Олекса РІЗНИКІВ СЕКСУАЛІЯ Літературний кіносценарій ЗАСПІВ Кароліно-Бугазе! Хай не змеркне ім'я твоє! Хай число шанувальників твоїх перевершує многість піщинок твоїх, а вірність їхня буде подібною вірності моря біля стоп твоїх і вдячність сяятиме яскраво, ніби зорі твої над тобою, золотистий Кароліно-Бугазе! Ти ласкава любов Землі, ти спокійна рука її, покладена в Море, яку воно пестить і обціловує, і світиться тихими світлячками радости. Ти — пестлива рука Землі, Кароліно-Бугазе... Скальпелю піщаний! На перший погляд — ти розтинаєш море, а насправді розпанахуєш душу людську, вивертаєш на яв її потаємні глибини, її дужість і слабкости, лікуєш і оздоровлюєш дух, підносиш його у високости або, навпаки, зницюєш і кидаєш на дно пекельне. Дикий краю! Пуще у пустелі цивілізації! Ти пробуджуєш у людині первісні почування, ти добуваєш їх на світ Божий і кидаєш на берег моря, мов на край світу. І кажеш: дивіться, ось що таке Природа, ось що таке ти, людино, у ній, частина і витвір її Всеможности! Прутнеподібний Кароліно-Бугазе! Лише на твоїх грузьких пісках розгнуздуються коні душ людських і гасають ними, ледь піщинок торкаючись і не каючись! Косяки жеребців-огирів і принадних красунь-кобилиць не мають спину і стриму в одвічних ігриськах своїх! Забувають про затишні стайні, хльоскаючі батоги, забувають про хомути і вуздечки, про правила вуличного руху, про ветеринарів і міліціонерів... Невичерпне, безкрає ліжко кохання! Державо сексу і транзисторів, поцілунків і трунків, генераторе струмів вогненних і незбагненних, що передаються з очей в очиці без дротів, без кабелів, без локаторів... Невтомний Кароліно-Бугазе! Ім'я твоє написане білою фарбою на металевих табличках, примоцованих до вагонів одеського пригородного потягу, але ти не пишайся цим! В мільйони, в сіксільйони (в сексільйони) разів міцніше втавровано ім'я твоє у пам'ять відвідувачів твоїх, дітей твоїх, рабів твоїх, золотистий Кароліно-Бугазе! І не в тій поверхневій пам'яті, яка тямить ім'я своє, дитя своє, хату свою — ні! У тій справжній, потаємній, глибокій, яку мають і дерева, і трави, і квіти, і яку, звичайно ж, мають люди, бо вони є братами тих перших. Мені розповідали якось про чоловіка хворого, юродивого, який забув усе на світі, усе на світі... І своє ім'я, і хату свою, і матір свою і твоє, вигадане людьми, ім'я, золотистий Кароліно-Бугазе. Але прийшов, переборовши силу-силенну перешкод, на твої піски золотисті, на твої хвилі сріблисті, щоб віддати душу Природі, бо тут він вперше пізнав її, свою єдину, тут вперше сягнув зірок над твоїм берегом, золотистий Кароліне-Бугазе, над твоїм безмежжям, сріблясте Море... І тут він упав, і тут його знайшли, щасливо усміхненого, і обмивало Море ліву половину його тіла і само набиралося в долоню, а піщинки перекочувалися правою половиною і стікали з долоні другої руки. І дивився він у небо, і сам він був у небі, а тут його вже не було... І люди стояли і дивувалися. А ті, що знали його, казали: на цьому місті він був колись зі своєю коханою, тут стояв його намет, тут був центр його світу. І ще вони казали: ми не знаємо, де вона... Кароліно-Бугазе... Кароліно... І я був на твоїх берегах золотистих. І я відчув твою принаду, твою силу, твою суть. І я був свідком твоєї сили надприродної, твоєї потуги незбагненної... На золотистих пісках твоїх, Кароліно, на блакитних твоїх коливаннях, Бугазе... Отже, послухай, світе, цю таємничу і нерозгадану історію... Отже, слухай... Пляж на Кароліно-Бугазі. 21 червня 1965 р. Він вилетів із самого сонця... Так його побачили усі. Бо сонце завертало на полудень, припекло уже добряче — і ось просто з нього вилетів отой гідроплан, на який звернули увагу усі, чиї тіла шкварчали, чорніли, стікали потом і жиром, парували. — Водоплан! — кивнув головою Володя. — Водоплав! — виправив на більш українську форму Олег. — А може водолет? — засумнівався Микола. — Ні,— рішучо заперечив Олег. — Літаки плавають у повітрі, не тільки літають, а й плавають. Так що краще «водоплав». — Хлопці,— підкинув і я своє слово. — Уже ж усі звикли, що гідроплан. То хай так і буде, га? — Краще б усе таки, якби ми мали своє слово, питоме, рідне.— Микола почав розводити свої міркування. — Плаволет... Летоплав... Чи щось таке усім зрозуміле. От чехи — такі молодці! Вони викинули з мови усі німецькі, латинські, турецькі слова — і правильно зробили... Ми слідкували за летом гідроплана коли-не-коли, продовжуючи свою розмову, розпочату ще на першому курсі філфаку. — Що ж ти зробиш, як учителі української мови — говорять на перервах російською! Як же діти вивчать її, коли сама вчителька зневажає свою мову?! — вигукував Олег сердито.— Я б таких виганяв зі школи! — Ти знову за своє! — заперечує Володя. — Виганяти — це вже буде насильство. Треба їх перевиховувати. Вони живуть в російськомовному оточенні і не їхня вина, що вони такі. Скільки я знаю таких, що і вдома дітей своїх, ну, зі своїми рідними дітьми говорять кацапською! Гідроплан вів себе трохи дивно: він ніби шукав когось на нашому піщаному і гарячому березі. То праворуч відхилиться, то ліворуч, то на один борт перехилиться, то на другий. Що це можна побачити з такої вишини? Я уявив собі, що я нагорі, у гідроплані. Що я визираю з віконця і бачу довжелезного жовтого прутня, що простягся між морем і лиманом. А на ньому тисячі і тисячі наметів, різнокольорових, різновеликих, тисячі простирадл, ковдр і ковдрочок, міріади куценьких, рухливих людських тілець, які соваються, бігають, плавають, дриґають рученятами і ноженятами... Хоча, якщо дивитися через бінокль... Гідроплан, проминувши Йосипів намет, почав розвертатися, полетів назад. Я уявив собі, як видно згори його «гарем». Ну так, це чудернацьке видовище, треба думати! Його ж намет стоїть у центрі, а навколо концентричними колами, хм, навколо — колами намети молодичок, які чекають своєї черги до Йосипа Прекрасного... Я схопив бінокль, що лежав біля Олега, і скерував його на гідроплан. Хм, цікаво: в одному з віконечок ясно було видно жіночу голівку. Правда, поруч і чоловічі виднілися... Та й не одна... Гідроплан заходив на посадку десь Із глибини моря. Він торкнувся води, вона високим віялом знялася в повітря... І ось уже пливе, наближається до берега. 3-перед нього врозтіч кинулися усі, хто плавав, навіть повставали ті, що лежали на березі: а раптом він вискочить на берег. Це якраз недалеко від нас, трохи праворуч... Ага, напроти намета Йосипа Прекрасного... Ні, не вискочив на пісок. Розвертається, дверцятами до берега... І ми уже повсідалися, дивимося, що за диво. Олег відібрав у мене бінокля і на всі очі дивиться — що то буде? Ого! Що це? З дверцят один за одним почали вистрибувати хлопці. Чітко і красиво шикувалися один за одним у дві шеренги від гідроплана до берега, розганяючи цікавих на два боки. Створився широченький прохід... — Диви, хлопці у цивільних плавках... — зауважив Микола. Ми заусміхалися, бо зрозуміли перефразовку знаменитого виразу «хлопці у цивільному» — так називали працівників страшного тоді комітету Держбезпеки. Берег притих. Тільки зойки чайок та шелест хвиль... І ось у відчинених дверцятах стала на увесь зріст жіноча постать. Стала — і шубовсть у воду! Через кілька секунд вона випірнула із піни морської, як богиня Венера, ще раз присіла, знову випірнула... Олег з біноклем в руці зацмокав язиком: — Ух ти! Оце так дівка! Ну ти шо?! — Хлопці! Та це ж Венера! — захоплено примовляв Володя. Красиво, елегантно розводячи воду руками, вона, ще по шию у піні, попливла до берега. Просто серед проходу, створеного хлопчиками в «цивільних плавках». Ми тепер побачили, що цей прохід веде на Йосипів намет, і почали здогадуватися, що відбувається... Поглянули у той бік. Йосип, як завжди після «трудів праведних», сидів перед наметом у позі лотоса — а хто ж не знає цю позу: очі замружені, руки випростані до колін, ноги переплетені, дихати носом глибоко, зосереджено... А Венера йде, розгортаючи блакитну воду, і ось уже тоненька талія, а ось і... О, це справді Венера! Це Олег з біноклем біля очей вигукує. Увесь берег завмер, притих, усі стоять і дивляться на це диво. Хлопчики в цивільному, яких Венера уже проминула, наввипередки біжать на берег і розчищають дорогу уже там, до намету Йосипа. А що ж він? Сидить... Венера так поволеньки, ліниво, грайливо, граціозно бреде по коліна у воді, а тут же берег мілкий дуже і дуже далеко. Тож весь берег милується її чарівною фігуркою, ледь прикритою двома смужками матерії... — О! — вигукує Олег.— Йосип заворушився! Ми вже й самі за якусь мить побачили, що Йосип міняє позу, повертає голову в бік Венери. І раптом берег здригнувся: щось ніби іскра, ніби блискавка миттєва проскочила між Венерою і Йосипом Прекрасним. І вже ламка лінія зв'язку перетворилася у пряму контактну лінію. І вже їх очі не відриваються одне від одного... Йосип весь напружився, весь увага, весь — фаховість... Так, так, фаховість у тому, його розумінні... О Йосипе! Два роки ти вже тут, на березі, як магніт, притягуєш усіх жінок цього причмокнутого Союзу, два роки вже твій... цей... ну... цей... Та що тут вигадувати? Ми ж дорослі люди — цей твій прутень, ця твоя незбагненна чоловіча потуга притягає сюди, на берег Кароліно-Бугаза, усіх жіночок, молодичок, вдів, усіх, яких Бог обділив відповідною половиною... Усі вони тягнуться до тебе, сюди, усі вони чекають своєї черги, і усіх ти задовольняєш, працюючи, як механізм, як автомат... З другого курсу філфаку пішов ти на цей берег, два літа чітко через чотири години приймаєш ти у своєму знаменитому наметі нову і нову молодичку... О Йосипе, жива легендо середини двадцятого століття! — Хлопці, дивіться! Що вона робить?! — голосний шепіт враженого Олега повернув мене до дійсності... Так, так, справді дивина: Венера потягла свого ліфчика і він падав на пісок. Венера, заворожено йдучи до Йосипа Прекрасного, уже крутила правою рукою за поворозочку плавок, щоб розірвати її, щоб вивільнити тіло своє від зайвих перешкод, від зайвих кайданів... — А що тут такого? — науковий тон Миколи був як завжди незаперечний. — Так іде в пащеку гадюці жаба. Ось і вона, іде... повзе... Он і Змій уже випростується... Зараз ковтне... Справді, Йосип Прекрасний уже був на ногах, золотисте мерехтіння між очима обох потовщилось, скорочувалось, бо він кинувся до Венери! І коли плавки упали на пісочок, Йосип перехилившись на бік, хапає обома руками Венеру і зриває її в повітря! Руки її охоплюють шию Йосипа! Цілунок перетворюється у електричний розряд, аж усі заплющують очі! І тому мало хто встиг побачити коронний номер Йосипа Прекрасного — «джин виривається з пляшки», як сам Йосип називає його... Та й хто крім нас, його колишніх однокурсників, знає, в чому полягає секрет цього «концертного номера»? Ще тоді, коли він жив у гуртожитку, він почав підбирати, підшукувати таку матерію для плавок, таку тоненьку, благеньку... Втім, кому цікаві такі деталі? Головне — наслідок. Видиме. А воно завжди вражало усіх, тому Йосип, як правило, намагався це демонструвати. Та нині був не той випадок: отак тримаючи Венеру на руках, цілуючи її, Йосип зігнувся і пірнув до намету. Все узбережжя Кароліно-Бугазу разом випустило затамований перед цим подих... І був цей подих такий дужий, що аж воду відігнав од берега метрів на двадцять! Аж хлопчики у цивільному, що супроводжували Венеру, побачивши, що море відступило, заметушилися, не розуміючи причини, і це їх привело до тями. Бо теж, як і всі, були знетямлені побаченим... А коли море вертало свої хвилі назад, на берег, коли дев'ятий вал залив далеко-далеко від води лежачі тіла, і коли Йосипів намет почав хилитися, падати, скручуватися, коли вірні його пахолки, молодички, попідхоплювали свої лежаки, ковдри, простирадла і попіднімали їх догори, з'єднуючи руки, щоб закрити від цікавих очей таємницю, що творилася — то рознісся над усім берегом такий палкий зойк пристрасті, що ми аж здригнулися... Довго мовчали. Олег, відкинувшись на пісок горілиць, важко дихав, Володя крутив головою здивовано, Микола тільки повторював: «Ну і ну. Ну і ну. Ну і ну»... Я, втупившись очима в книжку, робив вигляд, що читаю... Почувся трагічний голос Олега, зазвучали вірші Олександра Олеся: Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, І сам не знаю, де спочину І де не стріну я раба. Микола підхопив, продовжуючи своє здивування: — Забуть себе! Забуть ім’я!' Всесвітнім соромом покритись — І не соромлячись, дивитись!?! Це дійсність? Сон? Не знаю я… Олександр Олесь входив тоді в наше життя, і ми його цитували і до ладу, і не до ладу... Вистогнутий у небо, вірш цей розлився понад морем і піском, не знаю, чи й досягнувши вух Бога. А ми встали і подалися до води, остудити свої розгарячілі тіла. Через якихось півгодини ми знову продовжили свої відвічні розмови, такі характерні для філологів того часу. — Товариство! — розсівшися в позі йоги, промовляв Микола Черкас.— Відсутність гагаузьких шкіл в області, відсутність на радіо молдавських передач, та й на телебаченні!, повинно нас турбувати якнайбільше: виходить так, що ми, самі упосліджені і цьковані, топчемо менші народності... Олег сердито перебиває, аж кривлячись: — Про що ти говориш? Про що? Нам зараз, нам — затягують шнурок на шиї, а ти ніби цього не бачиш — мелеш про якихось молдаван, гагаузів, татарів, явреїв! — Та де ж я забуваю? — щиро дивується Микола.— Я ж сказав, я ж з цього почав, що ми, цьковані і упосліджені... — Та почав ти правильно, але ж треба рвати той мотузок, рятуватися самому, а ти про що замолов?!! — Я гадаю,— спокійно продовжує Микола,— що ми повинні показати усім, що ми інтернаціоналісти, що нас болять чужі болі, і тоді симпатії будуть на нашому боці! Тому я підготував кілька листів-протестів, які нам треба розіслати по всіх інстанціях. Олег з серйозною міною запитує: — І першим є протест проти окупації Росією Кубані? — Ні, кубанські козаки мусять самі домагатися приєднання до України. У мене інше. Він зашарудів аркушами. — Ось протест проти переслідувань негрів у США. Ось протест проти винищення індійців, корінних жителів Америки. Цей лист цікавий тим, що всі, хто його читатиме, мимоволі проведуть паралель з українцями, що нас так само нищать... — Дурню ти!!! — закричав Олег. — Хто там проведе паралель?! Шелест? Чи Скаба? Чи той бандит Маланюк? І я не стримався: — Вони чудово знають, що роблять зло. Вони знають, що Україну треба нищити, і спинити їх може тільки єдине — сила! Микола перехоплює ініціативу: — І правда. Правда — це є сила наша. Тому ось я ще маю протест проти нищення арабів у Ізраїлі і паралельно — проти переслідувань євреїв у арабських країнах. А ось протест проти переслідувань турок-заробітчан у Франції... — Ой держіть мене, зараз виблюю — підхопився Володя і рвонув до моря. — Куди ж це я потрапив? Це ж божевілля якесь. Микола мовчки тримав у руках свої аркуші. Олегові стало жаль його: — А я — за. Я перепишу, пошлю... Я теж почав допомагати Миколі: — Та ти не сердься... Різні люди, різні думки. Пиши собі. Ти пиши це, а ми давайте думати, що робити з нашою, українською мовою: вона гине... Микола знову не втримався: — Але ж гагаузів так мало, і мова їхня у зачатковому стані... Тут уже й Олег застогнав і кинувся до моря. Пішли і ми. Гідроплан через якусь годину полетів-таки, забравши з собою половину хлопаків «у цивільних плавках». Інша половина розбила намет неподалік від Йосипового, другий — з іншого боку, третій — позаду, від залізниці. Кількість охорони свідчила, що ця Венера була неабияким цабе. Трохи згодом до нас підійшло пару тайняків, як ми їх назвали, почали виясняти, хто ми й що тут робимо. Олег зразу ж розходився, почав качати права, з радістю навіть побіг до намета Йосипа. Той мусів прийти до нашого місця, поставив нам чималеньку пляшку коньяку (Микола шепнув мені, що це з тих, які вивантажили із гідроплана, цілого ящика), заспокоїв тайняків, посидів з нами, навіть пригубив чарчину — хоч взагалі то він ніколи... На наші питальні погляди спантеличено похитав головою, показав пальцем угору, мовляв, звідти... — Галя спить, — якось притишено повідомив. — Розумієте, хлопці, її подруга була тут, виявляється, минулого року, щось наторочила про мої буцімто видатні здатності... Ну і вона оце прилетіла перевірити... Попросила... Уявляєте? Попросила, щоб я її не проганяв... Каже, все що хочу можу вимагати від неї — все зробить... А мені... що? Ніц мені не треба...— Йосип роздумував. — А може хай мене відновлять на філфаці? — засміявся він весело. — Ото була б хохма! Ха-ха-ха! Уявляєте, Друзь мене приймає і каже: «Так, Йосипе, оце ми на кафедрі подумали і вирішили, що тобі треба вчитися». А я б йому: «Та на хрена мені вчитися? Ви мені диплом давайте, та й досить»... 22 червня 1965 р. В отакі безхмарні сонячні, кришталево-непорушні дні в Кароліно-Бугазі зовсім непомітний рух часу. Сьогодні так само точнісінько, як було вчора, позавчора, позапозавчора. Те саме небо, те море, ті хвилі, ті люди. Те ж саме сонце угорі... І звісно, ті ж самі розмови. Ми лежимо горілиць, над нашими тілами підіймається пара, тіла шкварчать під сонечком, воля розм'якшена, бажання пригашені. Але не пригасає єдине з усіх бажань — щоб мова наша звучала в Україні вільно, щоб вона була у нас господинею, а не наймичкою. Які шляхи є до реалізації нашого бажання? — Треба якомога краще писати нашим писакам! — твердить Володя. — Тоді люди хотітимуть читати українську книжку, і таким чином оволодіватимуть... — Нісенітниця! — експансивність Олега не пригашує навіть спека. — Поки не буде своєї держави, доти мова не стане усім потрібною... Микола своїм густим, упевненим голосом хоче замінити аргументи: — Не сваріться, ви обидва маєте рацію! Максим Рильський сказав: «У людськості є рівних два крила: троянда й виноград, красиве і корисне». — І це нісенітниця! — не здавався Олег. — Красиве має значення для жінок та для поетів. А в питанні мови «корисне» означає «потрібне»! Всі люди є люди — вони роблять те, що їм принесе зиск, користь! І поки наша мова не стане потрібною для життя, для кар'єри, доти її ніхто не буде вивчати і нею користуватися! Я підкинув і своє: — Ви знаєте, що я поки жив у Донбасі, вчився в українській школі. А коли ми переїхали у Богопіль, батько віддав мене у російську школу, бо — так і сказав! — тобі треба поступати до вузу, а там усе по-каца... — Я б йому не вибачив, Олексо! — це Олег. — Ну як це можна калічити дитину? — Чекай, чекай, а ти в якій школі вчився? Олег сконфузився: — Ну так біля нас не було української... Та й взагалі в Одесі після війни набагато зменшилася кількість українських шкіл... — Це для українця-патріота нічого не значить! Якщо він справжній, а не липовий, українець, то він буде возити дитину геть на інший кінець Одеси, аби лиш та знала свою мову! — То що, у тебе батько?.. — У мене батько найчистокровніший! Але він є нормальною людиною, ну такий, як усі! Ти ж бачив, що з українців за останніх дві-три сотні літ вибили, вичавили патріотизм... — Е, ні, не скажи, Олексо! Я був на Західній Україні і там... — Тиць-гриць! І я там був! Не пересмикуй! Я тобі говорю про Велику Україну, про наших східняків... Володимир і собі заговорив, загортаючи ноги піском: — Так ми ж про них і говоримо! Як, ну як їх пробудити? Ви ж самі бачите — якщо українець несвідомий, то він стає біомасою, він іде туди, куди його пхають, сина віддає до найближчої школи, а не до української! Він не вимагає відкриття українського класу для своєї дитини... Я підтримую його: — Так, хлопці, ось у тому й суть усього питання — як зробити людину свідомою? Тоді не стоятиме альтернатива — красиве чи корисне! Він чи вона знатиме чітко, шо треба дитину вчити своєю мовою! Олег: — Ні, цього мало! Скільки я знаю таких свідомих людей, дуже свідомих! А вони сидять собі, як у дупі, і мовчать, як рибонька об лід! Їх треба активізувати! Чуєте? Активізувати! Микола на все має готову відповідь: — Так це ж дуже просто! Треба людям показувати, як нищилася Україна, як вимирали вони від голодоморів, як їх стріляли при Сталіні! Треба давати читати виступ Микити на з'їзді, той, де він розповідає про репресії, про те, як Єжов і Берія розстрілювали... Олег зареготав: — О-о! Тільки детально їм розказуй, як це було — то вони стануть такі сміливі... Ми примовкли: і справді, якої сміливості вимагати від гомосовєтікусів? Володимир намагається розвіяти наше занепокоєння: — Я вам знову і знову повторюю — треба українізувати верхи. Треба тиснути на партапарат — якщо перший секретар буде українцем, то він усіх українізує... — Але ж як того першого зробити українцем? — мало не разом вигукнули ми. — В тому то й справа — ЯК? Я почав розповідати про книжку Карлейля, яку недавно придбав на базарі Староконному, з симптоматичною назвою «Герой и героическое в истории». Англійський філософ дуже файно доводить, що всі великі справи роблять Герої, Одиниці, що герой — це іскра, а маса — це солома... Олег засміявся: — То наш Петро Шелест мав би бути героєм? Та ви собі уявляєте, скільки випробувань, скільки рогаток, терніїв проходять ці люди? Партійне сито так їх відсіває, таку солому робить, що запалити їх може тільки герой із Москви... — Хлопці, а може ж оцей Льоня та виявиться саме тим героєм? Він же теж Ілліч!.. Микола охолодив нас: — Колись ви ще будете шкодувати за Микитою! Хоч його порівнювали зі свинею, і анекдоти про нього такі травили, але він зробив колосальну справу — культ отого бандита розкрив, розкріпостив думку. Щодо Льоні... Не думаю, що можуть бути підряд два герої, ой не думаю... Та ми й самі цього не думали, бо вже було видно деякі зміни. Олег подивився у бік Йосипового намету: — О, вже сидить, заряджається. — Він сплюнув.— Ось вам живий приклад... Свідомий, розумний — а що він робить?! Ви кажете, примусити першого секретаря, який і несвідомий, і далекий — а не можемо загітувати оцього, близького і свідомого... Чим він займається?! Тьху! Того ж дня, надвечір'я — Хлопці, за моє здоров'я смикніть! — виріс над нашими головами Йосип, ставлячи на розстелену ковдру з нашими наїдками пляшечку заморського коньячку. — Від нашого столу — вашому, як кажуть. Радісні вигуки зустріли появу Йосипа. Ми посунулись, дали йому місце. — Сідай, брате, спочинь трохи від трудів праведних! Щось ти наче збився з ритму, Йосипе! Де твої знамениті чотири години? Йосип своєю меланхолійною посмішкою стрічав наші жарти, взяв до рук шматочок ковбаси, дивився на неї. — Хлопці, ви знаєте, Галина привезла кілограмів п'ять ластів'ячих гнізд... — Та ти що?! — здивувався я, бо читав колись у журналі «Віднокренгі» польському про ці знамениті гнізда, які дерли десь у скелях Таїланду і давали королям та шахам, бо вони додавали чоловічої сили... — Але вони мені непотрібні, колеги. Я і так справляюсь. Олег не витримав і взявся за своє: — Краще б ти, Йосипе, справлявся з іншим! Тратиш сили свої на дурниці! Краще б з нами поділився! — пожартував і одразу серйозно: — Покинути філфак?! І ради чого? Та ці ж баби яйця виїдяного не варті! Ми заусміхалися двозначності жарту. І Йосип перехопив ініціативу: — Виїденого? Так, не варті. А цілого, здорового, свіжого. Пам'ятаєш Олексиного вірша, що його він написав на книжечці Ераста Беняшевського, даруючи мені? Ну, книжка про українські писанки... Ми пам'ятали. Я навіть почав читати: «Хоч круть, хоч верть — а зрозуміть нам треба істину єдину: не вірші й проза, друже мій, а яйця красять Україну!». Я замовк, і Йосип закінчив: — «Бо як не стане в нас яєць — пустими лишаться колиски. І ми вернемося до миски. А це — кінець». Ви знаєте, хлопаки, я часто думав над цими словами... В них велика істина. Я за цих три роки, знаєте, скількох жінок запліднив? Я для них остання надія. Усі чомусь певні, що я можу, і оце йдуть до мене. Багато хто думає, що це повії, простигосподи... Ні, хлопці, ні. Я навіть не боюся заразитися, бо у мене тут штаб є, вони все перевіряють. Це жіночки усі чесні, прекрасні, але — нещасні, У них нема дітей, і вони йдуть косяками до мене, бо у мене є... так-так саме оте, про що ми говоримо. Так що, панове, ви згодні, що я роблю велику справу? Я збільшую кількість українського населення! Микола сердито перебиває Йосипа: — Отару! Біомасу! Ось що ти збільшуєш! Ким вони повиростають у тих селах, містечках?! Рабами! Работа! Босота! Що їх навчать оті мами? Якби ж ти провів роботу з мамою! Українізував її! Тоді б вона виховала патріота, а не отару, біомасу... Олег гаряче підтримав Миколу: — Правильно! Просвіта! Просвіщати треба тих жіночок! Просвіщати! Ось куди треба спрямовувати своє лібідо! А не поміж ноги їхні! Йосипа важко було роздрухати, але тут уже й він почав сердитися: — Невже ти, Миколо, чи ти, Олеже, уважаєш, що робиш більше за мене для України? І чому ви думаєте, що є лише один шлях до мети? Микола, зачеплений за живе: — Ну в усякому разі — не через твого знаменитого джина. Працювати треба серйозно, а не... через лікоть... Йосип аж зблід: — Ладно, мать вашу так! Що ви хочете? Домогтися українізації? Так? Отакої, як була в двадцятих? — А ти що, не хочеш цього? — сердито підюджує Олег. — Ну ми, ми! Хай ми! Ми хочемо, щоб у всіх школах, у всіх вузах вивчалася наша мова? Щоб вона зайняла своє місце, належне їй місце серед народів світу? — Ну хочемо, хочемо. А що сталось? — Нічого не сталось. Бо ми вже цього хочемо три роки, чотири, п'ять! А нічого не стається. Ми пишемо, пишемо — а ніц не відбувається! Володя: — Я б вам сказав, що треба робити, але не можна: навіть стіни мають вуха... Ми притихли, бо розуміли, що Володя хоче сказати, але вголос цього ніхто не казав... Та й не скаже. Не ті часи. — Нє, хлопці ви мене дістали-таки. Так ось. Я беру зобов'язання... Чи як там кажуть? — соціалістичне зобов'язання... Йосип замовк, думаючи,— говорити чи ні... Тоді налив собі крапелинку до чарки, підняв, і: — Ладно! Бог з вами, хлопаки! Давайте вип’ємо! Щоб наші діти за трамвай не чіплялись! Ми теж попіднімали свої чарчини, підтримуючи його, тільки Володя допитувався, зазираючи Йосипу в лице: — А що, не буде трамваїв чи дітей? Чого не буде? — Мальчики! — розлігся приємний дівочий голос.— А што ето ви спаіваєтє маєво Іосифа Прекраснава? Ми отетеріли. ВОНА, Венера, стояла біля нас! Вона вийняла з рук Йосипа чарчину і простягла в нікуди її: — Мальчики! Налєйтє же! До мене найближче стояла пляшка і я налив їй. По вінця: вона не спиняла. — О, юноша ат душі наліл. Спасиба... — Олекса! — мусив заповнити паузу Йосип. — А, Алексей, чилавєк божій. — обпекла мене поглядом прекрасних очей Венера. — А меня звать Галя. Ми називали свої імена, додаючи: «Дуже приємно». Ми цокались, випили. — Я слышу, как ви наседаете на маево Іосифа... Ты помнишь, котик, что я тебе сказала? Все, что надо, я для тебя сделаю. — Ви що — богиня? — Ну, Олеже, ти що не бачиш сам? Галина є справжньою богинею, Венерою, вона з піни народилася... Вона найчарівніша на цьому дикому березі. Галина нагородила мене дивним поглядом. — О, Олекса, я бачу, гідний оцінити справжню богиню. То я за вас, мальчики. Наливайте. Какиє у вас праблєми? Что я могу? Олег сердито перебив: — На наши проблеми у вас не вистачить сили! — Ну что ви? Я всьо маґу. Йосип мне кое-что рассказал… Ми мовчали. Що їй говорити? Це було б профанацією. Але знайшовся Микола: — А от шо ви могли би – це нам трохи закуски б не завадило. Знаєте, студенти, туто сидимо уже з тиждень... — Ну Іосіф, почему же ти мальчикам не предоставишь? Вона зробила кілька жестів, охоронці виросли коло неї, ще пару слів і вже кілька хлопців у цивільних плавках побігли до своїх палаток. — Хорошо у вас тут на море. Ах, если бы оно поближе к Маскве. Или бы Маскву сюда перенести. Да, вы прави, не все я могу. Вот этова нет, нє смагу... А то, что ви хатітє – пожалуйста. Ну да ладно, потом увідітє, Іосиф вам расскажет… А вот и ваша закуска! Принимайте, ребята, это от души. Вы друзья моего Иосифа, а, значит, и мои. Галя продолжала удивляться: — И вы што, вот так между сабой па-украински гаваритє? Как это здорово! Я вот уже от Іосифа виучила «будь ласка», «Скурвій сину». Йосип серйозно, якось незвично, каже нам: - Хлопці!! Готуйтеся! Наша справа з українізацією буде вирішена! Ми заусміхалися – що він меле? - Ти що? - Олег зареготав. – Перепив? Так ні, ти ж вихлюпнув! - Не вірите?? А я вам серйозно кажу! Через пару днів побачите!Я готовий закластися! Я не витримав: - На пляшку коньяку? - Навіть на дві! – Посерйознішав Йосип. – Але ж де ти візьмеш грошей на дві?? - А мені і не прийдеться купувати. Бо ти програєш! Галя теж підключилася: - А я готова перебить, Альоша! – посміхається якось загадково. Йосип уже простягає руку. Я – йому. Ми стикаємо так, що Галя з першого разу і не змогла перебити… Ми всі сміємося – такий гарний і обнадійливий жарт! Шо ж, ми любимо жартувати… Ми тим часом відкриваємо ящик. Витягаємо і ковбасу, і шпроти, і тушонку, і багато чого ще. Навіть ікру чорну. Коньяк, віскі, бальзам... Цілий тобі кремлівський пайок! Олег бурчав: — От мучаться, бідні: ікра чорна, «Волга» — чорна, костюм — чорний. За мить усе розкладено, відкрито, налито!! Галя повну чарку піднімає: - За вас, ребята!Ви друзья маево Йосипа - значит и мои!! Ковтнула так смачно, що ми подивувалися, але так, нишком…! Йосип теж зробив ковточок, решту пустив у небо: — Будьмо здорові! За успіх нашої справи! П’ємо, співаємо, борюкаємось… Галя ще не одну чарку спорожнила, але на неї це не впливало… Дивно… - Ну что, ребята, пора і честь знать! – Каже Галя. - Ладно, спасиба за кампанию, Иосиф, пошли дамОй! Галя взяла Йосипа за руку. Йосип зі своєю меланхолійною посмішкою, кивнувши нам, подався за нею. Ми полегшено зітхнули. Я зразу заримував: - І Йосип з ДАМОЙ пішов ДАМОЙ. Потім ми одностайно прийшли до висновку, що таку вечерю мали вперше у своєму житті! За 20—25 років! Микола чітко вирахував: — А «вони» їдять отак щодня уже п'ятдесят років! Я намагався заспокоїти їх: — А розплата? Згадайте смерть Бухаріна, Єжова, Троцького, Балицького... Та й того Скрипника, Любченка... Микола: — А Сталін, а Молотов, а Каганович, а Будьоний, а Микита? Живуть і, мабуть, будуть жити до смерті отак. Он Микиті дали пенсії 1000 крб... — Хлопці, та хіба ж це головне? Свобода!!! Ось що найголовніше! «Гроші? — Рубля не треба, тільки би вільним стать! На сухарях просто неба, в сіно зарившись — спать!» Це я ще у 58-му написав. А ми тут на волі! То ж за свободу! — підняв я чарчину. — За волю! Будьмо! Гей! — вигукнули ми разом. Над нами пливли білі хмарини, вільні, як і ми у ці хвилини. Одеса. 24 серпня 1965 р. 10 год. ранку До редакції багатотиражної газети «Одеський політехнік», де я упрівав над першим після літніх канікул номером, зазирнула Марія Іванівна. Вона привітно привіталася: — Добрий день, Олексо! Ох як загорів! Мабуть на пляжі днював і ночував... — Угадали, Маріє Іванівно! На Кароліно-Бугазі провів кілька днів, сонячних і блакитних. — А, знаю, знаю. Там після війни було так голо, так пусто. А тепер стало трохи завізно... Ти знаєш, я часто згадувала оте твоє висловлювання: «не має значення, якою мовою говорять, головне... Я перебив і закінчив: — ...ЩО говорять... Марія Іванівна продовжила закінчення далі: — ...українською мовою!» Я закивав головою. — Знаю, знаю, це не тільки вам подобається. І мені теж, — віджартувався я. — В кожному жарті є трошки жарту... — Ні-ні, таки це цікаві слова. Спочатку ідуть ніби то загальноприйняті слова: «головним є те, ЩО говорять» І раптом такий поворот думки: «...українською мовою». Ні, ти таки молодець. Гарно перевернув... Я, за звичаєм, відмахнувся: — На майом местє так би паступіл каждий. Ми засміялися. Марія Іванівна старша жінка, але розумничка. Вона прекрасно володіє обома нашими мовами, вона розуміє такі жарти. Це вона колись звернула мою увагу на те, що всі українці знають дві мови, а росіяни — тільки одну. «Зате ж вони і інтернаціоналісти»,— недбало кинула вона тоді і зрозуміло мені стало, що наші душі співзвучні, що вона все розуміє так, як і я. Втім, хіба мало таких людей є, яких я бачу наскрізь, але крапку над «і» ми не ставимо... — Я власне зайшла запросити тебе до ректора. Тобі вже сказали? Там буде нарада. Твоє питання буде розглядатися. — Як це моє? — Та ні, не персональне, ні. Але твоє. Ходімо, ходімо. Іван Іванович приїхав з Києва, привіз новини. Ну ж що, новини мені потрібні. Замикаю двері, і ми йдемо до недалекого кабінету. Тут уже тирлуються зверхники інституту — всі декани і секретарі парткомів восьми факультетів. Та ще Микола Петрович Покора, секретар парткому всього інституту. Він мій найближчий куратор. З ним я вирішую всі питання. Це він мені колись кинув недбало, що я не можу бути редактором газети, бо не є членом партії. «Якої?» — вирвалося у мене питання, яке я завжди задавав подумки, а тут не стримався якось... «Как какой?» — не зрозумів він. Мені почулося «кака-кой» і від тої каки я засміявся. З тих пір він на мене дивився завжди трохи спантеличено. Я, що завжди розмовляв українською, був для нього, мабуть, незрозумілим. Він мені і зараз кивнув головою з якимось здивуванням. Ректор Іван Іванович колись працював у обкомі тієї ж «кака-кой» партії, мав досить солідну вагу у місті, запанібратськи вів себе з усіма. Але і в ньому я бачив ту людину, з якого міг би поставити крапку над «і», але — тільки міг би! Не ставив. І не поставлю. А ось і Дмитро Політайло, голова студентського профкому, студент четвертого курсу... — Приїхав? — питаю його. — Да, надо быть пораньше, знаєш много дєл накопилось за лето. Я його недолюблюю за оцю калічену російську мову, хохляцький акцент так випирає з нього, що він тому і говорить весь час «каками», щоб позбутися цього «страшенного» недоліку. Я дивлюсь на зверхників, яких я уже досить добре знаю, і думаю, що все-таки розум переважає «вченість». Усі розумні завідуючі кафедрами знають українську мову, зі мною говорять нею, а часто і пишуть замітки нею ж! А ось такі «вчені», як оцей Дмитро буде,— бо ж йому вже шлях до науки відкритий, він і в партії уже,— зневажають свою ж мову... О бідна Україно, що буде з тобою? Рамнат, аспірант наш із Індії, намагається вчити мою мову, співає наших пісень зі сцени,— а отакі яничари топчуть її! Ні, щось таки має статися, відчуваю я. Дивлюсь на Марію Іванівну — вона аж ніби хоче мені моргнути, але відвертається до когось. Люди трохи збуджені. Хм, що ж це таке? Нарешті ректор встає, чекає тиші. Усі замовкають і перетворюються у якихось вухастиків — так слухають! — Дорогие товарищи! Я вчера приехал из Києва, где было совещание ректоров институтов Украини. Там перед нами выступал секретарь по идеологии Скаба, министр высшего и среднего специального образования Даденко и другие ответственные товарищи. Так вот, принято решение... — ректор зробив театральну паузу, обвів усіх веселими очима.— Принято решение переводить все вузы Украины на украинский язык преподавания. Галас, який піднявся одразу ж, свідчив про те, що присутні уже були «в курсє дєла». — Да вы што?! Эта же невазможна! Зачем же меня приглашали из Ленинграда? — Какой украинский? — Да у нас же русский вуз! Ці і їм подібні вигуки ректор спинив одним помахом руки: — Тише, товарищи! Не надо тратить слов! Это уже решено. Причем на самом высоком уровне. Хтось сміливіший вставив своє слівце: — Да ведь уже пробовали ввести обученис на этом... языке. Мы же все помним. Пройдет и на этот раз! Ректор ще серйозніше повторив: — Нет, нет товарищи. На этот раз все очень серйозно. Ви понимаете, страдает авторитет нашей страны, нашей партии. Там, «за бугром», называют нас империалистами, страну нашу — империей, а Украину колонией. Хотя вы же все знаєте, что Украина вполне равноправная, союзная республика. Но за последние годи украинский язык вытесняєтся русским из обихода городского населення. Дошло до того, что — такой пример приводили Скаба и Даденко — в Полтаве, которая есть колыбель украинского языка, в Полтавском строительном институте ни один, представляєте?! ни один предмет не читается на украинском языке! Хтось засміявся і почувся єхідний голос: «А у нас?». Гострий погляд ректора мотнувся по обличчях, я навіть подумав, що він зараз повторить питання Хрущова на з'їзді: «Кто это спросил?» — але він похвалився: — Ну как, у нас на факультете автоматики и промэлектроники єсть один Караванский Иосиф. Читает лекції на украинском... Дмитро Політайло прошепотів мені на вухо: «Так я теж читаю... українські книжки». Ректор переконано проговорив: — Да, я там, в Киеве, сказал о ньом. Все удивились. А Скаба, товарищ Скаба, сказал: «Вот видите». Похвалил его!! Товарищи, это последнее заседание, на котором я говорю по-русски. Дальше все заседания и ученого совета, и ректората, и парткома будем только по-украински! Він пошукав очима мене: — Вот теперь, Олекса, твоя газета буде читатися не так, як досі, вона стане потрібною усім, щоб мови вчитися… І далі знову перейшов на «общепонятннй»: — Я уже консультировался с нашими учеными — многие знают язык и готовы к его употреблению. А кто не знает — начнет изучать и с Нового года тоже перейдет... — Так нет же учебников! — хтось вигукує спересердя.— Они же все по-русски! Да и студенти в большинстве учились в школах русских... — Товарищи, это преувеличение! К нам очень многие поступают из сьол. И вот им приходится переучиваться, что приводит к задержке их умственного развития. Поэтому партия и решила облегчить им освоение... специальности... Вы понимаете, что украинцы оказываются в худшем положении, чем русские, то есть... эти... россияне... — Так лучше те сельские школы перевести на русский язик! — не вгасав той переселенець із Ленінграда.— Их же совсем немного... Наверное... — засумнівався він, бо кілька чоловік здивовано поглянули на нього. — Э-э-э, товариш Петров, тут вы кардинально неправы! — аж якось радісно перехопив ініціативу ректор.— Партия и правительство України и Советского Союза поддерживают и способствуют развитию национальних культур. Потому что там, за бугром, сразу поднимают крик, что мы... то єсть, не мы, а Россия проводит колониальную политику, русификацию. На нашем совещании приводили пример — «Голос Америки» читал письмо одесита, Караванского Святослава*, к прокурору Украини Глуху с просьбой привлечь к криминальной ответственности самого! самого министра среднего и специального... ну да, Даденкова! Представляєте? И весь мир перепечаты... ну не весь, а буржуазные газети. Тем более, что он, зтот одесит, полностью опирается на произведения Ленина, и просит привлечь за попрание ленинских норм... — Да это же голая демагогия! Ленин бил за тєсноєе сотрудничество России и Украини, за єдинение! — знов хтось не витримав. — Ну так оно, да в разное время Ленин по разному писал об этом. Как раз на десятом съезде била принята резолюция о коренизации, о развитии в каждой республике своего язика, своей культури. — Так это било сделано нарошно, чтоби унять страсти националов, разгоревшиеся во время революции,— це вже Петров не витримує. — Товарищ Петров! Не забивайте, что украинцы тоже относятся к националам. И у нас происходила украинизация. В Одессе, кстати, все школи били до войни на украинском языке. Ну несколько школ было на русском, на еврейском, на болгарском... Так что партия и правительство решили теперь вернуться к ленинским нормам! Ох цей Петроф! Знову він не витримує і вискакує: — А интересно, это все согласовано с Масквой? Или ето старые штучки Києва? — Товариш Петроф! Об этом мы пагаварим после совещания. Останетесь. — Да нет, я просто спрасил... Це трошки охолодило присутніх. Остудило. А я раптом якось завмер — мене вразило, зачепило, струсило слово «Москва». Так чекай — але ж ота Галя у Кароліно-Бугазі звідки? Йосип наче казав, що з Москви! «Мальчики! Я для Йосіпа всьо маку сделать! Скажі, Іосіф, ти хочеш украинизации?» Десь в моєму нутрі народився маленький смішок. Він почав зростати, наповнювати мене: Галя, Йосип, Кароліно, гідроплан. Галя, Йосип, гірдоплан, Кароліно. Та ти що? Та невже? Ось він, сміх цей підступив до горла, до рота! Я його стискую, а він рветься назовні! Я вже руку до рота приклав! Я вже роблю вигляд, що у мене кашель, що я хочу чхнути! Та де — неможливо стриматись! І я, відчувши на собі погляди, піднімаюсь і, тримаючи руку на роті, на носі, встигаю вискочити до приймальні і аж там даю волю своєму сміху, просто таки реготу! На запитання секретарки щось намагаюсь сказати про те, що з'їв смішне щось... Та й виходжу до коридору... Повертаюсь до кабінету, коли всі зарухали стільцями, встали. Дмитро Політайло сам знайшов мене очима, протискається до мене і радісно так: — Ну поздоровляю, Олексо! Оце правильно! Ми ж таки живемо на Україні! Давно вже пора переводити навчання... — Ти диви! Ти що, знаєш нашу мову? — Ну а як же, я ж із села родом... — Чого ж ти досі не признавався? — Та якось незручно — всі кругом говорять по-кац... — Він озирнувся і продовжив: — По-російському. А ти молодець: чешеш по нашому скрізь. От тепер буде здорово! Нарешті! Дочекались. Тут до мене звернувся ректор: — Олексо Сергійовичу! Зайди до мене через годину, розмова є. — Гаразд, Іване Івановичу. Ми вийшли з кабінету. Я за своїм давнім звичаєм не висловлювався прямо. Так і тут, підозрюючи, що і Дмитро може бути «стукачем», підісланим до мене, висказав йому своє давнє прислів'я, вигадане мною на такі випадки: — Дмитре, не головне, якою мовою говорять люди! Головним є те, ЩО говорять...— зробив виразну паузу і закінчив: — ...українською мовою. Того ж дня, через годину Іван Іванович запропонував мені сісти. — Олексо, ти чув, що я говорив отут? — Чув і радію: нарешті! — Я розумію твої почуття. Я й сам радий, що так діло повертається. Але ж ти чув, як багато противників українізації! Вони згодні бути «скорее ізнасіловані, чем українізовані»! — говорячи словами Миколи Куліша, ти їх не знаєш... — Та чому ж ні? Уже почали друкувати його п'єси, я читав... — Але є одне маленьке «але». Йому наче якось незручно трохи, чи що... — Тут лист прийшов із газети «Радянська освіта». На твоє ім'я. Але секретарша не розібралася і розкрила його. Та й ось він до мене потрапив. Я його прочитав... Ну ти вибач, так сталося... Але ж у ньому ідеться про нас, про нашу газету. Тому я і хотів тебе попросити... Ну, щоб ти пояснив мені, про що тут мова? Холодок знайомий пройшов у мене в душі. Ось воно... Отак просто робиться... Він узяв з папки невеликий аркуш. Мені видно червоні літери зліва «Радянська освіта». — Так ось, Номер 3020. Шановний товаришу... На наш погляд, Ви правильно відповідаєте на питання щодо мови, якою видається газета. Але постановка питання: «Що думає Міністерство робити: перевести газету на російську мову чи відновити українізацію освіти, що була припинена в 1933—1937 рр.?» не зовсім правомірна. Навіщо протиставляти чи ставити у залежність ці явища? Це, мабуть, добре, що у вузі, де викладачі вважають для себе зручнішим читати російською мовою, газета видається українською. Таким чином ми пропагуємо українську мову. З повагою — Зав. відділом вузів і науки А. Новомінський...». Ректор простягнув мені цей аркуш і запитав: — Що ж ти їм написав, Олексо? Поясни мені Це ж мова про нашу газету, я так розумію... Я взяв аркуш, перечитую. Так, я згадав про свій лист до газети... — Так, так, пригадую, Іване Івановичу... Це я ще весною писав. Про мову нашої газети. Я вів мову про... ну так, про мову! Я писав, що у нашому інституті усі предмети викладаються російською, усі викладачі і студенти розмовляють російською, і думають так само! А багатотиражка «Одеський політехнік» виходить українською. Чи це не дивно? Може це залишки колишньої українізації? Може це якісь ігри? Намагання робити хорошу міну при поганій грі? І я запропонував вихід, який допоможе об'єднати ці дві розбіжності: треба або перевести газету на «общепонятний язик», або відновити українізацію... Ректор задумливо дивився на мене. І кинув: — Ти що, справді за перехід на російську мову? — Та ні, якби це сталося, я негайно подав би заяву на розрахунок. — То ти граєшся з вогнем? Ти знаєш, що всі газети по всіх районах виходять українською, що це партійна лінія, що це неможливо змінити, і тому ти пишеш отаке? Ну що ти йому скажеш, як він бачить правду? — Так, я часто застосовую докази «от противного», вживаю гротеск, щоб привернути увагу до якогось питання. — Я це зрозумів і тому не став при всіх говорити про твого листа. Чи тобі не здається, що ти занадто уваги приділяєш питанням мови? Це ж не єдиний твій лист у вищі інстанції? Його рука витягла з папки ще одного аркуша: — Ось газета «Молодь України» прислала таке повідомлення: «Міністру вищої і середньої освіти тов. Даденко Ю. М. копія — тобі: «Надсилаємо Вам на розгляд два листи студента такого-то. Про результати просимо повідомити редакції та автора. Зав. відділом Т. Журбицька». Що ж це за два листи? — А, та то я писав про вступні іспити до технікумів та вузів. Ви розумієте, у афішах про набір студентів вони повідомляють про іспити. Вступні. І там чорним по білому пишуть: «Экзамен по русскому языку»! А читатиме цю афішку який-небудь селянин. Він скаже своєму синові: бачиш, там тільки російська, а ти її погано знаєш. Або приїде той селянин — ну ви ж, Іване Івановичу, самі із села — почне здавати, а його будь який двійочник-городянин на цьому іспиті випередить, бо краще знає російську мову... Чи я правий? Ректор серйозно дивиться на мене, щось міркує. — Все вірно. Але... Рука його дістає із папки ще один аркушик. — Оця відповідь номер 5863 дріб 201009 із газети «Радянська Україна». Читаю: «Шановний... Розповісти в листі про все, що робить Комуністична партія для розвитку української культури, мабуть, неможливо. Та й чи потрібно це? Ви, працівник редакції у вищому учбовому закладі, маєте можливість ознайомитись з відповідними матеріалами (і з розвитку мови, і з розвитку літератури, мистецтва). Політика партії в галузі національного питання досить широко висвітлена у Програмі КПРС. Зав. ідеологічним відділом «Радянської України» А. Строєва». Тут ніби щось інше? — простягає мені аркуш ректор. — Ні, Іване Івановичу! Це все те ж саме питання — становище нашої мови і культури в Радянському Союзі. І ви самі бачите — як вона, ця Строєва, відповідає — «ви знаєте, ви маєте можливість» А в попередньому листі що написано? Ага, ось — «викладачі вважають для себе зручнішим — ви чуєте? - зручнішим?! — читати російською мовою». Це ж верх блюзнірства! а може й знущання! В Україні — вважають — зручнішим — російською! Хіба це не значить, що вони, тобто ми зайшли у тупий кут з національною політикою?! — Чекай, чекай, не гарячись. Згадай, що я отут говорив сьогодні. Ми стали нарешті на правильний шлях. І я тобі признаюсь, що якби не оце рішення нашого ЦК — був би ти бідний, Олексо. Але зараз ми, ну ми, порадились... І ось я тобі віддав ці листи, відповіді. Забирай їх, і я тобі нічого не говорив. Забудемо про це. Занадто розвелося вас таких по Україні... та й за кордоном... Партія мусить рахуватися з вами... Ну не дивись так: хай буде — з нами. З нами, бо я теж трохи такий... Згадати молодість, ой що там було! Я жив у гуртожитку університету, 48-го року, 49-го. Віриш, прокидаємось уранці — нема Миколи. Лягали спати — був, прокинулись — нема. І ми — навіть не питаємо одне у одного — де Микола? Ми далі живемо, ніби нічого не сталося! — Іване Івановичу! А може тому і були можливі отакі репресії, що ви всі мовчали? Га? Ну а чому ви не йшли до декана і не питали, де Микола? — Ха, добре тобі зараз говорити... А ми тоді... Держстрах, одним словом. Все. Іди і постарайся менше писати на такі дражливі теми. — А я вважаю, що тут нічого нема антирадянського чи антизаконного... — І я теж так думаю. Але, не забувай — отой наш Микола теж не вважав, що він каже щось анти... Зрозумів? До побачення. Я, стискаючи в руці оті свої злощасні листи, уже вставав, але такий сум пронизував моє серце, що Іван Іванович, мабуть це відчув. — Олексо, ти знаєш, що таке «кожушити»? — Мабуть, ходити в кожусі...— відсторонено відповідаю, знову сідаючи, так мені було кепсько, принизливо, потурнацьки. — Ні. Це у нас у селі таке слово є. Ну от знаєш, коли дощ по стрісі стікає, він промиває поміж соломою такі рівчаки. Солома там підгниває, трухлявіє. Може промокати наскрізь. Тому періодично стріху ремонтують: оту трухлятину викидають, а на її місце засиляють нову, свіжу солому. Обновляють, так би мовити. Я розуміючи киваю головою, мимоволі думаючи, для чого це він? — Так от, було це в тридцять третьому, ну знаєш, певне... — Ще б пак, мені мати часто про той рік розповідала. — Вона з якого? — З дев'ятсот п'ятого. — А, ну то старша... Так ось, дід Трохим сидить на покрівлі і кожушить. А дорогою попід хатою Іде бригада, «червоною мітлою» називали їх, бо вони все підряд вимітали. А дід Трохим згори каже їм: «Хлопці, ну шо ото ви ходите? Та покиньте ви свої шпичаки, перестаньте вигрібати все Голод же буде». Головний активіст, з Росії, спинився і вирячився на діда: «Ану злазь. Бистро». Дід засміявся: «Чого ти? Не бачиш, я ж кожушу». «Я каму сказал — слазь». Таки примусили діда злізти. Забрали до сільради. Більше ми діда Трохима не бачили... — Як? За оті слова? — Ну так, Олексо, так. Дід не був активним антирадянщиком. Тих позабирали у 29-му, коли розкуркулювали. Ось чому я сказав Держстрах. Між людей ширився жах, страх. Відбили у людей охоту і сміливість протестувати... Оце ти мене дивуєш, що пишеш такі листи. Я тебе... не попереджаю, а прошу — трохи менше пиши. Ну ти ж розумієш... Ти працюєш у моєму інституті. Ти ідеологічний працівник... Ти на виду... — Але ж, Іване Івановичу! Питання мови — це культура, література. — Олексо, я думаю, що ти жартуєш. — ...з вогнем? — Ні, зі мною жартуєш. Думаю, ти чудово все розумієш, і те, що питання мови — це зараз питання політики. Добре. їди. Я все сказав. І ще одне — це розмова між нами. Я пішов. На душі було так паскідно, ніби хтось там пройшовся. «Не можна в чоботях по душі — згадував я Маяковського.— На душу горящую лезут в ласках... Нельзя в сапожищах і касках»... За годину того ж 24.08.65 Зателефонував Микола Черкас. Він редагує багатотиражку будівельного інституту. Тож і його перше питання було: — Вітаю, друже. Як там, готовий перший номер? — Ще ні, але вже як тільки — то й зараз,— відповідаю.— А ти уже заверстаний? — Е-е, ні, дорогий. — Микола щиро, як завжди сміється.— Нас з тобою заверстували ще в школі. Ми зараз тільки переверстуємось! Хто як може, після виступу Хрущова почали і досі... Ха-ха. А тепер ось Київ пробує. Ти даєш у своєму «політехніку»? — Що саме? — Ну, повідомлення про українізацію? — Так що, і у вас?! — дивуюся я і пояснюю Миколі: — Ну ти ж мене знаєш, я одразу подумав, що наш ректор жартує, потім думаю, що це гра на мене... — На тебе? Та ти що? Це ж по всіх вузах почалося, я дзвонив до колег. Усі ректори були в Києві, усі вони сприйняли це, як спонукання до дії. Тому я й даю передову про українізацію! — Та ти що? — не йму віри. — Побачиш завтра, я буду верстатися. Ректор же офіційно оголосив. Наказ готується. — А якщо не піде? А раптом... ні, я дам пізніше повідомлення... — «Как би чиво нє вишла?» — єхідиться Микола.— Ну, я тебе розумію, але не схвалюю. Я надрукую... Ти іще один аргумент підказуєш: «якщо не піде...» А моя газета уже розійдеться, усі прочитають. Щось ти кислий сьогодні. Я думав, стрибатимеш до стелі, радітимеш... Я тут у себе в кабінеті замкнувся і... ну ти знаєш, як я радів... — Та й я ридав. Невидимими світу сльозами. Але у мене ще є дещо. Прийшли відповіді з газет і з Міністерства на те, що я писав ще навесні. — Та й що ж вони там пишуть? — Нічого нового. Те саме, що завжди. — Олексо, та ти ж, чортяко, не забувай, що є головна відповідь: у-країні-за-ці-я! — аж ніби сердито вигукнув Микола.— А це перекриває усі ті відповіді! Це ж фантастика! Ну чого ти кислий? Бачу краєм ока — двері прочиняються — і о диво! у дверях виростає Рамнат, наш аспірант з Індії! Приїхав! — Микольцю! — кричу я у трубку.— До зустрічі на Бугазі після першого! Бо тут Рамнат з'явився, наш індійський друг! — А, вітання йому передавай. Я буду на Кароліно, бо ж треба перевірити одну версію! Пока! Я вискакую з-за столу, обіймаю Рамната! Ох ти ж моя Індія! Ох ти ж вусанчику невеликий! Він теж мене обійма, розглядає! — О, Олекса! Ти вже скоро індійцем станеш! Ти ж геть чорний, як і я! Він так смішно говорить українською — половина російських слів, звуки перекручує, але приємно усім нам, що він намагається, що він розуміє все. На всіх концертах, на всіх вечірках він співає наших пісень! Він знає напам'ять уже штук десять! Він любить нас і Україну! Не я, ні, не я його навчив цієї фрази, яку він любить повторювати: — Росія і Україна — це як Англія і Індія. Індія вже відділилась, тепер пора Україні. Росія плохо дєлаєть, што не отпускаєт Україну. Ось і зараз чого він, думаєте, прийшов? — Олекса, я пришол поздравить тебе с українізаціей! Уже до меня дійшло, що всьо будєт по українському... — Рамнатику! От тепер ти будеш мати колосальний успіх з нашими піснями! Як там в Індії, співав? — Так, так, ваші пісні подобались моїм землякам... А ти вже чорний, як індієць. — дивується Рамнат.— Загорал? — Ха, а душа моя давно індійська! Вона полонена вашим Махатмою Ганді! Яка це людина! Він другий після Христа! — Олекса, не скромничай. Ваш Григорій Сковорода... — Знаю, знаю. Але ж Ганді здобув незалежність Індії, а наш Григорій тікав од світу, тікав, поки й утік... — Олексо, я радий, що тепер Україна проводить свою політику... — Ех, брате, нема у нас, на жаль, ні Григорія Сковороди, ні Махатми Ганді. І тут Рамнат мене здивував знову. Він поклав руку на мій лікоть і сказав слова Павла Тичини: — Діждеться Вкраїна свого Моїсея, не може ж так буть! Я від надміру чуття обняв Рамната. Він присів біля столу і почав розповідати про свої справи у далекій Індії. 31 серпня 1965 р. 10 годин Рамнатові поки що роботи мало і він часто заходить до мене. Ось і сьогодні ми з ним замкнули кабінет редакції і подалися до актового залу: там зараз мають бути збори першокурсників, яких на усі вісім факультутів прийнято понад тисячу. Студенти сходилися, розмовляли, сміялися, реготали, бігали — ну як молодь... Ми присіли скраю в середині зали, я вслухався у розмови — про українізацію, говорили небагато — ті за, інші проти. Як і слід було чекати. На сцені великий стіл, застелений червоним. Над сценою величезне гасло: «ВІТАЄМО НОВЕ ПОПОВНЕННЯ ПОЛІТЕХНІКІВ!» — Хм, диви,— кажу Рамнату. — Без помилок написано! Значить, є ще люди, які не забули своєї мови... — О, забування триватиме довго. У нас в Індії англійської досі не забули та й навряд забудуть. — Та що ж ти порівнюєш? У вас англійська, міжнародна, усім потрібна... А у нас — нікому не потрібна ніде, крім хіба радянської Імперії... Нарешті, на сцену вийшов ректор, за ним — секретар парткому Микола Покора, кількох ще чоловіків... Я завмер, чекаючи перших слів Івана Івановича. Нарешті: — Увага, товариші студенти! Починаємо наше перше зібрання. Вітаю вас... Я полегшено і радісно зітхнув! Ось воно! Нарешті!!! Стискаю руку Рамната. Він розуміє моє хвилювання і теж радісно усміхається. — От бачиш, а ти переживав! Все нормально! Хінді — українці бхай, бхай! — переробив Рамнат ходяче гасло тогочасне! Після виступу ректора слово взяв Микола Покора, секретар парткому. Він почав зачитувати, в які аудиторії треба розійтися усім по факультетах: — Факультет промєлектронікі ідьоть в тріста пьятую аудіторію. Боже, як він мужньо кинувся у стихію своєї забутої мови! Але пливе! Але борсається! От що значить партійна дисципліна! Ленінсько-сталінської партії. Студенти сміються над його мовою. Але процес пошол, як зараз каже дехто... Кароліно-Бугаз. 1 вересня 1965 р. День Уже в потягу ми стрілися з Миколою. А на березі застали Володю, а через пару хвилин прийшов і Олег — він їхав тією ж електричкою, що й ми, але в іншому вагоні. Розмова палахкотіла навколо одного — українізації. Не забарився підійти і Йосип. За ним приплуганилася й вона. Венера-Галина. Загоріла, аж чорна, як галка. Збуджена, весела, розкована. Вона викликала антипатію. Оскільки у нас уже все було викладено на скатертину, ми і гостям налили по чарчині. — За синєє небо, за жовте колосся! — виголосив тост Олег і ми «ковтнули». Галина, як і минулого разу — повну! Йосип ледь-ледь пригубив. — Мальчики! Вы севодня веселее, чем прошлый раз! Я рада. Видимо, всьо в парядку? Не стримався, звичайно ж, Олег: — Так почалася українізація! Ви ж, мабуть... — Знаємо, знаємо, хлопці! — ожив і Йосип.— Як же ми можемо не знати? Я ж вам що говорив тоді? За що ми пили? За удачу? Чи ви забули? Я не міг стриматися: — При чому той тост? І який тут зв'язок? — Тиць-гриць! — Йосип здибився, мов кінь на скаку. — Так я ж вам тоді що сказав? А Галина що казала? Микола зареготав своїм незлобивим сміхом. Олег відкинувся на пісочок, Володя чомусь встав і, пробурчавши пробачення, подався до моря. Лише я мусив відповідати: — Ти? Ти сказав, що ластів'ячі гнізда їсиш. Галина? Вона призналася, що не годна море до Москви перенести. І Москву — сюди. Йосип здивовано дивиться на мене, йому не віриться, що я вже забув: — Ні, ні, колеги. Я не про це. Я про українізацію! Але в цей момент охоронці принесли традиційний ящик з випивкою і закускою. Йосип, дістаючи пляшку коньяку і відкриваючи її, продовжив: — Ми забивались на оцю пляшку? Ви програли! З вас має бути пляшка! Але я на радощах вам свою дарую! Українізація є? Є! Тож давай, Олексо, чарку — мрія наша збулася! — Ні! — накрив я рукою чарку.— Нічого ми не програли. І ти нічого не виграв. Сам факт, що почалась українізація, ще нічого не говорить на користь того, що це зробили ви! Мало що ми тоді говорили... Це треба ще довести. — Олеже, ти чого мовчиш? — питає Йосип сердито. — Давай чарку. — Олег не мовчить! — відгукнувся той.— Олег вигрівається у пісочку. — Ви програли, чи ні? Оце скажи. — А, хіба в цьому справа? Головне, що ми всі разом виграли! — викрутився Олег. Йосип, починаючи сердитися, звернувся до Миколи: — Ну а ти? Ти ж був тоді, все чув і бачив. Я виграв парі? Чи ви? — Мальчики... Мальчики...— збентежено повторювала Галина. Микола знизав плечима і: — Ну по-перше, ця пляшка не твоя, а...— він не договорив, але всім було ясно, чия вона.— А по-друге, ці справи так просто не робляться. І тоді сталося неймовірне. Галина підхопилася, перевернула уже налиті чарчини Олега і Миколину, взяла до рук пляшку коньяку з рук Йосипа і, сильно розмахнувшись, кинула її у бік моря. Та полетіла, обертаючись. З неї віялом виливався коньяк, дорогий заморський коньяк! Ми, ахнувши, дивились на це дійство, а Галина, підхопивши Йосипа, потягла його за собою від нас. — Нам не доверяют? Ах, нам не доверяют? Ідьом, Їосіф! Харашо. Алексей твой ещьо пажалєєт... Гньозда?! Гньозда он заметил. Маскву не перенесла. Харашо, харашо... Вона ще щось бурчала, але шум народу, шерхіт хвиль, Олегів сміх заглушували її. Ми тільки чули окремі слова, «пусть... я им... правда... скурві сини... правда...». Підійшов і Володя, мокрий, здивований: — Чого це вона? Так розходилася. — Та тому, що ми не прийняли їхньої гри у «віриш-не-віриш»... Треба було нам повірити, що це вони, що це вона зробила українізацію. Ну хай Йосип повірив, він теля... А чого це ми б мали? Я говорив, приглушуючи деяке замішання. Бо реакція Галини була така природня, що аж Микола повірив їй: — А може, даремне ми отак, га? Треба було хоч вигляд зробити. Подякувати… — А пляшку? Таку пляшку викинула! От баба скажена! — Олег, хоч і шкодував за коньяком, але видно було, що вчинок «баби» йому імпонував. — Ух ти яка! Точно, що це з якихось найвищих сфер нашого совецького панства, якого, кажуть йолопи, нема! — Так-так,— хитав головою Микола.— Це вчинок королеви. Ми оговталися. Випили ще і ще. Ми сердиті були на Йосипа, що він, як теля, побрів за нею, і до нас не підходив. Олег, виклавши з ящика наїдки, склавши туди порожні пляшки і об'їдки, демонстративно підняв над собою того ящика-коробку, поніс до купи сміття. І там демонстративно швиргонув його! Потім сиділи ми за картами і грали у тисячу, чудову групову гру, якої навчилися у одного знаменитого поета Миколи Вінграна. Сяяло, сідаючи, сонце. Над нами пливли хмаринки, вільні, як і ми того вечора. 5 вересня 1965 р. 15 год. 20 хв. Я за столом натхненно творив статтю про українізацію. Переді мною лежала багатотиражка Миколи з його передовицею на цю ж тему. Писалося легко, я по суті вже робив чистовик, відчуваючи всією душею, що живу у вікопомні дні! Це ж треба дочекатися такого! Уже сорок років найпідлішої русифікації! Нищення нашої мови, культури, історії. Народу. І це закінчилося!.. Сама партія почала виправляти свою помилку чи політику! Цього ніхто не чекав. Тим більше — я. Щось у душі моїй муляло, легенько супротивилося, але я писав — і сльози напливали на очі мої. Бо ж настали дні, які обіцяли стати поворотними у долі мого народу, так страшно нищеного і вистрілюваного. Раптом двері різко розчинилися і увійшло кілька хлопців-студентів. Серед них Дмитро Політайло. Він тримає у руках щось. — Олексо, ти читал? — показує мені згорнуту газету. — Ні,— відповідаю. — нічого не читав. А що? — А вот газета «Правда» сегодняшняя! 1 від того, що він говорить російською, і від якоїсь безоглядності його, певності, що це мене так зацікавить, по тілу поповз холодок. А він тим часом розгорнув газету і поклав переді мною на стіл. Я схопив очима назву передовиці: «ЛЕНИНСКАЯ ДРУЖБА НАРОДОВ». І у мене потемніло в очах. А палець Дмитра уже відшукав потрібне місце і зупинився там: — Читай вот здесь! І я почав читати: «Понимая, какое революционируюшее значение имеет дружба народов нашей страны социализма, империалисты из кожи лезут вон, чтобы оклеветать ее. Они не прекращают своих попыток оживить национальную рознь между нашими народами. Тщетные попытки! Тем не менее мы должны иметь в виду, проводя нашу идеологическую работу, помнить, кому на пользу могли бы пойти какие бы то ни было проявлення националистических пережитков и трений...». Очі мої вихоплюють далі: «В современных условиях, когда так тесно переплетаются хозяйственные связи республик, особенно вредными являються проявлення местничества, противоречащие ленинским принципам интернационализма». Я підняв очі до заголовка газети. N248 (17200) «ПРАВДА».. Правда? Правда? І стала перед очима сцена з Кароліно-Бугаза: Галина іде геть, щось вигукуючи, а з того потоку слів найгучніше залунали мені слова: «...правда ...пусть ...читает ...правда!» О Боже! Так он воно що! Алексей еще пожалеет!!! «Правда!?» Я мабуть зблід, я мабуть, мав страшний вигляд, коли видушив із себе до Дмитра: — Геть! Геть! Гостей як вітром здуло. І я опустився на стільця. І я обхопив голову палаючими долонями: — Що я наробив? Що я наробив? Страшна вина моя лягла мені на плечі і, здавалося, що я не витримаю... Залунав дзвінок телефону. Я підняв трубку і опустив знову. Зняв її, поклав збоку. А очі знову засковзали по рядках: «Необходимо помнить, что растущие масштабы коммунистического строительства требуют постоянного обмена кадрами между народами. Поэтому недопустимы какие-либо проявлення национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в советских республиках...» Змогла! Змогла таки перенести Москву сюди, на берег моря! Як і в усі куточки імперії! Ах ти сучкина дочка! Ах ти ж ...королева! «Задача состоит в том, чтобы и впредь вести курс на всестороннее развитие экомомики и культуры всех советских наций, на их тесное сотрудничество под знаменем ленинской дружбы народов». Я у розпачі хитав головою. Душу охопила тиха печаль, туга, розпач. Отже, якась міфічна «дружба народов» повинна замінити мені мою мову, мою культуру? Та хто ж із цим погодиться? Узбеки? Грузини? Литовці? Естонці? І яке ж може бути «развитие культури» без рідної мови? Це ж найчистісінька брехня. Яка ж це правда? Це ж брехня!!! Дуже тихенько прочинилися двері... Зазирає Рамнат. Чому ж іще й він відчуває себе винуватим?! Ні, це він мені співчуває, йому мене жаль... — Ні,— кажу,— ні, Рамнате, не буде скоро Мойсея. І Ганді не буде. Знищать маленькими у колисці... Це була середина шістдесятих років. 1988—1998 рр.„ Богопіль—Одеса