ББК 84.4 УКР П48

Серія «Література» заснована в 2001

році

Художник-оформлювач Л. Д. Киркач

Покальчук Ю. В.

П 48 Шабля і стріла / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. .— Харків: Фоліо, 2003. — 543

с. — (Література).

ІЗВИ 966-03-2161-9.

«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних

пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до

карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в

просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони

разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —

республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і

завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все

життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.

В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа

еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як

найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і

справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-

ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.

ББК 84.4 УКР

© Ю. В. Покальчук, 2003

© Л. Д. Киркач,

художнє оформлення, 2003

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2003


ШАБЛЯ І СТРІЛА

Роман


Пам'яті моєї матері Оксани Павлівни Тушкан та мого

дядька — письменника Георгія Павловича Тушкана

Захід це Захід, а Схід це Схід, й цим двом близнюкам

не зійтись, Допоки Небо

й Земля не встануть перед Богом

на милість чи гнів. Але й Сходу нема, і Заходу теж, і кордонів, і

звичаїв,

й слів, Коли двоє

сильних віч до віч стають,

хоч і з різних кінців землі. Р. Кіплінг Не посварившись, двоє

сильних не подружать.

Казахське прислів 'я

Знайти друга, за якого можна померти, — легко, а такого, щоб

за тебе помер, — важко.

Українське прислів 'я

— Га-га-га, — сміявся Юнус-хан, вишкіривши два ряди білих, аж блискучих зубів. — Цей кяфир дозволив собі замахнутися на

правовірних? Га-га-га! Повісити його завтра ж уранці! Га-га-га! —

Юнус-хан стенув плечима, вдарив нагайкою коня і разом із челяд

дю поскакав геть, не озираючись.

Напевне, знав Юнус-хан, що охоронці вже схопили дикого раба-кяфира, лепського майстра дерев'яних різьблень, якого пригрів Ісмаг-ага, старий

начальник тюрми-зіндану, і надав забагато волі. Раб знахабнів, дозволив

собі... Що ж він собі дозволив?

— Га-га-га!

Низький, гортанний сміх Юнус-хана лунав і далі.

Давно вже від'їхав правитель Ташкента зі свитою геть, та чимдалі

гостріше й гортанніше лунав той сміх у вухах раба, начебто обернувся

ташкентський емір на самого шайтана. Чари поймали тіло оросута від того

сміху, мороз йшов по шкірі Данилові, і, вже не тямлячи себе, він втратив

залишки самовладання, які в нього ще лишались, коли вперіщила його

нагайка Юнус-хана, бо він осмілився зиркнути так на хана, як колись на...

Як на самого заклятого ворога свого життя, бо тепер то було його, Данилове, останнє високе почуття.

Та одним помахом руки вказав аскерам Юнус-хан на юнку Зей-неб, і все.

Вона вже в еміровім палаці і буде там назавжди, стане ще однією дружиною в

гаремі старого, безжалісного Юнус-хана, може, народить йому й дітей, і з

плином часу все забудеться, все забудеться...

— Га-га-га! — Той сміх не припинявся, то була найгірша мара, глузування над його життям, над усім, що він спізнав, що набув і

що втратив, над усім, що любив, то була наруга, і вже жити не

хотілося, не відомстивши, все було байдуже, лише цей жахливий


сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він

схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої

тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...

Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати

останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на

безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.

Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє

тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-

що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати

той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а

лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.

— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим

розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з

глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?

Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки

несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й

полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.

Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих

два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті

довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий

голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.

— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей

сміх...

— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.


— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип

чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. — Які розбійники?

— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.

— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото

ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...

— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у

теплі краї. Давай спати!

— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...

— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге

бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...

— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?

— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.

— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось

двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і

людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і

не хочеш чути і не можеш...

— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для

мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось

його ціна. Давай спати. Досить.

— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!

«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і

зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із

ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він

орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».

Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж

роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби

добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у

в'язниці.

Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було

заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і

ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування

у Данила. Лише коли вже склалося


так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до

кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко

домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні

дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої

доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.

Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи

підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо

він ось такий.

Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких

мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті

риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через

них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і

відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не

для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.

Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва

скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший

супротив і роздратування.

Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і

сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали

як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і

кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.

Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як

лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь

пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-

степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший

розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.

Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у

дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось

нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.

Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи

неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі

змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і

неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і

плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися

тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на

дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з

ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути


ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок

зараз, кожна зупинка може означати смерть.

Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи

аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише

по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...

Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і

враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на

волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не

трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне

почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але

справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла

серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте

чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а

потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось

та буде, треба спати.

Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не

думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що

великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато

йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог

послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут

він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і

заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і

подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він

влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...

Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще

підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів

влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому

айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати

вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.

Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до

своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все

буде добре.

Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван

російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу

Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро

українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро

росіян, включно з помічниками і слугами.

Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку

нечисленних дерев.

Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча

біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба

бути обачними.

Таке вже колись було.

Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.

І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з

собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже

сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.

Та врешті всі бачили в більшій чи меншій мірі бій з поляками і хто вижив, хто

перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.

їх було п'ятеро — і серед них був Раду.

Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.

— Я не спатиму, — казав Раду.

І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.

Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.

Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже

схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.

Бій продовжувався недовго.

Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського

правителя.

Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного

клану.

Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не

підкорялись і не знали страху смерті.

Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала

думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в

Україні.

Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті

петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.

Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.

Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у

ташкентського володаря.

Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід

з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський

правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.

Коли їх везли на продаж, Данило сказав:

— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але

туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть — будемо

живі — доля нас зведе!

— Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!

Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.

— Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!

Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна

любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що

стало часткою тебе.


Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду, і молив Бога, аби його хлопчик

лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.

Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за

нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила

зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але

ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме

добру ціну.

Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не

купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.

«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не

треба».

Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три

тижні. Годував він невільників добре, більше того — велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім

оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.

Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто

гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.

Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний

і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав

невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї

думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та

викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав

іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко

не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому

життю.

Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими

невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба

було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за

Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з

острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.

Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для

Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері

на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.

Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває

всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не

витримуючи важких умов. Данило пережив кількох товаришів по тій норі, в яку

його садили в зіндані, але питримував і ніби вже й втягнувся.

На мусульманські свята робота припинялась, а свят було не так вже й мало, отож інколи бували й передихи. В'язниця-зіндан у Ташкенті містилась просто в

середині міського муру. Мур цей, завширшки із шість метрів, тягнувся довкола

всього міста, і неподалік від


шейхантаурських воріт на північному боці міста в ньому й містився зіндан. Тут же

була й площа Дженоб, поряд росло величезне дерево, на якому раз у раз або вішали

рокованих на смерть, або ж унизу відрубували голову. Далі, за зінданом, містився

величезний міський смітник, зеноб, а ближче, з іншого боку, великий базар Хаст-

Імама.

Коли караван Аббаса під'їжджав до Ташкента, Данило разом з іншими

бранцями не міг не відзначити особливої краси великого східного міста. Він не

бачив краси Хорезма, бо везли його туди пораненого, думав він, що жити йому

лишилось недовго, і на місто не дивився. Та коли виявилось, що його лікують і

продають у неволю, то надія на життя, на якесь майбутнє трохи скрасила і бачення

навколишнього.

Ташкент здалеку видався містом-садом. Караван увійшов у міську зону, і

погляди прибульців падали на вузенькі вулички, ветхі, часто напївзруйновані

дували з жовтої глини, глинобитні будиночки без вікон, вкриті очеретом. Довкола

сама пилюка і ніякої зелені. Сіру одноманітність міста ламали хіба що поодинокі

дерева та граційні мечеті, невеличкі базари та чайхани. Лише з плином часу

Данило зрозумів, як будується східне місто, де слід бачити його нетипову для

європейця красу. За нудною одноманітністю глиняних дувалів, жовтих, закритих

дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.

Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала

після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині

будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені

дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і

віконниці.

Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча — «ічкарі». Бачити жінку

чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за

одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був

хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали

обличчя і всю постать.

Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла

вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких

випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і

намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.

На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників

просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали

менше клопотів про їхнє харчування.

Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок

Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з

худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.

Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового

господарства і торгували з кочівниками.


Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та

Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.

Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням

про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно

світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.

Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.

Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало

слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник

завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець

заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.

Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він

не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!

Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з

деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі

віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.

Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і

призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії

однієї з жінок Юнус-хана — Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже

любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі

будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав

його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз

позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило

працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять

років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.

Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає

зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —

просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш

чому.

Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли

він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.

Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за

проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?

Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку

і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони

заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина

начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило

менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер

завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в

невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята

приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до

Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не

одягали.


Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не

надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він

лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав

Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей — Хаміда і

Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки

тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого

дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.

— Як тоді буде, не знаю, — жалівся Данилові Хамід. — Зейнеб так вже

старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та

ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього

є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо

йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..

У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило

намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли

у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком

зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд

сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній

тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті

очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.

Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім

Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі

світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з

кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб

знає усе і виразно симпатизує Данилові.

Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні

порухи тіла — усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько

промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй

ішов шістнадцятий рік.

Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й

сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому

подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у

панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не

хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив

це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім

ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи

найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи

було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі

різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на

думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті

забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були


йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для

вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із

іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким

лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-

ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до

пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в

покоях.

Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався

хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори

то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли

одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось

незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови

собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові

зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.

Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по

двору і заходився різати ручку на вулицю. Так він колупався із годину, аж доки не

здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив

було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.

Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було

паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш

прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.

Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з

потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке

він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —

знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...

Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола

нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це

продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як

мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.

Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила — і все. Щезла.

А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що

вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.

Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в

юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.

Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило

відкрився Хамідові.

— Я знаю — це безнадійно, це безглуздо, це — всім біда, але я закохався в

твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?


—Я знаю, — сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, — я знаю, і вона

знає, вона любить тебе. А що робити тут, важко сказати.

—Вона любить мене? — здригнувся Данило. — Ти що говориш?

—Я дуже близький із Зейнеб, — я ж тобі казав, — ми удвох, і доляв нас

схожа, їй вже шістнадцять, незабаром віддадуть заміж...

—Ні, ні, ні! — вигукнув Данило і замовк.

Бо що ж — ні? Що може він, раб, невільник? Він забув про це на мить, а

зараз згадав і зітхнув, стискаючи зуби.

—Якщо невільник одружується із мусульманкою і приймає віру

Аллаха, то стає вільним, — сказав Хамід. — Я питав у мулли, це

закон шаріату. Отже...

Прийняти мусульманство? Відректися навіки від себе, від свого краю, від

своєї віри? Ні! Ні! А якщо ні, то далі на все життя неволя, рабство і собача

смерть. Це, що є зараз, довго не протримається. Хамід підросте, Зейнеб

вийде заміж. Ісмат-ага помре, і ти підеш знову у джангоб, у свій зіндан, знову на брудну, ницу, грубу роботу, бо ти є раб. Раб. Ну?

Думки сполошились і крутились в голові у Данила як сполоханий рій.

Коли він дістане волю, мине час — і він зможе вільно посуватися по цьому

краю, то колись разом із Зейнеб може виїхати, а тоді дібратися домівки, а

тоді вихреститись назад, вихрестити її. Піддатися зараз, аби виграти потім.

Головна мета — виграти потім. Домогтись того, що він хотів, куди він

націлявся, палячи маєток Голембовського...

—А батько? — спитав він Хаміда. — Батько ніколи не погодиться на

мене.

—Зачекай із батьком, — сказав Хамід. — Все помаленьку. Я думаю, що

згодом і він не заперечуватиме...

Чи ти думав, Данило, що закохаєшся в узбечку? Чи коли спало б тобі на

думку в часи твого п'ятнадцятиліття, як ось у Хаміда зараз, що ти

переживеш таке бурхливе життя до своїх двадцяти дев'яти і житимеш у

дивному дворі в якомусь Богом забутому Ташкенті, говоритимеш чужою тобі

мовою? Ось що в тебе виходило все життя легко і просто — це говорити по-

іншому, легко по-польськи, і по-німець-ки нахапався ти, а тоді по-російськи, а ось-ось і по-тюркськи.

За півтора року, відтоді як потрапив у полон при військовій сутичці з

воїнами бухарського емірату, вивчив місцеву говірку так, що навіть

подеколи й думав так, як говорив останнім часом. Та що говорив, коли і жив

по-їхньому, легко сприймав і звичаї, і їжу, все, що було довкола. Думав про

себе якось, що він ніби той кіт, якого звідки .і куди не кидай, а він однаково

перевернеться і упаде на чотири лапи. І знову не як той кіт — прив'яжеться, любитиме, буде свій, але не на ланцюгові, не на прив'язку, бо мусить

втекти...

О, скільки вже передумав Данило про можливості втечі звідси, скільки

перебрав варіантів! А було їх чимало. Тільки в останній час розумів він, що

як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому

стільки добра. Ні, треба було якось інакше.


А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було

довкола чуже і стороннє. А тут — тепло людей, ласкаві очі Зейнеб... І ось

шлях, який пропонує Хамід...

Що було далі? Те, що буває в таких випадках. Коли брат любить сестру і

її коханого, стоїть у них на сторожі.

Щастя крадене, щастя з небезпекою для життя, щастя, врешті, дароване

йому Хамідом з ризиком для усіх трьох. І все ж це було щастя. Бо такого

ніколи не мав Данило, ніколи не мріяв, ніколи не знав. І здавалося в ті миті, що від життя більше нічого йому і не треба, тільки б бути ось тут із нею, щоби розчинитися в ній і її розчинити в собі, щоби відчути, що життя ще

попереду...

Хамід узявся сам перебалакати із Ісмат-агою. Йому вже стукнуло

п'ятнадцять, і з хлопчика він перетворився вже на юнака, затемнів перший

вус, і обличчя набирало дедалі твердіших, чоловічих рис при усій виразній

схожості на Зейнеб.

Данило вже сприймав його як свого брата, як свого рідного, турбувався, коли Хамід довго не вертався зі школи, непокоївся, чи він поїв, переживав, коли хлопчак хворів. То було його дитя, його рідний молодший брат, то був

брат його найбільшого кохання, єдиного світла в житті, яке й подарував

йому саме цей хлопчак.

Якось надвечір, коли вся родина була вдома, Данило підмащував глиняну

стіну, що була трохи розвалилася зсередини двору, Хамід старанно виписував

арабський текст, виконуючи наказ мулли, Ісмат-ага дрімав у затінку. Вечір

був тихий і привітний, спека якраз вже спала, і дихати було легко і приємно.

Чути було, як під'їхала до двору груда вершників і хтось голосно постукав у

ворота. Через високі глиняні стіни паркану їх не було видно, але серце

Данила забило на сполох, він закляк на місці, коли грубий голос заволав

знадвору:

— Тут Юнус-хан, найсвітліший! Негайно відчинити ворота!

Бігом кинувся Ісмат-ага до воріт. Схопився Хамід на ноги, а

вже у відчинені ворота в'їжджали вершники.

— Ану, старий!..

Загукав до Ісмат-аги вершник вочевидь більш ніж середнього віку з

суворими різкими рисами обличчя і темною охайною бородою, вже

побитою сивиною. На ньому була блакитна чалма та багатий малиновий

халат із золотим шиттям.

— Кажуть, що ти, знаючи наші уподобання і настрої, приховуєш від нас

свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?

— Шаную!.. — упав на коліна Ісмат-ага. — Над усе шаную, великий

Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...

— А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить

слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!

Де вона? Сюди її!


Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз

збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його

минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.

Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От

все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине — десять буде!

По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку

відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому

про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не

прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І

ось...

Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за

мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже

переляком, як полонена дика сарна.

— Е ні! — засміявся Юнус-хан. — Ти що, глузуєш з мене? Ану

скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!

Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із

воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї

покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве

змусив себе утриматися на місці.

— Так-так! — прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у

Зейнеб. — І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя

твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби

раю її у палац! Може, і в гарем заберу, там побачимо. Все. Калим

тобі пришлю, старий, так що не журися!

І він повернувся до аскера, що зірвав було паранджу з Зейнеб.

— Забрати її! Все! їдьмо!

Воїн розвернув коня і, перехилившись із сідла, схопив Зейнеб за стан і

посадив до себе.

— Ата, ата! — заплакала дівчина. — Хаміде! Данку! Я не хочу!

— Ні, — раптом кинувся Ісмат-ага навколішки перед конем Юнус-хана.

— Не забирай її, не забирай заради Аллаха, вона заручена, їй вже не можна

до тебе! Аллах нас усіх покарає, не забирай!

— Заручена? — заревів Юнус-хан. — То тим більше пора забрати. А що

ти, смердючий хаме, ховав її і заручив потай, ще й благаєш, аби я не брав її, то на тобі!

Юнус-хан вивернув коня і уперіщив старого нагайкою із свинцевим

наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:

— Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!

— На тобі! На тобі! — ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і

невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з

криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту

мить раптом нічого вже не


вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось

нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.

То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана

винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.

Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув

головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав

заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:

— За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а

то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...

І тут зареготав Юнус-хан.

— Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить

когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!

Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.

— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони

ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але

нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе

нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по

місять отам-от над дженобом на великому дереві.

Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.

— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя

прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!

— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за

невірного! Негайно!..

Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати

забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.

Але і вранці за ним не прийшли.

Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на

чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного

ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан

відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.

Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них

загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і

Данило стрепенувся. То був Хамід.

Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув

час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на

побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив

кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.

Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже

потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би


самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими

народами, які ще й воюють один з одним.

Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.

Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому

лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.

Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав

на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.

Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із

двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував

він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо

його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.

План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.

Кипчак вмить був готовий до дії.

Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при

зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще

одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для

втечі.

А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову

показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.

Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до

мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.

Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті

недавно (це вже розповідав Хамід), він почав куняти біля дверей камери, де

сиділи в'язні, в той час як по широкій горішній частині камінного муру, три

метри завширшки, проїжджали раз по раз із періодом у годину двоє

зартових й озирали з міського муру все, що діялось біля стін міста

зсередини і зовні.

У тій стіні й містилася в'язниця-зіндан, і Данило з Айдаром чули, як над-

головою в них процокали коні і вершники поїхали далі.

Тоді Данило глухо застогнав, заойкав і почав качатися по землі. Стражник

зазирнув у маленьке віконце. — Що там? — запитав він.

— Золото! — відповів Айдар.

— Яке золото? — здивувався стражник. — Звідки?

— Та цей кяфир, здається, мав заховані десь золоті монети і, щоб не

пропали, хотів їх поковтати, та ось одну ковтнув і мучиться. Кяфир! Що з

невірного візьмеш?!


— Які монети? Що ти верзеш? — захвилювався стражник.

— Та ось, ага, подивіться! — І Айдар, грубо відштовхнувши Да-нила, почав

щось видирати у нього, а той, скорчившись, кричав: «Не дам! Моє! Не дам!»

Врешті Айдарові вдалося вихопити одну монету з рук знесиленого Данила, і

він подав її стражникові.

— Візьміть собі одну! Нам все одно вже того не треба, а вам придасться.

— Забери й решту у нього і віддай мені! — зарепетував стражник.

— Та мені його не подужати! Я слабий, а цей, хоч і корчі його взяли, сильний, не віддає.

— Зачекай, зараз я сам. . — Стражник такого стерпіти не міг, монети були

справжні, він переконався, побачивши на власні очі,-

Він відсунув сітку, якою зараз зачиняли камеру-яму, спустив униз невеличку

драбину, бо до ляди знизу було височенько. Камери, а точніше просто великі ями, були викопані у землі, внизу, під муром.

— Я зі зброєю, не забувайте! — нагадав він про всяк випадок. —

Тільки що, то проткну ножем, і все тут!

Айдар мовчки подивився на нього і відійшов убік, сплюнувши крізь зуби.

Стражник наблизився до Данила, що лежав, стогнучи, скрючений у кутку, і

наставив на нього кинджал.

— Де монети?

Данило мовчав, лиш стогнав далі. Тоді стражник замахнувся, вперіщив його

Нагайкою і в цю мить відчув на своєму горлі чиїсь руки, що стискали його, як

кліщі, не даючи вимовити ні слова; він не встиг витиснути й звука, не зміг, бо

чиєсь тіло важко зависло на ньому.

То стрибнув на нього з кутка Айдар, як дикий кіт, вчепившись йому у горлянку

мертвою хваткою. Стражник махнув ножем, намагаючись вцілити ззаду у того, хто

обхопив його руками й ногами, і падав вже разом з ним на долівку, але ніж в ту ж

мить перехопила залізна рука, могутній стусан у живіт забив стражникові

памороки, і він втратив свідомість.

— Зброю, доспіхи і те, що згодиться з одежі, — кинув Данило Айдарові. Той

не видав ні звука, мовчки роздягаючи стражника, заніс було над стражником

ножа, але Данило спинив його руку.

— Ні, вбивати не будемо! Хамідові і так може перепасти. Підозріватимуть

насамперед його. А якщо вбити, то Юнус-хан розлютиться ще більше.

Айдар презирливо скривився і заходився далі стягати зі стражника одежу.

Зробили кляпа і заткнули стражникові рота, бо він вже починав приходити до тями.

Треба було поспішати, бо незабаром картові вершники на мурі вже мали їхати

знову повз них. Данило натягнув шолом і халат стражника, і коли вартові на мурі

проїжджали повз них, зумисне, аби вони помітили, трохи постоявши, привалився

до стіни і почав ніби дрімати.


— Гей, ти! — гукнули зі стіни. — Ти що, спати сюди приставлений?

— Нічого! — відповів Данило. — Я лиш куняю, ті ж бо куди дінуться, а

між тим мені тут таке ввижається...

Зверху зареготали і поїхали далі. Можна було тікати. Данило з Айдаром

витягли стражника назовні, притулили до стіни, ніби він спить, міцно

прив'язавши спиною до дверей камери, щоб не міг ворухнутися, і, озирнувшись, метнулися від стіни геть.

Ще була вечірня пізня пора, і зараз Хамід мав сидіти у старого мулли, щоб вранці, коли усе з'ясується, бути поза всякою підозрою. Мулла не раз

пропонував хлопцеві в останні дні ночувати у нього, знаючи, що той зараз

зовсім сам, і Хамід вирішив скористатися такою нагодою і в день втечі

бранців лишитися ночувати у мулли Садріддіна.

Данило вже добре орієнтувався в Ташкенті, й вони з Айдаром впевнено

прошкували темними, порожніми вуличками далі й далі, аж до

Шейхантаура. В цьому районі міста почав було Ісмат-ага будувати ще один

невеликий будиночок. Район цей був зелений і приємний свіжим повітрям, а

що неподалік був базар й таборилися за міським муром часто купці з

кочових племен, то нікому не заважало.

Служників, які доглядали за будинком, Хамід лишив у старій хатині, будівництво припинилось зі смертю Ісмат-аги. Все вирішуватиметься, коли

приїде з Бухари його старший син. Ось тут і вирішив Хамід заховати

втікачів на перший час.

Вранці, коли відчинять ворота Шейхантаура для торгівців, коли буде

видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще

можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається

воно дуже рано.

Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне

життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій

хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі

перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих

жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в

напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів

Айдара, який не знав міста.

До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала

голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.

Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі

троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.

Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної

хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.


Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським

плетивом.

— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата

Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших

доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав

Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін

поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я

тай про мене, ти — мій брат.

Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також

навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього

стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише

одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...

— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир

нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-

лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми

незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.

Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до

Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.

З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на

Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом

на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку

Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що

вели з цих воріт, вели на схід.

Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на

дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало

спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде

саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе

геть прочісувати.

Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на

північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі

— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли

де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед

степу можна було помітити уже здалеку, але вони вперто посувалися

швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не

затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-

дар сказав:

— Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо

за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.


Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий

лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...

На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо

взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли

тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося

взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них

навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який

захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і

людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце

палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг

вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не

була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто

полегшувала спочинок.

«Так ми довго не протягнемо, — подумав Данило, — цей степ, ця

пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без

нічого?!»

— Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —

Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у

стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.

— Давай, оросуте, свою чалму!

Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що

затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися

поруч під отим наметом, і тільки зараз Данило відчув насолоду спочинку від

сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи

звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли

широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-

тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з

насолодою плескався кілька хвилин у воді.

Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь

зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от

зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й

він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.

Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в

кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково

мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома

змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, — вперед, тільки вперед!

Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не

найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і

сподівання на якесь майбуття.


Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар

схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже

зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами

скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:

— Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!

Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко

прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони

лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши

вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:

— Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.

Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так

заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б

розгледіти тут людей.

Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було

розгледіти — озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це

один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.

— Перших пронесло, — сказав Данило. — Ти молодець, хлоп

че. Це ж ти їх почув!

Айдар мовчав, відвернувшись, а потім сказав тихо:

— В степу треба думати. Тут не місто, тут думати треба. ї диви

тись довкола, і слухати.

Все було добре, але спека тільки ледь-ледь почала спадати, води не було, їжі обмаль.

— Увечері пошукаємо воду, — сказав Айдар, — а зараз давай

знову натягнемо полотно, і саме отут, де лежимо, бо земля тут була

прикрита нами, не така нагріта, на ній легше дихати.

Теж правда, думав Данило, допомагаючи юнаку, все ж до діла в степу

місцевий хлопець, знає дещо таки краще від тебе.

Коли звечоріло, вони рушили знову. Йшли швидко, озираючись раз у

раз, пильно вдивляючись у степ, однак не зупиняючись ні на мить. І коли

запала вже ніч, Айдар показав Данилові напрямок до бурого в сутінках

пагорба і пробурмотів:

— Туди! Там будемо ночувати!

Данило дивувався собі, але чомусь слухався мовчазних і небагатослівних

наказів, які виходили від юного кипчака, було ж очевидно, що хлопець

орієнтується в степу краще за старшого, та й що тут говорити, коли і так

зрозуміло: хто знає краще, той і веде.

Спека не гамувалась ще довго, і часу було вдосталь, аби під отим

невдалим, але все ж рятівним наметом, якого змайстрував юний кипчак, розслабитися хоч трохи і пірнути у важку дрімоту, що під сонцем швидше

схожа на млосне забуття і маревне очіку-вання свіжості вечора і прохолоди

ночі.

Кожен поринув у свої думи, і хоч і лежали поряд втікачі, однак зовсім не

зважали один на одного, доки не виникне необхідність.

Сріблом квітучої ковили ганяв легенький вітерець, і погляд Ай-дара

раптом затуманився, і стиснули серце туга і щем. Все це було


його, його рідне, таке близьке до справжнього, природного життя його роду

і таке зараз далеке. Попереду ще стільки небезпеки, стільки усього, доки

вдасться, а чи вдасться, дістатися йому до своїх.

Він ураз побачив себе вдома. Ще недавно, кілька років тому, коли ще

неприступний був йому за віком воїнський стан, коли усе в ньому рвалося у

воєнні мандри, до можливого ствердження себе у славі воїна-батира, до того

єдиного майбутнього, яке могла вготувати йому доля, якщо в ньому справді

росте воїн і він зможе виправдати ім'я свого батька, славного Багенбая-

батира, відомого на весь степ своїми військовими подвигами.

Доля склалася нещасливо для Айдара, бо мати його — проста рабиня-

толенгутка, наймолодша токал Багенбая-батира, укохана і все ж — рабиня.

Отож йому, синові славного батька, вже не може бути вготована доля

справжнього нащадка роду кипчаків, бо він хоч і син знаменитого батира, але ж і син раби. Мати його — шоста дружина Багенбая-батира, яку він

любив найбільше, — мала чималий вплив на Багенбая-батира, але знак

рабині на її руці позбавляв її тієї влади, яку вона могла б мати по праву

молодшої дружини — токал Багенбая. Все ж вона спромоглася на те, що її

первісток, Ай-дар, змужнівши, потрапив у число найближчих людей

Багенбая, до його особистої охорони. Він уже довів у кількох сутичках з

ойротами свою непересічну військову спроможність, відчув і сам на собі

батьківську опіку і любов. Багенбай-батир міг пишатися таким сином.

Не було гаразду у стосунках Багенбая із Есим-ханом, який очолював

племена всіх трьох казахських жузів — великих відгалужень колишньої

Золотої орди. Багенбай-батир був із Середнього жуза із роду жагабайли, племені кипчаків, відомого з численних переказів і легенд. Упродовж

кількох століть існувала у казахських степах держава Дешт-і-Кипчак, що

означало «Країна Кипчаків», і займала вона великий степовий обшир. Потім

значення і сила кипчацького роду трохи підупали, але назва за тими степами

лишилась надовго... Дві попередні дружини Багенбая-батира, старші за

Айдарову матір, з дітьми яких Айдар найбільше дружив, були із

прославленого роду жагабайли. Саме з цього кипчацького роду пішла

знаменита на весь казахський степ легенда про кохання юнака Туленгена до

красуні Киз-Жібек. Недовгим було щастя Туленгена і Киз-Жібек, хоч багато

довелося мандрувати юнакові, доки не знайшов він ту, яку шукав.

Залучилися вони, і прожив у роді Киз-Жібек Туленген кілька місяців, а тоді

вернувся додому, щоби згодом батько його, Базар-бай, послав сватів до

красуні, виплатив калим і Киз-Жібек приїхала в рід Туленгена. Але не до

душі стала старому батькові забаганка юнака, і почав він відтягувати від'їзд

сина за невісткою. Врешті ображений Туленген поїхав сам, лише з кількома

воїнами, без великої охорони.

Біля озера, де Туленген із супутниками влаштувались на нічліг, їх

перестрів заздрісник і суперник Туленгена — Бекежан. З великою

дружиною напав він на Туленгена, і як не оборонялись жага-байлинці — всі

до одного загинули. Перед смертю Туленген попро-


сив Бекежана, щоби той поховав його. Але Бекежан не виконав прохання

небіжчика і покинув його тіло напризволяще. Летіли дикі гуси, і перед

смертю Туленген попросив їх передати, що він отак іагинув від руки підлих

вбивць і лишився не похований.

Минув певен час, аж Бекежан заслав сватів до Киз-Жібек, доводячи, що

Туленген обманув її. Сім років минуло відтоді, але Киз-Жібек все ще чекала

Туленгена, і врешті Бекежан сказав їй, що вбив Туленгена.

Киз-Жібек ніяк не хотіла скоритися долі і стати дружиною вбивці

Бекежана, аж тут підріс за ці роки молодший брат Туленгена, Сар-синбай, і

поїхав шукати слідів пропалого брата. Невпізнаний дістався від до аулу Киз-

Жібек, який на той час захопив калмицький хан Корен, що й намірився

взяти Киз-Жібек у жони. Сарсинбай побачився з Киз-Жібек. За законом, братова наречена могла і мала належати йому, якщо б він цього захотів.

Юнакові вже перейшло за сімнадцять, і зовні дуже схожий він був на брата, і покохали одне одного Сарсинбай і Киз-Жібек. Сарсинбай з Киз-Жібек

утекли від Корена з допомогою акина Шеге. Врешті Корен наздогнав їх, і

вперше став юний Сарсинбай лицем до лиця з могутнім воїном Коре-ном.

Але духи предків, чільтани, допомагали юнакові на його землі, й дух його

брата зміцнював його юну силу, і він переміг Корена. А найгарніша з-поміж

усіх дівчат в казахському степу Киз-Жібек стала його дружиною, і всі з

жагабайлинського роду були раді щастю прекрасної юної пари.

Айдар з дитинства чув час від часу цю легенду, та й багато інших

подібних, від мандрівних жірау-акинів й мріяв уславити свій рід подвигами і

зустріти таку ж красуню, якою була Киз-Жібек. Може, й про його подвиги

колись заспіває мандрівний жірау, граючи на дзвінкій домбрі, і серце якого-

небудь юного воїна здригнеться, і він захоче стати таким, як Айдар...

Найпершим був він із самого дитинства серед своїх ровесників, ледве

десять літ йому минуло, — і в перегонах на молоденьких скакунах, й у

вмінні володіти арканом, накинути його на повному скаку на непокірного

жеребця, але найбільше виділявся серед усіх прудкий і спритний Айдар, стріляючи з лука.

Віддавна кипчацькі підлітки мали за звичай змагатися у стрільбі з лука

на коні, на повному скаку поціляючи у степового ховраха-тушкана, що

вибігав із своєї нірки.

Треба мати соколине око, аби розгледіти ховраха серед степової ковили і

кольорових колючок. Десь ледь сколихне спокій степового моря гостренька

голівка ховраха, і вже мчить скакун, а за ним й інші — хто перший, хто

вцілить, хто спроможеться...

Не було іншого підлітка, хто би так здалеку і так влучно, метрів за сто, трафляв стрілою з лука в ховраха, і колись батько, що наїжджав час від часу

в перервах між воєнними походами в аул, захопився ним, своїм сином, і

сказав Айдаровій матері:

— Гарного воїна ти подарувала мені, Куралай, гарного! Це таки мій син!


Щасливий був того дня Айдар як ніколи, бо таке визнання з уст

уславленого батька означало для нього найвище, про що він міг мріяти, —

майбутнє воїна. Батько напевне колись візьме його з собою, напевне.

Гнучкий і спритний Айдар згодом навіть дістав прізвисько «Стріла». Але ще

один хист виявився у ньому — сприт до метання ножів.

Віддавна жив при роді кипчаків старий Кудабай. Походження він був

джунгарського, довгий час перебував у рабстві десь у Центральному Китаї, кілька разів невдало втікав, але врешті випадком доля завела його у

кипчацький стан. Відбили його як раба у бою з ойротами. Однак вік його

вже минув. Кудабай не став шукати вже джунгареьких своїх родичів. У

бою кипчаків з ойротами він врятував життя батиру Багенбаю, в якого

цілився з лука поранений джун-гарський воїн. Кудабай, помітивши рух

ойрота, що вирішив перед смертю забити одного з кипчацьких батирів, який нині очолював воєнний похід, метнув ножа, який вцілив ойротові

просто в горло.

Багенбай озирнувся і лише тоді помітив усе. Він звелів привести того, хто метнув ножа:

— Навіщо ти врятував мені життя, джунгаре? Ойроти — наші вороги, але

ж і джунтари теж! Що тебе змусило зробити цей рух?

— Я вже старий, але вірю в те, що є люди, які повинні жити, щоб допомагати жити іншим. А є такі, яким краще вмерти, бо ме

тою їхнього життя є тільки вони самі. Ці люди живуть для себе за

рахунок інших, ніколи не озираючись. Мені здалося, що у тебе, батир, обличчя того, хто живе не лише для себе. Ось і все.

Багенбай-батир був відомий в степу своєю справедливістю і ве-

ликодушністю, але старий не міг знати цього.

Цей жест з боку раба розтопив і так великодушне серце батира.

— Будеш вільним, старий, живи, де хочеш. Хочеш — йди додо- '

му, шукай своїх доріг, а хочеш — живи у мене в аулі. Відкриваю

тобі свій дім. Вірю тобі.

Кудабай лишився у кипчаків.

Він, власне, і виховував Айдара, і батько його, суворий і стриманий

батир, повірив рабові.

Ось від Кудабая й перейняв Айдар уміння володіти ножем та іншими

метальними знаряддями. Власне, це було те саме, що політ стріли, тільки

пущене рукою.

Кудабай засвоїв цю науку в Китаї. Він показував хлопчакові справжні дива, і

той переймав їх так швидко, що старий німів від подиву.

— Ти природжений металець, це твоє мистецтво, Айдаре. Ди-

вись-но ще!..

Виявлялось, усе, що трапляє людині в руки, може стати зброєю, якщо

цим предметом вміти володіти.

Кудабай показував йому, як срібна тарілка може знести голову

ховрахові. А отже, не лише ховрахові, а й людині, будь-кому. Лише точно

запусти її. Треба почувати повітря, відстань і лет. Простір між тобою і тим, у що ти метаєш своє знаряддя, не має бути порожнім. Почуваючи його, ти

безпомилково трафиш у ціль.


Айдар вірив, що доля зробить із нього славною воїна.

Коли вірити переказам, дух предка відтворюється знову через сім

поколінь, і саме в ньому якраз і відтворився дух когось із славних предків

їхніх, із кипчацьких батирів.

Він зиркнув на оросута і зітхнув, так-так, Бог послав йому в товариші

цього нездалого чоловіка, світлоокого, русявоволосого, зливними

кудлатими кучерями і кучерявою борідкою. Міцний, видно, та й з утечі

помітно було, що не найгірший з можливих, і все ж... Щось дратувало в

ньому Айдара: чи те, що був він аж ген з якихось незнаних йому країв, чи

те, що так прагнув врятувати його отой хирлявий Хамід; що і йому, Айдарові, пощастило, і не власній відвазі й силі завдячує він цією утечею, а

саме цьому чоловікові, його долі, його щастю...

Оросут, здавалося, спав, і Айдар, зіпнувшись на руки, виповз з-під

наметика.

— Ти куди? — Оросут, виявляється, теж не спав чи спав так чутливо, що

одразу ж прокинувся.

— Я зараз, — кинув Айдар. — Спи, я зараз...

Він відійшов трохи від намету і окинув оком навколишній степ. Тихо, сонячно. Спека. Відійшов ще далі, звільнився від зайвого, що заважало йому, але, попри спеку, чомусь не вабило його негайно назад, під захист від сонця, і

він ще стояв отак певен час, відвернувшись від того місця, де під наметом

лежав оросут, міряючи оком далину, ні про що не мислячи, тільки втома і

щем лежали в нього на серці.

Потім повернувся і пішов до оросута. Все ж під сонцем так знічев'я не

варто стояти. Хто зна, що буде далі.

Наблизився до намету і раптом завмер, вчуваючи звичним слухом

знайомий тривожний шелест і шипіння. Кинув оком до наметика і завмер, отетерівши. Зовсім близько від того місця, де спав оросут, майже просто над

ним звела голову степова гадюка гюрза і шипіла, викликаючи непорушне

тіло на рух. Змія не кусає, доки жертва її не рухається, вона реагує тільки на

рух. Ще мить, оросут повернеться, і все — йому кінець. Укус гюрзи —

смертельний, зараз вони ніякої протидії не знайдуть.

Айдар відчув, як у нього похололо всередині, і рука сама собою

схопилась за коротенький кинджал, що лишився у нього за поясом, бо був

закороткий, щоб прислужитися для намету. Рішення визріло в долі секунди.

— Не рухайся! — гукнув він оросутові з усіх сил. — Замри на

місці, не ворушись!

Від оросута не долітало жодного звука, він не рухався. Гюрза зреагувала

на звук і трохи відвернула голову, але Айдар був від неї на віддалі метрів

п'яти і нападати на нього їй було задалеко.

Він вихопив киджал і, зігнувшись, мов дикий комишевий кіт, прицілився.

Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І

вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом

із кинджалом відлетіла геть.


Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз

доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би

лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж

ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.

— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між

іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що

він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну

силу, його життєспроможність.

Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще

корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій

небезпечності.

— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!

Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього

чоловіка?

— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.

— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А

життям я тобі завдячую, як собі хочеш.

Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував

як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.

Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.

Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на

однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з

нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний

ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося

назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом

у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець

життя.

За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час

викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок

і сухої ковили.

У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.

— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.

— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —

Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?

— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в

скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені

кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя

батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий

чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.

— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж

доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.

— Щось можеш знати, але не в степу.


— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!

— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене

скоріше загинеш, ніж я без тебе!

— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то

що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!

— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!

«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав

Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від

цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за

допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що

хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»

— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не

знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.

Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки

крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка

може бути тут вода, в такій спеці й засусі.

Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось

помітив.

— Ось тут. Будемо копати тут.

Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув

прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж

прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й

переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у

пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар

допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам

не здасться, не визнає своєї помилки.

Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в

ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося

йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.

Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.

Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що

натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь

більш метра.

Вода таки була. Знову кипчак був правий.

«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха

таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.

Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі

в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.

І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало

розвиднюватися, вирішили вкластися спати.


Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді

притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику

самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної

небезпеки.

Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-

дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості

випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів

верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не

хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали

й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений

перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що

прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-

вався з ним воєдино його майбутній володар.

І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не

вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар, все ж на волі —

дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він

єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він

належить їй.

Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким

чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі

більше довіряючи господарю. «Стає рабом кінь, — думав Айдар. — Так має

бути. Це закон степу. А людина? Моя мати? Стала рабинею-туленгуткою, продали її, юну красуню, дочку простого табунника, за борги в рабство, і

щастя її, що красою юнки захопився добрий батир Багенбай і узяв, попри всі

дорікання родичів, попри осуд роду, собі в дружини». Так народився Айдар.

Син рабині і знаменитого батира. Хто ж він сам?

«Хто я? — вже не вперше думав напружено хлопець. — Хто я насправді

— раб чи вільний, син батира чи син рабині? Мені ж однаково любі і

батько, і мати — хто ж я?»

Він їхав галопом, вслухаючись поміж своїх дум у цокіт копит гнідого

жеребця, якого тільки що упокорив, й переповнювало Ай-дара відчуття, що

його п'ятнадцятиліття — це вже початок, бо ось незабаром, ще трішки — і

почнеться інше життя, справжнє, доросле... Бо вже стільки почалося, вже

стільки закрутилося в ньому, що зараз справитися з усім нема в нього снаги, швидше у похід, скоріш би забрав його батько у свою військову дружину...

А гнідий тулпар скакав уже так, ніби віддавна ходив під сідлом, і цокіт його

копит звучав усе голосніше, голосніше, вже їх ставало більше, ніби багато'

вершників скакало поряд з ним, ніби цілий степ вигинався під перегонами

вершників, аж земля стугоніла під копитами... Незрозуміла тривога повзла у

серце юнака, -закрадалась далі і далі, вже його


гнідий тулпар не чувся у руках, вже не почував Айдар під собою нічого, тільки чув стукіт копит, тільки стогін землі...

Він ураз прокинувся і підвів голову. Вершники їхали доволі далеко від

них, але, обличчям припавши до землі, він чув, як стукали копита коней

серед безмежної степової тиші, і зараз вдивлявся в загін вершників, ще не

зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.

Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку

схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої

шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять

стороною, але все-таки скільки вже пройдено і чомусь вони так уперто

переслідують їх. Так старанно шукають у степу двох людей, хоч, щоби

віднайти їх, треба особливого щастя, бо людина в степу' — як краплина в

морі. Що вони хочуть? Навіщо їм так вперто другий день переслідувати

двох утікачів, що зникли невідомо куди?

Звідки було знати Айдарові, що розлючений Юнус-хан викликав

начальника варти і сказав: або знайдеш їх, або голови не зносити.

Начальник варти був ще молодий, його щойно призначили після смерті

Хамідового батька, і зараз не виконати наказ ташкентського володаря —

означало щонайменше ув'язнення і каторжну працю, а може, і взагалі

смерть.

Він вислав кілька загонів, по десять чоловік кожен, у всіх можливих

напрямках і наказав не повертатись без звісток про втікачів. Привезти

живими чи мертвими, а найкраще живими, бо тоді Юнус-хан буде втішений, гнів його мине, бо матиме змогу власноруч скарати тяурів.

Другий день пошуків не дав наслідків, і люди стомилися, й коні, але

виходу не було, шукали й далі, бо чулося начальникові варти, що не могли ці

двоє без усякої підтримки втекти далеко, а підтримки в них не могло бути, бо той дурень-стражник, якого бранці піддурили за золоті монети, перед тим, як його повісили на площі просто перед зінданом, розповів усе до найменшої

дрібниці, але Юнус-хан не знав милості до невірних слуг і махнув рукою, відвернувшись від прохань і сліз свого воїна, і за мить той уже висів на

велетенській смоковни-ці, на якій завжди вішали рокованих на смерть і на

якій замість цього воїна мали б висіти, може, й нині, оті два, що втекли.

Айдар штовхнув Данила, і той теж прокинувся і разом із ним вдивлявся

у вершників.

— Охоронці. Це загони стражників, я їх добре знаю. Це за нами.

— Я так і зрозумів. Що будемо робити?

— Боюсь, хлопче, що доведеться нам приймати бій. З десятьма

вершниками при нашій зброї це майже безглуздо, та іншого виходу я не

бачу, коли вони втраплять на нас. Поки що будемо лежати й вичікувати, може-бо, пронесе, а коли ні... Тоді буде як буде. Моя зброя ось. — Він

показав на шаблю. — Тут я дещо вмію. А оскільки я бачив, як ти

справляєшся з ножем, то про що мова — маєш усі три. Щось кинеш, щось

притримай на останню мить. Така моя думка.


— Згоден. Поки що чекаймо!

Спокою вже як і не бувало, сну також. Спека знову ставала дедалі

немилосерднішою, але зараз думати про намет нікому з них не спадало на думку, бо чулося в повітрі, що має бути щось не так. І незабаром.

За якийсь час Айдар, що лежав, припавши вухом до землі, вчув стукіт кінських

копит і підхопився, визираючи. Згодом помітно стало двох вершників, що

повернули коней майже в тому напрямку, де приховались утікачі.

— Ану, чекай-но, малий! Здається, це і йде до нас наш єдиний

шанс!

Данило напружено вдивлявся у вершників, аж доки їх не стало видно досить

добре. Таки двоє з того загону, вартові-стражники.

— Слухай, хлопче. .

Ох, як дратувало Айдара оте «малий» і «хлопче»! Але він терпів, розуміючи, що

не час зараз сваритися з оросутом через дрібниці, і тому ковтнув образливі для себе

слова, уважно стежачи за вершниками, що наближалися, і вслухаючись у слова

Данила.

— Отож так. Напасти на них мусимо ми перші. Бо інакше нема

ради. Теж не впевнений, що виборемо перемогу, але цілком мож

ливо. Очевидно, розіслали їх із того загону, що поїхав за нами на

вздогін, по кілька чоловік у різні боки. Оце і є наша доля. Зараз

залежатиме багато від тебе, чи не найбільше, бо головне — поча

ток... План такий...

Вершники їхали чвалом, не поспішаючи, один біля другого, і розмовляли про

щось між собою. Роздратування і спека знесилили вже їх, у їхніх поставах, у тому, як вони сиділи на конях, відчувалося, що аж ніяк не сподіваються натрапити на

втікачів, тим більш десь отут, та ще й саме вони удвох. Просто виконують дурний

наказ начальника, бо що робити, хоч самі впевнені у його безглуздості.

Купа сухої ковили неподалік перед ними вочевидь була накидана руками

людини, і це притягло увагу вершників, вони підігнали коней, перейшли на рись, але довкола не було нікого, лиш трохи віддалік лежала ще одна купа сухої ковили

і колючок. І все.

Вершники під'їхали ближче.

— Ой! Там щось ворушиться! — вигукнув один із них, вистав

ляючи вперед списа і направляючи коня просто до купи ковили.

Саме в цю мить, випроставщись на повен зріст, встав з-під ковили Айдар з

двома ножами у кожній руці, хижо напівзігнувшись у свою улюблену стійку, як

комишевий кіт, і гнучким, точним рухом, вкладаючи в нього всю свою міць, геть

усе своє вміння і спроможність, метнув ножа просто у вершника, трафляючи

напасника якраз у середину горла, водночас сам падаючи вбік, ледве ухилившись

від коня, що проскакав поряд, волочачи тіло вершника, нога якого застрягла в

стремені, вже по землі.

В ту ж мить, як встав із купи ковили Айдар, пролунав могутній крик над

степом «Ого-го-го!», і з другої купи підвівся Данило на


повен зріст, стоячи пружно, навіть ніби трохи недбало, позираючи на

другого вершника, що, направивши списа, помчав на нього. Вершник був

уже близько, і вістря списа, спрямоване Данилові в груди, здавалося, неможливо було відвести жодною силою. Все віщу-вало смерть — спис, спрямований на нього, і обличчя вершника, спотворене від люті й

розгубленості, але водночас і від передчуття тріумфу, перемоги. Данило

вихопив шаблю, яка досі була непомітнії, бо тримав її ззаду, відставивши

руку, і стрибнув убік, ухиляючись від коня, відбивши списа з такою силою, що той вилетів у напасника з рук. Воїн пролетів трохи вперед, ще не

зауваживши, що сталося із його товаришем, і, розвернувши коня, кинувся

знову на Данила, вихопивши тепер шаблю. Десь у цю мить він помітив, що

товариш його упав з коня, і вже наляканий, але все ще переконаний у

власній очевидній перевазі, завзято кинувся на Данила, але той уникав коня

легко й відбивав удар за ударом шаблі стражника навіть із якимось запалом

і завзяттям. З його рухів видава-лось, що це йому чи не за іграшки і він

просто грався із стражником. Знову пропустив його повз себе і відбив удар

шаблі так, що та вилетіла у воїна із рук.

Вершник отетеріло помчав уперед і тільки розвернувся, щоби дістати

лука, бо стрілу вже тримав у руці, як знову влучно кинутий Айдаром ніж

перетяв і йому горлянку, й він схилився на коня, помолі сповзаючи униз, а

лук із стрілою упали на землю.

— Гей-я, а-ах! — вигукнув Айдар. — Ми перемогли!

Він кинувся до Данила, радісний і схвильований, вмить забувши про

відразу до оросута, про перестороги і свій злий на все настрій. Радість

перемоги п'янила його.

Данило сміявся й собі, уперше за багато часу, схопив юнака в обійми і, підкинувши в повітря, закрутив довкола себе легко, немов пір'їнку.

— Ура, друже, наша взяла! Хай йому грець!

За мить обоє отямились, зловили коней, познімали з убитих зброю й

одежу.

— Ось тепер ми почуватимемо себе як люди. Степ перед нами.

Я кий би вже не був, але ми не беззбройні, як суслики-тушкани, не

мусим ховатися в нори, повзти, лякатися кожного шурхоту. Тепер

ми — люди, ми — воїни!

Андар говорив це, і обличчя його пломеніло від хвилювання, під

радісного збудження.

— На конях до Туркестану тут два дні ходу. Дістанемося шви-денько, а

від тих, що наздоганяють, дасть Бог, утечемо. Зараз продумаймо, куди

подалась погоня, щоб не втрапити їм навперейми.

— Чекай-но! До якого Туркестану?! На дідька мені твій Турке-стан? —

насупився Данило. — У мене шлях на захід, у мене далека і важка дорога, але моя, а що я там робитиму, в твоєму кипчацькому середовищі?

— Ми тікали разом. Спочинеш, від'їсися, візьмеш усе, що тобі треба, і

поїдеш, куди собі хочеш. Я так мислю. А що, ти отак і


чвалатимеш без зупинки і спочинку, без їжі і питва? Тим більше, визначаючи твою дорогу, можна буде розпитати, що і де є на твоє му шляху, які небезпеки, які війська там мандрують...

— Гаразд, зараз поки що давай кинемось праворуч, поки час за нами, бо

цих двох теж будуть скоро шукати. Я не переконаний, що й із вісьмома буде

просто, краще б нам їх не зустрічати.

— Боїшся, оросуте?

— От капосне мале! Чортеня, та й годі! Ти чого до мене присікуєшся?

Тобі що, хочеться себе героєм показати? Та я стільки пройшов уже за життя, що тобі, дитино, ще й не снилося! Розумієш, не снилося тобі ще навіть. І

воєн бачив усяких, і бід. А ти просто вперте, мале чортеня, що намагається

показати себе дорослим. Ну, вмієш ти орудувати ножами, що тут казати.

Але то ще далеко не все, хлопче, колись і ти довідаєшся, що кажу правду...

Вони скакали далі мовчки, женучи коней на повну силу. Шлях іх ліг

зараз на північний захід, що було загалом у напрямку, потрібному для

Айдара, а до певного часу й Данилові годилося.

Доля все ж і далі була до них ласкавою, бо надвечір, таки не перестрівши

нікого, вони раптом побачили перед собою озерце, яке, на щастя, виявилось

прісним, з берегами, густо порослими комишем і кущами, навіть кілька

невисоких беріз притулилося серед комишів.

Знову раділи вони, сподіваючись, що далі все буде гаразд, що біди, може, й закінчилися і попереду у них широкий шлях додому, до повного

життя, шлях назад, до себе.

Напоїли коней, перекусили й самі, бо в хурджинах у стражників була

добряча їжа — суха конина, сир, навіть кумис.

Данило роздягся і з насолодою шубовснув у воду, відчуваючи невимовну

приємність, коли вода обволікала його голе тіло, яке вже стільки часу не

пам'ятало цієї радості. Коли він отак з насолодою і без поспіху купався

востаннє? Ще до полону, ще до отих усіх бід, до Зейнеб, до...

О Боже, ні, не думати, ні про що не думати, просто зануритися у воду і

лежати у ній, ліниво ворушачи ногами і руками, або ж поплисти раптом

швидко і легко аж на середину озера і там знову лежати, аж замріятись, бо у

вечірній прохолоді вода здавалась особливо ласкавою і теплою.

Він вибрався на берег і відчув, як вітерець обвіває його тіло, обсушує, додаючи приємну свіжість в усі м'язи, в кожну клітинку його єства. І якийсь

час стояв отак, в чім народився, перед вечірнім сонцем над озером, заплющивши очі, й коли б міг побачити себе збоку, то й сам би додумав, що

то бог озера вийшов з води і стоїть зараз на березі, озираючи свої володіння.

Тонкий у стані, але весь ніби сплетений з самих м'язів, Данило міг би

правити за кращу модель для тих, хто творив майже в ці самі часи прекрасні

скульптури в далекій Італії, у Відродження, хто малював і бачив красу

людську тіла в поєднанні з людським духом, неподоланим, незламаним і

неспроможним скоритися чи зігнутися. Бути і жити.


Так, власне, й думав Данило. Бути і жити. Добитися врешті-решт до того

нині такого далекого світу, але свого, рідного, єдино-го про який він напевне

знає, що там є воля, і правда, і справед-ливість. Те, чого він прагнув усе

життя, ще від підлітка, те, заради чого він не скорився волі пана

Голембовського, хоч міг би мати усе, міг би... Те, заради чого закохалася в

нього панна Ганя, і те, заради чого все відбулося так, як відбулося. Заради

чого канчукува-ли Данила, і горіла потім панська садиба, і гнали його, травили, як дикого звіра, у волинських і подільських лісах собаками, мислив-цями, численними панськими гайдуками кінними і пішими... Та не

вдалося їм, не вдалося тому світові, якими б шляхами не ловив він Данила, не вдалося спіймати, а де і ловили, то згодом однаково він тікав. Ось вже за

малим тридцять років, а втікає й далі, воює й далі. «І так буде, аж доки живу, аж доки не віднайду ту землю, де правда і поля. Там стану на місце і там

житиму тим життям, якого хочу собі. Якщо буде, якщо дійду, якщо...»

Айдар здивовано і трохи роздратовано дивився, як оросут роз-дягся і

голяка шубовснув у воду, як поплив. Це дивувало Айдара, не було такого у

звичках його предків, не вміли плавати, не полюб-ляли аж так води, як цей

кяфир. Та не роздягався б ніхто отак просто світу до нічого. Таки, що

казати, невірний кяфир, хоч і непоганий товариш цей оросут.

Але й собі в якусь мить не міг юнак не відзначити і будови, і сили, що

вирізнялась в кожному порухові Данилового тіла, непорушного зараз, коли

він стояв отак перед озером, мов витесаний геніальним скульптором із

світлого каменю сильний батир, та й шаблею послугувався чудово.

«Тут я не надто вправний, це не моє — шабля, це таки його, він годі мав

рацію. Та й що казати, такий сильний, як віл, для мене ж — стріла і ніж, я в

цьому виявляюсь, стаю собою».

— Ти чого не купаєшся? Така вода чудова, — здивувався Данино, помітивши, що Айдар до води поставився доволі відчужено.

— Я помився, навіть ополоснувся, мені цього досить. А так, як ти, я не

вмію, та й... не хочу, у нас нема звичаю виставляти себе перед Богом отак-от

наголо, ну і...

— От дивак, малий ще, та й усе. Де таке видано, щоби при такій рідкісній

нагоді, як оце, серед степу натрапити на прісне озеро і не насолодитися

водою уповні. Жити треба, юначе, на повні несені, як дихати, коли гарне

повітря, прохолода і свіжість. Так само слід забирати від життя все, що

можна, і не чекати тільки прийдешнього, тобі здається, що ти юний і все ще

попереду, все, що береш зараз, — твоє зараз, а все, що лишиш на потім, буде

твоє потім, бо нині, зараз, цей час і цей день вже не вернеться. Я на твоєму

місці плюнув би на все та добряче викупався б на волі...

— Я вже сказав, — докинув Айдар. — Все. Кажу, як є.

Повдягалися, використавши все, що могли, з убрань і зброї емірських

воїнів, розпалили вогнище, стриножили коней, поприв'язу-вавши їх до

вутленьких прибережних беріз серед комишів, повече-


ряди і мовчки сиділи біля вогню, обоє занурившись у свої думи, далекі один

від одного і водночас такі близькі, поруч.

Але не разом.

Кожен із них і далі залишався сам по собі і думав про завтрашній день, про прийдешній шлях, про те, куди виведе його цей шлях, про волю, яку

вони здобули такою важкою ціною, про те, що доля таки стала ласкавішою

до них, бо вони вже мають і коней, і зброю, і завтра буде новий день нового

життя.

Зараз Айдарові згадувалась знову родинна юрта і домашні страви —

м'ясо молоденького, однорічного, жереб'яти, що аж тане п роті, баурсаки, що їх так смачно пекла мама, кази — з кінського м'яса, які так полюбляв

батько, свіжий пахучий кумис і відчуття затишку і спокою, волі, домашнього вогнища.

І тонкостанна Баян. Спогад, від якого так щеміло серце, все тремтіло

всередині і рвалось у цю ж мить, зараз, негайно, додому, до батьківського

аулу, хоч і там чигала на нього небезпека, хоч і там було чим ризикувати, але заради цього... Заради неї... Заради тієї миті щастя, повноти себе, відчуття мужності і насолоди... Щастя. Нехай хвилинне і скороминуще, нехай крадене, але було і може бути... Це таки щастя... Хоч би побачити її, хоч би на мить зустріти її очі, вдивитись, увібрати, вдихнути.

Данило дивився у вогонь, і суворішало його обличчя, бо раптом

завиділось йому, як палає садиба пана Голембовського, як від'їжджає у

запряженому шестіркою коней берліні панна Ганя під охороною двох

челядників і матері до Львова, і це вже означає все, все, все — назавжди... І

дивиться крізь щілину у великій коморній стіні зв'язаний, виканчукований

Данило, колишній панський улюбленець, майстер на всі руки, багатолітній

товариш панові Голембовському у полюваннях та вправах на рапірах

гшпагах, а нині рокований на ув'язнення, на рабство...

За що?

Коли запалала панська садиба, він вже мчав конем до лісу, лиш

озираючись на вогонь, що звивався позад нього. Все його минуле, вогонь

помсти, вогонь на ніщо, позаду і нічого попереду, вогонь нового народження

або смерті. Але він вижив, Данило, він витягнув... І ось він тут, за тисячі

верст від рідної землі, невідомо де, невідомо з ким сидить біля багаття в

приозерних комишах. Що ж буде завтра?

Вогонь загасав сам по собі, і Данило підвівся перший.

— Давай вкладатись спати, хлопче! Завтра день у нас буде новий і все

нове, а добрий відпочинок, ми сьогодні заслужили.

— Давай.

Айдар підвівся й собі, потягнувся і, поки Данило влаштовувався, побрів

десь подалі у комиші і ніби розчинився серед ночі, така вона була глупа, за

крок нічого не видно.

Данило розклав на землі усе, що мав зараз при собі, підмостив сідло під

голову, поклав друге поруч для Айдара і розтягнувся з насолодою в повен

зріст, відчуваючи, що ще мить — і сон здолає його.


Але враз зовсім недалеко від нього в темряві ночі, що ставала вже ніби

не такою й чорною, бо багаття загасло і око звикало до ночі, пролунав

страшний, майже нелюдський зойк, щось прошур-хотіло в комишах, чутно

було хрипіння і стукіт падаючого тіла, крик жаху, який напевне належав

Айдарові.

Данило схопився з місця й кинувся на зойк хлопця, не розбираючи

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

— Ай-ай-ай, — кричав Айдар, — шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

— Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

— Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

— Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, — пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. — А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

— Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

— Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

— За мене? — усміхнувся Данило трохи криво. — А чому ж за мене?

— Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

— То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

— Та ну...


Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

— Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

— Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...

Хлопця врятувало те, що він ще не роздягався, як Данило, який після

купання одягся зовсім легенько. На Айдарові був широкий шкіряний пояс, що закривав його мало не до грудей, і груба свита з сірої вовни, яку він

заправив під пояс. Хлопцеві здавалося, що так він виглядає зграбніше.

Свита була подерта. Комишевий кіт роздряпав йому пазурами плече, груди і

трохи ногу, бо задніми ла пами вчепився якраз у шкіряний пояс і тому

сильно не поранин хлопця.

Знову розпалили вогонь, перев'язали Айдарові рани, але все то були, на

щастя, хоч і болючі, але прості подряпини, навіть не дуже глибокі.

Айдар довго не міг заснути, але врешті втома і потрясіння дни перемогли

біль і сон зміг і його. Прокинулись вони обоє тільки тоді, коли сонце вже

стояло зовсім високо. Був новий яскравий день, сонячний, як і попередній, і

треба було з'ясувати, що робити далі.

Данило знову купався, потім готували сніданок, але обоє мовчали, бо

попереду була поважна розмова, що вже зависла в повітрі.

Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої

мети.

Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку

так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода

розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням

метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь ще пробились, очі наче широкі, але розкосі так, що коли сміється, то майже і не видно їх.

«Непоганий все ж цей хлопець, — вирішив Данило, — але дороги у нас

різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.

Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а

може, й Хамід на той час вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось

караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі — до запорожців, до

Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за

сотню верств відси. Чого мені з ним?»

Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки

навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила

прямувати на Туркестан.

Данило випередив його слова.

— Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то

бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-


диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще

малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .

Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б

разом, а так — сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.

— Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? — спитав Айдар.

— Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох

воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то

інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях

легко зрозуміти — на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто

нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.

А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?

— Може, йтак, але одному важче...

— А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й

смерть вибереш.

— Як хочеш.

Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і

водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто

відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж

таки не довіряє йому в чомусь — чи то його воїнському духові, може, після

вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще

милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:

— Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти

легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!

— Спасибі, хлопче! — Данило навіть трохи розчулився. — І тобі усього

найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя

буде легкою і світлою!

Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали

від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у

свій бік, щє-озираючись час від часу, а потім вже ні, тільки вперед і вперед, Данило знав, що зараз йому гнати коня не можна аж ніяк, бо хоч і води В

хурджинах у нього було чимало і більшість їжі Айдар піддав йому, оскільки Данилів

шлях мав бути значно довший, однаково шлях попереду був довгий і невідомий.

Слід було берегти усе і насамперед сили коня.

За спиною в Данила висів колчан зі стрілами і лук при боці, хоч він і казав

Айдарові, що це аж ніяк не його зброя, та хлопець упер-ся, що все може придатися в

такій далекій дорозі, і зброю вони поділили майже порівну, тільки в Данила стало

тепер дві шаблі, а в Айдара чотири ножі. Так вони поділили зброю переможених

ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.


Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи

ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись

поспішає.

Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному

ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом

рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження

від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово

перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає

швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.

Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає

час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося

пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже

йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському

відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі

Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і

обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного

Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір, і канчуки

охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...

Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека

чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить

переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на тридцять літ якого випало

більше бід і знегод, ніж комусь на кілька життів, і попереду — єдина втіха: є

місцина на цьому світі, де воля і правда, є овіяне славою Запорожжя, є Січ, і туди, тільки туди, Даниле, тобі шлях. Бо з усіх світів, з усіх влад і законів

переслідуватимуть тебе, усім ти ворог і втеклий раб, утікач, бунтар, непокора.

І до чого ж подібні вони, оті такі далекі, на перший погляд несхожі, світи, до

чого ж подібні в тому самому — не бачити в людині людину, коли вона низького

походження, принизити раба, бо йому належить тільки працювати, а народжений

владарювати панує над ним. Бог і закон. Різний бог, а закон, виходить, той самий.

Чим Юнус-хан різниться від пана Семена Голембовського?

За непокору однакові накази: «сканчукувати», «висікти», «зашмагати» — весь

світ хоче вбити його, Данила, так хоче, що інколи аж здається, нащо вже так

опиратися, най би вбивали. Але ні, дух волі, непокори вирує в ньому такий

живий, що навіть вмерти не хоче Данило від примусу, від наруги, має сам собі

вибрати кінець — тільки в герці. Тому Запорожжя, тому Січ, бо все, що він знає

про той край, — то його, то для нього. Там він житиме.

Його помітили значно раніше, і коли Данило отямився, загін із кількох

вершників уже на повному скаку мчав йому назустріч із войовничо наставленими

списами, і Данилові похололо в грудях,


він пізнав білі бунчуки на списах, зиркнув на свій, приторочений до сідла, і все

було очевидним — ось вона-таки, та погоня, про яку він казав Айдарові. Таки

напророчив собі кінець, а кипчакові — долю. Вершників було восьмеро, і це були

саме ті, товаришів яких змагли Данило з Айдаром.

Чи вони пізнали товаришевого коня, а в самотньому вершникові чужинця, чи

про всяк випадок вирішили одразу ж напасти, віднайшовши вже тіла двох

мертвих воїнів — то вже не важило. Загін мчав на Данила, вочевидь вороже

настроєний, і вибору не лишалось, треба було приймати бій.

Один проти вісьмох, подумав Данило, це таки забагато, ну але що робити.

Він погнав коня у бік, потім завернув назад, погоня ще добряче відставала від

нього, і Данило пошкодував, що зустрів їх так далеко від озера, там, у тих комишах, було би легше, ніж серед степу, та ще на конях.

Скачучи попереду, Данило раз по раз озирався, очікуючи тої миті, коли

відповідно до сили коней і вміння вершників погоня розтягнеться у довгий

ланцюжок і між першим одним чи двома вершниками й іншими буде чимала

відстань.

Так воно врешті і сталося. Першим наздогнав Данила бородань з важким

м'ясистим обличчям, сповненим ненависті й побагровілим від напруження. В

одній руці у нього був спис, яким, здавалося, він вже, попри відстань, діставав

Данилові спину, а в другій щит.

Коли між ними лишалося вже кілька метрів і було добре чути сапання чужого

коня, і крики вершників позаду, і хрипіння бороданя, Данило різко зупинив свого

скакуна, розвернувши його проти ворога так, щоби бородань проминав його

зліва. Тоді спис з правої руки бороданя наскісно нахилявся над його конем

ліворуч, щоби дістати Данила.

На це Данило і розраховував. Ковзнувши в сідлі, ризикуючи випасти сам, а це

означало б негайний кінець, він голіруч зустрів списа, ухилившись від нього, тільки схопив його при повороті обома руками, і оскільки коні обох супротивників

рухались зараз у протилежних напрямках, то, коли порівнялись, затриманий

Данилом спис вибив із сідла ворога, бо Данило чекав на струс, на удар, що мав

послідувати при затриманні списа, а той червонолиций — ні. Бородань звалився

коням під ноги, тільки ойкнувши, але Данило не мав часу ні добити його, ні навіть

дивитись, що з ним, бо вже підлітав інший, і Данило вихопив щаблю, відбив нею

списа, а другою шаблею в другій руці ударив воїна, і той покотився з коня

закривавлений.

«Два, — подумки рахував Данило, — ще шестеро, ой не вийде, лихо його

бери!»

А чого вони з луків не стріляють?

Червонолиций бородань був старший у цьому загоні, і начальник варти

наказав йому будь-якою ціною оросута брати у полон


живим, тоді ще можна було сподіватись на милосердя Юнус-хана, хоч і так вже за

двох вбитих стражників начальникові охорони дістанеться. А якщо повернутися без

нічого?. Ні, ні, тільки живим! Тому з луків і не стріляли.

А Данило знову скакав далі, тепер вже думаючи, як і скільки його кінь ще

витримає цієї гонитви...

Наздоганяли його ще двоє, відділившись від решти чотирьох, що скакали

майже поряд трохи позаду!

І знову Данило різко розвернув коня і, вихопивши обидві шаблі одразу, водночас відбив два направлені проти нього списи, проскакав далі, просто в

гущину тих чотирьох, що вже трохи стримали коней і обходили його півколом, напав на першого, що був найближче, відбив однією шаблею списа, а другою

рубнув противника.

Потім, майже не озираючись, відсік іншого напасника, шаблі миготіли в його

руках як блискавки, один відстав поранений, та зараз напасники намагались

оточити Данила, і він знову пустив коня навтьоки, а кінь уже хрипів з утоми й

напруги, і Данило відчував — лічені миті лишаються, доки хтось та дістане його

списом, десь він схибить, їх таки забагато на одного...

— Ай-айаха-айяейах-аах! — пролунав раптом гортанний клич і заполонив

степову тишу над брязкотом зброї, тупотом й іржанням коней, серед спеки і

стовпів пилюки, яку збивали копита.

— Ай-яаа-аах!

Вершник мчав збоку просто на них, не тримаючи поводів, і лише озирнувся

один із емірських воїнів на крик і одразу ж упав, поцілений стрілою в горло, в

наступну мить ще один, що саме намірився дістати Данила виставленим уперед

списом, на повному скаку злетів з коня.

І вже двоє з напасників повернули від Данила і кинулись на конях до

підіспілої до Данила допомоги, витягаючи луки зі стрілами, але іще один впав, доки інший витягнув лука і випускав стрілу, від якої новоприбулий ковзнув з

крупа коня, ніби трафлений, а в наступну мить був уже поряд і всадив лучникові в

груди кинджал, кинувши його з відстані кількох кроків.

Хвиля тепла і радості, могутнє піднесення пойняло Данила, сила його немов

ураз збільшилась удвоє, він раптом відчув, що все, вони знову виграли, вже

перемога за ними, бо це ж Айдар, це юний кипчак. Де він тут узявся, як це могло

бути? Гадка не спливала, блискавки думок лишались на потім, а зараз — вперед, так його, отак і ще отак!

Ще один стражник повалився з коня, зарубаний Даниловою шаблею, і троє, що лишилися, ледве кілька хвилин ще змагалися з Данилом та Айдаром, а тоді

кинулися навтьоки.

Айдар з Данилом за ними, тепер уперше за весь час вони наздоганяли ворогів, а

ті тікали, і радість нової перемоги п'янила обох, аж тут, вигнувшись на скаку, один із стражників з півоберту вистрелив з лука, і кінь під Айдаром раптом

спіткнувся, повалився на землю, а хлопець полетів сторч головою через шию

коня. .


Данило озирнувся, щоб переконатися, що нічого найгіршого з Лйдаром

не сталося, а той вже підводився і гукав:

— Наздоганяй їх! Наздоганяй, не зупиняйся!

Данило гнав коня далі за тими, що тікали, тоді як Айдар вже витягав

лука і, стоячи, прицілювався.

Айдарова стріла, бо стріляв хлопець вже здалеку, потрапила, ослабівши

в польоті, тільки у круп коня останнього втікача, його кінь спіткнувся, став

відставати, і незабаром цей воїн прийняв бій і теж повалився, зарубаний, з

коня, аж тут щось ударило Данилові в груди, і морок заслав йому очі: темінь, ніч, провалля, все щезло.

Він отямився від прохолоди і приємності, що мішалась з відчуттям болю

в грудях з правого боку. Коли розплющив очі, то побачив, що лежить, перев'язаний, головою на колінах у Айдара, який обкладав йому голову

мокрою шматиною і раз у раз поливав її водою з хурджина, плечима своїми

творячи затінок для Данилової голови.

— Не вмієш ти з лука стріляти! — сказав Айдар. — Теж мені воїн. Так

би вони не втекли, жоден би не втік! А так...

— Що сталося? — спитав Данило, чуючи велику слабкість у тілі. —

Розкажи, що сталося?

— Нічого особливого. Вцілили тебе стрілою, ось і все. Двоє утекли, але

найгірше, що й коней вцілілих вони за собою відкликали. Це ж були їхні

коні, ось і послухали тих, хто кликав. За ними й побігли. А в нас лишився

один кінь, отой, на якому був ти. Що я міг пішаком зробити? А вцілив тебе

той, що був поранений, ось там лежить, бородатий. Я його докінчив майже

тієї ж миті, коли він випустив у тебе стрілу, але вже було пізно... Добре, що

він хоч стріляти не вмів як слід, а то кінець би тобі. Навколо ти вже не

дивився і про щита забув, ну, зрозуміло, одне слово...

— Ти диви, він ще й бурчить! Вони ж утекли, а ми виграли, ми — живі і в

безпеці. Навряд чи вони приведуть сюди підмогу. Задалеко-таки вертатись у

Ташкент і знову сюди. Думаю, з ними вже все.

— З нами теж могло бути все, ну, а з тобою то вже майже було. Добре, що я згадав про кремінь та кресало, які лишились у мене, а що тобі дорога

дальша, ніж моя, то вирішив повернутись і тебе наздогнати...

— То ти заради цього вернувся? Власне, я й не спитав тебе... І не

подякував! Ти знову врятував мені життя...

— Що мені з твоїх дяк! Вернувся, бо... бо відчув, що краще б тебе трохи

все ж відпровадити з цих країв. Я тут свій, а ти? Ти міг би натрапити й на

наших кочовиків та й мало на кого ще. По-дурному було б, якби тебе

здолали мої одноплемінці. Я подумав про це і вирішив, що краще наздожену

тебе... А тепер, бачиш, я був правий — краще б одразу їхати до наших. Бо як

тепер не крути, а вже поїдеш зі мною, нікуди не дінешся.

— Ти молодець, Айдаре, ти козак справжній, ти...

— Ти теж нічого! Нівроку, тут справлявся із усіма, так що не треба! Та й

ти мене з-під кота того витягнув. Отже, досить тих дякувань, так, мабуть, просто треба...


— Може, й так. Просто так треба, — тихо сказав Данило. І йому стало

водночас сумно і приємно.

«Химерне життя, — думав він. — Хто б міг сказати, коли кинули цього

хлопчака до мене в яму, що отак все обернеться, хто б міг уявити собі, що

ворухнеться в мені до нього така дяка і така приязнь! Як до Хаміда, який

урятував нас із в'язниці. Мене і нас. Ось тобі й Азія, ось тобі і дикі люди, ось тобі світ, Даниле!» Данило спробував було підвести голову, хотів ще

щось сказати Айдарові, та приплив болю кинув його у темінь знову, і він

втонув у безпам'яті.

Як судомно стискається горло, вже віддавна, не одпускає біль, а

заплакати не може дванадцятилітній Данило. А яка ж спека серед яскравого

літнього дня, хилитається віз, що їде через село курною сільською дорогою, скриплять колеса, і похитується в лад возові малий Данилко, не одриваючи

очей от труни, в якій везуть його матір на сільський цвинтар.

Рано пішла із життя Ярина Тимошенкова, життя своє провела в наймах, малого не догледіла до пуття, не виростила, а відійшла. Відколи повіявся її

Семен за вогнем, що запалив на Волині й Поділлі Наливайко, не стало їй

життя при панському дворі. Та куди було подітися: все робила, що казали, найтяжче, найважче, аби жити, аби вижити.

Так і не дочекалася чоловіка. Ніколи. Казали, його разом з іншими

повстанцями стратили у Луцьку на площі. Страшно карали бунтівників, колесували, на палю саджали.

Плакала Ярина, всі сльози виплакала, нажила сухоти, чи то журба її з'їла, але померла, лишивши малого Данилка сиротою.

Поховали матір, і Данилко куди міг піти, як не до панського двору, де

жила челядь. Місце і йому знайшлося, а що вже був нівроку, то й до роботи

можна було ставити.

Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з

челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, — хто приголубить, а

хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.

Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче

працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а

що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі

скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і

про цвіт папороті...

«Є інший світ, великий і добрий, таємничий і цікавий, Данил-ку, тільки

люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє

людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А

станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала

цвіт папороті».

Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи

від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний

вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе

освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося

йому, щоби десь заблищала


квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості

й правди, і на світі запанували добро і справедливість.

Не знайшов.

Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-

надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні

безсонну ніч, похитав головою.

— Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать

ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва

жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не

можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко

ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я

скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху

на сіно, я тебе потім розбуджу.

Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого

Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого

бажання і страченої сили.

— А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?

— Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій

скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що

шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих шукань! Ну, іди, спи, а то побачать тебе та ще якусь роботу загадають!

Коли помер старий пан Голембовський, у садибу повернувся

симпатичний молодий пан з господинею своєю і маленькою донькою —

худенькою, тендітною панною Ганею.

Дівча було ще мале, і згодом його кудись відпровадили на виховання чи

навчання, того вже достоту Данило не знав, а незабаром й забув про

існування панночки. Молодий пан Голембовський нудився на селі, бо жив

довго за кордонами, мандрував чимало, а зараз змушений був вернутися в

маєток, давати лад господарству, яке досить-таки підупало в останні роки і

прибутки давало незначні, бо старий пан хворів й багато на що не звертав

уваги, а син чима-ло-таки витрачав по тих закордонах.

Якось помітив пан молодого конюха, який так вправно гарцював на коні, що здався панові мало не кентавром, і пан закликав хлопця до себе, розпитав, хто він і що, дивуючись буйній силі сімна-дцятилітнього джиґуна.

І раптом панові спала на думку нова забава.

Він витягнув зі схову дві рапіри і наказав взяти одну Данилові. Колись

завзятий фехтувальник, пан тепер нудився, і йому спало на гадку зробити з

Данила собі челядника для цих вправ.

— Захищайся, — наказав пан. — Тільки дивись уважно. І не

бійся, бо тоді у тебе нічого не вийде.

Данило, завжди впевнений у своїй спритності і силі, тепер відчув себе

перед паном зовсім нікчемним, бо зі зброєю ніколи нічого до чину не мав.

Пан реготав з його рухів, часами боляче штрикав його рапірою, мало не до

крові, наказуючи вчитись, бо тепер таке буде щодня.


Так і став Данило панським товаришем у фехтувальних вправах, так

навчився володіти рапірою і шаблею, а згодом став неодмінним супутником

пана і на полюванні.

Казали, що Данило панський улюбленець. Так, відтепер йому жилося

набагато краще. Він був годований і одягнений, спав у окремому покої, щоправда, внизу, біля кухні, але покій був окремий, і Данило називався вже

панським мисливчим і не мав жодної іншої роботи, аніж панові розваги та

ще догляд за хортами, вже й до коней не так вчащав, хіба що коли хотілося.

А коли помер старий Свирид, то осамотів Данило і, сказати б, до пана

Семена Голембовського ніби й прив'язався. Бо відчував і панову увагу, і

ласку, і поблажливість, та й що казати, як гарно жилося йому тепер, хіба

зрівняти те злиденне дитинство, ту біду, серед якої померла його мати і в

якій лишила його малим.

Таки доля зласкавилася до його сирітських бід, думав Данило, та

навернула увагу пана до нього та симпатію, приязнь, важко було сказати, чому так уподобав Пан Голембовський Данила, але так було, і Данило зажив

зовсім вже інакше, коли переходив двадцятий рік свого життя.

Відтоді ще, як пан почав наближати Данила до себе, старий Свирид, хмурячись і сопучи, якось при роботі на стайні, коли Данило черговий раз

зібрався десь із паном на прогулянку, сказав Данилові:

— Данилку, не радій зарання, нема добра від панів простому

хлопові, не було й не буде. Бережися панської ласки як вогню. Гріє

здалека добре, заблизько підійдеш — осмалить, обпече, а ще й спа

лить. Не відмовляю тебе ні від чого, борони Боже, тільки кажу, будь

обачний: то не жарти, бо забавки небезпечні, хочеш вір, хочеш ні!

Не раз ще балакав Данило з Свиридом про це, та ніколи старий більше

так гостро не казав, все оповідками та прислів'ями, але вернув до одного —

бійся панської дружби, не довіряй їй ніколи до кінця — і все тут. Часто

довелося Данилові згадувати Свиридові слова, а коли старий помирав, то

покликав хлопця до себе.

— Твій батько, хлопче, загинув із Наливайком, бо повстав про

ти панів, проти неволі, проти нерівності людської, проти сваволі.

І мати твоя загинула в смутку, бо бідна була, бо хворіла, та ніхто не

допоміг їй, бо нема рівності на цьому світі. Я тобі скажу ще наоста-

нок про себе — цього ніхто не знає. Я мав уже шістдесят літ, як

найнявся до пана Голембовського. Нетутешній я, Данилку, а з По

ділля, а як колись будеш на Поділлі, то, може, почуєш перекази

про опришків отамана Сокири, що десять літ грабував панів та все

здобуте роздавав бідним, що палив панські маєтки і карав неспра

ведливість, і боялися шляхетні по всьому Поділлі Сокириного гніву, і ловили його війська і гайдуки панські, аж постарів отаман, і якось

над самим Прутом розбили його загін, і тікали рештки загону, і вже

під Кременцем оточили їх, й ні один із повстанців живий це ви

йшов, бо зрадили їх. Знайшовся юда, вивів вояків до схорону. Та

серед вбитих не знайшли отамана Сокири, скільки не шукали. Хтось

оповів, що Сокира вже був у літах і, коли побачив, що загін розби-


то і його мають схопити, а знав, що голови йому не зносити, ки-нувся десь у

колодязь і втонув. Шукали й по колодязях, але марно. Загинув Сокира...

Данило мовчав, і так шалено калатало його серце, аж зблід він, щось

непокоїло його зараз, щось трусило ним, ну, ну...

— Так ось, Данилку, — Свирид трохи підвівся з постелі і озирнув

світлицю, а тоді знову важко впав головою на подушку, але очей від

Данилових.не відірвав, і горіли вони незнаним досі Данилові вогнем, ніби й

небаченим нікому, ніби незнаним, але й знайомим, чимось знайомим. — Ти

свого батька пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але дуже мало. Ще десяти літ не мав я, як він щез під нас...

А так-то пам'ятаю, тільки зовні... Вуса, обличчя, очі... темні...

— Дух ти його пам'ятаєш, питаю? І чую, що ні, не пам'ятаєш. А шкода, бо ти — син повстанця, ти богоборчий дух повинен носити у собі, я тому й

полюбив тебе, я — отаман Сокира...

— Що-о-о! — Данило зблід: — Ви — отаман Сокира?..

— Отак-от, Данилку. Я — той отаман. Я не загинув, поранили мене ще

під Прутом і віднесли в село, де лікувала мене бабуся, яка ще матір мою

знала за дівочих її літ. Там я вилежав півроку, а вже було по всьому.

Загинули мої хлопці, але ніхто й словом не прохопився де я. А було так

легко. А я відчув себе старим і вже хворим. Сили мені забракло і снаги.

Одне лиш мав відтоді на меті. Ще рік минув, і знайшов я того юду. Справив

він собі нову хату, коні купив гарні, землю мав, жив чоловік і ніби й ні про

що не думав. І дивись, під самим Кремінцем, де наші хлопці полягли.

Прийшов я до нього якось уночі. Я ще ж зброю свою зберіг. І в ту ніч то був

мій останній сприт, останнє, на що мене мало ще стачити в цьому житті, —

це кара за зраду, за смерть тих моїх хлопців. Я знав, що як би не перевдягся, цей пізнає мене, адже не може не снитися йому зрада і кара. Не може.

Тому прийшов поночі, забив найперш пса на подвір'ї, а тоді рипнув

кілька разів дверима у коморі та стайні і почав чекати. Вибіг той з хати, не

стрімголов, щоправда, а як кожен перестрашень — крадькома, в руках

пістоль, мав удома зброю, харциз.

А я стояв із вуздечкою, Данилку, і як він вийшов за двері, то й накинув

йому вуздечку на шию і затяг, він смикнувся було, але за мить почав

осідати. Але не міг я допустити його несвідомої смерті. Попустив трохи

вуздечку, схопив за горлянку просто рукою і, в очі йому дивлячись, прошепотів: «Пізнаєш Сокиру?» Він пізнав, і тут, думаю, шляк трафив його

на місці, бо жахом пойнялися його очі, труснувся він, а я кинув вуздечку і

ножа витяг, і вже не знаю, в живого чи мертвого загнав лезо у саме серце

зрадника, а тоді кинувся до клуні, підпалив ззаду, і заки розгорілося, вивів зі

стайні коня — і шукай вітра у полі. Вже коли летів на коні дорогою, вчув

лемент юдиної жінки, але що робити — на таке нема ради.

Захворів я після того, Данилку. Дістався назад до тієї бабусі, а вже їй

було за вісімдесят, і в неї здоров'я не було, хата стояла в ліску на околиці

села, і вона сказала мені:


— Краще йди відсіль, Свириде, бо мені вікувати недовго. Поки

я тут, то не дуже до мене зазирають, а помру, то допитаються, коли

тут житимеш, хто ти. І хтось пізнає, хтось докаже. Поки ще живу, пошукай собі десь місця, а тоді приїдеш, попрощаєшся зі мною і

притулишся, де тобі вдасться.

Так і сталося. Так я втрапив у конюхи до пана Голембовського, а згодом

поїхав до старої, забрав, що мав з речей своїх, перевіз сюди, поцілував

стареньку на прощання, вона мені була мов друга матір. І невдовзі вістка

підійшла до мене, що померла вона. Ось я й лишився тут. Родина моя уся

загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось

вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя — мені племінниця, і верз

усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в

моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти — панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...

Данило мовчав, не в змозі нічого відповісти, нічого відказати на

мовлене, ні пережити усього, про що довідався, закляк на місці і мовчав, тільки очей теж не одривав від Свиридових.

— Як би не було, Данилку, а я небавом відходжу у той світ, там

зі всіма здибаюсь, вже восьмий десяток минув мені, час на спокій.

Але все, що надбав, усе, що маю, лишаю тобі. У стайні праворуч

під кроквами маю схрон, там пакунок великий лежить. Піди зараз і

принеси мені сюди.

Данило прожогом метнувся з хати до стайні і, видряпавшись високо під

дах, знайшов у вказаному місці чималий, міцно прив'язаний до крокв

пакунок, ледве відв'язав. Щось було загорнуте у мішковину, важке, незграбне.

Повернувся Данило до Свирида у світлицю, подав пакунок.

— Ні, вже я того в руках не втримаю, розгорни сам...

Данило розгорнув пакунок і побачив оковану сріблом шаблю, два пістолі з набоями і порохом, шкіряний гаман, перев'язаний навхрест

мотузком, і кинджал чудової .тонкої роботи з ручкою у вигляді змії. Він

зачудовано, із якимось острахом і замішанням дивився на все, що було зараз

перед ним.

— Там у гамані золото, небагато, але це випадком лишилось ще відтоді, з-понад Пруту, ну і зброя моя, все, що надбав за роки життя свого, — все

тобі, Данилку! Не знаю, як твій шлях піде, тільки перед смертю моєю, в очі

мені дивлячись, пообіцяй лиш одне — ніколи шаблі цієї, як і руки своєї, не

підійми за багатого проти бідного, за сильного проти слабшого, за пана

проти простолюду. Тільки й усього, решту совість твоя, дух твій в тобі

виявить, а це — обіцяй мені!

— Обіцяю! — сказав Данило. — Присягаюся життям своїм і пам'яттю

батьків своїх, що завжди шукатиму квітку папороті, квітку правди і

справедливості, добра і любові! Я все пам'ятаю, дядьку Свириде, всю вашу

науку!

— Ось і помру я спокійно, хоч і боюся твоєї дружби з паном, і все ж...

Такі, як ти, слова не ламають, радше самі гинуть. Останнього


бося, аби не зарано. Пам'ятай мої слова та й живи, як живеться. Л зараз

обійми мене, поцілуй на прощання та йди собі! А це все піднеси та вклади

на місце, при лихій порі все може знадобитися, і швидше, ніж при добрій.

Данило обійняв старого, і стислося в нього серце, раптом зрозумів він, що не вистачатиме йому Свирида, ще й дуже, бо, навіть не розмовляючи з

ним, навіть не щодня спілкуючись, він жив, завжди знаючи, що є в кого

питати поради, є кому звіритися.

Свирид поцілував його в чоло і відправив геть. А на ранок старий помер.

Коли поховали Свирида, Данило раз по раз згадував його сло-ва, згадував отамана Сокиру і уявляв собі те життя, яке вів Свирид, і жахливе, і

манливе, і вертався думками до пана Голембовського знову. І тут не було

ради — пан був дуже добрий до нього.

Семен Голубовський мав би зватися він, бо був українець, але вже батько

його спольщився, і син вважав себе поляком, вчився у Варшаві і Парижі, де

й закохався у мистецтво фехтування. Одружився рано, дружина вродила

йому доньку, а відтоді часто хворіла, і молодий Голембовський вештався по

закордонах, робив видатки на усі боки, звикнувши, що батьки його

утримають. Аж часи змінилися, і якраз виповнилось молодому

Голембовському тридцять п'ять, коли він повернувся до батькового маєтку.

Відтоді життя пішло інакше. Він і сам попервах не надто зводив кінці з

кінцями після смерті батька, але несамохіть згодом полюбилося і йому

сільське життя, знайшов він собі втіхи у полюванні та рибальстві та ще ось у

юному конюхові Данилові, з якого зробив собі козачка і мисливчого.

Нащо був той Данило панові Семену, сказати важко було. Тільки, може, мріяв пан про такого сина, чи брата молодшого, чи товариша, щось на такий

кшталт, навіть прохоплювалося у нього в хвилини доброго гумору, але

одразу ж скептично і водночас він вирікав:

— Але що з тебе, коли ти — приємний, милий, але простий хлоп, і доля

твоя — хлопська, хоч вдача славна, але ж ніколи ти не годен дістатися, як

би не бажав, того життя, яке маю я...

Але ж і вдарило це тоді Данила, добряче вдарило! Він то й сам знав усе, він сам це чудово знав. Тільки нащо ж було виказувати це йому в очі, нащо

ж було так ось впрост бити його цим походженням, цим навіки

приреченням? Коли ж пан сам послав його до дяка вчитися грамоті, а потім і

книжки йому підсовував, і вчив його сам, жартуючи з його помилок і

дивуючись не раз його кмітли-вості і чіпкій пам'яті.

І в фехтуванні згодом Данило почав робити такі успіхи, що пан Семен не

раз, було вже, коли не міг так просто перемогти Данила. Під якогось часу

Данило зрозумів, що так не варто чинити, і раз у раз піддавався панові, непомітно, але зумисно. Бо ж часом відчу-вав, що набагато сильніший

фізично і може й у мистецтві рапірно-му легко перемогти пана.

Пан Семен радів, коли Данило робив помилку, і любив вихва-лятися

своїм вмінням і гнучкістю.


Він був високий, худорлявий, з довгастим обличчям і квадрат ним

підборіддям, вузькими блакитними очима й рідкуватим рудуватим

волоссям. Насправді й фехтувальник з нього був неабиякий, і людина він

був за вдачею загалом непогана, але... Пан — це пай.

Він і плавати вивчив Данила. Ось тут Данило вже його ніколи не

перевершив. Це давалося панові Семенові, бо був легкий і спритний, а

Данило був уже трохи важкуватий, м'язистий і у воді не міг так легко

ковзати, як його господар.

Не раз задавав собі Данило питання, ну що йому, панові, від мене, нащо

йому я, і відповіді не знаходив, бо була вона надто складною як для його

сімнадцятилітнього розуму, а вже з роками то й питання це стало зайвим.

Данило відколись з'ясував собі, що пан Семен дістає задоволення, коли

ставить його, Данила, в якесь незручне становище, коли він має шарітися і

ніяковіти чи виказувати невміння й неспроможність. Водночас, коли Данило

досягав чогось у науці чи в якомусь сприті, пан радів, здавалось, не менш за

Данила, але негайно вишукував щось нове, чим би міг дошкулити своєму

козачкові.

Знічев'я колись почав пан розпитуватися про Данилові інтереси до

жіночої статі. Як не впирався Данило, та пан вів ці розмови так по-

товариському, так легко, та й сам стільки розповідав, що Данило майже не

таївся перед ним, бо й справді думки вже посідали його, а пан реготав раз

по, раз від якогось Данилового звіряння, а тоді розповідав йому якусь із

своїх пригод з жінками десь у Парижі, чи на якомусь курорті,' чи ще десь, і

Данило червонів, ніяковів, дратувався на себе, чуючи, як палахкотять його

щоки, але слухав дуже уважно, не пропускаючи ні слова, ні зауваження.

А потім, коли лягав спати, його мучили видіння, і важкі сни, і гарячі

думки, і він прокидався у поганому настрої, з важкою головою і лиш за день

трохи оговтувався, а пан Семен і далі реготав — я тебе і тут вчу, дурню, я

тебе всього навчу, ти слухай мене, і життя твоє буде гарне. Ось живеш зараз

і далі житимеш ще краще...

Слухав Данило. І вчився усьому, чому міг. І вдячний був панові до

глибини серця, бо багато чого ніколи б за життя своє не довідався, не

спізнав би, не прожив би... А отже, втратив би.

На двадцятому році життя спало на думку Данилові женитися, кинув

оком собі на дівчину, ледве бачив її кілька разів, та здалося йому, що гарна

вона, що тиха і мила, і сказав про неї панові.

Той не почав сміятися й глузувати, як завжди, а подивився на Данила

трохи зажурено і замислився. Потім сказав таке:

— Я вважаю, що женитися тобі ще рано. Женишся, то будеш жити не

при дворі у мене, а маєш свою хату ставити, треба щось своє мати, а ти ще

нічого не маєш. У прийми йти до тієї дівки, значить, з двору мого геть — у

поле чи на стайню в ліпшому разі. Чи так хочеш? А що ти вже підріс і кров

тебе вабить до дівчини теж, то я й сам знав, що так буде, сам тебе багато

чому вчив...

Тут пан весело зареготав, як повсякчас у таких випадках, і лукаво

позирнув на Данила.


— Я думав, ще з півроку втерпиш. Скажу тобі, що мені шкода

пускати тебе в оці бісівські фертитурки, але що робити — нема

ради на вік твій і статуру. Шкода, бо поведе тебе кудись убік, а

куди — невідомо... Я дещо зготував тобі на цей випадок. Тільки

спершу кажи — лишишся зі мною чи підеш геть до тої дівки?

Лишився Данило. А краще б пішов геть, краще б женив його пан, і все

було б краще, для всіх краще... Ні, не для всіх, ні, не все було б краще, бо

було так, як мало бути, і не міг піти Данило тоді під пана, бо спокуси при

панському дворі були сильніші, ніж ваби-ла його та дівчина. І хотів він

женитися, як люди женяться, коли час надходить, але не було то ані

коханням, ні любов'ю.

Минуло від тої розмови із тиждень, коли пан закликав його і, сміючись, сказав:

— Одягайся, сідлай коней, поїдемо!

— Куди? — тьохнуло в грудях у Данила.

— Побачиш!

Привіз його пан на околицю села до чепурної хати удовиці Гор-пини.

Вчула цокіт копит біля хати і вийшла у двір зустріти гостей.

Мовчазна, тиха, ще доволі молода жінка, кругловида, чорнява, прийняла

коней, закликала до хати, і лише в хаті, коли підвела очі, які весь час

тримала додолу опущеними, побачив в них зніяковілий і розгублений

Данило чорний вогонь незгасної ніколи жаги, пристрасті, глибинної жіночої

потреби.

І злякався цього вогню, бо він вже починав палити його самого, так

одразу, з першої миті, лиш погляди їхні зустрілися.

Пан з півгодини посидів, пожартував, раптом весело засміявся, і Данило

почервонів, готовий крізь землю провалитися від сорому, ший зараз на

пана, на себе, на все, що діялося. Але пан поплескав його по плечах і, нахилившись, сказав:

— Завтра вранці приїдеш — одразу ж до мене. Не бійся — тут

тебе чекають і знають. А завтра все мені розповіси!

Він знову засміявся і поїхав геть.

Данило лишився. І захлинувся в Горпининих любощах, не зімкнувши до

ранку очей, а наступного дня снував, несилий ходити, і розмовляти, і

витримувати панів погляд, і регіт, і допитування, що і як.

Він розумів, що і пан Семен бував у Горпини, що він добре знає, що там

і як, і все це будило в ньому певний неспокій і сором, змішаний із

приємністю, що настільки приблизне його до себе пан, настільки довіряє

йому, настільки любить...

Звик. І до Горпини, куди вчащав тепер час від часу, коли пере-буяла в

ньому перша незупинність пристрасті. І до життя при панові. Думки про

одруження відкинув геть, був гарно одягнутий, нагодований, причесаний, мав усе, що хотів... Майже усе. Крім самого себе. Крім волі.

Бо ніколи не вільний був чинити, що хотів, ніколи не вільний був

вибирати свій час, себе самого, свої бажання і настрої. Все за нього вибирав

пан. Він як був, так і лишився наймитом на пан-


ському дворі, тільки зовні це було ніби інакше, а суть була та сама. В чомусь було

навіть гірше, бо тепер він зовсім нічого не вирішував, а конюх хоч дружину собі

міг вибрати, хоч колись, таки сам.

Лише одну забаганку дозволяв собі, і пан не тільки не перечив їй, а всіляко

заохочував до цього — вирізував з деревини Данило усяку всячину. Ще змалечку

виявились у нього нахил і здатність саморобним ножиком вирізати з дерева

зайчиків і коників, гусей і корів, дерева й квіти.

А як став старший — почав і обличчя людей різьбити, дивовижні, незнайомі

вирази облич тих будили цікавість, вабили. Люди любили Данилові іграшки, і за це

змалку перепадало йому чимало різного навимін. То пиріжок з маком, то шматок

сала з хлібом, то насіння гарбузове смажене, а далі — краще. Очкур новий, чи

навіть сорочку домоткану, а чи з роботи вивільнять — хтось за нього зробить.

Якось, вже прийнятий до ближчої панської челяді, показав Данило панові

Семену діда-лісовика з костуром, що визирав із-за дерева. Усе було вирізане з

цільної деревини. Пан захопився і наказав ще робити таке ж, виставляв

вирізьблене Данилом у себе в одному з покоїв.

Найкраще із зробленого тепер Данило ніс панові, і вже там назбиралось чимало

усякої всячини, і пан хвалив його й казав, що він вміє бачити світ і має талант, — от

би йому вчитись таким справам, хоч де там, щоправда, хлопові. . Це так, забаганки, але вирізуй, Да-ниле, шукай у дереві схованої краси, це прикрашає твою душу. Так

казав пан Семен. Данило не міг утяти, що криється за цими словами, тільки чув у

собі потребу щось таке робити, щось вивільняти з себе, немовби оживляючи собою

цілісну непроникливість дерева.

Він бачив, що таїться в шматкові доброї деревини, відчував дерево, іноді

здавалося йому, що там, по інший бік, у дерев'яному світі, по той бік життя, яке

ми бачимо, є інше, нам незнане, і його слід лиш відкрити, розщепити, як

деревину, й воно засвітиться людям, як квітка папороті...

Час минав, роки спливали один за одним. Жилося Данилові ніби й спокійно, але

іноді змагав його такий неспокій, що просто ночі, після усього, що могло здіятися

вдень чи увечері, коли він мав би вже давно спати, коли тіло просилося до

спочинку і настрої притуплялися, нападало на Данила безсоння і поймав

незрозумілий щем. Бо все було ніби й так і зовсім не так, як мало б бути. А ось як

мало бути інакше, він не знав, міг лише гадати. А незнання не дає ради, тільки

питання без відповіді, тільки неспокій незагайний.

Данило виходив уночі на ґанок і сідав там, вдивлявся в небо, в ніч довкола, щось ніби шукав у зірках, щось питав у них, чогось чекав від ночі.

Раз у раз думав і про покійного Свирида, отамана Сокиру, про його заповіт і

наказував собі, що як би не жив далі, ніколи не порушить слова, даного старому

перед смертю, ніколи.

Думав про пана Семена, про те, що єднало його з господарем, про те, що

ділило їх раз і назавжди, і тугував, що не народився


нарівні з паном, що не зміг вивчитися більше, не міг побачити більше

світу, звідати самому все, про що оповідав пан, що знав достоту, а Данило з

панської ласки лише з його вуст і рук. В його ставленні до пана все

суперечило одне одному, і мішались найрізноманітніші настрої, в яких

вирізнялося, попри всю вдячність до господаря маєтку, відчуття власної

неволі, свого наймитського походження, неналежності самому собі. Ніколи, ні в чому.

Щем поймав його, будив потребу нового життя, нового у собі і в усьому

навколо, потребу волі. Невиразна надія, невисловлена, несвідоме бажання

чогось іншого, що мало би вернути йому себе німого. Він жахався, на мить

припускаючи, що перестав шукати цвіт папороті, вогонь життя, що захлинув

його панський двір і при-язнь пана Семена відірвала назавжди від коріння

свого, назавжди.

Заплющував очі, і враз виринало довкола блакитне сяйво, яким

освітлювала життя квітка щастя, манливе тепло і світло ожилих сподівань, сповнених прагнень, спокою в собі і віри в навколишній світ, довіри і

любові навзаєм, тільки навзаєм...

Цього не мав Данило і в своїх двадцять три, не мав. Усе мав, тільки

цього не мав, не знав цього і марив цим відчуттям, незнаним, неосягнутим, але бажаним, десь відчуваючи, що із усіх різних добрих ставлень до нього, зі ставлень різних людей — від матері і старого Свирида до вдови Горпини з

вологими очима і пана Семени — мало б народитися щось одне, цільне й

неподільне почуття когось до когось, те, що вмістило б у собі весь загал

суперечливих почуттів і змішаних пристрастей, і наповнило б і його собою

самим, і відкрило б світ і життя перед ним уповні і його — життю і світові

— уповні.

Але розплющував очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі і мітили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від того, що є і що було, що

могло б бути і чого чекає він, що буде завтра.

Данило розплющив очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі світили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від ходи коня, що ступав

повільною ходою просто в ніч. А сам він був припнутий якимось мотуззям

до сідла і ременем до того, хто сидів ззаду нього на коні, тримаючи повіддя, тоді як Данилові руки несило звили додолу.

Він відчував тепло тіла, що захищало його ззаду від холоду ночі і

итримувало на коні, відчув дихання товариша у себе на шиї і в грудях

справа біль, тупий і ниючий, ще й посмикувало там у такт чвалові коня.

— Куди ми їдемо? — спитав він у Айдара, ледве ворушачи губами.

— Ти вже прийшов до тями, слава Аллаху! — мовив той у нього за

спиною. — Ще кілька годин — і приїдемо. Ти мовчи зараз, нама-гайся

заснути. Ми їдемо в аул кипчаків, що не кочують, а постійно живуть на

місці. Вони, як і узбеки, обробляють землю, сіють і худо-бу гримають. Там

перебудемо, поки все заживе. Не бійся, там буде безпечно, степовики не

чинять зла пораненим, навіть ворогам.


«Еге ж, — спроквола подумав Данило, — зараз нас ворог би перейняв

тільки так. Але ж ми перемогли, емірські воїни втекли, маємо надію на

щось, тільки вибирати вже нема з чого, тепер все вирішує мій юний

товариш, це добре, що ми з ним так, і добре, що він є, і взагалі...» Остання

думка була заспокійлива, і Данило разом із нею знову поринув у забуття.

Айдар тільки зітхнув, намагаючись підтримати обома руками, що

тримали повіддя, обважніле тіло Данила, хоч пояс, яким Айдар прив'язав

Данила до себе, підтримував пораненого досить міцно, не даючи сповзти

йому з сідла і звільняючи в такий спосіб руки Айдарові.

В Айдара затекла нога, що й так дуже боліла після падіння з коня. Айдар

в розпалі бою не звернув на це уваги, тільки згодом відчув біль у нозі, коли

все скінчилось і він притяг Данила, перев'язав його, в знемозі опустившись

на землю. Ось тоді занила у нього нога, почувся біль, й чимдалі більше, і

вже знав Айдар, що вибита вона десь у стегні і що треба б йому відлежатись, бо, бувало, не раз ще дітваком падав з коня, всякого бувало. Але було зараз

не до вилежування, думки снували в його голові різні, він дивився на

Данила, що так і не приходив до тями, і думав, як усе по-дурному склалося: озирнись він на мить раніше, поцілив би того бороданя — і не мав би

клопоту Данило, і все було б зовсім інакше.

Так завжди, як загадаєш щось важливе, та ще воно ніби виходить і вже

починаєш радіти перемозі чи звершенню, ледь дозволиш собі порадіти на

мент раніше — доля відразу ж мстить за поспіх. Бо ще не закінчився бій, ще

наздоганяли вони ворогів, а вже обоє вирішили, що знову перемогли все на

світі.

Так, обоє вирішили однаково, це розумів зараз Айдар, і дивно було йому, що вже розуміли вони під час бою один одного без слів, і чимдалі очевидно

ставало, бо багато говорити й нема потреби, все просто, бо вони подеколи

справді однаково мислять...

Айдар почував, що кінь вже втомився, він, щоправда, нагодував його

перед дорогою, напоїв якомога більше, і це мало додати йому сил, бо ще ж і

перепочили після тих перегонів, і все ж кінь віз двох вершників та ще

зброю, воду і їжу, всього небагато, а таки вантаж, і кінь помітно втомився.

Айдар не наважувався погнати його сильніше, бо й так аби дійшов, а, за

його підрахунками, до аулу, куди він вирішив зараз спрямувати їхній шлях, кілька отаких годин дороги.

Він зітхнув, подумавши, як це буде дивно, коли він почне шукати своїх

далеких родичів саме у цьому віддаленому від кочовиків аулі. До цих казахів

ставилися степовики доволі зверхньо, бо життя в них було інше і звичаї

дещо інші, чи то вони від узбеків перейняли цей стиль життя, бо обробляли

землю і садили на ній усяку всячину, як узбеки, і з того жили так само, як і з

худоби, яку тримали тут же, довкола місцевість вважалась ніби їхньою, хоч

і тут, як і скрізь у степу, бродили всі, хто хоче.


Так і біля них. Отож усі-всі походи, всі знегоди падали й на цей аул, але

вже, видно, повелося так віддавна, бо й жили покоління їхні отаким життям, на тому ж місці.

Айдар згадав, що, здається, з цього аулу узяли колись дівчину в рід

жагабайли дружиною старшому синові сестри його батька, що була

замужем за багатиром Махамбетом... Одне слово, якесь та родичання

знайдеться.

Бо так вже ведеться у степу. Коли хтось зустріне когось серед степу, то

не спитає, хто ти. А спитає, куди і звідки. Коли приходить гість в аул, хто б

не був він, зустрінуть його, нагодують, дадуть спочити, а тоді вже й сам він

розповість — хто він і з якою метою приїхав. А вже коли віднайдеться хоч

якесь спільне коріння у цьому аулі з новоприбулим, то вважають його за

родича і приймають як свого.

Родичі. Предки. Що стоїть у нього за цим словом, що стоїть у кожного з

нас, скільки поколінь найрізноманітніших людей складади нашу нинішню

подобу, зі скількох частинок складені ми й що ми тоді є? Чи ми існуємо

насправді, чи ми самі тільки частинки, роз-рослі, але частинки тих минулих

поколінь, що теж були свого роду частинками, і так нескінченно, а де ж

кінець тому? Де початок?

Нікого позаду не видно, нікого попереду, все темінь, морок. Тільки

окремі імена зблискують серед родової пам'яті, як факели серед ночі, а ти, однак, не знаєш, чи маєш ти, саме ти до них пряме підношення, але

сподіваєшся, в душі на це сподіваєшся і тому бережеш в пам'яті священні

імена знаменитих предків як найбільшу дорогоцінність. Так кожен береже, але й ти теж, ти теж маєш на це право, маєш на них право... І ніколи не

згадаєш напорожньо видатне ім'я, ніколи не вимовиш вголос просто так, тільки у найурочистіші хвилини, тільки у миті найбільшого піднесення, коли дух твій злітає високо і ти повинен піднести його ще вище, щоби і вони

встали поряд з тобою, сповнили тебе силою і завзяттям, звитягою і міццю.

Отак ти летів тоді, Айдаре, коли побачив Данила, що відбивався один від

вісьмох напасників, так летів ти, як вихор, як ураган, як стріла, що все одно

долетить до цілі вчасно, саме вчасно, ти кинув повіддя, раптом відчувши, що байдуже, ніщо тебе з сідла іараз не вирве, ніщо, поки ти живий, а ти

живий і ще довго житимеш, що би не траплялось із тобою зараз. І твоє

життя означає зараз життя цього оросутського батира, цього чоловіка, що

виявив таку мужність і відвагу й так хоробро, відчайдушно зараз нама-

гається якнайдорожче продати своє життя. Зараз ти раптом зро-зумів, що, боронячи його, поспішаючи йому на допомогу, ти поспішаєш на допомогу

до себе самого, це ти рятуєш себе, Айдаре, так, себе самого в ньому...

І ти вигукнув войовничий клич твоїх предків, і вони встали за твоєю

спиною, як великі крила міці, вони підносили тебе, надиха-ли, і ти летів-, цілячись на ходу із лука саме у того, хто, ти бачив це здалеку, незабаром ось-

ось спрямує списа саме в груди оросутові.


— Ай-айрауаа-ах! — кричав Айдар. — Баганбай! Ардак! Сизар-бай!

Жолимбет!

Він вигукував імена уславлених у переказах і піснях батирів свого роду, імена яких ніколи і ніким не вимовлялися всує, і відчув, що вони тут, разом

із ним, вони допомагають йому й Данилові і будуть допомагати, і коли

напасники почули його і двоє помчали йому навперейми, полишивши

оросута, Айдар радісно і впевнено випустив стрілу, і вона пробила наскрізь

горло того вершника, що саме націлився списом в оросута, й усе

відбувалося так, як він і передчував. Айдар знав, що вони переможуть, неодмінно переможуть, бо той неспокій, через який він раптом повернув за

годину після того, коли вони з Данилом роз'їхалися в різні боки, пробився в

ньому з такою несподіваною силою, що в якусь мить Айдар відчув, що не-

силий продовжувати шлях далі один, що мусить повернутися, наздогнати

оросута і проїхати тим небезпечнішим шляхом з ним ще хоч би день а чи

два і лише тоді мандрувати далі, назад, треба, щоб усе було справедливо, кожен повинен після втечі мати однакові можливості вижити і добратися до

свого дому, до своєї мети.

Бо ж інакше щось станеться з тим оросутом в дорозі, і в останню

хвилину гріх за його біду ляже на сумління Айдара, який хотів завжди бути

чесним воїном і знав з дитинства, що померти у відкритому бою — це щастя, бо воїн тоді наближається після смерті до Аллаха. Отже, не треба боятися

чогось, коли найкраще — життя воїна, бо йому за життя уготована слава, а

по мужній смерті — рай і спогади ближніх, пам'ять у переказах, піснях і

легендах.

Айдар пустив було тоді коня труськом, а тоді вже пришпорив його як

слід і вже на ходу вигадав собі, що оросут не взяв кресало і кремінь, вони

лишилися в сумці у Айдара, а шлях того довший, отож він йому віддасть, а

тоді скаже, що раз вже повернувся, то проїде з ним трохи ще, і так має бути, бо негоже, повернувшись, просто казати, що хоче його провести, ще

подумає зовсім інше, лише хоче оберегти його, бо знає тутешні краї краще...

А ще далі, ще глибше, Айдар відчував, що є іще одна правда — щось

вабило його зараз до оросута, виникало незрозуміле відчуття суму, здавалось, що вже ніколи в житті не побачить його Айдар, і, може, це й

змушувало хлопця так уперто запрошувати оросута до себе в аул. І лишило

відчуття невизнаної собі самому досади, що оросут не погодився, і навіть

дозволило образитися й показати трохи цю образу, але водночас і стримати

її, бо вся логіка того, про що говорив оросут, була виправдана його життям, та й взагалі життям воїна і батира, який сам відповідає за себе і не повинен

нічого боятися на своєму шляху.

Все це було зрозумілим Айдарові з дитинства, і він дивувався власному

настроєві, виразному небажанню лишати оросута самого серед степу, відчуттю досади, коли оросут відмовився з ним їхати і вони роз'їхалися, і

найбільше тому, що змусило його повернути раптом коня і чимдуж скакати

навздогін оросутові, що, за всіма ознаками, не мало під собою ніякої

причини. Лише з оцим креса-


лом... Але ж і сам Айдар знав, що то лише зачіпка, яку він вигадав, коли вже

пришпорював коня навздогін оросутові, куди гнала його досі незнана йому

сила, міцніша за всі усталені закони, родові звичні, виховання, порядок.

Він мусив так вчинити, це був він, Айдар. Може, шлях так звелів йому, може, сонце і небо, може, вітер, а може, безмежжя степу. Тільки він мусив

негайно повернутися до оросута і перебути з ним ще деякий час — день а

чи два, це він напевне вирішив для себе, псе ще десь шукаючи слів, якими

він зустріне оросута, коли наздожене його, чимдалі більше хвилюючись, відчуваючи неспокій і непевність на цій дурній довгій дорозі, яка зненацька

розділила їхні напрямки, він вилетів з горба у видолинок і втрапив очима на

далекий ще бій оросута з вісьмома вершниками, і тепер вже ніяка сила не

могла зупинити його.

Після дня, розпеченого кров'ю і сонцем, вечірня прохолода здавалася

насолодою спраглого, що дістався врешті до води. Тоді Айдар знайшов у

собі снагу зібратися, скласти усе, що вважав за потрібне, докупи і висадити

непритомного Данила на коня, потім прив'язати його до себе ременем і

нарешті спрямувати коня у належному напрямку.

Серед ночі, однак, вже виразно вчувався холод, кінь ступав поволі, і

важке тіло Данила гріло і тисло водночас на кипчака, що мав утримувати

всю вагу товариша, спираючись підборіддям на його плече, аби бачити

дорогу попереду. Від постійної напруги втома в Айдара вже відчувалась

неабияка, чимдалі більше відчував він і біль в нозі, раптом занила рука, яка

теж була добряче обдерта, муляло сідло, на якому удвох було невигідно

сидіти, тиснув непритомний Данило, а кінь чвалав повагом, ніби й сам

розуміючи, що слід берегти сили, допоки дістануться вони місця, де може їх

чекати вода і спочинок.

Холодна ніч тисла ззаду на плечі, й у втомі Айдар несамохіть горнувся

до розпашілого від жару Данила, відчуваючи дивну впевненість, що все

буде гаразд, тільки б вдалося довезти Данила до степового аулу.

— Айналайн! — шепотів він. — Будь здоровий, оросуте, аби тільки ти

був здоровий, аби тільки ти був здоровий, аби тільки минулося! Айналайн!

Маленький такий дурний оросут, утрапив під стрілу...

Він шепотів щось про себе ще і ще, ніби словами своїми підтримуючи

життя і сили Данила, ніби намагаючись відігнати злих духів, як бакси, що

замовляннями своїми виганяв з нього хворобу і біль, надихав силою.

Йому не спадало на гадку, що таких слів він давно нікому не говорив, може, й взагалі нікому, а те, що він шепотів Данилові, :іараз міг шептати

лише найближчому з братів, такої близькості він, син рабині, не мав ні з ким

із них, хіба що матері він міг би таке шепотіти, а таки й казав, коли вона

хворіла, коли він змушений був доглядати її, коли...


Так, так, ось воно! Коли що?

Коли вона довідалась, коли з жахом дивилась на нього, ще підлітка, який

переступив такий закон, за що, коли б дізналися, карали би смертю, який

посмів на батька, на все...

Як вона довідалась?

Здогадалася, коли він почав пропадати ночами, посилаючись, що йде

полювати, нічого, однак, не приносячи додому, що аж ніяк не було на нього

схоже, коли прилазив у материну юрту раненько-вранці, думаючи, що вона

давно заснула. Так і було попервах, аж поки не втратив Айдар обережність, як воно буває з кожним, осмілів, забув, що чинить, забув, що навіть поночі

кожна юрта може мати своє око, і щастя його, що саме мати помітила, як він

удосвіта вислизнув із юрти Шолпан, молодшої токал Багенбая, його батька, і жахнулась, і пішла десь у степ виплакатись, а коли прийшла, то син уже

спав мертвим сном, забувши про все на світі, навіть не помітивши, що

матері немає на її звичному ложі...

І тоді вранці, коли він прокинувся і хотів було вдатися до якоїсь

домашньої роботи, вона сказала йому. Вона сказала йому все, що думала, і

вдарила його по щоці, так ударила, що аж сльози покотились йому, юному

воїнові, з очей. Але не посмів він зірватися на гнів, бо вже зрозумів усе, не

посмів вибухнути, ощиритися, заперечити, бо над усе любив матір, саме її

любив над усе й над усіх, хоч як не пишався батьком, як не любив його, але

завжди тисло на нього усвідомлення того, що він син рабині. І при всій увазі

батька до нього він, Айдар, ніколи не буде його спадкоємцем, ніколи не

матиме права, яке мають усі його брати від інших батькових жінок. І все ж він

змалечку сподівався дива, подивлявся і захоплювався батиром Багенбаєм, аж доки батько не привів собі в аул нову токал, шістнадцятилітню Шолпан з

роду тюре, з ханського роду чінгізідів, тих, які від якогось прадавнього

коліна вважали себе нащадками знаменитого Чінгісхана, численні діти

котрого мали таких самих численних нащадків і по цілому казахському

безкрайому степу, і в усіх далеких далях, як здавалось Айдарозі, рід тюре-

чінгізідів завжди стояв вище за всіх. Так велів закон роду, так повелось, так

мало бути.

Багенбай вихопив юну Шолпан з полону під час однієї з сутичок із

ойротами просто з сідла чужинця, якого пробив своїм могутнім списом.

Врятована від чужинських загарбників дівчина, якого б походження не

була вона і якого б; походження не був її рятівник, за степовими законами, могла при бажанні воїна, що врятував її, стати його дружиною.

Шолпан була на диво гарна, та ще й дочка одного із синів султана

Молодшого жуза Сарсинбая.

Багенбай привіз її в аул, поставив їй чудову білу юрту і весь вільний час

тепер проводив у неї.

Плакала ночами Айдарова мати, засумував і Айдар. Він уже підріс на той

час, шістнадцятий рік його повнив силою, міць у ньому буяла, й коли він

побачив Шолпан поряд з батьком, завирувало в


ньому щось таке, чого він не міг ні пояснити, ні визнати навіть потайки

самому собі, але ніби перетяло його щось на повному ска-ку, як стріла, що

намертво забила іскрометного тулпара.

Скочив на коня, як тільки батько повів дівчину у юрту, і помчав у степ.

Вітер хльостав йому в обличчя, а він пришпорював коня, гнав його

чимдуж і раптом відчув, що сльози течуть йому з очей — чи то під вітру, чи

то болю й образи на все на світі, чи то від розуміння приниження власної

матері, яка тепер вже ніколи не буде улюбленою дружиною батира, його

батька, чи то від гарячих очей жінки, під якої не відводив погляду і яка, здавалось, раз у раз позирала саме на нього, саме так, як хотів би він, щоб

дивилась на нього отака дівчина, як Шолпан.

Час минув. За півроку Багенбай знову вирушив у військовий похід, і не

було його довгі місяці. Шолпан потроху прижилась в аулі. З дитиною, щоправда, не ходила ще, і старші жінки Багенбая почали поговорювати, чи

не безплідна вона, бо зло на неї, як на всяку молодшу улюблену жінку, не

могли не таїти і злораділи тому, що ще не мало під собою ніякої.ознаки

правди. А все ж, а може? От тоді згодом Багенбай перестане її цінувати. Що

ж то за жінка, що не родить чоловікові від нього нащадка?!

А Шолпан, як часто велося в тих ханських родах, мала норов крутий і

свавільний, швидко зрозуміла свої права й можливості в родині Багенбая. А

таки були вони, бо все найкраще Багенбай зараз віддавав їй. І юрту їй

поставив білу, чепурну, і туленгутів-рабів їй дав до послуг, бо, як і в

кожному аулі, були тут свої невільники-туленгути, що робили чорну роботу

і не мали ніяких прав. Ось із таких була мати його, Айдара, із таких.

Зо два місяці минули, відколи Багенбай поїхав з аулу, і чи не вперше

Айдар не шкодував так за батьком. Холодом відчуження повіяло до нього

через усе, що сталося, холодом, який мішався з болем, щемом і бажанням

вирватися й собі геть, на війну, кудись, де міг би він виявити себе, показати

свою мужність, довести колись, що він не гірший за батька.

Уникав він зустрічей з Шолпан, але так довго не могло бути, і

зазнайомився ближче, навіть заприязнився, і стало йому від того якось

легше, ніби більше вибачав батькові сподіяне.

А Шолпан ніжилась у м'яких кошмах, розчісувала своє довге, мало не до

п'ят, волосся, дивилася скоса на Айдара й усміхалась. Раз у раз просила те

чи інше, якоїсь допомоги, якоїсь поради.

Айдар почав учащати до юрти Шолпан.

І врешті сталося те, що мало статися, що десь було написано у книзі

життя, що означало виламану і викривлену дорогу Айдарову у житті, і те, що сталося, було тільки початком.

Якось він забіг у юрту Шолпап вже надвечір, повернувшись з

полювання, бо обіцяв їй уполювати лисицю, і врешті звір, якого підстрелив

того дня, видався йому гідним подарунка, таку мав пухнасту шерсть, таку

лискучу і таких гарних відтінків. Чудова шапка


може бути для батькової токал, думав Айдар і, простягнувши жінці

подарунок, раптом завмер, бо помітив у її очах якийсь дивний вогонь, ніби

полум'я палахкотіло у глибині чорних очей.

Вона лежала на кошмі, не встала, коли зайшов Айдар, а тільки міряла

його поглядом, а потім сказала принести їй лисицю ближче.

Айдар підійшов і простягнув їй впольовану здобич, рука її несамохіть

торкнулась його руки і раптом не відпустила її.

Усе в глибині душі впиралося тому, що мало бути, все в Айда-рові

кричало — ні, ні, ні, але багаття палахкотіло в очах Шолпан, палило його, і

він втратив самовладання, відчуття часу і себе.

Що робиться з кожним юнаком, коли він вперше пізнає жінку? Що

робилося з Айдаром, коли, кинувшись у провалля, знаючи всі жахи його і

небезпеки, він отямився десь лиш під ранок, коли Шолпан прошепотіла

йому на вухо, що треба йти, нехай приходить увечері.

Він закохався в Шолпан відразу, з першого ж погляду, з першої зустрічі

їхніх очей, і, як казала вона йому, його вона теж уподобала відразу ж, але

доля була інакшою, доля була жахливою, страшною.

Що було робити, як було жити?

З яким жахом чекав Айдар повернення Багенбая!

А минуло відтак майже півроку, коли одного вечора затупотіли коні біля

аулу і появився батир Багенбай зі своїм загоном. Повернувся з перемогою

над джунгарами, із здобиччю і славою.

І привіз розкішні подарунки улюбленій своїй дружині Шолпан.

Айдар не спав ночами, весь час пропадав на полюванні, рідко коли

потрапляв на очі батькові.

Аж той якось сам закликав його. Подивився на сина, побачив змужнілі

риси, майже суворий вираз обличчя, міцну, хоч і худорляву, статуру юнака і

сказав, що наступного разу забере його з собою в похід. Вже воїн з Айдара.

Це сповнило юнака щастям, аж очі заіскріли, він лише запитав, чому не

зараз.

— Тому, — сказав батько. — Я сказав — наступного разу. Все.

Багенбай поїхав у Туркестан із своїми воїнами, бо Есим-хан готував

новий похід і скликав усіх у столицю степового ханства.

Ось тоді й почалося знову.

Вже не мав стриму Айдар ніякого, почав забувати про обережність, бо

щастя, яке спізнав він з Шолпан, було тимчасове і вкрадене, а відтак ще

вабливіше і солодко-болюче. Він знав, що не дай Боже вийшло б усе якось

на яв, то не зносити йому голови. Але ж зупинитися вже не міг ніяк і ні

перед чим.

Ось так і вислідила його мати і вдарила по щоці, а тоді заплакала, лягла

в куток і не вставала довго, як виявилось, захворіла на важку лихоманку. Чи

то вона вистудилась, коли ніч сиділа, плачучи на березі озера та очікуючи

загулялого гріховодника сина, чи просто не витримала перенапруги від

того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і

примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не

хворій. Видужай!»


Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від

його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.

Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав

Айдарові збиратися.

Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в

Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.

Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай

свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в

боях з джунгарами.

А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з

батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.

Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні

пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на

місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і

Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими

джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями

кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною

любов'ю, таким краденим коханням.

Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з

Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і

собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись

удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...

Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити

лютим вогнем.

І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому

на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.

Але розплела його доля. І він теж.

Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби

зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому

горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже

воїнами в його дружині.

А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще

небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому

осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.

Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на

довгий час, а коли народила сина — влаштував Багенбай бучний той. Айдар

сидів на святі, дивився на Шолпан з


немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а

найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в

його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?

Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його

приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і

вдарила по степовому війську.

Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських

воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний

кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями

до ташкентського зіндану.

Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?

Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала

його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.

Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як

прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він

зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно

скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.

Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися

силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби

вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле

густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти--тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не

винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська — все

разом, і тому саме тут і оселились осілі кипчаки. Хоч і зневажали їх кочови-

ки, але ці мали своє життя, свої звичаї, свою родову честь, і, врешті, як і

ведеться в степу, — кожному своє, май тільки в собі честь і мужність, правду і добро, тоді знайдеш і повагу, і віддяку, і шану.

Так його вчили, Айдара, так йому співали з дитинства акини-жірау

народних пісень, так мовили приказки і прислів'я. Так мало бути, і так було.

Данило поправлявся поволі, і в цьому гірському аулі довелося їм

затриматися надовго. Важко було розшукати тих далеких родичів, але

віднайшов їх Айдар, та й так, коли гість приходить у дім, та ще поранений, та ще потребує допомоги, то в кожній юрті його приймуть, скрізь йому

дадуть і притулок, і допомогу — це закон степу. Гостинність — над усе.

Минуло кілька тижнів. Данило вже почав виходити з юрти на повітря, робив невеликі прогулянки в степ, але, як сказав місцевий бакси-шаман, ще

рано йому в дорогу, ще має побути в них. Нехай.


Айдар допомагав родичам у роботі, зазнайомився з удовичкою, що

лишилася сама із двома дітьми після одного з набігів, які емірське військо

робило на степовиків, і чимало часу проводив у неї в юрті, допомагаючи їй, чим міг, у роботі.

Данило часто сидів біля юрти, вдихаючи степове повітря, і за тичкою

почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши

цим симпатії селян.

Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те

хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його

крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І

щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не

вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут у

землеробстві, то і його про щось питали старі казахи, радилися з ним, вирішуючи, однак, по-своєму, але вчули, що і думка прийшлого може бути

десь-таки та корисна.

Якось надвечір примчав зі степу змилений вершник, зупинив коня

майже на повному скаку посеред аулу, та ледве зіскочив з нього, як кінь

упав, задиханий, не в змозі підвестися.

— Загнав коня, — сказав старійшина. — Що сталося? Куди пря-. муєш?

Вершник був зовсім юний, майже одних літ з Айдаром як на вигляд, обличчя його було скошене болем і очі сумні, але він усміхнувся крізь силу і

привітався.

А тоді зняв з-за плеча домбру, що висіла ззаду, і заспівав: Спитай, із якого я роду, мій хан,

Скажу я, із давнього роду найман.

Я тих втішаю, хто гніву зазнав,

Хто втратив радість і мирний сон,

Хто від бід своїх жаху зазнав,

Хто терпіти біду має знов та знов.

Біди зазнає від султанів народ,

Зрадливість і скнарість в них вищі з висот,

Султана Касима клену за біду,

Від псів його незабаром впаду.

Співця запросили в юрту, і він розповів свою історію. З раннього

дитинства, маючи той чистий і сильний голос, яким він зараз полонив весь

аул, він, Асан, мандрував разом із знаменитим на весь степ жірау Жанібек-

батиром. Жанібек був славний воїн, уславлений в багатьох військових

походах і боях, але не меншої, а може, й більшої слави зазнав він як

мандрівний співець жірау.

Завжди був біля нього хтось із учнів, який незабаром став також

відомим жірау, навчаючись у Жанібека.

Жанібек вже був старшого віку, й Асан, сирота, якого узяв до себе в

науку Жанібек, так і лишився при ньому, хоч вже виріс і сам став досить

відомим жірау, сам складав пісні, і навіть тут чули не лише про Жанібека, але й про нього, юного Асана-жірау.


Султан Касим, відомий здавна своєю жорстокістю і немилосерд-ністю, ненавидів Жанібека і його гостре, влучне слово.

Після поразки війська султана Касима, який очолював як воєначальник

усе ханське військо, Жанібек виступив проти султана з піснею, в якій казав, що все те, що радили султанові, він відкинув, внаслідок чого загинуло

стільки воїнів і військо зазнало поразки.

Султан наказав схопити Жанібека, але той у відповідь вихопив меча.

Розлючений султан схопив лук і, пустивши стрілу, забив Жанібека на місці.

У війську почалися незадоволення, більшість засудила дії султана

Касима, чимало батирів і джигітів відверто обурювались вчинком султана.

Але той виставив свою особисту дружину і сказав, що коли хтось підійме

проти нього голос, а не те що зброю, буде так само знищений на місці. Бо

тільки в єдності, в покорі кожній дії султана, та ще воєначальника, може

триматися у війську порядок.

— Жанібек-жірау був для мене і батьком, і братом, і товари

шем — усім, що я, безрідний сирота, надбав на цьому світі. Його

смерть знищила моє життя, і я вирішив відомстити султанові Каси-

му. Довго чатував я біля його юрти, довго вишукував можливості, але нічого не вдавалося мені, його пильно стерегла охорона, і я

зрозумів, особливо після вбивства Жанібека, — мені самому не дібра

тися до нього. Я поховав Жанібека в степу, насипав курган над

його могилою, плакав там, як дитина, цілу ніч, несилий відійти

звідти. А тоді зрозумів, що єдина і найголовніша моя зброя — це

пісня, це те, що заповів мені Жанібек. І нею можна теж, як зброєю, перемогти ворога. І я склав пісню там, на могилі Жанібека, удосві

та, поклявшись ніколи не осоромити його пам'яті, завжди бути

вірним йому, Жанібеку, якого люди прозвали Добрим.

Я лишився у війську і почав співати свої пісні. Одна за одною складав я

їх. Я співав про правду і силу людини, про радість і щастя, яке віднімають

багаті у бідних, про зло, яке ніколи не буде непокараним, про добро, яке

завжди знайде віддяку. І про султана Касима, як знак біди і горя, жорстокості і сваволі, як знак смерті, що закарбована на його чолі.

Касимові донесли, і він наказав схопити мене. Але мене попередили, і я

зміг утекти, ледве схопившись на першого-ліпшого коня.

Асан-жірау не говорив, він співав це, і тиша панувала довкола, бо голос

був високий і чистий, пісня — пронизливо-болюча, і здавалося, що співає

юнак останню свою пісню, немов смерть розпростерла вже свої крила над

ним.—За мною погоня, отож я не можу лишатися у вас, бо й на вас

упаде біда через мене. Султан Касим прагне моєї крові, бо думає, що, вбивши співця, можна вбити пісню. Але вічно житимуть пісні

Жанібека і мої, може, теж, — запам'ятайте їх, люди!

В цей час забіг у юрту хлопчик і сказав, що до аулу скаче загін

вершників.

— Ось вони. Це за мною, — підвівся на ноги Асан. — Я піду.


— Слухай, хлопче, біжи в гори, там вершники тебе не діста

нуть. Понад озером приховайся в комишах, а тоді — в гори. Потім

ми тебе викличемо, коли вони заберуться геть.

Асан знизав плечима, поправив ніж на поясі і лук зі стрілами, якого так і

не зняв з-за плеча. Домбру свою закинув за спину, ви-йшов з юрти і

поспішив до комишів над озером.

Айдар мовчав, вражений. Не встиг нічого спитати ні про батька, ні про

те, що і як там у війську, бо ж султан Касим був воєначальником, коли він

потрапив у полон у Ташкенті, і це джигіти Касим-султана зараз полювали за

Асаном-жірау, ті, з ким разом він воював, був поряд у боях не один вже раз.

Він було зрадів, коли Асан-жірау сказав, хто він, бо була нагода спитати, де перебуває військо, що там і як-з його рідними... А зараз все ламалося на

очах, життя знову ставило перед ним загадку, швидше навіть — тенета, з

яких він мав виплутатися, розібрати, що і до

чого...

Він знав про жорстокість Касим-султана, знав, що не любив його і

Багенбай-батир, його батько, знав багато чого, але то все було поміж своїми, то було, але мало інший вигляд, коли дивитися на це зсередини. А зараз? Як

же зрозуміти усе зараз?

Такий чудовий, такий симпатичний Асан, такий співак і поет — і така до

нього несправедливість! А Жанібек-батир?

Айдарові ставало моторошно і дико чути, як загинув Жанібек-жірау, як

по-дурному. Як безглуздо, як несправедливо!

Асан біг до озера в очерети, коли загін із кільканадцяти чоловік

підскакав уже до аулу і широкоплечий, могутній на вигляд і похмурий воїн, очевидно начальник загону, вигукнув:

— Де він, цей зрадник, затятий ворог нашого султана? Швидко

кажіть, а то зараз зметемо ваш аул з лиця землі!

Та хтось із воїнів-прибульців, видно, таки помітив, як Асан побіг до

озера.

— Він там, — гукнув воїн, — видно, побіг до озера, їдьмо туди!

Вершники розвернули коней і помчали до озера. Що таке піший

проти кінних, та ще кількох. Серце Айдарове защеміло, і він мимохіть

схопився за зброю, коли вчув на плечі своєму важку руку оросута.

— Тихо будь! Нічого тут не вдієш, лише сам голову покладеш.

Безглуздя. Чекай! Може, він ще якось сховається! Чекай і отямся!

Але серце рвалося допомогти Асанові, підтримати його, захистити, хоч

розум і заперечував. Це справді було зараз безглуздо, намарно.

Увесь аул висипав зараз із юрт, і погляди селян були спрямо-вані до

озера, куди помчали вершники, вже прочісуючи прибережний очерет, проганяючи коней крізь високі комиші і зарості лозняку, і врешті дісталися, видно було з аулу, схилу гори, що нахилилася пологим узбіччям до озера.

— Ось він, дивіться! — вигукнув хтось, і всі завмерли, враз по

мітивши постать Асана, що видряпувався схилом гори вище й вище.


Вершники зупинились, але тільки частина продовжувала за миті, знову

гонитву, а інша помчала довкола гори.

— Вони хочуть оточити його зусібіч. З того боку гори теж мож

на на неї вибратися. Це вже далі гори вищі і схили такі круті, що не

видерешся, а тут з того боку просто провалля. Якщо він не встигни

перебігти по хребту вище, аж на ту високу гору, то все — йому

кінець! — це сказав старійшина, сивий, з ріденькою борідкою, що

нещодавно так шанобливо і поважно приймав гостя жірау, а зара:і, здавалось, на очах постарів і змалів, згорбився, тільки очі світили, як у беркута, — насторожено, зі стриманою силою і напругою.

Воїни Касим-султана вибиралися вище й вище навздогін Аса нові, який

вже помітив переслідування і поспішав, розуміючи, напевне, що йому слід

якнайшвидше видертися на гору, де він ще може мати сподівання на

рятунок.

Однак на якомусь схилі він раптом зупинився, вихопив з-за спини лук і

послав у переслідувачів стрілу, потім ще одну. Ті прилягли за камінням, але

тільки-но Асан рушив далі, як і вони схопились навздогін.

— Не стріляють, — сказав Данило, — отже, хочуть взяти жи

вим...

Айдар мовчав. Йому одібрало мову. Не мав сили на жодне слово. Що

було тут казати?

Асан дібрався майже до вершини, пласкої і широкої, по якій можна було

вже бігти. Звідти особливо виразно усе було видно мешканцям аулу, які

спостерігали за тим, що діялось.

Але тільки він опинився на вершині і побіг туди, де нижча гора змикалася

з вищою, з протилежного боку гірського плеса вибігло кілька постатей.

Воїни Касим-султана. І він закляк на місці. Шлях було відрізано.

Натовп охнув і знову завмер. Немов луна прокотилася між людей і

захлинулася від жаху.

Ті, що переслідували його ззаду, теж видряпувалися вже на гору. Асан

вихопив лука і почав випускати стріли одна за одною. Видно було, що

когось поранив а чи забив, бо упав один з переслідувачів, потім другий, потім ще один.

Асан стріляв у різні боки, відходячи далі й далі, і скільки в нього було

ще стріл, не знав ніхто, але вони повинні були скінчитися, і це мало

означати, що йому кінець.

Переслідувачі йшли на нього вже широким півколом, розуміючи, що за

щитами вони якось та обороняться від його нечисленних стріл, однак

вичікуючи, не поспішаючи, бо ж хто хотів напоротися на стрілу, коли й так

було зрозуміло, що бунтівному акинові не втекти нікуди.

Асан стріляв, спочатку прилаштувавшись за широким каменем, а потім

раптом встав на повен зріст, тримаючи напоготові лук зі стрілою.

Переслідувачі не стріляли. Зупинились, очікуючи.

— Певне, остання стріла, — прошепотів Данило. — Все.


Айдар мовчав.

Асан йшов до краю скелі трохи боком, тримаючи лука зі стрілою

напоготові, і зупинився на самому краю, звідки ззаду відкривалось те

камінне провалля, про яке говорив старійшина.

Від переслідувачів його віддаляло якихось ще метрів зі сто. Вони теж

попідводились, але наближались до нього, зігнувшись і закри-ваючись

щитами.

Мить стояв Асан, дивлячись на них, тоді звів лук проти своїх порогів, і

вони заклякли на місці.

А він несподівано повернув лук і, напнувши тятиву, випустив стрілу

просто в небо і ще мить не відривав від неї погляду, доки попа летіла вгору.

Потім кинув на землю лук і вихопив з-за пліч домбру.

Переслідувачі вже йшли на нього в повен зріст, не криючись, але і не

надто поспішаючи, просто йшли вперед, переконані у своїй абсосолютній

перемозі, хоч в руках їхніх не чулося ще тієї цілковитої певності, яку має

мисливець, коли вже витяг звіра з капкана, а пише та, яку має мисливець, коли бачить, що звір у капкані, вже спійманий, і лишається лише вміло

схопити його.

І раптом пісня покотилася луною над степом і горами, пісня

талановитого юного поета, акина Асана-жірау. Голос його дзвенів і рвався

високо поза хмари, як та стріла, яку запустив він останньою в небо, і такий

сильний і пронизливо чистий він був, що чутно було Його і в аулі, і, здавалося, на багато-багато кілометрів навкруги чи на увесь казахський степ, що ніби принишк, прислухаючись до пісні Асана.

Небо, ти. дало мені щастя на юні мої роки, щастя жити, як

вільний птах серед привільного рідного степу, щастя

співати, як птах, і жити, як випущена на волю стріла. Але

стріла моя падає. Я спізнав радість любові і вірної

дружби, . я спізнав радість опіки і віддав їй усе, що мав, але

прийшла біда невідворотна, як смерть, і перетяла стрілою

моє щастя, / перетяла стрілою мою радість і мою пісню, зло

і ненависть будуть покарані, колись відомстить хтось і за

мене, і за Жанібека, мого друга і брата, мого вчителя й

батька. -Я любив життя і людей, люди, пам'ятайте

Жанібека і його пісні і пам'ятайте Асана-жірау, який пішов

од вас, повний любові до вас!


Воїни Касим-султана вже підходили ближче і ближче. Ще кільки кроків — і вони

схоплять Асана. Але він враз замовк, підняв обоми руками за кінці над головою

домбру і, ступивши крок назад, так і не повертаючись, прямий, як струна на

домбрі, рівно, усім тілом відхиляючись назад, упав у провалля.

Натовп в аулі охнув, жахнувшись, залементували жінки, заплакали діти, зціпили зуби чоловіки.

— Ненавиджу, — сказав Данило, — ненавиджу всіх їх, усяких й усіх по всьому

світі, багатих і ситих, всевладних і ницих, які вбивають волю, і пісню, і правду.

Ненавиджу!

В очах у нього стояли сльози.

Айдар мовчав.

Потім, не мовивши й слова, повернувся і пішов у юрту, де жили зараз вони з

Данилом, і коли Данило згодом прийшов туди, він лежав мовчки, повернувшись

лицем до стіни. Данило не зронив ні слова, посидів трохи, а потім вийшов геть і

пішов до озера.

Темінь, що почала наповзати на Айдара, як важка хмара на небо, чимдалі

більше закривала йому світ. Коли впав у провалля Асан-жірау, немов обірвалась

струна на домбрі, на найвищій, вкрай щемливій ноті, світ потьмарився Айдарові

зовсім. Він пішов у юрту, майже нічого не бачачи перед собою, ліг у кутку і

дивився у той чорний морок, яким став зараз для нього навколишній світ, яким

ставало для нього й власне життя, і все, що він пережив, що передбачив і відчув за

свій короткий ще вік. В цю мить ніщо нічого для нього не означало, панувала

темінь, завмерла в ньому думка, застигли почуття, змертвіла свідомість.

Він не думав, що буде далі з ними тепер, з ним і оросутом, не думав і про те, що у війську жорстокого Касим-султана є і справедливі, й добрі люди, є справжні

джигіти, є видатні батири, як його батько, і гарні, чесні воїни, як його брати. Не

думав про те, що живе десь матір, виплакуючи очі за ним, як за загиблим, що десь

няньчить дитинча жагуча Шолпан і що дитинча це може бути його власним сином, що він, вивільнившись від полону, від смертельної небезпеки разом із цим

великим-і добрим, як виявилось, оросутом, незабаром добереться все ж до рідні, знайде своє місце у війську і далі житиме життям воїна, а колись і голови родини, батька законних дітей, може, й голови роду...

Все могло бути ще в його житті, все могло і мало ще статись, але зараз — ні.

Зараз — суцільна темінь, ніби смерть чудового акина, юного і чесного, вірного

душею високій дружбі і справедливості, смерть Асана і смерть Жанібека від рук

його, Айдарового, воєначальника, Касим-султана, була цілковитим безглуздям

життя, жорстокою несправедливістю, яка аж ніяк не вкладалася в Айда-ровій

голові і яку, однак, треба було пережити, перестраждати, перебороти і вертати під

знамена того ж Касим-султана, бо ж він, за велінням Есим-хана, володаря усього

казахського степу, командував зараз загальним військом степовиків, а ватаг

військовий був з нього неабиякий. Але ж де в ньому людина, де в людині

знаходить-


ся людина? Хто ця людина, яка вона, хіба взнаєш її з вигляду чи з

дрібних вчинків?

Хіба знаєш того, з ким не був у подорожі, — каже народна приказка. Довіряй

не тому, кому хочеться вірити, — каже інша приказка, - а тому, на кого можеш

спертися.

На кого може спертися він, Айдар? Хіба що на батька! Єдина людина в його

житті, яка завжди була для нього прикладом, яку він оюожнював і яку, піддавшись

первинній пристрасті, в чомусь та зрадив. Батько, довідавшись, ніколи б не

пробачив йому, ніколи. І був би правий.

То як же на нього зараз опертися, коли боїшся його, часом ненавидиш, бо він

несамохіть одібрав у тебе те, що могло стати основою твого життя, твоєї родини, твоїм особистим щастям. . він не винен. А винен сам Айдар. Тоді мусив кинутися

батькові в ноги, коли вперше побачив Шолпан, тоді визнати, що закохався, що ось

вонаа, єдина, віддай її мені. Не зміг. Не стачило сил. І віку не стачи-ло, і певності.

Це не думки плелися в Айдаровій голові, це серед темені по-взли хижі змії, жалячи його й катуючи, нищачи його в самому собі, тавруючи його своєю отрутою, лише не вбиваючи до кінця, не добиваючи, не додушуючи.

Лише пізно в глибинах ночі забувся врешті Айдар важким сном, вщент

винищений тим, що сталося, і тим, що було в ньому і забулося за всім, затяглося

плівкою, замулилось буденним, пережитим

і здобутим. І ось все разом засліпило, відняло зір і розум і занурило

в темінь.

Коли воїни Касим-султана над'їхали знову до аулу, їхній ватаг вилаяв

мешканців, погрозив їм, що коли прихистять хоч одного з ворогів султана, аул

буде зметений з лиця землі, знищений дотла.

Після цього вони, розвернувшись, поскакали геть. Данило, ще важко дихаючи, все

ще вчуваючи часом біль у правому боці в грудях, хоч рана заростала і врешті він

таки майже видужав,- пішов геть до озе-ра і сів собі в комишах на моріжку і

задивився у воду.

Він бачив, що сталося з Айдаром, як вплинуло на хлопця те, що відбулося

тільки що на їхніх очах, що глибоко вразило і його само-го. До болю було шкода

того симпатичного хлопця Асана, що ніби заздалегідь сам прирік себе на

смерть.

Ось він, Данило, і зіткнувся віч-на-віч з кочовиками, з Айдаро-ровими

земляками, нехай з найгіршими, нехай з особистої охорони Касим-султана. І все ж

о,сь вони, чим не панські гайдуки, чим не ті, хто шмагав його канчуками, хто

цькував його псами, хто гнав його чи не через цілу Україну, аж доки він не втрапив

до російського кордону і не зупинилась погоня, якій таки не видали втікача, зму-

сивши, однак, вибирати — або видадуть, або ж негайно у військо, у рекрути, у

царську службу, у вояки.

Данило вдивлявся у спокійну поверхню озера і думав, який тут дивовижний, не

схожий на рідний йому український краєвид. Усе навколо, навіть лознякові зарості, верболози, тут, біля цього озера,


схожі на наші, але інші, тонші, делікатніші, і листочки на них вузенькі, гострі — ніби прорізи азійських очей, а все ж — скільки схожого в долях

людей, в переплетіннях людських настроїв, при страстей і життів.

І чому саме з ним доля завжди розпоряджалась так жорстоко: тільки

ледь замайорить десь на обрії привид щастя, спокою, втолс-ної жаги, відвзаємлених пристрастей, коли можна тверезо врешті глянути на світ і

почати думати хоч про будучину свою поважно, як одразу ж налітає вихор, смерч і все зносить, змітає з лиця землі то, що щойно ж будувалося і могло

вирости, вириває з позірного спокою й, немов перекотиполе, жене тим

вихором, аж доки не зачепить воно за щось посеред ген хоч би й цього

дикого казахського степу, який вони називають Дешт-і-Кипчак.

Впродовж усього цього часу він проганяв геть спогад про Зей-наб, бо це

боліло йому найбільше. То була свіжа рана, і єдиним гоєнням її було зараз

аж ніяк не думати про це, не дозволяти собі думати, не сягати спогадом у

найближче, і він вертав далі, у кілька років далі, коли так у чомусь схоже

розбилося те його перше, те, у що він почав було вірити, те, що могло стати

його долею назавжди.

Панна Ганя з'явилась у маєтку, як фата-моргана, як марево, про яке досі

ніби ніхто й не знав. Пан Голембовський і не згадував Данилові, що ось-ось

має приїхати його дочка, а може, й згадував, але Данило на те не звертав

уваги. Що було йому до панночки, яка мала приїхати? Просто не пам'ятав

про це, заглиблений у свої настрої й переживання, власне, хто він і що він?

В'їхав у панський двір кабріолет, чотирма кіньми запряжений, і ступила

на землю з нього панночка, тоненька, як стеблинка, з пишною зачіскою і

синіми волошковими очима, у білій мереживній сукні. Данило, що вийшов

саме зі стайні, отетерів, і захололо йому всередині.

Такого він ще не бачив, такої дівчини він ніколи не бачив, навіть уявити

та й то не міг. 1 ото було воно, те маленьке ніяке дівчатко, яке вислав кілька

років тому пан Голембовський на освіту та виховання десь до великих міст.

Данило знав, що раз у раз їздив пан до доньки, та й пані частенько

від'їжджала кудись чи до Варшави, чи до Кракова, десь там мали вони

будинок, де жила впродовж зими пані Голембовська разом з донькою, а пан

Семен і собі наїжджав до них, лишаючи и останні роки Данила за старшого

при маєтку, бо старий управитель помер внезабарі після старого

Голембовського, і пан Семен вирішив, що нема чого ставити іншого — й

сам дасть раду невеликому маєтку, що лишився після усіх його витрат за

молодих років. Так і велося, і ось згодом вже й Данило раз у раз керував

справами ц панському домі, а що був досить грамотний і на господарстві

розумівся, то все виходило в нього неабияк, отож пан був з нього задо-

волений, і все рухалося якнайкраще, якби не... Якби.не оті думки, що вилися

в Даниловій голові, — про цвіт папороті, про заповіт


старого Сокири, про своє життя, яке йшло за чужим потоком, не знайшовши

власного, не вибравши свого шляху.

Панночка помітила Данила і позирнула на нього трохи зацікавлено, а трохи

здивовано, помітивши непересічний і виразний інтерес, челядника до її особи, а

за мить знизала плечима, гордовито повела головою і пішла в дім.

Данило стояв в отупінні, бо щось зненацька немовби вдарило його, щось

ворухнулось у ньому досі незнане, і він трохи згодом, отяммившись, заборонив

собі думати про панночку, дивуватися її вроді й граційності, а щоб ще більше

збити усе, пішов поночі до вдови Горпини, але її обійми раптом стали для нього

чужими й порожніми. Все було прісним і ніяким, аж Горпина перепитала його, чи не

хворий. Ніщо не рятувало від відчуття порожнечі, і він згодом' пішов геть додому і

влігся цього разу спати не у себе в покої, а просто на горищі в клуні, щоб хоч тут

відчути себе якось вільним. Щоби через запах сіна й жування корів, що долинали

з хліва, і переступання кінських ніг у конюшні вернутися хоч на мить назад по

себе самого, нероздільного з самого дитинства з усім, що зараз оточувано його, серед чото й він відчував себе частиною природи.

Так він заснув, трохи змирений тим, що було навколо, забувши про Горпину, про пана й панночку, про все на світі, тільки вдихаючи запах сіна, що таки

зап'янив його аж до сну.

Минав другий тиждень. Пан Голембовський сам був захоплений власною

донькою і охоче показував усі свої сільські розваги, з-поміж яких фехтування з

Данилом і полювання з ним займали неабияке місце.

Панна Ганя спершу проводила час весело, бо все їй було в но-вину на селі, сміялась з батькових жартів та дотепів, захоплювалась умінням батька фехтувати, посміювалась разом із батьком над його розповідями про те, як Данило вчився

грамоті або ж як він вчився фехтувати.

Данило нітився при цьому і нервував, вигляду не подавав, але при фехтуванні

з паном раптом виявив таке вміння, що панові Го-лембовському довелося

поступитися, відступити. Він розлютився, Й Данило опам'ятався і, як це

траплялось вже не раз, піддався панові, хоч почував вже віддавна, що

спроможний будь-коли перемогти пана.

Але пай не змагання з ним влаштовував, а собі забаву, а зараз ще й виставу

для доньки. Оговтавшись, Данило згадав, що повинен знати своє місце, що він

чернь, челядник, панський слуга, а не хтось інший. І він, піддався саме в ту мить, коли напевне знав, що дістане пана легко і просто, коли пан вже вибився з сил і

почав дратуватися й лютувати. Він дозволив панові вибити шпагу собі з рук і, опинившись без зброї, стояв проти спрямованої йому в груди і пінської шпаги, що

розірвала на ньому сорочку, дряпонула трохи й шкіру, бачив задоволене

перемогою панове обличчя і, скосивши очі, зауважив погляд панни Гані, який

видався йому зовсім-незрозумілим, бо в очах її не було того тріумфу, яким зараз

світилося


обличчя її батька, а навпаки — Данило зауважив якусь досаду й співчуття до себе.

Це здалося так, подумав він, просто хотілося, щоби так було, і відвернув

погляд від дівчини.

Але потім, коли дивився на панночку, раз у раз ловив її погляд на собі і

почував себе ніяково, ніби зазирала панна Ганя йому в душу, ніби пронизувала

його своїми блакитно-зеленими очима, і ставало Данилові моторошно, ніби

зненацька голий опинився перед цим поглядом, і він одвертався, цурався панночки, лише звіддалік раз у раз милуючись її вродою. Але панночка сама заговорювала з

ним, часом перестрівши його десь у дворі або ж заставши при якійсь роботі, а якось

просто прийшла до його челядницького покою на першому поверсі панського

будинку, і Данило розгубився, підхопившись з місця, а панночка Ганя засміялась

широко, іскристо і зажадала, щоби Данило вирізав для неї з дерева, коли зможе, лісову царівну.

— Ось як ти собі бачиш лісову царівну? Можеш таке уявити?

От зроби для мене таку річ! А я тобі віддячу.

Данило негайно взявся за роботу, вистачило в нього на тиждень колупання в

деревині, аж урешті приніс своє різьблення панночці, і вона здивовано й

захоплено дивилась на голу дівочу постать, що немовби виростала з дерева, вкритого густою крислатою кроною, і раптом зиркнула на Данила, що стояв, хвилюючись, аж кров відлила йому від обличчя.

— Так це ж!.. Ну й ну!..

Вона нічого не сказала, але побачила, зрозуміла. Дівчина — лісова царівна —

вочевидь була дивовижно схожа на саму панночку Ганю.

Панночка хотіла чимось віддячити Данилові, полізла кудись у шухляду, але

Данило категорично заперечив, поклонився і пішов геть, майже щасливий, сам не

знаючи чому. Бо вона не розгнівалась, не розлютилась й не стала нічого

коментувати, їй сподобалась Данилова робота, їй усе сподобалось, і це

найголовніше, бо вкладав він у те різьблення багато свого, багато себе, ніби щось

ізсередини промовляло з нього самого через те дерево до неї. .

Але відтоді Данило почав сторонитися панночки Гані ще більше.

Намагався не потрапляти на очі зайвий раз, уникав розмов, відпо

відав короткими, чіткими «так», або «ні», або «прошу», «будь лас

ка», і все.

Це дратувало панночку, але вона й далі продовжувала заговорювати з Данилом

і допитуватися у нього про щось зовсім випадкове, що, по суті, великого

значення, власне, для неї не мало.

Що вона хотіла від нього? Й сама б не змогла відповісти на це питання, аби

хтось задав їй таке впрост.

Але не могла не впадати в око вся статура Данилова, його міцне, м'язисте і таке

зграбне тіло, його рухи, що нагадували рухи великого, спритного і сильного звіра, не можна було не замилуватися ним, коли він фехтував з паном, подеколи

роздягнувшись до пояса. Він був у розквіті своїх молодих сил, двадцять п'ятий вже

йому йшов, і вираз обличчя, і весь його образ говорив про дорослого, сильного


і гарного чоловіка. Але плебея від народження, селянського сина, пригрітого паном сироти-челядника...

Панночка Ганя все знала, вона все розуміла.

«Просто мені цікаво на нього дивитися, — казала вона собі, — як-от

роздивляються на гарного звіра. У кожному разі, добре, що серед цих

хлопців є хоч єдина пристойна людина, бо з ким тут ще розмовляти, окрім

батька та мами? Ну, і взагалі, мене бавить його трохи подратувати, таки

симпатичний парубок...»

Чим більше панночка жартома загравала з Данилом, тим більше

замикався він і уникав її. Та від цього її загравання ставали ніби ще

одвертішими, хоча Данило розумів, що то все гра, однак ночами не міг

заснути, вчащав до Горпини. Але ніщо йому зараз спокою не додавало, і він

вже не раз кляв ту хвилину, коли панночка приїхала до села і раптом

позбавила Данила нехай хоч якогось, та сталого життя, хоч якогось

стрижня, — бо зараз що це?

Літо було в розпалі, Данила посідали суперечливі думки, позірно ж осе

котилося, як звичайно, аж якось пан із панею вирішили поїхати до

сусідського поміщика у гості на кілька днів, а панна Ганя уперлась, що хоче

спокійно побути сама, почитати і взагалі не має настроїв на гостювання.

Наступного разу обов'язково поїде, а зараз...

Пани від'їхали зранку, і Данило вчув дивний неспокій, коли молодша

пані лишилась керувати будинком, а не він, як зазвичай бувало. Зараз вона

була в цьому домі господинею, і він має коритися саме їй...

День минав узвичаєно, Данило опікувався господарськими справами, зазирав на конюшню, керував, виконуючи вказівки пана, усім, що діялось на

панському дворі. Панночка упродовж дня ледве вийшла зі своїх покоїв, бо

ще ж і день видався навдивовиж спечний, а під вечір закликала Данила і

наказала запрягати бричку, аби, коли стане прохолодніше, виїхати трохи на

прогулянку. Данило відповів: «Слухаю, пані», — і пішов, не підводячи на неї

погляду, власноручно запріг коня і згодом, сидячи на козлах за кучера, виїхав з панночкою в кабріолеті з двору за село, спрямувавши коня далі

дорогою, де високі верби, посаджені вздовж курного шляху, творили

затишну тінь, а в надвечір'ї повітря взагалі стало свіже й приємне, кінь

весело біг, без зусиль тягнучи легеньку бричку, а Данило на кучерському

місці відчував спокій і певне полегшення і водночас неспокій, що виринав із

найглибших його глибин і творив сум'яття, яке все ж не надто порушувало

приємне відчуття полегкості.

Данило не вникав у власні почування, просто поганяв коня і зосереджено

мовчав, а панночка зачинала розмову — спершу про погоду і врожай, про

дорогу і верби, а тоді раптом спитала, скільки Данилові років.

— Двадцять п'ять, — відповів Данило. І замовк.

— А ти й ще нежонатий! — вела панночка. — А чи скоро думаєш

одружуватись?

— Думаю, — відповів Данило. — Пора б уже, та... — замовк знову.

— Татусь казав, що ти маєш коханку тут. Якусь вдову. Це правда?


Данило відчув, як червоніє, і зрадів з того, що сидить до панночки

спиною, правлячи кіньми, і що вона не бачить його обличчя.

—Мабуть, правда, якщо ваш тато так казав, — відповів він.

—Ой, він таке про тебе розповідав, навіть уявити собі важко, ти такий

скромний і мовчазний на вигляд, ніколи не подумаєш...

Данило скептично усміхнувся, пославши чортів подумки панові, його

кпинам та розповідям про нього, Данила, своїй доньці, і тільки похитав

головою. «Якби ж ти, панночко, знала, що твій татусь розповідав мені про

себе, про свої походеньки у різних краях та в різні часи, та ще й тепер, та й

ось тут, та ще що він саме вчив мене усяким всячинам, та ще яким, та ще і

ще багато того, чого він нікому й розповісти не зможе. Може, тому вибрав

саме його, Данила, уподобавши ще й як об'єкт для своїх розповідей, а

переконавшись, що той ніколи нікому слова зайвого, ані пари з уст, то не

лише розповідав, а й вчив, а й показував, а й з власного живого прикладу

доводив... Звідти, та й тільки звідти, у Данила, сільського хлопця, усе те...

Та що пан міг розповісти тобі про мене? Твій батько? Заради жарту якісь

там дрібні деталі, що, по суті, ніякого значення не мають ні в його, Даниловому, житті, а пана вже сьогодні не так і цікавлять. А все решту? Ні, ти цього ніколи не знатимеш, бо є таємниці, які навіть і пана з хлопом

можуть зв'язати, коли то суто чоловічі справи... Ось так-от, панно Ганю!»

Так Данило міркував собі подумки, а панночка між тим вела далі своє.

—Тато казав, що незабаром тебе треба буде оженити, що він

над цим думає, бо, власне, виховав тебе...

«О так, він над цим думає, він таки мене виховав! Але ж він-бо й не дав

мені свого часу одружитися! А краще було б, аби я тоді одружився, як би не

велося потім, мабуть, було б краще, бо не мав би зараз в душі такого

сум'яття, не було б усього... А чи таки краще? Яким і чим би ти був тоді?

Чи, попри все те сум'яття, ти не дістав більших знань про все на світі, не

вибрався майже в управителі панського маєтку у свої двадцять п'ять?..»

—А ти маєш якусь дівчину на оці для одруження, залицявся до якоїсь

отак по-справжньому?

—Ні.

— Тоді справа ще довга. Бо що таке одружитися просто так? То швидко і

нехитро, а ось знайти того, хто твій суджений насправді, — то важка справа.

Ось до мене в Кракові скільки залицялося, навіть сватів засилали до батьків, ти просто цього не знаєш. Але я навідріз кажу — ні, і все. Бо вчуваю одразу, що не та людина, що вікувати мені з ним буде гірше біди... Оце я й утекла, власне, на село до батьків на ціле літо, бо там, у Кракові, вийшло так, що...

ну, словом, з очей геть —/то й з серця геть, так краще і для мене, і для

нього...

В Данилові ворухнулась несподівана ворожість до того невідомого

панноччиного залицяльника, аж здивувався собі, а відказав:


— Мабуть, панна має рацію, що так вчинила. Коли не до душі людина, то життя не буде, а оскільки чути в панночці людину високої душі, то має

знайти собі когось достойного, та ще й вік у панночки, куди поспішати...

— Мені вже дев'ятнадцять, Даниле, а скільки моїх подруг вже заміж

повиходило! На мене мама сварилась так, що аж де там... Каже, в дівках

лишуся, вже стара я, бо вона в шістнадцять вийшла заміж...

— Всяке буває. Хто коли... Кожному овочеві — своя пора. А ваші звичаї

панські мені невідомі, я все життя лише тут живу, ото й знаю, що бачу, тим і

живу, що відчуваю... Як рослина... чи тварина...

У словах Данила настільки вочевидь забринів сум, що панночка

похопилась з місця і заперечила одразу ж:

— Ти що це так про себе говориш? Людина повинна поважати себе, ким

би вона не була. Ти простий хлоп, а дивись — і письменний, і стільки всього

знаєш, і книги читаєш, і фехтування освоїв як чудово. Та й взагалі... Батько з

тобою, певне, не возився б, будь ти просто пересічний чоловік...

— Я простий хлоп, панночко, ще й бідного роду, сирота, оце правда, решта наносне. То пан зробив з мене собі іграшку, а вона, виявилось, ще

чогось і навчилась, ось і пішло. Зрозумійте лише мене правильно!

Він напівобернувся до панночки, трохи притримавши коня.

— Я глибоко вдячний панові Семену за все, що він для мене зробив, і

дуже прив'язався до нього як... до людини, тільки я знаю, що він, попри все, що нас зв'язує, всі роки бачить в мені передовсім хлопа, тільки челядника, може, в чомусь цікавішого для нього, ніж інші, потрібнішого. Але челядника, якого можна і одружити, і не одружити, і покарати, і приласкати. А сам він, той челядник, ніхто, просто собі хлоп. І все.

— А ти гордий, Даниле, навіть надто гордий, як виявляється. Ніколи б не

подумала, що таке в тебе у душі...

Данило метнув на панночку погляд, і вона враз знітилась під його сіро-

синіми, наче блискавки зараз, очима, що немов пронизали її наскрізь, немовби побачили її усю зразу, якою вона є, що думає, і що в неї усередині, і що вона ще й не встигла подумати...

— їдьмо додому, — нервово сказала панночка.

Данило повернув коня і погнав його швидше. Мовчки вони приїхали до

садиби, завернули у двір, де Данило скочив з козлів і протягнув панночці

руку, допомагаючи зійти з брички. Мить, коли він тримав її пальці, підтримуючи другою рукою за лікоть іншої руки, мить, коли їхні пальці

торкнулись, блискавицею спалахнула в повітрі, й вони вже не дивились одне

на одного, вже кожен ховав погляд, дивився вбік, і панночка зійшла з

брички і подалася швиденько в дім, лише чутно було її кроки на дерев'яних

сходинках, що вели на другий поверх у її кімнату. Потім і кроки затихли.

Данило прислухався до звучання тих кроків, не здаючи собі й зараз

справи — навіщо, бо все здалося б цілковитим безглуздям, тільки б про це замислитись, але вслухався, як цокотіли черевички панночки

Гані по сходах, аж доки не завмер той звук, і лише тоді розпріг коня, завів

до стайні. А вже звечоріло, сутінки саме западали, і, не питаючи нікого ні

про що, облишив Данило ніби усі геть думки, забрався теж до власного

покою, замкнувся і почав було шукати заспокоєння у сні, але чи зарано ще

було, чи надто був схвильований розмовами на прогулянці з панночкою, тільки влежати не зміг, схопився з місця, узявся за шмат деревини, за ножа і

почав різати дерево. Завжди мав наготоване щось у себе в покої на такі

випадки.

Зараз довбав деревину, ще не знаючи, що то має бути, чого шукає в

цьому суцільному шматкові, що думає ця товща, що вона містить у собі.

Знав тільки, як завжди, що вималюється щось само, щось почне виявлятися, як крізь туман перед світанком обриси краєвиду, і тоді можна буде йти

зазначеним шляхом, тим шляхом, який вказувало йому в собі саме дерево.

Це найліпше відволікало його від думок, від сумнівів і вагань, і він

занурився в роботу, не бачачи часу, не помічаючи, скільки минуло відтоді, коли він узявся за різьбу, і отямився десь вже по півночі, коли заспівали

перші півні.

Дивився на те, що зробив, що виросло зараз із простого шматка

висушеної вільхи, і не йняв тому віри й сам. Ввижалося йому, що то було

справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він

марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині

у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на

жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він

зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!

Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але

не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.

Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов

тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без

стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а

може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.

Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у

тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.

Як квітка папороті.

Він поклав обережно квітку, яку щойно народила його душа, біля

дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого

більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як

вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її

припухлі вуста, як підіймаються


при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і

дивився...

Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.

В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто

здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:

— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?

Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.

Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи

своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.

— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?

Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись

розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити

шум, що означало б для Данила кінець.

І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так

володіти і віддавати себе, що все може бути отак.

Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.

Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а

далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер

чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.

Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:

— Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі

міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев

неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...

«Так, так, — думав Данило, — оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка

для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати її геть з дому, отож це тільки балачки».


Відказав же він панові як звичайно.

—Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.

Всякому овочеві свій час — так ви мені казали. Видно, мій ще не

прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.

Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких

найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж

до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не

зараз, пізніше. Але все ж — чому б не він?..

І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого

Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими

повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях

і біді?

І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію

знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і

віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»

«Ні, — кричало в ньому все в ту мить, — ні, ніколи, навіть якщо вийде

вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я

не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!

Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і

допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-

таки, можна!»

Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено — ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того

жадаєш, зраджуєш ти нас, своїх предків, своїх справжніх, своїх близьких, не

туди йдеш!..

Данило відкидав геть усі думки і жив лише тими хвилинами чи

годинами, коли зустрічався з Ганею, коли бачив її хоч здаля, коли відчував

її поруч себе. І був щасливий, бо панночка розкрилась для нього звичайною, доброю дівчиною, спраглою за справжнім, за добрим і правдивим словом, за

коханням, якого не знала, а лише передчувала його прихід.

їм було добре разом. І так минуло понад два місяці.

І ось Ганя сказала йому, що, здається, вагітна. Сказала зі сльозами на

очах, із страхом за прийдешнє і горнулася до нього водночас, немов

шукаючи захисту.

—Якби віддали тебе за мене, — вимовив Данило важко, — то більшого

б щастя не хотів би я у житті. Але ж де там? Хіба це можливо?

—Я перебалакаю з батьком сама. Пізніше, коли поїду до міста. Це ж вже

за тиждень мені вертати, і вони поїдуть зі мною. І там я скажу їм, бо тут

може бути лихо, а там — якось вмовлю...

—Я зроблю для тебе все, що тільки в моїх силах, все! Головою накладу, аби лиш тобі було добре...

—Ні, борони тебе Боже! Не кажи такого! Що би з нами не трапилось, але ти повинен довго жити! Ти сильний і мужній, ти


майгарніший і найкращий з-поміж усіх чоловіків, яких я зустрічала її

своєму житті. Ти мусиш довго жити, і в тебе ще велике майбутнє попереду, і в нас, так, і в нас, я вірю, що і в нас...

Кожен день вони тепер лічили, як перед смертю, перед прийдешньою

розлукою. Лишалося два дні.

— Данку, ти ночуй нині в клуні і двері лиши відчинені, а я до

тебе прийду сама вночі. Бо коли ще матимемо таку ніч? Я страшенно

боюся, але дочекаюсь, коли вони заснуть, і вислизну! Чекай мене!

Данило лежав у клуні, розстеливши широке картате рядно на соломі, і

неспокій аж з'їдав його. Чи вона зможе тихо вийти, чи не спіткнеться десь і

не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?

Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.

слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій

сорочці.

Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона

припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його

обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і

ніколи.

Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але

не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з

новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.

Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді

збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.

А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.

Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і

полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав

дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як

біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:

— Змію на грудях!.. — хрипів Голембовський. — Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую

на смерть!..

Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.

— Руку на мене підіймати, та я тобі...

Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи

погляд такої зненависті, такої злості, що тільки смерть могла б її втолити.

Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг

ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж

вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.

Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька

панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели

на подвір'я.

Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще

четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.


— Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...

Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...

— Я люблю її! — єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.

— Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо

погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не

тобі...

Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг

ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину

побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з

підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули

валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита

коней заторохтіли по дорозі за садибою.

Він знову втратив свідомість.

Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який

же, попри все, був до нього такий добрий...

«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»

Ось як!

Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє

побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що

повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось

знищеним і розтоптаним — ні, ніколи.

Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом згадав, що біля дверей з правого боку хтось

лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки

там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.

Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не

впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до

тіла від запеклої на ранах крові — і кожен рух причиняв зараз Данилові

біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його

при свідомості.

І раптом все стало зрозумілим.

Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і

найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися

ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав

Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці

клуні, і видобувся назовні.

Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав

раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.


Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося

в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.

Згадав слова старого Свирида.

Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом

просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у

пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже

мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом

полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже

звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і

геть від такого високого і такого короткого щастя.

Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним

великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за

справедливість, за рівність!»

Опришковою стала тепер Данилова дорога.

Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і

опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.

Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають

себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й

безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з

турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються

самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України

від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.

Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля

якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій

людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.

І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою

товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного

Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і

яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них

передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом

самого короля Сигізмунда, треба було знищити.

Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й

навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в

низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.

Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили

так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до


її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з

товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і

примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця

мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода

наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось

набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз

них. Скільки ще їм добиратись туди?

Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і

переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів

стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось

кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із

сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба

колись!!!

Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий

Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав

Данилові — десь біля нас біда!

— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над

нами біда — я чую!

Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів

згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в

котрий вже раз — якби не він!!!

Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і

зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!

Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх

хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував

найчастіше!

І що ж там Ганя!

То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!

Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!

Моя дитина!

Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?

Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не

віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!

Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо

наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій

ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!


Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але

встиг гукнути — пробі! — і далі вже брязкіт зброї — і Раду поруч — на

коней. Мерщій на коней!!!

Але ж таки цей Раду! І погнали — вже виробленими ходами — як звикли

вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а

потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.

Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського

царства.

В Путивлі сидів тоді російський воєвода.

Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.

Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:

У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!

П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ

ко російський загін.

І тут вони склали зброю.

Данило, Раду, Михайло і ще двоє.

Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що

зробили з ними далі — темна ніч!

Хтось зрадив, але то вже було невідомо — хто, коли і як!

Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали

кінця — видадуть їх росіяни полякам чи ні!

Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.

— Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —

сказав раптом Раду. — Ти — мій батько! І це все!

— Кріпись, сину!

Данило вперше сказав хлопцеві — сину!

— Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!

Вранці Данила покликали. Самого.

— Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог

буде до вас милостивий!

Російський воєвода особисто говорив з Данилом.

— Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.

Але можу не віддати, якщо даси мені слово.

Данило мовчав.

— Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас

полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити

мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.

Якщо ми всі виживемо.

— Яка дорога? — спитав Данило сумно.

— Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на

схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в

дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною

вірою своєю?


Данило подивився йому в очі. Там була

сьогоднішня правда.

— Так! Присягаюсь!

Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.

Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них

нове життя.

Щось знову було попереду.

Але шлях мав бути довгий.

І значно довший, ніж чекалося.

Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала

вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке

треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?

Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий

вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до

самого себе.

Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що

повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-

султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на

Запорожжі.

Він почував, що вже годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає

напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що

треба їм збиратись в путь.

Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому

боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.

Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з

головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому

хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим

зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось

одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому

переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і

порядністю, між багатством і добротою, людяністю.

І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й

раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч

літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.

А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це

він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж

доки не перестане битися серце.

Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з

Данилом із юрти й тоді спитав:

— Як ти?


— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. Гадаю, що зможу

подорожувати далі. — Та й час минає...

— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.

— Гаразд.

Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:

— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас

небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...

— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і

далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої

банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це

навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і

все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу

доброту...

Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар

привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший

бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все

ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то

вже було інше.

їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.

Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись

поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили

зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив

з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.

Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох

вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.

Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і

Айдар радісно вигукнув:

— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті

добрались!

В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при

сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах

батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як

завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до

своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від

сподіваної зустрічі.

— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай

поговоримо!

— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!

— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!

— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?


— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив

своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не

стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?

— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!

— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про

мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами

треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут

зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш

їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.

Приведеш мені коня, ну і все, що треба, і я заберусь собі геть...

Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в

усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку

недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до

всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.

Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж

такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...

— Як хочеш, — сказав він сухо. — Як хочеш. Не довіряєш — значить, не

друг, ось і все.

— Тобі довіряю, їм — ні. Тебе знаю — а їх? Ось бачив, як із Асаном...

Тому не довіряю.

— Як хочеш, — сказав Айдар. — Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.

Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди

висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно

було бути розташоване військо Касим-султана.

Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з

якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке

налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може

трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.

Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж

лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь

кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.

Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив

Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи

комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.

Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось

прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.

Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не

зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-


карами ташкентського правителя. А так — хоч і поранений, а жи-вий, і все

завдяки йому, цьому юному воїнові.

Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те

військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —

хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про

це мову.

Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був

якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав

у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук

створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу

треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити

цей мазар — витвір людських рук, людського вміння або ні — людського

серця.

Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через

затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики

вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких

немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.

Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб

руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.

Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут

у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не

помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в

людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А

тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко

роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка

стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його

коротке однолітнє буття.

Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що

згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати

туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.

Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..

То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою

волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.

І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як

для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і

вирвався назовні притлумлений щем за рідною


стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька

рослинка, за собою в своєму світі.

Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися

на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй

парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що

значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у

ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не

схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та

печаль, коли усе ніби складалось у нього гаразд, але потім вона виросла у ті

його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже

панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я

дівчину, Де покинув карі очі, Повій,

вітре, опівночі...

Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля

вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його

шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на

Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі

мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.

Лучче ми будем по полю літати

Та собі живності доставати,

Аніж у тяжкій неволі

У панів проживати.

Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,

Та тільки не вол єн світ по світу походити...

Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —

загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.

А що ж ти, Данилку? Що ж ти?

Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для

тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи

дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш

кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого

ординського війська.

Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у

турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:

— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?


— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов

у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді

зрозуміле...

— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у

житті?

— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а

літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як

склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і

лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо

голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв

би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде

щось, тільки знайди в собі віру в себе..

Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.

Тільки потім сказав Данилові:

— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —

ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе

доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..

Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати

в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?

Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не

хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його

стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати

у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем

знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо

однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.

Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що

коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.

Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.

Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не

бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед

нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...

Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби

відати більше, аби знати?..

Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна

жили вони по лісах, переходили з одного місця на


інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

— Як це ловлять?

— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.

Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.

— Притримайте їх хлопці, — сказав Данило, — але без край

нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.

Задзвеніли шаблі.

В міжчасі Данило під'їхав до дерева.

— Стрибай до мене, малий, — скомандував він.


Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.

Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.

Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед

себе на коня і погнав уперед.

— Мої штани! — майже прошепотів малий. — Там під деревом.

- От ще халепа!

Данило розвернув коня і знов промчав під деревом, зачепивши штанята

малого шаблюкою, яку витягнув з піхов вже не тільки задля штанів малого.

Він підчепив шаблею штанята, перехопив їх лівою рукою і пласким

боком шаблі вперіщив челядника, що саме зліз з дуба, на якому ховався

малий.

— Лишіть їх! Гайда, хлопці, у нас інші справи.

Челядники вочевидь радо відступили і Данило з товаришами і з голим

циганчуком перед себе помчали вперед.

Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що

їм часом допомагав.

Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним

справи до залагодження.

Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли

перекусити.

Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.

—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і

чого був голий на дереві!

Всі весело зареготали.

Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що

ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але

регулярно.

Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.

Батька немає — вбили, коли крав коні.

У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.

Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав

щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.

—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я

просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.

—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені

життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.

—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І

що далі?

—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.

—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.

Він позирнув на Данила і зітхнув.


У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився

— справді, що з ним робити далі.

— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і

дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че

лядники пана Голембовського...

Тут вже Данила пропекло.

— Голембовського? То ти в нього крав?

— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.

Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!

— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...

— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене

висліджували не один день...

Для Данила питання вже було вирішене.

Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже

півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»

Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана

Голембовського, кілька років вони були справді близькі, там було щось, що

в'язало їх попри всю розбіжність, ревнощі, заздрість, біль...

Так все заплуталось, і втрата Гані...

— Братове! Я вас прошу — візьмім цього хлопця до нас. Якщо щось —

заб'ємо на місці. А хто зна — може і знадобиться! Я йому вірю і вас прошу

повірити!

— Присягаюсь, — сказав малий, — я вас не зраджу до самої смерті!

Якби не ви, я би вже помер! Прошу вас, повірте мені!

Він майже плакав, і серця опришків, забиті кривавими сутичками і

роками ризику і власними невпокореними болями і сумом за дітьми, яких не

мали, на якусь мить злагідніли, і вони, персзирнувг шись, звернулись до

Данила:

— Беремо! Віримо тобі, Данку, але хай начувається! У нас все непросто!

Скажи йому! Навчи його!

— У циган все теж непросто! — сказав малий. — Отаман єдиний має

слово, яке є закон. Я змалечку Навчений — я не підведу вас!

Так малий Раду став названим сином Данила, і його з часом полюбили

всі опришки.

Він мужнішав з кожним місяцем, вправно їздив на коні, навчився

володіти шаблею і став ніби тінню Данила. Невідступно вдень і вночі, він

спав у Данила в ногах і стеріг його сон і дозвілля, і був незмінно поруч в

усіх боях.

Врешті йому всі повірили.

Вже десь третій місяць блукають вони з цим кипчаком, в боях були

разом, у біді всякій, а чи він, Данило, спромігся побачити його?

А навіщо — відразу вирвалась думка — навіщо? Чи не однаково: випадкові стрічні, мимохідці, як зійшлися, так і розійдемось. А все ж?


Колись ти прийняв і полюбив Раду. І не помилився. Він став твоїм названим

сином.

Хаміда ти теж побачив? Бо там була сталість, був час, минуло два роки. Так, так, але все ж на привітність малого відповів привітністю, і тому ти живий зараз.

Ну, цей-то вже щодо привітності аж ніяк, навпаки, дратувався, кривився, заперечував, сказати б, навіть зневажав. Спочатку, може, й так, а потім? Чому він

вернувся і врятував тобі життя? Ти ж навіть не спитав його! І так було зрозуміло.

Що?Дикий степовий воїн, юнак, для якого ти був ніхто і ніщо. Чому він вернувся?

І чому його немає зараз?

Треба було забрати того коня й вертати, самому назад. А він сам зі своїми

порозуміється, я тут ні до чого.

Але й на гадку не спадало тоді таке, коли хлопець поїхав, а ти лишився біля

цього мазара. Вже зараз думкуєш отак. А все ж ти, Данило, бачив його?

А він мене?

Якби не бачив, то не вернувся б за тобою, не рятував би тебе, не сидів би той

місяць, доки ти видужав, із тобою в тому аулі.

Такі розмови самого себе з собою не раз доводили Данила до відчаю, а часом і

до розгубленості, але він вже віддавна розумів, що тільки правду слід собі казати, тільки правду, якою б нещадною і лихою вона не була для тебе.

Що ж робити зараз?

Данило зітхнув і підвівся.

Рішення зараз одне і єдине, і вже не було над чим думати.

Він роздягся, зі зброї лишив при собі на широкому поясі лише два ножі і мить

вагався, брати шаблю чи ні. А потім усміхнувся про себе і відклав її геть. Улюблена

зброя, але до чого вона зараз? Там ціле військо.

Якщо щось негаразд, то й так зрозуміло, а якщо...

Гаразд! Поживемо — побачимо!

Він йшов швидко і в певному напрямку, бо вогонь багать у військовому таборі

ще не згас і проти ночі був йому дороговказом.

За якийсь час він вже наблизився до табору кочівників чи не впритул. Ще

трохи — і його могли б помітити, а він зупинився, розгублений. Величезний

простір займав військовий табір, і що тут було шукати й де — неможливо

прибульцеві з'ясувати.

Однак юрт було небагато, воїни вкладалися спати просто неба, а юрти, очевидно, султана і його найближчих, розмістились біля озера, куди впадала

ріка.Туди й прокрався Данило, а вже наблизившись до юрт і побачивши охорону, що стояла тут на чатах, заліг, а потім поповз на-вкарачки. Підповз якомога ближче

до крайньої юрти і завмер, дослухаючись до розмови охоронців.

Говорили про різне: коли виступати в похід, що у кого в аулі діється, хто має

женитися, яку гарну нову жінку взяв собі Касим-


султан, аж доки не просковзнуло те, що цікавило зараз Данила найбільше.

— А чому цього виродка не забили відразу?

— Касим-султан хоче, щоб закидали його камінням привселюдно, усе

військо проходитиме повз, і кожен кине камінь, як у зрадника й шпигуна...

Так і поховають.

— Мало султанові, що й так усі незадоволені його жорстокістю і

свавіллям, то ще вистави влаштовувати...

— А мені шкода цього хлопця, щось тут в усьому цьому не так...

— Ти б помовчав, бо й степ вуха має, а почує Касим-султан, що ти

жалієш зрадника, — стережися...

— Та я ж тобі кажу, не комусь, а ти мені свій... Та, врешті, яка різниця, одним більше, одним менше, просто я бачив його обличчя, коли він кинувся

до Касим-султана з тим ножем... То не через зраду, ні, то, може, через

батька...

— Помовч краще, досить про це. Тебе дуже обходить, що заб'ють його?

Мав думати раніше, а тепер вже пізно.

— Ось зараз він і думає, доки лежить у тій юрті зв'язаний. Навряд чи

йому спиться...

— А чому його в юрту кинули?

— Бо там охорону поставили — і все. Та крайня юрта — то для

ханського майна, та й тільки. А серед степу навіть зв'язаного, навіть при

охороні лишати якось не годиться. Я б не лишив. А при юрті один

охоронець — і все. Куди той шпигун дінеться...

«Ну ось, — думав Данило, притулившись щокою до землі. — От тобі й

родичі, і землячки, і все славне кочове військо, і все тут. Від самого початку

не хотів я їхати сюди, як знав, що нема чого мені тут робити. То ні, потягло

мене! Мало мені ще було! Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо нічого

тут не вдієш проти цілого війська! І сам голову складеш. Тут-то вже кінець

буде насправді».

Він тихенько порачкував назад, аж коли вирішив, що може звестися на

ноги. Тоді підвівся і пішов геть у ніч, кленучи і себе, і свою долю, і дурного

хлопця, що навів його у цю халепу, і 'кляте кочове військо, і зловісного

Касим-султана, жорстокість і сваволю якого вже міг бачити й на свої очі, коли його охоронці загнали на смерть Асана-жірау.

Кляв і те, що не лишив собі коня, що послухав поради юнака, що не мав

долі і не матиме, і як тепер вибиратиметься звідси до Бухари, сам дідько не

розбере.

Так він йшов деякий час, аж доки не сяйнуло йому в голові, що крайня

юрта — то має бути крайня з протилежного боку, оскільки воїни говорили, стоячи біля крайньої з цього. Бо з півкола, яке складали зараз сім

султанських юрт, крайніх було дві. Очевидно, Данилів товариш лежав

Зв'язаний у тій, що з протилежного боку.

Данило зупинився, озирнувся на військовий табір, аж моторошно йому

стало від численності воїнів і загасаючих багать, довкола яких воїни

вкладалися на ніч.

І пішов назад.


«Дурна у мене вдача, нездалий я чоловік, все собі шукаю біди, а таки

вона мене знайде, мабуть, вже знайшла. І нащо мені той чортів хлопець, оте

щеня, що як вишкіриться, ну, геть ховрах, недарма я його тушканом

прозвав, а він ще сміявся, що так його і в дитинстві прозивали товариші, що

я вгадав. Він і нічого, і добрий хлопець, але нащо мені за це чортеня зараз

гинути, ну нащо я ото таке чиню, спитай мене хтось, не відповів би нічого, а

ось лізу в саме пекло, самому дідькові на роги, так ніби й хочу, щоби мене

підняли чорти на вила, все ж дошукаюсь-таки кінця, тільки нащо, нащо?..»

Бо так треба, казав Данилові отой його другий, з яким він завжди

сперечався подумки.

«І заткни собі пельку, бо сам знаєш, що так треба, що так мусиш, і

нікуди ти б звідси й кроку не ступив, доки б не вчинив щось, аби врятувати

хлопця. І якщо загинеш зараз, то так мало бути, то твоя доля загинути через

нього. А він сам уже скільки разів міг загинути через тебе? І досить отих

дурних нарікань на долю! Досить!»

Таки було досить, бо зараз Данило повз через чималу, а що найгірш —

найнебезпечнішу ділянку свого шляху по невеличкій, в кількадесят метрів, смужці степу, що відділяла султанські юрти від великого табору воїнів. Тут

його легко могли помітити, якби хтось йшов до юрт або звідти до стану

воїнів, але це був єдиний можливий шлях до тієї юрти, бо, щоб обійти усе

військо з боку степу, Данилові не стачило б дня.

Він доповз до крайньої юрти чи, точніше, влігся напроти неї і завмер на

місці. Від цієї юрти було ближче до тугаїв, до озера, але саме з того, з

південного, боку походжав біля неї охоронець, і Данило вирішив почекати, доки той усядеться на спочинок.

Життя у таборі, що й так вже завмирало, незабаром вщухло, як багаття

без дров, і запанувала над степом тиша, лише час від часу чутно було

конячий хрип чи легке іржання. Коні тут були довкруж, але Данило про всяк

випадок відзначив собі, що від цієї юрти, де мали, за його підрахунками, тримати кипчака, чималий табун коней спочивав у тугаях біля озера.

Врешті охоронець перестав походжати довкола юрти, його не було

видно певен час, отже, всівся спочивати.

Данило поповз ближче до юрти. Ще мить — і вже став біля неї, тримаючи напоготові ножа. Від юрти пахло кислим запахом овечої вовни, і

жодного звука зсередини не долинало, як Данило не прислухався, тулячи

вухо до стіни юрти.

Він проміряв відстань між жердинами, що тримали юрту, і вирішив, що

внизу, де було найширше, зможе протиснутись. І почав підкопуватись.

Гострий його ніж, однак, важко колупав твердий степовий грунт, аж доки

земля не зволожіла, Данило мусив копати землю тихо і щомиті озиратися, чи не з'явиться охоронець.

Але той, на щастя, видно, усівся перед входом до юрти. Врешті, під краєм

юрти було досить місця, прокопана добряча яма, яка


створила своєрідний вузький лаз у юрту з протилежного до звичайного

входу боку.

Данило підліз і всунув спершу голову досередини. Він вже звик до

темряви і швидко зорієнтувався, що в юрті нікого немає, окрім зв'язаного

чийогось тіла, що лежало просто посеред юрти. Коли Данило глянув на

силует того, хто лежав там зв'язаний, серце його закалатало сильніше, сили

й міці в ньому ніби додалось, і він, вигнувшись, слизнув крізь прокопаний

лаз досередини, трапляючи руками на якісь тюки, кошми, на край великої

скрині, об яку обіпершись, не випускаючи, однак, ножа з рук, опинився вже

всередині юрти, майже в центрі.

Один стрибок — і він був біля полоненого, вмить затис йому рота

рукою, лиш наблизивши своє обличчя до обличчя бранця так, що той міг

вирізнити в темряві його очі, пізнати його. Він майже вперся чолом у чоло

хлопця і бачив, як очі того розширились у такому неймовірному здивуванні

і так багато говорив той погляд, що Данило відпустив руку, що затискувала

рота хлопцеві, і на мить завмер поряд з ним, а той лише самими губами

прошепотів, чи, певніше, Данило здогадався, що він казав: «Це ти? Як бог!»

Данило швидко розрізав пута, що зв'язували Айдара, сунув йому у руки

ножа (а взяв же таки два, треба ж), і вони більше ні слова не шепнули один

одному, бо навчились вже розумітися без слів за попередній час.

Стали обоє при виході з юрти. Тихенько відхилили край заслони, не була

запнута — ще краще. Стражник куняв при самому вході, обіпершись

спиною об юрту, вони кинулись на нього вдвох і вмить затягли в юрту, затиснувши рота, запхали кляпа в пельку, зв'язали, забрали зброю...

Вже так було. Так колись було. Все повторюється в житті. Так, тільки не

зовсім, була втеча, був стражник, а все решта було інше, тільки вони були

удвох.

Данила вели крізь юрбу, що виразно співчувала опришкові. Але оскільки

шибеницю зготували просто на замковій площі і виявилось чимало

бажаючих побачити, як повісять ватажка опришків, то люд заполонив

площу так, що годі було пройти. В'язниця була поруч із замковою площею і

тому Данила не везли, а вели. І хоч охороняло його четверо жовнірів, і руки в

нього були зв'язані, збурення на площі в натовпі було таке, що охоронці

Данила ледь протискалися з ним крізь натовп.

І раптом почалися серед людей на площі верески і крики з нервового

страху. Бо щось раптом забігало поміж ногами людей. І раптом люди

побачили — це були щури. Багато щурів.

У натовпі почалась паніка — і в цю мить Данило відчув, як хтось

розрізає ножем мотузку, що зв'язувала його руки, хтось упав просто на

жовніра з переляку перед десятками щурів, що мчали під ногами людей, і

раптом якась жінка кинулась на Данила, кутаючи його у жіночу хустку і

тягнучи геть, і майже з дотику руки він по-


чув, що це не жінка, а Раду в жіночій одежі, і його серце закалатало з

радості і любові. Ще і ще кілька штовхань у тісній вируючій юрбі, і вже в

колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над

голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони

пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому

сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!

Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на

якісь години чи ночі, не більше, але я піддався кличеві плоті і запаху

розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її

любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя

Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і

вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і

буде знову з вами.

Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і

я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я

зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...

Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав

гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі

присягали, чи також без нас...

Я тоді був без вас!

Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам

вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.

Вона вибрала мене, а я її.

А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в

хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.

Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.

Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не

знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.

Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за

нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього

і вбити й його, або ж...

І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми

четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що

як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.

Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з

першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу

заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.

Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра

у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...

Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!


Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись

таку вірну подругу життя!

Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я

вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж

був для неї єдиним.

Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили

удвоє.

Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої

мандри. І нам вдалося.

Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я

змолоду. Ви — це я!

З Мотрею запізнав мене Карпюк.

Час минав, і Карпюк бачив мої нелегкі роздуми, і якогось вечора я

розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні

любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.

Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж

просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами

приходили з кількох сіл люди.

Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька

наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося

добре.

Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.

Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і

немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.

Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці

були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз

спохмурніли.

Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був

інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав

веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був

непояснений сум.

Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а

вони мені мали пробачити все і пробачили.

Але пробачили сумно.

Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його

тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили

його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.

Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.

Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.

А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в

чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання

відшкодувати їм своєю відданістю.

І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.


Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я

починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!

Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на

цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали

мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не

заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед

всіма, я помру, ниє вони житимуть.

Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.

Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —

кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.

А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину

в собі!

Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене

вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш

зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —

спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби

знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв

мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!

Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без

роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?

Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.

Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так

зненавидів мене через Ганю?

«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»

Чому не мені?

Він хотів мене для себе?

Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам

змусив пізнати красу жіночого тіла.

Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь

божевільному світі чужих пристрастей.

Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут

були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!

Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого

я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!

Але він зрадив мене своєю зненавистю, яка вмить знищила все, що між

нами було!

Як він не збагнув, що я вже дорослий чоловік, когось можу полюбити!


Не його, чоловіка, батька, покровителя, а просто жінку, яка випадком

долі виявилась його донькою!

Що таке любов?

Що таке людина в усіх її виявах?

Де я і хто я?

Я готовий був померти і думав, що заслужив смерть, яка може і стане

врешті отим останнім моїм кроком до всеосяжного спокою.

До іншого буття, в позасвітньому просторі.

— Ми прибули, — сказав Раду тихо, майже пошепки, — ви

ходьмо!

І тільки зараз Данило збагнув, що хлопчак увесь час тримав його руку у

своїй і тепло його долоні, щойно Данило почув ці слова, наповнило його

знову силою життя!

Данило важко виборсався з сіна, в якому їхав, і щойно ступив на землю, як утрапив в обійми Михайла, Гната і Степана.

Раду виліз після нього і стримано чекав, поки Данило повернеться до

нього. Данило обіймав малого, як своє життя!

А хлопці вже гомоніли — це малий вигадав з щурами, ми вже боялись —

не вдасться, а тут ще та мжичка допомогла, і юрба перестрашилась щурів...

Данило все був у жіночій накидці і жіноча хустка, що прикривала його в

натовпі, все ще висіла у нього на плечах.

Жартам не було кінця — і як файно виглядав малий у жіночому вбранні, і як Данило, якби не вуса, то теж був би нічого собі кобіта, і все таке.

— Де ми? — спитав Данило.

— Біля Гнідави, це село за Луцьком! Треба рухатись далі звідси. Коні вже

чекають!

Михайло говорив це спокійно, але з притиском.

— Саме там за тобою ще довго чигатимуть. Сам розумієш!

— А що з Мотрею?

— Ніби біда бідою, але якось обійшлося. Відбрехалась, що ти її змусив...

— А це вона мене здала?..

Данило спитав це нервово, хоч намагався говорити спокійно.

— Богові дякувати — ні! Що вже там жовніри поробили з її

хутором — важко описати! Трощили все, що могли! Якби вона зра

дила тебе — повелися би з нею інакше!

Камінь спав з Данилового серця один, а враз народився другий! Я ніколи

її не побачу більше, ніколи і не знатиму, що з моєю дитиною, що з нею, що

там позаду!

Скільки ж мені ще мучитись отак, втрачати, знаходити і знову втрачати?

— Ми шукали — хто тебе здав! Найскоріше в останній твій прихід

до Мотрі за нами вже йшли по сліду, пильнували здаля, аби при-


ловити на спокійному місці, боялися простого бою, отож йшли його слідами і робили

засідки. Таких засідок певне було чимало, і тут просто спрацювало, от і все. Десь ти

мусив стати на ніч. Хвала Богові, що ще нас не побачили. . Бо ж шукали всіх, а

схопили тебе самого. .

Земля палала вже довкола опришків у ці часи, і ходу іншого вже не було.

— Ми збиралися на Січ! Отже будемо відразу ж, віднині проби

ватися туди!

Зараз їдемо на з'єднання з усіма побратимами і разом вирушимо в напрямку

Києва, на Дніпро, а по Дніпру, берегом спускатимемося на Січ.

Данило вже знову керував своїми опришками.

Попереду була довга нова дорога.

— Коні там! — шепнув Данило на вухо Айдарові і показав у

напрямку тугаїв при озері.

Прокрались туди швидко. Хоч, перш ніж виходити, Айдар метнувся до юрти і

щось захопив із собою. Дісталися коней. Айдар вибрав двох. Коней ніхто не

стеріг.

Осідлали коней так само тихо і пустились на них вплав на той бік озера.

Коні спершу неохоче пішли в воду, а потім, звиклі до усякого, як завжди коні

воїнів, швидко перейшли озеро, і знову вершники погнали їх чимдуж далі звідси, уперед, уперед, геть від біди.

Колись та мусило їм щастити. Щоправда (так, певно, судилося), тільки після

важких випробувань, тільки після смертельної небезпеки ласкавилась до них доля

і давала їм трохи перепочити.

Ось і зараз. В понічному гоні крізь степ, втікаючи від можливого

переслідування війська кочівників, а передовсім особистої охорони Касим-султана, Данило цілком довірився чуттю Айдара, його знанню степового краю, його

планові, як обманути переслідувачів, де перепочити, де приховатись.

Озеро було невелике, і на конях уплав вони подолали його за півгодини, а

відтак вже могли пустити коней галопом, чимдужче пришпорюючи їх, аж вітер

свистів у обличчя.

Айдар мовчав, тільки скеровував, куди — майже не замислюючись, на самому

відчутті степу вів дорогу, за зірками стежачи, аби не помилитись.

Мчали вони, як означив кількома фразами Айдар, до початку гірських відрогів

Алатау, де у міжгір'ях, що розлягались далі вище й вище, бо гори тут були справжні, високі й урвисті, буяли могутніми, мало не в зріст людини, травами. Данило

дивувався. Таких трав він ще ніколи не бачив.

Дістались вони узгір'їв ще під ранок і, коли сонце вже починало припікати, знайшли, затишний притулок серед чагарника і трав у гірському лісі. Були майже

впевнені, давіть Данило відчув, що саме тут їх навряд чи хто зможе

відшукати.


Тим більше що спрямували вони свій шлях у протилежний бік від того, де повинні б шукати їх воїни Касим-султана. Чого б їм на південь, коли

рідний Айдарів аул зараз, як розповів хлопець, відкочував на літні

пасовиська — джайляу — у зовсім іншому напряму. Мали б послати погоню

туди або ж на захід у Дешт-і-Кипчак, у кипчацький степ... А сюди? Навряд.

Та й зрозуміло було б і кочів-никам-воїнам, що тут знайти утікача все одно, що голку в стогу сіна. Вони ж бо думали, що він утік сам. Оскільки коней

зникло два, то могли припустити, що хтось йому допоміг. Але хто? До цього

вже ніколи б не дотумкались.

Може, знайдуть біля мазара, де очікував на Айдара Данило, полишене

ним майно — їжу, зброю, одежу... Але то вже байдуже!

Передивились, що вони мали зараз із собою.

Найперш — гарних коней, із султанського табуна, це вже було багато.

Зброя — абияка, але все ж повне знаряддя. Данило перевірив, що за шабля

дісталась йому від воїна, який охороняв юрту, де лежав зв'язаний Айдар. Не

найкраща, але нічого собі.

Лук зі стрілами, ножі, доспіхи стражників, а ось їжі — катма... А звідси

вибиратись — куди і як?.. Данило відкинув геть цю думку, але Айдар

раптом покликав його:

— Дивись!

І він розгорнув один з хурджинів, які захопив із собою, коли вони

вибирались із султанської юрти.

Данило аж очі витріщив від здивування. Хурджин був повний

дорогоцінних речей. Жіночі прикраси, золоті чаші, різьблені скриньки з

дорогою інкрустацією, кинджал в багатій оправі і багато всього

коштовного...

— А це ще звідки? — здивувався Данило. — Що це?

— Коли мене схопили й Касим-султан наказав кинути мене зв'язаного в

юрту, аби завтра вранці, тобто десь от зараз, стратити мене перед усім

військом як шпигуна і зрадника, то я, хоч і був в нестямі, почув уривок

розмови, що в тій юрті ж лежить здобич, доля від походів, яка належить

Есим-хану. Тобто це те, що мали привезти ханові у Туркестан. На що

Касим-султан презирливо кинув, що, мовляв, не наїсться цей шакал, тобто я, тим усім за ніч, та ще зв'язаний, та ще й там стоїть охоронець, то байдуже, нехай там... І ось коли ми тікали звідти, я пригадав ті слова, ну й кинувся до

клунків і оце прихопив два хурджини, не знаючи, що там до ладу, але

здогадуючись, що нам з тобою це ще й як згодом придасться...

Нам з тобою придасться...

Данило відзначив ці слова, які сказані поміж іншим, просто, як те, що

було, що є, що має бути... Але ж такого ніколи не було сказано досі ні ним, Данилом, ні Айдаром. Бо їхні шляхи були визначені порізно, бо їхні життя

аж ніяк не зводились у паралель, у рівнобіжні, а йшли кожен в інший, протилежний, бік, як тоді, коли вони вперше роз'їхались після сутички з

комишевим котом і коли Айдар повернув з дороги і врятував Данила.

Роз'їхались, а доля завернула назад, розійшлися ще раз, а таки знову разом. І

ось


тепер все ж мало бути інакше, зовсім інакше, якби все було гаразд у війську

кочівників, то, може б, Данило вже їхав собі сам степом ігри повному обладунку, їжі й озброєнні своїм самотнім шляхом, а може б, ще гостював у Айдарових

родичів, тут же, у тому стані, і якого щойно вихопив хлопця, рятуючи його від

смерті, вже по-думки готуючись в дорогу.

А дивись — знову разом, знову тікають від когось, знову кудись мчать, ховаючись від погоні. Знову разом! І ось Айдар вже говорить, що їм це ще

згодом придасться...

Але що ж таки сталося? Що ж сталося у них, чому хлопця роко-ііано було на

смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і

одноплемінників? Що ж сталося?

Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом

було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під

себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто

себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь

густу крону дерева, під яким вони лежали.

Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.

Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися

незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-

султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені

кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто

висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у

ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-

нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде

повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед

його родиною.

На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз

кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому

війську.

Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий

на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і

завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно

підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був

непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не

бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії

«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового

війська.

Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він

повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний

пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із

вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і

десь попри всі


сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади

над степом, стати головним казахським ханом.

Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у

нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної

дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона

султановою наложницею.

У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку

Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-

батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він

одмовив султанові.

І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім

заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому

війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх

найважчих переходах і боях.

Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому

самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час

відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі

верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав

на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно

зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе

батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися

батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з

нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .

Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від

цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його

гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні

виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:

— А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш

підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!

Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...

І ось, зарвавшись при облозі Ташкента, Айдар не помітив, як вирвалась з

лівого флангу, вийшовши через Шейхатаурєькі ворота, кіннота ташкентського

хана, і враз був зім'ятий фланг кочовиків. Збитий з сідла ударом списа, Айдар

дивом лишився живий, тільки втратив свідомість, бо спис вдарив його лише

руків'ям, а вістря пройшло мимо. Він отямився вже у ташкентському зіндані, де

поруч у ямі сидів якийсь світловолосий чоловік з кучерявою чуприною, також з

невеличкою борідкою і зі світлими, що при денному освітленні виявились потім

на диво блакитними, очима.


Побачивши, що хлопець отямився, він підніс йому води, але Айдар

відвернувся тоді геть, змірявши його поглядом, сповненим туги і ненависті до

всього світу. . Лежав мовчки, відвернувшись, аж доки не спитав:

— Де я?

— В ташкентському зіндані. Завтра можуть і повісити. Так що маєш часу

досить, ще до ранку далеко, зараз щойно вечір запав...

— Ти хто?

— Я. . здалеку. Теж у полон захопили. Ось мають повісити. Може, завтра.

— Ти давно тут?

— Два роки.

— Рабом?

— Так.

— Тьху!

— Ти не плюйся, а виживи отак два роки! І я побачу, що тоді співатимеш!

Зразу видно, що ще зелений...

— Я — воїн.

— Був воїн, а зараз полонений, а завтра або труп, або раб, невільник. І все.

— Це ти — раб і народився рабом, що видно з твоєї мови, а я — вільний воїн! Я

— степовик, кипчак, який ніколи не був рабом і не буде! Зрозумів? Не так, як

ти! — Якби твій батько почув зараз твою мову, то дуже б зажурився. Бо син у

нього дурний, як віслюк, і такий же упертий.

— Ти мого батька не руш, рабе!

— Слухай, ти, щеня зелене, ти помовч, а то в мене терпець урветься і я тебе й

перед смертю вивчу, як поважати старших. І рабом я ніколи не був і народився хоч

бідний, та вільний, а за волю усіх мій батько був скараний як бунтівник на

смерть, зрозуміло тобі? І що таке Україна, як би я не пояснював, у твою дику

голову не дійде ніколи, і де воно, і що там, тільки як би там зле не було, а таки

краще, ніж у вашій Азії...

— Чого ж ти сюди забрався, якщо так добре? Торгувати? Чи воювати?

— Отож, ти тільки й знаєш, як усі тут, — торгувати чи воювати! А я з миром

їхав, добром від московського царя до вашого ж Есим-хана. А напали розбійники, ну і забили кількох нас, мене поранили, ну і в полон, а тоді в Хорезмі продали аж

сюди. . А воювати, хлопче, я би тебе ще повчив! І руки такі, як у мене, дав би тобі

Бог хоч колись мати. І тому язика притримай та давай спати, бо з тобою

говорити важко, та й, врешті, неприємно...

— Не тримай зла, я сказав, що думав!

— А я теж, що думав, те й казав. Отож — спи. Все.

Айдар зиркнув тоді на дужу постать Данила, на його міцні руки, широкий

розворот плечей і зрозумів, що чоловік цей насправді дужий. І нема чого до

нього задиратись. Одвернувся від оросута і


занурився у свої думи нелегкі, і так минув час до ранку, така була у них

перша розмова.

А на другий день з'явився Хамід, й увечері заговорив із Айда-ром

Данило про втечу, знову наступного дня прийшов Хамід, а потім вони

втекли...

Касим-султан викликав Багенбая-батира і наказав йому разом із

головним загоном із кращих воїнів переїхати до Абарасанської ущелини і

перевірити той шлях, яким мало йти військо на джунгарів.

— Дозорці переказали, що вільний шлях, але я не певен, чи чогось там

не скоїлось саме зараз. Коли поїде загін, то ми слідом за ним вирушимо

через день.

Наступного дня прискакав поранений воїн і крикнув, падаючи від

знесилення з коня, що загін Багенбая-батира розбитий вщент, там засідка

джунгарського війська, усі загинули, що десь зрада, бо такого дозорці не

могли не побачити.

Обидва дозорці негайно були скарані на горло, але це не допомогло ніяк.

Джунгари викрили себе, отож стотисячна кіннота Касим-султана виступила

в похід проти джунгарів.

За два нічних переходи дісталася кіннота до Абарасанської ущелини, але

вже виступило проти них джунгарське військо. З обох боків блищали ковані

бойові палиці, начищені щити, на мідних шоломах вились од вітру султани.

Після важкого кількагодинного бою джунгари повернули назад, а

кіннота Касим-султана невідступно переслідувала їх, не даючи передиху

відступаючим.

Ворог був розбитий. Повна перемога Касим-султана означала прощення

усіх його гріхів, бо здобич була захоплена чималенька після глибокого

походу вже далі в глиб Джунгарії, до джунгарських поселень.

Вертались без поспіху. За померлими Касим-хан зробив велику учту, особливо прославляючи хоробрість і високі якості Багенбая-батира і його

синів, але наступного ж дня по учті послав своїх ас-керів до кипчацьких

джайляу, де повинен був літувати аул Баген-бая. Послав сповістити сумну

новину, послав багаті подарунки родинам Багенбая й інших забитих воїнів.

Та головним завданням посланих було привезти до нього вдову Багенбая, Шолпан, наймолодшу токал небіжчика, красуню-тюре.

Не забув Касим-султан своєї жаги і таки хотів заволодіти Шолпан, що

би там не було.

І Шолпан привезли. Як вона погодилась, на яких умовах, ніхто не знав, була вона з дитиною, до якої негайно приставили кількох няньок, її Касим-

султан і не бачив, дитина була ще немовлям, але Шолпан жила в юрті

султана, він узяв її в жони.

Ось що довідався Айдар, коли прийшов у табір своїх земляків, коли

зустрівся із знайомими й родичами. Не було батька, не було трьох старших

братів, а Шолпан стала дружиною Касим-султана, зрадника і вбивці...


Він пішов до султанової юрти і чекав, доки султан вийде, хотів

поговорити з ним, ледве стримуючи в собі вируючу ненависть.

Та коли султан вийшов із юрти, за ним майже услід вийшла, й Шолпан, і

Айдар зустрівся з її поглядом, трохи зляканим, але й відчуженим, замкненим, чужим, відстороненим. Водночас же на денці його пробивалось

щось таке своє, таке до болю рідне, що, коли Айдар глянув на Касим-

султана, який стояв на відстані кількох кроків перед ним, невисокий, худий, з гострими вилицями і з очима хижого, настовбурченого птаха, лють

заклекотала в ньому, бо цей, цей... вбив, зрадив усіх і її, забрав її... він смів...

він, старий, нелюд... І Айдар схопився за ножа, що висів при поясі, але

нукери султанові були напоготові, і хлопця негайно ж схопили...

— Собача кров! Батько був собака, а цей собачий син! Шпигун! Послали

його вбити мене. Висидів там, у Ташкенті, так, що й купили його! Ще

батько хотів бунтувати, теж, видно, з ташкентцями в змові, з бухарським

еміром, а цього, може, й намовив у полон здатись, щоби передати туди якісь

вісті... Так, собаці — і смерть собача буде! Завтра привселюдно, як шпигуна

і зрадника, наказую війську закидати камінням... отут, серед степу, і могила

його буде, якщо кожен камінчик кине... А ми завтра знімаємось. Пора в

Туркестан, до Есим-хана...

Касим-султан вже трохи оправився від пережитого струсу й нападу гніву

і тепер вже зловісно посміхався, наперед смакуючи завтрашнє видовище.

Зв'язаний Айдар зустрівся поглядом з Шолпан на одну лиш мить і відчув —

їй жаль було його, дуже жаль, але вона вибирала власну долю, свою, своєї

дитини і майбутніх дітей. Вона сумувала за Айдаром, але їхні шляхи велися

вже зовсім порізно. Вона була чужа йому, ця молода жінка, вона була зовсім

чужа йому зараз, хоч і сумувала за ним... І Айдар зламався, і все збайдужіло

йому, усе навколо, хоч і чув, як Касим-хан сказав кинути його в крайню

юрту, не з'їсть там скарбів, а там сторожа безпечніша, бо всяке буває... Йому

все збайдужіло, аж десь тоді, коли лежав у юрті, коли споночіло довкола, він

утямив, що тепер чекає його ганебна смерть і нічого більше, згадав про

оросута, якого лишив серед ночі біля старого мазара, і йому стало боляче і

тужно за всіма тими місяцями, які вони провели разом, за тим часом, коли

вони полювали на ховрахів, смажили поночі, коли він віз оросута в аул ка-

захів-землеробів, за всім, що єднало їх ці довгі місяці, упродовж яких він

добирався до своїх, щоб нарватися врешті на горе, біду і свою ганебну

смерть.

А що ж буде з тим оросутом? Його ж, здибавши, можуть забити, а ні, то

забрати в полон як туленгута. А винен все він, Айдар. Ой, недарма оросут не

хотів їхати до них, як вчував, недарма, і правда, лихо йому тут, а не

допомога, і упередити його від цього лиха Айдар вже ніяк не зможе.

Айдар раптом згадав усмішку оросута, широку, білозубу, кучеряве

волосся, що відросло аж по плечі, і яскраво-блакитні очі...


Якось Айдар дивувався, помітивши, які в оросута дивні очі, він ніколи

таких не бачив раніше... Тут в усіх були очі темні...

Так, темні, а в нього геть чорні, як і волосся, як його життя, що лише

починалося, а вже темінь поглинула його з самого початку, і так велося, аж

доки поволеньки з'являлося трохи світла в його житті. Навіть важко було б

сказати, що світлішало, ні, може, швидше теплішало, а від того тепла й

ставало світліше, бо упродовж довгих місяців життя поряд з Айдаром було

щось таке, що окреслити поспіль важко, просто відчувалось щось велике, добре, тепле й світле...

Айдар не замислювався над цими відчуттями, аж нині лише він осягнув, що то був оросут, блакитноокий, великий, сильний оро-сут, трохи

незграбний, неумілий в степу, але гарний воїн і добрий джигіт, славний

товариш...

Думки пливли в Айдаровій Голові тоді далеко не так складно, як він

розповідав тепер про це Данилові, але переказував він події саме в такий

спосіб, лише додаючи час від часу якісь прицмокування язиком чи зітхання

або затинаючись в тому чи іншому слові, особливо коли це стосувалося

оросута.

Коли він лежав зв'язаний у юрті, в ньому боролися два відчуття: він і не

хотів умирати, і жити йому не хотілося. Заради чого? Батько, Шолпан, брати... Все враз щезло, лишалась десь далеко в аулі мати. Син її — воїн, все

може статися, життя втратило сенс.

Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В

такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони

до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що

Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали

виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.

Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все

було і як він тепер помирає...

Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь

постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так

що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у

темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише

видихнув: «Це ти? Як бог!»

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.


Данило мовчав у відповідь, здивований і пойнятий незрозумілим

хвилюванням від розповіді молодого кипчака. Те, що скоїлось із хлопцем, у якийсь

химерний спосіб нагадувало йому власні біди, власну лиху долю, її несподівані

виверти, її удари і примхи, той шлях, який завів його аж так далеко на

чужину.

Єдине, чого не сказав йому зараз Айдар, це про свої взаємини з Шолпан. Але

Данило вгадував уже, відчував, що за розповіддю хлопця про трагічну долю батька і

братів, про його власну біду, про те, як султан забрав собі в жони наймолодшу

дружину Айдарового батька красуню Шолпан, стоїть ще більша особиста трагедія

юнака. Він потрапив зараз у глухий кут, у цілковиту безвихідь, став перед глухою

стіною заперечення цього власного роду і племені, усього степу, в якому він виріс.

Тут йому зараз вже не було місця, він мусив кудись тікати. Куди?

Але Данило мовчав, не поспішаючи, за азійським звичаєм, висловити

припущення чи думку або задати питання. Ні, він чекав — повинен був говорити

Айдар.

— Пересидимо кілька днів у горах. Тут не знайдуть, та не дуже й шукатимуть.

А потім... Я повинен хоч на часину дістатись до свого аулу, це у передгір'ях, звідси на захід десь із тиждень шляху. . на джайляу зараз має бути наш аул. Це у нас

виїжджають в передгір'я на літні випаси худоби, завжди в своє місце. Я хочу

дізнатись, що з матір'ю, що з моїми родичами, що там лишились. . Хоч і там мені

місця немає, мене вважають зрадником, отож рано чи пізно Касим-султан

дізнається, де я, і тоді...

— Мені теж в тому напрямку путь. Отож і далі 'ідемо разом, а відтак

побачимо. . — похопився Данило. — Бачиш, знову разом. . така наша доля, юначе...

Айдар зиркнув на нього, і в погляді хлопця Данило побачив біль і

сподівання, змішані водно, втрату і надію, невиразну, благеньку, але надію, ніби

хворий, що раптом почав сподіватися, що одужує...

— Ти ще молодий, зовсім молодий, і життя ще попереду, все може

трапитись, треба жити...

— Треба жити? Мабуть. Тільки навіщо, для кого? І. .

— І все-таки треба! Хоч би для себе, для того, що ти живеш, що ти — воїн, мужчина, а не слабка жінка, що ти можеш, бо мусиш!.

— Давай поспимо! — сказав Айдар. — Ще часу в нас вдосталь. А тоді

подбаємо, що нам їсти і що робити.

Вони так і позасинали, стомлені після важких випробувань минулої ночі, кожен

під своїм кущем, і коли Данило прокинувся, вже вечоріло, а коли зиркнув навпроти

під розлоге дерево, де примостився було Айдар, хлопця там не було.

Коні паслися на схилі, чути було їхнє похропування і легеньке шурхотіння

трави під копитами.

Данило встав, потягнувся, розім'яв тіло і відчув, що проголодався. А ще

хотілося пити.


Треба б піти пошукати воду, подумав він. При такій рослинності десь

недалеко має бути вода, джерельце якесь або потічок.

Аж тут зашурхотіли кущі, Данило насторожено озирнувся, хапаючись за

зброю. Та з кущів виліз Айдар. Через плече в нього висіли зв'язані одна з одною

за лапки кілька підстрелених гірських куріпок, а в руках був повний хурджин

води.

— Прокинувся вже, оросуте? Ось бачиш, я вчасно! — І він широко усміхнувся, блискаючи рівними білими зубами, очі його збіглися у зовсім вузенькі

складочки.

— Коли ж це ти встиг? — здивувався Данило.

— Встав раніше, а їсти хочеться, ну і спрага ж! Як тобі, певне, зараз. А що

було тебе будити? Тут однаково пустка. Ось і пішов, підстрелив кількох куріпок, ну джерело знайшов. Треба ще коней напоїти... Напийся поки сам...

Данило з насолодою пив холодну джерельну воду. І майже відразу вчув, як сили

повертаються до нього, неусвідомлена певність того, що все буде гаразд, зростає в

ньому дедалі більше, і, одірвавшись від води, він сказав про це Айдарові.

Той нахмурився.

— Рано ще твердити, що все буде добре, якщо напився води, втоливши спрагу. Все ще може бути по-всякому. Але якщо таке є

відчуття, то добре. А я...

Він не хотів висловлюватись більше, бо суперечливі почуття мучили і його

зараз.

Він не переказував Данилові, що пережив десь із годину тому чи більше, коли пішов роззиратися навколо.

Забралися вони на схил гори, де була невелика, доволі полога місцина, від якої і

вгору і вниз вився крутосхил. Розраховуючи на куріпок, Айдар вирішив було

піднятися вище, де менше росло дерев і більше кущів. Птахи тут були неполохані, отож полювання не могло не вдатися, і Айдар був спокійний, що їжу для них

здобуде. Тому роззирався навколо, милуючись горами і виглядом з гори на долину, де ніщо не видавало присутності людей. Від долини вже починався степ, і якби

з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину

чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.

Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись

куріпки.

Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало

пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над

вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й

прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної

чистоти, прозорості, правди...

«Чому людина не може літати, як птах?» — згадалася Айдарові його дитяча

мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у

безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь

світ...


Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з

різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:

— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

— Як це в собі себе? — спитав Айдар.

—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...


Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в

небо...

Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора

вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.

Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.

Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола

ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки

він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись

утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А

наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому

не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —

дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То

й що!

Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний

Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з

любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала

Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і

несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути

сьогодні саме так.

Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось

велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував

його з лап самої смерті, ризикуючи собою.

«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в

бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він

зі мною?»

І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.

Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...

І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»

І луна тихо відгукнулася — «досить!»

Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на

скелю. Айдар полегшено зітхнув — це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще

зразу не буде добре, але тепер буде краще.

Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що

далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся

наврочити, словами надії відігнати добро, спо-


коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише — побачимо, може, й

добре, в усякому разі, краще.

Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися

гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони

скорочували шлях, аби не обходити довгий, якщо видався не надто високий, відріг гірського хребта, що виступав у степ. Туман інколи лежав майже у

них під ногами в проваллі, білий як кобиляче молоко, і важко було, і піт

котився з кожного, але час од часу обмінювалися вони лише поглядом і

відчували себе міцніше, бо тут, серед первозданних цих гір, серед

дикого"краю, чули вони себе однаково, однаково раділи красі того, що

бачили перед собою, однаково вперто продиралися крізь хащі і вгору

гірськими стежками, однаково і водночас падало їм на думку перейти

хребет, а не об'їжджати його довкола, коли зробити привал, зупинитися на

спочинок, коли пошукати воду, напоїти коней, коли їсти, коли спати...

Все виходило зараз так, ніби про це домовилися віддавна, ніби завжди

знали один одного, і вже питали себе, чому так просто і легко, не

дивувалися розумінню, бо здавалося зараз, що так мало бути, бо так мало

бути, бо так є, і все тут...

Поки що напрямок у них був один, і Данило вже нічого не твердив про

свій власний шлях, про свою лиш мету в житті, бо зараз відчув непереборну

потребу, несподівану радість для себе у незнаному досі почутті опіки над

цим юним.хлопцем, тривоги за його майбуття, неспокою за нього, такого

молодого і такого неко-ханого долею, на рідкість жорстокою до нього, як і

до Данила... Але ж Данило був старший, спізнав щось у житті і знав, куди

прямувати, мав мету, а цей... Що станеться із ним тепер? Побачимо, що ж

там у нього вдома...

І несамохіть підкладав він зараз хлопцеві шматок кращої їжі чи брався

щось важче робити, намагався більше замінити його у буденних клопотах.

Натомість Айдар прагнув взяти якомога більше на себе, дати більше

відпочити Данилові, ще ж чув за собою й провину у такому повороті долі

оросута, у їхніх нинішніх випробовуваннях, і водночас глибоку вдячність

цьому блакитноокому чоло-вікові за його тепло і доброту. Ні, не так думав

Айдар, він не звик до таких слів, не вмів визначати все гарними й красивими

поняттями, він просто відчував тепло і приємність, його тішило, що цей

чоловік був поряд і хотілося, щоб оросутові було добре з ним, Айда-ром. Він

відчував увагу товариша, турботу про себе і дивувався, майже лякався, водночас на цій грані здивування і остраху народжувалася велика вдячність

і незнане досі, широке, як степ, відчуття певності в тому, хто поряд, теплоти

і приязні, що народилася вже давно, та кілька упродовж цих останніх тижнів

видобувалася все більше й більше на поверхню, вже не так дивуючи обох, як змушуючи ще раз замислитися.


Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і

подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як

часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і

той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не

страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у

блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту

і світло, надію. Данило слав погляд у довгі прорізи скісних очей Айдара, чорних, як сама ніч, і не страхався цієї темені, як не боявся ніколи ночі.

Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і

сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і

спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О

так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який

можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і

втомі, у зневірі і втратах.

Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій

Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є

пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій — як

глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...

Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив

своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке

або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку

дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи

несміло, а легко і просто, як дихати.

В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі

із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а

навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби

дати виспатися товаришеві.

Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на

якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:

— За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже

перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.

— Знаєш що? — Данило помовчав трохи, збираючись на думці. — Я поїду

туди сам.

— ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...

— Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.

Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді

прищу до тебе. — Він усміхнувся. — Аби лиш не вийшло так, як ти за мною

мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же

твоя мати, родичі... Чи не так?


— Так. Але.. — Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно

приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян

зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він

повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити

крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...

— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!

— А якщо там..

— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.

Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут

юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко

спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.

Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо

будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до

їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.

Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували

вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і

дим здіймався над юртами.

Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки

неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча

вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався

уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і

міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово

порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох

значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй

незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-

відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було

вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:

— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

— Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки


стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було

військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки

відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?

Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі

незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.

Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око

серед них старійшину, зліз з коня, привітався.

Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не

наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.

Тоді, подякувавши, Данило розповів, що недоля привела його в ці краї, що був

у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську

неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді — додому, у свої

краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про

джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.


Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина

Багенбая-батира, на ім'я Айдар.

Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило

мовчав, вичікуючи.

Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:

— Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він

зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого

воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.

— Дивно! — знизав плечима Данило. — Я, власне, тікав із зіндану у

Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім

наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були

разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у

біду...

— Він — зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й

навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде

проклятий...

— Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав

разом із ним з Ташкента...

— Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився

нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш — попитай у його

родичів...

Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.

— А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...

— Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю

що одного сина, та й то отакого. Отож — узяв толенгутку в дружини... А

батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули

нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,

— думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день

після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім

змарніла і незабаром померла. Касим-султан сам приїхав до нас, тризну

справляли за померлими таку, що пам'ятатимуть на довгі часи. А що мило-

стивий чоловік, то, незважаючи на малу дитину, узяв одразу ж одну із вдів

Багенбая собі за дружину, наймолодшу.

Отакий-от Касим-султан. А на нього цей негідник ще й руку заніс, зрозуміло, що намовили його, підкупили вороги...

— Але де ж могли його підкупити, ми ж разом утекли з в'язниці...

— Де могли, там і купили! Тим більше тут, вже коли таке про нього

повелося, пішла ще й чутка, що цей нечестивець мав негідний зв'язок з

молодшою дружиною свого батька! Ну як? Ти все ще захищатимеш його, чи

не забагато для зеленого ще жереб'яти, щоб аж стільки накоїти! Не вартий

він життя, зустрінеш — вбий! Я все сказав!

Старий поклонився і пішов з юрти.

Данило стояв, ошелешений усім почутим, і слова не йшли йому і вуст, і

холод поймав тіло, боляче було йому за хлопця, боляче


вкрай, до плачу. Тільки зараз збагнув він, що нема вороття Айда-рові додому, немає вороття, як би він не жадав його, і зрозумів Данило, що правду сказав

старий, що ота Шолпан таки була коханкою юнака, і ось що їло його, ось що

травмувало йому душу, не давало спокою, ось чому він не стримався й кинувся з

ножем на Касим-султана. Не тільки батько, не тільки брати, а отой гріх, ота

пристрасть, оте, за що він стільки страждав і мучився, було просто і легко забране

іншим, ворогом, вбивцею, катом батька і братів. Данило стояв розгублено, не

знаючи, як повести себе далі, аж його руки хтось торкнувся. Поруч стояв хлопчик

років дванадцяти-тринадцяти.

— Я його брат Даурен, — сказав він. — Ходи до нас. Хоч він і

проклятий родом, але мій брат. Моя мати сказала, щоби я закликав

тебе.

Юрта була багата, в ній сиділа стара вже жінка, яка звалась Салтанат. Мати

чотирьох дітей. Двох старших її синів убито разом з Багенбаєм.

Даурен і ще старша за нього дівчина лишились. У Багенбая від усіх дружин

лишилось в аулі загалом дванадцятеро дітей, не кажучи вже про інших родичів, які

були родичами й Айдарові.

Данило розповів матері Даурена чимало з того, що знав про Айдара, за

винятком того, що він тепер чекає його поблизу. В його розповіді вони розійшлися

до того, як Айдар поїхав у військовий табір Касим-султана.

— Як би там не було, — сказала Султанат, — але ж широко поголос пішов, що збезчестив Айдар батька з цією дівкою. Правда чи ні, невідомо, але не буває

диму без вогню, сам знаєш. Отож прокляття лягло і на нього, і на весь наш рід

через нього, через його гріхи. . Аллах всемогутній простив його батька, але лишив

нас сиротами і вдовами, бо відколи на схилі років узяв собі Багенбай в жони оту

толенгутку, то й так було нам усім соромно, бо ж невільниця, а жона, нам нібито

рівня, а вже нас, дружин, було шестеро і дітей доволі. А ще привіз з походу якось

отого старого джунга-ра. Та ще ж потім оту кляту Шолпан узяв. То вже була ціла

біда на рід. Сивий зовсім був, а не тямив, що чинить, наробив усім лиха і сам

загинув...

— Та казали ж, що Касим-султан зумисне послав його у засідку, я таке чув...

— Всі ми чули, всі багато чого чули. Касим-султан зі свитою приїхав на учту по

Багенбаю і розповів про його героїчні подвиги, а водночас і про зраду сина, наклавши на Айдара прокляття. І був у нас бакси в аулі, закружляв він у танці

серед учти, прославляючи Касим-султана та подвиги Багенбая і його синів і

накликаючи на голову Айдара прокляття небес...

І тільки завів він свої закликання, почав проклинати Айдара, як вилетів

звідкись ніж і пробив йому горло. Так він і захлинувся


кров'ю на тих словах. Тільки-но охоронці султана кинулись до того, хто

пустив ножа у бакси при цих словах, а то був той шолудивий джунгарин

Кудабай, якого пригрів Багенбай і який виховав Айдара і допомагав Токжан

удома, прислужником був у її юрті, жив при них, як він вже лежав мертвий, перерізавши собі живота по-джун-гарськи. Забив себе сам іншим ножем.

Бачиш, скільки біди від того собачого сина! А ти його захищаєш! А як

мати виглядала хлопця! Ходила у степ і все виглядала, чекала. Вся змарніла, аж чорна стала, дуже хворіла, ледь дихала, а псе на нього чекала. А коли

прийшла звістка, що загинув Айдар у Ташкенті, то злягла і зовсім не

вставала. А вже по тій учті, та ще коли заколовся старий джунгарин, вбивши

нашого бакси, Токжан померла за кілька днів.

Все на краще. Ще й ту прокляту тюре Шолпан забрав Касим-султан.

Ненавиділи ми, жінки, її завжди, нечиста вона була, хоч красуня, куди там, нічого сказати, зле нечиста душею. Все могло бути і з Айдаром, і та дитина

може бути невідомо чия, скорше навіть його. Добре ще, що до вух султана

не донесли цих пересудів, а то вигнав би її геть... От і все, що можу тобі

сказати, чужинцю! А тепер переночуй у нас, спочинь до ранку, дорога тобі

далека, а про того собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми

його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде

йому, сама біда.

Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що

нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на

іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...

Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.

— Я любив Айдара, чужинцю! — сказав він. — Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи

мені про нього ще, чужинцю.

Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише

щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що

несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.

Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у

свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...

Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і

снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи

усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що

ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш

по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і

втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.


У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що

малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив

непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара

лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і

зможе розповісти більше про свого пропалого брата.

А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?

Може. А може, й ні — і Данило говорив і говорив, і бачив перед собою обличчя

Айдара із стиснутими вустами, з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі, з

буйною, важкою, темною чуприною, що спадала на чоло аж до очей, широких, розкосих, з довгими розрізами і чорних, як ніч.

Настала, однак, хвилина, коли Данило відчув утому і водночас полегшення від

того, що виговорився, що хтось тут чув його, що комусь тут, в рідному

Айдаровому аулі, він сказав правду.

Данило розповів малому Дауренові більше, ніж усім, але ж і йому не сказав, що Айдар чекає неподалік в горах. Розповів про те, як визволив його з полону, як

перечекали вони можливу погоню. .

— А де ж він зараз? Що з ним? — спитав хлопчак.

— Не знаю, — відказав Данило неквапно. — Не знаю. Аби все було добре тут, то, може б, він і знайшовся сам, прийшов би до вас, а так — не знаю, у нього своя

дорога, а в мене — своя...

Так, саме так колись він казав Айдарові, коли вони вперше роз'їхались в різні

боки у відповідь на запрошення хлопця до себе, до батькового війська. А зараз, коли повторяв це Дауренові, то розумів, що все повернулось інакше вже відтоді, коли Айдар врятував йому життя у тій сутичці з переслідувачами, з лашкарами

ташкентського хана...

Хлопчик врешті пішов спати, і Данило, зморений за день усім пережитим, раніш ніж зануритись і собі у важкий сон, раптом утямив собі просту істину, яка

вже й так віддавна зріла в ньому, ставала чимдалі очевиднішою, та тільки зараз

збагнув її до кінця: віднині дорога в них одна, у нього і в Айдара.

Одна дорога — спільна. Раз і назавжди.

Данило їхав повагом на захід від кочів'я, де вже почалося звичне вранішнє

життя, не поспішаючи і не озираючись, як людина, що вибрала певний шлях, довгий і важкий попереду, і не полишила позаду нічого важливого чи

неспокійного.

Даурен провів його, теж на коні, трохи проїхав з ним поряд, але зранку вони

вже не розмовляли, все було висловлено поночі.

Коли прощались, хлопчик сказав:

— Якщо зустрінеш його коли-небудь, скажи, що я вірю...

— Спасибі, Даурене! — Тепле почуття до хлопчика вибухнуло в словах подяки, і Данило відчув, що Даурен зрозумів, що він бачитиме Айдара, десь колись та

бачитиме.

Але він не промовив більше ні слова, попрощався, і хлопчик повернув назад, а

Данило, не озираючись, підігнав коня швидше і,


далі проїхавши трохи, пустив його повагом, їхав замислено, не озирався, бо

здогадувався, що, доки вів не зникне з виду кипчаків, навздогін йому ще

дивитимуться, ще обговорюватиметься його приїзд, всяке може бути. Не можна

кинути й тіні підозри.

Чим далі від'їжджав він від кочів'я, тим більша тривога народжувалась у

ньому. За Айдара.

Як він усе це переповість хлопцеві? Як наважиться сказати йому про смерть

матері, про усі прокляття, що впали на його голову, про те, що він відлучений, чужий родові, гнаний, ізгой?

Лише зараз він збагнув, який насправді юний ще його товариш по мандрах, бо

ж різниця у вікові не мала значення у їхніх спільних дорогах, і лише тепер, лише

ось щойно спало Данилові це на думку, і він зрозумів, що, доки за Айдаром стояв

увесь степ, увесь його численний рід, усе плем'я кипчаків, ціла степова армія, уся

частина цього великого, незнаного йому зовсім і чужого для нього світу, чужого

досі, доки він не зустрівся з цим «чортеням», яке раптом виявилось для нього

близьким і дорогим зараз, Айдар здавався дорослішим, бо відчував себе певно, стояв на чомусь, мав опертя. А зараз?

Незнані ніколи досі почуття охопили Данила. Не довелося йому бачити власних

дітей, зазнав він якихось батьківських почуттів тільки з Раду, хоч той був не так

багато молодший, аби бути його сином. Раду справді став рідним, але був більше

його другом і молодшим братом. А тут. . тут все мішалося. . цей хлопець був

трохи молодший за Раду, і став Данилові і товаришем, і соратником у боях, і. .

майже сином, хоч розділяло їх менше років, ніж це було б справді можливо.

Такого сина Данило мати ще не міг, але. . Так, так, але. .

Зараз він відчув уже відповідальність, незрозумілу, невиправдану ніби нічим, але відповідальність за долю цього юнака, за його майбуття, за його життя.

Так склалося, так вже склалося, що доля його нагадує мою, — думав Данило,

— дивовижно, але втратив він, як і я, і батька, й матір, як і я, гнаний і

переслідуваний своїми і чужими, тільки молодший, тільки ще юний, а все

решта...

Може, то й не випадок, що нас звело так докупи, може, все діється за

якимись дивовижними законами, може, так мало бути, оскільки так є, але

лишити його самого я більше не можу, не хочу і не можу. Все.

Закличу його з собою на Україну, на Січ, на волю.. Це єдине, що лишалося

мені, що вибрав я, а що доля так розпорядилась, то не сам туди діставатимусь, а з

ним разом, і прийме його січове братство, як приймає кожного, хто готовий стати

братом і другом козакам, і житимемо. . Дасть Бог, і Раду врятується колись, і Ми-

хасько, і хтось із моїх хлопців ще! І будемо всі разом! Ми ще житимемо...


Так, але ж не питав я його, не знаю, що відповість мені на це кипчак, не

знаю, що у нього в душі коїться зараз і що буде, коли я переловім йому усе, що довідався від його родичів...

У визначеному місці Данило повернув коня вздовж гори, знайшов

стежку, про яку казав Айдар, і ще за годину був уже на узгір'ї. Озирнувся, аж з-за дерев виїхав верхи Айдар.

Він був блідий, видно було, що зовсім не спав у цю ніч, запалі очі, стислі

вуста.

— Ну що?

— Погано. Мати померла. Тебе прокляли в роду. Туди появитись не

можеш.

Айдар дивився на Данила мовчки, не зронив ні слова, тільки дивився й

дивився, і день перетворювався дедалі щільніше на сутінки, ставав поспіль

темним, попри пекучу спеку і сліпуче сонце довкола. Темінь знову огортала

його, повиваючи сутінковим саваном спогад про домівку, про матір, про

родичів, про все, що лишилося там, на джейляу, куди йому нема вороття.

Ніколи.

Він мовчки скорився Данилові, коли той звелів зійти з коня і сісти у

затінку дерев. Скорився, бо не думав нічого, а той звелів, бо інакше

розмовляти з хлопцем зараз не було як. Треба було бути суворим, треба було

знайти слова, яких просто не існувало в людській мові, аби дістатись зболеної

душі юнака, аби не вбити в ньому життя, аби він почув усе разом — і

жорстоку правду, і реальність втрати, і все, що стояло за отим усім, все, що

стояло зараз вже за ними. І перед ними.

Данило розповів йому все. Все у подробицях, розповів і про Даурена.

Айдар не видобув із себе ні слова, мовчав, незворушний, білий і холодний, як гірський лід.

Поночі, коли Данило не вернувся за ним,, як вони домовились, і Айдар

зрозумів, що з аулу лихі звістки, що йому вороття немає туди, він спустився

униз, якомога ближче до рідного-джайляу, рівно настільки не могли його

почути собаки, здійняти лемент і насторожити когось, сів на пагорбі й

упродовж усієї ночі дивився на юрти внизу, на згасаючий дим від багать, на

все знайоме до болю з самого дитинства, те, що було йому нерозривно

рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у

відрубність, у заперечення, у небуття.

Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже

передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона

пережити всі втрати?

А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись

ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого

народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого

не вернути. Тепер нічого не вернути.

Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не

було. І нікого.

Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов

вирізнялось серед навколишнього мороку, — людина, яка сиділа навпроти

нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося

світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким

сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці

очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і

говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його

свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від

реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання

світу.

Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.

Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися

вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були

кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й

Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був

йому своїм, тепер треба було триматися подалі.

Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як

колись, а їхали поночі, майже не розмовляли, за винятком того, що раз по

раз перекидалися фразами про те, де зупинитись, чи напоїти коней, чи

поїсти щось, чи як укладатися спати.

Аж ось надвечір серед степу вдалині перед ними замаячила якась споруда, чималенька як на вигляд, і Данило зрозумів, що знову їм трапився на шляху

мазар, вибудований тут на честь якогось святого чи воїна в давніші часи, і

скерував Айдара туди, на що кипчак байдуже погодився, як зараз майже

завжди реагував на усе, що пропонував Данило.

Щось вмерло в Айдарові і ще не народилося нове. І Данило чекав, бо

мав минути хоч якийсь час, аби розмову можна було продовжити, аби міг

він щось сказати хлопцеві, щось, що вже виносив у собі, що вже відчував

здавна, але лише недавно усвідомив, зрозумів і прийняв.

Вони розташувалися на ночівлю біля мазара. Тут знайшовся і степовий

колодязь, який, однак, вони ще доволі довго відкопували, аж доки в ньому

з'явилась вода. А втім, коней напоїли, повечеряли самі — ще лишалися

запаси їжі з того, що Данило припас зі свого перебування у джайляу в

Айдарових родичів. Вечір спадав прохолодний і лагідний, спокій довкола, тиша, й Данило зрозумів, що сьогодні можна вже спробувати поговорити.

Вони мовчки сиділи біля багаття, як вже бувало багато разів, стали

звичними рухи кожного, жести і навіть слова.

—Слухай, хлопче, — сказав Данило. — Ми з тобою вже чи не півроку

разом, а як тебе звати?

—Ти ж знаєш, — знизав плечима Айдар. — Айдар мене зовуть.


— Я знаю, — сказав Данило, — і не знаю водночас. Бо ніколи не

називаю тебе так, як і ти мене моїм іменем. А чому?

— Тебе зовуть Данило, я знаю теж це, — сказав Айдар. — А чому не

називаю тебе так? Справді, чому?

— Ти не мав часу про це думати, а я мав, і я подумав. Бо упродовж

всього часу, що ми разом, скільки ми не пройшли вже усього, ми завжди

були порізно, поряд, але порізно. Наші шляхи доля зводила разом, але ми

йшли лише тимчасово одним шляхом, кожен знаючи, що ось-ось

розійдемось назавжди. Який був сенс знайомитися ближче, пізнавати один

одного?

— Мабуть, так. Ти сам наголошував, що у нас шляхи різні, ну і я...

— Ти їхав до своїх родичів, ти їхав додому, а я — у світ, в далину, на

свою батьківщину, до якої далеко, майже як до неба... Ми розходились, але

доля зводила нас. Ти врятував мені життя, а мені вдалося витягти з біди

тебе...

— Я належу тобі, — сказав Айдар, — якби не ти, то мене б уже не було в

живих, ти знаєш...

— А я? Кому ж тоді я належу, як не тобі, коли б ти не вернув тоді з

дороги за мною, я давно б уже висів на майдані в Ташкенті перед зінданом

на великому дереві, де вішають рокованих на смерть. Ти його не бачив, а я

добре знаю ті місця, ой добре...

Мене зовуть Данило, — сказав він, і голос його раптом здригнувся. —

Але найближчі мені люди називали мене Данко. Так у нас кажуть

скорочено, коли людина близька... — Так називала Данила тільки мама та

ще... Ганя... І Раду! А потім Хамід... і Зейнеб... Давно то було, колись давно, тисячу літ тому...

— Данко... — сказав Айдар. — Я називатиму тебе теж Данко, можна?

— Так, Айдаре, так, інакше б не казав тобі цього...

Запанувала мовчанка, вони дивились у вогонь багаття, і Данило

відчув неспокій, вогонь нагадував йому, кликав кудись, вирував у ньому...

— Ти нічого не знаєш про мене, Айдаре, майже нічого, лише

позірно, лише те, що назовні, що видно й зрозуміло, так, як і я про

тебе... Ніколи ми не говорили відверто... Хоч я не знаю, чи в своєму

житті хоч з кимось говорив відверто, не криючись, не боячись сто

роннього, не знаю, чи й ти спромігся на таке... Але зараз, зараз я

чую, що треба нам правди ізсередини, треба іншому того, що є ко

жен для себе, а не лише для людей, про людське око. Ти можеш так?

Айдар відчув, як хвилювання, незнане досі, пойняло його, як стрибок у

безодню, як перед проваллям, у яке мусиш кинутись, хоч і знаєш, що

випливеш, що вода винесе тебе, а все ж...

— Можу... — сказав він глухо. — Можу і хочу...

— Людина живе в собі особливим життям, і якось спало мені на думку, що правда про людину є те, що їй сниться, чим вона марить, що їй

ввижається в її мріях, чим вона спить... Ось зараз я дивлюся на вогонь, Айдаре, і поймає мене відомий віддавна острах,


незрозуміле хвилювання, і постає минуле моє переді мною, те, якого ти не знаєш.

Ось слухай...

Данило розповів йому і про своє дитинство, і про пана Семена, і про Горпину, а надто про Ганю, і квітку папороті, про заповіт Свирида і про опришкові свої

роки, і про Раду і хлопців, і про Зейнеб, про Зейнеб чорнооку, останній спалах

кохання, зарубаний життям...

. .Настала довга, затяжна весна з паморозками й інеєм, і я довго ріс крізь цю

весну, довго зрів, шукаючи опертя в повітрі, шукав не :шати чого, мріяв не знати

про що, аж доки не з'явилася у мареві моєму квітка папороті, яка відсвітила мені

очима кохання..

Я шукав їх, я шукав твої очі в повітрі, на землі, на небі й у воді, я пробивався

крізь твердь земну і шукав їх під землею, я злітав високо в позахмарні висоти і

шукав їх там, я спраглий чистої, джерельної води твоїх очей, їх глибини, їх

неосяжності, їх безсмертя і можливості розчинення в них, їх буття в небутті, їх

правди, єдино можливої на землі, правди кохання...

Я бродив світом, неприкаяний і стражденний, втомлений і зраджений, спустошений і виповнений тягарем земних тривог, порожньої ваги щоденності, і

вдивлявся в юрбу, жадібно впиваючись у кожне обличчя, що ковзало повз, як

мить, обличчя іншої людини, я шукав твої очі і не знаходив їх. Хто ти? Де ти?

Я волав, німим криком лунало моє питаний уві сні й увіч, я молився всьому

сущому і не сущому, горлав страшним беззвучним воланням того, хто конає в

самотині, спраглий у пустелі людської відстороненості... Де ти?

Я шукав твої очі. Вони мали відслонити світ для мене, привнести світло у

темне царство чужих тіней, дріб'язкових переживань і порожніх побачень.

Я шукав дедалі відчайдушніше, дедалі безнадійніше, я шукав їх — твої очі.

Які вони, питаю я себе? І не можу відповісти на це питання, бо давно вже не

знаю, хто ти, де ти, хто саме — Ти.

Очі твої сірі, блакитні, зелені — біль мій, серце моє, душа моя. Я вірю в них, раптом я вірю в них, так хочеться повірити, що диво стається з людиною і що

зненацька може вона знайти оту єдину основу свого існування, що може

означати для неї все життя, все на світі, більше, ніж буття, більше, ніж свідомість, ніж розум, просто безмежну, несамовиту, знетямлену віру в лет, яка є коханням.

Але гримлять розгони часу, і виростає мур, і Ось я знову сам серед усього того, що вигадав, що виснив, що уявив собі, навіявши солодкий сон, який поступово

тане, як вранішня імла під яскравим сонцем реальності, як туман перед наступом

морозу, і я повільно і страшно прокидаюсь у пустелі самотності, гнаний і

переслідуваний, змучений і зболений, втрачений для всього і для себе. Час б'є


у дзвони, кричать півні, й опівночі щезають чари, щезає заворо-женість, і твої очі, що іскрились правдою і вірою, пойняті вже інеєм внутрішнього холоду, звернуті в

інший світ, з них щезає тепло, правда, щезає моє життя і щезаєш ти. Хоч ще

дивишся на мене, та не бачиш, в очах твоїх проступає відчуженість, хтось інший, кого я не знаю, вирізняється в твоєму обличчі, і я, жахаючись, затуляюсь руками

від страшних видінь, від жаху побачити у твоїх очах, уявити в тобі привид іншого

кохання. Я тікаю геть, я тікаю геть від тебе, від себе, я тікаю геть в усього цього

світу, бо мине час — і хтось інший любитиме тебе, і ти вже не ти, бо то хтось

інший підійшов до тебе, не я.

Я щез, розчинився в повітрі, розтанув у воді, поглинули мене ліси і пущі, а очі

твої спорожніли, їх теж нема, замість глибокої джерельної води, замість чистого

світла, що затоплює все навколо і народжує життя, на мене дивляться порожні

очниці, в яких лише спогад може нагадати минуле, яке було в нас, яке було

нашим, як спогад про сон, як зустріч з важким ранком з похмілля, як сувора

невідворотність того, що якоеь усе зупиниться і припиниться наше існування раз і

назавжди.

І я лишаюсь сам. Ліси і діброви, гаї і поля. І порожнеча. І самотність. Біль.

Звучить мелодія, грають музики, але це вже не моя музика, ти десь, ти давно

вже десь там, і це ваша музика, твого світу, не для нас, а мене вже нема. Я —

ніхто.

Довгий шлях в нікуди, безперервність болю, незгоди і втома. Раптом падає з

неба зірка, несподівано яскрава, ще чужа, нечека-на, але манлива, заклична. А

що, коли це — Ти?

Минуле в новому обличчі, спроба забути тебе і зникнути в іншому світі, немає

сил на це, немає сил, вибач, що так, кохаю тебе...

Пам'яттю минулою живу, все ще чую неможливе, нереальне, все ще подеколи

ввижається, що станеться диво — і ось несподівано ти вийдеш десь із темряви, і

закружляє у райдужному блискові твоїх очей мій всесвіт, і все повернеться, і ти

прийдеш вільно і радісно, і, напоєний живодайною вологою твоїх очей, якої так

віддавна і так вперто чекаю, я заплющу очі і зможу заснути щасливо й спокійно, як

не спав уже дуже й дуже давно, як не спав цілу вічність, вже здається мені, що так

не спав ніколи, лише пам'ять про сон лишилась, лише пам'ять про можливість

щастя, якого, може, ніколи й не було, — а може, не було такої й можливості?..

Ні, ні, тут вже кричить все моє єство — ні, усе було, все було справді можливе, справді існувало, все було, тільки минуло літо і прийшла осінь, а потім зима

забрала тебе у снігову пустелю, і очі твої замела віхола, і я не бачу їх, не бачу...

І ось я задихаюсь від болю, від безсилля будь-що змінити, будь-що вчинити, аби

не було цієї реальності, а була інша, але чую дзвони Часу, виростає мур переді

мною, і я сам серед лісів і пущ. Може,


комусь і смішно, може, хтось і скривиться, може, й дурним виглядімо, як

кожен, хто знайшов тільки частину, та й ту втратив у своєму

відчайдушному пошукові кохання...

Я стою один проти високого муру. Час проти мене, і я сам-один, ніхто і

ніщо, нізвідки...

Довго і марно я стояв перед муром Часу, віяли буйні вітри, все мінялося

довкола, а я стояв самотній перед невблаганністю втрати, спустошений.

І раптом у повітрі просвистіли дві азійські стріли, дивовижні, незрозумілі, манливі чорні очі пронизують зненацька морок навколо мене, розсікають одним ударом ниючий, тупий біль відсторонення, і затихає

поволі біль, світає поволі, і я вдивляюсь, озираючись довкола, у

незрозумілий, чужий для мене світ, бачу себе і все, що відбувається зі мною

і без мене. Миттєвість світла засліплює, і хоч на часину, але вже не

почуваєш того мороку, не страхаєшся темряви самотності, хтось десь

колись... Може, це — Ти?

Що таїться у глибині цих чорних азійських стріл, цих списів, що

пробили мене, цих дивовижних очей? Що чекає на Тебе всередині мене, якщо це Твої очі? Що чекає нас всередині прийдешнього, яке і є

сьогоднішнім, і зараз у цю мить воно відбувається, теж відбувається, оте

прийдешнє. Часу немає, є реальність, є дійсність, навіть більше ніколи й

нічого не буде, то стріли цих азійських очей вже горять у мені, буяють в

моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою

отрутою — може, кохання, може, пристрасті, а може — ніщо стоїть

попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх

очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій

найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не

рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому

дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже

давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде

там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря

твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від

цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити

на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і

народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і

неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.

І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій

і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного

разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому

дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...


...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в

гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо

якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в

яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі

намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу

забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...

Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а

тоді підвів очі на Данила.

— Знаєш, Данку...

І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж

звичайно. Все ще в полоні власних настроїв, у своєму світі, Данило повагом

переходив у реальність, в якій існували зараз вони удвох, у їхню спільну

реальність.

— Ще зовсім недавно я би нізащо у світі не повірив, що хоч комусь

зможу, а надто захочу розповісти про себе усе...

І Айдар розповів Данилові про матір і про батька, про відчуття своє сина

батира і рабині і про Шолпан...

...руками твоїми марю, вустами твоїми марю, дотиком до тебе марю, подихом твоїм марю, зникаю, розчиняюсь, щезаю в тобі, не існую, не хочу

існувати, не хочу прокидатися, впиваюсь тобою, сню тобою, дихаю тобою, живу тобою...

Допоки мить, допоки година, допоки ранок... Тільки ти!

Великі кошлаті вії, густі, довгі брови, глибокі очі, як степ, як далина, як

сон...

Ти просиш розтерти тобі спину, бо вчепилась до тебе якась недуга, і я

вперше тремтячими руками торкаюсь твого тіла. Ти лежиш на животі, а я

розтираю тобі спину, намагаючись стримати дріж у тілі, намагаючись

стримати вибух почуття, намагаючись в кожен дотик свого пальця

вкластись, не вкладаючись, увійти, не входячи, лишити слід і лишитись

непоміченим.

Руки мої розминають твоє тепле тіло, вже вкотре проходячи вздовж, до

кордону, до межі, доки дозволено, доки можна, доки все позірно, так, ніби й

нічого, ніби й не повинно нічого бути, а вже трем долає мене, вже я не

годен стримати його, відчуваю: ще мить — і я вилечу геть звідси, вимчу на

повітря — видихатись, отямитись, озирнутись... А водночас знаю, що не

втечу, що не вибіжу, не отямлюсь...

І все ж не вірю ні в що, відчуваю, але не вірю, аж доки різкий рух твого

тіла не відкидає мене геть, і в наступну мить руки твої обіймають мене, вуста твої зливаються з моїми, уперше, ніколи так, уперше — і це ти, я

захлинаюсь тобою, а ти вглиблюєшся в мене, вглиблюєш мене в себе, я

торкаюсь язиком щілинки між твоїми верхніми зубами, і закарбовується ця

мить, я торкаюсь тремтячими руками, уперше обіймаючи твоє тіло вповні, і

закарбовується ця


мить, я зриваю з себе усе, і ти зриваєш з себе все, це долі миттєво-стей, і ми

відчуваємо одне, ми зливаємось воєдино, ми живемо, ми міобимо, ми —

одне, всесвіту немає, лише ти — цілий світ, лише ми з гобою, хай навіть

смерть...

Кожен раз провалююсь у безодню, у солодке марево, беркутом падаю на

здобич, вмираю разом з нею і народжуюсь знову... Шал, вир пристрасті, гріх, смертний, великий гріх і незглибна насолода порушити заборону, переступити все і забутись, знаючи, що рано а чи пізно прийде розплата, прийде каяття, прийде новий день, у якому не буде цього, нема цього, не

існує цього, але зараз, зараз є воно, мій шал, моя пристрасть, поділений зі

мною гріх недозволеного кохання, забороненої пристрасті...

Виснажую себе, вимучую себе, знаходжу себе в тобі, а тебе в собі, страждаю й мучусь, але, ні-ні-ні, не каюсь зараз, не каюсь потім, не каюсь

ніколи, каючись, не каюсь, бо світ ніщо у порівнянні з коханням, з

поділеним гріхом, із злиттям двох в одне, із розкішшю недозволеного, але

переступленого — за межі себе, за межі тебе, за межі життя, у позасвітний

простір у небо...

Спить аул, лиш я стривожений, напружений, як стріла. Нечутний мій

крок, рвучкий погляд, а ти лежиш, згорнуте калачиком маленьке створіння, заснула, сон здолав серед чекання на мене у глибинах ночі, нічого на тобі, тільки ти і ніч. І я.

Тихенько прокрадаюсь до тебе, і вже нічого й на мені, вже я — тільки я, і

ти ще не встигаєш прокинутися, а вже ми разом, ми вже одне, ми з тобою, я

і ти, хай би хоч скільки тяглася ця вічність, іавжди відчувати це, завжди

отак, завжди.

Але завжди — це тільки миттєвість, сьогоднішній день, може, ще завтра, а може, ще один день, і заволає сурма, і вдарять у бубон, і кінь заірже, і

завиє пес, і немає, нічого немає... Порожнеча, ніч, темінь, нічого. Я сам.

І чекання, довге, пронизливе чекання, біль і ревнощі, спокуса, самоїдство, відмова, і новий час, новий початок, нове життя. Зно-ву —

позахмар'я!

Тільки б це було, тільки б продовжувалось, за будь-яку ціну, потім

готовий померти, але тільки б продовжувалось зараз, у сьогоденні, у

нинішній хвилині, аби вона не кінчалась!

Страх поймає мене, що минеться, що наступить та мить, коли минеться, що зараз не візьму усього, а завтра — нічого, що вип'ю тебе до дна, як

отруту, а завтра, очманілий, у воду сторч головою, забути, ні, ніколи, це

моє, це навічно, допоки житиму, пам'ять, і в кожній кровинці моїй, в кожній

найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...

Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки

порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання

ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже


більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки

ти...

Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд

його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що

вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.

—Спати, Айдаре, спати!

Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.

—Так, Данку, зараз спати. Все.

Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.

Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по

ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.

Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не

було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було — двоє.

Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-

мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати

решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.

Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути

сказані.

Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.

Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та

колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від

малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша — то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів

пустелі й степу.

На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-

довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в

пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля — це біда, це мертва земля.

Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в

нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї

хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав

Данило:

— Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти — молодий, а я — старший, ти — кипчак, а я — українець, у мене одна віра, а в тебе — інша. Все різне.

А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас

немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж

немалий скарб — один одного.

—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.

—Я належу тобі, ти знаєш.


— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому

світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось

зараз належати. Немає. Вже немає.

— І в мене немає, — сказав Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже

немає.

— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого

гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що

ти надбав за життя.

— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця

дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?

— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома

проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна

подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.

—Де це? І що це?

— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько

Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в

біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а

людей цих називають запорозькими козаками.

—Козак — це ж як казах..

— От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак — аби товариш був добрий.

Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки

мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то

завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від

тих ховрахів, яких ти так полюбляєш підстрілювати у степу. . Ну як?. Згода?

Айдарові стало на мить страшно полишити назавжди степ, полинути геть

кудись на чужину.

Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи

надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою

могла вона бути?

Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм

родом?

Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому

світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?

—Що мене питати, Данку? Разом — то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.

Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:

—Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили чи

мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли


двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що

віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в

нас кажуть — побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то

природніше...

Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем

кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька

крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж

саме.

Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у

них воду і кров змішалась з водою.

Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи

або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було

в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.

Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.

Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його

дію.—Ось і все, Айдаре, — сказав, усміхаючись, Данило. — Тепер

в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?

Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені — частка твоєї. І так

буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли

не був.

Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає

такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні

зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя — в тебе, а твоя — в мене. А це

міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна

хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі

щасливим...

, — Зачекай, Данку, — мовив Айдар. — Я — кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...

Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило

слідував його прикладу, чекаючи.

Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм

тілом могутнього торсу Данила.

— Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру

дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.

А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.

Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє — твоє, що твоє — моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже

виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить — смерть, як за зраду

рідного брата.

— Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див

ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі

вибираєш, брата ж бо доля вибирає.


І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на місці. Саме в що

хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.

Все, що нас оточує, — незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не

сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас

— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе

дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з

повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.

Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу

людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому

житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме

прагнення творить світ.

Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди

лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість

своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке

дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає

межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж

широкою, і безмежність — це і є правда.

Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у

Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.

Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не

дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і

розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то

колись та проросте.

Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще

вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже

знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до

найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті

згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він

самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.

Все починалось з нового саме зараз, у цю мить. Бо раптом щез страх.

Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої

життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.

Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже

не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.


Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому — незнане, невідоме, величезне.

Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було

для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану

мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.

Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його

родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж

далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...

Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою

на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових

кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.

Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.

Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з

ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із

стрічним караваном чи кочовим аулом.

Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох

засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що

живила.

Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми

сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає

тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто — бути собою.

Від цієї миті життя починається знову, набуває сенсу, містить в собі

майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в

одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь

велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?

Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми

спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і

простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда

зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не

забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?

Хто я? Хто ти? Хто ми?

Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину

життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором

несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною

чого ми були завжди, а врешті завжди є і


будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли

опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо

голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не

принісши з народженням, окрім себе самого.

Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з

якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі

свідомості, у переході від «ми» до «я».

Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й

іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її

особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та

ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому

чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність

її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття — людина людині друг і

брат.

Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське

вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши

його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути

людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо

особисте «я».

Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто

закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає

ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?

Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення у просторі, духовний близнюк твій, як і ти його. І чи це не найбільше диво, вище з

вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?

І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця

немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а

скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука

й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з

нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі

зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той

довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і

роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди

попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній

день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас

назавжди, коли ми не одні на цьому світі.

І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська

Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться


хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав

оці рядки.

І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих

обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга

дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.

Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» — в реальному

житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим

собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.




Взято из Флибусты, flibusta.net