Микола Рябчук ЖИТО Оповідання (фантастика) -------------------------------------- Можливо, ніхто з нас не знайшов свого будинку... Ми тільки знаємо — він десь є... І якщо вдасться його відшукати, нехай ми проживемо там усього лиш мить, однаково ми повинні ма ти себе щасливими. Трумен Капоте, «Голоси трави». Помер чоловік. А що він до останньої хвилини був у власності панів генералів, то дальша його доля упала на їх плечі. Вирішили його поховати, та з'ясувалося, що для похорону потрібен дозвіл спеціальної комісії. Чоловіка поклали в незграбну, але новеньку домовину та й лишили до приходу комісії. Там він поволі зогнив і перетворився на купу білих кісток. Лежати було трохи незручно, але чоловік умів думати про щось інше. Найчастіше він уявляв собі день приходу комісії. Пани генерали тоді стоятимуть струнко, а може, їх і зовсім не пустять до кімнати з покійником. Комісія, однак, не приходила, й коли пани генерали завітали вдруге, то побачили, що домовина потріскалась і фарба на ній облупилася. Довелося її власноручно ремонтувати, аби не зганьбитися перед вищим начальством. Зрештою той ремонт їм набрид. Тоді залишили покійнику необхідний інструмент і суворо наказали доглядати своє житло. Та й пішли геть, теревенячи про футбол, про ресторан «Залізний стовп», перейменований на «Стовп імені пана Заліза», та про наступні військові маневри. Ще довго лунала їх бадьора пісня «Орли вилітають, гей, орли!». Чоловік зрозумів наказ панів генералів, але не второпав, як з ним упоратись. Попри всі зусилля він не міг нічим ворухнути, тож заснув під болісні самокартання. Вранці він відчув па своїх кістках плоть. Поворушив ногою, потім підвів голову і дзвінко вдарився чолом об віко труни. Так він допевнився, що вже майже живий, але з сумом помітив, що не годен вволити бажання панів генералів — надто вузька домовина і зовсім вона не пристосована до праці. Так минув день, ніч, а на ранок чоловік побачив, що домовина стала просторою, то й зметикував, що це він сам зменшився. На радощах він аж застрибав, дошки, наче паркет, вгиналися під ногами, було трохи затемно, але тепер чоловік міг виконувати обов'язок, покладений на нього панами генералами. Віднині він сумлінно забивав цвяхами менші тріщини в дереві, пробував також малювати, але це виявилось нелегким ділом, бо малювати слід було ззовні, тоді як сам він знаходився всередині. А що зарадити лихові було ніяк (пани генерали, мов щоб навмисне завдати зайвого клопоту, не появлялися), то чоловік узявся малювати домовину зсередини, від чого вона стала ще гарнішою. Крім цих турбот, він мав удосталь вільного часу, в який прогулювався уздовж свого житла, згадував минуле або ж майстрував трамвай. Взагалі жилося не зле, спершу чоловіка переймала думка, що його помешкання все-таки — труна, але він її небавом подолав, провівши вздовж і впоперек дощок вузькі смуги, які мусили означати клітчані грати. Аби не лишилося жодних сумнівів, він гостряком цвяха видряпав над головою напис: «ЦЯ КЛІТКА — НАЙЧУДЕСНІШЕ МІСЦЕ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКУ». Трамвай вийшов поганенький, він нікуди не рухався, але служив чималою розвагою. Щоранку чоловік сідав у нього, брав квиток, розгортав у пам'яті колишні газети, перечитував, а на зупинці «Оперний театр» квапливо схоплювався і пхався до виходу. Він полюбляв іноді проїхати зайву зупинку. Тоді люто лаявся, погрожував кондукторові і поволі вертав назад. Взагалі ж він мандрував від оперного театру пішки через проспект Героїв, минав алею Генералів, вулицю Квіткову і брався до роботи коло ресторану «Стовп імені папа Заліза». Ще він полюбляв порушувати правила вуличного руху: авта скрипіли гальмами, пронизливо сюрчав регулювальник, однак чоловік завше встигав на свій трамвай і вчасно повертався додому. Так спливав час. Чоловік був майже щасливий, а надто після того, як виглянув назовні. Здійснив він це зовсім просто — продлубав цвяхом дірку в дошках та й притулив до неї око. — Який дурний і безглуздий наш світ! — вигукнув чоловік. — Я ж казав, що все у ньому неминуче заснядіє та вкриється павутиною. І навряд чи пани генерали зможуть будь-що заподіяти відмиранню. Проте чоловік і далі сумлінно виконував свій обов'язок, дірку він щільно замазав і поклявся ніколи більше не потикатися з домовини, чи пак, з клітки. Після того стеля прикрасилась написами: «КЛІТКА — ЄДИНИЙ ПРИТУЛОК ЛЮДСЬКОМУ ЩАСТЮ». «МОЯ КЛІТКА — ЦЕ НАЙПРОГРЕСИВНІША СУСПІЛЬНА ФОРМАЦІЯ» та багатьма іншими, аж забракло стелі. Ще чоловік лаяв тихцем панів генералів, що забули про нього, та нишком кляв комісію, котра десь б'є собі байдики, замість того, щоб гідно його поховати. Проте вершив свій обов'язок, дарма що ніхто не приходив оцінити його старанність. Отак чоловік жив. Коли це зненацька до Кімнати знову завітали папи генерали. Дощенту струхлявіла домовина беззвучно розсипалась від потоку свіжого повітря. На її місці, розгублено кліпаючи очима, стояв чоловік з молотком у руках. Він дивився на панів генералів і силувався збагнути, чи то ті самі, котрі зобов'язали його ремонтувати домовину, чи вже інші. — Оце той самий покійник, котрого ми ніяк не можемо поховати без комісії? — мружачи ліве око, спитав перший генерал. — Еге ж, — відповів другий, — і я бачу, він зіпсував нам першокласну домовину. Слово честі, наше міністерство неспроможне настарчити на них коштів. Перший генерал протер скельця окулярів і мовив: — Мені здається, він ніякий не покійник... По-моєму, він с...симулянт! — У нього замалий зріст. Він, мабуть, навмисне зменшився!!! — обурено вигукнув другий. — Комісія це швидко з'ясує. І чоловіка відіслали на комісію, котра виявилась звичайнісінькою медичною, а не тією, що без неї його ніяк не могли поховати. Чоловік одразу пройнявся сумом, засумували й пани генерали, щойно довідались, що він не придатний до виконання жодного обов'язку. Чоловік, проте, переконав комісію, що як-не-як, а він може щось робити, а саме: доглядати домовину до приходу комісії, після чого його вже напевне поховають. Цей обов'язок поклали на нього самі пани генерали, тож медкомісія, довго не вагаючись, видала чоловікові довідку, котра засвідчила, що він не годен ні до чого, окрім ремонтування власної домовини. Невдовзі по тім йому сконструювали нове житло, трохи менше від попереднього, проте мало воно істотну перевагу — віко труни легко знімалось, аби чоловік міг малювати її і ззовні. Він спокійно зажив по-старому, дожидаючись дня свого похорону. Комісія не появлялась, і він ніколи не замислювався, як його, живого, поховають, коли та комісія нарешті прийде. Пани генерали його більше не турбували, — вочевидь, покинули всі надії на якесь інше його застосування. Вони й без нього мали безліч клопотів. Чоловіка ніхто не чіпав, він сумлінно вершив свій обов'язок, тож можна сказати, жилося йому щасливо і весело. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua