Іван Богун. У 2 тт. Том 2 Ю. В. Сорока Історiя Украiни в романах Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя… Юрий Сорока Иван Богун Том 2 Лауреат Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова-2009» Частина друга Було колись в Украiнi - Ревiли гармати; Було колись – запорожцi Вмiли панувати. Панували, добували І славу, i волю; Минулося – осталися Могили на полi…     Тарас ШЕВЧЕНКО. Іван Подкова Роздiл І І Украiна стрiмко летiла до найвизначнiших подiй у своiй середньовiчнiй iсторii. Вже почали вiдлiк останнi мiсяцi польськоi «золотоi доби», а на обрii поставали буревii козацькоi звитяги. Королiвська влада, магнати, сенатори i сеймовi комiсари поки що не могли чiтко уявляти межi загрози, яка йшла для них з одвiчно проблемних земель Речi Посполитоi, але все ж вiдчували – бiда ходить поряд. Звiдусiль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброею та провiантом. Для кого? У полках реестрового козацтва, нiбито вiрних коронi, з'явилися непевнi люди, якi проводили зустрiчi з козаками, ба, навiть зi старшиною! Та не у вiйськових канцелярiях, пiд наглядом панiв комiсарiв, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасiках. Чому? Про що мовлять бунтiвнi гультiпаки, якщо навiть у серцi Речi Посполитоi мiщани Гданська i Торуня постачають гармати i порох до них украiнським схизматикам, а хлопство спокiйних воеводств польських покидае маетки своiх панiв i масово зникае в невiдомому напрямку? Хто ж бунтуе всiх цих людей, вiддiлених одне вiд одного тисячами верст, мовою i вiросповiданням? Вiдповiдь, як це часто-густо бувае перед великою вiйною, надiйшла вiд шпигiв, котрих щедро було розсiяно в реестровому вiйську, i як ще частiше трапляеться, вiдповiдi тiй не було надано потрiбноi уваги. А все сходилося на непокiрному чигиринському сотниковi, який обiймав цю посаду пiсля смертi свого батька в Цецорськiй битвi, а до повстань десятирiчноi давнини навiть був призначений генеральним вiйськовим писарем. У листах, що iх погано поки що розвинена контррозвiдка майбутнього гетьмана Украiни пропускала вiд шпигiв до iхнiх хазяiв у Варшаву, Кракiв, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янцi на Подiллi, значилось: готуеться бунт, який за своiми масштабами затьмарить усi виступи, що вiдбулися вiд часiв Кшиштофа Косинського. І написане в тих листах не перебiльшувало небезпеки нi на йоту. Залишаеться лише дивуватися, чому не вiдреагував вчасно сенат, чому залiзна Рiч Посполита не задушила виступ свавiльникiв ще до його початку, отримавши такi тривожнi вiдомостi. Утiм, доля iмперiй, як i доля окремих людей, iнодi вирiшуеться слiпим випадком. Посвяченi, до яких з лiта 1646 року належав i Богун, вiдчувши, що доля турецького походу (призначеного вiдправною точкою виступу) висить на волосинцi пiсля вального сейму, який запiдозрив короля у зрадi та намiрах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змiнили своi плани. Тепер малося на метi скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конецпольського на татарськi улуси. У жовтнi 1647 року молодий пан Олександр мав намiр переправитись через Днiпро в пониззi й вступити до татарських земель. Але маючи у складi свого регiменту трохи менше трьох тисяч жовнiрiв, переважно з надвiрних хоругв кiлькох магнатiв, вiн вирiшив скористатися допомогою реестрового козацтва, тож дуже скоро старший реестру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Вiн мав закрити кордон у мiсцях можливого прориву татарських чамбулiв. Недосвiдчений Конецпольський фактично роздiлив своi i без того досить невеликi сили, зробивши помилку, яка для нього цiлком могла закiнчитися крахом i загибеллю. Цим вирiшив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарiвноi палички, в полках Шемберга виринули люди, якi були в них i ранiше, але нiчим досi не притягували до себе уваги. Натомiсть тепер почали активну агiтацiю козакiв повстати проти влади. Вiйсько загудiло розтривоженим вуликом – козакiв закликали вдарити на жовнiрiв Олександра, якi й не думали очiкувати загрози з цього боку. Вдарити i враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Украiну, немов iскру в оберемок сухоi соломи. Простий та дiевий план. Але вiн не спрацював. Зламалося щось у чiтко вiдлагодженому механiзмi. Зараз, позираючи на тi подii крiзь призму минулих столiть, можна багато сказати про поспiшливiсть i недостатню пiдготовку того кроку, який ледь не призвiв до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборi послiдовникiв майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свiй доленосний задум, справу всього життя, не серед рiвного, засiяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернiв, заростiв таволги та непрохiдних болiт непорозумiння, страху роздiлити участь Наливайка, Сулими, Павлюка i Остряницi, дiй розрiзнених отаманiв та проповiдникiв, якi подекуди тягли ковдру кожен на себе, iнодi зашкоджуючи загальнiй справi. Як би не було, задум розпочати повстання пiд час походу Олександра Конецпольського потерпiв цiлковите фiаско – осiнню 1647 року пiд Лебедином усi плани було сплутано нерiшучiстю деяких людей у станi повстанцiв i дiями очакiвськоi орди. Вона так жорстоко шарпала регiменти Шемберга, що годi було й думати про виступ супроти власних союзникiв у цiй битвi. Крiм того, чутки про повстання одразу ж дiйшли до вух польських рейментарiв. Так, як i дотепер часто-густо трапляеться серед нас, серед дiтей козацькоi нацii, знайшовся пацюк, чие iм'я повинно бути навiки проклято справжнiми патрiотами нацii. Сталася зрада, i до Конецпольського та Шемберга дiйшли напрочуд точнi данi про все задумане козаками. І полетiли Украiною посланцi коронного гетьмана, несучи листи шляхтi, залогам фортець, мiським радцям та управителям фiльваркiв. Миттю затягли гайки дисциплiни командири великих та малих регiментiв, готуючись вiдвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять лiт – надто малий термiн, аби забути рiки шляхетноi кровi, пущеноi козаками Павлюка, Гунi й Остряницi. Чорними змiями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав вiд зловтiшного реготу рудий пiдстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися кованi залiзом дверi в'язницi. Тепер йому, Чаплинському, нiчого не завадить господарювати на землi Богдана, як i жити з його дружиною. Могло б так статися, що пропав би квiт украiнського лицарства, майбутнiй гетьман, названий освiченими сучасниками «князем i самодержцем Украiни», загинув би серед вогких темних стiн i ворожоi зненавистi. Але йому була писана в небеснiй канцелярii iнша доля. Волею цiеi самоi долi наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Помiркований козацький старшина i представник католицькоi шляхти, як i бiльшiсть вiйськовоi верхiвки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як нiхто iнший розумiючи його стан i бiди, що iх несла йому польська влада. Крiм того, вiн доводився кумом Хмельницькому. Нiхто не знае, якi думки роiлися у свiтлiй головi пана полковника, коли вiн отримав унiверсал з наказом ув'язнити того, з ким поеднав його святий хрест, проте iсторiя донесла його безпрецедентне рiшення – усупереч наказовi охороняти заколотника як зiницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням вiдпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк i Токайчук, вiрнi Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбiйникам, таким, як сам Богдан-Зиновiй. Саме такою е розповсюджена думка багатьох польських iсторикiв. Звичайно, хiба борець за долю свого народу не е розбiйником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальнi статки доки його не бунтують люди, подiбнi до Хмельницького. Тi ж сотники, до яких приедналися ще три сотнi найближчих сподвижникiв, не гаючись спорядили вози i тихцем виiхали з Чигирина, розпустивши неправдивi слухи, що iдуть на Трахтемирiв. Серед рипу возiв i стукоту копит по мерзлiй землi Чигиринщини Богдан вирушав на Сiч. Вирушав дорогою iсторii, яка вела його i три сотнi найближчих соратникiв майбутнього гетьмана повз Крилiв на Запорiжжя. Стояв морозний грудень 1647 року. II Напiвтемрява свiтлицi ховала в собi хатне начиння, зброю, вивiшену на перському килимi, кришталь, керамiку i срiбло на полицях пiд стелею вздовж стiн. Загадковий морок, здавалося, поглинув i всi звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутнiми в кiмнатi. Хоча нi, там, за прозорими блюдцями вiконниць, серед холодного сяйва мiсячноi ночi, чулися кроки, приглушенi голоси, вiддалений гавкiт сторожових собак. Нiчна варта хутора не спала. Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якiй перинi, що нею була встелена постiль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд iз собою. Вона безмовно сидiла, схиливши голову на плече i охопивши колiна витонченими своiми руками. Їi обличчя теж розтануло в мороцi. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханоi, але ясно вiдчував його. – Ти не спиш? – долетiв до нього нарештi тихий ii голос. – Нi. – Я здогадалася. Іван зiтхнув. – Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за пiвнiч, чому не спиш, Ганнусю? – Я не хочу. У темрявi, розбиваючи нiчну тишу, ритмiчно та дзвiнко озвався годинник, який висiв у сусiднiй свiтлицi. Іван ще раз зiтхнув i знайшов ii руку. – Третя година ночi. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихiд полку в степ, звичне явище. – Я знаю. – Але чому ж ти так хвилюешся? – Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трiшки посиджу i ляжу бiля тебе. Так, це лише звичайний вихiд у степ, я все розумiю. Іван пiднявся i обiйняв Ганну, мiцно притиснувши до грудей. Деякий час так i сидiли, боячись поворухнутися. – Усе буде добре, ти ж знаеш: я не надовго. І цiеi митi Ганна вперше не стрималася: – Це вiйна, Іване, страшна вiйна! І ти завтра вранцi вирушаеш на неi. Будемо ж чесними мiж собою. Я багато чого не розумiю з того, що дiеться останнiм часом навколо нас. Але я не настiльки слiпа, щоб не зрозумiти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мiй чоловiк нiзащо в життi не тримав би руку нечесноi людини… І ось настала наша остання нiч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все вiдчуваю серцем. Я очiкувала на цю мить. Боялася ii. Проте розумiю: найчастiше наше життя протiкае не зовсiм так, як нам було б бажанiше побудувати його. Але я вдячна Боговi за той час, що ми з тобою були поряд, i буду молити його наблизити твое повернення з походу. Іван вiдчув, як його плече стало мокрим вiд ii слiз. – Не плач, ясочко, – якомога ласкавiше прошепотiв вiн. – Я не плачу. Уже не плачу. Повiльно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрii повний диск мiсяця, а край неба на сходi почав повiльно свiтлiти, наливаючи олов'яними кольорами зграi важких хмар, якi наближувались, поглинаючи собою мiзернi крапочки зiрок. Ганна зiтхнула i м'яко вивiльнилась з обiймiв. Нечутним кроком пiдiйшла до вiкна. На тлi близького свiтанку Богун роздивився ii прямий силует, важкi хвилi волосся i добре помiтнi вже ознаки обважнiлого стану крiзь легкi хвилi напiвпрозорого шовку. – Ось i закiнчуеться нiч. Господи, як швидко, – шепотiла вона. – Пробач менi за те, що я вiдiбрала ii в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити… Іван не знав що вiдповiсти. Найважче заспокоiти того, хто все розумiе. Найважче казати речi, якi вiдомi наперед. – Навпаки, Ганно, ти подарувала ii менi, – вiн пiднявся i наблизився до дружини. – Так, це твiй дарунок. Я вiдчував тепло твого тiла, пахощi волосся, чув твiй голос. Хiба це не справжне щастя? Повiр, таких ночей буде ще багато в нашому життi, нескiнченна кiлькiсть, цiлий океан. Однак цю ми запам'ятаемо назавжди. – Так, любий, запам'ятаемо. На подвiр'i знову почувся стукiт, кроки, бряжчання ланцюгiв, приглушенi голоси. Хутiр прокидався задовго до сходу сонця – пiвтора десятка козакiв пiд проводом хорунжого мали за кiлька годин бути у Вороновицi, де, об'еднавшись з рештою Вороновицькоi сотнi, вирушати до Брацлава, пiд полковi хоругви. Іван мовчки почав одягатися. Тиша. Тиша у свiтлицi i буря у двох серцях, що линули одне до одного. – Пора, – нарештi пролунав голос Богуна. Ганна затамувала подих i перехрестила чоловiка. – Бережи тебе, лицарю, Свята дiва Марiя, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися дверi свiтлицi. * * * У Вороновицю прибули задовго до обiдньоi пори. Коли битий шлях, який робив навколо мiстечка широку петлю, вiдкриваючи очам подорожнiх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свiжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрiю. Невеличке сотенне мiстечко, яке визирало з тих самих заростiв серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збiр полку, наказ про який принiс напередоднi на Богунiв хутiр захеканий, укритий пилом джура, став i для мешканцiв Вороновицi надзвичайною подiею. Усе, що мало йти до вiйська, вирушало, щоб за день-два стати на вигонi перед Брацлавом, де зазвичай проводився збiр Брацлавського полку реестрового Запорiзького вiйська. В очах селян, якi подекуди траплялися назустрiч валцi верхiвцiв пiд час виходу з мiстечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такi хвилини йому здавалася неймовiрно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито трiпотiла у струменях ранiшнього вiтру над його головою. Придивившись, Іван змiг розрiзнити подiбне почуття й у очах сотника Охрiмця, з яким iхав поряд. Невже й вiн соромиться виходу, подii, яка завжди в минулi часи приносила лише пiднесенi емоцii? Напевне. Недоречними виглядали блакитнi сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодiя, яка лилася з того боку, де виiздили сотеннi музики. У вухах досi чувся повний зневаги голос лiтнього селянина, якого зустрiли поблизу криницi, коли напували коней перед дорогою: – А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – i вiн смачно вилаявся в пожовклi вiд тютюну вуса. – Бачу, чоловiче, не до вподоби тобi наша поява, не дуже жалуеш ти козацтво, – примружився на нього Богун. – Чому не жалую? – спересерця вiдповiв селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловiковi, тiльки якi ж ви козаки? – Вiдомо якi, – спокiйно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своеi Вороновицькоi сотнi не признаеш? – Вороновицькоi сотнi! – i селянин зi злiстю засмiявся. – І совiстi в тебе стачае таке говорити! Чого витрiщився?! Може, ще шаблею почастуеш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве дiло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовнiри ви, прихвоснi лядськi, а не козаки. Справжне козацтво тепер навколо Хмеля гуртуеться. На Томакiвцi тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуеш? Іван промовчав. – А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачi дiти, iдете до Барабаша та Караiмовича, щоб з ними спiльно Шембергам та Потоцьким чоботи цiлувати. А коли зацiлуете донесхочу, вони вашими руками кровi Хмельницькому i з ним сущим пустять. От такi ви козаки, пане хорунжий! У Брацлавi стало вiдомо, що полковник Крутiй несподiвано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цiеi цiлi Шембергом шляхтич з Теребовлi. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого мiсяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозi прийшли вiстi, що до гетьмана в Богуславi приеднався Шемберг, маючи пiд своею орудою Переяславський i Бiлоцеркiвський полки. Серед брацлавськоi старшини з'явилися досить достовiрнi чутки, що пiсля з'еднання з рештою реестровцiв Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Днiпром до Запорiжжя. Таку iнформацiю, крiм iншого, доводили розповiдi очевидцiв, якi побували не так давно на Сiчi. Бурлило на Запорiжжi, страшнi заграви прийдешнiх битв поставали на обрii. Що ж дiялося там, у серцi козацьких земель? III Подолавши минулого грудня шлях вiд Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на островi Томакiвка, де одразу ж почав будувати укрiплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своiх лав нових бiйцiв. Сумнiвнi, з точки зору влади, люди з'явилися на Сiчi, не на жарт турбуючи рейментарiв польськоi залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реестровикiв i двох сотень драгунiв. Довгi обози, долаючи снiговi замети i зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томакiвку з волостi. Сотнями почали з'являтися на Днiпровому островi «уходники», «бортники» та «лисичники», якi мешкали по бурдюгах i зимiвниках, що iх було розсiяно чималенькими територiями запорiзьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханськоi столицi Бахчисараю – бунтiвний сотник добре розумiв, що без допомоги з-за меж Запорiжжя вiн не зможе подолати коронного вiйська i прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, вiн, пересиливши себе, йшов на союз iз бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий вiд магометанськоi експансii Блискучоi Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повiтря потрiбна швидка татарська кiннота, поеднавши яку з досвiдченою запорiзькою пiхотою, можна було отримати армiю, здатну протистояти досить сильному супротивнику… У Богуславi було вiдомо майже все з того, що дiялося на бунтiвному островi, однак така поiнформованiсть не могла заспокоiти коронного гетьмана, скорiше навпаки. З активного листування, що його вiв пан Миколай у той перiод з Мартином Калиновським, який перебував у Вiнницi, з Іеремiею Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолiнським i самим Володиславом IV, було помiтно: Потоцький вбачае в таборi, розташованому на Томакiвцi, не просто кiлька сотень озброеноi «ребелii», зовсiм нi! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману iхня мiзерна кiлькiсть, бо це не що iнше, як вершина айсберга. Вирубати слiд упень ту гiдру, позаяк бажають самостiйно панувати в Украiнi, укладати договори з iноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише iхнiй волi та бажанню…» І Потоцький мав рацiю – iз Сiчi долiтали все бiльш тривожнi вiстi. Тридцятого сiчня 1648 року Хмельницький атакував пiдроздiл черкаського полковника Станiслава Вадовського, який було розташовано в сiчовiй фортецi, а також кiлька комонних пiд'iздiв, що iх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткiй сутичцi, пiд час якоi до козакiв Хмельницького приедналася значна частина реестровцiв, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнiрiв, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський i Кричевський порахували за доцiльне вiдiйти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновiй Хмельницький в оточеннi перших трофеiв i своiх найближчих прихильникiв ступив на широкий майдан Микитинорозькоi Сiчi. Тут, у присутностi кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника i давнього товариша Хмельницького, перед старшиною i козаками виголосив промову, якою навiк полонив серця суворих запорожцiв. – Чи не бачите, панове-молодцi, наруги езуiтськоi над вiрою святою? – говорив Хмельницький, i очi його палали вогнем ненавистi до поневолювачiв Украiни, – над нашою благочестивою православною вiрою i тими, хто святому вiвтаревi служить? Знущання вельможного сейму над стародавнiми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнiрства над населенням украiнських мiст та мiстечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидiвського племенi? До вас, лицарство, несу душу свою i тiло, тому що повстав проти сього i тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожуе! Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козакiв на загальну Раду «для дiла великого». І полинула за цим гаслом до Сiчi багатотисячна хвиля лугарiв, степовикiв i гайдамак, якi жили по берегах Днiпра, Бугу, Самари i Конки. Стали на майданi, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами пiдвищення, на якому розмiстився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утiкачевi i вигнанцю: «Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!» Палала заграва на сходi, провiщаючи ранок 19 квiтня 1648 року. Тридцять тисяч козакiв прийшли на майдан, велетенська, досi небачена сила. Навiть великий сiчовий майдан зробився раптом затiсним, i коли це стало зрозумiлим, Хмельницький вийшов за межi сiчовоi фортецi i тут, на широкому полi над Днiпром, його й було проголошено гетьманом Вiйська Запорiзького Низового i Городового. З очеретiв вiйськовоi скарбницi винесли гетьманськi клейноди, i вiйськовий суддя Омелько Деривухо на чолi кiлькох курiнних отаманiв i значних товаришiв наблизився до Хмельницького пiд гучнi вiтання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамитi нiс вiн «срiбну з позолотою, особливо майстерно зроблену i чесним каменем прикрашену булаву, срiбну печатку i каламар». Трохи позаду восьмеро козакiв, натужившись, несли великi вiйськовi литаври, якi виблискували новою мiддю, i бунчук iз золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька i козакiв з литаврами, гордовито розкривши свое малинове полотнище променям ранiшнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвостi урочистоi валки котилася запряжена четвiркою коней кантара, на якiй розмiстилися три середнi польовi гармати з достатнiм запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, пiсля чого вiн з найближчими соратниками, серед яких був i Данило Нечай, сiчовою старшиною i значними запорожцями вирушив до церкви Святоi Покрови, яка здiймала своi золотi макiвки поряд з будинками сiчовоi старшини та вiйськовою канцелярiею, де вислухав лiтургiю. По ii закiнченнi знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приедналися тисячi мушкетних пострiлiв, утворюючи такий гуркiт, який рознiсся околишнiми степами не менш нiж на тридцять верст. Ожила, ожила Сiч того теплого квiтневого дня! Минулися недобрi часи, коли польський командир наказував запорожцям, радiсть горiла в очах низових братчикiв, передчуття нових битв – одвiчноi козацькоi роботи. Вiд часiв Сагайдачного, напевне, не переживали запорожцi такого небувалого емоцiйного пiднесення. А ще в очах козакiв, якi тiсним колом оточили пiдмостки, що на них знаходився Хмельницький, вiн читав таку гордiсть, таку вiру у власнi сили, що тепер упевнився цiлковито i остаточно – почата ним справа не може вмерти пiд залiзним ударом коронного вiйська. І цiеi митi починаеться вiйна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку нацiю на вершину власноi багатовiковоi слави… Сонце вже наближувалося до обрiю, пiдводячи пiдсумок того доленосного для Украiни дня, коли вкотре зарокотали гармати, i всiм присутнiм на майданi козакам, яких, здавалося, все побiльшувало, було оголошено: на волость, для вiйни з ляхами вирушае вiсiм тисяч козакiв. Рештi ж наказуеться розходитися по уходах, зимiвниках i бурдюгах, зберiгаючи готовнiсть виступити за першим же гаслом iз Сiчi. Вслiд за цим почалися традицiйнi для козацькоi фортецi гуляння. З дiжками горiлки, пива i меду, з музиками i мушкетними громами, з пiснями i молодецькими танцями, як то дiялося завжди, коли на Сiчi приймалися важливi рiшення або починалася пiдготовка до походу. Вже у вечiрнiх сутiнках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповiв: у чотирьох верстах вiд Переволочноi зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана i домовленiстю з Богданом-Зiновiем прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кiнноти на допомогу повсталим козакам. Довiдавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж вiддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возiв з хлiбом, м'ясом i вином, доводячи справою – вiйськовий союз одвiчних ворогiв дiе! А вже ранком двадцять другого квiтня потяглися крiзь розчинену сiчову браму, слiдуючи за гетьманом, який виiздив пiд хоругвою i бунчуком, слiдом за новообраною старшиною украiнського вiйська, комоннi та пiшi сотнi, яким судилося стати осередком майбутньоi переможноi армii, сотень тисяч воякiв, котрi поставлять на колiна пихату Рiч Посполиту. І дарма, що тепер пiд орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Пiвторакожуха i Криси. Вони були повнi вiдваги i готовi кинутися у бiй хоч би й з усiм кварцяним вiйськом. Повстання, яке згодом, розгорiвшись, отримало назву Хмельниччини i статус визвольноi вiйни, починалося. IV Миколай Потоцький перебував у станi глибокоi задуми, коли у дверi неголосно постукали, напевне, тому вiдповiв не одразу, лише коли стукiт повторився. – Зайдiть, – коротко кинув нарештi. Укритi рiзьбою i кованi мiдною чеканкою дверi розчинилися. На порозi стояв Стефан, двадцятишестирiчний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволi замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима пiд бiлявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда i срiбло кiраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогiв. – Бажаю тобi, ясновельможний пане, любий батьку, довгих рокiв життя i яскравоi лицарськоi слави на полях Марсових! Потоцький у вiдповiдь лише лiниво змахнув рукою: – Сiдай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову. Молодий шляхтич шанобливо схилив голову i сiв на краечок лави. – Ось, – простягнув Потоцький синовi сувiй жовтуватого паперу зi зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай. Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький: – Але чи я можу, адже лист офiцiйний… – Якщо я даю тобi його, ти, звичайно, можеш його читати. Це вiдповiдь Хмельницького на мiй лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький i Кричевський. Стефан прийняв з рук батька лист i заходився уважно читати його, мимоволi рухаючи губами в такт написаному. – Ти розумiеш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закiнчив читати. – Не зовсiм. – Не зовсiм… У тому-то й рiч, не зовсiм зрозумiло, що саме мае на увазi сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як бiлий день: вiн усього лише виграе час! Так, саме виграе час! Вiн пише, що був i залишаеться вiрним слугою Речi Посполитоi i одночасно вимагае вiд коронного вiйська залишити запорiзькi землi. Вiн пише, що втiк сюди вiд помсти особистих ворогiв, але одночасно замiряеться на скасування ординацiй i збiльшення козацького реестру. Збiльшення до розмiрiв, якi будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, вiн мае нахабнiсть вимагати скасувати з полковництва у реестровому козацькому вiйську всiх призначених мною i покiйним паном Конецпольським полковникiв, взамiн чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime![1 - Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно.] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять рокiв тому!.. Ще вiн вимагае видачi Чаплинського, Барабаша та Караiмовича, неймовiрно! – Але це принизливо! Вiн смiеться з нас! – запально вигукнув Стефан. – Вiрно, мiй любий сину. Але навiть не його смiх е найгiршим у цiй справi. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова i прощення минулих грiхiв. Тепер йому потрiбно дещо бiльше, i саме в цьому криеться для нас страшна загроза… – Але, прошу пана, цю небезпеку я мiг би розiгнати по плавнях за допомогою одних лишень канчукiв! – не стримавшись, зашипiв Стефан. Миколай сумно посмiхнувся i кiлька хвилин мовчав, щось обдумуючи. – Якби все було так просто… – мовив вiн по хвилинi роздумiв, пiсля того як пiдiйшов до розчиненого вiкна i з насолодою вдихнув свiже квiтневе повiтря, що його доносив лагiдний, з пахощами зеленi, вiтерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвiдомлюеш усiеi глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крiм назрiлого хлопського бунту в Украiнi, ми стоiмо на крок вiд вiйни з Туреччиною. Вiйни, яка нам зараз зовсiм не потрiбна. Ти, напевне, не чув про документи, якi Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша? – Нiчого визначеного, так, чутки… – Чутки! Старий п'яничка припустився страшноi помилки! Точнiше буде сказати: однiеi з цiлоi череди помилок, головною з яких була видача тих iродових документiв Барабашевi коронним канцлером i мала печатка Речi Посполитоi, що ii домудрувався поставити там король Володислав. – Що ж це за листи, батьку? – Не багато й не мало, це привiлеi, виданi козацькому вiйську на пiдготовку великого морського походу на Туреччину… Похiд, який спровокувала польська корона! Ти уявляеш, якi наслiдки можуть бути, якщо тi документи з'являться на столi в султана?! – Пся крев! – Саме так, мiй любий. Хмельницький цiлком може спровокувати велiце[2 - Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.] грандiозний дипломатичний скандал, навiть вiйну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цiлях. Але разом з тобою цiеi загрози не розумiють, i це вкрай прикро, у Варшавi. Я вже неодноразово писав його величностi i пану коронному канцлеру про необхiднiсть найрiшучiших заходiв як тут, на Поднiпрянщинi, так i на Низу. І серед цих заходiв повинна бути проведена потайна операцiя по знищенню тих вибухових паперiв. Хоча менi доповiдають про велику силу таемноi служби того здрайцi, я за допомогою декого в сеймi мiг би забезпечити iх знищення. Проте бачу лише байдужiсть до речей, над якими можливо i потрiбно замислитися. Крiм того, я маю пiд своею булавою лише шiстнадцять тисяч жовнiрiв, майже половина з яких схизмати, i я дуже сумнiваюся в iхнiй вiдданостi. Це на тлi того, що донесення наших людей з рiзних куточкiв Украiни не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне! – Не хочу видатися неввiчливим, батьку, але ти згущуеш фарби. На Томакiвцi присутнi лише три тисячi погано озброеноi ребелii. Я волiв би iменувати iх скорiше ватагою розбiйникiв, анiж яким-не-яким вiйськом. До того ж козаки Барабаша i Караiмовича присягли на вiрнiсть коронi. У нашiй перемозi над Хмельницьким можна не сумнiватися! І якщо батько зболить надати менi таку можливiсть, я з радiстю доведу правильнiсть своiх слiв. Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагiдно поклав йому на плече руку. – Запальний юначе… – сумно вимовив вiн. – Що ж, забiгаючи наперед, скажу тобi: ти отримаеш таку нагоду. Але, разом з тим, я мушу дещо остудити твою пристраснiсть. Тепер iх вже близько шести тисяч, вони досить добре озброенi й мають армату. Це далеко не повнi вiдомостi, позаяк багатьох з моiх людей, висланих для здобуття розвiдувальноi iнформацii, було перехоплено роз'iздами Тугай-бея. До речi – в його кошi теж не менше шести тисяч вершникiв i, я боюсь, вiн виступить супроти нас спiльно iз Хмельницьким. – Боягузливi кочiвники i вирванцi! – презирливо пхикнув Стефан. – Не маю сумнiву: вони втечуть у своi степи, наляканi одним лише виглядом закутих у броню шляхетних лицарiв. – Хотiлося б мати хоча б долю твого оптимiзму, юначе… Але, власне, ми з тобою пiдiйшли до теми розмови, заради якоi тебе покликано, Стефане. Ти очолиш авангард коронного вiйська у майбутнiй кампанii i гвалтовно маеш виступити задля того, щоб винищити бунтiвну гiдру до тiеi митi, коли на волостi до iхнiх лав приеднаються десятки тисяч невдоволеного владою хлопства. Стефан рвучко пiдвiвся з лави i, картинно поклавши руку на рукiв'я палаша, схилив голову в поклонi. – Дякую за довiру, батьку! – гаряче вимовив вiн. – Задум мiй такий, – коронний гетьман, не звертаючи уваги на палкий прояв темпераменту Стефана, пiдiйшов до столу i взявся обома руками за спинку дубового крiсла, у якому ранiше сидiв. – Наше вiйсько буде подiлено на три регiменти. Перший i головний залишиться тут, у Богуславi. Вiн складе основнi сили i, перебуваючи пiд моiм приводом, буде очiкувати на прибуття до нас шеститисячного загону князя Іеремii, а також надвiрних хоругв панiв Корецького, Заславського, Чорторийського i Сенявського. Маю надiю, вони з'являться в нашому таборi протягом наступного тижня, вiд сили, двох тижнiв. Другий i третiй регiменти поведеш ти, сину мiй. Жалкую, що немае змоги вiдрядити з тобою твого старшого брата Петра. Його досвiд мiг би дещо врiвноважити твою запальнiсть… Але у всьому е своi позитивнi сторони: колись вiн теж був молодим i недосвiдченим юнаком. Але з часом зумiв довести свою спроможнiсть бути гiдним старовинного роду Потоцьких. Тепер доля даруе таку нагоду тобi, Стефане!.. Отже, ти повинен стати на чолi семи козацьких полкiв i десяти коронних хоругв. Маете вирушити вже назавтра – змiю потрiбно напрудшей придушити, доки вона ще не вислизнула iз своеi нори. Тож Чигиринський, Канiвський, Черкаський i Корсунський полки цiеi митi очiкують команди сiсти на чайки з тим, щоб вирушити до Микитиного Рогу. Цiеi ночi до них приеднаеться Брацлавський полк. Тими полками безпосередньо керуватимуть Барабаш та Караiмович. Вони обидва попередженi, що мають пiдтримувати зв'язок з тобою i виконувати усi твоi команди. Ти ж на чолi хоругв коронного вiйська вирушиш суходолом напрямком на Кодак i далi, до Микитиного Рогу. Окрiм драгунiв, вiдряджаю з тобою пана Шемберга i ще два полки реестрових – Переяславський i Бiлоцеркiвський. Таким маневром ми отримуемо нагоду обложити лотра Хмельницького iз сушi i води, що, маю надiю, повинно принести своi плоди. Якщо ж вiн встигне залишити Запорiжжя, ти, Стефане, затримаеш ребелiю до мого пiдходу. Знай: ти будь-що повинен це зробити. За будь-яку цiну! Стефан пiдняв на старого гетьмана погляд вологих вiд хвилювання очей. – Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю! Пiддавшись раптовому пориву почуттiв, коронний гетьман стиснув сина в обiймах на одну лиш коротку мить. Коли вiн випростав руки, очi його дивилися твердо та холодно. – Зроби це, Стефане, i ти вкриеш себе невмирущою славою, а Рiч Посполиту врятуеш вiд страшноi загрози. Загрози, якоi не знала досi наша минувшина! Кiлька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися дверi, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власнi думки, пiсля чого вирушив у куток, туди, де на стiнi висiла посвячена самим Папою iкона святого Миколи. Ставши на одне колiно, вiн звiв перед обличчям зчепленi промiж собою долонi. Довго i старанно вимовляв хрипкi шиплячi латинськi слова молитви «Domine nostre», пiсля чого прошепотiв, переходячи на польську мову: – Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть вiд меча в темницi, i дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому мiць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю i твердим панцир, – i Потоцький тричi перехрестився за католицьким звичаем. V Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотiла, вiдкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неi весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленiв на тлi жовтих острiвцiв очерету, дзвенiв вiд пташиного спiву, загадково трiскотiв сухими гiлками, якi ставали на перешкодi невидимiй з рiчкового плеса звiринi. Кiлька разiв протягом дня, що минув, Іван помiчав на берегах багаття, невеличкi купи вершникiв та кiлька човнiв з невiдомими рибалками. І хоча в кавалькадi реестрового вiйська, яка складалася майже iз сотнi човнiв, не звертали на них жодноi уваги, всi, кого козаки зустрiчали на своему шляху, швидко i беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних мiсцях добре поiнформованi i стережуться iх, немов вогню. Раптом вiн вiдчув несильний поштовх у бiк. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаевих кумiв, котрих пан Данило, як i було домовлено ранiше, прислав до Богуна перед тим як зникнути iз свого хутора пiд Баром i опинитися в таборi Хмельницького на Томакiвцi. Тут же, на байдаку, перебували й вiрнi Нечаевi Филон та Петро, якi отримали суворий наказ слiдкувати, щоб з голови Івана не впало жодноi волосини (i про що Богун, звiсно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досi не знав iхнiх прiзвищ, хоча вiд дня його весiлля i вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спiлкуватися з ними. Із самим Нечаем, як той прохав, не бачилися жодного разу. – Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло. – Ти про що? – не зрозумiв Іван. – Немов вiд зачумлених розбiгаються. – Нiчого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове? – У нас на чайцi все добре. Хiба лишень отой чортяка мене непокоiть, – Михайло ледь помiтно хитнув головою в бiк чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака i пiдозрiло поглядав на Богуна i його спiврозмовника. – Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Вiн про щось здогадуеться, здаеться менi, он бачиш, як позирае? – То, може, ми його… На ножi й за облавку? – мотнув головою Михайло. – Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбiйники ми. Такi питання вирiшуються тiльки на радi. Зберемо раду, тодi й вирiшимо долю лядських прихвоснiв. На рештi човнiв як? – По рiзному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком i не поговорили нi з ким. Але навiть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нiкому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринцi, канiвцi, черкасцi, корсунцi – усi. Щоправда до вiдкритого бунту справа дiйде не скоро, але хтозна. Потрiбно глядiти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланцiв. – Потрiбно знати, кого глядiти. У разi помилки маемо ризик передчасно здiйняти бучу, а це призведе до непотрiбних наслiдкiв. – Мовлять: Филон Джеджалiй людей гуртуе. – Звiдкiля тобi вiдомо? Михайло знизав плечима: – Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць рiзне мовлять… – Хто вiн? – Кропив'янського полку обозний. А от як вiн тут опинився? Його полк не виступав у похiд! – Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усi зв'язки з ним i з Хмельницьким. Що дiяти? Коли починати? Усе на свiй розсуд. А який, у бiса, розсуд, коли не знаеш нiчого! – Чому? – навiть образився Михайло. – Про настроi брацлавцiв нам добре вiдомо, а от решта… – Так, саме решта, – Іван помiтив на собi ще один пiдозрiлий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, iди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – вiн притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночiвлю, знайди менi того Джеджалiя. Хто вiн… – Кажу ж: кропив'янський обозний. – Добре, от його i знайди. – Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло i попростував до своеi лави, минаючи веслярiв i закрiпленi всюди, де тiльки можливо було вiднайти вiльне мiсце, припаси iжi, питноi води i зброi. Богун запалив люльку i трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далi вiд берега, на чисту воду, де вiтрила iнших човнiв не спиняли подуву вiтру i вiн дещо допомагав веслярам. Широкою темно-блакитною стрiчкою розлився Днiпро, вiльно несучи своi води мiж далеких один вiд одного, вкритих сивою iмлою берегiв. Стрiмкi, порослi густим лiсом схили, якi подекуди переходили в бiлястi стiни голих скель, височiли на добру сотню сажнiв над головами приголомшених грандiозним видовищем козакiв. Інодi ж навпаки – гористi береги стрiмко збiгали до низу, перетворюючись на порослi очеретами плавнi та тихi затони для того лиш, аби за кiлька миль знову здiйнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борiв або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлi такоi величавоi картини байдаки з пiднятими на щоглах бiлоснiжними вiтрилами дiйсно походили на красунь-чайок. Легкi й прудкi, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяноi поверхнi, щоб скоро знову здiйнятися на крило, заквилити i повернути груди назустрiч вiтру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свiжим подихом… За кiлька годин до заходу сонця Богуна вiдiрвав вiд думок чайковий отаман. – Пане хорунжий! Я волiв би перемовитися з вами кiлькома словами. Чи не були б ви такi люб'язнi перейти до мене на чердак, – гукнув вiн з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана. – Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому вiдповiв Іван, у душi смiючись над такою багатослiвною люб'язнiстю. – Агов, козаче, – гукнув вiн ближньому з веслярiв. – Вiзьми стерно. Скоро, притримуючись за канати вiтрильноi оснастки, Богун попрямував на нiс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярiв. За кiлька секунд був бiля Розгона. – Слухаю вашу милiсть, – напустивши в голос показноi серйозностi, мовив Іван. Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якiй, спиною до них, сидiли козаки, i зробив кiлька крокiв у бiк задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, якi пiдтримували щоглу. Іван подумки вилаявся i рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадуеться?» – майнула думка. – Я мушу говорити з вами як зi старшиною i шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос. – Готовий вас вислухати. – Рiч у тiм, пане Богун, що мене вельми непокоiть настрiй чернi на нашому човнi. Я думаю, ви не могли його не помiтити. – Але я не розумiю, що ви маете на увазi, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазi висловлювання деяких козакiв на адресу генеральноi старшини i його милостi пана коронного гетьмана. То були надзвичайно рiзкi слова. Крiм того, цi перешiптування, незрозумiлi погляди… Ви помiтили? – Я не помiтив нiчого, окрiм мiцних козацьких жартiв та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався. – У тiм i справа. Декотрi люди тут дозволяють собi вiдкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаете… – Ви чули звичайнi теревенi. Розгон уважно подивився в очi Івану. – На вашому мiсцi я б не був таким недалекоглядним. Подiбнi, як ви зболили висловитися, теревенi замалим що не утримують у собi прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складаеться в тому, аби душити такi настроi в зародку. Богун вiдчув, як у ньому зростае огида до цього сухорлявого пiдпанка, невiдомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрiчався з ним ранiше, проте трохи був знайомий i не сподiвався вiд Розгона таких вiдверто пропольських висловлювань. За мить вiн усе ж опанував себе i з пiдкресленою офiцiйнiстю вiдповiв: – Я обiцяю вам у подальшому бути уважнiшим до таких проявiв неблагонадiйностi. Ви ж, у свою чергу, iнформуйте мене про все, що знаете. Маю надiю, ми здатнi поки що пiдтримувати дисциплiну серед своiх пiдлеглих. Розгон зiтхнув з видимою полегкiстю i кинув на веслярiв за спиною Івана черговий пiдозрiлий погляд. – Радий нашою з вами спроможнiстю порозумiтися. Коли пристанемо до берега на ночiвлю, я проiнформую про всi своi пiдозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собi увагу сiроми. – Цiлком з вами згоден. Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе: – Ти як, скурвий сину, стерно тримаеш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом пiдштовхнути! Іди на весла i намагайся виконувати своi обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собi пiд нiс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготовi. Вiн не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега. Через двi години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заходi, отаманськi чайки, якi йшли на пiвмилi попереду човнiв Брацлавського полку, круто взяли праворуч i попрямували до похмурого у перших сутiнках затону, на одному з берегiв якого височiла прямовисна скеля; другий, бiльш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав i рiдкими невисокими деревцями. Із сусiдньоi чайки, веслярi якоi налягли i почали обганяти, весело прокричав чиiсь голос: – Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годi мозолi на руках натирати! Услiд за iншими Богун повернув стерно, i човен, важко схилившись на лiвий облавок, швидко пiшов до берега – веслярi почули швидкий вiдпочинок i запрацювали з темпом не меншим, анiж пiд час морськоi баталii. Уже поблизу самого берега Іван помiтив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очiкуючи митi, коли буде можна стрибнути на берег. – Михаиле! – багатозначно вказав Богун козаковi на чайкового отамана. – Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришiв. – Петре, Филоне, ловiть мерщiй! Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавцi, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього i оточили з трьох сторiн. – Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло. – Що?! – отетерiло пискнув той, а коли вiдчув на своiх лiктях мiцнi козацькi долонi, щосили смикнувся i спробував добути пiстоля. – Нечувано! Та як ти смiеш, збойця?! Негайно прибери руки! Тiеi ж митi Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сiдницями на вологi дошки чердака. Вiльною рукою Петро взяв з рук Розгона пiстолет i стромив його собi в кобур, нашитий на шаровари. – Я вiзьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усi своi, навiщо вона вам до волейноi потреби?[3 - Волейна потреба (заст.) – вiйна, генеральна битва.] Розгон розгубився настiльки, що не мiг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козакiв, котрi його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тiеi ж митi очi йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипiння голос: – Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негiдний шибенику, кров'ю заплатиш менi за таку наругу, навiки проклявши сей день i… – голос осавула раптово обiрвався, пiсля того як Михайло досить вiдчутно стусонув його пiд дих гострим носком сап'янового чобота. – Полемiку залишимо на бiльш зручний час, virtus domine,[4 - Virtus domine (лат.) – вельможний пане.] – констатував Богун. Вiн швидко озирнувся. За тi короткi хвилини, поки увагу козакiв було привернуто до арешту отамана-невдахи, iхнiй човен один залишився на чистому плесi за пiвсотнi сажнiв вiд берега, решта вiйська вже висаджувалась. Голi, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережнi хвилi й налягали на скинутi з чайок канати, витягуючи носи човнiв на жовтаву смужку пiщаного берега. Іван ще раз окинув оком козакiв у чайцi. Вiдкритi, чеснi погляди, у багатьох читаеться пiднесення пiсля зухвалого арешту обридлого лядського пiдпанка, якого iм було нав'язано в сотеннi осавули. Набрав у легенi повiтря. – Молодцi, я маю надiю, усiм зрозумiла суть того, що тут у нас вiдбуваеться? – звернувся вiн до козакiв. – Якщо нi, пояснюю: пан лядський посiпака мав намiр розповiсти Барабашевi про заколот, який ви, сучi сини, вчинили на човнi. Але позаякя особисто ще маю сумнiви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайцi. Тож зв'яжiть його мiцнiше та стромiть у рот кляпа. І нехай полежить пiд лавою. Михаиле! – Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навiть не згадував про панiбратську манеру, якою зазвичай спiлкувався з Богуном до виступу в похiд. Тепер у його голосi чулися лише повага й чiтка вiйськова дисциплiна. – Залишитеся з Филоном у чайцi. Очей iз цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрiбно попереджувати про мовчання? – Розумiемо! – почулися веселi голоси. – Ображаеш, ваш мость! Не дiти… – Нехай Боговi дякуе, стерво, що ми його до пекла не доправили. Коли нарештi причалили до берега, сутiнки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною iмлою. Не очiкуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув i за мить уже крокував мокрою вiд вечiрньоi роси тирсою. Пiсля смiливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося мiняти, а якщо бути вiдвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, пiсля того як Богдан Хмельницький мало не потрапив пiд сокиру ката i був змушений минулоi осенi спiшно вирушати на Запорiжжя, Богун мав дiяти на власний страх i розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на пiвсотню козакiв, що iх мав пiд власною орудою. Вiн i гадки не мав про подii на Низу, хоча вперто не вiрив чуткам, котрi розпускали у вiйську шпиги Шемберга, а саме: заколотникiв на Томакiвцi жалюгiдна жменька, iх деморалiзовано i скоро спiльними дiями вiрного коронi реестрового вiйська i хоругв драгунii буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, пiддано справедливому суду i стратi. Тож вiн вирiшив тепер не очiкувати, доки Михайло знайде Джеджалiя i домовиться з ним про зустрiч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мiрою осягнув, на яку небезпеку наразив своiх козакiв, у разi якщо про iхнiй вчинок стане вiдомо. Тодi, безперечно, з огляду на особливу небезпечнiсть iхнiх дiй пiд час вiйськового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстрiляють у кращому разi. Швидко, без зайвих роздумiв та сентиментiв. Тож, сказавши «А», цiлком логiчним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати дiяти на просторi решти полкiв, якi розташувалися великим табором на березi Кам'яного Затону. Але хто вiн такий, щоб дiяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманцi. Тепер вiн зовсiм не був упевненим у собi так, як кiлька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалiй виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рiвнi, що й вiн сам? Урештi Іван вирiшив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спiльникiв, а потiм вони разом щось надумають. Настрiй у вiйську такий, що хвилюватися бiльше приводiв було в Барабаша з Караiмовичем, анiж у тих, хто мав намiр повстати проти iхньоi влади. Збираючи докупи розтривоженi, немов вулик бджiл, думки, Богун нарештi зупинився поблизу вiд великого оберемка хмизу, що його роздмухували двое козачат. – Агов, вояки, – звернувся до молодикiв, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоiть? Але новачки не встигли дати будь-якоi вiдповiдi – за спиною в Івана почувся шерех, i за мить густий басовитий голос вiдповiв: – Бог його знае, чоловiче. Немае часу по полках та сотнях дiлитися, он нiч уже. Як iшли чайками, так i на ночiвлю стаемо. А тобi хiба що? Іван повернув голову вбiк i побачив середнiх лiт козака в потертому блакитному каптанi i високiй баранячiй шапцi з червоним шликом. Пiдiйшовши до козачат, незнайомець iз сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку нiс за спиною. – Менi потрiбен обозний Джеджалiй. – Хто? – козак чомусь наблизився i прискiпливо обдивився Богуна. – Обозний Кропив'янського полку на iм'я Джеджалiй. – А ти хто такий будеш? – вiдповiв невiдомий запитанням на запитання. Іван вiдчув, як втрачае рiвновагу. – Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаеш, де Джеджалiя вiдшукати, – скажи, а не знаеш, навiщо випитуеш речi, якi тебе не стосуються? – А ти заспокойся, молодцю, – посмiхнувся самими краечками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повiр, дарма б тобi мозок не пудрив. – Богун я, вороновицький хорунжий. – Це з Брацлавщини? Іван мужньо зiбрав докупи рештки самовладання: – Це з Вiнниччини. Козак, здавалося, не помiчав Іванового роздратування. – Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це вiн? Івановi раптом стало смiшно. – Слухай, та звiдкiля ти такий допитливий узявся? – Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкоi руки пана Данила. Та тiльки ось прiзвище того пана я забув. Не пiдкажеш? І тут Богуна осяяло. Неймовiрно! Якщо вiн не помиляеться, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустрiч цього недовiрливого козака. Вiн широко посмiхнувся: – Можливо, Нечай? – Точно, Нечай! – козак посмiхнувся у вiдповiдь i простягнув Богуновi руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нiчого не вiдаемо про вiтри, якi вiють у Вороновицькiй сотнi. Щоправда, тепер це вже не мае великого значення, але… Ну то якi вiтри вiють? – Такi, як вiд Рiздва на Томакiвцi. – Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходiмо. І бiльше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повiв Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табiр – зводилися намети та навiси, розгоралися багаття, над якими вже висiли велетенськi мiднi казани. На травi сидiли купами козаки, поставивши рушницi та ратища в пiрамiди. За кiлька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики пiд керiвництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому каменi, сидiли розмовляючи четверо козакiв. – Филоне, – покликав Іванiв проводир. – Тут до тебе. Один з тих що сидiли на каменi, пiдняв голову, i Іван побачив звернене на себе чорновусе i смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собi вихiдця з Молдови або Волощини. Джеджалiй був одягнений у червоний каптан з вiдкинутими за спину рукавами, синi шаровари i жовтi сап'янцi. На головi мав видрову шапку, увiнчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали рукiв'я дорогих турецьких пiстолiв, при боцi було почеплено цяцьковану золотом та самоцвiтами шаблю. Джеджалiй кинув на Івана вивчаючий погляд i вказав рукою на вiльне мiсце навпроти себе. – Сiдай, пане… – Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко вiдрекомендувався Іван. – Вiтаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, якi справи привели до мене мостивого пана? На мить Іван замислився. Усе ж урештi вирiшив нiчого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привiв сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своiх, Іване!». Напевне тому вiн коротко, але вичерпно розповiв про змову на своiй чайцi, про арешт Розгона, про його намiри донести на них Барабашевi. Не оминув i факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крiзь смоленi дошки iхнього човна. – А цiкавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спiльних дiй. Бачу-бо: козаки моi бинаймнiй[5 - Бинамнiй (заст.) – аж нiяк, анi трохи.] не мають бажання битися зi своiми побратимами, котрi свого часу пiшли за Хмельницьким i тепер виступили нам назустрiч. Але ми невпинно просуваемося до митi, коли доведеться пiдiймати нашу зброю проти них. Джеджалiй посмiхнувся ледь помiтною посмiшкою: – Інодi можна помiтити, а також вiдчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повiльно вимовив вiн, i в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди вiдбуваеться, але коли вiдчуваеш, воно нiколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужнiй воiн i надiйний товариш. Дасть Бог, i ми ще не раз зустрiнемося, але тепер ти мусиш йти до своiх людей. Нехай вони готують кулiш i вiдпочивають. До ранку не вiдбудеться нiяких подiй, а нам з вами потрiбно набратися сил. Коли ж на ранковiй зорi твоi козаки почують удари литавр, поспiшайте на раду. На нiй ти, мiй добрий знайомий, отримаеш усi вiдповiдi на своi запитання. Назад Іван прямував у напрочуд доброму настроi. Упевненiсть Джеджалiя розсiяла його власнi тривоги i наповнила впевненiстю: його i його козакiв не зможуть кинути проти Нечая, Кривоноса, Топиги i Омелька Деривухо, якi перебувають десь тут, зовсiм поряд. Так само сидять бiля вогнищ, варять вечерю i готують зброю до битви. До битви, у якiй вiн, Іван Богун, повинен будь-що стати на iхньому боцi. VI На ранок, коли прохолодний туман у Кам'яному Затонi ще не встигли випалити променi сонця, над табором, який встиг прокинутися i гудiв, немов бджолиний рiй, почулося басовите рокотання литавр. Низькочастотнi звуки, що iх видобували довбушi з мiдних, обтягнутих мiцними воловими шкурами тулумбасiв, вiдбивалися вiд скель Кам'яного Затону, лякаючи численну звiрину в чагарниках, здiймаючи на крило хмари птаства з очеретiв i плавнiв. На чималому майданi, який впритул пiдходив до смужки берега з напiввитягнутими з води чайками, зiбралися, мабуть, три чвертi вiйська. Козаки поки що поводилися тихо, впiвголоса перемовлялися, очiкуючи, коли замовкнуть литаври i почнеться рада. Подекуди iз тихого роптания вихоплювалися рiзкi викрики, якi здiймалися над загальним шурхотом натовпу i щось переконливо доводили оточуючим. Богун, який на чолi чотирьох десяткiв козакiв своеi чайки приеднався до натовпу, прислухався до тих голосiв. – Чи ми бусурмани?! – волав один з них. – Чи хреста святого зреклися?! – Чому зреклися? – невдоволено вiдповiдали йому. – А тому, що лише нехрист може спiльно з ворогами вiри своеi здiйняти супроти братiв православних тричi прокляту руку!.. – Не пiдемо на Хмеля, браття! – лунало з iншого боку. – Станемо лишень з ним, плече до плеча, за нашi права козацькi! Лядською кров'ю змиемо образи, що iх нам завдано за довгi роки поганоi кормиги! – В iм'я Отця, Сина i Духа Святого! – нависало густим басом, перекриваючи гомiн попереднiх промовцiв. – Іже архангели святi смертний бiй ведуть iз силами пекла, пристало й нам, живота не жалкуючи, стати пiд знамена Богдана-Зиновiя i вiдстояти вiру стару православну, храми Божi. Спопелити триклятих католикiв i стерти iз земного лику нечестиву унiю! Богун, а слiдом за ним i решта козакiв Вороновицькоi сотнi, швидко проштовхалися крiзь натовп i опинилися в кiлькох десятках крокiв вiд дощаного помосту в серединi майдану (при бiльш детальному оглядi помосту, це виявився невеличкий, устелений поверх облавок неструганими дошками човник). Сходинками на нього слугували двi пороховi дiжi рiзних розмiрiв – бiльшу було сперто на човен, менша стояла впритул до неi. На iмпровiзованому помостi, пiд великою, вишитою золотим гаптуванням у формi великого мальтiйського хреста хоругвою, височiли над натовпом кiлька дрiбних козацьких старшин, серед яких Іван признав Джеджалiя, того недовiрливого козака, який познайомив його з кропив'янським обозним, i ще кiлька вiддалено знайомих облич. Нi один iз присутнiх на помостi, окрiм Джеджалiя, не був у чинi старшим вiд сотника. Навколо помосту було розташовано чотири великi полковi тулумбаси, в кожен з яких, напружуючи вузли сталевих м'язiв пiд бронзою шкiри, били четверо здорованiв-довбишiв. Зодягненi були в самi лишень шаровари, чорнi змiюки оселедцiв на iхнiх головах злиплися вiд поту, очi виблискували, а руки продовжували ритмiчно кидати на сиву лискучу поверхню волових шкiр на тулумбасах важкi дубовi довбешки, вiд чого над майданом немов гуркотiв травневий грiм. Гуркiт усе наростав, аж доки нарештi, пiдкорюючись помаху руки Джеджалiя, довбишi забили швидко та дрiбно i за хвилину завмерли, важко вiдсапуючись пiсля своеi напруженоi роботи. Филон Джеджалiй оглянув шеститисячний натовп козакiв i добре поставленим голосом досвiдченого трибуна розпочав свою полум'яну промову: – Побратими моi дорогi! Товаришi, з якими доводилося не раз дiлити казанок саламахи, жменю тютюну i пуд пилу на сотнях шляхiв, що ними водила нас спiльна доля козацька. Бурхливi хвилi моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степовi суховii висушували нашi серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стрiл та кулi ландскнехтiв рвали на частини нашi тiла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили вiд Бога хлiба легшого, анiж той, що Вiн дав нам, – козацький хлiб. Коли потрiбно було, ми долали багато такого, що пiд силу не кожному смертному. А чи знаете, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалiю?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонiлий вiд емоцiй, якi його переповнювали, обозний на кiлькох козакiв з тих, кому пощастило стояти в перших рядах. – На те ми й е лицарi! – повним металу голосом рубонув той, кого iменували Запалiй. – Бо козацькою матiр'ю були народженi! – пiдтримав товариша Недригайло. – Ще й не таке подолаемо, – гудiв велет Чорногора. – Ваша правда, товаришi моi любi! – струснув головою Джеджалiй. – Усi ми козаки, лицарi i воiни, тож не нам глядiти iншого хлiба. Але е ще щось, окрiм лицарськоi звитяги, що веде нас у бiй, допомагае долати труднощi i втому, а деколи й пекучий бiль вiд ран. І то е впевненiсть: сприймаемо все задля свiтлоi й справедливоi цiлi! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонiв Батькiвщини чимось, що не вкладаеться в рамки понять святого i справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегiв, де в муках конають хрещенi люди, то е справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину i Молдову… Завжди i всюди козацтво стояло за нашi спiльнi iнтереси, тобто iнтереси украiнськоi нацii. Але були й iншi походи. Не буду критися – за них менi теж не соромно подивитися в очi товаришам, синам своiм або навiть Царевi Небесному. І хоч у тих битвах здiймав я свiй меч не супроти бусурманського племенi, а супроти християн, не дивлячись на такi обставини, я завжди буду вiдносити iх до битв справедливих. Бо хоч i вважають тi люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не е вони нам братнiм народом, а е лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собi нашiй православнiй батькiвщинi загрозу незмiренно бiльшу, анiж орди кримських Гераiв, або навiть бюлюки турецького iмператора! І це не голi слова! Чи пам'ятаете наругу проклятого Богом Самуiла Лаща над невинними селянами Лисянки пiсля повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вiшав та на палi садив? Бунтiвникiв? Зась! Селян-трударiв, якi своiм потом землю поливають, добуваючи хлiба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогорiла вiд нашого сорому пiвсаженна крига! А шаблi та канчуки за кожне слово правди, що його за останнi роки будь-який украiнець мав необережнiсть вимовити у присутностi польського пана?! Чи правду я мовлю? У вiдповiдь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомiн. Так, вони добре пам'ятали i страшнi вiхи, посадженi польськими жовнiрами по шляхах – палi i шибеницi зi страченими пiсля подiй десятирiчноi давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снiгу кригу Маслового Ставу, нацiленi iм у груди жерла гармат i повнi зневаги посмiшки бундючних гусарських товаришiв, якi здiймались, комоннi, над ними, примусово зiгнаними з коней, похмурими i простоволосими пiд крижаним подихом морозного вiтру. Не стерли десять лiт, якi пройшли з тiеi чорноi днини, з пам'ятi слiз. Слiз, що душили iх, вкритих бойовими рубцями воiнiв, коли впала пораненим птахом на кригу вiйськова хоругва. Та хоругва, яку iз славою нiс з-пiд Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тодi пiд ноги вельможному польському панству, згiдно з присудом польського короля-езуiта i польського сейму… – Чи не забули жидiвських оренд на православнi храми?! – продовжував линути голос Джеджалiя над стривоженим натовпом, немов дзвiн сполоху. – Не забули, батьку! – почулися крики. – Усе пам'ятаемо! – І Кумейки, i Старицю, i Боровицю!!! – Проклятоi ординацii не забулись-мо! – Наруги… Джеджалiй здiйняв руки над натовпом, прохаючи тишi. – А якщо так, подумайте, браття, – продовжив вiн за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер нашi старшини? Я нагадаю! А всi ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запорiжжя, щоб збройною рукою зупинити братiв наших. Тих, котрi здiйняли над Сiччю гасло до повернення потоптаноi ворогами слави дiдiв наших, батькiв наших! Гасло до здобуття волi золотоi та захисту православноi вiри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зi щеням Потоцького i його жовнiрством обагрити руки кров'ю власних братiв. Ідемо, немов шiсть тисяч проклятих Каiнiв! Цiеi митi десь далеко за спинами в козакiв засурмила сурма i вдарили кiлька пострiлiв, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедцiв. «Напевне, борониться Барабаш та його посiпаки», – майнула в головi Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун вiдчув, що вiн належав до цiеi митi до тих небагатьох у барабашевому вiйську, хто був погано поiнформованим про подii, якi тепер розгорталися в нього перед очима. Про вiрнiсть такоi думки кричуще говорили вчорашнi натяки Джеджалiя i сьогоднiшнiй одностайний настрiй козакiв у всiх без винятку полках. Але тiнь сорому за власну некомпетентнiсть майнула i розтанула, тож Іван, пiддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших: – Геть Барабаша!!! Геть собаку Караiмовича!!! Ще мить, i його голос потонув у вибуху крикiв i бахканнi рушничних пострiлiв – бiлi фонтани порохового диму здiйнялися над головами присутнiх, а ще вище них злетiли вгору тисячi шапок. Джеджалiй терпляче очiкував, доки натовп не виплесне першоi хвилi емоцiй. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудiння, вiн змiг продовжити: – Браття моi! Лише десять рокiв пройшло вiд пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду i гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень рокiв! Чому ж так швидко нашi генеральнi старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так нi! А ми iхнiм милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна е найголовнiшим органом командування Вiйськом Запорiзьким. Рада, а не накази псявiри Потоцького! А жаль, що немае iх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможнi?! Та iх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутностi iх милостей вирiшувати власну долю! Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристанiй вишиванцi, червоних шароварах i мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов двi гадюки, у лiвому вусi велика золота серга, правиця стискувала пiстолет. Кiлька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалiем, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собi за отамана, однак Филон обома руками розсунув iх на два боки i палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на дiжу бiля помосту i повернувся до натовпу. – До Хмеля!!! – страшним, зiрваним у битвах голосом, що швидше походив на рипiння iржавого залiза, заревiв вiн. – Смерть ляхам! Усi до батька Хмеля! І натовп вкiнець ошаленiв. Сотнi, тисячi голосiв несамовито волали, гримiли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркотi десятикратно повторювалося оте панiвне: – До Хмеля! Мить, i хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалiй з побратимами, пiдхопила його i понесла крiзь людське море. І здавалося, що це помiж штормових валiв пливе швидка чайка, над облавками якоi височiли кiлька кремезних, немов точених на тлi свiтанкових променiв сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як i решта козакiв, шаленiв вiд п'янкого напливу свiдомостi власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра i Филона. Йому здавалося, усе, що вiдбувалося до цiеi митi, навiк шугонуло в безодню. І безсила туга пiсля поразки пiд Кумейками, нiмi сльози пiсля вiстей, отриманих зi Старицi, усе кануло у вiчнiсть. Тепер невiдома, але надзвичайно сильна рука тримала долю Украiни, виводила ii боротьбу за свободу на новий, невiдомий дотепер рiвень. Здiймала знамено справжнiх воiнiв, якi не пiдкорилися плину часу i залiзному кулаку Речi Посполитоi. Немов уразливий людський органiзм, те вiйсько багато разiв падало, ламалося i спливало кров'ю, але пiднiмалося знову, загоiвши рани, зростивши поламанi кiстки, i могутня рука була знову спроможна стиснути пальцi на рукiв'i меча. Меча вiри i правди, святоi зброi боротьби за право носити назву стародавнього i мудрого народу украiнського… Десь попереду гулко вдарила гармата, потiм ще одна. Іван, опам'ятавшись немов вiд запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди i той зник у хмарцi багряноi куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укрiпленi на носi кожноi чайки!» Вiн рвонув з пiхов шаблю i кинувся до берега Днiпра, туди, де, вишикувавшись у рiвнi ряди, стояли байдаки. – Вперед, козаки! Вони стрiляють з гармат, поспiшiмо! – почув вiн власний крик i поринув у давно забуту ейфорiю бойовища. На березi, охопивши невеличкою пiдковою дiлянку у два десятки сажнiв, стояли вишикуванi у два ряди жовнiри особистоi сторожi генеральних осавулiв Барабаша i Караiмовича. Закутi в потемнiлi вiд рiчковоi вологи лати, округлi iспанськi шоломи-морiони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, однi проти цiлого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне колiно, зi зброею напереваги, друга, пiдставивши пiд стволи аркебузiв металевi сiшки. З високих, задертих догори носiв чайок, що iх було витягнуто на берег, нацiлились у атакуючих козакiв кiлька дрiбних морських гарматок. У руках у гармашiв, зодягнених, як i iх товаришi по зброi, в лати i шоломи, тлiли, окурюючись бiлими хмаринками, запаленi гноти. На однiй з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан пiдстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками i щосили кричав щось, але його годi було почути – здавалося, що всi шiсть тисяч реестровцiв, якi кiлька хвилин тому слухали Филона Джеджалiя, единою лавою кинулися до ненависного iм генерального осавула. Мить, i грiм залпу вибухнув Богуновi прямо в обличчя. Щось обпекло бiк, i ось вiн уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блiдим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними вiд жаху очима. Гарячу кров на обличчi вiдчув одночасно з неприемним звучанням шабельного леза, яке бувае зазвичай, коли криця перерубуе кiстки. Розвернувшись, рубонув жовнiра, котрий тягнув, вiдкинувши аркебуза, з пiхов шпагу. Краем ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, рiзко вiдвернувся вiд нього, зробив два кроки i впав. Шолом iз широкими вiдлогами вiдкотився вiд нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптанiй зеленi трави. Поряд, устигнувши здiйснити усього один залп, снопами валилися iншi жовнiри. Осатанiлi вiд вигляду кровi козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, i продовжували рубати навiть тих, хто вже перестав подавати будь-якi ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, i на однiй з них важко здiйнялися в повiтря, на десятку ратищ кожне, тiла Івана Барабаша та Ілляша Караiмовича. Помайорiвши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжуванi брудною лайкою та прокльонами. Так закiнчили своi життя двое нерiшучих, а тому й пропольськи налаштованих лiдерiв реестрового козацтва. Навiки залишили по собi пам'ять як про людей, що iх убили власнi пiдлеглi, розгнiванi зрадою, невдалою полiтикою i потуранням ворогам своеi батькiвщини. Господня кара нависла й над багатьма подiбними iм… Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалiя i ухвалила рухатися на з'еднання iз Хмельницьким. Богун сидiв на однiй з лав своеi чайки i терпляче очiкував, доки Михайло обробить його рану i перев'яже ii. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами. – Та тихiше, iдоле! Пече немов каленим залiзом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю. – То нiчого, – бадьоро вiдповiв Михайло. – От якби на два пальцi праворуч, тодi… – Що тодi? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун. – Тодi б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очiкував би поки я закiнчу… Терпи, кому кажу! – А я що по-твоему роблю?! – От i славно, пане хорунжий… Михайло ретельно промив краi Івановоi рани оковитою, в якiй перед тим розчинив пiвзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю i щiльно перев'язав довгим полотняним ременем. – Ну, здаеться все. У сорочцi народився, пане Іване! Ще б трохи, i… одне слово – натовкли б тобi груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, вiдкозакувався наш Богун! Іван криво посмiхнувся: – Най спробують довбнею добити! – вiн обережно натяг каптан на поранений бiк. – А що, багато братчикiв у цiй оказii полягло? – Бог не без милостi, козак не без удачi, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кiлькох поранено – чув про це, коли за твоiм дорученням до Джеджалiя бiгав. Пан отаман звелiв усiх на крутому березi Днiпра поховати, нехай дивляться на веселу Днiпрову хвилю… А поряд нiмцiв, якi iх i пострiляли. І навiщо нам з отим стервом баритися? – Вони не стерво, Михаиле. – Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стрiляли, тобi он мало ребра не потрощили, братчикiв побили. Якби на те моя воля, скинув би слiдом за Барабашем! Іван, скривившись вiд болю, що його завдав необережний рух, дiстав з пiхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчiркою. – Ти на вiйнi був? – запитав згодом у Михайла. – Доси нi. – Коли ти, Михаиле, хоч кiлька разiв заглянеш в обличчя смертi, коли вiдчуеш на собi ii холодне дихання, ти або зламаешся i зрозумiеш, що класти власне життя на шальку терезiв – це не твое, або це затягне тебе i почне п'янити не гiрше, нiж жбан оковитоi. І ось саме тодi ти зрозумiеш: воiн воiна повинен поважати, навiть коли вони знаходяться в нацiлених одна на одну батавах… Тi люди смiливо пiдняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було iх роботою. Вони знали, яка доля на них очiкуе, але нi один не вiдступив. Хiба такi люди не достойнi слави i почестей? Михайло помiтно знiтився пiсля таких слiв хорунжого i нiчого не вiдповiв. Богун ще кiлька хвилин витирав з блискучого полiрованого леза плями запеченоi кровi, пiсля чого стромив шаблю назад у пiхви. Погляд його несподiвано впав на зiшкулене пiд лавою тiло за кiлька крокiв вiд нього. Розгон! За останнiми подiями Богун зовсiм забув про свого безталанного осавула. – Михаиле! – гукнув вiн. – А хiба що? – Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху. Михайло швидко перескочив через кiлька лав i схилився над Розгоном. Коли пiдвiв голову, на обличчi його сяяла посмiшка: – Та вiн спить! Хропе, немов кабан у соломi! – Пiдiйми його, – i собi посмiхнувся Іван. Михайло несильно штурхнув лежачого ногою. – Пiдiймайтеся, вашмость! Годi спати, так i суд Божий проспите. Розгон гарячково пiдхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо i нарештi спинив погляд на постатi Богуна. – Негайно накажiть мене розв'язати! – нервово скрикнув вiн. Богун знизав плечима. – Розв'яжи, – кинув Михайлу. Короткий замах ятагана, i мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сiв на лаву, не в силi стояти на затерплих ногах. – Що ще? – заглянув йому в очi Богун. – Глузуеш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуеш. Вiдпусти мене негайно. – А хто тебе, осавуле, тримае? – Клянуся Богом, ти вiдповiси за все! Дарма посмiхаешся, лотре! Раптом Івана осяяла здогадка. – Слухай, Розгоне, ти що – нi пострiлiв не чув, анi литавр? – Нехай це тебе не хвилюе! Коли я доберуся до його милостi пана Караiмовича, тодi ти почуеш, як на твоiй шиi рипить, затягуючись, зашморг! – Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй-бо, чоловiче, ти багато проспав, – помахав головою середнiх лiт козак, якого в сотнi кликали Тетеркою. Вiн i ще кiлька козакiв Вороновицькоi сотнi до цiеi хвилини палили люльки i, не встряючи в розмову, сидiли на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловiк. Як тепер лизатимеш панськi чоботи, розуму не прикладу. Розгон, здавалося, нiчого не почув. – Вiдпусти мене, банита клятий! – знову зашипiв вiн. – Ти вiльний, – спокiйно промовив Богун. Усе ще недовiрливо позираючи на оточуючих його козакiв, Розгон перелiз через облавок, сiв на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, i незграбно скочив на вогкий прибережний пiсок. За хвилину вiн швидко чимчикував берегом, вiдшукуючи очима отаманську чайку. З-пiд пiл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худi i довгi, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боцi неiснуючу шаблю. Здивовано вiн поглядав навкруги i бачив веселi, усмiхненi обличчя, якi ще зовсiм недавно були похмурими i злими. Вiдшукував бiло-червоний штандарт Барабаша i не бачив його. Серед наметiв, що iх уже почали складати, видивлявся великий, з бiлоi парусини, з двома ландскнехтами обабiч вiдлоги. Але не було ландскнехтiв, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипiла в ньому на хамську сiрому i бунтiвного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумiлих змiн, вiд чого спиною, чомусь, пробiгав холодок страху. Нарештi ноги вивели Розгона до кручi над Днiпром, де вже закiнчувався iмпровiзований табiр. Тут, на вкритому молодою зеленню схилi, кiльканадцять голих до пояса козакiв, вимахуючи лопатами i заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладенi рiвними рядами, лежали вкритi почорнiлою кров'ю тiла порубаних жовнiрiв з охорони наказних отаманiв. Уже без лат i шоломiв, але при шпагах, у ботфортах, своiх коротких шароварах i оксамитових камзолах. Уражений несподiваною думкою, Розгон сiв на землю i отетерiло поглядав, як козаки дiловито зносили трупи в яму, потiм засипали iх жовтуватою, з домiшками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свiжою могилою, козаки здiйняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, i повiтря розiрвав залп, разом з яким у небо злетiв розпачливий крик колишнього осавула Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими iмлою берегами Борисфену i темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху i розпачу «А-а-а!». Чайки одна за одною почали вiдчалювати вiд берега. Тепер у жоднiй з них не було мiсця для того, хто вважав себе дисциплiнованим служником Речi Посполитоi i захисником святоi католицькоi церкви. Роздiл II І Грiзне п'ятнадцятитисячне вiйсько Стефана Потоцького ще позавчора залишило за спиною Крилов i тепер повiльно, опоясавши себе багаточисельними пiд'iздами i дозорами, узгоджуючи свою швидкiсть руху зi швидкiстю незграбних обозiв, прямувало просторами Дикого Поля до Кодацького порога на Днiпрi, де пiд прикриттям мурiв фортецi було вирiшено з'еднатися з полками пiд проводом Барабаша з тим, щоб купно продовжувати похiд до Томакiвки i Микитиного Рогу, з води i сушi блокувавши бунтiвного Хмельницького. Стугонiла земля пiд важким поступом закованих у залiзо коней гусарii. По шiсть у ряд, подiленi на хоругви в чотири-п'ять сотень вершникiв, виiздили гусарськi товаришi, виблискуючи у променях по-весiнньому ласкавого сонця кованим золотою ниткою залiзом панцирiв, сегментованими крицевими наплiчниками i шоломами-мiсюрками з високим верхом i кiльчастими вiдлогами, якi захищали шию. Закутi в залiзо рукавиць руки велично пiдтримували прикрашенi золотими або срiбними бляхами вуздечки. Красенi-конi гнули лебединi своi шиi та закусували вудила, хропли i били копитом землю пiд час зупинок, тодi, коли доводилося очiкувати, доки пiдтягнуться обози з панським майном. За гусарськими хоругвами, як i першi, оповившись оксамитом та шовками штандартiв, прапорiв i значкiв, страусовим пухом султанiв, залiзною ходою прямували роти «чорних дияволiв». Така назва, що перейшла до Польщi з батькiвщини рейтарiв – Нiмеччини вслiд за ними самими, цiлком i повнiстю характеризувала другу за значенням кiнноту Речi Посполитоi. Чорнi лакованi лати, чорний оксамит камзолiв i сап'ян чобiт. Воронi, з вогненними очима, конi й чорнi округлi шоломи-бургiньйоти на головах вершникiв. Серед цiеi скупоi i похмуроi гами кольорiв рiзнилися хiба що блискучi стволи бандолетiв,[6 - Бандолет – короткий карабiн, який нагадував великий пiстолет i використовувався у кавалерii, зокрема рейтарами.] хижi леза сокир та золотi галуни на рондиках коней. У Стефана, який iхав на чолi вiйська пiд великим гербовим штандартом роду Потоцьких, груди здавлювала хвиля захвату i гордощiв за власний статус рейментаря усiх цих пишних хоругв i рот. У такi хвилини вiн на чолi чималоi свити гнав коня чвалом вбiк вiд напрямку руху похiдних колон i завмирав, милуючись картиною могутньоi величi власного вiйська. У вуха били бравурнi ноти вiйськового маршу, що iх старанно видували з мiдi труб та рiжкiв музики, серце наповнювалось вiдчуттям власноi значущостi, п'янким розумiнням сили й непереможностi. У пам'ятi спливали давно прочитанi рядки Овiдiя, Тацита й Светонiя Транквiла. І ось уже не двадцятишестирiчниф молодший син i надiя коронного гетьмана на чолi вiйська, нi! Вiн Гай Юлiй Цезар, який серед лiсiв Галлii веде своi непереможнi легiони до стiн Герговii, щоб покарати на горло бунтiвного Верцингеторiкса. Вiн Сципiон Африканський, якому волею долi призначено закiнчити шлях варвара Ганнiбала спекотними долинами Кампанii i схилами Альп. Вiн Септимiй Вар, що за наказом божественного Октавiана Августа даруе свiтло цивiлiзацii варварам холодноi Германii… Утiм, останнiй приклад невдалий – Септимiй Вар утратив у хащах Тевтобурзького лiсу три легiони i сам загинув, не змивши ганьби найдошкульнiшоi поразки вiйська за всю iсторiю iмперського Риму. Але така дрiбниця не спроможна засмутити Стефана. І ось вiн, зажмуривши очi, бачить, як вiн сам, сидячи в сiдлi бойового коня, на високому пагорбi швидким рухом вихоплюе з пiхов короткий меч-гладiус i спрямовуе його блискуче лезо вперед, туди, де перед темною стiною соснового лiсу чорним накипом збилися натовпи бородатих, одягнених у лахмiття та звiринi шкури варварiв. І вслiд за цим його рухом могутнiй ритмiчний гуркiт охоплюе все навколо – то зрушили з мiсця закутi в залiзо лорiк легiонери. Пiдкованими калiгами ударили вогку землю, здiйняли над головами лiси пiлумiв, вдарили ними до обтягнутих червоною шкiрою скутумiв[7 - Лорiка, калiги, пiаум, скутум (лат.) – вiдповiдно: панцир; солдатськi чоботи; дротик з чотиригранним древком; щит.] i стiною пiшли до неминучоi перемоги. У повiтрi з моторошним шипiнням загули болiди, що iх зметнули до небес велетенськi катапульти, а в уявi Стефана чомусь каркаючий голос урочисто продекламував: «Senatus populus que Romano![8 - Senatus populus que Romano! (лат.) – Іменем сенату та Римського народу!]» І от уже Стефан, смiючись вiд ейфорii, яка охопила його пiсля таких видiнь, летить знову на чоло вiйська, вимагае вина, здiймае келих i п'е старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще бiльше розпалюе молодого Потоцького, i вiн вiдчувае себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтiвника Хмельницького. Недаремно перед вiд'iздом батько шепнув йому: «Іди, i нехай iсторiя напише тобi славу!» Переночувавши в урочищi Княжi Байраки, Стефан повiв свое вiйсько далi й у вiвторок другого травня вийшов до рiчки Жовтi Води. Нашвидку оглянувши мiсцевiсть, вiн без довгих роздумiв вiддав наказ переправлятися на ii протилежний, лiвий берег. І хоча нiчого не вiщувало небезпеки, першими на переправу пiшли тi, кого менш за iнших цiнував пан рейментар – Переяславський та Бiлоцеркiвський полки реестрового козацтва. Гусарiю та рейтарiв до часу було залишено у двох похiдних колонах, промiж якi повiльно втягувався обоз i драгуни ар'ергарду. Стефан розглядав у далекозору трубу як першi три сотнi Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку пiсля весiнньоi повенi рiчку, коли почув стукiт копит за спиною i нерiшуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час вiн спостерiгав за тим, як конi реестровикiв iдуть до грудей зануренi у брудну воду, як метушливi козаки в синiх жупанах швидко розхоплюють на плечi мiшки з возiв, аби не дати iм попсуватися вiд води, як вони до пояса у водi переходять Жовтi Води вслiд за комонними, одразу скидаючи там у вози свое добро i похапцем викручуючи шаровари та поли жупанiв. Нарештi Потоцький вiдiрвався вiд окуляра i поглянув на прибулих. Перед ним стояли переяславський полковник Адам Душинський i сеймовий комiсар козацького вiйська Яцек Шемберг. – Слово гонору, панове, сi блакитнi мухи рухаються надто повiльно, а нам ще вкрай потрiбно встигнути переправити обоз шляхетного панства i вiйсько. Пане Шемберг, не могли б ви, гм… пiдiгнати iх, чи що? Шемберг, сорокатрирiчний шляхтич, який провiв на королiвськiй службi от уже чверть сторiччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-пiд густих сивуватих брiв i обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами: – Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, iнакше значна частина припасу й провiанту буде зiпсована. У цьому i е основна затримка. Потоцький зiтхнув: – То е кепсько, панове, дуже кепсько! – Ми тут, ваша милiсть, саме з питання переправи, – зиркнувши з-пiд лоба промовив Душинський. – Прошу? – Особисто я дотримуюся думки про недоцiльнiсть переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що вiн цiлком упевнений у сенсовi своiх слiв. – Гм… Цiкаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький. Полковник приречено зiтхнув i ще раз прокашлявся. – Головним чином те, – усе ж уперто продовжив вiн гнути свое, – що на протилежному боцi немае навiть кiлькох миль рiвноi i вiльноi вiд рослинностi мiсцини для облаштування табору, самi лишень озера та болiтця. – Але, прошу вибачення, який табiр? – запротестував Потоцький. – Хiба ми тут для того, щоб подiбно до кротiв вкопуватись у землю? Нi, полковнику! Попереду ще кiлька годин ясного сонячного дня, тож я маю на метi подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушенi зупинитися на ночiвлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли вiн радить поводити себе, мов запорiзька наволоч, закопуючись у землю без жодноi на те необхiдностi. Душинський густо почервонiв i заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмiшку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг: – Пане Стефане, його милiсть мае рацiю. Недоцiльно робити таких ризикованих маневрiв, як переправа, знаходячись на ворожiй територii, якщо не проведено грунтовну розвiдку на мiсцевостi. А бiльш ворожоi територii, анiж тут, годi пошукати, ми наближаемося до самого серця Запорiжжя! – Але пан забувае про Кодак, – скривив губи Стефан, – пiд час найменшого руху ребелii його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повiдомити мене! – І все ж таки я наполягаю на проведеннi розвiдки на тому боцi Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфiденцiйно вповноважив опiкати Стефана, оберiгаючи його вiд юнацькоi запальностi й необдуманих рiшень. Кiлька хвилин Стефан мовчав. Його неприемно вразили сумнiви пiдлеглих у доцiльностi його, командуючого, рiшень. Але в душi вiн не мiг не погодитись iз Шембергом i Душинським – серед цих триклятих болiт можна втратити вiйсько не менш швидко, анiж утратив його Септимiй Вар у Тевтобурзькому лiсi. Урештi Стефан вирiшив змiнити тон iз саркастичного на пiдкреслено шанобливий: – Вельмишановна шляхта мае знати, що я нiколи не пропускав повз вуха добру пораду мудрих людей, тож i вашi зауваження вважаю якщо не слушними, то принаймнi гiдними уваги. Отже, пане Душинський, не вiдмовте в люб'язностi взяти iз собою необхiдну кiлькiсть переяславцiв i здiйснити розвiдку на кiлька миль углиб лiвобережжя Жовтих Вод. На щастя, вашi козаки першими почали переправу, тож готовi вирушити негайно, як тiльки завантажать на вози своi дорогоцiннi пожитки. Ми ж з панами Шембергом, Чарнецьким та Сапегою, у свою чергу, помислимо, як нам забезпечити себе вiд несподiваного нападу. – Слухаю, – коротко кинув Душинський i повернув коня. Потоцький деякий час супроводжував його поглядом, мимоволi замiшувавшись неймовiрно чiткою i вишуканою риссю полковникового коня. – Гей, жовнiре! – крикнув нарештi вiн крiзь зуби до найближчого герольда з почту. Той шанобливо наблизився i схилив голову. – Вiдшукай панiв Сапегу i Чарнецького. Передай iм, що я волiв би порадитись, нехай негайно iдуть сюди. За годину, встигнувши переправити на лiвий берег Переяславський та Бiлоцеркiвський полки, а також близько пiвтори тисячi драгунiв, переправу вирiшили припинити до повернення пiд'iзду Душинського, а ще через годину спiтнiлий i вкритий з нiг до голови бризками тванюки посланець, iз стегна якого стирчала довжезна татарська стрiла, з'явився перед Потоцьким i, мляво рухаючи потрiсканими губами, повiдомив, що загiн його милостi пана полковника на вiдстанi половини милi вiд рiчки Саксаганi наскочив на великий татарський чамбул i пiд час швидкоi сутички був розбитий. Рештки роз'iзду з важко пораненим паном полковником, вiдбиваючи атаки татар, оборонною рукою прямують сюди, пiд прикриття основних сил. Лише закiнчивши доповiдь, посланець захитався в сiдлi й неодмiнно гепнувся б на землю, якби його не пiдхопили одразу кiлька жовнiрiв. Пополотнiлий Потоцький одним рухом зiскочив на землю i зiгнувся над пораненим. – Скiльки маемо часу? Молю тебе, лицарю, не мовчи! Але козак не вiдповiв жодного слова. Його блiде восковою блiдiстю обличчя не виказувало майже нiяких ознак життя, а груди ледь-ледь здiймалися. Десь за рiкою, з боку, де чорнiв укритий густим лiсом пiвострiв, утворений руслами Жовтих Вод i Інгульця, почулися далекi рушничнi пострiли. – Ось вам i вiдповiдь, пане старосто, – почув Потоцький над головою зловiсний голос Шемберга. Стефан рвучко випростався i пiднiс до очей далекозору трубу. За двi англiйськi милi, майже не розбiрливi з такоi вiдстанi, летiли чвалом кiлькадесят вершникiв у синiх жупанах. За ними, зайнявши мало не половину обрiю, мчали татари. Опустивши трубу нижче, Стефан похолов: драгуни та реестровi козаки на протилежному березi розсiдлували коней, розпалювали багаття та готувалися до обiду. II Мутна вiд недавньоi повенi рiчка Жовтi Води являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своему верхiв'i два русла – безпосередньо рiчку Жовту i ту, що протiкала схiднiше та носила живописну назву Очеретяна Балка. Крутi схили ii берегiв були укритi густими заростями шипшини i ялiвцю, здалеку схожi на м'яку, свiтло-зелену перину. А нижче, майже на три чвертi перетинаючи русло, перешiптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала свою назву. Промiж Жовтою Водою i Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здiймався пiвострiв, що його бачив молодий Потоцький, коли розширеними вiд жаху очима спостерiгав за кiлькатисячною татарською ордою, котра гнала залишки його нещасливого роз'iзду. Старий темний лiс, що вкривав гору, був продовженням знаменитого в землях вольностей запорожцiв Чорного лiсу i мав назву «суперник Чорного». Вiн i зiграв зi Стефаном Потоцьким злий жарт – приховав пiд своiми крислатими дубами не тiльки орду Перекопського мурзи Тугай-бея, але й заманив невiдомо за чим до себе необачного Душинського. І навiть це було не найстрашнiшим для польського полководця, хоча вiн до часу й не здогадувався про пасаж, прихований на пiвостровi – саме там зупинилося все козацьке вiйсько. Надто вже звабливим мiсцем для талановитого стратега, що ним безперечно був Хмельницький, видалася ця мiсцина над Жовтими Водами – досяжне лише з пiвночi, зате зi сходу, заходу i пiвдня воно являло собою самим Богом утворену фортецю. Крiм того козацький гетьман вiдчував: Потоцький не може оминути Жовтих Вод, iдучи на з'еднання з полками, котрi йшли Днiпром. Тож тепер Тугай-бей отримав нарештi нагоду пiдтвердити справою свiй вiйськовий союз iз Хмельницьким i зробив це не гаючись… Бiй за рiчкою кипiв жорстокий. Старий служака Яцек Шемберг надто довгий час провiв у коронному вiйську, щоб пiддатися панiцi вiд несподiваного ворожого нападу, тож дiяв чiтко, намагаючись урятувати те, що можливо було врятувати пiсля помилки, вчиненоi Потоцьким. Вiн, не гаючись жодноi хвилини, рушив до жовнiрiв, якi перебували на протилежному березi. Швидким чвалом минув береговий схил i кинувся конем у бруднi хвилi Жовтоi у супроводi одного лише хорунжого, котрий нiс гербовий штандарт пана сеймового комiсара, гордовито здiймаючи його на довгому ратищi. Скоро там засурмили сурми, пiднялися вгору значки, i почалася швидка пiдготовка до оборонного бою. Драгуни, виконуючи накази Шемберга, спiшилися i, нагнавши коней у тил, поеднали зусилля з козаками Переяславського i Бiлоцеркiвського полкiв, щоб стягнути з небагаточисельних возiв, якi встигли переправитися, хоч який-небудь захист вiд ворожих вершникiв. – Не боятися ворожих лав, сучi дiти! – громоголосно повчав заклопотаних пiдлеглих Шемберг, виiжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руцi. – Стояти твердо, пiки вперед, бiльше крику. Татарський кiнь мае два страхи – остроги вершника i вашi списи. І нiхто не примусить мене думати, що острогiв вiн боiться бiльше! Вiн припиняе чвал вiд одного вигляду блискучоi крицi, а коли вона смертельною стiною виникае перед його очима, вiн ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, i Бог даруе нам перемогу! І постала та сама смертельна стiна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершникiв. Потрiбно вiддати належне його вiйськовому досвiду – на все було потрачено не бiльше п'яти хвилин. Ще через хвилину першi татарськi бахмати вдарили копитами в загорожу з возiв. Посипалися стрiли, заторохкотiли пострiли мушкетiв та самопалiв, кинули у стрiй за возами своi олив'янi вiтання. І хоча польськi пiдроздiли почали нести втрати, вони були незрiвнянно меншими, анiж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотнi й сотнi козацьких та жовнiрських життiв татари вдарили б у спину полкам пiд час зворотноi переправи. А шалений бiг кiнноти дiйсно було спинено лiсом списiв, перед яким ворожi конi ставали дибки i налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершникiв. Перша злива стрiл, як i злагодженi залпи з польського вагенбургу, швидко вщухла – на тонкому периметрi, що складався всього лиш з одного ряду возiв, закипiв шалений шабельний бiй. Татари плигали на вози прямо iз сiдел i накидались на полякiв цiлими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пiкiнерiв за допомогою арканiв – велика перевага кримчакiв була очевидною. Зi страшними криками кидалися татари iз шаблями у руках через такi проходи на ворога, тодi як iншi намагалися розiрвати табiр, вiдкочуючи важкi вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а новi вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розмiреними ударами, здiйнявшись у стременах, рубали вони чубатi козацькi голови, або, накинувши на котрогось з полякiв аркан, витягали нещасного з батави i тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реестровцi трималися мужньо. Там, де стрiй було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здiймали у височiнь на ратищах косооких вершникiв; збивали татар iз сiдел влучними пострiлами. Але чисельна перевага зробила свое – усе бiльше синiх жупанiв вкривали стоптану траву перед живою стiнкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливiше насiдали татари. Немов степовi сiроманцi, вiдчували вони власну силу над жменькою польського воiнства, тож втрачали страх i найменшу розсудливiсть. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто i нещадно. Не пройшло й чвертi години вiд початку битви, коли рейментарям польського вiйська за рiкою стало як бiлий день зрозумiлим: за умови ближнього бою, коли немае можливостi використати мушкети, гакiвницi i тi кiлька фальконетiв, якi були в розпорядженнi в Шемберга, вiйська на лiвому березi приреченi на поразку. Вводити ж у бiй новi сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога i цим самим дали б йому можливiсть диктувати на полi бою своi умови. Взамiн у Потоцького не було жодного козиря. Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладiв була помiтною зовсiм невтiшна картина – драгуни i реестровцi перемiшались з атакуючими лавами татар на добрий десяток крокiв углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто iз жовнiрiв, вiдкинувши зламанi ратища i порубанi шаблi, боронився голоблями возiв, камiнням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долiтав схожий на страшний стогiн звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю i гнiву, з якими змiшувався трiск зброi i стукiт тисяч копит. – На рани боскi! – у Потоцького перехопило горлянку, тож вiн мусiв прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув вiн на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапегу, ще кiлькох значних шляхтичiв, що нетерпляче витанцьовували в сiдлах, стискаючи правицями рукiв'я шабель. – Ми мусимо надати iм допомогу! Сапега раптом повним ненавистi поглядом подивився на Стефана. – Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспiшайте робити iншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз. – Але чому?! – А ви не здогадуетесь, пане рейментар? Потоцький кинув на Сапегу погляд звужених очей. – Пан мае на увазi, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячi вiйська?! Нечувано! – Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапега. – Вам не здаеться, що вони саме того й очiкують? Погляньте на ту гору промiж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позицiя для атаки на нас пiд час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведiнку i вже тримае козакiв у батавах, очiкуючи на нашу недалекогляднiсть. – Але ми не можемо… – Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, вiн спроможний дати собi раду. Все, що вiд них потрiбно, це впорядковано вiдступити на правий берег, пiд захист наших гармат. Стефан, не знайшовши за потрiбне вiдповiдати, приклав до ока далекоглядну трубу i засопiв. На протилежному боцi нiчого не змiнилося – жорстокий бiй вихоплював десятками зi строю як драгунiв i козакiв, так i татар. Попереду, як i ранiше, гордовито майорiв штандарт Шемберга, а вiд лiсу на обрii поспiшали все новi татарськi чамбули. Потоцький прискiпливо роздивлявся iх, але з полегшенням зрозумiв, що промiж них нiде не помiтно червоних запорiзьких каптанiв. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було. – Але, проше, чому ж вони не вiдходять? – бубонiв собi пiд нiс Стефан. – Пан Єзус освенцоний, вони мають вiдiйти! – Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – лiниво кинув у вiдповiдь Чарнецький. – Гаряча голова! Але вiн завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все. Потоцький у черговий раз вiдiрвав вiд очей трубу. – Боюсь, пан мае рацiю! – вiн повернувся i махнув рукою до офiцерiв, якi, сидячи в сiдлах позаду, очiкували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маер i Вiльховський! – голосно покликав вiн. Тiеi ж митi до нього наблизились на гарячих конях трое молодецьких рейтарських ротмiстрiв. – Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно берiть своi роти i переправляйтесь на допомогу Шембергу. Вiльховський приклав до грудей руку i схилив голову в поштивому поклонi, нiмцi обмежилися коротким нахилом голови. Через кiлька хвилин тисяча чорних дияволiв з наскоку подолала Жовту i вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив iх, страшних у шаленому чвалi, бачив хмарки бiлого диму вiд пострiлiв рейтарських бандолетiв, блискавки iхнiх хижо загострених сокир… Але коли вiн за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершникiв були з трьох бокiв обкладенi купами татар i, зберiгаючи рiвняння, вiдходили до рiчки. – О матко боска! – майже схлипнув Стефан i здiйняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман! До рейментаря наблизилися ще трое ротмiстрiв. – Заклинаю вас, Стефане, не робiть цього! – Сапега пiдскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вiкторiю, але не сьогоднi, це нерозсудливо! – Дякую за пораду, – холодно кинув крiзь зуби Стефан i повернувся до рейтарiв. – Панове ротмiстри… – Vivat! – дружно гаркнули всi трое. – Панове ротмiстри, ви повиннi нарештi зламати це абсурдне становище. Уперед, i нехай вам допоможе святий Франциск! Ще три роти важкоi кавалерii здiйняли з рiчкового дна клуби жовтуватого намулу, i бiй закипiв з новою силою. Залiзний кулак рейтарiв обiйшов каре Шемберга з лiвого флангу i вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи iррегулярноi ординськоi кiнноти Тугай-бея паралельно фронту козакiв Шемберга. Однак, вступивши в бiй, вони зав'язли в ньому не менш швидко, нiж попереднi три роти – рейтари розрядили пiстолi й почали рукопашний бiй. Стефан не вiрив власним очам – полохливi татари смiливо приймали бiй, не лякаючись майже двох тисяч важко озброеноi кiнноти i трьох тисяч вiдбiрноi пiхоти! Звичайно, можна було пояснити iхню смiливiсть кiлькiстю, яка вже сягала семи тисяч вершникiв за приблизними пiдрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такоi поведiнки степовикiв, беручи до уваги свою недовгу вiйськову кар'еру. Зазвичай тi дiяли за рахунок швидкостi й несподiванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер вiн був розгублений i, аби не виказати цього присутнiм, продовжував дiловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу. Нарештi, пiсля того як спливли вкрай напруженi чверть часу пiсля вступу в бiй останнiх трьох рот, на превелику радiсть Стефана, сурмач Шемберга голосно та чiтко тричi заграв гасло до вiдступу. Каре, яке удари рейтарiв усе ж змогли вивести iз скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бiк рiчки. – Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенiв радiсними нотками навiть бiльше, нiж цього вимагав його статус. І тiеi ж митi сурмач чiтко вiддав належне гасло, здiйнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срiбло звукiв, що губилися за рiчкою в гуркотi бойовища. І хоча гармашi i без того гасла давно стояли напоготовi бiля мортир iз запаленими гнотами, артилерiя не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск i кинулися в бiк, протилежний напрямку руху вiдступаючих полкiв Шемберга. За собою тягли кiлька десяткiв возiв з вiйськового обозу Душинського i драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслiдувати смiливцi з рейтарських рот, але скоро i iх було покликано пiд знамена своiх ротмiстрiв. Бiй припинився так само раптово, як i почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрiчав пошарпанi ворогом сотнi переяславцiв i бiлоцеркiвцiв на правому березi. – Слава захисникам отчизни i пана круля! – пафосно вигукував вiн. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарськоi честi! У вiдповiдь лунало мляве «слава» i «нех жие!», проте, якби Стефан пильнiше придивився до людей у синiх жупанах, в iхнiх похмурих поглядах вiн мiг би побачити зловiснi вогники – передвiсники власного краху. Але Потоцький не схотiв придивитися, не почув навiть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» i голосне шикання сотника, що послiдувало за такими словами. Його погляд уже блукав помiж лав рейтарii, якi обганяли пiхоту на переправi з обох флангiв, окочуючи реестровцiв цiлими струменями брудних бризок з-пiд кiнських копит. За десять крокiв вiд рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький i Сапега. Благодушно поглядали на жовнiрiв, якi поверталися з несподiваного бою i салютували у вiдповiдь на вiтання шляхти. – Що скажете? – невизначено запитав Сапега, продовжуючи здiймати меч у вiйськовому вiтаннi. – Могло б бути гiрше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у вiдповiдь на крики жовнiрiв правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях. – Зажене вiн ще нас до чортiв на роги! – буркнув Сапега. – Ви несправедливi до нього, ваша милiсть. Вiн, звичайно, не такий, як покiйний пан Станiслав, поступаеться й власному батьковi, але… – Чарнецький невизначено похитав головою. – Вiн багато в чому поступаеться, хiба лишень хворобливою самовпевненiстю не обдiлений… От заради якоi високоi цiлi ми втратили добрих чотири сотнi вiйська? – Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна смiливо подвоювати цю цифру. – Тим бiльше! Чарнецький повернувся до спiврозмовника i посмiхнувся посмiшкою однодумця: – Усе ж вiддайте йому належне – усе, що вiн накоiв, зумiв виправити. На превелике його i наше щастя, спiльно з татарами не вчинили засiдки й запорожцi. Цiлком ймовiрно в такому разi було б залишитися без Переяславського i Бiлоцеркiвського полкiв. – Але якщо вiн i надалi буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обiйдеться, слово гонору! У цей час Стефан позирав на темну, порослу лiсом гору на обрii. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивiючи у далинi, вона приховувала в собi щось, вiд чого в серцi Потоцького защемiло i примусило його душу затрiпотiти вiд незрозумiлого, але млосно-неприемного вiдчуття. Тiеi хвилини Стефан не вiдчував себе консулом, котрий стоiть на чолi залiзних легiонiв. Вiн вiдчував лише одне почуття, у якому нiзащо б не зiзнався найближчiй людинi, ба навiть собi. Тим вiдчуттям був страх. III Вiдчаливши вiд Кам'яного Затону, чайки реестрових полкiв, на чолi яких тепер стояв Филон Джеджалiй, рушили вниз по Днiпру. На метi походу була Сiч, вiд якоi iх вiддiлювали всього три денних переходи. Однак здолати той шлях полкам не довелося. Надвечiр першого ж дня походу реестрове вiйсько наздогнала комонна депутацiя з Микитиного Рогу, примусивши Джеджалiя зробити вимушену зупинку. Коли ж новообраний отаман пробiг очима лист, що подав йому, ступивши на чердак отаманськоi чайки, сивочубий запорiзький посол, обличчя його враз прояснилось. У листi, пiдписаному Богданом-Зиновiем Хмельницьким, вказувалося: у разi, якщо Господь дарував можливiсть здiйснити те, що було замислено, залишатись усiм полкам у Кам'яному Затонi, очiкуючи на пiдроздiли татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообiцяв надати козакам коней i вози, а також супроводити iх до табору запорiзького гетьмана. Подii почали розкручуватися все швидше. Лист свiдчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарештi здiйняв давно очiкуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кiлькох останнiх рокiв. Джеджалiй одразу ж вiддав наказ не зупинятися на ночiвлю i з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегiв Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здiймалися дими вiд не зовсiм згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Днiпром, наповнивши скелi гуркотом копит кiлькох тисяч коней, прибули татари, присланi Хмельницьким. Джеджалiй вислухав погану украiнську мову ватажка татар, якогось Караiм-салтана, i дав у полки наказ розвантажувати чайки. Вiд татарина вiн дiзнався, що вiд табору гетьмана iх вiддiляе якихось шiстдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспiшитися i якомога швидше поеднати сили, щоб спiльно, тримаючи в серцi надiю на Бога, вдарити на ляхiв…», одразу ж по обiдi Джеджалiй вирушив на чолi своiх полкiв до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматiв жовтою, укритою пилом стрiчкою Микитинського шляху. Не вiдставав вiд них i невеличкий обоз, складений iз сотнi возiв i татарських гарб. Вояки Караiм-салтана трималися на пострiл з луку позаду козацького ар'ергарду, не поспiшаючи починати бiльш близькi стосунки зi своiми одвiчними ворогами. Іван Богун, сидячи в сiдлi, iхав поряд iз сотником Охрiмцем i задумливо оглядав укритi буйною рослиннiстю околицi Микитинського шляху. Одноманiтнi взимку та влiтку степовi пейзажi немов переродилися цiеi ясноi травневоi днини, спiваючи веснi гiмни пробудження зеленими смарагдами свiжоi тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами i блакитними сапфiрами весняних квiтiв, переливистим спiвом. Грався з козацькими хоругвами i прапорцями на верхiв'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощiв вiтерець. Веселi переливи жайворонка у блакитнiй безоднi неба немов акомпанували безмовнiй мелодii кольорiв, доповнюючи фееричну симфонiю дзвiнким срiблом, надавали iй об'ему та реальностi. Кудись вдалечiнь летiв табунець стрiмких сайгакiв, а дещо поодаль здiймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрiчку шляху шурхотiли оливковi блискавки ящiрок та вужiв, деколи на мить показувала свое темне лискуче тiло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повнi легенi вдихав терпке тепле повiтря i не мiг ним надихатися. З насолодою пiдставляв обличчя вiтру, i перед його внутрiшнiм зором поставали картини з проведеноi на Сiчi юностi. Ось вони з Нечаем сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних ракiв, i слухають лiнивi розсуди Макогона та швидке торохкотiння Зорi про родючiсть землi Запорiзького краю. Ось стоять ошелешенi серед сiчового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись пострiли гармат, якi скликали запорожцiв на раду, а з ними басовитi перекоти вiйськових литавр. Соколець, сонячнi береги Анатолii, Павлюк… Здаеться, все це було лише вчора, але скiльки ж рокiв минуло вiд тiеi пори? Батькiвський хутiр, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито пiднята голiвка та безмежно великий сум у очах, якi вiн так любив цiлувати. Але i тепер Іван не вiдчував вiдстанi, що постала перед ними, роздiливши коханих. Вона буде чекати на нього, вона неодмiнно буде чекати на нього… Яке ж воно коротке, життя! Оглядаючись назад, чомусь не вiдчуваеш рокiв, якi пропливли повз тебе швидкою течiею. Усе концентруеться, вмiщуючись у короткi, але яскравi спогади. Саме вони наповнюють життя, надають сенс минулому. Саме вони примушують воскреснути тих, хто пiшов, та роблять молодими i дужими немiчних старцiв. І ще кохання!.. Я теж очiкуватиму на зустрiч iз тобою, Ганно! Палко, неспокiйно, рахуючи днi. Бо чим ми е без кохання? Я буду пригадувати тепло твого тiла i свiжий аромат твоеi шкiри. Мелодiйну музику твого голосу i п'янкий смак схожих на грона доспiлоi калини вуст. Бо чим ми залишимося без спогадiв? Лише пилинками, що iх нестримно гонить неспокiйний степовий вiтер. І, немов угадавши настрiй Богуна, козаки затягли пiсню. Довгу, як степ i сумовиту, як доля. Суворi низькi голоси сповнювали простори спiвом, у якому чулась безмежнiсть, не менша вiд безмежностi Дикого Поля. Безмежнiсть людських почуттiв, пристрастей, суму й радостi одночасно. Вони iхали назустрiч долi, тож вiддавшись цiлком до ii рук, спiвали про свою покiрнiсть Божiй волi та готовнiсть сприйняти все, що буде подаровано iм провидiнням. – Що засумував, Іване? – почув несподiвано для себе поряд голос Охрiмця. – Це не сум, Тарасе, – похитав головою вiн. – А що? Чи, може, пiсня жалобить?! Гей, соколики! – вигукнув сотник гучним голосом. – А що затягли, мов на поминках! К бiсу сум! Чи чуеш, бандуристе?! – Чую, батьку! – долетiв голос чубатого бандуриста. – Про Сагайдака вшквар, про Дорошенка! Так ушквар, щоб чули бурлаки – славного ми племенi-роду. Є нам про що згадати, кого славити. Ушквар, щоб не сумували молодцi, а несли свое життя кирпатiй з посмiшкою та приказкою! Мить – i залунало над рядами Вороновицькоi сотнi, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канiвцями: Попiд, попiд гаем Та й женцi жнуть, Попiд, попiд гаем Та й женцi жнуть! А попiд горою Яром – долиною Козаки йдуть! Гей! Широкою Козаки йдуть… – Добре, дiтки, от тепер любо-дорого! – гримiв Охрiмець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже ii в чохлi нам тримати! І от уже трiпоче над Івановою з червоним верхом i срiбною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'янiе, вловивши на собi подих свiжого степового вiтру. А розкотистi козацькi голоси виводять, аж хмари курiпок виринають з молодоi зеленi обабiч шляху: Попе-попереду Дорошенко, Попе-попереду Дорошенко! Веде свое вiйсько, Вiйсько Запорiзьке хорошенько! – Го-го-го! – шаленiе Охрiмець. – А де ж ти, батьку, досi був?! Застоялись-мо, зачекалися! Дiло буде, Богуне, справжня робота. Вiдчуваеш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава! Настрiй сотника, немов полум'я сухому хмизу, передаеться Івановi. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'ятi зник коханий образ, залишивши вiдчуття волi й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'е, або кайдани тре! Цiеi митi Іван немов побачив себе стороннiм поглядом: верхи на гнiдому бахматi, чия грива мало не торкаеться землi, з довгим держалом шитоi золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очi смiються, за плечима чорним опалом вiдсвiчуе сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9 - «Дванадцять апостолiв» – так жартiвливо iменували в европейських армiях епохи ренесансу солдатську перев'язь з прикрiпленими до неi дванадцятьма дерев'яними цилiндриками, у кожному з яких знаходився вимiряний заряд пороху, що було потрiбно для бiльш швидкого перезаряджання зброi пiд час битви.] нижче червоний шовк очкура i рукiв'я турецьких пiстолiв. – Вiдчуваю, Тарасе! – кричить вiн до Охрiмця, а в небо над ними злiтають новi, одчайдушно веселi рядки: А по-, а позаду Сагайдачний, А по-, а позаду Сагайдачний! Що промiняв жiнку На тютюн та люльку, Необачний! Гей, долиною, гей, Сагайдачний! І разом iз цiею одчайдушно-веселою пiснею прийшло до Івана вiдчуття сили i непереможностi початоi ними справи. Десятки рокiв усвiдомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, i вiдчуеш його – гаряче, повне надiй i сподiвань… IV На ранок четвертого травня становище вiйськ Стефана Потоцького помiтно погiршилося: Хмельницький вирiшив полишити свiй тимчасовий табiр у лiсi, тож, у супроводi гуркоту литавр i спiву сурем, пiдвiв своi полки впритул до польських, форсувавши Жовту i опинившись всього за двi з половиною версти вiд передових укрiплень Потоцького, який напередоднi дещо вiдступив вiд рiчки. Усе ж комунiкацiй з покинутим табором на горi козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи iх вiд ймовiрних пiд'iздiв противника. Надто вигiдним у стратегiчному планi майбутньоi битви був плацдарм на вкритiй лiсом горi. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнiрами пiд час земляних робiт по укрiпленню табору, могло на власнi очi бачити тих, кого ще кiлька тижнiв тому похвалялося розiгнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панiв було надто багато клопоту i важливих справ, щоб згадувати про тi оптимiстичнi обiцянки. Та й вкритi лiсом балки й болотистi низини Жовтих Вод пiдходили для таких цiлей незрiвнянно менше, анiж обшитi дубом i драпованi сукном бенкетнi зали, де можна було бундючно пiдкрутити вуса i вдарити острогою до мармурових плит пiдлоги, оповiдаючи тендiтнiй панночцi iз сяючими вiд захоплення очима про свое молодецьке лицарське життя, безкiнечну вiдвагу, зрiвняну лише з вiдвагою Гектора та Ахiллеса. З табору Хмельницького пильно наглядали за будiвництвом польських укрiплень. Не забували й про змiцнення власних позицiй – перед виставленими у три ряди i засипаними землею возами запорожцi копали рiв, влаштовували шанцi, артилерiйськi позицii. Сам Богдан-Зиновiй стояв на пiдвищеннi, поблизу обкладеноi мiшками з пiском нотшлянги. Поклавши правицю на рукiв'я цяцькованоi золотом турецькоi шаблi, уважно слiдкував за тим, що дiялось у польському станi, де схожi на мурах копирсалися пiхотинцi й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свiжовикопаноi землi. Це був мiцноi статури п'ятдесятитрирiчний чоловiк, дещо вищого за середнiй зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками i невеликим, як для його лiт, черевцем. На засмаглому обличчi застиг задумливий вираз, карi, вкритi сiточкою зморшок навкруг них, очi дивилися з ледь помiтною втомою. По-шляхетному високе чоло перерiзали двi глибокi зморшки. Круто вигнутi смолистi брови, прямий нiс i довгi, з тонкими пасмами сивини, вуса, пiд якими розташувалися тонкi, мiцно стисненi губи i вольове пiдборiддя. Весь образ гетьмана свiдчив про його внутрiшню силу i рiшучiсть людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений iз червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срiбним шиттям, видрова шапка з пером на дiамантовiй застiбцi, широкi червонi шаровари i жовтi сап'яновi чоботи. Наряд доповнювали золотi остроги i вкритi золотом пiхви шаблi, видiляючи його на тлi сiрих свитин, бiлих вишиванок або, у кращому випадку, вигорiлого червоного сукна каптанiв, що в них були зодягненi бiльшiсть козакiв, або темних кирей кiлькох старшин, якi знаходились поруч. З них хiба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, мiг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дрiб'язкам жодноi уваги. Вiн ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табiр, потiм повернувся до своiх старшин. – Пройдемося, панове полковники, – звернувся вiн до них глибоким i чистим голосом, який однаково мiг належати як талановитому спiваку, так i доброму промовцю. – Наглянемо за будiвництвом табору, а заодно й погомонiти б не завадило. Геть намети такоi ясноi днини! І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббитi iз середини неструганим деревом шанцi, захищенi масивними дерев'яними щитами позицii гармат та шмигiвниць, дiжi з водою, пiрамiдки ядер, хитро влаштованi в землi сховища для пороху. Полковники, вiдставши на крок, прослiдували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укрiплення, якi проминали. Через кiлька хвилин, нарештi, звернувся до Кривоноса: – Я думаю, Максиме, мортири потрiбно знести з валу, заглибивши iх крокiв на п'ять углиб табору. Можеш навiть за возами поставити. Навiщо вони стирчать зверху, немов банi церковнi? Посадиш на валу одного гармаша, нехай вiн вогонь коригуе. Решта ж обслуги буде пiд захистом, вiрно кажу? – Вiрне дiло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривонiс. – Та води б бiльше в шанцi та ще по мiшку сухарiв на кожен десяток козацтва не завадить. – Сьогоднi ж виконаемо, – озвався кремезний Пiвторакожуха. – Та тiльки марно це, батьку. Хiба ж ми тут облогу витримувати маемо? Богдан кинув на Пiвторакожуха швидкий погляд. – Нi, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарi постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати. – Слухаю! – виструнчився Пiвторакожуха. Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потiм зупинився i почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозi Потоцького. – Нечаю, тут, здаеться, твоi соколи оборону триматимуть? – Моi, батьку, – виступив наперед Нечай. – Ну то поставиш звiдси по сто крокiв праворуч i лiворуч ще по ряду возiв, та мiцнiше iх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якiрцiв[10 - Якiрцi – невеличкi вiстря з гартованоi крицi, призначенi для пошкодження кiнських копит пiд час захисту вiд комонних атак. Були схожими на ногу птаха й влаштованi так, що пiд час розкидання завжди спрямовували ся догори одним з гострих кiнцiв.] насiеш. Та не бiйся передати кутi меду! – Не пожалiемо, ваша ясновельможнiсть! – з посмiшкою вiдповiв Нечай. – Ет! А вiн смiеться! – i собi посмiхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав вiн Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полi перед табором. – І лiворуч вiд нього ще один. Їх гусарiя не подолае, злякаеться коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз помiж цих двох ярочкiв сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарii потрiбно очiкувати. Вози у Пiвторакожуха вiзьмеш, йому не потрiбнi. – Чому не потрiбнi? – стрiпнувся Пiвторакожуха. – Облоги ж не буде. Полковник промовчав. – Добре. Жартую. Даси десятка два. – Стiльки дам. – А в тебе як iз возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси. – Два десятки дам. – Вирiшено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козакiв по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустiше. Нечай, Пiвторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож бiля нього залишився лише Кривонiс. – Як мiркуеш, Максиме, подужаемо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту бiлими хмарками далечiнь неба над польським табором. – Мусимо! – коротко рубонув Кривонiс. – Вiд Джеджалiя не було новин? – Були. – Хорошi? – Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очiкую побачити Филона у своему обозi. – Тодi, напевне, подужаемо, – Кривонiс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося. Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса. – Твоя правда. Однак i на Сiчi боки вiдлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаеш. – Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зiтхнув Кривонiс. – Вiд Потоцького теж бiжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реестровцiв Переяславського полку на чолi iз сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславцiв та бiлоцеркiвцiв теж перебiжить. А з ними й дехто з драгунiв. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли вiд татарського бранця взнали, що з Тугай-беем п'ятнадцять тисяч вершникiв i незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стiна пополотнiв! – Чи правду мовлять? – Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборi своiх вух не мав? Моi люди те ж саме мало не слово в слово доносять. – І про сорок тисяч татар? – І про них. – Значна сила. – Значна. І маемо використати ii найбiльш ефективно. Починати сальву потрiбно не пiзнiше, анiж завтра – не можемо дати ляхам докупи зiбратися. Вiд вiрних людей iз Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'еднав своi хоругви з вiйськом Калиновського, пiсля чого на чолi семи тисяч важкоi кiнноти форсував Тясмин i став, очiкуючи надвiрнi вiйська магнатiв, котрi мають приеднатися. Напередоднi до них пiдiйшов Заславський з тисячею ландскнехтiв, i Сенявський – ще тисяча. Тож маемо дев'ять тисяч добре озброених i вивчених ворогiв. Якщо вони поеднаються зi Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беевi татари. – Ну, об'еднатися ми iм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить? – Бiс його, чорта голомозого, знае. Вiрою своею клянеться слова дотриматись. Крiм того, у нього теж вибiр невеликий, мае прямий наказ Іслам-Герая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, i не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотiв би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало. Кривонiс ще раз зiтхнув. – І все ж бiльшу надiю на Джеджалiя покладаю. Немае iх довго… – Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький i покрокував геть. V Полки Джеджалiя пiдiйшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутiнкiв того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полкiв, на якi так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рiвняння в лавах зовсiм поряд вiд передових укрiплень польського табору, дружно вдарили з мушкетiв у повiтря, пiсля чого повiльно втягайся в середнi ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радiснi вiтання, гуркiт салютiв i музики. Стан польських рейментарiв пiсля такоi подii найточнiше було б назвати шоковим. Серед могильноi тишi спостерiгали вони, як вороже вiйсько, яке й дотепер переважало польську армiю за кiлькiстю, поповнювалося за рахунок пiхоти, котру Потоцький так очiкував для укрiплення власних позицiй. О, тепер для Стефана вони не були «синiми мухами», вiд яких вiн роздратовано вiдводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатоi гусарii i закованими у броню ротами «чорних дияволiв». Тепер це були шiсть тисяч чудових пiхотинцiв. Дисциплiнованих, хоробрих i невибагливих воякiв, бойовi якостi яких знали й поважали далеко за межами Речi Посполитоi. І цi шiсть тисяч тiльки що продефiлювали перед очима свого безталанного командира i поповнили ворожi ряди, роблячи i без того безрадiсне становище авангарду коронного вiйська зовсiм критичним. Одразу ж пiсля того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалiя, вiд якого довiдався, що Хмельницький вирiшив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле вiйсько поряд з полками Кривоноса, Пiвторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи iх у числi iншого i арматою. Нашвидку вiддавши вiдповiднi розпорядження старшинi, Джеджалiй поспiшив на доповiдь до гетьмана. Богун вирiшив дiяти не гаючись. – Пане полковнику, – пiдступив вiн до Джеджалiя. – Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той. – Зi мною сорок козакiв з Вороновицi, дозволь пристати з ними до полку Нечая. Полковник замислився. – Не час тепер з полку в полк бiгати. Ти що, з Охрiмцем не в ладах? – Це не так. Охрiмець про все знае i не утримуе… – Тодi в чому ж справа? Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподiвано прийшов сам Охрiмець, який взявся невiдомо-звiдки: – Я, Филоне, кращого хорунжого анiж пан Іван, навiть уявити собi не можу. Проте скiльки ж йому пiдi мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем вiн мало не змалечку побратим. Вiдпусти козака. – Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалiй i пiшов, ледь помiтний у сутiнках, туди, де, освiтлений яскравим полум'ям вогнищ i смолоскипiв, бiлiв намет гетьмана. – Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику. – Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрiмець простягнуту руку. Іван на мить вiдчув суху мiцну долоню. – Знаю тебе не один рiк i бачу, що ти спроможний на бiльше, нiж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'ерними сходами тодi, коли на кону доля Батькiвщини. Але то нiсенiтницi. Якщо людина спроможна повести за собою, мае свiтлу голову, хоробре серце i вмiлу руку, вона повинна зростати. Так i тiльки так вона буде спроможна приносити найбiльшу користь Украiнi. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобi, Богуне. Не маю сумнiвiв – пiд рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий. – Але я зовсiм не те мав на увазi! – розгублено мовив Іван. – Не власнi амбiцii штовхають мене на такий крок. – Тодi що? – посмiхнувся Охрiмець. – Зi мною Даниловi куми Михайло, Петро та Филон. Нарештi вiн перший розповiв менi про нашу змову й про батька Хмельницького. Поряд з ним я бився пiд Кумейками, поряд сидiв на гребках пiд час морського походу, мiряв милi промерзлих буджацьких степiв. От чому я хотiв би до Нечая, i iнших причин тут немае. – Щасти тобi, Іване, – повторив ще раз Охрiмець i почав розкурювати люльку. Через чверть години Богун на чолi козакiв, якi обрали його своiм чайковим отаманом, простував до тiеi частини запорiзького табору, де було розвернуто довiрений Нечаевi полк. Козаки, вишикувавшись в колону по двое, мовчки слiдували за своiм отаманом, несучи на плечах мушкети i ратища списiв, при поясi кожен мав шаблю, за поясом пара пiстолiв. Позаду торохкотiли три запряженi лошаками татарських гарби, у якi ще в Кам'яному Затонi перевантажили припас iз покинутоi чайки, не забувши навiть вiтрило, скриню i кiлька порожнiх дiж (сухорлявий Тетерка рiшуче вiдмовився iх залишити, мотивуючи: «У походi знадобиться!»). Намет полковника Нечая стояв серед десятка менших наметiв та навiсiв, крокiв за сто вiд укрiплень передньоi лiнii. Бiля парусиновоi вiдлоги, з-пiд якоi вибивалися променi жовтуватого свiтла, стояли на вартi два чубатих запорожця, у заломлених на потилицю шапках, в одягнутих поверх вишиваних сорочок кiльчастих панцирах. Невеличке Богунове вiйсько розсiлося круг кiлькох багать поблизу, а Іван попрямував до намету. Вартовi пильно оглянули його, але пропустили без слiв. Посеред досить великого шатра, завiшаного перськими килимами, стояв похiдний розсувний стiл, на котрому, серед купи паперiв, кiлькох срiбних кубкiв i полумискiв, стояв великий бронзовий шандал, у якому яскраво горiли вiсiм воскових свiчок. Ще два дещо менших канделябри, на три свiчки кожний, свiтили, один на великiй, кованiй залiзом скринi, яка, очевидно, правила за лаву i похiдне лiжко одночасно, другий прямо на почорнiлiй воловiй шкурi однiеi з трьох мiдних полкових литавр, звалених недбало в кутку. Нечай, iз закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптанi i м'яких турецьких чарухах[11 - Чарухи (тур.) – постоли, домашнi туфлi.] замiсть чобiт, схилився над столом, читаючи якогось листа зi зламаною сургучевою печаткою. – Тут нiчого нового! – кинув вiн до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповiдають та дурня з нас клеять. Тож вiзьми, Федоре, iз собою ще двох хлопчакiв помiцнiше. Та тягни те падло до вогню, та вiзьми залiза розжареного, полоскотати мостивих панiв! Козак вишкiрився рiдкозубим ротом на знак згоди i вийшов з шатра, тiльки тодi Нечай помiтив Івана. Якусь мить стояв, немов не вiрячи власним очам, потiм кинувся до побратима i вхопив того в обiйми. – Іване! Друже мiй дорогий! Та чи тебе я бачу?! – вiн випростав руки i вiдкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всi очi видивився… Так i думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповiдай! – Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реестру проситися. – Отакоi! Та чи ти не в реестрi?! – Ну, – Богун полiз в кишеню за люлькою i скоро витяг, намацавши ii i срiбну тютюнницю. – Я у ляхiв у реестрi. А ти свiй мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зi мною чотири десятки соколiв, якi мрiють воювати у твоему полку. Пiсля того, як панiв Барабаша та Караiмовича до пекла доправили, ми анi генеральноi, анi полковоi старшини не маемо, окрiм Джеджалiя. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, моi теж звiдтiля або з Вороновицi. До кого ж нам йти, як не до землякiв? – І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрiбнi! А в нас тут все поспiхом, все бiгом… Чорт забирай, нiчого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моiм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з нiг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помiтив, – осавул знаходився у затiнку. – Радий познайомитися, – простягнув руку Богун. – Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля. – Та ми вже знайомi! Іван придивився до обличчя осавула пильнiше. Перед ним стояв, посмiхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого вiн зустрiв у Кам'яному Затонi i який провiв його до Джеджалiя. Тiльки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замiсть в'язанки хмизу – цяцькована камiнням i золотою чеканкою шабля. – Радий знову зустрiтися! – схилив голову Кривуля. – Взаемно, – стримано вiдповiв Іван. – Ну що ж, ось i зустрiлися, привiталися… Ти вже не гнiвись, Іване, але одразу ж до справ тебе прикличу, кожна хвилина дорога, – втрутився до розмови Нечай. – Цiлком у розпорядженнi пана, – церемонно вiдказав Богун. – Тодi до справ! Є тут у мене одна задумка, спробуемо здiйснити. Тож дуже навiть добре, що ти прийшов саме тепер. У мене кожен мушкет на рахунку, а тут… – Нечай схилився над столом, махнувши рукою Івану, щоб той приеднувався. – Ось тут ми змалювали схему лядського обозу. Зi слiв наших пластунiв та iхнiх полонених. Богун слiдом за побратимом придивився до великого аркуша паперу, на якому досить вдало було помiчено розташування ворожого обозу, а також яри, пагорби i складки мiсцевостi на полi майбутнього бою. – Так, – пояснював Нечай. – Вiдстань вiд них до нас трохи бiльше двох верст. Табiр мають добре укрiплений для круговоi оборони. Вiн, власне, являе собою подовжене коло, з пiвдня на пiвнiч двiстi тридцять сажнiв, зi сходу на захiд дещо бiльше – близько трьохсот. Тут, – Нечай тицьнув пальцем в мапу, – на пiвднi, у валу залишено ворота, ще однi, меншi, за сотню крокiв вiд перших з боку рiчки. Те ж бачимо з протилежноi сторони. Перед основним окопом чотири ряди передових шанцiв у виглядi дуги, вiдкритим боком спрямованоi до нас… артилерiя, гакiвницi, тощо. Отже, окопалися ляхи славно. Але ми тут покумекали i маемо бажання уночi навiдатися до них у гостi. Передня лiнiя шанцiв надто вже висунута вперед, тож добра сотня козакiв з малою арматою могла б без великих перешкод укрiпитися там i деякий час обстрiлювати решту шанцiв i навiть основний окоп. – Добра думка, – розглянувши мапу, погодився Богун. – Тiльки гусарська хоругва виб'е звiдтам цих смiливцiв пiсля першого ж зробленого ними залпу. – Виб'е! Як тiльки сонце зiйде, обов'язково виб'е, – погодився Нечай. – Але нiчого там до обiду сидiти. Кровi лядськоi пустимо, по шанцях пошуруемо, мо', здобич яка. А як будемо вiдходити, засиплемо iх к бiсу! То ти як? – подивився Нечай на Івана. – Що я? – не зрозумiв Богун. – Поведеш сотню? – очi Данила дивилися цiлком серйозно, без будь-якого натяку на жарт. – Я вже казав: у мене сорок козакiв. Даси своiх на допомогу, поведу. – От i славно! Пане осавуле, – звернувся Нечай до Кривулi. – Маемо сотника для новоприбулих. Закiнчимо з нiчною вилазкою – вводь чоловiка у справи. – Слухаю, – кивнув головою осавул. Ще з пiвгодини вони втрьох обговорювали деталi майбутньоi операцii, пiсля чого Богун рiшуче пiднявся. – Добре, – мовив вiн твердо. – Пiду до козакiв, почнемо готуватися негайно. Скiльки у мене мае бути людей окрiм тих, що мав дотепер? Нечай запитливо подивився на Кривулю. – Ранком було сто сiмдесят три чоловiка. Тепер, можливо, бiльше. Я бачив ще двi валки прибули, селяни, мiщани… – Вiйсько не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зi своiми реестровцями скласти ядро цiеi сотнi. Розумiеш, тепер ще не так помiтно, але дуже скоро з волостi ринуть до нас тисячi й тисячi посполитих. Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маемо першочерговою цiллю зробити iх не розрiзненими ватагами бунтiвного хлопства, а добре пiдготовленим, озброеним i дисциплiнованим вiйськом. Про це день i нiч твердить гетьман, i у цьому наша перемога. Тож ваш нiчний вихiд, окрiм цiлей, про якi ми говорили, мае на метi трохи обстрiляти новачкiв, дати понюхати iм пороху. Зробиш? – Зроблю. – Ну, не барись, до пiвночi маете вийти. Вiдлога намету рiзко вiдлетiла вбiк i Іван побачив козака, якого перед початком iхньоi розмови Нечай вiдрядив на допит якихось невiдомих бранцiв. – Що там? – наблизився до нього Нечай. – Нiчого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова iх з листами вiдряджено. Що в листах – не вiдають, на словах нiчого передавати не велено. – Добре питали? – Куди вже добрiше… – Ну то на шибеницю ясних панiв! Менi й без них вiдомо, куди вони йшли i за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе. VI Пiд стрiчку ворожих шанцiв, майже не помiтних у темрявi, пiдповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрiю. Чорне мов смола небо, щiльно посилане алмазами зiрок, надiйно приховувало пiд своею ковдрою двiстi п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, якi скрадаючись просувалися до передових укрiплень ворожого табору. Бiльшiсть зi смiливцiв була озброена косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарiлими гнотовими самопалами. За три десятки крокiв вiд передовоi охорони, почувши з темряви крик пугача, всi завмерли. До Богуна пiдповз Михайло Нечипоренко (ще напередоднi Іван нарештi взнав прiзвища кумiв Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прiзвище Филона було Мiщук, а Петра кликали Зiнченком). – Наче тихо, – прошепотiв Михайло. – Тобто нас не помiтили. Але в шанцях хтось е. Голоси чути, брязкiт. – Звiсна рiч, – витер Богун рукавом спiтнiле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть. І, вiдкинувшись на спину, Іван завмер в очiкуваннi. Дзвiнка тиша навколо, лише загавкае час вiд часу в польському таборi собака, за ним ще кiлька, пiсля чого знову все замовкае. Час пливе повiльно. Нарештi Іван зрозумiв, що вiн ось уже кiлька десяткiв хвилин не чуе з шанцiв жодного звуку. Пора. Вiн повiльно оголив шаблю. – Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотiв Богун. Михайло лише змахнув чубом, пiднiс до рота складенi долонi i пронизливо завив по-вовчи. Тiеi ж митi, як i було домовлено, всi Богуновi пластуни пiднялися в повний зрiст i мерщiй кинулися в шанцi, звiдки незабаром почулися приглушенi крики, трiск дерева i дзвiн крицi. Іван, першим iз сотнi, скочив у окопи i, роздивившись довкола очима, якi вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двое жовнiрiв, якi навiть не встигли осягнути, що з ними вiдбуваеться, впали, обливаючись кров'ю, щоб нiколи вже не пiднятися. Третiй, який стояв трохи далi i встиг вихопити з-за пояса пiстолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, вiн враз осiв на землю i тонко заверещав. Ще один короткий замах, i крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на вiдстанi кiлькох десяткiв крокiв праворуч i лiворуч вiд нього швидкоплинний бiй вже припинився, козаки займали нову позицiю, викидаючи з шанцiв побитих жовнiрiв. – Лягай! – на повний голос скомандував вiн. – Усiм залягти! За мить рух у шанцях завмер i дуже вчасно – ляхи нарештi зрозумiли, що вiдбулося в них пiд носом, i зчинили цiлу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнiрiв, порiзаних щойно, жваво вiдповiли, i темнота ночi освiтилася сотнями сполохiв вiд вогню вогнепальноi зброi. Скоро до мушкетiв i самопалiв з козацького боку до обстрiлу приеднались кiлька мортирок. Не дивлячись на крихiтнi розмiри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу i третю лiнiю шанцiв десятками дутих стрiлен. Завдяки iм мушкетний вогонь полякiв значно послабшав, пiсля чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято i вже за пiвгодини переробили укрiплення для бою в потрiбному напрямку, з флангiв виставили сторожу i почали вести пiдкопи пiд основний периметр табору Потоцького. Вiдчувши, що вiйськове щастя цiеi ночi посмiхаеться йому, Богун замислив пiдвести пiд польський табiр кiлька мiнних ходiв, щоб, заклавши в них потужнi пороховi заряди, здiйняти в повiтря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум i був у цiлому непоганим, але його здiйснення натрапило на несподiвану перешкоду – ходи швидко наповнювались пiдземними водами, тож Іван був змушений вiдкликати землекопiв. З новою силою зосередились на рушничнiй дуелi. Захоплений битвою, Богун не одразу помiтив, як небо на сходi почало сiрiти, передвiщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрiю з чужих невiдомих краiв. Несло тепло своiх променiв запорiзьким степам. Помiтно посвiтлiшало. Тепер стрiльцi бачили цiлi, тож почали перестрiлюватися ще з бiльшим азартом. Ще через годину, коли небо на сходi стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарештi, дав наказ вiдходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящiрки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без панiки вiдiйшли. Не забули зруйнувати i шанцi. Уже в таборi Богун пiдрахував здобич. Їi склали двадцять три мушкети, три десятки пiстолiв, п'ятдесят шабель i двi гакiвницi. Вiддавши наказ розподiлити зброю мiж новоприбулими, Іван поспiшив до Нечая. Застав того в наметi. – А, Іване, добре, що ти вже е, зараз поснiдаемо. Богун стомлено опустився на похiдне лiжко в кутку. Лише тепер вiн вiдчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш i нiч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тiло вимагало вiдпочинку. Нечай одразу ж помiтив його стан. – Ти потерпи ще трiшечки. Пiсля снiданку маю намiр познайомити тебе з гетьманом. Вiн уже запитував, хто це уночi ляхам веремiю крутив. А пiсля вже вiдпочинеш. Сьогоднi, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обiйтися й без тебе. Пiсля нехитрого снiданку, який складався з гречаноi саламахи, цибулi й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповiдав останнi новини: – Цiеi ночi перебiгли ще триста козакiв вiд Душинського i Бруханського,[12 - Олександр Бруханський пiд час означених подiй займав посаду полковника Бiлоцеркiвського полку реестрового козацтва, на яку був призначений польською владою.] з ними кiлькадесят драгунiв Чарнецького. Так що мостивi пани скоро самi залишаться свiй табiр боронити. Уночi не надто гаряче було? – Та нi, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очiкували. – Багатьох втратив? – Шiстьох. Усi з новачкiв. Одинадцять поранених, але майже всi на ногах, лише двое важкi. – Могло б бути й гiрше. – Навряд. – Перебiжчики всi як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послiв шле, домовитися хоче. Розумiе, собака, що без них, чортiв нехрещених, ми слабкi доки. От i мае на метi татар якщо не на свiй бiк перетягти, то хоч принаймнi вiд нас вiдхилити. – А Тугай-бей що? – Досi про все гетьману розповiдав, мовляв, я вiд вас таемниць не маю. Але хто в ньому до кiнця може бути впевненим? Хмельницькому у вiчнiй дружбi клянеться, та ти сам здогадуешся, що то за дружба…Тут друга бiда. Потрiбно скорiше ляха ламати. З волостi чутки докочуються, що короннi гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поеднаються, велика кров нас чекае. Тож сьогоднi й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай. Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрi табору. Вiд решти шатрiв вiн вiдрiзнявся хiба що бiльшими розмiрами i кiлькiстю рiзного роду козацькоi старшини, козакiв та джур, якi щохвилини заходили й виходили крiзь пiдняту догори вiдлогу. Крiм того, поблизу гетьманського намету розташувалися кiлька гармат, з тих, якi ще не встигли розташуватися на окопi, вози з порохом, селiтрою та свинцем. Заклопотанi козаки бiля вогнища вiдливали кулi, трохи поодалiк вiд вогню стояв ручний млинок для пороху. – Я доповiм i покличу тебе, – пiдморгнув Івановi Нечай. – Давай, зачекаю, – Богун одразу ж полiз за люлькою. Хвилини через три пiсля того, як зник у наметi, Данило знову виринув на вулицю. – Ходiмо, очiкуе. Іван мовчки пройшов за Нечаем. Першим, що кинулось в очi, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметi. Умеблювання складалося лише з похiдного лiжка, стола i кiлькох лав. Над лiжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зi стрiлами, палаш, два пiстолi. На окремому ослiнчику в кутку срiбна гетьманська булава. Сам гетьман сидiв на лавi, поклавши руки на стiл, i диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час вiд часу обмокуючи гусяче перо до срiбного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всi гудзики каптанi, на головi мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вiльну лаву. – Зачекайте трохи, панове-молодцi, – мовив чистим густим басом i повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далi: тож цим засвiдчую свою безмежну вiдданiсть його королiвськiй милостi, повагу до iдеалiв шляхетного лицарства. Але чи може серце мое не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вiрним слугою вашоi милостi? Чи можу залишатися деiнде, як не на Запорiжжi, у таборi озброених однодумцiв, коли вороги моi взяли собi за цiль зжити мене зо свiту, не цураючись нi пiдлоi зради, анi безсоромноi брехнi чи збройноi сили? Коли вони безсоромно начхали на королiвськi привiлеi, сплюндрувавши дiдизну мою, Суботiв, а мене, всупереч волi пана короля, хотiли пiддати смертi без суду, не дивлячись на шляхетне походження вiрного слуги королiвськоi милостi? Але заприсягаюся всiм, що е дорогим моему серцю, всiм, що е святим для мене, твердим словом лицаря i шляхтича: едино маю на метi, вiддавшись долею в руку Господню, мати захист вiд ворогiв моiх, а також захистити тверде слово його милостi вiд свавiльства магнатiв, якi лютими гаспидами отруюють чисте тiло Речi Посполитоi, ii золоту волю i справедливi закони. Dolor[13 - Dolor (лат.) – бiль.] душi моеi примушуе мене здiймати зброю лише тому, що patientia[14 - Patientia (лат.) – терпiння.] вичерпано. Навiки вiрний слуга його королiвськоi милостi, гетьман Вiйська його королiвськоi милостi Запорiзького, Богдан-Зиновiй Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборi на Жовтих Водах. Ще деякий час у тишi, яка зацарювала в наметi, чулось рипiння пера по паперу. Нарештi писар зiтхнув i пiдняв голову. Швидко перебiг очима написане, посипав тальком зi срiбного рiжка i передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свiй розмашистий пiдпис, звернув його в сувiй, i притиснув до сургучу, завбачливо пiднесеного писарем, свою гербову печатку. – Можеш вiдсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову i тихцем вийшов з намету. – Такi ось справи, панове, – звернувся нарештi Хмельницький до козакiв. – Однiею рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про вiдданiсть королевi писати. Навiть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не вартi, все одно мусимо. Адже головне для нашоi справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле? – Іван Богун, батьку. Твiй новий сотник, колишнiй сотенний хорунжий у полковника Крутiя. З нами от уже другий рiк, а нещодавно допомагав Джеджалiю в Кам'яному Затонi. Хмельницький пiднявся з-за столу i зробив крок назустрiч Івану, Богун пiднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку. – Чував про тебе, чоловiче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цiеi ночi ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посмiхнувся. – Я, батьку, маю такий грiх, – посмiхнувся у вiдповiдь Богун. – То не грiх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотiв би з тобою, пане сотнику, кiлькома словами перемовитися. – Слухаю, ваша ясновельможнiсть, – Іван сiв на лаву, виклавши пiхви з шаблею на колiна. – Дивно, що ранiше Бог не дав нагоди з тобою зустрiтися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповiдав, а йому маю вiру, як самому собi. Каже вiн, що маеш ти, Богуне, палке серце i готовий покласти життя за Украiну? – На мить не завагаюсь! – твердо вiдповiв Богун. – Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхiв з часiв Павлюка-Бута? – Ранiше, батьку, значно ранiше. – Дозволь же запитати в тебе: чому? Богун звiв на Хмельницького погляд палаючих очей: – Коли до доброго господаря на подвiр'я вдираються розбишаки, ламають дверi, виводять зi стайнi коня, а з хлiва дiйну корову, таких людей неможливо назвати сусiдами, то е розбишаки! Коли з храму Божого знiмають дзвони, а його вiддають пiд корчму нечестивому жиду, це е не що iнше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогiн i плач здiймаються над нивами, котрi вже не належать хлiборобу, рiками, де риба е власнiстю магната, лiсами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вiльно козаку коня попасти, тодi не може бути в серцi нiчого, окрiм ненавистi, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Украiна, благае захисту. Ось i вiдповiдь на твое запитання! – Добра вiдповiдь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволi вони над нами познущалися! Доволi кров'ю козацькою майдани у Львовi, Краковi та Варшавi поливали, головами зацного рицарства стiни своiх цитаделей увiнчували. Слухай лишень! – i вiн, пiдхопившись, вiдшукав серед купи книг у кутку намету великий фолiант у темних пергаментних палiтурках. Розкривши його за допомогою однiеi з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесованi, i iм, переламавши щохвилинно руки i ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарiвський, Бутрим, Запалiй; обознi Кизим i Сучевський пробитi залiзними шпицями наскрiзь i пiднятi живими на стовпи. Осавули полковi Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак i Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович i Ворожбит прибитi цвяхами до дошок, облитих смолою i спаленi повiльним вогнем. Хорунжi Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлiй i Загнибiда роздертi сталевими кiгтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаевський, Скубрiй, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар i Тугай четвертованi. Жони та дiти страждальцiв оних, побачивши страту, наповнювали повiтря галасом своiм i риданням, але скоро замовкли. Жонам сiм, вiдрiзавши груди, перерубали iх всiх до ноги, а сосцями iхнiми били чоловiкiв, якi ще живими перебували, по обличчях iх; дiтей, що залишилися без матерiв i повзали мiж iх трупiв, пересмажили всiх на очах батькiв iх на залiзних решiтках, пiд коiми пiдкидували вугiлля i роздували шапками та мiтлами…»[15 - Саме так в «Історii Русiв» описуеться страта гетьмана Острянинi i його старшини пiсля поразки очолюваного ними повстання. Цiлком ймовiрним на думку автора е бiльш ранне джерело, з якого взято такий детальний опис злодiйства польськоi влади над повсталими козаками.] Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стiл. – Ось такi реестри Ярема Вишневецький складае, аби потiм почитати на дозвiллi. Усiх! Усiх iх знав, за столом, як от з вами, сидiв! Вiрно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я вiд себе додам: кровопивцi i загарбники. Тож мусимо з вами сили i навiть життя не шкодувати, а погань цю з Украiни викинути! Кiлька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосi його вже не було металу, який дзвенiв щойно: – Люди в тебе надiйнi, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власнiй шкiрi вiдчули, якщо не побоялися до нас крiзь Дике Поле, Кодак i лядськi чати кинутися. Нiкого не злякалися. Даси iм вiдчути, що добра голова над ними, у вогонь i воду за тобою пiдуть. Зi зброею як? – Рушниць немае майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрi з киями, з косами. – Таке в нас поки що вiйсько, – зiтхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас вiйськовий, китайку на онучi останнiй сiромаха отримае. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз i будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Вiд мене особисто, Богуне, отримаеш два десятки самопалiв, усе, що тепер можу. – Дякую, батьку. – Дiлом подякуеш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено. На вулицi Івана наздогнав гетьманський джура. – Його ясновельможнiсть наказали… Куди рушницi? – До мене в обоз тягнiть, – вiдповiв за Івана Нечай. – Ми собi розберемося. Доки друзi крокували крiзь табiр, козаки вже закiнчували снiданок, застiбали жупани, брали зброю i йшли до окопу, очiкуючи на своiх бойових мiсцях гасла до початку битви. Вiд табору Потоцького вiтерець доносив спiв сурем, крики команд, дзвiн залiза. Роздiл III І Пишнi польськi хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночi погосподарював Богун, коли сонце пiднялося вже досить високо над обрiем i почало припiкати зовсiм по-лiтньому. Здавалось, навiть само денне свiтило було здивоване разючою картиною, що вiдкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, якi готувалися до жорстокоi борнi. Один за одним регiменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга i Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою i низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтоi. До них приедналися залишки полкiв Душинського i Бруханського. Шляхта гарячiла коней, високо здiймаючи знамена та значки з родовими гербами. Їi ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи вiденських, нюрнберзьких майстрiв, навiть зброярiв далекого iспанського Толедо. Яскраво полум'янiли тi ряди багрянцем дорогих шат, рiзнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кiнськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бiй iдуть гоноровi пани, а зiбралися тут задля бучного параду. Але бачило свiтило непомiтнi з козацького окопу натовпи озброеноi челядi польських панiв, i тому воно, на вiдмiну вiд необстрiляних новобранцiв козацького вiйська, не вважало, що вся армiя Стефана Потоцького виглядае, як першi його шеренги. Польськi сурмачi нi на мить не замовкали, за iх допомогою полки, хоругви, роти i сотнi виконували складнi еволюцii, демонструючи виправку i залiзну дисциплiну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лiченi хвилини. Дещо простiше виглядали вiйська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, якi вишикувалися навпроти коронного вiйська, було значно менше блискучих панцирiв, пiдбитих дорогим хутром багряних плащiв, золотих галунiв, срiбних блях та медальйонiв на конях, султанiв на шоломах i мiсюрках вершникiв. Проте, якщо придивитися уважнiше, пiд зовнiшньою простотою козацьких нарядiв ховалися воронованi кiльчастi панцирi, потемнiлi вiд часу i десяткiв бойовищ, але не менш надiйнi вiд того, лати i шоломи. Дужi козацькi руки верхiвцiв з комонних сотень звично стискали вкритi змiйками рiзнобарвних вiзерункiв ратища довгих списiв, рукiв'я кривих турецьких шабель i хижих бойових молоткiв-келепiв. Пiхотнi батави наiжачилися мушкетними стволами, стрiлами лукiв i куш.[16 - Куша (заст.) – арбалет.] Перед першою шеренгою пiхотинцiв, з промiжками у десять крокiв, вишикувалися зарядженi шротом шмигiвницi. Хмельницький, у супроводi Кривоноса, Нечая, Джеджалiя i Криси, iхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своеi армii i досвiдченим оком помiчав тi самi незначнi деталi, якi виказували приховану силу козацького воiнства. І жодного сумнiву, жодного вагання не мав гетьман, нi на мить не здалося йому, що його вiйсько слабкiше за армаду Потоцького. Цi люди не поступляться в хоробростi бундючному жовнiрству, навiть лицарським традицiям шляхти. А що стосуеться вiйськових хитрощiв, витривалостi та самопожертви, тут iм не може бути рiвних. Вдивляючись уважним поглядом в суворi обличчя запорожцiв, реестровикiв i покозаченого поспiльства, вiн не бачив в iхнiх очах страху або вагань, була там лише безмiрна вiдвага, любов до батькiвщини i ненависть до тих, хто все життя пригноблював iх волелюбнi буйнi характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподiваючись стерти iх усiх з лона рiдноi землi. – Скажи iм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очiкують на нього. З ним вони згоднi йти до перемоги або смертi! – Так, – захриплим вiд хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смертi! І розлiгся над щiльними козацькими рядами його змiцнiлий враз голос. Понiс у серце кожному все те, що роками накипало в душi у гетьмана. Про що мрiяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воеводств Великопольщi i сидячи бiля багаття серед безкiнечних просторiв Дикого Поля. Що вiдчував i не мiг висловити пiд час прийомiв у королiвському палацi або у вiтальнi коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без дiла серед садiв, нив та пасiк рiдного Суботова, i про що мрiяв, коли зустрiчав перших однодумцiв у занесених снiгами куренях на Томакiвцi. Про рiдну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своеi власноi землi, якого вона завжди була спроможна обдарувати i обдаровувала щедро плодами його чесноi працi. Про святу вiру предкiв козацькоi нацii, велику i могутню у своiй безмiрнiй добротi, любовi до ближнього та примиреннi перед будь-якими випробуваннями, якi посилае Всевишнiй. Про козацьку вольницю, що з давнiх-давен захищае украiнську землю i православну вiру, не жалкуючи кровi i самого життя задля iдеалiв, близьких серцю кожного украiнця. І жаданою вологою серед спекотноi пустелi падали Богдановi слова у свiдомiсть справжнiх патрiотiв, готових скласти непокiрнi голови радше, анiж скоритися гнобителям, стати невiльниками на своiй рiднiй землi, забути вiру предкiв, прийнявши з рук езуiтiв ненависний православному серцю римський обряд. Слiпучими самоцвiтами сповнювали душi тих, хто вважав себе вiльним козаком, тi слова. Запалювали праведний гнiв до iноземцiв, якi зазiхнули на свята святих кожного козака – обирання власноi старшини вiльними голосами при арматi, бути вiльним подiбно до степового вiтру, незалежним вiд рiшень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами. Громом здiйнялися крики вiтання гетьману, над густими козацькими рядами злетiли в повiтря тисячi шапок. А за мить вже полетiли в бiй комоннi сотнi, твердим кроком пiшли назустрiч ворогу рiвнi батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивiльнивши до небес нечувану хвилю праведного гнiву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зiм'яли блискучi гусарськi ряди, використовуючи раптовiсть та свою чисельну перевагу, втягнули iх у запеклий шабельний бiй, щоб за мить вiдринути i вдарити в iншому мiсцi, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стрiл… До пiзнього вечора тяглися запеклi боi на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилатi гусари на козацькi сотнi, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники i ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щiльно, що годi було й роздивитися якiсь окремi деталi серед безумства битви. Польськi гармашi не шкодували нi куль, нi пороху, нi картечi, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерiйським вогнем. Інодi цiлими десятками виривали з козацьких батав бiйцiв, заливаючи яскравим багрянцем великi плями на смарагдовому килимi молодоi трави. Швидко i професiйно караколювали голландськi мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожi батави, дружно, плече до плеча зустрiчали козацькi сотнi i татарськi чамбули озброенi довгими пiками французькi кондотьери i нiмецькi ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства i солдат удачi. Ще смiливiшими були козаки, ще хоробрiшими i сильнiшими. Без жодних вагань кидалися чубатi, з перекошеними вiд злостi обличчями i налитими кров'ю очима запорожцi в саму гущавину важко озброеноi кiнноти. Зi страшним криком зiштовхувались у рукопашнiй з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети i гакiвницi. Трiск шмигiвниць вiддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарiв-запорожцiв забрав до себе Господь, а ще бiльше скалiченими занесено було до табору, де в польовому шпиталi кiлька старих сiчових знахарiв прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посмiхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерiя Потоцького нiчого не змогла вдiяти з противником, як не покладав на неi своiх надiй Стефан. Значно порiдiлi хоругви польського лицарства втратили свiй блиск та пишнiсть, коли з останнiми променями вечiрнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Пiхотинцi понесли ще бiльшi втрати: iнодi за командирами сотень стомлено крокували декiлька десяткiв жовнiрiв у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серцi Стефана кiлька днiв тому, тепер знову стиснув йому груди. Холоднi пальцi тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли вiн бачив те, що залишилося вiд його вiйська, цих напiвмерцiв, якi проходили повз нього, немов жалобна процесiя. Не дивлячись на молодий вiк, Стефан мав достатньо вiйськового досвiду, щоб зрозумiти: пiсля сьогоднiшнього бою i величезних втрат, котрi вiн за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табiр. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбiльше зусиль для оборони власного обозу i чекати. Очiкувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким вiн ще тiльки тиждень тому мрiяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нiзащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу i обладункiв, на похiдному лiжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звiра в темному лiгвi, Стефан вже не бачив себе на чолi залiзних легiонiв Сципiона Африканського. У великому венецiйському дзеркалi вiдображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловiка. З рiдкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям i надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боцi шкiрянi паски, вивiльнився вiд панциру i пожбурив його геть, приеднавши до шолома i наплiчникiв, якi було розкидано по пiдлозi. Потiм повiльно стягнув iз шиi червону шовкову хустку i, поклавши ii на долонi, опустив обличчя в ii невагомi хвилi, безсило вперши лiктi у стегна. Так не поворухнувшись просидiв не менше чвертi години. Не чув навiть, як зашурхотiла вiдлога шатра, коли один з гайдукiв ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарештi пiдняв голову, в очах його, окрiм втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинцiв, якi виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмiстра Чарнецького. Очiкувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбраннi, що його, очевидно, встиг вже помiняти пiсля бою, переступив порiг за хвилину. – Сiдайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цiлком конфiденцiйну розмову. – Цiлком до послуг вашоi милостi! – мотнув головою Чарнецький i сiв на вказане мiсце. Кiлька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову i сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав свое вiдображення в дзеркалi. Нарештi зiтхнув i поглянув на Чарнецького: – Пане ротмiстре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений i я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподiвався на такий нещасливий вигин долi! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа! – Прошу помiтити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам пiд час битви, – Чарнецький, на вiдмiну вiд Стефана, був спокiйним та врiвноваженим. – Але смiю вас завiрити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборi, крiм того ми, стонадцять кiп дзяблiв, лицарi! Нам звично дивитися в очi смертi. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи. – То так, проше пана, – поспiшив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумiете, я хочу бути зрозумiлим… Щоб ви зрозумiли мене… – Я розумiю вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову i в очах його зблиснули насмiшкуватi вогники, яких, утiм, схвильований Стефан не мiг помiтити. – Ви сподiвалися на… гм, на дещо iнший перебiг подiй. Вам наш похiд здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути вiдвертими i визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степiв, якi завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати бiльше. Крiм того, ми тепер у меншостi, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17 - Signum stupidiatis (лат.) – вiдзнака за дурiсть] не виявив бажання прислухатись до порад людей, якi нiколи не порадять поганого. Co modo[18 - Co modo (лат.) – таким чином.] наш регiмент складався бiльшою мiрою з вовкiв, яких, як вiдомо, скiльки не годуй… Результат не примусив на себе довго очiкувати. Крiм того, я змушений засмутити вас ще бiльше. Не далi як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, промiж iншим, повiдомляеться про прихiд на допомогу Хмельницькому сорокатисячноi орди на чолi з самим ханом, Іслам-Гераем. – Неймовiрно! – Потоцький скочив на рiвнi i закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навiть глузливi слова на адресу власного батька. – Але, не дивлячись нi на що, це схоже на правду. Данi пiдтверджуються i поведiнкою коронного гетьмана. – Прошу? – Мене повiдомляють, що його ясновельможнiсть, не дочекавшись надвiрних вiйськ вiдомих нам мостивих панiв, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнiрiв на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись новоi Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, пiсля чого повернувся за мури Черкас. Мiй добрий товариш полковник Коряцький, якому i належить вище означений лист, намагаеться пiдбадьорити нас тим, що його ясновельможнiсть пан Миколай надiслав листа до вiзиря Османськоi iмперii Ахмеда-пашi, у якому висвiтлив останнi подii у вигiдному для нас свiтлi. Мовляв, згiдно договору з Високою Портою, Рiч Посполита заборонила козакам розбiйницький похiд на Чорне море. А тi лотри, у вiдповiдь на дотримання нами угод, об'едналися з татарами i загрожують Польщi громадянською вiйною. Тут ставка на те, що султан пам'ятае нашi недавнi домовини з Венецiею та Папським престолом щодо вiйни з Туреччиною, точнiше, iхнi негативнi наслiдки. А оскiльки руки падишаха зв'язанi вiчними негараздами в територiальних суперечках з Персiею, вiн намагатиметься не псувати стосункiв з Варшавою i натисне на Іслам-Герая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викраденi Хмельницьким у Барабаша королiвськi грамоти. Потоцький кинув на спiврозмовника швидкий погляд. – Пан обiзнаний з тим, що дiеться навколо нас, краще, нiж я! – Дякую. – Але, пшепрашам, то не е комплiмент! – Що ж тодi? – Це… Це неподобство! Моi пiдлеглi дiють украй погано. До цiеi митi я не мав у своему розпорядженнi нi послiв його ясновельможностi, мого коханого батька, а нi «язика» з табору триклятого банiти! – Не треба хвилюватися, мiй друже. Дякувати Боговi, ми все ж маемо потрiбнi вiдомостi. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати вiйсько. Потоцький вiд несподiванки застиг на мiсцi, немов на голову йому вилили вiдро крижаноi води. Неймовiрно! Але як може читати його думки цей сорокарiчний ротмiстр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за своi хлоп'ячi мрii, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку iз Сапегою. Вiн сiв, майже упав у крiсло i затулив обличчя долонями. Коли пiдвiв голову, очi його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти. – Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зiтханням вимовив вiн. – Власне, й про це я хотiв… порадитися. Чарнецький пiдбадьорливо махнув головою. – Радий що ми з вами змогли порозумiтися. Що ж, яких заходiв ви плануете вжити? Маю надiю, ви розумiете – в ситуацii, яка склалася, було б цiлковитим безумством намагатися вiдiйти на з'еднання iз силами його ясновельможностi коронного гетьмана? – Так, я усвiдомлюю. – Тож… – Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беем. У виразi обличчя Чарнецького годi було й помiтити лукавство чи будь-що, окрiм праведного обурення. – Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважае себе шляхтичем, звик дiяти супроти ординцiв своiм мечем, а не за допомогою полiтичних реверансiв! Потоцький пополотнiв ще бiльше. – Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким? – О, нi! В жодному разi! Це являло б собою ще бiльше приниження. Крiм того, з такоi справи годi сподiватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрi бачать червоне навiть там, де його немае. – Молю вас, пане Чарнецький, пiдкажiть вихiд, i я ваш боржник довiку! – палко вигукнув Стефан. Чарнецький обвiв поглядом розкiшнi нутрощi шатра. Перськi килими на стiнах i на долiвцi, вишуканi меблi у надмiрнiй кiлькостi, цiлий оберемок шовковоi бiлизни на постелi, золотi канделябри у виглядi маленьких амурiв, якi натягували тятиви своiх крихiтних лукiв; розкiшнi пахощi парфумiв та ароматичних свiчок. Так, цей шмаркач iхав не на вiйну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У своi двадцять шiсть вiн отримав призначення командувати регiментом коронного вiйська, тодi як сам Чарнецький, котрий присвятив королiвськiй службi бiльше нiж двадцять рокiв, всього лише ротмiстр у його вiйську, гiрше, поручник при особi ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потiм i коронного гетьмана, то е велике щастя. Але не всi ж стусани на голову ротмiстра Чарнецького! Так, вiн прекрасно розумiе: единий вихiд для них зараз, – це можливiсть домовитись з татарами i за будь-яку цiну втримати iх вiд сприяння Хмельницькому. У такому разi вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кiннотi й зламати хребта здрайцю. Правда, невiдомо, що принесуть тi самi переговори. Тож нехай iнiцiатива непопулярних серед шляхетних кiл домовин з кочiвниками, а якщо вони, цi самi домовини, вийдуть з-пiд контролю, то i цей факт, нехай все буде пов'язано з iменем Стефана Потоцького. Про що ротмiстр його королiвськоi милостi Чарнецький i розповiсть при нагодi вельможному панству, доповнивши розповiдь саме такими подробицями, на якi заслуговуе цей нездара, котрий уявив себе Гаем Юлiем Цезарем. – Вихiд ви назвали самi, – нарештi озвався Чарнецький голосом, у якому бринiли нотки щироi дружби. – Звичайно, вихiд не найкращий для хороброго лицаря, але… Нi, мовчiть, мовчiть! – замахав вiн руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся вiд образи. – Все розумiю, все! Виключно pro bono publico.[19 - Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.] Пан Єзус вiдвернув вiд нас свое обличчя, i то едине пояснення усiх наших бiд. – Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Мое серце i моi дiяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуемо домовитися з Тугай-беем? – Вимушенi! Ви вимушенi на це злою насмiшкою долi, бачить Бог! – На Бога, пане ротмiстре, допоможiть менi в цiй справi, адже всiм вiдомий ваш дипломатичний талант! Чарнецький встав. – Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно. – О! Ви не уявляете, наскiльки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник! – Ну що ви. Мiй гонор не дозволить менi наживати дивiденди на… гм, на такiй справi. Хiба що якiсь дрiбницi. Так, аби дати пану привiд не почувати себе боржником… Тепер про справу. Менi потрiбнi помiчники. Краще зi всiх, ким ми маемо можливiсть розпорядитися, тут пiдiйдуть, на мою думку, пани Войнилович i Бруханський. Крiм того, знадобляться грошi, ну i, звичайно, обiцянки. Обiцянки про ще бiльшi грошi. І для початку пiднесемо в дар псявiрi кiлька негiвських огирiв i багату зброю. Татари цiнують надзвичайно як перше, так i друге. Потоцький розвiв руками: – Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такоi делiкатноi для нас справи. – Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собi пiти, щоб зайнятися задуманим. – Так! Не смiю затримувати вас навiть на мить. Коли вiдлога намету заховала за собою постать ротмiстра Чарнецького, Стефан з полегшенням зiтхнув. Як добре, що е на кого покластися у важку мить, що е люди, якi зрозумiють i пiдтримають, коли вiн, Стефан, потребуе того найбiльше. Настрiй помiтно полiпшився, i Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стiл, а сам, очiкуючи на вечерю, налив собi чималенький кубок угорського i звалився з ним у постiль. II Сотня Богуна, ще не повнiстю сформована i погано озброена, опинилася пiд час битви на дiльницi, яка витримала на собi чи не найважчi удари гусарii, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмiрною хоробрiстю, забувши про безсонну нiч i втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очi, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козакiв i вчорашнiх селян до бою. Поряд з ними плiч-о-плiч зустрiчав лавину ворожоi кiнноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигiвницi, щоб шквалом картечi допомогти необстрiляним новачкам витримати нищiвний удар гусарських списiв. Його турецький панцир i гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в життi котрогось iз шляхетного панства. О, тисячу разiв був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинствi Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змii, разюча, немов блискавка, i несподiвана, як удар долi, його шабля примушувала розширюватись вiд страху очi бувалих рубак з польського лицарства. Його пiстолi не хибили, а могутнiй голос наповнював хоробрiстю серця козакiв. Разючiй енергii Богуна дивувалися навiть Кривонiс та Хмельницький, вiд чиеi уваги не заховалася мужня поведiнка нового сотника. Навiть коли нiчна темрява припинила кровопролиття, а в шатрi Потоцького саме вiдбувалася розмова польського рейментаря з ротмiстром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотеннi справи. Сидячи просто бiля вогнища, вiн, пiдклавши пiд аркуш паперу шматок дошки, складав реестр козакiв своеi сотнi. Один за одним пiдходили козаки до вогнища, називали своi прiзвища, вiдповiдали на кiлька запитань i займали своi мiсця серед возiв, вогнищ, навiсiв i виставлених у пiрамiди ратищ та мушкетiв. – Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван. – Данилом кличуть, Пилипенко… – Звiдкiля родом? – З Черкас. – Козак? – Нi, ваш мость, з поспiльства. – До нас що привело? – Несила на пана й жида спину гнути. Так клятi сала за шкiру залили, що хоч головою до стiни… – Не треба головою до стiни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал е? – Та де там! Але бачить Бог, вiд мого кола сьогоднi славно трiщали шляхетнi кiстки! – Пилипенко багатозначно зважив у руцi чималенького грубо обтесаного кола. Іван посмiхнувся: – А ти, чоловiче, силою, бачу, не обдiлений. Тут i кiнськi кiстки затрiщать! – А таки трiщали, – шморгнув носом Пилипенко пiд гучний регiт оточуючих. – Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинiшнiх трофеях замашну бастарду. Якраз пiд твою руку. Михаиле! – Тут я! – Нечипоренко тiеi ж митi подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом. – Тримай, козаче! – Та селянин я… – А я кажу – козак! Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив ii у руцi й дiловито промовив: – Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засмiялися. – Хто там наступний? – повернувся до козакiв Богун. За годину до реестру було внесено всiх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двiстi п'ятдесят два прiзвища. Вiн дбайливо склав папери i гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви i сiв поряд. – Люди не голоднi? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома. – Усiх нагодували. – То добре. З припасами Нечай допомiг? – Вiн. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранцi нашi не всi з порожнiми руками. Ти б попоiв, пане сотнику! Іван голосно позiхнув, затуливши долонею рота. – Давай, що там у тебе… Нечипоренко пiдвiвся i зник у темрявi. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетерi, шматком паляницi i величезною цибулиною в руках. Богун лише цiеi митi вiдчув голод. Без зайвих церемонiй вiн пiдсунув до себе казанок i почав пiзню вечерю. Час вiд часу поглядав на Михайла, який сидiв поруч, задумливо дивлячись на вогонь. – З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун. – Розмовляв. Бачилися, як до табору входили. – До себе не кликав? – Кликав. – А ти що ж? – Нiчого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися. – Справа твоя, але ж кум… – Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко. – З чого ти взяв? – здивувався Богун. – Чому ж вiдсилаеш до Данила? Богун вiдповiв не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги i дiстав люльку. – Я тебе, Михаиле, не вiдсилаю, – озвався нарештi. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене е такий добрий помiчник. Кращого осавула у сотню годi й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча? – Що ти! Данило добрий козак i хороший кум, але справа не в ньому. – У кому ж? – Дозволь, пане сотнику, не вiдповiдати на твое запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко. – Як знаеш. То що, коли вже так, будеш менi за осавула? Михайло звiвся на ноги, зняв з голови шапку i вклонився Богуновi до землi. – Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво. – От i славно, – зрадiв Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще вiд Кам'яного Затону прийняв на себе господарськi справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своiм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реестри складати! До вогнища пiдiйшов озброений мушкетом козак. – Пане сотнику, до вас якийсь чоловiк, – неголосно доповiв вiн. – Хто ще? Козак знизав плечима: – Не вiдаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, i крапка. – Пустiть, – коротко наказав Іван. За хвилину перед Богуном стояв лiтнiй чолов'яга в потертiй свитинi, сивих полотняних шароварах i баранячого хутра шапцi. При боцi шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У поглядi його сумовитих очей Богуну привидiлось щось знайоме. – Чолом тобi, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж вiдчувалися знайомi нотки. – Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповiдай, що привело тебе до мене такоi пiзньоi пори? Козак якусь мить розглядав Івана, потiм полегшено зiтхнув. – Таки знайшов. Адже я нi iменi твого не знав, анi прiзвища. Не пам'ятаеш? Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразнi очi i довгасте пiдборiддя з тонкими вустами. Де ж вiн мiг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вiтерець, запобiгливий служка в шинку, який пiсля кiлькох чарок оковитоi, пiднесених Нечаем, оповiв свою сумну iсторiю… Невже вiн? – Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено. – Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподiвався. – Це було нескладно, чоловiче. Ну, оповiдай, що до мене привело? Коваль лише знизав плечима: – Прийми в сотню. Іван випустив кiльце тютюнового диму i подивився в очi Ковалевi. – У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твiй шинкар? Коваль раптом спохмурнiв. – А що шинкар? Я свiй борг вiддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосi прибулого чувся такий бiль i погано прихована злiсть, що Богуну на мить стало не по собi. – Вiзьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмiшку тобi пригадав. А Одарка твоя як, видужала? – Немае Одарки. Вiддала Боговi душу. Вiд тiеi пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кiлька тижнiв i прожила. Коваль, вимовивши тi слова, якось одразу перемiнився. На обличчi заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука пiдсвiдомо стиснула рукiв'я шаблi. – Велика колотнеча тодi зчинилася, коли ти, пане сотнику, дiвку з палацу вивiз. День i нiч гетьманськi пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конецпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав iз двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвiр'я витяг… Жид тодi на мене пальцем i показав, мовляв з вами шептався, пiдбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потiм з рiзким стуком вкинув ii назад. – А далi… Далi мене в пiдземелля. Три тижнi товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навiть якби знав, не сказав би! Така мене тодi злiсть взяла пекельна! Не вiд болю вив я, коли Олександровi посiпаки менi чобiтьми ребра рахували, нi! Вiд того, вашмость, що не мiг я йому, упиревi, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!.. А за три тижнi випустили. Не знаю, яка муха Конецпольського вкусила, тiльки звелiв вiн мене вiдпустити, дав кожуха i десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка вiдiбрала життя моiх дiтей, кинула менi, немов кiстку собацi, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити тi грошi й неодмiнно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крiзь натовп його пахолкiв. Здоровi вiдгодованi гайдуки проти мене одного, у якому пiсля гетьманськоi гостинностi душа ледь-ледь тiла трималася… А вiд Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я ii i знайшов у комiрчинi на задньому дворi жидiвськоi господи, де лежала вiдколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неi нiкого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби ранiше… Рани iй на руках поятрилися, лихоманка… Деякий час Коваль мовчав. Потiм перевiв подих, мало не схлипнув, пiсля чого продовжив: – Коли поховав ii бiля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки клятi грошi, уночi розпоров Мойсаху черево косою i подався на Запорiжжя. Вiдтодi й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумiв – це моя жадана нагода iз собакою Конецпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навiк у пам'ятi твоi слова закарбувалися, мовляв, настане час, i ми запитаемо в нього за всi нашi кривди. Тож веди, сотнику, i ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидiвськими баняками дивитися ладен! Коли Коваль нарештi замовк, Богун рвучко пiднявся i простягнув йому руку. У вiдповiдь вiдчув потиск мiцноi жилавоi руки. Руки, яка звикла до важкоi працi, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловiка. – Я не виню нiкого, окрiм них… Нiкого! – вимовив Коваль. Далеко за пiвнiч лiг вiдпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навiть пiсля безсонноi ночi й неймовiрно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван i дивився в чорне, засiяне дiамантовим пилом Чумацького Шляху i вогниками зiрок небо i пригадував ту мандрiвку до Бару, про яку мимоволi нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скiльки ж часу минуло вiдтодi? І несподiвано, примушуючи Івана звести голову вiд м'якого лежака, на тлi зоряного неба постав свiтлий образ коханоi. Важка русява коса, усмiхненi лагiднi очi, ямочки на свiжому рум'янцi щiчок. Кольору стиглоi калини жаданi вуста… Уявний портрет перед очима був таким чiтким i повним життя, що у Івана защемiло серце. – Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотiв Іван неслухняними губами. Серед цiеi безкiнечноi ночi, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Украiну, вiн до болю чiтко вiдчув, як далеко вiн вiд неi, такоi любоi, такоi жаданоi. Каменем на серцi раптом повисли сотнi верст звивистих, порослих рiдкою прибитою травою шляхiв. Недовго, зовсiм недовго продовжувалося iхне вистраждане за стiльки рокiв щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таемничого майбуття! Утiм… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кiлька рокiв тому? І вiд такоi думки Богун мимоволi здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотiли молитву. Як же добре, що тепер нiч, що нiчий стороннiй погляд не може помiтити його тривожний вираз обличчя, муку в сiрих очах. Нi, не потрiбно знати майбутнього! Нехай все пливе за своiм звичаем А з Ганною вiн може поспiлкуватися й в уявi, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаеш. – Здрастуй, зiронько моя ясна, голубко моя, квiточко весiння, – тремтять в уявi власнi слова. А у вухах майже реально дзвенить пiснею весняних струмкiв до болю знайомий голос: – Лицарю мiй, сокiл ясний! Як же стомилася я без тебе! – І я теж, серденько. У гущавинi лiсу менi вважаеться твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечiнь, у подиху степового вiтру вiдчуваю пахощi твого волосся. З безоднi зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмiшка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обiйняти тебе, пригорнувши до серця. – Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у свое серце нудьги й печалi. Посмiхайся! Посмiхайся так, як ти вмiеш, коли лукавi вогники виграють у твоiх очах, коли ясне чоло твое розгладжуеться, а мiцнi руки лагiдно, немов пiр'iна, лежать на моiх плечах. Так! Ми зустрiнемось, козаче мiй любий, нам нiщо не зможе завадити, саме тому посмiхайся. – Я не буду сумувати! Хiба ж можу носити в серцi нудьгу та печаль, коли в мене е ти. Лише важко усвiдомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого i важкого шляху крiзь вiйну i кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцiнна. – А пам'ятаеш ту заметiль? – Звичайно, пам'ятаю! – Пам'ятаеш, як хотiв сварити мене? – За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби конi збились з дороги, коли згадував палаючi, жадiбнi до кровi вiд страшного голоду очi вовкiв у гущавинi. – Не хвилюйся за мене, мiй любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберiг тебе вiд кулi гарячоi, вiд шаблi гостроi. Молю i день i нiч, щоб дав нам зустрiтися, щоб не вiдбирав одне в одного, i вiрю, що Вiн почуе мою гарячу молитву. Настане щаслива година i ми будемо поряд, ти i я. І нiщо у свiтi не зможе нас розлучити! – І я вiрю, Ганно. Інакше i не бувае, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаемо все наше життя вiд початку? – Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопi, серед палаючоi золотоi клiтки, якою був для мене сераль Ахмеда-пашi. – Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого мiста, серед зойкiв i грому пострiлiв, серед дзвону оскаженiлоi крицi. Адже справжне почуття не може з'явитися на свiт у тихiй заводi. Нi, йому потрiбне ревiння бурi, удари несамовитого вiтру i нестiйкiсть грунту пiд ногами. Лише сильний вiтер здатен перетворити слабку iскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрастi. Саме тому Ми народилися тiеi митi. – І ти купив мене за кухоль горiлки. – Я був змушений, iнакше б кров побратима навiки прокляла наш союз. – Не виправдовуйся любий, я не дорiкаю тобi, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя. – А пiсля того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря… – Менi було страшно тодi, любий. Та чорна безодня… – О, вибач, вибач менi, зiронько ясна! – Я не могла загинути тодi. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвiдомили того в буремному морi. – І значно пiзнiше. – Так, значно пiзнiше. У розкошi палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетiв, прийомiв i залицянь iменитих кавалерiв, оглухнувши вiд дзвону золота i упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очiкуючи, коли ii пробудять вiд сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мiй лицарю, насолоджувався пiснею мечiв, забуваючи, що Ми народилися. – Жодного дня, митi одноi не дозволив собi забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю Украiни. Хiба я мiг не почути iх сурму? Хiба мiг у погонi за власним щастям покинути лави борцiв? – А пам'ятаеш ту нiч, коли ми зустрiлися на мурi дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як i зараз? Ти був наiвним i щирим… А потiм пообiцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоею… Вiчний борець, вiчний мандрiвник… Тодi я думала, що бачу тебе востанне, адже на мене очiкували заручини. А ще невдовзi моя половинка Нас прокинулась. Несподiвано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою i усвiдомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що нашi стежки розiйшлися навiк. – Загрубiле у боях серце козацьке не вiдчувало твого поклику, люба… Але у снах i наяву приходив до мене свiтлий твiй образ. Приходив, обпiкаючи неземною красою i лякаючи недосяжнiстю… – Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хiба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубiлим? Ти лише стомився, мiй лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи… І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своею рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усмiхнений образ на тлi загадкового Чумацького Шляху. III На свiтанку Хмельницький прийняв рiшення атакувати польський табiр силами запорiзькоi i татарськоi кiнноти, одночасно вiддавши наказ полкам Нечая i Кривоноса шикуватися в каре для пiхотного штурму. Сiчовi гармашi, зачувши добру справу, почали завзято обстрiлювати шанцi Потоцького дутими стрiльнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли бiлi стовпчики вибухiв, за якими почувся ледве вловимий на вiдстанi крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовнiри, впали першi пораненi. Богун на чолi сотнi зайняв свое мiсце в строю, поряд з рештою пiхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброених довгими двосаженними списами козакiв перших трьох шеренг, перед якими стояли двi дарованi Данилом шмигiвницi i десяток важких, засипаних землею возiв, на котрих було влаштовано дощанi щити для захисту вiд ворожих куль i картечi. Повернувши голову, Іван помiтив Михайла. Новопризначений осавула щось дiловито пояснював козакам, тi уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався. – Стояти, пани-молодцi, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убiк, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти i крокувати вперед. Уся увага на кiнчику списа. Ваше життя на кiнчику списа, а решта просто гамiр i пил. Коли ти вiдчуеш, що тебе дiстали, посмiхайся! Ти вже у кращому свiтi! Помiтивши Богуна, Михайло пiдiйшов до нього. – Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вiрять тобi. – Нi, пане сотнику, вони вiрять тобi i Хмельницькому, тому ладнi померти. – Усi помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози iз землею. – Так, уночi… У деякi з возiв ми колiв наставили, здалеку зiйдуть за шмигiвницi. А за кожним возом по п'ять козакiв з мушкетами, нехай пiдсипають ляхам перцю. – Добре, Михаиле, добре. Тiльки щоб дружно, единою лавою… Нам би до окопу дiйти, а там уже на шаблi. – Дiйдемо, пане сотнику. Хлопцi – вогонь, у дiло просяться так, що не спиниш! До Богуна пiдскочив на швидконогому конику полковницький джура. – Пан полковник просять до себе… – Зараз буду, – хитнув головою Богун. Нечая Іван знайшов на пагорбi, який дещо здiймався над улоговиною рiчки Жовтоi, на березi якоi розташувалися супротивнi табори, i який займало лiве крило козацького пiхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого i бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приедналися й кiлька досить багато вбраних татар, котрi, судячи зi всього, прибули вiд Тугай-бея для координування дiй своеi кiнноти з рештою повстанського вiйська. Тiеi самоi митi, коли Богун, притримуючи шаблю, пiднiмався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своеi величезноi чалми, поглядав на польський табiр, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзi був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-пiд якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкi зеленi шаровари i червонi сап'яновi чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишнiстю срiбних бляшок, золотого галуна i дорогоi лакованоi шкiри. Нечай знаходився дещо поодаль вiд гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табiр Потоцького в далекозору трубу. – А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Івановi руку. – Як там у тебе? – Усе добре. До бою готовi, – коротко вiдрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потiм i Кривоносу. – А це що у вас перед батавою? – вказав Кривонiс на вози iз землею та дерев'яними крилами. – Та от, трохи батаву вiд куль та картечi прикриемо… – Молодець! – посмiхнувся Нечай. – Казав я тобi, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну нiби шмигiвницi! – А тут, Даниле, якраз i не моя заслуга. То осавул мiй таку армату винайшов. – Усе одно молодцi, – похитав Нечай головою, – бiдний думкою багатiе! А в мене новини для тебе, тому й викликав. – Новини? – враз насторожився Іван. – Якi ще новини? – А чому ж так насторожився? – Данило загадково пiдморгнув. – Та хорошi, хорошi! Уночi чотириста шабель запорiзького вiйська прибули пану гетьману на пiдмогу, все охочекомоннi. А привiв iх… Ну а ось i пан вiйськовий суддя сам до нас завiтав, – закiнчив вiн, дивлячись на когось за спиною в Богуна. Іван рвучко повернувся. Позаду, крокiв за десять вiд нього, взявши руки в боки, сидiв у сiдлi доброго гнiдого жеребця Омелько. Знiвечене колись обличчя розтягнулось у посмiшцi, очi, вкритi сiточкою дрiбних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю i пiдiйшов до Івана. – Ох i молодець! Ох i красень! Ну iди, iди, почоломкаемося! – вiн ухопив Богуна в обiйми i тричi навхрест поцiлував. – Ще вночi хотiв тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най вiдпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курiнному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очi. – Та Бог iз тобою, чому ж не радий? – щиро посмiхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навiть не сподiвався. Омелько нарештi випустив з обiймiв колишнього вихованця i по черзi потис руки Нечаю i Кривоносу. – Як же я можу на лежанцi боки вiдлежувати, коли тут такi справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхiв добряче, за окоп i носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса. – Пiдсипали учора кутi, – недбало кинув той. – Ну, а нинi ще й брагою почастуемо, – Омелько поклав руку на рукiв'я шаблi. Поблизу них проiхали кiлька старшин на чолi з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней. – Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потiм потолкуемо, розповiси менi, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, i я маю бути там. – Увечерi, – хитнув головою Богун. – Добро. Іван повернувся i покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кiлька крокiв, почув голос Нечая: – Іване, запишись! Богун знизав плечима i приеднався до кола старшин, у центрi якого знаходились Хмельницький i Тугай-бей. Хмельницький, на якому, як i на Тугай-беевi, був пiд запиленим каптаном панцир, усе ще впiвголоса радився з мурзою. Тому очевидно iмпонувала така увага з боку гетьмана та козацькоi старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення i спокою, а тонкi, пещенi пальцi повiльно перебирали чотки, зробленi з великих рожевих перлин. Нарештi Хмельницький востанне кивнув головою, погоджуючись у чомусь iз мурзою, i звернувся до старшини: – Доброго дня вам, панове, радий вас бачити i всiм бажаю славноi перемоги над ворогом, – по колу пробiгло схвальне гудiння, пiсля якого голос гетьмана залунав буденно, по-дiловому. – Довгi теревенi розводити не будемо, нi до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинiшнiй день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усi сили i хист потрiбно прикласти до того, аби Потоцький вивiв кавалерiю за межi окопу. В iншому випадку ризикуемо розбити лоба до гарматних позицiй ворога. Щеня, я маю на увазi Стефана, пiсля вчорашнiх невдач буде обережнiшим, але, якщо вiднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрiбнi для нас наслiдки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси… За чверть години Богун, без шолома i шапки, пiдставляючи обличчя свiжому вiтру, стояв перед лавами своеi сотнi з оголеною шаблею в руках. Поряд, пiд розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч i лiворуч, на вiдстанi в п'ятдесят крокiв, зайняла своi мiсця старшина iнших сотень. Прислухались. Нарештi десь у тилу пiхотних полкiв низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повiльнi ритмiчнi удари, схожi в своiй урочистостi на вiдголоски весняного грому, здiйнялися над багатотисячним вiйськом. Одразу ж до Богуна долетiв голос Данила Нечая: – Ну, з Богом, соколики, усi вперед! І рипнули колеса важких возiв, iз дзвоном металу рушили батави, супроводжуванi веселою грою бандур, спiвом сопiлок та срiбними дзвiночками бубнiв. Козаки зневажливо поглядали на польський табiр, мiцнi руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повiльно, але невблаганно, немов вода весняноi повенi, пiдступало козацтво пiд польський окоп. А там, скiльки не вдивлялися старшини, годi було й побачити жодний бiльш-менш вагомий рух. Високi вали наiжачилися хижо загостреними колами, ворота було щiльно зачинено, у передових шанцях нi душi. Десь там, за мiцними дубовими щитами артилерiйських позицiй, причаiлася смерть, посаджена у бронзовi i чавуннi цилiндри гармат, звiдти люто позирали очi тих, хто звик дивитися на украiнську нацiю, як на робуче бидло. І саме тому вiдважнi сини цiеi самоi нацii мiцнiше стискали в руках зброю i, наплювавши на небезпеку, крокували назустрiч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тiеi митi. Крiм звичного вже бойового запалу, окрiм стукоту в скронях i передчуття битви, вiн раптом вiдчув себе на чолi грiзноi сили. Настiльки могутньоi i вiдчайдушноi, що вона, прокинувшись, зможе зрiвняти iз землею цiлi мiста, каменя на каменi не залишивши вiд наймогутнiших цитаделей, перекроiти мапи держав i вирiшити долi цiлих народiв. І вiн, Іван Богун, був часткою тiеi великоi сили, ведучи за собою в бiй ii пiдроздiл. Гаряча хвиля пробiгла жилами Богуна, i вiн, закинувши на плече блискуче шабельне лезо i високо здiймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Пiдставляв обличчя променям по-лiтньому пекучого сонця i впивався насолодою вiд власноi сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, вiд чого слова пiснi самi просилися на язик: Розлилися крутi бережечки, Гей, гей, по роздоллi, Зажурилися козаченьки, Гей, гей, у неволi. Гей, ви, хлопцi, ви, молодцi, Гей, гей, не журiться, Посiдлайте добрi конi, Гей, гей, садовiться!.. Почата Богуном пiсня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до iнших сотень, полкiв, i, нарештi, загримiла кiлькома тисячами низьких чоловiчих голосiв: Та поiдьмо в чисте поле, Гей, гей, у Варшаву. Та надеремо китайки, Гей, гей, та на славу… З табору Стефана Потоцького розширеними вiд страху очима поглядали на широку хвилю козакiв, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахiтовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброi i обладункiв, дратувала iх багатоголосою пiснею: Гей, у лузi червона калина, Гей, гей, похилилася, Чомусь наша славна Украiна, Гей, гей, засмутилася. А ми тую калиноньку, Гей, гей, пiдiймемо. А ми ж нашу славну Украiну, Гей, гей, розвеселимо! Дочекавшись закiнчення пiснi, в тилу козацького вiйська тривожно та швидко загуркотiли литаври, змiнюючи свiй повiльний ритм на мiлкий дрiб. Нечай, а за ним i сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здiйняв руку. – Добре, пани, браття! А тепер назад. Повiльно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув вiн, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помiтно з цiеi вiдстанi тлiючi гноти на рогулях, що iх тримали в руках пушкарi, чорнi жерла гармат i вишикуванi за частоколом кавалерiйськi хоругви в повному обладунку; чув, як хропли конi пiд гусарами i як шелестiли вiд найменшого руху iх металевi крила. У супроводi рокотання литавр полки задкували не менше нiж чверть години, доки не опинилися неподалiк вiд власного табору. Нарештi дрiб тулумбасiв затих. – Порiвняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун. За хвилину тулумбаси забили так, як i на початку, – повiльно i грiзно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького вiйська ще бiльш смертоносного вигляду. Цього разу, на вiдмiну вiд першого наступу, йшли мовчки, без пiсень i розмов. Затихли й музики. Натомiсть на поле перед возами i шмигiвницями вискочили кiлька десяткiв запорожцiв у самих лишень синiх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутнiми м'язами пiд бронзовою вiд загару шкiрою, вони з несамовитою швидкiстю почали вимахувати важкими карабелами i палашами, виконували вiдчайдушнi стрибки i трюки. З вiдстанi здавалося, що широкi плечi завзятих сiчових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкiстю смертельно загострена криця лiтала зовсiм поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бiйцiв. Шаблi перекидалися з руки в руку, описували кола, вiсiмки, iмiтували разючi, швидкi, як вiтер, удари. Потроху наблизилися до межi, вiд якоi вiдступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотiти. Знову близькi жерла гармат, сизуватi димки гнотiв i дзвiнка тиша у ворожому таборi. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток крокiв попереду, на чолi полку, вiдрiзняючись вiд решти вiйська лише полковницьким перначем у руцi – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з-пiд якого виглядають волохатi груди, у правицi оголена шабля, у зубах люлька. – Пора! – пролунав нарештi його голос. Богун повернувся до батави i змахнув шаблею. – Лучники! – коротко вигукнув вiн. Тiеi ж митi з рядiв пiкiнерiв виступили озброенi великими луками козаки. Лiченi секунди знадобились iм для того, щоб вишикуватись в одну лiнiю, здiйняти вгору луки i почати випускати в напрямку польського стану стрiлу за стрiлою, спрямовуючи iх високою дугою. Яка сила, яка грацiя була в iхнiх скупих, вивiрених рухах! Мiцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих лукiв, i з пронизливим свистом летiли гострi, оперенi орлиним пером стрiли. Там, в бiрюзовiй безоднi неба, смертельнi посланцi повертали своi гострi як бритва рихви до землi i на шаленiй швидкостi мчали, вiдшукуючи серед натовпiв озброеного люду, мiж косяками коней, табунами худоби i нашвидкуруч побудованого тимчасового житла своi цiлi. І подекуди знаходили iх серед вишикуваноi в бойовi порядки кiнноти, далеко за межами дii мушкетiв та самопалiв. За кiлька хвилин, метнувши не менше тисячi стрiл, лучники повернулися за бойовi порядки пiхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до вiдходу. Польськi гармашi, як i ранiше, мовчали, хоругви стояли без руху. – Назад браття! – долетiв до Івана голос Нечая, i вiн одразу ж продублював команду для своеi сотнi. Повторився повiльний, майже урочистий вiдхiд… Ще тричi розмiрений гуркiт литавр спрямовував пiхотнi полки в наступ i наказував iм вiдходити, завдавши полякам бiльше психологiчну, анiж якусь вагому шкоду. Запорожцi, за своiм звичаем, вигукували на адресу шляхти мiцнi просоленi жарти, лучники посипали ворожий стан стрiлами, а записнi рубаки походжали, викликаючи на герць супротивникiв. Подекуди сiчовi вiдчайдухи пiдбiгали до ворожого табору зовсiм близько, i тодi в полякiв летiли натовченi порохом гранати з пiдпаленими гнотами. Деякi з них дорого розплачувались за свою нахабнiсть: Іван помiтив, як трьох голих до пояса запорожцiв буквально перетворив на решета злагоджений залп трьох десяткiв ворожих мушкетерiв, коли тi необережно наблизилися до вчиненоi за окопом засiдки. Ще двох зарубав, заставши зненацька i кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмiшливi козацькi вiтання, урештi-решт, зробили свою справу – пiд час чергового обстрiлу з лукiв вдарили гармати. – Лягай! – крикнув Богун, i сам мерщiй кинувся пiд захист возiв, коли вiд польського окопу гримнув артилерiйський залп, i повiтря з вереском розрiзала розжарена картеч. «Бах!» – дерев'яний щит на возi гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великоi кулi. Над головами козакiв пролетiла сама смерть, зоравши поле позаду полкiв. У кiлькох мiсцях, щоправда, разючi снопи картечi зрiзали-таки тих, хто загаявся i не встиг припасти до землi. Тиша. Польськi гармашi почали завзято шурувати стволи гармат. – Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, пiдхоплюючись. За мить вiдчайдушнi запорiзькi влучки вже засипали стрiлами артилерiйськi позицii ворога. Нищiвнi стрiли одного за одним почали виривати iз строю нiмецьких найманцiв, якi, прикладаючи до стволiв гармат нюрнберзькi квадранти, брали бiльш низький прицiл, готуючись до другого залпу. Богун прислухався. Вiд табору настирно i гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрiбно. Так повинно бути. Вперед i тiльки вперед. Вiн зайняв свое мiсце на чолi сотнi, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пiшли сотнi. Гостра небезпека, здаеться, запалила не тiльки запорожцiв, а й новобранцiв-селян. Засвистiли-гаркнули шибайголови могутнiми голосами, i голоси цi поглинув громовий залп ворожоi армати. Богун шкiрою вiдчув близькiсть смертi, але лише заграв жовнами i вище пiдняв шаблю. На якусь мить вiн утратив вiдчуття реальностi i побачив себе перед стiнами нещасного Синопа в тому пам'ятному i такому далекому в часi походi. Вiн уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свiдомостi настирливо вдерся дрiбний гуркiт литавр. – Назад! Назад! – здiйняв вiн вгору обидвi руки i почав вiдходити, пропiкаючи очима ляхiв на окопi. Цiеi хвилини вiн вiдчув себе, неначе кiнь, якому на повному чвалi затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не пiддаючись раптовому пориву, вiн вiдступав. І нарештi ворота окопу вiдчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здiйнявши вгору рiзнобарвнi прапорцi на кiнчиках ратищ, рядами по п'ять вершникiв почало виiздити з найближчих до козакiв схiдних ворiт. До тих, хто з'являвся зi схiдних, приеднувались двi колони, що iх випустили пiвденнi i пiвнiчнi брами ворожого табору. Товаришi гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляцii, утворюючи на полi навпроти фронту козацьких полкiв якусь подобу розпластаного в польотi орла, головою якого були блискучi гусари, кiнчики крил утворювали бiльш просто оснащенi драгуни, мiж якими чорнiли чорнi обладунки рейтарських рот. – Клюнули-таки! На бiса i всiм чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетiв до Івана голос хорунжого Тетерки. – Добре! – дiловито мовив вiн, зачувши несамовитий спiв сурми, який був умовним сигналом до атаки козацькоi i татарськоi кiнноти. – Ну от тепер i попрацюемо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, пани-молодцi, як вам лядська кутя?! – Та повз рота, батьку! – почулися голоси. – Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя! – І галушки не налякали?! – вишкiрився Богун. – І чого iх боятися?! – Поле он гарно затовкли, а нас i не зачепили. Напевно, добряче лядськi гармашi допалися до мальвазii! – зареготали в батавах. – Ну то зустрiчайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля пiд копитами коней ворожоi кавалерii. – Шмигiвницi до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кiнь далi ратища вашого списа не добiг! Та не бiйтеся смертi, браття! – Богун криво посмiхнувся. – Боятися потрiбно було ранiше! Слава!!! – Слава!!! – дружно вiдповiли козацькi батави. – Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та лiворуч полках. Богун широким кроком приеднався до передньоi батави i лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстолет. До гусар, якi мчали з важкими списами напереваги, залишалося не бiльше двох сотень крокiв. – Ну, Боже, обороняй, – впiвголоса вимовив поряд з Іваном лiтнiй селянин, який стискав у руках рукiв'я потемнiлоi вiд часу, але вiд того не менш небезпечноi бастарди. Приглянувшись, Богун упiзнав Данила Пилипенка, якого вписував у реестр своеi новоi сотнi минулого вечора. – Не бiйся, вашмость, не пiдведемо! – пiдморгнув вiн Богуну i зважив у руках важкий меч. – Досить йому, сердезi, праведноi кровi пити, най скуштуе католицькоi, бусурманськоi! Іван швидко пiдморгнув козаковi i повернувся до наступаючого ворога. Залiзна стiна. Сама кара Божа летiла на вогненних конях, спрямувавши списи прямо в обличчя. Що може iх втримати? Але нi! Є сила, е! Знаходячись серед козакiв першоi шеренги, добра половина з яких була приречена, Іван розумiв – вони i е та страшна сила, об яку розiб'еться вороже вiйсько, немов морська хвиля об прибережнi скелi, з шипiнням вiдкочуючись, перетворюючись на саму лише пiну. Але що це? Серед рiзких i частих пострiлiв шмигiвницi, серед гуркоту копит ворожоi кiнноти чуеться багатоголосий клич. Лунае, перекриваючи завзяте польське «Vivat!», громоголосе козацьке «Слава!», якому вторить не менш багаточисельне татарське «Алла Іллях!». Мить – i в праве крило польського орла вдарили, вщент зiм'явши його, козацькi комоннi сотнi, одночасно злiва вступила в бiй татарська орда. Ще два загони, використовуючи чисельну перевагу, вдарили iз засiдки в тил польським порядкам. Закипiв перед враженими очима Нечая та Кривоноса швидкий i смертоносний бiй кавалерii. А серед несамовитого стогону землi, дзвону зброi та обладункiв, крикiв поранених та iржання коней, до вух Богуна долинув настирливий дрiб литавр. Так, на сьогоднiшнiй день вони виконали те, що було на них покладено, i батько Хмель кличе iх до табору. Повiльно, обличчям до ворога, який уже був зовсiм поруч, хоча i втратив iнтерес до майже беззахисноi пiхоти пiд ударами бiльш сильного супротивника, вiдходили козаки. Із захватом, з веселими посмiшками, як то бувае з приреченими на смерть, котрi раптом позбулися страшноi загрози, спостерiгаючи, як безнадiйно б'ються ляхи з переважаючим iх противником. Як падають, одна за одною, бiло-червонi хоругви, штандарти iз зображенням бiлих орлiв i католицьких хрестiв. Як татари, з якими козаки звикли битися при нагодi i без такоi, довершують почату ними справу, а запорожцi вiдгонять у тил власних вiйськ усе новi десятки добрих коней, якi вже встигли втратити своiх шляхетних вершникiв. Не забували запорожцi серед бойовоi лихоманки про свiй «хлiб козацький»… IV – Ну, вiтай, вiтай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнiм товаришем словом перекинутися пiсля довгоi нашоi розлуки! – Омелько, все ще в залiзнiй мiсюрцi на головi i заляпаному кров'ю панцирi, зiскочив з коня i мiцно потис Іванову руку. – Ох i зголоднiв же я, доки ви там з ляхом у пiддавця бавилися. Іван з неприхованою радiстю дивився на побратима. Як же приемно було зустрiти його саме тепер, коли в силу своеi новоi посади вiн мав бути взiрцем для пiдлеглих козакiв, стати iх порадою i добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цiеi самоi поради мiг запитати вiн сам, довiритись у своiх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитоi тi днi, якi було прожито поряд, долаючи бурi неспокiйного козацького життя i залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов вiдгадав Богуновi думки: – А що, важкий вiн, хлiб сотницький? – по-змовницьки пiдморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овiяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твоi дiти. Мусиш сам не доiсти, не доспати, а козаковi найкраще вiддати. Щоб козаченько вiдпочив i ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком iм будеш, iз самого пекла чорта винесуть, щоб той тобi чоботи дьогтем мастив. Смертi в очi за тебе глянуть! Ну, нiчого, нiчого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тодi й потолкуемо. – Пригощу, Омельку. Хлопцi менi намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стiл i двi лави знайдемо. – Ось, за що я i кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро! Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возiв, в'язанок хмизу i копиць сiна, якi являли собою господарство новоi Кальницькоi сотнi Брацлавського полку. Неподалiк палало кiлька вогнищ. Кашовари готували вечерю. Помiтивши Богуна з гостем, вiд одного з вогнищ пiднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упiзнав Коваля. – Пане сотнику, кулiш уже й готовий, зараз лишень казан знiмемо з вогню. Ти вiдпочивай, усе зробимо, подамо. – Дякую, Іване, – вiдповiв Богун, не в змозi приховати у голосi втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що е… – Розумiю, батьку, все зробимо! – здiйняв руки Коваль. За кiлька хвилин на столi, котрий займав майже весь простiр намету, з'явився мiдний казанок з гарячим духмяним кулiшем, порiзана пастрема, паляниця житнього хлiба, цибуля i сало. До них приеднався кухоль оковитоi i двi череп'янi чарки. Омелько скинув з голови мiсюрку, закинув за вухо оселедець i сiв на одну з лав. Іван мовчки витяг з-за пояса пiстолi i сiв навпроти. Без зайвих церемонiй налили i заходилися сьорбати кулiш. – Добрий кулiш, – зауважив Омелько. – Бачу, даремно я тебе повчав. Коли козаки тобi такий кулiш варять – добре, Іване, пануеш. – То iм краще вiдомо, – знизав плечима Богун. Пiсля вечерi, добувши з очкура люльку, Омелько, нарештi, повiв мову про те, що чув на Сiчi, а саме про останнi подii на Украiнi. Вiн випускав цiлi хмари сивого тютюнового диму i, примружившись, поглядав на тремтливий вогник каганця, котрий стояв на столi. – Загомонiла Украiна, – задумливо говорив до Івана. – Ох i довго довелося чекати нам… Але настав час нарештi. І той гомiн луною вiдбився не лише у Варшавi та Бахчисараi. Москва, Стамбул, навiть Папський престол стурбовано дивляться на те, що ви, панове, тут заколотили. Австрiйськi цiсарi, без перебiльшення буде сказано, мають новини з Украiни за найперше в новинах з-за кордону. На Сiчi i тепер московське посольство перебувае. У вiчнiй дружбi бороданi запевняють. Так, мовляв, i так, единовiрцi православнi, таке й iнше… Не вiрю я iм, псам! З Рiччю Посполитою Полянiвський мир i домовини «Вiчного ускончання» бояться порушити!.. Та не в них справа. Ой, як далеко нам, Іване, до перемоги! Але дiйдемо! Як там у Кам'яному Затонi було? – Та нiчого, впоралися, – струснув непокiрним оселедцем Богун. – Велику ви справу з Филоном зробили. Якби Барабаш приеднався до Потоцького, непереливки тут нам було б, ох, непереливки! – Тепер вiн до чортiв водяних приеднався! – Туди й дорога! Помовчали. – Тобi вiдомо про те, що ляхи пропонують переговори? – Омелько вистукав об пiдбори чобота люльку i зачерпнув дерев'яним ковшем з цебра, котре стояло на ослiнчику бiля столу, прохолодноi джерельноi води. Подивився на Богуна. – Не чув, – знизав плечима той. Омелько неквапно напився i продовжив: – Схаменулися. Та пiзно, колька б iм животи позводила!.. Одне слово, Шемберг та Сапега прислали до пана гетьмана послiв. Пропонують, аби ми випустили iх iз пазурiв. – Тобто як?! – Ну, не просто так, звичайно. Обiцяють вiддати армату, королiвську хоругву, клейноди. А ще присягають вмовити Потоцького пiдписати унiверсал про скасування Ординацiй i повернення умов, писаних на Куруковому озерi. А ми, зi свого боку, надаемо iм можливiсть без перешкод вiдiйти до Крилова. Як тобi? – Але це неможливо! – пiдхопився з-за столу Іван. – Чому? – з-пiд густих брiв Омелько уважно стежив за Богуном. – Тому, побратиме дорогий, що бiльшоi дуростi анiж вiрити лядським обiцянкам, я не знаю, це по-перше. Не раз дурили. Он хоча б Боровицю згадай! Крiм того, хто такий е Стефан Потоцький, щоб вирiшувати справи такого рiвня! Першими словами його пiсля виходу з оточення буде щось на зразок: слово шляхтича не може бути витримане перед смердючим хлопством! – Голова! – плеснув долонею до столу Омелько. – Знав, що одразу ж саму сiль вiдшукаеш. Твоя правда, такi унiверсали не його компетенцii справа. А щодо армати, то нам уже гетьманська таемна служба доносить, що в ляхiв пороху до неi немае, тож у разi вiдходу гармати лише затримають iх, а користi з неi зась. А нам та армата не зайва. Сам бачиш – туго з арматою. Добре пани короннi комiсари порахували, та й ми не зовсiм уже дурнi. Армата й так у наших руках, а от пускати цей, хоч i пошарпаний регiмент на з'еднання зi старшим Потоцьким i Яремою Вишневецьким було б великим глупством. Але глупством не було б приспати пильнiсть Стефана i його командирiв. Тож за розпорядженням його ясновельможностi пана гетьмана щойно полковники Кривонiс та Криса вирушили до польського табору, щоб вести цi самi переговори, доки ми тут дещо приготуемо ляхам на згубу. – Що саме? – Капкан! – гарячковито стукнув кулаком по столу Омелько. – Тут нам у черговий раз допоможе Тугай-бей. Чув про урочище Княжi Байраки? – Здаеться, це в тилу у ляхiв, – сказав Іван. – Так, – хитнув головою Омелько. Є думка влаштувати там мiшок силами татар i моiх молодцiв. – Гм… добра думка! – почесав на пiдборiддi кiлькаденну щетину Іван. – Якби тiльки татари не пiдвели. – Не пiдведуть, – змахнув рукою Омелько. – Тугай-бей угоди дотримуеться. Учора в нього були посли вiд Потоцького, вмовляли повернутися за Перекоп, за те пропонували досить значну суму. Чорт голомозий вдав, що його образила запропонована сума, заарештував Чарнецького, Войниловича i Бруханського i заявив, що жадае продовжити перемовини зi Стефаном особисто. Усе це, само собою, доповiв його ясновельможностi. Тож мати сумнiви в його благонадiйностi поки не маемо приводу. Завтра все буде вирiшено. – Скорiше б… – зiтхнув Іван. Розмова затяглася мало не до пiвночi. Омелько, посмоктуючи люльку, оповiдав, що дiялося на Сiчi останнi кiлька рокiв, згадував походи на татар, що iх було вчинено спiльно з вiйськами покiйного Станiслава Конецпольського проти нинiшнього союзника козакiв Тугай-бея, а також каганiв Муртази та Умар-аги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани iз запорiзького лицарства, коли пiд час бою поблизу мiстечка Ахматова, на закованiй кригою рiчечцi Тикчi, запорiзьким куреням було наказано шикуватися позаду обозiв коронного вiйська. І хоч татар було наголову розбито i примушено тiкати без спину до Синiх Вод, а там розсiявшись мчати до Днiпра, Очакова i навiть у буджацькi степи, але з болем, а не з гордiстю здiймалися в душi справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про тi подii. Згадував також про вiдчай, який охопив iх, щирих синiв Украiни, коли, полишивши своi морськi походи до Анатолiйських берегiв, були змушенi також майже втратити зв'язок з Украiною. Як стиснули колись могутню Сiч лещата, утворенi з пiвночi Рiччю Посполитою, а з пiвдня Високою Портою. А в самому ii серцi звiв своi могутнi мури оновлений Кодак. Навiть землю сiчового майдану потоптали чоботи жовнiрiв коронного вiйська, а в куренях, якi будували руки вiльного сiчового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надii поновити свою колишню вольницю i на повнi груди вдихнути солоне повiтря морських просторiв, або вийти на волость, щоб здiйняти меч на звiльнення рiдноi землi, на тiлi якоi, немов мерзеннi паразити, впивались ii кров'ю iноземнi феодали, жиди-орендатори i породження чужого украiнцям римського католицизму – унiя… Коли Омелько нарештi замовк i встав iз-за столу, Іван теж пiднявся, маючи на метi провести його. – Ти лягай, вiдпочинь. Завтра новий бiй, – поклав йому руку на плече Омелько. – Нiчого. Вийду на повiтря, проведу. Заодно гляну, як там моi… – Ну, як знаеш. Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скiльки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать i всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових i сонне хропiння коней, Омелько повернувся до Івана. – Як твоя Ганна? – Очiкуе на мене. Вона залишилася на хуторi. – Напевне, плакала та причитала, коли вiд'iздив? Богун раптом пригадав повнi слiз, але усмiхненi очi. – Вона… Знаеш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслiд. Але тiльки я знаю, що коiлося в неi на душi. Омелько посмiхнувся в темрявi. – Не така, як звикли…Звичайно. Кохаеш ii? – Бiльше, анiж власне життя. – Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Івановi в очi. – Я часом заздрю тобi по-доброму. Знаеш тi корчми на кордонi? Іван хитнув головою. Вiн розумiв, що мав на увазi Омелько. Запорожцi, свято дотримуючись традицii, котра забороняла присутнiсть жiнок у межах Сiчi, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловiками, тож не могли обходитись без жiночого товариства. Його вони знаходили на кордонi Украiни i Дикого Поля, у корчмах, шинках i заiжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирiшувало деякi проблеми, залишаючись дешевим замiнником звичайних вiдносин мiж чоловiком та жiнкою. Жiнки легкоi поведiнки, якi iснували у всi часи i у всiх народiв, задовольняли забаганки воiнiв пiд час короткого перепочинку. Не всi мешканки тих напiвдиких мiсць, звичайно, були повiями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собi важку боротьбу i смертельну небезпеку, не надто пiдходило для сентиментiв i шляхетських манер. Пiд час буревiю неможливо виростити квiтучий сад, а суворий грунт пустелi в змозi дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посмiхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно даеться в нашi долонi. Швидким, немов води гiрського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрiчей, передiлених довгими розлуками. Вiн йшов через сплячий табiр i мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючнi польськi нобiлi презирливо кликали робучим бидлом, i хто сьогоднi вдень уже сказав свое рiшуче слово, примусивши важку кавалерiю Речi Посполитоi вiдступити, зазнавши важких утрат. Ту кавалерiю, якiй не було рiвних на теренах цiлоi Європи. Тепер вони вiдпочивали пiсля важкого бою. Спали на купах хмизу, возах, причеплених до рiдких чахлих дерев парусинових гамаках, або й просто на землi, пiдклавши пiд голову кулак i вкрившись зоряним небом. Тепер вони не були схожi на грiзне вiйсько, скорiше на втомлених важкою працею в полi селян. Проте Богун знав: iх покликала Украiна, отже, вони зможуть стати воiнами. Вони вже стали ними. І вони – лише початок кiнця польського панування на теренах Батькiвщини. V Стефан Потоцький перебував у такому дивному станi, коли вже не мiг вiдчувати сорому або злостi за програну битву. Вiн майже весь час мовчав, лише iнколи вiдповiдаючи на запитання пiдлеглих або вiддаючи короткi розпорядження щодо порядку виведення вiйськ з табору i шикування для маршу до кордонiв Украiни, туди, звiдки ще так недавно йшов переповнений надiй на перемогу, яскравих мрiй, амбiцiйних планiв. Стефан навiть не помiчав повних презирства поглядiв Чарнецького i Сапеги, котрi iхали поряд з ним. Йому було байдуже. Байдуже ще вiд пори, коли напередоднi важкi вози, навантаженi артилерiею польського вiйська i залишками пороху та ядер, перетнули межi його окопу i повiльно, немов пiд час траурноi церемонii, покотилися вбiк табору Богдана Хмельницького. Вони вiддали армату. Вiддали, аби врятувати рештки побитого вiйська. Але вiд цього факт приниження не робився менш значущим. І як це часто бувае, розум рейментаря-невдахи захистився вiд страшноi для нього реальностi, побудувавши бар'ер байдужностi i прострацii. Польськi вiйська вiдступали вже кiлька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належноi пильностi слiдкуючи за обрiем – малочисельнi дозори та пiд'iзди висилали ся скорiше для очищення совiстi командирiв – вони не вiдходили далi, нiж на двi-три сотнi сажнiв вiд похiдних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разi несподiваного нападу великих сил ворожоi кiнноти. Тут, очевидно, окрiм стану Стефана Потоцького, вiдiграла свою роль вiра в дотримання козаками мирного договору його помiчникiв. І вiра ця не була безпiдставною – вiд ранку на обрii не виникало нiкого, окрiм невеличких запорiзьких чат, котрi, безумовно, мали завдання супроводити полякiв i доповiсти iх мiсцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсiм не було видно татар, що деякою мiрою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, вiн перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потiм сповзло, показуючи третю годину опiвднi, а жодних приводiв для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нiчного нападу, але тут Чарнецький лише посмiхався в довгi густi вуса. Заховавшись за возами вагенбургу i окопавшись шанцями, навiть iхне побите за кiлька останнiх днiв вiйсько, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганiзованоi татарськоi кiнноти. Правда, без артилерii це складнiше, але… Нi, вони, без сумнiву, витримають. Крiм того, Хмельницький – шляхтич, i вiн дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завiряючи в тому, що не буде робити спроб переслiдувати роззброене польське вiйсько. Якби ще десь узяти вiру, що той свого слова дотримаеться… Хiба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюженi права? Пiсля цiеi думки його настрiй погiршився, i ротмiстр почав усе чiткiше вiдчувати всю невпевненiсть iхнього положення. Ще через годину вiн усе ж не витримав. Чарнецький пiдiгнав коня i зрiвнявся зi Стефаном. – Я думаю, ми вiдiйшли вiд Жовтих Вод не менше п'ятнадцяти верст, а досi тихо. Схоже, банита дотримуеться слова! Усе ж не вiрю нi йому, нi татарам! У вiдповiдь Потоцький лише знизав плечима i продовжував дивитися перед собою поглядом, котрий нiчого не виказував. Йому було байдуже. – Згiдно з моiми пiдрахунками, ми не бiльше нiж за годину маемо наблизитися до урочища Княжi Байраки. Пан рейментар знае, що то за мiсцина? Потоцький продовжував мовчати. – Мушу сказати, то не найкраще мiсце для пересування оборонною рукою, яр вузький i вкритий досить густим лiсом, – Чарнецький говорив це скорiше для самого себе, – проте обiйти не маемо кудою, праворуч болото, лiворуч лiс зовсiм непролазний. Усе ж радив би вашiй милостi бути пильнiшим пiд час переходу урочищем. – Я буду пильнiшим, – коротко вiдповiв Стефан, i це пролунало, як: «вiдчепiться, заради всього святого!» Чарнецький притримав коня i, залишившись позаду рейментаря, хорунжого i почту, приеднався до Сапеги i Шемберга, котрi iхали поруч, про щось безтурботно розмовляючи. Їх оточували кiлька челядинцiв, раз по раз устигаючи подавати панам новi кубки з вином. Шемберг багатозначно поглянув на ротмiстра i на свiй кубок. – Дякую, – вiдмовився Чарнецький. – Не до вина. – Що я чую, мiй друже? – округлив очi добре посоловiлий Сапега. – А як на мене, якраз до нього. Veritas vines![20 - Veritas vines (лат.) – iстина у винi.] Крiм того, ми вже нiчого не змiнимо в ситуацii, яка склалася пiд час минулоi битви. Тож чи не краще змити муки честолюбства добрим кубком чудового вина, щоб при нагодi помститися за поразку, до тiеi хвилини не переймаючись нею. Тому я буду bibo,[21 - Bibo (лат.) – пити.] що й вам раджу. – Теж вихiд з положення, – iз сарказмом хмикнув Чарнецький, – але мушу помiтити, наша поразка ще не закiнчена з точки зору Тугай-бея. – Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг. – Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипiв Чарнецький, – i чого ви вперто не бажаете помiчати! Адже за вiйськову пiдтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою i його татарами. Але посада чигиринського сотника i статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмiрах, аби утримувати наймане вiйсько. Чи не так? – Звiсно, – погодився Сапега. – Хмельницький скорiше сам найметься за дрiбну плату до надвiрних вiйськ кого-небудь з панства. – Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсiм гуде в ваших головах, чим реблiзант розрахуеться iз союзником? Може, гарматами? Нiзащо! Задля цього вiн мае надто багато амбiцiй. Тодi може нашим обозом i шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп? – Ну, знаете… – загудiв Шемберг, – це ще подивимося! – А нiчого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, i займiться пiдготовкою вiйська до вiдбиття кавалерiйськоi атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всiм ми, не розраховуючи на нього. Не дивлячись на рiзкий тон ротмiстра, нiхто з його опонентiв не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своiх регiментiв, готуючи жовнiрiв до бою, наскiльки це було можливим за даних обставин. Рiвно за годину, як i передбачав Чарнецький, дорога пiшла спочатку полого, а потiм усе стрiмкiше, опускаючись до вузького, не бiльше двохсот сажнiв завширшки, урочища, стiни якого, крутi i порослi кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потiм i хоругви почали спускатися в низину Княжих Байракiв. Конi обережно ступали поритим струмками весняних вод i вкритим купинами глини схилом. Вози обозiв важко йшли, пiдминаючи пiд себе низькi кущi ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткоi валки втяглася в урочище i продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, пiдхопився в сiдлi, напружено вглядаючись в обрiй. У тилу вiдступаючого вiйська ясно проступала на тлi блакитного неба жовтувато-сива хмара пилу. Помилки бути не могло – iхнiми слiдами прямувало велике комонне вiйсько. – А ось i Тугай-бей власною персоною! – криво посмiхнувся ротмiстр. – Пся крев! Гiршого мiсця для оборони не мiг би винайти i люцифер! Уперед, до лiсу. Наш порятунок у лiсi за урочищем! – заревiв вiн щосили. І почалося. Жовнiри i обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, пiдганяючи знесилених коней до рятiвноi стрiчки лiсу, яка темнiла всього за версту вiд авангарду вiйська, там, де розширюючись, стiни урочища випускали шлях на рiвний простiр степу. Переляканi обознi ар'ергарду мало не налiтали на переднi вози, коли чули спiв сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спiв припинився, у гаслах вiдпала потреба – на вiдстанi трьох сотень сажнiв позаду наляканого вiйська Стефана Потоцького з'явилися першi сотнi татарськоi кiнноти. Поки ще добре не розбiрливi з такоi вiдстанi, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збiльшуючись у розмiрах i в кiлькостi. Через чверть години всiм, навiть благодушному Сапезi, стало зрозумiлим: iх переслiдують у такiй кiлькостi, яка не дае приводу для сумнiвiв – Тугай-бей вирiшив знищити вiйсько Потоцького i без серйозних на те причин не вiдмовиться вiд задуманого. Їхня вiдсутнiсть до цiеi митi вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрiбно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапега i Шемберг теж не мали стiльки досвiду, як вiн, хоч i займали у вiйську дещо вищi вiд нього посади. Вiн рвонув з пiхов важкий палаш i розвернув коня на зустрiч переслiдувачам. – Пiхотна фаланга, шикуйсь! Пiки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах! У вiдповiдь на накази знову озвалися сурми, здiйнялися знамена, i порядок у вiйську дещо почав вiдновлюватися. Вози знову було взято пiд охорону кавалерiйськими хоругвами, ар'ергард вiдокремився вiд валки i перетворився на невеликий, але досить мiцний заслон. I цiеi митi з порослих чагарниками стiн Княжих Байракiв посипалися хмари татарських стрiл, вихоплюючи з рядiв розгубленого вiйська десятками все новi й новi жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бiк заростей вдарили розрiзненi пострiли з рушниць, якi не несли полякам нiякоi користi – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених i гуркiт возiв, котрi летiли, ризикуючи перекинутися i почавити пiхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканоi армii. А вишикуваний Чарнецьким ар'ергард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершникiв. Тi пiдскакували майже впритул, засипали полякiв стрiлами i дротиками, не спиняючи коней, i швидко вiдходили в тил. На iх мiсце одразу ж вискакували iншi. Знову i знову. До тiеi пори, доки рiвнi ворожi шеренги не буде знекровлено настiльки, щоб ударити в них кiнськими грудьми без занадто великоi шкоди для себе. Не лякали ординцiв навiть злагодженi мушкетнi залпи польського вiйська. З огляду на це Чарнецький вирiшив потроху вiдводити фалангу, стримуючи ногаiв вогнем хоча б настiльки, аби вони не влiтали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовiрному напруженнi, але врештi ротмiстру здалося, що задумане ним вдаеться – татари, здавалося, зменшили натиск i тепер трималися позаду них на вiдстанi, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стрiляння луками. До рятiвного узлiсся залишалося вже зовсiм небагато. І тут позаду себе, звiдти, де знаходився авангард вiйська, Чарнецький почув сильний трiск i загрозливий шум. Вiд несподiванки вiн мало не впустив повiд. – Поручник! – заволав ротмiстр тiеi ж митi. – Тут, ваша милiсть! – Негайно взнайте, що там дiеться! За три хвилини поручник уже й повернувся. – Бiда, ваша милiсть! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мiшок! У вiдповiдь на його слова зi стiн урочища гулко i часто забили гармати… Як тiльки Стефан Чарнецький зрозумiв, що заслон, утворений ним в ар'ергардi вiйська приречений на загибель вiд вогню картечi й татарських стрiл, вiн повернув коня i почвалав усередину конаючоi армii – лише там можливо було згрупувати найбiльш боездатнi кавалерiйськi пiдроздiли i спробувати пiти ними на прорив, рятуючи вже якщо не вiйсько, то власне життя. Якоiсь митi вiн натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зi свого напiвсонного стану i притримував коня, який ходив дзигою, поспiхом вiддавав якiсь розпорядження. Здавалося, вiн не звертав жодноi уваги на вибухи i сичання картечi зовсiм поряд вiд себе. – Уперед, лицарi! Покажемо боягузливим кочiвникам, як умiе помирати польська шляхта! – почув ротмiстр серед гуркоту рiзанини його напружений голос. Не заховався вiд погляду Чарнецького i божевiльний блиск в очах у гетьманича, тремтiння його губ i нездоровий рум'янець на обличчi – шолома не було на Потоцькому i його довге волосся розмiталося по наплiчниках панцира. Ротмiстр кинувся до Потоцького. – Ваша ясновельможнiсть, не час вдаватися до непотрiбного геройства, одягнiть шолом заради Єзуса i давайте наказ кiннотi збиратися пiд вашi знамена! Ми зробимо спробу врятувати кiнноту, а це вже немало! – На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим смiхом. – Невже ви сподiваетесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивiться ж правдi в очi! Немов на пiдтвердження його слiв, зовсiм поряд вiд них вибухнула граната, розiрвавши навпiл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох нiг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собi в повiтрi червону хмару i виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кiннота закiнчила знищення розбитоi гарматним вогнем пiхотноi фаланги заслону, i кинулась углиб табору iз шаблями наголо, сiючи смерть i доповнюючи картину повного безладу, в полонi якого опинилися рештки полякiв. – За мною! Хто вважае себе потомками сарматiв i мрiе покласти життя на полi Марса за Батькiвщину, за мною! – Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не мiг почути. На чолi крихiтного загону у два десятки шабель вiн полетiв у саму гущу татар, котрi вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою пiдкликав хорунжого i сурмача. – Давайте гасло збиратися пiд моi знамена. Ми спробуемо прорвати оточення. А бiйня в таборi продовжувала набирати обертiв. Похiднi колони давно вже перетворилися на поодинокi групи людей, оточених i змушених битися подiбно до диких звiрiв, обстоюючи своi життя i втрачаючи iх пiд ударами переважаючих сил ворога. Через пiвгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, i до татар приедналися чотири сотнi козакiв з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бiй не зважаючи на наказ гетьмана вiдпустити полякiв з миром, як i було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели тi самi козаки Кривоноса, i Хмельницький, якби вiн хотiв того, мiг би не допустити до зради армату. Але вiн не зробив цього. Хто може судити за таке рiшення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне вiйсько, досi нездоланне нi для кого з европейських володарiв, i воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи мiг гетьман припустити, щоб його посилив нехай i побитий, але все ще повний сил авангард? Стiкаючi кров'ю жовнiри кидалися з одного боку мiшка, що в нього перетворились Княжi Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милостi в Бога i ворогiв, та нi Всевишнiй, нi охопленi бойовою лихоманкою татари не чули iхнiх розпачливих зойкiв. Кров лилася рiкою, змiшуючись з вологою глиною i перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що iх накопали минулоi ночi козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кiнським i людським трупом, шматки розбитих возiв i колоди зрубаних дерев перемiшалися в якiйсь чудернацькiй картинi хаосу так, що урочище Княжi Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останнi променi сонця спустилися на купи мертвих тiл, калюжi кровi й купи пошкодженого обозного майна, поламаноi зброi та порубаних обладункiв, упав пiд ударами ворожих шабель останнiй польський вояк, з хоробрiстю приреченого вiдбиваючись вiд десяткiв ворогiв. Майже всю верхiвку польського вiйська було захоплено в татарський полон, а жовнiрiв та найманих ландскнехтiв винищено. Лише крихiтнiй купцi з кiлькох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дiйти до рятiвного лiсу, скориставшись вечiрнiми сутiнками та тим, що татарам пiд час дiльби награбованого було не до них. Польща, яка досi ще спокiйно вкладалася спати i не передбачала нiчого страшного в завтрашньому днi, вже пережила першу з цiлоi низки катастроф, викликаних повстанням народу Украiни… Коли нiч запалила вогники зiрок на потемнiлому небi, а вкритий ледь помiтною iмлою диск мiсяця навис над обрiем, освiтлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радiсний полковник Кривонiс. – Вибач, батьку, що без попереджень… – Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очiкую, не лягаю, – у тонi гетьмана Кривонiс вiдчув щось таке, що його насторожило. Але вiн продовжив, не моргнувши оком: – Тугай-бей порушив твiй наказ, зробив засiдку у Княжих Байраках i напав на ляхiв. – Як напав?! – Файно, з трьох бокiв. Я б краще не придумав! – Але ж я прохав його! – Про це, ваша ясновельможнiсть, сам його i розпитаеш. Армiю Стефана Потоцького знищено, такi ось справи. Татари не випустили жодного. Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподiвана думка, вiд якоi вiн стрiпнувся i уважно подивився на Кривоноса: – Татари? – Вони, батьку. – А що ж ти там робив? Може, минулоi ночi засiдку готував? – Може, й готував, – Кривонiс витримав погляд гетьмана не знiтившись. – Армату для чого з табору брав? – Перевiрити, порахувати, випробувати. – Випробував? – очi Хмельницького звузились. – Атож, – Кривонiс смiливо вiдповiв поглядом на погляд. Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився i повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях. – Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив вiн. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немае вiйська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз i назавжди: ще раз ти ослухаешся мого наказу, будемо судити за законом та звичаем. А потрiбно стане, голову зiтну, на старi заслуги i дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, мое слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повiрить слову володаря, котрого смiють ослухатися його власнi полковники? Ми ще не побудували нiчого, аби руйнувати його заколотами. Маю надiю, в майбутньому ми зрозумiемо один одного? Кривонiс повiльно опустив погляд i зiтхнув. – Пробач, Богдане, не втримався. – На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дiвку за стегно впiймае. Нiколи до цiеi розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобi сказав. – Довiку… – Добре, – Хмельницький одразу ж змiнив тон i запитав майже легковажно: – Тепер, маю надiю, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву? – Бiльше нiж впевнений – не буде! Здобич добру взяв. – Його щастя. А лядськi рейментарi? – Майже всi в полонi. Хмельницький знову замислився. – От що, я напишу мурзi листа. Нехай передасть менi Стефана Потоцького. Негоже синовi коронного гетьмана в бусурманськiй неволi томитися. Кривонiс вiдкашлявся. Щось в його виглядi насторожило Богдана. – Доказуй. – Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як i сказати… При смертi гетьманич. Хмельницький люто зиркнув на полковника i, не сказавши бiльше жодного слова, стрiмким кроком вийшов iз шатра. Стефан Потоцький, блiдий i змарнiлий, лежав на попонi пiд навiсом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклоi кровi. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з бiлого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця. – Ну як вiн? – запитав стиха, коли той наблизився. – Не буде з нього, мабуть, нiчого. Голову порубано, нога в трьох мiсцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить. Раптом Потоцький пiдвiв голову i уважно подивився на Хмельницького. – Ти?! – збуджено прохрипiв вiн. – Це ти, гетьмане Хмельницький? – Я, – Хмельницький наблизився. У мерехтливому свiтлi багаття i кiлькох смолоскипiв обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмiшкуватим. Вiн задихав частiше i гаряче зашепотiв: – Ми билися до останнього, i ти нiколи не зможеш сказати, що я був боягузом! Та Хмельницький i не думав кепкувати. Смерть – не привiд для кепкувань. Навiть смерть ворога. – Я нiколи такого не скажу. – Я рубав iх як гнилi кавуни, – шепотiв Потоцький, – але вони лiзли знову i знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька смiливцiв? Хмельницький, пiддавшись раптовому пориву, став на колiна поряд з пораненим i охопив його плечi рукою, намагаючись пiдтримати. – Ти був хоробрим воiном i добрим рейментарем, пане Потоцький. Я мав за честь воювати з тобою! Стефан спробував пiднятися на лiкоть, але впав i зайшовся кашлем, захлинаючись власною кров'ю. Чернець кинувся до нього i заходився витирати кров. У свiтлi багаття кров Потоцького здалася Богдану чорною, неначе смола. Стефан вiдiпхнув ченця i звiвся, майже сiв, усмiхаючись посмiшкою, яка скорiше була схожа на маску болю. – Як Вар! Як нещасний Септимiй Вар! – вимовив вiн i впав замертво на руки козацького гетьмана. З його прострiлених легенiв з харчанням вийшов передсмертний видих. Роздiл IV І Три днi залишалися полки Богдана Хмельницького в таборi пiд Жовтими Водами, не поспiшаючи полишати мiсце своеi першоi перемоги i виступити назустрiч коронним гетьманам i новим битвам. За цей час було до решти впорядковано новi полки i сотнi, що влилися до вiйська повсталих уже пiсля виходу того iз Сiчi. На старшинськi посади Хмельницьким було призначено досвiдчених козакiв з числа низового лицарства, а також реестровикiв, що iх привiв Филон Джеджалiй з Кам'яного Затону. Використовуючи перепочинок, Хмельницький вирiшив також деякi дрiбнi непорозумiння, якi виникли внаслiдок наказу козацького гетьмана доправити до його ставки полонених панiв Чарнецького, Шемберга i Сапегу. Натомiсть татари отримали весь обоз польського вiйська, за винятком вiйськових клейнодiв, три тисячi коней i третину всiеi захопленоi зброi, вiдмовившись лише вiд гармат. Тугай-бей, як оповiдали Хмельницькому, був не вельми задоволений таким перебiгом справ, очевидно, жалкуючи про втрачене золото викупiв за трьох сановитих бранцiв, яке, безумовно, мало пiти в його кишеню. Усе ж по обiдi другого дня пiсля погрому ляхiв в урочищi Княжi Байраки, тобто десятого травня, був пiдписаний поновлений договiр мiж Богданом Хмельницьким i Тугай-беем, у якому було затверджено й надалi продовжувати спiльну боротьбу проти Польщi i Литви. Крiм того, на обiдi, який вiдбувся пiсля пiдписання договору, перекопський мурза, захмелiлий вiд нескiнченних порцiй старого угорського, розповiв Хмельницькому, що в Бахчисараi мають бути надзвичайно задоволеними перемогою пiд Жовтими Водами, i, як наслiдок монаршого задоволення хана Іслам-Герея, питання про вiдрядження на допомогу козакам п'ятдесятитисячноi орди на чолi iз самим ханом буде вирiшено в найближчi днi пiсля того, як стрiмкi конi посланцiв донесуть до вух володаря Криму новину про жовтоводську перемогу. Отже, Богдан-паша не матиме бiльше приводу для хвилювань про дотримання татарами угод, пiдписаних при кiнцi зими в Бахчисараi. Лише на четвертий день полки новоствореного украiнського вiйська полишили табiр на горi над Жовтими Водами i розпочали рух на пiвнiчний схiд. Вони не поспiшали тепер, iм не було потреби рухатися форсованими маршами, i вiйсько покривало за денний перехiд не бiльше п'ятнадцяти-двадцяти миль. Потоцький нiкуди не подiнеться. Вiн зустрiне iх у Глуховi або в Корсунi, i тодi iм знадобляться сили, заощадженi пiд час цього неквапного переходу. Тепер це були вже не тi вояки, якi кидалися на гусар Стефана Потоцького з колами i косами, маючи один самопал на десяток козакiв пiхотноi батави. Тепер вони значно краще озброiлися i, що було найголовнiшим, нюхнули пороху вiйни, почавши перетворення iз зацькованих панськими посiпаками хлiборобiв на досвiдчених та безстрашних воiнiв. Вiйсько, як i ранiше, складалося з чотирьох полкiв пiд командою Кривоноса, Нечая, Джеджалiя та Криси, але що то були за полки! У кожному нараховувалось замiсть звичних сiмнадцяти-дев'ятнадцяти сотень двадцять п'ять або й навiть тридцять. І сотнi, котрi у звичайному козацькому реестрi повиннi нараховувати в середньому по триста-чотириста козакiв, подекуди доходили за кiлькiстю до восьми ста. А новим рекрутам, котрi сотнями вливалися до лав повсталих, не було видно кiнця i краю. Жодне мiстечко, невеличке село або крихiтний хутiр, з тих, якi доводилося минати, не залишилося осторонь, не вiдрядивши на допомогу Хмельницькому бодай кiлькох своiх мешканцiв. Так i йшли полки назустрiч коронному вiйську. В ар'ергардi, пiд надiйною охороною п'яти сотень комонних i трьох сотень пiших пушкарiв, кiлька днiв тому призначених з козакiв рiзних полкiв Хмельницьким у армату, рухалися двадцять шiсть великих гармат та гарматок, поставленi на лафети i запряженi одним конем кожна, що неабияк посилювало iхню здатнiсть до маневру на полi бою. Це була артилерiя Хмельницького. Уперше в iсторii европейських вiйн реорганiзована в окремий пiдроздiл i вiдокремлена вiд важких неповоротких возiв. До Корсунськоi трагедii вiйська польського залишалися днi. II Іван узяв до рук один з мушкетiв, що iх було добрячою купою навалено на столi посеред його шатра. Зброя була простуватою, без рiзьби, срiбних бляшок та iнших прикрас, проте досить сучасною i, безумовно, надiйною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартiвливого калiбру виблискував добре змащеною i доглянутою крицею. Ударний крем'яний механiзм виконано з бронзи, а пановка щiльно зачинялася простим, але вкрай ефективним мiдним замком. Богун зважив зброю в руцi, пiсля чого рвучко звiв до плеча i, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицiлу i мушки. Проста в обходженнi i надзвичайно ефективна при застосуваннi залпом у кiлькасот мушкетiв. – Добре, – вiн вiдклав мушкет i поглянув на зарослого рiдкою рудуватою щетиною парубка в поношеному пiдряснику i чорному повстяному капелюсi, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скiльки й чого отримано, а потiм пiдготуеш окремий реестр, де й розпишеш: кому i яку зброю видано. Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кiлька днiв тому серед натовпу новоприбулих селян з Подiлля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, пiсля чого кiлька секунд сидiв мовчки i лише тодi махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повiльного темпу життя, тож не дивувався, навiть коли той вiдповiдав на запитання через чверть години, пiсля того як воно було поставлено. І хоч вiн iнодi не мiг стримати усмiшки вiд такоi неспiшноi поведiнки Гавриiла (як той сам себе назвав пiд час знайомства), замiнювати його не поспiшав – хлопчина досить вправно виписував лiтери, майже не роблячи помилок. Нарештi Гавриiл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар i почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркушi паперу. – Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лавi з кухлем квасу в руцi. – Якби кожному козаку пiхотноi батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс i нiмецьких, i голландських мушкетерiв. Михайло замахав перед собою лiвою рукою, виказуючи протест: – Але я зробив все, що лише був у змозi зробити! Та мене й так вже декотрi розумники за мое дбання про iнтереси нашоi сотнi хотiли на арканi до Нечая тягти! Я, мовляв, iх обдiлити надумав, усе найкраще до Богуновоi сотнi! А я що?! Ми i пiд час бою заднiх не пасли, он скiльки здобичi на загальний дуван принесли! – Чого ж не потягли? – звiв очi Богун. – Куди? – осавул у запалi забув про першу частину своеi полум'яноi речi. – До Нечая. Михайло презирливо пхикнув. – Це мене до власного кума? – Ясно… Я тобi, осавуле, не дорiкаю. Так, думки вголос. Нечипоренко допив квас i, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль. – Зате ще гнотових рушниць пiвсотнi, гакiвницi двi. Ну, шаблi, списи i пiстолi я не рахую… Іван мало не зареготав – Михайло хiба що не бив себе кулаком У груди. – Ну, молодець, молодець, – сказав вiн примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали пiд Жовтими Водами, не зрiвняти. Тепер можемо й до коронних гетьманiв вирушати на брагу. Та й засидiлися ми довго… Немов у вiдповiдь на його слова, до намету заскочив джура. – Пане сотнику, до вас вiд його милостi пана полковника джура, – кинув скоромовкою. – Проси, коли так, – знизав плечима Богун. Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводi хлопчини, такого, як сам, – на вигляд рокiв шiстнадцяти, на головi по-молодецьки пiдголений оселедець, на плечах сукняний каптан з вiдкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаем, низько вклонився i завмер, очiкуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру. – Оповiдай, – коротко кинув йому Богун. – Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмiв торохкотiти ще скорiше, анiж перед ним джура сотницький, вiд чого, напевне, вiдчував неабиякi гордощi. Іван вiдчув, що сидiнню в таборi надходить кiнець. – Ось воно, – подивився вiн на Нечипоренка. – Ось i вiдповiдь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника! Нечай очiкувань сотника не ошукав. – Я щойно вiд гетьмана, Іване, ранком виступаемо. Гонець був вiд Богданового чоловiка у ставцi Потоцького. Його мость ще кiлька днiв тому стояв табором пiвденнiше Чигирина усього за сотню верст вiд Жовтих Вод. Невiдомо, якi причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покiйним нинi Стефаном, вiн знявся i вiдiйшов до Чигирина, щоб натомiсть поспiшати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненiсть. Чати доповiли Потоцькому про стрiлянину з гармат у Княжих Байраках, але вiн i пальцем не поворухнув. Просто повiв вiйсько через Боровицю на Черкаси. Скорiше за все старий пес вирiшив утихомирити бунт на волостi, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобi? – Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазi ляхiв. – Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байракiв донiс до Потоцького звiстку про поразку пiд Жовтими Водами i смерть сина. Тож тепер вiн знае все. Настрiй коронного гетьмана неможливо передати словами, i вiн готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливцi. Вiн вирушае з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маемо йти тим самим напрямком. Вiйсько в Потоцького i Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подiй, який вiдбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовнiри вiдданi рейментарям, тож радше помруть, анiж перейдуть на наш бiк. – Або накивають п'ятами, – iз серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван. – Або так, – Нечай посмiхнувся краечками вуст. – Але й ми тепер сильнiшi, анiж тиждень тому. Крiм того, е у Хмеля задум один… Добре, тобi можу сказати: пiдманути ляхiв гетьман мае на метi. Детальнiше зараз розповiсти я не можу – таемна справа. Через кiлька хвилин почали збиратися iншi сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповiдi, коротко вiталися з полковником i Богуном, пiсля чого розсiдалися по лавках, очiкуючи, доки розпочнеться нарада. Нарештi зiбралися всi. Данило коротко переповiв iм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хiба що таемний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану. – Усе, панове старшина. Виступаемо за годину до свiтанку, – закiнчив доповiдь Нечай, i коротку нараду було закiнчено. У передсвiтанкових сутiнках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижнi табiр мiж рiчками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межi свого окопу вiйсько. Козаки виходили полками i сотнями, з обох бокiв прикриваючи вози обозiв, закинувши на плечi довгi ратища списiв або стволи мушкетiв, хвацько виступали попереду них хорунжi, прапороносцi i бандуристи. Комоннi частини полкiв було зведено в кiлька загонiв, на плечi яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана i його польовий штаб, ар'ергарду, що йому було доручено охороняти тили вiд несподiваного нападу, i кiлька десяткiв дрiбних чат, по кiлькадесят козакiв у кожнiй. Чати розбiглися степом навсiбiч, слугуючи очима i вухами вiйська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозiв, прикрита з тилу комонним ар'ергардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовiй тирсi глибокi колii своiми велетенськими, кованими залiзною шиною колесами. Триста пiших i п'ятсот комонних козакiв з полку Максима Кривоноса, котрi вважалися тепер особливим артилерiйським пiдроздiлом, супроводжували армату, забезпечуючи ii рух i охорону – гетьман Хмельницький, як i будь-хто з полководцiв XV–XVIII столiть, надавав арматi особливого значення у вiйську, тож берiг, як зiницю ока. П'ять днiв продовжувався похiд безлюдними просторами Дикого Поля, пiд час яких не вiдбулося будь-яких подiй, якщо не рахувати кiлькох дрiбних сутичок мiж запорiзькими чатами i проводами коронного вiйська, висланими на розвiдку та здобуття «язикiв» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справi здобуття того самого «язика», натомiсть козакам удалося полонити двох жовнiрiв з хоругви пана Лянцкронського i навiть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на вiдомi одному йому мiркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав вiдпустити, попередньо роззброiвши i вiдiбравши у них коней. У вiдповiдь на пихату фразу шляхтича: «Лiпше убий мене, здрайцю, iнакше обiцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана i не заспокоюся, доки не вiдряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засмiявся йому в очi i кинув за мить до того, як повернути коня i помчати геть: – iхав би ти, пане, до Великопольщi, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть! І рухалися далi полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст вiдстанi до Корсуня i до новоi битви. На обрii, трохи на пiвденний схiд вiд напрямку руху козацького вiйська, здiймалася хмара жовтавоi куряви з-пiд копит коней татарськоi орди. Тугай-бей, як i ранiше, вважав за доцiльне триматися на вiдстанi кiлькох верст вiд козакiв, пiдкреслюючи тим самим свое вiдношення до тимчасових союзникiв i одвiчних ворогiв – лише виконання домовленостей без будь-якого зближення i вияву прихильностi. А Богун навiть пiд час спокiйного переходу не втрачав жодноi хвилини, яку мiг використати для вiйськового навчання. Засвоiв-бо ще з часiв сiчовоi молодостi – вiйсько сильне не кiлькiстю, а духом. І нiщо не лiпше для духу воiна так, як чiтка вiйськова дисциплiна i впевненiсть у людинi, що стоiть поруч. Тож iз завзяттям мiстечкового возного[22 - Возний – у Речi Посполитiй – судовий виконавець. Людина, яка в силу своеi посади мусiла бути педантом i бюрократом.] взявся вiн за посилення дисциплiни серед козакiв своеi сотнi, тобто серед людей, якi всього кiлька тижнiв тому були простими собi селянами, мiщанами або й розбишаками з плавнiв чи Чорного лiсу. І хоча Богун не мiг дозволити собi вiдбирати в козакiв задля навчань короткий час вiдпочинку пiсля багатомильних маршiв спекотними просторами Поднiпров'я, вiн знайшов iнший вихiд: помiтивши, що новобранцi пересуваються пiд час переходiв безладними купками, Іван взявся за справу послiдовно i наполегливо. Одразу ж пiсля короткого привалу для обiду першого дня пiсля виступу iз Жовтих Вод вiн зiбрав докупи всiх своiх курiнних[23 - Курiнь – у реестровому вiйську на вiдмiну вiд Низового Запорiзького вiйська курiнь був найменшою вiйськовою одиницею у складi сотнi.] i наказав пiсля привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранцi, не розумiючи, чого вiд них потребують, збилися великими юрбами обабiч возiв. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрiй. Та навколо було тихо i спокiйно, зникли навiть слiди пересування загону Тугай-бея. Богуна вiд побаченого покоробило, i вiн ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, якi склали кiстяк сотнi ще в Кам'яному Затонi, а також деякi з тих, хто встиг нюхнути пороху пiд Жовтими Водами. Але бiльша частина новоприбулих не мала взагалi нiякого уявлення про вiйськовi шикування, не говорячи вже про складнi перестроювання i еволюцii у складi сотнi або полку. – Джуро! – покликав Іван крiзь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж вiднайшовся: – Слухаю, пане сотнику! – Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пiзнiше. А поки що моi козаки шикуватися вчитимуться! Коли ар'ергард вiйська вiдiйшов вiд мiсця колишнього привалу на три сотнi сажнiв, Іван на чолi сотницького почту почав об'iздити натовпи козакiв. – Що ж, панове гречкосii, пастухи, грубники, бондарi, винокури, рiзники, стельмахи i кожум'яки! Пора вже вас всiх на козакiв перетворювати! – забринiв над натовпом його голос. – Козакiв! І цим все сказано: воякiв вправних, мужнiх i досвiдчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулiй битвi, за що кожному вiд мене, пана гетьмана i неньки Украiни уклiн низький. Але буду вiдвертим: не так ваша вправнiсть, а бiльше талант вiйськовий батька Богдана i милiсть долi допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козакiв. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосiдланих татарських бахматiв по полю розмете, так що оком клiпнути не вспiете! Іван iхав помiж натовпу, прислухаючись до тишi, ще бiльш дзвiнкоi вiд того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем. – Не головне для пiхотноi сотнi умiння фехтувати ладно, – чiтко карбував слова Богун, – не головне вмiти бiлцi в око поцiлити. Рiвняння головне! Умiння зберегти ряди пiд час нищiвного удару ворога, миттево закрити пролом строю там, де дiстала зла доля товаришiв ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана i стояти. Стояти! Так стояти, нiби всi ви е одним цiлим, глухою стiною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора i Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тiльки в розумiннi цього ваше життя пiд час бою i наша спiльна перемога! – Іван перевiв подих i повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курiнними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з мiсця не зрушимо!.. Лише надвечiр Іван Богун наздогнав Нечая, який iхав верхи на гнiдому огирi, пiд полковою, дарованою сiчовим товариством хоругвою. – Дозволь, пане полковнику, зайняти свое мiсце в строю, – весело вимовив вiн, притримавши розгаряченого чвалом Цигана. – Давно мав би, – знизавши плечима, вiдповiв Нечай. – Чому вiдстав? Іван прикрив повiками очi. – Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу. – Як знаеш, – не став допитуватися Нечай. – Тiльки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже вiйсько степом розпорошувати, та ще без дозору… – Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумiтися. – Що ти задумав? – звiв на побратима очi Нечай. – Нiчого особливого. Я всього лиш хочу перетворити iх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рiвнi ряди козакiв його сотнi, – на козакiв. Нечай хмикнув. – Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи. – І все ж я готовий трохи допомогти iм. – І не подумаю переконувати в протилежному. Наступних два днi походу на Корсунь були для козакiв сотнi Івана Богуна найтяжчими з-помiж решти козацького вiйська. Тепер вони не покидали похiдних колон i рухалися в складi вiйська, але що то був за рух! – Пiкiнери у вiсiм рядiв, ратища готуй! – лунав зiрваний голос Нечипоренка, i колона розламувалась, бiгцем перешиковуючись, займаючи ранiше зазначенi мiсця пiд спiв сурми, яким дублювалися голосовi команди осавула. – Пiкiнери, приймай! – хрипiв Нечипоренко за хвилину, i лави озброених двосаженними ратищами козакiв завмирали, спрямувавши рихви списiв у груди невидимому супротивнику. Промiж них снували курiннi, якi рiзкими вигуками вирiвнювали шикування там, де в цьому була необхiднiсть, били по ратищах, що iх не туди спрямовували невмiлi руки, пiдганяли тих, хто загаявся. Та ось уже осавул брався за решту сотнi, доки не задiяну в навчаннi: – Мушкетери! У три лави перед строем! Пiкiнерам розiмкнути стрiй! І одразу ж наiжачена списами фаланга пiкiнерiв перетворювалась на кiлька рiвних за кiлькiстю козакiв каре, утворюючи проходи для перемiщення з тилу озброених вогнепальною зброею мушкетерiв. Мушкетери бiгцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, i шикувалися у три ряди на вiдстанi п'яти сажнiв вiд пiкiнерiв. – Готуйсь! – лунав знову голос осавула, i мушкети опускалися, вiдшукуючи ту саму цiль, що ii хвилину тому глядiли хижi рихви списiв iх товаришiв. – Перша лава умовно вогонь! – Караколюй! – i перша шеренга швидко ховалася у промiжки строю i шикувалася позаду третьоi. – Друга лава, через одного, умовно вогонь! – Караколюй! Команди сипалися одна за одною, вiдтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бiй з пiхотою i перешиковувалися для вiдбиття кавалерiйськоi атаки. Розмикали стрiй для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для круговоi оборони. Вони знову i знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися пiд знамено сотника, покликанi гаслом сурми. Усього на кiлька годин кожного дня давав спокiй пан сотник своiм козакам, котрi мало не падали з нiг, i тодi вони мали нагоду зрозумiти – просто йти маршем через спекотний степ е зовсiм не важкою справою, майже вiдпочинком. Але вiдпочивати довго iм не давали. Урештi-решт це було помiчено i гетьманом. Хмельницький у супроводi Максима Кривоноса пiд'iхав до Нечая i махнув головою в бiк Іванових пiдлеглих, котрi якраз були зайнятi утворенням чергового складного шикування: – А хлопчина мае золоту голову. – Батько в цьому сумнiвався? – з посмiшкою вiдповiв Данило. – Жодного дня. Нечай, ти не боiшся, що скоро вiн стане достойним полковничого пернача не менше, нiж достойний його ти сам? – Не боюся, батьку, – вiдповiв Нечай, одразу ж приховавши посмiшку. – Я навiть скажу бiльше – радо поступлюся Богуну в разi, якщо вiн зможе зробити бiльше для спiльноi справи, анiж мiг би зробити я сам. – І пiдеш пiд його руку? – Хмельницький примружив очi. – Радо. Хмельницький раптом голосно розсмiявся: – Вiдповiдь доброго побратима i славного полковника! Нi, ти не будеш пiд його рукою, це було б поганим рiшенням. Але з хлопця будуть люди! Гарнi амбiцii в поеднаннi з талантом полководця, – що може бути лiпшим? Нечай промовчав. Нi, вiн не покривив душею, давши вiдповiдь на запитання гетьмана, i вiн не ревнував Івана, як може ревнувати честолюбець честолюбця до уваги гетьмана. Вiн щиро радiв за побратима, дещо навiть вiдчуваючи провину за те, що мае пiд своею орудою того, з ким колись був рiвним, вiльним гулякою, як i вiн. До вiйська коронних гетьманiв, яке вже стало табором на фiльварках пiд Корсунем, залишався один денний перехiд. III Чотирнадцятого травня 1648 року вiйсько Богдана Хмельницького наблизилось настiльки до позицiй коронного гетьмана вiйська Речi Посполитоi Миколая Потоцького, що постало питання про бойовий контакт, який зазвичай вiдбувався за якийсь час до зближення основних сил i здiйснювався силами кiнноти. Крiм демонстрацii сили i рiшучостi, цим контактом досягались i розвiдувальнi цiлi. Саме тому на свiтанку чотирнадцятого травня три сотнi козакiв полку Максима Кривоноса вiд'едналися вiд вiйськових порядкiв, i, пустивши коней у рись, зникли за обрiем. А ще через двi години вони зустрiлися з передовим дозором коронного вiйська i не вiдвернули назад. З розвернутою хоругвою, зi схиленими назустрiч ворогу ратищами, пригнувшись до полум'янiючих у струменях вiтру кiнських грив, з криками i посвистом кинулися вони на тисячний провiд королiвськоi драгунii, i, як це часто трапляеться з вiдчайдушними смiливцями, завернули його i погнали назад, туди, де вже були помiтнi мури Корсунського замку. Пiстолетними пострiлами, а подекуди i рихвами списiв вихоплювали хоробрi кривоносiвцi тих iз жовнiрiв, кого конi не могли нести з потрiбною швидкiстю, i йшли все далi, забувши, здавалось, що летять на табiр семитисячного вiйська. Широким слiдом залишали у травах, котрi не встигли ще вигорiти пiд гарячими сонячними променями, розкинутих у смертельному снi драгунiв, рубiновi краплi на свiжiй зеленi трав. Вiдвернули лише за милю вiд ворожого табору. А гнiву Миколая Потоцького не було меж. Що може загасити пекельнi муки батька, у котрого зла доля вiдiбрала дитя, улюбленого сина, юнака, котрий робив лише першi кроки цим життям, готуючись прийняти з батькових рук найвищу вiйськову владу великоi держави, що нею, безумовно, була Рiч Посполита? Що може бути достатньою карою для непокiрних украiнцiв за таке убивство? І запалав Корсунь, вiдданий жовнiрам коронним гетьманом in praedam,[24 - In praedam (лат.) – у здобич.] щоб бути знищеним за грiхи козацькоi нацii. Здiйнялися в бездонне блакитне небо потворнi чорнi дими, впали у власних обiйстях украiнцi, котрi спробували боронити свое майно вiд вакханалii безглуздого знищення, потяглися за межi зруйнованого мiста назустрiч Хмельницькому тi, хто встиг вирватись з пазурiв смертi i навiки закарбував у пам'ятi обличчя рiдних i близьких, вбитих поляками без будь-якоi провини з iхнього боку. А перед палаючим Корсунем уже виростали шанцi i окопи – польське вiйсько готувалося зустрiти ворога саме в цьому мiсцi. * * * Посеред намету Богдана Хмельницького сидiв чоловiк, зодягнений у блакитний кунтуш i видрову шапку, увiнчану пером павича. Судячи з довгих, пiдкручених догори вусiв i виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького вiйська знаходився польський жовнiр, i жовнiр не останнiй з-помiж своiх товаришiв. – Пробач, Самiйле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зi мною i моiм вiйськом. Але повiр: нiщо, окрiм нагальноi необхiдностi, не примусило б мене зважитися на такий крок. – Я все розумiю, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись i готовий вислухати вас i виконати все, що в моiх силах. – Добре. Насамперед розповiси менi про настроi серед рейментарiв коронного вiйська пiсля Жовтих Вод i сьогоднiшньоi атаки наших чат. Жовнiр добув з кишенi люльку i запитливо подивився на Хмельницького: – Дозволь, батьку, запалити люльку? – Пали, – змахнув рукою гетьман. Жовнiр неквапно наклав череп'яну носогрiйку i припалив вiд шандалу на столi. – Настрiй Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Вiн заслiплений горем i жагою помсти. Я думаю, зараз вiн не може поводити себе адекватно ситуацii i грае скорiше вам на руку, анiж собi. Складнiше з Калиновським. Пан Мартин мае холодну голову i здатен приймати потрiбнi рiшення. Крiм того, за ним стоiть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усi шокованi загибеллю авангарду i Стефана Потоцького, вони нi на йоту не сумнiвалися, що гетьманич покiнчить з вами раз i назавжди. Нiхто не розраховував на такi наслiдки. Але все ж бiльша частина шляхти е, безумовно, лицарями, тож готовi битися, не дивлячись на поразку пiд Жовтими Водами i вашу чисельну перевагу. – До речi, – перебив жовнiра Хмельницький, – про яку саме чисельну перевагу знають у таборi пана Миколая? – Жодних цифр. Самi тiльки натяки на перевагу в живiй силi. Хмельницький пройшовся наметом. – А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацькоi пiхоти, двадцять тисяч татарськоi кiнноти i двадцять шiсть гармат? – Добре вiйсько. – Я хотiв би, щоб про його кiлькiсть якнайскорiше дiзналися в польському таборi. У тебе е для цього можливостi? – Думаю, знайдемо, – вiдповiв жовнiр. – Цi цифри е правда для нас чи тiльки для полякiв? – Правда для всiх. Зроби це ще сьогоднi. А як щодо польських сил? – Вони не змiнилися. П'ять тисяч кiнноти, тисяча шiстсот найманоi пiхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство i жовнежи. Ще чотирнадцять тисяч обозноi челядi, котрих поляки нiколи не вiдносили до вiйська. – Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своiх панiв. – Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони наляканi, хоча всiма силами намагаються того не виказати. Хмельницький сiв за стiл i вперся пiдборiддям у складенi в кулаки долонi. – Ми пiдiйшли до того, задля чого тебе покликано, Самiйле. – Радо вислухаю вашу ясновельможнiсть i обiцяю виконати все, що в моiх силах. – Твоя мiсiя дуже непроста, але для нас життево важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш? Зарудний деякий час мовчав. – Спробую. Є деякi важелi. Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом. – Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай i ти: здiйснивши це, ти зробиш справу, яка не пiд силу великому i добре озброеному регiменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобi життя… Жовнiр посмiхнувся: – Наше життя – лише гра, як сказав один вiдомий англiець. Я готовий на це. Хмельницький рвучко пiднявся. – Не смiю затримувати пана жодноi хвилини. Повiдом менi про все, як тiльки видасться можливiсть. Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з нiг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводi Максима Кривоноса, самого Криси i кiлькох найзначнiших старшин вiд'iздив у поле, взявши на пiвдень вiд напрямку руху вiйська. Простодушнi козаки не розумiли – хто ж ця людина, у почтi в якоi перебувають одразу два полковники козацького вiйська… * * * По обiдi п'ятнадцятого травня, коли вiд корсунських позицiй коронного вiйська козакiв вiддiлювали всього кiлька миль, вiд похiдних колон у черговий раз вiд'едналися комоннi частини полку Максима Кривоноса. На цей раз iх очолював сам полковник. Завдання, покладенi на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож вiн не ризикнув перекласти iх на плечi пiдлеглих. Узявши на захiд вiд Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрi у великiй кiлькостi росли над тридцятисаженним руслом Росi в районi Стеблева, i робити з них загату, яка б дозволила зменшити рiвень рiки в районi польського табору i полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укрiпили найменше, сподiваючись на природну перепону у виглядi багатоводного рiчкового потоку. Увесь день запорожцi, зцiпивши зуби i напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев i камiнням русло рiки. І iхню працю було винагороджено бiльш нiж вагомим результатом – за кiлька годин до сутiнкiв Рось у районi табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не бiльше п'яти сажнiв, викликавши цим самим тиху панiку серед жовнiрiв i ландскнехтiв, котрим злi язики вже донесли: на них рухаеться сорокатисячна, добре озброена арматою армiя, армiя, яка тиждень тому знесла iз земноi твердi п'ятнадцятитисячне вiйсько Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посмiхалося вiдпочити цього дня, пiшли вгору по Днiпру, руйнуючи пороми i перевози, псуючи човни i човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кiлькох чоловiк – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лiвобережжя на допомогу Потоцькому поспiшае князь Ярема Вишневецький, i в плани гетьмана зовсiм не входив намiр дати змогу об'еднатися цим двом ясновельможним панам. IV Прохолодне свiже повiтря заповнило околицi Корсуня в сутiнках дня п'ятнадцятого травня, коли вiтер змилувався над польським лицарством i завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у мiстi за дня, i вечiр нарештi став схожим на звичайний мирний вечiр, а не на початок апокалiпсису серед вогню, диму i завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рiдних для себе людей. Десяток ландскнехтiв, що iх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарештi змогли зiтхнути з полегшенням. І хоч на плечi так само тиснули кiраси, голови пiтнiли пiд металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до змiни варти, було вiдстояти значно легше, анiж три попереднi. Виструнчившись, вони спостерiгали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що iх було викликано на термiнову вiйськову нараду. Миколай Потоцький, змарнiлий, iз запалими глибоко очима i порiзаним зморшками чолом, сидiв у крiслi на чолi великого дубового столу i мовчки дивився на бiлу парусину шатра, яка легко коливалася пiд потягами вечiрнього вiтерцю. Поблизу нього зайняв свое мiсце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвоi уваги, скулився на лавi комендант кодацькоi фортецi пан Гродзiцький. Вiн шкiрою вiдчував невдоволення, що його вiдчували гетьмани з приводу пасивноi ролi фортецi, гарнiзон якоi з початку бойових дiй не виявив бажання перешкодити планам бунтiвникiв, тож тепер чiтко розумiв – увага до його особи в колi командування коронного вiйська не принесе йому нiчого, окрiм неприемностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бегановський, Одривольський i Яскольський. Зачекали ще кiлька хвилин, але бiльше нiкого не було. Калиновський вiдкашлявся. – Здаеться, всi, – зробив вiн пiдсумок i оглянув присутнiх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То е необхiдним i гаятися не можемо жодноi хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся вiн до Потоцького. Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, нiби бачив його уперше. – Шановне панство, – мовив вiн, i на присутнiх зробив неабияке враження його надломлений за кiлька останнiх днiв голос. – Вас покликано, щоб ми всi могли спiльно обмiркувати нашi наступнi дii i прийняти найбiльш мудре рiшення. А справи нашi такi, що тут е над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим вiйськом, бiльш нiж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне вiйсько. Вiйсько, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речi, вдвiчi бiльший за тi сили, що iх ми тепер маемо пiд своею орудою. Тож цiлком природно постае питання: чи маемо ми право ризикувати нашим вiйськом i вступати в бiй за таких несприятливих для нас умов, чи маемо вiдiйти на захiд, зберiгши сили i можливiсть завдати ворогу нищiвного удару пiзнiше, за бiльш сприятливих обставин? Моя думка – ми повиннi вiдступити. – Але що я чую, ваша ясновельможнiсть? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуете нам утiкати, не прийнявши бою? Потоцький утомлено зiтхнув. – Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаетесь так недбало. Рiч зовсiм не йде про втечу, лише про вiдхiд вiйська на бiльш зручнi позицii для майбутньоi битви. Але Калиновський i не думав вгавати: – Але, проше пана, то i е втеча! Чим вам не подобаються тi позицii, що маемо тепер? Адже табiр добре укрiплено, у нас п'ять тисяч вiдбiрноi кiнноти, а з дня на день iз-за Днiпра мае пiдiйти князь Вишневецький, це ще шiсть тисяч жовнiрiв. – Я передбачав вашу позицiю в цьому питаннi, тому й настояв на проведеннi ради. Нехай панове шляхтичi висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домiнiк. Домiнiк Заславський розвiв руками: – Вiд усiеi душi хотiв би вiрити у найскорiший прихiд пана Іеремii, але хто менi може сказати: чому вiн досi не в нашому таборi? А без нього захист наших позицiй вiд ворога, який переважае нас у кiлька разiв, стае справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький. Калиновський звiв очi догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремi Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала панi Грiзельда Констанцiя Замойська, ставши його дружиною, а не панi Заславською. Вiн нiколи не впускав можливiсть кинути шпильку на адресу князя, i ця нарада не стала винятком. Навiть якщо взяти до уваги те, що на нiй вирiшувалась доля коронного вiйська. – Вишневецький буде тут, як тiльки зможе переправитися через Днiпро! – запально вiдповiв Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всi перевози на багато миль вниз i вгору по Днiпру. Тепер князь змушений йти на пiвнiч вздовж рiчки в пошуках засобiв для переправи. – Що сталося, те сталося, – зiтхнув Потоцький. – Ми не можемо очiкувати безкiнечно довго, а переправу князь, цiлком ймовiрно, знайде лише на Чернiгiвщинi. Давайте послухаемо думку пана Сенявського. Сенявський, огрядний шляхтич, пiднявся з-за столу i витер хусточкою спiтнiле чоло. – Якщо правдою е чутки про те, що у Хмельницького i Тугай-бея сорок тисяч вiйська, я волiв би вiдiйти. Зайве геройство нам тепер нi до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело регiмент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрiвшись поглядом з Миколаем Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, анiж для вас, пане Миколай. – Тобто ви пiдтримуете мое рiшення? – пропустив повз вуха його останнi слова Потоцький. – Саме так! – Можете сiсти… Хто наступний? Один за одним на користь рiшення про вiдступ висловилися Бегановський, Одривольський i Яскольський. Калиновський тамував злiсть, схоже, вiн залишиться якщо й не один, то в меншостi, i схиблений пiсля смертi сина Потоцький виведе вiйсько з табору i кинеться навтьоки, наразивши його на безмiрно бiльшу небезпеку, анiж та, яка б чигала на них пiд час облоги. – Панове, будьте виваженими у своiх рiшеннях! – голосно закликав вiн. – Наш табiр складено iз шести рядiв возiв, добре обкопано насипом i ровом. У нас досить питноi води, провiзii i аппараментiв.[25 - Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й iнше озброення.] Для чого виводити вiйсько у поле перед лицем грiзного ворога? – Якщо пану не вiдомо, е багато прийомiв, за допомогою яких вiйсько захищаеться пiд час переходу, – криво посмiхнувся Потоцький. – Розумiю ваш сарказм, але не розумiю багато чого iншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речi Посполитоi дбае про втечу з поля бою, а не про захист iнтересiв ойчизни! – крiзь зуби кинув Калиновський. – Саме про них я i дбаю, якщо ви не помiтили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцiнний час. Отже, хто ще мае бажання висловитись? Пiднявся Чорторийський. – Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися пiдкрiплень тут, пiд Корсунем, анiж йти невiдомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузiв. Натомiсть, коли пiдiйде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козакiв iз двох бокiв. – Ви забуваете, пане Чорторийський, що навiть спiльно з Вишневецький ми будемо програвати в кiлькостi вiйська бiльш нiж у два рази. – Але якого вiйська! – бундючно кинув Чорторийський. – Усе ж це великий ризик, – долетiло з натовпу молодших командирiв, яким не знайшлося мiсця за столом, i вони змушенi були стояти за спинами в сановитих товаришiв. – Мусимо вiдiйти щоб зiбрати бiльше вiйсько! – Час для посполитого рушення настав ще пiсля Жовтих Вод! Протягом чвертi години свою думку висловили ще кiлька учасникiв наради i всi вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вiрне пiдтримати його точку зору. Ставало очевидним рiшення наради: вiдiйти на захiд вiд Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським вiйськом. Та Мартин Калиновський не здавався: – Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичнi мiркування не спроможнi схилити вас до прийняття едино вiрного рiшення, яким, безперечно, е оборона Корсуня. Хiба лицарськi традицii дозволяють нам, потомкам найшляхетнiшого польського лицарства, думати про вiдступ перед ордами варварiв i ваших учорашнiх хлопiв? Чи не палючим соромом будете пройнятi ви всi, коли малжонки вашi, малолiтнi дiти i старi батьки запитають: чому не захистили iх тут, чому, немов боягузливi вiвцi, кинулися самi пiд захист мурiв польських мiст, допустивши до них запорожцiв i татар? – Ви забуваетесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моiй присутностi! Ви не серед натовпу мiщан, проше пана, ви виголошуете промову в колi командирiв коронного вiйська, несправедливо звинувативши iх у боягузтвi! Калиновський пiдхопився на ноги. – Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопiв, маючи за обов'язок iхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних пiдданих корони. Тих, хто висловлюеться тут за вiдступ! – Проше?! – Так, пане Потоцький, я не помилився. Потоцький кiлька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й нiхто iнший. Нарештi пан Миколай перевiв подих i мовив тоном, який не терпiв протирiч: – Питання гонору ми з вами вирiшимо пiзнiше за допомогою шляхетського суду. Натомiсть тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навiть з огляду на це я не маю намiру використовувати свое службове становище – рiшення, котре ми приймемо цього вечора, буде спiльним i добре обдуманим. І якщо коронне вiйсько завтра й покине Корсунь, це буде не рiшенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальноi бiльшостi присутньоi тут вельможноi шляхти. Рiч Посполита – парламентська республiка. Подобаеться це вам чи не подобаеться. Тож прошу бути бiльш стриманим у висловлюваннях, пане Мартине. Калиновський посмiхнувся крижаною посмiшкою. – Республiка? Чудово! Але навiть Римська республiка пiд час життево важливих вiйн обирала собi диктатора. Пана Потоцького щось утримуе вiд прийняття на себе такоi ролi? – Так. – Що саме? – Турбота, яка iменуеться pro bono publico. – Панове! Благаю вас, припинiть сперечатися, ми маемо вибрати рiшення, а не почати розкол у власному таборi! – втрутився у перепалку гетьманiв Домiнiк Заславський. Мартин Калиновський рвучко повернувся i поглянув на Заславського. Той вiдповiв йому смiливим поглядом. Чималеньке надвiрне вiйсько у складi коронного i власне положення дозволяли йому не вiдводити очей перед поглядом коронного польного гетьмана. – Добже! – випалив Калиновський. – Бардзо добже! Але нех пан не мовить, що я не попереджував. – Вiн заграв жовнами i сiв за стiл. Потоцький перевiв подих. – Отже, якщо пан Калиновський дозволяе менi продовжити, я хотiв би вислухати думку решти ясновельможного панства… Через пiвгодини стало зрозумiлим – майже всi з присутнiх обрали для себе за кориснiше полишити позицii i вiдступити. Калиновський лише мовчав i скрипiв зубами. – Я не маю можливостi запобiгти вiдступу, – нарештi приречено мовив вiн. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбiльш безпечне просування ворожою територiею. Немов у вiдповiдь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирiв драгунськоi хоругви пана Одривольського. – Якщо яснi пани дозволять, я мiг би запропонувати шлях, найбiльш безпечний для вiйська, – повним пристрастi голосом вимовив вiн. – Прошу пана вiдрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький. – Поручник його королiвськоi милостi Самiйло Зарудний. – Русин? – Потоцький звузив очi. Поручник витримав його вивчаючий погляд. – Так, ваша ясновельможнiсть, мiй батько русин. Але я бiльше десяти рокiв на королiвськiй службi, i нiхто не може сказати, що я коли-небудь дав привiд пiдозрювати мене у прихильностi до бунтiвникiв i нещиростi до тих, кому вiддав на службу свiй чесний меч i свою руку. – О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтiвникiв, i слово його твердiше за крицю! – Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький. – Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Дiброва. Мiй батько мав три хутори в цих мiсцях, тож менi вони добре знайомi. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечнiший з-понад усiх. Крiм того, я знаю його краще за будь-кого з козакiв Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися вiд можливого нападу. – Ми й самi добре знаемо, як захищатися вiд такого нападу, – вiдпарирував Калиновський. – Рiч iде про те, щоб зробити його неможливим. – Саме це я i пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось пiдштовхне на думку, що ми рухаемось через Горохову Дiброву. – Звiдки така впевненiсть? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима: – Мова тут не може йти про впевненiсть. Але, ваша ясновельможнiсть, шлях на Богу слав найбiльш вiддалений вiд козацького вiйська. Крiм того, пускатися в Горохову Дiброву без доброго провiдника було б для них не менш небезпечним анiж для нас. – А звiдки в пана впевненiсть, що у Хмельницького немае саме такого доброго провiдника? – скривив губи Бегановський. Зарудний зiтхнув. – Повторюю, панове: мова не йде про впевненiсть, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу iз становища, яке склалося. Горохова Дiброва i е таким виходом. – Це в разi, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборi, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кiнчиками пальцiв по дошках столу, мовив Калиновський. Поручник пополотнiв. Рiзким рухом повернувся вiн до польного гетьмана i вхопився за рукiв'я палаша. – Я хотiв би, – напружено забринiв його голос, – щоб пан Калиновський цiеi ж митi вибачився передi мною, або я залишаю за собою право викликати його на поединок, користуючись усiма шляхетними правами, якi менi належать! Я не подарую такоi наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський! Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства i вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невiдомо, чим би все закiнчилось, якби не втрутився Потоцький. – Припинiть, панове! – пiдвищив вiн голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немае вагомих доказiв вашоi правоти. Отже, вони е у вас? – Поки що жодних. Але всяке припущення повинно обговорюватись, коли мова йде про долю коронного вiйська. – А ви, пане поручнику, – продовжив Потоцький, – не переймайтеся пустими словами. Тепер не час для поединкiв за власну честь, тепер час рятувати честь польського лицарства. – Тiльки це одне й керуе моiми вчинками! – палко промовив Зарудний. – Клянуся своiм чесним iменем: нiколи не зраджу я iнтересiв своеi батькiвщини! Так, я готовий провести вiйсько там, де нас не знайде жодна чата Хмельницького. Якщо ж шановне панство не довiряе менi… – поручник швидким рухом зняв з пояса пiхви з палашем i з гуркотом кинув iх на стiл перед Мартином Калиновським. – Ось моя вiдповiдь, мостивий пане. Можете в такому випадку стяти мою голову моiм власним мечем! На кiлька хвилин затяглася мовчанка. – Добре, пане Самiйло, – порушив ii нарештi Потоцький. – Чи не могли б ви детальнiше розповiсти про вашу задумку щодо Богуславського шляху… Нiч над зяючими кострищами, у якi перетворився сплюндрований коронним вiйськом Корсунь, запанувала безмовно, урочисто, немов вкриваючи погребальним саваном ще вчора багатолюдне мiсто. Обставлений возами табiр польського вiйська спав, не переймаючись подiями наступного дня. Жовнiр не повинен думати про майбутне, адже вiн спочатку повинен пережити те, що несе день сьогоднiшнiй. Мирними пiрамiдками стоять мушкети, на вичищених до блиску стволах вже збираються крапельки роси, невиразно бiлiють намети, похропують конi, пережовуючи спросоння сiно з возiв. Неголосно перегукуються на окопi вартовi, дзвенять iх обладунки серед тишi i покою. Та не спить у своему наметi на краю табору поручник Самiйло Зарудний, ще раз i ще прокручуючи в пам'ятi подii минулоi наради в гетьманiв. Чи вiрно вiн зробив все? Чи не занадто багато дозволив собi, встрявши до розмови коронних гетьманiв, князiв i найвiдомiших представникiв польськоi шляхти? Так, вiрно. Лише за допомогою вiдчайдушного зухвальства можливо було привернути iхню увагу. Лиш смiливими словами можна було примусити повiрити собi. Вiн не пiдведе Хмельницького, вiн виконае все, на нього покладене. Табiр гуде чутками про сорок тисяч козацько-татарського вiйська, шляхта налякана, i нiхто з них навiть не здогадуеться, що це все його рук справа. Його i тiеi мережi, яку вiн з такими зусиллями будував останнiх п'ять рокiв, з тих пiр, як був спрямований таемною службою майбутнього козацького гетьмана до коронного вiйська. А завтра вони все ж вийдуть i пiдуть на Горохову Дiброву. Пiдуть на чолi з ним. І в Калиновського до сiдла буде приторочено палаш, яким той мае власноруч скарати зрадника в разi, якщо той виявиться зрадником. У темрявi заклопотанi зморшки пiд очима поручника розгладжуються, i вiн посмiхаеться холодною посмiшкою. Нi, пане Калиновський, мене нiхто не зможе звинуватити у зрадi своеi батькiвщини, навiть коли фортуна не посмiхнеться, i над моею головою здiйметься мiй власний палаш. Повiльно стiкають хвилини. Мiсяць давно вже заховав свое повне обличчя за обрiем. Що ж, напевне, пора. Вiн уявив, як за единим посланим ним словом скачуть на швидких конях козацькi загони, як зникають у темрявi, сотнями гублячись у темнiй улоговинi Гороховоi Дiброви, як рубають дерева на засiки i копають рови, аби перешкодити руху польського вiйська. Поручник тихим кроком вийшов з намету i покликав, звертаючись до темряви: – Трохиме! – Слухаю, пане поручнику, – озвалась темна постать бiля пригаслого багаття. – Час, Трохиме. От i все. Посланець не перепитував, вiн знав, що означають цi слова Зарудного. Вiн мовчки скочив на коня i зник у темрявi, деякий час супроводжуваний глухим стуком копит. Його не спинять, вiн джура пана Одривольського. Через чверть години вiн прибуде до умовленого мiсця, де його з нетерпiнням очiкують люди Хмельницького. Що ж, навiть якщо Калиновський завтра занесе над ним гостру крицю, Самiйло Зарудний не вважатиме, що зробив недостатньо багато задля звiльнення своеi батькiвщини вiд лядськоi кормиги. Вiн радо прийме смерть, а тi, хто залишаться пiсля нього, нехай зроблять решту. V Ранок уже догоряв на чистому вiд хмар небi, коли польське вiйсько розпочало рух у напрямку Богуслава, вишикувавшись оборонною рукою i оточивши себе рухомим табором з возiв. За iх рухом уважно спостерiгали висланi Хмельницьким чати, раз по разу вiдсилаючи посланцiв до гетьмана з iнформацiею про змiни в ситуацii. Сам Богдан-Зиновiй, сидячи в сiдлi, вислуховував прибулих i вiддавав короткi розпорядження джурам. Вiдiславши чергового джуру до полковника Криси, вiн запитливо подивився на Нечая, котрий знаходився поруч, як завжди, гарно зодягнутий i уважний: – Як думаеш, Даниле, вони зроблять все, про що ми iх прохали? – Майже впевнений, – рiшуче вiдповiв Нечай. – Зарудний завжди вiдповiдав за своi слова, маю надiю, що й нiчний посланець вiд нього не е винятком. – Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже е досвiд по вчиненню таких засiдок, яку вiн зараз готуе в Гороховiй Дiбровi. Нечай знав про невдоволення гетьмана вiд Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож вiн нiяк не прокоментував слiв Хмельницького. – Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький i вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дiй, як домовлено, i дай Бог нам усiм перемогу! Яскравий сонячний диск у блакитному небi над степом. Вiтер, що посилився i розчiсував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке вiйсько. Гуркiт обладункiв, торохкотiння колiс обозiв i музики, яким додають ритму гучнi вiйськовi литаври. А зi сходу, наближуючись до полкiв Хмельницького, нарештi показали себе орди Тугай-бея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здiйняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху. Немов зграя вовкiв за косяком знесилених оленiв, пiшли за регiментами Потоцького козацько-татарськi загони. Мiцно сiли на хвiст i гнали, гнали, щоб уже не вiдпустити полякiв без пролиття великоi кровi. Бiй почався близько одинадцятоi години дня, коли ар'ергард коронного вiйська був несподiвано для гетьманiв атакований двома тисячами запорожцiв пiд командуванням вiйськового суддi Вiйська Запорiзького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрiлом з лукiв, що його провадили татари Тугай-бея, обхопивши тили польськоi армii з флангiв. Ногаi i кримцi, використовуючи швидкiсть своiх коней i той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громiздкого вагенбургу, наскакували купами з рiзних сторiн, випускали високою дугою хмари стрiл i вiдходили, щоб за кiлька хвилин повернутися, вже в iншому мiсцi випробовуючи мiць ворожоi оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возiв, швидко шикувалися, гримiли залпами з мушкетiв i гакiвниць, якi майже не знаходили собi цiлей – татарськi луки перевершували iх за далекобiйнiстю, тож летючi загони брудних вузькооких вершникiв вiдбувалися лише одиничними втратами i вiдповiдали на кожен iз залпiв зловiсним смiхом i посвистом. Дещо протверезила iх армата. Одна за одною з возiв ревонули вiсiм гармат, i чавуннi посланцi, супроводжуванi моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собi розiрванi на частини тiла людей та коней, калюжi кровi i крики розпачу. Татари дещо вiдiйшли вiд ар'ергарду i спробували пошукати вiйськового щастя з iнших сторiн рухомого табору, менш захищених артилерiею. Омелько Деривухо нахилив до землi ратище i повернувся до своiх запорожцiв. – Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бiйтеся мiдних баб, iх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на заднi вози! І тiеi ж митi полетiли сiчовi вiдчайдухи до возiв ар'ергарду, спрямувавши ратища в бiк полякiв, пригнувшись до кiнських грив, щоб зменшити вiрогiднiсть влучення ворожоi кулi. Вдарили кiнською груддю в заднi вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якiй було дорученi заднi вози, i ось уже не шiсть, а тiльки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, бiжать наляканi конi степом, перекидаються i ламаються вози, якi повиннi були надiйно захистити ар'ергард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямованi в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч вимiрянi пiд час хаотичного руху конаючого ар'ергарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожцiв, i тiльки один-другий iз хоробрих сiчовикiв упав, скошений гарячою картеччю. – Добре, дiтки, дбаете! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бiйся кутi меду передати! Зiбравши всi своi сили в единий кулак, вiн було кинувся вдруге до вагенбургу, маючи намiр розiрвати табiр з возiв, але на цей раз був зустрiнутий шаленим вогнем – одразу три рейтарськi роти вишикувались всерединi вагенбургу i вiдкрили такий божевiльний вогонь зi своiх довгих чорних пiстолетiв, що здалося – зайнялися вогнем польськi позицii. Стиглими грушами посипались на землю запорожцi, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кiлька десяткiв возiв. – Назад, хлопцi, назад! – кричав Омелько, останнiм вiдбiгаючи конем вiд ворожого табору. Кинулися назад запорожцi, i вчасно – всi вiсiм гармат ар'ергарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору пiд час шикування рейтарiв. Засичала скажена картеч, та не судилося iй цього разу напитися гарячоi кровi – не донесли вони до запорожцiв своiх смертельних вiтань. З середини польський обоз, продовжуючи свiй повiльний монотонний рух, швидко посилювався возами на замiну тих, що побили i вiдiбрали запорожцi. Омелько вiддав наказ допомогти пораненим i почав перешиковувати сотнi для подальшого переслiдування. – Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував вiн нiздрi, роздивляючись табiр, який потроху вiддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодцi! – повернувся вiн до запорожцiв, якi праворуч i лiворуч вiд нього гарячили коней. – Та тiльки тепер до возiв не добiгайте. Триматися всiм на двi сотнi крокiв вiд вагенбургу, скоро Горохова Дiброва! Татарськi чамбули, щiльно охопивши полякiв з флангiв, продовжували лiнивий обстрiл з лукiв, не насмiлюючись пiдходити ближче… Богдан Хмельницький спостерiгав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, вiдбиваючись вiд схожих з вiдстанi на комашню нападникiв, укривалась хмарками бiлого порохового диму i повiльно повзла степом до обрiю. Туди, де за чотири версти вiд передньоi лiнii возiв, починалася глибока, поросла лiсом i густими чагарниками улоговина Гороховоi Дiброви. На мить йому здалося, що це не велике вiйсько йде, добре помiтне йому з вершечка могили, на якому розташувався вiн на чолi почту з полковникiв, а всього лише череда худоби в супроводi пастухiв i iх собак, котрi накидалися на неi зусiбiч, намагаючись утримати ii вкупi. Гетьман навiть посмiхнувся в довгi вуса, розвеселившись подiбним думкам. Але усмiшка недовго бринiла на вустах Хмельницького. Нi, не череда це, а вiйсько. Деморалiзоване, пiдштовхнуте на програшний з точки зору тактики крок, але все ще озброене, вивчене i сильне вiйсько. І йому треба зробити дуже багато для того, щоб перемогти його. Перемогти залiзне коронне вiйсько, котре досi не вдавалося перемогти жодному з козацьких ватажкiв, котрi наважилися пiдняти зброю на здобуття волi для своеi батькiвщини. Хмельницький перевiв подих. Повернувши голову, помiтив кiлькох джур, котрi прибули, як i було наказано, з доповiддю новин за останнi чверть години. – Доповiдайте, – махнув вiн рукою до джур. – Ти перший, – палець гетьмана вказав на одного з посланцiв, котрий, вiн знав це, прибув з Гороховоi Дiброви вiд Кривоноса. – Пан полковник велiв передати, ваша ясновельможнiсть, – з поклоном вимовив джура, – засiдку влаштовано надiйно, далi неi ляхи не пiдуть. Ми готовi прийняти бiй. – У цьому я не сумнiваюся. Передай Кривоносу: нехай гiрше вогню бережеться лядських розвiдникiв! Щоб Потоцький не те що про Кривоносових шiсть тисяч, про жодного козака в балцi не дiзнався! Якщо вони звернуть, багато роботи собi добавимо! – Добре, батьку! Немов мишi сидiтимемо! – Усе, вирушай! Бiльше послiв вiд вас, доки веремiя не почнеться, менi не потрiбно, бережiться. Джура вперiщив коня малахаем i швидко помчав схилом могили. – Як почувае себе мiй хоробрий побратим, славетний воiн i захисник Аллаха Тугай-бей? – звернувся гетьман до стрункого смуглявого батира у блискучому кiльчастому панцирi i гостроверхому шоломi, з якого звiшувалась, захищаючи шию воiна, залiзна кiльчаста вiдлога. Батир, приклавши руку до грудей, ледь схилив голову, не вiдводячи погляду уважних очей вiд Хмельницького, i вiдповiв: – Мiй володар вiтае тебе, повелителю урусiв. Вiн прохае передати, що виконав усе, про що було домовлено. Його воiни зранку напали на табiр Потоцького i весь час переходу не давали йому спокою, допiкаючи обстрiлом i наскоками. Мiй володар прохае дати знати йому, якщо гетьман Хмельницький змiнить своi задуми, а поки що вiн виконуватиме всi покладенi на нього завдання. – Передай своему володарю, хоробрий воiне, що я повiдомлю його про будь-якi змiни. Я задоволений його дiями i прохаю продовжувати утримувати полякiв у напруженнi i надалi. – Слухаю тебе, козацький гетьмане, i обiцяю передати все мурзi якнайскорiше. І батир помчав схилом могили так само швидко, як хвилину тому мчав посланець Кривоноса. – Пан полковник доповiдае вашiй ясновельможностi, що готовий напасти на ляхiв за першим же гаслом вашоi ясновельможностi, – доповiдав джура Нечая. – Пан вiйськовий суддя супроводжуе лядський ар'ергард, тримаючи його в постiйному напруженнi, – кричав збуджений битвою та швидким чвалом запорожець, присланий Омельком. Доки все за сценарiем, що його написав Хмельницький, i Потоцький прямуе прямiсiнько до розставленоi для нього пастки. Та не може дозволити собi благодушного настрою гетьман. Не час ще. Поляки досi ще сильнi. Вони справно вiдбивають атаки i спокiйно вiдходять. – Скажи Омельковi, запорожцю, щоб посилив натиск. Аби в панiв-ляхiв земля пiд ногами горiла! Нехай не жалкуе сил – тепер багато в чому на нього покладено завдання довести Потоцького до байраку! Помчав i запорiзький посланець, поспiшаючи донести своему отаману наказ гетьмана. Доповiв i полковник Криса, надiславши джуру – вiн слiдуе на вiдстанi трьохсот сажнiв вiд возiв лiвого флангу, готовий за наказом гетьмана будь-якоi митi кинути в бiй своiх козакiв. Близько пiвдня, у час, коли сонце, вкоротивши тiнi вiд хоругви та бунчука, завмерло в зенiтi, передовi польськi частини пiдiйшли до порослоi лiсом улоговини i, вiдстрiлюючись вiд татарських чамбулiв i козакiв Омелька Деривуха, прискорили рух своiх колон, сподiваючись, що заростi густого пiдлiску зашкодять атакам комонних нападникiв. Хмельницький ударив коня острогами i почав з'iздити з могили, де простояв увесь час вiд початку переслiдування ворожого табору. Тепер його мiсце було там, серед чагарникiв Гороховоi Дiброви, поряд з козаками. За ним кинулися бунчужний i хорунжий, вiйськовий осавул, джури i сурмачi. Табiр Потоцького, збiльшуючи швидкiсть пересування, входив до Гороховоi Дiброви. Тепер татари не могли допiкати полякам iз флангiв – лiворуч вiд вагенбургу, всього за пiвсотнi сажнiв вiд крайнiх возiв, лежало болото, блакитними калюжками, зеленими купинами i розсипами жовтих болотяних квiтiв сягаючи скiльки бачило око. Праворуч, теж зробивши неможливими комоннi атаки, здiймалися високi, порослi невисокою травою кручi, на яких подекуди вiтри та дощi зiрвали тонкий шар наносних порiд, оголивши поритi струмочками весняних вод скальнi стiни iз жовтуватого пiщаника, над якими височiли сторiчнi стовбури ясенiв, грабiв, лип i кленчукiв. Табiр просувався вузьким коридором, не маючи тепер простору для маневру i все прискорюючи рух, пiдштовхуваний ударами оскаженiлих запорожцiв, якi, немов вiд неспроможностi зупинити ворога, немилосердно трiпали його ар'ергард, наражаючись на щiльний рушничний вогонь i пострiли гармат. VI Мартин Калиновський тримався поряд з коронним гетьманом зовсiм не тому, що йому було приемним товариство Миколая Потоцького. Навпаки, його дратували рудi з просiддю пасма волосся гетьмана, якi вiн не зволив навiть розчесати, мiцно стиснутi вуста на вкритому зморшками i червоними прожилками обличчi пана Миколая, його каркаючий голос, яким вiддавав розпорядження щодо руху вiйська. Калиновський знаходився поряд тому, що тут було його мiсце як коронного польного гетьмана, тож скорiше терпiв присутнiсть Потоцького, анiж був задоволений становищем речей. Напевне, тому, коли пан Миколай зiтхнувши поскаржився на бiль у попереку i зволив пересiсти з сiдла в ридван, Калиновський щиро зрадiв такому перебiгу подiй i навiть згодився з ним у тому, що немае потреби томити далеко не молоде тiло коронного гетьмана в сiдлi, коли табiр рухаеться без перешкод i будь-яких надзвичайних подiй, якщо не вважати такими подiями наскоки боягузливих кочiвникiв. Сам Калиновський не вважав татарськi атаки несуттевими, а те, що удари проводилися лише з бокiв i тилу, вперто пiдштовхувало польного гетьмана до думки, що попереду готуеться бiльш «теплий» прийом з боку Хмельницького. Проте, чим йому допоможе Потоцький? Людина, котра зовсiм втратила можливiсть хоч як-небудь впливати на стан речей i доручала людям, подiбним до Зарудного, втягувати себе в авантюри, нехтуючи порадами таких як вiн, Мартин Калиновський. Так, нехай його ясновельможнiсть щiльнiше замотае хвору спину в боброву кирею, вип'е гарячого вина з приправами i не вистромляе з ридвана пельку, вiд вигляду котроi в Калиновського настрiй псуеться остаточно. Позаду гетьманського почту рiзко посилився мушкетний вогонь, i за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домiнiком Заславським, котрому був доручений ар'ергард. – Що у вас там дiеться? – стурбовано запитав його Калиновський. – Запорожцi посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скаженi пси, незважаючи на вогонь нашоi зброi. Пан Заславський прохае пiдкрiплень. – Добре, поручнику. Пiдкрiплення будуть. Щось ще? – Так, ваша милiсть. Вiн волiв би, аби ви трохи прискорили рух табору. Калиновський пхикнув: – А бiльше нiчого пан Домiнiк не волiв би?! Ми йдемо з такою швидкiстю, яка дозволяе нам утримувати рiвняння в колонах i не перетворитися на вiйсько, яке бiжить. Передайте пану Заславському, нехай вiн не вдаеться до панiки i продовжуе стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил iз флангiв. За мить пiдскочив на баскому огирi гусарський хорунжий iз затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому вiд позолоти шоломi, з оголеним палашем у руцi. – Татари вiдступили вiд флангiв, пане гетьмане, – сказав вiн, стримуючи коня. – Я очiкував цього, – стримано вiдповiв Калиновський. – Шикуйте гусарiю для вiдбиття можливого нападу ворога на ар'ергард. – Слухаю, ваша милiсть! – хорунжий зник так само раптово, як i з'явився. У поле зору пана Мартина потрапив Самiйло Зарудний, який iхав поряд, демонстративно вiдмовившись вiд будь-якоi зброi (крiм палаша та пiстолетiв, простяг гетьманським охоронцям навiть короткий, турецькоi роботи ятаган). – Що ви скажете, пане Зарудний? – крiзь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокоi. – Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачi. Вiн бачить, як з його рук випливае добра здобич, але нiчим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що вiн десятками посилае своiх лотрiв на жерла гармат нашого ар'ергарду. – Маю надiю, це тимчасове явище. – Не сумнiвайтеся. Пiсля виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборi. А через день вони, без сумнiву, повернуть назад. Мури Богуслава, загiн князя Іеремii i шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рiшення. – Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмiшкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив вiдчутний наголос на словах «з вами», – потрiбно ще пережити цей час i дочекатися сакрального «через день». – На все Божа воля, – посмiхнувся у вiдповiдь Зарудний. Немов у вiдповiдь на слова Калиновського, вiд передових пiдроздiлiв польського вiйська вдарили гармати. Їх було багато, бiльше десятка. Артилерiя стрiляла бiглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард вiйська – звiдти почулись крики, стогiн та виття поранених. – На Бога, що це! – пiднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дiзнайтеся, що вiдбуваеться. – Його голос майже потонув у гуркотi кiлькох наступних вибухiв гарматних куль. Один з герольдiв, пiднявши древко iз зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетiв наперед вiйська, аби виконати наказ гетьмана. Але вiн ще не встиг вiддалитись бодай на пiвсотнi крокiв, коли був накритий вибухом розривноi гранати i полетiв з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його. – Пане гетьмане, ар'ергард атаковано великими силами! – пiдскочив до гетьмана поручник Домiнiка Заславського, з яким вiн нещодавно говорив, даючи пораду припинити панiку. Схоже, порада не допомогла. – Що саме ви маете на увазi пiд словами «великими силами»? – Не менше п'яти тисяч. Два пiхотнi полки, окрiм запорiзькоi кавалерii. – О, свента Дiво! – пополотнiв Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати i доповiсти становище в напрямку руху вiйська! – накинувся вiн на почет. Та в таких вивiдинах потреба швидко вiдпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очiкував побачити живим. Але вiн був живий i тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пiшим i без гербового штандарту. – Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються i стрягнуть у баговиннi, нас обстрiлюють з гармат i атакують кiлька тисяч пiхотинцiв ворога! – Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув вiн до почту. – Ми повиннi дати лад вiйську i вишикувати його для бою в оточеннi! Не гаймо жодноi хвилини! Зненацька його погляд впав на Зарудного. – Взяти його! – зашипiв вiн до ландскнехтiв. – Я повернусь за ним, а доки бережiть iуду пильнiше за зiницю ока! Самiйла одразу ж стягли з коня i кинули на землю, в'яжучи по руках i ногах. Але Калиновський не мав часу слiдкувати за арештом козака. Вiн повинен бути там, де тепер найгарячiше. З правого флангу, з пагорбiв i скель, котрi нависали над низиною Гороховоi Дiброви, починався обстрiл польського табору з татарських лукiв, уносячи свою лепту в безлад i панiку переляканих польських воякiв… Три години конало коронне вiйсько в Гороховiй Дiбровi, з чотирьох бокiв стиснуте переважаючими силами козакiв i татар Тугай-бея. Вiдчайдушно билися, втративши надiю на порятунок, нiмецькi ландскнехти, французькi кондотьери, голландськi мушкетери i польськi жовнiри. Грудьми зустрiчали козацькi сотнi i падали iм пiд ноги, побитi i поламанi, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельноi круговертi прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керованi найманцями-офiцерами, для котрих навiть така рiзанина була багато разiв баченою, звичною картиною. Запекло працювали пiками, розсiюючи козацьку кiнноту, рубали шаблями нападникiв, яких кожен мав на себе по трое-четверо. Загнано кидалися табором драгунськi й гусарськi хоругви i рейтарськi роти, не маючи простору для завчених маневрiв, з надiею вирватись з тiсноти i колотнечi на чисте поле, вишикуватись i вдарити на ворога, як вчили iх – ударом списiв на високiй швидкостi, божевiльним натиском шабель або зливою куль з бандолетiв. Але не знаходила простору кавалерiя Мартина Калиновського. Лише козацькi пiки, гарячу картеч, яка летiла в обличчя, i татарськi стрiли, котрi страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса i Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобиткiв углиб майданчика в лан[26 - Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв).] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возiв i табiрного майна, трупами загиблих i конаючими пораненими, котрих нiкому було пiдбирати i надавати iм допомогу. Гарматнi пострiли перетворювались на глухе гудiння у вухах оглухлих вiд гуркоту бою полякiв… Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозi втримувати в собi лють до козакiв, якi рiзали його армiю, наче баранiв на бiйнi, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвiв цiлком боездатне вiйсько до такоi страшноi катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради i пiшло на поводу в коронного гетьмана, вiн кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив i вражав за трьох, не звертаючи уваги на стрiли, котрi сипалися зовсiм поряд, стукались об панцир i закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списiв i пострiли гармат. Жовнiри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, iнколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарештi, коли Мартин Калиновський зрозумiв, що битву програно, i все, що вiн зможе зробити – це згуртувати бiля себе всiх, хто доки ще в змозi утримувати зброю i пiти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям. – Геть до диявола! – заревiв вiн до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана i мало не пiдтримував його в сiдлi. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потiм хоч пекельнi ворота!.. Сурмачi! Давайте гасло жовнiрам збиратися пiд моi знамена! Я поведу iх до прориву або смертi, але перше вимотаю нутрощi з триклятого iуди! І вiн, повернувши коня, поiхав крiзь дим, купи тiл i натовпи людей, котрi зiйшлися в борнi. Поiхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь-кого з рiдних або друзiв, притягуючи його пекельною жагою помсти i страшним полум'ям ненавистi так, як не може притягнути найпалкiше кохання. Перекинутi, поламанi вози. Срiбний посуд i дорогi кармазини з обозiв шляхетних панiв, котрi тепер були втоптанi у грязюку i залитi кров'ю. Жовнiри, нi, просто наляканi люди, що кидаються розiрваним табором у пошуках порятунку i не знаходять його. Татари, якi вже панують у возах, вiдганяють у поле захоплених у полякiв коней. – Помсти! Помсти! – чуе свiй зiрваний голос Калиновський i летить все далi. Але де ж вiн залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти вiд караючого меча? Невже затулиш своi очi i не побачиш несправедливостi, яка дiеться, не помстишся йому за смерть стiлькох славетних лицарiв польськоi землi? Не втiк Самiйло Зарудний. Не змiг, а може, й не схотiв утiкати. Вiн стояв на тому ж мiсцi, де залишив його польний гетьман, у оточеннi жовнiрiв, котрi чатували його зi зброею в руках, готовi вiдбити всi спроби звiльнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, iз заломленими за спину руками, простоволосий, у розiрваному каптанi. Вiн дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, i очi поручника смiялися. Калиновський зiскочив з коня i пiдiйшов впритул до полоненого. – Для чого? Навiщо, триклятий iудо?! – хрипiв вiн, не в змозi примусити себе заспокоiтися, припинити дрижання в голосi й тiлi. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своiх триклятих срiбнякiв! Скажи ж: навiщо? Невже думав, що вiд мене можна втекти?! – Навiть не сподiвався, гоноровий гетьмане! Хiба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хiба може сподiватися пiти той, кого наказав стерегти, як зiницю ока, великий гетьман? – Тодi ти програв цей бiй! Програв, як кожен з тих, кого дiстала зброя шляхетного лицарства! Нi, ти програв бiльше за них! Твое iм'я тепер навiки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тiльки нашу справу, а й душу дияволу! Самiйло Зарудний спокiйно витримав палаючi ненавистю слова Калиновського i повним самоповаги голосом вiдповiв: – Не бреши, собако! Нiкого не продавав я! І iм'я мое, маю надiю, пом'януть добрим словом тi, за щастя i волю котрих вiддаю я життя. Нiколи не зраджував я свою Батькiвщину i завжди стояв за ii iнтереси, навiть тодi, коли мусив знаходитися у вашому лiгвi. Бо батькiвщина моя – Украiна, знай це, ляше… А тепер роби свою справу! Роби i знай: вiдтепер тобi не судилося бiльше спати спокiйно. Тому, що ти знатимеш – за окопом твого табору i всерединi його завжди будуть люди, якi не пошкодують життя задля того, щоб вас, упирiв, спровадити до диявола за грiхи, котрi заробили ви, принижуючи, знущаючись i катуючи козакiв та народ Украiни!.. Замах важкого палаша – i впав на землю Самiйло Зарудний, а Калиновський, не вiдчувши полегшення, принесеного помстою, став ногою на розрубанi груди його i з силою всадив лезо в горлянку козака, пробивши череп i глибоко увiгнавши зброю у землю. – От i все, – видихнув вiн. – Ти нiколи не дiзнаешся наскiльки мiцний у мене сон, хiба що зможеш розпитати в тих, кого вiдiшлю вслiд за тобою. Коня! – вiн повернувся до жовнiрiв, котрi завмерли навколо нього i розпростертого на землi козака. – Пiд знамена гербу Калини! Ми вийдемо з оточення, щоб повернутися i закiнчити кару над рештою лотрiв! На чолi двох десяткiв жовнiрiв вирушив Мартин Калиновський до середини табору, туди, де комоннi хоругви почали прорив, зосередивши всю свою лють на невеличкiй дiлянцi оборони козакiв Максима Кривоноса. З лету врубався польний гетьман у загiн пiших козакiв, вимахуючи закривавленою шаблею. У якусь мить вiн помiтив перед собою загрузлий у баговиннi ридван, з якого позирало жовте вiд переляку, вкрите довгими рiдкими пасмами рудого, iз сивиною, волосся. «Вiн навiть не вилiз з ридвану i не пересiв на коня, щоб спробувати повести за собою вiйсько, котре вiрило йому i було готове зложити за нього своi голови!» – майнула в розпеченому мозку приголомшлива думка, а в наступну секунду в полi зору коронного польного гетьмана з'явилась, розростаючись з неймовiрною швидкiстю, дебела постать у сивiй поношенiй свитинi, з розкритим у нiмому криковi ротом i блискучим лезом занесеноi над головою довжезноi бастарди. Мартин Калиновський не встиг вiдчути страх. Вiн просто побачив, як мiсцями потемнiле вiд iржi лезо пролетiло зовсiм поряд з його стегном i глибоко розпанахало шию коня. Наступноi митi Калиновський широко розкритими очима дивився на землю, що з шаленою швидкiстю летiла назустрiч йому. На прим'ятий кущик полину, в якому бачив мiзерну билинку i жовте камiння пiщаника. Раптом воно вибухнуло цiлим водограем яскравих зiрок, i свiдомiсть гетьмана пропала в темрявi забуття. VII – Усе, пане сотнику, наша перемога! – обличчя Нечипоренка сяяло дикою радiстю. – Залили таки ляхам сала за обшивку! Осавул стояв перед Іваном, котрий ще не встиг перевести подих i прийти до тями пiсля жорстокоi рубанини, у якiй опинилася вся його сотня в завершальний перiод битви. Михайло був укритий брудом i кров'ю настiльки щiльно, що, здавалося, вiн довгий час знаходився в баговиннi пiд кривавим дощем. Кiльчастий панцир на його грудях розлiзся вiд удару ворожоi шаблi, i по бруднiй шкiрi грудей протяглися струмочки запеченоi кровi. Рука все ще стискала рукiв'я шаблi. – Ми перемогли iх, Іване! – повторював вiн. Богун озирнувся навсiбiч. Посеред галявини, вкритоi горами трупiв, перевернутими i поламаними возами, дiжками, скринями та рiзним мотлохом, вони були не однi. Круг них походжали козаки. Вони вишукували поранених, збирали зброю i майно розбитого польського обозу, добивали тих з поранених жовнiрiв, чиi рани однозначно говорили про необхiднiсть такого милосердного жесту вiд ворогiв. Іван повiльно витер шаблю об блакитний жупан одного з мертвих драгунiв, який лежав, упершись в небо невидющими очима, i закинув ii в пiхви. – Так, ми перемогли, – вимовив вiн пошерхлими вустами i додав: – Хорунжий! Давай гасло збиратися козакам пiд сотенну хоругву. Дiльницю, на якiй опинився Іван зi своiми козаками пiд час цього бою, не можна було назвати найважчою. Поряд з iншими нечаiвцями i кавалерiею Омелька Деривуха вони штурмували ар'ергард Потоцького, а коли поляки зупинилися i органiзували вiдчайдушну кругову оборону, йшли, пробиваючи собi дорогу мушкетними залпами i списами, змiтаючи полякiв iз зайнятих позицiй, вiдчайдушно рубалися на шаблi, коли купка недобиткiв чинила шалений опiр уже всерединi ворожого табору. Час iстини настав всього за кiлька хвилин до закiнчення битви, коли згрупований кiлькома молодшими командирами польського вiйська комонний загiн кинувся було на прорив, намагаючись уникнути участi решти розбитого вiйська i вийти з оточення. Жорстоко билися драгуни з козаками Івановоi сотнi. Рубали шаблями, пiднiмаючись у стременах, кололи списами, давили копитами оскаженiлих вiд болю i страху коней, нищили людей, якi ще зовсiм недавно не думали й гадати про долю козака, битви i смерть на полi бою. Саме тiеi митi згадалися вимотуючi останнi сили навчання пiд час переходу вiд Жовтих Вод. Гарну службу послужила Богуновi власна настирливiсть, а козакам його – терпiння i пiт, пролитий пiд час тих безглуздих, як тодi декому здавалося, муштрувань. Іван дотепер згадував полегкiсть пiсля того, як почув крик Нечипоренка, що перекривав гуркiт бойовища, i побачив рiвнi, наiжаченi списами шеренги фаланги. – У десять рядiв! У десять рядiв, iроди! Списи вперед!!! – кричав той, а Іван уже й не думав сподiватися, що вчорашнi селяни зможуть щось вдiяти. Вiн навiть не одразу повiрив своiм очам, коли лавина драгунiв розбилася до його фаланги, i пораненi конi, гублячи вершникiв, понеслись засiяним урожаем смертi полем. А Михайло вже ревiв, надриваючи горлянку: – Усi разом! Кроком! Уперед! І ляхи вiдвернули перед ними. Не перед запорожцями Омелька, не перед реестровцями Джеджалiя. Вони здригнулися перед козаками сотнi Івана Богуна, перед тими, хто отримав зброю напередоднi, але не збирався вкривати ii ганьбою поразки. З наполегливiстю вiдчаю почали ляхи глядiти слабку ланку в ланцюгу атакуючих козацьких полкiв i татарських орд i зрештою знайшли ii. Пiвторатисячний загiн, який складався з недобиткiв гусарських та драгунських хоругв i рейтарських рот, прорвав оточення, кинувшись на козакiв Кривоноса, котрi мали не менше досвiду, анiж пiдлеглi Івана, але виявили недбалiсть, маючи надiю на засiки, що iх робили всю нiч. Кривавим смерчем пройшли поляки крiзь порядки полковника Кривоноса i, не зменшуючи темпу, не намагаючись шикуватися, кинулися у степ. Не бачили навiть, що iх нiкому переслiдувати – як козаки Хмельницького, так i татари Тугай-бея були зайнятi розгромом решти коронного вiйська i грабунком його обозiв… Бiля шатра Іван скинув шолом, вилiз iз панцира i з насолодою вмився, пiдставляючи голову, плечi i спину пiд струменi холодноi води, яку лив на нього джура. Потiм неквапно витерся поданим рушником. Довгим поглядом подивився на дивного бранця, що його волiк на мотузi за собою дебелий Пилипенко. Однiею рукою козак тримав окрайок мотуза, другий кiнець якого був причеплений до зв'язаних рук бранця, другою ж притримував вкриту кров'ю бастарду, котра лежала в нього на плечi так, як зазвичай носять мушкет мушкетери. Брудний одяг бранця i понiвечене синцями та подряпинами обличчя не могло приховати вiд Богуна його шляхетне походження i досить високий соцiальний статус. Полоненик, очевидно, ще не зовсiм вiдiйшов вiд сильного удару, а тому хитався i заточувався на нетвердих ногах, не розумiючи, що з ним вiдбуваеться. Та на Пилипенка це не справило нiякого враження. Вiн лише смикав за налигача i вишкiрював зуби, коли козаки, якi траплялися назустрiч, вiдпускали на його адресу мiцнi жарти. Іван спохмурнiв. За лицарським звичаем було недопустимим таке поводження з полоненим, особливо шляхетного звання. Але вiн не мiг просто гримнути на козака, який щойно смiливо позирав смертi в очi, ставши до двобою iз цим самим шляхтичем i такими як вiн, i який перемiг. Чесно, без вивертiв i хитрощiв. Лише за допомогою своеi сили та безмiрноi хоробростi. Тим часом Пилипенко наблизився. – Тпру, вашмость, мостивий пане! – досить вiдчутно смикнув вiн за мотузку. – Прийшли! Вибачай, пане сотнику, що вони шапки не знiмають. Загубили десь. Довкола зареготали, залишався похмурим лише Богун. Пилипенко вiдчув, що вчинив щось не те, хоча й не здогадувався, що саме. – Я ось бранця привiв… Мiй бранець, але якщо… З коня от збив. Коня жаль, сконав сердешний, – вiн кинув на Богуна нерiшучий погляд. Іван придивився до полоненого. Щось в обличчi того здалося йому знайомим. Господи! Невже сам Калиновський? Вiн бачив його мигцем, ще й кiлька рокiв тому, коли був разом з полковником Крутiем у Краковi за якимись полковими справами. Але щось пiдказувало: це Калиновський i нiхто iнший. Доля пiдкинула жорстокий пасаж гордовитому магнату. Бранець почав потроху опам'ятовуватись. Вiн пiднiс до обличчя зв'язанi руки i спробував ними стерти змiшану з кров'ю грязюку. – Пилипенко, я хочу викупити твого бранця. Пилипенко нiяково посмiхнувся: – Як можна, батьку? Так бери! – Розв'яжiть його, – кинув козакам Богун. Пилипенко швидко витяг з-за очкура нiж i полоснув ним по путах. Калиновський мовчки почав потирати затерплi руки. – Прошу пана вибачити моiх козакiв за прикре непорозумiння. Вам зараз же нададуть допомогу i дадуть води змити бруд, – звернувся Іван до нього. Калиновський мовчав, лише позирав перед собою мутним поглядом. Важко було зрозумiти, чи вiн все ще не може оговтатись пiсля падiння з коня i обiймiв Пилипенка, чи просто не хоче розмовляти з тими, кого вважае двоногим бидлом. – Що ж, – знизав плечима Богун, – пана нiхто не примушуе долучатися з нами у дiалог. Усе ж ви повиннi прийняти вiд нас допомогу, адже я не можу припустити щоб ви постали перед гетьманом Хмельницьким у такому кепському виглядi… Допоможiть пановi коронному польному гетьману! Навколо запанувала неймовiрно дзвiнка тиша. Нарештi, опам'ятавшись, Михайло Нечипоренко махнув головою кiльком козакам, i Калиновського, пiдхопивши пiд руки, повели до Іванового шатра. За кiлька хвилин вiдшукали напiвсонного послушника Гавриiла, який, окрiм писарства, допомагав пораненим i хворим у сотнi. Повiльним кроком, склавши руки перед собою i схиливши голову, Гавриiл зник у шатрi. Лише тепер Богун дозволив собi посмiхнутися. Його смiшив вигляд Пилипенка, який був схожий на великого дворового пса, котрого щойно добряче побили власнi ж господарi. – Ну, чого сумуеш? – запитав вiн у велетня. – Та я… Не знав, батьку! – І що лицаревi навiть у полонi повинна вiддаватися пошана, гiдна його iменi, теж не знав? – А звiдкiля я мав знати! – спробував захиститися Пилипенко. – Ех, коня шкода! Добрий у лядського гетьмана кiнь був! – За конем шкодуеш? – За ним! Іван помислив i махнув рукою. Яке вiн мав право вимагати дотримання кодексу лицарськоi честi вiд простого селянина, котрого такi лицарi, як Калиновський, принижували, вiдбирали плоди його важкоi працi i людську гiднiсть? – Не сумуй, Мироне. За такого бранця Хмельницький золотом заплатить. Зможеш кращого купити, анiж пiд гетьманом був. Пилипенко, хоч як йому було нiяково, вчув у словах сотника корисну iнформацiю: – Золотом?! Козаки, котрi обступили iх ще з часу появи Калиновського i мовчки стояли, враженi всiм, що вiдбувалося, тепер голосно зареготали. – Золотом, – i собi засмiявся Богун. – Жовте таке, з нього ще грошi роблять. Через пiвгодини Мартин Калиновський у супроводi Богуна i його вiрного осавула крокував до середини козацького табору, де розмiстилася ставка Хмельницького. Тепер пан Мартин мав дещо кращий вигляд, анiж у хвилину, коли його вперше пiсля закiнчення колотнечi побачив Богун. Обличчя польного гетьмана, хоча й добряче подряпане, було вимите, а голову перев'язано чистим полотном. Навiть з шитого золотом кармазину гетьманського каптану чиiсь дбайливi руки трохи стерли бруд i кривавi слiди. Калиновський уже цiлком опам'ятався i йшов твердим кроком, дещо подавшись уперед, немов йому доводилося долати сильнi удари вiтру. Вiн так i не промовив жодного слова у вiдповiдь на запитання Богуна, хоча й терпляче очiкував, доки закiнчить перев'язку рудий послушник, який поспiшати не мiг вiд природи. Хмельницького Іван побачив здалеку. Гетьман сидiв верхи, з булавою в руках, пiд хоругвою i бунчуком, що iх утримували хорунжий i бунчужний. Трохи позаду Богдана-Зиновiя завмер великий почет з генеральноi старшини, бунчукових товаришiв i охорони. Попереду, у кiльцi озброених мушкетами козакiв, стояли люди, яких Іван з вiдстанi не мiг роздивитися. Там, очевидно, вiдбувалося щось урочисте. Богун пiшов швидше. Наблизившись до гетьманського почту, Іван, нарештi, зрозумiв, що там вiдбувалося – Хмельницький оглядав полонених рейментарiв розбитого коронного вiйська, якi стояли перед ним без зброi, але при повних обладунках, у розшитих золотом лундишах i кармазинах, бобрових i видрових шапках або в блискучих шоломах. Богун зробив осавулу знак зупинитися i сам завмер, дослухаючись до того, що говорив Хмельницький. – Не я винуватець того, що вiдбулося з вами, шановне панство, – почув Іван незабаром, – ви ж самi i призвели Рiч Посполиту до катастрофи, залишивши державу без вiйська, оголену перед багатьма загрозами з-за кордону. Бог свiдок – я писав десятки листiв. Я благав, чуете, слiзно благав: повернiться обличчям до козацтва! А що ж ви? Ви смiялися менi в очi! Тодi, на сеймi, коли я приiхав шукати захисту у вас для себе i народу козацького вiд несправедливостi i утискiв. Нинi я бачу багато облич з тих, що шипiли на мене у стiнах сенату. Але тепер цi люди не смiються. І я розумiю, чому. Вони побитi мною, хоча не вважали за потрiбне мене послухати. Вони моi бранцi, хоча ще вчора нахвалялися розiгнати мое вiйсько канчуками, а мене на арканi притягнути у Варшаву, де скарати на горло серед ринковоi площi. Раптом наперед виступив невисокий лiтнiй шляхтич з рудим волоссям i нездорово-жовтавою шкiрою на обличчi, у якому Іван впiзнав Миколая Потоцького. – Мовчи, хлопе! – рiзким голосом наказав вiн. – І злiзь з коня! Перед тобою стоiть найуродзоннiша шляхта Речi Посполитоi! Хмельницький подивився на Потоцького спокiйним поглядом. – У своему вiйську я наказую, i аж нiяк не менi, – спокiйно вiдповiв вiн. Потоцького аж затрясло. – Смердючий хлопе! Клянуся Святою Дiвою ченстоховською: я примушу тебе пожалкувати про все! – Не думаю, пане Миколаю. Ти вже спробував. Потоцький у вiдповiдь засмiявся каркаючим смiхом: – Ти хочеш сказати, що мене перемiг твiй набрiд, за яким плачуть палi в покинутих ним маетностях нашого панства? Чи, може, жменька запорожцiв, котрi пiшли за тобою лише в надii на здобич, як звикли чинити завжди i всюди? Знай же: лише вороги Христовi поки що стали на завадi справедливiй карi впасти на твою тричi прокляту голову. Але татари не будуть одвiчно з вами, скоро, дуже скоро ви почнете чвари у власному таборi, i тодi я поквитаюся з вами. Навiть тепер, коли ви все ще разом, а хан схильний порушити домовленостi про мир з Польщею, чим же ти заплатиш за тисячi татарських кiннотникiв, якi подарували тобi перемогу, голодранцю?! Вони не вдовольняться пустими розмовами про волю i панство на землях Украiни! Вони розумiють лише одну мову – дзвiн золота! Хмельницький раптом натрапив поглядом на Калиновського, який стояв неподалiк вiд нього, промiж Богуном i Нечипоренком. – Я бачу, пан Калиновський теж не погордував нашим негустим товариством, – ледь-ледь посмiхнувся вiн. – Це ти, Богуне, запросив значного пана до нас на розмову? – Моi козаки, батьку, – вклонившись, вiдповiв Іван. – Це вони добре дбають. Їх буде нагороджено. Що ж, пане Мартине, приеднуйтесь до шановноi шляхти, я з цiкавiстю вислухаю i вашi враження вiд минулоi битви. Калиновський не вiдповiв. Лише рушив уперед, вiдiпхнувши плечем Нечипоренка, котрий стояв у нього на шляху, i зайняв мiсце поряд з Потоцьким. Смiливо поглянув в очi Хмельницькому. Той кiлька хвилин мовчав, очiкуючи на можливi слова польного гетьмана, але, не дочекавшись iх, перевiв погляд на Потоцького. – Ти вiрно помiтив, мостивий пане. Нашi кримськi союзники добре розумiють, окрiм татарськоi мови, ще й багатонацiональну мову золота. Але чому ти впевнений, що я не зможу з ними розрахуватися? – Може, розрахуешся згарищем, котре залишилося на землях пана Чаплинського i колись носило назву Суботiв? – Аж нiяк. – Тодi чим? – Тобою! – гаркнув Хмельницький, пiднявшись у стременах i вказуючи булавою на Потоцького. – Тобою i тими, котрi з тобою! Вас тут у мене вiсiм десяткiв, як ти сам сказав, найуродзоннiшоi шляхти. Як мислиш, багато дадуть Тугай-бею вашi родичi за вас у викуп? Багато! Тож нехай за мене потрясуть мошною. А ви, зацне рицарство, iдьте до Криму i там помислiть, з ким вам було краще товаришувати: iз жидами-збойцями, а чи з козаками-молодцями? Коли Богун повернувся до свого шатра, там його вже очiкував невiдомий йому козак. Козака, звичайно, нiхто не допустив до сотницького намету, тож вiн сидiв поряд з ним, вiдкинувшись спиною на купу дров бiля кабицi, i зосереджено перебирав струни невеличкоi кобзи. Мелодiя козаку нiяк не хотiла пiдкорюватись, але вiн знову i знову починав ii спочатку, чим викликав кiлька досить неприязних поглядiв вiд козачат Івановоi сотнi, якi поралися бiля кабицi, виконуючи накази Коваля, призначеного сотенним кашоваром. Сам Коваль буркотiв щось на зразок: – З такими потенцiями до музики, як у тебе, чоловiче, поклав би ти ту кобзу вiд грiха… Їй-бо, не витримаю. Або йди собi, сказано: пан сотник до гетьмана пiшли. – А я почекаю, – вiдповiдав незнайомець. – А щодо музик, то вiзьми й краще заграй. – А йшов би ти пiд три чорти разом зi своею люшнею. Це лише лежнi та баб'яки людям своiм бренькотiнням настрiй псують. А у мене, слава Богу, роботи й без того вистачае. Козак, здавалося, зовсiм не образився. – Я ж так i думав, що ти й сам не вмiеш. Помiтивши Богуна, прибулий, а за ним i Коваль, пiдхопилися на ноги. – Забери його, пане сотнику! Менi час вечерю готувати, а вiн своiми музичними ванацiями[27 - Ванацii (заст.) – навчання.] геть з розуму зведе! – заблагав Коваль. – А нiчого ти й не розумiеш на музицi! – весело вiдiзвався козак. – Я до вас, пане сотнику, з дорученням. Іван придивився до прибулого. Здаеться, вiн бачив це обличчя багато разiв. Так, сумнiву бути не могло – це Миколка, молодший iз синiв Мирона Охрiменка. Той самий, котрий попередив колись iх з Омельком про загiн ротмiстра Рудницького, який приiхав заарештувати Омелька. Івана обдало теплом так, немов вiн сам тiльки що побував вдома. Зi щирою посмiшкою вiн подав руку Миколцi, який, власне, давно вже перетворився на цiлком дорослого Миколу. – Радий бачити, козаче, – мовив, – яким вiтром? – Та вiтер попутний. Кажу ж: доручення до вас маю. – І яке доручення дав тобi Мирон? Микола хитрувато пiдсмiхнувся: – А хто мовив про тата? – Хто ж тебе надiслав? – От тобi й маеш! Бери i розповiдай! Таке доручення, мосьпане, добрячого калиму варте. По усмiхненому обличчю козака Іван зрозумiв, що новини в того хорошi. «Ганна, – подумав вiн. – У нього лист вiд Ганни». – Буде тобi калим, давай листа. Микола, зiтхнувши, витяг з-за пазухи завернутого в пергамент листа в конвертi з цупкого жовтого паперу. – Лист листом, – недбало кинув вiн, – а решту новин не розповiдатиму, доки пан сотник не пообiцяе взяти мене пiд свою хоругву. – Якi ще новини? – буркнув собi пiд нiс Богун, обдивляючись конверт. На ньому не було написано жодного слова, лише сургучна печатка з вiдтиском тiеi самоi каблучки, що подарував Богун Ганнi пiд час тiеi неймовiрно давньоi зустрiчi у Барi. «Я не помилився. Лист саме вiд неi. А я так i не знайшов часу написати бодай кiлька рядкiв. Яка ж ти в мене розумниця, Ганнусю!» – То як, мосьпане, береш? – Що за торги, козаче? – зробив Іван грiзне обличчя, та за мить посмiхнувся. – А якщо новина того не варта? Микола зробив вигляд, що образився: – Ображаеш, пане сотнику! Новина та бiльшого варта! – Так уже й бiльшого. У мене в сотнi такi козаки служать, що з ними рiвним бути зовсiм не легко. Щоб потiм назад не просився. Тепер Микола справдi образився. – Та й я давно не дитина, козацьким наукам навчений. А от ти, пане сотнику, за своi слова, пiсля того, як моi новини взнаеш, жалкуватимеш. – Бiсiв ти сину! Нi, ви на нього лишень подивiться, вiн ще й погрожуе! Кажи вже. Микола зiтхнув, приховуючи в очах хитруватий вогник. – Панi, якщо пан сотник не забув, дитину чекала… Іван вiдчув у головi легке запаморочення. – Що? Кажи, що з нею? – Та нiчого. А я вiд батька ще листа привiз. Там вiн про господарство пише, якi прибутки, якi витрати. Хоча якi там прибутки… все жалкуе старий, що сам не може до тебе прибути. Воно, звичайно, вiдвоював вiн свое, куди йти – ноги ледве тримають, очi вже не тi. Але знай твердить: якби було на кого все покинути, може б, i я чим пану сотнику в нагодi став… Богун зробив над собою зусилля, щоб не виказати неймовiрне напруження, яке охопило його, i вчепився руками у свiй шалевий пояс – вiн вiдчував, що руки йому раптом почали тремтiти. Усе ж, подумав, якщо зблiд, це приховати не вдасться. – Миколо, – чiтко вимовив вiн, – не дражнись, скурвий сину. – Як би я смiв? – округлив очi козак. – Я й кажу: три вози припасу батько спорядив. Порох, олово, мука, пшоно, сало… все що змiг. Я й мав за що журитися, стiльки люду непевного тепер шляхами, а нас у валцi четверо… І тут Іван геть втратив терпець. Вiн швидко ступив назустрiч Охрiменковi, схопив його за комiр сорочки i щосили струснув. – Якщо ти не припиниш, я, клянуся гонором, душу з тебе витрясу! – Радiсть у нас, пане сотнику! – розплився у черговiй посмiшцi Микола, якому довелося мало не висiти на руках високого на зрiст Богуна. – Батьком ти став! Син у тебе, пане сотнику! Роздiл V І Завирувала Украiна пiсля переможних битв Хмельницького при Жовтих Водах i Корсунi. Заграла, немов молоде вино. І раптом спекотно стало польським панам на землях, що iх ще з дiда-прадiда вважали своiми, невiд'емною часткою Речi Посполитоi, хоча й часткою дикою, далекою вiд мирноi iдилii, але все ж родючою i безмежною для колонiзацii. І виявилось, що даремно пройшли роки пiдневiльноi полонiзацii, викорiнення руського нобiлiтету, Брестська унiя i кривавi рейди коронних вiйськ територiею, яку пiсля придушення того чи iншого повстання було обрано вiддати мечу i вогню для науки iншим. Даремно витрачав Ватикан i отцi езуiти десятки тисяч злотих для повалення ненависноi iм православноi вiри, яку небезпiдставно вважали тим самим становим хребтом, котрий утримуе украiнцiв вiд долi народу, який розчинився у часi, пiдкорившись силi колонiзаторiв i iхнiй iдеологii. З новою силою пiднялося все, чого добилися польськi бiскупи, каштеляни, старости i воеводи, всього за кiлька тижнiв пiднялося i забуяло, лише зачувши про двi яскравi перемоги козацтва над вiйськом, що його вважали непереможним далеко за межами Речi Посполитоi. І потiк утiкачiв вiд панськоi кормиги до козацького вiйська, що й так був схожий на мережу весняних струмкiв на звiльненому вiд снiгу полi, перетворився на повноводну рiку. Тисячами пiшли i посполитi, i козаки. Чорними димами палаючих фiльваркiв позначали початок свого шляху вiд Галичини до Брацлавщини на Правобережжi. Застогнали поляки i жиди на Лiвобережжi. Мусили спiшно знiматися вони з нажитих мiсць i бiгти свiт за очi, побiлiлi вiд жаху вiд самих лише розповiдей про страшнi козацькi розправи над ними в мiстах i мiстечках, що iх вже встигли захопити повстанцi. І чистою правдою були усi тi оповiдки – страшною помстою впало як на польських панiв i iхню челядь, так i на плем'я гнане, котре, немов пес пiд столом господаря, причаiлося в очiкуваннi ласих шматкiв, заховало своi щупальця в украiнських маетностях польських магнатiв i викачувало своiм варварським методом господарювання останнi соки iз землi, яка опинилася пiд iхньою владою. Страшним був для шляхти i жидiвства Лiвобережноi Украiни травень 1648 року, воiстину страшним. І навiть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу – лише люди, котрi жили пiд iхньою владою i тепер почули в собi силу, а разом з нею пекучу жагу помсти за роки утискiв i знущань. У Нiжинi i Чернiговi, Батуринi i Стародубцi полилася кров панiв, виросли палi i шибеницi з тiлами скатованоi шляхти. Інодi навiть занадто розходилися повстанцi – будь-хто з бiльш-менш значних мiг втрапити в халепу, якщо вiн не те що виступав проти Хмельницького, а лише не достатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну вiру жиди, збривали пейси i вiдкидали геть своi куцi картузики, ладнi забути не те що свого Іегову, продати душу дияволу, аби вислизнути з кривавих пазурiв немилосердних катiв, що на них перетворилися тi, хто ще вчора схиляв перед ними голову, прохаючи в борг або випрошуючи вiдкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшноi бiйнi, вчиненоi повсталим людом Лiвобережжя над жидами, може слугувати документ, що його iсторiя змогла донести до нас, не дивлячись на товщу часу, яка вiд'еднуе нас вiд тих подiй. Належить вiн перу рабина Ганновера, очевидця подiй. Саме вiн назвав масову втечу жидiв з Лiвобережжя «другим виходом племенi обраного». Що ж до долi тих з племенi iудеiв, котрi не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумнi приклади iхньоi страшноi долi: «…багато общин з тих, котрi лежали за Днiпром, близько вiд мiсць, що iх охопила вiйна, як то Переяслав, Баришiвка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспiли втекти i були знищенi в iм'я Боже, i загинули серед мук страшних i гiрких вельми. З одних зiдрано шкiру, а тiла iх викинуто на iжу псам, другим вiдрубанi руки i ноги, а тiла iх кинуто на дорогу, i iх переiздили вози i топтали конi… Не iнакше вчиняли з поляками, особливо з iх ксьондзами… Повбивали на Заднiпрянщинi тисячi жидiвських душ…» Не легша доля очiкувала й унiатiв та священикiв iхнiх, котрi продалися Риму i пiдводили всю Русь православну пiд той союз з католицькою церквою. Сам державець Лубенський, князь Іеремiя Корибут Вишневецький, пiсля того як не встиг на допомогу коронному вiйську i повернувся до Лубен, змушений був спiшно полишити все свое майно i втiкати геть з дружиною i сином Михайлом, у супроводi лише трьох тисяч вiрних жовнiрiв. Решту вiйська полишив у Лубнах князь, маючи iх за ненадiйних i побоюючись повторення того, що вiдбулося з реестровим козацьким вiйськом перед битвою при Жовтих Водах. Одному Богу вiдомо, яку пекельну ненависть затаiв у душi потомок славних князiв Вишневецьких, утiкаючи в Польщу iз земель, у яких звик почувати себе справжнiм володарем, майже королем. Не мала то була ненависть. Немов дитину кохану, немов бiль ран великих, плекав вiн ненависть ту шляхом вiд Переяслава вздовж Днiпра на Чернiгiвщину, а далi аж до Любеча, де тiльки й змiг переправити свое вiйсько на Правобережжя i податися з ним на Подiлля. Туди, де ще залишилися в нього маетки. Де не так пекло вiд пожежi народного повстання, як на Заднiпрянщинi. Кривавим шляхом пройшов Ярема через Житомир, Немирiв, Брацлав i десятки великих та маленьких мiстечок Подiлля. Без суду i довгих мiркувань здiймав меч ката над головами полонених козакiв, бунтiвного поспiльства, а часто-густо й над нi в чому не винними людьми, вся провина котрих складалася в тому, що народилися вони Украiнцями. «Катуйте iх так, щоб вони вiдчували, що помирають!» – шипiв оскаженiло правнук козака Байди, власноруч беручи участь у тортурах, котрим пiддавали всiх, кого лише змогли упiймати i притягти у табiр до кровожерливого князя. Шiстьох послiв гетьмана Хмельницького, що iх послано було до князя, i котрi мали б бути захищенi вiд небезпеки своiм статусом послiв та лицарським звичаем, люто стратив Ярема, наказавши стяти буйнi козацькi голови i виставити вздовж битого шляху помiж Вiйтовим i Пилиповим. Усяке вiдчуття реальностi втратив лютий упир, i ще довгi десятирiччя людський поголос передавав вiд батька до сина страшнi оповiдання про дiяння ворога Украiни князя Яреми Вишневецького. Сумно тужили кобзи слiпих кобзарiв, оповiдаючи про Яремову помсту. До початку двадцятого сторiччя дiйшли жалобнi мотиви у народних костюмах дiвчат одного iз сiл на Немирiвщинi, пiсля того, як князь чинив помсту над нi в чому не винними трударями, десятками посадовивши iх на палi перед очами дiтей, жон, матерiв i отцiв iх. Гарячим полум'ям спалахнули ниви, селянськi господи та православнi церкви по всьому Подiллю пiсля вiдвiдин Вишневецького. І не вiдае нiхто, до яких меж дiйшов би безумець у пекельних дiяннях своiх, якби не зустрiв вiн Максима Кривоноса, котрого гетьман послав зупинити людожера i оборонити Подiлля, i був ущент розбитий його козаками. А сам Хмельницький тим часом стояв укрiпленим табором пiд Корсунем i пiдраховував трофеi, котрi дiсталися козацькому вiйську пiсля двох вирiшальних битв початку великоi вiйни. Не малi то були трофеi. Сто двадцять сiм шляхтичiв, як пише Самiйло Величко, дiсталося в полон гетьману пiсля двох битв, включаючи обох гетьманiв коронних. Вiсiм тисяч рядового товариства було роззброено i пiд надiйною вартою вiдправлено в Чигирин, очiкувати своеi долi. Зла була доля в тих людей – замалим не всi поiхали вони в агарянську неволю до Криму. В подарунок хановi вiдрядив Хмельницький значних своiх бранцiв, решту ж, котрi походженням нижчi були, побрали в ясир татарськi вояки, небезпiдставно розраховуючи якщо не отримати з них викуп, то вже точно продати бранцiв на одному з численних невiльницьких ринкiв Криму. Купами лежали поблизу намету Хмельницького трофейнi знамена i котли, зброя i припаси до неi. Довгими рядами стояли гармати. Ломилися вози вiд коштовного одягу, посуду, обладункiв, кiнських рондикiв, напоiв та харчiв. У дiжки з-пiд пороху, не маючи iншоi ради, наказав зсипати Хмельницький силу золотоi та срiбноi монети, що ii було захоплено разом з рештою панського майна. Не забув Хмельницький славних сiчовикiв, котрi пригрiли його, вигнанця, якого оточувала лише мiзерна жменька однодумцiв у час, коли вiн прохав захисту i допомоги в Сiчi. І лиш вiдгримiли бойовi громи, як полетiв лист до фортецi над Микитиним Рогом, сповнений щирою шаною i подякою гетьмана: «Тож нехай не закрадеться й тiнi сумнiву в лицарства славного низового в моiй щирiй повазi, приязнi i товариських почуттях, – писав Богдан кошовому Федору Лютаю. – Билисьмо тепер, яко в часи старi, давнi, заради вiри та Украiни, як i самi запорожцi, мужi великого мужества i iскуства в дiлах воiнскiх звикли чинити при нагодi. А поелiку Господь наш Всевишнiй дарував нам тут (при Жовтiй Водi та Корсунi) вiкторiю славну i малокровну вельми, щедро хлiбом козацьким обдарувавши дiтей своiх крiм того, не можемо ми з ласки нашоi iнакше ученяху, як вiдрядити окрiм дяки нашоi щироi ще й дарунки немалиi Вiйську Низовому Запорiзькому. А дари тii iмiються: 1. За три невеликi гармати, дарованi нам Кошем на бранi праведния, вертаемо шiсть гармат лиття доброго i прикрас майстерних. 2. За одну пару литавр мiдних – три пари котлiв срiбних, мiцними воловими шкiрами перетягнутих. 3. За одну хоругву, шиту по оксамиту доброму шиттям срiбним, – чотири хоругви шиття не менш майстерного. 4. За один бунчук зi срiбним яблуком i хвостом кольору крила воронового – два бунчуки дорогоцiнних. 5. За одну булаву срiбну – двi булави, з коiх одна щирими каменiями прикрасу мае, друга ж кiсткою слоновою прикрашена здiбно. А окремо вiд клейнод тих жертвуемо ми триста талярiв битих на церкву сiчову в iм'я Покрови святоi поставлену, та на отцiв святих, жеби егда на допомогу нам у дiлi нашому трудному молитву чинили. А також тисячу талярiв на вiйсько й пиво брагу козакам-молодцям. Нехай вип'ють за нас, пом'янувши словом добрим. А хто мiж вами е охотнейший, той нехай i зараз прибувает до нас, до компанii воiнской…» II Лише пройшло свiтле i по-весняному радiсне свято Трiйцi, як вирушило нове украiнське вiйсько з-пiд Корсуня, взявши напрямок на Бiлу Церкву. Не те було тепер вiйсько пiд булавою Богдана Хмельницького, яке всього мiсяць тому вiн стягував всiма правдами i неправдами, застосовуючи весь свiй потенцiал вождя i полководця, ставлячи, бувало, на кiн все, чого домiгся за довгi десять лiт важкоi органiзацiйноi працi серед мас розбитого пiд Кумейками i Боровицею, спаплюженого на Масловому Ставу козацького вiйська. Настав час отримувати плоди великоi працi. Тридцять тисяч вiйська на багато верст вкрили степ, вишикувавшись рiвними колонами, подiленi на полки i сотнi, озброенi не гiрше за вiйсько будь-кого з европейських володарiв. Одягнуте в рiзнобарвнi сукна, на замiну своiх сивих свитин, захищене обладунками, мiсюрками i шишаками, нагодоване i готове до бою. На баских огирах виiздили густi комоннi лави, гордовито пiднявши над головами довгi ратища списiв, прикрашених рiзнобарвними прапорцями. Виблискуючи стволами десяткiв гармат, котилася могутня армата гетьмана. Вiйсько йшло вперед, наводячи звiрячий страх на польську шляхту, котра тiкала на захiд, полишаючи все свое добро i рятуючи лише життя. На початку червня армiя Хмельницького, яка вже нараховувала бiльше п'ятдесяти тисяч, пiдiйшла нарештi до Бiлоi Церкви, розташувавшись велетенським табором на рiвнинi над швидкою Россю. А сам Богдан-Зиновiй увiйшов в старовинне мiсто Ярослава Мудрого на чолi генеральноi старшини, пiд гуркiт литавр, з лiсом знамен над головою. Хлiбом-сiллю зустрiчала Бiла Церква гетьмана, напевне, не залишилося жодного з мiщан, хто лише мiг пересуватися, всерединi мiських мурiв. Усi як один висипали стрiчати збавителя вiд лядськоi неволi. Грона свiжих весняних квiтiв сипали пiд ноги гетьманського коня, огорнутi урочистим дзвоном з високих дзвiниць численних бiлоцеркiвських храмiв. Велике полкове мiсто, надiлене магдебурзьким правом, радо привiтало вчорашнього вигнанця i баниту. І полетiли в Украiну з Бiлоi Церкви унiверсали, пiдписанi гетьманом Вiйська Запорiзького. Полетiли, щоб пiдняти на праведну вiйну за волю всiх тих, хто ще досi не приеднався до козацького вiйська, щоб перетворити успiшну вiйськову кампанiю проти коронного вiйська в загальнонацiональну боротьбу, в справжню бурю, котра мала винести Украiну з неволi i поставити в один ряд з рештою освiчених i вiльних краiн Європи. «Богдан Зиновiй Хмельницький, – значилося в тому доленосному унiверсалi, – гетьман славного Запорiзького вiйська й усiеi сущоi обiруч Днiпра Украiни. Звiдомляемо вам, всiм украiнцям, жителям усiх мiст i сiл обох бокiв рiчки Днiпра, духовним i мирянам, шляхетним i посполитим, людям усякого, бiльшого й меншого чину, а особливо шляхетно уродженим козакам i святим братам нашим, що му сiли ми не без причини почати вiйну i пiдняти нашу зброю на полякiв. Це вже всiм вiдомо, що ми перемогли полякiв при всесильнiй Божiй помочi восьмого травня пiд Жовтою Водою i шiстнадцятого травня пiд Корсунем. Тепер, пiсля цих двох виграних битв над ними, поляками, ми почули, що вони цим нещастям дуже розгнiванi й роз'ятренi. Пани й князi бiля Вiсли й за Вiслою не тiльки вже стягають i з'еднують на нас численнi своi вiйська, але й пiдмовляють i побуджають на нас, i пана нашого милостивого, ласкавого батька, найяснiшого короля Володислава. І хочуть вони це зробити, щоб iз силою своею прийти в Украiну нашу, легко завоювати нас вогнем i мечем, розорити нашi мешкання й обернути iх на порох i попiл. А нас самих хочуть вони одних вибити, iнших у неволю немилосердну забрати, а решту спровадити у вiддаленi мiсця за Вiслою. Так вони хочуть знищити i проковтнути славу нашу, завжди голосну i вiдому не тiльки в европейськiй частинi свiту, але й в азiатських, що лежать за Чорним морем, краiнах. Ми ж постановилися в намiрi нашому мужнiм i безбоязним серцем та зброею при Божiй помочi стати не проти милостивого пана свого короля, а проти гордих полякiв. Якi мають за нiщо виданi нам, козакам, i взагалi всiм украiнцям високоповажнi привiлеi, що зберiгають права нашi стародавнi i вольностi. Для цього прийшли ми з Корсуня i стали тут, пiд Бiлою Церквою, вiйськовим нашим обозом. Ми пишемо до вас цей унiверсал, закликаючи i заохочуючи вас, наших братiв, всiх украiнцiв, до нас на вiйськову кампанiю. Передаемо вам це i сповiщаемо. Що поляки народилися i пiшли на нас, савроматiв та русiв, i про це свiдчать iхнi ж польськi хронiкарi. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожаднiсть до слави й душезгубного братства i вiддалилися вiд спiвжиття з нашими стародавнiми предками. Вони взяли собi iншу назву (тобто ляхи й поляки), i заволоклися аж за Вiслу, i осiли на чужi грунти i землi, якi лежать мiж знаменитими европейськими рiками Одрою та Вiслою. Тим самим вони завдали шкоди багатьом навколишнiм землям, i державам нiмецьким, захiдним та пiвнiчним. Бо вiйськовим i розбiйничим чином в тi давнi столiття удерлися й загарбали, заволодiвши, iхнiми державами з тодiшнiм населенням. Потiм, як минуло вiдтодi багато вже часу, вони розплодилися i примножилися у своiх поселеннях понад Вiслою i за Вiслою i, невдоволенi згаданими вже людськими шкодами i здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каiн на Авеля) на русiв чи савроматiв, тобто на своiх же за давнини природних братiв. Це вчинили вони в 1333 чи 1339 роцi пiсля Рiздва Господнього пiд проводом короля свого Казимира Великого з тим iменем Третього. Тодi найбiльше був умалений i ослаблений Киiвський та Острозький, та й для iнших русiв iстинний та природний наш князь. Вони звоювали вiйною i привласнили через свою ненаситнiсть достоiменно нашi з стародавнiх часiв землi та провiнцii козакоруськi, савроматiйськi вiд Подiлля i Волох по Вiслу i аж до самого Вiльня та Смоленська. Мав наш край довгi й просторi кордони, включаючи землi Киiвську, Галицьку, Львiвську, Холминську, Белзьку, Подiльську, Волинську, Перемишльську, Мстиславську, Вiтебську i Полоцьку. Вони, поляки, не тiльки знищили i згладили на згаданих наших землях та провiнцiях iм'я наше славне козацьке, але й, що найбiльше та найгiрше засмучуе, запрягли вони всiх братiв наших, роксолан, у невiльниче пiдданське ярмо. Вiдкинули нас вiд батькiвськоi православноi греко-руськоi душеспасеноi вiри, i приневолили силою. Звабили й пiдкорили гвалтом та багатьма нехристиянськими муками й тиранством до згубноi унii та римського блуду. Вони зневажили всi привiлеi i мандати перших князiв та королiв своiх польських, якi схвалили i ствердили наше греко-руське благочестя, знищили iх i скасували супроти шляхетноi полiтики й доброго сумлiння. Але й цей шкiдливий для душi, вабний на погибель, схизмацький i нечистий учинок (що святе благочестя обернули на унiю й честь козацьку перетворили в безчестя i невiгластво) мало вдовольнив iхню заздрiсть i гордiсть. Вони зважилися, уже незалежно вiд королiвськоi, пана нашого милостивого, волi вигубити й викоренити значнiших людей i козакiв з найокраiннiших i останнiх напiвдиких наших земель (тобто з Чигирина, Терехтемирова, Переяслава, Полтави та iнших украiнських мiстечок i сiл, що залишилися обiруч Днiпра). А ця земля – предковiчна вiтчизна наша, яка сяе правдишнiм i несхитним благочестям вiд святого i рiвноапостольного князя Володимира Киiвського, що просвiтив Русь хрещенням. Вони хочуть заволодiти й самим простодушним посполитим народом нашим, i не тiльки запрягти його в невiльниче ярмо, але й навести на нього по своiй безбожнiй волi шкiдливу для душi, супротивну правилам священних i святих отцiв наших унiю. На це вже е певнi факти i документи, адже багатьох козакiв та мiщан, братiв наших, пси, лядськi дозорцi, поiли, оскаржуючи iх перед панами, мерзенними своiми фальшивими плiтками i силкуючись, щоб iх карали на смерть, аби пiсля того заволодiти майном i iхнiми маетками. Це випало було потерпiти й менi, Хмельницькому, адже я був пiдданий небезпецi втратити голову вiд нечестивця i брехуна, чигиринського дозорця Чаплинського. Та, окрiм того, вони, поляки, й вiру нашу православну завжди лаяли i обпльовували, а наших благочестивих священикiв, де можна й коли можна, з найменшого приводу оганьблювали й лаяли, били й розкрилювали, виривали й урiзували iм волосся i бороди. Ми тут не будемо виписувати до решти, як чинено досi всiм нам, украiнцям, образи, пригноблення й розорення вiд полякiв. Та iхнiх орендаторiв, та укоханих факторiв-жидiв – ви про це добре знаете й пам'ятаете самi. Хочемо пригадати вам тiльки те, що мали ви таку неволю вiд полякiв, що не могли вже зiйтися на якому мiсцi, на вулицi чи в себе вдома, вдвох чи втрьох. Заказано й невiльно вам було розмовляти мiж собою i навiть балакати про своi господарчi потреби, а без цього не можна вiдбути нi хрестин, нi весiлля. Бог-творець дав людинi вуста розмовляти, але й те поляки суворими своiми указами заборонили i, попри всьогосвiтнiй звичай i полiтику, наказали було нам нiмотствувати. Цей-бо нестерпний тягар i це замикання вуст всемогутня Божа милiсть допомогла i благословила вiдсiкти й вiдiмкнути, дякуючи зброi нашiй, коли ми знаменито перемогли супостатiв наших, полякiв, у двох вищезгаданих битвах. Отож хай буде вiдтодi завжди хвалене i звеличене iм'я Боже, що не зневажив бiд i утискiв, зiтхань i бiд ваших. Але за те нас не судiть, що почали ми теперiшню вiйну з поляками без вiдома i ради вашоi всенародноi, бо так учинили ми для бiльшоi взаемноi користi, навчившись обережностi i кращого военного керiвництва. Адже ми освiдченi прикладом колишнiх гетьманiв, наших братiв, якi воювали невдовзi перед нами з поляками пiд Кумейками i в гирлi рiчки Стариця. Вони-бо перш, нiж почати вiйну, розсилали до вас, у всю Украiну, унiверсали i тим самим звiдомлювали про своi намiри полякiв. Тодi застереженi тими повiдомленнями поляки могли, як належало, запобiгти своему злу й приготуватися, щоб пристосуватися i перемогти козацькi вiйська. Ми ж стереглися такого нещастя i затримали розсилання аж ось до цього нашого про вiйну з ляхами унiверсального звiдомлення. А тепер, щоб знали про те, всiм вам, узагалi, украiнцям, доповiдаемо i закликаемо та заохочуемо вас на вiйськову боротьбу й на прийдешнi битви з поляками. Кому мила благочестива вiра, яку поляки переводять на унiю, кому з вас люба цiлiсть вашоi вiтчизни, Украiни, i шляхетна честь ваша, яку зневажають, знищують, вельми обсмiюють i топчуть, хай той кожен, не як виродок, але як зичливий i люб'язний син своеi вiтчизни, прибуде, вислухавши цей унiверсал з нашим ознаменуванням. До нас, у обоз пiд Бiлу Церкву, на добрих конях i зi справною зброею, щоб разом з нами, за прикладом старовiчних борцiв, славних i страшних для навколишнiх сусiдiв предкiв наших, стати мужньо та безбоязно при всемогутнiй помочi Божiй проти полякiв, наших руйнiвникiв, озлобителiв i супостатiв. Бо коли не схочете допомогти нам у теперiшнiй вiйськовiй боротьбi, а поляки нас переможуть, то знайте напевно, що вони всiх вас, украiнцiв, без нiякого винятку та поваги за своiм давнiм злим намiром зруйнують, спустошать i до решти сплюндрують. А тих, що лишаться, i дiтей ваших (як вище написано) захоплять у полон i одягнуть на вас вiчну безнадiйну одежу неволi. Краще вже й кориснiше полягти нам вiд ворожоi зброi на бойовищi за вiру свою святу православну i за цiлiсть своеi вiтчизни, нiж бути в мешканнях своiх, як невiстюхи, побитими. А коли помремо на вiйнi за благочестиву свою вiру, то наша слава i лицарська вiдвага гучно проголосяться в усiх европейських та iнших далеких кiнцях землi. А дбання наше (тобто вмерти за благочестя) Бог винагородить нашим безсмертям i увiнчае нас страдальчими вiнцями. Не бiйтесь, отож, полякiв, вашi милостi, шляхетно уродженi украiнськi брати нашi! Хай би найбiльшi були iхнi вiйська, але станьте за благочестя святе, за цiлiсть вiтчизни i боронiть давнi права i вольностi разом з нами проти цих наружникiв i руйнiвникiв, як ставали за свою правду славнi борцi (що уже засвiдчено), предки нашi, руси. Майте надiю, що звiльнитеся вiд теперiшнього свого лиха i що в наших прийдешнiх битвах iз супостатами допоможе нам всемогутня Божа благодать, бо цiеi Божоi благодатi е й зараз певнi знаки. Перший – подвiйна, вищезгадана перемога над поляками. Другий – щира прихильнiсть усього Запорiзького Низового вiйська, завжди готового при все надiйнiй Божiй помочi допомогти нам; при нас уже й зараз е вiсiм з лишнiм тисяч запорожцiв. Третiй – найяснiший хан Кримський з усiма ордами готовий також допомогти в нашiй боротьбi з поляками; при ньому я для кращоi певностi залишив у Криму й сина свого старшого Тимоша. Та й тепер при нас уже е чотири тисячi доброi вiйськовоi кримськоi орди на чолi з мурзою Тугай-беем, що iх дав нам його ханська милiсть. Четвертий – допомогли нам в обох битвах з поляками реестровi козаки, брати нашi. Їх числом в п'ять тисяч, послали було короннi гетьмани з черкаським полковником Барабашем та нiмцями на байдаках униз Днiпром до Кодака проти нас. Вони вiддали недруга вiтчизни й лядського блюдолиза Барабаша й нiмцiв Днiпровим глибинам i пристали до нас, слушно скасувавши ту свою присягу коронним гетьманам. Що й перед тим, як сiсти в байдаки, мусили вони дати в Черкасах, наче невiльники i полоняни, пiд загрозою лядськоi зброi. Але в тому, що козаки зламали присягу, виннi перш за все поляки. Бо це вони, незалежно вiд королiвськоi волi, зневажили права i вольностi козакiв i украiнцiв, зламавши таким чином i свою присягу бути приязними i зичливими до нас. А також обiцянку заховати в нерушнiй цiлостi навзаем учиненi давнi козацькi та украiнськi права та вольностi. П'ятий – дiйшло навiть до того, що зламали свою присягу i з iхнiх польських людей три тисячi драгунiв. Вони були перед Корсунською битвою в передовiй сторожi i, залишивши коронних гетьманiв, добровiльно приедналися до нас, оскiльки були покривдженi у своiх заслугах. Крiм того, вони зрозумiли коренi ненавистi, нещиростi й озлоби своiх коронних гетьманiв i всiх польських панiв до нас, украiнцiв, i що вони у своему великому гнiвному стремлiннi хочуть зовсiм викоренити i вигубити всiх нас i вiру нашу православну. Отож вони розсудили за краще йти за нами, украiнцями, бо ми маемо на своему боцi правду i iстину i стоiмо за своi старожитнi права й вольностi, в той час як поляки, запаленi ярою гординею, хочуть нас винищити. Шостий – i вiд того нам може бути ласка Божа i його всесильна допомога, що ми, маючи свою образу, почали вiйну з поляками не без вiдома i з дозволу свого пана, його найяснiшоi королiвськоi величностi Володислава Четвертого. Бо вiн в 1636 роцi, коли щасливо коронувався (ми були присутнi при тому з Барабашем та iншим значним товариством Запорiзького вiйська), за прикладом найяснiших князiв та королiв польських, своiх попередникiв, ствердив всi нашi вiйськовi та украiнськi давнi права й вольностi, а також нашу православну вiру новим своiм королiвським привiлеем, красно писаним на пергаментi, з пiдписом його власноi руки i при зависистiй короннiй печатi. Вiн вiдпровадив нас, як батько, ласкаво обдарувавши кожного подарунками, а на прощання, коли ми були з королем на самотi, Його величнiсть сказав нам усно, щоб ми, як колись, поставили собi гетьмана i мiцно стояли при своiх правах та вольностях. Не даючи полякам iх топтати. І захищалися вiд них королiвськими та iншими давнiми привiлеями. А коли б польськi панове та iхнi дозорцi не слухали тих привiлеiв, то маете, сказав Його королiвська милiсть, мушкет i шаблю при боцi, якою можете боронити своi права i вольностi, що так зневажають iх поляки. Пiсля того протягом кiлькох рокiв, поки не припинялися польськi злостивi здирства й крайнi руйнування, ми з Барабашем знову писали через нарочних послiв наших до Його королiвськоi величностi, милостивого нашого пана Володислава. Вiдправляючи послiв наших, вiн, як словесно, так i в приватному листi своему королiвському, писаному до Барабаша й до нас усiх, козакiв, повторив i потвердив те, що сказав був ранiше, тобто, що маемо для оборони своiх прав мушкети i шаблi. Але полковник черкаський Барабаш (як уже повiдомлялося), недруг i недоброзичливець нашiй вiтчизнi, втаював, ховаючи у себе, без жодноi користi украiнським людям, як i це королiвське милостиве слово, так i королiвськi привiлеi. Вiн не дбав нi про вибрання козацького гетьмана, нi про звiльнення всього украiнського народу вiд лядських бiд. Тодi я, Хмельницький, взявши в помiч Господа Бога, пiддуривши Барабаша, вiдiбрав тi королiвськi привiлеi i мусив почати з поляками збройну боротьбу. Але ми сподiваемося, що Його королiвська величнiсть, його превисока персона не пiде своею вiйною на нас, оскiльки почали ми цю вiйну з поляками за його королiвським дозволом. Адже поляки легковажили особу Його королiвськоi величностi, не слухали його мандатiв та наказiв i насилали на Украiну безперервнi руйнування та гнiт. А коли король, голова всьому вiйську, не пiде з поляками проти нас, то ми не хочемо лякатися польських панiв i iхнього численного вiйська. Навiть Стародавнiй Рим (що може називатися матiр'ю всiх европейських мiст), який володiв багатьма державами й монархiями i пишався колись своiми шiстьмастами сорока п'ятьма тисячами вiйська, в давнi вiки взяла й чотирнадцять лiт тримала далеко менша проти згаданоi збiрна вiйськова сила русiв iз Ругii вiд Балтицького або Нiмецького помор'я, на чолi якоi стояв князь Одонацер, – сталося це в 470 роцi пiсля Рiздва Христового. Отже, ми йдемо за прикладом наших давнiх предкiв, отих старобутнiх русiв, i хто може заборонити нам бути воiнами i зменшити нашу лицарську вiдвагу! Це все пропонуемо й подаемо на здоровий розмисел ваший, братiв наших, усiх взагалi украiнцiв, i пильно й ретельно чекаемо, що ви поспiшите до нас в обоз пiд Бiлу Церкву. На цьому зичимо вiд доброго серця, щоб дав Господь Бог здоров'я i надiлив щасливим в усьому життям-буттям.     Дано в обозi нашому пiд Бiлою Церквою,     1648 року, липня, числа 10»[28 - Текст цього унiверсалу взято з лiтопису Самiйла Величка i адаптовано до сучасноi украiнськоi мови. Щодо дати пiд унiверсалом, як втiм i автентичностi тексту, то з цього приводу точаться запеклi суперечки серед украiнських iсторикiв. Автор дозволив собi повiрити Самiйлу Величку i датi 10 червня.] III «…Ти найкраща частина мого життя! Ти та, заради кого просинаюся кожного ранку, i з чиiм iм'ям на вустах засинаю. Заради кого здiймаю зброю у нашiй справедливiй борнi, i кого хочу бачити бiльше за Царство Небесне! Лише спогади, нашi з тобою неймовiрно яскравi спогади додають наснаги серед смертельного залiза i тисяч вiйськового люду. Тут, де немае мiсця коханню i будь-чому з нашого з тобою маленького чарiвного свiту. Але я свято вiрую: все минеться! Усе обов'язково минеться! І ми будемо разом, а далi нехай хоч загине свiт!..» – Богун зiтхнув i вiдсунув вiд себе аркуш паперу, на якому почав писати листа Ганнi. Сумно обвiв поглядом нутро шатра, так, немов побачив вперше. Просякнутi вологою темно-сивi парусиновi стiни, котрi так само годилися для житла, як вiйськовий табiр для побудування мирного побуту. Вiтер, який, раз по раз коливаючи парусиною, дмухав в обличчя нiчною прохолодою, похiднi меблi, перський килим, який виглядав тут, як уроджений шляхтич посеред натовпу крiпакiв… Для чого вiн, Іван, тут? Що дiе у час, коли десь на Подiллi, у свiтлицi, до якоi звик ще з власного дитинства, людина, яку кохае бiльше за життя, дарувала життя його сину? Народила дитину, котру так очiкував вiн, слухав ii, приникши щокою до лона, всього кiлька мiсяцiв тому, i дивувався таемницi з iм'ям Зародження Нового Життя. Життя, котре буде продовженням його, Івана Богуна, шляху! Чому тепер вiн не поряд? Зiтхае Богун. Припалюе люльку вiд каганця i пахкотить, випускаючи пiд вогке парусинове склепiння сизi хмаринки. Вiн дорого б дав, щоб опинитися там, поряд з ними. Узяти на руки сина, пiдняти до небес майбутне козацькоi слави, покласти в головах дитячоi люльки шаблю козацьку. Пригорнути до себе дружину, милу Ганнусю… Натомiсть сива парусина i подув нiчного вiтерцю. Іван, не витримавши, встае з крiсла i виходить iз шатра. Спить табiр. Лиш озирнулися на сотника вартовi бiля вiдлоги, лише захропiв поряд вiрний Циган. Скiльки ж верст помiж Бiлою Церквою i Вороновицею? Хiба ж так багато? Так, багато. Не тому, що ховаеться за обрiй змiйка шляху. Не тому, що там Ярема Вишневецький i його кривавi кати. Не тому, що Івана силою утримують в таборi бунтiвного гетьмана. А далека та дорога тому, що не милями, верстами або сажнями змiряна вона, лише справами, котрi потрiбно зробити, аби завоювати право на вiльне козацьке життя поряд з коханою людиною. Аби дарувати своему новонародженому синовi можливiсть бути вiльним сином вiльного народу, яку даровано самому Богуну його предками, i яку тепер намагаються вiдiбрати в нього зайди з-за Вiсли. Так, вiн виконае покладений на нього обов'язок i повернеться лише тодi, коли, не приховуючи сорому в очах, зможе сказати iм: я добув для вас волю. Тепер можемо жити, як пристало украiнцям, – вiльно, гарно й заможно. А до цього вiн заховае в глибини душi зрадливий смуток! Передранкова прохолода змушуе здригнутися Івана. Сильне, загартоване в боях тiло немов зболiло без тепла близькоi людини, стало вразливим для нiчного холоду. В ротi пече вогнем вiд тютюнового диму, а голову обсiли невеселi думки. Господи, а скiльки ж ще таких ночей попереду? Вдень все простiше, вдень вiн крицевий сотник козацького вiйська. Як погано, що такий вiн лише для оточуючих, не для себе. Як важко переживати цi ночi, такi довгi й сумнi. – Як тут? – кинув вiн недбало до вартового. – Усе спокiйно, пане сотнику. – Не спати. – Слухаю, пане сотнику! Знову намет. Чому б i не вiн? Тут не гiрше, анiж будь-де. А думки, думки… Іван сiв до столу i взяв до рук недописаного листа. Хвилю помисливши, розiрвав на шматки i вкинув до кошика. Пiдтягнув до себе чистий аркуш i взявся за перо. «Дякую за листа, люба Ганно, а особливо за сина. Бережи його i рости на славу козацтву, а ворогам на загибель. Щоб Украiна мала перед собою в майбутньому не менш дбайливих захисникiв, нiж мае тепер, у таборi батька Богдана. Чекай мене, i я повернуся, щоб взяти на руки нашого сина i навчити його козацькiй науцi та любовi до батькiвщини…» От i все, що може вiн написати. Адже це лише папiр, хiба може папiр передати все, що мае Іван на душi? Хiба не спалахне вiд дикого полум'я пристрастi, яке палае в знудженому розлукою тiлi i мозку? Нi, вiн не напише того, що вiдчувае. Адже це неможливо. Такi речi можна сказати лише особисто, коли вiдчуваеш на плечi подих коханоi людини i бачиш погляд ii бездонних очей. Або довiрити своi слова нiчнiй темрявi i зоряному небу. Як робив це ранiше, вiдшукуючи слова, котрi йшли вiд душi i линули вдалечiнь, до неi, коли бачив за запоною стулених повiк усмiхнений образ коханоi. Але ж вона змогла довiрити почуття паперу i вiдшукати слова. Простi слова, якi зiгрiли теплом стомлене розлукою серце. Чому ж вiн не напише всього, що е на душi? Чого боiться вiн, зважуючи кожне слово, перед тим як покласти його на папiр? Напевне, вона мала рацiю, сказавши: яке ж ти ще хлоп'я, Іване. А ще – вiйна не надто доречне мiсце для нiжних речей, принаймнi тих, якi мiг би вiдшукати вiн, сотник Богун. І Богун, покинувши недописаного листа, взяв до рук того, що отримав вiд дружини. «Милий, милий Іванку, – рiвними лавами лежать на аркушi теплi слова, – яка ж я рада, що випала можливiсть надiслати звiстку до тебе, лицарю мiй бунтiвливий. Напевне, сам Бог почув молитви моi i наставив на розум Мирону вiдправити сина саме до тебе. Боiться старий за Миколу, один вiн у нього залишився, пiсля того як загинув Степан, батько нашого бешкетника Петруся. На що вже берiг його, але коли попросився Микола до вiйська, заборонити старий не змiг. Лише сльозу тамував. Не хотiв, щоб хтось бачив, та того не приховаеш… Приглянь за ним, Іване…Та що це я? Скучила за тобою, Богуне. Так скучила, що коли не приходиш до мене увi снi, на ранок лаю тебе, ледаря. Але я не боюся за тебе. Тому що пам'ятаю – з тобою наше кохання, а воно найсильнiший оберiг. Повертайся лише скорiше, коханий. Нас тепер тебе очiкуе двое. Я та Тарас…» Тихо в шатрi. Сивими пасмами в'еться тютюновий дим та потрiскуе стиха на столi каганець. Напевне, скоро згасне. Іван не роздягаючись лягае на похiдне лiжко, застелене хутряними ковдрами. Потрiбно примусити себе заснути, думае вiн. Адже ранком його очiкують десятки справ, котрi неможливо перекласти на чужi плечi або вiдкласти на майбутне. Вiн повинен бути взiрцем для козакiв, а не розбитим безсонною нiччю, що ii викликав лист вiд дружини, стомленим Іваном. «На добранiч, Ганнусю, – шепоче Богун у темряву. – Ми побачимося з тобою, i я високо пiднiму на руках мого сина. А поки що ми мусимо вiдпочити, адже нам так багато треба ще зробити заради нашоi зустрiчi». IV Почули Богданiв унiверсал в Украiнi. Почули i пiдтримали гетьмана. І одразу ж вiйна кiлькох десяткiв тисяч козакiв i бажаючого покозачитись поспiльства, яка розгорнулася на межi Дикого Поля i запалила вогнем помсти Лiвобережжя, жбурнула в полум'я громадянськоi вiйни мало не всю Рiч Посполиту, охопивши Волинь, Пiдляшшя, Литву, Галичину, Подiлля i навiть деякi регiони Великопольщi. Буря селянських повстань почала зносити панськi маетки навiть пiд Краковом i Гданськом. А на цьому тлi зловiсним вiдблиском грядущоi бiди пролетiла воеводствами польськими страшна звiстка – помер король Володислав. Спочив навiки славетний польський лицар, котрий багато разiв з великою славою водив польське воiнство в десятки боiв, захоплював Москву i ставав нездоланною перешкодою для полчищ Османiв. І не так сама смерть короля вразила пересiчних громадян, як очiкування чогось ще бiльш недоброго, що його мало принести безкоролiв'я в такий непевний час, коли багатовiчнi устоi Речi Посполитоi пiдмивалися, i вся державна влада загрожувала впасти пiд ударами козацьких мечiв. Залишена без обох коронних гетьманiв i без короля, держава стрiмко котилася в хаос, стримувана лише надлюдськими потугами сеймових комiсарiв, сенаторiв i людей, подiбних до князя Вишневецького, який у своiй ненавистi до украiнського народу знайшов рятiвний берег серед пучини, котра засмоктувала Польщу. Але смерть короля боляче вдарила не лише по Польщi. На роздорiжжi, як це не дивно, опинився i сам козацький гетьман, вiдчуваючи, як всi його плани щодо близького i переможного закiнчення вiйни ламае непередбачувана фортуна. Як i пiдкреслював вiн сам у багатьох листах i у вищенаведеному унiверсалi до народу Украiни, Богдан Хмельницький нiколи не мав мети повстати супроти королiвськоi влади, скорiше навпаки – разом з поверненням козакам одвiчних iхнiх прав та вольностей, разом з поновленням втраченоi ще з часiв Сагайдачного православноi iерархii, Хмельницький хотiв домогтися посилення королiвськоi влади i мирне спiвiснування Украiни в складi оновленоi Речi Посполитоi. Такоi Речi Посполитоi, де б король був дбайливим володарем, а магнатство не могло безкарно плюндрувати чужi землi i безсоромною експансiею руйнувати украiнську державнiсть. На жаль, планам гетьмана було не суджено збутися – зi смертю Володислава, якому небезпiдставно закидалися звинувачення в надмiрних симпатiях до украiнського козацтва, зникали й примарнi надii на те, що Польща вибачить козакам двi програнi битви, знищення коронного вiйська i полон верхiвки вiйськового керiвництва. І хоч Хмельницький, звертаючись до народу Украiни, не вважав за потрiбне сповiстити про смерть короля i власнi побоювання щодо можливого затягнення вiйни, вiн добре знав про всi варшавськi новини. Очевидно, гетьман мав на метi виграти бодай ще хоч трохи часу i вибрати таку стратегiю у своiх майбутнiх дiях, яка б дозволила Украiнi втриматися над урвищем i не впасти пiд ударами численних ворогiв. Так, не лише Польща загрожувала Украiнi. Пильним оком вдивлялась в останнi подii на пiвночi Висока Порта, а союзний Хмельницькому Іслам-Герай мiг перетворитися на лютого ворога за одним лише наказом iз Стамбула. Кипiв обуренням Ватикан, котрий мав надзвичайно великий вплив на багатьох европейських монархiв. Як же мiг не гнiватись Папа, коли його укохану Унiю не визнавали бунтiвнi козаки, а пастирiв, що iх надихнув на боротьбу зi «схизмою», вбивали люто й безжалiсно? Здригався вiд обурення Ватикан. А з-за смоленських болiт визирав уже Москаль, до якого поляки слали послiв в надii на допомогу проти козакiв, i який неспiшно вирiшував: з тим чи iншим з гравцiв на театрi польськоi вiйни поеднатися, щоб забезпечити собi найбiльш вагомi дивiденди. І зовсiм не таким лояльним, як його показують у байцi про об'еднання Украiни з Росiею, був цар Московськоi держави по вiдношенню до повсталого козацтва Украiни. Скорiше навпаки – абсолютний самодержець, яким був цар (як то часто бувае в азiйських народiв), схилявся надати допомогу скорiше Польщi, анiж запорiзькому гетьману, який, пiднявши повстання на територii самоi Московщини, однозначно втрапив би в розряд «воровских людей» i переслiдувався б нещадно, як всяка найменша небезпека «помазанику Божия». Пiдтвердженням тому яскраво слугуе факт затримання запорiзькою чатою неподалiк вiд Бiлоi Церкви московського посольства до Варшави, що його очолювали думнi дяки Климов i Трифонов. Серед iнших паперiв, вилучених у «царьових мужей», в руки Хмельницького потрапили листи чiльникiв посольського приказу до Киселя i Вишневецького, у яких прямим текстом писалося, що московське вiйсько готове будь-якоi години виступити проти татар, союзникiв гетьмана. Це означало б виступ проти самого Хмельницького. Однак Московщина поки що очiкувала, утримуючись вiд активних дiй. Як i Порта, Вiдень, Париж, Лондон i Рим. Тим часом Богдан Хмельницький у своему таборi пiд Бiлою Церквою приймав послiв вiд коронного канцлера Речi Посполитоi. Не простих людей надсилала Польща до козакiв, аби вимолити хоч трохи часу i оговтатися пiсля поразок. Сам сандомирський хорунжий Адам Казановський прибув привiтати свого старого знайомого i почати торги, до яких з часом приеднався й Адам Кисiль на чолi великого посольства. І не мiг без посмiшки думати гетьман про те, що ще напередоднi Жовтих Вод, перед битвою, з часу якоi минув лише мiсяць, Єжи Оссолiнський скорiше за все скривив би шляхетнi губи, почувши про пропозицiю вiдправити послiв до бунтiвника i банити, котрий переховувався вiд влади за пустищем Дикого Поля. Тепер польське посольство гостювало в таборi Хмельницького, але навiть не це головне – вельможна шляхта запрошувала вiдвiдати сейм, котрий мав вiдбутися в липнi, козацьким депутатам, обраним самим Хмельницьким, i таким чином почати мирнi переговори. Переговори великоi европейськоi держави з гетьманом, що його не визнавали досi в Польщi, позаяк обраний вiн був козаками, а не польською владою. Цiлком природно було б думати, що Хмельницький вiдмовиться вiд переговорiв i продовжить наступ на Правобережжя, яке лишилося без захисту бiльш-менш вагомоi вiйськовоi сили. Але цього не вiдбулося. Хмельницький вирiшив поки що зупинитися на досягнутому. Вiн дав згоду Оссолiнському встановити тимчасове перемир'я i надiслати на сейм представникiв козацтва. До Варшави виiхало посольство на чолi з Федором Вишняком. Так було потрiбно. Як талановитий полiтик, Хмельницький розумiв: його вiйна набула таких розмiрiв, що йдеться давно вже не про боротьбу за козацькi, селянськi i навiть не шляхетнi права людей з його табору. Йдеться про побудову новоi Украiнськоi державностi, а разом з тим i про пошук майбутнiх союзникiв, вирiшення, в яких рамках залишити вiдносини з Рiччю Посполитою, добитися визнання сильних свiту цього. Тож потяглися мiсяцi важкоi кропiткоi працi з напруженням всiх дипломатичних можливостей ставки гетьмана i вiйськовоi канцелярii Запорiзького Низового вiйська. Полетiли в десятках напрямкiв листи з висловленням щироi дружби, адресованi султану, царевi, хану, цiсарю, господарям i князям, королям i герцогам. Одного разу гетьман викликав до себе Максима Кривоноса. – Маю до тебе справу наглу, Максиме, – проголосив Хмельницький, видаливши з шатра всiх, окрiм писаря Виговського. – Абись ти йшов зi своiми молодцями на Правобережжя i роздмухав те полум'я, що почало розгорятися пiсля Жовтих Вод i Корсуня, i яке тепер душить магнатство, використовуючи те, що шляхетнi панове комiсари бавлять нас пустими перемовинами. Так, я погодився на мир до рiшення сейму, але бачить Бог: я не давав згоди придушувати народний рух або дозволяти, щоб перед моi очi це робили крулев'ята! У Кривоноса загорiлися очi: – Так, Богдане! Саме так маемо чинити! Вiриш чи нi, а я вже кiлька тижнiв мiсця собi не знаходжу! Чи на те iх бито, абихмо[29 - Абихмо (заст.) – щоб ми.] тепер дали часу iм рани зализати та нове вiйсько стягти нам на згубу?! Хмельницький важко зiтхнув. Питання, що його поставив найближчий з полковникiв, важким каменем лежало в нього на душi вже давно. Так, успiх потрiбно було розширювати, а не зупинятися пiсля двох перемог, даючи втягти себе в переговори з ворогом, який все ще був сильним i смертельно небезпечним. Надто багато повинен був пояснити Кривоносу у вiдповiдь на його запитання. Дещо навiть таке, у чому ще сам не розiбрався i не зрозумiв до кiнця власних намiрiв. – Не буде такого, полковнику. Але нинi вiйна наша переходить з генеральних баталiй у довгi i вимотуючi народнi повстання перед носом у ляхiв. Те завдання на тебе, полковнику, покладаю, як на людину досвiдчену i таку, до якоi мають довiру на Брацлавщинi, Волинi, Галичинi i Подiллi. Ватую[30 - Ватувати (заст.) – розраховувати, мати надiю.] на твою спроможнiсть обернути сотнi розрiзнених вогнищ на одне всепоглинаюче полум'я, в якому згорять коренi, що ними утримуються ляхи на Правобережжi. Дай менi цим час для впорядкування вiйська, i скоро в нас буде така армiя, яку до нас не бачено в Украiнi. Армiя, котра знесе лядське ярмо i дозволить козакам запанувати на землях, належних iм по праву. – Зроблю, Богдане! – махнув затисненою в пудовий кулак шапкою Кривонiс. – Землю в них пiд ногами пiдпалю! Вогнем i мечем прорiджу Украiну, жеби перебрати благочестиву пшеницю вiд лядського куколю! Дотримав свого слова Максим Кривонiс. Панськi пахолки, що кривавими дорогами помiчали свою присутнiсть на охопленому повстанням Подiллi, раптом вiдчули на собi мiць органiзованого козацького вiйська, аж здригнулись сердешнi. Тi самi хлопи з колами та косами протистояли iм в сотнях сутичок, але щось змiнилося в iхнiй поведiнцi. Невiдомо звiдки з'являлися вони, атакуючи не готових дати вiдсiч жовнiрiв i шляхту, вирiзували без жалю залоги фортець i фортечок, котрi й не йняли вiри в спроможнiсть повсталих наважитися на штурм фортечних мурiв. Органiзовано обкладали шляхетнi надвiрнi вiйська, не даючи iм об'еднатися в единий кулак i дати генеральну битву. І все це пiд проводом того самого Максима Кривоноса, який виявив неймовiрнi органiзаторськi здiбностi. Сам Ярема, котрий змiг все-таки скупчити бiля себе вiсiм тисяч рiзнобарвного вiйська, що складалося зi шляхетних недобиткiв i ласих до золота ландскнехтiв, не одразу змiг зрозумiти всiеi загрози, що ii несла йому повстанська армiя на чолi з Кривоносом. Заслiплений ненавистю, вiн побачив перед собою сильного i органiзованого ворога лише тодi, коли славетний полковник встиг закiнчити органiзацiю свого вiйська i протиставив шляхетному ополченню полки добре озброених пiхотинцiв, посиленi численними пiдроздiлами кiнноти i артилерiею. І не лише кривоносiвцi дiяли у воеводствах Правобережноi Украiни. Сiк на капусту шляхту Іван Гиря, готувалися виступити на Подiлля новопризначенi гетьманом полковники уманський Іван Ганжа i вiнницький Остап Іванський. Успiшно дiяли десятки менших вiддiлiв пiд проводом козацьких i татарських ватажкiв, таких як Гоголь, Олександренко, Чуйко, Юра, Трифон, Немини-корчма, Кiшка i Шан-Герай… Гаряче лiто 1648 року палало вогнем пожеж, а на обрii вже поставали грандiознi подii Пилявськоi битви. V Червневий ранок заполонив пагорби над Россю, всипаючи алмазами сонячних вiдблискiв краплi свiжоi прозороi роси на травах, примушуючи розкриватись жовтi сонечка кульбаб на полi i бiлi лiлеi на порослому водоростями плесi мальовничих рiчкових затонiв. Проснулося численне птаство у недалекому лiсi, сповнюючи поранковому запашне повiтря заливистим спiвом, гулким стукотом дятла серед дерев i життерадiсними переливами жайворонка з блакитноi височини прозорого, без жодноi хмаринки, неба. Богун постояв ще кiлька хвилин, милуючись мирними краевидами, котрi простягалися берегом Росi всього за якихось пiвсотнi сажнiв вiд окопу козацького табору, потiм повернувся, застебнув кiлька гапликiв на комiрi каптана i покрокував до обозу, туди, де видно було вершечки рiзнобарвних шатрiв, купи возiв, гарб i мажар, косяки коней, череди худоби i заклопотаних своiми справами козакiв. Вiн i так надто довго спостерiгав за тихим народженням нового дня. Час було йти до Нечая. Іван швидко проминув вартових бiля ворiт окопу, подав руку на знак привiтання комусь iз козакiв i заглибився в нетрi багатотисячного вiйськового мiстечка, що в нього перетворився за кiлька тижнiв табiр Богдана Хмельницького пiд Бiлою Церквою. Звиклим оком позирав вiн на начищенi до блиску стволи гармат, довгi конов'язi iз жолобами, бiля яких хрумкотiли конi, складенi в пiрамiди списи i мушкети, шатра козацькоi старшини i вiйськовi кабицi, де вже закiнчували готувати снiданок у велетенських мiдних казанах. Ось i намет Нечая. Іван приступив до одного з полковницьких джур. – Хлопче, йди сповiсти: сотник Богун прийшов за наказом i очiкуе аудiенцii пана полковника. Джура лише кивнув головою i зник за вiдлогою шатра. За хвилину вийшов i запрошуючим жестом вказав на вiдлогу: – Прошу, вашмость, пан полковник давно очiкують на пана. Іван зайшов до намету i зупинився, кiлька секунд зачекавши, доки очi звикнуть до напiвтемряви намету пiсля яскравого сонячного дня. Нечай поспiшив назустрiч. – Іване! Ну навiщо так целебрувати![31 - Целебрування (заст.) – урочисте вiдправлення обряду.] Я ж прохав тебе заходити просто, без докладу й у будь-який зручний тобi час, – мовив вiн, простягаючи Богуновi руку. Іван вiдповiв мiцним потиском. – Не пристало таке панiбратство при пiдлеглих розводити, – знизав плечима вiн. – Так недовго дочекатись, що й джури почнуть плутати де полковник, а де його конюший. Нечай посмiхнувся: – Що дозволено тобi, то iншим зась. Хоча щось у словах твоiх е. Оскiльки ми на вiйнi, витриманiсть вiйськова повинна вiдчуватись у всьому. Твоi б слова чули деякi з наших полковникiв, котрi звикли до гетьмана дверi ногами вiдчиняти… Ну, добре, не для таких розсудiв тебе покликано. Присядь лишень. Богун мовчки сiв на лаву пiд завiшеною перським килимом стiною шатра i застиг, виклавши на колiна шаблю у прикрашених золотою чеканкою пiхвах. Нечай не поспiшаючи розпалив люльку. – Новин багато, – кинув вiн, примружившись вiд тютюнового диму. – Завдань нових багато маемо. Хочу, абись деякi з них ти для мене виконав. – Слухаю, – коротко кинув Богун. Нечай з хвилину помовчав, зосереджено про щось розмiрковуючи i постукуючи по столу пальцями лiвоi руки. – Скiльки козакiв тепер маеш? – Тисяча тридцять шiсть чоловiк станом на вчорашнiй вечiр. З них пiвтораста козачат малолiтнiх та старих або хворих. Решта цiлком боездатнi, хоча щодо озброення… – І чути не хочу! – замахав на Богуна руками Нечай. – Ви з Нечипоренком менi бiльше всiх за ту зброю печiнок виiли! Де ж ii в бiса настачиш, коли хлопи сотнями щодня до вiйська сунуть! Уже й так весь зброярський цех Бiлоi Церкви у майстернях тиждень ночуе, з Чигирина вигорнули все, що можливо було, з Черкас. Буде зброя, буде! – Коли? – i не клiпнув оком Богун. Нечай зiтхнув i розсмiявся: – Ну хто ж ще, як не побратим, мене за горлянку потримае?! – Я й не збирався, так, запитую. – Скоро буде. Та, напевно, що не тобi ii очiкувати. – Тобто? – От i пiдiйшли ми до того, задля чого тебе й покликано. Регiмент твiй великий Іване. Настiльки великий, що й язик не повернеться його сотнею назвати. Чи ти iх медяниками принаджуеш? Як не прийде ватага, знай одне провадять: до Богуна, до його сотнi хочемо. – Чому ж медяниками? – схилив голову Іван. – Скорiше навпаки. Ти знаеш – у мене без дозволу нi до коряка торкнутися, нi обоз полишити. І науки вiйськовi в мене проходять частiше, анiж у iнших. Скорiше б вiд мене мали бiгти. – А тут я з тобою не погоджусь! – хляпнув долонею по столу Данило. – Це доки без дiла, воно i коряка бажаеться, й до науки ставати заважко. А ось коли на батаву летить хоругва гусар зi списами напереваги, от тодi ой як хотiлося б вiрити у свого отамана! Сам не гiрше мене знаеш. А в тебе вiрять! – Я вдячний iм за це. Хоча ти, Даниле, усе перебiльшуеш. Моя сотня не набагато бiльша за решту. – Ну, звичайно, – розвiв руками Нечай. – А я тут для чого посаджений? Та про тебе в полку така слава iде, що якби я всiх бажаючих до тебе в сотню приписував, вона б нараховувала половину полкового реестру. Доводиться багатьох по других сотнях розкидати… Але досить мадригалiв, ще загордуеш! Слухай лишень. Нечай сiв на лаву поруч з Іваном i заглянув йому в очi. – Як ти дивишся на те, щоб разом з Омельком очолити загiн, який вирушить на Подiлля сприяти повстанню серед тамешнього мiщанства й селянства? Іван не повiрив власним вухам. – Що? Що ти сказав? – Те, що ти чув. Я хочу, щоб Іван Богун, котрий уже перерiс межi сотника в моему полку, очолив у якостi наказного полковника вiддiл козацтва, котрий йде на Украiну продовжувати почате нами на Лiвобережжi. Окрiм всього iншого, це бажання гетьмана. Хмельницький бажае, щоб наказним був саме ти. Омелько iз своiми чотирма сотнями запорожцiв буде пiдтримувати вас кавалерiею. – Але… Але чому не Омелько?! – Ти хочеш знати, чому не вiн очолюе загiн? – Так. – Тому, що таким було бажання гетьмана. Його i самого Омелька. Богун кiлька хвилин сидiв, не знаючи, що вiдповiсти. – Та що тебе вразило, Іване? Хiба не осилиш? Та ти ж природжений полководець, святий хрест, що не брешу! – Усе добре, Даниле. Якось несподiвано все… Дякую за довiру. – Дiлом подякуеш. А тепер слухай. Великi подii вiдбуваються тепер у вiйську. Настiльки значнi, що я не маю навiть з чим порiвняти тих перемiн. Хiба… хiба що з падiнням влади Речi Посполитоi на Украiнi! Ти можеш осягнути, Іване? Те, про що ми мрiяли, йдучи за Павлюком, стае тепер цiлком iстинним! Не спить канцелярiя гетьмана, ледве встигае переворушити стоси паперу, занотовуючи гетьманськi накази. Зовсiм скоро у вiйську буде зачитано нову органiзацiю полкiв i сотень, яка вiзьме пiд себе бiльшiсть Украiни. Резиденцiею гетьмана Украiни, чуеш, Іване, не Запорiзького вiйська, Украiни! Нею оголошено Чигирин, де й буде влаштовано гетьманську столицю. Безпосередньо йому буде пiдпорядковано лiвобережного i правобережного костирських гетьманiв. Перший розмiститься у Прилуках, другий у Черкасах. Костирським гетьманам будуть пiдлягати полки, котрi й стануть осередками повстання – Черкаський i Переяславський на Лiвобережжi, а також Бiлоцеркiвський, Корсунський, Канiвський i Брацлавський на Правобережжi. Крiм того, костирськi гетьмани формуватимуть новi полки. Тим часом Кривонiс, якому безумовно належатиме посада правобережного костирського гетьмана, вже дiе, як тобi вiдомо, на Волинi та Подiллi. І дiе досить успiшно, маемо зовсiм свiжу звiстку, що вiн готуеться дати Яремi Вишневецькому рiшучу битву. Але е думка ще сильнiше розгорнути розмiри повстання. Для цього тебе й посилаю. Але е одне вузьке мiсце в нашому планi. – Що саме? – Бачиш, Іване, Богдан присягнувся Казановському i Киселю, що вiн не порушить перемир'я. І вiн не повинен його порушити. У тому зацiкавленi ми самi. Казановський у приватнiй бесiдi повiдомив, що на липневому сеймi, на який шляхта вже збираеться зi всiх усюд, буде пiдняте питання довiри канцлеру Оссолiнському. Вiн, мовляв, привiв Польщу до катастрофи, заграючи iз Хмельницьким i навiть узброiвши його й надавши кошти на майбутню вiйну. Пiсля усунення канцлера буде проголошено посполите рушення i всi сили кинуто на Украiну, аби придушити нас будь-якою цiною. Вiдомi навiть кандидатури майбутнiх рейментарiв нового коронного вiйська – молодий Конецпольський, Заславський i Острорiг. Не можу сказати, що вищеназванi пани мають талант до вiйськового керiвництва, але те, що iх вже майже призначено ще до початку сейму, мовить про рiшучi настроi в польських палатах влади. Оссолiнський, це, напевне, едина людина у Варшавi, яка якщо й не обстоюе нас, то хоч не плюеться отрутою, вимагаючи втопити Украiну в кровi. Ми не можемо давати ляхам зайвого приводу позбутися канцлера. Принаймнi не зараз. Поляки всiма доступними шляхами намагаються втягнути у вiйну з нами Туреччину, Московiю i Волощину, тож Хмельницький мусить однiею рукою утримувати меч, другою писати листи про покору i вiдданiсть iдеалам Речi Посполитоi. Тож ти, як i всi iншi отамани, котрi вирушили або найближчим часом вирушать на Правобережжя, не повиннi виказувати жодного зв'язку з проводом гетьмана. Тепер ти розумiеш, чому. Потрiбно навiть бiльше, а саме – опозицiя гетьману. – Тобто ти пропонуеш менi виступ проти Хмельницького? – Богун несподiвано розсмiявся. – Пан полковник забув про долю тих, хто не досить голосно висловлював захоплення Хмельницьким пiд час повстання на Лiвобережжi? Та мене ж пiдвiсять на гак пiд час чорноi ради моi ж козаки! Нечай помахав головою. – Рiч не йде про виступ проти Хмельницького. Рiч iде лише про незгоду з деякими його нерiшучими вчинками i переговорами пiсля таких блискучих перемог, як Жовтi Води i пiд Корсунем, i, як наслiдок тiеi незгоди, рейд на Подiлля. Саме там мусить вiдбутися наступна битва, i ти разом з iншими маеш приготувати все для перемоги в тiй битвi. А щодо чорноi ради i твоеi уявноi екзекуцii, можу сказати лише те, що ти знаеш, як зробити так, щоб козаки пiшли за тобою, навiть якби ти й мав певнi непорозумiння з гетьманом. – Чому ти так вважаеш? – блиснув очима Богун. – А ти думаеш, що я неспроможний розiбратися в людях? – Нечай витримав погляд i вiдповiв запитанням на запитання. Іван вiдвiв погляд. – Я не маю мотиву для протирiч з гетьманом, який стiльки зробив для Украiни. Але якщо це потрiбно, я зроблю все вiд мене належне. Коли маю виступити? – Як тiльки пiдготуеш обоз i домовишся з Омельком про порядок руху. – Я буду готовий уже завтра. Нечай перевiв подих. – Ну от завтра й виступай. Іван хитнув головою на знак згоди i хотiв було йти. Та Нечай, без слiв дивився на нього, не вiдступаючи. – Щось iще? І полковник не витримав: – Сучий ти син, Іване, бiсове сiм'я! Та iди ж обiймемося з тобою, як обiймаються побратими. Хтозна, чи побачимося, адже в саме пекло тебе вiдряджаю, до самого вовчого лiгва. Ох i не просто це, хто би знав!.. А ще мало не забув тебе поздоровити з народженням сина. Сподiваюся, що ти знайдеш там можливiсть до них завiтати. А головне – бережи себе, там дiйсно буде гаряче. Іван без слiв ступив уперед i розкрив обiйми назустрiч побратиму. – Не вперше! Ще погуляемо! VI Омелько насвистував щось у вуса, роблячи вигляд, що його не займае нiщо, окрiм цiеi нудноi мелодii, шляху попереду i подуву вiтру в обличчя. Конi обох ватажкiв козацького вiддiлу йшли попереду колон, вiдiрвавшись на добрих пiвсотнi крокiв вiд хорунжого, осавула, писаря i кiлькох запорiзьких джур, тобто негустого почту Богуна i Деривухо. Що ж, Іван все одно скаже те, що повинен, не зважаючи на бажання Омелька. – Я вважаю вибiр Хмельницького невiрним, Омельку. Омелько кiлька хвилин мовчить. – І гаразд робиш, – змахуе вiн нарештi чубом. – Ти ж, власне, i повинен так мислити. Хмельницький занадто м'якотiлий, вiн почав перемовини з ляхами, а тому… Богун крутить головою. – Я не про те, Омельку. Деривухо зiтхае: – Добре. Якщо ти вже розпочав, вважаю е сенс продовжити цю розмову i закiнчити ii раз i назавжди, забувши про неi. Тож готовий вислухати тебе. Богун хмикнув. – Омельку, я не можу почуватися рейментарем, котрого поставлено над тобою. Командувати повинен ти. Хiба це потрiбно казати вголос? Я гадаю, що дане мало б розумiтися само по собi. – А я скажу: нi! – Чому? – Тому що ти – Богун! – Так, але той Богун, котрого ти вивчив усьому, що вiн знае. Котрого ти зробив козаком, узявши до вiйськовоi науки малим хлоп'ям! Той, нарештi, котрий вважае тебе майже рiдним батьком! Омелько вiдповiдае не одразу. Добрих чверть години iде вiн мовчки, а Іван не допитуеться вiдповiдi, розумiючи, що коли Деривухо зможе ii дати, вiн ii дасть без зайвих запитань. І Богун не помиляеться. – Багато хто з моiх знайомих вважае наше життя схожим на життя листка на деревi, – тихо, але твердо карбуе слова досвiдчений Омелько. – Листка, котрий народжуеться пiд весняним сонцем, розпускаючись з набухлоi бруньки i милуючи око свiжiстю молодоi зеленi. Ти звертав коли-небудь увагу на молоде листя, котре ледве-ледве розпрямилося, спостерiгаючи невiдомий йому свiт навколо? Є щось невимовно прекрасне в його красi. Тому, що це краса молодостi. Але невмолимий час летить, залишаючи на ньому сотнi вiдмiток вiд укусiв комах, дощових крапель, пилу, спекотного сонця i немилосердного вiтру. Дуже скоро листок, змушений вести боротьбу iз жорстокою природою, втрачае ту саму нiжнiсть, яка була наявна в нього молодого. Вiн темнiе, вкриваеться рубцями i вже не заворожуе погляд, скорiше, вiдштовхуе його. Але й це не все. Надходить час перших приморозкiв, i те листя, котрим ми милувалися навеснi, сиплеться iз шурхотом на землю, щоб незабаром перетворитися в землю пiд ногами, вкривши ii перепрiлим i почорнiлим килимом. Згодься, щось е в такому ставленнi до життя. Але я все ж вважаю його занадто примiтивним. Так, листок будь-що повинен впасти i перетворитися на прах. Сотнi i сотнi разiв. Це жорстоко, але нiчого не поробиш, так Господь помстився Адаму i Євi, а заодно i всiм нащадкам створених ним пралюдей. Але разом iз загибеллю чергового поколiння е дещо iнше, а саме: тi самi кiлька стоп, на якi дерево стало вищим завдяки життю листка протягом теплоi весни i спекотного лiта. Воно стало вищим, i наступнi бруньки будуть мати бiльше сонця. Отже, я хотiв би вважати наше життя не пустим перетворенням iз зеленоi бруньки в перегниле листя, а шляхом до сонця. Такою буде моя тобi вiдповiдь. Час Омелька Деривуха, вiйськового суддi Запорiзького вiйська якщо й не скiнчився, то напевне дiйшов тiеi фази, коли вiн повинен дати дорогу бiльш молодому i бiльш вправному. Хто ж це, якщо не ти? Рахуй – я не збираюся усунутись вiд керiвництва вiйськом, я буду поряд з тобою, щоб допомогти i пiдказати коли що. Але головою повинен стати ти. Вважай це ще однiею з наук, поданих мною, як вмiння стрiляти або мистецтво фехтування. Наука бути полководцем! Адже добре сказано? – А якщо ти помиляешся? – сказав Іван. – Якщо я не зможу досягти всього, що ти намислив про мене? Я не Хмельницький урештi-решт. – Але ти кращий за Нечая, нехай пробачае вже пан Данило! Вiн гарний козак, але шибайголова ще той. Чому ж полковником не може бути Богун з його холодним розумом, вiйськовим умiнням, безкiнечною хоробрiстю i любов'ю до Батькiвщини? Іван мовчить. Швидко поглинають шлях шляхетнi конi пiд козаками, йдучи добре поставленою риссю. Куйовдить вiтерець Омелькового оселедця, розчiсуе море ковили обабiч них. – Геть сумнiви, Богуне! Поглянь назад! – кричить Омелько, i вiтер пiдхоплюе його крик. – iх привiв не я. Ти iх згуртував, ти зробив iх козаками. Тож веди iх, наказний полковнику, до перемоги! VII Надвечiр першого ж дня пiсля виходу Івана Богуна з гетьманського табору пiд Бiлою Церквою почали з'являтися першi провiсники недалекого перебування ворожих чат – на обрii раз по раз заводилися i зникали хмарки куряви, козацькi роз'iзди натрапляли на покинутi стоянки невеликих вiйськових вiддiлкiв, а одного разу навiть змогли затримати невеличкий загiн жовнiрiв, котрi з двома возами i запряженим цугом ридваном намагалися зникнути зi шляху козацького полку. Їх пiдвели до Богуна пов'язаними – всiх десятьох (ще четверо, котрi намагалися боронитися, залишилися спати вiчним сном на тому мiсцi, де заступила iх козацька чата). Похмурi обличчя жовнiрiв, подекуди заплилi синцями пiсля козацького частування, не несли виразу ненавистi або загрози. Перед Богуном стояли загнанi i наляканi до напiвсмертi люди, iхнi очi молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича: – Доповiдай, хто ти е i куди вiв сю валку? Поляк деякий час дивився Івановi в очi, пiсля чого переможено вiдвiв погляд. – Поручник його королiвськоi милостi Єжи Пшиснiцький. Йдемо до вiйська ясноосвенцоного князя Іеремii Вишневецького, абись купно з ним бити ребелiю… iшли тобто. – Ребелiю, кажеш! – спохмурнiв Іван. – Мене тобто? – Я жовнеж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свiй обов'язок, схизмате! – Скараю, коли то буде потрiбним. А хiба твiй полковник не знае про перемир'я, яке наш гетьман пiдписав спiльно з панами Казановським i Киселем? – Пан полковник виконуе накази князя Вишневецького, який не визнае перемовин iз хлопами. – Не визнае. Що ж, пане Пшиснiцький, думаю, що дуже скоро вiн буде змушений iх визнати, якщо досi не мав такоi нагоди. Твiй полковник, як я мав можливiсть зрозумiти, служить у надвiрному вiйську князя? – То е правда. – Як його прiзвище? – Славинський. Полковник Федiр Славинський. Богун вiд несподiванки аж пiднявся в стременах. На його обличчi раптом заграла посмiшка, схожа швидше на звiрячий оскал: – Славинський?! Полковник Яреми?! Господи Всевишнiй, невже ти знову зведеш мене з цим вiровiдступником? – гаркнув вiн. – Ти розповiси менi все! Де вiн? – кинув по хвилинi мовчання остовпiлому поручнику. – Бiльше ти нiчого вiд мене не почуеш, – приречено схилив голову той. – Побачимо. Гей, хто там! На тортури ляха! Рештi постинати голови! Кiлька козакiв потягли полонених до обозу, а Іван подивився на Омелька. – Я повинен був iх вiдпустити? – кинув, виграючи жовнами. Омелько повiльно похитав головою. – Не гiрше за мене знаеш, що нi. Про нас не повиннi дiзнатися передчасно. – Славинський тут. Вiн служить Яремi. Ти чув? – Звичайно. Схоже, Іване, доля, яка звела вас колись у незакiнченому шабельному поединку, дасть змогу його закiнчити. Урештi я й не сумнiвався, що вiн з ляхами. На спочинок розташувалися лише надвечiр, коли сонце, позолотивши далекий лiс на обрii, кидало степам своi прощальнi променi. Іван наказав джурам не розставляти шатро. Ночував просто неба, як колись пiд час походiв у складi низового товариства. Перед тим як йти спати, довго сидiв бiля кабицi з Омельком i Нечипоренком, обговорюючи майбутнiй напрямок руху полку. Вже затемна до кабицi прийшов Филон Мiщук, якого Іван разом з Петром Зiнченком i Тетеркою призначив наказними сотниками. Сiв поряд з iншими, запитавши дозволу в Богуна, i неквапно почав накладати люльку. Згодом промовив, звертаючись до Богуна: – У Тульчинi вiн. Вiйська небагато мае, не бiльш як двi сотнi жовнiрiв. Решта вже в обозi Яреми, лише вони затрималися… Довелося повозитися з паном Пшиснiцьким… – Живий? – подивився на сотника Богун. – Сконав. Але на запитання вiдповiдь усе ж дав. Славинський йшов до Яреми, та довелося затриматися в Тульчинi – гарячка на нього напала. Кiлька день там простояли, аж наказ прийшов, щоб хутко рухатися до князя. Полковник не виконати наказу не наважився, але й iхати не змiг, таки добре його пройняло. Тож вiн жовнiрiв вiдрядив до князя, а сам залишився на кiлька днiв набратися сил пiсля хвороби. Із собою залишив лиш пiвсотнi воякiв, решта е гарнiзоном Тульчина. Наскiльки було вiдомо покiйному поручнику, полковник не очiкуе на будь-яку небезпеку. Сам Пшиснiцький не встиг до мiсця збору полку, тож змушений був наздоганяти вiйсько самотужки. Не наздогнав… Богун замислився. Отже, Славинський у Тульчинi. Зовсiм недалеко вiд Вороновицi… Але навiть не це головне. Головне в тому, що за стiнами невеличкого мiстечка на Вiнниччинi знаходиться вiддiл ворожого вiйська. А вiн, наказний полковник Богун, мае наказ нищити ворожу силу, де тiльки буде мати можливiсть ii заступити. – Як щодо рейду на Тульчин, Омельку? – подивився вiн на побратима. – За двi доби дiйдемо, – примружив очi Деривухо. У таких випадках, як цей, вiн не був багатослiвним. Цi слова промовляли про його згоду. – Тодi пропоную обговорити подробицi майбутнього рейду вже зараз… Разом зi сходом сонця полк, захищений з бокiв возами обозу, очолюваний комонним запорiзьким авангардом, вирушив на захiд, повiльно просуваючись землею Брацлавщини. Йшли не криючись – добре обставленi швидконогими сiчовими чатами, знали про будь-який рух ворога за десять верст зусiбiч. По можливостi намагалися оминати села i хутори, щоб не витоптувати поля мiсцевих хлiборобiв, що було важким завданням для пiвторатисячного загону, який не мiг дозволити собi розтягуватись з огляду на близькiсть ворога. Тульчин виявив своi палiсади надвечiр другого дня. Не надто високi, але досить щiльнi. З них були добре помiтними гармати, готовi перетворити в криваве лахмiття будь-кого з тих, хто кинеться здобувати сi мури… Іван Богун не менше пiвгодини позирав на мури мiста крiзь окуляр оптичноi труби. – Я хочу взяти се мiсто! – казав, вiн i Омелько вiдчував: того вiн вибрав учня! І хоч не мае свого власного сина, е кого залишити пiсля себе, а iм'я йому Богун! З тiеi пори, коли прийшов до пана хорунжого битий i переслiдуваний владою, i коли шляхтич Богун прийняв його, немов власного сина… Так, Івасю! Ти здiйсниш се! Ти зробиш, а я буду твоiм Омельком, котрий захистить тебе вiд тисяч бiд… я буду твоiм ангелом, якщо Господь дасть менi право чинити так. Дiй, Богуне! Дiй, полковнику, i я завжди буду тим, кого ти хотiв би побачити поряд. Наступного дня передовi чати приступили до Тульчинського замку. Почорнiлий дубовий палiсад зустрiв прибульцiв важкими стрiльнами i готовими до бою драбами найманого вiйська. Мушкетери ветерана Тридцятирiчноi вiйни кондотьера де Жемара були готовi зустрiти ворога на своi груди, незважаючи на перевагу в людях з боку козацького вiйська. Марсель де Сен-Мартен зумiе втримати свое знамено навiть тодi, коли поряд конають рештки коронного вiйська. Вiн кондотьер, а тому зможе бути холоднокровним тодi, коли решта бiйцiв поряд шукають помилування в жорстокого ворога. Вiн знае лише три речi – палаш, хоробрiсть i стiйкiсть! Доля дала йому цитадель, яку вiн повинен утримати, поставивши на кiн життя i удачу, або вiддати ii ворогу разом зi своiм бездиханним тiлом! І ветеран багатьох битв Тридцятирiчноi вiйни не пожалкуе про власне життя. Вiн оголить меч i буде змагатися, i помре, коли це буде потрiбно богу вiйни. Тому, що вiн кондотьер. Якби лише знав найманець Марсель де Сен-Мартен, один з кращих командирiв полковника Славинського i князя Іеремii, що його потуги були зайвими у вiйську Речi Посполитоi, котре не просто утiкало з Украiни. Воно втрачало свiй статус навiть у тих мiсцях, де звично було бачити жовнiрiв i не боятися нi татарина, нi турка, нi козака… Богун видобув з пiхов шаблю i ще раз огледiв вишикуваних позаду себе козакiв, вiдшукуючи можливi недолiки в органiзацii атаки. Усе, як i ранiше, багато разiв бачене, безлiч разiв вiдчуте. Попереду ворог, поряд Омелько, позаду щiльнi лави козацтва. Змiнився лише статус самого Івана i збiльшилась вiдповiдальнiсть, котра лягла раптом на його плечi. Тепер вiн повинен був дбати не лише про свое життя, тепер сотнi православних душ вiддавали йому себе в покору, зберiгаючи надiю залишитися живими завдяки вiйськовому таланту, вмiнню i удачi свого рейментаря… Ось стоять вони, захищенi возами iз хмизом, з довгими штурмовими драбинами в руках, готовi кинутися на стiни фортецi за першим його словом. – Уперед, соколи! – чуе Іван власний крик, i несамовитий вир бою починае, набираючи обертiв, свiй рух. З рипiнням рушили з мiсця вози, вдарили гакiвницi козацькоi армати, беручи прицiл по верхiвцi стiн, туди, звiдкiля позирали на них готовi до бою жовнiри полковника Славинського, вкуталися бiлим пороховим димом вежi мiста, посилаючи одразу десяток важких гарматних куль в наступаючi ворожi порядки. Затрiщали вози, злетiли в повiтря в'язанки хмизу, впали на землю першi вбитi й пораненi, проте козацькi лави не змiшалися, витримавши перше польське вiйськове вiтання. Вони продовжували рух i дуже скоро пiдступили пiд стiни мiста, туди, де iх вже не могла дiстати ворожа армата. Одразу ж зчинилася щiльна мушкетна стрiлянина з обох бокiв, посипалися стиглими грушами з стiн тi з жовнiрiв, кого дiстали влучнi козацькi кулi i аршиннi стрiли лукiв запорiзьких влучкiв. – Добре дбаете! – крiзь зуби говорить Іван, слiдкуючи, як першi драбини стали пiд стiнами, як заметушилися нагорi жовнiри, пiдтягуючи до бiйниць камiння i чани зi смолою, за допомогою яких мали намiр боронити себе вiд нападу в час, коли неефективними стануть фортечнi гармати. Як козаки моторно бiжать щаблями i зчiпляються з ляхами на шаблi, вiдбиваючи iх нещаднi, спрямованi зверху вниз удари. І от уже сам Богун не втримавшись сплигнув на землю, нагнав коня до обозу i кинувся до мiськоi стiни. Мить, i вiн бiля драбини. Скорiше iнстинктивно, анiж розумiючи, що дiе, вiн вiдхилився вбiк i пропустив великий уламок скелi, котрий пролетiв зовсiм поряд, зламавши два щаблi i з гуркотом покотившись схилом до рову. Узяв шаблю в зуби i швидко подерся нагору. Вiн встиг саме вчасно – трое жовнiрiв у потемнiлих i вкритих плямами iржi латах уже ставили над ним чан киплячоi смоли. Не гаючись, Іван розрядив в одного з них пiстолет, одночасно протикаючи другого шаблею. Із жалем подумав, що коли слiдом за ним йдуть iншi, iм доведеться непереливки. Але часу на пошук iншого виходу Богун уже не мав. Вiн вхопився за край чана, аж задимiлася лосина шкiра на рукавицях, i щосили потягнув його вбiк. Вiн розумiв, що заштовхнути його назад йому не пiд силу. Мить, i струменi розплавленоi живицi полилися повз нього униз, викликаючи там несамовитий крик когось з обпечених козакiв. Іван перескочив через загостренi палi частоколу i схрестив шаблi з третiм жовнiром. Не в добрий день зустрiв на своему життевому шляху голландський мушкетер розпаленого боем Богуна – з першого ж удару Іван знiс з плiч голову голландця, i вона, немов гарбуз, покотилася по галереi, де точився бiй. Безголове тiло зробило ще два кроки на нетвердих ногах i гепнулося на щiльно политi кров'ю дошки. Богун, не очiкуючи на кiнець агонii убитого ворога, помчав уздовж галереi туди, де невеличкий гурт жовнiрiв метушився бiля купи камiння, кидаючи його на голови козакам, котрi невпинно дерлися на стiни. З кожною хвилиною кiлькiсть нападникiв на стiнах Тульчина росла, i дуже скоро жменька жовнiрiв Славинського була змушена вiдступити вглиб мiста, групуючись бiля вiдчиненоi брами мiськоi цитаделi. Там, розметавшись на вiтрi, все ще гордовито майорiли хоругви з гербами князя Вишневецького i Федора Славинського, а сурмачi розпачливо видували мiдь, наказуючи зiбратися пiд знамена решткам розбитого гарнiзону. В кiлькох мiсцях пiд частоколом мiських укрiплень палали хати i скирти сiна, що його, вочевидь, привезли на продаж селяни з навколишнiх сiл. Нарештi впав останнiй оборонець мiських стiн, а важкi дубовi ворота мурованоi цитаделi, яка з огляду на досить скромнi розмiри могла вмiстити не бiльше сотнi людей, закрилися зi схожим на важке зiтхання рипом. Іван витер спiтнiле чоло i подивився на сонце. Воно висiло майже на тому самому мiсцi, де вiн бачив його минулого разу, перед боем. На здобуття мiста-фортецi Тульчина загiн Богуна витратив не бiльше, анiж сорок хвилин. Іван навiть не розраховував на такий швидкий успiх. – А що, вашмость, може б то розвернути гармати на стiнах у бiк цитаделi? – почув вiн раптом за спиною голос Коваля. – Та як дамо сальву! – Розвертайте, – махнув головою Богун. – Але палити не поспiшай! – Слухаю, вашмость! – радо кинув Коваль i бiгцем подався виконувати розпорядження полковника. По дорозi завернув десяток козакiв i повiв iх за собою. – Михаиле, – покликав Іван, помiтивши неподалiк вiд себе постать осавула, – давай гасло до збору. І ретельно менi прослiдкуй, щоб не почався грабунок. – Зроблю, – змахнув чубом Нечипоренко i одразу ж пiшов розшукувати сотникiв i решту наказноi старшини. – Мiщанство Тульчина нам нiчого не заборгувало, – докинув Богун згодом. Вiн дочекався, доки йому пiдведуть коня, i скочив у кульбаку. Козаки, виконуючи наказ, почали шикуватися на широкому майданi перед цитаделлю, залишаючись поза межами досяжностi мушкетiв тих, хто зачинився в невеличкiй кам'яницi. VIII Через чверть години Богун, вперши правицю в бiк, виiздив конем перед мурами цитаделi, з-промiж зубцiв на верху i в бiйницях якоi завмерли залишки оборонцiв мiста, вистромивши назовнi стволи готових до бою мушкетiв. – Панове захисники мiста! – лунав серед тишi, що настала пiсля гуркоту недавнього бойовища насмiшкуватий Іванiв голос. – Пропоную вам переговори! І переговори такi, якi потрiбнi в першу чергу вам. Адже, я думаю, нiхто з вас не буде сперечатися з тим, що становище ваше вкрай погане i допомогти вам не спроможний навiть Господь. Усе, що нам залишаеться – дочекатися, доки у вас закiнчиться питна вода, i взяти вас голими руками. Адже забудькуватi будiвельники Тульчинськоi цитаделi забулися викопати на ii подвiр'i колодязь. Я не помиляюся? Тиша на мурах. Чути лише брязкiт збруi коней Богунового почту i тихi розмови в козацьких шеренгах. Легенький вiтерець трiпоче граючись малиновою хоругвою в руках козацького хорунжого. – Мушу доповнити сказане мною тим, шановнi панове з цитаделi, що жоден з вас не вийде звiдтам живим, у разi якщо ви вiдмовитесь вiд переговорiв. Маете годину на роздуми. Рiвно через годину розчинилися ворота цитаделi, i зодягнений в коротку свитину, шкiрянi бриджi, високi чорнi ботфорти й червоний жовнiрський плащ шляхтич вийшов звiдти, ступаючи попереду жовнiра з бiлим полотнищем у руках. Примруживши очi пiд блискучим мiдним шоломом, вiн роздивився обложену козаками площу i рушив у тому напрямку, де знаходився поряд з Нечипоренком i писарем Гавриiлом Іван Богун. Обличчя парламентера вкривав пил i бризки запеклоi кровi, проте вуста були мiцно стисненi, а рудувата еспаньйолка охайно пiдстрижена. Праву руку вiн мав на перев'язi, замотану в просяклi кров'ю бинти, але йшов рiшучим кроком старого вояки, котрого зовсiм не лякае нагода опинитися посеред табору людей, з яким нещодавно зчепився у смертельнiй борнi. Пiдiйшовши, став навпроти Івана i ледь-ледь вклонився, звернувшись до Богуна польською, у якiй вiдчувався незначний французький акцент: – Капiтан Марсель де Сен-Мартен, командир гарнiзону Тульчина. Готовий вести переговори з милостивим паном, якщо той зболить представити себе i виявиться людиною шляхетного звання. За спиною у француза з гуркотом зачинилася брама цитаделi, змушуючи жовнiра, котрий супроводжував командира гарнiзону, здригнутися i боязко позирнути назад. На обличчi капiтана, навпаки, не ворухнувся жодний м'яз. – Парламентери не мають приводу боятися нашого вiроломства, на те мое слово шляхтича i козака. Прошу вас, шановний капiтане, прослiдувати до мiсця, де ми матимемо змогу поговорити. Із цими словами Богун вирушив до великого столу пiд розлогою липою на межi площi перед цитаделлю. – Я готовий вислухати вашi умови, пане… – дiловито почав ландскнехт, коли вони з Іваном сiли один навпроти одного, оточенi старшиною Іванового полку. – Іван Федорович Богун, наказний полковник вiйська його гетьманськоi милостi Богдана Хмельницького. – Я вiддаю шану вiйськовому таланту пана Богуна. Тульчин е не останньою твердинею, а дii козакiв, котрi, як вiдомо, нiколи не були майстрами облоги i штурму фортецi, промовляють про видатнi здiбностi iхнього командира. – Що ж, дякую за похвалу, проте пан мае знати, що вмiння козакiв у вiйськовiй справi далеко бiльшi, анiж йому здавалося дотепер. Цьому пiдтвердженням е участь козацтва в багатьох битвах Тридцятирiчноi i багатьох iнших вiйн в Європi. Вiд Чехii до Іспанii вiдомо про мужнiсть козакiв та iхню здатнiсть приймати на себе удари багато потужнiшого ворога i залишатися на висотi. Якщо пан Марсель не проти, я волiв би якнайскорiше перейти до справ дня нинiшнього. – Слухаю пана. – Чудово. Як я вже казав, у вашiй цитаделi е один невеличкий недолiк – вiдсутнiсть джерела питноi води. Навiть якщо ii запаси вагомi, вода досить швидко зiпсуеться в дiжах, що, безумовно, потягне за собою хвороби i помор серед шановних мною панiв ландскнехтiв, – знизав плечима Богун. – Отже, маю до вас пропозицiю: я готовий випустити жовнiрiв з мiста, не причинивши iм жодноi шкоди. Мало того, ви можете вийти зi зброею i знаменами в руках не як полоняники, а тiльки як люди, якi з честю витримали облогу. Даю слово шляхтича – жодний волос не впаде з голови будь-кого з пiдлеглих пана де Сен-Мартена. Француз кiлька хвилин помислив. Було помiтно, що рана на руцi завдае йому чималих мук, але капiтан намагався всiма силами приховати це вiд Богуна. – Я так розумiю, – нарештi мовив вiн, – що у вас е деякi умови, за яких ви виконаете запропоноване. – Пан не помиляеться. – У чому ж вони полягають? – Іван раптом помiтив, що обличчя капiтана зблiдло, а еспаньйолка стала виглядати яскравiше, немов язики полум'я на воску. – Я бачу, друже, вашi рани не дають вам спокою. Дозвольте пiднести кухоль горiлки з надiею, що вiн допоможе пановi. – Це зайве, – вiдмахнувся француз. – Швидше перейдiмо до вашоi умови. – Добре. Наскiльки менi вiдомо, серед захисникiв цитаделi перебувае полковник Славинський. У мене е особистi рахунки iз цим мостивим паном. Тож прошу залишити його менi. Решту жовнiрiв я вiдпускаю хоч до Вишневецького, хоч до чорта на роги. Це, власне, едина моя умова. – Тодi моя вiдповiдь: нi! – рiзко вигукнув парламентер. – Не поспiшайте, пане Марсель, з вiдповiддю. Ви, очевидно, розраховуете на допомогу князя? Де Сен-Мартен промовчав. – Ну-ну, давайте дивитися правдi в очi, капiтане. Ви сподiваетесь на допомогу вiйська князя Іеремii Вишневецького. Дiйсно, восьмитисячне вiйсько е такою силою, проти якоi я навряд чи б мiг вистояти. Але повинен вас розчарувати: регiмент князя повнiстю зв'язано силами наказного гетьмана Кривоноса. Вiн не в змозi розпорошувати своiх жовнiрiв i тепер групуе iх в районi Махнiвки, де незабаром вiдбудеться генеральна битва. І сила далеко не на боцi князя. Так що навiть коли б цей повний розпачу лист, – Іван недбало кинув на стiл сувiй паперу, котрий кiлька хвилин тому принiс йому Омелько, чиi запорожцi вiдiбрали його в посланця обложеного гарнiзону, – дiйшов би за призначенням, вiн навряд чи змiг би допомогти вам. Якби де Сен-Мартен мiг зблiднути бiльше, вiн неодмiнно би зблiд. Здоровою лiвою рукою капiтан неквапно розгорнув сувiй i, впевнившись, що це його лист, вiдкинув папiр геть. – Але умови, поставленi менi вами, не е прийнятними! – Чому ж? – заперечив Богун. – Вам вiдомо, що полковник Славинський i колишнiй сотник особистоi варти бунтiвного Павлюка Славинський – то е одна людина. Вiн зрадник. Чому ж ви вважаете недопустимим зрадити його? – Для мене такi обставини не мають нiякоi ваги. Я кондотьер i сам можу воювати проти того, чию руку тримав ще вчора. Полковник Славинський мiй командир, i я не вiддам його вам на поталу. – Як знаете. Повинен у такому випадку вам дещо розповiсти. Я викликав вас лише для того, щоб уникнути зайвого кровопролиття. Але якщо це неможливо, воно вiдбудеться. І ще одне: десять рокiв тому Славинський i подiбнi йому в обмiн на своi мерзеннi життя видали коронному гетьману людину, яка могла вивести украiнський народ з-пiд того ярма, котре ми зараз скидаемо вже з гетьманом Хмельницьким. Тож я добуду його чи з вашоi згоди, чи без неi. І вiн заплатить за свою зраду! Боюсь тiльки, що ви, пане де Сен-Мартен, станете тим самим гарматним м'ясом, котре менi не потрiбне. Через п'ять хвилин Марсель де Сен-Мартен, з пiднятою високо головою, але з вiдчуттям холоду пiд серцем, пройшов помiж шеренг вишикуваного перед цитаделлю козацького вiйська, i зник за кованою залiзом дубовою брамою кам'яницi. А надвечiр заговорили гармати. Богун не збирався очiкувати, коли обложених ландскнехтiв вижене iз цитаделi спрага. Три днi гуркотiли гармати, б'ючи чавунними i кам'яними кулями стiни тульчинськоi цитаделi й закидаючи затовченi порохом гранати за ii мури. Три днi димом з бiйниць, бризками розпеченого каменю i рiдкими мушкетними пострiлами озивалась фортечка полковника Славинського. Коли закiнчився гарматний порох у мiських порохових погребах, до мiськоi брами пiдкотився десяток возiв з новими пороховими дiжами, супроводжуваний запорожцями завбачливого Омелька Деривухо, i обстрiл мурiв цитаделi продовжився з новою силою. Навiть сили природи допомагали Богуну в цiй впертiй осадi – такоi страшноi спеки, яка встановилася в цi днi, давно не пам'ятали найстарiшi з козакiв. Сонячнi променi жалили нещасних ландскнехтiв згори, тодi як вогонь гармат методично нищив стiни, якi закривали iх вiд багаторазово переважаючого в силi противника. І на четвертий день мури не витримали. Пiдточена пожежею i побита важкими кулями надбрамна вежа цитаделi захиталася i впала, коли козаки Богуна пiдiрвали потужний камуфлет з десяти дiжок пороху пiд ii фундаментом у викопаному задля цiеi мети тунелi. Розбурханою хвилею кинулися розлюченi непоступливiстю ворога богунiвцi, маючи шаблi наголо, в пролом муру. І смерть забенкетувала на тiсному подвiр'i цитаделi. Тi з жовнiрiв, хто пережив страшнi три доби, коли нi вдень, нi вночi не припинявся обстрiл з гармат, непотрiбним лахмiттям повалилися пiд ноги розлючених козакiв, порубанi на кавалки гострою крицею, проколотi жалами келепiв i рихвами списiв. Полуденне сонце заливало своiми гарячими променями колодязь подвiр'я, коли впав пiд ворожими ударами останнiй захисник цитаделi, а Іван Богун вирушив на пошуки того, кого так хотiв побачити ще живим. Усi три днi, поки точилася облога цитаделi, вiн з нетерпiнням очiкував цiеi митi. Безсонними ночами стояв, згадуючи подii десятирiчноi давнини, високе чоло i натхненний погляд зрадженого Славинським Павлюка, кривавi рiки на валах козацького табору пiд Кумейками. Образи минулого раптом постали перед ним, вимагаючи розплати зi зрадником, i вiн був готовий здiйснити правосуддя в помсту за покiйного гетьмана, за десятилiття принижень, котрi випали йому, як i всiй козацькiй нацii, за тi десять рокiв польськоi «золотоi доби». Але серед нерухомих тiл убитих жовнiрiв i конаючих поранених не знаходив Богун Славинського. Його не було на подвiр'i, не було на галереях бiля розбитих гарматним вогнем бiйниць. Саме там, на галереi, вiн знайшов смертельно пораненого капiтана де Сен-Мартена. – Я виконав свiй обов'язок, – сказав, звертаючись до свого переможця, блiдий ландскнехт, затискуючи рукою, замотаною в бруднi, вкритi сукровицею бинти, велику рану на грудях, i очi його вгасали, з кожною секундою втрачаючи iскру життя. – А полковника ви не зможете побачити так само, як i власних вух! Цiеi ж митi на плече Богуна лягла чиясь рука. Вiн обернувся. Поряд стояв Омелько. – Тут був ще один пiдземний хiд, ми не знали про нього. Щойно невiдомий шляхтич застрелив з пiстолiв двох моiх хлопцiв, заволодiв кiньми i зник у супроводi ще одного ляха. Доки опам'яталися i вислали погоню, за ним вже й слiд прохолов… – Славинський! Це так схоже на нього! – видихнув Іван i вхопив за плече конаючого капiтана найманцiв. – Але задля чого ти вчинив усю цю бiйню?! Вiн утiк i тепер йому плювати на твою смерть i смерть твоiх людей! Але Марсель де Сен-Мартен нiчого не вiдповiв. Його невидющi очi вперлися в блакить неба над розбитими мурами цитаделi, що ii вiн втратив разом iз власним життям. * * * «З Нестервара[32 - Нестервар – давня назва мiста Тульчин.] до Його Милостi коронного хорунжого пана Олександра Конецпольського вiрного слуги корони шляхтича Мiхая Росцiшевського лист жалобний. Повiдомляю сим Вашу Милiсть, що Свята Марiя вiдвернула вiд нас обличчя свое, залишивши без захисту божественного, альбовем[33 - Альбовем (заст.) – тому що.] не можу знайти iншого пояснення i на мое бачинье не однi ми тут, у Нестереварi, маемо бiду вiд того, що покинула нас Господня помiч. Ще тиждень тому пiдступило гультяйство пiд стiни мiста в кiлькостi великiй, що стало для нас несподiванкою вельми страшною, позаяк вiйська зовсiм небагато мали для захисту. Але нашi жовнежи (подай iм пан Єзус благ великих у царствi своему) не затаiли в душi страху перед ордами варварськими i мужньо ввiйшли на мури, абих боронити нас. Тiльки не було з тоi оказii добра, бо впала фортеця пiд ударами розбiйницькими, i омилися стiни кров'ю захисникiв своiх. І мало хто з нас залишився жити. Дуже багато полягло, включаючи й командира гарнiзону Марселя де Сен-Мартена та iнших достойних людей звання шляхетного, а вдачi лицарськоi. За тим мусiв ся боронити Ваш слуга вiдданий i тiкати свiт за очi, абись лиш вирвати життя з пазурiв хлопських. На щастя Бог явив менi свою милiсть наостанок i послав пана Славинського, полковника ясноосвенцоного князя Вишневецького, який допомiг вийти з-пiд смертельноi загрози i добув коней для втечi, позаяк бачив – немае спасiння iншого, анiж втеча. День i нiч мчали ми, вручивши долi своi в руцi Божi, аж доки не дiсталися до Шаргорода. Там мали нагоду зустрiти кiлька десяткiв жовнiрства з розбитих Кривоносом хоругв князя, з якими й вирушили спiшно через Бар на Тернопiль. Страшний нинi шлях сей. Там, де ще вчора стояли фiльварки панства i agricolae[34 - Agricolae (лат.) – землероби.] в послушенствi вирощували хлiб панiв своiх, нинi бачили нашi очi лише зграi лотрiв, на людей не схожих, на вовкiв лише. З-помiж них протягом усього шляху нашого не бачили ми жодного пана. А про нападникiв на мiсто наше чутки маемо, що взяла його сила, що нараховувала дванадцять тисяч гультяйства озброеного. Коли проiздили Бар, чули про татар велику кiлькiсть. Вважаю, що то як кримськi, так i буджацькi орди, а йдуть вони до нас Кучманським або Чорним шляхом, альбовем земля Волоська на них не встае, i навiть малого вiйська вiд них не чекаемо. Абужi-мурзi, сестринцю Тугай-бея, дуже тоскно в Хотинi, тож чигае в околицях Кам'янця на Подiллi i до нас добiгае. У Барi про ребелiю теж не знають будь-чого певного, лише те, що хлопи приносять до мiста, а роз'iзди тутешнього табору повiдомляють, що далi Зiнькова не можуть пройти – лабцюють[35 - Лабцювати (заст.) – хапати руками, бити.] i там бунтiвники панську маетнiсть. І розiйшлася чутка недобра, що його милiсть пан Анджей Потоцький борониться з нiмцями найманими в зiнькiвському замку, а людей Вашоi Милостi, мого милостивого пана, з людьми його милостi воеводи руського, ясноосвенцоного князя Вишневецького, гультяйство вирубало в мiстi, сподiваюся, однак, що то е неправда, альбовем автора чуток тих знайти не змогли ми. Помилуй Польщу, всемогутнiй i всемилостивий Боже!» Поповнивши запаси пороху, провiанту i зброi з арсеналу Тульчина, полк Івана Богуна вийшов з мiста i розчинився серед просторiв палаючого вогнем повстання Подiлля. Разом з козаками Тульчин покинули майже сто п'ятдесят чоловiкiв, котрi вважали за неможливе для себе вiдсиджуватись серед стiн рiдноi домiвки в час, коли у вогнi i кровi народжувалась нова Украiнська держава. Роздiл VI І – Дай менi подивитися на нього! – Іван вiдчував, що його голос тремтить, а погляду не мiг вiдiрвати вiд сповитого в ковдру малюка, котрий дивився на нього допитливими ясними блакитними оченятами i намагався дотягтися ручками до блискучого рукiв'я шаблi, що висiла при поясi в Богуна. – До шаблi тягнеться, козацьке дитя! – звiв вiн очi на усмiхнену Ганну i пiднiс високо вгору сина. – Буде тобi шабля, сину! Рости лишень нам на радiсть, батькiвщинi на славу! А немовля мов вiдчуло настрiй батька, загукало, засмiялося. Іван обережно поклав його в колиску i пригорнув до себе дружину. – Навiть не вiриться, що знову можу побачити тебе, ясочко моя, обiйняти i заглянути в бездоннi очi твоi, – зашепотiв вiн, немов остерiгаючись, що все виявиться сном, i вiн прокинеться серед козацького табору, почуе пострiли гармат, брязкiт зброi та iржання бойових коней. Ганна пригорнулася до чоловiка i мовчала. Сама не вiрила несподiваному щастю й боялася налякати його. Так i застигли серед свiтлицi поряд з дитячою колискою, забувши про час i все, що дiялось навколо. Бачили навпроти себе лише миле обличчя, чули удари рiдного серця, подих i тепло. Серед буревiю, який охопив краiну, здавалися одне одному нереальними вихiдцями зi свiту спокiйного мирного минулого, i разом з тим найближчою, найдорожчою людиною. Не помiтили й Омелька, котрий увiйшов було у свiтлицю за якоюсь справою до Івана, але, помiтивши закоханих, вийшов тихцем на подвiр'я, разом з Мироном Охрiменком розпоряджаючись влаштуванням бенкету з нагоди приiзду на хутiр господаря. А бенкетувати було кому – мало не сотня козацькоi старшини i значних запорожцiв прибула до Богунового хутора вiд табору полку пiд Вороновицею. З боями пройшов Богун Брацлавщиною, спопеливши не один панський маеток, якщо той не хотiв добровiльно вiдчиняти браму i пiдкорюватись козакам. Один за одним падали укрiпленi замки, фiльварки i хутори, а вiн йшов усе далi, пiдтримуючи зв'язок з полковою канцелярiею Кривоноса, координуючи з наказним гетьманом своi дii, але тримаючись вiд нього на вiдстанi з огляду на необхiднiсть дiяти не одним сильним кулаком, а розрiзненими загонами, чимдуж посилюючи масштаби повстання на Правобережжi. Тож дуже скоро слава про наказного полковника Богуна загримiла околицями Брацлава, Вiнницi i Немирова, а його вiдчайдушних козакiв вiтали хлiбом i сiллю селяни й мiщани звiльнених вiд польського панства сiл i мiстечок. І ось тепер вiн стояв посеред свiтлицi батькiвськоi хати i стискав в обiймах кохану дружину, милувався усмiхненим обличчям сина i боязко дихав, остерiгаючись сполохати власне щастя. – Будь зi мною, будь поряд, Ганно, бо… – Що, що, соколе ясний? – заглядала в очi коханого Ганна, але бачила там прихований смуток. – Бо недовга зустрiч наша, зiронько моя! Ганна лише зiтхнула. – Ось так. Не встиг переступити порiг рiдноi домiвки, а вже назад поглядаеш. – Мушу, Ганно… Вона не вiдповiла, лише мiцнiше притислася, вiдчуваючи прохолоду овiяного вiтрами сукна i сморiд тютюну, що йшли вiд кобеняка Богуна. І раптом посмiхнулася, пригадавши щось. – Зовсiм як тодi, Іване! Як пiд час шляху з Анатолii на Украiну. Ти пам'ятаеш той чудовий вечiр? Як романтично тодi духмянiв степовий вiтер на березi Днiпра i якими вчасними були найпростiша iжа i теплий кобеняк, що iх ти принiс менi, вiддавши останне. Правда, сьогоднiшнiй день чимось схожий на той давнiй вечiр? Не говори лишень про те, що повинно статися завтра! Мовчи, мовчи, коханий, i будемо щасливими тим, що дарував нам Господь, i не почнемо отруювати радiсть вiд зустрiчi передчасним прощанням! Скiльки бiди навколо, Іване! Скiльки лиха впало на нас. Але ми переможемо його, любий. Тепер ми повиннi зробити це не лише заради нас самих. Тож обiйми мене мiцнiше, вiдважний козаче. Тримай i не давай страху увiйти в мое серце. У те серце, яке з останнiх сил крiпилося, доки ти був вiдсутнiм, i готове вискочити з грудей тепер, коли ти поряд. Дай йому мужностi, адже ii в тебе так багато, вiдчайдушний Богуне! І пропав для всiх славний наказний полковник. Зник для козацтва i великоi справи, котру робив не шкодуючи життя, починаючи ще з Кам'яного Затону. День минув i ще один день, а подiльська шляхта, налякана побиттям пiд Махнiвкою вiйська Іеремii Вишневецького, взяттям Бару i кiлькiстю повстанських вiйськ, яка збiльшувалася з дня у день, змогла зiтхнути хоч трохи – зник на час страшний привид, який останнiм часом утримував у станi звiрячого жаху колишнiх володарiв вiнницьких, кальницьких i вороновицьких маеткiв. І даремно дивився, стоячи на возi периметра, вiрний осавул Нечипоренко на вершки яблунь за левадою, що за двi милi вiд обозу полку Богуна. Не нiс чорний, як смерть, Циган завзятого наказного полковника, забув козацький батько дiтей своiх, збабився. – Якби не Богун був там, iй-бо, думав би, що покинув нас отаман! – говорив вiн стурбовано Омельковi, котрий лежав на соломi у возi, замотавшись у кожух i посмоктуючи «носогрiйку». – Але ж i не час без дiла нам тепер перебувати… – А ти й не думай, осавуле, не думай. Не покине Богун. Воно, вiдомо, не козацьке то дiло – бабу бавити… Але не бачив я ще у свiтi Божому такого кохання, побий мене грiм, не бачив! Тож займися краще дiлом чи чим… Ще встигнеш свiй шматок олива на цiй вiйнi ухопити. І Нечипоренко розумiюче кивав головою, а наступного дня вiдряджав навкруги вiддiли козакiв за провiантом, якого й так запасли бiльше нiж вдосталь. А в недiлю й похрестили Богунового первiстка. Серед невеличкоi церкви, де правив панотець, який добре пам'ятав молодим ще Іванового батька i вiнчав iх з Горпиною, палали безлiч свiчок. Омелько Деривухо, котрий був у своему найкращому одязi i тепер сяяв шитим золотом кармазином i шовком пояса та шаровар, стояв поряд з невiсткою Мирона Охрiменка – iх обрав Богун за хрещенних батькiв своему сину, i обережно тримав на руках немовля, мов остерiгаючись нанести йому шкоду долонями, якi звикли тримати бойову крицю, а не крихiтне дитяче тiльце. У церквi яблуку нiде було впасти, так густо стояли козаки, котрi, опустивши долу чубатi голови, слухали розкотистий спiв священика. Та що там в церквi! Навкруг неi зiбрався майже увесь Іванiв полк, окрiм тих з козакiв, котрi несли вартову службу в похiдному таборi. Голосними вiтаннями i хмарою шапок вiтали вони Богуна i Ганну, коли тi в супроводi хрещених батькiв пiднiмалися сходами на високий ганок церкви, вiд усiеi душi радiли щастю свого молодого полковника. І не в одного загартованого в боях та походах козарлюги пiдкочувався до горла зрадливий клубок, коли згадував власну сiм'ю, залишену десь на Киiвщинi, Брацлавщинi, Черкащинi або Бiлоцеркiвщинi. А надвечiр Іван без жалю наказав викотити все, що було в погребах, маючи на метi пригостити з приводу такоi радiсноi для нього подii без винятку все свое вiйсько. І вилiтали накривки дiж з тридцятилiтнiми медами i десятилiтнiми винами, чистою, немов сльоза, оковитою i янтарною, злою, немов вогонь, перцiвкою. Гуляли козаки, заполонивши подвiр'я хутора, леваду, садок i навiть великий вигiн за хутором. Сердечними тостами бажаючи довгого i щасливого життя Тарасу Богуну-молодшому, громами з мушкетiв вiддаючи шану Богуну-старшому. Лише пiд ранок розляглися там, де кого зморив важкий сон, надавши нарештi можливiсть вiдпочити наляканим таким неймовiрним збiговиськом хутiрським робiтницям. А коли пройшли швидкою ходою тi кiлька днiв вкраденого в долi щастя, Іван мовчки зняв зi стiни шаблю, одяг жупан i замотався шовковим поясом, стромивши за нього пару пiстолiв. Пiсля того пiдiйшов до люльки, взяв сина на руки. – Прощавай, Тарасе. Мушу йти вiд тебе. Щоб жив ти вiльною людиною на вiльнiй украiнськiй землi, щоб не знав пекучого сорому за сплюндровану загарбником свою землю. Для того мушу… Ясний росяний свiтанок заполонив собою долини й пагорби перед хутором, пробудивши птахiв у садку i цвiркунiв у буйних травах на левадi. Окреслив небо на сходi багаттям нового дня i загасив зорi, залишивши до пори тiльки прохолодне око мiсяця над обрiем, вiйнув свiжим ранiшнiм вiтерцем. У такий час стояли вони в розчинених настiж воротах хутора i боялися мовити хоча б слово, немов остерiгаючись, що разом iз зачарованою картиною свiтанку в реальнiсть полинуть i iхнi зболенi довгою розлукою, i не вiдiгрiтi ще вiд холоду за коротку мить зустрiчi душi. У ту реальнiсть, яка жорстоко примушувала iх до новоi, може, ще бiльш довгоi розлуки. Іван дивився в повнi слiз очi дружини i не мiг примусити себе вiдпустити обiйми. Усе ж по хвилинi вiдпустив ii i вiдступив на крок, узяв за повiд коня. – Я залишив у вас двадцять молодцiв Мирону в помiч, часи непевнi, – нарештi вимовив вiн. – Хлопцi надiйнi, хутiр оборонять i тебе образити не дадуть. Пробач, сам не можу… Затяглася мовчанка. Нарештi ii перервав сам Іван: – Не потрiбно слiз, Ганно. Повинен пам'ятати твою усмiшку, – мовив весело, але як далась йому та веселiсть! – Не будемо затягувати прощання, зробимо краще довшим радiсне вiдчуття майбутньоi зустрiчi… А тепер час менi iхати. Богун рвучко повернувся до коня i почав поправляти вуздечку, коли ледь вiдчутний шелест за спиною примусив його повернутися знову. І вчасно – ледь устиг пiдхопити ii, коли кинулася на шию iз зiтханням, схожим на зойк. – Ти лише повернись, повернись, лицарю мiй! Не залиш мене, не вiддайся смертi в лабети, бо навiщо менi життя без тебе? Я буду чекати, усе перетерплю, чуеш? Ти повертайся лишень! Пообiцяй менi зараз же! Що вiн мiг вiдповiсти? Хiба можна обiцяти залишитися в живих, вiд'iжджаючи на вiйну? Хiба саме життя козака – це не гонитва навперейми зi смертю, а доля не жорстока до борцiв за волю свого народу? Втiм, нi! Геть долю! І вiн готовий перегнати саму смерть заради оцих усмiхнених очей i щастя iхнього сина! – Клянуся лицарським словом, Ганно! Я повернуся, я будь-що повернуся до вас! Мить – i вiн уже в сiдлi. – Но! Уперед, Цигане! Уперед, конику, братику! І лише полетiли грудки вогкоi чорноi землi з-пiд кiнських копит, майнув у шаленому чвалi силует комонника з розметаним плащем за плечима i шаблею при боцi, кидаючись у багаття нового ранку. А Ганна, безсила вiд цiлого вихору почуттiв, що навалилися на неi, притислася до холодних стовбурiв частоколу, немов молитву, немов оберiг, повторюючи тремтливим голосом: – Заради нас, заради кохання, заради нашого сина… II Недовгим було перемир'я, що його заключили пiд час перемовин у Бiлiй Церквi Хмельницький та польськi посланцi. Пiдточене з одного боку дiями Іеремii Вишневецького на Украiнi, з другого козацько-селянськими виступами, подiбно до рейду Івана Богуна, а також вiйною, котру вели костирськi гетьмани, на Правобережжi – Максим Кривонiс i в Литвi – Ян Сокол овський, воно стало минулим навiть не давши вiдчути населенню Речi Посполитоi про себе. І саме того домагався Богдан-Зиновiй Хмельницький, гетьман Украiни, незважаючи на численнi завiряння Варшави у власнiй прихильностi. Тож вiйна мiж польським панством i украiнським народом вiдновилася з новою силою. Але тепер вона була дещо iншою, несхожою на попереднi битви, метою ii тепер було не знищення противника, а вимотування його сил, перерiзування комунiкацiй на ворожiй територii, швидкi i розрiзненi удари по всiй територii, зайнятiй поки ще супротивником. До нас крiзь сторiччя донесено вiйськовими iсториками описання тiеi самоi стратегii, котру виробив пiд час Тридцятирiчноi вiйни французький полководець Тюренн, а на теренах Украiни вперше застосував саме Хмельницький. Нiчого дивного з огляду на те, що майбутнiй гетьман i вождь посталого народу брав участь у великiй европейськiй вiйнi пiд знаменами того самого Тюренна, ще у 1646–1647 роках. До початку осенi було захоплено або принаймнi блоковано значну частину стратегiчних населених пунктiв i фортець вiд Чигирина i Чернiгова до Кам'янця-Подiльського, залучено мiсцеве населення величезних територiй Украiни до поповнення повстанськоi армii i ii постачання всiм необхiдним для ведення бойових дiй. Одночасно iз цим населення всебiчно протидiяло ворогу тодi, коли потрiбно було вирiшувати питання з постачанням його вiйськ i пiдтримкою пiд час перебування на тiй або iншiй територii. Украiна, перетворена на велетенський театр бойових дiй, була готова дати генеральний бiй польським магнатам i готувалася до нього поступово, групуючи вiйська цього разу на Подiллi в районi нiкому ранiше невiдомих Пилявцiв, за кiлька десяткiв верст вiд старовинноi фортецi князя Костянтина Острозького – Старокостянтинова. Але не дрiмав i Вишневецький. Ще в травнi вiн, не встигнувши на допомогу гетьманам i переправившись неподалiк вiд Любеча на Чернiгiвщинi через Днiпро i в Мозирi через Прип'ять, вирушив до своiх неохватних маеткiв на Правобережжi, повний рiшучостi вiдстояти те, що залишилося пiсля втрати Польщею Лiвобережноi Украiни. Як уже повiдомлялося, швидким i кривавим маршем пройшов князь через Овруч, Коростень i Житомир, пiсля чого вирушив на Котельню i Погребище. І разом з рiзнею, вчиненою промiж повсталих селян, не оминав Вишневецький вести активну переписку з Варшавою, вимагаючи негайно надати йому всебiчну допомогу в придушеннi виступiв. Неможливо уявити собi гнiв потомка козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, легендарного будiвельника Хортицькоi Сiчi, пiсля отримання депешi вiд канцлера Оссолiнського, у якiй пан Єжи прохав князя утриматись вiд бойових дiй з огляду на переговори, котрi ведуться з Хмельницьким, i повну неготовнiсть Польщi до вiйни в даний час. В обличчя посланцю канцлера полетiли шматки пергаменту, що на ньому було виписано офiцiйного листа, а з Овруча, де на той час стояло вiйсько Іеремii, полетiли крiзь порослi соснами та ялинами рiвнини Полiсся швидконогi конi гiнцiв князя, несучи в сiдельних саквах повного образи, лютi та презирства листа до Оссолiнського. «…Як шляхтич давнього роду, роду, який починае своi коренi задовго до часiв королiв Болеслава Першого П'яста i Мешка Другого В'ялого i серед предкiв своiх мае славетних князiв Ольгерда Гедемiновича i Дмитра Корибута, – з обуренням писав князь, – я не можу без вiдчуття глибокоi образи i душевного болю читати рядки, написанi менi коронним канцлером Речi Посполитоi, тобто особою офiцiйною i такою, котра мала б дбати про добра польськi, а не пропонувати менi речей, що iх було запропоновано. Пане канцлер, нагадую Вам: не з володарем маемо ми справу, лише з гультяем, банiтом i бунтiвником. А якщо справа виглядае саме так, чи можна тодi вести мову про будь-якi переговори з Хмельницьким? Чи не зроблено помилку Вами, пане Оссолiнський, у час, коли Ви зболили вiдрядити панiв Казановського i Кисiля до Бiлоi Церкви?… – Гнiвом дихали рядки, писанi Яремою, страшним гнiвом. Немов за належнiсть до православноi вiри предкiв своiх, палав вiн люттю до всього православного i в першу чергу до козацтва. Зарозумiлiстю й пихою бринiли тi слова, зверненi до Оссолiнського. А наостанок князь, добавивши в депешу душевних ран своiх, розiйшовся й зовсiм не на жарт: – Кровi та кари! Рубати хамство й не давати йому змоги осягнути своiх перемог над нами. Якщо ж за знищення пiд Корсунем та Жовтими Водами коронного вiйська та поневолення татарами гетьманiв Хмельницький здобуде прощення i при давнiх вольностях своiх залишиться з тим гультяйством, то в такiй вiтчизнi нам залишаеться краще вмерти, анiж жити i терпiти, щоб гультяйство спiльно з поганством тримали верх над нами, над лицарством польським!» Пiсля того листа й полилася кров подiльських селян, змушуючи «все, що живе, iти в козаки»… Мiж тим подii пiсля поразки вiйська Іеремii Вишневецького пiд Махнiвкою почали розгортатися все стрiмкiше, здiймаючи з насаджених мiсць все новi пiдроздiли козацького вiйська i надвiрнi регiменти галицькоi, волинськоi та подiльськоi шляхти. Вишневецький, вирушивши форсованим маршем на Грицiв, швидко проминув Чорторию i Чуднiв, а потiм, залишивши за спиною i невеличкий укрiплений замок самого Грицева, де, на думку князя, було неможливо боротися з переважаючими силами Кривоноса, переправився через кiлька малих рiчок i став обозом у районi Росолевецькоi переправи через Случ, яка знаходилася за вiсiм миль вiд Старокостянтинова. Там до нього приедналися загони панiв Тишкевича, Осинського, Корецького i Заславського. Вiйсько князя виросло до десяти тисяч добре озброених воякiв i хоча все ще поступалося в кiлькостi полкам Кривоноса, тепер князь був готовий дати бiй, не зовсiм безгрунтовно вважаючи, що його i ворожi сили пiсля вiдступу вiд Махнiвки приблизно вирiвнялись. Слiдом за поляками в район Старокостянтинова не забарився i сам Кривонiс. Одразу пiсля повiдомлення вiдрядженого в погоню за Вишневецьким полковника Головацького про взяття ним Долонного i Острога, де полковнику вдалося здобути вiсiмдесят гармат та безлiч iншоi рiзноманiтноi зброi i вiйськового припасу, костирський гетьман Правобережжя вирушив вiд Прилуки, котра була для його вiйськ мiсцем збору, шляхом на Старокостянтинiв через Калинiвку i Хмiльник. Пiд своею орудою Кривонiс мав тисячу кiнноти свого власного полку, а також Бiлоцеркiвський, Уманський i Вiнницький полки. Вiйсько взяло напрямок на Росолевецьку переправу – вона була найкращим шляхом до Старокостянтинова. Козацькому проводу було невiдомо, що саме там отаборився iхнiй найлютiший ворог. Як не пильнували козацькi роз'iзди, що iх, як завжди, було вислано вперед, Ярема Вишневецький першим взнав про наближення ворога i, змiнивши мiсцеположення свого табору, пiдiйшов упритул до Росолевецькоi переправи, пiсля чого, оточивши вiйсько табором з возiв, почав очiкувати на ворога. Надвечiр двадцять п'ятого липня Максим Кривонiс пiдiйшов до переправи з правого боку Случi i став на два стрiли з лука вiд вiйська Вишневецького, майстерно перешикувавши з ходу авангард, основний табiр i ар'ергард своеi армii в три частини, якi й зайняли своi мiсця по фронту – на правому фланзi вагенбург, у центрi артилерiю, на лiвому фланзi кiнноту. Негайно зчинилися швидкi й смертоноснi бiйки промiж козацькими i польськими пiд'iздами, котрi в пошуках «язикiв», здобичi i лицарськоi слави кинулися одне назустрiч одному через брiд, який власне являла собою Росолевецька переправа. Того дня бог вiйни був на боцi полякiв – висланий Кривоносом для проведення розвiдки боем комонний вiддiл козацького вiйська на чолi iз сотником Полуяном не встиг подолати броду i попав пiд щiльний вогонь полякiв. Тисяча двiстi мушкетерiв королiвськоi гвардii навели мушкети на козакiв, i одночасно цiле море вогню полетiло в обличчя розвiдникам Кривоноса. Захитався в сiдлi сам красень-сотник, впали з кульбак майже половина вiдважних запорожцiв. Не очiкували пани-молодцi на таке страшне вiтання, завернули. В поспiху забулися навiть подивитися, де ж подiвся iхнiй пан сотник. Ой, погано дбали братчики! Уже й у польському полонi сотник Полуян. Заломлено за спину його м'язистi руки, заливае яснi очi кров з рваноi рани на високому чолi, та навiть очi не може протерти зв'язаний сотник, лише клiпае, змiшуючи кров зi сльозою i дивиться, як гине його сотня. Небагатьом судилося повернутися пiд захист вагенбургу – вслiд за щiльним мушкетним вогнем запрацювала артилерiя князя Вишневецького. Полетiли в козакiв розривнi дутi стрiльна з короткомордих бронзових патрiер, пофарбували червоним замуленi води Случi. Усього тридцять шiсть козакiв, з котрих жодний не мав хоча б дрiбноi рани, повернулися в табiр Кривоноса, який у безсилiй лютi вкотре проклинав власну поспiшливiсть i недалекогляднiсть… Нiч чорною ковдрою вкрила береги Случi, розiрвана лише вогнями багать по обох боках неширокоi рiчки. Лише перекликалися вартовi на валах ворожих один одному таборiв, лише стукотiли в темрявi копита все нових i нових загонiв, що прибували i вiдбували виконувати лише iм одним вiдомi завдання в настороженiй темрявi, лише молилися в церквах та костьолах священики, прохали в одного Бога, але кожен на своiй мовi, прохали перемоги для свого воiнства i смертi ворогам… А на ранок двадцять шостого липня пройшла польським табором неймовiрна чутка: хтось невiдомий, пробравшись уночi до шатра князя, залишив перед вiдлогою лист вiд козацького полковника Кривоноса. І дивувала рейментарiв польського вiйська навiть не зухвалiсть ворожих пластунiв, хоча пройти крiзь кiлька лiнiй варти i дiстатися до святая святих, до намету ясноосвенцоного, було неймовiрно важкою, майже неможливою рiччю! Дивував сам змiст листа – у ньому Кривонiс, використовуючи найвишуканiшi висловлювання чистою латинською мовою, викликав Іеремiю Вишневецького на двобiй, пропонуючи не проливати кровi тисяч жовнiрiв i козакiв, а вирiшити справу «одним лише ударом меча, вкладеного в умiлу i мужню руку». Але марно прочекав двi години полковник на чолi власного вiйська. Зодягнений в один лише кiльчастий панцир, з непокритою головою, по якiй розметався довгий запорiзький оселедець, з кривою турецькою шаблею у руцi. Марно стримував вiн струнконогого, мишастоi мастi огиря, витанцьовуючи на виду всього ворожого вiйська, марно наказував джурi знову i знову трубити в рiг, подаючи гасло виклику на герць ворожому рейментаревi. Не вийшов прославлений лицар князь Іеремiя Вишневецький за межi окопу свого вiйська. Зберiгав мовчанку, не дивлячись на те, що вiд козацького окопу вiтер доносив глузливi посвисти i регiт тисяч людей. І багато зусиль було прикладено пiсля того ганебного випадку бiографами i особистими хронiкерами князя Іеремii Корибута-Вишневецького, щоб винайти достойне виправдання дiям князя, або принаймнi, звести все до забуття, цього вигiдного для багатьох вiдомих людей оптимуму в оцiнцi, данiй iхнiм дiянням у ведених хронiкерами дiарiушах. Без великих бойових дiй, обмежившись лише кiлькома невеличкими сутичками козацьких та польських комонних пiд'iздiв, минула й решта дня. А увечерi Вишневецький скликав у себе в наметi вiйськову нараду, де й було вирiшено вiдходити на захiд, не приймаючи битви. Так, князь добре розумiв: надто вже ситуацiя, яка склалася, нагадуе битву при Жовтих Водах, коли, програючи козакам в кiлькостi пiхоти, кiннота Стефана Потоцького не змогла нiчого вдiяти для свого порятунку i була знищена. А що вiн, Вишневецький, навiть з огляду на десять тисяч шляхетноi кiнноти, мiг вдiяти проти шiстнадцятитисячного вiйська Кривоноса? Адже болотистi береги Случi були придатнi бiльше для дiй пiхотинцiв, анiж комонникiв. І це при тому, що у вiйську князя налiчувалось лише якiсь пiвтори тисячi пiших ландскнехтiв пiд командою Осинського. – Я покладаю на вас всi надii, хоробрий мiй воiне! – пафосно заявляв пiд час ради князь, надуваючи шляхетнi вуста, i поплескував по закованому в залiзо плечу Осинського. – Ви затримаете iх пiд час переправи i надасте змогу вiйську вiдiйти на безпечну вiдстань. Повiрте, бiльш значущого завдання не виконував навiть спартанський цар Леонiд спiльно зi своiми трьомастами гоплiтiв! Адже за ним був лише прохiд у скелях i готова до бою армiя об'еднаноi Еллади, за нами ж оголена отчизна, яка ще не готова дати рiшучий бiй хаму Хмельницькому. І Осинському, який, безумовно, розумiв усю небезпеку покладеного на нього князем завдання, не залишилося нiчого iншого, як подякувати за честь, котра випала на нього. А ранком двадцять сьомого липня, коли нiчна тиша ще не встигла змiнитися гомоном нового дня, а сиве небо потроху свiтлiло на сходi, передвiщаючи недалекий ранок, польський обоз, маючи в ар'ергардi кiнноту, вирушив до Кульчина. Сумними поглядами проводили жовнiри молодецького полковника Осинського валки возiв i рiвнi гусарськi хоругви, якi вiд'iздили на захiд, вiдкупившись вiд ворога iхнiми життями. А скоро iхнi погляди повернулися в протилежному напрямку – в атаку пiшло одразу все вiйсько Максима Кривоноса. Вишикуванi, як i напередоднi, трьома вiддiлами, з кiннотою i пiхотним каре, оточеним возами на флангах, з артилерiею, що ii на ходу вимiрювали на ворожi шанцi, у центрi. Йшли швидко, але витримуючи рiвняння, як i пристало добре дисциплiнованим воякам. Витримали не здригнувшись перший удар ворожоi зброi i почали окопуватись пiд вогнем, перетягуючи через Росолевецьку переправу вози з арматою i обоз. А всього через пiвгодини пiсля початку наступу в крило окопу Осинського вже летiли загони запорiзькоi кiнноти, i вiн, блiдий вiд розумiння того, що не зможе виконати наказ князя, почав вiдряджати до Вишневецького одного за одним гiнцiв з проханням повернути назад хоч малий вiддiл кiнноти, щоб допомогти йому скинути назад у Случ штурмуючi козацькi пiдроздiли. Як не дивно, Ярема послухав свого офiцера, дав наказ двом хоругвам гусарii атакувати переправу, хоча обмовився пiд час вiддання наказу хорунжим: – Але заради Марii Магдалини, панове, повертайтеся назад, доки спроможнi будете швидко наздогнати мiй обоз. Тепер поява пiд Костянтиновом вiддiлу вiйська, який налiчуе менше тисячi жовнiрiв, то е самогубство! Повертайте навiть якщо врятувати Осинського буде неможливим! Полетiли в бiй уславленi польськi важкi комонники, взяли списи напереваги i вдарили в козацькi порядки, котрi ще не встигли як слiд окопатися пiсля переправи. Ледве не скинули назад у рiчку кривоносiвцiв, викликаючи посмiшки на обличчях ландскнехтiв Осинського, якi вже готувалися прийняти смерть в нерiвному бою. Навiть трофеi захопили поляки. Тi п'ять невеличких гармат, двi шмигiвницi i двi фузеi, що про них з таким телячим захопленням писали пiзнiше у своiх дiарiушах пiдлабузники князя, подаючи незначнi успiхи в окремих епiзодах програноi загалом битви, як значнi успiхи стратега вiд Бога, краси та гордостi польського воiнства i всемiрного патрiота Речi Посполитоi. Звичайно, немае в тих дiарiушах жодного слова про те, що атаки гусарii так i не змогли скинути козакiв iз зайнятого ними плацдарму на польському березi Случi, а дуже скоро було пiдтягнуто вози i утворено вагенбург, пiсля чого штурми кiнноти князя стали неможливими. Почалась безжалiсна рiзня жовнiрiв бiдолахи Осинського, котрий, як i належить шляхтичу, прийняв бiй, не звертаючи уваги на свое невигiдне положення i мiзернi шанси зберегти полк пiсля вiдходу гусарii до основних сил. Заграв лишень жовнами, коли почув про розпорядження Вишневецького вiдiслати до обозу i ту незначну артилерiю, що ii мав для захисту своiх приречених на смерть жовнiрiв. І кинувся в бiй на чолi каре мушкетерiв… Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польськоi пiхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький вiдчув страх. Добре прихований вiд стороннiх, непомiтний назовнi, але великий, звiрячий страх. Невже вiн буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогоднi?! Невже саме цi болотистi, порослi верболозом i чагарниками береги рiчки стануть останнiм, що бачив вiн у своему не такому вже й довгому життi? Нi, вiн не хоче того! Вiн повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки i вiдновивши втраченi сили! Але страхам князя не було суджено справдитися. Кривонiс не мав на метi продовжувати битву i переслiдувати ворога, який був розбитий, не прийнявши битви. Вiн залишався пiд Костянтиновом, спокiйно позираючи через далекозору трубу на метушливий вiдступ польського вiйська. А через тиждень першi регiменти Вишневецького вже пiдходили до Збаража, нiким не зупиненi, але без особливих причин гордитися своiми дiями на Подiллi. III Іван Богун поглянув у небо. На низькому свинцевому обширi хмар не було навiть натяку на припинення надокучливого мiлкого i холодного дощу, котрий ось уже третiй день поливав Пилявцi, де-не-де пожовклий лiс на пагорбi i величезний козацький табiр над Случчю. Вересень цього року видався на диво дощовитим i вогким. Богун щiльнiше замотався в козячий кобеняк, з довгих чорних ворсинок якого скрапували прозорi дощовi краплини, i поiхав табором далi. Землекопи, котрi були змушенi в таку погоду працювати на валах, скидалися на заляпаних грязюкою i глиною чортiв. Хрипко лаялися, коли не вдавалося пiдпалити просяклий водою трут i запалити люльку, або коли послизнувшись, падали в глибокi баюри пiд окопом i продовжували працювати. З боку полкових кабиць несло вiтром клаптi диму вiд сирих дров. – А бодай йому грець! І щоб ото клятий чорт у своему пеклi чарки смоли не випив, за те, що чесних людей у баговиннi тонути примушуе! – Іван змiг упiзнати велетня Пилипенка не так з виду, як завдяки його голосу – низькому i басовитому, наче ревiння бугая. – Пане сотнику, приймай роботу. Вали два сажнi, дерев'янi «кобили», фоси, вовчi ями… Усе, як i повинно бути. Тiльки щоб не змило чортовим дощем усю ту нашу роботу! Пiсля таких слiв Пилипенко зiгнувся пiд цебро, з якого Коваль поливав йому вмитися. Хвилину голосно пирхав i вiдпльовувався, швидко змиваючи з голови, плечей, спини i живота бруднi струмочки перемiшаноi з водою глини. Богун оглянув дiльницю окопу, за будiвництво якоi вiдповiдали козаки його сотнi. Окоп був ладний i високий, посилений дерев'яними колодами, iз зовнiшнього боку досягав висоти майже чотирьох сажнiв завдяки глибокому рову, на днi якого вже було повно мутноi дощовоi води. Численнi хитромудрi коли, засiки, хижо загостренi «кобили» робили його зловiсним для будь-кого, хто б наважився лiзти сюди i робити спроби вибити звiдти добре озброених вогнепальною зброею козакiв. Позицii десятка важких польових гармат було дбайливо обладнано за останнiм словом европейськоi фортифiкацiйноi науки – прикритi масивними щитами, з бiйницями, котрi зачинялися пiд час заряджання гармат, iз захищеними вiд вологи i вогню порохосховищами, з талями для закочування в жерло ядер. Пилипенко мав рацiю, все обладнано, «як i повинно бути». Вкритi брудом не менше за Пилипенка, козаки сходили з валу, складали на купу iнструменти i як могли намагалися вiдмитися вiд бруду. – Михаиле! – покликав Іван осавула. – Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспiшав звiдкiлясь у супроводi писаря Гавриiла, котрий тримав у руках довгого мiдного каламаря i загорнутий у телячу шкуру сувiй паперу. – Накажи видати козакам по чарцi з моiх запасiв, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалевi: – Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобi й горiлку дiлити. Коваль без зайвих слiв почимчикував до обозу. Козаки схвально загомонiли. – Ти звiдкiля? – подивився Богун на осавула. – Вiд Нечая. Вiн по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе. Іван посмiхнувся i зiскочив з коня, якого одразу ж вiдвiв убiк джура. – Ну, в скромностi тобi не вiдмовиш! Нечипоренко дещо знiтився, але лише на мить. – Так справа така, що й я можу вирiшити, чого пана дарма турбувати? Богун засмiявся i плеснув Михайла по плечу: – Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообiдаемо. Там i доповiси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приеднуйся. Осавул двiчi себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуватi вiд розчиненоi у водi глини калюжi, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний пiдрясник i опоясаний мотузом Гавриiл. Намет видався пiсля безрадiсних i гнилих пейзажiв верхом затишку i комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, вiдчепив вiд очкура шаблю i сiв за стiл, на якому джури вже розставляли страви до обiду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван i Михайло швидко випили по чарцi горiлки, вiд якоi вiдмовився писар, i почали сьорбати щедро затовчений м'ясом кулiш – Іван звик про всi справи розмовляти не на голодний шлунок. Пiсля кулiшу джури подали печеню з вепра i срiбний кунган зi старим медом. Іван наповнив свiй i Михайлiв кубок темним густим вином i поставив кунган на стiл. – А ти наiдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобi головою думати потрiбно, тож мозок не повинен вiдчувати мук тiлесних. Вiд голоду в тому числi. Гавриiл нiчого не вiдповiв, продовжуючи флегматично жувати кулiш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такоi поведiнки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Пiсля другоi i третьоi чарки наказав прибирати зi столу. Нарештi прокинувшись, Гавриiл похапцем досьорбав кулiш i, героiчно вiдмовившись вiд вепрятини, сказав: – Муки тiлеснi нiщо в порiвняннi з муками душi заблудлого грiшника, тож краще голод. Але я цiлком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконуе в мiру сил своiх, потребуе харчу не тiльки для душi, а й для тiла. – І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмiшку, захитав головою Нечипоренко. Богун запалив люльку вiд поданоi джурою скiпки. – Ну добре, розповiдай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав? Нечипоренко хитнув головою i видобув iз-за пазухи аркуш паперу. – Ось, маеш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на вiйськову нараду, що ii гетьман збирае в себе перед початком битви. Іван пробiг очима листа. – Добре, буду, – сказав перегодом. До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповiдi, хитнув головою на знак привiтання вартовим козакам, вiдкинув вiдлогу i ступив до намету. – А, ти вже е! – зрадiлий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своему полковнику добридень сказати не маеш часу… Сядь поки, скоро й вирушаемо. – Михайло твiй скоро й без мене керуватиме, у сiрка очi не позичить. Нечай посмiхнувся: – То в ньому е. Але, погодься, такi теж потрiбнi. – І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бiй? – Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навiщо ламати голову? Скоро про все дiзнаемось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина i наказному полковнику на нарадi в гетьмана присутнiм бути. Вiн тiльки полковникiв викликав, щоправда, але я все беру на себе. Іван лише знизав плечима: – Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника пiдкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана. Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стiн близько тридцяти сажнiв i висотою мурiв близько п'яти, стояв на правому високому березi рiчки Пиляви, тiеi самоi, що тепер спокiйно несе своi зовсiм не широкi води промiж пагорбiв Хмельницькоi областi пiд мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифiкацii замок не мав будь-якого стратегiчного значення в майбутнiй битвi, котра ось уже кiлька мiсяцiв готувалась на Подiллi. Вiн, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод рiчки, котра тут розширювалась i, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до ворiт замку тягнулася лише вузька стрiчка суходолу. Але що його стiни могли вдiяти з обстрiлом кiлькох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армiй, нацiлених одна на одну, неодмiнно перетворилася б на мiзерний острiвець, котрий цi самi армii змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю iз жовтоi стрiчки прибережного пiску. Як би не було, але нинi нiхто й не думав використовувати замок як укрiплений пункт, натомiсть надавши йому статус резиденцii гетьмана, пiсля того як Хмельницький покинув Маслiв Став i на чолi вiйська вирушив на Подiлля. Нечай у супроводi Богуна проiхав греблею, виiхав розмоклою вiд дощiв дорогою на пагорб, що на ньому було збудовано замок, i зупинив коня поблизу потемнiлих вiд часу дубових колод замковоi брами. Кiлька хвилин оглядав протилежний берег Ікви, пiсля чого звернувся до Богуна: – Ти помiтив, яку мiсцину Хмельницький залишив ляхам для табору? Іван кивнув головою. Вiн добре зрозумiв те, що мав на увазi полковник – лiвий берег Ікви був низинним та болотистим, а пiсля дощiв перетворився на море тванюки, яка, втiм, поки ще була прикрита зеленню трав, серед якоi подекуди росли низькi заростi верболозу i кущi шипшини. – Ляхи – це в першу чергу кiннота, – помiтив вiн. – А для кiнноти вiйна в багнi – це найгiрше, що з нею може трапитись. Головне, щоб ляхи вибрали для поля бою саме цi болота. Але ж вони не гiрше нас з тобою знають про свою втрату переваги в кiннотi, в разi якщо битва вiдбудеться саме тут. – Звичайно, знають, – знизав плечима Нечай. – Ось тiльки боюсь, що ми не залишимо iм iншого виходу. Пiдiгнавши коней, козаки зацокотiли по дерев'яному настилу мосту пiд замковою вежею ворiт. Скоро вже були посеред схожого на колодязь подвiр'я, де критi соломою конов'язi вздовж стiн i внутрiшнi будiвлi замку залишали настiльки мало простору, що тут не змогли б роз'iхатися навiть десятеро вершникiв. Нечай, а за ним i Богун, передоручивши коней служникам, пiднялися вузькими кам'яними сходами на другий поверх, де, використовуючи його найбiльшу площу з-помiж усiх примiщень замку, було влаштовано приймальню гетьмана i його особистi апартаменти. Перед дверима приймальнi шлях козакам перегородив вартовий у червоному жупанi i високiй баранячiй шапцi з червоним верхом, але, впiзнавши Нечая, одразу ж вiдступив. – Багато старшини вже прибуло, Свириде? – запитав у нього Нечай. – Майже всi, пане полковнику. Проходьте, його ясновельможнiсть буде з хвилини на хвилину. Переступивши порiг, опинилися у просторiй свiтлицi, в центрi якоi був розташований великий круглий стiл, застелений темною сукняною скатертиною, в кутку палахкотiли, потрiскуючи, дрова у великому камiнi, а пiд стiнами стояли у два ряди широкi дубовi лави, драпованi таким самим сукном, що ним було накрито стiл. На лавах майже нiхто не сидiв – усi присутнi старшини стояли невеличкими групами по кiлька чоловiк, щось обговорюючи. Серед них Іван упiзнав Джеджалiя, Крису, Ганжу i Федоренка. Одразу ж за Богуном i Нечаем у кiмнату зайшов генеральний обозний Чорнота в супроводi полковника Кричевського. Привiтавшись, приедналися до одного з гуртiв. Іван мовчки слухав неквапнi розсуди старшини щодо становища у вiйську i останнi звiстки про перемiщення полякiв. За кiлька хвилин i справдi розчинилися дверi, й до вiтальнi увiйшов гетьман. Хмельницький ступав пружним кроком упевненоi в собi людини. На ньому, не дивлячись на те, що в камiннiй залi було досить тепло, була оторочена куницями кирея, одягнена поверх атласного, шитого золотою ниткою каптана. У руцi мав срiбну гетьманську булаву. Слiдом за гетьманом до зали зайшов генеральний вiйськовий писар Виговський. Богун, придивившись, упiзнав у ньому одного з полонених пiд Корсунем командирiв коронного вiйська i пригадав чутки про нього – мовляв, саме цього сухорлявого високого шляхтича Богдан-Зиновiй викупив в одного з татар Тугай-бея за чистокровну арабську кобилу, пригадавши давнi дружнi стосунки пiд час служби в реестровому вiйську. Щодо правдивостi тих чуток Іван, звичайно, мав сумнiви, але вiн дiйсно бачив Виговського на майданi, де перед Хмельницьким була вишикувана верхiвка польськоi армii, коли привiв туди Калиновського. Виговський тихо сiв за стiл i, зачекавши, доки джури розкладуть перед ним писарське приладдя, подивився на гетьмана. Той кiлька хвилин стояв мовчки, немов щось обдумуючи. На обличчi Хмельницького застиг той задумливий вираз, що його помiтив Іван ще того пам'ятного дня, коли вперше побачив гетьмана в таборi пiд Жовтими Водами. Нарештi вiн обвiв поглядом присутнiх i мовив: – Радий бачити всiх вас, панове старшини, в доброму здоров'i, зiбраних задля вiйськовоi ради, пiд час якоi ми розглянемо можливiсть поставити третю i, маю надiю, остаточну крапку у вiйнi з Польщею. Вiйнi, яку ми почали з Божого благословення i щасливо проводили з його помiччю. Радий бачити вас i тому, що тепер, пiсля лiта, проведеного в боях, ми зустрiчаемося з вами, побратими моi дорогi, не як гнанi, котрi повиннi стерегтися i зважувати на терезах кожне слово свое, а лиш як переможцi i привiдцi стотисячного вiйська. І все тому, що нас пiдтримав народ! Хочу, щоб кожен з вас пам'ятав це. На мить Хмельницький замовк i пiдiйшов до гетьманського булавничого – одягненого у вишуканi шати молодого козака з темно-червоною оксамитовою подушечкою у руках. Обережно поклав на ту подушечку булаву. – Що ж, прошу всiх сiдати на лави, – продовжив вiн пiсля того. Старшини з тихим гомоном i шелестом вбрання розсiлися по лавах. Хмельницький теж зайняв свое мiсце, сiвши у крiсло навпроти присутнiх, так, щоб мати з правоi руки Виговського. Недбало виклав лiктi на стiл. – Нараду проведемо таким чином: спочатку пан генеральний писар розповiсть нам усi перемiщення наших вiйськ i ворога за останнiй час, потiм я викладу деякi своi мiркування, пiсля чого нагоду висловитись буде мати кожен бажаючий. Прошу вас, пане Іване! Виговський, не примушуючи себе запрошувати двiчi, пiднявся i, вiдкашлявшись, почав промову: – Що ж, я розумiю, сказане мною в чомусь повторить вiдомi панству факти, але прошу зрозумiти – усе робиться для того, щоб ми могли яснiше уявити собi картину на театрi бойових дiй цiлком, а за тим i прийняти найбiльш правильнi рiшення для проведення майбутнiх дiй нашого вiйська. Тож з вашого дозволу почну з подiй мiсячноi давнини. Пiсля збору на Масловому Ставу Чигиринський, Переяславський, Черкаський, Ічнянський, Борзенський, Канiвський, Корсунський, Киiвський, Прилуцький, Миргородський i Нiжинський полки, загальною кiлькiстю вiйська у шiстдесят тисяч козакiв вирушили з Божою допомогою через Рокитне, Паволоч i Погребище на Калинiвку i Хмiльник, а далi на лiнiю Остропiль, Гончариха, Стара Синява, де й зайняли позицii, не дiйшовши двадцять миль до Костянтинова. Звiдтам ми просунулися до Пилявцiв i перенесли ставку в цей замок. Хочу одразу сказати, що таке мiсцеположення вiйська було вибране не випадково, а чому саме, я розповiм пiзнiше. Одночасно з полками пiд проводом його ясновельможностi, в Прилуцi на Брацлавщинi було проведено збiр полкiв, пiдпорядкованих правобережному костирському гетьману Кривоносу, тобто Уманського, Бiлоцеркiвського i Вiнницького. Загалом цi полки нараховують у своему складi ще близько чотирнадцяти тисяч козакiв. Першого серпня вони оволодiли Костянтиновом, довершуючи ранiше розпочату кампанiю по захвату максимально можливоi кiлькостi фортець i укрiплених пунктiв вiд Острога до Бару, вiд Кам'янця до Коростеня. Отже, маемо цiлком контрольовану ситуацiю в усiх районах перебування нашого вiйська. Невiдомою досi залишаеться кiлькiсть орди Іслам-Герая, що ii вiн повинен привести нам на допомогу згiдно договору. Хан чомусь не поспiшае дотримуватись його статей, i маемо на даний час лише якихось шiстьсот шабель татар пiд проводом Султан-мурзи, з тих, що iх було залишено ще пiсля наради в Бiлiй Церквi при ставцi його ясновельможностi пана гетьмана. Затримка з прибуттям хана багато в чому сплутала нашi карти, шановне панство, тож, як багато хто з вас пам'ятае, ми вимушенi були вдатися до перемовин з польськими комiсарами-радцями, що iх запропонували вони самi. І хоч умови, поставленi Варшавою, нам були принизливими i не гiдними жодноi уваги, переговори все ж виграли для нас деякий час, украй необхiдний для нас час! Бо коли посли гетьмана Украiни мусiли вислуховувати вiдвертi погрози i намагання повернути козацьке вiйсько якщо й не до ординацiй при Масловому Ставi, то принаймнi до Переяславськоi або Курукiвськоi комiсii, нами було проведено колосальну роботу по впорядкуванню, озброенню i оснащенню харчами i припасом усього нашого новоствореного вiйська. Дещо прояснилася й позицiя татар, i якщо iх досi немае в нашому таборi, е цiлком реальна надiя побачити iх у найближчий час. Посли вiд хана, якi були в нас кiлька днiв тому, передали вибачення Іслам-Герая за недотримання статей угоди i пояснили запiзнення великим бусурманським святом, котре носить назву шабан i святкуеться у восьмому мiсяцi за поганським календарем. Тепер повернiмось до причин розташування вiйськ пiд Пилявцями. Першою з наших цiлей було i залишаеться донинi не вiддати iнiцiативу i право вирiшувати, де вiдбудеться битва, до рук ворога. Саме тому було вирiшено покинути район Гончарихи, одночасно вiдiзвавши полки Кривоноса вiд Росолевецькоi переправи i регiмент Нечая, який до цiеi пори утримував фортецю в Костянтиновi. Ми розраховували, що вiдступ вiд Костянтинова i Росолевецького перевозу надихне ляхiв на розгортання наступу й утримае iх вiд думки ставати табором поблизу Костянтинова, що було нам зовсiм не на руку, з огляду на перевагу полякiв у кавалерii. З цiею ж таки метою польськiй передовiй сторожi було дозволено безборонно розiгнати нашi передовi чати пiд час iх пересування вiд Костянтинова до Пилявцiв. Натомiсть розташування на дiлянцi, що ii ми залишили панам комiсарам на лiвому боцi Пиляви, пiдходить нам значно бiльше. Тепер ми вже можемо з переконанням казати: вiдступ вiд Костянтинова дав своi плоди, польське вiйсько прямуе на Пиляву. Як здачу Росолевецькоi переправи i Костянтинова, так i втечу наших розбитих чат ними було розцiнено наступним чином: козаки переляканi кiлькiстю iхнього вiйська i не мають жодноi надii протистояти iм. Тепер про табiр. Як ми з його ясновельможнiстю могли пересвiдчитись на власнi очi, обоз влаштовано добре i укрiплено цiлком надiйно. Маемо периметр з возiв у шiсть рядiв, все обкопано валом i ровом. Шанцi влаштовано в кiлька лiнiй, на валах установлено бiльш як сотню гармат. Як ми й планували ранiше, полки Кривоноса не увiйдуть у склад нашого табору, утворивши окремий регiмент на протилежному березi Пиляви i будуть слугувати нам одночасно авангардом i резервом, в залежностi вiд ситуацii, яка складеться. Ну i наостанок хотiв би розповiсти все, що менi вiдомо про ворога. Як не дивно, але Польща змогла зiбрати вiйсько, яке нараховуе понад сто тисяч чоловiк, близько сорока тисяч з яких шляхта, найманi ландскнехти i кондотьери. Вiйсько досить сильне, хоча поступаеться нам у кiлькостi пiхоти. На липневому вальному сеймi у Варшавi було призначено рейментарiв коронного вiйська на замiну тих, кому доля не посмiхнулася пiд Корсунем. Ними стали Доменiк Заславський, Олександр Конецпольський i Миколай Острорiг. Їм пiдпорядковано тридцять два сеймових комiсари. Вiдомостi з джерел, яким цiлком можна довiряти, – Виговський подивився на Хмельницького, котрий сидiв поряд i слухав його, не встряваючи до розмови. – Так, цiлком надiйних джерел. Мiсцем збору коронного вiйська обрано селище Глиняни на Галичинi неподалiк вiд Львова, що на пiвнiчний схiд вiд Волочиська. Туди рейментарi й вирушили, зiбравши перед тим воеводствами польськими майже всiх, хто здатний хоч як-небудь тримати в руках зброю. Вiдсутнiй у iхньому таборi лише Іеремiя Вишневецький. Князь, як завжди, вiдмовився коритися будь-чиiм наказам i висунув власну точку зору на майбутню кампанiю, адже це так схоже на гонорового князя! Вiн оголосив збiр вiйська у свiй табiр пiд Човганським Каменем.[36 - Човганський Камiнь – сучасне мiсто Теофiполь, районний центр Хмельницькоi областi.] Проте полякам досить швидко вдалося вирiшити всi негаразди у власному таборi, i на початку вересня вони об'еднали своi сили бiля Човганського Каменя i вже спiльно продовжили похiд на Костянтинiв. Решту ви вже чули. Добавити можу лише те, що сьогоднi зранку польське вiйсько покинуло Костянтинiв i вирушило в напрямку нашого табору. Думаю, слiд очiкувати iхньоi появи вже сьогоднi надвечiр, принаймнi розвiдувальнi роз'iзди ворога було помiчено кiлька годин тому всього за кiлька миль захiднiше Пилявцiв. У мене все, панове. Виговський ще раз вiдкашлявся i сiв у свое крiсло поряд з гетьманом. Хмельницький ще раз огледiв своiх старшин i за хвилину продовжив почату генеральним писарем доповiдь: – Що ж, пан писар настiльки вичерпно описав нам положення, яке склалося, що менi майже нiчого не залишаеться для доповнення його доповiдi. Скажу лише, що censura[37 - Censura (лат.) – оцiнка.] польським проводом своiх i наших сил явно зазнае значного переломлення у невигiдний ляхам бiк. Так, вони ще досi впевненi, що iм мають протистояти погано озброенi i невивченi селяни, а я всiм своiм попереднiм перемогам завдячую лише втручанню кримського хана у вiйну i допомозi його орд. Бiльше того, вони не спроможнi оцiнити також i власних можливостей. У iх станi становище нагадуе перетягування ковдри мiж рейментарями, призначеними сеймом, з одного боку, i князя Вишневецького з iншого. Узагалi менi вважаеться – панам рейментарям коронного вiйська доручено не ту справу, яку б вони могли виконувати, бо один з них занадто полюбляе перину, з огляду на свiй досить похилий вiк i слабке здоров'я, другий латину, будучи бiльше схожим на дiдаскола колегiуму, анiж на командира, здатного повести за собою в бiй. Третiй е лише дитиною, гоноровою, пихатою, але дитиною. Бо, як вiдомо, виростання тiла до дорослих розмiрiв ще не е ознакою зрiлого розуму, того, котрий необхiдний доброму стратегу i рейментарю.[38 - Тут маеться на увазi крилатий вислiв, котрий iсторiя приписуе Богдану Хмельницькому: «Перина, Латина i Дитина!» Натяк на пристаркуватий вiк i немiчнiсть Домiнiка Заславського, вченiсть Миколая Остророга, котрий не був вiйськовим у повному розумiннi, й зовсiм молодий вiк та недосвiдченiсть Олександра Конецпольського, сина покiйного коронного гетьмана Речi Посполитоi.] Венц[39 - Венц (заст.) – отже.] тепер ми маемо лише одну справу – скорiше розбити сю лядську наволоч i закiнчити щасливо вiйну ще цього року, не залишаючи на наступний. Маю впевненiсть – пiсля такоi поразки, яку вони отримають тут, iм вже не оговтатись… IV Пiсля виходу з Човганського Каменя польське вiйсько, потопаючи обозами в баговиннi, що на нього перетворилися розгруженi неймовiрною кiлькiстю людей, вершникiв i возiв, а також рясними дощами пiд час сумнозвiсних «жидiвських кучок» шляхи, повiльно пересувалося на захiд, усе яснiше вiдчуваючи близькiсть козацькоi армii, котра стояла в них на шляху. Вiд вогкого повiтря i дощiв блискуча шляхта втратила свiй молодецький вигляд, а лати жовнiрiв почорнiли, вкрилися бризками багна i рудуватими розводами iржi. Обозна челядь, кiлькiсть якоi налiчувала десятки тисяч, була вкрита багнюкою настiльки, що, здавалося, вiдмитися вона не зможе вже нiколи… Важкi гармати угрузали в болотi, обози вiдставали, а боковi чати i передовi дозори весь час плуталися в складках мiсцевостi, знову й знову влiтаючи в трясовиння або замуленi ручаi, рiчечки й озерця, котрих було надзвичайно багато промiж Костянтиновим i Пилявцями пiсля цiлого тижня набридлих дощiв. Князь Іеремiя Корибут-Вишневецький скаженiв. Вiн мало не оперезав батогом герольда, який необережно наблизився i попрохав князя перейти в ридван, з огляду на погану погоду, вислав хоругву драгунii з наказом канчуками пiдiгнати лiнивих обозних, котрi ось уже годину не могли витягти з баговиння вози з його особистими речами. Вишневецький не хотiв, щоб коли вiйсько стане на ночiвлю, його шатра було напнуто пiсля наметiв Конецпольського i Остророга. Його дратувала сама думка про такий збiг обставин. Але хiба лише одне це? О, нi! Із самого початку князя дратують люди, поряд з якими вiн повинен вести вiйну з бунтiвним хлопством i якi зовсiм не прислухаються до його порад щодо цiеi вiйни. І порад, мiж iншим, зовсiм не пустих! Так не проводиться командування вiйськом, такi речi призводять до поразки! Вiн саме це сказав кiлька днiв тому Заславському, намагаючись довести: козацький гарнiзон у Костянтиновi в жодному разi не можна залишати у своiх тилах, це неприпустимо з точки зору тактики! І що почув у вiдповiдь? «Ви надто поспiшливi, князю». О Матко Боска! Вiн надто поспiшливий! Як же мiг сейм призначити таких людей до командування вiйськом, можливо, единою надiею Речi Посполитоi на припинення бунту. Призначити в той час, коли його, князя Вишневецького, поставлено немов на побiгеньках у панiв рейментарiв! Нi, це вже занадто! Але нiчого, вiн ще зумiе показати, хто пише золотом у дiарiушi польськоi iсторii, а хто припечатуе все лайном! – Дозвольте, ясноосвенцоний князю, доповiсти вам наслiдки розвiдки, – почув Вишневецький зовсiм поряд хрипкий голос i здригнувся вiд несподiванки – заглиблений у власнi думки, вiн не почув, як до нього пiд'iхали. Обернувшись, побачив довгу i худу постать Мартина Зацвiлiховського. Той сидiв верхи на змиленому конi. На панцирi iз золотим орнаментом, на оксамитовому жовнiрському плащi i навiть на султанi страусового пiр'я на шоломi, мав бризки брудноi води. Очевидно, командир розвiдки мчав сюди не розбираючи дорiг. – А, це ви, – Вишневецький зiтхнув. Вiн наперед знав усе, що мав сказати йому командир розвiдувального вiддiлку. – Доповiдайте. – Ми обстежили не менше як по двадцяти миль вгору i вниз по Случi згiдно вашого ординансу. Я ровне теж зробив усе, що в моiх силах, але, князю, менi вельми прикро – я не маю, чим порадувати князя. – І князь не мав у такому збiгу обставин жодного сумнiву, мiй друже, – флегматично вiдповiв Іеремiя. – Тож давайте без зайвих преамбул, починайте одразу ж зi справи. Зацвiлiховський зiтхнув. Очевидно, його тяготило все побачене пiд час розвiдин i що вiн мусiв тепер переповiсти. – Мiсцина вкрай погана для наступу кiнноти, мiй князю. Болота, рiвчаки, пагорби, яруги… Я боюсь, нам нiде буде навiть облаштувати табiр. Хмельницький, очевидно, розраховував саме на те, що ми будемо змушенi розташуватися на лiвому березi. – Облиште, пане Зацвiлiховський! Я не хочу чути такоi мови, то е мова приреченого, котрий виливае в жалобi свою душу! – скипiв Вишневецький. – Я прохав би вас доповiсти менi лише факти, решту я беру на себе. Зацвiлiховський почервонiв вiд почутого, немов рак, така неприхована погорда i вiдверта образа вчувалась у словах князя, але сперечатися з Вишневецьким не посмiв. – Нехай князь сам запитуе про речi, якi його цiкавлять у першу чергу, а я буду давати вiдповiдi, опираючись на вiдомостi, якими володiю, – стримано вiдповiв вiн. – Ви бачили табiр Хмельницького на власнi очi? – О, так, мiй князю! – Розкажiть про нього докладнiше. Зацвiлiховський докладно розповiв про вагенбург Хмельницького, не пропустивши й ту обставину, що греблю перед табором надiйно обороняють кiлька сотень козакiв у добре влаштованих шанцях, а перед греблею на лiвому боцi Пиляви, утворюючи лiвий фланг козацького вiйська, стоiть зi своiми полками Кривонiс. – Тобто Кривонiс не форсував рiчку i, наближуючись до Хмельницького ми маемо можливiсть зустрiти козацький авангард будь-якоi хвилини? – Саме так, ваша ясновельможнiсть. Хоча, на мою думку, вони не поспiшатимуть. – Татар не помiтили? – Нi. Але я маю чутки вiд молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Днiстер. Якщо вони й встигнуть, то не ранiш, анiж через два-три днi. – Два-три днi, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишаеться лише радiти, що татарськi чамбули не будуть смикати наших обозiв ще пiд час переходу. Добре, пане Зацвiлiховський, ви дещо прояснили для мене картину. Тепер менi зрозумiло, чому пан Остророг так наполягае на влаштуваннi табору нашого вiйська пiд Костянтиновом – вiн боiться намочити ноги. Але, повiрте, мiй любий Зацвiлiховський: на вiйнi бувають набагато прикрiшi випадки, анiж вода у ботфортах! І хто б менi не намагався довести протилежного, я нiколи не повiрю, що для справжнього лицарства рух назустрiч ворогу може бути гiршим, анiж боягузливе вiдсиджування за насипами у власному таборi. Князь кивнув головою Зацвiлiховському на знак того, що аудiенцiю закiнчено, i пiдiзвав секретаря. – Пiдготуйте листи панам Конецпольському, Заславському i Остророгу. В них вкажiть, що я волiв би влаштувати сьогоднi увечерi вiйськову нараду з панами рейментарями. Зодягнутий у блакитний кунтуш i великий оксамитовий берет секретар-iталiець, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився i поспiшив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинцi зi своiм роздратуванням i триклятою погодою политого осiннiми дощами Подiлля. Увечерi, коли серед сивоi вiд дощових крапель далечини стала помiтною темна тiнь вежi над старовинним замком князiв Острозьких у Костянтиновi, неподалiк вiд якоi олив'яним блиском вiдбивали похмуре небо побитi дрiбними брижиками води Случi, було вирiшено зупиняти вiйсько на ночiвлю. Сонце, яке так i не схотiло показати свое гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, i за годину короткi осiннi присмерки обiцяли змiнитися темною, немов у склепi, нiччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, вiн увiйшов у намет, у якому було призначено вiйськову нараду, в супроводi одного лише секретаря i нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напiвзаспiвав: – Староста перемишльський, канiвський i прасмицький, воевода руський князь Іеремiя Корибут-Вишневецький… – Доброго дня, панове, – привiтався вiн коротким помахом голови з присутнiми Заславським, Конецпольським, Остророгом i литовським обозним паном Осинським, череванем з пiдголеними мало не до лоба скронями i потилицею, i велетенськими яскраво-рудими вусами, котрi затуляли йому обличчя вiд носа до пiдборiддя i, очевидно, чинили багато перешкод пiд час приймання iжi. – Радий бачити князя в доброму здоров'i та гуморi, – вiдповiв за всiх Конецпольський, решта шляхтичiв закивали погоджуючись головами. – Чекаемо тiльки на вас. Іеремiя без зайвих церемонiй сiв за стiл, за яким сидiли решта командирiв, i плеснув у долонi. – Меду менi, хлопи! Здаеться, всi кiстки просякли триклятою вологою. На столi перед князем одразу ж з'явився срiбний кубок з янтарним напоем. Вiн схопив його i одним духом влив у горлянку. – Пани рейментарi постяться? – насмiшкувато кинув вiн до решти шляхтичiв, помiтивши, що тi не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столi знайшли собi мiсце срiбнi пiдноси з наiдками i солодощами. – Бачите, князю, – з погано прихованою злiстю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи своi банькатi очi на жовтому, немов пергаментному, обличчi. – Ми отримали вашi листи, де ви пропонуете зiбратися i порадитися, а не запрошення на вечерю. – Ну, одне другому не завадить, – знизав плечима Вишневецький. – Тим бiльше в гостях скорiше я, моi ледарi ще тiльки пiдводять обоз з табiрним майном до нашого стану. Тож давайте краще вип'емо i знову наллемо кубки, лише пiсля того пiдiйшовши до розмови. Усi присутнi, виключаючи Заславського, погодилися, i за хвилину лакеi вже наповнювали iхнi кубки медом. Старий зi злiстю вiдiпхнув служку i сiв, надувшись, як сич. Погляд вицвiлих очей не зводив з Вишневецького. Нарештi той помiтив це i вiдповiв не менш пильним поглядом, пiсля чого Заславський знiтився i вiдвiв очi. – Панове, я просив вас зiбратися тут, тому що в нас е одне питання, яке ми маемо вирiшити негайно, а саме: де влаштувати табiр, а також дати хлопству битву. До мене доходять чутки, що единоi думки по цьому питанню в нас немае, а значить, ii потрiбно обговорити, прийняти i в подальшому дотримуватись задля блага Речi Посполитоi, – чiтко карбуючи слова, вимовив Вишневецький. – Чому б вам, князю, не почати з викладення власноi точки зору щодо розташування майбутнього табору, – зарипiв Заславський, немов немащений вiз. – О, я з радiстю зроблю це пiсля вас, пане Домiнiк, – крiзь зуби кинув Вишневецький. – Добре! – Заславський усе ж вiдпив з кубка, пiсля чого пройшовся поглядом по обличчях присутнiх. – Моя думка, пiдказана, до речi, присутнiм тут паном Осинським, е такою: ми не повиннi йти далi Костянтинова, наражаючи вiйсько на напад вiд татар i козакiв. Отаборитися потрiбно тут, пiд фортецею Острозьких, вибравши для того мiсцину, яка б пiдходила для генеральноi баталii бiльше нам, анiж козакам. Навпаки – рух до Пилявцiв грае на руку ворогу, тому що там ми змушенi будемо стати табором на рiвнинi, де немае наймалiшого простору для маневру кiнноти. – Але звiдки така впевненiсть, пане Домiнiк? – перебив його Ярема. – Я, наприклад, берусь повести моi комоннi пiдроздiли в бiй на табiр Хмельницького в Пилявцях, i повiрте менi, моi вiйськовi товаришi i жовнiри зможуть показати баталiю, достойну польського лицарства. – Але ви перебиваете мене, князю! Я ще не закiнчив, – з незадоволенням мовив Заславський. – Продовжуйте! – Вишневецький зiтхнув. – Напрошуеться думка, – продовжив Заславський, – а чи не сам Хмельницький винайшов той сценарiй наших з вами дiй, до яких ми вдамося, вирушивши до берегiв Пиляви? – Ви надто добре думаете про нього як про стратега, пане Заславський, – пхикнув князь. – Ну, тут i я з вами не погоджусь, князю, – встряв до суперечки Остророг. – Хмельницький уже багато разiв показував нам, що е надзвичайно талановитим полководцем i гарним стратегом. І якби з нами могли бути присутнi пани Потоцький, Калиновський i iхнi офiцери, вони обов'язково пiдтвердили б мою думку. А вам вiдомо, що дii Кривоноса на Подiллi i Волинi, та Соколовського у Литвi – то е не що iнше, як добре спланована партизанська вiйна, стратегiю якоi винайшов великий француз Тюренн? І вона спрямована на руйнування грунту в нас пiд ногами! Вишневецький рвучко пiднявся з-за столу. – Я бачу, панове, все вже вирiшено, i ця наша нарада е не чим iншим, як жалюгiдним фарсом?! Услiд за князем пiдхопився i молодий Конецпольський: – О, що ви, князю! Знайте: я цiлком пiдтримаю будь-яке з ваших починань i заранi погоджуюсь з рiшенням вести вiйсько назустрiч Хмельницькому. Коли вiн сiв, Остророг теж вирiшив згладити кути: – Але, любий князю, ще нiчого нiким не вирiшено. Ви несправедливi до нас! Прошу вас, присядьте i ми будемо усiма силами намагатися дiйти згоди. Вишневецький мовчки сiв i дозволив лакею наповнити свiй кубок. – Я лише хочу довести, що для польського лицарства принизливо зупинятися перед лицем хлопства, навiть коли того хлопства десятки тисяч, вiд цього воно не перестае бути робучим бидлом, проше панство. – Пане Вишневецький, – озвався Домiнiк Заславський. – Я прожив життя, i повiрте менi, кохаю ойчизну не менше за вас. Скажiть, невже вас не наводять на думки легковажнi вчинки Стефана Потоцького у битвi при Жовтих Водах i його батька при Корсунi? Адже, на мою думку, Корсунська трагедiя вiдбулася тiльки завдяки тому, що коронний гетьман дав можливiсть заманити себе в пастку. Прошу вас, не поспiшайте з висновками, на шальках терезiв лежить доля Речi Посполитоi. Вишневецький у вiдповiдь теж дещо притишив гонор: – Пан Домiнiк може бути впевнений – усе, що робиться мною, робиться задля ii блага! – Ось i добре, панове, – зробив пiдсумок Миколай Остророг. – Давайте ж тодi кожен скаже, як, на його думку, ми повиннi вчинити, i наведе аргументи на користь саме такого рiшення. Почнемо з вас, ясний князю. Вишневецький схилив голову на знак згоди, кiлька хвилин помислив i почав промову голосом талановитого оратора: – Почнемо з того, панове, що згадаемо давнину i наших славетних предкiв, а також подii не такi вже й давнi. Хоча б проводячи паралель вiд щасливоi для наших прадiдiв битви при Грюнвальдi, до Кумейок i Боровицi. Скажiть, хiба не пасивна тактика, обрана магiстром Тевтонського ордену Ульрiхом фон Юнгiнгеном, дозволила нашим предкам Володиславу II i князю Вiтовту оточити лицарiв ордену i здобути перемогу? Саме вона! А вiйна з тевтонцями у той час була для Польщi зовсiм не простою справою. Хiба не атаки польського лицарства зупинили навалу Османiв пiд Хотином? – Але пiд Хотином ми перебували у глибокiй оборонi! – заперечив Заславський. – І це не дивно з огляду на те, що турки переважали нас кiлькiсно в багато разiв. – Саме так, князю, але погодьтеся, поляки не дали туркам ступити ногою за периметр свого табору, натомiсть самi вдалими атаками змусили вiдступити чвертьмiльйоне вiйсько. Можемо згадати також битву пiд Кумейками, де ми розiрвали табiр реблiзантiв, невпинно атакуючи, а вони нiчого не могли вдiяти, хоча i заховалися, немов пацюки, за окопом i рядами возiв. Таких прикладiв безлiч. Крiм того, погодьтеся – сидiти i очiкувати, доки на нас нападуть, це принизливо! А що як Хмельницький обiйде наш табiр та займеться грабунком воеводств польських? Його армiя дуже швидко може перетворитися на безлiч загонiв, як ми вже це бачили ранiше. Тож, на мою думку, потрiбно знищити iх, доки вони разом, в одному мiсцi. Маю надiю, броня шляхетного лицарства зможе протистояти колам та сокирам бидла навiть там, де поле бою не найкраще для проведення битви. З-за парусинових стiн шатра, iз середини обшитого важкими хвилями оксамиту, до присутнiх донiсся неясний шум i вiддаленi голоси. Схоже було на те, що десь на iншому кiнцi табору великий натовп людей хвилюеться i наповнюе вечiрне повiтря розмаiттям тисяч голосiв. Осинський прислухався. – Не можу зрозумiти, звiдкiля цей шум? – задумливо мовив вiн, але Вишневецький i оком не повiв. – І не треба менi наводити прикладом Корсунь, панове! У тiй поразцi цiлком винен Миколай Потоцький. І якби кляте бидло не попалило всi човни, пороми i плоти Днiпром аж до Любича, цiлком ймовiрно, що я би змiг вирiшити на нашу користь ту нещасливу потребу. У мене все, шановне панство! – Вишневецький вiдкинувся на спинку крiсла i пiднiс до рота келих з напоем. – Якi ще будуть думки, ясне панство? – подивився на Осинського, Конецпольського i Заславського Остророг. – Князь Іеремiя настiльки влучно i повно обмалював нам необхiднiсть рухатися назустрiч Хмельницькому в Пилявцi, що менi просто нiчого добавити! – заявив Конецпольський. – Я й ранiше притримувався такоi точки зору, що нам нiчого робити в Костянтиновi, адже тут так нудно! Тепер мушу визнати, що моя впевненiсть у правильностi такого рiшення, завдячуючи вам, князю, набула вигляду остаточного рiшення. Я за те, щоб йти на Пилявцi. – Ви, пане Осинський? – поглянув на Заславського Остророг. Цiеi митi ревiння натовпу за межами намету посилилось, i до нього долучилися кiлькадесят мушкетних пострiлiв. – Але що це?! – блимаючи очима на спiврозмовникiв, налякано вимовив Осинський. – Невже жовнiри перепилися? Вони лементують так, що… – Ви когось боiтеся, перебуваючи у власному таборi, пане Осинський? – не дав йому договорити Вишневецький. – Рiч не в тому! – обурився литовський обозний. – Але такий лемент у таборi мусить мати причини! А якщо вони е i невiдомi рейментарям, це тривожнiше вдвiчi! – Ми зараз про все дiзнаемося, – Остророг махнув рукою своему секретаревi. – Можливо, жовнiрство дiйсно перепилося. Якщо це так, клянуся святим Бенедиктом, багато хто з них буде гойдатись на шибеницi! Але я все ж хотiв би вислухати думку пана Осинського, адже йому, як i рештi панiв комiсарiв, сейм доручив командування вiйськом, отже, його думка мае велику вагу. – Моя думка, як, до речi, i думки бiльшоi частини призначених сеймом радцiв, схожа з позицiею, що ii озвучив тут щойно князь Домiнiк Заславський, – рiзко випалив Осинський. – Ну от, все i зрозумiло, – пiдвiв пiдсумок Заславський. – Залишилося лише вислухати вашу точку зору, пане Миколай. Остророг вiдкрив було рота для вiдповiдi, але не встиг вимовити жодного слова – до шатра разом з подувом холодного пронизливого вiтру увiрвалося кiлька постатей. Ними виявилися сеймовi комiсари Жоравинський, Бiлецький i Пiлсудський. Дихаючи, як ковальськi мiхи, гладкий Пiлсудський наблизився до столу, за яким сидiли рейментарi, i голосно сказав: – Бiда, панове командири! Вiйсько на порозi конфедерацii! Запанувала гнiтюча мовчанка, нiкому не треба було пояснювати, що таке конфедерацiя жовнiрiв i до чого вона може призвести саме зараз, перед загрозою стотисячноi козацькоi армii. За хвилину опам'ятався Заславський: – Але, проше панство, чого вони вимагають, невже утримання? Адже iм заплачено золотом! – Питання про грошове забезпечення не стоiть, ясновельможний князю, – схилив голову Жоравинський, – вони викликали до кола всiх призначених сеймом радцiв i кличуть вас, панове рейментарi. Нас всiх звинувачують у зрадi та боягузтвi! – Що-о?! – заревiв Конецпольський. – Неймовiрно! – Остророг схвильовано витер хусточкою чоло i невiдомо навiщо витяг з кишенi кунтуша лорнет у срiбнiй оправi. – Але чому? – промимрив Осинський. – Кимсь розповсюдженi чутки, що пiсля сьогоднiшньоi наради панiв провiдцiв буде оголошено у вiйську про влаштування табору пiд Костянтиновом i очiкування на переговори з Хмельницьким на запропонованих бунтiвником умовах. Жовнiри, як, утiм, i шляхта, вимагають одного – йти на Пилявцi i дати битву замiсть принизливих переговорiв з iхнiми вчорашнiми хлопами. Цiлу хвилину нiхто не знаходив що сказати. Ревiння натовпу за стiнами шатра поволi ставало оглушливим. Серед нього вже навiть можливо було розiбрати окремi голоси, якi повторювали слова «конфедерацiя» та «зрада». Першим знайшовся Остророг. – Ну що ж, панове, – спокiйно констатував вiн, ховаючи лорнет назад у кишеню, – тепер, я вважаю, моя думка з приводу розташування майбутнього табору нiкому не потрiбна. Ясно, як бiлий день. Ми або вирушаемо в Пилявцi, або залишаемося без вiйська. Зi мною всi згоднi? Нiхто не вiдповiв. – Отже, головне питання наради вирiшено. А зараз пропоную нам усiм вийти i заспокоiти людей, доки процес остаточно не вийшов з-пiд контролю. Усi, за винятком Іеремii Вишневецького, пiднялися з-за столу. Князь, навпаки, демонстративно вiдкинувшись на спинку стiльця, вiдпив з кубка i, одягши на обличчя мрiйливий вираз, почав вдихати аромат медового вина. Домiнiка Заславського раптово осяяло: – Послухайте, князю, а вас не турбуе можливiсть конфедерацii у вiйську? – Анiскiльки. – І я здогадуюсь, чому! Вишневецький заховав мрiйливий вираз обличчя i холодним поглядом глянув на Заславського: – Це ваше природне право! А римське право, що його прийнято застосовувати на теренах Речi Посполитоi, вимагае доказiв, а не пустих здогадiв! V Битва пiд Пилявцями розпочалася ясного вересневого ранку, коли сонце нарештi вийшло з-за хмар пiсля кiлькох тижнiв дощiв i мряки. Лагiдними променями привiтало воно похмурi береги Пиляви, жовтувато-сивi вежi замку i велетенський чотирикутник козацького табору на правому березi рiчки, на валах якого зiбралося все стотисячне вiйсько, слiдкуючи за наближенням польськоi армади. Уважними очима, дехто з цiкавiстю, дехто зi злiстю, а дехто й байдуже поглядав на розвернутi порядки ворогiв, якi з маршу перешиковувалися для атаки й з кожною хвилиною росли на очах, займаючи майже все видноколо лавами кiнноти, пiхотними каре, возами артилерiйських пiдроздiлiв i вiйськових та панських обозiв. Сурми й рiжки лунали, плутаючи команди з рiзних сторiн польського обозу, свiжий вiтерець трiпотiв тисячами рiзнобарвних прапорiв, штандартiв i хоругв над регiментами. Серед них козаки змогли роздивитися й герби провiдцiв ворожого вiйська – над центром вiйська, котрий витягувався в довжину i спрямовувався на козацькi шанцi перед греблею Пилявецького замку, що ii мали боронити кiлькасот козакiв Івана Богуна, вiтер бавився гербовою хоругвою Вишневецьких з великим, шитим золотом зображенням гербу Корибут – на блакитному полi пiд трьома страусовими пiр'ями срiбний хрест iз трьома перехрещеними кiнцями i золотим пiвмiсяцем рiжками вниз та шестипроменевою зiркою. Поряд iз цiею величною хоругвою штандарт Домiнiка Заславського з двома пiвмiсяцями, списом i зiркою на блакитному полi здавався чимось другорядним, незважаючи на те, що це був герб найбiльш старовинного роду украiнськоi шляхти, тобто князiв Острозьких. На правому крилi гордовито майорiла хоругва Миколая Остророга з перехрещеними мечами на кривавому полi, злiва в бiй вели знамена Конецпольського – герб Побог зi срiбною пiдковою на багряному полi, оберненою рiжками донизу, яку увiнчував золотий хрест, а на нашоломнику було зображено собаку в нашийнику. А промiж тих гордовитих, вiдомих усiй Європi знамен сотнi й сотнi менших, мало кому вiдомих, але не менш амбiцiйних i гонорових, як i iхнi господарi. Хоча до польського вiйська залишалося ще понад двi версти, на валах козацького табору було добре чути гуркiт копит i брязкiт обладункiв на лицарях, хрипкi команди офiцерiв та iржання коней. Тривожно засурмили сурми й тут, i артилерiя, котра мала першою вступити до бою, почала поспiшну пiдготовку – гармашi й обслуга забiгали бiля гармат, вимiрюючи iх за допомогою нюрнберзьких квадрантiв, засилаючи до стволiв заряди пороху та чорнi чавуннi гостинцi. Перед козаками на валах поiхали на баских конях старшини, востанне перевiряючи, чи все готово до битви, чи вдало вишикуванi козаки, чи мiцно скованi колеса возiв для вiдбиття ворожого нападу. І хоча вiд навальноi атаки козакiв захищали води Пиляви, особливо широкi пiсля дощiв, табiр готувався прийняти на груди потужний удар ворожоi кiнноти. Першим битву почав, не погоджуючи своi дii з рейментарями, киiвський воевода Ян Тишкевич. Його драгуни несподiвано вирвались iз загального шикування i кинулися на шанцi перед греблею зi списами напереваги. Попереду усiх мчав, вимахуючи палашем, сам воевода, в блискучому панцирi, з криваво-червоним плащем за плечима, зi строкатим павичевим пером на мiдному шоломi i родовим гербом Лiлева на шитiй срiблом хоругвi. Не ховаючись за спини жовнiрiв, подавав приклад хоробростi та вiдданостi справi захисту ойчизни. І хоч як не намагалися козаки Богуна вiдстояти свою позицiю, хоч глухли вiд гуркоту залпiв мушкетiв та гакiвниць, змогли лише трошки прорiдити лави нападникiв, а коли iм у фланг вдарили пiхотнi ландскнехти з пiками та алебардами напереваги, Богун зрозумiв – якщо вiн не хоче втратити сотню, повинен негайно вiдходити, залишаючи греблю. – Вiдводь батаву! – крикнув вiн Нечипоренку, а сам поряд з Омельком i ще трьома десятками козакiв став iз шаблею наголо, утворюючи заслiн, який дав би змогу сотнi вiдступити з найменшою кiлькiстю втрат. І одразу ж стишили темп нападники, один за одним валячись пiд ноги козакам, подалися ландскнехти, зламали свiй стрiй, одночасно перешкоджаючи атакам драгун. А з-за греблi вже ревонули гармати Нечая – полковник рятував свого побратима, помiтивши, яка сила суне на мiзерну жменьку козакiв на чолi з Богуном. За мить усе вкрили хмари густого бiлого диму, а коли вони розсiялися, на дорозi перед греблею залишилися лише кiлька десяткiв лядського трупу, порубаного шаблями Іванового заслону i побитого кулями гармат з-за рiчки. Жовнiри захоплювали шанцi i поспiхом переобладнували iх для стрiльби в протилежному напрямку. Польське вiйсько, пiдкотившись на два стрiли з луку до Пиляви, зупинилося, зберiгаючи бойовi шикування, а воевода Тишкевич, розтягуючи губи в посмiшцi, вiд'iхав до знамен Вишневецького i Заславського, аби почванитись першою перемогою, котру вiн здобув ще до того, як коронне вiйсько наблизилось на вiдстань атаки. Але не довго довелося радiти пановi Тишкевичу. За якихось чверть години пiсля цього цiла тисяча козакiв Богуна, посилена чотирмастами запорiзьких комонникiв Омелька Деривухо, пройшла по греблi, i немов кара Божа, впала на голови очманiлих вiд несподiванки драгунiв Тишкевича. Один могутнiй натиск – i побiгли жовнiри, втрачаючи своiх товаришiв, яких без жалю рубали i стрiляли з пiстолiв козаки, а запорiзькi вiдчайдухи ще довго переслiдували iх, на льоту збиваючи немов баняки з тину, безталаннi жовнiрськi голови. Зупинилися, лише коли побачили лiс мушкетiв, спрямованих на них iз зовсiм близького вже польського табору. А Тишкевич, котрий вже готовий був прийняти з рук комiсарiв лаври переможця, отримав натомiсть лише докiрливий погляд Заславського i шипiння Яреми: – Я волiв би, щоб полковники в цьому вiйську були схожими на командирiв, а не на вождiв дикунських племен! А колотнеча на греблi перед Пилявецьким замком продовжувалась. Не пройшло й пiвгодини пiсля того, як Богун повернув собi контроль над нею i передовими шанцями, як знову змушений був вiдступити перед переважаючими силами противника i артилерiйським вогнем з польського табору: Домiнiк Заславський, як вiн i вказував пiзнiше у своiх реляцiях, звернутих до сейму, пiсля того як вступив у битву полк киiвського воеводи, не знайшов iншого виходу, анiж пiдтримати його пiдкрiпленнями i не допустити втрату бойового духу у вiйську, на виду в котрого терпiли поразку вiд мiзерного ворожого вiйська його передовi частини. Мушкетнi залпи лунали один за одним з шанцiв, у яких, здавалося, не могло залишитися нiчого живого пiсля десяткiв потужних вибухiв розривних порохових стрiлен, а коли лави ворожоi пiхоти пiдходили зовсiм близько, на шанцях знову i знову виростала могутня постать Богуна, оточена вiрними козаками, i смертельний бiй на шаблi розгорявся полум'ям ненавистi, поливаючи розмоклу вiд дощiв землю червоною вологою. Годину i ще одну годину утримували богунiвцi греблю, i лише ношi з важкопораненими довгою чередою тяглися в козацький стан, та виростала гора ворожого трупу перед шанцями. Уже й спiшилися, нагнавши коней до обозу запорожцi Омелька, вже й охоплений тривогою за долю побратима Нечай вислав кiлька вiддiлiв козацтва в пiдмогу Івану, а бiй усе не вщухав. Лише громи залпiв захлинаючись перетворилися на безладний трiск пострiлiв, лише дзвiн крицi супроводжували крики поранених. А полковник Нечай, весь перетворившись на увагу, вигравав жовнами i мiцно притискав до ока далекозору трубу. Вiдчайдушний i безшабашний гуляка, полковник Нечай полотнiв вiд побоювань, що ось-ось побачить, як ворожа рука вкоротить вiку його побратиму. Всiею душею рвався вiн, щоб допомогти Богуну, стати поруч з ним, прикриваючи, як то не раз бувало пiд час буремного сiчового юнацтва. Але не мiг цього зробити полковник Нечай, натомiсть вiдчував напiвсвiдомий страх, страх, який нiколи б не оселився в його душi, якби йому довелося бути там, де тепер перебував Іван Богун. І раптом, наче грiм серед ясного неба: – Пане полковнику, нас обiйшли! – почув вiн схвильований голос обозного. – Кiннота Заславського переправилась через Пиляву в семи милях вище по течi, вони будуть тут з хвилини на хвилину, потрiбно вiдводити полк у табiр! Але вiн вже й сам бачив темнi лави ворожоi кiнноти, котра, вишикувавшись колоною, йшла Богуну у фланг з важкими списами напереваги. Ще мить, i вдарить в незахищений шанцями бiк Іванового пiдроздiлу панцирний кулак ворожих рейтарiв, зiмне i розтрощить героiв, котрi стiльки часу успiшно тримали оборону перед переважаючими силами ворога. Хiба вiн, Нечай, допустить до цього?! – Не отримаете Богуна, собаки! – заревiв Нечай i потягнув шаблю з пiхов. – Уперед, козаченьки, до бою!.. Лише втручанню комонного пiдроздiлу на чолi з Нечаем завдячували життям козаки Івана того кривавого дня. Сила спинила силу, i козацька кавалерiя втягла в бiй на рiвних рейтарiю, котра була вже готова впасти на голову Богуну. Встиг вiн вивести людей за греблю, навiть трофеi, захопленi пiд час бою, не залишив. Побачивши це, Осинський, який був на чолi загону рейтарiв, дав наказ вiдступити до греблi, маючи ii в тилу, й вслiд за сотнею Богуна комонники полковника змогли вiдступити пiд захист табору. Греблю було втрачено остаточно. Тисячний загiн пiхоти, що його послав Вишневецький на допомогу Осинському, взявся розширювати шанцi i встановлювати на них гармати, нацiлюючи iх на греблю. Нiч припинила бiй, вкривши поле перед Пилявецьким замком, вузьку стрiчку греблi посеред ставу i шанцi з лiвого ii боку темним простирадлом темряви. Уже в пiтьмi польськi командири, побоюючись нiчного нападу з боку козакiв, почали вирiвнювати фронт i вiдтягай назад хоругви центру вiйська. Бiля греблi залишився лише посилений пiхотою загiн Осинського. Йому передбачалася важка нiч, пiд час якоi нi вiн сам, анi його пiдлеглi не могли дозволити собi не те що заснути, а й навiть випустити з рук зброю. У двох сотнях сажнiв вiд свого вiйська й усього за яких-небудь пiвсотнi вiд окопу ворожого табору, вiн мiг очiкувати нападу будь-якоi митi. Утiм, не набагато краща доля очiкувала й решту багатотисячного вiйська. Не захищенi табором, на мiсцинi, котра була ворогу набагато краще знайома, анiж iм, вояки були беззахиснi серед зловiсноi темряви безмiсячноi ночi, тож, не довго радячись, Заславський, Вишневецький, Остророг i Конецпольський зiйшлися на тому, що ночувати жовнiри мають, зберiгаючи бойовi порядки i не знiмаючи зброi та обладункiв. З огляду на довгий перехiд, котрий зайняв половину минулоi ночi i ранок, а також цiлий день, проведений у напруженому очiкуваннi початку битви, жовнiрам дозволили лише сiсти на землю, котра перетворилася до того пiд iхнiми ногами на справжне баговиння. Усе ж це було краще, анiж стояти. Почалась перша тривожна нiч польського вiйська на полi Пилявецькоi битви. VI Наступного ранку поляки вирiшили вiдводити стомлене надто довгим перебуванням на полi бою вiйсько назад i будувати табiр, залишаючи все ж посилений загiн у зайнятих напередоднi шанцях на греблi через Пиляву. Жовнiри, котрi ледве трималися на ногах, почали влаштовувати вагенбург, але дуже скоро стало зрозумiло, що така справа iм не пiд силу – мiсцевiсть, яка являла собою накопичення пагорбiв i болiт, порiзана струмками i очеретяними балками, робила марними всi спроби утворити щось хоча б вiддалено схоже на польову фортецю, схожу на ту, котра височiла на протилежному березi i спрямовувала на польське воiнство жерла десяткiв гармат. Вози периметра вгрузали в болотi, роблячись зовсiм неефективними з точки зору захисту, а шанцi одразу ж наповнювались жовтуватою смердючою водою пiдповерхневих вод. Нарештi, пiсля добрих десяти годин напруженоi i виснажливоi роботи, обозна челядь i жовнiри змогли побудувати шiсть окремих обозiв на пагорбах, але цi не зв'язанi мiж собою табори були надто слабким захистом – окрiм того, що кожен з них мiг бути захопленим окремо вiд iнших, вони стояли нерiвномiрно i замiсть чiткоi лiнii оборони являли собою хаотично розкиданi полем накопичення людей, тварин i куп табiрного майна. Помилковiсть прийнятого рiшення про похiд до Пилявцiв ставала все бiльш зрозумiлою, не дивлячись на оптимiстичний настрiй Іеремii Вишневецького i його пафоснi вигуки: – Я не хочу чути про подальше укрiплення табору! Ми й так утратили для цього багато дорогоцiнного часу! Потрiбно розвивати наш успiх на греблi й атакувати! Однак на цей раз Заславський, до якого незабаром приеднався й Остророг, виявили не властиву для них ранiше твердiсть у суперечцi з князем: – Так битви не ведуться, пане Вишневецький! – вiддувався, немов ковальський мiх, Домiнiк Заславський. – То е авантюра! У разi якщо Марс не буде на нашому боцi, ми ризикуемо потерпiти нищiвну поразку i втратити вiйсько, на цей раз остаточно. Ми оголимо Польщу до самоi Варшави, кинувши ii пiд ноги хаму! – Марс завжди на боцi хоробрих, князю! – насмiшливо сказав Вишневецький. Вiн поки ще сподiвався на пiдтримку Конецпольського, але той лише щось невиразно мугикнув i замовк. Вочевидь, сину покiйного коронного гетьмана теж була не до вподоби можливiсть розпочинати бойовi дii без належним чином побудованого табору. Розбiжнiсть у поглядах i дiях верхiвки польського вiйська робилась усе бiльш поглибленою. Пiсля обiду шляхта, котра вважала для себе принизливим тримати в руках замiсть зброi шанцевий реманент, почала герцi з охочими вiд козацького табору. До цього, окрiм iншого, ii спонукали насмiшливi крики i свист козакiв, якi вiдверто глузували з полякiв – вони знаходили найдошкульнiшi слова, описуючи борсання коронного вiйська в баговиннi i марнi спроби побудувати табiр. Один за одним виiздили на берег Пиляви перед греблею польськi лицарi, гордовито випинали груди i шипiли у вiдповiдь на кепкування козакiв, обзиваючи тих «хлопами» i «схизматичним бидлом». Скоро закипiли й першi боi. Де один на один, а де й цiлими загонами схрещували бойову крицю бундючнi польськi пани з вiдчайдухами-запорожцями i кращими з-помiж рубак реестрового вiйська. Летiли гарячi конi, дзвенiли шаблi i вигукували в гарячцi бою лиховiснi хрипкi голоси. Значна частина козацького табору пiднялася на окопи, аби не пропустити видовища, до якого завжди були ласi в козацькому колi. Зiйшов на вогку глину валу навiть сам гетьман. Мовчки стояв вiн, оточений почтом генеральноi старшини – трохи позаду гетьмана, покусуючи билинку, завмер генеральний обозний Іван Чорнота, поряд з ним, застромивши великi пальцi рук за шовковий очкур, генеральний суддя Семен Бреус, трохи поодаль, посмоктуючи люльки, генеральний писар Іван Виговський i генеральний осавул Михайло Лученко. За iхнiми спинами завмерли десяток гетьманських джур. Хмельницький деякий час мовчки спостерiгав за герцями, пiсля чого мовив бадьорим голосом, звертаючись до старшини: – А славна втiха панам-молодцям, чи не так, вельможнi? Старшини погоджуючись закивали головами. – Дарма що ляхи вихваляються своiми лицарськими здiбностями. Я от так скажу, що добрий козак нiколи не був гiршим у двобоi за ляха, хоч би там його й англiйськi учителi фехтуванню навчали. Тому що кращоi школи фехтування, анiж на Сiчi-матiнцi я не знаю! – чистим баритоном вiдповiв моложавий i стрункий Чорнота. – Але й польськi лицарi вартi багато, – не погодився з обозним Виговський. – Крiм того, судження про англiйських учителiв – хибна думка подвiйно. Варшавська школа нiчим не гiрша за англiйську i навiть нiмецьку. Я, звичайно, не принижую майстерностi сiчового лицарства, але… – Але пан Виговський волiв би спiвати дифiрамби полякам, анiж радiти перемогам козацтва! – перебив писаря на пiвсловi нахабний голос. Усi, включаючи гетьмана, обернулися. Поряд з генеральною старшиною, зодягнений як простий козак – у кiльчастий панцир i розхристаний каптан, з вiдкинутими за спину i зав'язаними вузлом рукавами й намотаним на вухо оселедцем, стояв уманський полковник Іван Ганжа. Примруживши своi вузькi татарськi очi, поглядав на Виговського. Вiд полковника йшов добре вiдчутний горiлчаний дух. Хмельницький поморщився. Йому був неприемний вигляд пiдпитого полковника, хоча вiн i мусив затуляти очi на поведiнку Ганжi, ставлячи на перше мiсце не його надто вже волелюбний сiчовий норов, а вiйськове вмiння, хоробрiсть i величезний авторитет серед козакiв. – Іване, припини, – усе ж загрозливо кинув Хмельницький i вiдкашлявся. – Як накаже ваша ясновельможнiсть, – Ганжа став поряд з Виговським i, обдавши його пахощами перегару, запитав: – А як його писарська милiсть дивиться на те, щоб на герцi показати, чого вiн вартий? Виговський запитливо поглянув на гетьмана, але той лише, тамуючи лють, зiтхнув i вiдвернувся, притуливши до ока окуляр далекозороi труби. На кiлька хвилин суперечку серед старшини припинили подii, котрi розгорнулися на полi перед ними. Там, пустивши коней чвалом, летiли назустрiч один одному запорожець у блискучiй кiрасi i мiдному шишаку i закутий у срiбний панцир з оздобленими золотом наплiчниками гусарський товариш. В променях сонця були добре помiтними чорнi риски спрямованих у груди один одному списiв. Мить – i вершники вдарились, намагаючись вразити ворога i одночасно вiдвести вiд себе ворожу крицю лезами шабель, що iх тримали у лiвих руках. Не дивлячись на силу удару, обое втримались у кульбаках i швидко роз'iхались, замiрюючись для другого удару. Ще кiлька секунд, i знову скажена гонитва назустрiч смертi або лицарськiй славi. На цей раз поляк виявився вправнiшим: у потрiбну мить вiн майстерним рухом вiдбив рихву списа, котра була вже готова вдарити йому в обличчя, i у свою чергу на добрих два лiктя загнав ратище у груди запорожцю, пробивши панцир з обох сторiн, аж пофарбована червоним рихва вихопилась за спиною у смертельно пораненого запорожця. Немов пiдкошений впав вiдважний козак, а гусарин, зiскочивши з сiдла, витяг з грудей убитого ворога зброю, швидко змахнув шаблею, вiдтинаючи тому чубату голову, i настромив ii на рихву. Мить – i вiн уже у сiдлi, високо здiймаючи над головою кривавий трофей, пустив коня риссю в напрямку козацького табору. – Цо, скурвий набрiд? Так ся ми будемо перевадовати[40 - Перевадовати (заст.) – переконувати.] своiх хлопiв, альбовем бидло iншоi мови не розумiе! – долетiв до старишни насмiшкуватий голос шляхтича, i услiд за тим мало не пiд ноги iм полетiла вiдсiчена голова запорожця. – Якщо е ще бажаючi, я мiг би влаштувати таким добже пожегнанне[41 - Пожегнанне (заст.) – прощання.] iз цим свiтом! Гусарин голосно зареготав, помiтивши, що перед Хмельницьким шикуеться стривожена його наближенням варта, i повернув коня, поiхавши вздовж козацького окопу. Незабаром йому назустрiч виiхав ще один запорожець у червоному жупанi i баранячiй шапцi з червоним шликом i срiбною китицею, з вузькою i довгою турецькою шаблею в руцi. Виiхав i вiдчайдушно кинувся в бiй. Але, видно, не в добрий час з'явився молодий запорожець на шляху бундючного пана, скоро й вiн, обливаючись гарячою кров'ю, прихилився до гриви коня – через шию i груди, розпанахавши iх до кiсток, пройшла важка i широка польська бойова карабела козацьким тiлом. А поляк, розреготавшись ще голоснiше, пiдняв над головою шаблю i нахабним поглядом поглянув у бiк, де стояв Хмельницький. Кiлька секунд потримав ii i, несподiвано повернувшись, вдарив лезом по схиленiй шиi пораненого козака. Немов кавун, покотилася голова запорожця у стоптане кiнськими копитами баговиння. І цiеi митi не витримав наруги над честю козацькою полковник Ганжа: – Гей! А стiй, ляше! Бачу я, гарно ти навчився пораненим голови вiдсiкати. На, спробуй мою, кате! – i вiн повернувся до джур, сиплячи блискавицями з очей, – коня менi, хлопцi! Пiдвели коня Ганжi. Доброго коня й вiрного товариша, котрий не один бiй пройшов iз запорiзьким вiдчайдухом. – Час нам, конику-братику, показати поганцевi, почiм кiвш лиха, – i Ганжа, стромивши руку в кишеню, дiстав звiдтам грудочку цукру, простягнувши ii коневi. З гиком i свистом з'iхав полковник уманський з окопу. Поганяв доброго гнiдого коня, зважував на руцi важку свою карабелу. Без зайвих розмов схопився вiн на шаблi з поляком, б'ючи жорстоко, з вiдтяжкою i замахом. На лету змiнював напрямок удару, користуючись улюбленими прийомами самих полякiв, посилав коня то з одного боку, то з другого, примушуючи тварину бити ворога копитами i кусати, i нарештi зумiв-таки обдурити шляхтича – iз хрускотом увiйшло лезо в тiло промiж панциром i боковою пластиною франтуватого бургундського шолома. Розрiзало шкiру, плоть i артерiю, зламало шийнi хребцi. Яскравим червоним водограем порснула шляхетна кров, i той, хто ще кiлька хвилин тому вихвалявся провчити будь-кого з козакiв, котрi трапляться йому на шляху, сам полетiв пiд ноги власному огиру, засвоiвши свiй смертельний урок. А Іван Ганжа недбало витер об його плаща карабелу, зняв iз вбитого коштовну зброю, оксамитовий гаман iз золотими i, приторочивши до своеi кульбаки повiд гусарського коня, повiльно поiхав до окопу. Громоголосим вiтанням озвалися козаки, помiтивши славну перемогу полковника. Навiть гетьман забув свое невдоволення Ганжею за суперечку, що ii вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привiтати переможця: – Дякую тобi, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той свiт спровадив, ти дiйсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – i гетьман показав на натовпи козакiв на валах, якi вiтали полковника, повнi бойового азарту i щасливi вiдчуттям власноi сили – сили могутнього вiйська. Козаки, чие щастя на герцях було значно меншим, анiж польське, пiднялися духом пiсля перемоги полковника. Забувши десятки програних боiв, цих гiрких трагедiй, якi щойно пройшли перед iхнiми очима, впускаючи сум гiрких поразок у козацькi серця. – Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман. А той лише знизував плечима: – Та все в мене е, пане гетьмане! Є добрий товариш кiнь, та такий, що не пiдведе й навiть iз самого пекла вивезе. Є й жiночка – гостра шабелька, та така, що лядськi голови рубае, немов гнилi кавуни. Є в мене й побратими славнi, козаки запорiзькi. Що ж менi ще потрiбно? Хiба ось коряк горiлки пiднеси, ваша ясновельможнiсть, та й те заради того, аби в боргу себе не почувати. Засмiявся лише Хмельницький на таку мову i звелiв пiднести полковнику добрий коряк горiлки. А Ганжа, крекнувши пiсля випитого, обтер вуса рукою i знову скочив на коня. – А ще не один тут землю смородить, до пекла проситься! За таку добру горiлку повинен тобi, пане Хмельницький, другу лядську голову принести! – Досить, Іване, – спохмурнiв Хмельницький. – Бачу я, оковита в тебе в жилах заграла! Та не почув тих слiв Ганжа. Вiтер гонитви засвистiв у вухах хороброго полковника, кров, розiгрiта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжi. І поплатився вiн за свою недбалiсть – наздогнав його поручник однiеi з найманих хоругв волоськоi кiнноти Іеремii Вишневецького i збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрiзь через полковницьке тiло. Загинув вiдчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сирiт, своiх уманцiв, загинув тодi, коли мiг би ще жити й зробити для Украiни немало добрих справ… VII Катастрофа польського вiйська почалася наступного дня пiсля смертi Івана Ганжi. Ще не встигли вiдгримiти салюти над могилою полковника, а козацькi батави вже пiшли в наступ, пiдтримуванi десятьма тисячами легкоi кiнноти Айтимiра-мурзи… Татари прийшли напередоднi, пiзно увечерi ставши кошем на правому березi Пиляви, поряд iз фланговими укрiпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж пiсля прибуття союзникiв пустили посла вiд командуючого татарським вiйськом султаном калгою Крим-Гераем – гетьман наказав будити себе будь-якоi митi в разi, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканiших висловах пробачився за зволiкання, викликанi мусульманськими святами, i завiрив у приязнi хана та його цiлковитiй пiдтримцi. Дивлячись на козацького гетьмана спокiйним поглядом напiвзаплющених очей i вiдбиваючи поклони, посол розповiв, що хан призначив командувати вiйськом, надiсланим на допомогу урусам, своему наслiднику Крим-Гераю, пiд чиею орудою своi орди тепер ведуть на Украiну окрiм прибулого вже Айтимiр-мурзи (котрий, до речi, прохае на аудiенцiю гетьмана), ще й славнi батири Тугай-бей, Кая-бей i Адлает-мурза. Окрiм кримськоi та бiлгородськоi орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленостi в гетьмана, але яка теж сподiваеться постояти разом iз Хмельницьким-беем супроти Ляхистану i завоювати вiйськовоi здобичi та ясиру. А на ранок польська армiя вперше пiсля прибуття на поле бою вiдчула справжню мiць козацького вiйська. Сонце, пiднявшись над вершечками лiсу на обрii, висвiтило своiм бентежним свiтлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойовi порядки козацьких полкiв i татарських орд на правому фланзi. Захвилювалися в польському станi при виглядi ворога, котрий тепер перевищував iх за кiлькiстю i був посилений кiннотою, тобто родом вiйськ, у якому ранiше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польськi рейментарi i ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнiрiв сiдати на коней i виiздити на поле перед табором для шикування. Змученi побудовою табору, а потiм безсонною нiччю на вартi в погано захищених вiд нiчного нападу обозах, драгуни повiльно займали своi мiсця в шеренгах i готувалися до бою. Де й подiлися тi злагодженi, чiткi й швидкi перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кiннота? Навiть крилата гусарiя i рейтари поводили себе, наче соннi мухи, примушуючи полотнiти князя Вишневецького i бризкати слиною Олександра Конецпольського. Далi почалися ще бiльш незрозумiлi подii: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домiнiк Заславський дав наказ пiдпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порiзано рiвчаками й балками, несподiвано вступила в бiй з татарами, втягуючи в зовсiм невигiдний полякам бiй все новi й новi пiдроздiли, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цiлих загонiв польськоi кавалерii, вони, навпаки, погiршували становище. І щосили надривалися сурмачi – скликав пiд своi знамена жовнiрiв Брацлавський воевода Радзiевський. Знову i знову кидався вiн iз драгунами в гущу татар i втрачав все бiльше бiйцiв, ламаючи людям шиi в колотнечi, а коням ноги на пересiченiй ярами та балками мiсцевостi. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конецпольського та Іеремii Вишневецького, вимахуючи шаблями, летiли назустрiч смертi шляхетнi пани Куропатва i Тарнавський, Карнковський i Длотовський, сипалися з коней пiд ударами козацьких списiв i татарських стрiл десятки й десятки шляхетних вiйськових товаришiв. Але Марсу, жорстокому до польського лицарства того вересневого дня, було замало жертв серед кiнноти передовоi сторожi. Далi починалося щось зовсiм неможливе. Неможливе настiльки, що й досi дослiдники тiеi битви не можуть дiйти единоi думки: що ж сталося з цiлком боездатною польською армiею, примушуючи ii тiкати з поля бою, не зазнавши нi бiльш-менш вагомих втрат, анi перебуваючи розбитою наступом ворога, – польське воiнство просто зникло з поля бою. Зникло, щоб несучи втрати пiд час втечi, летiти аж до Львова так, немов по п'ятам його бiжать самi сили пекла… Іван Богун, якого пiсля позавчорашнього бою на греблi Нечай попросив дати перепочити людям у резервi, знаходився у почтi полковника, сидячи поряд з ним у сiдлi свого вiрного Цигана. Уважно позирав вiн на початок битви комонних пiдроздiлiв, бачив, як татарськi орди затягують у битву все новi й новi польськi пiдроздiли, як вiд табору Кривоноса вiд'едналися пiвтори тисячi комонних на допомогу татарам, як з польського табору без жодного порядку, цiлком хаотично й розрiзнено вiддiлювалися загони вершникiв i приеднувалися до бою, не в змозi все ж взяти верх над легкою кавалерiею татар, котрi не вдаючись до ближнього бою, обстрiлювали противника стрiлами з довгими тонкими рихвами, котрi слугували для пробиття залiзних обладункiв, що iх було одягнуто на поляках. Раптом погляд Богуна упав на греблю, котра напередоднi стiльки разiв переходила з рук у руки, i тепер була в полякiв, перебуваючи пiд охороною кiлькох пiхотних полкiв. Але що це?! Іван не повiрив власним очам: ворожа пiхота залишала шанцi, за якi було пролито стiльки кровi. Залишала без бою, просто шикуючись у колони i вiдтягуючись вузькою смужкою греблi на протилежний бiк рiчки. – Неймовiрно! – прошепотiв Богун, а потiм, пiдвищивши голос, звернувся до Нечая, – Поглянь, Даниле! Нечай швидко навiв на греблю далекозору трубу. – Та невже? – вiн теж не йняв вiри, що поляки в такий важливий момент битви почали вiдтягувати сили з плацдарму захопленого з такими втратами. – Джуро! До Хмеля прожогом лети, скажи: просить Нечай дозволу на греблю напасти, лядську наволоч пiдiгнати, аби скорiше п'ятами мигала! Та не встиг джура виконати полковницький наказ, як сам генеральний обозний Чорнота пiдскочив на баскому конi. – Бачиш, пане Даниле? – Та як же не бачити?! – Ну то з Богом, атакуй греблю, там i почнемо переправу, а за нею битву основних сил! – Усе зроблю! – потягнув Нечай з пiхов карабелу. – Уперед, соколи, за рiчку ляхiв, нумо дружно на греблю! Але подii розкручувалися все стрiмкiше – не встиг полк Нечая вийти на рубiж для атаки, як необхiднiсть у нiй вiдпала. Поляки вчинили на греблi таку тiсняву, що годi було й думати про захист. Як виявилося пiзнiше, Домiнiк Заславський дав дуже несвоечасну команду провести замiну Мазовецького та Сандомирського пiхотних полкiв, а також пiдроздiлiв королiвськоi гвардii, котрi два днi витримували на плацдармi за греблею ворожi атаки, на свiжi сили драгунii та гусарii своiх полкiв, а також кiлькох найманих хоругв князя Вишневецького. Полки спiшно покинули шанцi на правому боцi Пиляви i рушили в бiк польського стану, зустрiвшись на вузькiй стрiчцi греблi iз загонами, котрi йшли iх замiнювати. Хаос почався на греблi, i ще до того, як полк Нечая встиг вдарити на змiшанi сили Мазовецького полку в ар'ергардi у ворога, Хмельницький дав наказ перенести на греблю вогонь усiх своiх гармат. Смерть прийшла на греблю пiд Пилявецьким замком, сотнями людських життiв збираючи рясний урожай. Розпечений чавун не мав можливостi пролетiти мимо i рвав, шматував незахищену плоть, люди i конi десятками сипалися у воду, де й тонули, не в змозi виплисти з темноi глибини, придавленi до мулистого дна вагою обладункiв i тiл тих, хто падав слiдом за ними. Почорнiлi вiд часу колоди, котрими було укрiплено греблю, здiймалися в повiтря пiд ударами ядер та розривних гранат, а поряд з ними, схожi на вiдстанi на кумеднi ляльки, пiдлiтали тiла людей i навiть коней. Коли пострiли гармат вщухли, козакам Нечая довелося не так прорубувати собi дорогу через греблю, як очищати ii вiд трупу. Через пiвгодини пiсля початку невдалоi замiни вiйськ на правому боцi Пиляви гребля, а також шанцi на лiвому березi знову потрапили до рук козакiв. Почався спiшний перехiд греблею основних сил Богдана Хмельницького з намiром дати полякам рiшучий бiй. Одначе як же був здивований сам Хмельницький i його старшини, коли, переправившись через греблю, побачив не ряди польського вiйська, готового прийняти бiй, а безладнi натовпи ворога, котрi, полишивши будь-якi спроби зорганiзуватися, чимдуж тiкали на захiд. – Нехай мене поб'е грiм, якщо я щось розумiю! І все ж carpe diem![42 - Carpe diem (лат.) – користуйся миттю.] Уперед, дiтки, зробiть так, щоб вони вже нiколи не змогли зiбратися докупи на нашу згубу! Рiжте упень лядське стерво! – крикнув гетьман, здiйнявши над головою булаву, i полки козацтва кинулися переслiдувати полякiв. VIII Стомленi конi тягнули важкого ридвана з останнiх сил i час вiд часу стишували ходу майже до повноi зупинки, не дивлячись на посвист батога i злi крики вiзника. На iх боках струмочки кровi перемiшувались iз клаптями бiлоi пiни. Заславський згадав, що кров на конях з'явилася, коли ридван, ховаючись вiд козацького роз'iзду, звернув з битоi дороги в заростi шипшини, i вони всi принишкли, слухаючи на шляху зовсiм поряд брязкiт кiнськоi збруi i розмови украiнською мовою, а також вiдчуваючи несамовитий стукiт власних сердець. Вiн не вiдчував тепер страху, вiн взагалi мало що вiдчував. Окрiм утоми i порожнечi. Тiеi порожнечi, котра була в душi i в мозку, в тому мiсцi, де мали б залишитися пояснення страшноi поразки вiйська зiбраного проти козакiв з такими великими витратами i марними надiями. – Маначин, ваша ясновельможнiсть, – чуе вiн голос герольда i здригаеться усiм тiлом. – Об'iхати мiстечко! – чуе князь власний, неймовiрно слабкий голос. Вони вже минають Маначин! Це пiсля того, як вiн мав на чолi вiйська органiзовано вiдiйти до Костянтинова i, окопавшись, дати Хмельницькому рiшучий бiй. Заславський поглянув на чотирьох жовнiрiв, котрi iхали верхом услiд за ридваном. Усе, що залишилося в нього вiд стотисячноi армii… Але що можливо зробити, коли твоi накази нiхто не виконуе? Так, почет робить короля, i якщо навколишнi на сценi не воздають чоловiку на тронi королiвських почестей, глядач перестае ставитися до нього вiдповiдно його королiвському сану. Ось i вiн, Домiнiк Заславський, потомок роду Острозьких, на схилi своiх лiт перетворився на немiчну людину, котру покинула не тiльки армiя, але й майже весь особистий почет. І тепер вiн достойний лише жалю… І князь ще раз i ще раз пригадуе останнi подii. Новина про те, що майже половина вiйська загадковим чином зникла з поля битви, а решта вiдмовляеться йти в бiй, мотивуючи це вiдсутнiстю рейментарiв вiд ротмiстра до полковника, впала на Домiнiка Заславського, немов цебро крижаноi води. Вiн ще кричав, гарячкуючи, що поверне всiх боягузiв у каре, навiть якщо йому доведеться провести у вiйську децимацiю, але в душi розумiв – усе втрачено. Тож коли його покликали на раду сеймових комiсарiв, йшов на неi, немов на Голгофу – великий життевий досвiд пiдказував пристаркуватому князю, що рiшення, прийняте цiею самою радою, якщо й буде рацiональним, то його нiхто не дослухаеться у пройнятому панiкою вiйську, а всi невдачi тепер i в майбутньому (якщо, звичайно, ще доведеться вирватися з козацьких пазурiв), буде записано в його, Заславського, послужний список. І насправдi, з Вишневецького у будь-якому випадку все зiйде, як з гуся вода. Вивернеться й Конецпольський. Якщо хто й роздiлить з ним терновий вiнець за програну битву, це буде Миколай Остророг. Але така обставина чомусь мало зiгрiвала князя. Пiзнiше на радi вiн ще намагався пручатися, коли почув пропозицiю покинути пiхотнi полки й рятуватися однiею лише кiннотою, але робив це мляво, розумiючи всю марнiсть своiх намагань. Вимагав вiдходу вагенбургом до Костянтинова, але й тут не був почутий. Залишалося рятувати свою шкiру… Кiннi хоругви, спочатку по однiй, а потiм масово почали виходити з природних апрошiв, на якi перетворив Бог лiвий берег вузькоi i болотистоi рiчки Пиляви. Виходили – то якщо м'яко сказати – бiгли! Бiгли i чули в себе за спиною прокльони тих, кого вони покидали напризволяще перед десятками тисяч розлючених ворогiв. Вiйсько спочатку роздiлилося на три частини, потiм почалося стихiйне його дiлення ще на безлiч малих вiддiлiв, i нарештi воно перестало iснувати. А Домiнiк Заславський не те щоб стати табором пiд Костянтиновом i почати побудову нового табору – був змушений ховатися в кущах, побачивши ознаки наближення невiдомих йому вершникiв. Одного разу ридван несподiвано налетiв у сутiнках на кiлькох людей, i жовнiри, яких тодi з ним було ще шестеро, кинулися боронити князя. Сталася швидка i кривава сутичка, бахканням пiстолiв i криками поранених змушуючи провалюватись до п'ят трiпочуче серце князя. Лише коли двое з його жовнiрiв впали з коней, бiй було зупинено – супротивниками виявилися десяток рейтарiв брацлавського воеводи Іеронiма Радзiевського. На запропоновану князем iдею продовжувати мандрiвку спiльно iхнiй поручник – молодий шляхтич, чиi сталевi очi виблискували з-пiд чорного бургундського шолома, просто засмiявся в обличчя Заславському: – Утечу, вашмосць, утечу! Але за таких обставин я волiв би утiкати власними силами, позаяк ваш дар втрачати вiйсько може зашкодити й моiм людям! І чорнi дияволи, миттю розвернувши коней, зникли за завiсою темряви, яка все густiшала, залишаючи Заславського наодинцi з його невеселими думками. Вiн навiть не образився на юного поручника за його небачену нахабнiсть. Хiба лише цей хлопчик? Накинуться, немов собаки, накинуться на найближчому сеймi, адже завжди потрiбен крайнiй. Чому б у такiй ролi не виступити Домiнiку Заславському? Темнi дерева за намоклим вiд дощу склом у дверцях ридвана хитають вiтами, вкритими чорним листям, схиляють iх до шляху пiд ударами вiтру, немов i вони хочуть зупинити Заславського, взяти участь в екзекуцii князя за втрату вiйська, у котрiй Заславський був винним не менше, анiж кожен з тридцяти двох радцiв i решти рейментарiв. Хмари на низькому небi летять iз шаленою швидкiстю, час вiд часу вiдпускаючи зi свого м'якого полону блiде округле обличчя мiсяця. – Добра погода для шабашу нечистоi сили, – промовляе князь i щiльнiше замотуеться в кирею, ховаючись вiд пронизливих протягiв, що iх пропускають невидимi щiлини ридвана. – Вам щось подати, ваша ясновельможнiсть? – спiвчутливо дивиться на свого пана старий лакей, який служить пану Домiнiку ось уже тридцять лiт. – Може, пан бажае закусити або випити староi вишнiвки? Заславський зiтхае. Як не боляче це усвiдомлювати, лакей е единою людиною, яка спiвчувае i пiдтримуе його важкоi хвилини. – Дякую, Вацику. Ти справдi добрий слуга. Коли свiт навколо рушиться, особливо чiтко визнаеш, яку цiннiсть мають вiдданi тобi люди. Давай твою вишнiвку, Вацику! Вона допоможе зiгрiти старечi кiстки i розведе невеселi думки в головi малою часткою штучних веселощiв. А там хто зна, може, вона дасть можливiсть заснути? І дiйсно, темна пахуча вишнiвка вiдволiкае увагу князя вiд невеселих думок, зiгрiвае нутрощi, i скоро вiн, вiдкинувшись на м'якi турецькi мiндери, котрими обкладений диван карети, поринае у важке, повне вiдображених через призму сонноi свiдомостi подiй учорашнього дня забуття. Йому снився князь Іеремiя з глузливою посмiшкою на вустах, командир чорних дияволiв, який намагався втекти вiд його ридвана i наказував своiм рейтарам стрiляти по ньому з бандолетiв, а також Хмельницький, схожий на татарина – у вивернутому хутром назовнi овечому кожусi. На низькорослому бахматовi, чия грива мало не досягала землi, на чолi стотисячних орд озброених колами i косами селян. Роздiл VII І До хутора пiд Вороновицею невеличкий загiн на чолi з Богуном та Омельком Деривухо прибув надвечiр, подолавши добрих тридцять миль шляху. Вiд Ярмолинець було зроблено усього два коротких привали, щоб погодувати коней i самим козакам поспати часинку-другу, але, окрiм тих двох передихiв, жодного вiдпочинку не було. Та не сперечалися козаки – кожен звик до важкого похiдного життя i за останнiх пiвроку пройшов дорогами вiд Подiлля до Запорiжжя, а звiдтам до Львова i Замостя тисячi верст украiнських шляхiв, витримав сотнi битв i сутичок, отримав багато славних перемог. Вiйна залишалася позаду, перетворивши iх з польських хлопiв на вiльних козакiв, воiнiв народноi армii, звiльненоi з-пiд польсько-литовського панування Украiни. Вони просто iхали слiдом за невтомним наказним полковником Богуном i радiли грандiозним пейзажам залитих сонячним сяйвом заснiжених долин i пагорбiв Вiнниччини, передчуваючи ту радiсть, котра очiкуе на них на порозi рiдних домiвок. Нарештi й частокiл на пагорбi над Бугом, купа тополь на вигонi й високий, вкритий соломою дах клунi, з якого колись маленький Іванко спостерiгав за навчанням козакiв на зеленому килимi левад, блискучi стволи двох фальконетiв у бiйницях невеличкоi вежi над брамою. Іван прикипiв поглядом до дрiбного, з вiдстанi, на яку вони пiд'iхали, скупчення будiвель, немов мiг побачити там Ганну. Марно. Хоча на хуторi вже, очевидно, помiтили наближення загону, i всi мешканцi, щось близько тридцяти чоловiк, висипали на майданчик перед брамою, готуючись зустрiчати прибулих. Звiстки, що вiйну закiнчено, i козаки повертаються до домiвок, вони просто не могли не отримати. Тепер козаки бачили схожих на комашню людей i виглядали те одне-едине обличчя, що його бачили у мрiях протяом усiеi лiтньоi кампанii. – Як дивно, Богуне, – почув Іван голос Омелька. – Ось ми iдемо додому, на дворi грудень 1648 року, позаду вiйна, ляхiв розбито i вiдiгнано геть за Случ. Украiною тепер керуе козацький православний гетьман, наш Богун став без п'яти хвилин полковником. А передi мною той самий хутiр, на який я повертався з-пiд Хотина бiльш як двадцять лiт тому, iдучи поряд з молодим ще i повним сил паном Федором. Нiщо не змiнилося тут, хiба що жовтi чуби тополь змiнилися бiлим пилом паморозi, хiба що стежка заросла бур'яном та замело ii снiгом, хiба що тепер я змушений носити пiд кольчугою пухову хустку, щоб вберегти вiд холоду хворий поперек. Усе iнше без змiн. Навiть Мирон не забув начистити гарматнi стволи. Цей свiт, як не жаль нам усвiдомлювати, i через сто лiт буде таким, як до нашого народження, лише нас уже не буде. – Але наш свiт недосконалий, Омельку! – засмiявся Богун. – Чи варто ж тодi за ним жалкувати? – Вiн единий з тих, котрi ми досi могли бачити. Інший може бути недосконалим не менше. – Омелько пiдiгнав коня, цвьохнувши батогом. – Чи тобi, якого очiкуе попереду кохана дружина i син, таке говорити? Доганяй, розумнику, на хуторi гаряча iжа, добра оковита i спочинок вiд праць! Іван побачив Ганну ще здалеку. Вона стояла попереду решти хуторян перед брамою, одягнена в довгу червону сукню i охайний блакитний кунтушик, на головi мала шовкову хустину i поверх неi гарненький хутряний капелюшок. Як завжди, мила i спокiйна. До грудей притискала загорнене в ковдру дитя. І хоч одразу ж вiдчув, як серце йому несамовито затрiпалося, забилося пораненою птахою, продовжив iхати кроком, не порушуючи колони. Це помiтив Омелько. – Іване, ти все робиш вiрно? – запитливо поглянув вiн на Богуна. Той не вiдповiв. Торкнувши Цигана острогами, перейшов на чвал i полетiв до неi. Зiскочив з коня за кiлька сажнiв i пiдступив до дружини на неслухняних пiсля довгоi верховоi iзди ногах. – Ось i я, Ганнусю! – з посмiшкою розкрив обiйми i за мить прийняв ii в них обережно i нiжно, правою рукою перехопивши немовля. – привiт i тобi, Тарасе! Добру шаблю привiз я тобi в подарунок. Самого князя Вишневецького шаблю, в його покинутому обозi здобуту. Чи мiцну руку маеш уже, сину? А мале посмiхнулося, надуло кругленькi рум'янi щiчки, потяглося до нього зодягнутими у крихiтнi хутрянi рукавички руками. – Упiзнав, – зрадiла Ганна. – Вiн упiзнав тебе! – вона приникла обличчям до жорсткого сукна Іванового жупану. – Як же я стомилася виглядати тебе, соколе мiй ясний! Як же бракувало менi тебе довгими безсоними ночами! Богун мiцнiше обiйняв ii i заглянув в очi, якi здалися йому морем, у котрому вiн тонув. – Усе позаду, люба. Тепер ми будемо поряд, ми заслужили бути поряд i жити, приносячи радiсть одне одному. Жити на землi, на яку тепер не зазiхатимуть ляхи. Ми будемо тепер разом! Іван поцiлував ii пристрасно i нiжно, вiдчуваючи, як подалася вона йому назустрiч, утомлена довгою розлукою. На кiлька хвилин усе навколишне перестало iснувати для них. Нарештi вiн помiтив Степана, який, нерiшуче посмiхаючись, стояв поряд. – Ну, привiт i тобi, пане швагре! – м'яко вивiльнився Богун з Ганниних обiймiв i подав Степану правицю, одночасно обiймаючи за плечi лiвою рукою. – Як життя ваше, як господарство? – Та нiвроку, мали що Хмельницькому в табiр посилати, козакiв поживити. І хлiб був, i сало, i мед… Сам ось збирався до вiйська, та не встиг! – у голосi Степана чулися нотки каяття, i вiд цього Іван розреготався. – Ну, якби всi до вiйська пiшли, голод нам би був забезпечений! А на голодний шлунок, як вiдомо, багато не навоюеш… А де ж наша люба Настуся? – Тут я, братику! – почув Іван зовсiм поряд голос сестри i несподiвано вiдчув, як вона повисла в нього на шиi. – Дай хоч обiйму тебе, волоцюга ти вiчний! – i Настя, розцiлувавшись з братом, вiдпустила його з обiймiв i взяла з рук Ганни дитину, зайшовшись своiм одвiчним багатослiв'ям: – Бач, Тарасику, татусь твiй який великий та гарний! От лишень дому не тримаеться, бурлацька душа! Усе йому вiйни та походи! Я би на мiсцi твоеi матусi його не пустила, як же так вiдпустити? А може, вiн там з якоюсь полькою женихався, га? Ну запитай, женихався, татуську, чи нi? Признавайся, бурлако! Ну нiчого, а ми тут i без нього великi виросли, скоро бiгати будемо, нехай радiе та дому тримаеться, правда? – От уже й завелася, шмигiвниця! – вдавано зiтхнув Степан. До Івана наблизився Мирон Охрiменко, який вже встиг обiйнятися з Миколою i тепер сяяв вiд радощiв. – Вiтаю, Іване! – Богун вiдчув потиск його сухорлявоi, але поки все ще досить мiцноi руки. – І дякую за все! – Помилуй Боже, Мироне! Це я тобi не знаю, як дякувати! – похитав головою Богун. – Я ж на тебе не лише хутiр, а саме що не найдорожче для мене залишив – Ганну та сина. А ти все зберiг, дай тобi Боже здоров'я, Мироне! – Зберiг, бо обiцяв ще Федору за тобою приглянути, – знiтився старий козак. – А дяка моя за Миколу. Справжнiм козаком його зробив ти, пане Іване. – І за нього не ти менi, а я тобi маю дякувати, Мироне! – не погодився Богун. – Вiд iменi вiтчизни дякувати за такого сина! – Та годi вже вам, пане сотнику… – знiтився й Микола. – Хiба я бiльше за iнших зробив? – Усi ми гарно попрацювали i кожен гiдний подяки, – пiдхопив Омелько, котрий пiдiйшов i став поряд. Вiд Богуна не заховався його непевний вигляд i обожнюючий погляд Дарини, яка тримала Омелька пiд руку. – Ну, тодi, панове-молодцi, усiх прошу до господи! – Іван пiдвищив голос так, щоб його мiг почути кожен з невеличкого загону. Бенкет видався на славу. Велика свiтлиця була повна людей, радiсних вiд розумiння факту закiнчення вiйни i вiдчуття тепла домiвки пiсля походу крiзь скутi морозом версти вiд Замостя до Вороновицi. Окрiм тих козакiв, котрих Богун привiв iз собою, на хуторi були хлопцi, залишенi ним для оборони свого маетку пiд час минулого приiзду до дому. Вони мали вирушати по домiвках у Вороновицю та Кальник вже наступного дня, а цей вечiр вирiшили присвятити гулянцi й мiцним напоям, котрих суворий Мирон iм давав понюхати зовсiм нечасто. Але тепер, на честь приiзду господаря i щасливого закiнчення вiйни не жалiли нiчого. До пiзньоi пори лунали розмови i спiв на хуторi серед вкритих ковдрою снiгу полiв, палали вогнi, вигравали весело музики, спiвом скрипки, дзвоном цимбал i переливами сопiлки, сповiщаючи довколишньому лiсу i вкритому крижаним панциром Пiвденному Бугу про радiсть, яку принесли козаки на хутiр, як i на всю звiльнену вiд лядськоi кормиги Украiну. Та не чув тих музик Іван. Не бачив вiн радiсних облич навколишнiх, не пам'ятав нiчого, окрiм першого враження вiд зустрiчi з коханою, чув лише оксамит ii голосу, вiдчував тепло коханого тiла i гаряче дихання поряд. Не спав так само, як це було тiеi давньоi ночi, коли вiн вирушав на вiйну. Лише вона тепер не насторожено сидiла над ним, лежала поряд на перинах, повiривши нарештi власному щастю, слухаючи у напiвснi тi слова кохання, котрi Іван не хотiв довiрити паперу, i тепер вони линули з його вуст, змушуючи ii все бiльше п'янiти вiд щастя. – Любий мiй, любий, – повторюе Ганна. – Тепер я нарештi спокiйна. Спокiйна i щаслива. – І я теж щасливий, голубонько моя сиза, – тепер ми будемо разом, а чого нам ще бажати вiд долi? І напiвморок кiмнати, порушений променями холодного мiсячного сяйва, видаеться обом магiчним. Вiн п'янить не гiрше анiж оковита у свiтлицi козакiв, котрi все нiяк не вкладуться, вливаючи у себе на радощах неймовiрнi порцii Миронових слив'янок, вишнякiв i медiв. II Швидко минулася ейфорiя пiсля перемог козацького вiйська по мiстах i селах Украiни, яка була тепер вiльна вiд лядського панства вiд Случi до Дикого Поля i Запорiзькоi столицi – Сiчi. Спочатку з Киева, де посiв пiсля походу на Львiв i Замостя гетьман Хмельницький, доходили слухи про перемовини з ляхами i численнi посольства, що iх вiдряджав сейм до козакiв. Так, наприкiнцi 1648 року i на початку наступного, 1649-го у панiв сенаторiв не було анi часу, анi коштiв на будь-якi спроби повернути собi втрачену Украiну – спочатку шок пiсля безглуздоi Пилявецькоi поразки, а потiм турботи, пов'язанi зi зборами елекцiйного сейму i виборами нового короля на звiльнений покiйним Володиславом IV трон, завадили думати про продовження вiйни з непокiрним козацьким народом. Але потроху вляглися пристрастi в сеймi, шляхта потяглася по своiх маетках, залишаючи по собi жаль варшавських шинкарiв, господарiв гостиних дворiв i повiй, а королiвський трон посiв, помiнявши кардинальське вбрання на королiвськi регалii, Ян Казимир, двоюрiдний брат покiйного короля, який при обраннi цiлком правильно скористався пiдтримкою шляхти Великопольщi i виборов корону в бiскупа Карла, теж брата Володислава, котрого пiдтримувала коалiцiя схiдноукраiнськоi шляхти на чолi з Іеремiею Вишневецьким. А вслiд за бiльш-менш стабiльним урегулюванням полiтичноi ситуацii в Польщi погляди ясновельможних знову повернулися до Украiни. Надто ласим i дорогим для сердець i кишень польських магнатiв виглядав утрачений шматок пiвденно-схiдних земель Речi Посполитоi. І ось уже й не примусив на себе довго очiкувати Адам Кисiль, великий миротворець польськоi i украiнськоi нацiй, людина, яка волею долi опинилася посеред двох розбурханих ворожнечею таборiв. Будучи магнатом i значним урядовцем Речi Посполитоi, вiн сповiдав православну вiру i звичаi старовинноi украiнськоi шляхти, тож був чужим для обох сторiн. Воiстину трагiчна доля людей, котрi намагаються буди добрими до непримиренних ворогiв, силкуючись отримати своi дивiденди як з перших, так i з других. Потяглися довгi й нуднi перемовини, де Кисiль, виконуючи покладену на нього мiсiю, роздавав щирi обiцянки козацькiй старшинi, пропонуючи повернутися пiд щедру, милостиву i всепрощаючу руку короля. О! У Варшавi добре розумiють помилки своiх попередникiв щодо козакiв! Звичайно, шiсть тисяч козацького реестру, це смiховинна цифра, Ординацiя була прийнята пiд впливом емоцiй тогочасного керiвництва республiки, а крiм того ii рiшення давно застарiли. Двадцять тисяч! Двадцять тисяч реестрових козакiв на службi у Корони, i кожен з них матиме нагоду вiдчути – Рiч Посполита умiе бути вдячною за вiрну службу ii iдеалам. І повне забуття минулих протирiч. І насправдi, навiщо хороброму козацькому лицарству якшатися з бусурманами i пiдлими хлопами? Хлопам, котрим Богом призначено служити своiм панам, примножуючи iхнi багатства? Крiм того, кожен з тих двадцяти тисяч зможе збагатити себе у великiй вiйнi з Туреччиною, тiй самiй, про яку були домовленостi в пана гетьмана з покiйним королем. Так, чи не лiпше проливати кров невiрних, поставши на них одним добре озброеним вiйськом слов'ян-побратимiв, анiж чинити розбрат, який завдае величезних збиткiв як для Украiни, так i для Польщi? Але не таким був гетьман Хмельницький, щоб дати затьмарити свiй розум щедрими настiльки ж, наскiльки й брехливими обiцянками: «Не дам образити чернь, бо то права рука моя! З ii допомогою домiгся всього, що тепер маю, з ii допомогою виб'ю з лядськоi неволi весь нарiд Украiни! По Люблiн i Кракiв хлопи, проти вас поставши, до мене пiдуть на допомогу. Якщо ж я зраджу iх… Якщо Бог затьмарить мiй розум, аби змiг я зробити таке, що, скажiть менi, мостивi пани, що завадить вам, знищивши хлопiв, вдарити на козакiв?» Нелегка справа дiсталася Адаму Киселю. Але вiн i не сподiваеться на швидке вирiшення всiх питань позитивно. Вiн тут. Вiйна призупинена, i Польща мае змогу оговтатись вiд низки минулорiчних поразок та вiдновити сили. А це вже само по собi е великою справою, яку вiн робить для блага Речi Посполитоi. Так, його ясновельможнiсть мае рацiю: чорною справою е зрада тих, хто вивiв його на гребiнь хвилi, хто допомiг перемогти в борнi й посiсти гетьманство, те гетьманство, котре потiм, погодившись зi станом речей, визнав справедливим i король, дарувавши пану Хмельницькому гетьманськi клейноди. А як все ж його милiсть дивиться на нагоду пiти вiйною на Оттоманську Порту? Адже ще покiйний король дав листи, а козаки радо прийняли iх, i в листах тих було сказано, що корона волiе, аби вiйсько козацьке вчинило похiд до турецьких берегiв. Але й тут Хмельницький рiшуче вiдкинув можливiсть такого розвитку подiй: – На Туреччину мовиш, воеводо… Хитро надумав! Та знай i своiм сюзеренам передаси: за кордон вiйсько не поведу! Дурне з мого боку було б рiшення, не покiнчивши з ворогом внутрiшнiм, шукати недругiв за Руським морем. У нас i тут, на Украiнi, роботи вистачае. А ще передай князям та княжатам: за Вiслу зажену, нехай там собi сидять тихо й мирно. А будуть i там козиритися, нехай зла на мене не держать, i за Вiслою iх дiстану! Несолоно попоiвши, вирушив у зворотний шлях засмучений невдачею Адам Кисiль. Але польська влада не втрачала надiю, якщо й не шляхом чесних переговорiв, то за допомогою пiдкилимових шпигунських афер домогтися ослаблення влади ненависного iм гетьмана. Тож не встигли лютневi морози вiдступити перед теплим диханням весни, як до ставки Хмельницького прямувало нове посольство на чолi з фаворитом Яна Казимира вродливим паном Смяровським. О, не одна шляхетна панi потай зiтхала при виглядi красеня в пишних шатах або оздобленому золотою чеканкою обладунку, коли з'являвся пан Смяровський на шляхетних вечiрках, бенкетах, балах та прийомах на честь короля. Не одна, вражена в саме серце красою античноi постави i поглядом чорних очей, була готова на найвiдчайдушнiшi вчинки, якщо тiльки пан Смяровський погляне на неi зацiкавленим поглядом. Але не подiяли на козакiв тi чари, що дiяли на шляхетних панянок i навiть замiжнiх матрон Варшави i Кракова. Разом з посольством королiвського улюбленця прибув i лист вiд таемного агента Хмельницького при королiвському дворi. А в листi просто i без зайвих подробиць описувався план, доручений пану Смяровському сеймом, а саме: провести пiд виглядом переговорiв з гетьманом таемнi перемовини з козацькою старшиною, за будь-яку цiну намагаючись заручитись пiдтримкою найбiльш можливоi кiлькостi козацьких командирiв. Пiсля цього пану Смяровському було доручено пiдготувати замах на життя Хмельницького. – І нехай пан Хмельницький на дiлi продемонструе своi дружнi намiри, про якi стiльки писав, – улесливо, але твердо говорив Смяровський. – Навiщо Украiнi таке велике вiйсько, котре утримуе вона нинi? Нехай гетьман розпустить його, як розпустила Польща свое вiйсько. А якщо козаки стурбованi можливим нападом татар, туркiв або iншого ворога, пан круль готовий надати в розпорядження пана Хмельницького кварцяне вiйсько, помiстивши його на Паволочi в Киiвському староствi. Але розреготався лише Хмельницький у вiдповiдь на таку мову: – Я зрю зовсiм дурним мене бачите, ляхи?! А за кiлька днiв, без надто довгого розбирання справи урядом генерального суддi Запорiзького вiйська, за його присудом голова нещасного пана Смяровського покотилася на брукiвку тюремного подвiр'я киiвського замку. Усю зиму i початок весни не припинялася полiтична боротьба гетьмана з недобитками польського магнатства, перестрибнувши з вiйни армiй на вiйну посольств i дипломатii. Розумiв Богдан – як не сильна козацька армiя в даний час, а такого грiзного ворога, як Рiч Посполита, iй буде не просто здолати навiть з огляду на успiшно проведену минулорiчну кампанiю. – Так, iх побито, принижено i вигнано геть з Украiни, – говорив вiн проникливим голосом на радах старшин, намагаючись, щоб кожне слово його дiйшло до самого серця побратимiв i було зрозумiле iм так, як розумiе стан речей сам гетьман. – Але згадайте, хiба не було у вiйськовiй iсторii випадкiв, схожих на наш? Невже Ганнiбал мiг помислити, що побита при Каннах та Тразименському озерi армiя Риму зможе протистояти йому в майбутньому? Не мiг! Але Рим – це була у першу чергу республiка воiстину велетенських людських ресурсiв. На замiну побитих вона набрала новi легiони. Це зможе зробити i Польща, i Литва. Крiм того, досi невiдомо, чий бiк прийме цар московський у нашому протистояннi. Вiдомо лише те, що осторонь вiн не залишиться, сподiваючись увiрвати для себе побiльше, доки його сусiди човплять один одного за чуби. Отже, перемога наша далеко не повна, а союзники потрiбнi, як повiтря! І проходили один за одним прийоми посольств iноземних володарiв, про пишноту i яскравiсть яких пiшли вже чутки вiд Чернiгова до Брацлава. Приймав гетьман послiв Семиграддя, i вислухував iх, i обдаровував щедро, i прохав не вiдвернути обличчя свое вiд Украiни, коли вона попросить допомоги скрутноi години. А за тим i волоський господар вiтав листами гетьмана, турецький посол, поважний Осман-ага, прибув, пропонуючи Украiнi угоду «вiковiчного миру» взамiн на невтручання козацтва у вiйну Порти з Венецiею. – Великий султан вмiе заховати приязнь до своiх друзiв, – прикривши повiками очi, муркотiв турецький посол, – безборонно дозволить ходити козацьким кораблям по всьому Кара-Дениз, сягаючи навiть Іонiчного моря i грецьких берегiв. Торгувати без мита в усiх портах iмперii буде дозволено урусам, i це велика милiсть iмператора трьох континентiв. З берегiв Туманного Альбiону прийшли гiнцi до гетьмана, несучи поздоровлення i завiряння в мирi та приязнi вiд провiдця англiйськоi буржуазноi революцii Олiвера Кромвеля, прикотилися й вервечки возiв дипломатичного посла Москви – боярина посольського приказу Григорiя Унковського. Не було часу нудьгувати довгими зимовими вечорами старшинам гетьмана. Бенкети, з виголошенням завiрянь у вiчнiй дружбi i взаемодопомозi, з перерахуванням численних позитивних якостей послiв та iхнiх володарiв, тяглися безкiнечною вервечкою, а гетьманська канцелярiя, як i сам Хмельницький, виявляла чудеса дипломатичноi майстерностi, намагаючись досягти найвигiднiших для себе домовленостей з десятками послiв усiх цих держав. Але нарештi березневе сонце поступово пiднялося пiсля кiлькамiсячного повзання над обрiем, i його досi несмiливi ще променi почали нагадувати нахолодженим зимовими хурделицями рiвнинам про початок нового життевого циклу. Задзвенiли весiннi ручаi, защебетало радiсне поверненням з вирiю птаство. На чорнi рiки перетворилися битi шляхи, а рiки враз роздулися, заливаючи низини, з яких швидко сходили залишки бiлоi зимовоi ковдри. Саме цiеi пори до Киева дiйшли чутки, що сейм, обурений стратою свого посла, постановив збирати посполите рушення i проводить приготування до новоi вiйни. І хоч така новина нiкого не здивувала, тривожно стало серед козацьких жiнок та матерiв у тисячах мiстечок, сiл та хуторiв вiд Черкас до Бару, вiд Чернiгова до Бiлоi Церкви. III Іван iхав верхи, намагаючись не вiдриватися вiд невеличкого коника Ганни, а тому змушений був весь час притримувати нетерплячого Цигана, i той, не звиклий до такого обходження, час вiд часу повертав голову i косував оком на господаря, обурено пирхаючи м'якими губами. Ганна, радiсна й усмiхнена, пiдганяла свого коня i смiючись говорила до Омелька, котрий iхав з другого боку вiд неi: – Я його розумiю, адже це вельми обурливо супроводжувати тендiтну конячку дружини господаря пiсля того, як звик нести в бiй свого вершника i дивитись в очi жерлам ворожих гармат! – Що ти, люба! Просто вiн вiдчувае необхiднiсть похизуватися перед твоею конячкою i показати, наскiльки вiн справний вояка! – помiтив Богун. – О, так! Як вiн у цьому схожий на багатьох чоловiкiв! – Але, панi Ганно, ви несправедливi до чоловiкiв, – напiвжартома пiдтримав розмову Омелько. – Бог створив жiнок такими привабливими, що сувора душа лицаря робиться крихкою, немов гiрський кришталь, не в змозi протистояти жiночим чарам. – І саме тому вони зачиняються за мурами сiчовоi цитаделi, аби оберегти своi ранимi душi вiд наших чар! – кокетливо зауважила Ганна. – Дехто з них вважае iнакше, – додав Богун, пригадавши розмисли Савки Обдертого про жiнок та iх безумовне походження вiд нечистоi сили. – Але серед нас таких немае! – блиснув очима Омелько. – У цьому я не мала жодного сумнiву! – знову посмiхнулася Ганна. Їi щасливе обличчя з рум'янцем пiсля верховоi iзди на свiжому прохолодному повiтрi виглядало по-особливому привабливо, примушуючи серце Івана тьохнути вiд згадки про чутки, якими гудiло в полку. – Але годi розмов, – пiдвiв пiдсумок Омелько. – Он до нас iде хтось iз козакiв, i б'юсь об заклад, що вiн розповiсть нам про якусь дичину, що ii вони вислiдили i готовi пiдняти нам на втiху! Тим козаком виявився Микола Охрiменко. Вiн i справдi мав новини про дичину, на яку козаки натрапили i готувалися погнати на номери пiсля того, як будуть готовi органiзатори полювання – Богун з Ганною i Омелько. – Сiкач сильний, не менше, як двадцять пудiв, пане сотнику, – стурбовано попередив вiн. – Я волiв, аби панi не пiддавала себе небезпецi. – Але я з Богуном! – не погодилась Ганна iз запитливим поглядом чоловiка. Здалеку почувся гавкiт собак. – Скоро його пiднiмуть, – насторожився Микола. – Тодi нам час ставати на номери, – Богун без зайвих слiв злiз з коня i передав його джурi. Слiдом за ним те саме зробили й Омелько з Ганною. Іван узяв у Охрiменка двi майстерно оздобленi мисливськi рушницi, перевiрив, як вони зарядженi i одну з них передав Ганнi. – Забирайте коней, хлопцi. Геть, усi геть! І трiйко мисливцiв швидко пiшли до невеличкоi балки, яка йшла вигинаючись на кiлька верст вiд русла Пiвденного Бугу i по пiдмоклiй кризi, серед негустого минулорiчного очерету якоi загоничi мали погнати на них вепра. Слiдом за ними подалися ще кiлька озброених мисливськими рушницями i списами козакiв. Богун, як i решта мисливцiв, став за одним з дерев i завмер, прислухаючись до валування собак десь за вигином балки. Там, невидимi досi загоничi пiдняли вепра i гнали його на номери, заходили ззаду i з бокiв, йшли схилами балки з голосними розмовами, дзвоном i гуркотом трiщалок та бубнiв. А десь попереду них мчав, рятуючи свое життя, очманiлий вiд страху та ненавистi до всього, що попадеться на шляху, двадцятипудовий клубок м'язiв, озброений довгими, гострими, немов клинок шаблi, iклами. Богун перевiв очi на Ганну i ще раз пожалкував про те, що погодився на кiлькаденнi упрохування взяти ii на полювання i надати можливiсть прийняти справжню участь у ньому, а не таку, як зазвичай видiлено дамам на шляхетних полюваннях у Польщi. – Я вмiю стрiляти! – рiшуче вiдмовлялася Ганна слухати доводи Богуна про неможливiсть участi жiнки в такому небезпечному дiлi, як полювання на вепра. Але як би там не було, вiн пiддався на вмовляння, i ось тепер вона тут, поряд, стоiть, зодягнена в чоловiчий одяг, який так пасуе iй, як i все, що вона надягне, нетерпляче притискуе до плеча невеличку мисливську рушницю. Іван зробив непомiтний для Ганни знак козакам, i тi наблизились до неi так, щоб у разi чого першими прийняти удар пораненоi тварини на рогатини. Голоси погоничiв стали бiльш вiдчутними, а гавкiт собак лунав, здавалося, зовсiм поряд. Нарештi через хвилину почувся i несамовитий трiск очерету i кущiв верболозу, що ними поросло дно балки, за яким до вух мисливцiв долетiло скажене рохкання вепра. – Ну, з Богом, – перехрестився Омелько i притис приклад рушницi до плеча. Іван послiдував його прикладу, що стосуеться Ганни, то вона вже кiлька хвилин тримала рушницю бiля плеча. Трiск усе наближався, i в якусь мить Івановi здалося, що звiр ось-ось виплигне на галявину перед ними, але пройшла ще хвилина, потiм ще одна, а трiск i рохкання продовжувались. Вони ставали оглушливими, б'ючи, немов довбиш по блискучiй поверхнi литаври, по натягнутих струною нервах. У скронях швидко-швидко застукали молоточки. І от нарештi стiна очерету зненацька розкрилася, випускаючи з себе цiлу хмару брудних бризок, грудок напiвзамер-злоi землi i того, на кого з таким нетерпiнням очiкували мисливцi. Вiн був i насправдi велетенським, цей вепр, котрого немилостива до нього доля винесла на мисливську стежку пiсля довгоi i голодноi зими. Довге, не менше двох футiв рило, поросле чорною щетиною, маленькi, налитi кров'ю, очицi i гострi жовтi iкла були зовсiм поряд. Вони летiли, наближувалися зi скаженою швидкiстю, приковували до себе захоплений погляд i примушували цiпенiти, як цiпенiе кролик перед пащею пiтона – довершеною, безжалiсною машиною вбивства. Час, котрий бiг до цiеi митi так швидко, застиг, перетворившись на цiлу вiчнiсть. Першим пролунав пострiл Богуновоi рушницi, за ним, немов спущенi натисканням одного пальця, сипонули снопиками iскор на порох пановок рушницi Омелька i Ганни. Звiр, який пiсля першого пострiлу голосно завив i ледь-ледь змiнив траекторiю руху, пiсля двох других незграбно пiдскочив у повiтря i важко впав на бiк, з шаленою швидкiстю б'ючи своiми короткими, увiнчаними чорними копитцями нiжками, вiд чого в повiтря мало не на два сажнi здiймалися бризки й куски посивiлоi криги. Обидва козаки з рогатинами напереваги кинулися до звiра, але скорiше для того, щоб припинити муки нещасноi тварини, анiж зупинити його нестримний, як здавалося кiлька секунд тому, бiг. Ще через хвилину все було скiнчено. У повiтрi забринiли радiснi переливи мисливського рiжка, котрi сповiщали рештi мисливцiв про щасливе завершення полювання. Ганна першою опинилася бiля поверженого вепра. Здивованими очима дивилася на лiсового велета, що його, хоч вже й мертвого, мiцно притискали до землi гострi рихви рогатин. Кров на мокрiй щетинi перемiшувалась з брудом, а боки тварини дрижали пiд впливом останньоi агонii згасаючого життя. Вона притислася до Івана, який пiдiйшов i став поруч. – Менi жаль його, такого великого i сильного, життя якого забрала поряд з iншими i моя рука, забрала заради пустоi втiхи i кiлькох митей бойового азарту, – сумно сказала вона. – Не треба жалю, панi Ганно, – посмiхнувся у вiдповiдь на слова Ганни Омелько. – Ви вiдiбрали життя цього вепра не задля втiхи i пустощiв! Ви смiливо вийшли назустрiч йому, адже наш життевий уклад примушуе нас полювати за дичиною, аби, споживаючи ii м'ясо, жити самим. Вийшли i отримали перемогу в зовсiм не простому двобоi. Повiрте, менi доводилося бачити, як вепри, багато меншi за нашого, проривалися крiзь заслони стрiльцiв i страшно калiчили мисливцiв. Усе чесно, панi Ганно. Ми просто виконуемо правила, писанi нам самим Господом. Ганна вдячно подивилася на Омелька, вона, очевидно вiдчувала каяття у вбивствi тварини. Іван лише посмiхнувся: – І це та сама Ганна, котра не давала менi спокою нi вдень нi вночi, примусивши взяти iз собою на полювання? – Так, Богуне, – вiдповiла тоном, котрий враз став багатозначним, Ганна. – Твоя вiдважна дружина насправдi боiться багатьох речей i схожа у цьому на будь-яку з козачок на нашому хуторi. Іван притис кохану до грудей: – Немае потреби боятися! Однак цього разу вона не вiдповiла посмiшкою, лише якось сумно зiтхнула i вiдвела вбiк погляд вологих очей. Богун лише перезирнувся з Омельком. Той знизав плечима: мовляв, не знаю, що з нею. Невже здогадуеться про змiст принесеного напередоднi листа вiд Нечая? Іван зiтхнув i зробив спробу перевести ситуацiю на жарт: – А тепер, Ганнусю, за мисливським звичаем я повинен помастити твоi щiчки кров'ю першоi вбитоi тобою тварини… Поверталися, коли сонячний багрянець на заходi пiдпалив пожежу, пофарбувавши видноколо десятками рiзноманiтних гарячих тонiв. Позаду на санях, запряжених двiйком коней, везли впольованого звiра, котрий виявився навiть тяжчий за прогнозованi двадцять пудiв. Козаки, передчуваючи гучний бенкет, котрий обов'язково мав супроводжувати таке щасливе полювання, були в пiднесеному настроi. Жартували i смiялися, пригадуючи подробицi минулого дня. Намагалися завести безжурну бесiду й Іван з Омельком. Лише одна Ганна була мовчазна. Вона ледь-ледь посмiхалася на Омелько вi жарти i тривожно позирала в бiк хутора, немов вiдчуваючи щось недобре. Коли пiд'iхали на пiвмилi до частоколу, вона навiть звелася у стременах, виглядаючи щось попереду. – Ось i вони, – нарештi мовила сама до себе. І лише тепер Богун помiтив валку з кiлькох десяткiв комонникiв зi списами над головою, якi iхали кроком у напрямку його хутора шляхом вiд Кальника. Попереду козакiв iхав прапороносець з хоругвою, яка трiпотiла пiд ударами вiтру, що посилювався. Не знайшовся, що вiдповiсти, Іван. Замовкли тривожно i козаки. З нетерплячкою очiкували, доки зблизяться з прибульцями. Нарештi Іван змiг роздивитися на чолi валки полкового суддю Гавриловича, котрого бачив востанне ще кiлька мiсяцiв тому в Киевi. Наблизившись, привiтався з ним i ще кiлькома козаками, рештi змахнувши головою. – Радий дорогим гостям, пане Арсене, – доброзичливо мовив вiн до Гавриловича. – Чи справа, чи просто добра нагода вас привела до мене, але, не дивлячись нi на що, вам завжди радi i зумiють пригостити i надати вiдпочинок. Прошу ж до хутора! Але Гаврилович лише похитав головою: – Дякую за запрошення, пане Іване, але мусимо нинi до темряви вiдвiдати ще кiлька хуторiв. Отримай наказ полковника i бувай здоровий, – суддя простягнув Івановi сувiй паперу, i Богун прийняв його, все зрозумiвши. Надii на закiнчення вiйни з ляхами i справдi виявилися марними, починаеться ii нове коло. Валка Гавриловича мовчки прослiдувала повз притихлих козакiв i зникла в наростаючих сутiнках. Іван кинув погляд на сувiй, що його тримав у руках, i подивився на Ганну. Вона мовчала, i лише по тому, як зблiдло несподiвано ii обличчя, вiн здогадався, що вона все зрозумiла. IV Пастка пiд назвою Збараж прийняла вороже вiйсько вже кiлька тижнiв тому, а активних дiй щодо штурму фортецi не було прийнято досi. Козацька старшина запитливо позирала на гетьмана, але покiрно очiкувала на його розпорядження, не ризикуючи виявити невдоволення Хмельницьким, яке росло ще з минулорiчноi заборони штурму львiвських мурiв i збору контрибуцiй, котрi фактично означали вiдмову вiд подальшого наступу на Польщу. Дещо настроi полiпшилися пiсля поновлення наступу i оточення пiд невеличкою фортецею на захiдному Подiллi новоi польськоi армii на чолi з Фiрлеем, Лянцкоронським, Остророгом i Вишневецьким, але тепер потроху знову починало зростати невдоволення нерiшучою, як на козакiв, поведiнкою гетьмана, адже нi для кого не було секретом, що Ян Казимир швидкими темпами збирае шляхетне посполите рушення i дуже скоро з'явиться тут, ставши навпроти Збаража. Проте цього разу гетьман виявив свiй гарячий норов, i невдоволенi були змушенi проковтнути язики – якщо пiд Львовом iм давали сказати свою думку, хоча й не надто до неi прислухалися, тепер дали зрозумiти, що такi розмови призведуть до таких небажаних для них наслiдкiв, як вiдсторонення вiд керiвництва регiментами вiйська, полишення займаних посад, суд i навiть страта. Утiм, до цих невдоволених не належали анi полковник Данило Нечай, анi його права рука – Іван Богун. Нечаевi коли й щось i не подобалось, вiн мав за необхiдне тримати свою думку при собi, Богун же не вбачав у дiях гетьмана нiчого поганого. Вiн розумiв: вiйсько гетьмана знаходиться на самому початку довгоi i важкоi облоги. Такi фортецi, як Збараж, неможливо взяти так, як зробив це вiн, Богун, з Тульчином. Їхня осада потребуе наполегливостi, доброго знання фортифiкацii i методiв осади фортець. Цього, на жаль, недоставало козацькому вiйську. Не звикли мужнi степовi захисники кордонiв осаджувати мiста, вiддаючи бiльшу шану широкому полю i чесному мечу. Іван не раз обдивлявся в далекозору трубу вали Збаража. Вiн являв собою великий вiйськовий табiр, котрий оточував невеличку збаразьку цитадель, надто замалу для сорокатисячного вiйська, що його мали ляхи. Але це не був звичайний польовий вагенбург. Вали Збаража бiльше походили на зiрчастий форт iз системою бастiонiв i укрiплень, якi могли протистояти масованому артилерiйському вогню протягом довгого часу, кiлька лiнiй заповнених водою ровiв i укрiплених кам'яними пiдмурками редутiв затримували б при нагодi лави штурмуючого вiйська i давали б змогу найбiльш ефективно працювати фортечнiй арматi, а чотири високi вежi сторожко позирали на всi сторони свiту, охороняючи ворота табору. Уродженець далекоi Лотарингii, великий майстер i знавець фортифiкацiйних споруд, пан Дюбуа доклав немало зусиль задля того, щоб перетворити Збараж на неприступну фортецю, яка б годилася для захисту сорока тисяч вiйськового люду. Теплоi лiтньоi днини десятого липня загальний штурм Збаража нарештi розпочався. Полки почали насуватися на польську лiнiю оборони з усiх чотирьох напрямкiв, покинувши коней у кошi, до них приедналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам-Герай, вирiшивши власною персоною бути присутнiм пiд час битв, якi обiцяли за своею жорстокiстю набагато перевершити Жовтi Води i Корсунь – тепер кiлькiсть вiйськ була на порядок вищою, а неприязнь козацькоi i польськоi нацiй давно переросла у вiдверту ненависть, з огляду на минулi боi, поразки й перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборi друзiв та рiдних, котрi стояли колись поряд у строю, а тепер були лише одними з тисяч жертв тiеi вiйни. Громами озвалися збаразькi бастiони, посилаючи десятки пудiв розпеченоi смертi в обличчя штурмуючим, вдарили з мушкетiв мушкетери, а коли тi захиталися i притишили наступ, безстрашно кинулися на вилазку i довершили поразку першого штурму новими сотнями козацьких трупiв. І не по одному козаковi заплаче старенька матуся або затужить молода дружина. Довгими днями будуть стояти вони на околицi села, виглядаючи його, единого з-помiж iнших. До слiз напружуватимуть очi, але вже нiколи не зможуть побачити його, загиблого серед буйства оскаженiлоi смертi на високих валах Збаража. Захлинулися кров'ю того тричi проклятого дня другий, а потiм i третiй штурм. І лише пiсля того гетьманськi джури понесли у вiйська наказ припинити безглуздi спроби розбити лоба польськi укрiплення. Хоч обливалося кров'ю серце козацького гетьмана, коли бачив безглузде побиття козакiв ще пiд час найпершого штурму, лише тепер вiн вiдводив полки. – Навiщо, навiщо ти чиниш так, Богдане?! – люто зиркав на нього черкаський полковник Якiв Воронченко, повернувшись iз самого пекла, яке царювало пiд стiнами Збаража, недбало стираючи рукавом каптана кров iз розсiченоi уламком картечi скронi. – Чи хочеш помстити ся нерозумним?! Немае там iх, там лише тi, хто пiдуть за твоiм наказом на смерть, не замислившись, чи вiрним був той наказ! Богдан вiдповiв вогнистим поглядом своiх циганських очей. Так, вiн розумiв, про що мовить послiдовник найулюбленiшого полковника i костирського гетьмана Правобережжя, загиблого минулого року пiд Замостям вiд чуми – у вiйську все голоснiше йде бродiння вiд появи невдоволених гетьманом, а декотрi й вiдкрито закидають йому нерiшучiсть, зволiкання замiсть активних бойових дiй. – Не смiй, Якове! – люто вигукнув гетьман. – Не караю я iх, сам би радо груди пiдставив, якби мiг ними всiх затулити! Гинуть вони, аби ляхiв у безголовостi нашiй завiрити, а заодно з тим усi слабкi мiсця оборони вивiдати! Не можна iнакше, Якове, нiяк не можна! А коли втомленi й обезкровленi полки i татарськi чамбули почали безладний вiдхiд, вiдчинилися ворота польського табору, i пiшло з ворiт тих густими лавами комонне шляхетне лицарство. Вдарив закованим в броню гусарським кулаком князь Іеремiя в саму середину козацьких порядкiв, а молодий Конецпольський уже летiв на чолi двох рейтарських рот назустрiч татарам. І багатьох нових втрат зазнали того дня вояки гетьмана Хмельницького. Лише нiч своiм чорним простирадлом заспокоiла смертельнi пристрастi на полi бою. А коли вона розвела запеклих ворогiв, у таборi полякiв було влаштовано гучний бенкет. Із сотнями дiжок вина, цiлими, запеченими на вертелi баранами й телятами, з музиками, голосними пiснями i глузливим реготом, котрим сп'янiле жовнiрство знущалося над притихлим табором нападникiв. – Цо, хлопи, безецники,[43 - Безецник (заст.) – нечестивець, негiдник.] лотри, зазнали пшиемного привiтання? – лунало з темного громаддя польських валiв. – Наче дурних бялоглових, вас побили! І ще поб'емо, слово гонору, поб'емо! – Хлопськими мармизами будемо годувати свиней! – летiло звiдкiлясь з напiвбожевiльним реготом. Тихо в козацькому таборi. Лише стовбичать у примарному сяйвi молодика постатi вартових, лише лунае з того боку, де розташувався татарський кiш, ридання плакальниць – Іслам-Герай втратив нинi в бою славного батира. Не простого батира, мурзу, котрий обiймав посаду казнадара при ханському дворi. Наступного дня безумний бенкет смертi з новою силою розпочався на укрiпленнях збаразькоi твердинi. І хоч Хмельницький дотримався усiх можливих пересторог, козацька кров знову щедро полилася на поле перед табором. Мушкетнi кулi та картеч пробивали наскрiзь в'язанки хмизу, що iх несли перед собою для захисту козаки, а шмигiвницi, вогнем з яких гетьман планував примусити полякiв ховати голови i зменшити зливу вогню, дiяли вкрай неефективно, влучаючи кулями своiх фальконетiв, гакiвниць i полугакiв у землю валу. У двох мiсцях навiть розпорошили власну батаву, помилково взявши занадто низький прицiл i пославши десяток зарядiв у спину своiм же пiхотинцям. Але козаки йшли, йшли не зважаючи на ревучу смерть, котра чигала на них зовсiм поряд. Вони знову i знову перешиковувались, виконуючи накази бойових сурем, вiдповiдали злагодженими залпами мушкетiв, засипали ворожий окоп гострими стрiлами. Вiдходили i знову йшли, на приступ, падали i пiднiмалися, схрещували клинки шабель iз жовнiрами, яких вiв на вилазку сам князь Вишневецький. І знову нiчна темрява примусила вiдступити козацькi полки, а гербовi штандарти Вишневецького, Фiрлея i Остророга залишилися увiнчувати польськi укрiплення. Гордовито майорiли вони над полем, заваленим тисячами трупiв безталанних нападникiв. Жовнiри, хоч тепер i тверезi, i тiеi ночi продовжували дражнити козацьку варту, насмiхаючись з невдач Хмельницького. Але не так бадьоро, як напередоднi, лунали у темрявi iх глузливi голоси – пiсля денного штурму у фортецi закiнчувався порох i заряди до гармат i мушкетiв, а це свiдчило про те, що наступнi днi принесуть смерть i до iхнього табору, до цiеi пори лише кiлькома сотнями захисникiв задобрену в польському станi. І наступного ранку ангел смертi таки похазяйнував у Збаражi – зранку Хмельницький, вбачаючи неможливiсть взяти фортецю одним потужним ударом, узяв ii пiд прицiл своеi армати. Вкрилися хмарами бiлоснiжного диму позицii козацьких нотшлянг, кулеврин, фальконiв i важких мортир, посипалися на ворожий окоп «залiзнi буханцi» i несамовито шиплячi розривнi гранати, полетiли, розриваючи на частини вози на периметрi табору, скованi мiцним ланцюгом кнiпеля.[44 - Кнiпель – заряд для гладкоствольноi артилерii, який уявляв з себе двi залiзнi кулi, скрiпленi ланцюгом або залiзним стержнем. Найчастiше використовувався на морi для пошкодження такелажу ворожих кораблiв.] Вдарили кiлька десяткiв гармат i з татарського коша – там запрацювала армата ханськоi гвардii. Годину, за нею ще одну i ще кiлька продовжувався обстрiл польських позицiй, лише цього кривавого ранку показавши захисникам Збаража, у якому вiдчайдушному положеннi опинилися вони, оточенi втричi переважаючим iх противником, вiдрiзанi вiд Польщi i можливостi отримати пiдкрiплення або поповнити вiйськовий припас i харчi. Ледве встигали челядинцi гасити пожежi вiд розривiв гранат, ризикуючи життям пiд шквалом вогню, боялися виткнути голову з-пiд возiв переляканi жовнiри, котрi глузували над козаками вночi. А пiсля обiду Хмельницький знову повiв у бiй штурмовi колони, i бачить Бог – зовсiм близько було до перемоги козацтва i краху сорокатисячного польського вiйська, так необережно кинутого королем i сеймом назустрiч двохсоттисячнiй козацько-татарськiй армадi. Сiм разiв пiдiймав козакiв на штурм басовитий рокiт вiйськових литавр, i сiм раз вiдходили вони побитi, але не переможенi. Майже до вершини окопу добiгали по драбинах розпаленi боем запорожцi, на шаблi брали, вiдтiсняючи полякiв все далi i далi. Уже в'еться у струменях вiтру горда хоругва Запорiзького вiйська, увiнчуючи лядський окоп, летять донизу понiвеченi трупи польських жовнiрiв, вiдчайдушно волають пораненi шляхтичi, падають пiд ноги оскаженiлим козакам родовi герби, котрi дотепер стояли на валу, надаючи сили захисникам. І дехто з польських рейментарiв навiть готувався вiддати наказ з боями вiдходити до замку, коли зненацька стишили нападники силу своiх атак. Спочатку татарськi чамбули, а за ними й козацькi полки почали вiдходити, стрiляючи наостанок, до периметра власного табору. Люди, вичерпавши сили i лють, покидали подальшi спроби домогтися перемоги того кривавого дня. Лише поодинокi пострiли гармат продовжували тримати в напруженнi захисникiв Збаража, готових кiлька хвилин тому пiддатися панiцi перед лицем неминучоi поразки. Наступного дня все було повторено знову. Страшними були у своiй лютi запорожцi, зневажаючи смерть, кидалися вони на ляхiв знову i знову. Вiдкочувалися, перегруповувалися i знову йшли на приступ ненависного iм окопу. Через рiвнi промiжки часу вiд ставки Хмельницького подавалося гасло, i козацька пiхота вiдходила вiдновлювати сили, замiнювати поранених i убитих на нових бiйцiв, а на табiр полякiв знову i знову валилися тисячi пудiв розжареного чавуну, вiдшукуючи все новi й новi жертви за високим окопом. Здавалося, нiщо не зможе протистояти такому обстрiлу, але ось вiн припинявся, знову кидалися на штурм козаки i знову були вiдкинутi – немов казковий фенiкс iз попелу, повставали захисники Збаража i мужньо давали вiдсiч, подвоюючи i потроюючи втрати армii гетьмана Украiни. Не втримався славний полковник Кiндрат Бурляй, пiдскочив на гарячому конi до Хмельницького, рвонув срiбну застiбку киреi, геть вiдкидаючи вiд себе кармазинову одежину i залишаючись лише у блискучому перському панцирi й широких червоних шароварах. – Дозволь, батьку, сам поведу козакiв! І знай: або принесу тобi голову Яреми, або не побачиш ти мене бiльше, славний гетьмане! – З Богом, полковнику! – лише вимовив Хмельницький. І кинулися на бастiони Фiрлея вiдчайдухи гадяцького полку пiд проводом Бурляя. Досвiдчений старий полковник Бурляй. Не раз вiн водив запорожцiв у походи i повертався з великою славою i доброю здобиччю. Громив у Дикому Полi татарськi чамбули, пiдставляв груди пiд пострiли лядських гармат i бiг драбиною на мури Синопу. Мiцно, немов хорт у здобич, вчепився вiн у дiлянку угорських ландскнехтiв Адама Фiрлея на валу польського табору. Мить – i ось уже срiбляста кiраса полковника виблискуе у спекотних променях липневого сонця на вершинi окопу, ще натиск – i прорвано захист, линули рiзнобарвнi лави Гадяцького полку у пролом, кинулися по тiлах побитих угорцiв i зчинили шалену бiйку всерединi табору. – Молодець! Ох, молодець, Бурляю! Ох, добре подбав! – захоплено вигукнув Хмельницький i повернувся до почту, – негайно дати допомоги! Нечай, Морозенко, Чорнота! Всi уперед! Але що це? Тисячною лавиною вибiгла в поле польська кiннота, очолювана Олександром Конецпольським, вiдрiзала авангард нападникiв, що хазяйнував у польському таборi, вiд полкiв, котрi кинулися на допомогу Бурляю. Швидко вишикувалися клином важко озброенi гусари i кинулися нестримним потоком, зi страшними трисаженними списами напереваги, усе швидше i швидше пускаючи коней. Немов нiж у масло, увiйшли вони в хмару не готового до такого розвитку подiй полку Якова Воронченка i втягли його в бiй, даючи можливiсть хоругвi драгун на чолi з Мареком Собеським розправитися з нахабною ворожою пiхотою, яка опинилася вiдрiзаною вiд решти козацького вiйська, серед моря жадаючих iхньоi кровi полякiв. Один за одним попадали вiдчайдухи, обливаючись гарячою кров'ю. Загинув у бою i славний завойовник Синопу, гадяцький полковник Бурляй, отримавши смертельний удар важкоi польськоi карабели вiд ротмiстра Пшиемського. Так трагiчно закiнчився штурм, котрий замалим не принiс козакам жадану перемогу. Мовчав Хмельницький, позираючи на загибель козакiв Бурляя в далекозору трубу. Не дорiкав нi Воронченку, анi Нечаю, якi, опустивши голови, знаходились поруч. Розумiв-бо: полковники та iхнi козаки зробили все, що було залежним вiд них. Зрадила козакiв примхлива фортуна. Пiзно ввечерi того ж дня поляки все ж полишили схiдний i захiдний вали, за якi протягом усього цього часу точилися найбiльш запеклi сутички. Вони йшли з них, але йшли непереможеними – князь Вишневецький, котрому Лянцкоронський, Фiрлей i Остророг фактично передали керiвництво обороною його родового мiста, що ним був Збараж, вирiшив запобiгти в подальшому таким iнцидентам, який був сьогоднi пiд час прориву Бурляя, i вiдводив вiйсько на ранiше приготованi позицii ближче до стiн замку, зменшуючи таким чином довжину лiнii оборони. Тепер йому нiхто не заважав так чинити, хоча ще напередоднi всi рейментарi, як один, обурювались критикою князя на надто велику площу табору i довжину його окопу. Наступного дня штурми продовжилися, хоча й не так запекло, як напередоднi, – козаки вирiшили вiдбити в полякiв частину табору, на якiй було розташовано основний колодязь, погiршивши тим самим становище з питною водою в станi обложених, але iхнi спроби були марними – зменшення периметра оборони настiльки змiцнило ii в полякiв, що будь-якi атаки з легкiстю вiдбивалися шквалом мушкетного вогню. Починалася довга i виснажлива для обох сторiн облога. V Ранковий вiтерець швидко розвiяв легку iмлу на сходi, i серед чистоi блакитi почало наростати рожеве сяйво, котре, повiльно запалюючи виднокрай, переростало у все бiльш гарячi тони i нарештi вихопилось з-за обрiю вогнистим сонячним диском. Кущi лiщини на краю табору ледь-ледь зарухалися, виблискуючи дiамантами роси на свiжiй зеленi листя, а повiтря срiбним дзвоном наповнив рiзноголосий пташиний спiв. Але не довго лунав вiн, потривожений грою бойовоi сурми, тупотом копит, стуком сокир i голосами багатьох тисяч людей. Козацький обоз, який, немов хвиля прибою крихiтний морський острiвець, оточував Збараж, прокидався пiсля недовгого чутливого сну, готуючись з новою силою продовжити атаки на непокiрне мiсто, котре стало могилою вже для кiлькох тисяч козацького лицарства. Іван Богун покликав джуру i наказав принести умитися. Той не примусив на себе довго чекати – за хвилину глечик iз джерельною водою, дерев'яне вiдро i бiлоснiжний полотняний рушник були перед наметом. Іван з насолодою умився i розтерся рушником. Кинувши його джурi, випростався i подивився довкола. Першим, що кидалося в очi, були високi вежi десяти гуляй-городiв, котрi застигли перед окопом козацького табору, примушуючи будь-кого з тих, хто побачив би iх, дивуватися наполегливостi й майстерностi людей, котрi змогли побудувати цi диво-споруди. Кожна мала не менше семи сажнiв заввишки, увiнчана на верхiвцi майданчиком, схожим на верх фортечного муру, з бiйницями i обтягнутими воловими шкурами зубцями. Нижче майданчикiв гуляй-городини поступово розширювались i закiнчувались за три фути вiд землi мiцними чотирикутними платформами, кожна з яких сидiла на п'яти парах велетенських, зроблених iз суцiльноi дубовоi деревини, без шпиць i ободку, колiс. Промiж верхнiм майданчиком i нижньою платформою, доповнюючи схожiсть цiеi рухомоi фортецi з фортецею справжньою, розташовувались кiлька рiвнiв настилiв для розмiщення живоi сили, десятки бiйниць для рушниць i артилерii. Грiзними вартовими стояли готовi до бою гуляй-городи навпроти затихлого польського табору. Саме на цей день Хмельницьким було призначено штурм за допомогою гуляй-городiв. Штурм, на який гетьман покладав усi своi надii. Пiсля снiданку сотнi й полки почали шикуватися для наступного штурму – процедура, яка стала вже звичною тут, пiд Збаражем. Люди йшли на криваву бiйню, як на звичайну повсякденну працю. Почали пiдготовку для вiдбиття нападу й на польському окопi – там дiловито походжали гармашi бiля гарматних позицiй, виiздили кiньми блискучi рейментарi, шикувалися в каре ландскнехти. Іван вiдшукав очима полковника Нечая, котрий у супроводi полковоi старшини знаходився бiля однiеi з пересувних веж, i поквапився до нього. Данило Нечай востанне обдивлявся гуляй-город, вiддаючи необхiднi розпорядження пiдлеглим, коли побачив Богуна. – Здоровий будь, пане Іване! – привiтався вiн. – Добрий задум, побий мене грiм, як не добрий! А ось ти як вважаеш? – Нечай поплескав долонею по однiй з тесаних колод, з яких було побудовано вежу. – Не знаю, – знизав плечима Іван. – Будемо мати надiю, що вони виконають покладене на них завдання. – А ти, я бачу, не подiляеш захоплення ними бiльшоi частини нашого вiйська! – Я волiв би захоплюватись цими гарними спорудами, коли вони стоятимуть бiля стiн Збаража, i захоплюватись, знаходячись на тих самих стiнах. – Добра вiдповiдь! Я, власне, не маю жодних сумнiвiв у такому розвитку подiй. Але що тебе привело до мене, Богуне, справи чи просте бажання привiтатися з побратимом? – Є деякi думки, – задумливо обдивляючись ворожий окоп, мовив Іван. Нечай одразу ж сплигнув з коня на землю i взяв Івана за лiкоть: – Пройдiмося. Вони швидко вiдiйшли крокiв на сто вiд гуляй-городин, наблизившись до стiн Збаража майже на вiдстань мушкетного пострiлу. – Кажи, що надумав, – звернувся нарештi до Івана Нечай. Богун вказав на високий вал ворожого окопу: – Гуляй-городи мають пiдiйти впритул до стiн i своiм вогнем примусити ляхiв зменшити опiр, надаючи можливiсть штурмовим колонам наблизитись i розпочати штурм, так? – Вiрно, – погодився Нечай. – Отже, – продовжив Іван, – основнi бойовi дii розгорнуться тут, з цього боку мiста? – Саме так. – Але ж i ляхи на це розраховують, тож для боротьби з гуляй-городами стягнуть сюди найбiльш можливу кiлькiсть вiйська i армати. Нашим вежам буде протистояти потужний вогонь десяткiв гармат. – Я не розумiю тебе, Іване, – знизав плечима Нечай, – ти оповiдаеш те, про що менi добре вiдомо. Гуляй-городи спроможнi витримати влучення досить великих гармат, не говорячи вже про мушкетний вогонь, до якого вони взагалi нечутливi. – Я й не беру цього пiд сумнiв, – не вгавав Іван. – Мене бiльше турбуе можливiсть примусити iх рухатися. Але зараз не про те. Якщо поляки змушенi стягнути сюди великi сили, вони тим самим оголюють оборону на iнших дiльницях, чи не так? Нечай посмiхнувся. – Он ти про що! Ну, не гнiвись, пане Іване, ми тут з гетьманом теж не корову з глини лiпили, теж думали-гадали, як нам краще ляха обiйти. Хоча й найбiльша кiлькiсть жовнiрiв, без сумнiву, збереться саме тут, штурм протилежноi стiни, як i двох iнших, буде мало схожим на прогулянку. Укрiплення залишаться, а на них i малий вiддiл вiйська буде спроможний витримати атаки тисячного загону. Одне слово, атаки на решту валiв Збаража доручено татарам Іслам-Герая. Іван покрутив головою: – Не найкраща думка. – Ну що ти будеш з таким робити! – обурився Нечай. – Це думка твого гетьмана, сотнику. – І все ж я не змiнюю свого ставлення – то не найкраща думка! – Що ж запропонуеш ти? – Даниле, татари не пiдуть на штурм, обмежаться обстрiлом валiв, тобi це вiдомо не гiрше нiж менi. Тож тисячний загiн добрих козакiв зумiв би тут зробити багато бiльше, анiж уся кримська орда. – І тим загоном мае стати сотня мого полку на чолi з Богуном, – докiнчив за Івана Нечай. – У загальних рисах саме так. – А як щодо викладу твоiх думок Хмельницькому особисто? Розумiеш, ми працювали над планом сьогоднiшнього штурму кiлька ночей, тож менi здаеться, що йому вельми не сподобаеться втручання у справи генеральноi старшини. Іван не розгубився: – Веди мене до гетьмана. Нечай якусь мить помислив, пiсля чого посмiхнувся i поплескав Богуна по плечу. – Упiзнаю нашого Богуна. Ну що ж, до гетьмана, то й до гетьмана! Хмельницький зустрiв друзiв не те щоб непривiтно, але без особливого ентузiазму. Вiн заклопотано радився з Виговським, Морозенком i Чорнотою, тож погодився вислухати Нечая не одразу. Нарештi махнув йому рукою: – Кажи, пане Даниле, чого хотiв, та не барись, ось-ось даю сурму «до бою». – Та, власне, хотiв говорити не я, а ось вiн, – вказав Нечай на Богуна i пiдбадьорливо йому пiдморгнув. Іван вирiшив iти на прорив: – Вислухай, батьку, не вiдберу в тебе багато часу. Хмельницький пильно придивився до Богуна. – А, це ти, сотнику. Ну, кажи вже, що маеш. – Пан Данило мовив: протилежний напрямку атаки вал мiста обложать татари? – Вiрно пан Данило мовив, – погодився Хмельницький. – То не найкраща думка! – Що?! – Хмельницький перевiв погляд на Нечая. Той лише знизав плечима, мовляв, я йому казав. – Що ти верзеш, сотнику? – Те, що татари не пiдуть на приступ, ваша ясновельможнiсть, – не здавався Богун. – Вони не звикли лiзти на вали. Дозволь це зробити моiм козакам! – Ви потрiбнi менi тут. Коли гуляй-городи пiдiйдуть до валу i подавлять опiр лядськоi пiхоти, полки повиннi кинутися на штурм лавиною, штормовою хвилею! Як можу розпорошувати сили? – Усього тисяча, пане гетьмане! Повiрте, ми зможемо зробити багато, посiявши панiку в лядському станi. Це зiграе на руку атакуючим полкам набагато бiльше, анiж лемент татар пiд валами, iхнi стрiли. Хмельницький почав червонiти, i усi, хто добре його знав, зрозумiли – гетьман ось-ось вибухне нестримною люттю, як це завжди бувало, коли хтось з пiдлеглих легковажно сперечався з ним за неприйнятних для суперечок обставин. Богун завмер, смiливо позираючи в очi Хмельницькому. – Добре, – нарештi сказав Хмельницький, коли напруга вiд конфлiкту, який ось-ось мав розпочатися, набула найбiльшоi своеi сили. – Нехай буде по твоему, сотнику. Татари дiйсно не найкращi вояки, коли доводиться воювати з укрiпленими таборами. Веди своiх людей на схiдний вал. Але пам'ятай – за кожен прорахунок передi мною особисто будеш одвiт тримати. Не перед Нечаем! – Дякую, батьку, – схилився в поклонi Богун. – Я виконаю все, що лише в силах людини. Хмельницький вiдвернувся, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено. Коли поспiшали назад, Нечай, здивовано подивившись на Богуна, мовив: – Я завжди знав, що ти упертюх, Іване, але щоб настiльки… Ти знаеш, Хмельницький у хвилини лютi стае справдi нестримний, мiг би навiть i закувати тебе в кайдани. – Не закував. – Так. Одне можу сказати напевне: тепер вiн тебе добре запам'ятав. Краще навiть, анiж пiсля Тульчина. У вiдповiдь на Нечаевi слова над козацьким табором високою нотою забринiв сигнал сурми. Пролунавши уперше вiд ставки гетьмана, вiн швидко пролетiв, дублюючись над полками навсiбiч велетенського табору осадникiв. VI Ревiння гармат з протилежного боку збаразьких укрiплень було настiльки сильним, що в ньому годi було й намагатися почути окремий пострiл. Уся артилерiя Хмельницького працювала з найбiльш можливим темпом, намагаючись подавити позицii ворожих гармат i пiдготувати штурм гуляй-городiв ще до того, як вони вирушать у свiй шлях, витримуючи пострiли польських гармат. – Скiльки вони вже товчуть? – запитав Богун у Нечипоренка, котрий лежав поряд, придивляючись до польського валу, до якого було не менше двох сотень сажнiв вiдкритоi, перекресленоi сiткою рiвчакiв i засiк мiсцини. – Годину. – Скоро й пiдуть, – завважив Омелько, котрий знаходився праворуч вiд Богуна. – А за Савкою й слiд прохолов. Ззаду затрiщали кущi верболозу, i з'явився захеканий Савка Обдертий у вимащених в багнюку кунтушi i шароварах. Мовчки зняв шапку, витер нею пiт з чола i дiстав з китицi люльку. Неквапно наклав у неi тютюну, запропонованого Нечипоренком. Розпалив вiд поданого ним же труту, затягся димом, i лише тодi почав доповiдати: – Нiчого страшного. Жовнiри на валу, звичайно, е, бачили й кiлька фальконетiв, але нiц надзвичайного. Можна брати. Тодi, перед шатром Павлюка, складнiше було, – вiн пiдморгнув Івану i зайшовся хрипким смiхом, пiсля чого вказав на недалеку вiд них дiлянку валу. – Дивися лишень, сотнику. Он ту купку дерев бачиш? Іван поглянув на кiлька хлипких ясенiв неподалiк ворожих укрiплень. – Так. – Туди краще не лiзти, там вовчi ями, якiрцi, ще бозна-яке лайно. А ось праворуч, тобто ближче до нас, вал на протязi добрих двохсот аршин обкопано лише неглибоким ровом, мiсцина суха, рiвна. Туди потрiбно ставити драбини. – Так i вчинимо, – погодився Богун. – Дочекаемось лишень, доки татари почнуть iх скубти, тодi нам менше уваги придiлятимуть. Гуляй-городи, я думаю, ось-ось вирушать. – А я про що? – Савка вiдкинувся на спину, кiлька секунд покрутився, зручнiше вмощуючись на травi, i нарештi затих, накривши обличчя шапкою. Богун зовсiм би не здивувався, якби вiн цiеi хвилини голосно захропiв. Тисяча двiстi козакiв Івановоi сотнi розташувалися, принишкнувши в пiдлiску неподалiк вiд схiдного валу збаразькоi фортецi, очiкуючи на команду кинутися на штурм. Поруч з козаками, подiленими Богуном на вiддiлки по п'ятдесят шабель, лежали довгi штурмовi драбини, зробленi таким чином, що по довгих iх щаблях одночасно могли пiднiматися принаймнi трое бiйцiв. За чверть години у звуках канонади з протилежного боку Збаража дещо змiнилося – артилерiя Хмельницького зненацька замовкла, вибухаючи тепер лише поодинокими пострiлами, натомiсть ожила, розпочавши жвавий обстрiл, армата осаджених. «Гуляй-городи, – подумав Богун, – а поодинокi пострiли наших, то встановлена на них армата». Вiн пожалкував, що не може бачити рухомих фортець на власнi очi, але одразу ж вiдкинув цю думку. Потрiбно було зосередитись на своему завданнi. Іван пiдняв голову i почав вiдшукувати поглядом татарськi чамбули, про присутнiсть яких говорили вiддалене iржання коней, тупiт сотень копит i рiзкi крики вершникiв. Не дивлячись на увесь шум i метушню, зчинену татарами, самих iх Іван побачити не змiг. Як вiн i припускав, мурзи не поспiшали кидатися на ворожi укрiплення, хоча й не вiдступали далеко вiд стiн. Така вiйна зовсiм не пасувала кочiвникам, якi звикли дiяти виключно як легка кавалерiя, тобто швидкими наскоками i обстрiлом. Зненацька Богун вiдчув, як йому на обличчя впала дощова краплина, потiм ще одна, i ще. Вiн поглянув на небо – хмари, котрi почали збиратися пiсля свiтанку, нарештi згустилися i розродилися рясним дощем. Утiм, подумав Богун, дощ бiльше завадить ляхам, анiж йому – пiд час штурму захисники фортецi значно бiльше покладаються на вогнепальну зброю, анiж тi, хто iз шаблями в зубах дереться штурмовими драбинами. Але як то там важкi гуляй-городи? Адже затягнись дощ надовго, вони неодмiнно зав'язнуть у баговиннi! Усе ж довго цим перейматися в Івана не було часу – навiть з мiсця, де вiн знаходився, було помiтно, що на валу фортецi жовнiри жваво перебiгають, зникаючи, очевидно, у напрямку протилежноi стiни. З кожною хвилиною iх ставало все менше, доки не залишилося на протязi всього захiдного окопу не бiльше двох-трьох сотень. Дощ все усилювався, i хоч вiн не був надто густим, але схоже на те, що затягло надовго. Усе ж поки що вiд схiдних укрiплень чулася сильна стрiлянина. – Давай наказ бути напоготовi, – повернувся Іван до Нечипоренка. – Слухаю! – осавул швидко зник у пiдлiску. Ще кiлька хвилин лежали мовчки, очiкуючи появи татар, котрi мали вiдвернути на себе увагу тих захисникiв, якi ще залишалися на захiдному окопi, i дати можливiсть козакам хоча б без втрат наблизитися i встановити драбини. Однак час iшов, а жоден з татарських вершникiв не наблизився до фортецi. Нарештi Богуну обридло таке очiкування – вiн уявляв, який запеклий бiй точиться на протилежному боцi фортецi. – Досить! – нарештi вигукнув вiн i пiднявся в повний зрiст, оголюючи шаблю. – Уперед, молодцi, за Украiну! – i першим кинувся до окопу, котрий височiв над навколишньою рiвниною на добрих десять сажнiв, наiжачившись колами i хитромудрими пристосуваннями, спрямованими на швидке доправлення всякого, хто надумае дертися на вал, до кращого свiту. За сотником, поволi розтягуючи шеренги на сотню аршин праворуч i лiворуч вiд Богуна, кинулися козаки, несучи штурмовi драбини. Вiдстань, яка вiдокремлювала iх вiд окопу, пробiгли за кiлька хвилин так, що картеч кiлькох невеличких гарматок вразила не бiльше десятка козакiв. Вони так i залишилися лежати на килимi трав, стiкаючи кров'ю, решта ж iхнiх товаришiв перехопила драбини з iх рук i продовжила бiг. Бiльше стрiлянини з гармат не було – щоб перезаряджати гармати пiд струменями проливного дощу, про це не могло бути й мови, з окопу озвалися лише кiлька десяткiв мушкетних пострiлiв. Козаки вже долали рiв i з хрипкими криками починали зводити вгору драбини. Одна за одною ставали вони, з глухим стукотом притискаючись до частоколу на верху окопу, i ось вже цiла сотня козакiв одночасно дереться по них, намагаючись якнайскорiше видряпатись i зчепитися з ворогом у шабельному бою, уникаючи небезпеки вiд падаючого камiння, окропу i киплячоi смоли, якими зазвичай зупиняли нападникiв захисники фортецi. Скоро згори i точно посипалися великi уламки камiння, кiлька драбин повiльно вiдiрвалися вiд частоколу i, спочатку завмерши у вертикальному положеннi, поступово набирали швидкостi й почали завалюватись назад. З криками i стогоном на землю посипалися козаки. – Уперед, молодцi, на вали! – кричав Богун, стоячи поблизу однiеi з драбин, i голос його тонув у лементi тисячного натовпу, який утворився пiд окопом i швидко втягувався вгору драбинами, якi ляхи ще не встигли зiштовхнути. Але ось козаки пiдняли i тi, котрi було скинуто, встановлюючи iх на попереднi мiсця, i на окопi з кожною хвилиною почало прибувати нападникiв. Помiтивши це, Богун перехопив лезо шаблi зубами i швидко подерся вслiд за рештою розпалених бойовищем козакiв. Зараз його мiсце було там де знаходилася бiльша частина його регiменту. На окопi царювало справжне пекло. Кiлькiсть жовнiрiв, котрi залишилися на захистi захiдноi частини табору, була пiдрахована, як виявилося, досить неточно – iх було принаймнi вдвiчi бiльше, анiж очiкував Богун. Вони, не жалкуючи себе, кидалися назустрiч козакам, збивали iх з окопу пострiлами мушкетiв i гакiвниць, кидали вниз на голови нападникам камiння, важкi дерев'янi колоди, дiжi i все, що потрапляло пiд руку. Не пройшло i хвилини пiсля того, як першi з козакiв ступили на стiну, i дошки галереi, де точився бiй, стали настiльки слизькими вiд кровi, що по них було складно пройти, не послизнувшись. Крики поранених i хрип умираючих змiшувалися iз дзвоном бойовоi крицi. Богун, пiднявшись на вал, одразу ж приеднав свою шаблю до решти атакуючих козакiв. Вiн швидко розчистив собi шлях до вузьких сходiв, котрi вели з верхньоi галереi всередину польського табору i, гукнувши кiлькадесят найсправнiших рубак, кинувся вниз, маючи на метi перерiзати шлях ляхам, котрi мчали на допомогу тим, що терпiли поразку на валу. Зчинився жорстокий бiй уже всерединi укрiплень. Вишневецький, якому доповiли про прорив козакiв на захiдному мурi, зрозумiв свою помилку i вiддав наказ повернути туди пiхотну хоругву угорцiв, але позицiя, зайнята козаками, була настiльки вдалою, що вони з легкiстю змогли протистояти угорцям, якi переважали iх втричi, – затиснутi промiж двома приземистими будiвлями, котрi тулилися до валу з внутрiшньоi сторони, козаки були добре захищенi з бокiв, тож кiлькiсть нападникiв для них не мала великого значення. Крiм того, дощ, який ще посилився, зовсiм розмочив порох на пановках мушкетiв, роблячи марними будь-якi спроби вибити козакiв за допомогою мушкетних залпiв. Тим часом на верху кiлькiсть козакiв усе збiльшувалась, i скоро впав бездиханним останнiй з жовнiрiв, якi так запекло обороняли свою дiлянку муру. Услiд за цим стишили натиск угорцi. Вони добре бачили, що не зможуть уже допомогти своiм товаришам, тож обмежилися тiльки тим, що локалiзували ворожий прорив i швидко почали намощувати нову лiнiю захисту з возiв, камiнних брил, котрi лежали тут купами i повиннi були в разi необхiдностi бути пiднятими на стiну i скинутими на голови нападникам, з дiжок i якого завгодно смiття, що його лише змогли знайти. Козаки, безсилi завадити роботi ворожих жовнiрiв, застигли, наставивши перед собою алебарди i списи, вiдiбранi у ворога. Ситуацiя почала ускладнюватися. Богун зрозумiв: якщо дати ляхам закiнчити побудування нового валу, козакiв буде вiдрiзано вiд решти табору, i всiм, чого вони змогли добитися, буде той крихiтний шматок ворожого табору, на якому вони тепер стояли. Потрiбно було розвивати успiх i вiдтягувати на себе найбiльш можливу кiлькiсть ворожих сил. Повернувшись сходами на вал, вiн наказав завалювати галерею праворуч i лiворуч вiд мiсця прориву камiнням, маючи на метi перешкодити польським воякам обiйти козакiв i оточити iх всерединi табору. Потiм гукнув Миколу Охрiменка, який саме пробiгав поруч, поспiшаючи на допомогу тим, котрi стримували угорцiв усерединi окопу. – Слухаю, пане сотнику, – одразу ж схилив голову у мiднiй мiсюрцi Микола. – Пiдеш до Нечая… – Та я… Богун пiймав козака за вiдвороти кiльчастого панцира i рiзко струснув, аж задзеленчало: – Мовчати, скурвий сину! – якщо в бiльш спокiйний час Богун i погоджувався терпiти напiвпанiбратське поводження молодого Охрiменка, то цiеi хвилини вiн був готовий навчити Миронового малого вiйськовiй дисциплiнi найбiльш прийнятними методами. – Як смiеш?! Микола все зрозумiв з першого разу: – Усе виконаю! Наказуй, пане сотнику! – Ану прожогом до Нечая! Скажеш: ми захопили окоп, нехай дае пiдкрiплення. Доки ляхи зайнятi на схiдному валу, можемо вчинити сальву пiд стiнами збаразького замку! Охрiменко кивнув i швидко зник. Іван, залишивши на валу бiля завалiв, котрi вiдокремлювали зайняту ними частину вiд решти укрiплень, сотню козакiв, озброених алебардами i бердишами, з рештою кинувся вниз. Скоро бiй з новою силою закипiв на iмпровiзованому валу, що його спiшно утворювали угорцi. Богун встигав бути одразу i на правому, i на лiвому крилi своеi невеличкоi батави, i в ii центрi, показуючи приклад козакам i пiдтримуючи iх бойовий дух, котрий почав вже пiдупадати з огляду на те, що сили були надто вже не рiвнi. Їм ще вдалося захопити недобудований угорцями периметр, але просунутися далi годi було й думати – на допомогу ландскнехтам були вiдрядженi ще кiлька пiхотних загонiв, i тепер усi сили необхiдно було зосередити на тому, щоб втримати те, що було захоплено, до пiдходу пiдкрiплень. Тож вирiшено було використовувати вози i купи смiття, нанесеного ворожими жовнiрами як власну лiнiю оборони. Жовнiри, вiдкинувши непотрiбнi тепер мушкети, лiзли на неi, але один за одним падали пiд ударами козацьких шабель, злiтали в повiтря на кiнчиках списiв, помирали iз роздробленими келепами i боздуганами головами. Кров i дощова вода змiшувались на подвiр'i польського табору, утворюючи страшнi червонi калюжi, у яких лежали розкинувшись десятки вбитих. До Богуна, котрий саме вiдбивав удари кiлькох ворожих жовнiрiв, пiдбiг Охрiменко, дуже вчасно простромивши одного з угорцiв довгою рихвою алебарди. – Не буде допомоги, пане сотнику! – прокричав вiн у саме вухо Івану, i той вiд несподiванки ледь не пропустив удар палаша, спрямований йому в живiт. Вiдбив у останню мить i, зацiдивши ландскнехту в скроню закутим у залiзну рукавицю кулаком, вiдiйшов назад. Козаки одразу ж за ним зiмкнули лаву, продовжуючи вiдбивати напади жовнiрiв, котрi ставали все бiльш млявими. – Як то не буде? – вхопив вiн за плече Охрiменка. – Адже ми вже в таборi! Ми захопили частину стiни, вони що там, подурiли?! – Усе дуже погано, батьку, – видихнув козак, – штурм гуляй-городiв захлинувся, скоро тут буде половина ворожого вiйська. Потрiбно поспiшати, аби врятувати сотню, iнакше вони перетворять захоплене нами на справжнiй мiшок! – Як захлинувся?! – не повiрив Іван власним вухам. – Та що ти кажеш… – вiн зненацька зрозумiв, що вже кiлька хвилин не чуе шуму битви зi схiдного валу, увесь гуркiт бою лунав тепер саме з його, Богуна, невеличкого плацдарму. – Але це неможливо! – Усе триклятий дощ! Гуляй-городини зав'язли в баговиннi i зрушити iх з мiсця не пiд силу нiкому! Ляхи регочуть з окопу, дивлячись, як братчики намагаються пересунути iх бодай на лiкоть, але не спроможнi зробити навiть цього. Вiдповiсти Богун не встиг. Вiн раптом побачив, як через залитий калюжами двiр до них поспiшае густий натовп польських пiхотинцiв, озброених довгими пiками. Те, про що мовив Микола, починало збуватися – поляки перекидали на мiсце прориву купки вiдчайдухiв свiжi сили, намагаючись оточити i знищити козакiв. – Назад! Усiм назад! – забринiв у повiтрi, наповненому брязком залiза, напружений голос Богуна. – Вiдходимо до стiни! – І кинувся у зворотному напрямку, маючи на метi стати в першiй шерензi бiйцiв i стримати ворога на час, необхiдний для вiдходу решти загону. Удар польських пiкiнерiв був приголомшливим. Одразу не менше десяти козакiв опинились вибитими з батави i впали, зрошуючи землю червоною кров'ю, решта, щодуху впираючись ногами в слизьку землю, була вiдкинута в напрямку муру на добрих три сажнi. Козаки рубали рихви жовнiрських пiк, вхоплювались за них руками, намагаючись втримати ворожий натиск, але все далi й далi iхали слизькою глиною в напрямку окопу, на якому ще зовсiм недавно отримали перемогу. Жовнiри, вишикувавшись рiвною шеренгою, впирались в землю широко розставленими ногами i з голосними видихами били пiками в напрямку козацькоi батави. Били, здiймаючи лiкоть лiвоi руки, яка утримувала ратище позаду, над головою, з метою завдати напрямку удару рух зверху вниз. Пiсля кожного такого злагодженого удару переступали на крок уперед, щоб за мить знову все повторити i вiдкинути козакiв ще далi. У такому монотонному русi вони були схожi на единий пекельний механiзм, що пересувався, руйнуючи будь-який опiр на своему шляху. – Тримаемо! Тримаемо, молодцi! – почув Іван власний, неймовiрно напружений голос i з силою опустив лезо своеi шаблi на одне з ворожих ратищ, на кiлька дюймiв позаду чорного охвiстя хижо загостреноi рихви. Ратище переломилося навпiл. Поряд Іван почув хрипкий смiх Савки Обдертого: – Схоже, прийшла й наша черга, Богуне! Раз мати породила… А славно ми пожили, пане Іване! – Рано ти тризну за нас починаеш! – вигукнув Іван, усiею душею чинячи опiр почутому вiд запорожця. – Стоiмо, братчики, тримаемо! Десяток за десятком козаки почали вiдходити сходами на галерею, а звiдтам на штурмовi драбини, вiдступаючи з повним жалю серцем з ворожого табору, який так щасливо захопили, де були повнi надiй розширити успiх i нарештi закiнчити таку довгу i важку облогу тричi проклятого Збаража. Вони поспiшали – з обох бокiв галереi ляхи вже розбирали зробленi нашвидкуруч завали i ось-ось могли вдарити з бокiв, на цей раз остаточно вiдрiзуючи шлях до вiдступу для тих, хто залишався ще на дворищi. Через п'ять хвилин на подвiр'i залишалися лише сорок козакiв на чолi з Богуном. Вiдiйшов, не забажавши сперечатися з Іваном, i Омелько Деривухо зi своею пiвсотнею. Поряд були лише вiрний Нечипоренко, Микола Охрiменко i Савка, якого вже кiлька разiв встигли поранити. Решта козакiв по обидва боки вiд сотника була не в кращому станi. Усi вони добре розумiли, що саме iм, скорiше за все, доведеться стати вiдкупом за життя решти сотнi, але нi один не вiдступив, мужньо витримуючи шалений натиск полякiв. Ось впали пiд зрадливими ударами велетень Пилипенко, мовчазний Тетерка i смiхотливий Тарас Гуска. Полишили стрiй, затискаючи важкi рани, Іван Коваль i Данило Рудий. – Тримаемо, браття, тримаемо! – кричав Іван, але голос його, дедалi слабший, ледь лунав серед гуркоту бою. Десять хвилин. Страшних десять хвилин витримав Богун iз своiми соратниками, стоячи на нижнiх сходинках галереi, доки не почув умовленого гасла, котре свiдчило про те, що основнi сили сотнi вiдiйшли вiд стiн i знаходяться в безпецi. – Ми витримали, Савко! – крикнув Іван i тiеi ж митi помiтив, як Савка, пiдставивши лезо своеi шаблi пiд удар жовнiрськоi пiки, пропускае другий, спрямований йому в груди удар. Як кiльчастий панцир на грудях побратима рветься, пускаючи глибоко у плоть гостре i широке лезо рихви, як Савка, округливши очi вiд несподiваного болю, випускае з руки мокре вiд кровi рукiв'я дамаськоi шаблi i починае осiдати. Мить, i вiн уже на землi, а зарослий багатоденною щетиною ландскнехт з розкритим у крику ротом щосили всаджуе в череп козака, проламавши шишак, довгий блискучий дзьоб келепа. – Савка! – щосили заволав Богун i кинувся до Обдертого, хоча й розумiв, що допомогти тому уже не спроможний. – Савка! І раптом, вiдчувши страшний удар у груди, Іван завмер на мiсцi. Немов поглядом сторонньоi людини побачив вiн за кiлька крокiв вiд себе озброеного кушею[45 - Куша (заст.) – арбалет.] жовнiра i коротку, але досить грубу стрiлу вiд цiеi зброi. Стрiла на двi долонi стирчала з його, Іванових, грудей. Вiн хотiв ще щось крикнути, змахнути шаблею i заспокоiти навiк жовнiра, котрий метушливо вкладав на раму кушi другу стрiлу, але сили зрадили його. Рука мляво опустилася, впускаючи шаблю, а з горлянки вихопилися не крик, а лише здавлене харчання i струмочки гарячоi кровi. Вiн ще встиг побачити, як простромив шаблею стрiльця з кушею хтось iз його козакiв, а потiм вiдчув, що в очах починае тьмаритися, i неслухнянi ноги вгинаються. – Пана сотника поранено! – долетiв немов крiзь вату, чийсь крик. – Нашого Богуна дiстали! – i почав провалюватись у дзвiнке небуття. Останнiм, що вiдчув Іван, були чиiсь руки, котрi пiдхоплювали його i кудись тягли. Чорний морок впав на нього, не давши осягнути, в який бiк несуть його тi руки. Роздiл VIII І Чорна потрiскана земля була зовсiм голою i не несла на собi бодай малоi билинки, не те щоб деревця або кущика. Рiвна, немов стiл, вона здавалася безкiнечною, без пагорба, без долини. Лише неосяжна далечина поритоi трiщинами, чорноi, немов вугiль, зовсiм сухоi землi. Небо над тiею рiвниною теж було чорним. Воно немов ковтало променi розташованого над обрiем сонця, не вiдбиваючи iх, i тому яскраве свiтило могло кидати на землю лише примарне сяйво, схоже на свiтло мiсяця уповнi. А посерединi рiвнини, зовсiм не далеко вiд Івана, котрий стояв у задумi, не в змозi вирiшити, куди ж пiти цiею дивною мiсциною, розташовувався невисокий частокiл. Невисокий i чорний. Чорний, як i все тут. За ним вгадувались дахи кiлькох будiвель. – Хутiр, – сказав сам до себе Іван i здивувався, як пролунав його голос, лунко, немов у дiжi. – Якщо е хутiр, повиннi бути i люди, – додав вiн за хвилину, вирушаючи в напрямку дивних будiвель. Пiдбори його сап'янцiв м'яко занурювалися в пересохлу, перетворену на чорний пил землю, хоча курява не здiймалася пiсля його крокiв, а звук ходи майже не чувся. Вiн йшов i намагався поглядом проникнути за частокiл, роздивитися його внутрiшнiй устрiй i можливих мешканцiв. Хто вони, тi загадковi люди, якi знайшли прийнятним для себе проживання в такiй непривiтнiй мiсцевостi? А може, все, що, вiн бачить навколо, то результат якоiсь страшноi пожежi, котра змела з поверхнi землi все живе, чомусь зглянувшись над крихiтним хутiрцем i залишивши його на поверхнi безкрайоi пустелi? Крок за кроком Іван наближувався до частоколу. Он i ворота. Вони розчиненi настiж, немов запрошуючи подорожнього пройти крiзь них, пристати на жаданий спочинок пiсля довгоi i важкоi мандрiвки крiзь чорну пустелю. Іван повiльно пройшов через браму i зупинився, розглядаючи внутрiшнiй устрiй хутора. Але що це? У колi почорнiлого невiдомо вiд якого полум'я частоколу не було звичних для звичайного хутора будiвель чи споруд. Не було свiтлиць, не було комор або хлiвiв, не було взагалi нiчого, окрiм важкоi дубовоi брами висотою у два сажнi i завширшки не менше чотирьох. На вiдмiну вiд ворiт хутора, вона була щiльно зачинена. Дуже повiльно Іван наблизився до тiеi брами i завмер, вивчаючи ii потрiскану вiд часу поверхню. Зi щiлин брами до нього долетiв ледь вiдчутний подув свiжого вiтерцю, напоеного неймовiрно запашним ароматом. Чудернацьким розчином змiшувались у ньому пахощi весняного саду i терпкий запах полину, аромат свiжозораноi землi i хлiба, котрий щойно дiстали з печi, буяння троянд i першоi гiлочки бузку пiсля довгоi зими. Іван мимоволi завмер, насолоджуючись почутими пахощами i зажмурив очi вiд насолоди. Неземний аромат немов легкою музикою сповнив його свiдомiсть, примушуючи забути про все. Здавалось, пройшла безодня часу, доки вiн розкрив очi i продовжив огляд кованих залiзною шиною дубових колод. Бiля однiеi з верхнiх завiс Іван нарештi помiтив важке залiзне кiльце, до якого ланцюгом був причеплений великий дерев'яний молоток. Вiн неквапно взяв його до рук i обдивився. Так, сумнiвiв бути не могло – цю рiч повiсили сюди саме задля того, щоб нею стукати у браму. І це говорило про одне: якщо хтось стукае у браму, неодмiнно повинен бути той, хто почуе стукiт. – Господи, куди я потрапив? – уголос промовив сам до себе Іван. І раптом його осяяла думка! – Невже це… Вiн обережно повiсив молоток на мiсце i повернувся спиною до брами. Тепер картина дещо змiнилася – частоколу не було, а навкруги тяглася все та ж безкiнечна чорна пустеля. Вiн зробив спробу обiйти браму i подивитися на неi з протилежноi сторони, але це виявилось неможливим. Куди б не йшов Іван, вiн бачив перед собою з одного боку потрiсканi колоди брами, з другого – невеселу чорну пустелю. – Схоже, ти не залишаеш менi iншого виходу, – задумливо почухав Іван порослу щетиною щоку. Вiн знову взяв у руки молоток i з силою кiлька разiв вдарив ним у бронзовий тарiль, прибитий цвяхами до дощок, очевидно, задля цього. Удари гулко вiддалися луною. Іван зачекав кiлька хвилин. Нiчого не змiнилося. Вiн нетерпляче схопив молоток i знову занiс його для удару. Саме тiеi митi брама почала розчинятися. Повiльно i м'яко, без рипу i взагалi будь-якого звуку. Ось шпаринка помiж ii половин стала завбiльшки з голку, ось вона виросла завширшки з олiвець, потiм палець, долоню. І несподiвано Івану в очi вдарив цiлий потiк яскравого свiтла, бiлоснiжно-бiлого i теплого, нестримним потоком чогось неймовiрно важливого, охопивши все його ество. Яким невагомим стало тiло тiеi митi, який спокiй поселився в думках! Так, Іван не помилявся. Брама вела саме туди, куди вiн подумав. І вiн готовий був пройти крiзь неi. Втягнувши iз силою в себе повiтря, вiн зробив крок назустрiч свiтлу. І лише в останню мить зупинився, дослухаючись до розпачливого голосу, який йшов невiдомо звiдки i кликав його. То був голос Ганни. Схвильований i тужливий. Вона кликала його i вiн чув, що вона готова ось-ось зiрватися нестримним риданням. Іван швидко зробив крок назад i з силою налiг на важку браму, закриваючи ii. Тiеi ж митi його пiдхопила страшна сила i понесла, жбурляючи, невiдомо куди. Дивна легкiсть, що ii вiдчував досi, змiнилася нападом задушливого кашлю, а все його тiло заполонив пронизливий бiль. За хвилину вiн розплющив очi i побачив над собою мокре вiд слiз обличчя дружини, миготливий вогник каганця, який сильно кiптюжив бiлену крейдою стелю. – Живий! – тiеi ж митi видихнула Ганна. – Тихо, тихо, – м'яко охопив ii за плечi Омелько, i собi схиляючись над пораненим. – Йому тепер потрiбен спокiй. Але Ганна не вгавала. Очевидно, вiд великого нервового напруження, яке iй довелося пережити, ii почало трусити, немов у лихоманцi, i вона все повторювала немов молитву: – Живий, ти живий! – А який я маю бути? – вимовив Іван потрiсканими вiд гарячки вустами, i яким млявим видався йому власний голос! – Хiба дасте спокiйно померти? І вiн заснув. Йому снилися бойовi порядки вiйська, якi шикувалися на полi перед Жовтими Водами, сигнали сурми, залпи гармат i гуркiт копит тисячних вiддiлкiв кiнноти, котра летiла в бiй. Снились вогнi запаленого поляками Корсуня i позеленiлi вiд часу мури Тульчина. Просякле дощами небо над Пилявцями i могутнiй Кам'янець, котрий глузливо поглядав зi своеi гори в петлi швидкого Смотрича на козакiв, якi нiчого не змогли вдiяти з його потужними бастiонами i проходили далi на захiд, залишаючи по собi переляканий гарнiзон, змучених голодом i невпевненiстю в завтрашньому днi городян i славу цитаделi, укрiпленоi самим Богом на кордонi пiвденних земель Речi Посполитоi. Бачив вiн увi снi пожежу львiвського передмiстя i артилерiйський обстрiл Високого замку, бачив пишну кавалькаду представникiв кращого львiвського мiщанства, котрi прибули в табiр Хмельницького, аби запропонувати гетьману велику контрибуцiю i врятувати старе мiсто Лева вiд штурму i грабункiв у разi його успiшного завершення. Снив Богун i усмiхнене обличчя своеi Ганни, дитя з волошковими очима, яке простягало до нього рученята, кумедно гелгочучи щось на йому лише зрозумiлiй мовi. Але не бачив вiн бiльше страшноi чорноi пустелi i брами, готовоi розчинитися перед ним, приймаючи назавжди у свiй чарiвний свiт. До пори вiн зачинив ту браму. II – О, та я бачу, ти вже зовсiм на поправку пiшов, поранений герою! – загримiв Нечай ще з порога, пригинаючи голову, аби не зачепитися за одвiрок, котрий було зроблено зовсiм не для його богатирського зросту. Вiн зняв шапку, тричi перехрестився на образи в кутку свiтлички i нарештi сiв на лаву поблизу лiжка, на котрому лежав Богун. – Ну, слава Всевишньому. Панi Ганна зустрiла мене в сiнях, то хоч на себе стала схожа, а то сама ледь жива була, сердешна. Ну розповiдай! – Що я розповiм тобi, Даниле? – мляво знизав плечима Богун, мимоволi поморщившись вiд пекучого болю у грудях. – Краще ти розповiдай, що i як. Я, признатися, останне що пам'ятаю, це смерть Савки. – Так, – одразу ж спохмурнiв Нечай. – Убили нашого Савку. Такий чоловiк був… Та якби його одного! Кривавим видався для нас той день, коли тебе пiдстрелили, без мiри кривавим, Морозенка, полковника, убито… Але не будемо про погане. Знали ми кращi днi, будуть ще кращi. – Даниле, я хочу знати все. Але спочатку розповiдай, де я, i звiдкiля тут Ганна. Нечай знiтився. – Пiд Збаражем ти, де ж маеш бути? Правду сказати – якби моя воля, вiдрядив би тебе на кiлька мiсяцiв до Вороновицi. Але дохтури мовлять: не можна в такий далекий шлях. А щодо Ганни… Одне слово: вже й не думали ми, що видужаеш ти, Іване! Три днi пiсля того триклятого штурму все угасав. Омелько прикликав старого сiчового характерника, мали надiю, вiн щось зарадить. А старий хрiн таке сказав: вiн уже не в нашому свiтi, але ще й не в Царствii Божому. Кликати його звiдтам потрiбно. Інакше не повернеться. Якщо е по-справжньому дорога для нього людина, вона його поверне. От i все. Омелько кинувся за Ганною, загнав до смертi трое коней i через пiвтори доби був з нею тут. А потiм ти очуняв. – Давно я лежу? – запитав Іван, вирiшивши не виказувати свое здивування розповiдi Нечая, котра спiвпала з його мареннями про чорну рiвнину i браму. – Три тижнi. – Напевне, й новин багато нових? – Стачае, – Нечай спохмурнiв i вiдвiв погляд. – Невтiшнi новини? Нечай махнув рукою. – Не те щоб невтiшнi, але… Зав'язли ми тут, Іване. Давно могли Збараж взяти i далi пiти, та немае нам вiйськового щастя. Немов заговорений Ярема! – Нечай спересерця гепнув своiм важким кулаком об лаву, та так, що на полицi в нього над головою забряжчав череп'яний посуд. – Утрати великi. І хоч зовсiм мало ще до успiху залишилося, чуе мое серце: не дадуть нам ляха додушити. Хан незадоволений, з дня на день може щось утнути, король п'ятдесят тисяч посполитого рушення зiбрав. – Стривай, – Іван зробив спробу пiднятися на лiктях, але одразу ж осiв вiд пекучого болю на подушку. – Розповiдай все по порядку. – Що ж, час доки маю, – розвiв руками Нечай, запалив люльку i почав оповiдати. Штурм гуляй-городiв, призначений на дев'ятнадцяте липня, був зупинений зливою, важкi штурмовi вежi зав'язли в болотi, i полки змушенi були вiдiйти вiд них до свого табору. Тiеi ж ночi Ярема Вишневецький особисто очолив експедицiю, яка, пiдiйшовши таемно, напала на небагаточисельну варту бiля гуляй-городiв, перерiзала ii i спалила вежi. Кiлька день потому бойовi дii майже не велися, i лише пiсля того, як Іслам-Герай заявив Хмельницькому, що розцiнюе заплачену його людьми плату за здобич, обiцяну гетьманом, надто високою, а тому готовий знятися i пiти до Криму, як завжди дорогою взявши з Украiни ясир i здобич, гетьман наказав готуватися до рiшучого штурму. Вiн сам вийшов перед вiйськом i повним жалю голосом мовив: – Гей, козаки-молодцi! Знайте i не кажiть, що не чули: хан сказав менi, що коли ми йому скоро ляхiв у ясир не оддамо, за них самi у Крим у неволю пiдемо! Так i знайте, i нехай тi слова примусять вас згадати, хто ви – чи вiльне козацьке лицарство, чи хлопи й люди, гiднi стати бусурманськими невiльниками! Великий сором тодi вчули козаки пiсля таких слiв свого гетьмана, стояли, потупивши очi, i боялися кожен подивитися в обличчя своiм соратникам. А наступного дня все вiйсько пiшло на штурм стiн Збаража. Страшна колотнеча вчинилася тодi i дуже багато козацького люду, як i лядського племенi, полягло трупом. У кiлькох мiсцях прорвали козаки оборону i зайняли стiни, розвернувши гармати на них всередину ворожого табору, i почали палити з них ляхам на згубу. Дiльницю захiдного валу в десять сажнiв козаки повалили за допомогою пiдкопу i вже готовi були кинутися в пролом, знищуючи все живе на своему шляху. Але вiдвернулося вiйськове щастя вiд них i тiеi днини – жовнiри на стiнах i в проломi билися, немов леви, i змогли протриматися до ночi, а коли нiч зробила неможливим подальше просування штурмових колон i знесиленi козацькi полки вiдступили вiд стiн, iм залишилося лише скрипiти зубами i слухати, як працюють польськi землекопи, поновлюючи зруйнованi укрiплення. Ранком руки старшини козацького вiйська опустилися – полишивши зруйнованi укрiплення, ляхи побудували новi i були ще менш досяжнi, анiж ранiше. І хоч периметр ворожого табору, як i кiлькiсть захисникiв Збаража, зменшились замалим не у десять разiв у порiвняннi з початковим становищем речей, мiсто стояло. У Хмельницького увiрвався терпець. – Згною! – сичав вiн у нападi нестримноi лютi. – Один одного будете жерти немов павуки! З того дня приступiв бiльше не було. Козаки застосували iнший, воiстину генiальний план – допрацювавши i пiдвищивши полишенi ворогом укрiплення, вони отримали вал, який йшов круг всього мiста i був вищий за його стiни. Тепер вони могли методично обстрiлювати увесь простiр всерединi польського стану, що й не гаючись зробили – кiлькiсть жертв щоденного обстрiлу Збаража зросла настiльки, що серед полякiв почалися бунти. Насамперед польська челядь почала слiзно благати своiх рейментарiв випустити iх з фортецi. Вони були готовi вiддатися добровiльно в татарський полон, аби не вмерти з голоду або впасти пiд всюдисущими козацькими кулями. Лянцкоронський i Вишневецький не стали втримувати людей, котрi були у вiдчаi. Їх одразу ж випустили за межi укрiплень. Але сумною була доля тих, хто зламався, не витримавши мук, принесених облогою мiста – Іслам-Герай з мовчазноi згоди Хмельницького наказав iх всiх до одного повiсити, промовивши лише: – Смерть навiть такоi кiлькостi пiдлих гяурiв не е достатньою для помсти за життя кожного з моiх хоробрих батирiв. Але я згоден на таку несправедливiсть. І страшним кiльцем оточили конаюче вiд голоду та хвороб мiсто тисячi шибениць, додаючи вiдчаю тим, хто ще залишився i витримував облогу. А його i без того вистачало – в мiстi поiли не лише коней i собак, а навiть мишей! Решта челядi просила Вишневецького випустити i iх. Вони були готовi тепер, якщо i не пiти в полон, то принаймнi прийняти швидку смерть, набагато кращу в iхньому положеннi, анiж повiльна агонiя вiд голоду i хвороб. Але цього разу Вишневецький вiдмовився вiдпустити приречених хлопiв, попри можливiсть позбутися лишнiх ротiв, вiн навiть зжалiвся настiльки, що наказав годувати челядь з залишкiв вiйськових припасiв. Скорим було падiння Збаража, але знову невдача – вранцi до ставки Хмельницького прискакав на змиленому конi посланець вiд таемних друзiв з Варшави i принiс звiстку, що в Люблiнi об'явився якийсь пан на прiзвище Скшетуський. Цей пан, перевдягнувшись у селянський одяг, зумiв пройти повз козацькi заслони i доставив королю листа з проханням про найскорiшу допомогу, тож тепер Ян Казимир прямуе до Збаража з великим вiйськом, сповнений рiшучостi звiльнити вiд козакiв пiдступи до мiста i зняти облогу. – Такi ось новини, Богуне, – зiтхнувши, закiнчив свое оповiдання Нечай. – Жаль, – Іван вiдчув неймовiрну слабкiсть i затулив очi. Рана ще не зовсiм загоiлась, i вiн почував себе надто слабким для довгих бесiд. – Вибач, пане Даниле, щось я зовсiм розкис… Нечай одразу ж пiдвiвся i почав прощатися: – Е нi, то ти вибачай, засидiвся я! Ну, вiдпочивай Іване, набирайся сил, вони нам ще знадобляться. Чуе мое серце – довга в нас з ляхами буде вiйна, i не в цьому роцi нам ii закiнчити. – Хмельницький, напевне, був лихий на мене за той необачний штурм? – раптом пригадав Богун розмову з гетьманом перед роковим штурмом. – Хмельницький лихий? – здивувався Нечай. – Та вiн розцiлувати тебе був ладен! Мало не кожного дня про твое здоров'я справлявся, все переживав, що Богу душу вiддаси. Ви без лiку людей врятували тодi, як запалили люльку на схiдному мурi – коли гуляй-городини зав'язли, лише ви однi не дали можливостi Яремi зробити негайну вилазку i побити всiх, хто в них був. Так ось. Чекай на гетьманськi вiдвiдини, герою, сам обiцяв навiдати, як полегшае тобi. Коли Нечай пiшов, Іван ще деякий час лежав, впершись поглядом у стелю, пiсля чого заснув. Прокинувся лише надвечiр, в час, коли сонце, схилившись на заходi, надсилало крiзь зеленкуватi блюдця вiконниць прощальнi своi червонястi променi. Тишу, яка стояла у свiтлицi, порушував брязкiт посуду десь iз сiней, тупiт копит невiдомих вершникiв неподалiк (очевидно, вiд недалекого шляху) i завивання вiтру у стрiсi, за чорним отвором вiдкритоi ляди, котра вела на горище. Ще до того як розплющити очi, Іван вiдчув, що в кiмнатi присутня Ганна. Вiн сам не змiг би сказати, звiдки вiн здогадався про ii перебування поряд, але сумнiвiв у тому не мав. – Ганно, – покликав вiн. Вона пiдiйшла нечутною ходою i схилилася, обдивляючись його заклопотаним поглядом. – Я тут, тобi щось потрiбно? – Нiчого, – Іван простягнув руку. – Сядь поряд i дай менi руку, Ганно. Вона мовчки пiдкорилася. Іван кiлька хвилин гладив ii м'яку прохолодну долоню. – Я такий радий, що ти тут, Ганнусю. – Я тепер завжди буду поряд, – невесело посмiхнулась вона. – Тебе просто неможливо залишити одного. – Я пiдвiв тебе, кохана. Не надто я гарний чоловiк. Не надто гарний i батько, я так давно не бачив Тараса. Клопоти вам зi мною. На мить Іван вiдчув на обличчi дотик ii вуст. – Ти найкращий у свiтi, Богуне. Ти видужаеш i знову кинешся в бiй, я знаю i заранi боюсь за тебе. Але ти найкращий чоловiк i дбайливий батько. Що поробиш, якщо нам довелося жити у непростий час. Час народження новоi краiни. Вона, як i людина, народжуеться в муках, ось тiльки муки ii значно бiльшi, анiж муки породiллi. І нам з тобою доведеться роздiлити з нею частину тих мук, бажаемо ми цього чи не бажаемо. Ось тiльки ти не жени мене бiльше, я не поiду на хутiр. Я буду з тобою. Іван стиснув пальцями ii долоню на знак подяки, але на словах заперечив: – На полi битви не мiсце жiнцi, Ганно. – Тепер поле битви вся Украiна, i в таборi вiрних тобi козакiв я почуватиму, що моя дитина в бiльшiй безпецi, анiж за поганеньким частоколом не призначеного для великоi вiйни хутора. Не роби спроб, Богуне, тобi вiд мене не спекатись, – пiсля останнiх слiв куточки вуст Ганни ледь-ледь здiйнялися в посмiшцi. – Не найкраща думка, – зiтхнув Богун. Вiн добре розумiв, що Ганна мае рацiю, але все ще пручався, добре розумiючи: важке похiдне життя принесе iй безлiч випробувань. – Так, не найкраща! – Ганна зiгнулася i обережно, намагаючись не причинити болю, обiйняла Івана. III Чутки про вихiд Яна Казимира назустрiч Хмельницькому з посполитим рушенням дуже скоро пiдтвердилися. Тепер до ставки гетьмана Украiни доходили не лише вiдомостi про збiр вiйська i плани короля, а й цiлком конкретнi вiдомостi про напрямок пересування ворожоi армii та ii кiлькiсть. Судячи з усього, король доки не йшов на Збараж, прямуючи до Золочева, але всi розумiли: вiн змiнить напрямок руху в будь-який момент, як тiльки матиме необхiдну кiлькiсть розвiдувальноi iнформацii про козацьке вiйсько. Постала необхiднiсть або знiмати осаду, на яку було втрачено стiльки часу, сил i людських життiв, або змiнювати тактику i самим готуватися до облоги з двох бокiв – залишкiв збаразького гарнiзону з одного боку i шляхетського народного ополчення з другого. Але Хмельницький на те й був Хмельницьким, щоб вийти iз скрутного становища з найменшими втратами. Пiсля недовгих роздумiв вiн вирiшив вирушити назустрiч королiвському вiйську з козацькою i татарською кiннотою. Цiлком справедливо зауваживши, що для продовження облоги знесиленого гарнiзону збаразькоi фортецi вистачить i десятка тисяч козацькоi пiхоти. Перегрупувавши сили, гетьман негайно вирушив в район Зборова, маючи намiр саме там прийняти бiй з поляками. Осада одразу ж втратила свою енергiю. Щоправда, Іван Виговський, котрого було залишено наказним гетьманом на час вiдсутностi Хмельницького, спробував ще раз вiйськового щастя, пiдготувавши великий наступ, призначений на день святкування католицькоi Богоматерi Зеленоi. Вiн справедливо передбачав, що бiльшiсть захисникiв мiста буде в костьолi того дня i своею вiдсутнiстю на стiнах дасть можливiсть козакам захопити iх i закiнчити тим таку довгу i виснажливу облогу. Але не судилося писаревi Богдана Хмельницького, викупленому гетьманом з татарського полону (як то мовили злi язики) за рябу кобилу, показати його ясновельможностi свое дбайливе ставлення i вiйськове вмiння – збаразькi жиди, для яких облога не являла собою перешкоди для шмигання з мiста в табiр козакiв i назад за мури, збагачуючись усiма можливими i неможливими способами, вчасно доповiли рейментарям про майбутнiй напад. Не довелося вiддати шану Богоматерi того дня польському лицарству. Нашвидку помолившись, стали вони до бiйниць, як це робили вже безлiч разiв вiд початку облоги, i вiдбили наступ козакiв. Закiнчилась невдачею остання спроба козацькоi армii здобути мiсто – якщо пiсля п'ятнадцятого серпня й проводились бойовi дii пiд стiнами багатостраждального Збаража, вони не носили характеру масованого штурму, а були скорiше психологiчними заходами, спрямованими на деморалiзацiю ворога – козаки успiшно обстрiлювали вулицi мiста зi свого високого валу, доводячи захисникiв до стану, коли, як писав у своiх спогадах один з учасникiв збаразького протистояння, «не мали можливостi пальцем влучити в пусте мiсце, i кругом кулi й картеч знаходили своi цiлi». Пiд мури замку, в якому тепер зосередилися залишки сорокатисячноi залоги, велися пiдкопи, змушуючи полякiв тривожно позирати в дзеркальця залитих водою полумискiв, розставлених у рiзних мiсцях муру саме для того, щоб за iх допомогою визначити мiсце пiдкопу. То тут то там рвалися потужнi камуфлети, примушуючи кам'янi вежi хитатися на пустотах, як хитаеться, вийшовши з шинку, запiзнiлий гуляка. Осада, у якiй козаки так i не змогли здолати хоробрих захисникiв мiста, надходила до свого логiчного завершення. І хоч хоругви Вишневецького, Лянцкоронського i Остророга, а також червоно-бiлий прапор з бiлим орлом все ще увiнчували мури Збаража, продовжувати атаки на мiсто не було потреби – Польща втратила тут свое вiйсько, як втрачала його до цiеi митi пiд Жовтими Водами, Корсунем i Пилявцями. Сам Хмельницький у цей час пройшов майже до самого Зборова i прямо з маршу, не очiкуючи на детальну розвiдку, вдарив на польськi вiйська сорока тисячами козацькоi i тридцятьма тисячами татарськоi кiнноти. Воiстину страшним стала для королiвського вiйська та рокова переправа через болотисту рiчку Стрипу – коли поляки, роздiлившись на двi половини, вирушили двома мостами на протилежний бiк рiчки, авангард Хмельницького вже закiнчував винищувати п'ятитисячний розвiдувальний загiн польського вiйська i вирушав на зiткнення з неготовими до нападу основними силами супротивника. І захиталася Рiч Посполита пiд ударами козацьких списiв. Задрижала усiм своiм тiлом, розумiючи, що останньоi поразки iй не пережити. Сотнями валячись з коней, гинуло лицарство польське, останне з того, що його ще змогло зiбрати гасло, пiдняте самим королем. Козацькi сотнi, вдало змiнюючи напрямок удару i маневруючи полем бою, потiснили спочатку праве, потiм лiве крило, вiдкинули iх за Стрипу i почали гнати до Зборова, все зменшуючи вiдстань до поразки полякiв i остаточноi катастрофи польсько-литовськоi держави, яка пережила велике протистояння з Тевтонським орденом i Грюнвальдську битву, витримала експансiю Османськоi Порти, територiальнi зазiхання шведських королiв i iнтриги династii Габсбургiв. Але на те, що трапилося далi, не очiкував нiхто. Навiть промислом Божим навряд чи можна назвати пiдступну зраду Іслам-Герая, котрий вже приймав у себе в шатрi готових на будь-якi умови польських послiв. – Уруси моi союзники, це так, – спокiйно промовляв хан, сидячи у вкритому позолотою тронi на пiдвищеннi в центрi свого величезного шовкового шатра i перебираючи пальцями блакитнi перлини чоток. – Хмельницький-бей мiй друг i вiн завжди чесно виконував своi обов'язки у рамках укладених мiж нами домовленостей. Чому я повинен слухати послiв Ляхистану i чинити так, як потрiбно iм? – вимовив вiн тоном втомленого ментора, але, не давши можливостi вiдповiсти послам, одразу ж продовжив: – Нехай моi друзi не поспiшають, я сам дам вiдповiдь на поставлене мною запитання. Адже вони не будуть сперечатися, що доля Ляхистану майже вирiшена, i Хмельницький-бей, якщо вiн цього, звичайно, захоче, зможе посiсти трон польських королiв уже найближчим часом? Це iстина, яка дуже скоро може стати реальнiстю. Тепер я повинен вирiшити, чи несе такий стан речей вигоду моiм, татарським добрам. І я бачу, що не несе вiн менi жодноi користi, а мудрий i всемогутнiй Аллах пiдказуе менi: не вигоду, одну лише загрозу принесе таке закiнчення вiйни, котру моi хоробрi батири допомогли виграти урусам. Тож я, напевне, зможу допомогти Ляхистану. Зможу, звичайно, якщо моi польськi друзi погодяться на деякi моi умови… Так, перемога Хмельницького i незалежна та сильна украiнська держава на пiвнiчному кордонi ханства була зовсiм не бажаною для Іслам-Герая. Навiщо допомагати знищити одного з ворогiв i посилити цiею перемогою iншого, якщо можливо утримувати нестiйкий баланс iхнiх сил i взаемне ослаблення один одного безкiнечною вiйною? Хiба ж не кращий вихiд для Бахчисарая у такому станi речей? Хмельницький був на межi зриву, коли почув про рiшення хана припинити наступ своеi кiнноти i його пораду зупинити наступ козацьких полкiв. – Я розвiю вiтром трикляте бусурманське плем'я! – кричав вiн, кидаючись наметом з боку в бiк, немов загнаний в глухий кут тигр. – О, тричi невдячнi собаки! Як мiг вiн, кому я вiрив, як мiг так вчинити i вкрасти в мене перемогу, до якоi я йшов увесь цей час, задля якоi вкрив Украiну рiками кровi i горами трупу?! Але що вiн мiг вчинити, окрiм шаленого вияву лютi? Розумiв-бо: якщо не послухати хана, вiн, скорiше за все, не лише припинить битву, а й, цiлком ймовiрно, вдарить своею кiннотою на козакiв. Польськi вiйська, якi тепер, пiсля вдалого для козакiв початку битви в безладi вiдступали до Зборова, повернувшись, довершать почате татарами, i козацька армiя, подiлена завдяки непокiрному Збаражу на двi частини, опиниться перед найстрашнiшою загрозою з початку визвольноi вiйни. І немов страшний звiрячий рик вихопився з горлянки гетьмана. Вiн нарештi осягнув усю глибину своеi поразки. Поразки пiсля стiлькох успiшно проведених баталiй, пiсля славних i блискучих перемог. – Давайте в полки гасло припинити наступ! – застогнав вiн, повернувшись спиною до полковникiв i генеральноi старшини, якi очiкували його наказiв, i так зцiпив мiж собою руки, що пальцi на них побiлiли. – Ти несправедливий до мене, Боже! Ти несправедливий до Украiни… IV – А заграйте-но, музики! Та так заграйте, щоб геть викинути iз серця тугу! – Омелько щосили гепнув своiм пудовим кулаком по дошках столу, аж на ньому пiдстрибнув посуд. – А ти, шинкарю, неси ще горiлки! Та викинь к бiсу своi наливки, вишнiвки та варенухи! Доброi горiлки давай, з перцем, щоб як вогонь! Може, хоч вона подаруе менi забуття i випалить iз грудей сором! Соромно! – видихнув вiн i вихилив черговий кухоль пекучоi, немов вогонь, перцiвки. Видихнув, провiв по обличчю долонею i кiлька хвилин сидiв, упершись у почорнiлу вiд кiптяви стiну поглядом скляних очей. Раптом його погляд упав на кiлькох мiщан, котрi притихли за столом в iншому кутку шинку i сьорбали своi страви, закусуючи випите. – Так, пани ласкавi, а вам i горя нема! – ревонув Омелько щосили. Мiщани боязко озирнулися i про щось стурбовано зашепотiли. – Голоснiше, музики, та веселiше, чорт би вас усiх побив! – І Омелько жбурнув у музик, котрi вигравали, стоячи поряд з його столом, жменею срiбних монет. Бандурист, натягнуто посмiхнувшись, прискорив ритм i вшкварив гопак, за ним срiбними переливами поспiшила сопiлка, весело задзвенiв бубон. Шинкар, покосившись переляканим поглядом на оголену карабелу, що лежала на лавi поряд з Омельком, швидко поставив на стiл пляшку з оковитою i бiгцем повернувся до шинквасу. Вiн уже потай молився своему iудейському боговi, щоб той взяв назад увесь заробiток, отриманий на цьому божевiльному запорожцевi, i зробив так, аби той негайно покинув стiни його шинку i нiколи бiльше не зустрiчався на життевому шляху. Двадцятирiчний досвiд у шинкарськiй справi пiдказував – п'яний запорожець е смертельно небезпечною людиною для будь-кого, хто стане на його шляху. У разi якщо в п'яного запорожця розум затьмарено не лише оковитою, а й душевною хворобою, небезпека зростае втричi, а голова, на яку впаде його гнiв, може бути навiть головою людини, яка у жодному разi не бажае перейти запорожцю дорогу. О, нелегка шинкарська доле, чому ти така жорстока, чому сушиш мозок тваринним страхом перед такими, як цей козак, i не допомагаеш уникнути зустрiчi з йому подiбними? – Сумно! Сумно! – Омелько подивився на музик поглядом, вiд якого вони на мить замовкли. – Чому сумно? Тебе запитую, юначе! – вiн указав на юнака, котрий був у служках у бандуриста i тепер стояв позаду нього, намагаючись стати непомiтним для козака. – Не з-з-знаю, п-п-пане, – перелякано вимовив молодик. – Не знаеш! А звiдкiля тобi знати, малий! Козаку сумно! – вiд погляду, яким повiв Омелько по шинку, мiщани за крайнiм столом не сперечаючись пiднялися i тихцем вислизнули з примiщення. – Що ви знаете, продажнi душi, про тугу козацьку?! – черговий келих влився до Омельковоi горлянки, а спустошена череп'яна посудина полетiла в кут, розбиваючись на сотню дрiбних скалок. Омелько пiдхопив шаблю i, пограваючи нею, вказав на найближчого з музик: – Ось ти, ти вважаеш мене непотребом? Музику, котрий грав на сопiлцi, перетрусило. – Най Бог милуе, пане хороший! – А ти? – лезо карабели зметнулося в напрямку iншого музиканта. – Поважаю, як батька рiдного! – промимрив наляканий волох з бубном. – Горiлки!!! – вишкiрив зуби Омелько i, не очiкуючи на допомогу переляканих на смерть служок, до краiв наповнив свiй кухоль. Карабела, дзенькнувши, полетiла пiд стiл. – Вiрив! Як самому собi, йому вiрив! Навiщо продав нас, Хмелю?! – заревiв Омелько i завмер, охопивши голову руками. – Навiщо, Хмелю?… Цiеi митi вхiднi дверi рипнули, пропускаючи нового гостя. До низького i закiптюженого примiщення шинку увiйшов ошатно вбраний, стрункий i ставний козацький старшина. На мить затримавшись поблизу дверей, вiн оцiнив ситуацiю i ступив усередину, махнувши рукою жидовi бiля шинквасу: – Зачиняй шинок. Базiкай менше. За все, що скажеш, розрахуюсь, тож не барись. Богун, а це був саме вiн, пiдiйшов до столу, за яким сидiв Омелько, i сiв навпроти. Музики, не знаючи, що iм чинити, продовжували грати. – Геть! – махнув рукою до них Богун. Какофонiя звукiв замовкла. Той з музик, котрий грав на бандурi, поклонившись, зауважив: – Натерпiлись, чесний пане, заплатити б… Іван не дивлячись витяг з кишенi кiлька золотих монет i подав бандуристу. Той, поклонившись, прийняв i почав збиратися. За хвилину у примiщеннi шинку не було нiкого, окрiм Омелька, Богуна i шинкаря, котрий, уповаючи на Іегову, ховався пiд шинквасом. Омелько щось бубонiв, затуляючи заросле багатоденною щетиною обличчя обома руками. Нарештi видихнув, вiдiрвав руки вiд очей i поглянув на Богуна. – Горiлки, курве сiм'я! Кому сказав!!! – у голосi його було бiльше втоми, анiж загрози. – Досить горiлки, брате! – дивлячись прямо в очi побратиму, мовив Богун. – Досить?! – з Омелька вмить злетiла вся втома багатоденного кружеляння горiлки. – Ти менi кажеш досить? Убий мене краще, Богуне! – Ти менi потрiбен живим, Омельку, – Богун обернувся до шинквасу. – Агей, жиде, подай два кухлi оковитоi. І все, бiльше жодноi краплi цьому чоловiковi! Горiлка з'явилася на столi, немов за помахом чарiвноi палички. – Бери, Омельку, – тихо мовив Богун, пiднiмаючи свiй коряк. – І нехай усе залишиться позаду. – Позаду?! – вiд голосу колишнього суддi Вiйська Запорiзького жид за шинквасом почав прощатися iз земним життям. – Що ти мимриш, як таке може залишитися позаду?! Сiч стала за ним, прийнявши його, того, кого гнали. Давши йому клейноди, повiрила, як рiдному сину! Чому вiн не пiшов на Зборiв?! Чому зрадив нас, чому?! – Не було зради, Омельку! – Що ж було? – Омельку! – Що? Іван пiдхопився з-за столу i пiдiйшов до Омелька впритул. – Ми ще не закiнчили боротьби, отамане! Омелько теж звiвся на нетвердих ногах. – Коли ти востанне бачив мене хмiльним, Богуне? – Не пам'ятаю. – І я теж не пам'ятаю! Душа болить за Хмеля i два роки бойовищ, пiсля яких польське панство повертаеться в Украiну i поновлюе старi звичаi. Повертае наш гетьман ляхам iхнi маетки i землi, за якi моi козаки накладали головами. Це не зрада?! – Нi! – цього разу гепнув кулаком Богун. – Припини! Вiр у нього! У вiдповiдь Омелько несподiвано для Івана заридав, охоплюючи голову руками. – Вiн зрадив нас, Богуне! Як маю дивитися козакам в очi? Як ти маеш дивитися? Вони нас, не його винуватять! Майже в кожного та вiйна когось з рiдних одiбрала… Савку коли ховали, я очi затулити йому не змiг, мертвим поглядом вiн дивився, i я вiдчував що осуджуе… Морозенко, Бурляй, Кривонiс, Ганжа… Нiкого з них немае в живих! Чому, чому, Господи, дав менi пережити? Богун мовчав. У самого пiсля слiв Омелька до горла пiдкотився зрадливий клубок. Так, була в словах колишнього вiйськового суддi з Сiчi страшна правда. Вiн, як i тисячi козакiв, яких Хмельницький переможним маршем провiв аж до Львова, не мiг зрозумiти Зборiвськоi угоди, котра давала Украiнi не вистраждану незалежнiсть, а лише нестiйку автономiю в межах Речi Посполитоi i дозволений сеймом реестр козацького вiйська в сорок тисяч. Пани, котрi тiкали наляканими косулями пiсля козацьких перемог, отримували право повернутися i вiдновити своi майновi права на землях, политих кров'ю украiнськоi армii, що й робили, не втрачаючи зручноi нагоди. Територiя Украiни обмежилась трьома воеводствами: Киiвським, Брацлавським i Чернiгiвським, але навiть на теренах цих трьох воеводств польськi магнати, що iм було дозволено повернутися, почали вiдновлювати старi звичаi в межах своiх маеткiв. Полетiли непокiрнi голови покозачених селян, знову зросли потворнi палi шибениць на панських фiльварках. Такi подii, звичайно, не могли не потягти за собою наслiдкiв: поспiльство Украiни було тепер далеко не таким спокiйним, як до весни 1648 року. Цiла хвиля народних повстань прокотилася Украiною, примножуючи довгi списки люду, що його забрала вiйна. Посипалися шишки в тому числi i на голову Хмельницького: дехто пошепки, а дехто й у повний голос почав говорити про зраду гетьмана. Так продовжувалось вiд чорного для козацтва серпня 1649 року, коли було пiдписано Зборiвський трактат, протягом осенi i частини зими. А на початку лютого 1650 року пiд Хмельницьким грунт захитався досить серйозно – на Запорiжжi почався вiдкритий виступ проти гетьманськоi влади. Сiч, котра виплекала Хмельницького i дала йому в руки булаву, заговорила про неспроможнiсть подальшого перебування на гетьманствi людини, котра припустилася до того, що ляхи повертаються в Украiну i карають на смерть тих, хто пiд орудою Хмельницького ще зовсiм недавно очищував ту саму Украiну вiд лядськоi пошестi. І хоча окремi невдоволенi гетьманом iснували й ранiше, як це бувае при будь-якому режимi, Богдан-Зиновiй вiднiсся з усiею серйознiстю саме до цього виступу. Адже вiн виник не де-небудь, вiн вiдбувався на Сiчi, у тому мiсцi де не звикли пiдкорятися пановi i старшинi, а за найменшого приводу галасували опальному гетьману: «Не здатен!». І нiхто вже не мiг позаздрити такому гетьману, згадати хоча б трагiчну iсторiю гетьмана Неродича-Бородавки…[46 - Гетьман Ясько Неродич-Бородавка був страчений на початку вересня 1621 року в козацькому таборi пiд Хотином пiсля того, як козаки звинуватили його в недбайливому командуваннi вiйськом, що призвело до загибелi близько двох тисяч козакiв пiд час руху на з'еднання з армiею Кароля Ходкевича.] Як би там не було, Хмельницький змiг дати раду бунтiвникам. Пiсля швидкого рейду кiлькох козацьких полкiв на Запорiжжя непокiрних було заспокоено, а голова нерозумного отамана Худ олiя, котрий мав необачнiсть оголосити себе гетьманом Вiйська Запорiзького, скотилася, ошелешено глипаючи очима, iз закривавленоi плахи серед сiчового майдану. Проте залишилися ще сотнi подiбних до Омелька Деривуха, котрi не бачили сенсу в бунтах проти гетьмана, хоча й були шокованi порядками, що iх знову встановлювали на Украiнi польськi магнати. Такi люди переживали справжне падiння кумира, яким був для них дотепер Хмельницький… Пiсля останнього кухля, що його наказав принести Богун, Омелько обiперся спиною об стiну i, дивлячись у напiвтемний простiр шинку, почав наспiвувати хрипким п'яним голосом: Летить орел понад хутiр та по вiтру в'еться, Ой, там, ой там бiдний козак з поляками б'еться, Ой, годi вам, вражi ляхи, руську крiвцю пити, Не один лях посиротив малесенькi дiти… – Так ми спiвали пiсля Жовтих Вод… Що ж тепер заспiваемо? – утомлено завершив вiн спiв i засмiявся: – Щось на кшталт: пан Хмельницький, що ж ти дiеш i не схаменешся? Вiн позiхнув i затулив очi. – Та пiшов вiн к бiсу. Я ось посплю лишень… – І за мить Омелько вже хропiв. Іван, пiдiйшовши до дверей шинку, вiдчинив iх i гукнув челядь, наказавши взяти Омелька i обережно розмiстити його в санях, на яких вони прибули з хутора, довiдавшись, що Омелько вже третю добу наводить страх на добру половину вороновицьких шинкарiв та мiщанства своiм лихим норовом i поганим настроем. Двое дебелих наймитiв пiдхопили козака i швидко винесли з шинку, змусивши жида в кутку провести iх голосним зiтханням. V Не дивлячись на те, що Хмельницький втратив велику частку своеi популярностi пiсля Зборiвськоi угоди, на яку був змушений пiти, його дiяльнiсть аж нiяк не можна було назвати такою, що суперечила iнтересам козацтва чи Украiни. Навпаки, гетьман всiляко намагався зменшити негативнi наслiдки Зборова для молодоi держави. Вiн самовiльно, вiдкрито наплювавши на домовленiсть, запровадив реестр у п'ятдесят тисяч козакiв замiсть умовлених сорока тисяч, додавши до нього ще й окремий двадцятитисячний реестр, який формально надавався в розпорядження старшого сина Хмельницького – Тимоша. Але й цього мало, кожному з реестрових козакiв було дозволено мати при собi ще двох «хлопiв з самопалами», тобто «пiдпомiчникiв», людей, котрi завдяки такому розпорядженню звiльнялися з-пiд влади польськоi шляхти. Таким чином нехай i в обхiд трактату, але фактична кiлькiсть козацького вiйська все ж нараховувала майже двiстi тисяч осiб, що було бiльш анiж вагомою силою, зважаючи на те, що в серединi сiмнадцятого сторiччя кiлькiсть населення Схiдноi Украiни не перевищувала одного мiльйона чоловiк. Крiм того, була продовжена кропiтка робота над упровадженням територiально-полкового устрою держави, яка формувала цiлком демократичне суспiльство, схоже на устрiй Запорiзькоi Сiчi. Цю роботу остаточно було завершено тiльки влiтку, коли було затверджено кiнцеву цифру в шiстнадцять козацьких полкiв, котрi нараховували у своiх реестрах двiстi сiмдесят двi сотнi. Безперервно проводилися полiтичнi переговори ставки гетьмана з iноземними володарями, регулювалися питання внутрiшнього життя краiни, а в Чигиринi запрацював навiть перший в Украiнi монетний двiр. У Варшавi, Вiднi, Стамбулi й навiть у Римi напружено орудувала розвiдка гетьмана, складена ще до початку вiйни з людей з православноi шляхти, вiдданих справi звiльнення Украiни з-пiд польськоi кормиги. У такiй роботi минула весна, пролетiв ласкавий червень i зачервонiв стиглими вишнями над тинами козацьких хуторiв спекотний липень. Саме тодi Іван Богун отримав наказ вирушити до Чигирина. Привiз його сам Данило Нечай. Прибув на чолi пiвсотнi козакiв, полкового хорунжого i отця Гавриiла. Колишнiй Іванiв писар пiсля того, як зрiс минулоi осенi до писаря полкового, став круглiшим на виду, одяг пiдрясник з доброго сукна i з лошака пересiв на цiлком пристойного коня, хоча, не зраджуючи своiх звичок, був завжди i всюди прикладом стовiдсотковоi флегматичностi, за що Нечай, не дивлячись на сан Гавриiла, час вiд часу лаяв його такими словами, яких не зустрiнеш анi в часословi, анi у псалтирi. Ось i тепер писар сидiв верхи, про щось роздумуючи, навiть коли спiшилися i зайшли у ворота хутора решта козакiв. Хтось з Іванових пiдсусiдкiв, не дочекавшись, доки святий отець злiзе з коня, взяв того за вузду i повiв до конов'язi, де прив'язав i пiшов собi. Гавриiл залишився в кульбацi, спокiйно позираючи, як кiнь неспiшно почав вибирати з ясел своiми м'якими губами овес. Нечай лише махнув рукою. Залишивши решту козакiв i хуторян на подвiр'i, вiн майже силомiць потяг Івана у свiтлицю. – З тебе бенкет, Богуне! – загадково заявив вiн, сидячи на лавi i дивлячись на Івана, котрий, як це колись давно робив Федiр Богун, наливав у два срiбнi келихи медове вино з пляшки, добутоi у погребцi в кутку. – На честь твого прибуття такий бенкет учинимо, що й через тиждень весело буде! – у тон побратиму мовив Іван. – У цьому я сумнiвiв i не мав, – заперечливо замахав головою Нечай. – Але е кращий привiд. – Кращий? – здiйняв брови Богун. – Що ж може бути кращим, анiж вiдвiдини пана полковника, до того ж мого старовинного приятеля? – Здогадайся! Іван подав Нечаевi один з келихiв i сiв навпроти. – То ти бенкетувати приiхав чи загадки загадувати? – зiщулив очi вiн. – Нi перше, нi друге. – Тодi за чим? – Просто випити. Іван знизав плечима. – Тодi давай вип'емо. За твое здоров'я, пане Даниле! Нечай запротестував: – Не за мене будемо пити! – Чому? – здивувався Богун. – А тому! – Нечай ударив своiм кухлем до чарки Івана, який позирав на нього, нiчого не розумiючи, iз затисненою чаркою в руцi. – Бо нинi ми будемо пити за здоров'я полковника кальницького Івана Федоровича Богуна! – Ти щось помиляешся, пане Даниле, – примружився Богун, намагаючись зрозумiти, чи Данило бува не «пiд мухою», як то з ним iнколи бувало, коли мав перепочинок вiд справ. – Я не помиляюсь! – розреготався Нечай i жбурнув на стiл сувiй паперу, намотаний на паличку з червоного дерева, що говорило про важливiсть документа, написаного на ньому. Про те ж саме промовляла сургучна печатка з добре помiтним вiдтиском герба Абданк. – І трiски вiд ранку в ротi не мав, не те що горiлки! Збирайся в Чигирин, побратиме, досить тобi в сотниках ходити. Лише увечерi, коли козаки нарештi втихомирилися пiсля гучного бенкету, що його все ж домiгся Нечай, а сам полковник посвистував носом у свiтлицi для гостей, Ганна, налякана (хоч всiма силами намагалася не виказати свого стану) приiздом полковника, змогла розпитати Івана про мету Нечаевого вiзиту. Вона вклала спати малого Тараса, котрий, радiсно збуджений великою кiлькiстю гостей i блиском важезного пiстолета, який йому дав потримати, пiддаючись на уперте «няй!», дядько Данило, ледве заснув майже на двi години пiзнiше за звичний час, i лягла поряд з Іваном, що лежав горiлиць, заклавши руки за голову. Пригорнулася, поклавши голiвку йому на груди. Деякий час мовчки лежала, присунувшись до нього, i слухала дихання сина. Малий спокiйно сопiв увi снi. Напевне, йому ще й досi снився той пiстоль – прикрашений золотою та срiбною чеканкою, оздоблений коштовним камiнням i начищений до блиску. Десь за межами кiмнати все ще лунали кроки – то поралися козаки Нечая, годуючи коней i вкладаючись на нiчлiг. – Навiщо вiн приiхав? – голос Ганни пролунав стривожено, хоча вона й намагалася це приховати. – Випити! – знизав плечима Іван. – Тiльки випити? – Так. Просто випити за мое здоров'я. Ганна пiдвелась на лiктевi i пiдозрiливо подивилася на чоловiка. – Будь ласка, будь вiдвертим зi мною. Іван без слiв пiдхопився i поцiлував дружину довгим нiжним цiлунком. – Я завжди був вiдвертим з тобою, – сказав пiсля того, як iхнi вуста вiдсторонилися. – Вiйна поновиться? – Ганна поставила це найстрашнiше для себе запитання тоном, яким зазвичай запитують про якiсь зовсiм несуттевi речi, як-то вимолот зерна на току чи одруження когось iз сусiдiв. – Поки що нi. – І як довго? – Не знаю, – знову знизав плечима Іван. – Мабуть, не цього року, iнакше ми знали б про зiбрання королем посполитого рушення, як то було перед Збаражем. – Триклятий Збараж! – несподiвано вихопилося в Ганни, i вона мiцнiше притислася до Богуна. Навiть вiн повною мiрою не знав, чого iй коштували тi кiлька днiв вiд часу, коли на змиленому конi примчав чорний вiд пилу i тривоги Омелько, до того, як Іван уперше вiдкрив очi. Іван усе зрозумiв. – Не варто боятися долi, кохана, – м'яко заговорив вiн. – Особливо тепер, коли вiйна десь далеко. – Так, ти правий, – Ганна зiтхнула. – Але мусить бути причина для того, щоб полковник завiтав до свого сотника в гостi. – Ганно… – Так, я знаю, ви з юнацьких рокiв на Сiчi, були разом у безлiчi битв… А все ж? Іван пiдхопився. – Нiчого вiд тебе не приховаеш! – Звичайно. – Тодi як ти дивишся на те, щоб незабаром стати панi полковниковою? Реакцiя Ганни була для Богуна цiлком несподiваною: – Ну, нарештi надумали! Вони повиннi були зробити це давно, хоча б тому, щоб бути чесними перед людиною, котра ставить службу у вiйську вище за власне кохання. – Але я не ставлю… Ганна обвила плечi коханого руками i потягла на бiлоснiжнi простирадла. – Звичайно, не ставиш, мiй любий, ти просто розриваешся мiж тим i тим. Але поки що такоi потреби немае, тож будь смiливiшим, полковнику!.. VI До Чигирина вирушили без почту, лише Нечай, котрого супроводжували тринадцятилiтнiй старший син Іван i писар Гавриiл, який заявив, що повинен, використовуючи нагоду, побачитися в Чигиринi з панотцем Хрестовоздвиженськоi церкви Прокопiем, з котрим приятелював з бурсацьких часiв. З Іваном вирушили Омелько i Нечипоренко, який напередоднi прибув з доповiддю з Вороновицi, де стояла сотня, i згадав про якiсь справи в Чигиринi. Мирон Охрiменко хотiв був спорядити з подорожнiми вiз iз провiантом, але Богун рiшуче заперечив: – Не треба, Мироне. Вiз затримае нас принаймнi на добу. Так переб'емося. Охрiменко тодi не став сперечатися, лише, за звичкою, знизав плечима i пiшов собi геть. Тож тепер мандрiвники долали кожного дня не менше сорока верст, полювали дорогою, на нiч готували на вогнищi смачну вечерю i вкладалися, розпалюючи люльки. На сьомому небi вiд щастя був у такi хвилини малий Іван Нечай, котрий, принишкнувши пiд теплим кожухом на копицi духмяноi трави, мiг доволi послухати спогади бувалих козакiв. В його уявi неслися в бiй непереможнi козацькi сотнi, били веслами синь моря стрiмкi чайки, гримiло весняним громом тисячоголосе козацьке «слава», ревли гармати i дзвенiла бойова криця. Ще б пак! Мати нагоду слухати оповiдання козакiв, декотрi з яких пам'ятали ще Сагайдачного! І хлопчак намагався не поворухнутися, навiть голосно дихнути, боячись перервати тi оповiдання. Коли нарештi розiмлiлi вiд довгого шляху i кiлькох чарок, випитих за вечерею, козацькi старшини засинали, вiн ще довго дивився в засiяне зiрками небо, уявляючи, як сам летить на вороному огирi з розметеною вiд зустрiчного вiтру гривою, вимахуючи кривою турецькою шаблюкою. Так минуло два днi, а на третiй, коли до Чигирина залишалося вже зовсiм мало, трапилась подiя, котра затримала загiн ще на двi доби i мало не коштувала життя Богуну i його супутникам. Уранцi, як це було завжди, вмилися холодною водою iз сiдельних баклаг, поснiдали пастремою з хлiбом та цибулею i вже готувалися вирушати, коли несподiвано почули гуркiт копит досить великого загону. – Хто б це мiг тут бути? – знизав плечима Нечай, хоча питання було риторичним – до гетьманськоi ставки в Чигиринi i вiд неi поспiшали шляхом десятки великих i малих козацьких загонiв, гiнцiв i ще казна-кого. – Не iз Запорiжжя тi птахи, – замислено вiдкусив кiнчик травинки Омелько. Богун уважно придивився до озброених людей, котрi iхали риссю в колону по чотири, наставивши в небо довгi ратища списiв. До них залишалося не бiльше пiвмилi. Там уже помiтили невеличкий гурт козацтва i завертали у степ, де, у двох сотнях сажнiв вiд вкритоi пилом стрiчки Кучманського шляху, загiн Нечая розташувався серед трав, не знайшовши поряд жодного поселення. Конi тих, хто наближувався, не змiнювали клусу, але було помiтно, що вершники насторожилися i готували про всяк випадок зброю. – Що за чортiвня? – вражено мовив Нечай i повернувся до сина: – Іванку, сiдай на мого Буревiя i чекай нас тут разом з отцем Гавриiлом. Коли що, лети на схiд до Днiпра, вiн до Чигирина виведе. Скажеш гетьману… Утiм, iще рано! Стiй i чекай. – Вiн заскочив у кульбаку синового коня, котрий був значно повiльнiшим за уславленого у Брацлавському полку Буревiя, i повернувся до супутникiв. – Привiтаемося з мостивими панами? Усi, окрiм малого i писаря, торкнули коней, вирушаючи назустрiч незнайомцям. Хоча навiть з вiдстанi пiвмилi було помiтно, що то не татарський чамбул. На вiйськових було одягнуто блакитнi каптани, деякi з них мали поверх одягу кiраси або кiльчастi панцирi, на головах хутрянi шапки або залiзнi шоломи. Кожен мав при боцi шаблю, у руках пiку, а за плечима мушкет. Наближувалися, не ламаючи стрiй, широкою риссю, але Івану здалося що будь-якоi митi тi люди готовi розбiгтися полем широкою лавою i кинутися в погоню. І хоча намагання вiдбитися учотирьох вiд загону у двiстi п'ятдесят шабель були, звичайно, марними, вiн звiв курки на обох пiстолетах, котрi були за поясом, i перетягнув ближче пiхви iз шаблею. Коли до загону невiдомого вiйська залишалося не менше пiвсотнi крокiв, наперед воякiв виiхав на гнiдому огирi старшина у мiдному шишаку, кiльчастому панцирi i вiдкинутому за плечi козакинi. Привiтно посмiхаючись, здiйняв руку: – Слава Украiнi, панове! – Слава навiк, – вiдповiв Омелько, уважно приглядаючись до старшини. – Ви хто такi будете? У вiдповiдь долинув смiх: – А панове неввiчливi! Як на мене, ви маете першими сказати хто такi будете, адже бiльше тут нас! – Полковник Нечай iз старшинами Брацлавського полку, – невдоволено озвався Данило. – 3 ким маю честь? – Своi ми, пане полковнику! – почули у вiдповiдь. – Теж козаки. – Чиi козаки? – Вiдомо, чиi, гетьманськi! Тим часом передовi шеренги загону наблизилися i розсипалися, утворюючи круг четвiрки козацьких старшин кiльце. – Якого полку будете? – не вгавав Нечай. Усмiхнений старшина посмiхнувся ще ширше i пiд'iхав до Нечая на якихось п'ять крокiв. – До чого клята вiйна призвела, чи не так, пане полковнику? – доброзичливо мовив вiн. – Серед рiдноi землi християни, немов пси наiжаченi обнюхуемось. Кажу ж вам, гетьманськi козаки! Зненацька Омелько осадив коня i рвонув з пiхов шаблю: – То ляхи, браття, до зброi! – вигукнув вiн, але одразу ж упав, скинутий з коня одразу двома арканами. Богун, Деривухо i Нечипоренко спробували вихопити зброю, але вчасно спинилися – з рiзних сторiн на них спрямувалося кiлька десяткiв пiстолiв i рейтарських бандолетiв. Наперед, видимий до цiеi митi лише Омельковi, виступив сухорлявий чоловiк з немов натягнутою жовтуватою шкiрою на обличчi. Це був Славинський. – Пан хорунжий мае рацiю, – мовив вiн, посмiхаючись схожою на вовчий оскал посмiшкою. – Це гетьманськi козаки з полку Лiсовського. Але позаяк пана гетьмана ребелiя вiддала тимчасово в поганський полон, панове козаки обрали для себе за найкраще воювати зi схизматами пiд гербом князя Вишневецького, славетного захисника Польщi! От ми й здибалися, Богуне! Іван, не тямлячи себе вiд лютi, потяг iз-за пояса пiстоль, але одразу ж був спинений рукою Славинського i клацанням десятка куркiв. – Ну-ну, лотре, на твоему мiсцi я не робив би цього. Якщо не хочеш стати схожим на решето, звичайно. Цiеi митi Данило Нечай обернувся назад i поглянув на залишених за двi сотнi сажнiв позаду сина i ченця. Вiд загону лiсовчакiв вiд'едналися вже з десяток козакiв i, поганяючи коней, вирушили до них. Буревiй, вiдчуваючи щось недобре, закрутився дзигою пiд малим, але той все ще не наважувався погнати коня геть. – Тiкай, Іванку! – щосили вигукнув Нечай, i тiеi ж митi вибухнув пострiл, примушуючи замовкнути вiдчайдушного полковника. На хвилину прихилившись до кiнськоi гриви, вiн тихо сповз на землю i впав горiлиць. На Івана i Нечипоренка накинулися одразу двадцятеро ляхiв, скручуючи iх мiцними путами iз сирицi. Свiдомiсть поверталася повiльно. Спочатку в нiс вдарив густий сморiд свинячого хлiва, потiм шурхiт дощових крапель десь за стiною, пiсля чого вiдчувся пекучий бiль у потилицi i заломлених за спину руках. Іван повiльно розплющив очi i кiлька хвилин намагався звикнути до напiвтемряви, котра царювала у хлiву. Про те, що це був хлiв, не давав приводу сумнiватися не лише сморiд, а й тихе напiвсонне рохкання у протилежному кутку. Сильно допiкала спрага. Нарештi пiсля добрих п'яти хвилин Богун настiльки набрався сили, що змiг поволi звестися i сiсти, опираючись на стiну лiвим плечем. Перед собою розрiзнив неясний силует людини, яка сидiла точнiсiнько в такiй самiй позi, як i вiн сам, – ноги зiгнуто в колiнах, руки за спиною, а плече важко опираеться на дошки стiни. – Ти хто? – видихнув Іван, звертаючись до того, хто був поряд. – Михайло, вашмость, – долетiв голос Нечипоренка. – Як макiтра? – Гуде, чорти б ii взяли. – От-от, так як ото б натягли пусте вiдро i почали люшнями товкти. Богун трохи пересунувся, намагаючись умоститись зручнiше. – Що з нами сталося? – спитав перегодом, однак тiеi ж митi пригадав натовп лiсовчакiв, що iх оточував, i глузливу посмiшку Славинського. – Чорт, Нечай де?! – Осьдечки, – змахнув осавул головою убiк, – ще не оклигав. – Пам'ятаю, в нього стрiляли, вiн живий? – Живий, що йому стане! Куля лише рукiв'я пiстоля вiдбила та йому дух захопило, от з коня й гепнувся. А от коли в'язати стали, вiн потроху вiдiйшов i двох ляхiв так привiтав, що певне обидва Богу душi вiддали. От його полковник перначем по головi й погладив… – Омелько? – продовжив допит Іван. – Його окремо тримають. Не знаю, чому. З кутка, де лежав Нечай, почувся шурхiт, за яким – слабкий стогiн i прокльони. Якусь хвилину вони набирали оберти, пiсля чого, перейшовши на мiцну козацьку лайку, загудiли так, що свинi у клiтi навпроти пiдняли розпачливий вереск. – А бодай вам краплi оковитоi не побачити, iроди триклятi, коти помийнi, суки пiдплiтнi! Бодай вашi дiти одну пару чобiт на всiх мають, а жiнки iз сусiдами переморгуються! Це ж треба так чоловiковi руки скрутити, нижче лiктя не чую. А щоб вам посуха i татари! Нечай лаявся ще з хвилину, пiдбираючи все мiцнiшi й мiцнiшi слова, доки нарештi не сплюнув i теж почав зводитись, спираючись плечем на стiну. Тут вiн помiтив Івана i Михайла. – Добридень, куме! – посмiхнувся натягнуто. – Добридень i тобi, пане Іване! – І вам, куме, доброго здоров'я, – вiдповiв йому в тон Нечипоренко. – Голова не болить? – А чого iй, дурнiй, болiти, якщо я вже з тиждень не пив? – Нечай, попри бiль, знаходив у собi сили жартувати. Почали з'ясовувати, що з ними вiдбулося, пiсля того як Нечая огрiв перначем Славинський, а Богуна, котрий надто вже пручався зв'язуванню, уклав мушкетним прикладом один з лiсовчакiв. Виявилось, що при свiдомостi залишився один лише Нечипоренко. Вiн i розповiв, що одразу ж пiсля крику Нечая малий Іван розвернув коня i так чкурнув, що за ним лише пилюка закурилася. Гавриiл навпаки, спокiйно очiкував, доки до нього наблизилися, пiсля чого спокiйно злiз з коня, вiддав повiд одному з нападникiв i пiшов до кола. Їх швидко зв'язали, повантажили на вiз i повезли на пiвдень вiд Чигирина. Через двi години швидкоi iзди загiн опинився в неглибокiй балцi, у якiй було розташовано козацький бурдюг – кругла будiвля з пiвторасаженного частоколу, всерединi якого було розташовано невеличкий курiнь, хлiв i конюшню. Пiсля цього iх замкнули у хлiву. Що було далi з Омельком i Гавриiлом, Михайло не бачив, але по невеселих реплiках тих з лiсовчакiв, котрi вирушили в погоню за молодшим Нечаем, вiн зрозумiв, що тi спiймали облизня. – Ну, то не дивно, – погодився Нечай, – мого Буревiя догнати i з бiльшим вантажем жодний кiнь не зможе. Якщо малий не схибить, урятуеться, до Чигирина, вважай, годин шiсть йому залишилося. А от ми… Ну скажи менi, Богуне, чи не дурнi ми з тобою? Чи не вартi того, аби лядськi недобитки тепер з нас шкiру на ременi рiзали? Як теля у вовчу пащу, до них прийшли! – Але звiдки вони тут? – знизав плечима Нечипоренко. – А чому дивуватися? Хiба мало Украiною рiзних харцизiв ходить? Іван зiтхнув. – Чортiв Славинський, вислизнув тодi… – вiн спробував пута на мiцнiсть, але ослабити не мiг, лише посилився бiль у кистях. – Йому я потрiбен, то давнi рахунки. Треба сказати, нехай вас вiдпустить. – Поглянь на мене, пане Іване, – позирнув на Богуна Нечай. – Хiба що? – Тобi, бачу, мiцнiше, анiж менi, по головi перепало, коли таке верзеш. – Я не верзу. Того поединку не може вибачити, а потiм Ганну… – І що з того? Тепер у нього шляху iншого немае, повинен нас усiх тримати. Думаеш, вiн не розумiе, що вiдпусти вiн нас тепер, шлях до Польщi йому буде закрито? За таке обходження зi своiми полковниками Хмельницький голови знiмае. Та й я не бурсак якийсь, теж силу маю. Так що мусить вiн для нас iз тобою долю едину готувати, хочеш цього чи нi. – У Тульчинi я теж готував йому долю. І нелегка вона мала бути, якби не втiк. – Може, й ми утечемо… – знизав плечима Нечай. Вiн поворухнув зв'язаними руками i болiсно застогнав. – Михаиле, та поглянь-но що там з руками, геть посинiли… Нечипоренко посунувся до Данила i взявся оглядати йому руки. – Не тiльки посинiли, ще й попухли. Якщо ранiше кум мав такi кулаки, що вулик мiг геть розтрощити, то зараз вони в нього, як отой вулик. – Та не смiйся ти, iроде! Роби краще щось, спасу немае! Михайло швидко пересунувся ближче до Нечая i лiг на бiк у нього за спиною. – Посунь трохи руки до мене, спробую перегризти. Нечай послухався i завмер, очiкуючи, доки Нечипоренко зубами розгризе сирицю, яка врiзалась у тiло. За весь час не проронив жодного слова, лише пiт, що рясно виступив у нього на обличчi виказував, який бiль вiн терпить. Нарештi пiсля п'яти хвилин катування вiн рвучко випростав руки перед собою i неслухняними пальцями вiдкинув геть залишки мотузки. – Славинського б на нiй пiдвiсити! – мовив зi злiстю. Коли кров у затерплих руках трохи вгамувала свiй бунт, вiн взявся за пута Нечипоренка, потiм разом звiльнили вiд мотузка Івана. За хвилину Іван з насолодою потирав затерплi й синi долонi, котрi поступово набували свого природного кольору. За дверима почувся рух, за яким грюкнула, вiдчиняючись, засувка, i до хлiва увiйшли кiлька лiсовчакiв з пiстолями в руках. – Пане хорунжий, вони розв'язанi! – вражено вигукнув один з них, присвiтивши собi смолоскипом. Одразу ж за тим наперед виступив той самий усмiхнений хорунжий. – Панове вирiшили здiйснити вiдчайдушну втечу з ворожих пазурiв? – насмiшкувато мовив вiн. – Повинен вас поставити перед жорстокою реальнiстю: вона неможлива. Вас охороняють не гiрше, нiж сераль османського султана. Нечай рвучко пiднявся i ступив до хорунжого в супроводi розпачливого клацання пiстолетних куркiв. – Ти, блазню, – гнiвно мовив вiн. – Думай що i при кому говориш! Ти в присутностi двох полковникiв Вiйська Запорiзького! Коли ваше вiйськове щастя, охороняйте, а путати зась! Ми не конi й не худоба! Цiлком вистачить слова шляхтича залишатися тут. Хорунжий кiлька секунд витримував палаючий погляд Данила, пiсля чого вiдвiв очi. – Добже, – мовив вiн, вiдкашлявшись. – Якщо панове дадуть слово шляхтича, я не буду зв'язувати iм руки. – Отож-бо, – почав заспокоюватись Нечай. – Даю слово шляхтича, що не втечу користуючись тим, що менi не зв'яжуть руки. – Ви, пане Богун? – запитливо подивився поляк на Івана. – Вважай, що ти отримав i мое слово. – Бардзо добже, – вiн перевiв погляд на Нечипоренка. – Пан е шляхтич? – Пан е козаком i може завiрити, що козацьке слово не менш мiцне вiд шляхтинського! – набундючився Михайло. – Будемо сподiватися на це, – скривив губи хорунжий. – У такому разi я залишу вас, хоча охорону за дверима не буде знято. Зараз вам принесуть вечерю, а потiм можете вiдпочивати. Завтра ви, – лiсовчак указав на Богуна, – будете мати розмову з паном полковником. Пан Нечай мае знати, що полковник Славинський не мае до нього будь-яких претензiй i утримуе його тут лише заради власноi безпеки. – А тобi вiдомо, що мiж нами i Польщею у Зборовi пiдписано мирний договiр, тож вашi зi Славинський дii йдуть зовсiм йому не на користь? – Звичайно, – хорунжий, здавалося, очiкував саме такого запитання. – Можу запевнити пана, що це не пов'язано з полiтикою. Ще раз повторюю: ми не маемо нiчого проти полковника Нечая… – Я радий, – буркнув Нечай, – можеш передати Славинському, що претензii до нього маю я i не забарюсь про них згадати одразу ж пiсля звiльнення. – Ваше право, пане полковнику, – ледь схилив голову поляк i вийшов з хлiва. Слiдом за ним подалися решта козакiв. За кiлька хвилин справдi принесли вечерю, якщо так можна було назвати кiлька житнiх сухарiв, шмат солонини i три великих цибулини. Крiм того в кутку поставили вiдро з криничною водою, невеличкого каганця, а свиней, котрi почали голодний вереск, вигнали геть. Без зайвих церемонiй козаки взялися до iжi. Попоiвши, почали вкладатися. – Я йому тебе не вiддам, Іване, – нiби мiж дiлом сказав Нечай. – Нехай двох вб'е, а якщо повезе, встигнемо i йому горлянку перегризти. – І я з вами! – захитав головою Нечипоренко. – За компанiю, мовлять, навiть жид повiсився. – Завтра видно буде, – коротко кинув Богун i вклався на солому, накрившись каптаном i пiдклавши пiд голову шапку. VII Прокинулися задовго до свiтанку – дощ, який не вщухав усю нiч, нарештi просяк снопи перегнилоi соломи на даху хлiва, i вода спочатку великими краплями, а потiм i струмочками почала затiкати до примiщення. До неi додався холодний пронизливий вiтер, що його не могли затримати абияк прибитi дошки на стiнах хлiва, i голоснi розмови вартових, котрi не спали i лаялися, нарiкаючи на полонених i негоду. Деякий час лежали мовчки, хоча кожен розумiв, що iншi не сплять. Нарештi тишу перервав Нечай: – От розходилася небесна канцелярiя! – спересерця мовив вiн. – І як то там малий сам у степу? Хоч би не пропав, до людей вийшов. – Дасть Бог, вийде, – озвався Нечипоренко. – Дасть Бог… – зiтхнув Нечай. На якихось пiвгодини запанувала мовчанка, яку перервав згодом Богун: – Що ж iз Омельком? Невже вбили бурлаку? – запитав вiн, нi до кого не звертаючись. – Принаймнi я не бачив, – вiдповiв Нечипоренко. – Арканами лише стриножили. – Чому ж окремо тримають? У вiдповiдь на запитання Івана зарипiла засувка на дверях, i за мить вони розчинилися. На тлi сивiючого неба вималювалась тiнь у довгiй сутанi, з пакунком i цебром у руках. Трохи постоявши, прибулий повернувся, взяв каганець у невидимого вартового i ступив до хлiва. Козаки умить пiдхопилися – перед ними стояв Гавриiл, за якого вони всi встигли забути, жодного разу не згадавши про його долю. – Мир вам у домi вашому! – урочисто мовив прибулий i поклав пакунок, завернутий у полотно, на купу перепрiлоi соломи. У пакунку виявився снiданок, який складався з печеноi курки, кiлькох добрячих куснiв хлiба i зеленi. У цебрi, що його тримав у другiй руцi, було свiже молоко. – Прошу поснiдати, чим Бог послав. Нечай огледiв усе принесене писарем ошелешеним поглядом. – А сьогоднi вiн значно щедрiший, анiж учора! Що ж завадило йому, святий отче, послати щось подiбне напередоднi? – Богохульство не прикрашае, пане полковнику, навпаки, вiдштовхуе вiд людини, ельмо поганською та звичка перебувае. – Пробач, отче. Але яким же ти тут вiтром? – Вiтром? – перепитав Гавриiл i повернувся до дверей. Надворi дощ припинився, i вiтер, який дув уночi, заспокоiвся, стояв тихий прохолодний ранок. – Як ти сюди потрапив? – Прийшов, – знизав плечима писар. – Нащо гаяти час, – махнув рукою Нечипоренко. – Давайте краще закусимо. – І вiн, не очiкуючи на iнших, вiдламав вiд курки добрячий шматок бiлого м'яса, взяв кiлька стеблин зеленоi цибулi i окраець хлiба. – Приеднуйтесь, панове! Богун подивився на ченця: – Гавриле, чи не хочеш нам розповiсти, що з тобою сталося вiд учорашнього дня, тобто коли нас схопили? З невластивою для себе манерою вiдповiдати одразу на поставлене запитання Гавриiл почав розповiдь: – Коли вас схопили i зачали жаковати,[47 - Жаковати (заст.) – грабувати, громити.] до мене теж пiд'iхали кiлька ратних людей i хотiли насильство над слугою Божим чинити, але Бог подбав про мене i наставив на розум жовнiрiв: вони чемно запросили мене до гурту i казали, що жодним чином не зашкодять менi, що, як показав наступний час, вони i зробили. І хоч я волею Отця небесного опинився в руках католикiв, жодним чином вони не намагалися завадити менi возносити молитви, хоча й вели себе недостойно i смiялися, коли намагався довести до них едино праведну вiру православну i помилковiсть ересi католичноi. Але я молився й за них, тож най простить iх Бог. – Це добре, отче, – терпляче похитав головою Богун. – А куди нас привезли? – Хутiр вельми невеликий i занедбаний, – знизав плечима Гавриiл, – а хазяiв немае. Худоба е, кури е, городина, хоч недоглянута, але е, а хазяiв немае, може, вирушили куди? – Здаеться, я знаю, куди вони вирушили, якщо тут хазяйнуе Славинський, – похмуро мовив Нечай. – Далеко ми вiд Чигирина? – запитав Іван у ченця. – Якщо пiшому iти, мабуть, не ранiше, анiж за два днi, Бог дасть, можливiсть бачити золотi банi Хрестовоздвиженськоi церкви, у якiй настоятелем перебувае товариш мiй, людина праведна в усьому вiд молитви i посту до мирського життя. – А де Омелько? Вiн живий? Його утримують тут чи в iншому мiсцi? – Пан Омелько? Тут вiн. – У другому хлiвi? – Бог з вами, пане сотнику, чому ж у хлiвi? – Та розповiдай скорiше, iроде, усе, що знаеш! Не марудь, iй-бо, боки намну! – не стерпiв Нечай. Гавриiл замовк на добрих двi хвилини. Спокiйно сидiв, дивлячись у темний куток хлiву. – Бог вас не простить за таке, – нарештi вiдповiв голосом, який бринiв вiд образи. – Я й розповiдаю: тут пан Омелько. З польським полковником вiн щойно мав бесiду, перед тим учора довго був з ним у свiтлицi. Польський полковник повагу мае до нього, за одним столом з ним страви споживае, з iхньоi ласки й мене покликано. Нинi немае потреби додержуватися посту, тож я мiг повною мiрою насолодитися стравами, що iх було подано. Досить вишуканi, якщо прийняти до уваги наше становище. І вино добре, каюсь, дозволив собi малу дещицю того чудового напою, хай не прогнiвиться на мене за це Господь. Нечай знову поривався щось вигукнути, але Іван стримав його рiшучим жестом. – І якi ж справи у Омелька зi Славинським? – Не вiдаю. Коли я ввiйшов до свiтлицi, полковник про щось говорив пану Омельку, але потiм припинив. – А хто тебе прислав до нас? – Омелько прислав. – І тебе нiхто не затримував? – Нi. Один з ратникiв польських хотiв було стати на завадi того, аби я донiс до вас хлiб насущний, але iнший йому сказав дослiвно таке: «Не зачiпай, Янеку, того божевiльного схизмата, нехай iде собi!» – Правду казав, – мотнув головою Нечай. – Що? – подивився на нього Гавриiл. – Не переймайся. – Омелько нiчого не казав тобi передати для нас? – Аякже, казав. – Що саме? – Ось це, – вказав писар на iжу i цеберце з молоком. – І все? – Все. Іван зiтхнув. Вiн нiчого не розумiв. Якi справи можуть бути в Омелька iз Славинським? Чому той одразу ж не розправився з ним, а утримуе тут, сам наражаючись на небезпеку пiд носом у гетьмана i Чигиринського полку? – Добре. Дякую тобi, святий отче. Передай i Омельковi нашу дяку. Гавриiл кивнув головою, пiднявся i пiшов до виходу. Уже бiля дверей повернувся i ляснув себе по лобi: – Дякувати Господовi, згадав! Омелько просив ще передати ось це, – вiн витяг з-за пазухи загорнуту в пергамент довгасту рiч. – А також на словах сказати… Доля секунди знадобилася Богуну на те, щоб опинитися бiля Гавриiла i затиснути йому долонею рота – той стояв не далi як за три кроки вiд вiдчинених дверей, за якими чулися голоси вартових. Писар подивився на Богуна круглими вiд здивування i жаху очима. – Те, що вiн передав сказати, шепни менi на вухо, – прошепотiв Іван. – Добре? Гавриiл ствердно захитав головою. – От i славно. А тепер кажи. – Копайте пiд пiвнiчною стiною, мовив вiн, а я намагатимусь затримати iх ще на добу. Іван подивився на писаря довгим поглядом. – Дякую за снiданок, – мовив вiн нарештi. – Йди собi. – Пiд пiвнiч… – Йди! – пiдвищив голос Іван. Гавриiл знизав плечима i вийшов. Поляки, очевидно, не надто прискiпливо прислухалися до того, що дiялося у хлiву: пройшло не менше хвилини пiсля його зникнення, коли до хлiва заглянув один з лiсовчакiв. Упевнившись, що всi полоненi на мiсцi, вiн закрив дверi. Лише пiсля цього Богун видобув з-пiд поли каптана вiдiбраний в писаря пакунок i швидко розгорнув його. Тьмяно зблиснувши в слабких променях свiтла, з'явилося лезо невеличкого кинджала. Богун упiзнав зброю, яку Омелько завжди тримав за халявою чобота. – Хтось щось розумiе? – Я розумiю, – озвався Нечипоренко, – бовдур Гавриiл мало не забув, по що його послано. – І я розумiю! – вигукнув Нечай, але, опам'ятавшись, притишив голос. – Починаемо копати. Про решту дiзнаемося згодом. – Вiн взяв у Івана кинджал i, вiдсунувши в кутку пiвнiчноi стiни купу соломи, заходився дзьобати добре втоптану за багато рокiв глину. Робота просувалась повiльно. Окрiм того, що потрiбно було працювати тихо, слiдкувати крiзь шпарину мiж дошками за дiями вартових i ховати видобуту з пiдкопу землю, ii затримувало камiння, яке невiдомо звiдки взялося тут у великiй кiлькостi. Усе ж не далi як за двi години докопалися до напiвпрогнилоi нижньоi колоди у стiнi хлiва i почали вести лаз назовнi. Ще за годину було вирiшено призупинити роботу – до сутiнкiв продовжувати пiдкоп було небезпечно. Потяглися довгi години очiкування. В обiд знову з'явився Гавриiл з харчами, однак на цей раз польський хорунжий, помiтивши, що того безборонно пускають до полонених, нагримав на вартових i примусив iх занести iжу до хлiва самим. Крiзь шпарину в стiнi, де по черзi вели спостереження, вiдпочиваючи пiсля копання землi, козаки змогли кiлька разiв побачити Омелька, який ходив подвiр'ям у супроводi Славинського i його молодших офiцерiв. Деривухо про щось розмовляв з ляхами, уважно схиляв голову, неквапливо жестикулював, вказуючи то на пiвдень, то на захiд. Час вiд часу кидав байдужнi погляди на хлiв, у якому утримували його друзiв. Нарештi яскраво-червоний диск сонця поступово скотився в невидимий простiр за темною стрiчкою лiсу на заходi, i сутiнки почали поступово зморювати землю до нiчного сну. Десь голоснiше закумкали жаби, дiловито загули джмелi на хуторянськiй левадi. Лiсовчаки годували i напували коней, мiняли варту на чатах перед хутором i коло хлiва з бранцями. Поступово небо потемнiло, зблиснувши вогниками перших зiрок, на обличчях вартових козакiв забiгали тiнi вiд язикiв полум'я вiд вогнища, навкруг якого тi сидiли. У бранцiв з'явилася можливiсть продовжити роботу, однак робили вони це надзвичайно обережно – день, що минув, забрав iз собою розмаiття звукiв, залишаючи лише потрiскування дров у вогнищi вартових i нiчну тишу. Робота втратила швидкiсть, але незважаючи на те, близько пiвночi лезо добряче затупленого кинджала несподiвано пробило килим дерну з зовнiшнього боку стiни i, не зустрiчаючи опору, вискочило назовнi. – Усе! – видихнув Нечипоренко, котрий якраз був зайнятий копанням землi. – Готово. – Вилазь звiдтам, Михаиле, зачекаемо, доки варта посне, – покликав Богун. Нечипоренко, котрий, лежачи на животi, знаходився увесь у серединi досить великого пiдкопу, потроху вилiз i обтрусив з одягу грудки землi. – Ще кiлька разiв ножем вдарити, i воля, – весело проголосив вiн. Богун у свiтлi каганця обдивився примiщення в пошуках слiдiв iхньоi дiяльностi – наче б непомiтно. Вийнята з пiдкопу земля рiвномiрно розсипана по кутках i прикрита соломою, жмут соломи лежав поряд iз самим пiдкопом, готовий заховати його вiд цiкавих очей. – Усе наче б добре. Залишаеться ще одне: ми дали слово не робити спроб втечi, поклявшись своiми чесними iменами. Як маемо чинити, панове? – запитав у товаришiв Іван. – По правдi будемо чинити, – не знiтився Нечай. – Слово нами було дано Славинському, тож тiкати вiд нього не будемо. Лишень вийдемо на невеличку прогулянку, пiсля чого, повернувшись, ввiчливо попросимо Славинського звiльнити нас вiд обов'язку. Як вам така пропозицiя? – Щось менi пiдказуе, що вiн не зможе нам вiдмовити, – вишкiрив мiцнi бiлi зуби Богун. – А таки не зможе, ковiнька його матерi! – пiдтримав Михайло. Година йшла за годиною, а варта бiля вогнища нiби й не збиралася спати – жовнiри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса i палили люльки, час вiд часу поглядаючи в бiк хлiва. Одного разу вартовий навiть обiйшов його навкруги i, вiдкинувши засувку, заглянув усередину. Утiм, придивлявся вiн не надто пильно, очевидно, пильнiсть вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що вiд початку iхнього утримування полоненики поводились тихо i не робили нiяких спроб до непокори або втечi. За хвилину лiсовчак повернувся до багаття i лiг поблизу нього, щiльнiше замотуючись у кожух. Його приклад наслiдували й двое iнших. Через чверть години всi спали мiцним сном людей iз чистим сумлiнням. – Мабуть, пора, – прошепотiв Богун. У вiдповiдь Нечай простягнув руку: – Давай кинджал, першим пiду. Коли що, подам гасло. Богун покрутив головою: – Е нi, полковнику, тепер моя черга. – Ну нi, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирiшу – мусите слухати. – І не ти один! – не здавався Богун. – Я пiду першим! – Отакоi! А пан полковник мае пернач або гетьманський унiверсал? – обурився Нечай. – Кажу тобi, я пiду, i крапка! Доберемось до Чигирина, ось тодi будеш полковникувати… – Так, ану розiйдiться, вашмостi, не час сперечатися! – додав i свiй п'ятак до розмови Іванiв осавул. Вiн, користуючись несподiванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал i кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пiшли по черзi спочатку Богун, а потiм Нечай. На поверхнi, уже за межами своеi пропахлоi тваринним духом темницi, принишкли бiля стiни i почали прислухатися. Десь хоркали своiми м'якими губами конi, рохкала незадоволена виселенням з рiдного хлiва свиня у вiдкритому загонi неподалiк та лунав храп вiд вогнища – там вартовi справно «несли службу». – Щодалi? – прошепотiв Нечипоренко, звертаючись до Нечая. – Далi будемо за частокiл вибиратися, – знизав плечима той. – Тiльки спочатку б озброiтись. Треба у вартових пошукати. – Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш. – Не нароблю. Тихцем на ножi, i справу зроблено. Іван повiльно похитав головою: – Облиш кажу. – Але чому? – Нам не потрiбна кров цих людей, навiщо вкорочувати iм вiку? З трьома шаблями вiд всього iх вiддiлку однаково не вiдiб'емося. Та й тривогу можеш здiйняти, нi, нехай краще сплять… – монолог Івана було перервано чиiмись кроками. Той, хто йшов до них, був досi невидимий у темрявi i йшов не криючись, – у мороцi раз по раз дзенькали остроги на його чоботах. Пройшло кiлька вкрай напружених секунд. Усi трое завмерли, втискаючись у вогкi дошки хлiва, а Михайло переклав кинджал рукiв'ям уперед, приготувавшись у разi необхiдностi кинути його в незнайомця. Однак такоi потреби не виникло. – Бачу, хлопцi, ви часу дарма не гаяли, – почувся з темряви голос Омелька, – устигли лаз прокопати. Що ж, пора вирушати. – Варта! – пересторожено шепотiв зашепотiв Нечай. – Тихiше! – А, цi, – Омелько недбало подивився на сплячих охоронцiв. – Ними не переймайтеся, iм учора за моiм проханням отець Гавриiл порошку у вино пiдсипав. Славний порошок, дiе не одразу, але коли вже подiе, добу не пiднiмеш, хоч з гармати стрель. Складнiше з тими чатами, котрi за частоколом, та й основнi сили сотнi Славинського розташовано десь поряд, у таборi. Ну та вовкiв боятися… Уперед, хлопцi! – А конi? – спробував перехопити iнiцiативу до своiх рук Нечай. – Нам потрiбнi конi. – Так! А ще ридван i кiлька панянок у супровiд. Пiшими йдемо, так надiйнiше. До Чигирина рукою подати, якщо на кiлька годин вiдiрвемось, погоню вони вислати побояться. Нечай не заперечував. Просто встав i подивився на Омелька: – В який бiк iти? – За мною тримайтесь, – Омелько повернувся i покрокував у темряву, з якоi так несподiвано виринув хвилину тому. Швидко перетнули подвiр'я, прослизнули у вiдчинену браму i нечутними привидами заглибились у нiчний степ. Тишу порушив лише писар, котрого зустрiли за сотню сажнiв вiд хутора, в мiсцi котре йому призначив Омелько: – Негоже чесному чоловiку в темрявi чигати, аки татю. Я волiв би зачекати до ранку. Але на нього шикнули i швидко потягли за рукав сутани, примушуючи приеднатися до утiкачiв. Швидкий марш продовжувався до свiтанку, а тодi, нашвидку пiджививши себе, вiдпочили кiлька хвилин i продовжили мандрiвку. Говорили мало, Нечая, як втiм i Івана з Михайлом, мучив пекучий сором – вони, немов утiкачi-крiпаки, йдуть, криючись вiд польського загону, i не можуть нiчого з цим вдiяти. І це зовсiм поряд зi столицею гетьмана! Омелько, який мав бiльше життевого досвiду, розумiв: доля пiдкидае часом i не такi халепи, тож вiдчував себе краще, крiм того, всi трое, окрiм Омелька, напружено думали про таемничi справи промiж Омельком i Славинським, його допомогу i таку несподiвано легку втечу. Як у Богуна, так i в Нечая запитання майже крутилися на язику, але все ж вони утримувались вiд них. Зараз не до того, необхiдно сконцентруватися на швидкому пересуваннi, крiм того, козак не витрачае дарма слiв i не ставить непотрiбних запитань. Коли Омелько матиме за потрiбне, розповiсть сам. Двi години пiсля ранкового вiдпочинку йшли спокiйно, хоч вже не в такому темпi, як на початку, – давались взнаки довгi години маршу i безсонна нiч. А в час, коли сонце встигло пiднятися над обрiем, вказуючи на восьму годину ранку, неподалiк здiйнялася хмара куряви, i незабаром утiкачi змогли почути тупiт копит великого загону. – Чорт забирай! Невже Славинський?! – спересердя вигукнув Нечипоренко. – Не схоже, – замислено покрутив головою Омелько. – Славинський у нас позаду, тобто на пiвднi, а цi наближаються iз заходу. Зупинившись, почали очiкувати, доки кiнна чата наблизиться – ховатися або утiкати од неi не було жодноi можливостi, iх уже помiтили i поспiшали навперейми. За три хвилини були поряд. Переднi вершники осадили коней i зупинилися, слiдом за ними перервала рух i решта загону. Нечай рiшуче виступив наперед. – А ви хто такi будете? – грiзним голосом запитав вiн. – Тю! Та чи не признаеш, пане полковнику? – почулось у вiдповiдь. Наперед виiхав кремезний старшина в кармазинi й бобровiй шапцi. – Вус! – не повiрив власним очам Нечай. Перед ним був його власний полковий обозний. – Яким вiтром, обозний? Та не встиг старшина вiдповiсти, як у нього з-за спини вихопився на конi маленький вершник. Пiдскочивши впритул до Нечая, вiн прямо iз сiдла дикою кiшкою кинувся тому на груди. – Батьку! – пропищав тоненький дитячий голосок. Нечай, обхопивши обома руками, притис сина до грудей. – Вiн, ваша милiсть, усе його заслуга. Уже як на нас вийшов, один Бог знае. Ми з Прилук поверталися iз сукном та порохом для полку. Батька, мовить, харцизи схопили, от я хлопцiв i завернув. Як могли, поспiшались-мо, та тiльки поблукали трохи… – Козак! – пiдняв Нечай сина високо на витягнутих руках. – Справжнiй козак росте! За хвилину вiн уже вiддавав розпорядження: – Коней нам! Ти, Вусе, з пiвсотнею вiддiлюйся i забирай схiднiше, а я прямо на пiвдень пiду. Десь за годину побачиш балку, обходь i очiкуй, коли почуеш шарварок, бий на балку з пiвдня, хутiр там. Усiх до ноги вирiзати, лише полковника iхнього залиш, з ним Богун буде розмовляти! Бiй був короткий та запеклий. Козаки Лiсовського, хоча й були захопленi зненацька, показали, що гiдно несуть iм'я свого колишнього отамана – рубалися до останнього i не здавалися, навiть коли були оточенi з усiх сторiн i падали один за одним пiд шаблями розлючених брацлавцiв. – Не жалiй чортiв лядських! – додавав iм наснаги полковник. – Нехай десятому буде заказано чинити в Украiнi розбiй i порушувати мир! Уперед, соколики моi. Не вiдставав вiд iнших i Богун. Страшною дзигою крутився вiн на всi боки i, перегнувшись у сiдлi, без жалю завдавав ворогам нищiвних ударiв своею гострою, немов бритва, шаблею. Метався вiд однiеi купи до другоi, вiдшукуючи того, кого хотiв побачити цiеi митi бiльше, анiж коли-небудь когось з найрiднiших людей. Адже ненависть зближуе не гiрше за кохання, адже вона примушуе, надриваючи сили, глядiти того, до кого притягуе. Вимагае помсти. А Богун кипiв цiеi митi вiд невтамованоi жаги помститися. За давнiй напад на Савку, за зраду гетьмана Павлюка, за перешкоди в iхньому з Ганною щастi, нарештi за те, що той сам мало не спровадив його на той свiт учора. У якусь мить бою Іван все ж побачив Славинського. Той встиг скочити на коня i тепер щосили галамасив тварину батогом, утiкаючи в супроводi кiлькох жовнiрiв у степ. – Не утечеш, собако! – вигукнув Богун. – Омельку, Михаиле, вiн утiкае! За ним! Але не почули його вiрнi Нечипоренко i Деривухо, обидва були далеко, повнiстю захопленi битвою, не кинулися переслiдувати купку втiкачiв i решта козакiв. І Іван, не вагаючись жодноi хвилини, кинувся навздогiн один. Довго гнав коня охоплений ненавистю Богун. Гнав, не помiчаючи навiть, що всi його друзi залишилися позаду, i тепер вiн один переслiдуе п'ятьох вершникiв, котрi наполоханими зайцями мчать попереду нього у степ. Та чи такими наполоханими? Ось двое жовнiрiв притримали коней i кинулися йому навперейми, за ними ще двое. Зупинився нарештi й сам Славинський. Люта посмiшка скривiла його сухорляве обличчя, вiн рвонув з пiхов шаблю i кинувся вслiд за жовнiрами. Ще мить, i зовсiм туго довелося б Богуну. Але не розгубився досвiдчений козак. Одного за одним збив вiн з кульбак перших двох нападникiв влучними пострiлами двох пiстолiв, якi йому перед битвою мало не насильно увiпхнув Нечай, проскочив за пiвстопи вiд блискучого леза занесеноi над ним шаблi третього лiсовчака i, щосили вдаривши його в скроню закутим у залiзну рукавицю кулаком лiвоi руки, схрестив шаблi з четвертим. Доки встиг наблизитись Славинський, впорався i з тим. – Ну от i зустрiлися, Славинський, – кинув вiн хрипким вiд бойовоi лихоманки голосом до свого ворога. – Тепер нiхто нам не завадить порахуватися. Найманець князя Вишневецького так натягнув повiд коня, що той на мить зiрвався дибки. – Так, нiхто! – на обличчi Славинського з'явилася холодна посмiшка. Вiн швидко дiстав iз сiдельноi кобури пiстолет i вистрiлив в Івана. Лише випадковiсть урятувала Богуна. Кiнь Славинського, який ще не зовсiм заспокоiвся, несподiвано смикнувся i рука вершника опустилася усього на дюйм. Куля пройшла нижче. Іван, вiдчувши на обличчi розпеченi крупинки перегорiлого пороху, рвонув коня уперед, заносячи для рокованого удару шаблю. Але що це? Нещасна тварина сумно заiржала, мляво ступила два кроки вперед, все ще намагаючись виконати волю свого вершника, i важко присiла на переднi ноги. Присiла, щоб вже нiколи не пiднятися. Іван швидко зiскочив i завмер бiля коня – з грудей тому била цiвка темно-червоноi кровi. Вдалинi затихали приглушенi травою удари копит. Богун кiлька хвилин дивився вслiд Славинському, пiсля чого повернувся i покрокував назад, туди, де серед крикiв поранених i iржання коней догоряло життя загону, очолюваного його невловимим ворогом. VIII Чигирин вiд часу, коли Хмельницький наприкiнцi 1647 року змушений був утiкати з нього в супроводi невеличкого гурту своiх однодумцiв, справдi вирiс i став на диво красивим мiстом. Те, що мандрiвник попав у гетьманську столицю, вiн мiг вiдчути, не лише споглядаючи могутнiй козацький гарнiзон i жерла десяткiв гармат на мурах i нових укрiпленнях, побудованих нещодавно за новiтньою в Європi бастiонною системою, тобто з використанням низьких i неймовiрно товстих стiн, якi, немов велетенських розмiрiв шестикутна зiрка, охоплювали мiсто, видаючись на кiлькасот сажнiв вiд периметра давнiх мiських укрiплень. Неординарнiсть мiста i його державне значення вiдчувались у метушливих скупченнях рiзноманiтного люду на вулицях, вiд волоцюги чи мандрiвного кобзаря до козацького старшини або чужоземного посла в дивовижному схiдному, або пишному, з неймовiрною кiлькiстю бiлоснiжних мережив европейському костюмi. В кiлькостi процвiтаючих шинкiв i заiжджих дворiв, а головне – в будiвництвi, котре розвернулося в рiзних кутках Чигирина в таких масштабах, що можна було подумати: мiсто вiдбудовуеться заново пiсля пожежi. Зводилися будинки козацькоi старшини, котра вiднинi мала необхiднiсть мешкати пiд рукою в гетьмана, будувалися новi казарми для залоги, конюшнi, комори для провiанту i вiйськових припасiв, пiдновлювали свою маетнiсть, заразившись загальною будiвельною лихоманкою, i давнi мешканцi Чигирина. Одночасно будувалися аж п'ять православних храмiв – церковна казна епархiй значно погрубшала пiсля переможноi вiйни козацтва, котре завжди вважало православну вiру одним з найголовнiших своiх прiоритетiв. До мiста тяглись звiдусiль цiлi валки з лiсом i каменем, йшли, поважно ступаючи, майстри будiвельних справ, за спинами в торбинах несли сокири, пилки, долота, кельнi i ще бозна-який реманент з того що потрiбен справжньому будiвельнику. Дзвiницi кiлькох новозбудованих храмах попри те, що на них ще велися роботи, багатоголосим дзвоном зустрiчали новий день, запрошуючи вiрян до ранiшньоi молитви. На величенькому ринку, який являв собою заставлений рядами возiв великий вигiн зовсiм поряд iз замковою горою, вже вiд самого ранку йшов пожвавлено-галасливий торг, там ревiла худоба, iржали конi, кахкали качки i писклявими голосами сварилися крамарки. Іван з Данилом i Омельком залишили решту супроводжуючих ще в передмiстi, тож тепер спостерiгали за картиною життя великого мiста втрьох, повiльно пробираючись людським потоком, котрий вирував поблизу ринку, до гетьманськоi резиденцii – великоi групи високих теремiв з критими гонтою дахами в самому центрi мiста. Донесхочу могли насолодитися базарним фольклором: – Пане лицарю, пане лицарю, а ось чи не файна збруя до вашого скакуна? Ой, добре б личила! – пхав, пiдстрибуючи мало не на рiвень голови вершника, в обличчя Богуну оздоблену мiдною чеканкою кiнську збрую зарослий чорною, немов смола, щетиною циган. – Пiшов! – пiдiгнав коня Іван, не маючи бажання вислухувати усi переваги новоi збруi, але той не поспiшав – косував оком на гнiду з бiлою мiткою на лобi кобилу, прип'яту бiля одного з возiв у кiнському ряду, i ледь-ледь втримувався, щоб не заiржати. – Іч ти, Циган цигана розумiе! – пiдсмiявся Нечай. – Іди собi, чоловiче, не заважай, ми не на торги приiхали. – А хоч би й не на торги, гарнi моi! – шаленiв циган. – Купiть збрую, а потiм i iдьте собi! Танцюйте панам старшинам! – цикнув вiн зграйцi циганчат, яка ховалась у натовпi зовсiм поряд. Тiеi ж митi п'ять чи шiсть напiвголих, схожих на кошлатих мавпочок, дiтлахiв квапливо зарухались у танцi перед самими копитам козацьких коней. Майстерно плигали i витанцьовували, прислухаючись до ритму бубна, у який бив дещо старший хлопчак з гривою кучерявого волосся на головi i блиском чорних очей на усмiхненому обличчi. – Ату я вас! – удавано розлютився Омелько, замахуючись на циганчат батогом. Мить, i вiд танцюристiв залишився лише невдоволений лемент помiж натовпом i хмарка куряви, збита босими ногами. Поiхали далi. – Конi! Добрi конi! – чулося з одного боку. – Воли круторогi! Трудяги зацнi! – вторило йому з iншого. – Пшениця, овес, ячмiнь, жито! Пiдходь, не барись, грошей не беремо, так роздаемо. Дорогою наздоганяемо, ще й досипаемо! – Баняки, глечики, макiтри! – Сукно, кармазини, лундиш! – Шаблi дамаськi, пiстолi турецькi! – М'ясо та птиця, бери не для годиться! Гудiв базар, та так, що в головi паморочилось, вирував, вихваляючи свiй товар, цiкавлячись чужим. А десь у натовпi вже завило, зарепетувало тонкими жiночими голосами: – Ой, тримайте злодiя! Ой, ловiть харциза! Украли, украли! – i майнула швидка тiнь бурсака в довгому та сивому вiд пилюки пiдряснику з цiлим решетом яець наперед себе. Добрих десять хвилин минали козаки базар. А коли нарештi проiхали i опинилися на бiльш спокiйних вуличках, де зустрiчалися в основному козаки i старшини, що поспiшали вiд гетьманськоi канцелярii i до неi, Омелько пiдкрутив вуса i посмiхнувшись поплескав Богуна по плечу: – Таки недаремно воювали, Богуне? І ти, неборака, не задарма кров пролив свою, i всi, хто полiг, усi за добру справу. Вiдживае ненька, вiдроджуеться! – Так, Омелько, – цiлком серйозно вiдповiв Іван. – Ми завжди знали, що не задарма. На великому майданi перед вiйськовою канцелярiею, обабiч якого притулилися будiвлi пушкарнi, кiлька будинкiв генеральноi старшини i з десяток менш значних споруд, мандрiвникiв спинили кiлька комонних вартових. Пильно оглянули, але, упiзнавши всiх трьох, привiталися, запитали про мету вiзиту до його ясновельможностi i пропустили. – Ох, не так я колись до Хмеля заходив, коли його старшу Степаниду за мого племiнника вiддавали! – напiвжартома зiтхнув Не-чай i, доручивши коня козачковi, що трапився назустрiч, заспiшив догори сходами високого ганку. Богун з Омельком скористалися його прикладом. У приймальнi гетьмана iх насамперед вислухав старший над бунчуковими товаришами – середнiх лiт козак, якого Іван нiколи ранiше не зустрiчав. – Так, його ясновельможнiсть знае про ваш вiзит. Учора чекали. – Знаю, що учора. Загостювали ми тут дорогою. Та так славно, що й покинути добрих хазяiв змогли не одразу. Бунчужний кинув на полковника швидкий погляд, але у вiдповiдь на його розв'язну реплiку нiчого не вiдповiв. У канцелярii Хмельницького добре знали Нечая i його манеру спiлкуватися. – Пан гетьман зараз вiдсутнiй. Можу доповiсти про вас пану генеральному писарю. Нечай зiтхнув: – Що ж, немае Хмеля, давай хоч Виговського. Іван Виговський, який поводився так, як пристало поводитись, займаючи його посаду, прийняв iх серед простороi зали, стiни якоi було задраповано блакитним сукном, а на мiцному столi у стилi бароко стояв срiбний шандал iз дванадцятьма палаючими свiчками (не дивлячись на ясну днину, гардини на високих вузьких вiкнах було спущено). Вiн чемно привiтався, потиснувши руки спочатку Нечаевi, потiм Богуну i лише пiсля нього Омельковi, затим вказав запрошуючим жестом на крiсла пiд стiнкою неподалiк вiд чорноi пащi камiна. – Прошу вас, панове, сiсти i вiдпочити з дороги. Зараз я накажу накрити стiл, зможемо попоiсти, i я послухаю вашу розповiдь про становище у Брацлавському полку i взагалi на нашому захiдному кордонi. – Радо приймаемо запрошення пана, – видихнув Нечай, падаючи у крiсло. – А щодо кордону… Це, пане Виговський, доки що рiч неосяжна, та яку неможливо вiдчути дотиком пальцiв. Про який кордон ми можемо тут з вами говорити, коли нас три днi тому було захоплено в полон вiддiлом польського вiйська усього за кiлька десяткiв верст вiд Чигирина? – Неймовiрно! – спокiйний тон Виговського промовляв, що вiн не почув нiчого неймовiрного для себе. – Уважно послухаю за снiданком про вашi пригоди, пане полковнику. – Розповiмо, нам не важко, – змахнув рукою Нечай. – Усе ж таки хотiлося б побачити гетьмана. – Менi дуже шкода, – розвiв руками з виглядом, який i насправдi промовляв, що йому дуже шкода, Виговський. – Його ясновельможнiсть не попередив, о котрiй годинi вiн буде. Мусимо чекати, доки вiн не викличе. – І довго? Виговський ще раз розвiв руками, цього разу мовчки. Утiм, хоч Нечая i розлютив такий прийом гетьмана, вiн змушений був погодитись, що снiданок був чудовим. Служники змiнювали страви не менш часто, анiж це зазвичай робилося на бенкетах польських вельмож, самi страви були витонченими i смачними, а перцiвка, якiй козаки вiддали перевагу перед старим угорським, пекла нутрощi, немов вогонь. Пiсля снiданку iх провели в покоi, де вони могли вiдпочити, очiкуючи на виклик гетьмана. Козаки одразу ж запалили люльки, завiшуючи клубами дима майстерну рiзьбу на дерев'янiй стелi свiтлицi. Не бiльше, анiж через двi години, до свiтлицi увiйшов бунчуковий товариш, котрого вони першим зустрiли у приймальнi. – Його ясновельможнiсть очiкуе на вас, панове! – урочистим тоном вимовив вiн. – Нарештi! – Нечай встав з лави, на якiй до цього лежав, вiдкинувшись горiлиць, поправив очкур i пiхви шаблi, натяг на голову прикрашену павичевим пером шапку i ступив до порога. – Пора, друзi. Спочатку у свiтлицi з блакитними стiнами i срiбним шандалом iх зустрiв Виговський. Вiн прискiпливо оглянув усiх трьох, пiсля чого офiцiйним тоном заявив: – Панове старшини, його ясновельможнiсть гетьман Украiни i Вiйська Запорiзького Богдан-Зиновiй Хмельницький очiкуе на вас. Прошу проходити, – вiн вiдступив убiк i вказав на дверi за спиною, обабiч яких застигли двое вартових сотникiв. Сотники, немов за наказом, розчинили дверi, i спочатку Виговський, а за ним i решта прибулих пройшли до гетьманських покоiв. Убрання зали вражало. З першого ж погляду на нього можна було сказати, що таке примiщення може належати лише главi держави, якому не повинно бути соромно перед представниками iнших держав, що iх доводилось приймати, виконуючи закони полiтичноi гри. Хмельницький сидiв у крiслi з високою спинкою i, вперши пiдборiддя на зiгнутi в лiктях руки, дивився на прибулих. Вiн зачекав, доки дверi за козаками зачиняться, пiсля чого мовив своiм низьким чистим голосом, який завжди дивував Івана своею проникливiстю i повною вiдсутнiстю нещиростi: – Радий бачити вас, хлопцi! Проходьте, проходьте. Сiдайте, де кому зручно. Розмову будемо мати довгу, не дарма ж я так довго на вас очiкував! – Не наша то вина, батьку, – спробував боронитися Нечай. – Знаю. Заодно розповiси менi, Даниле, що лiсовчаки тут робили i землею якого полку до мене прийшли. – Не Брацлавського! – рiшуче заявив Нечай. – Авжеж. Тодi, напевне, Чигиринського… Ну добре, залишимо то на твоiй совiстi. Зараз хочу почути, в чому найбiльшу нужду маете, якi чутки з Подiлля доходять i взагалi, що у вас там нового, пiсля того як лядськi пани почали на своi колишнi маетностi повертатися. Розмова затяглася. Нечай вiдповiдав на запитання гетьмана i Виговського, часом йому допомагали Іван з Омельком, користуючись нагодою, пригадували одвiчну нестачу зброi та артилерii, вiдмовчувались, коли Хмельницький нагадав про сутички з надвiрними вiйськами когось iз магнатiв, коли тi надто рiшуче почали займати землi, що вiдiйшли iм на Брацлавщинi згiдно iз Зборiвською угодою. – А що це пан Деривухо вiд справ вiдiйшов? Давно не бачив я пана вiйськового суддю, та й з Низу пишуть, що так, мовляв, i так, забув стежку на Запорiжжя пан Омелько! – запитав раптом гетьман в Омелька. У вiдповiдь той лише посмiхнувся: – Вiдпочинок теж потрiбен. – Так-так, – погодився Хмельницький, – заслужений вiдпочинок. Усе ж мiг би запропонувати щось тут, у Чигиринi, це ти теж заслужив. – Дякую за милiсть, ваша ясновельможнiсть, – спокiйно вiдповiв Омелько. – Я запорожець, людина надто вiльнодумна як задля гетьманськоi служби. Крiм того, час менi подумати про речi, котрi кожному козаковi потрiбнi пiд старiсть. Повинен же залишитися по менi спомин на цiй землi, досить одинаком вiкувати. – Он як? – змахнув головою Хмельницький. – Що ж, воля твоя. Хоча я й не тиран, деяке вiльнодумство терплю, коли воно задля загальноi справи корисне. А вас, запорожцiв, довiку буду поважати за послугу велику, що ii колись мав вiд вас. Ну то хоч на весiлля запроси, коли обабитись надумав! – Обов'язково. Кiлька хвилин Хмельницький говорив про якiсь несуттевi речi, бажаючи змiнити тему розмови. Очевидно, його все ж образила хоч i чемна, але вiдмова Омелька стати на запропоновану ним посаду при ставцi гетьмана. Нарештi, як то часто бувае серед козакiв, заглибилися у спогади про минулi битви ще вiд часiв Сагайдачного i Дорошенка. Були б пробалакали ще не одну годину, коли б гетьман не пiднявся i, позирнувши на золотий, схожий на цибулину нюрнберзький годинник, заявив: – Ну от що, забалакалися ми. А мiж тим, нам е про що поговорити, не згадуючи царя Гороха. Вiн пiдiйшов до столу i, взявши там щось, повернувся до Богуна: – За хоробрiсть твою, сотнику. За великий розум i вiйськовий талант. За послуги, що iх надав ти Батькiвщинi у скрутну годину, за кров пролиту i з надiею, що тепер твое вмiння i досвiд знайдуть краще застосування, прийми вiд мене цей пернач. Тримай його владною рукою Украiнi на славу, а ворогам на загибель. – Вiн простяг Івановi оздоблений слоновою кiсткою i перлинами срiбний полковницький пернач, пiсля чого розвернув сувiй пергаменту з гетьманською печаткою: – «Нинi, року Божого 1650 липня дня вiсмнадцятого, – урочисто прочитав гетьман, – ми, Божою милiстю гетьман Вiйська Запорiзького Низового i Городового, iз старшинами й товариством, виявляемо нашу спiльну волю i надаемо Івану Федоровичу Богуну, сотнику Брацлавського полку, посаду полковника Кальницького. Бажаемо плiдноi працi й виправдання покладених на нього надiй, успiхiв у боротьбi з ворогами Украiни i мiцного здоров'я. Дано в Чигиринi». – От i все, Іване Федоровичу. Служи i памятай: тепер особисто за все запитаю, в разi чого не помилую. Богун, притиснувши до грудей пернач, низько вклонився. – Усе пам'ятатиму, – мовив вiн глибоко зворушеним голосом. – Усi сили покладу. І нехай скарае мене меч вашоi милостi, якщо порушу цю мою клятву! Пiсля того, як усi трое вийшли на порiг гетьманськоi канцелярii, деякий час мовчки стояли, поглядаючи на пожвавлений рух на майданi i кiлькох прилеглих до нього вуличках. – Думаю, нинi у зворотний шлях вирушати вже запiзно, – поглянув нарештi на небо Нечай. – Сонце високо. Крiм того, пан полковник хотiв нам з Омельком бенкет на честь свого полковництва влаштувати. – Зайве питання! – знизав плечима Богун. – Кращий шинок Чигирина на сьогоднi наш. Уже дорогою до шинку Іван, раптом пригадавши, запитав у Омелька: – Слухай, а якi спiльнi справи ти мав iз Славинським? – Я йому був потрiбен у якостi посла, – знизав плечима Омелько. – Тодi я взагалi нiчого не розумiю. – А мiж тим все ясно, хоча й сумно вiд такоi ясностi. Князь Вишневецький вiдрядив свого пахолка для наведення зв'язкiв iз сiчовим товариством. Вони вже добре знають про те, що Хмельницький стрiмко втрачае пiдтримку козацтва пiсля Зборова, тож усiма силами намагаються вбити клин мiж ним i запорожцями. Залишаеться утримувати надiю, що це iм не вдасться. Ну та залишимо все в минулому, мiсiю Славинського провалено. Ось я бачу чудовий шинок. Чому б нам не скинути з плечей тягар вiйськових справ i згадати, що ми просто козаки, котрi пiсля багатьох боiв повернулися з походу i маемо не порожнi кишенi! З такими словами Омелько широко розчинив дверi великоi корчми i ступив у ii напiвтемний простiр. Роздiл IX I Порiвняно спокiйнi часи закiнчилися дуже швидко, швиргонувши стомлену вiйною Украiну у новий вир кривавих бойовищ ще задовго до того, як загоiлися рани на тiлi землi в мiсцях минулих бойовищ i зарубцювалися шрами ветеранiв тих славетних подiй. Ще восени 1650 року поповзли чутки про пiдготовку до новоi кампанii, що ii проводить магнатське угруповання на чолi з Іеремiею Корибутом-Вишневецьким, до якого приедналися Станiслав Лянцкоронський i викуплений за допомогою молдавського господаря Лупула з турецького полону Мартин Калиновський. Магнати, чия партiя в сеймi мала значну силу i переважала королiвську партiю Яна Казимiра, настирливо домагалися створення нового посполитого рушення, тож рано чи пiзно воно мало початися – Рiч Посполита, як до неi Римська iмперiя, а пiсля неi Советський Союз – нiколи не вiдчувала нестачi в людських ресурсах – на замiну однiеi розбитоi армii вона легко створювала iншу, на замiну вбитого вояка приходив iнший кандидат покласти свое життя, i так до безкiнечностi. Чутки про нову вiйну, якi доходили з Варшави до Чигирина, були все бiльш реалiстичними, у повiтрi все бiльш загрозливо носився привид майбутнього зламу Зборовськоi угоди i поновлення бойових дiй, а пiсля нового 1651 року i рiздвяних свят чутки перейшли в розряд подiй, якi вiдбулися, – на теренах вiд Львова до Гданська було проголошено те саме посполите рушення, яке за останнi роки вже кiлька разiв викликало на бiй шляхту i значно прорiдило населення краiни. Сеймове розпорядження зi створення вiйська було виконано, i тридцятишеститисячне польське та п'ятнадцятитисячне литовське вiйсько стало пiд хоругви своiх рейментарiв. Полки нашвидку формувалися i вже в половинi сiчня вирушили на Украiну до призначеного мiсця збору пiд Чорнокозинцями, маючи першочерговими цiлями прикордоннi землi Брацлавського i Вiнницького полкiв. Швидким маршем пройшли вони Лемкiвщину, Галичину, Волинь i Подiлля, пiдкочуючи до земель, якi гетьманом Хмельницьким було дорученно обороняти Данилу Нечаю i Івану Богуну. Серед польських командирiв було оголошено про наказ короля – за шiсть тижнiв покiнчити з усiма козацькими силами на Подiллi i Брацлавщинi. * * * Не перший день гуляв у поднiстровському мiстечку Красному полковник брацлавский Данило Нечай зi своiми козаками, не в змозi зупинитися пiсля Рiздва протягом ось уже багатьох тижнiв. Козаки, якi заквартирували у Красному, зводили з розуму мiсцевих шинкарiв кiлькiстю грошей, котрi текли в бездоннi шинкарськi кишенi, дiвчат та молодиць – пекучими поглядами чорних очей, а мiсцеве парубоцтво ревнощами до тих самих дiвчат, що iх вiдбивали в мiщан з козацькою хвацкiстю. Давно минули не лише Рiздвянi свята та Водохрещi, пройшло й Стрiтення, а молодецький полковник кружляв горiлку, не забороняючи робити цього й козакам. Чи не знав про посполите рушення, а чи просто не очiкував нiчого поганого до настання весни, але втратив пильнiсть полковник Нечай тiеi рокованоi для себе зими. І хоч вiн не забув оточити своi основнi сили, розташованi у Красному, кiлькома чатами в навколишнiх селах, все ж надто мало уваги придiлив вартi. Фатальну помилку було зроблено – об'еднане пятнадцятитисячне вiйсько гетьмана Мартина Калиновського i брацлавського воеводи Станiслава Лянцкоронського змогло, непомiтно для козакiв, минувши Бар i Матейкiв, вступити до Станiслава. Калиновський, маючи початковi плани зупинитися на спочинок саме у Станiславi, несподiвано для себе отримав вiдомостi про недбале ставлення козакiв гарнiзону у Красному до несення служби i вирiшив вдарити одразу. Протягом ночi поляки просунулися впритул до Красного i морозного ранку 19 лютого несподiвано вдерлися до села Ворошилiвки, у якому стояла незначна передова залога Брацлавського полку. – Напшуд жовнежи! – надсадно волав Калиновський, першим кидаючись на закляклих вiд несподiванки козакiв на подвiр'i сiльського отамана Ворошилiвки з пiднятим над головою палашем. Вiн вiдчував, як гарячою хвилею прилинула до його голови кров. Вiдчув, як вона вимагала негайноi помсти за весь проведений вiд Корсунськоi битви час, що мусiв згаяти в Бахчисараi, а пiзнiше – в Стамбулi, в якостi хоч i шанованого, але бранця. – Рубай упень здрайцiв! Жодного не випустити! Жодного! Сотника iхнього лише до мене таким, щоб ще дихав! Але якщо перший з наказiв гетьмана його вояки виконали блискавично, швидко вирубавши залогу Ворошилiвки, другий видався iм не по зубах – сотник Роман Шпаченко, якому було доручено командувати залогою, хоча й не зробив нiчого видатного для оборони дорученоi йому дiлянки, зате змiг досить навiть ефективно протистояти у швидкостi коням польських драгунiв. Вiн у супроводi двох напiвп'яних козакiв так жваво чкурнув у вкритi снiгом заростi ялiвцю на околицi Ворошилiвки, що зовсiм скоро опинився за кiлька миль вiд свого побитого гарнiзону, у мiстечку Мурафа. Там i вирiшив очiкувати розвитку подiй, навiть не спробувавши попередити свого полковника про небезпеку, яка наближалася до нього. Тим часом Калиновський перегруповував сили i очiкував наближення своiх обозiв, готуючись продовжити марш i вдарити на Красне, використовуючи елемент несподiванки. Вiн покинув коня своiм конюшим, доручивши iм пiклуватися твариною, вiд бокiв якоi йшла пара пiсля гонитви i швидкого бою, а сам наказав скликати рейментарiв на нараду до великоi криницi в центрi села, на лядi якоi челядь швидко розстеляла бiлу атласну скатертину i накривала цей iмпровiзований стiл добутими з сiдельних саков ковбасами, печеними каплунами, рулетами, паштетами i ще казна-чим. Поряд розгорялося вогнище, на якому мало пiдiгрiватися вино. Все робилося швидко й без затримок – з огляду на необхiднiсть пiдiйти до Красного швидше, анiж туди надiйдуть чутки про них, Калиновський заборонив розташовуватись по хатах i розпорядився обiдати на свiжому повiтрi всiм без виняткiв. – Берiть кубки, панове, – дiловито сказав вiн, коли навкруг перетвореного на стiл криничного зруба зiбралися хорунжi П'ясочинський, Кисiль, Корецький, Байбуза i Освенцiм. – Вип'емо за нашу перемогу i порадимося про наступнi дii. Усi випили. – Я зiбрав сюди саме вас, панове, – продовжив Калиновський, вгризаючись мiцними зубами в рожеву гусячу нiжку, – тому що ви маете утворити авангард нашого вiйська i поряд зi мною увiйдете до Красного, знищуючи хлопську гiдру i одного з ii головних провiдцiв. Нечай надзвичайно шанована в iхньому вiйську людина, крiм того, з'еднана родинними зв'язками з Хмельницьким. Тож, маю надiю, всi розумiють важливiсть того, щоб закiнчити його кривавий шлях теренами Речi Посполитоi саме тут i саме сьогоднi? – О, так, ваша ясновельможнiсть, – з пошаною схилив голову молодий Кисiль. – Неодмiнно! – поспiшив завiрити й у своiй лояльностi Корецький. Освенцiм з П'ясочинським лише ствердно захитали головами. – Отже, маемо заскочити лотра в його лiгвi. Для цього… Добрячих пiвгодини Калиновський в деталях пояснював пiдлеглим свiй план, не забуваючи пiднiмати все новi кубки гарячого вина з прянощами, вiд якого кров швидше бiгла в жилах, зiгрiвала замлiлi за час довгоi верховоi iзди ноги, рум'янила щоки молодих хорунжих i червонила нiс самого гетьмана, допомагала не звертати уваги на крижаний холод, що його несли тiлу вкритi памороззю обладунки. Врештi-решт, вiн закiнчив об'явою про те, що вони виступають, як тiльки жовнiри нагодують коней, i обiцянкою трьохсот талерiв вiд нього особисто тому, хто принесе йому голову Нечая. – Я бачив нинiшнiй день у десятках снiв за роки, проведенi в неволi! – закiнчив нараду Калиновський, за допомогою конюшого здираючись на коня. – Жалкую лише про те, що перед нами не Хмельницький. Але повiрте, панове, якщо сей лотр Нечай пiде слiдом за Кривоносом, Ганжею i Морозенком, ми зробимо велику послугу ойчизнi. Надзвичайно велику послугу! З надбрамноi вежi мiських укрiплень Красного, яке було, безумовно, досить великим мiстом, як на масштаби кiнця епохи европейського ренесансу, за заметеними снiгом передмiстями, долиною, у якiй спав пiд кригою ставок, греблею понад ним i недалеким лiсом, уздовж узлiсся якого йшла утоптана стрiчка шляху, слiдкували двi пари уважних очей. Двое козакiв, поставлених на варту мiськоi брами, вiдверто нудьгували, хоча й не зводили очей зi шляху пiд лiсом. – Мороз на нiч посилиться, – байдуже кинув один з них, щiльнiше загортаючись у теплого овечого кожуха з таким високим комiром, що той був на одному рiвнi з високою червоноверхою козацькою шапкою. – Воно й не дивно, – мляво вiдповiв другий. Не менше години сидiли мовчки. Знiчев'я роздивлялися околицi. Шляхом проiхало двi фури, прямуючи до передмiстя, вздовж тину, протоптаною стежиною, прорипiли у снiгу чоботи кiлькох пар – парубки з дiвками, очевидно, прямували на вечорницi. Низько над землею з карканням пролетiла зграя ворон. – І не садиться iм в теплiй хатi, – буркнув один з вартових. – Кому, воронам? – здивовано звiв брови iнший. – Ну ти й бевзь! – без злостi зiтхнув перший. – Тим, що он на вечорницi подалися. – Я й сам би ось так побiг, анiж тут сидiти. – То за чим справа? – За тим, що сотник Якубович голову вiдiрве за таку варту. Твою першим дiлом, усе одно вона, як той гарбуз, – козак не забув приятелю отого «бевзя». – Еге ж, твоя нiби краща… На цей раз мовчанка тривала недовго. – Ну то що, так i будемо мерзнути? – нетерпляче запитав той з вартових, який побоювався сотника. – Я нi, а ти як знаеш. – То ти щось маеш?! – Звичайно. – Тю, бусурман! Чого ж мовчав? – козак похапцем вiдшукав пiд соломою, котру грубим шаром було постелено на галереi, дерев'яного келишка завбiльшки з добрячий глечик. Другий вартовий неспiшно видобув з-за пазухи темно-зелену сулiю i, витягнувши з неi зубами кукурудзяного корка, поставив на ослiнчик. З кишенi кожуха вийняв щось старанно замотане в чисту ганчiрку. Розмотавши ii, приеднав до сулii. У пакунку виявився окраець хлiба i кiлька шматкiв грубо нарiзаного сала. – То як, на вечорницi не тягне? – А бiс iз ними, наливай! Приемним для обох бульканням озвалася сулiя, i скоро обидва вiдчули, що вартова служба навiть у час, коли усi вiдпочивають по теплих хатах, а на вулицi стоiть пекучий мороз, – то не така вже й страшна рiч. Запалили люльки i розпочали бесiду. Бесiду нi про що, як то часто-густо бувае з людьми, зведеними разом в силу обставин. Пiсля того як у сулii показалося дно, не змовляючись, лягли один неподалiк вiд одного, глибше закопуючись у солому. Адже нiщо так не прискорюе кiнець набридлоi варти, як це робить здоровий мiцний сон. Усе ж один з вартових зауважив: – Воно б непогано час вiд часу навкруги подивлятися, як би нас Якубович не заскочив, iй-бо, батогом вiдшмагае. – Воно так, безперечно, – вiдказав сонливим голосом другий козак. Перший зiтхнув i поволi вилiз з-пiд соломи. Із подихом устав i пiдiйшов до бiйницi. Шляхом пiд лiсом, саме там, де ранiше проiхали двi селянськi фури, похiдною колоною прямував у напрямку Красного вiддiл комонного вiйська кiлькiстю не менше трьохсот вершникiв, хоча навiть ця кiлькiсть не була остаточною – хвiст колони все ще не витягся з лiсу, тож з кожною хвилиною на шляху ставало все бiльш людно. – Що за чортiвня?! – вартовий протер очi, але цей засiб не допомiг. – Петре! Петре, вставай, кольки б твоiй матерi! Дивись, що дiеться! – Та що там? – без цiкавостi запитав Петро з-пiд соломи. – Сюди прямуе вiйсько! Сотня, а мо' й бiльше! Петро вилiз з-пiд соломи i пiдiйшов до бiйницi. Деякий час уважно розглядав вершникiв, першi з яких вже наблизились до мiста на три сотнi сажнiв. – Потрiбно на сполох ударити! – почув вiн тремтячий голос колеги. – Та зачекай, на сполох… Ти думаеш, коли даремно шарварок здiймеш, тебе по голiвцi погладять? – А коли ляхи?! – Якi там у бiса ляхи! Сотника Шпаченка козаки йдуть з Ворошилiвки. Хто-бись ще мав тут бути? Он i пана сотника в кармазинi бачу. Славний кармазин, такого на жупан за все життя не заробиш, хоч би й день i нiч на вартi стояв. Ти, Стецько, молодий, тому дурний. Тож слухай, що тобi старшi мовлять. І хоча той, кого звали Стецьком, був молодшим за Петра усього на три з половиною роки, вiн погодився i замовк. Мовчав, доки колона драгунiв Калиновського наблизилась на сотню сажнiв, мовчав, коли вона розвернулася в лаву i, давши коням острогiв, полетiла чвалом до частоколу, який огорожував мiсто, не витримав лише, коли на стiну впали першi мотузи з кiшками i аркани, за чим до вартових долетiла хрипка лайка польською мовою. – Ляхи, братику! Пошили-таки в дурнi нас, кля… – i тут вiн замовк, поволi починаючи осiдати на пiдлогу. Немов у страшному снi, Петро побачив, як з його правого ока стирчить на добрих двi стопи пофарбована чорною фарбою стрiла. Петро ще встиг вхопити рушницю i зробити останнiй у своему життi пострiл, пiсля чого йому в спину з хрускотом увiйшла гостра шпиця стилета, що його метнув, перехилившись крiзь край галереi, дебелий драгун зi схожими на зрiзи пiстолетних стволiв очима. Коли в мiстi була здiйнята тривога, а у свiтлицю до Нечая, у якiй вiн тихцем мило розмовляв з пишновидою молодицею, увiрвався сотник Гавратинський, браму до Красного було розчинено настiж, а польськi вiйська, хоругва за хоругвою, немов весняна повiнь, текли до мiста, одразу ж вступаючи в бiй з козаками, котрi не могли втямити, що вiдбуваеться, тому чинили неорганiзований та доволi слабкий опiр. Драгуни заскакували до юрб напiвроздягнених брацлавцiв лихими примарами i сiкли iх на капусту, пiднiмаючись у стременах. Затискали в чисельнi мiшки невеличкi групки козакiв i сходилися з усiх бокiв, розходячись лише тодi, коли переляканi й беззахиснi люди падали до единого. – Що трапилось? – видихнув Нечай, дивлячись на стурбоване обличчя сотника. – Бiда, полковнику, – глухим голосом вiдповiв Гавратинський. – Проспали ми Калиновського. У мiстi вiн, з хвилини на хвилину тут буде! – А чорт йому… – Данило пiдхопився i похапцем почав одягатися. – Сурму до бою! Негайно! Коня менi! Коли вiн заскакував у кульбаку бойового коня, нiхто б не здогадався, що полковник в одному спiдньому гостював у молодицi лише три хвилини тому. – Збирай козакiв пiд полкову хоругву! – кинув вiн сурмачевi, а сам вдарив коня плазом шаблi i полетiв туди, звiдкiля чулося нечасте бахкання пiстолетних пострiлiв, дзвiн крицi i крики. Кiлька десяткiв козакiв за наказом сотника Гавратинського почали перетягувати гармати з тих частин мiста, якi ще не встигли захопити поляки, установлюючи iх на мурах цитаделi. І завирувала вулицями Красного кривава сiча. Поляки, котрi безперечно мали перевагу раптовостi, усе ще йшли вперед, залишаючи за собою купи козацького трупу, але з кожною хвилиною стрiмкiсть iхнього наступу зменшувалась – козаки оговтувались, за тими, хто був затиснений у пастки i приречений на смерть, швидко виростали завали з возiв, скринь, домашнього скарбу з найближчих будинкiв i кiнських та людських тiл. З тих барикад козаки вже огризалися завзято, робили спроби навiть вести вогонь з мушкетiв злагодженими залпами, наставляли перед кiнськими грудьми лiс пiк i списiв, кидалися iз шаблями в руках на спини драгунiв. Скоро до бою почали приеднувати своi шаблi й численнi мiщани, котрi стали на захист рiдних домiвок зi зброею в руках. Ще мить – i драгуни Калиновського подадуться. На них, котрi не знають мiста i легко плутаються в його заплутаних вуличках, впала така кiлькiсть ударiв, яку годi було й очiкувати вiд гарнiзону Красного пiсля такого вдалого i несподiваного наступу. – Матка боска, чому стали, ледарi?! – гримiв розлючений Калиновський. – Уперед! Винищити до ноги трикляте схизматство! Нечая привести до мене живим або принести менi його голову, i я доведу, що Мартин Калиновський може бути вдячним! Але нi крики Калиновського, нi активнi дii його хорунжих, поручникiв i вахмiстрiв уже не давали потрiбного результату. Козаки перейшли у контрнаступ i п'ядь за п'яддю почали витiсняти полякiв з мiста. Ставало зрозумiлим, що наявними силами Калиновському не вдасться досягти поставленоi мети. – Поручнику! – нарештi гукнув Калиновський спiтнiлому, не дивлячись на мороз, поручнику зi свого почту. – Негайно передай мою команду задiяти до бою резерви! Нехай iдуть всi! Поручник крутнувся дзигою i погнав коня до мiськоi брами, минаючи вулички, вкритi трупами i политi яскраво-червоною у променях сонця, яке на хвилину визирнуло, кров'ю. «От i все, – подумав Калиновський. – Вiн як поганий стратег використае усi наявнi сили, не залишаючи жодних резервiв, вiдкрие свiй тил для можливого удару. Але вiн захопить Красне, зламавши цей шалений опiр схизматiв! Вiн уб'е Нечая будь-що i розметае вiтром його полк, вiдкривши цим самим ворота в Украiну польським вiйськам!» – Уперед, ледарi, бийте iх i пан Єзус змилуеться над вашими грiшними душами! – крикнув Калиновський громовим голосом i кинувся в гущавину бою, вимахуючи блискучим лезом свого важкого палаша. А зовсiм недалеко вiд того мiсця, де, ламаючи тини мiщанських помешкань, метався, ледве встигаючи за своiм гетьманом, почет Мартина Калиновського, вiв у бiй своiх козакiв розчервонiлий вiд запалу Данило Нечай. Не було на полковниковi коштовних гартованих лат, не захищав голову мiдний шишак чи залiзна мiсюрка – не встиг подбати про них вiдчайдушний полковник, лише волохатi груди, що не могла закрити сорочка, несли на собi великий золотий хрест з роз'пяттям, лише довгий смоляний оселедець розтрiпався по виголеному черепу, лише одягнений нарозпаш жупан вився, покриваючи ще й кiнський круп. – Добре, дiтки! – кричав полковник. – Уперед, пани-молодцi, бий триклятих! – І вiн, вимахуючи шаблею, мчав на чергового супротивника, не забуваючи пiдганяти найбiльш несмiливих козакiв полковницьким перначем. – Не журiться, брацлавцi! – лунало серед гуркоту битви. – Раз мати породила! Чи забули ту iстину козацьку?! Бiй поширювався. За чверть години три хоругви, котрi були спочатку залишенi Калиновським у лiсi в якостi прикриття i резерву, вступили в запеклий вуличний бiй, i була мить, коли коронному гетьману здалося, що вони не спроможнi переломити хiд бойовища, а козаки ось-ось викинуть iх, принижених i побитих, за межi мiських укрiплень, котрi так швидко вдалося взяти на початку бою. Безладна стрiлянина з боку козакiв перетворювалась на злагодженi мушкетнi залпи батав, котрi перекривали вулицi перед наступаючою кiннотою полякiв, караколювали з неймовiрною швидкiстю, засипали драгунiв стрiлами з лукiв i куш, видряпавшись на високi дахи будiвель. Втрати полякiв зростали, i Калиновський шаленiв вiд думки, що може програти цей бiй. – Напшуд! Напшуд, матко боска! – пiдганяв вiн драгунiв, гарячково вiдшукуючи вихiд iз цiеi ситуацii. А мiзкувати було над чим – козаки уже встигли потiснити драгунiв вiд майдану в центрi Красного, де знаходилась соборна церква i цитадель, усiма чотирма головними вулицями, у напрямку до периметра першоi лiнii мiських укрiплень. Швидка кавалерiйська атака давно перетворилась на борсання серед закривавленоi грязюки i куп мертвих та конаючих тiл. Раптом погляд Калиновського, яким вiн невiдомо кого вистежував у натовпах козакiв, упав на кремезну постать Нечая, який, сидячи верхи, рубав шаблюкою на всi боки. За коротку мить Калиновського немов осяяло: ось же вiн! Поруч сам Нечай! Як просто тепер взяти його, коли вiн знаходиться на передньому краi бойовища, б'еться поруч з iншими, як простий козак. Що ж ще так ламае бойовий дух жовнiрства, як смерть iхнього ватажка? І одразу ж у головi Калиновського немов задзвонили дзвони, а урочистий голос мовив: то е остання надiя здобути перемогу i уникнути привселюдноi ганьби. Обернувшись, вiн побачив у кiлькох кроках вiд себе хорунжих Байбузу i П'ясочинського. – До мене! – пiдкликав обох владним голосом i, дочекавшись, доки хорунжi пiд'iдуть ближче, вказав iм на Нечая, котрий саме заглибився в натовп драгунiв так, що решта козакiв ледве встигали за ним. – Берiть людей, скiльки вам потрiбно, i зупинiть його! Нехай буде ослаблено хоругви на iнших дiльницях, але Нечай повинен бути знешкоджений! – Слухаю, ваша ясновельможнiсть! – пiднiс руку до грудей П'ясочинський. – Виконаемо все, що в наших силах! – пiдтримав його Байбуза. – Уперед, панове, i нехай буде з вами помiч Божа! – пафосно вигукнув Калиновський. Двома закованими в броню клинами вбилися в козацькi порядки, що перекривали головну вулицю, яка вела до майдану, загони П'ясочинського i Байбузи. Не шкодуючи сил анi чужоi та власноi кровi, рубалися жовнiри, своiм та ворожим трупом устеляючи вкриту розмоклою кригою брукiвку, але йшли все далi й далi. Не звертали уваги на шалений опiр козакiв, пострiли з мушкетiв та гакiвниць, якi били iм замалим не в обличчя, йшли натужно, але невпинно, аж доки не опинилися з обох флангiв вiддiлу козацького вiйська, на чолi котрого бився Нечай. Саме тодi вiд почту коронного гетьмана пролунала сурма, i обидва клини почали сходитися, вiдрiзаючи козацькому полковнику шлях до вiдступу. – Назад, батьку! Назад, полковнику! Вони обходять тебе, нерозумний! – надривно кричав сотник Гавратинський, даремно намагаючись прорвати колону драгунiв Байбузи, але не чув його Нечай. Немов зачарований iшов усе далi вперед, полегшуючи поставлене Калиновським завдання. Може, не бачив смертельноi загрози, яка постала перед ним, а може, як то часто звик робити пiд час бою, просто знехтував нею, наплював з притаманною запорожцю легковажнiстю на власне життя. Довгих чверть години, якi в бойовому напруженнi здалися вiчнiстю, Мартин Калиновський спостерiгав за дiями Байбузи i П'ясочинського, одночасно з тим вислуховуючи тривожнi, напiвпанiчнi доповiдi рейментарiв з iнших дiлянок бойовища, на яке перетворилося палаюче мiсто. Багряне вiд вiдблискiв вогню i променiв вечiрнього сонця, воно тепер не було Красним, воно було червоним, як кров його захисникiв на вузьких вуличках. – Триматися! Ви жовнiри, а не бялогловi! Перший, хто побiжить за межi мiста, отримае вiд мене зашморг на шибеницi! І вони трималися, трималися, хоча кiлькiсть утрат польського вiйська лише вбитими становила на той момент, як було пiдраховано пiзнiше, майже тисячу жовнiрiв. Шаленiли вiд зливи стрiл i свинцю, яка сипалась звiдусiль iм на голови, рiзали кожного, хто попадався пiд руку, будь то жiнка чи дитина, помирали самi у тiснявi переповнених трупами вулиць. І ось нарештi час, якого так нетерпляче очiкував Калиновський, настав – значно порiдiлi клини вiддiлiв Байбузи i П'ясочинського зiйшлися докупи, утворюючи кiльце навколо полковника Нечая i десятка найвiрнiших його козакiв, а доки решта брацлавцiв встигла оговтатись, хорунжий Байбуза пiдскочив впритул до Данила i, пiднявши коня дибки, щоб його тiлом захиститися вiд полковницькоi шаблi, зрадливо вистрелив у хрест на вiдкритих грудях Нечая. На пiвдорозi до ворожоi шиi зупинилася разюча Нечаева шабля, а ослабла рука опустилася. І впав, приникнувши до кiнськоi гриви, брацлавський полковник. Тiеi ж митi П'ясочинський, роздратований тим, що саме Байбуза, а не вiн першим виконав доручення коронного гетьмана, застромив промiж лопаток у широку спину полковника лезо своеi шаблi i пiдхопив з його рук срiбний полковницький пернач. – Нех жие Польска! – голосно вигукнув вiн i високо вгору пiдняв жезл, вiдiбраний пiдступно, показав його усiм, як трофей, здобутий у чеснiй боротьбi, й засмiявся каркаючим смiхом: – Собацi собача смерть! А його драгуни спiльно iз жовнiрами Байбузи вже закiнчували добивати нечисленний почет Нечая i починали вiдступ, намагаючись не вiддати козакам навiть мертвим iхнього полковника. Поряд з ним склав голову, до останнього залишаючись вiрним справi визволення Украiни й сотник Якубович, похилив голову, вражений кiлькома кулями, сотник Гавратинський. Кривавий бенкет у Красному збирав усе новi й новi жертви… Десять разiв був правий Мартин Калиновський, коли вважав, що iз смертю полковника опiр козакiв ослабне – похилили буйнi голови козаки, ставши свiдками пiдступного вбивства свого батька, враз збагнули чисельну перевагу противника i вiдчули смертельну втому. Вони ще встигли вiдбити в Байбузи тiло Нечая, але на цьому бойовий запал пiшов на спад, i залишки брацлавського полку, вiд якого здатними тримати зброю в руках залишилося не бiльше половини козакiв, вiдступили з боями до цитаделi, з високих мурiв якоi полковий осавул Григорiй Кривенко вже почав гарматний обстрiл тилiв наступаючих польських хоругв. II Мерехтливими вогниками вишикувались свiчки в два ряди, немов мовчазнi вартовi, оточуючи тiло зi складеними на грудях руками i закинутою горiлиць головою, з носом i пiдборiддям, котрi вже почали загострюватись, несучи на собi невблаганну печать смертi, й взагалi, обличчя, яке ще зовсiм недавно було повним життя, з ясними очима, що в них свiтився немалий розум, тепер перетворилося на маску смертi. Високе закiптюжене склепiння стелi над столом, на якому лежав покiйний, було вкрите крихiтними краплями вологи, немов безтiлесна плакальниця сльозами, а холодний вiтерець, що проникав у примiщення крiзь маленьке вiконце, яке скорiше нагадувало бiйницю, примушував трiпотiти язички полум'я на свiчках i скиглив у щiлинах мiж камiнням муру. У кiмнатi поряд з покiйним знаходились двое чоловiкiв. Вони мовчки сидiли по рiзних кутках, думаючи кожен про свое, немов боялися порушити тишу, у якiй царював покiйний. Ними були полковий писар брацлавського полку отець Гавриiл i полковий осавул Григорiй Кривенко. Перший пошепки читав псалтир, другий мовчки сидiв, важко спершись на руки, якi поклав на рукiв'я впертоi в пiдлогу шаблi. Третiй, покiйний полковник Данило Не-чай, вiдмитий вiд кровi, яка його залила пiсля пiдступного нападу Байбузи, i зодягнений у червоний кармазиновий жупан, лежав на застеленому оксамитом столi й був уже нечутливий, як до молитв Гавриiла, так i до важких дум Кривенка. Осавул ще кiлька хвилин прислухався до монотонного спiву ченця, пiсля чого пiднявся зi свого мiсця, поправив шаблю i покрокував до дверей. Уже стоячи у дверному отворi, повернувся до Гавриiла. – Читай, отче, читай… А я мушу йти. Козаки сиротами нинi стали, а ворог не спить, я потрiбен iм… – Живим твоя допомога пiдхожа, – погодився, схиляючи голову, чернець. – Йди з миром. Я залишуся бiля нього, йому тепер нiщо, окрiм молитви, не потрiбне. Кривенко мовчки хитнув головою i вийшов, обережно прикривши дверi, так нiби iхнiм грюком мiг потривожити покiйного. Серед учти смертi, яка царювала у Красному, особливо урочистою i навiть неприродною була картина мерця, обставленого свiчками, зi складеними на грудях руками, над яким схилився священик, проводжаючи його в далеку путь. Набагато природнiшим, а тому й зрозумiлiшим тут стало видовище купи мертвих тiл у багнюцi й калюжах запеклоi кровi, до яких нiкому не було жодного дiла. Напевне, тому Кривенко так шанобливо поставився до покiйного. Вiн зiтхнув i подався сходами униз, туди, де на мурах цитаделi ще жеврiли вогнища опору полякам, котрi вже безсоромно панували в Красному – мiсто палало, усюди чулися нестямнi жiночi зойки, стогiн i плач. Очевидним було те, що Калиновський з Лянцкоронським вiддали мiсто на грабунок жовнiрам. Особливо сильно палали будiвлi перед самими стiнами цитаделi, але причиною тих пожеж були вже не поляки, а самi козаки, випалюючи поблизу замку все, що могло б допомогти Калиновському у штурмi цитаделi. Поряд з гарматою, яка визирала з вищербленоi бiйницi у вежi, Кривенко помiтив полкового обозного на iм’я Холодiй. Пiдiйшов i зупинився поруч з ним, розпалюючи вiд трута люльку. Холодiй почав розмову першим: – Не втримаемо ми замку, Григорiю, потрiбно щось вирiшувати. – Знаю, що не втримаемо. – Прориватися потрiбно. – Вважаеш, у полi у нас буде бiльше шансiв протистояти драгунам? – У нас буде шанс непомiченими дiйти до Вiнницi, до Богуна. Кривенко знизав плечима: – Я б не плекав на це занадто багато надiй, Калиновський уже напевне розiслав кiлька тисяч жовнiрiв у чати, тож непомiченими пройти ми не змогли б у будь-якому випадку. – Що ж порадиш? – А яка тут рада? – знизав плечима Кривенко. – Будемо триматися, доки вистачить сил, i тiшити в серцi надiю, що чутки про нашу недолю дiйдуть до Богуна швидше, анiж поляки на мури замку. Та ти не переживай, пане обозний. Нечай смерть прийняв, не скиглив, i ми так зможемо, не гiршi. Холодiй мимоволi здригнувся. На мить у його очах поселився божевiльний вираз, та тiльки на мить. Вiн одразу ж узяв себе у руки. – Я не боюсь смертi, – сказав вiн не надто впевнено, – проте козаки… Ми повиннi зберегти полк! – Полк? – сумно посмiхнувся Кривенко. – Вiн загинув ще там, на вулицях Красного. Ми з тобою лише недобитки, якi намагаються врятувати свое життя. – І Кривенко пiшов геть, намагаючись полишити безглузду розмову i не бачити страху, який поселився в душi у полкового обозного. – Але чому нас не попередив Шпаченко? – чув вiн за спиною безбарвний голос Холодiя. – Я нiчого не розумiю, адже вони прийшли з боку Ворошилiвки… Нi, я рiшуче нiчого не розумiю. Ранком наступного, двадцять першого лютого тиха морозна погода, яка стояла протягом кiлькох останнiх днiв, змiнилася вiдлигою, сильним вiтром i лапатим мокрим снiгом, який летiв навскоси до землi, залiплював очi i стiкав по обличчю бридкими холодними струменями. Не дивлячись на це, Калиновський дав сурму до бою, як тiльки розвиднiлося, i невидиме за товстою ковдрою свинцевих хмар сонце розпочало свою мандрiвку над обрiем. Цього разу вiн дав змогу вiдпочити втомленим учорашнiм бойовищем драгунським хоругвам i кинув на штурм цитаделi полк нiмецькоi пiхоти (особливостi побудування цитаделi були такими, що не дозволяли проводити приступи на неi з трьох сторiн, звiдки вона була неприступною, тож усi атаки могли проводитися лише з четвертого, пiвденного муру, на який одночасно могли йти не бiльше кiлькох сотень жовнiрiв, що й примусило Калиновського утримувати цiлу армiю в якостi глядачiв, доки двi тисячi нiмецьких найманцiв лiзли на стiни й летiли шкереберть звiдтам, скинутi козаками). Ландскнехти вишикувались i, пiдкорюючись командам офiцерiв, розмiрено, по-дiловому побрали в руки штурмовi драбини i кинулися на штурм. Йшли, як на звичайну роботу, не звертали уваги на пострiли гармат з мурiв i вибухи, якi раз по разу виростали зовсiм поряд з кимось з них. Приставляли штурмовi драбини, лiзли догори, падали i знову пiднiмалися (якщо ще могли це зробити), обстрiлювали бiйницi з мушкетiв i гакiвниць, марно намагаючись ослабити цим опiр козакiв пiд час наступного штурму. В громах вогнепальноi зброi i хмарах порохового диму пройшов час до обiду. Опiвднi ландскнехти зробили ще одну вiдчайдушну спробу заволодiти пiвденним муром i навiть тимчасово закрiпилися на ньому, розпочавши жорстокий рукопашний бiй з козаками, але були в черговий раз вiдкинутi. Жменька смiливцiв, котра перебувала вже на галереi муру, наклали головами, залишенi без пiдкрiплень – тих, хто намагався видертись на стiну слiдом за ними, козаки зустрiли таким бравурним вогнем з нижнього ярусу бiйниць, що вони швидко загубили увесь свiй бойовий запал i кинулись навтьоки, незважаючи навiть на лемент офiцерiв, якi з батогами i навiть шаблями в руках кинулись навперейми вiдступаючим. На двi години боi пiд мурами затихли. Ландскнехти вiдпочивали навкруг багать, ховаючись поза зоною дii козацькоi армати, чувся лише глухий стукiт мотик з-пiд землi – пiд мур цитаделi, що його так вправно захищали нечаiвцi, велись одразу кiлька мiнних ходiв. Очевидно, поляки не мали сумнiву в успiху, тож навiть не намагалися приховати проведення саперних робiт. Гурти челядi з лопатами, кирками i заступами сновигали за грубими дерев'яними щитами, якими було захищено входи до тунелiв, вивозили тачками землю, носили до пiдкопiв дошки та коли для укрiплення стелi. Бiля них не було навiть надiйноi охорони, тому не дивно, що коли Кривенко несподiваною вилазкою вдарив на землекопiв, тi майже всi полягли без спротиву, за винятком кiлькох, котрi встигли врятуватися втечею. Калиновський, уражений такою нахабнiстю залишкiв козацького гарнiзону, навiть не змiг зразу оговтатись: ландскнехти вишикувались у каре i вдарили на козакiв лише через десять хвилин пiсля початку вчиненоi ними рiзнi над землекопами, тож цього часу було Кривенковi бiльш нiж достатньо, щоб засипати тунелi i без жодних втрат вiдiйти назад, пiд захист замкових стiн. Полякам довелося розпочинати роботу вiд початку, що вони й не забарилися зробити, виставивши цього разу бiля мiсць пiдкопiв надiйну охорону. Короткий зимовий день добiгав, коли Калиновський кинув жовнiрiв на черговий штурм. Отець Гавриiл, розтягуючи старослов'янськi слова, спiвав заупокiйну i час вiд часу поглядав на обличчя покiйного. Темне i хиже в мерехтливому свiтлi свiчок, обличчя це було ближчим йому бiльше, анiж будь-хто мiг подумати. Цинiчний у висловлюваннях щодо церкви i самого Гавриiла, iнодi навiть вiдкрито ворожий, коли дiло стосувалося невиконання Гавриiлом своiх обов'язкiв писаря i його повiльного темпераменту, вiн завжди був доброю та лагiдною, навiть романтичною людиною, i хто ж, як не Гавриiл, повинен був бачити цi глибоко прихованi струни його душi? Так, вiн добре бачив iх i напевне тому прощав полковнику богохульство й насмiшки. Звичайно, вiйна, якою було майже все не таке вже й довге життя Данила Нечая, – не мiсце для романтизму й душевних тонкощiв, тут скорiше потрiбна крицева воля, чоловiча сила i той самий цинiзм, адже саме вiн допомагае витримувати удари долi. І тепер, коли полковник Нечай лежав перед ним на столi, обставлений палаючими свiчками, Гавриiл навiть на якусь мить забув про своi обов'язки, про Царство Боже, у якому рано чи пiзно опиниться всякий нинi сущий, про ствердження, що «покiйний уже вдома, лише ми всi у гостях», яким зазвичай любив пiдводити фiлософський пiдсумок у жалобi за померлими. Вiн вiдчув звичайний людський сум, сум за людиною, котру по-своему любив i тепер утрачав назавжди. Його не мучило занепокоення, коли чув гуркiт битви з-за меж темних мурiв, вибухи, трiск i крики, вiн не боявся поразки мiзерноi замковоi залоги i був готовий навiть будь-якоi митi побачити навпроти себе озброеного безжалiсним залiзом польського вояка. Вiн просто сумував i лише в читаннi Святого Письма знаходив тиху гавань для своiх бентежних думок. Але ось нарештi вiн випростався i закрив книгу. Думка, яка прийшла цiлком несподiвано, зайняла собою всю його суть: а що ж буде з тiлом полковника, коли сюди увiрвуться лядськi жовнiри? Адже вони не спиняться й перед тим, щоб поглумитися над останками свого лютого ворога! Гавриiл глибоко зiтхнув, ще раз перехрестився i рiшучим кроком вийшов з кiмнати… Закiнчив усi справи Гавриiл лише глибокоi ночi. Вiн, стомлений, але задоволений результатами своеi працi, повернувся до кiмнати, у якiй ранiше знаходилось тiло полковника, засвiтив ще кiлька свiчок на замiну згаслих i тричi перехрестився на образи. Вiн зробив усе, що мiг. Найскладнiшим завданням було знайти домовину, але й з цим вiн упорався. Тепер те, що залишилося вiд веселого i безшабашного, хороброго й талановитого полковника Данила Нечая, лежало в простiй липовiй трунi пiд купою мотлоху в одному з погребiв цитаделi. Там труну досить складно буде знайти, щоб поглумитися над покiйним, а дячок мiсцевоi церкви присягся на Святому Письмi поховати прах пiсля того, як все буде закiнчено. Гавриiл, який щойно виявив, напевне, найбiльшу дiлову активнiсть на протязi всього свого життя, сiв на лаву поблизу пустого, залитого застиглим на морозi воском столу i спробував читати псалтир, не помiчаючи, що вдесяте перечитуе один i той самий абзац. III Мартин Калиновський не знаходив собi мiсця – кiлькiсть утрат у його вiйську була настiльки великою, що битву в Красному навiть в разi успiшного захвату непокiрноi цитаделi можна було цiлком обгрунтовано назвати пiрровою перемогою – купи жовнiрського трупу пiд стiнами замку вражали навiть бувалих воякiв. Гетьман годину за годиною не сходив з коня, спостерiгаючи за ходом бойовища з вiдстанi, вiддавав необхiднi розпорядження i навiть поривався кiлька разiв особисто взяти участь у штурмi, хоча без особливого спротиву був стриманий щирими вмовляннями почту не пiддавати свое життя зайвiй небезпецi. Врештi-решт наказав вiдвести штурмовi колони i навести на цитадель всю наявну у вiйську армату, що негайно й було виконано. Але перед початком обстрiлу в головi польського рейментаря народилася ще одна напiвбожевiльна думка: вiн вирiшив спробувати переконати козакiв за допомогою погроз i свого авторитету. Отже, скоро поряд з гетьманом i кiлькома офiцерами, готовими будь-якоi митi поспiшити на помiч своему командиру, з'явився жовнiр з бiлим стягом над головою, i всi вони повiльним кроком вирушили до мурiв цитаделi, боязливо зупинившись, все ж за межами досяжностi мушкетного вогню. – Козаки! – голос Калиновського забринiв так несподiвано високо, що вiн повинен був вiдкашлятись i перевести подих, пiсля чого продовжив дещо спокiйнiше: – Ви всi приреченi на жорстоку смерть. Усi, один за одним! Так, ви ще кусаетесь, як кусаеться загнаний у глухий кут вовк, але навiть вашi укуси – укуси приречених! Я перетворю на пил замок i разом з ним вас усiх, навiть якщо доведеться обстрiлювати мури протягом цiлого мiсяця! Ви волатимете про порятунок, але його не буде. Тому що вашими нiкчемними життями я вiддячу за смерть моiх жовнiрiв, котрих ви побили. Ви цього хочете?! На кiлька хвилин Калиновський замовк, очiкуючи на можливу вiдповiдь, але мури замку були глухими до його слiв – жодноi вiдповiдi не надiйшло зi стану обложених. – Але е ще одна можливiсть! – хоча Калиновський утрачав рiвновагу, вiн примушував свiй голос лунати спокiйно i впевнено. – Я можу бути великодушним навiть попри те, що мене засмучуе смерть багатьох моiх хоробрих воiнiв, багатьох людей шляхетного звання, убитих вами. Так, ви убили iх, тих, кому самим Богом призначено панувати над вами, мерзенними хлопами, але вбито iх у чесному бою, коли сила протистояла силi, а Марс спонукав нас кривавити мечi. Тому я проголошую: залишiть зброю i йдiть собi своею дорогою, я пробачу вам все скоене ранiше. Я пробачу вам навiть свiй полон, з якого щойно повернувся, аби стати на захист ойчизни! Ідiть собi й памятайте великодушнiсть польськоi шляхти, вас не будуть переслiдувати! У противному разi – смерть! Тих, кого помилують гарматнi кулi, я накажу посадити на палi, випаливши перед тим iхнi поганi очi й вiдтявши iхнi брехливi язики! Це говорю вам я, коронний гетьман Речi Посполитоi Мартин Калиновський! Вигукнувши це, Калиновський замовк, обводив лише налитими кров'ю очима мури замку, на яких не помiчав жодного руху. Йшли хвилини, а вiдповiдi все не було. – Вони не бажають спiлкуватися, – легковажно зауважив один з ротмiстрiв, котрi супроводжували гетьмана, але, зустрiвши гнiвний погляд Калиновського, замовк на пiвсловi. – Вони бажають смертi! – по хвилинi мовчанки зайшовся Калиновський зловiсним смiхом. – Вони волiють радше загинути анiж схилитися! Я радо зроблю це для них! І вiн, рвучко повернувши коня, погнав його назад, потайки проклинаючи себе за те, що сам мимоволi змушений був принизитися перед своiми колишнiми хлопами i навiть не отримав вiд них вiдповiдi. О, вони сповна заплатять за його ганьбу! А через хвилину заговорили гармати. Вивергаючи стовпи полум'я, вкутуючись хмарами диму, посилали вони у стiни цитаделi ядро за ядром, примушували здригатися могутнi мури i вибивали з них цiлi хмари пилу i кам'яних уламкiв. Гармашi не жалкували пороху, вимiрювали гармати в найслабшi мiсця муру i методично руйнували цитадель, яку не змогли взяти нi ландскнехти, нi драгуни. Били без спину, аж доки цiлковита темрява не припинила iхню роботу. Утiм, Калиновський був задоволений – того що вiн побачив у сутiнках, було цiлком достатньо, щоб сподiватися захопити непокiрних брацлавцiв уже на свiтанку – у скупих променях зимового вечора були добре помiтними великi проломи i трiщини в пiвденному мурi. Польський табiр готувався до ночiвлi, серед попелищ зруйнованого мiста загорялися багаття, на яких готували вечерю i за допомогою яких намагалися врятуватися вiд холоднечi, що нею зима прощалася, не бажаючи поступатися теплим весняним дням. Пiзньоi ночi, коли нарештi вгамувався табiр Калиновського, а з-за напiвзруйнованого гарматним вогнем муру перестало доноситися гупання та гуркiт камiння, за допомогою якого козаки намагалися посилити свою фортецю, ротмiстр Янжула на чолi двох сотень комонноi чати виiхав у поле, маючи завдання охороняти табiр, який не встигли укрiпити за дня зайнятi штурмом частини вiд несподiваного нiчного нападу, на якi славилися запорiзькi козаки. Так, кому, як не йому, колишньому козацькому сотниковi, а тепер ротмiстровi вiйська його королiвськоi милостi Янжулi знати всi звички цих хижакiв? І хоч пихатий Станiслав Лянцкоронський сьогоднi ясно дав зрозумiти, що вважае його, ротмiстра Янжулу, чия служба не давала жодного приводу сумнiватися в його вiдданостi коронi, кимось другорядним, нижчим за шляхетне польське лицарство, ротмiстр зумiе гарно вiдповiсти на такий випад. Звичайно, вiн не покличе воеводу Брацлавського i коронного польного гетьмана на поединок, нi! Надто вiн розумний, аби вчинити таке глупство. Що, крiм смiху i неприемностей змiг би принести такий безглуздий вчинок? Тож краще ротмiстр Янжула промовчить i ще ретельнiше почне виконувати своi службовi обов'язки! Вiн був впевнений – якщо слушно виконувати все, що на нього буде покладено, його рано чи пiзно помiтять. Помiтять, бо не оминае королiвська ласка його ретельних i наполегливих слуг! На цьому й стоiть королiвський трон, немов на монолiтному фундаментi. От тодi вiн i вiдшукае можливiсть помститися бундючному магнатовi. «Дарма пан Янжула перебiгав вiд козакiв до нас, хiба не знае, що на одному мiсцi навiть камiнь мохом обростае?» – так казав пан Станiслав i очi його насмiхалися! Так, обростае i обросте! А поки доведеться терпiти, адже помста – то е страва, котру найлiпше подавати холодною. – Пане ротмiстре, наче якийсь рух! – перервав хiд Янжулиних думок голос котрогось з драгунiв. – 3 боку мiста. Янжула прислухався. Тепер i вiн розрiзнив приглушений стукiт копит не далi як за пiвмилi вiд себе i навiть розiбрав на тлi заснiженоi рiвнини примарнi тiнi, якi, скрадаючись у темрявi, вiддалялися вiд Красного i вiд його чати. – Пся крев! – рикнув Янжула (польськi лайки вiн вважав не меншим надбанням полонiзацii, анiж католицьку вiру i европейську одiж, що ii полюбляв носити). – Вперед, лайдаки, то тiкають Нечаевi недобитки! І лавина польськоi кiнноти кинулася навперейми темним постатям, котрi марно намагалися, сховавшись у темрявi, перехитрити власну долю… Бiй був недовгим. Знесиленi облогою козаки чинили слабкий опiр, а пiсля того, як впали з сiдел два десятки бiйцiв з iхнього невеличкого загону, першим з яких загинув з рихвою списа у спинi полковий обозний Холодiй, повернули у напрямку цитаделi й погнали коней навперейми зi смертю, котра одного за одним вихоплювала iх з сiдел. Останню спробу врятувати положення вiд цiлковитого розгрому здiйснив осавул Кривенко, ставши з десятком козакiв навперейми драгунам, вiн спробував спинити осатанiлих вiд смаку кровi жовнiрiв Янжули, доки решта його гарнiзону зачиниться в цитаделi. До останнього подиху, навiть стiкаючи кров'ю вiд страшних ран, билися козаки Кривенка, але iхнiй вiдчайдушний героiзм уже не змiг врятувати становища, i скоро драгуни невпинною хвилею линули крiзь вiдчиненi бiчнi ворота цитаделi, захоплюючи галереi одну за одною. Бiгли, послизаючись у кровi загиблих захисникiв, розриваючи мало не на шматки iхнi тiла. Не пройшло й десяти хвилин, як цитадель Красного опинилася цiлковито в руках воякiв Янжули i нiмецьких ландскнехтiв, що iх поспiшив послати на помiч ротмiстровi Станiслав Лянцкоронський i чим викликав ще бiльше його озлоблення – ротмiстр вiдчув, як владною рукою в нього вiдбирають перемогу! Але вiн не занепав духом – адже в нього був ще один козир i козир такий, який не по зубах Лянцкоронському. Вiн особисто доставить перед очi коронного гетьмана тiло вбитого напередоднi полковника Нечая! А те, що воно знаходиться десь поряд, Янжула не мав жодного сумнiву. Вiн пригадав, як кiлька годин тому бачив з вiконця на верху захiдноi вежi замку жовтувате свiтло i, як йому тодi здалося, чув спiв схизматського священика. Затискуючи в правiй руцi шаблю, а в лiвiй довгий рейтарський бандолет, Янжула поспiшив сходами нагору. Ось i дверi. З силою вдаривши ногою у дверi, ротмiстр заскочив до кiмнати, посеред якоi iз часословом у руках застиг занурений у власнi думки Гавриiл. Огледiвшись, Янжула злiсно вилаявся: – Стонадцять дзяблiв в пельку тобi, шизмате! Де те падло?! Гавриiл подивився на нього довгим, повним презирства поглядом. – До нього тобi не дiстатися, дияволе! – тихим голосом вiдповiв вiн i вiдвернувся до потемнiлого лику Богородицi в кутку. – Спаси i помилуй заблудлих, надай iм сили i змiцни вiру… – закiнчення фрази ченця потонуло в гуркотi пiстолетного пострiлу. Невiдома сила кинула його на стiну, i вiн, збиваючи з неi образи, сповз на долiвку. З-пiд складок ряси, якi розметалися кам'яними плитами, швидким струмком зацебенiла темна кров. Янжула зi злiстю вилаявся. Збив шаблею на долiвку решту свiчок зi столу i вийшов з кiмнати. IV Іван Богун сидiв посеред простороi свiтлицi вiнницького замку i слухав слова вкритого багнюкою i запеченою кров'ю козака, котрi падали в його свiдомiсть важкими каменями. Не мiг не те, щоб повiрити, повною мiрою вiдчути – Данила бiльше немае. Того Данила, якого звик бачити поряд протягом усього життя, з ким пройшов поряд сотнi верст, побував у боях i неодноразово здiймав кубки на честь спiльних перемог. Нечая, котрий сидiв поряд у човнi i дiлився кожухом пiд час вiдпочинку, виiздив поруч на маршi i пiдставляв свою шаблю пiд удари, призначенi йому, Богуну. Так, вiн не мiг повною мiрою цього осягнути. Вiдчував лише холод у душi й дивну пустоту, немов зi страшною звiсткою цей дивом урятований козак принiс i йому вирок якогось надлюдського суду. Козак, помiтивши вiдсутнiй вираз обличчя кальницького полковника, замовк. – Продовжуй, козаче, – змахнув до нього рукою Богун. – Немае продовження, батьку, – козак важко зiтхнув. – Усi полягли – i Кривенко, i Гавратинський, i Холодiй… Немае бiльше Брацлавського полку! Навiщо мене Бог милував, краще б там, поряд з ними… – Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, анiж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми вiдновимо! І Калиновському пригадаемо все. Нам би тiльки Вiнницю втримати… Козак схилив безсило голову i замовк. Вiн пройшов пiшки кiлькадесят верст, був пораненим i голодним, тож тепер, опинившись у теплi, майже засинав, не мiг навiть вiдповiдати на запитання полковника. Богун помiтив його стан, устав з-за столу i прочинив дверi до свiтлицi. – Агов, хто там! – покликав вiн вартових. Двое козакiв у синiх, пiдбитих овечим хутром, жупанах швидко надiйшли на поклик. – Допоможiть бiдоласi, – Іван указав на прибулого, – перев'яжiть, нагодуйте, i нехай вiдпочивае. Вiн зiтхнув, накинув на плечi жупан i вийшов зi свiтлицi на високий ганок, з якого було видно околицi Вiнницi на кiлька верст навкруги, за що Іван i любив свiй новий дiм, у який змушений був переiхати, пiсля того як був призначений кальницьким полковником. Задумливо зупинився i поглянув на обрiй. Десь там, доки невидимi звiдси, гуртуються круки, готуючись напасти на доручене йому, Івану Богуну, мiсто. Вони вже спалили Красне, пограбували Шаргород, Мурафу, Стiну i Ямпiль, збагривши козацькою кров'ю води Днiстра i тепер простують сюди, на Вiнницю, маючи на метi приеднати старовине подiльське мiсто до тих смолоскипiв, що iх уже мали в себе в тилу. Але поки що обрiй чистий. Бiлою стрiчкою тягнеться вiн, мiсцями виказуючи бруднi плями там, де весна вже заявила про свiй прихiд i оголила з-пiд снiговоi ковдри розгрузлi шляхи i манiвцi, купи чорних, немов одягнених у жалобу, дерев. Іван пропхнув руки в рукави жупану, зашпилив його на всi гудзики i гукнув до козакiв, котрi поралися бiля стайнi: – Коня менi, хлопцi. За кiлька хвилин один з козачат уже й пiдводив осiдланого Цигана. Кiнь йшов як завжди грацiйно, дугою вигнувши шию i косячи оком. Богун мовчки прийняв вуздечку з рук хлопчини i погладив коня по головi вiльною рукою. Тiльки тепер чомусь помiтив, як постарiв вiрний бойовий товариш, який служив йому вже бiльше десяти лiт. До чорноi лискучоi шерстi памороззю додалася сивина, а очi дивилися сумно i втомлено. Завченим рухом дiстав з кишенi окраець хлiба i подав коневi. Той обережно прийняв м'якими губами i почав жувати. – Рано ще на спокiй, Цигане, – сказав скорiше сам до себе, анiж до коня i спритно стрибнув у сiдло. – Пане полковнику, в мене розмова до тебе, – почув поряд знайомий голос. Обернувшись, помiтив Омелька, який наближався, сидячи верхи. – Добре, що ти приiхав, – Іван простягнув руку назустрiч i привiтався мiцним потиском. – Я вже хотiв по тебе посилати. – Як я можу всидiти на хуторi, коли тут такi справи? – знизав плечима Омелько. Вiн уже кiлька мiсяцiв проживав у Богуна на хуторi, зiйшовшись з Дариною, колишньою невiсткою Охрiменка. Старий Мирон помер незадовго до Рiздва, тож Богун, не без намовлянь сестри, впрохав Омелька приглянути за хутором, а заодно й пильнiше придивитися до Дарини, котра вже давно поклала на козака око. Урештi-решт, справу було зроблено, i Омелько одружився з Дариною, поселившись на хуторi, котрий був змушений покинути багато рокiв тому, утiкаючи вiд переслiдування польськоi влади. – Так, справи не радiснi. Чув про Нечая? – Чув, – Омелько зiтхнув i схилив голову. – 3 кожним мiсяцем нас усе менше стае, тих, хто починав. Ось i пана Данила його доля натрапила, справдi жаль. – Жаль. Але це ще не всi новини. Тепер Калиновський iде на Вiнницю. Омелько знизав плечима: – Цього слiд було очiкувати, ти наступний пiсля Нечая, далi, очевидно, мають бути Умань i Черкаси. – І будуть. Якщо ми не зупинимо гетьманiв тут. Іван порухом руки запросив Омелька слiдувати за собою i торкнув коня острогами: – Маю на метi проiхати ся мiськими укрiпленнями, прошу зi мною. – Радо погоджуюсь. І вони, обмiнюючись думками, поiхали вздовж рову, за яким було розташовано дiлянки земляного валу, увiнчаного мiсцями мурованими вежами i високими стiнами, а мiсцями – лише мiцним дубовим частоколом. Поволi оглядали артилерiйськi редути i бастiони, пiдйомнi мiстки через заповнений водою рiв, гурти землекопiв, якi все ще закiнчували будiвництво укрiплень, врубуючись за допомогою мотик i ломiв у мерзлий грунт. Дорогою до полковника приеднався Нечипоренко, який одразу ж радо привiтався з Омельком, i сотник Вiнницькоi сотнi на iм'я Бородiй. Останнiй досить жваво почав доповiдати Богуну про стан проведення робiт: – Повiльно, але рухаемося, пане полковнику, – говорив вiн, – що поробиш, так промерзло, немов камiнь. Мушу багаттями землю вигрiвати, i лише потiм можливо хоч трохи заглибитись. Але рiв уже майже закiнчено, залишилося якихось тридцять сажнiв. – От Калиновський у тих тридцять сажнiв броньованим кулаком i ударить, тодi зрозумiеш, що важче: чи землю колупати, чи ворожi пiки стримувати. Щоб менi до вечора доповiли про закiнчення робiт на ровi. – Зроблю, вашмость, усе вiд мене залежне зроблю, – закивав головою Бородiй. – І незалежне теж зробиш, – Іван прослiдкував, як вiддалюеться сотник, i повернувся до Омелька. – Узагалi вони так працюють, що грiх вимагати бiльшого, це, напевне, я нервую, Калиновський з Лянцкоронським уже зовсiм поряд. У мене двi тисячi двiстi чоловiк, може, ще триста-чотириста мiщанства з вiнницьких цехiв. Усе. Калиновський веде тринадцять тисяч. Замiсть вiдповiдi Омелько вказав на круту будiвлю монастиря, яка височiла на протилежному березi, за скованою кригою стрiчкою Пiвденного Бугу: – Гарнi стiни, такi зможуть протистояти досить великiй армii. – Я теж про те думав, – погодився Богун. – Частину вiнницького гарнiзону буде розмiщено там. Два осередки оборони завжди краще, анiж один. Крiм того, я дав наказ наробити у кризi кiлька десяткiв широких ополонок i замаскувати iх за допомогою соломи та снiгу. Якщо ляхи кинуться через рiчку, втратять немало вiйська. – Ти все вiрно робиш, – погодився Омелько. – Я думаю, Вiнниця не буде Калиновському таким подарунком, яким стало Красне. Навiть якщо Хмельницький скоро не пришле на допомогу вiйська, зможемо боронитися кiлька мiсяцiв. – Мусимо. А на скору помiч вiд гетьмана я й не розраховую. Маю вiд нього наказ втримати Вiнницю, тож втримаю ii або складу тут голову поряд з iншими. – Ну, це ти завжди встигнеш, тут багато розуму не потрiбно, – невдоволено зауважив Омелько у вiдповiдь на мимовiльний Іванiв пафос. Тим часом вони наблизилися до берега Пiвденного Бугу i злiзли з коней, вирiшивши напоiти iх з великоi ополонки бiля берега, з якоi брали воду на господарчi нужди мешканцi цього боку вiнницького передмiстя. Тварини обережно почали пити студену воду. Погляд Івана впав на товсту кригу по краях ополонки, котра, не дивлячись на те, що скоро мав початися березень, була досить грубою. У тих мiсцях, де воду витягували вiдрами, i вона розплескувалася по кризi, намерзли напiвпрозорi сивуватi крижанi купини. Іти по них було вкрай важко, а конi взагалi ледве трималися на ногах. Несподiвано Івановi на згадку прийшов давнiй спомин: крижана фортеця серед ногайських степiв, яку Павлюк наказав побудувати перед битвою з татарами, не маючи iнших будiвельних матерiалiв окрiм снiгу, води i трiскучого морозу. – Ми зробимо те саме тут, у Вiнницi! – вигукнув вiн, примушуючи Омелька i Михайла перезирнутися. – Михаиле, збирай людей, давай наказ поливати вали водою. Я чую на нiч добрий мороз! Пiсля того, як осавул зник, Богун запитливо подивився на Омелька: – Ти приiхав сам? – Так. – Тодi я не смiю затримувати тебе жодноi хвилини – маеш до свiтанку повернутися на хутiр, забрати звiдтам людей i ранком бути у Вiнницi. – На кого ж я господарство покину? – спробував заперечити Омелько. – На Калиновського, – з посмiшкою вiдповiв Богун. – Не шкода? – Ще й як! Забери, Омельку, все, що зможеш, тiльки не барись. А хутiр ми потiм вiдбудуемо. V Передовi дозори польського вiйська, очолюванi воеводою брацлавським Станiславом Лянцкоронським, з'явилися на околицях готовоi до облоги Вiнницi похмурого ранку наприкiнцi лютого 1651 року, примушуючи вiнничан вдивлятися похмурими поглядами у своi рiвнi похiднi колони й прислухатися до бравурних музик, котрi супроводжували марш польськоi кавалерii. Ворог, про якого у Вiнницi говорили ось уже кiлька тижнiв, показав себе у всiй красi: польське лицарство, здавалося, йшло не на криваву вiйну, а на парад. Пiд рiзнобарвними хоругвами i значками, виблискуючи начищеними обладунками, витримуючи рiвняння в лавах. Здалеку, не зупиняючись на перепочинок, Лянцкоронський дав сурмою виклик на бiй i почав розвертати похiднi колони в бойовi шеренги. До Богуна, котрий вiдпочивав пiсля безсонноi, проведеноi на будiвництвi укрiплень монастиря ночi в себе в будинку, вихором залетiв Нечипоренко. – Йдуть, пане полковнику! – Хто? – Іван вiд несподiванки рвучко пiдхопився з постелi i кiлька секунд глипав очима, намагаючись прийти до тями. – Ляхи йдуть! Богун провiв долонями по обличчю, неквапливо пiднявся i пройшов у куток бiля дверей, у якому стояло вiдро з водою. Напився з дерев'яного кухлика i рештки води, виливши на долоню, розтер по обличчю i шиi. Хотiв було напуститися на осавула за те, що так безцеремонно розбудив його, але зрештою махнув рукою. – Іди давай гасло по полку, я зараз буду. Немов у вiдповiдь на Богуновi слова, десь неподалiк забив на сполох церковний дзвiн, потiм ще один дещо далi, за ним ще i ще, так що через хвилину несамовито видзвонювали дзвони всiх вiнницьких церков, яким басовито вторив великий дзвiн монастирськоi дзвiницi на протилежному боцi Пiвденного Бугу. На верхнiй галереi мiського муру, окрiм козакiв гарнiзону, зiбралися, либонь, усi мешканцi мiста. Були навiть цеховi майстри, якi, почувши дзвiн, покинули роботу i кинулись на стiни у тому виглядi, у якому зазвичай працювали – рiзники у вкритих кривавими бризками кожухах, шевцi у своiх шкiряних фартухах, столяри з олiвцями за вухом i жовтими кучериками тирси у вусах та волоссi. Притискуючи до себе немовлят, на грiзну польську кiнноту поглядали жiнки, хлопчаки, непосидючi за будь-яких обставин, сновигали помiж дорослими, намагаючись вiдшукати найкраще для спостережень мiсце. Пiднявшись на мур, Іван вiдчув лiктем легкий дотик. Звичайно, вона. Іван повернувся i побачив Ганну. – Я була тут поряд, ми з Христею ходили по крамницях, – немов виправдовуючись, мовила вона. – Іди додому, Ганнусю, – Богун лагiдно напiвобiйняв дружину за плече. – Іди… – Господи, як iх багато!.. – Ганно… – А ти знову не одяг панцир, – осудливо похитала головою вона. – Ганно, на нас дивляться. – Так, я йду, любий, я все розумiю. Але ти повинен пообiцяти менi бути обережним. І панцир… – Неодмiнно! – Іван поцiлував дружину i, пiдхопивши ii пiд руку, провiв до сходiв, якi вели донизу. Повернувшись, гукнув до Нечипоренка: – Михаиле, всiх стороннiх геть з муру! Готуй Бабинську, Кунянську i Погребищенську сотнi до виходу, привiтаемо пана Лянцкоронського. Через чверть години ворота табору, у який, власне, перетворив Вiнницю Богун, вiдчинилися, випускаючи в поле сiмсот п'ятдесят вершникiв у жупанах i червоноверхих козацьких шапках, з лiсом списiв над головами i музиками, не гiршими за лядськi – у перших рядах iхали одразу п'ять бандуристiв, за якими вишикувались найкращi спiвцi з усiх трьох приготованих до бою сотень. – Нумо заспiваймо, молодцi, покажемо, що не лише ляхи на свято зiбралися, ми теж не дранкою пiдбитi! – здiйняв над головою пернач Богун. – Молодецькоi давай! Тiеi ж митi над лавами, котрi смiливо посунули назустрiч хоругвам Лянцкоронського, загримiла весела молодецька пiсня: Чи не той то Хмiль, Що коло тички в'еться? Ой той то Хмельницький, Що з ляхами б'еться. Чи не той то Хмiль, Що по нивi грае? Ой той то Хмельницький, Що ляхiв рубае Поляки, помiтивши козацьку кiнноту, яка виходила iм назустрiч, дещо уповiльнили рух i почали складнi циркуляцii, змiнюючи, за допомогою гасел прапорами i сурмами, позицii окремих вiддiлкiв вiйська – бiльш швидкi драгуни переходили на фланги i шикувалися трьома лавами, утворюючи рiжки пiвмiсяця, що на нього стало скидатися вiйсько Лянцкоронського, у центрi стала важко озброена гусарiя, мимоволi примушуючи Богуна милуватися картиною закованих у броню, як двi краплини води, схожих один на одного витязiв з орлиними крилами за спиною, перетягнутими поверх обладункiв леопардовими шкурами грудьми i довгими ратищами над головою. Усього через кiлька хвилин Лянцкоронський закiнчив прегрупування вiйська, i ворожа кiннота, прискорюючи темп, почала наступ. Гуркiт тисяч копит, наростаючи, заповнив усе навколо. З мурiв фортецi цей наступ скидався на гонитву одинокого звiра широким цепом добре пiдготованих i озброених мисливцiв – три сотнi Кальницького полку були мiзерною купкою в порiвняннi з трьома тисячами вiдбiрноi кавалерii Лянцкоронського. Хоча, звичайно, перше враження не завжди вiрне i видовище повноi переваги Лянцкоронського виникало ще й тому, що цеп його хоругв, розтягнутий у формi пiвмiсяця рiжками вперед майже на версту, займав углиб усього два-три сажнi, Богун же, навпаки, максимально звузив фронт, згрупувавши сотнi навколо себе щiльним натовпом. – Та що вiн робить?! – обурено били себе по стегнам козаки на мурi. – Лянцкоронський iх миттю вiзьме в кiльце, i вони луснуть, немов горiх у лещатах! – Ой не доведе до добра, братики, такий полковник! Проте Богун не мав намiру дати себе оточити. Поляки не встигли наблизитися на пiвмилi до козакiв, як Бабинська, Кунянська i Погребищенська сотнi почали спочатку поволi, а потiм усе збiльшуючи швидкiсть, вiдступати до берега Пiвденного Бугу. Одночасно з цим по мiських укрiпленнях пробiг наказ готувати до бою армату. Над мурами задимiли десятки гнотiв, що iх пiдпалили на своiх рогулях гармашi. – Так, добре! Вiдходимо поволi, не поспiшаемо! – гукав Іван, знаходячись в ар'ергардi свого вiдступаючого загону. – Вони не повиннi передчасно нанюхати пастку! Усе ж, коли ворожа кiннота наблизилася на пiвтори сотнi сажнiв, козаки припинили повiльний вiдступ i щодуху погнали коней на рiчкову кригу, немов пiддаючись панiцi при близькому спогляданнi потужного кулака польськоi гусарii i широко розкинутих крил драгунii, котра готова була ось-ось обiйняти козакiв з обох флангiв i розпочати знищення цiеi купки безумцiв на чолi з iх недоумкуватим полковником. Але коли козаки побiгли, Лянцкоронський був збитий з пантелику. Такого кроку воевода вiд них не очiкував, вiн, знаючи вiдчайдушну козацьку вдачу, сподiвався хоч на малий, але опiр. – Чорти б iх побили! – кривився пан Станiслав у презирливiй посмiшцi. – Для вiйни з цим натовпом не потрiбно було iхати менi, цiлком вистачило б прислати мою малжонку. Вона ще минулоi зими вивчилась досить вправно полювати на зайцiв! Проте за мить, помiтивши, що козаки поспiшають до монастиря на протилежному боцi рiчки, вiн покинув поблажливо-жартiвливий тон: – Негайно наздогнати тих мерзотникiв! Я не дам iм змоги заховатися за мурами кляштору, нехай приймуть бiй i загинуть! Тiеi ж митi польський пiвмiсяць розпався, i драгунiя, переводячи коней на галоп, щодуху погналася за козаками, намагаючись нав'язати iм бiй до того, як тi досягнуть монастирськоi брами. Прискорили алюр i гусарськi частини, тож скоро польська армiя, подiлена на три частини, стала схожою на трьох хортiв, котрi гнали широкою бiлою стрiчкою замерзлоi рiки свою дичину. – Не втечуть! – зловтiшно потирав руки Лянцкоронський, помiтивши, як стрiмко наближаються до козакiв легко озброенi драгуни. Але несподiвано щось перемiнилося в картинi переможного переслiдування переляканого ворога. Спочатку Станiслав Лянцкоронський навiть не збагнув перемiни, усiею душею бажаючи опинитися якомога ближче до козакiв, але врештi почав приходити до тями i був настiльки оглушений несподiванкою, що зупинив коня так стрiмко, аж той iз жалiбним iржанням здiйнявся дибки. До нього раптом дiйшло, що розпачливi крики обабiч нього i плюскiт води – не що iнше, як з диявольською хитрiстю споруджена пастка, у яку вiн залетiв, легковажно пiддавшись азарту здобуття легкоi перемоги. Майже переляканим поглядом дивився пан Станiслав, як присипаний товстим шаром снiгу лiд пiд ногами в його вершникiв зникае десь у глибинi, а сива вода, що проступила на мiсцi зрадливоi твердi, десятками ковтае його переляканих до смертi жовнiрiв. Як вони, хапаючись за гриви коней i одяг товаришiв по нещастю, несамовито борсаються в марних спробах порятунку i зникають у глибинi, неспроможнi витримати вагу обладункiв i намоклого одягу, котрi тягли iх назустрiч смертi в холодних глибинах. Лемент був настiльки оглушливим, що Лянцкоронський навiть розгубився, i прийшов до тями, лише коли його хтось почав торсити за рукав жупана. Воевода повернувся повiльно, немов у напiвснi, й зустрiв сталевий погляд сивовусого хорунжого однiеi з гусарських хоругв. – Вони повернули! Вони пройшли помiж ополонками за встановленими ранiше вiхами i тепер повертаються, щоб довершити те, що не змогла зробити вода! Не стовбич, немов iдол, давай наказ вiдходити! І лише тепер Лянцкоронський помiтив, як на його жовнiрiв, якi бiльше придiляли уваги кризi пiд ногами, анiж ворожiй атацi, летять сотнi кальницького полку з оголеними шаблями в руках i списами напереваги. Попереду, виблискуючи коштовним кiльчастим панцирем i срiбною мiсюркою, на гарячому вороному конi мчав сам полковник Богун, i його шабля, схожа на блискавку, ось-ось готова була впасти на голову найближчого з польських жовнiрiв. А ще побачив брацлавський воевода, як у тилу в козакiв широко розчинена брама монастиря випускае все новi й новi сотнi козацького вiйська. – Вiдступаемо, жовнiри! Зрада! Зрада! – заверещав Лянцкоронський, повертаючи коня. Навкруг нього миттево зiйшлися, вiдтiснюючи лiтнього гусарського хорунжого, особистi охоронцi гетьмана. А в iхнi нерiвнi ряди з голосним дзвоном уже вдаряли передовi шеренги Погребищенськоi сотнi… До пiзньоi ночi продовжувалась рiзня, на котру перетворилося переслiдування дезорганiзованих частин вiйська Станiслава Лянцкоронського, i лише темрява допомогла його жалюгiдним залишкам приеднатись до основних сил польськоi армii, очолюваноi Мартином Конецпольським. Самого Лянцкоронського, досить сильно побитого i промоклого наскрiзь, знайшли посланi гетьманом Калиновським герольди неподалiк однiеi з ополонок, де вiн, закопавшись в купу мертвих тiл, конав вiд холоду i тремтячими вустами вигукував молитви. Коли стало настiльки темно, що козаки ризикували пошкодити коней у заснiженому пiдлiску, яким гнали лядських недобиткiв, Богун наказав дати гасло збиратися пiд полкову хоругву. Вiн старанно витер просяклою гусячим жиром ганчiркою закривавлене лезо шаблi i вкинув ii в пiхви. – Михаиле! – гукнув до Нечипоренка. – Тут, пане полковнику! – почув у вiдповiдь. – Пошли людей, нехай порахують убитих ляхiв i знiмуть з них зброю. У панiв сотникiв збери вiдомостi про нашi втрати. З доповiддю прийдеш до монастиря. Я у Височана заночую. – Слухаю! – бадьоро вимовив осавул. VI Чим далi Богун узнавав вихiдця з Галичини Семена Височана, котрому не так давно сам запропонував посаду полкового обозного, тим бiльше впевнявся в тому, що зробив надзвичайно гарний вибiр. А коли призначив його комендантом перетвореного на фортецю монастиря на правому березi Пiвденного Бугу, взагалi не мiг нахвалитися: Височан з притаманною йому енергiею поставив справу захисту монастиря на такий рiвень, що йому могли позаздрити й бiльш досвiдченi знавцi фортифiкацii й облог. І хоча мури монастиря, побудованi два сторiччя тому, не могли протистояти навальному вогню сучасноi артилерii i були призначенi для захисту ченцiв вiд нападу кримських та ногайських кочiвникiв, за який-небудь тиждень Височан вирiшив i цю проблему: на стiнах пiдвiсили безлiч чималеньких плетених кошiв iз землею i пошитих з бичачих шкiр мiшкiв, у якi насипали гречану полову, натовкли торiшнього листя, ганчiрок i ще бозна-якого непотребу. – Звичайно, не зiрчастий форт з бастiонами, – вiдповiдав Височан на скептичнi зауваження недовiрливих, – але зменшить ефективнiсть ворожоi армати вдвое. А якщо спритно будемо вiдстрiлюватись i турбувати ляха бравурними вилазками, вважайте, втрое, так на мое бачення. Тож до дiдька дурнi ретиради, краще готуйтеся показати Калиновському козацьку звитягу. Усе в монастирi, з тих пiр вiдколи тут почав хазяйнувати Височан, було пiдкорене чiткому вiйськовому порядку. Навiть ченцi, котрi добровiльно зголосилися стати поряд з козаками на оборону рiдноi обителi, слухали Височана так, нiби перед ними стояв принаймнi епископ. Гармати, якi Богун наказав встановити на монастирських мурах, блищали начищеною мiддю, кошi з кулями стояли поблизу них, наче козаки у строю, рiвно, не далi i не ближче, анiж то було потрiбним, дiжi з водою теж вишикувались уздовж галерей рiвною батавою. І нiде жодного смiття, бодай нiкчемноi билинки. Козаки гладко виголенi, у випраних жупанах i дбайливо начищених дьогтем чоботах. Навiть монастирське подвiр'я, яке споконвiку було захаращено рiзним мотлохом, сяяло тепер чистотою i стало нiби вдвiчi бiльшим – пiсля короткоi, але досить «кривавоi» сутички з iгуменом, котрому Височан заявив: – Ви, святий отче, смiття в людських душах прибираете, а власне подвiр'я на авгiевi конюшнi перетворили. Як може мати душевний спокiй людина, котра живе на смiтнику? І не допiкайте мене, бо мирською владою коменданта виселю геть до кiнця оборони! Вiд пожежi цього хламу пiд час гарматного обстрiлу чим, вашим часословом боронитися? Пiсля цього отець Михайло лише махнув рукою i зачинився в келii, надаючи можливiсть дiяти коменданту так, як тому забажаеться. Ще кiлька разiв спробував скаржитися Богуну на Височана з приводу перетворення трапезноi братчикiв на комору для надлишку зiбраноi в монастирi зброi, а монастирського винного погреба на пороховий, але врештi й тут потерпiв нищiвну поразку – Іван пообiцяв пiсля закiнчення вiйни все поправити i пожертвувати на обитель сто талярiв, а поки що просив не турбувати його з несуттевих питань. Височан, сорокарiчний чоловiк мiцноi статури, з пiдголеними за польським звичаем скронями, з розумними очима i смолистими вусами, зустрiв полковника за кiлька крокiв вiд розчиненоi брами монастиря, стоячи на опущеному через рiв мiстку. – Доброго вечора, пане полковнику! – бадьоро вигукнув вiн, потискаючи Іванову руку. – Маю надiю, ми вдарили не надто зарано, скутечне[48 - Скутечне (заст.) – вдало, успiшно.] попсували ляховi скору.[49 - Скора (заст.) – шкура.] – Бiльше анiж це, – погодився Богун. – Якби трохи ранiше чи пiзнiше, такого ефекту б не мали. Дякую, Семене. – Немае за що дякувати, чинили, як повинi були чинити, – знизав плечима Височан. – Пан полковник мае на метi поглянути на те, як ми пiдготувалися до облоги? Прошу, маю, що показати. – Я тобi вiрю на слово, Семене, – мимоволi посмiхнувся Богун, – лiпше тебе i сам би не приготував. Краще пригости вечерею, i поговоримо про узгодження наших дiй у майбутньому, Калиновський з основними силами ось-ось стане табором пiд Вiнницею, а тодi зноситися стане значно важче. – О, матиму за честь повечеряти разом з паном полковником. А крiм того, розповiм i деякi своi думки з приводу спiльних дiй. Проходьте, будьте ласкавi. Богун пройшов крiзь темнi нутрощi надбрамноi вежi й покрокував до сходiв на галерею першого рiвня бiйниць. Височан поспiшав слiдом. – Бiйницi тут були розташованi занадто рiдко, тож ми дещо попрацювали i маемо послiжде[50 - Послiжде (заст.) – врештi.] цiлком пристойну позицiю для боротьби з ворожими пороками, якщо ворог надумае iх використовувати. Ось погляньте! Іван, скорiше для того, щоб не образити коменданта, анiж заради перевiрки, поглянув в одну з бiйниць, у яку було встановлено фальконет. З бiйницi дiйсно добре прострiлювався простiр пiд муром, тож руйнувати мури за допомогою стiнобитного знаряддя було б важко, не наразившись на густий мушкетний i гарматний вогонь. – Добре, Семене, – похвалив Богун i, помiтивши, що Височан минае коридор, який вiв до комендантських покоiв, i збiгае сходами вище, запитав: – А тепер куди? – Маю на метi продемонструвати ще одну рiч, яка бардзо допоможе нам миркати[51 - Миркати (заст.) – вiтати з святами (вiд «мир вам!»)] пана Калиновського, коли б вiн мав намiр явитися до нас на стiни, – з посмiшкою вiдповiв Височан. Видершись на вершину муру, комендант зупинився, вiддихуючись, поблизу чудернацькоi машини, котра складалася з двох довгих, на довжину добрих десяти сажнiв, направляючих, зроблених з прямокутних дерев'яних брусiв i закруглених в мiру закруглення монастирськоi стiни. Одна з направляючих була закрiплена поверх зубцiв iз зовнiшнього боку стiни, друга, повторюючи радiус першоi, вiдстояла вiд першоi на пiвтора сажнi i крiпилася за межами галереi. Цi направляючi слугували своерiдними рейками для гладко обтесаноi колоди, котра, лежачи на направляючих майстерно вирiзаними виборками у власному тiлi, мала один кiнець виступаючим на фут за межi муру, iнший над спецiальними мiстками, добудованими за поруччям галереi. На цьому кiнцi було прилаштовано ворот, схожий на колесо деяких з фортечних криниць – збите таким чином, що в ньому могла вiльно бiгти, розкручуючи колоду навколо своеi осi, доросла людина. Призначення приладу ставало зрозумiлим, як тiльки погляд потрапляв на той кiнець колоди, котрий звисав над муром – до нього на чотирьох ланцюгах крiпилися важкi чавуннi боздугани, всiянi гострими шипами завдовжки не менше дюйма. Розкручуючись навколо осi, колода мала пересуватись уздовж муру на направляючих i очищувати його вiд усякого, хто насмiлився б пiдняти голову вище кордону дii боздуганiв. – Ну як? – з погано прихованим вдоволенням запитав Височан. – Неймовiрно, – похитав головою Іван. – Усе просто i неймовiрно ефективно. – Завтра, маю надiю, закiнчимо встановлення таких машин на iнших дiлянках муру, – обозний поплескав колоду долонею. – У Францii бачив. Збивае солдат iз драбин, немов стиглi грушi. Якщо пан полковник бажае, можемо оглянути середню галерею, там у мене найвенцей[52 - Найвенцей (заст.) – найбiльше] рiзного налаштування. – Досить, Семене, – посмiхнувся Богун. – Волiю все ж спочатку повечеряти. – Як пан забажае, – iз жалем знизав плечима Височан. У невеличкiй келii, яка одночасно правила коменданту монастиря за спальню, кабiнет i вiтальню, вже було накрито стiл – на бiлоснiжнiй скатертинi зручно розташувалися срiбнi блюда i череп'янi тарелi зi смажениною, порiзаний рiвними скибками житнiй хлiб, полумисок з квашеними огiрочками i кришталева карафа гданськоi горiлки. – Ну ось, – вказав Богуну на лаву гостинним жестом Височан. – Помолимось, i прошу до столу. Вiн швидко прочитав молитву, тричi перехрестився на образи i слiдом за Богуном сiв до столу. – Вип'емо за нашу перемогу! – пiдняв вiн чарку i швидко перехилив ii, пiсля чого захрумкотiв огiрком. – Одне можу сказати: якщо вже ми всiм вiйськом не змогли взяти Збараж, пiвтора десятка тисяч польськоi кiнноти тут точно зламае зуби. Аби припасу вистачило. Іван теж випив i взявся за iжу. – А що, на допомогу гетьмана ти не розраховуеш? – Я не розраховую на швидку допомогу. Гетьман мае багато справ, окрiм нас. – Так, мае, – Богун раптом вiдчув роздратування. Вiн пригадав нещодавню розмову з Омельком, котрий, повернувшись з мандрiвки на Сiч, з похмурим, упертим у долiвку поглядом, розповiдав останнi новини iз Запорiжжя. Там сильно бродило вiд недовiри Хмельницькому. Мовляв, одночасно з ляхами i москалями заграе, Украiну до новоi неволi веде, а все тому, що йому полька погана розум каламутить, колишня зрадлива дружина, яку вiдiбрав кiлька рокiв тому в Чаплинського, усi думки й помисли займае. Куди вже йому про вiйну та державу думати! Тi розмови, безперечно, пiдтверджували i останнi подii: на листи Богуна, прохальнi, а потiм i нахабно-вимогливi, гетьманська канцелярiя вперто вiдмовчувалась, хоча пiсля подiй у Красному мала б посприяти вiдбиттю польськоi агресii на Брацлавщинi i Подiллi. Схоже було на те, що Хмельницького дiйсно особистi справи вiдволiкали бiльше, анiж кордони молодоi держави. – Самi мусимо собi раду дати, на те тут i поставленi, – буркнув вiн. Височан, вiдчувши змiну настрою полковника, наповнив чарки вдруге: – І дамо! Нумо, пане полковнику, за Украiну! Повертався Іван досить пiзно, коли яскраве око мiсяця поливало залиту кров'ю недавньоi битви кригу холодним сяйвом, а пронизливий вiтерець примушував холодiти тiло пiд залiзними обладунками i щiльнiше кутатись у кирею. Іван переiздив Пiвденний Буг на чолi супроводу, який складався з пiвсотнi козакiв, i все ще думав над розповiддю Омелька. А може, той, котрий i сам ранiше без мiри вiрив Хмельницькому, був правий ще тодi, пiд час пиятики у Вороновицi, коли все твердив про зраду гетьмана? Нi, це неправда, не може зрадити Хмельницький справу, яку сам i розпочав!.. Хiба якщо досяг своiх власних, вiдомих лише йому цiлей. Був же незрозумiлий договiр у Зборовi, було Красне i смерть Нечая, i смерть та все ще потребувала помсти з боку гетьмана, якому брацлавський полковник так вiддано служив. Було порушення украiнського кордону п'ятнадцятитисячним польським вiйськом, на яке Чигирин не вiдреагував жодним чином. Вiд невеселих думок вiдiрвав приглушений вигук Миколи Охрiменка, який iхав одразу ж позаду Богуна: – Там якiсь вершники, Богуне! – вигукнув вiн i незграбно схилився в сiдлi, схопившись за бiк. У повiтрi засвистiли десятки стрiл, якi посипались на козакiв так несподiвано, що тi спочатку розгубились. – Ляхи! Ляхи, пане полковнику! – забринiв чийсь напружений голос i одразу ж потонув у сичаннi шабельних лез i клацаннi куркiв. – До бою! До бою, молодцi! – щосили гукнув Іван. – Вiдходимо оборонною рукою! І закипiв швидкий i жорстокий бiй, закрутилися вершники, вiдбиваючи удари крицi i завдаючи нових, загримiли пiстолетнi пострiли, примушуючи варту на мурах Вiнницi i монастиря бити на сполох. Десь там, нагорi, стурбований шумом бою Височан уже давав наказ опустити пiдвiсний мiсток i розчинити браму, готуючись вирушити на допомогу полковнику з кiлькома десятками козакiв. Проте вiн нiчим не мiг уже зарадити Богуну – не розвiдувальний загiн, не передова чата, увесь польський авангард пiд булавою самого Мартина Калиновського, використовуючи темряву, скритно пiдiйшов мало не пiд самi стiни фортецi i атакував дрiбний вiддiл Богуна, котрий аж нiяк не розраховував на такий перебiг подiй. У якусь мить Іван навiть зустрiвся очима з Калиновським, мимоволi пригадавши Корсунську перемогу, заюшеного кров'ю i вимащеного в баговиння бранця, що його волiк на налигачевi велетень Пилипенко. – Богун! – видихнув Калиновський так, немов побачив примару, та за мить уже вказував на нього жовнiрам лезом свого палаша. – Узяти лотра! Негайно взяти його! Іван миттево зорiентувався: – Хлопцi, мерщiй усi до Височана! За мною iхати забороняю! – i вiн, ударивши стривоженого Цигана острогами, полетiв до середини рiчки, очолюючи темнi лави переслiдувачiв. Та чи не запiзно? Хроплять, хроплять зовсiм поряд конi пiд польськими вершниками, оскаженiло виють гусари, чути навiть важке дихання котрогось з них мало не над вухом. Богун не повертав голови, хоч як не хотiлося цього зробити, хоч як не пекла шия, очiкуючи шабельного удару. Бачив лише темну стрiчку води в мiсцi, де вода не замерзала навiть у лютий мороз. – Уперед, Цигане, не видай, конику-братику! – шепотiв вiн у кiнське вухо, все нижче схиляючись до чорноi гриви. Та не встигае вiрний Циган донести свого хороброго вершника до порятунку. Зовсiм трошки не встигае! Ось поряд з'явився Єжи Рогальський, прапороносець гетьмана, за ним ще кiлька жовнiрiв. З хрипким смiхом Рогальський щосили вдарив Івана держаком прапора, на якому вилося зображення гербу Калина, по головi, хтось на бiгу спробував затримати полковницького коня, кинувся хапати за ноги Івана. – Попався кос![53 - Кос (пол.) – дрозд.] Наш, наш естиш! – радiсно зашипiв Рогальський. Але передчасною була радiсть прапороносця. Широко розправив плечi козацький полковник, i полетiли з нього жовнiри, немов хорти з ведмедя. Махнув гострою шаблею раз i вдруге – бризнула гаряча кров з розсiчених вен, застогнали смертельно пораненi. Ще зусилля – i ось уже Циган, пiднятий вправною рукою у високий стрибок, занурюеться в темну воду на стрiмнинi посерединi рiчки, а кiлька драгунiв його величностi, ледве встигши зупинити коней на межi мiцноi, не пiдмитоi течiею криги, змогли лише, давлячись вiд безсилоi лютi, спостерiгати, як зникае в темрявi вороний кiнь i його закутий у блискучий панцир наiзник, який тримався рукою за луку сiдла. Того ж вечора, оточивши Вiнницю кiльцем з багать i шатрiв, Мартин Калиновський розпочав побудову вiйськового табору i облогу Вiнницi. VII Мiцний i надзвичайно заклопотаний справами, як може бути мiцним i заклопотаним справами малюк вiком у три з половиною роки, Тарас Богун грався посерединi застеленоi килимами свiтлицi з величезною, майстерно вирiзаною з дерева фiгуркою коня – подарунком Омелька, котрого вiн не випускав з рук нi вдень, анi вночi, вперто протестуючи проти намагань розлучити його з iграшкою навiть перед тим, як мав заснути. Поряд з малюком, зручно вмостившись у кутку, пряла, намотуючи пряжу за допомогою веретена, баба Гапка, яка приглядала за полковницьким сином. Управними рухами намотувала стара на клубок шерстяну нитку, не забуваючи подивлятися за малим. – Іго-го-го! – смiючись, наслiдував коня Тарасик. Пiсля того вхопив у руку свою крихiтну дерев'яну шабельку i сiв на iграшку верхи. – Слява! – вигукнув щосили. Богун, слiдкуючи за сином, мимоволi всмiхнувся: – Слава, Тарасе. Козацьке гасло. Ти ж у нас козак? – Косяк! – погоджуючись, закивав головою малюк. – Козак! – знову посмiхнувся Іван. Вiн повернувся до дружини i продовжив перервану розмову. Ганна сидiла за великим столом навпроти Івана i, поволi попиваючи каву, слухала його розповiдь про останнi новини. – Справи не такi вже й поганi, як того можна було очiкувати. Кiлька останнiх штурмiв на мiськi укрiплення показали повну неспроможнiсть Калиновського швидко домогтися перемоги – iм явно бракуе сил. Щодо монастиря, то Височан там сидить так мiцно, що викурити його Калиновський не зможе, доки там залишаться дiездатними принаймнi кiлька десяткiв козакiв. Калиновський, як я помiтив, закинув iдею оволодiти монастирем, тож усi сили спрямовуе проти нас. Це найкращий, як на мене, розвиток подiй – маемо хоч i невелику, але все ж таки пiдтримку в тилу у ляхiв. Це довiв учорашнiй штурм: кiлька вдалих влучень армати Височана, i нiмцi втратили бойовий дух ще до початку великого штурму, тож не дивно, що повернули назад пiсля яких-небудь п'яти хвилин бою. – Вони не надто завзязатi. – Бiльше анiж так. – Іване, – Ганна вiдставила чашку i витерла губи серветкою. – Я хотiла б поговорити з тобою про одну справу… – Радий вислухати, – з удаваною серйознiстю схилив голову Богун. – Але справа i насправдi серйозна. – Безумовно. – Я говорила з дружиною цехмейстра рiзникiв, Марiею Пiстрюгою, з дружинами цехмейстрiв стельмахiв i крамарiв, Мотрею Боженковою i Яриною Морозовською. У нас е одна цiкава задумка, котру не завадило б запровадити тут, у Вiнницi. Але для цього я повинна порадитись з паном полковником, отже, прошу пана покинути поблажливий тон i вислухати мене з усiею уважнiстю. – Я слухаю тебе, Ганнусю, – узяв Іван долоню дружини до своеi долонi i ледь-ледь стиснув ii, вiдчуваючи тепло рук коханоi. – Це стосуеться дiтей, котрим волею долi доводиться жити в умовах облоги i ризикувати власним життям так, як i нам, дорослим. Ми пiдрахували – дiтей вiком до чотирнадцяти рокiв у Вiнницi триста дев'ять душ. Ще п'ятдесят пiдлiткiв вiд чотирнадцяти до шiстнадцяти рокiв. Ми повиннi подбати про них i зробити все можливе для iхньоi безпеки. – Ти маеш якiсь конкретнi iдеi? – Звичайно! Насамперед ми повиннi вирiшити проблему харчування дiтей. Адже ми не знаемо, коли буде знято облогу. – Так, – зiтхнув Богун, – цього ми не знаемо. – Отже, у разi коли в мiстi розпочнеться голод, ми повиннi створити окремi припаси, з яких зможемо пiдгодовувати принаймнi дiтей. Окрiм того, для дiтей потрiбно створити безпечнi умови в разi гарматних обстрiлiв, а у разi коли мiсту буде загрожувати падiння, мусимо мати продуманий план, як вивести iх з Вiнницi i переховати вiд полякiв. Це поки що в основних рисах. Ми б могли ще детальнiше обдумати низку заходiв у цьому напрямку. – Це добре, люба, – Іван дивився iй в очi поглядом, повним захоплення. – Ти думаеш про речi, котрi важливi для нас не менше, анiж вiйськова мiць вiнницького гарнiзону. Я обiцяю сприяти в цьому питаннi i вирiшувати своею владою все, що ти виявиш необхiдним для такоi справи. – Дякую, любий! – Ганна встала з-за столу i почала збиратися. – Я, власне, мала на метi зайнятись цим уже зараз, тож мушу бiгти до Морозовських, ми домовилися зустрiтися там. Маю швидше дати iм знати, що ти погодився допомагати. – Звичайно, – Іван зiтхнув. – Менi теж час вирушати на мури, скоро може розпочатися нова атака. Вiн пiдiйшов до вiшалки бiля дверей i заходився одягати жупан. Пiсля того повернувся до сина, який, покинувши iграшки, стояв поряд. Простяг руки: – Ну iди, iди до мене, Тарасе. Обнiми батька. – Вiн пiдхопив малого на руки i, високо пiднявши, розцiлував у рожевi щiчки. – Гарно дбай тут без мене, не бешкетуй. Не будеш? – Нi! – цiлком щиро заявив малюк. – Не бескетуватиму. – От i добре. Тарас, помiтивши матiр, потяг рученята й до неi, тож Іван передав малого дружинi. – Я скоро, золотко мое, дуже скоро, ти й помiтити не встигнеш! – защебетала до дитини Ганна. – А коли зачекаеш, будеш багато гостинцiв мати. – Я зацекаю! – з готовнiстю погодився Тарас, почувши про гостинцi. Вийшовши на вулицю, вони деякий час мовчали. Неквапно йшли вуличками мiста. Нарештi зупинилися на розi двох вулиць, де мали розстатися. Звiдкiлясь ледь вiдчутно несло смородом пожежi, неподалiк брукiвкою зацокотiли пiдковами кiлькадесят коней козацького загону. Спiв сурми зi сторожовоi вежi поеднався iз дзвоном на церковнiй дзвiницi – козакiв кликали на оборону мiста, тодi як прочан скликали до ранiшньоi молитви. – Скоро почнуть, – сказав Іван. – Так. Ти маеш бути там. Іван на мить притис до себе дружину i повернувшись, покрокував до мiських стiн, на яких уже царювало пожвавлення. – А ти помiтив, – почув вiн за спиною голос Ганни, – ми стали ходити на вiйну, немов до працi. Вона, проклята, стае частиною нашого життя, – Ганна сумно посмiхнулася. – Вона завжди була його частиною, – похитав головою Богун. На мурi Іван зустрiв Нечипоренка i Миколу Охрiменка. Груди другого було перемотано бiлим полотном, вид мав блiдий, але намагався триматися бадьоро. – Що ти тут робиш? – одразу ж охолодив його бойовий запал Богун. – Чому не в шпиталi? – Не час вiдлежуватись… – Це ще хто тут вирiшуе час вiдлежуватись чи час добивати себе власною дитячою нерозсудливiстю? – насупився Іван i гримнув на козака: – Геть до шпиталю! Без тебе впораемось! Охрiменко, вiдчувши, що сперечатися не варто, зiтхнув i обережно пiшов сходами донизу. Було помiтно, що недавня рана все ще сильно допiкае йому болем. – От босяк, – похитав головою Іван. – Казав же не вставати. – Усе журився, що ти його до шпиталю проженеш, не даси з ляхами поквитатися, – знизав плечима Нечипоренко. – Устигне ще, – буркнув Іван i, розклавши далекозору трубу, почав роздивлятися околицi мiста, що iх тепер було перетворено коронним гетьманом Речi Посполитоi на великий вiйськовий табiр. За три сотнi сажнiв вiд мурiв Вiнницi, вiд пологого, занесеного снiгом берега Пiвденного Бугу, навкруг пагорба, на якому розташувалося мiсто, до великого i досить глибокого яру, яким навеснi розтопленi сонцем снiги з околиць дзюркотiли до розбухлоi й почорнiлоi рiчки, а зараз лише лежали глибокi замети й темнiли бруднi плями у тих мiсцях, де городяни утворили смiтники й помийнi ями, тяглось спалене козаками передмiстя – крок, хоч i не надто популярний серед вiнницьких мiщан, але вкрай необхiдний для забезпечення найбiльшого можливого захисту мiських стiн вiд несподiваноi атаки. Там, серед попелищ, у котрi перетворилися хати, клунi, комори, хлiви й обори, серед опалених кущiв малини i невисоких вишень та яблунь, польськi жовнiри вже почали обладнувати позицii для важкоi осадноi армати, вели прикритi навiсами й щитами ходи сполучення мiж ними i нашвидкуруч насипаними редутами для бiльш легкоi польовоi артилерii. Швидко будували iз засипаних землею возiв вали, облаштовували шанцi. – Он там, лiворуч, – ледь-ледь торкнувся рукою далекозорноi труби Нечипоренко. – Бачиш? Іван повернув прилад у напрямку, що його вказував осавул. Там, серед попелищ i будiвельних майданчикiв, шляхом, який видавався темно-сивим вiд брудноi криги, що його вкривала товстим панцирем, котилися три велетенськi вози, на кожен з яких було навантажено блискучу бронзову мортиру завбiльшки з криничний зруб. Вози були навмисне пристосованi для перевезення важких гармат – високi борти, зробленi з грубих колод, були одночасно й хитромудрими пристосуваннями для розвантаження i завантаження багатопудового вантажу, просмоленi канати притримували мортири, оберiгаючи iх вiд перекидання пiд час руху. Високi, завбiльшки у зрiст людини колеса возiв виблискували залiзною шиною i охайними та надзвичайно мiцними клепками. – Ще три. Досi двi встановили бiля монастиря i двi он там, неподалiк вiд нашоi захiдноi вежi. Готуються надзвичайно ретельно. Іван кiлька хвилин роздивлявся мортири й позицiю, на якiй iх мали встановити – не далi, як за двiстi сажнiв вiд муру. – Що скажеш iз цього приводу, Михаиле? – вiн рвучко склав трубу i простяг ii джурi. – Нiчого доброго тут не скажеш, – Нечипоренко виглядав стурбованим, що було на нього зовсiм не схоже. – Такi бомби нароблять немало бiди. А чим ми будемо iм протистояти? Богун стримано посмiхнувся i поплескав Михайла по плечу: – Грому вiд них багато, то напевне. А ось шкоди… Для мурiв мортири не страшнi, а от про те, як вiд них заховати людей, про те подумай, осавуле, подумай. – Так, пане полковнику, – рiшуче хитнув головою Нечипоренко. Вiд табору Калиновського вiтер донiс басовито-розкотистий спiв рiжка, затим вiд польських укрiплень вiддiлився невеличкий загiн вершникiв i направився до мiськоi брами. Переднiй з них нiс на довгому ратищi над головою велике бiле полотнище. – Парламентери, – мовив стиха Богун. – Знову? – Цього разу востанне. Я думаю, Мартин Калиновський уже втратив надiю взяти Вiнницю, не зробивши жодного пострiлу, проте шле цього останнього листа з пропозицiею здати мiсто просто для очищення совiстi. Вiн мае на це право, вiн диктуе свою волю з позицii сили. Рiвно через три хвилини пiсля того, як копита коней польських парламентерiв прогуркотiли колодами пiдйомного мосту мiськоi брами, i загiн швидко повернув до свого табору, Івану принесли листа вiд польського командування, що його доставили парламентери. – Зi зброею, хоругвами i арматою, – кинув Омелько Деривухо, який надiйшов тiеi митi, коли сотник Тетiiвськоi сотнi Микита Безродний подав Богуну запечатаного гербовою печаткою Калиновського листа. – Два вiдра оковитоi i сулiя гданськоi. – І я два вiдра! – поспiшив i собi зробити ставку Нечипоренко. – Тiльки без армати. Зате з довгим приспiвом про хоробрих панiв-козакiв i присягою дотриматися шляхетного слова. Іван швидко зламав печатку i пробiг очима листа. – Готуй горiлку, осавуле, – хмикнув вiн за хвилину. – «…І спiльно з арматою вiдiйшовши, зi знаменами бойовими й клейнодами, у безпецi вiд нашого жовнiрства повнiй. На те словом шляхтича i чесним лицарським iменем присягаемо…» Омелько скривив у посмiшцi свое, понiвечене колись ударом шаблi, обличчя i поплескав Михайла по плечу: – Без армати минулого разу пропонував, тепер цiна виросла. Горiлку до шпиталю вiднесеш. – Вiднесу, коли програв, – зiтхнув Нечипоренко. – Яку вiдповiдь дамо, панове? – Іван пiдвищив голос i оглянув присутнiх. Запапнувала тиша, лише Омелько вдарив кресалом, розпалюючи люльку. – Ну, коли вже з арматою…Тьху, чорт йому, трут намок…Та ще й слово шляхетське! Думаю, потрiбно б i нам слово мовити. – І мовимо! – мотнув головою Іван. – Обозний! За чверть години доповiсти менi про готовнiсть армати до обстрiлу ворожого табору. Височану в монастир пiдняти гасло: «До бою!». Почнемо роботу козацьку, панове-молодцi! Рiвно за чверть години заговорила з мурiв Вiнницi козацька армата. Сипонула кульками, кулями, бомбами i дутими стрiльнами в приземкуватi укрiплення польського табору. Вибила з валiв грудки мерзлоi землi, здiйняла в повiтря шматки потрощеного дерева, хмари диму, а подекуди й понiвеченi тiла тих, кому доля призначила впасти жертвою цього першого для наступноi битви артилерiйського обстрiлу. Щоправда, таких було небагато – пiсля першого ж залпу командири польських регiментiв спiшно поховали людей за укрiпленнями, а гармашi Калиновського взялися вимiрювати гармати по вiнницьких мурах. Ударили кiлька разiв i великi мортири, що iх нещодавно встановили, але, як i сподiвався Богун, без надто великоi шкоди для обложених – одна шестипудова кам'яна куля влучила в пусту конюшню, розташовану неподалiк вiд стiни, пробивши в ii даху двосажневу дiру i зруйнувавши двi клiтки, друга й третя влучили в пустий майдан, де й лежали до кiнця облоги, на половину заритi в перемiшаний iз землею камiнь брукiвки. Обстрiл з обох сторiн тривав протягом кiлькох годин, доки не почав ущухати сам собою. Гармашi вiнницького полку берегли порох i стрiляли лише тодi, коли бачили перед собою бiльш-менш вразливу цiль, поляки ж вичерпали перший азарт i, помiтивши, що мури е мiцним горiшком, почали вдосконалювати позицii гармат вiдповiдно до спостережень, зроблених пiсля невдалого биття ядрами в монолiт трьохсаженних стiн фортецi. Одночасно iз цим Станiслав Лянцкоронський дав розпорядження спiшитись тисячi драгунiв i особисто повiв iх на штурм монастиря. Скоро високi, вкритi кошами iз землею i мiхами з половою стiни монастиря вкутались густими хмарами порохового диму вiд мушкетних залпiв залоги, а вiтер донiс до всiх, хто знаходився на стiнах Вiнницi, гул сотень пострiлiв i крики рейментарiв польських штурмуючих колон. Драгуни швидко перебiгали простiр перед стiнами замку, який найбiльш ефективно обстрiлювався з мурiв, установлювали на стiни монастиря штурмовi драбини i здиралися ними, десятками сиплячись до рову, немов стиглi грушi з обтяжених надмiрним врожаем гiлок. Скоро на верхiвцi стiни запрацювала й побудована Височаном пекельна машина – швидко розкручуючись, колода, до кiнця якоi було почеплено на ланцюгах чавуннi боздугани, рушила вздовж муру, i там, де вона проходила стiни швидко очищувались вiд жовнiрiв. Крихiтнi з цiеi вiдстанi iхнi тiла вкутувались червоними хмаринками i летiли донизу iз жахливим зойком i лементом. Скоро, як це траплялося вже кiлька разiв досi, штурмуючi колони польського вiйська, втративши близько пiвсотнi жовнiрiв, вiдвернули вiд монастиря i почали перегрупування, щоб незабаром почати наступ на мiськi укрiплення. Знову почали бити великi мортири. Оголошуючи околицi голосним низьким гуркотом, випльовували вони цiлi хмари бiлого порохового диму, пiсля чого в повiтрi звучав, нарощуючись, голосний шелест, i врештi чергова кам'яна бомба трощила будiвлi всерединi мiста. І хоча робота мортир виглядала досить загрозливо, захисники швидко навчилися не звертати на неi уваги – шелест iхнiх ядер попереджував i примушував шукати захисту пiд мурами або в погребах ще за десять-п'ятнадцять секунд до iхнього падiння, а досить довгий процес заряджування цих мастодонтiв гарматного сiмейства був настiльки клопiткий, що дозволяв iм робити не бiльше одного пострiлу протягом двох годин. Гармашi, намагаючись полегшити задачу своiм жовнiрам i спрямувати кулi мортир у вiнницькi мури, все вище пiдносили прицiл, посилаючи снаряди по все бiльш високiй траекторii, але це призвело тiльки до того, що кiлька ядер вдарили в землю перед укрiпленнями, а одна навiть розчавила, перетворюючи на водограй кривавих бризок, двох драгунiв, котрi за наказом Лянцкоронського оглядали стан мiських укрiплень. Обережнi розвiдники весь час трималися поза межами дii козацьких мушкетiв, сподiваючись, що заради них двох захисники мiста не зчинять артилерiйськоi стрiлянини. Вони навiть не встигли осягнути, що iхнi надii були цiлком справедливими. Пiсля такого прикрого непорозумiння ворожi мортири припинили обстрiл. Ще близько десятка пострiлiв зробили меншi гармати, пiсля чого затихли й вони – жовнiри пiшли на штурм стiн. Закипiла, закрутилася швидка карусель бою. З бойовими гаслами i криками поранених, з бахканням пострiлiв i дзвоном крицi. Поряд з козаками Кальницького полку на укрiпленнях стали мiщани й селяни з околишнiх сiл, котрi знаходилися у Вiнницi, рятуючись вiд польського вiйська. Плече до плеча стояли чумаки i зброярi, рiзники й бондарi, селяни й кравцi. Методично обвалювали на голови полякiв уламки камiння i дiжi окропу. Вправно приймали на рогулi штурмовi драбини, вiдкидаючи iх i жовнiрiв, якi по них дерлися, геть вiд муру, дружно зустрiчали на шаблi й списи тих, хто оминув свою долю дорогою i встиг видертись на укрiплення. Полковник Богун, здавалося, перебував одразу в кiлькох мiсцях. Ось вiн, пiднявши до очей далекозору трубу, поправляе гармашiв, допомагаючи вимiрювати гармати так, щоб якомога ефективнiше обстрiлювати ворожi хоругви в тилу передових частин, а за хвилину вже, мiцно зцiпивши зуби, впираеться плечем у чорний вiд сажi бiк чану з киплячою смолою, щоб за ii допомогою очистити мур вiд кiлькох десяткiв особливо набридливих ландскнехтiв. По-дiловому розпоряджуеться резервами, надсилаючи iх на дiлянки, де найбiльш гаряче, а за хвилину вже сам схрещуе шаблю з котримсь iз жовнiрiв, щоб вiдправити того до кращого свiту. Заграва, котра спалахнула, забарвивши кривавими вiдтiнками край неба на заходi, пофарбувала похмурою палiтрою настороженi мури Вiнницi, мовчазний монастир на правобережжi Пiвденного Бугу, хаотичне нагромадження оточених укрiпленнями з возiв та земляними насипами наметiв, землянок i нашвидкуруч збитих халуп, що в нього перетворився польський табiр. По-зимовому скупе сонце лише на мить визирнуло з-за хмар, немов для того, щоб упевнитися: люди все ще не вичерпали ненавистi i продовжують свiй кривавий бенкет, тож йому немае чого робити в цьому свiтi. І воно швидко заховалося за сувоями важких низьких хмар, залишивши по собi швидкi, як лет стрiли, сутiнки. Польськi сурмачi дали сигнал до вiдступу i стомленi за день ратноi роботи жовнiри вiдступили вiд нескорених стiн, повертаючись до табору, у якому вже палахкотiли багаття i готувалася вечеря. Їх очiкувала гаряча iжа, короткий важкий сон у переповненому людьми, пропахлому потом, болем i страхом примiщеннi, а назавтра новi боi i, цiлком ймовiрно, швидка смерть на цих Богом проклятих мурах, якi, немов колосальний молох, перемелювали все новi й новi сотнi вiйська його королiвськоi милостi. VIII Богдан Хмельницький вiдчував роздратування вiд присутностi занадто великоi кiлькостi людей у залi, вiд гуготiння полум'я в пащi камiна (очевидно, десь недодивилась челядь, i протяг вiдчинив дверi, збiльшуючи понад необхiдне в ньому тягу), навiть до нудотного запаху трояндового масла, яким, незрозумiло звiдки, несло досить вiдчутно. Було ще щось, приховане глибше, але за лавиною цих зовнiшнiх подразникiв гетьман вiдчував його лише, як тупий бiль десь глибоко у грудях. Нарештi вiн не витримав: – Геть усi! – сказав втомленим голосом. – Попрошу вас, панове цехмiстри, подати всi скарги в канцелярiю, я перегляну iх одразу ж, коли буду мати вiльну хвилину. В мене досить справ i без вас, тож iдiть i займайтеся своею роботою. Рiзнобарвний натовп чигиринських, киiвських i навiть чернiгiвських цехмiстрiв, не насмiлюючись сперечатися з гетьманом, повiльно виповз за межi камiнноi зали, i вартовi зачинили за ним дверi, нарештi припинивши шурхiт, що його чинили два десятки пар нiг по застеленiй килимом долiвцi. – Вiкна зачинiть щiльнiше, тягне! – кинув Хмельницький джурам, i тi прожогом кинулися виконувати доручення. Гетьман зiтхнув, дiстав iз шухляди в столi люльку i оздоблену коштовним камiнням золоту скриньку для тютюну. Неспiшно почав накладати в люльку запашний турецький тютюн. – Іване, ти запишися. Порадитись з тобою хочу, – кинув вiн Виговському, котрий, шанобливо схиливши голову, стояв неподалiк вiд дверей i, очевидно, не знав, чи йому йти слiдом за вiдвiдувачами, чи залишитися з гетьманом. Пiсля запрошення зостатися вiн посмiливiшав, зробив кiлька крокiв i сiв у крiсло навпроти Хмельницького, виклавши на стiл свiй срiбний каламар i сувiй паперу. – Трикляте трояндове масло, – Хмельницький випустив хмарку тютюнового диму i змахнув рукою, вiдганяючи дим вiд очей. – Чи вони навмисне ним тут курять? – Я дам розпорядження, щоб його прибрали з ваших покоiв, ваша ясновельможнiсть, – схилив голову Виговський. – Так, к бiсу! Теж менi вигадали. У свiтлицi козацького гетьмана – нiби в сералi у султана… – Усе буде зроблено. Хмельницький зiтхнув. – Що там у нас з послом Януша Радзивiла? Цим, як його, чорта… – Мисловським, ваша ясновельможнiсть? – Так, Мисловським. Якоi вiн тепер спiвае? – Нiчого нового, пане гетьмане. Багато галасу, а мало справ. Хоча, звичайно, те, що вiн дiзнався про зволiкання Іслам-Герая, пiсля того як ви покликали його, нам козирiв не добавило. Дуже скоро в Литвi дiзнаються про це, а також про вiдмову Швецii брати участь в антипольськiй коалiцii, рiвно як про послiв Польщi при ханському дворi в Бахчисараi. Але все ж я вважаю, найближчi кiлька мiсяцiв Литва буде неспроможною надати ляхам бiльш-менш вагому допомогу у вiйнi з нами. У Радзивiла надто мало вiйська, i коли воно збiльшиться, невiдомо. Можемо на крайнiй випадок пригрозити Радзивiлу новим Кричевським. – Найближчi кiлька мiсяцiв, кажеш? У тому й справа. Доки не пiдсохнуть шляхи i не повернуться пiсля весняноi повенi до своiх русел рiки, я й так не сподiваюсь на литовськi вiдвiдини. Питання стоiть у тому, що нас очiкуе пiсля того. Немае на кого покластися, Іване. Хан союзник ненадiйний, а вiн – наш единий союзник! Москва мовчить, вичiкуе, на чийому боцi краще буде бити тих, хто по iнший бiк, шведи вiдмовили, султан мовчить. У Трансильванii теж нiчого путнього не кажуть… Два тижнi посли Сигiзмунда та Д'ердя II Ракоцi тут менi воду в ступi товкли… Немае толку. Виговський мовчав, схиливши голову, i тому гетьман продовжив уже бiльш спокiйним голосом: – Легко шептатися за моею спиною. Незадоволення виявляти легко. Значно труднiше втримати в руках те, чого домоглися своею важкою i кривавою працею, що в ляхiв з кiгтiв вирвали, тим самим розбурхавши те велетенське осине гнiздо. Ти, писарю, що на те вважаеш? – i Хмельницький кинув на Виговського такий погляд, що тому стало зрозумiло: йому поставлено не звичайне запитання. Його випробовують на благонадiйнiсть i вiдданiсть. Що ж, йому немае чого приховувати перед гетьманом, адже цiлком i повнiстю пов'язав свою долю з ним ще тодi, одразу ж пiсля Жовтих Вод i ганебного обмiну себе в татар на рябу кобилу. Як складеться планида Хмельницького, так буде i з ним, з Виговським, i бiгаючи з одного табору до другого, вiн тiльки втратить, нiчого не надбавши взамiн. – Я з тобою, батьку, – чiтко карбуючи слова, вимовив Виговський, – твоi вороги – моi вороги. Як там, серед польського вiйська, так i тут, у вiйську Запорiзькому. Хмельницький з хвилину дивився прямо в очi писаревi. Той погляду не вiдвiв. – Добре. Я й не мав сумнiвiв у тобi, Іване. З Брацлавщини якi новини? – Поганi, батьку. – То менi вiдомо. Пан Кисiль у своему недавньому листi намагався мене запевнити, що до вiдновлення боiв там причетний покiйний Нечай. Вiн, мовляв, спровокував виступ Калиновського своiми порушеннями мирноi угоди. У тому е хоч мала доля правди? – Навряд чи, ваша ясновельможнiсть, – похитав головою Виговський. – Звичайно, Нечай – голова гаряча. Крiм того лядське панство дуже вже швидко почало, повернувшись, упроваджувати старi звичаi у своiх брацлавських маетностях. Але така ситуацiя не е нi для кого новиною. На мiй погляд, Нечай був не причиною виступу польного коронного гетьмана, його дii послужили скорiше зачiпкою для такоi агресii. – Ох, Нечай, Нечай. Гаряча твоя голова… Ось i ти мене кинув… А тепер я хочу, щоб ти, пане Виговський, розповiв менi про останнього листа нашого emissarius. Виговський слухняно кивнув головою, узяв зi столу свiй каламар, i, вiдчинивши його невеличку, вкриту майстерною рiзьбою накривку, дiстав з його вiддiлення для паперiв тонко звернутий сувiй паперу. – Ваша ясновельможнiсть, як завжди, випереджуе подii i наперед знае все, про що я маю доповiсти, – м'яким улесливим голосом вимовив вiн. – А iнакше я не можу, – без похвальби i бравади вiдповiв Хмельницький. – Інакше б не втримав булаву. Що там у Верещати? – Якщо дозволите, зачитаю листа цiлком. – Не дозволю, буду наполягати. У вiдповiдь Виговський розгорнув сувiй i почав читати польською: «З шляху мiж Гданськом та Варшавою з малоi корчми, обраноi для того лиш, абись менше цiкавих очей було поряд, дано до його ясновельможностi пана Б.-З. дня дев'ятнадцятого лютого року Божого 1651. Доброго здоров'я i довгих рокiв життя бажаю вашiй ясновельможностi, а також перемог у справi, Вами розпочатiй i нами гаряче пiдтримуванiй. На жаль, вiдомостей добрих взяти нiде, тож понесе мiй лист лише новини тривожнi. До того часу, як Ви будете читати це мое послання, полки Калиновського i Лянцкоронського вже, я думаю, ступлять на Подiлля i, як я мав можливiсть доповiдати минулого разу, вiзьмуть напрямок на Красне, Брацлав i Вiнницю. Сподiваюсь, Вами прийнято заходiв для зустрiчi милостивих панiв. Але тепер маю новини ще бiльшою мiрою невтiшнi: та interventus[54 - Interventus (лат.) – прихiд, прибуття.] – то лише своерiдна розвiдка невеликими силами, призначена для пiдготовки великоi кампанii, призначеноi на лiто цього року. Якщо Калиновському посмiхнеться фортуна, вiн закрiпиться у Вiнницi, якщо ж нi, буде вiдходити через Бар i Кам'янець до Люблiна, де оголошено збiр посполитого рушення. Туди плануе незабаром вирушити i його величнiсть, при чиiй особi я, ваш покiрний слуга, маю честь знаходитись у якостi камергера. З планiв Яна Казимира можемо зробити висновки, що масштаби майбутньоi операцii будуть воiстину вражаючими. Маю надiю, Ви завважите i зможете дати вiдпiр таким планам корони, як робили то вже неодноразово. Наступного листа вiд мене швидко не очiкуйте, вiдчуваю все яснiше недобре до мене ставлення й пiдозри з боку деяких людей з королiвського оточення. І хоч мною прийнято деяких заходiв по iх усуненню вiд важелiв впливу на його королiвську величнiсть, все ж маю вагомi пiдстави на деякий час призупинити мою з Вами спiвпрацю. Можливо, доведеться навiть задля забезпечення моеi роботи в майбутньому пожертвувати деякими полiтичними позицiями Вашоi ясновельможностi тепер. При цьому залишаюся Ваш В.В.» – Це все, – Виговський згорнув папiр i поклав його перед гетьманом. – Розвiдка невеликими силами… – задумливо повторив Хмельницький i, за хвилину, додав: – Скiльки людей у Калиновського? – Близько п'ятнадцяти тисяч. Частину вiн втратив у Красному, але з тих пiр до нього долучилися кiлька нових хоругв подiльськоi шляхти. – Якими ж будуть тодi основнi сили, зiбранi в Люблiнi? – Про це немае жодного слова, ваша милiсть. Хмельницький рвучко пiднявся i закрокував залою. За кiлька хвилин вiн зупинився навпроти пащi камiну i в задумi простяг долонi до вогню. Деякий час дивився на танцюючi язики полум'я. – Вони не залишать нiколи нас у спокоi, – задумливо мовив, звертаючись скорiше сам до себе, анiж до Виговського. Потiм, нiби опам'ятавшись, повернувся до писаря. – Що в Богуна? – Вiн тримаеться, але кожен день шле листи з вимогами вислати на допомогу кiлька полкiв. – Допомогу… Чи не занадто панiкуе наш хоробрий Богун? – Але в гарнiзонi Вiнницi двi тисячi козакiв. Їм протистоять п'ятнадцять тисяч добре озброеного i вивченого польського вiйська. – Двi тисячi, захищенi мурами Вiнницi! – вiдрубав Хмельницький. – Нехай тримаються. Виговський, з язика котрого вже готовi були злетiти слова про необхiднiсть вiдправлення у Вiнницю полкiв на допомогу Богуну, вчасно промовчав i подумки похвалив себе за розважливiсть – всякий хто знаходиться високо, може впасти i впасти досить болюче, тому знае: пiддавати сумнiву те, що сказано бiльш сильними свiту цього, загрожуе багато чим. Полiтика – рiч жорстока i вона, як це не скорботно, iнодi готова пожертвувати кiлькома тисячами людських життiв i великим мiстом тiльки для того, щоб не пiддати сумнiву думку гетьмана. Звичайно, вiн, Іван Виговський, як шляхтич i старшина розумiе: надати допомогу осадженим у Вiнницi можливо, а зважаючи на вiдсутнiсть у близькому майбутньому загрози вiд князя Радзiвiла, просто необхiдно. Цим вони продемонструють полякам силу i рiшучiсть вiдстояти прикордонне мiсто, врятують мiсто i козакiв, котрi його обороняли вiд загибелi. Але як генеральний писар i голова вiйськовоi канцелярii, хiба повинен був вiн сперечатися з гетьманом? Вiдповiдь: нi! І мiркування власних кар'ерних iнтересiв тут займали далеко не останне мiсце. – Так, ваша ясновельможнiсть, укрiплення Вiнницi потужнi, i я повнiстю згоден з вами: зарано пороти гарячку i збирати полки. Ще якiсь доручення? Хмельницький вiдповiв довгим поглядом, у котрому читалося, що цiеi хвилини вiн десь дуже далеко, зовсiм не на шляху вирiшення вiнницькоi проблеми. Виговський завмер, ледь-ледь схиливши голову, як робив це зазвичай, демонструючи здатнiсть терпляче очiкувати на накази гетьмана. Нарештi Хмельницький зiтхнув i змахнув рукою: – Бiльше нiчого. Генеральний писар ще раз вклонився i пiшов до дверей. Уже на порозi почув: – Зачекай все ж, Іване. Не про вiйськовi справи, про родиннi хочу запитати. Виговський слухняно повернувся, причинив дверi, якi було вже вiдчинив, i мовчки сiв у фотель навпроти гетьмана. Той теж кiлька хвилин мовчав. Нарештi повернувся до шафи, яка стояла в нього за спиною i, вiдчинивши дверцята, дiстав з ii темних нутрощiв кришталеву карафу i двi кришталевi чарки. – Давай з тобою вип'емо так, по-простому. Не хочу я зараз челядь скликати, бенкети давати. Хочу простоi розмови. По-людськи, по-козацьки, – Хмельницький до краiв наповнив чарки. – Коньяк, – пояснив Виговському, – подарунок пана д'Артаньяна, капiтана мушкетерiв короля Францii. Славнi були часи… Та що я базiкаю, берись за чарку, пане Іване. Виговський мовчки вихилив чарку i обережно поставив ii на стiл. – Так-так, – усмiхнувся Хмельницький. – Французи мовлять, що коньяк потрiбно пити маленькими ковтками, смакуючи аромат старого напою. Але я теж не можу примусити себе цмулити його поступово. Та й пекучий вiн не менше за нашу оковиту, – вiн перехилив чарку точнiсiнько так само, як щойно Виговський. – Пам'ятае д'Артаньян, не забувае. Славно ми тодi з панами-козаками погуляли пiд Дюнкерком. Добряче пiдсобили французам. От добрi вояки нiмецькi ландскнехти, але вся Європа знае – не рiвня запорожцям! Хiба не так? – Звичайно, – знизав плечима Виговський. Хмельницький на кiлька хвилин замовк, а коли продовжив, голос його зраджував, доводилось вiдкашлюватись: – Д'Артаньян пам'ятае. Що там пам'ятае, листи шле, а вона… Гетьман рвучко схопив зi столу карафу i розлив коньяк по чарках. – Бери, Іване, – кинув i одним духом випив. Кiлька секунд нюхав рукав свого оксамитового каптана. – Твоi рiднi як? – Слава Богу, ваша ясновельможнiсть. – А к бiсу ii, ту ясновельможнiсть! – тiльки й махнув рукою Хмельницький. – Козак я, козацького роду. Кажи Богдан, самi ми тут. – Усе добре, Богдане, живуть собi потроху… – Живуть. От i ми живемо, проживаемо. Стiльки справ звiдусiль… Так i минулого року було, i в наступному, коли не сконаемо, справи дихати не дадуть. А от коли вiдпочити потрiбно, тиху гавань для себе всяк мати повинен, так я кажу? – Інакше не бувае, пiсля трудiв i Господь вiдпочинок мав. – Отож-бо й воно. Тому й питаю, як твоя гавань, чи дае продихнути пiсля усiх цих послiв, дипломатiв, писанини триклятоi? – Не розумiю тебе, Богдане. – Не розумiеш… – Хмельницький втрете наповнив чарки i взяв до рук свою, запрошуючи Виговського кивком голови. – Вiриш, я ось вiдпочиваю там, де iншi трудяться, – гетьман хвацько вихилив напiй i стукнув чаркою до столу. – Хоч думки чимось зайнятi. Усе вона, триклята! Олена моя… Виговський лише змахнув головою на знак розумiння. Вiн знав деякi речi з того, що робилося в гетьманському домi, хоча нiколи не дозволяв собi виявляти перед будь-ким такого роду обiзнанiсть. Помiж iншого йому було добре вiдомо й про прихований конфлiкт помiж дружиною Богдана Оленою, котру той силомiць повернув, вiдiбравши в Чаплинського ще одразу пiсля Жовтаводськоi перемоги, та старшим сином гетьмана Тимошем i iншими його домочадцями. Очевидно, не все було добре у стосунках зi зрадливою Оленою у самого Богдана. За мить той це пiдтвердив: – Усе iй пробачив, усе! Навiть те, чого не повинен був, не тiльки як гетьман, просто як чоловiк! Але я пробачив… Інодi лаю себе за таку м'якотiлiсть, та iнакше не можу. Надто вона володiе моiми думками. А що вона, думаеш, оцiнила мое прощення?… Видно правий Тимiш, скiльки вовка не годуй… Хоча й вiн надто багато собi дозволяе – не його розуму справа. Хмельницький хвилину помовчав, накладаючи тютюн у невеличку люльку з оздобленим щирим золотом чубуком. Припалив вiд завбачливо пiднесеноi Виговським жаринки. – Усю душу менi вимотала, вiриш, Іване? – i гетьман подивився на Виговського таким поглядом, що той одразу зрозумiв: нестерпну муку носить у собi цей чоловiк, коли почав з ним таку розмову i виклав усе як на духу. Генеральний писар не знав, що вiдповiсти. Суперечлива постать перехрещеноi на грецький обряд польськоi католички поряд з гетьманом Украiни була не до вподоби багатьом як з близького оточення Хмельницького, так i вiйськовiй старшинi. Серед верхiвки вiйська ходили навiть чутки, що вона робить спроби прибрати до своiх рук генеральну канцелярiю i керувати нею так, як чинили протягом iсторii десятки жiнок великих i малих володарiв. І не тiльки керувати, а й поступово продати ляхам. Доходило навiть до того, що ii звинувачували у впливi на Хмельницького пiд час пiдписання Зборiвськоi угоди, хоча, якщо бути справедливим, такi звинувачення мiг вiдкинути кожен бiльш-менш тверезомислячий – не тою людиною був Богдан-Зиновiй Хмельницький, аби в усьому потурати жiнцi. І якщо вiн навiть вiдчував якусь незрозумiлу залежнiсть вiд неi, це ще зовсiм не засвiдчувало, що вплутав особистi стосунки до справ державних. Але навiть якщо полишити такi безпiдставнi чутки, сторонньому видно було, що одруження з красунею Оленою, котра свого часу безсоромно пiшла до шлюбу з чигиринським пiдстаростою Чаплинським, не принесло щастя Хмельницькому. Можливо, саме тому, що пiшла вона до того шлюбу, незважаючи на те, що Чаплинський на ii очах зруйнував хутiр ii названого батька i зашмагав до смертi його сина. І тепер такий стан речей не просто турбував гетьмана, вiн просто спопеляв його зсередини, примушуючи вiдставити на заднiй план боротьбу, якiй вiддав бiльшу частину свого життя. – Добре, Іване, не переймайся, – будучи людиною вкрай проникливою, гетьман одразу вiдчув хiд думок спiврозмовника. – Вип'емо ще по чарцi цього чудового коньяку, i я волiв би залишитися на самотi. Потрiбно дещо обмислити. Виговський, слiдом за гетьманом, випив, поставив чарку на стiл i попрямував до дверей. Уже на порозi нарештi насмiлився нагадати про Богуна, роблячи це нiби мiж дiлом: – Я напишу у Вiнницю, що вони повиннi протриматись деякий час самi. Я не буду вказувати, який саме час. Хмельницький байдужно знизав плечима: – Пиши, як знаеш, Іване. Усе. Бiльшого собi генеральний писар дозволити не мiг. Мовчки кивнувши головою, вiн вийшов i причинив за собою дверi. Роздiл X І Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками i запеклою кров'ю. Його кiлька разiв поранили, доки вiн пройшов заснiженими полями вiд Вороновицi до Вiнницi, а потiм прокрався пiд носом у ляхiв, котрi обложили мiсто, i видерся муром у руки захисникiв Вiнницi, пiд градом мушкетного вогню, який здiйняли польськi мушкетери, помiтивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмiнно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурiв не почався шалений гарматний вогонь по польських позицiях, i шквал картечi не примусив мушкетерiв панiчно бiгти вiд мурiв у пошуках сховища. Але навiть тепер, коли козак опинився пiд захистом укрiплень, серед своiх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасiння вiд неминучоi смертi. Вiн не надто переймався й своiми ранами, хоча декотрi все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливiсть нарештi впасти i заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полi або бути захопленим зненацька польським пiд'iздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре донiс вiн до полковника Богуна, обдуривши десять разiв по десять смертей. – Де Богун? – мовив вiн хрипким голосом, коли йому закiнчили бинтувати пробите кулею плече i простягнули кухоль оковитоi, щоб покрiпити сили. – Менi потрiбно до Богуна. – Устигнеш, чоловiче! – говорили йому. – Вiдпочинь хвилину, ось-ось впадеш! – До Богуна ведiть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамiр, нiчого не залишалося, як скорiше повести його до полковника, котрий вiдпочивав у себе пiсля майже тридцяти годин, проведених на мурах пiд час минулого великого штурму польських вiйськ. Доки йшли вуличками мiста, Нечипоренко був змушений кiлька разiв пiдтримувати козака – той заточувався i мiг кожноi хвилини просто впасти на вкриту кригою брукiвку. На великому майданi, неподалiк вiд собору, що його оточували дбайливо пiдстриженi за европейською модою кущi, несподiвано для обох трапився Микола Охрiменко. Вiн уже майже видужав пiсля поранення i тепер простував промiж iншими козаками, котрi поспiшали змiнити варту на укрiпленнях – за наказом Богуна у час, коли поляки не виказували намiру штурмувати мiсто, периметр охороняла лише п'ята частина гарнiзону, усi iншi вiдпочивали, знаходячись у постiйнiй готовностi зайняти своi мiсця протягом трьох-п'яти хвилин. – Матiр Божа, Филоне! – вигукнув Охрiменко, придивившись до козака поряд з осавулом. – А ти як тут опинився?! Господи, та ти ж ледве живий! – Я один i живий, – прохрипiв поранений, – решти вже вам не зустрiти. – Хтось пояснить, що тут вiдбуваеться? – перевiв погляд з одного козака на iншого Нечипоренко. Першим озвався Микола: – Та це ж Филон Корчага, пане осавуле! Вiн у нас на хуторi перебував ще з двома десятками козакiв, Богун iх там залишив, за домашнiми приглядати. – Що?! – очi Михайла округлилися. – Ти з Богунового хутора? Я ж сам чув, як вiн давав розпорядження вам полишити хутiр i рятуватися в Уманi! – Давав, – хитнув головою козак, i плечi йому опустилися ще нижче, анiж до цього. – Ранком мали виходити. А вночi й напав лях. Немае бiльше хутора. – Що з рештою людей? Козак раптом розсердився: – Ти глухий, осавуле? Сам я зостався, давай веди до полковника! Богун якраз спав, коли Нечипоренко привiв до його дому козака з чорною звiсткою. Гостей зустрiла Ганна. Вона одразу ж упiзнала Филона i все зрозумiла. – Сядь на лаву, козаче. Зараз тобi допоможуть, – хоч видно було, як панi полковникова зблiдла, голос ii звучав спокiйно. – Потiм, – заперечив козак. – Якщо пан полковник вважатиме, що я такоi допомоги заслуговую. Інакше не турбуйтеся, ласкава панi, я сам себе стрелю. – Не мели дурниць, Филоне! – голос Ганни забринiв цього разу, виказуючи напруження. За хвилину до свiтлицi увiйшов Богун. Вiн кинув на козака довгий погляд, пiсля чого обiйшов його, узяв бiля заваленого паперами столу стiлець з високою рiзьбленою спинкою, i сiв на нього верхи, поклавши пiдборiддя на схрещенi поверх спинки руки. – Коли? – питання пролунало коротко, як пострiл. – Минулоi ночi, – козак зiтхнув, та так, що мало не схлипнув, у грудях йому белькотало, немов у чанi з брагою. – Скiльки могли, боронилися, а далi взяли вони таки браму. Козакiв тодi вже жменька залишилася, мо' душ п'ять… Стали ми спина до спини, почали шаблями вiдбиватися, та не надто пани на нас насiдали. На хуторi рiзню вчинили, баб та дiточок бити почали, поки нас у кутку списами утримували. Потiм мене боздуганом по головi… Отямився – поряд лише труп та згарище. У Богуна на вилицях заграли жовна, а обличчя вкрив нездоровий рум'янець. – Хтось урятувався? Козак у вiдповiдь лише опустив перебинтовану темним ганчiр'ям голову. Іван якусь хвилину помовчав, немов боячись поставити наступне запитання. Нарештi взяв себе до рук: – Дарина, Омелькова дружина? – На моiх очах горлянку iй перерiзали. – Петрусь? – І малого вбили, коли матiр боронити спробував. Тишу, яка панувала у свiтлицi, порушив Ганнин зойк. Лише тепер Іван помiтив, що дружина стоiть поряд зовсiм блiда, затискуючи рот долонею. Вiн, як це робить украй стомлена людина, протер обличчя долонями рук. – Зрозумiло. Михаиле! – Так, вашмость! – Нехай цьому чоловiковi перев'яжуть рани, нагодують i дадуть вiдпочити. І слiдкуй менi, щоб Омельковi нiхто жодного слова… – останнi слова Богуна потонули в гуркотi, який несподiвано почувся iз сiней. За мить дверi широко розчинилися. На порозi стояв Омелько. У розхристаному каптанi, з непокритою головою – оселедець розметався по його виголеному черепу. Старi рубцi, залишенi колись на обличчi жовнiрською шаблею, випиналися на тлi засмаглоi шкiри бiлим мотуззям. – Де вiн?! – запитав невiдомо в кого, та, помiтивши Корчагу, пiдскочив до нього. Рвучко вхопив його за комiр i так струсонув, що той аж клацнув зубами. – Ти скажеш менi, що то неправда! Ти скажеш це, або я вiдiрву твою непотрiбну голову! – Омелько! – гостро вигукнув Іван, але той i вухом не повiв. – Ти скажеш менi це! – немов у нестямi повторював вiн. Богун швидко наблизився, ухопив побратима за руки i з силою вiдiрвав iх вiд козака, який уже почав синiти. – Це правда, Омельку, – прохрипiв Корчага i зайшовся кашлем. – Вибачай. – Тодi чому ти живий, сучий виплодку!!! – вiн знову було шарпнувся до козака, але Богун, зробивши чималеньке зусилля, буквально згрiб його в обiйми i притиснув до себе. – Його вини тут немае, Омельку! – гукнув побратиму в самiсiньке вухо. На кiлька хвилин усi застигли. Нарештi Омелько пiдняв руку, котра до того безсило звисала вздовж тiла, i поплескав нею Івана по спинi. – Пусти, Богуне. – Вiн не винний, ти чуеш? – Так. Пусти. Іван вiдпустив обiйми. Деривухо повiльно вивiльнився i вiдiйшов на кiлька крокiв. Став, повернувшись обличчям до вiкна, за яким лежали заснiженi мiськi пейзажi. Йшов лапатий снiг. – Ти сам бачив, як вони померли? – запитав, нi до кого не звертаючись. – Бачив, – вiдповiв Корчага. Омелько повiльно повернувся i пiдiйшов до столу, на якому серед паперiв стояла карафа з джерельною водою. Пiдхопив ii i, вiдпивши бiльше половини, решту вилив собi на голову. Стер з обличчя i вусiв прозорi краплi. Нарештi, винувато посмiхаючись, обвiв усiх присутнiх поглядом: – Старий же я дурень! Вiйни мало набачився. Остогидло на хуторi, до мiста приiхав! Вона просилася, щоб ii з Петрусем iз собою взяв… Гадав, в Уманi iм безпечнiше… – вiн важко зiтхнув i повiльно покрокував до виходу. Бiля дверей спинився. Вперся руками в лутки, низько нахиливши голову. – Дарина вагiтна була. Думав, улiтку дасть Бог своiх няньчити… Тиша в кiмнатi, пiсля того як з неi вийшов Омелько, стала дзвiнкою. II Хоч як Іван не намагався вiдмовити Омелька вiд участi у вiдбиттi чергового штурму, що його поляки призначили не далi як за годину пiсля прибуття до фортецi Филона Корчаги, вiн не погоджувався. На запропоновану Богуном пропозицiю прийняти снодiйного i заснути вiн лиш якось дивно посмiхнувся: – Ти б заснув? – Навряд, – не знайшовся нi на що краще Іван. – Ну то побережи слова. Та не дивись так на мене, не буду смертi шукати, на цiм свiтi роботи багато залишилося. Богун лише розвiв руками. Знаючи добре Омелька, зрозумiв, що подальшi розмови на цю тему закрито, i iхне продовження викличе лише роздратування Деривуха. – Тодi не будемо баритися, – Богун тривожно подивився в бiк муру, котрий уже стогнав вiд влучань польськоi армати, i швидко покрокував туди, одразу ж змiшавшись з натовпом козакiв, котрi бiгли до бастiонiв займати своi мiсця. На цей раз Калиновський вирiшив домогтися свого за будь-яку цiну – ворожi каре охопили мiсто щiльним кiльцем i готувалися кинутися в бiй всi одразу, очiкуючи лише на закiнчення артилерiйськоi пiдготовки. Богун, стоячи на верхнiй галереi пiвденно-захiдного муру промiж високих, у зрiст людини, кам'яних зубцiв, бачив, розглядаючи вкритi iмлою вiд сотень багать у польському таборi околицi, не менше п'ятнадцяти тисяч готового до бою вiйська. Пiхотинцi i спiшенi драгуни, вишикувавшись у колони по п'ятдесят-сiмдесят чоловiк, тримали в руках довгi штурмовi драбини. Вiд одного пiдроздiлу до iншого, схожi з такоi вiдстанi на рiзнобарвних метеликiв, мчали пишно одягненi, закутi в блискучу броню i прикрашенi гронами страусового пiр'я шляхтичi та iхнi герольди з гербовими хоругвами в руках. Гуркотiли, вкриваючись час вiд часу хмарками бiлого диму, десятки малих i великих гармат, били, продовжуючи засiвати нутрощi мiста велетенськими ядрами, циклопiчнi мортири. Іван на мить вiдiрвався вiд труби i обернувся, пересвiдчившись, що його почет уже зiбрався поряд зi своiм полковником – окрiм Нечипоренка i полкових обозного та суддi, стояли дванадцятеро джур, наявнiсть яких була вкрай необхiдною для успiшноi координацii пiд час бою. – Петре, – звернувся Богун до обозного Коржiвського, котрий, як то було заведено в козацькому вiйську, виконував ще обов'язки командира артилерii, – накажи, нехай твоi гармашi поки не починають стрiлянину, бережи порох. Почнете веремiю, лише коли наблизяться на пiвтори сотнi сажнiв. – Слухаю, пане полковнику, – махнув головою Коржiвський i одразу ж вiддав необхiднi розпорядження одному iз джур. Той бiгцем подався геть з галереi. – Усi пересування в межах фортецi обмежити, залозi на бастiонах бути готовою до вiдбиття пiхотних атак. Ще двое джур побiгли передати наказ, котрий, крiм того, продублювали прапорцями й сурмою. Усе робилося швидко й чiтко – за два тижнi напруженоi облоги, коли мiсто витримувало штурми мало не щодня, а деколи й по двi-три серйознi атаки, козаки привчилися працювати, як чiтко налагоджений механiзм, спокiйно, навiть буденно. По всьому периметру мiських укрiплень, який разом з передовими редутами й бастiонами, а також мурами i насипаними нашвидкуруч валами нараховував, не враховуючи стiн монастиря, не менше милi довжини, стояли сотнi й сотнi готових до бою, з похмурими обличчями, якi не вiщували нападникам нiчого доброго, козакiв. За кiлька хвилин розпочалося. Поляки, як i кiлька десяткiв разiв досi, кинулися до мурiв ще до того, як припинила обстрiл iхня армата. Бiгцем просувалися озброенi довгими штурмовими драбинами колони, жовнiри мимоволi пригинали голови, iнстинктивно намагаючись уберегтися вiд шквалу картечi, який виплюнула на них фортечна армата. Одночасно з атакою Вiнницi розпочався штурм монастиря – туди, закидавши ранiше рови i нерiвностi грунту хмизом, смiттям i навiть людським трупом, поляки котили вози, навантаженi облитими смолою дровами, волокли шмигiвницi й встановленi на лафети з великими колесами польовi гармати. За кiлька хвилин, оточивши монастирськi стiни возами, пiдпалили iх, хмарами диму заслiплюючи козакiв Височана, i почали масований обстрiл. Іван кiлька хвилин спостерiгав, як натовпи мушкетерiв, караколюючи, обстрiлювали буквально кожну бiйницю, найдрiбнiшу шпарину, де мiг причаiтися хтось iз захисникiв монастиря, доки тi, заслiпленi хмарами iдкого диму, стрiляли в'яло i навмання. Але вже скоро штурмовi колони наблизилися й до мiста, i полковник повинен був звернути свою увагу на доручену йому дiльницю оборони молодоi козацькоi держави – незважаючи на обстрiл, поляки впритул наблизилися до стiн i почали штурм. Метушливо встановлюючи драбини, вони кидалися ними вгору, i скоро бастiони й мури Вiнницi стали схожими на мурашник. – Доповiдати про стан речей на кожнiй з дiлянок щохвилини! – не вiдриваючи очей вiд далекозороi труби, мовив Іван. – Гарматний обстрiл припинити. Не пройшло й кiлькох хвилин, як посипалися доклади: – Захiдний мур i Комендантська вежа прохають допомоги! – Важкi боi на передовому редутi! – Пожежа в мiстi, Рiзницьку вежу атаковано великими силами! – Нехай тримаються, допомоги доки не дам! – вiдрiзав Богун. – Сьогоднi не страшнiше, анiж минулого разу, не маю причин передчасно витрачати резерв. – Ляхи на галереях пiвденного муру! – тривожно крикнув, наближаючись засапаний джура. – Чому пустили?! – гнiвно напустився на джуру Богун. – Через п'ять хвилин чекаю доповiдь про те, що пiвденний мур чистий вiд ворога, iнакше нехай Дзюба сам там лягае, не помилую! Джура миттево зник. Велика куля з ворожоi мортири, пролетiвши по майже вертикальнiй траекторii, вдарила зовсiм поряд, за яких-небудь двадцять сажнiв вiд Богуна. Одним махом було зруйновано велику дiлянку муру i вбито вiсьмох козакiв. Хмара пилу накрила полковницький почет, примушуючи людей розривати груди натужним кашлем. – Тут небезпечно, вашмость, йшли би ви у вежу, – долетiв до Івана голос Нечипоренка. – А йшов би ти до бiса, Михаиле, – лише вiдмахнувся Богун. – Ну що там, чорт забирай, у Дзюби? У вухах заклало вiд гуркоту кiлькох розривних гранат, котрi вибухнули зовсiм поруч. До Богуна бiг черговий посланець: – На Береговому редутi бiда, пане полковнику! Сотника Михалка вбито, третину залоги гарматним вогнем змело, ляхи вже повертають гармати редуту в бiк мiста! – А нехай йому! – гнiвно вилаявся Богун. – Пiвсотнi резерву на Береговий редут! Вибити клятих, викоренити до чортiв псячих! – Напад на пiвденний мур вiдбито! – докладав особисто сотник Дзюба, очевидно, налякавшись переданих джурою слiв Богуна. Очi його винувато блищали, на головi пiд шапкою виднiли ся закривавленi бинти. – Добре, пане Дзюбо, – кивнув головою Іван. – А от самому до мене йти не було потреби. Іди на позицiю i слiдкуй, щоб вони не повернулися. Добре слiдкуй, абись бiльше таких розпачливих доповiдей вiд тебе я не чув. Може, тодi вважатиму, що минулий менi лише наснився. Сотник, не наважившись сказати бiльше анi слова, кинувся галереею до сходiв. Десь iз боку Берегового редуту почувся трiск мушкетних пострiлiв. Там, очевидно, вступили в бiй посланi Богуном резерви. Ще добрих сорок хвилин протистояння промiж нападниками i захисниками мiста балансувало на межi, не надаючи переваги жоднiй зi сторiн. Польськi та угорськi пiхотинцi, драгуни, голландськi мушкетери i нiмецькi ландскнехти, наплювавши на смерть, яка чигала на них на укрiпленнях у виглядi списiв, шабель, куль, окропу i киплячоi смоли, камiння й порохових гранат, йшли на приступ. Дерлися по драбинах, падали й конали пiд мурами, схрещували шаблi, опинившись серед захисникiв на галереях, щоб знову-таки впасти вниз i конати. Безумство смертi охопило мiсто, як багато разiв досi, з тих пiр як Мартин Калиновський затявся, присягнувши Божою матiр'ю Ченстоховською, приеднати голову Богуна до голови вбитого в Красному Нечая. Десятками помирали найманцi польськоi корони, своею смертю лише зменшуючи кiлькiсть золота, яке та сама корона мала виплатити на зарплатню кварцяному вiйську. Адже мертвий ландскнехт не потребуе злотих. Вiн нiколи не вчинить конфедерацii, не здiйме бунту. За ним нiхто не пожалкуе. Вiн просто мертвий ландскнехт. І нарештi сила атак пiшла на спад. Польськi рейментарi, як багато разiв до цього, вичерпавши лють, вiдводили потрiпанi регiменти, щоб зберегти iх для нових штурмiв, у можливостi яких нiхто не мав сумнiву – очевидно, хлопський гетьман не бачив, що робилося на кордонах його держави i зовсiм не поспiшав зупинити винищення вiрних йому козакiв. – Ми ще побачимося, лотре! – шипiв Лянцкоронський, гарцюючи на конi неподалiк вiд нездоланих вiнницьких мурiв. – Я ще здiйму твою голову на вiстрi свого списа! На плече Богуна, який саме спостерiгав за нападом лютi Лянцкоронського, лягла чиясь рука. Іван обернувся – поряд, впившись поглядом у постать Лянцкоронського, стояв Омелько. – Три сотнi козакiв готовi до вилазки i стоять комонно в повному озброеннi i обладунку пiд брамою. Дозволь, Іване, я приведу на арканi цього папугу! Богун подивився Омельковi прямо в очi. – Ти хочеш очолити вилазку? – запитав вiн тихо. – Так. – І ти можеш сказати менi чесно й вiдверто, що не шукатимеш там смертi? – Так, Іване! – З Богом, курiнний! Омелько, круто повернувшись на пiдборах, пiшов геть. Незабаром Іван розрiзнив його голос, котрий вiддавав розпорядження десь унизу, пiд фортечною брамою: – Шаблi готуйте, дiтки, iхня пiсня лунатиме! Коней не жалiти, пiсля бою про них будемо дбати! Полонених не брати, вони менi не потрiбнi. На капусту ляха сiкти, ми його сюди не запрошували, а якщо вже прийшов, шинкуйте, не соромтеся! – решта слiв Омелька потонула в гуркотi ланцюгiв, корi опускали фортечний мiст, i рипiннi завiс брами. Немов маки в жовтому морi пшеницi, розквiтли червонi козацькi жупани серед безладних натовпiв польських жовнiрiв, котрi, не очiкуючи нападу, зовсiм не дбали про прикриття своiх тилiв пiд час вiдступу пiсля невдалого штурму. З гиканням i свистом кинулися бувалi запорожцi на переляканих угорцiв i нiмцiв, немов полову вiтром, розметали загони драгунiв, врiзалися, як врiзаеться гострий нiж у податливий шматок масла в пiкiнерiв польських пiхотних хоругв. Прямо на очах в ошелешених такою нахабнiстю Лянцкоронського i Калиновського, вчинили козаки криваву рiзню iхнiх i без того прорiджених пiд час невдалого штурму хоругв. Без жалю наздоганяли i били всiх, навiть тих, хто, кинувши зброю, здiймав руки до неба, благаючи порятунку. Жорстокими були козаки, але найжорстокiшим був iхнiй отаман. Обличчя Омелька, спотворене колись ударом шаблi, тепер стало i зовсiм страшним. Який пекельний вогонь горiв в його очах, коли заносив свою гостру шаблю над головою чергового приреченого, як страшно лунав його смiх, змiшуючись iз зойками жаху i передсмертними криками! Здавалось, Омелько весь перетворився на жорстоку помсту i тепер, немов караючий меч Божий здiйнявся над пiхотою Калиновського. Навiть кулi, якими, помiтивши значного козака, почали його засипати польськi мушкетери, не могли не те що зупинити – затримати бодай на хвилину Омелька у здiйсненнi його страшноi помсти. Далеко забiгав вiн у гущавину ворога, вiдриваючись вiд козакiв, не помiчав загрози, яка чигала в таких випадках на занадто азартних воякiв. Але не могли бачити його необачнiсть переляканi до смертi поляки: звiрячий страх пiдганяв iх, примушуючи будь-що триматися подалi вiд цього несамовитого демона. Та не всiм, далеко не всiм вдавалося минути його смертельних привiтань. Лише втручання двох хоругв важко озброеноi польськоi кiнноти зупинило рiзню вiдступаючих частин Калиновського. І навiть тодi довелося козакам мало не силою завертати Омелька до фортецi, рятуючи вiд неминучоi смертi – той будь-що намагався дiстатися до оточеного сотенним почтом Станiслава Лянцкоронського. Не вiдчував Омелько полегшення. Не вiдчував i тамування несамовитоi жаги помсти. Лише обличчя вбитоi дружини, з якою зiйшовся так пiзно, а прожив так мало, стояло перед його затуманеним поглядом, лише ii нiжний голос чув серед лементу помираючих жовнiрiв. І ще бiльше розпалювався вiд думки, що бiльше нiколи в життi не бачити йому ii посмiшки, не чути сором'язливих слiв нiжностi. III Два тижнi напруженоi облоги витримав очолюваний полковником Богуном гарнiзон Вiнницi. І хоча гетьмани не надто наблизилися до своеi мети захопити мiсто, з кожним днем все бiльш похмурим робилося обличчя полковника кальницького. Хоробро билися його козаки, але з кожним днем все менше ставало iх, збирала смерть на мурах, редутах i бастiонах свiй врожай. Голоду ще не було в обложеному ворогом мiстi, але все скрутнiше ставало з харчами. Тримався Семен Височан у монастирi на протилежному боцi Пiвденного Бугу, але з кожним днем Іван з болем у серцi все яснiше розумiв: сили захисникiв монастиря тануть значно скорiше, анiж сили вiнницького гарнiзону, а зовсiм скоро польська армата закiнчить руйнування старих мурiв, котрi вже й зараз були в жалюгiдному станi. І тодi монастир впаде, а вiн, Богун, нiчим не зможе зарадити, обложений переважаючими силами противника, немов звiр у норi. А хiба лише важке положення монастирськоi залоги примушуе Богуна втрачати сон i сидiти довгими ночами в полковiй канцелярii, знову i знову накладаючи люльку? Хiба тiльки харчiв мало в мiстi? Гарматний порох он скоро вийде весь, та й мушкетний вже… Тричi вiдсилав Богун листи в Чигирин, а його посланцi, переодягнувшись в селянський одяг, тричi ризикували життям, пробираючись пiд носом у полякiв i мандруючи в гетьманську столицю крiзь заснiжений степ. Щоб доставити гетьману листи з проханням допомоги обложеному мiсту i… повернутися нi з чим! Мовчав Хмельницький, iгноруючи цi листи, не хотiв чомусь звернути уваги на те, що на кордонi молодоi козацькоi держави ведеться вiйна. Вiйна, котру не оголошувала Рiч Посполита, але котра забирала кожного дня життя украiнських козакiв, а в майбутньому загрожувала падiнням великого мiста. І нарештi Іван не витримав. Одного березневого дня, вислухавши ранком доклад про нiчний напад на Береговий редут, пiд час якого було вбито десятьох козакiв i виведено зi строю чотири гармати, вiн з такою силою гепнув кулаком по столу, що писар вiд несподiванки впустив каламар. – Дiставай, козаче, папiр та перо. Я змушу його згадати про нас, навiть якщо за це позбудусь полковницького пернача! – сказав вiн, виграючи жовнами. – Пиши! Писар поквапливо витяг з каламаря перо i вiдкрив кришку чорнильницi на його грубiшому боцi, дбайливо прилаштувавши чорнильницю так, щоб зручно було вмочати перо i не наробити плям на паперi. Нарештi завмер з пером напоготовi, очiкуючи, доки Богун почне диктувати. – «Мiцного здоров'я його гетьманськiй ясновельможностi бажаючи, довгих рокiв життя i перемог на полi Марсовiм, звертаеться до тебе, батьку козацький, полковник кальницький Богун. Та хочу добавити одразу ж, що якими б щирими не були моi тобi побажання, перемог тих бажаних одними дезидератами[55 - Дезидератами (заст.) – побажаннями.] не здобудеш. Тому що для iх здобуття потрiбно згадати: ми за тобою, батьку наш, пiшли не для того, абись ти, здобувши попереднi перемоги, вiдлежувався тепер на печi. Наплювавши, що в тебе пiд носом ллеться кров твоiх пiдданих. І пiдданi тi складають покiрнi голови за тебе, гетьмане, незважаючи на те, що ти, зайнятий своiм особистим життям, не маеш хвилини, необхiдноi для того, аби помислити про iхне спасiння. Стоiмо ми тут у Вiнницi, пане гетьмане, за тебе i Украiну, тому що нерозлучнi для нас поняття цi. Гетьман i Украiна, Украiна i гетьман. Чому ж ти, ласкавий пане, вiдокремив Вiнницю вiд ласки своеi? Чи, може, не достатньо для тебе втрати Брацлавського полку i загибелi побратима мого любого? Хочеш ще Вiнницi i Кальницького полку позбутися? Ми стоятимемо тут на смерть, i так буде, коли не подбаеш про дiтей своiх i не даси допомоги!» Написав? Писар ще кiлька хвилин рипiв пером по паперу, пiсля чого пiдняв голову, шморгнув носом i кивнув головою. – Добав: «Дано у твердинi Вiнницькiй дня четвертого березня року Божого 1651». Все. Писар дописав, з хвилину подмухав на аркуш, щоб швидше висохло чорнило, пiсля чого дбайливо згорнув лист, перев'язав його мотузкою i заходився розiгрiвати сургуч над свiчкою. Коли темно-коричнева речовина стала рiдкою, вправним рухом виклав ii на папiр i простягнув Богуновi. Той, зiтхнувши, приклав до сургучу свою невеличку гербову печатку. – Миколу Охрiменкового до мене! – наказав джурi, який застиг бiля дверей. Отримавши наказ полковника, козачок миттево зник. Охрiменко з'явився в полковiй канцелярii не бiльше, анiж через п'ять хвилин. – Як твоi рани, Миколо? – запитав його з порога Богун. Охрiменко, як завжди недбало махнув рукою: – І згадувати забув. – Тiльки правду кажи, менi тут зайва бравада нi до чого. – Як Бога кохам! – виструнчився Микола. Богун обiйшов стiл, за яким сидiв писар, узяв з нього запечатаний сувiй паперу i простягнув його козаковi зi словами: – Маеш донести цього листа у Чигирин до гетьмана якомога скорiше. Знаю, куди посилаю, ляхи пильно чатують. Але треба, Миколо. Зробиш? Охрiменко, не повiвши бровою, взяв у полковника лист, дбайливо загорнув його в добутий з кишенi шматок чистого полотна i стромив за пазуху. – Як тютюну понюхати! – заявив з усмiшкою. Іван кiлька хвилин помислив. Нарештi, прийнявши рiшення, повернувся до Охрiменка: – Зараз iди вiдпочивай. Вирушиш, як стемнiе. Я вiдряджу сотню, аби вчинили шарварок поблизу передового редуту, а ти матимеш кiлька хвилин, щоб полишити фортецю. Далi сам знаеш. І пам'ятай – дорогою нi в якi чвари не встрявати, прямо до гетьмана. Багато життiв вiд твоеi швидкостi залежатиме. Усе! Раптом Охрiменко перемiнився. Вiн покинув напiвжартiвливий тон, якого нiколи не полишав навiть у розмовi зi своiм полковником, i сказав глибоко зворушеним голосом: – Дякую за довiру, вашмость! Життя покладу, а виконаю! Завжди iх ненавидiв, католикiв клятих, а пiсля того як узнав, що вони з Петрусем зробили… Малу дитину стратити! Лицарi, матерi iх… – Якщо ти зможеш дiйти до Чигирина, вважай, що ти iм вiдплатив за Петруся, – поклав козаку на плече руку Богун. Повернувшись, як завжди, пiзно ввечерi, Іван чомусь вiдчув себе вкрай розбитим i стомленим без мiри. Вiн особисто прослiдкував за вилазкою, котра мала на метi вiдволiкти увагу вiд одинокоi постатi Охрiменка, що кинулася у згусаючiй темрявi до заснiженого верболозу на березi Пiвденного Бугу, дочекався повернення Кунянськоi сотнi, котра безпосередньо здiйснювала вилазку. Пiсля бадьорого докладу сотника Качури про вiдсутнiсть убитих i здобуття чималеньких трофеiв, Богун разом з Омельком i Михайлом Нечипоренком вирушив на перевiрку сторожовоi служби. Закiнчив обхiд постiв лише через двi години. Але не лише фiзична втома давалася взнаки тепер Богуну. Крiм неi, було щось iнше, таке, що примушувало руки опускатися, а думки спрямовувати в iнше русло, не думаючи про оборону мiста, якiй ось уже три тижнi вiддавав увесь свiй час, енергiю, на яку спрямовував думки i переживання. Невже вiн втомився вiдбивати цi безкiнечнi штурми, невже втратив вiру в себе i своiх козакiв? Але в глибинi душi Іван знав – це не так. Сили i витривалостi в нього стане ще не на один штурм, а терплячки вистачить не лише на довгi мiсяцi облоги, а навiть на довгi роки вiйни, стiльки, скiльки буде потрiбно, навiть у випадку, якщо ця безкiнечна вiйна вiдбере залишок його життя. Чому ж тодi опускаються руки? Чому е бажання покинути все, забувшись хоча б кiлькаденним сном? І нарештi Іван зрозумiв причини своеi апатii – за останнiй час вiн взнав гетьмана Хмельницького значно ближче, анiж тодi, коли був сотенним хорунжим реестрового вiйська або сотником армii самого Хмельницького. Тепер вiн за родом посади, яку обiймав, повинен був частiше бувати в гетьмана, спiлкуватися з ним i краще вивчити його нестримний у гнiвi характер, про який ходили легенди у вiйську. А пiсля такого пiзнання Іван був не настiльки нерозумний, аби не зрозумiти: листiв, подiбних до написаного ним сьогоднi, гетьман не вибачить полковнику, котрий отримав з його рук пернач менше року тому. Кривоносу би вибачив, можливо, вибачив i Нечаю, але йому – нiколи. Ганна одразу ж помiтила дивний стан чоловiка, але одразу нiчого не сказала. Сама, вiдпустивши челядь, прийняла з рук Богуна шаблю, допомогла зняти жупан i кiльчастий панцир, накрила на стiл. Лише пiсля того, всiвшись напроти Богуна, котрий без особливоi охоти сьорбав борщ, запитала: – Я бачу, у тебе якiсь неприемностi. – Так, – просто вiдповiв Іван. – Не хочеш розповiсти? Богун зiтхнув, вiдсунув страву, яка все одно не йшла до горла, i розповiв дружинi все. Про своi думки щодо бездiяльностi гетьмана в час, коли вiн просто зобов'язаний подбати про зачинених у Вiнницi, про свого листа – написаного у хвилини, коли роздратування взяло верх над холодним розумом, про те, що Хмельницький, на його думку, нiколи не вибачить йому такого листа. – І ти тепер вважаеш, що вчинив невiрно? – запитала Ганна, коли Іван замовк. – Я не знаю, Ганнусю. Я вказав йому на прорахунки, посмiв натякнути на його дружину. Таке не прощають навiть полковникам. – А скажи, Іване, якби у твоiх силах було повернути назад Миколу i того листа, ти вчинив би це? – Нiзащо! – упевнено вiдповiв Богун. – Тобто ти не жалкуеш про лист. Ти жалкуеш про те, якi вiн може принести наслiдки для нас? – Теж нi. Я нiколи не служив королю або гетьману, я завжди служив Украiнi. Зможу служити iй, навiть попавши в немилiсть до Хмельницького. Мене турбуе iнше… – Що ж саме? – Я боюсь, щоб гнiв гетьмана не торкнувся тебе i нашого сина. – Ти вважаеш таке можливим? – Я вважаю можливим все, на що не можу вплинути за допомогою власноi шаблi. Вибач, що розповiв тобi все, я не повинен був засмучувати тебе передчасними побоюваннями, можливо, навiть безпiдставними. Ганна з усмiшкою встала, пiдiйшла до Богуна i, сiвши йому на колiна, мiцно поцiлувала. – Ти все вiрно чиниш, Богуне. Ти добре зробив, вiдправивши лист. Навiть якщо вiн нашкодить нам особисто, вiн допоможе гетьману зрозумiти, що ми волаемо про допомогу. Ти вибрав саме такий тон, який допоможе Хмельницькому полишити байдуже спостерiгання за вимиранням вiнницького гарнiзону. І ти вiрно зробив, розповiвши менi все, не хочу, аби нас роз'еднували таемницi, навiть такi. Саме за це я i люблю тебе, вiдважний Богуне… IV Чутка про наближення п'яти полкiв, висланих Хмельницьким на допомогу Вiнницi, прийшла до мiста яскравого сонячного ранку, якi бувають на самому початку весни. Пiд ногами ще хрускотiла крига, але вже великими вологими плямами виглядала з-пiд неi почорнiла брукiвка вулиць. Варта на мурах все ще мерзла ранком вiд морозного вiтру, але вдень сонце, котре пiднiмалося вже досить високо, втомившись повзати над обрiем, нагрiвало повiтря настiльки, що городяни навiть скидали набридлi кожухи i бiгали в одних каптанах або свитках. Новину принiс той самий невтомний Микола Охрiменко, котрого Богун лише тиждень тому вiдiслав до Чигирина. Як йому вдалося впоратися так швидко, залишалося невiдомим, а на всi запитання на цю тему, у тому числi й Богуновi, вiн вiдбувався лише жартами, використовуючи нагоду похизуватися у втомленому тритижневою облогою мiстi в якостi замалим не рятiвника. – У чорта на хвостi iхав, – пiдкручував вiн вуса i збивав шапку на потилицю. – Та тьху на тебе, – хрестилися старшi козаки, – хоча такий шибеник i чорта б осiдлав, з нього буде! – Шибеник не шибеник, – брався пiд боки Охрiменко, – а коли полковник наказав, я знайду, як виконати, не те що ви – досi Калиновському пiд хвiст солi не всипали. – Галаган i е галаган, – махали на Миколу рукою, але, навiть кепкуючи з козака, йому виявляли повагу. За якихось кiлька ранiшнiх годин десятого березня Миколу Охрiменка взнала вся Вiнниця. Вiд козака до останнього пiдмайстра якого-небудь шевця з вiнницького передмiстя. Богун, розумiючи, що зайвi допитування про деталi викличуть ще бiльше задирання Миколиного носа, запросивши його в полкову канцелярiю, запитав: – Коли будуть пiдкрiплення? – Назавтра очiкуй, вашмость. – Точно? – Та як би я мiг пана полковника дурити?! – майже образився Охрiменко. – Добре, повiрю. Ти, звичайно, дурити б не захотiв, знаеш, що не подарую. – Та хiба я через страх? – тепер уже по-справжньому надувся Микола. – Хiба менше, нiж iншi, за справу вболiваю? – вiн дiстав з-за пазухи i подав Богуну дещо зiм'ятий сувiй паперу. – Лист вам вiд полковника прилуцького, Івана Хорошого. Багато пан полковник там не писали, боялися, щоб мене ляхи дорогою не перехопили. На словах просили передати, що назавтра будуть. Прохали, аби ми готовi були пiдтримати iхнiй наступ великою вилазкою. Іван швидко пробiг очима листа, у якому прилуцький полковник в загальних фразах вiтав його, турбувався про здоров'я i писав, що скоро його, Богуна, хворобу вiзьмуться лiкувати найкращi лiкарi. – Скiльки полкiв iде? – поглянув Іван на насупленого Охрiменка. – П'ять. – Якi саме? – Та от же Прилуцький, з полковником Хорошим, – неохоче кивнув головою на лист у руках у Богуна козак. – Ще Миргородський з полковником Гладким, Лубенський з полковником Тимошенком, Полтавський з полковником Пушкарем i Чигиринський… – Чигиринський? Навiть Чигиринський полк? Богун примружився. Те, що до Вiнницi йшов Чигиринський полк, мовило про особливу увагу Хмельницького до долi обложеного мiста. Невже чигиринцiв веде сам Хмельницький? – Хто очолюе Чигиринський полк? – подивився в очi козаку Іван. – Сам гетьман? – Чому гетьман? – знизав плечима Охрiменко. – Крисенко, полковник чигиринський. – Крисенко, кажеш? А йди-но сюди, – Іван зробив крок у напрямку Миколи. Охрiменко, пам'ятаючи болючi полковницькi потиличники, отримуванi не раз у хвилини, коли вiн дозволяв собi, згадуючи проведенi на хуторi минулi роки, вияв панiбратства, швидко вiдступив, маючи мiж собою i полковником стiл. – Та що я зробив?! – здiйняв вiн обидвi руки. – iй-бо, святу правду кажу! – Та йди ж розцiлую тебе, – широко посмiхнувся Богун. – За ту послугу, котру Вiнниця вiд тебе отримала. За те, що життям ризикував, а нас врятував. Охрiменко, зашарiвшись, неначе дiвчина, дозволив полковнику вхопити себе в обiйми i розцiлувати в обидвi щоки. – Та я що… Ваш лист. Не знаю вже, що ви там писали, але… – Що але? – Довго гетьман мене не приймали, усе зайнятий дуже був. А коли все ж таки листа прочитав, у покоi своi прикликав, поряд iз собою всадовив. Про справи нашi розпитував. А тодi й каже: «Чим можу, Миколо, тим допоможу». – Так i сказав? – Ну… Не пам'ятаю, може Миколою й не називав. – Та я не про те! Так i сказав: допоможу чим можу? – Авжеж, так i мовив. Ще, каже, отримаеш у канцелярii сотню талерiв битих срiбних, за труди твоi важкi. І таки справдi дав. Всi сто! От я назад з полковником Хорошим iхав… Тобто в почтi в нього. Ну а як наближатися стали, я й запропонував вперед них виiхати, просити мостивого пана вилазку готувати. Я ж тут тепер кожну стежину знаю. – Добре, Миколо, пiдготуемо, – голос Богуна i не приховував радiсних пiсля останнiх новин ноток. – Тiльки от здаеться менi, що дарма ти поспiшав. – Це чому? – А тому, що Калиновський уже й сам на ладан дише. Себто вiйсько його, – Іван радiсно засмiявся. – Думаю, першим, що вiн зробить пiсля того, як взнае про наближення п'яти козацьких полкiв, це швидко збере бебехи i дремене звiдси так швидко, як тiльки спроможнi його гетьманськi конi! Іди, Миколо. Вiд мене отримаеш ще тридцять талерiв! Охрiменко, помiтивши поблажливий настрiй полковника, хотiв було вiдколупнути щось у своему стилi, але схаменувся, подякував i вийшов. Уже в дверях його зупинив голос Богуна: – Зачекай ще хвилину, – кинув вiн козаку. Пiддавшись раптовому пориву, Богун вирiшив випитати все про настрiй гетьмана пiсля прочитання свого смiливого листа, його можливi слова з цього приводу. Але, помисливши мить, Іван вiдмовився вiд свого задуму. Якщо вiн i викликав невдоволення Хмельницького, Микола Охрiменко – зовсiм не та людина, котрiй гетьман виказав би те незадоволення. – Я слухаю, пане полковнику, – повернувся Охрiменко. – Нiчого, йди вiдпочивай. Досить на сьогоднi справ для тебе, Миколо. Як i передчував Богун, Калиновський з Лянцкоронським не прийняли бою i, щойно довiдавшись про наближення великого вiддiлу козацького вiйська, спiшно почали збиратися в дорогу, а пiсля того як передовi чати Чигиринського полку вступили у пряму видимiсть з мурiв Вiнницi, спiшно вiдступили, обмежившись лише кiлькома швидкими комонними сутичками. Залишили навiть дещо з табiрного майна та двi великi мортири, що так вдало затовкали камiнням вiнницькi майдани, завдаючи мiнiмальну шкоду оборонним спорудам. Ясного сонячного ранку одинадцятого березня 1651 року всякий, хто лише мiг ходити, прийшов на мури, бастiони i редути, дещо покалiченi вiйною, але нескоренi. Прийшов, щоб особисто вiтати полки гетьманського вiйська, прибуття котрих означало зняття осади, за яким неодмiнно мало прийти покращення харчування, можливiсть для багатьох покинути фортецю i з тривогою в серцi йти до своiх покинутих помешкань, у котрих увесь цей час хазяйнували польськi жовнiри, а для самих городян можливiсть смiливо дивитися у блакитне весняне небо, не побоюючись польських гарматних куль. З радiсними криками, а подекуди i з слiзьми радостi зустрiчали маршовi колони полкiв, якi навiть не перешиковувались для прийняття бою – необхiдностi для цього не було, адже поляки були вже досить далеко, а команди на переслiдування вiдступаючого ворога, вирiшивши, що досить з нього i зняття вiнницькоi облоги, наказний гетьман Крисенко наказу не дав. Богун, котрий, як i решта його пiдлеглих, перебував на мурах, дещо спохмурнiв вiд такого вияву недалекоглядностi чигиринського полковника, але скоро махнув рукою – урештi-решт все, що вони могли зробити у будь-якому разi, це дещо пошарпати ар'ергарди Калиновського, навряд чи завадивши його вiдступу на Бар i Кам'янець, куди передовий ешелон коронного вiйська вирушив, згiдно з попереднiм планом, що його викрив козакам королiвський камергер Верещага, аби, минувши цi мiста i покрiпивши в них вiйсько, з'еднатися в Люблiнi з рештою полкiв, очолюваних Яном Казимiром. Гарматними громами i радiсними натовпами мiщан навколо навстiж розчинених брам зустрiчала Вiнниця своiх визволителiв. Навiть з надмiром радостi, так, що дехто з козакiв вiнницького гарнiзону незрозумiло знизував плечима – мовляв, ми ж трималися, трималися досить добре. Чому ж гетьманськi полки, якi навiть не вступили в бiй, так вiтають, зовсiм забувши про тих, хто весь час облоги героiчно стримував ворожий натиск, мерз на укрiпленнях i пiдставляв груди кулям ворожих гармат? Але життя не завжди справедливе, натомiсть суть людська е такою, що у хвилини загальноi радостi вона довго не може перейматися власними образами й переживати неувагу ближнiх до своеi персони. Тож скоро кальницькi козаки вже браталися з чернiгiвцями, лубенцями, полтавцями, прилукчанами i миргородцями, спромiгшись прямо в умовах вiйськового табору, котрий наспiх будувався пiд стiнами Вiнницi, знаходити i споживати «все, що горить», вiд сивоi селянськоi оковитоi, до знайдених серед решток польського обозу мальвазii, венгржина i гданськоi горiлки. Богун, котрому стурбований Нечипоренко доповiв, що ситуацiя швидко виходить з-пiд контролю, i скоро переважна частина гарнiзону може впитися до повноi втрати боездатностi, лише махнув рукою. Наказав лише органiзувати чотири комонних чати по сотнi козакiв кожна, для забезпечення безпеки в разi, коли б Калиновський наважився на якусь капость. – І накажи, Михаиле, готувати бенкет у полковiй канцелярii. Будемо зустрiчати панiв полковникiв зi старшиною. Так зустрiчати, щоб не думали, що нас тут, немов звiра в норi, тримали та голодом морили. Трое телят рiжте. Та овець десяток, та свиней стiльки ж. Каплуни, iндики, кури. Нiчого не шкодувати, нехай навiть останню курку у Вiнницi зарiзати доведеться. Меди нехай викочують з погребiв сорокарiчнi, вина старовиннi. Розумiеш? – Розумiю, Іване, – схилив голову осавул. – Ми не милостi гетьманськоi прохали, ми лише хотiли уваги i дяки за роботу нашу криваву. Тож тепер приймемо iх як щедрий господар, а не вiдбитий у ворога бiдолаха. – Саме так, Михаиле. Саме так. V Бенкет, що на нього спромоглися у Вiнницi пiсля трьох тижнiв облоги i дiйсно здивував прибулих до полковоi канцелярii Богуна полковникiв, сотникiв, осавулiв, обозних, хорунжих, бунчужних i решту полковоi та сотенноi старшини п'ятьох полкiв, кiлькiсть яких, разом зi старшинами Кальницького полку, була майже двi сотнi душ. Уся старшина Кальницького полку за наказом Богуна прибула дещо ранiше вiд решти гостей i тепер вiтали прибулих в якостi господарiв. На кожному, вiд сотенного хорунжого до полковоi старшини i самому Богуновi був одягнений найкращий святковий одяг, що деякою мiрою здивувало гостей, майже всi з яких були вбранi в той одяг, в якому долали довгi версти форсованого маршу. Одразу ж пiсля вигляду яскравого квiтника, що на нього були схожi бравi захисники Вiнницi, виблискуючи у свiтлi сотень свiчок дорогими оксамитами каптанiв, золотим шиттям на кармазинi жупанiв та кирей, лискучим хутром видри, бобра i соболя на прикрашених павичевим пiр'ям та самоцвiтами шапках, одразу ж пiсля всiеi цiеi пишноти черга дивувати гостей випала святковому столу. О, що то за стiл був! Що за красу, пишнiсть, щедрiсть украiнськоi душi i навiть трiшечки варварськоi надмiрностi побачили, не втримавшись вiд занадто емоцiйного вияву захоплення, полковники Хороший, Гладкий, Тимошенко, Пушкар i навiть сам наказний гетьман Крисенко! Були на тому столi i смаженi ковбаси, важкими масними кiльцями звисаючи зi срiбних тарелiв, на котрi iх було покладено без мiри, були пiвсаженнi щуки, залитi соковитим бурштиновим желе, прикрашенi свiжою зеленню i майстерно вирiзаними морквяними зiрочками. Кумедно повкладалися на порцелянових тацях смаженi молочнi поросята i тьмяно виблискували лискучими боками вудженi соми i вугрi. Мало не одне на одному стояли крихiтнi срiбнi блюдця iз сотнею рiзноманiтних заморських паштетiв i парували в розписних керамiчних полумисках гусячi нiжки, бiля яких заховалися вазочки з мiцним гострим хроном i запашною гiрчицею. А ще немислимих розмiрiв пшеничнi та житнi короваi, великi й малi пироги, пирiжки й пирiжечки, маковики i бублики, млинцi й пасочки. І над усiм цим морем наiдкiв, допомагаючи сотням тарiлок, таць i полумискiв вгинати мiцнi дубовi столи, висились кришталевi, прикрашенi золотою чеканкою, польськi карафи з горiлкою, плетенi корчаги з вином, темнi сулii зi старими пiнистими медами, глечики з наливками i навiть стрункi турецькi кунгани зi схiдними шербетами. Неподалiк вiд столiв, упершись у пiдлогу мiцними ногами дубових пiдставок, вишикувались у ряд кiлька пузатих дiж з холодним легким пивом, що ним славилась вiнницька пивоварня. – Ласкаво просимо мостивих панiв роздiлити з нами трапезу i вiдсвяткувати щасливе закiнчення ще однiеi сторiнки нашоi справедливоi вiйни проти королiвства Польського за нашу козацьку державу, за волю й щасливе життя всього украiнського народу, – цiлком буденним голосом, дещо пiдвищивши його лише пiд час проголошення кiлькох останнiх слiв, звернувся Богун до присутнiх, як тiльки йому доповiли, що всi запрошенi на бенкет старшини зiбралися у великiй камiннiй залi полковоi канцелярii, котру було розмiщено в побудованому ще покiйним гетьманом Конецпольським замку. – Прошу всiх наповнити кубки. За декiлька хвилин гостi нарештi розсiлися з гучним шепотом, гуркотом лав i стiльцiв i нiяковим покашлюванням, як то бувае на початку будь-якого застiлля. Іван пiдняв над головою свiй високий срiбний келих: – Дякую, що прийшли, моi любi друзi, – з посмiшкою проголосив вiн. – За вас усiх! Тих, котрi подолали довгi милi скутих холодом полiв i лiсiв, пагорбiв i долин. За тих, хто, пам'ятаючи святий обов'язок козацький, прийшов, аби надати допомогу побратимам своiм, тим, котрi у скрутi великiй зiйшлися у двобоi з ворогом спiльним, пiдставили груди своi не лише за мiсто свое, село чи хутiр, а всю Батькiвщину нашу, вiд Случi до Дону, вiд Чернiгова до Запорогiв. – Добре! – гукае Пушкар. – Добре мовиш, побратиме мiй любий. А вiд себе доповню – якщо й iшли ми рятувати стомлених довгою битвою братiв наших, то зустрiли лише безсилих у лютi ляхiв i сильних духом i звитягою козакiв калмицьких. Воiстину, той, хто пiсля облоги дае такий бенкет, як наш гостинний господар, мае силу вистояти у борнi втричi важчiй, анiж у тiй, яку мужньо виграв. І покотився весело та гучно славний козацький бенкет. Усе наростаючи, усе щирiше розкриваючи суворi, звиклi проводити кожен день, немов останнiй, характери. З проголошенням заздравних тостiв, з музиками, з цiлими вiдрами мiцних напоiв, котрi, немов у бездонних печерах, пропадали в луджених козацьких горлянках, з пiснями i голосними розмовами. Лише сам полковник Богун чомусь невеселий. Лише вiн один не iсть, не п'е, лише вiн один ледь пригублюе свого келиха. – Чому ж сумуеш, батьку? – помiтив стан свого пана вiрний осавула Нечипоренко. – Не пристало нам сьогоднi плекати тугу-печаль! – Знаю, Михаиле, не дивися на мене, пий та гуляй, ти заслужив це. – Ай справдi, гостинний господар наш нiчого не п'е! – почув тi слова полковник прилуцький Хороший Іван. – І не личить таке козаковi славному i старшинi мудрому, яким е, без сумнiву, наш Богун. Чи, може, туга яка серце гризе? – Усе добре, товаришу мiй дорогий, – посмiхнувся тому Богун. – Може, не радий нам пан кальницький? – з посмiшкою приеднався лубенський полковник Пушкар. – Радий вам. Так радий, як рiдному братовi був би не радий, коли б мав його. – То, може, настала пора проголосити ще один тост? – примружився, витираючи маснi губи серветкою, наказний гетьман Крисенко. – Що ж, можна й тост, – вказав Іван челядинцевi на свiй кубок, а пiсля того, як той наповнив його i вiдiйшов за спини старшин, пiдняв його. – Вип'емо ж, друзi моi, i за тих, котрi мужньо витримали цi три тижнi важкоi облоги, коли п'ятнадцятитисячне вороже вiйсько десятки разiв обламало своi хижi зуби об нашi мури. За козакiв-оборонцiв мiста i монастиря, за тебе, Семене, – звернувся особисто до Височана, котрий, усе ще не оговтавшись пiсля рани, отриманоi пiд час останнього штурму, сидiв блiдий, але веселий i як завжди малослiвний. – За мiщанство i цехових людей, котрi нiчого не шкодували для гарнiзону, плiч-о-плiч з козаками приймали ворожi удари, за селян, котрi, подекуди, не знаючи ратноi справи, йшли на вилазку, смiливо зустрiчаючи закутого в броню, вишколеного i озброеного ворога. За них! – Добре сказав! – грюкнув кулаком до столу вже дещо пiдпилий полковник Гладкий. – Ой добре! І лише наказний гетьман Крисенко ще сильнiше примружив очi i кинув на Богуна швидкий погляд з-пiд густоi брови. А в кутку, де розташувалися музики, весело та завзято заграла скрипка, голоснiше озвався бубон, сповнюючи гамiр бенкету срiбним дзвоном дзвiночкiв, затягла своi цвiтастi переливи сопiлка. Зiрвалися в молодецький гопак найбiльш нетерплячi: – Гей, славно воювали, славно й погуляемо! – Давай гопака, музики! Та гучнiше, гучнiше! – Годi сидiти, ноги самi в танок просяться! І раптом грюкнуло зовсiм поруч. Це Омелько Деривухо, вiдкинувши одним порухом стiлець, швидким кроком вийшов зi свiтлицi. Лише один Богун устиг помiтити, як побiлiв тому рубець на обличчi, як то завжди траплялося, коли Омелько вiдчував несамовиту лють. – Що з ним? – кинув хтось з прибулих, помiтивши, що з козаком дiеться щось неладне. – Не його то бенкет. Йому б поминки справляти бiльш пристало, – тихим голосом промовив Нечипоренко. Та навряд чи почув його хтось у загальному гуркотi бенкету. – Ох, пiзно ви, браття, ох, пiзно… – шепоче осавул. Гуде, гуде бенкет у полковника кальницького. Усе мiцнiше стискуе Ганна, котра сидить поруч з Богуном, руку свого чоловiка, тонко вiдчуваючи те, що дiеться на душi в того. Усе похмурiше поглядае Іван на залиту свiтлом залу, на почервонiлi вiд горiлки i веселощiв обличчя. – То, може б, час згадати про один тост, котрий ще не було проголошено на нашому святi, – знову дивиться на Богуна впритул полковник i наказний гетьман Крисенко. – Тост про ту людину, якiй ми завдячуемо всьому, чого домоглися, за ким як за кам'яною стiною, дякуючи мудростi його i вiйськовому таланту? – Чому ж, можна i такий тост проголосити, – зi зловiсним вогнем у очах цiдить крiзь зуби Богун. – Та чому мостивий пан згадуе лише одну людину? Хiба в нашому вiйську одна людина славна мудрiстю i вiйськовим талантом? Іван рвучко схопився на рiвнi, пiдхопивши в руку кубок старого вина. – Тож вип'емо, панове, за тих, кого ми втратили цiеi весни! Утратили в той час, коли в Чигиринi були впевненi в тому, що ляхи припинили вiйну з нами i не порушать пiдписаних угод. Навiть пiсля того, як пiвтора десятка тисяч ворожого вiйська порушили кордон Брацлавщини i напали на кордони держави, за яку проливаемо кров стiльки рокiв. За Данила Нечая, котрий не порушив даного гетьману слова боронити Украiну до останнього подиху i за весь Брацлавський полк, що полiг в Красному до останнього козака. За брацлавського полкового писаря, покiйного ченця Гавриiла, котрий у своему упокореннi Господу здiйснив справжнiй подвиг, залишаючись з тiлом свого полковника, виконуючи свiй обов'язок i сприйнявши за це мученицьку смерть. Про нього не знали в Чигиринi? А про маленького хлопчика на iм'я Петрусь, котрого жовнiр Калиновського проштрикнув пiкою, коли той намагався захищати свою матiр? Тому що ii бiльше нiкому було захистити на землi гетьмана. Гетьмана, котрий мае нинi найбiльше в Європi вiйсько. За чотири сотнi козакiв кальницького полку, котрi знайшли домiвки в крижанiй землi Вiнниччини. За двi сотнi вiнницьких мiщан, котрi роздiлили iхню долю. Про них теж не знали в Чигиринi? Жаль! От за них я пiднiму цей келих! – i Богун до дна випив вино. У залi, де дотепер веселий гамiр i бряжчання посуду поеднувалися з веселими музиками, запанувала мертва тиша. Настiльки дзвiнка, що можна було почути навiть iржання коней i голоси челядi знадвору. – Тобто ти звинувачуеш у всьому гетьмана? – скрививши губи, пхикнув Крисенко. – А не надто багато пан полковник на себе бере? – Не надто, пане наказний. І, крiм того, я завжди тримав вiдповiдь за будь-якi своi слова. – Я маю надiю. Думаю, пан полковник не сподiваеться, що сказане за цим столом мине вуха його ясновельможностi? – Нiякою мiрою, – саркастично посмiхнувся Іван. – Для того, щоб позбутись таких iлюзiй, я надто часто бував серед оточення гетьмана. – І це все пiсля того, як посланi гетьманом полки зняли облогу Вiнницi? Пiсля того, як його ясновельможнiсть з нашою помiччю виправив все, що ви накоiли тут, на Брацлавщинi? Пiсля того як… – Пан мав на увазi: пiсля того, як Хмельницький отримав мого листа, у якому я дозволив собi надто багато, аби вивести його з незрозумiлого ступору i показати, що креси його держави терплять напад ворожого вiйська? Не переймайся, пане наказний гетьмане. Я скажу те саме в очi Хмельницькому. А проголошувати тост за нього нинi не стану, надто багато iх було виголошено ранiше, у часи, коли вiн справдi переймався нашою спiльною справою. Бiльше Богун не промовив жодного слова. Старшини, враженi дивною поведiнкою кальницького полковника, ще деякий час шепотiли щось стиха мiж собою, пiсля чого спочатку несмiливо, а далi у вiдкриту випили та закусили раз i вдруге. Урештi музики заграли з новою силою, келихи i кубки задзвенiли i бенкет пiшов так, нiби й не було кiлька хвилин тому словесноi перепалки мiж Богуном i наказним гетьманом Крисенком. Гуляв i Богун. Але хоча вiн i посмiхався жартам та спiвав з iншими веселих пiсень, в очах його був сум. І лише вiрна полковницька дружина Ганна бачила той сум у очах чоловiка. Лише вона розумiла, чого було варте для нього виступити ось так проти гетьмана, привертаючи до себе його увагу, а заразом з тим i неприязнь. Неприязнь, а може, й ворожнечу. VI Далеко не всi проблеми було вирiшено пiсля зняття осади Вiнницi на початку березня недоброго для Украiни i козацтва 1651 року. І хоч вiйсько Станiслава Лянцкоронського панiчно вiдходило, втрачаючи в сотнях дрiбних сутичок з мiсцевими повстанцями усе нових i нових жовнiрiв його величностi, воно все ще пручалося. Спочатку Калиновським було вчинено спробу зупинити вiдступ на лiнii Бар – Браiлiв – Станiславчик – Хмiльник, пiзнiше, коли коронний польний гетьман зрозумiв, що утримати плацдарм не вдасться, продовжив вiдступ до Кам'янця. І хоч самi учасники рейду Калиновського прозвали свою епопею землями Брацлавщини «проклятою справою», вiйсько готувалося дати реванш, зупинившись у Кам'янцi, цiй «самим Богом укрiпленiй твердинi». Не зупиняла Калиновського навiть втрата за мiсяць бойових дiй п'яти тисяч вiйська, бiльшоi частини обозiв i майже всiеi армати. Гетьман був сповнений рiшучостi отримати перемогу над переслiдувачами, а вiн не мав жодних сумнiвiв у тому, що його будуть переслiдувати. Не менш тривожнi новини приносила пошта iз самоi Польщi. Добре була органiзована i розгалужена мережа таемних шпигунiв украiнського гетьмана, серед яких, без сумнiву, чiльне мiсце займав камергер Яна Казимира Василь Верещага. Саме вiн повiдомляв Хмельницького, що десятого березня, тобто саме тодi, коли вiддiлок наказного гетьмана Крисенка пiдходив до оточеноi ворогом Вiнницi, королiвська канцелярiя випустила нарештi унiверсал «про створення i спосiб посполитого рушення», а пiсля проголошення третього на початку квiтня його королiвська милiсть полишив пишний королiвський палац у Варшавi i вирушив до Люблiна, у табiр до якого стiкалася озброена для нового походу в Украiну шляхта з усiеi Польщi. Довгими вервечками потяглися до Люблiна обози з продовольством, фуражем та спорядженням для майбутнього походу, котрий обiцяв бути не менш масштабним, анiж трагiчний для Польщi похiд пiд Пилявцi два з половиною роки тому. Сам папський нунцiй при королiвському дворi Речi Посполитоi, превелебний кардинал Торрес благословив вiд iменi найсвятiшого понтифiкат короля на священний похiд проти схизми i бунтiвникiв, на вiдновлення святоi католицькоi церкви, потоптаноi непокiрними козаками. Ватиканський посланець особисто дарував королевi висвячений у костьолi Святого Яна меч i шапку з хутра найкращих горностаiв, символiзуючи вiдношення Папського Престолу до короля Польщi як до володаря, призначеного Богом панувати на всiх теренах Речi Посполитоi, до яких, безумовно, в Римi залучали й Украiну. Залучали, забуваючи, що Киiвська держава, Украiна iснувала задовго до створення тiеi самоi Речi Посполитоi i завоювання украiнських земель литовськими князями. Але не дрiмали тепер i в Чигиринi. І не подii на Брацлавщинi, не тривожнi листи Верещати, навiть не успiхи в багатьох перемовинах з володарями Європи й Оттоманською Портою пробудили Хмельницького вiд незрозумiлоi для багатьох пасивностi, яка була викликана багатьма чинниками, не останнiм з котрих стала одiозна постать Мотрони Чаплинськоi. Лист нещодавно призначеного на полковництво, досi мало кому вiдомого шляхтича з Подiлля, Івана Богуна, – ось що пробудило гетьмана. Так, Хмельницький не вибачав такоi нахабностi своiм пiдлеглим, не вибачив i Богуну. Але разом зi злiстю на полковника-вискочня прийшла жага дiяльностi. Тiеi буремноi дiяльностi, до якоi вiн так звик i яку не виявляв протягом кiлькох останнiх мiсяцiв, переживаючи особисту трагедiю. І першим проявом такоi дiяльностi став виклик кальницького полковника в Животiв, куди сам гетьман вирушив для збору вiйська для майбутньоi кампанii. Богун, котрий був внутрiшньо готовий до такого виклику, прибув уже за кiлька днiв i був прийнятий гетьманом у вiтальнi палацу Хмельницького, звiдки гетьман завчасно видалив усiх стороннiх. Увiйшовши, Іван зняв шапку i низько вклонився гетьману, пiсля чого застиг, очiкуючи на те, що мав сказати Хмельницький. Той кiлька хвилин розглядав Богуна, i з його погляду було неможливо зрозумiти, якi думки рояться в головi гетьмана. Нарештi вiн перервав мовчанку. – Що ж, давно на тебе очiкую, Богуне. Сiдай, – гетьман вказав на фотель навпроти свого величезного столу. – Ну, оповiдай. – Про що оповiдати, пане гетьмане? – не зрозумiв Іван. – Про все. Як я власнiй справi на завадi став, як вас немiчних один на один з ворогом покинув, як Нечая на вiрну смерть послав. Іван схилив голову. – Я вiд своiх слiв, батьку, не вiдмовлявся i надалi так чинити не маю намiру. Все, що сказав, вiд серця йшло, а якщо образив, пробач, не для шкоди нашоi спiльноi справи то зроблено. – Образив, кажеш? Та нi, якi тут образи. Хочу лише почути: в чому звинувачуе мiй полковник свого гетьмана, чи не в зрадi часом? – Нi. – У чому ж тодi? – У зволiканнi, батьку! – смiливо поглянув Богун в очi гетьману. – У зволiканнi. Де ж ти його бачив? У Красному? Та не було б Красного, якби пан Данило, хай земля йому пером, краще б про службу вiйськову дбав, а не про оковиту та жiночi спiдницi! Так! – Хмельницький, помiтивши, що Іван хотiв заперечити, грюкнув кулаком до столу i пiдвищив голос: – Якби канчуками рiзних Шпаченкiв учив, як сторожу нести, не було б Красного! Якби сам стiльки часу полк не тримав на пиятиках, не накрили б мокрим рядном! Так от, полковнику. А щодо нашоi справи… Тут тебе не виню за рiзкi слова. Ти маеш пiд своiм перначем полк, отже, звик поки що мислити у своiх межах. Є багато речей, невiдомих тобi, е дещо вiдоме, але з таемним вмiстом, таким, який не дозволяе тобi, Богуне, осягнути всiеi картини. Але коли вже насмiлився ти менi докори робити, знай – стiльки дипломатичноi роботи, як було проведено за цю зиму, не було зроблено нiколи ранiше. І ми маемо чим пишатися. Насамперед у питаннi з Москвою. Нещодавно повернувся звiдтам мiй посол Суличич. І не сам – царського посланця, боярина Лопухiна привiз. З листами вiд Олексiя Михайловича. – Хмельницький пiдхопив зi столу сувiй жовтуватого пергаменту i, розвернувши, почав читати: – «…запороскiх де Черкас своiмi людiшкамi счiтаем, понеже вери одной с намi. Оттово войни с нiмi чiнiть не намерени…» Ти знаеш, що це? Три роки Москва над нами немов той дамоклiв меч, погрожуючи поеднатися з Польщею i придушити нас, вдаривши з двох сторiн. А тепер в Москвi готовi переглянути своi прiоритети i надати допомогу скорiше нам, анiж Яну Казимиру. Це мало? Султан дав розпорядження виступити нам на допомогу володарям Трансiльванii, Молдавii i Волощини, сiлiстрiйському пашi. Іслам-Герай нарештi погодився поновити наш союз. Ось так ми працюемо, полковнику. Ти задоволений моiм звiтом? – Я не мав намiру вимагати у вашоi ясновельможностi будь-яких звiтiв… – Але ти мав нахабнiсть звинуватити мене у зволiканнях та бездiяльностi! Ти знахабнiв до того, що почав звинувачувати мене в усiх бiдах Вiнниччини, котрi вона пережила завдяки нашестю Калиновського з Лянцкоронським. Забуваючи, що ти як полковник кальницький мав перейматися долею тих земель, а не я, твiй гетьман. Урештi, полковнику, ти зробив стiльки, аби порушити нашi з тобою добрi стосунки, що само собою постае питання: твоя неприязнь продиктована лише тим, про що ти пишеш у листi, чи, може, ти не задоволений своiм гетьманом? Запанувала мовчанка. Іван добре зрозумiв, що Хмельницький мае на увазi, поставивши останне запитання, – це було майже пряме звинувачення у спробi державного перевороту, а за такi спроби з початку вiйни вже скотилося кiлька непокiрних голiв (тут Хмельницький не зоглянувся б нi на якi старi заслуги). – Я задоволений моiм гетьманом, – чiтко вимовив Іван, – але хотiв би, щоб гетьман знав: я не лише вiддаю йому мою шаблю, вiйськове вмiння i всього себе без останку. Я ще й запитаю його про те, як вiн використовуе мене задля загального добра Батькiвщини. Хмельницький зблиснув очима: – Бережись мене, Богуне! Не перед тобою менi давати вiдповiдь, а тобi передi мною! – Я вiдповiдаю перед Богом, а лише тодi перед гетьманом. І тепер я готовий тримати таку вiдповiдь. Якщо ваша ясновельможнiсть вважае, що я не заслуговую наданоi менi довiри, – Богун витяг з-за очкура срiбну палицю полковницького пернача, – я готовий стати в батаву в якостi простого козака i захищати Украiну так, як менi велить мое серце. З легким стуком пернач лiг на завалений паперами стiл перед Хмельницьким. Гетьман якусь мить дивився на блискуче рукiв'я богунового шестопера, пiсля чого вiдкинувся на спинку фотеля i поглянув на Івана уже спокiйно, навiть дещо насмiшкувато: – Браво, хоробрий Богуне! Овацii тобi laudetur, vacat, periculosus,[56 - Laudetur, vacat, periculosus (лат.) – прославлений, вiльний, небезпечний.] – гетьман рвучко нахилився до краю столу. – А те, що чиниш ти, не е зрадою нашiй з тобою справi? Чи, може, думаеш в батавi заховатися вiд вiдповiдальностi за дорученi тобi людськi життя? Звичайно, там легше, анiж на чолi. Як смiеш звинувачувати мене, коли сам готовий кинутись в очерет? – Я нiкуди не тiкаю, батьку, – з погордою мовив Іван. – Хочу, щоб лишень ти вирiшував, чи заслуговую честi мати полковництво. Хмельницький дiстав люльку i табакерку. – Ось що, Богуне. Коли ще раз трапиться подiбне, не помилую, так i знай. А тепер забирай пернач i йди. Твiй полк чекае на тебе, а перед нами ще одна важка i виснажлива кампанiя. Забудемо все, що було сказано в хвилини роздратування або розпуки, ми всi живi люди. І… спасибi тобi за Вiнницю, полковнику. – Це був мiй борг, – схилився Богун i нарештi наважився сказати те, про що думав майже вiд самого зняття облоги Вiнницi: – Дозволь, пане гетьмане, переслiдувати Калиновського i помститися за все, що вiн здiйснив на Брацлавщинi i Подiллi. – Нi, полковнику, – повiльно похитав головою Хмельницький. – Не твоя то справа. Я вiддав наказ переслiдувати ляхiв генеральному осавулу Демку Лисовцю. Усе, можеш бути вiльним. Так i закiнчилася для Івана коротка аудiенцiя в гетьмана. Проте, незважаючи на примирення, яке нiбито вiдбулося мiж ними, Богун розумiв: так ставитися до гетьмана, як ставився пiсля Жовтих Вод, вiн вже не зможе нiколи. Знав i Хмельницький, що нiколи не зможе забути зухвалому полковнику його звинувачень у слабкодухостi й вiддання переваги особистим справам перед справами державними. І ще могутнiй козацький гетьман вiдчув, чи не вперше за все свое життя, – перед ним постав чоловiк, котрий може повести за собою не гiрше, анiж це робив вiн, Хмельницький, а може, навiть краще. І цей чоловiк нiзащо не пробачить йому найменшоi похибки в роботi над перетворенням Украiни з заднього двору великоi Речi Посполитоi на самостiйну, яскраву i заможну европейську державу. А мiж тим хмари продовжували згущуватись над Украiною, i з кожним днем все яснiше було зрозумiлим – великий похiд польськоi армii проти козакiв почнеться одразу ж пiсля того, як весняне сонце висушить шляхи i дасть можливiсть пересуватись громiздким вiйськовим обозам, що ними завжди славилось посполите рушення, у якому шляхта зазвичай набирала iз собою на вiйну таку кiлькiсть непотрiбних предметiв розкошi, надлишки припасiв i навiть меблiв, що вервечки возiв обозiв зазвичай розтягувалися на цiлi милi i сильно затримували пересування вiйська навiть за сприятливих погодних умов. Тим часом наказний гетьман Лисовець, котрого Хмельницький вiдрядив наздоганяти вiдступаючi регiменти Мартина Калиновського в район Кам'янця, з трiском провалив покладене на нього завдання. Будучи людиною недалекоглядною, вiн, коли довiдався, що польний гетьман роздiлив своi сили, зiбранi в районi Кам'янця, на двi частини i, залишивши у фортецi кiлька пiхотних полкiв та три драгунських хоругви, решту повiв пiд Сокаль, зробив те ж саме з дорученими йому полками. Тож замiсть того, щоб одним могутнiм кулаком впасти на голови ляхiв пiд Кам'янцем або пiд Сокалем, фактично ослабив себе полюванням на двох зайцiв. Результат такоi тактики не примусив на себе довго очiкувати – доки Кальницький полк, у числi iнших залишений в районi Кам'янця, захопивши Карвасари,[57 - Карвасари – район мiста Кам'янця-Подiльського, який знаходиться безпосередньо пiд скелею, на якiй побудовано мiсто i Стару фортецю.] обламував зуби до неприступних укрiплень Руськоi брами, а решта козакiв, за вiдсутнiстю чiткоi координацii дiй, розсiялись уздовж берегiв рiчки Мокшi й атакували слабо захищенi Жванець, Панiвцi, Кудринцi i Чорнокозинцi, Демко Лисовець марно заганяв коней у спробах наздогнати Калиновського. Лише мала чисельнiсть козацького вiддiлку була причиною того, що захоплений зненацька пiд час переправи через рiчку Стрипу Калиновський змiг вирватись, утративши лише кiлька сотень нiмецьких пiхотинцiв i рештки свого потрiпаного обозу. У вiдчайдушнiй спробi не дати пошити себе в дурнi слабкому i виснаженому довгим рейдом противнику, Лисовець провiв ще одну спробу наздогнати Калиновського бiля мiстечка Плугового на Подiллi, але й тут генерального осавула козацького вiйська очiкувало розчарування. Розвiдка Калиновського спрацювала чiтко, i рештки зовсiм ще нещодавно грiзного п'ятнадцятитисячного вiйська коронного польного гетьмана спiшно повернули на Бузьк i вийшли з-пiд удару козацькоi кiнноти i за кiлька днiв були вже в королiвському таборi пiд Сокалем. Роздратованому Демку Лисовцю не залишилось нiчого iншого, як з пустими руками повертатися до гетьмана пiд Животiв, одночасно вiддавши наказ зняти облогу Кам'янця, котрий ще раз пiдтвердив свiй статус нездоланноi твердинi. Задум Богдана Хмельницького лiквiдувати авангард коронного вiйська зазнав фiаско. До Берестецькоi битви i найбiльшоi катастрофи украiнського вiйська за весь перiод народно-визвольноi вiйни залишалися лiченi тижнi. Роздiл XI І Ласкавий травень прийшов до Галичини. З духмяними пахощами квiтучих садiв i першою зеленню на луках та полях, з теплими зливами i сонячним сяйвом, з бездонною блакиттю неба пiсля довгих похмурих мiсяцiв залишився позаду, i вже червень пофарбував кривавим краплi вишень у потемнiлих вiд пилу кронах, що шелестiли листям уздовж перелазiв i парканiв селянських господ у передмiстi, а лiтня спека ставала такою звичною, що зовсiм забувався зимовий холод i безрадiснi думки про швидкоплиннiсть лiтнiх днiв та довгу й нудну зиму. Давно пройшли й першi сiнокоси, i копицi запашного сiна, немов гриби, виросли на зелених килимах поряд iз селами i кляштором отцiв-бернардинiв у Жвирцi, висока дзвiниця якого купала свое вiдображення в тихих i спокiйних водах Бугу, а базар у Сокалi щедро пропонував першi плоди нового врожаю. Земля, щедро напоена травневими дощами, дякувала галицьким трударям за iхню працю солодкими черешнями i чистими краплинами порiчок, зеленими пагонами цибулi i хрусткими молоденькими огiрочками. З пiвденних степiв Украiни вже потяглися чумацькi валки, навантаженi першими в новому роцi кавунами i динями. Людно було в Сокалi ласкавоi лiтньоi пори у червнi 1651 року. Людно ще вiд початку травня, коли до критоi гонтою будiвлi ратушi, з бiленими крейдою стiнами i високою гостроверхою пiкою вежi, що ii увiнчувала, примчав запилений гонець i повiдомив бурмiстра й радцiв, що його королiвська милiсть Ян Казимир обрав саме Сокаль своею резиденцiею на час пiдготовки новоi кампанii проти козакiв. Тож уже за день пан круль прибуде сюди на чолi шеститисячного коронного вiйська. Вiдтодi й пiшло-поiхало – добра сотня королiвських слуг, котрi прибули одночасно з посланцем, забiгали мiстом, турбуючись найкомфортнiшим розмiщенням його величностi в умовах, що iх могло надати хоч i надiлене магдебурзьким правом, але все ж невеличке провiнцiйне мiсто, яким був Сокаль ще вiд часiв князiв Зимовитiв i який мало чим змiнився за роки, що пройшли вiд занепаду цього колись знаменитого князiвського роду. Заклопотана челядь перебрала з десяток можливих для розмiщення королiвських покоiв мiсць, включаючи навiть кляштор бернардинiв, недобудованi костьол i монастир сестер-бригiдок i навiть ратушу, зупинившись нарештi на примiщеннях замку, вiдбудованих усього кiлька десятилiть тому пiсля одного з десяткiв татарських набiгiв, що вiд них страждав Сокаль протягом усього шiстнадцятого i першоi половини сiмнадцятого сторiч. Уже надвечiр до прийшлоi челядi приеднався полк королiвськоi гвардii. Королiвськi гвардiйцi одразу ж пiсля прибуття зайняли пости на вартi мiськоi брами, на мурах i вежах замку, бiля ратушi, а також у всiх малих i великих корчмах та шинках, наводячи звiрячий страх на сокальських дiвчат i молодиць своiм бравим виглядом, неймовiрною кiлькiстю зброi, навiшаноi на кожного гвардiйця, горiлчаним духом i безсоромними натяками на кохання за грошi. Але те пожвавлення, котре царювало напередоднi прибуття його королiвськоi милостi, було дрiб'язковою метушнею в порiвняннi з подiями, котрi почали вiдбуватися одразу ж пiсля прибуття оточеного почтом з коронного мечника, коронного хорунжого, коронних пiдскарбiя, пiдчашого, маршалкiв i решти натовпу, без котрого не мiг обiйтися вихiд королiвськоi особи на вiйну. Незабаром пiсля прибуття королiвського вiйська в полi пiд мурами Сокальського замку зупинилися полки Миколая Потоцького в кiлькостi семи тисяч жовнiрiв, серед яких, як i у регiментi Яна Казимира, переважали своею кiлькiстю нiмецькi, голландськi й угорськi пiхотинцi, а також кiннота, зiбрана головним чином iз шукачiв пригод i солдат удачi усiеi Європи, вiд Венецii до Семиграддя i Волощини. Коронний гетьман сильно здав за час, що минув вiд нещасливого для нього Корсуня i турецького полону, але все ще вважав командування вiйськом своею прерогативою, тож виявляв часом доволi буремну дiяльнiсть, хоча пересувався тепер виключно в закритому екiпажi, не мiг обходитись без тростини, а за плечима завжди мав двох вправних слуг, готових пiдтримати свого пана в разi, коли того не втримали б власнi ноги. Потоцький майже щодня зустрiчався з королем за снiданками i обiдами, де не втомлювався обговорювати заходи, спрямованi проти знахабнiлого без мiри украiнського хлопства. Так, заходiв неодмiнно буде вжито пiсля того, як армiя Хмельницького перестане iснувати (а перестане вона iснувати неминуче, позаяк сам Бог надихае полякiв на нову вiйну, а очолюють вiйсько, окрiм рейментарiв, понад чотири сотнi ксьондзiв i навiть сам iгумен Холмського базилiанського монастиря преподобний Суша). Окрiм довгих розмов за келихом угорського у резиденцii Яна Казимира, пан Миколай з дивною для його лiт енергiею взявся також за бойове навчання свого регiменту, яке, щоправда, складалося з постiйного пересування з мiсця на мiсце табору, внаслiдок чого було зiпсовано близько трьох ланiв сiнокосiв сокальських мiщан i навiть добрих двадцять моргiв[58 - Морг – старопольська мiра площi, котра дорiвнювала приблизно 0,6–0,7 гектара.] посiвiв, належних кляштору бернардинiв. Окрiм витоптування угiдь, час вiд часу проводилися пишнi урочистi виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнiрiв. Такi днi особливо шанувалися у вiйську – пан Миколай, дивуючи всiх непритаманною йому щедрiстю, широкими жестами роздавав найманцям цiлi пригорщi золотих, викликаючи тим таке громове i багаторазове «Vivat!», котре було чути за кiлька верст вiд табору коронного гетьмана. Дещо пiзнiше, ледь вiдiрвавшись вiд передових пiдроздiлiв Демка Лисовця, до Сокаля пiдiйшли i Калиновський з Лянцкоронським, з бравурним виглядом продефiлювавши перед королiвським почтом на чолi добряче пошарпаного п'ятитисячного регiменту – всього, що залишилося вiд пiвтора десятка тисяч жовнiрiв, котрi кiлька мiсяцiв тому перетнули кордони Брацлавщини, сповненi рiшучостi перезимувати у Вiнницi i розпочати лiтню кампанiю, знаходячись значно схiднiше, анiж розташовувалися тепер. Усе ж, хоч i на пiвночi Галичини, але кварцяне вiйсько було зiбране в потужний кулак i було готове кинутися в бiй за наказом короля. Хоча той самий кулак, складений з вiсiмнадцяти тисяч добре вишколених i озброених жовнiрiв, був далеко не найкращою частиною вiйська – Рiч Посполита за традицiею покладала найбiльшi своi надii на кiннi хоругви шляхетного посполитого рушення. А кiлькiсть шляхетних ополченцiв у складi все нових i нових гусарських, рейтарських i драгунських хоругв вражала. Уже за два тижнi пiсля прибуття Яна Казимира у Сокаль численнiсть самих тiльки шляхтичiв, зiбраних пiд королiвськими знаменами, сягнула майже тридцяти тисяч вiйськових товаришiв у складi десяти полкiв. А якщо врахувати численнi свити шеренгових пахолкiв, що iх за звичаем вiв за собою в похiд бiльш-менш заможний феодал, посполите рушення пiд стiнами Соколя становило не менше ста тисяч воякiв, переважно важкоi та середньо озброеноi кiнноти. Змiнився Сокаль. І якби мандрiвник, повернувшись до рiдного мiста на початку червня 1651 року, зiйшов на високу кручу над Бугом, з якоi вiдкривалася панорама ранiше тихого галицького мiста, вiн не повiрив би власним очам – наскiльки могло охопити око, виднокрай почорнили багатотисячнi вiйськовi табори. Вiтер трiпотiв цiлими сотнями хоругв, знамен та штандартiв, шляхами та манiвцями поспiшали десятки заклопотаних вiйськовими справами верхiвцiв, тяглися безкiнечнi вервечки возiв з харчами i фуражем, iз селiтрою, порохом i свинцем, зi зброею i арматою для вiйська. Хмарами куряви позначалося небо над новими вiйськовими регiментами, обозами та чередами худоби. Усе живе йшло i йшло до Сокаля. І захоплення нашого мандрiвника вiд величноi картини неймовiрно могутнього вiйська Речi Посполитоi, котре було готове змести будь-кого з ворогiв ойчизни, неодмiнно змiшувалось би з тугою i печаллю за зруйнованим райським куточком. Погубили смарагдову зелень лукiв, жовтi хлiбнi ниви i чисту блакить Бугу десятки тисяч вiйськового люду. Упень вирубали навiть тихi гаi, використовуючи iхню деревину на дрова для кабиць, вичерпали вершами крутобоких коропiв i срiбних карасiв з темних глибин Бугу, вкрили мережею потворних зморшок-дорiг пагорби i долини живописних сокальських передмiсть. Але навiть печаль нашого мандрiвника була б лише мiзерною неприемнiстю в порiвняннi з важким становищем трудового люду як в самому Сокалi, так i на багато миль навкруги, аж до Карпатських гiр на заходi, Днiстра на пiвднi i Случi на сходi. Стацii на утримання вiйська зросли багаторазово, i урядовцi, що iх справно висилали на об'iзди навколишнiх селищ старости й вiйти галицьких i подiльських провiнцiй, здирали по три шкiри з простого селянства, не залишаючи часом нi крихти харчiв у господi. І якщо в iнший час така поведiнка влади неодмiнно призвела б до заворушень серед ображеного нею селянства, тепер наявнiсть гiгантського вiйська зовсiм поряд стримувала незгодних вiд будь-яких необдуманих вчинкiв. Велика вiйна потребувала великих жертв, i першими вiдчули на собi вiрнiсть такого твердження мешканцi Галичини. II Приiзд до королiвського табору воеводи руського, князя Іеремii Вишневецького був, як завжди, помпезною i надзвичайною подiею, навiть якщо взяти до уваги прибуття за кiлька днiв до Іеремii загонiв Корецького, Любомирського i Конецпольського, котрi теж являли собою доволi потужнi вiйськовi формування. Але в яке порiвняння можна було ставити хоругви тих шановних панiв з чотирма тисячами надвiрного вiйська князя Вишневецького, закованi в обладунки, зробленi найкращими майстрами Речi Посполитоi, Нiмеччини, Францii i Англii? Рiвнi похiднi колони гусарii, посадженоi на коней, найшляхетнiших коней, iз затягнутими леопардовими шкурами грудьми i орлиними крилами над залiзними наплiчниками начищених до блиску панцирiв, десятки шитих золотом хоругв i сам гербовий штандарт Корибут! Навантаженi десятками гармат артилерiйськi обози i сотнi й сотнi возiв з вiйськовими припасами, належними найкращому приватному вiйську Речi Посполитоi! Так, Іеремiя Вишневецькiй i цього разу змiг приголомшити всiх. І якщо ранiше серед магнатських кiл Речi Посполитоi й поповзли чутки, що, мовляв, блискучий князь через вiйну з Хмельницьким втратив майже всi своi колосальнi маетки i тепер знаходиться на межi убозтва, своею появою пiд Сокалем Ярема враз розвiяв тi чутки. Хоча, як i в будь-яких чутках, що ми iх чуемо повсякчас, у тих розмовах було зерно iстини – борги князя пiсля набору i озброення приведеного до королiвського обозу вiйська були не менш величними, анiж вигляд самого вiйська. Проте це було мало кому вiдомо поза межами близького оточення князя, а в разi успiшного закiнчення битви ставало б i взагалi несуттевим – князь Ярема знайшов би, як повернути з Украiни все, втрачене ним за три з лишком роки вiйни. Одразу ж по прибуттi до Сокаля, блискучий князь отримав запрошення Яна Казимира на обiд i приватну розмову. Пробiгши очима листа з королiвською печаткою, вiн здiйняв очi на посланця, котрий доставив запрошення: – Тобто мушу розцiнювати це не як запрошення на бенкет або вiйськову раду за участю решти рейментарiв, а лише як приватне запрошення? – Саме те його величнiсть i мав на увазi, надсилаючи вам листа, князю, – поштиво схилив голову королiвський камергер, у якому Богдан Хмельницький неодмiнно б упiзнав свого вiрного помiчника i резидента, котрий ось уже стiльки рокiв був найкращим агентом з усiеi добре розгалуженоi шпигунськоi мережi козацького гетьмана. – Але чи не доречнiше було б скликати принаймнi коронних гетьманiв i кiлькох командирiв найбiльших надвiрних магнатських вiйськ? – Усьому свiй час, князю, – прикрив повiками очi Верещага. – Сьогоденне запрошення мае на метi продемонструвати особливе ставлення до вас його величностi. – Добре, – якщо Вишневецькому й полестила така заява, вiн не виказав цього жодним рухом або змiною iнтонацii. – Я буду у короля в призначений час. Ян II Казимир, останнiй представник польськоi королiвськоi династii Ваза, прийняв князя Вишневецького на порозi великоi зали замку, прибраноi так, як личило бути прибраними королiвським покоям – рiзнобарвнi вiтражi у вiкнах, вишуканi меблi, задрапованi шовком стiни i десяток палаючих свiчок у золотих шандалах, призначенi компенсувати нестачу свiтла в замку, котра давалася взнаки навiть сонячного лiтнього дня. Король з широкою посмiшкою ступив назустрiч князю i, приклавши руку до грудей, мовив глибоким оксамитовим голосом: – Радий бачити вас, шановний князю. Прошу, проходьте i розташовуйтесь так, щоб вам було зручно. Зараз нам сервiрують стiл, тож зможемо закусити, випити чудового вина i обговорити останнi подii. Мене надзвичайно цiкавить думка iз цього приводу людини, вiдомоi в Речi Посполитiй як ревний захисник наших славних традицiй, а крiм того, блискучий стратег i захисник Збаража. – Дякую, ваша величнiсть, – церемонно, але з прихованою у рухах самоповагою схилив голову Вишневецький. – Як вам вiдомо, мною завжди керувала лише любов до вiтчизни та ненависть до ii ворогiв. От i сьогоднi я тут не лише тому, що мене покликав ваш наказ про створення посполитого рушення. Значною мiрою мене покликало власне серце. Залишаеться лише радiти, що цi два поклики спрямованi до однiеi цiлi, а отже, будуть керувати мною, подвоюючи мое бажання отримати перемогу. – Перемогу, на яку ми усi заслуговуемо пiсля тiеi роботи, котру виконали заради того, щоб тут зiбралася така кiлькiсть найкращого в Європi вiйська. – Ваша величнiсть як завжди мае рацiю, – стримано посмiхнувся Вишневецький. Вiн ковзнув поглядом по обличчю короля, i вiд допитливого погляду князя не заховалися слiди, залишенi на обличчi Яна Казимира останнiми роками, проведеними на королiвствi пiд час зовсiм не простого для Речi Посполитоi перiоду. І хоч пишний, шитий золотом, французький костюм короля виглядав блискуче, вiн не мiг приховати сутулуватостi плечей, у якi король немов бажав втягти голову, ховаючись вiд сотень проблем, котрi поставали перед ним i Польщею завдяки зграям жадiбних до польських завоювань сусiдiв. Гострi проникливi очi короля пiд воронового крила перукою i високим чолом усе ще палали розумом i енергiею, але пiд ними вже залягли темнi тiнi i глибокi зморшки. І взагалi, Ваза, котрий був молодшим за Іеремiю Вишневецького усього на якихось три роки, виглядав якщо i не старцем, то принаймнi людиною досить потрiпаною життям, старшою за князя десь на добрий десяток лiт. «От i Рiч Посполита, – чомусь спало на думку Іеремii Вишневецькому, – схожа на свого короля – така ж виснажена i жалюгiдна, хоча поки що приховуе це пiд пишнотою вбрання i дорожнечею деталей умеблювання». – Перемога буде нашою, i нашою по праву, – сказав князь уголос, всаджуючись в крiсло, на яке йому люб'язно вказав Ян Казимир. Король сiв навпроти i, пiдхопивши з невеличкоi, вкритоi позолотою тацi тонконогий кришталевий келих, наповнив темним червоним вином. – Прошу вас, пригощайтеся, – вказав вiн Вишневецькому на другий келих, точну копiю першого, котрий стояв навпроти князя, – вважаю, що келих легкого вина перед трапезою не тiльки не завадить, а й слугуватиме для збiльшення апетиту i покращить процес засвоення iжi. – Дякую, – просто сказав Ярема i пригубив свого келиха. – Ви, ваша величнiсть, натякнули в листi-запрошеннi на те, що волiли б обсудити наодинцi зi мною деякi аспекти майбутньоi кампанii, тож готовий вислухати вас уже зараз. – О, що ви, що ви! – запротестував король. – Усьому свiй час, любий князю. Якими б нагальними не були нашi справи, вони здатнi зачекати, доки ми не закiнчимо обiдати i не вирушимо на невеличку кiнну прогулянку околицями мiста. Адже, я маю надiю, князь не вiдхилить мое запрошення взявши участь у такiй прогулянцi? Вишневецький ледве втримався, щоб не поморщитись. Пiсля кiлькаденного переходу вiн був втомлений вiд верховоi iзди i волiв би краще вiдпочити спекотноi пiсляобiдньоi пори. Але запрошення короля завжди залишаеться запрошенням короля, навiть коли ти Іеремiя Вишневецький. Крiм того, незрозумiлi натяки Яна Казимира на те, що розмову краще вести за межами покоiв… – Я лише буду радий розвiятися в такому почесному товариствi, ваша величнiсть. – От i славно! – король тричi плеснув у долонi. – Камергер! – Усе готово, ваша величнiсть, – вирiс на порозi зали Верещага. – Прошу до столу. Пiд час обiду Ян Казимир наказав видалити всiх, окрiм двох лакеiв, котрi прислуговували iм за столом, хоча розмова велася свiтська i аж нiяк не утримувала в собi будь-яких державних таемниць. – Як почувае себе панi Гризельда-Констанцiя? – ввiчливо запитував король про здоров'я князевоi дружини, як того потребували правила хорошого тону. – Маю надiю, що вона не гнiвиться на мене за те, що ii малжонек знову змушений був покинути ii i вирушити на захист Речi Посполитоi. Бачить Бог, я сумую, що довелося послужити якщо й не прямою, то все ж причиною вашоi розлуки. – О, пан круль може бути спокiйним, – стримано вiдповiдав князь, – панi Гризельда не гiрше нас iз вами розумiе всю небезпеку, котра нависла над Рiччю Посполитою в останнiй час, а разом з тим необхiднiсть моеi присутностi там, де доля держави покладена на вiстря меча. Не дарма вона виросла в домi коронного канцлера. Можу побитися об заклад, вона сама змогла б дати раду Польщi краще за деяких сенаторiв нашого сейму. – Цiлком з вами згоден, любий князю, – зааплодував вiд захоплення Ян Казимир. – І, напевне, нiхто не буде сперечатися, що покiйний Еразм Ротердамський[59 - Еразм Ротердамський (1469–1536) – видатний гуманiст, письменник i вчений епохи Вiдродження. Автор монографii «Похвала глупотi», у якiй висмiюе глупоту жiноцтва.] надто багато брав на себе i чоловiчу частину людства, написавши свое: «Nam quod Plato dubitare videtur, utro in genere ponat mulierem, rationalium animantum, an, brutotum, nihil aliud voluit, quam insignem eius sexus stultitiam indicare».[60 - Тут цитата з твору Еразма Роттердамського «Похвала глупотi»: «Ще Платон сумнiвався, до яких iстот занести плем'я жiноче, до розумних чи до нерозумних. Цим хотiв показати, що глупота – характерна ознака жiночоi статi».] Моему твердженню прямий доказ – панi Гризельда. Не дивлячись на молодiсть i янгольську красу, вона надiлена таким гострим розумом, що легко заткне за пояс добру половину цих пихатих недоумкiв, котрими кишить сейм. – Дякую, – ледь-ледь схилив голову князь, – i головне, як я вже сказав, що вона розумiе, чому я повинен знаходитися тут, пiд вашими знаменами, мiй королю, у той час як ii святий обов'язок виховувати нашого сина, котрий рано чи пiзно замiнить мене i неодмiнно буде вважати святими тi цiнностi, якi е святими сьогоднi для мене. – Безперечно, пане Іеремiе, безперечно. Рiч Посполита – держава, котра втiлюе права i свободи золотоi шляхти. Краiна, котру Господь обрав одночасно нести свiточ культури на дикий схiд i затулити собою Європу вiд войовничих представникiв цього самого сходу. Вона заслуговуе на те, аби не лише ми, а й нашi дiти, iхнi дiти i дiти iхнiх дiтей були гордими, що можуть себе називати громадянами Речi Посполитоi. Саме для того наше життя проходить у невпиннiй борнi, i ми втрачаемо день за днем найкращих своiх товаришiв. – Сподiваюся, мiй королю, наша борня знаходиться на кiнцевому етапi. Ще одне зусилля, i ми пiдтвердимо: не дарма поляки е потомками своiх славних батькiв, котрi зупинили колись тут орди татар i турецькi армади. Украiна нарештi вгамуеться, i все пiде так, як призначено Богом. Ян Казимир погодився, поквапливо хитнувши головою, хоча якби князь придивився до погляду його очей, вiн би не побачив там впевненостi у твердженнi про скору перемогу i угамування козацькоi Украiни. Вони ще близько пiвгодини неспiшно куштували безлiч найвишуканiших страв, що iх готували кращi королiвськi кухарi, вели неспiшну бесiду, несподiвано перескакуючи з пафосних патрiотичних заяв до обговорення королiвських полювань або хортiв з елiтних псарень Іеремii Вишневецького. Запивали десятирiчним бургундським i двадцятирiчним цекубою, не забуваючи спiвати хвалебних од виноробам Францii й Італii, дякуючи чому могли тепер насолоджуватись «воiстину райським вiдчуттям смаку та навiть неземноi легкостi аромату». Нарештi Ян Казимир вiдставив келих i витер вуста бiлоснiжною серветкою, яка лежала поруч з ним на срiбнiй тацi. – Якщо князь буде таким люб'язним скласти менi компанiю пiд час невеличкоi комонноi прогулянки, я мав би на метi обговорити з ним ще деякi питання, котрi стосуються нашого найближчого майбутнього. – Можу лише подякувати за запрошення. Я завжди готовий до ваших послуг, – з готовнiстю погодився Вишневецький. Наповнений свiжими пахощами лiтнього гаю, що iх принiс лагiдний вiтерець з тих мiсць, де досi не встигли похазяйнувати жовнiри, дiйсно приносив насолоду, а сонце, що час вiд часу ховалося за невеличкi, схожi на пухнастих овечок хмаринки, не пекло, скорiше лагiдно вигрiвало землю. Король з князем Вишневецьким випередили свiй почет на добрi двi сотнi крокiв i iхали поряд, з насолодою вбираючи в себе тепле пахуче повiтря. – Князь був здивований моiм запрошенням? – вимовив нарештi Ян Казимир, коли на обрii зникли мури Сокаля, залишивши по собi за спинами короля i князя лише невиразну стрiчку Бугу i довгу шпицю дзвiницi монастиря бернардинiв. – Не те щоб здивований, – знизав плечима князь. – Дякуючи святому Яну, я нiколи не був обдiленим увагою вашоi величностi. Але маю надiю, ви поясните, чому лише я один? Чому ви не покликали гетьманiв, шляхту? Чому нарештi для розмови ми повиннi виiздити свiт за очi, невже король Речi Посполитоi змушений боятись чужих вух, знаходячись у власних покоях? – Ви згущуете фарби, – нiяково посмiхнувся Ян Казимир. – Усе не так таемно, як вам здалося на перший погляд, князю. Дякувати Богу, я маю можливiсть вибирати з ким обговорювати або не обговорювати своi рiшення i дii. У даному випадку менi здалося, що ваша думка, вислухана в розмовi один на один, буде кориснiша для мене, анiж розведення балаканини на вiйськовiй радi, котра неодмiнно перетвориться на таку собi копiю сейму. На таких радах здаеться, що ось-ось почуеш те дурнувате «liberum veto![61 - Liberum veto – принцип одноголосного прийняття рiшень, який утворився в польському сеймi наприкiнцi XVI сторiччя. Надавав право сеймовiй меншостi або навiть окремому депутату зупинити дiяльнiсть сейму i анулю вати всi його рiшення.]». Що стосуеться гетьманiв… Князю, ви втримали Збараж, коли у Хмельницького було вiйська значно бiльше, анiж у вас. Вони програли Корсунь i Жовтi Води, коли перевага сил була на iхньому боцi. Я повинен ще щось пояснювати? Вишневецький поквапливо вiдвiв погляд убiк, аби король не змiг побачити задоволеного блиску у нього в очах. – І менi немае чого боятися у власних покоях, – продовжив Ваза. – Звичайно, шпигуни ворогiв не дрiмають. Але для них узнати змiст нашоi бесiди однаково легко як там, так i тут, серед буяння природи. Будемо вважати, що ми з вами виiхали лише з метою отримати задоволення вiд краевидiв, вiтру i свiжого повiтря. Така мотивацiя влаштуе князя? – Отже, до справ. Пану вiдомо, що Хмельницькому, попри усi нашi дii, все ж поталанило довести Іслам-Гераю, що тому конче потрiбно поновити союз iз козаками? – Так, ваша величнiсть. – Я не сумнiвався у вашiй обiзнаностi. Тож очiкуемо тридцять тисяч татар на допомогу Хмельницькому, а за голову Нiтшох-мурзи, котрий особисто переконував мене нещодавно в тому, що зможе вiдвернути Кази-Герая i навiть самого хана вiд союзу з Хмельницьким, я не дав би тепер i мiдного шеляга. Але це ще не все. Три мiсяцi переговорiв з прихильною до нас козацькою старшиною, схоже, нiчого не дали. Тi люди лише спiвали те, що ми хотiли вiд них почути, дiй же нiяких не виявили. «Старшина бажае миру з Польщею, i лише чернь за Богданом», – чув я вiд них, але тепер вiйсько Хмельницького зiбрано, i старшина старанно виконуе його накази. «Вiн тягае нас i мучить», – стогнав той народець, але тепер так ревно виконуе своi обов'язки, що я кiлька тижнiв тому був неспроможний захопити жодного «язика», абись розпитати в нього про намiри Хмельницького. Коли ж нарештi нам пощастило пiймати кiлькох у полон, вони навiть пiд тортурами вiдмовились говорити! І таких не одиницi! Ось уже кiлька днiв пiд сокиру ката лягають по десять-двадцять чоловiк, а я майже нiчого не знаю про плани Хмельницького. Знаете, як це трапляеться? Першому ставиться питання, i якщо вiн мовчить, йому стинають голову, а могилу йому наказують копати наступному, пiсля чого те саме запитання ставлять йому. І так далi. Останнього закопуе кат. А вони мовчать, пане Вишневецький! Тепер я вже остаточно зрозумiв: сподiватися на мирне вирiшення проблеми не приходиться, як би мене не запевняли в протилежному. – Я в цьому не мав сумнiву взагалi нiколи, ваша величнiсть. Їх потрiбно знищити, iнакше я не заздрю долi Речi Посполитоi. Можливо, вам не вiдомо, але в плани Хмельницького входить дещо бiльше, анiж ми вiд нього сподiвалися пiсля Зборова. Вiд надiйних людей до мене надходять чутки, що хлопський гетьман мовив наступне: «альбо ж загину й пропаду, а зi мною i все Вiйсько Запорiзьке, альбо з братiею своею ще влiтку буду на Вiслi, а восени – за Вiслою». І Калиновському вiн минулоi зими не забув: «Навiщо менi Нечая знiс? – мовив. – Взимку кара ляхiв була, тепер моя буде!» Це виразка на тiлi отчизни, ваша величнiсть. А з виразкою неможливо домовлятися, ii потрiбно видаляти. – Так. Я з вами цiлком згоден, князю, домовини з Хмельницьким е зайвою втратою часу. Вiйсько польське готове завдати козакам нищiвного удару. Що ж, тепер давайте пiдступимо впритул до того, задля чого я вас, власне, i покликав. Де, на вашу думку, було б найкраще провести рiшучу битву? Провести ii так, аби залишки бунтарства, зiбраного Хмельницьким, уже нiколи не змогли нас потурбувати? Вишневецький замислився. По кiлькох хвилинах роздуму поглянув на короля: – Був би вдячний вам за iнформацiю про теперiшне мiсцезнаходження Хмельницького. Моi данi, я думаю, дещо застарiли за кiлька днiв подорожi. Крiм того, порiвнявши нашi з вами джерела, зможемо уникнути помилок i неточностей. Ян Казимир посмiхнувся. Вiд нього не заховалося оте зверхне: «нашi з вами джерела». Вишневецький давно почував себе державою в державi, i королю добре вiдомо про такий стан речей. Але що може вдiяти вiн, виборний король, котрого сейм може усунути вiд правлiння в будь-яку хвилину? А що таке власне сейм? Сейм це i е Вишневецький та ще кiлька впливових магнатських родiв. Але чомусь король не вiдчув роздратування або ненавистi до князя. Напевне, вiн надто звик до такого стану речей. – Що ж, тодi розпочну я, – нарештi мовив король. – Якщо припущусь неточностей, виправите мене. – Слухаю вас, мiй королю, – сказав Вишневецький з таким наголосом, що Ян Казимир вдруге не втримався, щоб не заховати у вусах iронiчну посмiшку. III – Десь на початку травня ми мали iнформацiю, що вiйсько Хмельницького зiбрано у Масловому Ставу, пiсля чого воно вирушило на Волинь у напрямку Володимира. Менi навiть доповiдали, що звiдтам козаки мають намiр вирушити в Сокаль. І потрiбно сказати, що такi чутки наробили нам немало клопоту – тут було на той час зовсiм мало вiйська. На щастя, чутки не пiдтвердились, а ми мали лише невеличку сутичку неподалiк вiд Полоного, коли ротмiстр Маховський наголову розбив козацьку чату. Пiзнiше мали ще кiлька сутичок, проте не з таким щасливим фiналом – пiд Дубно Потоцький утратив цiлу хоругву драгунii, а козацький полковник Богун зайняв зi своiми козаками Корець. – Богун, – звiв очi Вишневецький, – на диво знайоме iм'я. Це часом не той схизмат, котрий кiлька рокiв тому пошив у дурнi старого Конецпольського, викравши прямо з його палацу племiнницю пана Станiслава? – Пан Іеремiя мае чудову пам'ять. Це саме той козак. Тобто правильнiше буде сказати – полковник. Богун зробив у вiйську Хмельницького блискучу кар'еру – з нiкому невiдомого козака до посади полковника усього за два роки. Менi здаеться, вiн е людиною неабияких здiбностей. Ми повиннi у майбутньому пильнiше придивлятися до його особи, якщо вiн так пiде далi… – раптом король пригадав, що кiлька хвилин тому вони обговорювали можливiсть повного знищення козацького вiйська, котре, звичайно, виключало необхiднiсть домовлянь з будь-якими представниками козацького табору. – Утiм, це не суттево. До того ж моi люди у станi Хмельницького доповiдають, що в останнiй час вiдносини гетьмана i Богуна почали псуватися у зв'язку з несприяння один одним як лiдерiв. Пiсля осади Вiнницi Богун дозволив собi занадто рiзко висловлюватися на адресу Хмельницького, чого йому, звичайно, не вибачили. Мовлять, Хмельницький навiть видав наказ закувати дружину Богуна, коли той несподiвано зник з вiйська. Але як би там не було, полковник знову у вiйську, i Корець – його рук справа. – Богун… – задумливо вимовив Вишневецький. – Але ж так повеселити панство, оженивши на собi наречену пана Ястржемського! Запевняю вас, ваша величнiсть, я особисто мав нагоду отримати задоволення, коли бачив обличчя старого ловеласа пiсля його повернення до Варшави з невдалих залицянь! – Вишневецький розреготався розкотистим смiхом. – Наприкiнцi травня до мене дiйшли чутки про малочисельнiсть татарськоi орди, котра перебувала при Хмельницькому, – продовжив король, не сприйнявши веселого тону Вишневецького. – І одразу ж Потоцький отримав листа вiд Субхана Кази-аги, який виявив бажання бути посередником у переговорах мiж нами i ханом. На жаль, це так i не знадобилося. Одночасно з тим прийшли звiстки, що Хмельницький уже на Полiссi i нiбито рухаеться в напрямку Дубно. Мною було вiддано наказ Лянцкоронському з чотирма тисячами кiнноти вирушити до Берестечка i взяти пiд охорону переправи через Стир, що вiн успiшно й виконав, залишивши залогу в Берестечку, а також вiдрядивши пiд'iзди пiд Кремiнець i Дубно. Ми мали намiр негайно вирушати пiд Берестечко. – Надзвичайно добра думка, мiй королю. – Так. Але вчора я отримав з Хотина листа, у якому повiдомляеться, що Іслам-Герай з тридцятьма тисячами орди рухаеться на з'еднання з Хмельницьким. Ми скликали вiйськову нараду, i от тодi й почалося! Тi, хто був зобов'язаний виконувати накази свого короля, почали безцiльну балаканину. Менi рекомендували залишити вiйсько в Сокалi, вирушати на Глиняни, йти на Дубно i ще багато чого. Усе, окрiм походу на Берестечко. Напевне, тому, що з Хотина доповiли про напрямок руху Іслам-Герая. Вiн прямуе до Берестечка. Тож хочу взнати вашу думку, князю: нам потрiбно йти до Берестечка чи залишатися тут, у Сокалi? – Безперечно, ваша величнiсть мае рацiю! – вигукнув Вишневецький не задумуючись. – Тiльки на Берестечко! Район Глинян непридатний для використання переваги у кiннотi, а Сокаль не зможе прогодувати вiйсько бiльше, анiж ще один тиждень. – І ви, князю, будете стояти на тому, що армiя повинна вирушити до Берестечка? – кинув Ян Казимир на Вишневецького запитливий погляд. – Так, мiй королю! – Це все, що я хотiв вiд вас почути, – у голосi Вази вiдчувалась така полегкiсть, нiби вiн вирiшив щойно неймовiрно важливу для себе проблему. – Сподiваюсь, удвох з вами ми вчинимо це i не дозволимо розводити балаканину перед важливою битвою. IV Ян Казимир мав рацiю, вважаючи, що пiсля того, як його рiшення про вихiд вiйська в район невеликого волинського мiстечка, котрому зовсiм скоро судилося стати мiсцем найстрашнiшоi катастрофи армii Богдана Хмельницького за усi роки народно-визвольноi вiйни 1648–1654 рокiв, стане неминучим, попри всi потуги незгодних з таким рiшенням. Вишневецький не дарма вважався найавторитетнiшим командиром коронного вiйська, котрого обожнювали простi жовнiри i на котрого рiвнялися командири нижчоi ланки – поручники, хорунжi i ротмiстри. Тож не встигла добiгти до свого завершення перша декада червня, як велика i неповоротка польська армада вирушила до Берестечка, залишивши позаду сплюндрований Сокаль. Слiдом за королiвськими хоругвами виступали, заквiтчуючи видноколо рiзнобарвними прапорами, хоругвами i штандартами, полки Миколая Потоцького, коронного гетьмана, Мартина Калиновського, польного гетьмана i воеводи чернiгiвського, Яна-Симеона Щайворського, воеводи брестського, князя Іеремii Вишневецького, воеводи руського, Станiслава Любомирського, великого маршалка коронного, Станiслава Лянцкоронського, воеводи брацлавського; князя Сапеги, вiце-канцлера литовського, Станiслава Потоцького, воеводи подiльського та Олександра Конецпольського, воеводи чигиринського i коронного хорунжого Речi Посполитоi. Окремо вiд найманих ландскнехтiв кварцяного вiйська хвацько виступали закутi в найсучаснiшi обладунки нiмецьких майстрiв загони, присланi на допомогу Польщi бранденбурзьким електором. З веселим спiвом рiжка й дробом барабанiв, з лiсом гострих пiк над головами йшли вони нога в ногу слiдом за своiм рейментарем, ветераном Тридцятирiчноi вiйни, славним полковником Вальроде. Але, не дивлячись на пiднесений настрiй Яна Казимира i оптимiстичнi прогнози, вихiд вiйська був зовсiм не схожий на бравурний парад або демонстрацiю потужних м'язiв – початок скорiше нагадував хаотичне пересування натовпiв озброеного люду, мiж якими не було жодноi координацii дiй i керiвництва. Тихий жах селян з навколишнiх селищ перейшов у панiку, котра супроводжувала жорстокий грабунок, що ним не гребувало жовнiрство у всякi часи. Із селянських господ виносилося все, що могло становити хоч дрiб'язкову цiннiсть, а самi господарi, у разi спроби противитися, отримували частування зброею, котра за визначенням повинна була iх захищати. Виття жiнок над убитими чоловiками або тихе скиглiння згвалтованих дiвчат потопало в гуркотi руху громiздких обозiв i хвацького чвалу закутого у залiзо лицарства. Рейментарi вiдводили погляди вiд димiв, що подекуди виростали над селянськими хатами, намагалися не чути зойкiв i благань. Коронному писаревi Станiславу Освенцiму насилу вдалося переконати короля вiдкинути план Стефана Чарнецького роздробити вiйсько, окремо вiдрядивши кiнноту, а обози й пiхотнi пiдроздiли вiдправити трьома рiзними шляхами. Утiм, шляхетнi товаришi комонних хоругв i без згоди короля не дуже поспiшали полишити своi дорогоцiннi обози на челядь i найманцiв – пани цiлком обгрунтовано вважали, що залишенi без нагляду обози одразу ж буде пiддано такому грабунку, який не поступався грабунку пiд час програноi битви, коли одна з воюючих сторiн була змушена, покинувши обози, рятувати власне життя. Тож шляхетне панство з ентузiазмом сприйняло рiшення вирушати всiм разом. Усе ж спочатку вирушили обози, котрi завдавали темп вiйську, пiсля чого знялися з мiсця основнi сили. І почалося. Метушня здiйнялася страшенна. Нiхто не знав порядку i напрямку руху, кожен на власний розсуд обирав собi шлях. Не обiйшлося навiть без сутичок серед гоноровоi шляхти, для котроi приводом до поединку могла стати не лише дрiб'язкова образа, а навiть незручнiсть пересування в натовпi, що було обов'язковою умовою неорганiзованого виходу вiйська. Цiлi регiменти збивалися з дороги, заходили зовсiм не туди, куди планувалося на початку. Вiйсько все дробилося i розсiювалося, займаючи велетенську площу, коли вiд найбiльш вiддалених одна вiд одноi частин деколи налiчувалось кiлька десяткiв верст. Із самого ранку до заходу сонця вiдбувався цей марш, бiльше схожий на паломництво богомольцiв, анiж на вихiд вiйськових пiдроздiлiв. А коли в сутiнках показалися околицi села Тартаки, i Вазi доповiли про кiлькiсть пройденого, вiн ледь стримався, щоб не вилаятись подiбно простолюдину: – Матко Боска, лише одна миля! Ми будемо з такою швидкiстю долати шлях до Берестечка протягом усього лiта! Клянусь Богом, я припиню цей безлад, чого б менi це не вартувало! Але грiзна заява короля залишилася лише грiзною заявою. Ранком другого дня паломництво богомольцiв продовжилося, як не намагалися рейментарi перетворити його на вiйськовий похiд. Король мужньо споглядав на галасливi натовпи, котрi подекуди навiть випереджали свого короля, ламаючи видимiсть строю, що склалася бiльш-менш чiтко принаймнi в оточеннi Яна Казимира. Роздратований, король наказав перешикувати вiйсько так, аби кожен полк супроводжував вози свого обозу i пересувався слiдом за попереднiм полком, у жодному разi не намагаючись обiгнати його. Пiсля такого заходу хмари пилу перестали летiти в напрямку королiвського почту, але вiйсько розтяглося довгою вервечкою на добрих п'ять верст i в той час, коли переднi полки подумували вже над тим, щоб зробити привал i пообiдати, ар'ергард усе ще перебував у Тартаках. Серед рейментарiв середньоi ланки поширилися чутки про можливий напад козакiв – ситуацiя для iхньоi атаки складалася бiльш анiж сприятлива. Цi чутки пожвавила iнформацiя про те, що до короля повернувся посланий напередоднi до козацького табору драгоман[62 - Драгоман – перекладач при дипломатичних представництвах краiн Сходу в той час.] пана коронного маршалка на iм'я Марко. Вiн доповiв про те, що Хмельницький рухаеться iм назустрiч, маючи пiд своею булавою дев'яносто тисяч пiхоти i бiльш як двадцять тисяч кiнноти. За ним прямуе семитисячний корпус татар, а хан з основними силами своеi кiнноти вже на Паволочi i дуже скоро приеднаеться до вiйська украiнського гетьмана. Проте на короля такi чутки не справили сильного враження. Його бiльше непокоiло пересування армii або, якщо бути точним, його майже повна вiдсутнiсть. Другу ночiвлю було органiзовано на околицях села Фусiв, котре вiдстояло вiд Тартакiв навiть дещо ближче, анiж Тартаки вiд Сокаля. Наступного дня на шляху вiйська з'явилася перша перешкода – болотиста низина завширшки близько сотнi сажнiв з неширокою тихою рiчечкою, що протiкала серед заростiв осоки всерединi тiеi самоi низини. Король вигравав жовнами i робився все бiльш похмурiшим, проiжджаючи верхи вздовж регiментiв, котрi готувалися до переправи. Урештi-решт, вiн почав на пiдвищених тонах вiддавати розпорядження рейментарям, вiдчитувати полковникiв i навiть вилаяв власного кухаря, котрий невчасно попався пiд руку. Але нi перше, нi друге, а тим бiльше нi трете не допомагало – на пiдготовку до переправи через рiчку, котру й рiчкою назвати в повному розумiннi слова не було можливостi, вiйсько втратило шiсть годин. Ще пiвтори години зайняла сама переправа. Коли сонце схилилося до заходу i денна спека змiнилася прохолодним вечiрнiм вiтерцем, Ваза був змушений дати наказ ставати на ночiвлю промiж сiл Брама та Довге, з околиць яких були навiть у сутiнках добре помiтнi високi селянськi клунi у Фусовi. Але найголовнiше розчарування цього дня доля приготувала для короля вже вечiрньоi пори: несподiвано табором пройшла чутка, що кiлька козацьких полкiв знаходяться зовсiм поруч i з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою вiйсько. Сум'яття, яке миттево утворилося в таборi, перевершило все, що вiдбувалося досi. Почалася панiка, i кiлька великих загонiв покинули табiр у рiзних напрямках, причому неможливо було зрозумiти, йдуть вони ворогу назустрiч чи просто тiкають, рятуючи власнi життя. Пiд час бiганини загинуло кiлька фiрманiв з коронного артилерiйського обозу i було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи свое високе аристократичне походження, стримувався в реплiках, тепер з його вуст полилася така вiдбiрна лайка, яку ошелешений Освенцiм навiть не сподiвався почути у виконаннi пана круля. Сум'яття припинилося вже за пiвнiч, коли з'ясувалося, що нiяких козакiв поруч немае. Табiр, котрий гудiв, немов бджолиний вулик, поступово затих i заснув, про всяк випадок, виставивши навколо себе подвiйну варту. V Іван Богун стояв на окопi й поглядав на навколишнi пагорби, з яких по табору козакiв вела безперервний обстрiл численна польська армата. То на одному з них, то на iншому яскраво зблискувало, й зi стволiв, схожих на вiдстанi на маленькi лискучi олiвцi, вихоплювалися хмаринки снiжно-бiлого диму, слiдом за чим вiтерець доносив далекий гуркiт i наростаюче ревiння снаряда. Пронизливе й моторошне те ревiння робилося все гучнiшим i нарештi, подолавши найбiльш високу й страшну свою ноту, обривалося в гуркотi вибуху й криках переляканих людей всерединi табору. За хвилину все повторювалось. Знову й знову. Кiлькiсть загиблих вiд вогню польськоi армати зростала, перетворюючись з одиниць в десятки, з десяткiв у сотнi. Люди шукали хоч якогось порятунку вiд невблаганноi смертi, але не знаходили його – у будь-якому мiсцi великого козацького табору iх переслiдував невмолимий фатум i лише вiн вирiшував, кому померти, а кому залишитись жити ще на невiдомий термiн, переживаючи муки страху перед цим колосальним молохом, котрий перемелював усе новi й новi жертви. Але з вiдстанi не вiдчувалося цього крижаного страху, який охоплював душi й тiла десяткiв тисяч людей, з пагорбiв, на яких пiсля зради Іслам-Герая зайняла позицii польська армата, усе здавалося iграшковим, i польськi гармашi з азартом посилали чавуннi гостинцi в людський мурашник козацького табору. Милувалися стовпами вогню й диму, котрi, немов гриби, виростали там, примушуючи мурах-козакiв прискорювати свою метушню, насмiхалися з розпачливих спроб артилерii Хмельницького протистояти iм зi своiх невигiдних i погано захищених позицiй. Богун вiдчув у грудях тупий бiль i не зрозумiв, чи то турбуе стара, отримана пiд Збаражем рана, чи шука виходу пекельна туга, котра поселилася в серцi кiлька днiв тому, коли з табору зник Богдан Хмельницький. І в пам'ятi сплили до болю реальнi картини останнiх днiв, тих, коли переможний шлях могутньоi козацькоi армii перетворився несподiвано в ii побиття… Першим приголомшливу звiстку принiс спiтнiлий Нечипоренко. Вiн з'явився на порозi полковницького шатра в променях сонця i, ввалившись, безсило пройшов шатром та сiв на Богунове похiдне лiжко. Рухом смертельно втомленоi людини здiйняв свiй бронзовий бургiньот i кинув його прямо на пiдлогу. Заходився послаблювати ременi, що утримували залiзнi наплiчники. Іван, котрий сам щойно зайшов до шатра, використовуючи затишшя, яке утворилося в битвi, щоб нашвидку перекусити, кiлька секунд мовчав, здивовано поглядаючи на осавула. Очiкував, що той почне розмову першим. Урештi не витримав. Сiв у фотель поряд з великою скринею, котра одночасно правила i за стiл, указав рукою на лiжко: – Ти нiчого не переплутав, осавуле? – Про що ти? – У мене склалося враження, що мiй осавул приперся до мене i тепер скидае обладунки з метою завалитися тут спати. Може, переконаеш мене у протилежному? Нечипоренко зiтхнув. – Вибач, полковнику, щось я зовсiм втомився. Надто довго ми сюди йшли, аби все так закiнчити. – Як? – напружився Іван. Вiн згадав, що не бiльше години тому Нечипоренко вирушив iз двома сотнями в дозор з метою вiдшукати можливi шляхи обходу польського лiвого флангу. До здивування його дивною поведiнкою домiшалося передчуття чогось поганого. І передчуття не ошукало. – Іслам-Герай замирився з ляхами i знявся з табору. В даний час вiн прямуе на пiвдень. Ми втратили майже сорок тисяч чудовоi легкоi кiнноти. – Чорт забирай! – Богун одним стрибком пiдскочив до стiни, де поруч зi зброею та обладунками висiв футляр з далекозорою трубою. Швидко, майже бiгом вискочив вiн iз шатра i навiв трубу на схiдну частину табору, туди, де помiж вишикуваними до бою полками утворився великий промiжок i де ще пiвгодини тому розташовувався татарський кiш. І хоч мiсце для спостережень було обрано не надто вдало – заважали заростi верболозу i насипаний козаками вал, навiть звiдси можливо було помiтити пусте поле на тому мiсцi, де ще вчора палали багаття татарського обозу, витоптану тисячами нiг траву i купи рiзноманiтного непотребу, котрий залишився пiсля татар. Іван опустив трубу i повернувся до шатра. Мовчки кинув прилад на скриню i сiв у крiсло… До пiзнього вечора козацьке вiйсько стримувало удари польських полкiв, котрi з вiдходом орди активiзувалися настiльки, що почали тiснити частини правого флангу вiйська Хмельницького, хоча ранiше битва велася з невеликою, але перевагою козакiв. Усе ж навiть зрада Іслам-Герая не призвела до катастрофiчних наслiдкiв, котрi могли настати з утворенням у фронтi козацькоi армii такоi широкоi прорiхи. Богдан Хмельницький швидко перекинув на оголену дiльницю вiсiм тисяч кiнноти i дав наказ вiдходити до болотистих берегiв Пляшiвки. Саме вони, вкритi верболозом i майже непролазним баговинням, могли досить ефективно прикрити тил вiйська, котре раптово опинилося перед загрозою бути оточеним майже чвертьмiльйонною польською армiею. Нiч пройшла досить спокiйно, а над ранок серед козакiв Кальницького полку поширилися неяснi чутки, що Хмельницький нiбито полишив табiр i вирушив у невiдомому напрямку. Богун швидко вмив обличчя, нахилившись над умивальником в кутку шатра, i покликав джуру. Наказав викликати Нечипоренка. – Я пiду до гетьмана, – кинув вiн до осавула. – Залишишся тут за мене. – Панська воля, – знизав плечима Нечипоренко, – та тiльки ноги дарма зiб'еш. Немае Хмельницького в таборi. – Тобто як немае? – А так! – Нечипоренко зайшовся злим смiхом. – Люди мовлять, помчав Мотрону свою ловити, клята баба чи то знову з Чаплинським сплуталася, чи то листування з ним розпочала. – Але це неможливо… – Чому? Іван не встиг вiдповiсти. До шатра увiйшли полковник Джеджалiй i Омелько Деривухо. Джеджалiй привiтався, коротко кивнувши головою, i запитливо подивився на Богуна: – Тобi вже вiдомо? – Про вiдхiд татар чи про вiдсутнiсть у таборi гетьмана? Я волiв би знати бiльше, чорт забирай! – Іслам– Герай вiдмовився брати участь у битвi й веде орду у напрямку Козина. – Це я вже бачив. Але чому?! І де Хмельницький? – Достеменно невiдомо, на мою думку, поляки провели з ханом досить великий переговорний процес, наслiдки якого ми сьогоднi бачимо. Крiм того, ще вiд часiв Зборова хан досить чiтко давав зрозумiти, що його зовсiм не влаштовуе наша цiлковита перемога над Польщею. Що ж до Хмельницького… Я маю звiстку, що вiн кинувся наздоганяти хана i був ним заарештований. Тепер гетьман у татарському кошi. Богун, не бажаючи вiрити почутому, повiльно покрутив головою: – Але це неможливо! Пiд час битви… Ляхи отримують таку перевагу, котрою не скористався б хiба що дурень. Джеджалiй зiтхнув: – На жаль, це так. Далi все вiдбувалося, наче в поганому снi. За допомогою надлюдського напруження сил до ранку промiж болотистою Пляшiвкою та ii невеликим рукавом, котрий носив назву рiчки Плiснявоi, було побудовано потужний табiр з високими валами, шанцями i ровами. Польська кiннота, котра була вже готова кинутися для того, аби одним потужним ударом докiнчити почату зрадою татар справу, змушена була зупинитися. Укрiплений табiр був надто мiцним горiшком для важкоозброеноi кiнноти. Пiхотнi ж пiдроздiли, кiлькiсть яких була не надто великою, ризикували зазнати надто важких втрат, здобуваючи цю вирослу за одну лише нiч фортецю. Пiсля довгих нарад i суперечок польськi командири вирiшили вiдмовитися вiд штурму, адже, попри те, що вали таiли в собi цiлком реальну небезпеку позбутися пiхотних полкiв, козацьке вiйсько було не менш сильним, анiж на початку битви, тож могло досить вдало контратакувати драгунiв i гусар пiсля того, як ландскнехти обламають зуби пiд час штурмiв. Набагато вдалiшим королевi й сенаторам видався план взяти козацький табiр в облогу i поступово заморити голодом вiдрiзаних вiд постачання украiнських воякiв. Спливав день за днем, запаси хлiба танули на очах. Табiр гудiв голосами невдоволених, старшина завмерла в марному очiкуваннi появи гетьмана. Узагалi ситуацiя виглядала так, що дехто з генеральних старшин вiйська бажав не брати на себе вiдповiдальнiсть за будь-якi кроки, котрi могли в майбутньому накликати гнiв Хмельницького на свою голову, а дехто, навпаки йшов на такi заходи, котрi викликали загальне обурення козацькоi чернi. Так, полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кiнноту i податися з нею в невiдомому напрямку. Утiм, його спробу було припинено доволi безцеремонно – обуренi козаки роззброiли полтавських комонникiв i заарештували iх у повному складi, залишивши очiкувати розпорядження гетьмана щодо iх подальшоi долi. З'явилися, як то нерiдко бувае, й сексоти, котрi потяглися до польського табору, маючи на метi вимiняти своi мерзеннi життя на можливi послуги, що знадобилися б полякам. Був серед тих старшин i полковник Криса, котрий радо вiдкрив королевi всi плани керiвництва козацького вiйська на найближчий час i, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течiю Пляшовоi нижче козацького табору, з метою викликати там повiнь i капiтуляцiю козакiв. Були й iншi, котрi навперейми намагалися довести полякам свою лояльнiсть. Але таких було зовсiм мало. Основна маса козацькоi старшини залишалася вiрною iдеям, якi обстоювала ще з часiв Жовтих Вод. На скликанiй загальнiй радi був обраний на час вiдсутностi Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сiроми Филон Джеджалiй. Але скоро симпатii чернi перемiнилися, i булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого – вибiр не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумiлу пасивнiсть, викликану небажанням проводити за вiдсутностi Хмельницького будь-яких активних дiй. Іван, звернувшись до нього з проханням вiдрядити його на чолi двох полкiв для атаки ворожих позицiй, отримав у вiдповiдь невиразне мугикання i виразний заперечливий жест. Тим часом поляки пiдвезли з Бродiв важкi гармати i почали готуватися до бомбардування погано захищеного вiд вогню мортир табору, а кiлька тисяч обозноi челядi пiд керiвництвом панiв Гетканта, Пшиемського i Убальда почали зводити високi редути для встановлення гармат i мостити загату на рiчцi. Не залишалося нiчого iншого, анiж спробувати домовитись з королем якщо не зброею, то за допомогою дипломатii домогтися найменших для себе наслiдкiв невдалоi вiйськовоi кампанii. Тож на восьмий день облоги до королiвського табору вирушили Криса (який там i залишився), наказний гетьман Гладкий i писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропонованi Яном Казимиром умови здачi примусили схилити голови сивочубих Гладкого i Переяславця? – Що ж, ви самi до мене прийшли, – карбував слова король, i очi його блищали холодним блиском. – Прийшли, аби врятувати своi життя вiд неминучоi загибелi. Я надам вам таку можливiсть. Але для цього вам належить дещо зробити. – Ми готовi вислухати умови вашоi величностi, – тихо, але з вiдчуттям самоповаги вимовив Гладкий. – Умов зовсiм мало, – вуста Вази скривилися в глузливiй посмiшцi. – В полон до мене вирушають усi полковники козацького вiйська. Половину з них буде страчено у покарання за бунт, решта ж залишиться в якостi заложникiв за Хмельницького i Виговського. Ви вiддаете менi всiх польських полонених – вiд шляхтича до останнього жовнiра, вiддаете у цiлостi, живими i здоровими. Ви розриваете на вiки вiчнi свiй поганський союз з татарами. Ви складаете зброю i присилаете до мого обозу всю свою артилерiю, перед моiм шатром ви складаете своi хоругви, бунчуки, литаври, булави й перначi. Ви урочисто клянетеся повернутися до умов Курукiвськоi угоди i розпускаете свое вiйсько по маетках шляхетного панства, тобто туди, де й належить перебувати пiдлому хлопству. І лише тодi ми збираемо сейм i на ньому вирiшуемо вашу подальшу долю. У противному разi я втоплю в Пляшовiй вас усiх до одного, не зглянуся нi на жiнку, нi на дитину. Я все сказав, панове схизмати, можете вирушати до свого табору i передати, що мое терпiння мае кiнцеву межу i я не погоджусь чекати надто довго. – Ян Казимир стер гаптованою хусточкою з обличчя дощову краплю, котра впала з вiдкинутого догори забрала його срiбного, iз золотою насiчкою, арме,[63 - Арме – закритий шолом iз забралом, котре вiдкидалося догори або в бiк.] i притримав наполоханого громом коня. – Тим бiльше тут надто вогко, i я не бажаю сидiти в цьому баговиннi. З тим i поiхали старшини до свого табору. А на ранок наступного дня, пiсля стихiйно зiбраноi чорноi ради, на стiл Яна Казимира лягла письмова вiдповiдь Вiйська Запорiзького, у котрiй козаки вiдмовлялися видати старшин i клейноди, полонених i артилерiю, але погоджувалися на припинення союзу з Кримом i повернення на Украiну польських панiв (тiльки не збройних загонiв жовнiрства). Тiеi митi, коли король дочитав лист, Станiслав Освенцiм удруге за свое життя почув вiд короля таку брудну лайку, яку не чув навiть у корчмi вiд п'яних кондотьерiв. Того ж самого дня в козацькому таборi було зiбрано чергову загальну раду, i булава наказного гетьмана перейшла з рук нерiшучого полковника Гладкого до кальницького полковника, котрий, несподiвано для себе опинився найбiльшим авторитетом у велетенському вiйську. Мiцно стиснувши зуби, Іван Богун прийняв з рук полковника Гладкого булаву, стримано подякував за честь i промовив: – Ви вiддали менi в руки булаву i власнi життя. Знайте ж, лицарство: або я виправдаю вашi сподiвання, або прийму смерть у бою поряд з вами! Розходьтеся з Богом, пора припиняти раду… Вiд спогадiв вивело дзеленчання обладункiв. Іван перевiв погляд з пагорбiв зайнятих польською арматою, на того, хто став поряд, i побачив Омелька. – У Чигиринському полку двадцять козакiв щойно накрило, – глухим голосом мовив Деривухо, не дивлячись на Івана. – Один пострiл – два десятка мерцiв. Виводь нас звiдси, Іване. Іван зiтхнув. – Ти вважаеш, я повинен дати команду полишити табiр? – запитав вiн. – Я вважаю, ти повинен припинити цю бiйню. – Але це… Це ж початок новоi бiйнi, може, ще бiльш страшноi анiж та, котру переживаемо. Гадаеш, ляхи не готовi до того, що ми пiдемо на прорив? – Звичайно, готовi. – Тодi наказ про вихiд з табору стане смертним вироком для тисяч козакiв. – Так. – Вони обрали мене наказним гетьманом для того, щоб я зберiг цi життя. – Бути гетьманом важко. Зовсiм поряд, прориваючи яму в розмоклiй пiсля останнiх злив землi, вдарила велика чавунна куля. Бризки, змiшанi з клаптями дерну i шматками масного чорнозему, здiйнялися в повiтря i за мить посипалися на голови козакам. – Ти повинен дати такий наказ! – Омелько, не помiчаючи наслiдкiв близького вибуху, схопив Богуна за металевий наплiчник i заглянув йому в очi. Хвилину Іван мовчав. Напруженим поглядом дивився в обличчя побратима, немов хотiв знайти там щось таке, що ранiше вислизало вiд його погляду. – Омельку, – нарештi мовив вiн. – Важко. – Я знаю, брате. – Важко розумiти, що гори трупу залишаться тут, а на смерть iх поведу я, той, кому вони вiрили. Я не зможу iх покинути. Передай Ганнi… – Стiй, Іванку, – голос Деривуха раптом став м'яким, i вiн почав говорити з Богуном так, як говорив колись неймовiрно давно, у часи, коли пiсля повернення з походу Олiфера Стеблевця взявся виховувати i навчати вiйськовiй науцi сина хорунжого Федора Богуна, – я нiчого не буду передавати Ганнi. Я так зрозумiв, ти хочеш скласти голову тут, пiд Берестечком? – Я повинен. – Нiчого ти не повинен, хлопчисько! Не ти призвiв вiйсько до такого становища, котре ми маемо тепер, не тобi платити за нього. Ти сам скажеш Ганнi i своему сину те, що хотiв передати через мене. І ти потурбуешся про тих, хто переживе Берестечко. Пообiцяй менi. – Омельку… – Пообiцяй менi! – повторив Деривухо, i рубець, який перекреслював його обличчя, почав бiлiти. – Я обiцяю, – Іван схилив голову, немов шкодливий учень перед учителем. Нiхто i нiколи пiсля смертi батька не примусив би його зробити це. Нiхто, окрiм Омелька Деривуха. VI Розв'язка берестецькоi трагедii украiнського вiйська вiдбулася близько десятоi години ранку сонячного дня двадцять дев'ятого червня 1651 року. Сонце, котре ось уже кiлька днiв ховалося за низькими сталевими хмарами, виринуло на бiрюзовому небi, ласкаво посмiхаючись знесиленим облогою i боями козакам. Краплини вологи, що залишилися пiсля дощу, який рясно пройшов за годину до свiтанку, яскравими дiамантами зблиснули в травах на полi i в заростях чагарникiв, котрими опоясалася Пляшова. Сонечка кульбаб, що ними густо було засiяно навколишнi пагорби, поеднуючись iз зеленню трави i синню неба, створили таку разючу гаму кольорiв, котра зовсiм не гармонувала з картиною страждань тисяч людей, оточених у козацькому таборi переважаючими силами блискучого польського лицарства. Лише потворнi плями свiжих могил, насипаних безпосередньо поблизу окопу, i сотнi вкритих брудними закривавленими бинтами нещасних на возах козацького шпиталю створювали iншу картину, ту, яка зовсiм не гармонувала з виглядом чудового лiтнього ранку, розлитого долинами i пагорбами Волинi. Щойно настав ранок, Богун на чолi двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередоднi через болото Пляшовоi, з метою розвiдати можливий напрямок вiдступу вiйська в напрямку найслабших з його точки зору позицiй Станiслава Лянцкоронського – той за наказом Яна Казимира зайняв iз двома полками нiмецьких пiхотинцiв i хоругвою драгун протилежний козацькому табору берег рiчки i саме проводив iнженернi роботи, укрiплюючи вiдтинок, на якому коронне вiйсько найменше очiкувало прориву обложених козакiв. Комоннi сотнi, тримаючи ратища списiв напоготовi, саме обережно минали переправу, намощену iз затоплених у багно возiв, дощок, поламаних ратищ, дiжок i скринь, коли до Івана швидким чвалом, ризикуючи поламати ноги власним коням, кинулися кiлька старшин на чолi з Джеджалiем. – Потрiбно повертати, Богуне, – на обличчi Джеджалiя була така тривога, що Іван притримав Цигана i повернувся назустрiч прибулим. – У чому справа? – У таборi панiка! Козаки полишають своi мiсця на окопi i поспiшають сюди. Ще трохи, i зупинити iх буде неспроможний нiхто! Іван рвучким рухом розкрив далекозору трубу i почав оглядати окоп, на якому ще пiвгодини тому рясно червонiли козацькi каптани – тепер там було майже безлюдно, а в таборi зчинилася така метушня, що годi було й розiбрати, що там вiдбуваеться. Крики i вiддалений тупiт усерединi велетенського табору посилювались з кожною хвилиною, тож скоро для того, аби зрозумiти, що у таборi починаються заворушення, не була потрiбною й далекозора труба. – Але чому ви не зупинили безладу?! – зиркнув Іван на Джеджалiя. Той лише покрутив головою. – Цього не спроможний тепер зробити сам Бог. Табором пройшла чутка, що старшина зiбралася поблизу переправи через Пляшову i незабаром кине iх у пащу ляхiв. А такi чутки пiсля дiй Пушкаря i зради Криси падають у iхню свiдомiсть, наче смолоскип у купу пересохлого хмизу, сам не гiрше за мене знаеш. Потрiбно iх зупинити, i я боюсь, що зробити се зможеш лише ти, той, кому вони повiрили пiсля минулоi ради. – Господи всемогутнiй! – Богун здiйняв на мить обличчя до високого блакитного неба, але за мить уже поганяв коня у зворотному напрямку. – За мною, панове старшини! Ми повиннi зупинити iх доки вiйсько не перетворилося на безладний натовп переляканих людей! І Іван помчав чимдуж у напрямку табору, примушуючи поспiшати за собою чималенький почет з генеральноi старшини, яка чомусь, невiдомо звiдки, зiбралася поряд з ним. Вiн спiзнився. Спiзнився на лiченi хвилини i зрозумiв це ще до того, як повернувся у табiр, залишений ним усього пiвгодини тому. Але яку разючу змiну застав вiн тут! Оточений з двох бокiв валами i шанцями, трикутник площею у добрих п'ять десяткiв моргiв, котрий нещодавно носив назву козацького табору i дивував чiткою органiзацiею пересувань великих та малих пiдроздiлiв, рiвними рядами наметiв, вервечками возiв уздовж земляного окопу, розташованих на рiвнiй вiдстанi одне вiд одного багать i навiть загонами для худоби, якiй не дозволялося вештатися табором, порушуючи вiйськову дисциплiну. Але тепер картина, котра радувала око будь-кого, хто вважав себе добрим вояком i звик проводити значну частину свого життя саме в таких вiйськових таборах, перестала iснувати. Натомiсть перед Богуном постало розбурхане море людей, коней, волiв, возiв i гарб, серед яких годi було й сподiватися навести будь-який лад. Панiка, пiдхоплюючи полк за полком, кидала iх назустрiч жалюгiднiй жменьцi старшини на чолi з Богуном, примушувала залишати в таборi вози з припасами, зброю i навiть поранених, штовхала в болото Пляшiвки з такою силою, немов за ними прожогом гнався сам Люцифер. – Стiйте, браття, стiйте! – намагався спинити Богун цi безкiнечнi хвилi переляканих людей, але дуже скоро зрозумiв, що вдiяти вже нiчого не в змозi – на переднiх, тих, хто впiзнавав наказного гетьмана i сахався, приходячи до тями вiд вигляду його булави, напирали заднi, перекидаючи iх, i скоро сам Іван опинився в такому щiльному людському потоцi, що його почало зносити разом з iншими, незважаючи навiть на то, що вiрний Циган щосили опирався натовпу i навiть час вiд часу поривався пiднестися дибки, аби обрушити на голови тим, хто напирав, усю мiць удару своiх страшних копит. – Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупинiться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовiрних зусиль змiг вирватись з натовпу i застиг на невеличкому глинистому пiдвищеннi. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширюе панiку, силою вашоi зброi! Зцiпивши зуби вiд розумiння того, що йому потрiбно було вчинити, Іван потяг iз пiхов шаблю. – Назад! На окоп! – щосили заревiв вiн, здiймаючи над головою блискуче лезо. Пiвтори сотнi старшин кинулися навперейми десяткам тисяч переляканих людей з оголеною зброею у руках i навiть дещо вiдтiснили деяких з них протягом невеличкого вiдтинку шляху, котрий вiв з табору в баговиння Пляшiвки, де вже копирсалися, скидаючи один одного з вузьких смужок iмпровiзованих загат, сотнi й сотнi козакiв, а також селян i мiщан, котрi приедналися до вiйська гетьмана напередоднi битви. Але навiть такий вiдчайдушний крок мало чим зарадив. Загнана козацька чернь, в спину якiй вже била викочена на вали табору польська артилерiя i гримiли залпи мушкетерських полкiв, кидалася на шаблi власноi старшини так, немов перед ними постав лютий ворог. У якусь мить перед Богуном вирiс залитий кров'ю козак у блакитних шароварах i розiрванiй на грудях вишиванцi, вiдсутнiсть обладункiв на якому промовляла про його належнiсть до нестройових частин, ймовiрно, до обозноi челядi. – Пусти! Пусти, вашмость! Не дай загинути, дiточок дрiбних трое в мене! – кричав вiн до Богуна i намагався протиснутися далi, туди, де в болотi грузнули й борсались тисячi людей, ще день тому називанi Запорiзьким Вiйськом. – Куди ж ти, чоловiче? – заволав до нього Іван, намагаючись перекричати натовп. – Там смерть, не на окопi! Нiколи ще втеча не рятувала вiйсько, лише хоробрiсть i стiйкiсть! – Хоробрiсть, кажеш? – обозний раптом засмiявся хрипким смiхом. – А чи не уся старшина першою накивала п'ятами, залишивши нас тут воронам на поживу?! Із самим Богуном на чолi! – З Богуном? – З ним! – А я тодi хто?! – Бог тебе знае, пане, – обозний, почувши неподалiк вiд себе вибух пороховоi гранати, раптом почав труситися i кинувся пiд живiт Івановому коневi, котрий загороджував йому дорогу до порятунку. – Пусти або зарубай, iроде! – заверещав вiн тремтячим голосом. За мить переляканий обозний зник з очей Богуна. Вiн озирнувся навколо. Сурмач i довбишi бiля литавр усе ще згiдно з його наказом скликали козакiв пiд полковi й сотеннi хоругви, але iх уже нiхто не слухав. Табiр пiд Берестечком перестав iснувати, залишилося лише стотисячне стовписько охопленого панiкою люду, i саме цей люд методично винищували польськi регiменти, котрi вели наступ на фронт i обидва фланги, пiдтримуючи його рясним артилерiйським вогнем. Настала мить, коли в Богуна були готовi опуститися руки. Саме цiеi митi невiдомо звiдки взявся Омелько. – Тут уже нiчим не зарадиш, – мовив вiн гаряче, вказуючи на табiр, у якому починалися пожежi. – Вирушай, пане наказний, за Пляшову, спробуй виправити все, що можливо, хоча б там. Усе не так i погано – Лянцкоронський, помiтивши наших наляканих хлопiв, сам наклав у штани i вiдвiв полки ближче до королiвського табору, дорога вiльна. Потрiбно лишень виладнати iх i зупинити цей безглуздий бiг. Не гайся! Іван iз вдячнiстю подивився на свого колишнього курiнного. Як добре коли вiн поряд! Як добре, коли е кому пiдказати й пiдтримати у хвилину, коли сама земля, розверзаючись, тiкае з-пiд нiг. – Дiло Омелько говорить! – пiдтримали полковники Джеджалiй i Хмелецький. – Ми повиннi рятувати те, що залишилося! – Добре, Омельку! – Іван нагадав, що з Деривухом усе ще перебувають триста козакiв Низового вiйська, котрi прибули пiд оруду свого колишнього вiйськового суддi напередоднi битви. – Твоi запорожцi менi допоможуть! Тi люди не могли бiгти подiбно до iнших, де вони зараз? Омелько, дивлячись Івановi прямо в очi, повiльно похитав головою: – Вони лишаться зi мною. – Але ти… – все ще не розумiючи, мовив Богун. І раптом вiн усе зрозумiв. Омелько не мав намiру допомагати йому владнати охоплене панiкою вiйсько пiсля того, як воно вiдiрветься вiд переслiдування передових польських частин. Вiн узагалi не мав намiру покидати табiр. – Що ти надумав, Омельку? – чужим голосом запитав Іван. – Ми затримаемо iх тут i дамо змогу оговтатися вам. Не гайся кажу тобi! Іван рвучко вхопив Омелька за плече. – Згадай власнi слова! Адже не ми призвели до того, що маемо, чому ж платити повинен ти? – Тому, що хтось повинен це зробити, – на обличчi Деривуха заграла посмiшка. – Уперед, гетьмане, вперед! Зустрiнемося ще! Богун озирнувся. Очi полковникiв i генеральноi старшини, котрi натовпом оточували його, запитливо поглядали на нього. Вони очiкували вiд нього наказiв, самi вже зневiрившись яким-небудь чином перетворити переляканi натовпи на козакiв i припинити бiйню, котра розгорялася все бiльше й бiльше. Так, тепер не мiсце i не час для м'якотiлостi й дитячих спогад. – Зустрiнемось, – коротко кинув вiн. – Роби свою справу, курiнний! Рвучко розвернувши коня, вiн кинувся геть з табору, туди, де потопали в багнi сотнi козакiв, де потрiбна була його допомога й талант полководця. – Зустрiнемось, Іванку. Та тiльки, мабуть, у кращому свiтi, – зiтхнув Омелько, дивлячись услiд Богуну, а за мить уже летiв, вимахуючи шаблею, у зворотному напрямку. За ним, приеднуючись по одному, по трое або й цiлими десятками, вирушили вирядженi у найкращi своi вбрання сiчовi вiдчайдухи. Запорожцi завжди ходили на смерть, як на свято… VII Блискуча шляхта посполитого рушення першою ступила на територiю покинутого козацького табору, випередивши цього разу не лише ласих до здобичi ландскнехтiв, але й короннi хоругви важкоi кiнноти. Утiм, для такого геройства тут не потрiбно було мати надто багато хоробростi або затрачувати надто багато сил – пiсля того, як козаки незрозумiло чому пiддалися панiцi i в цiлковитому безладi кинулися до нашвидкуруч зведених через болото переправ, у таборi нiхто не мiг чинити будь-якого органiзованого опору, окрiм хiба що задньоi його частини, де продовжувалась стрiлянина i чулися навiть бадьорi запорiзькi пiснi. Але туди кидатися не надто поспiшали, краще було воювати бiля прорваних окопiв та всерединi табору. Серед купок поранених козакiв, жiнок або дiтей було годi й вiдшукати когось, хто мiг би здiйняти зброю проти закутих у броню шляхтичiв та iхнiх численних пахолкiв. Хоча вiдсутнiсть опору не вберегла нещасних вiд смертi – рiзня, що ii вчинили поляки, знищила всiх поголовно. Не переймаючись, хто перед ними, пахолки зi злiстю, тупою прискiпливiстю або й без виявлення будь-яких емоцiй, швидко довершили те, що не встигла зробити армата, а потiм тiснява пiд час втечi. Кiлька тисяч ополченцiв швидко розсипалися серед поламаних возiв, котрi стояли дибки, лежали на боцi або догори колесами, серед куп покинутого табiрного майна, мiшкiв з хлiбом, дiжок iз солониною i пастремою, покинутих наметiв, виставлених у пiрамiди списiв i рушниць. Серед десяткiв людських i кiнських трупiв та розiрваних пороховими бомбами волiв, серед перемiшаних з баговинням i кров'ю знамен, одягу та столового срiбла, поламаних гарматних лафетiв. І хоча в польському вiйську завжди пiдсмiювались над найманцями, котрi придiляли iнколи грабунку ворожих позицiй бiльше уваги, анiж самiй битвi, пахолки шляхетного лицарства, а подекуди й самi шляхетнi товаришi з таким ентузiазмом стали грабувати козацький табiр, що рештки розбитих козакiв змогли перейти через Пляшову i наздогнати тих, хто розпочав втечу ранiше за них, хоча вже й не сподiвалися вислизнути з пазурiв щербатоi. Ландскнехти, помiтивши, що з-пiд самого носа в них вислизае iхнiй «законний» хлiб, теж не занадто наполягали на переслiдуваннi ворога i розпочали тягнути те, до чого не встигли добратися ополченцi. Битва фактично припинилася, тим бiльше що вся верхiвка польського вiйська на чолi з Яном Казимиром i Іеремiею Вишневецьким зiбралася на якусь дивну нараду, до якоi його величнiсть наказав збити накривки з трьох напiвбочок особливо коштовного старовинного вина. Незначнi сутички продовжилися лише поблизу перетворених на велетенське болото Пляшовоi i Плiснявки. Там три сотнi сiчових запорожцiв стали залiзною стiною, i хоч вони нiчого не могли вдiяти з поляками, котрi грабували iхнiй табiр i вбивали на iх очах близьких iм людей, вони були сповненi рiшучостi зупинити вороже вiйсько i не дати йому переслiдувати i добити дезорганiзовану козацьку армiю. У першi хвилини захоплення табору на невеличкий заслiн iз запорожцiв, котрi стояли з мушкетами напоготовi за двома рядами возiв, перегороджуючи шлях до переправи, майже нiхто не звернув уваги. Однак дуже скоро, коли принаймнi половина польського вiйська перевалила через окоп табору i наводнила укрiплення й наметове мiстечко, а оточення Вази на радощах видудлило усi три дiжечки з вином, на несподiвану, хоча й смiховинну перешкоду нарештi звернули своi погляди. Коротко й азартно пролунала сурма, й на запорожцiв кинувся батальйон пiхоти бранденбурзького електора. Проте не встигнувши добiгти до лiнii возiв i на пiвсотнi крокiв, добра третина батальйону впала в збите ногами втiкаючих козакiв багно, зрiзана дружним залпом з мушкетiв, решта ж зупинилася i, ставши у двi лави, спробувала вiдповiсти залпом на залп. Хвацько й злагоджено вдарили аркебузи нiмецьких пiхотинцiв, але кулi лише заторохкотiли до возiв обшитих мiцними дубовими дошками, а другий залп козацьких мушкетiв примусив iх, не захищених нiчим, окрiм легких кiрас i мiдних iспанських шоломiв, вiдступити, втративши принаймнi половину свого складу. На землi залишилися корчитися кiлька десяткiв поранених, котрих козаки, не надто переймаючись питаннями високоi моралi, швидко перестрiляли, тим самим приеднуючи до тих, хто лежав непорушно. Така нахабна витiвка жалюгiдноi жменьки запорiзького лицарства швидко зiгнала ейфорiю з облич керiвництва польського вiйська, а серця жовнiрiв наповнила люттю. Деякi з них навiть припинили грабунок i швидко почали пiдтягуватись до переправи через Пляшову. – Що ж, панове лицарство, тепер уже недовго, – спокiйно мовив Омелько Деривухо, котрий поряд з iншими стояв за возами, стискаючи у руках мушкет. – Я маю надiю, тут усi розумiють, яка доля на нас чекае? – А хiба що, варениками пригостять? – безтурботно кинув котрийсь iз запорожцiв. – Та нi, то навряд чи, – парував iнший, – ти поглянь лишень на пику он того гладкого полковника. У такого й снiгу серед зими не випросиш. – Ну то ми iх пригостимо, – гукнув ще хтось. Омелько, помiтивши, що до них стягуеться не менше п'яти тисяч полякiв, зрозумiв, що бiльше одного-двох залпiв зробити iм не дадуть. Потiм, можливо, кiлькадесят хвилин буде можливiсть боронитися з возiв холодною зброею, а далi… Далi несуттево – останнi з тих, кому пощастило врятуватися пiд час переправи, вже вiдiйшли не менше, анiж на двi версти. З ними Богун. Вiн дасть собi раду i врятуе вiйсько. Омелько повернувся до запорожцiв. – Простiть же мене, браття, за все, як я вам прощаю, простiть i один одного. І веселiше, браття, скоро ми опинимося поряд з Господом Богом. Козаки загомонiли. Дехто з ним чоломкався як iз побратимом, хтось хрестився, а хтось шепотiв молитву. Але приреченостi або страху не було в поглядах запорожцiв, була там лише криця. Поляки пiдтягайся на вiдстань ста сажнiв i рiзко засурмили до штурму. – Готуйсь, – скомандував Омелько. Три сотнi мушкетних стволiв здiйнялися, спрямовуючись в темнi маси польських драгунiв. – Вогонь! – щосили крикнув Омелько, коли гуркiт копит загону, що кинувся на приступ, залунав зовсiм поряд. – Вогонь! – крикнув вдруге, i друга злива вогню нещадно заторохкотiла до людських i кiнських тiл, вириваючи зi строю десятки жовнiрiв. – На списи! – заволав Деривухо i першим скочив на воза, з ратищем напереваги… Криваве безумство, котре шаленiло бiля входу на переправу через Пляшову, вразило навiть досвiдчених жовнiрiв, воякiв, якi встигли за свое життя побувати в десятках боiв. Здавалося, не люди, а залитi кров'ю демони билися з ними, стоячи на своiх возах. Вони стрiляли впритул зi своiх пiстолiв, а коли зброю було розряджено, скидали з коней потужними й влучними ударами списiв. Коли ратища, неспроможнi витримати надлюдського напруження бою, ламалися, в руках запорожцiв з'являлися шаблi, а коли й вони випадали з долонь, козаки як несамовитi кидалися в саму гущавину бою i били кулаками, ногами, гризли зубами ненависних ворогiв. Навiть проколотi десятками пiк, намагалися дотягнутися до жовнiрiв i в останньому поривi зiмкнути пальцi на горлянках нападникiв. Вони дiяли так вiдчайдушно, що король, котрому доповiли про шалений опiр трьохсот козакiв, не повiрив своiм вухам: – Але це неможливо! Там тримае оборону принаймнi один полк! – вражено вигукнув вiн. А запорожцi продовжували боронитися. Стояли непорушно на тому мiсцi, де iх застав перший удар бранденбуржцiв, i наляканi таким диявольським опором польськi вояки не помiтили навiть, що давно вже не три сотнi бiйцiв протистоять iм. Лише половина запорожцiв, укритих ранами i пошматованих, вiдбивали удари польськоi зброi, стоячи серед куп польського трупу, котрi сягали вже вище возiв. А коли настали най скрутнiшi хвилини, вони зi смiхом i жартами, не припиняючи шаленого опору, почали дiставати з кишень та очкурiв грошi й коштовностi й жбурляти iх у болото. – Не лише грошей не пожалкуемо, – кричали вони полякам, – самого життя! І вас, собаки, iз собою вiзьмемо! І страх, який наводили слова й скажений смiх запорожцiв на ляхiв, потроював iхню кiлькiсть в очах ворогiв. – Добре, дiтки моi! За славу козацьку, за Сiч-матiнку! За те, щоб пам'ять про нас жила на Украiнi! Стояти! – весело гукав Омелько, i гуркiт битви не мiг перекрити його голосу… Не менше години витримували запорожцi шаленi атаки польського лицарства, але зрештою сила переламала силу. Впали один за одним останнi десять смiливцiв, i залишився перед густою стiною ляхiв сам Омелько Деривухо. Поранений багаторазово, iз залитим кров'ю обличчям i порубаним панцирем, але з холодним блиском сталевих очей i з твердою рукою, котра рiшуче стискала чорне вiд запеклоi кровi лезо дамаськоi шаблi. З бокiв i за спиною мав болото, з якого потворними купинами визирали трупи козакiв i ляхiв, котрi навiки залишилися в ньому, припинивши смертельну борню. А попереду темно було вiд лав польського вiйська. Але, не дивлячись на те, що перед багатьма стояв лише один, ляхи не поспiшали кидатися на гостре лезо, котре тiльки щойно на iхнiх очах позбавило життя одного за одним сiмох записних рубак з гусарськоi хоругви князя Вишневецького. – Кидай шаблю, лотре, – сичали гусари i задкували, не в змозi вiдвести очей вiд страшного леза в руках у Омелька. – Здавайся, тобi немае надii! – Ти лише загнаний в кут пацюк, прийми ж смерть, якоi заслуговуеш, як ця мерзенна тварина! – Я перед вами, пани-ляхи, йдiть i вiзьмiть мою шаблю, – хрипким голосом говорив Омелько, i його очi смiялися з викликом бундючному панству. Не витримав молодий гусарський поручник, вистрибнув наперед з криком: – Маеш померти! Гукнув це i сповз на землю з розтятою до хребцiв шиею. – Усi помремо, юначе, – тiльки й вiдповiв Омелько. Коло навкруг нього, котре поступово почало стискатися, знову подалося назад, немов сотнi звиклих до вiйни бiйцiв налякалися одного знесиленого козака. – Це чаклун! – Триклятий вiдьмак! Заколоти його пiками! – Розстрiляймо з мушкетiв! – почулися крики. Здивований незрозумiлим сум'яттям бiля переправи, котра стала вiльною вiд оборонцiв чверть години тому, до натовпу, який оточував Омелька, пiд'iхав оточений почтом Ян Казимир. Наляканi жовнiри мовчки дали дорогу королю. – Що тут вiдбуваеться, панове? – запитав вiн бадьорим пiсля легкоi перемоги i кiлькох келихiв голосом. – Тут запорiзький характерник, поганський чаклун, – видихнув, вирячивши на короля переляканi очi, нiмецький ландскнехт. – У чому ж криеться чаклунство цього вояка? – король здивовано оглянув завмерлого в колi доброго десятка трупiв Омелька. Той стояв, вiдкинувши геть кармазиновий жупан i видрову шапку, i довгий немов гадюка його оселедець падав аж на залiзний наплiчник козацького панцира. Шаблю тримав на рiвнi грудей, смiливо спрямувавши ii прямо на короля. – Його не бере зброя i будь-хто iз смiливцiв, якi наважувалися схрестити з ним шаблi, не встигали зробити жодного удару. Лише чаклун може зробити таке! – Або людина, яка вмiе майстерно фехтувати, – пхикнув король. – Але панове, – Ваза повернувся до князя Острозького i лiвонського генерала Енгофа, якi знаходилися поруч, – я бачу, цей козак заслуговуе якщо й не на лаври переможця, то принаймнi на збереження життя. Хоробрiсть завжди повинна бути оцiнена справжнiми лицарями, чи не так? – Ваша величнiсть – взiрець милосердя, – улесливо погодився Острозький, – хоча й волоцюга позбавив життя стiлькох добрих жовнiрiв… – Вiн достойний бiльшого, анiж життя! Клянуся мощами святого Бенедикта, такого вояка хотiв би мати пiд своiми знаменами будь-який генерал! – запально мовив лiвонець. – Прошу вас зберегти йому життя, i я знайду аргументи, аби вiн погодився служити в моему вiйську! – Пан Енгоф або надто мало знае запорожцiв, або надто багато мае запропонувати йому за службу. Запорожець – те саме, що ландскнехт, хiба що дуже хитрий ландскнехт. – Але хiба його життя це не висока плата йому? – Не думаю. Утiм, ви можете самi пересвiдчитися, – король зробив знак охоронцям бути напоготовi й наблизився до Омелька. – Ти добре бився, запорожцю. Ти заслуговуеш на кращу долю, анiж загинути в цьому баговиннi. Я хочу запропонувати тобi угоду. Деривухо оскалився, i його вкрите подряпинами i старими рубцями, залите кров'ю обличчя здалося Вазi й насправдi якимось чаклунським. – Угода, що ii пропонуе сам король! Що ж мае для мене ваша величнiсть? У скiльки оцiнив вiн мое намагання прорiдити його вiйсько, багато чи мало? – Тобi виднiше, козаче. Я пропоную залишити тобi життя, це багато чи мало? Омелько на мить замислився. – Добавити б щось! – мовив нарештi. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав? – Ти бажаеш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув вiн запорожцю. – Нiколи! – вигукнув Омелько, i голос його втратив жартiвливi нотки, вирiс i змiцнiв. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воiну. Як вмирали батько i дiд моi на полi бою, залишаючи по собi свiтлу пам'ять i науку кохати свою Батькiвщину. І не турбуе мене життя, що його ти великодушно пропонуеш менi повернути, позаяк воно тобi не належить. Лише Богу i Батькiвщинi. Ян Казимир, вiдчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня i поiхав геть. – Вiн не чаклун, вiн звичайний дурень, – кинув вiн злим голосом, – убийте його! І одразу ж постав перед Омельком цiлий лiс жовнiрських пiк. Зiбравши останнi сили, кинувся вiн на них i раптом застиг, вiдчувши пiд самим серцем холодну крицю. Здiйняв погляд до блакитного неба Омелько i прошепотiв: – Прощавайте, браття моi любi, прощавай, Украiно мила! Прощавай i ти, Богуне, зроби, що я не змiг i не встиг! І погляд старого вояки згас, а душа його полетiла у блакитну височiнь. Частина третя В Путивлi-градi вранцi-рано Спiвае, плаче Ярославна, Як та зозуленька куе, Словами жалю додае. «Полечу, – каже, – зигзицею, Тiею чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В рiцi Каялi. І на тiлi На княжiм бiлiм, помарнiлiм, Омию кров суху, отру Глибокii, тяжкii рани…»     Тарас ШЕВЧЕНКО. Плач Ярославны Роздiл І І Хрустка крига пiд копитами коней кришилася, наповнюючи околицi трiском на багато сотень сажнiв. Шлях, котрий напередоднi розмерзся пiд променями незвично яскравого для Рiздвяних свят сонця, за нiч знову закам'янiв, i шматки криги, що ii вчора перетворили на калюжi копита коней i полоззя саней, тепер зрадливо повiдомляли околицям про пересування величенького загону верхiвцiв. Проте на подорожнiх це не справляло жодноi дii – вони спокiйно iхали, вишикувавшись у колону по чотири, не виставивши навiть передових дозорiв. Так, як iде господар своею землею. З кiнських нiздрiв вихоплювалися хмаринки пару, мляво перекидалися словами козаки, кожен з яких мав у руках ратище списа з червоно-чорним значком на вершечку, розмiрено порипували двiйко саней на чолi колони. Заснiженi пагорби навкруги шляху мимоволi приковували до себе погляди подорожнiх, милували iх довершенiстю бiлоi пустелi, в чистi кольори якоi, пiсля кiлькаденного снiгопаду, не домiшувалися будь-якi стороннi тони. Навiть вiти ялин, що величними обелiсками застигли обабiч шляху, бiлiли памороззю, яка вкрила iх настiльки густо, що годi було й повiрити у справжнiй, темно-зелений колiр кошлатих ялинкових лап. Єдиною рiччю, яка не гармонувала з картинами бiлоi пустелi пiд сивою димкою низького неба, був, власне, сам шлях з козацьким загоном на ньому, а трiск криги у нiмотi снiгового безгомiння здавався потужнiшим, анiж гуркiт весняного кригоплаву. – Добряче приморозило. Так, що й рота зайвий раз не вiдкриеш – страшно, аби язик не вiдмерз, – казав один з козакiв, якi iхали на чолi валки. Пiд вовчого хутра киреею вiн мав шитий золотою ниткою кармазиновий жупан, на головi високу, увiнчану павичевим пером шапку, а на ногах, просунутих у срiбнi стремена, пiдбитi козячим хутром жовтi сап'янцi. – Ну, цим ти, я бачу, не надто переймаешся, – насмiшкувато позирнув на нього iнший старшина, одяг котрого вiдрiзнявся хiба що бобровим хутром, з якого було зроблено шапку, а також червоним оксамитовим плащем, що його мав замiсть хутряноi киреi. – Я, пане Михаиле, взагалi багатьма речами не надто переймаюся, – вiдповiв перший, – хiба що думками про гарну вечерю, що ii будемо мати на Святвечiр iз благословення панi полковниковоi, та, може, ще барильцем меду доброго, та цебра оковитоi з полковницьких погребiв. – Та, може ласкавих дiвочих посмiшок, що iх у почтi панi полковниковоi завжди вистачало. – Чи менi iх у Вiнницi бракувало? – пхикнув козак, дещо знiтившись. – То тобi дiвчата з мого хутора в зуби колють? – з жартiвливою суворiстю запитав ставний старшина, котрий iхав до цього на кiлька крокiв попереду, придержуючи правицею вкритого памороззю полковницького пернача. Тепер вiн притримав свого чорного, немов нiч, коня, у виглядi якого читалась належнiсть до найшляхетнiшоi арабськоi породи, хоча й похилий, як для тварини, вiк дещо псував вiд неi враження. Порiвнявшись з рештою старшин, вiн запитливо поглянув на того, який був у вовчiй киреi: – Ганна пише менi, що Ярина все про тебе, шибеника, запитуе, зiтхае довгими вечорами, шибку до дiр прогледiла. А ти у Вiнницi з дiвками фiглi-мiглi крутиш! – Як можна, пане полковнику?! – звився Микола (а це був саме вiн). – Тiльки про неi й думки! – i вiн хитрувато пiдсмiхнувся. – Знаю я вашi думки, – без злостi пробуркотiв полковник. – А тiльки Ярина – донька Пилипенка нашого, котрий заради справи спiльноi життя не пошкодував, пiд Збаражем голову зложив. Їi руку, Миколо, заслужити потрiбно. А ти ось ще до весiлля ii ображати надумав. Микола одразу став поважним. – Ти ж знаеш, вашмость, кохаю ii… Як би смiв образити? Та й Пилипенка пам'ятаю, земля пером йому… – Отож, – зсунув брови полковник. – То наша умова в силi? – запобiгливо поглянув у очi полковнику Микола. – Час покаже, – ухилився вiд вiдповiдi той. Миколi залишилося лише стримати зiтхання. Нечипоренко, котрий iхав поруч, зi смiхом вдарив його по плечу: – Краще б дiйсно язик за зубами тримав, Миколо. Якщо й не вiдмерзне, то життя тобi вже точно не полегшить! Вiн, Богуне, так лише базiкае, а сам Яриною кожноi ночi снить. Он дивись, геть схуд, бiдака! – І нiчого я, пане осавуле, й не схуд, – набундючився Микола. – Жупан ось новий пошив, ловкий. Сидить на менi, немов улитий. – Та на тобi все сидить, – змахнув рукою осавул Нечипоренко, – а таки схуд! Тим часом валка, проминувши замерзле плесо крихiтного озерця промiж двома пагорбами, повiльно тяглася шляхом на пагорб. Сани, де мав iхати полковник Богун, збочили зi шляху i стишили хiд – конi, чиi кованi копита ковзали крижаним схилом, безсило захропли, i кучер був змушений спрямувати iх на узбiччя, де вони одразу ж застрягли в глибоких снiгових заметах. Богун лише поглянув на сани i покрутив головою: – Таки верхи краще, – мовив вiн i зiтхнув. Погляд його впав на другi сани, котрi, на вiдмiну вiд перших, розфарбованих у веселi кольори i застелених червоним сукном, були поверх соломи вкритi простою чорною тканиною. Там стояла важка домовина з гладко обтесаних дубових дощок, а поряд з кучером сидiв закутаний в овечий кожух панотець. – Молодцi, сани не впустiть! – гукнув Іван козакам, котрi iхали позаду саней. Без зайвих розмов четверо козакiв першоi шеренги спiшились i пiдставили плечi пiд люшнi саней. Кучер легенько цвьохнув батогом, i конi, котрi готовi уже були пiти слiдом за першими санями у замети, налягли i навiть випередили верхiвцiв, котрi iхали на чолi загону. Богун теж зiскочив з коня, кинувши повiд джурi, i приеднався до козакiв, якi штовхали сани. Козаки знiтилися – сам полковник сани пiдтримуе, тож налягли ще мiцнiше. Санi настiльки пришвидшились, що конi, з бокiв яких вiтер здмухував хмаринки пари, почали заднiми ногами зачiпляти передок саней. – Не швидiть, пане полковнику, – благаючим поглядом глянув на Богуна кучер. Іван не вiдповiв. Зрозумiвши в чому рiч, козаки стишили натиск, i сани пiшли рiвнiше. За хвилину виповзли на вершечок пагорба, звiдки вiдкривалася живописна панорама застиглоi в зимовiй урочистостi стрiчки Пiвденного Бугу, старих тополь вздовж його низького берега, заснiжених нив i садiв. А далi, там, де низьке небо уже майже зливалося з бiлоснiжною рiвниною, курилися кiлька десяткiв димiв над досить великим селом. Богун, який не був тут ще вiд часiв вiнницькоi оборони, змiг лише здогадатися, а не упiзнати старий батькiвський хутiр. – От ми й дома, Омельку, – вимовив вiн, i разом зi словами мимоволi вирвалось довге зiтхання. – От ми з тобою знову вдома… Хутiр дiйсно не можна було впiзнати. Там, де колись стояла маленька, оточена мiцним дубовим частоколом купка будiвель, тепер височiла справжня фортеця. Кiлька критих червоною черепицею дахiв визирали з-за двосаженного кам'яного муру, могутнi мурованi вежi, немов уважнi вартовi, поглядали вiчками численних бiйниць на шлях, по котрому наближалася валка. Навкруги фортецi розкинулося досить велике селище – не менше сотнi дворiв. Чистi, немов умитi, хатинки позирали на подорожнiх зацiкавленими блюдцями зеленкуватих вiкон з-пiд щедро посиланих снiгом солом'яних стрiх. Тини й перелази, що ними оперезалися оселi козакiв, утворювали цiлi вулицi, кожна з яких, збiгаючись, немов променi, в центрi утвореного хатами кола, вела навпростець до високоi, кованоi почорнiлим залiзом брами промiж двома найбiльшими вежами фортецi. Окремо, пiдставляючи вкритi памороззю банi похмурому небу, на пагорбi, де колись починався яблуневий садок, стояла невеличка церква, мурована з каменю i дбайливо вибiлена крейдою. Ще здалеку подорожнi помiтили пожвавлення, котре царювало на подвiр'ях хатин пiд стiнами фортецi. Там, поспiшаючи в напрямку шляху, по якому наближалася валка, метушилися люди, шляхом iхали кiлька верхiвцiв, неквапно розчинялася брама фортецi. Скоро з церковноi дзвiницi вдарили веселими переливами великi й малi дзвони. Помилитися було неможливо – село зустрiчало своiх воякiв, котрi поверталися з походу. – Нумо порiвнятися! – гукнув козакам Нечипоренко, помiтивши таке заворушення. – Музики, ладнай бандури, бубни та сопiлки. Щоб менi так до села увiйшли, як личить бравим воякам! За хвилину музики, вишикувавшись попереду колони, не змовляючись, заграли таку бойову та веселу мелодiю, що усi до останнього козаки хвацько побралися в боки, пiдбили шапки на потилицю i стишили темп, придiляючи незрiвнянно бiльше уваги рiвнянню й своему бадьорому вигляду, анiж робили це протягом усього шляху. Богун, який iхав на чолi загону, порiвнявся лишень з крайнiми хатками селища, коли строкатий натовп зустрiчаючих перетнув шлях i зупинився урочистою лавою, вiтаючи козакiв за православним звичаем. – Хлiбом i сiллю, – густим голосом промовив один iз сивочубих козакiв, котрi поважно йшли попереду iнших, а тепер зупинилися i зняли своi смушковi шапки. – Хлiбом-сiллю вiтаемо тебе, пане полковнику i вас, славне товариство! Хлiбом-сiллю та щирим серцем! Іван, зiйшовши з коня, вклонився козакам i пiдiйшов до Яринки, дочки загиблого Пилипенка, котру, погодившись з проханнями Ганни, забрав до себе одразу пiсля закiнчення вiнницькоi облоги, i на котру вже довгий час заглядався молодий Охрiменко. Дiвчина стояла попереду iнших зустрiчаючих, одягнута в розшитий барвистим шиттям кунтушик i вiнок з рiзнобарвних стрiчок. До грудей притискала дошку, на якiй лежав свiжий рум'яний коровай. Пiдморгнувши дiвчинi, Богун вiдщипнув вiд хлiбини невеличкий шматочок, стромив його до сiльницi, котра стояла поверх короваю, i поклав до рота. – Дякую, люди добрi, за теплу зустрiч, – мовив вiн, пiдвищивши голос так, щоб його могли почути навiть у заднiх рядах. – Вiтайте ж своiх рiдних та близьких, привiв усiх… кого лише змiг, – останнi три слова Іван вимовив тихим i сумним голосом. Багатьох, ох, багатьох не дорахуються рiднi пiсля останнього року боiв, що його провiв вiнницький полк як у складi армii гетьмана, так i дiючи окремим пiдроздiлом або з кiлькома iншими полками, котрi усе частiше доручалися пiд командування Богуна. Та не час для журби, коли всi, кому Господь дарував можливiсть повернутися з тiеi вiйни, повернулися до рiдних домiвок. – Вiтайте козакiв, люди! Що тут почалося! Стрiй миттево зламався, а промiж коней, що на них сидiли козаки, кинулися десятки жiнок. Матерi вiтали своiх синiв, обливаючи iх слiзьми радостi, жiнки падали в обiйми чоловiкiв, сором'язливi дiвчата несмiливо брали за руки парубкiв. Крик, радiсний смiх та гiркi ридання перемiшалися помiж собою. Іван вiдшукав очима Ганну i рушив до неi, пробиваючись крiзь натовп. Ось нарештi й вона. Мiцно стиснув в обiймах, притискаючись неголеною щокою до шовковистоi шкiри ii обличчя. – Нарештi мiй любий, – почув, як видихнула дружина i ще мiцнiше притислася до нього, немов боялася випустити пiсля довгоi розлуки. Іван нарештi обережно вiдсторонив дружину i кинув погляд на сина, котрий стояв поряд з Ганною, стискаючи в руцi свою дерев'яну шабельку. – Здоров будь i ти, Тарасе! Як ти тут без мене, приглядав за порядком? – урочисто мовив Іван i простягнув малому звiльнену вiд рукавицi руку. Той поважно потиснув ii i вiдповiв: – Плиглядав. Та тiльки цого його плиглядати, вони усi красце за мене то вмiють? Іван, заглушивши лемент натовпу зустрiчаючих розкотистим смiхом, взяв малого на руки i високо пiдкинув його, дiставши мало не до неба. – Козачок ти мiй любий, – мовив вiн i притис малого до серця. За мить вже чоломкався з Настею i потискав руку Степану. Сестра тримала на руках сповите в ковдри немовля i посмiхалась щиро й радiсно. Степан, який з часу iхньоi останньоi зустрiчi став ще круглiшим з виду, вiдповiв мiцним потиском руки. – Здоров будь, пане полковнику! – весело мовив вiн. – Поглянь лишень, як ми твiй хутiр вiдбудували! Кращий, анiж був? – Кращий, Степане, дякую тобi. – Та що ти, – несподiвано знiтився Степан, – це ми тобi маемо низько вклонитися за те, що вiдстояв ти наш край вiд ляха, дав можливiсть жити i працювати. А руки ще побудують! І харчiв до вiйська стiльки вiдрядимо, скiльки потрiбно буде, аби козак ситим та доглянутим у бiй пiшов! – Досить боiв! – посмiхнувся Богун якоюсь сумною посмiшкою. – Досить! Доброго бенкету хочу! – Авжеж! – вдарив руками об поли Степан i кивнув кiльком хлопцям, котрi стояли у нього за спиною: – Бiжiть до полковникового двору, попередьте, що ми уже йдемо. – Усе готово, усе для дорогого гостя, – заторохкотiв Степан, але швидко взяв себе до рук i гукнув поважним, як i належало людинi, котра виконувала обов'язки сiльського голови, голосом: – Пан полковник вiнницький Іван Федорович Богун запрошуе всiх присутнiх до свого дому на бенкет! Не барiться, люди добрi, козаки нашi з дороги! II Два роки минуло вiд трагiчних подiй пiд Берестечком, коли велике i добре озброене козацьке вiйсько, завдячуючи зрадi хана i вiдсутностi власного гетьмана, котрого Іслам-Герай утримував у своему кошi протягом тижня, зазнало разючоi поразки вiд полякiв. І хоча наслiдки стихiйноi втечi козакiв з Берестечка могли бути значно гiршими, чого й очiкували поляки, цiлковитого знищення козацькоi армii не вiдбулося. Можливо, саме завдяки купцi смiливцiв, котра, жертвуючи собою, залишилась прикривати втечу дезорганiзованих полкiв. А ще надлюдським зусиллям Богуна, призначеного радою козацькоi чернi командувати вiйськом у найскрутнiшу для нього хвилину. І хоч Іван навiть у думках нiзащо не погодився б iз тим, що вiн отримав пiд Берестечком власну перемогу, вона була надто явною, аби не кинутися в очi гетьману, генеральнiй старшинi козацького вiйська, а також багатьом у верхiвцi командування польського вiйська. Плани по цiлковитому знищенню козацтва й оволодiнню Украiною, звiльненою вiд самого духу бунтiвникiв, що iх виношували ясновельможнi, зазнали поразки. Битва, котра пiдвела полякiв так близько до бажаноi ними розправи над козацтвом, лише деякою мiрою пiдточила сили Хмельницького, а пiсля звiльнення з татарського полону гетьман, не втрачаючи часу, кинувся скликати нову армiю. Можливо, завдяки саме йому, Івану. І хоч iм'я Богуна, як ми бачили, й ранiше доходило до вух самого короля, тепер про вiнницького полковника заговорили в повний голос, порiвнюючи з покiйним Кривоносом i, навiть, самим Хмельницьким. Вiдгомонiли пристрастi у ставцi гетьмана й командуваннi коронного вiйська. Кампанiя 1651 року, котра обiцяла полякам повну перемогу над ворогом, закiнчилася у вереснi пiдписанням Бiлоцеркiвського мирного договору. Згiдно з ним козацтво, хоча й значно втрачало позицii, надбанi за минулi роки, все ж змогло зберегти не лише власний статус, а й деякий суверенiтет. Реестр, зазначений Зборiвською угодою в сорок тисяч козакiв, було зменшено до двадцяти тисяч, вiльнi помешкання козакiв обмежувались кордонами Киiвського воеводства, а польському панству в черговий раз поверталися всi його маетки, втраченi пiд час вiйни з початку ii в 1648 роцi. Зрозумiло, що Хмельницького, а також i його старшин, одним iз найближчих серед котрих став Богун, не мiг влаштувати Бiлоцеркiвський мир, тож поновлення вiйни тепер було лише питанням часу. Не влаштовував цей мир i корону, проте, не дивлячись на видиму позицiю сили пiд час його пiдписання, не все було добре всерединi польсько-шляхетського табору. Ще одразу пiсля закiнчення берестецького розгрому посполите рушення, набране Яном Казимиром з такими потугами, вiдкрито вiдмовилося переслiдувати розбитого i деморалiзованого ворога й розсiялося, поспiшаючи придушувати у власних маетках численнi селянськi повстання, котрими Великопольша озвалася пiсля того, як усi сили магнатства було спрямовано супроти Украiни. Слiдом за посполитим рушенням почало бродити у кварцяному вiйську – ненаситнi найманцi, у кишенi яких перекочувала пiд час грабунку козацького табору пiд Берестечком казна Хмельницького розмiром у тридцять тисяч талерiв, а також чималенькi вiйськовi трофеi, за звичаем, почали вимагати збiльшення утримання, погрожуючи полишити королiвське вiйсько в разi невиконання вимог i оголосити конфедерацiю. Багато втрат спiткали й табiр найближчих помiчникiв короля, найвагомiшою з яких, безумовно, можна вважати смерть у таборi пiд Паволоччю князя Іеремii Корибута-Вишневецького, котра викликала такий разючий резонанс серед рейментарiв польського вiйська i навiть рядового жовнiрства, що кiлька днiв по смертi князя вiйсько бродило значно сильнiше, анiж пiсля заяв найманцiв про конфедерацiю. Дивною була та смерть: повний життевих сил тридцятидев'ятирiчний князь протягом кiлькох днiв перетворився на розбитого хворобою старезного дiда i помер у страшних муках. Тож не дивно, що табором поповзли чутки про отруення Вишневецького. Жовнiри, котрi щиро любили свого полководця, ледве стримувалися, щоб не кинутись зi зброею в руках на найближче оточення князя, що його, за звичаем, звинуватили в отруеннi Вишневецького. Зупинити воякiв змiг лише привселюдний розтин тiла померлого, котрий не пiдтвердив факту отруення, i офiцiйною причиною смертi було визнано кишкову хворобу, котра розпочалася пiсля вживання Вишневецьким свiжих огiркiв та медового вина. Наскiльки правдивою була версiя лiкарiв князя, не судилося взнати нiкому навiть у наш час. Тiло Вишневецького, набальзамоване i поховане в склепi бенедиктинського абатства Святого Хреста у Польщi, загинуло вдруге пiд час пожежi абатства у 1777 роцi. І лише у двадцятому сторiччi стало вiдомо, що виставленi на оглядини паломникам останки князя йому не належали – у трунi зi скляним верхом покоiться тiло шестидесятирiчного чоловiка, котрого нiколи не торкався нiж анатома пiд час розтину. Але втрати Польщi не зупинилися лише на особi славетного князя, котрого сучасники пихато прозивали cosacoram terror.[64 - Cosacorum terror (лат.) – жах козацький.] Незадовго пiсля пiдписання Бiлоцеркiвського миру вiд несподiваного апоплексичного удару помер коронний гетьман Речi Посполитоi Миколай Потоцький, котрий так i не змiг оговтатись пiсля корсунськоi поразки й бусурманського полону, а ще через рiк не стало i Калиновського – шляхтич, непримиренний до козакiв та iдеi украiнськоi незалежностi, склав голову пiд час битви пiд Батогом у 1652 роцi. Рокованою для пана Мартина стала друга зустрiч з козаками Богуна. І хоч давно загинув велетень Пилипенко, котрий так безцеремонно захопив гетьмана в полон ще пiд Корсунем, знайшлися в полку Івана iншi буйнi голови, котрi спромоглися зробити могилою магната схили гори Батiг над Пiвденним Бугом на Вiнниччинi. Разом з гетьманом були вбитi i брат майбутнього польського монарха Марек Собеський, командир нiмецьких ландскнехтiв Пшиемський, а також вiсiм тисяч воякiв. А ще через рiк Стефан Чарнецький, зустрiвши в полi пiд Монастирищем козацькi полки пiд орудою Богуна, надовго втратив iнтерес до подальшого перебiгу вiйни, отримавши в горлянку стрiлу з козацького лука. А Іван, котрому Хмельницький, приховавши до пори особисту неприязнь, доручав усе бiльш важливi завдання по оборонi кордонiв козацькоi держави i з кожним разом все бiльшi регiменти козацького вiйська, стояв на охоронi Брацлавщини, немов цербер. Сотнi польських атак були приреченими на поразку одразу ж пiсля того, як про них дiзнавався Богун. А коли, в черговий раз зрадивши козацького гетьмана пiд Жванцем, хан з розбитою на численнi чамбули ордою йшов на Подiлля i Вiнниччину з метою дозволеного Яном Казимиром збору ясиру серед украiнського населення, на завадi ворожим планам став саме Богун. Смертельним вiтром повiяло в обличчя хижих до грабунку кочовикiв, коли вивiв полковник вiнницький вiсiм тисяч гетьманського вiйська iм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував вiн швидкi комоннi сотнi й кидався сам зi списом напереваги i шаблею наголо, волiючи вилити на татар все те, що накопичилося в душi колишнього запорожця ще вiд часiв Зборова! І страшною для татар була зустрiч з Богуном – подекуди з чотиритисячних загонiв залишалися рештки по чотири-п'ять сотень аскерiв, котрi, побитi й наляканi до смертi, прибували до ханського коша, ладнi цiлувати своiх коней, котрi винесли iх живими iз зубiв самого шайтана. Покiнчивши з татарами й дiзнавшись, що гетьман надае йому невелику вiдпустку для вiдпочинку вiд ратних справ, Іван кинувся на Волинь i пiсля двох тижнiв, проведених серед замерзлих болiт колишнього табору пiд Берестечком, вiдшукав-таки на невеличкому цвинтарi поблизу сiльськоi церкви невiдомого села напiвзасипаний снiгом горбик землi пiд простим дерев'яним хрестом. Людина, похована тут, була знайдена мiсцевими жителями в болотi неподалiк вiд козацького табору й перенесена сюди завдяки великiй повазi, що виявили селяни, спостерiгаючи з лiсу, у якому ховалися вiд жовнiрiв, за битвою одного проти багатьох. – Великий то воiн був, – сказав Івану панотець, настоятель церкви, бiля якоi було влаштовано поховання. – Один супроти сотнi став. І не вiдступив. І Богун зрозумiв: тут лежить Омелько. – Я хочу забрати його, отче. Хочу, щоб лежав вiн у рiднiй землi, поряд з тими, хто дорогим йому був за життя i кому дорогим був вiн. – На все Божа воля, сину мiй, – лише хитнув головою пристаркуватий священик. – Якщо вiн привiв тебе сюди, так тому i бути. І ось пiд вiдбудованим хутором Богуна, на кладовищi, котре розрослося за останнi буремнi роки, поряд з могилами Федора Богуна i Мирона Охрiменка з'явилася ще одна могила. Омелько Деривухо знайшов нарештi свiй вiчний дiм. А Богун, той, кого все свое життя Омелько намагався пiдтримати, вберегти вiд небезпеки i ненастирливо пiдставити плече, коли потрiбно було зробити нелегкий вибiр, кинувся назустрiч новим боям. III Гiсть прибув несподiвано, без попередження, проте Іван зрадiв його приiзду так, як зрадiв би найкращому товаришу. Навiть попри те, що до сьогоднi бачився зi своiм теперiшнiм гостем лише двiчi. Вперше ще пiд час битви пiд Жовтими Водами, вдруге зовсiм недавно, на нарадi в гетьмана, перед Жванецькою битвою, де й мав смiливiсть сперечатися зi Хмельницьким у присутностi решти старшини про розташування полкiв на майбутньому полi бою. Тодi, вийшовши з гетьманського шатра i усе ще палаючи гнiвом вiд наказу Хмельницького вести себе поштиво, Богун несподiвано для себе побачив поряд iз собою значного запорожця, котрого в колi генеральноi старшини добре знали й поважали як хороброго вояка i талановитого полководця. – Батько Хмель не любить, коли йому суперечать, це я знав завжди. І про полковника вiнницького менi вiдомо, того, котрий неодноразово викликав гнiв гетьмана. Тепер я сам став свiдком такоi суперечки i мушу визнати: у твоiх словах було зерно iстини, а гнiв Хмельницького безпiдставний, – просто сказав запорожець i посмiхаючись простягнув руку. – Дозволь познайомитися з тобою, полковнику. Мене звуть Іваном Сiрком. Іван не вагаючись простягнув руку назустрiч i вiдповiв мiцним й щирим потиском. – Богун, – вiдповiв вiн, – радий знайомству. – Здаеться менi, Богуне, доля ще неодноразово зведе нас iз тобою, – мовив Сiрко багатозначно, й Іван не зрозумiв тодi, що той мае на увазi. Тепер, почувши, який гiсть наближаеться до його резиденцii, Іван, у супроводi полковоi старшини, поспiшив виiхати назустрiч запорожцям далеко в поле. Так i зустрiлися вони втрете, сидячи в сiдлах один навпроти одного, на вершинi пагорба над Пiвденним Бугом. – Здрастуй, товаришу мiй дорогий, – мовив Сiрко i простягнув руку для привiтання, вивiльнивши ii перед цим з металевоi рукавицi, ювелiрно виготовленоi з вузьких, укритих золотою насiчкою, пластин. – Доброго дня, пане Іване, – простяг руку й Богун. – Радий бачити тебе. – Вибачай, що без запрошення, – розвiв руками запорожець. – Мовлять у нас на Низу: незваний гiсть гiрший татарина. – Козак козаку не бувае незваним гостем, а запорожцi завжди бажанi вiзитери в моему домi. Тож ласкаво просимо тебе, Іване Дмитровичу, i вас, – Іван пiдвищив голос так, щоб його мiг почути кожен з трьох сотень супроводжуючих Сiрка козакiв, – лицарство запорiзьке! Будьте моiми гостями стiльки, скiльки на те ваша ласка. Пiсля таких привiтань Іван, а за ним i решта старшини, повернули коней i поiхали до хутора, здiймаючи хмарки бiлоi снiговоi куряви обабiч неширокого шляху. Не наважуючись першим запитати про причину вiзиту, Богун мовчав. Незручну мовчанку перервав сам Сiрко. – Чув я, ти вiдшукав тiло Омелька i попрямував з ним до дiдизни своеi. Поспiшав i я вiддати шану останню покiйному пану суддi, та бачу – спiзнився. Ти поховав його? – Так, – кивнув головою Богун. На якусь мить знову запанувала мовчанка. – Мертвим Царство Небесне, а нам, живим, доробляти те, що вони не встигли. Вiддамо шану Омельку мушкетним салютом. Хоч i запiзно, але вiддамо. А ось е ще справи, котрi зробити нинi не пiзно. Вони е другою причиною того, чому здолав я з лицарством шлях вiд Чортомлика до твого хутора, Богуне. Вислухаеш мене, полковнику? – Лише пiсля доброго бенкету, коли запорожцi пiдкрiплять втраченi пiд час подорожi сили. – Не варто, – пригладив Сiрко довгi гадюки вусiв, – лицарство мое хоч бенкет i полюбляе, але не час тепер для нього. Що ж до мене, вважаю кружляння горiлки та iншi надмiрностi пiд час посту дiлом грiховним, тож з радiстю помiняю iх на молитву. Якщо, звичайно, не ображу цим господаря. Богун, котрий немало чув про аскетизм i глибоку релiгiйнiсть Сiрка, не став противитись. – Воля гостя свята для мене, а образа нiколи не западе в козацьку душу за молитву, вознесену Господу побратимом його, – мовив вiн. – Дякую, – схилив голову Сiрко. Вiн деякий час iхав мовчки, пiсля чого повернув голову до Богуна: – iдьмо спочатку на цвинтар, – мовив напiвзапитливо, напiвствердно. Цвинтар, на якому раптом стало тiсно вiд такоi великоi кiлькостi козакiв, озвався розкотистим карканням крука з вкритих памороззю вiт старезноi осики й подувом крижаного вiтру, який саме набирав розгону на пагорбi, де було влаштовано кладовище. Сiрко мовчки зняв шапку, пригладив свого довгого оселедця i пiдiйшов до розлогого кам'яного хреста, що його тiльки напередоднi встановили за наказом Івана. Погладив долонею шорсткий i холодний камiнь. – Ось i зустрiлися, товаришу мiй любий, – задумливо мовив вiн, поглядаючи на вкриту iмлою стрiчку Пiвденного Бугу вдалечинi. Бiльше не вимовив жодного слова. Постоявши кiлька хвилин, повернувся до козакiв, котрi встигли за спиною в Богуна вишикуватись у три шеренги i приготувати для салютування мушкети. – Давай, – махнув рукою Сiрко до когось iз старшин, котрi стояли виструнчившись. Небо, озиваючись урочистим громом до заснiженого гаю на обрii, тричi розкололося вiд злагоджених мушкетних залпiв. Цiлi хмари гайвороння, наляканого пострiлами, злетiли у височiнь. Кiлька хвилин птахи метушливо лiтали, сповнюючи повiтря рiзноголосим криком, пiсля чого почали вгамовуватись. Сiрко рiшуче натягнув на голову шапку i покрокував геть. – Мертвим Царство Небесне, а нам час iти i дбати про живих, полковнику, – кинув вiн на ходу до Богуна. У великiй залi нового Іванового будинку, котрий був побудований на зразок тих европейських шляхетних помешкань, що iх так полюбляли поляки, палахкотiв камiн, кидаючи метушливi вiдблиски на протилежну вiд нього, задраповану кремового вiдтiнку тканиною, стiну. Тьмяно виблискували клинки старовинноi зброi, що ними було щiльно увiшано iншу стiну. На столику, пiд високим вiкном з олив'яною рамою, палали в золоченому шандалi дванадцять свiчок, а на гостей чекали два м'яких крiсла, поставлених упiвоберта одне до одного так, щоб тих, хто сидiв у них, м'яко обiгрiвало тепло багаття в камiнi. – Прошу, – вказав Богун на одне з крiсел, коли вони з гостем залишилися нарештi наодинцi (на чому наполягав Сiрко). Лише тепер Іван змiг добре роздивитися його i з подивом визначив, що ранiше зовсiм не звертав уваги на особливостi зовнiшностi запорожця. Зростом Іванiв гiсть був трохи меншим за шiсть футiв, хоча й здавався дещо вищим за свiй зрiст за рахунок прямоi постави, широко розправлених плечей i гордовито пiднятого пiдборiддя. На головi мав, за запорозьким звичаем, оселедець, довгi вуса, що як уже говорилося ранiше, скидалися на двох звивистих гадюк. Мiцна постать Сiрка була немов збита i взагалi увесь його вигляд свiдчив про велику фiзичну силу, котрою було надiлено цього чоловiка, а високе чоло i проникливi карi очi повiдомляли про його неординарнi розумовi здiбностi. Прямий нiс i мiцне вольове пiдборiддя свiдчили про твердий, немов камiнь, характер. Була на обличчi майбутнього легендарного кошового отамана низових запорожцiв ще одна цiкава риса – велика червоняста пляма на пiдборiддi, дещо нижче правого куточка губ. Пляма, котру сучасники Сiрка вважали «печаттю Божою», що нею Творець вiдмiтив особливий статус цього визначного чоловiка. І тепер Богун упiймав себе на тому, що його погляд завжди затримуеться саме на цiй рисi обличчя спiврозмовника. Не заховалося це й вiд Сiрка. – З розжареним гарматним ядром цiлувався, – iронiчно пояснив вiн i сiв у крiсло. Богун нiяково вiдвiв погляд. Щоб загладити незручнiсть, запропонував: – Вина або меду? – Дякую, – заперечливо похитав головою. – Вистачить склянки джерельноi води. Приятелева вода краща ворогового меду, адже так мовлять у народi. Богун особисто наповнив водою з порцелянового глечика кришталеву чарку i подав запорожцю. Сам взяв до рук кубок з вином. – Що ж, давай вип'емо за дружбу, i я вислухаю те, заради чого ти здолав шлях вiд Запорiжжя до нашоi спiльноi з тобою батькiвщини. Я маю на увазi Подiлля. Сiрко задумливо подивився на вогонь, потiм одним духом випив зi склянки воду i поставив ii на срiбну тацю, котра стояла поряд. – Як живеться вам тут, на прикордоннi? Чи не турбують ляхи? – Чому не турбують? – знизав у вiдповiдь плечима Богун. – Не забувають про нас ясновельможнi. Але ж i у нас голова не на те, аби шапку носити. Зустрiчаемо. – Часто? – Часто. – Не стомлюе? Іван, перед тим як вiдповiсти, помовчав, пiсля чого пригубив вино i подивився в очi спiврозмовнику: – Чи не стомлюе, пане Іване? Але ти не менше мого знаеш, що не до втоми нам тут. Не можемо дозволити собi втомлюватися. П'ять рокiв вiйни минуло. Десятки, а то й сотнi побратимiв пiшли у вiчнiсть, забрала iх ця боротьба. А ми досi живi, тож мусимо ii продовжувати, не маемо тепер права опускати рук, хоч як би непереливки було. Та треба сказати, що й ляхи не такi сильнi тепер, як колись. І вони втратили в цiй вiйнi багато людей, багато сил, а що найголовнiше – коштiв. Тi загони, що з ними зустрiчаемося тут на ратному полi, лише жалюгiднi примари минулих шляхетних вiйськ. – Так, то правда, – погодився Сiрко. – Сили в Польщi значно поменшало. Але вважати, що вони закiнчаться в ляхiв ранiше, анiж у нас, було б виявом недалекоглядностi з нашого боку. Справа скорiше йде до взаемного знекровлення, котрим, я думаю, рано чи пiзно скористаються тi, хто тепер зайняв очiкувальну позицiю. – Хан? – пiдвiв очi на Сiрка Іван. – І хан, звичайно. Принаймнi точно знаю, що наслiдкiв переходу у Крим пiсля битви пiд Жванцем вiн нам з тобою не подаруе. Є й iншi. – Є вони й у Яна Казимира. – Так, безперечно. Богун вирiшив очiкувати наступного запитання мовчки, тож нiяк не прокоментував сказаного. – Ти вже отримав наказ прибути на Рiздво до Переяслава? – подивився Сiрко на Богуна пiсля досить довгоi паузи. – Так. – І якi думки маеш iз цього приводу? Якщо Іван i мав досi якiсь сумнiви з приводу мети Сiркових вiдвiдин, вони миттево розвiялись. Так, запорiзький отаман, котрий останнiм часом командував сiчовиками, тими, що виявили охоту брати участь у битвах Богдана Хмельницького, вiдчув у ньому однодумця i вирiшив викликати його на пряму розмову з приводу думки щодо до майбутньоi Переяславськоi Ради i корiнноi змiни у вiдносинах козацького гетьмана i Москви, що про неi ось уже довгий час гуло як серед козацькоi старшини, так i в полках та сотнях, серед чернi. – Думок багато, – розвiв руками Богун, – але напрямок iхнiй один. Невеселi тi думки, Іване Дмитровичу. – Невеселi, кажеш? Чому ж? Мали б бути навпаки… повними ентузiазму, чи що? Хмельницький знайшов союзника. До того ж такого союзника, котрий мае сили бiльше за кримського хана. Православного союзника, що для нас, козакiв, надзвичайно важливо. На цьому напрямку зроблено надзвичайно багато роботи. Невже ти проти союзу з Москвою? – Сiрко подивився на Богуна здивовано, навiть пiдозрiло. Той спокiйно витримав погляд. «Отже, вiн не однодумець. Тодi хто? Для чого приiхав? Можливо, хоче посперечатися з приводу укладання чи не укладання союзу з Москвою? Хоча навряд. Можливо, хоче подивитися на реакцiю Богуна пiсля таких тверджень? Так, це цiлком ймовiрно. Що ж, не у звичках Богуна приховувати те, про що думае». – Невеселi думки, – повторив вiн, – а для ентузiазму не бачу жодних мотивiв. Я вважаю, що Хмельницький робить страшну помилку, погоджуючись присягти московському царю. – Чому? – Тому, що тим самим вiн веде Украiну i все Вiйсько Запорiзьке до такоi кормиги, котра перевищить за важкiстю лядське панування! – Богун пiдхопився з крiсла i закрокував по кiмнатi, супроводжуваний поглядом Сiрка, котрий слiдкував за ним уважним поглядом з-пiд напiвзаплющених повiк. – Страшна та краiна у своему дикому деспотизмi, слiпiй покорi своему царю, що з нього роблять особу, наближену до Бога. Страшна до своiх власних людей, котрих нiколи не рахувала пiд час малих та великих вiйн, а для нас утричi страшнiша, позаяк чужi ми для них, чужими й залишимося! І не важливо, що вiри вони однiеi з нами, бо вiра iхня хоч православною зветься, такою не е! Цар iхнiй визначае ii постулати. Цар i лише цар е володарем, решту люду нiби народжено на свiт Божий, аби нiчого не мати i бути рабами. Навiть вищий державний люд i бояри iнакше, анiж раби царевi, не iменуються. Як можемо вiддати Украiну такому вiдвертому деспотизму? Сiрко не вiдповiдав, лише ледь-ледь похитував головою, i неможливо було сказати, чи тим похитуванням погоджуеться з вiнницьким полковником, чи висловлюе свою з ним незгоду. Іван продовжив: – Де ж були цар московський i цей його посiпака Бутурлiн, коли ми Жовту Воду почервонили? Коли Корсунь брали, Подiлля, стопа за стопою, звiльняли? Чому не прийшли надати руку допомоги своiм одновiрцям? Я скажу чому: тому що тодi ладнi були скорiше руку лядських католикiв тримати, анiж нас, православних! А Хмельницький для них був «вором i бунтарьом», котрий постав супроти закону i порядку в Речi Посполитiй, проти короля, чия влада, як вiдомо, вiд Бога. Чи не так? Що ж перемiнилося за цi роки, може, одумалась Москва? Може, засоромилась сидiти в бездiяльностi, доки ми тут кров проливаемо? Нi! Не вiрю! Ласий шматок землi хочуть вiдхопити в знекровленоi нами Речi Посполитоi, тому й згадали про нашi з ними нiбито спiльнi коренi. Але немае в нас, украiнцiв, спiльних коренiв з ними, нащадками татарських орд, котрi зруйнували Киiвську державу! Тож кажу тобi, як вже сказав те Хмельницькому: не можна вiрити московитам i йти на союз з ними, навiть на рiвноправний союз. Не буде нiякоi рiвноправностi промiж нами i ними, буде лише нова неволя для украiнського народу. Неволя, страшнiша за попередню! Очi в Богуна палали, коли вiн говорив цi слова, уся постать зiбралася i нiби приготувалася до стрибка, як то часто бувало за хвилину до того, як полковник мав кинутися у бiй. Було помiтно, що питання, котре зачепив його гiсть, надзвичайно тривожило вiнницького полковника. Сiрко спокiйно вислухав його i погоджуючись схилив голову. – Дякую за щирiсть, пане Іване, – мовив вiн. – Утiм, все, що я чув про тебе ранiше, не давало менi приводу сумнiватися, що почую вiд тебе лише тi слова, котрi йдуть вiд твого серця. Знай же – я згоден з тобою. І не тримай на мене зла за те, що не дав тобi того зрозумiти вiд початку нашоi розмови. Не тому я так дiяв, що хотiв спочатку взнати твою думку з цього приводу, скорiше для того, абись зрозумiти й надати за твоею допомогою словесноi оболонки тим думкам, котрi давно вже купчаться в моiй головi. Дякую тобi за це, полковнику. Іван став бiля вiкна, поглядаючи на заснiжене подвiр'я. З хмар, котрi щiльно вкривали небо сталевого кольору ковдрою, сипонуло густим i лапатим снiгом. – Так думаю не лише я, – тихо мовив вiн. – Такi думки е у старшини Полтавського, Кропив'янського i ще деяких полкiв. Мене пiдтримуе наше духовенство i навiть мiщани багатьох мiст Украiни. Ось, – Богун пiдiйшов до великого дубового столу в протилежному кутку кiмнати й вiдчинив невеличку скриньку, майстерно прикрашену срiбними бляшками, чеканка на них зображувала сцени з античних мiфiв, а кришку увiнчувала гравюра, на котрiй легендарний Персей, прикриваючись щитом, занiс свiй меч над потворною головою Горгони. Змii, котрi росли з голови Торгони, спрямовувалися роззявленими пащами в напрямку блискучого щита, що його тримав у руках грецький герой, а обличчя Медузи, передане невiдомим венецiйським майстром до найдрiбнiших подробиць, було екзистенцiею ненавистi й жаху. Зi скриньки Богун видобув скрiплений восковою печаткою сувiй пергаменту. – Лист киiвського митрополита Сильвестра Косова. Точно такий вiдправив митрополит i гетьману. Вiн пише, що не прийме присяги московському царю нi за яких обставин. Як i решта украiнського духовенства. Закликае i нас не йти на це. Вважаю, лише одного цього листа повинно було б вистачити, аби Хмельницький зрозумiв: союз iз Москвою на таких засадах, якi пропонуе Бутурлiн, неприпустимий! Але Хмельницький, здаеться, цього не розумiе. Тож пiдозрюю, що присяга все ж вiдбудеться. – Так, – Сiрко вiдкинувся на високу, обтягнуту зеленим англiйським сукном спинку крiсла, – присяга вiдбудеться. Їй не завадять i запорожцi. Гетьман, пам'ятаючи, хто дав йому притулок у важкi днi й спорядив для походу на волость, писав листа на Сiч. У ньому, хоча й формально, але просив благословення на майбутнiй союз. «…Кдiж ми яко махину вiйни зачинили з поляками не без волi i ради вашоi, братiв наших, так i сього, не меншого дiла про протекцiю вказану московську, без вашего дозволу i поради чинити не хочем…», – процитував вiн рядки гетьманського листа, пiсля чого розвiв руками. – Товариство погоджуеться з ним у тому, що протекцii шукати потрiбно. На жаль, на Низу настiльки недалекогляднi, що не вникають в умови такоi протекцii. Хоча й це нiчого б не змiнило. Лист Хмельницького на Сiч, повторюю, е лише формальнiстю. До кiмнати, тихо постукавши перед тим у дверi, увiйшов джура, вбраний у червоний, перепоясаний шалевим поясом жупан i смушкову шапку. – Обiд готовий, пане полковнику, – стиха доповiв вiн. – Дякую, – Богун видалив джуру з кiмнати помахом руки. – Пропоную продовжити нашу розмову за обiдом. – Радо погоджуюсь пообiдати, пане Іване. Проте цю розмову продовжувати немае сенсу. Дай менi вiдповiдь лише на одне запитання: Вiнницький полк буде присягати на вiдданiсть московському царевi? – Сiрко дивився прямо в очi Івану, i в поглядi його читалася напруга. – Нi, – твердо вiдповiв Іван. – Ми не присягатимемо, навiть коли за те впаде на нас немилiсть гетьмана. Маю надiю, майбутне розставить усi крапки над «i». – Так, – Сiрко простягнув руку Івану. – Саме так. Знай же, полковнику, що в моiй особi ти завжди матимеш однодумця. – Я вдячний тобi, – потиснув Богун простягнуту руку i, щоб перервати паузу, котра прослiдувала за цим, указав на дверi, за котрими щойно зник джура. – Прошу до столу. Сiрко мовчки кивнув головою i ступив до дверей. Уже стоячи у дверях, повернувся до Івана. – Нещодавно став я свiдком дивного пророцтва, – мовив вiн, поглядаючи на Богуна. – Проголосив його протопоп черкаський Федiр Бурський, богослов, вiдомий в народi, й не лише на Черкащинi. Мова йшла про дари, що iх пiднесли гетьману посли трьох нацiй, протекцiя яких розглядалася нами: Польщi, Туреччини i Московщини. Як вiд трьох царiв, сказав божий чоловiк, чи волхвiв, пiднесенi немовлятi Христу дари: золото, ладан i смирна символами були i знаменували буття i страждання його у свiтi, а потiм повернення на небо. Тобто золото означало царя, ладан – покiйника, а смирна вказувала Бога. Так i дари послiв гетьману символiзують дари царiв народу. А те в що одiтi або покритi дари, буде покровом або одягом народу в разi, якщо прийме тi дари, а з ними й протекцiю. Польськi дари, що iх привезли мужi шляхетнi, домагаючись завершення вiйни й примирення з Украiною, були покритi сукнами i килимами. Дари Туреччини було сповито в шовки та бавовняну тканину. Те носитимуть i люди, обери вони протекцiю тих або iнших. Так от. А ми обираемо протекцiю Москви, – сумно посмiхнувся Сiрко. – Що ж, пахощi накритого до обiду столу не дають менi спокою вже тут. Ходiмо. – Чим же були покритi дари московського царя? – запитав Богун. – Рогожею, пане Іване, – зiтхнув Сiрко i прочинив дверi. – Простою подертою рогожею. IV Прадавнiй Переяслав, мiсто, котрому волею долi було призначено стати крапкою у важкiй вiйнi украiнського народу проти Речi Посполитоi i поеднати Украiну з Московською державою, лежав серед широких, вкритих сiткою малих i великих рiчок, рiвнин Приднiпров'я, дещо на схiд вiд Киева. Лише птаху, який з висоти свого лету мiг окинути поглядом широкi простори лiсостепу, що розкинувся навсiбiч вiд мiста, давали оглянути себе в повнiй мiрi блакитнi води рiчок Трубiж, Альта i Карань, якi, немов блакитна мережа, оточували сивi мури полкового мiста, зеленi луки i поля, котрi щороку щедро обдаровували хлiборобiв урожаями, тихi й живописнi дубовi гаi i пагорби, котрi мовчазними вартовими завмерли серед неосяжних рiвнин. Лише птах мiг охопити оком усю велич та безкiнечнiсть землi, котра нинi носить назву Приднiпровськоi западини. Проте в перших числах сiчня 1654 року, коли десяток козакiв Вiнницького полку на чолi з полковником Богуном i полковим осавулом Михайлом Нечипоренком долали шлях мiж Киевом i Переяславом, поспiшаючи на оголошену гетьманом Раду, блакитнi стрiчки численних рiк, рiчечок та ручаiв, жовтогарячi сонечка кульбаб на широких луках i загадковий шелест крон вiковiчних дубiв у темних гаях, не розкривали перед подорожнiми принад лiтнього Приднiпров'я. Натомiсть, скiльки бачило око, поставала безкiнечна снiгова рiвнина, сонливу безтурботнiсть якоi подекуди порушували подорожнi на шляху й поблизьких манiвцях, а також закутанi в сивуватi димки села i хутори, котрi тулилися у вузьких балках або на берегах рiчок, тобто там, де мiсцевiсть понижувалась i допомагала зробити селище менш помiтним з вiдкритого степу. Зi степу, котрий завжди мiг приховувати в собi хижi очi татар або iнших ласих до чужого добра й гарно озброених людей. Шлях вiд Киева, котрий становив до Переяслава приблизно сто п'ятнадцять верст, Іван iз своiми супутниками мiг у разi необхiдностi здолати за один день, але, зрештою, вирiшив, що зайвий поспiх не потрiбний, тож напередоднi зупинився на ночiвлю у великому трактирi на околицi одного iз сотенних мiстечок. Мiсце для ночiвлi на шляху, яким на Раду в Переяслав збиралося козацтво з усiеi Украiни, знайти було досить складно, проте для Івана i його супутникiв ця проблема була вирiшена досить швидко – як тiльки сивочубий козак, господар заiжджого двору, прочув, що в нього мае спинитися сам полковник Богун, вiн особисто вийшов на подвiр'я i хлiбом-сiллю та низьким поклоном вiтав прибулих. – Не вибачив би собi до кiнця життя, – мовив вiн щиро, вiдповiдаючи на запитання Богуна про наявнiсть вiльних кiмнат, – якби не знайшов мiсця для Богуна! У власних покоях поселю мостивого пана, а догоджу тому, хто кров свою проливав за Украiну. – Хiба я один ii проливав, батьку? – знизав тодi плечима Іван, на що отримав таку вiдповiдь, котра глибоко схвилювала його: – Багато було таких, вашмость. Багато ще буде. Але Богун у нас один. Його мусимо шанувати за рани, отриманi в Збаражi, i за те, що врятував нас, нерозумних, у Берестечку. Двое синiв моiх врятувалися тодi. Третiй загинув, i не знаю, де могила його, то правда. Але правда й те, що якби булава наказного гетьмана була не в тебе, вашмость, навряд чи дочекав би з походу й iнших двох. Прошу тебе, велику милiсть зробиш, коли зупинишся на ночiвлю в домi моему, – козак ще раз вклонився до землi. Тепер, гарно вiдпочивши i вирушивши у подальшу дорогу пiсля вишуканого снiданку, над котрим господар заiзду особисто трудився ще за ночi, вiнницькi козаки швидко долали милю за милею, тож наблизилися до Переяслава задовго до темряви, котра в цю пору не примушувала на себе довго чекати, а за наявностi на небi низьких сивих хмар, як то було тiеi днини, повинна була заволодiти землею ще до п'ятоi години опiвднi. Коли з-за обрiю показалися спочатку розмитi, а потiм усе бiльш чiтко вималюванi на тлi неба золотi банi Успенськоi, й пофарбованi яскравою блакитною фарбою банi Покровськоi церков, промiж яких височiла, схожа з вiдстанi на шпицю, вежа мiськоi ратушi, Івана наздогнав Нечипоренко. Притримавши коня, поiхав поряд. – На шляху, немов на ярмарку, – вказав вiн на десятки возiв, ридванiв i бричок, сотнi комонного й пiшого, рiзного чину люду вiд iноземних послiв i козакiв до простих селян, що широким потоком текли до брами Переяслава, поблизу якоi зчинилося справжне стовпотворiння. – Багато люду козацького нинi в Переяславi, – вiдповiв Іван. – Вiд кожного полку, окрiм старшини, десяток-другий козакiв. Та Переяславський полк у повному складi, та гетьманська канцелярiя з обозом, та московського боярина Бутурлiна свита до пiвтисячi, напевне, нараховуе. Ну а де таке збiговисько, там i торгашiв цiле море. Мислю я, у передмiстi потрiбно спинятися, тут легше ночiвлю вiдшукати. Але плановi Богуна залишитися до початку Ради, котру було призначено на завтрашнiй день, у селянському передмiстi Переяслава, не судилося бути втiленим у життя. Ще на пiд'iздi до мiста його вiдшукав багато вбраний гетьманський джура, котрий i передав наказ Хмельницького: усiм полковникам зi своiм найближчим оточенням ставати на стацiю в мiстi, в будинках старшини i значних козакiв Переяславського полку, де для них приготовано все необхiдне. – У мене тут усi найближчi, – обернувшись, Богун оглянув десяток своiх проводжатих i кивнув на них гетьманському посланцю, – цi пани iдуть зi мною. – Як завгодно вашiй милостi, – поспiшив погодитись джура. – Прошу iхати за мною, я покажу, де саме вам зупинитися. Тепер у мiстi занадто людно. – Я помiтив, – спокiйно вiдповiв Іван, а за хвилину представники Вiнницького полку, котрi прибули на Раду впорожнi, без возiв i поклажi, з одними лише саквами, притороченими до кульбак, розчинилися в тисячному натовпi, котрий рухався в напрямку мiськоi брами, схожий на велетенського строкатого слимака. Проiхавши вузькими вуличками, тiсними вiд сотень людей, котрi поспiшали одним iм вiдомими напрямками пiд святковий передзвiн, що лунав з високих дзвiниць десяткiв переяславських церков, розташувалися у просторому будинку переяславського полкового кантаржея Семена Грабовського, поряд з будинком самого полковника переяславського Петра Тетерi, котрого Богун добре пам'ятав ще з часiв, коли, з гетьманськоi ласки, посiв полковницьку посаду в Кальнику i став частим гостем у канцелярii Хмельницького в Чигиринi. – Вiтаю, пане Іване, – просто й без зайвих слiв простяг Богуну руку Грабовський на знак привiтання. – Розташовуйся якомога зручнiше, про тебе i твоiх супутникiв потурбуються. А менi потрiбно до полковника, тож не гнiвись, повинен тебе покинути. Там у нього i гетьман, – сказавши це, Грабовський зiтхнув: – Ох, не люблю, коли стiльки начальства укупi. Та нiц не вдiеш. – Хмельницький зупинився в Тетерi? – Звичайно, де ж йому ще зупинятися? Та ти розташовуйся, пане полковнику, обiд зараз подадуть. Проте пообiдати Івану вдалося не одразу. Не пройшло й п'яти хвилин пiсля того, як у напрямку полковоi канцелярii зник Грабовський, на подвiр'i, яке стало тимчасовим пристанищем для Богуна i його почту, з'явився той самий гетьманський джура, котрий провiв iх сюди вiд мiськоi брами. Уклонившись, вiн повiдомив Богуну про наказ Хмельницького прибути до нього в покоi за годину. – Добре, козаче. Передай гетьману, що я буду в призначений час. Нечипоренко, котрий стояв поряд, подивився на Івана. – Чомусь я очiкував саме такого розвитку подiй, – мовив вiн зiтхаючи. Богун хвилину мовчав, супроводжуючи поглядом джуру, який крокував геть, виконавши покладене на нього доручення. – Я теж, Михаиле, – сказав вiн згодом. V Просторий i гарний дiм полковника Тетерi, побудований у новiтньому стилi бароко, з масивними ногами чотирьох колон фасаду над високим кам'яним ганком, котрi притримували на собi прикрашений лiпленням дах, з високими вузькими вiкнами в олив'яних рамах i побiленою крейдою балюстрадою, котра тяглася поверх обох крил будинку, праворуч i лiворуч колонади, стояв посеред досить широкого, вимощеного кам'яною брукiвкою подвiр'я. Велика, не менше пiвтора сажнi заввишки, огорожа, котра являла собою тi ж колони у стилi бароко, поеднанi промiж собою чавунними решiтками з чорними мордами левiв промiж кованими гратами i гострими пiками на верху. За огорожею, вiдмежовуючи вимощене камiнням подвiр'я вiд ганку i колонади, тяглися кущi, дбайливо пiдстриженi й вкритi тепер товстим шаром снiгу. Богун, проминувши високу браму i вартових бiля неi, швидко пройшов дбайливо вичищеною вiд снiгу й криги брукiвкою повз виставленi в ряд жовтi тiла великих гармат. Бронзовi «панянки» грiзно дивилися в обличчя усiм гостям полковницького палацу, мiцно впершись в землю дебелими, в зрiст людини, кованими подвiйною залiзною шиною колесами. Легко збiг сходами до дверей. Порiвнявся з вартовими, серед яких упiзнав джуру, котрий принiс йому звiстку про виклик гетьмана. Джура, помiтивши Богуна, зник за дверима. За мить з'явився в супроводi генерального осавула Демка Лисовця. – Доброго дня, полковнику, – холодно кивнув головою Литовець, котрий тримався з Іваном демонстративно стримано ще вiд часiв свого провалу пiд час переслiдуваннi вiйська Лянцкоронського i Калиновського, у котрому чомусь винуватив Богуна, якого тодi гетьман вiдсторонив вiд переслiдування розбитих пiд Вiнницею полякiв. – Його ясновельможнiсть очiкуе на тебе, не барись. Іван у вiдповiдь кинув на осавула байдужний погляд i сказав: – Я нiколи не барюсь, пане Демко. Лисовець мало не заскрипiв зубами, але промовчав i, круто повернувшись на пiдборах, повiв Івана в гетьманськi покоi. Хмельницький прийняв Богуна, стоячи посеред простороi кiмнати iз занизькою, як для Іванового зросту, стелею, перськими килимами на стiнах i на долiвцi, з масивними, зробленими не надто витонченим теслею, меблями. Зодягнений був просто: у бiлу полотняну сорочку, оксамитовi шаровари й м'якi домашнi сап'янцi. Лише на плечах мав пiдбитий соболиним хутром кармазиновий жупан, настiльки щiльно вкритий золотим шиттям, що тканина на ньому буквально переливалася у свiтлi кiлькох десяткiв свiчок, якi палали в численних пiдсвiчниках i канделябрах. Обличчя гетьмана, котре помiтно змарнiло пiсля недавнiх подiй у Сучавi, виглядало надзвичайно втомлено, а в чупринi, пiдстриженiй за польською модою, з високо виголеними скронями, а також у довгих вусах помiтно побiльшало сивини, вiдтодi як Богун востанне бачив Хмельницького. Високе чоло гетьмана перекреслила, додавшись до попереднiх, ще одна глибока зморшка, що робило вигляд його обличчя ще бiльш стомленим, анiж це було насправдi. Іван пригадав, що сина гетьмана, Тимофiя Хмельницького, котрий загинув вiд вибуху гарматного ядра в Сучавi, поховано лише тиждень тому. – Доброго дня тобi, батьку козацький, ясновельможний пане гетьмане, прийми моi спiвчуття з приводу втрати дорогоi тобi людини, – мовив Іван, знiмаючи шапку i згинаючись у низькому поклонi. – Здоровий будь i ти, полковнику, дякую за спiвчуття, – Хмельницький вказав Богуну на стiлець, який стояв поблизу великого столу. – Сiдай, розмову до тебе маю. Іван мовчки сiв на вказаний стiлець. Хмельницький примостився на лавi навпроти нього, прихилившись спиною до мармурового пiдвiконня i щiльнiше застiбуючи жупан. Деякий час мовчав, потiм дiстав з кишенi жупана люльку, набив ii тютюном i припалив вiд поданоi Богуном свiчки. – Дякую, Іване, – гетьман помахом руки наказав Богуновi сiсти на стiлець, з якого той пiдхопився, щоб подати вогню. – Знаеш про що пiде мова? – Здогадуюсь. – Отже, здогадуешся… – Хмельницький на кiлька хвилин замовк, щось обдумуючи. Нарештi зiтхнув. – Ти бачиш скiльки люду зiбралося, тут у Переяславi? З Правобережжя, з Лiвобережжя, з Сiчi. З самоi Москви люди приiхали. Багато верст шляху здолали. Тобi вiдомо, скiльки верст вiд Москви до Переяслава? – Близько тисячi, ваша ясновельможнiсть. – Немалий шлях. Адже тобi вiдомо, що таке шлях, ти теж не раз долав довгi милi шляху за моiм наказом. Бував i послом вiд Вiйська Запорiзького. Востанне, якщо не помиляюся, спiльно з панами Пушкаренком та Сахновичем, пiд началом писаря мого, Виговського, iздив до Кам'янця посольством до Іслам-Герая? – Так, пане гетьмане. – Ну, тодi будь ласка, полковнику, нагадай менi чим закiнчилося те ваше посольство? – Хiба Виговський досi цього не зробив? – знизав плечима Богун. – Поганий би був я гетьман, коли б вiн цього не зробив! – дещо пiдвищив голос Хмельницький. – А ти все ж нагадай. – У переговорах, котрi вiдбулися мiж ставкою Сефера Кази-аги i польськими комiсарами неподалiк вiд Нового замку у Кам'янцi, ми участi не брали, а надалi, коли вiдмовилися обговорювати з канцлером будь-якi питання, доки не буде вiдновлено умов Зборiвського трактату, – були, м'яко кажучи, з'iгнорованi. Поляки з турками вели домовини про майбутнiй похiд на Москву. – Так. Залишаеться доповнити тебе лише тим, що нам байдуже до мети тих домовлянь. Не байдуже лише те, що почалися перемовини нашого единого союзника з нашим ворогом, i робиться це через нашу голову! І ще одне. Тобi мае бути добре вiдомо: поляки вiдмовляються вiд пiдписання нового мирного договору, який би залишив усе на позицiях, визначених у Зборовi. – Менi вiдомо про це. – Тодi чому ти дозволяеш собi брати пiд сумнiв моi рiшення i прагнення бiльшостi вiйськовоi старшини, вiдмовляючись присягнути на вiрнiсть московському царевi?! – голос Хмельницького задзвенiв пiд стелею, i гетьман iз силою торохнув кулаком до застеленоi оксамитом лави. Богун згадав, що точнiсiнько так само дзвенiв голос гетьмана тодi, у наметi, коли пiд час походу вiйська на Сучаву з метою визволення з осади Тимоша Хмельницького, до шатра увiрвалися полковники i почали вмовляти гетьмана повернутися на Украiну, вiдмовившись вiд мети походу. – Доки за сином будеш ходити, Украiни позбудешся, – мав тодi необережнiсть мовити нещодавно призначений на черкаське полковництво Яцько Пархоменко, пiсля чого миттево позбувся лiвоi руки вище лiктя – знервований останнiми переживаннями й нетверезий гетьман вiдрубав ii одним помахом своеi шаблi. Але на Богуна крик гетьмана не справив такого враження, яке зазвичай чинив на бiльшiсть генеральноi старшини i полковникiв, не говорячи вже про рядових козакiв. – Рабства не хочу, батьку, – люто зиркнув вiн на Хмельницького. – Рабства?! Ми всi скоро матимемо його! Чи мало зроблено мною, жеби закiнчити вiйну i вiльно запанувати на власнiй землi? Немало! Скiльки кровi пролито, скiльки сил вiддано, а що ми маемо? Трансильванiя, Волощина, навiть Молдова проти нас. Польща з Кримом домовляеться, з Литвою мир вилами по водi писаний, чи ти слiпий, полковнику? Чи не вiдчуваеш, що ось-ось, немов голоднi собаки, кинуться на нас з усiх сторiн, абись розiрвати тiло вiтчизни нашоi на тисячi клаптiв? – Хмельницький пiдхопився з лави i закрокував кiмнатою, як робив те завжди, коли хвилювався. І скiльки прихованоi сили, скiльки стрiмкостi вiдчувалося в його постатi, немолодоi вже, побитоi ворожою зброею i життям людини! – Легко казати так, як се робиш ти, Богуне! Легко сперечатися! Думаеш, я не бачу, на яку небезпеку наражаемось, йдучи у пiдданство дикому царевi пiвнiчному? Добре розумiю. І бачу. Але розумiю й те, що виходу iншого не маемо. Особливо тепер, пiсля Земського собору, котрий затвердив усе ж прийняття Вiйська Запорiзького пiд протекцiю Москви. Дорогого менi те коштувало, полковнику. І ми пiдемо в пiдданство. Бо лютуе голод в Украiнi вже пiсля стiлькох рокiв вiйни, бо чума винищуе мiста i села сотнями вiд Днiстра до Днiпра. Тому що люди ремствують, а я мушу унiверсалами своiми забороняти пiд страхом смертi продавати коней та зброю, а збиратися пiд полковими знаменами в разi нужди. Це тi самi люди, котрi йшли за мною до Пилявцiв, i я приймав iх, непрошених, десятками тисяч до вiйська! – Слушнi слова, батьку, – Богун вiдчув, як у ньому зростае гнiв. – Але вислухай i мене! І слово мое таке буде: не приймай iхню собачу протекцiю! Багато витримували ми за цi роки i ще витримаемо! Бог нас не полишить… Хмельницький лише стомлено махнув рукою: – А окрiм Бога, ти маеш союзникiв, Богуне? – Мечi нашi в тебе, гетьмане! – То так. Але замало iх для всiх ворогiв наших. Не смiй радити менi, полковнику. Сперечатися не смiй. Ти присягнув менi на вiрнiсть, тож виконуй свою присягу. Завтра ти пiдпишеш усе, що буде потрiбно, i не примушуй мене гнiвитись на тебе. Іван i собi пiднявся зi стiльця. Поклавши руку на рукiв'я шаблi, низько вклонився: – І ти не примушуй мене порушувати клятву мою. Не тобi одному присягав я, Украiнi присягав. А пiсля цього не можу клястися iй на згубу i йти пiд руку царя варварського. Хмельницький кiлька хвилин мовчав, задумливо поглядаючи на Богуна. Нарештi зiтхнув i щiльнiше загорнувся в жупан. – Ти можеш собi пояснити, полковнику, чому досi тримаеш пернач? – На все воля Божа. – Божа i гетьманська, Іване. – Так, ваша ясновельможнiсть. – А от я собi не можу цього пояснити. Було багато людей, котрi згинули вiд мого гнiву вiд речей, набагато бiльш невинних, анiж тi, що ти iх дозволяв собi в моiй присутностi. Я страчував за звинуваченням у державнiй зрадi людей, котрi почувалися занадто вiльно. Не знаю, може, й ти готуеш комплот[65 - Комплот (заст.) – зговiр, змова.] проти мене, таких вже немало було. Але чомусь ти подобаешся менi, Богуне. Можливо, саме тому, що ставиш для себе Украiну вище, анiж мене, ii гетьмана, навiть себе самого. Що ж, iди. Не буду чинити тобi нiчого й цього разу. Обiйдемося й без присяги вiнницького полковника. – І Вiнницького полку, пане гетьмане. – Так. – Окрiм нас, протекцiю Москви не пiдтримае Киiвський патрiархат, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський i Уманський полки. – Менi про це вiдомо. Решта козакiв пiдтримують мое рiшення, а iх бiльшiсть. На цьому завжди трималася козацька рада – ухвалюють рiшення, котре обирають бiльшiстю вiльних голосiв, при арматi. Іди полковнику, скоро почнеться призначений мною прийом царських послiв. Іди, але знай: ти в черговий раз засмучуеш мене. – Вибач, батьку, iнакше не можу чинити, – щиро мовив Богун. – Йди. Іван вклонився гетьману, тихо причинив за собою дверi i, наповнюючи тишу великого будинку дзвоном острогiв, швидко збiг сходами в широку залу передпокою. Там побачив десяток одягнених у довжезнi соболинi шуби i високi, мало не у пiвсажня заввишки, шапки, бороданiв, котрi про щось упiвголоса розмовляли. Побачивши Богуна, вони замовкли. Серед iнших Іван помiтив i самого Василя Бутурлiна – найвищого i найгладшого серед послiв, зi здоровим рум'янцем на пухких щоках i довгою чорною бородою, котра доходила боярину аж до пояса. Вдаючи, що не знае нiкого з присутнiх, хоча з Бутурлiним йому i доводилося зустрiчатися на кiлькох бенкетах у Хмельницького, а одного разу навiть супроводжувати його посольство пiд час мандрiвки крiзь володiння Бiлгородськоi орди, Богун проминув дверi i вийшов на високий ганок дому Петра Тетерi. Переповнений людьми Переяслав зустрiв його гамором, криками, рипiнням возiв та iржанням коней, що лунали з-поза меж полковницькоi господи. VI Переяславська Рада розпочалася ранком восьмого сiчня 1654 року зiбранням у гетьмана усiх полковникiв, сотникiв та iншоi прибулоi полковоi старшини, передзвоном усiх церков Переяслава, а також шумом великих натовпiв на вулицях i майданах мiста. Серед цього гамору стримано i урочисто рокотали вiйськовi литаври. Тисячi людей, котрi дотепер тулилися в хатинках, корчмах або й хлiвах передмiстя, кинулися в мiсто, додаючись до численних мешканцiв самого Переяслава i представникiв козацьких полкiв, котрi прибули на Раду. Внаслiдок цього полкове мiсто перетворилося на справжнiй мурашник. Людське море клекотало до обiдньоi пори, гублячись у пересудах, де можна побачити Хмельницького, подивуватись з небачених убрань московських послiв або просто пiдкрiпитися чи випити чарку оковитоi. Нарештi Переяславський полк у повному складi вишикувався на головнiй площi мiста неподалiк вiд Успенськоi церкви, де мала вiдбутися процедура прийняття присяги московському царевi Олексiю Федоровичу. Генеральна старшина Вiйська Запорiзького, а з нею й украiнське духовенство й найвiдомiшi представники переяславського мiщанства, потяглися в ридванах, верхи на конях або й просто на своiх двох, ближче до Успенськоi церкви, неподалiк якоi ще вiд учора було влаштовано помiст, з якого мав звертатися до людей гетьман. Тепер з килимiв, що ними було вкрито помiст, видаляли паморозь, якою тi вкрилися за нiч, а також установлювали хоругву Вiйська Запорiзького i гетьманський штандарт. Мiщани, такi як червонолиций пан бурмiстр, що стояв у центрi натовпу з радцiв, цехмiстрiв i найбiльш поважних майстрiв переяславських цехiв, поглядали похмуро. Не дивлячись на свое чималеньке положення в мiстi, сьогоднi пан бурмiстр, очевидно, пригнiчений неймовiрно великою кiлькiстю високих посадовцiв козацького вiйська i самого гетьмана, тримався якомога подалi вiд дбайливо вкритого десятками перських килимiв, а поверх них червоним, немов кров, сукном, ганку Успенськоi церкви. На самому ганку, вочевидь, уже почуваючи себе тут справжнiми хазяями, вишикувались довгобородi московськi посли – бояри, думнi дяки, писарi, стряпчi й усi, хто був необхiдним у складi посольства. Не вистачало лише самого Бутурлiна, який, з метою надання своiй персонi особливого статусу, не вважав за потрiбне з'являтися перед людськi очi до приiзду Хмельницького. Нарештi литаври вдарили гучнiше, дзвiнко заграли сурми, i на площу, примушуючи сколихнутись людське море, верхи на бiлому конi в'iхав гетьман Хмельницький, слiдом за ним трималися Виговський, генеральний суддя Богданович, генеральний обозний Коробка i генеральнi осавули Мiсько i Яненко. – Гетьман! – почулося в натовпi. – Гетьман! – видихнули заднi ряди, котрi, щоб краще бачити все, що дiялось на майданi, зайняли всi можливi пiдвищення, включаючи будiвлi козацькоi пушкарнi й ковану огорожу будинку Тетерi. – Хмельницький! – Слава Хмельницькому!!! – заволав хтось у натовпi, й за мить тисячi голосiв заревiли, вiтаючи гетьмана. У вiдповiдь той на мить затримав коня, приклав лiву руку до грудей i здiйняв високо вгору свою булаву. Над шеренгами Переяславського полку вгору злетiли сотнi шапок. Бутурлiн, який з'явився невiдомо звiдки якраз у ту мить, коли на майдан в'iхав гетьман, тепер стояв на чолi посольства, розпливаючись у посмiшцi, i усiм своiм виглядом давав зрозумiти: вiн надзвичайно задоволений таким теплим прийомом, що його вчинили пiдвладнi Хмельницькому. Повним трiумфу поглядом обвiв Бутурлiн рiвнi шеренги затягнутих у червоне сукно козакiв Переяславського полку i рiзнобарвний натовп за спинами переяславцiв. Зауважив хвилювання гетьманського оточення, не пройшов i повз хитруватi очi Виговського, котрi мало не пiдморгували йому, немов змовнику, (хохол ще вчора приходив i тайкома вiд гетьмана пропонував свою допомогу, туманно натякав на власну лояльнiсть, на сподiвання отримати землю i владу з рук царського уряду, в разi коли це стане в iхнiй компетенцii). Зупинився радiсний погляд боярина, лише наткнувшись на повнi ненавистi очi Богуна. Немов спiткнувся, налетiвши серед пустоти на перешкоду. Посмiшка повiльно сповзла з обличчя Бутурлiна i вiн, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, i заграв щелепами пiд чорною, немов смола, бородою. У прямому й вiдкритому поглядi Богуна вiн вiдчув виклик. Нi, не собi. Це був виклик державi, котру боярин тут собою ототожнював, котрiй служив вiрою i правдою, подяки якоi за вдало виконану тут роботу очiкував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мiльйони й мiльйони людей, родючу украiнську землю, котру рано чи пiзно можна буде подiлити й панувати на нiй. Населення, мiльйони робочих рук, котрi уже шiсть рокiв, не втомлюючись боротися з ворогами iз заходу, добровiльно визнають владу царя Олексiя, – все це дарував Москвi вiн, Василь Бутурлiн! І лише погляд вiнницького полковника, на котрий вiн так несподiвано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру вiн таемно уже вважав у кишенi царя-батюшки, може принести Московщинi ще багато прикрих та болючих сюрпризiв. Вiдволiк боярина вiд невеселих думок голос генерального осавула Яненка: – Тихо, люд православний! Прошу тишi! Слухайте слово його ясновельможностi пана гетьмана Вiйська Запорiзького Низового i Городового, Богдана-Зиновiя Хмельницького! Повiльно, зароджуючись перед помостом, на який у оточеннi генеральноi старшини пiднявся Хмельницький, i поступово вiдкочуючись до найдальших берегiв людського моря, пройшла хвиля такоi дзвiнкоi тишi, що стало чути скрип невидимого звiдси колеса на водяному млинi в передмiстi. Тричi заграли сурми i пророкотали, замовкнувши раптово, литаври. Хмельницький, неспiшно оглянувши весь простiр заповненого людьми майдану до найдальшого куточка, до якого вiд помосту було добрих пiвтори сотнi сажнiв, набрав у легенi морозного повiтря i почав промову: – Панове полковники, осавули, сотники i все Вiйсько Запорiзьке, i всi православнi християни! – залунав над притихлим натовпом гучний i розкотистий голос гетьмана, голос, який вiд часiв Жовтих Вод слухали, як музику гiмну, наповнюючись гордiстю за себе i власну краiну, за силу, що ii вiдчули, ставши пiд знамена славного гетьмана. – Вiдомо вам усiм, як Бог свободив з руки ворогiв, що гонять церкву святу i кривдять все християнство нашого схiдного православ'я. Шiсть рокiв живемо ми в землi нашiй без господаря – в безнастанних вiйнах i кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву Божу, аби iм'я руське анi згадувалось в нашiй землi. Вельми се нам усiм докучило i бачимо, що не можна нам бiльше жити без царя. – Чому ж, батьку? – не стримався Богун i зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпiк. – Кров проливаемо, правда, шiсть рокiв вiйни i утискiв, теж правда. Тiльки нам гетьман – володар, для чого нам цар? У вiдповiдь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову: – Тому нинi зiбрали ми явну раду всьому народовi, абисьте вибрали собi господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз вiн накликав нас через послiв своiх пiд свою владу. Другий – хан кримський. Третiй – король польський: коли того захочемо, вiн ще й тепер нас може прийняти до давньоi ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шiсть лiт безнастанно собi випрохуемо! Пiсля цих слiв Хмельницького Богун вiдчув на собi погляд. Пiдвiвши голову, зустрiвся очима з Бутурлiним. Очi боярина знову смiялися. «Чуеш, непокiрний полковнику, випрохуемо! Благаемо, наче милостi!» – промовляв той погляд. Пальцi, якими у безпомiчнiй лютi впився в рукiв'я шаблi при поясi, побiлiли. А слова Хмельницького все капали й капали в його свiдомiсть, неначе розплавлений свинець, неначе вирок тому, за що вiн, Богун, бився усi цi роки: – Вибирайте кого хочете, – говорив Хмельницький. – Турецький цар бусурмен, усiм вам вiдомо, яку бiду терпить наша братiя – православнi греки, i в якому вони утиску вiд безбожних. Кримський хан теж бусурмен, поневолi прийнявши його в приятелi, якi незноснi бiди ми потерпiли. А яка неволя, яке нещадне пролиття християнськоi кровi було вiд панiв польських, того нiкому з вас не треба оповiдати: всi ви знаете, що за краще вони мали жида i пса, анiж християнина, брата нашого. Православний же великий государ, цар схiдний – одного з нами грецького закону, ми з православними Московщини – одно тiло церковне, що мае головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православноi церкви нашоi Малоi Русi. Не злегковаживши безнастанних наших шестилiтнiх благань, вiн прихилив до нас свое милостиве царське серце i прислав до нас своiх великих ближнiх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбимо, то, крiм його великоi руки, не знайдемо благотишнiного пристановища. – Хмельницький зiтхнув, подивився на Богуна i добавив дещо тихiше, але все ж так, що його почули всi, хто стояв поряд з пiдвищенням: – А хто з нами в тiм не згоден, тепер куди хоче – вiльна дорога![66 - Промова Б. Хмельницького тут наведена в тому виглядi, як вона подаеться у працi М. Грушевського «Історiя Украiни – Руси». – T. 9, роздiл 7, с. 2. Грушевський, в свою чергу, посилаеться на ще бiльш раннi джерела: Історiя Бантиша-Каменського 1822 р.] І, немов пiдводячи солiдний пiдсумок словам гетьмана, вдарив залп кiлькох десяткiв гармат – це Виговський помахом руки вiддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високi мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострiлiв, як наперед натовпу, мало не пiд саме пiдвищення, на котрому стояв гетьман, пiдскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упiзнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетерi. – Волимо пiд крiпкою рукою царя восточного, православного, в нашiй благочестивiй вiрi помирати, нiж ненависнику христовому, поганиновi, дiстатися! – заволав вiн з такою силою, що його почули, без сумнiву, й заднi ряди. – Волимо! – почулося з натовпу. – Царя православного! – Геть собак бусурманських! – Геть ляхiв з iхнiм жидiвством! До московського царя в пiдданство веди, гетьмане! – заревiли навколо, i одразу ж крики потонули в урочистому спiвi сурем i рокотаннi литавр. З пiдвищення поважно зiйшов Петро Тетеря, котрий до цiеi митi стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав вiн уздовж кола, яке оточувало пiдвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна пiдбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку i червонi сап'янцi iз золотими острогами. Праву руку нiжинський полковник гордовито тримав на рукiв'i оздобленоi слоновою кiсткою карабели, лiвою стискав срiбного полковницького пернача. – Ви чули, панове-молодцi, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажiть: чи всi так призволяете? Чи всiх вас волю висловив його ясновельможнiсть? І цiеi митi Богун помiтив заворушення, котре почалося надто далеко вiд помосту, щоб йому надали занадто великоi ваги, – на самому краю майдану раптом звилась малинова хоругва, i учинився крик, серед якого Іван розрiзнив лише кiлька окремих реплiк, значення котрих було занадто недвозначним, щоб його можна було вiднести до чогось iншого, окрiм виявлення незгоди з промовою гетьмана i майбутньою угодою. – Не православнi вони, татари е! Вiд насiння татарського! – чулося звiдтiля. – Не вiддай народ у неволю, батьку! – вторив першому другий голос. – Козацтво славне до смертi ведеш, гетьмане! – лунав третiй голос. – Украiну продаеш! – Кривавими рiками i слiзьми гiркими ii ми до цього торгу омили! Обличчя Тетерi скам'янiло. Вiн кинув швидкий погляд на осавула, який виструнчився поруч, i за мить до того мiсця в натовпi, звiдкiля чулися вигуки, вирушили, супроводжуючи свiй шлях криками невдоволення та болiсними зойками людей, що iх так безцеремонно розкидали, звiльняючи собi шлях, кiлька десяткiв старшин Переяславського полку. З обличчя Бутурлiна i облич його радникiв миттю зiйшов благодушний вираз, що його непорушно зберiгали впродовж останнiх годин. В оточеннi московського посла почалося жваве перешiптування. Хмельницький, здавалося, не помiчав усього, що вiдбувалося, – вiн був зайнятий своею булавою, котру йому саме зараз необхiдно було дбайливо примостити на отороченiй золотим шиттям оксамитовiй подушечцi, що ii запобiгливо пiднiс булавничий. За хвилину в кутку, звiдки доносились крики, почувся шум бiйки, зойк пораненого, пiсля чого когось поволокли геть. Стривожений, мов бджолиний вулик, натовп ще деякий час гудiв, пiсля чого поступово почав стихати, а пiсля черговоi серii ударiв литавр i спiву сурем притих зовсiм. Тетеря, котрий увесь цей час ходив уздовж утвореного козаками кола, немов лев уздовж огорожi, вiдкашлявся i заволав удруге: – То чи всiх волю висловив гетьман? Чи всi так призволяете? На цей раз нiчого не завадило, i дружнi, сповненi ентузiазму голоси, якi якось надто вже симетрично лунали з рiзних вiдтинкiв кола, сповiстили: – Усi однодушно!!! Хмельницький, вдоволено махнувши головою, вимовив гучним своiм i чистим голосом. Тим самим голосом, як пригадав цiеi митi Богун, котрим кликав у бiй з ворогом ще тодi, напередоднi Жовтих Вод: – Нехай так i буде! Нехай Господь укрiпить нас пiд царською крiпкою рукою! – Боже, утвердь! Боже, укрiпи! Аби ми всi навiки однодушнi були! – не забарилися тi самi дружнi голоси, котрi щойно твердили про однодушнiсть тих, хто зiбрався на Раду в Переяслав. За хвилину схвальними криками розкотився увесь велетенський майдан. – Помилуй нас Господь, – почув Богун i побачив поряд повнi слiз очi Нечипоренка. – Дай сили витримати все, що на нас ще чекае. – Мусимо, Михаиле, – Іван стиснув правицею плече вiрного осавула. – Ходiмо, нам нiчого тут робити. І Богун покрокував геть, не звертаючи уваги на здивованi погляди iнших старшин, котрi почали рухатись до сходiв Успенськоi церкви, де мала вiдбутися присяга на вiрнiсть московському царевi Вiйська Запорiзького й усього народу Русi Малоi, як зболили величати Украiну за схiдним кордоном. Слiдом за полковником поспiшив Нечипоренко i вiнницькi козаки, котрi прибули з Іваном до Переяслава за наказом гетьмана. За iхнiми спинами урочисто задзвонили, заливаючи майдан басовитим гудiнням великих i веселим спiвом малих дзвонiв. У широкi дверi Успенськоi церкви, де нинi переяславський протопiп Григорiй мав служити разом з прибулими з Москви священиками, густими лавами пiшли багато вбранi старшини i московськi посли. Прибувши до господи Семена Грабовського, де застав лише старого козака, котрий був у полкового кантаржея за розпорядника, Богун одразу ж вiддав своiм козакам наказ ладнатися в дорогу. – Повиннi за годину вирушити, – кинув вiн похмуро, нiчого не пояснюючи розпоряднику. – Але пан Грабовський велiв готувати для вас бенкет… – не зрозумiв Івановоi поспiшностi розпорядник. – Не до бенкету, козаче. – Може б, не варто проти ночi? – промимрив iллiнецький сотник на iм'я Дурдило. – Варто, я сказав! – визвiрився на нього Богун. Бiльше нiхто не промовив жодного слова: у Вiнницькому полку добре знали, що Богуна у такому станi чiпати не варто. За годину до сутiнкiв, коли до Переяслава поспiшали останнi з тих, хто запiзнився на таку видатну подiю, як присяга на вiдданiсть Московському царству, а на майданi натовп розпався на сотнi невеличких куп охочих до безкоштовного частування гультiпак; коли московськi посли пакували у скринi, з яких ранiше дiставали царськi грамоти, дарованi гетьману, пiдписанi рукою Хмельницького завiряння у вiчнiй покорi, а у найбiльших залах готувалися заставленi вишуканими стравами та напоями столи для бенкету високих осiб, крiзь мiську браму проiхала мовчазна валка з десятка вершникiв, котрi чомусь не подiляли загальноi радостi й не поспiшали погуляти за рахунок гетьманськоi казни. Вони iхали геть, i сонце, яке сiдало за невисокi пагорби на обрii, золотило iхнi силуети своiм ласкавим промiнням. Роздiл II І – Ти приiхав, мiй любий, – ласкавий голос Ганни вiдiгнав геть тугу i все, що гризло свiдомiсть протягом усiеi мандрiвки вiд Переяслава, а на душi стало легко i затишно, як було завжди, коли поряд була вона. У камiнi палахкотiв вогонь, а на килимi поряд грався, заклопотаний своiми надзвичайно вагомими справами i знайомством з привезеними татком гостинцями, син Тарас. – Я така щаслива, Іване, ти знову поряд. Договiр з Москвою пiдписано, вiйну скоро буде скiнчено. Нарештi ти будеш поряд, а менi вiдпаде потреба проглядати очi до слiз, спостерiгаючи порожнiй виднокрай. – Так, люба, так. – Милий мiй, милий. Такий заклопотаний, чоло твое ясне потемнили зморшки, а на чорняву голову першим непроханим снiгом лягла сивина. Очi твоi вiддзеркалюють таку надлюдську втому, що серце стискаеться, коли позираю в них. Що турбуе тебе, полковнику мiй? – Усе добре, Ганно, усе буде добре. – Ми будемо тепер поряд, адже так, Іване? – Звичайно. Ми тепер завжди будемо поряд. Іван бачить перед собою ii яснi очi й не може вiдвести погляд, не може поворухнутися, стискаючи в обiймах ту, котру так щиро кохае i з якою нещадна доля зводить значно рiдше, анiж iз спрямованою у власнi груди зброею в чистому полi. Навiть цiеi хвилини, обiцяючи, що залишиться вдома назавжди, звикле вухо полковника чуе з подвiр'я iржання бойових коней та дзвiн збруi. Скiльки ж, скiльки подаруе доля йому цього разу можливостей побути разом з тими, хто йому е по-справжньому дорогим? Усе менше й менше рiдних йому людей залишаеться поряд, забирае клята вiйна, одного за одним, дорогих серцю побратимiв. І лише Ганна, як тиха заводь, приймае його, побитого життевими бурями, лише син Тарас, котрий вже так вирiс i навiть встиг змiнити дитячi iграшки на першi книжки, додае наснаги продовжувати давно колись розпочату боротьбу. Так, минуло бозна-скiльки часу, минуло цiле життя… – Не слухай, Іване, не слухай, – чуе Богун гарячий шепiт дружини. – Не до походу кличуть тебе конi. То лише конюхи доглядають iх, теж стомлених довгою дорогою. – Так, Ганно, усiх нас стомила ця вiйна. Надто багато сил вона вiдiбрала, занадто багато кращих синiв Украiни вихопила з наших рядiв. Довго, довго буде гоiтися земля на полях минулих битв. Довго матерi будуть ростити синiв на змiну тим, кого ми втратили за цi безкiнечнi роки. І на якийсь час Богун дiйсно став глухим до поклику вiйни. Повiсив на стiну шаблю й пiстолi, зняв з плiч обридлий тягар обладункiв й занурився з головою в мирне життя. Хоча знав – вiйну не закiнчено, i ще багато кровопролитних боiв чекае його попереду, вiдгородився до пори вiд неспокiйного вiйськового життя. У тiсному сiмейному колi вечеряв обiгрiтий вогнем камiна i м'яким свiтлом свiчок, а потiм довго й нiжно пестив дружину, заглибившись у такi незвичнi розкошi подружнього затишку. Зустрiчав схiд сонця, задумливо стоячи на мурi фортецi, на котру перетворився тепер колись зовсiм крихiтний батькiвський хутiр. Повними радостi очима спостерiгав початок кригоплаву на Пiвденному Бузi. Кригоплаву, котрий свiдчив про початок весни, теплоi i ласкавоi. Нога до ноги iхав верхи поряд iз сином мiсцями, де малюком i сам полюбляв гратися, а потiм полював на зайцiв, лисiв i тетерок. Спостерiгав, як прокидаеться природа вiд глибокого, немов смерть, зимового сну, показував синовi тi хитрощi, знайомi кожному мисливцю, якi йому колись вiдкрили батько i Омелько, учив малого стрiляти з мисливськоi рушницi, щиро радiючи першим успiхам семирiчного козачка. А коли рiчка, розлившись весiнньою повiнню навколишнiми заливними луками, поважно повернулася у звичнi своi береги, вийшов з Тарасом вперше на високий берег, на те саме мiсце, де колись осягав за допомогою Омелька складну науку бойового фехтування. Обережно i дбайливо пiдставляв клинок своеi важезноi карабели пiд невмiлi поки що удари маленькоi шабельки сина. Терпляче пояснював йому iстини науки, писаноi кров'ю десяткiв поколiнь бiйцiв. Учив захистам i нападам, справедливо вважаючи, що за умов, у котрi поставлено украiнську нацiю, фехтування ii синам потрiбне бiльше, анiж латина, отже, й вчити фехтуванню потрiбно тодi, коли ще не даються для осягнення поетичнi рядки Овiдiя i фiлософськi роздуми Станiслава Орiховського[67 - Станiслав Орiховський (1513–1566) – видатний украiнський письменник, оратор i публiцист.] про Батькiвщину. А Тарас iз захопленням, яке сяяло фееричним сяйвом у його очах, слухав повчання батька: – Ось вiн, справжнiй витвiр мистецтва для вкорочення людського життя, що тримаеш його ти у своiх руках, Тарасе. Ім'я йому: шабля. Просто i дiево. Складаеться вона… – З рукiв'я та леза! – гордий тим, що засвоiв минулий урок, вiдповiдае Тарас. – Так. Рукiв'я, у свою чергу, дiлиться на голiвку, держак та гарду. – Гарда, – повторюе пошепки хлопчина i торкаеться пальцями холодного металу гарди, виконаноi у формi ромбоподiбноi поперечини, прикрiпленоi навхрест до лiнii рукiв'я i леза. – Так, вона, а також ланцюг, що йде вiд неi до голiвки, захищатиме твоi пальцi вiд ковзання ворожого леза. Далi лезо, – Іван майже закоханим порухом погладив блискучу поверхню полiрованоi крицi, яка зблиснула грайливим сонячним зайчиком в очi малому. – Це польська шабля, так звана «карабела». Вона особлива незначним вигином леза, прямим рукiв'ям, кiльцем для великого пальця на гардi i голiвкою у формi голови орла. Турецькi або ординськi шаблi, котрi носять назву «кiлiдж», бiльш кривi, i бiй на них мае своi особливостi, але про це згодом. Ти нагадаеш менi, з яких частин складаеться шабельне лезо? – Так, батьку, – голос Тараса мало не переходив на крик вiд нетерпiння, – застава, мiць i… – Вiрно, застава, – Богун вказав на першу третину леза вiд рукiв'я, – далi мiць, – пальцi ковзнули другою третиною леза, – котра витримувала пiд час поединку найбiльшу кiлькiсть ударiв, тому й носила таку назву. А далi, невже забув? – Забув, – зiтхнувши, признався Тарас. – Може штих? – Так, штих! – радiв малий. – Штих з молотком-елманню! – А для чого на шаблi елмань? – запитав Богун, вказуючи на потовщення леза, котре починалося неподалiк вiд загостреного кiнчика. – Щоб сильнiше вдарити! – Молодець! – з посмiшкою куйовдив волосся сина Богун. А Ганна боязко приховувала сльози радостi, забачивши iх удвох, коли поверталися з таких прогулянок, коли чула повнi захоплення розповiдi сина про заняття, бачила його сяюче радiстю обличчя. Тi днi першоi весни по Переяславськiй Радi стали в життi Ганни, напевне, найкращими. Нарештi вона могла спокiйно зiтхнути i не малювати в уявi сотнi небезпек, назустрiч яким нiсся ii Іван на чолi козацьких сотень, нарештi могла заснути в нього на плечi i бачити увi снi не гуркiт гармат пiд стiнами Вiнницi, або змарнiле, блiде обличчя Богуна, коли застала його, пораненого пiсля невдалого штурму Збаража. Тепер вона снила радiсне обличчя сина, зелень садiв, що кiльцем оточували iхнiй дiм, i небесну блакить, котра немов радiла разом з нею ясним дням, пiсля довгоi i безрадiсноi темряви. Полковi справи тепер не надто обтяжували Богуна. Нечипоренко, котрий з родиною поселився у фортецi, виконуючи прохання Богуна, значну кiлькiсть турбот перебрав на своi плечi. Вiн вирiшував ту невелику кiлькiсть судових справ, котрi виникали в сотенних мiстечках та козацьких маетках i за козацьким звичаем повиннi були вирiшуватись полковником, у разi коли iм не мiг дати раду полковий суддя. Вiн вiв листування з гетьманською канцелярiею, узгоджуючи новий полковий реестр, i лише подеколи радився з Іваном з тих питань, котрi сам не наважувався вирiшувати. Час вiд часу Богун приймав iнших полковникiв i навiть генеральних старшин козацького вiйська, гостинно зустрiчаючи й пригощаючи iх, проте щоразу уникав будь-яких розмов про Переяславську Раду i свое до неi ставлення. Позицiю очiкування, скорiше за все, зайняв i Хмельницький – гетьман жодним словом або вчинком не прокоментував зухвалу поведiнку вiнницького полковника i його вiд'iзд, учинений всупереч наказу залишатися в Переяславi до особливого розпорядження. Виняток, дозволяючи розпочати розмову про наболiле, Іван робив лише для Сiрка, котрий пiсля закiнчення Ради осiв у своему хуторi Мерефi, що на Слобожанщинi, i частiше бував на Сiчi, анiж виiздив на Гетьманщину або Брацлавську землю, котра стала тепер прикордонням з Рiччю Посполитою. Але коли вiн все-таки виiздив, нiколи не оминав маетку вiнницького полковника, ставлячись до нього з якоюсь особливою теплотою, так, як може ставитися лише старий товариш. Із Сiрком Богун довгi години проводив у розмовах про наслiдки Переяславськоi Ради для Украiни. Тi, якi вже настали i якi можуть настати в перспективi, коли Москва нарештi вiдчуе, що сильна настiльки, аби не перейматися своiми обiцянками автономii для Малоi Русi, в яку раптом перетворилася Украiна. – Їх не надто радо приймають у мiстах i мiстечках, – говорив Сiрко, неквапно посмоктуючи люльку i дивлячись на зеленi хвилi, що iх залишав вiтер у кронах дерев за розчиненим настiж вiкном. – Але, думаю, на iнше вони не розраховували. Митрополит прийняв усе ж таки присягу царевi, з ним архiмандрит i решта святих отцiв, але зi слiзьми на очах вони ту присягу приймали. Ще у Переяславi все на волосинi повисло, коли Васюк Бутурлiн вiд iменi царя вiдмовився хрест цiлувати. Але не тобi пояснювати – коли все обумовлено ранiше на такому високому рiвнi, подiбнi речi е лише дрiбницями i недбалою органiзацiею. Включаючи й бунт проти присяги царевi в Чорнобилi, а також побиття царських послiв киями в Полтавi й Кропивнiй. Лише вади органiзацii. Вони це радо перетерплять. Радо перетерплять навiть бiльше. Ти читав Березневi статтi? – Так. – Яке враження? Іван махнув рукою: – Казав пан – кожух дам… – Отож-бо й воно, пане Іване, отож-бо й воно. Згадка про Березневi статтi, прийнятi пiсля довгих переговорiв козацького посольства в Москвi, особливо сильно пригнiчувала Богуна – кожен, хто хоч трохи задумувався про iхню суть, розумiв: Москва не збираеться додержуватись цих постанов. Але навiть там, у документi, який складався з одинадцяти пунктiв, надто сильно обмежувалась можливiсть козацького самоврядування. Так, наприклад, Березневi статтi оголошували право обрання урядiв у козацьких мiстах самими козаками, але прибутки вiд будь-якоi дiяльностi у тих же мiстах мали надсилатися царським посланцям. Гетьман Вiйська Запорiзького тепер був не вiльний у своему бажаннi зноситися з Рiччю Посполитою i Оттоманською Портою без дозволу московського царя. Крiм того, Московське царство навеснi починае вiйну з Рiччю Посполитою, для чого й вiдряджае на кордон, тобто на Брацлавщину i Вiнниччину, великий корпус вiйська. Ось-ось поряд з козацькими помешканнями мають з'явитися тисячi стрiльцiв московського вiйська. Це, звичайно, не жовнiри, проти присутностi яких так довго i жорстоко бився Богун. Але чим вiдрiзнялися вони, чужа-чужаниця, вiд польських воякiв, повних презирства до украiнського населення? Того, котре годувало iх i надавало iм дах над головою, часто-густо вiдбираючи цей самий дах у власних дiтей? Хiба мало, щоб зрозумiти, що помилка гетьмана при обраннi протекцii уже починала даватися взнаки? Та навiть не це турбувало Богуна. – Скажи менi, пане Іване, – запитував вiн у Сiрка, – чому гетьман погодився на реестр у шiстдесят тисяч козацького вiйська? Чи те саме не могли ми виторгувати в Яна Казимира? Чи не могли на таких же, а то й кращих умовах, повертатися пiд владну королiвську руку? Сiрко не одразу вiдповiв на таке запитання. Лише випускав хмаринки тютюнового диму зi своеi люльки. Коли нарештi озвався, говорив неквапно, так, як говорять люди, коли вiдповiдають на надзвичайно важливi для себе питання: – Хмельницький пропонував московитам вiйсько з покозачених селян кiлькiстю у двi, навiть три сотнi тисяч шабель. Цар вiдмовив. Очевидним е те, що сильна Украiна не мае нiчого спiльного з iнтересами царськоi корони. Кому потрiбне таке велике вiйсько, котре, пiдкоряючись гетьманськiй булавi, може бути спрямоване проти самого царя? Та серце стискаеться навiть не тому, Богуне, що лише в Москвi протидiють покозаченню селян. У першу чергу цьому протиборствують подiбнi Виговському i Тетерi. Вони вбачають тут загрозу для себе. Для них куди вигiднiше мати цi тисячi посталих пiд знамена гетьмана селян своiми крiпаками. Тодi золото, зароблене селянськими руками, потече рiками до iхнiх скринь. Вистачить i iм, i Москвi. Господи, помилуй Украiну! – остання фраза Сiрка пролунала, як зiтхання. Важко, ох як важко було Івану пiсля таких розмов. Не тому, що Сiрко вiдкривав щось нове для нього в полiтичних течiях украiнського шляхетства i козацькоi старшини пiсля Переяславськоi Ради. Знав про все полковник вiнницький. Похмурим робилося полковникове чоло скорiше тому, що вiдчував у розмислах тих резонанс зi своiми власними висновками. Але час збiгав. На змiну теплiй i ласкавiй веснi, на околицi сотенного мiстечка Вороновицi, неподалiк якоi знаходився маеток Богуна, прийшло спекотне лiто. Сонце, таке бажане зимовоi пори, тепер пiднiмалося рано, i вже о п'ятiй годинi ранку перегрiтi за минулий день околицi, що не встигли за коротку нiч вичахнути пiд прохолодним нiчним диханням, знову зазнавали на собi палючих променiв сонця, котре пiднiмалося цiлим морем вогню i кидало на землю спопеляючi списи свого промiння. Одного такого спекотного ранку у однiй з кращих клiток полковницькоi стайнi помер старий вороний жеребець на прозвисько Циган. Той, котрого багато рокiв тому вивiв з власноi конюшнi Федiр Богун, споряджаючи единого сина в далеку подорож до Сiчi, слави i безкiнечноi вiйни, на котру судилося перетворитися життю Івана. Богун ще встиг прийти, почувши слова стайничого про агонiю, котра почалася в його вiрного товариша на свiтанку. Вiн сiв поруч, на м'яку теплу солому, i пiдняв голову Цигана на руки, вiдчуваючи долонями численнi рубцi вiд ран, отриманих у десятках боiв, що iх пройшли вони разом. Велике темне i сумне око тварини спокiйно поглядало на свого господаря, немов промовляло: «Усе добре, хазяiне. Усе пливе призначеним ходом». – Так, Цигане. Усе пливе призначеним нам ходом. Ти до кiнця пройшов свiй шлях. Прощавай, мiй вiрний товаришу. І стайничий, котрий стояв, завмерши в дверях клiтки, помiтив, що по чорним з сивиною вусам полковника потекла блискуча сльоза. Того дня вперше за кiлька рокiв Богун напився. Вiн не лютував i не кидався, як звiр у клiтцi, вiн не виливав усе накипiле на душi в п'яних балачках. Іван просто сидiв за довгим столом у лiтнiй кухнi, що була единою будiвлею, котра збереглася вiд старого хутора, дивився на вогонь за вiдчиненою засувкою великоi печi i мугикав якусь не зрозумiлу нi для кого пiсню, не забуваючи через кожнi кiлька хвилин заливати в горлянку мiцну, як вогонь, оковиту. II Тривогу здiйняли козацьки чати, що iх дбайливий Нечипоренко висилав у поле щоночi. Незадовго до свiтанку до фортецi причвалали двое розпашiлих i збуджених козакiв i, коротко кинувши отаману нiчноi варти, щоб будив своiх козакiв, поспiшили до осавула. Той вислухав iх, заклопотано махнув головою i, наказавши пiднiмати усiх, хто був у фортецi, пiшов до полковника. Але будити того не прийшлося: не встиг Михайло збiгти сходами на ганок полковницького дому, як побачив Богуна. Той йшов йому назустрiч, на ходу чiпляючи шаблю до широкого шкiряного череса, що його пiдперiзував. – У чому справа, Михаиле? – запитав тоном, у якому не вiдчувалося й тiнi хвилювання. – Вiд Охрiменка козаки прибiгли, з чати. Мовлять: люди озброенi з'явилися неподалiк. Чи не ляхи на черговi вiдвiдини? – Багато? Нечипоренко знизав плечима: – Наче не дуже. Утiм, поговори з ними сам, вони тут, зi мною. – Хто? – не одразу зрозумiв Богун. – Козаки Охрiменковi. Іван поглянув туди, куди вказував Нечипоренко, i помiтив двох козакiв у потертих синiх жупанах й червоноверхих баранячих шапках. – Розповiдайте пану полковнику все, що бачили, – махнув до них рукою Нечипоренко. Тi поспiшили наблизитися. – Та нiби небагато iх, райтарiв,[68 - Pa?map (заст.) – розбiйник, грабiжник. Не плутати з рейтарами.] вашмость, – почав один з козакiв, сорокарiчний чоловiк на iм'я Йосип Бриль, колишнiй селянин з Вороновицi, котрого Богун пам'ятав ще з часiв Берестечка, а зовсiм нещодавно надiлив часткою землi у своему маетку, коли почув, що Бриля, двiчi пораненого у боях за Украiну, викинули з реестру i хочуть покрiпачити разом iз сiм'ею. – Двiстi шабель хiба набереться, – докинув другий козак, у якому Іван, придивившись, упiзнав Андрiя – Брилевого старшого сина. – Пан сотник наказали доповiсти, що вони чату на три частини роздiлять i тихцем розвiдають, чи поряд з тими немае iнших вiддiлкiв. За годину чата з'еднаеться i стане, закриваючи ворогу шлях до селища. – Хто б то мiг бути? – задумливо мовив Нечипоренко. – Якщо ляхи, чому так мало? – От що, Михаиле, – Богун рiшуче змахнув рукою, – виводимо людей у поле. Усiх! Давно ми щось не гуляли. – Зрозумiло, – бадьоро кивнув головою осавул. Вiн побiг униз сходами, а за хвилину над подвiр'ям фортецi, на котрому вже кiлька хвилин як було повно козакiв, почулися його чiткi команди i спiв сурми. Зi зброярнi з'являлися списи i мушкети, козаки швидко надягали кiльчастi панцирi зi сталевими наплiчниками, шоломи, зi стаень виводили i сiдлали коней. Усе дiялось швидко й узгоджено, вiдпрацьоване на десятках навчань, тож Богуну було вiдомо, що не бiльше як через десять хвилин бiля фортечноi брами на нього будуть очiкувати, вишикуванi в рiвнi ряди, сто озброених i закутих у броню вершникiв. Ще двiстi козакiв, з тих, що проживають у селi, приеднаються за воротами. Усiх наявних сил вiн мав пiд орудою триста тридцять чоловiк, включаючи три десятки, котрi перебували з Охрiменком у чатi. Майже половина Вiнницькоi сотнi – беручи до уваги вiдносно спокiйний час, Богун дозволяв козакам жити з родинами, залишаючи у Вiнницi лише половину складу сотнi в якостi залоги. Вiд думок Івана вiдволiкло покашлювання. На нього нетерплячим поглядом поглядав старший Бриль: – То най пан дасть нам волю йти з рештою хлопiв кабуз[69 - Кабуз (заст.) – дощенту.] харцизяк погромити? – Устигнете до погрому, – покрутив головою Богун. – У мене для вас буде iнше завдання. – Усе виконаемо! – Йосип штовхнув сина вбiк i вклонився полковниковi. Слiдом за батьком вклонився i син. – До Вороновицi непомiченими дiйдете? – Чому не дiйти? Бачмаги[70 - Бачмаги (заст.) – черевики.] старi, дорогу додому знають… Ми б, звичайно радней[71 - Радней (заст.) – лiпше, з бiльшою охотою, швидше.] з паном полковником… – Не барiться, – обiрвав Іван розсуди Бриля. – Сотнику у Вороновицi передасте, щоб був готовий на допомогу виступити i гiнцiв до Вiнницi посилав. Усе зрозумiло? – Усе, мостивий пане. – Їдьте. Через п'ять хвилин пiсля розмови з Брилем Богун на чолi свого невеликого вiйська, затягнутий у крицю обладункiв, виiздив за ворота фортецi. Вiн вирiшив покiнчити з ворогом одним швидким ударом, не допускаючи спустошення околиць селища, яких було б не оминути, вирiшивши вiдсидiтись у фортецi. Уже у воротах його наздогнала Ганна. За роки вiйни вона так i не звикла спокiйно переживати хвилини, коли чоловiк йшов у бiй. Тремтячою рукою вхопилася за стремено i на мить застигла попереду двох покоiвок, котрi, поспiшаючи за своею панiею, ледве встигли накинути поверх нiчних сорочок кунтушi. Мовчки простягнула Івану iконку. – Вiзьми, це з Лаври, – прошепотiла. Богун зiтхнув i перегнувся в сiдлi, важкий вiд обладункiв, обережно обiймаючи дружину закутою в залiзну рукавицю рукою. Швидко поцiлував ii у вуста. – На вулицi прохолодно, Ганнусю, – посмiхнувся вiн. – Іди до хати. – Будь обережний. – Я буду обережним, – вiн легенько торкнув коня острогами i поiхав. Ганна вiдступила на крок i перехрестила його постать, котра вiддалялась, поступово ховаючись у ранiшнi сутiнки. Поряд бачила десятки таких же, як сама, козацьких дружин. Мовчазний жiночий натовп збоку був схожий на зборисько лiсових мавок у довгих бiлих сорочках. Проте тривога козацьких дружин, як i приготування до бою самих козакiв, цього разу виявилися марними. І хоч помiчених уночi полякiв Богун дiйсно зустрiв, не встигнувши вiддалитися вiд селища й на три версти, бою не вiдбулося – лише зазвучала сурма, вiддаючи козацьким комонникам наказ перешиковуватись у батаву, i поляки зупинилися як йшли – похiдною колоною. Нерiшуче почали топтатися на мiсцi. – Чортiвня якась, – знизав плечима Нечипоренко, – чому вони не стають у каре? – Шаблi наголо! – коротко скомандував Богун. – Приготуватися до бою в лавах! Вiд хижого шипiння добутих з пiхов клинкiв серед польських рядiв почалось замiшання. Там заiржали й рвонулися конi, почулося кiлька здавлених крикiв. Проте Іван, звиклий до частих вiдвiдин територii свого полку ворожими вiйськами, не звертав уваги на дивну поведiнку польських драгунiв, справедливо вважаючи, що прояснити будь-яке непорозумiння не пiзно буде й пiсля бою. – Козаки! – забринiв у вранiшньому прозорому повiтрi голос Івана. – Ми не кликали до себе вельможних панiв, вони прийшли сюди непрошеними. Тож почастуймо по-козацьки ляхiв… – Пане полковнику! – раптом перервав Богуна голос Нечипоренка. – Що ще?! – повернувся Іван нетерпляче. – Там… – осавул упився поглядом на щось чи когось серед ворожих рядiв. – Там Охрiменко! – Що?! – заревiв Іван. Вiн придивився пильнiше до колони легкоозброеноi польськоi кiнноти i дiйсно побачив серед жовнiрiв кiлькох козакiв з Охрiменковоi чати, а на чолi загону, поряд з шляхтичем у блискучiй кiрасi i прикрашеному страусовим пiр'ям бургiньотi, самого Миколу. Вiд уваги полковника не сховалося те, що сотник був озброений i тримався досить упевнено, зовсiм не так, як пристало полоненому. – Не розумiю! – почувся голос Нечипоренка. – Невже вони не прийняли бою? Іван не вiдповiв, натомiсть ударив коня батогом i виiхав на кiлька десяткiв крокiв уперед. – Миколо! – гаркнув вiн так, що iз заростiв осоки неподалiк вiд шляху вихопилась i, залопотiвши крилами, полетiла геть важка чапля. – Я, пане полковнику! – почув голос Охрiменка. – Ти що там забув? – Нiчого, пане полковнику! – Якого ж дiдька до ляхiв пристав? – Не приставав я! – Тодi сюди йди! – Не можу, вашмость. – То ти полонений? – Знову невiрно! Іванiв кiнь закрутився дзигою, вiдчувши вiдпущений повiд. – Не марудь, бiсiв сину, кажи у чому справа! – Шановне панство до пана полковника у якостi гостей, тож i прохали мене за них слово замовити. – У якостi кого?! – Гостей, вашмость! Шляхтич у блискучих обладунках, котрому, судячи з усього, набридла розмова мiж Богуном i Охрiменком, пiдiгнав коня i швидко почав наближатися, демонструючи бездоганну виправку i чудову iнохiдь свого чорного, немов нiч, огира. За спиною Богуна клацнули, зводячись, кiлька куркiв. – Не стрiляти! – крикнув Іван, не озираючись. Вiн кiлька хвилин приглядався до поляка, котрий швидко наближався, пiсля чого пустив коня йому назустрiч. За хвилину двое рейментарiв готових кинутись один на одного вiддiлкiв з'iхались посеред вкритоi яскраво-зеленою осокою, котра сягала коням вище колiн, галявини. Зупинилися, коли iх роздiлювали всього кiлька крокiв. Іван пильно придивився до шляхтича, чие, вкрите зморшками i бойовими рубцями обличчя, здалося йому знайомим. Богун уважно оглянув постать старого вояки. III На поляковi був просторий у плечах, вишитий золотим шиттям червоний камзол, сталева, iз золотою насiчкою кiраса без наплiчникiв, дорогий бургундський шолом з пiднятою догори пластиною, котра в бойовому положеннi мала захищати перенiсся, i пофарбованим у червонi й бiлi тони польського прапора пiр'ям на вiнцi. Груди поверх кiраси було перев'язано шкурою леопарда, а на короткому багряному плащi, який вився за спиною, пишався, очевидно, родовий герб. Ноги шляхтича до колiн захищали пластинчастi набедреники, котрi знизу закiнчувались високими ботфортами. Постать кремезна, досить огрядна, у вiдкритому поглядi очей самоповага, хоча й без тiеi притаманноi полякам пихи, що ii Івану багато разiв доводилось спостерiгати у виразi обличчя подiбних до нього панiв. Богун ще раз пильно оглянув обличчя шляхтича. Сивi, дещо вицвiлi очi, бронзова шкiра, пишнi, iз сивиною, вуса. Колись це обличчя, спiтнiле й зосереджене, йому, без сумнiву, доводилося бачити з-поза схрещених у поединку шабельних лез. – Дозволь привiтати тебе, полковнику, i привiтати цього разу не як ворог на полi битви, а як старий знайомий, котрий мав честь зiйтися з тобою колись у поединку i котрий був вражений твоею майстернiстю i великодушнiстю, – першим почав розмову поляк. Іван, який увесь час, коли говорились вищенаведенi слова, не вiдривав погляду вiд шляхтича, примружив очi. Голос, чутий ранiше, доповнив недостаючi ланки ланцюга пам'ятi, у свiдомостi зрушили, складаючись у картинку, деталi хаотичноi мозаiки минулого, i Богун, немов це було щойно, побачив теперiшнього спiврозмовника на галявинi край лiсу, поряд кiлькох поранених жовнiрiв i Нечая iз Савкою, теж спiтнiлих i з шаблями наголо. Перед ним стояв ротмiстр Тицевський. – Радий бачити вельможного пана, – з погляду Богуна можна було взяти пiд сумнiв радiсть вiд такоi зустрiчi. Це не випало з-поза уваги ротмiстра. – Я розумiю настрiй пана, – схилив голову поляк, – але все ж хотiв би висловити мою пошану. Старий солдат умiе пам'ятати шляхетне поводження з власною особою. Дозволь запитати, як почувае себе панi полковникова? Менi вкрай прикро, що я, попри обiцянку, не змiг пiднести особисто достойний ii милосердя дарунок до весiлля шляхетноi панi. Але обставини iнодi бувають вищими за нашi прагнення, чи не так, мiй друже? – Для чого пан ротмiстр прибув на землю мого полку? – запитав Іван, пускаючи повз вуха останнi слова Тицевського. – В усякому разi, не для вiйни. Тож славний полковник гетьмана Хмельницького може сказати своiм козакам, щоб вони заховали зброю. Попри те, що вiдбулося промiж Рiччю Посполитою i Украiною за останнi роки, ми створенi паном Богом не лише для того, аби вбивати однi одних. Господь дарував нам розум i можливiсть порозумiтися за допомогою словесних аргументiв, а не разючоi крицi. Іван хвилину мовчки мiряв ротмiстра очима, а той вiв далi: – Пан мае пам'ятати: коли б я хотiв вiйни, а не мирного дiалогу, не вийшов би назустрiч йому, як вiвця йде назустрiч голодному вовку. Крiм того, жовнiри, що iх пан мае можливiсть бачити, не е серйозним вiйськовим регiментом, це скорiше мiй почет. До такого твердження можу додати слово шляхтича, що це всi моi люди, поряд немае прихованих загонiв. Іван промовчав. – Отже? – Заховайте зброю, лицарство! – крикнув Іван, повернувшись до козакiв. Напруження потроху почало вщухати. Поляки, котрi, вочевидь, почували себе не надто комфортно перед лицем переважаючих сил противника, змогли вiльно зiтхнути. Поволi спрямованi в бiк ворога списи пiднялися вгору, а шаблi повернулися в пiхви. – Я слухаю пана ротмiстра, – Іван ледь схилив голову, звертаючись до Тицевського. – Ми будемо розмовляти в полi? – iз сумною посмiшкою запитав той. – Ви прийшли без запрошення, пане ротмiстре. Прийшли на мою землю i прийшли тим самим шляхом, котрим останнiх чотири роки пройшли тисячi ласих до цiеi землi полякiв. Багатьох з них вже немае на свiтi. Ми вороги, пане ротмiстре, тож не варто гратися в добрих сусiдiв. Я був би поганим полковником свого гетьмана, якби без його вiдома приймав у своему домi наших ворогiв, отже, прошу вибачити менi такий вияв негостинностi. Якщо ж пан все ж волiе розмовляти, я готовий вислухати його саме тут. – Добре, – рiшуче кивнув головою Тицевський. – Мушу визнати – я не сподiвався на кращий прийом. Принаймнi я можу розраховувати на дозвiл пана приготувати обiд i дати перепочити моiм жовнiрам? Іван, погоджуючись, кивнув головою. – Ви можете перепочити до вечора, ротмiстре. – Дякую, великодушний полковнику. У такому разi, чи не погодишся ти стати гостем бiля мого багаття, хоч воно i розкладено на твоiй землi? Повiр, розмова, що ii маю до тебе, надзвичайно важлива i може принести користь як нам з тобою, так i нашим народам. Іван поглянув у далечiнь поверх голови Тицевського i голосно розсмiявся. – Я сказав щось кумедне? – стрепенувся Іванiв спiвбесiдник. – Як це схоже на вас, полякiв, ротмiстре! – Прошу? – не зрозумiв Тицевський. – Робити нас гостями на нашiй власнiй землi. Що ж, я роздiлю з тобою трапезу i вислухаю тебе. Через годину, сидячи просто на двох великих, порослих мохом колодах, обабiч великого багаття, розкладеного на галявинi промiж двох усе ще насторожених вiйськових загонiв, Богун i Тицевський спокiйно розмовляли. Поряд був накритий бiлоснiжною скатертиною похiдний столик, заставлений пляшками i стравами. На вогнi, скрапуючи iз залiзних шпаг янтарними краплинами жиру, рум'янились двi заячi тушки. – Отже, твоя челядь попрацювала на славу, пане Тицевський, а страви на цьому невеличкому столику нiчим не поступаються тим, котрi подаються в домах кракiвських вельмож. То, може, швидше закусимо i перейдемо до справи, заради якоi ти вчинив цей дивний вiзит? – Так. Признаюсь, пахощi смаженого м'яса лоскочуть мiй нiс пiсля кiлькох годин верховоi iзди. Але, може, для початку, келих цього чудового вина? – Пан ротмiстр припрошуе мене не гiрше справжнього кельнера, – послав «шпильку» Тицевському Богун. Проте той утримав себе в руках i зi своею сумною посмiшкою вiдповiв: – Інодi в обов'язки дипломата входить знання роботи не лише кельнера, а й когось значно менш престижного. – Тобто ти хочеш сказати, що приiхав до мене в якостi дипломата, – уважно подивився на поляка Богун. – Пан не помиляеться. То як щодо вина? – вiн узяв зi столу i продемонстрував Івану пляшку зеленого скла, з високим горлом i залитим сургучем корком. – Наливай, ляше, – погодився Богун. Тицевський спритно вибив з пляшки корок i по вiнця наповнив два великих срiбних келихи. – Я хотiв би виголосити тост, – сказав вiн, взявши до рук свого келиха. – Радо вислухаю, – Іван був заiнтригований появою Тицевського i його туманними натяками. Вiн поглянув на своiх козакiв, котрi сидiли в сiдлах i очiкували команди, готовi в будь-яку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана. – Тодi дозволь менi, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частiше зустрiчатися. І зустрiчатися не на полi битви, не на чолi ворожих один одному вiйськових регiментiв, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воiстину немае нiчого кращого, анiж мир i добрi стосунки двох сусiдiв. Нашi з тобою народи були такими сусiдами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар i повних надii загарбати нашу землю османiв. Разом захищали християнську вiру, а корона польських королiв була для Украiни тим самим, чим е вона для полякiв. У сеймi кращi представники козацтва сидiли поряд з польською шляхтою i разом вершили долi Речi Посполитоi. Нинi цi часи в минулому, i я здiймаю мiй кубок за iх повернення! Іван лише кивнув головою i пригубив свого келиха. Потiм мовчки подивився в очi Тицевському, очiкуючи на продовження його балачок. – Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину i одну зi шпаг подав Івану. Той прийняв ii й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виiхав для виконання важливоi мiсii, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у водi м'ясо впольованих звiрiв, а й натерти його спецiями i пiдготувати до смаження. – Гарне м'ясо, – прокоментував Богун. – О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мiй кухар тримае в секретi, тож можу з гордiстю сказати, що такоi зайчатини пану полковнику iсти ще не доводилося. Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потiм ще. Вiн розхвалював приготованi кухарем страви, за найменшоi нагоди i без неi пускався у спогади про минулi роки, коли Украiна була частиною Речi Посполитоi, Вiйсько Запорiзьке вiрою i правдою служило коронi. Згадував роди православноi украiнськоi шляхти, такi як Острозькi, Вишневецькi, Киселi й Тишкевичi, що залишилися вiрними королю навiть серед цiеi вiйни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщi, так i козакiв, досить щиро зiтхав i робив трагiчне обличчя, вимовляючи iхнi iмена. Богун слухав, лише час вiд часу вiдпускаючи короткi реплiки, з яких неможливо було зрозумiти його ставлення до витiюватих тирад Тицевського. Нарештi трапезу було закiнчено. Іван дiстав люльку i запитливо подивився на ротмiстра. – Ну от що, пане ротмiстре, давай перейдемо до справи. Хто тебе до мене прислав i з якою метою? Тицевський одразу ж змiнив тон з мрiйливо-пафосного до дiлового: – Пан полковник – людина надзвичайно прониклива. І це мене не дивуе. Минулого разу, коли ми зустрiчалися, вiн був, якщо мене не зраджуе пам'ять, сотенним хорунжим. Тепер передi мною сидить надзвичайно популярний у вiйську полковник, котрий не раз мав пiд своiм перначем регiменти, складенi з кiлькох полкiв, i навiть обирався наказним гетьманом усього вiйська. Блискуча кар'ера, пане Богун. Я маю запропонувати тобi дещо. – Вiд чийого iменi? – Що ж, буду вiдвертим з тобою. Хоча, у свою чергу, буду вимагати не меншоi вiдвертостi. Ми домовимося? – Я можу або вислухати тебе, ласкавий пане, або повертатися. Нiяких вимог з твого боку. Отже? – Іван поправив пiдшоломник i взяв з колоди мiсюрку, демонструючи готовнiсть припинити розмову. – Добре! – замахав руками Тицевський. – Я згоден, нiяких обiцянок. – Хто прислав тебе до мене? – повторив Богун дещо нетерпляче. – Імена тих людей надто вiдомi, щоб промовляти iх. Можу сказати, що результати мого посольства очiкують у Варшавi. В резиденцii коронного канцлера Речi Посполитоi. – А це вже цiкаво! – криво всмiхнувся Богун. – Чого ж ясновельможнi хочуть вiд мене? Тицевський зiтхнув i розвiв руками: – Я вважаю, пан полковник далекий вiд думки, що нашу увагу не привертають останнi явища в Украiнi. Зокрема, рiздвянi подii в Переяславi. – Твоя правда, я досить далекий вiд такоi думки. – Отже, нашу увагу було звернуто до Переяслава, а пiзнiше до угоди мiж Хмельницьким i Москвою, тiеi, котра отримала назву Березневi статтi. Повiрте, нас надзвичайно пригнiчуе рiшення Хмельницького присягнути московському царю, а також те, що вiн примусив прийняти ту… скажiмо, не популярну присягу, бiльшiсть козацькоi старшини. Хочу завiрити… – Жодного слова бiльше! – перебив Тицевського Іван. – Доти, доки я не почую iмен людей, котрi стоять за тобою, ротмiстре. – Але… – Нiяких але, – нетерпляче змахнув рукою Богун. – Не потрiбно бути надто проникливим, щоб зрозумiти мету твого приiзду. Адже ти прибув для того, щоб переконати мене зрадити Хмельницького i взяти руку твоiх сюзеренiв. Так? – Це не зовсiм вiрно. Я волiв би дотримуватись менш категоричних висловлювань. – Перестань, ротмiстре! Адже ти жовнiр i жовнiром був усе свое життя. Не личить старому вояцi займатися словоблудством. Тим бiльше, якщо йому це погано вдаеться. Зраду можна називати якими завгодно словами, але вiд того вона не перестае бути зрадою. Тож давай говорити начистоту. Хто тебе прислав, Лянцкоронський? Може, Потоцький? – Пан недооцiнюе важливiсть своеi особи, – прикрив повiками очi Тицевський. – Як?! Невже сам канцлер?! Тицевський зiтхнув. Вiн вiдставив порожнiй кубок, узяв до рук вкриту кiптявою й залишками жиру шпагу, що на нiй нещодавно смажилась зайчатина, й задумливо почав пiдгортати нею вкритi сивою паволокою попелу жаринки в багаттi. – Нехай буде по-твоему, полковнику Богун. Я вирушив у цю мандрiвку за наказом короля. Іван з несподiванки аж присвиснув. – Тебе вiдрядив… – Мене вiдрядив Ян Казимир Ваза. Тепер ми можемо продовжити розмову? – Так. Тепер я готовий вислухати, для чого королю знадобилося посилати тебе в таку неблизьку й далеко не безпечну подорож, – Богун випустив кiльце тютюнового диму й уважно подивився в очi поляку. Той вiдповiв твердим поглядом своiх вицвiлих очей. – Королю вiдома твоя позицiя по вiдношенню до Переяславськоi Ради i вiддання Украiни пiд протекцiю Московськiй державi. Це дуже необдуманий вчинок Хмельницького. Вчинок, котрий може призвести до надзвичайно тяжких для козацтва наслiдкiв. Король пiдтримуе тебе i мае тобi дещо запропонувати. І повiр менi, на таких умовах, котрi тебе влаштують значно краще, анiж примусова присяга, що до неi пiдштовхував вiнницького полковника Хмельницький. – Тобто ти хочеш сказати, що твоя поява тут е наслiдком моеi вiдмови присягати московитам? – Значною мiрою. Ну i, звичайно, не слiд забувати про конфлiкт, що продовжуе поглиблюватись мiж паном полковником i Хмельницьким. Так, не дивуйся, у Варшавi вiдомо багато чого з того, що дiеться у ставцi гетьмана Хмельницького. А тепер, пiсля викриття i страти Верещати, навiть бiльше, анiж Хмельницький може знати про стан речей у королiвському палацi й сеймi. – Верещагу страчено? – посмiхнувся Богун. – Панове ляхи надто оптимiстичнi. У мене iншi вiдомостi: камергер його величностi врятувався з фортецi i нинi спокiйно проживае в Украiнi. Це можу стверджувати, адже лише нещодавно я особисто зустрiчався з паном Василем у Чигиринi. Тицевський мимоволi скривився. – Я не маю необхiдноi iнформацii, щоб сперечатися з паном iз цього питання. Та й доля шпига не е суттевою для питань, котрi ми з тобою маемо розглянути. Отже, про твоi непростi вiдносини iз Хмельницьким нам вiдомо. Вiдомо й про те, що вже двiчi Хмельницький мав намiр стратити тебе, а одного разу навiть видав наказ закувати в кайдани панi Ганну. Ми вважаемо, що Хмельницький не е насправдi тiею людиною, котра нинi потрiбна Украiнi, ти згоден зi мною, полковнику? – Продовжуй, – хитнув головою Богун. – Вiн утрачае популярнiсть, i це нi для кого не секрет. Нинi вже значно менше пам'ятають Жовтi Води i Корсунь, анiж Бiлоцеркiвський договiр i виступи бунтiвних Вдовиченка та Мозирi.[72 - Мозиря i Вдовиченко – козацькi старшини, котрi пiсля пiдписання Б. Хмельницьким Бiлоцеркiвського миру у 1651 роцi очолювали виступи проти гетьмана. Бунт був жорстоко придушений вiрними гетьману козаками. Л. Мозиря був страчений, Вдовиченко страти уник. У числi учасникiв заворушень тiеi пори проти Хмельницького деякi дослiдники iсторii Украiни називають з-помiж iнших й Івана Богуна.] Пам'ятають i те, що в тих виступах був вiдчутний i голос полковника Богуна. І вважають дii полковника цiлком логiчними. Але тi подii вже стали вчорашнiм днем, натомiсть маемо подii дня сьогоднiшнього. І вони пiдказують нам, що гетьман Хмельницький зробив надто багато помилок. Цi помилки шкодять не лише Речi Посполитiй, вони шкодять i козацькому вiйську. Московiя чужа Украiнi, для Украiни повинен бути iнший шлях, анiж протекцiя царя Романова. – І ви вважаете, що я здатен повернути подii в iнше русло, вiддаливши Украiну вiд Московii i схиливши ii в iнший бiк? Але я лише вiнницький полковник, ви звертаетесь не до тiеi людини. Тицевський повiльно похитав головою: – Не варто принижувати власного значення, пане Богун. Ваша популярнiсть у вiйську пiсля Берестечка i Жванця, а також слава серед мiсцевого населення Подiлля, Брацлавщини i навiть схiдноi Волинi мае такi розмiри, що вже давно перейшла рамки, обумовленi посадою вiнницького полковника. Якщо вам невiдомо, я розповiм: у селах i мiстечках аж до Кам'янця i Острога iм'я Богуна гримить значно сильнiше, анiж iм'я самого Хмельницького. Це вiдомо у Варшавi. Тож там вважають, що Богун е людиною, здатною дещо перемiнити у стосунках мiж козаками i Польщею. І раптом Іван зрозумiв, для чого прибув до нього ротмiстр Тицевський. Для чого приiхав сюди, виконуючи вказiвку самого короля i веде тепер такi довгi й приемнi вуху полковника речi. А коли зрозумiв, вiдчув до Тицевського холодну ненависть. Нi, вiн жодним рухом, навiть поглядом не виказав того, що з великим задоволенням стромив би цiеi митi у горлянку ротмiстровi лезо шпаги, котрою той дiловито пiдгрiбав до купи жаринки пригасаючого багаття. Лише втягнув у себе духмяне повiтря галявини й кинув коротко: – Ти пропонуеш менi пiдняти повстання проти Хмельницького? – О, нi! – замахав руками Тицевський. – Я пропоную пану лише один келих вина! Звiльнити Украiну вiд божевiльного Хмельницького тобi пропонуе його величнiсть. – Зрозумiло. – Нi, тобi ще не все зрозумiло! – голос Тицевського несподiвано став твердим i категоричним. Умить пропала деяка дипломатична м'якiсть, навiть улесливiсть, що ii дотримувався Тицевський ранiше. – Пану вiдомо, що пiсля Переяславськоi Ради Хмельницький, фактично, поставив крапку у стосунках з Кримським ханством? І результат не забарився: нинi у Варшавi готуеться посольство до Бахчисарая. Днi Іслам-Герая пораховано, а новий хан, яким, безумовно, стане Магомет-Герай, значно радше прийме руку Польщi, анiж руку Хмельницького. Москва вам не допоможе, ii значно бiльше турбуе Смоленщина, анiж Украiна. Отже, стае зрозумiлим, що зовсiм скоро ви будете змушенi витримати ще одну надзвичайно важку кампанiю. Разом з нашими хоругвами на Украiну пiдуть тридцять тисяч татарськоi кiнноти. На цей раз вам не вистояти. Тобi цiкаво, яку мету переслiдуватиме майбутня кампанiя? – Яку ж? – Здобуття Подiлля, Брацлавщини i далi, аж до Уманi i Черкас! Ми викинемо вас з Правобережжя, а кров знову залле цей багатостраждальний край! Але… – голос Тицевського знову пом'якшав, i вiн навiть винувато посмiхнувся, – е iнший план розвитку подiй. – І головну роль у ньому призначено менi, – продовжив Богу н. – Так! І дуже скоро ти побачиш – ненависнi тобi московити луснуть вiд зазiхань на землю Украiни! Іван кiлька хвилин мовчав, намагаючись зiбратися з думками. – Добре, – нарештi мовив вiн, – що буду мати з усього я особисто? Тицевський почав совгатись по колодi, на якiй сидiв. – Пан практичний чоловiк i з ним приемно вести розмову, – скоромовкою вирiк вiн. – Як щодо пропозицii гетьманськоi булави Вiйська Запорiзького? Менi було наказано запропонувати тобi посаду, що ii обiймае Хмельницький, i нiяк не менше. Його величнiсть вважае, що ти пiдходиш на роль гетьмана Вiйська Запорiзького якнайкраще. – І це все? – запитав Богун, холодно дивлячись в очi ротмiстру. – Звичайно, нi. Його величнiсть умiе бути вдячним! Іван рiшуче пiднявся. – Дякую за пригощання, ротмiстре, думаю, час менi вирушати. – Вiн одяг на голову шолом, поправив перев'язь iз шаблею i рушив у напрямку свого загону. – Але… Прошу пана, я не зрозумiв, – пiдхопився й собi Тицевський. – Що ж тобi не зрозумiло, ляше?! – рвучко повернувся до нього Богун. Вiн навис над пристаркуватою постаттю ротмiстра – високий, стрункий i широкоплечий, iз закутими у броню широкими грудьми i поглядом очей, що кидали блискавки. – Я не можу вбити людину, з котрою щойно роздiлив хлiб. І я обiцяв спокiйний вiдпочинок твоiх жовнiрiв до вечора. Я звик виконувати своi обiцянки, ротмiстре, але стережися мене, коли не зникнеш з моiх очей пiсля заходу сонця! Упень вирубаю весь загiн, а твою голову власноруч насаджу на свiй спис. Геть з очей моiх, мерзенний крамарчук, ти торгуеш зрадою! Так, у мене багато протирiч iз Хмельницьким, але я нiколи не вчиню того, що ти тут пропонував менi. Я не бажаю союзу з Москвою, але й вiд вас, ляхiв, не вiзьму подаяния. І я не боюся татарських псiв. Якщо ви приведете iх сюди, знайду кожному по сажню подiльськоi землi. Так передай королю i його псу Потоцькому! Ще довго клекотало у грудях Богуна пiсля того, як вiн повернувся до козакiв, скочив у кульбаку i звелiв повертати до фортецi. Невже вiн якимись своiми дiями давав ляхам зрозумiти, що йому можна запропонувати зраду Хмельницькому? Невже не бився з ними жорстоко й нещадно всi останнi роки? Де припустив помилку, котра дала ляхам привiд для подiбних вiзитiв? Так, вiн не мирився з Хмельницьким, i це знали в оточеннi гетьмана. Але вiн не дозволяв собi жодного натяку на сумнiви в тому, чи справдi гетьманська булава у тiй руцi, котрiй повинна належати по праву. «А може, таких послiв, як цей Тицевський, нинi немало в Украiнi? – раптом змiнили напрямок думки Івана. – Може, потрiбно було стриножити старого й вiдiслати до Чигирина з листом до Хмельницького?» Вiд цiеi думки Іван навiть притримав коня, але одразу ж рушив далi. Вiн пригадав обличчя Бутурлiна в сiнях дому Петра Тетерi й заповнений людом майдан Переяслава. Натомiсть покликав Нечипоренка, який тримався позаду: – Потрiбно перевiрити, скiльки пороху маемо у Вiнницi й сотенних мiстах. Козакiв наступного тижня зiбрати до навчань потрiбно. Заодно зброю й спорядження в полку перевiримо. – Зроблю, – кивнув головою осавул. – Чого лях хтiв? – Казав, аби гав не ловили, а iх у гостi дожидалися, – буркнув Іван. Уже перед брамою фортецi Богуна наздогнав вороновицький сотник, котрий примчав чвалом у супроводi хорунжого i кiлькох козакiв. – Вороновицька сотня готова розвернутися в бойовi лави, пане полковнику, де противник? Богун кiлька хвилин дивився на сотника, не розумiючи як той тут опинився. Лише згодом згадав, що сам посилав по нього Брилiв. – Дай собi спокiй, пане сотнику, – махнув вiн рукою. – Сьогоднi ворога не побачимо. Готуйся до вiдвiдин восени. IV Богун не помилився, вважаючи, що осiнь 1654 року принесе в Украiну нову вiйну, а ii багатостраждальному народу новi муки i страждання. Польський орел у черговий раз учинив спробу вiдновити свое панування над Подiллям i Брацлавщиною, сповнений рiшучостi якщо й не повернути всi украiнськi землi, то принаймнi вiдкинути козакiв за Днiпро i, надiйно закрiпившись на Правобережжi, можливо, готуватися до новоi експансii i вiдновлення свого панування аж до кордонiв Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи нi, достеменно нам невiдомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цiлком реальна загроза бути вiдiрваною вiд Гетьманщини, швидко зрозумiли в Чигиринi, Путивлi i навiть у Москвi. Пiвнiчний сусiд отримував першi плоди своеi влади над Украiною – йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи рокiв вело, стiкаючи кров'ю найкращих своiх синiв, козацтво. Що ж, цар миттево заходився виконувати закрiпленi Переяславською Радою i Березневими статтями угоди? Жодним чином! Украiна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тiею лише рiзницею з попереднiми роками, що Кримське ханство, розгнiване договором мiж Украiною та Московським царством, розiрвало свiй союз iз гетьманом i розпочало пошуки нових союзникiв у Варшавi. Уже в червнi туди прибув посол Іслам-Герая Сулейман-ага, який i передав Яну Казимиру лист хана. У листi, не багато не мало, обговорювався розподiл вiйськових трофеiв, що iх Польща i Крим могли мати у разi перемоги. Іслам-Герай погоджувався вiддати коронi всi мiста й землi належнi зараз гетьману й царю, взамiн за що прохав собi пiдкоренi Іваном IV Московським Казанське й Астраханське ханства. Такий розподiл, природно, не викликав жодних незгод iз боку короля, тим бiльше, пiдкрiплений обiцянками хана вiдрядити сто тисяч вiйська на допомогу в майбутнiй вiйнi. Тож на сеймовому засiданнi, на котре прибув Сулейман-ага, шляхта почала, забувши своi звичнi суперечки, розробляти проект «Вiчного договору» з Кримом. Результати договору не примусили на себе довго очiкувати: вже наприкiнцi липня до ставки гетьмана в Чигирин почали прибувати, один за одним, гiнцi вiд полковникiв прикордонних полкiв. Вони приносили тривожнi звiстки. Польське вiйсько збиралося для чергового походу в Украiну, нарощуючи «м'язи» пiд Зборовом. До Глинян йшли валки шляхетного панства, котре поспiшало приеднати своi хоругви до лав посполитого рушення. Сумнiвiв бути не могло: вiйна ось-ось розпочнеться. Якщо такi сумнiви й залишалися в когось з гетьманського оточення, iх розвiяв допит присланого Богуном полоненого – шляхтича на iм'я Лукаш Збуйновський. Його Хмельницький вирiшив допитати особисто. Коли прохолодного ранку в пiдземелля до бранця, освiтлений скупим свiтлом, що пробивалось крiзь крихiтне вiконце, увiйшов Хмельницький у супроводi кiлькох похмурих козакiв, Збуйновський, здаеться, не здивувався. Вiн мовчки пiднявся з укритого перепрiлою соломою тапчана, на якому досi сидiв, i став у кутку, гордовито схрестивши на грудях руки. Один iз козакiв, котрi супроводжували Хмельницького, стромив у вкрите iржею гнiздо на стiнi смолоскип, iншi заходилися встановлювати посерединi льоху невеличку жаровню i роздмухувати в нiй полум'я. Збуйновський спокiйно поглядав на Хмельницького. Єдине, що його здивувало, це вигляд гетьмана. (Хмельницький був одягнений надзвичайно скромно, навiть дещо простацьки, а при боцi мав лише просту, без прикрас, шаблю.) – Я повинен дивитися як ти корчишся в муках, пане Лукаш, чи може, приберемо вогонь, i ти розповiси менi все добровiльно? – без довгих преамбул поставив запитання Хмельницький. Лукашу Збуйновському зовсiм не посмiхалось знайомство його шляхетного тiла з розпеченим залiзом, тож вiн погодився не вагаючись: – Я дам тобi вiдповiдi на всi запитання, гетьмане. Звичайно, лише тi, котрi знаю. Жодного слова не сказав бiльше гетьман, лише кивнув головою, згоджуючись вислухати бранця. І полилися з вуст Збуйновського зiзнання. Такi, вiд яких усе бiльше темнiло чоло Хмельницького, рiзкiшими робилися глибокi зморшки пiд його пронизливими очима, а на вилицях грали жовна. Про збiр вiйська пiд Зборовом i Глинянами оповiв шляхтич, про тисячi важкоозброеноi гусарськоi кiнноти полковника Маховського сказав, про намiр полковника вже у найближчi днi порушити кордон Украiни i йти в Поднiстров'я, щоб згодом вдарити на землi Брацлавського полку. Про укладення договору мiж Рiччю Посполитою i ханом не забув розповiсти, а також про намiри володарiв Трансiльванii, Волощини i Молдавii приеднатися до того союзу. І хоча намiри трьох останнiх краiн, як i значноi частини пiдданих кримського хана, були вилами по водi писаними, мав про що замислитися Хмельницький, особливо коли згадати розмитi й неяснi вiдповiдi Москви на прохання прискорити прибуття царевих ратникiв на допомогу козакам. Подii, передбаченi Збуйновським, не забарилися, i вже за кiлька тижнiв до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, посипалися невтiшнi звiстки. Поляки зайняли Мотилiв на Подiллi, пiдсунули впритул до кордону великi регiменти вiйська i почали все настирливiше шарпати наскоками Богуна, а також пiдвладнi полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, i паволоцькому, Михайлу Богаченку, землi. У вiдповiдь на це цар Олексiй Михайлович дав гетьману зовсiм незрозумiлий наказ виступати до Луцька i там з'еднатися з вiйськом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою царевi, той наказ – адже його невиконання могло б призвести до погiршення вiдносин з Москвою, а виконання ставило пiд загрозу Брацлавщину, на територii котроi мали розгорнутися основнi подii. Не пiшов тодi гетьман супроти царського наказу, вирушив до Луцька, де й з'еднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрастi посли молдавського господаря Георгiце, котрi теж прибули до табору пiд Луцьком i заявили про готовнiсть Молдавii взяти протекцiю Москви, а також листи трансильванського князя, у котрих той писав про свое бажання дотримуватись миру з Украiною i прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але цi невеличкi успiхи гетьманськоi полiтики не зменшували шкоди, що ii вже вiдчутно зазнавали села й мiста Брацлавського, Уманського, Корсунського i навiть Чигиринського полкiв вiд нападiв татар i восьмитисячного регiменту Маховського. На обрii вже поставала облога Уманi й жорстока Охматiвська битва, пiд час якоi козацьке вiйсько i навiть сам гетьман опинилися пiд загрозою винищення. Загрозою навiть бiльшою, анiж та, котра виникла колись у Берестечку. Першим до нiг польського вiйська впав Брацлав. Щоправда, зовсiм не такою легкою, як здавалося спочатку Станiславу Потоцькому, видалася битва за мiсто. Швидше схожим на парад, анiж на важливу вiйськову експедицiю, був пiдхiд вiйська, очолюваного коронним обозним Стефаном Чарнецьким, до стiн Брацлава. Хiба сподiвався Чарнецький на серйозний опiр? Чарнецький, котрий щойно захопив добре укрiплене мiстечко Тиманiвку, залога якого здалася майже без бою пiсля того, як все командування гарнiзону зникло невiдомо куди, ледве отримавши звiстку про наближення польського вiйська. Але марно сподiвався коронний обозний на ключi вiд мiста. Рiвними лавами кiнноти, вишикуваноi в полi перед мiськими укрiпленнями, зустрiв Брацлав нападникiв, десятками гармат, нацiлених на полякiв, пiхотними сотнями на валах, готовими кинутися в бiй за першим наказом наказного гетьмана Томиленка. Кiлька атак, проведених Чарнецьким силами легкоi кiнноти, не призвели до бажаного ним результату, а вогонь козацьких гармат змусив його вiдступити значно поспiшнiше, щоб це було схоже на звичайне небажання пiддавати ризику авангард. Навiть коли Чарнецький повернувся сюди на початку грудня, перемога не видалася йому занадто легкою – кiлькаденна запекла битва не лише забрала життя багатьох козакiв, самого наказного гетьмана i навiть зятя Хмельницького, сотника Влиська. Погуляла смерть i рядами польського вiйська – кiлька тисяч жовнiрiв i шляхти не дорахувався Станiслав Потоцький у своему вiйську пiсля того, як Богун, зачувши про прихiд до полякiв багатотисячноi татарськоi орди, спалив Брацлав i вiдступив разом з козаками й мiщанами до Уманi. Надто мiцним горiшком для коронного гетьмана виявилась укрiплена вiнницьким полковником Умань. Так, як i кiлька рокiв тому, пiд час вiнницького протистояння, мiцно засiв Богун за мiськими мурами. Так, як i тодi, був сповнений рiшучостi втримати мiсто i не вiддати його ворогу навiть у випадку, коли б приступом на нього йшла вся без винятку польська армiя. Тiльки цього разу Іван Федорович мав пiд своею рукою не лише Вiнницький полк, тепер до нього приедналися пошарпанi останнiми боями, але все ще цiлком боездатнi Уманський i Брацлавський полки. Три лiнii оборони пролягли спаленим Богуном передмiстям, у згарища перетворилися й найближчi хутори, з яких ворог мiг би чинити несподiванi наскоки. Чистим гiрським кришталем заблищали политi водою i перетворенi лютим морозом на кригу вали «верхнього мiста», де вирiшив Богун витримувати найважчого удару. Спогади з неймовiрно далекоi у часi молодостi пiдказали полковнику рiшення перетворити вали мiста на крижанi неприступнi скелi – ту давню битву в ногайських степах, коли йшов за Павлюком, згадав Іван, i табiр серед степу, перетворений водою й морозом на неприступну фортецю. Шiстнадцятого сiчня, у вiвторок, пiшли на приступ непокiрноi Уманi польськi хоругви. Лiвий фланг зайняли нiмецькi й угорськi пiхотинцi пiд проводом Лянцкоронського, здiйняли хижi своi хоботи гармати в центрi польського вiйська, нацiлились на прихованих за окопом козакiв. Сам коронний гетьман командував артилерiею i хоругвами центру. Рiзнобарвною комашнею вкрили сковану холодом землю драгуни подiльського ловчого Кароля Потоцького. Дружно вдарили на козакiв. Вивергнули полум'я з гарматних i мушкетних стволiв, розпекли холодне повiтря ненавистю нескiнченно довгоi вiйни i… вiдступили, не в змозi зробити щось iз чiтко органiзованою обороною мiста. Десятки й десятки трупiв, ще годину тому сповнених надiй на майбутне i сподiвань вижити людей, трупи коней i потрощену зброю залишили вони пiд крижаними мурами. Але й тодi не припинилися невдачi польського вiйська. Ще не встигло сонце сiсти за заснiжений виднокрай, як швидка вилазка козакiв на чолi з Богуном i Зеленським позбавила життя ще мало не тисячу жовнiрiв, потрощила i зiпсувала кiлька десяткiв гармат, наробила панiки й сповнила тваринним жахом серця тих, кому пощастило вийти неушкодженим з-пiд козацьких клинкiв. І наступного дня продовжили козаки своi смiливi контратаки, i ще через день. Пристаркуватий Потоцький був за крок вiд розпачу. – Я не розумiю, хто кого тримае в облозi! – кричав вiн, бризкаючи слиною в обличчя завмерлих перед ним пiдлеглих. – Ми осадили Богуна, чи вiн тримае нас в облозi, з кожним днем успiшно зменшуючи кiлькiсть коронного вiйська?! А ще через кiлька днiв вiдбулися подii, котрi замалим не стали найбiльшою трагедiею для козацького вiйська, а Хмельницькому мало не коштували життя: гетьман, котрий з кiлькома полками поспiшав на допомогу Богуну, несподiвано втрапив у засiдку коронного вiйська поблизу Охматова. Лише непересiчний талант полководця допомiг гетьману вийти переможцем у тiй битвi, а ii наслiдки перетворити якщо й не на перемогу, то принаймнi на бойову нiчию. Польське вiйсько нiчого не змогло вдiяти з Хмельницьким i, поеднавши своi зусилля з п'ятидесятитисячною ордою Менглi-Герая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих мiст ще зовсiм недавно квiтучого краю лягли руiнами до нiг полякiв, десятки тисяч украiнського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу i невiльницьких ринкiв, захопленi татарами в ясир. І хоча поляки й схаменулися, зрозумiвши, що втрачають контроль над озвiрiлими вiд можливостi здобути легку здобич татарами, вплинути на хiд подiй вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню iсторiю тисячi нападникiв з рiзних краiн. Забув до часу i Богун про своi суперечностi з гетьманом i свою нелюбов до Москви. Потрiбно було спiльно рятувати становище й завадити татарам перетворити на руiну решту правобережних земель. V Сторицею доля вiдплатила Польщi за страждання Брацлавщини у наступному роцi. Страшним виявився для Речi Посполитоi той рiк, настiльки страшним, що розмежував усю iсторiю тiеi великоi й гордоi европейськоi краiни на «до» i «пiсля» триклятоi вiйни зi Шведським королiвством, до якоi призвели необдуманi зазiхання на трон у Стокгольмi. Навiть загибель польського вiйська пiд Адрiанополем у сиву давнину, навiть поразка пiд Цецорою, програнi Богдану Хмельницькому битви не могли зрiвнятися зi страшними для Польщi подiями того року. З кiлькох напрямкiв почали шматувати ii тiло одразу кiлька сильних противникiв. Князiвство Литовське палало пiд смолоскипами стрiльцiв князя Волконського i козакiв вiдрядженого украiнським гетьманом нiжинського полковника Івана Золотаренка. З пiвночi шведський король Карл X переможним маршем пройшов польськi воеводства й увiйшов до Варшави, внаслiдок чого останнiй з королiв династii Ваза, сповнений горя Ян Казимир мусив рятувати свое життя, утiкаючи до Сiлезii. Із заходу й пiвдня загрожували Семиграддя, Бранденбург, Молдавiя i Волощина. Зi сходу Хмельницький повторив свiй похiд 1649 року, вдруге обложив Кам'янець, пройшовся Галичиною i зупинився пiд стiнами Львова. Тепер вiн вимагав уже не лише визнання козацькоi республiки в межах Киiвського, Брацлавського i Чернiгiвського воеводств. «До Вiсли! Усю Русь, i Червону й Бiлу! Усi землi, де здавна живе народ руський-украiнський!» – почули поляки страшнi для себе слова. Затрiщала Польща, як стара латана свитина. І лише татари, тi самi поганi бусурмани, союзом з ким звикли докоряти в Польщi Хмельницькому, лише вони виступили на захист Польщi, змусивши Хмельницького, урештi-решт, вiдступити вiд стiн церкви Святого Юра у Львовi й погодитися на запропоновану командуючим мiськоi залоги Кшиштофом Гродзецьким контрибуцiю. Недовго тяглося й мовчазне перемир'я вiнницького полковника, котрий вже давно став фактичним командуючим усiма козацькими вiйськами Правобережжя, з гетьманом Украiни. Протирiччя, що виникали мiж ними щоразу сильнiше й сильнiше, пiдштовхували iх назустрiч конфлiкту i, зрештою, вилились у нього у 1657 роцi, напередоднi смертi гетьмана. Нещасливим для козакiв видався похiд сорокатисячного козацького вiйська пiд командою наказного гетьмана Ждановича i наказного генерального обозного Богуна в Польщу на допомогу полкам семиградського князя Д'ердя II Ракоцi. Вiд початку настроi у вiйську склалися таким чином, що Жданович, Богун i решта старшини були змушенi стримувати обурення козакiв. Постачання вiйська на чужiй землi було органiзоване вкрай погано, i Богун, докладаючи неймовiрних зусиль, буквально вибивав iз союзникiв потрiбне вiйську продовольство, фураж i спорядження. Але навiть його зусилля були недостатнiми – угорцi звисока дивилися на козакiв i обурено заявляли, що не зобов'язанi вести постачання украiнськоi армii. Сутички, якi часто-густо виникали мiж угорськими найманцями Ракоцi i козаками, подекуди переростали у справжнi кривавi драми, у яких гинуло не менше людей, анiж у битвах з дезорганiзованими загонами польськоi шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Усе ж надлюдськими зусиллями Жданович i Богун утримували до пори контроль над ситуацiею. Скоро до iхнiх нiг лiг Брест, а за ним Варшава i Кракiв. Шляхта, i православна, i католицька, благала Хмельницького, звертаючись через Ждановича, про взяття ii пiд протекторат Украiни. Здавалося, все йшло на лад, хоч i з великими зусиллями. І саме тодi, наче грiм серед ясного неба, надiйшла звiстка… – Дозвольте, пане обозний? – у напiвтемрявi промоклого вiд кiлькаденних дощiв намету, що його освiтлював лише невеличкий каганець, Іван не одразу впiзнав того, хто його збудив. Вiн рвучко звiвся i сiв у лiжку. Провiв руками по обличчю, вiдганяючи рештки сну, й пильнiше придивився до прибулого. Перед ним стояв хорунжий Ждановича, одягнутий у жупан, з-пiд якого виглядали лати. – Менi шкода, що змушений був потурбувати пана… – На бiса менi твоi вибачення, – буркнув Богун, котрий щойно увi снi бачив Ганну i Тараса. Дружина iхала у просторому екiпажi, запряженому цугом четвiркою коней, а вiн, iдучи поряд верхи, тримав ii руку i розповiдав про те, що зовсiм скоро повернеться додому. Тарас, непосидючий, як i всi пiдлiтки його вiку, чвалав своiм струнконогим коником круг них, час вiд часу вiддаляючись на добру сотню сажнiв, пiсля чого щодуху мчав назад. Свiжий вiтер куйовдив його солом'яного кольору волосся, а волошковi очi хлопця сяяли радiстю. Радiсть вiн бачив i в усмiхнених очах дружини… Хорунжий, не знаючи, що вiдповiсти, замовк. – Джуро! – покликав Іван. – Води дай. Напившись iз принесеного джурою кухля, Богун махнув головою хорунжому: – Я слухаю. – Пан гетьманич термiново викликае вас до себе. Іван встав i накинув на плечi жупан. – Що за нетерплячка? – Козаки збунтувалися, пане обозний! – Менi вiдомо про те, – Іван кiлька секунд дивився на хорунжого, пiсля чого вiдкинув вiдлогу намету i неквапно вийшов геть. На вулицi дощ не припинявся вже багато годин. Величезний табiр, котрий був затягнутий димами сотень кабиць i вогкою iмлою, зустрiв гудiнням розтривоженого бджолиного вулика. – Нечипоренка до мене! – крикнув Іван у iмлу. – Я тут, Іване, – почув голос, а за мить вже розрiзнив обважнiлу за останнi кiлька рокiв постать осавула. Вiн стиха вiддав Михайлу кiлька розпоряджень. Той швидко махнув головою i зник за струменями дощу. – Передай гетьманичу, що я скоро буду, – кинув вiн хорунжому, повернувшись у намет. Через кiлька хвилин, не очiкуючи, доки джури пiдведуть коня, Іван швидко покрокував у напрямку середини табору, туди, де було розташовано шатро Юрiя Хмельницького, з вiйськом якого регiмент Ждановича поеднався напередоднi, пiсля того, як Богдан Хмельницький, чиi помисли останнiм часом було спрямовано на пiдтримку такого необхiдного тепер для Украiни союзу з Ракоцi, вiдправив сина в супроводi полковника Лесницького на з'еднання з полками Ждановича. Весь час, прямуючи крiзь табiр, Богун напружено вдивлявся в обличчя зустрiчних козакiв, пiдходив до досить великих груп, котрi то тут то там збиралися i про щось голосно сперечались. Однак в обличчях перших вiн не бачив нiчого, окрiм звичайноi поштивостi до старшини такого рiвня, яким був Богун, голоси других притихали з його наближенням, i козаки в гуртах пригнiчено мовчали, не наважуючись поглянути наказному генеральному обозному в очi. Нарештi розбита тисячами нiг земля, котра давно перетворилась на багнюку, пiшла вгору, Іван проминув якесь скупчення возiв, закопане в землю сховище для пороху, пройшов повз ряд великих, зелених вiд окису гармат, i пiдiйшов до намету Юрася Хмельниченка. Кинулося в очi те, що перед шатром не було звичноi варти з чотирьох козакiв. Згасли й обидва багаття, котрi напередоднi палали бiля входу в намет. З пагорба, на якому розташовувалася ставка гетьманича, було видно юрбу козакiв, яка зiбралася не далi як за сто сажнiв вiд неi, неподалiк вiд возiв зовнiшнього периметра табору. Іван навiть розрiзнив якогось козака в довгому, розхристаному на грудях каптанi, чия постать висилась над натовпом. Козак, очевидно, стояв на дiжцi i щось пристрасно доводив оточуючим. Ковзнувши по ньому поглядом, Богун увiйшов у гетьманський намет. – А, Богун, – було помiтно, що Юрась зрадiв його вiзиту. Вiн сидiв за столом у центрi шатра, як завжди блiдий, з опущеними, наче вiд непомiрноi ваги, тендiтними, немов у дiвчини, плечима i дивився на прибулого поглядом червоних вiд безсоння очей. Вiд уваги Богуна не заховалося й те, що гетьманич був сильно стривоженим. – Добре що прийшов, Іване! Може, хоч ти порадиш, як маю дiяти? Іван подивився навкруги. Поряд iз Хмельницьким стояв похмурий Лесницький, трохи поодаль завмер, заклавши руки за спину, Жданович. – Що вiдбуваеться? – запитав, вказуючи позад себе, на невидимий за стiнами шатра табiр. – А ти хiба не помiтив, коли йшов до мене? – Хмельниченко вишкiрився неприемною посмiшкою. – Бунт вiдбуваеться! Цi сучi виплодки смiють вказувати, як менi поводитись! За межами намету, перекриваючи собою шурхiт дощових крапель по парусинi, почувся низький i урочистий дрiб литавр. – Ось! – Юрась щосили гепнув кулаком по столу. – Маеш! Про що говорять тобi цi звуки? – Очевидно, у когось з'явилася необхiднiсть збирати вiйсько на раду, – спокiйно знизав плечима Богун. – Але не в мене! – верескнув Хмельниченко i подивився на Лесницького. – Може, в тебе? – Жодним чином, ваша ясновельможнiсть! – чiтким голосом вiдчеканив той. – Може, ти, пане Жданович? Жданович зiтхнув i, наблизившись, сiв за стiл навпроти Хмельниченка. – Досить, Юрiю, не поводься, наче дитина, – вiн був на двадцять лiт старшим за гетьманича, знав його ще зовсiм малим, тому часом дозволяв собi говорити прямо, не стримуючись навiть у присутностi стороннiх. У вiдповiдь Хмельниченко лише скрипнув зубами i опустив голову. – Що ж маю робити? – Це говорить про те, що ми дуже скоро станемо свiдками чорноi ради, пане наказний гетьмане, – Богун сiв за стiл навпроти Юрiя, поряд iз Ждановичем, i подивився Хмельницькому в очi. – Не приховуй вiд себе, гетьманичу, того, що вона була неминуча. Чому тепер дивуватися? Хмельницький схопився на ноги i нервово закрокував наметом. – Це катастрофа! Мое вiйсько збунтувалося, чуеш, пане обозний?! І зараз мене, а разом зi мною тебе й iншу старшину потягнуть до кругу, наче баранiв! – Ну чому ж потягнуть? – Іван, не питаючи дозволу, взяв зi столу кришталеву карафу з медом, налив собi кухоль i з насолодою випив. Потiм, неквапно, обтер вуса хусточкою i поглянув на молодого Хмельницького. – Якщо погодимося пiти доброю волею, нiхто тягнути не буде. – У пана ще вистачае гумору говорити про це таким тоном? – Юрiй, щоб зайняти чим-небудь руки, почав застiбати на гаплики жупан. – А що нам залишаеться? – розвiв руками Богун. – До речi, чудовий мед. – Ви знаете, чого вони хочуть? – Це вiдомо всiм, – зiтхнув Лесницький. – Звичайно, – Іван вiдкашлявся. – Вони хочуть повертатися додому. Як i всi ми. – Нечувано! І ти, пане обозний, говориш менi це так спокiйно, нiби рiч iде про повернення гультiпаки з вечорниць! Ти розумiеш, якi з усього цього можуть бути наслiдки?! Іван втомлено зiтхнув. Чи розумiе вiн можливi наслiдки? Звичайно, розумiе. Настроi у вiйську останнiм часом були такими, якi не давали приводу сумнiватися в тому, що рано чи пiзно полки збунтуються i скличуть чорну раду. Питання стояло лише в тому, коли це станеться. Добре розумiв наказний генеральний обозний i наслiдки, що iх матимуть усi вони пiсля неi. Козаки, без сумнiву, вирiшать повертатися i, не довго роздумуючи, покинуть слабку армiю трансiльванцiв напризволяще. І як тiльки це станеться, армiя Д'ердя II Ракоцi зазнае поразки – угорцi останнi кiлька мiсяцiв вiдверто нехтували потребами спiльного ведення вiйни, й левова частка зусиль по успiшному веденню кампанii припадала саме на козацький корпус. Такий стан речей, звичайно, не влаштовував козацтво, хоча й особливих виступiв з його боку не викликав до тiеi пори, коли успiхи в битвах змiнилися низкою невдач, i становище армii почало стрiмко погiршуватись. Спочатку на початку липня десяток важкоозброених комонних хоругв Стефана Чарнецького атакували козацько-угорське вiйсько пiд Магеровим, унаслiдок чого Жданович був змушений вiдступати через болота, втративши значну частину обозiв. Незабаром гарячi сутички виникли й пiд Жовквою. Розгубленiсть як Ждановича, так i Ракоцi ставала помiтною для широких мас козацькоi чернi, адже скорiше iм, простим козакам, потрiбно було дякувати за бiльш-менш успiшне подолання болiт i те, що втрати вiд несподiваного удару Чарнецького були мiнiмальними, на цьому жодною мiрою не позначився полководницький генiй Антона Ждановича. І от, щоб вберегти свое вiйсько вiд поразки, Д'ердь II Ракоцi був готовий йти на переговори з Польщею й тим самим порушувати договiр з Хмельницьким. Для Богуна не було великою таемницею й реакцiя на переговори Трансiльванii i Польщi з боку Волощини, Молдавii i Бранденбурга – антипольська коалiцiя, заради створення якоi Хмельницький витратив стiльки часу i надлюдських зусиль, мала неминуче розпастися. Щоб якось запобiгти цьому, Хмельницький, котрому одразу ж доповiли, що Жданович кiлька тижнiв тому вiдступив на схiд через Збараж i Ожегiв, у той час, коли Ракоцi пiшов через Зборiв, Озерну i Тернопiль у напрямку Скалата, де й зустрiвся з союзниками полякiв – татарами, вислав на допомогу Ждановичу кiлька тисяч козакiв пiд керiвництвом свого сина Юрiя i полковника Лесницького. Урештi, вiйсько Ракоцi було оточено пiд Вишнiвчиком Магомет-Гераем, i чутки про переговори Д'ердя з поляками почали набувати реальних обрисiв. Але на козакiв Ждановича пiсля проведеноi на чужинi семимiсячноi кампанii не справило враження анi прибуття молодшого Хмельницького, анi його прохання схаменутися й повертатись до семиградського князя. Напевне, саме тому, коли повний надiй на свiй авторитет у вiйську Хмельниченко оголосив, що вони повертаються до Ракоцi, козаки не лише вiдмовилися виконати наказ, а й заремствували вголос. Тодi, у вiдповiдь на крики гетьманича i його вимоги примусити козакiв коритися, Жданович лише знизав плечима, а Богун махнув рукою i попростував до себе в намет. Таких речей Богдан Хмельницький не вибачав нiкому, тож у разi вiдходу вiйська Ждановича в Украiну i початку переговорiв мiж Ракоцi й поляками за голову самого Ждановича i його старшин нiхто не дав би й ламаного гроша. – Так, пане Хмельницький, звичайно, я розумiю, що твiй батько нас за це просто зiтре iз земноi поверхнi. Але я знаю й те, що коли будемо пручатися, це значно скорiше зроблять нашi власнi козаки. До намету зайшов мокрий вiд дощових крапель Нечипоренко в повному обладунку, iз шаблею при боцi й парою пiстолетiв за поясом. – Розпорядження пана полковника мною виконано, – коротко промовив вiн, вклонившись спочатку Хмельницькому й iншим полковникам. – Дякую, Михаиле, – Іван помахом руки видалив осавула. – Що це означае? – здивовано здiйняв брови Юрась. Іван зiтхнув i встав з-за столу. Неспiшно пiдiйшов до вiдлоги намету i, вiдкинувши ii, кiлька хвилин роздивлявся стривожений табiр. – Немае потреби хвилюватися, це означае лише те, – нарештi повернувся вiн до Хмельниченка, – що козаки Вiнницького полку зайняли позицii навколо ставки гетьманича i в разi погiршення настроiв козацькоi чернi до вiдвертого вияву агресii вони будуть намагатися стримати тих, хто захоче нас iз вами вбити. – Але… Невже це так… – Юрiй Хмельницький, не знаючи що сказати, пiдiйшов до Богуна i простежив за його поглядом. Вiд побаченого з його грудей вихопився здивований зойк: навколо возiв периметра, який з'явився кiлька хвилин тому навкруги шатра, за рiвними шеренгами вiнницьких реестровикiв у червоних жупанах, шаленiв багатотисячний натовп. – Виходь, Юрасю! – чулися крики. – Покажись товариству, розкажи, як будемо далi чинити! – А може, нас у чому послухай! – Досить чужими землями кров проливати, додому веди! До Богуна i Хмельницького, завмерлих бiля виходу з шатра, наблизився Жданович. – Досить швидко, чи не правда? Признатися, я не очiкував такого стрiмкого розвитку подiй. Але тепер це вже несуттево. Думаю, ти маеш сказати iм кiлька слiв, пане гетьманич, – похмуро кинув вiн. З горлянки молодого Хмельницького знову вихопився довго тамований зойк. Вiн кiлька хвилин помовчав. Нарештi зiтхнув i ступив уперед, пiд косi струменi дощу. – Так. Звичайно… – раз прийнявши рiшення, Хмельниченко навiть трохи став схожим на батька – стриманого й звиклого до перипетiй вiйськового життя старшини й полководця. – Коли вибiр мiж стратою i розправою, я радше оберу страту. Не хотiлося, аби моi правнуки знали, що мене вбили пiд час походу власнi козаки… Уже наступного дня пiсля чорноi ради союз Ракоцi й украiнського вiйська припинив свое iснування: армiя Ждановича знялася i пiшла на Гетьманщину. Переляканий цим Д'ердь II Ракоцi, пiд чиiм началом перебувало п'ятнадцятитисячне вiйсько, спiшно споряджав послiв з бiлими прапорами до табору Магомет-Герая, у якому перебувало лише вiсiм тисяч здатних тримати у руках зброю воякiв. VI За ним прийшли пiзно вночi. Іван вiдчував, що вони прийдуть, ще вiд вечора у грудях немов вогнем палало нестерпно-пекуче вiдчуття того, що ось-ось на порозi з'являться люди з письмовим наказом гетьмана, i на його руки ляжуть важкi холоднi кайдани. Передчуття, як завжди, не пiдвело – приблизно за годину пiсля пiвночi брама колишнього панського фiльварку розчинилася, i подвiр'я наповнилось хропiнням потомлених коней, дзвоном збруi i криками людей. Іван перевернувся на спину i заклав руку пiд голову. Вiн навiть не пiднявся, хоча, безумовно, зрозумiв, що означае несподiване прибуття великого вiйськового загону. У дверi обережно постукали. – Зайди! – Івана самого вразив його спокiйний голос. Дверi з рипiнням розчинилися, i за ними з'явився розгублений Нечипоренко в жупанi, нашвидкуруч накинутому на плечi. У руках осавул мав шандал з двома свiчками, котрi горiли, викидаючи в повiтря цiвки масноi кiптяви. – Поганi справи, полковнику, – загудiв з порога. – Хто? – Сам генеральний суддя. У нього наказ Хмельницького… – Де вiн? – Зараз буде тут. Іван мовчки пiднявся з постелi i почав одягатися. По дошках ганку загупали кiлька пар важких чобiт. Через кiлька секунд тупотом наповнилися сiни, i нарештi, вiдтiсняючи Нечипоренка вглиб кiмнати, з'явилися двое озброених мушкетами козакiв, слiдом за якими у свiтлицю увiйшов Самiйло Богданович. Козаки застигли обабiч дверей, а Богданович, огледiвшись, пiдступив до Богуна, який саме замотував навколо себе шалевий пояс. – Бачу, не спиш, полковнику? – запитав дещо сиплуватим голосом i одразу ж зайшовся кашлем. – Триклята погода. Клянуся небом, не для моiх кiсток такi поiздки! Богун знав генерального суддю Вiйська Запорiзького вже не перший рiк. Знав навiть тодi, коли той ще не став на посаду генерального суддi, хоча вже тодi був у фаворитах Хмельницького. І хоча вiн не мав приводу бути незадоволеним будь-якими вчинками Богдановича, чомусь вiдчував до нього ледь вловиму неприязнь, ту неприязнь, яку може вiдчувати людина, звикла сама йти у бiй на чолi своiх людей, до людини, що ii зустрiчае серед паперово-чорнильного господарства вiйськовоi канцелярii. Хоча, якщо зазирнути вглиб, генеральний суддя був людиною, безумовно, талановитою в полiтицi, що, однак, не зменшувало його хоробростi в бою. – Спiвчуваю тобi, пане Самiйло, – вказав Богун рукою на стiл, де стояла зелена скляна сулiя i кiлька келихiв. – Склянку меду з дороги? – Дякую, не до того, – лише махнув рукою суддя. – Ти здогадуешся, чому я тут? Богун закiнчив затягувати пояс, натягнув на голену голову шапку i, знявши зi стiни перев'язь з шаблею, простягнув ii Богдановичу: – Не дитина. Богданович якусь мить дивився на простягнуту зброю, пiсля чого поглянув на одного з козакiв. Той мовчки прийняв шаблю з полковникових рук. – Не гнiвись на мене, Іване, не моя на те воля. На ось, прочитай. Богун прийняв з рук суддi великий аркуш паперу, на якому було написано усього кiлька рядкiв, а внизу пролягав розмашистий пiдпис Хмельницького i кривавою плямою застиг сургуч з його особистою печаттю. Текст проголошував наказ гетьмана заарештувати полковника вiнницького i наказного генерального обозного Вiйська Запорiзького Івана Федоровича Богуна i якомога скорiше доправити його в Чигирин. Іван склав папiр i повернув його Богдановичу. – Я очiкував на тебе. Суддя вiдвiв погляд. Очевидним було те, що йому була неприемною процедура, котру мав виконувати з волi Хмельницького. – Це не все, – чомусь зiтхнув вiн. – Пiсля прибуття в Чигирин тебе, Ждановича i всю причетну до бунту старшину буде страчено. Такий наказ гетьмана. Вiн винуватить вас у всьому. – На все воля Божа, – стримано вiдповiв Богун. – Дай менi, Самiйло, кiлька хвилин. Я маю написати листа. Богданович вагався лише мить. – Добре. Ми чекатимемо надворi. Мушу виiздити не перепочивши i прямо в нiч, – вiн, зiтхнувши, розвiв руками. – Така воля гетьмана. З цими словами вiн подався за порiг. Слiдом вийшли супроводжуючi суддю козаки i Нечипоренко. «Ось i все, Ганнусю, моя кохана, от i прийшов мiй час. Не побивайся, мила моя, i не плач за мною, тому, що мушу загинути за тi iдеали, якi обстоював протягом усього свого життя. І хоч не ворожа зброя у чистому полi повинна вiдiбрати мое життя, а меч ката за наказом гетьмана, котрому служив я вiрою i правдою, не маю чого соромитися я. Тому що нiколи й нiкого не зраджував i лише задля Батькiвщини вiддавав до останку сили моi. Лише про Украiну були помисли моi як ранiше, так i сьогоднi. І нi лях, анi московит не зможе сказати, що тримав його руку Богун, нiхто не звинуватить мене, що я, подiбно декотрим зi старшини, за посаду чи привiлей на землю готовий був лизати руки можновладним. Бог iм суддя, як i гетьману нашому, котрий злим вирiшив вiдплатити менi за дев'ять рокiв вiйни, що iх провiв я пiд його знаменами. Прощавай же, кохана моя. Доглядай Тараса, вчи його тим взiрцям, якi менi були близькими.     Навiки твiй Іван». Богун згорнув листа у невеличкий сувiй, вклав у мiдну руру, запечатав ii нагрiтим над свiчкою сургучем, ще раз оглянув задумливим поглядом напiвтемне примiщення, i рiшучим кроком вийшов надвiр. Там, озирнувшись, простягнув осавулу. – Передаси Ганнi, – мовив похмуро. Нечипоренко прийняв листа i повiльно покрутив головою: – Вiн не зробить з тобою… Вiн не вчинить так! – Поживемо – побачимо, – знизав плечима Богун. У вiдповiдь Михайло рвучко наблизився до нього i гаряче зашепотiв: – Тобi варто лише наказати, полковнику! Лише едине твое слово, i Вiнницький полк пiднiметься, як один козак! Ми не вiддамо тебе божевiльному старому… бачить Бог: вiн вижив з розуму, пiсля того як пережив апоплексичний удар! Ми вирушимо у Сiч, i братчики розсудять тебе з ним, i захистять тебе, як захистили колись його, гнаного ворогами! Іван лагiдно поклав руку на плече вiрному осавулу i посмiхнувся, заглянувши в очi: – Ти не зробиш цього, Михаиле, пообiцяй менi. – Але чому?! – Ти гарна людина, Михаиле, я вдячний тобi за все… Негоже нам у власному таборi розбрат чинити, навiть якщо це потрiбно для врятування мого життя. Надто багато у вiйську тих, хто вiрить менi. Мiй виступ призведе до розколу, а це катастрофа. Круки навкруги Украiни, Михаиле, i вони чекають. Чекають, доки ми дамо привiд кинутися на нас. Вiддай листа Ганнi. Але лише тодi… Одним словом, пообiцяй менi: ти передаси цього листа, лише коли впевнишся в моiй смертi. Нечипоренко довгим поглядом подивився на Богуна, i яка буря почуттiв вирувала в його поглядi! Тут була i лють, i жага дiяти, i нестерпна туга через те, що мае статися i чого вiн, Михайло Нечипоренко, не спроможний зупинити. Нарештi його погляд поступово згас, а плечi опустилися. – Я все зроблю, Богуне. Все, що ти наказав… – Дякую, – Іван, не прощаючись з осавулом, повернувся i крикнув: – Коня менi! Два днi загiн козакiв Чигиринського полку, очолюваний Самiй – лом Богдановичем, пересувався форсованим маршем, зупиняючись лише для короткого перепочинку та iжi, i врештi, десь о полуднi третього дня, подорожнi помiтили на обрii застелену пеленою блакитноi iмли гору Чигиринського замку. До Богуна, котрий iхав в оточеннi комонникiв Чигиринського полку, притримавши коня, наблизився Богданович. – Богуне, я мав розпорядження доставити тебе в кайданах. – Твоя воля, пане суддя, – стримано вiдповiв Іван, i собi притримуючи коня. – Роби те, для чого тебе послано. Богданович зiтхнув. Вiн помахом руки вiдрядив вперед оточення козакiв i, хвилину зачекавши, звернувся до Богуна: – Я повинен був доправити тебе в кайданах. Я вiдмовляюсь чинити так. Ти можеш вважати мене тим, чим собi забажаеш… Знаеш, Богуне, я виконав свiй обов'язок. Про одне хочу прохати тебе. Затяглась мовчанка. – Вважаю за потрiбне запитати: про що? – першим порушив мовчанку Богун. Богданович так потяг на себе вузду, що його кiнь став i спробував здiйнятися дибки. Нарештi вiн спинив тварину i наблизився до Богуна майже впритул. – Богуне, вiн слабуе. Ми навiть не впевненi в тому, що витримае бодай тиждень… Звiстка про бунт у вiйску Ждановича була для нього особливо важкою. Пообiцяй менi, полковнику, що ти будеш берегти його. Іван вiд почутого завмер. – Пане Самiйле, ти вважаеш мене людиною, котра може нашкодити гетьману? – Нi! Ти не зрозумiв мене, полковнику… – Та годi тобi, суддя! Наш дiалог – то лише розмова приреченого на смерть i його охоронця. Богданович, перегнувшись у сiдлi, вхопив Богуна за комiр. – То було б правдою, якби перед твоею стратою вiн не наказав привести тебе до нього! Богун, поклавши свою долоню на руку суддi, м'яко зняв ii. Вiн не очiкував на такий розвиток подiй. Його не здивував смертний вирок для себе, але хiба сподiвався Богун на розмову з Хмельницьким? Вiн не сподiвався на таку розмову. – Гетьман хоче бачити тебе, Богуне, – глухим голосом вимовив Боданович. – У кайданах? Богданович рвучким порухом вiдкинув вiд себе полковника i поклав руку на шаблю. – Так! – Одягай кайдани, пане суддя! Але не прохай милувати його, не до старця ведеш, до гетьмана! – Перед стратою старшини вiйська, вiдрядженого до Ракоцi, гетьман волiв побачитися з тобою… Я благаю тебе, полковнику! – Гм, – зiтхнув Іван, – чого ти вимагаеш вiд мене? Моя шабля у твоiх козакiв, я приречений на смерть, хiба не дивна наша розмова? Богданович помовчав. За хвилину, повернувшись до почту, гаркнув: – Уперед, хлопцi! – Пiсля чого поглянув на Богуна: – Прийми смерть так, щоб не забрати iз собою Богдана. – Я готовий до цього, – стримано вiдповiв Богун. Шлях через мiську браму i вузькi вулички Чигирина зайняв лiченi хвилини. Поблизу будинку, що його займав Хмельницький, Богдановича i Богуна полишили на самотi. Вони мовчки зiйшли на ганок, несподiвано для себе зустрiвшись з митрополитом киiвським. Той лише подивився на них, зiтхнув i продовжив свiй шлях до ридвана, котрий очiкував його неподалiк, в оточеннi доброго десятка священикiв у сутанах. Богданович зупинився в передпокоi. – Вiн очiкуе на тебе, – мовив голосом, у якому чувся бiль душi. Богун кивнув головою, прочинив дверi i увiйшов у велике, освiтлене доброю сотнею свiчок, примiщення. Хмельницький сидiв за столом у зручному фотелi й дивився на нього поглядом своiх проникливих очей. Та чи той це був Хмельницький, котрого бачив Іван востанне, незадовго до вiдправлення в похiд до Д'ердя Ракоцi?! Іван не повiрив своiм очам, так охляв гетьман. Обличчя, завжди бронзове вiд загару, тепер було жовтим, наче восковим, гримаса болю перекосила його правильнi риси й застигла на обличчi гетьмана печальною маскою – очевидно, паралiч м'язiв обличчя став наслiдком недавнього удару, що про нього говорив Богданович. Очi немов двi пригаслi жаринки, вуста безкровнi i сизi. – Швидко повернувся Богданович, – мовив гетьман, i його голос укотре здивував Івана, таким кволим i знiвеченим був. – Устиг я ще на тебе подивитися, Богуне. А думав – не встигну. Богун мовчки очiкував продовження гетьмановоi речi. – Завжди всупереч менi i мовив, i дiяв, а все ж радий, що бачу тебе. Скажи, за вiщо так ненавидив мене, Богуне? – Неправда то, батьку! Нiколи не було до тебе ненавистi у мене в душi! – Неправда… Хотiв би повiрити, та не можу. – Хмельницький звiв свою руку, котра помiтно тряслася, i обвiв нею кiмнату. – Легко повiрити, що стiни навколо мене мають вуха. Важче, але можливо, що чимало тих, хто за стiнами цiеi кiмнати, не очiкуе нетерпляче, коли я сконаю. Не всi, звичайно… Але зовсiм важко вiрити у те, що якiсь iншi почуття, анiж ненависть до мене, керувала тобою тодi в Переяславi i потiм, коли вiдкрито кидав менi в обличчя слова непокори! Жодного наказу мого не пройшло так, аби ти не пiддав сумнiву його необхiднiсть, його розсудливiсть. От я й покликав тебе, щоб перед стратою ти сказав менi, за що ненавидiв мене, полковнику? Саме вiд тебе хочу чути, знаю-бо, не збрешеш. Нiколи не боявся менi правду в очi кинути, тож i тепер, коли оби-двое ми на порозi смертi, почую ту саму правду. Ну? Я слухаю тебе, бунтiвний Богуне! – Для чого вона? Яка користь вiд слiв приреченого на смерть? Чи не краще закiнчити все скорiше й не здiймати гнiв у душi? – Так, ти приречений на смерть! Приречений мною! – голос Хмельницького вивищився i на мить Богуну навiть здалося, що вiн бачить того, колишнього Хмельницького, котрий, пiднявши над головою булаву, гримiв так, що чули на кiлька сотень сажнiв: «За славу козацьку! Уперед, дiтки моi!» Але Хмельницький одразу ж замовк i тремтячою рукою схопився за голову, очевидно, перечiкуючи напад нестерпимого болю. – Приречений, – незабаром повторив вiн кволо, – i ти заслуговуеш кари. Ти i подiбнi тобi загубили дiло, заради котрого я втратив надто багато… Я мiг би додати, що ти небезпечний для мене, полковнику. Але не скажу цього, хоч i нашiптують менi таке на вухо. Для мене вже немае небезпечних людей. За що ж ти ненавидиш мене, Іване? – Хмельницький подивився в очi Богуну поглядом запалених очей. Іван зiтхнув. Повiльно звiв руки поперед себе, демонструючи Хмельницькому надягнутi на них кайдани. – Хоч ти й дарував менi клейноди сi, гетьмане, не маю ненавистi за те. Не маю й за те, що привезено мене в Чигирин з твоеi волi для того, аби життя позбавити. Я винен у бунтi… Як i Жданович, твiй син i решта старшини… – Юрася не чiпай! Його на помiч вам послав, а ви що? Чернь не змогли в руках втримати до його приходу! Себе винувать! – Так, себе й звинувачую. У тому, що твоi козаки, котрi сiм мiсяцiв воювали в Польщi, не змогли бiльше потерпати вiд зверхностi семиградського князя, котрому принесли на рихвах своiх списiв не одну перемогу. Себе звинувачую й у тому, що не змiг прикласти своеi руки до ярма, що його ти, гетьмане, у Переяславi на Украiну натягав. Пройшов час, i моi слова, сказанi у Переяславi пiдтверджуються. Небагато користi вiд Москви нам у вiйнi – як гинув люд Украiни, так i гине. Лях рубае i татарин палить. Але тепер ще й воеводи московськi по городах наших розiйшлись, тепер вони стали при владi в наших домiвках, iм мусимо звiт давати про справи нашi. Я питаю: чому? Хто менi такi Бутурлiн зi Скуратовим та Шереметьев з Трубецьким? Чому маю iхньоi ради слухатись як менi жити на свiтi? Чому ти, гетьмане, присягу прийняв, коли царський раб вiдмовився хрест цiлувати? А тепер уже запiзно, пане Хмельницький, тепер зовсiм не просто в царя такий ласий шматок витягнути, яким е для нього Украiна. – Мовчати! – раптом крикнув Хмельницький рiзким голосом. – Мовчати, кажу я тобi! Вiн рвонув комiр каптана й зайшовся кашлем. Хотiв було пiднятися, але вчасно зрозумiв, що являтиме жалюгiдну картину у своiй кволостi, й залишився сидiти, лише руками вп'явся в дошку столу. – Бунтiвник! Ти бунтiвник i реблiзант! Та що вiдомо тобi про те, яку роботу проводив я усi цi роки, аби втримати те, що вибороли у кривавiй борнi?! Що знаеш ти, полковнику, про те, як почувае себе гетьман Вiйська Запорiзького, коли змушений клястися в покорi царевi, одночасно балансуючи, немов лицедiй, промiж Польщею i Москвою?! Що вiдомо тобi про десятки тисяч готових кинутися в Украiну татар i ляхiв, шведiв i московитiв, про те, з яким напруженням потрiбно продумувати на переговорах кожне свое слово, кожний рядок у листi до якого-небудь путивльського воеводи… Бачить Бог, я зробив все, вiд мене залежне, щоб втриматися на жердинi над прiрвою – саме таке становище Украiни тепер. І нарештi, що ти знаеш про вiдчуття, коли пiсля важкоi й клопiткоi працi ти раптом взнаеш, що вся твоя праця виявилась марною, а домовленостi розповзаються, немов сорочка на тiлi в голодранця?! Розповзаються тому, що твоi козаки вiдмовляються виконувати накази свого гетьмана, а поставлена над ними старшина неспроможна втримати iх у покорi й вважае за доцiльнiше рятувати свою шкiру вiд киiв чернi! Не потрiбне менi таке вiйсько! – А ти мене не сором, гетьмане! – раптом Іван вiдчув, що втрачае контроль над собою. Гетьман не мiг би сильнiше принизити його, навiть якби хотiв цього, натякнувши, що Богун налякався власних козакiв. – Вони заслужили того, аби повернутися на батькiвщину. Сiм мiсяцiв вони билися, не уявляючи, з якою метою ллеться iхня кров! Угри не дотримувалися прийнятих на себе зобов'язань! Хочеш вкоротити менi вiку – орудуй, на те твоя гетьманська воля! Але не смiй винуватити iх i мене! Хмельницький не вiдповiв. Лише через хвилину Іван пiдняв погляд на нього i вiд побаченого рвонувся вперед з намiром допомогти: обличчя гетьмана посинiло, очi вирячились, а на вустах закипiла жовтава пiна. Скоцьорбленими пальцями вiн марно намагався втриматись за стiл i повiльно сповзав з фотеля на пiдлогу. – Батьку! – Богун умить забув свою злiсть на гетьмана. Вiн пiдхопив немiчне тiло Хмельницького i обережно поклав його на долiвку. Пiсля того майже бiгцем кинувся до дверей. – Лiкаря! Швидко лiкаря! – крикнув вiн, прочинивши дверi. Однак ранiше за лiкаря – пiдстаркуватого шотландця, котрий останнi кiлька мiсяцiв пiклувався про здоров'я козацького гетьмана, до свiтлицi забiгли Виговський, Тетеря i Богданович. – Що трапилось?! – тремтячими вустами вимовив Виговський. – У нього напад. Де лiкар, чорт забирай! – вiдповiв на запитання генерального писаря Тетеря. – Твоя робота, Богуне? – скрикнув вiн, метнувши на Івана погляд. Богун промовчав. Раптом Хмельницький пiдвiв голову з жупана, що його, нашвидкуруч скрутивши валиком, стромив йому пiд голову Іван. – Пiдiйди, полковнику, – було помiтно, що до кожного слова Хмельницькому доводиться докладати неймовiрних зусиль. – Так, ваша ясновельможнiсть. – Богун пiдiйшов i опустився на колiна поблизу вмираючого гетьмана. Той мляво вхопився за ланцюг кайданiв на Богунових руках. – Бог напевне… не бажае твоеi смертi… цього разу йому потрiбен я… помилую тебе i Ждановича. Ти матимеш нагоду, бунтiвний полковнику, побачити, як круки кинуться на Украiну пiсля моеi смертi… Ти зможеш переконатися – все, що я робив, зроблено для Украiни i козацтва. Дай вам усiм Бог розуму зробити не гiрше, анiж це робив я. Але не маю на те надii… А тепер усi геть! Залиште мене з моiми рiдними… Іван повiльно вийшов зi свiтлицi, перейшов через коридор i великий передпокiй. Зупинився, минувши сходи високого ганку. За спиною чув десятки збуджених голосiв, тупiт, жiночi зойки i плач. До тями прийшов лише пiсля того, як хтось утрете посмикав його за рукав. – Пане полковнику, пан генеральний суддя наказав зняти кайдани, ходiмо в кузню, – мовив до нього незнайомий козак у синьому жупанi й червоноверхiй смушковiй шапцi. – Що? Що тобi? Яка кузня? – Кайдани, пане полковнику. Пана Богдановича наказ. Іван подивився на козака, потiм на своi кайдани i лише тодi зрозумiв, що вiд нього хочуть. – Ходiмо. Повернувшись за десять хвилин до ганку гетьманського будинку, Іван, несподiвано для себе, застав тут натовп, який складався не менше нiж з пiвтисячi люду. Усi присутнi поводили себе збуджено, про щось пошепки перемовлялись, час вiд часу кидаючи у бiк ганку тривожнi погляди. – Зовсiм кволий, кажуть, – почув Іван голос огрядного старшини, судячи з вигляду, рангом не менше сотника. – Панотець у нього, сповiдае. – Господи, Господи, – зiтхав його спiвбесiдник, такий самий старшина нижчоi ланки. – Може, ще й мине нас нещастя… – Дав би Бог. Сиротами залишимось. – А як дуб був, – приеднався до розмови старшин кривий на одне око, пiдстаркуватий кобзар у благенькому латаному кожусi, з полотняною торбою i кобзою через плече, – най Господь милуе, що ми без Хмеля? Перший зi старшин кинув на кобзара презирливий погляд, але нiчого не вiдповiв. – Юрасевi булаву заповiв, – мовив до свого спiврозмовника. – Юрась Юрасем, а Богдана другого не матиме Украiна, – сумно зiтхнув той i перехрестився. – Помилуй нас Всевишнiй, не вiдбирай його в нас! Раптом на ганку i пiд ним почалося якесь заворушення. Десь у нетрях гетьманського будинку заголосили жiнки. Натовп наче схлипнув i подався вперед, примушуючи переднi ряди пiдступити впритул до сходiв. На ганку з'явився Виговський в оточеннi Тетерi, Богдановича i ще кiлькох старшин. Івановi одразу кинулося в очi те, що всi на ганку були простоволосими. – Плачте, люди! – прокотився над притихлим натовпом голос генерального писаря. – Наш великий батько, гетьман Украiни i Вiйська Запорiзького, Богдан-Зиновiй Хмельницький помер щойно у своiх покоях. Страшне горе маемо пережити, панове-молодцi, на долю всiеi Украiни випало страшне горе! У вiдповiдь на його слова з найближчоi церкви сумно та урочисто вдарив дзвiн… До Вiнницi Іван вирушив лише через кiлька днiв, коли прах Хмельницького було поховано з усiма почестями в суботiвськiй церквi, а генеральна старшина розпочала чвари за гетьманську булаву. Стало зрозумiлим, що виконувати заповiт Хмельницького i вiддавати булаву його сину Юрiевi нiхто не збираеться. Але це вже не турбувало Богуна. Вiн був присутнiм на всiх зборах i радах, що iх потребувала його полковницька посада, але нiде не виявляв жодноi активностi, вiдбуваючись статусом стороннього спостерiгача. А щойно поховальну царемонiю було закiнчено, послав за Нечипоренком, на час знявши кiмнату в одному з чигиринських заiздiв. Михайло примчав за чотири днi з невеличким загоном, i Богун, на прощання вiдвiдавши Виговського i запевнивши його в лояльностi до нього Вiнницького полку, вирушив у дорогу. Те, що булава без сумнiву, перейде в руки генерального писаря, розумiли усi, вiд полковника до останнього гультiпаки в чигиринських шинках. Роздiл III І Як i очiкував Богун, смерть Богдана Хмельницького одразу ж жбурнула знекровлену довгими роками вiйни Украiну в новi кола пекла пiд назвою громадянська вiйна – страшне явище, котре змушувало ще вiд часiв могутнього Риму здiймати зброю братовi супроти брата, а батьковi супроти своiх дiтей. На радi старшин, котру було зiбрано незадовго пiсля смертi гетьмана, булава перейшла до Виговського, що значною мiрою посилило розкол помiж шляхетським станом Украiни i селянами, тобто тою верствою населення, котра не меншою мiрою, анiж козаки, природнi воiни, прийняла на плечi своi увесь тягар, що його принесла Украiнi вiйна з Рiччю Посполитою. З самого початку гетьманування колишнього генерального писаря йому докоряли тим, що вiн обраний на роль вершителя долi Украiни, попри заповiт Богдана. Докоряли в Гетьманщинi, докоряли й в Запорiжжi. Там Виговського, чий родовий герб був Абданк, той самий Абданк Богдана Хмельницького, не вважали за свого, до нього чомусь ставились стримано, навiть вороже. Іван Сiрко, котрий на ту пору вже набув великоi ваги серед вiльного i буйного низового товариства, не поспiшав долучати анi себе, анi запорiзьку чернь до тих, хто пiдтримував новообраного гетьмана. І лише листи, якi донесли до нас сутнiсть того страшного часу напередоднi великоi украiнськоi Руiни, висловлюють почуття запорожцiв, дихають на нас, тричi упостережених дiтей славноi нацii Украiнцiв, словами з iсторii: «Два увiдомленiя, скорбное и радостное, въ письмi вашемъ панскомъ, присланом до насъ, войська низового запорожскаго, чрезъ нарочныхъ посланцевъ, мы получили. Изъ этихъ уведомлений первое особенно наполнило наши сердца печалiю и отяготило насъ, потому что черезъ неухранную смерть, опредiленiем Бога вышняго, владiющаго человечiскою жизнью, мы лишились своего гетмана, добраго вождя и счастливого отъ непрiятелей защитника нашего отечества, пана Богдана Хмельницкаго, которому за многiе въ здiшней, земной жизни подвиги и труды, пусть подасть Господь Богъ на лонi Авраама вiчное успокоенiе въ райскихъ селешяхъ, – объ этомъ особенно просимъ. Другое извiстiе, избранiе на тоть урядъ гетманский вашей панской милости, насъ нiсколько увеселило и печаль нашу уменьшило, потому что осиротiлая наша отчизна, получивши въ вашемъ лицi новаго себi господаря… Однакожъ избранные то и ваша елекцiя безъ воли и совiта нашего, всего войска низового запорожскаго, только одной братiей нашей, панами старшиною генеральною, полковниками и войскомь украинскимъ городовымъ, не должна была и назначатся и совершаться; такъ какъ и небожчикъ Богданъ Хмельницкiй получилъ начало своего гетманства не въ Чигиринi, а в Кошу нашемъ сiчевом…»[73 - Д. І. Яворницький. «Історiя запорозьких козакiв». – Т. 2. с 194. Лист цитовано тодiшньою росiйською мовою через те, що царська влада Росiйськоi iмперii не дозволяла автору друкувати своi твори украiнською мовою.] І хоча Виговський вiд самого початку не надавав багато уваги такому факту, як невдоволення низового козацтва, а також широких верств козацькоi чернi вiд того, що вiн порушив заповiт Хмельницького вiддати булаву його единому живому сину Юрiевi, вiдлiк його днiв уже почався – надто великою була прiрва мiж новим гетьманом i його народом. Була й ще одна, не менш вагома сила, анiж Запорiжжя, – Московська держава, яка стрiмко набирала впливу на теренах Украiни. І хоч Іван Виговський спочатку не вiдкидав домовленостей з Москвою, його нестерпно дратував той протекторат, який загрожував рано чи пiзно перерости в повне панування московського абсолютизму в Украiнi. Вихiд з такого стану речей був для Виговського очевидним – Рiч Посполита, особливо слабка пiсля низки потрясiнь, що випали на неi за останнi роки, здавалася йому значно кращим союзником, анiж швидко набираюча силу Москва. Без сумнiву, маневр гетьманськоi полiтики в бiк Польщi мiг принести Украiнi немалу користь. Але чотири роки, що встигли пройти пiсля Переяславськоi Ради, безсумнiвно, залишили глибокий слiд у розумах козацькоi старшини, а щедрi дарунки московських дипломатiв i ще бiльш щедрi обiцянки на майбутне, зробленi в десятках приватних розмов з ласими до власноi вигоди старшинами, котрi легко йшли на контакт iз царевими шпигами, давно принесли своi плоди. Тож годi було й дивуватися, що вже через рiк пiсля смертi Хмельницького i початку гетьманування Виговського, вiйсько вибухнуло першим бунтом – не без нацьковування з Москви проти гетьмана пiдняв зброю полтавський полковник Мартин Пушкар. Виговський вiдреагував цiлком закономiрно – жодноi митi не замислившись про наслiдки вiйни помiж козаками, якi зовсiм нещодавно плiч-о-плiч били ненависних ляхiв, – дав команду збирати вiйсько i виступати до Полтави. Дивною була та битва, котра розпочалась пiд Полтавою наприкiнцi травня 1658 року. Дивним було гетьманське вiйсько, котре мало у своему складi бiльше нiмецьких найманцiв i татар, анiж реестрового козацтва. Дивним був склад полкiв повстанцiв Пушкаренка: у вимовi доброi половини «пiдлеглих» полтавського полковника однозначно вгадувалась путивльська, смоленська i рязанська говiрка. Дивним був i вибiр запорожцiв, котрi, попри недавно висловлену в листi радiсть з приводу обрання гетьманом колишнього генерального писаря, приеднали своi шаблi до шабель повстанцiв. Тодi доля виявилась прихильною до Виговського. Хоч i з великими втратами, вiн змiг довести, хто е справжнiм господарем в Украiнi. Пiсля першоi битви в полi пiд Полтавою повстанцi Пушкаря, зазнавши поразки й похнюпивши голови, вiдiйшли пiд захист мiських мурiв. Довгi два тижнi точилася облога мiста, протягом усього цього часу козаки з обох сторiн чухали своi чуби i не розумiли: чому ж вони стоять навпроти своiх побратимiв, стискуючи в руках зброю. Тодi вони ще не знали, що в Полтавi проходила всього лише репетицiя майбутньоi братовбивчоi вiйни, на порозi якоi мала дуже скоро стати виведена Богданом Хмельницьким з польськоi неволi держава. І несли швидкi конi козакiв Виговського попiд мурами мiста, i люто кричали з них верхiвцi: – Проти кого мушкети здiймаете, браття? Проти кого шаблi оголили? – А що маемо робити? Чи горiлку прийшли ви до нас кружляти, чи, може, крiвцi нашоi пустити, за тим i нiмцiв та бусурман за собою привели? – вiдповiдали iм з редутiв похмурi голоси. – А може, й крiвцi пустити, коли з москалями домовились, супроти гетьмана посмiли пiти! Були й посланцi вiд Мартина Пушкаря до Виговського. Полковник хоч i не схаменувся, не припинив бунту, все ще маючи надiю на царських воевод (при нагодi й без неi навперейми обiцяли воеводи пiдтримку й скору допомогу), але все ж робив спроби владнати все миром i уникнути великого кровопролиття. Та що це? Нiби хто пiдмiнив завжди спокiйного i дипломатичного Виговського. – Скажiть його посланцям – кровопролиття не буде, лише якщо голову свого полковника менi на списi принесуть! Лише коли в його мертвi очi гляну, тодi облогу знiму! А як нi, нехай не гнiваються на мене, не буду розбирати, де московський стрiлець, а де земляк, усiх порiшу! Хай десятому буде заказано бунтуватися супроти гетьмана свого, радою вiльних людей при арматi вiйськовiй обраному! – шипiв вiн, стискуючи в руках шаблю, й у такi хвилини здавалося, що вiн навiть зможе кинутися на парламентерiв. Урештi, першого червня Виговський стомився очiкувати на голову Пушкаря i кинув своi полки на приступ, перед цим вiддавши розпорядження нiмецьким полкам зайняти позицii поблизу Соколиного Байраку, а татарам приславши суворий наказ не покидати свого коша. Не хотiв розумний i далекоглядний Виговський, щоб в Украiнi пiшли розмови про перемогу iноземних найманцiв гетьмана над украiнцями. Тричi того кривавого дня сходились повстанцi Пушкаря i запорожцi Барабаша з козаками Виговського, i тричi встеляли поле сотнями своiх трупiв. Тричi перемога переходила вiд одних до других, аж доки не свиснув наказний кошовий отаман Барабаш молодецьким посвистом, i з засiдки не вискочила тисяча найкращих запорiзьких вершникiв, з ходу перекидаючи реестровi батави. Застогнала земля пiд копитами коней, заволали помираючi, стиснулися вiд смертельноi розпуки сотнi материнських сердець по всiй Украiнi – вiд Галичини до Слобожанщини, вiд Полiсся до запорiзьких паланок. Схопився за голову гетьман Виговський i здiйняв руки до неба. – Чому, чому, Господи Всевишнiй, не можемо ми жити в мирi, чому злими псами кидаемося один на одного?! Пiсля слiв тих надовго замовк гетьман. І лише коли йому доповiли, що реестровики не мають сили втримати табiр i починають панiчний вiдступ, вiн гаркнув: – Нiмцiв сюди! Татар сюди! Ми повиннi взяти Полтаву… Коли нiч вкрила закривавлене поле i сон зморив потомлених бiйцiв, укрiплення мiста були цiлковито в руках Виговського. Порубаний труп Пушкаря з мовчазноi згоди Виговського було вiддано його дружинi, а добряче потрiпанi й порiдiлi загони запорожцiв вiдступали в напрямку Дикого Поля. Перший виступ проти себе Виговський утопив у кровi. II Хропли конi пiд вершниками, високо в бiрюзову небесну блакить здiймався брудно-жовтий стовп пилу, а вiд тупоту копит, бряжчання кiнськоi збруi i дзвону бойових обладункiв на кiлька верст вiд чигиринського тракту переляканi зайцi i лиси, перепели i дрохви, гадюки й полози налякано утiкали свiт за очi, рятуючи своi життя вiд небезпеки зустрiчi зi своiм найзапеклiшим ворогом – людиною. На запаморочливiй височинi, серед прозороi блакитi, здивовано позираючи на степ, що враз ожив тисячами озброеного люду, висiв гордовитий орел. Шляхом на Чигирин просувалося козацьке вiйсько. Попереду, пiд хоругвами та штандартами, бунчуками та знаменами, iхав на струнконогому арабському огирi гетьман Виговський, оточений генеральною старшиною та полковниками, далi просувалися комоннi пiдроздiли реестрових полкiв, за ними довгi вервечки обозiв i бага-точисельна гетьманська армата. Замикали валку, котра розтяглася полем на кiлька верст, пiхотнi полки. З Полтави повертався гетьман Виговський, пiсля перемоги над бунтiвним Пушкарем. Проте не було в душi гетьмана радостi вiд такоi перемоги. Мовчали полковi музики й кобзарi, мовчав гетьманський почет, похмурим був i сам гетьман. Не було чого веселитися Івану Виговському. Так, гнiздо бунту, котрим на час стала Полтава, зруйновано, i там тепер стоiть вiрний гетьману гарнiзон. Великi змiни вiдбудуться й у реестрi Полтавського полку, як, втiм, i серед решти полкiв. Вiн викоренить сам дух бунту з цих нещирих, заздрiсних людей, на котрих так несподiвано перетворилась козацька реестрова старшина. Хiба його тестевi, Богдану, було так важко? Хiба так, як до нього, цiлком i повнiстю вiдданого справi покiйного гетьмана, ставилися буйнi голови до Хмеля? О нi, йому було значно легше! Так, полював, полював на нього рудий Чаплинський, але на Низу його прийняли, обiгрiли i обласкали. А що ж йому, Івану Виговському, яку йому ласку зробили запорожцi? Тiльки те, що вирубали майже до ноги двi сотнi Чигиринського полку i мало не дiйшли в несамовитiй лютi своiй до шеренг гетьманськоi сторожi. Важко було Хмельницькому, звiдусiль повзла пошесть в Украiну, вiдбивати мусiв, ночi не спав, думу думав, як оборонитися. Та втричi понад той труд важче нинi Виговському! Адже й тепер Украiна не мае спокою, знову й знову злiтаються до неi шулiки з Ногайських степiв i з Москви. Через Днiстер перелiтають i з-поза Вiсли прямують. Але не мае на кого покластися гетьман Виговський, на вiдмiну вiд коханого народом свого попередника! Де ж тi вiдданi Кривонiс i Нечай, Ганжа i Чорнота?! Вже й слiду немае по них на землi… до кiнця вiддали свiй борг гетьману й Батькiвщинi, та й зникли потому, поглинутi гарячим полум'ям вiйни. Хто залишився йому? На кого покластися зможе важкоi хвилини? Може, на Тетерю? Он, iде позаду, надутий, як сич. Може, на Брюховецького? Так i зиркае з-пiд лоба. Не треба мати сiм п'ядей в головi, аби зрозумiти, що ховаеться за цим поглядом, – немов кiт, який заховався в затiнку, позирае на горобця на гiлцi, такого ласого та до пори недоступного. Нi, цi не пiдтримають, радше пiдiпхнуть, коли заточиться… Нiчим вони не кращi за Пушкаря, може, й навiть гiршi, адже усiм вiдомо – краще видимий ворог у чистому полi, анiж той, що до часу затаiвся за спиною i може ужалити будь-якоi хвилини. На кого ж покластися, кому звiрити своi думки? І тут Виговський згадав Богуна, вiнницького полковника, котрого мало не стратив Хмельницький напередоднi своеi смертi. Тепер Богун значно перерiс рамки полковника i навiть посаду наказного генерального обозного, котру отримав пiд час свого походу зi Ждановичем. Мовлять, на Подiллi й Брацлавщинi на нього мало не моляться, шанують так, як шанували свого часу Хмельницького i як нiколи не шануватимуть його, Виговського. Гетьман пригадав виступи Богуна на радах i зборах. То були не тi, повнi елею слова Брюховецького i невиразне бурмотiння Тетерi, то були слова людини, котра звикла дивитися небезпецi у вiчi i нiколи не кривити душею. От хто потрiбен йому! Ось кого потрiбно перехилити на свiй бiк за будь-яку цiну! До такого, як Богун, i Тетеря, i Брюховецький зуби обламають. – А де ж Богун? – повернув Виговський голову до хорунжого, поглянувши наперед навколо себе – серед натовпу генеральноi старшини i полковникiв з тiеi породи людей, котра намагаеться завжди знаходитись напохватi в сильних свiту цього. – Пан полковник вiнницький на чолi свого полку, ваша ясновельможнiсть, – доповiли Виговському за кiлька хвилин. – Покличте до мене! – Виговський був роздратований недалекогляднiстю пiдлеглих, якi доповiли йому про мiсцезнаходження Богуна, не додумавшись одразу ж викликати того до гетьмана. Через кiлька хвилин Богун притримав свого гнiдого i поiхав поряд з Виговським, вклонившись йому. – Вiтаю, батьку, – голос вiнницького полковника чомусь вселив у Виговського впевненiсть у собi. – Вiват, славний полковнику! – посмiхнувся Виговський. – Твоi козаки славно билися, дякую тобi за них, пане Іване. – Радий служити гетьманськiй ясновельможностi, – притис закутий у сталеву рукавицю кулак до грудей Богун. На мить його погляд ковзнув по обличчю Виговського, але як не намагався, жодноi емоцii не змiг прочитати там гетьман. Лише уважний погляд розумних сiрих очей. – Побудь зi мною, Богуне. Поговорити хочу. Твоi думки послухати хочу. Проiдьмося? І Виговський, крикнувши почту, щоб його залишили з Богуном, повернув з битого шляху в поле. – Важко менi, Богуне, – почав розмову вiн, коли конi пiшли кроком серед високих трав, вiддалившись на кiлькасот крокiв вiд голови вiйська. – Думи обсiдають. Хочу розповiсти тобi про них. – Я знаю, якi думи турбують тебе, батьку, – схилив голову Іван. – Правда? – поглянув на нього Виговський, примружившись. – Мiй полковник е характерником? – У цьому немае жодноi потреби. Достатньо лише поглянути на кiлькiсть вовкiв, якi тебе оточують, i розумiння прийде одразу. Ти вiдчуваеш, наскiльки хитке твое становище, гетьмане. Ти розумiеш – сил, котрi тебе пiдтримують, надто мало, аби протистояти усiм твоiм ворогам. Пушкар був лише першою ластiвкою твого краху, це тобi теж вiдомо. Чернь проти тебе, Запорiжжя також. Виговський кiлька хвилин мовчав, не в змозi щось вiдповiсти. Емоцii, котрi бурхливим потоком наповнили його пiсля почутого вiд Богуна, ледь-ледь втримували поведiнку гетьмана в межах допустимого при розмовi з можливим союзником. Нарештi вiн все ж таки опанував себе i з посмiшкою мовив: – Так-так, тепер я розумiю, у чому крилася постiйна причина твоiх негараздiв з Хмельницьким. Твоi слова занадто, е-е… вiдвертi. Дивно, що ми розмовляемо з тобою, адже покiйник навряд чи вибачив би тобi мову, подiбну до тоi, яку чув я вiд тебе щойно. – І все ж таки я живий, – хмикнув Іван. – Я помiтив. А скажи менi, полковнику, чому ж такий улюбленець чернi, як ти, пiшов у бiй пiд моiми хоругвами? Чи ти не поплутав тих, з ким маеш бути? – Жодним чином. – Ну тодi поясни менi, чому. Іван притримав коня i поглянув Виговському в очi. – Я завжди був з гетьманом, навiть коли мав з ним певнi суперечки. Нинi гетьман ти, батьку, тож я з тобою. Так i тiльки так я зможу послужити ся Украiнi i вберегти ii вiд того, абись невдячнi дiти не розтягай ii тiло, немов круки. Виговський, якому останнi слова Богуна безумовно сподобались, дещо розвеселився. Вiн навiть посмiхнувся i молодецьким посвистом пiдiгнав полохливого зайця, котрий вихопився з тирси, злякавши коней. – Я радий, що ти зi мною. І все ж хотiв би зараз чогось бiльшого, анiж холодна оцiнка мого нинiшнього становища у вiйську. Так, багато хто проти мене, сам знаю. Ти скажи, що в бiса маю дiяти з цим. Так, щоб ви там на кордонi не проклинали мене i не йшли проти мене, подiбно до Пушкаря. Богун втягнув в легенi свiже i до нестями ароматне повiтря степу. – Не забувай, пане, хто допомiг Хмельницькому ту державу створити, над котрою тепер пануеш, чия кров пролилася вiд Жовтих Вод до Варшави. Не заганяй покозачених селян назад у ярмо, а решта владнаеться. То дарма, що ляхи кричать, мовляв, татари Хмельницькому вiйну виграли, ти ж сам мусiв бачити, на чиi плечi та вiйна лягла, не менi тебе розуму вчити. – А ти думаеш, усе так просто? – пхикнув Виговський. – Роздали землi, привiлеi i все? Чи, може, поспiльство покозачене тепер мене вiд подiбних Пушкарю врятуе? Старшина козацька тепер в Украiнi пануе, а ii бажання зовсiм не спiвпадають з висловленою тобою iдилiею. Вони, – Виговський вказав затисненим у руцi батогом у той бiк, де виiздила пишна голова реестрових полкiв, – хочуть шляхетства, землi i рук, котрi оброблятимуть iхню землю. За це пiдуть хоч за московським царем, хоч за кримським ханом, хоч за самим чортом iз пекла! І якщо iм цього не дам я, дасть iнший, невже не розумiеш того, полковнику? Чи, може, у вас iншi вiтри вiють? – У мене iншi! – вперто вiдповiв Богун. – Якi ж? – Такi, батьку, що шепочуть менi: не за те кров проливали. Не за те майже всi моi побратими кiстки склали. Тому з ляхами бився й московитам не присягав. За Батькiвщину мою багатостраждальну билися ми й за устрiй, подiбний сiчовому, коли на свободнiй землi вiльний трудiвник буде збагачувати себе, родити дiтей i звеличувати мою Украiну. Де не буде iноземного пана, де не будуть православних, немов бидло, у вози запрягати. Тож, коли чую – Москва, кажу: не наш шлях! Коли чую – Польща, кажу: не наш шлях! – Це нiсенiтницi, – Виговський лише змахнув рукою. – Ми не втримаемось самi навiть року. – З поспiльством утримаемось, гетьмане. Виговський помовчав. – Ти розумiеш, що я не можу дати тобi обiцянки одразу ж змiнити все. Але коли я скажу, що мене зацiкавили твоi думки, i я повинен подумати над тим, про що ми тут розмовляли, ти пообiцяеш пiдтримувати мене? – Лише до тiеi пори, доки не побачу, що твоi дii шкодять Украiнi. Виговський натягнуто посмiхнувся: – Принаймнi, чесно. Ну, до того аби змiнити все за твоiм iдилiчним сценарiем, ще надто далеко. Насамперед належить означитись: потрiбний нам союз з Москвою чи нi. Особисто я вважаю, що нинi набагато краще пiти на договiр з королем. Польща слабка, i там ми зможемо почувати себе краще, анiж пiд протекцiею Москви, чий апетит щодо панування в Украiнi зростае навiть не по днях, а по годинах. Ти пiдтримаеш договiр з Польщею? Іван вiдповiв не одразу. – Це залежатиме вiд змiсту такого договору. – Змiст тебе не розчаруе, можу пообiцяти. – Що ж, принаймнi якийсь час протримаемось проти московських зазiхань. Мое слово незмiнне, ваша ясновельможнiсть – я пiдтримаю тебе, доки це не нестиме шкоди Украiнi. А союз iз Польщею нам тепер потрiбнiший, анiж з Москвою, твоя правда. Виговський з посмiшкою кивнув головою. Його дратувала надто вiльна поведiнка полковника, злили i його розмисли про чернь, котра повинна жити вiльно на власнiй землi, тiй землi, що могла б належати i йому, Виговському, його дiтям i онукам. Але вiн вирiшив жодним чином не проявляти свого роздратування. Знав-бо: пiд знамена Богуна, у разi необхiдностi, стане все Подiлля, Брацлавщина i навiть Полiсся. Таку силу краще мати в числi союзникiв, анiж ворогiв. Тим бiльше, коли ворогiв i так цiла верета. – Я радий, що ми порозумiлись, – вiн простягнув Богуновi руку i вiдчув мiцний потиск. Зовсiм поряд почувся шурхiт ковили i приглушений нею стукiт копит. До них наближався джура. – Посланець бiлоцеркiвського полковника, ваша ясновельможнiсть! – Клич, – вiдкашлявся Виговський. За хвилину вiн уже читав листа, що його з шанобливим поклоном передав йому втомлений i спiтнiлий козак у запиленому овечому кобеняку. Пробiгши послання очима, вiн кiлька хвилин дивився вдалечiнь, пiсля чого хмикнув i подивився на Богуна. – Що ж, полковнику, маю першу нагоду довести тобi свое несприйняття дiй Москви. Киiвський воевода Бутурлiн призначив у Бiлу Церкву воеводу. Не погодивши справу зi мною! Іч, жеребець москвинський! Ну, в Чигиринi менi собака Скуратов на це вiдповiдь дасть! III Нещодавно призначений чернiгiвський воевода Скуратов, здаеться, зовсiм не здивувався з того, що гетьман Виговський, одразу ж пiсля прибуття з походу на Полтаву, викликав його до себе на аудiенцiю, не перепочивши бодай кiлька хвилин, як то велося зазвичай, коли гетьман повертався навiть з невеличкоi комонноi прогулянки. Воевода щойно вийшов з церкви, коли помiтив на дорозi, що вела до замку, гетьманський почет, швидких комонникiв полковоi сотнi й вози з гарматами, котрi жваво котилися до гетьманськоi резиденцii, викликаючи несамовиту радiсть чигиринських дiтлахiв i пересуди ласих до пустих розмов гуляк на майданi. Воевода Скуратов був середнього зросту сухорлявий чоловiк рокiв п'ятдесяти, з вогненного кольору довгою бородою, орлиним носом i пронизливими очима, пiдозрiлий погляд яких промовисто вказував на те, що iх власник нiколи й нiкому не йняв вiри i не забував жодного промаху, а за доброi нагоди завжди мiг тими чужими промахами скористатися. Одягнутий вiн був, як i решта московитiв з його почту, занадто тепло для теплоi лiтньоi днини, але так, аби дати зрозумiти оточуючим про велику значимiсть власноi персони. Провiвши довгим поглядом ряди вiйська, котре поверталося на мiсце своеi дислокацii, вiн вказiвним пальцем поманив дячка з довгим гусячим пером за вухом, який, напiвзiгнувши спину (очевидно, такою була його звична поза у присутностi воеводи), метушився поряд. – Ето штой, нiкак гетьманiшко возвратiлся? – Верно, батюшка, он самий! – в обов'язки дячка входило не лише писання, а й знання всiх найсвiжiших новин. – Однако бистро он от Полтави… Молвi сотскiм наших ратних людiшек, што с нiм пробивалi, штоб перед ужином ко мне явiлiсь, доклад сделалi. – Слушаюсь, мiлостiвец! – дячок так швидко почав бити поклони, наче його затрясла пропасниця. – Давай коляску, – всепрощаючим жестом Скуратов вiдпустив дячка. Але замiсть вiдкритого екiпажу пiд широкi сходи церкви пiдскочили кiлька комонникiв, серед яких воевода упiзнав Юрiя Немирича – генерального писаря гетьмана Виговського. Вiд несподiванки Скуратов завмер, не подолавши донизу всього кiлька сходинок. Прикипiв своiми гострими очицями до пещеного обличчя генерального писаря – вихiдця з вiдомого у Польщi магнатського роду. – Пана воеводу очiкуе його ясновельможнiсть, – стримано вимовив Немирич з ледь вiдчутним польським акцентом. На мить очi воеводи зблиснули несамовитою люттю, але лише на мить, пiсля чого вiн одразу ж впанував себе i з сумною посмiшкою проспiвав: – Дела меня ждут, i дела немаловажние. Какая надобность во мне у гетмана, што зовет? – Його ясновельможнiсть розповiсть про все особисто, пане Скуратов. – А ти мне, лях, не указивай! Я вери православной, не тебе, католiку, чета. К тому же царя-батюшкi слуга верний, не твоего гетмана холоп! – процiдив крiзь зуби Скуратов. Немирич, який був протестантом, нiчого не вiдповiв на випад, лише презирливо подивився на Скуратова. – Його ясновельможнiсть очiкуе, – повторив вiн i, стиснувши боки коня острогами так, що той захропiв, поiхав геть. Слiдом за ним кинулися супроводжуючi генерального писаря козаки. Скуратов зiтхнув. Звичайно, вiн не був пiдлеглим гетьмана i за найменшоi нагоди намагався це продемонструвати. Але добре розумiв воевода i те, що йти зараз на загострення вiдносин з Виговським, котрий i так не вiдрiзнявся лояльнiстю до Москви, було б зайвим. Вiн, не поспiшаючи, вмостився на дбайливо застелене лисячими шубами сидiння коляски i владно кинув вiзницi: – К гетману правь, смерд! У покоях гетьмана Скуратов чомусь вiдчув, як на нього накочуеться хвиля невпевненостi. Чому Виговський викликав його так спiшно, не пояснюючи причин виклику? На якусь мить Скуратов навiть уявив перед собою розгнiване обличчя гетьмана, ясно побачив перед собою свiжостругану колоду плахи й блискучий меч в руках у дебелого ката, котрий стояв поряд з тiею самою колодою. Зусиллям волi вiн вiдiгнав це неприемне видовище. Урештi, вiн чигиринський воевода, призначений сюди самим царем. Вони не посмiють! Не посмiють, незалежно вiд причин виклику i наслiдкiв розмови, яка зараз вiдбудеться. Коли Скуратов став пiд дверима гетьманських покоiв, очiкуючи доки джура Виговського доповiсть про його прибуття, вiд хвилинноi слабкостi чигиринського воеводи не залишилося й слiду. – Доброго здравiя господiну гетману желаем, а также здравiя i благополучiя, – ледь прихилив вiн голову, ставши перед гетьманом Виговським. – Дякую, – непривiтно буркнув Виговський. – Та тiльки не для обмiну люб'язностями тебе покликано, воеводо. Скажи менi краще: як так у нас тепер дiеться, що воевод в городи нашi без нашого ж вiдома призначають? Чи, може, вже гетьман на Вкраiнi не господар? – Виговський не запропонував Скуратову сiсти, хоча сам сидiв, вiдкинувшись, в обшитому блакитним сукном крiслi. Не заховалась вiд проникливого погляду Скуратова й гидлива гримаса на обличчi присутнього тут полковника Богуна – той поглядав на московського воеводу так, нiби перед ним знаходився великий кошлатий павук. Скуратов зiтхнув. Якщо цi малороси вважають, що його так легко вивести з рiвноваги, вони помиляються. – Што ж, воля гетмана такова. Ми людi маленькiе, царя-ба-тюшкi раби. Можем хоть любезнiчать, хоть об деле толковать. А только еслi об чем спрашiваешь, сам прiпомнi, не с твоего лi ведома то деется, за что гневiшся, гетман?! Виговський пiдхопився з крiсла. – Що?! Про що мовиш, воеводо?! Почути вiд тебе хочу одне – знову в Украiну царськi воеводи йдуть бунти зчиняти? Я щойно одного бунтiвника позбувся, кого наступного на мене нацькуете? – Ведомо об чем, – з глузливою посмiшкою витиснув Скуратов. – Не ти лi, гетман, пiсьма слал, просiл воевод от царя-батюшкi в своiх городах посадiть? Не ти ль ратовал перед его царской мiлостью? – Брешеш! – гепнув кулаком до столу Виговський. – Те, що я до вас у Москву пишу, над тим там смiються, менi то добре вiдомо! Нiколи я не писав, щоб у Бiлiй Церквi був воевода. Тож знай – як той ваш воевода прибуде, так у зворотний шлях i вирушить, нiчого вiд мене не отримае, нiчого давати йому не дозволю! Государевi воеводи мусять приiздити спочатку до мене, лише пiсля того в нашi мiста iхати. А то у вас так повелось, що я нiчого не вiдаю, а вони по наших мiстах роз'iжджаються! Скуратов, вiдчувши в голосi гетьмана не звичайне роздратування, а реальну загрозу, зрозумiв, що настав час дещо пригасити накал суперечки. – Не гневiсь, гетман, не зла радi то делалось, токмо для користi обоюдной. От татар i ляхов легчей отбiватся, колi нашi воеводи с ратью совместно с казакамi стоять будут. Общее же дело делаем. – Спiльна справа? – на Виговського слова воеводи справили зовсiм не те враження, яке хотiв би бачити Скуратов – гетьман почервонiв i навiть несвiдомо схопився за рукiв'я шаблi. – Спiльна, кажеш?! Чому в Киевi царевi люди з украiнцями киями б'ються? Мовчиш?! А з Пушкарем чому государевi люди пiд час бою були? Скажеш, неправда? Дзуськи! Моi нiмцi у них барабан взяли! Тепер новий воевода iде бунти заводити. От така вона, воеводо, спiльна наша з вами справа… Скуратов кiлька хвилин помовчав. Несподiвано його погляд вдруге натрапив на повне зневаги обличчя Богуна. Полковник, не приховуючи своiх почуттiв, обпiкав Скуратова повним зневаги поглядом. Той вiдкашлявся i вказав на Богуна, звертаючись до гетьмана: – С глазу на глаз надобно толковать нам, гетман. Прiкажи своему полковнiку оставiть нас, вiжу, проглядеть насквозь меня он желает. Іван ступив назустрiч унизаному перснями пальцевi воеводи, який вказував йому у груди. – Пече? – запитав, усiма силами намагаючись стримати почуття, якi наказували йому стерти з земноi поверхнi, знищити, зруйнувати людину, котра стояла поряд i уособлювала собою частину тiеi пiдступноi сили, котра м'яко, подiбно до струменя води, точить камiнь, пiдточуе, все нарощуючи мiць, фундамент створеноi покiйним Хмельницьким незалежноi Украiни. – Ще й не так запече, коли запитаемо вас про все, що в Украiнi чините! Для чого приiхали до нас? Свого мало? Так вам скiльки не дай, мало буде. Тепер он жiнок, дiтей наших переписуете, для чого то дiеться? Чи не тому, що вже тепер нас за своiх хлопiв маете? Та рано ви то затiяли, москалику, надто рано. Маемо силу ще! Якщо з-пiд польськоi корони змогли вийти, зможемо й вашi жадiбнi лабети скинути, так i знай! Скуратов пополотнiв. – Оградiть прошу меня от подобних виходок! – заволав вiн, намагаючись стати так, щоб мiж ним i Богуном знаходився Виговський. – Іване! – звiв руку Виговський. Проте на Івана його голос не справив жодного враження. Цiеi хвилини вiн, здаеться, не бачив нiчого, окрiм ненависного обличчя московського воеводи, не чув нiчого, окрiм його деренчливого голосу. – У Чигирин до нас воеводою прийшов?! – гаркнув вiн i поклав долоню на рукiв'я шаблi. – Дивись, не своiми вiд нас вийдеш! – рiшуче ступив назустрiч Скуратову. – Богуне! – тiеi ж митi задзвенiв, аж пiд стелю стурбований голос Виговського: гетьмана не на жарт налякав вигляд розлюченого Богуна i його слова. Попри сказане Скуратову, вiн не мав намiру розривати вiдносини з Москвою саме зараз. Зробивши крок назустрiч Богуну, Виговський поклав йому руку на плече й зазирнув у очi. – Заспокойся, пане Іване, – мовив вiн. – Не своечасна ся мова… Богун кiлька хвилин iв очима Скуратова, пiсля чого перевiв погляд на гетьмана. – Боюсь, що запiзно почата, – вiн рвучко повернувся i вийшов з гетьманських покоiв, крокуючи назустрiч свiжому подиху вiтру, блакитi неба i манливiй зеленi поля за межами чигиринських стiн. IV Юрiй Немирич повертався з Гадяча до Чигирина наприкiнцi вересня 1658 року, сповнений надiй на майбутне, гордий своiми досягненнями на дипломатичнiй нивi. А пишатися й справдi було чим! Поруч з ним, на обшитому дорогим сап'яном сидiннi ридвана, лежала об'емиста, лакована скриня горiхового дерева, тiшачи погляд тьмяними вiдблисками, що iх залишало вечiрне сонце. Воно, прощаючись до наступного ранку, зазирало до ридвана крiзь запилене вiконце i гладило боки скринi своiми променями. Час вiд часу, пересвiдчившись, що за ним нiхто не спостерiгае, пестив скриню долонею i сам Немирич. Адже саме там, пiд кiлькома шарами червоного, немов кров, оксамиту, лежала його «лебедина пiсня» на дипломатичнiй нивi – великi, згорнутi у сувiй аркушi добротного пергаменту, котрi колись отримають назву Гадяцьких статей. І Немирич, сидячи поблизу цих, списаних дбайливим писарем аркушiв, майже вiдчував, як його iм'я перетворюеться з простого iменi на частину чогось великого i вiчного, частину iсторii Украiни. Так, воно просто зобов'язане залишитися в пам'ятi потомкiв, лунати в сторiччях. Адже це вiн, польський шляхтич Юрiй Немирич, виступив творцем трактату, рiвного якому не було в iсторii Украiни! Хай запам'ятають це тi, котрi досi шиплять поза його спиною, що вiйну Немирич почав у таборi противникiв Хмельницького, пiсля чого перейшов на бiк Швецii i лише напередоднi смертi Хмельницького присягнув на вiрнiсть козацькому гетьману. Так, вiн воював з Хмельницьким. І воював на совiсть, вiн мiг кинути це в обличчя будь-кому з тих неотесаних старшин, вихiдцiв з козацькоi сiроми, котрi, не приховуючи ворожнечi, вбачали в ньому ворога й тепер. Але не для нього, що навчався у кращих унiверситетах Англii i Францii, бачив Голландiю i Швецiю, Іспанiю i Рим, не для нього такi вузькi рамки свiтогляду, що iх мав свого часу князь Іеремiя Вишневецький. Вiн, на жаль, так i не змiг побачити у Хмельницькому не просто бунтiвного сотника, а яскравого лiдера новоi формацii, гетьмана вiйська, котре змусило заговорити про себе у всiх европейських i навiть азiйських столицях. А Немирич побачив у Хмельницькому такого лiдера. Побачив i зрозумiв – держава, яку вiн створив, вiдiрвавши ii вiд зiв'ялого парламентаризму Речi Посполитоi, мае майбутне i заслуговуе на те, щоб докласти зусиль до ii вiдродження. Не безвiдплатно, звичайно, а з переспективою на реалiзацiю своiх захмарних амбiцiй. Адже висока державна влада завжди належала людям з амбiцiями i нiколи не ставала слабшою вiд наявностi таких. І ось поряд з ним лежить у скринi текст договору, рiвного якому не було пiдписано навiть самим Хмельницьким. Зборiвський, Переяславський, не говорячи вже про невдалий Бiлоцеркiвський договiр популярного в народi Хмельницького, усi цi трактати лише пiдтверджували зверхнiсть Польщi над Украiною, надавали останнiй невелику автономiю i регламентували козацький реестр у межах, встановлених до початку вiйни (виключаючи хiба що Зборiвську угоду). З видимою насолодою генеральний писар почав пригадувати текст документа, який знав напам'ять: «Во iм'я Боже амiнь. До вiчноi пам'ятi тепер i тих, що будуть потiм завжди. Комiсiя помiж станами Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського з одного i вельможним гетьманом i Вiйськом Запорiзьким з другого боку через вельможних Станiслава Казимира Беневського, волинського, Казимира Людвiка Євлашевського, смоленського каштелянiв iз сейму вiд найяснiшого Яна Казимира, з Божоi ласки короля польського i шведського, великого князя литовського i руського, пруського, мазовецького, жмудського, iнфлянського, смоленського, чернiгiвського, готського, вандальського дiдичного короля та всiх станiв коронних та Великого князiвства Литовського призначених комiсарiв з вельможним Іваном Виговським, гетьманом та всiм Вiйськом Запорiзьким в обозi пiд Гадячим дня 6 вересня року Божого 1658, Бог дав, щасливо i вiчнотривало закiнчена…» Вперше за весь час вiйни з Рiччю Посполитою було документально пiдтверджено створення у складi ii Великого князiвства Руського, що означало рiвнозначний союз мiж Польщею, Украiною та Литвою, з обранням короля усiма трьома народами, з сенаторами у сеймi вiд усiх трьох нацiй. Вперше гарантувалась Украiнi повна автономiя зi збереженням гетьманськоi влади, власного судочинства, створенням власноi державноi скарбницi i монетного двору, призначенням мiнiстрiв i вiйськовоi старшини. Скасовувалась церковна унiя, проти якоi сини козацькоi нацii боролися i помирали ще вiд 1596 року, заборонялось будiвництво в Украiнi нових костьолiв i прилучення до католицизму нових вiруючих, а православна вiра зводилась в один ранг з вiрою католицькою. Чiтко пiдводилась межа й у вiдносинах з Московською державою – у разi вiйни мiж Москвою i Польщею, Украiна могла зберiгати нейтралитет, у разi ж нападу Москви на кордони Великого князiвства Руського, король зобов'язувався захищати iх. Далi мовилося про видання книг мовою руською, вiдкриття шкiл i колегiй. Реестр гетьманського вiйська встановлювався у 60 000 тисяч козакiв, а крiм реестру, гетьману надавався десятитисячний корпус найманцiв. Немирич наказуе лакеевi вiдчинити вiкно i налити собi келих вина. Вiн дихае на повнi груди i пiдставляе обличчя степовому вiтру, не помiчаючи пилу, що його збивають у повiтря кiнськi копита. Вiн насолоджуеться власною значущiстю, вiн гордий тим, що саме iм'я Немиричiв збережеться для потомкiв, пов'язане з iсторичним трактатом. А Виговський змушений буде визнати, яку людину вiн мае в себе генеральним писарем. Урештi, й Виговський не вiчний, а там, хто зна… Гетьманська булава була б достойною дякою за працю людини, яка вболiвае за Украiну… У той самий час, коли в хмарах пилу, запряжений вiсiмкою добрих коней ридван нiс сповненого честолюбних мрiй генерального писаря до Чигирина, у вiнницькому замку приймали дорогого гостя – до полковника вiнницького прибув iз Запорiжжя кошовий отаман Вiйська Запорiзького Низового Іван Сiрко. Вiн, як завжди, зберiгаючи на обличчi холодний вираз, слухав господиню, яка сидiла поряд з чоловiком i вела з гостем розмову, змiст якоi надзвичайно зацiкавив би Немирича, а вiдповiдi Сiрка на запитання Ганни надзвичайно б охолодили райдужнi настроi генерального писаря з нагоди пiдписання Гадяцькоi угоди. – Чули ми тут, – говорила Ганна, i Богун, позираючи на дружину, мимоволi милувався ii гордовитою осанкою, манерами королiвни й обiзнанiстю придворного дипломата, – що в Гадячi творилось останнiми днями майбутне Украiни. Що там найкращi розуми гетьманськоi канцелярii готують трактат, рiвного якому не знав навiть покiйний гетьман у кращi своi часи, а Украiна пiсля його пiдписання перейде на новий рiвень, зайнявши гiдне мiсце серед европейських держав. Як на Низу ставляться до цього, люб'язний пане Сiрко? Чи пiдтримае Запорiжжя гетьмана? Чи забуде йому Полтаву? – Питання, що iх ставить вельможна панi, насправдi е надзвичайно важливими як для Гетьманщини, так i для Запорiжжя, – ввiчливо схиляючи голову, вiдповiдав Сiрко. – Доля Украiни вирiшуеться нинi не на полях битв, а за круглими столами переговорiв. Що ж до нашоi пiдтримки дiй гетьмана Виговського, тут неможливо вiдповiсти однозначно. Вам, безумовно, вiдомо, що Сiч не е чимось однорiдним, i навiть моя влада кошового отамана не надае менi можливостi скеровувати в потрiбний менi бiк силу цiеi буйноi стихii. Запорожець, панi полковникова, то, в першу чергу, людина вiльна i вiльна в усьому, – вiд вибору старшини, до обрання вiйська, на боцi якого запорожець волiе виступити в тiй чи iншiй битвi. Єдиним i непорушним для нас е лише боротьба за вiру святу, решта – сама непостiйнiсть. Тому важко сказати, чи пiдтримаемо ми гетьмана пiсля пiдписання Гадяцького трактату. Час покаже. За смерть Пушкаря i братчикiв важку образу мають моi козаки на Виговського, але й це не головне, головне у текстi самого трактату. – Що ж саме турбуе низове братство i його славного кошового в Гадяцькому трактатi? – вступив до розмови Богун, вiдпиваючи з невеличкоi чашечки темну ароматну каву – слуги якраз подали до столу напiй i срiбну тацю зi схiдними солодощами. Узявши до рук свою чашку, Сiрко кiлька хвилин помiшував у нiй каву, нiби дослухаючись до чогось нечутного спiврозмовниками. – Нас турбуе сам трактат, – вiдповiв вiн нарештi. – Вiд першого аркуша й до останнього. Справа в тому, що сей документ, сей, як зволяють мовити деякi в Чигиринi, верх сучасноi украiнськоi дипломатii, зовсiм не е тим, чим намагаються нам його репрезентувати. Вiн скорiше е спробою Речi Посполитоi вiдкупитися вiд козацькоi старшини, очолюваноi Виговським, шляхетними привiлеями, змiнити сам iхнiй статус, зробивши цих людей нобiлiтетом i тим прийняти iх до свого кола, а Украiну, себто князiвство Руське, перетворити на частину Польщi. Цим кроком, як не дивно, закiнчиться полонiзацiя, яка тривае вже багато десятирiч. Хiба не зрозумiло, любi моi, що саме на це робиться наголос у Гадяцькому трактатi, а прийнявши його, ми станемо тим лицарем, який перемiг дракона лише для того, щоб самому перетворитися на дракона. А народ, просте поспiльство, на чиi спини лiг тягар усiеi вiйни, залишиться нi з чим. Народ зненавидить нас, i iхня ненависть буде цiлком справедливою. І все це, хочу зауважити, у разi, якщо сейм взагалi ратифiкуе положення Гадяцького трактату. А вiн iх навряд чи ратифiкуе в тому виглядi, у якому вони е. Навiть зараз я можу сказати, що реестр у шiстдесят тисяч козакiв Варшава не дозволить. Ляхи радше нададуть вагу найманому корпусу гетьмана, який допоможе iм контролювати його дii. Не погодяться там i на скасування унii, надто багато iх святостi вклали коштiв i сили для ii просування на наших теренах. Не вiрю й у заборону будiвництва католицьких костьолiв, рiвнiсть нашого духовенства з iхнiм. – З ким же ти, пане Іване? – кидае Богун на товариша погляд. І в поглядi цьому, як i в самому запитаннi, надто багато, щоб вiдповiсти загальними фразами. – З козацькою черню, – вiдповiдае Сiрко по хвилинi роздумiв i з насолодою п'е темну ароматну каву. – А зараз це означае скорiше бiк Москви, анiж Варшави й Чигирина. Мовчить Іван Богун. Гiрко на душi в полковника. А як же мае себе почувати, коли чуе таке з вуст свого товариша? Бiк Москви ближчий, анiж бiк Чигирина для низових братчикiв. Як же це так, хоче сказати Богун. Як же вiдокремлюеш себе вiд гетьманськоi столицi, ставши третьою силою, та ще й збираешся попри волю гетьмана тримати руку Москви? Але вiн мовчить, яке мае право винуватити свого гостя в симпатiях до Москви, коли вся Украiна стоiть на порозi великоi братовбивчоi вiйни? Чи сам вiн вирiшив, на чиему боцi буде йти в бiй з метою зберегти хоча б крихти вiд здобутого Хмельницьким, завадити своiм i чужим ворогам шматувати беззахисне тiло Батькiвщини? Хоча одне знае Іван Богун напевне – вiн не пiдпише Гадяцький трактат так само, як не пiдписав свого часу Переяславськоi угоди. Очевидно, думки Богуна вiдбилися на його обличчi, тому що Сiрко, вiдставивши вiд себе спорожнiлу чашку, зiтхае. – Знаю, пане Іване, страшнi речi мовлю. Але так потрiбно. Мусимо боронитися тим, чим можемо. – Не подякуе тобi Москва за союз iз нею. – А я вiд них дяки не чекаю, дасть Бог, народ Украiни воздасть менi дяку, i се буде найголовнiшою оцiнкою для мене. V Вiд густих пахощiв бузку паморочилося в головi, а вiтерець, пустуючи, час вiд часу налiтав з-поза мiських палiсадiв, приносив свiжий подих зораноi землi, додаючи до бузку те невловиме, яке ми звикли називати ароматом весни. Земля i вiти дерев, котрi ще несли на собi блискучi у променях сонця слiди недавнього дощу, радiли теплим квiтневим дням свiжою зеленню, а пухнастий килим трави за пушкарнею невидима рука рясно всiяла жовтими сонечками кульбаб. Земля радiла теплу сонця, свiжим струменям весняних дощiв i спiву птаства, котре, повернувшись з вирiю, немов намагалося вiдшкодувати свою довгу вiдсутнiсть цiлою зливою дзвiнкого спiву. Іван випростав руки й поглянув на дружину, котра вже деякий час мовчки стояла, поклавши йому голову на плече i милувалась тим чарiвним пташиним спiвом. Скiльки рокiв пройшло вiд часу, коли вiн уперше побачив це миле серцю обличчя? Двадцять? Чи може, двадцять п'ять? А вона все така ж чарiвна, якою була тодi, у палацi невiдомого турецького вельможi, коли ступила назустрiч нахабним козакам з кинджалом у руцi, хоробро захищаючи свою дiвочу честь i людську гiднiсть. Уже й голову Івана обсипало рясно снiгом, вирiс, перетворившись на юнака, син Тарас, росли двi дочки – старша Оксанка i молодша Горпина, а Ганна наче все та ж чарiвна бранка, знайдена пiд час походу, а пiзнiше вiдбита з рук самого коронного гетьмана. Життя, котре бурхливими хвилями пропливало повз них, не зачепило, нiтрохи не прив'янлило ii красу, лише наповнило тiею витонченiстю, якою вiдрiзняеться жiнка вiд сором'язливоi дiвчини. – І знову в похiд, – сумно посмiхаючись, мовила Ганна. – Знову в негоду й назустрiч вiтру степiв. Як же недовго був ти поруч зi мною цього разу. – Потрiбно, Ганнусю. Потрiбно… – Знаю, любий. Пообiцяй лишень, що не будеш марно ризикувати собою. Надто багато спрямовували на тебе залiза за твое життя, надто багато вилила я слiз, уявляючи всi тi небезпеки, що чигали на тебе. Тепер нехай iншi приймуть на своi груди удари ворожоi зброi. – Так, Ганно, – Іван поцiлував ii, розумiючи, що не виконае прохання дружини. Не звик полковник Іван Богун ховатися за спини пiдлеглих. Не звик ранiше, коли прийняв з рук батька сотенну хоругву, не звик i тепер, коли залишив за плечима посади полковника, наказного гетьмана i генерального обозного. Вiн iхав у Литву. Два днi тому прийшов довгоочiкуваний наказ залишити командування Вiнницьким полком Василю Лобойку i прийняти пiд свое командування сiм хоругв кавалерii, розташованих у Литвi. Що ж, у Литву то й в Литву. Вiн пiдтримав рiк тому обрання гетьманом Юрася Хмельницького, тож тепер мусив виконувати його накази. І якщо гетьман вважае, що його полковник потрiбен у Литвi, полковник мусить там бути. Але то буде пiзнiше. Зараз вiн нiжно обiймае дружину, вiдчувае щокою тепло ii шовковоi щiчки, чуе до болю рiдний голос i не мае бажання пришвидшувати подii. – Нехай усе погане буде завтра. Нехай цей день буде нашим i лише нашим, без листiв, джур i захеканих посланцiв, якi не дають тобi проходу щодня. Ми пiдемо додому i проведемо вечiр разом з дiтьми, а нiч в обiймах одне одного. – Обличчя Ганни було усмiхненим, i лише з глибини очей не могла вона вигнати темну тугу. – Так, Ганно, ти знаеш, що нам потрiбно. І вони сидiли у великiй камiннiй залi, вдивляючись у свiтло свiчок i яскравi спалахи блискавок за вiкном. Надворi бурхотiла громовиця. Перша в цьому роцi весняна гроза, поливаючи землю щедрими струменями дощу, била залiзними ковадлами в небеснiй кузнi, жбурляла до пагорбiв i долин Подiлля кривi списи блискавок. Але в кiмнатi було тихо i затишно, а на столi стояли страви, якi Ганна особисто приготувала до вечерi, не дозволивши сьогоднi зробити це челядi. Шiстнадцятирiчний Тарас похмуро сидiв за столом, час вiд часу кидаючи на батька сором'язливi погляди, а дiвчатка бавилися поряд, розклавши по застеленiй сукном лавi вздовж стiни своi дiвчачi забавки – дерев'янi ляльки, глинянi фiгурки тварин, строкато пофарбованi писанки й шматочки тканини. – Я буду в лялечки мама, – дiловито розповiдала Оксанка Горпинi свое бачення правил майбутньоi гри, користуючись тим, що була на цiлi три роки старшою вiд чотирирiчноi Горпини. – А ти будеш у неi сестричка. – Добле! – не вагаючись погодилась менша. – А пiвник буде мiй! Оксанка крадькома зiтхнула, але погодилась. Що ж, компромiс потрiбно шукати навiть у дитячiй iгрi. І хоча iй нiяк не вдавалося вiдiрвати погляд вiд яскраво-червоного пiвника, про котрого вона згадала, лише коли той опинився в руках у сестрички, дiвчинка все ж вирiшила пожертвувати iграшкою заради високого звання ляльчиноi мами. – Батьку, – не втримався нарештi Тарас. – Чому не вiзьмеш мене з собою? – голос його, був сповнений образи. – Тарасе, – зiтхнула Ганна. – Що ти, сину мiй? Навiщо тобi на вiйну? – Хiба я не козак?! – палко мовить хлопчина. Іван, подумки посмiхаючись, поклав руку на плече сину. – Зачекай, голубе. Прийде й твiй час. Зарано ще тобi до вiйська. – Чому ж рано? – не вгавав Тарас. – Чи мало в сотнях хлопцiв, якi молодшi за мене? А на Сiчi?! До цiеi розмови вони поверталися протягом кiлькох останнiх тижнiв мало не щодня. Інодi Іван гримав на сина i казав так, як казав колись до нього самого його батько, лякаючи батогами в разi, якщо той погано навчатиметься, а iнодi терпляче пояснював, що Тарас повинен залишитися з мамою i сестричками, доки вiн не прибуде з вiйни. Пiсля того сам брався iхати з ним на Сiч, провiдати свого товариша Сiрка, доправити сина до вiйськовоi науки i самому згадати веселi юнацькi роки. – А нинi мусиш бути з мамою i сестрами, Тарасе, хто ж iх захистить, як не ти? – Добре, батьку, – погоджувався Тарас, щоб скоро почати штурм на батька з iншого боку. Йому надто пекло перебування вдома, надто вабив степ i вiйськове життя, щоб отак просто взяти й забути про своi прохання. – Тарасе, Тарасе, – зiтхала Ганна, – i тебе вiйна тягне. І ти хочеш життя на вiчну боротьбу перетворити… І таку зачаену тугу побачив Богун в очах дружини, що мимоволi пiдкотився до горла клубок. – Не ми обираемо вiйну, Ганно. Вона нас обирае. Така, видно, доля в Украiни. Кров i бiда. Чим ми кращi за iнших? Чим кращi за Омелька i його дитину, котра не встигла навiть побачити свiт Божий? Чим кращi за Нечая, чим кращi за сотнi тисяч iнших? Ганна мовчки пiднялася з крiсла i вийшла. Іван зiтхнув. – Прости менi, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас. Богун пiднявся й собi. – Тобi немае за що просити вибачення, сину. Ганна стояла в затiнку, пiд навiсом над високими сходами, i дивилася в далечiнь, туди, де розбурхане небо кидало на знiвечену непогодою землю новi й новi блискавицi. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлi неба. Івану стало до болю шкода ii, таку сильну у своему жiночому героiзмi i одночасно таку слабку, змушену все життя очiкувати, все життя боятися за нього i дiтей, кожен день кидати на олтар частину самоi себе, свого горя i надii, краяти серце, кожноi митi очiкуючи страшноi звiстки. Богун пiдiйшов i став поряд. Уперше в життi вiн не змiг обiйняти ii, вперше в життi вiдчув нерiшучiсть. – Ганно, – почав вiн чужим голосом. Вона кинулася йому на шию i Богун вiдчув на обличчi гарячi сльози, груди струсонули ридання дружини. – Не йди, Іване! – гаряче зашепотiла вона, – не йди, заклинаю тебе! Серцем чую, бiда поряд з тобою! Ох, не хотiла казати цього… до кровi кусала вуста, примушувала себе мовчати! Та несила, Богуне! Не можу, серденько рветься навпiл! Лишися з нами тепер! Багато разiв проводжала тебе, сотню разiв по сотнi молила Дiву Марiю вберегти тебе вiд напастi, але так тривожно, як нинi, не було менi на душi. Немов стая вовкiв страшним виттям лякае мене, коли сплю, а прокинусь – не можу заспокоiтись, усе страшнi картини зi сну рвуть менi душу! Запишись, Богуне! Іван мовчки притис Ганну до грудей i змiг лише натомiсть ласкаво погладити ii голiвку. Що вiн мiг вiдповiсти? Чим мiг заспокоiти людину, котра так щиро кохала його, так гiдно переносила iхне подружне життя, котре вiн сам перетворив на суцiльну смугу розлук i коротких побачень, витримувала тривогу довгих одиноких ночей, коли холодна постiль була для неi страшнiшою кляштору. Того кляштору, на який обiцяла приректи себе колись давно, повставши проти волi Конецпольського i Ястржемського. Чи ранiше не вiдчував того вiдчайдушний полковник, що життя без нього стало нестерпною мукою для дружини? Вiдчував i знав напевне. Та що вiн мiг подiяти з цим… Ми не обираемо боротьбу за Батькiвщину, вона обирае нас. А обравши, примушуе вiддати не лише власне життя, вона потребуе життя найдорожчих людей. Жорстока борня ся. Але Ганна вже примусила себе заспокоiтись. Зiбрала своi емоцii й наказала iм згаснути так, як то може зробити лише жiнка. – Не вiдповiдай менi, Іване. Давай просто мовчки постоiмо. Усе добре, любий мiй. То лише буревiй. То лише громовиця налякала мене. Обiйми мене, милий, i давай помовчимо. – Так, серденько, так, горличко моя люба. Ми помовчимо. Нам достатньо стояти так, ми зможемо пережити наш страх, коли будемо поряд. – Так, якщо будемо поряд. Довго, повiльно тягнеться час. Уже баба-покоiвка визирнула на ганок i, помiтивши панiв, якi завмерли в обiймах один одного, мовчки похитала головою, мимоволi схлипнула й пiшла вкладати панночок. Уже й Тарас, закашлявшись вiд гiркого тютюну, покинув незвичну поки що люльку й тихцем подався до своiх покоiв. Затихла, вирушивши на захiд, гроза. А вони все стояли, стискаючи одне одного в обiймах. І як багато говорила iм ця iхня мовчанка! Так, як не могла б сказати найщирiша розмова. Не винайдено слiв, щоб оповiсти ту тугу, бiль, кохання й нiжнiсть, яку мали передати одне одному Іван i Ганна тiеi неспокiйноi ночi. VI Рiк минув, а по тому ще рiк. Здiйнялося сонце в зенiт, щоб знову завмерти, котячись над обрiем, раз i вдруге. Померла природа пiсля буяння, стихла в бiлiй нiмотi, щоб ще раз прокинутись весняним дзюркотiнням ручаiв, блиском сонячних променiв у дiамантах танучих бурульок на високих, критих червоною черепицею, дахах будинкiв шляхти. Звеселило навiть почорнiлi солом'янi стрiхи селянських помешкань у мiстах та мiстечках Литви. Заколосилися ниви, пiсля чого вийшли на них косарi, збираючи свiй урожай. І знову був снiговий сон природи, i знову весняне буяння. Два роки подорожував Іван Богун, виконуючи накази гетьмана Юрiя Хмельницького, залитими багнюкою або вкритими рудим пилом шляхами пiвнiчноi частини Речi Посполитоi. День накладався на день, тиждень подорожував за тижнем. Важкими були тi два роки для Івана, неймовiрно важкими. І навiть не тому, що доля вперто кидала його назустрiч все новим i новим боям, звик до них Іван. Та й що пам'ятав вiн у своему життi, окрiм цих безкiнечних битв, сутичок, похiдних буднiв i ночей у польовому шатрi? Важкими були самi часи, що настали, примушуючи полковника кидатися вiд одного союзу до iншого, бити вчорашнiх союзникiв i, зцiпивши зуби, простягати руку вчорашнiм ворогам. Лише одне додавало йому наснаги – нiхто й нiколи не змiг би звинуватити полковника Богуна в дiях, котрi б шкодили Украiнi, нiколи не шукав вiн власноi вигоди, а подекуди й вiдверто нехтував нею, часто-густо викликаючи пiдсмiювання зажирiлоi генеральноi старшини. О, не та то була старшина, яка свого часу пiдтримала Богдана! Не та, хоч обличчя ii не змiнилося. Тi самi Тетерi, Брюховецькi, Виговськi й ще десятки подiбних до них. Не обличчя змiнилися, змiнився iх вираз. Зажирiли вiд сотень тисяч злотих, отриманих усiма можливими шляхами, обличчя тi. Розпростерли своi зажерливi руки над тисячами ланiв дарованих Москвою i Варшавою земель, забули не лише тих, чиiми кiстьми пройшли до свого панування, забули й самi iдеi покiйного гетьмана. Та не таким був Богун. І хоч змушений був кидатись то на ляхiв, зупиняючи спiльно з Остапом Гоголем та Ханенком похiд польських вiйськ на Брацлавщину, збурюючи козакiв та жовнiрство до конфедерацii за припинення вiйни з Москвою, то кидатися пiд знаменами Хмельниченка на Лiвобережжя, проти знахабнiлих московських воевод, лише вигоду Украiнi виборював полковник. Утрачав усе нових i нових соратникiв, отримував свiжi рубцi, доповнюючи ними колекцiю отриманих у минулих боях. Але не зупинявся i не оглядався назад. «Лише про них думаю, – писав Іван на Запорiжжя Сiрку. – Про нещасливих людей наших, змушених стояти на невiльницьких ринках у Криму, гнути спину на лядського пана, гинути в батавах нерадивих гетьманiв i годувати старшину надлюдською працею. Як знаходять вони в собi силу не опустити рук? Як можуть народжувати дiтей, котрi, скорiше за все, не побачать iншоi долi, анiж мук надсильних? Як не заволають до Бога, проклинаючи власне життя? Тож усi моi сили прикладу i навiть життя, не вагаючись, долучу до справ моiх, аби полегшити становище народу нашого…» Одного не встигав Богун – нiяк не мiг знайти вiльну днину, щоб вiдвiдати залишену у Вiнницi сiм'ю. І хоч страждав вiд цього, жодного разу не принесли швидкi конi полковницького почту до мiста над Пiвденним Бугом, того, яке колись лише власним талантом полководця й безмiрною хоробрiстю вiдданих собi людей змiг втримати вiд навали. І лише скупi нечисленнi листи доносили до Ганни новини iз життя полковника Богуна. Не надто нiжними й зовсiм короткими були тi листи. Але вмiла промiж рядкiв прочитати iх Ганна. Радiла iм немов юначка першим зiзнанням у коханнi, цiлувала крадькома цупкий, пропахлий пилом i шляхами папiр, дякувала Богу за те, що живий ще Іван, щоденно вiдвiдуючи церковнi служби. А ночами гiрко плакала, зневiрившись побачити його, такого коханого, не дивлячись на роки, якi пройшли в iхньому подружньому життi. Раз i вдруге вiдродилась i померла природа. Раз i вдруге одвiчна круговерть життя завернула своi кола, що iм'я iм роки. І врештi-решт почало справджуватись те, чого так боялась Ганна. Закрутилися, згущуючись над головою Богуна, чорнi хмари. Надто непримиренним до сильних свiту цього став полковник Богун, надто багато вимагав вiд них. Бо хiба можна вимагати справедливостi вiд тих, хто мае владу? Хiба можливо чекати доброчесностi вiд них, котрi забули про все, окрiм грошей i збереження тiеi влади? Не можна i неможливо. Немае честi в людей тих… * * * – Пане полковнику, зрада! – Нечипоренко увiрвався в закривавлених латах, з шаблею наголо. – Ляхи порубали нашi чати, йдуть сюди! Утiкай, Богуне, конi готовi! Богун обернувся до осавула. Вiн стояв бiля вiкна невеличкоi селянськоi свiтлицi, яку обрав для своеi резиденцii на час перебування регiменту в невеличкому литовському селi неподалiк вiд Бреста. Нечипоренко помiтив, що на полковнику був повний обладунок, включаючи залiзнi наплiчники й поруччя. Блискучий шолом лежав поряд, на столi. Богун немов чекав на появу осавула. – Великi сили? – запитав спокiйним, навiть сумним голосом. – Великi, пане полковнику, – видихнув Нечипоренко. Вiн стяг з голови шапку, стомлено стер з чола пiт i пiдiйшов до вiдра з питною водою. Напився з ковша, проливаючи воду на вологе сукно жупана i вкритий кривавими плямами панцир. – Ляхiв немов зiрок у небi. – Я очiкував на них. Нечипоренко пiдiйшов упритул. – Ось що, Богуне. Ти нiчого не врятуеш. У них наказ взяти тебе живим або мертвим. Бiльшiсть наших хоругв зрадили тебе, тi ж кiлька сотень, котрi залишилися вiрними нам, радше допоможуть вдома, анiж тут. Потрiбно утiкати. Іван зробив заперечливий жест, та Нечипоренко притримав його за руку. – Заради всього святого, полковнику! Ти нiчого не вдiеш! Хiба не зрозумiло, що все зроблено лише для того, аби усунути тебе… Господи, Богуне, iдьмо, iнакше Украiна втратить ще й тебе! Десь неподалiк, розриваючи ранковi сутiнки, загримiла шалена мушкетна стрiлянина, яку супроводжували несамовитi крики i тупiт коней. На подвiр'i козаки похапцем готували до бою кiлька гармат i десяток гакiвниць – усе, що було в розпорядженнi особистоi охорони полковника. – Вози пiд паркан! Колеса в'яжiть! Швидше, братики, швидше! – долетiв стривожений голос когось iз сотникiв. – Ось що, Михаиле, – Богун прийняв рiшення як завжди швидко, а прийнявши його, почав дiяти стрiмко, не припускаючи сперечань. – Гасло в хоругви давай, нехай всi, хто зi мною, поспiшають пiд моi знамена. Коли зберуться, починаймо вiдхiд. Якщо тiкати, то усiм. Усе! Нечипоренко махнув головою i вийшов. За довгi роки, що провiв iх, воюючи поряд з Богуном, вiн затямив одне – сперечатися з ним у такi моменти безглуздо. – Сурмач! Сурмач, скурвий сину! – почув за мить Іван його повний металу голос знадвору. Рiшучим рухом Богун одяг на голову шолом i вийшов у сиву вогкiсть майбутнього ранку. Туди, де палала на сходi заграва, а з пiвдня пiдкочувався гарячий бiй… Усе закiнчилося швидко, надто швидко, навiть беручи до уваги те, що чотири сотнi козакiв все ж таки покинули розташування своiх хоругв i приеднали своi шаблi до почту полковника. Без страху або бодай нерiшучостi кидалися вони на темнi лави польських жовнiрiв, хоробро захищаючи його вiдхiд цiною власних життiв. Падали, враженi гострим залiзом i гарячими кулями, з останнiх сил оголошували порослi сивими вiд роси дрiбними сосенками околицi вiдчайдушним козацьким «Слава!», вiдкочувались вiд наiжачених рушничними стволами мушкетерських батав. Падали i знову пiднiмалися, помiтивши величну постать полковника, який йшов поряд з ними в атаку, не ховаючись за спинами вiдданих йому людей. І сила зламала силу: сотня стiкаючих кров'ю, змушених затискати страшнi рани козакiв, опустила зброю, виконуючи наказ Богуна. Решта вже не змогла почути наказу. Вони залишилися там, де iх знайшла славна бойова смерть. Смерть, котра люба кожному справжньому козаку. Гусарськi хоругви, пустивши наперед своiх шикувань нiмецьких пiкiнерiв, закiнчили оточення дрiбноi жменьки козакiв пiд проводом Богуна. Рiзким спiвом озвалася сурма, i блискучi лави жовнiрiв, котрi щiльним колом стояли навкруги залишкiв Іванового загону, рушили, пропускаючи на майданчик, укритий залишками селянських будiвель, купами перегнилоi соломи, сухоi глини й мотлоху, що на нього перетворилося пiсля бою обiйстя, на котрому була резиденцiя Богуна, десяток пишно вифранчених польських шляхтичiв. – Скласти зброю, лотри! На землю вашу кляту зброю! – волав один з них, не зважаючи на те, що козаки кинули зброю ранiше, виконавши наказ Богуна. Шляхтичi, все ще напружено озираючись, пiд'iхали впритул до Богуна i Нечипоренка. – Іменем короля! – прокричав один з них. – Котрий з вас полковник Богун? – Я Богун, – Іван взяв за вузду коня польського вояка, котрий надто напирав на нього. – I клянусь розп'яттям, ви заплатите за те, що так пiдступно напали на моiх людей. Хiба не за вас вони воювали тут?! – Пану на те не варто розраховувати! – зi смiхом вимовив шляхтич. – Прошу слiдувати за мною! Богун не ворухнувся з мiсця. – Пан примушуе мене бути неввiчливим?! – лиховiсно засичав шляхтич. – А ти хiба ввiчливий, ляше? – блиснув очима Іван. – Забери свою шкапу, щоб вона не потоптала поранених, назви свое iм'я i подай менi коня, коли хочеш, аби я йшов за тобою. Мого твоi хорти розстрiляли, наче перед ними була не тварина, а найлютiший ворог. Шляхтич якийсь час напружено думав, пiсля чого махнув рукою одному iз жовнiрiв: – Вiддай коня полковнику, – вiн повернувся до Богуна i процiдив: – Ротмiстр Квасецький. Прошу вас слiдувати за мною до пана каштеляна брестського. Вас заарештовано за наказом сейму. Богун помахом руки зупинив Нечипоренка, котрий поривався щось йому сказати. Натомiсть запитав у Квасецького: – Пан може заприсягтись, що за моеi вiдсутностi моiм людям не буде завдано шкоди? Шляхтич лише пхикнув: – Боюсь, ви, полковнику, знаходитесь зовсiм не в тому положеннi, аби ставити нам будь-якi умови. Пропоную просто проiхати зi мною. Іван, який вже був готовий заплигнути в сiдло пiдведеного жовнiром коня, вiдсторонив простягнуту вузду i схрестив руки на грудях: – У противному разi, ляше, я залишуся тут. Передай каштеляну, що для мене кращим е померти поряд з тими, хто залишився вiрним менi, анiж бесiдувати з ним, коли не маю гарантiй iхньоi безпеки. – Ви забуваетесь, полковнику! – збуряковiв Квасецький. – Вас заарештовано! Звольте проiхати за мною до каштеляна Славинського, або я буду змушений доставити вас силою! У вiдповiдь козаки щiльнiше оточили свого рейментаря. – Ви можете спробувати, – загравши жовнами, вiдповiв Іван. Згадування прiзвища одвiчного ворога справило на нього гнiтюче враження. Усе поверталося на круги своя. Знову Славинський i нещастя, що iх несе йому ця людина ось уже багато рокiв. Доля пiдносила недобрий сюрприз. – Козаки знесиленi й у вас чисельна перевага. Але ви спробуйте. Квасецький спересердя сплюнув i вилаявся. – Я даю слово шляхтича, що ваших недобиткiв моi люди не зачеплять. Прошу вас проiхати зi мною до каштеляна! З часiв останньоi зустрiчi Богуна з Славинським той помiтно постарiв i ще бiльше висох, унаслiдок чого пергаментна шкiра на старечому обличчi каштеляна виглядала так, нiби обтягувала череп мертвяка. Очi, вицвiлi й вкритi рясними червоними прожилками, дивилися з байдужiстю, а одяг, хоч i шитий добрими кравцями з кращого сукна та кармазину, звисав з нього так, немов був одягнений на опудало. Утiм, байдужий погляд миттево змiнився вогнем зловтiхи. – Полковник Богун, – зарипiв Славинський, немов немащений вiз. – Славетний козацький полковник… Ти значно вирiс з тих пiр, коли вперше з'явився на моему шляху. Тодi ти був звичайним хлопчиськом, запальним i ласим помахати шаблею, як i усi запорожцi. Це було давно. Надто багато води стекло з тих пiр, змiнилося надто багато навколо нас… – вiн зайшовся кашлем. Кашляв довго й надривно, судомно притискаючи до вуст батистову хусточку. Нарештi перевiв подих i знову впер в Богуна погляд своiх вицвiлих очей. – Ти надто часто опинявся на моему шляху з того дня, занадто часто, аби я змiг спокiйно вiдчувати себе, доки ти продовжуеш ходити по землi. Я подорожував Подiллям, Волинню, Брацлавщиною i завжди чув твое iм'я: Богун, Богун, Богун… Мене завжди дивувало, як ти змiг сягнути таких висот, з молодих лiт звикнувши переходити дорогу людям, сильнiшим за себе. Спочатку я, потiм гетьман Конецпольський. Сам Хмельницький неодноразово мав бажання стяти твою непокiрну голову. Виговський, Хмельниченко… Усiм ти, немов кiстка поперек горла! Москвi, Польщi… Як ти живий досi, Богуне? Іван поглянув на Славинського твердим поглядом своiх сталевих очей. – Напевне, тому, що служу однiй батькiвщинi, не намагаючись вiднайти власноi користi, як то робиш ти. Утiм, я бачу, ти теж досi живий. Можливо, варто вiднести це до промислу Божого? – Так. Звичайно, на все Його воля. Але, схоже, ти таки допiк його величностi настiльки, що вiн був змушений особисто подбати про те, аби тебе було вiдсторонено вiд командування й заарештовано, – Славинський у черговий раз зайшовся кашлем. – Сухоти, – констатував Богун, – ти теж допiк комусь, Славинський. Але вище, анiж Варшавi. Значно вище. – Мовчати! – зненацька заверещав Славинський. – Іменем короля проголошую тебе, полковнику Богун, винним у заколотi проти корони i конфедерацii проти вiйни з Москвою, яка зашкодила Польщi. І це лише одна з твоiх численних провин. Закувати лотра! У кайдани! У кайдани! За спиною в Івана здiйнялася шалена стрiлянина, змушуючи звитися дибки кiлькох коней у почтi Славинського. Вiн кинув погляд на кам'яне обличчя Квасецького i, вiдчуваючи, як холоне у грудях, повернувся. Передчуття не обманули Івана. Там, де залишилися стояти оточенi польським вiйськом його козаки, все потопало у хмарах порохового диму – мушкетери злагодженими залпами розстрiлювали козакiв. – Собаки! – Іван рвонув коня, шукаючи при боцi неiснуючу шаблю. – Собаки! Спинiть iх, Квасецький, адже ви дали слово шляхтича! Ротмiстр у вiдповiдь лише посмiхнувся. Не тямлячи себе вiд лютi, Іван скочив на сiдло ногами, вiдштовхнувся вiд нього, скiльки вистачило сил, i за мить уже котився по землi, вiдчуваючи, як пiд пальцями трiщить горлянка Квасецького. Вiн ще встиг встати на ноги i зiгнутись, приймаючи стiйку, готовий голими руками битися з усiм оточенням каштеляна, але отримав з-за спини важкий удар по головi й провалився у дзвiнку безодню. Останнiм, що побачив Богун, була постать Нечипоренка. Той звiв високо над головою шаблю, заносячи ii для удару, та за мить упав, переломлений навпiл одразу кiлькома важкими кулями з жовнiрських мушкетiв… Роздiл IV І На охайному килимi трав у дельтi Вiсли стоiть могутня твердиня Мальброк. Оточена глибокими ровами, в якi пустила Ногат – одну з проток, котрi стрiмко несли води великоi польськоi рiки до недалекого Балтiйського моря, цитадель високо здiйняла своi гостроверхi вежi. Мало рiвних фортецi у Марiенбурзi. Мало рiвних за неприступнiстю, потужнiстю мурiв, вiйськовою довершенiстю й останнiми iнженерними рiшеннями у фортифiкацii. Мало рiвних i за красою. Мури викладенi з червоноi цегли, стрункi обриси веж, фортiв i редутiв, рiвнi, тендiтнi лiнii зубцiв на тлi блакитного неба. Так, не кожна фортеця могла посперечатися тим, що, маючи потужнiсть наймiцнiших з твердинь, радувала око охайнiстю, витонченiстю i грандiознiстю одночасно. І не лише тут, у схiднiй Пруссii, але й у добрiй половинi усiеi Європи. Найбiльшою з цегляних фортець був Мальброк в усi часи, займаючи тридцять моргiв землi, надзвичайно дорогоi землi в дельтi Вiсли, там, де кожний ii не залитий водою клапоть був справжнiм багатством. Це зрозумiли ще лицарi стародавнього Тевтонського ордену, тож побудували тут свою фортецю, стверджуючи свое право на цю землю. Йшли сторiччя, мiнявся свiт, мiнялося розташування королiвств, герцогств, князiвств i графств, мiнявся розподiл сил на мапi Європи. Сходили до свого зенiту i канули у безвiсть цiлi династii i навiть народи. А могутнiй Мальброк гордо нiс до небес своi червонi, немов сонце на обрii, мури i критi червоною черепицею дахи. Вiн i не збирався старiтися чи зникати, подiбно до тевтонських лицарiв, якi заснували його. Став лишень частиною Поморського воеводства Польщi i зайняв мiсце в оборонi рубежiв Речi Посполитоi. Але було в Мальброка ще одне призначення, окрiм захисту пiвнiчних кордонiв Польщi, й саме його повинен був оцiнити заарештований польською короною за численнi iнтриги проти влади i вiйськ у Литвi полковник Іван Богун. А саме – вiдчути на собi атмосферу тюрми, що на неi перетворилася фортеця тевтонських лицарiв. Атмосферу темних i вогких коридорiв, крихiтних камер i казематiв, лунких крокiв пильноi сторожi й жалюгiдних променiв свiтла, котрi насмiлювались пробиватися у фортечнi пiдземелля крiзь мiзернi щiлини, що iх i вiкнами не назвеш. І заспокоiлися на час пристрастi у Варшавi. Нарештi був спiйманий один з останнiх бунтiвникiв, що iх щедро наплодив покiйний Хмельницький. Один з останнiх, а на той час i найнебезпечнiший для корони та сейму. Бо хто ще пiсля смертi Кривоноса i Ганжi, Нечая i Морозенка, Тимоша Хмельницького i, нарештi, самого гетьмана, хто ще мiг пiдняти за собою хмари поспiльства i повторити зроблене чотирнадцять рокiв тому Богданом Хмельницьким? Не було таких людей в Украiнi, i це добре розумiли поляки. Хто грошима, хто шляхетними привiлеями, а хто й просто погрозами, всi бiльш-менш значущi козацькi старшини Правобережжя були знешкодженi, а Украiну подiлено мiж Польщею i московським царем по Днiпру. Бо хто завадить? Може, гетьман Хмельниченко? Той, котрий два роки тому отримав поразку вiд Польщi пiд Чудновим i змушений був пiдписати Чуднiвський договiр, повертаючи Украiну пiд владу Речi Посполитоi? Чи тi ласi до булави лiвобережнi Сомки, Золотаренки чи Брюховецькi, обласканi схiдним царем? Нi, iм достатньо й того, що мають поза Днiпром. І лише Богун бунтував народ, не в змозi змиритися з таким станом справ. Та ось знешкоджено i його. – Каземати Мальброку вогкi й холоднi, – хрипiв, висунувшись з ридвана й притискаючи до рота батистову хусточку, схожий на мерця Славинський, коли повз нього проiздив вiз iз закованим по руках i ногах Богуном. – Хвороби не минають того, хто змушений знаходитись там кiлька мiсяцiв, не в змозi побачити сонця. А ти, схизмате, просидиш там значно довше, анiж кiлька мiсяцiв. На жаль, я, напевне, не зможу стати свiдком твоеi паскудноi смертi, я надто старий i хворий, щоб дочекатися, доки ти сконаеш. Але на смертному одрi мене зiгрiватиме думка, що ти заживо гниеш у пiдземеллях цiеi фортецi й дуже скоро приеднаешся до мене у пеклi! І потяглися довгi днi й ночi, котрi мало рiзнилися одне вiд одного, хiба скупими вiзерунками, що iх малював несмiливий сонячний промiнчик рiдкоi сонячноi днини на вкритих плiснявою стiнах камери. Двiчi на день з грюкотом вiдчинялось невеличке вiконце в iржавих дверях камери, i у ньому з'являлася глиняна миска з пiсною баландою i кухоль з водою, пiсля чого знову тиша i знестерпне вiдчуття приреченостi й самотностi. День за днем. Іван напружував усi сили, збирав у кулак сталеву волю, примушуючи звиклу до широкого степу душу не розбитися на тисячу дрiбних скалок, не дати затьмаритись розуму, iзольованому вiд звичного свiту мiцними мурами Мальброку. А коли ставало зовсiм важко, Іван затуляв очi й бачив привидiв. Так, звичайних привидiв. Але це були не видiння хвороi уяви, не химернi, породженi безумством iстоти, це були люди в минулому життi, близькi Богуну, тi, ким вiн дорожив i кого втратив у одвiчнiй вiйнi, iм'я котрiй життя. Вони приходили i сiдали поруч, вони розмовляли з ним, доки вiн не розплющував очей i не бачив перед собою шорсткого каменю й напiвтемного простору. Вони, народженi лише його волею, допомагали йому триматися i, будучи часткою нереального, утримували вiд розриву з реальнiстю. Це були батько i Омелько, Нечай i Савка Обдертий, смiхотливi й ласi до чарки Макогiн i Зоря, вiдданий до останнього подиху своему полковнику Нечипоренко й повнi трагiзму у своему нездоланному шляху до волi й справедливостi велет Пилипенко й Іван Коваль. Життя зводило Богуна з багатьма людьми, i люди тi бiльшою мiрою були людьми добрими й чесними, тож тепер, маючи вдосталь часу, аби перегорнути численнi сторiнки фолiанту на iм'я життя, Іван просто пригадував iхнi обличчя, голос, намагався оживити в пам'ятi поведiнку, рухи i жести, вкладав в iх уста слова i подумки розмовляв з ними, часом так вiддаючись цiй вигаданiй грi, що не помiчав, як похмурий ранок змiнявся темною нiччю, й минав ще один день триклятоi неволi. Вирваний з життя день, який наближав його до жаданого кiнця ув'язнення або смертi. – Так, Іване, важко тобi тепер, – говорив до нього своiм низьким, але чистим голосом батько, – проте ти сам обрав такий шлях. Свiт недосконалий, i тобi це вiдомо. Честь, хоробрiсть i вiдданiсть своiм iдеалам не завжди приносять нам плоди, на якi заслуговуемо ми, ставлячи на перше мiсце для себе такi чесноти. Чомусь поряд з нами завжди знайдуться люди, для яких головними чеснотами е пiдлiсть i обман. Вони, подiбно Іудi, отримують своi тридцять срiбляникiв i живуть на них. Подекуди iхня доля легша, анiж доля праведникiв. – Але чому так складаеться, батьку? – поряд з батьком Іван був тим самим юнаком, котрий так мрiяв вирушити на Сiч. – Хiба Бог не бачить несправедливостi? – А чи маемо ми право засуджувати Його? Чи змогли б начистоту сказати, що протягом усього життя помисли нашi були чистими, яку Нього, того, що прожив i помер заради людей, котрi закатували Його? – Чому ж так важко, батьку? – Терпи, Іване. Козак не таке лихо боров. За правду терпiти муки не так важко, як бувае тому, хто викупив власну свободу цiною честi. – Так. Ти правий. Ти завжди правий… А ось i Омелько усмiхаеться, лежачи на топчанi в причепi дiда. На грудях його бинти i кривава пляма на них, але Омелько, як завжди, веселий. На його обличчi немае потворного рубця, вiн молодий та вродливий. – Нам е що згадати, Богуне! – каже вiн, i Іван майже вiдчувае дружнiй потиск руки старшого товариша i побратима. – Ми прожили гарне життя. Багато ворогiв знайшли свою смерть, опинившись у нас на дорозi. Я радий, що ти був у мене. Як би я хотiв мати такого сина, як ти! Я й вважав тебе за сина ще вiдтодi, як прийшов ти на Сiч. А потiм я зрозумiв, що повинен стати тобi товаришем. Я не хотiв, аби ти вiдчував над собою опiку, я просто хотiв бути поряд, спрямовуючи твоi сили й талант у найкращому руслi. Але ти не повинен думати, що зобов'язаний менi за те, ким ти став. То твоя власна заслуга. – Я багато в чому зобов'язаний тобi, Омельку. Ти завжди був поряд i я вiдчував твое плече. І як же менi бракуе тепер твоеi ради, твого плеча i просто знання того, що ти поряд! Менi дуже важко самому, Омельку! – Ми не здатнi нiчого змiнити, тобi це добре вiдомо. – Це жорстоко. – Так, це жорстоко. Але хiба жорстокiсть не була супутницею всього нашого життя, хiба вона не ступала поруч з нами, залишаючись невiд'емною часткою наших учинкiв? – Вимушена жорстокiсть. Наше життя було вiйною. – Воно продовжуе залишатись вiйною для тебе. Ми не обираемо долю, доля обирае нас. А доля i е жорстокiсть. Прийми ii, Іване, i борись далi. Ти сильний, ти подолаеш ii. – Звичайно, подолаеш! – озиваеться Нечай. Вiн стоiть, широко розставивши ноги, зовсiм як тiеi мiсячноi ночi, поблизу замку Конецпольського в Барi. На плече заклав руку з пiстолем, у зубах зелене стебельце трави, на обличчi iронiчна посмiшка. – Той хто вихопив дiвчину з рук коронного гетьмана знайде можливiсть залишити за спиною клятий Мальброк. Ти ще маеш погуляти, ковтнути горiлки, годi киснути в цьому казематi! Ти потрiбен клятим ляхам, Богуне, iнакше для чого вони лишили тобi життя?! – Їхнi плани навряд чи збiгаються з моiми. Тож коли питання стане: поступитися честю чи свободою, ти знаеш мiй вибiр, пане Данило. Адже ти й сам не поступився тим, у що вiрив, полковнику. – А мене хiба хто питав, – смiеться безтурботний Нечай. Але Іван знае: нiзащо не вчинив би його побратим гешефт iз власною совiстю. І лише тому знайшов свою смерть у Красному тiеi давньоi зими. – Дiло мовить Нечай, – пiдкручуе вуса Савка, впершись своiми нахабними очима в обличчя Івана. – Честь твоя завжди з тобою. А ляха обдурити, в тому безчестя немае. Тому й запорожець хитрiстю проживае – а душу лицарську свою мае бiлою й незаплямованою. Будеш мати нагоду – обiцяй ляхам покору. А коли матимеш шаблю, коня та чисте поле, тодi твоя сила, тодi й за честь будеш думати. Було ще одне обличчя, що його часто бачив Богун, вiддаючись спогадам, – обличчя Ганни. Вона теж з'являлась iнодi перед ним, сумна i задумлива, як того останнього вечора перед розставанням. Але Ганна чомусь не говорила з ним. Вона мовчала, i погляд ii блукав десь далеко, а обличчя ставало дедалi невиразнiшим, як бувае невиразним обличчя людини, на яке дивишся крiзь напiвпрозору шибку вiкна. Івана дивувало, що вiн набагато яскравiше може уявити собi обличчя батька, покiйного ось уже багато лiт, анiж обличчя дружини, котру обiймав лише два роки тому. Йому навiть спало на думку, що вiн тепер значно ближчий до минулого життя i свiту мертвих, анiж до живих, тому так яскраво й уявляе собi тих, кого втратив, i не може згадати тих, хто живий. Коли така думка прийшла вперше, Іван зовсiм не злякався ii, лише важко зiтхнув, вiдчуваючи щодо Ганни вину. – Ти була права, Ганнусю. Прости, якщо зможеш, – прошепотiв вiн i затулив руками обличчя. Вiн не боявся смертi, й лише те горе, що його принесла б його смерть близьким йому людям, примушувало хмурнiти полковникове чоло… Днi минали за днями, мiсяць холодним сяйвом своiм наповнював пiдземелля у ночi, коли повня, i перетворювався на тонкий серпик, ледь-ледь заповзаючи тендiтними щупальцями до темного Богунового помешкання. Сонце, даруючи ощадливо вiдрахованi променi, поволi сповзало до обрiю, все рiдше та рiдше заглядаючи до схожого на мушкетну бiйницю вiкна камери. Іван збився з рахунку днiв, проведених у неволi, рахував лише нечастi вiдвiдування мовчазних охоронцiв, коли вони, виконуючи вимоги в'язня, виводили його до схожого на колодязь подвiр'я й давали змогу помитися в бочцi з рiчковою водою, котру для цього привозили сюди з Вiсли. Навiть опинившись у такому скрутному становищi, навiть вiдчувши скору смерть, Богун намагався утримувати себе в чистотi, чим немало дивував вартових, котрi бачили на своему вiку багатьох iменитих в'язнiв, зломлених Мальброком, доведених до вiдчаю i повноi байдужостi безвиходдю й повiльним вмиранням без надii на порятунок. Вiн боровся. Боровся так, як звик боротися зi зброею у руках, кидаючись у бiй серед поля чи вiдбиваючи запеклий штурм на мурах фортецi. З тiею лише рiзницею, що тепер у нього не було жодноi зброi, окрiм безмежноi мужностi, хоча й мужностi приреченого. II Королiвський палац на Вавельському пагорбi у Краковi, перебудований зi стародавнього готичного замку у бiльш сучасну резиденцiю польських королiв ще Сигизмундом І Старим, зустрiв новообраного гетьмана Правобережноi Украiни Павла Тетерю величчю i тишею, як i годиться спорудi такого рiвня й такого значення. Грандiозний замок, що являв собою яскравий зразок стилю пiзнього ренесансу, з'явився несподiвано у промiжках мiж густими кронами лип, що ними порiс шлях над Вiслою. Ще одна петля мощеноi брукiвкою дороги, i височеннi мури закрили половину неба, постаючи перед почтом гетьмана, немов скеля. Високi шпилi веж проткнули небесну блакить, критi черепицею галереi над муром пильно поглянули на мандрiвникiв, якi своею присутнiстю ризикнули потривожити нерухому iдилiю величi й могутностi. Утiм, почет Тетерi був не единим рухомим об'ектом на широкому шляху, що вiв до головних ворiт королiвського замку. Назустрiч козацькiй старшинi траплялися пишнi карети, запряженi цугом, з кучерами в лiвреях, з обличчями гарненьких панянок, лiтнiх, але поважних панi, або й безмiрно заклопотаних панiв, що iх можна було помiтити з-поза пiднятих завiс на невеличких вiконцях, виiздили зодягненi в кармазини шляхтичi на тонконогих арабських скакунах, з коштовними палашами або карабелами при боцi; притискаючись до порослих плющем лип, обабiч дороги йшли мiщани бiльш дрiбного гатунку. Водяною гладдю Вiсли, берег якоi проходив паралельно дорозi не далi анiж за десять сажнiв, пропливали кiлька великих i малих човнiв, з яких за почтом Тетерi, оточеним супроводжуючими королiвськими пажами, спостерiгали рибалки й торгiвцi деревним вугiллям, котрi поспiшали до палацу, з метою отримати невеличку платню за свою працю. Павло Тетеря, котрий iхав, сидячи поряд з уманським полковником Михайлом Ханенком у вiдкритому вiзку, втягнув у себе прохолодне ранкове повiтря i озирнувся навколо. – Краса! Краса, полковнику, i милий душi спокiй, – сказав вiн пiднесеним тоном. Ханенко, визнаний мовчун, лише промугикав щось незрозумiле. – А чи думав ти рiк тому, пане Михаиле, що нинi опинишся на Вавельському пагорбi? На прийомi в самого короля! Ханенко у вiдповiдь лише знизав плечима. Тетеря, запал якого дещо охолов пiсля крижаноi реакцii полковника, зiтхнув i деякий час мовчав. Потiм, звертаючись бiльше сам до себе, анiж до Ханенка, мовив: – Вавельський пагорб – то добре… Чи вiдпустить його Ян Казимир? Чи повiрить менi? – Не знаю, Павле, не знаю, – вперше озвався Ханенко. – От i я не знаю. Але вiн потрiбен менi, Михаиле! Дуже потрiбний. Не дивлячись на те, що гетьман Правобережноi Украiни прибув незадовго до снiданку, який, з огляду на звички пана круля, проводився досить пiзно – о десятiй ранку, аудiенцiю було призначено лише на третю годину по обiдi. А поки що гостям було запропоновано вiдпочити з дороги в покоях для iменитих гостей, випити вина й насолодитися краевидами Кракова, котрi можна було добре роздивитися з вiкон замку, побудованого чи не в найвищiй точцi мiста. Тетеря, котрий щойно отримав гетьманську булаву i не був надто звиклий до королiвських прийомiв, лише зрадiв нагодi привести думки в порядок i дещо порозмислити про те, як вiн розмовлятиме з королем. Адже тема, що ii мусить вирiшити ця зустрiч, надзвичайно важлива як для самого Тетерi, так i для майбутнього походу на Лiвобережжя, що його так ретельно планували у ставцi гетьмана, у сеймi та королiвських палатах. Можливо, людина, про яку прохатиме нинi Тетеря, буде однiею з ключових фiгур майбутнього походу. І хоч Тетеря нiколи не мiг сказати, що бiльш-менш приязно ставився до того, за кого iхав прохати, питання приязнi або неприязнi залишалися поза державними iнтересами, а саме iх приiхав обстоювати у Кракiв новообраний гетьман Правобережжя. Король Ян Казимир II Ваза вирiшив прийняти гостей у саду, де для такоi мети й було пiдготовано стiл, вкритий бiлоснiжною шовковою скатертиною, на якому стояли лише кришталевi вазочки з виноградом, апельсинами й цитринами, а також пляшки з шампанським i бургундським винами. Коли коронний маршалок увiв делегацiю старшин до саду, котрий, оточений високим муром, був, власне, вiдкритим продовженням королiвських покоiв, Ян Казимир, як i належало монарховi, сидiв у крiслi з високою спинкою, котра сягала не менше сажня i була прикрашена позолоченим гербом королiвського роду. Поблизу короля застигли кiлька вельмож, чия присутнiсть на прийомi була необхiдною для надання зустрiчi офiцiйного статусу. Тетеря, а за ним полковники Ханенко, Дорошенко, Лiсницький i Гоголь, наблизились до короля, вклонилися низько, за козацьким звичаем, i застигли, очiкуючи, доки Ян Казимiр першим почне розмову. Той ледь-ледь схилив голову, показуючи, що йому подобаеться поведiнка гетьмана i його оточення, пiсля чого промовив, погладжуючи свою коротку iспанську борiдку, у якiй сивину було майстерно замасковано за допомогою найкращих iноземних барвникiв: – Радий бачити гетьмана Украiни в доброму здоров'i. Як дорога? Не надто притомила вас? Тетеря вiдкашлявся i, намагаючись вимовляти польськi слова без акценту, вiдповiв: – О, нехай ваша величнiсть не переймаеться такими дрiбницями. Ми козаки, тож звикли до похiдного життя. А радiсна надiя побачити в кiнцi шляху нашого славного короля зовсiм позбавила мене й моiх людей незручностей, якi можуть виникнути в дорозi. Ми просто не помiчали таких дрiбниць. З такими словами гетьман, покiрливо опустивши голову, поцiлував пещену, унизану коштовними перснями королiвську руку. Слiдом за Тетерею до руки Яна Казимира пiдiйшли й його полковники. Король кинув на Тетерю швидкий погляд з-пiд напiвопущених повiк. Схоже, цей схизмат не настiльки неотесаний, щоб розумiти, як потрiбен поводити себе васал у присутностi сюзерена. – Прошу, присядьте, любi моi. Прошу спробувати шампанського. Сподiваюсь, моi славнi воiни не досить часто вживають цей чудовий винахiд французького монаха-бенедиктинця, у противному разi мене засмутить те, що я не змiг пiдготувати для них сюрприз. Тетеря, а за ним i решта старшин, намагаючись бути обережними у своiх довгополих кунтушах серед тендiтних европейських меблiв, розсiлися за столом. Звичайно, гетьман нiчого не чув про шампанське вино, котре лише кiлька рокiв тому з'явилося з-помiж цiнителiв iгристих напоiв серед польськоi шляхти, крiм того, вiн вчасно зрозумiв, що факт його непоiнформованостi буде приемним королю, тож не став приховувати своеi вiдсталостi вiд европейських звичаiв: – Нашi козацькi горлянки звикли до бiльш примiтивних напоiв, тож боюсь, ми не зможемо оцiнити в повнiй мiрi всi якостi цього, е… – Шампанського, – завбачливо пiдказав Ян Казимир з легкою посмiшкою. – Так, ваша величнiсть, шампанського вина. – Нiчого, панове козаки. Ви спробуйте, а потiм скажете. Справжня якiсть не потребуе обiзнаностi, вона вiдчуваеться серцем! Тетеря, а за ним Ханенко i решта полковникiв, наслiдуючи короля, пiдняли стрункi тонконогi келихи. – За що ж ми вип'емо, шановнi лицарi? – звiв брови Ян Казимир. – За здоров'я пана круля! – гаркнув Тетеря. – За мудрого й доброго правителя Речi Посполитоi! – За славу польськоi корони! – спокiйно додав Ханенко. – Дякую вам, друзi моi, – Ян Казимир ледь пригубив свого келиха й запитливо поглянув на старшин, – ну як вам цей чудовий брют? Тетеря, не знайшовши в «чудовому напоi» нiякоi вiдмiнностi вiд яблучного квасу, все ж таки поспiшив закотити очi вiд задоволення. – Нектар, ваша величнiсть! Справжнiй напiй богiв. Ханенко перевiв погляд на Гоголя i лише знизав плечима. – Що ж, – поспiшив король перевести розмову на бiльш прозаiчну тему, – маю надiю, пан гетьман у загальних рисах обмалюе менi ситуацiю, яка склалася в Украiнi напередоднi задуманоi нами кампанii на Лiвобережжi. Тетеря вiдставив келих. – Так, ваша величнiсть. Власне, для того я й прохав вельможного пана прийняти мене. Ми, вiрнi слуги вашоi королiвськоi милостi, робимо все залежне вiд нас для пiдтримання домовленостей мiж моiми попередниками та вашою милiстю. А оскiльки домовленостi тi складенi, щоб бути мiцними i непорушними навiки, дбаемо, скiльки сил наших стае, про виконання iх до найдрiбнiших деталей. Тож коли я отримав вiд вашоi королiвськоi милостi наказ збирати вiйсько й готувати його до великого походу на захоплене Москвою та недоумком Брюховецьким Лiвобережжя, ми намагалися зробити все залежне вiд нас, щоб пан круль був задоволений нашою працею. Тож нинi нам е чим похвастати. Двадцять тисяч козацького вiйська готовi стати пiд знамена вашоi величностi. Мною зiбрано кращих полководцiв, удосталь гармат та припасу, десятки млинiв вiд Костянтинова до Черкас мелять порох, вози з продовольством удень i вночi йдуть до Чигирина. Полки будь-якоi години готовi виступити у вказане вашою величнiстю мiсце для збору. Вам варто лише наказати, мiй ясний пане, – закiнчив Тетеря, схиливши на знак покори голову. – Радий чути вас, пане Павло, – Ян Казимир був явно задоволений мовою Тетерi. Вiн, плануючи новий похiд, що мав за цiль об'еднати пiд владою польськоi корони розiрвану кiлька рокiв тому мiж двома гетьманами Украiну, безумовно, розраховував на лояльнiсть пропольскоi старшини Правобережжя i в iх числi й новообраного гетьмана, i не помилився. Усе ж особистий приiзд Тетерi i його запевнення в повномiрнiй пiдтримцi пiд час кампанii потiшили самолюбство короля. Польща, котра хоч i встигла дещо оправитись пiсля страшних потрясiнь кiнця п'ятдесятих рокiв, не могла нехтувати кiлькома десятками тисяч вiдмiнноi пiхоти (до того ж неймовiрно дешевоi), якою були козаки. На радощах Ян Казимир плеснув у долонi. – Ще шампанського моiм друзям! – з пафосом продекламував вiн, звертаючись до загону лакеiв, якi вишколенно застигли на деякiй вiдстанi за спинами тих, хто сидiв за столом. Пiнисте вино заграло в келихах, а Ян Казимир уже пiдхопив свiй бокал. – Я хочу пiдняти цей келих, панове, – сказав вiн, ретельно вивчаючи обличчя старшин, – за подальше взаеморозумiння мiж нами. Протягом багатьох рокiв ми всi могли пересвiдчитись, що ворожнеча мiж Польщею й Украiною не несе нiчого доброго як першiй, так i другiй. А добрий мир навпаки може сприяти звеличенню наших держав, про що яскравим свiдоцтвом е складений у Гадячi трактат. Вiн показуе, що у складi Речi Посполитоi украiнцi можуть почувати себе, як рiвний з рiвними, з поляками i литовцями. Маю надiю, положення Гадяцького трактату ми зможемо втiлити в життя вже пiсля того, як виженемо московських воевод та iхнiх посiпак з Лiвобережжя. Москва не повинна володiти одвiчними землями Речi Посполитоi. Ще живi люди, котрi пам'ятають, як царський трон у Московщинi посiв мiй покiйний брат, тож я мушу бути гiдним його пам'ятi. Як пан гетьман дивиться на те, щоб нашим вiйськам спiльно дiйти до Глухова i Новгород-Сiверська, пiсля чого, об'еднавшись з вiйськом князiвства Литовського, вирушити на Москву? Отже, Москва. Вiдкинувши лiцемiрнi запевнення у тому, що похiд на Лiвобережжя мае единою своею метою об'еднання украiнських земель, король прямо поставив питання: чи погоджуеться козацький гетьман брати участь у такому амбiтному пiдприемствi, як вiйна з Московщиною на ii територii? Тетеря добре розумiв, що така вiйна несла велетенську загрозу як йому особисто, так i Украiнi взагалi. Московщина вже не та, якою була в часи Смути, хоча ще тодi Володислав i разом з ним Сагайдачний розбивали лоба об феноменальну здiбнiсть московитiв воювати, не рахуючись нi з якими жертвами i отримувати перемогу, не зважаючи на кiлькiсть втрачених воякiв. Москва подiбно до Риму епохи вiйни з Ганнiбалом, виставляла на замiну знищених тисяч ратникiв новi й новi полки i рано чи пiзно домагалася свого. Але знав гетьман Тетеря й iнше: його, на вiдмiну вiд обраного чорною радою на Лiвобережжi Брюховецького, висунула на гетьманство Варшава. І звiдтiля йому вже неодноразово натякали на можливiсть повернення з полону Виговського, у разi якщо вiн, Павло Тетеря, не задовольнить покладених на нього надiй. Ще до прибуття у Кракiв у гетьмана не йшло з голови озвучене щойно Яном Казимиром питання, тож вiн, обдумавши його вже багато разiв, мовив, не зморгнувши оком: – Ваша величнiсть може розраховувати на нас у будь-яких своiх починаннях. «А вiн i насправдi далеко не такий неотесаний, яким здався менi одразу», – майнуло в головi Яна Казимира, а вголос вiн мовив наступне: – Легко порозумiтися з мудрою людиною. І втрете пiнисте шампанське вино полилося до келихiв, пiсля чого Тетеря нарештi наважився заговорити про найважливiше щодо свого приiзду у Кракiв: – Ваша величнiсть, ви могли би зробити менi одну послугу? – Послугу? – Так. – І у чому ж вона складаеться, ця, прошу, послуга? Тетеря зiтхнув i наостанок ще раз оглянув присутнiх з ним полковникiв. Тi сидiли поряд, суворi й зосередженi. Перед такими не варто критися, вони бачать наскрiзь. – Всемилостивий пан круль мае знати, що в нашому вiйську дещо iншi порядки, анiж у вiйську коронному. Козацька чернь у нас е значною силою, у чому вже впевнились на Лiвобережжi, коли саме рада чернi призначила гетьманом Брюховецького. – Так, я чув про тi подii, – погодився король. – Я в жодному разi не покривив душею, доповiдаючи вам про приготування до походу в моiх полках. Але е ще одна обставина. – У чому ж вона полягае? Тетеря ще раз зiтхнув. – Я нiяким чином не тiшу себе тим, що серед козацькоi чернi мiй авторитет е надто великим, тож маю деякi побоювання, що пiд час бойових дiй на Лiвобережжi ми можемо мати багато проблем з утриманням влади над вiйськом. Ваша величнiсть не мае забувати, що завтрашнi вороги ще вчора спiльно билися проти коронного вiйська пiд знаменами Хмельницького. – Так-так, – звiв брови Ян Казимир, – що я чую? Пан гетьман не впевнений у своiй владi? У такому випадку… Що ж ви можете запропонувати? – Я лише вiдвертий з вами, ваша величнiсть, – спохмурнiв Тетеря. – Мова не йде про невпевненiсть у моiй владi. У разi бунту я знаю, як менi належить дiяти i я почну дiяти швидко й жорстоко, будьте у цьому впевненi. Але зараз мова йде не про мое вмiння розправитись з бунтiвниками. Я мовлю про успiх майбутньоi кампанii. Заради нього ми повиннi подбати про усунення будь-яких труднощiв, перед якими можемо стати у майбутньому. – Що ж, – лише розвiв руками Ян Казимир, – мушу погодитися з вами. Що ж пропонуе пан гетьман? – Менi потрiбен Іван Богун. Цього разу здивуванню Вази не було меж: – Богун? Свента Дiво, чи я справдi чую його iм'я? Пан гетьман, прошу пробачення, з'iхав з глузду! – Жодним чином, – парирував Тетеря, – я в здоровому глуздi. Ця людина потрiбна менi у вiйську. – У вiйську, котре пiде пiд рукою Польщi, вам потрiбен чи не найголовнiший ворог Польщi з тих, яких ми маемо на сьогодняшнiй день? – Але пан круль мае пам'ятати, що Богун е не меншим ворогом Московщини, анiж Польщi. – Можливо. – Тодi ви маете зрозумiти його кориснiсть. Адже ми йдемо вiйною саме проти Московщини. Богун надто популярний серед козацтва правобережних полкiв, аби можна було нехтувати ним. Повiрте, якби ви чули про Богуна стiльки, скiльки чув я на Брацлавщинi, Подiллi, Уманщинi й Волинi, ви б не мали жодних сумнiвiв у тому, що його потрiбно звiльнити. В обмiн на згоду сприяти нам, звичайно. Ян Казимир замислився. Попри негативне ставлення, яке вiн мав до Богуна ще з часiв, коли вперше почув його прiзвище, вiн вiдчув у словах Тетерi доцiльнiсть. Колишнiй вiнницький полковник i насправдi надзвичайно популярний серед козацтва, тож, заручившись його пiдтримкою, вони отримують у свiй табiр не просто талановитого полководця, вони отримають зацiкавленiсть широких кiл козацькоi чернi у перемозi над Москвою. Такими речами гарний полiтик, а саме гарним полiтиком i був Ян Казимир, нехтувати не мiг. Разом з тим, в особi Богуна, вiдомого своiм незалежним характером, можна отримати прихованого ворога у власному станi, й тодi його популярнiсть серед козацтва вiдiграе зовсiм протилежну роль. – Але ви розумiете вiдповiдальнiсть, яка ляже на вашi плечi, у разi коли вашому бунтiвному полковнику закортить перекинутись на бiк ворога? Адже, як менi вiдомо, такi фортелi вiн викидав неодноразово, керуючись своею хворобливою iдеею вiльноi Украiни? Тетеря був готовий i до цього запитання. – Я добре розумiю всю складнiсть цiеi справи, ваша величнiсть. Можете не мати жодних сумнiвiв, над Богуном буде такий нагляд, що не лише його дii – його думки й навiть сни будуть вiдомi менi, а значить, i вам. Ян Казимир, якому полестила остання частина вiдповiдi, посмiхнувся. Деякий час помисливши, вiн, за своею звичкою, розвiв руками: – Можемо спробувати. Але знайте – вдруге Мальброк Богуну не загрожуе. У разi його поганоi поведiнки я скараю на горло його i будь-кого з тих, хто наважиться його захищати. – Я щасливий тим, що над нами влада мудрого короля, – зiгнув голову в поклонi Тетеря. Ян Казимир, не знайшовши за потрiбне продовжувати розмову, встав з-за столу i попрощався. Аудiенцiю було закiнчено. III Легенький грудневий морозець уже встиг просушити розгрузлий вiд осiнньоi негоди i сотень малих та великих вiйськових вiддiлiв, що iх зiбралося в районi перевозу через Днiпро поблизу Чигирина, тож верби, котрi ще не встигли повнiстю скинути свое зелене навiть зараз листя, виглядали дещо дивно на тлi ледь-ледь припорошеноi першим снiгом землi. У вкритому низькими сталевими хмарами небi вилася зграя гайвороння. Чорнi птахи стурбовано гелготали, рухаючись по колу на невеликiй вiдстанi вiд землi, немов виконували незрозумiлий, дивний танок. Коли вони помiтили невеличку групу вершникiв, яка, покинувши гостинець, пустила коней широким вигоном, котрий закiнчувався урвищем над широкою стрiчкою Днiпра, здiйнялися вище й поступово розчинилися в сивому небi. Кволий вiтерець дмухнув швидше, намагаючись прискорити рух важких хмар, але, мабуть, зрозумiв, що це йому не пiд силу й заспокоiвся остаточно. У тихому прозорому повiтрi чувся навiть трiск криги, котру ламали бiля невеличкоi пристанi козаки. На чолi купки верхiвцiв, якi, не поспiшаючи, прямували вздовж берега, iхали двое козацьких старшин, поглянувши на яких, одразу можна було зрозумiти, що цi люди займають надзвичайно високе положення серед козацького вiйська. Ними були Іван Богун та Павло Тетеря. Вiдокремившись на кiлька десяткiв крокiв вiд гетьманського почту, без якого, звiсно, Тетеря, в силу свого положення, обходитись не мiг, вони пустили коней повiльним кроком i вели бесiду, тема якоi, очевидно, не була легкою для гетьмана – його очi бiгали, не знаходячи, на чому спинитись. Погляд Богуна, як завжди, був задумливим i трохи сумним. – І ти не думай, Іване, що витягти тебе з Мальброку було для мене легкою працею, – емоцiйно говорив гетьман, стискаючи в руцi прикрашений срiбними бляшками повiд. – Сам знаеш – з тих стiн мало хто виходить живим. – Так, гетьмане, менi те добре вiдомо, – вiдповiдав Богун. – Чому ж поводишся так? – Як я поводжуся? На мить Тетеря примусив себе поглянути спiвбесiднику в очi, але не змiг там прочитати нi насмiшки, нi прихованоi злостi. Вiн просто запитував. – Вiдокремлено. Якщо не сказати бiльше. – Кажи, пане Павле, не утримуй у собi. – Вороже! – Тетеря зiтхнув. – Зрозумiй, Іване, не я тебе туди спровадив. І вдiяти нiчого не мiг, рiшення взяти тебе пiд арешт йшло безпосередньо вiд короля. Іван знизав плечима. – Менi все вiдомо. І я не виню тебе. Повiр, у мене немае ворожостi до тебе особисто. Просто… Просто я надто довго змушений був спiлкуватися з привидами, чому ж ти дивуешся тому, що я поводжусь вiдокремлено? – То ти виконаеш мое прохання? Ти приймеш булаву наказного гетьмана i вiзьмешся спiльно з Петром Дорошенком вести вiйсько у похiд на Лiвобережжя? Іван довго мовчав. Вони повiльно iхали неподалiк вiд урвища, милуючись широкими просторами Днiпра. – Лiвобережжя, Правобережжя… Що ж ви тут наколотили, гетьмане? Ти перед ляхами спину гнеш, там Брюховецький Золотаренка iз Сомком зi свiту зжив. До чого ж котитесь, адже разом колись пiд Богдановою рукою були, ляхiв били. Тетеря засопiв. Йому з бiса не подобалась така мова, але вiн стримувався. Утiм, знаючи Богуна не перший рiк, iншого вiд нього i не чекав. Вiн, звичайно, мiг одним помахом руки припинити цi влучнi, а вiд того надто образливi слова, адже Богун був тут сам, за ним, котрий для всього вiйська все ще був в'язнем Мальброку, не стояло жодноi сили, тож варто було лише наказати… Але хiба для цього вiн iздив цiлувати руку королю? – Ти звинувачуеш мене в тому, вiд чого я сам постраждав. Собака Брюховецький загарбав булаву, вона йому не належить. Це вiн роздiлив Украiну, намагаючись догодити Ромодановському i його московським сюзеренам. Навiщо ображаеш мене? – Не ображайся, – зiтхнув Богун. – Найшло. Я хотiв лише одного – вигнати з Украiни ляхiв i москалiв. А вийшло зовсiм iнакше. Вони просто розiрвали ii. І тепер бачу, що вдiяти нiчого не можливо. Громадянська вiйна неминуча. – І ти маеш взяти в нiй участь. Так чи iнакше, вона тебе не омине. Чому б не дати руку допомоги менi й спробувати об'еднати здобуте Хмельницьким пiд моею булавою? Іван поглянув на гетьмана i голосно розреготався. – А в мене е вибiр? – сказав вiн крiзь смiх, i у голосi його чувся метал. – Чи ти, гетьмане, думаеш, що я не розумiю свого становища? Я ж дня не проживу пiсля того, як дам тобi негативну вiдповiдь! – Ти не надто високоi думки про мене, – набундючився Тетеря. – Я… Богун перевiв подих i по-дружньому поплескав Тетерю по плечу. – Не переймайся, пане Павле, я вже казав тобi, що не маю за що ненавидiти тебе. Просто розумiю, пiд якi гарантii мене вiдпустили ляхи. І знаю, хто тебе пiдтримував, коли ти здобув булаву, хто пiдтримуе й нинi. Адже коли стане вибiр мiж моею i власною долею, вiн буде не на користь Богуна, чи не так? Тетеря дiстав люльку i нервовими рухами спробував висiкти вогню. Урештi роздратовано жбурнув кресало на землю i повернувся до почту. – Джуро! Вогню дай! По невеличкiй паузi, яка допомогла йому зосередитись, гетьман продовжив: – Як ти так багато знаеш i розумiеш, чому б тобi не дати вiдповiдь i припинити цю розмову? – Моя вiдповiдь очевидна. – І все ж я хотiв би почути ii. – Так, – Іван зупинив коня i повернувся, упритул глянувши на Тетерю. – Я пiду з тобою на Лiвобережжя. Тiльки знай: якщо Господь даруе нам перемогу, ти згадаеш моi слова i не вiддаси Украiну ляхам! Цього разу Тетеря не вiдвернув очей. – Знай же й ти, Богуне, – кожен твiй крок, кожне слово i дiя будуть вiдомi королю. В разi найменшоi пiдозри в нещиростi тебе просто зiтруть iз земноi поверхнi. IV За тиждень до католицького Рiздва почався похiд польського вiйська на Лiвобережжя Украiни. Вже кiлька рокiв не знала Польща таких масштабних подiй. Сам король вiв вiйсько, маючи намiр раз i назавжди поставити переможну крапку у вiйнi з Московським царством, вiйнi, котра затягнулася понад усi мислимi межi й приносила коронi все новi й новi витрати. Ще вiд кiнця лiта, потiм протягом усiеi осенi тяглися побори до казни на проведення майбутньоi кампанii, велася закупiвля зброi, пiдготовка жовнiрiв i жвавi перемовини сеймових комiсарiв з можливими союзниками Речi Посполитоi. Утiм, в останньому пунктi надто великий прогрес не вiдчувався – окрiм гетьмана Тетерi i його правобережних полкiв, жоден з володарiв у Схiднiй i Захiднiй Європi не наважився виступити проти Москви, котра повiльно, але невпинно набирала ваги в европейськiй полiтицi завдяки своiм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам, мiцнiй владi й дивовижнiй властивостi пiдданих московського царя ставитися до нього з не меншою любов'ю, анiж до сина Божого, прощаючи йому найстрашнiшi грiхи у своему фанатичному коханнi до «помазаника». Звичайно, Московщина ще не набрала такого впливу як Оттоманська Порта, була слабшою й за переживаючу своi не найкращi часи Рiч Посполиту, але… У Москвi вiдчувалась сила й амбiцiйнiсть, цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинцi з Ромодановським i Брюховецьким, вдершись на Лiвобережну Украiну. Наодинцi, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетерi i його наказних гетьманiв Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрi вели своiх козакiв на битву з iхнiми братами-козака-ми, спираючись лише на популярнiсть серед козацькоi сiроми, ту, яку отримали за довгi й непростi роки Хмельниччини. І струснулося Лiвобережжя. Вiд Переяслава до Чернiгова, вiд Полтави до Запорiжжя покотилися чутки про могутнiсть польськоi армади i десятки виграних нею великих i малих битв. Потяглися шляхом на схiд переляканi мiщани та селяни, за лихоманило прикордонних московських воевод, на чиi плечi було покладено завдання пiдтримати ратниками Брюховецького i Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефiлюючи на чолi блискучих гусарських хоругв, оминув лише Киiв та Нiжин, котрi мали сильнi залоги, тож у разi осади могли примусити полякiв утратити багато дорогоцiнного часу, решту ж мiст та мiстечок брав з наскоку, примушуючи iхнi гарнiзони, що складалися з козакiв лiвобережних полкiв i похмурих московських бороданiв, складати зброю, або швидко вшиватися, залишаючи напризволяще мiщан, котрих мали захищати в разi ворожого нападу. Протягом кiнця грудня, вiдколи почався похiд, i до першоi половини сiчня бiльша частина Лiвобережноi Украiни опинилася пiд владою полякiв. Не вiдставали вiд польських воякiв i козацькi загони правобережного гетьмана. Хiба що там, де йшли на штурм козацькi батави, менше лилося мирноi кровi, легшою була доля захоплених мiст. Що ж стосуеться тiеi дiлянки фронту, котра була доручена Богуну, тут справи йшли ще краще – майже всi населенi пункти, що iх отримував наказ захопити наказний гетьман, пiдiймали бiлi прапори вже пiсля коротких перемовин, лише взнавши, хто командуе вiйськами, котрi iх обложили. Але, не дивлячись на такий перебiг подiй, з кожним днем усе бiльше похмурнiв Богун. Усе рiдше можна було помiтити його на чолi полкiв пiд час маршу, коли молодецьки виiздив на струнконогому огирi, все рiдше брав наказний гетьман особисту участь у битвах. Натомiсть позирав на бiй через оптику далекозороi труби i вигравав жовнами, не знаходячи за потрiбне покидати межi табору. Бачив-бо: рiдна, козацька кров ллеться у цiй вiйнi i з того, i з iхнього боку. А кому, окрiм ворогiв Украiни, вигiдний такий перебiг подiй? Москва i Варшава обидвi, зайнятi пошуками власноi вигоди, руйнують його батькiвщину, а вiн, Богун, котрий все свое життя вiддав боротьбi за неi, змушений не просто стояти осторонь, вiн змушений брати найактивнiшу участь у цьому процесi руйнацii. Про поведiнку Богуна був добре поiнформований Тетеря, а вiд нього далi, до самого короля, йшли вичерпнi доклади, у котрих розписувався мало не кожен крок Богуна протягом дня. Надто вже боявся Ян Казимир заворушень у власному вiйську, що iх будь-якоi хвилини мiг спровокувати бунтiвний полковник колишнього славного гетьмана. До часу, щоправда, нiчого пiдозрiлого не вбачали поляки у вчинках Богуна. Вiн чiтко виконував усi накази, а його козаки були першими в бою. Вiн не дозволяв собi будь-яких висловлювань, котрi могли б виявити розбiжнiсть його поглядiв з офiцiйною полiтикою короля, а численнi шпиги, що iх щедро насаджував у оточеннi Івана гетьман Тетеря i навiть сам Ян Казимир, лише розводили руками – iм не вдавалось здобути жодного факту, який би вказував на неблагонадiйнiсть наказного гетьмана. Так точилося майже до кiнця сiчня. Палала Лiвобережна Украiна. Брюховецький i його невтомний помiчник, воевода Ромодановський, терпiли одну поразку за iншою. Залiзнi полки Яна Казимира з ентузiазмом виконували наказ короля: безжально пройти вогнем i мечем вiд Киева до Глухова та Новгород-Сiверського. І раптом щось потворно задеренчало в чiтко вiдлагодженому механiзмi королiвськоi вiйськовоi машини, щось збилося на фальш, руйнуючи бравурний марш, що на нього перетворився похiд на Лiвобережжя. Раптом виявилось, що не все так добре у вiйську Тетерi, як того хотiв правобережний гетьман, продавши душу й тiло коронi. І Дорошенко, i Ханенко, а з ними й Гоголь з Гуляницьким почали виказувати невдоволення наслiдками походу. Побачили пани полковники, до чого веде iхня братовбивча вiйна, стримали своi полки, оголили порядки польськоi шляхти, якi вже давно звикли до того, що перший удар повиннi прийняти на себе козаки, даючи iм можливiсть воювати хоч i без великого ризику, зате з великою славою. І нi вмовляння Тетерi, нi його гнiв та рiзкi слова пiд час вiйськових рад не змогли переконати полковникiв змiнити точку зору, продовжити в попередньому темпi наступ на ненависного Тетерi Брюховецького. Марно гетьман обiцяв нечуванi винагороди й привiлеi в разi, коли йому допоможуть об'еднати пiд своею булавою Украiну. – Козаки б'ються, ваша ясновельможнiсть, i бачить Бог, я не можу наказати iм битися ще бiльш озвiрiло. Серце обливаеться кров'ю, – говорив пiд час однiеi з рад Гоголь, – сам радше пiд мушкетний вогонь, анiж бачити, що виробляемо… – Лiвобережними розчинили, нами замiсять, – охопивши мiцною долонею свое високе чоло, вторив йому Ханенко. – Ще вiд Жовтоi Води ляхи мрiяли нас лобами ударити, ось i винайшли спосiб, – хитав головою Гуляницький. І якщо полковники все ще не полишали знамен Тетерi, причина тому була лише одна – у такому разi вони прирiкали б на смерть не лише себе й своiх козакiв, а й iхнi родини, котрi залишилися за iхнiми спинами у повнiй владi польських каральних загонiв Стефана Чарнецького. Тож продовжували воювати. Без мети й натхнення, з несамовитiстю примушеного захищати власне життя звiра. Лютував i Ян Казимир. Йому добре зрозумiлим було те, що вiдбувалося в козацькому таборi, й хоча король, будучи гарним стратегом i людиною розумною, давно передбачав такi наслiдки вiйни мiж козацтвом, те, що вiдбувалося тепер на його очах, примушувало скаженiти. – Клятi схизмати хочуть пошити мене в дурнi! – кричав вiн на сеймових комiсарiв у той день, коли йому принесли особливо неприемну звiстку про наслiдки дiй козакiв ненависного йому Богуна. – Каштеляна брестського до мене! Негайно! По-старечому згорблена постать Славинського горбилась ще бiльше, усiм своiм виглядом намагаючись довести власну мiзернiсть i жалюгiднiсть у присутностi королiвськоi особи, а рука, вкрита пiгментними плямами рука старого дiда, котра стискала тростину, тряслася бiльше вiд переляку, анiж вiд хвороби. – Чи пан каштелян особисто не вмовляв доручити йому слiдкувати за реблiзантом Богуном, завiряючи мене, що знайде на нього протягом тижня компромат, достатнiй, аби передати лотра у руки ката? – грiзно глянув на Славинського Ян Казимир. – О, так, ваша величнiсть, моi люди не сплять анi вдень, анi вночi, вони… – Але менi байдуже, коли вiдпочивають вашi невдахи-шпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщi, що вдало робив усе життя? Може, вiн обстоюе iнтереси корони? – Але все схоже на те, – розвiв руками Славинський. У вiдповiдь Ян Казимир лише розреготався. – Напiвбожевiльний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неi пiдкови! – кричав вiн в обличчя переляканому Славинському. – Чи вiдомо тобi, що майже всi землi, що iх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогнi повстання? Що в мiстах, котрi, як нам доповiдали, захоплював Богун, гарнiзони не лише залишено в живих, у них навiть не вiдiбрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моiх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Менi не потрiбнi божевiльнi старi, котрi не помiчають нiчого далi свого носа. Я маю намiр припинити життевий шлях Богуна. Досить терпiти його зухвальство! Опустивши голову, серед тишi, особливо дзвiнкоi вiд того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечiр. Зробив лише кiлька крокiв, минаючи вартових жовнiрiв, зайшовся кашлем i впав. З рота йому вiдкрилася кровотеча, i за хвилину життя покинуло сумлiнного служаку. Помер, як пес бiля нiг свого господаря, не витримавши розпуки вiд того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вiрноi служби. V У наметi був хтось стороннiй, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав пiд подушкою рукiв'я пiстоля. У темрявi клацнув курок. – Кому зобов'язаний пiзнiм вiзитом? – запитав вiн у темряву. У вiдповiдь морок у дальньому кутку, за кiлькома складеними одна на одну литаврами i вiшалкою, де Іван вiшав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудiння. – Тихо стiй! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звiвся, сiвши на постелi. – Не примушуй пороховим димом повiтря в наметi псувати. – Не стрiляйте, пане полковнику, – долинув нарештi напружений шепiт. – Своi! – Що ж то за такi своi, що, немов злодii, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброi вiн не опустив. – Пiдiйди ближче, погляну на тебе… i дивись менi! До того, як невiдомий показався в колi примарного свiтла, що його давала крихiтна лампадка пiд образами, з вулицi почулися стурбованi голоси, й скоро на порозi з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й пiдозрiлого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендацiями Тетерi. – У вас усе добре, пане наказний? – повiв той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметi. – Так, сотнику, – невдоволеним голосом вiдказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав вiдпочивати. – Пробачте, – Совенко знiтився або зробив вигляд, що знiтився. Намагаючись не привертати уваги Івана, вiн крадькома роздивлявся в шатрi. – Менi доповiли, що у вас чути якiсь голоси, i я… – І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляе?! – Але ми непокоiмось, пластуни Брюховецького… – У мене в наметi? – Я не те мав на увазi, ваша ясновельможнiсть, – поспiшив виправдатись сотник. – Годину тому в обозi двох вартових зарiзали, я думав… – Ти думав, що я з ними заодно? – Що ви, я… Іван вдав, що не на жарт розлючений: – Менi здаеться, сотнику, такi подii, а точнiше, iх недопущення входить скорiше у твою компетенцiю, анiж у мою! Щоб до ранку були знайденi винуватцi вбивства, особисто доповiси! – Слухаю, вашмость! – Пiшов геть. Совенко, картаючи себе за недалекогляднiсть, вискочив надвiр. З усього, що вiн з'ясував, було лише розумiння: цiеi ночi йому поспати не доведеться. Ех, i потягнув чорт його за язик розповiсти про порiзану варту. Хiба то перший чи останнiй випадок з тих пiр, як вони пiдiйшли до Глухова i опинилися майже у прямiй видимостi полкiв Брюховецького й Ромодановського? Деякий час Іван мовчав. Потiм повернувся у куток i поманив стволом пiстолета. – Іди сюди. З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовнi овечий кожух людина. Придивившись пильнiше, Богун зрозумiв, що обличчя гостя i навiть його долонi були щiльно вимащенi в багнюку. – Доброi ночi, пане Іване! – почувся бадьорий шепiт. – То ще не вiдомо, чи вона тобi добра. Кажи, хто такий, чого хочеш вiд мене? – Та чи не признали мене? Іван придивився до обличчя прибульця пильнiше. Грязюка на ньому, а також примарне свiтло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу. – А хто тебе впiзнае, хiба такi чорти, як ти сам. – Охрiменко я! Микола! – гiсть тихцем засмiявся. – Ох i нелегко до вас потрапити! Богун пiдхопився, взяв прибулого за плечi й нахилив до лампади. Навiть спотворене грязюкою усмiхнене обличчя Миронового онука вiн не впiзнати не мiг. – Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звiдки ти, чому таким чином? Охрiменко зiтхнув i вказав на похiдне лiжко, де щойно спав Богун. – Усе розповiм. Ви, ясний пане, лягайте, а я неподалiк, у темрявi присяду, тодi й пошепочемся. Надто вже у вас вартовi знаттелюбнi. Богун лiг на постiль, закинувши руки за голову, i впер погляд у темну стелю шатра. – Звiдки ти, з Вiнницi? Тебе Ганна прислала? Як вони? – мимоволi вихопились запитання, котрi пекучим болем засiли у свiдомостi ще вiдтодi, як за ним зачинилися дверi каземату в Мальброцi. (Тетеря, пославшись на брак часу, не дозволив йому бодай на кiлька днiв вiдлучитися додому.) – Не знаю, пане Іване, давно iх не бачив. Ще вiдтодi, як за вами вирушив у Литву. Коли вас заарештували, я спочатку думав додому повертати голоблi, та не довелось. Так i воюю до цiеi пори. – Стривай, здаеться, ти був з нами, коли напали ляхи! Але менi казали, що вас усiх вбито! Охрiменко стиха зiтхнув. – Не всiх, вашмость. Шестеро нас врятувалося. Погнали коней на схiд, думали на Запорiжжя… Але то довга байка. Одним словом, з Брюховецьким я. На хвилину запанувала мовчанка. – Ось тобi й маеш, Миколо, – нарештi озвався Богун. – Розвела-таки нас доля по рiзнi боки вiйни, довелося ворогами побути. То тi вартовi, що про них Совенко казав, твоiх рук справа? – Моя робота, – схилив голову Охрiменко. – Так потрiбно було, пане Іване. Не мiг iнакше, повiрте. – Немае за що вибачатися, вiйна йде. Кажи краще, навiщо прийшов. Я так розумiю, не заради привiтань ти в нашому таборi. Микола хитнув головою i полiз за пазуху. – Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист вiд Брюховецького. Богун у темрявi посмiхнувся. Вiн нiколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лiвобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табiр, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, пiдiйшов до опущеноi вiдлоги шатра i кiлька хвилин слухав, що вiдбувалося зовнi. Окрiм тихих голосiв вартових бiля недалекого вогнища, напiвсонного iржання коней та приглушених вигукiв Совенка, котрi чулися з боку обозу, нiчого не порушувало спокою сплячого табору. Вiн пiдiйшов до столу, запалив каганець i сiв у крiсло. – Давай листа, – коротко кинув Охрiменковi. Той швидко подав клаптик паперу, вiд якого тхнуло болотною тванню, i ступив у затiнок. Богун розвернув послання. Кiлька хвилин мовчав, пробiгаючи його очима, пiсля чого пiднiс до язичка полум'я над каганцем i спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче iсть вологий папiр. Притоптав ногою недопалки. – «Як Каiн на Авеля, як звiрi, що не пам'ятають рiдних своiх…» Гарно складае пан Брюховецький. Тiльки хто тут Каiн, а хто Авель? – зiтхнув вiн, задумливо поглядаючи на Охрiменка. – Приблизно таких слiв я й очiкував вiд Брюховецького: Украiна, здобутки Хмельницького… Але чим вiн кращий од Тетерi? Той одного ката веде, Брюховецький iншого. І вiн чекае, що я, ризикуючи власним життям, пiдтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справдi потрiбен Украiнi. Охрiменко пiдхопився на ноги. – Але ви не можете так вчинити! – вiн мало не задихнувся вiд обурення. – Брюховецький… – Заспокойся, Миколо, – перервав його Богун помахом руки. – Повiр, я тут не в такому становищi, щоб людина, подiбна до тебе i знайдена у моему шатрi, змогла просто так пiти собi у разi, якщо ii тут знайдуть. Боюсь, у такому разi ми, скорiше за все, роздiлимо одну гiлку на двох. Хоча менi, як шляхтичу, очевидно вкоротять вiку яким-небудь бiльш благородним способом. І попри все, я ще не казав тобi, як саме збираюся вчинити. – Тобто ви погодитесь на переговори з Брюховецьким? – з усього сказаного Охрiменко вловив лише останнi слова, зрозумiвши iх по-своему. – Нi. – Нi? – У жодному разi. Нам для них не дадуть часу. Ти просто передаси Брюховецькому, що я погоджусь пристати до нього на тих умовах, якi будуть запропонованi мною. Якщо мостивий пан не погодиться, дiалог буде закiнчено. Охрiменко уважно вислухав свого колишнього ватажка i посмiхнувся, показавши мiцнi бiлi зуби. – Так, я все передам! – Добре. Як ти збираешся пройти через табiр у зворотному напрямку? – Так, як сюди, – знизав плечима Микола. – Ну от що, – Іван вказав рукою на умивальник, який було прилаштовано неподалiк вiд виходу з шатра. – Зараз ти умиешся, перевдягнешся в iнший одяг i ляжеш спати, а ранком я знайду спосiб вивести тебе. – Я впораюся, – запротестував було Охрiменко, але Іван був невмолимий. – Досить патякати, – звелiв вiн тоном, який не припускав сперечань. – Ти пройшов сюди лише завдяки тому, що Совенко бiльше шпигуе за мною, анiж переймаеться моею безпекою. Але двiчi й вiн не помиляеться. Крiм того, з мене досить i двох порiзаних вартових. Сива iмла сутiнкiв зустрiла Івана мiцним морозцем i першими звуками вiйськового табору, котрий повiльно просинався. Ще спали, заховавшись вiд холоднечi в наметах, козаки, але вже порались бiля кабиць кашовари. Молодики носили дрова з возiв i воду вiд великих, теж навантажених на вози дiж. Похропували конi, дбайливо вибираючи з навiшаних iм на морди парусинових торб ячмiннi зерна, десь в обозi пронизливо заверещала i швидко замовкла свиня, яку, очевидно, було призначено на снiданок. Бiля монастиря, де розташувалася ставка Яна Казимира, яскраво палахкотiли багаття i перегукувались вартовi гвардiйцi – там, на вiдмiну вiд огорнутих сутiнками хатин передмiстя, де власне й розташувався козацький табiр, життя вирувало. Лише пiзно ввечерi напередоднi литовське вiйсько закiнчило переправу через Десну, зiбравши всi човни й човники на кiлька верст нижче й вище по течii Новгород-Сiверського, i нiч, яка минула, пройшла для них у тривожному облаштуваннi нового табору, який би вмiстив обидвi армii – коронну i князiвства Литовського. За темними палiсадами Новгород-Сiверського, котрий кожного дня реагував на спроби полякiв i козакiв взяти його штурмом жвавою стрiляниною з гармат i мушкетiв, тепер панувала мертва тиша. Обложенi в мiстi ратники воеводи Ромодановського берегли сили для вiдбиття майбутнiх штурмiв, тож використовували для вiдпочинку кожну хвилину, коли поляки не виказували намiру поновити атаки. Козаки бiля вогнища поблизу намету наказного гетьмана спали мiцним сном, але Богун не будив iх. З невеселою посмiшкою подумав про те, що за таке несення варти iншого разу покарав би iх немилосердно, але зараз радше б нагородив. Урештi, що ж вiзьмеш з пiдлеглих такоi людини, як сотник Совенко? Вiн став спиною до виходу з шатра, як i було домовлено з Миколою, i замислився. Якi ж умови вiн висуне Брюховецькому? Що вимагатиме вiд нього за згоду полишити Тетерю i приеднати своi полки до лiвобережних? Іван поки ще не знав, якими будуть тi умови, але розумiння того, що потрiбно щось змiнювати, прийшло вже кiлька тижнiв тому. Союз iз ляхами був згубним для козацтва, i це не втомлювались знову i знову демонструвати польськi реиментарi, лишаючи козакам найважчi дiлянки у битвах, все бiльше й бiльше скасовуючи серед пiдлеглих Тетерi полкiв автономiю i самоврядування, а пiсля об'еднання з литовським вiйськом, яке вiдбулося напередоднi, потрiбно було очiкувати ще бiльшого поглиблювання протирiч мiж козацтвом та шляхетним станом. А можливо, й виступiв з боку деяких особливо ворожих полякам старшин Тетерi. В умовах, якi склалися, такi виступи неодмiнно призвели б до кровопролиття i поразки. Але зовсiм iншого змiсту набули б вони у разi, коли б iх спрямувати в потрiбне русло, впорядкувати й очолити. Звiсно, змiну одного сюзерена на другого не варто було вважати надто вдалою грою з боку Богуна. Але хто мовив про таку змiну? Здаеться, давно вже настала пора згуртувати третю силу, котра б на противагу Брюховецькому й Тетерi поставила бiльш кориснi для козацтва й простого народу цiлi. Саме ту третю силу, про яку неодноразово вели вони розмови iз Сiрком, яка здiйняла б над Украiною знамено визволення й припинила таке бездумне розбазарювання здобуткiв Богдана Хмельницького, яке велося останнi шiсть рокiв. Богун не тiшив себе надiями на те, що все владнаеться швидко й надто просто, але шанси були. Були хоча б тому, що Украiна заслуговувала на кращу долю, анiж несли iй люди, подiбнi Брюховецькому i Тетерi. Були тому, що повстання селян, яке поступово розгорялося на Лiвобережжi, могло швидко перекинутися на Правобережжя, туди, де поспiльство вкрай незадоволене поновленням поляками звичаiв, що iх мали ще до приходу Богдана Хмельницького. Були нарештi тому, що протягом усiеi вiйни аж до незрозумiлоi Переяславськоi Ради, селянство показало, що здатне стати саме тiею рушiйною силою, котра змогла б раз i назавжди скинути з Украiни трикляте iноземне ярмо. І саме тепер, виведений зi стану прострацii вiдвiдинами Охрiменка, стоячи серед морозного ранку, котрий поступово пригашував цяточки зiрок i фарбував жовтогарячими тонами схiд, Іван вiдчув у собi спромогу очолити цю велику силу i вести ii до перемоги. Так, вiн продовжить почату Хмельницьким справу або накладе головою. Напевне, саме в цьому його справжне призначення. Перемога або смерть! Іван вiдчув легке тремтiння в тiлi вiд збудження, що його принесли думки про грандiознiсть справи, котру вiн скоро мае розпочати. Вiн примусив себе заспокоiтись. Спочатку потрiбно обмiзкувати всi умови, котрi вiн поставить Брюховецькому як плату за перехiд до нього i «зраду» Тетерi та його польських господарiв. Коли Богун, вперше за багато часу, веселий i жвавий повернувся до свого шатра, Миколи Охрiменка там уже не було. Далеко за межами табору торохкотiли вози, посланi за наказом Богуна в навколишнi села за дровами й фуражем. VI Що вiдчувае людина, знаходячись за крок вiд смертi? Коли шалений або розмiрений, повний подiй або занурений у сиву нудьгу ритм ii життя мае ось-ось обiрватися, пiдкорюючись всесвiтнiм законам? Що думае вона, переповнена планами на завтрашнiй день, котрого вже не мае? Можливо, серце приреченого стискаеться вiд незрозумiлоi туги, а свiдомiсть пригнiчена передчуттям чогось страшного, хоч до часу й невiдомого? Чи у свiдомостi тим або iншим чином вiдбиваеться невмолимий хронометр, що вже почав вiдраховувати останнi хвилини непростого, а для бiльшостi людей неймовiрно складного, але такого бажаного усiма земного життя? Іван Богун не вiдчував крижаного подиху скороi смертi, коли, оточений кiлькома вiрними козаками, вирушав з королiвського табору пiд Глуховом до невеличкого села Комань, що заховалося в густих верболозах на березi невеличкого потiчка за кiлька верст вiд Новгорода-Сiверського. Саме там його мали очiкувати посли вiд гетьмана Брюховецького, щоб отримати останнi умови переходу десятитисячного корпусу вiдданих Богуну козакiв на сторону антипольськоi коалiцii. І вони з нетерпiнням очiкували на вiзит легендарного полковника, образ якого став чи не единою надiею на закiнчення вiйни з бiльш-менш легкими наслiдками для Брюховецького i московських воевод. А Богун, у свою чергу, мав що сказати посланцям лiвобережного гетьмана – не дивлячись на всi спроби утримати його в залiзному кулаку, звiстка про те, що Богун гуртуе навкруг себе вiрних людей i мае виступити за закiнчення братовбивчоi вiйни, швидко поширилась серед козацькоi чернi i так прискiпливо зберiгалась у таемницi, що про неi не дiзнався жоден зi шпигiв Тетерi або Яна Казимира. Козаки поводилися спокiйно, продовжували виконувати накази, припинили навiть збурення, яке зовсiм недавно не на жарт лякало Тетерю i його генеральну старшину. Ім'я Богуна, пригасле в пам'ятi рядового козацтва за час його перебування у Мальброку, знову засяяло над буйними козацькими умами знаменом волi й боротьби за козацькi привiлеi, затоптанi в багнюку новими порядками на Правобережнiй Украiнi. Тож коли Іван вирушав у Комань, усе було готово до повстання, призначеного на передранковi години наступного дня. Пiсля гасла, отриманого вiд Богуна, таемно призначенi старшини мали тихцем вивести з королiвського табору озброених i готових до кiлькаденного переходу козакiв, пiсля чого вести iх оборонною рукою до Команi, де разом з Богуном на них повиннi були очiкувати два висланi Брюховецьким комоннi полки. Пiсля цього об'еднане вiйсько форсованим маршем повинно було вiдiйти до мiсця розташування вiйська Брюховецького, за двадцять верст на схiд вiд Новгород-Сiверського. Іван Богун знову був на чолi, вiн знову був готовий кинутися у бiй, не зломлений i небезпечний для ворогiв батькiвщини. Як колись, пiд знаменами Богдана Хмельницького. Проте невмолимий фатум вирiшив iнакше… Дозор польського вiйська, висланий так далеко у степ, був, судячи з усього, зайвим – чат ворожого вiйська, анi будь-яких iхнiх слiдiв виявлено не було, що мовило про те, що цiлком вистачило б i варти в самому таборi. Тож двацятичотирирiчний поручник з довгим i манiрним iм'ям Ян Володислав Почобут-Одланицький вiдверто нудьгував у оточеннi двох десяткiв своiх мовчазних драгунiв, котрi, час вiд часу, по-черзi вiдокремлювались вiд загону з метою виiхати на невеличкий пагорб i оглянути мiсцевiсть. З напiвсонного стану його вивiв крик одного з жовнiрiв: – Трое вершникiв за кiлькасот сажнiв на схiд, пане поручнику! – До зброi! – стрiпнувся Почобут-Одланицький. – Не дайте iм утекти, нам конче потрiбен «язик»! Драгуни, привченi довгим вiйськовим життям у степу до будь-яких несподiванок, без зайвих допитувань пустили коней у чвал, розтягуючись широкою пiдковою, рiжки якоi були спрямованi у бiк незнайомих вершникiв. Проте тi, здавалося, i не збиралися утiкати. Помiтивши польську чату, вони зупинили коней, а над одним з них у струменях вiтру затрiпотiло невеличке бiле полотнище. За кiлька хвилин поручник i кiлька драгунiв, тримаючи напоготовi зброю, наблизилися до вершникiв, решта жовнiрiв приготувала до залпу мушкети за кiлькадесят крокiв вiд невiдомих. – Хто такi?! Вiдповiдати! – погрозливо залунав голос Почобут-Одланицького. Найстарший з незнайомцiв, судячи з одягу козак, пiдняв, показуючи вiдсутнiсть у них зброi, обидвi руки. – З ким маю честь? – запитав у свою чергу чистою польською мовою. Ян Володислав, пiдкорюючись своiй юнацькiй запальностi, хотiв уже вiдповiсти щось грiзне, але погляд очей незнайомця, холодний як погляд змii, примусив його полишити погрозливий тон. – Поручник його величностi Ян Володислав Почобут-Одланицький iз жовнiрами, – вiдрекомендувався вiн. – Дозор коронного вiйська. З ким я маю честь? – Заховайте зброю, поручнику, – я та моi люди не несемо загрози коронi. Загроза у вашому власному таборi. У мене важливе повiдомлення до його величностi. – Але чому я маю вам вiрити? – ошелешено заклiпав очима поручник. – Ось чому! – незнайомець тицьнув йому мало не пiд нiс шмат пергаменту з викарбуваною на ньому королiвською печаткою. – Не марнуйте час, вашi козаки ось-ось почнуть бунт, а iхнiй ватажок Богун недалеко вiд мiсця, на якому ми з вами займаемося пустими балачками, домовляеться з послами Брюховецького про зраду королю! За кiлька хвилин загiн Почобут-Одланицького, котрий поповнився трьома вершниками, вже чвалав, не розбираючи дороги, до ставки Яна Казимира… Вiйськова рада, призначена на третю годину по обiдi п'ятнадцятого лютого, почалася на добрих двi години пiзнiше призначеного термiну, i причиною того були три великi вози, котрi пiд посиленою охороною прибули ранком з Варшави до розташованоi у монастирi ставки короля. У возах знаходились скринi горiхового дерева з новим гардеробом його величностi, що iх не встигли доставити з Парижа напередоднi виступу його величностi у похiд, тож Ян Казимир був серйозно зайнятий ще вiд ранку, розглядаючи i примiрюючи численнi туалети, пошитi кращими майстрами французькоi столицi. У великому шатрi вiйськовоi канцелярii про це знали, а вiд того ще бiльше шаленiли, не в змозi вiдкрито протестувати проти такоi наруги над командуванням коронного вiйська. Усе ж, коли стрiлки великого нюрнберзького годинника, який було встановлено поруч iз шафою для мап i паперiв, показали за двацять хвилин п'яту по пiвднi, вiдлога шатра широко розкрилася, i в супроводi десятка гвардiйцiв до шатра ступив бадьорий, одягнений у шиту з кращого англiйського сукна кирею, з-пiд якоi тьмяно виблискували вороненi лати, Ян Казимир. – Прошу пробачення у шляхетного панства за затримку, – сказав вiн, розташувавшись у крiслi, – мусив вiдволiктися задля деякоi державноi переписки. Отже, почнемо раду. Вважаю, час для рiшучоi битви настав, i ми нарештi повиннi показати мiць польськоi зброi схизматам, котрi, призвавши на помiч московського царя, вiдреклися ойчизни i зрадили нас. Хтось мае пропозицii щодо мiсця i часу генеральноi битви з Брюховецьким? У вiдповiдь на бравурну промову короля, з вулицi почулися збудженi голоси, серед яких долинуло навiть кiлька крикiв i гучний пострiл. Ян Казимир перелякано глипнув на вiдлогу шатра. – Що тут дiеться?! – гукнув вiн. Кiлька гвардiйцiв з королiвського оточення, а з ними пани Обухович, Храповицький i Єрлич, котрi були присутнi на нарадi, з шаблями в руках побiгли до виходу. За хвилину, оточений озброеними шляхтичами, перед королем стояв козак, котрого кiлька годин тому зустрiв у степу поручник Почобут-Одланицький. – Зрада, ваша величнiсть! – видихнув вiн мало не в обличчя Яну Казимиру. – У ставцi Брюховецького йде пiдготовка до поеднання з полками Богуна. Вони мають знятися вночi й вирушити на село Комань, туди пiдiйде й кавалерiя Брюховецького. Богун уже там, а разом iз ним посли лiвобережного гетьмана. Поспiшайте, ваша величнiсть. Обличчя Яна Казимира стало схожим на крейду. Руки його затремтiли, а спину пiд новою паризькою бiлизною вкрив неприемний холодний пiт. На мить йому здалося, що козаки Богуна вже бiжать сюди i ось-ось з'являться на порозi шатра, кривавi й нещаднi, як тодi, пiд Замостям, коли прорвали щiльнi ряди гусарii i нестримно наближалися до королiвського почту, а зупинилися лише завдяки владному голосу Хмельницького, котрий вирiшив припинити битву в такий несприятливий для польського вiйська момент. Стан короля одразу ж помiтив Єжи Любомирський, який стояв поряд. Вiн швидко взяв зi столу пляшку з коньяком, плеснув з неi у великий келих добрячу порцiю i подав королю. Той, кинувши на Любомирського вдячний погляд, жадiбно випив напiй. – Богун посилав людей у Глухiв та Новгород-Сiверський з метою пiдбурити людей для виступу i прохав ударити на ваше вiйсько спiльно з його козаками та кiннотою Брюховецького. Його задум полягае в тому, щоб оточити i повнiстю знищити польське вiйсько. – Скiльки я маю часу? – усе ще намагаючись зупинити тремтiння в руках, запитав Ян Казимир. – Достатньо для того, аби вжити запобiжних заходiв проти зрадника, – шанобливо схиливши голову, вiдповiв «козак». Його голос, а найбiльше шанобливi манери, допомогли Яну Казимиру заспокоiтись бiльше, анiж коньяк. – Панове, – вiн оглянув присутнiх, – дозвольте рекомендувати вам пана Сопрановича. З деяких зрозумiлих причин ви не мали можливостi привiтати його ранiше. Довгий час пан Сопранович був моiми вухами i очима у ворожому нам таборi. – Король повернувся до Сопрановича i по-акторськи обiйняв його, розцiлувавши в обидвi щоки. – Я не забуду твоеi вiдданостi, жовнiре! Ти отримаеш нагороду, достойну твоiх дiянь! І раптом погляд короля впав на Тетерю, котрий у оточеннi кiлькох старшин сидiв у кутку. Обличчя гетьмана було не менш блiдим, анiж хвилину тому в самого Яна Казимира. Очi короля звузилися. – Не менший ворог Московщини, анiж Польщi? Ти обiцяв доповiдати про будь-якi кроки лотра! Тетеря мовчав. Вiн розумiв, що будь-якi виправдання зайвi й лише ще бiльше роздратують короля. Але той вже вiдвiв вiд нього свiй палаючий погляд i оглянув присутнiх. – Я хочу, щоб не пiзнiше, анiж за годину, козакiв Богуна було роззброено, а ранком наступного дня його привели сюди i передали в руки ката. Все! Виконуйте, панове, раду закiнчено! Лише пiсля того, як я побачу холодний труп сiеi найзлiшоi у свiтi людини, ми продовжимо наступ. VI Комань, що складалася всього з якогось десятка вбогих селянських помешкань, зустрiла козакiв пригнiченою тишею i схожими на пустi очнi ями черепа вiкнами помешкань, звiдки пiшли, рятуючись вiд навали польського вiйська, люди, i дзюркотiнням ручаю, котрий, мiсцями вкритий кригою, а мiсцями пульсуючи помiж позеленiлим камiнням, нiс своi води до недалекоi Десни. Кiнь збуджено заiржав, вiдчувши близьку присутнiсть кобили, й Богун притримав його, примушуючи втихнути. Незабаром пiд одним з тинiв помiтив прив'язану до перекособоченоi конов'язi винуватицю – ряба осiдлана кобила пряла вухами i сторожко позирала в бiк прибулих. – Гасло! – раптово рiзонув у вуха чиiсь голос. – Десна, – вiдповiв Іван, натягнувши повiд. Одразу ж з-за ближньоi хати показалися кiлька козакiв, ведучи коней за повiддя. Наблизившись, вони зачекали, доки Богун та обидва його супроводжуючi спiшаться, пiсля чого один з незнайомцiв подав руку для привiтання. – Радий познайомитися, вельможний пане, – з пошаною вимовив вiн, – дозвольте представити себе: сотник Коваленко. Я та моi товаришi, – вiн вказав на мовчазних козакiв у себе за спиною, – маемо щасливу нагоду виступити тут вiд його милостi пана гетьмана Івана Брюховецького й узгодити нашi подальшi дii. Заранi можу сказати, що його милiсть погоджуеться на всi вашi вимоги, тож маемо обговорити лише кiлька дрiб'язкових питаннь по узгодженню вашого виступу. – До ваших послуг, – кивнув, погоджуючись, Іван. Коваленко посмiхнувся. – Тодi прошу, закусимо бiля нашоi скромноi кабицi, вип'емо по чарцi оковитоi i побалакаемо. – Зачекалисьмо, – виступив з-за спини сотника усмiхнений Микола Охрiменко. Поручник Почобут-Одланицький горiв вiд нетерпiння. Усе навкруг нього дiялося надто повiльно. Повiльно збиралися жовнiри, призначенi для експедицii до Команi в невеличкому й темному дворi-колодязi монастиря. Повiльно радилися в королiвських покоях офiцери, вирiшуючи якiсь другоряднi питання його, Почобут-Одланицького, майбутньоi експедицii. Повiльно йшли конi, навiть пущенi за наказом поручника риссю, алюром не надто комфортним для важко озброених жовнiрiв. Молодий пан Ян Володислав не знаходив собi мiсця, з жахом уявляючи, як вони, затриманi всiма цими безглуздими зволiканнями, застануть лише покинуте селище, а хитрий, немов лисиця, Богун вислизне з його рук, щоб дiстатися у здобич i примножити славу когось iншого. О, тричi помиляються тi, хто вважае, що високе походження й родовитiсть самi собою гарантують положення в суспiльствi, вiйськову славу, а надто здiйснення честолюбних планiв амбiтноi молодоi людини, якою, безумовно, був поручник Ян Володислав. Адже всi його вчинки мимоволi будуть порiвнянi з подвигами знаменитих предкiв, кожен крок нелегкими сходами до слави i благополуччя зiставлений з iхнiми славними дiяннями, проаналiзований i безлiч разiв обговорений у колi родинних рад, пiсля чого, звiсно, залучений до надто блiдих виявiв кращих рис родин Почибутiв i Одланицьких. Так, вони надто прискiпливi, тi старовиннi поборники родинноi честi, й задовольнити iхнi надто високi критерii непросто, особливо коли на твiй вiк не випали славнi й переможнi вiйни з османами та степовi рейди на татарськi улуси. Навiть Хмельниччина залишилася позаду, залишивши молодому поручнику для здобуття слави лише цю незрозумiло тягучу вiйну з Московським царством, вiдсутнiсть великих битв i можливостi вiдзначитися. Тож хiба мiг поручник дозволити собi втратити нагоду прославитись, як людина, котра взяла в полон ненависного добрячiй половинi Польщi полковника Богуна? Пов'язати свое iм'я з падiнням з п'едесталу козацькоi слави одного з найближчих поплiчникiв Хмельницького, того, хто зупинив Мартина Калиновського у Вiнницi й вивiв з-пiд носа всього коронного вiйська козакiв пiд Берестечком? Так, доля, без сумнiву, пiднесла пану Яну надзвичайно гарний дарунок, i лише вiд нього залежало, як вiн скористаеться з такоi нагоди. Якщо вiрити Сопра-новичу, лотрiв у Команi усього кiлька десяткiв – Богун вирушив на перемовини сам, не бажаючи привернути увагу до своiх дiй до того, як кавалерiя Брюховецького пiдiйде впритул до мiсця iхньоi ймовiрноi зустрiчi. Це й е його помилка. Ось тiльки б конi йшли швидше, тiльки б жовнiри передчасно не сполохали звiра… – Тому, хто вiзьме Богуна, триста злотих вiд мене особисто! – гукнув поручник, звертаючись до жовнiрiв, i з задоволенням побачив, як запалали iхнi очi, як пожвавилися обличчя. За три сотнi злотих вони викладуться повною мiрою, тож у загнаного в пастку Богуна буде ще менше шансiв. За версту вiд Команi, як i було умовлено ранiше, загiн розбився на три частини i почав стискати коло навкруг селища, намагаючись до останнього не вiдкрити своеi присутностi, у чому немало допомагали заростi верболозу, що ними було вкрито болотистi околицi села. Окрема пiвсотня драгунiв зайняла позицiю за пiвтори версти вiд Koманi в напрямку Новгород-Сiверського – мiсцевiсть тут являла собою порослу лише степовою тирсою кручу, котра вела майже до самого мiста, тож проглядалася на значну вiдстань, а Почобут-Одланицький, боячись передчасно виказати свою присутнiсть, був надто обережним. Не минуло й години пiсля того, як король Речi Посполитоi вiддав наказ припинити злодiяння Богуна, як лещата навкруг нього почали невпинно стискатися… – Я радий, що ми змогли порозумiтися, – сотник Коваленко пiднявся з-за столу й вклонився Богуновi. – Мушу йти, рейментарi призначених вам на допомогу полкiв очiкують новин вiд мене. Пан наказний гетьман залишиться в Команi? – Нi, – раптом вiдкинув Іван ранiше розроблений план. – Мушу бути коло своiх людей у час, коли залунае сурма. Для них це важливо, та й менi спокiйнiше. – Але якщо вас було помiчено на шляху сюди, у ляхiв можуть виникнути питання, адже ми говорили про це. Іван заперечливо покрутив головою. – Я впевнений у своiх людях, сотнику. Тож якi б питання до мене не виникли в пана круля та його пiдручних, маю великий сумнiв у тому, щоб вони могли поставити iх менi без моеi на те згоди. До ранку, сотнику, до швидкоi зустрiчi. – Так, до зустрiчi, – Коваленко ще раз вклонився i попрямував до дверей. Цiеi митi за сотню крокiв вiд тину, у засипаному кучугурами снiгу садку драгуни Почобут-Одланицького нарештi встали на повний зрiст, приготували до залпу мушкети й почали обережно наближатися. – Ляхи! – крикнув хтось iз козакiв на подвiр'i й тiеi ж хвилини впав, обливаючись кров'ю, збитий з нiг першим залпом ворожих мушкетiв. Заiржали, метаючись, бiля конов'язi конi. – Ляхи, – видихнув Охрiменко i кинувся до вiкна. Не далi як за п'ятдесят крокiв вiн побачив темнi шеренги ворожих драгунiв. Швидким кроком перебiг до вiкна у протилежнiй стiнi – та ж сама картина. Вилаявшись, кинувся в сiни i прочинив дверi на вулицю. Прямо перед ним у калюжах кровi конали трое козакiв, кожен отримав по кiлька мушкетних куль – драгуни, перезарядивши зброю, пiдходили впритул до низького тину, котрий вiдокремлював невеличке подвiр'я вiд посиланого на зиму коров'ячим гноем городу. – Усе, – мовив вiн, повернувшись до свiтлицi. – Обложили, наче вовка у лiгвi. Не вибратись… Богун спокiйно пiдiйшов до вiкна й заглянув крiзь зеленкувату шибку. Вiн зрозумiв, що сталося, пiсля першого ж пострiлу на дворi. Швидко пiдпалив вiд каганця лист Брюховецького i кинув його на глиняну миску, яка стояла на столi. – Ось що, сотнику, – повернувся вiн нарештi до Коваленка, – вони по мене. Не лiзьте на рожен. – Я з вами, пане Іване, – повiльно покрутив головою Охрiменко. – Мiй дiд, мiй батько завжди пiд рукою Богунiв служили, пiд нею й голови склали. Видно й менi така доля. – Не мели дурниць! – вигукнув Іван. – Скажеш – простий козак, сказали iхати, поiхав. Нiчого не вiдаю. Дасть Бог, виживеш. – Нi, Богуне, – з кривою посмiшкою Микола потягнув шаблю з пiхов. – Ти пан розумний, та в мене своя голова. – Вiн правий, – пiдтримав Миколу Коваленко i теж потяг шаблю. – Нам усiм одна доля. Попрощаймося краще, анiж сперечатися. – Вiн пiдiйшов упритул до Івана. – Багато чув про тебе, полковнику, давно хотiв познайомитись, тож сам Брюховецького вблагав, щоб з листами мене вiдрядив. Ось i познайомились… Але головне те, що я не жалкую. Прости ж менi, славний полковнику, як i я тобi прощаю. – І ти прости менi, сотнику, – поклав йому руку на плече Іван. – І ти, Миколо, може, коли образив чим. – Прости й ти менi, Богуне, – озвався Охрiменко. На вулицi чулися швидкi команди польською мовою i гупання важких жовнiрських чобiт. – Ех, доведеться без попа Богу душу вiддати, – сплюнув спересердя Коваленко. – Виходьте всi з халупи, i ми збережемо вам життя, – почувся з вулицi дзвiнкий юнацький голос. – Ба, дiтей по нас прислали, – збив шапку на потилицю Охрiменко. – Виходьте, доки ми не пiдпалили це гнiздо до дiдька лисого! Іван втомлено зiтхнув. Ось i все. Вiн не жалкував нi про що. Усi з ким починав цю вiйну, вже давно покояться з миром, i лише йому, гнаному теренами життя, досi вдавалося уникнути смертi. Але вiчно неможливо уникати ii. Рано чи пiзно щербата з косою постане у дверях i накаже йти за нею. Що ж, вiн готовий. – Прости й ти менi, люба Ганнусю, – прошепотiв одними губами… Коли поручник Почобут-Одланицький утратив терпiння i зрозумiв, що живим Богун в руки не дасться, його охопила злiсть. Як смiе вiн, загнаний у кут пацюк, псувати так гарно проведену Почобут-Одланицьким операцiю? Як смiе вiдбирати щасливу нагоду похизуватися перед самим королем, ведучи до нього закованого в кайдани бранця? Що ж, нехай мертвим, але вiн доставить його королю! – Напшуд, жовнежи! – гаркнув поручник i першим кинувся через тин до хати, з якоi щойно вилетiли вiд мушкетного залпу шибки пiдслiпуватих вiкон. Драгуни, побоюючись пострiлiв у вiдповiдь, знехотя послiдували за рейментарем. – Напшуд! – ще раз крикнув вiн i тiеi ж митi зустрiвся поглядом з Богуном. Мiцний, немов скеля, невмолимий, немов рука Господня, йшов йому назустрiч наказний гетьман козацького вiйська, тримаючи в однiй руцi важку карабелу, в iншiй – пiстолет. Слiдом за Богуном ступали ще двое козакiв зi схожими на зрiзи мушкетних стволiв, вiдстороненими очима. І немов налетiвши на невидиму стiну, зупинився поручник. У якомусь диявольськи повiльному темпi побачив вiн могутню постать козацького ватажка, що насувалася на нього, заступаючи сонце, i гостру шаблю, котра була невмолимо близько вiд обличчя. Паралiзуючи свiдомiсть страхом, уявив, як ii лезо, зметнувшись, опускаеться на його голову. Не помiтив навiть, як випустив з ослаблоi руки палаш. І цiеi хвилини в полi його зору на мить з'явилося, обриваючи притомнiсть, рукiв'я пiстолета, що його тримав у лiвiй руцi Богун. Скрикнувши, немов дiвчина, впав поручник Почобут-Одланицький, i хвиля безпам'ятства надовго накрила його повну амбiцiй i честолюбства свiдомiсть. Вiн уже не почув переляканого крику хорунжого, котрим той намагався владнати перелякану батаву стрiльцiв. – Готуйсь! – волав хорунжий, а сам не мiг примусити себе подивитися на постать козацького ватажка, яка, немов зачарована, швидко наближалась до нього, на ходу зарубавши кiлькох драгунiв з тих, котрi кинулися до хати слiдом за поручником. – Вогонь! – вiд напруження й страху хорунжий верещав. Важкий залп гулко вдарив, злетiвши до небес, розриваючи морозну тишу, збив паморозь з навколишнiх дерев i повернувся криком переляканого гайвороння. І знову бачена колись брама серед почорнiлоi, немов сажа, землi постала перед втомленим поглядом Івана. Тiльки цього разу вiн рiшуче пiдiйшов до неi i штовхнув холодне шорстке дерево, намагаючись широко вiдчинити ii. І вона вiдчинилася тихо й легко. Примусила затаiти подих вiд несамовитоi хвилi добра i неземноi легкостi. Свiдомiсть, розколовшись на тисячi кришталевих друзок, розчинилася в чомусь величному i неосяжному, як сам всесвiт. Залишились лише тиша та спокiй… – Усе закiнчено, – оглянувши тiла викладених у ряд козакiв i Богуна, пiдкоморiй мозирський, стражник великого князiвства Литовського, пан Михал Леон Обухович вiдiйшов вiд убитих i невiдомо навiщо старанно витер руки бiлоснiжною хусточкою. – Вiн знайшов свою долю. Єжи Любомирський, усе ще злий через те, що йому довелося за наказом короля покинути ставку i iхати до Команi, аби особисто засвiдчити, що вбито саме Івана Богуна, колишнього полковника кальницького, а нинi наказного гетьмана козацького корпусу коронного вiйська, вiдвернувся спиною до викладених у рядок мерцiв. – Що з поручником? – запитав коротко. – Живий. Отримав сильний удар по головi, тож зараз лежить у моему ридванi. Вiн хотiв особисто доставити тiло Богуна пану крулю. – Очевидно, удар був досить сильний, – кинув крiзь зуби Любомирський i вирушив до своеi карети, яка очiкувала неподалiк. – Закопати iх усiх за селом, слiди поховань замаскувати. Ви хоч розумiете, ким був для козакiв Богун i що вони зроблять у разi, коли у таборi з'явиться його тiло? – сказав наостанок. Через три хвилини запряжена цугом шiстка коней уже несла екiпаж Єжи Любомирського до розташованоi в монастирi королiвськоi ставки. * * * Вiйна повiльно вiдступила вiд околиць Новгород-Сiверського, i люди, змушенi майже всю зиму переховуватись у навколишнiх лiсах, нарештi змогли повернутися до своiх осель для того, щоб поправити занедбане за зиму господарство, зорати землю i продовжити свою важку боротьбу за виживання. Повернулися до своiх домiвок i жителi невеличкого села Комань, що заховалося у верболозах над невеличким потiчком неподалiк вiд Десни. Порали худих корiв. Орали землю, допомагаючи одне одному, пiдмащували глиною хатки, котрi пiсля вiдвiдин польських жовнiрiв узимку мали жалюгiдний вигляд. Поступово неспiшне селянське життя поверталося у свое звичне русло, i навiть панський урядник з Новгород-Сiверського завiтав, щоб порахувати тих, хто пережив минулу зиму i тепер мiг працювати на панщинi, а це промовляло про наявнiсть завтрашнього дня в Команi. Поступово залишилися в минулому спогади про нещодавню польську навалу, про страх при виглядi рейтарських роз'iздiв i ласих до грабунку зграй ландскнехтiв, про холод i голод у виритих в мерзлому лiсовому грунтi землянках. Пам'ять не зберiгае поганого надто довго, а суворе крiпацьке життя надто важке, аби можливо було довго згадувати подii, котрi несли голод, страх i холод, адже завтрашнiй день мiг принести iх знову. Забулися подii минулоi зими в Команi. І лише одна подiя сколихнула неспiшний плин життя в селi. За тиждень пiсля Зелених свят принесли швидкi конi до Команi невеликий ридван, оточений почтом iз двох десяткiв озброених козакiв. Єдиною пасажиркою загадкового ридвана була висока моложава жiнка, одягнена в жалобний наряд. Повiльно пройшла вона по селу, тримаючись за руку стрункого юнака в довгополому козацькому каптанi з вiдкинутими назад рукавами. Повним суму поглядом намагалася заглянути в очi незвиклих до уваги вельможного панства селян, немов хотiла iх запитати про щось, але не наважувалась i йшла все далi й далi. Час вiд часу людям здавалося, що панi ледве тримаеться на ногах, i лише рука козака, на юному обличчi котрого ледь-ледь почали пробиватися першi вуса, утримувала ii вiд того, щоб впасти знесилено на вкриту жовтуватим пилом вуличку. На якусь хвилину вона зупинилася бiля господи Петра Хлiба, тiеi самоi, котру бiльше од iнших пошкодили минулоi зими ляхи, зi стiн якоi Петро, поправляючи iх навеснi, виколупав кiлька десяткiв важких мушкетних куль. Тремтячими руками вхопилася за низький, порослий пагонами квасолi тин, i деякий час так i стояла, доки юнак, що супроводжував панi, не обiйняв ii й не повiв далi. – Ходiмо, мамо, ходiмо… І лише на вигонi над селом, там, де дерся вгору звивистий шлях до Новгород-Сiверського, вона зупинилася надовго, попросивши сина зачекати на неi бiля ридвана. Не менше години стояла вона, вдивляючись в обрiй, над яким, пофарбувавши його червоним, висiло готове вирушити в нiчну мандрiвку далекими землями сонце. Вiдшукувала очима кожний кущик, дрiбну билинку, найменшу деталь краевиду, намагаючись довiку зберегти в пам'ятi картини мiсць, де зустрiв свою загибель милий ii серцю чоловiк. – Спи, мiй любий, – шепотiли ii вуста. – Тепер ти можеш вiдпочити вiд праць. Тепер тебе не пожене в морок i заметiль твоя немилосердна доля. Тепер ти маеш спокiй, котрий заслужив… І лише з останнiми променями сонця, коли на буйнi трави впала важка холодна роса, повернулася вона до ридвана. Цвьохнув батiг, i гарячi конi понесли геть вiд здивованих жителiв села Комань дивну панi та ii мовчазний почет. Понесли, щоб бiльше нiколи не повернути в дорогi ii серцю мiсця. 29 березня 2008 року notes Примечания 1 Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно. 2 Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай. 3 Волейна потреба (заст.) – вiйна, генеральна битва. 4 Virtus domine (лат.) – вельможний пане. 5 Бинамнiй (заст.) – аж нiяк, анi трохи. 6 Бандолет – короткий карабiн, який нагадував великий пiстолет i використовувався у кавалерii, зокрема рейтарами. 7 Лорiка, калiги, пiаум, скутум (лат.) – вiдповiдно: панцир; солдатськi чоботи; дротик з чотиригранним древком; щит. 8 Senatus populus que Romano! (лат.) – Іменем сенату та Римського народу! 9 «Дванадцять апостолiв» – так жартiвливо iменували в европейських армiях епохи ренесансу солдатську перев'язь з прикрiпленими до неi дванадцятьма дерев'яними цилiндриками, у кожному з яких знаходився вимiряний заряд пороху, що було потрiбно для бiльш швидкого перезаряджання зброi пiд час битви. 10 Якiрцi – невеличкi вiстря з гартованоi крицi, призначенi для пошкодження кiнських копит пiд час захисту вiд комонних атак. Були схожими на ногу птаха й влаштованi так, що пiд час розкидання завжди спрямовували ся догори одним з гострих кiнцiв. 11 Чарухи (тур.) – постоли, домашнi туфлi. 12 Олександр Бруханський пiд час означених подiй займав посаду полковника Бiлоцеркiвського полку реестрового козацтва, на яку був призначений польською владою. 13 Dolor (лат.) – бiль. 14 Patientia (лат.) – терпiння. 15 Саме так в «Історii Русiв» описуеться страта гетьмана Острянинi i його старшини пiсля поразки очолюваного ними повстання. Цiлком ймовiрним на думку автора е бiльш ранне джерело, з якого взято такий детальний опис злодiйства польськоi влади над повсталими козаками. 16 Куша (заст.) – арбалет. 17 Signum stupidiatis (лат.) – вiдзнака за дурiсть 18 Co modo (лат.) – таким чином. 19 Pro bono publico (лат.) – задля загального блага. 20 Veritas vines (лат.) – iстина у винi. 21 Bibo (лат.) – пити. 22 Возний – у Речi Посполитiй – судовий виконавець. Людина, яка в силу своеi посади мусiла бути педантом i бюрократом. 23 Курiнь – у реестровому вiйську на вiдмiну вiд Низового Запорiзького вiйська курiнь був найменшою вiйськовою одиницею у складi сотнi. 24 In praedam (лат.) – у здобич. 25 Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й iнше озброення. 26 Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв). 27 Ванацii (заст.) – навчання. 28 Текст цього унiверсалу взято з лiтопису Самiйла Величка i адаптовано до сучасноi украiнськоi мови. Щодо дати пiд унiверсалом, як втiм i автентичностi тексту, то з цього приводу точаться запеклi суперечки серед украiнських iсторикiв. Автор дозволив собi повiрити Самiйлу Величку i датi 10 червня. 29 Абихмо (заст.) – щоб ми. 30 Ватувати (заст.) – розраховувати, мати надiю. 31 Целебрування (заст.) – урочисте вiдправлення обряду. 32 Нестервар – давня назва мiста Тульчин. 33 Альбовем (заст.) – тому що. 34 Agricolae (лат.) – землероби. 35 Лабцювати (заст.) – хапати руками, бити. 36 Човганський Камiнь – сучасне мiсто Теофiполь, районний центр Хмельницькоi областi. 37 Censura (лат.) – оцiнка. 38 Тут маеться на увазi крилатий вислiв, котрий iсторiя приписуе Богдану Хмельницькому: «Перина, Латина i Дитина!» Натяк на пристаркуватий вiк i немiчнiсть Домiнiка Заславського, вченiсть Миколая Остророга, котрий не був вiйськовим у повному розумiннi, й зовсiм молодий вiк та недосвiдченiсть Олександра Конецпольського, сина покiйного коронного гетьмана Речi Посполитоi. 39 Венц (заст.) – отже. 40 Перевадовати (заст.) – переконувати. 41 Пожегнанне (заст.) – прощання. 42 Carpe diem (лат.) – користуйся миттю. 43 Безецник (заст.) – нечестивець, негiдник. 44 Кнiпель – заряд для гладкоствольноi артилерii, який уявляв з себе двi залiзнi кулi, скрiпленi ланцюгом або залiзним стержнем. Найчастiше використовувався на морi для пошкодження такелажу ворожих кораблiв. 45 Куша (заст.) – арбалет. 46 Гетьман Ясько Неродич-Бородавка був страчений на початку вересня 1621 року в козацькому таборi пiд Хотином пiсля того, як козаки звинуватили його в недбайливому командуваннi вiйськом, що призвело до загибелi близько двох тисяч козакiв пiд час руху на з'еднання з армiею Кароля Ходкевича. 47 Жаковати (заст.) – грабувати, громити. 48 Скутечне (заст.) – вдало, успiшно. 49 Скора (заст.) – шкура. 50 Послiжде (заст.) – врештi. 51 Миркати (заст.) – вiтати з святами (вiд «мир вам!») 52 Найвенцей (заст.) – найбiльше 53 Кос (пол.) – дрозд. 54 Interventus (лат.) – прихiд, прибуття. 55 Дезидератами (заст.) – побажаннями. 56 Laudetur, vacat, periculosus (лат.) – прославлений, вiльний, небезпечний. 57 Карвасари – район мiста Кам'янця-Подiльського, який знаходиться безпосередньо пiд скелею, на якiй побудовано мiсто i Стару фортецю. 58 Морг – старопольська мiра площi, котра дорiвнювала приблизно 0,6–0,7 гектара. 59 Еразм Ротердамський (1469–1536) – видатний гуманiст, письменник i вчений епохи Вiдродження. Автор монографii «Похвала глупотi», у якiй висмiюе глупоту жiноцтва. 60 Тут цитата з твору Еразма Роттердамського «Похвала глупотi»: «Ще Платон сумнiвався, до яких iстот занести плем'я жiноче, до розумних чи до нерозумних. Цим хотiв показати, що глупота – характерна ознака жiночоi статi». 61 Liberum veto – принцип одноголосного прийняття рiшень, який утворився в польському сеймi наприкiнцi XVI сторiччя. Надавав право сеймовiй меншостi або навiть окремому депутату зупинити дiяльнiсть сейму i анулю вати всi його рiшення. 62 Драгоман – перекладач при дипломатичних представництвах краiн Сходу в той час. 63 Арме – закритий шолом iз забралом, котре вiдкидалося догори або в бiк. 64 Cosacorum terror (лат.) – жах козацький. 65 Комплот (заст.) – зговiр, змова. 66 Промова Б. Хмельницького тут наведена в тому виглядi, як вона подаеться у працi М. Грушевського «Історiя Украiни – Руси». – T. 9, роздiл 7, с. 2. Грушевський, в свою чергу, посилаеться на ще бiльш раннi джерела: Історiя Бантиша-Каменського 1822 р. 67 Станiслав Орiховський (1513–1566) – видатний украiнський письменник, оратор i публiцист. 68 Pa?map (заст.) – розбiйник, грабiжник. Не плутати з рейтарами. 69 Кабуз (заст.) – дощенту. 70 Бачмаги (заст.) – черевики. 71 Радней (заст.) – лiпше, з бiльшою охотою, швидше. 72 Мозиря i Вдовиченко – козацькi старшини, котрi пiсля пiдписання Б. Хмельницьким Бiлоцеркiвського миру у 1651 роцi очолювали виступи проти гетьмана. Бунт був жорстоко придушений вiрними гетьману козаками. Л. Мозиря був страчений, Вдовиченко страти уник. У числi учасникiв заворушень тiеi пори проти Хмельницького деякi дослiдники iсторii Украiни називають з-помiж iнших й Івана Богуна. 73 Д. І. Яворницький. «Історiя запорозьких козакiв». – Т. 2. с 194. Лист цитовано тодiшньою росiйською мовою через те, що царська влада Росiйськоi iмперii не дозволяла автору друкувати своi твори украiнською мовою.