Ігор Скиба » Церковно-громадська діяльність митрополита Полікарпа Сікорського (1920-ті рр. – 1945 р.): контекст руху за українізацію православ'я
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Церковно-громадська діяльність митрополита Полікарпа Сікорського (1920-ті рр. – 1945 р.): контекст руху за українізацію православ'я

Дисертація
Написано: 2020 року
Розділ: Історична
Додав: balik2
Твір додано: 23.05.2020
Твір змінено: 23.05.2020
Завантажити: pdf див. (1.9 МБ)
Опис: Скиба І. Церковно-громадська діяльність митрополита Полікарпа
Сікорського (1920-ті рр. – 1945 р.): контекст руху за українізацію
православ’я. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. – Національний університет
«Острозька академія», Острог, 2020.
Роботу присвячено комплексному дослідженню церковно-громадської
діяльності Петра Дмитровича Сікорського − у майбутньому митрополита
Полікарпа − у контексті руху за українізацію православ’я.
На основі виявлених та опрацьованих джерел висвітлено важливі
біографічні моменти початкового періоду життя П. Сікорського, становлення
його як особистості, здобутки першого періоду церковної діяльності, участь у
національно-церковних процесах на Волині в 1920-х рр., а також його внесок
в українізацію Православної Церкви в Польщі як Луцького вікарного
єпископа.
Розглянуто світоглядне становлення майбутнього митрополита в дитячі
та юнацькі роки під час опанування знань у духовних і світських навчальних
закладах, професійного зростання й досягнень у церковно-господарській та
національно-церковній сферах.
У дослідженні показано, що визначальний вплив на формування
світоглядних засад майбутнього митрополита Української Автокефальної
Православної Церкви, зокрема його духовно-національної ідентифікації,
справили батько-священник, традиційне православне українське родинне
коло, а також освітньо-культурне середовище Умані та Києва. Національно-
патріотичний характер церковно-громадської діяльності П. Сікорського
викристалізувався та виявився під час участі в роботі Всеукраїнського
Православного Церковного Собору та виконання обов’язків віцедиректора
департаменту загальних справ Міністерства ісповідань уряду Української
Народної Республіки. 3

Духовна та життєва позиція П. Сікорського формувалася в середовищі
українських церковних і політичних сил, які після падіння Російської імперії
опинилися в авангарді інституційної розбудови українського православ’я й
Української держави.
Проаналізовано роль і досягнення майбутнього митрополита в
національно-церковному русі Західної Волині 20-х рр. ХХ ст.
Послідовна проукраїнська церковно-громадська діяльність
архимандрита Полікарпа неодноразово викликала не тільки спротив із боку
проросійськи налаштованого православного кліру і чернецтва, а й польської
влади. Одним із наслідків цього стали його неодноразові переміщення, а
також своєрідні «заслання» з Волині до Віленського (1923 р.), а потім –
Жировицького (1927 р.) монастирів.
Але ні гостре несприйняття його проукраїнської діяльності частиною
православного кліру, ні неприхильне ставлення з боку польської
адміністрації, чого не могла ігнорувати церковна влада, не зменшили його
авторитет у середовищі національно свідомих православних українців. Понад
те, оскільки важливою ланкою дерусифікації Православної Церкви, її
послідовної українізації, вони вважали набуття нею національного
єпископату, то одним із його претендентів усе частіше називали саме
архимандрита Полікарпа. Чи не найбільш виразно це виявилося під час
підготовки до Луцького церковного з’їзду (1927 р.), коли одним із
потенційних претендентів на єпископську висвяту ініціатори й організатори
його проведення розглядали саме архимандрита Полікарпа.
Відзначено, що завдяки своїй наполегливій і цілеспрямованій
церковно-громадській діяльності він став значущою постаттю національно-
церковного руху на Волині. Попри протидію як із боку представників кліру,
так і світських чинників, він 1932 р. був висвячений у єпископи.
Показано новий вимір і результативність діяльності П. Сікорського
щодо українізації церковного життя з повноваженнями вікарного єпископа
Волинської єпархії. 4

Новим результативним етапом духовної й церковно-адміністративної
праці для архимандрита Полікарпа став час його перебування єпископом
Луцьким, вікарієм Волинської єпархії. Висвята Полікарпа 1932 р. мала
велике духовне і морально-психологічне значення для українського
національно-церковного руху в Польщі. Уперше православні українці
отримали канонічного єпископа, і цим нівелювалися всі пропагандистські
закиди з боку місцевих православних росіян про незаконність їхніх вимог,
зокрема запровадження української мови у богослужбову практику.
Упродовж травня 1932 р. владика Полікарп здійснив низку відправ у
різних парафіях Волині, хоча статус вікарного єпископа обмежував його
церковно-адміністративні повноваження. На якісний стан кадрів вікаріату він
міг упливати лише шляхом відповідних клопотань перед керуючим єпархією.
На той час чи не єдиним дієвим засобом його впливу на церковне життя
Луцького, Горохівського та Володимир-Волинського повітів були візитації
парафій.
Цілеспрямоване обмеження архипастирських візитацій владики
Полікарпа, яке санкціонував правлячий Волинський архиєрей на вимогу
воєводського уряду, призвело до того, що він поступово переорієнтував свою
діяльність на активну участь у роботі низки національно зорієнтованих
церковно-громадських інституцій. Особливе місце серед них посідало
Товариство імені митрополита Петра Могили. Важливим етапом діяльності
владики Полікарпа впродовж 1930-х рр. стала участь у роботі Волинських
єпархіальних зібрань духовенства і мирян у січні 1935 р. і лютому 1936 р.
Їхні ухвали зміцнили процес українізації Церкви в краї, зокрема
демократизацію єпархіального управління.
Із моменту створення в 1935 р. Богословської секції при Товаристві
імені митрополита Петра Могили владика Полікарп зосередився на реалізації
нею важливих духовно-просвітницьких завдань. Водночас зі співпрацею з
Товариством імені Петра Могили єпископ активно займався справою
перекладу богослужбових чинів. 5

З’ясовано детермінанти позиції владики Полікарпа щодо неканонічного
приєднання парафій і монастирів Православної Церкви колишньої Польщі до
складу РПЦ в 1940-1941 рр., висвітлено місію в процесі інституалізації
УАПЦ формації 1942 р., основні напрями пастирської праці в окупаційний
період і роль у конфесійно-інституційних трансформаціях українського
православ’я на завершальному етапі війни.
Після початку Другої світової війни і знищення польської державності
єпископат Православної Церкви Західної України мав твердий намір
продовжувати свою діяльність у канонічному зв`язку зі своїм першоієрархом
митрополитом Діонисієм Валединським. Із цією метою було створено
тимчасовий Синод, а також ухвалено рішення, які мали врегулювати
невідкладні питання церковного управління. Однак на початку 1940 р.
радянський режим активізував свою діяльність, спрямовану на зміну її
юрисдикційного центру – приєднаного до Німеччини Генерал-
губернаторства й підпорядкування Московській Патріархії.
Наслідком реалізації чинною владою щодо Православної Церкви цього
регіону комплексу заходів силового, зокрема морально-психологічного
характеру, а також використання нею «поєднавчої» діяльності впокореної
ієрархії РПЦ, стало підпорядкування їй трьох із п`яти єпископів із
західноукраїнських теренів. Водночас двоє православних владик −
Олександр Іноземцев і Полікарп Сікорський цього уникли.
Невизнання над собою влади Московської Патріархії для єпископа
Полікарпа мало принциповий характер, оскільки було пов`язане з його
багаторічною багатовекторною діяльністю, спрямованою на розвиток
українського православ`я, імплементацією його набутків у духовно-
культурний простір автохтонного населення регіону. Очевидці тих подій
пізніше свідчили, що він цілком усвідомлював загрозу «ціни» за свою
непоступливість, але був готовий за будь-яких обставин відстоювати її.
Високий рівень національної свідомості, освіченості, значний життєвий
досвід, а також такі риси характеру, як твердість у дотриманні переконань, 6

здатність ухвалювати самостійні, глибоко осмислені рішення, стали
запорукою впевненості владики Полікарпа в згубності визнання над собою
юрисдикції Московської Патріархії, а також у немічності та нетривкості
радянського режиму через наближення війни між СРСР і нацистською
Німеччиною.
Єпископ Полікарп, зрештою, як і всі інші православні архиєреї, не
конфронтував із чинною владою, публічно виявляв лояльне ставлення до
посланців РПЦ, але протидіяв духовному насиллю тактикою перманентних
відтермінувань свого підпорядкування Московській Патріархії. Є підстави
для твердження, що вона себе виправдала через, по-перше, незацікавленість
радянських органів у гучних ексцесах на релігійному ґрунті, а, по-друге,
тому, що вони не встигли здійснити щодо нього відповідних санкцій через
неочікуваний превентивний наступ німецького війська.
Простежено внесок владики Полікарпа в організаційне оформлення
УАПЦ в другій половині 1941 – на початку 1942 рр. Загальнополітичні
обставини вплинули на можливі шляхи розвитку українського православ'я.
Унаслідок установлення німецького окупаційного режиму землі Західної
Волині ввійшли до складу рейхскомісаріату «Україна» та були відділені
кордоном від Холмщини й Підляшшя і всієї Варшавської Митрополії, де
процес українського національно-церковного відродження відчутно
просунувся вперед. У цей час претендентами на лідерство в Православній
Церкві стали владики Олексій Громадський, Полікарп Сікорський та Іларіон
Огієнко. Загалом церковно-громадський провід був налаштований проти
залежності як від Московської Патріархії, так і Варшавської Митрополії.
Упродовж липня 1941 р. ситуація щодо майбутнього Православної
Церкви в Україні залишалася невизначеною. Доля українського православ’я
на Волині та в усій Україні під німецькою окупацією вирішувалася за її
межами. Нацистський уряд постановив не допускати на нові території як
єпископів Російської зарубіжної Церкви, так і Православної Церкви в
Генерал-губернаторстві. У середині липня 1941 р. архиєпископ Пінський 7

Олександр Іноземцев відновив єднання зі своїм першоієрархом
митрополитом Діонисієм. У цей час старшим за хіротонією на Волині
залишався архиєпископ Олексій Громадський. 18 серпня 1941 р. під його
головуванням у Почаївській лаврі було проведено Обласний Собор
православних єпископів. На ньому було ухвалено рішення про автономний
статус Православної Церкви в Україні в юрисдикції Московської Патріархії.
Єпископ Полікарп не брав участі в його роботі.
Своїм листом від 13 листопада 1941 р. він засудив підпорядкування
архиєпископа Олексія Московській Патріархії, назвав Почаївський Собор
псевдособором, а його постанови недійсними. 24 грудня 1941 р. митрополит
Діонисій надіслав владиці Полікарпу декрет, яким було встановлено
Тимчасову Адміністратуру Варшавської Митрополії на «звільнених
українських землях», а його призначено її Адміністратором. Зрештою він
став очільником самодостатнього еклезіального організму – УАПЦ, оскільки
декрет митрополита Діонисія від 24 грудня 1941 р., по суті, виявився першим
кроком на шляху її інституалізації як помісної церкви з канонічним
єпископатом. Дотримуємося із цього приводу твердження Івана
Власовського, що юрисдикція митрополита Діонисія «зводилась властиво до
духовної опіки над Українською автокефальною (defacto) церквою», оскільки
він як її офіційний предстоятель не мав можливості реалізувати щодо неї
канонічно-юрисдикційних функцій. Формально УАПЦ перебувала в складі
Православної Церкви Генерал-губернаторства, а реально була
самодостатньою. Легалізація статусу її керівника в очах цивільної влади
дозволила Полікарпу здійснити кроки з розбудови організаційної структури
УАПЦ. Так, у лютому 1942 р. у Пінську було рукоположено кілька її
єпископів.
Проаналізовано напрями діяльності владики Полікарпа, спрямовані на
розбудову УАПЦ, заходи з нейтралізації антиукраїнських медійних атак
сталінського режиму. 8

Організаційне оформлення УАПЦ змусило сталінський режим
активізувати боротьбу за настрої населення на окупованих територіях уже на
початку 1942 р. Це чинилося, зокрема, через дискредитацію духовних осіб,
які виступили проти підпорядкування Московській Патріархії, нав’язування
їм ярлика пронімецької структури. Головним об’єктом її нападок став
владика Полікарп, якого 28 березня 1942 р. архиєрейський Собор позбавив
духовного сану і чернецтва. Московська Патріархія звинуватила його у
вчиненні церковних злочинів. Архиєпископ Полікарп дав обґрунтовані
відповіді на закиди з боку московської церковної ієрархії.
Іншим вектором його діяльності стала розбудова УАПЦ. Так, було
прийнято «Тимчасовий статут Святої Православної Автокефальної
Української Церкви», сформовано персональний склад Адміністратури
УАПЦ, налагоджено її роботу.
У відносинах із окупаційною владою та у вирішенні низки питань
владика Полікарп демонстрував поміркованість і далекоглядність. Так, у
справі потенційного об’єднання ГКЦ та УАПЦ він стояв на позиції, що
переважна частина православного кліру і вірних прихильно ставиться до ідеї
їхнього об’єднання. У ситуації толерування німцями поділу українського
православ’я на дві церковні інституції, владика Полікарп прагнув знайти
порозуміння з митрополитом Олексієм Громадським, що зробило можливим
Акт поєднання 8 жовтня 1942 р. Хоча воно, зрештою, не було реалізоване
переважно через протидію німців, але стало свідченням доцентрової
тенденції в середовищі національно свідомих православних ієреїв.
Адміністратура УАПЦ на чолі з владикою Полікарпом діяла в умовах
ретельного контролю з боку німецької окупаційної влади. На початку січня
1943 р. високопоставлений чиновник генерал-комісаріату «Волинь і Поділля»
Ляндрат запросив митрополита Полікарпа для повідомлення про новий
порядок організації церковного життя в рейхскомісаріаті «Україна». Німці
обмежили юрисдикцію єпископів територіями генерал-комісаріатів.
Відповідно, компетенція Адміністратури УАПЦ мала поширюватися лише на 9

територію генерал-комісаріату «Волинь і Поділля». Собор єпископів УАПЦ
утрачав легітимність, натомість міг діяти лише Собор єпископів відповідного
генерал-комісаріату. Але митрополит Полікарп, протидіючи цьому
розпорядженню, намагався неофіційно підтримувати зв’язок із підвладними
єпископами, апелюючи до їхнього архиєрейського сумління.
1943 р. став одним із найскладніших для митрополита Полікарпа.
Поразки німців на східному фронті та розгортання Руху Опору в тилу
активізували репресивний апарат чинної влади. Гинули священники і
миряни. Життя єпископів також було під загрозою. Німецька цивільна
адміністрація наполягала, щоб глава УАПЦ сприяв приборканню
українського Руху Опору, що чимраз збільшувався.
Німецька релігійна політика в роки війни завдала трагічних втрат
українському православ’ю. Так, було розстріляно багатьох священно- і
церковнослужителів і мирян. Об’єктом репресій став і сам митрополит
Полікарп. 16 липня 1943 р. гестапівці здійснили обшук у приміщенні
Адміністратури УАПЦ й арештували близьких співробітників митрополита −
М. Малюжинського, І. Власовського, а також члена Луцької духовної
консисторії А. Селепину.
Хоча наближення німецько-радянського фронту призвело до того, що
митрополит Полікарп був вимушений залишити українські землі, але він усе
ж сподівався, що йому згодом за слушних обставин вдасться повернутися. У
січні 1944 р. митрополит виїхав із Луцька на Захід.
У дослідженні осмислюється роль владики Полікарпа в структурно-
організаційній розбудові УАПЦ в останній рік війни. Евакуацію її
єпископату та духовенства й особисто митрополита Полікарпа курувала
німецька окупаційна влада. Виїзд відбувався групами. Так, митрополит
Полікарп із найближчими співробітниками залишив Луцьк 16 січня 1943 р., а
вже 24 січня вони прибули у Варшаву. Сюди ж невдовзі прибули й інші
єпископи УАПЦ. Їх зосередження у Варшаві стало для митрополита 10

Полікарпа можливістю визначити канонічний статус фактично наявної
УАПЦ.
Упродовж 11 березня – 8 квітня 1944 р. у Варшаві було проведено
Собор єпископів УАПЦ. Найважливішим його досягненням стала ухвала 4
квітня документа з назвою «Тимчасове положення про управління Святої
Української Автокефальної Церкви», яким санкціонувався канонічний статус
її Адміністратури. Тимчасове положення затвердили 4 квітня як наслідок
ретельної підготовчої роботи спеціальної комісії, робота якої тривала
впродовж кількох тижнів. Його розробка відбувалася під керівництвом
митрополитів Полікарпа й Діонисія. Цей документ надавав Собору єпископів
(у складі всіх архиєреїв) найвищі повноваження в управлінні Церквою до
моменту скликання Всеукраїнського Помісного Собору. Виконавчим
органом Собору єпископів було визначено Священний Синод у складі голови
– митрополита Полікарпа, його заступника – архиєпископа Геннадія
Шиприкевича і членів – архиєпископів Никанора Абрамовича та Ігоря Губи.
Вищим законодавчим, адміністративним і судово-контрольним органом в
Українській Православній Церкві статутом було визначено Всеукраїнський
Православний Собор.
Отже, на завершальному етапі Другої світової війни митрополит
Полікарп залишався однією з головних фігур у житті Української
Православної Церкви. Незважаючи на вимушену еміграцію, а також
конкуренцію груп впливу серед єпископату, він зберіг лідерські позиції,
докладаючи неабияких зусиль до консолідації його репрезентантів задля
розвитку українського православ’я в нових умовах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці та
розробці актуальної й недостатньо дослідженої в сучасній історіографії теми.
Зазначена новизна конкретизується наступними положеннями, що
виносяться на захист.
Уперше: 11

- доведено, що невизнання єпископом Полікарпом над собою
влади Московської Патріархії в 1940 – 1941 рр. і водночас готовність до
вірогідних репресій з боку радянського режиму мали принциповий характер,
оскільки спиралися на українську ідентичність владики і його впевненість у
неканонічності приєднання до неї Київської Митрополії 1686 р., що стало
згубним для українського православ’я;
- обґрунтовано, що засудження митрополита Полікарпа Московською
Патріархією було неканонічним; являючи собою ланку персональної та
колективної дискредитації ієрархів УАПЦ, воно стало одним із виявів
російської церковної експансії в Україні;
- поглиблено аргументацію, що владика Полікарп як промотор
інституалізації УАПЦ під час Другої світової війни реалізував низку
взаємопов’язаних еклезіальних акцій, які уможливили її подальший розвиток
у діаспорі;
Удосконалено та доповнено:
- інтерпретацію чинників та з’ясування основних етапів
формування П. Сікорського як особистості, кристалізації його національної
самосвідомості – підґрунтя наступної церковно-громадської діяльності, яка
реалізовувалася на західноукраїнських землях Другої Речі Посполитої, а
також під час Другої світової війни;
- відомості про масштаб і значущість впливу архимандрита
Полікарпа на розвиток національно-церковного руху за українізацію
Православної Церкви в Другій Речі Посполитій, унаслідок чого він став
одним із її провідних діячів.
Подальшого розвитку набули:
- теза, що впродовж 1930-х рр. архимандрит, а після висвяти у
єпископи (1932 р.) владика Полікарп упевнено посів лідерські позиції в
українському церковному русі на Волині, спрямованому на звільнення
духовно-культурного життя її православних вірян від засилля традицій
російського православ`я; 12

- твердження, що владика Полікарп у 1930-х рр. не тільки
долучився, а й виконав вагому організаторську й інтелектуальну працю з
перекладу українською мовою значної кількості богословської,
богослужбової та катехітичної літератури, а також її видання та
популяризацію, що спростувало безпідставні твердження зрусифікованих
кліриків про її «другорядність» і «неповноцінність»; цей доробок став
своєрідним інтелектуальним фундаментом подальшої українізації
православ`я, який цілком виправдано можна оцінити як загальнонаціональне
надбання.
Концептуальні узагальнення, а також фактологічний матеріал
дослідження, можуть бути використані при підготовці узагальнювальних і
довідкових праць із історії України, Української Православної Церкви,
краєзнавчих видань, а також при розробці й реалізації національного
наукового і культурно-просвітницького проекту з вивчення набутків
українізації православ’я означеного періоду, зокрема ролі її промоторів, у
реалізації якого можуть об’єднати свої зусилля академічні гуманітарії –
історики, філологи, релігієзнавці, культурологи та церковні дослідники.
Ключові слова: митрополит Полікарп, Православна Церква,
Українська Автокефальна Православна Церква, інституалізація, автокефалія,
українізація православ’я, українське православ’я, Західна Волинь, Друга Річ
Посполита, радянський режим, німецька окупаційна адміністрація.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.