Валеріан Підмогильний П'ЯТДЕСЯТ ВЕРСТОВ Оповідання -------------------------------------- Були певні відомості, що потяг таки прийде сьогодні: розпитували дядька, що їхав возом повз станцію, і той присягався, що на власні очі бачив потяг уранці за двадцять п'ять верстов звідси. Народ шикувався коло рейок, обличчя проясніли, летів сміх і лушпиння а насіння. — Ну, от і буде потяг, — сердито казав завідувач своєму секретареві, — якраз завтра вранці в губернії будемо, акурат на з'їзд. Подивіться, чи доклади взяли... Харчі єсть? — Та харчів тільки на день дали з харчкому. Кажуть, п'ятдесят верстов за день пішки дійдеш. — А ви що, на тиждень хотіли? Сказано, інтелігент, запасів хоче. — Нудно чекати, — позіхнув секретар, — а книжки немає. — Чортзна-що! — гукнув завідувач. — Книжки! Та ви навкруги гляньте — цікавіше за всяку книжку. Навкруги аж клекотіло. Стогони коло бюро перепусток, співи безробітних артистів, вереск дітвори, лайка коло столика, де гуляли в «три листки», — повставали до похмурого неба. А між натовпом метушились баби з кошиками й кричали. — Кому борщику, пиріжечків? Ковбаски? — От вам живе життя, — сказав завідувач, — а ви — книжки! Врешті прийшов захеканий потяг, і почався безлад ний наступ на вагони. Завзято кидались на двері, а ті, що в вагоні були, муром стояли й не пускали. Тут же на мотузах підіймали клунки на дах і там складали. — Наляжемо, — сказав завідувач. Кинулись у біб. Секретар гукнув: «Делегати, деле гати», а завідувач працював кулаками. Влізли й при мостились біля дверей. Потяг рушив. Ті, кому сісти не пощастило, вчини ли останній наскок на вагони: наосліп плигали, скажено чіплялись, а з вагонів на них тюкали, давали дулі й били чобітьми. Поїхали. Трохи розташувались, стало ніби вільніше, нові мирилися з старими. Закрапотів дощик, завели пісню: Вітер шумить, А дощик іде — А де ж наш спекулянт Ночувать буде? Жваво розмовляли Про ціни, про те, що «заграділовка» коло губернії харчі відбиратиме і як з цим боротись. Серед поля потяг раптом спинявся, і вісті прийшли: паротяг зіпсувався. Всі заспокоїлись; спекулянти давали масло, яєчка, хто гроші. Сміялись. — Машиністове жалування не яке... Треба дати. Звечоріло. Дощ пробивався крізь дах і лоскотав потилицю. Незабаром виявилось, що паротяга направите можна, але весь Струмент у машиністового помічника. Дали й тому. — Де ж правда? — спитав секретар. — У книзі, — відповів завідувач. Поїхали врешті. Помалу, не поспішаючи. За ніч доїхали до другої станції. Настрій поганий був, дощ не вгавав. Змовились нікого не пускати. Біля дверей стали найдужчі й уперлись ногами. Але п'ятеро червоноармійців підійшло: — Вилазь! Вагон для військових. Спробували сперечатись. — Серього, викидай речі. Посипались лантухи, кошики, люди. Справу програно, кинулись на буфери, лізли на дахи. — Спізнилися ми на з'їзд, — сумно промовив секретар, обтрушуючись. — Він уже почався, мабуть. Докладу шкода — стараючись писав. — На дах лізьте, — суворо сказав завідувач. — Швидше! Ледве видряпались. Сіли, підгорнувши під себе ноги, по-турецькому. Місця чимало було. В'їдливий дощ цюкав просто в обличчя. Баба, що сиділа поруч, сказала їм: — Воно, як сонце та тепло, так. Боже, як гарно зверху їхати: увесь світ видно. Секретар стогнав: — От вам живе життяі Ниточки сухої немає. — Мовчіть. Ви — кабінетний інтелігент. Куняли під стукіт коліс об рейки. Марилась тепла хата, і щоб обід був на столі. Раптом потяг струснуло, кинуло, вагони тріснули, дах пірнув, і все розпалось. Тріск покрив зойки. Завідувач з секретарем поволі вилазили з-під уламків. — Ви живий там? — спитав завідувач. — Ох, живий... Тільки ноги мої... - Бандити, — шепнув завідувач. І справді, зруйнований потяг оточили верхівці. Їхній бравий отаман ґречно промовив над руїнами: — Панове, тут трапилась невеличка паніка. Ми мали цілком певні відомості, що це військовий потяг. Я вас не затримую, можете їхати далі. Вони забрали червоноармійців і подалися геть. — І нащо оті з'їзди? — питав секретар. — З'їдуться, побалакають, та й назад. Пуття ніякого. І доклад мій десь а портфелем загинув. Вирішили поранених однести до станції. З уламків робили ноші. Витягали з-під руїн обрубки. Почали носити, вечір прийшов. А дощ падав, землю болотом крив. На маленькій станції складали поранених в ряд на підлогу. Прийшли глядачі, вболівали. А на ранок, ніч у кутку перебувши, завідувач із секретарем раду радили. — Назад вернімся, — з жалем казав секретар. — З'їзд уже вчора почався. Назад — п'ятнадцять, а вперед — тридцять п'ять. Куди ж там мені пішки — ноги, як у лабетах. — Ви — кваша, — сердився завідувач. — А боротися? Вам намаж та в рот? Пішли, обминаючи села. До них пристали баба-спекулянтка з торбою через плечі й гускою в руках та студент, що поспішав ва навчання. — Оце по-моєму, — казав завідувач, — хоч помалу, так певно, по-простому. Коли двадцять верстов пройшли, зробили спочинок. Баба-спекулянтка видала всім по шматку хліба. А студентові, що декламував їй вірші, ще й сала нишком дала та просила молитись за рабу божу Олену. Ще десять довгих верстов — і вони побачили вдалечині губерніальне місто. — Як намальоване, — казала баба. День розцвів, сонце лилося, калюжі меншали, подорожні просихали. — Не будемо більше спочивати! — гукнув завідувач. — По-простому! Секретар похитав головою: — Це ж тільки до губернії... А як же, кому на Марс треба? 1923 р. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua