадити почуття вашого господаря, бiльш нiж я спантеличений запискою, яка начебто доводить, що ваш господар живий, – бiльш за все я бажаю дiзнатися правду, тому я вважаю необхiдним зламати дверi.

– Мiстере Атерсон, оце по-чоловiчому! – вигукнув дворецький.

– Але виникае наступне питання, – вiв далi Атерсон. – Хто це зробить?

– Як хто? Ви i я, сер! – пролунала хоробра вiдповiдь.

– Дуже гарно сказано, – вiдповiв правник, – i хай там що з цього вийде, я беру на себе вiдповiдальнiсть, що ви не постраждаете.

– Там, у лабораторii, е сокира, – сказав Пул, – а ви, сер, можете взяти цю коцюбу для себе.

Правник узяв простий, але вагомий iнструмент в руку i зважив його.

– Ви знаете, Пуле, – промовив вiн, звiвши очi, – ще трохи – i ми обидва, ви i я, наражатимемо себе на велику небезпеку.

– Певно, що так, сер, – вiдповiв дворецький.

– Що ж, тодi ми з вами повиннi бути вiдвертими, – вiв далi правник, – ми обидва знаемо бiльше, нiж кажемо. Давайте розставимо всi крапки над «i». Ви впiзнали ту iстоту в масцi?

– Як вам сказати, сер, вона швидко рухалась i була така зiгнута, що я не можу сказати напевне, – вiдповiв той. – Але ви питаете, чи був то мiстер Гайд? Так, я думаю, то був вiн. Та iстота була така сама на зрiст i так само жваво рухалася, i, зрештою, хто ще мiг би зайти в лабораторiю? Ви ж не забули, що пiсля вбивства мiстера Кер’ю ключ залишався досi в нього? Та це ще не все! Чи ви зустрiчали колись того мiстера Гайда?

– Так, – вiдповiв правник, – одного разу я говорив iз ним.

– Тодi ви, як i решта з нас, повиннi знати, що е в цьому джентльменi щось дуже дивне, щось, що нiби впливае на людину, не знаю, як правильно сказати, що проймае холодом i вiдразою до самих кiсток.

– Так, я i сам вiдчув те, що ви описуете, – вiдповiв мiстер Атерсон.

– Отож, сер, – продовжував Пул, – коли та iстота в масцi з мавпячою спритнiстю вистрибнула з-помiж пробiрок i заскочила в кабiнет, в мене всерединi все похололо. Так, я знаю, що це не доказ, мiстере Атерсон, я досить освiчений, щоб розумiти це, але кожна людина мае iнтуiцiю, i я можу присягнутися, що то був мiстер Гайд.

– Так, так, – сказав правник, – саме цього я i боявся. Я передчував, що з цього зв’язку не вийде нiчого доброго, одне тiльки лихо i нещастя. Так, я вiрю вам, гадаю, що бiдного Генрi вбили i що його вбивця (навiщо – тiльки Бог святий знае) досi переховуеться в кiмнатi своеi жертви. Ми з вами повиннi помститися. Покличте Бредшоу.

Лакей з’явився на виклик, блiдий i знервований.

– Бредшоу, вiзьмiть себе в руки, – наказав правник. – Я знаю, що ця невизначенiсть вiдбиваеться на вас усiх, але зараз ми маемо намiр покласти цьому край. Ми з Пулом збираемося зламати дверi кабiнету. Якщо там усе гаразд, я вiзьму всю вiдповiдальнiсть на себе. Тимчасом коли щось пiде не так, якщо лиходiй намагатиметься втекти через заднi дверi, то ви з хлопчиком маете зайняти позицiю бiля чорного ходу, i прихопiть з собою кiлька мiцних дрючкiв. Ми дамо вам десять хвилин, щоб ви розташувалися на своему посту.

Коли Бредшоу пiшов, правник подивився на годинник.

– А тепер, Пуле, час i нам займати свiй пост, – сказав вiн, беручи пiд руку коцюбу, i попрямував у двiр. Хмара заступила мiсяць, i стало зовсiм темно. Вiтер, потрапивши до глибокого колодязя мiж будинками, з кожним iхнiм кроком коливав полум’я свiчки врiзнобiч, доки чоловiки не сховалися в анатомiчному театрi. Там вони мовчки сiли i чекали. Навколо тихо гомонiв Лондон. Єдиним, що порушувало навколишнiй спокiй, були звуки крокiв за дверима кабiнету.

– Та iстота ходить так цiлими днями, сер, – прошепотiв Пул, – i бiльшу частину ночей. Тiльки коли приносять новий зразок вiд аптекарiв, кроки ненадовго стихають. Ах, це нечисте сумлiння, саме воно – найгiрший ворог спокою! Сер, кожен його крок – це безвинно пролита кров! Звернiть увагу, сер, пiдiйдiть трохи ближче i прислухайтесь, а тодi скажете менi – хiба це кроки доктора?

Кроки були легкими i чудернацькими, з якимсь прокручуванням, i хоч iстота ходила повiльно, ii кроки виразно вiдрiзнялися вiд важкоi скрипучоi ходи Генрi Джекiла. Атерсон зiтхнув.

– Крiм крокiв, там iще щось вiдбуваеться? – запитав вiн.

Пул кивнув.

– Одного разу я чув, як та iстота плаче.

– Плаче? Як це так? – перепитав правник, холодiючи вiд жаху.

– Плаче, наче жiнка або загублена душа, – вiдповiв дворецький. – Я коли почув, ледь сам не розплакався.

Десять хвилин добiгли кiнця. Пул видобув сокиру з-пiд пакувальноi соломи. Свiчку поставили на найближчому столi, щоб освiтити шлях до дверей, тодi, затамувавши подих, вони наблизилися до кабiнету, де досi хтось ходив туди-сюди, розтинаючи тишу ночi.

– Джекiле, – голосно гукнув Атерсон, – я вимагаю, щоб ви мене впустили.

Вiн на хвильку замовк, але вiдповiдi не було.

– Я хочу вiдверто вас попередити, що ми маемо певнi пiдозри, саме тому я мушу вас побачити i побачу, – вiв далi правник, – якщо не з вашого дозволу, тодi за допомогою сили.

– Атерсоне, – пролунав голос, – заради всього святого, майте милосердя.

– Це не голос Джекiла, це голос Гайда! – закричав Атерсон. – Ламайте дверi, Пуле!

Пул замахнувся сокирою, вся будiвля здригнулася пiд ударом, а дверi, оббитi червоним сукном, захиталися на завiсах. З кабiнету пролунав гнiтючий крик тваринного жаху. Сокира вдарила ще раз i ще, панелi та каркас затрiщали. Ще чотири рази пролунали удари. Але деревина була мiцною, i встановленi дверi були справжнiм майстром. Пiсля п’ятого удару замок зламався, й уламки дверей посипались на килим.

Нападники, враженi власним запалом i тишею, що настала потому, трохи вiдступили i почали роздивлятися. Перед ними був кабiнет, м’яко освiтлений лампою, у коминку палали й потрiскували дрова, тоненько висвистував чайник, одна чи двi шухляди були висунутi, папери лежали охайно на краю письмового столу. Ближче до вогню було розставлено посуд для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кiмната, i якби не склянi шафи з хiмiчними приладами, вона б зовсiм не вiдрiзнялася вiд бiльшостi кiмнат вечiрнього Лондона.

Якраз посерединi кабiнету лежало скорчене судомою тiло чоловiка, воно ще сiпалося. Атерсон з Пулом обережно наблизились до нього i перевернули на спину. То був Едвард Гайд. Вiн був одягнений у завелике на нього вбрання з докторового плеча. М’язи його обличчя ще тремтiли, створюючи iлюзiю, що вiн досi живий, але життя вже полишило його; з розбитоi пляшечки в руцi й сильного запаху якогось корiння в повiтрi Атерсон збагнув, що бачить перед собою тiло самогубця.

– Ми прийшли запiзно, – суворо промовив правник, – щоб когось врятувати чи покарати. Гайд сам звiв iз собою рахунки, а нам залишаеться тiльки розшукати тiло вашого господаря.

Бiльшу частину будiвлi займав колишнiй анатомiчний театр, що розташовувався на першому поверсi, вiн освiтлювався крiзь стелю. Кабiнет формував другий поверх i виходив вiкнами у двiр. Коридор поеднував анатомiчний театр iз дверима на бiчнiй вуличцi. До тих-таки дверей вели й другi сходи з кабiнету. Окрiм того, в будинку було ще кiлька темних комiрчин i просторий льох. Все це було ретельно обстежено. Правник iз дворецьким зазирнули в кожну комiрчину, але всi вони були порожнi й, судячи з товстого шару пилу, давно стояли замкненими. В льосi, навпаки, лежало багато рiзного мотлоху, що залишився переважним чином вiд хiрурга, попереднього власника будинку; але щойно вiдчинивши дверi, вони зрозумiли марнiсть подальших пошукiв, бо все примiщення було заплетене неторканим павутинням, що роками обплiтало дверi. І нiде не знайшлося жодного слiду Генрi Джекiла, живого чи мертвого.

Пул постукав по плитах у коридорi:

– Мабуть, його поховано десь тут, – промовив вiн, дослухаючись до звуку.

– Або ж вiн змiг урятуватися втечею, – промовив Атерсон, вивчаючи зсередини заднi дверi, що вели на вуличку. Дверi були замкненi, але неподалiк на пiдлозi вони знайшли ключа, що вже взявся iржею.

– Не схоже, щоб ним користувалися, – зазначив правник.

– Не схоже… – озвався Пул. – Дивiться, сер, ви бачите? Ключ зламаний! Схоже, що на нього наступили.

– Так, – пiдхопив Атерсон. – І на зламi вже теж iржа… – двое чоловiкiв перезирнулися з жахом в очах. – Це понад мое розумiння, Пуле. Ходiмо назад до кабiнету.

Вони мовчки пiднялися сходами i, боязко зиркаючи на мертве тiло, розпочали ретельнiше обстеження кабiнету. На одному столi було видно слiди хiмiчних дослiдiв, рiзна кiлькiсть якоiсь бiлоi солi була розкладена по багатьох скляних тарiлочках, наче вiдмiряна для дослiду, який бiдоласi перешкодили здiйснити.

– Це – саме тi лiки, якi я постiйно йому приносив, – пояснив Пул; щойно вiн вимовив цi слова, як чайник жахливо загудiв, сповiщаючи про закипання.

Це примусило iх пiдiйти ближче до коминка, де м’яке крiсло стояло саме так, щоб той, хто сидiтиме в ньому, мiг зручно дотягтися до чашки з чаем. На поличцi стояло декiлька книжок, одна з них, розгорнена, лежала поруч iз чайним сервiзом. Атерсон був здивований, побачивши примiрник релiгiйного трактату, до якого Джекiл кiлька разiв висловлював велику повагу, зi сторiнками, де на берегах його ж рукою були понаписуванi страшнi блюзнiрства.

Далi, обстежуючи кабiнет, вони пiдiйшли до великого дзеркала i зазирнули в нього з мимовiльним острахом. Але воно було повернуте так, що вони побачили лише рожеве свiтло полум’я на стелi та сотнi однакових вiдблискiв, що вiдбивалися на дверцятах скляноi шафи, а також своi власнi блiдi й переляканi обличчя.

– Це дзеркало бачило дивнi речi, сер… – прошепотiв Пул.

– Напевно, не дивнiшi, нiж воно саме, – озвався правник так само тихо. – Навiщо Джекiловi таке… – вiн зупинив себе на пiвсловi, але потiм, подолавши слабкiсть, продовжив, – що Джекiл збирався з ним робити?

Вони знову повернулися до письмового столу. На ньому, помiж охайно складених паперiв, лежав великий конверт, на якому докторовою рукою виразно було написано iм’я мiстера Атерсона. Правник зламав печатку, i кiлька документiв випали на пiдлогу. Першим iз них був документ, написаний так само дивно, як i той, що правник повернув Джекiловi за шiсть мiсяцiв до того. Вiн мав правити за заповiт у разi смертi або ж за дарчу в разi зникнення Генрi Джекiла. Та замiсть iменi Едварда Гайда правник iз превеликим здивуванням прочитав iм’я Гебрiела Джона Атерсона. Вiн поглянув на Пула, потiм знову на документ i нарештi – на розпростерте на килимi тiло зловмисника.

– В мене голова йде обертом, – промовив Атерсон. – Гайд володарював тут кiлька днiв, вiн не мав причин любити мене; напевно, вiн був розлючений, побачивши, що його позбавили спадщини, однак не знищив заповiту!

Правник пiдняв наступний аркуш. Це була коротка записка, написана докторовою рукою, згори ii стояла дата.

– Пуле! – вигукнув правник, – сьогоднi вiн був живий, i був тут! Але ж його не могли десь заховати в такому маленькому кабiнетi. Значить, вiн живий, йому вдалося втекти! Тiльки тодi навiщо було тiкати? І як вiн це зробив? І в цьому разi чи зможемо ми повiдомити про самогубство? Ох, нам слiд бути обережними. Я боюся, ми вже втягнули вашого пана в якесь страшне нещастя!

– Чому ж ви не читаете записки, сер? – запитав Пул.

– Бо я боюся, – промовив правник похмуро. – Але дай Боже, щоб моi страхи не справдилися! – Сказавши це, вiн пiднiс записку до очей i прочитав:



«Мiй любий Атерсоне, коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну, за яких саме обставин, не беруся передбачати, але i мое передчуття, i обставини мого неприемного становища пiдказують менi, що це неминуче станеться, i станеться вже досить скоро. Тодi прошу вас прочитати насамперед той лист, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. І якщо ви захочете дiзнатися бiльше, звернiться до сповiдi, яку залишае ваш негiдний i нещасливий друг

Генрi Джекiл».



– А де третiй документ iз конверта? – запитав Атерсон.

– Ось вiн, сер, – вiдповiв Пул, подаючи правниковi чималого пакунка, запечатаного в кiлькох мiсцях.

Правник опустив його в кишеню.

– Я нiчого не скажу про цi папери. Якщо ваш господар помер або ж утiк, це принаймнi врятуе його репутацiю. Зараз десята година, я мушу повернутися додому та спокiйно перечитати цi документи. Але ще до пiвночi я повернуся, й тодi ми повiдомимо полiцiю.

Вони вийшли надвiр, замкнувши по собi дверi колишнього анатомiчного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залi бiля вогнища, Атерсон стомлено попрямував додому, щоб у тишi в своему кабiнетi прочитати два листи, якi нарештi мають дати пояснення цiй таемницi.




Лист доктора Леньйона


Дев’ятого сiчня, тобто чотири днi тому, з вечiрньою поштою я отримав листа на замовлення з поштовою маркою, адреса на ньому була написана рукою мого колеги та давнього шкiльного приятеля Генрi Джекiла. Звичайно ж, я був здивований цим, бо нiколи ранiше ми не мали звички листуватися. Напередоднi ввечерi ми з Джекiлом бачилися, я був запрошений на вечерю до нього. Та я навiть не мiг уявити, яка справа могла б потребувати офiцiйного листування. Та змiст листа здивував мене ще бiльше. Ось що там було написано:



«10 сiчня 18…

Любий Леньйоне, ви – один iз моiх найдавнiших друзiв, i хоч iнодi ми з вами розходилися в думках щодо наукових питань, та я не пригадаю, принаймнi зi свого боку, щоб моя прихильнiсть до вас похитнулася. Якщо одного дня ви б сказали менi: «Джекiле, мое життя, моя честь, мое здоров’я залежать вiд вас», я б не вагаючись пожертвував свою лiву руку, аби тiльки допомогти вам. Леньйоне, сьогоднi мое життя, моя честь, мое здоров’я залежать вiд вашого милосердя. Якщо ви менi вiдмовите – я загину. З цiеi передмови ви могли припустити, що я збираюся попросити вас про ганебний вчинок. Судiть самi.

Я благаю вас вiдкласти всi своi справи сьогоднi ввечерi, навiть якщо вас викличуть до лiжка хворого iмператора. Винаймiть кеб, якщо ваш екiпаж не чекатиме бiля ганку, i вирушайте до мого будинку, прихопивши цього листа для консультацii. Пул, мiй дворецький, отримав вiдповiднi вказiвки. Вiн чекатиме на вас разом зi слюсарем. З його допомогою зламайте дверi мого кабiнету. Зайдiть туди самi. Праворуч стоiть шафа, позначена лiтерою «Е», вiдчинiть ii, а якщо вона буде замкнена, не вагаючись ламайте замок. З тоi шафи заберiть четверту зверху шухляду, або (що те саме) третю знизу, разом з усiм ii вмiстом. Я страшенно боюся дати вам неправильнi вказiвки через свое погане самопочуття. Та якщо я помилився, ви впiзнаете потрiбну шухляду. Та м лежатимуть рiзнi порошки, невеличка пляшечка i зошит. Благаю вас забрати ii з собою на Кавендиш-сквер, не чiпаючи в нiй нiчого.

Це перше, про що я вас хотiв попросити. Тепер друге. Якщо ви вирушите до мене одразу, як отримаете листа, то повернетесь додому задовго до пiвночi. Та я залишаю вам такий запас часу не лише тому, що боюся перепон, якi не можна анi передбачити, анi попередити, а ще й тому, що година, коли вашi слуги спатимуть, якнайкраще годиться для того, що я хочу зробити. Опiвночi я прошу вас чекати у власнiй приймальнi на самотi, ви повиннi власноруч впустити людину, що назветься моiм представником, i вiддати iй шухляду з мого будинку з усiм вмiстом. На цьому ваша роль закiнчиться, i ви отримаете мою глибоку вдячнiсть. За п’ять хвилин, якщо ви наполягатимете на поясненнi, ви зрозумiете, що всi цi перестороги надзвичайно важливi

для мене, i нехтування хоч однiею з них (хай як фантастично це звучить) може призвести до моеi смертi чи божевiлля, якi ляжуть на ваше сумлiння.

І хоч я впевнений в тому, що ви не знехтуете цим моiм проханням, та все одно серце мое провалюеться в п’яти, а руки тремтять, коли я думаю про таку можливiсть. Подумайте про мене, в цю хвилину я перебуваю в дивному мiсцi, в пiтьмi, поневолений чорним вiдчаем, який важко перебiльшити, але якщо ви ретельно виконаете мое прохання, моi страждання розсiються, як ранковий туман. Допоможiть менi, мiй дорогий Леньйоне, та врятуйте свого друга Г. Д ж.

P. S. Я вже заклеiв листа, коли новий страх охопив мою душу. Може так статися, що поштова служба пiдведе мене i цей лист не потрапить до ваших рук до наступного ранку. В цьому випадку, любий Леньйоне, виконайте мое доручення, коли вам буде зручнiше впродовж наступного дня. І знову чекайте мого посланця опiвночi. Хоча вже може бути запiзно. Якщо наступноi ночi до вас нiхто не завiтае, то знайте, що Генрi Джекiла ви бiльше нiколи вже не побачите».



Прочитавши цього листа, я впевнився, що мiй колега збожеволiв, та оскiльки невеликi сумнiви щодо цього в мене все-таки лишалися, я вiдчував себе зобов’язаним виконати його прохання. Чим менше я розумiв, що означае цей каламбур, тим менше я мiг судити про важливiсть цiеi справи; а вiдмовитись виконати такий вiдчайдушний заклик означало покласти на себе дуже велику вiдповiдальнiсть. То ж я пiдвiвся з-за столу, сiв у екiпаж i рушив прямiсiнько до Джекiловоi оселi. Служник уже чекав на мiй приiзд. Вiн також отримав поштою листа на замовлення зi вказiвками й вiдразу ж послав по слюсаря й по теслю. Ремiсники прибули, коли ми з Пулом обговорювали ситуацiю, i ми рушили до анатомiчного театру старого доктора Денмена, з якого (як ви, безперечно, знаете) найзручнiше потрапити до особистого кабiнету Джекiла. Дверi були дуже мiцнi, i замок був зроблений бездоганно. Тесля вiдверто визнав, що з ними буде багато мороки i доведеться iх значно пошкодити. Слюсар також був майже у вiдчаi. Але вiн, однак, виявився майстром золотi руки, i за двi години роботи дверi нарештi вiдчинили. Шафа, позначена лiтерою «Е», була незамкнена, тож я витяг потрiбну шухляду, наклав туди пакувальноi соломи, загорнув ii у простирадло i повернувся з нею на Кавендиш-сквер.

Вдома я вирiшив вивчити вмiст шухляди. Порошки були розтертi досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би справжнiй аптекар, i з цього я зробив висновок, що вони були виробленi самим доктором Джекiлом. Розгорнувши один iз пакуночкiв, я побачив, як менi здалося, звичайну бiлу сiль у кристаликах. Маленька пляшечка, на яку я далi звернув увагу, була наполовину заповнена криваво-червоною рiдиною з iдким запахом; як менi здалося, вона мiстила фосфор i якийсь летючий ефiр. Щодо iнших ii iнгредiентiв я не мав жодноi гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було записано нiчого, окрiм низки дат. Вони охоплювали перiод у багато рокiв. Я звернув увагу на те, що цi дати досить раптово уривалися близько року тому. Де-не-де, не бiльше шiстьох разiв на кiлькасот дат, бiля цифр стояла коротка примiтка, зазвичай щонайбiльше одне слово, наприклад: «Подвiйна», а одного разу, на самому початку списку, було написано: «Цiлковитий провал!!!» – iз трьома знаками оклику. Цi спостереження ще дужче загострили мою цiкавiсть, але не роз’яснили нiчого конкретного. Передi мною були слоiк iз якоюсь рiдиною, пакуночки з сiллю, та ще зошит iз записом серii дослiдiв, що не мали (як i iншi Джекiловi дослiдження) жодного практичного застосування. Яким чином наявнiсть цих речей у моiй оселi могла вплинути на честь, життя i здоров’я мого легковажного колеги?

Якщо той посланець може прийти до мене, тодi чому вiн не може навiдатися до Джекiлового будинку? І навiть враховуючи можливi перешкоди, чому цього джентльмена треба було прийняти таемно? Що довше я над цим думав, то бiльше переконувався, що маю справу iз розумовою хворобою. Однак я вiдпустив прислугу спати, а сам зарядив старий револьвер, що мiг стати в пригодi для самооборони.

Над Лондоном тихо пробило дванадцяту годину. Тiеi-таки митi хтось обережно постукав у дверi. Коли я вийшов на стук, то побачив маленького чоловiчка, що тулився до колон на ганку.

– Ви вiд доктора Джекiла? – запитав я.

Вiн вiдповiв менi «Так» якось дуже вимушено. Коли я запросив його увiйти, вiн не звернув на мене жодноi уваги, а тривожно озирнувся на темну площу. Неподалiк iшов полiсмен iз лiхтарем; побачивши його, мiй вiдвiдувач здригнувся i лише тодi поквапився увiйти.

Всi цi деталi вразили мене i, мушу зiзнатися, дуже прикро вразили. Я попрямував за ним до приймальнi, тримаючи руку на зброi. Тут нарештi я змiг його роздивитися. Нiколи до того моменту я не бачив цього чоловiка, це я можу сказати напевне. Як я вже згадував, вiн був куций на зрiст. Я був приголомшений жахливим виразом його обличчя та неприродним поеднанням великоi м’язовоi сили з помiтною слабкiстю статури, i нарештi, найбiльше мене вразила незрозумiла суб’ективна тривога, що виникала в його присутностi. Це було схоже на якесь заклякнення i супроводжувалося помiтним зниженням пульсу. Тодi я пов’язав це з iдiосинкратичним, тобто характерним для окремих людей, особистим неприйняттям, тiльки я здивувався, чому симптоми такi гострi. Та пiзнiше я збагнув, що причина цього полягала набагато глибше, в самiй природi тiеi людини, i вирiшив поводитися шляхетно, переступивши почуття незрозумiлоi ненавистi.

Ця особа (що з першоi хвилин перебування в моему домi викликала в мене змiшане почуття огиди й цiкавостi) була одягнена так, що могла викликати в iншоi людини хiба що смiх: його одяг був дорогим i гарно пошитим, але напрочуд завеликим для такого зросту. Брюки довелося пiдгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рiвнi стегон, а комiр був набагато ширшим за плечi. Як не дивно, але це безглузде вбрання зовсiм не викликало в мене смiху. В самiй сутностi iстоти, що стояла передi мною, було щось зiпсуте й бридке, щось захопливе, дивовижне i вiдразливе водночас, тому невiдповiднiсть одягу лише пiдсилювала враження. І тим бiльше менi цiкаво було дiзнатися про характер цього чоловiка, звiдки вiн родом, про його життя, долю та становище у свiтi.

В мене забрало досить багато часу, щоб описати своi спостереження на паперi, а тодi не минуло й кiлькох секунд. Мiй вiдвiдувач стояв бiля коминка i страшенно хвилювався.

– Вона у вас? – закричав вiн. – У вас?

Його нетерпiння було таким сильним, що вiн навiть схопив мою руку i почав ii трусити.

Я вiдсторонив його, вiдчуваючи, як по всьому тiлу розповзаеться холод.

– Сер, – сказав я, – ви забули, що я ще не мав честi познайомитися з вами. Сiдайте, будь ласка.

І я показав йому приклад, сiвши на свое звичайне мiсце i намагаючись поводитися настiльки невимушено, наскiльки це дозволяли пiзня година, моi думки та жах, що вселяв у мене мiй вiдвiдувач.

– Я прошу мене вибачити, докторе Леньйон, – вiдповiв вiн досить увiчливо, – ви маете рацiю. Мое нетерпiння поступаеться мiсцем моiй чемностi. Я прийшов сюди на прохання вашого колеги доктора Генрi Джекiла, вiн просив мене залагодити одну справу. Наскiльки я зрозумiв…

Вiн зупинився i пiднiс руку до горла, i, незважаючи на всю його зiбранiсть, я бачив, що вiн намагаеться приборкати iстерику.

– Наскiльки я зрозумiв, шухляда…

Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на метi швидше задовольнити й власну цiкавiсть.

– Ось вона, сер, – промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла на пiдлозi бiля столу, досi загорнута у простирадло.

Вiн кинувся до неi, але одразу ж зупинився i схопився руками за серце. Я почув скреготiння його зубiв i побачив судомнi рухи його щелеп. Його обличчя мало такий страхiтливий вигляд, що я почав непокоiтися i за його життя, i за його здоровий глузд.

– Заспокойтеся, – порадив йому я.

Вiн посмiхнувся до мене якоюсь жахливою посмiшкою, а далi з вiдчайдушною рiшучiстю зiрвав простирадло. Побачивши, що лежить у шухлядi, вiн так гучно схлипнув з величезним полегшенням, що я скам’янiв. Але вже наступноi митi запитав мене, цiлковито контролюючи своi почуття:

– У вас немае часом мiрчоi склянки?

Я пiдвiвся з певним зусиллям i передав йому те, що вiн просив.

Вiдвiдувач подякував усмiшкою й кивком голови, вiдмiряв кiлька крапель червоноi рiдини й додав один iз порошкiв. Коли кристали почали розчинятися, сумiш, що спочатку була яскраво-червоною, стала свiтлiшати, над рiдиною лускались бульбашки, i з’явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим i знову почав свiтлiшати, повiльно перетворюючись на свiтло-зелений. Мiй гiсть, що уважно стежив за цими змiнами, усмiхнувся, поставив мензурку на стiл, а тодi обернувся i пильно подивився на мене.

– А тепер, – сказав вiн, – лишаеться з’ясувати, чи будете ви мудрим. Чи будете ви розважливим. Чи дозволите взяти цю склянку й пiти з вашого дому без подальших пояснень. Чи над вами вiзьме гору невситима цiкавiсть? Подумайте, перш нiж вiдповiсти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирiшите одне, тодi залишитеся таким, як i досi, анi багатшим, анi мудрiшим, коли не вважати допомогу, надану людинi, що перебувала в смертельному вiдчаi, багатством для душi. А вирiшите iнше, тодi вам вiдкриеться нова галузь знання, новi шляхи до слави та влади лежатимуть перед вами, тут, у цiй кiмнатi, негайно ж; зiр ваш буде вражений дивом, яке похитне вашу невiру в сатану.

– Сер, – вiдповiв я, намагаючись говорити якомога спокiйнiше, що зовсiм не вiдбивало мого тодiшнього стану. – Ви говорите загадками, i напевно, вас не здивуе те, що я слухаю вас без особливоi довiри. Але я надто далеко зайшов iз цiею незрозумiлою послугою, аби зупинятися на пiвдорозi.

– Що ж, – промовив мiй вiдвiдувач. – Ви пам’ятаете свою обiтницю? Все, що далi вiдбуватиметься, вважайте лiкарською таемницею. А тепер ви, що так довго притримувались вузьких i матерiальних поглядiв, що вiдхиляли саму можливiсть трансцендентальноi медицини, що насмiхались над тими, хто розумнiший за вас, – дивiться!

Чоловiчок пiднiс мензурку до губ i випив одним ковтком. Вiн скрикнув, похитнувся, наштовхнувся на стiл, схопився за нього, вирячив очi i хапав ротом повiтря. І я побачив, як вiн починае змiнюватись: здавалось, що вiн збiльшуеться в розмiрi, вiн весь раптово почорнiв, риси обличчя танули i мiнилися. Наступноi митi я скочив на ноги i притиснувся до стiни, виставивши вперед руки, затуляючись вiд побаченого, мiй мозок поринув у жах.

– О Боже! – зойкав я знову i знову. – О Боже!

Перед моiми очами, блiдий i виснажений, напiвживий, похитуючись i виставивши вперед руки, наче людина, що встала з могили, стояв Генрi Джекiл!

Те, що вiн розказав менi впродовж наступноi години, я не можу примусити себе викласти на паперi. Я бачив те, що бачив, чув те, що чув, i моя душа страждала вiд цього. Але тепер, коли те видовище поблякло в моiх очах, я питаю себе, чи було все насправдi, i не можу знайти вiдповiдi. Мое життя докорiнно змiнилося, сон полишив мене, смертельний жах не вiдпускае мене анi вдень, анi вночi. Я вiдчуваю, що недовго ще менi рясту топтати i скоро я мушу померти, але все одно я помру не вiрячи. Бо до тiеi моральноi зiпсутостi, яку цей чоловiк вiдкрив передi мною, нехай навiть зi сльозами каяття, я навiть подумки не можу звертатися без жаху. Єдине, що я можу сказати, Атерсоне, i цього (якщо ви змусите себе повiрити у написане) буде бiльш нiж досить. Істотою, що прийшла в мiй дiм тiеi ночi, за власним зiзнанням Джекiла, був чоловiк, вiдомий як мiстер Гайд, якого розшукували по всiх куточках краiни за вбивство Кер’ю.




Гестi Леньйон. Вичерпне пояснення Генрi Джекiла щодо всiеi справи


Я народився в 18… роцi в заможнiй родинi. Крiм того, я був надiлений рiзними талантами: вiд природи я був працьовитим, поважав мудрiших i старших своiх товаришiв, отже мав усi причини сподiватися на блискуче та поважне майбутне. Найгiршою моею вадою було веселе, нетерпляче прагнення до втiх, якi багатьох могли б зробити щасливими, але не узгоджувалися з моiм деспотичним бажанням високо тримати голову i неодмiнно здаватися на людях людиною серйозною. Тодi я став приховувати своi розваги.

Досягши вiку пiдбиття пiдсумкiв, упевнившись у власному становищi в свiтi, я вже не дивувався глибокому роздвоенню своеi особистостi. Багато хто тiльки пишався б такою рiзноманiтнiстю iнтересiв, вiд яких не мав снаги вiдмовитися i якi були зовсiм не вартi осуду, але я поставив перед собою високi цiлi, i тому продовжував приховувати iх iз майже хворобливим почуттям сорому. Це й зробило мене тим, ким я е нинi. Безкомпромiснiсть моiх найкращих якостей щодо невеличких недолiкiв моеi природи проклали набагато глибшу розколину мiж добрим i злим у менi, анiж у бiльшостi людей, також роздвоених за своею природою. Через це на менi значно сильнiше позначився той суворий закон життя, що лежить в основi релiгii i е одним iз найголовнiших джерел страждань.

Незважаючи на те, що жив я подвiйним життям, я нiколи не був лицемiром. Обидва боки моеi особистостi були цiлком щирими, я був собою i тодi, коли вiдкидав свое самовладання i поринав у задоволення, i тодi, коли працював день у день в iм’я розвитку науки та зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моiх наукових дослiджень, цiлком скерованих на вивчення таемничого й трансцендентного, пролив яскраве свiтло на нескiнченну вiйну мiж складниками мого ества. День по дню, вивчаючи цю проблему як iз погляду розуму, так i з погляду моралi, я поступово наближався до розумiння тiеi iстини, яка привела мене до жахливоi катастрофи.

Я зрозумiв, що насправдi людина мiстить у собi не одну iстоту, а двi. Я кажу двi, тому що моi знання не дозволяють стверджувати бiльше. Але будуть iншi дослiдники, тi, що наслiдуватимуть мiй приклад, вони продовжать вивчення цього питання i просунуться далi за мене, i я ризикну передбачити, що зрештою людину розглядатимуть як своерiдну громаду, в якiй спiвiснують рiзноманiтнi, несумiснi й незалежнi одне вiд одного мешканцi. А я, грунтуючись на моему способi життя, мiг робити дослiди в одному i лише в одному напрямку. На своему власному прикладi я зрозумiв, що абсолютна первiсна двоiстiсть особистостi заснована на моральностi. І з двох натур, що виникли на тлi моеi свiдомостi, я не мiг ототожнити себе з жодною окремо, бо обидвi вони були мною. І вже на дуже раннiй стадii, ще до того, як моi науковi вiдкриття вказали на крихiтну можливiсть такого дива, я звик щодня жити улюбленою мрiею про виокремлення одного з цих двох складникiв. Коли б кожного з них, казав я собi, розселити по окремих особистостях, то життя вивiльнилось би вiд того, що робить його нестерпним. Вади пiдуть своiм шляхом, звiльнившись вiд сорому та каяття кращого свого двiйника. А благочестя зможе спокiйно i непохитно прямувати своею дорогою, отримуючи задоволення вiд добрих справ, що воно робить, не остерiгаючись бiльше ганебних обiймiв зла. Прокляттям для людства було те, що цi двi несполучнi квiтки виявилися зв’язаними в одному букетi, що цi полярнi близнюки виявились поеднаними у лонi свiдомостi, смертельно ворогуючи одне з одним. Але як же iх роз’еднати?

Ось до чого я дiйшов у своiх роздумах, аж поки яскравi промiнчики не засяяли над об’ектом мого дослiдження на лабораторному столi. Глибше, анiж будь-хто до мене, я проник в оманливу нематерiальнiсть, у таемничу швидкоплиннiсть, у секрет людського тiла, в якому ми замкненi, що на перший погляд здаеться таким мiцним. Я виявив, що деякi речовини мають силу похитнути та змiнити тiлесну оболонку – наче той вiтер, що граеться з фiранками в павiльйонi. З двох поважних причин я не заглиблюватимуся в деталi цiеi науковоi частини мого зiзнан ня. По-перше, я усвiдомлював, що е доля, i тягар нашого життя навiки покладаеться на плечi кожноi людини, i будь-яка спроба його позбутися призведе тiльки до того, що вiн повернеться i тиснутиме ще сильнiше i ще жахливiше. По-друге, з моеi розповiдi стане зрозумiло, що моi вiдкриття – на жаль! – не дiйшли свого завершення. Тож досить буде просто повiдомити, що я не лише усвiдомив наявнiсть в моему тiлi рiзноманiтних аур i сяючих сил, якi складають основу моеi душi, а й скомпонував препарат, що мiг позбавити цi сили iхньоi зверхностi й вивiльнити iншу мою сутнiсть, змiнити мою поставу i вираз обличчя, котрi е не менш природними для мене, хоч i несуть на собi тавро лише найгiрших проявiв моеi душi.

Я довго вагався, перш нiж випробувати цю теорiю на практицi. Я добре розумiв, що ризикую власним життям. Препарат, який мае таку могутню силу над самою твердинею особистостi, в разi найменшого передозування чи й просто вжитий у невiдповiдний час легко мiг повнiстю знищити ту оболонку, яку я прагнув лише змiнити. Та спокуса настiльки незвичайного й видатного вiдкриття поборола моi застереження. Минуло чимало часу, перш нiж я приготував свiй напiй. Нарештi я закупив ув однiеi фармацевтичноi фiрми, що займалась оптовою торгiвлею, велику кiлькiсть особливоi солi, що, як я дiзнався з моiх дослiдiв, була останнiм необхiдним складником. І однiеi нещасливоi ночi змiшав усi речовини, простежив, як вони киплять i димлять у склянцi, а коли нарештi реакцiя завершилась, я, розчервонiвшись вiд хвилювання, випив сумiш до дна.

Я вiдчув напад гострого болю, кiстки моi трiщали, страшенно нудило, а душу оповив такий жах, як у годину народження або смертi. Трохи згодом агонiя почала вгамовуватися, i я став повертатись до тями, наче вилiкувався пiсля тяжкоi хвороби. В моiх вiдчуттях було щось дивне, щось невимовно нове й тому неймовiрно приемне, навiть солодке. Я почувався молодшим, легшим, розкутiшим, я вiдчував бурхливу безтурботнiсть, рiй рiзноманiтних чуттевих образiв кружляв у моiй головi, я звiльнився вiд пут обов’язку, я вiдчував невiдому досi, але аж нiяк не невинну свободу своеi душi. З перших подихiв мого нового життя я вiдчув себе зiпсутим, вдесятеро зiпсутiшим, нiж до того, я став невiльником зла, що крилося в менi. І така думка пiдкрiпляла мене тодi i п’янила як вино. Я розпростер руки, радiючи свiжостi своiх вiдчуттiв, i, зробивши цей рух, раптом завважив, що став меншим на зрiст.

Тодi в моему кабiнетi ще не було дзеркала, що стоiть поряд зi мною зараз, коли я пишу. Його я встановив згодом, саме для того, щоб спостерiгати своi перетворення. На змiну ночi тим часом наближався ранок, ранок, який хоч i був темним i похмурим, але все одно сповiщав про наближення дня. Усi пожильцi мого дому ще були зануренi у години наймiцнiшого сну, i я наважився, сповнений вiдчуття трiумфу i надii, на ризиковану пригоду – в моiй новiй подобi вирушив до своеi спальнi. Коли я перетинав подвiр’я, сузiр’я дивились на мене згори. Вперше за часи свого безсонного пильнування бачили вони таке створiння, думав я. Прокравшись коридорами, як чужинець у власнiй оселi, я ввiйшов до своеi кiмнати i вперше побачив зовнiшнiй вигляд Едварда Гайда.

Зараз я розповiдаю, що мало статися теоретично, але не знаю напевно й описую лише те, що здаеться менi найiмовiрнiшим. Лиха частина мого ества, в яку я втiлився нинi, була не така сильна i менш розвинена, анiж та добра, якоi я позбувся. Зрештою все мое життя до цього моменту складалося на дев’ять десятих iз працi, доброчесностi й самоконтролю, зло ж у багато разiв менше використовувалось i, вiдповiдно, менше виснажувалось. Саме тому, я вважаю, вийшло так, що Едвард Гайд виявився значно меншим, легшим i молодшим вiд Генрi Джекiла. Незважаючи на те, що зовнiшнiсть останнього випромiнювала доброчеснiсть, на обличчi в другого було глибоко i ясно написане зло. Крiм того, те зло (яке я досi вважаю згубним боком людського ества) залишило свiй вiдбиток i на тiлi, зробивши його потворним i хворобливим. Однак, побачивши цього потворного iдола в дзеркалi, я не вiдчув жодноi вiдрази, а навiть майнуло щось на кшталт радостi. Адже це також був я. Вiдображення здалося менi цiлком природним i людяним. У моiх очах воно було бiльш природним уособленням духу, единим i виразним, анiж та недосконала роздiлена зовнiшнiсть, яку я звик називати моею. І в цьому я був безсумнiвно правий. Пiзнiше я бачив, що, коли я у подобi Едварда Гайда, нiхто не мiг наблизитись до мене без видимого почуття боязкостi i певноi вiдрази. Мабуть, так вiдбувалося через те, що звичайнi люди поеднують i добре, i зле. І лише Едвард Гайд, единий з усього людства, був злом у чистому виглядi.

Та я затримався бiля дзеркала лише на хвильку: треба було зробити ще другий i вирiшальний експеримент. Залишилося встановити, чи не втратив я попередньоi iндивiдуальностi безповоротно, чи разом iз денним свiтлом я муситиму тiкати з будинку, який уже бiльше не е моiм. Поквапившись назад до кабiнету, я ще раз приготував та випив сумiш, знову вiдчув гострий бiль у всьому тiлi, а коли отямився, знову мав характер, статуру й обличчя Генрi Джекiла.

Тiеi ночi я опинився на фатальному роздорiжжi. Якби я пiдiйшов до свого вiдкриття зi шляхетними намiрами, якби я зважився на свiй експеримент, прагнучи досягти високоi й побожноi мети, все могло бути б iнакше, я мiг би постати з агонii смертi й народження янголом, а не демоном. Сам по собi препарат не мав вибiрковоi дii, не був вiн анi божественним, анi диявольським, вiн лише вiдчинив дверi моеi внутрiшньоi в’язницi, i, наче полоненi в Фiлiппах[4 - Фiлiппи – мiсто в давнiй Македонii, де Антонiй i Октавiан отримали перемогу над Брутом i Касiем та визволили полонених городян.], те, що стояло бiля самих дверей, вирвалося назовнi. Саме тодi моя доброчеснiсть дрiмала, зло ж, пробуджене амбiцiями, пильнувало своеi нагоди i швидко скористалось випадком – ось чому я втiлився в Едварда Гайда. Вiдтодi я мав двi особистостi й двi зовнiшностi – одна з них була цiлком лихою, а друга була все тим самим старим Генрi Джекiлом, що поеднував у собi несумiсне i виправити чи покращити якого я вже давно не намагався. Таким чином, змiни вийшли не на краще.

На той час я ще не подолав вiдрази до сухого життя вченого. Оскiльки мене ще вабили веселi розваги, а моi насолоди були, м’яко кажучи, недостойними, до того ж я був досить вiдомим i шанованим, та й уже зовсiм не юного вiку, то така супереч ливiсть мого iснування день у день ставала дедалi неприемнiшою. Моя нова сила могла допомогти менi втiлити моi потаемнi бажання, це вельми спокушало, i врештi-решт я перетворився на раба. Досить було лише випити склянку лiкiв, щоб скинути тiло шанованого професора i, наче темний плащ, надiти тiло Едварда Гайда. Я посмiхнувся такому порiвнянню. Тодi це здавалось менi навiть кумедним, але всi приготування, однак, здiйснювалися вельми ретельно. Я найняв i вмеблював той будинок у Сохо, куди потiм по Гайда з’явилась полiцiя. За покоiвку пiдiбрав людину, що не вiдзначалася анi балакучiстю, анi цiкавiстю до мого життя. Водночас я оголосив своiм служникам, що мiстер Гайд (якого я iм описав) мае повну свободу перебувати й хазяйнувати в моему будинку на площi. Щоб уникнути можливих непорозумiнь, я навiть кiлька разiв з’явився в своiй другiй подобi, щоб служники звикли. Далi я й написав той заповiт, проти якого ви так заперечували. Я зробив це для того, щоб коли щось трапилося з особою Генрi Джекiла, я мiг перевтiлитися в Едварда Гайда без грошових втрат. Отже, захистивши себе, як менi здавалося, з усiх бокiв, я почав користуватися дивовижними перевагами свого становища.

Колись люди винаймали вбивць, щоб тi коiли злочини за них, в той час як iхня власна особа та репутацiя залишались поза пiдозрами. Я був першим, хто скористався таким способом заради задоволень. Я був першим, хто мiг з’явитись на люди в образi доброчесного громадянина – i вже за мить мiг здерти з себе цей позичений образ, i, наче школяр, мiг зануритися з головою в море свободи. В моему непроникному плащi моя безпека була цiлковитою. Лишень подумайте – адже мене просто не iснувало! Дайте менi тiльки прослизнути в дверi лабораторii, дайте двi-три секунди, щоб зробити й проковтнути сумiш, складовi якоi завжди стояли напоготовi – i Едвард Гайд, хоч би що вiн там наробив, зникав, наче пара вiд подиху на дзеркалi. А натомiсть у власнiй мирнiй оселi поставав Генрi Джекiл, що до пiзньоi ночi засидiвся над науковими дослiдами i лише посмiявся б iз будь-яких пiдозр.

Задоволення, яким я квапливо почав вiддаватися, використовуючи свiй маскарад, як я вже казав, були негiдними, але не заслуговували на рiзкiше визначення. Але в руках Едварда Гайда вони швидко перетворилися на просто огиднi. Повертаючись пiсля таких розваг, я часто сам дивувався розбещеностi мого другого «я». Особа, яку я вивiльнив iз себе i пустив межи люди шукати задоволень, була вiд природи пiдлою i злостивою, кожна ii думка та дiя були зосередженi тiльки на собi, вона отримувала якусь звiрячу насолоду вiд будь-яких страждань, що заподiяла iншим. Вона була абсолютно безжалiсна, наче кам’яний iдол. Часом Генрi Джекiл був вражений вчинками Едварда Гайда, але ж ситуацiя сильно вiдрiзнялась вiд звичайних законiв, i напади сумлiння пiдступно минали. Адже, зрештою, винним був Гайд i тiльки Гайд. Джекiл вiд того не робився гiршим, вiн поставав знову з усiма своiми добрими якостями, на вигляд незачепленими, i навiть намагався там, де можна, виправити зло, вчинене Гайдом. Тимчасом як його сумлiння дрiмало.

Зараз я не маю намiру заглиблюватися в подробицi тiеi ганьби, на яку я дивився крiзь пальцi (навiть зараз менi важко зiзнатися, що це я ii чинив), хочу лише навести ознаки i кроки, якi наближали мене до заслуженоi покари. Коротко згадаю про один випадок, що мiг спричинитись до тяжких наслiдкiв, але не спричинився. Моя жорстокiсть стосовно дитини обурила випадкового перехожого, в якому я згодом упiзнав вашого родича. До нього приедналися батьки дiвчинки та лiкар. У якiсь хвилини я навiть боявся за власне життя, отож аби заспокоiти iхне аж надто справедливе обурення, Едвард Гайд змушений був привести iх до дверей лабораторii i розплатитися чеком, пiдписаним Генрi Джекiлом. Та на майбутне я легко усунув таку небезпеку, вiдкривши рахунок в iншому банку на iм’я самого Едварда Гайда. Змiнивши нахил лiтер у своему власному почерку i нагородивши таким чином свого двiйника пiдписом, я вважав, що тим самим перехитрував долю.

За кiлька мiсяцiв до вбивства сера Денверса я вирушив на пошуки чергових пригод, повернувся додому пiзно поночi, а коли прокинувся наступного ранку у власному лiжку, то почувався дуже дивно. Марно я роздивлявся навколо себе, марно позирав на вишуканi меблi та на високу стелю моеi кiмнати в будинку на площi, марно я розглядав вiзерунки на завiсах лiжка i рiзьблення рам iз червоного дерева. Щось наполегливо нагадувало менi, що я прокинувся не у власнiй кiмнатi, де мав прокинутись, а у маленькiй кiмнатцi в будинку, що розташований у Сохо, де я зазвичай лягав спати у подобi Едварда Гайда. Я посмiхнувся собi i, як завжди, почав мiркувати про причини такоi iлюзii з психологiчноi точки зору, час вiд часу знову занурюючись у приемну ранкову дрiмоту. Я досi думав про це, коли раптом мiй погляд упав на власну руку. Рука Генрi Джекiла (як ви, мабуть, часто помiчали) була великою, мiцною, сильною, чистою i гарною. Однак та рука, що лежала на ковдрi i яку я мiг чiтко розгледiти в жовтому свiтлi лондонського ранку, була худа, кощава, обтягнута блiдою шкiрою i вкрита темним волоссям. То була рука Едварда Гайда.

Я роздивлявся ii, занурений у тупе здивування, десь близько пiвхвилини, а тодi раптово на мене накотився страшенний жах, приголомшливий, як наглi удари барабанiв, i, скочивши з лiжка, я пiдбiг до дзеркала. Вiд того, що я побачив, кров моя закрижанiла. Так, я лiг спати Генрi Джекiлом, а прокинувся Едвардом Гайдом. Як це все можна пояснити? – запитав я себе. І одразу ж разом iз нападом жаху виникло й iнше питання – як це можна виправити? Уже зовсiм розвиднiло, слуги попрокидалися, а всi моi лiки лишились у кабiнетi, до якого був досить далекий шлях – треба було подолати двое сходiв, коридор, вiдкрите подвiр’я та весь анатомiчний театр. Все це вiддiляло мiй кабiнет вiд того мiсця, де я стояв зараз, скутий жахом. Звiсно ж, я мiг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати змiну статури? А потiм iз невимовним солодким полегшенням я згадав, що служники вже звикли до появи i перебування в будинку мого другого «я». Я швидко вдягся, намагаючись виглядати настiльки природно, наскiльки це можливо в одязi значно бiльшого розмiру, й швидко перетнув весь будинок, натрапивши шляхом на Бредшоу, який, побачивши мiстера Гайда о такiй годинi й у такому дивному вбраннi, витрiщився на мене i зробив кiлька крокiв назад. А ще за десять хвилин доктор Джекiл, повернувшись до свого тiла, сидiв за столом темнiший за хмару i вдавав, начебто снiдае.

Дiйсно, iсти зовсiм не хотiлося. Цей незбагненний випадок, що повнiстю скасовував увесь мiй попереднiй досвiд, був наче напис на стiнi у Вавилонi[5 - За бiблiйним переказом, пiд час учти в царя Валтасара у Вавилонi таемнича рука написала на стiнi незрозумiлi слова, що, як з’ясувалось, вiщували царевi загибель.], який вiщував менi заслужене покарання. І я замислився, набагато глибше i серйознiше, нiж будь-коли до того, над можливими наслiдками мого подвiйного iснування. Та частина мене, яку я мав силу виокремлювати, протягом останнього часу помiтно загартувалася й змiцнiла. Менi навiть здалося, що останнiм часом тiло Едварда Гайда стало бiльшим на зрiст, крiм того, коли я ставав Гайдом, менi ввижалося, що кров бiжить швидше в його жилах. І я став побоюватись, що коли продовжуватиму так i надалi, то баланс моеi особистостi буде порушений безповоротно, я втрачу силу змiнювати оболонку на власне бажання i навiки залишуся в подобi Едварда Гайда.

Дiя препарату не завжди проявлялася однаково. Одного разу, ще на початку моiх дослiдiв, вiн узагалi не подiяв, тодi я мусив декiлька разiв подвоiти, а одного разу з величезним ризиком для життя навiть потроiти дозування. Цi маленькi неприемностi були единим, що кидало тiнь на моi задоволення. Тепер завдяки свiтлу, що пролив ранковий випадок, я до всього того ще й почав усвiдомлювати: коли спершу менi набагато важче було позбутись тiла Джекiла, то згодом усе повернулося навпаки – менi дедалi важче ставало трансформуватися назад. Всi цi обставини незаперечно вказували на одне: я поволi втрачав контроль над своiм справжнiм i кращим «я» i повiльно, але дедалi бiльше втiлювався в друге, гiрше «я».

Я вiдчував, що мушу зробити вибiр мiж цими двома. Двi моi iндивiдуальностi мали спiльну пам’ять, але всi iншi притаманнi людинi здiбностi були дуже нерiвномiрно розподiленi мiж ними. Джекiл (який лишався поеднанням вад i доброчесностi) з дедалi вiдчутнiшим розумiнням, з дедалi ненажерливiшим задоволенням насолоджувався i брав участь у Гайдових розвагах i пригодах. Але Гайд був байдужим до Джекiла чи ставився до нього так, як гiрський розбiйник ставиться до печери, де мусить переховуватися вiд переслiдувань час вiд часу. Джекiл почував до Гайда щось бiльше, анiж батькiвську цiкавiсть, а Гайд до Джекiла – щось бiльше, анiж синiвську байдужiсть. Якби я обрав Джекiла, то мусив би забути про всi задоволення, про якi так давно мрiяв i якi лише недавно почав потроху отримувати. Якби ж я обрав Гайда, то мав би позбутися тисячi планiв та зацiкавлень, став би вигнанцем i залишився б назавжди без друзiв i людськоi поваги. Такий вибiр мiг здатися нерiвним, але на чашу терезiв слiд було покласти ще одну обставину: коли Джекiл тяжко мучитиметься у полум’i стриманого бажання, то Гайд просто не усвiдомить того, що вiн втрачае. Хоч яким дивним видавалося мое становище, однак умови цiеi суперечки були давнiми i банальними, як сама людина: майже такими самими страхами та застереженнями мучиться ласий до насолоди, але боязкий грiшник. Зi мною трапилось те, що трапляеться з бiльшiстю людей мого кола, я обрав свою найкращу половину, обрав шлях добра i сподiвався, що в мене вистачить сили волi не зрадити своему вибору.

Так, я вiддав перевагу старшому й незадоволеному докторовi, який був оточений друзями та плекав шляхетнi сподiвання, тож твердо розпрощався зi свободою, вiдносною молодiстю, легкою ходою, рiзкими поривами душi, бурхливими пригодами, таемними задоволеннями, що ними я втiшався, мас куючись у Гайда. Але я зробив цей вибiр, несвiдомо використовуючи запобiжнi заходи, розглядаючи можливiсть до них повернутись, оскiльки будинок у Сохо я не продав, а одяг Едварда Гайда i досi лежав напоготовi в моему кабiнетi. Протягом двох мiсяцiв я був вiрний своему рiшенню. Протягом двох мiсяцiв, як нiколи доти, я жив бездоганним доброчесним життям, й винагородою менi стало заспокоене сумлiння. Але час знищив моi побоювання i застереження, спокiйна совiсть стала чимось звичним для мене. Я знову став мучитися нестерпними бажаннями i спогадами про свободу, яку дарував менi Гайд, i зрештою у хвилину слабкостi духу ще раз скомпонував i проковтнув свiй трансформувальний препарат.

Не думаю, що пияк хоч один раз iз п’ятисот замислюеться над тим, що несе для нього власна тваринна фiзична некерованiсть, коли вiн вiддаеться своiй згубнiй пристрастi; так само i я не переймався тодi своiм станом – цiлковитою моральною нечулiстю та безглуздою готовiстю чинити зло, що були основними рисами характеру Едварда Гайда. Саме за це мене було покарано. Мiй демон надто довго сидiв у клiтцi, й на волю вiн вирвався з ревом. Ще не допивши свого зiлля, я розумiв, що набуваю невтримноi, несамовитоi пристрастi до лихого. Саме тому, на мою думку, в моiй душi розiгралася така буря роздратування, коли я слухав люб’язностi моеi нещасноi жертви. І зараз я заявляю, принаймнi перед Богом, що жодна людина при здоровому глуздi не може вiдповiдати за злочин, вчинений внаслiдок такоi нiкчемноi провокацii, бо ж я завдав першого удару, маючи на те не бiльше причин, нiж мае хвора дитина, розбиваючи улюблену iграшку. Але я добровiльно позбавив себе iнстинктiв, що допомагають навiть найгiршим iз нас тримати якусь рiвновагу мiж добром i злом, коли йдеться про спокуси, i для мене зазнати спокуси, навiть найменшоi, означало вже занепасти.

Негайно в менi пробудився дух пекла, i вiн був розлючений, дуже розлючений. З якоюсь радiстю я заходився бити тiло, що не чинило вже жодного опору, отримуючи насолоду вiд кожного удару, i лише коли мене почала долати втома, на вершинi мого нападу божевiлля я раптом вiдчув у серцi крижаний жах. Туман розвiявся, я бачив себе довiчно ув’язненим i кинувся тiкати з мiсця злочину, вчуваючи одночасно трiумф i тремтiння; моя пристрасть до зла була заохочена i задоволена, обережнiсть тихенько скiмлила, а любов до життя тривожилася десь у дальньому кутку свiдомостi. Я прибiг до будинку в Сохо i, щоб перестрахуватися двiчi, знищив усi своi папери. Звiдти я вирушив додому по освiтлених лiхтарями вулицях, таемно зловтiшаючись спогадами про свiй злочин i легковажно вигадуючи новi на майбутне, та все одно я квапився i пильно дослухався до крокiв – чи не пролунае хода месникiв.

Компонуючи лiки, Гайд наспiвував пiсеньку, а потiм випив iх, наче тост за свою жертву. Навiть гострий бiль вiд перевтiлення не викликав у нього слiз, i тiльки Генрi Джекiл зi сльозами вдячностi й каяття впав на колiна, простягаючи стиснутi руки до Господа. Серпанок потурання своiм бажанням був розiрваний iз голови до п’ят. Я побачив усе свое життя як воно е: вiд днiв дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крiзь професiйну самовiддану важку лiкарську працю, я знову i знову з вiдчуттям якоiсь неправдоподiбностi вертався до клятих жахiть цiеi ночi. Я голосно кричав, сльозами i молитвами я намагався вiдiгнати вiд себе юрму бридких образiв i звукiв, якими закидувала мене моя пам’ять, але й крiзь благання та молитви менi в душу витрiщалося потворне обличчя мого смертельного грiха. Коли ж гострота каяття почала вгамовуватись, ii замiнило вiдчуття радостi й задоволення. Проблема вибору була остаточно вирiшена. З цього моменту iснування Гайда було неможливим; хотiв я того чи нi, але вiдтепер я був обмежений лише кращою половиною свого ества. О, як я тiшився, думаючи про це! З якою покiрнiстю приймав я знову обмеження звичайного життя! Як щиро зрiкався свого минулого, замикаючи дверi, крiзь якi так часто вислизав i повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день принiс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда очевидна для всього свiту, а жертвою стала людина високого суспiльного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагiчна помилка. Менi здавалось, що я навiть зрадiв, коли почув це, менi здавалося, що жах перед шибеницею буде найкращим захистом i надiйно охоронить мене вiд можливих спокус. Джекiл зараз був для мене надiйним сховищем. Якщо Гайд надумаеться хоч на мить визирнути на свiт Божий, руки всiх людей простягнуться, щоб схопити його i покарати.

Я твердо вирiшив надалi вести таке життя, щоб спокутувати минуле, i чесно можу сказати, що мое рiшення породило трохи доброго. Ви самi знаете, як сумлiнно я працював в останнi мiсяцi цього року, аби полегшити муки стражденних. Ви знаете, як багато я зробив для iнших, днi для мене пролiтали спокiйно, тихо, майже щасливо. Не можу сказати, що я втомився вiд цього доброчесного й безгрiшного життя. Навпаки, день у день воно подобалося менi дедалi бiльше. Та душевна роздвоенiсть досi була моiм прокляттям, i коли перша гострота каяття трохи стерлася, низький бiк моеi натури, який отримував усi задоволення, котрих бажав, i який нещодавно був ув’язнений, став гарчати, вимагаючи волi. Нi, я не мрiяв знову оживити Гайда, сама лише думка про таке неймовiрно лякала мене. Тепер iшлося вже про мою власну персону, i я знову пiддався спокусi обманути власну совiсть, i зрештою я капiтулював, як звичайнiсiнький прихований грiшник.

Усьому приходить кiнець, врештi заповнюеться навiть наймiсткiша емнiсть, i оте тривале накопичення злого в менi остаточно зруйнувало рiвновагу моеi душi. Однак того дня це мене не стривожило. Падiння це видавалося менi природним, наче повернення в тi днi, коли я робив своi вiдкриття. То був гарний ясний сiчневий день, коли де-не-де снiг пiд ногами починае танути i трохи волого, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й солодкуватих весняних пахощiв. Я присiв на лавi, що стояла на сонечку, тваринне в менi ласо облизувало спогади, а духовне ж трохи задрiмало, обiцяючи щире каяття, але збиралось розпочати каятися трохи згодом, не тепер. Кiнець кiнцем, думалося менi, я ж такий самий, як i люди, що оточують мене, а потiм я вдоволено посмiхнувся, порiвнюючи власну благочеснiсть iз iхньою ледачою безтурботнiстю. І саме пiсля цiеi марнославноi думки я вiдчув напад млостi, мене страшенно занудило, i здавалось, тiло мое переламаеться навпiл. Потiм це пройшло, я вiдчув себе кволим, а коли слабкiсть минулася, то почав усвiдомлювати, що характер моiх думок змiнився, з’явилася бiльша розкутiсть, презирство до небезпеки, свобода вiд будь-яких зобов’язань. Я подивився на себе: одяг звисав на моему зменшеному тiлi безформним мiшком, а рука на колiнi була кiстлява й волохата. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвилину до цього я був заможною людиною, iншi мене любили i поважали, вдома на мене чекав обiд, i ось я зробився вигнанцем, якого всi переслiдують, бездомним, викритим убивцею, якого чекае лише одне – шибениця.

Мiй розум похитнувся, але не полишив мене. Бiльш нiж декiлька разiв до того я помiчав, що коли я перебуваю в своiй другiй подобi, всi моi здiбностi нiби загострюються, я стаю гнучкiшим у своiх рiшеннях, i там, де Джекiл, можливо, отримав би поразку, Гайд виявлявся на висотi. Моi лiки залишилися замкненими в кабiнетi. Як же менi iх звiдти дiстати? І я, стиснувши скронi руками, взявся розв’язувати це питання. Я власноруч замкнув бiчнi дверi. Якби ж я наважився зайти через будинок, моi власнi слуги вiдправили б мене на шибеницю. Я збагнув, що мушу дiяти чужими руками, й на думку менi спав Леньйон. Тiльки ж як до нього дiстатися? Як його переконати зробити те, що менi потрiбно? Хай навiть менi пощастить i мене не схоплять на вулицi, але ж як я маю поводитися в його присутностi? Як я, невiдомий i неприемний гiсть, переконаю славетного лiкаря викрасти дослiднi матерiали в його колеги, доктора Джекiла? І тодi я згадав, що вiд мого першого «я» одна риса таки лишаеться в мене: я можу писати своiм власним почерком. І тiльки-но спалахнула ця перша зiрочка, весь шлях, за яким я прямуватиму, освiтився вiд початку й до кiнця.

Слiдом за тим я впорядкував свiй одяг, наскiльки це було можливо, зупинив проiжджий екiпаж i попрямував до готелю на Портленд-стрiт, назву якого, на щастя, я пам’ятав. Побачивши мене (а я справдi мав кумедний вигляд, хоч той одяг вкривав людину з трагiчною долею), вiзник не змiг стримати смiху. Я подивився на нього з такою диявольською люттю, що, на його щастя, посмiшка зникла з його обличчя, та ще бiльшою мiрою на мое щастя, бо наступноi митi я мiг би скинути його з екiпажа. Коли я ввiйшов до готелю, погляд у мене був такий зловiсний, що всiх навколо пройняв дрож, служники не зважувалися навiть перезиратися в моiй присутностi. Улесливо виконуючи моi накази, вони провели мене до окремоi кiмнати i принесли все необхiдне для письма. Гайд, що перебував у небезпецi, для мене був новим створiнням, вiн поводився несподiвано: його трусила надзвичайна лють, вiн був ладен убивати, йому кортiло когось мучити. Однак ця iстота була хитрою, великим зусиллям волi вона опанувала себе й написала два важливi листи: один – до Леньйона, другий – до Пула, i щоб отримати неспростовний доказ того, що листи вiдправлено, наказала вiдiслати iх як рекомендованi.

Решту дня Гайд просидiв бiля коминка в кiмнатi готелю, гризучи собi нiгтi; тут вiн пообiдав наодинцi зi своiми страхами, i видно було, як офiцiант здригаеться вiд одного лише його погляду. Коли на мiсто опустилася нiч, Гайд забився в куток закритого кеба i iздив вулицями мiста туди-сюди. Я пишу «вiн», бо не можу сказати «я». Це дитя пекла не мало нiчого людського, в ньому жили тiльки страх i ненависть. Коли йому здалося, що така нескiнченна iзда без мети починае викликати пiдозру у вiзника, вiн вiдпустив кеб i рушив пiшки, плутаючись у завеликому одязi, привертаючи увагу всiх вечiрнiх перехожих, в його душi розросталася буря. Вiн квапливо йшов, гнаний страхом, буркотiв щось сам до себе, прокрадався крiзь найбезлюднiшi провулки i лiчив хвилини, якi ще лишалися до опiвночi. Одного разу до нього заговорила жiнка, здаеться, пропонуючи купити коробочку сiрникiв. Вiн ударив ii в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновiй оселi, жах мого давнього друга, певно, подiяв на мене, хоч маю зiзнатися, що це була лише крапля в морi огиди, з якою я згадував про кiлька минулих годин. Зi мною вiдбулися змiни. Я бiльше не боявся шибеницi, я боявся лише одного – що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в туманi я вислухав Леньйонiв вирок, наче в туманi повернувся додому й лiг спати. Пiсля жахiв дня, цiлковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навiть кошмарнi сновидiння. Вранцi я прокинувся приголомшеним, виснаженим, але пiдкрiпленим. Мене досi лякала думка про того звiра, що спав у менi, я його ненавидiв i, звiсно ж, усе ще не встиг вiдiйти вiд жахiть попереднього дня. Але тепер я знову був удома, у власному будинку, де всi моi лiки були пiд рукою, i тому в душi моiй разом iз вдячнiстю за порятунок заяснiла надiя.

По снiданку я не кваплячись прогулювався подвiр’ям, iз насолодою вдихаючи прохолодне повiтря, коли раптом знову вiдчув симптоми, якi важко змалювати, що передували перевтiленню, i щойно встиг я сховатись у кабiнетi, як мене вже знову роздирали жахливi пристрастi Гайда. Цього разу лише подвiйна доза препарату дала менi змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шiсть годин, коли я сумно сидiв бiля коминка, я знову вiдчув напад гострого болю, i лiки довелося вживати ще раз. Невдовзi потому я вже мiг зберiгати подобу Джекiла тiльки цiною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все новi дози препарату. Будь-якоi години дня чи ночi я мiг вiдчути зловiснi симптоми; ба бiльше, заснувши чи навiть просто закунявши на хвильку в крiслi, я неодмiнно прокидався Гайдом. Пiд тягарем цього нескiнченного i неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як менi здавалося, знести було понад людськi сили. Я перетворився на iстоту, яку з’iдае гарячка, разом iз тiлом згасав i розум, мене поглинула едина думка: я боявся сам себе.

Коли я засинав чи коли чергова доза лiкiв не спрацьовувала, то, майже не вiдчуваючи самого перетворення (болiснi симптоми день у день ставали дедалi менш помiтними), я робився iстотою з уявою, повною жахливих образiв, з душею, що кипiла вiд безпричинноi ненавистi, i з тiлом, що, здавалося, ось-ось розiрветься вiд лютi. Ввижалося, що сила Гайда росте вiд того, що Генрi Джекiл слабшае. Тепер вони ненавидiли один одного з однаковою силою. Для Джекiла ненависть iснувала на рiвнi iнстинкту. Нинi вiн бачив повну зiпсованiсть iстоти, яка роздiляла з ним частку свiдомостi i з якою вiн був пов’язаний аж до смертi, але хоч така спiльнiсть завдавала йому гiрких страждань, тепер вiн сприймав сповненого енергii Гайда як щось не тiльки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатностi грiшити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрiзь його плоть, у якiй зроджувалося, бубонiло i рвалося назовнi зло, що в хвилини слабкостi або дрiмоти переборювало ii й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.

Зненависть Гайда до Джекiла була трохи iншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до пiдлеглого становища частини замiсть цiлоi особи. Але вiн ставився з огидою до такоi ситуацii, як, зрештою, i до самого Джекiла, який зараз був у вiдчаi, тож висловлював свое невдоволення, як тiльки мiг. Звiдси отi його мавпячi витiвки, як зробленi моiм почерком блюзнiрськi написи на берегах моiх книжок, або ж спалення листiв чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, вiн давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навiть я, холонучи на саму думку про низькiсть Гайда i розумiючи, як вiн боiться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, вiдчував до нього жаль.

Немае анi потреби, анi часу, якого менi лишилося небагато, продовжувати цей опис далi. Нiхто досi не вiдчував таких мук, не зазнавав такоi покари; однак iз часом моя душа… нi, не те щоб вiдчула полегшення, але притупилася й призвичаiлася до вiдчаю, i мое покарання могло б протривати роки. Але на мене впало ще одне, останне нещастя, яке остаточно позбавляе мене власноi зовнiшностi i вдачi. Мiй запас солi, якого я не поновлював вiд часу першого дослiду, добiг кiнця. Я послав по нову партiю i скомпонував лiки: рiдина закипiла, змiнила колiр один раз, але другоi змiни кольору не вiдбулося. Я випив ii, та необхiдного ефекту не сталося. Пул вам розкаже, як я змусив його обшукати весь Лондон, та все марно. Нинi я переконаний, що в першiй партii мого порошку була якась домiшка i що саме ця невiдома речовина й робила препарат дiевим.

З того моменту минуло близько тижня, i зараз я закiнчую свою оповiдь пiд дiею препарату, скомпонованого з останнiх запасiв. Я востанне, наче якесь диво, бачу в дзеркалi обличчя Генрi Джекiла (як прикро воно змiнилося!). Я не можу далi зволiкати iз завершенням цього рукопису, бо ж досi вiн зацiлiв тiльки завдяки поеднанню щасливого випадку i моеi великоi обережностi. Якщо перевтiлення захопить мене за написанням цього листа, то Гайд пошматуе його тiеi ж митi. Але якщо певний час спливе по тому, як буде поставлено останню крапку, то Гайдовий егоiзм i його дивовижна зосередженiсть виключно на самому собi, можливо, й порятують рукопис вiд його мавпячоi лютi. Наш спiльний фатум перемiнив i розчавив i його теж. За пiвгодини, коли я, цього разу назавжди, перекинуся на ненависну менi особистiсть, знаю, що я або сидiтиму в крiслi, тремтячи й схлипуючи, або ж мiрятиму кроками кiмнату (цей мiй останнiй притулок на землi), дослухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучоi вiдплати. Чи помре Гайд на шибеницi? Чи знайде в собi вiдвагу звiльнитися самому в останню хвилину? Це тiльки Бог вiдае, менi ж байдуже, бо моя смерть настане вже скоро, i все, що трапиться далi, мене вже не стосуватиметься. Зараз я покладу ручку, заклею конверта з моiм зiзнанням, i тодi завершиться життя вашого нещасливого друга ГЕНРІ ДЖЕКІЛА.




Мерi Шеллi

Франкенштайн, або сучасний Прометей





Лист перший


Санкт-Петербург, 11 грудня 17…

Мiсiс Савiль, Англiя



Ти зрадiеш, коли почуеш, що початок тiеi справи, до якоi ти так вороже ставилася, не мав жодних поганих наслiдкiв. Я дiстався на мiсце ще вчора i спершу хочу завiрити любу сестру про свое щасливе прибуття i про те, як зростае впевненiсть в успiху моеi справи.

Я вже заiхав далеко на пiвнiч вiд Лондона i, блукаючи вулицями Петербурга, вiдчуваю, як холодний пiвнiчний вiтер виграе на моiх щоках, пiдбадьорюе та наповнюе задоволенням. Чи знайоме тобi це вiдчуття? Цей вiтер, що блукае краями, куди я так прагну, приносить менi передчуття льодових нив. Натхненнi вiтром надii, моi бажання стають дедалi яскравiшими i жвавiшими. І даремно я намагаюся переконати себе, що там, де полюс, е лише холод та печаль, – вiн постае в моiй уявi як мiсце краси та насолоди. Там, Маргарет, сонце нiколи не заходить, широкий диск, ледве випинаючись iз-за обрiю, розсiюе нескiнченне сяйво. Там (iз твого дозволу, сестро, довiрюся словам поважних мореплавцiв) немае нi снiгу, нi морозу, тож, iдучи по тихому морському простору, ми дiстанемося краiни такоi краси i дивини, що жодна iз вiдомих земних краiн не може зрiвнятися. Їi розкiш, ii пишноту можна без перебiльшення назвати природним феноменом, як тi небеснi чудеса. Що ж можна очiкувати вiд краiни вiчного свiтла? Саме там я можу вiдкрити незбагненнi сили, що ваблять до себе магнiтну стрiлку i керують тисячами астрономiчних явищ, лише одна така подорож дасть змогу пояснити незбагненнi природнi суперечностi. Я зможу погамувати свою цiкавiсть хоча б часточкою небаченого досi свiту i зможу пройти по землi, де ще не ступала нога людини. Це вабить мене i допомагае подолати страх небезпеки та смертi, а також схиляе до початку нелегкоi подорожi iз задоволенням малого хлопчака, коли вiн ступае у човен разом зi своiми товаришами i вiдкривае для себе невiдомi води рiдноi рiки. Проте передбачаю, що цi сподiвання можуть виявитися хибними, але ти можеш уявити неоцiненний внесок у поступ нашого поколiння i всього людства, якщо я прокладу шлях через полюс у тi краi, досягти яких можливо лише за стiльки мiсяцiв, або з’ясую секрет магнiту саме завдяки такiй подорожi.

Всi цi роздуми розвiяли те занепокоення, з яким я починав свого листа, i я вiдчуваю, як мое серце наповнюеться ентузiазмом, що пiдносить мене до небес, i нiчого так швидко не заспокоюе розум, як твердо вибрана мета, – це момент, коли душа сплiтаеться в одне цiле з розумом. Ця експедицiя була моею мрiею з самого малечку. Я пристрасно читав книжки про численнi подорожi через моря, що оточують полюс, iз метою освоення пiвнiчноi частини Тихого океану. Ти, певно, пригадуеш, що в бiблiотецi нашого дядечка Томаса була цiла колекцiя книжок про подорожi та вiдкриття. Мое навчання нiкого не цiкавило, але я щиро захопився читанням. Усi тi томи, якими я зачитувався вдень та вночi, ще посилили мое розчарування, коли я дiзнався, що не зможу розпочати морське життя: батько на смертному ложi суворо заборонив дядьковi вiдпускати мене в подорож.

Коли твори поетiв посiли мiсце в моiй душi, коли вони пiдiймали мене до небес, мрiя про море вiдходила на другий план. Я i сам став поетом i рiк прожив у раю, створеному власною уявою; я мрiяв, що мое iм’я буде викарбуване у святому храмi поряд iз Гомером та Шекспiром. Ти все знаеш про мою поразку i те розчарування, яке я стерпiв. Але саме тодi, ставши спадкоемцем нашого кузена, я знову згадав дитячi мрii.

Вiдтодi як я замислив свою подорож, уже минуло шiсть рокiв. Чiтко i виразно пам’ятаю ту мить, коли я вирiшив присвятити себе цiй величнiй метi. Я вимотував себе болем заради того, щоб загартувати тiло. Я декiлька разiв супроводжував у Пiвнiчному морi рибалок, що полювали на китiв; я добровiльно пiддавався випробуванню холодом, голодом, спрагою та недосипанням; на суднi я протягом дня часто працював важче, нiж будь-хто iз матросiв, а вночi присвячував себе вивченню математики, медицини та iнших природничих наук, iз яких мореплавець може взяти безлiч практичних знань. Двiчi я наймався як помiчник шкiпера на китоловних судах Гренландii i маю зазначити, що з цим завданням я чудово впорався. Тодi, коли капiтан запропонував менi посаду другого помiчника на борту судна i наполягав на моiй згодi, я вiдчув гордiсть за свою працю, яку так високо оцiнив капiтан. І зараз, Маргарет, чи не заслуговую я на те, щоб зробити дещо визначне? Мое життя могло минати легко i в розкошi, проте я бажаю промiняти комфорт на визнання, на славу. О, якби ж то пролунав згори натхненний голос! Моя мужнiсть та рiшучiсть не викликають жодних сумнiвiв, але надiя моя хитка, i бувае так, що мiй дух не такий уже й незламний. Зараз я передчуваю довгу i нелегку подорож, у якiй менi знадобиться вся твердiсть духу: я вiдчуваю поклик надихати не лише iнших, а подеколи й себе самого – саме тодi, коли мiй дух ослабне.

Саме зараз найкраща пора для подорожей Росiею. Тут сани такi швидкi, що пролiтають над снiгом; i менi здаеться, що такий спосiб пересування кращий, анiж тi поштовi карети, що заполонили вулицi в рiднiй Англii. Холод не такий уже й страшний, звiсно, якщо ти вдягнений у хутро; такий одяг я вже маю у своему гардеробi, оскiльки iснуе велика вiдмiннiсть мiж прогулянками по палубi та сидiнням протягом багатьох годин, коли кров у жилах стигне. Я не маю жодного намiру змарнувати свое життя, замерзнувши мiж Санкт-Петербургом та Архангельськом. Я вирушаю туди уже за три тижнi; маю намiр найняти корабель – це буде легко зробити, сплативши певну суму грошей власнику, а також пiдiбравши команду iз морякiв серед тих, хто займаеться китоловною справою. Я не планую виходити в море аж до самого червня; от тiльки коли я повернусь? О моя люба сестро, як менi вiдповiсти на це питання? Якщо все буде добре, то багато, багато мiсяцiв, а можливо й рокiв, промине до того часу, як ми з тобою зустрiнемось. Якщо моя справа закiнчиться поразкою, ти, можливо, побачиш мене скоро – або нiколи. Бувай, моя люба, чарiвна Маргарет. Нехай благословить тебе Господь i буде милостивим до мене, щоб я змiг знову i знову дякувати за всю твою любов i доброту.

Твiй люблячий брат

Роберт Волтон




Лист другий


Архангельськ, 28 березня 17…

Мiсiс Савiль, Англiя



Тут для мене, неначе закованого в кайдани холоду i морозу, час спливае дуже повiльно. Я вже зробив другий крок назустрiч своiй цiлi – найняв судно i здiйснюю вiдбiр морякiв; тi, яких я уже найняв, здаються менi надiйними та, безсумнiвно, вiдважними особистостями.

Проте е лише одне, чого я досi позбавлений, i вiдчуваю зараз як найбiльше зло: в мене немае друга, Маргарет. Коли я наповнююся сподiванням успiху, тут немае нiкого, з ким я мiг би роздiлити свiй ентузiазм; якщо мене охоплюе хвиля розчарування, немае нiкого поруч, хто мiг би мене пiдтримати. Я виводжу на паперi своi думки, це правда, але в цьому немае i крихти спiлкування. Я прагну товариства людини, яка б спiвчувала менi, яка б розумiла мене з пiвслова. Ти можеш уважати, що я романтик, моя люба сестро, але я так гостро вiдчуваю потребу в друговi! Немае поруч нiкого, хто мав би добру i водночас безстрашну душу, а також допитливий розум, iз ким ми були б такi схожi у смаках, хто б мiг внести корективи в моi плани або похвалити iх. Як такий друг мiг би виправити помилки твого бiдолашного брата! Я гарячкую при ухваленнi рiшень i занадто нервую, коли стикаюся зi складнощами. Але все-таки найприкрiше, що навчався я самотужки: першi чотирнадцять рокiв мого життя я пробiгав, як дикун, не читаючи нiчого, крiм пригодницьких оповiдань iз бiблiотеки нашого дядька Томаса. В тому вiцi я захопився вiдомими поетами нашоi краiни, але запiзно збагнув переваги вивчення iноземних мов, поклавшись на знання однiеi – рiдноi. Зараз менi двадцять вiсiм, i я, правду кажучи, освiчений гiрш, нiж бiльшiсть школярiв у вiцi п’ятнадцятьох рокiв. Правда, я багато мiркував, i бiльшiсть моiх думок були i далекосяжнiшими, i мрiйливiшими, нiж iхнi, i гармонiйнiшими (як деякi митцi звик лице називати); та я дуже потребую друга, який не засуджував би мiй романтизм i в той самий час був би достатньо владним, аби скеровувати мене. Проте всi моi нарiкання марнi; звiсно, нi посеред океану я не знайду жодного друга, нi навiть у Архангельську, серед торгiвцiв та морякiв. Хоча i вони – купцi та моряки – так само надiленi почуттями, притаманними людськiй натурi.

Старпом на моему кораблi – на диво вiдважна та винахiдлива особистiсть; вiн вiдчайдушно прагне прославитися, або краще сказати – бажае досягти успiху в сферi, яку обрав. Вiн англiець i, незважаючи на деякi нацiональнi та професiйнi упередження, не пом’якшенi культурою, надiлений справжнiми людськими чеснотами. Вперше я зустрiв його на борту китобiйного судна; як потiм з’ясувалося, вiн залишився без роботи, i я з легкiстю переконав його приеднатися до моеi справи.

А шкiпер – людина виняткових особистих якостей i вирiзняеться своею добросердiстю та лагiднiстю. Все це, в поеднаннi з чеснiстю та неабиякою мужнiстю, прихилило мене до нього. Молодiсть моя промайнула на самотi; моi найкращi роки були наповненi твоею нiжнiстю та жiночим вихованням, тож вiдбились на становленнi мого характеру бiльше, нiж я мiг уявити, i це призвело до того, що зараз я не можу терпiти грубiсть, яка зазвичай присутня на суднах. Я нiколи не вважав, що грубiсть необхiдна, i, почувши, що вiн, моряк, змiг здобути повагу до себе своею добротою, я остаточно вирiшив, що менi випадае чудова нагода запросити таку людину на свое судно. Спершу я почув, як у романтичнiй манерi про нього вiдзивалася одна ледi, яка зобов’язана йому своiм щасливим життям. Коротенько розповiм тобi цю iсторiю. Декiлька рокiв тому вiн закохався в молоду i привабливу росiянку iз незаможноi родини i, накопичивши достатню суму грошей, постав перед ii батьком iз пропозицiею взяти з дiвчиною шлюб. Звiсно, той погодився на об’еднання молодих у священному союзi. Парубок побачив свою наречену за день до церемонii, але вона кинулася йому до нiг, заливаючись слiзьми, благаючи пощадити ii, i одночасно зiзналася, що покохала iншого, який був настiльки бiдний, що ii батько нiколи б не погодився на iхнiй шлюб. Мiй великодушний друг так перейнявся розповiддю дiвчини, що, дiзнавшись iм’я ii коханого, вирiшив не заважати iхньому щастю. До цього часу вiн уже придбав на накопиченi грошi ферму, яку обладнав на власний смак; але i ii, i решту невитрачених грошей вiн вирiшив вiддати своему недавньому супернику i сам звернувся до батька дiвчини з проханням благословити шлюб, але вже не з ним. Проте поважний батько вiдмовив йому, оскiльки вважав себе пов’язаним iз ним обiцянкою, i парубок вирiшив не повертатися в iхнi краi, аж доки не довiдаеться, що його колишня наречена вийшла замiж за свого коханого. «Який же вiн шляхетний!» – вигукнеш ти. Так, вiн такий; але зовсiм не освiчений: вiн без’язикий, як турок, i часом поводиться безвiдповiдально, тож на цьому тлi його вчинок здаеться ще дивовижнiшим, проте iнтерес i симпатii, якi б вiн мiг викликати при зустрiчi в людинi, на дiлi значно меншi.

Не думай, що я маю сумнiви щодо правильностi свого рiшення через легкодушнi скарги на вiдсутнiсть друга, якого, може, i не судилося менi взагалi. Воно викарбуване навiки, немовби фатум, що не може бути змiнений за жодних обставин, а початок моеi подорожi затримуеться лише через погоднi умови, якi не дозволяють вирушити в море. Цьогорiчна зима видалася на рiдкiсть суворою, але весна, що от-от увiйде в своi володiння, обiцяе гарну погоду та видаеться ранньою, а це означае, що, можливо, я вiдпливу ранiше, нiж задумав. Я вже не поспiшатиму iз прийняттям рiшень – тобi добре вiдома моя натура, – бо коли вiд мене залежить безпека iнших людей, я вмiю чинити обачно.

У мене бракуе слiв, щоб передати тобi свiй захват вiд того, що очiкуе мене в найближчому майбутньому. Неможливо описати тобi почуття, що переповнюють мене: i радiсть, i разом iз тим певне хвилювання, що передуе моему вiдплиттю. Я планую вiдпливати в невiдомi землi, в край туманiв та снiгу, проте, звичайно, я не стану вбивати альбатросiв; тому не турбуйся за мене, я не повернуся хворим та розбитим, як давнiй мореплавець[6 - «Поема про давнього мореплавця» належить перу вiдомого англiйського поета Самуеля Тейлора Колриджа (1772—1834).– Тут i далi прим. ред.]. Ти всмiхнешся на це порiвняння, але хочу розкрити тобi маленький секрет: я вiдчуваю пристрасний потяг до небезпечних таемниць океану, який приписую впливу автора цього твору – одного з найкращих сучасних поетiв. У глибинi душi живе щось, досi не зрозумiле менi. Я працьовитий i практичний, терплячий та старанний робiтник, але поруч iз цим усi моi задуми пронизанi любов’ю до прекрасного i вiрою в чудеса, якi манять мене далеко вiд прокладених дорiг, у тi невiдомi простори, в незвiданi краi, якi я бажаю дослiдити. Але, повертаючись до земних роздумiв, я весь час гадаю, чи зустрiнемось ми знову, потому як я подолаю безкраi моря i повернуся через пiвденну протоку мiж Африкою та Америкою? Не смiю навiть сподiватися на такий успiх, але i не хочу думати про щось iнше. Пиши менi, як матимеш нагоду, i, можливо, я отримаю листи тодi, коли вони менi знадобляться, щоб пiдбадьорити. Я нiжно люблю тебе. Згадуй про мене з любов’ю, навiть якщо жодноi звiстки бiльше не буде про мене.

Твiй люблячий брат

Роберт Волтон




Лист третiй


7 липня 17…

Мiсiс Савiль, Англiя



Люба сестро,

Я пишу поспiхом, тож ти отримаеш усього декiлька слiв, бо хочу сказати, що зi мною все гаразд i я просуваюся далi в своiй подорожi. Цей лист дiстанеться Англii iз торговим судном, яке вирушае з Архангельська; тi люди щасливiшi за мене, бо я ще, напевно, протягом декiлькох рокiв не побачу рiдноi землi. Та, незважаючи нi на що, я в гарному гуморi: моi моряки такi вiдважнi та рiшучi в досягненнi поставленоi перед ними мети, що не лякаються льодових брил, якi пропливають за бортом судна, – цих передвiсникiв небезпек, якi чатують у краях, куди ми так вiдчайдушно прагнемо. Ми вже досягли верхнiх широт; i хоча за календарем уже середина лiта, але, звiсно, воно тут не таке тепле, як в Англii, проте я вiдчуваю його, на що, правду кажучи, навiть i не сподiвався тут.

За весь час нашоi мандрiвки нiчого такого, що заслуговувало б на твою увагу, не сталося. Один або двое шквальних вiтрiв, пробоiна в суднi – тi незначнi подii, якi навiть не закарбовуються в пам’ятi досвiдчених морякiв, i я сподiваюся, що нiчого серйознiшого не трапиться за решту мандрiвки.

До побачення, люба Маргарет. Хочу запевнити тебе i себе також, що я не стрибатиму в обiйми небезпеки. Я залишатимусь холоднокровним, наполегливим та розсудливим.

Передчуваю, що успiх винагородить мене. А чому б нi? Я вже зайшов так далеко, проклавши шлях через моря, де лише зiрки були свiдками мого трiумфу! Чому б менi не пройти далi, далi до неприручених досi, але покiрних просторiв? Що може зупинити вiдважного i вольового чоловiка?

Мое серце переповнюють почуття. Але я мушу закiнчувати. Нехай Господь благословить тебе, люба сестро!

Р. В.




Лист четвертий


5 серпня 17…

Мiсiс Савiль, Англiя



Нещодавно стався випадок, який видаеться менi настiльки дивним, що я не можу змовчати про нього, хоча не виключено, що видасться нагода побачитися нам ранiше, нiж ти прочитаеш цього листа.

Минулого понедiлка (31 липня) ми практично повнiстю були оточенi кригою, яка взяла нас у полон, залишаючи незначний просвiт для подальшого ходу. Ситуацiя, що склалася, була не просто небезпечною, а по-справжньому лякала, оскiльки туман повнiстю огорнув усе навкруги. З цiеi ж причини ми лягли у дрейф, сподiваючись на змiни в атмосферi та кращi погоднi умови.

Близько другоi години туман наче розсiявся, i ми побачили захопливу картину: заснiженi простори нерiвного льоду розкинулися навсiбiч, i здавалось, iм не було нi кiнця, нi краю. Деякi моi супутники скрикнули вiд подиву, та i я, правду кажучи, був охоплений страхом, аж зненацька ми забули про все – перед нашими очима постала дивна картина. На вiдстанi приблизно пiвмилi ми побачили низькi запряженi собаками сани, що прямували на пiвнiч; в санях сидiло створiння, схоже на людину, але неймовiрно велику, i керувало собаками. Ми спостерiгали за цим створiнням у пiдзорну трубу, допоки його слiд не пропав у безкраiх льодових заснiжених просторах. Побачене видовище безмiрно здивувало нас. Ми були, як нам здавалося, на вiдстанi багатьох миль вiд найближчоi землi, але така неочiкувана поява людини, скорiш за все, вказувала на те, що не так уже й далеко ми запливли. Закованi льодом, ми не мали змоги попрямувати за тим, кого ще хвилину тому роздивлялися з такою цiкавiстю. А приблизно за двi години ми почули шум моря; поночi вода проламала кригу й вивiльнила з полону наш корабель. Але, побоюючись зiштовхнутися з величезними брилами льоду, якi зазвичай з’являлися потому, як лiд проламувався, ми пролежали у дрейфi аж до ранку. Весь цей час я вирiшив присвятити вiдпочинку.

Вже вранцi, тiльки-но почало свiтати, я вийшов на палубу i побачив матросiв, якi жваво розмовляли з кимсь у морi. І справдi, поблизу корабля, на величезнiй льодовiй брилi, стояли сани, схожi на тi, якi щойно вчора ми бачили i якi, ймовiрно, вночi дрейфували на льодовiй брилi попереду нас. Лише один собака з усiх залишився живим; а ще був чоловiк, якого моряки вмовляли зiйти на борт судна. Вiн не був схожий на дикуна, мешканця безлюдного острова, за своею зовнiшнiстю вiн радше нагадував европейця. Тiеi митi, коли я з’явився на палубi, шкiпер промовив: «Ось наш капiтан, i вiн у жодному разi не дозволить вам загинути у вiдкритому морi».

Пiсля цих слiв незнайомець звернувся до мене англiйською, проте з iноземним акцентом:

– Перш нiж я зiйду на борт вашого корабля, чи можу я дiзнатися, куди вiн прямуе?

Можеш уявити, яким було мое здивування, коли я почув таке питання вiд особи, яка була за крок вiд загибелi й повинна була вважати мiй корабель тiею соломинкою, яка може врятувати ii життя – найдорожче, що може бути на землi. Я вiдповiв, що ми дослiдники i прямуемо на Пiвнiчний полюс.

Така вiдповiдь, гадаю, задовольнила незнайомця, i вiн погодився пiднятися на борт судна. Святий Боже! Якби ж ти тiльки бачила, Маргарет, цю людину, яку ще й доводилося вмовляти врятуватись, тодi б твiй подив не мав меж. Руки й ноги незнайомця були страшенно обмороженi, i до того ж вiн був цiлком виснажений. Нiколи ще в життi я не бачив людини в такому жахливому станi. Ми спробували провести його до каюти, але йому одразу ж забракло свiжого повiтря, i вiн втратив свiдомiсть. Тому ми винесли його на палубу та привели до тями, розтираючи коньяком; нам вдалося влити йому в рот зiгрiваючого напою, i вiн зробив декiлька ковткiв. Тiльки-но проявилися першi ознаки життя, ми загорнули його в найтеплiшу ковдру, яку тiльки змогли знайти на кораблi, та поклали поруч iз гарячою трубою, що вела з камбуза. Потихеньку вiн оговтувався, з’iв маленьку порцiю супу, i його тiло одразу ж наповнилося силою.

Минуло два днi, перш нiж вiн достатньо змiцнiв i змiг заговорити до нас. Але я хвилювався, що всi випробування, яких вiн зазнав, могли позбавити його здорового глузду, i коли вiн потроху прийшов до тями, я звелiв, щоб його перенесли до мене в каюту, аби я мiг особисто доглядати за ним.

Ще нiколи я не зустрiчав такоi цiкавоi людини; зазвичай погляд незнайомця видавався менi диким i практично безтямним, але достатньо було комусь до нього лагiдно звернутися або iз чимось трошки допомогти, як одразу його обличчя осявала така мила, добра усмiшка, якоi я нi в кого не зустрiчав. Здебiльшого вiн був похмурим i пригнiченим, а подеколи гучно скреготав зубами, наче вiд нестерпного болю та страждань, якi перетривав.

Коли мiй гiсть трохи вiдновив сили, я наразився на проблему: бiльшiсть матросiв на борту вмирали вiд бажання розпитати його, але я не мiг допустити цього, не мiг дозволити, щоб йому надокучали своею цiкавiстю саме тодi, коли його дух та тiло найбiльше потребували спокою. Але одного разу старпом все ж таки запитав, як могла людина подолати такий довгий льодовий шлях, та ще й iз таким незвичним екiпажем.

Обличчя незнайомця одразу ж перемiнилося та стало похмурим, i вiн лаконiчно вiдповiв:

– Я наздоганяв утiкача.

– А той чоловiк, вiн пересуваеться так само в санях, як i ви?

– Так.

– У такому разi, менi здаеться, що i його ми вже бачили. Саме напередоднi, коли ми натрапили на вас i ви пiднялися на корабель, ми помiтили на льоду сани, запряженi собаками, а в них – людину.

Це так зацiкавило незнайомця, що вiн сам почав розпитувати про напрямок, який обрав демон – так вiн його називав. Трохи згодом, залишившись зi мною наодинцi, вiн сказав:

– Я, либонь, зацiкавив вас не менше, нiж тих приемних людей, але ви настiльки делiкатний, що навiть не стали мене розпитувати.

– Звiсно, – вiдповiв я, – було б грубо та нетактовно надокучати вам зi своiми запитаннями.

– Але ви врятували мене з критичноi ситуацii, в якiй я опинився, та з такою добротою пiклувалися про мене i врештi-решт виходили.

Потому вiн запитав, чи не могли тi сани, якi ми бачили здалеку, потонути, коли льодова брила розкололася. Я вiдповiв, що напевне це взнати неможливо, та тодi, коли вона трiснула – а це трапилося близько пiвночi, – мандрiвник, iмовiрно, вже мiг дiстатися якогось безпечнiшого мiсця.

Тим часом вимучене тiло незнайомця дедалi набиралося сили. Вiн би цiлiсiнькими днями стояв на палубi та весь час стежив за тим, чи не з’явилися на обрii знайомi нам сани. Проте я все ж таки вмовив його залишатися в каютi, оскiльки вiн був ще досить слабким для того, щоб з колишньою легкiстю витримувати мороз. Я запевнив його, що тiльки-но матроси помiтять щось незвичайне, ми одразу ж сповiстимо йому.

Ось що я записав у щоденник як про цю пригоду, так i про самого незнайомця.

Самопочуття його дедалi полiпшуеться, проте вiн i надалi залишаеться мовчазним i виказуе хвилювання лише тодi, коли в каюту входить будь-хто, крiм мене. Проте вiн настiльки лагiдний, сором’язливий та чемний у спiлкуваннi, що навiть матроси спiвчувають йому, незважаючи на те, що вони придiляють йому мало часу та небагато спiлкуються з ним. Що ж до мене, то я полюбив його, майже як власного брата; його постiйна глибока печаль передаеться й менi. В своi кращi часи вiн був шляхетною людиною, якщо навiть зараз, коли його дух зламаний, вiн так приваблюе до себе.

В одному зi своiх листiв, я пригадую, писав тобi, що нiколи не знайду справжнього друга в льодових просторах океану, але все ж таки доля звела мене з людиною, з якою менi за щастя потоваришувати, якби ж тiльки мого нового друга не зламало горе.

Я продовжу своi записи про незнайомця, якщо трапиться щось цiкавеньке.



13 серпня 17…



Мое захоплення незнайомцем день у день зростае. Вiн надихае мене та пробуджуе печаль у глибинах моеi душi. І взагалi, як я можу не бути великодушним до людини, яка так багато вистраждала? Вiн напрочуд мудрий, але поряд iз цим чемний та сором’язливий; вiн досить освiчений, а коли спiлкуешся з ним, то його манера бесiдувати зачаровуе своею легкiстю, незважаючи на те, що вiн старанно добирае слова. Зараз вiн практично повнiстю одужав i постiйно сидить на палубi, можливо, очiкуючи на появу тих саней, що колись випередили його. І хоча вiн глибоко нещасливий, проте вiн не настiльки занурений у свою печаль, щоб не придiляти хоч крихту своеi уваги нашим справам.

Вiн, бувае, обговорюе iх зi мною, i я повнiстю довiрився йому. Вiн уважно вислуховуе всi моi доводи i розумiе кожну деталь, яка пояснюе мое рiшення. Його манери, його участь в ухваленнi рiшень швидко й беззаперечно привернули мене, i ми почали спiлкування мовою наших душ, що, правду кажучи, було настiльки приемним, аж наче огортало мене теплом, i я дозволив собi подiлитися з ним, що вiддав би все: своi статки, життя та надii – аби моя справа завершилася успiшно. Людське життя i смерть – ось та мiзерна цiна, яку б я заплатив за тi знання, якi так прагну осягнути, за перемогу людини над ii ворогами. Тiльки-но я це сказав, похмура тiнь хвилювання промайнула по обличчю мого спiврозмовника. Спершу я помiтив, що вiн намагався приховати свое сум’яття: вiн затулив очi руками, щоб нiхто не побачив iхнього виразу, та коли мiж його пальцiв заблищали сльози, а з грудей вихопився стогiн, я вже не мiг вести далi. Я притих – а вiн заговорив тремтливим голосом:

– Бiдолашний! І ви також у полонi пристрастi? І ви скуштували того напою, що затуманюе розум? Вислухайте мене, дозвольте розповiсти свою iсторiю, i ви пожбурите геть цей згубний келих!

Можеш собi уявити, як цi слова роз’ятрили мою цiкавiсть; проте хвилювання, що заволодiло незнайомцем, виявилося занадто сильним для його ще слабкого тiла, i йому знадобилися довгi години вiдпочинку i легких розмов, аби вiдновити сили. Згодом, взявши себе в руки, вiн, здавалося, зненавидiв себе за те, що не змiг стриматися; подолавши тяжкий вiдчай, вiн дозволив менi продовжити розповiдь. Вiн поцiкавився, як минали моi раннi роки. Моя розповiдь швидко добiгла кiнця, проте навела нас обох на хвилю роздумiв. Я розповiв йому, як сильно бажаю мати друга, як прагну близького спiлкування зi спорiдненою душею, а також заявив, що жодна людина не може бути щасливою, якщо залишиться без такого дарунка долi.

– Я згоден iз вами, – вiдповiв незнайомець, – ми зостаемося немовби незавершеними створiннями, доки хтось мудрiший, кращий, добрiший за нас – наш друг – не допоможе нам у вдосконаленнi своеi слабкоi i грiховноi натури. Одного разу я мав друга, найшляхетнiшого з усiх знаних мною людей, i тому я трохи знаюся на цьому. У вас е надiя, i цiлий свiт вiдкритий для вас, тому не варто зневiрюватись. А от я – я все втратив i не можу почати життя з чистого аркуша.

Коли вiн промовив це, його обличчя потемнiло вiд горя, i це зачепило мене до глибини душi. Вiн не сказав бiльше нi слова i, повернувшись, попрямував у свою каюту.

Навiть зi скалiченим духом вiн як нiхто вмiе вiдчувати красу природи. Всипане зiрками небо, безмежний океан i чудовi крае види цих незрiвнянних мiсць мають над ним таку владу, що полонять усi його думки. Така людина немовби веде подвiйне життя: може глибоко переживати своi страждання i розчарування, а тодi, занурившись у глибини власноi душi, наче торкаеться божественного джерела, що осявае, як нiмб, i захищае вiд зла та нещасть.

Захват, iз яким я описую цього неймовiрного мандрiвника, мабуть, дивуе тебе? Але просто ти його нiколи не бачила. Мудрi книги та усамiтнення пiднесли твою душу та зробили тебе вимогливою, але разом iз тим ти – саме та людина, яка змогла б оцiнити неймовiрнi чесноти цього чудового чоловiка. Інодi я намагаюся збагнути, що саме надае йому тiеi вищостi. Здаеться, що це iнтуiцiя, здатнiсть швидко i безпомилково робити судження, незвичайний хист розумiти сутнiсть речей; додай до цього ще й виняткову манеру красномовно вести дiалог, а також голос, насичений чарiвливими вiбрацiями.



19 серпня 17…



Вчора незнайомець раптом звернувся до мене:

– Капiтане Волтон, ви, певне, здогадуетеся, що на мою долю випало чимало лихолiть. Колись давно я вирiшив, що разом зi мною помре i пам’ять про них, але через вас я змiнив свое рiшення. Ви, так само, як i я свого часу, прагнете iстини та пiзнання, i я палко бажаю, аби цi пошуки не закiнчилися для вас такою ж трагедiею, як i для мне. Не знаю, чи буде вам користь вiд моеi iсторii, але судячи з того, що ви йдете моiми слiдами i що на вас чекають тi самi небезпеки, якi довели мене до мого теперiшнього становища, гадаю, вам варто зробити висновки з моеi розповiдi, бо вони стануть вам у пригодi незалежно вiд того, що чекае попереду – успiх чи поразка. Приготуйтесь почути iсторiю, яка може здатися вам цiлковитою вигадкою. Якщо б ми зустрiлися за звичайних обставин, я б побоявся викликати у вас недовiру, а може, навiть i насмiшку; але в цих загадкових i суворих краях можливим та реальним здаеться багато що з того, що може викликати смiх у непосвячених у таемницi природи; i я не маю сумнiвiв, що в розповiдi моiй мiстяться такi факти, якi беззаперечно свiдчать про ii правдивiсть.

Якби ти тiльки знала, як я зрадiв, почувши таку пропозицiю; але я не мiг допустити, щоб його iсторiя роз’ятрила його давнi рани. Менi не терпiлось вислухати обiцяну iсторiю частково з цiкавостi, а частково i з нестримного бажання допомогти йому, якби я лишень мав змогу це зробити. Все це – емоцii i хвилювання – я вклав у свою вiдповiдь.

– Я щиро вдячний вам за спiвчуття, – вiдiзвався вiн, – але, на жаль, воно менi не допоможе – моя доля вже склалася. Я ще чекаю однiеi подii, пiсля якоi моя душа зможе нарештi отримати бажаний спокiй. Я чудово розумiю вашi почуття, – вiв далi вiн, помiтивши, що я збирався його перервати, – але ви, мiй друже (якщо дозволите так вас називати), помиляетеся: я знаю свое приречення. Прошу вас, вислухайте мою розповiдь, i тодi ви погодитеся, що нiчого змiнити не можна.

Вiн вирiшив розпочати свою iсторiю тiльки наступного дня, у хвилини мого вiдпочинку. Я подякував йому за довiру. Вiдтепер щовечора, якщо моi обов’язки не завадять нам, я занотовуватиму почуте, намагаючись якомога точнiше записувати всi слова. Хоча на все забракне часу, але я робитиму хоча б коротенькi нотатки. Цей рукопис ти прочитаеш iз великою цiкавiстю; але зi ще бiльшою цiкавiстю коли-небудь перечитаю його я – i згадаю, що бачив цього мандрiвника на власнi очi i слухав його розповiдь. Ось зараз, коли я починаю записувати, менi чуеться його мелодiйний голос, на мене лагiдно i воднораз печально дивляться його очi, я спостерiгаю виразнi жести його рук i бачу обличчя, немовби осяяне внутрiшнiм свiтлом. Незвичайною та страшною була iсторiя його життя, i жахливою була гроза, що пiдхопила цей корабель та розтовкла його.




Роздiл 1


Я народився в Женевi, а моi рiднi належать до числа найвiдомiших громадян республiки. Моi пращури впродовж багатьох рокiв були радниками i членами магiстрату, а мiй батько також iз гiднiстю займав рiзнi громадськi посади. Його поважали всi, хто коли-небудь мав iз ним справу, за чеснiсть та виняткову сумлiннiсть. Молодi роки вiн цiлком присвятив службi рiднiй краiнi, що завадило йому рано одружитися, тож тiльки у зрiлому вiцi вiн набув статусу чоловiка та батька.

Обставини шлюбу надзвичайно чiтко окреслюють характер мого батька, тож я обов’язково повинен про це розповiсти. Серед його найближчих друзiв був купець, колись на диво успiшний, проте пiсля цiлого ряду невдач та неприемностей вiн перетворився на бiдака. Ця людина (його звали Бофор) була гордiвливою та амбiтною; вiн не мав сили жити в бiдностi та забуттi там, де ранiше був вiдомий своiм багатством i високим становищем. Тому, чесно розрахувавшись iз кредиторами, вiн переiхав разом зi своею донькою в Люцерн, де продовжив свое життя в бiдностi та усамiтненнi. Мiй батько виявляв до Бофора дружнi почуття i вельми зажурився через його вiд’iзд за таких невеселих обставин. Найбiльше його засмутило, що саме фальшива гордiсть Бофора пiдказала йому такий шлях, який наче перекреслював iхню дружбу. І батько того ж дня, коли дiзнався про його несподiваний вiд’iзд, взявся розшукувати свого друга, сподiваючись переконати його почати життя спочатку i скористатися запропонованою йому допомогою та пiдтримкою. Бофор своею чергою вживав усiх можливих заходiв, аби приховати свое мiсцеперебування, i батьковi знадобилося цiлих десять мiсяцiв, щоб його врештi-решт вiдшукати. Сповнений радостi, вiн поквапився до його домiвки, яка була на занедбанiй вуличцi поблизу Ройса. Але коли вiн увiйшов до хати, то побачив там лише горе та вiдчай. Пiсля банкрутства Бофору вдалося зберегти лише незначну суму грошей, якоi вистачило б, щоб прожити декiлька мiсяцiв, а тим часом вiн сподiвався отримати мiсце в якому-небудь торговому домi. Таким чином, першi мiсяцi минули в повнiй бездiяльностi; печаль тiльки зростала через те, що було достатньо часу для роздумiв, i врештi-решт за три мiсяцi повнiстю заволодiла його думками, тож вiн уже взагалi не мiг нiчого робити.

Донька пiклувалася про нього з колишньою нiжнiстю, але ii серце наповнювалося вiдчаем, коли вона бачила, як iхнi i без того незначнi статки танули на очах, а iнших джерел доходiв не передбачалося. Проте Каролiна Бофор була неабиякою особистiстю, i мужнiсть не полишила ii, незважаючи на всi лихолiття. Вона взялася до нескладноi роботи: почала шити, плести iз соломки, i iй вдавалося заробляти жалюгiднi грошi, яких ледве вистачало для пiдтримки життя.

Та к минуло декiлька мiсяцiв. Їi батьку ставало дедалi гiрше; чимало часу в неi вiдбирало пiклування про нього, i заробляти грошi було важче; а на десятому мiсяцi ii батько помер просто в неi на руках, залишивши ii сиротою та без копiйки. Останнiй удар неймовiрно вразив Каролiну, вона гiрко плакала на колiнах бiля труни Бофора, i саме в цю хвилину в кiмнату ввiйшов мiй батько. Вiн з’явився наче янгол до бiдолашноi дiвчини, i вона повнiстю вiддалася пiд його опiку, тож дуже швидко мiй батько забрав ii до Женеви та оселив у родичiв, якi пiклувалися про неi. За два роки потому Каролiна стала йому за дружину.

Мiж моiми батьками була значна рiзниця у вiцi, але ця обставина, здавалось, тiльки дужче iх об’еднувала у мiцний союз. Батьковi було притаманне почуття справедливостi, i вiн не уявляв собi кохання без поваги. Можливо, ранiше, в часи його молодостi, вiн сильно страждав, коли довiдався, що об’ект його кохання був не гiдний його, i тому схильний був понад усе цiнувати духовнi якостi своеi обраницi. В його почуттях до моеi матерi були вдячнiсть i благоговiння, це абсолютно не було схоже на слiпу закоханiсть немолодого чоловiка; захоплення ii чеснотами, бажання хоча б якось прислужитися iй та певною мiрою винагородити ii за всi страждання, що випали на ii долю, переповнювали його, i вiд того його ставлення до моеi матерi було ще благороднiшим. Усе робилося таким чином, аби задовольнити ii бажання. Вiн оберiгав ii, немов садiвник береже рiдкiсну квiтку вiд найлегшого подиху вiтру, й оточував усiм, що могло принести хоч би крихiтку радостi ii нiжнiй душi. Перебута нею скрута значною мiрою вiдбилася на ii здоров’i, i саме вона пiдiрвала ii душевний спокiй. За два роки до шлюбу мiй батько склав iз себе практично всi своi громадськi обов’язки; i майже одразу ж по одруженнi моi батьки вирушили до Італii, де змiна оточення i новi враження вiд мандрiвки незнайомими мiсцями позитивно вплинули на мою матiр.

З Італii вони поiхали до Нiмеччини та Францii. Я, iхнiй первiсток, народився в Неаполi i ще зовсiм маленьким супроводжував батькiв у всiх iхнiх подорожах. Упродовж декiлькох рокiв я був единою дитиною в родинi. Багато свого часу батьки придiляли одне одному, але вiд цього iхня любов тiльки мiцнiла, а це з небаченою силою вiдбивалося на менi. Нiжнi пестощi матерi, добрий погляд i усмiшка батька – ось моi першi спогади. Я був i iграшкою для них, i iдолом – iхньою любою дитиною, невинним та безпомiчним створiнням, якого послали небеса, аби навчити iх добру. Вся моя доля була в iхнiх руках: вони могли зробити мене щасливим або безмiрно нещасним, залежно вiд того, як зможуть упоратися зi своiми батькiвськими обов’язками щодо мене. Батьки глибоко усвiдомлювали свою вiдповiдальнiсть перед нiжним створiнням, якому подарували життя; i зважаючи на доброту, притаманну iм обом, можна собi уявити, що хоча в дитинствi я постiйно отримував уроки терпiння, милосердя та стриманостi, мною керували так м’яко, що все здавалося менi задоволенням. Упродовж тривалого часу я був iхнiм головним об’ектом пiклування. Моiй матерi кортiло мати доньку, але я залишався iхньою единою дитиною. Коли менi виповнилося п’ять рокiв, моi батьки пiд час поiздки за межi Італii провели тиждень на березi озера Комо. Їхня доброта часто приводила iх до хатин бiднякiв. Для моеi матерi це було бiльш нiж просто обов’язком: це було необхiднiстю, пристрастю – в пам’ять про своi власнi страждання та звiльнення вiд них, i вона, наче янгол, почала допомагати iншим.

Пiд час однiеi з прогулянок ii увагу привернула одна особливо бiдна домiвка в долинi, де багато було злиденних дiтей i все навкруги промовляло про виняткову скруту. Одного разу, коли батько вiд’iхав до Мiлана, мати вирiшила вiдвiдати ту хатину, прихопивши мене з собою. Там мешкали селянин iз дружиною, цiлковито зануренi у своi турботи та працю; вони дiлили крихти мiж п’ятьма голодними дiтьми. Одна дiвчинка привернула увагу моеi матерi. Вона видавалася створiнням iншоi породи. Решта дiтей були кароокими мiцними маленькими, а ця дiвчинка – худенькою та русявенькою. Їi волосся було наче зi щирого золота, i, незважаючи на бiдну одежину, вона мала вигляд справжньоi принцеси. В неi був чистий лоб, яснi синi очi, а губи i всi риси обличчя такi нiжнi та солодкi, що будь-кому, хто бачив ii, вона видавалася створiнням особливим, що наче зiйшло з небес. Селянка, помiтивши, що моя мати з подивом та задоволенням роздивляеться маленьку дiв чинку, хутенько розповiла нам ii iсторiю. Це була не iхня дитина, а донька одного мiланського шляхтича. Мати ii – нiмкеня – померла при пологах. Дитину вiддали селянам, аби тi пiклувалася про неi, – тодi сiм’я ще не була в таких злиднях. Вони й самi одружилися незадовго до того, а незабаром народилася iхня власна перша дитина. Батько ж дiвчинки був одним з iталiйцiв, якi ще пам’ятали давню славу рiдноi Італii – одним iз schiaviognorfrementi[7 - Рабiв, що ненастанно ремствують (iтал.).], що прагнули домогтися звiльнення своеi батькiвщини. Вiн став жертвою власноi слабкостi. Нiхто не знав, чи його стратили, чи й досi вiн сидiв ув однiй iз австрiйських в’язниць. Все його майно було конфiсковане, а донька залишилася бiдною сиротою. Вона виросла у своеi годувальницi i розквiтала в злиденнiй халупi, гарнiша за садову троянду серед темнолистого терну. Повернувшись iз Мiлана, мiй батько побачив у вiтальнi нашоi вiлли дитину, яка гралася зi мною, i була вона чарiвнiша, нiж херувим, – створiння, що немовби випромiнювало сяйво, а в рухах ii була така легкiсть, як у сарни, що скаче помiж пагорбiв. Невдовзi йому пояснили, в чому справа. І, отримавши батькову згоду, мати переконала селян вiддати iй дитину. Селяни любили ii, прегарну сироту. Їм здавалося, що ii присутнiсть була наче небесним благословенням, але було б жорстоко й далi виховувати ii в злиднях, коли сама доля послала iй багатих покровителiв. Вони порадилися з мiсцевим священиком, i в результатi Елiзабет Лавенца стала членом нашоi родини, моею сестрою i навiть бiльше – прекрасною i обожнюваною подругою моiх улюблених занять.

Елiзабет полюбили всi. Я подiляв палку i майже благоговiйну прив’язанiсть, яку вона викликала в усiх, i пишався та радiв. У день, коли вона повинна була оселитися в нашому домi, моя мати жартома сказала менi:

– А в мене для мого Вiктора е чудовий подарунок, i завтра вiн його отримае.

Коли наступного ранку вона представила менi Елiзабет замiсть обiцяного подарунка, я з дитячою серйознiстю розтлумачив ii слова буквально i почав вважати Елiзабет своею – подарованою менi, аби я захищав ii, любив та плекав. Усi похвали, якими нагороджувалася вона, я вважав похвалою самому собi. Ми по-дружньому називали одне одного кузеном i кузиною. Але жоднi слова не могли б передати мого справжнього ставлення до неi – вона менi була ближчою за сестру i мала стати навiки моею, тiльки моею.




Роздiл 2


Нас виховували разом; рiзниця у вiцi була менше року. Не варто й згадувати, що сварки та розбрат не були притаманнi нам. Гармонiя владарювала у наших стосунках, i навiть вiдмiнностi в наших характерах тiльки зближували нас. Елiзабет була врiвноваженiшою i стриманiшою за мене; проте я, при всiй своiй неприборканостi, володiв неабияким завзяттям у навчаннi i нездоланною жагою до знань. Їi чарували високi слова поетiв; у величi та розкошi пейзажiв, що оточували наш швейцарський дiм, – у чарiвних обрисах гiр, у змiнах пiр року, в бурях i затишку, в тишi зими та жвавостi альпiйського лiта – вона знаходила невичерпне джерело захоплення та радостi. Тодi як моя подруга зосереджено та вдоволено занурювалась у красу краевидiв, я полюбляв дослiджувати причини речей. Свiт менi здавався одвiчною загадкою, яку я прагнув вiдгадати. Цiкавiсть, настiйливе прагнення пiзнати потаемнi закони природи, радiсть вiд процесу пiзнання пробилися в менi з раннього дитинства.

З народженням другого сина (брат був молодшим за мене на сiм рокiв) моi батьки вiдмовилися вiд мандрiвок i оселилися на батькiвщинi. Ми тримали будинок у Женевi та замiський маеток на мисi Бельрiв, на схiдному березi озера, на вiдстанi понад лье вiд мiста. Зазвичай ми проживали в замiському маетку; батькам було до вподоби наше досить усамiтнене життя. Менi також було притаманно уникати багатолюдних зiбрань, i пристрасно прив’язувався я зовсiм до небагатьох. Із цiеi ж причини я був байдужим до бiльшостi своiх шкiльних товаришiв; але, незважаючи на це, мiцна дружба зв’язала мене з одним iз них. Анрi Клерваль був сином женевського торгiвця. Цей хлопчина був надiлений видатними талантами i багатою уявою. Його вiчно вабили пригоди, труднощi й навiть небезпеки. Вiн зачитувався лицарськими романами. Сам складав героiчнi пое ми й неодноразово брався до писання повiстей, сповнених фантастичних лицарських пригод. Вiн спонукав нас розiгрувати п’еси i перебиратися в старовинний одяг; до речi, найчастiше ми ставили сцени про персонажiв Росенваля, лицарiв Круглого столу короля Артура i шляхетних хрестоносцiв, якi проливали кров за визволення Гроба Господнього з рук невiрних.

Жодна дитина на свiтi не може похвалитися таким щасливим дитинством, як я. Моi батьки випромiнювали доброту та поблажливiсть. Вони не нагадували нам тиранiв, що примхливо керували б нашою долею, а, навпаки, видавалися нам янголами та творцями нескiнчених радощiв. Спiлкуючись з iншими родинами, я чудово бачив, якого рiдкiсного щастя зазнав удома, i вдячнiсть тiльки змiцнювала мою синiвську любов.

Я мав вельми неприборканий характер i подеколи поринав у полон пристрастi, але такою вже була моя натура, i це завзяття могло реалiзуватися не в дитячих забавах, а в пiзнаннi, проте вивчати все поспiль я не хотiв. Мушу зiзнатися, мене не приваблювали анi iноземнi мови, анi урядовi проблеми, анi державний устрiй. Я прагнув вивiдати таемницi землi та неба; байдуже, чи то була внутрiшня або зовнiшня сутнiсть природи, чи загадковiсть людськоi душi, моя цiкавiсть концентрувалася виключно на метафiзичних або, у найвищому сенсi цього слова, на фiзичних секретах свiту.

Тим часом Анрi Клерваля цiкавили, так би мовити, моральнi питання. Бурхливе життя суспiльства, гiднi вчинки героiв, людськi дiяння – ось що його захоплювало; його мрiею, а також i надiею, було стати одною з тих вiдважних особистостей, чиi iмена викарбуванi в iсторii людського роду. А свята душа Елiзабет осявала свiтлом наш спокiйний дiм, неначе священна лампада. Вся ii любов була звернена до нас; ii усмiшка, нiжний голос i небесноi чистоти погляд постiйно радували нас та пiдбадьорювали. В нiй був миротворний дух любовi; моi усамiтненi заняття могли б зробити з мене мовчуна, а природнiй запал – грубiяна, але саме вона пом’якшувала мене, передаючи часточку своеi лагiдностi. А Клерваль – чи могло зло закоренитися в його благороднiй душi? Але вiн не був би чоловiколюбним i великодушним, коли доброта та нiжнiсть переважують пристрасть до небезпечних пригод, якби Елiзабет не навчила його справжньоi любовi i не зробила творення добра найвищою метою його буття.

Я з насолодою пригадую часи свого дитинства, коли лихолiття ще не вiдбилися на моiй душi i свiтле прагнення прислужитися людям не змiнилося похмурими думками, зосередженими лишень на собi й нiкому бiльше. До того ж, вимальовуючи картини свого дитинства, я розповiдаю про подii, що призвели до наступних страждань, i, бажаючи дослiдити зародження пристрастi, що надалi пiдпорядкувала все мое життя, я бачу, як вона, неначе гiрська рiчка, зродилася з нiкчемних i майже невидимих струмочкiв; нарощуючи мiць, вона виросла у нестримний потiк, який забрав iз собою всi моi надii та радостi. Природничi науки стали моею долею, i тому в своiй розповiдi я хочу вiдзначити, якi обставини вiдiграли важливу роль у моему вивченнi цих наук. Коли менi було заледве тринадцять рокiв, ми всiею сiм’ею вирiшили з’iздити на купання до озера Тонон; того дня була жахлива погода, через неi ми всенький день провели в будинку. Саме там, цiлком випадково, я розгорнув один iз томiв Корнелiя Агриппи[8 - Генрих Корнелiй Агриппа (1486—1535) – нiмецький окультист, теолог, астролог i алхiмiк.]. Спершу я гортав його байдуже; але теорiя, яку намагався довести автор, i тi неймовiрнi факти, на якi вiн посилався, швидко розпалили в менi вогонь цiкавостi. Мене немовби огорнуло сяйво, i я поквапився сповiстити батьковi про свое вiдкриття. Той, своею чергою, недбало поглянув на першу сторiнку книжки, яку я принiс йому, i промовив:

– А, Корнелiй Агриппа! Любий Вiкторе, не витрачай даремно дорогоцiнних хвилин свого життя, бо все це жалюгiдний непотрiб.

Якщо б тодi мiй батько замiсть цих слiв хоча б пояснив, що погляди Агриппи свого часу були повнiстю розкритикованi i витiсненi новою науковою системою, грунтовнiшою, – оскiльки колишня мiць старих учень була iлюзорною, а новi базувалися на грунтi серйозних доказiв, – я би, без перебiльшення, вiдкинув Агриппу i збагатив свою уяву, звернувшись до шкiльних наук зi ще бiльшою цiкавiстю та натхненням. І, можливо, в моiй головi не зародилися б тi думки, якi привели мене до такого гучного падiння. А швидкий позирк батька, з яким вiн поглянув на цю книжку, анiтрохи не впевнив мене, що вiн знайомий з ii змiстом, тож я продовжив ii вивчення зi ще бiльшим захватом. Щойно ми повернулися додому, перше, про що я замислився, – як вiдшукати повне зiбрання творiв цього автора, а потiм i Парацельса[9 - Парацельс – Фiлiп фон Гогенгайм (1493—1541), окультист, теолог, астролог i алхiмiк. Вигадане iм’я «Парацельс» мало означати «рiвний Цельсу або вищий за нього». (Ідеться про Авла Корнелiя Цельса (бл. 25 до н. е. – бл. 50 н. е.), римського медика, вiдомого своiм твором «Про медицину»).], i Альберта Великого[10 - Альберт Магнус, або Альберт Великий (1193—1280) – середньовiчний схоласт, який доводив, що наука та релiгiя не суперечать одна однiй. Згодом був зарахований католицькою церквою до святих.]. Я з задоволенням занурився в безглуздi вигадки; iхнi книги здавалися менi справжнiми скарбами, мало кому приступними, окрiм мене. Я завжди наголошую, що був нестримним у пошуках вiдповiдей на таемницi природи. Незважаючи на тяжку працю i неймовiрнi вiдкриття сучасних вчених, вивчення книг залишало мене незадоволеним. Подейкують, що сер Ісак Ньютон зiзнавався, нiби почуваеться дитиною, яка збирае мушлi на березi великого та сповненого таемниць океану iстини. Його послiдовники в галузi природничих наук, з якими був знайомий i я, навiть менi, хлопчиковi, здавалися початкiвцями, що були захопленi тiею ж таки справою.

Неписьменний селянин споглядав навколишне середовище й на власному досвiдi дiзнавався про можливостi його практичного використання. Але навiть найученiший iз фiлософiв знав не набагато бiльше. Вiн усього-на-всього вiдхилив завiсу над таемничим образом Природи, а ii вiчнi риси продовжували залишатися дивом i таемницею. Вiн мiг аналiзувати, так би мовити, анатомiзувати, та давати назви речам, але йому практично нiчого не було вiдомо про вториннi або третиннi причини явищ, не кажучи вже про первиннi. Я бачив перепони, що стояли на шляху людини в цитадель природи, перегороджуючи вiльний прохiд, i з нахабнiстю та нетерплячiстю обурювався, що iх i досi не здолали.

А тут були стоси книжок, якi начебто проникали глибше, i люди, що володiли грунтовнiшими знаннями. Я повiрив iм на словi, i вони зробилися моiми вчителями. Вам може видатися дивним, як таке могло трапитись у вiсiмнадцятому столiттi; але справа в тому, що я, хоч i навчався в женевськiй школi звичайним, рутинним предметам, свiй вiльний час вiддав студiям, якi мене найбiльше цiкавили. Батько не мав схильностi до природничих наук, i тому моя жага до знань щораз наштовхувалася на дитячу слiпоту, бо не було кому мене скерувати. Пiд орудою нових учителiв я з неймовiрним завзяттям взявся до пошукiв фiлософського каменя та елiксиру життя, i це майже цiлковито заволодiло моiми думками. Багатство не здавалося менi предметом першоi необхiдностi, але ж яка слава очiкувала мене, якби я винайшов спосiб позбавити людину хвороб, зробити ii невразливою до смертi, звiсно, якщо не зважати на смерть насильницьку! Та мрiяв я не лише про це. Моi улюбленi автори обiцяли навчити мене заклинання духiв i нечистоi сили, чого менi так сильно кортiло; якщо моi заклинання виявлялися нiкчемними, я списував це на власну недосвiдченiсть або помилку, проте в жодному разi не наважувався сумнiватися в можливiй помилцi моiх великих учителiв. На цi вчення я витратив купу часу, постiйно плутаючи теорii, що суперечили одна однiй, та безпомiчно борсався серед рiзноманiтних вiдомостей i при цьому керувався лише власною багатою уявою та дитячою логiкою, коли неочiкуваний випадок надавав нового напряму моiм думкам. Коли менi виповнилося п’ятнадцять рокiв, наша сiм’я переiхала в замiський маеток бiля Бельрiв, i там ми були свiдками на диво сильноi та страшноi зливи. Вона прийшла з-за гiрського хребта Юра, i грiм був настiльки дужим, що здавалося, наче гримить усе звiдусiль. Я в захватi спостерiгав за громовицею. І раптом з порога я побачив, як iз могутнього дуба, що рiс приблизно за двадцять ярдiв вiд будинку, вихопилося полум’я, а коли слiпуче сяйво зникло, зник i дуб, i лишень зостався на його мiсцi обвуглений пеньок. Наступного ранку пiдiйшовши до дерева, ми побачили, що гроза розбила його незвичним чином. Вiн не просто розчахнувся вiд удару, але й розтрiскався на вузенькi смужки. Я ще нiколи не бачив такого тотального знищення.

До цього випадку я вже був знайомий з основними законами електрики. Того дня в нас гостював один iз вiдомих природознавцiв, а випадок iз дубом спонукав його розповiсти нам власнi здогадки про природу електрики та гальванiзму, якi були для мене новими i неймовiрними. Його розповiдi посунули на заднiй план володарiв мого розуму – Корнелiя Агриппу, Альберта Великого та Парацельса; але разом iз цим повалення iдолiв наче погамувало мою спрагу до занять. Я вирiшив, що нiхто й нiколи не зможе з’ясувати все до останньоi краплини. Все, чим упродовж такого тривалого часу я переймався, в певний момент стало для мене не вартим i крихти моеi уваги. Пiдкорившись однiй iз тих примх, якi характернi для нерозважливоi юностi, я без роздумiв закинув своi студii, оголосивши всi напрямки природничих наук безплiдними, та перейнявся глибокою недовiрою до цiеi псевдонауки, якiй не судилося зробити й кроку назустрiч справжньому знанню. З таким настроем я взявся до математики i решти точних наук, якi базувалися на мiцному пiдгрунтi, а тому виявилися гiдними моеi уваги.

Ось так дивно влаштована людська натура, i лише тоненькi ниточки в’яжуть нас до поразки або успiху. Озираючись назад, я бачу, що та перемiна, яка майже дивом сталася в моему життi, була пiдказана моiм янголом-охоронцем – то була остання спроба добрих сил вiдгородити мене вiд небезпеки, що нависла надi мною. Перемога добра принесла спокiй та умиротворення, якi я врештi-решт вiднайшов, вiдмовившись од колишнiх занять, що останнiм часом замiняли менi науку. Я повинен був уже давно вiдчути, що тi заняття для мене диявольськи згубнi i що я стану щасливим, лишень вiдмовившись вiд них.

Дух добра зробив усе можливе, але даремно. Доля виявилася могутнiшою, i ii нездоланнi закони вже несли менi страшну й остаточну загибель.




Роздiл 3


Коли я досяг сiмнадцятьох рокiв, моi батьки вирiшили вiддати мене на науку до унiверситету Інгольштадта. В той час я вчився у школi в Женевi, але батько вирiшив, що для повноцiнного завершення навчання менi слiд познайомився з iншими звичаями, окрiм тих, що панували в моiй краiнi. Вже навiть визначили день мого вiд’iзду, але перш нiж вiн настав, у моему життi сталася перша бiда, немовби попереджуючи про невiдворотне наближення iнших. Саме тодi Елiзабет захворiла на скарлатину, хвороба протiкала дуже важко, i ii життя висiло на волосинi. Пiд час хвороби всi намагалися вiдмовити мою матiр особисто доглядати за нею. Спершу мати начебто дослухалася до нас, але потiм, тiльки-но довiдалася, що здоров’ю ii улюбленицi загрожуе смертельна небезпека, остаточно перестала зважати на попередження. Вона взялася доглядати за хворою; ii пiклування зробило свою справу, i врештi-решт Елiзабет знову стала на ноги, але тяжка доля спiткала мою мати. Вже на третiй день iй стало зле, з’явилися найтривожнiшi симптоми хвороби, i судячи з виразу облич лiкарiв, усе йшло до свого найгiршого завершення. Але й на смертному ложi мужнiсть, яка була притаманна моiй матерi, не полишала ii. Одного дня вона взяла за руки Елiзабет та мене.

– Дiти, – промовила вона, – я завжди мрiяла про ваш шлюб. Тепер вiн мае стати розрадою вашому батьковi. Елiзабет, душе моя, тобi доведеться замiнити мене для моiх молодших дiток. О! Як же я шкодую, що мене вже кличуть; я була щаслива й кохана – як менi покинути вас? Але це – негiднi думки; я спробую змиритися зi смертю i буду втiшатися на дiею, що зустрiну вас на тому свiтi.

Вона тихо вiдiйшла, а ii обличчя, навiть у хвилини смертi, зберiгало притаманну лише iй лагiднiсть. Не описуватиму почуттiв людей, у кого безжалiсна смерть забирае близьку людину, тiеi порожнечi, яка залишаеться в душi, а вiдчай проступае на обличчi. Потрiбно чимало часу, аби розум нарештi усвiдомив, що та людина, яку ми щоденно бачили i чие життя видавалося нам частинкою нашого власного, могла пiти назавжди, що навiки згасло сяйво улюблених очей, навiки замовкнули звуки знайомого i милого голосу. Такi-бо вiдчуття перших днiв пiсля втрати, а плин часу тiльки пiдтверджуе ii, i накочуеться справжне горе. В кого з нас нещадна рука смертi не забирала близькоi людини? До чого описувати те горе, що всiм нам знайоме i для кожного е нездоланним? Але приходить нарештi й такий час, коли горе стае вже не таким непереборним, його вже можна вгамувати; i хоча усмiшка видаеться нам блюзнiрством, ми не намагаемося зiгнати ii з вуст. Моя мати померла, але ми залишились i в нас е обов’язки, якi слiд виконувати; необхiдно жити далi i вважати себе щасливим аж доти, доки поруч iз нами е хоча б одна близька людина, яку ще не вiдiбрала смерть.

Мiй вiд’iзд в Інгольштадт, який довелося вiдкласти через цi сумнi подii, знову постав на часi. Але я випросив у батька декiлька тижнiв вiдстрочки. Менi здавалося блюзнiрством так скоро залишити по вiнця наповнену жалем рiдну домiвку, де панувала майже могильна тиша, i з головою зануритися в життевi справи. Я вперше почував горе, але воно не налякало мене. Менi не хотiлося полишати тих, хто в мене зостався, i я прагнув хоч якось полегшити страждання милоi Елiзабет.

Проте вона сама намагалась розрадити нас i повсякчас приховувала свiй сум та жаль. Вона смiливо поглянула в обличчя дорослого життя i з мужнiстю взялася до виконання своiх обов’язкiв, присвятивши себе тим, кого звикла називати дядьком та братами. Вона ще нiколи не була такою чарiвною, як тодi, коли знову згадала про свою сонцесяйну усмiшку, яка так радувала нас. Намагаючись зробити все, для того щоб розвiялося наше горе, вона забула про власне.

Нарештi прийшов день мого вiд’iзду. Клерваль провiв iз нами останнiй вечiр. Вiн намагався вмовити свого батька дозволити йому поiхати разом зi мною i вступити до того ж унiверситету, але всi його зусилля були марнi. Його батько був упертим торговцем i в прагненнях сина бачив лише даремнi та до того ще й недешевi примхи. Анрi глибоко страждав вiд неможливостi отримати лiберальну освiту. Вiн був мовчазний, та коли починав бесiду, я бачив, як у його очах спалахували iскорки стримуваноi, але вiд цього не менш твердоi рiшучостi: вiн бажав звiльнитися вiд важких ланцюгiв торгiвлi.

Ми засидiлися допiзна. І нам було нестерпно розлучитися одне з одним i промовити останне прощай. Врештi-решт прощальне слово все ж таки було сказане, i ми розiйшлися начебто на вiдпочинок, i кожний запевняв себе, що йому вдалося обдурити iншого; а коли наступного ранку я спустився до екiпажа, який мав вiдвезти мене геть, усi близькi зiбрались знову: батько – щоб благословити мене, Клерваль – аби потиснути менi руку, моя Елiзабет – аби повторити своi настанови писати якомога частiше i ще раз придiлити лагiдну жiночу увагу своему друговi й приятелю в дитячих iграх.

Я упав на сидiння екiпажа, що вiдвозив мене далеко вiд рiдних, i занурився у похмурi роздуми. Я звик до компанii милих моему серцю людей, якi повсякчас намагалися розважити одне одного, а тепер залишився на самотi. В унiверситетi, куди я прямував, менi доведеться шукати нових друзiв i одинцем захищатися. Життя мое до цiеi митi минало усамiтнено i виключно серед близьких людей; це навiювало менi ворожiсть до нових облич. Я любив своiх братiв, любив Елiзабет i Клерваля; це були «давнi знайомi обличчя»[11 - «Old familiar faces» – вiрш англiйського поета Чарльза Лема (1775—1834).], i менi здавалось, що я не зможу звикнути серед чужинцiв. Такими були моi роздуми на початку подорожi, але незабаром вони перемiнилися. Я мав жагу до знань. Удома менi часто-густо здавалося, що не годиться юнаковi марнувати свою молодiсть на одному мiсцi; менi кортiло подивитися свiт i посiсти гiдне мiсце в суспiльствi. Тепер моi бажання здiйснювалися, тож насправдi було б дурiстю сумувати.

Я мав чимало вiльного часу для цих та безлiчi iнших роздумiв, оскiльки дорога в Інгольштадт була довгою та виснажливою. Й ось нарештi перед моiми очами постали високi бiлi шпилi мiста. Я зiйшов з екiпажа, i мене провели у мое самотне помешкання, де я вирiшив провести свiй перший вечiр тут на власний розсуд.

Наступного ранку менi необхiдно було вiддати рекомендацiйнi листи i навiдатися до деяких чiльних професорiв унiверситету. Випадковiсть або, радше, всемогутня зла доля, цей янгол руйнування, змусила мене спочатку неохоче полишити батькiвський дiм, а тепер привела до пана Кремпе, професора природничих наук. Вiн був грубуватою людиною, але великим майстром своеi справи. Вiн поставив декiлька запитань, аби перевiрити моi знання в рiзних природничих науках. Я недбало вiдповiдав йому, а також iз деяким викликом назвав iмена алхiмiкiв як головних авторiв, iз чиiх праць я черпав знання. Професор вiд цих слiв витрiщив на мене очi.

– Ви справдi, – здивувався вiн, – витрачали час, вивчаючи цi вигадки?

Я кивнув на пiдтвердження його слiв.

– Кожна хвилина, – з запалом сказав пан Кремпе, – кожна секунда, витрачена на цi книжки, цiлком i безповоротна згаяна вами. Ви забили голову давно спростованими теорiями та забутими iменами. Боже милостивий! У якiй же глушинi ви мешкали, що нiхто вам навiть не сказав, що цим вигадкам, якi ви так ревно вивчали, вже понад тисячу рокiв i вони давно вкрилися цвiллю? Навiть не чекав, що в наш час просвiтництва та науки зустрiну учня Альберта Великого й Парацельса. Що ж, шановний, вам доведеться переучуватися наново.

Пiсля цих слiв вiн взявся записувати на окремому аркушi перелiк книжок, якi стосувалися природничих наук, порекомендував обов’язково iх знайти i вiдпустив мене, сповiстивши, що на початку наступного тижня вiн плануе розпочати курс лекцiй iз загального природознавства, а його колега-професор пан Вальдман читатиме, в iншi днi, лекцii з хiмii.

Повернувшись до себе, я не почувався розчарованим, оскiльки сам давно вважав не вартими уваги засуджених професором авторiв; але я взагалi не хотiв займатися природничими науками незалежно вiд iхнього напрямку. Пан Кремпе був реалiстичною людиною з рiзким голосом i неприемною зовнiшнiстю; як викладач вiн не прихилив мене до науки. Я вже згадував, яких висновкiв дiйшов у юностi стосовно цих наук iз, так би мовити, фiлософськоi точки зору. Ще дитиною я не мiг вдовольнити свою цiкавiсть тими результатами, якi обiцяли тодiшнi професори природничих наук. У моiй головi панував безлад, що насправдi пояснювався молодiстю та вiдсутнiстю наукового керiвництва; я йшов шляхом науки у зворотному напрямку i вiддав перевагу мрiям давно забутих алхiмiкiв над науковими вiдкриттями моiх сучасникiв. До того ж я вiдчував зневагу до сучасних природничих наук. Інша рiч, коли вченi намагалися розкрити секрет безсмертя або хоча б абсолютноi влади; то були величнi, хоча й марнi прагнення; але зараз усе малювалося в iншому свiтлi. Сьогоднiшнiй учений, здавалось, зосередився на завданнi спростувати тi уявлення, iдеi та погляди, якi найбiльше приваблювали мене в науцi. І все, що тепер вiд мене вимагалося, – це обмiняти величнi химери на якусь нiкчемну реальнiсть.

Так я мiркував упродовж перших двох-трьох днiв пiсля прибуття до Інгольштадта, якi я головним чином присвятив знайомству з мiстом та своiми новими сусiдами. Але вже наступного тижня я згадав про лекцii, про якi менi повiдомив професор Кремпе. Хоча я й не горiв бажанням завiтати в унiверситет, щоб подивитися, як цей самовпевнений чоловiк розповiдатиме щось iз-за кафедри, але тоi ж таки митi згадав, як вiн говорив про професора Вальдмана, з яким я ще не зустрiчався, оскiльки його не було в мiстi.

Частково з цiкавостi, а частково з нудьги я завiтав в аудиторiю, де незабаром з’явився пан Вальдман. Цей професор був цiлковитою протилежнiстю своему колезi. На вигляд йому було рокiв iз п’ятдесят, i його обличчя свiтилося добротою; вiн мав темне волосся, в якому майнула сивина. Вiн був невисокий на зрiст, однак тримався прямо, а такого милозвучного голосу я ще не чув нiколи в життi. Свою лекцiю вiн розпочав з iсторii хiмii та вiдкриттiв, що були зробленi в цiй галузi; вiн iз благоговiнням називав iмена найвiдомiших учених. Далi вiн коротко висвiтлив сучасний стан хiмiчноi науки i пояснив ii основнi термiни. Продемонструвавши декiлька пiдготовчих дослiдiв, вiн на завершення виголосив панегiрик на честь сучасноi хiмii словами, яких я нiколи не забуду.

– Давнi вчителi цiеi науки, – сказав вiн, – обiцяли неможливе, але не виконали своiх обiцянок. Теперiшнi обiцяють мало: вони знають, що перетворення металiв неможливе, а елiксир життя – це химернi вигадки. Проте саме цi вченi, чиi руки, здавалося б, призначенi тiльки, щоб копирсатися в болотi, а очi – застигати над мiкроскопом або тиглем, саме цi вченi здiйснили справжнi чудеса. Вони проникають у найпотаемнiшi куточки природи, щоб збагнути, як працюють ii механiзми. Вони пiдносяться в небеса: вони дiзналися про кругообiг кровi в нашому тiлi, а також iз чого складаеться повiтря, яким ми дихаемо. Вони вiдкрили нову i майже безмежну владу: навчилися керувати небесним громом, можуть спровокувати землетрус i навiть кидають виклик невидимому свiту, викликаючи його тiнi.

Такими були слова професора, чи радше слова долi, промовленi менi на згубу. Що далi вiн говорив, то дужче я вiдчував, що нарештi знайшов собi гiдного супротивника; однiеi по однiй вiн торкався секретних клавiш моеi душi, змусив лунати струну за струною, i дуже швидко в моiй головi залишилася тiльки одна думка, одна iдея, одна мета. Якщо стiльки вже було зроблено, – вигукувала душа Вiктора Франкенштайна, – я зроблю ще бiльше, набагато бiльше; я почну з торованого шляху, але незабаром вийду на новий, вiдкрию не вiдомi ранiше сили i залучу людство до глибинних таемниць творiння.

Тiеi ночi я не склепив повiк. У моiй душi все кипiло i вирувало; я вiдчував, що згодом мае постати лад, але не мав снаги самостiйно його навести. Тiльки на свiтанку я поступово поринув у сон. Коли ж прокинувся, нiчнi думки видалися менi маревом. Тепер залишилося тiльки ухвалити остаточне рiшення: повернутися до попереднiх занять i присвятити себе науцi, до якоi, менi здавалося, я мав природжений хист. Того-таки дня я вiдвiдав професора Вальдмана. В приватнiй бесiдi вiн виявився ще чарiвнiшим, нiж тодi, коли я спостерiгав за ним в аудиторii: певна пiднесенiсть, яка була помiтна в ньому пiд час лекцii, вдома поступилася мiсцем привiтливостi та доб ротi. Я розповiв йому про свое навчання майже те саме, що й нещодавно його колезi. Вiн уважно вислухав мою розповiдь i посмiхнувся на згадку про Корнелiя Агриппу й Парацельса, проте без тiеi зневаги, яка переважала в розмовi з професором Кремпе. Вiн сказав:

– Невтомнiй ретельностi цих людей сучаснi вченi завдячують основами чималоi кiлькостi своiх знань. Вони залишили нам найлегше завдання – давати новi назви i розкладати в суворiй послiдовностi факти, вперше вiднайденi з iхньою допомогою. Праця генiiв, навiть та, що мала хибне спрямування, ба бiльше, була помилковою, майже завжди врештi-решт служить на користь людства.

Я вислухав його промову, яку вiн виголосив без слiду афектацii, i сказав, що його лекцiя змiнила мое упереджене ставлення до сучасних хiмiкiв; я говорив стримано, з усiею скромнiстю та шанобливiстю, якi зазвичай притаманнi молодшому в розмовi з наставником, i (соромлячись виявити власну життеву недосвiдченiсть) нiчим не видав ентузiазму, з яким готувався взятися до справи. Я спитав його поради стосовно книг, з якими менi варто ознайомитися.

– Я щасливий, – сказав пан Вальдман, – що тепер маю учня й послiдовника; i якщо ваша стараннiсть рiвноцiнна вашому хисту, тодi я не маю жодних сумнiвiв щодо вашого успiху. Хiмiя – саме та природнича наука, в якiй уже зробленi i ще будуть зробленi великi вiдкриття; ось чому я обрав ii, але, незважаючи на це, не нехтую iншими науками. Кепський той хiмiк, який не цiкавиться нiчим iншим, окрiм своеi галузi. Якщо ви маете намiр стати справжнiм ученим, а не пересiчним експериментатором, то в такому разi я раджу вам взятися до вивчення всiх природничих наук, не забуваючи при цьому про математику.

Потому вiн провiв мене в свою лабораторiю, де пояснив призначення рiзних приладiв i сказав, якi з них менi слiд придбати, а решту пообiцяв надавати в користування, коли я настiльки оволодiю базовими знаннями, щоб не зiпсувати механiзмiв. Також вiн дав менi перелiк книжок, про якi я питав, i я нарештi пiшов.

Так закiнчився цей пам’ятний для мене день; вiн вирiшив мою долю.




Роздiл 4


З того дня природничi науки, i зокрема хiмiя, стали практично единим моiм заняттям. Я старанно читав видатнi та грунтовнi твори, що були написанi сучасними вченими. Я слухав лекцii, знайомився з унiверситетськими професорами i навiть побачив у професорi Кремпе чимало здорового глузду та освiченостi, якi, хоч i поеднувалися з бридливим виразом обличчя та нестерпними манерами, проте вiд того не втрачали своеi цiнностi. А в пановi Вальдманi я знайшов собi справжнього друга. Його турбота про мене нiколи не обмежувалася повчаннями, а своi настанови вiн промовляв зi щирою добродушнiстю, яка виключала саму можливiсть педантизму. Незчисленними способами вiн полегшував менi шлях до знань, а найважчi для розумiння речi майстерно пояснював – ясно та доступно. Спершу я не був надмiру старанним i наполегливим; але поступово моя ретельнiсть змiцнiла, i досить скоро я почав працювати настiльки ревно, що часто-густо зiрки вже зникали у свiтанковому свiтлi, а я ще не виходив iз лабораторii.

Завдяки своiй наполегливостi я, безперечно, легко досягав швидких результатiв. Студентiв я вражав своiми досягненнями та впертiстю, а викладачiв – знаннями. Професор Кремпе часто запитував мене з лукавою посмiшкою, як справи у Корнелiя Агриппи, а пан Вальдман натомiсть висловлював радiсть iз приводу моiх успiхiв. Та к минуло два роки, i за весь цей час я нi разу не вiдвiдав Женеви, а цiлком присвятив свое серце та душу тим дивовижним вiдкриттям, якi сподiвався здiйснити. Нiхто не збагне мого нездоланного потягу до науки, окрiм того, хто сам вiдчував це хоча б раз у життi. В усiх iнших галузях знань ви рухаетеся уже кимось торованим шляхом, i там бiльше немае чого дослiджувати; якщо ж вiзьметеся до природничих наук, вас чекатимуть i новi вiдкриття, i дива. Навiть та людина, яка мае посереднi здiбностi, у разi наполегливоi працi зможе набути глибоких знань; i я, поставивши перед собою одну-едину мету i цiлком присвятивши себе iй, досягнув неймовiрних результатiв: до кiнця другого року навчання я вже встиг вдосконалити хiмiчну апаратуру i тим самим здобув визнання та повагу в унiверситетi. Коли я досяг цього рiвня i оволодiв природничими науками, то, взявши все можливе вiд професорiв Інгольштадта, я вирiшив повернутися до рiдноi домiвки та друзiв, от тiльки випадок змiнив моi плани, i я був змушений залишитися ще на певний час.

Одним iз феноменiв, що цiкавили мене найбiльше, була будова людського органiзму зокрема i будь-якого живого створiння загалом. Я ставив собi питання: де ж витоки життя? Це було смiливе питання, навiть дещо мiстичне; та перед нами були готовi вiдкрити свою сутнiсть й iншi дива, якби ми не були такими боягузливими або ж недбалими. Я мiркував над цими темами i вирiшив надалi зануритися в ту сферу природничих наук, яка була найтiснiше пов’язана iз фiзiологiею. Коли б не мое невгамовне бажання, то всi заняття, мабуть, видавалися б менi важкою, навiть нестерпною працею. Щоб з’ясувати, що ж таке життя, та збагнути його витоки, я був змушений спочатку познайомитися зi смертю. Із головою я занурився в анатомiю, але не надто успiшно; я також повинен був дослiдити природнi процеси розпаду та гниття людського тiла. Навчаючи мене вдома, мiй батько зробив усе вiд нього залежне, аби в моему серцi не вкоренився пострах перед надприродним. Я навiть не пам’ятаю, щоб колись хвилювався, слухаючи переповненi мiстикою розповiдi, або боявся привидiв. Темiнь, навпаки, менi подобалася, а церковне кладовище було для мене чимсь на взiрець вмiстилища людських тiл, якi вже полишило життя, та якi колись були прикладом краси й сили, а зараз стали всього-на-всього поживою для хробакiв та iнших живих органiзмiв. Тепер я вiдчув поклик дослiдити причини та розвиток усiх цих процесiв i ладен був сидiти днi й ночi в домовинах i гробiвцях. Мою увагу привернуло те, що е найбiльш неприемним для людських вiдчуттiв. Я бачив, на що перетворювалося чудове людське тiло; я мiг простежити, як поступово згасало те, що за життя милувало око. Я затримувався, щоб проаналiзувати всi причинно-наслiдковi зв’язки переходу вiд життя до смертi i, навпаки, вiд смертi до життя, аж доки несподiване сяйво – блискуче та дивовижне – не освiтило пануючоi навкруги теменi; я зацiпенiв, вражений: чому стiльки людей, якi вивчали всi цi явища до мене, не змогли зробити такого очевидного вiдкриття? Чому саме менi випала честь розкрити цей неймовiрний секрет?

Не забувайте, що моя розповiдь – не маячня причинного. Все, що я розповiдаю – така ж правда, як i те, що сонце свiтить. Можливо, якесь диво i спричинилося до того, що я довiдався цю таемницю. І лише пiсля довгих днiв i ночей наполегливоi працi та докладених мною титанiчних зусиль я нарештi вiдкрив таемницю продовження роду й життя; ба бiльше, я дiзнався, як можна повернути до життя бездиханне тiло.

Зачарованiсть, яка спершу охопила мене, досить швидко змiнилася задоволенням та вiдчуттям абсолютного щастя. Пiсля того як я витратив так багато часу та важкоi працi для досягнення цiеi мети, то була найбiльша винагорода для мене. Але мое вiдкриття було настiльки значним i неймовiрним, що всi тi кроки, якi я зробив назустрiч своiй цiлi, стерлися з пам’ятi, а залишилася тiльки радiсть кiнцевого результату. Те, що було об’ектом моеi пристрастi та наукового дослiдження, було одночасно i тим, до чого прагнули всi дослiдники вiд початку сотворення свiту. Не все, як це бувае в казках, одразу вiдкрилося менi: та iнформацiя, якою я оволодiв, радше спрямовувала мене до бажаноi мети, але самоi цiлi я ще не досягнув. Я був схожий на араба, якого за життя поховали разом iз мерцями i який нарештi побачив дорогу до виходу, осяяну мерехтливим й ненадiйним свiтлом одненькоi свiчечки.

Я бачу з вашого запалу i з очей, повних подиву й надii, мiй друже, що ви очiкуете: я розкрию вам секрет, яким володiю; але це неможливо; слухайте мене уважно, вислухайте до кiнця мою розповiдь, i тiльки тодi ви збагнете, чому я не вважаю доцiльним розголошувати його. Я не дозволю вам, такому ж пристрасному та наполегливому, яким я був колись, прямувати за цiею примарою до самого кiнця – аж до власноi загибелi. Навчайтеся з моiх помилок. Нехай мiй досвiд допоможе вам зрозумiти, якими небезпечними можуть бути знання i наскiльки щасливiшим може бути той, хто вiрить, що його рiдне мiсто е цiлим всесвiтом, нiж той, хто прагне перевершити велич природи.

Коли я збагнув, яку неймовiрну силу маю в своiх руках, я довгий час мiркував, як найкраще ii використати. Я вже знав, як оживити людське тiло, але повнiстю вiдтворити його, з усiма нервовими закiнченнями, м’язами та венами, видавалося менi неймовiрно важким та подекуди нереальним задумом. Спершу я мiркував, чи оживити створiння, яке було б схожим на мене, чи взятися до легшого завдання; але моя уява була настiльки вражена отриманими знаннями та досягнутим успiхом, що не залишалося мiсця сумнiвам щодо того, чи зможу я оживити такий складний i неймовiрний органiзм, як людина. Матерiали, якi я мав перед собою, менi здавалися недосконалими для реалiзацii такого нелегкого завдання, але я був упевнений, що врештi-решт досягну успiху. Я пiдготував себе до можливих труднощiв, усвiдомив, що перепони супроводжуватимуть весь хiд роботи, а результат може видатись не таким уже й досконалим, як менi б того хотiлося; але пам’ятаючи про новi досягнення, якi день у день з’являються в науцi й технiцi, я сподiвався, що моi сьогоднiшнi надбання стануть мiцним пiдгрунтям для майбутнього успiху. Нi велич задуму, нi складнiсть поставленого передi мною завдання не вiдлякували мене своею нездiйсненнiстю. З цими почуттями я пiдступився до створення людини. Оскiльки пiдбiр маленьких деталей значно б уповiльнив процес, я вирiшив зладнати гiгантське створiння, вiсiм футiв заввишки й вiдповiдноi комплекцii. Ухваливши це рiшення, я провiв декiлька мiсяцiв, пiдбираючи вiдповiднi матерiали, i нарештi почав.

Нiхто не зрозумiе тiеi гами рiзнобарвних почуттiв, якi переповнювали мене в хвилини успiху. Життя та смерть здавалися рiвноцiнними, а менi ж першому випала нагода переступити iхнi межi i пролити промiнь свiтла на наш темний свiт. Нова раса благословить мене як свого творця; безлiч щасливих та iдеальних створiнь завдячуватимуть менi своiм iснуванням. Жоден батько не заслуговуе на вдячнiсть своеi дитини бiльше, нiж я. Мiркуючи над цим, я вважав, що, навчившись вселяти життя в матерiю, я з плином часу (зараз уже я не вважаю це можливим) навчуся вдихати друге життя в людське тiло, якого вже торкнувся тлiн.

Цi думки пiдтримували мiй дух, поки я намагався впоратися з тяжким i нездiйсненним завданням. Моi щоки вiд тривалого навчання зблiдли, а все мое тiло з часом ослабло. Траплялося, я зазнавав поразки, перебуваючи за крок вiд успiху; i все-таки моя надiя не згасала – я чекав, що наступноi митi, або наступного дня, я досягну-таки своеi мети. Цей секрет, що вiдкрився менi одному, був одночасно i надiею, якiй я повнiстю присвятив себе; i часто опiвночi мiсяць споглядав за тим, як я невтомно, з затамованим подихом працював, сягаючи в таемнi закапелки природи. Кому б я мiг розповiсти про тi жахливi хвилини, коли я копирсався в могильнiй плiснявi та катував живi створiння заради оживлення мертвоi матерii? Зараз усе мое ество тремтить на саму думку про це, а очi наповнюються сльозами, коли я згадую тi секунди; але нездоланна, майже нав’язлива iдея штовхала мене далi; менi здавалося, що я втратив i душу, i людськi почуття, i все заради однiеi-единоi мети. Це було наче тимчасова одержимiсть, i тiльки-но я повертався до звичного ритму життя, я знову починав вiдчувати з подвiйною гостротою. Я збирав кiстки в могилах, по-блюзнiрському оголював потаемнi секрети людського тiла. В усамiтненiй кiмнатi, чи радше келii, на самому горищi будинку, подалi вiд iнших примiщень, галерей та сходiв, я облаштував свою майстерню, де з бруду творив щось нове; моi очi вилазили на лоба вiд тяжкоi роботи. Трупарня та бiйня були тими мiсцями, де я дiставав необхiднi матерiали; i часто, часто мене охоплював жах вiд того, чим я займався, але нетерплячка пiдганяла мене, й нарештi на обрii замаячiв результат.

Лiтнi мiсяцi промайнули за роботою, в яку я вкладав усю свою душу. Це була найкраща пора року; ще нiколи поля не виношували такого багатого врожаю злакiв, а виноградники – кращих грон, але моi очi залишалися байдужими до чарiв природи. І тi ж таки почуття, якi змусили мене забути про навколишнiй свiт, спонукали мене вiдмовитися вiд друзiв, якi перебували за тисячi миль вiд мене i яких я не бачив уже так довго. Я знав, що мое мовчання бентежило iх, i час вiд часу пригадував слова свого батька: «Я знаю, що доки ти будеш задоволений собою та тим життям, яке ведеш, ми часто отримуватимемо листи вiд тебе. Вибач менi, якщо я розцiнюватиму твое мовчання як те, що ти нехтуеш й iншими своiми обов’язками».

Я чудово усвiдомлював, що саме такими будуть почуття мого батька, але все-таки не мiг вiдiрватися вiд свого завдання навiть на хвильку, незважаючи на те, яким жахливим подеколи воно менi видавалося. Я вiдкладав усi своi справи, всi своi почуття та звички аж до того моменту, доки не закiнчу свого творiння.

Менi здавалося тодi, що батько мiй буде несправедливий до мене, якщо вважатиме мое тривале мовчання свiдоцтвом неправедного життя, яке я веду, але зараз я гадаю, що вiн мав пiдстави засуджувати мене. Людина, незважаючи нi на що i в будь-якiй ситуацii, повинна залишатися терплячою та розважливою i нiколи не дозволяти своiм почуттям та швидкоплинним бажанням оволодiти собою. Я не вважаю, що наполеглива праця вченого е винятком iз цього правила. Якщо навчання, якому ти присвячуеш себе, вiддаляе тебе вiд близьких людей або ж вiдтручуе вiд простих, нiчим не затьмарених задоволень, це означае, що в цьому навчаннi е щось протизаконне, iншими словами, не гiдне людськоi натури. Якби ж всi виконували це правило! Якби ж людина у жодному разi не нехтувала любов’ю до близьких заради чогось iншого, тодi б i Грецiя нiколи не потрапила у рабство, i Цезар би змилувався над своею краiною, а Америка б заселялася поступово, i давнi iмперii Мексики та Перу не опинилися в руiнах!

Але я вiдхилився вiд своеi iсторii на розлогi мiркування в найцiкавiшому ii мiсцi, i весь ваш вигляд спонукае мене продовжувати. Мiй батько нiколи не повчав мене в своiх листах i, зауваживши мое тривале мовчання, почав розпитувати мене про моi заняття детальнiше, нiж ранiше. Минули зима, весна i лiто, поки я був захоплений своею працею, але я не милувався нi квiтами, нi свiжими листками, якi ранiше так мене захоплювали, – ось як сильно я занурився у свою роботу. Листя встигло зiв’янути, перш нiж я ii завершив, i тепер день у день я дедалi бiльше впевнювався у своему успiху. Але радiсть перемiшалася зi страхом, i що далi я просувався, то бiльше нагадував раба, приреченого гарувати в копальнях або в iншому, не менш зловiсному мiсцi, нiж творця, цiлковито захопленого процесом творiння. Щоночi мене будила лихоманка, а нерви були настiльки напруженi, що не витримували навантаження; я здригався на будь-який звук, навiть на шелест листя, i намагався уникати людей, неначе вчинив злочин. Інодi я почувався таким наляканим, що не мiг зiбратися на силi; мене пiдтримувало лише прагнення досягти своеi мети: моя праця нарештi завершувалася, i я сподiвався, що майбутнi прогулянки та розваги вбережуть мене вiд хвороби, яка пiдкрадалася до мене; все це я обiцяв собi, але лише тодi, коли моя робота буде закiнчена.




Роздiл 5


Був листопад; однiеi похмуроi ночi я наблизився до завершення своеi роботи. З хвилюванням, яке межувало з фiзичними стражданнями, я зiбрав усе необхiдне, аби нарештi запалити вогонь життя у створiннi, яке байдуже лежало бiля моiх нiг. Було близько першоi години ночi, i дощ лiниво стукав у вiкно; свiчка майже догорiла, й ось при ii хисткому свiтлi я побачив, як тьмяне жовте око створiння розплющилося; тiло почало дихати i здригатися.

Як описати моi почуття, коли я побачив, яким бридким було створiння? Як описати того нещасного, якого я творив так довго, напружено й зосереджено? Тiло його було пропорцiйним, бо я вiдбирав найкращi частини. Найкращi! Милий Боже! З-пiд жовтоi шкiри випиналися м’язи та жили; волосся було чорне i блискуче; зуби – бiлi, неначе перли; але тим бiльше жахав контраст iз водянистими очима, що за кольором майже не вiдрiзнялися вiд зiниць, iз сухою шкiрою i вузькою та чорною шпаркою рота.

Нiщо з того, що трапляеться в життi, не бувае настiльки перемiнливим, як людськi почуття. Майже два довгi роки я важко працював з единою метою – повернути життя в тiло. Заради цього я позбавив себе спокою та здоров’я. Я бажав цього iз невгамовною пристрастю; а зараз, коли я завершив свою працю, вся краса моеi мрii зникла i серце мое наповнилося невимовним жахом та вiдразою. Я не мiг дивитися на свое творiння, я втiк iз кiмнати i довго ходив туди-сюди у своiй кiмнатi, передчуваючи, що цiеi ночi не зможу склепити повiк. Нарештi мое хвилювання переросло у втому, i я просто в одязi лiг на лiжко, сподiваючись ненадовго забутися. Але даремно; декiлька разiв я засинав, але жахiття мучили мене. Я бачив здорову i квiтучу Елiзабет, яка йде вулицями Інгольштадта. Я здивовано й захоплено пригорнув ii, але тоi митi, коли я поцiлував ii вуста, вони одразу ж змертвiли; ii риси змiнилися, й ось я тримаю в руках труп своеi матерi; ii тiло сповите саваном, а у брижах тканини кишать могильнi черв’яки. Вiд жаху я прокинувся; чоло було вкрите холодним потом, зуби стукотiли, i все тiло судомили корчi; i тут у жовтому свiтлi мiсяця, що пробивалося крiзь вiконницi, я побачив потвору – жалюгiдного виродка, якого я власноруч створив. Вiн пiдняв запону над лiжком; його очi, якщо iх тiльки можна назвати очима, дивилися просто на мене. Його щелепи рухалися, з вуст вихоплювалися дивнi звуки, i при цьому вiн посмiхався. Здаеться, вiн щось намагався сказати, але я не чув; вiн простягнув руку, немовби намагаючись торкнутися мене, але я вирвався i побiг сходами донизу. Я сховався у дворi нашого дому i провiв решту ночi там, схвильовано мiряючи двiр кроками, здригаючись на кожен звук, наче очiкував наближення демонiчноi iстоти, яку я так необачно надiлив життям.

О, смертнiй людинi годi уявити таке потворне обличчя! Жодна ожила мумiя не видалася б такою химерною, як те жахливе чудовисько. Я побачив свое творiння незакiнченим; воно i тодi було бридким, але зараз, коли його суглоби та м’язи почали рухатися, воно виявилося таким потворним, що й Данте не змiг би описати.

Це була найжахливiша нiч у моему життi. Час до часу пульс мiй барабанив так сильно, бився так швидко, що я вiдчував кожну свою артерiю, а потiм я зненацька почував таку втому, наче мiг будь-якоi секунди втратити свiдомiсть. Жах заполонив мое ество тоi митi, коли я усвiдомив гiркоту розчарування; те, про що я так довго i вiдчайдушно мрiяв, тепер для мене стало мукою; i якою швидкою була ця змiна, якою цiлковитою зневiра!

Ранок, похмурий та вологий, нарештi почав розвиднюватися, й ось перед моiми запаленими вiд безсоння очима постала церква Інгольштадта з бiлим шпилем i годинником, який показував шосту годину. Воротар вiдчинив браму, яка цiеi ночi стала для мене притулком; я вийшов на вулицю i швидко пiшов, наче за першим-лiпшим рогом лякався зiткнутися вiч-на-вiч iз тим, зустрiчi з ким понад усе бажав уникнути. Я не наважувався повернутися до свого помешкання, щось штовхало мене вперед, все далi й далi, хоча я до нитки промок пiд дощем, який перiщив iз похмурого й сумного неба.

Так я йшов якийсь час, намагаючись активним фiзичним навантаженням полегшити свою душевну муку. Я проходив вулицями, не усвiдомлюючи, де я i що тут роблю. Серце мое було сповнене страху, i я ступав нерiвним кроком, побоюючись озирнутися.

		Вiд жаху кулиться й спiшить
		Самотнiй пiшохiд.
		Лиш озирнеться – i мерщiй
		Прискорюе вiн хiд:
		За ним диявол уночi
		Ступае слiд у слiд.[12 - С. Т. Колридж, «Поема про давнього мореплавця». Тут i далi переклад вiршiв Наталi Тисовськоi.]

Отак прямуючи, я нарештi дiстався заiжджого двору, де зазвичай ночують дилiжанси й карети. Тут я зупинився, але й гадки не маю чому, i став роздивлятися карету, яка з’явилася на протилежному боцi вулицi. Коли вона наблизилась, я збагнув, що це – швейцарський дилiжанс; вiн зупинився навпроти мене, i коли його дверцята вiдчинились, я уздрiв Анрi Клерваля, який, запримiтивши мене, тiеi ж митi вистрибнув iз карети.

– Любий Франкенштайне, – вигукнув вiн, – який же я радий тебе бачити! Як це чудово, що я зустрiв тебе, тiльки-но зiйшовши з дилiжанса!

Нiщо не могло порiвнятися з радiстю вiд зустрiчi з Клервалем; його поява нагадала менi про батька й Елiзабет, навiяла приемнi спогади про рiдну домiвку. Я потис йому руку – i миттю забув про свiй страх та про горе, яке мене спiткало; вперше за багато-багато мiсяцiв я вiдчув дитячу радiсть. Я сердечно привiтав свого давнього друга, i ми разом попрямували до унiверситету. Клерваль розповiдав про наших спiльних знайомих, i я радiв, що йому все-таки дозволили приiхати в Інгольштадт.

– Можеш собi уявити, – розповiдав вiн, – як важко було вмовити мого батька, що не всi необхiднi людинi знання зосередженi у благородному мистецтвi бухгалтерii; гадаю, вiн так i не повiрив менi до кiнця, оскiльки на всi моi прохання вiдповiдав, цитуючи голландського вчителя з «Вейкфiлдського вiкарiя»[13 - Роман iрландського письменника Олiвера Голдсмiта.]: «Я заробляю десять тисяч флоринiв на рiк i без грецькоi мови; я спокiйнiсiнько iм i без грецькоi мови». Проте його любов до мене все-таки переважила зневагу до наук, i вiн дозволив менi пiзнавальну мандрiвку в краiну знань.

– Бачити тебе – неймовiрна приемнiсть; але скажи менi, як там мiй батько, брати й Елiзабет?

– У них усе чудово, вони щасливi, однак iх лише хвилюе, що ти так рiдко даеш про себе знати. До речi, я сам хотiв нагримати на тебе за це… Але мiй любий Франкенштайне, – додав вiн, зненацька зупиняючись i вдивляючись у мое обличчя, – я тiльки-но зараз помiтив, який у тебе хворобливий вигляд; ти схуд, а змарнiв так, нiби не спав декiлька ночей поспiль.

– Ти вгадав; останнiм часом я наполегливо займався однiею справою i надзвичайно мало вiдпочивав, як бачиш; але сподiваюся, що тепер це позаду i я буду вiльний.

Я весь тремтiв; я не мав мужностi навiть подумати про подii минулоi ночi, поминаючи вже розповiдати про них. Я прискорив крок, i досить швидко ми опинилися поблизу унiверситету. І саме тут я раптом усвiдомив i здригнувся на думку, що те жахливе створiння, через яке я втiк зi свого помешкання, мабуть, так i залишилося там, живе та рухливе. Я жахався знову побачити почвару, але ще бiльше я боявся, аби ii не побачив мiй друг Анрi. Тiльки-но ми опинилися бiля мого помешкання, я попросив його зачекати декiлька хвилин внизу i швидко збiг сходами нагору. Рука моя лежала вже на ручцi, перш нiж я отямився. Я зупинився; все мое тiло тремтiло. Потiм я рвучко штовхнув дверi, як це зазвичай роблять дiти, очiкуючи побачити примару, – але там нiкого не виявилося. Я зi страхом увiйшов до помешкання, але воно було порожнiм; страхiтливого гостя не було й у спальнi. Я ледве наважувався повiрити такому щастю, та коли на власнi очi переконався, що мiй ворог дiйсно зник, я, радiсно сплеснувши руками, побiг по Клерваля.

Ми пiднялися до мене в помешкання, слуга швидко принiс снiданок; я не мiг стримувати радостi. Проте насправдi це мало було схоже на радiсть – радше на хвилю пiднесення: все мое тiло переповнювалося ним, i пульс калатав, немовби навiжений. Я нi хвилини не мiг всидiти на мiсцi; я перескакував через стiльцi, плескав у долонi i при цьому ще й голосно реготав. Спершу Клерваль уважав, що все це викликане нашою зустрiччю, яка сталася так неочiкувано для нас обох, але, зазирнувши в моi очi, вiн побачив iскри божевiлля, а мiй гучний, нестримний, iстеричний смiх налякав i збентежив його.

– Мiй любий Вiкторе, – вигукнув вiн. – Скажи, заради Бога, що сталося? І благаю, не смiйся так. Та ти ж хворий! Що з тобою коiться?

– Навiть не питай мене! – закричав я, затуляючи долонями очi, бо в той момент менi примарилося, що страшне створiння з’явилося в кiмнатi. – Вiн може розповiсти. О, спаси мене! Спаси! – менi здалося, що чудовисько схопило мене, i я, вiдбиваючись вiд нього, впав на пiдлогу в конвульсiях.

Бiдолашний Клерваль! Що ж вiн вiдчував у ту мить! Зустрiч, якоi вiн чекав iз таким нетерпiнням, обернулася лихом. Але сам я тодi анiчогiсiнько не усвiдомлював. Я був без тями, i чимало минуло часу, перш нiж я оговтався.

Все, що трапилося зi мною, було схоже на нервову гарячку, яка на декiлька мiсяцiв вклала мене в лiжко. Весь цей час Клерваль не вiдходив вiд мене. Як я згодом дiзнався, вiн, переймаючись уже немолодим вiком мого батька, якому довга дорога була не до снаги, i розумiючи, як сильно моя хвороба засмутить прекрасну Елiзабет, не розповiдав iм усiх подробиць мого тодiшнього стану. Вiн гадав, що нiхто не зможе так дбайливо пiклуватися про мене, як вiн сам, отож, упевнений у моему швидкому одужаннi, не мав сумнiвiв, що вчиняе щодо до них не зле, а, навпаки, добре.

Але насправдi я був важко хворий, i, звiсно, нiщо, крiм упевненого та невпинного пiклування мого друга, не могло повернути мене до життя. Образ монстра, якого я створив, назавжди залишився перед моiми очима, вiн був постiйно присутнiй у моiх мареннях. Вочевидь, деякi моi слова збентежили Анрi; спершу вiн вважав, що все це викликане звичайним нервовим розладом, але та наполегливiсть, iз якою я повторював i повторював iх, змусила його повiрити в те, що причиною мого хворобливого стану е дивний i, можливо, страшний випадок.

Надзвичайно повiльно я одужував, i ще не раз спалахи хвороби лякали та засмучували мого друга. Пам’ятаю, що коли я вперше змiг iз задоволенням озирнутися навкруги, то помiтив крiзь шибку, що на деревах уже набубнявiли молодi бруньки. Весна того року видалася дивовижною, i це якнайкраще сприяло моему одужанню. Я вiдчував, що груди моi наповнюють любов i радiсть, що почуття поступово вiдроджуються; моя похмурiсть щезла, i скоро я був такий самий веселий, як i в тi давнi часи, коли я ще не зазнав фатальноi пристрастi.

– Мiй любий Клервалю! – вигукнув я. – Ти нескiнченно, неймовiрно добрий до мене. Цiлу зиму ти збирався навчатися, а замiсть цього просидiв побiля мого лiжка. Чим я зможу вiддячити тобi? Я докоряю собi за те, як негарно вчинив стосовно тебе, але ти пробачиш менi.

– Ти цiлком вiддячиш менi, якщо не хвилюватимешся i якнайшвидше зiпнешся на ноги; й оскiльки ти сьогоднi в гарному гуморi, то я б хотiв побалакати з тобою в однiй справi, гаразд?

Я здригнувся. Побалакати в однiй справi! Про що йдеться? Невже вiн мав на увазi те, що я навiть не наважувався згадувати?

– Заспокойся, – мовив Клерваль, помiтивши швидку перемiну, яка читалася на моему обличчi, – я не маю намiру розпитувати про те, що так сильно тебе турбуе; я лише хотiв сказати, що твiй батько та кузина зрадiють, якщо отримають листа, написаного твоею рукою. Я не повiдомляв iм, як сильно ти захворiв, але вони занепокоеннi тривалим мовчанням.

– І це все, милий Анрi? Як же мiг ти подумати, що першi ж моi думки не полетять до дорогих та близьких моему серцю людей, яких я так люблю i якi найбiльше гiднi цiеi любовi!

– Якщо ти почуваешся саме так, мiй друже, ти напевно зрадiеш листу, який очiкуе тебе вже декiлька днiв; здаеться, вiн вiд твоеi кузини.




Роздiл 6


Потому Клерваль передав менi листа. І справдi, вiн був вiд моеi кузини Елiзабет.



«Мiй любий кузене!

Ти був хворий, тяжко хворий, i навiть листи, якi я отримувала вiд Анрi, не могли мене запевнити, що з тобою все буде гаразд. Тобi заборонено писати, навiть тримати в руцi перо, тож, мiй любий Вiкторе, одне-едине слово, якого я так потребую, заспокоiть мене. Впродовж довгого часу я сподiвалася, що наступна поштова карета принесе менi листа вiд тебе, i вiдмовляла дядька вiд мандрiвки в Інгольштадт. Я прагну вберегти його вiд усiх цих незручностей подорожi, а подеколи й можливих небезпек, якi пiдстерiгають мандрiвника в такiй довгiй дорозi, i так само докоряю собi, що сама я занадто слабка, аби самостiйно вирушити до тебе. Я хвилююся, що тебе доглядае якась наймана стара гувернантка; вона не знае твоiх справжнiх бажань i не намагаеться виконати iх iз тiею любов’ю та пiклуванням, як зробила б твоя сердешна кузина. Але все вже позаду: Клерваль пише, що тобi вже лiпше. Я палко сподiваюся, що найближчим часом ти пiдтвердиш цю звiстку власноруч написаним листом.

Одужуй та скорiш повертайся до нас. Тебе чекае щаслива, весела домiвка, а також родина й друзi, якi нiжно люблять тебе. Твiй батько повен сили та здоров’я, але попри це, йому необхiдно побачити тебе i переконатися на власнi очi, що ти чудово почуваешся, – i тiльки тодi жоднi турботи не ляжуть похмурою тiнню на його лагiдне обличчя. А як ти зрадiеш, побачивши нашого Ернеста! Йому вже виповнилося шiстнадцять рокiв, i вiн такий активний та енергiйний! Вiн хоче стати справжнiм швейцарцем i вступити в iноземнi вiйська, але ми не в силах розлучитися iз ним, принаймнi до повернення його старшого брата. Дядько не схвалюе його мрii про вiйськову службу в iноземних краiнах, оскiльки Ернест нiколи не вiдзначався такою стараннiстю, як ти. Навчання видаеться йому ненависним тягарем; бiльшiсть свого часу вiн проводить на свiжому повiтрi, то в горах, то на озерi. Я хвилююся, що це зробить iз нього ледаря, якщо ми не погодимося i не дозволимо йому взятися до справи, яку вiн обрав.

Мало що у нас перемiнилося вiдтодi, як ти вiд’iхав, тiльки пiдросли милi дiти. Сине озеро й заснiженi гори взагалi не змiнюються; менi здаеться, що наш мирний дiм i безтурботнi серця живуть за тими самими незмiнними законами. Мiй час минае в дрiбних клопотах, але вони розважають мене; а винагородою за мою працю е задоволенi та лагiднi обличчя рiдних, якi оточують мене. З часу твого вiд’iзду в нашiй маленькiй сiм’i сталася лише одна визначна подiя. Ти, напевно, пригадуеш обставини, за яких у наш дiм потрапила Жустина Мориц? Певнiш за все, нi, тому я кiлькома словами нагадаю тобi ii iсторiю. Мати ii, панi Мориц, залишилася вдовою з чотирма дiтьми, з яких Жустина була третьою. Ця дiвчинка була улюбленицею батька; але мати, не зрозумiло з якоi причини, не злюбила ii i по смертi пана Морица почала обходитися з нею брутально. Моя тiтонька помiтила це i, коли Жустинi виповнилося дванадцять рокiв, умовила матiр дiвчинки вiддати ii нам. Республiканський лад нашоi краiни дозволив розвинутися простiшим та кращим порядкам, анiж у навколишнiх великих монархiях. Тут менше помiтна вiдмiннiсть мiж станом рiзних соцiальних груп; нижчi прошарки суспiльства не зазнають такоi бiдностi та приниження, i тому вони досить витонченi й освiченi. В Женевi до слуг ставляться по-iншому – не так, як у Францii або Англii. Жустина, коли ii прийняли в нашу сiм’ю, взяла на себе обов’язки прислуги, а це становище в нашiй щасливiй краiнi не означае втрати людськоi гiдностi й не видаеться чимсь принизливим.

Жустина завжди була твоею улюбленицею; я пам’ятаю, як колись ти казав, що одного лише погляду на неi достатньо, аби розвiяти твiй поганий настрiй, – так само Арiосто[14 - Лудовiко Арiосто (1474—1533) – iталiйський поет епохи Вiдродження. Анжелiка – героiня його поеми «Несамовитий Роланд» («Orlando Furioso»).] описував красу Анжелiки: в неi дуже вiдкрите та сяйливе обличчя. Моя тiтонька сильно до неi прив’язалася та забезпечила iй кращу освiту, нiж планувала спочатку. За це вона була винагороджена стократ; Жустина виявилася найбiльш вдячним створiнням на всьому бiлому свiтi: вона не вкладала свою вдячнiсть у слова – цього я нiколи не чула вiд неi, але в очах ii сяяла побожна любов до своеi покровительки. Хоча вiд природи вона була веселою та грайливою дiвчиною, вона в усьому слухалася тiтоньку. Їi образ видавався Жустинi довершеним, i вона повсякчас намагалася наслiдувати ii розмову, ii манери, тож зараз вона навiть нагадуе менi тiтоньку.

Коли моя люба тiтонька померла, всi ми занадто сильно були зануренi у власне горе, аби помiчати бiдолашну Жустину, яка в часи хвороби тiтоньки ненастанно пiклувалася про неi. Жустина й сама тяжко захворiла; але в майбутньому ii очiкували й iншi випробування.

Одне по одному ii брати та едина сестра померли, а мати, яка завжди зневажливо до неi ставилася й постiйно нехтувала нею, залишилася без дiтей. Матiр вiдчувала докори сумлiння, а з часом почала думати, що смерть улюблених дiтей була карою небес за ii несправедливiсть. Вона була римо-католичкою; а ii духiвник, вочевидь, тiльки утвердив у нiй цi думки. Ось чому за декiлька мiсяцiв пiсля твого вiд’iзду в Інгольштадт, розкаявшись, мати прикликала до себе Жустину. Бiдолашна дiвчина! Вона плакала, коли йшла iз нашого дому; зi смертю тiтоньки вона дуже сильно перемiнилася; горе пом’якшило ii, i замiсть колишньоi жвавостi в нiй з’явилася мила лагiднiсть. Перебування в материнськiй хатi також не могло повернути ii веселiсть, бо покаянний настрiй матерi був вельми перемiнливим. Траплялися днi, коли вона просила Жустину вибачити ii за несправедливiсть, але дедалi частiше мати звинувачувала саме дiвчину в смертi братiв i сестри. Постiйна роздратованiсть призвела до хвороби, а вiд цього настрiй панi Мориц став iще гiршим, а вдача ще складнiшою; проте незабаром вона заспокоiлась навiки. На початку минулоi зими iз приходом холодiв вона померла. Жустина повернулася до нас, i я нiжно люблю ii. Вона дуже розумна, добра, а ще приваблива; як я вже казала, багато що в ii манерi триматися та вести бесiду нагадуе менi мою любу тiтоньку.

Повинна розповiсти тобi, любий кузене, i про нашого маленького Вiльяма. Якби ти тiльки мiг його побачити! Для свого вiку вiн напрочуд високий; у нього милi, вiчно смiшливi блакитнi очi, темнi вii i хвилясте волосся. Коли вiн усмiхаеться, на його рум’яних щоках з’являються ямочки. У нього вже було декiлька маленьких «дружин», але найулюбленiша з них – Луiза Бiрон, симпатична п’ятирiчна дiвчинка.

А тепер, милий Вiкторе, тобi, напевно, дуже хочеться почути деякi плiтки про наших женевських сусiдiв. Гарненька мiс Менсфiлд уже приймае вiтання з приводу близького вiнчання з молодим англiйцем, Джоном Мельбурном, есквайром. Їi негарна сестра Манон вийшла цiеi осенi замiж за багатого банкiра, пана Дювiлара. Твiй шкiльний товариш Луi Мануар пiсля вiд’iзду Клерваля з Женеви зазнав декiлькох поразок на особистому фронтi. Але зараз його справи налагодилися, i, подейкують, вiн збираеться одружитися з гарненькою та енергiйною француженкою мадам Тавернье. Вона вдова i значно старша за Мануара; але у неi багато кавалерiв, вона привертае загальну увагу.

Пишучи все це, мiй любий кузене, я й сама трохи розвiялася, але тепер, коли закiнчую листа, знову почуваю неспокiй. Напиши нам, Вiкторе. Лише один рядок, одне слово – i цього буде достатньо, i це стане для нас радiстю. Тисячу разiв дякую Анрi за його доброту, за його пiклування, за безлiч листiв; ми вдячнi йому вiд усiеi душi. Adieu, милий кузене; бережи себе i, благаю тебе, пиши!

Елiзабет Лавенца

Женева, 18 березня 17…»



– Мила моя Елiзабет! – вигукнув я, дочитуючи листа. – Я мушу зразу ж сiсти i написати iм, розвiяти хвилювання, яке вони, либонь, почувають.

Я написав додому – i одразу ж потому вiдчув сильну втому; та оскiльки я вже почав одужувати, то день у день почувався дедалi краще. За два тижнi я вже мiг виходити надвiр.

Пiсля цiлковитого одужання найперше менi кортiло познайомити Клерваля з деякими унiверситетськими професорами.

При цьому менi довелося наново зазнати чимало неприемних вiдчуттiв, якi роз’ятрили мою душевну рану. З тiеi фатальноi ночi, коли нарештi завершилася моя важка праця i почалися самi тiльки нестерпнi страждання, я виповнився неймовiрноi вiдрази до самого словосполучення «природничi науки». Навiть тодi, коли я геть-чисто оговтався вiд своеi хвороби, вигляд хiмiчних приладiв знову викликав болючi симптоми нервового розладу. Помiтивши це, Анрi заховав подалi вiд мене всi моi прилади. Вiн переселив мене до iншоi кiмнати, оскiльки зауважив, що менi стала неприемна моя кiмната – колишня лабораторiя. Але всi старання Клерваля звелися нанiвець, коли я зустрiв одного зi своiх професорiв. Пан Вальдман завдав менi справжнього душевного болю, коли почав лагiдно й тепло вiтати мене з чудовими успiхами, яких я досяг у науцi. Вiн скоро помiтив, що ця тема неприемна для мене, але навiть не пiдозрював, що е справжньою причиною такоi моеi перемiни, i приписував мою реакцiю лише скромностi; вiн вирiшив перемiнити тему розмови – замiсть моiх успiхiв вiн заговорив про саму науку, зi щирим бажанням, я це добре бачив, розговорити мене. Що менi було чинити? Намагаючись зробити менi приемнiсть, вiн тiльки ще бiльше катував мене. Я почувався, наче вiн старанно демонструе одне по одному знаряддя катувань, аби потiм мучити мене повiльно та болiсно аж до смертi. Я корчився вiд кожного його слова, не насмiлюючись показати, як менi боляче. Клерваль, чиi очi та вiдчуття завжди швидко реагували на настрiй iнших людей, запропонував змiнити тему розмови – буцiмто через свою необiзнанiсть у цiй галузi, i ми перейшли до розмови на загальнi теми. В глибинi душi я був вдячний своему друговi, але вголос нiчого не промовив. Я бачив його здивування, але вiн нi разу не зробив спроби вивiдати мою таемницю; i хоч я любив i поважав його аж до благоговiння, все ж таки не наважувався розповiсти про тi подii, якi так часто вимальовувалися в моiй уявi та про якi я так боявся розповiсти комусь iншому, щоб це не вразило мене ще бiльше.

Пан Кремпе не був таким тямущим, тож при моiй тодiшнiй чутливостi, яка пiд час хвороби загострилася до межi, його грубуватi похвали були для мене ще нестерпнiшими, нiж доброзичливiсть професора Вальдмана.

– Щоб його чорти вхопили, цього хлопця! – вигукнув вiн. – Ось, пане Клерваль, я запевняю вас, що вiн перевершив усiх нас. А чого ви так вирячилися на мене? Це беззаперечна правда. Хлопчина, який iще декiлька рокiв тому вiрив у писанину Корнелiя Агриппи, немов у святу молитву, зараз може похвалитися найсвiтлiшою головою в усьому унiверситетi; i якщо його нiхто не зупинить, ми з вами вилетимо зi змагання. Так, так! – вiв вiн далi, вдивляючись у мое обличчя, спотворене стражданням. – Пан Франкенштайн сором’язливий – виняткова риса для молодоi людини. Юнак повинен бути скромним; ви знаете, пане Клерваль, коли був молодий, я й сам був таким, але це швидко минае.

Професор Кремпе почав вихваляти себе, i це, на щастя, вiдвернуло розмову подалi вiд теми, такоi дратiвливоi для мене.

Клерваль нiколи не подiляв мого потягу до природничих наук; у нього, на вiдмiну вiд мене, був зовсiм iнший нахил – до фiлологii. В унiверситет вiн приiхав, аби опанувати схiднi мови i таким чином пiдготуватися до тiеi дiяльностi, про яку завжди мрiяв. Прагнучи великих досягнень, вiн вивчав культуру Сходу, де вiдкрив простiр для своеi заповзятливостi. Його цiкавили перська, арабська мови та санскрит, i вiн легко вмовив мене також узятися до них. Бездiяльнiсть завжди дратувала мене, а тепер, коли я намагався вiдволiктися вiд роздумiв i зненавидiв усi своi попереднi заняття, я знайшов справжню розраду у спiльних уроках iз моiм другом; у творах схiдних авторiв я вiдкрив багато i повчального, i приемного. На вiдмiну вiд Анрi, я не переймався науковим вивченням схiдних дiалектiв, оскiльки не ставив iншоi мети, окрiм як забезпечити собi тимчасову розвагу. Я читав схiднi твори, тiльки щоб зрозумiти, про що йдеться, i був винагороджений за свою працю. Їхня сумовитiсть заспокоюе, а радiсть пiдносить – набагато сильнiше, з мого власного досвiду, нiж у письменникiв будь-якоi iншоi краiни свiту. Коли читаеш iхнi твори, життя видаеться сповненим сонячного свiтла, квiтучих троянд, посмiшок i примх чарiвноi супротивницi, любовним шалом, що спалюе ваше серце. Як це вiдрiзняеться вiд мужньоi i героiчноi поезii Грецii та Риму!

За такими вправами промайнуло лiто, а пiзньоi осенi я вже подумував про повернення до Женеви; але кiлька обставин затримали мене, а згодом прийшла зима, випав снiг, дороги замело, i мiй вiд’iзд вiдклався до весни. Менi неприемне було те зволiкання, оскiльки менi нестримно кортiло побачити рiдне мiсто та своiх близьких. Якщо я затримувався, то лише з тiеi причини, що не хотiв полишати Клерваля в чужому мiстi, перш нiж вiн знайде тут друзiв. Загалом зиму ми провели приемно; весна видалася пiзньою, та коли вона все ж таки прийшла, ii краса компенсувала запiзнення.

Нарештi прийшов травень, i я день у день очiкував листа, який мав визначити дату мого вiд’iзду; тут Анрi запропонував менi прогулянку околицями Інгольштадта, аби я мiг iще раз вiдвiдати мiсця, де так довго прожив. Я охоче погодився: Клерваль полюбляв багато ходити пiшки i був моiм постiйним супутником в таких прогулянках у рiдних краях.

Так ми провели два тижнi: мое здоров’я та гарний гумор до того часу вже цiлковито вiдновилися, а особливо завдяки чистому повiтрю, яким я дихав щодня, враженням вiд пiших прогулянок i спiлкуванню з другом. Наполегливе навчання вiддалило мене вiд людей i зробило з мене самiтника, а Клерваль знову збудив у моему серцi найкращi почуття; вiн наново навчив мене любити природу i радiснi дитячi обличчя. Чудовий друже! Як щиро ти любив мене, як пiдносив мене до висот власноi душi! Егоiстичнi прагнення принизили мене, але твое пiклування i прихильнiсть вiдiгрiли мое серце; я знову став тим щасливчиком, який усього декiлька рокiв тому, люблячий i любимий, не вiдав суму. Коли я почувався щасливим, нежива природа була для мене джерелом натхненних почуттiв. Ясне небо i зеленi поля переповнювали мене захватом. Пора року була й справдi дивовижною: веснянi квiти вже цвiли на живоплотах, а лiтнi тiльки-но повиннi були розгорнути своi бутони. Нарештi я вiдпочивав вiд думок, що цiлий рiк тиснули на мене непiдсильним тягарем, попри всi моi старання вiдiгнати iх.

Анрi радiв моiй веселостi та щиро подiляв мiй добрий гумор: вiн намагався розважити мене i одночасно висловлював почуття, якi переповнювали його самого. В тi днi його винахiдливостi не було меж, а в його розмовах iскрилась неймовiрна фантазiя; iнодi, наслiдуючи перських та арабських письменникiв, вiн вигадував оповiдки, сповненi багатоi уяви i пристрастi. Іншим разом вiн читав своi улюбленi вiршi або втягував мене у суперечку i напрочуд винахiдливо пiдтримував ii. Ми поверталися в унiверситет у недiлю надвечiр; селяни танцювали, i всi, кого б ми не зустрiли, були веселi та щасливi. Я й сам почувався вiдмiнно i прямував додому, переповнений нестримноi радостi й пiднесення.




Роздiл 7


Повернувшись до себе в кiмнату, я побачив листа вiд свого батька.



«Любий Вiкторе!

Ти, напевно, з нетерпiнням чекаеш листа, який повинен визначити день твого повернення додому; спершу я так i хотiв зробити – написати тобi декiлька слiв, аби тiльки повiдомити дату, коли ми тебе очiкуемо. Але ця малодушнiсть була б жорстокою щодо тебе. Хiба не був би ти засмучений, сину, якби замiсть очiкуваного радiсного й щасливого прийому тебе зустрiли, навпаки, горе та сльози? Але як же розповiсти тобi, Вiкторе, про те лихо, що спiткало наш дiм? Довга вiдсутнiсть не могла зробити тебе байдужим до наших радощiв i бiд, i менi доведеться завдати болю тобi, своему довгоочiкуваному синовi. Я хотiв би пiдготувати тебе до жахливоi звiстки, але це неможливо; ти вже, мабуть, пробiгаеш очима сторiнку в пошуках страшноi новини.

Помер Вiльям! – наш веселий i милий хлопчик, який зiгрiвав мое серце своею усмiшкою, який був таким нiжним i водночас веселим. Вiкторе, його убили!

Не намагатимусь потамувати твiй бiль, а просто розповiм, як це сталося.

Минулого четверга (сьомого травня) я, моя племiнниця i обидва твоi брати вирушили на прогулянку в Пленпале. Вечiр був теплий i тихий, i ми затрималися довше, нiж зазвичай. Вже сутенiло, коли ми нарештi надумали повертатися, але виявилося, що Вiльяма та Ернеста, якi мали йти попереду, десь нема. Ми присiли на лавочку, щоб зачекати на них. Незабаром з’явився Ернест i запитав, чи не повертався брат; вiн розповiв, що хлопцi грали у хованки, i Вiльям побiг ховатися, а потiм Ернест нiяк не мiг знайти брата, довго на нього чекав, але той так i не повернувся.

Подiя неймовiрно стривожила нас, ми продовжували пошуки до ночi, коли Елiзабет припустила, що Вiльям мiг повернутися додому. Але там його не було. Ми шукали, прихопивши смолоскипи, оскiльки я не мiг би спокiйно заснути, знаючи, що мiй любий хлопчик загубився i тепер мерзне вiд нiчноi вогкостi й роси; Елiзабет також мучилася вiд хвилювання. Близько п’ятоi години ранку я знайшов мого милого хлопчика; ще напередоднi квiтучий, жвавий i здоровий, тепер вiн розпростерся на травi, мертовно-блiдий i нерухомий; на шиi ще збереглися слiди вiд пальцiв його вбивцi.

Його принесли додому; горе, написане на моему обличчi, зрадило мене перед Елiзабет. Вона захотiла бачити тiло; спочатку я намагався завадити iй, але вона наполягла; коли вона увiйшла до кiмнати, де лежало Вiльямове тiло, то, поглянувши на шию хлопчика, вона сплеснула руками i викрикнула: «О Боже! Я вбила свого любого хлопчика!»

Вона знепритомнiла, i ii заледве вдалося привести до тями. Оговтавшись, вона знову заплакала. Вона розповiла менi, як того вечора Вiльям дражнив ii: хотiв, щоб вона дозволила йому надягти на шию коштовний медальйон iз портретом матерi. Медальйон щез, i немае жодних сумнiвiв, що вiн, вочевидь, i привабив убивцю. Поки що не вдалося знайти жодних слiдiв душогуба, хоча ми докладаемо всiх зусиль; але це все одно не поверне мого любого Вiльяма!

Приiзди, дорогий Вiкторе: лише ти один зумiеш розрадити Елiзабет. Вона весь час плаче, несправедливо звинувачуючи себе в загибелi дитини; ii слова крають мое серце. Всi ми нещаснi, але хiба це ще бiльше не спонукае тебе повернутися i розрадити нас? Твоя матiнка! Ах, Вiкторе! Зараз я вдячний Господу Богу, що твоя мати не дожила до цiеi митi й не побачила страшноi смертi свого любого сина.

Приiзди, Вiкторе; не з думками про помсту, але з любов’ю в душi, яка загоiть, а не роз’ятрить нашi душевнi рани. Увiйди в дiм печалi, мiй друже, але з любов’ю до тих, хто любить тебе, а не з ненавистю до ворогiв.

Твiй убитий горем батько

Альфонс Франкенштайн

Женева, 12 травня 17…»



Клерваль, який уважно спостерiгав за виразом мого обличчя, поки я читав листа, з подивом бачив, як вiдчай швидко змiнив радiсть вiд отримання звiстки вiд близьких. Я кинув лист на стiл i затулив обличчя руками.

– Любий Франкенштайне! – вигукнув Анрi, побачивши моi гiркi сльози. – Невже тобi судилося завжди бути нещасним? Дорогий друже, скажи, що трапилося?

Я жестом заохотив його взяти листа, а сам схвильовано почав мiряти кроками кiмнату. Прочитавши про наше горе, Клерваль також заплакав.

– Я не можу втiшити тебе, мiй друже, – сказав вiн. – Твое горе невтiшне. Але що ти надумав робити?

– Негайно вiд’iжджати до Женеви. Ходiмо зi мною, Анрi, замовимо коней.

По дорозi Клерваль все ж намагався пiдшукати слова, щоб хоч якось розрадити мене; безмежне спiвчуття переповнювало його душу.

– Бiдолашний Вiльям, – сказав вiн, – сердешна дитина! Вiн тепер покоiться зi своею праведною матiр’ю. Всi, хто знав його таким радiсним i ясним у дитячiй красi, оплакуватиме його передчасну загибель. Померти так жахливо, вiдчути на собi руки убивцi! Яким же горлорiзом треба бути, аби погубити невинну душу! Бiдне дитя! Одним тiльки можна втiшитися: хоч його рiднi плачуть i побиваються за ним, але сам вiн спочивае. Страждання вже позаду, i вiн заспокоiвся навiки. Його нiжне тiло заховано у могилi; вiн не вiдчувае болю. Йому не потрiбна жалiсть; збережiмо ii для тих нещасних, якi його пережили.

Так говорив Клерваль, поки ми квапливо йшли по вулицi; слова його закарбувалися в моiй пам’ятi, i я потiм, залишившись на самотi, повсякчас пригадував iх. Але тепер, ледве подали коней, я поспiшив сiсти в кабрiолет i попрощатися зi своiм другом.

Невеселою була мандрiвка. Спершу я квапився, бажаючи якнайскорiше розрадити й утiшити своiх прибитих горем близьких; але з наближенням до рiдних мiсць менi зненацька захотiлося iхати повiльнiше. Я заледве мiг упоратися з тим виром почуттiв, якi юрмилися в моiй душi. Я проiжджав мiсця, знайомi з самого дитинства, але небаченi мною впродовж майже шiстьох рокiв. Як усе, мабуть, змiнилося за цей довгий час! Сталася одна неочiкувана i страшна подiя; але ж i багато iнших дрiбних обставин змiнювалися й вели до iнших змiн – не настiльки неочiкуваних, але не менш важливих. Страх оволодiв мною; я боявся iхати далi, туманно передчуваючи якiсь невiдомi бiди, що змушували мене здригатися, хоча я не зумiв би iх назвати. В такому жахливому станi я перебув два днi в Лозаннi. Я дивився на озеро: вода його була спокiйною; все навкруги спочивало у тишi, а снiговi вершини, цi «палаци природи», лишалися все такими ж. Їхня безтурботна й божественна краса поступово заспокоiла мене, i я продовжив свiй шлях до Женеви.

Дорога тягнулася берегом озера, яке звужувалося, що ближче я пiд’iжджав до рiдного мiстечка. Я вже розрiзняв чорнi схили Юри i яскраву вершину Монблану. Я розплакався, неначе мала дитина. «Милi гори! І ти, мое чудове озеро! Ось як ви зустрiчаете мандрiвника! Вершини гiр без жодноi хмаринки, а небо й озеро так мирно синiють. Вони обiцяють спокiй чи брутально глузують iз моiх страждань?»

Я боюся, мiй друже, що набридну вам довгим описом усiх цих подробиць; але то були ще порiвняно щасливi днi, i менi приемно iх згадувати. О батькiвщино, люба батькiвщино! Хто, крiм твоiх дiтей, зрозумiе, з якою радiстю я знову побачив твоi струмки, твоi гори, i понад усе – твое чарiвне озеро!

Проте коли я пiд’iжджав до рiдноi домiвки, мене знову опанувало почуття горя та страху. Землю огортала нiч; коли темнi верхiвки гiр ледве виднiлися, на душi в мене стало ще похмурiше. Все, що оточувало мене, видавалося безмежною та темною ареною зла, i я глибоко в душi передчував, що менi судилося стати найнещаснiшим зi смертних. На жаль! Передчуття не обдурили мене: я помилився лише в тому, що насправдi менi судилося перетерпiти у сотню разiв бiльше, нiж я очiкував. Коли я пiд’iхав до околиць Женеви, вже зовсiм посутенiло; мiська брама була зачинена, тож я змушений був заночувати в Сешеронi – мiстечку, що розташувалося на вiддалi пiв лье вiд мiста. Небо було тихе; я не мiг заснути i вирiшив вiдвiдати мiсце, де був убитий мiй сердешний Вiльям. Не маючи можливостi пройти через мiсто, я дiстався до Пленпале озером на човнi. За час цього короткого переiзду я побачив, як блискавки рисували дивнi орнаменти на верхiвцi Монблану. Гроза швидко наближалася, i, причаливши, я видерся на невеликий схил, аби мати нагоду поспостерiгати за нею. Гроза була вже тут; хмари затулили небо, i на землю впали першi великi краплi дощу, та майже одразу линула злива.

Я пiдвiвся й пiшов далi, хоча пiтьма i грозовi хмари з кожною секундою дедалi бiльше облягали землю, а гуркiт грому лунав просто в мене над головою. Було чутно вiдлуння з Салеву, Юри i Савойських Альп; яскравi спалахи блискавок заслiплювали мене, пiдсвiчували озеро i перетворювали його на неозору пелену вогню; потiм усе на мить занурилось у пiтьму, поки око не звикло до неi пiсля слiпучого свiтла. Гроза, як це часто бувае в Швейцарii, воднораз пiдступила зусiбiч. Дужче за все гуркотiло на пiвнiч вiд мiста, над тiею частиною озера, що пролягае помiж рогом Бельрiв i селищем Копе. Ще одна хвиля грози освiтила Юру слабкими спалахами блискавок, а гостроверха гора Моль на схiд вiд озера то з’являлася, то зникала в пiтьмi.

Спостерiгаючи за грозою, такою жахливою й водночас прекрасною, я швидко прямував уперед. Велична битва, яка розiгралася в небi, пiднесла мiй дух; я стис руки i вигукнув уголос: «Вiльяме, любий янголе! Ось твiй похорон, ось твоя панахида!» Цiеi ж таки митi я розгледiв у темнотi силует, що вийшов iз-за купи дерев поблизу; я завмер, пильно вдивляючись у нього, – жодноi помилки. Блискавка осяяла фiгуру, i я ясно ii побачив; велетенський зрiст i немислима для звичайноi людини бридкiсть чiтко промовляли, що передi мною стояло чудовисько, брудний диявол, якому я подарував життя. Що вiн тут робив? Невже це вiн (я здригнувся на саму думку про це) був убивцею мого брата? Заледве ця здогадка промайнула в моiй головi, як я упевнився – це правда; зуби моi стукотiли, а ноги пiдкосилися, i я вимушений був притулитися до дерева. А силует швидко пройшов повз мене i загубився в пiтьмi.

Жодна жива людська iстота не могла погубити невинноi дитини. То вiн був убивцею! Я не мав бiльше сумнiвiв. Сама ця думка видавалася менi беззаперечним доказом. Я хотiв був погнатися за чудовиськом, але дарма – вже з наступним спалахом блискавки я побачив, як вiн дряпаеться на майже вертикальну скелясту гору Мон Салев, яка замикае Пленпале з пiвдня. Вiн швидко дiстався верхiвки i зник.

Я не мiг поворухнутися. Грiм ущух, але дощ лив i лив, i непроникна пiтьма огорнула все навкруги. Я знову подумки переживав подii минулих днiв, якi так старанно намагався забути: всi кроки до мого наукового вiдкриття, поява поруч iз лiжком оживленого мною творiння рук моiх, його зникнення. З тiеi ночi, коли я оживив чудовисько, минуло майже два роки; а може, це далеко не перший його злочин? Жах! Я випустив у свiт зiпсутого монстра, який отримував насолоду вiд убивства та кривавоi рiзанини; хiба не вiн убив мого брата?

Хто змiг би уявити тi муки, якi я терпiв минулоi ночi? Я провiв ii просто неба, змерз i промок до кiсток. Але тодi я навiть не звертав уваги на негоду; жах та вiдчай полонили мое серце. Створiння, яке я випустив помiж люди, мало мiць у тiлi й бажання чинити саме тiльки зло, як той злочин, що воно вже скоiло, й уявлялося менi моiм власним злим духом, вурдалаком, який постав iз могили, аби знищити все, що було менi миле.

Розвиднялося, i я нарештi попрямував до мiста. Браму вже вiдчинили, я поквапився до батькiвськоi хати. Першою моею думкою було розповiсти все, що менi вiдомо про вбивцю, й одразу ж зiбрати погоню. Проте мене зупинило усвiдомлення, якi саме подробицi менi б довелося розповiсти рiдним. Створене моiми руками чудовисько, в яке я сам вдихнув життя, зустрiлося менi опiвночi поблизу неприступних гiр. Згадав я i нервову гарячку, вiд якоi потерпав на той час, коли створював монстра, i яка, можливо, стане причиною того, що мою розповiдь, i без того неправдоподiбну, вважатимуть гарячковим маренням. Якби хто-небудь iнший розповiв менi схожу iсторiю, я б i сам назвав таку людину божевiльною. До того ж чудовисько було здатне заплутати переслiдування й утекти, навiть якби рiднi й повiрили менi настiльки, аби затiяти лови. Та й узагалi – для чого цi лови? Хто змiг би спiймати створiння, яке здатне дертися вгору вертикальними схилами Мон Салева?.. Такi мiркування переконали мене, що варто мовчати.

Було близько п’ятоi години ранку, коли я увiйшов у батькiвський дiм. Я звелiв слугам нiкого не будити й одразу пройшов до бiблiотеки, аби там дочекатися часу, коли родина зазвичай прокидалася.

Шiсть рокiв минуло, вони б пролетiли непомiтно, як сон, якби не одна непоправна подiя – i ось я знову стояв на тому ж самому мiсцi, де востанне обiйняв батька, вiд’iжджаючи до Інгольштадта. Мiй любий, шановний батько! Принаймнi вiн iще у мене був. Я поглянув на портрет матерi, який стояв на коминку. Ця картина, написана на батькiвське замовлення, змальовувала Каролiну Бофор, що на колiнах плакала бiля домовини ii батька. Вдягнена вона була зовсiм просто, щоки були блiдi, але вона випромiнювала таку красу та гiднiсть, що навiть не виникало думки про жалощi. Поряд на коминку стояв мiнiатюрний портрет Вiльяма; щойно я поглянув на нього, як у мене покотилися сльози. В цю мить увi йшов Ернест: вiн почув, що я приiхав, тож поквапився менi назустрiч, щоб привiтати.

– З приiздом, любий Вiкторе, – сказав вiн. – Ох, якби ж ти приiхав три мiсяцi тому, ти застав би всiх нас щасливими. А зараз тобi доведеться роздiлити з нами невтiшне горе; я тiльки сподiваюся, що твiй приiзд пiдбадьорить батька – горе просто причавило його; i ти зможеш розрадити сердешну Елiзабет, щоб вона даремно не докоряла собi. Бiдолашний Вiльям! Ми так любили його i так пишалися ним!

Сльози нестримно покотилися з очей мого брата, а в мене вiд смертельноi туги стислося серце. Ранiше я мiг лише уявляти собi горе моiх рiдних, а дiйснiсть принесла нове, ще важче випробування. Я намагався заспокоiти Ернеста i почав детально розпитувати про батька i про ту, кого я називав кузиною.

– Їй, – сказав Ернест, – ще бiльше, нiж нам, потрiбна розрада; вона вважае себе винною у загибелi брата, i це ii вбивае. Та оскiльки вбивця вже вiдомий…

– Вiдомий? Милий Боже! Чи можливо це? Хто мiг вистежити його? Бо це ж усе одно, що впiймати вiтер або соломинкою загородити гiрський потiк. І, крiм цього, я бачив його – ще вночi вiн був на свободi!

– Не збагну, про що йдеться, – з великим подивом вiдповiв брат, – але наше вiдкриття нас просто вбило. Спочатку нiхто не хотiв навiть вiрити; Елiзабет – вона й досi в це не вiрить, незважаючи на всi докази. Та й хто б мiг подумати, що Жустина Мориц, така приязна, така вiддана нашiй родинi, здатна вчинити цей страхiтливий злочин?

– Жустина Мориц? Нещасна, нещасна дiвчина! То ось кого звинувачують? Але ж це наклеп, ясна рiч, i нiхто, звiсно, не вiрить у це, правда, Ернесте?

– Спочатку не вiрили; але потiм виявилися певнi обставини, якi мимоволi змушують нас у це повiрити; а ii поведiнка, на додачу до доказiв, останнiм часом була такою дивною, що для сумнiвiв, боюсь, не лишаеться пiдстав! Але сьогоднi ii судитимуть, ти сам усе послухаеш.

Вiн розповiв менi, що того ранку, коли дiзналися про вбивство бiдолашного Вiльяма, Жустина зненацька захворiла i декiлька днiв пролежала в лiжку. Коли вона нездужала, одна зi служниць взяла почистити ii сукню, що в нiй вона була в нiч убивства, i знайшла в кишенi мiнiатюрний портрет нашоi матерi – саме той, який, вочевидь, спровокував убивцю. Служниця показала це iншим слугам, i всi вони разом подалися до магiстрату, так нiчого й не сказавши своiй господинi; саме на пiдставi цього доказу Жустину взяли пiд варт у. Коли iй сповiстили, в чому ii звинувачують, бiдолашна несамохiть пiдтвердила свою провину, бо вiдповiдi ii були вельми заплутанi.

Все це було дуже дивно, проте не змiнило моеi думки, i я щиро сказав:

– Ви всi помиляетеся; я знаю, хто вбивця. Жустина, бiдна, добра Жустина нi в чому не винна.

В цю мить до кiмнати увiйшов батько. Горе залишило глибокий слiд на його обличчi, але вiн намагався збадьоритися перед зустрiччю зi мною; сумно привiтавшись, батько хотiв був заговорити на iншу тему, аби не зачiпати нещастя, яке сталося, аж тут Ернест вигукнув:

– Боже мiй, батьку! Вiктор каже, що знае, хто убив сердешного Вiльяма.

– Ми також, на жаль, – вiдповiв вiн, – це знаемо! Але краще б я нiколи не вiдкрив правди, нiж виявити таке зiпсуття й невдячнiсть у людинi, яку цiнував так високо.

– Любий батьку, але ви помиляетеся! Жустина не винна.

– Якщо ж так, то не дай Боже, щоб ii осудили. Суд вiдбудеться сьогоднi, i я сподiваюся, щиро сподiваюся, що ii виправ дають.

Цi слова втiшили мене. Я був твердо переконаний, що нi Жустина, нi будь-хто iнший з-помiж людей не може бути винен у такому жахливому злочинi. Тому я не боявся, що побiчнi докази будуть достатньо переконливi, аби засудити ii. Своi свiдчення я не мiг оголосити публiчно: простi люди сприйняли би страшну розповiдь за божевiлля. Чи був у свiтi ще хтось, окрiм мене самого, творця, хто змiг би, не побачивши на власнi очi, повiрити в це створiння, яке я випустив у свiт як живий доказ власноi самовпевненостi та необачностi?

Незабаром до нас приедналася Елiзабет. Той час, що минув вiд нашоi останньоi зустрiчi, змiнив ii; вiн надiлив ii красою, що набагато перевищувала ii колишню дитячу вродливiсть. В нiй була колишня чистота i жвавiсть, але тепер вираз ii обличчя свiдчив про чутливiсть i розум. Вона зустрiла мене напрочуд прихильно.

– Твiй приiзд, любий кузене, – сказала вона, – сповнюе мене надii. Можливо, тобi вдасться врятувати бiдолашну невинну Жустину. Боже, Боже! Хто з нас може бути застрахований вiд такого звинувачення, якщо ii засудять за цей злочин? Я переконана в ii невинностi так само, як у своiй власнiй. Наше горе вдвiчi важче для нас, бо ми не тiльки втратили нашого милого хлопчика; ця бiдолашна дiвчина, яку я так щиро люблю, буде вирвана з-помiж нас, щоб зазнати ще гiршоi долi. Якщо ii засудять, менi нiколи вже не знати радостi. Але ii не засудять, я впевнена, ii не засудять; i тодi я знову буду щаслива, навiть попри сумну смерть мого маленького Вiльяма.

– Вона не винна, Елiзабет, – сказав я, – i суд доведе це; не бiйся нiчого, але нехай твiй дух пiдбадьориться вiрою в те, що ii виправдають.

– Ти такий шляхетний i добрий! Усi повiрили в ii виннiсть, i це неймовiрно пригнiчуе мене, бо я то точно знаю, що цього не може бути; проте коли бачу, як усi упереджено ставляться до Жустини, я вiдчуваю безнадiю та вiдчай.

Вона заплакала.

– Моя люба племiннице, – сказав батько, – витри сльози. Якщо вона, як ти переконана, не причетна до вбивства, покладись на справедливiсть наших законiв i на мене, бо я докладу всiх зусиль, аби ii судили без найменшоi тiнi упередженостi.




Роздiл 8


Ми провели декiлька сумних годин, поки не пробило одинадцяту ранку – на цю годину був призначений суд. Батько та iншi члени родини мали бути присутнi на ньому як свiдки, i я пiшов до суду разом iз ними. Поки тривала ця насмiшка над правосуддям, я терпiв смертнi муки. Я мав визнати, що через мою цiкавiсть та незаконнi експерименти двое людей були засудженi на смерть: один – усмiхнений хлопчина, невинний i веселий; друга ж – дiвчина, на яку чекала ще гiрша смерть, бо супроводжувалася ганьбою та вiчним тавром злочину. Жустина була гiдною дiвчиною, i все пророкувало iй щасливе майбуття; але зараз ii вiддадуть на ганебну смерть – i причиною всьому я! Я б тисячу разiв зiзнався у скоеному злочинi сам, щоб не звинувачували Жустину, але ж як я мiг це зробити? Мене не було в мiстi, коли вiн стався, i мою б заяву сприйняли як марення божевiльного, а це не врятувало б ту, яка зараз страждала через мене.

Жустина була спокiйною. Вона була у траурi, а ii обличчя, i так привабливе, пiд впливом горя випромiнювало якусь особливу красу. Вона здавалася певною своеi невинностi й не тремтiла, хоча тисячi пар очей вдивлялися в неi з ненавистю, а спiвчуття, яке могла викликати ii краса у присутнiх у залi суду, зникало на саму думку про той жахливий злочин, в якому ii звинувачували. Так, вона була спокiйною, але цей спокiй давався iй нелегко; оскiльки ii спантеличення спочатку зiграло проти неi – як неспростовний доказ провини, зараз вона намагалася зберiгати мужнiсть. Увiйшовши до зали суду, вона швидко окинула його оком i одразу ж побачила, де ми сидiли. Сльози навернулися на ii очi, але вона мерщiй оговталася; вираз сумноi приязнi на ii обличчi беззаперечно свiдчив про ii невиннiсть.

Почався суд; пiсля промови обвинувача, що виклав склад злочину, до слова запросили декiлькох свiдкiв. Дивний збiг обставин не на ii користь вразив би будь-кого, хто не мав беззастережних доказiв ii непричетностi до скоеного злочину, тiльки не мене. Впродовж всiеi ночi, коли було скоене вбивство, вона перебувала поза домiвкою, а зранку якась торговка бачила ii неподалiк того мiсця, де знайшли тiло убитого хлопчика. Торговка запитала ii, що вона там робить, але Жустина якось дивно на неi подивилась i тихо вiдповiла iй щось незрозумiле. Додому вона повернулася близько восьмоi години вечора i на питання, де вона провела нiч, вiдповiла, що ходила шукати дитину, а потiм iз тривогою запитала, чи не знайшовся Вiльям. Коли iй показали тiло, у неi стався iстеричний напад, а потому вона декiлька днiв пролежала в лiжку… Потiм суду показали мiнiатюру, яку прислуга знайшла в кишенi ii сукнi; а коли Елiзабет тремтячим голосом пiдтвердила, що це саме та прикраса, яку вона власноруч надiла на шию дитини за годину до ii зникнення, шепiт жаху та обурення прокотився залою.

Жустину викликали свiдчити на свiй захист. Поки тривало судове слiдство, вона помiтно перемiнилася. Тепер на ii обличчi були написанi здивування, переляк i мука. Вона докладала неабияких зусиль, щоб стриматися й не заплакати, та коли iй надали слово, вона, зiбравшись на силi, промовляла до суду чiтко, хоча й переривистим голосом.

– Бог знае, – сказала вона, – що я нi в чому не винна. Але я добре усвiдомлюю, що самих моiх слiв замало; я хочу дати просте пояснення фактам, якi свiдчать не на мою користь, i сподiваюся, що мое попередне життя дозволить суддям доброзичливо розглянути все, що зараз iм здаеться дивним i пiдозрiлим.

Вона розповiла, що з дозволу Елiзабет провела вечiр напередоднi вбивства у домi своеi тiтоньки, в мiстечку Шен, на вiдстанi лье вiд Женеви. Поверталася вона близько десятоi години i дорогою зустрiла людину, яка запитала, чи не бачила вона зниклоi дитини. Це ii дуже занепокоiло, i вона декiлька годин шукала хлопчика, а потiм, оскiльки мiську браму вже зачинили, вона була змушена провести залишок ночi в клунi поблизу одного дому, бо не бажала завдати клопоту господарям, якi ii добре знали. Бiльшу частину ночi вона не спала i тiльки пiд ранок на декiлька хвилин, як iй здалося, задрiмала; чиiсь кроки збудили ii. Вже розвиднялося, i вона залишила свiй нiчний притулок i знову взялася до пошукiв мого брата. Якщо вона й опинилася поруч iз мiсцем, де потiм знайшли тiло, то це трапилося цiлком випадково. Коли торговка, яка проходила поруч, звернулася до неi з питаннями, то ii розгублений вигляд не повинен був здивувати, оскiльки причиною всьому була безсонна нiч i тривога за бiдолашного Вiльяма, чия доля ще досi була невiдома. Про мiнiатюру вона нiчого не могла сказати.

– Я знаю, – вела далi бiдолашна жертва, – що фатальним i найтяжчим виявився для мене саме цей доказ, але пояснити нiчого не можу; я вже сказала, що нiчого не знаю, можу тiльки здогадуватися, як мiнiатюра потрапила до моеi кишенi. Але i тут я почуваюся в глухому кутi. Наскiльки менi вiдомо, ворогiв я не маю; не може ж бути, щоб хто-небудь хотiв погубити мене просто так, iз примхи. Можливо, менi це пiдкинув убивця? Не уявляю, коли б вiн спромiгся це зробити, та якщо й так, то навiщо злодiевi було викрадати коштовну рiч i одразу ii позбуватися?

Я передаю свою справу в руки правосуддя, хоча й не смiю сподiватися на милiсть. Якщо ваша ласка, нехай допитають свiдкiв, якi могли б трохи розповiсти про мiй характер; якщо ж i пiсля iхнiх свiдчень ви вважатимете мене здатною на такий злочин, тодi нехай мене засудять; але присягаюся спасiнням своеi душi, що я нi в чому не винна.

Потому допитали кiлькох свiдкiв, якi знали Жустину впродовж довгих рокiв, i всi вони свiдчили на ii користь, але страх i вiдраза до злочину спричинилися до того, що виступали вони несмiливо та неохоче, можливо, тому, що в душi все-таки пiдозрювали ii у скоеннi злочину. Елiзабет, усвiдомлюючи, що остання надiя обвинуваченоi – ii беззаперечна репутацiя – щосекунди випаровувалася, незважаючи на власне страшне хвилювання, попросила у суду слова.

– Я, – сказала вона, – кузина тiеi нещасноi дитини, яку жорстоко замордували. Можу навiть називатися сестрою, оскiльки виросла в домi батькiв хлопчика i мешкала там iз самого його народження й навiть задовго до цього. Хтось може заперечити, що за таких обставин менi не варто свiдчити перед судом, але я, бачачи, що близька менi душа може загинути через боязливiсть своiх удаваних друзiв, прошу дозволити менi висловитися та розповiсти все, що менi вiдомо про пiдсудну. Я добре знаю ii. Я мешкала з нею в одному домi, спершу п’ять рокiв поспiль, а згодом iще близько двох рокiв. І весь цей час вона видавалася менi на диво лагiдним i добрим створiнням. Вона доглядала мою тiтоньку, мiсiс Франкенштайн, коли та тяжко захворiла, глядiла ii аж до самоi смертi, пiклувалася про неi, а потiм пiклувалася про власну матiр, яка теж довго й важко хворiла; потому вона знову проживала в маетку мого дядечка, i там ii щиро любила вся родина. Вона була дуже прив’язана до загиблого хлопчика i ставилася до нього, мов справжня мати. Отож я без жодних вагань заявляю, що, незважаючи на всi неспростовнi докази, якi свiдчать проти неi, я твердо переконана в ii невинуватостi. У неi не було жодних пiдстав учинити злочин; а що ж до тiеi коштовностi, яка е головним доказом у справi, то якби вона тiльки висловила охоту ii отримати, я би будь-якоi митi радо подарувала ii – так високо я цiную та поважаю Жустину.

Шепiт згоди викликала проста й переконлива промова Елiзабет; однак це бiльше стосувалося ii великодушного заступництва, нiж сердешноi Жустини, яку всi зненавидiли ще бiльше за таку невдячнiсть. Пiд час промови Елiзабет Жустина заплакала, але нiчого не вiдповiла. Сам я пiд час усього судового процесу почував невимовне хвилювання та страждання. Я вiрив у невиннiсть пiдсудноi; я достеменно знав це. Невже диявол (а в цьому я нi митi не сумнiвався), який убив мого брата, продовжуе свою пекельну забаву i тепер прирiкае нещасну на смерть i ганьбу? Я не в силi був витримувати муки свого становища; побачивши, що думка загалу була осудливою щодо нещасливоi жертви, i помiтивши, що до неi схиляються й суддi, я у вiдчаi вибiг iз зали. Я страждав бiльше, нiж сама обвинувачена: ii пiдтримувала впевненiсть у власнiй невинуватостi, а мое серце натомiсть безжалiсно мучили докори сумлiння, не вiдпускали зi своiх пазурiв.

Цiлу нiч я терзався й мучився. Наступного ранку я попрямував до суду; але в горлi застряв клубок, а в ротi все пересохло. Я не наважувався поставити фатальне запитання, але мене всi знали, i представник суду здогадався про мету мого приходу. Так, голосування вже вiдбулося, всi кулi були чорними; Жустину одностайно засудили до смертноi кари.

Не зумiю описати того, що я вiдчув тiеi хвилини. Почуття жаху було менi добре знайоме й ранiше, i я навiть намагався його описати, та жоднi слова не здатнi передати мого тодiшнього безвихiдного розпачу. Чоловiк, iз яким я розмовляв, додав, що Жустина зiзналася у своему злочинi.

– Це зайвий доказ, – сказав вiн, – хоча вiн i не був необхiдним за таких обставин, адже справа кричуща, але я все-таки задоволений, бо нiхто iз наших суддiв не любить виносити вирок лише на основi непрямих доказiв, якими б вагомими вони не були.

Ця заява була напрочуд несподiваною та дивною; що ж це все означае? Невже моi очi ввели мене в оману? Чи я й справдi був божевiльним, яким би всi мене вважали, якби я назвав уголос того, кого пiдозрюю? Я поквапився додому, де Елiзабет з нетерпiнням запитала про новини.

– Кузино, – мовив я, – усе вирiшилося саме так, як ти й очiкувала: суддi завжди радше засудять десятьох невинних у скоеннi злочину, анiж помилують одного винного. Але Жустина сама зiзналася.

Це було жорстоким ударом для моеi бiдолашноi Елiзабет, яка твердо вiрила в невинуватiсть Жустини.

– О нi, – вигукнула вона, – як тепер вiрити доброму в людях? Жустина, яку я любила й цiнувала, немов сестру! Як могла вона вдягати маску невинностi, щоб потiм зрадити? Здавалося, вона не здатна на жорстокiсть чи брехню, а вона виявилася вбивцею!

Незабаром нам сповiстили, що нещасна просить побачення з моею кузиною. Батько не бажав вiдпускати ii, проте надав право вибору iй.

– Так, – сказала Елiзабет, – я пiду, незважаючи на те, що вона винна; але, Вiкторе, ти пiдеш зi мною – я не можу йти туди сама.

Думка про побачення була болiсною для мене, але вiдмовитися я не мiг. Увiйшовши в похмуру в’язничну камеру, ми побачили Жустину, яка сидiла в дальньому кутку на соломi; руки ii були закутi в кайдани, а голова низько схилена. Побачивши нас, вона пiдвелася, а коли нас залишили з нею наодинцi, то вона впала до нiг Елiзабет, гiрко ридаючи. Заплакала i моя кузина.

– О Жустино, – мовила вона, – нащо ж ти вкрала останню мою втiху? Я вiрила у твою невинуватiсть, i хоча менi було неймовiрно важко, все ж таки було легше, нiж зараз.

– Невже ви вважаете мене такою злочинницею? Невже i ви заодно з моiми ворогами i тавруете мене як убивцю? – Жустина задихнулася вiд ридань.

– Пiдведися, моя бiдолашна, – промовила Елiзабет, – навiщо ж тодi ти стоiш на колiнах, якщо не винна? Я не ворог тобi, я вiрила у твою невинуватiсть, незважаючи на всi докази, аж доки не почула, що ти сама у всьому зiзналася. Отже, ти кажеш, це брехня; повiр менi, люба Жустино, нiщо не могло би похитнути мою вiру в тебе i на мить, окрiм твого власного зiзнання.

– Я справдi зiзналася, але то була неправда. Я зiзналася, аби отримати вiдпущення грiхiв, а тепер ця брехня мучить мене ще бiльше, нiж усi моi грiхи вкупi. Нехай простить менi Господь! Потому як мене звинуватили, священик не вiдходив вiд мене нi на крок; вiн так лякав мене та погрожував, що я й сама почала вважати себе чудовиськом, яким вiн мене називав. Вiн погрожував вiдлучити мене вiд церкви i вкинути мою душу в пекельне полум’я, якщо я й далi опиратимуся. Мила ледi, я залишилася зовсiм сама, всi вважали, що я вчинила злочин i занапастила власну душу. Що ж менi було робити? В лиху годину я вдалася до брехнi, й вiд цього мое становище стало цiлком жалюгiдним.

Вона замовкла i заплакала, а потiм додала:

– Я з жахом думала, моя люба ледi, що й ви можете повiрити цiй брехнi i вважатимете свою Жустину, яку ви любили i яку пригрiла ваша тiтонька, здатною на такий страшний злочин, на який мiг наважитися тiльки диявол. Милий Вiльяме! Люба моя дитинко! Скоро я побачуся з тобою на небесах, i там разом ми будемо щасливi; цим я втiшаю себе, хоча мене очiкуе ганьба та смерть.

– О Жустино! Пробач менi, що я на хвильку засумнiвалася в тобi. Даремно ти зiзналася. Але не турбуйся, моя дiвчинко. Не бiйся. Я всiм розповiм про твою невинуватiсть, я доведу це своiми сльозами й молитвами, я пом’якшу кам’янi серця твоiх ворогiв. Ти не помреш! Ти, приятелька моiх дитячих iгор, моя подруга, моя сестра, маеш загинути на ешафотi? Нi! Нi! Я не переживу такого страшного лиха.

Жустина сумовито похитала головою.

– Я не боюся смертi, – сказала вона, – цей страх уже позаду. Господь зглянеться на мою слабкiсть i дасть менi сили витерпiти все до кiнця. Я пiду з цього гiркого життя; i якщо ви пам’ятатимете про мене i знатимете, що мене засудили безвинно, я змирюся зi своею долею. Учiться в мене, моя люба ледi, коритися Божiй волi.

На час iхньоi бесiди я вiдiйшов у протилежний куток камери, аби приховати тi муки, що терзали мою душу. Вiдчай! Що ви про нього знаете? Навiть сама нещасна жертва, якiй наступного ранку судилося перетнути межу життя та смертi, не вiдчувала того ж, що i я, – такого глибоко i гiркого жаху. Я стиснув щелепи i заскрипiв зубами, бо з глибини душi в мене вихопився стогiн. Жустина здригнулася, почувши його. Коли вона впiзнала мене, то наблизилась i мовила:

– Сер, це так мило з вашого боку було вiдвiдати мене! Адже ви, я вiрю, не вважаете мене винною?

Я не мiг здобутися на слово.

– Нi, Жустино, – промовила Елiзабет, – вiн бiльше вiрив у тебе, анiж я; навiть коли почув, що ти зiзналася, то не повiрив цьому.

– Щиро вдячна за це! У смертельний час я щиро вдячна всiм, хто хороше про мене думае. Для таких знедолених, як я, не може бути нiчого вартiснiшого. Ваше спiвчуття нiби знiмае половину мого тягаря. Ви та ваш кузен, мила ледi, визнали мою невинуватiсть – тепер я вiдчуваю, що можу померти в мирi.

Так сердешна мучениця намагалася втiшити iнших та саму себе. Вона знайшла бажаний спокiй. Але ж я, справжнiй убивця, вiдчував, як ворушиться черв сумлiння в моiх грудях, i не було для мене нi надii, нi розради. Елiзабет так само страждала та плакала, але ii сльози – то також сльози невинноi, схожi на хмарку на свiтлому образi мiсяця: хмарка затуляе його, але не здатна заплямувати. Мiй вiдчай сягнув самоi глибини душi; я горiв у пекельному вогнi, який нiщо не могло загасити. Декiлька годин ми пробули з Жустиною, i Елiзабет не мала сили попрощатися iз нею.

– Я б волiла, – вигукнула вона, – померти разом iз тобою; я не зможу жити в цьому свiтi, по вiнця наповненому стражданнями.

Жустина намагалася пiдбадьорити ii, але й сама зусиллям волi стримувала гiркi сльози. Вона пригорнула Елiзабет i сказала голосом, у якому вiдчувалося стримуване хвилювання:

– Прощавайте, люба ледi, мила Елiзабет, мiй дорогий та единий друже; нехай благословлять i збережуть вас милостивi небеса; нехай це буде останнiм вашим горем, останнiм вашим стражданням! Живiть, будьте щасливi та робiть щасливими одне одного.

Наступного дня Жустина померла. Палке красномовство не змогло зворушити твердого переконання суддiв у винуватостi бiдолашноi мученицi. Не слухали вони i моiх пристрасних та обурених слiв. І коли я почув iхнi холоднi вiдповiдi, iхнi байдужi мiркування, мое зiзнання, яке вже ладне було вихопитися, так i вмерло на вустах. Я тiльки видався би причинним, але не домiгся б вiдмiни вироку, який винесли моiй нещаснiй жертвi. Вона загинула на ешафотi як убивця!

Крiм мук власного серця я бачив i глибоке та безмовне горе моеi Елiзабет. І це також через мене! Я всьому виною. Горе батька, траур нещодавно щасливоi сiм’i – справа моiх проклятих рук! Ви плачете, сердешнi, але це ще не останнi вашi сльози! Знову i знову будуть лунати тут поховальнi ридання! Вiктор Франкенштайн, ваш син, брат i колись любий друг, ладен вiддати до останньоi краплi всю кров заради вашого порятунку, вiн не мислить своеi радостi, якщо вона не вiдбиваеться у ваших любих очах, вiн бажав би обдарувати вас усiма благами i служити вам усе життя, – проте це саме вiн примусив вас плакати – проливати нескiнченнi сльози, i не смiе навiть сподiватися, що невситимий фатум вдовольниться цим i бiда зупиниться, перш нiж спокiй могили вгамуе страждання ваших душ!

Все це мiй внутрiшнiй голос пророкував менi, коли я мучився муками совiстi, докорами сумлiння, жахом i вiдчаем; я бачив, як моi близькi страждають на могилах Вiльяма та Жустини – перших злощасних жертв мого бiсiвського мистецтва.




Роздiл 9


Нiчого немае такого болiсного для людського розуму, як мертвий спокiй бездiяльностi, який приходить на змiну загостреним вiдчуттям, що викликанi були швидким плином подiй; як та певнiсть, що не залишае в душi мiсця нi для надii, нi для страху. Жустина померла, вона вiднайшла вiчний спокiй, та мое життя тривало. Кров спокiйно струменiла в моiх жилах, але серце було розчавлене тугою та каяттям, яких нiщо не могло полегшити. Сон утiкав вiд мене; я блукав, неначе злий привид, який справдi скоiв нечуванi злодiйства, i ще гiрше, набагато гiрше (в цьому я був цiлковито переконаний) очiкувало мене попереду. А попри все моя душа була повна любовi та прагнення добра. Я вийшов на життеву стежку з високими задумами, я прагнув реалiзувати iх i принести якомога бiльше користi ближнiм. Тепер усе розвалювалося; я втратив спокiй сумлiння, що дозволяло б менi з задоволенням згадувати подii минулого i з надiею дивитися вперед, натомiсть я мучився каяттям i усвiдомленням власноi провини, я опинився в пеклi страждань, якi жодна мова не зможе описати.

Такий стан душi пiдiрвав мое здоров’я, яке ще не цiлком вiдновилося пiсля першого удару, що я перенiс. Я уникав людей; усе, що хоч якось нагадувало про радiсть i задоволення, було для мене мукою; моiм единим притулком стало усамiтнення – глибоке, похмуре, яке подеколи нагадувало смерть.

Мiй батько iз болем спостерiгав за тими змiнами, що вiдбувалися в моiй поведiнцi та звичках, i намагався доводами, якi пiдказували йому його власне чисте сумлiння та праведне життя, розрадити мене й налаштувати на стiйкiсть i мужнiсть, а також розвiяти хмару похмуростi, яка зависла надi мною.

– Невже ти гадаеш, Вiкторе, – сказав вiн одного разу, – що менi легше, анiж тобi? Ще нiхто не любив своеi дитини бiльше, нiж я любив твого брата, – тут його очi заблищали та наповнилися сльозами, – але хiба ми не маемо обов’язкiв перед живими? Хiба ми не повиннi стримуватися, аби не поглиблювати iхнього болю? Ба бiльше, це е також твоiм обов’язком перед самим собою, оскiльки твоя надмiрна печаль заважае тобi самовдосконалюватися й радiти життю, i навiть виконувати повсякденнi обов’язки, а без цього людина не придатна до життя в суспiльствi.

Цi поради, нехай i мудрi, були абсолютно даремнi щодо мене; я перший поквапився би приховати власне горе i розрадити близьких, якби до моiх почуттiв не примiшувалися гiркi докори сумлiння та страх перед майбутнiм. Наразi я мiг вiдповiдати батьковi лише поглядом, повним вiдчаю, i намагався чимшвидше зникнути з його очей.

На той час ми вже переiхали в наш замiський будиночок у Бельрiв. Така змiна була вчасною та дуже доречною для мене. У мiстi рiвно о десятiй брама зачинялась, i я не мiг залишатися на озерi пiсля цiеi години, тож я нудився в Женевi. Тепер я був вiльний. Часто, коли вся сiм’я лягала спати, я брав човен i збавляв довгi години на водi. Інодi я ставив вiтрило i плив за вiтром; iншим разом випливав на середину озера i пускав човен за хвилею, а сам вiддавався гiрким думкам. Безлiч разiв, коли все навкруги дихало спокоем, i я був единим, хто порушував його, окрiм кажанiв та жабенят, якi рiзко й уривчасто кумкали десь на березi, безлiч разiв я почував спокусу пiрнути в тихе озеро i навiки-вiкiв заховати в його водах свое горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елiзабет, яку я так нiжно любив сам i для якоi так багато означав. Я думав також i про батька, i про другого брата; не мiг же я так пiдступно полишити iх, беззахисних, на поталу злiсному дияволу, якого я власноруч пустив помiж люди?

В такi хвилини я гiрко плакав i молив Бога повернути менi душевну рiвновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моiх близьких. Але це було неможливо. Докори сумлiння вбивали в менi будь-яку надiю. Я вже заподiяв непоправне зло i жив у постiйному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразнi пiдозри, що це ще не кiнець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усi попереднi. Поки залишалося живим хоча б одне створiння, яке я любив, менi було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього моi зуби зцiплювалися, очi горiли, а все мое ество прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моему прагненню помсти та ненавистi немае меж. Я би видряпався на найвищу вершину Анд, якби тiльки мав змогу скинути диявола звiдти. Я нестримно хотiв зустрiтися з ним, щоб виплеснути на нього всю силу своеi ненавистi i помститися за загибель Вiльяма та Жустини.

В нашому домi оселилося горе. Сили мого батька були пiдiрванi подiями, якi вiн пережив. Елiзабет огорнула печаль, вона вже не знаходила радостi в домашнiх справах; iй здавалося, що будь-яка розвага ображае пам’ять загиблих, що невинно померлих необхiдно шанувати вiчними сльозами та жалобою. Це вже не була колишня щаслива дiвчинка, яка колись гуляла зi мною по берегу озера та вiддавалася мрiям про наше майбутне. Перше велике горе з тих, якi посилаються нам, аби вiдлучити вiд земного, вже вiдвiдало ii, i похмура тiнь загасила ii чарiвну усмiшку.

– Коли я думаю, мiй любий кузене, – говорила вона, – про страшну загибель Жустини Мориц, я вже не можу дивитися на свiт колишнiми очима. Все, що я читала й чула про вади та злочини ранiше, здавалося менi всього-на-всього вигадкою й небилицями, у всякому разi чимось далеким i нереальним; а тепер бiда прийшла в наш дiм, i люди видаються менi чудовиськами, що прагнуть кровi одне одного. Я, звiсно, несправедлива до людей. Всi щиро вiрили, що бiдолашна дiвчина була справдi винна, та якщо б вона дiйсно скоiла той страшний злочин, за який була страчена, то була б найпiдлiшою зi злочинниць. Заради декiлькох дорогоцiнних камiнчикiв убити сина своiх покровителiв i друзiв, дитину, яку вона няньчила з дитинства i, здавалося, любила як власного сина! Я не бажаю нiкому смертi, але вважаю, що таке чудовисько не заслуговуе на життя серед людей. Але Жустина-то була невинувата! Я це чудово знаю, я це вiдчуваю; i ти також, i це ще бiльше змiцнюе мою впевненiсть. На жаль, Вiкторе, якщо брехня може бути такою схожою на правду, тодi хто може повiрити у щастя? Я неначе ступаю по краю прiрви, а натовп напирае i хоче скинути мене вниз. Вiльям i Жустина загинули, а вбивця так i залишився безкарним; вiн на свободi i, можливо, користуеться суспiльною повагою. Але нехай би й мене прирекли до страти за цей-таки злочин, я би в жодному разi не зголосилася помiнятися зi злочинцем мiсцями.

Я слухав ii мову i неймовiрно мучився. Адже справжнiм вбивцею – якщо не прямо, то опосередковано – був я сам. Елiзабет побачила муку, що спотворила мое обличчя, i нiжно взяла мене за руку та сказала:

– Заспокойся, любий друже. Подii причавили мене, один Бог знае, як сильно причавили, але я не така нещасна, як ти. На твоему обличчi я читаю вiдчай, а подеколи – болiсну злiсть, яка мене лякае. Милий Вiкторе, подалi вiдганяй цi злi думки. Пам’ятай про близьких, бо в тобi – вся iхня надiя. Невже ми не зможемо розвiяти тугу? Поки ми любимо, поки ми вiрнi одне одному, тут, у краiнi краси та спокою, у твоему рiдному краю, нам приступнi всi мирнi насолоди життя, i що може порушити наш спокiй?

Та хiба могли навiть такi слова iз вуст тiеi, що була для мене найдорогоцiннiшим дарунком долi, дозволити менi забути про ворога, сам спогад про якого стискав мое серце? І навiть коли вона говорила, я присунувся до неi ближче, неначе боячись, що саме в цю хвилину зловiсний демон вiднiме ii в мене.

Саме тому нi лагiднiсть дружби, нi краса землi чи неба не могли звiльнити мою душу вiд мороку, i навiть слова любовi виявилися безсилими. Мене огорнула хмара, крiзь яку жодне добре устремлiння не могло пробитися. Я був схожий на пораненого оленя, який на нетвердих ногах заходить у заростi i там востанне зiтхае, розглядаючи стрiлу, яка прошила його тiло.

Інодi менi вдавалося подолати похмурий вiдчай, що напосiвся на мене, iншим разом пристрастi, що вирували в моiй душi, спонукали шукати полегшення мук у фiзичному навантаженнi та перемiнi мiсць. Пiд час одного такого спалаху я зненацька залишив дiм i попрямував у поблизькi альпiйськi долини, аби насолодитися iхньою тривкою красою та змусити себе забути про людськi лихолiття. Я вирiшив дiстатися долини Шамунi. Ще хлопчаком я неодноразово навiдувався туди. Вiдтодi минуло шiсть рокiв; сам я перетворився на руiну, натомiсть у цих сурових пейзажах нiчого не перемiнилося.

Перший вiдтинок шляху я подолав верхи на конi. Потiм найняв мула, що був витривалiшим i надiйнiшим на гiрських стежках. Погода стояла пречудова; була середина серпня, i вже збiгло два мiсяцi вiд страти Жустини – вiд тих чорних днiв, iз яких почалися моi нестерпнi страждання. Коли я заглибився в ущелину рiчки Арве, то вiдчув, що тягар, який повсякчас тиснув на мене, чимдалi легшае. Велетенськi гори, що тiснилися довкруж, шум рiки, яка стрiмко бiгла по камiнню, гуркiт водоспадiв – все промовляло про могутнiсть Всевишнього, i я забув про страх, я не хотiв схилятися нi перед ким, крiм усесильного Творця, володаря стихiй, якi постали передi мною тут у всiй своiй величi. Що вище я видирався на гору, то прекраснiшою ставала долина. Руiни замкiв на схилах порослих соснами гiр, бурхлива Арве, хатинки, якi тут i там прозирали помiж дерев – то було видовище неймовiрноi краси. Але все заступала справжня краса могутнiх Альп, блискучi бiлi пiрамiди та куполи яких височiли понад усе, немов марево iншого свiту, немов домiвка невiдомоi раси.

Я перетнув мiст до Пелiсье, де передi мною вiдкрився неймовiрний краевид, – рiка промила для себе прохiд – i почав дертися на гору, яка нависала над рiкою. Незабаром я опинився в долинi Шамунi. Ця долина була дивовижна й велична, проте не така чарiвна та живописна, як долина Серво, через яку я тiльки-но пройшов. Їi тiсно оточили високi заснiженi гори, але вже тут не побачиш старовинного замку та родючих полiв. Велетенськi льодовики пiдступали до самоi дороги; я чув глухий гуркiт снiгових обвалiв i бачив бiлi хмари куряви, якi здiймалися на iхньому шляху. Монблан, величний Монблан височiв посеред льодовикiв, i його грандiозний купол здiймався над усiею долиною.

Пiд час цiеi поiздки мене не раз охоплювало гостре, давно забуте почуття радостi. Який-небудь поворот дороги, який-небудь новий предмет зненацька видавався менi знайомим, нагадував про минулi днi, про безтурботнi радощi дитинства. Навiть вiтер шепотiв менi на вухо щось заспокiйливе, i природа материнською ласкою вмовляла бiльше не плакати. Але зненацька чари природи розвiювалися, i я знову вiдчував кайдани своеi туги i вiддавався розпачливим роздумам. Тодi я пришпорював мула у поривi втекти вiд свiту, вiд свого страху i понад усе – вiд себе самого; або ж спiшувався i у вiдчаi падав на траву, розчавлений жахом i розпачем.

Нарештi я дiстався мiстечка Шамунi. Тiлесна й душевна перевтома одразу ж далися взнаки. У готелi я деякий час просидiв бiля вiкна, спостерiгаючи за спалахами блискавок, що вибухали над Монбланом, i слухаючи гуркiт рiчки Арве, яка шумно прокладала собi дорогу внизу. Цi звуки, неначе колискова, присипляли мою тривогу; тiльки-но я опустив голову на подушку, сон пiдкрався до мене; я вiдчув його прихiд i благословив того, хто дарував менi нетривале забуття.




Роздiл 10


Весь наступний день я блукав долиною. Я постояв бiля витокiв Арвейрона, який бере свiй початок вiд льодовика i, повiльно сповзаючи з вершин, перетинае долину. Передi мною здiймалися крутi схили гiгантських гiр; над головою нависала крижана стiна льодовика, а навкруги були розкиданi уламки повалених сосон; i святкова тиша цих тронних зал величноi природи порушувалася тiльки гамором потоку, а iнодi – падiнням камiння, гуркотом снiжноi лавини, або ж лунким трiском льодових завалiв помiж гiр. Вони пiдкорювалися невмолимим законам природи i час вiд часу ламалися, неначе iграшки в ii руках. Цi величнi неймовiрнi сцени дарували менi таку втiху, яку тiльки спроможна була зараз вiдчувати моя душа. Вони пiдiймали мене над гiркими почуттями, i якщо не могли розвiяти мого горя, то хоча б зменшували його або пом’якшували. Частково вони вiдволiкали мене вiд тих думок, що мучили мене весь останнiй мiсяць. Тiеi ночi я справдi вiдпочивав; мене проводжали до сну величнi образи, якi я спостерiгав упродовж цiлого дня. Всi вони зiйшлися навколо мене: i незаплямованi снiговi вершини, i блискучi льодовi пiки, i сосновi бори, i скелястий та голий каньйон, i орел, що кружляв помiж хмар у високостi, – всi вони оточили мене i провiщали спокiй.

Та куди все подiлося наступного ранку, коли я збудився? Разом зi сном втекли вiд мене всi видiння, що захоплювали мене напередоднi, i чорна туга огорнула душу. За вiкном наче з вiдра перiщив дощ, а вершини гiр потонули в густому туманi – такому щiльному, що я вже не мiг бачити своiх могутнiх друзiв. Проте я ладен був дертися через завiсу туману, щоб побачити iх в оточенiй хмарами домiвцi. Що менi дощ та негода? Отож менi привели мого мула, i я вирiшив пiднятися на вершину Монтанвер. Я пригадував, яке сильне враження справила на мене перша зустрiч iз величезним льодовиком. Воно наповнило мене пiднесенням i втiхою, воно окрилило мою душу й дозволило виринути з пiтьми до свiтла та радостi. Споглядання могуттi та величi природи завжди настроювало мене на святковий лад, змушуючи забувати про життевi турботи. Я вирiшив пiднятися туди без провiдника, оскiльки добре знав стежку, а присутнiсть сторонньоi людини тiльки порушила б пустельну велич краевиду.

Схили гори виявилися дуже стрiмкими, але стежка звивалася, немов спiраль, i допомагала подолати крутi пiдйоми гiр. Навкруги простиралася безлюдна та дика мiсцевiсть. На кожному кроцi зустрiчалися слiди зимових лавин, поваленi на землю дерева – iнодi цiлком потрощенi, iнодi поламанi, пожбуренi на виступи скель чи одне на одного. Що вище я видирався нагору, то частiше стежку перетинали заснiженi промоiни, якими раз у раз скочувалося камiння; особливо небезпечною була одна з них: достатньо найменшого звуку в повiтрi, одного лишень голосно вимовленого слова – i смерть готова була проковтнути того, хто наважився на таку необережнiсть.

Сосни не приваблювали нi стрункiстю, нi пишнотою, i iхнi похмурi силуети ще бiльше пiдкреслювали суворiсть ландшафту. Я поглянув униз, на долину; над потоком пiдiймався туман, його клуби щiльно огортали навколишнi гори, вершини яких ховалися в хмарах, а з темного неба лив дощ, довершуючи загальне похмуре враження, яке навiяло менi меланхолiю. Чому, чому людина так пишаеться почуттями, що возвеличують ii над iншими iстотами? Адже вони лише збiльшують кiлькiсть наших потреб. Якби нашi вiдчуття обмежувалися голодом, спрагою та хiттю, то ми, напевне, були б майже вiльними; а зараз ми пiдвладнi кожному подиху вiтру, кожному випадковому слову або спогаду, який це слово викликае в нас.

		Спимо – та сон отруюе спочинок.
		Встаемо – i рутина нищить день.
		Ми плачемо, смiемось без упину,
		Ми тужимо, спiваемо пiсень —
		Все як завжди: i радощi, i горе
		Минуть невiдворотно, неквапливо.
		І завтра не таке, яке учора,
		Незмiнною бувае лиш мiнливiсть.[15 - Персi Бiшi Шеллi (1792—1822), «Мiнливiсть».]

Було близько полудня, коли я дiстався вершини. Я трiшки посидiв навпроти скелi, що нависала над льодовим безкраiм морем. Туман огорнув i навколишнi гори, i льодовиту скелю. Проте легкий вiтерець швидко розсiяв хмари, i я зiйшов на поверхню льодовика. Вона була нерiвна, схожа на хвилi неспокiйного моря i прорiзана глибокими трiщинами. Льодове поле було приблизно лье завширшки, але для того щоб перетнути його, менi знадобилося майже двi години. Гора навпроти – гола прямовисна скеля. Перетнувши льодову рiвнину, то опинився якраз навпроти Монтанвер, на вiдстанi одного лье, а згори велично височiв Монблан. Я зупинився в заглибленнi скелi, милуючись чудовим, незрiвнянним краевидом. Широка льодова рiка звивалася мiж високими горами, свiтлi вершини яких нависали над льодовими затоками. Їхнi блискучi снiговi пiки, випiрнаючи з-поза хмар, горiли в сонячних променях. Мое серце, що так довго мучилося, зараз вiдчуло щось схоже на радiсть; я вигукнув: «О душi блукальцiв! Якщо ви справдi блукаете, а не спите в тiсних лiжках, дозвольте й менi вiдчути це легке щастя – або ж заберiть мене iз собою геть вiд радощiв життя!»

Тiльки-но я вимовив цi слова, як побачив неподалiк начебто людську постать, що наближалася до мене з надлюдською швидкiстю. Чоловiк iз легкiстю перестрибував через трiщини на льоду, помiж яких я сам змушений був проходити надзвичайно обережно; на зрiст вiн зблизька виявився значно вищим за звичайну людину. Я вiдчув слабкiсть; у мене в очах потемнiло, i я ледь не знепритомнiв, але холодний гiрський вiтер швидко привiв мене до тями. Коли чоловiк наблизився, я впiзнав у ньому (неймовiрне й ненависне видовище!) створене мною чудовисько. Я затремтiв вiд лютi та жаху, вирiшив пiдпустити його ще ближче – та стати з ним на смертельний герць. Вiн пiдiйшов; його обличчя виказувало гiрку муку i водночас зловiсну недоброзичливiсть; у поеднаннi з його надприродною бридкiстю це видовище було майже неможливим для людського ока. Та я заледве помiтив це; ненависть i лють позбавили мене дару мовлення, а коли я опанував себе, то тiльки для того, щоб вивергнути на нього потiк гнiвних i презирливих слiв.

– Дияволе! – прокричав я. – Як ти смiеш наближатися до мене? Як не боiшся помсти вiд моеi руки на твою жалюгiдну голову? Геть, бридка потворо! Або нi, стiй де стоiш, i я тут-таки розтопчу тебе на попiл! О, якби я мiг забрати твое ненависне життя, щоб воскресити тих нещасних, яких ти по-диявольському замордував!

– Я чекав саме такоi зустрiчi, – вiдмовив демон. – Людям притаманно ненавидiти жалюгiдних братiв своiх; як же ти повинен ненавидiти мене, коли я – найжалюгiднiший з усiх живих! Навiть ти, мiй творець, не терпиш i вiдштовхуеш мене, свое творiння, але ти пов’язаний зi мною узами, якi може розiрвати хiба що смерть одного iз нас. Ти надумав убити мене. Але як наважуешся гратися з життям ти сам? Сповни свiй обов’язок щодо до мене, i тодi я виконаю свiй – перед тобою та всiм людством. Коли ти пристанеш на моi умови, то я облишу i iх, i тебе у спокоi, якщо ж вiдмовишся, я потамую спрагу смертi кров’ю всiх твоiх близьких.

– Ненависне чудовисько! Ворог людства! Усi пекельнi муки – замала помста за твоi злочини. Проклятий дияволе! І ти ще докоряеш менi за те, що я тебе сотворив! Пiдiйди до мене – i я загашу iскру життя, яку запалив так необачно.

Моему гнiву не було меж; я кинувся на нього, пiдбурюваний найгiршими почуттями, якi тiльки можуть змусить живе створiння бажати смертi iншого.

Вiн iз легкiстю уникнув мого удару та вигукнув:

– Заспокойся! Благаю, вислухай мене, перш нiж обрушиш гнiв на мою бiдолашну голову. Невже я мало страждав, що ти хочеш додати менi нових мук? Життя, нехай переповнене стражданнями, все ж таки дороге для мене, i я захищатиму його. Згадай: ти сам надiлив мене мiццю, яка значно перевершуе твою; окрiм того, я вищий за тебе на зрiст, моi суглоби гнучкiшi. Але я не буду битися з тобою. Я – твое творiння, тож ладен покiрливо служити своему володарю, якщо ти сповниш свiй обов’язок щодо мене. О Франкенштайне, чому ти справедливий до всiх, крiм мене? А я ж бо бiльше за iнших маю право на твое правосуддя i навiть ласку. Згадай, адже ти створив мене; я повинен був стати твоiм Адамом, а натомiсть став грiшним янголом, якого ти безпричинно позбавив усiх радощiв життя. Я повсюди бачу щастя, тiльки менi чомусь до нього зась. Я намагався бути лагiдним i добрим, але жалюгiдне становище зробило з мене демона. Зроби мене щасливим, i я знову стану доброчесним.

– Геть! Я не хочу тебе навiть слухати! Спiлкування наше неможливе; ми – вороги. Геть! Забирайся – або помiряймося силами в сутичцi, в якiй один iз нас повинен загинути.

– Як же менi розчулити тебе? Невже жоднi благання не змусять тебе доброзичливо поглянути на власне творiння, яке молить зглянутися на нього? Повiр, Франкенштайне, я спершу був добрим, моя душа палала любов’ю до людей; але ж я самотнiй, безмежно самотнiй! Навiть у тебе, мого творця, я викликаю лише вiдразу; чого ж менi сподiватися вiд решти людей, якi нiчим менi не завинили? Вони женуть мене й ненавидять. Притулок менi дають хiба пустельнi гори, похмурi льодовики. Я блукаю тут уже багато днiв поспiль; льодовi печери, нестрашнi тiльки для мене, правлять менi за домiвку – це едине мiсце, звiдки люди не можуть мене вигнати. Я радiю цьому похмурому небу, оскiльки воно лагiднiше до мене, нiж твоi брати-люди. Якщо б переважна бiльшiсть людства дiзналася про мое iснування, вони б учинили точно так само, як i ти: озброiлися i знищили мене. То як менi не ненавидiти тих, хто ненавидить мене? Я не пiду на спiлку з ворогами. Я нещасливий, то нехай i вони страждають. А попри це саме в твоiй владi зробити мене щасливим i врятувати людей вiд лиха – того лиха, яке ти сам породив i вiд якого не тiльки твоi близькi, а й тисячi iнших можуть загинути – пропасти у вирi моеi лютi. Зглянься на мене й не проганяй мене. Вислухай мою iсторiю, а тодi пожалiй або вiдштовхни, якщо вважатимеш, що я заслуговую на це. Навiть за людськими законами, якими б жорстокими вони не були, злочинцю дають можливiсть висловитися на свiй захист, перш нiж засудити його. Вислухай же й ти мене, Франкенштайне. Ти звинувачуеш мене у вбивствi, а сам без жодного докору сумлiння готовий убити створену тобою iстоту. Слава правiчнiй справедливостi людей! Нi, я не прошу помилувати мене, а тiльки вислухати. Потiм, якщо зможеш i якщо захочеш, знищ творiння власних рук.

– Навiщо ти нагадуеш менi, – сказав я, – про подii, на саму думку про якi я здригаюся i проклятим винуватцем яких визнаю себе? Проклинаю той день, коли ти вперше побачив свiтло, бридке чудовисько! Проклинаю руки (i цим проклинаю себе), що створили тебе! Ти завдав менi стiльки горя. По твоiх словах я вже й не можу вирiшити, чи справедливо вчиняю щодо тебе, чи нi. Забирайся геть! Звiльни мене вiд свого ненависного вигляду.

– Ось як я звiльню тебе вiд нього, мiй творець, – мовив вiн, затуляючи менi очi своiми жахливими руками, якi я тоi ж таки секунди обурено вiдштовхнув. – І все ж ти можеш вислухати i пожалiти мене. Прошу тебе про це в iм’я чеснот, якi й менi були притаманнi. Вислухай мою розповiдь; вона буде довгою та незвичною, а тутешнiй холод небезпечний для твого тендiтного органiзму, тож ходiмо заховаемося в гiрськiй хатинi. Сонце ще високо в небi, i перш нiж воно зайде за снiговi вершини, щоб свiтити iншим краiнам, ти про все дiзнаешся, а тодi вже зможеш помiркувати. Вiд тебе залежатиме, чи зникнути менi назавжди зi свiту людей, щоб бiльше нiкому не завдати страждань, або ж зробитися прокляттям усього людства i найперше погубити свого творця.

По цих словах вiн рушив через льодову пустелю, а я попрямував за ним. Я був занадто схвильований, тож нiчого не змiг йому вiдповiсти. Але, простуючи за ним, я мiркував про все, що вiн щойно сказав, i вирiшив хоча б вислухати його розповiдь. До цього мене частково спонукала цiкавiсть, а спiвчуття вирiшило питання. Я вважав його вбивцею свого брата i бажав дiзнатися, iстина це чи наклеп. Крiм того, я вперше усвiдомив обов’язок творця перед своiм творiнням i збагнув, що повинен був подбати про його щастя, перш нiж звинувачувати його у злодiяннях. Це змусило мене пристати на його прохання.

Ми перетнули льодове поле i видерлися на протилежну скелясту гору. Було холодно, знову почався дощ; ми увiйшли в хатину, демон – iз радiстю, я ж бо – з важким серцем i занепалим духом. Я влаштувався бiля вогню, що його розклав мiй ненависний супутник, i тодi вiн почав свою розповiдь.




Роздiл 11


«Менi важко пригадати першi хвилини свого життя; тi подii видаються менi невиразними, неначе я був у туманi. Дивне багатство емоцiй нахлинуло на мене одразу: я водночас мiг усе побачити, вiдчути на доторк, почути, понюхати, тож знадобилося чимало часу, перш нiж я навчився розрiзняти своi вiдчуття. Пригадую, що яскраве свiтло змусило мене спершу заплющити очi. Але ж тодi мене огорнула пiтьма, i я злякався; та я не встиг уповнi вiдчути переляк, бо одразу ж знову розплющив очi – i знову стало ясно. Я кудись пiшов, кудись донизу, i раптом моi вiдчуття кардинально змiнилися. Спершу мене оточували темнi, непроникнi предмети, недоступнi зору чи вiдчуттю; тепер я з’ясував, що в змозi пересуватися вiльно, а будь-яку перепону здатен переступити або обiйти. Менi було важко терпiти яскраве свiтло, тож я почав шукати тiнистого мiсця. Так я опинився в лiсi поблизу Інгольштадту; там я вiдпочивав поблизу струмка, поки не вiдчув голод i спрагу. Це вивело мене iз зацiпенiння, я поiв ягiд, що висiли на кущах i розсипалися по землi. Я втамував спрагу водою зi струмка, а потому лiг на землю, i мене огорнув сон.

Коли я прокинувся, вже стемнiло; я змерз та iнстинктивно злякався самотностi. Ще в тебе вдома я вiдчув холод i вдягнув дещо з одягу, проте вiн не мiг захистити мене вiд нiчноi роси. Я почувався жалюгiдним, безпомiчним i нещасним; я нiчого не знав i не розумiв, я лише вiдчував бiль з усiх бокiв, тому сiв i заплакав.

Скоро м’яке свiтло залило небо, i це мене обрадувало. Я звiвся на рiвнi ноги й побачив, що з-за дерев пiднiмаеться якесь сяево. (То був мiсяць.) З зачудуванням я не мiг вiдвести очей. Свiтло сходило повiльно, але вже осяяло передi мною стежинку, i я знову взявся шукати ягоди. Менi було холодно, але пiд деревом я знайшов чийсь плащ, закутався в нього i сiв на землю. В моiй головi не було жодноi чiткоi думки, я був цiлком спантеличений. Я мiг вiдчувати свiтло, голод, спрагу та морок; мiй слух збагатився незчисленними звуками, нюх сприймав багатство нових запахiв; але все це змiшалося докупи. Єдиним, що я розрiзняв ясно, був диск мiсяця – i на нього я з задоволенням спрямував свiй погляд.

Кiлька разiв на змiну ночi приходив день, а ясний диск, що випливав на небо уночi, помiтно зменшився, перш нiж я навчився розрiзняти власнi вiдчуття. Я почав чiтко бачити прозорий струмок, який утамував мою спрагу, а обабiч нього – дерева, якi накривали мене своею тiнню. Я з приемнiстю виявив, що нiжнi звуки, якi я часто чув над вухом, походили з горлечок маленьких крилатих тваринок, якi час вiд часу затуляли вiд мене свiтло дня. Я вже чiткiше розрiзняв навколишнi предмети, я бачив межi навислого надi мною ясного склепiння. Інодi я безплiдно намагався наслiдувати солодкий спiв птахiв. Я хотiв по-своему висловити почуття, якi хвилювали мене, але моi власнi рiзкi та дивнi звуки лякали мене i примушували замовкнути.

Одноi ночi мiсяць геть-чисто зник, а потiм знову виглянув – зовсiм маленький; а я й далi жив у лiсi. Тепер вiдчуття моi стали ще чiткiшими, а розум щоденно збагачував мене новими поняттями. Очi звикли до свiтла й навчилися правильно сприймати предмети; я вже вiдрiзняв комах вiд рослин, а ще за деякий час – однi рослини вiд iнших. Я виявив, що горобець здатен тiльки на рiзкi звуки, а дрiзд – на нiжний i приемний спiв.

Одного дня, коли мене замучив холод, я несподiвано наштовхнувся на багаття, що залишили по собi якiсь бурлаки, i був у захватi, коли мене огорнуло його тепло. Я радiсно пiднiс руку до палаючого вогнища, але тоi ж таки митi вiдсмикнув ii з криком болю. Як дивно, подумав я, що одна i та сама причина породжуе цiлком протилежнi наслiдки! Я почав роздивлятися, з чого складаеться вогонь, i, на свою радiсть, виявив, що в ньому палають дрова. Я тут-таки назбирав гiлок, але вони були вологими i не хотiли горiти. Це засмутило мене, i я довго сидiв, спостерiгаючи за полум’ям. Вогкi гiлки, якi я кинув поблизу вогню, пiдсохли й нарештi запалали. Я трошки помiркував; далi я почав пробувати рiзнi гiлки на дотик i зрештою збагнув, у чому справа, тож назбирав побiльше дров, аби висушити iх i забезпечити себе теплом. Коли прийшла нiч, час був спати, але я дуже боявся, аби мое вогнище не погасло. Я обережно вкрив його сухими гiлками i листям, а згори накидав ще й трохи вологих гiлок; потiм, розстеливши плащ, я влiгся на землю та поринув у сон.

Коли я прокинувся, був уже ранок, i першою моею турботою було вогнище. Я поворушив його, i легкий вiтерець миттю роздув полум’я. Я запам’ятав це та змайстрував iз гiлок вiяло, аби роздувати жарини, коли вони вже майже згасали. Коли знову прийшла нiч, я собi на втiху виявив, що багаття е джерелом не лише тепла, але й свiтла i що вогонь можна використовувати для приготування iжi; я скуштував зоставленi волоцюгами залишки смаженоi iжi – вони були поживнiшими за ягоди, якi я збирав на кущах. Я спробував приготувати собi харч тим самим способом, тож поклав його на гаряче вугiлля. Виявилося, що ягоди вiд цього лише псуються, а горiхи та корiнцi стають набагато смачнiшими.

Але iжi ставало дедалi менше, i подеколи я цiлий день витрачав на пошуки жменi жолудiв, аби хоч трохи вгамувати голод. Збагнувши це, я вирiшив полишити мiсце, в якому мешкав уже впродовж деякого часу, i перебратися туди, де було б легше задовольняти моi скромнi потреби. Але замисливши переселення, я хвилювався через вогнище, яке знайшов випадково, i не знав, як можна розпалити його. Впродовж декiлькох годин я мiркував на проблемою, але нiчого не придумав i, загорнувшись у плащ, вирушив через лiс навздогiн сонцю, що котилося на захiд. Так я блукав три днi, поки не вийшов на вiдкриту мiсцину. Минулоi ночi випало чимало снiгу i поля вкрилися рiвною бiлою пеленою; це видовище вселяло сум у серце, а ноги мерзли вiд холодноi вологоi речовини, яка вкривала землю.

Було близько сьомоi години ранку, я мрiяв про iжу та дах над головою; нарештi я помiтив на пагорбi хатину, ймовiрно, збудовану для вiвчарiв. Такоi будiвлi я ще нiколи не бачив i тому з цiкавiстю роздивлявся ii. Виявилося, що дверi не замкненi, i я увiйшов досередини. Бiля вогню сидiв якийсь старий i варив собi снiданок. Вiн обернувся на шум i, побачивши мене, голосно заволав, вискочив iз хатини та кинувся втiкати навпростець через поле з такою прудкiстю, на яку, здавалось, його старече тiло навiть не здатне. І його вигляд, не схожий на все, що я бачив до цього моменту, i його втеча здивували мене. Проте хатина вразила мене ще бiльше: сюди не потрапляли нi снiг, нi дощ, долiвка була сухою; загалом хатинка видалася менi тим розкiшним палацом, яким здався Пандемонiум[16 - Вiд грецьк. «мiсце всiх демонiв» – слово, яке вигадав англiйський поет Джон Мiлтон для означення пекла.] пекельним духам пiсля iх довгих мук у вогняному озерi. Я iз жадiбнiстю доiв залишки снiданку вiвчаря – хлiб, сир, молоко та вино; щоправда, вино не надто посмакувало менi. Затим я вiдчув утому, лiг на купу соломи та заснув.

Коли я прокинувся, був уже полудень; я зрадiв теплому сонцю, що виблискувало на снiговому простирадлi землi, i вирiшив продовжити свiй шлях; поклавши залишки снiданку вiвчаря до торби, знайденоi в тiй-таки хатинi, я декiлька годин простував через поля i в призахiдних променях сонця дiстався селища. Яким дивовижним воно менi здалося! Хатини, бiльшi будинки та розкiшнi будiвлi – все це зачарувало мене. Овочi на городах, молоко та сир, виставленi у вiкнах деяких домiвок, збудили мiй апетит. Я увiйшов до одного з найкращих будинкiв, але не встиг навiть переступити порiг, як дiти заверещали, а одна жiнка взагалi знепритомнiла. Це сполохало все селище; однi кинулися навтьоки, а iншi напали на мене, i нарештi я, жорстоко побитий камiнням та iншими предметами, що послужили людям за зброю, змушений був утiкати в поле, де одразу заховався в маленькiй халупцi, абсолютно порожнiй i досить жалюгiднiй на вигляд пiсля палацiв, якi я бачив у селищi. Щоправда, халупа лiпилася до старенького будиночка, але пiсля недавнього гiркого досвiду я не наважився туди увiйти. Мiй притулок був дерев’яним i низьким, тож я заледве вмiщався в ньому сидячи. Земляна долiвка не була встелена дошками, але, на щастя, виявилася сухою; i хоча вiтер задував у численнi шпарки, пiсля снiгу та дощу халупа видалася менi затишним i приемним прихистком.

Сюди я заховався i лiг вiдпочивати, щасливий з того, що знайшов притулок, нехай i вбогий, який проте захищав мене вiд сувороi зими, а в першу чергу – вiд людськоi жорстокостi. Тiльки-но надворi почало свiтати, я вибрався зi своеi схованки, аби докладнiше роздивитися сусiднiй будинок i з’ясувати, чи безпечно тут залишатися i надалi. Моя халупа-прибудова лiпилася до задньоi стiни будинку; з одного боку тулився свинячий закут, а з другого – невеликий ставок iз чистою водою. У стiнi халупи був отвiр, через який я вчора залiз; але тепер, аби мене нiхто не побачив, я позакладав усi щiлини камiнням i деревиною – так, що iх легко було вiдсунути та увiйти; свiтло проникало в халупу тiльки через свинячий закут, але цього менi було достатньо.

Отак облаштувавши свое житло й замiсть килима настеливши на долiвку соломи, я залiз усередину, оскiльки вiддалiк з’явилася людина, я ж бо занадто добре пам’ятав прийом, який улаштували менi люди напередоднi, аби бажати ще одного такого. Але спершу я подбав про харчi на цiлий день: украв скибку хлiба i черпак, яким було зручнiше, нiж жменею, зачерпувати воду зi ставка поблизу мого притулку. Долiвка халупи була трохи пiднята i тому виявилася сухою, а близькiсть комина з печi, що опалювала сусiднiй будинок, трошки зiгрiвала мене.

Отак облаштувавшись, я вирiшив жити в халупцi доти, доки не виникнуть обставини, якi змусять мене перемiнити свою ухвалу. Тут був справдешнiй рай у порiвняннi з моiм попереднiм притулком у похмурому лiсi, на вогкiй землi пiд деревами, крiзь якi пробивався дощ. Я з приемнiстю поiв i вже збирався вiдсунути одну з дощок, як зненацька почув кроки i побачив через щiлину, що дiвчина з цеберком на головi проходить поблизу мого притулку. Вона була зовсiм юною та лагiдною на вигляд, не схожою на селянок чи наймичок, яких я вже бачив. Проте вдягнена вона була бiдно – груба синя спiдниця i полотняна кофтина; свiтле волосся було заплетене в косу, але нiчим не прикрашене; увесь вигляд ii свiдчив про терпiння з домiшкою суму. Вона щезла з поля зору, а за чверть години з’явилася знову – з цебром, до половини налитим молоком. Поки вона йшла, важко пiдтримуючи свою ношу, назустрiч iй ступив парубок, ще сумовитiший на вигляд. Кинувши декiлька слiв меланхолiйним голосом, вiн узяв у неi вiдро i сам понiс його додому. Вона попростувала за ним, i незабаром обое вони зникли.

Пiзнiше я знову побачив того парубка: вiн з якимись знаряддями в руках прямував навпростець через поле поза будинком; дiвчину я теж бачив раз у раз за роботою – то в домi, то у дворi.

Дослiдивши свою домiвку, я помiтив, що саме сюди ранiше частково виходило одне з вiкон будинку, та зараз прорiз виявився наглухо забитий дошками. Одна з дощок трiснула, i крiзь вузеньку, майже непомiтну щiлинку заледве можна було щось роздивитися в будинку. Крiзь цю щiлину я побачив маленьку кiмнату, чисто прибрану, але практично без меблiв. У кутку бiля вогню сидiв старий, схиливши голову на руки в позi глибокого суму. Дiвчина прибирала кiмнату; потiм вона витягла зi скринi рукодiлля i сiла поруч зi старим; а той, узявши до рук якийсь iнструмент, почав награвати, видобуваючи звуки, солодшi за спiв дрозда або соловейка.

Це була чудова сцена, i ii змiг оцiнити навiть я – бридке створiння, яке доти нiчого прекрасного не бачило. Срiбляста сивина i шляхетний вигляд старого одразу викликали в мене пошану до нього, а лагiднi манери дiвчини – любов. Вiн награвав приемну i сумну мелодiю, вiд якоi на очi чарiвноi слухачки навернулися сльози; вiн, однак, не помiчав iх, поки вони не перетворилися на схлипи; тодi вiн щось сказав, i вродливе створiння вiдклало рукодiлля та стало перед ним навколiшки. Вiн пiдвiв ii, усмiхаючись iз такою добротою та любов’ю, що я вiдчув сильне i нове для мене хвилювання; в ньому змiшувалися радiсть i бiль, яких я ще нiколи не вiдчував, це було зовсiм не схоже нi на холод, нi на голод, нi на тепло, нi на iжу; я змушений був вiдiйти вiд вiкна, не в змозi знести своi новi емоцii.

Невдовзi потому повернувся парубок iз в’язанкою дров на плечах. Дiвчина зустрiла його в дверях, допомогла звiльнитися вiд ношi i частину дров одразу вкинула у вогонь; потiм вона вiдiйшла разом iз парубком убiк, i вiн дiстав буханець хлiба та шмат сиру. Побачивши iжу, дiвчина, вочевидь, зрадiла, бо пiшла на город по якiсь корiнцi та овочi, далi поклала iх у воду i поставила на вогонь. Потiм знову взялася до свого рукодiлля, а парубок вийшов на город – вiн копав та висмикував корiння близько години, поки дiвчина не вийшла до нього, а тодi вони разом повернулися в хату.

Старий тим часом сидiв, занурений у роздуми, але побачивши юнака та дiвчину, вiн дещо збадьорився, i всi трое сiли за стiл. Обiд тривав недовго. Скiнчивши, дiвчина знову взялася прибирати в кiмнатi, а старий вийшов надвiр i кiлька хвилин стояв на сонечку, спираючись на плечi юнака. Контраст мiж цими двома гiдними людьми вразив мене, як щось неймовiрно прекрасне. Один був старий, зi срiбною сивиною та обличчям, що випромiнювало доброзичливiсть i любов; другий – молодий, стрункий та гiнкий, риси його обличчя були дуже правильнi, проте очi випромiнювали глибоку печаль i зневiру. Старий повернувся в хату, а парубок, прихопивши знаряддя, але вже не такi, що були зранку, вирушив у поле.

Швидко запала нiч, але я, на свое здивування, виявив, що мешканцi будиночка знали спосiб продовжити день, запалюючи восковi свiчки; я зрадiв, що захiд сонця не позбавить мене насолоди, яку я отримував, споглядаючи за своiми сусiдами. Увечерi дiвчина та ii приятель займалися чимось невiдомим, а старий узявся за спiвучий iнструмент, що захопив мене зранку. Коли вiн закiнчив, розпочав свою пiсню парубок – не на iнструментi, а голосом, i це були монотоннi звуки, не схожi нi на приемну гру старого, нi на спiв пташок; згодом я зрозумiв, що то вiн читав уголос, але тодi я ще й гадки не мав про книжки.

Сiм’я, отак провiвши вечiрнiй час, загасила свiтло i, як я зрозумiв, вклалася спати.




Роздiл 12


Я лежав на соломi, але не мiг заснути. Я думав про те, що сталося цього дня. Понад усе мене вразив лагiдний вигляд людей, душею я тягнувся до них, але водночас боявся iх. Занадто добре менi запам’ятався прийом, що влаштували менi напередоднi жорстокi городяни; я не знав iще, як учиню в майбутньому, але поки що вирiшив тихенько спостерiгати за новими сусiдами зi своеi халупи, аби лiпше зрозумiти мотиви iхньоi поведiнки.

Наступного дня мешканцi хатини повставали до схiд сонця. Дiвчина взялася прибирати i варити снiданок, а парубок одразу ж по снiданку кудись пiшов.

Цей день минув у такiй самiй рутинi, як i попереднiй. Парубок невтомно працював у полi, а дiвчина – вдома. Старий, що вiн, як я згодом усвiдомив, був слiпим, то награвав на своему iнструментi, то вiддавався роздумам. Нiщо не могло дорiвнятися до тiеi любовi й поваги, з якою молодшi пожильцi будинку ставилися до свого старшого спiвмешканця. Численнi знаки уваги вони виказували йому з пошаною та нiжнiстю, а вiн винагороджував iх лагiдними усмiшками.

Та вони не були цiлковито щасливими. Парубок i дiвчина часто усамiтнювалися та плакали. Я не мiг збагнути причини iхнього горя, але мене воно також засмучувало. Страждають навiть такi прекраснi створiння, тому не дивно, що я – жалюгiдна та одинока iстота – почуваюся нещасливим. Але через що караються цi лагiднi люди? У них була чудова домiвка (а саме такою вона здавалася в моiх очах) i найрiзноманiтнiшi предмети розкошi; у них був вогонь, аби зiгрiватися в холод, i смачна iжа, щоб потамувати голод; у них був гарний одяг, а головне – товариство одне одного, щоденнi розмови, обмiн лагiдними i нiжними поглядами. То що ж означали iхнi сльози? І чи справдi то були сльози болю? Спочатку я не в змозi був вiдповiсти на всi цi питання, але з часом постiйнi спостереження допомогли менi зрозумiти багато з того, що спершу видавалося загадковим.

Минуло чимало часу, поки я збагнув одну iз причин, що змушувала цю гiдну родину сумувати: то була бiднiсть, i вони вповнi вiдчули на собi ii лихолiття. Їхнiй щоденний харч складався хiба з городини, коров’ячого молока (а взимку корова давала його зовсiм мало, бо господарям не було чим ii годувати). Я гадаю, вони нерiдко потерпали вiд голоду, особливо молодi: траплялося, вони ставили перед старим iжу i нiчого не залишали собi.

Така доброта зворушила мое серце. Вночi я зазвичай крав у них дещицю з припасiв, але усвiдомивши, що це шкодить iм, перестав так робити i тепер задовольнявся ягодами, горiхами та корiнцями, якi збирав у сусiдньому лiсi.

Я навiть знайшов спосiб допомогти iм. Виявилося, що парубок переважну частину дня заготовляе дрова, щоб нагрiти домiвку, то я вночi брав його знаряддя, яким досить швидко навчився користуватися, i приносив iм запас на декiлька днiв наперед.

Пригадую, коли я зробив це вперше, дiвчина, вiдчинивши на свiтанку дверi, була вельми здивована: на порозi будинку лежала в’язанка дров. Вона вигукнула декiлька слiв; пiдiйшов парубок – i також здивувався. Я з радiстю зауважив, що того дня вiн не пiшов до лiсу, а натомiсть ремонтував будиночок i порався на городi.

Згодом я зробив ще одне вiдкриття – значно важливiше. Я усвiдомив, що цi люди вмiють передавати одне одному своi мiркування та почуття за допомогою членороздiльних звукiв. Я помiтив, що вимовленi ними слова можуть викликати радiсть або сум, усмiшку або смуток на обличчях слухачiв. То була справдi божественна наука, i я пристрасно волiв оволодiти нею. Але всi спроби виявилася марними. Людська вимова була швидкою, а слова не були зв’язанi з жодними видимими предметами, тож у мене не було можливостi розкрити цю таемницю. Однак, проживши в своiй халупцi декiлька мiсяцiв i доклавши чимало зусиль, я все-таки дiзнався найчастiше вживанi назви предметiв; я вивчив такi слова як «вогонь», «молоко», «хлiб», «дрова». Я дiзнався й iмена мешканцiв домiвки. Парубок i дiвчина мали iх декiлька, а старий – лише одне: батько. Дiвчину називали то сестра, то Агата, а парубка – Фелiкс, брат або син. Не можу описати той захват, iз яким я опановував значення всiх цих комбiнацiй звукiв i вчився iх вимовляти. Я вирiзняв i декiлька iнших слiв, проте не мiг зрозумiти, що вони означають: «хороший», «любий», «нещасливий».

Отак я провiв зиму. Лагiднi манери та краса мешканцiв будиночка прихилили мое серце; коли вони сумували, я теж вiдчував смуток, а коли радiли, я втiшався разом iз ними. Крiм них, я практично не бачив людей, а коли чужi з’являлися в будинку, то iхнi грубi голоси й манери тiльки пiдкреслювали в моiх очах переваги моiх друзiв. Я зауважив, що старий часто вмовляв своiх дiтей, як вiн iнодi називав iх, не поринати у смуток. Вiн говорив iз ними бадьоро i з такою добротою, яка зворушувала навiть мене. Агата з повагою слухала його, iнодi на ii очi накочувалися сльози, якi вона намагалася непомiтно витерти; але все-таки пiсля батькiвських слiв вона дещо веселiшала. Проте з Фелiксом було не так. Вiн здавався найсумовитiшим з усiх, i навiть менi було помiтно, що у життi вiн настраждався бiльше, нiж iншi. Але якщо його обличчя було смутнiшим, то голос його звучав бадьорiше, нiж у сестри, особливо коли вiн звертався до старого.

Я мiг би навести численнi приклади, нехай зовсiм дрiбнi, якi свiдчили про чесноти приемних мешканцiв будиночка. Попри бiднiсть i злиднi, Фелiкс квапився порадувати сестру першою бiлою квiточкою, яка з’явилася з-пiд снiгу. Кожного ранку, поки вона ще спала, вiн вiдгортав снiг зi стежки до корiвника, приносив воду з криницi та дрова з дровiтнi, де, на його подив, запаси раз у раз поповнювалися чиеюсь невидимою рукою. Вдень вiн, вочевидь, працював наймитом у фермера по-сусiдству, бо часто був вiдсутнiй до самого обiду, а дров додому не приносив. Інодi вiн порався на городi, але у морозну пору року такоi роботи було мало, тож вiн читав уголос для старого й Агати.

Це читання спершу страшенно вразило мене, але поступово я став помiчати, що читаючи, парубок часто-густо вимовляе тi ж таки комбiнацii звукiв, що й тодi, коли просто розмовляе. Я зробив висновок, що на сторiнках книжок вiн бачить зрозумiлi йому знаки, якi можна вимовити, i менi теж закортiло опанувати iх; але ж як – коли я не розумiв навiть звукiв, якi вони означали? В науцi про звуки, я, щоправда, досяг деякого успiху, хоча й не настiльки, щоб мiг без жодних зусиль розумiти людську мову, але й далi старався щосили; незважаючи на мое палке бажання показатися родинi, я усвiдомлював, що менi не слiд цього робити, доки я не оволодiю iхньою мовою, i за це вони, можливо, заплющать очi на мою потворну зовнiшнiсть (щодо неi, зважаючи на контраст, який весь час був у мене перед очима, я не мав жодних iлюзiй).

Я милувався досконалими формами мешканцiв домiвки – iхньою грацiею i нiжним кольором обличчя; та як же я жахнувся, коли побачив власне вiдображення у прозорiй водi! Спершу я вiдскочив, не вiрячи, що дзеркальна поверхня вiдбивае саме мене; а коли зрозумiв, наскiльки я бридкий, мое серце наповнилося гiрким сумом та образою. На жаль, тодi я ще не усвiдомлював фатального враження моеi поганоi зовнiшностi.

Сонце припiкало дедалi дужче, день подовжувався, снiг зiйшов i оголив дерева та чорну землю. У Фелiкса додалося роботи, i загроза невiдворотного голоду, яка краяла менi серце, нарештi зникла. Їжа була хоч i простою, проте здоровою, i тепер ii було достатньо для подолання голоду. На городi з’явилися новi рослини, якi родина вживала у iжу; i що далi розквiтала весна, то очевиднiшими ставали ознаки добробуту.

Старий, спираючись на плече сина, щоденно у полудень виходив на прогулянку, якщо тiльки не падав дощ – так, виявилося, називалися струмки води, що проливалася з неба. Це траплялося частенько, але вiтер скоро пiдсушував землю, а погода ставала дедалi приемнiшою.

Мое життя в халупi було одноманiтним. Зранку я спостерiгав за мешканцями будиночка, а коли вони бралися кожен до своеi справи, я засинав; залишок дня я знову спостерiгав за моiми друзями. Коли вони лягали спати, а нiч була ясна вiд мiсяця та зiрок, я прямував до лiсу, де шукав харчi для себе та дрова для своiх сусiдiв. Коли я повертався, то, якщо була потреба, розчищав стежку вiд снiгу або виконував за Фелiкса iншi його обов’язки. Праця, перероблена невидимою рукою, дуже дивувала родину; в таких випадках я чув слова «добрий дух» i «дивовижно», але тодi ще не розумiв iхнього значення.

Тепер я багато мiркував i бажав бiльше дiзнатися про почуття i мотиви милих менi створiнь; менi кортiло знати, що е причиною зажурливого вигляду Фелiкса i чому сумуе Агата. Я сподiвався (безнадiйний йолоп!), що коли-небудь зумiю повернути цим гiдним людям щастя. Увi снi й пiд час моiх мандрiвок у лiс перед моiми очима завжди стояв поважний сивий старий, нiжна Агата i мужнiй Фелiкс. Я бачив у них вищих створiнь, вiд яких залежатиме моя подальша доля. Тисячi разiв я вимальовував у своiй уявi, як я з’явлюся перед ними i як вони мене приймуть. Я усвiдомлював, що спершу викличу в них вiдразу, але гадав, що лагiдне поводження i мова допоможуть зрештою завоювати iхню прихильнiсть, а згодом i любов.

Цi думки наснажували мене i пробуджували палке бажання навчитися людськоi мови. Голос у мене був рiзким, але пiддавався тренуванню; звiсно, голос мiй сильно вiдрiзнявся вiд iхнiх нiжних i мелодiйних голосiв, та я досить легко вимовляв тi слова, якi розумiв. Це було неначе в байцi про осла й цуценя[17 - Одна з байок Езопа.]; але невже лагiдний осел, прив’язливий, хоча з виду й грубий, не заслуговував iншого ставлення, крiм побоiв та образ?

Приемнi зливи та весняне тепло перемiнили землю. Люди, якi спершу немовби ховалися кожен по своiх нiрках, розiйшлися по полях i взялися до селянських клопотiв. Птахи спiвали веселiше, на деревах розпустилося листя. Яка щаслива земля! Тепер вона гiдна богiв, а ще ж недавно була голою, вогкою та непривiтною.

Моя душа радiла пишнотi природи; минуле стерлося з моеi пам’ятi, наразi панував спокiй, а в майбутньому квiтли яскравi променi надii та очiкування радостi.




Роздiл 13


Я поспiшаю дiстатися найбiльш хвилюючих моментiв моеi розповiдi. Зараз я розповiм про подii, що зробили мене таким, яким я став.

Весна швидко розквiтала; погода тепер стала теплою, а небо – безхмарним. Мене дивувало, що недавня похмура пустеля могла так зазеленiти i розквiтнути такими красивими квiтами. Я iз захватом сприймав тисячi дивовижних ароматiв та найчарiвнiших краевидiв.

В один iз тих днiв, коли мешканцi будинку вiдпочивали вiд важкоi працi – старий награвав на гiтарi, а дiти слухали його, – я помiтив, що на обличчя Фелiкса лягла тiнь безмежного смутку; вiн часто зiтхав, а батько навiть одного разу перервав гру i, вочевидь, запитав, чому вiн сумуе. Фелiкс вiдповiв йому веселим тоном, i старий знову заграв, але тут хтось постукав у дверi.

То була дiвчина, що приiхала верхи, а ii супроводжував мiсцевий селянин. Вона була в темному вбраннi, а обличчя затуляла густа темна вуаль. Агата щось запитала у неi, а у вiдповiдь незнайомка нiжним голосом назвала iм’я Фелiкса. Голос ii був мелодiйним, але чимось вiдрiзнявся вiд голосiв моiх друзiв. Почувши свое iм’я, Фелiкс квапливо наблизився, i дiвчина вiдкинула перед ним свою вуаль; я побачив обличчя янгольськоi краси. Їi коси, чорнi та лискучi, були заплетенi; очi були темнi та живi, але водночас лагiднi; риси обличчя правильнi, шкiра напрочуд бiла, а на щоках грав рум’янець.

Фелiкс безмежно зрадiв, побачивши ii, i весь його сум миттю щез, а обличчя випромiнювало захват, на який, менi здавалося, вiн не був здатен; його очi засяяли, щоки розгорiлись; у ту мить вiн здався менi таким самим вродливим, як i незнайомка. Їi проте охопили iншi почуття: витерши сльози з гарненьких очей, вона простягнула Фелiксовi руку, яку вiн у захватi поцiлував, назвавши незнайомку, якщо я правильно розчув, своею нiжною аравiтянкою. Вона, здалося, не зрозумiла його, але всмiхнулася. Вiн допомiг iй зiстрибнути з коня, вiдпустив провiдника i завiв ii в дiм. Вiн перемовився з батьком кiлькома словами, а юна незнайомка схилилася перед старим на колiна i хотiла поцiлувати йому руку, але вiн пiдвiв дiвчину i нiжно пригорнув.

Хоча незнайомка також промовляла членороздiльнi звуки, але говорила якоюсь iншою мовою, i незабаром я помiтив, що вона не розумiла мешканцiв домiвки, а вони не розумiли ii. Вони спiлкувалися за допомогою жестiв, якi я переважно не мiг витлумачити, але я бачив, що ii приiзд принiс у домiвку радiсть та розсiяв печаль, як сонце розсiюе ранковий туман. Фелiкс здавався особливо щасливим, вiн радiсно всмiхався своiй аравiтянцi. Агата, лагiдна Агата цiлувала руки чарiвнiй незнайомцi i, вказуючи на свого брата, здавалося, пояснювала iй жестами, як сильно вiн сумував, поки ii не було. Та к минуло декiлька годин; iхнi обличчя випромiнювали радiсть, яка й досi була менi незрозумiлою. Почувши, як незнайомка повторюе за ними те чи iнше слово, я збагнув, що вона намагаеться навчитися iхньоi мови; менi тут-таки спало на думку самому скористатися цими уроками. На першому уроцi незнайомка засвоiла близько двадцяти слiв, бiльша частина яких була менi вже вiдома, але решту я постарався запам’ятати.

Ввечерi Агата й аравiтянка рано вляглися спати. Перед сном Фелiкс поцiлував руку незнайомцi та сказав: «На добранiч, люба Сафiе». Потому вiн iще довго розмовляв iз батьком, i з того, як часто повторювалося ii iм’я, я зробив висновок, що предметом iхньоi бесiди була чарiвна гостя. Я з жадiбнiстю намагався зрозумiти iх, докладаючи для цього всi сили свого розуму, але все було даремно.

Зранку Фелiкс пiшов на роботу, а коли Агата покiнчила з господарськими клопотами, аравiтянка сiла бiля нiг старого i, взявши його гiтару, заграла декiлька мелодiй, настiльки чарiвливих, що вони викликали у мене сумнi й солодкi сльози. Вона почала спiвати, i ii голос чудово переливався – то гучнiше, то тихше, неначе пiсня соловейка в лiсi.

Доспiвавши, вона передала гiтару Агатi, яка спершу вiдмовлялася. Проте все ж таки зiграла простий мотив i нiжним голосом пiдспiвувала, але це зовсiм не було схоже на дивовижний спiв незнайомки. Старий був у захватi i вимовив декiлька слiв, якi Агата спробувала розтлумачити Сафii: вiн хотiв висловити вдячнiсть, бо своiм спiвом вона принесла йому найбiльшу втiху.

Днi спливали так само тихо, як i ранiше, з однiею лише вiдмiннiстю: обличчя моiх друзiв замiсть печалi тепер випромiнювали радiсть. Сафiя була незмiнно веселою; ми з нею робили великi успiхи в мовi, i за неповнi два мiсяцi я вже мiг розумiти практично всi слова, якi вимовляли моi покровителi.

А тим часом чорна земля вкрилася травою, i на цьому зеленому килимi розквiтали солодкi i для носа, i для ока квiти, що блiдими зiрочками свiтилися в мiсячному сяйвi; сонце припiкало, ночi ставали ясними й теплими; нiчнi мандрiвки були для мене великою втiхою, хоча iх довелося сильно скоротити через пiзнi сутiнки та раннi свiтанки: я не наважувався виходити вдень, побоюючись своею зовнiшнiстю викликати таку ж реакцiю, що й у першому селищi, куди я намагався завiтати.

Цiлiсiнькi днi я уважно та старанно слухав розмови, щоб якомога швидше опанувати мову, i вже мiг похвалитися, що менi це вдавалося швидше, нiж аравiтянцi, яка ще мало розумiла i висловлювалася ламаною мовою, коли я розумiв i мiг вiдтворити майже кожне зi сказаних слiв.

Навчаючись розмовляти, я водночас опановував i науку письма, якому вчили незнайомку, i це не припиняло дивувати й захоплювати мене.

Книжка, з допомогою якоi Фелiкс навчав Сафiю, називалася «Руiни iмперiй» автора Вольнея. Я не збагнув би ii змiсту, якби Фелiкс, читаючи, щохвилини не давав детальних пояснень. Вiн зауважив, що обрав цi твори, бо вони наслiдували схiдних авторiв. Ця книжка дала менi можливiсть зрозумiти iсторiю i довiдатися про великi держави, якi iснували тепер; я дiзнався про погляди, вiрування й традицii, якi панували помiж рiзних народiв. Я почув про лiнивих жителiв Азii, про невичерпний творчий генiй грекiв, про вiйни i чесноти раннiх римлян, про iхне подальше виродження i про падiння iхньоi могутньоi iмперii; про лицарiв, християнство, королiв. Я дiзнався про вiдкриття Америки i разом iз Сафiею плакав над гiркою долею ii корiнного населення.

Цi захопливi розповiдi викликали в менi дивнi почуття. Невже людина справдi настiльки могутня, доброчесна й велична – i воднораз настiльки грiховна та низька? Вона здавалася менi то втiленням зла, то створiнням вищим, справдi богорiвним. Бути великим i благородним видавалося менi найбiльшою чеснотою, притаманною лише створiнню, надiленому чуттями; бути грiховним i низьким, як чимало з описаних в книжцi людей, здавалося менi найнижчим падiнням, долею жалюгiднiшою, нiж доля старого крота чи огидного хробака. Я довго не мiг збагнути, як може людина вбивати свого брата; для чого iснують сучаснi закони та уряди; але що бiльше я дiзнавався про грiхи i жорстокiсть, то дедалi менше дивувався та не здригавсь од вiдрази.

З того часу кожна бесiда мешканцiв домiвки вiдкривала для мене новi дива. Слухаючи пояснення, якi Фелiкс давав аравiтянцi, я зрозумiв дивний устрiй людського суспiльства. Я дiзнався про нерiвнiсть статкiв, про величезнi багатства i жалюгiдну бiднiсть, про чини, знать i шляхетну кров.

Все це змусило мене поглянути на себе немовби збоку. Я дiзнався, що люди найвище цiнують знатне та славне iм’я в поеднаннi з заможнiстю. Людина здатна домогтися поваги, володiючи однiею з цих переваг, але, позбавлена обох, залишаеться, за рiдкiсним винятком, бурлакою i рабом, приреченим вiддавати всi своi сили та працювати на небагатьох обраних. А хто ж я такий? Я не знав, хто мене створив, знав тiльки, що в мене немае нi грошей, нi друзiв, нi власностi. До того ж я був покараний бридкою зовнiшнiстю i вiдрiзнявся вiд людей навiть за самою своею природою. Я був сильнiший за них, мiг iсти зовсiм просту iжу; я легше витримував спеку та холод i був набагато вищим на зрiст. Нiде навколо себе я не бачив нiкого, схожого на мене. Невже я – чудовисько, пляма на тiлi землi, створiння, вiд якого всi втiкають i всi вiдмовляються?

Не можу описати, яких страждань завдавали менi такi роздуми; я намагався вiдмахнутися вiд них, але що бiльше дiзнавався, то бiльше страждав. О, лiпше б я назавжди залишився у рiдному лiсi, нiчого не знаючи й не вiдчуваючи, окрiм голоду, спеки та спраги!

Дивовижну природу мають знання! Одного разу спiзнане тримаеться в людському розумi так чiпко, неначе лишайник на скелях. Інодi менi кортiло вiдкинути всi думки та почуття; але згодом я дiзнався, що вiд страждань iснуе тiльки один засiб – смерть, якоi я боявся та до того ж зовсiм не розумiв. Я захоплювався доброчеснiстю й високими устремлiннями, менi подобалися лагiднiсть та доброта мешканцiв домiвки, але я не мав змоги спiлкуватися з ними й лише крiзь шпарину слiдкував за ними, залишаючись для них невидимим та невiдомим, а це ще бiльше розпалювало мое непогамовне бажання долучитися до людського суспiльства. Не для мене були нiжнi слова Агати та блискучi усмiшки аравiтянки. Не до мене зверталися лагiднi настанови старого або дотепнi реплiки Фелiкса. Жалюгiдний нещасний вигнанець!

Деякi iншi уроки справили на мене ще бiльше враження. Я дiзнався про вiдмiннiсть статей, про народження та виховання дiтей; про те, як батько насолоджуеться усмiшкою немовляти й пiдсмiюеться над витiвками старших дiтей, як усе життя, усi турботи матерi спрямованi на виконання найважливiшого обов’язку; як розвиваеться юний розум, як вiн пiзнае життя; якими рiзноманiтними узами пов’язанi мiж собою люди.

А де ж моi рiднi та близькi? Бiля моеi колиски нiколи не стояв батько, не всмiхалася лагiдно до мене мати; а якщо все це й було, то тепер мое колишне життя видавалося менi темною прiрвою, де я нiчого не мiг розрiзнити. Вiдтодi, як я себе пам’ятав, я завжди був такий самий на зрiст, що й зараз. Я ще не бачив нiкого, схожого на мене, а головне – нiкого, хто погодився б мати зi мною до дiла. То хто ж я такий? Ставлячи собi це запитання знову i знову, я мiг вiдповiсти на нього лише довгим тужливим стогоном.

Незабаром я поясню, куди хилили мене такi почуття, але зараз дозволь менi повернутися до мешканцiв тiеi домiвки, чия iсторiя викликала в менi таку бурю почуттiв: обурення, захват, здивування, – i врештi-решт змусила мене ще дужче любити та поважати своiх покровителiв (так я насмiлювався називати iх, хоча з дещицею болю усвiдомлював цей самообман).




Роздiл 14


Минув час, перш нiж я дiзнався всю iсторiю своiх друзiв. Така iсторiя не могла не справити на мене сильного враження – так багато в нiй було обставин, нових i дивних для такого недосвiдченого створiння, як я.

Прiзвище старого було Де Лесi. Вiн походив зi шляхетноi французькоi сiм’i, все життя прожив у повному достатку, користуючись повагою вищих за себе i любов’ю рiвних собi. Син його готувався вступити на вiйськову службу, Агата ж посiдала належне iй мiсце серед дам вищого кола. За декiлька мiсяцiв до моеi появи вiн мешкав у великому та багатому мiстi, що зветься Парижем, в оточеннi друзiв, користуючись всiма благами, якi можуть забезпечити доброчеснiсть, освiта й вишуканий смак у поеднаннi з великими статками.

Причиною ж лиха виявився батько Сафii. То був турецький торгiвець, який давно проживав у Парижi, але зненацька, з не зрозумiлоi менi причини, почав заважати уряду. Його заарештували та посадили у в’язницю в той-таки день, коли до нього з Константинополя приiхала Сафiя. Його судили й винесли вирок: кара на горло. Несправедливiсть вироку була очевидною, цiлий Париж обурювався; всi навкруги вважали, що причиною такого вироку були його багатство та сповiдувана релiгiя, та аж нiяк не злочин, що йому iнкримiнувався.

Фелiкс випадково був присутнiй на судовому засiданнi; почувши вирок, вiн невимовно обурився. Пiд впливом моменту вiн дав собi священну обiтницю врятувати невинного та став пiдшуковувати для цього можливi засоби. По безлiчi даремних спроб проникнути у в’язничну камеру вiн знайшов щiльно загратоване вiкно в тiй частинi будiвлi, яка не охоронялася; саме крiзь нього проникало свiтло в камеру бiдолашного, закутого в кайдани мусульманина, який у вiдчаi очiкував виконання жорстокого вироку. Вночi Фелiкс прийшов пiд вiкно i сповiстив засудженого про свiй намiр. Турок, здивований i водночас зрадiлий, намагався заохотити старання свого спасителя, обiцяючи йому чималу винагороду. Фелiкс iз презирством вiдхилив грошi; але, побачивши одного разу вродливу Сафiю, якiй було дозволено навiдувати батька i яка жестами виказувала юнаковi палку вдячнiсть, вiн змушений був визнати, що засуджений i справдi володiе скарбом, котрий мiг винагородити Фелiкса за складну роботу та ризик.

Турок миттю зауважив враження, яке справила його донька на Фелiксове серце, i вирiшив дужче зацiкавити його, пообiцявши руку своеi доньки, тiльки-но юнаковi вдасться переправити турка у безпечне мiсце. Делiкатнiсть не дозволяла Фелiксу прийняти таку пропозицiю, але несвiдомо вiн почав мрiяти про цю подiю як про найвище щастя.

Останнiми днями, поки тривала пiдготовка до втечi, Фелiкс загорiвся ще бiльше, бо отримав декiлька листiв вiд красунi, яка знайшла можливiсть спiлкуватися з юнаком рiдною для нього мовою за допомоги старого батькового слуги, який володiв французькою. Вона найгарячiшими словами дякувала йому за обiцяну батьковi допомогу i водночас обережно жалiлася на власну долю.

Я переписав цi листи: за час життя в халупi я зумiв дiстати письмове приладдя, щоб навчитися письму, а листи часто були в руках Фелiкса або Агати. Я вiддам iх тобi, перш нiж пiти: вони пiдтвердять правдивiсть моiх слiв; а зараз сонце котиться на захiд, i я заледве встигаю передати тобi iхнiй змiст.

Сафiя писала, що мати ii була аравiтянкою християнського вiросповiдання, яку викрали турки та продали в рабство; своею красою вона полонила серце батька Сафii, який вирiшив з нею одружитися. Дiвчина захоплено говорила про свою матiр, яка була народжена вiльною та з презирством ставилася до свого нинiшнього рабства. Свою доньку вона виховувала на засадах рiдноi релiгii – християнства i навчала прагнути духовного розвитку та свободи, якоi були позбавленi жiнки в мусульманських краiнах. Мати Сафii померла, проте ii настанови назавжди закарбувалися в душi доньки, яку гнiтила думка про повернення до Азii, де на неi чекало ув’язнення в стiнах гарему: тут жiнцi дозволялися самi лише iнфантильнi забави, а це обурювало душу Сафii, звичноi до величних думок i шляхетного прагнення до високих чеснот. Думка про замiжжя з християнином радувала ii так само, як i можливiсть залишитися в краiнi, де жiнки можуть посiдати належне становище в суспiльствi.

День страти турка вже визначили, проте напередоднi вночi йому вдалося втекти з в’язницi, i до ранку вiн уже вiд’iхав на багато лье вiд Парижа. Фелiкс розжився паспортами на свого батька, сестру та на себе. Батьковi вiн попередньо розповiв про свiй план, i той допомiг обдурити владу: вiн виiхав зi свого мешкання, удаючи, буцiмто вирушае в мандрiвку, тодi як насправдi заховався разом iз донькою в передмiстi Парижа.

Фелiкс довiз утiкачiв iз Францii до Лiона, а потiм через Мон-Серi до Лiворно, де торговець повинен був очiкувати гарноi нагоди, аби переправитися на турецькi землi.

Сафiя вирiшила зостатися з батьком до самого його вiд’iзду, а напередоднi турок повторив свою обiцянку, що вiддасть ii руку своему рятiвниковi; в очiкуваннi шлюбу Фелiкс залишився з ними, вiн насолоджувався товариством своеi аравiтянки, яка виказувала йому найнiжнiшу та щиру любов. Вони розмовляли через перекладача, а iнодi самими лише поглядами; Сафiя спiвала йому дивовижнi пiснi своеi батькiвщини.

Турок дозволив таку близькiсть i заохочував надii юноi пари, а сам тим часом будував зовсiм iншi плани. Його дратувала сама думка видати свою доньку за християнина, але вiн боявся виказати це перед Фелiксом, бо усвiдомлював, що зараз вiн залежить вiд свого рятiвника, який, коли схоче зрадити, може будь-якоi митi видати його урядовi Італii, де вони в той час перебували. Вiн мiркував над новими способами продовжити свiй обман, допоки необхiднiсть у ньому не вiдпаде, i вирiшив таемно забрати з собою доньку. Його намiрам сприяла звiстка, що надiйшла з Парижа.

Уряд Францii був украй обурений утечею своеi жертви i не шкодував зусиль, аби знайти та покарати ii рятiвника. Змову Фелiкса швидко розкрили, i Де Лесi разом iз дочкою кинули до в’язницi. Ця новина дiйшла до Фелiкса та збудила його зi щасливого сну. Його старий слiпий батько, його лагiдна сестра каралися в темнiй ямi, а вiн насолоджувався свободою та близькiстю своеi коханоi. Ця думка краяла йому серце. Вiн швидко домовився з турком: якщо тому випаде нагода виiхати на батькiвщину, перш нiж юнак знову повернеться в Італiю, то Сафiя заховаеться в жiночому монастирi в Лiворно; сам же Фелiкс поспiшив назад до Парижа i здався на милiсть правосуддя, сподiваючись таким чином домогтися звiльнення Де Лесi й Агати.

Йому не пощастило. Усю родину протримали у в’язницi п’ять мiсяцiв аж до суду, а потiм винесли вирок: конфiскацiя майна та довiчне вигнання з рiдноi краiни.

Саме тому вони й оселилися в Нiмеччинi, в тiй бiднiй домiвцi, де я iх знайшов. Незабаром Фелiкс дiзнався, що вiроломний турок, через якого його родина витерпiла стiльки лиха, попри всi закони моралi й честi, поiхав з Італii разом iз донькою, а на довершення образи вислав Фелiксу невеличкi грошi, щоб допомогти, як вiн висловився, налагодити життя.

Ось такi подii краяли Фелiксове серце i зробили його, коли я вперше його побачив, найнещаснiшим з усiеi родини. Вiн мiг би змиритися з бiднiстю i навiть пишатися нею як платою за свiй шляхетний учинок; але невдячнiсть турка i втрата коханоi дiвчини були бiдою значно гiршою – непоправною. Наразi ж приiзд аравiтянки немовби вдихнув у нього нове життя.

Коли до Лiворно дiйшла звiстка, що Фелiкс позбувся всього майна, та ще й звання на додачу, турок наказав доньцi викинути коханого з голови та готуватися до вiд’iзду на батькiвщину. Благородна душа Сафii була обурена цим наказом; дiвчина намагалася заперечити батьковi, але той, не слухаючи ii, гнiвно повторив свою тиранiчну вимогу.

Декiлька днiв потому турок зазирнув до кiмнати дочки i поспiхом сповiстив, що про його перебування в Лiворно стало вiдомо уряду, i той негайно видасть його французам, а тому вiн найняв човен до Константинополя i вже за декiлька годин вiдпливае. Вiн мав намiр залишити дочку пiд опiкою вiрного слуги, аби згодом вона попрямувала за ним разом iз великою частиною майна, яку ще не встигли доправити в Лiворно.

Залишившись на самотi, Сафiя склала в головi план, вiдповiдний до такоi непередбачуваноi ситуацii, в якiй вона опинилася. Життя в Туреччинi було ненависним для неi, проти цього промовляли ii почуття та вiрування. З батькових паперiв, якi потрапили iй до рук, вона дiзналася про вигнання свого коханого та про теперiшне мiсце його перебування. Деякий час вона ще вагалася, але потiм все ж таки наважилася i, прихопивши коштовностi та певну суму грошей, у супроводi служницi, уродженки Лiворно, яка трошки розмовляла по-турецькому, виiхала до Нiмеччини.

Вона щасливо дiсталася мiстечка, розташованого за якiсь двадцять лье вiд домiвки Де Лесi, але тут ii служниця тяжко захворiла. Сафiя турботливо ii доглядала, але бiдолашна попри все померла, й аравiтянка залишилася сама, зовсiм не знаючи мови чужоi краiни та не маючи жодного життевого досвiду. Однак iй пощастило з добрими людьми. Служниця-iталiйка встигла назвати iй мiсцевiсть, куди вони прямували; а пiсля ii смертi господиня дому, де вони зупинилися, потурбувалася, аби Сафiя щасливо дiсталася домiвки свого коханого.




Роздiл 15


Такою була iсторiя милих менi мешканцiв будинку. Вона глибоко мене вразила. Вона показала менi рiзнi гранi суспiльного життя i навчила захоплюватися чеснотами та засуджувати вади людства.

До тоi пори я дивився на злочин як на щось далеке, бо в мене перед очима постiйно були приклади доброти та великодушностi; вони викликали у мене бажання й самому долучитися до життя, де можна було проявити такi високi якостi. Але, розповiдаючи про свiй iнтелектуальний розвиток, я не можу змовчати про один випадок, який трапився на початку серпня того ж таки року.

Одного разу вночi, коли, як зазвичай, я вибрався до лiсу, щоб пошукати собi iжi та назбирати дров для своiх друзiв, я натрапив на шкiряну дорожню торбину, в якiй було дещо з одягу та декiлька книжок. Я радiсно пiдхопив свою знахiдку i повернувся з нею до себе в халупу. На щастя, книжки були написанi мовою, яку я частково розумiв. Були там «Втрачений рай»[18 - Автор Джон Мiлтон.], один iз томiв «Життепису» Плутарха та «Страждання юного Вертера»[19 - Автор Й. В. Гете.]. Володiння таким скарбом принесло менi чимало радостi. Вiдтодi я завжди мав поживу для розуму, поки моi друзi займалися своiми повсякденними справами.

Як менi описати тобi той вплив, який справили на мене цi твори? Вони пробуджували багато нових образiв i почуттiв, iнодi занурювали мене в екстаз, але найчастiше огортали глибоким вiдчаем. У «Стражданнях юного Вертера», що зацiкавив мене не самим лише простим i зворушливим сюжетом, висловлювалося стiльки думок, висвiтлювалося стiльки питань, ранiше не зрозумiлих менi, що я знайшов там невичерпне джерело для подиву та роздумiв. Мирнi сiмейнi сцени, описуванi там, а також високi переживання й почуття, в яких не було мiсця егоiзму, цiлковито узгоджувалися з тим, що я спостерiгав у моiх друзiв, а також iз прагненнями, що жили в моiх власних грудях. Сам Вертер здавався менi найбожественнiшим з усiх знаних менi чи намальованих моею уявою створiнь. Усе в ньому було простим, але зворушувало мене до глибини душi. Роздуми про смерть та самогубство неминуче повиннi були виповнити мене здивуванням. Я не мiг i сподiватися збагнути все, але погоджувався з думками героя та плакав через його загибель, хоча не зовсiм розумiв ii причини.

Читаючи, багато що я намагався порiвняти зi своiм становищем i власними почуваннями. Я здавався собi водночас i схожим, i напрочуд несхожим на тих, про кого читав i за ким спостерiгав. Я спiвчував iм i частково розумiв iх, але розум мiй був iще не настiльки розвинутим, як у них; я нi вiд кого не залежав i нi з ким не був пов’язаний. Колись i я «мину невiдворотно, неквапливо», i оплакувати мене не буде кому. Я був потворним на вигляд i величезним на зрiст. Що це все означало? Хто я? Звiдки? Яке мое призначення? Цi питання я ставив собi постiйно, але не знаходив на них вiдповiдей.

Том Плутархових «Життеписiв», що потрапив менi до рук, мiстив iсторii засновникiв давнiх республiк. Ця книжка справила на мене зовсiм iнше враження, нiж «Страждання юного Вертера». Вертер навчив мене сумувати й печалитися, тодi як Плутарх сповнив мене високих думок; вiн пiднiс мене над жалюгiдними егоiстичними турботами i змусив любити героiв давнiх часiв i захоплюватися ними. Багато що з прочитаного було недосяжним для мого розумiння. Моi знання про царства та неозорi простори, могутнi рiки та безкраi моря були плутанi. Але про мiста й великi людськi громади я взагалi нiчого не знав. Будинок моiх покровителiв був единим мiсцем, де я вивчав людську природу, i лише ця книжка показала менi новi, знач но ширшi краевиди. Я дiзнався про людей, що займалися суспiльними справами, про тих, хто владарював i вбивав собi подiбних. У собi я вiдчував палке прагнення доброчесностi, а також вiдразу до пороку… наскiльки я мiг зрозумiти справжне значення цих слiв, що були пов’язанi для мене хiба з радiстю або болем. Цi почуття змусили мене радше надавати перевагу миролюбним законодавцям – Нуму, Солону i Лiкургу, та аж нiяк не Ромулу i Тезею. Це патрiархальне життя моiх покровителiв утвердило в моiй душi саме такi почування; якби ж мое знайомство iз людьми почалося з молодого воiна, що прагнув слави та битв, я б напевно схилявся до iнших почуттiв.

Але «Втрачений рай» справив на мене iнакше, значно глибше враження. Я читав його, як i решту книжок, що дiсталися менi, наче правдиву iсторiю. Вона зворушила всi почуття – вiд захоплення до жаху, – якi тiльки був здатен викликати образ всемогутнього Бога, що веде вiйну з власними творiннями. Часто я проводив паралелi зi своею долею. Як i в Адама, в мене не було жодного родича, проте в усьому iншому ми значно вiдрiзнялися одне вiд одного. Вiн вийшов iз рук Божих у всiй своiй красi й довершеностi, щасливий та оточений особливою турботою свого Творця; вiн мав можливiсть розмовляти iз вищими створiннями й учитися в них; я ж натомiсть був жалюгiдним, самотнiм та безпорадним. Не раз i не два менi починало здаватися, що я радше нагадую диявола, а коли я споглядав щастя моiх покровителiв, то часто почував гiрку заздрiсть.

Ще одна обставина змiцнила й пiдтвердила цi вiдчуття. Невдовзi потому, як я оселився в халупi, я знайшов у кишенях одягу, що його прихопив ще з твоеi лабораторii, деякi записи.

Спершу я не звернув жодноi уваги на них; але тепер, коли мав змогу iх прочитати, уважно ознайомився з iхнiм змiстом. Це був твiй щоденник за чотири мiсяцi, що передували моiй появi на свiт. У ньому ти докладно, крок за кроком описував усю свою роботу; були тут i щоденниковi записи з твого повсякденного життя. Ти, звiсно, пам’ятаеш iх. Ось вони. Ти закарбував тут геть усе, що було хоча б якимсь чином пов’язане з моiм нещасливим народженням; тут детально описана моя потворна зовнiшнiсть, i такими словами, в яких уповнi виявилася вся твоя вiдраза, котроi менi нiколи не забути. Що далi я читав, то гiрше менi робилося. «Проклинаю день свого народження! – вигукнув я у вiдчаi. – Проклинаю творця! Навiщо ти створив чудовисько, вiд якого навiть ти вiдвернувся iз осоругою? Бог у своему милосердi створив людину прекрасною – за своiм образом i подобою; я ж бо е знiвеченою подобою тебе самого, яка виявилася ще бридкiшою через цю схожiсть. Навiть сатана мав товаришiв-демонiв, якi захоплювалися ним i пiдтримували його, а я самотнiй i зневажений».

Ось у такi роздуми я поринав у години самотностi та вiдчаю; але, щодня маючи змогу бачити чесноти мешканцiв домiвки, iхню лагiднiсть i доброзичливiсть, я запевняв себе, що вони пожалiють мене, коли дiзнаються про мою прихильнiсть до них, i пробачать менi мою потворнiсть. Невже вони проженуть зi свого порогу мене – створiння, котре благае про жалiсть та дружбу, хоч би яким потворним воно не було? Я ухвалив не засмучуватися, а натомiсть щонайлiпше пiдготуватися до зустрiчi з ними, бо вона мае вирiшити всю мою подальшу долю. Цю зустрiч я вiдклав iще на декiлька мiсяцiв, оскiльки значення, яке я надавав ii успiшному перебiгу, змушувало мене остерiгатися поразки. До того ж iз досвiдом, який я здобував щоденно, я почав розумiти набагато бiльше i краще, i менi не хотiлося нiчого робити принаймнi ще кiлька мiсяцiв, поки в мене не додасться мудростi.

А тим часом у домiвцi сталися певнi змiни. Приiзд Сафii не тiльки принiс радiсть, але й достаток. Фелiкс та Агата придiляли багато уваги й часу розвагам i бесiдам, а в щоденнiй роботi iм стали допомагати найманi працiвники. Вони не були аж такими багатими, проте почувалися задоволеними та щасливими; у родинi царював безтурботний спокiй, тимчасом як мое занепокоення зростало день у день. Що бiльше я пiзнавав, то чiткiше усвiдомлював, що я – жалюгiдний вигнанець. Я й далi плекав химернi надii, це правда, але менi було достатньо побачити свое вiддзеркалення у водi або хоча б позирнути на власну тiнь, яку я вiдкидав у мiсячному сяйвi, як надiя згасала, наче те розмите вiдображення чи та слабка тiнь.

Я намагався подолати власнi страхи i змiцнити свiй дух перед випробуванням, яке очiкувало мене за декiлька мiсяцiв; iнодi розум давав волю мрiям i дозволяв iм втiкати до райського саду, i тодi я наважувався вимальовувати у своiй уявi чудовi та нiжнi створiння, якi спiвчувають менi i пiдбадьорюють мене; на iхнiх янгольських обличчях сяяли усмiшки менi на втiху; але то були всього-на-всього мрii: не було в мене Єви, щоб розвiяти мiй смуток та роздiлити моi думки, я був самотнiй. Я згадував прохання Адама, звернене до свого Творця. А де ж мiй творець? Вiн покинув мене, i з гiркотою в серцi я проклинав його.

Так минула осiнь. Я споглядав iз подивом i сумом, як iз дерев позлiтало листя, як усе знову стало голим i похмурим – точно як тодi, коли я вперше побачив лiс у сяйвi мiсяця. Проте похмура погода не лякала мене – я був краще пристосований до неi, анiж до спеки. Але ж мене так тiшили квiти, птахи i веселе вбрання лiта; коли мене позбавили цього задоволення, мене ще дужче потягнуло до мешканцiв домiвки. Їхне щастя не зменшувалося з кiнцем лiта. Вони любилися та спiвчували одне одному; а iхнi радощi, якi вони черпали одне в одному, не залежали вiд змiн, що мали мiсце навколо них. Що далi я спостерiгав за ними, то бiльше менi кортiло попрохати в них захисту й нiжностi; серце мое жадало, щоб вони краще спiзнали мене й полюбили; побачити iхнi лагiднi погляди, зверненi до мене, – ось таким було мое найбiльше прагнення. Я не хотiв припускати й думки, що вони можуть вiдвернутися вiд мене з презирством i бридливiстю. Жодного старця вони ще не прогнали геть вiд порогу. Щоправда, я збирався просити в них бiльше, нiж хлiб насущний чи притулок: я потребував спiвчуття й доброзичливостi; але я не вiрив, що зовсiм не заслуговую на це.

Прийшла зима, i пори року зробили повне коло вiдтодi, як я пробудився до життя. Тепер усi моi роздуми були зверненi на те, як усе ж таки показатися мешканцям домiвки. Я перебрав багацько планiв, але кiнець кiнцем вирiшив увiйти в будинок, коли слiпий старий залишиться там на самотi. Я був достатньо кмiтливим, щоб збагнути, що всi, кому я траплявся на очi, понад усе лякалися моеi зовнiшностi. Голос мiй був грубуватий, але не настiльки страшний у порiвняннi зi страхiтливою зовнiшньою; отож я змiркував, що коли зможу завоювати прихильнiсть старого Де Лесi, поки його дiти будуть вiдсутнi, то зрештою мене згодяться терпiти i молодi моi покровителi.

Одного разу, коли сонце запалило червоне листя, що вкрило землю, немов чарiвний килим, i ще радувало погляд, хоча вже й не грiло, Сафiя, Агата й Фелiкс вирушили на тривалу прогулянку, а старий висловив охоту залишитися вдома. Коли його дiти пiшли, вiн узяв гiтару й заграв на нiй декiлька сумних i нiжних мелодiй – найнiжнiших i найсумнiших з усiх, що я чув. Спершу його обличчя свiтилося задоволенням, але незабаром зробилося задумливим i печальним; за деякий час, вiдклавши iнструмент, вiн занурився у роздуми.

Серце мое сильно билося: прийшла мить випробування, яка або справдить моi надii, або пiдтвердить страхи. Слуги пiшли на ярмарок, який проходив неподалiк. Усе було тихо в будинку й навколо нього; це був найкращий час, тож я взявся до реалiзацii свого плану – але сили полишили мене, i я присiв на землю. Та за мить я звiвся на рiвнi ноги, зiбравши в кулак усю твердiсть свого характеру, i вiдсунув дошки, якими я замасковував вхiд у свою халупу. Свiже повiтря пiдбадьорило мене, i з поновленою рiшучiстю я наблизився до дверей будинку.

Я постукав.

– Хто там? – запитав старий. – Заходьте.

Я переступив порiг.

– Перепрошую за вторгнення, – мовив я. – Я – мандрiвник i потребую вiдпочинку; буду вам безмежно вдячний, якщо ви дозволите менi кiлька хвилин посидiти бiля вогнища.

– Ходiть ближче, – сказав Де Лесi, – я ладен задовольнити всi вашi потреби, якщо зможу. На жаль, дiтей моiх немае вдома, а сам я слiпий i боюся, що не зможу вас нагодувати.

– Не переймайтеся, мiй добрий господарю, iжа в мене е; менi слiд лише зiгрiтися i вiдпочити.

Я сiв; запала мовчанка. Я знав, що кожна секунда, кожна хвилина дорогоцiнна, i все-таки не наважувався почати розмову, аж тут старий сам звернувся до мене:

– Якщо судити з вашоi вимови, незнайомцю, ви мiй земляк – адже ви француз?

– Нi, але я зростав у французькiй родинi i знаю лише цю мову. Зараз я прийшов просити притулку у своiх друзiв, яких я щиро люблю та сподiваюся на iхню доброзичливiсть.

– А вони нiмцi?

– Нi, вони французи. Але дозвольте змiнити предмет розмови. Я – створiння самотне й нещасливе, на всьому свiтi у мене немае нi родичiв, нi друзiв. Добрi люди, до яких я йду, нiколи мене не бачили i мало про мене знають. Менi страшно, бо якщо тут менi не пощастить, то я вже назавжди стану вигнанцем.

– Не засмучуйтесь. Самотнiсть – то i справдi нещастя, але серця людей, коли в них немае прямого егоiстичного розрахунку, наповненi братською любов’ю та милосердям.

Майте надiю: якщо це добрi й лагiднi люди, не слiд впадати у вiдчай.

– Вони добрi, у свiтi немае добрiших за них; але, на жаль, вони упередженi щодо мене. В мене гарнi намiри; я ще нiкому не завдав зла i навiть старався робити добро; але вони заслiпленi фатальним упередженням i замiсть чутливого та люблячого друга бачать у менi тiльки потвору.

– Це сумно, але якщо на вас немае провини, невже неможливо розвiяти iхню упередженiсть?

– Я намагаюсь це зробити – ось через це мене й мучить страх. Я нiжно люблю своiх друзiв; вони не знають мене, але я вже декiлька мiсяцiв намагаюся стати iм у пригодi, служу iм; та вони можуть подумати, що я хочу завдати iм зла – ось те упередження, яке менi необхiдно розвiяти.

– Де вони мешкають?

– Тут поблизу.

Старий помовчав трохи, а потiм повiв далi:

– Коли ви так вiдверто подiлилися зi мною подробицями своеi iсторii, я, iмовiрно, зможу допомогти вам завоювати iхню прихильнiсть. Я слiпий i не бачу вас, але щось е у ваших словах, котре запевняе мене у вашiй щиростi. Я теж усього-на-всього бiдний вигнанець, але для мене буде справжньою радiстю зробити ласку ближньому.

– Ви щира людина! Я вдячний вам i приймаю вашу великодушну пропозицiю. Ваша доброта пiдводить мене iз праху; я вiрю, що з вашою допомогою я не буду вигнанцем у суспiльствi людей.

– Боже борони! Нехай навiть ви злочинець, та вигнання тiльки доведе вас до вiдчаю, але не наверне на добро. Я також нещасливий; я i моя сiм’я були засудженi безневинно – ви розумiете, як я спiвчуваю вашому горю.

– Як менi вам вiддячити, мiй найкращий, мiй единий благодiйнику? Із ваших вуст я вперше чую добрi слова, зверненi до мене; я вiчно вам буду вдячний: ваша доброта дозволяе менi сподiватися, що мене очiкуе гарний прийом у друзiв, iз якими я маю от-от зустрiтися.

– Дозвольте менi дiзнатися iхнi iмена та де вони мешкають…

Я зробив паузу. Ось вона, та мить, яка ущасливить мене або навiки знедолить. Я даремно намагався йому вiдповiсти, оскiльки хвилювання позбавило мене останнiх сил. Я сiв на стiлець i розплакався. В цю мить долинули кроки моiх молодих покровителiв. Не можна було гаяти нi хвилини, i, схопивши руку старого, я вигукнув:

– Час прийшов! Захистiть мене i врятуйте! Ви i ваша родина – ось друзi, яких я шукаю. Не полишайте мене в цей час випробування!

– О Боже! – зойкнув старець. – Хто ж ви такий?

Тут дверi вiдчинилися, й увiйшли Фелiкс, Сафiя та Агата. Хто опише iхнiй жах, коли вони побачили мене? Агата знепритомнiла, а Сафiя, не в силi навiть допомогти своiй подрузi, вибiгла геть. Фелiкс кинувся на мене та з надлюдською силою вiдштовхнув мене вiд старого, колiна якого я обiймав, й у гнiвi повалив мене на землю та сильно вдарив палицею. Я мiг би роздерти його на шмаття, неначе лев антилопу. Але мое серце провалилося, наче вiд гiркого болю, i я стримався. Вiн приготувався повторити свiй удар, але тут я, не пам’ятаючись вiд горя, дав тягу геть iз домiвки i серед загальноi панiки, нiким не помiчений, встиг заховатися в своiй халупi.




Роздiл 16


Прокляття, прокляття на мого творця! Навiщо я жив? Чому не загасив iскру життя, яку ти так необдумано запалив? Не знаю; але тодi ще вiдчай не заволодiв мною – я був сповнений гнiву i жаги помсти. Я охоче знищив би хатину вкупi з ii мешканцями й насолоджувався би iхнiми стогонами та болем.

Коли нарештi запала нiч, я вийшов зi свого прихистку i заглибився в лiс; тут, не боячись, що хтось мене почуе, я жахливо завив, щоб дати вихiд своiм стражданням. Я був схожий на дикого звiра, який потрапив у пастку, я змiтав усе на своему шляху i метався по лiсi прудко, мов олень. О, яку страшну нiч я пережив! Холоднi зiрки глузливо дивилися на мене, а голi дерева хитали надi мною гiллям, i раз у раз глибоку тишу лiсу порушував мелодiйний спiв птахiв. Усе, окрiм мене, насолоджувалося спокоем та радiстю, i тiльки я, немовби пекельна потвора, носив у собi отруту; не отримуючи спiвчуття, я ладен був видирати з корiнням дерева i сiяти навколо себе розруху, а потiм милуватися чином рук своiх.

Але така несамовита хвиля почуттiв довго тривати не могла; тiло втомилося вiд фiзичного навантаження, i я в безсилому вiдчаi впав у вологу траву. Серед незчисленних мешканцiв на землi не знайшлося жодного, хто зглянувся б на мене та допомiг менi; то навiщо ж менi милувати своiх ворогiв? Нi – саме з тiеi хвилини я почав ненастанну боротьбу зi всiм людським родом, i перш за все з тим, хто створив мене та прирiк на нестерпнi муки.

Зiйшло сонце; я почув людськi голоси та збагнув, що за ясного дня не зможу повернутися до свого прихистку. Тому я заховався в густому чагарнику i вирiшив присвятити кiлька годин, що чекали мене попереду, роздумам про свое становище.

Лагiдне сонячне тепло й чисте денне повiтря трохи заспокоiли мене, i згадавши все, що трапилося в хатинi, я вирiшив, що занадто поквапився з остаточним висновком. Я, понад усякий сумнiв, вчинив необачно. Моi слова, очевидячки, справили приемне враження на старого, викликали в нього симпатiю до мене, але який же я дурень, що тут-таки явився перед очi його дiтям! Менi треба було спершу прихилити до себе старого Де Лесi, а перед рештою членiв родини постати трiшки згодом, коли вони були б до цього готовi. Проте ця помилка не видалася менi невиправною, i по довгих роздумах я все-таки вирiшив повернутися до хатини, ще раз поговорити зi старим i схилити його на свiй бiк.

Цi мiркування трошки заспокоiли мене, i по обiдi я мiцно заснув; але шал у моiй кровi досi не згасав, i сновидiння моi не могли бути мирними. Жахлива сцена, що трапилася напередоднi, знову i знову розiгрувалася перед моiми очима: жiнки втiкали, а розгнiваний Фелiкс тягнув мене геть вiд колiн свого батька. Я прокинувся змучений i побачив, що вже стемнiло, тож вилiз iз кущiв i вирушив на пошуки харчiв.

Коли голод утамувався, я вийшов на знайому менi стежку та попрямував до хатини. Там панувала тиша. Я прокрався у свою халупу i заходився чекати митi, коли родина зазвичай пробуджувалася. Незабаром цей час прийшов, сонце викотилося високо на небо, а мешканцi хатини так i не з’являлися. Я весь шалено тремтiв в очiкуваннi жахливого нещастя. Всерединi хатини було темно, не долинало жодного звуку; не можу описати, якою болiсною була ця невiдомiсть.

Ось повз хатину пройшли двое селян; сповiльнивши бiля неi крок, вони завели розмову, страшенно жестикулюючи, але я не розумiв iх, оскiльки вони балакали мовою своеi краiни, яка вiдрiзнялася вiд мови моiх покровителiв. Невдовзi до них наблизився Фелiкс, а з ним iще одна людина; це мене напрочуд здивувало, оскiльки я не зауважив, як вiн виходив з хати того ранку; я схвильовано чекав, сподiваючись, що з його мови я зумiю хоча б щось дiзнатися.

– То ти плануеш, – говорив до Фелiкса його супутник, – заплатити оренду за три мiсяцi, та ще й залишити на городi незiбраний врожай? Я не хочу скористатися з чужоi бiди, тож лiпше зачекаймо декiлька днiв, можливо, ти змiниш плани?

– Не вмовляйте мене – немае жодного сенсу, – вiдповiв Фелiкс, – ми не зможемо тут залишитися. Життя мого батька у страшнiй небезпецi – i все через подii, про якi я розповiдав. Моя дружина й сестра нiколи не забудуть того страхiття. Повторюю, не вмовляйте мене. Забирайте будинок, а менi кортить лишень утекти звiдси якомога швидше.

Вимовляючи цi слова, Фелiкс увесь тремтiв. Разом зi своiм супутником вiн на декiлька хвилин зазирнув у дiм, а потiм пiшов. Вiдтодi я бiльше жодного разу не бачив нiкого з родини Де Лесi.

Залишок дня я провiв у своiй халупi, занурений у тупий вiдчай. Моi покровителi поiхали i цим учинком розiрвали один-однiсiнький зв’язок, що поеднував менi зi свiтом. Саме тодi моя душа вперше наповнилася ненавистю та прагненням помсти, i я навiть не намагався погамувати цi вiдчуття, а навпаки, цiлком вiддався в iхню владу – всi моi думки були зверненi тiльки на розруху та смерть. Але на згадку про моiх друзiв, про м’який голос Де Лесi, про лагiднi очi Агати, про дивну красу аравiтянки цi думки зникали – тодi я ронив сльози, якi трохи полегшували мiй стан. Та тiльки-но я згадував, як вони вiдштовхнули й залишили мене, у серцi знову закипав гнiв, шалений гнiв; не маючи змоги знищити когось живого, я обернув свiй шал на неживi предмети. Ближче до ночi я обклав хатину якими тiльки мiг горючими матерiалами; знищивши все, що зростало на городi, я нетерпляче очiкував, коли зникне мiсяць i можна буде здiйснити мiй задум.

Коли була вже глибока нiч, iз лiсу подув сильний вiтер, який швидко розiгнав хмари, що вкривали небо; дужi його пориви гуркотiли, як шторм, i викликали в менi якесь безумство, що нищило залишки мого здорового глузду. Я пiдпалив суху гiлку i почав гнiвно витанцьовувати навкруги приреченоi хатини, раз у раз позираючи на захiд, де мiсяць уже поволi зникав. Нарештi частина його диску заховалася, i я змахнув своiм смолоскипом; коли мiсяць зник цiлком, я iз криком пiдпалив зiбрану мною солому, верес i гiлки чагарнику. Вiтер роздмухав полум’я, i незабаром вся хатина була окутана вогнем, що облизував ii роздвоеними згубними язиками.

Коли я переконався, що дiм неможливо врятувати, то пiшов геть i заховався в лiсi.

Тепер передi мною лежав цiлий свiт, але куди ж менi податися? Я вирiшив тiкати якнайдалi вiд мiсць, де я стiльки нагорювався; але для мене, усiм ненависного i зневаженого, будь-яке мiсце здавалося страхiтливим. Нарештi промайнула думка знайти тебе. Ще з твоiх записiв я дiзнався, що ти – мiй батько, мiй творець; то до кого ж менi слiд було звернутися, як не до того, хто дав менi життя? Серед предметiв, яким Фелiкс навчав Сафiю, географiя була не на останньому мiсцi; з неi я дiзнався про приблизне розташування рiзних краiн на земнiй кулi. Ти згадував про Женеву як свое рiдне мiсто, i саме туди я вирiшив попрямувати.

Але як менi знайти туди дорогу самотужки? Я знав, що мушу рухатися на пiвденний захiд, коли хочу туди дiстатися, та моiм единим провiдником було сонце. Я не знав назв мiстечок, через якi менi необхiдно було пройти, i не мав надii отримати вiдомостi вiд якоi-небудь живоi iстоти; проте я не засмучувався. Тiльки на твою пiдтримку я сподiвався, але й до тебе я не вiдчував нiчого, окрiм ненавистi. Безжалiсний, безсердечний творець! Ти надiлив мене почуттями та пристрастями, а потiм кинув, зробивши об’ектом загальноi зневаги й вiдрази. Але тiльки вiд тебе я мiг очiкувати спiвчуття та компенсацii страждань, i я вирiшив шукати в тебе справедливостi, яку даремно намагався знайти в iнших створiнь, що взивалися людьми.

Моя мандрiвка була довгою, я перетерпiв неймовiрнi страждання. Стояла пiзня осiнь, коли я залишив мiсцевiсть, де так довго мешкав. Я пересувався хiба поночi, побоюючись вiч-на-вiч зiштовхнутися з людиною. Природа навкруги мене в’янула, а сонце вже не випромiнювало тепла; падав дощ зi снiгом; замерзали могутнi рiки; поверхня землi стала твердою, холодною та голою; я нiде не знаходив захистку. О земля! Як часто я проклинав свое iснування! Всi добрi почуття замерзли в менi, я був сповнений злостi та гiркоти. Що ближче я пiдходив до твоiх рiдних мiсць, то дужче в моему серцi розпалювалося полум’я помсти. Падав снiг, i водойми замерзли, але я не хотiв спочивати нi хвилини. Час вiд часу траплялися подii, якi допомагали менi знайти правильний шлях; у мене була карта краiни, але все-таки я часто й на великi вiдстанi вiдхилявся вiд свого напрямку. Почуття, що мучили мене, не дозволяли менi спочивати; не було подii, яка б не пiдживлювала мого гнiву та вiдчаю. Але те, що сталося зi мною, коли я опинився в межах Швейцарii i сонце знову стало випромiнювати тепло, а земля почала вкриватися зеленню, тiльки змiцнило в моему серцi гiркоту й жах.

Зазвичай упродовж дня я вiдпочивав i вiдновлював свою подорож тiльки вночi, коли темрява надiйно переховувала мене вiд людей. Але одного разу вранцi, впевнившись, що мiй шлях лежить через густий лiс, я насмiлився продовжити свою мандрiвку i на свiтанку; наступний день, один iз перших днiв весни, пiдбадьорив мене – так яскраво сяяло сонце i повiтря було наповнене ароматами. Я вiдчув, що в менi оживають нiжнi та радiснi почуття, якi здавалися давно забутими. Вражений новизною цих вiдчуттiв, я вiддався iм цiлком i, на мить забувши про свою самотнiсть i бридку зовнiшнiсть, наважився бути щасливим. Лагiднi сльози знову потекли моiми щоками, я навiть вдячно звiв вологi очi до благословенного сонця, яке подарувало менi таку радiсть.

Я блукав i блукав лiсовими стежками, допоки не вийшов на узлiсся, де протiкала глибока та швидка рiка, над якою дерева схилили свое гiлля – оживлене весною й набубнявiле. Тут я зупинився, не знаючи, куди податися далi, але зненацька почув голоси, що змусили мене заховатися в тiнi кипариса. Ледве я встиг заховатися, як до мого сховку пiдбiгла дiвчинка – вона голосно смiялась i, немовби граючись, вiд когось тiкала. Вона побiгла далi обривистим берегом, але зненацька ii нога сковзнула – i вона впала в бистрi води рiчки. Я вискочив зi свого сховку i, напруживши всi сили в боротьбi з течiею, врятував ii та витягнув на берег. Вона лежала без тями, я спробував усе, що мiг, аби оживити ii, аж зненацька нагодився селянин, iмовiрно той, вiд кого вона граючись утiкала. Побачивши мене, вiн кинувся до мене i, вирвавши дiвчинку з моiх рук, квапливо побiг углиб лiсу. Я хутко попрямував за ним, заледве усвiдомлюючи, навiщо роблю це; та коли вiн побачив, що я його наздоганяю, то навiв на мене цiвку рушницi й вистрiлив. Я впав, а мiй кривд ник мерщiй зник у лiсi.

Ось яку винагороду я отримав за свою доброту! Я врятував людське життя, а навзамiн потерпав вiд жахливого болю: пострiл розiрвав м’яз i роздробив кiстку. Чудовi почуття, якi огортали мене лише декiлька хвилин тому, зникли, i я вiд злостi скреготав зубами. Не тямлячи себе вiд болю, я дав собi клятву вiчно ненавидiти весь людський рiд i мститися йому. Аж тут страждання, що спричиняла рана, взяли гору надi мною, i я знепритомнiв.

Упродовж кiлькох тижнiв я вiв жалюгiдне iснування в лiсi, намагаючись вилiкувати завдану менi рану. Куля поцiлила менi в плече, i я не знав, чи застрягла вона там, чи пройшла навилiт; у всякому разi я не мав жодноi змоги виколупати ii. Моi страждання погiршувалися гнiтючим почуттям несправедливостi – думкою про невдячнiсть тих, хто завдав менi болю. Я щоденно присягався помститися – я прагнув смертельноi помсти, бо тiльки вона могла компенсувати всi моi образи та страждання.

Минуло кiлька тижнiв, i моя рана загоiлася, я продовжив свою мандрiвку. Труднощi, якi пiдстерiгали мене на шляху, вже не могли полегшити нi яскраве сонце, нi лагiднi подихи весни; радiсть обернулася глумом, що вразив мою невтiшну душу i змусив ще болiснiше вiдчути: я не створений для радостi й задоволень.

Проте моя важка подорож добiгала кiнця, i вже за два мiсяцi я дiстався околиць Женеви.

Вечорiло, коли я прибув; я вирiшив поки що знайти собi притулок у полi й почав мiркувати, якими словами звернуся до тебе. Я був цiлковито розчавлений утомою та голодом i вiдчував себе занадто нещасним, аби насолоджуватися свiжiстю легкого вечiрнього вiтру або видовищем сонця, що сiдало за величнi вершини Юри.

Тут я поринув у легкий сон, який дозволив менi перепочити вiд думок, що мучили мене. Його перервала поява гарненького дитяти, що пiдбiгло до мого сховку з усiею жвавiстю дитинства. Я поглянув на нього, i зненацька в мене промайнула думка, що, можливо, це маленьке створiння ще не упереджене до мене – воно прожило занадто короткий вiдтинок життя, щоб перейнятися вiдразою до потвори. Якби менi вдалося зловити його i зробити своiм приятелем i другом, я не був би таким самотнiм на цiй населенiй землi.

Ось чому я спiймав хлопчика, коли вiн пробiгав повз мене, i поставив просто себе. Але побачивши мене, вiн затулив руками очi й пронизливо закричав; я iз силою вiдвiв його долонi вiд очей i мовив:

– Хлопчику, чому ти кричиш? Я не маю намiру образити тебе, вислухай мене…

Але вiн вiдчайдушно викручувався з моiх рук.

– Пусти мене, – репетував вiн. – Виродок! Бридкий виродок! Ти хочеш мене з’iсти й роздерти на шматочки! Ти людожер! Пусти мене, бо я наскаржуся своему папа!

– Хлопчику, ти вже нiколи не побачиш свого папа – ти маеш пiти зi мною.

– Бридке чудовисько! Пусти мене! Мiй папа – член магiстрату. Його звати Франкенштайн, i вiн тебе покарае. Ти не смiеш тримати мене!

– Франкенштайн! То, отже, ти належиш до родини мого ворога, якому я поклявся вiчно мститися! Тож ти станеш моею першою жертвою.

Хлопчик продовжував викручуватися i обзивати мене такими словами, що вселяли вiдчай у мое серце. Я стиснув його горло, аби вiн замовк – i за мить вiн лежав бiля моiх нiг мертвий.

Я поглянув на свою жертву, i серце мое сповнилося радостi та диявольського торжества; плескаючи у долонi, я вигукнув:

– Я також можу сiяти горе; виявляеться, мiй ворог вразливий, i ця смерть доведе його до вiдчаю, а прийдешнi численнi нещастя вимучать i розчавлять його!

Роздивляючись дитину, я побачив, як на грудях у хлопчика щось зблиснуло. Я взяв рiч у руки – то був портрет вродливоi жiнки. Незважаючи на злобу, що кипiла в моiй кровi, вiн привернув мою увагу та пом’якшив мене. Впродовж кiлькох хвиль я в захватi споглядав темнi очi, обрамленi довгими вiями, i чудовi вуста; але незабаром гнiв знову взяв надi мною гору; я згадав, що назавжди позбавлений радостi, якою надiленi самi та мають змогу дарувати iншим такi жiнки – адже якби ця жiнка, чиiм портретом я милувався, уздрiла мене, вираз ii божественноi доброти змiнився б на страх i вiдразу.

Чи варто дивуватися, що такi думки ще бiльше гнiвили мене? Зараз мене вражае хiба одне: чому в той момент, замiсть вивiльнити своi почуття через крик i бiль, я не кинувся на людей i не загинув у сутичцi з ними?

Знесилений цими почуттями, я залишив мiсце, де скоiв злочин, у пошуках надiйнiшоi схованки й увiйшов до сараю, вважаючи, що там нiкого немае. На соломi спала жiнка; вона була молода, щоправда, не така вродлива, як та, чий портрет я тримав у руках нещодавно, але теж приемноi зовнiшностi – вона квiтла юнiстю та здоров’ям. Ось, подумав я, одна з тих, хто даруе нiжнi усмiшки всiм, окрiм мене. Тодi я схилився над нею i прошепотiв: «Прокинься, найчарiвнiша, твiй коханий тут, поруч iз тобою i ладен усе вiддати за один лише твiй лагiдний погляд; кохана, збудися!»

Спляча красуня ворухнулася, i я затремтiв вiд страху. А якщо вона справдi прокинеться, побачить мене i вкаже на мене як на вбивцю? Так би вона i вчинила, якби розплющила очi й побачила мене. Ця думка позбавила мене здорового глузду, вона збудила в менi диявола; нехай постраждаю не я, а вона, нехай вона розплатиться за вбивство, яке я скоiв, оскiльки я навiки позбавлений усього, що вона могла б менi дати! Це вона призвела до злочину, тож нехай вона за нього й вiдповiдае! Завдяки урокам Фелiкса i кривавим законам людей я навчився чинити зло. Отож я схилився над нею i надiйно заховав портрет у складках ii сукнi. Вона знову ворухнулася, i я втiк.

Ще декiлька днiв я блукав побiля того мiсця, де все це скоiлося, – то я бажав побачити тебе, то волiв навiки залишити цей свiт страждань. Нарештi я забрався в гори i тепер блукаю тут серед тишi, де мене пожирае палка пристрасть, яку я можу задовольнити лише за твоеi допомоги. Нашi дороги не розiйдуться доти, поки ти не пообiцяеш виконати мою вимогу. Я самотнiй i нещасний; жодна людина не захоче наблизитися до мене, але створiння, що буде настiльки ж потворним, як i я, нiколи не вiдвернеться вiд мене. Моя подруга повинна бути такою, як i я, вона мае бути потворною. І створити ii мусиш ти».




Роздiл 17


Чудовисько замовкло, зупинивши на менi погляд в очiкуваннi вiдповiдi. Але я почувався враженим, розгубленим, не мiг зiбратися на думцi, аби цiлковито осмислити його вимогу. Тодi монстр повiв далi:

– Ти маеш створити для мене жiнку, з якою ми б змогли жити, почуваючи одне до одного прихильнiсть, яка менi так потрiбна. Це здатен зробити тiльки ти, i я маю право вимагати вiд тебе те, в чому ти не можеш менi вiдмовити.

Проте остання частина його розповiдi знову розбурхала мiй гнiв, який, здавалося, на певний час затих, поки вiн розповiдав про свое мирне життя в халупцi, та коли ж вiн вимовив свою пропозицiю, я бiльше не в змозi був боротися зi своiм гнiвом.

– Я категорично вiдмовляюся, – вiдповiв я, – i жоднi тортури в свiтi не змусять мене змiнити свое рiшення. Ти можеш зробити мене найнещаснiшим iз людей, але ти нiколи не змусиш мене впасти так низько у власних очах. Дати життя iншому створiнню, схожому на тебе, щоб ви разом спустошували свiт! Геть вiд мене! Я дав тобi вiдповiдь; ти можеш пiддати мене тортурам, але я нiколи не погоджуся.

– Ти помиляешся, – вiдповiв монстр, – замiсть погрожувати тобi, я лiпше наведу тобi розумнi аргументи. Я жорстокий, тому що я жалюгiдний. Хiба не тiкають вiд мене, хiба не ненавидять мене всi люди? Навiть ти, мiй творець, з радiстю знищив би мене; зрозумiй це i скажи менi: чому я маю жалiти людину бiльше, нiж ця людина жалiе мене? Ти б навiть не вважав себе вбивцею, якби тобi вдалося скинути мене в одну з льодяних прiрв i знищити мое тiло – творiння твоiх власних рук. Чому ж я повинен жалiти людей, коли вони зневажають мене? Нехай би людина жила зi мною в дружбi та злагодi, тодi я замiсть зла чинив би iй тiльки добро та зi сльозами дякував би тiльки за те, що вона приймае його. Але це неможливо – людськi почуття зводять нездоланну для нашого союзу перешкоду. А я не можу змиритися з цим, наче пiдлий раб. Я помщуся за всi своi образи; оскiльки менi не дано вселяти любов, я викликатиму страх; i перш за все у тебе – мого заклятого ворога, мого творця, до якого я присягаюсь у незгасимiй ненавистi. Стережися: я зроблю все, щоб знищити тебе, i я не заспокоюся доти, доки не спустошу твое серце i ти не проклянеш годину свого народження.

Диявольська лють горiла в його словах, а його обличчя здавалося потворною гримасою, яку не мiг витримати людський погляд; проте досить скоро вiн заспокоiвся та повiв далi:

– Я хотiв переконати тебе. Моя лють тiльки шкодить менi самому, оскiльки ти нiяк не збагнеш, що саме ти – ii причина. Якби хто-небудь поставився до мене iз ласкою, я вiдплатив би йому стократ i сторицею; заради одного створiння я примирився би з усiм людським родом! Але це – нездiйсненна мрiя. Хоча те, що я благаю у тебе, цiлком розважливо та скромно: менi потрiбна iстота протилежноi статi, така ж жахлива, як i я; це невелика радiсть, але це все, що я можу отримати, i я задовольнюся малим. То правда, через власну потворнiсть ми почуватимемося вiдрiзаними вiд решти свiту, але завдяки цьому ми ще дужче прив’яжемося одне до одного. Наше життя не буде щасливим, але воно буде чистим i позбавленим страждань, якi я вiдчуваю зараз. О мiй творець! Зроби мене щасливим, дозволь менi вiдчути вдячнiсть до тебе за одну-однiсiньку ласку! Дозволь менi впевнитися, що я здатен хоча б у кого-небудь викликати спiвчуття; не вiдмовляй менi у моему проханнi!

Я був зворушений. Я тремтiв на саму думку про можливi наслiдки моеi згоди, але усвiдомлював, що в його аргументах е дещиця справедливого. Його розповiдь, його емоцii свiдчили, що це створiння надiлене чуттями, i чи не був зобов’язаний я, його творець, вдiлити йому часточку щастя, якщо це було в моiй владi? Вiн помiтив перемiну в моему настроi та мовив:

– Якщо ти згодишся, то нi ти, нi будь-яке iнше людське створiння нiколи нас бiльше не побачать: я зникну в неозорих пустелях Пiвденноi Америки. Моя iжа вiдрiзняеться вiд людськоi: я не знищу анi ягняти, анi козеняти заради вдоволення своеi плотi; жолудi та ягоди – ось усе, що менi потрiбно. Моя подруга буде схожою на мене й, отже, задовольнятиметься такою самою iжею. За постiль нам правитиме сухе листя; сонце свiтитиме нам так само, як свiтить людям, i воно вирощуватиме для нас плоди. Картина, яку я тобi малюю, – мирна та людська, i ти, звiсно, розумiеш, що не зможеш вiдмовити менi в моему проханнi лише заради того, щоб показати всю свою владу та жорстокiсть. Яким би безжальним ти не був до мене, зараз я помiчаю в твоiх очах спiвчуття. Дозволь менi скористатися вдалим моментом i переконати тебе пообiцяти менi те, чого я так палко прагну.

– Ти маеш намiр, – вiдповiв я, – залишити населенi мiсця й оселитися в пустелi, де одинокими твоiми сусiдами будуть хiба дикi звiрi. Але ж як зможеш ти, так палко бажаючи любовi та прихильностi людей, довго зоставатись у вигнаннi? Ти знову повернешся i знову шукатимеш iхньоi ласки, але в черговий раз наразишся на ненависть; твоя лють запалиться знову, а у тебе буде ще й подруга, яка допоможе тобi нищити всiх i все. Це не мае статися; не наполягай на своему, оскiльки я все одно не погоджуся.

– Твоi почуття такi мiнливi! Тiльки мить тому моi доводи зворушили тебе, то чому ж ти знову вороже сприймаеш моi скарги? Клянусь землею, на якiй я живу так само, як i ти – мiй творець, що разом iз подругою, яку ти створиш для мене, я залишу землi, заселенi людьми, та вдовольнюся життям у диких, пустельних мiсцях. Лютi пристрастi полишать мене, бо з’явиться хтось, хто любитиме мене. Мое життя потече спокiйно, i в мить своеi смертi я не проклинатиму свого творця.

Його слова справили на мене дивний вплив. В менi на час пробуджувалося спiвчуття й виникало бажання розрадити його, та досить було глянути на нього – на брудну потвору, яка рухалась i балакала, як серце в менi переверталося i добре почуття витiсняли жах та ненависть. Я намагався притлумити iх; я говорив собi, що хоча й не можу спiвчувати монстровi, проте не маю права вiдмовити в крихтi щастя, яку маю змогу йому подарувати.

– Ти присягаешся, – мовив я, – не завдавати людям шкоди; та хiба щойно ти не показав власну лють, яка заважае менi повiрити твоiм словам? Як менi знати – можливо, ти вмiеш добре прикидатися, а потiм святкуватимеш, коли отримаеш ширший простiр для реалiзацii своеi помсти.

– Та як ти смiеш! Зi мною не можна так обходитися, я вимагаю вiдповiдi. Якщо в мене не буде прив’язаностi, не буде любовi, тодi я вiддамся ненавистi та пороку; любов iншого створiння знищила б корiнь моiх злочинiв, i нiхто бiльше б не почув анi про мене, анi про моi злочини. Моi вади породженi вимушеною самотнiстю, яка менi ненависна; моi чесноти розквiтнуть, коли я почну спiлкуватися з рiвною собi iстотою. Я вiдчуватиму прихильнiсть розумного створiння, я стану ланкою у ланцюгу живоi природи, вiд якоi зараз я вiдокремлений.

Я помовчав, зважуючи i його розповiдь, i аргументи, якi вiн навiв. Я мiркував про гарнi риси, якi проявилися в нього на початку його життевого шляху, та про все те хороше, що знищили в ньому та вiдраза й презирство, з якими до нього поставилися його покровителi. Менi слiд було також зважати на його фiзичну мiць i колишнi погрози – вiн-бо був створiнням, здатним мешкати в льодових печерах i легко втiкати вiд переслiдувачiв по краю неприступних прiрв, вiн володiв такою силою, з якою марно тягатися. По тривалих роздумах я вирiшив, що справедливiсть, як до нього, так i до моiх ближнiх, вимагае, щоб я погодився на його прохання. Отож я повернувся до нього й мовив:

– Я згоден пристати на твою пропозицiю, якщо ти даси священну обiтницю назавжди залишити Європу i не з’являтися в жодному мiсцi, населеному людьми, щойно отримаеш вiд мене жiнку, яка роздiлить iз тобою вiчне вигнання.

– Присягаюся, – вигукнув вiн, – сонцем i блакитним склепiнням небес, присягаюся вогнем кохання, що палае в моему серцi: виконай мое прохання, i ти бiльше мене не побачиш доти, доки вони iснують. Повертайся додому i хутко берись до роботи; я стежитиму за ii ходом з невимовною тривогою; i не турбуйся – тiльки-но все буде готове, я з’явлюся.

Промовивши цi слова, вiн зненацька залишив мене самого, ймовiрно, побоюючись, що я можу передумати. Я бачив, як вiн спускаеться з гори – швидше, нiж летить орел; i зовсiм скоро вiн загубився серед хвиль льодового моря.

Його розповiдь тривала цiлий день, i коли вiн зникнув, сонце вже закочувалося за лiнiю обрiю. Я знав, що менi слiд негайно спускатися в долину, бо зовсiм скоро все навкруги зануриться в темряву; але на серцi в мене лежав тягар, i кроки моi самi собою сповiльнювалися. Захоплений роздумами про подii сьогоднiшнього дня, я з труднощами продирався вузенькими гiрськими стежками, повсякчас ризикуючи оступитися. Була вже глупа нiч, коли я пiдiйшов до звичного мiсця привалу на пiвдорозi додому i присiв поблизу джерела. Зiрки свiтили мiж хмарами; передi мною височiли стрункi сосни, а де-не-де лежали поваленi стовбури. То була сувора краса, що викликала в мене дивнi думки. Я гiрко заплакав i, ламаючи руки у вiдчаi, вигукнув: «О зорi, хмари й вiтри, всi ви глузуете з мене; та якщо ви здатнi спiвчувати менi, знищте моi чуття та спогади, дозвольте менi зникнути; але якщо нi – зникнiть, зникнiть самi й залиште мене у пiтьмi!»

То були сумбурнi та жалюгiднi думки, i я не можу описати, як тиснуло на мене це мерехтiння зiрок, як я дослухався до кожного подуву вiтру, немовби то був зловiсний сироко, що загрожував проковтнути мене.

Був свiтанок, коли я нарештi повернувся в селище Шамунi; одразу ж, без вiдпочинку, я вирушив до Женеви. У моему серцi царювало сум’яття, я не мiг заспокоiтися; почуття моi тиснули на мене, як тягар, як справжня гора, i притупляли навiть моi страждання. В такому станi я повернувся додому та постав перед рiдними. Мiй вигляд спричинив сильне хвилювання, але я не вiдповiдав на жоднi розпитування i заледве мав змогу вимовити й слово. Я усвiдомлював, що надi мною тяжiе прокляття i я не маю права на спiвчуття, менi здавалося, що я нiколи не зможу вже насолоджуватися спiлкуванням iз близькими. Проте все одно я любив iх до нестями; заради iхнього порятунку я вирiшив взятися до ненависноi справи. Думка про майбутне заняття змусила всi iншi сторони життя вiдступити на заднiй план, тiльки вона зараз була для мене реальною i життевою.




Роздiл 18


Минали день за днем i тиждень за тижнем пiсля мого повернення до Женеви, а я все не мiг зiбратися на мужностi та взятися до роботи. Я побоювався помсти розчарованого демона, проте нiяк не мiг переступити через власну вiдразу до роботи, яка очiкувала мене. Я усвiдомлював, що не зможу створити жiнку, не присвятивши декiлька мiсяцiв ретельним дослiдженням i пошукам. Я чув про останнi вiдкриття, зробленi одним англiйським ученим, якi мали велике значення для успiшного завершення моеi роботи, i я вже подумував запитати у батька дозволу вiдвiдати Англiю з цiею метою; але я чiплявся за кожен привiд, щоб вiдкласти розмову, й ухилявся вiд першого кроку на цьому шляху, тим бiльше що нагальнiсть справи здавалася що далi, то бiльш сумнiвною. Я справдi змiнився; мое здоров’я, що ранiше здавалося пiдiрваним, тепер змiцнiло; пiднiмався також i мiй настрiй, коли його не затьмарювала думка про зловiсну обiцянку. Мiй батько з радiстю спостерiгав за цiею перемiною та мiркував, як знайти найкращий спосiб, аби розвiяти залишки моеi печалi, яка iнодi поверталася й затьмарювала сонце. В такi хвилини я прагнув цiлковитого усамiтнення. Всi днi я проводив самотою, сидячи в маленькому човнi на озерi, слiдкуючи за хмарами i дослухаючись до плескоту хвиль, мовчазний та в’ялий. Але свiже повiтря i яскраве сонце майже завжди вiдновлювали мiй душевний спокiй, i, повертаючись додому, я вiдповiдав на вiтання близьких з веселою усмiшкою та радiсним серцем.

Саме пiсля мого повернення з однiеi такоi прогулянки батько покликав мене i заговорив:

– Я з радiстю помiчаю, любий мiн сину, що ти знову вiдчуваеш приемнiсть вiд колишнiх задоволень i, здаеться, повертаешся до колишнього себе. Проте ти досi нещасливий i намагаешся уникати нашого товариства. Деякий час я мучився здогадками про причину, але вчора в мене промайнула думка, i якщо вона справедлива, то я благаю тебе: довiрся менi. Нещирiсть у такiй справi не тiльки даремна, але може накликати на всiх нас iще бiльше нещастя.

Я шалено затремтiв на такi слова, а батько тим часом вiв далi:

– Зiзнаюся, я завжди вважав, що твiй шлюб iз нашою милою Елiзабет довершить щастя нашоi родини i стане опертям для мене на старiсть. Ви прив’язанi одне до одного з дитячих лiт; ви разом навчалися i за своiми схильностями та смаками пасуете одне одному. Але людська досвiдченiсть слiпа, i те, що я вважаю найкращим шляхом до щастя, можливо, цiлком зруйнуе його. Ти, либонь, ставишся до неi як до своеi сестри, не маючи жодного намiру зробити ii своею дружиною. Імовiрно, ти зустрiв iншу дiвчину i покохав ii; вважаючи себе зв’язаним словом честi з Елiзабет, ти намагаешся притлумити свое почуття, i це, очевидячки, завдае тобi страждань.

– Мiй дорогий батьку, не переймайся. Я люблю кузину нiжно та щиро. Я нiколи не зустрiчав дiвчини, як Елiзабет, здатноi пробудити в менi найпалкiше захоплення та кохання. Моi надii на майбутне i всi моi плани пов’язанi з цим шлюбом.

– Твоi слова з цього приводу, любий Вiкторе, дарують менi радiсть, якоi я давно не вiдчував. Якщо це твоi справжнi почуття, то ми, безумовно, будемо щасливими, хоч нещодавнi сумнi подii тяжiють над нами. Але я хотiв би розвiяти темряву, яка огортае твою душу. Скажи менi, а якщо нам не вiдкладати вашого шлюбу? Нас причавило нещастя, i нещодавнi подii забрали в нас спокiй, такий потрiбний менi у моему вiцi та з моiми хворобами. Ти молодий, але я не вважаю, що раннiй шлюб, при твоiх статках, завадить здiйсненню iнших твоiх намiрiв – не дасть тобi вiдзначитися та прислужитися людям. Не подумай про те, що я збираюся нав’язати тобi щастя i що вiдстрочка викличе в мене побоювання. Не розцiнюй моiх слiв як поганого помислу i вiдповiдай менi, благаю тебе, довiрливо та щиро!

Я мовчки вислухав батька i певний час не мiг вiдповiсти. Безлiч думок промайнуло в моiй головi, i я намагався ухвалити якесь певне рiшення. На жаль! Негайний союз iз моею Елiзабет вселяв у мене жах та острах. Я був зв’язаний обiцянкою, якоi ще не виконав i яку не наважувався порушити, бо коли б я це зробив, якi б iще нещастя нависли надi мною та над моею приреченою родиною? Чи мiг я святкувати, коли на шиi у мене висiв смертельний тягар, що хилив мене до землi? Я мусив виконати свiй обов’язок i дати можливiсть чудовиську зникнути разом зi своеi подругою, перш нiж сам зможу насолоджуватися щастям у шлюбi, вiд якого я очiкував спокою.

Я згадав також про необхiднiсть поiздки до Англii або ж принаймнi тривалого листування з кимось iз тамтешнiх учених, дослiдження та вiдкриття яких були вкрай необхiднi для майбутньоi моеi роботи. Другий спосiб отримання необхiдних менi вiдомостей здавався менi повiльним та незадовiльним; крiм того, мене пригнiчувала думка, що я маю взятися до своеi ганебноi справи в будинку мого батька, що менi доведеться день у день спiлкуватися з тими, кого я люблю. Я знав, що може трапитися тисяча неприемностей i найкрихiтнiша з них здатна розкрити таемницю, яка змусить всiх, хто зi мною пов’язаний, затремтiти вiд жаху. Я також усвiдомлював, що раз у раз втрачатиму самоконтроль i не зможу приховувати тi жахливi почуття, якi вiдчуватиму пiд час своеi страшноi роботи. Я повинен був iзолювати себе вiд усiх, кого любив, поки виконуватиму ii. Якщо вже я почну ii, то зможу швидко закiнчити i повернути родину до мирного щастя. Якщо я виконаю обiцянку, чудовисько назавжди зникне. А, можливо (так малювалося в моiй нерозважливiй уявi), тим часом трапиться яка-небудь катастрофа, що знищить його i назавжди покладе край моему рабству.

Цими почуттями я й керувався у своiй вiдповiдi батьку. Я висловив бажання вiдвiдати Англiю, але приховав справжнi причини такого прохання, натомiсть послався на обставини, якi не викликали пiдозри, i так наполягав на необхiдностi поiздки, що батько легко погодився. Вiн радо зауважив, що пiсля тривалого перiоду похмурого вiдчаю, майже божевiлля, я здатний радiти майбутнiй поiздцi, i сподiвався, що змiна обстановки та рiзноманiтнi розваги ще до повернення додому остаточно приведуть мене до тями.

Тривалiсть своеi вiдсутностi я мав визначити самостiйно; вона складе декiлька мiсяцiв або ж, у найгiршому разi, рiк. Батько потурбувався i про мого супутника. Попередньо не сповiстивши мене, вiн домовився з Елiзабет i влаштував усе так, що Клерваль мав приеднатися до мене в Страсбурзi. Це заважало усамiтненню, такому необхiдному для успiшного виконання моеi роботи; проте на початку подорожi присутнiсть друга в жодному разi не могла бути перепоною, i я щиро зрадiв, що таким чином менi вдасться уникнути численних годин самотнiх роздумiв, здатних довести мене до божевiлля. Ба бiльше, Анрi мiг певною мiрою захистити мене вiд втручання ворога у моi справи. Якби я був сам, чи не почав би вiн час вiд часу нав’язувати менi свою бридку присутнiсть, щоб нагадувати про мое завдання або слiдкувати за ходом його виконання?

Отож, шлях мiй лежав до Англii, i було вирiшено, що мое одруження з Елiзабет неодмiнно вiдбудеться одразу пiсля мого повернення. Батько, через своi похилi лiта, неохоче погодився на вiдстрочку. Що ж до мене, була лише одна винагорода, яку я обiцяв собi за тяжку й ненависну працю, одна втiха в моiх безмежних стражданнях: то була надiя дочекатися дня, коли, звiльнений вiд мерзенного рабства, я зможу просити руки Елiзабет i в шлюбi з нею нарештi забути минуле.

Я почав готуватися до поiздки, але одна думка переслiдувала мене i виповнювала серце хвилюванням та страхом. На час моеi вiдсутностi я залишав своiх близьких, якi й не пiдозрювали про iснування ворога та не могли захиститися вiд його нападу, а мiй вiд’iзд мав розгнiвати його. Але ж вiн обiцяв прямувати за мною, куди б я не iхав; тож чи не супроводжуватиме вiн мене до Англii? Сама ця думка була страшною, але водночас заспокiйливою, оскiльки гарантувала безпеку моiм близьким. Жахала мене iнша перспектива – що вiн, навпаки, не поiде, а залишиться. Впродовж останнього часу я був рабом свого творiння, я дiяв пiд впливом моменту, а тепер iнстинкт пiдказував менi, що демон попрямуе за мною i не становитиме загрози для моеi родини.

Був кiнець вересня, коли я знову залишив рiдну краiну. Мандрiвка була затiяна на мое власне бажання, а тому Елiзабет не заперечувала, проте вона була сповнена хвилювання на саму думку, що горе знову заволодiе мною, а вона буде далеко. Завдяки ii пiклуванню за супутника я отримав Клерваля, та все одно чоловiк залишаеться слiпим до тисяч життевих дрiбниць, що потребують уваги жiнки. Їй кортiло просити мене повернутися чимскорiш, та численнi почуття, що суперечили одне одному, змусили ii змовчати i попрощатися зi сльозами, але без слiв.

Я сiв у дорожнiй екiпаж, заледве усвiдомлюючи, куди прямую, i байдужий до того, що дiеться навкруги. Я згадав тiльки – i з якою гiркотою! – про моi хiмiчнi прилади та звелiв, щоб iх запакували менi в дорогу. Занурений у найрiзноманiтнiшi невтiшнi думки, я проминув багато прегарних мiсць, але очi моi втупилися в одну точку i нiчого не помiчали навкруги. Я мiг думати тiльки про мету своеi мандрiвки й роботу, яка тепер захопить весь мiй час.

По декiлькох днях, якi я провiв у цiлковитiй апатii, подолавши багато лье, я прибув до Страсбурга, де дочекався прибуття Клерваля. Нарештi вiн приiхав. Який же контраст був мiж нами! Його надихав кожен новий пейзаж, переповнювала радiсть, коли вiн спостерiгав красу призахiдного сонця, але ще бiльше вiн радiв свiтанку i приходу нового дня. Вiн звертав увагу на барви ландшафтiв i неба, якi постiйно змiнювалися.

– Ось для чого варто жити! – вигукував вiн. – Ось як я насолоджуюся життям! Але ти, любий Франкенштайне, чому ти такий пригнiчений i засмучений?

І справдi, голова моя була зайнята похмурими думками, i я не бачив нi заходу вечiрньоi зiрки, нi золотого свiтанку сонця, що вiддзеркалювалися в Рейнi. І ви, мiй друже, отримали б набагато бiльше задоволення, читаючи щоденник Клерваля, який умiв вiдчувати природу й захоплюватися нею, нiж слухаючи моi роздуми. Адже я – нещасне створiння, надi мною тяжiе прокляття, що заступило менi шляхи до радостi.

Ми вирiшили спуститися Рейном на човнi вiд Страсбурга до Роттердама, а звiдти прямувати до Лондона. Всю мандрiвку ми пропливали вздовж численних островiв, що поросли верболозом, i побачили декiлька чудових мiст. Ми зупинилися на один день у Манаймi, а на п’ятий день пiсля вiдплиття зi Страсбурга прибули в Майнц. Нижче Майнца береги Рейну стають дедалi живописнiшими. Течiя рiчки прискорюеться, i вода звиваеться мiж невисокими, але стрiмкими, красиво окресленими схилами. Ми бачили численнi розвалини замкiв, що стояли на краю високих i недосяжних прiрв, оточенi темним лiсом. У цiй частинi Рейну ландшафти на диво розмаiтi. То перед вами крутий схил або розвалений замок, що звисае над прiрвою, на днi якоi бiжать темнi води Рейну; то зненацька в закрутi рiки на мису виринають квiтучi виноградники з зеленими пласкими схилами та велелюднi мiста.

Наша мандрiвка припала на час збору винограду, i, пливучи водою, ми слухали пiснi виноградарiв. Навiть я, причавлений сумом, обурений похмурими передчуттями, охоче слухав iх.

Я лежав на днi човна i, вдивляючись в безхмарне небо, неначе пив спокiй, якого так довго не знав. Якщо навiть мною заволодiвали такi почуття, хто зможе описати те, що вiдчував Анрi? Вiн неначе опинився в краiнi чудес i насолоджувався щастям, яке так рiдко даеться людинi.

– Я бачив, – казав вiн, – найчарiвнiшi краевиди моеi батькiвщини; я вiдвiдав озеро Люцерн та Урi, де снiжнi гори майже прямовисно спускаються до води, кидаючи на неi темнi непроникнi тiнi, якi надавали б озеру похмурого вигляду, якби не веселi острiвцi, що радували погляд; я бачив цi озера в бурю, коли вiтер здiймався та закручував водянi вихори, тож можна було собi уявити справжнiй смерч на просторах океану; я бачив, як хвилi билися в пiднiжжя гори, де снiговий обвал одного разу заскочив священика з дружиною, – подейкують, iхнi передсмертнi крики досi чутнi в завиваннi нiчного вiтру; я бачив гори Ля Вале та Пей де Во; i все-таки тутешнiй край, Вiкторе, подобаеться менi бiльше за всi нашi чудеса. Швейцарськi гори величнiшi для мене, але шарм схилiв рiки незрiвнянний нi з чим, що я бачив ранiше. Поглянь на замок, який завис онде над прiрвою, або на той, на островi, що майже цiлком заховався у листi дерев; а ось виноградарi повертаються зi своiх виноградникiв; а он селище, що ховаеться в брижах гiр. О, звiсно, дух-охоронець цих мiсць мае душу, спiвзвучнiшу людинi, нiж духи, що нагромаджують льодовики чи живуть на неприступних гiрських вершинах нашоi батькiвщини.

Клерваль! Любий мiй друже! Я й зараз iз захватом повторюю твоi слова i вихваляю тебе, як ти на те й заслуговуеш. Це була людина, неначе народжена «в самiй поезii природи»[20 - Джеймс Генрi Лi Гант (1784—1859), «Історiя Рiмiнi».]. Його бурхлива, захоплива фантазiя стримувалася чуттевiстю його серця. Вiн був здатен палко кохати, а в дружбi вiн виявляв таку вiдданiсть, яка, якщо вiрити життевiй мудростi, iснуе лише в нашiй уявi. Але людська краса не могла цiлковито заполонити його палку душу. Природу, якою дехто лише милуеться, вiн пристрасно любив:

		…Бурхливий водоспад
		Захоплював його, висока скеля,
		І гори, i густi похмурi хащi,
		Всi барви iхнi й обриси чiткi
		Його насичували, як палке кохання,
		Котре не потребуе нi прикрас,
		Нi мудрих доводiв, анi краси,
		Яка милуе око…[21 - Вiльям Вордсворт (1770—1850), «Тинтернське абатство».]

Де ж вiн тепер? Невже ця чудова людина щезла без слiду? Невже цей гострий розум, це багатство думок, ця дивовижна й невичерпна уява, що творила цiлi свiти, якi залежали вiд життя творця свого, – невже це все загинуло? Невже тепер вiн живе лише в моiй пам’ятi? Нi, це неправда; твое тiло, таке довершене й красиве, перетворилося на попiл, але твiй дух досi залишаеться розрадою твоему нещасному друговi.

Прости менi цi скорботнi почуття; моi слова – всього-на-всього слабка данина незлiченним чеснотам Анрi, але вони заспокоюють мое серце, втамовують бiль, який викликае пам’ять про нього. Тепер я продовжу свою розповiдь.

За Кельном ми спустилися на рiвнини Голландii; залишок нашого шляху ми вирiшили подолати сушею, оскiльки вiтер був зустрiчним, а течiя занадто слабкою, щоб допомагати нам. У цьому мiсцi мандрiвка стала не такою цiкавою (я маю на увазi красу природу), але вже за декiлька днiв ми прибули до Роттердама, звiдки продовжили свiй шлях морем до Англii. Одного ясного ранку наприкiнцi грудня я вперше побачив бiлi скелi Британii. Береги Темзи являли собою цiлковито новi для нас краевиди: вони були пласкими, але родючими; майже з кожним мiстечком була пов’язана якась легенда. Ми побачили форт Тильбюрi та згадали iспанську Армаду; потiм Грейвсенд, Вулвiч i Гринвiч – мiсця, про якi я чув на батькiвщинi.

Нарештi ми побачили незлiчимi шпилi Лондона, купол собору Святого Петра, що височiв надi всiм, i знаменитий в англiйський iсторii Тауер.




Роздiл 19


Саме в Лондонi ми вирiшили перепочити; ми хотiли провести в цьому дивовижному й уславленому мiстi декiлька мiсяцiв. Клерваль волiв познайомитися зi знаменитостями того часу, але для мене це було другорядним; бiльш за все я переймався збиранням вiдомостей, що були необхiднi для виконання моеi обiцянки, i квапився залучити до справи рекомендацiйнi листи, адресованi найвидатнiшим науковцям – медикам i бiологам.

Якби ця мандрiвка була затiяна в щасливi днi мого навчання, вона була б для мене невимовною радiстю. Але на менi лежало прокляття, i я вiдвiдував людей тiльки для того, щоб отримати вiд них iнформацiю про те, що мало для мене фатальний iнтерес. Товариство гнiтило мене; залишившись на самотi, я всю свою увагу звертав на картини природи; голос Анрi заспокоював мене, i я обманював себе iлюзiею спокою. Але чужi обличчя, заклопотанi, байдужi або задоволенi, знову викликали в менi вiдчай. Я усвiдомлював, що мiж мною та iншими людьми виросла нездоланна перешкода. Ця стiна була скрiплена кров’ю Вiльяма та Жустини; згадки про подii, пов’язанi з iхнiми iменами, були для мене тяжкою мукою.

Але в Клервалi я бачив вiдбиток себе колишнього; вiн був допитливим i нетерпляче прагнув досвiду та знань. Мiсцевi звичаi, якi вiн тут спостерiгав, були для нього i цiкавими, i повчальними. Крiм того, вiн прагнув певноi мети, яку давно поставив перед собою. Вiн вирiшив вiдвiдати Індiю, впевнений, що завдяки знанню декiлькох ii мов i знайомству з ii життям вiн зможе чимало посприяти процесу европейськоi колонiзацii та торгiвлi. Тiльки в Англii вiн мiг прискорити виконання свого плану. Вiн був постiйно заклопотаний; едине, що засмучувало його, – моя печаль i пригнiченiсть. Я намагався, наскiльки це було можливим, приховати iх вiд нього, щоб не позбавляти його задоволень, природних для людини, яка тiльки-но вступала на новий життевий шлях i не почувалася обтяженою турботами чи гiркими спогадами. Чимало разiв я вiдмовлявся супроводжувати його, посилаючись на те, що мене запросили деiнде, або вигадував iще яку-небудь вiдмовку, щоб залишитися на самотi. В той час я почав збирати матерiал, необхiдний для того, щоб дати життя новому створiнню; цей процес був для мене болiсним i нагадував тортури водою, коли крапля по краплi рiвномiрно падае на голову. Кожна думка, що була присвячена виконанню мого завдання, завдавала менi нестерпних страждань; кожне слово, вимовлене мною, нехай воно тiльки побiчно стосувалася мого завдання, змушувало моi губи тремтiти, а серце – прискорено битися.

Спливло декiлька мiсяцiв вiд нашого прибуття до Лондона, коли ми отримали лист iз Шотландii вiд людини, яка колись бувала нашим гостем у Женевi. Наш колишнiй гiсть описував свою краiну та переконував нас, що хоча б заради ii краси нам слiд продовжити мандрiвку на пiвнiч, до Перта, де вiн проживав. Клерваль дуже хотiв прийняти його запрошення, та й менi, хоча я i уникав людей, закортiло знову побачити гори, струмки i всi дивовижнi витвори, якими природа прикрасила своi улюбленi мiсця. Ми приiхали в Англiю на початку жовтня, а тепер був уже лютий, i ми поклали вирушити на пiвнiч наприкiнцi наступного мiсяця. В цiй проiздцi ми, замiсть прямувати головною дорогою просто до Единбурга, вирiшили заiхати у Вiндзор, Оксфорд, Метлок та на Кемберлендськi озера, розраховуючи дiстатися кiнцевого пункту мандрiвки лише в кiнцi липня.

Я запакував хiмiчнi прилади i зiбранi матерiали та вирiшив закiнчити свою роботу в якому-небудь усамiтненому мiстечку на пiвнiчних схилах плоскогiр’я Шотландii.

Ми залишили Лондон 27 березня i провели декiлька днiв у Вiндзорi, блукаючи чарiвним лiсом. Для нас, гiрських жителiв, природа цих мiсць видавалася напрочуд незвичною: могутнi дуби, розмаiття дичини i стада великих оленiв – все це викликало подив.

Звiдти ми вирушили до Оксфорда. На в’iздi в мiсто нас охопили спогади про подii, якi вiдбулися в ньому понад пiвтора столiття тому[22 - Ідеться про Англiйську революцiю XVII ст., яка закiнчилася обезголовленням Карла І.]. Тут Карл І зiбрав своi сили. Це мiсто залишалося вiрним йому тодi, коли вся краiна вiдвернулася вiд нього i стала пiд знамена парламенту та свободи. Пам’ять про нещасного короля та його прибiчникiв, про добродушного Фолкленда, зухвалого Горiнга, про королеву та його сина робили особливо цiкавими тi райони мiста, де вони, можливо, проживали. Тут блукав дух старовини, i ми з насолодою вiдшукували ii слiди. Але якби уява, що надихала нас на такi почуття, i не знайшла б тут достатньоi для себе поживи, це мiсто саме по собi було настiльки красивим, що викликало у нас захват. Будiвлi коледжiв дихали давниною i були напрочуд мальовничими, вулички прегарними, а чудова Ізис, що протiкала поблизу мiста чарiвними зеленими луками, широко та спокiйно розливала своi води, в яких вiддзеркалювався величний ансамбль веж, шпилi i банi, оточенi столiтнiми деревами.

Я насолоджувався пейзажами, i все-таки радiсть моя тьмянiла через спогади про минуле та думки про майбутне. Я був створений для мирного щастя. В юнацькi роки я не знав невдоволення, i якщо коли-небудь мене охоплював смуток, то споглядання краси природи або вивчення дивовижних людських витворiв зажди мало вiдгук у моему серцi й пiдносило мiй дух.

Тепер же я був схожий на рослину – на дерево, повалене блискавкою; вона протяла мою душу, i я вже вiдчував, що менi судилося бути лише подобою людини, й жалюгiдним видовищем руйнацii, що викликало спiвчуття у iнших i було, для мене самого нестерпним.

Досить тривалий час ми провели в Оксфордi, блукаючи його околицями i намагаючись впiзнати кожний закуток, який мiг бути пов’язаний iз найцiкавiшими перiодами в англiйськiй iсторii. Нашi маленькi екскурсii часто затягувалися через усе новi й новi визначнi пам’ятки, що неочiкувано поставали перед нами. Ми вiдвiдали поховання великого Гемпдена[23 - Джон Гемпден (1595—1643) загинув пiд час Англiйськоi революцii XVII ст.] i поле битви, на якому загинув цей патрiот. На якусь мить моя душа вивiльнилася з обiймiв принизливого та жалюгiдного страху, щоб осягнути високi iдеi свободи та самопожертви, увiч ненi в цих мiсцях. На якусь мить я наважився скинути кайдани i роззирнутися навколо вiльно та гордовито. Але залiзяччя ланцюгiв уже роз’iло мою душу, i я знову, тремтячи у вiдчаi, занурювався у своi переживання.

На жаль, ми полишили Оксфорд i попрямували в Метлок, до нашоi наступноi зупинки. Мiсцевiсть навкруги цього поселення нагадувала швейцарськi пейзажi, але у зменшеному виглядi: зеленим схилам бракувало корони далеких заснiжених Альп, гiр моеi батькiвщини, якi завжди прикрашенi соснами. Ми вiдвiдали дивовижну печеру i мiнiатюрнi музеi природноi iсторii, де рiдкiснi дива розташованi так, як у колекцiях Серво та Шамунi. Остання назва викликала в менi тремтiння, коли Анрi вимовив ii вголос, i я поквапився залишити Метлок, iз яким пов’язували мене жахливi спогади.

Із Дербi ми продовжили шлях далi на пiвнiч i провели майже два мiсяцi в Кемберлендi та Вестморлендi. Там я практично мiг уявити себе на схилах гiр Швейцарii. Невеликi снiговi покривала, що затрималися на пiвнiчних схилах гiр, озера, бурхлива течiя гiрських рiчок – все це було знайомим i любим для мого серця. Тут ми познайомилися з людьми, якi майже цiлковито повернули менi здатнiсть до щастя. Клерваль сприймав усе з бiльшим захватом, анiж я; вiн упевнено почувався в компанii талановитих людей i виявив бiльше здiбностей i талантiв, нiж коли перебував серед тих, хто стояв нижче за нього. «Я мiг би провести тут усе свое життя, – говорив вiн менi. – Серед цих гiр я навряд чи сумував би за Швейцарiею та Рейном».

Проте вiн розумiв, що в життi мандрiвника поряд iз задоволеннями iснуе багато негараздiв. Адже вiн постiйно був у напруженнi; i заледве починав вiдпочивати, як був змушений полишити мiсця, що стали вже звичними для нього, в пошуках чогось нового, що знову привертало його увагу, а потiм, своею чергою, вiдмовлятися i вiд цього заради iнших новинок.

Ми насилу встигли вiдвiдати рiзноманiтнi озера Кемберленда та Весморленда i зблизитися з деким iз мiсцевого населення, коли прийшов час зустрiчi з нашим шотландським другом; ми покинули своiх нових знайомих i продовжили мандрiвку. Я деякий час нехтував своiми обiцянками i тепер побоювався гнiву обманутого демона. Можливо, вiн залишився у Швейцарii, щоб спрямувати свою помсту на моiх близьких. Ця думка переслiдувала й мучила мене навiть у тi хвилини, якi могли б дати менi вiдпочинок i спокiй. Я очiкував листiв iз гарячливою нетерплячiстю: коли вони запiзнювалися, я почувався нещасним i мучився нестерпним страхом, а коли вони прибували i я бачив адресу, написану рукою Елiзабет або батька, я заледве наважувався прочитати iх i дiзнатися про свою долю. Інодi менi здавалося, що демон переслiдуе мене i може щохвилини помститися за мою недбалiсть убивством мого супутника. Коли мною заволодiвали цi думки, я нi на мить не полишав Анрi та ходив назирцi за ним, неначе тiнь, намагаючись захистити його вiд намареного гнiву мого нищителя. Я немовби вчинив тяжкий злочин, роздуми про який мене переслiдували. Я не був злочинцем, проте накликав на свою голову страшне прокляття, неначе й справдi вчинив якийсь жахливий злочин.

Я дiстався Единбурга у станi повноi апатii, але це мiсто могло б зацiкавити навiть найнещаснiше створiння. Клервалю воно сподобалося менше за Оксфорд, який уразив його своею старовиною. Проте краса та правильне планування нового Единбурга, його романтичний замок та околицi були найчарiвнiшими в цiлому свiтi: Артурове Крiсло, джерело св. Бернарда i Пентландськi схили полонили його i виправили перше враження. Але сам я з нетерпiнням очiкував кiнця мандрiвки.

За тиждень ми залишили Единбург i попрямували через К’юпар, Сент-Ендрюс i вздовж берегiв Тей до Перта, де нас уже очiкував мiй знайомий. Але я був не в гуморi жартувати й розмовляти зi сторонньою людиною та роздiляти з нею почуття i плани з люб’язнiстю, що ii обов’язково мав би виявляти гiсть. Саме з цiеi причини я повiдомив Клерваля, що залюбки помандрую на самотi та подивлюся Шотландiю.

– Розважайся сам, – сказав я йому, – а тут буде мiсце нашоi зустрiчi. Мене не буде два чи три мiсяцi, але благаю тебе не втручатися в моi переживання; залиш мене на деякий час у спокоi та наодинцi з собою, а коли я повернусь, то сподiваюся бути веселiшим i суголоснiшим твоему гумору.

Анрi намагався вiдмовити мене, але переконавшись у моiй рiшучостi, припинив наполягати. Вiн благав мене частiше йому писати.

– Я залюбки поiхав би з тобою в твою подорож, – мовив вiн, – анiж iхати до цих шотландцiв, яких я навiть не знаю; намагайся повернутися чимшвидше, мiй любий друже, щоб я знову мiг вiдчути себе неначе вдома, а це неможливо, якщо тебе немае поруч.

Попрощавшись зi своiм другом, я вирiшив знайти яке-небудь усамiтнене мiсце в Шотландii i там, залишаючись на самотi, дати життя ще одному створiнню. Я не мав сумнiвiв, що чудовисько переслiдуватиме мене, аби отримати собi вiд мене подругу, якоi воно так прагне. Дiйшовши такого рiшення, я подолав пiвнiчне плоскогiр’я i вибрав для своеi роботи один iз найвiддаленiших Оркнейських островiв. Це було найкраще мiсце для такоi справи – висока скеля, об яку ненастанно б’ються хвилi; грунт там майже неродючий, i на ньому проростае сама лише трава для кiлькох жалюгiдних корiв, а також овес для мешканцiв, яких нараховуеться всього п’ятеро, а iхнi зморенi та худенькi тiла наочно свiдчать про iхнiй спосiб життя. Овочi та хлiб, коли вони дозволяють собi таку розкiш, i навiть свiжу воду змушенi вони доправляти з великого острова, що мiститься на вiдстанi щось iз п’ять миль.

На островi було лише три жалюгiднi домiвки – халупи; одна з них була порожньою, коли я туди прибув. Саме цю халупу я i винайняв. У нiй було всього-на-всього двi кiмнати, i мала вона вкрай бiдний вигляд. Солом’яна стрiха провалилася, стiни були непотинькованi, а дверi зiрванi з петель. Я звелiв полагодити халупу, купив дещо з меблiв i став господарем; цi обставини мусили, безумовно, здивувати тамтешнiх жителiв, якби всi iхнi почуття не були приглушенi жалюгiдною бiднiстю. Хай там як, я жив, не побоюючись допитливих поглядiв та перешкод, i заледве отримував дяку за iжу та одяг, якi я роздавав, – настiльки страждання приглушили в людях найпростiшi почуття.

В цьому сховку я присвячував ранковi години роботi; у вечiрнiй час, якщо дозволяла погода, я прогулювався кам’янистим берегом моря, дослухаючись до стогону хвиль, що розбивалися бiля моiх нiг. Картина була одноманiтна, але час вiд часу змiнювалася. Я думав про Швейцарiю – як не схожа вона на цей непривiтний та похмурий ландшафт! Їi схили покритi виноградниками, а в долинах розкиданi домiвки. Їi чарiвнi озера вiддзеркалюють блакитне й лагiдне небо, а коли вiтер здiймае на них хвилi, це всього-на-всього дитяча гра у порiвняннi зi стогоном величезного океану.

Так я розподiлив години своiх занять попервах пiсля свого приiзду, але моя робота ставала для мене день у день дедалi страшнiшою та гнiтила мене все бiльше. Інодi я впродовж кiлькох днiв не мiг змусити себе увiйти до лабораторii; а бувало, що я працював i вдень i вночi, прагнучи чимшвидше закiнчити роботу. І справдi, зайняття було вiдразливе. Пiд час першого мого експерименту мене заслiпило щось, схоже на всепоглинаюче безумство, що не давало менi вiдчути весь жах моiх пошукiв; мiй розум цiлковито був спрямований на завершення роботи, i я заплющував очi на ii жахливi подробицi. Але тепер я брався до всього холоднокровно i часто вiдчував до цього глибинну вiдразу.

За цiею бридкою справою, в повному усамiтненнi, коли нiщо не могло вiдiрвати мене вiд мого завдання, мiй настрiй псувався: я робився неспокiйним i знервованим. Я щохвилинно боявся зустрiтися зi своiм переслiдувачем. Інодi я сидiв, втупивши очi в землю, боячись пiдвести погляд i побачити того, кого так жахався угледiти. Я страшився вiддалитися вiд людей, щоб вiн не заскочив мене самого i не почав вимагати для себе подруги.

Тим часом я продовжував роботу, i вона вже значно просунулася вперед. Я очiкував на ii завершення iз трепетною та нестримною надiею, якоi не смiв виказати навiть самому собi, але до якоi домiшувалося похмуре передчуття бiд, що змушувало мое серце завмирати в грудях.




Роздiл 20


Одного разу ввечерi я сидiв у своiй лабораторii; сонце зайшло, а мiсяць iще тiльки пiдiймався над морем; свiтла було недостатньо для моеi справи, i я сидiв, мiркуючи, чи зоставити все до ранку, чи, може, поквапитися з закiнченням та продовжити роботу без перерви. І саме цiеi митi мене охопили думки про можливi негативнi наслiдки мого задуму. За три роки до цього я був зайнятий тiею ж таки справою i створив диявола, чиi безмежнi злочини висотали мою душу та наповнили ii гiрким каяттям. А тепер я вдихаю життя в iнше створiння, про схильностi якого я також нiчого не знаю; воно може виявитися в тисячу разiв злiшим за свого приятеля та отримувати задоволення вiд убивств i жорстокостi. Вiн поклявся облишити людськi поселення та заховатися в пустелi; але вона такоi клятви не давала i, з усiею вiрогiднiстю, як iстота розумна та мисляча, може вiдмовитися виконувати домовленiсть, що була укладена до того, як вона взагалi була створена. Можливо, вони зненавидять одне одного; вже оживлене мною створiння ненавидить власну потворну зовнiшнiсть, а чи не вiдчуе воно ще бiльшоi вiдрази, коли така ж бридка iстота з’явиться перед ним в образi жiнки? Але i вона може вiдвернутися вiд нього з вiдразою, побачивши красу справжньоi людини; вона може покинути його, i вiн знову виявиться одиноким i ще бiльше розлютиться через нову образу, цього разу з боку подiбного створiння. Навiть якщо вони залишать Європу й оселяться в пустелях нового свiту, одним iз перших результатiв прив’язаностi, якоi так сильно прагне демон, стануть дiти, i на землi розмножиться цiла раса демонiв, яка може становити небезпеку для самого iснування людського роду. Чи маю я право заради власноi вигоди викликати прокляття на нескiнченнi поколiння людей? Спершу софiзми одухотвореного мною створiння зачепили мене; потiм мене збентежили його диявольськi погрози; але тепер я вперше усвiдомив аморальнiсть моеi обiцянки; я здригнувся на саму думку, що майбутнi поколiння проклинатимуть мене як нищителя, як егоiста, який не засумнiвався, купуючи власне благоденство, можливо, цiною загибелi всього роду людського.

Я затремтiв, охоплений смертельною тугою, i тут, звiвши очi, я побачив при свiтi мiсяця демона, що зазирав у вiкно. Вiдразлива посмiшка скривила його вуста, коли вiн побачив мене за виконанням дорученоi ним роботи. Так, вiн прямував за мною в моiй мандрiвцi; вiн блукав лiсами, ховався в печерах або безлюдних степах, а тепер вiн з’явився побачити, як просуваються справи, i вимагати виконання моеi обiцянки.

Поглянувши на нього, я уздрiв, що обличчя його палае неприхованою злобою та пiдступнiстю. Я iз жахом подумав про свою обiцянку оживити iнше створiння, подiбне на нього, i, тремтячи вiд гнiву, роздер на шмаття те, над чим працював. Негiдник, побачивши, як я знищую iстоту, з якою вiн пов’язував своi надii на щастя, iз криком шаленого вiдчаю та злостi щез.

Я вийшов iз кiмнати i, зачинивши дверi, дав собi непорушну обiцянку нiколи не вiдновлювати цiеi роботи; нерiвними кроками я пройшов до своеi спальнi. Я був на самотi; поблизу не було нiкого, щоб розвiяти темiнь i визволити мене вiд тяжкого тягаря жахливих моiх думок.

Спливло декiлька годин, а я так i сидiв бiля вiкна, споглядаючи море; воно було практично спокiйне, оскiльки вiтер стих, i вся природа спала пiд поглядом тихого мiсяця. По водi пливло декiлька риболовецьких суден, i час вiд часу легкий вiтер приносив звуки голосiв рибалок. Я вiдчував тишу, хоча заледве усвiдомлював, яка вона безмежна та глибока, але зненацька до моiх вух долинув сплеск весел бiля берега, i хтось причалив поблизу мого дому.

За декiлька хвилин я почув, як рипнули дверi, немовби iх намагалися тихенько вiдчинити. Я затремтiв усiм тiлом; передчуття менi пiдказувало, хто це мiг бути, й у мене виникло бажання покликати кого-небудь iз селян, котрi мешкали в хатинцi неподалiк; але я настiльки був розчавлений почуттям безпорадностi, яке так часто приходить у страшних снах, коли даремно намагаешся втекти вiд загрозливоi небезпеки, що невидима сила просто прикувала мене до мого мiсця. Тоi митi я почув кроки в коридорi; дверi вiдчинилися, i на порозi з’явився демон, якого я так боявся.

Зачинивши дверi, вiн наблизився до мене i задихано вигукнув:

– Ти знищив розпочату роботу! Що це означае? Невже ти наважишся порушити власну обiцянку? Я витерпiв чимало страждань; я залишив Швейцарiю разом iз тобою; я пробирався вздовж берегiв Рейну через порослi верболозом острови. Я провiв багато мiсяцiв на голих рiвнинах Англii та Шотландii. Я терпiв голод, холод i втому, а ти наважуешся обдурити моi сподiванки?

– Забирайся геть! Так, я вiдмовляюся вiд своеi обiцянки; нiколи я не оживлю iнше створiння, схоже на тебе, – таке саме жахливе та жорстоке.

– Рабе, досi я намагався переконати тебе, але ти виявився негiдним такоi поблажливостi. Пам’ятай, що я могутнiй; ти вже вважаеш себе нещасним, але я можу зробити тебе таким жалюгiдним, що ти зненавидиш сонячне свiтло. Ти мiй творець, але я твiй володар; скорися!

– Час моiх сумнiвiв минув, i прийшов кiнець твоiй владi. Твоi погрози не змусять мене вчинити злочин, а навпаки, вони тiльки пiдпирають мою рiшучiсть не створювати для тебе спiльницi в твоему злочинствi. Невже я холоднокровно випущу на свiт потвору, що почувае задоволення вiд вбивств i жорстокостi? Забирайся геть! Рiшення мое незламне, i всi твоi слова тiльки розпалюють мiй гнiв.

Чудовисько прочитало на моему обличчi рiшучiсть i заскрипiло зубами в безсилiй лютi.

– То кожний чоловiк, – скрикнув вiн, – матиме собi жiнку, кожна тварина знайде собi пару, а я залишуся назавжди самотнiм? Менi притаманне почуття прив’язаностi, та у вiдповiдь я зустрiчаю вiдразу i зневагу. Людино! Ти можеш мене ненавидiти, але стережись! Кожна година твого життя буде наповнена страхом та горем, i скоро впаде на твою голову удар, який забере вiд тебе щастя назавжди. Невже ти сподiваешся бути щасливим, коли я безмежно нещасний? Ти можеш убити iншi моi пристрастi, але залишиться помста, яка стане менi дорожчою за свiтло чи iжу. Я можу загинути; але спершу ти, мiй тиран та мучитель, проклянеш сонце – свiдка твоiх страждань. Остерiгайся, оскiльки я безстрашний i тому всесильний. Я пiдстерiгатиму тебе iз хитрiстю змii, щоб смертельно вжалити. Дивись, ти розкаешся, що завдав менi зла.

– Досить, дияволе; i не отруюй повiтря лютою своею мовою. Я сповiстив тобi свою ухвалу, i я не боягуз, щоб злякатися твоiх погроз. Залиш мене; я не змiню свого рiшення.

– Гаразд, я залишу тебе; але запам’ятай, я буду з тобою твоеi шлюбноi ночi.

Я нахилився вперед i вигукнув:

– Негiдник! Перш нiж ухвалювати менi смертельний вирок, переконайся, що ти сам у безпецi.

Я схопив би його, але вiн утiк вiд мене та стрiмко вибiг iз халупи. За деякий час я побачив його в човнi, що розтинав воду, як стрiмка стрiла, i скоро вiн загубився посеред хвиль.

Знову запала тиша, але його слова дзвенiли в моiх вухах. Я кипiв гнiвним бажанням рвонути навздогiн нищителю мого спокою i скинути його в океан. Я почав швидко i схвильовано мiряти кроками кiмнату. Чому я не помчав наздоганяти його i не поборовся з ним на смерть? Але я дав йому можливiсть утекти, i вiн попрямував на материк. Я тремтiв на думку, що хтось може стати ще однiею жертвою його невситимоi помсти. Тут я згадав його слова: «Я буду з тобою твоеi шлюбноi ночi». Ось так цей час був призначений для звершення моеi долi. Тодi я помру й одразу ж задовольню та загашу його злiсть. Ця перспектива викликала в менi страх; та коли я подумав про любу Елiзабет й уявив собi ii сльози й безмежне горе, якщо ii коханого злочинна рука вирве з ii обiймiв, то вперше за багато мiсяцiв iз моiх очей покотилася сльози i я вирiшив не скорятися ворогу без жорстокоi боротьби.

Минула нiч, i сонце пiднялося з-за океану; я трохи заспокоiвся, якщо можна назвати спокоем той стан, коли шалений гнiв переходить у глибокий вiдчай. Я полишив дiм, де минулоi ночi розiгралася страшна сцена, i попрямував до берега моря, яке менi здалося майже нездоланною перепоною мiж мною та людьми; менi навiть закортiло, щоб саме так i було.

Менi захотiлося провести на цiй голiй скелi все життя, безперечно, тяжке, але захищене вiд неочiкуваних бiд. Якщо я поiду звiдси, доведеться померти самому чи побачити, як тi, кого я люблю понад усе на свiтi, загинуть у залiзних кулаках створеного мною диявола.

Я блукав островом, немовби неспокiйний привид, розлучений з усiма, кого я любив, i нещасний в цiй розлуцi. Коли прийшов полудень i сонце пiдбилося вище, я лiг на траву i мене здолав глибокий сон. Всю попередню нiч я не спав, нерви моi були збудженi, а очi запаленi нiчним безсонням i смутком. Сон, що оволодiв мною, освiжив мене; коли я прокинувся, то знову вiдчув, що належу до роду людського, який складаеться з подiбних до мене iстот, i з великим хвилюванням почав мiркувати про те, що трапилося; але слова почвари i досi лунали в моiх вухах, неначе погребальний дзвiн; вони здавалися менi сновидiнням, але чiтким i гнiтючим, як дiйснiсть.

Сонце помiтно скотилося вниз, а я досi сидiв на березi, вiвсяним печивом тамуючи голод, що мучив мене; аж зненацька побачив я, що поблизу мене причалив рибальський човен, i один iз чоловiкiв принiс менi пакунок; у ньому були листи з Женеви, а разом iз ними – лист вiд Клерваля, в якому вiн благав мене приеднатися до нього. Вiн писав, що там, де вiн перебувае зараз, вiн тiльки марнуе свiй час; друзi, з якими вiн познайомився у Лондонi, в своiх листах прохають його повернутися, щоб закiнчити перемовини, розпочатi з приводу його мандрiвки до Індii. Вiн бiльше не може вiдкладати свого вiд’iзду; а оскiльки наступна за поiздкою в Лондон i набагато тривалiша подорож мае вiдбутися навiть скорiше, нiж вiн уявляв, то вiн умовляв мене побути з ним хоч трохи. Вiн наполегливо прохав мене залишити мiй усамiтнений острiв i зустрiтися з ним у Пертi, щоб разом попрямувати на пiвдень. Цей лист змусив мене ненадовго отямитися, i я вирiшив поiхати з острова за два днi. Проте до мого вiд’iзду необхiдно було виконати ще одну справу, про яку я навiть боявся подумати; потрiбно було запакувати мое хiмiчне приладдя; а для цього менi слiд було увiйти в кiмнату, де я займався ненависною менi справою, та взяти в руки iнструменти, сам вигляд яких викликав у мене вiдразу. Наступного дня на свiтанку я зiбрав усю свою волю та вiдчинив дверi до лабораторii. Залишки наполовину закiнченоi iстоти, роздертоi мною на шматки, були розкиданi по пiдлозi; у мене було практично таке ж вiдчуття, неначе я розчленував на шмаття живе людське тiло. Я зачекав, щоб зiбратися на силi, а потiм увiйшов до кiмнати. Тремтливими руками я винiс звiдти прилади i водночас подумав, що не повинен залишати слiдiв своеi роботи, якi можуть викликати жах i пiдозри селян; i тому я спакував усi залишки в кошик, насипавши згори чимало камiння, i вирiшив викинути iх у море тiеi ж таки ночi; а поки що я сiв на березi й узявся чистити та приводити до ладу свое хiмiчне приладдя.

Нема нiчого певнiшого, нiж тi змiни, що трапилися в моiх почуттях тiеi ночi, коли передi мною з’явився демон. Ранiше я ставився до своеi обiцянки з похмурим вiдчаем, як до чогось такого, що, незважаючи на можливi наслiдки, повинно бути виконане; натомiсть тепер менi здавалося, що з моiх очей впала полуда i я вперше став бачити ясно. Нi на мить менi не спадало на думку вiдновити свою роботу; погрози, якi я вислухав, пригнiчували мене, але я не припускав гадки свiдомо пiти на те, щоби вiдвернути удар. Я вирiшив, що створення другоi iстоти, схожоi на оживленого мною диявола, буде актом пiдлого та жорстокого егоiзму, i гнав геть будь-якi доводи, що могли б привести мене до iншого висновку.

Мiж другою та третьою годинами ранку на небо виплив мiсяць; тодi я, взявши кошик на борт невеликого ялика, вiдплив приблизно на чотири милi вiд берега. Кругом було безлюдно; декiлька човнiв поверталося до берега, але я вiдплив подалi вiд них. Менi здавалося, що я скоiв страшний злочин i тому з жахом уникав зустрiчi з людьми. Мiсяць, який до того яскраво свiтив, зненацька затулила густа хмара, i я, скориставшись темрявою, пожбурив кошик у море; я дослухався до булькання, з яким вiн занурювався, а потiм поплив геть. На небi скупчилися хмари, але повiтря було чистим, хоча й прохолодним вiд пiвнiчно-схiдного вiтру. Але вiн освiжив мене та наповнив такими приемними почуттями, що я вирiшив залишитися на деякий час в морi. Встановивши кермо прямо, я розлiгся на днi човна. Мiсяць заховався за хмарами, i все занурилося в темряву; я чув плескiт хвиль пiд кiлем, що розрiзав воду; це журчання заколисало мене, i я швидко заснув.

Не знаю, як довго я проспав, та коли прокинувся, виявилося, що сонце стояло вже доволi високо. Вiтер щодалi ставав сильнiшим, а хвилi безнастанно пiддавали мiй крихiтний човен небезпецi. Я помiтив, що вiтер був пiвнiчно-схiдним; вiн вiднiс мене далеко вiд берега, де я сiв у човен. Я спробував змiнити курс, але переконався: якщо ще раз повторю таку спробу, то мiй човен моментально зануриться пiд воду. За таких обставин единим виходом iз ситуацii було лише iти далi за вiтром. Зiзнаюся, мене охопив страх. У мене не було з собою компаса, а моi пiзнання з географii були мiзерними, аби положення сонця могло менi пiдказати мое мiсцеперебування. Мене могло винести у вiдкритий океан, де я переживу всi муки голодноi смертi або ж мене захоплять бездоннi води, якi ревiли та билися довкола мене. Я вже провiв у морi чимало годин i вiдчував пекучу спрагу – передвiсника iнших моiх страждань. Я поглянув на небо, де хмарки, гнанi вiтром, безперестанку змiнювалися однi одними; я поглянув на море, яке повинно було стати моею могилою.

– Дияволе! – вигукнув я. – Твоя погроза вже виконуеться!

Я подумав про Елiзабет, про мого батька та Клерваля; всiх iх я залишав, i чудовисько могло спрямувати на них свою криваву жорстокiсть. На цю думку я занурився в такий вiдчай i жах, що навiть зараз, коли все живе навiки зникне для мене, я весь тремчу на саму цю згадку.

Так промайнуло декiлька годин; але що бiльше сонце схилялося до обрiю, то стихав вiтер, змiнюючись на легкий бриз, i буруни щезали на морi. Проте море вкрилося чималими брижами; я вiдчував нудоту i ледве був у змозi втримувати кермо, коли зненацька на пiвднi побачив високу лiнiю берега.

Хоча мене виснажили втома i невiдомiсть, яка поглинала мене впродовж останнiх декiлькох годин, ця неочiкувана впевненiсть у спасiннi пiдступила теплою хвилею радостi до самого мого серця, i сльози полилися з моiх очей.

Наскiльки мiнливi нашi почуття, i яка дивовижна любов до життя в хвилини найважчого горя! Я спорудив iнше вiтрило, використавши дещо зi свого одягу, i поплив до берега. Вiн був диким та скелястим; але опинившись ближче, я помiтив одразу, що вiн заселений. Я побачив поблизу берега човни i вiдчув, що повернувся в лоно цивiлiзацii. Я уважно вдивлявся в берегову лiнiю i з радiстю угледiв шпиль, який нарештi з’явився з-за невеликого мису. Оскiльки я був украй ослаблений, вирiшив плисти просто до мiста, де мiг знайти собi iжу. На щастя, виявилося, що в мене при собi е грошi.

Обiгнувши мис, я побачив маленьке мiстечко i гарну гавань, в яку я увiйшов, радiючи неочiкуваному спасiнню, серце калатало в мене у грудях.

Поки я прив’язував човен i прибирав парус, поблизу мене зiбралося кiлька людей. Всi вони, здавалося, були здивованi моею появою; але замiсть запропонувати менi допомогу, вони перешiптувалися мiж собою, супроводжуючи це жестикуляцiею, яка в будь-який iнший час викликала б у мене занепокоення. Хай там як, почувши, що вони розмовляють англiйською, я звернувся до них iхньою мовою.

– Друзi, – мовив я, – чи не вiдмовитесь сказати менi назву цього мiста та пояснити, де я опинився?

– Скоро дiзнаешся, – вiдповiв один iз них хрипким голосом. – Можливо, нашi мiсця не сподобаються тобi; але про це тебе нiхто й не запитуватиме – цього ти можеш бути абсолютно певен.

Я украй здивувався, отримавши таку грубу вiдповiдь вiд незнайомця; мене занепокоiли такi ж похмурi та злi обличчя його супутникiв.

– Чому ви так нечемно вiдповiдаете? – запитав я. – Це не схоже на англiйцiв – так негостинно зустрiчати iноземцiв.

– Не знаю, – вiдповiв вiн, – що заведено в англiйцiв, але в iрландцiв злочинцiв не шанують.

Допоки тривав цей дивний дiалог, я помiтив, що натовп швидко збiльшуеться. Обличчя людей виказували сумiш цiкавостi та гнiву, що розсердило i трохи занепокоiло мене. Я запитав дорогу до готелю, але нiхто не вiдповiв менi. Тодi я пройшов в трохи вперед; натовп рушив за мною та оточив iз глухим ремством. Якийсь мерзенний на вигляд чоловiк наблизився до мене, ляснувши мене по плечу, i сказав:

– Ходiмо, сер, прямуйте за мною до пана Кiрвiна – там прозвiтуете про себе.

– Хто такий пан Кiрвiн? І що я повинен звiтувати? Хiба це не вiльна краiна?

– Так, сер, достатньо вiльна для чесних людей. Пан Кiрвiн – суддя. А звiтувати треба тому, що одного добродiя знайшли тут убитим минулоi ночi.

Цi слова вельми вразили мене; але скоро я заспокоiвся. Я був безвинний; це буде легко довести. Тому я безмовно рушив за своiм поводирем, який провiв мене в один iз найкращих будинкiв мiста. Я ледве тримався на ногах вiд утоми та голоду; але оточений натовпом, я вважав, що розумно буде зiбратися на силi, щоб мою фiзичну слабкiсть не трактували як страх або зiзнання. Я не пiдозрював, що трапилася бiда, яка через декiлька хвилин розчавить мене й занурить у такий вiдчай, що перед ним вiдступить i страх сорому, i страх смертi. На цьому я повинен зупинитися, оскiльки маю зiбратися з духом, щоб згадати страшнi подii, про якi я збираюся розповiсти, в усiх подробицях.




Роздiл 21


Невдовзi мене привели до суддi – староi та добродушноi на вигляд людини зi спокiйними i м’якими манерами; вiн подивився на мене, проте, досить суворо, а потiм, обернувшись до моiх конвоiрiв, запитав, хто може свiдчити в цiй справi.

Приблизно шестеро виступили вперед; суддя звернувся до одного з них, який пояснив, що минулоi ночi вiн вирушив на риболовлю разом iз сином та зятем, Денiелем Ньюгентом, коли близько десятоi години здiйнявся дужий пiвнiчний вiтер, i вони вирiшили повернутися в гавань. Нiч була дуже темна, а мiсяць iще не зiйшов; вони причалили не в гаванi, як зазвичай, а у бухтi милi зо двi нижче. Сам же вiн пiшов першим i нiс риболовецьке знаряддя, а його супутники на деякiй вiдстанi прямували за ним.

Ступаючи по пiску, вiн спiткнувся об щось i впав. Супутники пiдiйшли, щоб допомогти йому; при свiтi лiхтаря вони виявили, що вiн упав на людське тiло, вочевидь, мертве. Спершу вони подумали, що це потопельник, якого викинуло на берег; але, оглянувши його, помiтили, що вбрання була сухим, а тiло ще не застигло. Вони одразу ж вiднесли його в дiм однiеi староi жiнки, що мешкала неподалiк, i спробували – на жаль, даремно – повернути його до життя. Це був уродливий парубок рокiв двадцяти п’ятьох. Очевидячки, його задушили, оскiльки на ньому не було жодних слiдiв насилля, крiм темних вiдбиткiв пальцiв на шиi.

Перша половина його свiдчень не викликала в мене жодного iнтересу, та коли вiн повiдомив про слiди пальцiв, я згадав про вбивство мого брата i вкрай розхвилювався; тiлом прокотилося тремтiння, а очi застелив туман; це змусило мене притулитися до крiсла в пошуках опори. Суддя спостерiгав за мною гострим поглядом, i моя поведiнка, безсумнiвно, справила на нього несприятливе враження.

Син пiдтвердив свiдчення батька; а коли допитали Денiела Ньюгента, то вiн щиро заприсягнувся, що незадовго до того, як iхнiй супутник упав, помiтив неподалiк берега човен, а в ньому людину; наскiльки вiн мiг роздивитися при свiтлi зiрок, то був саме той човен, на якому я тiльки-но прибув. Інша жiнка, яка жила на узбережжi, приблизно за годину до того, як почула про виявлений труп, стояла пiд дверима своеi домiвки, очiкуючи на повернення рибалок; i тут вона помiтила човен, а в ньому людину, яка вiдчалювала вiд того мiсця на березi, де потiм знайшли тiло.

Інша жiнка пiдтвердила свiдчення рибалок, якi внесли тiло в ii дiм; воно не було холодним. Вони поклали його на постiль i стали зiгрiвати, а Денiел пiшов у мiсто по допомогу, але на той час незнайомець уже помер.

Ще декiлькох людей допитали про обставини мого прибуття, i всi вони погоджувалися в тому, що за дужого пiвнiчного вiтру, який здiйнявся минулоi ночi, я мiг би боротися зi стихiею впродовж багатьох годин, але був би змушений повернутися до того ж мiсця, звiдки вiдплив. Крiм того, вони вважали, що я, вочевидь, принiс тiло з iншого мiсця, й оскiльки берег менi не знайомий, я мiг увiйти в гавань, не маючи гадки про вiдстань вiд неi до мiсця, де я залишив труп.

Вислухавши цi свiдчення, пан Кiрвiн забажав, щоб мене привели до кiмнати, де лежало тiло, уже пiдготовлене до поховання; йому кортiло побачити, яке враження справить на мене вигляд убитого. Цю думку, напевне, пiдказало мое надмiрне хвилювання, коли описували спосiб, яким було скоене вбивство. Отже, суддя i ще декiлька осiб повели мене до кiмнати, де лежав покiйник. Мене несамохiть вразили дивнi збiги, що трапилися в цю неспокiйну нiч; проте, знаючи, що мене бачили декiлька людей на островi, де я проживав, приблизно в ту ж годину, коли знайшли тiло, я був абсолютно спокiйний щодо вислiду справи. Я увiйшов до кiмнати, де лежав убитий, i мене пiдвели до труни. Якими ж словами описати моi почуття, коли я побачив його? Ще й зараз у мене пересихають губи вiд жаху, i я не можу згадати тiеi страшноi митi без дрожу. Допит, присутнiсть суддi та свiдкiв – усе це зникло, неначе сон, коли передi мною предстало бездиханне тiло Анрi Клерваля. Я задихнувся i, впавши на тiло, заволав:

– Невже моi злочини позбавили життя i тебе, любий Анрi? Двох я вже вбив, iншi жертви очiкують своеi черги; але ти, Клервалю, мiй друже, мiй благодiйнику…

Людинi не до снаги витримати довше такi страждання, i з кiмнати мене винесли в корчах. За ними не забарилася лихоманка. Два мiсяцi я перебував на межi життя та смертi; моi марення, як менi потiм розповiдали, наводили на всiх жах; я називав себе вбивцею Вiльяма, Жустини та Клерваля. Інодi я благав присутнiх допомогти менi поквитатися з дияволом, який мучив мене; а бувало, я вiдчував, як пальцi чудовиська впинаються в мое горло, i тодi з вуст зривалися гучнi крики страждання i жаху. На щастя, я марив своею рiдною мовою, i мене розумiв один лише пан Кiрвiн; але моеi жестикуляцii та зойкiв було достатньо, щоб налякати й iнших свiдкiв. Чому ж я не помер? Нещаснiший за будь-кого з людей, чому я не занурився у забуття i не отримав бажаного спокою? Смерть забирае стiльки квiтучих дiтей – едину надiю люблячих батькiв; скiльки наречених та юних коханих сьогоднi перебувають у розквiтi сил i надii, а назавтра вони стають здобиччю хробакiв, що розкладаеться у трунi. З якого ж тiста я вилiплений, що змiг витримати стiльки ударiв, вiд яких моi тортури постiйно поновлювалися, немовби крутилося колесо?

Але менi судилося вижити, i за два мiсяцi, наче прокинувшись од страшного сну, я опинився у в’язницi, на жалюгiдному лiжку, оточений тюремниками, наглядачами, замками та всiма iншими атрибутами ув’язнення. Пам’ятаю, був ранок, коли до мене повернулася свiдомiсть; я забув, що зi мною сталося, i пам’ятав тiльки, як на мене навалилося якесь горе; та коли я роззирнувся навкруги i побачив грати на вiкнах та брудну кiмнату, в якiй перебував, усе ожило в моiй пам’ятi, i я гiрко застогнав.

Моi стогони розбудили стару жiнку, яка дрiмала в крiслi поблизу мене. Це була дружина одного з наглядачiв, яку найняли до мене доглядальницею, а ii обличчя виказувало всi згубнi схильностi, що були досить поширенi у людей цього кола. Риси ii обличчя були жорсткими i грубими, як у тих, хто звик дивитися на чуже горе без спiвчуття. Їi голос виказував повну байдужiсть; вона звернулася до мене англiйською, i я впiзнав голос, який неодноразово чув пiд час хвороби.

– Вам уже лiпше, сер? – запитала вона.

Я заледве розбiрливо вiдповiв, також англiйською:

– Здаеться, так; але якщо це все правда, а не сон, менi шкода, що я ще живу i що вiдчуваю горе та жах.

– Що й казати, – вiдповiла стара, – якщо ви маете на увазi джентльмена, якого ви вбили, то, звiсно, було б краще, якби ви померли, бо вам буде дуже зле. Проте це не моя справа; мене прислали ходити за вами i допомогти вам стати на ноги; це я i роблю добросовiсно; добре було б, якби кожний так працював.

Я з вiдразою вiдвернувся од жiнки, яка могла звернутися з такими безсердечними словами до людини, що тiльки-но перебувала на межi життя та смертi; але я був слабким i не мiг утямити все, що вiдбувалося. Весь мiй життевий шлях здавався менi сном; iнодi я сумнiвався, чи було це насправдi, бо подii мого життя не видавалися менi ясною життевою реальнiстю.

Коли образи, що пропливали передi мною, стали чiткiшими, в мене почалася гарячка, i все навкруги потемнiло; бiля мене не було нiкого, хто втiшив би мене i пригорнув до серця; жодна дружня рука не пiдтримувала мене. Прийшов лiкар i виписав лiки; стара жiнка приготувала iх, але на обличчi лiкаря було повна байдужiсть, а на обличчi жiнки – жорсткiсть. Хто мiг цiкавитися життям убивцi, окрiм ката, що очiкував оплати за свою роботу?

Такими були моi першi думки, проте досить скоро я довiдався, що пан Кiрвiн виявив до мене надзвичайну доброту. Вiн наказав перевести мене до лiпшого примiщення у в’язницi (ця жалюгiдна камера справдi була краща за попередню); i саме вiн потурбувався про лiкаря та доглядальницю. Щоправда, навiдувався вiн до мене рiдко, але всiляко намагався полегшити страждання будь-якоi людини, i все-таки йому не хотiлося спостерiгати за муками вбивцi та вислуховувати його марення. Вiн iнколи приходив пересвiдчитися, що про мене пiклуються; проте його вiдвiдування були короткими й нечастими. Одного разу пiд час мого одужання я сидiв на стiльцi; очi моi були напiвзаплющенi, а щоки блiдi, немовби у мерця. Причавлений горем, я часто думав, чи не лiпше шукати розради в смертi, нiж залишатися на бiлому свiтi, де менi судилося так страждати. Одного разу я подумав, чи не визнати себе винним i не пiддатися покаранню – смертнiй карi, адже я був винний бiльше, нiж бiдолашна Жустина. Саме ця думка заволодiла мною, коли дверi камери вiдчинилися i зайшов пан Кiрвiн. Обличчя його виказувало жалiсть i спiвчуття; вiн присунув до мене стiлець i звернувся французькою мовою:

– Боюся, вам тут погано; чи не можу я хоча б якось полегшити вашу долю?

– Дякую, але менi байдуже; нiщо на свiтi не може дати менi полегшення.

– Я знаю, що спiвчуття чужинця – замала допомога тому, кого повалила така тяжка бiда. Але я сподiваюсь, що ви скоро полишите це похмуре мiсце; не маю сумнiвiв, що ви легко надасте докази, якi знiмуть iз вас звинувачення.

– Про це я турбуюся менш за все; завдяки незвичайним подiям я став найнещаснiшим зi смертних. Пiсля пекельних мук, якi я пережив i переживаю, як може смерть здаватися кривдою?

– Справдi, нiчого не може бути печальнiшим за нещодавнi дивнi подii. Ви випадково потрапили на цей берег, вiдомий своею доброзичливiстю, i тоi ж таки митi вас схопили та звинуватили у вбивствi. Перше, що постало перед вашими очами, було тiло вашого друга, вбитого невiдомим чином i немов самим дияволом пiдкинуте вам.

Коли пан Кiрвiн вимовив цi слова, я, незважаючи на хвилювання, що охопило мене на саму лише згадку про моi страждання, чимало здивувався вiдомостям, якими вiн володiв. Імовiрно, це здивування вiдбилося на моему обличчi, оскiльки пан Кiрвiн поквапився докинути:

– Щойно ви захворiли, менi передали всi документи, якi були при вас; я iх проглянув, волiючи знайти яку-небудь iнформацiю, що могла б допомогли менi розшукати ваших рiдних i сповiстити iх про ваше нещастя та хворобу. Я знайшов декiлька листiв i серед них один, що, судячи зi звертання, належить вашому батьковi. Я одразу ж написав у Женеву; пiсля вiдправки мого листа спливло майже два мiсяцi. Але ви хворi; i навiть зараз ви тремтите, а хвилювання вам може зашкодити.

– Невiдомiсть у тисячу разiв гiрша за найстрашнiше нещастя; скажiть менi, яка нова драма розiгралася i чие убивство я повинен тепер оплакувати?

– У вашiй родинi все добре, – лагiдно сказав пан Кiр-вiн, – i дехто з ваших близьких приiхав вас вiдвiдати.

Не знаю чому, але менi зненацька здалося, що це вбивця з’явився насмiхатися з мого горя та вихвалятися смертю Клерваля як iще однiею спонукою, щоби змусити мене погодитися на його диявольськi вимоги. Я затулив очi руками i зi страхом закричав:

– Ох! Заберiть його! Я не можу його бачити; заради Бога, не впускайте його!

Пан Кiрвiн iз подивом дивився на мене. Вiн несамохiть подумав, що цi вигуки пiдтверджують мою винуватiсть, i суворо сказав:

– Я подумав, юначе, що присутнiсть вашого батька буде вам приемна та не викличе такого гнiвного протесту.

– Мого батька! – вигукнув я, i при цьому вираз мого обличчя зi страху перемiнився на радiсть. – Невже приiхав мiй батько? Який же вiн добрий, який нескiнченно добрий! Але де вiн? Чому вiн не поспiшае до мене?

Перемiна в менi здивувала та порадувала суддю; можливо, вiн приписував моi минулi зойки новому спалаху лихоманки; тепер до нього знову повернулася його колишня доброзичливiсть. Вiн пiднявся, i вони разом iз доглядальницею залишили камеру, а за хвилину до мене увiйшов батько.

Нiщо на свiтi не могло дати менi бiльшоi радостi. Я простягнув до нього руки й вигукнув:

– То, значить, ви живi – i Елiзабет, i Ернест?

Батько заспокоiв мене, засвiдчивши, що в них усе гаразд, i намагався розповiсти ще й iншi цiкавi для мене новини, пiдняти мiй дух; проте вiн скоро вiдчув, що в’язниця – не найкраще мiсце для радощiв.

– Ось у якому мiсцi ти опинився, сину мiй! – мовив вiн, печально оглядаючи вiкна та жалюгiдну кiмнату. – Ти зiбрався на пошуки щастя, але тебе, вочевидь, переслiдуе недоля. А сердешний Клерваль…

Згадки про мого нещасного убитого друга так мене схвилювали, що за своеi слабкостi я не змiг стриматися й розплакався.

– Ех! Справдi, батьку, – сказав я, – надi мною тяжiе злий фатум, i я мушу жити, щоб перетривати те, що менi судилося, бо в iншому разi менi слiд було померти бiля труни Анрi.

Нам не дозволили продовжити розмову, оскiльки мене в моему тодiшньому станi оберiгали вiн хвилювання. Увiйшов пан Кiрвiн i рiшуче сказав, що надмiрне навантаження може знесилити мене. Але приiзд батька був для мене схожий на появу мого янгола-охоронця, i здоров’я мое почало поступово полiпшуватися.

Коли я нарештi одужав, мене опанувала меланхолiя, яку нiщо не могло розвiяти. Образ убитого Клерваля, як привид, повсякчас стояв передi мною. Чимало разiв мое хвилювання, викликане цими спогадами, змушувало моiх друзiв побоюватися повернення небезпечноi хвороби. Ет! Навiщо вони берегли мое нещасливе життя, ненависне менi самому? Вочевидь, для того, щоб я все витерпiв до самiсiнького кiнця, та ось нарештi кiнець наближаеться. Скоро, ох, зовсiм скоро смерть загасить мое хвилювання i звiльнить мене вiд безмежного тягаря страждань, що розвiються, як попiл; i вирок здiйсниться, i я нарештi отримаю спокiй. У той час смерть iще оддалiк маячiла передi мною, хоча бажання померти заволодiло моiми роздумами; i я часто сидiв мовчазливо й нерухомо, прикликаючи катастрофу, яка б i мене, i мого нищителя поховала пiд уламками.

Наближався початок судового процесу. Я вже три мiсяцi перебував у в’язницi, i хоча я досi був слабкий i менi всякчас загрожувало повернення хвороби, я був змушений подолати майже сто миль до столицi графства, де призначили суд. Пан Кiрвiн потурбувався про виклик свiдкiв i захисника. Мене, на щастя, позбавили ганьби публiчноi появи як злочинця, оскiльки справа не була передана в той суд, вiд рiшення якого залежало жити менi чи померти. Присяжнi, що вирiшували питання про передачу цьому суду, зняли з мене звинувачення, оскiльки було доведено, що в той час, коли виявили тiло мого друга, я був на Оркнейських островах; за два тижнi пiсля мого переiзду до столицi мене звiльнили з в’язницi.

Мiй батько був просто щасливий дiзнатися, що мене звiльнили вiд такого звинувачення, що я знову можу дихати свiжим повiтрям i повернутися на батькiвщину Я не подiляв його почуттiв, оскiльки стiни чи то в’язницi, чи то палацу були для мене однаково ненависними. Чаша життя була отруена навiки, i хоча сонце свiтило ще надi мною, як i над найщасливiшими, я вiдчував навколо себе непроникну страшну пiтьму, куди не потрапляв жоден промiнь свiтла i де мерехтiла тiльки пара очей, звернених до мене. Інодi це були виразнi очi Анрi, наповненi смертельною тугою, – темнi напiвзаплющенi очi, оточенi чорними вiями; iнодi це були водянистi, каламутнi очi почвари, що iх уперше я побачив у своiй iнгольштадтськiй кiмнатi.

Батько намагався воскресити в менi почуття любовi до рiдних. Вiн говорив про Женеву, де всi чекали на мое повернення, про Елiзабет й Ернеста; але його слова лише примушували мене невтiшно стогнати. Інодi, щоправда, в менi пробуджувалася жага щастя; я iз сумом та нiжнiстю думав про свою кохану кузину чи з таladiе dи рауs[24 - Сумом за батькiвщиною (франц.).] хотiв ще раз побачити сине озеро та швидку Рону, якi були менi такими любими в дитинствi; але моiм звичним станом була апатiя; менi було байдуже – перебувати у в’язницi чи посеред чарiвливоi природи. Цей настрiй переривався лише спалахами вiдчаю. В такi хвилини я неодноразово намагався покласти край своему ненависному iснуванню, i вимагалося ненастанне спостереження за мною, щоб не дозволити менi накласти на себе руки.

Проте на менi лежав обов’язок, виконання якого врештi-решт переважило егоiстичний вiдчай. Слiд було негайно повернутися до Женеви, щоб захистити життя тих, кого я так глибоко любив, а ще необхiдно було простежити за вбивцею i, якщо зненацька менi вiдкриеться його схованка або вiн сам наважиться з’явитися передi мною, не схибити та знищити чудовисько, яке я надiлив подобою душi, ще жахливiшою, анiж його тiло. Батько вiдкладав наш вiд’iзд, побоюючись, що я не витримаю нелегкоi мандрiвки, оскiльки я був цiлковитою руiною – просто тiнню людини. Сили моi були вичерпанi. Вiд мене залишився самiсiнький скелет; удень i вночi мое виснажене тiло трусила лихоманка. Проте я з таким хвилюванням i нетерпiнням наполягав на вiд’iздi з Ірландii, що батько погодився та поступився своiми доводами. Ми взяли квитки на корабель, що вiдпливав iз Гавр де Грас, i вирушили з попутним вiтром геть вiд берегiв Ірландii. Була полунiч. Лежачи на палубi, я дивився на зiрки i дослухався до плескоту хвиль. Я радiв темрявi, що ховала вiд мого погляду iрландську землю; серце мое билося вiд радостi на думку, що скоро я побачу Женеву. Минуле здавалося менi жахливим кошмаром; проте корабель, на якому я плив, i вiтер, що нiс мене геть вiд ненависного iрландського берега, а також навколишне море, здавалося, занадто чiтко свiдчили, що все це не сон i що Клерваль, мiй друг, мiй любий приятель, загинув через мене, через потвору, яку створив я.

У пам’ятi моiй пролетiло все мое життя: тихе щастя в Женевi, в колi сiм’i; смерть матерi й вiд’iзд в Інгольштадт. Я здригався, згадуючи про шалений ентузiазм, що спонукав мене похапцем створити власного бридкого ворога; я викликав у пам’ятi нiч, коли я вперше його оживив. Далi я не мiг згадувати; розмаiття почуттiв нахлинуло на мене, i я гiрко заплакав. З часу одужання вiд гарячки у мене увiйшло у звичку вживати невелику дозу опiю; тiльки за допомогою цих лiкiв менi вдавалося зберiгати спокiй, необхiдний для того, щоб утримати власне життя. Розчавлений спогадами про своi нещастя, я прийняв подвiйну дозу i досить скоро мiцно заснув. До ранку мною цiлком заволодiли кошмари: менi марилося, що диявол стиснув менi горло, а я не здатен звiльнитися з його обiймiв; у вухах моiх лунали стогони та зойки. Батько, що сидiв надi мною, побачив, як я хапаюсь увi снi, й розбудив мене; навкруги шумiли хвилi, надi мною пливло безхмарне небо, диявола не було: з’явилося вiдчуття безпеки, вiдчуття того, що мiж теперiшнiм i страшним невiдворотним майбутнiм я отримав перепочинок, що принiс деяке забуття, до котрого людський розум за своею природою особливо схильний.




Роздiл 22


Мандрiвка завершилася. Ми висадилися на берег i попрямували до Парижа. Вже незабаром я переконався, що переоцiнив власнi сили i менi необхiдний вiдпочинок, перш нiж я зможу продовжити дорогу. Батько виявляв невтомне пiклування та увагу, але вiн не знав справжньоi причини моiх мук i пропонував лiки, безсилi проти моеi невилiковноi хвороби. Йому хотiлося, щоб я розважився в товариствi, в компанii. Для мене ж людськi обличчя були вiдразливими. О нi, не ненависними! Це були браття, близькi менi люди, i мене вабило й до найнеприемнiших iз них, немовби вони були янголами, що зiйшли iз небес. Але менi здавалося, що я не маю права спiлкуватися з ними. Я нацькував на них ворога, i це давало менi радiсть – проливати iхню кров та насолоджуватися iхнiми стогонами. Як би зненавидiли вони мене, всi до одного, як би стали проганяти геть, коли б дiзналися про моi грiховнi експерименти i про злочини, джерелом яких був я!

Врештi-решт батько змирився з моiм прагненням уникати товариства та докладав усiх зусиль, аби розвiяти мiй сум. Інодi йому здавалося, що я болiсно сприймав приниження, пов’язане зi звинуваченням у вбивствi, i вiн намагався довести менi, що це була оманлива пиха.

– Ех, батьку, – казав йому я, – як мало ви мене знаете! Люди, iхнi почуття та пристрастi справдi були б приниженi, якби такий негiдник, як я, запишався. Жустина, бiдолашна Жустина була невинна, як i я, а iй висунули таке ж звинувачення; i вона загинула, а причина ii смертi – я; я убив ii. Вiльям, Жустина та Анрi – всi вони загинули вiд моiх рук.

Пiд час мого ув’язнення батько чимало разiв чув вiд мене схожi зiзнання; коли я отак звинувачував себе, йому, вочевидь, кортiло отримати пояснення; iнодi ж вiн сприймав iх за марення та вважав, що такого роду думка, яка з’являлася пiд час хвороби, могла зберегтися i пiсля мого одужання.

Я ухилявся вiд пояснень i мовчав про злочинця, якого сам створив. Я був упевнений, що мене вважають божевiльним, а саме тiльки це здатне було навiки зв’язати мiй язик. Крiм того, я не мiг змусити себе розкрити таемницю, яка б викликала у мого спiврозмовника вiдчай i поселила в його грудях невимовний жах. Тому я стримував свою нетерплячу жагу спiвчуття та мовчав, а помiж тим я вiддав би все на свiтi за можливiсть подiлитися фатальною таемницею. Та одного разу в мене вихопилося кiлька слiв. Я не мiг нiчого пояснити детальнiше, але цi правдивi слова трохи полегшили тягар мого таемного горя. Батько мовив на це з безмежним здивуванням:

– Любий Вiкторе, що за марення? Милий сину, благаю тебе, нiколи бiльше не кажи так!

– Я не божевiльний, – вiдповiв я пристрасно, – сонце й небо, яким вiдомi моi справи, можуть засвiдчити, що я кажу правду. Я – убивця цих невинних жертв, вони загинули через моi забаганки. Я тисячу разiв пролив би власну кров крапля по краплi, щоб урятувати iхнi життя; але я не мiг цього зробити, батьку, я не мiг пожертвувати всiм людським родом.

Кiнець цiеi розмови цiлковито переконав мого батька, що розум мiй затьмарений, i вiн одразу ж перемiнив тему розмови i спробував спрямувати моi думки в iнше русло. Вiн хотiв, наскiльки це було можливо, викреслити з моеi пам’ятi подii, що розiгралися в Ірландii; вiн нiколи не згадував про них та й не дозволяв i менi говорити про своi негаразди.

З часом я став спокiйнiшим; горе мiцно в’iлося в мое серце, але я бiльше не белькотiв незв’язними словами про своi злочини; для мене було достатньо усвiдомлювати iх. Я зробив неймовiрне зусилля i притлумив голос власного страждання, який iнодi вивiльнявся, щоб заявити про себе всьому свiту. Я став спокiйнiшим та стриманiшим, нiж будь-коли з часу моеi мандрiвки до крижаного моря. За декiлька днiв до вiд’iзду iз Парижа до Швейцарii я отримав такого листа вiд Елiзабет:



«Мiй любий друже! Я з великою радiстю прочитала дядькового листа, якого той вiдправив iз Парижа; ти вже не вiддiлений вiд мене чималенькою вiдстанню, i я сподiваюсь побачити тебе за якi-небудь два тижнi. Сердешний кузене, скiльки добi довелося вистраждати! Я боюся, що ти хворий iще серйознiше, нiж тодi, коли вiд’iжджав iз Женеви. Ця зима минула для мене в смутку та передчуттi нещастя, в постiйних тривогах, в невiдомостi; я досi сподiваюся, що побачу тебе умиротвореним i що твое серце хоча б трохи заспокоiлося.

І все-таки я мала побоювання, що хвилювання, якi робили тебе таким нещасним минулого року, досi не облишили тебе i навiть посилюються з часом. Я не хотiла засмучувати тебе зараз, коли ти витримав стiльки нещасть; проте розмова, яку я мала з твоiм батьком перед його вiд’iздом, вимагае, щоб я дещо пояснила ще до нашоi зустрiчi. Пояснила! Ти, напевне, запитаеш: що в Елiзабет може бути такого, що потребуе пояснення? Якщо ти насправдi так скажеш, то тiеi ж митi отримаеш вiдповiдь на моi питання, i всi моi сумнiви щезнуть. Але ти далеко вiд мене i боiшся, а можливо, прагнеш такого пояснення. Вiдчуваючи ймовiрнiсть цього, я не наважуюся бiльше вiдкладати i пишу те, що за час такоi тривалоi твоеi вiдсутностi менi безлiч разiв кортiло написати, але бракувало мужностi пiдступитися до цього.

Ти знаеш, Вiкторе, що наш союз був мрiею твоiх батькiв iз перших рокiв нашого життя. Нам пояснювали це, коли ми були зовсiм юнi; нас учили дивитися на наш союз як на щось таке, що неодмiнно станеться. Ми були в дитинствi нiжними друзями, i сподiваюся, залишилися близькими приятелями, коли подорослiшали. Але брат i сестра часто вiдчувають одне до одного нiжну прив’язанiсть, не прагнучи до ближчих стосункiв; чи не так iз нами? Скажи менi, милий Вiкторе. Вiдповiдай, благаю тебе заради нашого щастя, з цiлковитою щирiстю: ти кохаеш iншу?

Ти мандрував; ти провiв декiлька рокiв ув Інгольштадтi; й зiзнаюсь тобi, мiй друже, коли минулоi осенi я побачила, наскiльки ти нещасливий, як шукаеш ти усамiтнення i уникаеш будь-якого товариства, я несамохiть подумала, що ти, можливо, шкодуеш про нашi заручини, але вважаеш себе зобов’язаним – гадаеш, що мусиш виконати волю батькiв, незважаючи на те, що це суперечить твоiм схильностям. Але це хибна думка. Зiзнаюся, мiй друже, я кохаю тебе, i в моiх мрiях про майбутне ти завжди був моiм супутником i другом. Але я бажаю тобi щастя, як i самiй собi, й тому заявляю, що наше одруження обернеться для мене одвiчним горем, якщо воно не вiдбудеться з твого власного вiльного вибору. Ось i зараз я плачу на саму думку, що ти, витримавши жорстокi удари долi, заради слова честi можеш знищити надiю на любов i щастя, якi здатнi повернути тобi спокiй. Безкорисливо люблячи тебе, я вдесятеро збiльшую твоi страждання, якщо стаю перепоною для виконання твоiх бажань. О Вiкторе, повiр, що твоя кузина i товариш твоiх дитячих iгор занадто щиро любить тебе, щоб не страждати через таке припущення. Будь щасливий, мiй друже; якщо ти виконаеш тiльки одне мое бажання, запевняю тебе, що вже нiщо на свiтi не порушить твого спокою.

Нехай цей лист не засмучуе тебе; не вiдповiдай завтра, або наступного дня, або ж навiть до твого приiзду, якщо це завдае тобi болю. Дядько надiшле мене вiдомостi про твое здоров’я; i якщо при зустрiчi я побачу хоча б усмiшку на твоiх вустах, викликану моею появою, менi не потрiбно буде iншого щастя.

Елiзабет Лавенца

Женева, 18 травня 17…»



Цей лист пробудив у моiй пам’ятi те, що я встиг забути, – погрозу демона: «Я буду з тобою твоеi шлюбноi ночi!» Такий менi винесли вирок, i в ту нiч демон докладе всiх зусиль, щоб убити мене i позбавити щастя, яке полегшило б моi муки. В ту нiч вiн завершить своi злочинства моею смертю. Хай буде так; в ту нiч вiдбудеться смертельна сутичка, i якщо вiн виявиться переможцем, я отримаю спокiй i його влада надi мною нарештi скiнчиться. Якщо ж його вдасться перемогти, то я звiльнюся. О! Що за свобода? Така ж свобода, як у селянина, на очах якого вирiзали всю його родину, домiвка згорiла, земля лежить спустошена, а сам вiн – бездомний злиденний вигнанець, самотнiй, але вiльний. Такою буде й моя воля; щоправда, в особi моеi Елiзабет я вiднайду скарб, але на другiй шальцi терезiв залишаться моi муки совiстi та визнання провини, що переслiдуватимуть мене до самiсiнькоi смертi.

Люба й кохана Елiзабет! Я читав i перечитував ii листа; нiжнiсть виповнювала мое серце i навiювала райськi мрii про кохання та радiсть; але яблуко вже було з’iдене, i правиця янгола вiдрiзала мене вiд усiх надiй. А я ладен був померти, тiльки б зробити щасливою кохану. Смерть неминуча, якщо чудовисько виконае свою погрозу. Але я запитував себе – чи прискорить мое одруження здiйснення моеi долi? Моя загибель може прийти на декiлька мiсяцiв ранiше; але якщо мiй мучитель запiдозрить, що я вiдкладаю одруження через його погрози, то вiн, безумовно, знайде iншi, можливо, страшнiшi засоби помсти.

Вiн присягнув бути зi мною моеi шлюбноi ночi, але вiн не вважае, що ця погроза зобов’язуе його змиритися до настання тоi ночi; аби показати менi, що вiн iще не упився кров’ю, вiн убив Клерваля одразу ж пiсля своеi погрози. Тому я вирiшив: якщо мiй негайний шлюб iз кузиною зробить щасливою ii чи мого батька, то я не маю права вiдкладати його нi на хвилину, якими б не були задуми мого ворога супроти мого життя.

В такому гуморi я й написав Елiзабет. Лист мiй був спокiйним i нiжним. «Боюсь, кохана моя дiвчинко, – писав я, – що для нас залишилося мало щастя на свiтi; але все, чому я можу радiти, зосереджене в тобi. Вiдкинь же всi порожнi страхи; тобi однiй присвячую я свое життя i всi своi прагнення до щастя. У мене е таемниця, Елiзабет, страшна таемниця; коли я вiдкрию ii тобi, твоя кров захолоне вiд жаху, i тодi ти вже не здивуешся моiй похмуростi, ти чудуватимешся тому, що я досi живий пiсля всього, що вистраждав. Я розповiм тобi ii, цю таемницю, наступного дня пiсля нашого з тобою шлюбу, люба кузино, оскiльки мiж нами повинна iснувати повна довiра. Але до того дня прошу не нагадувати менi про неi. Про це я прошу з усiеi серйознiстю i знаю, що ти пристанеш на мое прохання».

За тиждень потому, як я отримав листа вiд Елiзабет, ми повернулися до Женеви. Люба моя дiвчинка зустрiла мене з найнiжнiшою ласкою, але на ii очi навернулися сльози, коли вона побачила мое схудле обличчя та гарячковий рум’янець на щоках. Я в нiй також помiтив певнi змiни. Вона змарнiла та втратила ту яскраву жвавiсть, яка зачаровувала мене ранiше; але ii лагiднiсть i нiжнiсть, ii спiвчутливi погляди робили ii бiльш годящою подругою для знедоленого й нещасного чоловiка, яким став я. Спокiй мiй тривав недовго. Моi спогади зводили мене з глузду; коли я мiркував про минулi подii, мене поглинало божевiлля; iнодi мене охоплював гнiв, вiн просто палав у нутрi; iнодi я занурювався у глибокий вiдчай. Я нi з ким не розмовляв, нi на кого не дивився i сидiв нерухомо, спантеличений через нескiнченнi нещастя, якi звалилися на мене.

Тiльки Елiзабет умiла вивести мене з цього стану; ii нiжний голос заспокоював мене, коли я був збуджений, i пробуджував людськi почуття, коли я впадав у зацiпенiння. Вона плакала разом зi мною i надi мною. Коли я знову опановував себе, вона умовляла мене i намагалася вселити в мене покiрнiсть перед долею. Ох! Може змиритися нещасливець, але для злочинця немае спокою. Докори сумлiння отруювали насолоду, яку можна знайти iнодi й в океанi горя. Та скоро пiсля мого приiзду батько заговорив про мое одруження з Елiзабет. Я мовчав.

– Може, ти прихилився серцем до когось iншого?

– Нема нiкого iншого в цiлому свiтi. Я кохаю Елiзабет i з радiстю чекаю нашого шлюбу. Нехай уже визначать день; i саме тодi я присвячу себе, живого чи мертвого, щастю моеi кузини.

– Любий Вiкторе, не кажи так. Ми пережили страшеннi нещастя, але слiд мiцнiше триматися за те, що нам залишилося, i перенести нашу любов iз тих, кого ми втратили, на тих, хто ще живий. Наше коло буде вузьким, але мiцно пов’язаним узами любовi та спiльного горя. А коли час пом’якшить твiй вiдчай, на свiт з’являться новi милi об’екти нашоi любовi та пiклування – на змiну тим, кого в нас так жорстоко вiдiбрали.

Та к повчав мене батько. А менi все згадувалася погроза монстра; не слiд дивуватися, що за його всемогутностi в отих його кривавих дiяннях я вважав його майже непереможним, i коли вiн вимовив слова: «Я буду з тобою твоеi шлюбноi ночi», – я змирився з небезпекою, що загрожувала менi та була невiдворотною. Проте смерть не лякала мене в порiвнянi з утратою Елiзабет. Тому я iз задоволенням i навiть радiстю погодився з батьком та сказав: якщо моя кузина не заперечуе, ми могли б узяти шлюб за десять днiв; ось тодi й вирiшиться моя доля, уявляв я.

Святий Боже! Якби ж я бодай на хвильку уявив той пекельний задум, який обмiрковував мiй злiсний ворог, я би лiпше зник iз рiдноi краiни i блукав свiтами як одинокий вигнанець, нiж погодився на цей нещасливий союз. Але неначе за допомогою якихось чарiв чудовисько зробило мене слiпим до його справжнiх задумiв; i я, вважаючи, що смерть очiкуе лише мене, прискорював загибель значно любiшоi жертви.

Що ближче була дата нашого одруження, то бiльше я – чи то iз боягузтва, чи то передчуваючи щось недобре – падав духом. Проте я приховував своi почуття за маскою веселостi, що викликала щасливу усмiшку на обличчi мого батька, але заледве спроможна була обманути уважнiший та гострiший погляд Елiзабет. Вона очiкувала нашого шлюбу iз втiхою, до якоi досi примiшувався деякий страх, викликаний нашими минулими нещастями: те, що зараз здавалося реальним i вiдчутним щастям, могло скоро перетворитися на сон, не залишивши жодного слiду, окрiм глибокоi та вiчноi гiркоти. Всi необхiднi приготування до весiлля завершилися, i ми приймали гостей iз вiтальними вiзитами, i звiдусiль сяяли радiснi усмiшки. Я, як мiг, затамував у серцi неспокiй, що повсякчас мучив мене, i здавалося, що я охоче занурювався в плани мого батька, хоча iм, можливо, судилося хiба прикрасити мою загибель. Завдяки старанням батька австрiйський уряд закрiпив за Елiзабет ii частину спадку. Їй належав невеликий маеток на берегах Комо. Було вирiшено, що одразу ж пiсля одруження ми поiдемо на вiллу Лавенца i проведемо нашi першi щасливi днi на прегарному озерi, на якому вона розташована.

Тим часом я ужив усiх запобiжних заходiв, аби мати змогу захищатися, якщо демон вiдкрито нападе на мене. В кишенi завжди лежали пiстолет i кинджал, i я був постiйно напоготовi, щоб випередити будь-який напад. Що ближче був день весiлля, то дужче менi загроза здавалася порожньою, такою, що не заслуговуе на увагу й не зможе збентежити мiй спокiй. У той сам час щастя, якого я так очiкував вiд нашого шлюбу, видавалося менi дедалi певнiшим iз наближенням урочистого дня, який постiйно згадували, як щось уже вирiшене, чому нiякi випадковостi не могли б завадити.

Елiзабет здавалася щасливою; мiй спокiй значно сприяв i ii заспокоенню. Але в день, коли моi бажання мали виконатися, а доля вирiшитися, вона засумувала, i нею заволодiло якесь дивне передчуття; а можливо, вона замислилася про страшну таемницю, яку я обiцяв iй розповiсти наступного ранку. Мiй батько не мiг надивитися на неi, i за турботами весiльних приготувань вбачав у печалi своеi племiнницi звичайну сором’язливiсть нареченоi.

Пiсля шлюбноi церемонii у батька зiбралося багато гостей, але було домовлено, що Елiзабет i я вирушимо у весiльну подорож водою, заночуемо в Евiанi та продовжимо шлях наступного дня. Погода стояла чудова, дув попутний вiтер, i все сприяло нашiй весiльнiй подорожi.

То були останнi години мого життя, мого щастя. Ми швидко пливли вперед; сонце припiкало, але ми ховалися вiд його променiв пiд дашком, милуючись красою пейзажiв: то на одному боцi озера, де була гора Монт Салев i чарiвнi береги Монталегра, а вдалечинi височiли прегарний Монблан i купка заснiжених вершин, якi даремно iз ним суперничали; то на протилежному боцi, де перед нами була могутня Юра, що поставала темним громаддям на шляху смiливця, який надумав полишити батькiвщину, i перегороджувала дорогу загарбнику, який захотiв би ii пiдкорити.

Я взяв Елiзабет за руку.

– Ти сумна, кохана. О, якби ти тiльки знала, що я витерпiв i що менi, можливо, ще доведеться стерпiти, ти б допомагала менi забути вiдчай i вiднайти спокiй – усе, що ти можеш подарувати менi цього дня.

– Будь щасливим, любий Вiкторе, – вiдповiла Елiзабет, – сподiваюся, що тобi не загрожуе нiяка бiда; вiр, що на душi в мене хороше, навiть якщо мое обличчя й не свiтиться вiд радостi. Якийсь голос шепоче менi, щоб я не надто звiрялася на наше майбутне. Але я не дослухатимуся до цього зловiсного голосу. Поглянь, як швидко ми пливемо, подивись на хмарки, якi то затуляють, то вiдкривають вершину Монблану i роблять цю красу ще чарiвнiшою. Поглянь також на незчисленних риб, що пропливають у прозорих водах, де можна розрiзнити кожний камiнець на днi. Який божественний день! Якою щасливою та безтурботною видаеться природа!

Такими словами Елiзабет намагалася вiдвернути свою та мою увагу вiд усього, що навiювало сум. Проте ii настрiй мiнився; на декiлька митей в ii очах загорялася радiсть, але вона раз у раз змiнювалася на хвилювання й задумливiсть.

Сонце спустилося нижче; ми пропливли повз рiчку Драпе i простежили очима ii шлях схилами високих гiр i долинами мiж нижчими схилами. Тут Альпи насувалися майже на озеро, i ми наблизилися до амфiтеатру гiр, що формував схiдну гряду. Шпилi Евiана виблискували серед навколишнiх лiсiв i вершин, що височiли над ним.

Вiтер, який досi нiс нас на захiд iз дивовижною швидкiстю, стихнув i змiнився на легкий бриз; нiжнi подихи вiтру лише брижили воду i приязно шелестiли в листi дерев, коли ми наближалися до берега, звiдки повiяло чудовим ароматом квiтiв та сiна. Коли ми причалили, сонце закотилося за обрiй; ледве торкнувшись ногами землi, я вiдчув, як у менi пробуджуеться хвилювання та страхи, якi скоро заволодiють мною i причавлять мене назавжди.




Роздiл 23


Була вже восьма година, коли ми зiйшли на берег; ми ще трохи прогулялися берегом, намагаючись зловити останнi сонячнi променi, а потiм попрямували до готелю, милуючись чарiвною картиною води, лiсiв та гiр, якi ховалися в сутiнках, але досi iхнi темнi силуети виднiлися навкруги.

Пiвденний вiтер стих, але з новою силою повiяв бриз iз заходу. Мiсяць досяг своеi найвищоi точки на небi й покотився вниз; хмари пливли у високостi швидше за хижих птахiв i ховали мiсячнi променi, а озеро вiддзеркалювало неспокiйне небо, що здавалося ще неспокiйнiшим через розбурханi хвилi. Зненацька на землю впала злива.

Впродовж усього дня я був спокiйний, але тiльки-но обриси предметiв розчинилися в темрявi, страхи знову заволодiли моею душею. Я був схвильований i насторожений, правою рукою я стискав пiстолет, який ховав за пазухою; кожен звук лякав мене, але я вирiшив дорого продати свое життя i не ухилятися вiд боротьби, поки не впаду мертвим або не знищу свого супротивника. Елiзабет деякий час спостерiгала за моiм хвилюванням, зберiгаючи боязке мовчання, але, напевне, в моему поглядi було щось таке, що викликало в неi жах; затремтiвши всiм тiлом, вона запитала:

– Що бентежить тебе, любий Вiкторе? Чого ти боiшся?

– Спокiйно, спокiйно, любове моя, – вiдповiв я. – Мине ця нiч, i все буде гаразд; але ця нiч страшна, дуже страшна.

В такому станi я провiв годину, коли зненацька подумав про те, яким жахливим буде для моеi дружини двобiй, котрого я щохвилини так очiкував. Я став благати ii зоставити мене самого i вирiшив не йти до неi, доки не довiдаюся, де мiй ворог.

Вона залишила мене, i я деякий час ходив коридорами будинку, обшукуючи кожний закапелок, який мiг би стати схованкою для мого ворога. Але я не виявив жодних його слiдiв i вже був подумав, що якийсь щасливий випадок завадив йому взятися до виконання своеi погрози, коли тут почув страшний пронизливий зойк. Вiн линув iз кiмнати, де усамiтнилась Елiзабет. Почувши його, я все збагнув, руки в мене опустилися, всi м’язи тiла зацiпенiли; я вiдчував, як кров пульсуе у венах, а кiнцiвки моi тремтять. Цей стан тривав лише мить; крик повторився, i я метнувся в кiмнату…

О Боже! Чому ж я не загинув тодi! Навiщо я зараз тут розповiдаю про загибель моеi надii i найчистiшоi на свiтi iстоти! Вона лежала поперек лiжка, бездиханна й нерухома; голова ii звисала вниз, блiдi й спотворенi риси обличчя були наполовину затуленi волоссям. Куди я не йду й що не роблю, скрiзь я бачу перед очима безкровнi руки та безсиле тiло, покинуте вбивцею на шлюбному ложi. Як я мiг пiсля цього i далi жити? О нi! Життя вперте й чiпляеться за нас то мiцнiше, що дужче ми його ненавидимо… На хвильку я втратив свiдомiсть i впав на долiвку.

Коли я отямився, мене оточили мешканцi готелю; на iхнiх обличчях вiдбився жах, але це було тiльки жалюгiдним вiддзеркаленням моiх почуттiв, що роздирали серце на клоччя. Я втiк вiд усiх i повернувся до кiмнати, де лежало тiло Елiзабет – моеi коханоi, моеi дружини, ще недавно живоi i такоi любоi та гiдноi кохання. Поза, в якiй вона лежала, змiнилася; тепер вона лежала прямо, голова покоiлася на руцi, а на обличчя та шию накинули хустину; можна було подумати, що вона спить. Я кинувся до неi та пригорнув, але дотик до мертвого й холодного тiла нагадав менi, що я тримаю на руках не ту Елiзабет, яку так нiжно кохав. На шиi в неi чiтко виднiлися вiдбитки смертоносних пальцiв демона, i дихання вже не зривалося з ii вуст. Схиляючись над нею в безмежному вiдчаi, я випадково роззирнувся навкруги. Вiкна кiмнати ранiше були запнутi фiранками, а тепер я зi страхом побачив, що кiмната залита блiдо-жовтим сяйвом мiсяця. Вiконницi були розчахнутi; неможливо описати жах, що я вiдчув, коли побачив у вiдчиненому вiкнi ненависну менi страшну постать. Обличчя чудовиська було ще дужче спотворене посмiшкою; здавалося, вiд знущався з мене, своiм диявольським пальцем показуючи на труп моеi дружини. Я метнувся до вiкна i, вихопивши пiстолет, вистрiлив; але вiн устиг ухилитися, пiдстрибнув i швидко, мов блискавка, пiрнув ув озеро.

На пострiл iз пiстолета в кiмнату збiгся натовп. Я показав напрямок, у якому щезло чудовисько, i ми кинулися в погоню на човнах; ми кидали сiтки, але все було даремно. Пiсля декiлькох годин пошуку ми повернулися, втративши будь-яку надiю; багато хто з моiх супутникiв уважав, що це все витвiр моеi уяви. Зiйшовши на берег, вони продовжили пошуки на сушi, роздiлившись на групи, якi в рiзних напрямах стали обшукувати лiси та виноградники.

Я хотiв супроводжувати iх i вiдiйшов недалечко вiд дому, але моя голова паморочилася, я пересувався як п’яний i нарештi впав, цiлковито виснажений; очi моi застелила пелена, а шкiру сушила гарячка. В цьому станi мене занесли в дiм та поклали на лiжко; я заледве усвiдомлював, що трапилося; я окинув поглядом кiмнату, немовби шукаючи чогось, що загубив.

Минув деякий час, i я пiдвiвся й iнстинктивно дiстався кiмнати, де лежало тiло моеi коханоi. Навкруги стояли жiнки-плакальницi; я припав до тiла моеi коханоi та приеднав до iхнiх слiз ще й своi, ще гiркiшi сльози; весь цей час менi нiчого не спадало на гадку, думки перескакували з предмета на предмет, у них смутно зринали згадки про моi нещастя та iхню причину. Я тонув у якомусь океанi страхiть. Смерть Вiльяма, страта Жустини, убивство Клерваля i нарештi моеi дружини; навiть у цю мить я не мав певностi, що останнiм iз моiх близьких, якi ще залишилися в живих, не загрожуе небезпека злiсного диявола; можливо, мiй батько саме в цю хвилину пручаеться в його смертельних обiймах, а Ернест уже лежить мертвим бiля його нiг. Ця думка змусила мене тремтiти i пробудила до дiй. Я скочив на ноги i вирiшив чимшвидше повернутися до Женеви.

Оскiльки неможливо було дiстати коней, я був змушений повертатися додому озером; але дув зустрiчний вiтер, i лило як iз вiдра. Був ранок, заледве почало свiтати, i до ночi я сподiвався доiхати. Я найняв людей веслувати i сам узявся за весло, оскiльки фiзична праця завжди полегшувала моi душевнi страждання. Але зараз надлишок горя i вкрай схвильований стан робили мене неспроможним до фiзичних зусиль. Я вiдкинув весло, схопився руками за голову та дав волю похмурим думкам, що купчилися в моiй головi. Достатньо менi було роззирнутися, як навкруги я бачив пейзажi, знайомi менi зi щасливiших часiв: усього лише напередоднi я милувався ними у товариствi тiеi, яка зараз стала тiльки тiнню та спогадом. Сльози лилися з моiх очей. Дощ на деякий час припинився, i я побачив риб, якi плавали у водi, – як тодi, ранiше, коли на них дивилася Елiзабет… Нiщо не викликае в людини таких болiсних страждань, як рiзка несподiвана змiна. Сяяло сонце чи згущувалися хмари – нiщо не могло постати передi мною в тому ж свiтлi, що недавно. Почвара забрала в мене будь-яку надiю на майбутне щастя; нiколи ще не було на землi iстоти, нещаснiшоi за мене; жодна людина не переживала таких страховинних подiй.

Але навiщо ж так детально зупинятися на епiзодах, що йшли за моiми нещастями? Розповiдь моя й так наповнена жахiттями; я досяг iхньоi межi, й те, що я розповiм зараз, можливо, виявиться нецiкавим для вас. Знайте, що моi близькi були позбавленi життя одне по одному. Я залишився одинцем. Сили моi були виснаженi; i я можу лише частково розповiсти вам кiнцiвку страшноi iсторii. Я прибув до Женеви. Я зустрiв батька й Ернеста ще живими, але першого розчавила тяжка новина, яку я принiс. Я бачу його як зараз, доброго i поважного старенького. Невидющi очi його блукали у просторi, оскiльки вiн утратив свою найбiльшу радiсть – свою Елiзабет, що значила для нього бiльше, нiж рiдна донька – кохана безмежно, всiею любов’ю, на яку тiльки здатна людина на схилi лiт, коли залишаеться мало прив’язаностей, бо тим мiцнiше вона чiпляеться за останнi. Нехай ще i ще раз упаде прокляття на диявола, що звалив нещастя на батькову сиву голову, прирiкши його на повiльну та сумну загибель! Вiн не мiг жити пiсля всiх жахiв, якi нас спiткали; життевi сили його вичерпувалися; вiн вже не вставав iз лiжка i за декiлька днiв помер просто в мене на руках.

Що сталося тодi зi мною? Не знаю; я втратив чуття реальностi й тiльки вiдчував, що мене закували в кайдани i що пiтьма була единим, що я бачив. Інодi, правда, менi ввижалося, що я блукаю квiтучими луками i живописними долинами з друзями моеi юностi, але одного разу я прокинувся у в’язницi. На мене навалилася туга; але згодом я поступово збагнув, яке нещастя мене спiткало i в якому становищi я опинився; отодi-то мене випустили на свободу. Бо мене вважали божевiльним, i наскiльки я мiг зрозумiти, впродовж довгих мiсяцiв моею домiвкою була камера-одиночка.

Проте свобода була б для мене даремним даром, якби в менi помаленьку, поволеньки не вiдроджувалася тяма й не заговорила помста. Коли до мене повернулася пам’ять про минулi нещастя, я почав мiркувати про iхню причину – про почвару, яку я створив, про гидке чудовисько, якого я випустив на свiт собi ж на погибель. Мене опанував шалений гнiв, коли я згадував про нього, i я жадав i палко молився, щоб монстр опинився в моiх руках i я змiг обрушити страшну та справедливу помсту на його кляту голову.

Моя ненависть не могла довгий час тамуватися безплiдними жаданнями; я почав думати про найкращi способи ii реалiзацii; з цiею метою приблизно за мiсяць потому, як мене виписали з лiкарнi, я звернувся до мiського суддi з кримiнальних справ, якому сказав, що хочу висунути звинувачення i що менi вiдомий убивця моiх близьких, тож я вимагаю вiд нього використати всю свою владу для того, щоб упiймати цього вбивцю. Суддя вислухав мене уважно й доброзичливо.

– Запевняю вас, сер, – вiдповiв вiн, – я не пошкодую нi сил, нi труду, щоб схопити злочинця.

– Я вдячний вам, – вiдповiв я. – Тому вислухайте свiдчення, якi я маю намiр надати. Це справдi страшна iсторiя, i боюся, що ви менi не повiрите; проте в iстинi, якою б дивною вона не була, завжди е дещо, що змушуе в неi повiрити. Моя розповiдь буде послiдовна, i до того ж у мене немае жодних пiдстав для брехнi.

Я сказав це виразно, але спокiйно; у глибинi душi я ухвалив рiшення переслiдувати свого нищителя до самiсiнькоi його смертi, й ця мета, яку я поставив перед собою, полегшувала моi страждання i на деякий час примирила мене iз життям. Отож я розповiв свою iсторiю коротко, але твердо й чiтко, зазначаючи точнi дати i стримуючись вiд проклять чи нарiкань.

Спочатку суддя, здавалося, поставився до моеi розповiдi недовiрливо, але що далi я продовжував, то бiльше виявляв вiн уваги й iнтересу; я помiтив, що вiн здригаеться вiд жаху; а iнодi на його обличчi свiтилася жива цiкавiсть iз домiшкою сумнiву. Закiнчивши свою розповiдь, я мовив:

– От створiння, яке я звинувачую, i я закликаю вас використати всю вашу владу, щоб схопити його та покарати. Це обов’язок суддi, i я вiрю та сподiваюсь, що й вашi людськi почуття в цьому разi не дозволять вам ухилитися вiд виконання вашого обов’язку.

На таку промову обличчя мого спiврозмовника помiтно перемiнилося. Вiн слухав мене навiть iз певною довiрою, з якою вислуховують розповiдi про таемницi та надприроднi явища; та коли я закликав його дiяти офiцiйно, до нього повернулася його попередня недовiра. Проте вiн м’яко вiдповiв менi:

– Я би охоче надав вам допомогу в пошуках злочинця, але те створiння, про яке ви розповiдаете, вочевидь, надiлене великою силою та здатнiстю звести нанiвець всi моi старання. Хто зможе переслiдувати тварину, яка спроможна перетнути крижане море й мешкати в печерах i барлогах, куди не наважиться поткнутися жодна людина? Крiм того, спливло декiлька мiсяцiв з часу скоення злочинiв, i буде важко вирахувати, куди зловмисник попрямував i де зараз може перебувати.

– Я не маю сумнiвiв, що вiн ховаеться десь поблизу; а якщо вiн i справдi знайшов прихисток в Альпах, то можна буде влаштувати на нього полювання, як на сарнака, i вполювати, як дичину. Але я здогадуюсь про вашi думки; ви не вiрите моiй розповiдi й не маете намiру переслiдувати мого ворога та покарати його по заслузi.

При цьому очi моi блиснули гнiвом; суддя був збентежений.

– Ви помиляетеся, – вiдгукнувся вiн. – Я докладу всiх зусиль, i будьте певнi, якщо це буде у моiй владi, то вiн отримае покарання, адекватне вчиненому злочину. Але я побоююсь, судячи з вашого власного його опису, що це буде практично нездiйсненним; таким чином, незважаючи на всi заходи, вас може очiкувати розчарування.

– Цього не трапиться, але переконувати вас немае сенсу. Моя помста нiчого для вас не означае; проте я згоден, що це негiдне почуття, але зiзнаюсь, воно – едина та всеохопна пристрасть моеi душi. Гнiв мiй невимовний, коли я згадую, що вбивця, якого я створив, досi живий. Ви вiдмовляетеся задовольнити мою справедливу вимогу; менi залишаеться тiльки одне, i я присвячую себе, все свое життя i смерть справi його знищення.

Промовляючи цi слова, я весь тремтiв; у моiй мовi дзвенiло божевiлля i, ймовiрно, дещо надмiрна суворiсть, притаманна, як подейкують, мученикам минулих часiв. Але для женевського суддi, чия голова була забита цiлковито iншими думками, а не iдеями жертовностi та героiзму, таке збудження дуже нагадувало божевiлля. Вiн намагався заспокоiти мене, неначе нянька дитину, i поставився до моеi розповiдi, як до марення.

– Люди, – вигукнув я, – якi ви невiгласи, а ще вихваляетесь своею мудрiстю! Досить, ви й самi не знаете, що кажете.

Я вибiг iз його будинку роздратований i схвильований та усамiтнився, щоб обмiзкувати iншi способи дiяти.




Роздiл 24


Я був у тому станi, коли людина не може мiркувати розважливо. Я був одержимий гнiвом; але жага помсти надала менi сили i спокою; вона змусила мене оволодiти собою i допомогла поводитися адекватнiше й холоднокровнiше в ту мить, коли менi загрожувало божевiлля або смерть.

Першим моiм рiшенням було назавжди полишити Женеву; моя краiна, люба менi, коли я був щасливим i коханим, тепер стала менi ненависна. Я запасся грошима, прихопив також деякi коштовностi, що належали моiй матерi, та поiхав. Вiдтодi почалися моi блукання, якi триватимуть, доки триватиме мое життя. Я об’iхав бiльшу частину планети i вiдчув усi злигоднi, що зазвичай випадають на долю мандрiвникiв у пустельних i диких краях. Не знаю, як я вижив; чимало разiв я лягав, виснажений, на землю i благав Бога про смерть. Але жага помсти пiдтримувала в менi життя; я не смiв померти, залишивши серед живих свого ворога.

Пiсля вiд’iзду з Женеви найпершою моею турботою було вiднайти слiд ненависного демона. Але в мене ще не було визначеного плану, i я довго блукав околицями мiста, не вiдаючи, куди податися. Коли прийшла нiч, я опинився поблизу кладовища, де були похованi Вiльям, Елiзабет i батько. Я увiйшов туди i наблизився до iхнiх могил. Навкруги панувала тиша, i тiльки чувся шелест листя, якого ледве торкався вiтерець; нiч була темна, i навiть для стороннього спостерiгача в нiй було щось хвилююче. Здавалося, що привиди померлих кружляють десь у повiтрi, кидають невидиму тiнь на того, хто прийшов iх оплакувати.

Глибоке горе, яке я вiдчував, швидко змiнилося на гнiв i вiдчай. Вони були мертвi, а я досi жив; також живим залишався iхнiй убивця; i мое ненависне життя мало тривати заради того, щоб я мав змогу знищити убивцю. Я опустився навколiшки на траву, поцiлував землю i промовив тремтячими вустами:

«Клянуся священною землею, на якiй я стою, тiнями, що оточують мене, моiм глибоким i невтiшним горем; клянусь тобою, о нiч, i силами, якi тобою владарюють, що переслiдуватиму диявола, винуватця всiх нещасть, поки або вiн, або я не загинемо в смертельнiй сутичцi. Заради цього я залишаюсь жити; заради цiеi солодкоi помсти я ще дивитимусь на сонце i ступатиму по зеленiй травi, якi неначе назавжди вмерли для мене. І закликаю вас, душi мертвих, i ви, духи помсти, допоможiть менi й укажiть менi шлях. Нехай проклята пекельна потвора вип’е чашу страждань до дна; нехай скуштуе вiдчаю, який опанував мене». Я почав свою клятву урочисто i тихо, вiдчуваючи, що душi любих покiйникiв слухають i пiдтримають мене, але пiд кiнець мною заволодiти фурii помсти, i мiй голос урвався вiд лютi.

У вiдповiдь iз нiчноi тишi пролунав гучний диявольський смiх. Вiн довго дзвенiв менi у вухах; гiрська луна повторювала його, i здавалося, що саме пекло бере мене на глузи. В цю хвилю, у нападi вiдчаю, я поклав би край своему нещасливому життю, якби не моя клятва, яку почули, й менi судилося жити заради помсти. Смiх затих; i знайомий ненависний голос, десь над самим моiм вухом, чiтко промовив:

– Я задоволений, нiкчемо! Ти вирiшив жити, i я задоволений.

Я кинувся туди, звiдки пролунав голос, але почвара вислизнула вiд мене. Зненацька на небо випiрнув повний мiсяць i освiтив бридку зловiсну постать, яка втiкала iз швидкiстю, неможливою для простого смертного.

Я помчав за ним; упродовж багатьох мiсяцiв гонитва була моею единою метою. Натрапивши на його слiд, я спустився Рейном, але даремно. Виднiлося сине Середземне море, i менi випадково пощастило побачити, як демон заховався вночi в трюмi човна, що вiдпливав до берегiв Чорного моря. Я сiв на той-таки човен, але потворi якимсь невiдомим способом удалося знову щезнути.

По його слiду я перетнув безкраi татарськi рiвнини та всю Росiю, хоча вiн i далi вислизав од мене. Бувало, селяни, наляканi появою монстра, розповiдали менi, куди вiн подався; бувало, що вiн i сам, побоюючись, щоб я не помер од вiдчаю, якщо зовсiм загублю його слiд, залишав менi якусь вiдмiтину, що служила менi вказiвкою. Коли на мою непокриту голову падав снiг, я бачив на бiлiй рiвнинi вiдбитки його величезних нiг. Ви тiльки-но зараз вступаете в життя i не знайомi з турботами та стражданнями, чи зможете ви зрозумiти, що я пережив i переживаю аж до цiеi митi? Холод, злиднi, втома були моiми найменшими стражданнями, якi я перетривав; на менi лежало прокляття, i я носив у собi вiчне пекло; проте в мене був дух-охоронець, що спрямовував моi кроки, коли я бiльш за все ремствував; вiн зненацька визволяв мене з труднощiв, що здавалися нездоланними. Бувало, що мое тiло, виснажене голодом, вiдмовлялося служити, i тодi я знагла знаходив у пустелi iжу, яка пiдживлювала моi сили. То були грубi харчi, якi iли мiсцевi жителi, але я був упевнений, що iх посилали менi духи, у яких я прохав допомоги. Часто, коли все навкруги висихало, небо було безхмарним i я мучився спрагою, набiгала легенька хмара, обдаровувала мене живодайними краплями та зникала.

Де було можливо, я простував берегами рiк; але чудовисько трималося якнайдалi вiд таких шляхiв, оскiльки вони були найлюднiшими. В iнших мiсцях люди майже не зустрiчалися; i я харчувався дичиною, що менi пощастить уполювати. Я мав при собi грошi i роздавав iх мешканцям та заручався iхньою допомогою; або приносив iм убиту дичину i, взявши собi трошки, залишав ii тим, хто забезпечував менi вогонь i все необхiдне для приготування iжi.

Мое життя було менi ненависне, i я вiдчував радiсть тiльки увi снi. О благословенний сон! Чимало разiв, коли я був особливо нещасним, я засинав, i сновидiння давали менi насолоду. Духи, що охороняли мене, дарували менi iх, це були години щастя, що напоювали мене силою та мужнiстю продовжити мою прощу. Якби не цi хвилини перепочинку, я не змiг би здолати всiх цих злигоднiв. Упродовж дня моi сили пiдтримувала надiя на нiчний вiдпочинок, коли я побачу увi снi друзiв, дружину i любу сiм’ю, мою батькiвщину; я знову дивився у добре обличчя батька, чув срiблястий голос Елiзабет, бачив Клерваля у розквiтi юностi та сил. Часто, вимучений важким переходом, я запевняв себе, що мiй день – це лише марення, сон, а пробудження настане вночi в обiймах моiх рiдних. Яку ж болiсну нiжнiсть я вiдчував до них! Як я чiплявся за iхнi милi руки, коли вони з’являлися менi, як я вмовляв себе, що вони живi! В такi хвилини затихала палюча жага помсти, i гонитва за демоном здавалася менi, чином вишньоi сили, якiй я несвiдомо пiдкорювався, нiж власним моiм бажанням. Не знаю, що вiдчував той, кого я переслiдував. Інодi вiн залишав менi написи на корi дерев або рiзьбив iх на камiннi; вони вказували менi шлях i ще дужче розпалювали гнiв. «Моему царству ще не кiнець, – так промовляла одна з них, – ти живеш, i ти в моiй владi. Прямуй за мною; мiй шлях веде до вiчних льодiв пiвночi; ти страждатимеш вiд холоду, до якого я не чутливий. А тут ти знайдеш, якщо не надто довго роздумуватимеш, заячу тушку; iж, пiдкрiпляйся. Слiдкуй за мною, о мiй вороже; нас очiкуе ще боротьба не на життя, а на смерть; але тобi ще довго мучитися, поки ти дочекаешся цього».

Глузливий диявол! Я знову заприсягаюся помститися тобi; знову проклинаю тебе, окаянний, на муки та смерть. Я не вiдступлюся, поки один iз нас не загине; а тодi з якою радiстю покваплюсь я до Елiзабет i до всiх моiх рiдних, якi вже готують менi винагороду за всi злигоднi моеi жахливоi мандрiвки!

Що далi я просувався на пiвнiч, то товстiшим робилося снiгове покривало, а холод був майже нестерпним. Селяни наглухо замикалися у своiх домiвках, i лише нечисленнi мешканцi з’являлися надворi, щоб уполювати звiрину, яку голод змусив вирушити на пошуки здобичi. Рiки вкрилися кригою, i наловити риби було неможливо; i я залишився без головного джерела iжi. Що важче менi було, то бiльше радiв мiй ворог. Один iз залишених ним написiв промовляв: «Готуйся! Твоi випробування тiльки починаються; кутайся теплiше у хутро, запасайся iжею, оскiльки ми вирушаемо в таку мандрiвку, що твоi муки втамують навiть мою невгасиму ненависть».

Такими словами вiн знущався з мене, але вони тiльки надали менi мужностi й наполегливостi; я вирiшив не вiдступатися вiд свого намiру i, прикликавши в помiчники небо, з незламною наснагою просувався снiговою рiвниною, поки на обрii не з’явився океан. О, як же вiн не схожий на синi моря пiвдня! Покритий льодами, вiн вiдрiзнявся од землi тiльки трохи пiднятою поверхнею. Колись греки, побачивши Середземне море зi схилiв Азii, заплакали вiд радостi, оскiльки то був кiнець iхнього важкого шляху. Я не заплакав, але серце мое було сповнене радостi; схилившись на колiна, я подякував доброму духовi, який щасливо привiв мене туди, де я сподiвався наздогнати ворога, незважаючи на його кпини, та поборотися з ним.

За декiлька тижнiв перед тим я роздобув сани i запряг у них собак, тож летiв снiговою рiвниною з неймовiрною швидкiстю. Не знаю, якi засоби пересування були у монстра, але спершу я день у день вiдставав вiд нього, але тепер почав наздоганяти, i коли я вперше побачив океан, демон був щонайбiльше на вiдстанi одного дня вiд мене, i я сподiвався порiвнятися з ним, перш нiж дiстануся берега. Я помчав iз подвоеною енергiею i за два днi дiстався жалюгiдного прибережного мiстечка. Я розпитав жителiв про почвару й отримав дуже чiтку iнформацiю. Мене сповiстили, що бридкий велетень побував тут напередоднi ввечерi, що вiн озброений рушницею та декiлькома пiстолетами i його жахливий вигляд змусив утiкати мешканцiв вiддаленоi хатини. Вiн забрав там весь зимовий запас харчiв, повантажив його в сани, захопив упряжку собак i в ту ж таки нiч, на превелике полегшення наляканих поселян, вирушив далi морем туди, де немае нiякоi землi; мiсцевi жителi вважали, що вiн потоне, коли пiднiметься лiд, або ж замерзне в снiгах.

Почувши цю новину, спершу я вiдчув безнадiю. Вiн вислизав од мене, i мене очiкував страшний i майже нескiнченний шлях льодовими глибами застиглого океану, за холоду, якого не могли витримати навiть мiсцевi мешканцi, а тим бiльше не мiг сподiватися пережити я, бо ж народився у теплих краях. Але на думку, що демон житиме та святкуватиме перемогу, в менi спалахнули гнiв i жага помсти, затопивши, немов могутнiй прилив, всi iншi почуття. Пiсля короткого вiдпочинку, пiд час якого привиди мертвих кружляли навколо мене i спонукали до помсти, я почав готуватися до дороги. Я замiнив своi сани на iншi, що були придатнiшими для iзди по льодовому океану, i, накупивши великий запас харчiв, з’iхав iз берега.

Не можу сказати, скiльки днiв минуло вiдтодi; знаю тiльки те, що я стерпiв страждання, яких би не витримав, якби не невтомна жага порахунку. Часто мiй шлях заступали величезнi глиби криги, i нерiдко я чув пiд льодом гуркiт хвиль, що загрожував менi загибеллю. Але потiм мороз мiцнiшав, i морський шлях став надiйнiшим.

Судячи з кiлькостi провiзii, яку я витратив, я гадаю, що провiв у дорозi приблизно три тижнi; раз у раз обманюванi надii часто змушували моi очi виповнятися сльозами – сльозами безсилля та туги. Мною вже заволодiв вiдчай, i я, звiсно, пiддався б йому та загинув. Але одного разу, коли бiдолашнi собаки, запряженi у сани, з останнiх сил витягували iх на вершину крижаноi гори, а одна з них просто там здохла вiд натуги, я з сумом оглянув льодову рiвнину, що вiдкрилася передi мною, i зненацька помiтив темну цятку. Я напружив зiр, щоб роздивитися ii, i радiсно скрикнув: це були сани, а в них – добре менi знайома бридка постать. О! Струмок живильноi надii знову влився в мое серце. Очi наповнилися теплими сльозами, якi я нашвидку витер, щоб вони не заважали менi бачити почвару; але гаряча волога все ж затуманила менi зiр, i я, не в силi боротися з хвилюванням, голосно заплакав.

Проте сповiльнювати хiд було недоречно; я випрiг iз саней мертву собаку i досхочу нагодував iнших; по годинному вiдпочинку, який був украй необхiдним, я продовжив свiй шлях. Сани були ще виднi на обрii, i я лише на мить втрачав iх iз виду, коли iх затуляла яка-небудь льодова брила. Я помiтно наздоганяв iх, i коли, пiсля двох днiв переслiдування, був уже на вiдстанi щонайбiльше милi, мое серце наповнилося радiстю.

Й ось тут-то, коли я вже готувався наздогнати свого ворога, щастя вiдвернулося вiд мене; я загубив його слiд, зовсiм загубив, чого ще не бувало нi разу за все переслiдування. Лiд почав ламатися; шум хвиль, що котилися передi мною, наростав щохвилини. Я ще просувався вперед, але все було марно. Здiйнявся вiтер; море ревiло; все навкруги пробудилося як за землетрусу i розламалося з оглушливим гуркотом. Усе трапилося дуже швидко; за декiлька хвилин мiж мною та моiм ворогом уже вирувало море, а мене несло на крижанiй брилi, яка швидко танула i готувала менi страшну загибель. Так я провiв чимало жахливих годин; декiлька собак у мене здохло; i сам я вже знемагав вiд лихолiть, коли побачив ваш корабель, що стояв на якорi й давав менi надiю на допомогу та життя. Я не уявляв, що судна заходять так далеко на пiвнiч, i був уражений. Я поквапився розламати своi сани, щоб зробити весла, i з чималими зусиллями пiдiгнав до корабля свiй крижаний плiт. Я вирiшив так: якщо ви прямуете на пiвдень, то я готовий довiрити свое життя хвилям, аби тiльки не вiдмовитися вiд замисленого. Я сподiвався умовити вас дати менi човен, аби й далi переслiдувати на ньому ворога. Але ваш шлях пролягав на пiвнiч. Ви взяли мене на борт, коли я був украй вимучений; знесилений бiдуваннями, я був за крок вiд смертi, а я ще не готовий до неi, оскiльки не виконав свого завдання.

О, коли ж мiй добрий янгол приведе мене до чудовиська i я знайду бажаний спокiй; невже я помру, а почвара залишиться жити? Якщо так, то заприсягнiться менi, Волтоне, що ви не дасте демону можливостi вислизнути; що ви знайдете та скараете його за мене. Чи можу я просити вас, щоб хтось iнший продовжив мое паломництво i перетерпiв усi тi страждання, якi випали на мою долю? Нi, я не настiльки егоiстичний. І все ж, якщо пiсля моеi смертi вам зустрiнеться цей монстр, якщо духи помсти приведуть його до вас, заприсягнiться, що вiн не вийде живим, – заприсягнiться менi, що вiн не пiднесеться над моiми бiдами, не залишиться жити й чинити нове зло. Вiн красномовний i вмiе запевняти; одного разу його слова взяли верх над моiм здоровим глуздом; але не вiрте iм. Вiн такий самий диявол у душi, як i зовнi; вiн сповнений пiдступностi та пекельноi злоби. Не слухайте його; повторюйте про себе iмена Вiльяма, Жустини, Клерваля, Елiзабет, мого батька й найнещаснiшого Вiктора – i вдарте його просто в серце. Мiй дух буде поруч iз вами i спрямуе ваш сталевий нiж.




Продовження щоденника Волтона


26 серпня 17…



Ти прочитала цю дивну та страхiтливу розповiдь, Маргарет; i я впевнений, що кров холонула в твоiх жилах вiд жаху, який вiдчуваю я. Інодi неочiкуваний спалах душевноi муки переривав оповiдь; бувало, що оповiдач важко, тремтячим голосом вимовляв слова, сповненi вiдчаю. Його прегарнi та милi очi то загорялися вiд обурення, то туманилися печаллю i згасали в безмежнiй тузi. Інодi вiн опановував себе та розповiдав страхiтливi речi абсолютно спокiйним голосом; але, бувало, щось проривалося, немов лава з вулкану, i сповнений гнiву, вiн викрикував прокляття на голову свого мучителя.

Його розповiдь загалом досить зв’язна та справляе вiрогiдне враження, i все ж зiзнаюсь тобi, що листи Фелiкса й Сафii, якi вiн менi показав, та й саме чудовисько, яке ми ненароком побачили з корабля, надiйнiше впевнили мене в правдивостi його оповiдi, нiж найсерйознiшi його доводи. Отже, почвара справдi iснуе! Я не маю в цьому сумнiвiв, але не припиняю дивуватися. Інодi я намагався вивiдати у Вiктора Франкенштайна подробицi створення тiеi iстоти; але тут вiн був непохитний.

– Ви з’iхали з глузду, друже мiй, – казав вiн. – Ви знаете, куди може привести вас ваша цiкавiсть? Невже ви волiете створити для себе i для всього свiту диявольськи злiсного ворога? Опануйте себе! Слухайте розповiдь про моi бiди i не намагайтеся накликати iх на себе.

Франкенштайн довiдався, що я записував його розповiдь; вiн забажав передивитися моi нотатки i в багатьох мiсцях зробив поправки та додав щось; найбiльше iх було там, де були записанi його дiалоги iз ворогом.

– Оскiльки ви все-таки записуете мою iсторiю, – сказав вiн, – я б не хотiв, щоб вона дiйшла до нащадкiв у викривленому виглядi.

Впродовж тижня я слухав його iсторiю – найдивовижнiшу, яку тiльки могла створити людська уява. Заворожений розповiддю мого гостя та його манерами, я жадiбно всмоктував кожне його слово й захоплювався ним. Менi кортiло розрадити його, але як я можу обiцяти радiсть життя тому, хто безмежно нещасний i покинув усi надii? О нi! Єдину радiсть, яку вiн здатний отримати, вiн вiдчуе, коли його зламаний дух знайде спокiй в обiймах смертi. Проте вiн i зараз мае одну втiху, породжену самотнiстю й болiсними мареннями: коли вiн бачить образи своiх близьких i у спiлкуваннi з ними знаходить розраду для своiх страждань або новi сили для помсти, йому здаеться, що це не витвiр його уяви, а що вони справдi з’являються до нього з iншого свiту. Ця вiра надае його мрiям серйозностi та робить iх для мене майже настiльки ж чарiвними й цiкавими, як i сама правда.

Загалом iсторiя його життя та лихолiть не залишаеться единою темою наших бесiд. Вiн дуже начитаний i в усiх питаннях виявляе глибокi знання й гостроту суджень. Вiн умiе переконливо й захоплено говорити; не можна його слухати без слiз, коли вiн розповiдае про хвилюючi подii чи хоче викликати спiвчуття. Яким же вiн мав бути величним у днi свого розквiту, якщо навiть зараз, передчуваючи власну смерть, вiн такий благородний i богорiвний! Очевидячки, вiн усвiдомлюе свою колишню силу та глибину свого падiння.

– Замолоду, – мовив вiн одного разу, – я вiдчував, що створений для великих справ. Я мав здатнiсть глибоко вiдчувати, але водночас був надiлений гострим розумом, необхiдним для великих подiй. Усвiдомлення того, як багато менi дано, пiдтримувало мене, коли хтось iнший падав у вiдчай, оскiльки я вважав злочином даремно розтрачувати на безплiдну печаль свiй талант, який може служити людям. Мiркуючи над тим, що менi вдалося створити (хай там як, а я створив розумну живу iстоту!), я не мiг не усвiдомлювати своеi величi в порiвняннi зi звичайними людьми. Але ця думка, що окрилювала мене на початку мого шляху, тепер змушуе тiльки нижче схиляти голову. Всi моi прагнення i надii закiнчилися провалом; мов архангел, нагороджений найвищою владою, я прикутий ланцюгами до вiчного пекла. Я був надiлений воднораз i багатою уявою, i гострим, прискiпливим аналiтичним розумом; поеднання цих якостей дозволило менi вимислити й реалiзувати створення людськоi подоби. Я й зараз не можу без хвилювання згадувати, як я мрiяв, поки працював. Я подумки ступав по хмарах, радiв вiд усвiдомлення власноi могутностi, весь горiв на саму думку про благороднi наслiдки мого вiдкриття. Я з дитинства любив мрiяти про високе i був сповнений шляхетностi честолюбця. А тепер – яке страшне падiння! О мiй друже! Якби ви знали мене таким, яким я був колись, ви б не впiзнали мене в теперiшнiй жалюгiднiй iстотi. Вiдчай був менi майже невiдомий; здавалося, що все скеровувало мене до великоi мети, поки я не впав так, щоб уже нiколи бiльше не пiдвестися.

Невже менi судилося втратити таку чудову людину? Я прагнув мати друга – такого, який би полюбив мене та подiляв моi прагнення. Й – о диво! – я знайшов його в тутешнiх морях; але побоююся, що знайшов лише для того, щоб оцiнити його переваги – i знову втратити. Я намагаюся примирити його з життям, але вiн вiдмовляеться вiд самоi думки про це.

– Дякую вам, Волтоне, – говорив вiн, – за доброту до нещасливця; але обiцяючи менi новi почуття й прихильностi, невже ви гадаете, що вони замiнять менi тих, кого я втратив? Хто може стати для мене тим, ким був Клерваль, i яка жiнка може стати ще однiею Елiзабет? Друзi дитинства, навiть коли вони не полонять нас винятковими чеснотами, мають над нашою душею владу, яка рiдко дiстаеться друзям подальших рокiв. Їм вiдомi нашi дитячi схильностi, якi можуть у майбутньому змiнюватися, але нiколи не зникнуть дощенту; тiльки вони надiленi здатнiстю правильно витлумачувати нашi вчинки, бо лiпше знають справжнi нашi мотиви. Сестра чи брат не здатнi запiдозрити вас у брехнi або зрадi, лишень якщо ви ще з дитинства виявили таку схильнiсть; тодi як друг, навiть напрочуд прив’язаний до вас, може несамохiть щось запiдозрити. У мене були друзi, яких я любив не тiльки за звичкою, а й за iхнi чесноти; де б я не був, менi скрiзь учуваються лагiднi слова Елiзабет i голос Клерваля. Їх уже немае; i я залишився в такiй самотинi, що тiльки едине почуття наснажуе мене до життя. Можливо, коли б я був захоплений важливими вiдкриттями, що обiцяли користь людям, я би прагнув жити заради iхнього завершення. Але менi не судилося; я повинен вистежити та знищити створiння, якому я власноруч дав життя; тодi моя земна мiсiя буде виконана, i я зможу спокiйно померти.



2 вересня



Люба сестро, цей лист я пишу серед небезпек, я не маю певностi, чи судилося менi побачити рiдну Англiю, а головне – милих моему серцю людей, що живуть там. Мене оточують непрохiднi нагромадження криги, якi щосекунди погрожують розчавити мiй корабель. А смiливцi, яких я вiдiбрав собi в супутники, дивляться на мене з надiею, але що я можу вдiяти? Ситуацiя, в яку ми потрапили, – жахлива, але мужнiсть i надiя не полишають мене. Боязко, звiсно, подумати, що я пiддав небезпецi стiлькох людей. Якщо ми загинемо, виною тому буде мiй необачний задум.

А що ж ти подумаеш, Маргарет? Ти не дiзнаешся про мою загибель i з нетерпiнням чекатимеш мого повернення. Спливатимуть роки, й у тебе будуть спалахи вiдчаю, але надiя все-таки й далi дражнитиме тебе. О мила сестро, загибель твоiх надiй страшить мене бiльше, нiж моя власна смерть.

І все ж у тебе е чоловiк i чудовi дiти; ти можеш бути щасливою; нехай небо пошле тобi благословення та щастя!

Мiй бiдолашний гiсть дивиться на мене iз глибоким спiвчуттям. Вiн намагаеться вселити в мене надiю i говорить так, неначе вважае життя цiнним даром. Вiн нагадуе менi, що мореплавцi часто наражаються у тутешнiх широтах на такi перепони; i я несамохiть починаю вiрити в щасливе завершення справи. Навiть матроси вiдчувають силу його красномовностi: коли вiн говорить, вони забувають про вiдчай; вiн пiдносить iхнiй дух. Чуючи його голос, вони починають вiрити, що величезнi льодовi гори – не бiльш нiж кротовини – незначнi перепони, якi щезнуть перед рiшучiстю людини. Але цей пiдйом тривае недовго; кожен день затримки наповнюе iх страхом, i я починаю побоюватися, щоб вiдчай не спричинився до повстання.



5 вересня



Зараз розiгралася така цiкава сцена, що я не можу не записати ii, хоча цi нотатки навряд чи коли-небудь потраплять до тебе.

Ми досi оточенi кригою, i нам досi загрожуе небезпека бути розчавленими. Холод посилюеться, i багато хто з моiх супутникiв уже полiг у тутешнiх суворих краях. День у день Франкенштайн слабшае; в його очах палае вогонь лихоманки; але вiн украй виснажений, i коли йому необхiдно зробити якесь зусилля, вiн миттю поринае в забуття, дуже схоже на смертний сон.

Як я писав у моему минулому листi, я побоювався заколоту. Сьогоднi вранцi, коли я дивився на вимучене обличчя мого друга – очi його були напiвзаплющенi, а все тiло розслаблене, – декiлька матросiв попросили дозволу вступити до каюти. Вони увiйшли, i iхнiй ватажок звернувся до мене. Вiн заявив, що вiн та його супутники – це делегацiя вiд всього екiпажу з проханням до мене, в якому я справдi не можу iм вiдмовити. Ми закутi у кригу i, можливо, взагалi звiдси нiколи не виборсаемося; але вони страшаться, що коли б нам пощастило й прохiд вiдкрився, аби я не виявив граничноi нерозважливостi й не повiв iх далi, до нових небезпек, якщо нам поталанить уникнути цiеi. Тому вони наполягають, щоб я урочисто заприсягнувся рушити на пiвдень, щойно корабель звiльниться з крижаноi в’язницi.

Це схвилювало мене. Я ще не вiдмовився вiд своеi мети i не думав про повернення, якби нам вдалося вивiльнитися. Але чи мiг я – по справедливостi – вiдмовити у iхньому проханнi?

Я повагався, перш нiж що-небудь вiдповiсти iм; i тут спершу мовчазний i, здавалося б, зовсiм слабкий мiй супутник, що заледве слухав нас, здригнувся; очi його заблищали, а щоки вкрив рум’янець тимчасового припливу сил. Вiн звернувся до матросiв i сказав:

– Чого ви хочете? Чого вимагаете ви вiд свого капiтана? Невже вас так легко вiдвернути вiд визначеноi мети? Чи не самi ви називали цю експедицiю славною? А чому славною? Чи не тому, що ii шлях не обiцяв бути тихим i безхмарним, як у пiвденних морях, а вiд початку був сповнений небезпек i страхiв; чи не тому, що тут щокроку ви змушенi випробовувати всю свою стiйкiсть i виявляти мужнiсть; чи не тому, що тут вас очiкують небезпеки та смерть, а ви мусите глядiти iм в обличчя i долати iх? Ось чому це – славне та почесне заняття. Ви мали б завоювати славу благодiйникiв роду людського, вашi iмена повторювали б iз благоговiнням як iмена звитяжцiв, що не побоялися смертi заради честi та користi для людства. А ви за перших ознак небезпеки, за першого ж суворого випробування вашоi мужностi вiдступаете й ладнi скоритися, як люди, у яких забракло духу витримати холод i небезпеки: бiдолахи змерзли та захотiли додому, до теплих домiвок! Для чого ж були всi збори, для чого було запливати так далеко; i навiщо тепер пiдводити свого капiтана, щоб ганьбитися через вашу слабкiсть i боягузтво? О! Будьте чоловiками i навiть бiльше! Ви повиннi бути стiйкими й непохитними, немов скелi. Цей лiд не такий мiцний, як можуть бути вашi серця; вiн тане; вiн не встоiть перед вами, якщо тiльки ви так вирiшите. Не повертайтеся до ваших рiдних iз тавром ганьби. Повертайтесь як героi, якi воювали та перемогли i не звикли показувати ворогу спину.

Його голос виразно пiдкреслював його почуття; очi блищали звитягою та лицарством; ти можеш собi уявити, як моi люди були схвильованi! Вони перезиралися i нiчого не вiдповiдали. Тодi заговорив я; я звелiв iм розiйтись i помiркувати про сказане; я обiцяв, що не поведу iх далi на пiвнiч, якщо вони остаточно вiдмовляться; але висловив надiю, що разом iз роздумами до них повернеться й мужнiсть. Вони розiйшлися, а я повернувся до свого друга; але вiн був украй слабким i, здавалося, майже не дихав.

Як усе це закiнчиться, я не знаю; менi здаеться, що я б радше помер, нiж повернувся так безславно, не виконавши свого завдання. Але боюся, що менi судилося саме це; людей бiльше не пiдбадьорюе жага помсти або слави, i вони нiзащо не стануть добровiльно терпiти нашi теперiшнi злигоднi.



7 вересня



Рiшення ухвалене; я дав згоду повертатися, якщо ми не загинемо. Отже, моi надii знищенi легкодухiстю та нерiшучiстю; я повертаюсь розчарований. Аби терпляче витривати таку несправедливiсть, треба бiльше фiлософськоi мудростi, якоi менi бракуе.



12 вересня



Все позаду; я повертаюсь до Англii. Я втратив надiю прославитися i прислужитися людям – втратив я i друга. Але спробую детально розповiсти тобi про цi гiркi хвилини, мила сестро; й оскiльки хвилi несуть мене до Англii i до тебе, я не засмучуватимуся.

Дев’ятого вересня крига зрушилася; гуркiт, схожий на грiм, лунав здалеку, а льодовi острови стали розколюватися. Нам загрожувала страшна небезпека; та оскiльки ми могли хiба пасивно очiкувати подiй, моя увага була найперше звернена на мого сердешного гостя, якому ставало дедалi гiрше, – вiн уже ледве пiдводився з лiжка. Лiд позаду нас трiщав, i його щосили гнало на пiвдень; дмухнув захiдний вiтер, i одинадцятого вересня прохiд на пiвдень повнiстю звiльнився вiд криги. Коли матроси побачили це i довiдалися, що повертаються на батькiвщину, вони заверещали вiд радостi; кричали вони гучно й довго. Франкенштайн отямився i запитав про причину галасу.

– Вони радiють, – сказав я, – тому що скоро повернуться до Англii.

– Отже, ви справдi вирiшили повернутися?

– На жаль, так; я не можу протистояти iхнiм вимогам. Не можу вести iх проти iхньоi волi далi, в це небезпечне плавання, i змушений повернутися.

– Що ж, повертайтесь; але я не повернуся. Ви можете вiдмовитися вiд свого завдання, але мое доручене менi самими небесами, i я не наважусь вiдмовитись. Я слабкий, але духи, що допомагали менi в моiй помстi, додадуть менi сил.

З цими словами вiн спробував звестися з лiжка, але це було йому не до снаги; вiн упав горiлиць i знепритомнiв.

Спливло чимало часу, перш нiж вiн опритомнiв; i менi не раз здавалося, що життя полишило його. Нарештi вiн розплющив очi; вiн тяжко дихав i не мiг говорити. Лiкар дав йому заспокiйливе i звелiв його не турбувати. Менi вiн при цьому сказав, що його життя добiгае кiнця.

Отже, вирок був винесений, i менi залишалося горювати й чекати. Я сидiв бiля його лiжка; очi його були заплющенi; менi здавалося, що вiн спить; але незабаром вiн слабким голосом покликав мене i, попросивши присунутися ближче, мовив:

– Шкода! Сили, на якi я так сподiвався, витiкають iз мене. Я вiдчуваю, що вмираю; а вiн, мiй ворог i переслiдувач, iмовiрно, досi живий. Не думайте, Волтоне, що в своi останнi хвилини я ще вiдчуваю ненависть i жагу помсти, про якi одного разу розповiв вам; я всього-на-всього вiдчуваю, що в правi волiти смертi свого ворога. Останнi днi я багато мiркував про своi колишнi вчинки i не можу цiлковито iх засуджувати. Захопившись своею iдеею, я створив розумну iстоту i мусив, наскiльки то було менi до снаги, дати iй щастя.

Це був мiй обов’язок; але в мене е й iнший обов’язок, ще бiльш значущий. Обов’язок щодо моiх братiв – людей, який стоiть на першому мiсцi, оскiльки тут iдеться про щастя одного чи нещастя багатьох. Керуючись цим обов’язком, я вiдмовився – i вважаю, що правильно, – оживити подругу для мого першого творiння. Вiн виявив небачену злiсть та егоiзм; вiн убив моiх рiдних; вiн знищив людей, що тонко вiдчували, щасливих i мудрих; я не знаю, де закiнчуеться межа його помсти. Вiн нещасний; але для того щоб вiн не робив нещасними iнших людей, вiн повинен померти. Його знищення стало моею метою, але я не зумiв ii здiйснити. Коли мною керувала злоба й особиста помста, я просив вас завершити почату мною справу; i я поновлюю це прохання зараз, коли мене пробуджують до цього розум i чесноти.

Але я не можу просити вас заради цього завдання вiдмовитися вiд батькiвщини та друзiв; зараз, коли ви повертаетеся до Англii, малоймовiрно, що ви з ним зустрiнетеся. Я даю вам можливiсть самому вирiшити, що вам вважати за свiй обов’язок; мiй розум i здатнiсть тверезо оцiнювати подii вже затуманенi близькiстю смертi. Я не наважуюся просити вас робити те, що менi здаеться правильним, оскiльки мною, можливо, досi керують пристрастi.

Мене турбуе, що цей дикун продовжить коiти зло; якби не це, то цi хвилини мого життя, коли я очiкую спокою, були б единим для мене щасливим часом за останнi роки. Тiнi мертвих, але досi любих людей уже стоять передi мною, i я поспiшаю до них. Прощавайте, Волтоне! Шукайте щастя у спокоi та бiйтесь честолюбностi; страшiться навiть на позiр невинного прагнення прославитися науковими вiдкриттями. А взагалi для чого я це все кажу? Сам я отримав поразку, але iнший, можливо, буде щасливiшим за мене.

Голос його поступово слабшав; нарештi, втомлений зусиллями, вiн замовкнув. За пiвгодини вiн знову спробував заговорити, але вже не змiг; вiн слабко потис менi руку, i його очi навiки заплющилися, а лагiдна посмiшка щезла з його обличчя.

Маргарет, що менi сказати про несвоечасну загибель цього великого духу? Як передати тобi всю глибину моеi туги? Що б я не сказав, усього буде замало. Я плачу; моя душа затьмарена такою втратою! Але наш шлях пролiг до берегiв Англii, i там я сподiваюсь знайти розраду.

Але мене переривають. Що можуть означати цi звуки? Зараз полунiч; повiвае свiжий вiтер, i вахти на палубi не чутно. Ось знову; менi чуеться немов людський голос, але хрипкiший; вiн долинае з каюти, де досi лежить тiло Франкенштайна. Треба пiти подивитися, в чому справа. На добранiч, мила сестро.



О великий Боже! Що за сцена розiгралася! Я досi ошелешений нею. Я заледве здатен розповiсти про те, що трапилося, в усiх подробицях; проте моя розповiдь була б неповною без цiеi останньоi незабутньоi сцени. Я увiйшов до каюти, де лежало тiло мого нещасного шляхетного друга. Над ним схилилося якесь створiння, яке не описати словами: величезне на зрiст, але бридко непропорцiйне та недолуге. Його обличчя схилилося над труною i ховалося за пасмами довгого волосся; була видна хiба одна велетенська рука, що за своiм кольором та виглядом нагадувала мумiю. Почувши моi кроки, чудовисько припинило своi сумнi голосiння та метнулося до вiкна. Нiколи ще я не бачив нiчого жахливiшого за те обличчя – потворна, вiдразлива зовнiшнiсть! Я несамохiть заплющив очi та нагадав собi, що в мене е обов’язок щодо вбивцi. Я наказав йому зупинитися.

Вiн зупинився, дивлячись на мене iз подивом; але потiм знову повернувся до тiла, що його вже полишило життя, до свого творця, i здавалося, забув про мене, бо його опанувало шаленство.

– Ось iще одна моя жертва! – вигукнув вiн. – Це вже остання; цим завершуеться ланцюг моiх злочинiв. О Франкенштайне! Шляхетний подвижник! Даремно менi зараз вимолювати в тебе прощення! Менi, який привiв тебе до загибелi, винищивши всiх, хто був тобi любий. Ет! Вiн мертвий, вiн менi не вiдповiсть.

Тут його голос урвався; першою моею думкою було виконати передсмертне бажання мого друга та вбити його ворога; але я вагався, мною керували цiкавiсть i спiвчуття, i я наблизився до монстра, не смiючи iще раз звести на нього очi – такий жах викликала його нелюдська бридка зовнiшнiсть. Я спробував заговорити, але слова завмерли у мене на вустах. А почвара все повторювала незв’язнi та безтямнi докори собi. Нарештi, коли голосiння та зойки на мить затихли, я наважився заговорити.

– Твое каяття, – сказав я, – даремне. Якщо б ти слухався голосу совiстi й вiдчував докори сумлiння, перш нiж простирати свою пекельну помсту до крайньоi межi, Франкенштайн був би зараз живий.

– Що ти таке кажеш? – вiдiзвався демон. – А ти вважаеш, що я б i тодi не вiдчував мук i каяття? Вiн, – провадив вiн, вказуючи на тiло, – вiн менше страждав. Нi! Вiн не вiдчував, вмираючи, i крихти тих страждань, якi вiдчував я, поки вiв його до загибелi. Егоiстичний iнстинкт штовхав мене далi й далi, а серце було отруене усвiдомленням провини. Ти гадаеш, стогони Клерваля звучали для мене чарiвною музикою? Мое серце було створене, щоб виявляти любов i ласку; а коли нещастя змусили його до ненавистi та зла, це насильницьке перевтiлення вартувало йому таких мук, яких ти навiть не здатен уявити… Пiсля убивства Клерваля я повернувся до Швейцарii знищений та розчавлений. Я жалiв, жалiв Франкенштайна, а себе ненавидiв. Та коли я дiзнався, що вiн, який створив мене й таким чином почав моi невимовнi страждання, сам лелiяв мрiю про щастя i шукав для себе радостi в тих почуттях i пристрастях, якi менi назавжди були недоступнi, коли я дiзнався це, всесильна заздрiсть та гiрке обурення наповнили мене злощасною жагою помсти. Я згадав свою погрозу i вирiшив здiйснити ii. Я знав, що готую собi нестерпнi муки; я був цiлковито у владi намiру, ненависного навiть менi самому, проте нездоланного. А коли померла вона… нi, я не мiг навiть сказати, що страждав. Я вiдкинув будь-яке почуття, затамував бiль i досяг межi холодного вiдчаю. Вiдтодi зло стало моiм благом. Зайшовши так далеко, я вже не мав вибору i був змушений прямувати далi обраним шляхом. Завершення моiх диявольських планiв стало для мене невтомною пристрастю. Тепер усе скiнчиться; й ось моя остання жертва!

Я був спершу схвильований цими повними вiдчаю словами; але згадавши, що говорив Франкенштайн про красномовнiсть монстра та вмiння вмовляти, я поглянув iще раз на бездиханне тiло мого друга i знову спаленiв вiд обурення.

– Негiднику! – вигукнув я. – Що ж ти прийшов скиглити над бiдами, якi сам же й принiс? Ти кинув запалений факел у будiвлю, а коли вона згорiла, сiдаеш на попелищi та журишся про це. Лицемiрний диявол! Якби той, за ким ти так горюеш, був би живий, вiн знову б став об’ектом твоеi пекельноi ненавистi i знову б полiг ii жертвою. В тобi говорить не жалiсть; ти шкодуеш про те, що жертва вже не досяжна для твоеi злоби.

– О нi, це не так, зовсiм не так, – перервала мене потвора. – Проте, очевидячки, таке враження справляють моi вчинки. Але я не шукаю спiвчуття, бо нiколи i нi в кому я не мiг його знайти. Коли я вперше почав його шукати, то тiльки заради того, щоб роздiлити з iншими жагу до доброчесностi, почуття любовi та вiрностi, що переповнювали все мое ество. Тепер, коли добро стало для мене примарою, коли кохання та щастя обернулися ненавистю й гiрким вiдчаем, для чого менi шукати спiвчуття? Менi судилося страждати на самотi доти, допоки я живий; а коли я помру, всi проклинатимуть саму пам’ять про мене. Колись я тiшив себе мрiями про доброчесну людину, яка пробачить менi мою зовнiшнiсть i покохае за тi добрi почуття, якi я виявляв. Я плекав високi думки про честь i самовiдданiсть. Тепер злочини прирiвняли мене до найгiршого зi звiрiв. Немае на свiтi такоi провини, немае злостi, нема катувань, якi могли б зрiвнятися з моiми. Згадуючи страшний перелiк своiх злочинiв, я не можу повiрити, що я – це саме те чудовисько, яке поклонялося Красi та Добру. Проте все виявляеться саме так; янгол стае злобливим дияволом. Але навiть ворог Бога та людей у своему падiннi мав друзiв i супутникiв; i тiльки я самотнiй.

Ти, хто називае себе другом Франкенштайна, ймовiрно, знаеш про моi злочини та нещастя. Але якi б подробицi вiн не розповiдав тобi про них, вiн не мiг передати всього жаху тих часiв – не годин, а цiлих мiсяцiв, – коли мене спопеляла невгамовна пристрасть. Я щосекунди руйнував його життя, цеглину по цеглинi, але не знаходив у цьому задоволення. Жадання й далi опосiдали мене; але я продовжував шукати любовi та дружби, а мене всi вiдштовхували. Хiба це справедливо? Чому мене вважають единим винуватцем, тодi як передi мною винен увесь людський рiд? Чому ви не звинувачуете Фелiкса, який iз презирством прогнав друга вiд своiх дверей? Чому не обурюетеся селянином, який кинувся вбивати спасителя своеi дитини? О нi, iх ви вважаете доброчесними й довершеними! І тiльки мене, одинокого i стражденного, називаете чудовиськом, женете, б’ете i топчете. Ще й зараз кров моя закипае на згадку про всi образи, що я витерпiв.

Але я негiдник – i це правда. Я вбив стiльки чудових беззахисних створiнь; я душив невинних увi снi; я душив тих, хто нiколи не чинив нi менi, нi комусь iншому зла. Я прирiк на страждання свого творця – оцей справжнiй зразок усього, що в людинi гiдне любовi та захоплення; я переслiдував його, поки не довiв до загибелi. Ось вiн лежить, мертвий i холодний. Ти ненавидиш мене; але твоя ненависть – нiщо в порiвняннi з тiею, яку я сам вiдчуваю до себе. Я дивлюсь на руки, що скоiли цей злочин, думаю про серце, де виник такий задум, i прагну хвилини, коли я бiльше не бачитиму цих рук i не мучитимуся спогадами та докорами сумлiння.

Не бiйся, що я ще кому-небудь заподiю зло. Моя справа майже завершена. Для закiнчення всього, що судилося менi на землi, не потрiбна нi твоя, нi ще чия-небудь смерть, лише моя власна. Я залишу твiй корабель на тому ж крижаному плоту, який доправив мене сюди, i попрямую далi на пiвнiч, де складу собi погребове багаття й перетворю власне злощасне тiло на попiл, щоб моi рештки не виявилися для кого-небудь такого ж допитливого, як мiй творець, ключем до забороненоi таемницi й щоб вiн не надумав створити iстоту, схожу на мене. Я помру. Я бiльше не вiдчуватиму суму, який зараз спопеляе мене, бiльше не мучитимуся бажаннями, яких не здатен нi задовольнити, нi притлумити. Той, хто оживив мене, вже мертвий, а коли i мене не стане, скоро щезне й сама пам’ять про нас обох. Я вже не побачу сонця та зiрок, не вiдчую на своiх щоках подиху вiтру.

Свiтло, чуття та здатнiсть мислити – все зникне; в забуттi я повинен знайти свое щастя. Декiлька рокiв тому, коли передi мною вперше постали образи цього свiту, коли я вiдчув лагiдне тепло лiта, почув шум листя та спiв пташок, думки про смерть викликали б у мене сльози; а зараз це – мiй единий вихiд. Поганьблений злочинами, розтерзаний докорами сумлiння, де знайду я спокiй, якщо не в смертi?

Прощавай! Я полишаю тебе, в твоiй особi прощаючись з останньою людиною, яку побачать моi очi. Прощавай, Франкенштайне! Якби ти ще був живий i досi волiв помститися менi, тобi лiпше було б приректи мене на життя, анiж на смерть. Але все було по-iншому; ти прагнув знищити мене, щоб я не чинив iще бiльшого зла; i якби з яких-небудь не вiдомих менi причин думки та почуття в тобi не згасли, ти не мiг би побажати менi гiрших страждань, нiж тi, що я вiдчуваю зараз. Хай яким нещасним був ти, а моi муки були ще страшнiшими, оскiльки жало каяття не припиняе ятрити моi рани, поки iх навiк не загоiть смерть…

Але скоро, – промовив вiн iз сумом та легким зворушенням, – я помру i вже нiчого не вiдчуватиму. Скоро пекельнi муки згаснуть. Я трiумфально зiйду на свое погребове багаття й вiддамся на тортури вогню. Згодом свiтло полум’я згасне; вiтер розвiе мiй попiл понад океаном. Мiй дух спочиватиме з миром; а якщо й далi мислитиме, то це будуть зовсiм iншi думки. Прощавай!..

Промовивши цi слова, вiн вистрибнув iз вiкна каюти на уламок криги, що плавав неподалiк нашого корабля. Зовсiм скоро хвилi забрали його, i вiн загубився у темрявi й далечинi.




Джон Вiльям Полiдорi

Вурдалак


Сталося так, що у розпал сезону розваг, який починався в Лондонi з приходом зими, на прийоми законодавцiв свiтськоi моди почав учащати аристократ на iм’я лорд Рутвен, котрий вирiзнявся не стiльки високим соцiальним статусом, скiльки своiми дивацтвами. Вiн споглядав забави довкола так, наче не мiг сам брати в них участi. Очевидячки, легковажнi смiшки представниць прекрасноi статi приваблювали його лишень тим, що вiн самим поглядом своiм мiг оселити пострах у нерозважливих серцях. Тi, кому випало на собi вiдчути цей трепет, не могли пояснити, звiдки вiн береться; дехто винуватив мертве сiре око, яке, витрiщившись на обличчя людини, здавалося, начебто й не здатне було пронизати його наскрiзь i з одного погляду прочитати потаемнi порухи серця, проте падало на щоку свинцевим променем, який припечатував шкiру.

Завдяки своiм дивацтвам аристократ користувався гостиннiстю кожного дому, всi хотiли бачити його, а тi, що колись уже скуштували виру нетямних пристрастей i тепер почували напади нудоти, радiли об’екту, який умiв привернути iхню увагу. Попри неживу барву обличчя, яке нiколи не наливалося теплим кольором – нi вiд сором’язливого рум’янцю, нi вiд спалаху пристрастi, – проте мало приемнi обриси, чимало мисливиць за аристократами намагалися принадити його i зрештою домагалися натяку на почуття з його боку. Ледi Мерсер, яку вiд першого ж дня ii замiжжя постiйно виставляли на посмiховисько свiтськi зухвальцi, спробувала справити враження на нього й для цього не вигадала нiчого лiпшого, як перебратися на блазня, та марно: хоча його очi втуплювалися в неi, коли вона ставала перед ним, зiницi залишалися непроникними, – навiть ii безстрашне нахабство зазнало поразки, i вона змушена була вiдступити.

Проте хоча звичайнi звабницi не вдостоювалися навiть його погляду, не можна було сказати, що вiн байдужий до жiночоi статi; вiн iз такою явною осторогою розмовляв iз порядними дружинами та iхнiми цнотливими дочками, що мало хто мiг угадати, чи вiн коли-небудь залицявся до жiнок. Хай там як, а вiн мав репутацiю людини красномовноi; i чи то ця красномовнiсть переважувала пострах, що викликали його дивацтва, чи то жiнкам лестила його вiдверта зненависть до пороку, але вiн так само часто опинявся в компанii жiнок, чеснотами яких могла пишатися вся iхня стать, як i серед тих, котрi заплямували свою стать пороками.

Приблизно в той-таки час у Лондонi з’явився молодий джентльмен на прiзвище Обрi – сирота, чиi батьки померли, коли вiн iще був дитиною, i який мав едину сестру i величезний спадок. Вiн мiг розраховувати тiльки на себе, бо опiкуни вважали за потрiбне пiклуватися лишень про його багатство, а значно важливiший обов’язок щодо його освiти полишили найманим вихователям, тож рiс вiн мрiйливим, а не розсудливим. І тому вiн сповiдував романтичнi iдеi честi й порядностi, якi щодня покутують так багато пiдмайстринь капелюшниць. Вiн вiрив, що всi люди вiддають перевагу чеснотам, а пороки Провидiння наслало лишень для того, щоб надати життю виразностi, як у лицарських романах; вiн вважав, що злиденний одяг мешканцiв халуп насправдi – просто iнший, такий самий теплий, як i його, але бiльш приемний оку митця завдяки нестандартним заломам i рiзнобарвним латкам. Словом, вiн гадав, що поетовi мрii – це реалii життя.

Обрi був гарний з лиця, вiдвертий i багатий; саме з цiеi причини, коли вiн потрапив на свiтськi забави, матерi оточили його пiклуванням, змагаючись мiж собою, хто з найменшою дещицею правди оповiсть юнаковi про iхнiх улюблениць – смутних чи грайливих, тодi як дочки спалахували при його наближеннi, iхнi очi засвiчувалися, коли вiн розтуляв вуста, i легко вводили його в оману, змушуючи думати, що вiн мае видатнi таланти й чесноти. Вiн був настiльки звиклий до романтизму одиноких годин, що надмiру здивувався, коли збагнув: крiм лойових i воскових свiчок, полум’я яких здригалося не вiд присутностi привиду, а вiд чийогось бажання чхнути, вiд реального життя не варто чекати такоi небувалоi кiлькостi приемних моментiв i мiсць, якi вiн раз у раз подибував у томах, що з них черпав знання. Дещо компенсувавши розчарування марнославством, вiн уже ладен був облишити несправдженi мрii, коли йому на життевому шляху трапилася непересiчна особа, з якою ми познайомили читача ранiше.

Обрi спостерiгав за диваком, але не мiг сформувати думку про характер людини, яка цiлковито заглиблена в себе, яка рiдко подае знак, що вона звертае увагу на навколишнi предмети, тiльки нiби висловлюе мовчазний дозвiл на iхне iснування, уникаючи контакту; вiн вiддався уявi, яка схильна перебiльшувати достоiнства речей i надавати iм неабиякого сенсу, намалював собi образ героя лицарського роману i ладен був шукати пiдтвердження своiх фантазiй, а не роздивитися людину, якою вона е насправдi. Вiн познайомився з диваком, придiляв йому пiдвищену увагу i домiгся такоi нечуваноi близькостi, що його присутнiсть завжди була помiченою.

Поступово Обрi дiзнався, що справи лорда Рутвена були заплутанi, а за ознаками пiдготовки до подорожi на вулицi N. зрозумiв, що той збираеться незабаром виiхати. Бажаючи дiзнатися бiльше про дивака, котрий поки що тiльки розпалив його цiкавiсть, вiн натякнув опiкунам, що йому час здiйснити подорож, яка з поколiння в поколiння вважалася важливою для юнака, що збирався зробити кар’еру на нивi пороку, щоб поставити його в рiвнi умови з дорослими та запобiгти падiнню з небес на землю, коли раптом зайде мова про любовнi походеньки, висмiянi чи схваленi – залежно вiд спритностi того, хто упiймався. Опiкуни згодилися, й Обрi миттево подiлився своiми намiрами з лордом Рутвеном i був здивований, отримавши пропозицiю приеднатися до нього. Потiшений високою оцiнкою людини, яка, понад усякий сумнiв, вельми вiдрiзнялася вiд iнших, вiн iз радiстю прийняв запрошення, i за кiлька днiв приятелi перетнули бурхливi води протоки Ла-Манш.

Дотепер Обрi не мав нагоди вивчити характер лорда Рутвена, а тепер зауважив, що хоча вiн значно бiльше мiг спостерiгати за дiями лорда, iхнi наслiдки не збiгалися з видимими мотивами його поведiнки. Його супутник виявляв надмiрну щедрiсть: i ледар, i пройдисвiт, i старець отримували з його долонi значно бiльше, нiж потрiбно було, щоб вдержати життя в тiлi. Та Обрi не мiг не помiтити, що не добропоряднi люди, якi потрапили в скруту через невдачi, котрi часто супроводжують чесноти, були винагородженi його турботою, а натомiсть розпусники, якi з’являлися на порозi не через злиднi, а через бажання задовольнити власну хтивiсть i далi чинити беззаконня, отримували щедру пожертву. Щоправда, юнак схильний був виправдовувати це нав’язливiстю зловмисникiв, котра легко побивае скромнiсть порядних жебракiв.

Та була одна особливiсть у благодiйностi лорда, котра нiяк не йшла юнаковi з голови: тi, хто ii одержував, невiдворотно дiзнавалися, що була вона проклята: вони опинялися або на шибеницi, або падали на саме дно злиденного життя. І в Брюсселi, i в iнших мiстах, через якi вони проiжджали, Обрi з подивом вiдзначав, iз яким завзяттям його супутник шукае осередки свiтського пороку: там вiн миттево переймався картярським запалом, робив ставки, грав завжди з прибутком – крiм випадкiв, коли його суперником виявлявся вiдомий шулер, – тодi вiн втрачав бiльше, нiж вигравав, i все це з незворушним виразом обличчя, з яким вiн завше спостерiгав за свiтським товариством. Однак коли йому траплявся нерозсудливий юний новачок, чи нещасливий батько численноi родини, тодi кожне його бажання було законом для удачi: вiн полишав напускну байдужiсть, а очi його загорялися яскравiше, нiж у кота, який граеться з напiвмертвою мишею. У кожному мiстi вiн полишав по собi такого юнака – перше заможного, тепер вирваного зi звичного середовища, який проклинае самоту в’язницi i долю, що звела його з самим дияволом; а божевiльний батько лишався сам на сам iз промовистими поглядами негодованих дiтей, коли в кишенi – нi фартинга з колишнього багатства i не купити навiть кусня, щоб утамувати iхнiй голод.

Проте лорд Рутвен нiколи не заробляв картярством, адже спускав за ломберним зрадливим столом до останнього золотого все, що перед тим видер iз судомно стиснених пальцiв невинного; вiн дещо знав-таки про гру, але не мiг сперечатися з хитрiстю досвiдченiших. Обрi не раз кортiло пояснити це своему товаришевi та попросити його вiдмовитися вiд утiх i розваг, якi вели до загибелi, а не до прибутку, проте вiн вiдкладав розмову: щодня вiн сподiвався, що приятель дасть йому шанс на вiдверту й щиру бесiду, але цього так i не трапилося. Лорд Рутвен i в каретi, на лонi чарiвноi дикоi природи, лишався тим-таки: очi промовляли бiльше за вуста, i хоча Обрi сидiв поряд iз цiею дивною людиною, вiн не отримав розради своему невпинному збудженню – бажанню розкрити таемницю, котра, в його екзальтованiй уявi, вже набувала надприродних рис.

Незабаром вони в’iхали в Рим, i на деякий час Обрi втратив свого супутника з поля зору: вдень юнак полишав його пiд опiкою iталiйськоi графинi, а сам вирушав на пошуки пам’яток старовини у майже знелюднiлому мiстi. Пiд час цiеi мандрiвки вiн отримав листи з Англii, яких завше очiкував з нетерпiнням; перший лист був вiд сестри – переповнений любов’ю; другий – вiд опiкунiв, i цей лист вразив його: якщо йому колись i спадало на думку, що злi сили знайшли собi притулок у тiлi його супутника, лист майже переконав, що цi здогади – вiрнi. Опiкуни наполягали, щоб юнак негайно залишив товариша, i переконували, що це – страшенно розгнуздана людина, оскiльки невiдпорна звабливiсть робить розпусника ще небезпечнiшим для суспiльства. Виявилося, що його зневага до спокусниць мае в пiдгрунтi зовсiм не зненависть до пороку, але прагнення отримати повне задоволення: жертва, спiльник у грiху, мае впасти з найвищого щабля добропорядностi на саме дно безчестя та приниження; отож цнотливi жiнки, яких вiн спокушав, пiсля його зникнення вiдкидали будь-якi умовностi й без жодних докорiв сумлiння виставляли напоказ власнi потворнi грiхи.

Обрi зважився розлучитися з людиною, в характерi якоi ще не проявилася жодна позитивна, приваблива риса. Вiн вирiшив вигадати який-небудь правдоподiбний привiд, щоб зректися супутника назавжди, маючи змогу водночас здалеку спостерiгати за ним, не прогавивши найменших подробиць. Вiн завiв знайомства в тому ж свiтському товариствi, що й лорд Рутвен, i незабаром зауважив, що той наполегливо спокушае недосвiдчену дочку аристократки, в чий дiм вчащае. В Італii не заведено, щоб iз незамiжньою юнкою можна було вiльно зустрiчатися в свiтському товариствi, тож лорд був змушений втiлювати свiй план у життя таемно. Обрi не випускав його з поля зору й невдовзi дiзнався про призначену таемну зустрiч, яка неминуче зруйнувала б життя цнотливоi, проте легкодумноi дiвчини. Не гаючи часу, вiн неждано зайшов до кiмнат лорда Рутвена й рiзко спитав його про намiри щодо згаданоi ледi, не приховуючи, що вiн у курсi призначеноi цiеi ночi зустрiчi. Лорд Рутвен вiдповiв, що намiри його збiгаються з тими, якi очiкувалися б вiд нього за такоi оказii, а коли юнак прямо спитав, чи збираеться вiн одружитися з дiвчиною, лорд просто розреготався. Обрi залишив кiмнату й одразу написав записку, сповiстивши, що з цього моменту вiн змушений вiдмовитися вiд спiльноi з його свiтлiстю лордом подорожi, наказав слузi пiдшукати iнше помешкання, а також завiтав до матерi згаданоi ледi, щоб викласти все, що знае, – не так про дочку, як про репутацiю лорда Рутвена. Таемна зустрiч не вiдбулася. Наступного дня лорд Рутвен просто прислав слугу, щоб повiдомити про повну згоду подорожувати нарiзно, проте й не натякнув на пiдозри, що його плани зiпсувало втручання Обрi.

Виiхавши з Рима, Обрi попрямував у Грецiю i, перетнувши Пiренейський пiвострiв, опинився в Афiнах. Замешкав вiн у грека i загорiвся пошуком зникомих слiдiв стародавньоi слави в пам’ятниках, якi, либонь, iз досади, що лiтопис чину вiльних громадян залишиться рабам, зачаiлися пiд захистом землi та барвистого лишайника. Пiд одним дахом iз ним мешкала чарiвна й витончена iстота – взiрець для митця, який мрiе змалювати на полотнi обiцяну надiю вiрних у магометанському раю, проте в очах ii свiтилося стiльки розуму, що нiхто б не запiдозрив ii у належностi до бездушних створiнь. Чи танцювала вона серед лук, чи пробиралася крiзь гiрськi ущелини, навiть газель не могла зрiвнятися з ii грацiею, бо хто ж помiняе цей погляд одухотвореноi природи на сонну розкiш тварини, в красi якоi може кохатися лишень любитель чуттевих насолод!

Легка хода Іанти нерiдко супроводжувала Обрi пiд час пошукiв античних пам’яток, i часто дiвчина, у захватi наздоганяючи кашмiрського метелика i немов лiтаючи разом iз вiтром, несвiдомо виказувала всю красу своiх форм перед захопленим оком того, хто забував про лiтери, якi щойно розшифрував на затертiй плитi, прикутий поглядом до стрункоi сильфiди. Вона пурхала довкола, i часто в сонячному промiннi ii незаплетенi коси переливалися такими вишуканими i мiнливими вiдтiнками, що могли вибачити забудькуватiсть цiнителя старожитностей, який уже не бачив предмета, що був просто перед очима i що його вiн перше вважав винятково важливим для правильного потрактування якогось уривку з Павсанiя, грецького етнографа. Але навiщо цi спроби описати чари, котрi вiдчувае кожен, але нiхто не може вкласти в слова, – цнотливiсть, юнiсть, красу, не зiпсованi товчiею свiтських прийомiв та душних балiв!

Коли Обрi зарисовував руiни, як пам’ять собi на майбутне, Іанта стояла поруч i спостерiгала за магiчним рухом олiвця, що закарбовував краевиди ii рiдноi мiсцевостi; потiм вона описувала, як танцюють у колi на широких луках, у яскравих барвах юнацькоi пам’ятi змальовувала пишне весiлля, яке запам’ятало ся iй iз дитинства, а тодi, перескакуючи на тему, що, вочевидь, найбiльше захоплювала ii думки, переказувала йому оповiдки нянi про надприроднi сили. Щирiсть, iз якою вона беззастережно вiрила в те, що розповiдала, зацiкавила навiть Обрi, i часто, коли вона оповiдала байку про справжнього вурдалака, що довгi роки жив серед друзiв i найближчих родичiв, щороку змушений забирати у вродливоi дiвчини життя, щоб продовжити власне iснування на наступнi мiсяцi, кров застигала в жилах юнака, тодi як сам вiн силувався висмiяти пустi й жахливi вигадки. Проте Іанта наводила iмена старикiв, якi нарештi розкусили того, хто мешкав серед них, – коли декiлька близьких родичiв i дiтей були знайденi з мiтками, що свiдчили про потамовану жагу диявола; та оскiльки Обрi й далi не йняв вiри, вона молила його вiрити iй, бо ж вiдомо: хто наважився поставити пiд сумнiв iснування цих iстот, завжди отримував пiдтвердження – таке, що змушувало його, причавленого горем i розпачем, визнавати, що все – правда. Вона детально описала, як традицiйно зображувалося це страховисько, i жах юнака посилився, бо ж опис точно збiгався iз зовнiшнiстю лорда Рутвена; незважаючи на це, вiн i далi намагався переконати ii, що для страхiв нема пiдстав, а сам чудувався такiй кiлькостi збiгiв, що не могли не провокувати пiдозр щодо надприродних сил лорда Рутвена.

Обрi дедалi бiльше захоплювався Іантою; ii цнотливiсть – на противагу нарочитiй порядностi жiнок, серед яких вiн колись шукав предмет для романтичноi пристрастi, – пiдкорила серце юнака, i хоча вiн вважав смiховинною саму iдею одруження людини, вихованоi в англiйських традицiях, iз неосвiченою грецькою дiвчиною, все одно не мiг не закохуватись у цю витончену красу. Інодi вiн змушував себе вiдiрватися вiд неi, планував дослiдження античних пам’яток, вiд’iжджав, сповнений рiшучостi бiльше не повертатися, доки не досягне мети, проте повсякчас ловив себе на тому, що не може зосередитися на вивченнi руiн, бо уява малювала лице, що вповнi заволодiло його думками.

Іанта не здогадувалася про його кохання i лишалася такою ж безпосередньою, як i тодi, коли вони вперше зустрiлися. Вона завжди нiбито неохоче розлучалася з ним, але тiльки тому, що поки ii охоронець був захоплений змалюванням чи розкопуванням уламка, котрий дотепер уникнув руйнiвного доторку часу, вона втрачала супутника у мандрiвках до улюблених мiсцин, заселених привидами. Дiвчина молила батькiв пiдтвердити, що вурдалаки iснують, i обое вони, у присутностi кiлькох людей, зблiдлi й нажаханi самим тiльки iменем, посвiдчили iснування чудовиськ. Невдовзi потому Обрi вирiшив здiйснити екскурсiю, на яку мало пiти кiлька годин, та коли батьки почули назву мiсцевостi, вони благали його не вертатися поночi, адже йому доведеться проiжджати через лiс, у якому жоден грек не залишиться пiсля заходу сонця нi за яких обставин. Вони пояснили, що це – мiсце нiчних оргiй вурдалакiв, i попередили, що страшна загроза нависае над смiливцем, який посмiе стати у них на шляху. Обрi не зважив на застереження i спробував висмiяти химери, та щойно помiтив, як затремтiли господарi, коли вiн дерзнув глузувати з надприродних, потойбiчних сил, саме iм’я котрих заморожувало iм кров у жилах, юнак замовкнув.

Наступного ранку Обрi без супроводу вирушив на екскурсiю; з подивом вiн звернув увагу, якими зажуреними зробилися обличчя його господарiв, i затурбувався, що то його глузування з iхньоi вiри у страховиська налякали iх. Коли вiн був готовий до вiд’iзду, Іанта пiдiйшла до коня i щиро благала юнака повернутися додому, перш нiж нiч дасть владу чудовиськам, – i вiн пообiцяв. Згодом вiн так захопився пошуками старовини, що не помiтив, як день добiг кiнця i як на обрii з’явилися цятки, котрi у теплих краях блискавично розростаються на страшнi хмаровиння й вихлюпують власну лють на приречену землю. Нарештi юнак заскочив на коня, сподiваючись швидкою iздою надолужити затримку, проте було вже запiзно. Пiвденнi краi майже не знають присмерку; щойно сiдае сонце, приходить нiч, тож не встиг вiн далеко вiд’iхати, як буревiй нагнав його – мiж ударами грому не було i хвилинки тишi, шалена злива проривалася крiзь шатро листя, а блакитна розгалужена блискавка, здавалося, вдарялась i свiтилася просто пiд ногами юнака.

Кiнь наполохався i понiс у саму гущавину. За деякий час, змучившись, тварина зупинилася, й у свiтлi блискавки Обрi завважив, що опинився поряд iз халупою, яка заледве височiла над купами опалого листя й хмизу. Вiн злiз iз коня й пiдiйшов ближче, сподiваючись знайти когось, хто покаже йому дорогу до мiстечка чи хоча б прихистить, доки не закiнчиться дошкульна буря. Коли вiн наблизився, удари грому на мить стихли, i це дозволило йому почути жахливi жiночi зойки, а ще – приглушений глузливий регiт, та наступноi митi звуки знову злилися; юнак здригнувся, одначе новий удар грому змусив його з силою штовхнути дверi халупи. Вiн опинився у щiльнiй темрявi й попрямував на звук. Вочевидь, нiхто не помiтив його появи, бо скiльки вiн не кричав, звуки не стихали, i нiхто не звертав на нього уваги.

Раптом вiн наштовхнувся на когось i зразу ж учепився в нього. Голос скрикнув: «Знову перешкода!» – а потiм зiрвався гучний смiх, i хтось обхопив юнака з нелюдською силою; сповнений рiшучостi якомога дорожче продати свое життя, Обрi запручався, але марно: жахлива сила вiдiрвала його вiд землi й жбурнула додолу, ворог накинувся на нього, став колiньми на груди i стиснув руками горло, але свiтло незчисленних смолоскипiв пробилося крiзь прорiз, що мав пропускати денне свiтло, i вiдволiкло iстоту – вона одразу ж пiдвелась i, полишивши жертву, вискочила в дверi; за мить ущухнув i трiск галуззя, крiзь яке продиралася iстота.

Буревiй угамувався, Обрi, досi не здатний ворухнутися, нарештi докричався до тих, що були знадвору. Тi увiйшли, i свiтло смолоскипiв впало на глинянi стiни та солом’яну стрiху, де кожна соломинка була густо залiплена сажею. На прохання Обрi кинулися шукати ту, чиi крики примусили його сюди зазирнути, а його самого знов залишили в темрявi; але справжне жахiття чекало на нього, коли смолоскипи повернулися: вiн побачив нечiткi обриси бездиханного тiла своеi чарiвноi провiдницi. Вiн заплющив очi в надii, що то було тiльки марево, намальоване враженою уявою, але щойно знову розплющив iх, побачив поряд iз собою тiло. Рум’янець зник зi щiк, навiть вуста були безкровнi, проте було у застиглостi обличчя щось таке, що приваблювало не менш, нiж колишня його живiсть. На шиi на та грудях була кров, а на горлi – слiди зубiв, якi роздерли вену. Люди тицяли пальцями й гукали, охопленi жахом: «Вурдалак! Вурдалак!»

Швиденько змайстрували ношi, на них поклали Обрi, а поруч – ту, котра ще зовсiм недавно була предметом стiлькох чарiвних мрiй i квiтка чийого життя сьогоднi зiв’яла. Голова Обрi була порожньою вiд думок, наче в цьому онiмiннi був порятунок. А в руцi вiн, не усвiдомлюючи цього, тримав дивноi форми кинджал, який знайшов у халупi. Незабаром попереду з’явилися iншi групи рятiвникiв, яких вислала на пошуки мати дiвчини. З голосiння людей, якi прямували до мiста, батьки одразу здогадалися, що сталося непоправне. Горю iхньому не було краю, та коли вони збагнули, що саме стало причиною загибелi iхньоi дитини, то тiльки глянули на Обрi – i знову припали до тiла доньки. Вже нiчого не могло iх потiшити, й незабаром вони померли з горя.

Обрi ж довго залишався в лiжку, бо його палила гарячка, вiн часто марив. У цих мареннях вiн раз у раз кликав на iм’я лорда Рутвена й Іанту – дивна рiч, але вiн, схоже, благав колишнього свого товариша не позбавляти життя його кохану. Іншим разом вiн посилав прокляття на голову свого приятеля та звинувачував у загибелi дiвчини. Якраз на ту пору лорд Рутвен прибув до Афiн i, не знати з якоi причини, миттю оселився в тому ж будинку, що й Обрi, та взявся його доглядати. Коли той почав приходити до тями, то найбiльше його налякала присутнiсть людини, чий образ у його уявi чомусь асоцiювався з вурдалаком, проте лорд Рутвен своiми лагiдними словами, в яких читалося каяття за те, що вiн так невчасно полишив приятеля, а ще бiльше – своею турботою, хвилюванням, дбайливiстю нарештi знову завоював прихильнiсть Обрi.

Здавалося, лорд перемiнився: вiн бiльше не здавався людиною апатичною, яка так вразила Обрi; та що швидше одужував Обрi, то швидше лорд Рутвен повертався до своеi звичноi байдужостi, й незабаром нiчим не вiдрiзнявся вiд людини, яку колись знав Обрi. Тiльки iнодi його допитливий погляд раптом застигав на Обрi, а на вустах грала недобра, торжествуюча посмiшка. Юнак не знав причини, але ця посмiшка переслiдувала його. На останнiй стадii одужання лорд Рутвен здебiльшого вiддавався спостереженням за невтомними хвилями прибою, що iх гнав на берег прохолодний бриз, або ж за нерухомим сонцем, оточеним райдужними колами яскравого сяева. Здавалося, вiн нi з ким не хотiв зустрiчатися поглядом.

Пiсля пережитого шоку свiдомiсть Обрi була дуже вразливою, а життерадiснiсть, яка ранiше вирiзняла його з-помiж iнших, схоже, полишила його назавжди. Тепер вiн полюбив самотнiсть i тишу не менше за лорда Рутвена. Та як не прагнув вiн самоти, проте не мiг знайти ii в околицях Афiн. Якщо вiн шукав ii серед руiн, де колись так часто прогулювався, образ Іанти незмiнно поставав перед ним; якщо ж вiн шукав самотини в лiсi, йому ввижався звук ii крокiв десь помiж чагарникiв, де вона шукала скромнi фiалки; а часом вiн несвiдомо озирався – i тодi в його запаленiй уявi зринало ii блiде обличчя, а на вустах грала м’яка усмiшка…

Обрi вирiшив залишити це мiсце, кожен куточок якого викликав у нього гiркi спогади. Вiн запропонував лорду Рутвену, до якого почувався тепер прив’язаним через його лагiдне пiклування пiд час хвороби, вiдвiдати iншi райони Грецii, де вони ще не бували. Вони подорожували з мiсця на мiсце, побували всюди, де варто було побувати, проте в якому б напрямку вони не вирушали, здавалося, не помiчали нiчого з того, що бачили. Часто до них долинали звiстки про пограбування, проте з часом вони перестали брати iх до уваги, вважаючи виплодом уяви тубiльцiв, якi прагнули пiдзаробити, захищаючи подорожнiх вiд вигаданих небезпек.

І одного разу, знехтувавши попередженнями мiсцевих мешканцiв, вони вирушили в подорож у супроводi кiлькох охоронцiв, що правили iм бiльше за провiдникiв, анiж за варту. Однак коли вони забралися у вузьку ущелину, в якiй струмував потiк, iз двох бокiв затиснений камiнням, що насипалося зi схилiв, iм довелося пошкодувати про свое недбальство: щойно вони опинилися на вузькiй стежинi, як iх зупинив свист куль бiля самих облич та луна, що прокотилася вiд пострiлiв кiлькох рушниць. Охорона iхня миттю заховалася за камiння й почала вiдстрiлюватися, орiентуючись на звук пострiлiв. Лорд Рутвен та Обрi, наслiдуючи приклад провiдникiв, теж на мить заховалися за виступ скелi, але присоромленi тим, що iх так легко загнав у кут ворог, який образливими вигуками припрошував iх показатися, та ще й усвiдомлюючи, що вони стануть легкою жертвою, коли ворог зайде iм за спину, вирiшили самi кинутися на нього. Та щойно вони полишили свiй прихисток за скелею, як лорд Рутвен отримав кулю в плече й упав на землю. Обрi поквапився йому на допомогу й, бiльше не дбаючи про сутичку чи небезпеку, невдовзi збагнув, що його зусiбiч оточили грабiжники: виявляеться, коли лорда Рутвена поранили, iхнi провiдники миттю пiднесли руки вгору та здалися.

Пообiцявши велику винагороду, Обрi швидко переконав ворога вiднести пораненого приятеля до хатини, що була неподалiк; коли ж справу з викупом залагодили, грабiжники миттю полишили його в спокоi, тiльки зосталися стерегти вихiд, поки один iз iхнiх товаришiв не повернеться з обiцяною сумою, яку мав отримати за запискою. Сили швидко полишали лорда Рутвена. За два днi почалася гангрена, i смерть була вже близько. Його поведiнка та вигляд не змiнилися: здавалося, вiн не почувае болю так само, як i не усвiдомлюе того, що вiдбуваеться навколо, проте ближче до вечора останньоi доби його життя вiн зненацька схвилювався, часто шукав поглядом очей Обрi, а той, своею чергою, щиро прагнув хоч чимось зарадити.

– Допоможiть менi!.. Ви можете мене врятувати… бiльше нiж врятувати… я не маю на увазi свого життя, менi байдуже до власноi смертi так само, як до згасаючого дня… Та ви можете врятувати мою честь, честь вашого друга…

– Як? Скажiть менi як! Я зроблю все! – вiдповiв Обрi.

– Все, що менi треба… коли життя мое спливае… Я всього не можу пояснити… Та якщо ви приховаете те, що знаете про мене, моя честь лишиться незаплямованою язиками свiту… Якби про мою смерть не зразу дiзналися в Англii… я… я… та життя…

– Нiхто не дiзнаеться.

– Присягнiться! – вигукнув чоловiк, рвучко пiдводячись на смертному ложi. – Присягнiться всiм, що миле вашiй душi, всiм, чого боiться ваше ество, що протягом року й одного дня ви не вiдкриете нi моiх злочинiв, нi факту моеi смертi жоднiй живiй душi, щоб не сталося, чого б ви не побачили.

Здавалося, очi його зараз вискочать з орбiт.

– Присягаюся! – мовив Обрi.

Лорд Рутвен засмiявся, важко опустився на подушку – й бiльше не дихав.

Обрi лiг у лiжко вiдпочити, проте не мiг заснути; в головi його крутилися спогади про подii, що супроводжували його знайомство з цим чоловiком, – вiн i сам не знав чому. Коли вiн пригадав власну клятву, то здригнувся, мов вiд холоду, наче попереду на нього очiкувало щось страхiтливе. Прокинувся вiн рано-вранцi й саме збирався завiтати до халупи, де полишив мертве тiло, коли дорогу йому заступив один iз грабiжникiв i повiдомив, що тiла немае, – вони, пiсля вiдходу Обрi, разом iз товаришами перенесли мертвого на верхiвку поблизькоi скелi, бо саме таку обiцянку вони дали лордовi: нехай тiло освiтить перший холодний промiнь мiсяця, який зiйде по його смертi. Обрi був уражений; вiн узяв iз собою кiлька людей, бо вирiшив конче поховати мертвого просто там, на горi. Та коли вони видерлися на верхiвку скелi, то не знайшли слiдiв анi тiла, нi одягу, хоча грабiжники присягалися, що перенесли тiло саме на цю скелю й покинули тут. Деякий час свiдомiсть Обрi роздирали рiзнi гадки, проте невдовзi вiн заспокоiвся, переконаний, що грабiжники навмисно поховали тiло, щоб забрати собi одяг.

Обрi стомився вiд краiни, в якiй зазнав стiлькох жахливих лихолiть i в якiй усе наче змовилося побiльшити його забобоннiсть i меланхолiйнiсть, що вкорiнилися в його свiдомостi, тож вiн вирiшив поiхати геть i незабаром опинився в Смирнi. Чекаючи на корабель до Отранто або Неаполя, вiн узявся перебирати якi-не-якi речi, що лишилися йому по смертi лорда Рутвена. Серед iншого тут була скринька, повна рiзноманiтноi зброi, причому зброi, смертельноi для жертви. Було тут кiлька кинджалiв i ятаганiв. Обрi перебирав iх, роздивлявся iхню дивну форму – й несподiвано наткнувся на пiхви, оздобленi таким самим вiзерунком, що й кинджал, який Обрi знайшов у тiй злощаснiй халупi… Вiн аж здригнувся та квапливо дiстав кинджал, щоб упевнитися в своiй здогадцi, й можна уявити його жах, коли виявилося, що пiхви, якi вiн тримав у руцi, точно пасують до кинджала, хоча вiн був зовсiм незвичноi форми! Очам його наче й не було потрiбно iнших доказiв – вони прикипiли до кинджала, тiльки свiдомiсть вiдмовлялася вiрити. Проте особлива форма кинджала та пишний кольоровий орнамент на рукоятi й на пiхвах пасували якнайкраще, отож сумнiвiв не лишалося. До того ж i на лезi, й на пiхвах засохли краплини кровi.

Обрi поiхав зi Смирни i дорогою додому, в Римi, спробував дiзнатися бiльше про ледi, яку намагався врятувати вiд мистецтва спокуси лорда Рутвена. Їi батьки були цiлком зруйнованi горем, злиденнi, а про неi нiхто не чув iз тоi самоi пори, як поiхав лорд Рутвен. Свiдомiсть Одрi не витримувала страхiть, якi вiдкривалися йому одне по одному: вiн боявся, що ледi також стала жертвою того, хто спричинився до загибелi Іанти. Обрi став похмурим i мовчазним, тiльки весь час пiдганяв вiзникiв, наче вiд цього залежало, чи врятуе вiн життя когось любого. Вiн прибув до Кале; вiтер, мов слухняний його волi, швидко доправив його до берегiв Англii; вiн поквапився до свого родинного маетку i на мить, у лагiдних обiймах сестри, здалося, забув про свое минуле. Як колись, iще дiвчинкою, вона вмiла прихилити його до себе, так i тепер ця юна жiнка зробилася для нього ще рiднiшим другом.

Мiс Обрi не мала тоi особливоi грацii, яка притягуе схвальнi погляди завсiдникiв вiталень. У нiй не було тоi легкостi та яскравостi, якi народжуються в жаркiй атмосферi переповнених кiмнат. Їi блакитнi очi нiколи не запалювалися пустотливiстю. Їi шарм був меланхолiйним, але причиною меланхолii було не нещастя, а те почуття, яке притаманне душам, що усвiдомлюють iснування iнакшого, свiтлiшого свiту. Їi ноги не були легкими, ладними побiгти за метеликом чи за яскравою плямою, що привабила око, – хода ii була спокiйною та сумною. Коли вона була на самотi, обличчя ii нiколи не свiтилося нi усмiшкою, нi радiстю, та коли поруч з’являвся брат i виявляв свою щиру прив’язанiсть, та ще й коли в ii присутностi вiн забував про своi бiди, що, вона знала, дощенту зруйнували його, чи мiг iз ii лагiдною посмiшкою зрiвнятися найчуттевiший усмiх? Здавалося, що в цю мить отi очi, оте обличчя нарештi показували свою справжню суть.

Сестрi було лишень вiсiмнадцять рокiв, ii ще не представили в свiтi, оскiльки опiкуни вважали, що краще це буде зробити, коли повернеться ii брат, який тепер зможе наглядати за нею. Отож було вирiшено, що вже пiд час наступного прийому, що був не за горами, ii «виведуть на сцену». Обрi б радше лишився вдома, в маетку своiх батькiв, i вiддавався меланхолii, яка цiлковито заволодiла ним. Вiн не хотiв служити предметом обговорень для фривольних модникiв у той час, як свiдомiсть його роздирали згадки про все, чому вiн став свiдком, але вiн вирiшив пожертвувати власним комфортом, щоб наглянути за сестрою. Вони виiхали в мiсто, щоб пiдготуватися до наступного дня, на який був призначений прийом.

Зiбралося аж забагато людей – прийому не влаштовували вже давненько, тож усi, хто так прагнув погрiтися в промiннi королiвськоi усмiшки, поспiшили на нього. Обрi привiз свою сестру. Вiн здебiльшого стояв у кутку зали, не зважаючи на те, що вiдбувалося навколо, та пригадував найперший раз, коли вiн познайомився з лордом Рутвеном саме тут, – аж раптом хтось узяв його за руку, а у вухах пролунав занадто знайомий голос: «Пам’ятайте про свою клятву». Вiн нiяк не мiг наважитись озирнутися, боячись уздрiти те, що зруйнуе його остаточно, та нарештi повернувся й побачив неподалiк постать, яка привернула його увагу тут-таки того самого разу, коли вiн уперше опинився в свiтському товариствi. Вiн вдивлявся, поки ноги не пiдкосилися пiд ним, тож йому довелося скористатися допомогою приятеля, який провiв його через натовп i посадив ув екiпаж, що доправив Обрi додому. Та м вiн довго мiряв швидкими кроками кiмнату, тримаючись за голову, наче боявся, що думки просто розiрвуть ii.

Лорд Рутвен з’явився знову… подii розгортаються у жахливому порядку… кинджал… присяга… Обрi заспокоював себе, бо ж таке неможливе, щоб мертвий знову ожив! Йому здавалося, що то – просто виплiд його уяви, оскiльки вiн останнiм часом багато мiркував на цю тему. Нi, це точно неможливо, – тож вiн вирiшив знову повернутися в свiтське товариство, проте коли вiн хотiв розпитати про лорда Рутвена, це iм’я просто застигало в нього на вустах. Кiлька днiв потому вiн разом iз сестрою поiхав на прийом у маеток близького родича. Залишивши сестру пiд опiкою вдови, вiн вiдiйшов у тихий куток i занурився в думки, якi пожирали його. Та незабаром вiн побачив, що гостi починають роз’iжджатися; вiн пiд вiв ся й вийшов до сусiдньоi кiмнати, де побачив сестру, оточену кiлькома особами, що були зайнятi жвавою розмовою. Вiн спробував обминути гостей, щоб пiдiйти ближче до сестри, i потурбував одного чоловiка; той обернувся – й Обрi побачив обличчя, яке таке боявся побачити! Юнак стрибнув уперед, схопив сестру за руку та швидким кроком попрямував геть, тягнучи ii за собою надвiр. У дверях його затримав чималенький натовп прислуги, яка очiкувала на своiх господарiв; поки Обрi намагався пробитися до виходу, у його вухах знову забринiв голос: «Пам’ятайте про клятву!» Вiн не наважився озирнутися, а натомiсть поквапився доправити сестру додому.

Обрi почувався цiлком спантеличеним. Якщо й ранiше вiн мiг думати тiльки про одне, то тепер, коли пересвiдчився, що чудовисько й досi було живим, думки про це повнiстю заволодiли ним. Вiн зовсiм не вiдповiдав на турботу сестри, вона марно намагалася дiзнатися, що змусило його так раптово змiнитися. Вiн вимовив тiльки декiлька слiв, якi страшенно перелякали ii. Що бiльше мiркував Обрi, то розгуб ленiшим почувався. Клятва мучила його: невже тепер вiн мае дозволити чудовиську отруювати своiм подихом усе навколо, загрожувати його близьким, – а вiн нiчого не зможе вдiяти, щоб вiдвернути цю загрозу? Можливо, вiн торкався його сестри… Але ж нi, навiть якщо Обрi порушить присягу й розповiсть правду про лорда Рутвена, хто повiрить йому? Вiн подумував i про те, щоб власними руками звiльнити свiт вiд потвори, але ж той уже раз перехитрив смерть!

Багато днiв Обрi перебував у цьому збудженому станi, зачинившись у кiмнатi, – нiкого не бачив, iв тiльки тодi, коли до нього заходила сестра й, не стримуючи слiз, умовляла його поiсти, щоб пiдтримати життя. Нарештi, не в змозi витримувати спокiй i самоту, вiн залишив будинок й подався блукати вулицями, намагаючись прогнати видiння, яке переслiдувало його. Вiн занехаяв свое вбрання й часто-густо блукав, не помiчаючи, чи свiтить на нього яскраве денне сонце, чи холодить його нiчна волога. Його неможливо було впiзнати. Спершу вiн вечорами повертався додому, проте згодом мiг лишитися вiдпочивати там, де втома захопила його. Сестра хвилювалася за його безпеку й найняла людей, якi б за ним наглядали, проте вони швидко губили його з очей, адже втiкав вiн вiд найпрудкiшого мисливця – вiд власних думок.

Та зненацька його поведiнка перемiнилася. Йому спало на думку, що вiн полишив друзiв наодинцi зi злим духом, а вони й гадки про це не мали, тож вiн вирiшив будь-що знову повернутися до свiтського товариства й пильно спостерiгати, а в разi чого, навiть якщо йому доведеться зламати клятву, попередити того, до кого лорд Рутвен дозволить собi занадто наблизитися. Та коли вiн опинився серед людей, його виснажений i пiдозрiливий вигляд так вразив усiх, а його внутрiшнiй неспокiй настiльки впадав ув око, що сестра зрештою була змушена благати його заради неi ж не шукати бiльше товариства, яке так його перемiнило. Коли ж умовляння не допомогли, опiкунам довелося втрутитися й через побоювання, що вiн втрачае глузд, знову перебрати на себе обов’язки, колись покладенi на них батьками Обрi.

Намагаючись уберегти його вiд небезпек i страждань, якi чекали на нього пiд час його щоденних блукань, й огородити його вiд людського ока, яке швидко могло запримiтити, що з ним коiться щось недобре, вони найняли лiкаря, який мав мешкати в будинку та ненастанно наглядати за Обрi. Але, здавалося, вiн цього навiть не помiтив; мозком його володiла тiльки одна жахлива думка. Нарештi його поведiнка стала такою недоладною, що довелося замкнути Обрi в його кiмнатi. Вiн сильно змарнiв, а в очах з’явився хворобливий блиск – здатнiсть упiзнавати та вiдчувати поверталася до нього тiльки тодi, коли до кiмнати заходила сестра. Вiн iнодi пiдхоплювався, хапав ii за руку i з виглядом, який доводив сестру до розпачу, благав ii не торкатися когось: «О, не торкайся його!.. Якщо твоя любов до мене чогось варта, навiть не пiдходь близько до нього!» Коли вона намагалася розпитати, про кого саме йдеться, вiн тiльки й вiдповiдав: «Правда! Правда!» – i знову занурювався у стан, iз якого навiть вона не могла його вивести. Так тривало багато мiсяцiв, та коли минув рiк, його поведiнка стала бiльш осмисленою, свiдомiсть позбулася частини тягаря, й опiкуни помiтили, що iнодi вдень вiн рахував на пальцях i всмiхався сам до себе.

Добiгав кiнця термiн присяги – рiк, i в останнiй день, коли один iз опiкунiв зауважив до лiкаря, як сумно, що Обрi й досi в такому жахливому станi, й це напередоднi весiлля його сестри, Обрi раптом живо зреагував. Вiн нетерпляче запитав, за кого вона виходить. Спiврозмовники зрадiли, побачивши ознаки розсудку, з утратою якого вже майже змирилися, тож миттю назвали iм’я графа Марсденського. Обрi здалося, що вiн зустрiчав цього юного графа в свiтському товариствi, тож вiн залишився задоволеним, i ще бiльше здивував своiх спiврозмовникiв, коли попросився бути присутнiм на весiллi та побачити сестру. Вони вiдмовилися, та за кiлька хвилин з’явилася сестра. Обрi, вочевидь, зворушила ii мила усмiшка, бо вiн пригорнув сестру до грудей i поцiлував у щоку, вологу вiд слiз, якi потекли вiд думки, що брат ii знову повернувся до життя, знову може вiдчувати. Вiн заговорив зi звичною теплотою, привiтав ii з нагоди весiлля з людиною, яка вiдзначалась i статусом у суспiльствi, й особистими заслугами.

Аж тут вiн раптом помiтив медальйон у неi на грудях; вiн вiдкинув кришку – й побачив обличчя чудовиська, яке так довго тримало його життя в своiх руках. Вiн стиснув портрет у пароксизмi лютi, а тодi кинув пiд ноги й розтоптав. Коли сестра запитала, навiщо вiн знищив портрет ii майбутнього чоловiка, Обрi подивився на неi, наче не мiг дiбрати, що вона каже, а далi, схопивши обидвi ii руки й утупившись у неi божевiльним поглядом, вiн почав благати ii заприсягтися, що вона нiколи не вийде замiж за це чудовисько, бо воно… Далi вiн не змiг говорити – на саму згадку про власну клятву голос пiдвiв його, наче лорд Рутвен стояв у нього за плечем; вiн озирнувся – але нiкого не було. Тим часом опiкуни та лiкар, якi все чули й подумали, що з Обрi знову стався напад божевiлля, увiйшли до кiмнати та спробували вiдiрвати його вiд мiс Обрi, щоб вона змогла пiти. Але Обрi кинувся перед ними навколiшки й почав благати та молити, щоб весiлля вiдклали бодай на один день. Його спiврозмовники, переконанi, що божевiлля знову повернулося, спробували заспокоiти його й залишили кiмнату.

…Виявляеться, лорд Рутвен завiтав до Обрi наступного пiсля прийому ранку, але його не прийняли так само, як i iнших. Коли вiн почув про те, що здоров’я Обрi погiршилося, то миттю збагнув, що сам став цьому причиною, та коли дiзнався, що Обрi визнали божевiльним, пiднiсся духом i зрадiв так, що це важко було приховати вiд тих, хто йому про це повiдомив. Вiн поквапився до будинку свого колишнього приятеля i, вдаючи, що його щиро непокоiть доля Обрi, до якого вiн небайдужий, почав вчащати в дiм i зрештою прихилив до себе мiс Обрi. Та й хто мiг би встояти перед ним? Язик його радо сповiдався в життевих труднощах i небезпеках; вiн запевняв, що йому байдуже до будь-кого на землi, окрiм тоi, що до неi вiн зараз говорить; казав, що вiдтодi, як познайомився з нею, його iснування набуло сенсу – йому досить просто слухати ii голос, коли вона говорить. Словом, вiн чудово знав, як скористатися мистецтвом змiя, а може, на те була воля небес, що вiн прихилив мiс Обрi до себе. А згодом до нього перейшов титул, який дуже добре приховав його брехню, а до того ж послужив приводом для спiшного весiлля (незважаючи на кепський стан ii брата), бо ж треба одружитися до того, як вiн вирушить на континент…

Коли лiкар та опiкуни полишили Обрi самого, вiн зробив марну спробу пiдкупити слуг. Тодi вiн попрохав перо й папiр; це йому дали. Вiн узявся писати листа до сестри, благаючи ii, якщо iй не байдужi власне щастя, ii честь та честь пращурiв, якi вже лежать у могилi, а колись гойдали на руках ii – надiю всiеi родини, благаючи вiдкласти весiлля бодай на кiлька годин, бо в iншому разi на цей шлюб упаде прокляття. Слуги пообiцяли, що передадуть листа, проте натомiсть вiддали його лiкарю, а той вирiшив бiльше не турбувати мiс Обрi божевiльними – на його переконання – мареннями манiяка. Вночi нiхто в будинку не спав, i Обрi з жахом, який легше вiдчути, нiж описати, дослухався до звукiв, що свiдчили про приготування до весiлля.

Прийшов ранок, i знадвору долинув шум екiпажiв. Обрi зробився несамовитим. А тим часом цiкавiсть слуг переборола iхню пильнiсть, вони один по одному зникали з кiмнати й нарештi лишили його пiд наглядом единоi староi жiнки. Вiн скористався можливiстю, одним стрибком вискочив iз кiмнати й за мить опинився в залi, де зiбранi вже були майже всi. Лорд Рутвен першим помiтив його, моментально пiдiйшов, мiцно схопив за руку й, утративши мову з лютi, поволiк геть iз кiмнати. На сходах лорд Рутвен прошепотiв йому на вухо: «Пам’ятайте про присягу та знайте, якщо ваша сестра сьогоднi не вийде за мене, я ii збезчещу! Жiнки такi беззахиснi!» З цими словами вiн пiдштовхнув Обрi до наглядачiв, яких уже встигла сполохати стара жiнка та якi кинулися на його пошуки. Обрi ледь тримався на ногах; лють не знаходила виходу – i зрештою вибухнула крововиливом; Обрi поклали в лiжко. Його сестрi про це не сказали (а вона не була присутня при сценi з лордом Рутвеном), бо лiкар не хотiв ii хвилювати. Весiльний обряд звершився, й молоде подружжя виiхало з Лондона.

Обрi дедалi слабшав; через крововилив вiн опинився на порозi смертi. Вiн попросив покликати опiкунiв його сестри, i коли пробило полунiч, вiн рiвним голосом розповiв про все, про що читач уже знае; одразу потому вiн помер.

Опiкуни поквапилися до мiс Обрi, щоб захистити ii, але запiзнилися. Лорд Рутвен зник, а мiс Обрi вдовольнила жагу ВУРДАЛАКА.



notes


Примечания





1


Джагернаут – одне з iмен Кришни, восьмого втiлення бога Вiшну, а також одна з його статуй, вона за легендою мiстить кiстки Кришни та мае душу. Носить негативний релiгiйний характер. – Тут i далi прим. пер.




2


Дамон i Пiфiас, нерозлучнi друзi в Сиракузах, що ладнi були навiть пожертвувати життям один заради одного.




3


Pede claudo – «кульгавим кроком», тобто неквапливо. Горацiй, «Оди».




4


Фiлiппи – мiсто в давнiй Македонii, де Антонiй i Октавiан отримали перемогу над Брутом i Касiем та визволили полонених городян.




5


За бiблiйним переказом, пiд час учти в царя Валтасара у Вавилонi таемнича рука написала на стiнi незрозумiлi слова, що, як з’ясувалось, вiщували царевi загибель.




6


«Поема про давнього мореплавця» належить перу вiдомого англiйського поета Самуеля Тейлора Колриджа (1772—1834).– Тут i далi прим. ред.




7


Рабiв, що ненастанно ремствують (iтал.).




8


Генрих Корнелiй Агриппа (1486—1535) – нiмецький окультист, теолог, астролог i алхiмiк.




9


Парацельс – Фiлiп фон Гогенгайм (1493—1541), окультист, теолог, астролог i алхiмiк. Вигадане iм’я «Парацельс» мало означати «рiвний Цельсу або вищий за нього». (Ідеться про Авла Корнелiя Цельса (бл. 25 до н. е. – бл. 50 н. е.), римського медика, вiдомого своiм твором «Про медицину»).




10


Альберт Магнус, або Альберт Великий (1193—1280) – середньовiчний схоласт, який доводив, що наука та релiгiя не суперечать одна однiй. Згодом був зарахований католицькою церквою до святих.




11


«Old familiar faces» – вiрш англiйського поета Чарльза Лема (1775—1834).




12


С. Т. Колридж, «Поема про давнього мореплавця». Тут i далi переклад вiршiв Наталi Тисовськоi.




13


Роман iрландського письменника Олiвера Голдсмiта.




14


Лудовiко Арiосто (1474—1533) – iталiйський поет епохи Вiдродження. Анжелiка – героiня його поеми «Несамовитий Роланд» («Orlando Furioso»).




15


Персi Бiшi Шеллi (1792—1822), «Мiнливiсть».




16


Вiд грецьк. «мiсце всiх демонiв» – слово, яке вигадав англiйський поет Джон Мiлтон для означення пекла.




17


Одна з байок Езопа.




18


Автор Джон Мiлтон.




19


Автор Й. В. Гете.




20


Джеймс Генрi Лi Гант (1784—1859), «Історiя Рiмiнi».




21


Вiльям Вордсворт (1770—1850), «Тинтернське абатство».




22


Ідеться про Англiйську революцiю XVII ст., яка закiнчилася обезголовленням Карла І.




23


Джон Гемпден (1595—1643) загинув пiд час Англiйськоi революцii XVII ст.




24


Сумом за батькiвщиною (франц.).