© A. Rimbaud.
© В.Ткаченко, М.Москаленко (переклад з французької), 1995.
Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 166-195.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
І. «Колись, скільки пригадую...» Переклав Всеволод Ткаченко
II. Погана кров. Переклав Всеволод Ткаченко
III. Ніч у пеклі. Переклав Михайло Москаленко
IV. Марення 1. Безумна діва. Інфернальний муж. Переклав Михайло Москаленко
V. Марення 2. Алхімія слова. Переклав Всеволод Ткаченко
VI. Неможливе. Переклав Михайло Москаленко
VII. Блискавка. Переклав Всеволод Ткаченко
VIII. Ранок. Переклав Всеволод Ткаченко
IX. Прощання. Переклав Михайло Москаленко
Колись, скільки пригадую, моє життя було бенкетом, де відкривалося кожне серце і текли всякі-пре-всякі вина.
Одного вечора я посадовив Красу собі на коліна.- І виявилось, що вона гірка.- І я образив її.
Я повстав проти справедливості.
Повернув навтіки. О чаклунки, о злидні, о ненависте! На вас я сповірив свій скарб!
Мені вдалося вилучити зі своєї свідомості всяку людську надію. Радіючи, що можу її задушити, я підстрибнув безгучно, наче дикий звір.
Я покликав катів, щоб перед розстрілом в'їстися зубами в приклади їхніх гвинтівок. Накликав біду, щоб задихнутися від піску й крові. Горе стало моїм божеством. Я вивалявся в багнюці. Обсох на вітрі злочину. Жартував над божевіллям.
І весна принесла мені жахливий сміх ідіота.
Проте нещодавно, збагнувши, що перебуваю на грані останнього хрипу, я вирішив одшукати ключ від колишнього бенкету, де, можливо, знову матиму смак до їжі.
Цей ключ - милосердя. Таке рішення підтверджує, що я марив!
«Ти зостанешся гієною і т. д. ...» - вигукнув демон, заквітчавши мене вінком із таких ніжних маків. «Згинь з усією твоєю жадобою, і твоїм егоїзмом, і з усіма непрощенними гріхами».
О, забагато я взяв на себе! Проте, дорогий Сатано, благаю вас, не витріщайтесь так роздратовано! І, сподіваючись якоїсь спізнілої малої капості, вам, хто любить у письменнику брак дару описувати і повчати, вам я вириваю цих кілька мерзенних аркушиків із мого записника проклятого.
Від предків-галлів я успадкував небесно-голубі очі, курячий мозок і незграбність у бійці. Мій одяг мені такий же варварський, як і їхній. Проте я не мащу собі волосся маслом.
Галли найнезграбніше на той час білували звірів і випалювали траву.
Від них у мене: ідолопоклонство і любов до святотатства - о, всі пороки, гнів, любострастя,- прекрасне воно, любострастя! - а надто брехня і лінощі.
Всі ремесла мені осоружні. Хазяї та робітники, всі селяни - мерзотні. Рука того, хто пише, варта руки того, хто оре. Який рукатий вік! У мене ніколи не буде певної руки. А потім, прирученість заводить надто далеко. Шляхетність жебрацтва крає моє серце. Злочинці бридкі, як кастрати; моя хата скраю, і мені байдуже до того.
Але хто зробив мою мову настільки підступною, що вона до цих пір керувала й шанувала мої лінощі? Я жив геть усюди, не маючи анінайменшої вигоди навіть із власного тіла, гулящий, як жаба. Немає в Європі жодної родини, котрої я не знав би.- Маю на увазі родини, подібні до моєї власної, котрі повністю дотримуються декларації Прав Людини.- Знав я й кожного сина з такої родини.
Коли б то в мене були попередники на якомусь перехресті історії Франції!
Так де тобі, жодного.
Мені цілком зрозуміло, що я завжди був низької раси. Я не розумію, що означає бунт. Моя раса бунтувала тільки для того, щоб грабувати: так шакали шматують кимось не ними забитого звіра.
Згадую історію Франції, старшу дочку Церкви. Я, мабуть, як вілан, мандрував до святої землі; в моїй пам'яті шляхи по швабських рівнинах, краєвиди Візантії, укріплення Соліма; культ Марії, зворушеність перед розп'ятим оживають у моїй душі серед тисячі мирських чудес.- Я, прокажений, сиджу на черепках, у кропиві, під обгризеною сонцем стіною.- Відтак, бувши рейтаром, я, певне, ночував просто німецького неба.
О! ще що: спільно з бабами й дітьми я справляю шабаш на червоній поляні.
Мої спогади не сягають далі цієї землі й християнства. Ніколи не перестану бачити себе в цій минувшині. Проте завжди самотнього, без родини. А втім, якою мовою я тоді розмовляв? Ніколи не бачу себе в зібраннях Христа, ні в зібраннях володарів - Христових намісників.
Ким я був у минулому столітті? Я себе відшукав тільки сьогодні. Немає більше ні бродяг, ані незрозумілих воєн. Все заполонила низька раса: народ і, як кажуть, розум; націю і науку.
О наука! Все їй підвладне. Для тіла і для душі - замість причастя - медицина і філософія,- зілля добрих жінок і народні пісні в найновішій обробці. І розваги державців, і забави, які вони забороняли! Географія, космографія, механіка, хімія!..
Наука, нове шляхетство! Прогрес. Світ рухається вперед! А чому б йому не обертатися?
Це - видиво чисел! Ми йдемо до Духу. Це зовсім певне, це пророцтво, що я кажу. Я розумію, проте, оскільки не можу порозумітися без поганських слів, волію мовчати.
Повертається поганська кров! Дух поруч; чому Христос не йде мені на поміч, наділяючи мою душу шляхетністю і свободою? На жаль! Євангеліє скінчилось! Євангеліє! Євангеліє!
Я чекаю на Бога, смакуючи наперед ласощі. Споконвіку я був плебеєм.
Ось я на арморіканському узбережжі. Хай увечері міста засвічують вогні. Мій день минув; я залишаю Європу. Морське повітря випалить мені легені, згубний клімат вичинить шкіру. Плавати, м'яти траву, полювати, особливо палити люльку, пити напої, міцні, наче розплавлений метал,- як це робили біля вогнища мої дорогі пращури.
Я повернусь із залізними м'язами, з темною шкірою і розлюченим поглядом: дивлячись на цю маску, кожен подумає, що я представник сильної раси. В мене буде золото: я стану гулящим і брутальним. Жінки доглядають таких жорстоких калік, що повернулися з жарких країв. Я буду причетний до політичних інтриг. Я буду врятований.
Тепер я проклятий, батьківщина наводить жах на мене. І найкраще - це хмільний сон на березі.
Нікуди не поїдеш. Йди по тутешніх дорогах, обтя-жений ґанджем, який ще під час пробудження розуму пустив біля мене своє болюче коріння,- він здіймається в небо, б'є мене, звалює і тягне за собою.
Остання невинність і остання нерішучість. Вирішено. Не виставляти напоказ своєї відрази і своєї зради.
Ходімо! Ходьба, тягар, пустеля, нудьга і гнів.
Кому служити? Якому звіру склонятися? Яку святиню осквернити? Чиї серця розбити? Яку брехню вигадувати? По чиїй крові ступати?
Головне - триматися подалі від правосуддя.- Життя суворе, просто здичавіння,- підняти всохлою рукою віко домовини, лягти, задихнутись. Ні старості, ні небезпеки: жах - це не для французів.
- О! я такий самотній, що готовий запропонувати будь-якому священному образу свої поривання до досконалості.
О моє самозречення, о моє чудесне милосердя,- одначе на цьому світі.
De profundis Domine, який же я дурний!
Ще змалку я захоплювався незговірливим каторжанином, який завжди був закутий у ланцюги; я побував у корчмах і шинках, які він освятив своїм перебуванням. Його очима я дивився на блакитне небо і на квітуче буяння піль; я відчував у містах його недолю. У нього було більше сили, ніж у святого, більше здорового глузду, ніж у мандрівника,- і він, він один, був свідком своєї слави й розуму.
Коли я, безпритульний, обідраний, голодний, блукав зимовими ночами по шляхах, чийсь голос проймав моє крижане серце: «Слабість чи сила? Для тебе - це сила! Ти не знаєш, куди ти йдеш, ні чому ти йдеш. Скрізь заходь, відповідай на кожне питання. Тебе не вб'ють, навіть коли б ти був трупом». Вранці в мене був такий розгублений погляд і таке мертвотне обличчя, що ті, кого я зустрів, можливо, не бачили мене.
Багнюка в містах раптом здавалась мені червоною і чорною, наче дзеркало, коли в сусідній кімнаті переносять лампу; наче скарб у лісі. «Час добрий!» - гукав я і бачив море вогнів і диму на небі; а праворуч і ліворуч - усі багатства, що спалахували, як міріади блискавиць.
Проте гульня і жіноче товариство були мені заборонені. Жодного приятеля. Бачу себе перед розлюченим натовпом, перед чотою вояків, що мають мене розстріляти, і ридаю від горя, яке вони не могли збагнути, і я вибачав їм - як Жанна д'Арк.- «Священики, вчителі, добродії, ви помиляєтесь, учинивши наді мною суд. Немає в мене нічого спільного з цими людьми; я ніколи не був християнином; я з роду тих, хто співає перед стратою; я не розумію законів; немає в мене моралі; я дикун - ви помиляєтесь...»
Так, мої очі заплющені для вашого світла. Я тварина, я негр. Але можу порятуватись. А ви - удавані негри, жорстокі й скупі маніяки. Крамарю, ти негр; урядовцю, ти негр; воєначальнику, ти негр; імператоре, стара сверблячко, ти негр, це ти випив контрабандний напій із ґуральні Сатани.- Цих людей надихають пропасниця й рак. Каліки й старі в такій пошані, що просять зваритись.- Найкраще - залишити цей материк, де бродить безум, аби з цих знедолених мати заложників. Я входжу у справжнє царство нащадків Хама.
Чи ще знаю я природу? Чи знаю самого себе? - Досить слів. Я ховаю мерців у своєму череві. Крики, барабан - і в танок, в танок, в танок! Я навіть не знаю, коли по прибутті білих перетворюся в ніщо.
Голод, спрага, крики - і в танок, в танок, в танок!
Білі висаджуються. Гарматний залп! Доведеться підкоритися хрещенню, одягтися, працювати.
Благодать мені влучила в самісіньке серце. О, цього я вже не передбачав.
Я ніколи не робив зла. Дні мої будуть легкі, каяття не торкнеться мене. Я ніколи не пізнаю страждань душі, що майже глуха до добра і з якої здіймається світло, суворе, як похоронні свічки. Доля матусиного синка - передчасна домовина, вкрита прозорими слізьми. Розпуста, безперечно, безглузда, порок теж безглуздий; всю цю трухлятину слід відкинути подалі. Проте ще не настав час, коли бій годинника сповіщатиме тільки чисте страждання. Чи, може, я, наче дитя, здіймуся на небеса, щоб гратися в раю, забувши про всяке горе!
Мерщій! Чи є інші форми життя? - Серед розкоші сон неможливий. Розкіш завжди належала суспільству. Тільки божественна любов видає ключі до пізнання. Я бачу, що природа - це видовище добра. Прощайте, химери, ідеали, помилки.
Розважливий спів ангелів лине з рятівного судна: це божественна любов.- Дві любові! Я можу померти від земної любові, померти від вірності. Я полишив душі, чиї страждання ростимуть після того, як я піду! Ви побачите мене серед розбитих кораблян, а хіба ті, хто зостався,- не мої друзі?
Врятуйте їх!
Я порозумнішав. Світ добрий. Я благословлю життя. Любитиму своїх братів. Це вже не дитячі обіцянки чи сподівання уникнути смерті. Бог - моя сила, і я славлю Бога.
Туга не буде більше моєю любов'ю. Шал, розпуста, безум - мені відомі всі їхні поривання,- я скинув із себе весь їхній тягар. Оцінимо тверезо, наскільки велика моя безгріховність.
Я не можу вже просити, щоб збільшили кількість ударів. Не вважаю, що разом із тестем, Ісусом Христом, відпливаю на весілля.
Я не бранець свого розуму. Я сказав: Бог. Я прагну свободи в порятунку: як домогтися її? Я позбувся легковажних манер. І не потребую більше ні відданості, ні божественної любові. Я не шкодую, що минуло століття чулих сердець. Презирства і милосердя по-своєму праві: я залишаю собі місце на горі цієї ангельської драбини здорового глузду.
Щодо міцного щастя, сімейного чи, ні... ні, я не можу. Я надто неуважний, надто слабий. Життя розквітає у праці - щира правда; але моє життя не дуже вагоме, воно злинає й ширяє над діяльністю, цією дорогою цяткою світу.
Як же я схожий на стару дівку - мені бракує мужності полюбити смерть.
Коли б то Господь подарував мені небесний, повітряний спокій і молитву - як давнім святим! Святі! Дужі! Анахорети! Митці, які більше не потрібні!
Нескінченний фарс! Моя безгріховність ще примусить мене ридати. Життя - це всесвітній фарс.
Досить! Ось і покарання.- Вперед!
О, всередині палить, у скронях гуде! Ніч од оцього сонця котиться мені прямо в очі! Серце... Кінцівки...
Куди йдемо? На бій? Я слабий! Мене наздоганяють. Знаряддя, зброя... Час!..
Стріляйте! Стріляйте ж по мені! Ось сюди! Або я здамся.- Боягузи! - Накладу на себе руки! Кинусь під 'копита коней!
Ой!..
- Я й до цього звикну.
Це буде достоту французьке життя, стежина честі!
Я добряче ковтнув отрути.- Тричі будь благословенна ця порада! - Моє нутро палає. Люте пійло скрутило мені руки й йоги, знівечило, повалило мене на землю. Я гину від спраги, задихаюсь, не годен кричати. Це пекло, вічні муки! Ви дивіться, як бурхає полум'я! Горю по-справжньому. Давай, демоне!
Я бачив, що можливі добро, і щастя, і спасіння. Як описати побачене - повітря в пеклі не для хвалінь! Це були мільйони чудових істот, солодкозвукий духовний спів, сила та упокорення, шляхетні заміри,- хіба я знаю?
Шляхетні заміри!
А це ж іще життя! -Якщо ж прокляття вічне! Людину, що замислила на себе замах, проклято, хіба не так? Я вірю, що я в пеклі, отже, так воно і є. Це дотримання норм катехізису. Я - раб свого хрещення. Батьки мої, ви сотворили моє нещастя, але й своє так само. Бідне невиннятко! Язичникам пекло не страшне.- Це ще життя! Пізніше розкоші прокляття будуть відчутніші. Тож поспішай, злочине, вкинь мене в небуття згідно з людським законом!
Замовкни, замовкни ж! Тут сором докоряти: Сатана, бач, твердить, ніби полум'я нице, а гнів мій - велика дурниця.- Годі! Досить з мене нашіптуваної брехні, оманливих ароматів, дитячої музики.- І при цьому казати, що я знаю істину, знаю, що таке справедливість, наділений здоровим глуздом і готовий до самовдосконалення... Гординя! - На голові моїй зсохлася шкіра. Пощади! Господи, мені страшно. Пити, як хочеться пити! О дитинство, трава, дощ, озеро з кам'янистими берегами, «сяйво місяця, опівнічний дзвін...». Диявол на дзвіниці в цю годину. Маріє! Пресвятая Діво!..- Я жахливий дурень.
Ген там - чи то не чесні душі, які бажають мені добра?.. Ідіть до мене... У мене подушка на вустах, вони мене не чують, це привиди. Крім того, ніхто не думає про інших. Не наближайтеся. Я чую запах смаленого, це напевно.
Галюцинацій не злічити. Зі мною так було завжди: більше не вірив в історію, не пам'ятав засад. Але про це мовчатиму: поети та ясновидці будуть заздрити. Я в тисячу разів багатший, отож слід бути скупим, як море.
Он воно як! Годинник життя щойно спинився. Тепер я поза світом.- Теологія діло серйозне, пекло, без сумніву, внизу, а небо - вгорі.- Екстаз, кошмари, сон у вогняному гнізді.
Скільки злоби й лукавства у людській увазі на селі!.. Сатана Фердінанд біжить і сіє плевели... Ісус ступає по багряних тернях, не схиляючи гілля... Ісус ішов по збуреному морю. В ліхтарнім світлі ми бачили, як він стояв, весь білий, із каштановим волоссям, на гребені смарагдової хвилі...
Я зараз відслоню всі таємниці, і релігійні, і природні, смерть і народження, майбутнє і минуле, і сотворіння світу, і небуття. Я майстер, коли йдеться про фантасмагорії.
Тож слухайте!
Я маю всі таланти!- Тут нема нікого, і все ж хтось є. Я не хотів би марнувати своїх скарбів.- Ви хочете почути, як співають негри, побачити танечниць-гурій? Ви хочете, щоб я спочатку зник, а потім пірнав за перснем? Хочете? Я можу робити золото і ліки.
Довіртеся ж мені: віра дає полегшення, дарує вірний шлях, зціляє. Приходьте всі, і навіть дітлахи, я втішу вас і даруватиму вам серце, своє чудовне серце! - Працюйте, злидарі! Я не молитви у вас прошу; я буду щасливий од самої вашої довіри.
- Подумаймо тепер про мене. Я не вельми побиваюся за світом. Мені ще пощастило уникнути страждань. Моє життя було як низка розкошів-безумств. Шкода.
Чого вже там! Кривляймося, хто як уміє.
Без сумніву, ми поза світом. Жодних звуків. Зникло чуття дотику. Мій замок, моя Саксонія, вербовий гай! О вечори і ранки, ночі, дні... Яка знемога!
Я мав би дістати власне пекло за гнів, і пекло за гординю, і пекло за любострасний шал - симфонію всіх пекл.
Вмираю від утоми. Це могила, я йду на харч черві, жах над, жахами! Ти хочеш, лицедію Сатано, розкласти мене своїми чарами. Благаю і молю! Удару вилами, хоч краплі полум'я!
О! Повернутись до життя! Дивитись на цю потворність! І це отрута, цілунок, проклятий сто сот разів! Моє безсилля, жорстокість світу! Мій Боже, зглянься і сховай мене,- мені аж надто зле! - Я водночас і схований, і ні.
Разом із проклятим угору лине полум'я.
Послухаймо сповідь товариша по пеклу:
«О божественний Муже, мій Володарю, не відмовляйся вислухати найсмутнішу з-поміж твоїх служниць. Я погубила себе. Я п'яна. Я нечиста. Таке моє життя!
Пробач мені, божественний Володарю, пробач! Скільки пролито сліз! І скільки буде ще пролито!
Колись я ще спізнаю божественного Мужа! Я народилася його рабинею.- Тепер хай інший мене терзає!
Віднині я на самому світовому дні! О мої подруги!.. Ні, ні, не подруги... Ніколи ще не було ані такої маячні, ані тортур... Чи це не дурість?
О! Я страждаю, я кричу. Я справді страдниця. Одначе мені все дозволено, мені, яка зазнала презирства найупослідженіших душ.
Нарешті, зважмося на це визнання, таке хмурне і незначуще, хай навіть довелося б двадцять разів його повторювати!
Так, я рабиня інфернального Володаря і Мужа, того, хто погубив безумних дів. Це саме він, цей демон... Він не привид і не мана. Але мене, що втратила розважність, мене, вже мертву й прокляту для світу,- мене уже не вб'ють! - то як я опишу його? Я вже не вмію навіть говорити. Я в жалобі, я плачу, я боюсь. Хоч трохи свіжого повітря, Володарю, якщо ти зглянешся, якщо ти хочеш!
Так, я вдова... Була вдовою... Це так, і я була колись поважна, і народилась не для того, щоб стати кістяком!.. Він був ще мало не дитиною... Мене спокушува-ла таємнича й довершена його тендітність. І я забула свій людський обов'язок, пішла за ним. Таке моє життя! Правдивого життя немає. Ми - поза світом. Я йду за ним услід, так треба. Нерідко він гнівиться, і це на мене, бідолашну! Демон! - Це справді демон, ви знаєте самі,- це не людина!
Він каже: «Я не люблю жінок. Слід винайти кохання заново - це всім відомо. Жінки лише одного хочуть: надійного становища. А як здобудуть, тоді ні вроди, ні душі,- лишаються зневага й холод, хліб насущний теперішнього шлюбу. Або ж я бачу жінок, щасливих на позір, для них я міг би стати добрим другом, та от біда: таку за звичай вже встиг обгризти до кісток якийсь пройдисвіт любострасник...»
Я слухаю, як він оповідає про ганьбу, немов про славу, і про жорстокість, мов про чари. «Я родом з дальньої країни, а мої предки - скандінави. Вони робили одне одному дірки й спивали кров.- Я покарбую собі тіло і пороблю татуювання, я хочу стати огидним, як монгол: ти ще почуєш мої крики на вулицях. Я хочу стати люто-навіженим. Ніколи не показуй мені коштовностей, я буду повзати і корчитись на килимі. Свої багатства я хотів би заплямувати кров'ю. Я ніколи не працюватиму...» Кілька ночей на мене кидався демон, що опосів його, і ми котились по підлозі, я з ним боролася! - Нерідко, п'яний, ночами він ховається в завулках чи будинках, аби на смерть мене злякати. - «Мені таки напевно перетнуть горлянку; це буде гидко». О дні, коли він радше прикидається злочинцем!
Часом він лагідно говорить про смерть, яка велить покаятись: про бідолах, які, без сумніву, існують; про каторжні роботи та розлуку, згубну для сердець.
У нетрищах притонів, де ми пиячили, він плакав, бачивши людей навкруг, злиденну паству. Він підіймав п'яниць на чорних вулицях. Жалів недобру матір через її малих дітей.- І він відходив, лагідний, як мала дівчинка, що слухає урок Закону Божого.- Він нахвалявся, що знає все: торгівлю, і мистецтво, і медицину.- Я йшла за ним услід, так треба!
Я помічала все, чим він в уяві себе оточував, одежу, драпування, меблі; я дарувала йому герб, нове обличчя. Я бачила все, що його зворушувало, неначеб він хотів створити це для себе. Коли мені здавалось, ніби дух його дрімає, я супроводила його в усіх його химерних і непростих виправах та витівках, і добрих, і лихих; і мала певність, що в його світ я не ввійду. Скільки нічних годин я провела в чуванні, схилившись над коханим його тілом, повитим у сон, гадаючи, чому він так прагне втекти від дійсності. Ні в кого з людей ще не було таких бажань. Я визнавала,- без остраху за нього,- що він, мабуть, являє небезпеку для суспільства.- А може, він знає таємницю, як одмінити це життя? Ні, він лише її шукає,- так відказала я собі. Нарешті, милосердям він зачаровує, і я потрапила йому в полон. Жодній живій душі не вистачило б сили - сили розпачу! - щоб стерпіти це милосердя, його прихильність, захист і любов. Втім, я його не уявляла з якоюсь іншою душею: нам зримий власний ангел-охоронець, та не чужий:, мені здається так. Я пробувала у його душі, мов у палаці, з якого вигнано усіх, аби нікого не зустріти, хоч трохи менш шляхетного, ніж ми; оце й усе. Та, леле! Я залежала від нього. Але яку ж він користь мав з мого безбарвного й низотного життя? Він не впливав на мене благодійно, ще добре, хоч не занапастив! Серед печалі та гризот я інколи йому казала: «Я розумію тебе». Він знизував плечима.
Так моє горе накочувалось знову й знову, й так без кінця, я відчувала себе заблуканою, не лише в своїх очах, але й в очах усіх, хто захотів би на мене глянути, якби я не була рокована на вічне і вселюдське забуття! - й дедалі більше я була спрагла його ласк. Його цілунки у парі з дружніми обіймами підносили мене у небеса, в похмурі небеса, я линула туди і там воліла б лишитись назавжди - глуха, німа, сліпа, убога. Я вже до цього призвичаїлась. Я уявляла нас обох, як двійко діток, яким дозволено гуляти у райському саду ночами. З нас була добра пара. Схвильовані, ми діяли улад. Та після жагучих пестощів він мовив так: «Цікаво, якої ти заспіваєш, коли я тебе покину, адже з тобою це траплялось. Як мої руки не обійматимуть тебе, і ти не зможеш схилити голову мені на груди, а мої губи не доторкнуться до твоїх очей. Адже якогось дня я вирушу кудись далеко. До того ж я мушу помагати іншим людям, це мій обов'язок. Хоч, моя мила, це не дуже весело...» Одразу ж я уявляла, як він піде, а я, у владі млосного запаморочення, щосили кинуся у найжахнішу пітьму: у смерть. Я його змушувала обіцяти, що він мене не кине. Він разів із двадцять повторював свою любовну клятву. І це було так само легковажно, як і моє «Я розумію тебе».
О, я ніколи його не ревнувала. Гадаю, він мене не кине. Бо що з ним сталося б? Знайомих він не має, жодних. І працювати він не буде. Він хоче жити як сновида. Чи милосердя й доброти його задосить, щоб мати право жити у реальнім світі? Нерідко я забуваю про власний жаль і співчуття: він вділить мені сил, ми вирушимо в мандри, і полюватимемо у пустелях, і спатимемо на бруківці незнаних міст, безжурно і бездумно. Або ж прокинуся, а звичаї й закони стануть інші,- це завдяки його магічній владі,- а світ, лишаючись самим собою, мене залишить наодинці з моїми радощами, примхами, бажаннями. Чи подаруєш ти мені життя, в якому повно пригод, як у дитячих книжках,- як надгороду за мої страждання? Ні, він не може. Я не знаю, який він має ідеал. Казав, що має докори сумління й сподівання. Чи він говорить з Богом? Мабуть, волати до Бога слід було б мені самій. Я ж у найглибшій з безодень і не вмію вже молитись.
Якби він оповів мені про свою тугу, чи зрозуміла б я щось більше від щойно чутих глузувань? Бо він іде у наступ, годинами мене соромить за все, що хоч би як могло зворушити мене у цьому світі, і він обурений, якщо я плачу.
«Ти бачиш цього вишуканого молодика, що входить до тихого і гарного будинку: його ім'я - Дюваль, Дюфур, Арман, Моріс, хіба не все одно? Так, цього розлюченого ідіота незрадно покохала одна жінка. Вона померла, і тепер, звичайно, вона на небесах, серед святих. Ти ж доведеш мене до смерті - так, як він довів цю жінку. Така вже наша доля, уділ всіх милосердних душ». Ой леле! Бували дні, коли всі люди дії здавалися йому маріонетками серед гротесків маячні: він довго реготав огидним сміхом.- Згодом до нього поверталися манери коханої сестри чи молодої матері. Якби він був хоч трохи стриманіший, ми б порятувались! Та лагідність його так само вбивча. Я йому корюся.- О, я безумна!
Мабуть, якогось дня він дивним чином зникне; але я мушу знати, чи він доступиться небес, - хоча б на мить побачити успення мого друга!»
Чудесна пара!
Про себе. Це історія одного з моїх шаленств.
Я здавна пишався тим, що опанував усі можливі краєвиди і вважав сміховинними знаменитості живопису та сучасної поезії.
Мені подобались ідіотські картини, герби на воротах, декорації, полотнища бродячих цирків, вивіски, кустарна мазанина, призабута белетристика, церковна латинь", безграмотні книжки про кохання, романи про наших предків, казки про фей, дитячі книжечки, старі опери, безглузді приспіви, наївні ритми.
Я марив хрестовими походами, подорожами в незвідані частини світу, незнаними республіками, відгримілими релігійними війнами, переворотами у звичаях, рухами народів і континентів; я вірив у всі чари.
Я винайшов колір голосних! - «А» - чорне, «Е» - біле, «І» - червоне, «О» - синє, «У» - зелене. - Я погодив форму і плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде приступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення.
Спочатку це було навчання. Я записував безгоміння, ночі, я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення.
Оподаль від птахів, черід, селянок,
В оточенні ліщинових кущів,
Які надвечір оповив серпанок,
Що, сівши серед вересу, я пив?
Далеко десь, на березі Уази,
Що міг я довго з жовтих фляг тягти?
Нахмуривсь небосхил, замовкли в'язи.
Пив потогонний сік я золотий.
Я став блідою вивіскою шинку.
Пройшла гроза, і почало темніти.
В калюжі божий вітер ніс градинки,
Вода в піску губилася щомиті.
Однак, ридаючи, не міг я пити.
О четвертій влітку - благодать!
Ще продовжується сон кохання,
У гаях почути можна зрання
Пахощі вечірніх свят.
Де сіяє сонце Гесперід,
На величній гомінкій будові
Вже теслярський рід заметушивсь,
Засукавши рукави байкові.
Теслярі у моховій пустелі
Зводять мовчки вигини склепінь,
Де піднімуться міські оселі
У фальшиву височінь.
О Венеро! Для робітників,
Підданих владики Вавілону,
Любих кинь своїх чоловіків,
Що в душі несуть корону.
О Владарко Пастухів!
Дай вина хильнути теслям гідним,
Щоб вони не вибились із сил,
Доки в море не ввійдуть опівдні.
Поетична старовина відчутно сприяла моїй алхімії слова. Я звик до простої галюцинації: на місці заводу виразно бачив мечеть, школу барабанщиків, зведену ангелами, шарабани на небесних шляхах, салон на дні озера, бачив страхіття і чудеса; назва водевіля жахала мене.
Потім я пояснив свої магічні софізми за допомогою галюцинації слів!
Врешті-решт я визнав непорушним розлад своєї свідомості. Я був гулящий, мене лихоманило: я заздрив блаженству тварин - гусені, що є невинністю перед дверима раю, кротам, сну непорочності.
Мій характер псувався. Я прощався зі світом у подібних романсах:
Пісня з найвищої вежі
Тож нехай я знову
Житиму любов'ю!
І не знаю доки
Я терпів один.
Муки та неспокій
Злинули, як дим.
І від спраги в мене
Почорніли вени.
Так бур'ян на луці,
Вкритій забуттям,
Духмяніє, буцім
Кадить фіміам
Під гучне гудіння
Грязного створіння.
Тож нехай я знову
Житиму любов'ю!
Мені подобались пустеля, спалені сади, вицвілі крамниці, теплуваті напої. Я тинявся по смердючих провулках і, заплющивши очі, віддавав себе на поталу сонцю, богу вогню.
«Генерале, якщо ще залишилась стара гармата на твоїх зруйнованих мурах, обстріляй нас грудками сухої землі. Бий по вітринах шикарних крамниць, бий по салонах! Хай місто ковтає свою пилюку. Хай іржа роз'їдає його ринви. Наповни його будуари палаючим рубіновим порохом...»
О, як п'яніє мошва над убиральнею корчми, закохана в буйну траву, танучи в сонячному промінні!
Голод
В мене вовчий апетит:
Їм я землю і граніт.
Пережовую щосили
Залізняк, вугілля й брили.
Ти, мій голоде, пасись
На луці звуковій
І отруту з повитиць
Вичавлюй у траві.
Їж і їж блискуче ріння
І церков старе каміння;
Їж галети старовинні,
Хліб, що виріс у долині.
Вила в зарослих вовчиця
І вихаркувала пір'я,
Що лишилося від птиці:
Слабну, як вона, з тих пір я.
Зрощені салат і фрукт
Тільки й марять урожаєм;
З тину спущений павук
Лиш фіалки пожирає.
Закипіти б, де вівтар
Сяє в храмі Соломона,
Де іржу вкриває вар,
Що тектиме до Кедрона.
І нарешті - о щастя, о розуме! - я розігнав на небі чорну блакить і став золотою іскрою світла природи. Від радості мої висловлювання стали блазнівськими і надуманими.
Знайшлася вже вона.
Що саме? Вічність!
Це море, що злилось
Із сонцем.
Моя довічна душе,
Свій бережи завіт,
Дарма що глупі ночі
Й палахкотливі дні.
Позбулась якомога
Ти схвалення людського
І гуртових зусиль!
І відтепер летиш...
- І не чекай моління.
Надій якихось теж.
Учення та терпіння.
Від муки не втечеш.
Прийдешні щезли дні,
Атласисті вогні.
Тліючі жарини -
Це ж і є повинність.
Знайшлася вже вона.
- Що саме? - Вічність!
Це море, що злилось
Із сонцем.
Я став казковою оперою; я бачив, що всі істоти приречені прагнути щастя: дія - це не життя, а спосіб марнувати силу, роздратування. Мораль - це слабкість мозку.
Мені здавалось, що в кожної істоти має бути безліч інших форм життя. Цей добродій не знає, що робить: він ангел. Ця родина - собачий виводок. З багатьма людьми я голосно розмовляв про якусь із миттєвостей їхнього іншого життя.- Отже, я кохав свиню.
Я не забув жодного софізму безуму - того, який зачиняють. Я міг би їх усіх повторити, в мене є своя система.
Моє здоров'я перебувало під загрозою. Мене охопив жах. Я проспав багато днів, а прокинувшись, продовжував бачити найпечальніші сни. Я дозрів для сконання, і моя слабість вела мене по небезпечній дорозі на край світу і Кіммерії, батьківщини мороку й водоверті.
Я мусив мандрувати, розвіювати чари, що зібралися в моєму мозку. Над морем, яке я полюбив,- так ніби йому судилося змити з мене плями - я бачив, як здіймається утішний хрест. Я був проклятий райдугою. Щастя було моїми докорами совісті, долею, хробаком: завжди моє життя буде надто безмежним, щоб присвячувати його силі й красі.
Щастя! Його смертельно солодкий укус попереджував мене у найпохмуріших містах під спів півня,- ad matutinum, і що Christus venit.
О палаци, о літа!
Де ж то є душа свята?
Я вивчав принади щастя.
Вам од них втекти не вдасться.
Кожен раз його вітай,
Галльський півню, ще співай!
Вже не вернеться бажання:
Я щасливий до сконання.
Чари щастя полонили
І без сил мене лишили.
О палаци, о літа!
Щастя час, відходить він,
Та мені лишає скін.
О палаци, о літа!
Все це минуло.
Тепер я вмію шанувати красу.
О, це моє життя в дитинстві, широкий шлях, пролеглий крізь усі часи, тверезість до надприродності, і безкорисливість, що гідна ліпшого із жебраків, та ще й гординя - не мати друзів, ані батьківщини, як це нерозумно! - Я ж тільки нині це помічаю!
Я, певно ж, мав рацію, як зневажав отих добродіїв, які не згаяли б нагоди зажити пестощів, тих, що паразитують на чистоті й здоров'ї наших жінок, хай навіть ці жінки тепер не дуже з нами згодні.
Я, певно ж, мав рацію у своїй зверхності: бо я тікаю!
Я тікаю.
Я поясню.
Ще вчора я зітхав: «О небо! Тут, на землі, чимало нас, проклятих! Я стільки часу перебув у їхнім товаристві! Я знаю їх усіх. Ми завжди впізнаємо одне одного, й це нас не тішить. До милосердя ми не схильні. Проте ми ввічливі, а наші зв'язки зі світом вкрай благопристойні». Та й що тут дивного? Світ! Гендлярі й наївні люди! - Нас не збезчещено.- Та як до нас поставилися б обрані? Бо є такі веселі злидні, лжеобранці, що нам до них не підійти, якщо забракне зваги чи смиренності. Вони - єдині обрані. Не жди від них благословень!
Я віднайшов на дві монети глузду - це річ минуща! - і бачу, що причина моїх нещасть - запізнє усвідомлення того, що живемо на Заході. Болота Заходу! Не те, щоб я вважав, що світло змерхло, а форми світу витончилися, а рух - з дороги схибив і заблукав... Гаразд! Тепер мій дух жадає будь-що поринути в жорстокі випроби, що їх зазнав дух людський, відколи Сходові настав кінець. Цього жадає мій дух!
...Ті дві монети глузду я витратив! - Мій дух владарно велить, щоб я лишавсь на Заході. Слід змусити його мовчати, аби все сталось так, як я бажаю.
Я посилав до біса мученицькі вінці, сяйво мистецтва, погорду винахідників, запал грабіжників; я повертався на Схід, до мудрості первісної і вічної.- Здається, це мрія ледаря і неотеси!
Одначе я й не мріяв про цю розкіш - уникнути модерних мук. Ні, я не мав на оці беззаконних мудрощів Корану.- Але хіба не мучить по-справжньому той факт, що з часу самопроголошення науки, християнства людина грається, доводячи собі найочевидніше, аж дметься від утіхи, повторюючи докази, і тільки тим живе! Тортури - і дрібні, і ниці; це джерело моїх духовних блукань. Мабуть, самій природі стало б тоскно. Мосьє Прюдом родився разом із Христом.
Чи не тому, що ми плекаємо імлу? їмо гарячку, аби заїсти водявим овочем. А ще пияцтво! А тютюн! А неуцтво! Сліпа покірність! - Чи досить це далеко від мудрості і думки Сходу, первісної вітчизни? Навіщо він, сучасний світ, як винаходять ось таку отруту?
Нам духівництво мовить: «Зрозуміло. Але ж ви хочете сказати про Едем! В історії східних народів ви не побачили нічого».- Це так; я мріяв саме про Едем! Що для моєї мрії чистота прадавніх рас?
Філософи: «Наш світ не має віку, а просто людству притаманний рух. Ось ви на Заході, проте вам вільно жити й на вашім Сході, як завгодно стародавнім,- і жити добре. Отже, не вважайте себе звитяженим». Філософи, ви з Заходу,- він ваш.
Будь пильний, о мій дух! Шаленство - не рятунок. Удосконалюйся! - Ах, як на нас - наука забарна.
Але ж я помічаю, що дух мій спить.
Якби.ж він вічно пильнував, почавши від цієї миті, ми швидко досягнули б істини, яка, можливо, нас оточує разом із ангелами, що ридають!..- Якби він пильнував аж до цієї миті, я не піддався б згубливим інстинктам у незапам'ятні часи!.. Якби він вічно добре пильнував, я плив би обширами мудрості!..
О чистота! І ще раз чистота!
Ця мить пробудження мені подарувала видіння чистоти! - провадить дух до Бога!
Жахне нещастя!
Праця людська! Це спалах, що час од часу освітлює мою безодню. «Ніщо не марнота; до науки і вперед!» - вигукує сучасний Еклезіаст, тобто Весь Світ. А втім трупи злостивих та ледарів падають на груди іншим людям... О! Швидше, трохи швидше, ген там, по той бік ночі, майбутні вічні винагороди... Чи ж ми уникнемо їх?
- Чим я можу зарадити? Я знаю працю; а наука занадто повільна. Хай молитва скаче вчвал і нехай гуде світло... я це виразно бачу. Це дуже просто, і занадто жарко надворі; обійдуться без мене. В мене є свій обов'язок, я пишатимусь ним, як деякі пишаються, відклавши його вбік.
Моє життя вичерпалось. О співчуття, ходімо прикидатися, байдикувати! І, живучи, ми будемо втішатися і-мріяти про жахні любощі та про фантастичні світи, будемо нарікати і ганити зовнішню подобу світу - блазень, жебрак, митець, бандит, священик! Над моїм лікарняним ліжком запах ладану став аж занадто міцний; охоронець священних пахощів, сповідник, мученик...
Там я пізнаю своє паскудне дитяче виховання. Що ж потім!.. Прожити свої двадцять років, коли інші проживають стільки...
Ні! ні! Тепер я повстаю супроти смерті! Праця - занадто легка як на мою гординю: зрадити світ було б надто короткою мукою. В останню мить я нападав би справа,- зліва...
Тоді, о мила, стражденна душе, чи вічність була б утрачена для нас?
Хіба не приходила хоч раз до мене мила, героїчна, казкова молодість, про яку слід було б писати на золотих сторінках,- багато щастя! За який злочин, за яку помилку заслужив я свою нинішню неміч? Ви, що твердите, ніби звірі ридають од горя, ніби хворі впадають у відчай, ніби мертві зле мріють, спробуйте оповісти про моє падіння та про мій сон. Я вже не можу висловлюватись як жебрак з його безконечними молитвами. Я вже не вмію розмовляти!
Гадаю, однак, що сьогодні я закінчив описувати своє пекло. Це було справді пекло; давнє, саме те, в яке людський син одчинив брами.
Серед тієї самої пустелі, в одну й ту саму ніч мої стомлені очі завжди розплющуються при світлі срібної зорі, завжди, й не чекають, поки піднімуться царі життя, три волхви: серце, душа і розум. Коли ж ми вирушимо аж за піщані береги, й горби зустрічати, й обожнювати народження нової праці, нової мудрості - Різдво на землі! - і вітати втечу тиранів та демонів?
Спів небес, хода народів! Раби, не проклинаймо життя!
Вже осінь! - Та навіщо жалкувати за вічним сонцем, якщо ми маємо відкрити для себе божественну ясноту - далеко від людей, які вмирають у плині рокових одмін.
Осінь. Наш корабель, що височить серед недвижного туману, верстає путь у гавань злиднів, у величезне місто з небесами, що їх плямують полум'я і твань. О перетлілі лахи, хліб, змочений дощем, сп'яніння і тисяча кохань, якими я був розіп'ятий! Отож нема кінця і краю владі цього вампіра, володарки мільйонів людських душ і мертвих тіл, які чекають Суду] Я знову бачу власну шкіру, поїдену чумою й брудом, кишіння черви у заростях волосся й під пахвами; ще більші черви мають схов у серці,- бо я простертий серед незнайомих людей, позбавлених і віку, і чуттів... Я міг би там умерти... Жахливий спогад! Я ненавиджу злиденність.
І я боюся зими, бо це пора комфорту!
- Часом я бачу в небесах безкраї береги, де повно білих радісних народів. А вгорі - великий золотавий корабель, і різнобарвні його стяги тріпочуть на досвітнім вітерці. Я витворив усі ті святкування, і тріумфи, і драми. Я намагався сотворити нові зірки і квіти, новітню плоть, новітні мови. Здавалося, я осягнув понадприродну владу. І що ж? Я мушу поховати свою уяву й спомини! Пропала чудесна слава оповідача й митця!
Я! Той, який назвав себе і ангелом, і магом, я, вільний від усякої моралі,- на землю впав, покликаний шукати, притиснувшись до шкарубкої дійсності! Селюк!
Чи я одурений? Чи, як на мене, доброта - сестра самої смерті?
Нарешті, я проситиму пробачення за те, що годувався лжею. І в дорогу.
І ні одної дружньої руки! Де сподіватися рятунку?
Так, найновіший час недобрий,- щонайменше.
Бо можу твердити: я переміг, і тихнуть зубовний скрегіт, свист полум'я, чумні зітхання. Усі нечисті спогади затерто. Мої останні докори совісті зникають,- заздрість до жебраків, грабіжників і приятелів смерті, до всіх знедолених.- Якби ж за себе я помстився, прокляті!
Слід бути вкрай сучасним.
Ніяких хвальних пісень: лише утримати здобуте. Безжальна ніч! Засохла кров димує в мене на обличчі, й позаду мене нема нічого, крім цього страшного деревця!.. Духовна битва така ж нещадна, як і людське бойовище; та споглядати справедливість - розкіш, яку знає тільки Бог.
Проте вже переддень. Приймімо ж усі припливи сили й істинної ніжності. І на світанні, озброєні палаючим тремтінням, ми увійдемо до чудовних міст.
Що я сказав про дружню руку! Я маю перевагу: можу сміятися над давньою й брехливою любов'ю, криючи ганьбою цих оманливих коханців,- я бачив пекло і тамтешніх жінок,- і буде мені по праву дано нести істину душею й тілом.
© Aerius, 2004