Тарас Шевченко 
 
МУЗИКА 
 
(Переклад: В. Сапіцький) 
 
Повість 
-----------------------------------------
 
		ЧАСТИНА ПЕРША
	
	Якщо Ви, ласкавий читальнику, — прихильник рідної старовини, то, коли будете проїздити через місто П[рилуку] п[олтавськ]ої ґуб., ражу вам спинитися на добу в цьому місті (якщо ж це трапиться не восени й не зимою, то можна й зо два дні пробути) та, по-перше, познайомитись із отцем протоєреєм Іллею Б[одянським], а, по-друге, з оцим самим пан-отцем Іллею відвідати напів-зруйнований Г[устинський] манастир, що по тім боці річки Удая верстви зо три від м. П[рилуки]. Можу вас запевнити, що не пожалуєте. Це справжнє Сенклєрське абатство. Тут усе є: і канал глибокий та широкий, що його колись наповнював водою тихий Удай, і вал, і на валі високий зубчастий мур із внутрішніми проходами та стрільницями, і безконечні льохи, чи підземелля, і в землю врослі надгробки серед величезних суховерхих дубів, що їх, може, ще сам ктитор понасажував. Одне слово, усе є, чого треба для якнайповнішого романтичного образу, звичайно під пером якогонебудь Вальтера Скотта або такого, як він, списувача природи. Але я... за убожеством своєї уяви (по щирості кажучи), не берусь до такого діла, та й мова моя, правду кажучи, не про те йде. Це ж я тілько так собі, щоб оповідання повніше було, зняв мову про руїни Самойловичевого памятника.
	
	Я, бачте, з доручення Київської Археоґрафічної Комісії відвідав ці півруїни і, звичайно, за допомогою вельмишановного пан-отця Іллі, дізнався, що манастир цей збудований "коштом і працею" нещасного гетьмана Самойловича в 1674 році, про що свідчить портрет його, яко ктитора, намальований на стіні всередині головної церкви.
	
	Довідавшися про це все і зрисувавши, як умів, головну, чи пак святу, браму та пятибаньову церкву Петра й Павла та ще трапезу й церкву, де похований вічної памяті достойний князь Микола Григорович Репнін, а також і вцілілу циклопічну братську піч, зробивши, кажу, все це, як умів, я другого дня хотів був покинути місто П[рилуку] та поїхати до Л[убень] — подивитись на манастир, збудований побожною матірю Яреми Вишневецького-Корибута. Я вже склав був усю свою мізерію до чемодану і хотів послати фактора Лейбу на поштову станцію по коні, аж увіходить до хати господар та й каже:
	
	— І не думайте, і не гадайте; ви тілько подивіться, що на вулиці робиться.
	
	Я подивився у вікно: — і справді, брудною вулицею тяглися два чотирьохособові берлини, скількись коляс, бричок, ваґонів різних розмірів та, нарешті, прості вози.
	
	— Що це все значить? — спитав я свого господаря.
	
	— А це значить, що один із нащадків славного п[рилуцького] полковника, сучасника Мазепи, — завтра іменинник.
	
	Треба завважити, що господар мій був повітовий учитель російської історії і любив похвалитися своїми знаннями, особливо перед нашим братчиком — ученим.
	
	— Так невжеж увесь цей транспорт тягнеться до іменинника?
	
	— Овва! Це тілько початок, а побачите, що буде надвечір: у місті тісно буде!
	
	— Добре. Та мені ж яке діло до вашого іменинника?
	
	— А таке діло, що ми з вами возьмемо добру трійку коней та й чкурнемо удосвіта до Д[егтярів].
	
	— До яких Д[егтярів]?
	
	— Та просто до іменинника.
	
	— Та я ж з ним не знайомий!
	
	— То познайомитесь.
	
	Я задумався. — А й справді, чи не чкурнути — правом дослідника старовини помилуватись на сільські імпровізовані забави? Це буде щось нове. Хай буде так!... І ми другого дня поїхали в гостину.
	
	Почати з того, що ми збилися з дороги не тому, що було ще темно, коли ми виїздили з міста, а тому, що візник (справжній мій земляк!), переїхавши через удайську греблю, пустив віжки та сам про щось задумався, а коні, не бувши дурні і пішли собі транспортовим шляхом — звісно, з навички. Отож ми й приїхали до села І[ванківці]; питаємо першого стрічного дядька, як нам проїхати до Д[егтярів].
	
	— До Д[егтярів]? — каже дядько. — А просто беріть на П[рилуку].
	
	— Як то на П[рилуку]? Та ж ми їдемо з П[рилуки].
	
	— Так не треба було вам і їздить до П[рилуки], — зовсім байдужно відповів дядько.
	
	— То як же нам тепер проїхати до Д[егтярів], щоб не вертать до П[рилуки], га? — спитавсь я.
	
	— Дозвольте, — тут десь неподалеку є село С[окиринці], що теж належить нащадкові славного полковника. Чи не знає він цього села?
	
	— А С[окиринці], земляче, знаєш? — спитавсь я селянина.
	
	— Знаю! — відповів він.
	
	— А Д[егтярі] від С[окиринців] далеко?
	
	— Ба ні.
	
	— Так ти покажи нам дорогу на С[окиринці], а там ми вже якось знайдемо й Д[егтярі].
	
	— Ходім за мною — промовив дядько й пішов вулицею попереду нашої хвацької трійки.
	
	Він провадив нас повз стару деревяну однобаньову церкву та чотирьохкутну рублену дзвіницю; дивлячись на неї, я згадав картину незабутнього мого Штернберґа "Посвячення пасок", і мені стало сумно. При імені Штернберґа я багато-багато згадую.
	
	— Оце вам буде шлях просто на С[окиринці], — казав дядько, вказуючи рукою на ледве помітну дорогу, що поблискувала між густою зеленою пшеницею.
	
	Цікаво, що візник наш цілу дорогу від П[рилуки] до І[ванківців] та підчас розмови моєї з селянином усе мовчав і, тілько побачивши з-за темної смуги лісу криту білою бляхою баню, промовив: "Оце вам і С[окиринці]", а потім знов занімів. Це загальна риса вдачі моїх земляків. Земляк мій, як щось і доладу зробить, то не розбалакається про свій хист, а як, борони Боже, вклепається, то вже зовсім рибою стає.
	
	У С[окиринцях] довідалися ми про дорогу до Д[егтярів] і поїхали собі з Богом між зеленою пшеницею та житом.
	
	Товаришеві моєму така подорож, здається, не зовсім подобалась, тим більше, що він претендував чепуруном бути (а треба вам сказати, що ми були одягнені цілком по-бальовому). Він, як і візник наш, теж мовчав і не промовив навіть: "Оце й С[окиринці]", — до того його розлютила курява та інші подорожні невдачі. Я ж, не зважаючи на фрак та інше причандалля, був зовсім спокійний і навіть щасливий, дивлячись на неоглядні простори, засіяні житом і пшеницею. Правда, і до мойого серця закрадався сум, але сум іншого роду. Я думав і питався в Бога: "Господи, для кого засіяне й зеленіє це поле?" Хотів був поділитися цим сумним запитом із моїм товаришем, та, подумавши, не поділився. Якби не це прокляте питання, що так недоречі зродилося в моїй душі, я був би цілком щасливий, купаючись, так би мовити, у тихо-хвильному морі свіжої зелені. Що більш наближалися ми до балю, то сумніше й сумніше ставало мені, і я ладен був, як то кажуть, завернути голоблі назад. Коли я дивився на обірваних стрічних селян, цей баль здавався мені якоюсь нелюдською забавою.
	
	Чи так, чи сяк, а ми нарешті прибули до своєї мети — вже як сонце заходило. Не описую вам ні освітленого вечірнім сонцем лісу ще прадідами посажених чудових дубів, серед яких здіймається бенястий бельведер величезного панського дому, ні тої широкої та величавої просіки, чи пак алєї, що провадить до дому, ні величезного села, заставленого повозами, кіньми, льокаями та фурманами; не описую тому, що перед тим, як вїхали ми до алєї, зустріла нас безконечна кавалькада амазонок та "амазонів" і зовсім збила мене з пантелику; але товариш мій не сторопів: він моторно вискочив із воза та хвацько кланявся всій кавалькаді, з чого побачив я, що він неабиякий жартун. Коли амазонки, амазони і, нарешті, ґруми чи джокеї поминули нас, я також зліз із воза, розплатився з нашим візником та на запит його: "Де ж я буду ночувать?" — сказав: "В зеленій діброві, земляче"; після чого він посвистав та й подався в село, а ми скромно пішли чудовою алєєю до панського дому. Та щоб надати собі вигляду, що ми хоч трохи скидаємось на джентельменів, зайшли ми до так званої паничівської офіцини недалеко від головного будинку, де нас зустріли джентельмени найнепристойнішого вигляду. Звичайно буває, що люди після доброго обіду та неабиякої пиятики просто сплять собі, а в них було це якось навпаки. Вони скакали, кричали та чорт-зна-що виробляли, і всі, звичайно, в "шотляндському" вбранні. Цинізм, щоб не сказати мерзота, та й годі. Верґілій мій якось допросився умивальника з водою та миски, і ми, вмивши в коридорі свої обличчя та витрусивши пил з фраків, подалися до саду в надії зустріти господарів.
	
	Надія нас не обдурила. Ми ввійшли спочатку до дому і, пройшовши дві залі, опинилися на терасі, уставленій найрозкішнішими квітами. Зійшовши з тераси і пройшовши старанно посипаною піском доріжкою через зелений майдан (що його з патріотизму зовуть "левадою"), увійшли ми в сад, — на немале моє диво, не анґлійській і не французький сад, а просто в натуральний дубовий ліс чи діброву. І коли б не блищали жовті доріжки між старими, темними дубами, то я зовсім забув би, що я в панському саду, а не в якійсь незайманій діброві. Верґілій мій повів мене до високого, розлогого, величезного дуба й показав мені в його стовбурі невеличкий проріз — ніби малесеньке віконце, сказавши: "Подивіться в це віконце!" Я подивився і, звичайно, нічого не побачив. — "Подивіться уважніше!" Я подивився уважніше й побачив щось подібне до образу Божої Матері. І справді, був це образ Іржавецької Божої Матері (так пояснив мені мій Верґілій), врізаний у цей дуб славним п[рилуцьким] полковником через рік після полтавського бою.
	
	Слухаючи пояснень про цю історичну подію, я не помітив, як ми знов вийшли на леваду, де й зустріли господаря та господиню, оточених юрбою своїх усміхнених гостей.
	
	Верґілій мій досить зграбно, як на повітового вчителя, вклонився господареві та господині, а господар поблажливо простягнув йому вказівний палець лівої руки, оздоблений коштовним перстнем. Верґілій улесливо схопив його палець обома руками і представив мене, як свого друга та вченого побратима. Я й собі також уклонився — сказати правду — досить по-вченому, себто по-ведмежому, і після того до гурту гостей приєдналися ще два члени.
	
	Не описую вам ні господині, ні господаря, бо підчас нашої авдієнції надворі було майже темно, отже роздивитися докладно не можна було. Та хоч як гарна картина в цілому, а коли маляр не подбав про подробиці, то картина його зостанеться тілько ескізом, що на нього справжній знавець та аматор подивиться й лише головою похитає та відійде, зідхнувши, до портретів Зарянка — милуватися на герби, з убийчою докладністю вимальовані на ґудзиках якогось віц-мундура.
	
	А щоб знавець та прихильник викінчених картин не покивали головою, обмежуся тілько першим вражінням, — найважливішою, на думку психолоґів, рисою в змалюванні характерів.
	
	Перше вражіння, яке справила на мене господиня, було дуже миле, а господар — навпаки. Можливо, що то вказівний палець лівої руки, так ласкаво простягнутий моєму приятелеві, викликав прикре вражіння. Весела юрба гостей поволі сунула до дому, вже блискуче освітленого всередині; на терасі ж іще тілько розвішувано різнокольорові ліхтарі серед розкішних квітів та цитринових дерев.
	
	Ледве господар із господинею ступили на терасу, кріпацька оркестра вдарила славнозвісного марша з "Вільгельма Телля", після марша таки зараз, не відідхнувши, — полонеза, — і баль розпочався в усій своїй пишності.
	
	Якийсь учений муж (здається, барон Боде) поїхав із Тегерану до руїн Персеполісу і досить докладно описав свою подорож аж до долини Мардамт; побачивши ж величаві руїни Персеполісу, сказав він: "Багато подорожніх описувало ці славнозвісні руїни, то мені тут зовсім нема що робити." Те саме можу і я сказати, дивлячись на провінціяльний баль, хоч подорож моя не мала на меті опису провінціяльного балю і не звязана з такими труднощами, як подорож із Тегерану до руїн Персеполісу, та й порівняння вживаю, сказати правду, дуже ненатурального; та що робить? — як прийшлося, так і буде.
	
	Прочитавши першу-ліпшу повість сучасного нашого красного письменства, ви всюди знайдете опис якщо не столичного, то вже неодмінно провінціяльного балю, та, звичайно, з усякими додатками про вбрання, поведінку, чи то манєри, і навіть самі обличчя, начебто природа для провінціяльних левиць та левів особливі форми творила. Дурниця! Форми ті самі, а якщо є між ними різниця, то тілько та, що провінціяльні леви та левиці безперечно більш освоєні, ніж столичні, чого, скільки мені відомо, описувачі провінціяльних балів не завважили. Отже, всі балі вже описані, почавши з балю на фреґаті "Надежда" і скінчивши російською гульнею на німецький лад, де устьсисольські хлопці "трошечки попустували". І про провінціяльний баль можу сміливо сказати, що мені [там] зовсім нічого робити, хіба що милуватись на свіжі, здорові обличчя провінціяльних красунь.
	
	Одне мене на цьому балі трохи здивувало, а саме те, що не видко було ні одного мундура, не вважаючи на те, що в п[рилуцькому] повіті стояв стрілецький батальйон. Не догадуючись, які тому причини, я звернувся до свого Верґілія; а Верґілій мій саме у цей мент виробляв у кадрилі найкласичніші "па". Я терпеливо дожидав кінця останньої фіґури кадрилі, а тимчасом відповідав здогадами на питання. Може, — думав я — вони того?.. Але ні, ця професія належить більше гусарам і взагалі кавалєрії, а вони ж піхотинці, та ще й з "науковим" кантом. Ні, тут щось не теє!
	
	Саме тоді кадриль скінчилась, і спітнілий мій Верґілій підійшов до мене.
	
	— Ач, як танцюємо! — промовив він, обтираючись.
	
	— Нічого, незгірше, — відповів я безуважно.
	
	— А ось що, — сказав я йому мало не пошепки — чому це на балю немає військових?
	
	— Їх майже ніде не приймають, тим більш у такому домі, як дім нашого Амфітріона.
	
	— Дивно! — подумав я і, подумавши, спитав:
	
	— А панночки нічого?
	
	— Зовсім нічого!
	
	Тут заграли вальс, і ментор мій закрутився з якоюсь апетитною чорнявкою. А я, пропхавшись якось між глядачами та глядачками, себто між покоївками та льокаями, що стовпилися біля відчинених дверей, вийшов на терасу та думав про те, як
	
	Мы подвигаемся замђтно...
	
	
		* * *
	
	
	Баль увінчано найрозкішнішою вечерею і не покроплено, не запито, а дослівно залито шампанським усяких марок. Мене простов жах ударило від такої розкоші. 
	
	По вечері Амфітріон запропонував ґросс-фатера, і щасливі гості прийняли це з захватом.
	
	Ґросс-фатер почався і тривав з усією сільською простотою, аж поки не вийшло сонце.
	
	Красуні, особливо ж красуні типу героїнь покійного Бальзака, себто красуні не першої свіжости! Не ражу вам танцювати до сходу сонця. Влада, що ви її зберегли над нашим бідним серцем при світлі свічок, зникає при світлі соняшному, а чари, навіяні вами за ніч, заступає якесь гірко-неприємне почуття, подібне до переситу. Але ви, неситі пожерачки бідних сердець наших, в своєму тріюмфі й не помічаєте, як наближається день, і сила ваша щезає, немов прозорий туман, що розстелився над болотом.
	
	Так думав я, покидаючи веселий, невимушений ґросс-фатер і пробираючись між дубами до нашого табору (гості не зміщалися в будинках; напиналося кілька шатрів у кінці саду, — це й був обоз, або, точніше, циганський табор). Наближаючись до шатрів, що блищали в темній зелені, я немало здивувався, почувши в одному шатрі пісні та регіт. Це були друзі-питухи, що воліли самоту (не можна сказати, щоб повну), ніж світову суєту. Я пробрався якось до свого шатра, нашвидку перемінив фрак на блюзу і зник між кущами ліщини.
	
	Я не знав, що до саду підходить став, і мені здавалося дивним, коли на [його] ясному тлі почало зарисовуватися густе, темне гілля ліщини. Я вийшов на галявину, і передо мною в усій красі своїй стало озеро, отінене старими берестами, чи то вязами, та мальовничими вербами. Чудова картина! Вода не ворухнеться — суще дзеркало, і верби-красуні начебто підійшли до нього ґрупами — помилуватись на свої розкішні, широкі віті. Довго стояв я на одному місці, зачарований цією чудовою картиною. Мені здавалося блюзнірством — порушити найменшим рухом цю урочисту тишу святої красуні природи.
	
	Подумавши, я все ж зважився на таке блюзнірство. Мені спало на думку, що не погано було б зо два-три рази пірнути в це зачароване озеро, і я це миттю виконав.
	
	Після купання мені стало так легко й радісно, що я подвійно відчув красу краєвиду й вирішив натішитись ним до краю. Для того умостився я під розлогим вязом та з насолодою замилувався чарівливою природою.
	
	Оглядав я її, одначе, недовго. Я прихилився до береста й безтурботно заснув. Уві сні повторилась та сама радісна картина, з додатком балю, — дивно тілько, що замість звичайного вальсу я бачив уві сні відому картину Гольбейна "Танець смерти".
	
	Видіння мої перервав пронизливий жіночий сміх. Розплющивши очі, я побачив жваву зграю німф, що плескалася й вищала у воді, і мені хоч-не-хоч довелося відіграти ролю нескромного Актеона-пастуха. Одначе, я скоро запанував над собою та повзком заховався в кущах ліщини.
	
	В одинадцятій годині вранці дзвін сповістив нежонатих гостей, що чай готовий (жонаті гості розкошували ним у своїх кімнатах). На сей радісний благовіст гості посунули з своїх самітних захистів на пишну терасу, прикрашену столами з чайним начинням і кількома пузатими самоварами та кавниками. Не встиг я докінчити другої чашки світло-брунатного сиропу із сметанкою, аж залунав вальс, і крізь відчинені двері я побачив у залі кілька пар, що кружилися в танці. "Коли ж вони накружаться?" — подумав я і, сходячи з тераси, зустрів свого Просперо, який мені сказав нишком, що сьогоднішній вечір почнеться концертом; це мене немало втішило, хоч, сказати правду, сподівався я небагато. Одначе, я помилився.
	
	Незабаром після вечірньої прохідки гості зібралися, одягнені, як кому трапилось, себто одні в сурдутах, інші в пальтах, а ті, що додержували доброго тону або вдавали з себе анґломанів, прийшли у фраках; про вбрання ж ніжної статі нема що й казати. Це вже всьому світові відомо, що ні одна жінка, хоч би не знати, якою красунею була, не завагається разів зо двадцять на добу змінити своє вбрання, якщо має зустріти юрбу хоч би й потвор, аби не своєї статі. Прошу не гніватися, любі мої читальниці, — це не вигадка, а нерушимий факт.
	
	Гості зібралися і посідали на свої місця, звичайно, з певним розбором: значніші висунулись наперед, а дрібнота (між нею і нас, Господи, постав) розташувалася в кіосках, у потемках, між колонами. Коли все втихомирилося, на підмостках у вигляді сцени зявився досить опасистий з колишніх кріпаків капельмейстер з цілком льокайським обличчям.
	
	— Учень славного Шпора! — прошепотів хтось біля мене.
	
	Ще хвиля, — і гримнула "Буря" Мендельсона, та, сказати правду, гримнула і гриміла далі — вдатно. Мене не на жарт вразила віолончеля. Віолончеліст сидів ближче до авансцени, ніж інші музики, неначе напоказ (воно й справді так було). Це був молодий чоловік, блідий та худорлявий, — все, що я міг розглядіти з-за віолончелі. Сольо свої він виконував з таким чуттям та мистецтвом, що хоч би й самому Серве так не сором. Здивувало мене одне, — чом йому не плескають. Мені ж самому починати не личило. Що я за суддя, та й що за гість такий? — Бог-зна що й Бог-зна звідкіля! Що скажуть гості першого розбору?
	
	Тимчасом "Буря" скінчилась, і я почув такі, стиха виголошувані, похвали артистові: "От так Тарас! от так молодець! Недарма в Італії побував!"
	
	Поки ладналася оркестра, встиг я довідатися від сусіди дещо про артиста, що мене зацікавив. Почалась увертюра з "Преціози" Вебера, і я, на моє диво, побачив віолончеліста із скрипкою в руках, мало не поруч капельмейстра, і тепер міг його краще розглядіти.
	
	Це був молодий чоловік, літ двадцяти, стрункий та ґраціозний, з чорними живими очима, з тонкими, ледве усміхненими устами, високим, блідим чолом. Одне слово, був це джентельмен першого, та ще й найсимпатичнішого роду.
	
	Коли він виконав арію Преціози, я не втерпів, закричав "браво!" й почав щосили плескати в долоні. Усі, звичайно, подивились на мене, як на божевільного. Одначе, я не злякався, плескав далі та кричав "браво!" — аж поки волові очі самого господаря не примусили мене схаменутись.
	
	Оркестра знову ладналася, але я, не сподіваючись почути щось краще, вийшов із залі до саду. Ніч була місячна, тепла та тиха. Я блукав неподалеку дому, і з хаосу звуків до мене долітали чудові звуки віолончелі або скрипки. Образ сумного артиста, з його меланхолійною усмішкою, наче живий, носився передо мною. "Де я його бачив? Де я його зустрічав" — питав я сам себе і після довгого напруження памяті згадав, що я бачив його підчас обіду з рукою, обгорнутою в серветку, за стільцем самого господаря.
	
	Я мало не зомлів після такого відкриття.
	
	Музика стихла, і я пішов доріжкою через леваду до старовинних таємничих дубів. Пройшовши трохи, я почув за собою тихий шелест кроків, озирнувся й пізнав віолончеліста, що йшов слідом за мною. Я звернувся був до нього з запитом, але він випередив мене: схопив мої руки та з сльозами притиснув їх до своїх уст.
	
	— Що ви! що ви! що з вами сталось? — питав я його, пориваючись визволити руки.
	
	— Дякую вам, дякую! — говорив він пошепки. — Ви — одна-єдина людина, що слухала мене й зрозуміла мене!
	
	За сльозами він не міг далі говорити. Я мовчки взяв його під руку і припровадив до дернової лавки, що оточувала столітній розлогий дуб.
	
	Довго ми сиділи мовчки; нарешті він промовив:
	
	— Ви до мене дуже ласкаві.
	
	Тут залунав голос, що кликав його на ймення.
	
	— Ідіть до виноградної альтанки, — сказав він, підводячись. — Я в цю ж мить прийду до вас.
	
	І він поспішно віддалився.
	
	Дивлячись услід за ним, я думав: ось надхненний міннезінґер XII віку. Одначе, як ми недалеко відійшли від шляхетних лицарів-розбійників того смутного віку! А освіта йде собі вперед великими кроками...
	
	Я встав з лавки й пішов доріжкою, що вела до виноградної альтанки. Не знаю, чому, але я не сподівався почути від нього, як це звичайно буває, його безрадісну історію, і, хвалити Бога, я не зовсім помилився. Правда, він висловив передо мною може навіть більше, ніж сам хотів; але промовив він до мене не простою нашою, вбогою мовою, — це були божественні звуки, в яких відбився луною стогін стражденного непорочного серця.
	
	Прийшов він до мене до альтанки з віолончелею і, ні слова не сказавши, почав ладнати інструмент та, наче для проби, ніби жартома, заграв відому каватину з "Норми". Мені з цими звуками аж дух зайнявся. Не відводячи смичка від струн, він заграв одну з сердечних мазурок Шопена. Скінчивши мазурку, він ледве чутно промовив: "Ось у нас і свій баль". Програв він іще кілька мазурок, одну кращу за другу, одну сердечнішу за другу.
	
	Наприкінці останньої мазурки я помітив крізь листя винограду німі обличчя численних слухачів; це були покоївки, льокаї та форейтори приїжжого панства. Вони покинули вікна, через які задивлялися на німецькі танці своїх вимуштруваних панів та паній і прийшли послухати, як грає Тарас.
	
	Орфей мій, відпочивши трохи та наладнавши свою ліру, провів смичком по струнах, — і поллялася повна сердечної, солодкої туги, моя рідна мелодія на слова:
	
	Котилися вози з гори 
	Та в долині стали. 
	
	Програвши тему, він варіював її на тисячу ладів, і так варіював, що я нічого подібного в житті своєму не чув, та, здається, і не почую ніколи. Слухачі навколо альтанки підчас гри не ворухнулись, а коли він скінчив свої чудові варіяції, слухачі ще довго слухали, не переводячи духу, нарешті всі разом зідхнули і знов замовкли.
	
	Я мовчки взяв його за руки і знаком просив його вийти з альтанки. Ми вийшли й довго ходили мовчки доріжкою, неначе боялися заговорити. Нарешті я, опанувавши себе, спитав його:
	
	— Де ви вчилися?
	
	— Спочатку вдома.
	
	— А потім?
	
	— А потім пан із панею їздили закордон і мене з собою брали, і, поки вони жили в Берліні, я ходив кілька разів до Шпора і більше ніде не вчився.
	
	— Аджеж Шпор грав на скрипку?
	
	— Так я й учився в нього на скрипку; скрипка й є мій справжній інструмент, а віолончеля — це вже так собі.
	
	— Що ж ви думаєте тепер із собою робити? Ви ж правдивий, великий артист!
	
	— А що я маю з собою робити? Повіситись, — більше нічого.
	
	Сказати правду, я й сам не міг йому нічого кращого провістити.
	
	— Минулого літа — промовив він — приїздив до нас із Качанівки Ґлінка, слухав мою гру на скрипку та на віолончелю, хвалив мене та просив пана, щоб він одпустив мене на волю. Вони обіцяли йому, аленма тому, здається, і скінчилось.
	
	— Не сумуйте, моліться Богові! Дасть Бог, усе буде добре.
	
	— Я не трачу надії. Михайло Іванович, здається, такий добрий; на нього можна надіятись.
	
	— Цілком можна, якщо він тілько про вас не забув. Напишіть ви йому листа.
	
	— Написати папишу, та як перешлю його? Я ж адреси не знаю.
	
	— Я знаю, і ви передайте листа мені. Напишіть листа сьогодні, а я завтра буду в місті і подам його на пошту.
	
	У цей час ми підійшли до альтанки, і він спитав мене, нахиляючись до віолончелі:
	
	— Чи не заграти вам ще чого?
	
	— Дуже вам дякую. Ви втомились, відпочиньте трохи та приготуйте на завтра лист.
	
	І ми розійшлися.
	
	Після вечері (перед сходом сонця), попрощавшись із господарем та господинею, я, не заходячи до табору, пішов до села, щоб найняти коня з возом для поворотної подорожі до міста або хоч до поштової станції. Та ба! у цілому величезному селі не знайшлося ні коня, ні воза. Що й казати, заможні селяни! Пяниці, певно, та здебільшого ледарі, бо якжеж це може бути, щоб на все село ні одного коня з возом не знайшлось!... Дивні люди наші селяни! Як не завдати їм страху, то нічого й не буде. "Але ж вам либонь занадто страху завдали", — подумав я, дивлячись на голе село.
	
	Що робити! Подався я до жида до корчми та й порядив у нього, звичайно, за жидівську ціну, шкапу на пять верстов до якоїсь там ферми. А звідти, як упевняв мене жид, можна хоч чвірку найняти до самої П[рилуки].
	
	За допомогою послужливого Тараса Федоровича (віолончеліста) ми сяк-так запакували свою мізерію й виїхали з села шляхом на П[рилуку].
	
	— Скажіть мені, що це за ферма, куди він нас тепер везе? — спитав я свого напівсонного ментора.
	
	— Ферма — це хутір Антона Карловича. Чудові люди, себто він та Маряна Якимівна! Чудові люди! Заїдемо, неодмінно заїдемо! Я вже їх дуже давно не бачив.
	
	— Нехай і так буде, заїдемо. Мені вже тепер однаково гуляти, поки не виберусь на поштовий шлях.
	
	— Не будете жалувати. Антін Карлович — дуже цікава людина. Він, бачте, почав і скінчив свою службу, як лікар у флоті, разів зо два подорожував навколо світу, кинув службу та й дістає собі повну пенсію. А тепер займає ще приватно посаду домового лікаря в нашого Амфітріона, а він йому ще в додаток і хутір з усіма угіддями подарував. Чого ще треба? Живи та Бога хвали.
	
	— І давно він уже тут мешкає?
	
	— А буде років десять з гаком.
	
	— Чи вони люди сімейні?
	
	— Ні, тілько вдвох. Правда, під їх безпосереднім доглядом виховуються дві дочки поміщика — дуже милі діти, — і вони, можна сказати, стали їм за справжніх дітей. Одна, думаю, матиме вже літ із шість, а друга — на рік молодша.
	
	— Що ж це їх не було видко на балю? Вони ж, певно, вже качучу танцюють. А ви знаєте, яка це прикраса балю.
	
	— Ні. Я думаю, що вони качучі не танцюють, і, знаєте, мати хоче їх виховати в повній самоті та потім випустити в світ зовсім невинних, як двоє пташенят із-під крильця. Знаєте, мені ця ідея надзвичайно подобається, — морально-філософська та, можна сказати, поетична ідея. Як ви думаєте?
	
	— Справді, поетична ідея, та ніяк не більше. — Я все ж не підозрівав, що Софія Самійлівна має діти. Вона така ще свіжа!...
	
	— І прекрасна, додайте!
	
	— Справді, прекрасна.
	
	Тут зустрілись ми з селянином, який, знявши свій соломяний бриль, уклонився. І, коли ми проїхали повз нього, він усе ще стояв з непокритою головою, дивився на наш повіз та, мабуть, думав: "Чорт його знає, що воно таке, чи воно пани, чи воно жиди?" — Пани, та ще такі, що з балю вертаються.
	
	Звичайно, ви знаєте лубочний кунштик, що зображує як жиди на шабаш поспішають. Багато було спільного між цим кунштиком та нашим повозом, а, мабуть, і його пасажирами. Як же мав селянин не спинитись і не полюбуватись на такий пишний поїзд. А треба вам сказати, що курява не приховувала нашої пишноти, бо ми посувалися ходою, і тілько особи наші стирчали з глибокої жидівської брички, а сам господар ішов пішки, поганяючи свою худорляву шкапу.
	
	Кілька разів до мене долітали якісь жидівські слова, що їх із зідханням промовляв наш візник, та так часто повторяв ту саму фразу, що я мимохіть її завчив і просив його мені її перекласти, але він усе не згожувався, впевняючи мене, що це були недобрі слова.
	
	— Такі сердиті, — додав він — що про них і думати недобре, не те щоб їх іще вимовляти.
	
	Але я обіцяв йому гривню міді на горілку, і він, подивившись на мене недовірливо, сказав:
	
	— Уні хушавке мес; по-вашому це буде значити, що жива людина без грошей все одно, що мертва.
	
	Справжня жидівська приповідка!
	
	Ось ми й їдемо собі доріжкою серед чудової зелені, осяяної ранішнім сонцем. Роса вже трохи попідсихала, і коники починали своє цвіркання в зеленому житі, таке тихе, таке мелодійне цвіркання, що, якби мене не вкусила муха за ніс, то я неодмінно б заснув. Зігнавши проклятущу муху, я мимоволі поглянув уперед. Боже мій, та звідкіля ж це все взялося? Уявіть собі: з зеленої рівної поверхні, можна сказати, перед самим носом виринули верхи тополів, потім показалися зелені маківки верб, потім цілий ліс розстелився по-під горою, а за ним розгорнулося по всій долині, наче білий обрус, тихе, ясне озеро. Прекрасна, радісна для душі картина!
	
	Я штурханцями розбудив свого товариша й показав йому рукою на чудовий краєвид.
	
	— Це ферма Антона Карловича. Ми тут встанемо та підемо пішки через гай, а він нехай спиниться біля шинку під горою. Давши розпорядження жидові, ми пішли до гаю; та до гаю не так легко потрапили, як гадали, бо він був обкопаний досить широким ровом, а протилежний бік рову був загорожений живоплотом, себто обсажений аґрусом.
	
	Узявшися з приятелем по-під руки (чого я між іншим, терпіти не можу), пішли ми вздовж живоплоту, обсаженого високими розкішними тополями. З-за тополів де-не-де просвічували молоді березові гайочки або темнів стрункий молодий дубняк; раптом стрункий ряд тополів переривав старий дуб, що розсівся по-над самим ровом, простягнувши свої мальовничі віті далеко по-за рів аж на самий шлях.
	
	Пройшовши доброї півверстви, ми дійшли до рогу живоплоту і звернули ліворуч стежкою, що вела з гори рівнобіжно з ровом. На цьому повороті перед нами стало в усій красі своїй тихе, ясне озеро, поросле густим зеленим очеретом та величезними розлогими вербами. Коли ми підійшли до озера, мені так і закортіло двічі або тричі пірнути в його прозору воду. Але проводир мій досить слушно завважив мені, що такий вчинок був би непристойний, тим більше, що в цей час ми підійшли вже до воріт парку, отінених двома старими вербами. Ми без труду відчинили ворота й увійшли до парку. Довга тінява доріжка вела до дому, що здалека білів крізь гілля. Не доходячи до дому, ми побачили осторонь, неподалеку від дороги, між деревами, людську постать у білій полотняній блюзі, в соломяному просторому брилі та з циґарою в зубах.
	
	— Антонові Карловичу наше поважання! — закричав мій поводир.
	
	Постать у блюзі підняла бриль та, вийнявши з рота сиґару, промовила:
	
	— Просимо до господи!
	
	Ми підійшли ближче. Це був сам господар парку або ферми, бадьорий, кремезний дід із цілком німецьким обличчям. Мій моторний провідник представив мене з усякими епітетами, а Антін Карлович з добродушною посмішкою простягнув мені руку та промовив:
	
	— Дуже радий.
	
	Я й собі промовив також якийсь лаконічний комплімент, і ми знову вийшли на дорогу. Не встигли ми ступити кілька кроків, як до нас вибігли з-за куща квітучої запашної черемхи дві біляві гарненькі дівчинки літ пяти або шести та кинулись до Антона Карловича, кричучи: "А що, злякали, злякали?"
	
	Антін Карлович мовчки показав їм на нас рукою, і дівчатка покинули його та сховалися за кущем черемхи.
	
	Тимчасом ми вийшли на зелений майданчик, що з одного боку прилягав до озера, а з другого до ґанку чистенького, біленького будиночка, пообсажуваного кущами бузку.
	
	Чудове вражіння зробила на мене ця тиха ґраціозна картина.
	
	Слідом за нами вибігли на лучку дівчатка, а з дому на ґанок вийшла молода, гарна собою жінка з книжкою та парасолькою в руці й пішла до дітей. Це була, як я потім довідався, ґувернантка-французка.
	
	Ми ввійшли на ґаночок, і господар запропонував нам одпочити в тіні, а сам увійшов досередини.
	
	Я на дозвіллі замилувався дітьми, що гралися на зеленій лучці та, сказати правду, на струнку, величаву постать красовитої ґувернантки, замилувався до того, що не помітив, як до нас на ґаночок вийшла сама господиня.
	
	Уклонившись, я просив вибачення за свою неуважливість.
	
	— Нічого, нічого, любуйтеся! У нас, хвалити Бога, є на що полюбуватись.
	
	І вона лукаво всміхнулась та звернулась до мого товариша. Той почав був мене представляти, але вона нецеремонливо сказала йому:
	
	— Не турбуйтесь, мені вже Антін Карлович представив. А ви краще розкажіть, як ви на балю веселилися.
	
	І приятель мій заходився описувати їй баль, а я тимчасом приглядався до нецеремонливої господині дому.
	
	Це була щонайменше тридцятипятилітня, дуже добре збережена чорнявка з великими, виразистими карими очима, з досить, як на її літа, свіжим румянцем на гладких лицях, з кирпатеньким носом, з чудовими білими зубами, з ледве обвислим підборіддям. У цілому ж була вона справжній тип українки. Навіть голос її, особливо ж вимова, нагадували мені мою землячку, якусь жінку урядовця середньої руки або високої руки протопопшу, не зважаючи на те, що була вона одягнена, як правдива пані.
	
	— А бодай вас із вашим балем! — скоромовкою промовила вона, стала в дверях та й зацокотіла:
	
	— Уклінно прошу до покоїв! Ви хоч сьогодні з балю, та, мабуть, іще чаю не пили. Сказати правду, і ми оце тількощо встали.
	
	Я пішов слідом за господинею, а товариш мій, як той, що знає місцевість, пішов шукати жида та розпорядитися щодо помешкання.
	
	У першій кімнаті, досить великій, зустрів нас Антін Карлович уже не в полотняній блюзі, а в сірому пальті з літнього тріко, і попросив мене сідати без церемоній.
	
	— А ви, Маряно Якимівно, пошліть свою Ярину просити до сніданку Адольфіку Францівну з дітьми.
	
	На поклик господині зявилась покоївка, скромна та миловида, в сільському вбранні, і, діставши від Маряни Якимівни наказ у чистій українській мові, вийшла з світлиці.
	
	Через кілька хвилин увійшла до кімнати ґувернантка з двома дівчатками, а за нею й мій товариш. І всі ми посідали круг столу, увінчаного величезним самоваром. Якби я не знав, чиї це були діти, то подумав би, що Маряна Якимівна була їм справжня мати: так любо, так по-материнському любо вона їх доглядала. І, на немале моє диво, вона, звертаючись до ґувернантки, розмовляла з нею по-французькому. "Ось тобі й жінка урядовця середньої руки! Ось тобі й протопопша вищої руки!" — подумав я. Мене Маряна Якимівна просто зачарувала, і, коли б вона зверталась до своєї Ярини (здається, єдиної служниці) по-московському, то я подумав би, що маю щастя мати перед собою принаймні графиню або хоч просто даму вищого льоту.
	
	Така сила упереження проти своєї рідної мови!
	
	За чаєм я нагодою довідався, як на імя обом дівчаткам. Одну, здається старшу (обидві були однакові на зріст), звали Лізою, а Другу Натусею. І такі вони були схожі одна на одну, що, якби їх пересадовити з місця на місце, то й не знав би, котра з них Ліза, а котра Натуся. А обидві вони були надзвичайно подібні до своєї любої нені.
	
	Господиня, між іншим, звернулась до мене і спитала, чи сподобався мені концерт у Д[егтярях].
	
	— Аджеж там напевне не обійшлось без концерту?
	
	Я підтвердив.
	
	— Ну, а віолончеліст? Правда, гарний?
	
	— Чудесний! — відповів я.
	
	— Це наш великий приятель, і окрім того, що він чудовий артист, треба знати, що він і людина з якнайніжнішим, якнайблагороднішим серцем. Та що маєш робити? — додала вона, зідхнувши. Ліза та Натуся плачуть, коли не бачать його два дні поспіль, а про Адольфіну Францівну нема що й казати, сказала вона, шуткуючи, та поцілувала ґувернантку у щічку, що аж запалала, з чого я побачив, що вона розуміє по-російському.
	
	Мені було дуже мило почути таку думку про людину, що її я з одного разу полюбив, як щось близьке моєму серцю.
	
	Після чаю Антін Карлович звернувся до нас і запросив до своєї хати.
	
	— Я до них тілько в гостину захожу, а хата моя в садку. І він узявся за свій бриль. Ми пішли за його прикладом.
	
	Біла, соломою вшита хата, до якої привів нас Антін Карлович, стояла серед овочевих дерев і була Антонові Карловичу за кабінет та разом і за сторожівню. Справді німецька штука!
	
	Хата Антона Карловича, як взагалі українські хати, була розділена сінями на дві половини: на властиву хату з кімнатою та на так звану комору. У коморі, освітленій одним вікном, містилася в нього аптека й бібліотека, у сінях лабораторія. Такий висновок можна було зробити з того, що на широкій грубі стояв лембик, реторта та шкляні й черепяні слоїки. Стіни світлиці, чи кабінету, були прикрашені луками, стрілами, томагавками та іншим знаряддям дикунів, що й свідчило про кругосвітню подорож Антона Карловича. Під стінами стояли дві канапи, а між ними при стіні простий дубовий стіл і на ньому елєктрична машина.
	
	— Чи не бажаєте відпочити з дороги, а я тимчасом навідаюсь до Д[егтярів]: я ж там домовий лікар. До побачення!
	
	І він зоставив нас у своєму кабінеті повними господарями.
	
	— Не думав я, вирушаючи на баль, що потраплю до кабінету вченого мандрівника, та ще й скромного мандрівника! — подумав я вголос, коли ми зосталися самі.
	
	— Та це ще нічого! — сказав мені товариш — ви зазирніть у кімнату, от де рідкі речі!
	
	І справді ж рідкі! Уздовж цілої кімнати, під стіною — дубовий широкий стіл, позаставлюваний різноманітними й прегарними черепашками тропічних морів, а посередині стала, якраз напроти вікна, — плескувата скринька з аршин завдовжки та завширшки із скляною покришкою; вона містила в собі нумізматичні рідкості Антона Карловича.
	
	Між монетами всякої форми та розміру побачив я австрійський таляр XVII віку з глибоко втисненим штампом, що зображав московський герб.
	
	— А правда ж, цікава монета? — сказав мені товариш, указуючи на таляр, або, сказати краще, на цікаве тавро.
	
	— Але що воно означає, це тавро? — спитав я його.
	
	— А це, бачите, коли в 1664 або 5 році з українськими козаками ходив наказним гетьманом Іван Золотаренко, то наші козаки не схотіли брати платні московською монетою, ось їм і видали австрійськими талярами, поклавши московське тавро на кожний таляр.
	
	Надивившися на рідкості Антона Карловича, я вийшов у садок, зоставивши свого товариша помріяти на самоті, себто трохи здрімнути.
	
	Я обійшов увесь сад, або, краще сказати, парк, і не міг доволі налюбуватися на красу дерев, чистоту доріжок та й взагалі правдиво німецьку охайність, з якою це все утримується. Наприклад, у кого, окрім німця, ви побачите, щоб між овочевими деревами були понасажувані кавуни, дині та навіть кукурудза? У Німеччині це зрозуміле, але в нас цього просто не збагнеш.
	
	Із саду вийшов я на греблю, пообсажувану вербами. Налюбувавшись чистеньким, чепурним млинком з одним гуркотливим колесом та пройшовши греблю, я опинився в селі.
	
	Хат у селі всіх, може, зо двадцять. Та що ж це за краса, — що хата, то й картина!
	
	— Ось, — подумав я — і невеличке село, та весело. Спробував я у стрічного селянина спитатись, чи можна в них буде найняти коні до П[рилуки].
	
	— Можна, чому не можна, — хоч пару, хоч дві пари, так можна.
	
	— Добре. Так я зайду потім, поторгуюся.
	
	— Добре, поторгуйтесь.
	
	За селом я побачив панську клуню, позаставлювану скиртами всякого збіжжя. Підійшовши до клуні, я спіткав токового, і він показав підурядний йому тік, чи клуню. Я, як не аґроном, дивився на все поверхово й розпитував теж поверхово; але з усього, що бачив та чув, я зробив висновок, що й завзятим аґрономам не завадило б повчитися дечого в Антона Карловича або хоч у його токового.
	
	Спитав я його й про ґуральню, чом, мовляв, Антін Карлович, маючи стільки збіжжя, не побудує собі хоч невеличкої ґуральні, і дістав таку відповідь:
	
	— Бог їх святий знає. Я й сам їм казав, щоб збудували хоч невеличку. Навіщо? — кажуть — щоб пяниць голих по світі пускати? Не треба! Вони в нас такі дивні, і, Боже борони, як вони цієї проклятої горілки не люблять!
	
	— Справді дивний чоловік. Ну, а селяни питущі в вас у селі є?
	
	— Ані одного.
	
	— Дуже добре. Куди ж ви збуваєте своє збіжжя?
	
	— А куди збуваємо? Нікуди більше, як у Д[егтярі]. Бачте, пани там бенкетують, а селяни голодують. Та ще мало того: у селі, окрім корчми, що вулиця, то й шинок, а в кожному шинку для примани людей катеринка грає. Ось селянин сердешний і пропиває останню нитку під німецьку музику. Сказано: мужик — дурень.
	
	— Зате пани змудріли! О, філантропіє! — подумав я та й розпрощався з токовим.
	
	Підійшовши до греблі, я мимоволі спинився, щоб полюбуватися на старі верби, що опустили свої довгі зелені віті у світлу, прозору воду. А з-за цих розкішних вітів, з протилежного боку ставка, визирає з темної зелені білесенька, усміхнена хатка Антона Карловича і, як красуня милується своєю вродою перед дзеркалом, так вона милується собою в прозорому тихому озері.
	
	— Розкіш! — подумав я й пішов через греблю до чепурненької хатки.
	
	Під цей час Антін Карлович повернувся від своїх пацієнтів і, на велику мою втіху, привіз із собою милого мого віртуоза та ще й з віолончелею. Ми зустрілися з ним при вході до садка й по-приятельському привіталися, як дуже давні знайомі.
	
	До нас підійшла Маряна Якимівна і, без церемоній взявши мене за руку, сказала:
	
	— Ви, певно, найблагородніша людина, коли полюбили нашого милого Тараса Федоровича. Від щирого серця вам дякую.
	
	Я мовчки поцілував її руку. У цю хвилину підійшов до нас Антін Карлович.
	
	— Дивись, дивись, що наш гість робить! — сказала вона, звертаючись до чоловіка.
	
	— Нічого, нічого, — казав, посміхаючись, Антін Карлович. — А чи не краще буде, як ми підем та до борщу позалицяємось? Як ви думаєте, Маряно Якимівно?
	
	— Та й справді краще. Прошу ласкаво, панове! — сказала вона, звертаючись до нас, і ми пішли обідати.
	
	Чи багато з вас, панове, що маєте хоч одну кріпацьку душу, посадить біля себе кріпака, хоч би людина ця була найбільшим ґенієм у світі! Ручуся, що ні одного не знайдеться, окрім правдиво благородного Антона Карловича.
	
	Тарас Федорович сидів між пустунками Лізою та Натусею, і вони йому, сердешному, не давали підчас обіду спокою. Чудова, благородна рівність? Ось як треба б жити між собою людям! Так що ж маєш робити? Не можна! Між іншим я почув кілька французьких речень, що ними обмінялись Тарас Федорович та ґувернантка. Цим остаточно полонив мене мій милий віртуоз.
	
	По обіді ми, себто чоловіки, пішли до Антона Карловича в хату покурити. Та я не курець, і віртуоз мій, як виявилось, також, тому ми пішли собі пройтись по садку, аж вийшли на невеличку лощовину, де стояв невеличкий стіжок свіжого сіна. Не встояв я проти такої могутньої спокуси. Знявши краватку та сурдут, я приліг, прихилився на запашне сіно, а за мною, розуміється, так само й мій товариш. А щоб дрімота не взяла, зняв я здалека мову про двох дівчаток, що жили, так би мовити, на харчах у вельмишановного Антона Карловича.
	
	— Які милі, прекрасні діти! — сказав я.
	
	— І додайте, щасливі діти. Я не знаю, що з них було б, якби біля нашого розкішного села не було цієї ферми й цих добрих людей.
	
	— А справді розкажіть мені, що це за ориґінальна мати, що так виховує своїх дітей. Мені здається, що в таких літах дітям ніхто не може стати за матір.
	
	— Маряна Якимівна зовсім її заступила для них. Ось що! Софія Самійлівна, їх мати з наймення, — дама з великого світу, а головне — красуня. Красуні стає ніяково, коли її хто спитає про здоровя її дітей. Для неї це те саме, що сказати: як ви, Софіє Самійлівно, попоганіли. До того ж вона, як дама світська, після кожного балю (а їх у нас буває щороку три, року ж переступного й чотири) мусить оддавати візити своїм гостям. А гостей, самі бачили, скільки понаїхало. А 17 вересня так удвоє стільки понаїде, ні на яку погоду не зважаючи, бо тоді вона сама іменинниця. Поки віддасть візити, гляне — другий баль готується, там третій... Отак і проходить рік. А там, як вибереться час, треба й до Петербурґу поїхати: а то, каже, між цими хахлами зовсім зачерствієш. Так самі подумайте, чи за таким життям має вона час для дітей. І, на мою думку, вона нічого кращого вигадати не могла, як оддати їх до рук Маряні Якимівні.
	
	— Я з вами згоден, що вони розумно зробили, та чи добре, це інше питання.
	
	— Авжеж, тут серце матері сховалось під себелюбством світської красуні. Я, одначе, чув, що вона якось недавно про них згадала. Років за два вона хоче вислати їх до Смольного інституту: у п[олтав]ському, мовляв, вони зробляться хахлачками.
	
	— І це правда. Як же вона не побоялася віддати їх М[аряні] Якимівні? А може вона думала їх охоронити французькою ґувернанткою та німкенею-покоївкою?
	
	— Та де там! німецька покоївка сама швидко хахлачкою стане, а за ґувернантку нема що й казати. Послухайте, що я вам розкажу. Адольфіні Францівні заманулося вчитися російської мови. Ось Маряна Якимівна вчить її, та замість того, щоб навчити її російської мови, навчила її української. Софія Самійлівна через це мало не посварилася з Маряною Якимівною. І знаєте ще що: вона чудово співає деяких наших пісень. Попрохаймо її, щоб вона нам хоч одну заспівала.
	
	— Неодмінно.
	
	— Ось вони! ось вони! — почули ми недалечко дитячі голоси, і ледве встигли вдягнути сурдути, як підбігли до нас Ліза та Натуся і, схопивши поли сурдута Тараса Федоровича, потягли [його] в садок, примовляючи:
	
	— Ходім, ходім! Вас мама просить грати.
	
	Пройшовши кілька кроків слідом за мистцем, я побачив Адольфіну Францівну, що стояла, прихилившись до дерева, і, підійшовши до неї, сказав їй якийсь комплімент по-українському, на що вона зробила милу міну та зовсім не соромливо відповіла мені: "спасибі!" Ми пішли слідом за дітьми, розмовляючи, як близькі знайомі. Між іншим, на доказ свого знання української мови, ґувернантка прочитала мені два вірші:
	
	Лишенько з тобою.
	
	І з таким милим виразом прочитала вона ці вірші, що, коли б не знав я, що вона французка, то, не вагаючись, сказав би, що вона моя справжня землячка.
	
	Залицяючись до мадам Адольфіни по-хахлацькому на французький манір, ми трохи відстали від дітей та арештованого [ними] мистця, коли ж підійшли до дому, то на ґаночку наш мистець грав уже на скрипку танкову українську пісню, а перед ґаночком Ліза й Натуся, піднявши догори рученята, начебто прикляскуючи, танцювали, примовляючи:
	
	Гоп-чук гречаники,
	Гоп-чук печенії.
	
	Антін Карлович, сидячи на ґаночку, добродушно посміхався, а Маряна Якимівна брала по черзі дітей на руки й цілувала з найщирішою материнською ніжністю. Оподалік стояла німкеня-покоївка і, захопившись жвавим мотивом пісні, прикляскувала в такт пальцями.
	
	Тілько простодушні щасливі люди можуть зґрупуватися в таку картину.
	
	У садку, окрім хати Антона Карловича, була ще невеличка хатка з повіткою, і замість призьби стояли навколо ґратчасті деревяні лавки, а перед хаткою стара липа і навколо неї — теж лавка, та не деревяна, а з дерну. Хатка ця була майстернею (себто робітнею) Маряни Якимівни. Тут сушилися овочі, варилися варення й фабрикувалися всякі знамениті настойки та наливки. А під липою Маряна Якимівна спочивала після трудів.
	
	До цієї хатки виносили на ціле літо фортепіяно, бо Маряна Якимівна, не зважаючи на свій прозаїчний вік та працю коло питва та істивного, зосталася в душі артисткою і любила в години дозвілля забувати про своє прозаїчне насушне існування та линути в світ гармонії, в небесні краї божественної фантазії.
	
	Часто й довго сидячи під липою, добрий Антін Карлович курив свою сиґару і слухав холодних практичних думок поета. Наче сніг перед лицем весіннього сонця, німецька фантазія оживала, сиґара гасла в устах, і старий молодів.
	
	Ось до цієї заповідної хатки Маряна Якимівна запросила своїх гостей пити чай.
	
	Після чаю в хатці запалили свічки. M-lle Адольфіна без усяких просьб та намовлювань (як воно звичайно з вихованими паннами буває) сіла до фортепіяна, а Тарас Федорович озброївся віолончелею, і після кількох акордів тихо, гармонійно, неначе з неба, залунала одна з божественних сонат божественного Бетховена.
	
	Ми всі зостались під липою і підчас сонати сиділи, затаївши духа; навіть жваві діти — і ті пригорнулись до Маряни Якимівни, затихли і тілько, посміхаючись, поглядали одна на одну.
	
	Після сонати Бетховена заграли не менш по-мистецькому й дві сонати Моцарта, потім деякі місця з славного "Requiem" та на закінчення зовсім несподівано:
	
	Ходить гарбуз по городу...
	
	Діти біля Маряни Якимівни закричали, а Антін Карлович пішов до хатки закурити сиґару.
	
	Тарас Федорович розвів такі варіяції на цей напіввеселий, напівсумний мотив, що діти знов мовчки притулились до колін Маряни Якимівни, а в Антона Карловича знов сиґара погасла.
	
	Чи багато людей у багатстві та розкошах проводять свої довгі вечори так нецеремонливо-просто і так велично-прекрасно, як ми, люди прості, мало не вбогі, провели оцей незабутній вечір? Я думаю, що не багато. І виходить, що справді прекрасному та велично-духовному не треба позолочуваних, ані навіть золотих ремісницьких оздоб.
	
	Скінчивши варіяції, артисти наші вийшли з хати та звернулися до Маряни Якимівни з проханням, щоб і вона щонебудь для них заграла. Вона відмовилась. Ми приєднались до них — ніщо не помогло:
	
	— Завтра — каже — заграю, бо ж сьогодні це буде хрін після меду. Ходімо краще на прохідку. Ось дивіться, місяць з-за дерев виглядає.
	
	І з цими словами вона ввійшла до хатки, погасила свічки, причинила й замкнула двері, і ми всі, весело балакаючи, пішли любуватися, як повний місяць визирає з-за млинів та з-за старої верби й відбивається в темній, прозорій воді. Мене зовсім зачарували і декорації, і оці добрі, прості люди.
	
	Довго ми ще прохожувались по садку вдвох із Тарасом Федоровичем, який мене просто причарував до себе. Він, як це звичайно буває з довірливими добрягами, розповів мені історію свого сумного дитинства без усякого з мого боку намагання, як це теж звичайно буває поміж літературною братією, і розповів мені тому, що я його слухав з увагою, чи то, краще сказати, із спочуттям.
	
	— "Батька — казав він — я не памятаю, і мати моя мені ніколи про нього нічого не казала. Власної хати ми теж не мали і, як то в нас кажуть, жили "в сусідах", себто переходили від одного господаря до другого, аж я почав ходити. Тоді вона, ставши вже вільніша, хотіла найнятися в когонебудь на рік, але її ніхто найняти не хотів, не знаю чому; може через мене, або тому, що вона була така худа та бліда; тілько, обійшовши без успіху всі села, найнялась вона нарешті в жида в корчмі. Не можу вам сказати, скільки саме літ прослужила вона в жида, знаю тілько, що був я вже чималим хлопцем, коли вона померла. А вмерла вона, оскільки пригадую, від сухіт. І як тепер памятаю, кілька день перед смертю прийшла вона до своєї комірчини, або, краще сказати, до стійла у хліві, лягла й більш уже з хліва не виходила. Кілька хвилин перед її смертю я приніс їй води в кухлику. Але вона вже не могла ні пити, ні говорити, а тілько поманила до себе рукою і, коли я до неї схилився, ледве-ледве доторкнулась рукою до моєї голови, поцілувала мене, і дві сльози викотилися з її очей, що вже меркли. Потім вона тихо зідхнула й умерла.
	
	"Сотський поховав її за карбованця, що їй був винен жид. А я вештався по селі, аж пристав до громади старців. Серед старців був сліпий кобзар, чи бандурист; йому й нараяли мене, як сумирного хлопця. Він і взяв мене замість свого попереднього поводатаря.
	
	"І, знаєте, мені сподобалось моє нове становище, бо я мав хоч абиякий, а все ж притулок. А ще більш подобався мені сліпий, якого я водив. Це був молодий ще чоловік і, памятаю, надзвичайно худорлявий та з довгими пальцями. Особливо ж мені подобалось, коли він сам для себе, поволі перебираючи струни бандури, тихесенько підспівував:
	
	На морі синьому, на камені білому
	Ясний сокіл квилить-проквиляє... 
	
	"Щось надзвичайне бачила моя дитяча уява в звуках та словах цієї тужливої пісні.
	
	"Ось такий самий, як і тепер, був у Д[егтярях] баль з тою тілько різницею, що тоді й для старців обід варили, а тепер уже не варять. Ось і ми з юрбою старців прийшли на обід. Сидимо ми собі під деревом, і, дожидаючись обіду, наладнавши кобзу, кобзар мій заграв. Нас люди так і обступили. Грає він, а я розглядаюсь навкруги й бачу — до нас пани з панночками [йдуть]. Натовп, звичайно, розступився перед панами, і сама Софія Самійлівна підійшла до мене і, поплескавши мене по лиці, промовила: "який гарненький!" І, звернувшися до панів, сказала: "я його неодмінно возьму до себе за пажа."
	
	"Так воно й сталось! Другого дня я вже належав до численної двірської челяді. Та через те, що я, не знаю чому, не виявив хисту до обовязків пажа, мене почали вчити співу, і я показував успіхи. А потім почали мене вчити також і грати, спершу на скрипці а потім і на віолончелі. — Ось вам моя проста історія, — додав він і замовк.
	
	— Сумна, правду сказати, історія!
	
	— Що ж робити? Минуле моє — справді сумне, але теперішнє таке безнадійне, таке безрадісне, що якби не ці благородні люди, я не знав би, що з собою й робити.
	
	— Не зневіряйтесь, мій друже, любіть своє прекрасне мистецтво, і Господь заспокоїть вашу стражденну душу та пошле щасливий кінець вашому терпінню.
	
	— Не знаю, чи мій лист застане Михайла Івановича в Петербурзі.
	
	— О, напевне! Він нікуди не виїхав; це було б відомо.
	
	— Та й чи можна надіятись, що мій лист може мати успіх?
	
	— Без усякого сумніву. Я дуже добре знаю Михайла Івановича. Це найдобріша, найблагородніша істота! Одне слово, це найдобродушніший артист. Ще ось що. Я завтра розпрощаюся з вами надовго, а може й назавжди, але ви й ці добрі люди, та ці години, що ми їх укупі з вами провели, такі дорогі моєму серцю, що для мене найбільшим дарунком були б ваші хоч коротенькі листи. Прошу вас, сповіщайте мене хоч вряди-годи. А про наслідки вашого листа до Михайла Івановича повідомте мене неодмінно. Завтра я дам вам свою адресу.
	
	— І він обіцяв мені вести щоденник та щомісяця посилати його мені замість листів.
	
	— Мені — сказав він — так любо перед вами у всьому відкриватись, і ви з такою увагою слухаєте мене, що я й пишучи, уявлятиму собі, що оповідаю вам особисто про свої вражіння.
	
	У хаті Антона Карловича світився ще вогонь, коли ми підійшли до неї, але руху вже не було ніякого. Верґілій мій так завзято хропів, що аж за хатою чути було. Незабаром і ми почали йому вторувати.
	
	Назавтра вранці я пішов на хутір найняти коні з возом, щоб їхати з сопутником до П[рилуки], але Антін Карлович здогнав мене вже на греблі та завернув додому, кажучи, що добрі люди так не роблять, а Маряна Якимівна й чути не хоче, щоб ми раніше, як за три дні, покинули ферму: "Діти — і ті заплакали, почувши про такий неделікатний ваш учинок."
	
	Від Маряни Якимівни вислухав я ще більш переконливу орацію. "І не думайте, — казала вона — і не помишляйте! Скільки на світі живу, так ще не бачила, щоб добрі люди вже другого дня із гостини виїздили; та ще й селянськими кіньми! Не те, що в нас, але, гадаю, і в німців так не ведеться; чи так, Антоне Карловичу? Ти ж німець, правда?"
	
	— Такий я німець, як ти німкеня, — сказав Антін Карлович і засміявся.
	
	— Ось і Тарас Федорович у нас зостанеться, — казала далі Маряна Якимівна.
	
	— Йому тепер після балю там зовсім нема чого робити. А Адольфіна обіцяє нам сьогодні українських пісень співати; діти як обіцяють вам хоч цілий день танцювати "гречаники".
	
	— І метелицю, мамо, — промовили разом обидві дівчинки.
	
	Встояти було не сила, і я піддався. Верґілій мій почав було говорити про службу, про обовязки, про куратора.
	
	— Вже хоч би ви мовчали, а то розносились із своїм куратором... справді, єйбогу! А ще старий знайомий... Ходім краще до моєї хати чай пити, а то з вами не добалакаєшся.
	
	Переглянулись ми з Верґілієм та й пішли мовчки за Маряною Якимівною.
	
	Погостювали ми в цих добрих людей іще два дні, і за цей час вдалося мені нарисувати олівцем кілька краєвидів щасливої ферми та — майже тілько контурами — цілу нашу компанію; на першому ж плані помістив я Натусю та Лізу, як вони танцюють "гречаники". Усе це ледве-ледве зарисоване. А проте ось уже двадцятий рік минає, як я любувався на цю живу картину, і, дивлячись на цей ескіз, начебто знову любуюсь на цю живу картину і навіть чую скрипку та прикляскування пальцями служниці-німкені.
	
	Здається мені, що ніякий ґеніяльний опис обличчя та місцевости не може так оживити того, що давно минуло, як кілька ліній, вдало проведених олівцем. Так це принаймні на мене впливає.
	
	На четвертий день перебування нашого на благодатній фермі, десь коло десятої години вранці, гостинні й щасливі мешканці ферми з цілим своїм домом відпровадили нас, як найближчих своїх друзів. Навіть Натусю та Лізу взяли з собою. І відпровадили не тілько через греблю, а навіть через село аж до самої клуні. Тут ми всадовились у вигідній нетичанці Антона Карловича, запряженій парою добрих коней, та й покотили по гладкій, звертистій дорозі.
	
	Довго стояли друзі наші на одному місці й махали хустками. А одне з дівчаток, щоб краще було видно його хустку, скочило Антонові Карловичу на плече й з усієї сили махало хусткою. Нетичанка покотила швидше й швидше, і ґрупа наших друзів ледве мріяла на обрії. Ще чверть верстви, маленька логовина — і друзі зникли за обрієм. Я ще раз подивився позад себе, виїхавши на пагорок, та ба! окрім клуні та скирт, на обрії нічого не було видко. Мені стало сумно, так сумно, начебто я на довгий, неокреслений час розлучався із своїми близькими. Так воно й сталося.
	
	Цілу дорогу приятель мій мовчав, з чого я дуже тішився, бо нездатний був провадити найпустішу розмову. Незабаром на обрії показалося наше місто П[рилука], а трохи ближче з-за темного лісу визирнули білою бляхою криті бані соборної церкви Г[устин]ського манастиря.
	
	Коли ми проїздили повз цей замок-манастир, що його [саме] відновляли, мене надзвичайно прикро вразила нова, ще невиваплена чотирьохкутна вежа з плескатим дахом, ніби каланча.
	
	— Що це за потвора стирчить? — спитав свого приятеля.
	
	— Це дзвіниця відновленої домової настоятельської церкви, що над малими воротами.
	
	— І це, мабуть, якийсь костромський мастак-мужичок таку штуку змайстрував?
	
	— Ні, вибачайте, не мужичок, а справжній патентований мистець!
	
	— Як же він майстерно підробився під византійський стиль!
	
	— Будьте ласкаві, не глузуйте з нашого мистця. Його кваплять і грошей не дають. А ось як поїдете з П[рилуки] на Н[іжен], так побачите у селі поміщиці К. справжній "храм царя", що його цей мистець збудував. Навіть наш освічений знавець і протектор мистецтв N., можна сказати: меценат наших днів, — і той подивився та й рота роззявив, а про неосвіченого вже й не казати.
	
	— Честь і слава вашому мистцеві.
	
	Тимчасом ми вїхали до міста, а за годину я вже прощався з шановним педаґоґом, прохаючи його записувати — науці на користь — усе, що торкається археолоґії і взагалі народньої вдачі, а саме; прислівя, приказки, пісні, перекази тощо. А найпаче просив я його від часу до часу сповіщати мене про наших добрих друзів на фермі. Він обіцяв мені все по змозі виконати. І ми розлучились — розлучились надовго.
	
	
	
		ЧАСТИНА ДРУГА
		
	
	Розлучаючись з моїм проводирем, не думав я тоді, що на довго-довго з ним розлучаюсь. Я тоді думав, що, може, на той рік поїду знов по Україні з доручення Київської Археоґрафічної Комісії, побуваю в Чернігові, а з Чернігова поїду через Ніжен до П[рилуки] й по дорозі подивлюся на хвалену церкву, збудовану коштом поміщиці К. та трудами патентованого мистця, архітектора N., а в П[рилуці] погостюю день-другий у мого Верґілія, і, як буде можна, відвідаємо високодостойного Антона Карловича й Маряну Якимівну та налюбуємось на їх чудову ферму.
	
	Так я тоді думав, вийшло ж, що не так, як чоловік хоче, а як Бог дасть. Вийшло те, що я протягом двадцяти літ (од дня виїзду мого з П[рилуки]) не тілько не бачив Києва, Чернігова, Ніжена, П[рилуки] й мого Автомедона, і ферми, і всього, що я там бачив прекрасного, але не бачив протягом двадцяти літ ні мого любого рідного краю, ниже звуку рідного не чув.
	
	Ось що іноді робить з нами доля!
	
	Після двадцятилітнього мого мандрування по чужих краях, вертаюсь я на Україну і, проїжжаючи смиренне місто П[рилуку], згадав про сіру хатку на розі брудних улиць і звелів візникові, чи поштареві, спинитися біля цієї мізерної хатки. Зліз я з воза, вхожу на подвіря, мене зустрічають два хлопчики; питаюсь, чи тут мешкає Іван Максимович С.
	
	— Тут — відповідають разом обидва хлопці.
	
	— Чи вдома він?
	
	— Ні, вони в школі.
	
	— А чи є вдома хтонебудь старший за вас?
	
	— Є мати вдома, тілько вони відпочивають; ми їх розбудимо.
	
	— Не треба, не будіть. Я згодом зайду. І я поїхав на поштову станцію.
	
	День був чудовий, вже схилялося над вечір, і я, склавши свої речі, себто чемодан і клунок, на ґаночку станційного будинку, "подорожню" ж оддавши завідувачеві, просив не спішитися з кіньми.
	
	Так розпорядившись, я сів на свою мізерію, себто на чемодан, і заходився рисувати чудово освітлену західнім сонцем камяну церкву досить незграбної, але й досить ориґінальної архітектури, збудовану полковником п[рилуць]ким Ігнатом Г[алаганом] тим самим, що перший зрадив Мазепу та перейшов на бік царя Петра, за що, по смерті полковника Носа, його поставлено на п[рилуць]кого полковника й обдаровано великими маєтностями в тому самому полку. Поки я зрисовував цей памятник славного полковника, сонце зависло над обрієм, і на вулиці показалася юрба школярів, а за школярською юрбою оподалік зявилася худенька, похилена постать, з парасолем замість палиці в руці. Це був мій Верґілій, і я мало не побіг йому назустріч.
	
	Довго стояли ми один проти одного посеред улиці, і нарешті, після довгого пригадування, він простягнув мені руку й промовив:
	
	— Антикварій! антикварій! Так це ви?... А я вас уже зовсім був поховав!... Та як же ви перемінились! Зовсім не пізнати...
	
	— Спасибі ще, що хоч згадали.
	
	— Та я вас завжди згадував, тілько з обличчя не пізнав. Прошу ж вас ласкаво відвідати мене в моїй убогій келії.
	
	І ми, розмовляючи, підійшли поволі до воріт сіренької, давно мені знайомої хатки.
	
	Біля воріт, як це звичайно в маленьких містечках буває, стояла вросла в землю лавка. Ми мовчки подивились на неї і сіли.
	
	— Так, так, ось ви й помандрували, — сумно промовив Іван Максимович; — і на світ Божий подивились, мабуть і закордоном нераз побували... А я, як заліз у цей теплий куток, так і на світ Божий не показуюсь: сижу собі, можна сказати, без усякого руху!...
	
	І довго ми розмовляли, згадуючи кожний своє минуле. Між іншим, він розповів мені, що незабаром після нашої розлуки він одружився з благородною і прекрасно вихованою, хоч і вбогою, дівчиною. "І думав — каже — я з нею вік свій у щасті та любові звікувати: та Бог судив мені вік свій у самоті коротати!" — І старий заплакав.
	
	— Братіку! — почувся з-за воріт жіночий голос; — ідіть до хати, пора вечерять, діти спати хочуть.
	
	— Нагодуйте їх, сестричко, та й покладіть, а ми тут іще трохи посидимо... Сестричко! — додав він — з нами гість сьогодні вечеряє, то ви б там чогонебудь додали... хоч карасика засмажили, та послали б Веклу по... знаете, той...
	
	— Пошлю, братіку.
	
	— Так... На третьому році нашого блаженства — казав він далі повагом — вона покинула мене навіки. Правда, я ще не зовсім сирота: вона зоставила мені свою малу дитину, для якої, можна сказати, я й животію. Того самого року в моєї сестри вмер нагло чоловік і також покинув її з малою сиріткою; ось ми й зійшлися з нею в один куток та й ділимо своє лихо, як нам Бог помагає. Дітей я гадаю з Божою поміччю до ґімназії... а потім...
	
	— Братіку — почувся знов із-за воріт жіночий голос — ходіть до хати! Надворі роса й зимно, а ви в одному фраку.
	
	— Зараз, зараз, сестричко! Ходімо до нашої хати, бо й справді як би нам із вами не застудитись. Ми ж не можемо з вами похвалитися молодістю, що цвіте здоровям. Ходімо!
	
	І ми покинули лавку та мовчки ввійшли до хати.
	
	Кімнатка, в якій я двадцять літ тому провів по-бурлацькому кілька день, була та сама, але й не та сама. Бідність була така сама, але була це бідність умита й причепурена жіночою рукою; на чистенькій підлозі — чистенькі доріжки, над вікнами білі фіранки, на вікнах бальзамини та ґеранії в вазонах; стіл, дощана канапа, липові стільчики — ті самі, але якось інакше виглядали. Що значить жіноча рука в хатньому побуті хоч би й охайного чоловіка!
	
	У побуті людей цивільних це ще не так різко в вічі кидається, як у військових. Наприклад, зайдіть до кімнати нежонатого офіцера: справжня халупа — аж дхне люлькою та тютюном. А в жонатого офіцера — теж халупа, але в цій халупі скриня, що на ній у нежонатого спить деньщик із собакою, застелена килимом і заміняє канапу. На дощаному столику, замість тютюнниці та цвяха до колупання в люльці, — мережана ярославська серветочка, дзеркальце та якенебудь жіноче рукоділля. Одне слово, у родинному житті, навіть у злиднях, є якась свіжа матеріяльна принада: про принаду моральну вже не кажу...
	
	Із другої кімнатки вийшла до нас бабуся в чорній хустці та в білісінькому очіпку, така мила й чистенька бабуся, яких я мало в своєму житті зустрічав.
	
	— Представляю вам! Моя сестричка, Марія Максимівна!
	
	Я вклонився.
	
	— А це, сестричко, мій старий, добрий знайомий N. N.
	
	Я знов уклонився, а вона сказала:
	
	— Прошу сідати.
	
	Я сів, а Іван Максимович подивився у другу кімнату і, звертаючись до мене, сказав:
	
	— Яка ж у мене добра, розумна, догадлива сестричка! Уявіть собі, мені й на думку не спало запропонувати вам із дороги чаю, а це ж так приємно! Я живу в неї просто як у Бога за дверима. Та ну-бо, частуйте ж, моя люба, моя безцінна господине!... А дітки вже лягли спати, сестричко?
	
	— Уже лягли, братіку, — відповіла бабуся, ставлячи на столі філіжанки з чаєм.
	
	— То добре, я вам їх завтра покажу. А на котрий годочок їм тепер пішло, сестричко? Вони в нас, знаєте, однолітки, — додав він, звертаючись до мене.
	
	— Та ось на Петра й Павла по дванадцятому мине.
	
	— Уже по дванадцятому! Боже мій, як швидко летять наші старі літа! — промовив він наче до самого себе.
	
	— Дванадцять, дванадцять!... Але!... — майже скрикнув він, вдаривши себе долонею по лобі — трохи не забув! У мене є лист на ваше імя, його я його дістав ще перед шлюбом. Він так і лежить не розпечатаний... І знаєте, від кого?
	
	— Не знаю — відповів я.
	
	— Від нашого шановного, найблагороднішого Тараса Федоровича, памятаєте — віолончеліста на фермі Антона Карловича.
	
	— Боже мій, якжеж би я не памятав! Я саме хотів вас про нього спитати.
	
	— Усе розкажу, дайте час! Багато є зворушливого та навіть повчального в житті цієї достойної людини. Я навіть записав деякі випадки з його життя; я, знаєте, сам хотів був на старі літа за літературу взятись, та, як прочитав Марлінського, мені й руки впали. Який блискучий, який ґеніяльний стиль!... Сестричко, будьте ласкаві, вийміть нам із нижньої шуфляди пачку паперів, що перевязані мотузочком.
	
	Бабуся, не гаючись, принесла чималу пачку паперів, перевязаних мотузочком від голови цукру, і, віддаючи їх братові, спитала:
	
	— Оці, братіку, папери?
	
	— Ці самі, сестричко, дякую вам. — Ось, — сказав він, звертаючись до мене — ось скільки паперу напсовано, а все література винна.
	
	І, розвязавши папери, він почав їх перегортати та, спинившись на клаптику синього паперу, сказав:
	
	— А памятаєте, ви мене тоді просили записувати все, що почую з поезії та філософії простого люду, памятаєте?
	
	— Памятаю — кажу.
	
	— Ось я й виконав ваше прохання. Тут ви багато премудрости знайдете... Та де ж цей лист? Чи не загубив я його? Ні, ні, ось він. Я посилав його до Києва на ваше імя, але мені його повернули. Вас уже в Києві не було. І він подав мені здоровезний конверт, кажучи:
	
	— А знаєте що? Сьогодні маємо середу... Погостюйте в нас до неділі, а в неділю пустимося з вами в путь, памятаєте, так, як колись, тілько не на баль, а простісінько на ферму. Там ви побачите особисто й автора цього листа; до неділі ж я розберу ці клаптики та, мабуть, і вам дещо прочитаю.
	
	Я погодився і, після довгих намовлювань брата й сестрички зостатися в них ночувати, взяв лист і пішов на поштову станцію.
	
	Чи вам доводилось читати лист, написаний вашим щирим другом, а одержаний трохи не пятнадцять літ пізніше? Хто не читав такого листа, тому я даремне намагався б оповідати та описувати вражіння, що його зробив на мене лист мого найдостойнішого друга Тараса Федоровича, вражіння невимовне, яке той тілько зрозуміє, кому доводилось такий лист читати.
	
	Головний ефект такого листа той, що ви начебто тількощо розпрощалися й читаєте рядки тілько вчора написані, а пятнадцять літ здадуться вам якимсь скороминущим сном.
	
	Ось що писав мені мій неоціненний друг:
	
	"Я був близький до смерти, чи, краще сказати, до божевілля, коли ми приїхали до Петербурґу, і я довідався, що Михайло Іванович уже другий рік, як закордоном. Ось причина, чому мій лист, що Ви його переслали йому, зостався без наслідків. О, як гірко, як невимовно гірко нам, коли наші прекрасні, блискучі надії розбиває молот невблаганної долі! 
	
	Я обіцяв писати Вам зараз, як тілько дізнаюся про якийсь результат мого листа до Михайла Івановича, і ось уже третій рік минає, як я нарешті набрався духу, щоб писати про свої так немилосердно зруйновані надії. 
	
	Після балю, або, краще сказати, після того концерту, де Ви мені так щиро плескали, концерту, завдяки якому я полюбив Вас, як свого рідного брата, — отже тижнів зо два після того балю, в нашої Софії Самійлівни зявився прищик на лівій щоці; вона його роздряпала; з прищика зробився чиряк, а з чиряка до серпня зробилася така рана, що вона її ледве рукою затуляла. Уявіть собі її становище: красуня, а не минуло місяця, як на неї і дивитися не можна було; красуня, треба завважити, така, що й імя матері принесла в жертву красі своїй... Не страждав так великий музика Бетховен, коли оглух, ані великий ваш Буонаротті, коли осліп, як страждала вона, сердешна. 
	
	Усередині серпня вирішили їхати до Петербурґу. До квартету призначено й мене. Радість мою тілько ви можете зрозуміти. Я думав: ось коли прийшов кінець моїм стражданням! А страждання саме починалися... 
	
	Ми поїхали. У дорозі захворів також і "сам" та й умер, не доїжжаючи Великих Лук, на станції Вирути. Думаю, що вона загнала його в могилу своїми примхами. Та й ніде правди діти: нічого на світі не може бути жахливішого, як несподівано позбавлена своєї краси красуня. Гієна, просто гієна! 
	
	По приїзді до Петербурґу, звичайно, було не до гостей і не до квартетів; льокайські ж мої обовязки були невеликі: поприбираю вранці кімнати та й гайда на цілий день світ за очі. 
	
	О, краще б мені ніколи світу Божого не бачити, ніж бачити його й одчувати, та не сміти ні відчувати, ні дивитись на нього. 
	
	Після того дня, коли я дізнався, що Михайло Іванович закордоном, я заслаб спочатку на пропасницю, а потім, опритомівши за місяць, побачив себе у Петровському шпиталі, що на Петербурзькій стороні. 
	
	Мене почали відвідувати що середи та суботи товариші мої, льокаї-віртуози, і во єдину од субот сказали мені, що наша Софія Самійлівна вмерла під ножем якогось славного хірурґа, а ми зосталися сиротами. 
	
	Я кепсько одужував, так кепсько, що навіть сам головний лікар Кох, проходячи повз моє ліжко, не спинявся. 
	
	Та все ж весною я вже міг прохожуватись по довгому, широкому коридорі, у травні ж місяці мене вже ополудні випускали години на дві до саду. 
	
	Треба вам сказати, що в Петровському шпиталі є й жіночий відділ на третьому поверсі; жінок, що видужують, також ополудні випускають на прохід до саду. Ось сижу я якось на лавці, аж до мене підходить хвора в пістрьовому халаті і білому чепці, власне в такому самому ковпаку, що був на мені. Ми просиділи мовчки, поки служник не загнав нас до шпитальних покоїв. Другого дня була гарна погода, і нас знов ополудні послали на прохід. Походивши трохи, сів я на лавці. Учорашня пані знову приходить і сідає біля мене. Я якось ненароком поглянув на її обличчя й побачив, що це була красуня, але така змарніла, така сумна, що, дивлячись на неї, в мене серце заболіло. Я не втерпів та й спитав її: 
	
	— За чим ви так тужите? 
	
	— Гадаю, що за тим самим, що й ви — за здоровям. 
	
	Я не задовольнився її відповіддю і, помовчавши трохи, сказав їй: 
	
	— Здоровя ваше повернеться, але за здоровям не сумують так, як сумуєте ви. 
	
	— Так, це правда — промовила вона й затулила очі рукою. 
	
	Служник знову загнав нас до залі. 
	
	Кілька днів поспіль падав дощ, і я нудився, не бачивши моєї знайомої-незнайомої. Нарешті передощило, і нас знов випустили до саду. Я пішов просто до лавки, і, на моє диво, на лавці вже сиділа моя тужлива знайома. Я їй уклонився, вона мені також — з ледве помітним, але таким сумним усміхом, що я мало не заплакав. 
	
	— Ви, мабуть, страх як нещасливі, — сказав я їй, сідаючи на лавці. 
	
	— А ви щасливі? — спитала вона, поглянувши на мене так промовисто, що я затремтів і, опритомнівши, подивився на неї, а вона все ще дивилась на мене з давнім виразом. 
	
	— Придивіться до мене, — сказала вона. 
	
	Я намагався подивитись на неї, але не міг знести спрямованого на мене погляду її глибоко запалих, великих, чорних очей. 
	
	— Невже ви мене не пізнаєте? — прошепотіла вона ледве чутно. 
	
	— Не пізнаю — відповів я. 
	
	— Тож я, мабуть, страх як змінилась? — І, помовчавши трохи, сказала: 
	
	— Ну, так згадайте Кленівку та 23 квітня 18.. року. Що, згадали?... 
	
	— Боже мій! невжеж це ви, — панна Тарасевичівна? 
	
	— Я, — ледве промовила вона та заллялася гіркими сльозами. 
	
	Другого дня ми знову з нею зустрілися біля знаної лавки, і вона мені оповіла свою сумну історію. 
	
	Я й без цього не мистець писати, чи пак висловлювати свої думки на папері, а як буду пускатися в абстракції та відхилятися, то листові моєму й кінця не буде. Але сумна історія, що її мені розказала сердешна Тарасевичівна, повинна примусити і німого говорити, і глухого слухати. 
	
	О, коли б я володів великим мистецтвом писання, я написав би величезну книгу про гидкі справи, що діються в селі Кленівці. 
	
	Не памятаю, в якій саме книзі начитав я таку сентенцію, що коли ми бачимо падлюку й не вказуємо на нього пальцями, то й ми — мало не такі ж самі падлюки. — Чи це правда? Мені здається, що правда. 
	
	Тому я й оповідаю вам історію Тарасевичівни та кленівського пана, а ви з нею, що хочете, те й робіть, а як надрюкуєте, то це буде найкраще. Тілько перепишіть її на свій манір, бо в мене складу нестає. 
	
	Була в нас поміщиця п[рилуцького] повіту, багата поміщиця, душ із 4000, бездітна, старенька вдова, добра така, благочестива, та Бог її знає, що їй на думку спало: поїхала вона якось до Києва на прощу, та й вийшла заміж за вродливого молодика, такого собі п. Кленовського. Може, вона, сердешна, в літах заматоріла, про наслідника мріяла, — не знаю. І сказано — людина з глузду зїхала: вона ввесь свій маєток, разом із собою, передала в руки молодого красуня-чоловіка, а він, не бувши дурень, усе по-своєму обернув. Та й справді аджеж він не з старенькою, а з її селами одружився. Окрім різних поліпшень у маєтку, від яких селяни запищали, він запровадив у себе оркєстру, спочатку найману, а потім і кріпацьку, збудував чудовий театр, виписав акторів і завів театральну школу, звичайно, кріпацьку. Учтам та бенкетам не було краю. Стара була захоплена своїм молодим чоловіком. Коли ж власні акторки доросли і почали вже грати ролі коханок та одалісок, то він, відповідно їх вікові та зовнішнім прикметам, улаштував із них гарем на манір турецького султана. Звичайно, така установа не могла процвітати в таємниці, дивно тілько, що старенька жінка остання про неї довідалась, а довідавшися про це все, занедужала, сердешна, з ревнощів та й незабаром Богу душу віддала. На смертельній постелі вона простила зрадливого чоловіка і з сльозами просила його сповнити її останню волю, себто покласти до банку капітал та за відсотки з нього виховувати трьох сиріт-панночок у п[олтав]ському інституті. Він, звичайно, поклявся точно сповнити її передсмертну волю. 
	
	Він і виконав її, але по-своєму. 
	
	Після смерти жінки вибрали його, як людину достойну та благонадійну, маршалком шляхти. Він тут таки, у себе в повіті, знайшов не трьох, а пятьох сиріток та й завів у себе в селі шляхетський пансіон. Найняв учителя, якогось пенсіонованого поручника, і ґувернантку без атестату, а головний догляд над моральністю вихованиць доручив сестрі своїй, брудній та червононосій бабі. Коли сирітки почали підростати, крім російської грамоти, почали їх учити також і мистецтва, себто співу, музики (грати на ґітару), танців та сценічного мистецтва. І все це, звичайно, робили свої вчителі та вчительки — кріпаки. Між цими нещасними вихованицями опинилась і Тарасевичівна. Коли вихованиці вже досить підросли, то кращі з них стали, за заступництвом головної доглядачки, оздобою гарему, не як невільниці, а як благородні султанші. Тарасевичівна, хоч і краща, і розумніша, і благородніша за них усіх, була худенька, а тому й не звернула на себе ласкавого султанського ока. Не заздрила вона своїм щасливим товаришкам, що й на балях зявлялись і танцювали, і на театрі зявлялись перед численними гостями — звичайно, з акторами-кріпаками (бо не виховувати ж справді для них сиріток-хлопців шляхетського роду!). Возьме собі, було, нишком якийсь роман із бібліотеки та й заховається десь у садку, читає його та плаче. Так прочитала вона всі романи, які тілько були в бібліотеці. І вийшло те, що вона не знала, що з собою робити; схудла гірш, як перше: всі так і думали, що вона помре. Вже й злягла в ліжко, вже й на Божій дорозі, як то кажуть, була, вже й хрест надгробний зробили; хотіли були й домовину робити, та боялись, що може буде коротка, бо кажуть, що люди, вмираючи, витягаються; а хрест зробили сажнів зо два заввишки, дубовий; домовий маляр помалював його зеленою фарбою; з одного боку намалював Розпяття, а з другого Скорбящу Божу Матір; внизу прибив залізну дошку й написав на ній: "Тут спочиває раба Божа Марія Тарасевич, вихованиця п. Кленовського. Вмерла 18.. року, місяця ..... дня ..". Але сталося так, що вона видужала, а вмерла улюблена покоївка сестри Кленовського, та вмерла, кажуть, не своєю смертю. Вона прасувала в неділю сукню для своєї пані, але трохи запізнилась: вже всі дзвони передзвонили, а сукня не була готова; от пані й розсердилась, вихопила їй з рук праску та й затопила її ненавмисне по голові так, що сердешна тут таки й ноги простягла. Чи воно правда, чи ні, напевне не знаю. А хрест я сам власними очима бачив і напис читав. І такий, бачте, хрест — це свого роду картина, особливо на вбогому сільському кладовищі, де всі хрести Бог-зна які: або похилені, або зовсім звалені, а то й просто десятків зо два могил зовсім без хрестів. А тут раптом фіґура, та ще яка фіґура! Гадаю, що п. Кленовський сам про такий ефект думав: дивіться, мовляв, як ми своїх вихованиць ховаємо! А вийшло, що поховали не вихованицю, а покоївку... Ну, та це все одно, аби хрест не змарнувався... 
	
	"Музична заля була в одній офіцині з нашим пансіоном, — оповідала далі хвора — і коли я почала видужувати й себе тямити, мені дуже мило було слухати, як вони згравалися; моїй хворій уяві ввижався якийсь невимовно чудесний світ, особливо, коли вся оркестра шумить далеко, неначе ліс або море, і з цього невиразного гомону вирізняється якийсь один інструмент, скрипка або флейта. О, я тоді переживала найвище щастя! Ці звуки здавалися мені найчистішою, найвідраднішою молитвою, що виходила з глибини стражденної душі." 
	
	"О, чому я видужала, чому навіки не зосталася в цьому хворобливо-блаженному стані!" 
	
	"У домі було чудове фортепіяно, і коли я могла вже виходити, то пішла просто до капельмейстра і просила його, щоб він навчив мене читати ноти та показав мені перші правила гри на фортепіяні. Він... О, я давно прокляла його за його науку! Пощо він одкрив мені таємницю сполучення звуків, пощо відкрив він мені цю божественну гармонію, що мене загубила!..." 
	
	"Я швидко поглинала його перші лєкції, так що не встигло мені волосся на вершок одрости (я нездужала на гарячку), як я вже швидше за нього читала ноти та вправляла свої пальці на сухих етюдах Ліста." 
	
	"Та не одні звуки живили моє хворе серце. Мені подобалась сцена. Я прочитала все драматичне, що було в нашій бібіотеці (репертуар нашого домового театру мені не подобався), починаючи від "Синеуса й Трувора" Сумарокова до "Гамлєта" Вісковатова. Я днями та ночами марила про Офелію, та що ж було робити: довелося мені для свого дебюту вивчити ролю дочки Льва Гурєвича Сінічкіна. Успіх був повний, і я без вороття загинула." 
	
	"Коли ви мене бачили в Кленівці, я вже марила про петербурзьку сцену: домова була для мене надто тісна. На моє лихо, того ж літа заїхав до нас Михайло Іванович Ґлінка; він тоді набирав на Україні співаків для двірської капелі." 
	
	"Побачивши мене на сцені й почувши мій голос та гру на фортепіяно, він вирішив, що я велика акторка. А я... о лишенько моє, лишенько! Я простосердно йому повірила. Та й хто б не повірив на моєму місці?" 
	
	Чи не помітили ви тоді в нас на балю дуже скромного молодика з великими, опуклими очима, кирпатим носом та великим ротом? Це був маляр Штернберґ. Він у нас тоді пробув усе літо. Лагідна, найблагородніша істота!" 
	
	"Якось я (акомпаніював мені Михайло Іванович) співала для гостей арію з його тоді ще не скінченої опери "Руслан і Людмила" — памятаєте, що її співає Людмила в палатах Чорномора? Коли я скінчила співати, посипались оплески, звичайно, не мені, а авторові. І коли все замовкло, підходить до мене Штернберґ із сльозами на очах і мовчки цілує мої руки. Я теж заплакала й вийшла геть із залі. З того часу ми стали приятелями. Я часто присмерком співала для нього його улюблену арію з "Преціози", і він щоразу плакав, мене слухаючи." 
	
	"За два роки після моїх успіхів у Кленівці Кленовський із своєю сестричкою почав збиратися до Петербурґу на зиму. Я, звичайно, почала проситися з ними. Вони довго не погожувались. Та нарешті погодились з умовою... але з якою умовою! ви мене розумієте? Так, розумієте!... І знаєте що? Я погодилась!... О, нехай я буду проклята, проклята, проклята!... Я все забула для мистецтва та столиці, все, все пожертвувала! І ось наслідок моєї великої жертви! Жебрачка, у шпиталі, та ще й під іменем його кріпачки!..." 
	
	Вона за сльозами не могла говорити. Другого дня я почув од неї такі подробиці... Автім, вони такі мерзенні, що мерзенно їх і повторювати. 
	
	Розкажу вам коротко кінець її злиденної історії. Приїхала вона до Петербурґу вже вагітна й через кілька місяців, не виходячи з хати, привела мертву дитину. Після пологів заслабла на гарячку. А п. Кленовському треба було їхати назад до своєї Кленівки; ось він і віддав її до Петровського шпиталю під іменем своєї кріпачки. Ось вам і вся недовга [історія]. 
	
	Я пробув ще два тижні у шпиталі і щодня в призначені години виходив до саду, сідав на заповідній лавці і дожидав нещасної хворої. 
	
	Що ж справді за підлий еґоїст людина взагалі, а я особливо! Мені полегшало на душі; я помітно почав одужувати після її сповіді. Це значить — я був задоволений, що є хтось нещасніший за мене. 
	
	Страждальці! Потішайте себе так само, і будете хоч на півґрама менше страждати! 
	
	Я щодня питався знайомого служника з жіночого відділу: "як себе має такий нумер?", і він байдужісінько відповідав мені: "лежить". За день перед тим, як виписатися з шпиталю, спитав я служника: "що з таким нумером?" — "У трупарні" — відповів він мені й пішов за своїм ділом — мабуть, по довгий, подібний до труни, плетений кіш, щоб іншого — вже не страждальника — винести до трупарні. 
	
	Другого дня, виписавшись із шпиталю, я, назвавши себе, просив дозволити поховати тіло небіжчиці, і мені дозволили. 
	
	Я запросив своїх товаришів. Ви памятаєте, що до Петербурґу привезли нас чотирьох (себто квартет), і ми винесли її на Смоленський цвинтар, а після панахиди проспівали: "Со святими упокой" і кинули по жмені землі в її вічне житло — та й годі. 
	
	Незабаром після цього прислав нам управитель маєтку "плакатні білєти", і ми ще на рік зостались у Петербурзі. І знаєте, що ми зробили? Ми прикинулися німцями та й пішли вулицями розважати добрих людей своїм мистецтвом. І уявіть собі, вийшло на добре: мало не кожний з нас по карбованцю сріблом додому приносив. 
	
	Не рахуючи харчів та помешкання, я щонеділі діставав карбованця сріблом і щотижня бував двічі або тричі в театрі (звичайно, на ґалєрії), відкладаючи щотижня копу срібла на передбачений випадок, себто для Серве, щоб придбати кілька його етюдів до віолончелі і, головне, самого його послухати. 
	
	У ґазетах давно вже оголошують, що він неодмінно приїде на великий піст до Петербурґу. Дай, Боже! Мені якось моторошно стає, коли подумаю, що слухатиму Серве. Невжеж слава така могутня? 
	
	Наближається зима, і доведеться припинити наші вуличні квартети. Що маємо робити? Товариші мої хочуть кинути мистецтво і шукати посад льокаїв. А мені хотілося б одвести їх од цієї спокуси; та як одвести? 
	
	З цією спасенною думкою пішов я якось на Крестовський острів до німецького трахтиру, перебалакав із господарем, що мовляв справа така: "Маю квартет богемців; чи можна їм буде прийти в неділю спробувати щастя в вашому закладі?" Господар погодився, і ми першої ж таки неділі, неначе справжні чехи, розважали вельмишановну публіку, і розважали не без користи. За один день заробили ми собі на харчі на цілий тиждень. Товариші мої підбадьорились. Другої неділі нам іще краще повелось, а третьої ще краще, бо вже настала справжня зима. 
	
	Тут таки, у трахтирі, ми почали діставати через власника трахтиру замовлення на вечорниці, весілля тощо. Товариші вибрали мене на рядчика та скарбника, і ми зиму прожили, лиха не знаючи. 
	
	З Пєсків перебрались ми до Миколи Морського. Мешкали ми вже не в одній маленькій кімнатці, а в двох із передпокоєм. 
	
	У вільний час, протягом зими, простудіював я всього Ромберґа та Серве, — що тілько міг добути. 
	
	Великий Театр одвідував я раз-у-раз по двічі й по тричі на тиждень і хоч зрідка, а таки бачив та чув усе, що було тої зими в столиці найкращого. 
	
	Минула нарешті розперезана масниця, минув і перший тиждень великого посту... 
	
	О, незабутня афіше!... 
	
	Треба вам сказати, що я часто накидав великого кругу, щоб пройти повз якийнебудь театр, власне для того, щоб прочитати афішу. 
	
	У неділю був я на соборній анафемі в Казанському соборі. Вийшов із церкви, перехожу Невський проспект і здалека бачу, — щось біліє за дротяною сіткою біля ґанку дому Енґельгардтів. Я піддав ходу. Підхожу до ґанку, чи то до дротяної сітки, і мені здалося, що я бачу самого Серве, Вєтана. Та це були тілько літери. Довго читав я ці любі серцю літери, аж добрався до їх справжнього змісту. А зміст був такий, що Серве сьогодні ж таки дає концерт. Початок у 7 годині вечері. Я зараз купив квиток. Та ввесь день ходив по Невському проспекті, заходячи іноді перед Александринський та Михайлівський театри, щоб прочитати афішу. У 6 годині я вже був у залі. Заля вже була півосвітлена, і я ввійшов до неї перший. Швейцар, впускаючи мене до залі, пильно оглянув мене від ніг до голови, бо я, мабуть, зовсім не був схожий на людину, що для неї кредитка в пять карбованців нічого не значить. Та Бог з ним: нехай думає, що хоче! 
	
	Публіка почала вже збиратись, і на пів сьомої заля вже була повна. Мене трусило. Та коли хтось біля мене сказав: "вже сьома година", — я затремтів, і серце моє якось здригнулося, немов миттю відлинула від нього тепла кров, а замість крови потекла зимна вода. 
	
	Увертюра, якої я не слухав, скінчилась. Оркестра відпочила, наладналася — і за кілька хвилин виходить Серве й за ним Вєтан... 
	
	Боже мій! я не чув та й не почую ніколи нічого більш прекрасного! 
	
	Ліст перед Серве — фанфарон, звичайний механік, ремісник перед мистцем, — більш нічого! Я неясно памятаю, як я вийшов із залі і як прийшов додому. Памятаю тілько, що товариші відібрали в мене віолончелю й сховали. 
	
	Від того часу я вже не беру віолончелі в руки і звуків її чути не можу: для мене це все одно, що ножем по серцю... 
	
	Протягом посту я тілько читав афіші й тілько раз був у Великому Театрі, коли давали ораторію Гайдна "Створення світу". Це справжнє створення світу. Тілько для Великого Театру надто голосно: важко слухати. Тут принаймні Михайлівський манеж потрібний. 
	
	Ще давали концерт у Патріотичному інституті, в якому, між різними славнозвісностями, брав участь і граф Вєльгорський. 
	
	Чого б я не віддав, щоб його послухати! Та ба! світ не для всіх рівно створений. 
	
	Якраз у Велику Суботу покликали нас усіх чотирьох до поліції й повідомили нас, що поміщик вимагає, щоб ми повернулися до його села, та що ми тої середи маємо вирушити в похід разом із севастопольською партією. На середу ми були вже готові. І рано вранці в середу вийшли ми з інструментами на плечах — за юрбою колодників — із воріт Литовського замку та сумно, мовчки потяглися до Московської рогатки. 
	
	Не описую вам подорожі нашої, бо була вона нестерпно одноманітна й мерзенно гидка. 
	
	На третій місяць нашої подорожі з юрбою злочинців прибули ми нарешті до П[рилуки]. 
	
	Дивне й моторошне почуття обгорнуло мене, коли я побачив рідне місто. 
	
	Я довго не важився послати з тюрми до нашого доброго Івана Максимовича. Нарешті на велику силу переміг я фальшивий сором та страх і послав по нього вязничного служника. За півгодини зявився Іван Максимович та взяв мене на поруки. 
	
	Цілу ніч ми очей не зводили, оповідаючи один одному все про себе, неначе рідні брати після довгої розлуки. Між іншими новинами він розповів мені, що проциндрений і зруйнований маєток покійного Г[алагана], нашого пана, купив із прилюдного торгу п. Кленовський і що він хотів узяти Лізу та Натусю до себе на виховання, але Антін Карлович оддав тілько Лізу, а Натусю в себе зоставив, і що m-lle Адольфіна покинула їх разом із Лізою. Другого дня я виїхав із П[рилуки] й ночував на фермі. На фермі все по-давньому, тілько Лізи й m-lle Адольфіни бракує, а господарі, здається, ще помолодшали й подобрішали. 
	
	Сонце вже сідало за обрієм, коли я підходив до ферми. Селяни, що я зустрічав їх біля села, вітаючи мене з добрим вечором, поглядали на мене та, знявши шапки, христилися. Мене це чимало здивувало: "Що воно таке значить, що вони христяться?" — питав я сам себе. Коли я входив до села, діти, уздрівши мене, кинули забави і, спинившись біля хати, довго дивилися на мене, а котрі старші, ті христилися. Я хотів був до них підійти та розвідати причину такої побожности щодо моєї особи, але діти розбіглися. Я пішов далі і вже на греблі зустрів бабусю, яка, перехристившись, спинила мене та спитала: 
	
	— Куди це ви труночку несете? У Д[егтярях] священик помер, поховать нікому буде, бо нового попа ще не прислано. 
	
	Тут тілько я догадався, що вони скриньку до моєї скрипки брали за дитячу труну. 
	
	Підійшовши до самих воріт саду, я спинився в роздумі: чи заходити мені до них, чи пройти стороною, і ледве рішився на останнє, як почувся мені у саду дитячий голос. Це був голос Натусі. Я відчинив ворота, але увійти до саду ще начебто боявся. Аж Натуся, побачивши мене, закричала: "Мамо! мамо! Старець прийшов!" (Маряну Якимівну вона називала мамою). 
	
	— Де ти старця бачиш? — спитала її Марія Якимівна, вийшовши з-за дерева. 
	
	— Він за ворітьми! 
	
	І вони підійшли на кілька кроків до мене. Натуся кинулась до мене з криком: 
	
	— Мамо! мамо! це не старець; це наш Тарас Федорович! 
	
	Мене й справді легко було взяти за жебрака: обідраний, запорошений, з палицею в руці та скринькою за плечима. Марія Якимівна підійшла до мене, подивилась на мене, взяла мене за руку, промовивши: "увійдіть" — і заплакала. Ноги підо мною підтялися, і я впав на землю та заридав, наче дитина. Натуся побігла за Антоном Карловичем, і за кілька хвилин ми вже всі троє йшли до дому та всі троє плакали. Натуся теж плакала — звичайно, несвідомо. Їй, зрештою, вже на дванадцятий пішло. 
	
	І що ж це за дитина, якби ви бачили! Це така краса, така дитяча врода, якої мені навіть на картинах не доводилось бачити. 
	
	Підійшовши до дому, Антін Карлович мало не вирвав мене з рук Маряни Якимівни та попровадив до своєї хати. "Заждіть мене тут" — сказав він мені, садовлячи мене на стільці в своїй хаті. — "Я за хвилинку..." — додав він уже за дверима. 
	
	У хаті все було по-старому, навіть повітря було давнє, і мені здавалось, що я тілько вчора вийшов із цієї кімнати. 
	
	За хвилину ввійшов хлопець з умивальником та білизною, а за ним і сам Антін Карлович, тримаючи в руках своє сіреньке пальто та інші частини туалєту. 
	
	— А чоботи знайдете в тій кімнаті — сказав він, указуючи на бічні двері. — А як скінчите, приходьте чай пити. Ми вас чекаємо! — додав він, виходячи з хати. 
	
	Преобразившись, я пішов до дому. На ґанку зустріла мене Натуся і, схопивши за руку, закричала: 
	
	— Мамо! мамо! дивіться — я його й не пізнала! 
	
	І з цими словами ввела мене до кімнати та, садовлячи мене на стільці біля стола, додала: 
	
	— Сідайте ось тут, якраз напроти мене й напроти мами. Ми будемо на вас дивитись: ми ж вас давно не бачили! 
	
	Я розглянувся навколо й сів. Якусь хвилину тривала мовчанка. Марія Якимівна, мовчки поглядаючи на мене, заплакала і сказала: 
	
	— Тепер ми тілько втрьох, а памятаєте — було пятеро. 
	
	І, наливаючи чай, оповіла мені відому вже історію, додавши, що m-lle Адольфіні дуже й дуже не хотілось розлучатися з ними та що вони насилу її вмовили перейти до п. Кленовського, бо вона там буде конче потрібна Лізі — аджеж Ліза така жвава!... Що Натуся проти Лізи? "Це в мене просто янгол, не дитина" — додала вона, цілуючи Натусю. 
	
	Маряна Якимівна почала розпитувати мене про мої пригоди, але Антін Карлович перебив її, сказавши, що для цього буде завтрішній день, а сьогодні треба спитатися гостя, чи не хоче він їсти та спати. 
	
	Після вечері я пішов до хати, де мені вже було приготовано постіль. Боже мій! — подумав я: за що ці добрі люди так мене полюбили? Чи зустрічають з такою любовю батьки свого сина після довгої розлуки, як вони мене зустріли? Добрі, благородні люди! 
	
	Другого дня вранці Антін Карлович поїхав до Д[егтярів] і випросив мені в управителя дозвіл зостатися на фермі з огляду на хворобу. 
	
	Увесь місяць серпень я прожив серед цих добрих людей — зовсім наче син у батька та матері, і цілком забув про моє сумне перебування в Петербурзі та про моє тяжке мандрування, хоч і повторював щодня свої оповідання. 
	
	Ледве чи розкошують так праведники в раю, як я тепер розкошую. 
	
	Наташа від мене зовсім не відходить, просить мене, щоб я вчив її грати на фортепіяні, хоч сама не гірше грає. Просить мене вчити її по-французькому, а сама мене поправляє. А коли я вечорами оповідаю про свої пригоди на етапах, вона плаче більше, ніж сама Марія Якимівна; вона просто чарує мене своїм привязанням до мене... 
	
	Учетверте беруся за цей лист, та не знаю, чи вдасться мені хоч тепер його скінчити. Просто вільної хвилини не маю. Уявіть собі, ми сидимо іноді цілісінькі ночі в затишній хатці Маряни Якимівни — вона за фортепіяном, а я із скрипкою. 
	
	Віолончелю я гадаю зовсім покинути; та чи стане мені ще відваги грати на неї, почувши Серве?! 
	
	Наближається край мого раювання; цими днями я покидаю ферму і зявляюся до мого нового власника. 
	
	Не передчуваю для себе надалі нічого доброго, автім — усе в руках Божих. 
	
	Я так довго писав цей лист, що нарешті звик до нього, і мені стало сумно, коли я його скінчив. Я думкою ніколи не розлучався з вами, але в цей час я просто жив із вами та відкривав вам усі мої думки та почуття, і тепер, коли подумаю про прийдешнє моє життя — а в ньому я передбачаю багато для себе сумного, а цим сумним не буде з ким ділитись, — то мені вже тепер тяжко. 
	
	Напишіть мені хоч три слова, напишіть тілько, що ви дістали мій лист, і я буду щасливий. 
	
	Прощайте, незабутній мій друже, не забувайте відданого вам безталанного музику N. 
	
	Ферма...... 
	
	18 . . року, . . . серпня." 
	
	Прочитавши лист, я гадав хоч трохи заснути з дороги, та де там! Передо мною стояв, наче живий, мій сердешний музика з своєю віолончелею та, дивлячись на мене, сумно посміхався, і то так сумно, що я хотів добути вогню і знов прочитати його сумне посланіє, аж дивлюсь — у вікнах вже біліє. Я накинув на себе шинелю і вийшов на ґаночок. Не минуло й пяти хвилин, як підходить до мене Іван Максимович і, після взаємних привітань, скаржиться мені, що йому теж усю ніч не спалося та що він давно вже ходить і поглядає, чи я не вийду.
	
	— Мені, — каже — не знаю, чому, здавалося, що й вам також не спиться. Я хоч і не читав листа Тараса Федоровича, але знав, що він невеселий, хіба ж не правда?
	
	— Правда! — відповів я — навіть дуже невеселий.
	
	— І він, звичайно, не дав вам спати?
	
	— Авжеж!
	
	— Я так і думав. Та це все нічого — ви ж послухайте, що з ним потім було!... Я вам краще ввечері прочитаю. Я, знаєте, на старі літа туди ж таки пустився — у літературу. Та що ж, думаю, не святі ж горшки ліплять!... Предмет і сам по собі цікавий, а як його опрацювати, то вийде просто повість. Ось я й узявся... А сестричка, мабуть, давно вже нас із самоваром дожидає. Їй, сердешній, також щось не спалося цієї ночі. Це з нею, зрештою, часто трапляється. Ану, ходімо, це буде краще за літературу.
	
	І справді, бабуся дожидала нас із чаєм, тілько не в кімнатах, а в садку, в літньому кабінеті братіка. Садок складався з кількох худорлявих фруктових дерев; тут стояла також дощана хижка, притулена до сусіднього тину. Це й був літній кабінет Івана Максимовича.
	
	Проте, не зважаючи на мізерність цього садка, в ньому все було таке затишне, таке спокійне, що я мимоволі позаздрив сердешному Іванові Максимовичу.
	
	Коли ми напилися чаю під кущем квітучої бузини, Іван Максимович впровадив мене до свойого кабінету, посадив на дощаній, голій канапі і, виймаючи з столу папери, сказав:
	
	— Тепер ми в тиші самотности займемося літературою.
	
	— Ось ці папери — сказав він, одкладаючи на бік кілька дрібненько записаних аркушів; — ці папери належать вам. Памятаєте, ви мене колись то просили збирати для вас усе, що торкається історії, філософії та поезії нашого народу. Тут є всього до трохи. Історичні відомості, що торкаються саме міста П[рилуки], подав мені покійний пан-отець Ілля Б[одянський], а решту я записував, де трапилось. А ось це вже чиста література, — казав він, разбираючи інші папери.
	
	— Все, що діялося з нашим музикою від дня його відїзду до Петербурґу, я описую за його ж таки словами, тілько прикрашую іноді стиль на манір Марлінського. Божественний письменник! Навіть і заголовок даю своєму оповіданню в стилі незабутнього Марлінського, а саме: "Музика, або дві сирітки". Чи памятаєте Лізу та Натусю? Вони в мене теж чималу грають ролю.
	
	— Так з чого ж маємо почати? Він вам, мабуть, у своєму листі все, хоч коротенько, описав аж до дня свого повороту до рідного краю.
	
	— Таки все, — сказав я — крім поворотної своєї подорожі з столиці.
	
	— Себто, як вони по степах ішли? Я так і думав, бо й мені чимало труда коштувало випитати в нього деякі подробиці цієї, так би мовити, "мальовничої" подорожі.
	
	І Іван Максимович усміхнувся з свого жарту.
	
	— Так я почну саме з подорожі.
	
	"Вечірній промінь сонця вже золотив величне й широке ложище річки Луґи, — так почав читати Іван Максимович — і коли ми перейшли через безконечно довгий і з різними баляндрами збудований на палях міст над річкою Луґою, що її ледве видко було з-за очеретів, то променистий Феб уже заховався за обрієм в обіймах Фетиди."
	
	"Але тому, що в полярних країнах літні ночі бувають досить ясні, ми ще засвітла вступили до міста Луґи. Нас, звичайно, відпровадили до тюрми..."
	
	"Але тут, знаєте, картина непоказна, — казав Іван Максимович — і тому я її не описую. На мою думку, твори суто мистецькі не повинні описувати картин брудних, хоч це, нажаль, і ввійшло тепер у моду. А я все ж волію додержувати стилю класичного; та й де ж нам, старим, себе переробляти!..."
	
	"Так ось вони (я вам буду самі події оповідати, а що торкається поезії, то те вже прочитане)... так ось вони другого дня випросили в етапного командира дозволу (бо мали днювати, а до того було й свято)... випросили дозволу (звичайно, запропонувавши йому частину заробітку) пройтися вулицями з інструментами та дати кілька концертів."
	
	"Їх підприємство — не зважаючи на те, що місто Луґа, можна сказати, нарочито невеличке — увінчалося повним успіхом, так що, хоч як велику частину дорібку віддали вони командирові етапу, їм вистачило прохарчуватись до самого Порхова. Біля Порхова я описую (за його ж таки оповіданням) довге, вузьке узгіря, подібне до циклопічного валу, яким іде поштовий тракт майже до Порхова; потім самий Порхов і величну Шелонь, що на її лівому березі стремлять старовинні руїни замку."
	
	"На їх щастя, вони прийшли до Порхова саме на Святого Духа. Другого таки дня пішли вулицями з музикою, як це й у Лузі робили. Тілько Порхов — не Луґа; тут їх двадцятками закидали. Один прикажчик якоїсь миловарні Жукова (іншого — не фабриканта тютюну) враз викинув три карбованці. Їм так пощастило в Порхові, що вони вже на кожному етапі до самих Великих Лук наймали для своїх інструментів коняку з возом, а від Великих Лук мали вже свою коняку, хоч і поганеньку, а таки власну."
	
	"Тому що наближалися вони до країни раз-у-раз голодної, себто до Білоруси, то, крім інструментів, везли за ними ще й чималий запас хліба."
	
	"Зворушливі картини доводилося йому бачити в цій убогій країні. Знаєте: голод, злидні, розпуста і сумні сопутники розпусти... Усе це я описую в повчальному тоні."
	
	"Так, наприклад, коли вони проходили либонь чи не через Усвяти, то замість того, щоб подати арештантам милостиню, юрба хлопців з грубими дрючками кинулась до арештантів і почала просити хліба, а як побачили, що наші арештанти давали їм хліба, то за хлопцями кинулись і дорослі, і старі. Голод не знає сорому! Пройшовши країну смутку та плачу, вони вступили, нарешті, а благословені межі нашої любої України і, нарешті, до нашої скромної П[рилуки]. Того ж таки вечора пили ми чай з нашим милим музикою і по-дружньому розмовляли з ним у цій самій альтанці."
	
	— Тепер ось що я вам скажу... Ви мене вибачте: я, бачите, чоловік звязаний службою...
	
	— Будьте ласкаві, розпорядіться, як вам завгодно! — сказав я йому.
	
	— Я ось що зроблю — казав він. — Я піду ненадовго до школи, а ви читайте мій рукопис. Тут ви знайдете кілька автентичних листів Тараса Федоровича, в яких він здебільшого зображує стан своєї душі та інші домові обставини. І ще — знаєте що? Я забіжу на станцію і скажу, щоб і ваші речі сюди принесли, і ми з вами так і "прокочуємо" до неділі, а в неділю разом на ферму... Bene? — додав він, стискаючи мою руку.
	
	— Benissimo, — відповів я, і ми розпрощалися.
	
	Рукопис, сказати правду, лякав мене; зате листи, що в ньому містилися, мене надзвичайно цікавили, і тому я взявся до нього.
	
	Листи були вклеєні до рукопису, і тому мені їх нетяжко було відшукати.
	
	І перший із них був такого змісту:
	
	"Я обіцяв вам, мій незабутній Іване Максимовичу, сповіщати вас інколи і про самого себе, і про ті речі, що мене оточують. І ось уже скоро третій рік настане, як я плазую коло ніг мого нового власника, а тілько тепер згадав обітницю, що дав її вам. Моє горе таке, що само себе живить і потіхи не любить. Вибачте мені, добрий Іване Максимовичу, за такий вислів — та що ж маю робити? справді воно так! Тепер мені краще, — остільки краще, що можу розмовляти з вами. Що це ви до нас ніколи не завітаєте? Ото б ми набалакались! Ану-лишень, — приїжжайте, та й дружину вашу привезіть. У нас 23 квітня свято. Ви ж так колись любили забави! Цій любові завдячую я і знайомство моє з антикварієм, — памятаєте? Де ж то він тепер, сердешний? Напишіть мені, якщо дістанете про нього якусь звістку. 
	
	Учора я повернувся з ферми; я там три дні гостював; зрештою, я там ніколи менше двох день не гостюю. Це моє одне-єдине щастя. І справді велике щастя! Від створення світу, гадаю, ні одному страждальникові не щастило так загоювати свої сердечні рани, як я їх загоюю в оточенні цих благородних людей. А Натуся, уявіть собі, так мене полюбила, що, коли я відїжжаю, то вона ридма ридає. І що ж це за дівчинка, що це за чудове створіння! І в цьому віці (їй на чотирнадцятий рік пішло) скільки глибокого почуття й недитячого розуму! Вона полюбила музику, і так полюбила, що цілі дні проводить за фортепіяном; і, уявіть собі, вона досі не знає, що вона сирота. Правда, при Маряні Якимівні трудно їй про це дізнатись, бо вона для неї більше, ніж рідна мати; за це й Натуся сповна нагорожує її своєю дитячою, несвідомою любовю. А Антін Карлович просто не знає, де й посадовити свою Натусю. Уявіть собі, він для неї ввесь день не виходить із своєї лабораторії, щоб увечері забавити Натусю якоюнебудь хитрою іграшкою. Я вам оповідаю те, що ви самі недавно бачили. Мені казали, що ви з дружиною недавно в них гостювали. Яка шкода, що я не знав, а то напевне б [до них] випросився. 
	
	Дивна, одначе, психолоґічна загадка! Наприклад, Ліза — як дві краплі, схожа на Натусю, і я її щодня бачу, а не можу на неї так любуватись, як любуюся на Натусю. Вона мені здається надто жвава, більш подібна до хлопчика, — ні до чого не привязується, вчиться неохоче й музики не любить. 
	
	Що б воно значило? Дитинство їхнє було зовсім однакове, а тепер така різниця. M-lle Адольфіну п. Кленовський, як вам відомо, звільнив того ж року. І знаєте, за що? Мерзенний похотливець! Він не міг її звести й прогнав із дому, назвавши прилюдно розпусною дівкою. 
	
	Бог її знає, де вона тепер. Добре, непорочне створіння! Ви знаєте, що я їй завдячую французьку мову й тепер тілько пізнав її правдиву ціну. Наша бібліотека мало не вся складається з французьких книжок, хоч, сказати правду, більше з романів, та все ж краще й це, як нічого. 
	
	Таки потрібна була Лізі m-lle Адольфіна! 
	
	Сердешна дитина! Чого вона навчиться, що засвоїть собі доброго від своєї виховательки — неписьменної, старої, паскудної дівки? Це — вельмишановна сестричка п. Кленовського. Вона відокремила її від товариства пансіонерок та перевела до себе, і все це, підозріваю, з наказу братіка. Гидкі люди! Ліза надзвичайно швидко росте. П. Кленовський пише, щоб цього року дожидали його з закордону. Аджеж він ще минулого року виїхав брати купелі проти якоїсь задавненої хвороби. 
	
	А знаєте що? Приїжжайте на 26 серпня на ферму. Ви знаєте — цього дня Натуся іменинниця. Запевняю вас — буде весело. Приїжжайте, — я хоч подивлюсь на вас. 
	
	Я на цей день скомпоную кілька квартетів — себто я з сопутниками мого мандрування. Тілько цур — не пробалакайтесь, якщо раніш за мене приїдете. Я хочу зробити з цього несподіванку. Антін Карлович готує ще для неї ілюмінацію та щит з її вензлем. Щит буде поставлено між кущами, а за щитом приміститься наш квартет. Хіба ж не правда, що добре надумано? Ще я приготовив несподіванку для Натусі; не знаю тілько, чи вона їй сподобається. За ноти не боюся: ноти я пишу, як дрюкую, а фронтиспіс мене турбує. Я, бачте, переписав, як умів, серенаду Шуберта на веліновому папері і оздобив титульну сторінку власним виробом — скопіював, правда, з якогось нікчемного романсу, та це нічого. 
	
	Приїжжайте 26 серпня, Бога ради, приїжжайте! Тілько неодмінно разом із дружиною." 
	
	Ледве я скінчив [читати] цей перший лист, як увійшов до мене засапаний Іван Максимович.
	
	— Ху, та й утомився ж! усю дорогу мало не біг: боюсь, чи ви не знудились. Ага, так ви читаєте, прочитуєте? Що ж, яке воно, га? по-старечому [писане]? Стиль, стиль це головне, а інше само собою прийде. Хіба ж не правда?
	
	— Стиль маєте чудовий!
	
	— Трохи встарівся; що ж робити — ми й самі постарілись, чи не так?
	
	На знак згоди я хитнув головою, а він, поглянувши на рукопис, сказав:
	
	— Ага, так ви на листі спинились?... Читайте далі, читайте далі.
	
	— Я вже скінчив лист.
	
	— Скінчили? — І, трохи помовчавши, він промовив:
	
	— Так, у кінці листа він запрошує мене з моєю незабутньою на іменини Натусі! — І він замовк та відвернувся.
	
	— Музика... ілюмінація... Натуся! — поволі казав він, притомніючи. — Так, прекрасно, велично прекрасно було... Ні, ми краще прочитаємо: це свято в мене урочистим стилем описано.
	
	— Братіку! прошу обідати! — почувся голос сестрички.
	
	— Та й справді краще ходіть пообідати, а вже потім прийдемо та й прочитаємо.
	
	І ми пішли обідати.
	
	Не знаю, чи це було діло апетиту, чи просто сердечної гостинности, чи просто борщ з сушеними карасями (що його так ґеніяльно варять мої землячки), — не знаю, що саме було причиною, знаю тілько, що я прецупко пообідав і ще більше цупко заснув по обіді. Речі мої було принесено з поштової станції, і я оселився до неділі в альтанці гостинного Івана Максимовича. Поки його не було, я перечитував сердечні, щирі листи мого непорочного музики.
	
	Другий лист, що його я тут подаю, був написаний у два роки з чимсь після першого.
	
	"М[илостивий] Д[обродію],Іване Максимовичу! 
	
	В останньому листі своєму ви повторюєте свою давню просьбу, щоб я записав із уст нашого народу, як ви пишете, все, що торкається його філософії, поезії та історії. Дякую вам, що мені про це пригадуєте. Це значить, що ваш смуток наполовину зменшився, що ви нарешті згадали і нашого антикварія, і, врешті, мене, вашого щирого друга. Антикварія нашого добре памятаю, тілько Бог його знає, де він тепер пробуває; а я для нього, чи пак — для вас, записав цими днями чудову пісню. 
	
	Іду я якось найбільшою вулицею в селі і, правду сказати, іду до корчми, щоб посидіти на призьбі з добрими людьми — чи не почую чогось повчального? Тілько йду я та й бачу: самою серединою вулиці йде пяна баба і, як видко, не вбога. Іде та й на все горло співає, поглядаючи на хати, що висунулися на вулицю: 
	
	Упилася я,
	Не за ваше я:
	В мене курка знеслася
	Я за яйця впилася!...
	
	Хіба ж це не філософія? Хіба ж це не поезія? 
	
	Мені хотілося зробити варіяції на цю тему, та ба!... музика не в силі висловити цього великого сарказму. 
	
	Ви тепер, як видко з вашого листа, трохи заспокоїлись після вашої невіджалуваної втрати. Бийте лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву, та й приїжжайте в неділю на ферму. Я ж приїду туди з віолончелею та буду грати для вас цілий день та якраз усе ваші улюблені українські пісні. 
	
	Я вам, здається, ще не писав про віолончелю. Прекрасний, чудовий інструмент. І я не знаю, де він міг його добути за таку мізерну ціну. 
	
	Того року Кленовський, одужавши, повернувся з закордону й між іншими штудерними іграшками привіз також віолончелю. Боже мій, що це за іграшка! Одна тілько душа людська може так плакати й так радіти, як співає й плаче цей чудовий інструмент. 
	
	Майстер, що його створив, був не хто інший, як сам Прометей. Я спати лягаю і кладу його біля себе. Це моя коханка, моє життя, моє я. І якби я двічі був невільник, то за цей інструмент продав би себе втретє. О, я тепер зовсім забув Серве. А якби ви бачили, що робиться з Натусею, коли я заграю на цьому божественному інструменті! Вона камяніє — та й годі. 
	
	А Маряна Якимівна впевняє мене, що я на скрипку граю краще, ніж на віолончелю. Та вона це тілько так говорить; вона сама не може байдужно слухати віолончелю. 
	
	Розносився ж я, одначе, з своєю віолончелею, наче дурень із писаною торбою, а про головне мало не забув. Передчуття мої справдились. Ледве оживши, Кленовський уже сам залицяється до Лізи. Як видко, пильність любої сестрички не мала успіху. 
	
	Ліза й знати нічого не хоче. Бігає по залях, трощить вазони з квітами, ламає стільці — суща дитина. А дитина ця має, завважте, 17 літ. Мене одне тілько втішає: якщо не помиляюсь, мені здається, що, як навіть пощастить п. Кленовському, то цей успіх не так уже дешево буде йому коштувати. 
	
	Мені принаймні не доводилося ще зустрічати в Лізиних літах так сильно розвинутої натури. Це справжня жінка. Сестричка Кленовського тетеріла перед її вибриками. Що, якби дати цій дівчині хоч абияку освіту? Це ж була б правдива Семіраміда або Клєопатра. 
	
	Місяць тому сидять вони якось усі троє мовчки за обідом, і тілько одне на другого з-під лоба споглядають. Потрави подавали тілько про людське око, ніхто до них не доторкався. А я знічевя, стоячи за стільцем Лізи, почав придивлятися обличчю Кленовського. Руїна! цілковита руїна! Він іще не старий, але випередив навіть дряглих стариків. Обвислі губи, що ледве стулюються, напіврозкриті безбарвні очі, жовтозелений кольор обличчя й сіре, ріденьке волосся та глухота роблять із нього щось гидке, щось на поліпа схоже. 
	
	Обід скінчився. Ліза, виходячи з-за стола, заплакала і, звертаючись до п. Кленовського, сказала: 
	
	— Звеліть запрягти коня, або я пішки піду до Антона Карловича. 
	
	Буде біда! — подумав я й не помилився. За кілька день челядь заговорила пошепки про шлюб пана з Лисаветою Федорівною, а ще за кілька день зявилися вже й подробиці, як то перед кожним весіллям буває. З П[рилуки] приїхав тимчасом повірений п. Кленовського І. П. Єрмолін, пробув у них дві доби і виїхав так, що його майже ніхто й не бачив. 
	
	Це теж щонебудь значить! 
	
	Не мянуло й місяця від цієї події, як сестричка Кленовського заметушилася, забігала, всю челядь на ноги підняла і звеліла своїм благородним вихованкам приготовити на весілля найкращу пєсу. 
	
	На весілля? — подумав я. Так, значить, між Лізою та Кленовським це річ можлива? Дивно! Другого таки дня я поїхав на ферму, розповів усе, що бачив і що чув. Антін Карлович сказав: "добре", а Маряна Якимівна тілько головою хитнула. 
	
	Весілля відбули тихо; гостей зібралося небагато; були тілько найближчі сусіди. У театрі також не були. Хотіли дати концерт та й теж до завтра відклали. 
	
	Завтра також пройшло без особливих подій, а післязавтра управитель дістав од Кленовського наказ лаштувати берлини, людей та коні до подорожі в Київ. 
	
	Уся ця подія здається вам неймовірною, фантастичною, як і мені самому здалася. Але згадайте, що Ліза росла під безпосереднім доглядом старої розпусної дівки. Згадайте це, і неприродне подружжя Лізи стає цілком натуральним. Сумно тілько дивитися на це миле створіння, так по-нелюдському скалічене морально; не видко в ній і тіні тої янгольської принади, що так природна в її літах. А проте, вихователька помилилась у своїх розрахунках. Її ціль була зопсувати Лізу в такій мірі, щоб вона здатна була піти заміж за її огидного братіка — це їй удалося. Але головне — їй докучав братік своїм самовладством, і їй треба було зламати цю владу; вона й зламала, себто зробила Лізу повною, незалежною власницею цілого маєтку, що належав раніше Кленовському. Для цього й приїздив повірений із П[рилуки]. Річ у тому, що коли Ліза стала поміщицею, то замість половинної влади та маєтку запропонувала своїй виховательці місце ключниці у себе в домі. 
	
	Упоравшись таким чином з своєю любою вихователькою, вона віддала своєму управителеві повну владу над домом і цілим маєтко, узяла свого підтоптаного чоловіка та й подалася до Києва — начебто для того, щоб лікуватися тамошніми мінерапьними водами. Вдома все зоставалось по-давньому. Господиня обіцяла зиму провестив в маєтку, отже аж до зими мені нічого було вдома робити. І я, користуючись доброю для себе нагодою, відпрохався в управителя місяців на два до Д[егтярів], себто на ферму. І ось уже третій день я в хатці Маряни Якимівни граю на своїй віолончелі Моцартівські сонати. 
	
	Як мені тепло, як добре в оточенні цих моїх любих друзів! Натуся з кожним днем стає все краща й миліша. Що за розумниця, що за скромниця, — просто розкіш! Вона, знаєте, хоче зо мною додержувати етикету, поводитись, як личить дорослій панні, та ніяк не може; удає-удає поважну, аж раптом схопить з мене бриль, побіжить та в кущах і сховається. Я її шукаю, а вона з куща в кущ перебігає, поки не втомиться, а потім піде скаржитись Маряні Якимівні, що я їй спокою не даю, що вона на мій соломяний бриль без сміху дивитися не може. Любе, прекрасне створіння! Дивлячись на неї, я іноді себе почуваю вищим за людину, — такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи бути не може. Від деякого часу я помічаю, що вона починає задумуватись і мало не плаче, коли я граю її улюблену серенаду Шуберта. 
	
	Маряна Якимівна пропонує Антонові Карловичу поїхати з Натусею на зиму до Києва. Але Антін Карлович уперто мовчить, тілько головою похитує. Одного разу сказала Маряна Якимівна: 
	
	— Ну, коли не до Києва, так хоч до Кленівки, до Лізи. 
	
	Але він так на неї подивився, що від того часу про Лізу й не згадувано. 
	
	Я цілком розумію й виправдую думку Маряни Якимівни, але ніяк не можу байдуже уявити собі Натусі в оточенні незнайомих їй людей; страшно мені стає за неї. Вона така жива, вражлива і вже має сімнадцять років. Перед нею великі небезпеки. 
	
	Ще ось що мене немало здивувало. Коли я розповів з подробицями про весілля Лізи, Натуся байдуже дослухала моє оповідання і промовила: 
	
	— Нещасна вона! — та й заплакала. 
	
	Невже вона в цих літах встигла так глибоко заглянути та зрозуміти, в чому правдиве наше щастя? 
	
	Я завтра поїду до Кленівки за партитурою Мендельсона: "Сон Купальської ночі". Натуся ще її не чула. Я покладу для неї цю чудову симфонію для фортепяна та віолончелі. 
	
	Приїжжайте колинебудь у свято та й послухаєте; а покищо напишіть про себе хоч пару слів через нашого посланця, напишіть хоч тілько те, що Ви дістали моє посланіє. 
	
	Відданий вам ваш Музика." 
	
	На піваркуші, що зостався в листі чистий, була рукою Івана Максимовича дописана така ніби примітка:
	
	"29 червня, на Петра, їздив я в гостину на ферму і гостював два дні з великою приємністю. Віолончеля та фортепіяно — це така божественна гармонія, що вічно б слухав і не наслухався; особливо, коли вони вдвох виконують цю чарівну серенаду. Я, одначе, думаю, і не без підстави, що, крім ґармонії звуків, між ними існує найвища гармонія найніжніших почувань. Мені навіть про це сама Маряна Якимівна трохи натякнула, коли вони грали серенаду. Вона звернулася до мене, очима показуючи на музиків, і шепнула: 
	
	— Чом не парочка? Як ви гадаєте? 
	
	Я, звичайно, на знак згоди кивнув головою. Іншим разом, коли ми гуляли в садочку, і вони вдвох ішли попереду та про щось тихо розмовляли, Антін Карлович, дивлячись на них, промовив, наче сам до себе: 
	
	— Хоч би що там було, а я йому здобуду волю. 
	
	Благородне почуття! — подумав я. Це значить стояти по-над пересудами віку. Давно б усім пора так думати й почувати. Та ба! пиха нас посіла. А які б вони були щасливі! Я щодня їздив би на ферму милуватися на їх щастя. Я тут не бачу нічого неможливого; все буде залежати від Антона Карловича, а мати сумнів щодо щирости спочуття цієї благородної людини значить не вірити в Бога. Пождемо! Побачимо!" 
	
	За цим листом — в оповіданні "власного виробу" Івана Максимовича йдуть далі такі самі філантропічні міркування, але вже стилем високим, опрацьованим, — таким стилем, що я півсторінки з трудом прочитав. Справжній Марлінський! Мир памяті його!
	
	Перегорнувши кілька сторінок красномовного рукопису, я відкрив ще один лист музики, писаний рік після попереднього.
	
	Лист починався так:
	
	"Незабутній Іване Максимовичу! 
	
	Я такий щасливий, такий безмежно щасливий, що ледве можу вам писати, а писати треба, бо щастя задушить мене, якщо я Вам не признаюся. Та з чого його почати? Дайте опамятатись. Так, почну з того, що минулої осени повернувся з Києва Кленовський зовсім хворий і без жінки. Лисавета Федорівна кинула його в Києві сестричці на руки, а сама поїхала з якимсь гусарином на маневри до Вознесенського, та й не верталась. Уже з закордону (здається, з Відня) написала до управителя лист, щоб він усю двірню та музиків відпустив на оброк — хто захоче, — а решту повернув у хліборобів; вихованкам шляхетського роду щоб видав по тисячі карбованців і теж відпустив, а двірських дівчат повидавав заміж з посагом по сто карбованців, хоч би й за салдатів; п. Кленовському та його сестрі, щоб видавав по сто карбованців на місяць, та й годі. 
	
	І жаль брав, і гидко було дивитись на цього покаліченого розпусника, коли він дивився, як виряжалися в дорогу його вихованки, і не міг цього спинити. Йому не хотілось розлучиться з своїми жертвами, і він плакав з безсилля. Він пішов до них до офіцини — попрощатися з ними, але вони перед ним двері зачинили. Достойна дяка розпусникові! 
	
	Лисавета Федорівна може й несвідомо, але цілком справедливо й достойно покарала того, що звів її. В душі я їй дякую. За одну сердечну Тарасевичівну його треба було б запроторити на каторгу. Якщо його совість пркинеться колинебудь, то вона його краще за всякого ката покарає. Але щось мені не віриться, щоб знайшлася совість в розпусному серці. 
	
	Оркестру нашу майже всю відпущено на оброк, і вона подалася до Києва. Мене вибрали на капельмейстра, але я рішуче відмовився та випросив собі в управителя посаду лісничого в Д[егтярях]. Ця посада якраз припала мені до вподоби: блукаю собі цілий день в лісі, ніби діло роблю, а надвечір іду на ферму. Віолончеля зосталася зо мною. Слухачі мої — найщиріші слухачі, і я просто раюю. Якби до всього цього [ще й] колишня жвавість та безтурботність Натусі, я був би зовсім щасливий. А то вона така чогось сумна ходить, що не знаю, що й робити. 
	
	Маряна Якимівна теж начебто перемінилася, теж часом задумується й нудиться. Один тілько Антін Карлович по старому мовчить і добродушно посміхається. До мене ж вони всі по-старому ласкаві, тілько начебто щось таять. 
	
	Мене це мучить, і я іноді цілими днями хожу в лісі та плачу, сам не знаю чого... 
	
	Кілька днів тому Антін Карлович їздив до нашого управителя і повернувся надзвичайно веселий, такий веселий, що примусив мене з Натусею грати "Горлицю", а сам мало не пішов танцювати. А тимчасом нікому й слова не каже, чого така радість... 
	
	За тиждень після цієї радости Антін Карлович, нікому нічого не сказавши, знов поїхав до управителя, а надвечір того самого дня прислав записку, щоб його не ждали вечеряти, що він з управителем виїхав до Полтави. 
	
	Ми, звичайно, ахнули і хвилин із пять не могли ні слова промовити, тілько дивилися одне на одного; нарешті промовила перша Маряна Якимівна. 
	
	— Що ж це він зробив зо мною? Ось уже, хвалити Бога, тридцять літ, як ми з ним не розлучались ні на день єдиний, а тут узяв та й поїхав, і хоч би слово сказав. От до чого дожила, бідолашна! 
	
	І, хвилину помовчавши, вона тихо заплакала, Натуся теж, і, взявшися за руки, пішли вони до покоїв. 
	
	Я, наче вкопаний, зостався на місці, і довго б іще простояв, коли б Натуся не покликала мене до хати. 
	
	Після довгих міркувань та здогадів, чого й для чого так, мовляв, крадькома виїхав Антін Карлович до Полтави, я взявся зараз таки поїхати до Кленівки та про все певно розвідати на місці, а щоб їм без мужчини не було страшно, пішов до млина та запросив на ферму старого мірошника, як сторожа й оповідача (Натуся дуже любила слухати його старовинні казки та приповідки). 
	
	На світанку я повернувся з Кленівки на ферму, нічого не дізнавшись. Конторські писарі, користаючись відсутністю управителя, перепилися і на питання моє відповіли: "виїхали до Полтави" — та й годі. 
	
	Натуся заснула, а Маряна Якимівна дожидала мого повороту біля саду і, побачивши мене, підбігла до мене, питаючись: "що?" Я, хоч як гірко мені було, сказав, що в Кленівці ніхто нічого не знає. 
	
	— Ідіть же до нього в хату та відпочиньте з дороги, — сказала вона мені і, затуливши обличчя руками, пішла так до дому. 
	
	Сердешна жінка! — подумав я, дивлячись услід за нею; невже так тісно здружилася ти з ним, що одного дня не можеш прожити без нього? Щаслива, завидна твоя доля, і багато-багато жінок має право тобі позаздрити. А тобі, щасливий, благородний старче, ще більше повинні заздрити чоловіки-сіроми! 
	
	Минув день, другий, нарешті й третій, а про Антона Карловича ні слуху, ні вісти. На фермі все так принишкло й зажурилось, що я про музику й подумати боявся. 
	
	Маряна Якимівна усі дні ходила туди й назад по одній стежці і тілько зідхала мовчки, а Натуся — за нею. 
	
	Здавалося, що ми вже навіки розлучилися з нашим Антоном Карловичем. Напротязі дня Маряна Якимівна заходила до його хати, чого перед тим ніколи не робила, — обмітала хусткою порохи з елєктричної машини та з інших речей, сідала на канапці і плакала — одне слово, мов найніжніша коханка. 
	
	Протягом цих днів я тілько й чув од неї (та й то вона наче сама до себе говорила): 
	
	— Ну, чи чувано на світі отаке лихо? Поїхати в такий світ і жінці ні слова не сказати? Яка я безталанна! 
	
	Дні минали повільно, а вечори ще повільніше, і 26 серпня швидко наближалось. Раніше я думав про сюрпризи на іменини Натусі, та після цієї пригоди такий був збентежений, що геть про все чисто забув. 
	
	Я їздив іще раз до Кленівки і хотів зїздити до П[рилуки], до повіреного Лисавети Федорівни, але в Кленівці мені сказали, що й він виїхав разом із ними. 
	
	Ось уже й 25 серпня, а на фермі наче нічого й не бувало: ані найменшого руху; про майбутнє свято і гадки немає. 
	
	Я згадав про місячну троянду в д[егтярівській] теплиці, що я давно випрохав її у садовника на іменини Натусі, і, нікому нічого не сказавши, подався пішки до Д[егтярів]. Вертався я з квіткою на ферму вже ввечері. І — уявіть мою радість! Антін Карлович сидів за столом між Маряною Якимівною та Натусею і, як звичайно, посміхаючись, пив чай. 
	
	— Ага, і ви прийшли! — сказав він, побачивши мене. — Сідайте ж, ось я вам розкажу, що бачив у Полтаві. 
	
	Я сів — і кілька хвилин ми просиділи мовчки. 
	
	— Ну, оповідай, безпутній; — промовила Маряна Якимівна — що ти бачив у своїй нудній Полтаві. 
	
	— А що ж я там бачив? грязюку та й більш нічого! 
	
	— А що ж ти там робив стільки часу? 
	
	— Теж нічого! 
	
	— Чого ж ти туди їздив, вітрогоне старий? 
	
	— Та так, — прогулятися! 
	
	— Так, прогулятися? Чуєте, люди добрі? так, прогулятися! Ой, ти, голово стара та сива! І це тобі не сором — так мене мучити на старі літа? 
	
	І Маряна Якимівна поцілувала його так ніжно, так просто, сердечно, як найніжніша мати цілує свою слухняну дитину. 
	
	Вечір пройшов тихо й весело. 
	
	Назавтра всі прокинулись рано, а Антін Карпович раніше за всіх. Розбудивши мене, він сказав: 
	
	— Що ж, приготував ти щонебудь для іменинниці? 
	
	— Приготував, — промовив я. 
	
	— Ну, так уставай лишень, одягайся та й ходімо поздоровити; вона вже бігає по саду. 
	
	Я нашвидку вмився, одягнувся і, взявши свою троянду, пішов в будинок слідом за Антоном Карловичем. Натуся, побачивши нас, втікла до покоїв. 
	
	Ми ввійшли слідом за нею, а вона вже сиділа, мов нічого не сталося, за чайним столом біля Маряни Якимівни й просила сухарика до чаю. 
	
	Я поздоровив її і презентував свій скромний подарунок. Антін Карлович поздоровив також і, вийнявши з бокової кишені складений учетверо папір, подав Натусі, кажучи: 
	
	— Ось маєш гостинець з Полтави. 
	
	Сказавши це, він, посміхаючись, сів біля неї. Натуся довго мовчки читала папір і, не дочитавши, випустила його з рук та з сльозами кинулась обіймати й цілувати Антона Карловича, а ми з Маряною Якимівною здивовано поглядали одне на одного. 
	
	Нарешті, я підняв папір, глянув на нього — це була моя "відпускна". 
	
	Усе, що я сказав би Вам про свої почування в цю велику хвилину, — усе це не було б тінню того, що я відчував. 
	
	— Віолончеля теж наша! — промовив, посміхаючись, Антін Карлович. 
	
	Я впав перед ним навколішки й цілував його заливаючись сльозами. 
	
	— Ану, Натусю, тепер твоя черга, провадь далі! — сказав Антін Карлович, звертаючись до Натусі. — Возьми цей папір та віддай нашому другові і скажи: ось, мовляв, мій посаг. А ми з Маряною Якимівною скажемо: Боже вас благослови! 
	
	Усі четверо кинулись одне до одного та облились сльозами. 
	
	І ось уже більше, як тиждень, не дає мені спати моє щастя. І знаєте, хто це все зробив? Натуся, моя люба, неоціненна Натуся! Вона дала мені перевагу над знатними й багатими, мені, музиці-кріпакові... і, признавшись в усьому своїм благородним добродіям, просила їх чинити з нею, що за краще вважатимуть. А добрий, мовчазний Антін Карлович, не надумуючись довго й нікому нічого не кажучи, вирішив по-своєму, за одним махом: заплатив за мою волю разом із вілончелею 2500 карбованців. Якби Кленовський був моїм владикою, цього б не сталось ніколи. Спасибі тобі, Лисавето Федорівно! Тобі й уві сні не сниться, що стала ти мимоволі причиною мого теперішнього щастя... 
	
	Тепер Антін Карлович клопочеться про призначення мене до канцелярії маршалка — це вже я й сам не знаю, для чого, — а коли це станеться, тоді ми з вами будемо бачитись принаймні тричі на тиждень. А покищо приїздіть у неділю на ферму та полюбуйтеся на вповні щасливих людей. 
	
	Відданий вам Музика." 
	
	Коли дочитав я цей самим щастям писаний лист, напала на мене якась хвороблива задума. Боже мій! Невже це була заздрість! Ні, я не заздрив нікому на світі. Це було гірке, невимовне гірке почуття самоти. Я мало не заплакав од внутрішнього болю.
	
	Саме, коли я збирався плакати, ввійшов до мене Іван Максимович і спитався:
	
	— Ну що, далеко ви прочитали мою немудру повість?
	
	— Усе прочитав, — одповів я.
	
	— І опис весільного бенкету?
	
	— Ні, не читав.
	
	— Так прочитайте, неодмінно прочитайте, бо я, можна сказати, найбільш рахував на ефект од цього пишного опису.
	
	— А скажіть, Іване Максимовичу, чи старі ще живі?
	
	— Здоровісінькі, а що вже щасливі, то й казати нема чого. А якби ви бачили, що за внучку їм Бог послав! Сущий янгол Божий!
	
	Я знов задумався. А знаєте що, Іване Максимовичу? — спитав я його за хвилину.
	
	— А що?
	
	— Відпустіть мене завтра одного на ферму, а самі приїздіть у неділю.
	
	— Ні за що. А коли вам уже так скортіло, то і я завтра можу з вами їхати. Та що це вам так раптом?...
	
	— Таку вже маю вдачу: я страх як люблю дивитись на щасливих людей, і, по-моєму, немає образу кращого, прекрасного, солодшого, як образ щасливої людини.
	
	— Це суща правда.
	
	Другого дня ми були на фермі, і я бачив цих простодушних, благородних людей і вповні був щасливий їхнім щастям. Бачив і засвідчую істину цієї неложної повісти.
	
		1855. 15. I.
		[Новопетровський форт.]
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том сьомий. Повісті. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1960. стор. 45-129. 
 
Переклад: В. Сапіцький. За редакцією М. Славінського, П. Зайцева, В. Якубовського й О. Лотоцького. 
 
Оригінальний текст взято з е-бібліотеки КІУС: 
www.utoronto.ca/elul 
Набір: Наталя Пісковська, Віктор Пісковський 
Електронне форматування: Максим Тарнавський 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua