Ярослав Стецько ЗА ТВОРЦІВ НОВОЇ ДІЙСНОСТИ Публіцистика -------------------------------------- ВІРНИЙ СИН УКРАЇНИ Все, що мав у житті Він віддав для одної ідеї І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Іван Франко Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в священичій сім'ї о. Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзначенням закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах. Ще юнаком Ярослав Стецько включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації "Українська націоналістична молодь" і відтак підпільних УВО та ОУН. З 1932 р. Ярослав Стецько був членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань. За націоналістичну діяльність зазнав репресій з боку польських окупантів, які в 1934 р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937р. за загальною амністією. У січні 1938 р. полковник Евген Коновалець доручив Я. Стецькові підготувати черговий Збір ОУН і у 1939 р. він бере участь в Римському Конгресі ОУН. У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного Проводу ОУН, а на ІІ Великому Зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові Я. Стецька обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери. З вибухом німецько-російської війни Я. Стецько, пробившись із групою однодумців зараз за фронтовою лінією до Львова, скликає Національні Збори, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Я. Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави, Я. Стецька заарештували і запроторили до концтабору Саксенгавзен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерти. Після звільнення, утікши з-під нагляду ґестапо, Я. Стецько в дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений. У 1945 р. Крайова Конференція ОУН обирає Я. Стецька членом Бюра Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й Роман Шухевич. У 1946р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький Блок Народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя. Після війни Я. Стецько розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Сгецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською Антикомуністичною Ліґою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї Місії АБН (1957-60) і згодом — до 1971 р. — Представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо "Світової Антикомуністичної Ліґи", в якій Я. Стецько був постійним членом Екзекутиви з ініціятиви Я. Стецька постала Европейська Рада Свободи, яка його обрала досмертним членом почесної Президії ЕРС. У 1968 році Ярослава Отецька обрано головою революційної ОУН, яку очолював до кінця свого життя. Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Помер Ярослав Стецько 5 липня І986 р. в Мюнхені, де його й поховано. Тут подаємо кілька визначних статей великого ідеолога українського націоналізму, котрі і сьогодні є керівництвом до дії для організованого націоналістичного руху, джерелом натхнення для послідовників, дороговказом для нащадків. Віктор Рог, Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів м. Київ Завваги (Мої думки на марґінесі дискусії про Орден) Коли з перспективи часу глянути на історію нації, то легко побачити її хвилястість: яри й долини та високі, освічені сяйвом сонця, гори. Тобто її піднесення й упадки. І тоді можна зрозуміти, що рушійною силою, мотором нації, що не дасть їй згинути, є її воля жити, рости й володіти. Вона — а не щось інше — двигає націю з упадку, вона несе її на вершини слави. Бо ззовні цей двигун прийти не може, бо зовнішні сили, навпаки, саме приспішують розклад, ждуть на його упадок, бо це в їх інтересі. І як нація занепадає здебільша через здеґенерування її еліти, що кожночасно мусить бути втіленням і найкращим виразником її волі, якщо вона хоче бути елітою, — так і зрушити націю мусить її ж еліта, що віднаходить згублений впродовж десяток літ давній міт та його продовжує. Коли ж еліта — тобто найкращі з усіх соціяльних шарів народу — характером слабне, коли вона невихована, сама не виховується і народу свого не виховує, приходить занепад нації, залежність від інших націй, що мають здорову еліту. Відпорність і сила волі нації є так нерозривно зв'язані з виховним процесом, який провадить еліта самим таки характером еліти, що як ця воля дає початок і поштовх діяльності, так виховання впливає на зріст і силу тієї волі. Бо воля нації (націоналізм як історичне явище) існує й діє завжди в живих людях, а поза ними її немає. Кожне відродження нації виходить із неї самої, з її внутрішніх вартостей, з її волі, яку усвідомлює собі дана еліта, захопившися нею в цілості і беззастережно її здійснює. З моментом цього усвідомлення і всебічного захоплення елітою приходить нова доба в житті нації, в якій вона здійснює свої актуальні завдання. Приходить історичне ставання нації. Коли занепад нації був такий, що вона стала парієм, еліта виховує народ саме змаганням за цілковите знищення статус кво і створювання таких вартостей, що будуть повсякчасно творчими; силою законів життя, еліта наближає день, який згодом стає історичним днем. . . І пригадуються тобі слова Горація: "Про Тебе оцю казку розказують. . . " Коли ж тут змагається нація-нссуверен і коли приходять всі ті наслідки, що є засобами для вдержання в рамках своєї державності нацією-сувереном нації-несуверена, чуєте про еліту: Герої чи люди? Ось таке настирливе питання виринає перед вами, коли ви дивитесь навколо себе. І гадаю, що це запит риторичний, що відповіді на нього не потрібно, як не потрібно відповіді на те, чи день тепер чи ніч в буквальному значенні цих слів. Це для кожного ясно, хіба що хто божевільний. Ясним це є і для людей злої волі, що не хочуть формально цього признати, та в душі своїй одну і безумовно правдиву відповідь мають, бо не заперечиш того, що сонце зійшло, коли ти бачиш його на обрії і жарять тебе його промені ясні, хіба що ти божевільний?! В ім'я чого ж діють члени еліти? Що виповняє їхню свідомість? Ідея нації. Вони змагають за її здійснення. Оце змагання виповняє усю їхню свідомість. І воно їх єднає в один суцільний гурт. Ідея їх єднає, а ніякі пов'язання. . . шнурочком. І саме це становить суть націоналістичного Ордену (вживаю цього слова тому, що є воно так дуже в нас сприйнятливе для порозуміння і єдино для цього; ми ж маємо далеко краще і правильніше окреслення).[1] Дехто окреслює істоту ордену вичисленням ряду вказівок, чого членові Ордену не вільно робити. Але це не правильно. Позитивні вартості видвигають Орден і вони є істотні, що робити, а не, що не робити! Саме тому, що свідомість члена Ордену виповняє велика ідея, на більше нічого там місця не має, все інше є достосоване до того, щоби якнайкраще її здійсняти Для націоналістичного Ордену існує ідея нації і про нього зокрема йде тут мова. Послух, карність і т. п. це лиш неодмінні додатки. Вони випливають зі захоплення одною ідеєю, в ім'я якої саме він існує, з абсолютної зіграності, гармонії під тим оглядом. Не є критерієм добору до Націоналістичного Ордену, напр. , аскетизм, а захоплення націоналістичною ідеєю, — бо цей аскетизм (в кращому розумінні) мусить бути тільки наслідком захоплення національною ідеєю, бо не є ідеєю цього Ордену аскетизм. Засаднича вимога, ставлена до членів Ордену — одна: та, в ім'я якої він постав і неодмінні додатки, що загально для всіх випливають з одної засади; та тут не можна механізувати цілости життя кожного члена Ордену, брати усе механічно під один шабльон, бо кожний член Ордену — це окрема індивідуальність і індивідуальність непересічна. Не можна накидати, напр. , аскетизму, бо це не є критерій добору. . . Зрештою, члени Націоналістичного Ордену — це ніякі сумні аскети-песимісти, зневірені життям люди, навпаки — це радісні творці життя, діти весни. Безумовно знайтися можуть між членами Ордену люди, що вестимуть одного типу життя навіть в найменших дрібничках, але це не кваліфікує їх як членів Ордену, це не є передумовою приналежності до Ордену. Зазначу зокрема, що залишається фактом, що не сміє і не може бути в ніодного члена Ордену те, що зветься налогом. На це в його свідомості місця немає. Здається, не треба підкреслювати того, що "стоїть на першому пляні в Ордені виховання характерів".[2] — Це вже надто очевидне зі з'ясованого вгорі. Коли люди, що привикли до неглибокого думання, додатки, хоча б внутрішні, то тільки акцесорії, і зовнішні познаки Ордену окреслюють як суттєві йому, то очевидно в них може бути бажання, щоб такий Орден створився, бо вони не розуміють істоту Ордену. Вони можуть тужити за ним ще десятки років і його не побачуть. Слушно каже д-р Донцов: "Простак, щоб розуміти, мусить бачити". Для них однострій члена Ордену — це важне, Що там внутрішні вартості?! І не побачать вони його, хіба аж після здійснення за його проводом його ідеї, бо тоді він. . . натягне однострій. Тимчасом не завсігди, не в кожночасних обставинах він видний фізично-особово; натомість кожночасно видні є його вчинки. Орден не тільки існує сьогодні, але й якісно настільки сильніший, що існує жорстокий фільтр, крізь який він переходить, існує цей фільтр саме в цій політичнй системі, яку даний Орден руйнує, за що вона грозить кожному з його визнавців особистим фізичним небуттям. Факти життя — це вимовмо й яскраво підтверджують. Воля, характер, усі сили духа, мають небуденний гарт і кожночасну пробу видержливості й витривалості. І нездари без чистки мусять відпасти. Це не значить, очевидно, що від цих об'єктивних умов узалежнене існування Ордену (від них можуть бути узалежнені до деякої міри форми і т. п. ) бо єдино суб'єктивні мотиви обумовлюють його постання. Джерело його лежить у хотінні повсякчасно здійсняти ідею нації, хотінні повному — без "решти". А що здійснення її не кінчиться зі здійсненням актуальної цілі, й існування його не може бути залежне від об'єктивних умов. Саме з огляду на цю позитивну й підметну генезу Ордену немає побоювання про ослаблення його, тим більше, що здійснена актуальна ціль стає розгорнутим етапом до черговх змагань, чергової мети. Змагання базуються на традиціях попередників, на їх виховних елементах, на відгребаних вже з нетрів народньої душі вартостях, що їх скріпляти треба. Скріплює їх своя держава, що підтримує виховання (виховання — як основний чинник — зумовляє здобуття держави, її закріплення й поширення, а вона витворює йому найкращі можливості для діяння), кладучи в основу ту саму ідею, ідею нації. Ті, що продовжуватимуть діяння, точніше їх ядро, по суті на вартості та якості своїй не стратять. Ясна річ, що отак всеціло віддатися ідеї може тільки меншість, тому "ідеєю Ордену є активна меншість", тому "це не рецепта для масового вжитку". І не закладається Ордену, як закладається партію. Орден твориться. Не після згідного уложення партійної програми постає Орден. Елементи глибин душі єднають членів Ордену. І не "вписується" до Ордену, не "вибирається" його, бо не може вибирати безкомпромісовий борець безкомпровісових шляхів змагання, бо нутром своєї душі він є органічно зрослий з Орденом. І ти бачиш у реальному житті спаяний великою ідеєю фанатичний гурт людей, що без озву і скарги йде скрізь темряву сьогоднішніх днів. І ти бачиш, що він вже давно є реальним фактом. Якщо б його не було, ти міг би тужити за ним, коли б в тебе не було настільки сили, щоб стати початком його ядра. Можна б відрізнити два важливі завдання дискусії в згаданій справі — або вона зафіксує те, що вже заіснувало, або стверджує конечність заіснування даного явища, якщо природно його немає, даючи товчок до думання про це, тощо. Коли ж те, що є предметом дискусії, є фактом, тоді може бути мова тільки про здійснення першого завдання дискусії. В данім випадку в інших дискутантів (за малими виїмками!) є навпаки, предмет дискусії є фактом, але дискусія ведется в другій площині. Це наслідок непорозуміння суті справи або гіпнози чужого слова, що в'яже зі собою деякі чужі асоціяції, які не мають застосування на нашому ґрунті, бо ширина справи в нас є більша і своя. Саме ж чуже слово, окреслення, не віддає цілості суті і є зайве, бо є своє, з традиції, краще, що віддає повноту. . . Стаття ця появилася за підписом е-о в журналі "Студентський Шлях", Львів, ч. 4-5 (24-25), квітень-травень 1933, стор. 140-143. Небезпечні суґестії (Завваги до дискусії про національно-суспільну ролю інституцій і "боротьбу" за них) Організоване культурне, економічне, політичне життя нації — це наслідок діяння її основної суті: волі до життя. Це сфера реалізації цієї волі до життя; це вияви тієї волі в конкретних реальних явищах, Суспільні форми (інституції) це отже явища похідного порядку. Організоване суспільне життя не є одиноким проявом існування нації, не вичерпує вповні її змісту, не є формою, що всеціло охоплювала б собою оту її основну волево-динамічну суть. Навпаки, сама його ґенеза, самі його такі, а не інші — не тільки національні, але взагалі специфічні лише йому — форми, є зумовлені діянням отої найглибшої, найзагальнішої, первопричинної, динамічної волі нації до життя. Воля до життя згори окреслює й передрішує (детермінує) форми й устрій установ. Явища суспільного життя людей виступають отже щойно серед нації, і тільки серед нації. Факт отже, що існують організовані форми суспільного життя людей не може бути чинником, що зумовлює саме існування нації, бо саме його форми і конкретний змістовий вигляд є випливом її діяння. А перемішання понять, з яким нерідко зустрічаємося, походить з тісного зв'язку, який заходить між суттю й формою. Бо форми суспільного життя і їх зміст мають постійну і живу тенденцію відповідати своїм обличчям найглибшій істоті національної душі, мають тенденцію бути живою відбиткою якости і силової динаміки волі нації до життя. Тому не всі форми суспільного життя, не всі інституції є життєві, не всі вони скріплюють динамічний ріст волі нації; деякі з них є штучно насаджені. І лише ті форми перетривають життєву пробу, які дають волі найбільший розмах, відкривають найширші перспективи до максимального розгорнення її творчих енергій. Організоване життя даного історичного моменту не є, отже, ніколи ціллю самою в собі; воно є лише вихідною позицією волі нації до шукання дальших досконаліших форм свого реального втілення. Організоване суспільне життя, будучи назверхньою відбиткою "я" нації, творить з нею органічну цілість, вони кожночасно себе скріплюють і творять суть історичного розвитку нації. Суспільні організації (установи) не є отже рішаючим чинником, що зумовлює ріст чи занепад нації як такої. Вони не є стабільною величиною, абсолютною вартістю, в яких і задля яких нація існує. Вони в даний якийсь момент не можуть проголошувати, що зберігають національну суть, що дані рамки існуючого супільного порядку є абсолютні, що без них нація перестане існувати. Це саме є й нинішними українськими видами і формами організованого суспільного життя. Крім цього види ті і форми не відповідають основним тенденціям і можливостям найширшого розгорнення життєвих енерґій української нації вже хочби з причин "об'єктивних", накинених ззовні силових умов. Тому твердження політиків і діячів опортуністичного табору, що нинішні види культурних, економічних і взагалі суспільних організацій є вартостями, які треба вдержати "за всяку ціну", бо без них, мовляв, нація перестане існувати, є засадничо неправильні. Українство не є похідною племінною культурною чи якоюсь іншою вартістю, що мала б на меті зберігати себе як статичну величину. Українська Нація є феноменом порядку, що має тенденцію жити, рости, могутніти, — як окремий живий організм. І тому процес розвитку українських суспільних форм має йти (і очевидно йде без участи, а часто проти волі згаданих діячів) з одного боку в напрямі усування форм і видів суспільних організацій, накинених ззовні, а з другого боку в напрямі створювання чи перетворення внутрі українства власних оригінальних форм, які сприяють і посилюють якнайбільший зріст нашої національної сили. Врешті є засадничою справою, що наша сила не зростає завдяки саме тим більше або менше українським формам суспільної організації, завдяки тим установам, що зараз існують, але вона росте як наслідок основної волі української нації до життя, проявляючи себе поза цими інституціями і установами в ширшому багатстві й більше українській нації по суті відповідаючих виявах. "Доля" нації не залежить отже виключно від успішної національно-суспільної діяльности інституцій чи установ, бо вони можуть лише сприяти і посилювати ріст сили нації. Тому мені видаються небезпечними сугестії, що їх піддає деяка частина українських громадських діячів, ставлячи українському загалові однобічні тези: "Просвіта", "Рідна Школа", кооперація — це "будучність нації". Однобічність цих тез, неправильний підхід до справи має такий наслідок, що коли існування якоїсь інституції, установи чи взагалі суспільної організації загрожені, вони витягають помильний висновок, що "загрожені основи нації". Не може Т. П. О. зібрати потрібних фондів на допомогу студентству, паде його стан, голоситься, що "гине будучність нації"; загрожене українське приватне шкільництво, постають перед "Рідною Школою" матеріяльні чи іншого рода політично-правні труднощі, проголошується, що "грозить це необчислимими наслідками для існування (!) нації", паде кооперація — "основи добробуту української нації загрожені". Поминувши те, що такі твердження є недопустимі зі соборницької точки погляду, бо ані ці установи не діють (в силу політичних умов) серед цілої української дійсности, ані не мають і не можуть мати з причини правно-політичного порядку (якого не визнають в ідейній площині, але погоджуються чи радше мусять визнати його зі статутово-правних мотивів) соборницьких перспектив, — такі твердження затемнюють і зменшують повагу чолової ідеї українства, яка за підшептами таких наївних суґестій (обчислених переважно на звишку матеріяльних доходів) мала б капітулювати перед дійсністю з таких благих причин. Такі явища мають свою глибшу причину. Вони в'яжуться тісно з постановкою опортуністичним табором т. зв. "органічної праці". Постулат т. зв. муравлиної чи органічної праці виріс в тому таборі на тлі перебільшення національно-суспільної ролі тих нинішніх організованих форм життя, які (як було сказано вище) не відповідають в засаді можливостям повного розгорнення національно-суспільної творчости українства. В дійсності треба було поставити перспективи більше далекойдучі, беручи до уваги цілість ідейних зацікавлень українства, поставити цілість справи в найширшу площину. Цею конкретною живою синтезою може бути лише правильна постановка політичної боротьби. В цім питанні пішли однак "люди старої віри" на опортунізм, проголосили постулят: вдержати існуючий стан посідання. І хоч цей стан міг пізніше кількісно (квантитативне) збільшуватися в цих старих формах, то всеж таки він представляв якісно (квалітативне) ту саму статичну величину. Праця в невідповідаючих нам формах і невідповідаючими методами не давала потрібних наслідків, яких вимагається і які могли прийти при іншій постановці справи. Треба було менше ваги прив'язувати до форм і метод діяльности даних інституцій, а якраз скерувати українські творчі національні енергії на найширшу площину, поставити їм найдальші перспективи і провести підготовку для них по лінії найбільших шансів перемоги. Таку постановку дав український націоналістичний рух. Це є ставка на максимальні осяги. В ділянці організованого суспільного життя це не був постулят "вдержати те, що маємо", "що нам ще лишилося", але змагати на всіх ділянках життя, протиставляючись чужій дійсності творити свої форми, свій зміст суспільного життя. І тому націоналістичний рух звернувся не тільки проти деправуючих чужих форм, але в першу чергу в протиставленні опортуністичному таборові видвигав свої власні форми, свою позитивну постановку організації суспільного життя, яка відповідала б більше українській духовності, а затим і скріплювала жагу і агресивність за реалізацію чолових постулятів українства взагалі. Опортуністичний табір, не добачуючи історичної далекойдучости такої постановки, прийняв це як загрозу для цілости "нашого стану посідання" з внутрішнього українського боку. Факт, що націоналістичний рух випирає з українського життя чужі форми, чужі розкладові "ідейно" — організаційні почини назвали опортуністи "боротьбою проти установ", а те, що він випирав з українського життя його опортуністичну постановку, атакуючи очевидно опортуністичний табір, політично назвали вони "боротьбою за установи", яка, мовляв, ведеться не на те, щоб їх "перейняти", але щоб "лише опоганювати національний провід" (диви "Діло" 7. 1. ц. р. ) Перший "закид" націоналістичному рухові ("боротьба проти установ") має на цілі "виробити — йому — опінію", мовляв, "протисуспільні анархічні елементи, що визнають недоцільні анархічні методи боротьби". Довело це навіть до глупого стверджування і фабрикування такої інсинуації, мовляв, націоналісти визнають тезу "чим гірше, тим ліпше"(?!). Друге ствердження, що націоналістичний рух веде "боротьбу за установи", але "щоби лише опоганювати національний провід" — це свідоме промовчування позитивної націоналістичної програми організації суспільного життя. Воно має на меті представити націоналістичний рух на терені громадського життя як неповажну, несерйозну появу. Очевидно того рода наклепи і твердження розраховані на політичний зиск, партійний жир. Український націоналістичний рух не бореться проти установ. Що він викидає з них чужий зміст, усуває чужу форму і що це — річ ясна — комусь, хто зацікавлений тим, щоб українство жило його "ідеями" і ходило в його тісному вбранні з петлею на шиї, не подобається — то це не значить "боротьба проти установ". Що націоналістичний рух атакує опортуністичний табір це так, але що він "опоганює національний (опортуністичний! — прим, автора) провід" — це далебі переборщення, бо щоб збудити в людей відразу і погорду до нього, не треба його зовсім "опоганювати", а представити скромно лиш таким, яким він є в дійсності. Відносно самої боротьби "за" установи треба завважити, що з боку націоналістичного руху вона ведеться не за їх механічне опанування, як це роблять партійні кліки між собою — але за поставлення в них і переводжування ними націоналістичної постановки, яка збільшує і посилює зріст цих позитивних сил, які поставили собі за завдання "не вдержати те, що маємо", але здобути те, що хочемо. Отже боротьба націоналістів "на терені" установ не є боротьбою ні "за" ні "проти" установ. Це є відтинок тієї загальної боротьби, в якій націоналізм, відбиваючи чужу ворожу дійсність, її "ідеї", її форми, її нам "позичені" напрямні суспільного розвитку, видвигає власні ідеї, власні методи і способи їх реалізації — такі, що ставлять нам найширші перспективи і створюють під нами найтвердший грунт, найсильніші випадові позиції проти сучасної дійсности. Орест Юріїв: Небезпечні сугестії. "Студентський Шлях", ч. 1-2 (33-34), Львів, 1934, стор. 2-6. Боротьба для боротьби, чи змагання за вартості? Цілеспрямований момент у боротьбі; вирішальні критерії вартости: апотеоза боротьби за національні ідеали. Ця проблема — хоча й багатьом, можливо, відома й зрозуміла — вимагає, проте, роз'яснення з причини свого рода гіпнози неправильної інтерпретації відірваних фрагментів націоналістичної ідеології. Буває, що для протиставлення якійсь означеній вартості минулого підноситься й сильно підкреслюється властиву вартість сучасного і майбутнього, не раз не як інтегральну, абсолютну вартість саму по собі, як усе, як початок і кінець, зміст і змисл зусиль, але як питоменну рису-елемент, як цінність, що — хай дуже важлива, — одначе повноту позитивної розцінки знаходить як цілість з усім, з вихідними й цілевими своїми позиціями. Вона може бути одним із основних елементів життя, найбільш яскравим і позитивним його знаменем, але трактована окремо, може бути однаково творчим як і руїнним чинником. Йде нам про клич: боротьба для боротьби. Існує властиво для нас боротьба за вартости і змагання до вартости, Люди, що бачать поверховно, зокрема ж люди злої волі, що не хочуть бачити акутний тон, акцентуючий один із основних елементів даного світогляду у протиставленні до відсутности чи спрощення його в ворожому, частину беруть за цілість, засоби за мету, шлях за ціль. Парс про тото. Тим часом подвижники даної ідеї приймають його лише в цілості з ціллю, яка вирішує його вартість. Боротьба, що пронизує усю діяльність людини, кожний її крок і чин, є того характеру радісно-творчим елементом, без якого не живе людина, без якого немає світу. У цілому світі йде змаг, іде боротьба серед свідомої й несвідомої природи, бо тон світу — це дужання сил за означені ідеали. Однаково ж боротьба не існує як абсолютна вартість. Вона уявляє повноту вартости щойно тоді, коли є змаганням за позитивні, національно-етичні ідеали, які намагається здійснити. Вона тоді, коли є опір. Опір може бути тоді, коли здійсняється точно означену ідею, коли валиться колоди, що лежать на шляху. Отож уже в самому понятті знаходиться момент цілевий. Про безцілевість боротьби не доводиться говорити. Тут, ясна річ, при позитивному з'ясованні справи заходить питання телеологічного порядку світу. Звичайно, заходить питання: в ім'я чого поборюється опір. Можливе й таке, що поборюється опір ради самого поборювання, властивіше ради самої перемоги. Але для націоналістичних елементів боротьба представляє вартість тоді, коли вона є боротьбою за точно означені національні ідеали. Саме ідея, в ім'я якої ведеться боротьба, передрішує в позитивному чи негативному сенсі саму боротьбу, наприклад, боротьба національних шкідників, які хочуть, перехитривши репрезентантів і подвижників національної ідеї, витягнути свої особисті користі, через свою етично злу ідею, ціль і мотиви, може бути тільки негативною появою. Говоримо отже про апотеозу боротьби за національні ідеали боротьби, яка їх здійснює. Про вартість боротьби рішає її ідея, чи національно-етично вона добра чи зла. Коли ж не означується точно ідея боротьби, себто її цілі, а апотеозувалось би її без огляду на мету, то було б не раз шкідливе. Межі боротьби в індивіда; націоналізм за й проти Ніцше. Не можна ставити зокрема в індивідуальній площині — для поодиноких людей тези: сам факт боротьби для боротьби є абсолютною етично доброю вартістю, тим паче для одиниць, що діють по напрямних своєї егоїстичної волі. Очевидно, боротьба як така має свої радісні, позитивні моменти, насолода й втіха у ній, у дужанні для дужання, перемоги, як у функції бачення, щоб добачити, щоб побачити (тут завважите теж момент змагань), але це, так мовити б, регенеруючі засоби, основне й цілево підпорядковані засадничому тонові й постулятові боротьби за вартості, боротьби за націоналістичні ідеї. Тому й підносимо ми якнайрізкіше постулят боротьби, боротьби найінтенсивнішої, найбільш зусильної, найбільш рисковної, але боротьби за національні ідеали. Ми життєрадісний факт боротьби заковуємо в рамки національної ідеї і лише в рамках її і для її здійснення він діяти повинен. Апотеоза боротьби, по шляху їх егоїстичної волі, по шляху боротьби так, як їм цього хочеться, це апотеоза нездисциплінованої, метушливої борні; це у висліді — як соціологічного порядку явище — може бути не раз негацією суспільности, всякого суспільного життя, навіть анархізацією! Це примат одиниці над спільнотою. І не піднесенням індивіда понад спільноту взором нам Ніцше, а підкресленням волі і визначенням їй належного місця. Не штірнерівець Ніцше — як подвижник нових соціологічного характеру ідей (особа понад суспільність), а Ніцше -філософ-волюнтарист, хоч теж не в цілому. Сприємливе для нас видвигнення ним волевого елементу (уже наприклад, його неґація релігії нам не підходить!), елементу сили, боротьби, дужання, непоборности, постійних змагань тощо. У нас всі явища виходять від Нації й обертаються кругом Нації. У нас нація над особою. Особовість проявитися може у відношенні до національної спільноти й у спільноті. Націоналізм — це антитеза анархістичного індивідуалізму (Штірнер). Націоналістичний індивідуалізм — це збереження принципу індивідуального почину, щоби проявившися, виходив він у користь національної спільноти. Це не індивідуалістичний егоїзм, це засаднича переставка вартостей, це з "жертовности" зроблення повинности. Тому й неґує він тезу боротьби для боротьби особи, непроміненої національною ідеєю і не реалізовуючої її. Ідеалом його не тип егоїстичної особовости (нехай навіть сильної волею), не ніцшеанівської надлюдини-егоїста — підкреслюю — в соціологічному змислі, а звершений тип національно-суспільної людини волі, героя, що є надлюдиною. Отже діяння поодиноких людей, що йшло б по шляху необмеженому і невизначеному ідеєю і шкодило б їй, оцінюється як негативний факт. Національні вартості — це етичні вартості — й клич: боротьба для боротьби. Але чи ця боротьба для боротьби національного організму як цілости, себто у зв'язку з його поставою до всіх, що поза ним, як окремої появи, чи вона є остаточною ідеєю його? Чи цей суттєвий елемент нації, ці етичні спійла й переживання, які дають обґрунтування і визначують цілеві становища прямувань осіб, ці суттєві — психо-моральві — складники нації як окрема цінність у самій боротьбі для боротьби знаходять свою ціль?! Тут треба повернути до згаданої вже вгорі проблеми. Принцип соціяльности є вирішальний у діянні для особи. Він не є неґацією особовости, тільки унапрямлює її шлях і визначає ціль і критерії її оцінки. Вона проявитися може позитивно тільки в конструктивізмі для національно-суспільного росту. Про приналежність особи до даної нації вирішає не пасивне признавання її, а активне заанґажування в здійснюванні її ідеї. Традиційно-історичні, волеві, етичні вартості, що виповняють зміст нації, існують у душах особливостей і ці останні для їх здійснення ведуть боротьбу, віднаходячи в ній свою душу і повнячи отак свою функцію на землі. Отже ці вартості є вищступеневими послідовностями відвічних законів і тими ж законами, незмінними цінностями, це не значить стабільними, а незмінними динамічними. Вони об'єднують людей на життя і смерть. Вони — сутні первні вічного порядку світу, є законами спільного життя, ідеями особистого існування людей. Представляють собою цілеві позиції одиниць і повну окремішну цілість саму для себе. Існують для перемоги своєї, для удосконалення і росту в душах одиниць як закони, сотворені Абсолютним Добром і Волею, уявляють для себе інтегральну абсолютну вартість і функційність їх тільки позитивна. Закони Національного Росту й Боротьби. Отож усяке змагання їх, всяка боротьба їх з первнями світу зла й упадку, застою — чи елементами другого світу боротьби, що настане на їх упадок, є окреслена саме цією ідесю власного національно-етичного самоздійснювання, при неодмінній причаєності особистих воль як на шляху до осягнення повного їхнього індивідуального щастя. Коли одиниці ці закони інтенсивніше прийматимуть і за ними діяти, тим величніший буде тріюмф цих законів. Для них їхня постійна потуга й перемога, ріст у ширину й глибину одиниць і об'єктивізації назовні в міжнаціональному переможному змаганні — це метове назначення. Боротьба є найсуттєвішим нервом цих вартостей, як постійне, невблаганне, тверде й непохитне — повне радости — змагання до перемоги й потужности та самостановлення. Боротьба, якій присвічує ідея росту й перемоги, скріплювання себе, етичних цінностей (бути потужним, володарем, і т. п. ) може бути в тому змислі (річ у рості національних сил) тільки позитивним фактом. Вона — це ніяке конечне зло! Це при позитивній ідеї — етично добра поява життя, питома кожному явищу й становить його найрадіснішу творчу частину. Тому й бачимо кругом таку велику апотеозу боротьби. Одначе в теоретичному з'ясуванні проблематики життя мусять бути завжди збережені властиві межі. Ніяка апотеоза безумства боротьби, ні реву, ні божевільного круговороту її. Це лиш віддзеркалення рвучкого динамізму напр. непоборної душі молодого поета,[3] без ніяких претензій на ідеологічний підмурівок усіх вартостей, що ставить лиш вимогу цьому українському дефетизмові й скастрованій духовості добачити радісно-творчі елементи боротьби, що не дають спокійно жити, ні дома на соломі тихо й поволі умирати, а женуть за чином. І заакцентування цієї радости боротьби — це дуже позитивний факт. І не йде нам про риск грача, що все кладе на сліпий випадок, сліпе щастя, а не на творчість і натугу своєї волі, ні не ради життя ідеї, а ради самої гри. Він воліє рискувати своїм життям, як рятувати других. Він рискує ним, бо воно для нього не цінне, він не володар життя і не переможець, не нагинає його до своєї волі, а піддається його ходові, — як схоче, мовляв, доля. Це — пасивний риск, і такий гравець радше пасивний тип. Ми ж за риск героя, бо ми за боротьбу й змагання до вартости, за ідею. Абсолютність чи релятивність вартостей Ці вартості є вартостями інтегральними, не зв'язаними з оцінкою сучасно-живучих. Бо, коли б здеґенеровані сучасні протиставлялися, наприклад, ідеї героїзму чи патріотизму, то вони проте остануть цінністю, бо це вартости понадчасові позапростірні. Про релятивізм цього рода вартостей не доводиться говорити: не є це вартості, які випливають лише з оцінки вчора чи нині живучих. Існують вартості, які відповідно до суб'єктивного наставлення осіб різно можуть бути оцінювані. Але вартість ідеї боротьби за здійснення національних ідеалів є однаково позитивною для минулих, сучасних і майбутніх, отже не є релятивною вартістю, навіть в оцінці людей. Це означає, що навіть, коли б такої оцінки згідної пр. в сучасних людей не було, вони не перестали б бути вартостями цього порядку. Цінності й критерії етичні не є релятивними. Абсолютні, інтегральні вартості, визначають критерії оцінки всяких життєвих явищ. І коли суб'єктивізм оцінювання означених людей є співзвучний з цими основними цінностями, означає, що він у повноті здійсняє їх, що ці люди є повними носіями й борцями за ці вартості. Це дається мимо суб'єктивізму оцінки безумовно ствердити на тлі історичної дійсности. Не може бути мови про здійснювання всіма національних вартостей, хоча й постулят цей невідклично стоїть перед усіма. Правда не є релятивною (відносною) річчю. Національна сила й могутність — це правда. І ми за інтеґральність, абсолютність національно-етичних вартостей, які існують незалежно від відносної оцінки осіб-людей догматично для них! Євген Орловський: Боротьба для боротьби чи змагання за вартості? "Студентський Шлях", Львів, 1934, ч. 5-6 (37-38), стор. 136-140. За синтезу вартостей Вміти дати в оцінці своїй належне місце кожній життєвій вартості, в цілій їхній сокупності, в одному цілому, це означає — мати синтезу вартостей. Дуже часто в багатьох бачимо брак цієї синтези. Зчаста перецінюється одну складову на шкоду другій; зрозуміло, при синтетичному погляді на життя на шкоду цілости. При збанкрутованій т. зв. теорії факторів ця справа стояла б інакше. Але ми за синтезу, за гармонію, якої немає тоді, коли навіть один "найнезамітніший" тон не є достроєний до цілости. Чи можна говорити, котрий тон важливіший, коли ви хочете мати якнайідеальнішу гармонію? Інша річ, коли говорите про основу, першопричину й мотор усього. Не раз наголошується одну вартість не так відповідно до її ролі в цілості (себто функції похідного явища, не першопричини), а для відмежування, чи гострого зазначення її сприйняття. Усе в порядку, коли маєте на увазі її властиве значення. Буває, що нехтується деякі цінності у гіпнозі перебільшеної їх ролі, домінуючої чи навіть основоположної, мотивуючої все, у світогляді противників. А тут ішло б тільки про те, щоб їх відповідно до їх питомої ваги оцінити. Але говорім конкретно. Візьмім матеріяльні, економічні вартості. Нерідко чуєте: "матеріальна продукція й її засоби ("матеріяльні продукційні сили") — є основою існування людського суспільства. Без цього не може бути ніякої "суспільної свідомости", ніякої "духової культури". "Первісним, суттєвим є матерія, дух є продуктом матерії". Усі психологічні й ідеологічні процеси — хоча й не тип матеріяльної продукції — бо це був би вже наявний навіть спекулятивно-логічний абсурд, але особливий тип суспільно-економічної праці, яка в усьому, засадничо — генетично-принципово й цілево зводиться й зумовлюється економічною структурою суспільства, механікою економічного життя. Це матеріалістичний погляд на життя. Ляпідарно зформулював його Л. Феєрбах: "Дер Менш іст дас, вас ер ісст". Неґуючи цей, ніяким чином не видержуючий критики, бездонно глупий світогляд, деякі визнавці ідеалістичного світогляду нехтують і самі економічні вартості. Та про це нижче. Матеріялістичному світоглядові протиставляється єдино волюнтаристично-ідеальний в повноті, в теорії і практиці, в філософії і соціології, в індивідуальному і суспільному житті. Раціоналістично-ідеалістичний світогляд, ідеалістичний тільки філософічно, на тлі ж життєвої дійсности (у нас, прим. , от хоча б класократично-гетьманський), є матеріялістичний. Зв'язання з філософічно-ідеалістичним є тільки формальне. Фактична життєва постановка ним національно-суспільних і інших проблем, їх організаційно-ідейні принципи, не мають нічого спільного з ідеалізмом. Сама ідея класократизму вміщає в собі матеріяльно-продукційний (матеріялістичний) критерій розцінки людей і явищ організації. В гетьмансько-клясократичних публікаціях читаєте не раз, що трагедія українського визвольництва лежить у тому, що немає, мовляв, ніякої матеріяльно-продукційної верстви (мають на думці багатих землевласників), що визвольну українську справу вважала б своїх матеріальним інтересом.[4] Звичайно, в матеріялістів національний ідеалізм — як вирішник — не існує. У цих "націонал"-матеріялістів є він тільки етикета, фраза. Отож прірва між метафізичним ідеалізмом і життєвою клясократичною ідеологією існує. Немає синтези вартостей. А є конгломерат, формальна позірна сполука. Не розглядаємо питання можливости існування синтези в них, а стверджуємо факт її браку. Гармонія між волюнтаристичним ідеалізмом у філософії й ідеалістичною життєвою практикою існує в нас. Націоналізм — це їх життєва синтеза. Ідеї, люди і чини — це повсякчасно засвідчують. Ця синтеза має і ті консеквенції, що він вміє кожній вартості надати її властиве місце, разом з нею творити синтезу. Так і з економічними вартостями. Нація, що є організмом, проявляється на всіх "царинах життя". Вона живе й економічними вартостями. Вона й крізь них проявляє свою силу. Економічна експансія, економічні вартості є функціями її волі. Дух сотворив матерію. Всюди і завжди існує конечність проявляти національні волі різними вартостями — це закон її всеобіймаючої волі. Вона охоплює динамізмом своїм все. Всяка неґація економічних вартостей, нехтування їх — є хибним. Оцінювати економічні вартості самих по собі, як конечне зло, як причини всякого лиха, якого, мовляв, не можна усунути, отже хоч-не-хоч треба з ним погодитися — в основі неправильно. Світ є таким, яким ми його хочемо бачити. Не приймаємо подій і фактів, зумовлених якимись незалежними від нас обставинами, але створюємо їх по власній волі й розумінні. Життя робимо таким, яким ми його хочемо бачити! Але не беремо таким, яким воно є! Ми є підметами, власновільними творцями й формувальниками життя. Від етичних вартостей людини, від її характеру, волі, залежить таке або інше ставлення до світу. Що оточення, зовнішні чинники можуть мати деякий вплив — це очевидно, але в іншому розумінні й мірі. (Між іншим є тому виховання тощо). Одначе вирішною є власна підметність особи, її свобідна воля. Тому ж економічні вартості самі по собі не є причиною зла, самі по собі не є злом, але залежно від волі людини, її етичних спонук вони виконують — якщо взагалі так можна висловитися — етично добру, або етично злу функцію. Рішає суб'єкт. Оцінка ця торкається відношення й способу користування ними людей. Проте ж одною з вимог соціяльно-економічної структури української націоналістичної державности є створити самою засновною постановкою економічної проблематики як найбільше пригожі об'єктивні умови для етичного розміщення всіх співгромадян. Економічні вартості існують не тільки для заспокоєння фізичного існування людини. Вони існують в остаточному цілевому визнанні для можливости виконання національно-етичних вимог кожної особи. І це питання кардинальної ваги. І видвигані принципи економічної побудови суспільства мусять це включати в собі. Яке відношення економічних вартостей до інших, як функцій національного волевого ядра? Питання, котре із похідних явищ, котра із функцій волевого ядра важливіша, в обличчі синтетичного погляду на національні вартості, не існує. Для правильного функціонування національного організму кожна мусить уявляти відповідну вартість; всі ж бо разом як функції волевого ядра, як прояви його життя й росту, творять окрему одну цілість, творять з ним органічну синтезу. Є. Орловський: За синтезу вартостей. "Студентський Шлях", ч. 7-8 (39-40), Львів, 1934, стор. 229-231. Націоналізм і демократія Новий націоналістичний світогляд поборює той хаос, ту деморалізацію, той розклад, який несуть нечесні і несовісні люди, що при демагогічних методах мають можливість виплисти наверх, бо там не треба мозольної праці, творчості, зусиль, недоспаних у трудах ночей, а вистане: гарно говорити й обіцювати золоті гори, а потім не додержати обіцянок. Але в основі новий націоналістичний світогляд є демократичним. Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методою обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір'я й признання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення завдяки праці й чистоті характеру та здібностям кожному з народу перейти ряди провідної верстви; далі — соціяльну справедливість, відповідний до зусиль праці та здібности розподіл дібр між усіх громадян держави, однакова на Ділі, а не, як у демолібералів на папері, можливість як у робітника, так у селянина і промисловця — впливати на державні справи і керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться гідним цього — якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм побудови державного ладу й перебудови світу. Новий націоналістичний світогляд не лише не є ворогом правдивої демократії, але він за справжню, дійсно демократичну, народню владу, бо націоналізм дбає передусім за народ, за селянина й робітника. Бо запитаємо, чого потребують всі оці наші Герої й Борці, що гинуть в окупантських тюрмах, за кого вони дають життя? За кого страждають сотні і тисячі по Соловках, Сибіру й у Березах Картузьких та у Ніредьгазах? З якої соціяльної верстви походять всі наші Косинки? За яку Україну вони в повній свідомості гинули? Чи є мислиме подумати про визиск простого народу в того типу людей, які в своїй глибокій душі страждають недолею і нуждою українського робітника й селянина й, ідучи в передніх рядах, ведуть його у бій за його кращу долю й за велику візію й мрії своїх мрій? Ні, не вороги народовладдя, але вороги демагогів й обманців, що на народній нужді жирують. Найкращі з народу — селяни, робітники й ремісники є між творцями нового ладу в Україні, і вони, що з народу вийшли, про народ дбають. Тому новий світогляд, що кладе в свою основу націю як найвищу вартість, є найбільше демократичний з усіх існуючих світоглядів, бо він найбільше демофільський, значить з найбільшою жертвенністю бореться з любови до свого народу за його кращу долю, за долю українського робітника, селянина й ремісника! З. Карбович: Націоналізм і демократія, "Пробоєм", Прага, травень-червень 1939; "Визвольний Шлях", ч. 4, 1982, стор. 402-40 Без національної революції немає соціяльної 1. Українська Національна Революція є одночасно соціальною. Шо це означає? Українська Національна Революція — це доосновна зміна в її ж напрямі всіх вартостей та установ індивідуального та суспільного життя української людини. Соціальна революція — це доосновна зміна відношення поодиноких людей та суспільних верств по відношенні до найрізнородніших елементів цінностей життя: духових і матеріяльних. Політична революція — це захоплення влади поневоленим народом і ним продовжувана, здійснювана соціальна програма в національних рамках. Бо, треба підкреслити: соціяльна програма охоплює не тільки відношення людей до економічних вартостей, хоч — в нинішньому часі загальної нужди й експлуатації — в першу чергу економічних, але, в цілому до всіх вартостей життя і співучасництво в користуванні ними — всіми досередньо-творчими українськими національними елементами. Соціяльні зміни так довго не є революційними, як довго їх виконує, проводить панівна нація, хоч вони інколи й виходили би в користь поневоленої нації. Бо хоч окупант під натиском нашої сили буде поступатись, буде приневолений, як, напр. , на Східніх Землях, згодитися на приватну власність на деякі предмети виробництва, зокрема в хліборобстві, то все це не є повною революцією, бо повну соціяльну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, — тільки захопивши політичну владу. Всякі соціяльні переміни, доконувані пануючою нацією, є реформами, а інколи вони мусять бути поступкою поневоленій нації, завдяки силі тієї останньої; коли ж є репресивними у відношенні до поневоленого народу, то є — контрреволюційними. Без захоплення влади поневоленим народом, себто без політичної революції, немає соціяльної. Яке відношення політичної революції до соціяльної? Політичний момент є екстрактом-синтезою усіх доосередніх процесів життя, є їх збіжною точкою й передусім повного здійснювання вимог суспільної, господарської, культурної натури. Він, як мотив і цільовий момент, виростає органічно з життя і його очолює, його в цілому та кожну царину зокрема, він є тим спільним елементом усіх царин життя. Коли тією найістотнішою його сторінкою є момент влади, то влади зрозумілої як духової, так і її наслідку: можности диспонувати матеріяльними вартостями по власній владі — фізичної, що є другою, неодривною, сторінкою духової, і без якої не існує повне володіння, — по-нашому зрозуміле, — духове. Бо духова влада хоче й мусить переходити в чин, теж чин фізичний. Бо тільки зброєю здобувають державу, бо тільки зброєю розвалюється імперію, зброєю, яку одуховлює ідея та мораль. Тільки в збройному чині є проба моралі та вияв страждання ідеєю. Дух мусить втілитися в чин! Ідея та мораль — у мечі! Влада духу мусить стати повним володінням тіла й кидати його у вир риску, щоб там знайти свій пробний камінь, свою справжню вартість. Страждання ідеєю, що не переходить у чин, є мучеництвом, а не фанатизмом активної, героїчної людини, смільчака, прометейця! Отак, політичний момент спільний усім царинам життя, байдуже, чи зватимемо його всеохоплюючим володінням національного духу, чи якнебудь інакше. Істотною є проблема влади. Бо розуміння політики досі було спрощуване, воно зводилось до таємного кабінетного "керування" горсткою людей справами життя, тоді коли проблема влади є проблемою кожної клітини життя, бо кожна з них змагається за свій розріст, рацію. Отож справа політики — це справа всього життя, без решти. Звичайно не тільки самої влади, варварськи зарозумілої, влади Чінгіс-хана, але влади в ім'я вищих, національно-етичних вартостей життя, що для їх здійснення українська людина прагне влади, хоч й не заперечує творчої ролі й самого гону влади, що є теж товчком праці, змагу. Але, передусім влади в ім'я творчости! Етичні вартості мають своє творче відношення до соціяльних проблем життя. Від їх здійснення залежить здійснення соціяльної програми. З героїчною поставою до життя стоїть у тісному зв'язку вможливлення диспонувати матеріяльними вартостями життя. Етична постава в житті диктує постулят праці, соціяльної справедливости, ліквідації руїнної клясової боротьби, об'єднання всіх українців навколо однієї Ідеї, якою живуть, яку здійснюють, яка визначує їх вартість як людей. Бо — хто поставив би знак запиту над своїм українським патріотизмом — поставив би знак запиту над собою взагалі, як людиною. Всі ці елементи вміщає в собі наша революція, що змагає за краще, величніше, шляхетніше життя в майбутньому. Наша революція не кінчиться з моментом заіснування державности. Перед нами стоятиме вимога перебудови цілого життя на нових засадах, перевиховуванння громадянства в нових, героїчних, ідеалах, нав'язання до золотої нитки нашого росту в минулому, яку треба дальше прясти, а яку в клубок Аріядни заплутали наші доморослі соціалісти та "демократи"; провести засади аграрної, промислової та торговельної переміни, узгляднивши не тільки господарську сторінку (хоч її в першу чергу), але цілість проблематики, що існує на тих ланках життя, а які є частинами одного великого: Нації. І, як революційний націоналізм є тим, що він дає нові, протилежні сучасним, цінності життя, так і є він консервативним, коли йде про збереження тих добрих вартостей нашого минулого, сучасного — та нав'язання до них у майбутньому. Бо він, бо наша революція — це не тільки сучасне, але це передовсім майбутнє та зв'язок і консервування героїчного минулого. Націоналізм — це синтеза, це органічне поєднання світлого минулого — Богом нам даного гетьмана Хмельницького, Володимира Великого Святого, Залізняка та Ґонти, Великого Здвигу І917-20р. р. , героїчного сучасного та ще кращого, величнішого — майбутнього; "Мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих"; і тих, що на полях над Калкою і Каялою, і тих, що під Жовтими Водами й під Берестечком, і тих під Завихостом і Полтавою, тих під Крутами й Базаром, тих на Маківці й Лисоні, тих у підпіллі сучасного, тих на Сибірі й на широких морях і поза ними і усіх тих, що коли небудь і де небудь за Україну життя віддали. Націоналізм — це той духовий організм, що нерозривно зв'язаний з Українською Землею — від правіків існування у вічність, що перед нами був, є і буде вовіки існувати на Богом нам даній, нами добутій Землі, — Землі, що не з чиїсь ласки, а на праві меча нашою стала. Як большевики могли називати себе революціонерами раніше, маючи в своєму розумінні на це оправдання, так зараз, не тільки з нашого погляду (бо наш погляд від початку був однаковий), але й зі свойого — вони контрреволюціонери. Справжніми соціяльними революціонерами є ми, та й не тільки революціонерами, не тільки людьми майбутнього, ні! Ми вже були! Ми є і ми ще прийдемо! Ми революціонери, але ми й традиціоналісти, ми за світлим минулим, ми його зберігачі й продовжувачі! Ми вічні в минулому й ми вічні в майбутньому. Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. Тоді ми й революціонери, ми й консерватисти! Ми й творці вартостей для сучасного. Тому ми будівничі, тому ми й ті, що руйнують усе лихе, бо той, що будує, мусить руйнувати! Ми руйнуємо весь сьогоднішній соціяльний лад — в ім'я свойого національно-справедливого, ново-солідаристичного. 2. Те, що національна революція є водночас соціальною, означає, що вона створює відношення до матеріальних та духових вартостей українців усіх верств та кожного зокрема в площині рівного права користуватися ними та справедливого їх розподілу, який заключається в тому, що кожний має однакові умови для творчости. Висліди тієї творчости та кількість здобутків уже залежать від кожного зокрема — з тим же, що кількість досягнених матеріальних вартостей не може перейти означеної горішньої границі на саме індивідуальне користування, як теж ступінь-величина долішньої границі — не можуть бути нижчими за встановлені державою. Досягнення та їх кількість залежні від творчости людини, але ця творчість є стисло визначена національними рамками та національною ідеєю, яка з тієї творчости промінює й її мотивує. Соціяльна справедливість означає не задоволення всіх егоїстичних забаганок одиниці, але створення ладу, який видвигає відносні суспільні верстви, які наймогутніше скріплюють націю, та задовольняє їхні життєві потреби в такій мірі, як цього вимагає ріст цілости, суворе, тверде життя, але — якраз життя, а не животіння! Зараз цими верствами є найширші маси українського населення. Отже соціяльна справедливість вимагає задоволення всіх розумних потреб найширших мас, подавляючої більшости населення. Тому ми проти ліберал-капіталізму, який задовольняє зчаста вимоги населення, капіталістів, не раз вимоги гедоністичні. Алеж соціял-комунізм відкигає власне, ті вимоги більшости, маси! — скаже хтось. Навряд. Він тільки фраза-обман. Чому? Соціял-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціятивних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т. п. , і знову — меншість кар'єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців — експлуатує більшість, маси, бо живе з їхньої творчости, з їхньої праці, Москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей. Лібералістичний капіталізм у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині є окупантським продуктом для поневолення й визиску наших багатих земель. Наймана праця, якої ми є противниками, є вислідом окупантських соціяльних настроїв. Ми не знаємо наймитів! Ми знаємо вільних та гордих людей праці! Ми не знаємо насильної, "примусової" праці, а працю вільну! Примус праці — це ненависть праці! Ми видвигаємо любов до праці, працю — як сенс життя, як стихію життя, як честь, як радість життя. Тільки лінюх "мусить" працювати. Героїчна людина хоче працювати, бо без праці не може жити! Примушувати треба до праці лінивих людей, український загал цього примусу не потребує, бо він сам хоче працювати, але теж прагне вільно розпоряджатися продуктами своєї праці. Отже вільна праця і вільне депонування продуктами власної праці. А не як у підмосковській українській землі або під Польщею чи під іншими, де брак варстату праці (Польща та інші), чи (як московський державно-бюрократичний) всі продукти на нашій не своїй землі (колгосп і обезвласнення українця-продуцента) йдуть у руки московського окупанта, (в Польщі — польського; через приватні руки польських промисловців чи поміщиків і колоністів), а українських працюючих людей продуктами ними ж створеними з їх праці, з їх землі, левину частину загарбуючи в свої московсько-експлуататорські нетрі. Ми проти ліберал-капіталізму й проти комунізму. Ми за лад людей праці, за лад солідарности всіх продукуючих українців, за рівність усіх при життєвому старті, за створення кожному українцеві однакових обставин для праці, але нерівномірність при осягах, бо той, хто краще, більше, з запалом та любов'ю працює, здобуде більше і йому належиться більше за того, хто менше й з неохотою працює. Не всі люди є добрі, не всі є працьовиті, тому не однакові, не всі є рівні. Тому й ми не є такими "демократами", які кажуть, люди однаково вартісні. Але ми знаємо життя й ми з серця життєві демократи, такі, які твердять, що кожний українець, з якої він не походив би верстви, коли він героїчно сприймає життя — повинен увійти в ряди аристократії духу й творчості та кермувати життям, будувати соціяльний лад та перестерігати, щоб злі елементи його не залили; ми демократи, які твердять, що перед кожним без різниці стоїть в однаковій мірі постулят чину та кожний цю вимогу сповняє, згідно нашими етичними засадами, має тотожну розцінку, з якої соціяльної верстви він не походив би. І пастух, і професор університету, і рядовик, і маршал, і замітач вулиць, і їх будівничий, і "служниця" (по-нашому: помічниця) і господар-власник, — всі вони в нас морально однаково вартісні, коли вони живуть тією самою ідеєю. Бо кожний з них дає зі своєї творчости те, на що спроможний. Кожний з них прагне дати те, що тільки є в силі. Тому мірило розцінки людей лежить не в роді праці, а в моральному ставленні до праці, не в тому, що хтось матеріяльно чи духово продукує, а в тому, для чого він це продукує і чому, — в ідейно-етичному ставленні до життя. І коли хтось це ідейно-етичне, національно-героїчне ставлення та здібності має, чи буде він шевським челядником, хліборобським робітником, чи замітачем вулиць — він увійде в ряди нашої провідної верстви, він стане, коли матиме дані на це, й провідником нашим! Наш соціяльний лад є власне побудований на засаді етичної рівности усіх працюючих та раціональної вимоги праці для кожного. І в тому сенсі ми щирі демократи, бо не з гроша, а з серця ми демофіли. І коли в нас таке етичне розуміння людей та їхньої творчости, то в нас немає боротьби "робітничої" верстви з "буржуазною" — боротьби кляс зрозумілих не як, скажім, промислова кляса, яка вміщає в собі "робітників" і підприємців разом, спільно, — кляси "пролетарів" проти "не-робітників" ні "неробітників-працедавців-буржуазії". Ні! В нас усі робітники, всі працівники, ніхто не дармоїд. Один працює безпосередньо фізично, інший організує працю, але всі працюють. Усім дає можливість праці нація і вона є працедавцем, а не одиниця, хоч, звичайно, свої повновласті зчаста "переливає" на здібні для цього одиниці, для яких вона саме є моральною дійсністю (як і для організації праці здібних безпосередніх виконавців, т. зв. робітників) і вони виконують тільки її волю. Таке ідейно-етичне відношення до праці є гарантією морального росту людини. Тому в нас нема руїнної класової боротьби, бо є національний моноліт, є поділ праці, поділ продукції, а також поділ на здібних і менш здібних людей, вартість яких оцінюється все ж по їхнім моральнім ставленні. Беручи його на увагу, задовольняється їхні потреби з тим, що, згідно з природним поділом людей на різних, згідно з природною нерівністю, неоднаковістю всіх — один досягає більше, другий менше, але завжди стільки, скільки він і його рідня потребують на прожиток та взагалі на всецілий ріст у житті. І всі українці співпрацюватимуть взаємно – хліборобські "робітники" з хліборобами, замітачі вулиць з будівничим, "робітник" у підприємстві з підприємцем, робітник в удержавленому підприємстві з його керівником. Хліборобство як цілість (до якого входять багатші і бідніші хлібороби) з промислом як цілість (до якого входять багатші й бідніші промисловці, техніки, "робітники" і т. д. ), купецтво-торгівля як цілість (до якого входять і торговельні учні й купці, що вчать і т. д. ) з обидвома попередніми. І всередині тих верств (кляс) між поодинокими групами, що продукують однакові добра (бо промисел, як цілість, витворює промислові товари, хліборобство хліборобські — значить, рід творчости є однаковий) є солідарна співпраця та й назовні між родами іншої продукції, себто іншою клясою, на площині взаємних потреб, виміни продуктів і передусім національної солідарности. Тому наш соціяльний устрій є ново-солідаристичним, або згрецька нео-солідаристичним, тому "ново", бо в нас зав'язки устрою вже були в минулому. За княжих часів не було українців "наймитів", а були всі вільні й співпрацюючі. Оформлятися на принципах зрізничкованого життя починав цей лад за гетьмана Хмельницького, та не довелося. Лад вільних, гордих українських людей відновлюємо ми! До минулого нав'яжемо, але й минуле скориґуємо, до нових умовин примінимо, але з наших умовин, з нашого життя відчитаємо сили росту, не потребуючи наслідувати чужих зразків, а маючи свій власний соціяльний лад. Ще кілька речень практичного змісту, коли йде про конкретизацію деяких вимог нового соціального ладу: а) колгоспи підпадуть поділові на індивідуально-родовому, трудовому принципі (збірна технічна форма господарювання на добровільній умові між хліборобами-власниками зовсім не заперечує принципу приватної власности; держгоспи (совхози) будуть частинно поділені, а частинно будуть збережені, але на нових основах); б) важкий промисел підляже удержавленню, легкий, мануфактурний, велика більшість харчової промисловости (крім монополів) і т. д. перейде на власність працюючого в даній галузі робітництва (кооперативну чи індивідуальну). На принципах приватної ініціативи закладатимуться нові підприємства, а в них робітництво на засадах своєї праці з часом ставатиме співвласником. Бо не тільки за гроші купується право власности, але й за працю тим паче. Право приватної власности нашого розуміння — буде привернене; в) торгівля кооперагивна, індивідуальна і теж державна; г) на західньоукраїнських землях — вивласнення без викупу поміщицьких земель на індивідуально-родову власність українського хілібороба малоземельного і безземельного і то в такій мірі, щоб кожний з наділених міг удержати родину. Значить, родина є тут принципом. Решта безземельних дістане працю в промислі, тощо. Вивласнення колоністів. Робітництво матиме можливість набути право власности пайка у предметі свого виробництва — теж на підставі своєї праці, яку вкладатиме. Ще одне ствердження на закінчення й завершення цих з'ясувань: Національна революція, з'єдинена з соціяльною, окреслюється коротко: націоналістична революція. І коли хто каже: націоналістична революція, то вже не потребує додавати — соціяльна. Коли хто каже український націоналіст — то це означає національний суспільник-революціонер. Степан Борецький: Без національної революції немає соціяльної. Альманах «Ідея в наступі». Париж 1938, стор. 16-23; "Визвольний Шлях", Лондон 1980, кн. 3, стор. 131-137. За програмовість руху Програма має для революційної організації особливе значення, зокрема в світоглядно-політичній організації. Вона зобов'язує її членів далеко більше, ніж у всякій іншій організації. Бо світоглядові групи змагають за доосновну переміну не лише організації життя, але передусім за перетворення душі народу. Наша програма дає не тільки образ і зміст державности, але й погляд на новий тип характеру українця та шляхи до його досягнення! Вона говорить теж про нову мораль українця, себто про обов'язки і про права. ОУН належить до типу світоглядних організацій, в основі яких лежить передусім віра! Вимоги, які вона ставить, є дуже суворі і регористичні. Це є послідовність завзятости, з якою вона реалізує всі свої постуляти. Коли ж, отже, наша програма, не зважаючи на цю елементарну рису кожного ордену — насамперед обов'язок, а потім право — приємлива широким масам, то це свідчить, що дійсність, яку будуємо, може й буде кращою, як ми її накреслюємо в нашій програмі. Не в нашому стилі обіцювати речі, яких не здійснимо! Вона не розрахована на те, щоб демагогічними гаслами здобувати собі прихильників! Кожна частина її творить з цілістю органічну конструкцію. Дещо в нашій програмі ми змінили. . . Зовсім не соромимося того признати. Наша думка й творчість поступає. Ми — не замкнута каста, а організація людей життя! Життя ж у вічному поступі, з нього ми читаємо закони нашого росту, а не творимо їх спекулятивно. Власне це індукційне творення й формулювання наших засад дає запоруку життєвости програми. Коли ж щось і корегує нашу програму, то це життя! Проте ж основні засади остають незмінними. Суверенна, Соборна Державність, праця, земля, хліб — усім українцям — і, зокрема, героїчне сприйняття життя — це ніколи не підляже зміні! У правильність наших первоначальних засад ми віримо так сильно, що коли треба, нашу програму й ціною життя нашого будемо здійснювати, як це було й досі. Програма, даючи образ нової дійсності в Україні, усвідомлює кожного українця за що він бореться, як ця дійсність буде виглядати, які засади керуватимуть нею. Емотивне горіння, психо-вольове наставлення знаходять своє завершення в ясному погляді на майбутнє, за яке боремося. Коли віра ще скріплена свідомістю, коли стихійне бажання й хотіння до предмету мрії зосереджується на ясному пляні реалізації, коли віру зміцнює ще переконання — рух має тривкі основи росту. Зникають усякі сумніви, розум утверджує віру, а не послаблює. З того погляду програма має велике значення. Справи програми ми ніколи не легковажили. Інтелектуальну підбудову руху завжди належно доцінювали. Особливо тепер, коли націоналізм закріпився в душі народу й виправдав себе в житті, прийшов час і на те, щоб у площині свідомости його утвердити. Коли приймали ми першу програму, така конечність не існувала. Мусимо признати, що тоді в нас, на землях, мало хто цікавився нашою програмою. Усім були вистачальними наші чини! Автор цих рядків, стаючи членом УВО, перед багатьма роками — й не мав на гадці питати людину, що його вводила в Організацію, яка її програма. Йому вповні вистачало те горіння Ідеєю, яке об'єктувалося в чинах Героїв УВО. Сама нага — Ідея Української Держави. Сама нага Ідея Свободи. Йому подібних — легіон! Ми не прочитували програм різних партій, щоб найбільше відповідну собі обрати; нас ніякі програми тоді не інтересували, нас цікавило лише одне, за що згинули сл. пам. Ольга Басараб, Крупи, Луцейки — й їм нема числа. . . Одне магічне слово — Вільна Україна! Чи буде нам в ній особливо краще, ніхто не думав! Нас це не цікавило зовсім. Ми взагалі не читали ніяких партійних програм, ми горіли! Ми творчо страждали Україною, яку хотіли бачити ідеалом усього найкращого, сили й величі! Вона для нас, як небо ввишки, як земля вширшки! Україна — наша віра! Була, є й буде! Знаємо, нам скажуть — "анальфабети йшли в боротьбу, не знаючи за що". Ні, панове дискутанти! Ми знали за що! За велику героїчну Україну! А не за мамону, заради лакомства нещасного! Але й програма в нас є й так основне опрацьована, як у ніодної іншої групи в Україні. Ми повищими ствердженнями хочемо лише підкреслити властиве місце програми в русі. Програма — це ще не все! Програму реалізують люди. Які люди — така дійсність. А не яка програма — таке життя! Від характеру людей це залежить, а не від теорій! Зараз людська цікавість вимагає, яка наша програма. Тепер, коли вже усім ясно, хто ми, приходить й посилене бажання спільно з нами марширувати й будувати ту нашу Велику Державність! З поширенням руху в масах приходить постулят поширення його програмовости. Новий етап. Для нас, провідного активу, програма не є стимулюючим чинником у боротьбі; нам вистачає назавжди, як пориваючий елемент — воля! Ми воліємо загинути борцями, як животіти рабами! Проте ж ми високо доцінюємо важливість програмовости руху. Наша програма каже, як має виглядати в нашому уявленні — наша Держава. Програма потрібна нам теж у боротьбі з противниками. Вона дає аргументи для їх поборювання нашим словом. Кожен, хто без облуди погляне на дійсність, признає, що безглуздими є всякі заміти, мовляв, убога націоналістична думка. Інтелектуальні сили нашого руху у порівнянні з такими ж інших українських груп, перевищують їх на цілу голову. Ми диспонуємо не лише найбільшими характерами серед українства, але й інтелектами. Наші публікації за останні роки не тільки якісно не можна порівняти зі сумою всіх видань усих противних нам політичних груп. Тим більше й нашу програму й не годиться зіставляти. Передусім тому, що за нею стоять наші чини, наша кров й наша віра. Воно й природньо, що ніхто з нами не витримує «конкуренції», бо ми єдиний життєвий чинник в Україні. Життя стимулює нашу творчість. Як же ж отже люди, які нехтують його залізні закони, можуть нам рівнятися! Нам дає силу — вірність законам життя! Згідна з його заповідями й наша програма. Вона — замітний крок уперед у розвитку нашої думки. Проте ж треба завжди пам'ятати, що перед словом у нас — чин. . . З чину життя й смерти зродилась ідеологія націоналізму. Тому постійно ставитимемо на перший плян — Чин. З. Карбович: За програмовість руху. Журнал "На варті". Прага 1939р. , стор. 2-8. Передрук: "Шлях Перемоги", Мюнхен, ч. 33 (1323), 19. 8. 1979, стор. 3. -------------- Примітки: [1] Тут, з огляду на цензуру, автор ужив слова Орден, маючи на думці ОУН. Ред. [2] Д. Донцов: Партія чи Орден? ("Вісник", лютий 1933). [3] Мова про вірш В. М. Янева, який викликав в останнім часі живу дискусію ("Перемога", ч. 2 ч. 15. ХІ. 1933, ч. 12 з 15ІУ. 1934 і реферат о. д-ра Конрада й рецензії з цього реферату). [4] Такі приховані клясократичні маячення можна добачити і в "Перемозі" (зокрема в статтях "Пакса"), в якій ви крім того маєте ще псевдореволюційну фрачу, ундо-радикальне політиканство й марксо-бухарінський "панекономічний" погляд на життя, дійсну 105% саламаху, як влучно завважує у "Вістях" О. Г. — Ев. Ор. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www. ukrnationalism. org. ua У *. txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www. chtyvo. org. ua