* * * Філіп Пуллман ЯНТАРНЕ СКЛО ___________________________________ Перекладач Сергій Савченко 1 Зачарований сон У затіненій рододендронами долині, трохи нижче від місця, де починаються вічні сніги, там, де бере початок молочно-білий від талої води струмок та серед величезних сосен літають голуби й коноплянки, лежала печера, напівприхована скелею, що нависала над нею, та важким листям. Ліс сповнювали звуки: дзюрчання струмка між скелями, свист вітру в голках сосен, дзижчання комах, крики маленьких деревних тварин та пташиний спів. Час від часу різкий порив вітру змушував гілки якогось кедра чи ялинки хитатися та співати, мов віолончель. Яскраве сонце вкривало наземну рослинність розсипом лимонно-жовтих плям, що чергувалися зі смугами та калюжками коричнево-зеленої тіні. Світло ні на мить не залишалося нерухомим — у верхівках дерев постійно плавав легкий серпанок, перетворюючи промені сонця на перлистий блиск та покриваючи соснові шишки вологою, котра виблискувала, коли туман розвіювався. Іноді вогкість у хмарах згущалася у крихітні краплі мряки, котрі швидше пливли донизу, ніж падали, змушуючи мільйони голок щось м’яко шепотіти. Уздовж струмка пролягала вузька стежка, котра вела від селища, що лежало в долині, — купки халупок вівчарів — угору, до напівзруйнованої церкви поруч із льодовиком. Там в обіймах гірських вітрів завжди тріпотіли побляклі шовкові прапори та невідомо на що чекали пожертвування — шматки ячмінних коржів і сушений чай, залишені набожними селянами. Гра світла на кризі та випари створювали вельми дивний ефект-над верхньою частиною долини завжди нависали райдуги. Вхід у печеру був розташований десь за два десятки кроків від стежки. Багато років тому тут жив святий, який проводив весь час у медитації, молитвах та постах, і відтоді місцеві мешканці шанували це місце як священне. Довжина печери становила приблизно тридцять кроків, усередині було сухо. Отже, це було ідеальне житло для ведмедя чи вовка, але тут чомусь жили лише кажани та птахи. Проте істота, що припала до землі біля порога печери, обводячи все навколо чорними очима та смикаючи гострими вухами, не була ні кажаном, ні птахом. Сонячне світло скісно падало на глянсовий золотавий смух, і тварина — це була мавпа — крутила в лапах шишку, чіпкими пальцями відриваючи лусочки та дістаючи солодкі горішки. За спиною мавпи, якраз у тому місці, де починалася тінь, сиділа пані Кольтер — вона гріла воду в казанку, що стояв на примусі. Її деймон загарчав, попереджаючи про щось, і жінка підвела очі. Лісовою стежкою йшла сільська дівчинка. Пані Кольтер знала її — це була Ама, і вона вже декілька днів приносила їм із селища їжу. Оселившись у печері, пані Кольтер дала селянам знати, що вона свята жінка, занурена в медитацію та моління, й що вона склала обітницю ніколи не розмовляти з жодною людиною. Ама була єдиною, кому було дозволено відвідувати пустельницю. Утім, цього разу дівчинка прийшла не одна. Поруч із нею йшов її батько, який, коли Ама почала продиратися до входу в печеру, залишився на стежці. Ама наблизилася до печери та вклонилася. — Мій батько просив мене передати, що він благає вашої прихильності, — сказала вона. — Вітаю тебе, дитя, — промовила пані Кольтер. Дівчинка принесла з собою пакунок, загорнутий у вицвілу тканину, і поклала його біля ніг пані Кольтер. Потім вона простягнула букетик квіток — із десяток пролісків, перев’язних ниткою, — та швидко й схвильовано заговорила. Пані Кольтер почасти розуміла мову цих гірських людей, але не варто було їм знати, чи володіє вона нею вільно. Отже, жінка посміхнулася й жестом попросила дівчинку присунутися до неї впритул та подивитися на їхніх деймонів. Золотава мавпа простягла маленьку чорну долоню, а деймон Ами — метелик — пурхав навколо неї, поступово наближуючись, і нарешті всівся на мозолистий вказівний палець. Мавпа повільно піднесла його до вуха, і пані Кольтер відчула, як до її розуму почав уливатися тонкий струмок розуміння — це слова дівчинки набували чіткого змісту.Селяни раді, що в печері знайшла притулок свята жінка, але ходять чутки, що вона тут не одна — в неї є якийсь небезпечний та могутній супутник. І цей супутник вселяв у мешканців селища страх. Чи є він хазяїном пані Кольтер, чи, може, це її служка? Чи збирається він завдати шкоди? Що йому треба? Як довго вони житимуть тут? Пані Кольтер відчувала розчинені в потоці запитань побоювання, що охопили дівчинку. І тут їй на думку спала гарна ідея — можна сказати селянам правду. Звичайно, не всю правду — лише її частину. Пані Кольтер подумки засміялася, але коли почала говорити, її голос був серйозним: — Так, зі мною справді дехто є, проте вам нема чого боятися. Це моя дочка, але на неї наклали закляття — вона весь час спить. Ми прийшли сюди, щоб сховатися від чаклуна, котрий зробив це, і я намагаюся зняти його та вберегти її від зла. Якщо бажаєш, можеш подивитися на мою дочку. Голос пані Кольтер дещо заспокоїв Аму, але вона все ще відчувала страх, який посилила згадка про чаклунів і закляття. Проте золотава мавпа тримала її деймона так ніжно, а дівчинці було так цікаво, що вона таки наважилися пройти всередину печери. Її батько на стежці зробив крок уперед, його деймон-крук двічі звів та опустив крила, але чоловік вирішив залишитися на своєму місці. Сонце вже сідало, і в печері було темно, тому, перед тим як повести Аму за собою, пані Кольтер запалила свічку. Очі дівчинки виблискували в сутінку, і було помітно, щовона постійно схрещує пальці — вочевидь, аби відігнати злих духів. — Бачиш? — спитала пані Кольтер. — Тут нема чого боятися. Ама подивилася на тіло у спальному мішку — це була дівчинка, старша від неї десь на три чи чотири роки. Маленькій селянці ніколи не доводилося бачити волосся такого кольору — темно-жовте, як у лева. Губи дівчинки були стиснуті, і, без сумніву, вона міцно спала, адже її згорнутий у клубочок деймон нерухомо лежав біля її шиї. Він був схожий на мангуста, але менший за розміром і рудо-золотавий. Золотава мавпа ніжно почесала сплячого деймона за вушками, й Ама побачила, що той уві сні заворушився та тихо замурчав. Деймон Ами, набувши вигляду миші, притиснувся до шиї дівчинки й тепер налякано дивився на сплячих. — Отже, можеш розповісти батькові, що ти бачила, — сказала пані Кольтер. — Жодних злих духів тут немає —лише моя дочка в зачарованому сні та під моїм наглядом. Але, будь ласка, Амо, скажи батькові, що це має бути таємницею. Про те, що Ліра знаходиться тут, не повинен знати ніхто, крім вас двох. Якби чаклун дізнався, де вона, він схотів би знайти та знищити її, а також мене та все довкола. Тож це таємниця! Можеш відкрити її батькові, але більш нікому. Жінка опустилися на коліна поруч із Лірою, відкинула вогке волосся з її обличчя, нахилилася та поцілувала дочку в щоку. Потім вона підвела сумні люблячі очі догори та так жалісливо усміхнулася Амі, що дівчинка відчула, як її очі застилають сльози. Пані Кольтер узяла її за руку, і вони пішли до виходу з печери. Там вони побачили, що батько Ами схвильовано дивиться на них знизу. Жінка склала долоні та вклонилася йому, а його дочка, поклонившись пані Кольтер та дівчинці в зачарованому сні, крізь хащі полізла на стежку, і селянин полегшено зітхнув. Батько та дочка ще раз уклонилися печері й пішли геть. За мить вони вже зникли серед рясних рододендронів. Пані Кольтер подивилася на казанок на примусі та побачила, що вода ось-ось закипить. Опустившись навпочіпки, вона насипала у казанок якісь сухі листки — щіпку з одного мішечка, щіпку з іншого — та накрапала у вариво блідо-жовтої маслянистої рідини. Тоді вона, помішуючи в казанку, відрахувала п’ять хвилин, зняла посудину з вогню та присіла почекати, доки зілля охолоне. Поруч із нею лежали деякі предмети з табору, у якому вмер сер Чарльз Летром, — спальний мішок, рюкзак зі змінною білизною та речами, потрібними для вмивання, тощо. На підлозі печери також лежав полотняний саквояж із різноманітними інструментами та пістолет у кобурі. У розрідженому повітрі відвар холонув дуже швидко, і коли він досяг температури тіла, пані Кольтер обережно перелила його в металеву чашу та понесла в кінець печери. Деймон-мавпа відкинув свою шишку та пострибав за нею. Пані Кольтер обережно поставила посудину на низький камінь та опустилася на коліна біля сплячої Ліри. Коли вона поцілувала дівчинку, то відчула, як у тієї затріпотіли вії, отже, невдовзі її дочка могла прокинутися. Жінка просунула долоню під потилицю Лірі, а другою рукою відкинула з чола вогку копицю волосся. Губи дівчинки відкрилися, і вона тихо застогнала. Пантелеймон ще щільніше присунувся до її грудей. Весь цей час очі золотавої мавпи не відривалися від нього, а її маленькі чорні пальці смикали край спального мішка. Пані Кольтер глянула на свого деймона, і він відразу випустив мішок і відійшов. Жінка обережно підняла плечі дочки над землею, і голова дівчинки закинулася. Вона припинила дихати та напіврозплющила очі, її повіки затремтіли. — Роджере… — пробурмотіла Ліра. — Роджере, де ти? Я не бачу тебе… — Тсс, — прошепотіла її мати. — Тихше, люба, випий це. Тримаючи чашу біля губ дівчинки, вона нахилила її, і рідина потекла до рота. Лірин язик відчув смак відвару та заворушився, злизуючи його, і пані Кольтер зупинилася,щоб дати дівчинці змогу проковтнути напій, а потім знов почала вливати його в рот дочці. Минуло кілька хвилин, і чаша спорожніла. Пані Кольтер знов опустила дівчинку, і щойно Лірина голова торкнулася спального мішка, Пантелеймон повернувся на своє місце біля її шиї. Його золотаво-рудий смух був так само вогким, як волосся дівчинки. За мить вони вже міцно спали. Золота мавпа знову пробралася до виходу з печери й сіла там, спостерігаючи за околицею. Пані Кольтер занурила в миску з холодною водою ганчірку та протерла Лірине обличчя, а потім розстебнула блискавку спального мішка та оглянула руки, шию та плечі дівчинки — у тієї був жар. Після цього жінка взяла гребінь й обережно розчесала сплутане волосся на голові дочки, зачесавши його назад із чола. Аби дівчинка трохи охолонула, пані Кольтер залишила спальний мішок розстебнутим. Потім вона розгорнула пакунок, принесений Амою, — там було декілька скибок простого хліба, трав’яний чай і купка в’язкого рису, загорнута у великий листок. Треба було розкладати багаття: вночі в горах було дуже холодно. Пані Кольтер наклала на вогонь сухих гілок і підпалила їх. Слід було подумати про те, що сірники закінчувалися, втім, як і гас для примуса — мабуть, відтепер їй доведеться день і ніч підтримувати вогонь у багатті. Деймону пані Кольтер дуже не подобалося їхнє перебування в печері, але, коли він спробував висловити свою думку, вона просто не стала його слухати. Мавпа повернулася спиною, усім своїм виглядом виражаючи незадоволення, та знову зайнялася сосновою шишкою. Пані Кольтер, здавалося, зовсім не звернула на це уваги — вона підтримувала вогонь та гріла на ньому воду для чаю. Утім, скептичне ставлення деймона до її намірів таки справило на неї певне враження, і вона, висипаючи. у воду темно-зелений чай, почала обмірковувати своє становище. Що вона тут робить? Може, вона збожеволіла? І що вдіє Церква, коли дізнається про те, що сталося? Золотава мавпа мала рацію: пані Кольтер не просто ховала Ліру, вона й сама ховалася від усього світу. З темряви вийшов хлопець. Він був переляканий, але, мабуть, плекав надію на щось — він знов і знов пошепки кричав: — Ліро! Ліро! Ліро! У нього за спиною можна було побачити якісь мовчазні постаті, ще більше схожі на тіні, ніж він сам. Судячи з усього, вони були разом із хлопцем, але в них, здавалося, не було облич, і вони не мали голосу. Голос хлопця також був не гучнішим від шепоту, а його обличчя наче було затіненим і розпливчастим; воно порушувало якісь неясні спогади. — Ліро! Ліро! Де вони? На великій рівнині, під вугляно-чорним небом, була імла, що затягнула все довкола. Під ними була гола земля, вирівняна мільйонами ніг, хай навіть ці ноги важили менше, ніж пушинка. Отже, мабуть, час вирівняв цю землю, хоча час у цьому місці застиг нерухомо — але саме таким воно було, це місце. Це був край усього всесвіту, останній зі світів. — Ліро! Де вони? Вони полонені. Хтось скоїв злочин, хоча було невідомо, який саме, хто його вчинив і яка вища сила дійшла цього висновку. Чому цей хлопчик постійно кличе Ліру? Надія. Хто вони? Духи. І Ліра не могла торкнутися їх, як не намагалася. Ті ніби налиті свинцем руки раз у раз проходили крізь них, а хлопець усе ще стояв там, благаючи її. — Роджере, — промовила вона, але її голос пролунав як шепіт. — Роджере, де ти? Що це за місце? Хлопчик відповів: — Це світ мертвих. Ліро, я не знаю, що робити, не знаю, чи залишуся я тут довічно, і не знаю, чи я справді чинив зле — я ж намагався бути гарним. Але я ненавиджу це місце, і воно мене жахає… І тоді Ліра сказала йому: 2 Балтамос і Баруг — Тихіше, — сказав Віл. — Тихіше, не чіпайте мене. Це відбувалося невдовзі після того, як захопили Ліру, а відьма вбила батька Віла. Хлопець запалив маленький жерстяний ліхтарик, узятий ним із торби батька, — для цього він скористався сухими сірниками, котрі знайшов там. Наразі він стояв на колінах під козирком скелі, тримаючи в руках Лірин рюкзак. Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним — істотам, котрі називали себе ангелами. — Ви вмієте читати його? — спитав хлопець. — Ні, — була відповідь. — Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля. — Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, — суворо мовив Віл. — Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас? — Нас ніхто не посилав, ми самі, — пролунав голос. — Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж? Віл завагався. — Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, — нарешті відповів хлопець. — То ходімо з нами. — Ні, не зараз — лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав’язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч. — Ви знаєте всю правду? — спитав він. — Так. — Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки? — Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами. — Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля. Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув. Нарешті вони знову наблизилися, і хлопець почув: — Гаразд. Ти припускаєшся помилки, однак не залишаєш нам вибору. Ми допоможемо тобі відшукати дівчинку. Віл спробував крізь морок роздивитися ангелів краще, але очі йому затьмарював дощ. — Наблизьтеся, щоб я міг побачити вас як слід, — промовив він. Постаті наблизилися, але стали ще розмитішими. — Чи побачу я вас краще у світлі дня? — Ні, навпаки. Наш ранг серед ангелів є не надто високим. — Що ж, коли я не можу вас бачити, не зможуть й інші, тож ви можете залишатися невидимими. Спробуйте дізнатися, де зараз Ліра. Безперечно, вона десь неподалік. З нею буде одна жінка, це вона захопила її. Вирушайте на пошуки та швидше повертайтесь, аби розповісти мені, що ви побачите. Ангели піднялися в бурхливе повітря та зникли. Віл відчув, що на його рамена ніби опустилася величезна гора: до бійки з батьком у нього й так залишалося обмаль сил, а наразі йому важко було навіть ворухнути пальцем. Йому хотілося лише заплющити очі, але й це було нелегко — повіки були важкими, а очі горіли від сліз. Він закутався у плащ, притиснув рюкзак до грудей і за мить уже спав. — Ніде, — пролунав голос. Віл почув його крізь сон і почав прокидатися, ніби випливаючи з глибини на поверхню. Для цього йому знадобилася майже хвилина — таким глибоким був його сон. Нарешті йому вдалося розплющити очі та побачити яскравий сонячний ранок. — Де ви? — спитав він. — Поруч із тобою, — відповів ангел, — повернись трохи. Сонце тільки-но зійшло, і скелі та мохи й лишайники, що вкривали їх, сяяли в його променях мільйонами іскор, але Віл нікого не побачив. — Я вже казав тобі, що вдень нас важче побачити, — вів далі ангел. — Найкраще нас видно в напівтемряві, на світанку чи у призахідному сонці. Можна нас побачити і в темряві, але на світлі це дуже нелегко. Ми з товаришем обшукали все внизу, проте не знайшли ні жінки, ні дитини. Але тут неподалік є озеро із блакитною водою, біля якого жінка, мабуть, стояла табором. Там мертвий чоловік та відьма, з’їдена примарою. — Мертвий чоловік? А як він виглядає? — Йому понад шістдесят років, він кремезний і гладкошкірий, волосся в нього сиве. На ньому дорогий одяг, і від нього й досі чути різкі парфуми. — Це сер Чарльз, — сказав Віл. — Либонь, його вбила пані Кольтер. Що ж, принаймні хоч щось гарне відбулося. — Та жінка залишила сліди. Мій товариш пішов по них, і коли він дізнається, де вона, то відразу повернеться, а я поки що триматимуся поруч із тобою. Віл підвівся та озирнувся. Буря очистила повітря, і ранок був свіжим і прозорим, але це лише зробило те, що він побачив довкола, ще відразливішим: повсюди лежали тіла відьом, котрі супроводжували їх із Лірою на зустріч із його батьком. Обличчя однієї з відьом уже колупав крук, і Віл побачив, що над майданчиком вже кружляє якийсь великий птах, ніби обираючи собі найкращий делікатес. Віл по черзі оглянув усі тіла, проте так і не знайшов Се-рафіну Пеккала, королеву відьмацького клану та Лірину добру знайому. Тоді він згадав: незадовго до заходу сонця вона, здається, раптом полетіла кудись у своїх справах. Отже, не виключено, що Серафіна Пеккала залишилася живою. Ця думка втішила Віла, і він озирнувся, шукаючи відьму, але побачив удалині лише блакитне небо та гострі скелі. — Де ти? — спитав він в ангела. — Поруч із тобою, — була відповідь. — Як завжди. Віл повернув голову ліворуч, туди, звідки почув голос, але нічого не побачив. — Тож вас ніхто не бачить. А хто-небудь може почути, як ви зі мною розмовляєте? — Якщо ми розмовляємо пошепки, то ні, — роздратовано промовив ангел. — А як вас звати? У вас є імена? — Так, є. Мене звати Балтамос, а мого товариша — Баруг. Віл подумав, що йому робити далі. Коли обираєш один шлях із багатьох, усі ті, від яких ти відмовляєшся, згасають, мов свічки, та зникають у небутті. Наразі реальними були всі варіанти, котрі можна було обрати, але підтримувати їхнє існування означало б нічого не робити. Зрештою, слід було зробити свій вибір. — Ми повернемося в передгір’я, — вирішив Віл. — Слід відшукати те озеро — там могло залишитися щось корисне для наших пошуків. До того ж мені хочеться пити. Я йтиму, а коли я обиратиму хибний шлях, кажи мені це. Лише після кількох хвилин ходьби вниз по кам’янистому схилу Віл усвідомив, що його рука вже не болить. Насправді це було вперше, коли він згадав про рану після того, як прокинувся. Хлопець зупинився та подивився на грубу ганчірку, якою батько обв’язав йому руку після їхньої бійки. Пов’язка була слизькою від мазі, що нею батько обмазав руку, алекрові не було видно, і після невпинної кровотечі, що тривала весь час відтоді, як він утратив пальці, це було так приємно, що Віл відчув, як його серце майже вистрибує із грудей із радощів. Він поворушив пальцями. Так, рани й досі боліли, але біль був іншим: не той глибокий біль, що вчора висмоктував із нього життєві сили, а набагато слабше, тупіше відчуття. Без сумніву, рука загоювалася, і це зробив його батько. Заклинання, накладене відьмами, не спрацювало, натомість батько таки вилікував його рану! Відчуваючи приплив бадьорості, він вирушив далі по схилу. Аби досягти берегів блакитного озерця, Вілові знадобилося три години та декілька підказок із боку ангела. Коли він нарешті прийшов туди, всі його нутрощі були начеспеченими від спраги, а плащ під пекучим сонцем здавався хлопцеві таким важким і гарячим, що він уже давно зняв його. Утім, позбавлена захисту шкіра на його оголених руках і шиї швидко опеклася. Віл кинув рюкзак і плащ на землю та, бігом подолавши останні декілька кроків до води, кинувся обличчям униз і почав жадібно ковтати крижану вологу. Озеро було таким холодним, що його зуби та щелепи за мить занили. Утамувавши спрагу, хлопець сів й озирнувся. Минулого дня він був не в тому стані, щоб помічати подробиці свого шляху, тепер же його увагу привернули яскравий відтінок води та різке дзижчання комах, що линуло звідусіль. — Балтамосе! — Я завжди поруч. — А де мертвий чоловік? — За високим каменем ліворуч від тебе. — Тут є примари? — Жодної. Віл підібрав плащ і рюкзак та підійшов до скелі, на яку вказав Балтамос. За нею стояв невеличкий табір: п’ять-шість наметів і залишки багать, на яких готували їжу. Слід було виявляти обережність: хтось міг залишитися живим та сховатися в одному з наметів. Але повну тишу порушували лише комахи. Намети стояли нерухомо, поверхня озерця була гладкою, мов скло, — лише від того місця, де він пив воду, по воді повільно розходилися кола. Цієї миті хлопець краєм ока помітив якийсь рух у себе під ногами та смикнувся, але то була лише зелена ящірка. Намети були пошиті із зеленої плямистої тканини, і це робило їх краще видними серед тьмяно-червоних скель. Віл зазирнув до першого намету і побачив, що той порожній. Нічого не було й у другому, але у третьому хлопець знайшов дещо корисне — банку консервів і коробку сірників. Окрім того, він помітив шматок якоїсь темної речовинирозміром із половину його руки. Спершу він подумав, що це шкіра, але витягнувши на сонце, побачив, що то сушене м’ясо. Що ж, урешті-решт, у нього є ніж. Віл відрізав від м’яса тонку вузьку смужку та з’ясував, що солі на нього відверто пожалкували, до того жувати його доводилося досить тривалий час, але смак був вельми приємним. Він поклав м’ясо, консерви та сірники в рюкзак й оглянув інші намети, але нічого там не побачив. Залишався тільки один, найбільший намет. — Тут лежить труп? — спитав він повітря. — Так, — відповів Балтамос. — Його отруїли. Віл обережно підійшов до входу, що дивився на озеро. Поруч із перекинутим шезлонгом було розпростерте тіло чоловіка, відомого у Віловому світі як сер Чарльз Летром, а в Ліриному — як лорд Боріель. Це він украв алетіометр, і внаслідок цього Віл здобув магічний ніж. Колись сер Чарльз був ввічливою, але нечесною могутньою людиною,а тепер перед Вілом лежав його труп. Обличчя його було спотворене, і хлопцеві не хотілося дивитися на нього, але лише один погляд переконав його утому, що в наметі повно речей, котрі могли б стати в пригоді. Отже, Віл переступив через мертве тіло та розпочав ретельний огляд. Його батько, солдат і мандрівник, знав би напевно, що брати, а що ні, хлопцеві ж довелося гадати. Він узяв невеличку лінзу в сталевій оправі — з її допомогою можна було-б розпалювати вогнище й у такий спосіб економити сірники; моток жорсткого шнура; металеву флягу для води, значно легшу від тієї посудини з козячої шкіри, що була внього; жерстяний кухлик; невеликий бінокль; загорнену в папір купку золотих монет заввишки з великий палець дорослого чоловіка; аптечку; таблетки для очищення води; пачку кави; три пачки сушених фруктів; коробку вівсяного печива; шість м’ятних тістечок в упаковках; пачку рибальських гачків та нейлонову волосінь; нарешті, записничок, два олівці та електричний ліхтарик. Уклавши все це до свого рюкзака, Віл відрізав ще один шматочок м’яса, вдосталь напився води з озера, наповнив флягу та звернувся до Балтамоса: — Як гадаєш, мені знадобиться ще щось? — Так, дещо тобі таки потрібне, — відповіли йому. — Здатність визнавати мудрість, поважати її та підкорятися їй. — А ти мудрий? — Набагато мудріший за тебе. — Що ж, побачимо — досі ти мене в цьому не переконав. Ти людина? Твої слова схожі на слова людини. — Барут був людиною, а я — ні. Тепер він ангел. — Отже… — переклавши важкі предмети на дно рюкзака, Віл повернувся та спробував роздивитися ангела, але нічого не побачив. — Тож він був людиною, — задумливо промовив хлопець, — а потім… Люди стають ангелами, коли вмирають? Так це трапляється? — Не завжди… Взагалі-то доволі рідко — дуже рідко. — Тож коли він жив? — Десь чотири тисячі років тому. Я набагато старіший. — А він жив у моєму світі? Чи, може, в Ліриному або цьому? — У твоєму. Проте існує безліч світів, і ти це знаєш. — Але як люди стають ангелами? — Навіщо нам ці метафізичні роздуми? — Я просто хочу це знати. — Краще прямуй до своєї мети. Ти привласнив майно мертвого, взяв усі іграшки, потрібні тобі, щоб вижити, тож, може, ходімо? — Підемо, коли я дізнаюся, куди нам треба йти. — Хоч куди ми підемо, Баруг нас відшукає. — То він знайде нас і якщо ми залишимося тут. Я маю ще дещо зробити. Віл сів так, щоб не бачити тіла сера Чарльза, та з’їв три м’ятних тістечка. Його самого здивувало, наскільки краще він став почуватися після цього — втома кудись зникла, і до нього повернулася сила. Тоді він знову подивився на алетіометр. Кожне із тридцяти шести маленьких зображень, розташованих по колу, було надзвичайно чітким — відразу було видно, що це — дитина, то — цуценя, це — скиба хліба тощо. Проте значення цих символів були туманними. — Як Ліра читала його? — спитав він у Балтамоса. — Не виключено, що вона тебе дурила. Ті, хто користується цим інструментом, спочатку багато років навчаються, але навіть після цього вони розуміють його лише за допомогою численних довідників. — Ні, не дурила. Вона справді вміла його читати — вона казала мені таке, про що ніяк не могла дізнатися. — Тоді для мене це також загадка, запевняю тебе, — відгукнувся ангел. Розглядаючи алетіометр, Віл згадав, що колись Ліра дещо казала йому про те, як слід його читати — щось про стан, у який вона мусила ввести свій розум, аби прилад запрацював. Тоді це допомогло йому відчути тонкощі поводження зі срібним лезом магічного ножа. Охоплений цікавістю, він дістав ніж та прорізав на тому місці, на якому сидів, віконце. Крізь нього було видно лише блакитне повітря, але далеко-далеко внизу можна було побачити дерева та поля: безперечно, це був його власний світ. Отже, гори в цьому світі не завжди відповідали горам у його світі. Віл зачинив вікно, вперше лівою рукою. Як приємно було знову по-справжньому володіти нею! І тут йому на думку раптом спала ідея, пронизавши його, мов розряд електричного струму. Якщо існує незліченна кількість світів, чому ж тоді ніж прорізає вікна лише між цим і його власним світами? Без сумніву, він повинен створювати проходи до будь-якого з них. Віл знову підняв ніж, дозволивши своєму розуму перетекти до самого його кінчика — так, як його вчив Джакомо Парадізі, — і ось нарешті його свідомість опинилася міжсамими атомами кінцівки леза, і він зміг відчувати кожну крихітну дірочку й нерівність повітря. Замість того, щоб, як зазвичай, робити надріз, щойно відчувши першу ж щілину, він дозволив ножеві пересунутися до другої й третьої щілини. Він ніби вів ножем по низці швів, трохи тиснучи на них, що жоден із них не був пошкоджений. — Що ти робиш? — пролунав із повітря голос, повертаючи хлопця до дійсності. — Досліджую дещо, — відповів Віл. — Намагайся триматися подалі від ножа — якщо ти потрапиш під нього, то він тебе поріже, а позаяк я тебе не бачу, то не зможу уникнути цього. Балтамос якимось нечітким звуком виразив незадоволення. Віл знову підвів ніж та почав намацувати крихітні щілинки, їх було набагато більше, ніж він гадав, і коли він почав досліджувати їх, не відчуваючи потреби відразу робити надріз, то побачив, що кожна з них має свої, властиві лише їй ознаки: одна була жорсткою та чіткою, інша— ніби розмитою, третя — слизькою, четверта — крихкою та ламкою… Але були серед них і такі, котрі він відчував краще, ніж інші, і, наперед знаючи результат своїх дій, він розрізав одну з таких щілин, щоб упевнитися, що це дійсно був його світ. Побачивши, що він не помилився, хлопець зачинив віконце та намацав кінчиком ножа щілинку з іншими якостями: вона була гнучкою та пружною. І, розрізавши її, він побачив, що світ за віконцем не був його власним: не було видно ні зелених полів, ні живих огорож, лише пустеля та хвилясті бархани. Віл зачинив прохід і відчинив інший — у задимлене повітря над промисловим містом. Якраз унизу до воріт заводу один за одним повільно заходили похмурі робітники, і хлопець широко розкрив очі, побачивши, що всі вони були прикуті до одного довжелезного ланцюга. Він зачинив і це вікно та спробував вийти зі стану трансу, в якому він перебував. Голова його трохи паморочилася — лише тепер йому почали відкриватися справжні можливості ножа. Він дуже обережно поклав інструмент на камінь перед собою. — Ти збираєшся залишатися тут весь день? — спитав Балтамос. — Я думаю. Переходити з одного світу до іншого можна не завжди — лише тоді, коли земля в обох знаходиться приблизно на одному рівні. Мабуть, якраз у таких місцях і роблять проходи… Якщо бажаєш повернутися до свого світу, ти маєш знати, яким на дотик є прохід до нього — інакше можна назавжди загубитися. — Отож. Але, може, нам слід… — І треба знати, в якому світі земля знаходиться на тому самому рівні — інакше робити прохід немає сенсу, — вів далі Віл, звертаючись не так до ангела, як до самогосебе. — Отже, це не так легко, як я гадав. Мабуть, в Оксфорді та Ситагазі нам просто таланило. Але я лише… Він узяв у руку ніж і знову почав досліджувати повітря. Окрім того чіткого та знайомого відчуття, котре, як він вже знав, указувало на те, що в цьому місці можна зробити прохід до його світу, цього разу він відчув щось нове: якийсь резонанс, тремтіння, ніби він бив у великий дерев’яний барабан — але це тремтіння, звичайно, прийшло до нього із крихітної, на вигляд нічим не примітної точки, розташованої в порожньому повітрі. Ось воно. Хлопець повів руку далі, й невдовзі в нього знову з’явилося те саме відчуття. Він зробив надріз і побачив, що його здогадка виявилася правдивою: резонанс означав, що земля у світі, до якого він робить прохід, розташована на тому самому місці, як у світі, в котрому він наразі перебував. Крізь віконце було видно порослий рясною травою гірський луг під похмурим небом, і на лугу паслися незнайомі йому дивні звірі — створіння розміром із бізона, із широкими рогами та кошлатим синім смухом. Уздовж спини в них стирчала грива з жорсткого волосся. Віл зробив крок уперед та опинився в цьому світі. Найближча тварина підвела голову та байдуже подивилася на нього, щоб за мить повернутися до своєї трави. Залишивши вікно відчиненим, Віл почав шукати в повітрі нового світу знайомі щілини. На це знадобилося небагато часу, і він з’ясував, що може зробити прохід із цього світу до свого власного — за мить під ним знов опинилися ферми й огорожі. Потім він пошукав прохід до світу Ситагаза та доволі легко знайшов потрібну точку за характерним відчуттям резонансу. Хлопцеві здалося, ніби з його плечей упала гора — відтепер пересування між світами було для нього безпечним. Він повернувся до табору біля озера та зачинив усі вікна. Отже, тепер він завжди зможе повернутися додому, ніколи не загубиться в лабіринті світів, а в разі потреби зможе сховатися там, де його ніхто не відшукає. Знання його зростали, і разом із ними зростала його сила. Віл поклав ніж у піхви на поясі та закинув рюкзак за плечі. — То ти вже готовий? — почув він знайомий саркастичний голос. — Так. Якщо бажаєш, можу пояснити, про що я дізнався, але тобі, здається, не дуже й цікаво. — О, всі твої дії видаються мені джерелом довічної втіхи. Але це все дрібниці. Що ти скажеш отим людям? Віл озирнувся та відразу пригнувся: внизу, ще доволі далеко від озера, він побачив низку подорожан із в’ючними кіньми. Люди повільно рухалися стежкою вгору, в напрямку озера, і хоча вони ще не помітили хлопця, який залишався на місці, це неминуче сталося б за кілька хвилин. Віл підняв батьківський плащ, що весь цей час лежав на камені під пекучими променями сонця. Сухий, той важив набагато менше. Хлопець озирнувся довкола, але не побачив більш нічого такого, що могло б знадобитися йому й що він міг би забрати. — Ходімо, — сказав він. Мабуть, варто було перев’язати рану, але це могло й почекати. Віл вирушив уздовж берега озерця, вбік від шляху подорожан, і слідом за ним, невидимий у прозорому повітрі, летів ангел. Того ж дня, набагато пізніше, вони досягли місцевості, де голі скелі змінилися лугами, де-не-де зарослими карликовими рододендронами. Віл уже відчував утому, тому він вирішив, що за чверть години зробить привал. З ангелом вони майже не розмовляли. Час від часу Балтамос казав щось на кшталт «не сюди» або «пройти ліворуч буде легше», і хлопець завжди виконував пораду, але насправді він рухався лише заради руху та щоб віддалитися від тих людей — поки не з’явився другий ангел, він так само міг чекати на березі озера. Сонце вже наближувалося до горизонту, і Віл подумав, що можна спробувати роздивитися свого дивного супутника. І справді — у сонячних променях ніби тремтів обрис чоловіка, а повітря на тому місці було густішим, ніж деінде. — Балтамосе, — сказав він, — я хочу знайти струмок. Тут поблизу є якийсь? — Посередині он того схилу, — відповів ангел, — над тією купкою дерев. — Дякую, — промовив Віл. Відшукавши струмок, він довго пив холодну воду, а потім наповнив свою флягу. Але коли він уже збирався підійти до невеличкого гайку, Балтамос щось вигукнув, і хлопець, різко обернувшись, побачив, що нечітка постать у повітрі кинулася кудись по схилу. Віл бачив ангела лише як мерехтіння, і його було видно краще на певній відстані, тому хлопець досить чітко побачив, що ангел зупинився, прислухався, потім злетів у повітря та швидко наблизився до нього. — Сюди! — вигукнув Балтамос, і цього разу в його голосі не відчувалося ніякого несхвалення чи сарказму. — Баруг пройшов тут, і тут є одне з цих майже невидимих віконець. Ходімо швидше. Відразу забувши про свою втому, Віл кинувся туди, куди вказав ангел. І він справді побачив вікно — воно виходило на місцевість, схожу на тундру. Те місце під похмурим небом було рівнішим від гір у світі Ситагаза, і там було набагато холодніше. Віл, не вагаючись, пройшов крізь прохід, услід за ним у віконце пролетів Балтамос. — Що це за світ? — запитав Віл. — Це рідний світ дівчинки. Саме тут вони пройшли до цього світу, а потім тут пройшов Баруг — він намагається наздогнати їх. — Звідки ти знаєш, де він? Ти вмієш читати його думки? — Звичайно, вмію. Куди б він не пішов, моє серце з ним: хоча нас двоє, наші чуття є спільними. Віл озирнувся. Ніяких ознак людського життя тут не було, до того ж після заходу сонця з кожною хвилиною ставало холодніше. — Я не хочу проводити тут ніч, — заявив він. — Ми залишимося у світі Ситагаза, а вранці перейдемо сюди. У горах принаймні ростуть дерева, і я зможу розпалити багаття. Тепер, коли я знаю, яким є її світ, я завжди зможу знайти його за допомогою ножа… Балтамосе, а ти можеш набувати іншої форми? — Навіщо це мені? — У цьому світі в людей є деймони, і якщо тутешні мешканці мене побачать без деймона, це їх насторожить. Коли Ліра вперше побачила мене, вона дуже злякалася. Отже, якщо ми збираємося пересуватися її світом, тобі доведеться прикинутися моїм деймоном та набути вигляду якоїсь тварини, скажімо, птаха. Принаймні, тоді ти зможеш літати. — Як це нудно! — Так ти можеш це зробити чи ні? — Взагалі-то можу… — Тож зроби це, я хочу подивитися. Розпливчаста пляма в повітрі почала збиратися докупи, виник невеличкий вир, і за мить на траву біля ніг Віла присів чорний дрізд. — Сідай мені на плече, — сказав хлопець. Птах послухався, і Віл почув, як знайомий голос прошепотів йому на вухо: — Я робитиму це лише тоді, коли це буде конче потрібно. Це нечувано — я відчуваю себе надзвичайно приниженим. — Мені шкода, — відповів хлопець. — Побачивши в цьому світі людей, відразу перетворюйся на птаха. Сперечатися й обурюватися безглуздо — роби те, що я тобі кажу. Дрізд злетів із Вілового плеча та розчинився в повітрі, і за секунду на тому місці знову з’явився ангел. Вочевидь, він був у поганому настрої. Перед тим як перейти доіншого світу, Віл оглянув усе довкола і понюхав повітря — слід було якомога краще запам’ятати ознаки світу, в якому тримали Ліру. — Де наразі твій товариш? — спитав він Балтамоса. — Слідом за жінкою летить на південь. — Завтра вранці ми теж підемо туди. Наступного дня Віл прокинувся разом із сонцем і вирушив до Ліриного світу. Він ішов уже декілька годин, але так і не побачив жодної людини. Йти доводилося здебільшого невисокими пагорбами, порослими низькою висохлою травою, і кожного разу, опинившись на верхівці пагорба, Віл оглядав місцевість у пошуках ознак людської присутності, але таких не було. Єдиною річчю, що виднілася на тлі одноманітного коричнево-зеленого пейзажу, була темно-зелена пляма вдалині, й саме туди прямував Віл — Балтамос сказав, що це ліс і в ньому є річка, котра тече на південь. Коли сонце досягло зеніту, хлопець ліг під низький кущ і спробував заснути, але це йому не вдалося. Із наближенням вечора його ноги почали дедалі сильніше боліти, а все тіло охопила втома. — Надто повільно, — кисло промовив Балтамос. — Нічого не вдієш, — відповів Віл. — Коли не можеш сказати нічого корисного, краще мовчи. Коли вони нарешті дісталися до узлісся, сонце було вже низько, а повітря, здавалося, було густим від якогось пилку — Віл навіть декілька разів чхнув, злякавши невідомого йому птаха, котрий пронизливо кричав, сидячи на гілці. — Це перша жива істота, яку я сьогодні побачив, — сказав Віл. — Де ти збираєшся заночувати? — поцікавився Балтамос. Постать ангела то з’являлася в довжелезних тінях від дерев, то знову зникала. Наскільки Віл міг судити, Балтамос усім своїм виглядом виражав невдоволення. — Десь тут, — відповів хлопець. — Ти міг би допомогти мені відшукати зручне місце. Я чую дзюркіт води — може, ти знайдеш струмок? Ангел зник. Віл продовжив свій важкий шлях крізь низькі зарості вересу та болотного мирта, шкодуючи, що тут немає ніякої доріжки, та стежачи за згасаючим небом: він має якомога швидше обрати собі місце для ночівлі, бо інакше темрява змусить його зупинитися там, де застигне. — Ліворуч, — сказав Балтамос, з’являючись на відстані витягнутої руки від хлопця. — Там струмок та сухе дерево для багаття. Сюди… Віл повернув туди, куди йому вказував ангел, і невдовзі знайшов описане місце. Між вкритими мохом каменями дзюрчав швидкий струмок, зникаючи у вузькій ущелині, майже невидимій у тіні навислих дерев. Між водою та кущами лежав вузький трав’яний лужок. Перед тим як упасти на землю, Віл пішов назбирати дров та натрапив на коло обгорілих камінців серед трави — вочевидь, колись давно хтось уже розпалював тут вогнище. Назбиравши оберемок тонких і товстих гілок, хлопець ножем порізав їх на дрова завдовжки зі свою руку та спробував підпалити їх. Йому явно бракувало потрібних навичок, і до тогр, як багаття зайнялося, він марно витратив декілька дорогоцінних сірників. Ангел мовчки спостерігав за ним, усім своїм виглядом виражаючи нудьгу та терплячість. Коли вогонь розгорівся, Віл з’їв два вівсяних печива, шматок сушеного м’яса та м’ятне тістечко, запивши все це холодною водою зі струмка. Балтамос, як і раніше, сидів мовчки поруч, і нарешті Віл не витримав: — Ти що, весь час дивитимешся на мене? Я нікуди не збираюся. — Я чекаю на Баруга. Незабаром він прийде, й тоді я не звертатиму на тебе уваги, якщо бажаєш. — Хочеш що-небудь з’їсти? Балтамос ворухнувся — мабуть, пропозиція була для нього спокусливою. — Я маю на увазі, мені невідомо, чи ангели взагалі їдять щось, — сказав хлопець, — але коли бажаєш, будь ласка. — Що це таке? — з огидою спитав ангел, показуючи на м’ятне тістечко. — Здається, переважно цукор і м’ята. Тримай. Віл відламав шматок і протягнув його ангелу. Балтамос нахилив голову та фиркнув, але потім узяв тістечко. Віл відчув на долоні ледь чутний прохолодний дотик його пальців. — Гадаю, це нагодує мене, — промовив ангел. — Одного шматка цілком досить, дякую тобі. Він усівся та почав тихо кусати тістечко. Тим часом Віл з’ясував, що коли дивитися на вогонь та тримати ангела на периферії зору, його видно значно краще. — А де Баруг? — спитав хлопець. — Він може спілкуватися з тобою? — Я відчуваю, що десь близько. Дуже швидко він з’явиться тут. Коли повернеться, ми поговоримо. Говорити — це завжди краще, ніж мовчати. За десять хвилин вони відчути тихий шум крил, і Балтамос жваво підвівся. Двоє ангелів обійнялися, і Віл побачив, що їх поєднує міцна приязнь. Навіть більше: вони палко любили один одного. Баруг сів поруч із товаришем. Віл поворушив багаття, і в повітря здійнялася хмара диму, котра огорнула їхні тіла — так, що хлопець уперше дістав можливість роздивитися їх як слід. Балтамос був худорлявим, його вузькі крила були елегантно складені за плечима, а на його обличчі Віл побачив суміш зарозумілої зневаги та ніжної, палкої симпатії — здавалося, він любив би всі створіння, якби його натура дозволила йому забути про їхні вади. Але в Баругові він не бачив жодного недоліку, це було очевидно. Баруг, як і казав Балтамос, здавався молодшим і був кремезнішим від товариша. Судячи з усього, його вдача була простішою: він дивився на Балтамоса як на джерело всеосяжного знання та радощів. Віл відчув, що їхня взаємна любов інтригує та зворушує його. — Ти з’ясував, де зараз Ліра? — спитав він, не маючи сили чекати. — Так, — відповів Баруг. — Дуже високо в горах, у гімалайській полонині біля льодовика, там, де лід перетворює світло на райдуги. Я намалюю на землі карту для тебе,тож ти не заблукаєш, коли шукатимеш її. Дівчинка спить у печері між деревами, та жінка не дозволяє їй прокинутися. — Спить? І жінка там сама? Поруч із нею немає ніяких солдатів? — Так, сама. Вона ховається. — Із Лірою все гаразд? — Так. Вона спить і бачить сни. Я покажу тобі, де вони. Своїм блідим пальцем Баруг намалював на оголеній землі поруч із багаттям мапу. Віл узяв записник та достеменно скопіював малюнок. Баруг зобразив льодовик дивовижної змієподібної форми, розташований між трьома майже однаковими гірськими вершинами. — Тепер збільшимо масштаб, — сказав ангел. — Долина із печерою пролягає ліворуч від льодовика, і вздовж нього біжить потік талої води. Долина починається ось тут. Ангел накреслив ще одну мапу, і Віл її також змалював. Потім Баруг зобразив місцевість ще детальніше, і нарешті у хлопця з’явилося відчуття, що він знає це місце як свої п’ять пальців — щоправда, щоб досягти його, йому довелося б подолати п’ять тисяч кілометрів між тундрою та горами. Ніж добре розрізав межу між світами, але подолати відстань у них він був неспроможний. — Біля льодовика стоїть храм, увішаний розідраними вітром шовковими прапорами, — вів далі Баруг. — їжу до печери приносить маленька дівчинка. Місцеві селяни вважають, що ця жінка свята, й якщо вони задовольнятимуть її потреби, вона обдарує їх благословенням. — Наївні, — вимовив Віл. — Кажеш, вона ховається? Цього я не розумію. Може, вона ховається від Церкви? — Здається, так. Віл обережно згорнув мапи. На камені у вогні стояв жерстяний кухлик із водою, і, побачивши, що вода закипає, хлопець насипав у неї меленої кави, помішав напій паличкою, потім огорнув руку носовою хусткою та взяв кухлик. У вогні потріскували дрова, й чути було крики якоїсь нічної пташинки. Раптом, із незрозумілої для Віла причини, обидва ангели підвели голови та подивилися в одному напрямку. Він теж глянув туди, але нічого не побачив. Колись він уже спостерігав за схожою поведінкою своєї кішки: вона дрімала, коли раптом прокинулася та деякий час спостерігала, як хтось чи щось невидиме пройшло кімнатою. Тоді волосся в нього на голові стало дибки, й те саме сталося тепер. — Погаси вогонь, — прошепотів Балтамос. Здоровою рукою Віл нашкрябав трохи землі та збив полум’я. По його кістках відразу вдарив холод, і він почав тремтіти. Загорнувшись у плащ, він знову підвів очі. І цього разу дещо побачив — над хмарами світився якийсь предмет, і це був не місяць. Хлопець почув бурмотіння Баруга: — Фаетон? Чи це можливо? — Що це? — прошепотів Віл. Баруг нахилився над його вухом та зашепотів у відповідь: — Вони знають, що ми тут. Вони нас відшукали. Віле, бери ніж та… Завершити фразу він не встиг: щось злетіло з неба та врізалося в Балтамоса. За частку секунди Баруг стрибнув на прибульця, а Балтамос тим часом намагався звільнити крила. Три істоти почали мовчки боротися, в напівмороці схожі на величезних ос, що потрапили до павутиння могутнього павука: Вілові було чути лише хрускіт гілок і шелестіння листя. Він не міг скористатися ножем: істоти рухалися надто швидко. Тоді хлопець дістав із рюкзака електричний ліхтарик та ввімкнув його. Ніхто з них цього не очікував: нападник скинув крила, Балтамос прикрив очі долонею, і лише Баругу вистачило самовладання витримати світло. Але тепер Віл бачив, хто накинувся на них у темряві: це був інший ангел, значно більший і сильніший від його супутників. Рука Баруга була притиснута до його рота. — Віле! — крикнув Балтамос. — Бери ніж та прорізай… Але цієї миті нападник вирвався з рук Баруга та заволав: — Лорде Регент! Я знайшов їх! Від його голосу Вілова голова задзвеніла: хлопцеві ніколи ще не доводилося чути такий крик. За мить ангел напевно злетів би в повітря, але Віл кинув ліхтарик та вистрибнув уперед. За декілька днів до того він убив крилате чудовисько, але використати ніж проти такого створіння було набагато важче. Однак йому вдалося охопити руками величезні крила, що били по повітрю, і він почав батувати пір’я ножем. Декілька секунд потому в повітрі закружляли білі пластівці. Але навіть у вирі несамовитих відчуттів він чомусь пам’ятав слова Балтамоса: «У тебе є справжня плоть, а в нас немає». Дійсно-бо, люди сильніші від ангелів: він таки спромігся завалити одного з них на землю! Але той усе ще кричав: «Лорде Регент! До мене, до мене!» — і цей крик роздирав Вілові вуха. Хлопцеві вдалося підвести очі, й він побачив, що хмари крутяться у вирі, щосекунди сяючи дедалі яскравіше, наче їх починає переповнювати якась нечувана внутрішня енергія. Цієї миті він почув голос Балтамоса: — Віле, відходь та роби прохід, доки він не прийшов… Але ангел, що лежав на землі, й досі щосили борсався, і ось йому таки вдалося звільнити одне крило. Він відразу злетів у повітря, тож Вілові довелося вчепитися в нього — інакше ангел за мить утік би. Баруг кинувся слідом, щоб допомогти хлопцеві, і якомога сильніше потягнув голову прибульця назад і донизу — до крил. — Ні! — знову заволав Балтамос. — Ні! Ні! Він за мить опинився поруч із Вілом і почав трусити його праву руку, долоню та плече. Нападник знову спробував закричати, але рука Барута вже затуляла йому рота. І тут весь світ потужно завібрував, ніби запрацювала величезна динамо-машина — її ревіння було таким низьким, що його майже не було чути, але цей голос затрусив кожен атом повітря, і Віл відчув, як всі його кістки стиснула невидима рука. — Він іде, — Балтамос вже майже ридав, і цього разу Віл таки відчув страх, що охопив ангела. — Благаю, Віле… Хлопець подивився вгору. Хмари розходилися, і крізь темну діру до них швидко щось летіло. Спочатку здавалося, що нова істота невелика за розміром, але вона щосекунди зростала та ставала дедалі більшою. Вона прямувала саме на них, і не було сумнівів, що її наміри були ворожими: Вілу навіть здалося, що він бачить її очі. — Ну ж бо, Віле, давай! — настійливо повторював Баруг. Хлопець підвівся, намагаючись сказати: «Тримайте його міцніше», але щойно ці слова спали йому на думку, ангел осів на землю, розчиняючись і розпливаючись, мов туман, та за мить зник. — Я вбив його? — тремтячим голосом спитав Віл. — Ти мусив це зробити, — відповів Баруг. — Але тепер… — Я не витримаю цього! — вигукнув хлопець. — Чесно, я вже не можу вбивати! Коли це припиниться? — Нам слід зникнути звідси, — ледь чутко вимовив Балтамос. — Швидше, Віле, будь ласка, швидше… Обидва вони були смертельно нажахані. Віл провів по повітрю кінчиком ножа, шукаючи прохід до хоч якого світу — аби тільки залишити цей. Він квапливо зробив розріз і підвів голову: ангел, що падав на них із неба, був лише за декілька секунд льоту, і вираз його обличчя наводив жах. Навіть із такої відстані й навіть цієї гарячої миті Віл відчув, що всі куточки його душі пронизав якийсь безмежний, брутальний, безжальний розум. І це ще не все: в нього був спис, і він підіймав його, аби метнути… І за ту мить, котра знадобилася ангелу, щоб зупинитися в польоті, набути вертикального положення та метнути свою зброю, Віл слідом за Баругом і Балтамосом протиснувся у вікно і зачинив його за собою. Коли його пальці вже защипували останній дюйм вікна, він відчув струс повітря — але все скінчилося, і він перебував у безпеці: спис, що простромив би його наскрізь, не влучив, залишившись в іншому світі. Вони були на піщаному березі моря під яскравим місяцем. За смугою піску росли дерева, схожі на величезні папороті, по узбережжю на милі тягнулися низькі дюни. Повітря було спекотним і вологим. — Що це було? — подивившись ангелам в обличчя, тремтячим голосом спитав Віл. — Це був Метатрон, — відповів Балтамос. — Тобі слід було… — Метатрон? А хто він такий? І не брешіть мені! — Ми повинні розповісти йому, — сказав товаришу Баруг. — Тобі слід було зробити це раніше. — Так, слід було, — погодився Балтамос, — але я сердився на нього та хвилювався за тебе. — Тож розкажіть мені, — промовив Віл. — І пам’ятайте: не варто казати мені, що мені слід робити — на все це мені начхати. Значення мають лише Ліра та моя мати. І в цьому, — звернувся він до Балтамоса, — полягає сенс усіх моїх метафізичних роздумів, як ти їх назвав. — Гадаю, нам слід повідомити тобі інформацію, котрою ми володіємо, — сказав Баруг. — Віле, саме з цієї причини ми тебе шукали, і саме тому ми маємо відвести тебе долорда Ізраеля. Ми відкрили таємницю цього царства — світу Господа, — і нам слід поділитися нею з лордом Ізраелем. Ми тут у безпеці? — озирнувся він. — Сюди немає проходу? — Це зовсім інший світ — інший усесвіт. Пісок, на якому вони стояли, був м’яким, а схил сусідньої дюни так і запрошував повалятися на ньому. Ніч була такою прозорою й місячною, що можна було бачити, що відбувається за декілька миль від них. Наскільки сягав зір, вони були тут самі-самісінькі. — Тож розповідайте мені все, — зажадав Віл. — Розкажіть мені про Метатроната про його таємницю. Чому той ангел називав його Регентом? І хто такий Господь? Гадаю, це Бог? Він сів на пісок, і те саме зробили двоє ангелів. У місячному сяйві їхні обриси були чіткими як ніколи. Балтамос тихо сказав: — Господь, Бог, Творець, Отець, Ягве, Адонай, Єгова, Цар, Всемогутній — усі ці імена він дав собі сам. Він ніколи не був Творцем. Подібно до нас, він був ангелом — так, першим і наймогутнішим із ангелів, але він сформувався з Пилу так само, як ми, і Пил — це лише назва для того, що відбувається, коли матерія починає розуміти сама себе. Матерія любить матерію. Вона прагне більше дізнатися про себе, і так виникає Пил. Перші ангели згустилися з Пилу, і найпершим був саме Господь. Він сказав тим, хто з’явився після нього, що це він їх створив, але то була брехня. Одна з тих, що прийшли пізніше, була мудрішою від нього, і він вигнав її. Ми й досі їй служимо. А Господь і досі панує в Царстві, і Метатрон є його намісником, або ж Регентом. Але щодо того, що ми відкрили в Затьмареній Горі, ми не можемо розповісти тобі всього. Ми присягнулися один одному, що першим про це має почути лорд Ізраель. — Тоді скажіть мені, що можете. Не залишайте мене в невіданні. — Ми проникли всередину Затьмареної Гори, — розпочав Баруг і відразу перервав себе: — Пробач, ми вживаємо цю назву надто вільно. Іноді її називають Фаетон. Бачиш, вона не нерухома, а може переміщатися з місця на місце. Куди б вона не пересунулася, це місце стає осердям Царства, його цитаделлю, його фортецею. Коли Господь був молодим, гора не була оточена хмарами, але з часом він зібрав їх довкола себе безліч. Ніхто не бачив її верхівку вже декілька тисяч років. Отже, наразі його фортеця відома під назвою Затьмарена Гора. — І що ви там побачили? — Сам Господь мешкає в палаті в осерді гори. Ближче ми підійти не могли, хоча й бачили його. Його влада… — Як я вже казав, він передав більшу частину своєї сили Метатрону, — перервав товариша Балтамос. — Ти вже бачив, який він є. Деякий час тому ми втекли від нього, а цього разу він бачив нас знову, та й до того ж він бачив тебе й ніж. Я ж казав… — Балтамосе, — ніжно промовив Баруг, — не докоряй Вілові. Нам потрібна його допомога, і не можна звинувачувати його в тому, що він не знав того, про що навіть ми дізналися аж ніяк не відразу. Балтамос відвів погляд Віл сказав: — Отже, ви не збираєтесь розповісти мені цю вашу таємницю? Добре. Але тоді скажіть мені, що трапляється, коли ми вмираємо? Балтамос здивовано подивився на нього, а Баруг сказав: — Існує світ мертвих. Ніхто не знає, де він і що там відбувається. Завдяки Балтамосу моя душа так і не потрапила туди: я — те, що колись було душею Баруга. Світ мертвих залишається для нас темною загадкою. — Якщо скористатися вашою мовою, це концтабір, — додав Балтамос. — Господь створив його майже відразу після того, як з’явився з небуття. А чому ти хочеш це знати? Свого часу ти й так усе побачиш. — Тому що мій батько тільки-но помер, ось чому. Він розповів би мені все, що знає, якби його не вбили. Ви кажете, що це світ — тож він схожий на наш, лише в іншому всесвіті? Балтамос подивився на Баруга, той знизав плечима. — А що відбувається у цьому світі мертвих? — вів далі Віл. — Цього не можна сказати, — відповів Баруг. — Це місце оточує таємниця. Навіть Церкви цього не знають; вони кажуть віруючим, що ті житимуть у раю, але це брехня. Якби люди насправді знали все… — І душа мого батька полетіла туди… — Без сумніву, так само як незліченні мільйони душ людей, що вмерли до нього. Віл відчув, що якась частина його єства тремтить. — А чому ви з вашою великою таємницею, хай там якою вона є, не пішли прямо до лорда Ізраеля, — поцікавився він, — а почали шукати мене? — Ми не були впевнені, — сказав Балтамос, — у тому, що він нам повірить, тож слід було принести йому доказ того, що наші наміри є добрими. Два ангели нижчого рангу порівняно зі всією тією могутністю, котрою він володіє, — чому він має сприймати нас усерйоз? Але якби ми могли доставити йому ніж та його хоронителя, він, мабуть, вислухав би нас. Цей ніж — надзвичайно могутня зброя, і лорд Ізраель був би радий побачити, що ти на його боці. — Що ж, мені шкода, — промовив Віл, — але всі ваші аргументи видаються мені невиразними. Якби ви були впевнені у вашій таємниці, вам не знадобилися б жодні підстави для того, щоб побачити лорда Ізраеля. — Це ще одна причина, — сказав Баруг. — Ми знали, що Метатрон переслідуватиме нас, і хотіли впевнитися, що ніж не потрапить до його рук. Якби ми переконали тебе піти до лорда Ізраеля, то, принаймні… — О ні, цього не буде, — перервав його Віл. — Ви не полегшуєте, а ускладнюєте для мене завдання відшукати Ліру. Вона відіграє дуже важливу роль, а ви геть про неї забули. Але я не забув! Чому б вам не піти до лорда Ізраеля й не залишити мене самого? Зробіть так, аби він вислухав вас. Ви здатні летіти набагато швидше, ніж я — йти, і я спочатку збираюся будь-що-будь відшукати Ліру. Залиште мене! Ви чуєте? — Але я тобі потрібен, — сухо зауважив Балтамос. — Я можу прикинутися твоїм деймоном, а без деймона ти надто виділятимешся у Ліриному світі. Віл був надто розлючений, щоб казати щось. Він підвівся та пішов геть по м’якому глибокому піску, але десь за двадцять кроків зупинився — спека та вологість тут просто приголомшували. Він повернувся та побачив, що два ангели жваво щось обговорюють. Закінчивши свою розмову, вони наблизилися до нього, смиренні та неспритні, але водночас гордовиті. — Ми вибачаємося, — сказав Баруг. — Я самотужки полечу до лорда Ізраеля та передам йому те, про що ми дізналися, а також попрошу його надіслати тобі допомогу для пошуків його дочки. Якщо я оберу слушний напрямок, на це мені знадобиться два дні. — А я залишаюся з тобою, Віле, — вимовив Балтамос. — Гаразд, — відповів Віл. — Дякую вам. Ангели обнялися, потім Баруг огорнув крилами Віла та поцілував його в обидві щоки. Поцілунок був легким і прохолодним — як пальці Балтамоса. — Якщо ми й надалі рухатимемося до того місця, де зараз Ліра, чи ти нас знайдеш? — спитав Віл. — Я ніколи не загублю Балтамоса, — відповів Баруг і відійшов на крок. Потім він злетів у повітря та стрімко почав набирати висоту. За декілька секунд він уже зник серед розсипів зірок. Балтамос ще довго із сумом дивився йому вслід. — Спатимемо тут чи підемо далі? — повернувшись, запитав він Віла. — Спатимемо тут, — промовив хлопець. — Тоді спи, а я сторожитиму. Віле, я був різким із тобою, і це було моєю помилкою. Ти несеш величезний тягар, і мені слід було допомагати тобі, а не шпетити тебе. Відтепер я спробую поводитися з тобою краще. Отже, Віл ліг на теплий пісок, знаючи, що десь поруч вартує ангел — але ця думка чомусь мало його тішила. — Роджере, я обіцяю, ми обов’язково виберемося звідси. До того ж незабаром тут з’явиться Віл, я впевнена в цьому! Хлопець не зрозумів її. Він простяг свої бліді руки та похитав головою. — Не знаю, хто це, але він сюди не прийде, — відповів він. — Навіть якщо і прийде, він мене не знає. — Він іде до мене, — сказала Ліра, — і, Роджере, не знаю як, але ми з Вілом допоможемо тобі, присягаюся. І не забувай, що на нашому боці є й інші — Серафіна Пеккала таЙорик, і… 3 Сміттярі Серафіна Пеккала, королева відьмацького клану озера Енара, летіла бурхливим небом Арктики і гірко плакала. Вона плакала з люті, страху та розкаяння: люті на пані Кольтер, котру вона пообіцяла вбити, страху перед усім тим, що відбувалося з її милою землею, та розкаяння… Про це вона подумає пізніше. Під нею пропливали, подекуди над водою, полярні льоди, затоплені ліси в низинах та набрякле море, і її серце наче щось стискувало. Але вона не зупинилася, щоб трохи побути на своїх рідних землях чи заспокоїти й підбадьорити своїх сестер. Натомість вона дедалі летіла на північ, до туманів та бурСвольбарда — королівства Йорика Бернісона, ведмедя в обладунках. Острів було не впізнати — гори оголилися та почорніли, трохи снігу залишилося тільки в затінених куточках найглибших долин. Але що ж сонце робить тут цієї пори року? Уся природа ніби перевернулася шкереберть. На те, щоб відшукати короля ведмедів, Серафіні знадобився майже весь день. Вона побачила його серед скель на північному краю острова — він гнався по воді за моржем.Убивати своїх жертв у воді ведмедям було набагато важче: коли земля була вкрита кригою й великі морські ссавці змушені були виходити на берег, залишаючи своє ріднесередовище, щоб дихати, ведмеді могли непомітно підкрадатися до них. Саме так воно мало бути. Але Йорик був голодний, і навіть гострі бивні могутнього моржа не зупинили його. Серафіна побачила, як дві тварини зчепилися в бійці, забарвлюючи воду навколо себе в червоне і як за деякий час Йорик витягнув тушу із хвиль на широку пласку скелю. Із чималої відстані за ним спостерігали три лисиці зі скуйовдженим смухом — вочевидь, вони чекали своєї черги поїсти. Коли король-ведмідь завершив вечерю, Серафіна знизилася, щоб поговорити з ним. Настав час для каяття. — Королю Йорик Бернісон, — промовила вона, — я хотіла б дещо сказати вам. Я кладу свою зброю на землю. Вона поклала свій лук і стріли на вогку скелю між ними. Йорик мигцем глянув на них, і вона знала, що якби його обличчя могло відображати емоції, на ньому з’явився би подив. — Говоріть, Серафіно Пеккала, — проричав він. — Ми ж ніколи не ворогували, так? — Королю Йорику Бернісон, я підвела вашого товариша, Лі Скоресбі. Маленькі чорні очі та забруднене кров’ю обличчя ведмедя знову нічого не висловили. Відьма бачила, як вітер ворушить кінчики кремово-білих волосків на спині ведмедя. Йорик мовчав. — Пан Скоресбі мертвий, — промовила Серафіна. — Перед тим як ми розлучилися, я дала йому квітку, за допомогою котрої він завжди міг викликати мене в разі потреби. Я почула його заклик і полетіла до нього, але було вже надто пізно. Він загинув у бою із загоном московитів, але я нічого не знаю ні про причину, що привела їх туди, ні про те, чому він стримував їх, хоча легко міг утекти. Королю Йорику, мене мучить розкаяння. — Де це сталося? — спитав Йорик Бернісон. — В іншому світі. Мені знадобиться деякий час, щоб розповісти все. — То починайте. Спочатку Серафіна розповіла ведмедю, якою була мета Лі Скоресбі: він збирався відшукати людину, відому на ім’я Станіслав Груман. Потім вона повідомила про те, що лорд Ізраель розірвав межу між світами, і про те, якими були наслідки цього — приміром, почалося велике танення криги; розповіла про політ відьми Рути Скаді слідом за ангелами й описала королю ведмедів цих летючих істот так само, як їй самій описала їх Рута: світло, що сяяло на них, кришталеву прозорість їхнього вигляду, глибину їхньої мудрості. Нарешті вона повідомила про те, що побачила, коли прилетіла на заклик Лі. — Я наклала на його тіло заклинання, щоб захистити його від розкладення, — сказала відьма. — Воно лежатиме там, доки ви не прийдете, щоб попрощатися з Лі — звичайно, якщо бажаєте. Але, Йорику, все це дуже непокоїть мене. — А де дитина? — Я залишила її зі своїми сестрами, бо мусила відповісти на заклик Лі. — Це в тому самому світі? — Так. — Як я можу потрапити туди? Серафіна Пеккала пояснила це Йорику. Той мовчки вислухав і сказав: — Я попрощаюся з Лі Скоресбі, а потім вирушу на південь. — На південь? — Ці землі вже не вкриті кригою. Я давно замислив цю подорож і навіть замовив корабель. Три лисиці все ще терпляче спостерігали за ними. Дві з них лежали на землі, поклавши морди на лапи, а третя сиділа на задніх лапах, стежачи за бесідою. Полярні лиси —сміттярі та санітари Арктики — трохи розуміли загальну мову, але їхні мізки були влаштовані так, що вони сприймали лише стверджувальні речення в теперішньому часі. Більша частина зі сказаного Йориком і Серафіною було для них безглуздим галасом. Та ще коли вони розмовляли, то здебільшого брехали, і всі добре це знали — хоча довірлива скельна погань часто-густо вірила лисицям і ніколи не вчилася на власних помилках. І ведмеді, й відьми давно звикли до того, що їхні розмови підслуховують ціпівнічні сміттярі-так само як звикли вони до того, що ті підбирають за ними залишки їжі. — А ви, Серафіно Пеккала? — поцікавився Йорик. — Що робитимете ви? — Я збираюся відшукати циган, — відповіла відьма. — Гадаю, вони знадобляться. — А, Владар Фаа? — промовив ведмідь. — Так, вони непогані бійці. Що ж, бажаю вам успіху. Він повернувся, безшумно зісковзнув у воду та неквапливо поплив у напрямку нового світу. Минув деякий час, і Йорик Бернісон ступив на почорнілу землю та розколоті жаром камені на узліссі згорілого гірського лісу. Серпанок, що огортав землю, не захищав його від гарячого сонця, але він не звертав уваги на спеку — так само як він залишався байдужим до того, що його білий смух покрив вугляний пил, а навколо кружляли рої комах, марно шукаючи на ньому відкриту шкіру. Йорик здолав величезну відстань, і якоїсь миті своєї подорожі він відчув, що перейшов до іншого світу. Змінився смак морської води, змінилася температура повітря, але повітря, як і раніше, було цілком придатне для дихання, а вода підтримувала його тіло. Тож він продовжив своє плавання, і тепер море залишилося позаду — він майже досяг того місця, що його описувала Серафіна Пеккала. Він обвів очима сяючі на сонці стіни вапнякового гірського хребта, що височів над ним. Кам’янистий схил між краєм згорілого лісу та горами був обсипаний обгорілими та перекрученими уламками якоїсь складної металевої конструкції. Йорик Бернісон оглянув їх як коваль і як воїн, але всі ці балки та розпірки не могли стати йому в пригоді. Він провів могутнім пазуром по найменш пошкодженому брусу, однак, відчувши недостатню твердість металу, одразу відвернувся та ще раз уважно оглянув стіну гір. І ось нарешті він побачив те, що шукав: вузьку вимивину, що пролягала між зубцюватими скелями, та великий валун біля входу в неї. Він піднявся схилом. Під його масивними лапами гучно лускали в тиші сухі кістки — вочевидь, тут загинуло чимало людей, і їхні тіла начисто обгризли койоти, грифи таменші тварини. Але величезний ведмідь, не звертаючи на все це уваги, йшов далі. Йти було важко — під його вагою неодноразово починав осипатися щебінь, і він сповзав разом із ним, але потім знов продовжував підніматися. Нарешті він вийшов на твердіший ґрунт і наблизився до валуна біля входу в ущелину. Валун був весь покритий подряпинами та заглибленнями від куль. Відьма не помилялася — Йорик навіть побачив у щілині арктичну квіточку, фіолетову каменеломку, котру, мабуть, залишила тут відьма, щоб привернути його увагу. Ведмідь обійшов камінь. Це було непогане укриття від ворогів, що наступали знизу, але все одно недостатньо гарне: серед граду куль, що пощербили валун, декілька таки влучили у свою ціль — тіло чоловіка, що нерухомо лежало в тіні каменя. Це й досі було тіло, а не скелет — аби захистити його від розкладення, відьма наклала відповідне заклинання. Йорик побачив, що обличчя його старого товариша було викривлене та напружене від болю, побачив рвані отвори там, де в його тіло ввійшли кулі. Мабуть, заклинання відьми не стосувалося пролитої крові, і сонце та вітер знищили всі її сліди. Лі Скоресбі не виглядав сплячим та мирним — він мав вигляд чоловіка, що загинув у бою, знаючи, що здобув у ньому перемогу. І позаяк аеронавт із Техасу був одним із тих небагатьох людей, котрих Йорик щиро поважав, ведмідь без вагань прийняв останній подарунок Лі: спритними рухами пазурів розрізав одяг, одним ударом розчинив тіло та почав поїдати плоть свого старого друга. Він не їв уже багато днів, і його мучив голод. Але думки про голод і його вдоволення були аж ніяк не єдиними в голові короля ведмедів. Він думав про дівчинку Ліру, котру він назвав Красномовною й котру востаннє бачив на крихкому сніговому мості через глибоку розщілину, що роздирала тіло його рідного острова Свольбард. Він думав про збудження, що панувало серед відьом, та про чутки щодо договорів і альянсів, укладених сторонами у близькій війні, обмірковував дивовижний факт існування нового світу та твердження відьми, що таких світівіснує безліч, гадав про те, що всі їхні долі тепер якось залежать від долі дитини. А ще він думав про танення криги. Він і його народ жили на льоду, лід був їхнім домом, їхнім оплотом. Після всіх тих потрясінь, яких зазнала Арктика, лід почав зникати, і Йорик знав, що він мусить відшукати для свого народу нове місце мешкання, бо інакше він просто вимре. Лі сказав йому, що на півдні є гори, такі високі, що їх не можна перелетіти навіть на повітряній кулі, й що на їхніх вершинах весь рік лежить сніг і лід. Тепер йому треба було дослідити ці гори. Але наразі його серцем володіло інше, просте, чітке та непохитне почуття — жадоба помсти. Загинув Лі Скоресбі, котрий за допомогою своєї кулі врятував Йорика від смерті та бився пліч-о-пліч із ним на теренах його рідної Арктики. Отже, Йорик мусив помститися за нього. Плоть і кров його друга живитимуть його сили та не даватимуть йому спокою доти, доки море пролитої крові не втамує його серце. Коли ведмідь закінчив свою тризну, сонце вже сідало, а повітря холонуло. Зібравши залишки в одну купу, він узяв зубами квітку та поклав її зверху — так, як це робили люди. Заклинання було знято: відтепер тіло Лі могло годувати будь-кого, хто прийде сюди, роблячи свій внесок у довічний колообіг їжі у природі. І Йорик почав спуск до моря — треба було знову пливти на південь. Скельна погань полюбляла лисиць — коли могла їх піймати. Ця здобич була хитрою та верткою, але її м’ясо було таким ніжним і смердючим! Перед тим як убити лисицю, крилата потвора дала їй можливість побалакати, сміючись із дурниць, котрі вона верзла. — Ведмідь мусить іти на південь! Клянуся! Відьма збентежена! Правда! Присягаюся! — Ведмеді не ходять на південь, брехня! — Правда! Король мусить іти на південь! Покажу тобі моржа — гарна жирна їжа… — Король ведмедів піде на південь? — А в летючих створінь є скарб! Летючі створіння… ангели… кришталевий скарб! — Летючі створіння — як ми? Скарб? — Як світло, не як скельна погань. Багатство! Кришталь! Відьма стурбована… відьма шкодує… Скоресбі мертвий… — Мертвий? Чоловік у кулі мертвий? — сміх потвори луною загримів у сухих бескидах. — Відьма вбила його — Скоресбі мертвий, король-ведмідь іде на південь… — Скоресбі мертвий! Ха-ха, Скоресбі мертвий! Крилате створіння скрутило лисиці голову та почало битися зі своїми одноплемінниками за її нутрощі. … вони обов’язково прийдуть! — Але де ти, Ліро? На це вона відповісти не могла. — Гадаю, я сплю й бачу сни, — це все, що вона змогла сказати. За спиною Роджера вона бачила десятки й сотні інших духів, вони, збившись докупи, прислуховувалися до кожного слова. — А та жінка? — спитав Роджер. — Сподіваюся, вона не вмре. Сподіваюсь, що вона житиме якомога довше, адже якщо вона прийде сюди, тут ніде буде сховатися, і ми назавжди опинимося під її владою. Єдине, що тішить мене у власній смерті, — це те, що її тут немає. Проте я знаю, що одного дня вона опиниться тут… Ліру це збентежило. — Гадаю, я бачу сон, і я не знаю, де вона зараз, — промовила дівчинка. — Вона десь поруч, але я не можу… 4 Ама та кажани В Ами, дочки пастуха, весь час стояв перед очима образ сплячої дівчинки — вона ніяк не могла викинути його з голови. Вона на жодну мить не засумнівалася у правдивості того, що повідомила їй пані Кольтер. Поза всяким сумнівом, чаклуни існували, і цілком можливо, що один із них наклав на дівчинку сонне закляття — а мати як може піклується про свою дитину. Ама відчувала до чарівної жінки з печери та її зачарованої дочки захоплення, що межувало з обожненням. Щойно їй випадала нагода, вона приходила до долини спитати, чи не потрібно чогось пані Кольтер, або просто побалакати з нею та послухати її розповіді — жінка знала чимало чудових казок. Ама все сподівалася знову побачити сплячу, але їй пощастило лише одного разу, й вона вирішила, що, мабуть, більше це ніколи не трапиться. І весь час, поки вона доїла овець, чесала та сукала їхню вовну чи терла ячмінь, щоб спекти хліб, дівчинка невпинно думала про накладені чари та про те, чому це могло статися. Пані Кольтер ніколи не розповідала їй про це, і її уяву ніщо не стримувало. Одного дня вона взяла декілька медових коржів і вирушила у тригодинну подорож стежкою, що вела до монастиря Чо-Лун-Се. Завдяки терпінню, лестощам та за допомогою коржів вона умовила воротаря пропустити її до великого цілителя та мудреця Падзіна-Тулку, котрий лише рік тому зупинив епідемію білої лихоманки. Ама увійшла до келії великої людини, низько вклонилася та якомога смиренніше запропонувала їй останній медовий корж. Деймон-кажан ченця злетів у повітря й почав кружляти навколо неї, страшенно налякавши її власного деймона Куланга, котрий, ховаючись, забився їй у волосся. Але Ама змусила себе стояти нерухомо та чекати, доки Падзін-Тулку заговорить із нею. — Що тобі, дитино? Кажи, — промовив старий. Його довжелезна сива борода рухалася з кожним його словом. У напівтемряві, що панувала в келії, дівчинка бачила лише бороду та блискучі очі ченця. Його деймон нарешті всівся на балку в нього над головою та застиг, і Ама сказала: — Падзіне-Тулку, я хочу набути мудрості. Я хотіла б дізнатися, як накладати чари та заклинання. Ви можете мене навчити? — Ні, — була відповідь. Дівчинка була готова до цього. — А ви можете дати мені ліки від однієї недуги? — покірливо спитала вона. — Можливо. Проте я не скажу тобі, з чого вони складаються. Я можу дати тобі ліки, але не відкрити таємницю. — Добре, дякую, це буде велике щастя для мене, — сказала дівчинка, декілька разів поклонившись. — Що це за недуга і хто хворий? — запитав старий. — Це сонна хвороба, — пояснила Ама. — Вона вразила сина двоюрідного брата мого батька. Дівчинка змінила стать хворого на той випадок, якщо цілитель чув про жінку з печери, і це, звичайно, було дуже розумно. — А скільки хлопцеві років? — Він на три роки старший від мене, Падзіне-Тулку, — навмання сказала Ама, — отже, наразі йому дванадцять. Він усе спить і спить та ніяк не може прокинутися. — А чому до мене не прийшли його батьки? Чому вони послати тебе? — Тому що вони живуть на дальньому кінці нашого селища, і вони дуже бідні, Падзіне-Тулку. Я почула про хворобу свого родича лише вчора та вирішила звернутися до васза порадою. — Мені слід ретельно оглянути пацієнта та з’ясувати розташування планет на той час, коли він заснув. Такі речі не можна робити поспіхом. — Тож ви не дасте мені ліки для нього? Деймои-кажан чорною блискавкою злетів зі свого сідала та почав мовчки метушитися по кімнаті — надто швидко, щоб Ама змогла устежити за ним. Але яскраві очі цілителя ні на мить не відривалися від деймона, і коли той знову повис догори ногами на балці та загорнувся у свої чорні крила, старий підвівся й почав переходити від полицідо полиці, від глечика до глечика та від коробочки до коробочки, тут беручи ложку якогось порошку, там додаючи до нього щіпку трав. Амі навіть здалося, що цілитель пересувався достеменно тією траєкторією, котрою за мить до цього літав кажан. Падзін-Тулку висипав усі інгредієнти до ступки та перетер їх, при цьому бурмочучи собі під ніс якесь заклинання. Потім він постукав товкачиком по краю ступки, оббивши з нього залишки зілля, дістав пензлик і чорнило та вивів на аркуші паперу якісь символи. Коли чорнило висохло, старий висипав увесь порошок на напис і швидко згорнув папір у маленький прямокутний пакунок. — Хай вони насипають потрохи порошку в ніздрі сплячої дитини щоразу, коли вона вдихає, — сказав він дівчинці, — і вона прокинеться. Слід робити це дуже обережно: якщо насипати забагато, вона задихнеться. Скористайтесь для цього найм’якішим пензликом. — Дякую, Падзіне-Тулку, — промовила Ама, взявши пакунок та поклавши його до кишені нижньої спідниці. — Шкода, що в мене немає ще одного коржа. — Одного досить, — відповів цілитель. — Тепер іди, і коли ти прийдеш наступного разу, розповідай мені всю правду, а не її частину. Дівчинка низько вклонилася, щоб приховати свою зніяковілість. Залишалося сподіватися, що вона не видала забагато правди. Наступного вечора Ама квапливо йшла до долини, несучи з собою солодкий рис, загорнений у великий листок тропічної вишні гині. Їй так і кортіло розповісти жінці, що вона зробила, віддати їй ліки та вислухати від неї похвали та слова вдячності, але, звичайно, понад усе дівчинці хотілося подивитися, як зачарована спляча прокинеться та заговорить із нею. Вони могли б стати подругами! Але, вийшовши з-за повороту стежки, вона не побачила ні золотавої мавпи, ні жінки, що зазвичай терпляче сиділа біля входу в печеру. Нікого! Останні кроки дівчинка здолала бігцем, налякана думкою, що вони могли піти геть — але стілець, на якому сиділа жінка, її начиння для приготування їжі та все інше залишилося на місці. Відчуваючи колотнечу серця, Ама зазирнула в глиб печери. Безперечно, дівчинка ще не прокинулася — Ама побачила в напівтемряві обриси спального мішка, світлу плямуволосся дівчинки та білий клубочок, що в нього згорнувся сплячий деймон. Вона обережно підійшла ближче. Сумнівів не було — жінка та її деймон кудись пішли і залишили зачаровану дівчинку саму. В голові Ами блискавкою промайнула думка: а що, як вона розбудить дівчинку ще до того, як жінка повернеться? Але не встигла вона трохи обміркувати цю ідею, як ззовні, зі стежки, почулися якісь звуки, й охоплена почуттям провини дівчинка разом зі своїм деймоном сховалася закаменем біля стіни печери. Їй не слід бути тут! Вона підглядає, і це погано. Біля входу з’явилася золотава мавпа, припала до землі та почала крутити головою туди-сюди, пофиркуючи при цьому. Ама побачила, як деймон оголив ікла, і відчула, як їїдеймон-миша, тремтячи, заривається в її одяг. — Що таке? — пролунав голос жінки — вона зверталася до мавпи. За мить у печері стало темніше: це на вході з’явилася її постать. — Приходила дівчинка? Так — ось вона залишила їжу. Їй не слід заходити сюди. Треба буде сказати їй, щоб вона залишала їжу в певному місці біля стежки. Навіть не глянувши на сплячу дочку, жінка нахилилася-над ледь жевріючим багаттям і почала роздувати його, а потім поставила на вогонь сковорідку. Її деймон, як завжди, сидів поруч, спостерігаючи за стежкою. Час від часу він підводився та оглядав печеру, й Ама, стиснувшись у своєму тісному закуточку, дуже шкодувала, що не почекала зовні та увійшла. Скільки ще їй тут сидіти? Жінка тим часом сипала в закипаючу воду якісь порошки та трави. Печерою розійшовся пар, й Ама відчула його терпкий аромат. І тут із глибини печери почувся якийсь звук: це щось забурмотіла дівчинка. За мить вона почала вовтузитися, метатися, терти руками очі. Вона прокидалася! А жінка не звертала на це уваги! Безперечно, вона все почула — вона на мить підвела голову, але потім повернулася до своїх трав і киплячої води. Наливши відвар у чашу, вона поставила його на землю йлише тоді звернула увагу на дівчинку, що прокидалася. — Тихше, люба, — сказала жінка. — Не хвилюйся, ти в безпеці. Ама не розуміла цих слів, але слухала їх із дедалі більшим подивом і підозрілістю. — Роджере… — пробурмотіла дівчинка, вже майже прокинувшись. — Серафіно! Куди подівся Роджер? Де він? — Тут немає нікого, крім нас, — заколисуючим голосом тихо заспівала її мати. — Підведись та дозволь своїй матінці помити тебе. Осктак, маленька… Ама побачила, як дівчинка, намагаючись остаточно прокинутися, спробувала відштовхнути матір, а та занурила губку в миску з. водою та протерла нею обличчя й тіло дочки, а потім насухо витерла її ганчіркою. На цей час дівчинка вже майже прийшла до тями, тож пані Кольтер доводилося рухатися швидше. — Де Серафіна? А Віл? Допоможіть мені, я не хочу більше спати! Ні, ні, не треба! Ні! Жінка залізною рукою тримала чашу, а другою намагалася підвести голову Ліри. — Не ворушись, люба… Заспокойся, тихше. Випий свій чай. Але тут дівчинка смикнулася та майже розлила напій. Вона закричала голосніше: — Дайте мені спокій! Я не хочу! Відпустіть мене! Віле, Віле, допоможи мені… допоможи… Жінка схопила дочку за волосся, відводячи її голову назад, і притиснула чашу до її губ. — Не буду! Тільки торкніться мене, і Йорик відірве вам голову! О Йорику, де ти? Йорику Бернісон! Допоможи мені, Йорику! Я не буду! Не буду! Але тут за командою жінки золотава мавпа стрибнула на деймона Ліри та міцно стиснула його сильними чорними пальцями. Деймон почав змінювати форму — швидше, ніж Ама будь-коли бачила: кішка-змія-пацюк-лисиця-птах-гепард-вовк-ящірка-тхір… Проте хватка мавпи не слабшала. І тут Пантелеймон став дикобразом. Мавпа заверещала та випустила свою здобич: в її лапі, тремтячи, стирчали три довгі голки. Пані Кольтер сердито крякнула та вільною рукою сильно вдарила Ліру по обличчю, і дівчинка впала на землю, ударившись потилицею. До того, як вона прийшла до тями, чаша з зіллям уже була біля її рота, і їй залишалося або ковтнути, або задихнутися. Найбільше Амі хотілося заткнути вуха: булькотіння рідини, крики, кашель, ридання, благання, блювота — усього цього було для неї забагато. Але потроху стало тихіше, час від часу було чути лише схлипування дівчинки, котра дедалі глибше занурювалася в сон — зачарований сон? Ні, отруєний! Сон через сонне зілля! Ама побачила, як білягорла дівчинки матеріалізувалася біла смуга — це її деймон із зусиллям перетворився на довге створіння з білосніжним смухом, блискучими чорними очима та хвостом із чорною китичкою на кінчику і влігся біля Ліриної шиї. Пані Кольтер тихо співала якісь колискові, гладячи дочку по щоці. Для Ами ці пісні не мали сенсу, адже вона не знала слів, і вони видавалися їй низкою безглуздих складів, вимовлених надзвичайно приємним голосом: ла-ла-ла, ба-ба-бу-бу… Нарешті спів скінчився, і жінка вчинила щось дивне: взяла ножиці та почала підстигати дівчинці волосся, повертаючи її сплячу голову то туди, то сюди та розглядаючи зачіску. Потім вона узяла одне золотаво-русяве пасмо та поклала його в золотий медальйон, що висів у неї на шиї. Ама знала, навіщо це їй потрібно: вона збиралася використати волосся для якогось заклинання. Але спочатку жінка притиснула локон до губ… Як дивно! Золотава мавпа витягла останню з голок дикобраза й щось сказала жінці, котра підвелася та схопила зі стелі печери кажана, який там висів. Маленьке чорне створіння засмикалося та заверещало комариним голосом, і цей звук голками впивався Амі в мозок. Далі дівчинка побачила, як жінка передала кажана своєму деймону, і той потягнув за одне з чорних крил, доки воно не порвалося та не повисло на білій жилці. Вмираючи, кажан усе верещав, а його товариші безладно металися довкола. Луск! Луск! — золотава мавпа відривала від тваринки то лапку, то крило, поки не розірвала її на шматки. Жінка весь цей час похмуро лежала на своєму спальному мішку та повільно їла плитку шоколаду. Час спливав. Стало темно, зійшов місяць, і нарешті жінка та її деймон заснули. Ама обережно випростала затерпле тіло, вийшла зі свого закутку та навшпиньках прокралася повз сплячих. Вискочивши з печери, вона не видала ні звуку доти, доки не пробігла половину відстані до селища. Її підганяв страх — вона щосили бігла вузькою стежкою, а над нею у вигляді сови тихо летів її деймон. Нарешті чисте прохолодне повітря, невпинне хитання верхівок дерев, блиск забарвлених місяцем хмарок у темному небі та розсипи зірок трохи її заспокоїли. Побачивши купку дерев’яних домівок, дівчинка зупинилася, простягла руку, і її деймон усівся їй на кулак. — Вона брехала! — вигукнула Ама. — Вона брехала нам! Що нам робити, Кулангу? Може, сказати татові? Що ми можемо зробити? — Ні, татові казати не треба, — сказав деймон. — Буде ще більше неприємностей. У нас є ліки, й ми можемо розбудити дівчинку. Ми повернемося туди, коли жінка знову піде кудись, розбудимо дівчинку та заберемо її. Ця думка наповнила їх обох страхом, але вона вже була висловлена, а паперовий пакунок тихо лежав у кишені Ами, і вони знали, як його використати… … прокинутися, я її не бачу, але знаю, що вона неподалік…. Вона завдає мені шкоди… — О Ліро, не лякайся! Якщо ти теж налякаєшся, я можу збожеволіти… Вони спробували обійнятися, однак їхні руки лише пройшли крізь порожнє повітря. Аби Роджер краще зрозумів, що вона хотіла йому сказати, Ліра наблизила губи до маленького блідого обличчя посеред темряви й зашепотіла: — Я намагаюся прокинутися… Я боюся проспати все життя й потім померти — я хотіла б спочатку прокинутися. Мені навіть начхати, якщо я прокинуся лише на годину — головне, щоб я була жива й по-справжньому прокинулася. Я навіть не знаю, чи насправді все це відбувається, чині, але, Роджере, я допоможу тобі! Присягаюся! — Проте, Ліро, якщо ти бачиш сон, то, коли прокинешся, можеш не повірити в його справжність. Особисто я б не повірив — я вважав би, що це лише сон. — Ні! — енергійно вигукнула Ліра та… 5 Адамантова башта Каньйон і без того був величезним, але враження від нього посилювало озеро розплавленої сірки, що час від часу раптом вивергало стовбури отруєного диму. Озеро перетинало шлях поодинокій крилатій істоті, яка стояла на його краю. Якби ангел злетів у небо, то вороги, котрі «сіли йому на хвіст», але потім загубили, відразу знову побачили б його. Але якби він залишався на землі, то на подолання цього відтинку шляху йому знадобилося б забагато часу, і його інформація могла б надійти надто пізно. Доводилося обрати найризикованіший варіант. Ангел почекав, доки з жовтої поверхні злетіла велика хмара смердючого диму, та кинувся вперед, у саму її гущину. Його різкий рух помітили аж чотири пари очей у різних частинах неба, і відразу чотири пари крил ударили по задимленому повітрю, наближуючи сторожів до сірчаної хмари. І почалося полювання, в якому переслідувачі не бачили здобич, а та й зовсім нічого не бачила. Першим вирватися із хмари на протилежному березі озера могло означати порятунок, а могло — швидку смерть. На жаль для поодинокого ангела, він досяг чистого повітря лише через декілька секунд від одного з переслідувачів. Вони відразу зблизилися. За кожним із них тягнувся хвіст із випарів, і кожен відчував запаморочення від нудотного диму. Переслідуваний кинувся геть, і на мить йому здалося, що все буде гаразд, але потім із сірчаної хмари вилетів ще один переслідувач, і всі троє злилися у вирі мигаючих спалахів, то підіймаючись угору, то падаючи вниз, щоб, зрештою, не звалитися на скелі на дальньому березі озера. Двоє інших мисливців так і не вилетіли із хмари. На західному кінці пасма зубчастих гір, на піку, що панував над рівниною внизу та долинами позаду, стояла базальтова фортеця. Вона видавалася природним подовженням гори — ніби мільйони років тому її викинуло на поверхню виверженням вулкана. У величезних печерах під височенними мурами в бездоганному порядку лежали припаси всіх ґатунків; в арсеналах і гамазеях перевірялися незліченні бойові машини; у кузнях під горою вулканічний вогонь живив горни, у якихрозплавлялися та сполучалися фосфор і титан, створюючи невідомі доти сплави. На найвідкритішому боці фортеці, в точці біля підніжжя величезних мурів, там, де вони поставали зі прадавніх потоків лави, знаходилися затінені крихітні ворота — вхід у фортецю, біля якого день і ніч стояв вартовий, спостерігаючи за місцевістю та допитуючи всіх, хто хотів увійти. На стіні над ним саме змінювалися вартові. Аби зігрітися, вартовий кілька разів притупнув ногами та поплескав себе по плечах долонями в рукавичках — настала найхолодніша година ночі, а полум’я газового ріжка, що горів поруч із ним, майже не гріло. Він знав, що за десять хвилин його страждання скінчаться — прийде зміна, і тоді нанього чекають чашка гарячого шоколаду, курильна трава, а найголовніше — ліжко. Останнє, що він очікував почути, — це стукіт у маленькі дверцята. Утім, він тієї ж секунди подивився у вічко дверей, водночас повернувши вимикач іншого газового ріжка, і площадка за дверима освітилася. Вартовий побачив три постаті у каптурах, що несли четверту, на вигляд хворого чи пораненого. Роздивитися краще чомусь було важко. Перший із прибульців відкинув каптур, і вартовий побачив знайоме обличчя, але все одно вислухав пароль. Прибулець сказав: — Ми знайшли його біля сірчаного озера. Каже, що його звати Баруг і в нього є термінове повідомлення для лорда Ізраеля. Вартовий відімкнув двері, і його деймон-тер’єр затремтів, спостерігаючи за тим, як три прибульці ледве протягли свою ношу крізь вузький вхід. Зрозумівши, кого вони принесли, деймон мимоволі тихо заскиглив: вартовий побачив пораненого ангела. Його ранг був низьким, а можливості обмеженими, але це все одно був ангел! — Покладіть його у сторожці, — наказав вартовий, і коли це зробили, взяв до рук слухавку телефонного апарата й доповів про те, що сталося, черговому офіцерові. На найвищому бастіоні фортеці стояла башта з адаманту. Один-єдиний проліт сходинок вів до невеличкої квартири, вікна кімнат котрої виходили на всі чотири сторони світу. У найбільшій кімнаті стояли стіл, стільці та скриня з мапами, у другій — похідне ліжко. Крім того, у квартирі була невеличка ванна кімната. У великій кімнаті башти сидів над купою паперів лорд Ізраель та дивився на начальника своєї служби розвідки. Над столом нависала гасова лампа, а жаровня з жаринамипідтримувала в кімнаті прийнятну температуру. На штирі, що стирчав зі стіни в кутку кімнати, сидів маленький яструб синього кольору. Розвідника звали лорд Роук. У нього була незвичайна зовнішність — його зріст не перевищував відстані між кінчиками розставлених пальців руки, до того ж від був худий, як бабка, але інші офіцери лорда Ізраеля ставилися до нього з величезною повагою. Можливо, однією з причин цього було те, що його п’яти були озброєні отруйними жалами. Він мав звичку сидіти на столі, а на будь-яке звернення, окрім найшанобливішого, відразу реагував, пускаючи в хід гострий, злий язик. Він і його родичі, галівесп’яни, мали обмаль якостей гарних шпигунів — певна річ, за винятком їх надзвичайно малого розміру. Усі вони були такими гордовитими й образливими, що якби вони були звичайного людського розміру, то навряд чи спромоглися б не привертати до себе уваги. — Так, — виблискуючи очима-бусинками, сказав лорд Роук чітким, різким голосом, — я знаю про вашу дитину, мілорде Ізраель. Насправді я знаю про неї більше, ніж ви. Лорд Ізраель подивився прямо на ліліпута, і той зрозумів, що лише стриманість хазяїна фортеці врятувала його від неприємностей: сила погляду лорда Ізраеля була такою, що Роук утратив рівновагу й, аби не впасти, змушений був обпертися об келих із вином, що стояв на столі. За мить вираз обличчя лорда Ізраеля вже був м’яким і добрим, майже дитячим, але відтоді розвідник поводився обережніше. — Поза всяким сумнівом, лорде Роук, — відповів лорд Ізраель. — Але з незрозумілих для мене причин дівчинка є об’єктом пильної уваги Церкви, і мені треба дізнатися, чому це так. Що про неї кажуть? — У Магістраті ніколи не було одностайності — один відділ каже одне, інший досліджує щось зовсім інше, і всі намагаються тримати свої відкриття в таємниці від решти. Найактивнішими підрозділами є Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, і в мене є шпигуни й там, і там, — промовив лорд Роук. — Отже, ви завербували члена Товариства? — спитав лорд Ізраель. — Вітаю вас. Досі вони були непохитними. — Мій шпигун у Товаристві — леді Салмакія, — сказав лорд Роук. — Це дуже кваліфікований агент. Якось вона наблизилася до одного сплячого священика та вступила в контакт із його деймоном-мишею. Мій агент повідомила мені, що, на її думку, цей чоловік практикує заборонений ритуал, спрямований на те, щоб викликати Мудрість. У критичний момент леді Салмакія з’явилася перед священиком, і тепер той гадає, що може спілкуватися з Мудрістю, коли схоче, і що та має форму галівесп’янки та живе на йогокнижковій полиці. Лорд Ізраель посміхнувся та спитав: — І що вона дізналася? — Товариство гадає, що ваша дочка — найважливіша з усіх дітей, що будь-коли жили. Вони вважають, що наближається величезна криза й що доля світу залежатиме від того, як дитина поводитиметься в ті часи. Що ж до Консисторського Суду Благочестя, він наразі проводить дослідження, опитуючи свідків із Больвангара та інших місць. Мійагент у Суді, шевальє Тіаліс, щодня виходить на зв’язок зі мною за допомогою магнітного резонатора і дає мені знати, про що вони дізнаються. Якщо стисло, мені здається, що Товариство Дій Святого Духа незабаром з’ясує, де ваша дитина, але вони нічого не стануть робити. Консисторському Суду на це знадобиться дещо більше часу, але після цього вони діятимуть дуже рішуче. — Щойно дізнаєтесь щось нове, відразу повідомляйте мені. Лорд Роук уклонився та клацнув пальцями, і маленький яструб, що сидів на штирі, розправив крилата злетів на стіл. На ньому були вуздечка, сідло та стремена. Лорд Роук миттю стрибнув йому на спину, і вони вилетіли у вікно, відчинене лордом Ізраелем. Попри колючий вітер, лорд Ізраель хвилинку постояв біля відчиненого вікна, схилившись над своїм деймоном — сніжним барсом — та граючись із його вухами. — Вона прийшла до мене на Свольбарді, а я не звернув на неї уваги, — промовив він. — Пам’ятаєш, як це мене шокувало? Мені потрібна була жертва, і перша дитина, що з’явилася там, була моєю власною дочкою… Але коли я побачив, що поруч із нею стоїть інша дитина, а отже, їй ніщо не загрожує, заспокоївся. Може, це була фатальна помилка? Після цього я жодного разу не згадував про неї, але вона відіграє величезну роль, Стелмаріє! — Подивімося на речі неупереджено, — відповів деймон. — Що вона може зробити? — Зробити — небагато. Може, вона щось знає? — Вона вміє читати алетіометр, знає, як це робиться. — У цьому немає нічого особливого — те саме можна сказати і про багатьох інших людей. Але де, чорт забирай, вона може ховатися? У двері кімнати постукали, і лорд Ізраель відразу обернувся. — Мілорде, — звернувся до нього офіцер, що увійшов, — через західні ворота щойно прибув ангел, він важко поранений, але стверджує, що має якомога швидше поговорити з вами. За хвилину до великої кімнати занесли похідне ліжко, на якому лежав Баруг. Викликали лікаря, але було зрозуміло, що ангел навряд чи виживе: його крила були відірвані, а очі швидко меркли. Лорд Ізраель підсунув свій стілець ближче та кинув у жаровню жменю трав. Це дало той самий ефект, свідком якого став Віл біля багаття: дим зробив обриси тіла ангела чіткішими, і лорд Ізраель міг бачити, з ким розмовляє. — Тож, пане, — промовив він, — що привело вас до мене? — Три речі. Будь ласка, вислухайте їх усі, не перериваючи мене. Мене звати Баруг. Я та мій компаньйон Балтамос належимо до партії повстанців, отже, щойно ви підняли свої прапори, ми відразу стали під них. Але ми бажали принести вам щось цінне, адже наша сила є незначною, і деякий час потому ми спромоглися проникнути до осердя Затьмареної Гори, до цитаделі Господа. І там ми дізналися… Тут Баруг був змушений зупинитися та вдихнути дим від трав — мабуть, вони надавали йому сил. За мить він повів свою розповідь далі: — Ми дізналися правду про Господа. Дізналися, що він сховався у кришталевій сфері всередині Затьмареної Гори та вже не керує щоденними справами царства. Тепер вінобмірковує великі загадки буття. На його місці опинився ангел на ім’я Метатрон, це він нині править від імені Господа. Так сталося, що я добре його знаю, хоча коли я познайомився з ним… Голос Баруга обірвався. Очі лорда Ізраеля кидали вогнем-блискавицею, але він стримався та дозволив Барутові продовжити. — Метатрон пройнятий гординею, — промовив ангел, трохи відновивши сили, — і його честолюбство є безмежним. Чотири тисячі років тому Господь обрав його Регентом, і вони разом розробляли подальші плани. У них з’явився новий задум, і нам із товаришем пощастило про нього дізнатися. Господь гадає, що всі розумні живі істоти стали небезпечно незалежними, тож Метатрон збирається вдатися до набагато активнішого втручання в людські справи. Він наміряється потайки перемістити Господа зі Затьмареної Гори до нової, цього разу постійної фортеці, і зробити з гори бойову машину. На його думку, церкви в кожному світі є слабкими та прогнилими, тож вони охоче підуть на поступки… Він планує організувати в кожному світі постійно діючу інквізицію під безпосередньою орудою його царства. І першою його акцією буде знищення вашої республіки… Й ангел, і чоловік тремтіли, але з різних причин — один від слабкості, другий від збудження. Баруг зібрав залишок сил і продовжив: — Тепер друга новина. Існує ніж, здатний прорізати проходи між світами, а також різати всі без винятку речі у всесвіті. Його міць необмежена, проте лише в руках того, хто знає, як ним користуватися. І ця особа — хлопчик… Тут ангел ще раз мав зупинитися та відновити сили. Він був наляканий, бо відчував, ніби розпадається на шматки. Лорд Ізраель бачив, що Баруг докладає величезних зусиль, аби триматися, і сидів, уп’явшись руками в стілець. Нарешті ангел повів розповідь далі. — Наразі мій товариш із цим хлопцем. Ми хотіли привести його вам, але він відмовився, бо… Це третя річ, котру я хочу вам повідомити: він і ваша дочка стали друзями, івін не бажає приходити до вас доти, доки не відшукає її. — Хто цей хлопець? — Він син того шамана, Станіслава Грумана. Лорд Ізраель так здивувався, що мимоволі підвівся, сколихнувши хмарки диму в кімнаті. — У Грумана є син? — Груман народився в іншому світі, і його справжнє ім’я було іншим. Нас із товаришем привело до нього його бажання відшукати ніж. Ми спостерігали за шаманом, знаючи, що він приведе нас до ножа та до його хоронителя, щоб привести хоронителя до вас. Але хлопець відмовився… Тут сили знову залишили Баруга. Лорд Ізраель усівся на стілець, проклинаючи свою нетерплячість, і кинув у вогонь ще трохи трави. Його деймон лежав поруч, ніби повільно підмітаючи підлогу хвостом, золотаві очі барса не відривалися від спотвореного болем обличчя ангела. Лорд Ізраель мовчки дивився, як Баруг кілька разів глибоковдихнув. Чути було лише тріпотіння прапора на флагштоку над ними. — Не кваптеся, пане, — тихо сказав лорд Ізраель. — Ви знаєте, де зараз моя дочка? — В Гімалаях… в іншому світі, — прошепотів Баруг. — Це такі величезні гори. Вона в печері біля долини райдуг… — Це вельми далеко звідси. Ви летіли дуже швидко. — То єдиний дар, що в мене є, — відповів Баруг. — Це якщо не враховувати любов Балтамоса, котрого я вже ніколи не побачу. — А якщо ви так легко її відшукали… —. То те саме може зробити будь-який інший ангел. Лорд Ізраель узяв зі скрині великий атлас, швидко розкрив його та почав шукати мапу Гімалаїв. — Ви можете достеменно показати мені, де це? — спитав він. — Із ножем… — пробурмотів Баруг, і лорд Ізраель зрозумів, що розум ангела літає десь далеко. — Із ножем він може коли завгодно приходити до будь-якого світу та залишати його. Його звати Віл. Але вони в небезпеці, він та Балтамос… Метатрон знає, що нам відома його таємниця. Його слуги переслідували нас… Вони знайшли мене на межі вашого світу… Я був його братом… Ось чому ми пробралися до нього в Затьмарену Гору. Колись Метатрон був Енохом, сином Яреда, сина Магалальїла… В Еноха було багато дружин — він обожнював плоть… Мій брат Енох вигнав мене, бо я… О, мій любий Балтамосе… — Де дівчинка? — Так, так… У печері… Її мати… долина повна вітрів і веселок… порвані прапори на храмі… Ангел піднявся, щоб подивитися на атлас. Тут сніжний барс одним різким рухом скочив на лапи та стрибнув до дверей, але було вже пізно: у двері постукав та, не чекаючи відповіді, увійшов ординарець. Так уже сталося, й обвинувачувати в цьому було нікого — помітивши, який вираз з’явився на обличчі ординарця, котрий дивився на ангела, лорд Ізраель різко обернувся та побачив, що Баруг тремтить, намагаючись запобігти розпаданню свого пораненого єства. Зусилля виявилося завеликим: протяг від відчинених дверей створив у кімнаті маленький вихор повітря, і прозорі частинки ангела, вже нічим не стримувані, безладно закружляли в цьому вихорі, злетіли вгору та зникли. — Балтамосе! — пролунав із повітря шепіт. Лорд Ізраель поклав руку на зашийок своєму деймону, і барс відчув, як тіло чоловіка затремтіло, щоб за мить знову заспокоїтися. Лорд Ізраель повернувся до ординарця. — Мілорде, я прошу виба… — Вам нема за що вибачатися. Передайте царю Огунве, що я хотів би, щоб він та інші мої начальники якомога швидше прибули сюди. Я також бажав би побачити пана Басілідеса з алетіометром. Нарешті, зберіть та озбройте другу ескадрилью гіроптерів і якомога швидше вишліть на південний захід цепелін-заправник. Подальші накази надійдуть уже в повітрі. Ординарець віддав честь і, ще раз ніяково глянувши на порожнє ліжко, вийшов і зачинив за собою двері. Лорд Ізраель за допомогою мідного циркуля-вимірювача зміряв на мапі якусь відстань, потім підійшов до західного вікна та відчинив його. Далеко внизу ковальські горна невтомно викидали в темне повітря вогонь і дим, і навіть через таку величезну відстань пориви вітру переносили удари молотів. — Що ж, ми багато чого тепер знаємо, Стелмаріє, — тихо сказав лорд Ізраель. — Але не все, що треба. У двері знову постукали, й увійшов алетіометрист. Це був блідошкірий худорлявий чоловік, віком трохи за тридцять, його звали Теукрос Басілідес: Його деймон був солов’єм. — Пане Басілідес, доброго вечора, — сказав йому лорд Ізраель. — У нас виникла проблема, і я хотів би, щоб ви відклали все інше та займалися лише нею… Він переказав алетіометристу те, що розповів Баруг, і показав йому атлас. — З’ясуйте місце розташування тієї печери, — наказав лорд Ізраель. — Я хочу, щоб ви отримали її достеменні координати. Це найважливіше завдання з тих, котрі ви досі виконували. Будь ласка, починайте просто зараз. … так тупнула ногою, що їй стало боляче навіть уві сні. — Роджере, якщо не віриш, що я це зроблю, то краще мовчи! Я прокинуся й нічого не забуду, будь певен. Вона озирнулася, але побачила лише широко розкриті очі та зневірені обличчя — бліді, темні, старі, молоді, мабуть, навколо юрбилися всі мертві всіх світів. Вираз обличчя Роджера був іншим — лише на ньому можна було прочитати якусь надію. Ліра спитала: — А чому ти не схожий на них? Чом ти не виглядаєш таким нещасним, як вони? Чом в тобі ще не вмерла надія? І Роджер відповів: — Тому що… 6 Попереднє відпущення гріхів — А тепер, Фра Павеле, — сказав слідчий Консисторського Суду Благочестя, — я хочу, щоб ви достеменно згадали — якщо зможете, звичайно, — ті слова, які сказала відьма на кораблі. Дванадцять членів Суду уважно подивилися на свого останнього свідка — церковника, котрий стояв на трибуні для свідчень. Фра Павел був схожий радше на вченого, ніж на священика, його деймон мав вигляд жаби. Суд уже вісім днів засідав у старовинному залі коледжу Святого Джерома, слухаючи свідчення з цієї справи. — Я не можу повторити те, що вона казала, дослівно, — стомлено промовив Фра Павел. — Як я вже говорив Суду вчора, мені ще не доводилося бути присутнім на тортурах, і від того, що я побачив, я відчував нудоту та запаморочення. Отже, достеменно я її слова не згадаю, але можу передати вам їх зміст. Відьма сказала, що клани півночі визнали, що давно відоме їм пророцтво стосується саме Ліри. У неї буде можливість зробити доленосний вибір, від якого залежатиме майбутнє всіх світів. Більше того: відьма згадувала певне ім’я, котре нагадає про аналогічний випадок і змусить Церкву ненавидіти та боятися дівчинку. — То відьма назвала це ім’я? — Ні. Вона ось-ось мала вимовити його, але інша відьма, яка була присутня там, невидима завдяки заклинанню, спромоглася вбити її та втекти. — Отже, того разу жінка на прізвище Кольтер також не чула цього імені? — Саме так. — А невдовзі після цього пані Кольтер поїхала? — Так. — Що ви з’ясували потім? — Я дізнався, що дитина перейшла до іншого світу проходом, створеним лордом Ізраелем, і там їй почав допомагати хлопець, який володіє або ж користується ножем із надзвичайними можливостями, — вимовив Фра Павел, після чого нервово прочистив горлянку та продовжив: — Я можу говорити перед Судом цілком вільно? — Абсолютно вільно, Фра Павеле, — пролунав хрипкий голос голови Суду. — За те, що ви перекажете нам речі, котрі самі дізналися з відомого нам джерела, вас не покарають. Будь ласка, говоріть. Заспокоєний, церковник продовжив: — Ніж, що ним володіє хлопець, здатен прорізати проходи між світами. До того ж, його можливості значно більші. Повторюся: мені страшно казати такі речі вголос… Із його допомогою можна було б убити найвищих ангелів і навіть того, хто стоїть вище від них усіх. Немає нічого такого, чого не міг би знищити цей ніж. На обличчі Фра Павела проступив піт, і він помітно тремтів, а його деймон-жаба у крайньому збудженні навіть упав із трибуни для свідків на підлогу. Обличчя церковника спотворив вираз болю, і він, ледь не задихнувшись, підхопив деймона та опустив його у склянку води, що стояла перед ним. — А ви ставили подальші питання про дівчинку? — поцікавився слідчий. — Ви з’ясували, яке ім’я мала на увазі відьма? — Так, з’ясував. Я хотів би ще раз отримати гарантію шановного Суду щодо… — Даю вам своє слово! — обірвав його голова Суду. — Не бійтеся, ви ж не єретик. Повідомте нам, про що ви дізналися, і не гайте часу. — Даруйте мені. Дитина може стати новою Свою, жінкою Адама, матір’ю нас усіх і першопричиною всього гріха. Стенографістки, що вели протокол засідання, були черницями ордена Святого Філомела і дали присягу мовчати, але коли пролунали слова Фра Павела, одна з них приглушено зойкнула, і на тому місці, де вони сиділи, разом злетіли в повітря руки: черниці хрестилися. Фра Павел смикнув щокою та повів далі: — Будь ласка, не забувайте, що алетіометр не пророчить, а лише каже: «Якщо справдяться певні умови, то наслідки будуть такими…» Він каже, що коли дитина, як колись Єва, відчує спокусу, то, ймовірно, станеться гріхопадіння. Від результату залежатиме… залежатиме все. І якщо ця спокуса буде, а дитина піддасться, то Пил і гріх восторжествують. У залі суду запанувала тиша. Косі сонячні промені, що проникали крізь великі затінені вікна, висвітлювали мільйони золотих пилинок, але то був пил, а не Пил. Проте чимало членів Суду бачили в них образ іншого, невидимого Пилу, що осідав на кожній людській істоті незалежно від того, наскільки ретельно вона дотримувалася законів. — І останнє, Фра Павеле, — промовив слідчий. — Повідомте нам, що ви знаєте про нинішнє місцезнаходження дитини. — Вона в руках пані Кольтер, — відповів Фра Павел, — і вони, як мені відомо, й досі перебувають у Гімалаях. Я маю піти та з’ясувати, чи там вони зараз, і коли мені пощастить, я повідомлю все Суду, але… Він зупинився, зіщулившись від страху, та тремтячою рукою підніс склянку до губ. — Але що, Фра Павеле? — спитав отець Макфейл. — Не приховуйте від Суду нічого. — Мені здається, отче, що Товариство Дій Святого Духа знає про все це більше, ніж я. Голос Фра Павела був більше схожий на шепіт. — Чи це так? — перепитав голова. Його очі запалали, віддзеркалюючи вибух емоцій, що, без сумніву, стався в його душі. Деймон Фра Павела якось перелякано квакнув. Алетіо-метрист добре знав про суперництво, що існувало між окремими підрозділами Магістрату, і знав, що потрапити між молотом і ковадлом було б дуже небезпечно — але приховати щось було б ще небезпечніше. — Гадаю, — тремтячи, повів далі він, — що вони набагато ближчі до з’ясування достеменного місцезнаходження дитини, ніж ми. У них є деякі джерела інформації, недоступні мені. — Саме так, — промовив слідчий. — Про це вам сказав алетіометр? — Так. — Дуже добре. Фра Павеле, ми були б раді, якби ви й надалі працювали в цьому напрямі. Якщо вам знадобиться якась допомога, чи то в церковних, чи то в технічних питаннях, лише дайте нам знати. Фра Павел уклонився, зібрав свої нотатки та, посадивши деймона-жабу на плече, вийшов із залу суду. При цьому черниці дружно схрестили пальці. Отець Макфейл постукав по дубовій лаві перед собою торцем олівця. — Сестро Агнес та сестро Моніко, — звернувся він, — ви вільні. До кінця дня розшифровка стенограми має лежати в мене на столі. Дві черниці схилили голови та вийшли. — Джентльмени, — промовив голова — саме так зверталися один до одного члени Консисторського Суду, — зробимо перерву. Дванадцять членів Суду, починаючи з найстаршого (отця Макепве, старезного дідугана зі сльозавими очима) до наймолодшого (отця Гомеса, він був блідий і аж тремтів від релігійної запопадливості), зібрали свої записи та слідом за головою пройшли до палати нарад, де вони могли, сидячи за круглим столом та дивлячись один одному в очі, обговорити почуте в умовах найвищої таємності. Наразі головою Консисторського Суді був шотландець на ім’я Г’ю Макфейл. Його обрали в досить молодому віці: термін головування був довічним, а йому ще не було й п’ятдесяти років, тож слід було очікувати, що отець Макфейл визначатиме стратегічну лінію Консисторського Суду, а отже, і всієї Церкви, ще багато років. Це був високий, імпозантний чоловік із копицею кучерявого сивого волосся та смуглявим обличчям, і він був би товстим, якби не аскетизм, із котрим він ставився до потреб свого тіла: він пив лише воду, їв лише хліб і фрукти та щодня годину займався фізкультурою під керівництвом досвідченого тренера. Як наслідок, він мав худорляву, підтягнуту та рухливу статуру. Його деймон був ящіркою. Щойно члени Суду всілися, отець Макфейл сказав: — Отже, таким є стан речей. Здається, нам слід тримати в пам’яті декілька міркувань. По-перше, це лорд Ізраель. Близька Церкві відьма повідомляє, що він збирає величезну армію, котра включає сили, які можуть мати ангельську природу. Наскільки відомо відьмі, його метою є Церква та сам Господь. По-друге, це Облаткове братство. Їхні дії в межах дослідницької програми в Больвангарі, а також підтримка ними планів пані Кольтер дає змогу припустити, що братство сподівається посісти місце Консисторського Суду Благочестя як наймогутнішої та найефективнішої руки Святої Церкви. Нас підсиджують, джентльмени. Вони діють майстерно та безжально. Ми маємо соромитися власної нерішучості та неспроможності припинити ці спроби. Невдовзі я повернуся до даної теми та скажу, що, на мою думку, можна було б зробити з цього приводу. По-третє, слід подумати про хлопця, якого згадував у своїх свідченнях Фра Павел, та про ніж, здатний чинити надзвичайні речі. Безперечно, ми мусимо якомога швидше відшукати їх та заволодіти ножем. По-четверте, Пил. Я вжив деяких заходів, щоб дізнатися, що знає про нього Облаткове братство. Ми переконали одного з богословів-практиків, які працюють у Больвангарі, повідомити нам, що саме вони там відкрили. Сьогодні опівдні я поспілкуюся з ним унизу. Один чи два члени Суду неспокійно ворухнулися, адже «внизу» означало камери під будівлею: кімнати, облицьовані звукоізоляційним білим кахлем та оснащені антарикою й гарною дренажною системою. — Хай там що ми дізнаємося про Пил, — повів далі голова, — мусимо не забувати про свою мету. Облаткове братство прагне збагнути вплив Пилу, ми ж повинні геть знищити його, ніяк не менше. Аби знищити Пил, ми також маємо знищити Облаткове братство, Колегію Єпископів та навіть будь-яку агенцію, через посередництво якої Свята Церква працює на Господа — ось так. Джентльмени, не виключено, що Свята Церква виникла лише для того, щоб виконати це завдання й після цього зникнути — але краще вже світбез Церкви й без Пилу, ніж світ, у якому ми щодня маємо страждати під відразливим тягарем гріха. Краще вже світ, очищений від усього цього! Отець Гомес енергійно закивав головою, його очі палали. — І нарешті, — промовив отець Макфейл, — дитина. Гадаю, вона й досі залишилася нею. Ця Єва, котра відчує спокусу й котра, як на це вказує попередній досвід, піддасться на неї, своїм гріхопадінням погубить нас усіх. Джентльмени, з усіх можливих шляхів розв’язання цієї проблеми я пропоную найрадикальніший і сподіваюся, що ви зі мною погодитеся. Я пропоную послати людину, котра відшукає і вб’є дитину ще до того, як та зустрінеться зі спокусою. — Отче, — миттєво втрутився отець Гомес, — я щодня у своєму дорослому житті піддавав себе попередній єпитимії. Я вивчав та готувався… Голова Суду підвів руку. Попередня єпитимія та попереднє відпущення гріхів були доктринами, дослідженими та розробленими Консисторським Судом, але Церкві взагалі вони були невідомі. Вони включали в себе накладення єпитимії за ще не вчинений гріх — важкої та інтенсивної єпитимії, що супроводжувалася бичуванням — із метою створити потенційному грішникові запас довіри з боку Церкви. Коли суворість єпитимії відповідала конкретному гріху, особі під єпитимією заздалегідь гарантували відпущення гріхів, хоча сам гріх вона могла так ніколи й не вчинити. Приміром, іноді застосування цих доктрин було потрібне для того, щоб убивати людей — адже зробити це у стані благодаті було для вбивці набагато легше. — Я пам’ятаю про вас, — проникливо сказав отець Макфейл. — Тож Суд згоден зі мною? Добре. Коли отець Гомес, отримавши наше благословення, вирушить виконувати своє завдання, він діятиме сам-один, і ми не зможемо зв’язатися з ним, аби відкликати його. Хай там що відбуватиметься у світі, він, як Божа стріла, прямуватиме до своєї мети — до дитини, — щоб уразити її. Він буде невидимим і німим; він з’явиться з ночі, як ангел, що вразив ассиріян. Наскільки краще було б для нас усіх, якби в Едемському саду був отець Гомес! Ми ніколи не були б вигнані з раю. Молодий священик ледь не плакав із гордощів. Суд благословив його! У найтемнішому куті стелі, невидимий за темними дубовими балками, сидів чоловік заввишки декілька дюймів. Його ноги були озброєні гострими шпорами, й він почув кожне слово. У підвалі, одягнений лише у брудну білу сорочку та широкі штани без ременя, стояв під голою лампочкою чоловік із Больвангара. Однією рукою він притримував штани, а другою стискував свого деймона-кролика. Перед ним на єдиному в камері стільці сидів отець Макфейл. — Докторе Купер, — почав голова Суду, — будь ласка, сідайте. У приміщенні майже не було меблів — лише стілець, грубе дерев’яне ліжко та цебро-параша. Голос голови луною відбився від білої плитки, що нею були облицьовані стінита стеля. Доктор Купер усівся на ліжко та облизав сухі губи. Він не міг відвести очі від сухорлявого сивоволосого голови. Залишалося тільки чекати на нові неприємності. — Отже, вам майже вдалося відрізати від дитини її деймона? — спитав отець Макфейл. Доктор Купер тремтячим голосом заговорив: — Ми вирішили, що чекати було б недоцільно, адже експеримент усе одно мав відбутися, але потім утрутилася пані Кольтер — вона забрала дитину. Деймон-кріль розплющив круглі очі й із жахом подивився на голову, але відразу заплющив їх знову та сховав обличчя. — Мабуть, спостерігати за цим було неприємно, — промовив отець Макфейл. — Ту програму взагалі важко назвати приємною, — квапливо погодився доктор Купер. — Мене дивує те, що ви не звернулися по допомогу до Консисторського Суду — в нас із нервами все гаразд. — Ми… я… ми знали, що програма була санкціонована Облатковим братством, але нам сказали, що Консисторський Суд Благочестя схвалив її. Інакше ми нізащо не взяли б у ній участі! — Звичайно. Перейдімо до іншого питання, — мовив, отець Макфейл, звертаючись до справжньої мети свого візиту в підвал. — Ви маєте уявлення про предмет дослідженьлорда Ізраеля? Яким може бути джерело тієї колосальної енергії, котра дозволила йому вирватися зі Свольбарда? Доктор Купер судорожно ковтнув. В абсолютній тиші з його підборіддя зірвалася крапля поту та вдарилася об бетонну підлогу, й обидва чоловіки це добре почули. — Один із членів нашої дослідницької групи, — почав він, — звернув увагу на те, що у процесі відділення деймонів вивільняється певна енергія. Керування нею потребувало б величезних зусиль, але, як відомо, ядерна вибухівка детонує внаслідок звичайного вибуху, і так само вивільнену енергію можна було контролювати за допомогою сильного антаричного струму. Проте усерйоз його відкриття ніхто не сприйняв. Я не звертав уваги на його ідеї, — додав доктор Купер, — бо знав, що без схвалення Церкви вони можуть виявитися єретичними. — Дуже мудро з вашого боку. Аде цей ваш колега наразі? — Він загинув під час нападу. Голова Суду посміхнувся. Вираз його обличчя став таким люб’язним, що деймон доктора затремтів і припав до його грудей. — Сміливіше, докторе Купер, — сказав отець Макфейл. — Нам треба, щоб ви були сильним і хоробрим! На вас чекає велике завдання, участь у великій битві. Ви можете здобути прощення Господа — для цього вам слід щиросердо співпрацювати з нами, не приховуючи від нас нічого, навіть найсміливіші фантазії та неймовірніші чутки. Я хотів би, щоб ви спрямували всі свої зусилля на згадування того, що казав ваш колега. Чи проводив він якісь експерименти? Чи залишив якісь записи? Може, він поділився з кимсь своїми думками? Яким обладнанням він користувався? Подумайте про все, докторе Купер. За декілька хвилин вам дадуть ручку та папір. Здається, ця кімната не надто зручна, тож ми переведемо вас до більш придатного приміщення. Може, вам потрібні якісь меблі? Ви хотіли б писати за столом чи за партою? Чи віддали б перевагу друкарській машинці? А як щодо стенографістки? Лише дайте охоронцям знати, і ви отримаєте усе потрібне. Але, докторе Купер, я хотів би, щоб ви якомога докладніше пригадали висловлювання вашого колеги та подробиці його теорії. Ви маєте виконати велике завдання — згадати, а в разі потреби й відкрити наново те, що він знав. Щойно ви вирішите,які інструменти для цього потрібні, вам нададуть і їх. Це велике завдання, докторе Купер! Вам випало велике щастя, що його довірили саме вам! Славте Господа. — Славлю, отче! Славлю! Схопившись за штани, що так і норовили впасти, учений скочив на ноги та, майже не усвідомлюючи, що робить, почав кланятися голові Консисторського Суду Благочестя, котрий тим часом повернувся та вийшов із камери. Того ж вечора шевальє Тіаліс, шпигун-галівесп’янин, пробирався алеями та провулками Женеви на зустріч зі своєї колегою, леді Салмакією. Для маленьких галівесп’ян це була вельми небезпечна подорож — хай навіть ніхто не позаздрив би тому, хто вирішив би причепитися до них. Від отруйних шпор уже дістали смерть декілька кішок-хижаків, але лише тиждень тому шевальє ледь не втратив руку в зубах якогось дворняги — його врятувала лише спритність леді Салмакії. Вони зустрілися на сьомому з домовлених явочних місць — серед коренів платана, що ріс у занедбаному скверику — та обмінялися новинами. Контакт леді Салмакії у Товаристві повідомив їй, що цього вечора керівництво Товариства отримало запрошення від голови Консисторського Суду зустрітися та обговорити деякі цікаві для обох агенцій питання. — Спритно працюють, — промовив шевальє. — Утім, ставлю сто до одного, що він нічого не скаже їм про вбивцю. Він розповів леді Салмакії про план убивства Ліри. Її це не здивувало. — Таке рішення продиктоване міркуваннями логіки, — сказала вона. — У логіці їм не відмовиш. Тіалісе, як ти гадаєш, ми ще коли-небудь побачимо дівчинку? — Не знаю, але хотів би. Щасти тобі, Салмакіє. Завтра біля фонтана. У цьому швидкому обміні новинами вони, як завжди, не торкнулися однієї вельми важливої для них теми: нетривалості їхнього життя у порівнянні з людським. Галівесп’яни рідко коли жили понад дев’ять-десять років, а й Тіалісу, й Салмакії вже було по вісім. Вони не боялися старості: люди їхньої раси зазвичай помирали зненацька, ще сповнені сил й енергії, а дитинство в них було дуже коротким. Але в порівнянні з їхнім життя тієї ж Ліри простягалося в майбутнє приблизно так само далеко, наскільки життєвий термін відьом перевищував Лірин. Шевальє повернувся до коледжу Святого Джерома та почав складати повідомлення, щоб надіслати його лордові Роуку за допомогою магнітного резонатора. Але поки він був на побаченні з леді Салмакією, голова Суду послав по отця Гомеса. Упродовж години вони разом молилися в кабінеті, що належав голові, а потім отець Макфейл наперед відпустив молодому священику гріхи, і тепер убивство, котре той мав учинити, вже не було гріхом. З отцем Гомесом просто перед очима сталася якась зміна: від упевненості, що почала циркулювати в його тілі, його очі, здавалося, запалали невгасимим вогнем. Святі отці обговорили технічні та грошові питання тощо, потім голова сказав: — Отче Гомес, щойно ви вийдете звідси, ви назавжди цілком позбудетесь будь-якої підтримки з нашого боку. Ви ніколи не зможете повернутися і не одержите від нас жодної звістки. Можу дати вам одну пораду: не шукайте дитину, це відразу видасть вас. Натомість шукайте спокусника. Слідкуйте за спокусницею, і вона приведе вас до дитини. — Вона? — шокований, перепитав отець Гомес. — Так, вона, — підтвердив отець Макфейл. — Ми дізналися це від алетіометра. Світ, у якому народилася спокусниця, є дивовижним. Ви побачите багато речей, котрі приголомшать і налякають вас, отче Гомес, але не дозволяйте їм збити вас зі священного шляху. Я вірю, — доброзичливо додав він, — у силу вашої віри. Та жінка, керована силами зла, прямує до місця, де вона зрештою може зустріти дитину та спокусити її. Звичайно, цього не станеться, якщо ми спроможемося усунути дитину з її нинішнього середовища. Таким є наш план. Ви, отче Гомес, є нашою останньою запорукою того, що коли план не здійсниться, сили пекла все одно не візьмуть гору. Отець Гомес кивнув. Його деймон, великий жук райдужно-зеленого кольору, клацнув крилами. Голова Суду відчинив шухляду свого столу та протягнув молодому священикові пачку паперів. — Це все, що ми знаємо про ту жінку, про світ, у якому вона народилася, та про місце, де її бачили востаннє, — промовив він. — Уважно прочитайте це, мій любий Луїсе, і вирушайте з Богом. Досі він ніколи не називав отця Гомеса на ім’я, і той відчув, як на його очах виступили сльози радості. На прощання поцілувавши отця Макфейла, священик вийшов із кабінету. … ти Ліра. І тоді дівчинка зрозуміла, що він має на увазі. Навіть уві сні вона відчула запаморочення, і на її рамена ніби опустився важенний тягар. Ще гіршим було те, що її сон знову закінчувався, й обличчя Роджера відступало в тінь. — О, я… я знаю… На нашому боці так багато різних людей, таких, як доктор Мелоун… Роджере, ти знаєш, що існує інший Оксфорд, схожий на наш? Так от, вона… Я зустріла їїв… Вона допомогла мені… Але є лише одна людина, котра… Ліра вже майже не бачила хлопчика, а її думки розбігалися та блукали, як вівці на полі. — Проте ми можемо довіряти їй, присягаюся, Роджере, — доклавши останнє зусилля, промовила вона… 7 Мері-мандрівниця Приблизно в той самий час спокусниця, на пошуки котрої вирушав отець Гомес, сама проходила іспит спокусою. — Дякую, ні, ні, це все, що мені потрібно, більше не треба, чесно, дякую, — стоячи посеред оливкового гаю, повторювала доктор Мері Мелоун старій парі — вони намагалися дати їй більше їжі, ніж вона могла понести. Подружжя було бездітним і жило тут удалині від усіх. Їх налякали примари, котрих вони побачили серед сріблясто-сірих дерев, але коли на дорозі, несучи рюкзак, з’явилася доктор Мері Мелоун, примари чомусь самі перелякалися та попливли геть. Старі запросили Мері до їхньої сповитої виноградом хатинки та дали їй хліба, сиру й вина, а тепер не хотіли відпускати її. — Я мушу йти далі, — знову промовила Мері, — дякую, ви такі добрі… я не підійму стільки… ну гаразд, ще один шматок сиру… дякую… Вочевидь, вони бачили в ній оберіг від примар. Якби це було так! За тиждень, проведений у світі Ситагаза, Мері побачила вдосталь руїн, з’їдених примарами дорослих та бродячих здичавілих дітей, аби в її серці оселився жах перед цими безтілесними вампірами. Щоправда, коли вона наближувалася, вони справді відпливали подалі, але вона не могла залишатися з усіма, кому вона була потрібна, — слід було йти далі. Мері знайшла місце для останнього шматка козячого сиру, загорнутого в листок винограду, посміхнулася, ще раз уклонилася господарям та зробила останній ковток із джерельця, яке бурмотіло щось серед сірих каменів. Потім вона м’яко плеснула в долоні — так, як це робили старі — повернулася та рішуче пішла геть. Щоправда, її рішучість була показною. Вона востаннє спілкувалася з тими істотами, котрих вона називала тіньовими частинками, а Ліра — Пилом, коли сиділа біля екрана комп’ютера, але потім за їх наказом вона знищила все обладнання. І тепер Мері не знала, що робити. Їй сказали пройти крізь прохід, розташований у передмісті її Оксфорда, Оксфорда Вілового світу, і вона виконала це — аби відчути тремтіння та запаморочення, опинившись у незвичайному іншому світі. Вона лише знала, що її завдання полягає в тому, щоб відшукати дівчинку та хлопця і зіграти роль змія-спо-кусника — але хто знає, що це означало? Вона тиждень блукала цим світом, намагаючись дізнатися щось корисне для себе, проте так нічого й не знайшла. Але коли вона повернула на доріжку, яка вела від оливкового гаю, то вирішила, що їй слід пошукати джерело порад. Віддалившись від ферми на достатню відстань, Мері усілася в тіні сосен і відкрила свій рюкзак. На самому низу, загорнена в шовковий шарф, лежала книжка, котру вона отримала в подарунок аж двадцять років тому: посібник із старовинної китайської методи гадання, відомий під назвою «Книга Змін». Вона взяла його з собою з двох причин. Перша була сентиментальною: книжку подарував їй дідусь, і коли вона навчалася в школі, то часто користувалася нею. Друга причина полягала в тому, що коли Ліра вперше прийшла до Мері в лабораторію, дівчинка спитала: «Що це таке? «— і показала на плакат на дверях, на якому були зображені символи із Книги Змін, а наступного дня, упродовж того вражаючого сеансу спілкування з екраном комп’ютера, дівчинка, за її словами, дізналася, що Пил здатен розмовляти з людьми багатьма іншими способами, в тому числі за допомогою китайської методи тлумачення символів. Отже, спішно готуючись до походу до нового світу, доктор Мелоун не забула взяти з собою Книгу Змін і стеблинки деревію, за допомогою яких вона її колись тлумачила. Ітепер настав час скористатися всім цим. Вона розстелила на землі шовк і почала робити те, що вона так часто робила раніше, будучи рвучким підлітком, — знов і знову ділила палички на частини, рахувала їх та відкладала вбік. Вона майже забула, як це слід робити, але за декілька хвилин спогади почали повертатися до неї, а разом із ними — й те відчуття спокою та зосередженості, котре відігравало таку важливу роль у спілкуванні з Тінями. Зрештою вона отримала число-номер гексаграми, значення якої їй слід було витлумачити, — групи з шести прямих ‘ і ламаних ліній. Зрозуміти значення було нелегко — всі тлумачення, які давала Книга Змін, були вельми туманними. Мері прочитала: «Повернувши до вершиниПо запаси їжі,Ти здобудеш скарб.Гострі очі рискають довкола,Наче тигр ненаситний». Жінка відчула приплив упевненості. Почитавши коментар до значення та пройшовшись думкою по заплутаних стежках, котрими він вів її, вона дісталася до фрази: «Прямий шлях-це гора; це поворот убік; це камінці, двері та проходи». Доводилося здогадуватися. Слово «проходи» нагадало Мері про загадкове віконце в повітрі, крізь яке вона пройшла до цього світу, а перші слова, здається, вказували на те, що їй слід іти вгору. Водночас спантеличена та підбадьорена, вона поклала в рюкзак книгу та палички й вирушила стежкою вгору. Чотири години по тому доктор Мелоун усе ще підіймалася вгору. Було спекотно, і вона дуже втомилася. Сонце вже наближувалося до горизонту. Стежка, якою вона йшла, кудись зникла, і шлях ставав дедалі складнішим — доводилося оминати великі валуни та обережно ступати по каменях меншого розміру. Ліворуч від неї було урвище, далеко внизу можна було побачити у вечірньому серпанку оливкові та лимонні гаї, занедбані виноградники та покинуті вітряні млини. Праворуч височіла розкришена часом вапнякова скеля, до підніжжя якої вів кам’янистий насип. Мері втомлено поправила рюкзак і поставила ногу на наступний гладкий камінь — але зупинилася, так і не перенісши на неї вагу свого тіла. Промені вечірнього сонця на мить вихопили дещо вельми цікаве, і жінка, прикривши очі від сліпучого сяяння вапняку, спробувала знову відшукати це місце. Нарешті їй пощастило: вона побачила щось схоже на скляну шибку, що висіла прямо в повітрі, але те скло не створювало сонячних зайчиків — це була просто квадратна пляма, що чимось відрізнялася від усього довкола. Мері згадала, що їй підказала Книга Змін: поворот убік, камінці, двері та проходи. Віконце було схоже на те, крізь яке вона пройшла на Сандерленд-авеню. Вона побачила його лише завдяки вечірньому світлу: якби сонце стояло бодай трохи вище, вона, імовірно, не помітила б проходу. Охоплена цікавістю, Мері наблизилася до клаптика повітря: часу роздивитися вікно на Сандерленд-авеню в неї не було, адже їй треба було якнайшвидше пройти крізь нього. Але це вона оглянула докладно: торкнулася його краю, обійшла його та побачила, що з другого боку воно невидиме, звернула увагу на абсолютну різницю між цим і тим боком… Її розум ледь не кипів від збудження — хіба такі речі можливі?! Хоронитель ножа, котрий створив це вікно ще за часів Американської революції, був надто легковажним і не зачинив його, але, принаймні, він прорізав прохід до місця, дуже схожого на місце в цьому світі: крізь вікно Мері побачила бік невеликої скелі. Проте ця скеля була іншою — не вапняковою, а гранітною, а коли Мері пройшла до іншого світу, то побачила, що знаходиться не біля підніжжя схилу, а майже на верхівці урвища, що здіймалося над широкою рівниною. Тут також був вечір, і вона опустилася на землю, щоб передихнути, дати відпочинок своїм ногам та просто озирнутися. Вона була у залитій неосяжним золотавим світлом прерії чи савані, такій не схожій на її світ. Майже вся рівнина була вкрита низькорослою травою нескінченного розмаїття відтінків — темно-жовтого, коричневого, зеленого, жовтого, золотавого та всіх проміжних кольорів. У м’якому вечірньому світлі здавалося, що степ був до самого горизонту переплетений якимись кам’яними річками зі світло-сірою поверхнею. Подекуди посеред рівнини височіли купки з найвищих дерев з тих, котрі Мері коли-небудь бачила. Колись вона брала участь у конференції з питань атомної енергії, що відбувалася в Каліфорнії, та вирвала час подивитися на величезні секвої, але ці дерева перевищували тих велетнів принаймні наполовину! їхнє листя було цупким і темно-зеленим, а неохватні стовбури в густих променях вечірнього сонця світилися золотаво-червоним. Нарешті у прерії, надто далеко, щоб можна було роздивитися їх краще, паслися стада якихось великих звірів. Їхні рухи чомусь здалися Мері невловимо дивними. Вона страшенно втомилася, до того ж її мучили голод і спрага. Почувши десь неподалік дзюркіт води, вона вирушила на пошуки й менш ніж за хвилину знайшла те, що шукала: тоненький струмочок прозорої води, що витікав із зарослої мохом щілини та зникав десь унизу. Мері пила воду довго та вдячно, потім вона наповнила свої пляшки та спробувала влаштуватися зручніше — швидко опускалася ніч. Притулившись до скелі та загорнувшись у спальний мішок, вона з’їла скибу грубого хліба та трохи козячого сиру, після чого миттєво поринула в сон. Прокинулася Мері від того, що ранкове сонце світило їй просто в обличчя. Повітря було прохолодним, і на її волосся та спальний мішок осіли крихітні намистинки роси.Вона ще декілька хвилин полежала, насолоджуючись свіжістю та відчуттям, що вона є першою людиною на землі. Потім вона підвелася, позіхнула, потягнулася, мерзлякувато знизала плечима та вмилася у крижаному струмку, після чого з’їла кілька сушених фіг та оглянула все навколо. За невеличким плато, на якому вона зупинилася, місцевість спочатку положисто знижувалася, щоб потім знову піти вгору. Найкращий краєвид відкривався спереду — нескінченний степ. Рівнину перетинали довгі тіні від дерев, і Мері побачила, що повсюди пирхають зграї птахів — на тлі неосяжної крони циклопічних дерев вони здавалися лише крупицями пилу. Знову склавши все до рюкзака, вона вирушила через покриту жорсткою травою савану, прямуючи до найближчого гайка — до нього, як їй здалося, було чотири чи п’ять миль. Трава доходила їй до колін, де-не-де посеред неї росли низькі кущі, віддалено схожі на ялівець, але значно менші. Степ ряснів квітами, й це надавало йому трохи іншогозабарвлення. Деякі були схожі на мак, деякі на жовтець чи волошки. Потім Мері помітила, як їй здалося, велику бджолу чи джмеля — комаха всілася на синю квітку та змусила її нахилитися. Але коли вона відштовхнулася від пелюстків і злетіла в повітря, жінка побачила, що це зовсім не комаха — за мить істота наблизилася до її руки та,опустившись на палець, надзвичайно обережно тицьнула своїм довгим, схожим на голку дзьобом у шкіру. Виявивши, що нектару там немає, схожа на колібрі пташка вирушила далі, її вкриті бронзовим пір’ям крила рухалися надто швидко, щоб їх можна було побачити. У голові Мері промайнула думка: коли б будь-який із земних біологів побачив те, що бачить вона, як би він їй позаздрив! Вона продовжила свій шлях, поступово наближуючись до стада тих травоїдних тварин, котрих бачила минулого вечора й рухи котрих невідомо чому спантеличували її. Їхній розмір приблизно дорівнював розміру оленя чи антилопи, до того ж вони були схожі на цих земних копитних забарвленням, але коли Мері роздивилася їхні ноги, то зупинилася та протерла очі: вони були розташовані у формі ромба: дві — посередині й по одній — під грудьми та під хвостом! Так ось чому ці тварини пересувалися дивними хиткими рухами! Мері дуже захотілося подивитися на скелет та дізнатися, як цей механізм працює. Травоїдні дивилися на жінку спокійними байдужими очима, анітрохи не виявляючи стривоженості. Вона неодмінно наблизилася б до них та деякий час поспостерігала б за їхньою поведінкою, але ставало дедалі спекотніше, і тінь дерев вабила її дедалі сильніше. Зрештою, в неї буде ще вдосталь часу! Невдовзі доктор Мелоун ступила на одну з тих кам’яних річок, що їх вона бачила з пагорба: це була ще одна дивина цього світу. Мабуть, колись це був потік лави. Внизу каміння було темним, майже чорним, але на поверхні воно було більш блідим, ніби його тривалий час чимось терли. Поверхня була майже такою самою гладкою, як полотно шосе у світі, у якому Мері прожила все життя, й іти по цій дорозі, безперечно, було легше, ніж по землі. Мері пішла тією кам’яною стрічкою, на яку вийшла — та, описавши велику дугу, вела до обраної нею групи дерев. Що ближче жінка підходила, та більше її вражав розмір їхніх стовбурів — діаметр дерев перевищував довжину будинку, у якому вона жила, а висота… Щодо висоти можна було лише здогадуватися. Підійшовши до першого стовбура, вона поклала долоні на ніби порізану глибокими борознами золотаво-червону кору, її ноги по щиколотку провалювалися у прілі коричневі листки розміром із її стопу, і йти було дуже м’яко та приємно. За мить її оточила хмара якоїсь мошкари, поруч також кружляло декілька колібрі й жовтий метелик із розмахом крил у її долоню. Земля рясніла різноманітними повзучими істотами, і це змушувало Мері почуватися незатишно, а в повітрі стояло невпинне гудіння, дзижчання та шкрябання. Вона пройшлася по гайку з таким відчуттям, ніби потрапила до собору: тут витав характерний спокій, а все довкола ніби тягнулося догори й було просякнуте благоговінням. Аби дійти до цього місця, Мері знадобилося більше часу, ніж вона гадала. Вже наближувався полудень, адже промені світла, що проникали сюди крізь крону, були майже вертикальними. Мері сонно подумала, чому ті травоїдні тварини не шукають в тіні притулку — бодай упродовж найспекотніших годин дня. Незабаром вона дістала відповідь. Було надто жарко, щоб рухатися далі, й Мері прилягла відпочити між коренями одного з велетенських дерев, опустила голову на рюкзак і поринула у дрімоту. Десь двадцять хвилин вона лежала із заплющеними очима, коли раптом, вириваючи її з напівсну, неподалік від неї пролунав якийсь гучний тріск, і земля під нею затрусилася. За декілька секунд звук повторився. Стривожена, Мері різко сіла, спробувала прийти до тями та краєм ока помітила якийсь рух — по землі котився круглий предмет діаметром десь із метр. Нарешті він зупинився й завалився набік. Тут згори впало ще одне жорно, цього разу дещо ближче від неї. Мері побачила, як воно врізалося у величезний, схожий на опору моста корінь і покотилося геть. Думки про те, що одна з цих штуковин могла впасти на неї, було досить, щоб вона схопила рюкзак та побігла геть із лісочка. Що це було? Може, насіння дерев? Поглядаючи вгору, Мері знову пробралася в тінь і наблизилася до одного з цих жорен. Поставивши його на ребро, вона покотила його на відкритий простір і поклала на траву, щоб ретельно оглянути. Предмет був майже досконало круглим, а його ширина дорівнювала ширині долоні. У його центрі виднівся отвір — мабуть, тут він прикріплявся до дерева. Він був не дужеважким, але надзвичайно твердим, його покривали якісь волокна, укладені колом — можна було провести рукою в один бік, але не в інший. Мері провела по поверхні лезом ножа, але там не залишилося жодного сліду. Тут їй здалося, наче її пальці стали гладкішими. Вона понюхала їх і відчула, що, крім запаху пилу, від них походить якийсь слабкий аромат. Знову подивившись на величезну «насінну коробочку», вона побачила, що в центрі колесо трохи поблискує, а торкнувшись цього місця, відчула, що воно слизьке: це виділялася якась олія. Мері поклала жорно на землю та подумала, яким шляхом ішла еволюція цього світу. Якщо її здогади про всесвіт були слушними й той дійсно, як на те вказувала квантова теорія, являв собою скупчення множинних світів, то деякі з них відкололися від її власного набагато раніше, ніж інші. І в цьому світі напрям еволюції, безперечно, сприяв поширенню величезних дерев і тварин зі скелетом у вигляді ромба. Жінці почала відкриватися вузькість її наукового світогляду. Вона не знає ні ботаніки, ні зоології, ні геології — тобто є неосвіченою, мов дитина. Але тут Мері почула низьке, схоже на віддалений грім рокотання. Напрямок, із якого він доносився, було важко визначити, проте за кілька секунд жінка побачила хмаркупилу, що рухалася по одній із кам’яних доріг — до гаю, біля якого вона стояла, а отже, і до неї. До тієї хмари ще було не менше милі, але пересувалася вона досить швидко, і Мері раптом відчула тривогу. Вона знову кинулася до дерев. Побачивши щілину між двома величезними коренями, вона залізла туди та, мов із-за бруствера, почала з-за кореня спостерігати за хмарою пилу, яка неухильно наближалася. Від того, що відкрилося очам Мері, все перед її очима закрутилося. Спочатку це було схоже на банду рокерів на мотоциклах, потім їй спало на думку, що це можуть бути тварини на колесах. Але ж це було неможливо — жодна тварина не може мати коліс! Тож залишалося тільки не повірити власним очам. Створінь було десь із десяток. Вони були приблизно одного розміру з тими травоїдними, котрих вона бачила вранці, але худорлявіші за них, крім того, сірого кольору. Уних були рогаті голови та невеличкі хоботи, і їхні кінцівки також були розташовані немов по вершинах ромба, але передні та задні ноги якимось чином перетворилися вході еволюції на колеса. «Але коліс не існує у природі», — повторював голос у неї в голові. Цього просто не може бути — для цього потрібна вісь із цілком віддільною від неї втулкою, що обертається, а природа просто не могла створити чогось подібного! Проте коли тварини, наблизившись до неї на відстань десь із п’ятдесят метрів, зупинилися й коли вляглася здійнята ними курява, Мері разом усе зрозуміла й навіть не стримала сміху — така буря емоцій охопила її. Ці колеса були насінними коробочками, котрі вона бачила. Ідеально круглі, легкі та тверді — кращої конструкції годі було й бажати. Створіння просували в отвір усередині коліс задню та передню ноги та використовували бокові кінцівки, щоб відштовхуватися від землі та рухатися вперед. Милуючись їхньою винахідливістю, вона не забувала і про обережність — їхні роги виглядали страшенно гострими, і навіть із такої відстані вона бачила в їхніх поглядах розум і цікавість. І вони шукали її! Одна із тварин показала на колесо, відкочене жінкою від лісочка, зійшла з дороги та поїхала до нього. Наблизившись, вона хоботом поставила його сторчма та покотила до своїх товаришів. Вони стовпилися навколо колеса і почали обережно торкатися його своїми дужими гнучкими хоботами, і Мері відчула, що сприймає те цвіркання, клацання та гукання, котре вона чула, як вирази несхвалення. Вона втрутилася у природний перебіг подій у цьому світі, і це було помилкою. І тоді вона подумала: «Я прийшла сюди з певною метою, хоча вона мені досі незрозуміла. Тож слід бути хоробрішою та виявляти ініціативу». Отже, вона підвелася та закричала: — Гей! Я тут! Я подивилася на ваше колесо. Вибачте мені за це, будь ласка, і не завдавайте мені шкоди. Голови створінь разом повернулися до неї, їхні хоботи піднялися, вуха настовбурчилися, а очі запалали цікавістю. Мері вийшла зі свого укриття між коренями та стала перед ними. Підвівши руки вгору, вона тієї ж миті подумала, що цей жест може нічого не означати для істот, у яких немає рук. Утім це все, що вона могла зробити. Піднявши рюкзак, вона пройшла по траві та ступила на дорогу. Нарешті вона опинилася на відстані п’яти кроків від створінь, і можна було скористатися нагодою краще їх роздивитися, але її увагу привернуло щось живе та свідоме в їхніх поглядах — мабуть, це був розум. Ці істоти відрізнялися від тих травоїдних тварин приблизно так само, як людина відрізнялася від корови! Мері вказала пальцем на себе та промовила: — Мері! Найближча до неї істота простягла вперед хобот. Мері ще трохи наблизилася, і хобот торкнувся її грудей у тому місці, на яке вона вказала, та почула, як у горлянці істоти пролунав її власний голос: «Меррі». — Хто ви? — спитала жінка, і створіння відповіло: — Ктови? Залишалося тільки відповісти: — Я людина. — Ялу дина, — промовило створіння, а потім відбулося дещо ще дивовижніше: істоти розсміялися. Їхні очі зіщулилися, хоботи заколихалися, голови затрусилися, а те, що донеслося з їхніх горлянок, було, без сумніву, проявом веселощів. Мері не втрималася та засміялася разом із ними. Тоді до неї наблизилося інше створіння та торкнулося хоботом її руки. Мері простягла і другу руку та відчула на ній м’який, допитливий, трохи колючий дотик. — А, — промовила вона, — ви нюхаєте олію з тих коліс… — Тихколіс, — повторило створіння. — Якщо ви здатні повторювати те, що я кажу, то колись ми зможемо спілкуватися. Але коли? Мері! — сказала вона, знову вказавши на себе. Нічого не відбулося — вони просто спостерігали за нею. Вона спробувала ще раз: — Мері! Найближча до неї істота торкнулася своїх грудей хоботом та заговорила. Чи це були два склади, чи три? Створіння ще раз промовило ту саму послідовність звуків, і цього разу Мері спробувала повторити їх за ним: — Мулефа. Інші створіння почали її голосом повторювати «Мулефа», сміятися й навіть, здавалося, передражнювали того, за ким вона повторила ці звуки. «Мулефа!» — знов і знову повторювали вони, ніби це був удалий жарт. — Що ж, коли ви смієтесь, то, може, ви мене не з’їсте, — сказала Мері. Здавалося, із цієї миті між нею та її новими знайомими виникла певна невимушеність і дружелюбність, і вона вже не нервувалася. Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив’язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила. Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну. Потім Мері побачила, як «пастух» схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб’язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота. Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. «Мулефа» почали готуватися до від’їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно відтого, що вони від’їдають. Але їхні дії ще раз здивували її. Одне із створінь опустилося, ставши на коліна, та хоботом показало їй на свою спину. Інші також підбадьорювали її, тож сумнівів бути не могло: вони пропонували їй поїхати з ними. Одна з істот узяла її рюкзак та прикріпила його до сідла іншої, і Мері ніяково здерлася на спину того, хто стояв на колінах, думаючи при цьому, куди їй спустити ноги — спереду істоти чи позаду? І за що вона триматиметься? Але не встигла вона дійти якогось рішення, як створіння підвелося і група разом із Мері вирушила дорогою вперед. 8 Горілка Балтамос відчув смерть Баруга тієї самої миті, коли вона сталося. Він заволав і кинувся в нічне повітря над тундрою, молотячи крилами та виплакуючи своє горе хмарам. Лише через деякий час він заспокоївся й повернувся до Віла, котрий вже давно прокинувся та сидів із ножем у руках, вдивляючись у вологу прохолодну темряву. Вони знов були в Ліриному світі. — Що сталося? — спитав Віл, коли тремтячий ангел з’явився поруч із ним. — Нам щось загрожує? Стань за мою спину… — Баруг мертвий, — заголосив Балтамос, — мій любий Баруг мертвий! — Що?! Де це сталося? Але цього Балтамос не міг сказати: він лише знав, що половина його серця вмерла. Йому не сиділося на місці — він знову злетів і ніби почав прочісувати небо в пошукахБаруга, закликаючи його та плачучи, а коли напад горя став минати, він злетів до Віла та почав умовляти його сховатися й не привертати нічиєї уваги, обіцяючи йому невпинно за ним стежити. Проте потім тута знову починала стискувати його у своїх обіймах, і він розпластався на землі, згадуючи всі ті незліченні випадки, коли Баруг виявляв доброту та хоробрість. Тут він закричав, що таку великодушну істоту нізащо не можна було вбивати, та знову кинувся в небо й почав кидатися з боку в бік, збожеволівши від свого невтішного горя, — він проклинав повітря, хмари, зорі… Нарешті Віл сказав: — Балтамосе, іди сюди. Ангел беззаперечно послухався. У колючому холодному сутінку тундри хлопець сказав йому, кутаючись у плащ: — Ти повинен заспокоїтися. Ти добре знаєш, що десь тут можуть бути істоти, які нападуть, почувши найменший шум. Якщо ти будеш поруч, я зможу захистити тебе ножем, але коли на тебе накинуться в повітрі, я нічим не допоможу тобі. А якщо ти також загинеш, мені настане кінець. Балтамосе, лише ти можеш провести мене до Ліри. Будь ласка, не забувай про це. Баруг був сильним — будь сильним теж. Стань для мене таким, як він. Спочатку Балтамос мовчав, але потім промовив: — Так. Так, звичайно, я мушу заспокоїтися. Можеш спати, Віле, — я вартуватиму, я не підведу тебе. Вілові залишалося тільки довіритися ангелу. Минув деякий час, і він знову заснув. Коли він прокинувся, мокрий від роси та промерзлий до кісток, ангел стояв поруч. Сонце саме сходило, й очерет та болотні квіти набули золотого відтінку. Не встиг Віл ворухнутися, як Балтамос заговорив: — Я вирішив, що мушу робити. Я залишатимуся з тобою день і ніч, робитиму це охоче та з радістю — заради Баруга. Якщо зможу, я приведу тебе до Ліри, а потім відведу до лорда Ізраеля. Я прожив тисячі років, і якщо мене не вб’ють, то проживу ще тисячі, але я ніколи не зустрічав і не зустріну нікого, хто змусив би мене так охоче творити добро та виявляти доброту, як це робив Барут. Я безліч разів зазнавав невдачі, але кожного разу його доброта спокутувала мої помилки. Тепер, коли його немає, я мушу спробувати зробити це самотужки. Мабуть, час від часу я зазнаватиму фіаско, але все одно не облишу свої спроби. — То Баруг пишатиметься тобою, — тремтячи, промовив Віл. — Може, мені полетіти вперед та подивитися, де ми? — Гаразд, — відповів Віл. — Злети якомога вище та дізнайся, що там попереду. Здається, ми витратимо вічність на те, щоб перейти ці драговини. Балтамос злетів у повітря. Він не розповів Вілу всього, що непокоїло його, бо не хотів хвилювати хлопця, але він знав, що намісник Господа ангел Метатрон, від котрого вони ледь встигли втекти, дуже добре запам’ятав Вілове обличчя. І не лише обличчя: тепер він знає про хлопця все, що можуть бачити ангели, включаючи ті його частини, про які сам він і гадки не мав — скажімо, аспект його природи, котру Ліра назвала б його деймоном. Відтепер від Метатрона завжди походила смертельна загроза, і Балтамос знав, що мусить сказати це хлопцеві — але не зараз. Зробити це зараз було б надто важко. Вирішивши, що коли він швидко пройдеться, то зігріється краще, ніж якщо збиратиме дрова та чекатиме, доки розгориться багаття, Віл просто закинув за плечі рюкзак, загорнувся у плащ і вирушив на південь. Туди вів брудний та поритий глибокими коліями й вибоїнами шлях, отже, люди іноді пересувались у цьому напрямку, але в кожен бікдо самого горизонту тягнулася заболочена рівнина, тож йому навіть не було видно, чи просувається він уперед. Дещо пізніше, коли сонце вище піднялося над горизонтом, поруч із ним почувся голос Балтамоса: — Десь за половину дня шляху від нас є велика річка та містечко із пристанню для човнів. Я піднявся досить високо, щоб побачити, що річка ще довго тектиме дійсно на південь. Якби можна було здобути десь гроші, щоб сплатити за човен, то ми могли б рухатися набагато швидше. — Чудово! — вигукнув Віл. — А ця дорога веде в те містечко? — Вона проходить через селище з церквою, фермами та фруктовими садами, а потім веде до міста. — Цікаво, якою мовою там розмовляють? Сподіваюся, вони не затримають мене, якщо я не зможу порозумітися з ними. — Як твій деймон, — відповів Балтамос, — я перекладатиму те, що вони скажуть. Я знаю чимало людських мов, і мова, яку вживають у цій країні, напевно належить до їх числа. Віл продовжив шлях. Просто йти було вельми нудно, але принаймні він рухався, і кожен крок наближав його до Ліри. Селище виявилося дуже непривабливим місцем: це була купка дерев’яних хатинок із загородками, в яких утримували північних оленів. Коли вони наблизилися, звідусіль загавкали собаки. Дим, що виходив із жерстяних димарів, висів низько над дерев’яними дахами. Ґрунт під ногами хлопця був слизьким і в’язким, і було видно, тут нещодавно сталася велика повінь: стіни були до половини заляпані грязюкою, до того ж повсюди валялися уламки дерева та листи рифленого заліза, показуючи, де стояли знесені водою веранди та прибудови. Але не це було найдивовижнішою особливістю селища. Спочатку хлопцеві здалося, що він утратив рівновагу, й він навіть двічі спіткнувся: всі будинки стояли не вертикально, а були дещо нахилені в один бік. Маківка церкви була покрита великими тріщинами — може, тут стався землетрус? Собаки захлиналися від люті, але чомусь не наважувалися наблизитися. Балтамос набув вигляду великої білосніжної лайки з чорними очима, рясним смухом і хвостом-бубликом, і тепер він гарчав так люто, що справжні собаки трималися на відстані. Вони були худими та брудними, а ті нечисленні олені, котрих вони побачили, виглядали в’ялими та були вкриті якимись струпами. У центрі селища Віл зупинився, гадаючи, куди піти далі, і поки він так стояв, попереду з’явилися двоє чи троє чоловіків та застигли на місці, розглядаючи його. Це були перші люди, яких він побачив у Ліриному світі. На них були важкі одежини з повсті, заляпані брудом чоботи та хутрові капелюхи, і виглядали вони аж ніяк не приязно. Білий собака став горобцем та злетів Вілові на плече. Це нікого не здивувало: в селян також були деймони, причому в двох із них — собаки. Балтамос прошепотів йому у вухо: — Не зупиняйся. Не дивись їм в очі, не відривай погляду від землі. Так ти виявиш повагу до них. Віл пішов далі. Життя навчило його вміння не викликати в людей підозри, і коли він наблизився до чоловіків, вони вже втратили до нього інтерес. Але потім відчинилися двері найбільшого будинку в селищі, і чийсь голос щось гучно викрикнув. Балтамос тихо сказав: — Це піп, тобто священик. Ти повинен будеш виявити ввічливість, розмовляючи з ним. Повернися та вклонися. Віл так і зробив. Священик був величезним чоловіком із сивою бородою, на ньому була біла ряса, а на його плечі сидів деймон-ворона. Його допитливі очі пробігли по обличчю та тілу хлопця, нічого не оминаючи своєю увагою. Потім він зробив рукою знак, щоб Віл підійшов до нього. Хлопець наблизився до порога та знов уклонився. Священик щось сказав, і Балтамос пробурмотів хлопцеві у вухо: — Він питає, звідки ти. Скажи що-небудь. — Я розмовляю англійською, — чітко та повільно промовив Віл. — Я не знаю інших мов. — А, англійська! — радісно вигукнув священик. — Любий юначе! Ласкаво просимо до нашого вже не перпендикулярного до землі селища Холодноє! Як тебе звати й куди лежить твій шлях? — Звати мене Віл, а йду я на південь. Я загубив своїх рідних і хочу відшукати їх. — Тоді ти мусиш увійти до мого дому та трохи перепочити, — сказав піп і, поклавши важку руку хлопцеві на плечі, потягнув його до дверей. Деймон-ворона виказував жвавий інтерес до Балтамоса. Але ангел відреагував на це належним чином: обернувся на мишу та прошмигнув під сорочку Віла, ніби засоромившись. Священик провів хлопця до вітальні, в якій стояв тютюновий дим, а на тумбочці тихо парував чавунний самовар. — Скажи ще раз, як тебе звати? — спитав чоловік. — Віл Пері. Але я не знаю, як звертатися до вас. — Отець Семен, — відповів піп, погладжуючи хлопцеві руку та ведучи його до крісла. — Я священик Святої Церкви. У нас заведено звертатися до поважних людей по батькові, а мого батька звали Борис, тож називай мене Семен Борисович. Як звати твого батька? — Джон Пері. — Джон — це Іван. Тож, ти Віл Іванович, а я — отець Семен Борисович. Звідки й куди ти йдеш, Віле Івановичу? — Я загубився, — відповів Віл. — Я разом зі своєю родиною подорожував на південь. Мій батько був військовим, він поїхав у експедицію досліджувати Арктику, але потім щось сталося, і він зник. Я йду на південь, бо знаю, куди ми збиралися поїхати потім. Священик сплеснув руками та перепитав: — Військовий? Дослідник із Англії? Біля Холодного вже декілька століть не з’являлися такі цікаві люди, але настали бурхливі часи, і хто зна, може, він завтра з’явиться тут? Тобі ми також раді, Віле Івановичу. Ти повинен переночувати тут, ми побалакаємо та покуштуємо місцевих страв. Лідіє Олександрівно! — вигукнув він. До кімнати мовчки увійшла літня жінка. Піп щось сказав їй російською, вона взяла склянку та налила в неї гарячого чаю з самовара. Потім, принісши блюдце з варенням та срібну ложку, вона подала все це хлопцеві. — Дякую, — промовив Віл. — Варення клади в чай, так солодше, — сказав священик. — Лідія Олександрівна зробила його з чорниці. Чай із варенням був водночас нудотно-солодким і гіркуватим, але Віл усе одно зробив декілька ковтків. Поки він порався з чаєм, піп, не зводячи з нього очей, узяв йогоза руки, щоб перевірити, чи не змерз він, і навіть погладив його по коліну. Аби відвернути його увагу, хлопець спитав, чому всі домівки в селищі покосилися. — Нещодавно тут трусилася земля, — пояснив священик. — Усе це провіщено в Апокаліпсисі Святого Іоанна. річки потечуть назад… Велика ріка, що пролягає неподалік від селища, завжди несла свої води на північ, до Льодовитого океану. Відтоді, як Всемогутній Господь Бог створив землю, річка тисячі років текла з гір Центральної Азії, але коли земля затрусилася та прийшли повені й туман, усе змінилося — велика річка цілий тиждень текла на південь, доки знов не повернула на північ. Світ перевернувся шкереберть. Де ти був, коли земля затрусилася? — Дуже далеко звідси, — відповів Віл. — Я не знав, що відбувається. Коли туман розвіявся, я побачив, що загубився, і я не знаю, де знаходжуся зараз. Ви сказали мені назву цього місця, але де це? — Принеси мені велику книжку з нижньої полиці, — попросив Семен Борисович. — Я тобі все покажу. Перед тим як відкрити величезний атлас, священик підсунув стілець й облизав пальці. — Ось тут, — сказав він, показавши брудним нігтем на точку в Центральному Сибіру, далеко на схід від Уральських гір. Ріка, що пролягала поруч, дійсно починалася на півночі Тибету та текла до Північного Льодовитого океану. Хлопець уважно подивився на Гімалайські гори, але не побачив на мапі нічого схожого на те, що йому описав Баруг. Семен Борисович говорив і говорив, випитуючи у хлопця подробиці про його життя, родину й дім, і досвідчений крутій Віл відповідав йому вельми докладно. Потім жінка принесла буряковий борщ і чорний хліб, і після того, як священик віддав хвалу Господу, вони почали їсти. — Тож чим займемося, Віле Івановичу? — спитав Семен Борисович. — Пограємо в карти чи ти хотів би побалакати? Він налив із самовара ще одну склянку чаю, і Віл нерішуче взяв її. — Я не вмію грати в карти, — відповів він, — і я б хотів продовжити свою подорож. Як ви гадаєте, якби я вийшов до річки, чи міг би я сісти на пароплав, що прямує на південь? Широке обличчя попа потемнішало, і він швидко перехрестився. — У місті неспокійно, — сказав він. — У Лідії Олександрівни є сестра, і коли вона ходила туди, то бачила, як вгору річкою плив корабель із ведмедями в обладунках. Вони живуть в Арктиці. Коли ти був на півночі, то бачив ведмедів у обладунках? Священик явно щось запідозрив, і Балтамос нечутно прошепотів хлопцю на вухо: — Обережніше. Віл знав, чому він це сказав: коли Семен Борисович згадав ведмедів, його серце закалатало — про них йому колись розповідала Ліра. Слід було краще стримувати свої почуття. Хлопець сказав: — Ми були далеко від Свольбарда, а ведмеді переймалися власними справами. — Так, саме це я чув, — на Вілове полегшення відповів піп. — Але наразі вони залишають свої землі та пересуваються на південь. У них є корабель, однак мешканці міста не дадуть їм палива, бо бояться їх. І в цьому немає нічого дивного, адже ведмеді — діти диявола. Усе на півночі є породженням диявола, згадаймо хоча б відьом — йогодочок! Церква повинна була ще багато років тому знищити їх усіх. Ніколи не май справ із відьмами, Віле Івановичу, — ти чуєш мене? Ти знаєш, що вони спробують зробити,коли ти станеш дорослим? Вони спробують звабити тебе. Для цього вони використовують усі приступні їм хитрощі — свою плоть, м’яку шкіру, солодкі голоси… Вони візьмуть твоє сім’я, — ти знаєш, про що я, — й залишать тебе спорожнілим, вип’ють тебе до дна! Вони заберуть твоє майбутнє, твоїх майбутніх дітей, і нічого тобі не залишать. Їх слід знищити, всіх до одної! Священик простяг руку до шафки, що стояла поруч із його стільцем, і взяв звідти пляшку та дві чарки. — Я пропоную тобі трохи випити, Віле Івановичу, — сказав він. — Ти ще молодий, тому ці чарки маленькі. Але ти ростеш, і тобі слід знати деякі речі, такі як смак горілки. Минулого року Лідія Олександрівна назбирала ягід, а я вигнав спирт, тож ця пляшка — це єдине місце, де отець Семен Борисович і Лідія Олександрівна лежать разом! Засміявшись, він відкрив пляшку та до країв наповнив кожну чарку. Від його слів Віла охопила тривога. Що робити? Як можна відмовитися від горілки й не виявити при цьому неввічливості? — Отче Семен, — сказав він, підводячись, — ви дуже добрі до мене, і я хотів би залишитися тут, покуштувати ваш напій і послухати вас, адже те, що ви мені розповідаєте, дуже цікаво. Але ви ж розумієте, що мене непокоїть доля моєї родини, і я бажаю якомога швидше відшукати її, тож хоч як мені хочеться залишитися, я мушу йти далі. Піп випнув губи в гущині бороди та насупився, але потім знизав плечима та промовив: — Що ж, коли мусиш, то йди собі. Але спочатку ти повинен випити на дорогу. Підводься та пий до дна, отак! Він підніс стопку до рота та разом проковтнув «її, після чого пересунув своє дебеле тіло впритул до хлопця. У його товстих брудних пальцях чарка виглядала крихітною, але від неї різко тхнуло алкоголем, крім того, Віл добре чув гострий запах поту та затхлий — несвіжої їжі, котрою була заплямована ряса священика. Його вже зараз нудило. — Пий, Віле Івановичу! — якось загрозливо проникливо вигукнув піп. Віл підняв чарку та без вагань проковтнув вогняну маслянисту рідину. Тепер треба було подолати нудоту. Йому довелося витримати ще один іспит. Семен Борисович схилився над хлопцем та обома руками обхопив його. — Мій хлопчику, — пробурмотів він та співучо повів якусь молитву чи псалом. На Віла тхнуло тютюном й алкоголем та потом, окрім того, поруч із його обличчям гойдалася вгору-вниз рясна борода, іноді торкаючись його. Хлопець зачаїв подих. Піп притягнув Віла до грудей, міцно стиснув і тричі поцілував його в щоки. Хлопець відчув, що крихітні пазурі Балтамоса вп’ялися йому у плече, та напружив волю, щоб не ворушитися. В його голові крутилась карусель, шлунок перевертався, але він устояв на місці. Нарешті все скінчилося — піп випустив його та відступив. — Тепер іди, Віле Івановичу, — промовив він. — Іди на південь. Віл підібрав плащ і рюкзак та, щосили намагаючись триматися прямо, вийшов із будинку священика й пішов дорогою, що вела з селища. Він ішов дві години, нудота поступово минула, поступившись місцем тягучому, важкому головному болю. Одного разу Балтамос сказав йому зупинитись та поклав свої прохолодні долоні на шию й потилицю хлопця, і це дало йому певне полегшення. Але Віл на майбутнє зарікся — більше ніколи не брати до рота горілки. Коли день вже наближався до вечора, дорога стала ширшою, а очерет, що облямовував її, кудись зник, і Віл побачив попереду містечко, а за ним — смугу води, таку широку,що це цілком могло бути море. Навіть здалеку було зрозуміло, що в місті щось негаразд. Час від часу з-за дахів злітали клуби диму, і за кілька секунд по тому лунав гуркіт гармати. — Балтамосе, — сказав Віл, — треба, щоб ти знову став моїм деймоном. Тримайся поруч зі мною та пильнуй. Вони наблизились до околиці брудного містечка, будинки в якому покосилися ще небезпечніше, ніж у селищі. На стінах будівель, аж до висоти Вілового зросту, виднілися плями бруду, залишені повінню. Край міста був безлюдним, але поки хлопець ішов до берега річки, галас, верещаннята тріск пострілів із рушниць стали чутнішими. Нарешті він побачив людей: деякі з них виглядали з вікон другого поверху, деякі — з-за рогів будинків, намагаючись побачити, що відбувається на набережній, там, де з-за дахів виднілися металеві конструкції портових підйомних кранів та щогли великих кораблів. Стіни затряс вибух, із якогось вікна вилетіла шибка. Люди відсахнулися, щоб за мить знову виглядати зі своїх сховищ, і в задимленому повітрі залунало ще більше криків. Віл вийшов на ріг вулиці та окинув поглядом берегову лінію. Тут дим і пил трохи розійшлися, і він побачив, що один іржавий корабель знаходиться осторонь від берега, тримаючись урівень із причалом, на якому купа озброєних гвинтівками та пістолетами людей оточила велику гармату. Гармата знову вистрілила: з її дула вилетіло полум’я, вона смикнулася назад, і поруч із кораблем виріс великий стовбур води. Віл прикрив очі від сонця. На кораблі метушилися якісь істоти, й хоча хлопець знав, чого очікувати, але все одно здивовано протер очі: це були не люди. Істоти були або металевими, або закутими у броню. Раптом на палубі корабля розцвіла яскрава вогняна квітка, і великий струмінь полум’я, випускаючи іскри та дим, вилетів у повітря йполетів до берега, щоб упасти на землю поруч із гарматою. Люди заволали та кинулися врозсип, а ті, кого охопило полум’я, підбігли до річки та кинулися у воду, щоб бутимиттєво віднесеними течією. Віл побачив неподалік чоловіка, схожого на вчителя, та звернувся до нього: — Ви розмовляєте англійською? — Так, трохи… — Що відбувається? — На нас напали ведмеді, й ми намагаємося відбитися, хоча це буде дуже складно — в нас є лише одна гармата, а… Вогнемет на кораблі вивергнув ще один струмінь вогню, і цього разу він ударив ближче до гармати. Відразу пролунали три гучні вибухи — вочевидь, це були боєприпаси. Гарматники побігли геть, і дуло гармати опустилося до землі. — Ой, — мовив чоловік. — Погано — вони більше не можуть стріляти. Командир повернув судно та підвів його до берега. Люди в місті стривожено закричали, і цей крик посилився після того, як вогнемет знову приготувався виплюнути полум’я, змусивши половину озброєних чоловіків на набережній відступити. Але цього разу ведмеді не випустили струмінь палаючої рідини. Корабель підійшов до пристані, його мотор працював на повну потужність, долаючи стрімку течію. З борту зістрибнули два матроси та прив’язали кінці до швартовних тумб. Це були люди, а не ведмеді, і, побачивши цих зрадників людського роду, мешканці місця розлючено заволали. Матроси, не звертаючи на це уваги, почали спускати трап. Коли вони, зробивши це, вже збиралися повернутися на корабель, десь поруч із тим місцем, де стояв Віл, пролунав постріл, й один із матросів упав. Його деймон-чайка відразу зник, ніби розчинившись у повітрі. Ведмеді відреагували на це вибухом люті. Вогнемет повернули до берега, і вгору злетів дощ вогняних кульок, аби за мить пролитися на дахи будинків. Потім нагорі, над трапом з’явився ведмідь, більший від усіх інших — втілення закутої в залізо моці, — і було видно, що злива куль, котра забарабанила по ньому, зовсім не завдає йому шкоди і навіть не шкрябає його обладунки. Віл спитав чоловіка, який знав англійську: — Чому вони напали на місто? — Їм потрібне паливо, але ми не маємо справ із ведмедями. Вони залишили своє королівство та пливуть проти води, і хто знає, що вони можуть скоїти? Тож ми мусимо битися з ними. Пірати, грабіжники — ось вони хто… Великий ведмідь спустився по трапу, а на тому місці, де він тільки-но стояв, з’явилися ще декілька, і під їхньою вагою корабель аж нахилився на один борт. Віл побачив,що чоловіки на пристані повернулися до гармати та наразі заряджали її. І тут у нього сяйнула ідея. Він вискочив на нейтральну смугу між ведмедем і гарматою та закричав: — Стійте! Припиніть вогонь! Дозвольте мені поговорити з ведмедем! Раптом запанувала тиша — всі люди, вкрай здивовані його божевільною поведінкою, мовчки дивилися на нього. Ведмідь, котрий, судячи з усього, готувався кинутися до гарматників, також стояв нерухомо, але все його тіло тремтіло від люті. Його величезні кігті зарилися у ґрунт, а чорні очі під металевим шоломом випромінювали гнів. — Хто ти? Чого тобі треба? — проричав він англійською — як виявилося, він також знав цю мову. Присутні городяни спантеличено подивилися один на одного, але потім ті, хто розумів англійську, почали перекладати все іншим. — Я битимуся з тобою один на один, — вигукнув Віл, — і якщо я переможу, то бій має зупинитися. Ведмідь не ворухнувся. Люди ж, зрозумівши, що сказав Віл, почали глузливо кричати та гикати. Але це тривало недовго: коли Віл повернувся обличчям до натовпу та, спокійний і стриманий, почав обводити городян холодними очима, сміх швидко припинився. Хлопець відчував, як на його плечі тремтить дрізд-Балтамос. Коли люди замовкли, він голосно промовив: — Якщо я змушу ведмедя відступитися, ви дасте їм паливо. Тоді вони попливуть далі річкою і дадуть вам спокій. Ви мусите погодитися — інакше вони зітруть місто на порох. Хлопець знав, що величезний ведмідь стоїть лише за декілька кроків за його спиною, але не дивився на нього, а лише спостерігав, як городяни щось обговорюють, сперечаються, жестикулюють. За хвилину пролунав чоловічий голос: — Хлопче! Зроби так, аби ведмідь погодився! Тоді Віл повернувся до закутої у броню постаті. Зібравшись із духом та глибоко вдихнувши, він проголосив: — Ведмедю! Погоджуйся. Якщо я візьму гору, бій має припинитися, і ви зможете придбати пальне та мирно поплисти далі. — Неможливо! — проричав ведмідь. — Битися з тобою — ганьба для мене. Ти слабкий, як устриця без мушлі. Я не можу з тобою битися. — Згоден, — відповів Віл. Уся його увага зосередилася на лютій гороподібній істоті, що височіла перед ним. — Це буде нечесне змагання. У тебе є броня, а в мене нічого, й ти можеш знести мені голову одним змахом лапи. Тож урівняймо наші шанси. Дай мені якусь частину твоїх обладунків, на твій розсуд, скажімо, шолом. Тоді все буде чесно, і тобі не буде соромно битися зі мною. Риком виразивши всю свою ненависть, лють та презирство, ведмідь підвів свою величезну лапу та розстебнув ланцюг, котрий утримував шолом на його голові. У місті запанувала глибока тиша: всі мовчали, й ніхто не ворушився. Люди усвідомлювали, що відбувається щось нечуване, але не розуміли, що саме. Чути було лише плескіт річки по дерев’яних палях, торохтіння корабельного двигуна та невпинні крики чайок над водою. Та ось біля ніг Віла з гучним брязкотом ударився ведмежий шолом. Віл поклав рюкзак на землю та взяв шолом, насилу піднявши його. Він складався з одного темного й нерівного листа заліза, на ньому були прорізи для очей та масивний ланцюг унизу. Довжина ланцюга дорівнювала довжині Вілового передпліччя, а товщина — діаметру його великого пальця. — Тож це твоя броня, — мовив хлопець. — Що ж, вона здається мені не надто міцною. Навіть не знаю, чи можу я довіряти їй. Зараз подивлюся. Він дістав із рюкзака ніж та, наставивши лезо на шолом, відрізав від нього шматок так само легко, як різав би масло. — Так я й думав, — сказав він і відрізав ще один шматок, потім ще один — і за хвилину шолом обернувся на купу металевих смужок. Віл узяв їх у жменю та підвівся. — То це була твоя броня, — промовив він та зі стуком кинув смужки на купу, — а це мій ніж. Оскільки твій шолом не підійшов мені, мені доведеться битися без нього. Тиготовий, ведмедю? Гадаю, все буде чесно. Я також можу знести тобі голову одним змахом ножа. Повисла мертва тиша. Очі ведмедя палали, мов жарини, і хлопець відчув, як по його спині прокотилася крапля поту. І тоді ведмідь захитав головою та відступив на крок. — Надто дужа зброя, — сказав він. — Я не можу битися з тобою, хлопче. Ти переміг. Віл знав, що за мить люди почнуть кричати та свистіти, тож не встиг ведмідь вимовити слово «переміг», хлопець різко повернувся та, щоб попередити вибух емоцій, вигукнув: — Тепер ваша черга дотримати слова! Подбайте про поранених людей і почніть ремонтувати будівлі, а також дозвольте кораблю пришвартуватися та заправитися. Він знав, що на те, щоб його слова були перекладені та дійшли до кожного мешканця міста, знадобиться деякий час, а також що ця затримка не дозволить полегшенню та гніву, котрі неминуче охоплять людей, вибухнути відразу — так само піщана обмілина спрямовує течію річки в інший бік. Ведмідь уважно спостерігав за тим, що робить хлопець, він розумів його мету та наслідки його дій навіть краще, ніж сам Віл. Віл поклав ніж до рюкзака, і вони з ведмедем знову переглянулися, але цього разу інакше. Вони наблизилися один до одного, а ведмеді позаду них почали демонтувати вогнемет. Тим часом до причалу повільно наближалися ще два кораблі. Деякі люди з тих, що стояли на набережній, пішли геть, інші зібралися в купу довкола Віла — мабуть, їх дуже цікавив хлопець, що вміє командувати ведмедями. Отже, для хлопця знову настав час зробитися непомітним, і він удався до магії, котра колись відвертала непотрібну увагу від його матері й забезпечувала їм більш-менш спокійне життя. Звичайно, то була не магія — лише манера поведінки. Віл зсутулився, замовк, зробив свої очі тьмяними, і за хвилину цікавість до нього пішла на спад — людям просто набрид цей нецікавий хлопець, вони забули про нього та відвернулися. Але увага ведмедя була не такою, як людська, і побачивши, що відбувається, він зрозумів, що цей хлопець володіє ще одним надзвичайним умінням. Він став поруч і тихо заговорив із Вілом голосом, що нагадував шум корабельного мотора. — Як тебе звати? — спитав ведмідь. — Віл Пері. Ти можеш зробити ще один шолом? — Так. Що ти шукаєш? — Ви пливете вгору річкою, тож я хочу, щоб ви взяли мене з собою. Я прямую до гір, а це найшвидший шлях. Ви візьмете мене? — Так. Я хотів би подивитися на ніж. — Я можу показати його лише ведмедю, котрому я довіряю. Але я чув тільки про одного гідного довіри ведмедя. Він король усіх ведмедів та близький друг дівчинки, котру я збираюся відшукати в горах. Її звати Ліра Красномовна, а того ведмедя — Йорик Бернісон. — Йорик Бернісон — це я, — сказав ведмідь. — Я знаю, — відповів Віл. Корабель брав на борт паливо: з вагонеток, що їх подавали прокладеними вздовж пристані рейками, зсипали у трюм вугілля, і над кораблем стояла чорна хмара пилу. Непомічений городянами, котрі зметали з вулиць бите скло та торгувалися з приводу ціни на пальне, Віл слідом за королем ведмедів піднявся по трапу та ступив на палубу корабля. 9 Проти води — Дозволь мені подивитися на ніж, — промовив Йорик Бернісон. — Я знаюся на металі, і ніщо, зроблене із заліза чи сталі, не є загадкою для ведмедя. Але такого ножа мені ще не доводилося бачити, і я дуже хотів би роздивитися його як слід. Віл та король ведмедів сиділи на верхній палубі річкового пароплава, освітлені теплими променями призахідного сонця. Корабель швидко рухався проти течії, на його борту було вдосталь палива та їжі, яку Віл вважав їстівною, тож усе було гаразд. Вони з Йориком Бернісоном вирішили познайомитися ближче — адже деяке уявлення один про одного вони вже мали. Віл простягнув ніж Йорикові, й ведмідь обережно взяв його. Його великий палець був розташований навпроти чотирьох інших, і це дозволяло йому орудувати предметами майже так само вміло, як людям. Він покрутив ніж у лапах, підніс до очей, повернув його так, щоб піймати сонячного зайчика від леза, потім наставив сталевий бік вістряна шматок металевої стружки. — Це ж цим вістрям ти різав мої обладунки? — спитав він. — Інше видається мені дуже дивним. Навіть не знаю, із чого воно зроблене, на що спроможне та як його зробили. Але я хотів би зрозуміти цей ніж. Як він потрапив до тебе? Віл розповів ведмедю більшу частину того, що з ним сталося, пропустивши тільки те, що стосувалося лише його: мати, батько, чоловік, якого він убив… — Ти бився за нього та втратив два пальці? — перепитав ведмідь. — Покажи мені рану. Віл простягнув руку. Завдяки батьковій мазі обрубки швидко загоювалися, але й досі були дуже чутливими до дотику. Ведмідь втягнув носом повітря. — Мох-кров’янка, — промовив він. — А також дещо інше, не відоме мені. Хто дав тобі мазь? — Чоловік, який розповів мені, що я маю робити з ножем. Після цього він загинув. Він носив мазь у коробочці з рогу, ця річ дуже швидко загоїла мої рани. Раніше те самеспробували зробити відьми, але їхнє заклинання не спрацювало. — А що, за словами цього чоловіка, ти маєш зробити з ножем? — поцікавився Йорик Бернісон, повертаючи зброю Вілові. — Стати під прапори лорда Ізраеля та використовувати його у війні, — відповів хлопець. — Але спершу я мушу відшукати Ліру Красномовну. — Тоді ми допоможемо, — сказав ведмідь і серце Віла тьохнуло з радості. Упродовж наступних днів Віл дізнався, чому ведмеді вирушили до Центральної Азії, покинувши свої рідні землі. Після того як унаслідок дій лорда Ізраеля межа між світами зникла, вся арктична крига почала танути, і у воді виникли нові, дивні течії. Оскільки ведмеді залежали від льоду та тварин, що живуть у холодній воді, вони зрозуміли, що коли залишаться там, де прожили все життя, то невдовзі в них почнеться великий голод. Обміркувавши становище, вони вирішили, що їм слід робити: мігрувати до країв, де снігу та криги вдосталь, а саме до найвищих гір, туди, де вершини сягають неба. Щоб досягти тих гір, треба було пройти половину світу, але ж там лежать вічні глибокі сніги! Із морських ведмедів вони стануть гірськими — і залишатимуться там доти, доки усе у світі не стабілізується. — Тож ви ні з ким не воюєте? — спитав Віл. — Наші давні вороги зникли разом із тюленями та моржами. Якщо ж ми зустрінемо нових, то… Вміння битися ми ще не втратили. — Я чув, що наближається велика війна, і взяти в ній участь доведеться всім без винятку. На чиєму боці ви битиметеся в такому разі? — На тому, що вигідний для ведмедів. А як інакше? Але я дбатиму не лише про свій народ — мою повагу здобули також декілька людей. По-перше, це чоловік, що літав у повітряній кулі, але він уже мертвий. По-друге, це відьма Серафіна Пеккала. По-третє — дівчинка на ім’я Ліра Красномовна. Отже, в першу чергу я робитиму те, що буде корисним для ведмедів, а потім — те, що дає користь дівчинці чи відьмі або допоможе мені помститися за мого мертвого товариша Лі Скоресбі. Ось чому я допоможу тобі врятувати Ліру Красномовну від тієї мерзенної жінки на прізвище Кольтер. Йорик розповів Вілові, як він із декількома підданими приплив до гирла річки та за золото найняв судно й команду. Ведмеді вирішили скористатися таненням арктичноїкриги і піднятися річкою якомога далі до осердя Азії — адже річка брала початок на північних схилах того великого гірського масиву, котрий вони шукали. До того ж десь там тримали Ліру — тож досі обставини були сприятливими. Дні спливали за днями, а вони все пливли великою річкою. Віл майже весь час дрімав на палубі, відпочивав, набираючи сили — адже кожна клітина його тіла була геть виснажена. Поступово місцевість почала змінюватися. Широкий степ поступився місцем спочатку низьким трав’янистим пагорбам, потім невисоким горам. Час від часу їм доводилося пропливати крізь кам’яні тіснини та повз пороги,але пароплав все одно невпинно просувався на південь. Хлопець із чемності розмовляв і з капітаном, і з матросами корабля, проте йому бракувало тієї легкості, з якою заводила нові знайомства Ліра, тому вигадати нові теми для розмови йому було досить важко. Хай там як, але ці люди майже не цікавили його. Для них ця подорож була лише роботою, і коли вони виконають те, за що їм платили гроші, то просто вирушать назад, навіть не озирнувшись. Окрім того, золото золотом, однак ведмеді їм не подобалися. Віл був для них іноземцем, а позаяк він платив за своє харчування, їм було байдуже, чим він займається. До того ж його деймон був незвичайним і радше нагадував деймонів відьом: іноді він був поруч, а іноді зникав невідомо куди. Подібно до багатьох інших моряків, матроси корабля були марновірними й тому були раді триматися подалі від хлопця. Балтамос також поводився тихо. Іноді його горе ставало для нього нестерпним, і він залишав корабель та деякий час літав між хмарами, шукаючи ті промені світла та смаки повітря, падаючі зірки та повітряні ями, котрі могли нагадати йому про все те, що він пережив разом із Баругом. Коли він починав говорити — а це відбувалося лише вночі, у маленькій каюті, де спав Віл, — то лише повідомляв хлопцеві, скільки вони вже пропливли та скільки залишилося до печери в долині райдуг. Мабуть, він вважав, що Віл не має до нього співчуття, хоч якби він шукав цього, то отримав би досить. Ангел ставав дедалі сухішим і розмовляв лаконічніше, хоча вже не перетинав межу між сухістю та сарказмом — принаймні, він дотримував свого слова. Щодо Йорика, він став майже одержимим через ніж. Він годинами тримав його в лапах, випробовував на різноманітних матеріалах його крайки, згинав лезо, дивився на відблиски світла на ньому, торкався його язиком, нюхав його й навіть слухав звуки, що виникали, коли поверхні ножа торкався вітер. Віл не боявся ні за ніж — ведмідь, без сумніву, був у цій сфері фахівцем найвищого ґатунку, ні за самого Йорика, бо той вправлявся з ножем надзвичайно обережно. Нарешті Йорик звернувся до хлопця з такими словами: — Цей другий крайок, він може робити речі, про які ти нічого мені не казав. Ти розповіси мені, що він собою являє і на що спроможний? — Наразі не можу, — відповів Віл, — адже корабель рухається. Щойно ми зупинимося, я все тобі покажу. — Коли я дивлюся на ніж, мені спадає на думку щось не дуже зрозуміле, — промовив ведмідь. — Це найдивовижніша річ із тих, що мені доводилося бачити. Із цими словами він повернув зброю хлопцеві, при цьому в глибині його чорних очей застиг якийсь дивовижний вираз. Колір води в річці змінився. Віл побачив, що тут також були землетруси, — селища на берегах стояли по дахи у воді, а сотні безпритульних людей намагалися з катерів і човнів урятувати залишки свого майна. Судячи з усього, рівень ґрунту після поштовхів дещо понизився — річка стала ширшою й повільнішою, і шкіперу було важко триматися фарватеру. Повітря тут було теплішим, а сонце стояло вище в небі, тож ведмедям було досить важко залишатися на борті: деякі з них пливли поруч із пароплавом, охолоджуючи свої великі тіла. Але зрештою річка знову стала вужчою та глибшою, а попереду по курсу з’явилися гори великого центральноазійського нагір’я. Одного дня Віл побачив біля горизонту білу смужку. Коли вони підпливли ближче, стало зрозуміло, що то був великий мур із гір, розділений на окремі піки, хребти та проходи між ними. Гори були такими високими, що здавалося, ніби вони десь близько — на відстані декількох миль, — але минали дні, а корабель все плив і плив. Лише коли подорожани досягли підніжжя хребта, Віл усвідомив, якими височенними вони були насправді. Більшість ведмедів ще ніколи не бачили гір — якщо не враховувати стрімчаків острова Свольбард, — і тепер, дивлячись на величезний мур, що здіймався до самого неба, вони шанобливо мовчали. — На що ми там полюватимемо, Йорику Бернісон? — спитав один із ведмедів. — Хіба в горах є тюлені? Чим ми годуватимемося? — Тут є сніг і крига, — відповів король, — тож ми почуватимемося добре. До того ж тут удосталь диких тварин. На деякий час наше життя зміниться, але ми виживемо, і коли все стане на свої місця, коли Арктика знову покриється льодом, ми зможемо повернутися на свої рідні землі. Якби ми залишилися там, то голодували б. Тож будьте готові до новизни та дивин. Зрештою річка стала вузькою та обміліла. Шкіпер завів корабель до долини, котра за звичайних обставин була б укрита килимом із трави та гірських квітів, а річка тутзвивалася б серед кам’янистих розсипів. Наразі ж долина стала озером, і шкіпер стверджував, що пливти далі неможливо, адже кіль там неодмінно торкатиметься дна — і це навіть попри нечуваний досі паводок. Отже, вони наблизилися до скелі, схожої на природний причал, і там розвантажилися. — Де ми зараз? — звернувся Віл до капітана — той трохи знав англійську. Чоловік відшукав затерту стару мапу та мундштуком своєї люльки вказав на точку на ній: — Ця долина, ми тут. Далі ви самі. — Дякую вам, — сказав Віл і подумав, чи не слід запропонувати капітанові гроші за проїзд, але той уже відвернувся. За декілька хвилин усі три десятки ведмедів разом із обладунками опинилися на вузькому березі. Капітан вигукнув команду, і пароплав почав незграбно розвертатися, вийшов на середину потоку та дав гудок, котрий луною відгукнувся від стін долини. Віл сів на валун і заглибився в мапу. Якщо він не помилявся, долина, де тримали Ліру, була розташована десь на південному сході, і найліпший шлях до неї пролягав через перевал під назвою Сунь-Чен. — Ведмеді, запам’ятайте це місце, — звернувся Йорик Бернісон до своїх підданих. — Коли настане час повертатися, ми зберемося тут. Тепер ідіть своїми шляхами — полюйте, годуйтеся, живіть… Не беріть участі у війнах, ми прийшли сюди не для цього. Якщо нам загрожуватиме війна, я покличу вас. Здебільшого ведмеді жили осібно та збиралися разом лише під час війни чи інших важливих подій. Тепер, коли вони вже бачили вічні сніги, їм не терпілося розійтися тапочати поодинці досліджувати свої нові володіння. — Ходімо, Віле, — сказав Йорик Бернісон. — Нам треба шукати Ліру. Віл узяв свій рюкзак, і вони вирушили. Спочатку йти було легко. Сонце було пекучим, але сосни та рододендрони приймали на себе більшу частину тепла, і повітря було свіжим і прозорим. Земля була кам’янистою, проте камені були встелені мохом й опалою хвоєю, а схили, на які піднімалися Віл із Йориком, були не надто крутими. Віл відчував, що йому дуже подобається така подорож: дні, котрі він провів на кораблі у вимушеному відпочинку, зміцнили його сили. Коли він зустрів Йорика в містечку, його сили вже кінчалися — він цього не знав, але це відразу побачив Йорик. Щойно вони залишилися самі, Віл показав ведмедю, як діє другий край леза. Він відкрив прохід до світу, де парували та стікали краплями джунглі — крізь віконце відразу почав виходити важкий аромат, і розріджене гірське повітря запахло тропіками. Йорик уважно спостерігав за хлопцем, потім торкнувся лапою краю вікна, понюхав його та пройшов до іншого світу, щоб роззирнутися у спекотному вогкому повітрі. Крики мавп та птахів, квакання жаб, дзижчання комах та нескінченне крапання з рослин здалися дуже гучними навіть Вілові, котрий не переходив до нового світу. Потім Йорик повернувся та подивився, як Віл зачиняє вікно. Ще раз попросивши у хлопця ніж, він почав роздивлятися срібне лезо, так наблизивши його до ока, аж Віл навіть злякався, що ведмідь ушкодить собі зіницю. За декілька хвилин Йорик мовчки повернув ніж і лише трохи пізніше промовив: — Я мав рацію: коли в тебе є такий ніж, я не можу з тобою битися. Вони вирушили далі. Дорогою вони майже не розмовляли, і це задовольняло обох. Йорик впіймав газель і з’їв більшу її частину, залишивши Вілові найніжнішу частину туші. За кілька годин вони підійшли до селища, й поки Йорик чекав у лісі, Віл обміняв одну зі своїх золотих монет на грубий хліб і сушені овочі, а також чоботи зі шкіри яка та жилет із овчини — ночі тут були вельми прохолодними. Йому також удалося розпитати місцевих мешканців про долину райдуг. Балтамос набув вигляду крука, і між ним та іншим круком — деймоном селянина, з яким розмовляв Віл, — відразу встановилося взаєморозуміння, тож селянин дав хлопцю чіткі та корисні вказівки щодо шляху до долини. За його словами, туди було три дні шляху — не так уже й багато. Але до долини райдуг прямували не лише вони. Загін, посланий лордом Ізраелем — ескадрилья гіроптерів та цепелін із запасами палива — за деякий час до того досяг проходу між світами, розташованого в небі над Свольбардом. Шлях був дуже довгим, однак літальні апарати пересувалися майже без зупинок, хіба що для того, щоб заправитися. Командир загону, цар однієї з африканських країн Огунве, двічі на день зв’язувався з базальтовою фортецею: на борту його гіроптера були магнітний резонатор і зв’язківець-галівесп’янин, і він дізнавався проостанні новини майже так само швидко, як сам лорд Ізраель. Новини були невтішними. Маленька шпигунка леді Салмакія була присутня на нараді, на якій дві могутні руки Церкви, Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, погодилися забути про свої суперечки та поділитися знанням. На Товариство працював алетіометрист, досвідченіший і спритніший за Фра Павела, і завдякийому Консисторський Суд тепер достеменно знав, де перебуває Ліра, та навіть більше: йому було відомо, що лорд Ізраель вислав їй на порятунок загін. Не гаючи часу, Суд віддав наказ відрядити загін цепелінів та батальйон швейцарської гвардії, і тепер вони готувалися до зльоту неподалік від Женевського озера. Отже, кожна зі сторін знала, що друга також наближається до печери в горах. Усім було також зрозуміло, що той, хто досягне печери першим, матиме значну перевагу над суперником. Але це ще не все: гіроптери лорда Ізраеля мали швидкість, набагато вищу в порівнянні з цепелінами Консисторського Суду, проте вони мали подолати значно більший шлях, і їхня швидкість була обмежена швидкістю цепеліна, що ніс паливо. Слід було також узяти до уваги й те, що той, хто захопить Ліру, змушений буде після цього битися з другою стороною. Отже, завдання Консисторського Суду було простішим: його загонові не потрібно було дбати про безпеку дівчинки, адже він вилетів, аби просто вбити її. Цепелін, на борту якого вилетів голова Консисторського Суду, ніс також інших пасажирів, про яких голові було невідомо. Шевальє Тіаліс одержав по своєму магнітному резонатору повідомлення з наказом йому та леді Салмакії проникнути на цепелін. У повідомленні також було сказано, що коли цепелін досягне долини, галівесп’яни мають залишити його борт та самотужки пробиратися до печери, в якій тримали Ліру, щоб по змозі захищати її до прибуття загону царя Огунве. У наказі зазначалося, що безпека дівчинки зумовлена міркуванням найвищої пріоритетності. Завдання проникнути на цепелін було для розвідників вельми небезпечним, і не тільки тому, що їм слід було пронести з собою магнітний резонатор. Галівесп’яни також мали взяти з собою дві личинки комах та свою їжу. Коли личинки дорослішали, вони ставали дещо схожими на бабок, але таких бабок ніколи не бачили ні у Віловому, ні в Ліриному світі. По-перше, вони були набагато більшими. Галівесп’яни дуже ретельно виводили цих комах, і кожен клан мав породу, що суттєво відрізнялася від усіх інших. Клан Тіаліса розводив дужих червоно-жовтих смугастих бабок із ненаситним апетитом, а в леді Салмакії мала з’явитися тонка, швидка комаха із сірувато-блакитним тілом,яке могло світитися в темряві. Кожний із шпигунів мав у розпорядженні певну кількість таких личинок, і, годуючи їх певною, чітко визначеною кількістю масла та меду, можна було як утримувати їх у стані анабіозу, так і швидко зробити з них дорослих комах. Тіаліс і леді Салмакія мали десь тридцять годин — багато що залежало від напрямку вітру — вигодувати личинок: на той час, коли цепелін досягне долини, комахи вже мали бути напоготові. Шевальє та його колега відшукали потаємний куточок за перегородкою та, поки судно заправляли та завантажували, влаштувалися там якомога зручніше й безпечніше. Потім заревіли двигуни, і конструкція вся затрусилася: техніки відв’язали канати, і вісім цепелінів злетіли в нічне повітря. Галівесп’яни напевно сприйняли б таке порівняння як смертельну образу, але їм пощастило сховатися принаймні не гірше, ніж пацюкам. Зі свого укриття вони чули майжевсе, що говорили на борту, і щогодини виходили на зв’язок із лордом Роуком, котрий перебував на борту гіроптера царя Огунве. Але про одну річ вони не могли нічого почути, навіть перебуваючи на борту цепеліна — адже голова Суду ні з ким не обговорював справу отця Гомеса, вбивці, котрий уже отримав відпущення гріхів, які він мав учинити в разі, якщо місія Консисторського Суду провалиться. Отець Гомес перебував деінде, і за ним зовсім ніхто не стежив. 10 Колеса Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім. — Так, — сказала рудоволоса дівчинка, — ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому. — А ви пам’ятаєте, як вона виглядала? — спитав отець Гомес. — Їй було жарко, — заявив хлопчик. — Її обличчя було мокрим від поту, ось так. — Як ви гадаєте, скільки їй років? Дівчинка замислилася. — Здається, чотирнадцять або п’ятнадцять, — нарешті сказала вона. — Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак — набагато більший від вашого, ось такий — показала вона. Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй. — Так, — нетерпляче кинула Анжела, — я знаю! Вона зовсім не боялася примар, — звернулася дівчинка до отця Гомеса. — Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, — додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі. — Я багато чого не знаю, — м’яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй. — Паоло каже, — сказала вона священику, — що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж. Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам’ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж. — Якщо зможу, то поверну, — промовив він. — Ніж зберігався тут, чи не так? — У Башті Ангелів, — сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам’яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. — Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть — вона ошуканка, анітрохи не краща від нього. — Так тут і дівчинка була? — спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості. — Брудна брехуха, — сплюнула рудоволоса Анжела. — Ми ледь не вбили їх, але потім з’явилися якісь жінки, летючі жінки… — Відьми, — підказав Паоло. — Так, відьми, і ми були не в змозі битися з ними. Вони забрали їх, і хлопця, й дівчинку. Ми не знаємо, куди вони полетіли, але та жінка з’явилася пізніше. Ми гадали, що в неї, мабуть, є ніж чи щось інше, щоб відлякувати примар, отак. Либонь, у тебе теж є якась подібна річ, — дівчинка знову зухвало подивилася прямо в очі отцю Гомесу. — У мене немає ножа, — відповів чоловік, — але я виконую священне завдання. Мабуть, це й охороняє мене від цих… примар.. — Так, — погодилася дівчинка, — можливо. Хай там як, жінка, потрібна тобі, пішла на південь, до гір. Ми не знаємо, куди саме. Але ти можеш спитати тутешніх мешканців — вони напевне запам’ятають її, адже вона зовсім не схожа на них. Відшукати її буде неважко. — Дякую, Анжеліко, — сказав священик. — Благослови вас Господь, діти. Він закинув свою торбу на плече, вийшов із саду та, задоволений, пішов гарячими мовчазними вулицями. За три дні, проведених у компанії істот на колесах, Мері Мелоун дізналася про них набагато більше — так само, як вони про неї. Того першого дня вони приблизно годину везли її базальтовою дорогою й нарешті привезли до поселення біля ріки. Подорож була незручною: вона не мала за що триматися, а спина створіння була жорсткою. Істоти рухалися зі швидкістю, що лякала Мері, але гуркіт коліс та тупіт їхніх копит по кам’яній дорозі якось підбадьорювали її та змушували забу»1 ти про дискомфорт. Окрім того, за час подорожі вона, здається, краще зрозуміла психологію цих створінь. Як і у травоїдних, їхні скелети мали форму ромба — на кожній із вершин була кінцівка. Судячи з усього, колись давно у предків тутешніх тварин розвинулася така структура скелета, і виявилося, що вона непогано функціонує — так само, як у рідному світі Мері в повзучих істот мільйони років тому з’явився хребет. Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її «кінь» віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення. Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав’янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схожена великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його. У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев’яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом’яними — щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали — деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова. Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло — відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було «їх» — залишилися тільки «ми». Вони вже майже в’їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї. Загін, що підібрав її, поступово зупинився, і Мері незграбно спустилася на землю та розпрямила затерпле тіло — вона знала, що незабаром все воно почне боліти. — Дякую, — сказала вона своєму… своєму коню? Чи, може, велосипеду? Під теплим приязним поглядом її перевізника обидві ці назви здалися їй однаково хибними, і вона вирішила зупинитися на позначенні «друг». Той підвів хобот та імітував її слова: — Тякую. Обоє вони засміялися. Настрій у Мері різко поліпшився. Вона взяла свій рюкзак зі спини іншого створіння, знову послухала вигуки «Тякую! Тякую!» та разом із усіма зійшла на утоптану землю селища. І її асиміляція почалася по-справжньому. За наступні декілька днів Мері дізналася стільки, що почала відчувати себе дитиною, на голову якій линув потік шкільних знань. Та й народ на колесах, здається, також мав її за якесь диво. По-перше, їх дивували її руки. Їхні ніжні хоботи весь час обмацували кисті, пальці, кісточки та нігті, обережно згинали пальці та руки в суглобах і здивовано спостерігали, як вона бере рюкзак, підносить їжу до рота, чешеться, зачісує собі волосся, умивається. Натомість вони дозволяли Мері обмацувати свої хоботи. Ці вирости були нескінченно гнучкими, їхня довжина майже дорівнювала довжині людської руки. Там, де вони відходили від голови, вони були товстішими, і, як вона здогадувалася, сили в цих хоботах цілком вистачило б, щоб розчавити їй череп. Два схожі на пальці відростки на кінці були здатні й міцно стиснути, і дбайливо погладити; здається, створіння були спроможні змінювати якість своєї шкіри на кінчиках «пальців» від м’якості оксамиту дотвердості дерева. Як наслідок, хоботи годилися і для такої делікатної праці, як доїння травоїдних, і для грубої роботи, приміром лісорубної. Потроху Мері зрозуміла, що хоботи відігравали свою роль й у спілкуванні народу на колесах. Рух хобота доповнював значення звука, тож слово, що звучало як «чух», означало «вода», якщо супроводжувалося змахом хобота зліва праворуч, «дощ» — коли хобот загинався догори, «сум» — коли звертався донизу, та «молоді пагони трави» — коли його доповнювали стрімким смиком ліворуч. Усвідомивши це, Мері розпочала копіювати ці рухи, намагаючись робити схожі паси руками, і коли створіння зрозуміли, що вона починає з ними розмовляти, то просто засяяли від захоплення. Щойно вони стали розмовляти (розмова відбувалася здебільшого мовою народу на колесах, хоча Мері спромоглася навчити їх кількох англійських слів: вони казали «дякую», «трава», «дерево», «небо» та «річка», а також називали її на ім’я, хоча і з певними проблемами), спілкування пішло набагато швидше. Вони називали свій рід «мулефа», а окрему істоту — «заліф». Мері здавалося, що деяка різниця між словами, які позначали істоту чоловічої та жіночої статі, таки існує, але вона була надто тонкою, аби людина легко могла відтворити її. Жінка почала записувати все, про що дізнавалася, та складати словник. Але перед тим як зайнятися цим усерйоз, вона взяла свою стареньку книжку та палички з деревію і спитала у Книги Змін: «Чи слід мені залишатися тут і робити все це, чи, може, я маю піти далі та продовжити свої пошуки?». Відповідь була такою: «Зберігай спокій, бо нетерплячість — це катастрофа; і тоді, після заворушення, ти зрозумієш великі закони». Мері відшукала тлумачення: «Як гора всередині залишається незворушною, так і мудрець не дозволяє своїй волі блукати довільно». Що ж, досить прозоро. Мері склала палички та закрила книгу й лише тоді зрозуміла, що її щільним колом оточили зацікавлені мулефа. Один із них своєю мовою сказав: «Питання? Дозвіл? Цікаво». Мері відповіла: «Будь ласка, дивіться». Хоботи дуже обережно зарухалися, перекладаючи палички тими самими рухами, котрими Мері пересувала їх — або, скажімо, перегортала сторінки. Мулефа дуже дивувала несиметричність рухів її рук — те, що вона могла одночасно тримати книгу та перегортати сторінки. Їм дуже подобалося спостерігати, як вона переплітає пальці, лускає ними або грає у «лічилку», водячи вказівним пальцем. Оглянувши палички з деревію та книжку, мулефа ретельно загорнули все це у тканину й поклали до рюкзака Мері. Давньокитайська підказка додала їй сил та впевненості,адже тепер вона знала, що те, чого їй наразі найбільше хотілося, збігалося з тим, що їй слід було робити. Отже, Мері з радістю в серці продовжила збирати інформацію про мулефа. Вона дізналася, що вони утворюють різностатеві пари на все життя. Дитинство триває в мулефа досить довго: як Мері зрозуміла з їхніх пояснень, їхні діти ростуть дужеповільно, щонайменше десять років. У поселенні було п’ять молодих мулефа: один вже майже дорослий, інші значно менші. Менший порівняно із дорослими зріст не дозволяв молодняку користуватися деревними колесами: діти змушені були пересуватися подібно до травоїдних, використовуючи всі чотири ноги, але попри всю їхню жвавість і непосидючість (вони постійно наближувалися до Мері й відразу зніяковіло відскакували, намагалися здертися на дерева, борсалися у неглибокій воді тощо), здавалося, що вони потрапили не до своєї стихії. Швидкість, міць і грація дорослих мулефа являла собою разючий контраст із незграбністю молодих, і Мері здогадувалася, з яким нетерпінням повинен молодняк чекати на той день, коли зможе користуватися колесами. Одного дня вона побачила, як мулефа-підліток зайшов до сховища коліс і спробував просунути передню ногу в отвір посередині одного з коліс. Але коли він спробував підвестися, то відразу впав разом із колесом і, неспроможний підвестися, почав борсатися. Звук падіння привернув увагу дорослого заліфа, і Мері, котра спостерігала за зніяковілим дитинчам та розсердженим батьком, не змогла втриматися від сміху. Нарешті порушник дисципліни спромігся відштовхнути колесо та прудко втік. Безперечно, колеса були для мулефа надзвичайно важливими речами, і незабаром Мері зрозуміла, в чому полягає їхня цінність. По-перше, значну частину часу мулефа витрачали на підтримування своїх коліс у робочому стані. Майстерно піднявши та зігнувши шпору (Мері подумки називала роговий виріст на нижній частині їхніх кінцівок саме так), вони витягали її з отвору, після чого використовували хобот, аби оглянути колесо, почистити його обід і перевірити, чи не з’явилися на ньому щілини. Шпори в них були надзвичайно міцними: вони відходили від підколінного суглоба під прямим кутом і були дещо викривлені так, щоб середня, найвища частина дуги, будучи просунута в отвір колеса, приймала на себе вагу тіла. Якось Мері стала свідком того, як один заліф оглядав отвір у своєму передньомуколесі, торкаючись його в різних місцях, підводячи хобот і знов опускаючи його з таким виглядом, ніби він дегустував якийсь аромат. Мері згадала, що коли вона обмацувала колесо, котре ледь не впало їй на голову, в неї на пальцях з’явилася якась олія. Із дозволу заліфа вона подивилася на його шпоруі побачила, що її поверхня є надзвичайно гладкою та слизькою — пальці жінки просто зісковзували з поверхні. Здавалося, вся шпора просочена пахучою олією, і після того, як Мері ще декілька раз побачила, як мешканці селища перевіряють стан своїх коліс, вона почала замислюватися, що з’явилося спочатку: колесо чи шпора? Наїзник чи дерево? Звичайно, існував і третій елемент, а саме геологія. Мулефа могли використовувати колеса лише у світі, що забезпечував їх природними шосе. Мабуть, якась особливість мінерального складу лавових потоків зумовила те, що вони, мов стрічки, переплели неосяжну савану та виявилися настільки стійкими до ерозії та тріскання. Потроху Мері усвідомила зв’язки між елементами цього світу, і їй здавалося, що ці зв’язки створені самими мулефа. Вони знали місце розташування кожного стада травоїдних, кожного гаю колісних дерев, кожного поля солодкої трави, і так само вони вміли розрізняти кожну окрему особину в стаді та кожне окреме дерево і дбали про їхній стан. Якось Мері побачила, як мулефа відбракували частину стада травоїдних, відокремивши деяких тварин та вбивши їх за допомогою сильних хоботів — вони просто стискували тваринам шиї. Жодна частина туш не пропала марно — тримаючи хоботом гострі, мов бритва, камені, мулефа за декілька хвилин оббілували та попатрали тіла, а потім, наче справдешні м’ясники, розрубали туші, розділивши їх на тельбухи, ніжне м’ясо та жорсткіші суглоби, обрізавши жир і видаливши горла та копита. Вони працювали настільки майстерно, що Мері мимоволі дістала від свого спостереження естетичну насолоду. Незабаром частина м’яса вже сушилася на сонці, іншу ж мулефа посипали сіллю та загорнули в листя. Шкіру обшкребли від жиру, котрий відклали для подальшого використання, та занурили у ями з водою та дубовою корою, щоб видубити. Найстарше із дитинчат почало гратися з рогами, удаючи себе травоїдним та смішачи інший молодняк. Цьогодня на вечерю подали свіжину, і Мері наїлася її досхочу. Мулефа також добре знали, де водиться найкраща риба й коли слід ставити тенета. Шукаючи собі зайняття, Мері пішла до мулефа, котрі плели сітки, та запропонувала свою допомогу. Побачивши, як вони працюють — не поодинці, а двома парами, хоботами допомагаючи один одному зв’язати вузол, — вона зрозуміла, як їх, мабуть, дивували її руки, адже вона здатна була в’язати вузли самотужки. Спочатку Мері здавалося, що це дає їй певну перевагу, адже їй більш ніхто не був потрібен, але потім вона усвідомила, що це відокремлює її від інших. Вона вирішила, що, мабуть, це характерне для всього людського роду — жити та працювати поодинці. Із того часу вона користувалася для плетіння ниток лише однією рукою, працюючи разом із заліфом-жінкою, котра стала її найближчою подругою, — і відтепер людські пальці та хобот заліфа діяли як злагоджений механізм. Але з усіх живих істот, з котрими мали справу мулефа, найбільше вони дбали про колісні дерева. На території, за якою доглядала група, в котрій жила Мері, росло п’ять чи шість гаїв таких дерев. Звичайно, були й інші, але за них відповідали інші групи народу на колесах. Щодня з селища на огляд могутніх дерев та підбір коліс, що падали з них, вирушав загін. Мері було зрозуміло, яку вигоду з цього матимуть мулефа, але що з цього мають дерева? Одного разу вона побачила все на власні очі. Коли вона разом із мулефа їхала до одного з гаїв, пролунав гучний тріск, і вся група відразу зупинилася, оточивши особину, колесо котрої розкололося. Кожна група возила з собою одну-дві «запаски», отже, заліф зі зламаним колесом за хвилину знову зміг продовжити шлях, але колесо не кинули на узбіччі дороги, а ретельно загорнули у тканину та відвезли до селища. Там його розламали, дістали зсередини гладке бліде насіння, схоже на яйця розміром із ніготь Мері, та ретельно оглянули кожну насінину. Мулефа пояснили: якщо насінні коробочки взагалі коли-небудь розкриваються, то лише внаслідок постійного тертя об жорстку поверхню доріг, а проростити насіння дуже складно. Без догляду мулефаці дерева невдовзі вимерли б. Кожен рід залежав від іншого, до того ж такий симбіоз уможливлювала лише деревна олія. Мері важко було це зрозуміти, але мулефа, здається, казали, що ця олія являє собою центральний елемент їхнього мислення та відчуттів: молоді мулефа не мали мудрості дорослих тому, що. не могли користуватися колесами, а отже, і вбирати олію своїми шпорами. Саме тоді Мері вперше побачила зв’язок між мулефа та питанням, котре мучило її останні декілька років життя. Але не встигла вона дослідити це питання краще (будь-яка розмова з мулефа була складною та тривалою, адже вони полюбляли пояснювати та ілюстрували свої аргументи десятками прикладів, ніби демонструючи цим, що вони нічого не забувають і здатні миттєво навести будь-яку інформацію), як на поселення напали. Так уже сталося, що Мері побачила нападників першою, хоча вона й не знала, хто це такі. Це трапилося після полудня, коли вона допомагала ремонтувати дах хатинки. Мулефа зводили лише одноповерхові будівлі — лазити сходами вони не вміли. Мері, проте, дуже подобалося підніматися над землею, до того ж двома руками вона могла класти очеретяну покрівлю та в’язати вузли набагато спритніше, ніж її хазяї — а техніку зведення покрівлі вона вивчила дуже швидко. Отже, її пристебнули до стропил будинку, і наразі вона ловила пучки очерету, які їй кидали знизу, насолоджуючись до того ж прохолодним вітерцем, що дув із води та пом’якшував спеку. Раптом вона краєм ока вловила наче якийсь білий спалах. Він надійшов з боку тієї блискучої поверхні, котру Мері мала за море. Жінка прикрила очі від сонця та побачила цілий флот із високих білих вітрил, що по одному виникали з полуденного марева та мовчки линули в напрямку гирла річки. — Мері! — вигукнув своєю мовою заліф, що стояв знизу. — Що ти бачиш? Жінка не знала, як буде «вітрило» чи «човен», тож просто сказала: «Високі, білі, багато». Заліф відразу подав сигнал тривоги, і всі мулефа, що почули його, припинили роботу та кинулися до центру селища, скликаючи дитинчат. За хвилину всі мулефа вже були готові тікати. Аталь, її подруга, крикнула їй: — Мері! Мерщій! Туалапі! Туалапі! Усе це сталося так швидко, що Мері ледь встигла злізти на землю. Білі вітрила вже увійшли до гирла річки, легко долаючи течію. Мері замилувалася дисциплінованістю матросів: вітрильники рухалися, наче зграя шпаків, синхронно змінюючи напрямок. Ці білосніжні стрункі вітрила були такими чудовими! І вони згиналися та занурювалисяу воду… Їх було десь сорок, а може, й більше, і вони пересувалися проти води набагато швидше, ніж здавалося Мері. Але вона не побачила на борту матросів і лише тоді зрозуміла, що це були зовсім не човни, а велетенські птахи. Вітрилами їй здалися їхні крила — птахи пересувалися, підвівши крила вертикально та виставивши одне з них уперед, і саме тому в Мері склалося враження, що вона бачить ніби яхти. Часу на розглядання цих істот не залишалося: вони вже досягли берега річки біля поселення та дерлися на нього. Їхні шиї були схожі на лебедині, а дзьоби були завдовжки з передпліччя Мері. Довжина їхніх крил удвічі перевищувала її зріст, а лапи були дуже товстими та міцними, тож не було нічого дивного, що вони рухалися у воді так швидко.’ Залишалося тільки бігти щодуху. Мері так і зробила — слід було наздогнати мулефа, які вже виїжджали з селища на шосе, вигукуючи її ім’я. Вона добігла до них саме вчасно: її подруга Аталь стояла та чекала на неї, і щойно Мері скочила їй на спину, вона вдарила ногами по дорозі та почала набирати швидкість, наздоганяючи своїх товаришів, котрі вже здолали частину підйому. Птахи, які пересувалися по землі не так спритно, як по воді, швидко облишили переслідування та повернулися до поселення. Спершу вони кинулися до сховищ їжі: рикаючи, неприємно каркаючи та смикаючи своїми грізними дзьобами, вони почали пожирати сушене м’ясо та запаси фруктів і зерна. За хвилину все, що було в селищі їстівного, зникло в їхніх черевах. Потім туалапі відшукали сховище коліс і спробували розбити їх, але це їм не вдалося. Мері відчула, що її нові друзі напружилися від тривоги, стоячи на вершині пагорба та спостерігаючи, як птахи одне за одним кидають колеса на землю та б’ють і шкрябають їх своїми могутніми лапами — але, звичайно, це не могло ушкодити міцні жорна. Схоже, мулефа непокоїло те, що нападники покотили декілька коліс до води, штовхаючи їх дзьобами. Впавши у воду, колеса важко попливли за течією в напрямку моря. Тоді величезні білосніжні птахи почали брутальними ударами лап та дзьобів руйнувати все, що бачили. Мулефа, які стояли поруч із Мері, щось бурмотіли чи навіть завивали від засмучення. — Я допоможу, — сказала їм Мері. — Ми зробимо все знову. Проте лиховісні створіння ще не закінчили: підвівши свої чудові крила, вони припали до землі та спорожнили кишечники. Вітер із моря поніс вгору по схилу сморід, а серед розламаних балок та розкиданого очерету з’явилися купи та калюжі зелено-чорно-коричнево-білого калу. Потім, незграбно перевалюючись із боку на бік, птахи повернулися до річки та попливли за течією до моря. Лише після того, як остання біла постать зникла у спекотному мареві, мулефа поїхали вниз по дорозі. Вони були охоплені сумом і гнівом, але, здається, найбільше їх хвилювало те, що сталося зі сховищем коліс. Із п’ятнадцяти насінних коробочок, котрі були там до нападу, залишилося лише дві. Всі інші птахи зіштовхнули у воду, і тепер вони пливли до моря. Але на найближчому вигині річки була піщана обмілина, і Мері здалося, що там застрягло одне з коліс. Тож вона, здивувавши та стривоживши мулефа, скинула одяг, прив’язала до зап’ястя шнур і попливла до колеса. Як вона з’ясувала, на обмілині було не одне, а цілих п’ять коліс, і Мері, просмикнувши шнур через центральні отвори в них, важко попливла назад, тягнучи за собою свої трофеї. Вдячність мулефа була величезною. Вони ніколи не заходили у воду, лише рибалили з берега, намагаючись при цьому не намочити свої ноги та колеса. Мері вирішила, що їйнарешті вдалося зробити щось по-справжньому корисне для них. Того ж вечора, за убогою вечерею із солодких корінців, мулефа розповіли їй, чому вони такі небайдужі до коліс. Колись давно коліс було вдосталь і цей світ був багатим та сповненим життя, а існування мулефа було радісним і майже безтурботним. Але багато років тому зі світом сталося щось лихе: попри всі зусилля, любов та увагу, котрі мулефа спрямовували на колісні дерева, ті поступово вимирали. 11 Бабки Ама підіймалася стежкою, що вела до печери. За плечима в неї висіла торба з молоком і хлібом, а в серці вирувала тривога. Як їй непомітно наблизитися до сплячої дівчинки? Вона підійшла до скелі, біля якої жінка наказала їй залишати їжу, і поклала пакунок на землю, але після цього не повернула додому, а почала продиратися далі, повз печеру та крізь хащі рододендронів. Зупинилася вона лише там, де дерева рідшали й починалася долина райдуг. Тоді дівчинка та її деймон стали грати в одну гру: вони дерлися на уступи скель, пробиралися крізь серпанок водяних бризок біля невеличких водоспадів і терлися об унизане росою листя доти, доки волосся Ами та смух деймона-білки не вкрилися мільйонами крихітних перлин вологи. Гра полягала в тому, щоб досягти вершини, долаючи при тому спокусу протерти очі. Незабаром сонячне сяйво перед очима дівчинки розпалося на іскри червоного, жовтого, зеленого, блакитного й інших проміжних кольорів, але вона не повинна була проводити по обличчю рукою — інакше гру було б програно. Її деймон Куланг стрибнув на камінь на краю водоспадика, розташованого вище за всі інші, і вона знала, що після цього він відразу озирнеться, щоб подивитися, чи не стирає вона вологу з він. Але деймон застиг на місці, спостерігаючи за чимось невидимим для Ами. Дівчинка протерла очі: відчувши подив, що охопив Куланга, вона зрозуміла, що гра скінчилася. Вона підійшла до деймона, заглянула за виступ скелі та зачаїла подих: прямо їй в очі дивилося досі не бачене нею створіння, а саме величезний, жахливий на вигляд кремово-білий ведмідь, десь у чотири рази більший від бурих ведмедів, що зустрічалися в тутешніх лісах. Його ніс та очі були чорними, а пазурі завдовжки з лезо кинджала. Ведмідь стояв усього за крок від дівчинки, дивлячись на неї зверху вниз, і вона могла навіть розрізнити окремі волоски на його голові. — Хто там? — пролунав хлоп’ячий голос, і хоч Ама не зрозуміла слів, зміст висловлювання вона таки вловила. За мить поруч із ведмедем з’явився хлопець: він був суворий на вигляд, із напруженою щелепою та насупленими бровами. У нього на плечі сидів птах, мабуть, його деймон.Але він був якимось дивним, не схожим на тих птахів, котрих вона бачила у своєму житті. Птах підлетів до Куланга, і в голові дівчинки з’явилися слова: «Друзі. Ми не завдамо тобі шкоди». Велетенський білий ведмідь так і не ворухнувся. — Підходь, не бійся, — сказав хлопець, і деймон Ами знову зробив зміст його слів зрозумілим для неї. Дивлячись на ведмедя із шанобливим острахом, дівчинка зробила кілька кроків і боязко застигла на великому плоскому камені поруч із водоспадом. Куланг став метеликом і на мить сів їй на щоку, але потім злетів і почав пурхати довкола іншого деймона, котрий нерухомо сидів на плечі хлопця. — Віл, — вимовив хлопець, показавши на себе, і дівчинка відгукнулася: — Ама. Коли вона як слід роздивилася хлопця, то відчула майже такий самий страх, який уселяв у неї ведмідь: на руці цього Віла бракувало двох пальців, і рана була досить свіжою. Глянувши на неї, Ама навіть відчула, як у неї запаморочилося в голові. Ведмідь відійшов на декілька кроків і ліг просто у водоспад, наче намагаючись трохи охолодитися. Деймон хлопця злетів у повітря та разом із Кулангом став літати між райдуг, і вони поступово почали краще розуміти один одного. Що вони можуть тут шукати? Як виявилося, печеру зі сплячою дівчинкою! Коли Ама за допомогою свого деймона зрозуміла це, з її рота водоспадом полилася відповідь: — Я знаю, де вона! її змушує постійно спати жінка, котра називає себе її матір’ю, але мати не може бути такою жорстокою, чи не так? Жінка робить дівчинці напій, який присипляє її, але в мене є трави, що здатні її розбудити — якби я тільки могла наблизитися до неї! Віл лише похитав головою та став чекати, доки Балтамос не перекладе все це. На це знадобилося більше хвилини. — Йорику! — покликав він, і ведмідь важко пішов по каменях струмка, облизуючись при цьому — він тільки-но проковтнув рибину. — Ця дівчинка каже, що знає, де знаходиться Ліра, — повідомив хлопець. — Я піду з нею та подивлюся, а ти залишайся тут і роззирайся навколо. Йорик Бернісон, котрий непохитною скелею стояв посеред бурхливого потоку, мовчки кивнув. Перед тим як вирушити крізь райдуги слідом за Амою, Віл зняв зі спини рюкзак та дістав із нього ніж. Аби побачити, куди слід ставити ногу, він змушений був постійно протирати та щулити очі: мало що в повітрі висіла вода, вона ще й виявилася крижаною. Коли вони досягли підніжжя каскаду водоспадів, Ама знаками показала, що їм слід рухатися обережно й тихо. Вона пішла першою, а в неї за спиною між порослими мохом скелями та викривленими стовбурами сосен пробирався униз схилом Віл. Світло, що проникало крізь крону дерев, було тут строкато-зеленим, а в повітрі й на землі скрипілита дзижчали міріади комах. Вони дедалі спускалися, і слідом за ними повзло сонячне світло, а гілки в них над головами невтомно ворушилися на вітрі. Нарешті Ама зупинилася. Віл став за масивним стовбуром кедра та подивився туди, куди показувала дівчинка. Крізь сплетіння листя та гілок він побачив високу скелю, а біля її підніжжя… — Пані Кольтер, — прошепотів хлопець, і серце його закалатало. Жінка вийшла з-за виступу скелі та потрусила густою гілкою, потім відкинула її та потерла долоні. Мабуть, вона підмітала підлогу? її рукави були підкочені, а волосся перев’язане шарфом. Віл і гадки не мав, що пані Кольтер може виглядати такою домашньою. Але потім наче виблиснуло золото, і на плече жінці стрибнула злісна мавпа. Ніби запідозривши щось, вони озирнулися довкола, і пані Кольтер умить втратила домашній вигляд. Ама стривожено прошепотіла Вілові, що боїться золотавої мавпи, бо тій подобається відривати крила у живих кажанів. — Тут є ще якісь люди? — спитав хлопець. — Солдати чи хтось ще? Ама цього не знала. Вона не бачила солдатів, але люди казали про дивних лиховісних людей, чи, може, привидів, котрих бачили в горах уночі… Проте в горах завжди водилися привиди, і всім було про це відомо, тож не виключено, що вони ніяк не були пов’язані з цією жінкою. «Гаразд, — подумав Віл, — якщо Ліра в печері, а пані Кольтер не відходить від неї, тоді мені доведеться вдатися до одного трюку». — Що це за зілля, про яке ти казала? — спитав він. — Що треба з ним робити, щоб розбудити дівчинку? Ама пояснила. Її деймонові довелося знову виступити у ролі перекладача. — А де воно наразі? — Вдома, — відповіла дівчинка. — Сховане. — Добре. Залишайся тут і не наближуйся. Коли ти зустрінешся з жінкою, ні в якому разі не кажи, що ти мене знаєш. Ти не бачила ні мене, ні ведмедя, гаразд? Коли ти понесеш їй їжу наступного разу? — За півгодини до заходу сонця, — за допомогою деймона повідомила Ама. — Принеси з собою ліки, — сказав Віл. — Я чекатиму на тебе тут. Стурбована дівчинка побачила, як він пішов униз стежкою. Мабуть, він не повірив тому, що вона сказала про деймона-мавпу — а інакше чому він так спокійно йде до входув печеру? Насправді Віл дуже нервувався. Усі його чуття, здавалося, загострилися, і він бачив кожну комаху, що плавала в потоках сонячного світла, та чув ворушіння кожного листочка на вітру — хоча його очі ні на мить не відривалися від темної плями печери. — Балтамосе! — прошепотів він, і ангел-деймон відразу сів йому на плече у вигляді пташки з червоними крилами та яскравими очима. — Тримайся біля мене та спостерігай за мавпою. — Тоді подивись праворуч, — кинув Балтамос. Віл побачив, що пляма золотого світла, котра лежала біля входу в печеру, має обличчя й чорні очі та спостерігає за ним. Їх розділяло менш ніж двадцять кроків. Хлопець зупинився, а золотава мавпа повернула голову до печери, щось промовила та знову вп’ялася очима у Віла. Хлопець взявся за рукоятку ножа та пішов уперед. Коли він підійшов до печери, жінка вже чекала на нього. Вона невимушено сиділа на полотняному стільчику, тримаючи на колінах книжку та спокійно дивлячись на нього. На ній був дорожній одяг кольору хакі, але речі були так добре пошиті та так гарно сиділи на її фігурі, що здавалося, ніби вони створені найвідомішим кутюр’є для показу на подіумі. Гілочка якогось квітучого дерева, котру вона приколола до своєї блузки, виглядала найелегантнішою з дорогоцінних прикрас. Волосся пані Кольтер сяяло, очі виблискували, а оголені ноги світилися на сонці золотом. Вона посміхнулася. Віл також не втримав посмішки — він навіть гадки не мав, скільки ніжності та зачарування може вкласти в посмішку жінка, і це стривожило його. — Ти Віл, — промовила пані Кольтер низьким медоточивим голосом. — Звідки ви знаєте моє ім’я? — хрипко спитав хлопець. — Ліра повторювала його уві сні. — Де вона? — У безпечному місці. — Я хотів би її побачити. — Тоді заходь, — відповіла жінка, відклала книжку та підвелася. Віл уперше з того часу, як побачив її, глянув на деймона-мавпу. Її смух був довгим і блискучим, а кожна волосинка здавалася зробленою з чистого золота і була набагато тоншою від людської. Маленьке обличчя та руки мавпи були чорними. Того вечора, коли вони з Лірою вдерлися до будинку сера Чарльза Летрома в Оксфорді та повернули украдений алетіометр, хлопець уже бачив це обличчя, але тоді воно було спотворене ненавистю. Мавпа намагалася вп’ястися в нього зубами й напевно зробила б це, якби Віл не застосував ніж, змусивши деймона відскочити, і не зачинив вікно до іншого світу, в такий спосіб відірвавшись від переслідування. Віл вирішив, що тепер ніщо на світі не змусить його повернутися спиною до цієї мавпи. Але Балтамос-птах уважно стежив за нею, тож Віл ступив на підлогу печери та вслід за пані Кольтер пішов до маленького тіла, що нерухомо лежало в тіні. Це була вона, його найкраща подруга. Вона міцно спала, на вигляд така маленька й беззахисна! Віл із подивом подумав, як могла вся та вогняна сила, що її являла собою Ліра, коли не спала, перетворитися на ніжність і м’якість Ліри сплячої. Біля її шиї лежав тхір-Пантелеймон, його смух виблискував, а пасмо волосся на Ліриному чолі було вогким. Віл опустився на коліна поруч із нею та зачесав її волосся назад. Обличчя дівчинки було гарячим. Куточком ока Віл побачив, що золотава мавпа готується до стрибка, та поклав руку на ніж, але пані Кольтер ледь помітно похитала головою, і мавпа розслабилася. Намагаючись робити це якомога непомітніше, Віл запам’ятовував план печери: розмір і форму кожного каменя, нахил підлоги, висоту стелі над сплячою дівчинкою. Невдовзі йому доведеться відшукати її в темряві, і треба було по змозі полегшити це завдання. — Тож, як бачиш, їй ніщо не загрожує, — промовила пані Кольтер. — А чому ви утримуєте її тут? І чому не дозволяєте їй прокинутися? — Сядьмо. Пані Кольтер не скористалася стільцем, а опустилася поруч із хлопцем на покриті мохом камені біля входу в печеру. Вона розмовляла таким м’яким голосом, а в її очах світилася така сумна мудрість, що недовіра Віла зросла. Він відчував, що кожне сказане нею слово брехливе, кожен рух містить загрозу, а кожна посмішка є лише маскою, потрібною для того, щоб обдурити його. Що ж, доведеться й собі обдурити її: прикинутися безпечним. Адже у своєму житті Віл безліч разів успішно обдурював тих учителів, полісменів, сусідів і соціальних працівників, котрі цікавилися ним та його домівкою: його навчило цього саме життя. «Гаразд, — подумав він, — я впораюся з тобою». — Не хочеш попити? — спитала пані Кольтер. — Я почуваю спрагу… Це зовсім безпечно, дивись. Вона розрізала якийсь коричневий зморщений плід і видавила мутний сік у два маленькі кухлики. Зробивши ковток із одного з них, вона простягнула другий Вілові, і хлопець надпив його. Сік був свіжим і солодким. — Як ти відшукав це місце? — поцікавилася жінка. — Я йшов по ваших слідах. Це було неважко. — Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе? — Так, — відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад. — Я так розумію, у тебе також ніж? — Це сер Чарльз розповів вам про нього? — Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього? — Звісно, ні, — промовив Віл. — Чому ви втримуєте Ліру тут? — Тому що я люблю її, — була відповідь. — Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане. — А що саме їй загрожує? — спитав хлопець. Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його. Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала. — Послухай, Віле, — почала вона, — я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з’ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх:я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли. Але дочка… Я знаю, що коли вона була малою, я не дбала про неї як слід. Її швидко забрали в мене, виховали невідомі мені люди. Либонь, саме тому вона не бажає довіряти мені. Але коли вона почала підростати, я побачила, яка небезпека їй загрожує, і тричі спробувала врятувати її. Мені довелося стати віровідступником і ховатися в цьому віддаленому місці, і я гадала, що тут вона в безпеці. Але тепер я дізналася, що ти дуже легко відшукав нас — і, як ти розумієш, це тривожить мене. Я впевнена, що люди Церкви відстали від тебе лише ненабагато, і вони прагнуть убити мою дочку, Віле! Церква просто не дозволить їй жити. — Але чому? Чому вони так ненавидять її? — Тому що вважають, що в майбутньому вона вчинить щось згубне для Церкви. Я не знаю, що саме: якби я це знала, то спромоглася б зробити її становище безпечнішим. Однак я знаю лише те, що Церква ненавидить Ліру й що вона не знає пощади. Пані Кольтер нахилилася вперед, її слова були спокійними, розважливими й чіткими. — Чому я розповідаю тобі все це? — повела вона далі. — Чи можу я тобі довіряти? Здається, обставини не залишають мені вибору. Я не можу втекти самотужки, мені просто нікуди далі втікати. А коли ти друг Ліри, ти міг би стати й моїм другом, а мені дуже потрібні друзі, їхня допомога. Зараз на мене йде війною весь світ. Якщо Церква відшукає нас із Лірою, то знищить не лише її, а й мене. Я самотня, Віле, в цій печері на краю світу лише я та моя дочка. І тут з’являєшся ти та показуєш мені, як легко нас відшукати. Що ти збираєшся робити? Чого ти хочеш? — Чому ви утримуєте її уві сні? — промовив хлопець, ігноруючи її запитання. — А що станеться, коли вона прокинеться? Вона відразу втече, а самотужки їй не протриматися і п’яти днів. — Але чому б не пояснити їй усе це та не дозволити самій зробити свій вибір? — Ти вважаєш, вона мене вислухає? І навіть якщо вислухає, чи повірить вона мені? Вона мені не довіряє, навіть ненавидить мене, Віле. Ти повинен знати це: вона зневажає мене. Я… навіть не знаю, як це сказати… я так люблю її, що заради неї відмовилася від усього, що мала — від кар’єри, становища в суспільстві, багатства, комфортного життя… І все це заради того, щоб прийти в печеру в горах та харчуватися засохлим хлібом і кислими фруктами — адже головне для мене не дозволити їм убити мою дочку. І якщо для цього я мушу не давати їй прокинутися, хай буде так. Але я зобов’язана не дати її вбити! Хіба твоя мати не зробила б того самого? Віла охопив напад люті та обурення: як вона посміла згадувати у своїх доказах його матір? Потім його обурення дедалі посилилося, бо він подумав про те, що його мати, зрештою, зовсім не захищала його: це він був змушений захищати її. Чи любила пані Кольтер Ліру більше, ніж Елен Пері любила його самого? Але це було нечесно: його мати тяжко хворіла. Або пані Кольтер не побачила, яку бурю почуттів спричинили її слова, або була диявольськи розумною, але її чудові очі м’яко спостерігали за тим, як Віл почервонів і ніяково заворушився. Цієї миті пані Кольтер виглядала такою самою простосердою, як її дочка. — Але що ти збираєшся робити? — знову спитала вона. — Я побачив Ліру, — сказав Віл, — вона жива, і, здається, їй нічого не загрожує. Це все, що я хотів дізнатися. Тепер я можу, як і збирався, піти на допомогу лордові Ізраелю. Пані Кольтер не спромоглася приховати свого подиву, але швидко опанувала себе. — Ти ж не… я гадала, що ти міг би допомогти нам, — вже спокійно вимовила вона, не благаючи, а просто запитуючи. — За допомогою ножа. Я бачила, що ти робив у домі сераЧарльза. Ти міг би убезпечити нас обох, чи не так? Міг би ти допомогти нам сховатися? — Я пішов, — сказав Віл і підвівся. Пані Кольтер простягла руку. Сумна посмішка, знизування плечима, кивок, ніби вона визнавала, що досвідчений суперник зробив удалий хід по шаховій дошці — усе це вона дуже вміло виразила своїм тілом. Віл відчув, що ця жінка йому подобається: вона була хороброю, до того ж дуже нагадувала Ліру, хоча, звичайно, перевершувала дочку багато в чому. Хлопець просто нічого не міг вдіяти — пані Кольтер йому подобалася. Але він похитав головою — його наміри залишилися чіткими та твердими. Жінка повернулася до золотавої мавпи, що весь цей час сиділа в неї за спиною, та обмінялася з нею поглядами, котрі Віл не спромігся витлумачити. Тоді вона знову повернулася обличчям до хлопця та посміхнулася. — До побачення, — промовив Віл, і вона спокійно сказала у відповідь: — До побачення, Віле. Хлопець вийшов із печери, знаючи, що очі пані Кольтер стежать за ним, але не озираючись. Ами не було видно. Віл пішов стежкою в напрямку, з котрого прийшов, і звернув з неї лише тоді, коли почув попереду шум водоспаду. — Вона бреше, — сказав він Йорику Бернісону тридцять хвилин потому. — Безперечно, вона бреше. Вона брехала б навіть у разі, якби це погіршувало її становище: вона надто полюбляє брехати, щоб припинити це робити. — Тож який твій план? — спитав ведмідь, котрий грівся на сонечку, зануривши черево в купку снігу, що лежала між скелями. Віл почав ходити назад-уперед, розмірковуючи, чи спрацює той прийом, котрий він так успішно застосував у Гедінгтоні: використати ніж для переходу в інший світ, перейти там до місця, на якому лежала Ліра, перетягнути її крізь вікно й відразу зачинити його за собою. Такий план був очевидним, тож чому він вагається? Відповідь на це запитання знав Балтамос. І, знову набувши вигляду ангела та мерехтячи в сонячних променях, мов марево, він промовив: — Піти туди було дурістю. Ти лише хочеш ще раз побачити її. Йорик утробно рикнув. Спочатку Віл вирішив, що ведмідь попереджає ангела, але потім із подивом зрозумів, що цей звук був вираженням згоди. Досі Йорик і Балтамос майже не звертали уваги один на одного: способи їхнього існування були надто різними. Але, без сумніву, їхнє ставлення до останнього вчинку Віла було однаковим. Хлопець насупився, проте його товариші мали рацію: пані Кольтер зачарувала його. Усі його думки зрештою були про неї — коли він думав про Ліру, то лише гадав, наскільки схожою на свою матір вона буде, коли виросте; коли його думки зверталися до Церкви, то він розмірковував, скільки священиків і кардиналів перебувають під її чарами; думаючи про свого батька, він гадав, чи захоплювався би той пані Кольтер, чи почував би до неї відразу; і навіть думаючи про матір… Віл відчув, що його серце закалатало. Він відійшов від Йорика та деякий час стояв на камені, з якого можна було побачити всю долину. У прозорому холодному повітрі було добре чути, як десь лісоруб рубав дерево, далеко подзвякував дзвіночок на шиї вівці, як унизу шелестіли верхівки дерев. Його очі чітко бачили найменші розщілини між горами, що височіли далеко на горизонті, а також стерв’ятників, що кружляли над головою вмираючої тварини за багато миль від того місця, на якому він стояв. Сумнівів бути не могло: Балтамос мав рацію. Ця жінка наклала на нього чари! Думати про ці чудові очі та м’якість її голосу, згадувати, якії руки підвелися, щоб відкинути назад сяюче волосся, було так приємно та солодко… Хлопець із зусиллям прийшов до тями та почув ще один звук: далеке гудіння. Він спробував зрозуміти, звідки той лунає: здається, з півночі, з того самого напрямку, з якого прийшли вони з Йориком. — Цепеліни, — пролунав голос ведмедя, і Віл смикнувся: він не чув, як величезне створіння наблизилося до нього. Йорик на задніх лапах стояв поруч із ним, вдивляючись у небо в тому самому напрямку, куди дивився Віл. — Скільки їх? — Вісім, — за хвилину відповів Йорик, і тоді Віл також побачив їх: цяточки, розташовані в одну лінію. — А чи можеш ти сказати, скільки часу їм знадобиться, щоб долетіти до цього місця? — Вони будуть тут незабаром після півночі. — Тож в нас є лише дві години темряви? Шкода. — Що ти збираєшся робити? — Прорізати вікно та перетягнути Ліру до іншого світу, а потім зачинити вікно до того, як її мати встигне пройти слідом. У тієї дівчинки є зілля, що розбудить Ліру, але вона не змогла чітко пояснити, як ним користатися, тож доведеться також узяти її до печери — хоча мені не хочеться наражати її на небезпеку. Якщо ти зможеш відвернути увагу пані Кольтер, нам буде набагато легше перетягнути Ліру. Ведмідь загурчав і заплющив очі. Віл озирнувся, шукаючи ангела, й у вечірньому світлі побачив його постать, що виднілася серед дрібнісіньких краплинок мряки. — Балтамосе, — промовив хлопець, — я зараз знову піду до лісу, відшукаю безпечне місце та проріжу перше вікно. Ти маєш спостерігати за мною, і якщо вона чи її деймон з’являться неподалік, відразу попередити мене. Балтамос кивнув та підвів крила, щоб струсити вологу. Потім він злетів у прохолодне повітря та почав ширяти над долиною, а Віл тим часом зайнявся пошуками світу, у якому Лірі нічого не загрожуватиме. У затінку за одним зі шпангоутів цепеліна-флагмана ось-ось мали вилупитися бабки. Леді Салмакія схилилася над укритим тріщинами коконом сіро-блакитної комахи, звільняючи прозорі вологі крила від шматків оболонки: першим, що мали побачити фасеткові очі, повинно було стати її обличчя. Намагаючись заспокоїти свої напружені нерви, вона тихо шепотіла блискучому створінню ім’я, на яке воно мало озиватися. За декілька хвилин шевальє Тіаліс мав розпочати таку саму процедуру зі своєю бабкою. Але наразі він за допомогою магнітного резонатора пересилав повідомлення, і вся його увага була прикута до власних пальців та крихітного інструмента на зразок смичка. Він передавав: «Лордові Роуку. Ми перебуваємо приблизно за три години польоту від місця призначення. Консисторський Суд Благочестя наміряється відразу після приземлення послати до печери загін солдатів. Він буде поділений на два підрозділи. Перший має пробитися до печери та вбити дитину, відрізавши їй голову як доказ її смерті. Якщо це буде можливо, вони також захоплять жінку, якщо ж ні, то просто вб’ють її. Другий підрозділ має захопити хлопця живцем. Залишок загону зустріне гіроптери царя Огунве. За оцінками, гіроптери прибудуть відразу після цепелінів. Згідно з вашим наказом леді Салмакія та я залишаємо цепелін за декілька хвилин і летимо до печери, де спробуємо захистити дівчинку від першого підрозділу та протриматися до прибуття підкріплення. Прийом». Відповідь надійшла майже миттєво. «Шевальє Тіалісу. З огляду на ваше повідомлення план дещо змінився. Аби не дозволити ворогові вбити дитину, що було б найгіршим із можливих варіантів розвитку подій, ви та леді Салмакія маєте вступити в контакт із хлопцем. Поки в нього є ніж, його можливості є майже необмеженими, зокрема, він може прорізати прохід до іншого світу та перемістити туди дівчинку. Допоможіть йому в цьому, перейдіть до іншого світу разом із ними. Постійно залишайтеся поруч із дівчинкою та хлопцем». Шевальє Тіаліс відразу відстукав відповідь: «Лордові Роуку. Ваше повідомлення прийняте та зрозуміле. Ми з леді відлітаємо за мить». Маленький шпигун вимкнув резонатор та зібрав обладнання. — Тіалісе, — пролунав із темряви шепіт, — вона вилуплюється. Поспішай. Галівесп’янин квапливо наблизився до балки, до якої був приліплений кокон із його бабкою, і допоміг комасі вибратися із залишків оболонки. Погладжуючи її по величезній, страшній на вигляд голові, він розпрямив важкі щупальця, й досі вогкі та скручені, та дозволив створінню відчути смак його шкіри — тепер воно беззаперечно слухатиметься його. Салмакія одягала на свою бабку збрую, котру галівесп’яни завжди носили з собою: повіддя з павутиння, титанове стремінце та сідло зі шкіри колібрі. Усе це обладнаннямайже нічого не важило. Тіаліс зробив те саме зі своєю комахою, затягнувши ремені на її тілі та перевіривши, чи зручно все сидітиме. Відтепер бабка носитиме цю збрую до самої смерті. Тоді він накинув на плечі мішок та розрізав промаслену тканину корпусу цепеліна. Леді Салмакія сіла на свою бабку поруч із ним та пришпорила її. Довгі ламкі крила затремтіли, обійняті повітряними потоками, але потім створіння відчуло радість польоту й пірнуло у вітер, охоплене бажанням пронизати призахідний сутінок. За декілька секунд до леді Салмакїї приєднався в бурхливому повітрі шевальє Тіаліс. Наїзники осідлали висхідний потік прохолодного повітря, дали своїм бабкам декілька секунд на те, щоб роззирнутися, та швидко полетіли в напрямку долини. 12 Поломка На землю стрімко спадала темрява. Справи стояли так. Лорд Ізраель у своїй адамантовій башті міряв кроками кімнату. Його увага була зосереджена на крихітній постаті біля магнітного резонатора: він віддав наказ відкласти на потім усі інші повідомлення й чекав лише новин, що мали надійти з маленького квадратного шматка магнітної руди, освітленого лампою. Цар Огунве сидів у кабіні свого гіроптера, квапливо обмірковуючи протидії намірам Консисторського Суду, про які він дізнався від галівесп’янина, що перебував на його літальному апараті. Штурман тільки-но написав на шматку паперу якісь цифри та передав їх пілотові. Наразі головною була швидкість: той, хто перший висадиться на землю, триматиме всю ситуацію під контролем. Гіроптери мали швидкість, що набагато перевищувала швидкість цепелінів, але вони все ще суттєво відставали. У цепелінах Консисторського Суду готувалася до висадки, перевіряючи амуніцію, швейцарська гвардія. Арбалети швейцарських стрільців без промаху вражали ціль із відстані п’ятсот ярдів і могли зробити п’ятнадцять пострілів за хвилину. Рогові спіральні стабілізатори надавали коротким важким стрілам крутіння й робили арбалетине менш влучними, ніж гвинтівки. І, звичайно, звук пострілу з арбалета був майже нечутним, що могло стати значною перевагою. Пані Кольтер із розплющеними очима лежала біля входу в печеру. Золотава мавпа перебувала у стані занепокоєння та розчарування: з темрявою всі кажани залишили печеру, і їй нікого було катувати. Вона рискала довкола пані Кольтер, час від часу тицяючи мозолястим пальцем у світлячків, що сідали на стіни печери, та розмазуючи їхні світні тіла по камінню. Ліра вся палала й також металася, але при цьому міцно спала, вкинута у важке забуття ковтком відвару, котрий пані Кольтер влила в неї годину тому. Вона знову бачила сон, що вже багато днів мучив її, і тихо пхикала від жалю та люті; від цього її груди й горло трусилися, а тхір-Пантелеймон зі співчуття скреготав зубами. Неподалік, під дахом із гілок сосен, котрі тріпотіли на вітру, повільно просувалися лісовою стежкою Віл та Ама. Хлопець спробував було пояснити маленькій селянці, що він збирається зробити, але її деймон не зрозумів того, що передавав йому Балтамос, і коли Віл прорізав вікно та показав його Амі, та була так налякана, що ледь не знепритомніла. Аби вона не втекла, хлопець змушений був пересуватися повільно та розмовляти тихо — дівчинка відмовилася віддати йому порошок і навіть повідомити, як його слід вживати. Зрештою Віл просто казав: «Намагайся не шуміти та тримайся за мною» — залишалось тільки сподіватися, що вона так і зробить. Одягнений в обладунки Йорик був десь поруч, готовий утримати солдатів і надати Вілові досить часу для того, щоб перетягти Ліру до іншого світу. Ніхто з них не знав, що до печери також наближуються сили лорда Ізраеля: час від часу вітер доносив до вух ведмедя віддалений шум, проте, знаючи, як гуде мотор цепеліна, він ніколи не бачив гіроптерів і тому не розумів, що це шумить. Можливо, про це їм би повідомив Балтамос, але хлопець бачив, що з ним щось негаразд. Коли вони нарешті відшукали Ліру, ангел знову поринув у своє горе: він мовчав, дувся та думав про своє. А це ускладнювало спілкування з Амою. Коли вони на мить зупинилися, Віл спитав у повітря: — Балтамосе! Ти ще тут? — Так, — безбарвно відповів ангел. — Балтамосе, будь ласка, залишайся поруч зі мною. Ти не забув, що маєш попереджати мене про хоч яку небезпеку? Ти потрібен мені. — Я поки що нікуди не зник, — була відповідь. Більше Віл так нічого з нього й не витягнув. Десь у них над головами, в розрідженому гірському повітрі літали над долиною Тіаліс і Салмакія — вони намагалися побачити печеру. Бабки достеменно слухалися вказівок, але не могли нічого поробити з холодом і сильним вітром. Нарешті їхні наїзники спрямували їх униз, під захист дерев, і це помітно вповільнило їхню швидкість, адже доводилося летіти обережніше, аби не наштовхнутися на сучок. Віл із Амою підібралися крізь вітряну місячну ніч якомога ближче до печери — рухатися далі було небезпечно, адже їх могли помітити. Ставши за кущем із густим листям, що ріс за два кроки від стежки, Віл прорізав у повітрі вікно. Йому вдалося відшукати лише один світ зі схожим рельєфом місцевості — голе кам’янисте місце, залите місячним сяйвом. На білуватому ґрунті метушилося безліч комах,наповнюючи своїм шарудінням і дзижчанням глибоку нічну тишу. Ама пройшла крізь вікно слідом за хлопцем, постійно тримаючи при цьому пальці схрещеними — вочевидь, так вона захищалася від дияволів, котрими повинно було рясніти це жахливе місце. Її деймон пристосувався до місцевості миттєво: він став ящіркою та почав швидко шастати між каменями. Вілу спало на думку, що тільки-но він проріже щілину до печери пані Кольтер, там відразу стане світло від сяйва білих скель, залитих місяцем. Був лише один спосіб обійти цю проблему: швидко зробити прохід, висмикнути Ліру та миттєво зачинити вікно за собою. Вони зможуть розбудити її в цьому світі: так буде безпечніше. Віл зупинився на сліпучому схилі та сказав Амі: — Маємо діяти душе швидко й зовсім безшумно. Навіть шепотіти не можна! Попри весь свій переляк, дівчинка зрозуміла його. Пакунок із порошком лежав у її нагрудній кишені — вона вже десять разів встигла перевірити, чи він на місці. Крім того, Віл бачив, що дівчинка з деймоном постійно репетирують те, що вони мали зробити в печері, тож темрява не повинна була стати їм на заваді. Вони почали дертися на білу скелю, ретельно вимірюючи здолану відстань. Нарешті Віл вирішив, що з того боку знаходиться задня частина печери. Він дістав ніж і зробив найменший проріз, крізь який міг зазирнути — розміром із монету. Щоб із того боку не побачили місячне світло, він швидко приклав до отвору око. Його розрахунки виявилися точними: перед ним була темрява печери. Він побачив пляму виходу та темні силуети сплячої пані Кольтер і її золотавої мавпи — йому навіть було видно мавпячий хвіст, що лежав на краю спального мішка. Змінивши кут зору, Віл побачив і камінь, біля якого лежала Ліра. Однак самої дівчинки там не було. Може, він прорізав вікно надто близько? Зачинивши його, він відійшов на крок і зробив новий розріз. Ліри не було. — Слухайте, — сказав він Амі та її деймону, — жінка кудись пересунула Ліру, і я не бачу, куди саме. Мені доведеться пройти в печеру, знайти Ліру та відразу після цього зробити нове вікно і перетягнути її сюди. Тож відійдіть — повертаючись, я можу випадково порізати вас. Якщо мене тривалий час не буде, повертайтеся до того вікна, крізь яке ми сюди прийшли, та чекайте мене там. — Ми маємо піти туди разом, — промовила дівчинка, — тому що я знаю, як її розбудити, а ти — ні, до того ж я знаю печеру краще за тебе. На її обличчі застиг вираз упертості, а губи та кулаки були стиснуті. Її деймон-ящірка став на камінь і войовничо роздув навколо шиї комір. — Гаразд, — погодився Віл. — Але маєте рухатися швидко та в повній тиші й робити достеменно те саме, що роблю я, зрозуміли? Ама кивнула та знов обмацала нагрудну кишеню, щоб упевнитися, що ліки на місці. Віл зробив маленьке віконце над самою землею, зазирнув туди та швидко збільшив його, щоб наступної миті рачки пролізти крізь нього. Ама зробила те саме — на те, щоб проникнути до печери, їм знадобилося менш ніж десять секунд. Вони припали до підлоги печери за великим каменем, Балтамос у вигляді птаха сидів поруч із ними. Їхні очі поступово пристосовувалися до різкого переходу від блиску місячного сяйва до напівтемряви печери. Всередині було набагато темніше, а ззовні долітали різноманітні звуки — головним чином шелестіння вітру в деревах, але було чути і якесь ревіння. Це був двигун цепеліна, і ревів він уже десь неподалік. Стиснувши ніж у правій руці, Віл підвівся й озирнувся. Те саме зробила Ама, а її деймон-сова почав оглядати печеру круглими блідими очима. Проте в дальньому кінці печери Ліри не було — помилки бути не могло. Віл виглянув із-за каменя та ретельно оглянув те місце, де спали пані Кольтер та її мавпа. І тут його серце тьохнуло: бік у бік із пані Кольтер лежала занурена у глибокий сон Ліра. У темряві їхні обриси зливалися, тож не дивно, що Віл не помітив дівчинку. Хлопець торкнувся руки Ами та показав на Ліру пальцем. — Маємо діяти дуже обережно, — прошепотів він. Зовні щось відбувалося. Ревіння цепелінів стало набагато гучнішим, ніж свистіння вітру в деревах, окрім того, повсюди рухалися якісь вогні, простромлюючи згори крону дерев. Що швидше вони витягнуть Ліру, то краще, тобто слід було робити все просто зараз, до того, як пані Кольтер прокинеться. Підбігти, прорізати вікно, витягти Ліру в безпечне місце та швидко закрити прохід. Віл пошепки переказав усе це Амі, й та кивнула. Але за мить до того, як Віл кинувся вперед, пані Кольтер прокинулася. Вона заворушилася та щось сказала, і золотава мавпа відразу скочила на лапи. Віл побачив її силует на тлі виходу з печери — мавпа припала до землі та почала прислуховуватися до того, що відбувалося зовні. За мить пані Кольтер сіла та прикрила очі від світла, що проникало в печеру. Віл міцно стиснув лівою рукою зап’ястя Ами. Тут пані Кольтер підвелася. Вона не переодягалася на ніч, і в її рухах не було жодного сліду сонливості — можливо навіть,весь цей час вона не спала. Жінка та золотава мавпа стояли біля входу в печеру, спостерігаючи та прислухаючись: зовні туди-сюди по верхівках дерев бігали промені світла від прожекторів цепелінів, а потужні мотори ревіли. Потім залунали голоси: якісь чоловіки почали викрикувати команди та попередження. Вибору не було — доводилося діяти швидко, дуже швидко. Тримаючи Аму за руку, Віл пригнувся та щодуху кинувся вперед, не відриваючи очей від землі перед собою. За мить він уже був біля сплячої Ліри та Пантелеймона, що клубком звернувся поруч із її шиєю. Хлопець підвів ніж та поринув у пошуки невидимого отвору в повітрі. За декілька секунд уже мав з’явитися прохід, крізь який можна буде перетягнути Ліру до безпечного світу… Але тут він підвів очі. На нього мовчки дивилася пані Кольтер. Заграва з неба, віддзеркалившись від вогких стін печери, освітила її обличчя, і на якусь мить Вілу здалося, що це обличчя належить не пані Кольтер, а його матері, і мати дорікає йому. Його серце наповнилося скорботою, і тієї миті, коли він повів ніж униз, його розум залишив кінчик леза. Наслідки виявилися жахливими: ніж вирвався з його руки, хруснув, і на землю посипалися його уламки. Він зламався! Тепер вони не зможуть прорізати прохід до іншого, безпечного світу. Віл наказав Амі: — Розбуди її. Зараз же! Він підвівся, приготувавшись битися. Спочатку треба було задушити мавпу. Хлопець напружився, готовий відреагувати на її стрибок, і відчув, що його рука й досі стискує рукоятку ножа, — принаймні, можна буде вдарити ним ворога. Але ні золотава мавпа, ні пані Кольтер так і не кинулися на нього. Жінка лише трохи повернулася, і Віл побачив, що в руці вона затиснула пістолет. Світло прожекторів також упало на те місце, де сиділа навпочіпки Ама, і всі в печері побачили, що робить дівчинка: вона сипала порошок на Лірину верхню губу, мов пензликом, користуючись при цьому пухнастим хвостом свого деймона і пропихаючи порошок до ніздрів сплячої. Віл почув, що зовні щось змінилося: до ревіння двигунів цепелінів приєднався інший звук. Він видався хлопцеві дуже знайомим, це було ніби повернення до його рідного світу — саме так стрекотіли вертольоти. Їх було багато, і по деревах, що росли біля печери, затанцювало ще декілька плям від прожекторів. Тепер майданчик перед порогом печери був освітлений, наче вдень. Почувши новий звук, пані Кольтер на мить обернулася, але відразу знову повернулася обличчям до хлопця — так швидко, що він не встиг стрибнути вперед і вихопити в неї пістолет. Деймон-мавпа сердито дивився на Віла немиготливими очима, все його тіло було напружене перед стрибком. Тим часом Ліра ворушилася та щось бурмотіла. Віл нахилився та потис її руку, а деймон Ами підштовхнув Пантелеймона, підвів його важку голову та щось зашепотів йому. Зовні пролунав крик, і з неба упав чоловік, щоб із нудотним тріском ударитися об землю лише за п’ять кроків від входу в печеру. Пані Кольтер не відсахнулася, а лише холодно на нього подивилася та знову повернулася обличчям до Віла. За мить згори долетів сухий тріск пострілу гвинтівки, а ще за секунду почалася шалена стрілянина, а небо спалахнуло вибухами, язиками полум’я і вогнем, що вилітав із дул. Ліра наче спливала на поверхню свідомості — вона зітхала, хапала ротом повітря, підводилася, щоб за мить знов упасти. Пантелеймон позіхав, потягувався, скалився наіншого деймона, завалювався на бік — схоже, його м’язи ще не вповні слухалися його. Щодо Віла, він ретельно оглядав підлогу печери в пошуках шматків зламаного ножа. Часу на те, щоб дивуватися, як це могло статися та чи можна його відновити, не було — він хоронитель ножа, а тому мусить зібрати всі його частинки. Знаходячи черговий шматок, він надзвичайно обережно брав його та опускав у піхви. Побачити уламки леза було неважко — метал виблискував у світлі, що проникало в печеру. Усього їх виявилося сім, і найменшим був кінчик вістря. Завершивши цю справу, хлопець підійшов до виходу та спробував зрозуміти, що відбувається зовні. Десь над деревами зависли цепеліни, і з них по канатах спускалися на землю солдати, але їм заважав сильний вітер — пілотам було важко утримати цепеліни на одному місці. Тим часом над скелею з’явилися перші гіроптери. Єдиний майданчик, де вони могли приземлитися, був надто вузьким навіть для двох крилатих машин, тож їм доводилося по черзі сідати, чекати, доки африканські солдати не зістрибнуть на землю й не кинуться до підніжжя скелі, та злітати. Саме в одного з цих солдатів випадково поцілив той постріл із цепеліна. На цю мить обидві сторони вже висадили на землю частину своїх сил. Декого вбили ще в повітрі, дехто, поранений, лежав на скелі чи серед дерев, але жоден із загонів ще не досяг печери, і влада в ній і досі належала пані Кольтер. Перекрикуючи шум, Віл спитав: — Що ви збираєтесь робити? — Взяти вас у заручники. — Заручники? А хіба вони звернуть на це хоч якусь увагу? Вони все одно бажають убити нас усіх. — Одна зі сторін дійсно цього хоче, — відповіла пані Кольтер, — але що потрібно другій, нам невідомо. Залишається сподіватися, що африканці переможуть. Її голос був щасливим, і в заграві бою Віл побачив, що її обличчя світиться радістю, життям та енергією. — Ви зламали ніж, — промовив він. — Ні, я цього не робила. Він потрібен був мені непошкодженим, я сподівалася, що він допоможе нам утекти звідси. Це ти його зламав. Пролунав різкий голос Ліри: — Віле? Де ти? — Ліро! — вигукнув хлопець й опустився на коліна поруч із нею. Ама допомогла дівчинці сісти. — Що відбувається? — спитала Ліра. — Де ми? О Віле, я бачила такий сон… — Ми в печері. Не роби різких рухів, інакше в тебе запаморочиться голова. Спробуй прийти до тями та зібратися із силами. Ти багато днів проспала. Очі дівчинки й досі були тьмяними, і вона весь час солодко позіхала, але щосили намагалася прокинутися. Віл спробував допомогти їй у цьому, закинувши її руку собі на плече та взявши на себе більшу частину ваги її тіла. Ама лише боязко спостерігала за тим, як прокидається загадкова дівчинка. Віл вдихнув запах сонного тіла Ліри, ійого охопила радість — Ліра знову була поруч, і вона була справжньою! Вони присіли на камінь. Ліра взяла Віла за руку та протерла очі. — Що відбувається, Віле? — прошепотіла вона. — Це Ама, вона принесла якийсь порошок, що розбудив тебе, — дуже тихо промовив хлопець, і Ліра повернулася до дівчинки та на знак подяки поклала їй руку на плече. — Я дістався сюди так швидко, як тільки міг, — повів далі Віл, — але слідом за мною прибули якісь солдати. Я не знаю, хто вони такі. Ми повинні якомога швидше вибратися звідси. Тим часом шум і сум’яття в лісі перед печерою досягли свого апогею. Один із гіроптерів, що саме висів у метрі над скелею та висаджував солдатів, прийняв на себе кулеметну чергу з цепеліна та спалахнув. Увесь екіпаж загинув, але найгіршим було те, що тепер інші гіроптери вже не могли висаджувати людей. За цей час пілот іншого цепеліна відшукав десь нижче печери відкритий майданчик, і лучники, що висадилися з нього, наразі бігли вгору схилом, щоб приєднатися до тих, що вже вели бій біля печери. Пані Кольтер зі свого місця біля входу в печеру стежила за перебігом подій, і тепер, побачивши лучників, вона підвела свій пістолет, ретельно прицілилася та натиснула на курок. Віл побачив, як із дула вилетіло полум’я, але через стрілянину та вибухи, що долітали з лісу, навіть не почув звуку пострілу. «Якщо вона зробить це ще раз, — подумав він, — я стрибну та зіб’ю її з ніг». Він повернувся, щоб пошепки сказати це Балтамосу, але ангела поруч не було. Хлопець озирнувся, і його серце сумно стиснулося: Балтамос, знову набувши форми ангела, ховався за каменем у дальньому кінці печери, він тремтів і щось бурмотів. — Балтамосе! — розлючено вигукнув Віл. — Іди сюди, ти забув, що люди не здатні зашкодити тобі? Ти маєш допомогти нам! Ти можеш битися й добре це знаєш — ти ж не боягуз! Ти потрібен нам… Але не встиг ангел відповісти, як сталося щось іще. Пані Кольтер зойкнула та взялася рукою за щиколотку, й одночасно золотава мавпа схопила щось у повітрі, рикнувши при цьому від задоволення. З її долоні пролунав голос — жіночий, але, як здалося Вілу, якийсь неприродний: — Тіалісе! Тіалісе! Хлопець із подивом побачив крихітну жінку — її зріст приблизно дорівнював довжині Ліриної долоні. Мавпа все тягла її за руку, і вона дедалі голосніше кричала від болю. Ама знала, що лиховісне створіння не зупиниться, поки не відірве жінці кінцівку, але Віл, котрий побачив, що з руки пані Кольтер випав пістолет, стрибнув уперед. Йому вдалося підхопити зброю, однак тут пані Кольтер застигла на місці, і хлопець зрозумів, що став свідком незвичайної, можна сказати, безвихідної ситуації. Золотава мавпа й пані Кольтер наче скам’яніли, обличчя жінки було спотворене виразом люті й болю, але вона не насмілювалася ворухнутися, бо на її плечі, притиснувшидо її шиї гостру шпору та вп’явшись руками в її волосся, стояв маленький чоловік. Попри все своє здивування, Віл відразу збагнув, що саме шпора стала причиною того крику болю, що його видала пані Кольтер декілька секунд тому>мабуть, ліліпут уколов її в щиколотку. Але він уже не міг завдати пані Кольтер шкоди: його товаришка перебувала в руках мавпи, і їй загрожувала велика небезпека. Так само мавпа не могла зашкодити маленькій жінці — в такому разі чоловік увігнав би отруєну шпору в вену пані Кольтер. Усім їм залишалося тільки стояти нерухомо. Глибоко дихаючи та судорожно ковтаючи повітря, щоб упоратися з болем, пані Кольтер перевела повні сліз очі на Віла та промовила: — Тож, хазяїне Віл, що ми робитимемо далі? 13 Тіаліс і Салмакія Тримаючи важкий пістолет, Віл смикнув рукою вбік і збив золотаву мавпу з її сідала, оглушивши її. Пані Кольтер голосно застогнала, а лапа мавпи розслабилася достатньо, щоб крихітна жінка вирвалася з неї. За мить вона вже була біля стіни, і її супутник відскочив від пані Кольтер. Рухалися вони швидко, мов коники, але у трьох дітей не було часу дивуватися з цього. Чоловік виявив стурбованість: ніжно обмацав плече та руку своєї товаришки та швидко обняв її, після чого звернувся до Віла: — Гей! Хлопче! — його голос був ніби занадто тихим, але це був низький голос дорослого чоловіка. — Ніж у тебе? — Звичайно, в мене, — відповів Віл. Якщо вони не знають, що він зламався, сам він цього їм не скаже. — Ви з дівчинкою повинні піти за нами. Хто ця менша дівчинка? — Це Ама, вона з селища, — повідомив Віл. — Накажи їй повертатися додому. А тепер ходімо, інакше сюди прийдуть швейцарці. Віл не вагався ні секунди. Хай там якими є наміри цих двох, вони з Лірою все одно зможуть утекти крізь вікно, створене ним за кущем біля стежки. Тож він допоміг Лірі підвестися, і вони з подивом побачили, як маленькі люди сідають на… Проте що це? Птахи? Ні, бабки, але дуже великі, завдовжки з його передпліччя. Мабуть, вони чекали в темряві. Діти підскочили до виходу з печери, туди, де лежала пані Кольтер. Вона майже знепритомніла від болю та отрути, яку вколов їй шевальє, але коли вони проходили повз неї, вона підвелася та закричала: — Ліро! Ліро, дівчинко моя люба! Ліро, не йди! Не залишай мене! Дівчинку, здавалося, щось роздирало на частини, але вона переступила через тіло матері та вирвалася з її слабких рук, що охопили її ногу. Жінка вголос заридала, і Віл побачив, як її щоки заблищали від сліз. Припавши до землі біля виходу з печери, троє дітей дочекалися короткої перерви у стрілянині та слідом за бабками побігли стежкою вниз. Характер світла став дещо іншим: окрім холодних антаричних променів прожекторів, що ними освітлювали ліс цепеліни, по стовбурах дерев також ланцювали відблиски полум’я. Віл озирнувся через плече. У заграві бою обличчя пані Кольтер було схоже на трагічну театральну маску, її деймон жалісно припав до неї, а вона стояла на колінах і, простягаючи до дітей руки, кричала: — Ліро! Ліро, любове моя! Скарб мого серця, моя маленька дівчинко, моя єдина дитино! О Ліро, не йди, не залишай мене! Моя люба доню, ти розриваєш моє серце… Тіло Ліри затрясли несамовиті ридання — зрештою, пані Кольтер була її матір’ю, й іншої матері в неї не буде. Віл побачив, як по обличчю дівчинки потоком полилися сльози. Але доводилося бути безжальним. Біля голови хлопця з’явилася бабка — либонь, маленький чоловік спонукав їх бігти швидше. Віл схопив Ліру за руку та потягнув її за собою по стежці, подалі від печери. У його лівій руці був заляпаний кров’ю пістолет пані Кольтер — коли він ударив мавпу, його рани на руці знову відкрилися. — Прямуйте до вершини скелі, — сказав чоловік на бабці, — та здавайтеся африканцям. Вони ваша єдина надія. Пам’ятаючи про гострі шпори, Віл нічого не сказав, хоча й не мав щонайменшого наміру слухатися чоловіка. Він знав, куди йому слід бігти — до вікна за кущем. Тож він пригнув голову та щосили припустив стежкою, слідом за ними бігли Ліра та Ама. — Стій! На їхньому шляху стояли троє чоловіків у формі швейцарської гвардії — білі чоловіки з арбалетами та рикаючими деймонами-вовкодавами. — Йорику! — відразу заволав Віл. — Йорику Бернісон! Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху. Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел — це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з’явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного — не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид. Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок. Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце. Солдата кинуло назад, ніби його брикнув кінь. Одночасно маленькі шпигуни кинулися на двох інших, і не встиг Віл змигнути оком, як вони вже зістрибнули зі своїх бабок на швейцарців. Жінка поцілила в шию, а чоловік — у зап’ястя, і кожен із них миттєво вколов ворога шпорою. Солдати в муці почали хапати ротами повітря, але за секунду виття їхніх деймонів обірвалося — вони наче розчинилися в повітрі, а бездиханні тіла швейцарців упали на землю. Віл перестрибнув через них, озирнувся та побачив, що слідом щодуху мчать Ліра та Пантелеймон у вигляді лісового кота. «Де ж Ама?» — промайнуло в голові хлопця, але тут він почув збоку тріск кущів. Він смикнув пістолетом,однак, на щастя, встиг роздивитися, що це була маленька селянка. «Сподіваюся, з нею буде все гаразд», — подумав він, підбігаючи до сяючого блідим світлом вікна в тіні куща. Схопивши Ліру за руку, хлопець потягнув її до цього світла. Їхні обличчя були подряпані, одяг роздертий, а ноги — покриті синцями від каменів і коренів, але ж вікно було вже поруч. Нарешті вони вскочили в нього та опинилися в іншому світі, на білому кам’янистому ґрунті, залитому місячним сяйвом. Глибоку тишу тут порушувалолише нескінченне шарудіння комах. І перше, що зробив Віл, це схопився за живіт, і його знудило — так відреагував організм на смертельний жах, що охопив його. Тепер він убив уже двох людей — навіть якщо не згадувати юнака з Башти Ангелів. Він не хотів цього робити! Його тіло зробило те, що підказав йому інстинкт виживання, і тепер його вивертало. Від стояв на колінах і блював доти, доки його шлунок і серце не спорожніли. Притиснувши до грудей Пантелеймона та погладжуючи його, Ліра безпомічно спостерігала за тим, що відбувалося. Нарешті Віл трохи відійшов від шоку та озирнувся. Він побачив, що вони не самотні в цьому світі — маленькі шпигуни також перейшли сюди, а їхні мішки лежали на землі неподалік. Бабки кружляли над скелями, хапаючи мошок, а чоловік тим часом масирував жінці плече. При цьому обоє вони суворо дивилися на дітей. Їхні очі були такими яскравими, а риси обличчя — такими чіткими, що всі їхні почуття були як на долоні, і Віл зрозумів, що хай там ким вони є, вони складають дуже небезпечну пару. Він сказав Лірі: — Алетіометр у моєму рюкзаку, бери його. — О Віле, я й не сподівалася, що ти знайдеш його… Після всього того, що сталося… Ти відшукав батька? Я бачила такий сон, що мені навіть страшно думати про нього, але він, здається, був не зовсім сном, і нам доведеться зробити просто неймовірну річ… Ти врятував алетіометр, приніс його сюди! Слова злітали в неї з язика так швидко, що навіть вона сама не очікувала на відповіді. Вона почала вертіти алетіометр у руках, погладжуючи важке золото, гладкий кристал та так добре знайомі їй рифлені коліщата. «Він скаже нам, як полагодити ніж!» — промайнуло в голові Віла. Але спочатку він поцікавився: — Із тобою все гаразд? Ти хочеш їсти чи пити? — Не зна… Так, хочу, але не дуже. Хай там як… — Нам слід віддалитися від вікна, — промовив Віл, — адже вони можуть знайти його та пройти сюди. — Так, ти маєш рацію, — відповіла дівчинка, і вони вирушили вгору по схилу. Він ніс рюкзак, а Ліра з щасливим виглядом обіймала пакунок, у якому, як вона знала, лежить алетіометр. Пройшовши трохи, вони побачили виступ скелі, що створював непогане, зручне сховище, і зупинилися там, спочатку ретельно оглянувши це місце — чи немає там змій. Віл дістав із рюкзака фляжку та сушені фрукти, і вони повечеряли. Віл тихо сказав: — Ніж зламався. Навіть не знаю, як це сталося. Пані Кольтер зробила чи сказала щось, і я подумав про свою матір. Від цього ніж смикнувся у мене в руці та… Словом, трапилося щось незвичайне. Але поки ми його не полагодимо, ми не можемо нічого вдіяти. Я не хочу, щоб ті маленькі люди про це знали, адже поки вони гадають, що я можу користуватися ножем, я можу й командувати ними. Я подумав, що ти могла б спитати алетіометр, що нам робити з ножем… — Так, — перебила його Ліра. — Я зроблю це просто зараз. Вона швидко розпакувала золотий інструмент та пересіла так, щоб місячне світло падало прямо на циферблат. Заправивши волосся за вуха таким самим рухом, яким це робила на очах Віла її мати, вона почала крутити знайомі ручки, а Пантелеймон у вигляді миші сів їй на коліно. Але це виявилося не так легко, як вона гадала — може, місячне сяйво було оманливим. Дівчинка декілька разів моргнула, знову почала вдивлятися в символи та спробувала встановити стрілки ще раз. Цього разу все пішло як слід — тільки-но почавши, вона збуджено видихнула та сяючими очима подивилася на Віла. Стрілка продовжувала гойдатися, і дівчинка знову стала за нею спостерігати. Її брови насупилися. Коли стрілка зупинилася, Ліра відклала інструмент і промовила: — Йорик? Він десь поруч? Мені здалося, я чула, як ти його кликав, але потім я подумала, що лише видаю бажане за дійсне. Чи він насправді тут? — Так. Він міг би полагодити ніж? Це сказав алетіометр? — О Віле, він здатен робити з металу що завгодно! І не лише обладунки — він може створювати й витонченіші речі… Дівчинка розповіла Вілові про маленьку жерстяну коробочку, котру Йорик зробив для того, щоб утримувати в ній злого духа. — Але де Йорик? — Неподалік. Він прийшов би на мій заклик, але, мабуть, він тоді бився… А Балтамос, мабуть, тоді так налякався… — Хто? Віл стисло пояснив Лірі, хто це такий, відчувши, що його щоки почервоніли від сорому, котрий, мабуть, відчував ангел. — Я розповім про нього докладніше потім, — сказав він. — Усе це так дивно… Він багато чого повідомив мені, і я гадаю, що розумію його слова, але… Хлопець почухав потилицю та потер очі. — Ти повинен розповісти мені про все без винятку, — твердо промовила Ліра. — Про все, що ти робив після того, як вона схопила мене. О Віле, твоя рука й досі кровоточить? Бідолашний… — Та ні, мій батько вилікував її. Просто рана розкрилася, коли я вдарив мавпу. Батько дав мені мазь, котру він зробив із… — Ти відшукав батька?! — Так, це сталося на вершині гори, тієї ночі… Віл розповів про бійку з незнайомцем, одкровення, що зійшло на них обох за секунду до того, як стріла відьми влучила в серце його батька, зустріч із ангелами, свою подорож до печери та знайомство з Йориком. Тим часом Ліра промила рану, і Віл намазав її маззю з рогової коробочки. — Такі події, а я весь цей час спала! — зітхнула дівчинка. — Ти знаєш, мені здається, вона була доброю до мене —. Я впевнена, вона не хотіла завдати мені шкоди. Так, вона чинила всі ті жахливі речі, але… Ліра потерла очі. — Віле, поки я спала, я бачила сон, настільки дивний, що мені страшно навіть переказувати його тобі. Це було схоже на читання алетіометра — розуміння сягало так глибоко, що я навіть не бачила дна, але мені було все зрозуміло. Цей сон… Пам’ятаєш, я розповідала тобі про свого друга Роджера, про те, як його схопили гобліни, а я спробувала його врятувати, але все пішло хибно й лорд Ізраель убив його. Так от, я його бачила. У своєму сні я знову зустріла його, але він був мертвий чи дух, і він уповав на мене та закликав мене, але я його не могла почути. Він не хотів, щоб я стала мертвою, зовсім ні — він хотів поговорити зі мною. І… це ж я взяла його до Свольбарда, і там його було вбито, отже, я винна в його смерті. Я згадувала наші ігри в Коледжі Джордана, думала про те, як ми гралися на даху, на ринках, на річці, по всьому місту й навіть у Клейбедсі… Я, Роджер та всі інші… Я поїхала до Больвангара, щоб повернути його додому, але лише зробила ще гірше. І коли я не вибачуся перед ним, це буде дуже погано, і ми не зможемо зробити нічого корисного. Розумієш, Віле, я мушу це зробити. Я повинна спуститися в землю мертвих, відшукати його та… та вибачитись. Мені байдуже, що станеться після цього, скажімо, тоді ми можемо… можемо… Та це пусте. Віл спитав: — А цей світ мертвих, чи він являє собою місце, схоже на мій чи твій світ? Чи можу я за допомогою ножа зробити прохід до нього? Вражена цією думкою, Ліра мовчки подивилася на нього. Хлопець повів далі: — Ти могла б просто зараз спитати алетіометр. Спитай, де знаходиться цей світ і як до нього потрапити. Дівчинка схилилася над алетіометром, перед цим потерши очі та сконцентрувавшись на циферблаті. Її пальці швидко забігали, і за хвилину вона вже отримала відповідь. — Так, туди можна проникнути, — сказала вона, — але це дуже незвичайне місце. Настільки незвичайне, що… Віле, чи зможемо ми це зробити? Це ж світ мертвих! Яка частина нас піде туди? Коли ми вмираємо, наші деймони зникають — я сама це бачила, — а наші тіла залишаються у могилі та розкладаються, чи не так? — Тоді має існувати третя частина, зовсім інша. — Знаєш, — тремтячим голосом промовила Ліра, — я гадаю, що так воно і є! Адже я можу думати про своє тіло та про свого деймона, тож має існувати третя частина нас, та, якою ми думаємо! — Так. Мабуть, саме це називають духом. Лірині очі спалахнули. — А що як ми спроможемося витягнути звідти дух Роджера? — збуджено сказала вона. — Можливо, ми його врятуємо! — Можливо. Принаймні, ми спробуємо це зробити. — Так, спробуємо! — вигукнула Ліра. — Ми зробимо це разом! «Але для цього слід полагодити ніж, — подумав Віл, — інакше ми не зможемо зробити нічого». Коли в його голові прояснилося, а шлунок заспокоївся, він підвівся на лікті та покликав маленьких шпигунів. Вони щось робили із крихітним пристроєм. — Хто ви такі? — спитав хлопець. — І на чиєму ви боці? Чоловік закінчив те, що робив, і закрив дерев’яну кришку ящика, схожого на футляр для скрипки, але розміром із волоський горіх. Вілові відповіла жінка. — Ми галівесп’яни, — сказала вона. — Мене звати леді Салмакія, а мого супутника — шевальє Тіаліс. Ми розвідники і працюємо на лорда Ізраеля. Вона стояла на камені за три чи чотири кроки від того місця, де сиділи Віл і Ліра, і в місячному світлі її було чудово видно. Її голос був вельми чітким і низьким, але було чути, що говорить маленька істота. Трималася вона дуже впевнено. На ній була широка спідниця з якогось сріблястого матеріалу та зелена безрукавка, а її обладнані шпорами ступні були голими — так само, як ноги чоловіка. Його костюм був тих самих кольорів, проте він був одягнутий у сорочку з рукавами та широкі бриджі завдовжки до середини литки. Обоє галівесп’яни здавалися сильними, вмілими, безжальними та гордовитими. — Із якого світу ви прийшли? — поцікавилася Ліра. — Я ніколи не бачила таких людей, як ви. — Наш світ зіткнувся з тією самою проблемою, що й ваш, — сказав Тіаліс. — Ми вигнанці. Наш вождь лорд Роук почув про повстання лорда Ізраеля та запропонував йому нашу допомогу. — А чого ви хочете від мене? — Відвести тебе до твого батька, — відповіла леді Салмакія. — Щоб урятувати тебе та хлопця і привезти вас до фортеці, лорд Ізраель вислав загін під командуваннямцаря Огунве. Ми маємо допомагати солдатам. — Зрозуміло, але якщо я не хочу йти до батька? Якщо я йому не довіряю? — Мені шкода це чути, — промовила леді Салмакія, — але нам наказали доправити вас до фортеці. Ліра не втрималася та голосно засміялася: ці маленькі люди гадають, що вони здатні змусити її щось зробити? Але то була помилка. Жінка стрибнула, схопила Пантелеймона-мишу та, міцно стиснувши його, підвела до його лапи гостру шпору. Ліра судорожно зітхнула: це було схоже на той шок, котрий вона відчула, коли її деймона схопили ті люди з Больвангара. Ніхто не повинен торкатися її деймона — це було брутальним порушенням неписаних законів. Але потім вона побачила, що Віл правою рукою схопив шевальє, щільно охопивши його ноги, щоб він не зміг скористатися шпорами, та підняв його високо над головою. — Знову безвихідна ситуація, — спокійно промовила леді. — Постав шевальє на місце, хлопче. — Спершу відпусти Ліриного деймона, — відповів Віл. — Я не маю настрою сперечатися з вами. Ліра здригнулася, зрозумівши, що Віл щосекунди може розбити голову галівесп’янина об камінь. Маленькі люди також добре це бачили. Салмакія прибрала ногу від лапи Пантелеймона, і він, звільнившись із її обіймів, відразу перетворився на лісового кота та розлючено зашипів. Смух на ньому став дибки, а хвіст забив по повітрю, мов батіг. Його оголені ікла знаходилися лише за декілька дюймів від обличчя леді Салмакії, проте вона дивилася на нього надзвичайно спокійно. Постоявши так кілька секунд, Пантелеймон повернувся та, набувши вигляду горностая, втік до Ліри на руки, і Віл обережно поставив Тіаліса на камінь поруч із його товаришкою. — Тобі слід виявляти бодай трохи поваги, — сказав Лірі шевальє. — Ти лише пихате нерозважливе дівчисько, але щоб урятувати тебе від смерті, загинуло декілька хоробрих чоловіків. Поводься ввічливіше. — Вибачте мені, — покірливо відповіла дівчинка. — Я більше не буду, чесно. — Що ж до тебе… — повів далі Тіаліс, повертаючись до Віла. — Що ж до мене, — перервав його хлопець, — зі мною краще розмовляйте іншим тоном. Повага завжди має бути двосторонньою. Атепер слухайте мене уважно: головний тут я, а не ви. Якщо ви бажаєте залишитися з нами та допомогти, то робіть те, що ми скажемо, якщо ж ні, то краще відразу повертайтеся до лорда Ізраеля. Це навіть не обговорюється. Ліра бачила, що маленькі люди розлютилися, але Тіаліс дивився на руку Віла, котра лежала на піхвах біля його пояса. Дівчинка знала: шевальє гадає, цю поки ніж у Віла, хлопець сильніший за нього. «Отже, ні в якому разі не можна давати їм знати, що ніж зламано», — вирішила вона. — Дуже добре, — промовив шевальє. — Ми допоможемо вам, адже саме в цьому полягає завдання, що його нам дали. Проте ти повинен повідомляти нам, що збираєшся робити. — Згоден, так буде чесно, — відповів Віл. — Слухайте: відпочивши, ми повернемося до Ліриного світу та відшукаємо нашого друга ведмедя. Він десь неподалік. — Ведмідь в обладунках? Дуже добре, — сказала Салмакія. — Ми бачили, як він б’ється, і допоможемо вам відшукати його. Але потім ви повинні разом із нами вирушити долорда Ізраеля. — Гаразд, саме так ми й учинимо, — дуже переконливо збрехала Ліра. Пантелеймон трохи заспокоївся, крім того, його охопила цікавість, тож Ліра дозволила йому здертися їй на плече, і там він перетворився на бабку, схожу на тих, що літали в небі в них над головами, та приєднався до них у повітрі. — А ця отрута у ваших шпорах, — знову звернулася Ліра до галівесп’ян, — вона смертельна? Ви ж укололи мою матір, пані Кольтер, чи не так? Вона помре? — Я уколов її лише трохи, — відповів Тіаліс. — Повна доза дійсно вбила б її, однак від маленької подряпини вона лише протягом доби відчуватиме слабкість і сонливість. «А також біль, від якого можна збожеволіти», — додав він про себе. — Мені треба поговорити з Лірою наодинці, — заявив Віл. — Ми на хвилинку відійдемо. — Цим ножем, — казав шевальє, — ти можеш прорізати вікно з одного світу до іншого, чи не так? — Ви мені не довіряєте? — Ні. — Гаразд, я залишу ніж тут. Коли його не буде в мене, я не зможу ним скористатися, так? Віл відчепив піхви та поклав їх на камінь, і вони з Лірою відійшли та сіли так, щоб їм було видно галівесп’ян. Тіаліс уважно дивився на рукоятку ножа, але не торкався його. — Нам доведеться миритися з ними, — сказав Віл. — Щойно ніж буде полагоджено, ми втечемо. — Віле, вони рухаються так швидко! — зауважила дівчинка. — І вони геть безжальні, убити людину для них — раз плюнути. — Сподіваюся, що Йорик полагодить ніж. Я тільки зараз зрозумів, як він нам потрібен. — Він обов’язково це зробить, — упевнено промовила Ліра. Вона не відводила очей від Пантелеймона, котрий носився туди-сюди в повітрі, подібно до справжніх бабок, хапаючи мошок. Він не міг набагато віддалятися від Ліри, але рухався так само швидко, як бабки галівесп’ян, і був забарвлений навіть яскравіше від них. Ліра підвела руку, і деймон усівся на неї. Його довгі прозорі крила вібрували. — Як ти гадаєш, чи безпечно для нас буде спати в їх присутності? — Гадаю, безпечно. Вони безжальні, але це люди честі. Діти повернулися до каменя, і Віл сказав галівесп’янам: — Я збираюся поспати. Ми вирушимо вранці. Шевальє кивнув, і Віл відразу підігнув коліна й за мить заснув. Ліра сіла поруч із ним, взявши на коліна кота-Пантелеймона, і той відразу згорнувся у теплий клубок. Дівчинка подумала: «Як пощастило Вілові, що я не сплю та можу пильнувати!» Хлопець був дійсно безстрашним, і вона захоплювалася ним, але він зовсім не вмів брехати та шахраювати, а їй усе це давалося так само легко, як дихання. Коливона подумала про це, то відчула у грудях тепло та радість — вона робила все це для Віла, а не для себе. Дівчинка збиралася знову звернутися до алетіометра, однак, на її великий подив, вона відчувала таку слабкість, наче весь цей час не спала. Тож вона лягла на землю поруч із Вілом, заплющила очі, сказала собі, що від того, що вона трохи подрімає, нічого поганого не станеться, і швидко заснула. 14 Дивини техніки Віл із Лірою проспали всю ніч і прокинулися лише тоді, коли у віки їм ударили сонячні промені. Прокинулися вони майже одночасно та з однією думкою, але коли озирнулися, то побачили, що шевальє Тіаліс спокійно спостерігає за ними. — Сили Консисторського Суду відступили, — повідомив він. — Пані Кольтер опинилася в руках царя Огунве, і невдовзі вона буде у фортеці лорда Ізраеля. — Звідки ви це знаєте? — підводячись, поцікавився Віл. — Ви проходили крізь вікно? — Ні. Ми спілкуємося за допомогою магнітного резонатора. Я передав зміст нашої бесіди, — звернувся він до Ліри, — своєму начальнику лордові Роуку, і він погодився з тим, що ми із вами маємо відшукати ведмедя, аби після цього відразу піти до лорда Ізраеля. Отже, ми з вами союзники, і ми по змозі допомагатимемо вам. — Добре, — сказав Віл. — Тоді, може, поснідаємо разом? — Дякую за запрошення, — відповіла леді Салмакія. Віл дістав залишок своїх сушених персиків і черству скибу чорного хліба. Це було все, що в нього залишилося, але він поділив продукти на всіх — хоча галівесп’яни, звичайно, взяли небагато. — Щодо води, то, здається, у цьому світі її немає, принаймні поблизу, — сказав Віл. — Доведеться почекати з питвом, поки можна буде пройти крізь вікно. — Тоді зробімо це якомога швидше, — промовила Ліра. Утім спершу вона звернулася до алетіометра. На відміну від попередньої ночі, тепер вона бачила символи дуже чітко, але після сну її пальці були повільними й негнучкими. Вона спитала, чи залишилася у долині якась небезпека. Алетіометр повідомив, що всі солдати пішли геть, а селяни повернулися додому, тож вони приготувалися до переходу в долину. Прямо у сліпучому повітрі пустелі висіло вікно, крізь яке було видно затінений кущ, і це виглядало дуже незвичайно: наче малюнок рясного зеленого листя, що висить невідомо на чому. Галівесп’янам захотілося роздивитися вікно, особливо їх здивувало те, що ззаду його зовсім не видно було, і воно ніби починало існувати, лише коли глянути на нього спереду. — Щойно ми пройдемо, я змушений буду його зачинити, — сказав Віл. Ліра спробувала защипнути краї вікна, але її пальці не відчували їх. Не вдалося це й галівесп’янам, хоча, здавалося б, своїми тонкими пальцями вони мали зробити це досить легко. Тільки Віл точно відчував, де знаходяться крайки, і коли вони пройшли, він швидко та щільно зачинив прохід. — А до скількох світів ти можеш увійти за допомогою ножа? — поцікавився Тіаліс. — До всіх без винятку, — відповів Віл. — Але як полічити їх? Він закинув рюкзак на плечі та пішов лісовою стежкою. Бабки насолоджувалися свіжим вологим повітрям, мов голки, пурхаючи між променями сонячного світла. Вітер був набагато слабшим, ніж уночі, тож гілки ворушилися менше, довкола було спокійно. Тим більшим був шок дітей, коли вони помітили перекручений корпус гіроптера, що зависна дереві. Тіло пілота-африканця висіло на ременях безпеки, наполовину висунувшись із розбитої кабіни. Трохи далі вони побачили обгорілі уламки цепеліна — вугільно-чорні шматки/тканини, почорнілі розпірки та труби, бите скло, а також трупи: три згорілих до попелу скручених людських тіла. Ці солдати не знайшли спокою навіть у смерті: у них був такий вигляд, наче вони щомиті можуть підскочити та кинутися в бій. І якби вони були єдиними жертвами нічної сутички! На скелі та серед дерев, що росли біля печери, діти побачили ще декілька тіл й уламків. Пригнічені побаченим, вони мовчки йшли полем кривавого бою, шпигуни ж на своїх бабках спокійно облетіли місцевість — вочевидь, вони були звичнішими до крові, тож вони просто звертали увагу нате, як проходив бій і яка сторона зазнала більших утрат. Досягши вершини долини — того місця, де дерева рідішали й починалися райдужні водоспади, — подорожани зупинилися, щоб напитися крижаної води. — Сподіваюся, з Амою все гаразд, — промовив Віл. — Ми б ніколи не витягли тебе з печери, якби вона не розбудила тебе. Вона спеціально ходила до святого, щоб попросити в нього зілля. — З нею все гаразд, — відповіла Ліра. — Вчора я питала про неї в алетіометра. Щоправда, вона вважає, що ми дияволи, і боїться нас. Мабуть, вона шкодує, що взяла участь у всіх цих подіях, але з нею все гаразд. Вони наповнили Вілову фляжку водою та пішли через плато до хребта, до якого, як указав алетіометр, пішов Йорик. І почався тривалий, важкий перехід. Віл переніс цей день досить легко, проте для Ліри він став суцільною мукою — поки вона спала, її м’язи ослабли та розм’якли. Але вона вирішила, що краще дасть відірвати собі язика, ніж зізнається в тому, як погано почувається, тож вона трималася за Вілом, шкутильгаючи, закусивши губу та тремтячи, але не скаржачись. Лише коли вони сіли обідати, вона дозволила собі розплакатися, й то лише після того, як Віл кудись пішов. — Відпочинь, — сказала їй леді Салмакія. — У слабкості немає сорому. — Але я не хочу підводити Віла! Я не хочу, щоб він думав, що я слабка та затримую його. — Це буде останнє, що спаде йому на думку. — Звідки вам знати? — грубо відповіла Ліра. — Ви знаєте його анітрохи не краще, ніж мене. — Зате я вмію відрізняти ввічливість від нечемності, — незворушно промовила маленька жінка. — Роби, що я тобі кажу, ти маєш відпочити. Збережи свої сили для походу. Лірі хотілося заперечити, але на сонці блискучі шпори леді Салмакії було видно дуже добре, тож вона промовчала. Її товариш саме відчиняв футляр, у якому, як уже знала Ліра, він зберігав магнітний резонатор, і цікавість у неї переважила образу: вона стала спостерігати за діями шевальє. Прилад виглядав як короткий олівець із тьмяного сіро-чорного каменю, що знаходився на дерев’яній підставці, і Тіаліс почав водити по торцю циліндра маленьким смичком, схожим на той, котрим користуються скрипалі, при цьому він натискував пальцями на різноманітні ділянки поверхні циліндра. Ці ділянки ніяк не були позначені, тому здавалося, що він торкається їх хаотично, але з зосередженості його обличчя та швидкості й упевненості рухів дівчинка здогадалася, що цей процес був не менш складним, ніж читання алетіометра. За декілька хвилин шевальє відклав смичок, надів на голову навушники розміром із Лірин ніготь та щільно огорнув два кінці дроту довкола штепселів на торцях циліндра. Судячи з усього, рухаючи штепселі та змінюючи напругу на дроті, що поєднував їх, Тіаліс приймав відповідь на своє повідомлення. — Як ця штука працює? — спитала Ліра, коли шевальє закінчив. Тіаліс глянув на неї, ніби оцінюючи, чи справжнім є її інтерес, і, помовчавши, відповів: — Ваші науковці, ті, яких ви називаєте богословами-практиками, знають про таку річ, як квантове з’єднання. Воно означає, що дві частинки можуть існувати лише тоді, коли їхні властивості є спільними, тобто хай там що станеться з однією, те саме тієї ж миті відбувається і з другою — незалежно від того, яка відстань їх роз’єднує. Такот, у нашому світі вміють на квантовому рівні зв’язувати всі частинки брили магнітної руди, а потім розділяти її на дві частини так, щоб вони резонували одна з одною. Двійник цього резонатора знаходиться у лорда Роука, нашого начальника. Коли я граю на своїй смичком, друга точно відтворює звук, і саме в такий спосіб ми зв’язуємося з ним. Промовивши це, Тіаліс відклав усе своє обладнання, щось сказав леді Салмакії, і маленькі люди відійшли від Ліри та тихо заговорили між собою. Пантелеймон відразу став совою і повернув свої великі вуха в їхньому напрямку. За декілька хвилин повернувся Віл, і вони пішли далі, цього разу рухаючись повільніше. Коли день добігав кінця, дорога стала крутішою, і стало добре видно вічні сніги. На початку кам’янистої долинки подорожани зробили ще одну зупинку — навіть Вілові було зрозуміло, що Діра ось-ось упаде. Вона помітно шкутильгала, а її обличчя стало сірим. — Покажи мені свої ноги, — сказав дівчинці Віл. — Якщо на них з’явилися пухирі, треба обробити їх маззю. Ступні дійсно були покриті величезними пухирями, і поки Віл втирав у шкіру мазь із моху-кров’янки, Ліра сиділа, заплющивши очі та стиснувши зуби. Тим часом шевальє знову налаштував свій передавач. Завершивши сеанс зв’язку, він проголосив: — Я повідомив лордові Роуку наші координати, і він вислав гіроптер, котрий забере нас відразу після того, як ви поговорите зі своїм другом. Віл кивнув, Ліра ж не відреагувала ніяк. Полежавши ще деякий час, вона натягла шкарпетки та черевики, і вони знову вирушили в дорогу. Минула ще одна година, і долина майже вся покрилася тінню. Віл уже почав обмірковувати, де вони зупиняться на ніч, коли Ліра радісно вигукнула: — Йорику! Йорику! Вона побачила його раніше від Віла. Король ведмедів усе ще був на значній відстані від них, а його біла шуба була малопомітною на снігу, проте коли голос дівчинки луною відбився від скель, він підвів голову, понюхав повітря та відразу кинувся вниз по схилу назустріч дітям. Наче не побачивши Віла, він дозволив Лірі охопити його шию та заритися обличчям у густий смух. При тому Йорик ричав так низько, що його голос вібрацією віддавався у Вілових кістках. Але Лірі це явно подобалося — вона миттю забула про свої пухирі та втому. — О Йорику любий, яка я рада знову побачити тебе! Я й гадки не мала, що знову тебе зустріну після Свольбарда та всього того, що зі мною сталося… Чи все гаразд у пана Скоресбі? Що там твоє королівство? Ти тут один? Маленькі шпигуни кудись зникли — здавалося, що серед скель і снігу немає нікого, крім двох дітей і велетенського ведмедя. Ліра піднялася на спину свого друга з таким виглядом, ніби їй хотілося цього найбільше на світі, і Йорик урочисто повіз її до печери, котру він уподобав. Віл занурився у свої думки і не слухав розмови дівчинки з ведмедем, але потім його привернув болісний крик дівчинки, і він почув, як вона розгублено забурмотіла: — Пан Скоресбі? Я не вірю! Бідолаха… Ти впевнений у цьому, Йорику? — Відьма сказала мені, що він розшукував чоловіка на ім’я Груман, — повідомив ведмідь. Віл почав слухати уважніше, адже Баруг і Балтамос щось розповідали йому про це. — Та що трапилося? Хто його вбив? — тремтячим голосом спитала Ліра. — Він загинув у бою. Він стримував цілий загін московитів, аби дати Груману можливість відірватися від них. Я відшукав його тіло — це була героїчна смерть. Я обов’язково помщуся за нього. Ліра гірко заплакала, а Віл навіть не знав, що сказати, адже цей не відомий йому чоловік загинув, щоб урятувати від солдат його батька. Однак і Ліра, й ведмідь знали йлюбили цього Лі Скоресбі, а він — ні. За декілька хвилин Йорик повернув ліворуч і пішов до входу в печеру, котрий темною плямою виділявся на тлі снігу. Віл не знав, де наразі маленькі шпигуни, але розумів, що вони десь поблизу. Йому хотілося переговорити з Лірою, проте поки він не бачив галівесп’ян, це було б небезпечно, адже їхню розмову могли підслухати. Хлопець поклав рюкзак біля входу та втомлено сів на землю. За його спиною ведмідь розпалював багаття, а Ліра, попри весь свій сум, зацікавлено за ним спостерігала. Йорик стиснув у лівій лапі якийсь камінь, судячи з усього, кремінь, і почав бити ним по такому самому каменю, що лежав на підлозі. Щоразу з-під його лапи вилітав рій іскор і прямував саме туди, куди спрямовував його ведмідь: на купу гілочок та сухої трави. Незабаром трава запалала, і Йорик почав класти на вогонь більші дровини. Печера освітилася. Діти пересунулися ближче до багаття, адже повітря було дуже холодним. На них чекала ще одна радість: нога якоїсь тварини, мабуть, гірської кози. Звичайно, Йорик їв м’ясо сирим, але ногу він простромив гострою гілкою та поклав смажитися на вогонь перед дітьми. — Чи легко полювати в цих горах, Йорику? — поцікавилася Ліра. — Ні. Мій народ не зможе тут жити. Я помилився, проте інакше я не побачив би тебе. Які ваші плани? Віл оглянув печеру. Вони сиділи біля самого багаття, і полум’я забарвлювало смух короля ведмедів у жовте й оранжеве. За весь цей час Віл так і не помітив галівесп’ян,однак нічого не вдієш: доводилося говорити про ніж. — Королю Йорику, — розпочав він, — мій ніж зламався… Але тут він подивився на стіну за спиною ведмедя і замовк. — Якщо ви слухаєте мене, — голосніше сказав він, — то виходьте й робіть це чесно. Не треба підслуховувати нашу розмову. Ліра та Йорик Бернісон повернулися, щоб подивитися, до кого він звернувся. Із затінку на світло вийшла маленька людина — звичайно, це був шевальє Тіаліс. Йорик заричав. — Ви не спитали у Йорика Бернісона дозволу увійти до його печери, — промовив Віл. — А він король! Де ж ваша повага? Ви лише звичайнісінькі шпигуни! Ліра посміхнулася та схвально глянула на хлопця. На обличчі Віла застиг суворий, презирливий вираз. Шевальє насупився та гнівно глянув на них. — Ми поводилися з вами щиро, — промовив він, — а ви були нечесними, брехали нам! Віл підвівся. Лірі спало на думку, що його деймон мав би бути тигром, і від тієї люті, яку випромінювала удавана тварина, їй захотілося стати маленькою та забитися кудись. — Якщо ми й обдурювали вас, це було необхідно, — сказав хлопець. — Чи погодилися б ви прийти сюди, якби знали, що ніж зламаний? Звичайно, ні. Ви б застосували свою отруту, щоб приспати нас, і тоді викликали б допомогу та відвезли нас до лорда Ізраеля. Тож, Тіалісе, ми змушені були обманути вас, і вам доведеться примиритися з цим. — Хто це такий? — спитав Йорик Бернісон. — Він таємний агент лорда Ізраеля, — відповів Віл. — Вчора вони з товаришкою допомогли нам утекти, але якщо вони на нашому боці, їм не слід ховатися та підслуховувати нас. А коли вони це роблять, як вони тоді можуть дорікати за нечесність? Погляд галівесп’янина палав такою люттю, що, здавалося, він ось-ось кинеться навіть на Йорика, не кажучи вже про неозброєного Віла. Але Тіаліс не мав рації і добре церозумів, тож він лише вклонився та вибачився. — Моя пошана, ваша величносте, — звернувся він до Йорика, котрий у відповідь видав ричання. Ліра звернула увагу на те, що коли шевальє дивився на Віла, його очі випромінювали ненависть, на неї саму він дивився зневажливо, а на Йорика — з холодною, настороженою повагою. Усі емоції відбивалися на його обличчі дуже чітко, наче він не приховував їх, а навпаки, виставляв напоказ. Поруч із ним із затінку з’явилася леді Салмакія та, цілковито ігноруючи дітей, зробила реверанс ведмедеві. — Пробачте нам, — звернулася вона до Йорика. — Звички ховатися дуже важко позбутися, а мій супутник шевальє Тіаліс і я, леді Салмакія, так довго перебували серед ворогів, що не виявили до вас належної ввічливості лише через цю звичку. Ми супроводжуємо хлопця й дівчинку, бо маємо завдання доставити їх у фортецю лорда Ізраеля. Іншої мети в нас немає, і ми, певна річ, не маємо жодних намірів завдати вам шкоди, королю Йорику Бернісон. Навіть якщо Йорик і здивувався, як такі маленькі істоти можуть завдати йому шкоди, він того не виказав — і не лише через те, що його емоції взагалі було важко прочитати, а й тому, що він також дотримувався певного етикету, а леді Салмакія розмовляла з ним досить шанобливо. — Будь ласка, сідайте біля багаття, — запропонував він. — Якщо ви зголодніли, їжі тут вистачить на всіх. Віле, ти почав щось говорити про ніж. — Я гадав, що цього не може статися, проте він зламався, — промовив хлопець. — Але алетіометр повідомив Лірі, що ти можеш полагодити його. Я збирався спитати це ввічливіше, але від цього нічого не зміниться: чи можеш ти його полагодити, Йорику? — Покажи мені його. Віл витрусив із піхов усі уламки та акуратно поклав на кам’яну підлогу печери, розташувавши їх саме так, як вони розміщалися, коли були частинами цілого ножа. Ліра взяла з багаття палаючу гілку та підняла її над головою, а Йорик нахилився над уламками й почав один за одним оглядати їх, обережно беручи довжелезними пазурами та вертячи перед очима. Віла надзвичайно вразило те, як майстерно ведмідь орудував цими величезними чорними гаками. Йорик випростувався. — Так, — лаконічно відповів він на запитання хлопця. Знаючи ведмедя, Ліра втрутилася в розмову: — А чи візьмешся ти за цю справу, Йорику? Ти не повіриш, наскільки це важливо — якщо його не полагодити, ми пропали, і не лише ми… — Мені не подобається цей ніж, — сказав Йорик. — Мене лякають його можливості: я ніколи не бачив такої небезпечної речі. Найдосконаліші бойові машини є дитячими іграшками у порівнянні з цим ножем. Якби його не існувало, весь світ багато виграв би. — Але з його допомогою… — почав Віл. Йорик перервав його: — Із його допомогою ти можеш зробити незвичайні речі, але ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри. — Як це? — запитав Віл. — Наміри інструмента — це те, що він робить. Молот наміряється бити, лещата — міцно тримати, важіль — піднімати. Саме для цього їх створюють. Але іноді інструмент може мати інші застосування, про які ти не знаєш. Іноді, роблячи те, що наміряєшся робити сам, ти, навіть не знаючи про це, чиниш те, що має намір учинити ніж. Ти бачиш найгостріший край цього ножа? — Ні, — відповів Віл: лезо було таким гострим і тонким, що око навіть не бачило, де воно закінчується. — То як ти можеш знати, що достеменно він робить? — Я цього не знаю. Але я все одно мушу користуватися ним, адже з його допомогою я роблю добрі речі. Якби я нічого ним не робив, то це було б рівнозначно великому злу. Ліра уважно слухала розмову і, побачивши, що Йорик усе одно не квапиться лагодити ножа, втрутилася: — Йорику, ти добре знаєш, наскільки поганими були ті люди з Больвангара. Якщо ми не переможемо, вони чинитимуть те, що робили, довічно. Крім того, якщо ми не користуватимемося ножем, вони самі можуть заволодіти ним. Коли я познайомилася з тобою, ми про нього не знали, та й узагалі ніхто не знав, але тепер ми просто зобов’язані користуватися ним — не робити цього було б фатальною для всіх нас помилкою. Це все одно, що віддати ніж ворогам та сказати: «Робіть, що робили! Ми вам аж ніяк не заважаємо». Гаразд, ми не знаємо, що саме робить цей ніж, однак я можу спитати алетіометр, чи не так? І тоді ми про все дізнаємося. Замість того, щоб боятися та вишукувати здогадки, ми могли б просто підійти до питання виважено. Вілу не хотілося наводити причину, дуже важливу для нього особисто: якщо ніж не буде полагоджено, він не зможе повернутися додому та побачити матір, а вона не знатиме, що сталося з її сином, і вважатиме, що він кинув її так само, як і чоловік. Відповідальність за зникнення їх обох лежала саме на ножі, і Віл знав, що мусить скористатися ним, аби повернутися, бо інакше він ніколи собі не пробачить. Йорик Бернісон довго мовчав, вдивляючись у темряву за порогом печери. Потім повільно підвівся на задні лапи, підійшов до виходу, зупинився та подивився на зірки. Деякі з них світили й над його рідною північчю, але деякі були йому незнайомі. За його спиною Ліра перевернула м’ясо, що смажилося на вогні, а Віл оглядав свої рани. Тіаліс і Салмакія мовчки сиділи на своєму місці біля багаття. Нарешті Йорик повернувся до них. — Гаразд, я полагоджу ніж, але за однієї умови, — промовив він. — Хоча, можливо, я припускаюся помилки. Мій народ не має ні богів, ні духів чи деймонів. Ми живемо та вмираємо, це й усе. Людські справи не дають нам нічого, крім суму та неприємностей, але ми маємо мову, беремо участь у війнах і використовуємо інструменти, тож, мабуть, ми маємо обрати, на якому боці битимемося. Проте знати все — це краще, ніж знати половину. Ліро, звернись до свого приладу. Дізнайся, до чого може призвести твоє прохання. Якщо після цього ти все одно бажатимеш, аби я відновив ніж, я зроблю це. Ліра відразу взяла алетіометр і притиснулася ближче до вогню, щоб краще бачити циферблат. Майоріння язиків полум’я та дим, що час від часу потрапляв їй в очі, ускладнювали їй завдання, тож аби дістати відповідь на своє запитання, їй знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Коли вона заблимала очима та зітхнула, виходячи зі свого трансу, її обличчя було стурбованим. — Я й не знала, що все це так заплутано, — сказала вона. — Алетіометр повідомив мені багато нового, і, гадаю, я все зрозуміла як слід, але не впевнена в цьому на всі сто. Він сказав, що ніж може і завдати шкоди, і зробити добро, але рівновага є такою тонкою та нестійкою, що найменша річ чи думка може все змінити… Віле, він мав на увазі тебе, твої бажання та думки, проте не казав, гарно це чи погано. Потім він… — дівчинка кинула швидкий погляд на галівесп’ян і перевела його на ведмедя. — Він сказав, що тобі слід полагодити ніж. Йорик уважно на неї подивився та кивнув. Тіаліс і Салмакія наблизилися до приладу та почали розглядати його, а Ліра промовила: — Тобі потрібні дрова, Йорику? Ми з Вілом можемо піти пошукати їх. Віл зрозумів, що вона мала на увазі: слід було поговорити подалі від небажаних вух. Йорик підказав їм: — У тому напрямку, звідки ви прийшли, за виступом скелі, росте кущ зі смолистою деревиною. Принесіть, — скільки зможете. Ліра скочила на ноги, слідом підвівся й Віл. Місяць заливав снігове покривало яскравим світлом і сліди на снігу було чудово видно. Повітря було холодним і колючим, і діти відчули, як кров починає бадьоріше циркулювати по їхніх жилах, а сили швидко відновлюються. Поки вони не віддалилися від печери на достатню відстань, вони мовчали. — Що ще повідомив тобі алетіометр? — нарешті спитав Віл. — Він сказав деякі речі, що їх я не збагнула відразу й не розумію досі. Він сказав, що ніж буде смертю Пилу, але потім додав, що це єдиний спосіб зберегти Пилу життя. Я не розумію, що це означає, Віле. Але прилад весь час стверджував, що ніж дуже небезпечний. Він сказав, що коли ми… ну, ти знаєш, коли ми зробимо те, що збиралися… — Тобто коли ми підемо до світу мертвих? — Так. Якщо ми це зробимо, то можемо не повернутися. Віле, ми можемо залишитися серед мертвих! Віл нічого не сказав, і деякий час вони мовчки йшли по своїх слідах, шукаючи очима кущ, про який казав Йорик, та обмірковуючи слова Ліри. — Але ми мусимо це зробити, чи не так? — нарешті промовив Віл. — Не знаю. — А я вважаю, що мусимо. Ти маєш поговорити з Роджером, а я — зі своїм батьком. — Я боюся, — вимовила Ліра. Віл знав, що нікому іншому вона в цьому не зізналася б. — А чи питала ти, що станеться, коли ми цього не зробимо? — поцікавився він. — Алетіометр лише вказав на якусь порожнечу. Насправді я не зрозуміла, що це означає, але гадаю, що навіть коли це означало, що весь цей намір надзвичайно небезпечний, ми все одно повинні спробувати врятувати Роджера. Проте це буде зовсім інша річ, ніж мої пригоди в Больвангарі. Там я по-справжньому не знала, що роблю, я лише почала діяти, і мені поталанило. Я хочу сказати, там мені допомагало багато людей — цигани, відьми… Однак там, куди ми повинні піти, ніякої допомоги не буде. І я знаю… Увісні я бачила це місце, й воно було набагато гіршим від Больвангара. Ось чому я боюся. Запанувала тиша. — А я боюся, — дивлячись кудись убік, нарешті відповів Віл, — що ми десь застрягнемо, і я ніколи не побачу матері. Невідомо звідки перед його очима постав спогад із раннього дитинства, із часів, коли негаразди з його матір’ю ще не почалися. Він тоді тяжко захворів. Його мати всю ніч просиділа в темряві на краєчку його ліжка, співаючи колискові та розповідаючи казки, і поки хлопець чув її любий голос, він знав, що йому нічого не загрожує. Як жевін може кинути її? Якщо їй це буде потрібно, він доглядатиме її все своє життя! Ніби здогадавшись, про що він думає, Ліра м’яко сказала: — Так, дійсно, це було б жахливо… Ти знаєш, я ніколи не розуміла, що моя мати… Насправді я росла сама по собі — я не пам’ятаю, щоб хто-небудь тримав мене в обіймах та співав мені колискові, у моєму світі, здається, завжди були лише я сама та Пантелеймон. Я не пам’ятаю, щоб пані Лонсдейл виявляла справжню приязнь до мене: вона була економкою в Коледжі Джордана і дбала лише про те, щоб я була одягнена в усе чисте та гарно поводилася. Проте тоді, в печері… Віле, я знаю, це здається тобі дивним, бо моя мати чинила жахливі речі, але я дійсно відчувала, що вона любить мене та піклується про мене… Мабуть, вона гадала, що я умру прямо у сні, що я підхопила якусь хворобу, однак все одно не припиняла піклуватися про мене. Ще я пам’ятаю, як раз чи двічі прокидалася і в її обіймах… Я впевнена, що це мені не наснилося… Якби в мене була дитина, я б робила на її місці те саме. Отже, Ліра не знала, чому вона спала весь цей час. Чи слід сказати їй та цим розбити всі її спогади — навіть якщо вони були несправжніми? Ні, звісна річ, робити цього не слід. — Здається, он той кущ? — промовила Ліра. Місяць сяяв так яскраво, що було видно кожну голку. Віл відламав гілочку, і його пальці покрилися пахучою клейкою-смолою. — Маленьким шпигунам ми нічого про це не скажемо, — нагадала дівчинка. Вони набрали повні оберемки гілок та понесли їх до печери. 15 Кузня Галівесп’яни розмовляли про ніж. Домовившись із Йориком Бернісоном про збройний нейтралітет, вони усілися на кам’яному пагорку подалі від багаття. Іскри злітали до самої стелі, а вогонь ревів і тріщав, тож маленьким людям можна було не боятися, що їх почують. Тіаліс промовив: — Ми ні на мить не повинні спускати з нього очей. Щойно ніж буде полагоджено, ми ходитимемо за ним, як тіні. — Він надто пильний. Він повсюди шукає нас, — відповіла Салмакія. — Дівчинка набагато довірливіша. Думаю, можна було б домогтися її Прихильності. Вона наївна, і завоювати її любов буде неважко. Гадаю, саме на це ми маємо спрямували всі свої зусилля, Тіалісе. — Але ніж у нього. Він може застосувати його. — Без неї він нікуди не піде. — Хто знає? Мені здається, що тільки-но ведмідь полагодить ніж, вони скористаються ним, щоб вислизнути до іншого світу та відірватися від нас. Ти бачила, як він перервав її, коли вона збиралася щось сказати про їхні наміри? У них є якась таємна мета, відмінна від тієї, котру ми їм нав’язуємо. — Побачимо. Але, гадаю, ти маєш рацію: ми в будь-якому разі повинні триматися поруч із хлопцем. Потім галівесп’яни дещо скептично почали спостерігати, як Йорик Бернісон розкладає інструменти у своїй імпровізованій кузні. Могутні робітники збройових майстерень лорда Ізраеля, що мали у своєму розпорядженні антаричні горна та домни, прокатні стани та гідравлічні преси, напевно лише розсміялися б, побачивши звичайне багаття, а також кам’яний молот та ковадло зі шматка Йорикової броні. Проте ведмідь явно знав, що він робить, і, спостерігаючи за його впевненими рухами, маленькі шпигуни відчули, що їхній скепсис тане. Коли повернулися діти з дровами, Йорик наказав їм спочатку скласти гілки в купу біля вогню. Тоді він почав брати до лап послідовно кожну гілку та, оглянувши її, передавав1 Вілу чи Лірі з указівкою, під яким кутом її слід покласти у вогонь або як розламати її на частини. Як наслідок, розгорілося багаття надзвичайної сили, причому вся його енергія була зосереджена з одного боку. У печері стало дуже жарко. Йорик продовжував працювати з вогнем, а дітям довелося ще декілька разів сходити до куща за дровами та зробити досить великий їх запас. Потім ведмідь підняв із підлоги невеликий камінь і наказав Лірі знайти ще декілька подібних камінців. За його словами, після нагрівання такі камені випускають газ, що огортає лезо та ізолює його від повітря, адже коли розпечений метал стикається з повітрям, він поглинає його та стає менш міцним. Ліра пішла на пошуки та за допомогою Пантелеймона, котрий перетворився на сову, невдовзі відшукала дюжину таких каменів. Йорик повідомив їй, як і де розмістити їх, та показав, як за допомогою гілки з великою кількістю листя створювати тягу, потрібну для того, щоб газ рівномірно покривав ковадло. Віл був призначений відповідальним за вогонь, і Йорик декілька хвилин витратив на те, щоб розповісти хлопцеві принципи роботи та переконатися, що він їх добре засвоїв. Від того, як підтримують жар, залежало дуже багато, а Йорик не міг щоразу відриватися від ковальської роботи та класти дровину в потрібне місце, тож йому залишалося тільки довірити це завдання Вілові. Утім, хлопець швидко показав, що на нього цілком можна покладатися. Ведмідь також зауважив, що Вілу не слід очікувати, що ніж буде точнісінько таким самим, як раніше. Він буде коротшим, адже кожна наступна частинка леза має дещо перекривати попередню, інакше їх не можна буде скувати. Крім того, незважаючи на газ із каменів, поверхня ножа трохи окислиться, і гра кольорів на ній уже не буде такою виразною, як раніше, а рукоятка почорніє. Але лезо буде так само гострим, як колись, а головне, не зміняться його властивості. Отже, Віл, прикриваючи запалені від спеки очі, опаленими руками підкладав смолисті гілки в ревуче полум’я, розміщуючи їх так, щоб жар зосереджувався там, де це було потрібно Йорикові. Тим часом сам Йорик обробляв розміром із кулак камінь, котрий він відібрав, переглянувши велику кількість інших. Ведмідь потужними ударами шматка броні надавав каменю потрібної форми та гладкості, і незабаром у печері запахло не тільки димом, а й кордитом від розколотого каменя. Лише галівесп’яни не брали участі у роботі — Пантелеймон також запропонував свою допомогу й тепер у вигляді крука махав крилами, роздуваючи вогонь. Нарешті форма молота задовольнила Йорика, і він поклав перші два шматки леза магічного ножа прямо в осердя жарко палаючого багаття та сказав Лірі, щоб вона гнала на них газ із каменів. Деякий час ведмідь мовчки спостерігав за вогнем, його довге біле обличчя посеред хмари диму набувало кольорів полум’я. Віл побачив, що поверхня металу почервоніла, потім пожовтіла і зрештою побіліла. Йорик уважно дивився на те, що відбувалося зі шматками, тримаючи лапу напоготові, щоб у потрібну мить вихопити їх. За декілька хвилин вигляд металу знову змінився — його поверхня засяяла та заіскрилася, і в усі боки від нього полетіли іскри, схожі на феєрверк. Тут права лапа Йорика смикнулася, і він кінчиками пазурів схопив перший шматок леза. Миттєво поклавши його на залізну пластину, що являла собою задню частину його нагрудника, ведмідь схопив інший шматок. У повітрі запахло паленими пазурами, але Йорик зовсім не звернув на це уваги — рухаючись надзвичайно швидко та вивірено, він наклав краєчок другого уламка леза на перший, високо підвів ліву лапу та вдарив кам’яним молотом. Від потужного удару кінчик ножа, що лежав на камені, підскочив. Віл подумав, що решта його життя залежить від того, що відбувається у цьому крихітному металевому трикутнику, в точці, що відшукує щілини між атомами. Всі його нерви затремтіли, відчуваючи кожен спалах полум’я та коливання кожного атома в решітці металу. До цього дня він гадав, що для роботи з цим лезом годиться лише справжня домна, обладнана найкращим устаткуванням. Але, як він побачив, інструменти можуть бути вельми простими — головним чинником була Йорикова майстерність. Йорик проревів, перекриваючи брязкіт: — Сконцентруйся на лезі! Ти також маєш кувати його, це не лише моя, а й твоя робота! Віл відчував, як усе його єство труситься під ударами кам’яного молота, стиснутого в кулаку ведмедя. Наступний шматок леза вже розжарювався у полум’ї, а Лірина гілка гнала на шматки потік газу, що мав охороняти його від пожираючого залізо повітря. Віл відчував усе це, відчував, як атоми металу зчеплюються між собою, усуваючи розлам і формуючи нові кристали, вишикуючись згідно з невидимою структурою металевої решітки. — Краї! — проревів ведмідь. — Тримай краї на одній лінії! Він мав на увазі, що Віл мусить робити це силою думки, і хлопець так і зробив, відчувши крихітну нестиковку й майже одразу відчувши, як вона зникла, коли краї злилисяв єдине ціле. Уламки було спаяно, і Йорик узявся за наступний шматок. — Клади новий камінь! — наказав він Лірі, і та зіштовхнула перший камінь і поклала на його місце новий. Віл оглянув дрова та розламав одну з гілок, аби вона не заважала жару, а Йорик знову почав працювати молотом. Віл розумів, що його завдання стало на один ступінь складнішим: тепер він мав силою думки розташувати новий шматок дуже точно щодо попередніх, адже лише в такому разі Йорик зможе полагодити ніж. Робота над ножем продовжилася. Віл і гадки не мав, скільки ще вона триватиме. Ліра відчувала, що її руки печуть, очі сльозятьєя, шкіра почервоніла та опеклася, а кожна кістка її тіла ниє від утоми. Але вона все одно підкладала нові камені, а стомлений Пантелеймон уперто змахував крилами та роздував полум’я. Коли справа дійшла до останнього шва, голова Віла дзвеніла, і він був такий виснажений розумовими зусиллями, що йому важко було навіть покласти дровину у вогонь. Він мав збагнути всі зчленування в лезі, інакше ніж просто розсипався б на шматки. Коли ведмідь дійшов до останнього, найскладнішого шва, котрий мав поєднати вже майжеготове лезо з тим невеличким його відрізком, що залишився на рукоятці, хлопець мав охопити думкою весь ніж і кожний окремий його шматочок — інакше ніж розлетівся бна уламки, наче Йорик ще нічого не робив. Ведмідь також відчув це, а тому перед тим, як почати розжарювати останній шматок, він зробив невеличку перерву. Він подивився на Віла, але в його очах хлопець не побачив нічого, ніяких емоцій та думок — лише бездонний чорний блиск. Утім, він зрозумів, що хотів йому сказати Йорик — це робота, вона важка, але вони спроможні довершити її й мають це зробити. Вілові цього цілком вистачило: він повернувся до вогню, послав свою уяву до зламаного кінця рукоятки та налаштувався на останній, найскладніший етап роботи. Скільки він триватиме — невідомо, але це вже пусте. Отже, вони з Йориком і Лірою розжарили ніж, і коли ведмідь вдарив востаннє, а Віл, відчувши, що атоми з’єдналися і тріщина зникла безслідно, вивів розум із леза, хлопець миттєво упав на підлогу печери та дозволив виснаженню обійняти його. Ліра була майже в такому самому стані: її очі оскляніли та почервоніли, а волосся прокоптилося та було вкрите сажею. Навіть Йорик ледве стояв на лапах, його смух у декількох місцях підгорів та був уже не кремово-білим, а чорним від попелу. Поки вони працювали, Тіаліс і Салмакія спали по черзі: один із них завжди пильнував. Наразі спав Тіаліс, але коли лезо почало остигати, послідовно перетворившись ізчервоного на сіре, а з сірого на сріблясте, Салмакія стусонула свого супутника у плече, розбудивши його. Він скочив із таким бадьорим та сторожким виглядом, наче зовсім не спав. Але Віл не торкнувся рукоятки ножа: коли він наблизив до неї долоню, то відчув, що вона надто гаряча для його руки. Галівесп’яни розслабилися на своєму камені, а Йорик сказав Вілові: — Вийдімо. На порозі печери він повернувся до Ліри: — Залишайся тут і підтримуй вогонь. Ножа не торкайся, ми ще не закінчили. Ліра всілася біля ковадла, на якому остигав ніж, та почала кидати гілки в багаття, а Віл слідом за величезним ведмедем вийшов на сніг. Після пекла печери мороз здавався надзвичайно сильним і колючим. — Цей ніж не слід було виковувати, — сказав Йорик, коли вони відійшли від печери. — Можливо, мені не слід було відновлювати його. Він тривожить мене, хоча раніше я ніколи не непокоївся, не вагався. Тепер же я охоплений сумнівами. Сумніви властиві людині, але не ведмедю. Якщо я стаю людиною, щось іде хибно, не так, як слід, і я посилив усе це. — Але якщо скористатися твоєю логікою, коли перший ведмідь викував перший шматок броні, хіба не було це також хибно? Йорик нічого не відповів. Вони йшли вперед, доки не наблизилися до величезного замету. Ведмежий король ліг у нього й почав борсатися, здіймаючи у темне повітря клуби снігу — здавалося, що це він сам його виробляє, що він став уособленням усього снігу в світі. Закінчивши свою процедуру, він перекотився, підвівся на чотири лапи та енергійно обтрусився. Віл усе ще чекав відповіді на своє запитання, і Йорик, побачивши це, сказав: — Так, можливо, це також було хибною річчю. Але до того, як з’явився перший ведмідь в обладунках, ведмеді не носили броні. Принаймні, нам про це не відомо. Саме так виник цей звичай. Ми знаємо свої звичаї, вони міцні та стійкі, і ми незмінно дотримуємося їх. Без звичаїв ведмежа природа є слабкою — як слабкою є ведмежа плоть без обладунків. Але мені здається, що коли я полагодив цей ніж, то вийшов за рамки ведмежої природи. Гадаю, я вчинив анітрохи не розумніше, ніж Йофур Рекнісон. Що ж, час покаже, але я охоплений сумнівами та ваганнями. Тепер скажи мені ось що: чому зламався ніж? Віл обома долонями потер важку голову. — Ця жінка глянула на мене, мені здалося, що я бачу обличчя своєї матері, — промовив він, намагаючись якомога точніше відновити свої відчуття. — І тоді ніж наче натрапив на щось таке, чого він не може розрізати, а позаяк мій розум одночасно штовхав його вперед і назад, він розколовся. Гадаю, сталося саме це. Мені здається, пані Кольтер знала, що вона робить. Вона дуже, розумна. — Коли ти розповідаєш про цей ніж, ти говориш про своїх батька й матір. — Так? Можливо… Так, мабуть, ти маєш рацію. — Що ти збираєшся робити з ним далі? — Ще не знаю. Раптом Йорик змахнув лівою лапою та відкритою долонею вдарив Віла по голові, і той, приголомшений, упав у сніг та покотився схилом униз. Коли він зупинився, в головіу нього дзвеніло. Йорик повільно спустився, подивився, як Віл підводиться, і промовив: — Відповідай мені відверто. Вілу кортіло вигукнути: «Ти не зробив би цього, якби в моїй руці був ніж!» Але він розумів, що Йорик і так знає це та знає, що Віл це знає, а також що сказати це було б неввічливо та нерозумно — однак спокуса все одно була майже непереборною. Хлопець прикусив язика, випростався та подивився Йо-рикові просто в очі. — Я сказав, що не знаю, — вимовив він, щосили намагаючись заспокоїтися, — тому що досі не обмірковував усебічно того, що збираюся зробити. Цей задум лякає мене, і не лише мене, а й Ліру. Хай там як, я погодився на її пропозицію, щойно почувши її. — І що це за пропозиція? — Ми хочемо спуститися до країни мертвих та поговорити з духом Ліриного друга Роджера — хлопчика, вбитого на Свольбарді. І якщо світ мертвих дійсно існує, мій батько також буде там, тож я хотів би по змозі поговорити і з його духом. Але мене наче щось розриває на частини — я хочу повернутися та дбати про свою матір, проте мій батько та ангел Балтамос казали мені, що я мушу піти до лорда Ізраеля та запропонувати йому ніж, і не виключено, що мені слід це зробити передусім. — Ангел утік, — промовив ведмідь. — Він не був воїном. Він робив те, на що був спроможний, але бійка — це не для нього. І злякався не лише він — я також боюся. Отже, я маю як слід усе це обміркувати. Можливо, іноді ми не робимо слушного вибору тому, що хибний видається небезпечнішим, а ми не бажаємо виглядати наляканими, тож ми обираємо помилковий варіант саме тому,що він небезпечніший. Ми більше дбаємо про те, щоб не виглядати наляканими, ніж про те, щоб ухвалити правильне рішення. Ось чому я не хотів відповідати тобі. — Зрозуміло, — сказав Йорик. Вони деякий час стояли мовчки, і не захищений від холоду Віл почав мерзнути. Але Йорик ще не закінчив розмову, а Віл і досі почував слабкість і запаморочення від удару, тож аби прийти до тями перед шляхом назад, він стояв на місці. — Віле, останнім часом я часто йду на компроміси, — промовив король ведмедів. — Можливо, допомагаючи тобі, я спричинив остаточну руйнацію свого королівства. Утім, можливо, це не так, і руйнація наближалася сама собою; не виключено, що своїми діями я віддаляю її. Тож я збентежений. Мені доводиться чинити не притаманні ведмедям діяння та думати й сумніватися подібно до людей. І ось що я тобі скажу. Ти вже це знаєш, але не бажаєш визнавати, тому я скажу це відверто, як у вас кажуть, розставлю всі крапки над «і». Якщо ти бажаєш, аби твоя місія стала успішною, ти маєш не думати про матір, відкласти думки про неї на потім. Якщо ти думатимеш про неї, ніж знову зламається. Зараз я попрощаюся з Лірою. Тобі доведеться почекати в печері, адже маленькі шпигуни триматимуться за тобою, мов тіні, а я не хочу, щоб вони почули нашу з нею розмову. Віл мовчав, хоча серце його сповнювали емоції. Нарешті йому вдалося видавити з себе: — Дякую тобі, Йорику Бернісон. Вони з ведмедем пішли до печери. Там і досі палало багаття, своїм теплим світлом розсіюючи довколишню темряву. Потім Йорик розпочав останній етап полагодження магічного ножа. Він поклав його в найяскравіші жарини, дочекався, поки його лезо не розпечеться й під його поверхнею не заграють сотні кольорів, та якоїсь миті наказав хлопцеві схопити його та занурити у сніговий замет. Рукоять із палісандра обгоріла й почорніла, але Віл декілька разів огорнув руку сорочкою та зробив те, що йому сказав Йорик. Лезо зашипіло, і він відчув, як атоми нарешті вишикуються так, як треба, а ніж стає таким самим нескінченно гострим, яким був раніше. Проте його зовнішній вигляд змінився. Він став коротшим та значно менш елегантним, а кожен зі швів був покритий тьмяною сріблястою смугою. Тепер ніж був некрасивим, він видавався — та й був — пораненим. Коли він достатньо охолонув, Віл засунув його в піхви, поклав до рюкзака та, не звертаючи уваги на галівесп’ян, сів і став чекати на Ліру. Йорик відвів дівчинку трохи вище схилом, до місця, що його не було видно з печери, і всадив у крісло зі своїх величезних лап. Пантелеймон у вигляді миші угніздився в Ліри на грудях. Йорик нахилив до неї свою велику голову та обнюхав її обпечені, пропахлі димом руки. Потім, не кажучи ні слова, він почав вилизувати їх. Його язик полегшував біль від опіків, його обійми були теплими, і дівчинка відчула себе в абсолютній безпеці. Коли її руки очистилися від сажі та бруду, Йорик заговорив. Його голос вібрацією віддавався в Ліриній спині. — Ліро Красномовна, що це за намір відвідати мертвих? — Йорику, він прийшов до мене уві сні. Я бачила дух Род-жера та знала, що він кличе мене… Ти ж пам’ятаєш Роджера? Так от, після того як ми розлучилися, його було вбито,і в цьому винна я — принаймні, в мене таке відчуття. Тож я гадаю, що повинна завершити те, що розпочала: спуститися до країни мертвих і вибачитися, а по змозі й витягнути його звідти. Якщо Віл зможе відчинити прохід до світу мертвих, то ми повинні будемо це зробити. — «Можемо» та «повинні» — це не одне й те саме. — Але коли ти повинен і можеш, виправдань бездіяльності немає. — Поки ти жива, твоє місце серед живих. — Ні, Йорику, — тихо промовила дівчинка, — поки ми живі, ми повинні виконувати свої обіцянки, хоч які б складні вони не були. Будь ласка, нікому цього не кажи, але я боюся до смерті. Я воліла б ніколи не бачити цього сну, і мені шкода, що Білу спало на думку, що ніж можна використати, аби проникнути туди. Але це вже сталося, і ми не можемо просто забути про це. Ліра відчула, що Пантелеймон тремтить, та погладила його запаленою долонею. — Однак ми не знаємо, як туди потрапити, — додала вона. — І доки ми не спробуємо, ми цього не дізнаємося. А що робитимеш далі ти, Йорику? — Я зберу свій народ і повернуся на північ. Ми не можемо жити в горах — навіть сніг тут інший. Я гадав, ми зможемо жити тут, але біля моря, навіть якщо воно буде теплим, нам жилося б легше. Утім, дізнатися про це коштувало витрачених зусиль… Ліро Красномовна, я чую наближення війни. До того, як вирушити сюди, я розмовляв із Серафіною Пеккала, і вона повідомила мені, що збирається зустрітися із Владарем Фаа та циганами. Якщо спалахне війна, ми будемо потрібні. Ліра заворушилася, схвильована згадуванням імен своїх старих друзів. Однак Йорик Бернісон ще не закінчив: — Якщо ти не зможеш повернутися зі світу мертвих, ми більше не зустрінемося, адже в мене немає душі. Моє тіло залишиться на землі, зрештою ставши її частиною. Але якщо станеться так, що ми обоє виживемо, то ти завжди будеш бажаним і почесним гостем на Свольбарді — втім, як і Віл. Він казав тобі, за яких обставин ми зустрілися? — Ні, — відповіла Ліра, — я лише знаю, що це сталося на річці. — Він сконфузив мене. Я гадав, що на це не здатен ніхто на світі, але цей хлопець-підліток був надто сміливим і надто кмітливим для мене. Мені не подобається те, що ти маєш виконувати свій задум, але, за винятком цього хлопця, я не знаю нікого, кому я довіряв би як супутнику в такій подорожі. Ви варті одне одного. Щасти тобі, Ліро Красномовна! Дівчинка підвелася, охопила руками шию ведмедя та притиснулася до його смуху, неспроможна щось вимовити. За хвилину Йорик обережно відняв її руки, повернувся та мовчки пішов у темряву. Лірі здалося, що його силует зник серед снігів майже миттєво, але можливо, це через сльози на очах. Коли Віл почув її кроки, він повернувся до галівесп’ян і промовив: — Не рухайтеся. Дивіться, в мене ніж, і я збираюся скористатися ним. Залишайтеся там, де ви є. Він вийшов із печери й побачив, що Ліра стоїть на місці та плаче, а Пантелеймон у вигляді вовка задер морду до чорного неба. Дівчинка мовчала. Абсолютну темряву порушував лише відблиск ще не згаслого багаття на снігу, котрий і собі віддзеркалювався від мокрих щік дівчинки. Віл підійшов і мовчки подивився їй в очі, і в нього з’явилося відчуття, що їх пов’язують невидимі, але міцні нитки. — Я так люблю його, Віле, — тремтячим голосом прошепотіла Ліра. — Він виглядав таким старим! Голодним, сумним і старим… Ми залишилися самі, так? Нам більше нема накого покластися… Але ми ще не виросли, ми надто молоді… Бідолашний пан Скоресбі загинув, а Йорик постарів… Тож те, що ми мусимо зробити, лягає цілком на наші плечі. — Ми можемо це зробити, — впевнено сказав Віл. — Я більше не збираюся озиратися назад. Ми можемо це зробити! Але зараз нам слід поспати, а якщо ми залишимося в цьому світі, може прилетіти гіроптер, що його викликали галівесп’яни. Я збираюся прорізати вікно до якогось світу, де ми зможемо відіспатися, і навіть якщо шпигуни підуть за нами, ми здихаємося їх наступного разу. — Так, — промовила Ліра, шморгнула носом, витерла його та обома долонями почала терти собі очі. — Зробімо це. Ти впевнений, що ніж таки спрацює? Ти його вже перевіряв? — Я просто знаю, що з ним усе гаразд. Щоб утримати галівесп’ ян на відстані, Пантелеймон став тигром, і Віл із Лірою слідом за ним увійшли до печери та взяли свої рюкзаки. — Що ви робите? — спитала Салмакія. — Переходимо до іншого світу, — відповів Віл і підвів ніж. У руці з’явилося вже знайоме тепле відчуття — хлопець навіть гадки не мав, як він любить цю зброю. — Але ви повинні дочекатися гіроптерів лорда Ізраеля, — суворо промовив Тіаліс. — Ми йдемо, — сказав Віл. — Якщо ви наблизитеся до ножа, я вас уб’ю. Коли ви мусите йти услід за нами, робіть це, але ми не залишимося тут. — Ти збрехав! — Ні, — втрутилася Ліра, — це я збрехала. Віл не бреше, будьте певні. — Проте куди ви? Віл не відповів, лише почав водити ножем у темному повітрі. За хвилину з’явилося віконце. — Ви припускаєтеся помилки, — промовила Салмакія. — Зрозумійте це та вислухайте нас. Ви не знаєте… — Знаємо, — перервав її хлопець. — Ми все добре обміркували, але про наше рішення ми скажемо вам лише завтра. Можете піти з нами, а можете повернутися до лорда Ізраеля. Вікно виходило до світу, до якого він разом із Баругом і Балтамосом утік від Метатрона — теплого нескінченного пляжу з деревоподібними папоротями, що росли за дюнами. Віл сказав: — Тут безпечно, тож ми спатимемо тут. Він почекав, поки галівесп’яни та Ліра пройдуть крізь вікно, і відразу зачинив його. Вони з Лірою попадали на пісок, надто виснажені, щоб шукати кращого місця. Леді Салмакія озиралася довкола, а Тіаліс налаштував свій магнітний резонатор та почав передавати в темряву повідомлення. 16 Наміроліт — Моя дитина! Моя дочка! Де вона? Що ти зробив? Дівчинка моя! Ти розриваєш моє серце — зі мною їй нічого не загрожувало, а де вона зараз? Крик пані Кольтер луною відбивався від мурів кімнати нагорі адамантової башти. Жінка була прив’язана до стільця, її волосся було розпатланим, одяг розірваним, а очі шаленими, її деймон-мавпа борсався та смикався на підлозі, скутий срібним ланцюгом. Поруч сидів лорд Ізраель, роблячи якісь нотатки на аркуші паперу й начебто не звертаючи уваги на пані Кольтер. Його ординарець стояв поруч і нервово дивився на жінку. Лорд Ізраель простягнув ординарцеві аркуш, і той, віддавши честь, квапливо вийшов із кімнати. Його деймон-тер’єр тюпав слідом за ним, підібравши хвоста. Лорд Ізраель повернувся до пані Кольтер. — Відверто кажучи, віднині мені начхати на Ліру, — тихим сиплим голосом промовив він. — Цій зіпсованій дитині слід було залишатися на своєму місці й робити те, щоїй кажуть. Я не можу й надалі витрачати на неї час та ресурси: якщо вона відкидає допомогу, то хай сама порається з наслідками. — Ти кажеш це не всерйоз, Ізраелю, інакше ти б… — Та ні, я абсолютно серйозний. Переполох, котрий вона вчинила, зовсім не вартий її достоїнств. Це звичайна англійська дівчинка, не надто розумна… — Вона надзвичайно розумна! — вигукнула пані Кольтер. — Гаразд, але притому вона нерозважлива, нечесна, надто імпульсивна та жадібна… — Хоробра, щедра, добра. — Звичайнісінька дитина, що нічим не відрізняється від Інших… — Звичайнісінька?! Це Ліра! Вона неповторна! Подумай про те, що вона вже зробила. Ізраелю, твоя дочка може тобі не подобатися, але не смій зневажливо ставитися до неї! І зі мною їй нічого не загрожувало, доки… — Ти маєш рацію, — промовив лорд Ізраель, підводячись. — Вона дійсно неповторна. Приручити та пом’якшити тебе — це не абищо! Вона вирвала твої отруйні зуби, Марісо. Твій вогонь згасила мжичка сентиментального благочестя. Хто б міг подумати? Безжальний агент Церкви, фанатичний переслідувач дітей, винахідниця зловісних апаратів, що відрізають у них душу та шукають у заляканих маленьких істотах хоч які ознаки гріха — але варто було з’явитися лихослівній огидниці з чорними нігтями, й ти відразу заквоктала та, наче квочка, почала висиджувати її. Я мушу визнати: ця дівчинка наділена даром, що його я не бачив більш ні в кого. Але якщо вона здатна лише на те, щоб перетворити тебе на сліпо люблячу мати, то вона геть не варта галасу, який зчинився навколо її персони. А тепер, будь ласка, заспокойся. Я запросив своїх командирів на термінову зустріч, і якщо ти не у змозі тримати себе в руках, тобі заткнуть рота кляпом. Пані Кольтер була схожа на свою дочку більше, ніж їй було відомо: вона відповіла на слова лорда Ізраеля, плюнувши йому в обличчя. Проте він спокійно витерся та промовив: — Що ж, кляп покладе край і такій поведінці. — О Ізраелю, виправ мене, коли я помиляюся, — сказала пані Кольтер, — але той, хто демонструє своїм підлеглим полонену жінку, прив’язану до стільця, безперечно є уособленням ввічливості. Розв’яжи мене, або я просто змушу тебе заткнути мені рота! — Як бажаєш, — відповів Ізраель і дістав із шухляди свого столу шовковий шарф. Однак коли він підійшов, аби зав’язати ним рот жінки, вона енергійно захитала головою. — Ні, ні, не роби цього, Ізраелю! — гаряче заговорила вона. — Благаю тебе, не принижуй мене! З її очей бризнули гнівні сльози. — Гаразд, я розв’яжу тебе, але твій деймон залишиться скутим, — вирішив Ізраель, поклав шарф назад до столу і перерізав мотузки складаним ножем. Пані Кольтер потерла зап’ястя, підвелася, потягнулася й лише тоді звернула увагу на те, у якому стані перебували її одяг і волосся. Вона виглядала блідою та виснаженою: галівесп’янська отрута й досі залишалася в її тілі, і від цього її суглоби болісно крутило, але вона не збиралася цього показувати. — Можеш прийняти душ, — промовив лорд Ізраель, показавши на крихітну ванну кімнату, що примикала до його кабінету. Жінка підняла свого скутого деймона, котрий весь цей час злісними очима дивився на лорда Ізраеля, та пішла давати собі раду. Увійшов ординарець і проголосив: — Царю Огунве та лорде Роук! У кімнаті з’явилися африканець і галівесп’янин. Цар Огунве був у новій уніформі, з перев’язаною головою. Лорд Роук підлетів до столу на своєму синьому яструбі. Лорд Ізраель тепло їх привітав та запропонував вино. Птах почекав, поки його наїзник зійде, злетів та сів на своє сідало в куті, а ординарець тим часом повідомив проприбуття третього з командирів найвищого рівня — ангела на ім’я Ксафанія. Її ранг був набагато вищий, ніж у Балтамоса й Баруга, і вона здавалася хмаркою загадкового мерехтливого світла, джерело якого ніби знаходилося деінде. З ванної кімнати вийшла чепурна пані Кольтер, і всі три командири вклонилися їй. Наче здивована їхньою появою, вона не відповіла, лише нахилила голову та мовчки всілася на свій стілець, поклавши собі на коліна скуту мавпу. Не марнуючи часу, лорд Ізраель промовив: — Царю Огунве, розкажіть мені, що сталося. Могутній африканець заговорив низьким голосом: — Ми вбили сімнадцять швейцарських гвардійців і збили два цепеліни. Хлопець і дівчинка втекли. Здолавши рішучий опір леді Кольтер, ми захопили її в полон та доставили сюди. Сподіваюся, вона не образилася на нас. — Я цілком задоволена тим, як ви обходилися зі мною, ваша величносте, — відповіла жінка, дещо наголосивши на слові «ви». — Інші гіроптери пошкоджені? Поранені є? — Так, є, але поранення та пошкодження нетяжкі. — Добре. Дякую вам, царю, ваш загін вправно виконав своє завдання. Мілорде Роук, що відомо вам? — Мої агенти разом зі хлопцем та дівчинкою перебувають в іншому світі, — повідомив лорд Роук. — Діти непогано почуваються, хоча дівчинка і проспала декілька днівпід дією сильного снодійного. Щоправда, перебуваючи в печері, хлопець ледь не втратив безповоротно ніж: із малозрозумілої причини той розсипався на шматки. Але наразі ніж відновлено — завдяки одній істоті з півночі вашого світу, лорде Ізраель. Ідеться про велетенського полярного ведмедя, великого майстра в ковальській справі. Щойно ніж було полагоджено, хлопець прорізав вікно до іншого світу, де вони знаходяться й нині. Звичайно, мої агенти перебувають поруч із ними, але виникла одна проблема: поки ніж у хлопця, його не можна примусити ні до чого, якщо ж його вбити уві сні, ми не зможемо скористатися ножем. Шевальє Тіаліс і леді Салмакія триматимуться за дітьми, куди б ті не пішли, тож ми, принаймні, знатимемо, де вони. Здається, вони щось замислили — в будь-яшму разі, вони відмовляються прийти до фортеці. Мої агенти їх не загублять. — Чи загрожує їм що-небудь у тому світі, в якому вони наразі знаходяться? — Спитав лорд Ізраель. — Вони зараз на пляжі неподалік від лісу деревоподібних папоротей. Ознак тваринного життя там немає. Як я вже казав, і хлопець, і дівчинка цієї миті сплять — я розмовляв із шевальє Тіалісом кілька хвилин тому. — Дякую, — сказав лорд Ізраель. — Але тепер, коли два ваших агенти стежать за дітьми, ми не отримуватимемо інформації з Магістрату. Доведеться покладатися на алетіометр. Принаймні… Тут, на подив присутніх, його перебила пані Кольтер. — Не знаю, як щодо інших підрозділів Церкви, — сказала вона, — а Консисторський Суд користується послугами алетіометриста Фра Павела Рашека, дуже скрупульозного, але повільного працівника. Суд дізнається про місце перебування Ліри не раніше, ніж за декілька годин. — Дякую, Марісо, — промовив лорд Ізраель. — А в тебе є якісь припущення щодо намірів Ліри та хлопця? — Ні, — відповіла жінка, — жодних. Я розмовляла із хлопцем, і він здався мені дуже упертим та потайливим. Щодо Ліри, прочитати її думки взагалі не можна. — Мілорде, — мовив цар Огунве, — дозвольте поцікавитися, чи зробили ви леді членом нашої вищої ради? Якщо так, то в чому полягають її функції? В іншому ж разі, гадаю, вона не повинна бути присутньою тут. — Вона моя полонена та моя гостя, а як колишній уповноважений агент Церкви, вона може володіти корисною інформацією. — Але чи поділиться вона нею за своєю волею? Чи її треба віддати на тортури? — запитав лорд Роук, уважно дивлячись в обличчя пані Кольтер. Жінка розсміялася. — Я гадала, командири лорда Ізраеля знають, що істину не можна вирвати тортурами, — промовила вона. Лорд Ізраель не міг не захопитися її безсоромною нещирістю. — Я ручаюся за дії пані Кольтер, — сказав він. — Вона знає, що станеться, коли вона нас зрадить, до того ж у неї не буде змоги це зробити. Утім, якщо в когось із вас є заперечення, сміливо висловлюйте їх. — Я маю сумніви, — вимовив цар Огунве, — але вони стосуються не пані Кольтер, а вас. — Чому ж? — поцікавився лорд Ізраель. — Якщо вона спокусить вас, ви не встоїте. Ми, на щастя, захопили її в полон, але її не слід було запрошувати на цю нараду. Обходьтеся з нею як завгодно поштиво, надайте їй хоч який комфорт, але тримайтеся від неї подалі. — Що ж, я попросив вас висловитися, — промовив лорд Ізраель, — а тому мушу погодитися з вашим докором. Я ціную вашу присутність вище, ніж цієї жінки, царю. Я накажу відвести її. Він простяг руку до дзвіночка, але тут заговорила пані Кольтер. — Будь ласка, — енергійно сказала вона, — спочатку вислухайте мене! Я можу допомогти вам. Ви ледь чи знайдете когось, хто був би ближчим до верхівки Магістрату. Випитаєте, чому мені можна довіряти, чому я вирішила залишити лоно Церкви? Це просто: Церква збирається вбити мою дочку, вони не наважаться залишити її живою. Щойно я дізналася, ким вона є, щойно мені стало відомо, що відьмацьке пророцтво стосується саме її, я збагнула, що відтепер шляхи пані Кольтер і Святої Церкви розбігаються, іми віднині стали ворогами. Я не знала, чого прагнули ви, лорде Ізраель, та ким я є для вас, але знала, що мушу виступити проти Церкви, проти всього того, у що вона вірить, і, якщо потрібно, проти найвищої влади нашого всесвіту. Я… Вона зупинилася. Усі командири уважно її слухали, але вона дивилася просто в очі лордові Ізраелю та зверталася тільки до нього. Її голос був низьким і пристрасним, а чудові очі блищали. — Я була найгіршою матір’ю у світі. Я дозволила забрати від себе свою єдину дитину, котра тоді була ще немовлям, — мені було байдуже, що з нею станеться, я дбала лише про свою кар’єру. Я роками не згадувала про неї, а коли і згадувала, то лише шкодувала, що народила її Але коли Церква почала виявляти інтерес до Пилу та дітей у моєму серці щось ворухнулося, і я згадала, що сама є матір’ю, а Ліра… а Ліра є моєю дитиною. І коли я дізналася, що їй загрожує небезпека, то врятувала її. Я тричі втручалася та витягала її з небезпеки: першого разу, коли почало працювати Облаткове братство, тоді я пішла до Коледжу Джордана, забрала її до своєї лондонської оселі, де я могла не боятися руки братства — принаймні, я сподівалася на це. Але Ліра втекла. Другого разу я допомогла ці у Больвангарі, втрутившись якраз вчасно, — над нею вже було занесене лезо. Моє серце ледь не зупинилося… Саме це вони — тобто ми — робили з іншими дітьми, проте коли дійшло до моєї власної дитини… О, ви не маєте уявлення про жах, котрий я тоді відчула, сподіваюся, ніколи не відчуєте нічого подібного… Але я звільнила її, витягла звідти — тобто вдруге врятувала її. Однак навіть тоді я вважала себе частиною Церкви, її вірною і відданою слугою, була впевнена, що виконую завдання, дане мені Господом. А потім я дізналася про відьмацьке пророцтво. Згідно з ним Ліра через деякий час буде спокушена — як була колись спокушена Єва. Якою буде ця спокуса, я не знаю, але, зрештою, Ліра підростає, і неважко уявити собі, що може статися. А тепер, коли Церква також це знає, вона хоче її вбити. Якщо все залежить від дівчинки, чи зможуть вони піти на ризик, залишивши її живою? Хіба насміляться вони дозволити всьому йти своїм ходом, сподіваючись, що Ліра відкине спокусу, якою б та не була? Ні, вони неодмінноїї вб’ють. Якби вони могли, то напевно повернулися б в Едемський сад і вбили Єву ще до того, як та зазнала спокуси. Вбивати для них — це цілком звична річ, сам Кальвін віддавав накази вбивати дітей. Либонь, вони умертвлять Ліру із церемоніями, молитвами, плачем і співом псалмів і гімнів, але суті це не змінює — її буде вбито! Якщо вона потрапить до їхніх рук, її можна вважати мертвою. Отже, коли я почула слова однієї з відьом, то врятувала свою дочку втретє. Я просто забрала її до безпечного місця та залишилася там. — Але ви накачали її снодійним, — промовив цар Огунве. — Ви не дозволяли їй прийти до тями. — Я змушена була це зробити, — відповіла пані Кольтер, — адже Ліра ненавидить мене… Тут її голос, що до того хоча і дзвенів емоціями, але був твердим, раптом обірвався риданням. За мить жінка продовжила: — Вона боялася та ненавиділа мене, і якби я не скористалася снодійним, а Ліра не впала б у забуття, вона випурхнула б від мене, як пташка від кішки. Чи знаєте ви, як важко мені, матері, було напувати її сонним зіллям? Але ж це був єдиний спосіб урятувати її від смерті! Весь цей час у печері… вона спала, її очі були заплющені, тіло нерухомим, її деймон лежав, згорнувшись клубочком, біля її шиї… О, я відчувала таку любов, таку ніжність, таку глибоку… Я вперше дістала змогу по-справжньому дбати просвою крихітку… я мила її тіло, годувала її, піклувалася, щоб їй було тепло та зручно… Я цілими ночами лежала біля неї, колисала її у своїх обіймах, цілувала її очі… Її волосся було мокрим від моїх сліз… Я… Вона була геть безсоромною. Голос її був тихим, буцімто позбавленим будь-яких театральних ефектів, і коли/и знову стрясло ридання, вона майже приховала його, наче напружуючи всі свої сили, щоб не порушувати етикету. «Усе це робить її відверту брехню ще ефективнішою, — з відразою подумав лорд Ізраель. — Вона брехуха до самих кісток». Пані Кольтер, не показуючи цього, спрямовувала свої слова головним чином на царя Огунве, і лорд Ізраель добре це бачив. І річ була не лише в тому, що цар був більше заінших налаштований проти неї — він був людиною, на відміну від ангела чи лорда Роука, і пані Кольтер знала, як грати на його почуттях. Та найбільше враження вона справила саме на галівесп’янина. Лорд Роук добре відчував під її солодким тоном скорпіонове жало, і те, як майстерно вона брехала, не могло не здивувати його. «Краще утримувати скорпіонів там, де за ними можна спостерігати», — подумав він. Саме тому він підтримав царя Огунве, коли той сказав, що не заперечуватиме, якщо пані Кольтер залишиться в кабінеті. Лорд Ізраель сам себе перехитрив: тепер уже він хотів, щоб жінку відвели, але ж він погодився прислухатися до думок своїх командирів. Пані Кольтер подивилася на лорда Ізраеля з виразом м’якої, доброчесної стурбованості. Він був упевнений, що жодні очі не здатні роздивитися у глибині її чудових очей тріумфуючий блиск. — Можете залишитися, — промовив він. — Але ви сказали вже досить, тож відтепер ані слова! Панове, ви читали рапорт щодо загону, який стоїть на південному кордоні. Як ви гадаєте, ми нічого не проґавили? Чи це можливо? Потім я хотів би дізнатися вашу думку щодо запасів зброї, а потім — почути від Ксафанії про розміщення ангельських сил. Тож спочатку про південний кордон. Царю Огунве? Заговорив африканець. Командири деякий час обговорювали свої справи, вразивши пані Кольтер достеменним знанням оборонних порядків Церкви та сил, що перебувають урозпорядженні її ієрархів. Але тепер, коли Тіаліс і Салмакія були з дітьми й лорд Ізраель уже не мав шпигунів у Магістраті, їхні знання швидко застаріватимуть. У голові пані Кольтер промайнула ідея, і вона обмінялася з деймоном-мавпою швидкими поглядами так, наче антаричні іскри простромили повітря. Але вона нічого не сказала — лише погладила золотавий смух мавпи та знову почала слухати командирів. Нарешті лорд Ізраель промовив: — Досить. Із цією проблемою ми впораємося пізніше. Тепер перейдемо до зброї. Гадаю, до випробувань намірольота все приготовлено. Ходімо подивимося на нього. Він дістав із кишені срібний ключик і відімкнув ланцюг, що сковував мавпі руки й ноги, намагаючись при цьому не торкатися навіть кінчиків золотавого смуху. Усі присутні вслід за лордом Ізраелем вийшли з башти та попрямували до мурів фортеці. Лорд Роук, сівши на свого яструба, полетів за ними. Дув холодний пронизливий вітер, від якого боліли очі. Над головами, щось викрикуючи, ширяв у потоках повітря синій яструб. Цар Огунве мерзлякувато закутався в шинель та поклав руку на голову своєму деймону-гепарду. Пані Кольтер несміливо звернулася до ангела: — Перепрошую, пані, ваше ім’я Ксафанія? — Так, — відповів ангел. Її зовнішність вразила жінку так само, як зовнішність її товаришів колись уразила відьму Руту Скаді, котра зустріла їх у небі: вона світилася наче не зсередини, а віддзеркаленим світлом із невідомо якого джерела. Вона була високою, оголеною та крилатою, а її обличчя явно належало створінню, старішому від усіх бачених пані Кольтер живих істот. — Ви з тих повсталих ангелів? — Так, і з тих далеких часів я блукаю поміж незліченних світів. Тепер я запропонувала свої послуги лордові Ізраелю, бо вбачаю в його великому задумі надію нарешті знищити тиранію. — Але якщо ви зазнаєте невдачі? — Тоді всіх нас буде знищено, а жорстокість пануватиме довічно. Розмовляючи, вони слідом за лордом Ізраелем швидко Простували уздовж фортечних мурів до могутніх сходів, які спускалися так глибоко, що навіть світло ліхтарів, котрі висіли повсюди, не досягало дна. Повз них прослизнув синій яструб, пірнувши в темряву та поступово перетворившись на крихітну синю цятку, що розчинилася внизу. Ангел полетів уперед та наблизився до лорда Ізраеля, а пані Кольтер побачила, що спускається сходами слідом за царем Огунве. — Вибачте мою необізнаність, ваша величносте, — промовила вона, — але до вчорашнього бою біля печери я ніколи не чула про істот на кшталт чоловіка на синьому яструбі… Звідки він родом? Чи не могли б ви розповісти мені про цей народ? Я дуже не хотіла б ображати його, але коли розмовляєш із тим, про кого нічого не знаєш, можна ненавмисно виявити нечемність. — Добре, що ви спитали, — відповів цар Огунве. — Цей народ дуже гордий. Їхній світ розвивався не так, як наші: там два види розумних істот — люди та галівесп’яни. Люди здебільшого служать Господу, і вони з найдавніших часів намагаються звести галівесп’ян зі світу. Вони вважають маленький народ слугами диявола, тож галівесп’яни не можуть довіряти істотам одного з нами розміру. Але вони безжальні та горді вояки, смертельно небезпечні вороги й цінні розвідники. — А вам служить уся ця раса, або вони поділені так само, як люди? — Деякі працюють на ворога, проте більшість разом із нами. — А ангели? Знаєте, донедавна я гадала, що ангели є винаходом середньовіччя, виплодом людської фантазії… Зустрітися з одним із них було для мене великою несподіванкою. Чи багато їх стало під прапори лорда Ізраеля? — Пані Кольтер, — відповів цар, — ці питання є саме такими, які ставив би мені звичайнісінький шпигун. — Гарним я була б шпигуном, якби запитувала вас так відверто, — промовила жінка. — Я полонена, ваша величносте. Я не можу втекти — навіть якби в мене було де ховатися. Відтепер я нешкідлива, можете повірити моєму слову. — Коли ви це кажете, я радий вам повірити, — сказав цар. — Зрозуміти діяння ангелів набагато складніше, ніж дії людей. По-перше, їх існує багато різновидів, і деякімають більші можливості, ніж інші. Окремі групи ангелів поєднують давні альянси та давню ворожнечу, але ми знаємо про це надто мало. Господь пригнічує їх з самого початку свого існування. По-справжньому шокована, пані Кольтер зупинилася. Африканський цар також зупинився та наблизився до неї, гадаючи, що їй стало погано. І дійсно, бліде світло ліхтарів кидало на її обличчя примарні тіні. — Ви промовили це наче мимохідь, — сказала пані Кольтер, — наче я мусила добре це знати… Але як це може бути? Усі світи створені Господом, чи не так? Він існував завжди, принаймні, до того, як виникло все інше. Як же він може «почати існувати»? — Це стало відомо ангелам, — відповів Огунве. — Декого з нас також шокувала звістка про те, що Господь не створював усесвіт. Може, творець існував, а може, й ні — нам це невідомо. Ми лише знаємо, що якоїсь миті Господь узяв владу до своїх рук, що потім відбулося повстання ангелів, що проти нього також боролися деякі люди. Це — останнє повстання. Ніколи раніше люди й ангели, а також істоти з інших світів не поєднували свої зусилля. Це найбільша з армій, що коли-небудь існували, але, можливо, й цього виявиться замало. Побачимо. — Але якими є наміри лорда Ізраеля? Що це за світ і навіщо він прийшов сюди? — Він привів нас сюди тому, що цей світ є порожнім. Я маю на увазі, тут немає розумного життя. Ми не колонізатори, пані Кольтер. Ми прийшли сюди не для того, щоб завойовувати, а для того, щоб будувати. — Він що, збирається напасти на небесне царство? Огунве окинув жінку спокійним поглядом. — Ми не збираємося вторгатися в небесне царство, — сказав він, — але якщо воно прагне напасти на нас, то хай буде готове до війни, адже ми до неї готові. Пані Кольтер, я цар, але пишаюся тим, що допомагаю лордові Ізраелю будувати світ, у якому немає царств і королівств. Там не буде ні царів, ні єпископів, ні попів. Небесне царство стало відоме під цією назвою Тому, що Господь підніс себе над рештою ангелів. Але нам таке не потрібно, і цей світ є іншим. Ми наміряємося стати вільними громадянами небесної республіки. Пані Кольтер хотіла почути більше — в неї на язиці крутилося ще з десяток питань, — однак цар вирушив далі, не бажаючи змушувати свого начальника чекати, тож жінцідовелося поквапитися. Сходи були такими довгими, що коли вони нарешті досягли низу, небо над ними майже зникло з очей. Вже на середині дистанції сили майже облишили пані Кольтер, але вонане стала скаржитися, а зціпила зуби та йшла далі. Зрештою вони увійшли до величезного підземного залу, освітленого якимись кристалами, вмурованими в колони, які підтримували стелю. Під стелею було видно якісь конструкції, драбинки, та містки, по яких снували зайняті роботою люди. Коли пані Кольтер підійшла, лорд Ізраель розмовляв зі своїми командирами. Не надавши жінці можливості відпочити, він пішов по величезному приміщенню, час від часу на мить зупиняючись, аби перекинутися декількома словами з якимись людьми. Повітря було густим і теплим. Пані Кольтер звернула увагу на те, що, мабуть, для зручності лорда Роука на кожній колоні на висоті людського зросту було прилаштовано кронштейн, на який міг би всістися яструб, отже, галівесп’янин завжди мав змогу взяти участь у бесіді. Але лорд Ізраель не став затримуватися у залі — на дальньому його кінці охоронець відчинив важкі подвійні двері та пропустив їх на платформу біля залізниці. На них чекали антаричний локомотив і невеликий закритий вагон. Машиніст уклонився, а його коричнева мавпа-деймон, побачивши золотавого деймона пані Кольтер, сховалася за ноги чоловіка. Лорд Ізраель щось сказав машиністові та жестом запросив своїх супутників сідати у вагонетку, котра, як і підземний зал, була освітлена світними кристалами на срібних бра, прикріплених до панелей із червоного дерева. Щойно лорд Ізраель зайняв своє місце у вагонетці, потяг м’яко вирушив, слизнув уздовж платформи, увійшов до тунелю і різко набрав швидкості. Лише перестук коліс на гладких рейках свідчив про те, що вони кудись рухаються. — Куди ми ідемо? — спитала пані Кольтер. — До арсеналу, — стримано відповів лорд Ізраель, відразу відвернувся й тихо заговорив з ангелом. Пані Кольтер звернулася до лорда Роука: — Мілорде, а ваших агентів завжди посилають на завдання парами? — Чому ви питаєте? — Просто з цікавості. Коли ми з деймоном познайомилися з галівесп’янами в печері, то мене дуже вразило те, як вправно вони б’ються і як швидко ухвалюють рішення. — А чому вразило? Ви не очікували, що люди такого розміру можуть бути вправними бійцями? Відчувши у словах лорда Роука величезну гордовитість, жінка холодно на нього подивилася. — Ні, не очікували, — відповіла вона. — Я гадала, ми легко з вами впораємося, але перемога була на вашому боці. Я визнаю свою помилку. Проте чи завжди ви б’єтеся парами? — Хіба ви з вашими деймонами не складаєте пару? Ви очікували, що ми заздалегідь надамо вам перевагу? — промовив галівесп’янин, і його зарозумілий погляд, чудово видимий у м’якому світлі кристалів, застеріг пані Кольтер від подальших розпитувань. Вона скромно опустила очі та решту шляху мовчала. Минуло декілька хвилин. Жінка відчувала, що потяг везе їх донизу, ще глибше до осердя гори. Важко було сказати, наскільки далеко вони заглибилися, але приблизно за чверть години від початку поїздки вагонетка стала вповільнювати хід. Вони під’їхали до платформи, освітленої надзвичайно яскравими як після темряви тунелю антарични-ми ліхтарями. Лорд Ізраель відчинив двері, і вони увійшли до приміщення, такого паркого та пропахлого сірою, що пані Кольтер ледь не задихнулася. Повітря дзвеніло від ударів могутніх молотів та пронизливого виску заліза по каменю. Охоронець зачинив за ними двері на платформу, і шум наче подвоївся, а спека хвилею вдарила їм в обличчя. Спалах палючого світла змусив їх прикрити очі долонями; лише на Ксафанію, здається, не діяв цей шалений напад звуку, світла та температури. Коли чуття пані Кольтер пристосувалися до цієї атмосфери, вона з цікавістю озирнулася. У своєму світі вона вже бачила горна та металообробні заводи, але найбільший із них виглядав би тут як сільська кузня. Молоти розміром із будинок за мить підносилися до далекої стелі, аби метнутися донизу та одним ударом розплющити залізний брус діаметром зі стовбур дерева, змусивши, здавалося, здригнутися всю гору. Із проходу в кам’яній стіні витікала річка сірчаного розплавленого металу. Час від часу її загачували адамантові ворота, і вируюча сяюча рідина через канали та шлюзи розходилася по незліченних виливницях, аби у хмарі пекельного диму затвердіти та охолонути. Велетенські валки та прокатні стани різали, пресували та згинали листи заліза завтовшки з дюйм так, ніби це був цигарковий папір, а потім страшенні молоти знов і знову розплющували його, накладаючи метал на метал із такою силою, що окремі шари перетворювалися на одне ціле. Якби Йорйк Бернісон побачив усе це, навіть він змушений був би визнати, що ці люди знаються на металі. Пані Кольтер була дилетантом, тож вона лише дивилася та дивувалася. Тут просто неможливо було розмовляти, та ніхто й не намагався. Лорд Ізраель жестами запросив своїх супутників пройти за ним до ґратчастого містка, підвішеногонад величезним підземним кар’єром, у якому шахтарі за допомогою заступів і кайл вирубували яскравий метал із материнської породи. Вони пройшли містком та довгим тунелем із кам’яними стінами, зі стелі якого звисали дивних кольорів сталактити. Поступово удари та виск металу стали затихати, і пані Кольтер відчула, як у її розпалене спекою обличчя дмухнув прохолодний вітерець. Кристали, що освітлювали їхній шлях, не були ні вбудовані в колони, ні прилаштовані до бра — вони просто були розсипані по підлозі. Джерел тепла тут не було, тож поступово людям знову стало холодно. Нарешті вони вельми несподівано, як на пані Кольтер, вийшли у нічне повітря. Вони опинилися в місці, де в горі було вирубано широкий майданчик, схожий на військовий плац. У напівтемряві вони невиразно побачили величезні металеві двері, що вели кудись усередину гори, деякі з них були розкриті, а деякі зачинені. З одних із цих дверей саме витягали щось загорнуте у брезент. — Що це? — спитала жінка в африканського царя. Він відповів: — Наміроліт. Пані Кольтер і гадки не мала, що це може означати, тож доводилося лише дивитися, як чоловіки стягають із намірольота брезент. Вона стала за спиною царя Огунве, наче ховаючись за ним, і поцікавилася: — А як воно працює? Що воно робить? — Зараз ви все побачите, — відповів цар. Під брезентом був начебто якийсь складний бурильний апарат — або кабіна гіроптера чи великого підйомного крана. У скляній кабіні були розташовані сидіння та приладова панель із принаймні дюжиною важелів і ручок. Апарат стояв на шести ногах, котрі складалися з декількох «суглобів» і відходили від корпусу під неоднаковими кутами, тож він виглядав водночас повним енергії та незграбним. Сам корпус являв собою переплетіння труб, циліндрів, поршнів, звитих кабелів, комутаторів та дротів. Важко було сказати, якою була структура цього намірольота — він був освітлений лише ззаду, і більша його частина була вкрита серпанком темряви. Лорд Роук на своєму яструбі полетів прямо до апарата й почав кружляти над ним, оглядаючи з усіх боків. Лорд Ізраель та ангели відразу поринули в бесіду з техніками. Із кабіни намірольота злізли ще двоє чоловіків, один із яких ніс планшет, другий тягнув якийсь кабель. Очі пані Кольтер жадібно вп’ялися в апарат, запам’ятовуючи кожну його частину та їх взаємне розташування. Вона побачила, як лорд Ізраель скочив на сидіння, застебнув шкіряні ремені на талії та на плечах і насунув на голову шолом. Його деймон, сніжний барс, стрибнув у кабіну слідом за НИМ, і лорд Ізраель зачинив дверцята. Технік щось вигукнув, лорд Ізраель відповів йому, і всі відійшли до дверей. Наміроліт почав рухатися, хоча пані Кольтер не розуміла, як це відбувається. Здавалося, що він тремтить, хоча насправді він стояв нерухомо, утримуваний якоюсь дивною силою на шести своїх комашиних лапах. Потім він знову почав рухатися, і цього разу жінка роздивилася, що відбувається: окремі частини апарата оберталися, поверталися туди-сюди, скануючи темне небо в них над головами. Лорд Ізраель поринув у керування — він смикав якісь важелі, дивився на шкали приладів, повертав ручки. І тут наміроліт раптом зник. Усі підвели голови, і коли пані Кольтер зробила те саме, вона побачила, що апарат завис у повітрі на висоті великого дерева, повільно повертаючись ліворуч. Ніякого шуму двигуна не було чути, і було незрозуміло, як цей наміроліт долає силу гравітації. Він просто висів у повітрі. — Прислухайтесь, — промовив цар Огунве. — Поверніться на південь. Жінка повернула голову та напружила слух. У каменях гори ревів вітер, і чути було глухі удари молотів, від яких трусилася земля під ногами, та голоси від освітленого дверного прорізу, але за якимсь сигналом голоси стихли, а світло було вимкнено. У тиші, що настала, пані Кольтер почула віддалене торохтіння моторів гіроптерів, які пробивалися крізь бурхливе повітря. — Хто це? — спитала вона. — Вони грають ролі принад, — відповів цар. — Це мої пілоти, вони спокушають ворога летіти за ними. Спостерігайте, що буде далі. Пані Кольтер ширше розкрила очі, намагаючись побачити в темній ночі бодай щось. Над ними непохитно висів у повітрі наміроліт — здавалося, що він до чогось намертвоприкріплений, адже пориви вітру неспроможні були на жоден міліметр зрушити його з місця. Кабіна була темною, і лорда Ізраеля зовсім не було видно. Тут пані Кольтер побачила групу вогників, що висіла в небі над самим горизонтом, й одночасно шум їхніх двигунів став досить гучним, аби можна було безперервно чути його. На них швидко насувалися шість гіроптерів, один із яких, здається, був пошкоджений — за ним можна було роздивитися хвіст диму, й він летів нижче від інших. Гіроптери летіли до гори й мали пролетіти трохи збоку від неї. Відразу за ними пересувалася вельми різношерста компанія. Роздивитися, із кого вона складається, було нелегко, але нарешті пані Кольтер помітила дивний гіроптер, два літальні апарати з прямими крилами, одного великого птаха, котрий без видимих зусиль ніс двох озброєних вершників, та трьох чи чотирьох ангелів. — Це наліт, — зауважив цар Огунве. Переслідувачі наближалися до гіроптерів. Потім з одного з прямокрилих літаків вилетіла смуга сліпучого вогню, і за мить до спостерігачів долетів гучний тріск. Алеснаряд не знайшов своєї цілі, підбитого гіроптера, адже тієї самої миті, коли виблиснуло світло, на намірольоті щось спалахнуло, і снаряд вибухнув прямо в повітрі. Не встигла пані Кольтер збагнути, що сталося, як бій завирував. Стежити за ним було важко, адже небо було темним, а пересування всіх учасників — дуже стрімким. Гору освітила низка майже беззвучних спалахів, що супроводжувалися якимось свистінням, наче виходом пару. Кожен зі спалахів якимось чином бив по учасниках нальоту: літак спалахнув і вибухнув, велетенський птах видав крик, що наче рвав серпанок над горами, та почав прямовисно падати на скелі внизу; щодо ангелів, кожен із них просто зник у клубах світного повітря — рої частинок, поступово згасаючи, наче феєрверки наприкінці льоту, почали опускатися донизу, поки не розчинилися в темряві. Запанувала тиша. Вітер відніс шум моторів гіроптерів-принад, котрі залетіли за відріг гори, а спостерігачі мовчали, обмірковуючи побачене. На днищі намірольота, котрий, повільно повертаючись, і досі висів у повітрі, палали відблиски якихось вогнів. Знищення учасників нальоту було таким швидким і повним, що навіть пані Кольтер,котра у своєму житті бачила досить неймовірних речей, відчувала, що вона шокована. Вона знову подивилася на наміроліт та побачила, що той мерехтить або пересувається, щоб зникнути з очей і за нескінченно коротку мить з’явитися на землі. Здавалося, він стояв тут уже давно — таким непохитним він виглядав. Цар Огунве кинувся вперед, слідом за ним до апарата Підбігли й інші командири та інженери. Вони відчинили дверцята, і злітну площадку залило світло з кабіни. Пані Кольтер залишилася на своєму місці, намагаючись збагнути принцип дії намірольота. — Чому Ізраель показує його нам? — тихо спитав її деймон. — Безперечно, він не вміє читати наші думки, — так само тихо відповіла жінка. Вони мали на увазі ту секунду в адамантовій башті, коли між ними, наче іскра, проскочила ідея. Вони подумали, що можна зробити лордові Ізраелю цікаву пропозицію: запропонувати йому відіслати їх до Консисторського Суду Благочестя як його шпигунів. Пані Кольтер знала всі рівні влади й могла діяти на кожному з них. Вона розуміла, що спочатку їй буде важко переконати Суд у своїй лояльності, але знала, що це завдання їй цілком під силу. Атепер, коли галівесп’янські агенти залишили Женеву, щоб стежити за Вілом і Лірою, лорд Ізраель просто не зможе відповісти на цю пропозицію відмовою. Але тепер, коли жінка спостерігала за дивовижною летючою машиною, їй спала на думку інша ідея, і вона радісно стиснула золотаву мавпу в обіймах. — Ізраелю, — невинно промовила вона, — можна подивитися, як працює цей апарат? Обличчя лорда Ізраеля було нетерплячим і розгубленим, але водночас надзвичайно задоволеним. Наміроліт привів його в захват, і пані Кольтер знала, що в такому станівін не відмовить їй. Цар Огунве відійшов убік, а лорд Ізраель підхопив жінку, і втягнув у кабіну та допоміг улаштуватися на сидінні пілота. Пані Кольтер почала оглядати засоби керування. — Як він працює? Що ним рухає? — спитала вона. — Твої наміри, — відповів чоловік. — Звідси ця назва. Якщо ти наміряєшся рухатися вперед, він полетить уперед. — Це не відповідь. Ну-бо, скажи мені! Як працює його двигун? Як він літає? Я не вбачаю в ньому ніякої аеродинаміки. Але ці засоби керування… зсередини все це дуже схоже на гіроптер. Лорд Ізраель відчував, що йому важко відмовити пані Кольтер у відповідях, а позаяк вона була цілком у його владі, він не стримався — узяв у руку кабель зі шкіряною ручкою на кінці. На шкірі видно було глибокі позначки деймонових зубів. — Твій деймон, — пояснив він, — має тримати це — чи зубами, чи в лапах, однаково. А сама ти мусиш надіти шолом. Між ними проходить струм, який підсилює спеціальний прилад — насправді устрій намірольота є вельми складним, але керувати ним у польоті дуже легко. Ми зробили засоби керування схожими на такі в гіроптера, щоб пілотові було легше орієнтуватися, але, зрештою, керування взагалі тут не потрібне. Певна річ, користуватися ним може лише людина з деймоном. — Зрозуміло, — промовила пані Кольтер. І з цими словами вона так штовхонула лорда Ізраеля вбік, що він вилетів із кабіни. Водночас вона одним рухом наділа на голову шолом, а золотава мавпа схопилася за шкіряну ручку. Жінка простягла руку дб тумблера, що в гіроптері вмикав би двигун, і переключила його. За мить наміроліт стрибнув у повітря. Але пані Кольтер не відразу збагнула, як він працює, й апарат, трохи нахилившись, на декілька секунд завис у повітрі. Поки жінка шукала ручку, що рухає наміроліт, лорд Ізраель зробив три речі. По-перше, він скочив на ноги; по-друге, підвів руку, щоб зупинити царя Огунве, котрий збирався дати солдатам наказ стріляти в наміроліт; по-третє, тихо сказав лордові Роуку: — Мілорде, якщо ви не проти, я хотів би, щоб ви полетіли з нею. Галівесп’янин відразу пришпорив свого синього яструба, і птах влетів просто в досі відчинені дверцята кабіни. Знизу було видно, як жінка крутить головою, обмірковуючи, що їй робити далі, і те саме робила золотава мавпа, тож ніхто з них не помітив, як лорд Роук перестрибнув із яструба в кабіну. За мить апарат рвонув із місця, а яструб описав коло та всівся на зап’ястя лордові Ізраелю. Минуло лише дві-три секунди, а наміроліт уже зник із поля зору, наче розчинившись у вогкій зоряній ночі. Лорд Ізраель сумовито, але водночас захоплено дивився Йому вслід. — Що ж, царю, ви мали рацію, — промовив він. — Я повинен був відразу послухатися вас. Вона Лірина мати, й мені слід було очікувати на щось подібне. — Ви не збираєтесь переслідувати її? — спитав цар. — І що, знищити чудовий апарат? Безперечно, ні. — Як ви гадаєте, куди вона полетить? Шукатиме дитину? — Принаймні, не відразу. Вона не має уявлення, де її шукати. Я достеменно знаю, що вона робитиме: вона полетить до Консисторського Суду та передасть йому наміроліт як доказ її вірності Церкві. Потім вона розпочне шпигунську діяльність — шпигуватиме за ними на нашу користь. Вона вже перепробувала всі інші види подвійної гри, і цей буде для неї новим досвідом. А щойно вона дізнається, де перебуває дівчинка, вона попрямує туди, а слідом за нею — й ми. — А коли лорд Роук дасть їй знати, що він летить із нею? — О, гадаю, він приховає це від неї, хіба не так? Чоловіки засміялися та пішли тунелем до зброярень, де на них уже чекала нова, вдосконалена модель намірольота. 17 Олія та лак Мері Мелоун робила дзеркало. Не з марнославства — це почуття було їй майже незнайомим, — а для того, щоб перевірити одну свою ідею. Вона хотіла спробувати спійматиТіні, а без тих інструментів, котрі вона мала в лабораторії, доводилося обходитися тим, що було під рукою. Мулефа майже не користувалися металом. Вони створювали надзвичайні речі з каменю, дерева, тканини, мушлі та рогу, але ті металеві речі, які вони застосовували, були зроблені за допомогою примітивних молотків із самородків міді та інших металів, котрі вони знаходили в піску біля річки. Колісні люди ніколи не виробляли з металу інструменти — лише використовували його як прикраси. Приміром, укладаючи шлюб, пари мулефа обмінювалися смужками полірованої міді, котрими вони огортали один зі своїх рогів і носили як обручки. Отже, їх буквально зачаровував швейцарський офіцерський ніж, що був найціннішою з речей, котрі взяла з собою Мері. Коли одного дня Мері продемонструвала Аталі — своїй найближчій подрузі серед мулефа — різноманітні способи застосування ножа і спробувала за допомогою свого обмеженого запасу слів пояснити свої дії, Аталь була у захваті. Окрім усього іншого, на ножі було мініатюрне збільшувальне скло, за допомогою якого Мері почала випалювати фігурки на сухій гілці, і саме це наштовхнуло її на думку про Тіні. Вони сиділи біля річки та рибалили, але річка обміліла, і риба, мабуть, кудись пішла, тож вони залишили сітку у воді, а самі лежали на траві та байдики били. І тут Меріпобачила суху гілку з рівною та гладкою поверхнею. Вона випалила на ній квітку маргаритки, ще привело Атальу захват. Однак коли Мері спостерігала, як з тієї точки, на якій фокусувалися сонячні промені, піднімається тоненька цівка диму, їй спало на думку: якщо ця гілка скам’яніє, і науковці з далекого майбутнього знайдуть її, вони також знайдуть навколо неї Тіні — адже Тіні е поруч із усіма речами, над якими працювала людина. На теплому сонці вона поринула у дрімотну задумливість, із якої її вирвали слова Аталі: — Про що ти мрієш? Мері спробувала пояснити, над чим вона працювала В лабораторії, розповіла про відкриття Тіней, про фантастичну звістку щодо їхньої розумності. Вона відчула, що її знову захопило все це, і їй захотілося опинитися у своїй лабораторії біля обладнання. Мері не очікувала, що Аталь стежитиме за її поясненнями — почасти тому, що мову мулефа знали ще далеко не досконало, частково через те, що мулефа видавалися їй практичними істотами, не байдужими лише до повсякденних потреб, а значна частина її розповіді була пов’язана з математичними поняттями. Але, на її подив, Аталь відповіла: — Так, ми знаємо, що ти маєш на увазі: ми звемо їх… — І додала слово, за звучанням схоже на слово «світло». Мері перепитала: — Світло? Аталь відповіла: — Не світло, а… — вона повторила це слово повільніше, щоб Мері спромоглася вловити його, та пояснила: — Як світло на воді, коли вона на заході сонця покрита дрібними брижами. Тоді світло стає яскравими лусочками, і саме так ми називаємо цю річ, але це тільки мовний зворот. — Тобто це насправді не світло, проте ви бачите його, і воно схоже на світло на поверхні води, коли сідає сонце? — Так, — відповіла Аталь. — Усі мулефа відчували це, і ти також знаєш, що це таке. Саме так ми зрозуміли, що ти схожа на нас, а не на травоїдних — вони цього не бачать. — Навіть попри те, що ти здалася нам такою незвичайною та відразливою, ти схожа на нас, адже ти бачиш… — тут вона знову вимовила те слово, що його Мері не розчула як слід: щось на кшталт «сарф» або «саф» та рух хобота ліворуч. Мері відчувала величезне збудження, й аби дібрати слушні слова, слід було заспокоїтися. — А що ви про це знаєте? Звідки з’явилася ця річ? — Від нас і від олії, — відповіла Аталь, і Мері зрозуміла, що її подруга має на увазі олію з великих коліс. — Від вас? — Вона випромінюється від дорослих, але без дерев вона знову зникне. Із деревами ж і з олією вона залишається з нами. «Від дорослих». Мері знову змушена була напружити всі свої сили, щоб опанувати себе. У неї вже виникала думка, що діти та дорослі реагують на Тіні не однаково — або ж викликають неоднакову реакцію Тіней. Хіба Ліра не сказала їй, що в її світі вчені також дізналися про подібну властивість Пилу — тамтешнього позначення для Тіней?І ось знову… І все це було пов’язано з тим, що їй через комп’ютер повідомили Тіні до того, як вона залишила свій світ: хай там як, але все це має відношення до великої події в людській історії, символічно описаної в розповіді про Адама та Єву — зі Спокусою, Гріхопадінням, Первородним Гріхом. Досліджуючи викопні черепи, її колега Олівер Пейн відкрив, що десь тридцять тисяч років тому відбулося величезне зростання кількості тіньових частинок, які накопичувалися довкола людських останків. Тоді сталося щось незвичайне, щось нечуване в ході еволюції, й людський мозок став ідеальним підсилювачем дії Тіней. Мері спитала в Аталі: — Як давно виникли мулефа? — Тридцять три тисячі років тому, — була відповідь. Аталь уже навчилася читати вирази обличчя Мері — принаймні, деякі з них, — і, побачивши, якого виразу набуло обличчя жінки, вона засміялася. Сміх мулефа був таким невимушеним і веселим, що Мері звичайно приєднувалася до них, але цього разу залишилася серйозною. Вона спитала: — Звідки ви знаєте це так достеменно? Хіба у вас є історики? — О, так, — відповіла Аталь. — Коли прийшов сарф, у нас з’явилася пам’ять, і ми наче прокинулися. До того ми нічого не знали. — А що сталося, коли у вас з’явився сарф? — Ми навчилися користуватися колесами. Одного дня заліф без імені побачила колеса та почала із ними гратися, і сталося так, що вона… — Вона? — Так, вона. До того в мулефа не було імен. Вона побачила, як крізь отвір у колесі прослизнув змій і сказав… — Змії тут уміють говорити? — Та ні! Це лише мовний зворот. Історія стверджує, що той змій сказав: «Що ти знаєш? Що ти пам’ятаєш? Що ти бачиш попереду?». І вона тричі відповіла йому: «Нічого». Тож змій сказав: «Просунь ногу крізь отвір у тій штуці, з якою я грався, і станеш ти мудрою». Тож вона просунула ногу крізь отвір, і в її плоть увійшла олія. І вона побачиласвіт краще, ніж до того, і перша річ, котру вона побачила, був сарф. Це відчуття було таким дивним і приємним, що вона схотіла поділитися ним із усім своїм народом. Отже, вона та її чоловік першими взяли колеса та усвідомили, ким вони є — тобто що вони мулефа, а не травоїдні. Вони дали одне одному імена — це вони вигадали слово «мулефа». Потім вони дали назву колісному дереву, а також усім іншим створінням і рослинам. — Вони відрізнялися від інших, — промовила Мері. — Саме так. Їхні діти також стали іншими, адже коли впало ще декілька коліс, вони показали своїм дітям, як використовувати їх. А потім діти достатньо підросли й самі стали створювати сарф, коли ж вони досягли необхідного зросту, щоб стати на колеса, сарф повернувся до них із олією та залишився з ними. Отже, вони побачили, що їм слід саджати більше колісних дерев, бо лише так можна було отримати олію. Проте колеса були такими твердими, що дуже рідко проростали. І тоді перші мулефа побачили, що вони мають робити, щоб допомогти деревам — вони мусили їздити на колесах і в такий спосіб ламати їх, тож відтоді мулефа та колісні дерева завжди існували разом. Мері спершу зрозуміла приблизно чверть зі сказаного Аталлю, але вона почалаґставити додаткові запитання та зрештою збагнула все. Поступово її володіння мовою мулефа поліпшувалося, утім, що більше вона дізнавалася, то складніше їй ставало: кожне нове відкриття тягло за собою десяток нових запитань, і на всі слід було дістати відповіді. Проте найбільше вона розпитувала про сарф, адже це поняття було найважливішим. Саме так вона й дійшла думки про дзеркало. На цю думку її підштовхнуло порівняння сарфу з виблисками на поверхні води. Віддзеркалене світло, як і сяяння моря, було поляризоване, тож не виключено, що коли тіньові частинки поводилися, як хвилі світла, то їх також можна було поділити на групи з неоднаковим зарядом. — Я не бачу сарф, як ви, — промовила Мері, — але хотіла б зробити з рослинного лаку дзеркало. Гадаю, це допоможе мені побачити сарф. Аталь була захоплена цією думкою, і вони дістали з води сітку та почали збирати все потрібне Мері. Ніби на знак удачі, сіть принесла три рибинки. Рослинний лак робили з соку дерева, набагато меншого від колісного. Мулефа вирощували ці дерева спеціально для того, щоб збирати лак. Кип’ятячи сік та розчиняючи його у спирті, котрий вони виробляли з випареного фруктового соку, мулефа одержували речовину, за консистенцією схожу на молоко, а за кольором — на янтар, і використовували її як лак. Вони накладали на поверхню близько двадцяти шарів цього лаку, послідовно досягаючи їх ствердіння за допомогою вогкої ганчірки, і так отримували тверду, блискучу поверхню. Потім вони, як правило, за допомогою різноманітних окисів робили її непрозорою, але іноді залишали такою, якою вона була, і саме це зацікавилоМері: прозорий лак кольору янтарю мав ту саму цікаву властивість, що й ісландський шпат, а саме розщеплював промені світла надвоє, тож коли дивитися крізь нього, все двоїлося. Мері не зовсім чітко уявляла собі, що вона хоче зробити, лише знала, що коли досить тривалий час займатиметься цією річчю, то зрештою їй усе стане зрозумілим. Вона згадала, як процитувала Лірі вірш поета Кітса і як дівчинка відразу зрозуміла, що коли вона читала алетіометр, таким був стан її розуму — і саме такого стану Мері збиралася досягти. Тож вона почала з того, що знайшла більш-менш плоский шматок дерева, схожого на сосну, та почала терти його поверхню шматком піщаника (метал тут не годився). Нарешті поверхня дерева стала достатньо гладкою. Саме цим методом користувалися мулефа, і якщо докласти досить зусиль і часу, він давав непогані результати. Тоді жінка ретельно пояснила мулефа, що хоче зробити та, здобувши дозвіл, разом із Аталлю відвідала гай лакових дерев. Мулефа охоче дали їй дозвіл, але вони були надто зайняті, щоб піти разом із нею. Разом із Аталлю Мері зібрала і смолистий сік, і почався тривалий процес кип’ятіння, розчинення та знову кип’ятіння. Нарешті лак був готовий до використання. Наносячи лак, мулефа використовували як тампон м’які волокна однієї місцевої рослини. Коли місцевий ремісник розповів Мері, що їй слід робити, вона почала шар за шаром неспішно наносити лак на дерево. Шари були такими тонкими, що вона майже не помічала ефекту від своїх дій, але все одно дотримувалася вказівок, і поступово шар лаку почав набувати товщини. До того часу, коли лак у неї скінчився, вона нанесла й висушила понад сорок шарів — вона збилася з рахунку, — але зрештою отримала поверхню завтовшки принаймні п’ять міліметрів. Коли підсохнув останній шар, настала черга полірування: Мері цілий день ніжно терла поверхню м’якими круговими рухами, й увечері її руки горіли, а в голові пульсував біль, крім того, вона відчувала, що вже не здатна на фізичну працю. Тієї ночі вона спала як убита. Наступного ранку мулефа поїхали працювати в лісочок із дерев, які вони називали вузликовими — треба було перевірити, що пагони ростуть як слід, та зробити все потрібне для того, щоб лозини набули потрібної форми. Вони попросили Мері поїхати з ними — тонкими пальцями вона виконувала роботу такого ґатунку набагато вправніше, ніж мулефа своїми хоботами. Лише після того, як усе було зроблено та вони повернулися до поселення, Мері почала свій експеримент — або, радше, гру, адже вона не мала чіткого уявлення про те, що робитиме. Спочатку вона спробувала використовувати шар лаку просто як дзеркало, але через брак посрібленої підкладки їй було видно лише нечітке роздвоєне зображення на тліповерхні дерева. Тоді їй спало на думку, що насправді потрібен лак без дерев’яної основи, проте, усвідомивши, що доведеться робити ще один лист, вона відчула, що її руки занили, до того, як можна зробити плоский лист без гладкої підкладки? Але ж можна просто відрізати шар лаку від дерева! На це також пішов би деякий час, але в Мері принаймні був швейцарський ніж. Вона почала працювати, крайком леза дуже обережно відщеплюючи лак від дерева й намагаючись в жодному разі не пошкрябати лакову поверхню. Зрештою вона видалила більшу частину дерева, залишивши тільки тонкий шар із трісок, що намертво прилипли до твердого лаку. Мері подумала, що станеться, якщо вона розмочить все це у воді. Чи розм’якне вогкий лак? Вона спитала ремісника і майстер відповів, що лак залишатиметься твердим, хоч що з ним не роби. Але потім він запропонував їй декілька годин потримати лак у рідині, що стояла в нього в кам’яній посудині — за його словами, цей розчин швидко роз’їдає дерево. Рідина була дуже схожа на якусь кислоту й мала відповідний запах. Майстер сказав, що така обробка пошкодить поверхню даку лише незначною мірою, й Мері легко зможе все відновити. Його дуже заінтригували дії жінки, тож він допоміг їй обережно нанести кислоту на дерево, розповівши при цьому, що вони отримують цю рідину, перетираючи, розчиняючи та випаровуючи мінерал, котрий знайшли на березі ще незнайомого Мері неглибокого озерця. Поступово дерево розм’якшилося та відійшло, й Мері отримала чисту пластинку прозорого коричнево-жовтого лаку розміром приблизно зі сторінку невеликої книжки. Вона відполірувала зворотну частину так само ретельно, як зовнішню, й одержала пластинку з поверхнями, не менш гладкими, ніж у найкращого дзеркала. А коли вона зазирнула туди… Нічого особливого вона, здається, не побачила. Лак був ідеально прозорим, але крізь нього все двоїлося — праве зображення було розташоване вельми близько до лівого, проте відхилялося від нього вгору десь на п’ятнадцять градусів. Мері подумала, що станеться, коли подивитися на світ крізь два шари лаку, розташувавши їх один за одним. Тож вона знову взяла швейцарський ніж і спробувала провести по пластинці лінію, за якою можна було б розділити її навпіл. Це завдання виявилося досить складним, але, витративши ще декілька годин та постійно заточуючи ніж об гладкий камінь, вона провела по поверхні рису, досить глибоку, аби не боятися, що пластинка розтріскається. Тоді Мері зворотним стосовно риски боком поклала пластинку на тонку палицю та натиснула на її краї — так, як це робили в її світі склярі зі склом. Усе вийшло добре: тепер у неї було дві пластинки. Вона склала їх разом та подивилася крізь них. Колір янтарю став насиченішим і подібно до фотографічного фільтра підкреслював деякі кольори та приховував інші, надаючи місцевості дещо іншого вигляду. Як не дивно, але двоїстість зображення кудись поділася, і все знову стало одиночним. Ніяких ознак Тіней не було видно. Мері відокремила дві пластинки та, віддаляючи їх одну від одної, дивилася, як усе змінюється. Коли два скла розділяла відстань десь 20 сантиметрів, сталося щось дивовижне: янтарне розфарбування зникло, і все начебто набуло своїх звичайних кольорів, але яскравіших і жвавіших. Тут підійшла Аталь і поцікавилася, що Мері робить. — Тепер ти бачиш сарф? — спитала вона. — Ні, але бачу інші речі, — відповіла Мері та спробувала продемонструвати це Аталі. Та виявила інтерес, але це була швидше ввічливість — того почуття відкриття, що надихнуло енергією Мері, вона явно не відчувала. Нарешті заліфу набридло дивитися крізь шматочки лаку, й вона сіла на траву та почала оглядати свої колеса. Час від часу мулефа чистили одне одному шпори — вочевидь, демонструючи в такий спосіб приязність, — і раз чи двічі Аталь запрошувала Мері подивитися на її шпори. Мері й собі дозволила подрузі привести до ладу своє волосся, і їй дуже сподобалося, як Аталь підіймає їх м’яким хоботом та знову відпускає, погладжуючи й масуючи їй шкіру голови. Жінка відчула, що Аталь чекає на щось подібне, а тому поклала на землю лакові пластинки та провела долонями по незвичайно гладких шпорах. Середина шпор була навіть гладшою та слизькішою, ніж тефлонове покриття — там її безупинно полірувало колесо, що обертається. Звичайно, поверхні колеса і «втулки» точнісінько відповідали одна одній: коли жінка провела долонею по внутрішній поверхні колеса, у неї склалося відчуття, що мулефа та колесо були частинами одного створіння, котре якимось чудом може розбирати себе на елементи та знову збирати. Дотик явно давав задоволення Аталі, та й Мері це також було приємно. Її подруга була молодою та незаміжньою, а у групі не було молодих самців, тож їй слід було одружитися із заліфом із іншої групи. Але вступити в такий контакт було нелегко, й іноді Мері здавалося, що Аталь непокоїться з приводу свого майбутнього. Отже, жінці ніколи не було шкода часу, проведеного поруч із Аталлю, і тепер вона з радістю очищала отвори в колесах від усього того пилу та бруду, що накопичився там, і втирала ароматну олію у шпори своєї подруги, а хобот Аталі тим часом погладжував волосся Мері. Нарешті Аталь стала на колеса та вирушила допомагати іншим готувати вечерю. Мері повернулася до лаку й майже відразу зробила своє відкриття. Вона рознесла пластинки на двадцять сантиметрів — так, аби картинка знову стала яскравішою та чіткішою, — але тепер зображення було дещо іншим. Подивившись крізь лакові пластинки, жінка побачила рій золотих іскор, що оточував силует Аталі. Їх було видно лише крізь одну невелику ділянку пластинки, і невдовзі Мері зрозуміла, чому це так: вона торкалася того місця своїми наолієними пальцями. — Аталь! — вигукнула вона. — Іди сюди! Швидше! Аталь розвернулася та під’їхала до неї. — Дозволь мені взяти трохи олії, — попросила жінка. — Зовсім трохи, лише щоб можна було намастити нею лак. Аталь охоче дозволила Мері провести пальцями по отворах у колесах і зацікавлено подивилася, як жінка покриває одну із пластинок плівкою прозорої ароматної речовини. Потім Мері склала пластинки разом, почала терти їх одна об одну, щоб рівніше розподілити олію, та знову розташувала їх на відстані десь двадцять сантиметрів. І коли вона подивилася крізь лак, усе довкола змінилося: відтепер вона бачила Тіні. Якби вона була присутня у вітальні Коледжу Джордана у той час, коли лорд Ізраель показував ученим фотограми, отримані ним за допомогою спеціальної емульсії, то вона неодмінно впізнала б цей ефект. Мері повсюди бачила те, про що їй казала Аталь: іскри золотавого світла, що плавали та ширяли повсюди, а іноді починали цілеспрямовано рухатися. Поруч вона бачила й усе те, що було видно неозброєним оком: траву, річку, дерева. Але коли вона дивилася на розумну істоту, тобто на одного з мулефа, золотаве світло ставало ряснішим і рухомішим. Воно зовсім не затінювало їхні силуети — навпаки, робило їх чіткішими. — Я й не знала, що це так чудово, — сказала Мері своїй подрузі. — Так, це дуже красиво, — була відповідь. — Мене лише дивує те, що ти не бачила цього раніше. Подивись на малого… Аталь показала на одне з дитинчат молодшого віку, що гралося у високій траві, незграбно стрибаючи за кониками, раптом зупиняючись, аби оглянути листок, падаючи та знову підводячись на ноги, час від часу підбігаючи до своєї матері, щоб сказати їй щось. Потім маля підволікало палицю, і воно намагалося підняти її, але тут помічало на своєму хоботі мурах і починало гикати від збудження… Довкола нього, так само як навколо навісів, рибальських сіток та вечірнього вогню, висів легкий золотавий туман — хоча й трохи густіший, ніж біля неживих речей. Проте цей туман ряснів крихітними вихорами намірів, котрі клубочилися, розвіювалися та виникали знову, щоб поступитися місцем новим. З іншого боку, довкола його матері ці золотаві потоки були набагато сильнішими та яскравішими. Вона готувала їжу: розпорошувала борошно по плоскому камені, роблячи тонкі коржики, і водночас спостерігала за своїм дитинчам. Тіні ж (або ж сарф чи Пил), що омивали її, були самим утіленням відповідальності та мудрого піклування. — Отже, ти нарешті прозріла, — промовила Аталь. — Що ж, тоді ти мусиш піти зі мною. Мері здивовано подивилася на подругу. Тон Аталі був вельми дивним: вона наче хотіла сказати: «Нарешті ти готова. Ми тривалий час чекали на це, і тепер усе змінилося». Жінка побачила, що звідусіль стікаються мулефа — вони виходили зі своїх домівок, з-за пагорбів, підходили з берега річки. Тут були не лише мешканці поселення, а й чужинці, раніше не знайомі їй мулефа — вони з цікавістю дивилися на неї. Їхні колеса гулко гупали по втрамбованій землі. — Куди я мушу піти? — спитала Мері. — Чому вони всі ідуть сюди? — Не хвилюйся, — відповіла Аталь. — Іди за мною, ми не завдамо тобі шкоди. Здається, ці збори були заплановані мулефа вже давно — вони всі знали, куди йти та що робити. На краю селища стояв невисокий правильний курган із утрамбованої землі, з кожного його боку було зроблено положистий майданчик, і натовп — за оцінками Мері, десь п’ятдесят мулефа — наразі рухався до цього кургану. У вечірньому повітрівисів дим від багать, на яких готували їжу, а призахідне сонце забарвлювало все в туманне золото. Мері відчувала аромат смаженої кукурудзи та теплий запах самих мулефа — почасти пахло олією, почасти теплою плоттю. Аталь м’яко підштовхнула її до кургану. Жінка спитала: — Що відбувається? Скажи-но мені! — Ні, не я… Тобі все скаже Сатамакс. Ім’я Сатамакс було Мері невідоме, і заліф, на якого вказала Аталь, не був мешканцем селища. Він був старішим від усіх бачених нею досі мулефа: біля основи його хоботаросло сиве волосся, і рухався він незграбно, наче в нього був артрит. Усі інші мулефа шанобливо пересувалися поруч із ним, і коли Мері нишком подивилася на нього крізь лакові пластинки, то зрозуміла причину такого ставлення: хмара з тіней, що обволікала старого заліфа, була такою рясною та вигадливою, що Мері мимоволі відчула донього Повагу, хай навіть не знаючи, що все це означає. Коли Сатамакс приготувався говорити, всі присутні замовкли. Мері стояла поруч із курганом, відчуваючи мовчазну підтримку Аталі, котра стояла поруч. Але жінка також почувала, що всі очі дивляться на неї, і в неї було таке відчуття, що вона новенька учениця, яка вперше увійшла до класу. Сатамакс заговорив. Його голос був низьким та насиченим, а рухи його хобота — спокійними та елегантними. — Ми зібралися тут, аби привітати іноземку Мері. Ті з нас, хто знає її, вдячні їй за те, що весь цей час, котрий вона провела серед нас, вона всіляко нам допомагала. Мичекали, поки вона не опанує в достатній мірі нашу мову. За допомогою багатьох мешканців селища, але особливо заліфа на ім’я Аталь, іноземка Мері тепер добре нас розуміє. Але залишалася інша річ, котру вона мала збагнути — я маю на увазі сарф. Вона знала про нього, але не бачила його так, як бачимо ми — не бачила, поки не зробила інструмент, крізь який можна дивитися на речі. І тепер, коли їй пощастило побачити сарф, вона готова дізнатися більше про те, що вона мусить зробити, щоб допомогти нам. Мері, підійди до мене. Відчуваючи легке запаморочення та зніяковілість, Мері зробила те, що їй сказали — стала поруч зі старим заліфом. Вона збагнула, що має щось сказати, і заговорила: — Усі ви завжди давали мені зрозуміти, що я ваш друг. Ви добрі та гостинні. Я прийшла зі світу, в якому життя суттєво відрізняється від тутешнього, але дехто з нас знає про сарф, і я вдячна вам за те, що ви допомогли мені зробити (скло, крізь яке я його бачу. Коли я можу якось допомогти вам, я буду тільки рада зробити це. Мері розмовляла не так вільно, як з Аталлю, а тому подумала, що, можливо, мулефа не зовсім зрозуміли її. Коли слід розмовляти й водночас жестикулювати, важко вловити реакцію співрозмовників, однак вони, здається, таки розуміли її. Сатамакс промовив: — Ми раді переконатися, що ти розмовляєш нашою мовою. Сподіваємося, ти зможеш нам допомогти. Якщо ж ти відмовиш нам, то ми навряд чи виживемо. Туалапі переб’ють нас усіх. Їх стало більше, ніж коли-небудь раніше, і з кожним роком їх кількість зростає. Щось у нашому світі пішло хибно. Протягом більшої частини тих тридцяти трьох тисячоліть, коли існували мулефа, ми піклувалися про землю. Усе перебувало у стані рівноваги: дерева процвітали, травоїдні були здоровими, і навіть якщо колись приходили туалапі, їх та наша кількість залишалася постійною. Але триста років тому дерева почали хворіти. Ми уважно спостерігали за ними, дбали і пестили, проте вони все одно давали менше коліс, скидали листя не в ту пору року, а деякі з них просто вмирали, хоча раніше такого ніколи не траплялося. Усі наші спогади нічого не сказали нам про причину таких подій. Загалом цей процес був повільним, але таким самим повільним є й ритм нашого життя. Ми не знали цього до твоєї появи. Ми знаємо метеликів і птахів, але в них немає сарфу. Ти зрозуміла, що існує потреба побачити сарф, і відразу з матеріалів, знайомих нам тисячі років, змайструвала інструмент, потрібний для цього. Як на нас, ти мислиші дієш зі швидкістю птаха. Саме так нам здається, ось чому ми знаємо, що ритм нашого життя видається тобі повільним. Але саме в цьому полягає наша єдина надія. Ти здатна робити речі, на які ми не спроможні, ти бачиш зв’язки, можливості та альтернативи, невидимі для нас, — так само як сарф був невидимим для тебе. І хоча ми не бачимо шляху до виживання, але сподіваємося, що ти його побачиш. Ми маємо надію, що ти швидко збагнеш причини хвороби дерев та знайдеш ліки; ми живемо думками, що ти винайдешзасіб боротьби з туалапі, хай навіть вони такі численні та могутні. І ми плекаємо віру, що ти зробиш усе це швидко, — інакше ми вимремо. У натовпі прокотилося шелестіння схвалення та згоди. Усі мулефа дивилися на Мері, і відчуття, нібито вона новенька у школі, де на неї покладають великі надії, посилилося. Вона також почула незвичайні лестощі: порівняння її зі швидким та сміливим птахом було новим і приємним, адже вона завжди вважала себе повільною й надто пунктуальною. Проте разом із усім цим їй спало на думку, що мулефа помиляються щодо неї, що вони дістали про неї хибне враження, що вона не зможе справдити їхні відчайдушні надії. Утім вона мусить зробити все, що від неї залежить. Мулефа чекають цього від неї. — Сатамаксе та мулефа, — мовила вона, — ви довірились мені, і я зроблю все можливе. Ви були добрими до мене, а ваше життя є гідним і красивим, тож я спробую віддячити Вам. Тепер, коли я бачу сарф, я знаю, над чим мені працювати. Дякую за віру в мене. Мері почала спускатися з кургану, і всі мулефа, повз котрих вона проходила, щось бурмотіли та гладили її своїми хоботами. Вона, втім, з острахом думала про обіцянку, яку тільки-но дала. Тієї самої миті у світі Ситагаза священик-убивця отець Гомес важко піднімався по схилу гори стежкою, що пролягала Повз перекручені стовбури оливкових дерев. Вечірнє світло Пробивалося крізь сріблясте листя, а повітря дзвеніло голосами цвіркунів і цикад. Він побачив попереду невеличку ферму, повиту виноградом, там бекала коза і дзенькав серед сірих каменів струмочок. Поруч із будинком порався біля якогось діла старий чоловік, а жінка приблизно одного з ним віку вела козу до відерця біля стільця. Мешканці селища, котре отець Гомес пройшов за декілька годин до того, повідомили йому, що жінка, за якою він ішов, справді проходила тут і що вона наче збиралася Піднятися в гори. Священик подумав, що старе подружжя могло бачити її. Принаймні, на фермі можна буде придбати сиру та оливок, а також набрати джерельної води. Отець Гомес був цілком звиклий до скромного життя, і в нього було вдосталь часу. 18 На підступах до міста мертвих Ліра прокинулася ще вдосвіта. Біля її грудей заворушився Пантелеймон, і вона скочила на ноги, щоб прогулятися та розігрітися. Небо на сході поступово сіріло. Вона ще ніколи, навіть в укритій сніговою ковдрою Арктиці, не зустрічала такої тиші: не було жодного подуву вітерцю, а море було таким спокійним, що навіть найменші брижі не порушували його дзеркальної поверхні. Здавалося, цей світ застиг, вдихнувши й ще не видихнувши. Віл спав, підібгавши під себе коліна та поклавши голову на рюкзак із ножем. Ліра побачила, що з хлопцевого плеча сповз плащ, і поправила його, удавши, що при цьому вона намагається не торкатися його деймона. «Його деймон має бути десь поруч», — подумала дівчинка. Несучи все ще сонного Пантелеймона, вона пройшлася вздовж берега та сіла на укосі піщаної дюни на такій відстані від Віла, щоб її голос не розбудив його. — Ці мені маленькі люди! — промовив Пантелеймон. — Вони мені не подобаються, — твердо сказала Ліра. — Гадаю, нам слід якомога швидше здихатися їх. Мабуть, коли ми зможемо впіймати їх у якусь сітку, Віл проріже вікно і відразу зачинить його за нами, й тоді ми будемо вільні. — Але в нас немає сітки, — відповів деймон. — Хай там як, вони надто розумні, щоб можна було так відірватися від них. Ти знаєш, Тіаліс наразі дивиться на нас. За декілька секунд до цього Пантелеймон набув вигляду яструба, тому його очі були зіркішими, ніж у дівчинки. Темрява неба поступово змінювалася на найблідішу небесну блакить, і коли дівчинка кинула погляд на море, з-за горизонту саме з’явився краєчок сонця, засліпивши її. Позаяк вони сиділи на схилі дюни, світло досягло цього місця на декілька секунд раніше, ніж піщаного пляжу, і Ліра мала змогу спостерігати, як сонячні промені біжать до Віла. Потім вона роздивилася крихітну фігуру шевальє Тіаліса, який, зібраний і зосереджений, стояв біля голови хлопця та дивився на них! — Річ у тому, — промовила Ліра, — що вони не можуть примусити нас робити те, що їм потрібно. Вони змушені йти за нами. Гадаю, їм це також не дуже подобається. — Якщо вони схоплять нас, — сказав Пантелеймон, маючи на увазі себе й Ліру, — та наставлять на нас свої жала, Вілу доведеться зробити те, що вони йому накажуть. Ліра обміркувала цю думку. Вона добре пам’ятала той жахливий крик болю, що його видала пані Кольтер, конвульсії, які трусили її тіло, марення, що миттєво почалося в золотавої мавпи після того, як у кров жінки потрапила отрута… І це була лише подряпина, про що за декілька хвилин по тому, в іншому світі, нагадав її матері лорд Роук. Тож Віл змушений буде поступитися та робити те, що йому скажуть галівесп’яни. — Утім, припустімо, вони вважають, що він відмовиться, — сказала дівчинка. — Припустімо, вони мають його за безжальне чудовисько, котре просто холодними очима дивитиметься, як ми вмираємо. Можливо, Вілу краще спробувати зробити так, аби його вважали саме таким. Дівчинка взяла з собою алетіометр, і було вже досить світло, щоб роздивитися його циферблат, тож вона розгорнула свій улюблений інструмент та поклала його собі на коліна. Потроху вона поринула в той транс, у якому їй зазвичай відкривалися численні шари значення та найзаплутаніше павутиння зв’язків між ними. Її пальці шукали символи, а розум тим часом добирав слова: «Як можна позбутися маленьких шпигунів?» За мить стрілка почала швидше, ніж будь-коли раніше, смикатися туди-сюди — її рухи були такими різкими, що Ліра спочатку злякалася, що може прогледіти деякі ривки та зупинки. Але якась частина її свідомості уважно стежила за ними й відразу ловила значення того чи того руху. Алетіометр повідомляв їй: «Не намагайтеся цього зробити, бо від них залежить ваше життя». Це було несподіванкою, до того аж ніяк не приємною. Але Ліра не зупинилася на цьому та поставила нове запитання: «Як ми можемо потрапити до країни мертвих?» Відповідь була такою: «Спускайтеся. Слухайтеся ножа. Ідіть уперед. Слухайтеся ножа». Нарешті дівчинка невпевнено спитала: «Чи правильним є те, що ми збираємося зробити?» «Так», — миттєво відповів алетіометр. Ліра позіхнула, виходячи із трансу, та заправила волосся за вуха, обличчям і плечима відчуваючи перше тепло сонця. Світ, у якому вони перебували, також прокидався: заворушилися комахи, а сухі стеблинки, що росли на гребені дюни, почали хитатися під легким вітерцем. Дівчинка загорнула алетіометр і повернулася на те місце, де спав Віл. Аби нажахати галівесп’ян, Пантелеймон набув вигляду найбільшої із тварин, у яких він міг утілюватися — лева, — але на шевальє це, здається, зовсім не справило враження. Він сидів над магнітним резонатором, щось передаючи в ефір, і коли він закінчив, Ліра спитала його: — Ви розмовляли з лордом Ізраелем? — Із його представником, — відповів Тіаліс. — Ми не підемо до нього. — Саме це я йому повідомив. — І що він відповів? — Його слова призначені для моїх вух, а не для твоїх. — То й нехай, — промовила дівчинка. — А ви одружені з леді Салмакією? — Ні. Ми лише колеги. — У вас є діти? — Немає. Відповідаючи дівчинці, Тіаліс продовжував пакувати магнітний резонатор. Коли він завершив це, леді Салмакія, що прокинулася, дуже граціозно підвелася із заглиблення, котре вона вирила у м’якому піску. Бабки все ще спали на своїх прив’язях зі шнура завтовшки як павутиння, їхні крила були покриті краплинками роси. — У вашому світі є великі люди, чи вони всі малі, як ви? — спитала Ліра. — Ми можемо впоратися з великими людьми, — не дуже люб’язно відповів Тіаліс і відійшов, аби переговорити з леді. Вони розмовляли надто тихо, щоб Ліра могла їх почути, але вона з задоволенням спостерігала, як маленькі люди вмиваються росою з піщаного очерету. Дівчинка подумки звернулася до Пантелеймона: «Уяви собі краплі води розміром із кулак! Мабуть, для них вода виглядає зовсім іншою, ніж для нас, і їм важко увійти в неї — поверхня краплі є для них чимось на кшталт оболонки надувної кульки». «Не забувай, що я можу ставати твариною, навіть меншою від них», — так само подумки відповів дівчинці деймон. Вона подивилася на Віла й побачила, що хлопець прокидається. Перше, що він зробив, це озирнувся в пошуках галівесп’ян, котрі відразу припинили свою розмову й почали уважно за ним стежити. Хлопець перевів погляд на Ліру. — Я хочу дещо сказати тобі, — повідомила дівчинка. — Іди сюди… — Якщо ви хочете віддалитися від нас, — пролунав чіткий голос Тіаліса, — ви повинні залишити ніж. Утім, можете розмовляти тут. — Хіба ми не можемо побути наодинці? — обурено вигукнула Ліра. — Ми не бажаємо, щоб ви почули нашу розмову! — То йдіть, але залиште ніж. У полі зору більш нікого не було, а галівесп’яни, безперечно, не змогли б скористатися ножем. Віл пошукав у рюкзаку, дістав звідти флягу з водою та два м’ятних тістечка, подав одне з них Лірі й разом із нею пішов схилом дюни. — Я спитала алетіометр, — повідомила йому дівчинка, — і він сказав, що нам не слід утікати від галівесп’ян, бо вони незабаром урятують нам життя. Тож нам слід примиритися з їхньою присутністю. — Ти сказала їм, що ми збираємося зробити? — Ні! І не скажу — щойно вони за допомогою цього їхнього приладу перекажуть це лордові Ізраелю, він прилетить сюди й зупинить нас. Отже, ми нічого не скажемо їм, а просто робитимемо те, що задумали. — До речі, вони шпигуни, — зауважив Віл, — отже, добре вміють ховатися та підслуховувати. Тож, мабуть, нам краще зовсім не згадувати про наші наміри. Ми знаємо, куди збираємося, а коли вони побачать, що ми прорізаємо вікно, то змушені будуть просто піти за нами. — Зараз вони нас не чують — надто велика відстань. Віле, я також питала алетіометр, як туди потрапити. Він лише сказав: «Слухайтесь ножа». — Отже, нібито все легко? — промовив хлопець. — Але я впевнений, що насправді це не так. Знаєш, що сказав мені Йорик? — Не знаю. Коли ми прощалися, він лише сказав, що все це буде дуже складно для тебе, але, на його думку, ти впораєшся. Проте він не повідомляв мені ніяких подробиць… — Ніж зламався тому, що я подумав про свою матір, — пояснив Віл. — Отже, я мушу зовсім не думати про неї. Але… Це як коли хтось каже тобі: «Не думай про крокодила», однак саме тому, що тобі це сказали, ти нічого не можеш із собою вдіяти й постійно думаєш про нього… — Проте минулої ночі ти зробив вікно, й нічого не сталося, — сказала Ліра. — Так… Та може, річ у тому, що я був дуже втомлений. Що ж, побачимо. Просто слухатися ножа, кажеш? — Прилад сказав лише це. — То ми могли б вирушити прямо зараз. Щоправда, їжі залишилося обмаль. Маємо відшукати щось їстівне — хліб чи фрукти наприклад. Отже, спочатку я знайду світ, де можна дістати їжу, а потім почнемо пошуки світу мертвих. — Гаразд, — погодилася Ліра, задоволена тим, що всі живі та здорові й вони знову вирушають у невідоме. Діти повернулися до шпигунів, котрі насторожено сиділи біля ножа, надівши на плечі свої торби. — Ми хотіли б знати, які у вас наміри, — промовила Салмакія. — Гаразд. Поки що ми не збираємося йти до лорда Ізраеля, ми повинні спершу виконати ще одну справу. — Може, скажете, яку саме? Адже ми все одно не в змозі перешкодити вам. — Ні, не скажемо, — мовила Ліра, — бо ви відразу перекажете це своєму начальству. Вам доведеться піти з нами, Не знаючи, куди ми йдемо. Певна річ, ви можете відмовитися та повернутися до лорда Ізраеля. — Не може бути й мови, — відрізав Тіаліс. — Нам потрібна певна гарантія, — промовив Віл. — Ви шпигуни, тож нечесність — це ваша професійна риса. Ми повинні знати, що можемо довіряти вам. Минулої ночі ми були надто втомлені, щоб думати про це, але нічого не може перешкодити вам дочекатися, поки ми поснемо, паралізувати нас отрутою та викликати по цьому магнітному передавачу лорда Ізраеля. Ви могли б зробити це дуже легко, тож нам потрібна вагома запорука того, що ви не чинитимете так. Обіцянки буде замало. Галівесп’яни аж затремтіли від люті — настільки не сподобалося їм зневажливе ставлення до їхньої честі. Нарешті опанувавши себе, Тіаліс сказав: — Ми не погоджуємось на однобічні вимоги. Ви мусите дати нам щось натомість, а саме повідомити нам, у чому полягають ваші наміри — і тоді я передам вам магнітний резонатор. Ви повинні будете віддавати його мені щоразу, коли я схочу відіслати повідомлення, проте ви завжди знатимете, що відбувається, а ми не зможемо користуватися ним без вашої згоди. Це буде наша гарантія. А тепер скажіть нам, куди ви збираєтесь і навіщо. Віл і Ліра обмінялися поглядами. — Гаразд — промовила Ліра, — це буде чесно. Так от, ми збираємося відвідати світ мертвих. Ми не знаємо, де він розташований, але ніж відшукає його. Ось такими є нашінаміри. Галівесп’яни недовірливо-збентежено дивилися на дітей. Нарешті Салмакія блимнула очима та сказала: — У ваших словах немає сенсу. Люди просто вмирають, і ніякого світу мертвих не існує. — Я гадав, що так воно і є, — мовив Віл, — але наразі я в цьому вже не впевнений. Принаймні, ми можемо з’ясувати це за допомогою ножа. — Але навіщо це вам? Ліра кинула погляд на Віла, і той кивнув. — Що ж, ми розповімо, — сказала дівчинка. — До того, як я познайомилася з Вілом, задовго до того, як я заснула, я привела одного свого друга в небезпечне місце, і його було вбито. Я вважала, що рятую його, але насправді все сталося навпаки. А поки я спала, мені наснилося, що я зустріла його, і якби я потрапила до того місця, де він опинився, то могла б виправити свою помилку, принаймні вибачитися. А Віл хоче відшукати там свого батька, котрий загинув, так і не поговоривши з ним. Бачите, лорд Ізраель навіть думати про це не схотів би — так само як пані Кольтер. Якби ми пішли до нього, то були б змушені робити те, чого хоче він, а на Роджера — мого вбитого друга — йому відверто начхати. Але ж мені він небайдужий! Мені та Вілу. Ось якими є наші плани. — Дитино, — промовив Тіаліс, — коли ми вмираємо, все скінчується. Іншого життя немає. Ти вже бачила смерть, бачила мертві тіла та знаєш, що трапляється з деймоном, коли приходить смерть. Він просто зникає. Так яка ж частина людини залишається живою? — Ми підемо та дізнаємося, — повторила Ліра. — А тепер, коли ми все вам сказали, я візьму ваш магнітний резонатор. Вона простягла руку, і, щоб надати її вимозі переконливості, поруч із нею випрямився, повільно виляючи хвостом, леопард-Пантелеймон. Тіаліс скинув заплічну торбу та поклав її на долоню дівчинці. Резонатор виявився навдивовижу важким — звичайно, не для Ліри, але вона подумала, що шевальє повинен бути дуже сильним чоловіком, щобпіднімати таку вагу. — А скільки часу, на вашу думку, триватиме ця експедиція? — поцікавився Тіаліс. — Ми цього не знаємо, — сказала йому Ліра. — Ми взагалі знаємо про світ мертвих анітрохи не більше, ніж ви. Треба просто піти туди та дізнатися. — Але спочатку, — втрутився Віл, — ми повинні роздобути десь води та їжі, яку можна буде взяти з собою. Тож я збираюся відшукати світ, де можна взяти все це, а потімми почнемо шукати прохід до світу мертвих. Тіаліс і Салмакія піднялися на своїх бабок, але утримували їх на землі. Величезні комахи жадали польоту, проте їхні наїзники за допомогою збруї цілком підпорядкували ЇХ своїй волі. У світлі дня Ліра вперше побачила надзвичайно тонке шовкове повіддя, сріблясті стремена та крихітні сідла. Віл дістав ніж, і його охопило майже непереборне бажання відчути вібрацію свого рідного світу: у нього й досі була кредитна картка, на яку можна було придбати їжу, івін навіть Міг зателефонувати пані Купер і спитати, як там мати… Ніж у його руці заскреготав, наче цвях, що натрапив на камінь, і серце хлопця ледь не зупинилося, Якщо він знову зламає ніж, це буде кінець. Почекавши ще декілька секунд, він зробив нову спробу. Але цього разу замість того, щоб намагатися не думати про матір, він сказав собі: «Так, мені відомо, що вона десь є, але поки я робитиму це, я спробую не дивитися на неї…» І цього разу все пройшло як слід. Віл відшукав новий світ, прорізав вікно, і за декілька секунд усі вони вже стояли у дворі будівлі, схожої на заможну ферму північної країни на кшталт Голландії чи Данії. Вистелений камінням двір був чисто підметений, перед ними знаходилися відчинені двері стайні. Із туманного неба м’яко світилосонце, а в повітрі стояв запах паленого, а також якийсь неприємний сморід. Людей не було чути, хоча з конюшні долітало гучне дзижчання, таке жваве, що здавалося, нібитам працює якась машина. Ліра зазирнула всередину й відразу відсахнулася, її обличчя пополотніло. — Там чотири… — вона піднесла руку до горла, судорожно ковтнула та продовжила: — Четверо мертвих коней. І мільйони мух… — Дивись, — підвів руку Віл, — або краще не дивись… Він показував на зарості малини, що оточували город. В них виднілися людські ноги, одна взута, а друга боса. Ліра не схотіла дивитися на все це, але Віл підійшов, аби подивитися, чи жива та людина. За хвилину він повернувся, збентежено хитаючи головою. Галівесп’яни тим часом уже влітали в розчинені двері будинку. Тіаліс вилетів надвір, наблизився до Віла та промовив: — Всередині краще пахне. Потім він знову перелетів через поріг, а Салмакія почала оглядати прибудови. Віл пішов за шевальє та опинився у великій квадратній кухні. На старомодному комоді був розставлений білий порцеляновий посуд, посеред кухні височів старий сосновий стіл із порізаною ножами стільницею, а на печі стояв холодний чайник. До кухні примикала комора, з якої надходив духмяний аромат яблук. Віл зазирнув туди й побачив закладені яблуками полиці. У всьому будинку стояла гнітюча тиша. Ліра ледь чутно спитала: — Віле, чи це світ мертвих? За мить до того у хлопця промайнула та сама думка, але він сказав: — Та ні, хіба ти не бачиш? Послухай, ми повинні взяти все, що зможемо нести з собою. Тут є житній хліб, і це добре, бо він легкий. Я також бачив на кухні сир… Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету. — А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш. Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл. — Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище. Стало чути, як по гравію б’ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду. — То нам слід утікати, — сказав Віл. Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли. — Що таке? — спитала Ліра. Галівесп’яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп’яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар’єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх назад. Комахи перелякалися невідомого і тривожно смикали прозорими крилами, а маленькі наїзники почали погладжувати їх по головах і шепотіти їм щось заспокійливе. Але нарешті вони всі перейшли до нового світу, і Віл відшукав крайки невидимого вікна та зачинив його. Шум та голоси солдатів одразу вщухли. — Віле! — тривожно промовила Ліра, і хлопець, повернувшись, побачив, що, крім них, у кухні є хтось ще. Його серце стрибнуло донизу: перед ними стояв той чоловік, котрого він лише десять хвилин тому бачив лежачим у малині з перерізаним від вуха до вуха горлом. Це був чоловік середнього віку, у своєму житті він явно проводив багато часу на повітрі. Але наразі він був чимось шокований — до нестями, до скам’яніння. Його очі були такими круглими, що повсюди довкола райдужної оболонки було видно білки, і він тремтячою рукою стискував край кухонного стола. Віл був радий побачити, що його горлянка ціла. Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але так нічого і не промовив — лише наставив пальця на Віла з Лірою. Ліра заговорила: — Вибачте нам за те, що ми зайшли до вашого будинку, але ми змушені були втікати від якихось солдатів, що наближувалися. Пробачте, якщо ми налякали вас. Я Ліра, це Віл, а це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія. Чи не скажете ви нам, як вас звати й де ми знаходимося? Здавалося, ці слова привели чоловіка до тями, і по його тілу пробігло тремтіння, наче він прокидався від сну. — Я мертвий, — промовив він. — Я знаю, що лежу на городі мертвий. Але ви живі! Що сталося? Боже мій, мені перерізали горло! Що відбувається? Коли чоловік сказав: «Я мертвий», Ліра пересунулася за спину Вілові, а Пантелеймон став мишею та кинувся їй на груди. Що ж до галівесп’ян, вони щосили намагалися тримати своїх бабок, адже великі комахи, здавалося, не у змозі були зносити присутність цього чоловіка: вони метушилися по кухні, шукаючи вихід. Але чоловік їх не помічав — він усе ще намагався зрозуміти, що сталося. — Ви привид? — обережно спитав Віл. Чоловік простяг руку, і Віл спробував доторкнутися до неї, проте його пальці схопили повітря. Він відчув лише легке поколювання, ніби від холоду. Коли чоловік побачив, що сталося, він, переляканий, подивився на свою руку. Його заціпеніння почало минати, поступившись місцем жалю до самого себе. — Дійсно, я мертвий, — промовив він. — Я мертвий і невдовзі буду в пеклі… — Спокійно, — перервала його Ліра, — ми підемо туди разом. Як вас звати? — Раніше я був Дірком Янсеном, — відповів чоловік, — але тепер… Я не знаю, що робити та куди йти… Віл відчинив двері. Подвір’я та город були такими самими, як раніше, і згори світило те саме неяскраве сонце. А ще в малині лежав чоловічий труп. З горлянки Дірка Янсена вирвався тихий стогін, наче ця картина остаточно його переконала. Бабки вилетіли у двері та над самою землею кинулися геть, аби за декілька секунд швидше птахів злетіти в небо. Чоловік безпорадно водив очима, підводив і знов опускав руки та бурмотів: — Я не можу залишатися тут… Не можу. Це не та ферма, яку я знав. Тут усе не так. Мені треба йти… — Містере Янсен, а куди ви підете? — запитала Ліра. — По дорозі… Не знаю, але тут я не можу залишитися… Бабка леді Салмакії знизилася та всілася Лірі на руку, і боляче вп’явшись лапками їй у шкіру. Маленька жінка сказала: — Із селища виходять люди, схожі на цього чоловіка, і всі вони йдуть в одному напрямку. — Тоді ми теж підемо туди, — вирішив Віл і закинув рюкзак за спину. Дірк Янсен якраз проходив повз своє тіло, намагаючись дивитися вбік. Він був чимось схожий на п’яного — різко зупинявся, вирушав знову, розхитувався, спотикався об ямки та камінці на стежці, якою він до того, ще живий, проходив, мабуть, мільйон разів. Ліра пішла за Вілом, а Пантелейон став боривітром і злетів так високо, як тільки міг, змусивши дівчинку схопитися за серце. — Це правда, — промовив він, знизившись. — Із селища низкою йдуть люди, мертві люди. І незабаром діти також побачили їх: десь два десятки чоловіків, жінок і дітей, які всі до одного рухалися подібно до Дірка Янсена — невпевнено та розгублено. До селища було приблизно півмилі, і Віл із Лірою почали наздоганяти сумну процесію. Коли Дірк Янсен побачив інших привидів, він, спотикаючись, кинувся до них, і вони стали вітати його, простягаючи йому руки. — Навіть якщо вони не знають, куди йдуть, вони всі йдуть разом, — зауважила Ліра. — Нам краще піти з ними. — Як ти гадаєш, у цьому світі в людей були деймони? — спитав її Віл. — Не знаю. Якби ти зустрів когось із них у своєму світі, ти побачив би, що це привид? — Важко сказати. Вони не схожі на нормальних людей… У моєму місті жив чоловік, котрий ходив повз магазини, завжди тримаючи в руці один старий целофановий пакет, він ніколи ні з ким не розмовляв і нікуди не заходив. І на нього ніхто ніколи не дивився. Коли я зустрічав його, то зазвичай прикидався, що бачу привида. Ці люди трохи схожі на нього. Можливо, в моєму світі повнісінько привидів, а я цього й не знав. — Гадаю, про мій світ цього сказати не можна, — невпевнено промовила Ліра. — Хай там як, це, мабуть, і є світ мертвих. Цих людей тільки-но вбили — здається, це зробили ті солдати, — а цей світ схожий на той, у якому вони жили. Я гадав, він будезовсім іншим… — Дивись, він блякне! — вигукнула Ліра, схопивши хлопця за руку. Віл зупинився, озирнувся й побачив, що дійсно відбувається щось незвичайне. Незадовго до того, як він побачив вікно у передмісті Оксфорда та перейшов до світу Ситагаза, хлопець став свідком сонячного затемнення — як мільйони інших людей, він стояв і спостерігав, як посеред дня яскраве сонячне світло почало тьмяніти та блякнути, й невдовзі будинки та дерева огорнув якийсь моторошний сутінок. Усе залишалося таким самим, як при повному сонці, але світла стало набагато менше, наче сонце, вмираючи, втрачало силу. Наразі відбувалося щось схоже, однак ще незвичайніше, адже краї предметів також утрачали свою визначеність та ставали наче змазаними. — Це навіть гірше, ніж осліпнути, — сказала перелякана Ліра, — бо річ тут не в тому, що ми не можемо бачити речі, а в тому, що самі речі зникають з очей… Кольори повільно залишали цей світ. Колись яскраво-зелені листя та трава ставали тьмяними, зеленувато-сірими, жовтогаряче поле кукурудзи набуло померклого піщано-сірого кольору, а червоні цеглини охайної ферми стали схожими на запечену кров. Люди, що були вже зовсім недалеко від дітей, також почали помічати це. Дехто налякався ще сильніше, інші почали їх підбадьорювати та заспокоювати.:. В усьому світі, здавалося, залишилися кольоровими тільки яскраві бабки зі своїми наїзниками та Віл, Ліра й Пантелеймон, котрий у вигляді боривітра кружляв у них над головами. З близької відстані дітям було добре видно, що всі ті люди, котрі стояли перед ними, були привидами. Віл і Ліра взялися за руки, але боятися було нічого — привиди були налякані набагато більше за них і збилися в купу, не бажаючи наближуватися. Віл вигукнув: — Не бійтеся, ми нічого вам не зробимо. Куди ви йдете? Привиди подивилися на найстаршого серед них чоловіка, наче він був їхнім поводирем. — Ми йдемо туди ж, куди всі інші, — сказав чоловік. — Здається, я звідкись знаю це, але не пам’ятаю, звідки саме. Наче це місце розташоване далі по дорозі. Ми впізнаємо його, коли побачимо. — Мамо, — голосно спитала якась дитина, — чому вдень стає темно? — Тихше, люба, не вередуй, це не допоможе, — відповіла їй мати. — Гадаю, ми померли. — Але куди ми йдемо? — не замовкала дівчинка. — Мамо, я не хочу бути мертвою! — Ми йдемо в гості до дідуся, — в розпачі промовила мати. Проте це не втішило дитину, й вона голосно заплакала. Інші люди дивилися на жінку — хто співчутливо, хто роздратовано, але нічого не могли вдіяти, тож вони, супроводжувані дитячим плачем, продовжили свій шлях по дедалі бляклішій місцевості. Шевальє Тіаліс щось сказав Салмакії й на своїй червоно-жовтій бабці швидко полетів уперед. Віл і Ліра збентежено спостерігали, як яскрава цятка поступово зменшувалася в розмірах, поки не розчинилася в сутіні. Леді Салмакія підлетіла й посадила бабку Лірі на руку. — Шевальє полетів подивитися, що там попереду, — сказала вона. — Ми вважаємо, що місцевість вицвітає, тому що люди забувають її. Що більше вони віддалятимуться від своїх домівок, то темніше ставатиме. — Як ви гадаєте, чому вони йдуть кудись? — спитала Ліра. — Якби я була привидом, то залишилася б у знайомих місцях, а не блукала б невідомо де. — Вони почуваються тут нещасливими, — висловив здогад Віл. — Адже саме тут вони тільки-но вмерли. Вони бояться цих місць. — Ні, їх щось тягне вперед, — мовила леді. — Якийсь інстинкт штовхає їх уздовж дороги. Дійсно-бо, коли рідне селище привидів сховалося за горою, вони почали рухатися цілеспрямованіше. Небо було таким темним, наче ось-ось мала розбурхатися страшенна буря, проте ніякої електричної напруги, що її відчуваєш перед бурею, не було. Привиди неухильно йшли вперед, прямою, ніби стріла, дорогою. Місцевість довкола була якоюсь надзвичайно невиразною. Час від часу хтось із привидів кидав зацікавлений погляд на Віла з Лірою чи на яскравих бабок. Нарешті найстаріший чоловік сказав: — Гей, ви, хлопче та дівчинко! Ви не мертві, не привиди. Навіщо ви йдете з нами? — Ми випадково потрапили сюди, — заговорила Ліра, перервавши Віла на півслові. — Я навіть не знаю, як це сталося. Ми намагалися втекти від тих солдатів, а чомусь опинилися тут. — А як ви дізнаєтеся, що досягли того місця, в яке повинні прийти? — спитав Віл. — Гадаю, нам скажуть, — упевнено промовив привид. — Там нас, мабуть, поділять на грішників і праведників. Наразі вже пізно молитися, це вже не допоможе — слід булоробити це, коли ти був живий. Віл зрозумів, у яку половину сподівається потрапити старий, також було зрозуміло, що, на його думку, ця половина буде набагато меншою від другої. Інші привиди стривожилися, прочувши це, але позаяк у них не було іншого порадника, вони нічого не сказали та рушили далі. Так вони і йшли, важко ступаючи по ґрунтовій дорозі. Небо в них над головами поступово темнішало, поки не набуло тьмяного сіро-сталевого кольору. Віл із Лірою та галівесп’яни марно шукали повсюди бодай якісь яскраві кольори, хоча б щось живе та радісне для ока — єдиним винятком була яскрава іскра, що з’явилася попереду та помчала їм на зустріч, аби незабаром перетворитися на шевальє та його бабку. Побачивши це, Салмакія з радісним вигуком пришпорила свою комаху та полетіла назустріч колезі. Вони щось обговорили й поспішили до дітей. — Попереду якесь містечко, — сказав Тіаліс. — Воно схоже на табір для біженців, однак очевидно, що воно стоїть там уже принаймні декілька століть. І я гадаю, що за ним розташоване море чи озеро, проте туман не дозволив мені роздивитися його. Я чув там крики птахів. До цього місця прибувають тисячі людей, вони йдуть із усіх напрямків, але всі вони — лише духи. Їхні супутники також вислухали слова шевальє, хоча не надто зацікавлено. Здається, вони занурилися в тупий транс, і Лірі захотілося розтермосити їх, підбити на боротьбу, на пошуки виходу… — Як же ми допоможемо цим людям, Віле? — спитала вона. Але хлопець цього не знав, тож вони вирушили далі. Ліворуч та праворуч на горизонті щось рухалося, а попереду від них у небо піднімався дим кольору бруду, роблячи похмуре небо ще темнішим. Діти зрозуміли, що обабіч рухалися люди, точніше духи: вони йшли шерегами, парами, групами та поодинці, але всі пересувалися, мов автомати. Сотні й тисячі чоловіків, жінок і дітей перетинали рівнину, наближуючись до джерела диму. Дорога пішла під гору, а місцевість дедалі більше нагадувала смітник. Повітря було важким і задимленим, у ньому також відчувалися інші запахи: якихось різких хімікатів, органічної речовини, що розкладається, стічних вод. І що далі подорожани йшли, то гіршою ставала місцевість. Навколо не було видно жодного клаптика чистої землі, а із флори тут росли лише рясний бур’ян і жорстка сірувата трава. Попереду висів над водою сірий туман. Він уступами скелі підіймався вгору, наче стрімчак, і зливався з похмурим небом. Із туману долітали крики птахів, що про них згадував Тіаліс. Між купами сміття та туманом стояло перше місто мертвих. 19 Ліра та її смерть Подекуди серед руїн горіли вогні. Місто являло собою купу безладно розставлених будівель — ні вулиць, ані майданів тут не було, і взагалі відкритий простір можна було побачити лише на місці будинку, що завалився. Проте око таки виділяло в місті декілька церков або громадських будинків, хоча їхні дахи були дірявими, а стіни — потрісканими. Одна з будівель колись мала портик на колонах, але він уже завалився. Між кутами кам’яних будинків вишикувалися лабіринти мізерних халуп, збудованих іздощок, старих бензинових баків, консервних банок, порваних листів поліетилену, уламків фанери та ДВП. Привиди-попутники дітей квапливо йшли до міста, і з усіх боків до них приєднувалися інші — їх було так багато, що вони нагадували піщинки, які струменем течуть до дірки в піщаному годиннику. Духи входили до брудного лабіринту міста з таким упевненим виглядом, ніби вони достеменно знали, куди йдуть, і Віл із Лірою вже збиралися піти слідом за ними, коли їх раптом зупинили. Із забруднених дверей хтось вийшов і сказав їм: — Зачекайте. За спиною незнайомця горіло тьмяне світло, і його обличчя було важко роздивитися, але діти знали, що він не був привидом — він був схожим на них, тобто живим. Це був худорлявий чоловік невідомо якого віку, одягнений у сірий порваний костюм, він тримав у руці олівець та пачку аркушів, скріплених скріпкою. Будівля, із якої він вийшов, виглядала як митний пост на глухому кордоні. — Що це за місце? — спитав Віл. — І чому ми не можемо увійти? — Ви не мертві, — втомлено відповів чоловік. — Вам доведеться почекати в зоні очікування. Ідіть ліворуч та віддайте ці папери службовцю біля воріт. — Перепрошую, пане, — промовила Ліра, — я хотіла б спитати, як ми могли зайти так далеко, коли ми не мертві? Це ж світ мертвих, чи не так? — Це, так би мовити, чистилище перед світом мертвих. Іноді сюди помилково заходять живі, однак їм доводиться чекати в зоні очікування, поки вони не зможуть іти далі. — А скільки треба чекати? — До смерті. Вілова голова пішла круговерть, але він побачив, що Ліра збирається заперечити чоловікові, і заговорив сам: — А ви б могли пояснити, що відбувається потім? Я маю на увазі, чи ці привиди, що приходять до міста, залишаються тут назавжди? — Звичайно, ні, — відповів службовець. — Це лише транзитний порт. Далі вони ідуть на човні. — А куди? — поцікавився Віл. — Цього я тобі сказати не можу, — промовив чоловік і лиховісно посміхнувся. — Будь ласка, проходьте далі, в зону очікування. Віл узяв папери, котрі простяг їм чоловік, схопив Ліру за руку й потягнув її за собою. За ними дуже повільно летіли бабки. Шевальє Тіаліс пояснив дітям, що комахам потрібен відпочинок, і Ліра дозволила галівесп’янам приземлитися їй на плече. Пантелеймон-леопард ревниво на них подивився, однак нічого не сказав. Вони пішли далі, минаючи жахливі нетрі та калюжі нечистот. У них за спиною до міста без жодних перешкод із боку митного поста вливався нескінченний потік духів. — Ми повинні перетнути ту воду разом із привидами, — сказав Віл. — Можливо, люди, яких ми зустрінемо в зоні очікування, скажуть нам, як це зробити. Хай там як, не схоже, щоб ті митники були розлючені чи небезпечні. Дивно… І ці папери… Це були звичайні клаптики паперу, вирвані з записничка, на них були написані та викреслені не зв’язані між собою слова. Усе це виглядало так, ніби тутешні митники грали в якусь гру та просто дивилися, чи послухаються їх подорожани, чи просто засміються їм в обличчя. Однак місто здавалося таким справжнім! Ставало дедалі темніше та прохолодніше, й дотримуватися дороги було нелегко. Лірі здалося, що вони йшли десь півгодини, але не виключено, що минула година чи більше— все довкола залишалося незмінним. Зрештою вони наблизилися до невеликої дерев’яної хатини, схожої на ту, біля якої їх зупинив службовець. Над входом тьмяно світилася гола лампочка. Побачивши дітей, до них підійшов чоловік, одягнений так само, як його попередник. Він передав їм шматок хліба з маслом, глянув на їхні папери та кивнув. Він уже збирався повернутися до своєї хатини, коли Віл запитав: — Вибачте, але куди нам тепер? — Пошукайте собі місце проживання, — досить люб’язно відповів чоловік. — Просто поспитайте людей. Тут усі чекають так само, як ви. Він повернувся та зачинив за собою двері, а діти пішли до центру міста нетрів — мабуть, саме там мали зупинятися живі люди. Центр виглядав так само, як усе місто: вутлі халупи, так-сяк підлатані пластмасою чи іржавими залізними листами. Більшість із них були небезпечно нахилені та, здавалося, так і націлялися завалитися на вузькі брудні проходи між ними. Де-не-де зі стіни виглядав електричний кабель, і тоді будівля, як правило, була тьмяно освітлена однією-двома слабкими електричними лампочками. Утім, більшість тутешнього світла надходило від багать. На уламках будівельного матеріалу грала димна червона заграва, схожа на залишки величезної пожежі, яка пощадила лише наймізерніші будівлі. Але коли Віл, Ліра й галівесп’яни наблизилися, вони побачили декілька — та ні, безліч! — постатей, що сиділи в темряві, притулившись до стіни або зібравшись невеликими колами та тихо розмовляючи. — Чому ці люди не заходять у приміщення? — проморила Ліра. — Тут же холодно! — Це не люди, — відповіла леді Салмакія. — Це навіть і не духи. Вони якісь інші, але я не знаю, в чому саме це виявляється. Подорожани підійшли до першої купки халуп, слабко освітлених однією великою електричною лампочкою, що на холодному вітрі тихо розгойдувалася на крученому кабелі.Перед будівлями навпочіпки сиділо декілька цих віддалено схожих на людей створінь — вони грали в кості. Коли діти наблизилися, вони підвелися. Всі п’ятеро були чоловіками у пошарпаному одязі, їхні обличчя були затінені, Й вони мовчали. — Як називається це місто? — спитав їх Віл. Відповіді не було. Один чи два чоловіки відступили на крок, і всі вони стали ближче один до одного, наче злякалися прибульців. Ліра відчула, що по її шкірі повзають мурашки, а всі крихітні волоски на її руках стали дибки, хоча причину цього вона не розуміла. Пантелеймон у неї за пазухою тремтів і шепотів: «Ні, Ліро, ні, не підходь, будь ласка…» Істоти не ворушилися, й нарешті Віл знизав плечима, промовив: «Що ж, бувайте здорові» — та вирушив далі. Реакція усіх інших постатей, до яких зверталися подорожани, була такою самою, і їх дедалі більше охоплювало похмуре передчуття. — Віле, може, вони є тими примарами? — тихо спитала Ліра. — Може, ми вже стали дорослими, і примари нас бачать? — Гадаю, ні. Якби ми були дорослими, вони напали б на нас, але ці, здається, самі нас бояться. Я не знаю, хто вони такі. Відчинилися двері, й на брудну землю впав прямокутник світла. У дверях стояв чоловік — справжній, живий чоловік — і дивився, як вони підходять ближче. Таємничі істоти, що купкою стояли перед дверима, наче з пошани відійшли на декілька кроків, і діти побачили обличчя чоловіка: незворушне, м’яке та спокійне. — Хто ви такі? — спитав він. — Подорожани, — відповів хлопець. — Ми не знаємо, куди потрапили. Що це за місто? — Це зона очікування, — сказав чоловік. — Ви пройшли довгий шлях? — Так, довгий, і ми дуже втомилися. Можна придбати у вас їжі та заплатити за притулок? Чоловік дивився в темряву повз них. Мабуть, не побачивши того, що шукав, він вийшов із будинку та зазирнув за його кути. Потім він повернувся до таємничих постатей і спитав: — Ви бачили смерть? Постаті захитали головами та зашелестіли: — Ні, ні, не бачили… Чоловік став на поріг халупи. За його спиною з’явилися людські обличчя: жінка, двоє дітей, ще один чоловік. Усі вони здавалися збентеженими та наляканими. — Смерть? — перепитав Віл. — Ми не несемо з собою смерть. Проте саме це, здається, і стривожило людей у халупі: почувши слова хлопця, вони як один округлили роти, і навіть істоти надворі відсахнулися в темряву. — Перепрошую, — взяла ініціативу на себе Ліра. Життєвий досвід підказував їй, що ніхто не в силах опиратися напористій ввічливості, то ж чому б не спробувати ще раз застосувати цей прийом. — Тут доволі темно, тож підкажіть мені ви: чи ці пани під стінами будинку мертві? Я вибачаюся за неввічливе питання, але в тих місцях, звідки ми прийшли, ми не бачили нічого подібного. Будь ласка, пробачте мою необізнаність, однак у моєму світі в кожної людини є деймон, і якби ми побачили когось без деймона, ми були б шоковані — так само, як були шоковані ви, побачивши нас. Наразі ми з Вілом подорожуємо — це Віл, а я Ліра, — і нам неодноразово зустрічалися люди, у яких немає деймонів, тож я поступово призвичаїлася до їх відсутності, почала сприймати це як щось ординарне. Либонь, люди вашого світу, які бачать нас, трохи нервуються зі схожої причини — вони просто розуміють, що ми інші. Чоловік промовив: — Ліра й Віл? — Так, пане, — лагідно відповіла дівчинка. — Оце ваші деймони? — спитав він, показавши на галіссп’ян на бабках, що сиділи в Ліри на плечі. — Ні, — сказала вона й хотіла було додати: «Це наші слуги», однак потім подумала, що Віл назвав би цю ідею невдалою. Тож вона промовила: — Це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія, вони дуже поважні та мудрі люди й подорожують разом із нами. А це мій деймон, — додала вона, дістаючи мишу-Пантелеймона з нагрудної кишені. — Ми обіцяємо, що аж ніяк не нашкодимо вам, але нам потрібні їжа та дах на головою. Завтра ми вирушимо далі, чесно! Запанувала тиша. Під впливом смиренного тону дівчинки нервовість чоловіка поступово розвіялася, а шпигунам вистачило здорового глузду набути безпечного та скромного вигляду. Нарешті чоловік мовив: — Гаразд… Хоча це дуже незвичайно, але, гадаю, такі вже настали часи. Заходьте, ласкаво просимо… Постаті закивали, дехто з них навіть злегка вклонився, а коли Віл із Лірою входили в тепле світле приміщення, вони шанобливо відійшли вбік. Чоловік зачинив за дітьми двері на гачок. Вони опинилися в кімнаті, освітленій гасовою лампою, що стояла на столі. Кімната була чистою, однак бідною. Фанерні стіни були прикрашені картинками, вирізаними з журналів про кіно, та заляпані відбитками брудних пальців. До однієї зі стін притулилася залізна піч, перед якою на рамі сушилася вицвіла білизна. На туалетному столику стояли ваза із пластмасовими квітами, морські мушлі, кольорові флакони з парфумами та інші дрібниці — усе це оточувало картину, що зображувала веселого скелетау шляпі та в чорних окулярах. У кімнаті було повно народу: крім чоловіка, жінки та двох дітей, тут були немовля в колисці та чоловік старшого віку, а в куті під купою ковдр лежала дуже стара жінка, виблискуючи очима. Її обличчя було не менш зморшкуватим, ніж ковдри. Коли Ліра подивилася на стару, то відчула шок: ковдри заворушилися, і звідти показалася худа рука, затягнута в чорний рукав, а потім — обличчя чоловіка, настільки старезного, що він був майже скелетом. Узагалі-то він був більше схожий на скелета з картини, ніж на живу людину. Тут Віл, Ліра та галівесп’яни помітили, що він дуже нагадував ті затінені ввічливі фігури, котрі чекали за стінами будинку. Всі вони, у тому числі старий, відчували страшенну ніяковість. Усі присутні у халупі, за винятком сплячого немовляти ніяк не могли вимовити ані слова. Першою прийшла до тями Ліра. — Дякуємо вам за вашу доброту, — сказала вона, — Доброго вечора всім, ми дуже раді познайомитися з вами. Як я вже казала, нам шкода; що ми прибули без смерті — здається, тут це мають за нормальний хід речей. Але ми не завдаватимемо вам зайвих незручностей. Бачте, ми шукаємо країну мертвих і саме тому опинилися тут. Однак ми не знаємо, ні де вона знаходиться, ні чи це її частина, ні як туди потрапити. Тож, якщо ви здатні розповісти нам про це, ми були б дуже вдячні. Люди в кімнаті все ще дивилися на дітей широко розкритими очима, проте Лірині слова трохи розрядили атмосферу, і жінка запросила їх сісти біля столу та підсунула їм лаву. Віл і Ліра поклали сплячих бабок на полицю в темному куті, де комахи могли відпочити до світанку, і галівесп’яни приєдналися до компанії за столом. Жінка готувала якесь рагу — чистила картоплю та нарізала її кубиками. — Поки їжа готуватиметься, запропонуй подорожанам випити, — сказала вона своєму чоловікові. Той дістав пляшку із прозорою рідиною та розлив її по склянках. Спиртовий запах відразу нагадав Лірі напій, котрим її частували цигани. Галівесп’яни також узяли запропоновану склянку й тепер сиділи, наповнюючи з неї свої кухлі. Ліра очікувала, що цікавість родини буде спрямована головним чином на галівесп’ян, але вони з Вілом, здається, цікавили мешканців халупи анітрохи не менше. Вона не стала гадати, в чому річ, та прямо спитала про це. — Ви перші люди без смерті, яких ми тут побачили, — відповів чоловік, котрого, як вони дізналися, звали Пітер. — Ми такі самі люди, як ви — ми потрапили сюди живими,через певний збіг обставин. Тепер ми чекаємо, поки смерть не скаже нам іти далі. — Це скаже вам ваша власна смерть? — перепитала Ліра. — Так. Коли ми потрапили сюди — аз більшістю з нас це сталося досить давно, — то побачили, що привели за собою свої Смерті. Як виявилося, вони ходили за нами весь час, але раніше ми цього не знали. Отже, у кожної людини є своя власна Смерть. Смерть повсюди ходить за нею все життя, ніколи не Відпускає її далеко від себе. Наші смерті надворі, дихають повітрям, але невдовзі вони зайдуть сюди. Бабусина, приміром, смерть поруч із нею — вона дуже й дуже близька. — Хіба це не лякає вас — весь час бачити свою смерть? — спитала Ліра. — А чому це повинно нас лякати? Поки смерть поруч, за нею можна стежити. Гадаю, я набагато більше нервувався б, якби не знав, де вона зараз. — То смерть є в кожного? — запитав Віл, усе ще не у змозі осягнути ці слова. — Я ж кажу, в кожного: коли ти народжуєшся, смерть приходить до світу разом із тобою, а потім твоя смерть забирає тебе. — Ага, саме це ми хотіли дізнатися, — промовила Ліра. — Ми намагаємося відшукати країну мертвих, але не знаємо, як туди потрапити. А куди ми потрапляємо, коли вмираємо? — Смерть торкається плеча людини або бере її за руку та каже: «Ходімо зі мною, час настав». Це може статися, коли ти мариш у лихоманці, або коли ти вдавився шматком сухого хліба чи звалився з високої будівлі. Посеред болю і страждань твоя смерть наближується до тебе та приязно каже: «Спокійно, любий, ходімо зі мною», і тоді ти з нею вирушаєш у плавання на човні туманним озером. Що відбувається потім, ніхто не знає. Звідти ще ніхто не повертався. Жінка наказала своєму синові запросити смерті до хати, і він кинувся до дверей та звернувся до затінених постатей. Віл із Лірою та галівесп’яни присунулися одне до одного й ошелешено спостерігали, як у двері заходять смерті — по одній на кожного члена сім’ї. Це були бліді, досить-таки невиразні та нецікаві постаті в подертому одязі. — Кажете, це ваші смерті? — спитав Тіаліс. — Саме так, пане, — відповів Пітер. — А ви знаєте, коли вони скажуть вам, що час настав? — Ні. Але ми бачимо, коли вони наближуються, і це вельми зручно. Тіаліс нічого не сказав, однак було зрозуміло, що він аж ніяк не вважає це зручністю. Смерті ввічливо стали біля стіни, і дітям було дивно бачити, як мало місця вони займали та як мало уваги привертали. Незабаром Віл і Ліра також припинили звертати на них увагу, хоча перед цим Віл подумав: «Смерті тих людей, котрих я вбив, весь часбули поруч із ними, але ні я, ні вони цього не знали…» Жінка — її звали Марта — розклала рагу по пошкрябаних емальованих тарілках, перед цим відклавши трохи в миску, котру передала смертям. Вони нічого не їли, але запах їжі явно подобався їм. Всі члени сім’ї та гості накинулися на їжу. Трохи наситившись, Пітер спитав дітей, звідки вони прийшли та яким є їхній світ. — Гаразд, я розповім вам усе, — промовила Ліра і відчула, що в її грудях наче залоскотало від задоволення. Вона знала, що Віл спостерігає за нею, і їй дуже подобалося, що зараз вона робитиме ті речі, котрі в неї виходять найкраще — своєю розповіддю розважатиме хазяїв будинку та Віла. Спочатку вона розповіла про своїх батьків. Вони були герцогом і герцогинею, дуже поважними й заможними людьми, але їхній запеклий ворог зробив так, аби в них конфіскували все їхнє майно та кинули у в’язницю. Однак їм пощастило роздобути мотузку та втекти, підпиливши ґрати, при тому герцог тримав у руках нещодавно народжену Ліру. Вони повернули все своє майно — проте лише для того, щоб стати жертвами нападу жахливих розбійників. Ліра також була б убита, а потім підсмажена та з’їдена, але Віл якраз вчасно врятував її та відвів у ліс, до зграї вовків, котрі змалку виховували його. Він ще немовлям упав із борта корабля свого батька та був віднесений хвилями на ненаселений острів, де його знайшла вовчиця та почала годувати його своїм молоком, зберігши йому життя. Сім’я явно повірила всім цим нісенітницям, і навіть смерті підійшли ближче та зацікавлено слухали Ліру, сидячи на лаві чи лежачи на підлозі й дивлячись прямо їй в обличчя м’якими ввічливими очима. А вона все розгортала перед слухачами казку їхнього з Вілом життя в лісі.© http://kompas.co.ua Вони ще деякий час прожили з вовками, а потім пішли до Оксфорда та почали працювати на кухні Коледжу Джордана. Там вони познайомилися з Роджером, а коли на Джордан напали випалювачі цегли із Клейбедса, вони змушені були поспішно втекти. Вона, Віл і Роджер захопили циганського човна та попливли вниз по Темзі. Біля Абінгдону їх ледь не схопили, а потім їхній човен продірявили пірати, і їм довелося пробратися на трищогловий кліпер, що відпливав до катайського міста Конконг по чай. На кораблі вони познайомилися з галівесп’янами — жителями Місяця, котрих знесло на Землю потужним ураганом з Чумацького Шляху. Галівесп’яни оселилися у ґав’ячому гнізді, і Ліра, Віл і Роджер по черзі лазили до них, поки одного дня Роджер не зірвався і не опустився на дно морське. Вони намагалися переконати капітана зупинити корабель і пошукати його, але він був безжальною людиною, котру цікавив лише прибуток, який він мав отримати, швидко повернувшись із Катаю, тож їх було закуто в кайдани. Проте галівесп’яни передали їм напилок, і тоді… І таке інше. Час від часу Ліра зверталася до Віла чи галівесп’ян за підтвердженням, і Салмакія додавала кілька подробиць, а Віл кивав. Так історія потрохи досягла точки, коли діти та їхні друзі з Місяця вирішили піти до країни мертвих, аби дізнатися від Ліриних батьків, де ті закопали сімейне багатство. — Якби ми там були знайомі зі своїми смертями, як знайомі ви, — сказала Ліра, — це було б легко, але, гадаю, нам дуже поталанило, що ми потрапили сюди й можемо почути ваші поради. Ще раз дякую за вашу доброту, за те, що ви нагодували нас і вислухали, це дуже люб’язно з вашого боку. Але, бачте, нам потрібно прямо зараз, або, може, завтра, перетнути озеро й потрапити туди, куди ідуть мертві. Ви не знаєте, тут можна десь найняти човен? Хазяї із сумнівом похитали головами — ніхто цього не знав. І тут із-під купи ковдр, що лежала на ліжку в куті кімнати, пролунав голос, що його діти до того не чули — сухий та деренчливий. Голос був не жіночим і взагалі не людським, він належав смерті бабусі. — Єдиний спосіб перетнути озеро та потрапити до землі мертвих, — сказала смерть, спершись на лікоть і наставивши на Ліру худий палець, — це попливти туди разом із власною смертю. Ви повинні викликати свої смерті. Я вже чула про таких, як ви, людей, вони вміли тримати свою смерть у шорах. Я так розумію, вам не подобаються ваші смерті, і вони з чемності тримаються так, щоб ви їх не бачили. Але вони недалеко. Куди б ви не повернули голову, ваша смерть ховається у вас за спиною. Куди б ви не подивилися, смерть ховається від вашого зору. Вона може сховатися у чайній чашці, у краплині роси, в подуві вітру. Це зовсім не схоже на наші зі старою Магдою стосунки, — промовила смерть і вщипнула жінку за зморщену щоку, а та відштовхнула її руку. — Ми з нею дружимо, робимо все разом. Це й є відповідь, якої ви шукаєте: ви повинні подружитися зі своїми смертями, виявити до них доброту, запросити їх наблизитися до вас та спробувати домовитися з ними. Ці слова падали Лірі на серце, як важкі камені. Віл також відчув тривогу. — Як же це можна зробити? — спитав він. — Годі лише побажати, і цього буде досить. — Зачекайте, — промовив Тіаліс. Усі очі подивилися на нього, й навіть смерті, що лежали на підлозі, повернули до нього свої м’які безбарвні обличчя. Шевальє стояв поруч із Салмакією, поклавши руку їй на плече. Ліра зрозуміла, про що він думає: він хотів сказати, що вони зайшли надто далеко й мусять повернути назад, інакше буде запізно. Тож вона втрутилася. — Прошу вибачення, — сказала вона Пітеру, — але ми з моїм другом шевальє маємо на хвилинку вийти — йому треба за допомогою одного мого інструмента зв’язатися зі своїми приятелями з Місяця. Ми незабаром повернемося. Вона обережно взяла його в руку, намагаючись уникнути гострих шпор, і винесла назовні, в темряву. Вони зупинилися біля стіни будинку, у них над головами дзвенів на вітрі напіввідірваний лист іржавого залізного даху. — Ви повинні зупинитися! — промовив Тіаліс, і дівчинка поставила його на перекинуту бочку з-під бензину. Їх ледь-ледь освітлювала електрична лампочка, що розгойдувалася на своєму кабелі під дахом будинку. — Досить! Ви вже зайшли надто далеко! — Але ми склали угоду, — заперечила Ліра. — Ні. Про таке ми не домовлялися. — Гаразд, ви можете залишити нас. Віл проріже вікно до вашого світу — або будь-якого світу, що вам сподобається і буде безпечним, — і ви перелетите туди. Ми не проти. — Дівчинко, ти розумієш, що робиш? — Розумію. — Нічого подібного. Ти безрозсудна, безвідповідальна, брехлива дитина. Вигадки так легко спадають тобі на язик, що вся твоя натура просякнута нечесністю, і ти не визнаєш правду, навіть коли вона стоїть прямо перед тобою та дивиться тобі в очі. Так от, коли ти цього не розумієш, я скажу тобі відверто: ви не можете, не смієте гратися зі смертю. Ви мусите зараз же піти з нами. Я зв’яжуся з лордом Ізраелем, і за декілька хвилин ви вже будете під захистом мурів його фортеці. Ліра відчула, як у її грудях вибухає лють, і, нездатна стримуватися, тупнула ногою. — Ви нічого не знаєте! — крикнула вона. — Ви не знаєте, що в мене в голові та на серці, чи не так? А я не знаю, чи ваш народ має дітей, чи, може, ви відкладаєте яйця — я б не здивувалася з цього, тому що вас не можна назвати щедрими, добрими чи чуйними. Ви навіть не жорстокі — це було б краще, адже якби ви були жорстокими, це означало б, що ви сприймаєте нас усерйоз, а не просто йдете з нами тому, що це вас улаштовує. О, хіба я можу вам довіряти! Ви казали, що допоможете нам, що ми все робитимемо разом, а тепер ви хочете нас зупинити… Це ви нечесні, Тіалісе! — Я не дозволив би власній дитині розмовляти зі мною таким тоном, яким розмовляєш ти, Ліро! І чому я не покарав тебе раніше? — То зробіть це! Покарайте мене, ви ж можете! Встроміть свої бісові шпори в моє тіло, ну-бо! Ось вам моя рука… Ви й гадки не маєте, що в мене в голові, ви пихате егоїстичне створіння, ви не знаєте, як мучить мене те, що я заподіяла Роджерові! Для вас убити людину — що хруснути пальцями, вам на це начхати, але те, що я не вибачилася перед Роджером і не попрощалася з ним, є для мене нестерпною мукою, і я хочу бодай трохи загладити свою провину. Попри всю свою гордість, попри всю свою дорослість і розумність, ви ніколи цього не зрозумієте — якщо я змушена буду вмерти, роблячи те, що повинна зробити, то я умру з радістю! Смерть — це не так уже і страшно! Отже, жорсткий та сильний шевальє Тіаліс із отруйними шпорами, ви хочете вбити мене-то й робіть те, чого хочете! Тоді ми з Роджером зможемо довіку грати в землі мертвих та сміятися з вас, о жалюгідна істото! Неважко було побачити, що Тіаліс ледь утримується — його всього розпирала та трусила страшенна лють. Але невідомо, чим усе це скінчилося б, якби він не почув голос, що пролунав за спиною в Ліри. Тієї ж миті обоє вони застигли від жаху, і Ліра почала повільно повертатися, вже знаючи, що вона там побачить, і відчуваючи, як уся її напускна хоробрість зникає. Смерть стояла зовсім поруч і доброзичливо посміхалася, її обличчя було таким самим, як у всіх інших бачених Лірою смертей — однак ця була її власною. Пантелеймон у неї на грудях затремтів, заскиглив, огорнув своїм тілом горностая її шию та спробував відштовхнути її від смерті. Проте в такий спосіб він лише наближувався до смерті сам, і зрозумівши це, він знову сховався в дівчинки на шиї, там, де було добре чути пульсування її серця. Ліра притиснула деймона до себе й подивилася прямо в обличчя смерті. Вона чомусь не пам’ятала, що та сказала, і лише бачила краєчком ока, як Тіаліс швидко готує магнітний резонатор до передачі. — Ти моя смерть, так? — спитала дівчинка. — Так, дорогенька, — відповіла смерть. — Ти ж ще не збираєшся забирати мене? — Я була потрібна тобі. Я завжди поруч. — Так, але… Я лише хотіла піти до країни мертвих, але не вмерти. Я не хочу вмирати! Мені дуже подобається почуватися живою, я люблю свого деймона, і… Деймони туди непотрапляють, так? Я бачила, як вони зникають разом зі смертю людини, згасають, наче свічки на вітрі. У країні мертвих Єдеймони? — Ні, — відповіла смерть. — Твій деймон зникає в повітрі, а сама ти зникаєш під землею. — Однак я хочу піти до країни мертвих і взяти його з собою, — твердо промовила Ліра. — І ще я хочу повернутися звідти. Люди колись робили це? — Дуже й дуже давно. Колись, дитино, ти потрапиш до країни мертвих без жодних зусиль, без ризику — це буде безпечна спокійна подорож у компанії твоєї власної смерті, твого вірного й відданого друга, котрий перебуває поруч із тобою кожної миті твого життя, котрий знає тебе краще, ніж ти сама… — Але в мене вже є вірний і відданий друг — Пантелеймон. Ти не потрібна мені, смерте, я добре знаю Пантелеймона й люблю його, і якщо він колись… якщо ми колись… Смерть кивала в такт словам дівчинки. Вона виглядала зацікавленою та привітною, проте Ліра ні на мить не забувала, із ким розмовляє: зі своєю власною смертю, котра до того ж була такою близькою… — Я знаю, що потрапити туди зараз буде складно й небезпечно, — вже спокійніше промовила вона, — але я хочу це зробити, смерте, дуже хочу. І Віл цього хоче. В обох нас смерть… смерті дуже швидко забрали близьких людей, і ми хочемо дещо виправити — принаймні я хочу. — Кожна людина хотіла б знову поговорити з тими, хто пішов у країну мертвих. Чому ж саме для тебе слід зробити виняток? — Тому що… — похапцем почала вигадувати Ліра, — тому що я маю виконати ще одне завдання, не лише побачити свого друга Роджера, а й зробити те, що просив мене ангел. Це завдання здатна виконати саме я, і воно надто важливе, щоб можна було чекати, поки я вмру своєю… своєю смертю — його треба виконати відразу. Бачиш, ангел наказавмені зробити дещо, й ось чому ми з Вілом прийшли сюди. Ми просто повинні туди потрапити! Тіаліс у неї за спиною відклав свій прилад і мовчки спостерігав за тим, як дитина благає свою власну смерть узяти її туди, куди нікому немає ходу. Смерть почухала потилицю й підвела руки на знак відмови, але Ліру вже було не зупинити: її бажання було сильнішим від страху смерті, до того ж, за її словами, вона бачила й гірші речі… Зрештою смерть промовила: — Якщо тебе нічого не зупиняє, то я лише скажу: ходімо зі мною, я візьму тебе до країни мертвих. Я буду твоїм провідником, покажу тобі, як можна туди зайти, але щодо зворотного шляху, тобі доведеться шукати його самотужки. — Ні, не самотужки, — зауважила Ліра. — Зі мною піде мій друг Віл, і не лише він… — Ліро, — сказав Тіаліс, — хоча вся моя натура опирається цьому, ми підемо з тобою. Хвилину тому я злився на тебе, проте ти мене переконала… Ліра зрозуміла, що настав час примирення, і зраділа, що все владналося. — Тіалісе, — промовила вона, — я знаю, що наговорила зайвого, і вибачаюся, але якби ви не розізлилися, то ми не знайшли б свого провідника. Тож я рада, що ви з нами, ви й леді Салмакія, і вдячна вам за це. Так Ліра переконала свою власну смерть провести її з друзями до країни, куди вже потрапили Роджер, батько Віла, Тоні Макаріос і так багато інших людей. Її смерть сказала, що з першими променями сонця треба буде вийти на пристань і бути готовими до подорожі. Але Пантелеймон усе ще тремтів і тихо стогнав, і хоч як Ліра намагалася його заспокоїти, їй це не вдалося. Тому її сон на підлозі халупи, пліч-о-пліч із іншими її мешканцями, був тривожним і поверховим. І всю ніч її смерть, наче вартовий, сиділа поруч із нею. 20 Верхолазіння Мулефа вміли робити різноманітні мотузки та шнури, і Мері Мелоун весь ранок витратила на перегляд і перевірку запасів, що зберігалися в коморах сім’ї Аталі. Нарешті вона відібрала те, що їй годилося. Принцип сплетіння окремих пасм не застосовувався в цьому світі — мулефа лише обмотували один шнур іншим, але їхні мотузки були міцними та гнучкими. — Що ти робиш? — спитала Аталь. У мові мулефа не було відповідника слову «лазити», тож Мері довелося пояснити це описово, за допомогою великої Кількості жестів. Аталь була нажахана. — Піднятися у верхню частину дерева? — перепитала вона. — Я повинна побачити, що відбувається із цим світом, — пояснила Мері. — Допоможи мені підготувати мотузку. Коли Мері була в Каліфорнії, вона познайомилася з математиком, котрий всі вихідні проводив, лазячи по деревах. Мері мала невеликий досвід скелелазіння, і дії математика її дуже цікавили, тож вона уважно слухала його пояснення, вирішивши про себе, що колись застосує всю цю інформацію на практиці. Звичайно, вона не очікувала, що лазитиме по деревах в іншому всесвіті, до того ж їй не дуже подобалося те, що їй доведеться діяти самотужки, але іншого вибору не було. Залишалося тільки заздалегідь передбачити всі можливі труднощі. Мері взяла складений кільцем шнур, достатньо довгий, аби можна було перекинути його через одну з гілок високого дерева так, щоб обидва кінці сягали землі, і достатньо міцний, аби витримати вагу, в декілька разів більшу від ваги її тіла. Потім вона нарізала велику кількість коротких шматків меншого, але дуже жорсткого шнура та зробила з них стропи: зав’язані морським вузлом короткі петлі, на котрі можна було, прив’язавши їх до головної мотузки, спиратися руками й ногами. Наступною проблемою було те, як перекинути мотузку через нижню гілку. Експериментування з тонким міцним шнуром і пружною гілкою за годину надало в розпорядження Мері лук, а швейцарський ніж допоміг нарізати стріл із жорсткими листками, що мали виконувати роль пір’їн — стабілізаторів польоту. Витративши день на підготовку, Мері відчула, що в неї є все потрібне. Але сонце вже сідало, а руки жінки втомилися, тож вона повечеряла та пішла спати. Мулефа ж весь день пошепки обговорювали її приготування. Прокинувшись, Мері відразу пішла за допомогою пострілу з лука перекидати мотузку через гілку. Довкола зібралося декілька мулефа — було очевидно, що вони непокояться щодо її безпеки. Лазіння було такою чужою для цих створінь на колесах справою, що сама думка про нього нажахала їх. Узагалі-то Мері знала, що вони відчувають. Проковтнувши клубок, що підступив до горла, вона прив’язала кінець найтоншої, найлегшої мотузки до однієї зі своїх стріл і вистрілила нею вгору. Перша спроба виявилася невдалою: стріла влучила в кору гілки й застрягла там. Другий постріл також не приніс бажаного результату: стріла хоча й перелетіла гілку, але повисла надто високо над землею, а коли Мері тягла її вгору, вона зачепилася за дрібні гілки й також застрягла. Мері смикнула за мотузку та зламала стрілу. Прив’язавши шнур до третьої, останньої стріли, вона тривалий час цілилася, але, як виявилося, робила це недаремно — третій постріл став удалим. Обережно підтягуючи шнур, Мері зробила так, щоб обидва його кінці висіли над землею. Тоді вона надійно прив’язала їх до кореня завтовшки з її стегно та перевірила, чи витримає її вагу така опора. Начебто все було гаразд. Утім, із землі їй не було видно, за яку гілку зачепився шнур — хоча від цього тепер залежало все, включаючи її життя. На відміну від скелелазіння, де можна кожні декілька метрів прив’язувати мотузку до кілочків, забитих у скелю, цього разу вона мала справу з одним довгим прольотом шнура, і в разі невдачі падати довелося б зі значної висоти. Аби трохи підстрахуватися, Мері сплела три короткі відрізки шнура в такий собі ремінь безпеки та обв’язала обидва кінці мотузки, що Звисала, вільним вузлом, який можна було б умить затягнути, коли вона помітить, що може зірватися. Жінка поставила ногу на першу з петель, приязних до головної мотузки, й почала підніматися. Вона досягла своєї мети швидше, ніж очікувала. Лізти було досить легко, крім того, глибокі борозни на поверхні кори надавали їй надійну точку опори і створювали відчуття відносної безпеки. Лише за п’ятнадцять хвилин після того, як Мері залишила поверхню землі, вона вже стояла на першій гілці та обмірковувала, як їй краще досягти наступної. Вона взяла з собою два мотки мотузки, сподіваючись зробити з неї щось на кшталт павутиння, яке слугувало б їй страховкою. На це знадобилося ще декілька хвилин, і коли все було зроблено, Мері обрала найперспективнішу гілку, змотала запасну мотузку та продовжила підйом. За десять хвилин вона опинилася у найгустішій частині крони. До довгих листків уже можна було доторкнутися, крім того, тут було чимало брудно-білих, несподівано дрібних квіток, котрі після завершення цвітіння ставали кружками розміром із монету — майбутніми великими та твердими, як залізо, колесами. Мері помітила зручне для відпочинку місце — там товста гілка розгалужувалася на три, — всілася туди, прив’язала свою страховку та розслабилася. Крізь просвіти в листі їй було видно прозоре синє море, що, виблискуючи на сонці, простяглося до самого горизонту, а в іншому напрямку тягнувся, поступово підвищуючись, золотаво-коричневий степ, переплетений мережею сірих шосе. Дув легкий вітерець, і в повітрі стояв слабкий аромат квітів. Жорстке листя тихо шелестіло. Знайшовши розсоху трьох великих гілок та сидячи на ній, Мері уявила собі, як невідома добра сила, мов дві величезні долоні, піднімає її сюди, і відчула благодать, котру відчувала лише одного разу за життя — і це було не тоді, коли вона давала обітницю як черниця. Зрештою до нормального стану її повернула судома у правій щиколотці, котра незручно лежала на вигині гілки. Мері розім’яла собі ногу та подумки повернулася до метисвого підйому, хоча все одно відчувала легке запаморочення від того океану блаженства, що омивав її. За декілька днів до того вона пояснила мулефа, як вона мусить тримати янтарне скло, щоб побачити сарф. Вони відразу збагнули, в чому проблема, і зробили коротку бамбукову трубку, зафіксувавши на її кінцях пластинки та створивши в такий спосіб щось на зразок телескопа або підзорної труби. Згадавши, що ця річ лежить у її нагруднійкишені, Мері дістала її. Подивившись крізь неї, жінка побачила летючі золоті іскри — сарф, Тіні, Лірин Пил, — котрі подібно до величезного рою крихітних живих істот пурхали по вітру. Здебільшого вони рухалися безладно, наче порошини у променях сонця чи молекули у склянці води. Але не всі. Що довше Мері дивилася, то більше помічала інший рзновид руху. Хаотичним пересування частинок було лише на перший погляд — на глибшому рівні вони всі повільно, аленеухильно рухалися від землі до моря. «Що ж, дуже цікаво», — подумала Мері. Обв’язавши себе одним зі своїх шнурів, вона полізла по горизонтальній гілці, уважно розглядаючи всі квітки, що зустрічалися їйна шляху. І незабаром вона почала розуміти, що відбувається. Витративши деякий час на те, щоб переконатися у правильності своїх висновків, жінка приступила до складного, тривалого, небезпечного спуску на землю. Мулефа мовчки чекали її внизу, було видно, як сильно вони хвилювалися за друга, що піднявся так високо над землею. Особливо зраділа безпечному закінченню Меріної подорожі Аталь — вона нервово обмацала хоботом усе тіло жінки, видаючи при цьому тихі радісні звуки. Потім вони разом із іншими мулефа поїхали до поселення. Щойно вони виїхали на пагорок, за яким лежало селище, знизу пролунав крик, і коли Мері стала на землю, натовп уже був таким великим, що жінка зрозуміла: у них гості з усіх околишніх поселень, і всі вони бажають послухати, що вона скаже. На жаль, новини були невтішними. Старий заліф на ім’я Сатамакс вийшов на трибуну кургану та приязно привітав Мері. Жінка відповіла згідно з усіма відомими їй правилами етикету мулефа. Щойно привітання скінчилися, вона почала говорити. Якщо не враховувати всіх порожніх фраз та еківоків, зміст її промови був таким: — Мої добрі друзі, я піднялася на крону ваших дерев та уважно оглянула молоде листя, квітки й насіння. Я побачила, що там, високо над землею, сарф рухається проти вітру. Вітер віє з моря, але сарф повільно пересувається в напрямку води. Чи бачили ви це з землі? Я не бачила. Почувши слова Сатамакса, що це є для них новиною, Мері повела далі: — Коли сарф проходить крізь дерева, вони наче проціджують його, і частина його зосереджується навколо квіток. Я зрозуміла, що відбувається: квітки повернуті вгору, і якби сарф падав вертикально вниз, він потрапляв би в пелюстки та вдобрював би їх, наче зоряний пил. Але сарф не опускається вниз, він рухається в напрямку моря. Коли квітка дивиться на землю, сарф таки потрапляє в неї, ось чому нові колеса все ще ростуть. Однак більшість квіток дивиться на небо, і сарф проходить повз них, не торкаючись їх. Мабуть, квітки завжди росли саме так — адже в минулому сарф опускався з неба. Щось сталося не з деревами, а з сарфом. І цей потік можна побачити, лише піднявшись високо над землею, ось чому ви нічого про це не знаєте. Тож, якщо ви бажаєте зберегти дерева та вижити як біологічний вид, ми мусимо з’ясувати, що відбувається з сарфом. Наразі я цього не розумію, але обіцяю вам, що спробую обміркувати це питання всебічно. Мері побачила, що чимало мулефа задерли голови, щоб подивитися, куди рухається сарф. Але з землі вони не могли цього побачити: Мері також дістала янтарне скло та подивилася вгору, проте побачила лише рясну блакить неба. Мулефа ще тривалий час радилися, намагаючись згадати, чи розповідали давні легенди та історії про вітер із capфу, але так нічого й не згадали. Вони знали лише те, що сарф падає із зірок, і так було завжди. Зрештою мулефа спитали в Мері, чи є в неї якісь ідеї, і вона відповіла: — Мені треба зібрати більше інформації. Я мушу подивитися, чи завжди цей вітер віє в одному напрямку, чи він, наче бриз, удень віє в один бік, а вночі — в інший. Тож мені доведеться проводити більше часу на дереві, можливо, навіть просидіти там усю ніч. Мені знадобиться ваша допомога, щоб збудувати якусь платформу, на якій я моглаб спати, не боячись упасти вниз. Але понад усе нам потрібні докладніші спостереження. Практичні та стурбовані новинами мулефа запропонували Мері відразу почати будівництво потрібних їй споруд. Вони знали, що таке мотузка із блоком, і Мері запропонували метод, за допомогою якого можна було б безпечно піднімати її всередину крони дерев, у такий спосіб звільнивши її від потреби щоразу дертися на дерево, ризикуючи колись зірватися. Не відкладаючи цю справу на потім, мулефа відразу пішли збирати потрібні матеріали для спостережної платформи й підйомника та під її керівництвом почали плести міцні канати. Після того, як отець Гомес поспілкувався зі старим подружжям із ферми в тіні оливкових дерев, він загубив слід Мері. Він витратив декілька днів на прочісування місцевості, але жінка, здавалося, зникла безслідно. Він нізащо не відмовився б від своїх спроб відшукати її, незалежно від того, скільки часу це взяло б; розп’яття, що висіло в нього на шиї, та гвинтівка за плечима підтримували його рішучість у будь-якому разі виконати своє завдання. Але якби не різниця в погоді, отець Гомес витратив би на це набагато більше часу. У світі Ситагаза було сухо та спекотно, і чоловіку дедалі більше хотілося пити. Побачивши на якомусь камені, вершині кам’янистого осипу, вологу пляму, він поліз подивитися, чи немає там джерельця. Джерельця там не було, але у світі з колісними деревами тільки-но пройшла злива. Ось так священик знайшов вікно та з’ясував, куди поділася Мері. 21 Гарпії Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям — наче засуджені на смерть в’язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою. Коли леді Салмакія побачила вираз Ліриного обличчя та помітила, як миша-Пантелеймон притискається до грудей дівчинки, вона облишила свої справи і підійшла, щоб поговорити з нею. Тим часом Віл вирішив прогулятися по окрузі. — Ти все ще можеш змінити рішення, — промовила Салмакія. — Ні, ми вже все вирішили, — уперто сказала Ліра, приховуючи свій страх. — А як ми не повернемося? — Ви не зобов’язані йти з нами, — нагадала Ліра. — Ми вас не покинемо. — А що, як ви не повернетесь? — То ми вмремо, займаючись важливою справою. Ліра мовчала. Раніше вона не роздивлялася леді як слід, однак тепер для цього випала слушна нагода. Салмакія стояла у світлі гасової лампи лише на відстані простягненої руки дівчинки. Її обличчя було добрим і спокійним, його не можна було назвати дуже красивим, але це було обличчя, яке радісно було б побачити під час незгод. Голос леді був низьким і виразним, і вона завжди охоче сміялася. Наскільки Ліра пам’ятала, їй ніхто ніколи не читав книжки та не співав колискових перед сном, ніхто не цілував її на ніч і не поправляв ковдру. Але дівчинка раптом подумала: якщо вона й чула колись голос, який огортав її любов’ю та теплом, то це був голос леді Салмакії. Її серце стиснуло неясно бажання тримати на руках дитину, колисати її та співати їй таким голосом. — Добре, — промовила дівчинка, але на останньому складі її голос зірвався. — Побачимо, що воно буде, — сказала леді й відвернулася. Поївши сухого хліба і випивши гіркий чай — це все, що було запропоновано їм на сніданок, — вони подякували хазяям, узяли свої торби та почали продиратися крізь нетрі до узбережжя озера. Ліра озирнулася в пошуках смерті й, звісно, відразу побачила її — невиразна постать ввічливо трималася трохи попереду та час від часу оберталася, щоб подивитися, чи не відстають подорожани. Небо було затягнуте похмурим туманом. День більше нагадував присмерки, а в тьмяному світлі рідкісних антаричних лампочок із поверхні калюж на дорозі постійно здіймалися в повітря схожі на видіння випари. Людей не було видно, і лише іноді діти бачили смертей, але в них над головами постійно ширяли туди-сюди бабки, наче прошиваючи весь світ невидимими нитями, і бачити це яскраве майоріння кольорів серед довколишньої сірості було дуже приємно. Незабаром вони вийшли на околицю поселення та почали продиратися вздовж в’ялого струмка крізь рідкі зарості кущів. Іноді чулося різке квакання та сплеск, наче вони тривожили якихось земноводних, але діти побачили тільки одну живу істоту — жабу розміром зі ступню Віла. Тварина лежала прямо в них на шляху й дивилася на них так, ніби знала, що вони збираються зробити їй боляче, потім вона поповзла вбік — так повільно, наче була серйозно ушкоджена. — Треба було б із жалості вбити її, — сказав Тіаліс. — Звідки ви знаєте? — промовила Ліра. — Може, їй понад усе на світі подобається бути живою. — Якби ми вбили її, то це було б усе одно що взяти її з собою, — завважив Віл, — а вона хоче залишитися тут. Я за своє життя вбив достатньо живих істот, і навіть брудна застояна калюжа може бути кращою, ніж смерть. — Але, може, вона страждає? — спитав шевальє. — Якби вона вміла розмовляти, вона сказала б нам. А позаяк вона мовчала, не будемо її вбивати — це було б реакцією на наші почуття, а не на жабині. Вони рушили далі. І хоча туман дедалі густішав, невдовзі відлуння їхніх кроків стало дещо іншим, указуючи на те, що десь неподалік знаходиться відкрита місцевість. Аби зробити свої очі якомога більшими, Пантелеймон став лемуром і тепер сидів у Ліри на плечі, притиснувшись до її вогкого волосся, але як він не вдивлявся в сутінок,його зір сягав лише на декілька кроків. Він безперервно тремтів. Раптом подорожани почули удари дрібних хвиль об берег. Звук був дуже тихим, однак його джерело явно знаходилося десь поблизу. Бабки разом зі своїми наїзниками повернулися до дітей, а Пантелеймон заліз Лірі за пазуху. Дівчинка присунулася ближче до Віла, і вони ще повільніше пішли слизькою стежкою. І ось показався берег. Перед ними лежала масляниста, Піниста нерухома вода, час від часу об гальку мляво розбивалася хвилька. Стежка повернула ліворуч, і, пройшовши ще трохи, діти побачили над водою дерев’яну пристань, котра більше нагадувала згусток туману, ніж тверде тіло. Палі були напівгнилими, а дошки — зеленими від слизу. Здавалося, це кінець світу: стежка обривалася біля причалу, а за причалом починався рясний туман. Виконавши свою роль провідника, Ліри-на смерть уклонилася, відступила в туман і зникла ще до того, як Ліра спитала, що їм робити далі. — Слухайте! — тихо промовив Віл. З боку води долетіли поскрипування дерева та тихі регулярні сплески. Віл поклав руку на рукоятку ножа та обережно зробив декілька кроків по прогнилому настилу. Ліра стала за його спиною, а бабки всілися на покриті водоростями швартові стовбури, котрі виглядали як геральдичні вартові. Діти стояли на краю пристані, вдивляючисьу туман та час від часу стираючи з він краплі, що осідали на них. Чути було лише протяжне скрипіння та сплески. — Може, не підемо? — прошепотів Пантелеймон. — Ми повинні, — відповіла Ліра. Вона подивилася на Віла і побачила, що його обличчя було напруженим, похмурим і рішучим: такий не відступиться. Галівесп’яни, Тіаліс на Віловому плечі, а Салмакія наЛіриному, також були спокійними й зосередженими. Крила бабок були покриті райдужними краплинками вологи, і комахи час від часу струшували їх. Ліра подумала, чи буде для них їжа у країні мертвих. Раптом із сутінку з’явився човен. Це була старовинна, потріскана та напівзгнила плоскодонка, і на ній стояла старезна, як сама старість, згорблена постать, загорнута у якусь мішковину. Кістляві руки міцно стискували ручки весел, а вологі бліді очі глибоко запали у зморшки сірої шкіри. Старий відпустив весло та простяг свою скорчену руку до залізного кільця, що висіло на стовбурі на куті причалу. Другою рукою він декілька разів змахнув веслом і підвів човна впритул до дощок пристані. Потреби у словах не було. Віл сів у човен першим, а коли Ліра вже збиралася ступити за ним, човняр підвів руку. — Його не можна, — різким шепотом промовив він. — Кого? — Його. Перевізник наставив жовто-сірий палець прямо на Пантелеймона, котрий із рудувато-коричневого горностая миттєво став білосніжним. — Але він — це я! — вигукнула Ліра. — Якщо ти їдеш, він мусить залишитися. — Неможливо! Ми вмремо? — А хіба не цього ти хочеш? Тут Ліра вперше по-справжньому зрозуміла, що вона робить, збагнувши, якими можуть бути наслідки її дій. Вона випросталася, тремтячи та стискуючи свого любого деймона так міцно, що той заскиглив від болю. — Але вони… — безпомічно почала Ліра та зупинилася: було б нечесно звернути увагу на те, що всі інші не повинні відмовлятися від чогось. Віл збентежено дивився на дівчинку. Вона обвела зором озеро, пристань, ледь помітну стежку, застояні калюжі та вологі кущі. Її Пантелеймон залишиться тут зовсім один! Як він зможе жити тут? Він затремтів у неї під одягом, ще щільніше притискуючись до її теплого тіла. Це неможливо! Вона ніколи не погодиться на таке! — Якщо ти хочеш поїхати, він має залишитися, — повторив човняр. Леді Салмакія смикнула повіддя, і її бабка злетіла з Ліриного плеча та всілася на борт човна. За мить до неї приєднався Тіаліс, і вони щось сказали човняру. Ліра спостерігала за цим так, як засуджений в’язень дивиться на двері зали суду, що відчиняються, щоб, можливо, за мить явити його очам посильного з помилуванням. Перевізник вислухав їх і похитав головою. — Ні, — промовив він. — Якщо вона іде, він повинен залишитися. Віл втрутився: — Але це несправедливо. Ми ж не повинні залишати тут частину себе! — О, ви помиляєтесь! — сказав човняр. — Їй просто не поталанило, що вона може бачити частину себе, котру вона залишає, та розмовляти з нею. Коли ви опинитесь на воді, буде вже пізно щось змінювати. Але всі ви залишаєте на цьому березі частину себе. Для таких, як він, немає ходу до землі мертвих. «Тільки не це! — подумали Ліра з Пантелеймоном. — Ми не для того пройшли через Больвангар, аби зараз розлучитися. Як ми знову відшукаємо одне одного?» Дівчинка знов оглянула відразливий хмурий берег, такий просякнутий розкладенням й отрутою, уявила, як її милий Пантелеймон самотньо чекатиме на неї тут, як він сумно дивитиметься, як вона зникає в тумані, й гірко заплакала. Її голосні ридання не підхоплювала луна — вони безслідно тонули в тумані, — але вздовж усього берега, із незліченних обмілин і заводей, з-за повалених стовбурів дерев почали виглядати-всі ті створіння, що мешкали в цих Богом забутих місцях, і, відчувши всю силу її горя, боязко припадали до землі. — Якби йому можна було… — почав Віл, відчайдушно прагнучи припинити цей напад горя, але човняр похитав головою. — Він може зайти на човен, однак у такому разі човен залишиться тут, — промовив він. — Але як вона знову знайде його? — Цього я не знаю. — На шляху назад ми минатимемо ці місця? — Назад? — Ми збираємося повернутися, піти до країни мертвих та повернутися назад. — Із того берега ви сюди не повернетесь. — Тоді ми знайдемо якийсь інший шлях, але обов’язково знову прийдемо сюди. — Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся. — То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона! — Ні, — промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. — Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… — він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. — Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут. Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп’янина і сказав: — Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги. Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї. «Вона могла б повернути назад!» — спало на думку хлопцеві. Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього». Вона могла б захистити свій життєвий зв’язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови… Та ні, не могла. — Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди… З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку. Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням. Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його — відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце. Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані. І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну — хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих. — Віле, моє серце! — простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем. Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві — пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю. Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп’ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки. Почасти біль був фізичним: здавалося, що залізна рука схопила серце та тягне його крізь ребра, і хлопець притиснув до цього місця руки та марно намагався утримати серце всередині. Біль був набагато глибшим і гіршим, ніж біль від утрати пальців. Але почасти він був душевним: щось таємне та особисте витягали з тіла туди, куди ця річ не бажала потрапити. Віла охопила суміш болю, сорому, страху та самобичування — останнього тому, що він власноруч викликав усе це. І це ще не все. Він начебто промовив: «Ні, ні, не вбивайте мене, натомість убийте мою матір: мені байдуже, я її не люблю», і мати почула це, проте щоб пощадити його почуття, прикинулася, що нічого не чула, та через свою любов до сина запропонувала вмерти замість нього. Ось як він почувався, і нічого гіршого за це відчуття не могло бути. Тепер Віл знав, що всі ці речі були невід’ємною частиною зв’язку зі своїм деймоном, і що його деймон, хай там яким він є, залишився позаду, поруч із Пантелеймоном, на занедбаному, схожому на смітник березі. Це спало на думку Вілу й Лірі майже одночасно, і вони обмінялися болісними поглядами. Так удруге — але не востаннє — в їхньомужитті кожен із них побачив на обличчі другого вираження своїх власних думок. Подорож, у яку вони вирушили, здавалося, ніяк не діє лише на човняра і бабок. Великі комахи були жвавими та сяяли кольорами навіть у цьому задушливому тумані. Час від часу вони смикали крилами, щоб струсити вологу, а старий у своєму мішкуватому вбранні лише ритмічно нахилявся назад-уперед, упираючи босі ноги в заляпане дно човна. Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася доцього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим. Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав. Перевізник витягнув одне з весел — він повертав човна трохи ліворуч. — Де ми? — пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем. — Біля острова, — відповів човняр. — Ще п’ять хвилин, і ми пристанемо до берега. — А що це за острів? — спитав Віл — як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом. — На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, — промовив перевізник. — Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається. — А ми повернемося! — палко прошепотіла Ліра. Човняр нічого не відповів, однак його старезні очі були сповнені жалю. Підпливши ближче до берега, подорожани побачили похмурі темно-зелені віти кипариса та тиса, що низько нависали над водою. Берег тут був вельми крутим, а дерева росли на ньому так густо, що між ними навряд чи пройшов би навіть горностай, і коли Лірі спало це на думку, вона чи то гикнула, чи то схлипнула: Пантелеймон показав би їй, як він може це зробити, але він ще нескоро зможе показати їй хоч що — можливо, взагалі ніколи. — Ми вже мертві? — спитав Віл у човняра. — А яка різниця? — відповів той. — Дехто приходив сюди, так і не повіривши, що він помер. Такі люди повсякчас твердили мені, що вони живі, що сталася помилка і хтосьза це неодмінно заплатить — то й що? Були й інші, вони, бідолахи, ще за життя хотіли стати мертвими. Життя їхнє було сповнене болю та суму, і вони вбивали себе, прагнучи вічного спокою, але з’ясовувалося, що все змінилося тільки на гірше, проте цього разу вже не можна було втекти: хіба можна знову повернутися до життя? Були й такі, що за життя весь час хворіли, або, скажімо, немовлята, котрі ледь устигали народитися на світ, аби потрапити до країни мертвих. Я безліч разів перепливав це озеро, тримаючи на колінах плачуче немовля, котре так і не відчуло різниці між «тут» і «там». Але найнеприємнішими пасажирами є старі, особливо багатії: вони бурчать та несамовито проклинають мене, жаліються й верещать: «Куди ти нас везеш?» Вони повідомляють, що накопичили за життя безліч золота, і пропонують його мені, щоб я відвіз їх назад; вони кажуть, що я пошкодую за це, бо в них є могутні друзі, вони особисто знайомі з папою, королем таким-то й герцогом таким-то, що вони дуже поважні люди, і мене жорстоко покарають… Однак єдина істина полягала в тому, що вони перебували в моєму човні і я віз їх до країни мертвих. Усі ці королі й папи також свого часу були тут — нерідко швидше, ніж вони того хотіли. Я дозволяв їм кричати й біснуватися: вони були не у змозі зашкодити мені. Зрештою всі вони замовкали. Тож якщо ви не знаєте, живі вичи мертві, а дівчинка кладе голову на відсіч, що повернеться до живих, я нічого не скажу всупереч. А ким ви є, ви дуже скоро дізнаєтесь. Під час цієї промови старий вів човна вздовж берега, але, скінчивши її, він підвів весла, поклав їх сушитися на човен та простяг руку до дерев’яного стовбура, що стирчав прямо зводи. Він підтягнув човна до вузького причалу та застиг, чекаючи, поки пасажири вийдуть. Лірі не хотілося ступати на берег: поки вона залишатиметься в човні, Пантелеймон зможе чітко уявити її собі, адже саме в човні він бачив її востаннє, проте щойно вона відійде від нього, і деймон уже не знатиме, якою її уявляти. Тож вона затрималася,але бабки вже вилетіли, і слідом за ними, притискуючи руку до грудей, на берег ступив блідий Віл. Довелося й дівчинці виходити. — Дякую, — сказала вона човняреві. — Коли ви повернетеся, подивіться, чи не там мій деймон. Якщо побачите його, перекажіть йому, що я люблю його найбільше за все інше у світі живих і світі мертвих, а також що я клянуся повернутися до нього, навіть якщо цього ще ніхто ніколи не робив. — Гаразд, я перекажу це йому, — відповів старезний перевізник. Він відштовхнув човна, і розмірені сплески від його весел стихли в тумані. Галівесп’яни повернулися з нетривалого обльоту берега та, як і раніше, всілися на плечі дітям: Тіаліс на Віла, Салмакія на Ліру. Деякий час подорожани стояли на краюкраїни мертвих. Перед ними не було нічого, крім туману, хоча з того, що він потемнів, можна було дійти висновку, що перед ними розташована якась велика споруда, можливо, мур. Ліра здригнулася. В неї було таке відчуття, ніби її шкіра перетворилася на мереживо, і вогке колюче повітря вільно проходить між ребрами, опікаючи свіжу рану на тому місці, де ще нещодавно був Пантелеймон. Утім, їй спало на думку, що майже те саме мав відчувати Роджер, коли висів над прірвою, відчайдушно намагаючись утриматися за її слабкі пальці. Діти прислухалися. Чути було лише нескінченне крапання води з листя, а коли вони подивилися вгору, то відразу відчули холодні каплі, що почали падати їм на щоки. — Ми не можемо залишатися тут, — промовила Ліра. Тримаючись разом, вони зійшли із пристані та попрямували до стіни. Велетенські кам’яні блоки, зелені від старезного слизу, підіймалися в туман вище, ніж можна було роздивитися. Наблизившись, подорожани почули за муром якісь крики, хоча сказати, чи є вони людськими, було неможливо: високі сумовиті верески й зойки висіли в повітрі, наче жалкі медузи, своїми дотиками спричинюючи біль. — Тут двері, — хрипким напруженим голосом промовив Віл. Це була дуже стара дерев’яна хвіртка під кам’яною плитою. Коли Віл уже збирався простягнути руку та відчинити її, один із високих криків пролунав дуже близько від них — так близько, що в них заклало вуха, а серця захолонули. Галівесп’яни відразу злетіли в повітря на своїх бабках, котрі, наче бойові коні, жадали битви. Але істота, що спустилася з неба, змела їх різким змахом крила і важко всілася на виступ кам’яної плити якраз над головами дітей. Віл побачив, що Тіаліс і Салмакія намагаються прийти до тями самі й заспокоїти своїх тремтячих комах. Над ними сидів великий птах розміром із грифа, але з жіночим обличчям і грудьми. Віл колись бачив зображення таких створінь, і йому на думку відразу спало слово «гарпія». Її обличчя було гладким й нітрохи не зморщеним, але дуже старим — навіть старішим, ніж у відьом. Без сумніву, гарпія прожила вже не одне тисячоліття, і жорстокість та сумовитість усього того, що вона бачила, наклали на риси її обличчя відбиток страшенної злоби. Її очні впадини були заляпані зеленим слизом, а губи — покритіякимось товстенним червоним нальотом, наче вона постійно блювала кров’ю. Її сплутане, брудне чорне волосся звисало на плечі, а зазублені пазурі впивалися в камінь. Могутні темнікрила були складені на спині, і кожного разу, коли вона ворушилася, від неї тхнуло гниттям. До болю, що його почували Віл із Лірою, додалася нудота, але діти все одно спробували випростатися та подивитися створінню в обличчя. — Але ж ви живі! — скрипучим глузливим голосом промовила гарпія. Віл відчув, що ненавидить і боїться її більше, ніж будь-кого з людей, котрих він колись зустрічав. — Хто ти? — спитала Ліра, яка відчувала до гарпії таку саму відразу, як Віл. Замість відповіді гарпія заверещала: розкрила рота і спрямувала звук прямо дітям в обличчя, так що їхні голови задзвеніли, і вони ледь не перекинулися на спину. Вілсхопив Ліру за руку, а крик тим часом перетворився на глузливий регіт, на який із туману відразу відгукнулися інші гарпії. Цей сповнений ненависті сміх нагадав Вілові безжальну жорстокість дітей із майданчика для ігор, але тут не було вчителів, які присоромили б насмішників, не було до кого звернутися й де сховатися. Він поклав руку на ніж на поясі та подивився гарпії просто в очі, хоча його голова все ще дзвеніла, а сила її крику давила на його плечі, наче гора. — Якщо ти бажаєш нас зупинити, — промовив він, — то приготуйся не лише верещати, а й битися — адже ми збираємося пройти крізь ці двері. Нудотний червоний рот гарпії знову заворушився, проте цього разу вона нічого не сказала, а склала губи у глузливий поцілунок. Потім вона промовила: — Твоя мати залишилася одна. Ми надішлемо їй кошмари — верещатимемо на неї уві сні! Віл не ворушився — краєм ока він бачив, що леді Салмакія обережно рухається по плиті, на краєчку якої сиділа гарпія. Крила її бабки, котру Тіаліс утримував на землі,тремтіли. За мить сталися дві речі: леді стрибнула на гарпію та увігнала шпору глибоко в її покриту лускою лапу, а Тіаліс на бабці злетів угору. Не встиг Віл моргнути оком, як Салмакія вже відскочила від гарпії та стрибнула прямо на спину свого сірувато-блакитного птаха, котрий тут же знявся над землею. Гарпія відреагувала миттєво. Тишу розідрав ще один крик, набагато гучніший, ніж раніше, і вона так різко забила темними крилами, що Віла з Лірою відкинуло на крок назад. Але вона все ще впивалася пазурами в камінь, хоча її обличчя стало темно-червоним від люті, а волосся навколо шиї піднялося дибки, наче комір змії. Віл потягнув Ліру за руку, і вони кинулися до дверей, однак гарпія розлючено напустилася на них. Проте тільки-но вона злетіла зі свого сідала, як хлопець повернувся до неї обличчям, закрив своїм тілом Ліру й виставив ножа. Галівесп’яни разом підлетіли до гарпії та почали кружляти в неї перед очима, намагаючись завдати удару, але не наважуючись наблизитися. Проте це збило її з пантелику, й вона незграбно забила крилами та втратила рівновагу. — Тіалісе, Салмакіє, нетреба! — вигукнула Ліра. Маленькі люди пришпорили своїх бабок і злетіли в повітря над головами дітей. З усіх боків крізь туман почали проступати інші темні силуети — здавалося, сюди зліталися гарпії з усього узбережжя. Та, що стояла перед ними, трусила крилами та волоссям, по черзі випрямляла лапи й ворушила пазурами. Як зрозуміла Ліра, отруєний укол їй не зашкодив. Описавши декілька кіл над головами дітей, галівесп’яни підлетіли до Ліри та всілися на простягнуті нею долоні. Салмакія збагнула, що дівчинка хотіла їм сказати, і промовила Тіалісу: — Вона має рацію: чомусь ми не здатні завдати їй шкоди. Ліра звернулася до гарпії: — Пані, як вас звати? Гарпія розправила крила, і подорожани ледь не знепритомніли від огидного запаху розкладу та гнилості, котрим дмухнуло від неї. — Без імені! — прокричала вона. — Чого ви від нас хочете? — А що ви можете мені дати? — Ми могли б розповісти, де ми побували, і це може зацікавити вас. На шляху сюди ми бачили всілякі дивні речі. — О, то ви пропонуєте мені послухати ваші історії? — Якщо бажаєте. — Може, я й послухаю вас. І що тоді? — Ви могли б пропустити нас крізь ці двері та дозволити нам відшукати духа, по якого ми сюди прийшли. Гадаю, нам усе одно доведеться туди піти. Чи не так? — То спробуйте, — промовила гарпія без імені. І навіть попри нудоту та біль Ліра відчула, що їй тільки-но видали козирного туза. — Обережніше, — прошепотіла Салмакія, але Лірин розум уже пробігав по історії, котру вона розповідала попередньої ночі, обмірковуючи, що можна додати, що поліпшити, а що пропустити: батьки мертві, родинні скарби, корабельна аварія, втеча… — Отже, — почала вона, налаштовуючись на потрібний для розповіді лад, — це почалося, коли я була ще немовлям. Мої батьки були герцогом і герцогинею Абінгдонськими, багатими, як ніхто. Мій батько був одним із радників короля, і король нерідко гостював у нас. Зазвичай вони їздили в ліс на полювання. Будинок, у якому я народилася, був найбільшим у Південній Англії. Він називався… Навіть не видавши застережного крику, гарпія із простягнутими лапами кинулася на дівчинку. Та встигла пригнутися, проте один із пазурів дряпнув її по голові та вирвав жмут волосся. — Брехуха! — заверещала гарпія. — Брехуха! Вона розвернулася та знову полетіла на дівчинку, цілячись прямо їй в обличчя, проте Віл підвів ніж та став перед Лірою. Гарпія повернула саме вчасно, і Віл підштовхнув дівчинку, онімілу від шоку та напівзасліплену кров’ю, що полилася по її обличчю, до хвіртки. Де були галівесп’яни, хлопець і гадки не мав, та було не до того: гарпіязнову летіла на них, розлючено й ненависно лементуючи: — Брехуха! Брехуха! Брехуха! Здавалося, її голос летить звідусіль, він луною відбивався від величезного муру та глухнув у тумані. Віл притиснув дівчинку до грудей та виставив уперед плече, відчуваючи, як її тіло трусять тремтіння й ридання. Потім він ножем описав на напівзгнилих дерев’яних дверях велике коло, і ті відразу піддалися, відкриваючи їм прохід. Діти та галівесп’яни на бабках протиснулися крізь цей пролом у царство духів, а на туманному березі, що залишився в них за спинами, все ще кричали незліченні гарпії. 22 Шепіт духів Передусім Віл наказав Лірі сісти, дістав горщик із маззю з моху-кров’янки та подивився на рану на голові дівчинки. Звідти, як із усякої рани на черепі, дуже текла кров, але рана була неглибокою. Віл відірвав від своєї сорочки смугу тканини та начисто протер рану, а потім наніс на поріз трохи мазі, намагаючись при цьому не думати про брудний пазур, котрий його завдав. Очі Ліри були осклянілими, а обличчя — мертвотно-сполотнілим. — Ліро! — вимовив хлопець й обережно її потрусив. — Прокидайся, нам треба йти далі. Дівчинка здригнулася та поривчасто вдихнула, потім її повні відчаю очі сфокусувалися на Вілі. — Віле, я більше не можу цього робити… Відтепер я не брехатиму! Я гадала, це буде легко, але в мене нічого не вийшло… Це все, що я вмію робити, і це вміння не спрацювало! — Та ні, це не все, що ти вмієш! Ти вмієш читати алетіометр, чи не так? Ну ж бо, треба подивитися, де ми. Треба шукати Роджера. Віл допоміг Лірі підвестися, і вони вперше подивилися на країну мертвих. Вони опинилися на великій рівнині, котра простягалася далеко в туман. Тьмяне світло, за допомогою якого вони все це бачили, здавалося, йшло звідусіль, тож тут, можнасказати, не було ні тіней, ні світла, і все мало однаковий тьмяний колір. На ґрунті повсюди стояли духи — дорослі й діти, — їх було так багато, що рябило в очах. Утім стояли не всі — деякі сиділи, деякі спали чи просто лежали, апатично дивлячись у простір. Ніхто тут не ходив, не бігав, не грав, хоча багато духів повернулися, щоб подивитися на новоприбулих, і в їхніх очах засвітилися цікавість і переляк. — Духи, — прошепотіла Ліра. — Так ось куди потрапляють усі мертві. Вона учепилася в руку Віла — мабуть, тому, що в неї більше не було Пантелеймона. Утім, Віл був цьому навіть радий. Галівесп’яни полетіли вперед, і діти бачили, як їхніяскраві бабки миготять над головами духів, котрі здивовано на них дивляться. Але повсюди, як і раніше, стояла гнітюча тиша, а сіре світло наповнювало серця дітей страхом, що його лише трохи розвіювало відчуття живого теплого тіла поруч. Позаду них, за великим муром, усе ще верещали гарпії. Деякі духи перелякано дивилися на мур, однак більшість не зводили очей із Віла й Ліри. Поступово вони почали підходити ближче до дітей. Ліра відступила за спину Віла — їй дуже хотілося подивитися духам прямо в обличчя, але для цього їй не вистачало сміливості, тож першим узявслово хлопець. — Ви знаєте нашу мову? — спитав він. — Ви взагалі розмовляєте? Хоча вони були лише наляканими дітьми, які страждають від болю, у них відчувалася та сила, котрої бракувало всій цій купі мертвих. Почувши Вілів голос, перший голос,що пролунав тут за незліченний час, бідолашні духи підійшли ближче, прагнучи відповісти. Проте вони могли лише шепотіти. Повсюди залунав шепіт, лише трохи голосніший, ніж звук дихання. Коли духи, відчайдушно штовхаючись, почали наближуватися до дітей, уних над головами та перед очима замиготіли бабки галівесп’ян: маленькі люди хотіли зупинити мертвих, аби ті не зім’яли дітей. Духи-діти тужливо стежили очима за яскравими комахами, і Ліра розуміла, чому — вони гадали, що бабки були деймонами, і всім серцем бажали знову взяти в руки своїх власних деймонів. — Та ні, це не деймони! — вигукнула Ліра й заридала, але відразу опанувала себе. — Якби тут був мій демон. Я б дозволила кожному з вас торкнутися та погладити його, слово честі… Вона простягла руки назустріч дітям. Дорослі духи зупинилися, чи то від страху, чи то знов охоплені апатією, але діти побігли до Ліри. Ліра побачила, що духи складаються і якогось туману — її руки вільно проходили крізь них. Діти все лізли вперед, невагомі та безжиттєві, й намагалися зігрітися біля живої крові двох подорожан та їхніх сердець, що стукали. Віл і Ліра відчували, що коли духи проходять крізь їхні тіла, їх наче м’яко торкаються холодні пензлики, потрохи забираючи їхнє тепло. Вони зрозуміли, що коли так Триватиме й далі, вони також стануть мертвими — їхні запаси життя й тепла не були нескінченними, до того ж вони й так уже замерзли, а натовп усенасувався на них, і йому не, було видно кінця. Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала: — Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити? Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цьоговтілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила: — Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь! Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом: — Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю? — Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює. — О, вони здатні й на гірші речі… — На які? Що вони можуть зробити? Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив: — Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати… — Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти. Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть. — Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім’я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він… Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай. Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. «Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок». Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла. — Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи… Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, іневдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б’ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе. Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився один на один зі зграєю гарпій, що кружляли над ним. Час від часу деякі з них злітали вниз, і Віл бачив, як їхні людські обличчя клацають зубами у повітрі, наче хапаючи якихось комах, та поливають його брудними глузливими словами. Здебільшого вони згадували його матір, і від цього серце хлопця тривожно стискувалося, проте частина його розуму залишалася спокійною та спостерігала, розраховувала, обмірковувала подальші дії. Жодна з гарпій не наважувалася наблизитися до ножа. Щоб переконатися в цьому, Віл підвівся на ноги. Одна з гарпій — це могла бути їхня знайома, та, що називала себе «без імені» — змушена була різко звернути, тому що вона саме пірнала вниз, намірюючись пролетіти просто над його головою. Важкі крила незграбно вдарили по повітрю, але гарпія таки вхитрилася повернути ліворуч. Віл знав, що цілком міг би змахнути рукою з ножем та знести їй голову. Поруч з’явилися галівесп’яни. Вони вже збиралися кинутися на гарпій, проте Віл вигукнув: — Тіалісе, Салмакіє, сюди! Бабки всілися хлопцеві на плечі, і він сказав: — Не треба. Подивимося, що вони робитимуть. Поки що вони лише галасували. Гадаю, коли та гарпія вдарила Ліру, це була тільки випадковість. Мені здається, вони не збираються нас торкатися. Ми можемо просто не звертати на них уваги. Ліра підвела голову й широко розкритими очима подивилася вгору. Створіння кружляли довкола голови Віла, іноді пролітаючи за фут від нього, але в останню мить вони завжди повертали. Хлопець бачив, що галівесп’яни жадають бійки, а крила їхніх бабок тремтять від бажання разом зі своїми смертоносними наїзниками кинутися в повітря. Проте Тіаліс і Салмакія стрималися: вони зрозуміли, що Віл має рацію. Поведінка духів також змінилася: побачивши, що Віл стоїть неушкоджений і анітрохи не боїться гарпій, вони знову почали помалу наближатися до подорожан. Вони з острахом дивилися на чудовиськ, але притягання теплої плоті та крові було надто сильним, щоб вони могли йому опиратися. Ліра підвелася та стала пліч-о-пліч із Вілом. Її рана знову відкрилася, і по її щоці текла цівка крові, проте дівчинка, здавалося, не звертала на це жодної уваги. — Віле, — промовила вона, — я рада, що ми прийшли сюди разом… Хлопець відчув у її голосі особливу інтонацію та побачив той особливий вираз її обличчя, котрий, як він добре знав, указував на те, що вона обмірковує щось відчайдушне, однак ще не наважується сказати про це йому. Він кивнув, показуючи, що розуміє її. Дівчинка-дух сказала: — Ходімо за нами, ми їх відшукаємо! Віл і Ліра відчули, як примарні руки наче проникають усередину їхніх тіл, хапають за ребра й тягнуть за собою. Це почуття було просто неймовірним. Тож вони вирушили в похід через величезну неживу рівнину. Гарпії, кричачи, почали здійматися вгору, проте все одно трималися над дітьми. Галівесп’яни летіли поруч із ними, уважно стежачи за крилатими чудовиськами. — Вибачте, — прошепотіла якась інша дівчинка-дух, що рухалася неподалік, — але де ваші деймони? Я не розумію… Ліра кожної миті гостро відчувала відсутність свого любого Пантелеймона, і відповісти їй було нелегко, тож Віл узяв це на себе. — Ми залишили деймонів зовні, — промовив він. — Там вони будуть у безпеці. Ми заберемо їх пізніше. А в тебе був деймон? — Так, — відповів дух, — його звали Сендлінг, я його так любила… — Він уже набув постійної форми? — спитала Ліра. — Ні, ще ні. Він гадав, що буде птахом, а я сподівалася, що він помиляється, адже мені дуже подобалося вночі відчувати в ліжку поруч із собою його пухнасте тіло. Але він дедалі більше часу проводив у вигляді птаха. Як звати твого деймона? Ліра відповіла, і духи знову полізли ближче до неї: вони всі хотіли поговорити про своїх деймонів. — Мого звали Матапан… — Ми часто грали в хованки, він змінювався, наче хамелеон, і я його зовсім не бачив, він так добре… — Одного разу я пошкодив око й нічого не бачив, однак Він привів мене додому… — Він ніколи не хотів набувати постійної форми, але я хотів вирости, і ми весь час сперечалися… — Він зазвичай залазив мені в долоню, згортався так у клубок і засинав… — Може, вони десь тут, лише в іншому місці? Ми їх колись побачимо? — Ні. Коли ти вмираєш, твій деймон згасає, наче полум’я свічі. Я бачив, як це відбувається. Я вже ніколи не побачу свого Кастора, не попрощаюся з ним… — Вони не можуть зникнути безслідно! Вони повинні десь бути! Мій деймон десь є, я знаю це! Духи збуджено штовхалися, їхні очі сяяли, а щоки потеплішали, наче вони брали від подорожан крупинки життя. Віл спитав: — Тут є хтось із мого світу — світу, де в людей немає деймонів? Худорлявий хлопчик-дух одного з ним віку кивнув, і Віл підійшов до нього. — Ми не знали, що таке деймон, але тепер знаємо, що таке втратити його. Тут є люди з найрізноманітніших світів. — Я була знайома зі своєю смертю, — промовила одна дівчинка. — Я знала її майже все своє життя. Коли я почула, як інші розмовляють про деймонів, то гадала, що вони мають на увазі смертей. Я сумую за нею, але знаю, що вже ніколи її не побачу. «Я виконала своє завдання», — сказала вона мені наостанку і пішла геть. Коли вона була поруч, я знала, що можу їй довіряти, знала, що вона завжди вкаже мені слушний шлях. Але тепер її немає. Я не знаю, що буде з нами далі. — Нічого не буде, — сказав хтось інший. — Усе довічно-залишиться незмінним. — Ти цього не можеш знати, — відповіла якась дівчинка. — Вони ж прийшли сюди, чи не так? Хто знав, що таке може статися? Вона мала на увазі Віла й Ліру. — Це перша справжня подія в цьому місці, — промовив хлопчик-дух. — Можливо, тепер усе зміниться. — А що б ви зробили, якби у вас була можливість? — поцікавилася Ліра. — Повернулися б до світу живих! — А якби вам сказали, що ви можете лише кинути на світ живих один-єдиний погляд, ви все одно зробили б це? — Так! Так! — залунало звідусіль. — Наразі я мушу відшукати Роджера, — промовила Ліра, захоплена своєю новою ідеєю, котру вона, втім, хотіла спочатку повідомити Вілові. Серед духів, що стояли на нескінченній рівнині, почалося якесь повільне, але всеосяжне ворушіння. Діти цього не бачили, проте Тіаліс і Салмакія згори помітили, що всі бліді постаті почали організовано пересуватися — це виглядало наче міграція величезних зграй птахів чи стад північних оленів. У центрі цього руху перебували двоє дітей-недухів, котрі повільно пересувалися вперед. Вони не вели духів за собою й не рухалися за ними, але якимось чином залишалися у фокусі уваги всіх мертвих. Галівесп’яни, думки котрих летіли навіть швидше, ніж їхні стрімкі бабки, обмінялися поглядами та присіли пліч-о-пліч на поодиноку суху билинку. — Тіалісе, а в нас є деймони? — спитала леді Салмакія. — Після того, як я сів у човен, у мене з’явилося відчуття, наче моє серце вирвали і ще живе залишили на березі, — відповів шевальє. — Проте це не так: моє серце й досі б’ється у грудях. Отже, якась частина мене дійсно залишилася там, поруч із деймоном дівчинки, і, Салмакіє, те саме сталося з тобою, тому що я бачив, як твоє обличчя стало напруженим, а стиснуті руки — блідими. Так, у нас є деймони, хай там що вони собою являють. Можливо, лише люди з Ліриного світу знають, як виглядають їхні деймони, і, можливо, саме тому один із них вдався до повстання. Тіаліс прудко зістрибнув зі спини бабки та міцно прив’язав її, після чого дістав магнітний резонатор. Але щойно н почав передачу, як зупинився й розгублено подивився леді Салмакію. — Відповіді немає, — похмуро промовив він. — Отже, ми зайшли надто далеко? — Принаймні, допомоги тут чекати нема звідки. Що ж, ми знали, що йдемо до країни мертвих. — Хлопець пішов би з Лірою й на край світу. — Це навіть далі. Як ти гадаєш, ніж дозволить нам повернутися? — Здається, хлопець вірить у це. Але я в цьому не впевнена, Тіалісе. — Він дуже молодий. Та вони обоє молоді. Знаєш, якщо дівчинка не повернеться до світу живих, питання, чи слушно вона відреагує на спокусу, не постане: це вже не важитиме. — А тобі не здається, що вона вже зробила свій вибір? Коли залишила деймона на березі? Може, це й був той вибір, який вона мала зробити? Шевальє подивився на міріади мертвих, що як один повільно рухалися слідом за живою яскравою іскрою — Лірою; Красномовною. Звідси йому видно було лише її волосся — Найяскравішу річ у тутешній напівтемряві, — а поруч із нею чорняву голову хлопця. Навіть звідси здавалося, що Віл випромінює силу й упевненість. — Ні, — відповів шевальє, — поки що ця річ ще не сталася, хай там яким він буде. — Тоді ми повинні захищати її від усіх можливих небезпек. — Захищати їх обох. Вони зв’язані невидимим ланцюгом. Леді Салмакія смикнула за повіддя з павутиння, і її бабка відразу злетіла в повітря та полетіла до Віла з Лірою. Шевальє полетів услід. Але галівесп’яни не присіли на дітей: пролетівши в них над головами та переконавшись, що з ними все гаразд, вони полетіли вперед — частково тому, що бабкам не сиділося на місці, частково — щоб подивитися, наскільки простягається ця похмура рівнина. Ліра побачила, як у неї над головою промайнули яскраві точки, та відчула величезне полегшення від того, що тут є бодай щось жваве та красиве. Тоді, більше неспроможні тримати свою ідею всередині, вона повернулася до Віла, проте вирішила, що має говорити пошепки. Тож вона приклали губи до вуха хлопця та зашепотіла: — Віле, я хочу вивести звідси всіх цих бідолашних духів — не лише дітей, а й дорослих! Ми відшукаємо Роджера та твого батька, а потім зробимо прохід до зовнішнього світу і звільнимо їх! Хлопець повернувся та посміхнувся Лірі так тепло і привітно, що вона відчула, як у неї всередині щось перевернулося. Вона не знала, звідки з’явилося це почуття, а без Пантелеймона не могла навіть спитати себе, що це означає. «Либонь, — подумала дівчинка, — моє серце почало битися якось по-іншому». Схвильована, вона наказала собі заспокоїтися та опанувати себе. Вони рушили далі. Шепіт: «Роджер… Ліра тут… Роджер… Ліра прийшла» — летів уперед набагато швидше, ніж вони рухалися, переходячи від одного духа до іншого, наче електричний заряд, який одна клітина тіла передає іншій. Зрештою Тіаліс і Салмакія, котрі на своїх бабках невтомно курсували поруч та оглядали довкілля, помітили новий, інший рух: десь попереду почалася якась жвава циркуляція. Наблизившись, галівесп’ яни побачили, що на них уперше не звертають уваги — відбувалося дещо ще цікавіше, і духи ледь чутним шепотом обговорювали це, показували на щось руками, квапили когось уперед. Салмакія спустилася, але приземлитися не могла: її вага була надто великою для примарних створінь, і їхні руки чи плечі не тримали її, хоч як вони намагалися. Вона побачила молодого хлопця-духа з чесним нещасним обличчям, надзвичайно здивованого тим, що йому казали, і голосно вигукнула: — Роджер? Це Роджер? Хлопець смикнувся, підвів налякані очі та кивнув. Салмакія полетіла до свого товариша, і вони поспішили до Ліри. Політ виявився тривалим, до того ж важко було зрозуміти, куди слід летіти, але, спостерігаючи затим, куди рухаються духи, галівесп’яни таки спромоглися відшукати Ліру. — Он вона, — промовив Тіаліс і закричав: — Ліро! Ліро! Твій друг тут! Ліра підвела очі та виставила руку для бабки. Велика ко-іаха відразу всілася на неї, склала прозорі крила та застиг, виблискуючи червоно-жовтими смугастими боками. ЦЛіра піднесла руку до очей та тихим від хвилювання голосом спитала: — Де? — За годину ходу звідси, — відповів шевальє. — Проте він знає, що ти йдеш. Йому сказали інші, а ми переконалися, що це саме він. Просто йди вперед, і невдовзі ти його побачиш. Тіаліс побачив, що Віл ледь тримається на ногах від утоми, але змушує себе рухатися вперед. Лірі ж новина додала сил, і вона засипала галівесп’ян запитаннями: «Як виглядає Роджер? Чи він розмовляв із ними? Чи він зрадів? Чи розуміли інші діти, що відбувається, і допомагали вони чи трималися байдуже?» Тіаліс терпляче відповідав наних, і дівчинка помалу наближувалася до хлопця, якого вона колись штовхнула в обійми смерті. 23 Немає виходу — Віле, — промовила дівчинка, — як ти гадаєш, що робитимуть гарпії, коли побачать, що ми випускаємо духів? Крилаті створіння кричали дедалі голосніше та кружляли дедалі нижче над їхніми головами, крім того, їх кількість щоразу збільшувалася — наче морок концентрувався у крилаті згустки злості. Духи весь час кидали вгору налякані погляди. — Ще далеко? — спитала Ліра в леді Салмакії. — Ні, вже близько, — зависнувши над головами дітей, відповіла та. — Якби ти здерлася на цю скелю, то побачила б його. Але Лірі не хотілося гаяти час. Вона готувалася зустріти Роджера якомога бадьорішим виразом обличчя, проте перед її очима весь час стояв образ цуценяти-Пантелеймона, покинутого на пристані серед туману, і вона ледь утримувалася від ридань. «Я мушу не думати про це заради Роджера, — повторювала вона собі, — адже я для цього пройшла весь цей шлях». І тут вони зіштовхнулися з Роджером. Це сталося так несподівано, що Ліра ледь не пройшла крізь нього. Роджер кинувся обійняти її, його обличчя виражало захват настільки, наскільки обличчя духа взагалі здатне на це. Довкола юрбилися незліченні мертві. Але хлопець пройшов крізь її руки, мов холодний дим, і хоча вона відчула, як щось схопило її за серце, Роджерові не вистачило сили, щоб утриматися на місці. Вони більше не могли по-справжньому торкнутися одне одного. Проте Роджер міг шепотіти, і дівчинка почула: — Ліро, я не думав, що колись побачу тебе знов! Я гадав, що навіть коли ти прийдеш сюди після смерті, ти будеш уже старою й не схочеш розмовляти зі мною… — О Роджере, як ти міг таке подумати? — Тому що коли Пантелеймон вирвав мого деймона з лап деймона лорда Ізраеля, я зробив не те, що треба було! Нам не слід було тікати, ми повинні були накинутися на Сніжного барса! Ми повинні були бігти до тебе! Тоді його Деймон не зміг би знову схопити мого, і коли скеля обрушилася б, він був би зі мною! — Дурний, хіба це твоя провина? — розсерджено промовила Ліра. — Це ж я привела тебе туди, хоча мені слід було відправити тебе до Англії разом із циганами. Це я в усьому винна! Мені дуже шкода, Роджере, чесно, якби не я, ти сюди не потрапив би… — Хто знає? — відповів хлопець. — Можливо, я вмер би якось по-іншому. Але, Ліро, хай там як, ти не винна в моїй смерті! Дівчинка відчувала, що починає сама вірити в це, проте їй однаково було дуже тяжко дивитися на холодну бідолашну постать, таку близьку й водночас таку далеку. Ліра спробувала схопити Роджера за зап’ястя, але її пальці знову зімкнулися в прохолодному повітрі. Але хлопець зрозумів, що вона хоче зробити, і сів на землю біля неї. Інші духи трохи відступили, залишивши їх самих. Віл також відійшов, сів та почав розглядати свою руку. Вона знову кровоточила, і поки Тіаліс розлючено кидався на мертвих, намагаючись відігнати їх від такої привабливої для них крові, Салмакія допомогла хлопцеві обробити рану. Проте Ліра й Роджер усього цього не помічали. — Але ж ти жива, то як ти могла сюди потрапити? — спитав Роджер. — І де Пантелеймон? — О Роджере, я змушена була залишити його на березі Озера! Це було найгіршим із того, що я коли-небудь робила, ти сам знаєш, як це боляче… Він стояв там і просто дивився Мені вслід… Я відчувала себе вбивцею, Роджере, — але я змушена була це зробити, інакше я не потрапила б сюди. — Після своєї смерті я постійно удаю, що розмовляю з тобою, — сказав хлопець. — Мені так цього хотілося… Мені хотілося вибратися звідси та взяти з собою всіх інших, адже це жахливе місце, Ліро, тут немає надії, тут усе залишається незмінним, і потім, ці огидні птахи… Знаєш, що вони роблять? Вони чекають, поки ти лягаєш відпочити — тут не можна по-справжньому заснути, ти лише поринаєш у якусь дрімоту, — і тоді вони тихо наближуються до тебе й починають шепотіти тобі про всі ті погані речі, котрі ти скоїв у житті, так що ти не можеш забути про це. Вони знають про тебе все, все найгірше. Вони вміють робити тобі боляче, вони роблять так, аби ти почувався негідником, постійно думав про ті погані й дурні речі, котрі коли-небудь чинив. Вони знають усі твої недобрі та нечесні думки, вони соромлять тебе та змушують ненавидіти себе. Проте їх не можна здихатися. — Тоді слухай, — промовила Ліра. Вона нахилилася до вуха свого маленького друга — так само, як вона це робила, коли вони планували своїх витівки у Джордані — і тихо сказала: — Імовірно, ти цього не знаєш, але у відьом — ти ж пам’ятаєш Серафіну Пеккала? — є пророцтво щодо мене. Вони не знають, що мені про нього відомо — цього ніхто не знає. Я нікому про це не казала, проте коли я була у Трольсанді, циган Фар-дер Корам узяв мене до відьмацького консула доктора Ланселіуса, і той наче піддав мене випробуванню. Він сказав, що я мушу піти та вибрати серед багатьох інших підхожу гілку небесної сосни — й у такий спосіб довести, що я дійсно вмію читати алетіометр. Так от, я зробила це і швидко зайшла у приміщення — надворі було холодно, до того ж обрати гілку було дуже легко, мені знадобилася на це одна секунда. Консул розмовляв із Фардером Корамом, але вони не знали, що я чую їх. Він сказав, що у відьом є пророцтво щодо мене, що я повинна зробити щось дуже важливе, і це відбудеться в іншому світі… Я ніколи ні з ким про це не розмовляла, до того ж відбувалося так багато бурхливих подій, що я цілком могла забути ці слова. Однак, як виявилося, вони залишилися у мене в пам’яті. Я ніколи не обговорювала їх навіть із Пантелеймоном, тому що гадала, що він просто посміється з мене. Але потім, коли пані Кольтер мене схопила, ввела в сон татримала в тій печері, мені снилися ті слова і ти, Роджере. А ще я згадала, що та циганка, Ма Коста — ну, ти пам’ятаєш, це на її човен ми залізли тоді, в Єрихоні, тоді з нами ще були Саймон і Г’ю… — Авжеж, пам’ятаю! Ми тоді ледь не доплили до Абінгну! Це було найкраще з того, що ми зробили в житті, Ліро! ніколи цього не забуду, навіть якщо залишуся тут ще на тисячу років… — Так, але не переривай мене! Коли я вперше втекла від Вані Кольтер, то відшукала циган, і вони піклувалися про мене за… О Роджере, я дізналася так багато нового, що ти будеш уражений, але найголовнішим є те, що сказала мені Ма Коста: вона сказала, що в моїй душі є відьмацьке зілля й що цигани є народом води, а я людина вогню. Я гадаю, вона в такий спосіб готувала мене до цього відьмацького пророцтва. Я знаю, що повинна зробити щось важливе, а консул доктор Ланселіус сказав, що важливо, щоб я в жодному разі не дізналася про свою долю до того, як ця подія станеться, і щоб я навіть не розпитувала про це… Тож я й не робила цього. Я навіть не думала, що це може бути, навіть не питала алетіометр. Але тепер, гадаю, я все знаю. І те, що я знову знайшла тебе, є чимось на кшталт доказу. Я гадаю, Роджере, моє призначення полягає в тому, що яповинна допомогти всім духам назавжди залишити країну мертвих. Ми з Вілом усіх вас урятуємо, я впевнена в цьому. Це неодмінно станеться. Крім того, пам’ятаю, що колись сказав лорд Ізраель, мій батько. Він сказав: «Смерть має вмерти». Утім, я не знаю, що відбудеться далі, і пообіцяй мені, що ти нікому нічого не скажеш. Ти не повинен тут залишатися, однак… Роджер дуже хотів щось сказати, тож Ліра зупинилася. — Саме це я хотів тобі повідомити! — прошепотів він. — Я казав усім мертвим, що ти прийдеш! Так само, як ти прийшла та врятувала дітей у Больвангарі! Я сказав їм: «Якщо хтось і здатен на це, то тільки Ліра». Їм хотілося мені повірити, але насправді я бачив: вони не вірили в це. По-перше, кожна дитина, котра сюди потрапляє, спочатку каже всім: «Я впевнена, що незабаром сюди прийде мій тато чи мама, й вони витягнуть мене звідси та повернуть додому». Якщо це не мама й не тато, то друзі або дідусь, проте вони вірять, що хтось неодмінно прийде. Однак цього ніколи не відбувається. Ось чому ніхто не вірив моїм словам, хоча я мав рацію! — Так, — промовила Ліра. — Але я не змогла б зробити цього без Віла. Окрім мене, сюди прийшли Віл і шевалье Тіаліс із леді Салмакією. Я хотіла б так багато чого розповісти тобі, Роджере… — А хто цей Віл? Звідки він? Ліра почала розповідати, навіть не розуміючи, як при цьому змінилися її голос і вираз її очей. Вона розповідала про те, як вони познайомилися з Вілом і як він бився за магічний ніж, а Роджера, який, певна річ, помітив зміну в ній, дедалі більше охоплювали ревнощі, що їх відчуває мертвий щодо живого. Тим часом Віл і галівесп’яни, що розташувалися неподалік, тихо розмовляли. — Що ви збираєтеся робити далі? — спитав Тіаліс. — Розрізати межу між світами й випустити мертвих. Ось для чого мені дали цей ніж. Він ще ніколи не бачив на обличчях людей такого приголомшення — тим паче тих людей, думку котрих він нещодавно почав поважати. Вони декілька секунд сиділи мовчки, а потім шевальє сказав: — Це все переверне шкереберть, це буде найбільший удар, що ми його можемо завдати Господу! Після цього він утратить усю свою владу. — Він цього зовсім не чекає! — промовила леді Салмакія. — Це буде величезною несподіванкою! — А що потім? — спитав Віла Тіаліс. — Потім? Потім, мабуть, ми виберемося звідси самі та відшукаємо своїх деймонів. Не варто гадати, що буде потім, слід думати про зараз. Я нічого не казав духам на той випадок… на той випадок, якщо в нас це не вийде. І ви також мовчіть. Наразі я збираюся знайти світ, до якого можна буде перейти, але ж за мною спостерігають ці гарпії. Тож, коли бажаєте допомогти, вчинить щось, аби відвернути їхню увагу, поки я робитиму це. Галівесп’яни відразу підняли своїх бабок у темряву, що кишіла гарпіями. Віл побачив, як величезні комахи безстрашно кинулися на них, наче гарпії були лише великими мухами, котрих вони могли схопити своїми щелепами. Він подумав, як ці яскраві створіння, мабуть, обожнюють блакить неба та дзеркало води, над яким можна нескінченно пурхати в пошуках мошок. Хлопець узяв у руку ніж, однак у його вухах відразу почулися слова глузування щодо його матері, котрі кидали йому гарпії, і він зупинився та опустив ніж, намагаючись зробити розум чистим. Він спробував ще раз, але результат був таким самим. Попри нещадну атаку галівесп’ян, гарпії в нього над головою звернули увагу на його дії та зняли галас: їх було так багато, що два нападники навряд чи могли зупинити їх усіх. Що ж, нічого не вдієш, залишалося сприймати все таким, яким воно було. Тож Віл сів на землю та спробував вробити свій розум порожнім і розслабленим. Потім він знову підняв ніж. Цього разу він відразу відшукав проріху в повітрі та зробив надріз — але з того боку був камінь. Він відчинив прохід у якесь місце, розташоване глибоко під землею. Зачинивши вікно, хлопець зробив ще одну спробу, і знову ніж зустрів камінь. Таке вже траплялося раніше, проте Він усе одно відчув гостре розчарування. Наступного разу він діяв не так, як раніше — уважно шукав кінчиком ножа відчуття резонансу, котре вказувало на те, що в новому світі ґрунт знаходиться на такому самому рівні, як у цьому. Але скільки він не шукав, відчуття залишалося тим самим: світу, до якого вони могли б перейти, не існувало, всюди був суцільний камінь. Ліра відчула, що щось пішло хибно, відразу перервала бесіду з духом Роджера та підбігла до Віла. — Що таке? — тихо спитала вона. Хлопець повідомив їй про все, що сталося, та додав: — Нам доведеться перейти до якогось іншого місця і спробувати прорізати прохід там. Але ці гарпії нам заважатимуть. Ти вже сказала духам, що ми замислили? — Ні. Лише Роджеру, проте я наказала йому тримати це в таємниці. Він мовчатиме. О Віле, я так боюся! Може, ми ніколи звідси не вийдемо. Що, як ми застряли тут навіки? — Ніж здатен різати камінь. Якщо треба, ми можемо прорити тунель. На це піде чимало часу, і я сподіваюся, що нам це не знадобиться, та, принаймні, це буде запасний варіант. Не хвилюйся. — Гаразд, я спробую. Але Віл виглядав дуже погано — його обличчя було спотворене болем, біля очей з’явилися темні кола, руки трусилися, а з пальців знову пішла кров. «Мабуть, він почувається нітрохи не краще, ніж я», — подумала Ліра. Було зрозуміло, що без деймонів вони довго не протягнуть. Вона відчула, як її власний дух затремтів у тілі, притиснула руки до грудей, аби бодай трохи втамувати більза Пантелеймоном. Тим часом бідолашні духи тулилися до неї — особливо не бажали облишати її діти. — Ти ж не забудеш нас, коли повернешся? — спитала одна дівчинка. — Ні, — відповіла Ліра, — ніколи. — Ти розповіси там, нагорі, про нас? — Обіцяю. Як тебе звати? Але бідолашна дівчинка присоромлено мовчала: вона забула власне ім’я. Вона відвернулася, заховавши своє обличчя, а якийсь хлопець пояснив: — Гадаю, краще це забути. Я також забув, яке в мене було ім’я. Дехто перебуває тут ще недовго і пам’ятає, як його звати, але деякі діти тут уже тисячі років. Вони не виглядають старішими від нас, однак майже все забули — за винятком, либонь, сонця та вітру. Цього ніхто не забуває. — Так, — втрутився інший дух, — розкажи нам про них! Дедалі більше дітей почали пошепки благати Ліру розповісти їм про речі, котрі вони пам’ятали — про небо, сонце та вітер, — і про ті, про котрі вони забули, скажімо, про те, як гратися. Ліра повернулася до Віла та прошепотіла: — Що мені робити? — Розповідай їм. — Я боюся. Після того, що сталося біля муру — ті гарпії… — Скажи їм правду. Ми відганятимемо гарпій. Дівчинка з сумнівом на нього подивилася. Її нудило від якогось поганого передчуття, однак вона знову повернулася до духів, котрі юрбилися навколо них. — Будь ласка! — шепотіли вони. — Ти тільки-но прийшла зі світу живих! Розкажи нам, ну ж бо! Розкажи нам про світ! Неподалік стояло дерево — лише мертвий стовбур із жовтувато-білими, схожими на старі кістки гілками, що встромлювалися в холодне сіре повітря, — і позаяк Ліра погано почувалася та розуміла, що не зможе водночас іти й розмовляти, вона пішла до дерева, щоб сісти біля нього. Юрба духів розступилася перед нею та потекла слідом. Коли вони підійшли до дерева, Вілу на руку приземлився Тіаліс і знаком показав, аби хлопець нахилився до нього вухом і послухав його. — Гарпії повертаються, — промовив він, — їх стає дедалі більше. Тримай свій ніж напоготові. Ми з леді утримуватимемо їх, скільки зможемо, проте не виключено, що тобі доведеться битися. Тихо, щоб не хвилювати Ліру, Віл розстебнув піхви та поклав руку на рукоятку ножа. Тіаліс знову злетів у повітря, і Ліра тим часом дійшла до дерева та сіла на один із його товстих коренів. Довкола зібралося так багато мертвих, що Віл крикнув відійти назад та звільнити простір, але Роджеру він дозволив залишитися поруч — хлопець невідривно дивився на Ліру та прислухувався до кожного її слова. Тоді Ліра почала розповідь про світ, який вона знала. Вона розповіла, як вони з Роджером залізли на дах Коледжу Джордана і знайшли там грака зі зламаною лапкою, вони доглядали за ним, поки лапа не загоїлася і він знову міг літати; розповіла, як вони досліджували винні підвали, вкриті товстенним шаром пилу й павутиння, та випили трохи канарського чи токайського і сп’яніли. Дух Роджера слухав усе це та, гордий і сумний водночас, кивав і шепотів: «Так, так! Саме так воно й було!» Потім Ліра розповіла духам про велику битву між міськими та дітьми випалювачів цегли. Спочатку вона описала Клейбедс, намагаючись не забули жодної подробиці — широкі блідо-коричневі мийні канави, механізми, що підіймали нагору глину, печі, схожі на великі вулики з цегли. Вона розповіла про верби, що росли вздовж річки, описала їхнє сріблясте знизу листя, повідомила, що коли сонце світило на глину понад два дні, та починала розтріскуватися на великі охайні пластинки, розповіла, що вона відчувала, засунувши пальці у тріщину та повільно підіймаючи висушену пластину грязі, намагаючись не розламати її при цьому. Знизу глина все ще була вогкою й ідеально годилася для того, щоб кидати нею в людей. Вона описала аромат, що стоїть у такому місці: дим із печей, запах гнилого листя та цвілі, що ним тхне від ріки, коли вітер віє з південного заходу, теплі пахощі печеної картоплі, яку зазвичай їдять випалювачі цегли, звук води, яка тече по водоводах у мийні канави, повільне низьке чмокання, котре лунає, коли ти намагаєшся витягти ногу з в’язкого бруду, та важкі вогкі ляпанці лопат по густій від глини воді. Потім вона розповіла, що діти випалювачів цегли завжди воювали з міськими дітьми, але вони були повільними й тупими, із глиною замість мозків, а міські, навпаки, швидкими та кмітливими, наче горобці; як одного разу міські забули про всі свої розбрати та спланували і здійснили напад на Клейбедс із трьох боків, притиснувши дітей випалювачів до річки; як вони довго кидали одні в одних пригорщі важкої в’язкої глини, як міські дощенту зруйнували замок із грязюки, що його звели їхні вороги, обернувши укріплення на снаряди; як усе на світі — повітря, земля та вода — змішалося в одне, як усі діти виглядали зовсім однаково, покриті брудом від маківки до ніг, і длякожного з них цей день став найкращим у житті. Закінчивши розповідь, Ліра, геть виснажена, подивилася на Віла, потім озирнулася та завмерла, шокована. Її зачаровано слухали не лише всі духи та її товариші із плоті та крові, на її виступі були присутні й інші глядачі: усі гілки дерева були усіяні купами птиць-жінок, а жіночі обличчя уважно й серйозно дивися на неї, наче зачаровані. Охоплена страхом, дівчинка підвелася, але гарпії не ворушилися. — Гей, ви, — у відчаї промовила Ліра, — ви ж нападали на мене раніше, коли я намагалася щось вам розповісти! То що зупиняє вас зараз? Ну ж бо, роздеріть мене своїми пазурами та зробіть із мене ще одного духа! — Це лише дрібна частина з того, що ми зробимо, — сказала гарпія, котра сиділа всередині — та сама, без імені. — Слухай сюди. Тисячі років тому, коли сюди прийшли перші духи, Господь наділив нас можливістю бачити в кожному найгірше, і з тих часів ми годувалися цим найгіршим, доки наша кров і наші серця не просочилася ним до останньої краплі. Але нам більше нічим було годуватися — це було все, що ми мали. А тепер ми дізналися, що ви плануєте прорізати шлях до верхнього світу та випустити в повітря мільйони духів… Тут різкий голос гарпії потонув у шепоті — це кожен дух, що почув це, закричав із радості та надії. Однак усі гарпії разом заверещали та забили крилами, і невдовзі знову запанувала тиша. — Так, — промовила перша гарпія, — ви збиралися вивести їх звідси! А що робити нам? Я скажу вам: відтепер усе зміниться. Ми калічитимемо, мучитимемо та роздиратимемо на частини кожного нового духа, що приходитиме сюди, і залишатимемо його збожеволілим від страху, розкаяння та ненависті до самого себе. Наразі це пустеля, проте ми перетворимо її на пекло! Кожна гарпія заволала та засвистіла, і чимало їх злетіло з гілок і кинулося на духів, змусивши їх у страху кинутися врозсип. Ліра смикнула Віла за руку та промовила: — Вони тікають, і ми нічого не зможемо зробити: вони ненавидять нас, вважаючи, що ми їх зрадили! Ми зробили їхнє становище гіршим, а не кращим! — Спокій! — сказав Тіаліс. — Не впадай у відчай. Поклич їх та зроби так, аби вони повернулися та вислухали нас. Тож Віл вигукнув: — Поверніться! Усі ви, поверніться та послухайте нас! Гарпії одна за одною почали розвертатися та повертатися на дерево. Услід наблизилися й духи, і тепер вони стояли, боязко дивлячись на жінок-птиць, обличчя котрих непровіщали їм нічого путнього. Шевальє залишив свою бабку леді Салмакії та заліз на камінь — так, аби його маленьку фігурку в зеленому одязі було видно всім. — Гарпії, — промовив він, — натомість ми можемо запропонувати вам дещо краще. Я хотів би, щоб ви правдиве і відповіли на моє питання, а потім послухали, що я вам скажу, та ухвалили рішення. Коли Ліра звернулася до вас за муром, ви напали на неї. Чому? — Тому що вона брехала! — як одна заволали гарпії. — Сама брехня й вигадки! — Але тільки-но ви всі уважно її слухали, навіть не поворухнувшись. Дозвольте мені ще раз спитати вас: чому? — Тому що це була правда, — відповіла гарпія без імені. — Тому що правда поживна, ми можемо нею годуватися. Тому що ми нічого не могли з собою вдіяти. Тому що ми й гадки не мали, що може існувати не лише порок, а й дещо інше. Тому що з цих слів ми дізналися про світ сонця, вітру й дощу. Тому що це правда. — Тоді пропоную укласти угоду, — сказав Тіаліс. — Замість того, щоб шукати в духах, котрі приходять сюди, порок, жорстокість і жадібність, відтепер ви отримаєте право вимагати від кожного духа, щоб він розповів вам історію свого життя, повідомив про те, що бачив та чув, чого торкався, що любив і знав у верхньому світі. Така історія є в кожного з духів, і кожен із них може повідомити вам про світ щось правдиве. Ви матимете право слухати їх, а вони — обов’язок розповідати все це вам. Ліра захоплено подумала: «Якими ж міцними мають бути нерви галівесп’янина!» Як він наважувався розмовляти з цими створіннями в такому тоні, наче в нього є влада надавати їм права? Кожна з гарпій могла б за мить розтрощити його одним змахом лапи або підняти високо над землею та кинути об землю так, щоб від нього залишилося тількимокре місце. Але він стояв тут, гордовитий і безстрашний, та пропонував їм угоду! А вони вислухали його та почали тихо обговорювати його слова між собою. Усі духи застигли в очікуванні. За хвилину гарпія без імені повернула голову до подорожан і промовила: — Цього замало! Нам потрібне дещо більше. Раніше ми виконували завдання Господа, мали посаду та обов’язки. Ми ретельно виконували його накази, й за це нас шанували. Так, нас ненавиділи й боялися, але й шанували. Що станеться з нашими почестями? Чому духи взагалі звертатимуть на нас увагу, коли вони можуть просто повернутися до верхнього світу? У нас своя гордість, і ми не бажаємо її втратити. Нам потрібне почесне місце роботи! Нам потрібні обов’язки й завдання, котрі б ми могли виконувати, котрі дадуть нам повагу, на яку ми заслуговуємо! Сидячи на гілках, гарпії переступали з лапи на лапу, підіймали крила й щось бурмотіли. Але тут поруч із Тіалісом опинилася леді Салмакія та голосно заговорила: — Ви маєте рацію, в кожного повинно бути важливе завдання, що дає йому пошану та наповнює його гордістю. Існує одне завдання, котре можете виконати лише ви — як вартові та охоронці цього місця. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб супроводжувати духів від того місця, в якому вони з’являються у світі мертвих, до виходу у світ живих. В обмін вони розповідатимуть вам історії свого життя. Гадаю, це чесна та справедлива плата за те, що ви будете їхніми провідниками. Як ви вважаєте? Гарпія без імені подивилася на своїх сестер, і ті кивнули. Гарпія промовила: — І в нас буде право відмовлятися проводити їх, якщо вони брехатимуть або щось приховуватимуть, або коли їм нічого буде нам сказати. Якщо вони живуть у верхньому світі, то просто повинні бачити, торкатися та чути, любити та вчитися. Ми робитимемо виняток для немовлят, у яких не було часу чогось навчитися, проте в усіх інших випадках, якщо духи нічого не приноситимуть нам, ми не супроводжуватимемо їх. — Це буде справедливо, — відповіла Салмакія, і з нею погодилися всі інші. Отже, було укладено угоду. В обмін на історію, котру розповіла Ліра, гарпії запропонувати перенести подорожан та їхній ніж до того місця у світі мертвих, де він лежав дуже близько до верхнього світу. Шлях туди був вельми довгим і вів через численні тунелі й печери, однак гарпії пообіцяли чесно виконати своє завдання й дозволили всім духам також піти вслід. Але коли вони вже збиралися вирушити, загальну увагу привернув дух худорлявого чоловіка зі схвильованим обличчям. Чоловік так голосно, як тільки міг, промовив: — А що з нами буде? Облишивши світ мертвих, чи станемо ми знову живими? Чи зникнемо, як зникли наші деймони? Брати й сестри, нам не слід іти за дитиною, не дізнавшись спочатку, що з нами станеться! Інші підхопили: — Так, розкажіть нам, куди ми йдемо! Чого нам очікувати? Ми не підемо, доки не дізнаємося, що з нами буде! Ліра у відчаї повернулася до Віла, але той спокійно запропонував: — Скажи їм правду. Спитай алетіометр та перекажи духам те, що дізнаєшся. — Гаразд, — погодилася дівчинка. Вона дістала золотий інструмент та налаштувалася на спілкування з ним. Відповідь надійшла миттєво, і Ліра відклала алетіометр та скочила на ноги. — Слухайте, що станеться, — сказала вона, — і не сумнівайтеся, це абсолютна правда. Коли ви вийдете звідси, всі частинки, із яких ви складаєтесь, роз’єднаються й розлетяться, тобто з вами станеться те саме, що сталося з вашими деймонами. Якщо ви бачили, як умирають люди, то знаєте, як це відбувається. Проте ваші деймони не зникли безслідно: навпаки, вони стали частиною всього світу. Ті атоми, з яких вони складалися, стали повітрям, вітром, деревами, землею та живими істотами. Вони ніколи не зникнуть безслідно — вони завжди залишатимуться частиною всього. І саме це станеться з вами, присягаюся вам своєю честю. Ви розлетитеся на частинки, це так, однак ви також станете частинкою всього живого. Запанувала глибока тиша. Ті, хто колись бачив, як розчиняються у повітрі деймони, намагалися це згадати, інші уявляли це собі, і всі мовчали. Зрештою вперед вийшла одна молода жінка, що багато століть тому померла мученицькою смертю. Вона озирнулася та промовила: — Коли ми були живими, нам казали, що після смерті ми потрапимо до раю. Ми також чули, що рай — це місце довічної радості, блаженства та благодаті й що ми до кінця вічності перебуватимемо у компанії святих та ангелів, славлячи Всемогутнього. Саме так нам казали, і саме з цієї причини дехто з нас віддав своє життя, а інші цілі рокипроводили в молитвах, відкидаючи всі радості життя, що вирувало довкола нас. Але ми не внали, що країна мертвих — це аж ніяк не місце, де винагород-Ясують за праведне чи карають за неправедне життя. Це місце, де немає нічого. Сюди потрапляють і хороші, й погані люди, і всі ми незліченні роки томимося в мороці, відчуваючи, як поступово зникає хоч яка надія на свободу, радість або навіть Мирний спокійний сон. Однак тепер, коли сюди прийшла ця дівчинка та пропонує нам вихід, я піду за нею. Друзі, навіть якщо це означає забуття, я прийму його, тому що це буде не Порожнеча, а нове життя в тисячах билинок і мільйонах листків, у краплинах дощу, що падають на землю, у виблискуючій на Місяці росі та в подиху вітерцю під зорями. Ми зникнемо, але Завжди житимемо у фізичному світі, котрий завше був і буде нашим справжнім домом. Тож я закликаю вас піти слідом за дівчинкою та поринути у вічне небо! Але її відштовхнув дух чоловіка, схожого на ченця: він був худорлявий і блідий навіть після смерті, а його очі палали фанатичним вогнем. Він спочатку перехрестився та пробурмотів молитву, а потім заговорив: — Ця звістка — сумний та жорстокий жарт! Хіба ви не бачите правду? Це не дитина, а посланець самого диявола! Світ, у якому ми жили, був склепом сліз і розтління, і хочщо ми там робили, але все одно не могли дістати вдоволення. Проте Всемогутній наділив нас цим благословенним місцем, у якому можна провести вічність, цим раєм, котрий для пропащих душ виглядає безрадісним і голим, але, якщо дивитися на нього очами, сповненими віри, стікає молоком і медом та сповнюється солодким співом ангелів. Це справжній рай! Обіцянки цієї служки зла у вигляді дівчинки — то є цілковита брехня! Вона хоче завести вас у пекло! Ідіть із нею, якщо бажаєте, а я та інші щиро віруючі залишимося тут, у нашому благословенному раю, і проведемо вічність, співаючи хвалу Всемогутньому, котрий наділив нас здатністю відрізняти істину від брехні. Чоловік ще раз перехрестився, а потім він та деякі інші духи у страху кинулися геть. Ліра була спантеличена. Може, вона помиляється? Може, припускається величезної помилки? Вона озирнулася: повсюди панували морок і сум. Але вона вже не раз хибно судила про речі за їхнім зовнішнім виглядом — скажімо, довіряла пані Кольтер через її чудову посмішку та привабливу й оманливу чарівність. Сприймати речі хибно так легко, і тепер, коли поруч із нею не було деймона, котрий міг би підказати їй, не виключено, що вона знову помилялася. Однак Віл узяв дівчинку за руку та потрусив її. Потім він узяв її обличчя у свої долоні та сказав: — Ти знаєш, що це не так, і відчуваєш це. Не звертай уваги на такі слова! Духи також знають, що цей чоловік брехав, і ми їм потрібні. То вирушаймо! Ліра кивнула. Довіряти слід своєму тілу та своїм чуттям — вони здатні відрізнити правду від брехні. Якби Пантелеймон був поруч, він напевно сказав би їй саме це. Тож вони вирушили в дорогу, і за ними йшли незліченні сонмища духів. Десь у темряві, там, куди не сягав погляд, інші мешканці світу мертвих дізнавалися, що відбувається, та приєднувалися до великого виходу. Тіаліс і Салмакія полетіли подивитися на них та зраділи, побачивши представників своєї раси, які також були тут, так само як всі інші розумні істоти, колись покарані Господом вигнанням та смертю. Серед них галівесп’яни побачили створінь, зовсім не схожих на людей — Мері Мелоун відразу впізнала б у деяких із них мулефа. Проте у Віла з Лірою не було сил озиратися — вони могли лише триматися за гарпіями та плекати надію. — Ми вже майже зробили це, Віле? — стомлено промовила Ліра. — Незабаром усе скінчиться? Звичайно, хлопець не міг їй цього сказати, але щоб підтримати ослаблу та виснажену Ліру, він зібрав залишок бадьорості та проговорив: — Так, усе майже скінчилося, і невдовзі ми вийдемо звідси. 24 Пані Кольтер у Женеві Пані Кольтер дочекалася ночі й лише тоді полетіла до коледжу Святого Джерома. Коли на землю спустилася темрява, вона вивела наміроліт із хмар, що нависли над Женевою, та повільно полетіла вздовж берега озера, тримаючись, над верхівками дерев. Будівля коледжу відрізнялася від інших старовинних женевських будинків своїми обрисами, і невдовзі жінка помітила шпиль, темну громаду критих галерей та квадратну вежу, у якій квартирував голова Консисторського Суду Благочестя. Вона вже тричі бувала у коледжі та добре знала, що коники, фронтони та димоходи даху створювали чимало схованок, у яких можна було непомітно приховати навіть таку велику річ, як наміроліт. Повільно летячи над черепицею, що виблискувала від нещодавнього дощу, вона відшукала глухий закуток між крутим схилом даху та прямовисною стіною вежі. Це місце було видно лише із дзвіниці каплиці Святої Покути, і воно цілком улаштувало пані Кольтер. Жінка обережно знизила повітряне судно, дозволивши шести його ногам відшукати точки опори та самостійно вирівняти кабіну. Вона майже закохалася в цю машину: наміроліт миттєво слухався її намірів, окрім того, літав так тихо, що міг зависнути за кілька метрів над головою людини так, що вона цього навіть не помітила б. За добу, що минула з тієї миті, як апарат було вкрадено, пані Кольтер навчилася досконало ним керувати, але й досі гадки не мала про те, яка сила його рухає, і це було єдине, що хвилювало її: вона не знала, як швидко закінчиться заряд акумуляторів чи запас пального. Переконавшись, що наміроліт стоїть надійно, а дах досить міцний, аби витримати його, жінка зняла шолом та вилізла з кабіни. Її деймон уже відколупував від даху старовинний шматок черепиці. Пані Кольтер приєдналася до нього, і за декілька хвилин спільних зусиль вони створили діру, достатню, аби пролізти крізь неї. — Пролізай та подивись, чи є там хтось, — прошепотіла жінка, і мавпа відразу зникла в темряві. З даху було чутно, як її пазурі тихо стукають по підлозі горища. За хвилину у проломі з’явилося обрамлене золотавим смухом чорне обличчя. Пані Кольтер без слів зрозуміла свого деймона та полізла слідом за ним. Діставшись до підлоги, вона зупинилася та хвилинку почекала, поки її очі не адаптуються до сутінку. Поступово вона побачила довге горище, заставлене темними обрисами буфетів, столів, етажерок, різноманітних меблів. Насамперед пані Кольтер підсунула до того місця, над яким вони зробили діру, високу шафу. Потім вона навшпиньках пішла до дверей, ледь помітних у дальньому кінці горища, і смикнула за ручку. Звичайно, двері були зачинені, але в жінки знайшлася шпилька для волосся, придатна для того, щоб упоратися з простим замком. За три хвилини вона та її деймон уже стояли в кінці довгого, ледь освітленого коридору, з якого вели вниз вузькі сходи. П’ять хвилин по тому вони вже відчинили двері в комору поруч із кухнею, розташованою двома поверхами нижче, і через вікно вилізли на тінисту алейку. Сторожка біля воріт Коледжу Джордана була розташована за найближчим рогом, а, як пані Кольтер трохи раніше сказала мавпі, прийти сюди слід було традиційним шляхом — незалежно від того, в який спосіб доведеться залишати це місце. — Прибери руки, — спокійно сказала вона охоронцю, — і взагалі, виявляй до мене повагу, інакше з тебе живцем здеруть шкіру. Перекажи голові, що прибула пані Кольтер і що вона бажає негайно з ним зустрітися. Чоловік відсахнувся, а його деймон-пінчер, що скалив зуби на стриману золотаву мавпу, відразу знітився та підібгав Обрубок хвоста. Охоронець схопив слухавку телефону, і за хвилину до сторожки квапливо зайшов священик із молодим свіжим обличчям, на ходу витираючи долоні об свій одяг на той випадок, якщо жінка захоче потиснути йому руку. Пані Кольтер робити цього не схотіла. — Хто ви? — спитала вона. — Брат Луїс, — відповів чоловік, погладжуючи свого деймона-кролика. — Працівник секретаріату Консисторського Суду. Якщо бажаєте… — Я тут не для того, щоб вести переговори з переписувачем, — кинула жінка. — Негайно веди мене до отця Макфейла. Чоловік безпорадно вклонився та запросив її йти за ним. Охоронець у них за спиною полегшено видихнув. Після двох чи трьох спроб зав’язати розмову брат Луїс Відмовився від цього наміру та мовчки повів жінку до вежі, де знаходилася квартира голови Суду. Отець Макфейл в цей час зазвичай молився, і коли бідолашний брат Луїс стукав у двері його особистих покоїв, рука ченця тремтіла. З-за дверей пролунали зітхання та тихий стогін, а потім важкі звуки кроків. Коли голова побачив, хто стоїть перед ним, його очі стали круглими, але за мить він радо вискалив зуби. — Пані Кольтер? — промовив він, подаючи жінці руку. — Радий вас бачити. Мій кабінет холодний, бо я не чекав гостей, проте все одно заходьте! — Доброго вечора, — привіталася пані Кольтер, проходячи до вогкої кімнати з кам’яними стінами. Голова швидко прибрав якісь речі та вказав на стілець. — Дякую, — сказала жінка братові Луїсу, котрий усе ще стояв у дверях. — Мені, будь ласка, чашку гарячого шоколаду. Їй ніхто нічого не пропонував, і вона знала, як образливо було ставитися до ченця як до служки, але він був таким нікчемним, що цілком заслуговував на це. Голова кивнув, і брат Луїс, на своє величезне роздратування, змушений був піти організувати пані Кольтер напій. — Звичайно, вас заарештовано, — сказав голова, спрямувавши на жінку світло лампи та сівши на інший стілець. — О, навіщо псувати розмову ще до її початку? — прощебетала пані Кольтер. — Я прийшла сюди з власної волі, відразу після того, як утекла з фортеці лорда Ізраеля. Отче, в мене багато цінної інформації про його сили та про дитину, і я прийшла сюди, щоб передати її вам. — Тоді почніть із дитини. — Наразі моїй дочці дванадцять років. Невдовзі вона з дівчинки стане дівчиною, і тоді нам усім буде вже пізно відвертати катастрофу: природа та нагода зустрінуться, як порох та іскра. Завдяки вашому втручанню імовірність цього набагато зросла. Сподіваюсь, ви задоволені цим. — Ваш обов’язок полягав у тому, щоб віддати її в наші руки. Натомість ви вирішили ховатися в гірській печері — хоча для мене залишається загадкою, як жінка вашого розуму сподівалася, що зможе сховатися від усього світу. — Мілорде, для вас багато що залишається загадкою, зокрема стосунки матері й дитини. Якщо ви навіть на мить подумали, що я віддам свою дочку, як ви того хотіли, в руки організації чоловіків, украй одержимих сексом, чоловіків із брудними нігтями, пропахлих застарілим потом, чоловіків, хвора уява котрих повзала б по її тілу, наче таргани — якщо ви гадаєте, що я піддала б свою дитину цьому, то ви, мілорде, навіть безголовіші, ніж та дурепа, котрою ви вважаєте мене. До того, як голова встиг відповісти, у двері постукали, і з’явився брат Луїс із двома чашками шоколаду на дерев’яній таці. Нервово вклонившись, він поставив тацю на стіл та боязко усміхнувся голові Суду, сподіваючись, що його запросять залишитися, однак отець Макфейл кивком показав йому на двері, і юнак неохоче вийшов із приміщення. — Тоді що ви збиралися зробити? — поцікавився голова. — Я намірялася перечекати, доки небезпека мине. — Яку саме небезпеку ви маєте на увазі? — подаючи жінці чашку, спитав отець Макфейл. — О, гадаю, ви знаєте це. Десь у світі є спокусник, так ви мовити, змій, і я повинна була не дати їм зустрітися. — Із нею є якийсь хлопець. — Так. І якби ви не втрутилися, все було б у мене під контролем. Наразі ж вони можуть бути де завгодно, але, принаймні, не в лорда Ізраеля. — Без сумніву, він шукатиме їх. У хлопця є ніж із надзвичайними можливостями, і їх варто було б розшукувати вже через це. — Я знаю це, — промовила пані Кольтер. — Мені вдалося зламати його, проте хлопець якось спромігся його полагодити. При цьому вона посміхнулася. Вона ж не схвалює дії цього поганця? — Ми знаємо це, — кинув отець Макфейл. — Дуже цікаво… — протягла жінка. — Здається, Фра Павел стає дедалі спритнішим? Раніше на з’ясування всього цього йому потрібен був би принаймні місяць. Пані Кольтер зробила ковток шоколаду, котрий ніяк не можна було назвати міцним і гарячим. «Як же цим нудним церковникам подобається поширювати свій самовдоволений аскетизм і на своїх гостей», — подумала вона. — Розкажіть мені про лорда Ізраеля, — промовив голова Суду. — Розповідайте мені геть усе. Пані Кольтер зручніше влаштувалася на стільці та почала свою розповідь — вона, безперечно, повідомляла не все, але її співрозмовник і не очікував цього від неї. Жінка розповіла про фортецю, про союзників лорда Ізраеля, про ангелів, про копальні та ливарні. Упродовж усієї цієї розповіді на обличчі отця Макфейла не здригнувся жоден м’яз. Його деймон-ящірка запам’ятовував кожне слово. — А як ви сюди потрапили? — спитав голова. — Я вкрала гіроптер. У ньому скінчилося пальне, і я змушена була кинути його в безлюдній місцевості неподалік звідси. Решту шляху я здолала пішки. — Наскільки активно лорд Ізраель шукає дівчинку та хлопця? — Дуже активно, звичайно. — Гадаю, йому потрібен ніж. Ви знаєте, що в нього є назва? Скельна погань півночі називає його «тим, що вб’є бога», — промовив голова, підійшовши до вікна та подивившись на криті галереї. — Саме це збирається зробити Ізраель, чи не так? Знищити Господа? Деякі люди стверджують, що Бог уже мертвий. Мабуть, коли Ізраель плекає намір його вбити, то він не належить до їх числа. — Гаразд, але якщо Бог живий, — сказала пані Кольтер, — то де він? І чому він більше не розмовляє з людьми? Колись Бог ходив по Едемському саду та розмовляв із Адамом і Свою. Потім він почав ховатися і Мойсей чув лише його голос. Пізніше, за часів пророка Даниїла, він був уже старим — в Біблії його називають «старий днями». Де він зараз? Чи він живий? Може, він тепер гнила колода, немічний дідуган, що впав у старечий маразм і нездатний думати, говорити чи діяти, неспроможний навіть умерти? І якщо це так, чи не було б милосердям та проявом справжньої любові до Бога відшукати його та подарувати йому смерть? Промовляючи все це, пані Кольтер відчула величезне збудження. Вона не знала, чи після таких слів вона вийде звідси живою, але гра з самою смертю в особі цього чоловіка була надзвичайно захоплюючою. — А Пил? — спитав отець Макфейл. — Яким є погляд запеклої єретички на Пил? — У мене немає ніяких думок щодо Пилу, — відповіла жінка. — Я не знаю, що це таке, і ніхто цього не знає. — Зрозуміло. Що ж, я почав із нагадування, що вас заарештовано. Гадаю, настав час підібрати вам місце, де ви могли б трохи поспати. Ви матимете усі вигоди, ніхто вам не завдасть ніякої шкоди, але звідси ви не втечете. Завтра ми продовжимо бесіду. Отець Макфейл подзвонив у дзвіночок, і майже відразу на порозі з’явився отець Луїс. — Проведіть пані Кольтер у найкращу кімнату для гостей, — наказав голова Суду. — І замкніть її там. Найкраща кімната для гостей виявилася обшарпаною та обставленою дешевими меблями, однак там, принаймні, було чисто. Після того як у дверях повернувся ключ, пані Кольтер відразу оглянула кімнату в пошуках мікрофона і знайшла один у вигадливому світильнику, а ще один — у ніжці ліжка. Вона висмикнула обидва, але потім на неї чекала велика несподіванка: із шафи, що стяла за дверима, на неї дивився лорд Роук. Пані Кольтер зойкнула та схопилася за стіну, щоб не впасти. Галівесп’янин навіть схрестив ноги — вочевидь, почувався тут цілком вільно. Ні жінка, ні золотава мавпа досі його не бачили, і щойно серце пані Кольтер припинило калатати, дихання вповільнилося, вона спитала: — Мілорде, і коли ви збиралися повідомити мені про свою присутність? Перед тим, як я роздягнулася б, чи пізніше? — До того, — промовив лорд Роук. — Накажіть своєму деймону заспокоїтися, інакше я зроблю це сам. Золотава мавпа вищирила ікла, її смух стояв сторчма. Злобний вираз її обличчя залякав би будь-яку звичайну людину, проте лорд Роук лише посміхнувся. Його шпори виблискували у тьмяному світлі. Посидівши так ще кілька секунд, він підвівся та потягнувся. — Я щойно розмовляв зі своїм зв’язківцем у фортеці лорда Ізраеля, — повідомив він. — Лорд надсилає вам свої вітання та просить повідомити йому про наміри цих людей відразу після того, як вони стануть вам відомі. У пані Кольтер перехопило дух, наче вони тільки-но боролися з лордом Ізраелем і він кинув її об підлогу. Її очі розширилися, і вона тихо опустилася на ліжко. — Ви прийшли сюди, щоб стежити за мною чи щоб допомагати мені? — спитала вона. — І те, й те, і вам пощастило, що я тут є. Щойно ви тут з’явилися, у підвалі почалася якась робота з антарикою. Я не знаю, яка саме, але наразі там працює ціла група науковців. Здається, ваше прибуття підстьобнуло їх. — Навіть не знаю, радіти мені чи хвилюватися. Узагалі-то я почуваюся виснаженою та збираюся поспати. Можете відвернутися. Лорд Роук вклонився та повернувся обличчям до стіни. Він стояв так весь час, поки пані Кольтер умивалася в тазику з відколотою емаллю, витиралася тонким рушником, роздягалася та вкладалася в ліжко. Потім її деймон почав патрулювати по кімнаті, зазираючи в шафи та за фіранки й виглядаючи у вікно. Лорд Роук не зводив із нього очей. Нарешті мавпа приєдналася до пані Кольтер, і вони відразу поснули. Лорд Роук переказав жінці не все, що повідомив йому лорд Ізраель. Союзники сповіщали про незвичайну активність на кордонах республіки — регулярну появу в повітрі різноманітних істот. Зокрема на заході, здається, з’явилася велика група чи то ангелів, чи то якихось інших створінь. Союзники надіслали розвідників, але на цю годину нічого не дізналися — новоприбульці загорнулися в непроникний туман. Галівесп’янин вирішив не непокоїти пані Кольтер цією звісткою: вона й так була виснажена. Він збирався дати їй виспатися, а сам тим часом намагався постежити за кімнатою. За годину після того, як жінка увійшла в кімнату, лорд Роук почув тихе шарудіння за дверима: ледь чутний шерех і шепіт. Тієї самої миті в щілині під дверима з’явилосяслабке світло. Галівесп’янин перейшов у дальній кут кімнати та зупинився за ніжкою стільця, на який пані Кольтер кинула свій одяг. Минула хвилина, а потім у замку дуже тихо повернувся ключ. Двері відчинилися на декілька сантиметрів, і відразу в коридорі згасло світло. Очі лорда Роука вже пристосувалися до напівтемряви, але тому, хто, судячи з усього, намірявся увійти в кімнату, потрібен був для цього деякий час. Нарешті двері дужеповільно відчинилися, і в кімнату увійшов юний чернець, брат Луїс. Він перехрестився та навшпиньках підкрався до ліжка. Лорд Роук приготувався вистрибнути, проте юнак лише прислухався до розміреного дихання пані Кольтер, придивився, чи вона спить, і так само тихо підійшов до столика, що стояв біля ліжка. Він накрив долонею лампу світильника та увімкнув його, при цьому шкіра між його пальцями засвітилася червоним. Потім він почав роздивлятися речі, що лежали на столику, схилившись над ним так низько, що його ніс майже торкався поверхні. Проте того, що йому було потрібно, він, судячи з усього, не знайшов: на столику лежали декілька монет, перстень та наручний годинник пані Кольтер, але брата Луїса, вочевидь, цікавило щось інше. Він знову наблизився до сплячої й, нарешті побачивши потрібну йому річ, ледь чутно розчаровано крякнув. Лорд Роук збагнув причину замішання нічного відвідувача: предметом його інтересу був медальйон на золотому ланцюжку, що висів на шиї пані Кольтер. Лорд Роук тихо вирушив уздовж плінтуса до дверей. Священик перехрестився — він збирався торкнутися пані Кольтер. Затамувавши подих, він схилився над ліжком, і тут золотава мавпа заворушилася. Молодий чоловік завмер як стояв, із витягнутими руками. Його деймон-кролик тремтів біля його ніг, і лорд Роук думав, як нерозумно поводиться лихо-злодій — деймон міг би постояти на варті. Мавпа уві сні перевернулася на інший бік і знову завмерла. Після хвилини перебування в ролі воскової фігури брат Луіс простяг тремтячі руки до шиї пані Кольтер. Він рився там такий тривалий час, аж галівесп’янин вирішив, щоперш він розстебне застібку, розвидниться. Але нарешті замок піддався, і чернець обережно взяв медальйон та виппостався. Брат Луїс ще не встиг повернутися, а лорд Роук уже нечутно вислизнув із кімнати. Він почекав у темному коридорі, поки юнак навшпиньках не вийде назовні й не поверне за собою ключ, а потім пішов услід за ним. Брат Луїс пішов до вежі, й коли голова Суду відчинив йому двері, лорд Роук непомітно прошмигнув до кімнати та сховався за розп’яттям у її затіненому куті. Отець Макфейл був не сам: алетіометрист Фра Павел кохався у своїх книжках, а біля вікна, нервуючись, стояв ще один чоловік, богослов-практик із Больвангара. Обидва вони підвели голови. — Мої вітання, брате Луїс, — промовив голова. — Мерщій покажіть його мені, сідайте поруч! Фра Павел відсунув одну із своїх книжок, і молодий чернець поклав на стіл золотий ланцюжок. Поки отець Макфейл порався із застібкою, всі інші уважно за ним спостерігали. Доктор Купер запропонував кишеньковий ножик, і за його допомогою голова нарешті розстебнув медальйон і голосно видихнув. Аби краще бачити, що там лежить, лорд Роук здерся на стілець. У світлі гасової лампи наче виблиснуло золото — у медальйоні лежав локон золотавого волосся. Голова Суду почав крутити його в руках і навертати на палець. — Ми впевнені, що це волосся належить дитині? — спитав він. — Я особисто впевнений, — пролунав слабкий голос Фра Павела. — Цього вистачить, докторе Купер? Блідолиций чоловік низько уклонився, взяв локон із рук отця Макфейла та підніс його до світла. — О, звичайно, — промовив він. — Вистачило б однієї волосинки. Ціле пасмо зайве. — Дуже радий це чути, — сказав голова. — А тепер, брате Луїс, ви повинні повернути медальйон на шию нашої леді. З ченця наче випустили повітря: він сподівався, що його роль скінчилася. Голова Суду поклав волосся в медальйон та замкнув замочок, озирнувшись при цьому, й лорд Роук змушений був відступити в тінь. — Отче, — промовив брат Луїс, — я, безперечно, виконаю ваш наказ, але дозвольте поцікавитися: навіщо вам волосся дитини? — Ні, брате Луїс, я не скажу вам цього, адже це вас збентежить. Ми самі про все подбаємо. Можете йти. Юнак узяв медальйон та вийшов, поборовши в собі почуття образи. Лорд Роук подумав, чи не піти слідом за ним і розбудити пані Кольтер в ту мить, коли чернець повертатиме медальйон на місце, проте дізнатися, що замислили ці люди, було важливіше. Коли двері зачинилися, галівесп’янин повернувся в затінок і почав слухати. — Як ви дізналися, що в неї було це волосся? — спитав науковець. — Кожного разу, згадуючи дитину, вона клала руку на медальйон, — відповів голова. — А тепер, як швидко все буде напоготові? — Знадобиться декілька годин, — промовив доктор Купер. — Розкажіть, що ви робите з волоссям? — Ми поміщаємо його в резонаційну камеру. Розумієте, кожна людина унікальна, і розташування її генів є неповторним. Щойно його буде проаналізовано, інформація кодується в низку антаричних імпульсів і передається на установку націлювання. Вона встановлює точні координати джерела матеріалу, у даному випадку волосся — хай тамде це джерело перебуває. Загалом цей процес використовує Певні положення єресі Бернарда-Стокса, а саме уявлення про множинність світів… — Не переймайтеся, докторе. Фра Павел повідомив мені, що дитина перебуває в іншому світі. Будь ласка, продовжуйте. Отже, бомба спрямовується за допомогою волосся? — Так. На ті волоски, від яких були відрізані ці. — І коли вона детонує, дитину буде знищено, хоч де вона наразі знаходиться? Учений затамував подих і тихо промовив: — Так. Потім він нервово ковтнув і повів далі: — Для цього потрібна величезна кількість енергії, антаричної енергії. Ви знаєте, що для початку ланцюгової реакції в урановій атомній бомбі знадобиться велика кількість вибухівки, і так само цей апарат потребує струму колосальної сили — лише так можна вивільнити набагато більшу енергію процесу розривання. Я гадав… — Я так розумію, місце, де має вибухнути бомба, не має значення? — Так. У тім-то й річ — вона вибухне де завгодно. — І вона вже цілком готова? — Тепер, коли в нас є волосся, питання лише в енергії. — Я передбачив це. Для наших цілей було реквізовано гідроантаричну станцію в Сен-Жан-Лес-Ов. Вона виробляє достатню кількість енергії, чи не так? — Так, — відповів науковець. — То ми розпочнемо зараз же. Будь ласка, займіться апаратом, докторе Купер: якомога швидше підготуйте його для транспортування. Погода в горах швидко змінюється., і незабаром почнеться буря. Учений узяв невеликий конверт із Ліриним волоссям, нервово вклонився й вийшов. За ним тінню вислизнув лорд Роук. Щойно вони трохи відійшли від кімнати голови Суду, галівесп’янин стрибнув уперед. Доктор Купер, котрий цієї миті спускався сходами, відчув пекучий біль у плечі та спробував схопитися за поруччя, але рука чомусь не послухалася його, а ноги підкосилися. Він покотився вниз та важко впав на сходову площадку, по його тілу прокотилися конвульсії. Лорд Роук насилу вирвав конверт із долоні — той був для нього надто великим. Потім він, намагаючись триматися в-затінку, почав пробиратися до кімнати, у якій спала пані Кольтер. Щілина під дверима виявилася для нього достатньо широкою. У кімнаті вже побував брат Луїс, але він не насмілився застебнути ланцюжок на шиї пані Кольтер: той лежав поруч із нею на подушці. Аби розбудити жінку, лорд Роук натиснув їй на долоню. Вона була геть виснажена подіями попереднього дня, проте відразу сфокусувала погляд на галівесп’янині й сіла, протираючи очі. Він розповів їй, що сталося, і віддав конверт. — Мусите просто зараз знищити все волосся, — сказав лорд Роук, — адже той учений казав, що вистачить навіть однієї волосинки. Жінка подивилася на русявий завиток і похитала головою. — Надто пізно, — промовила вона, — це лише половина від того локона, котрий я відрізала. Мабуть, Макфейл поділив його навпіл і залишив собі другу частину. Лорд Роук досадливо крекнув. — Либонь, це сталося, коли він озирнувся! — промовив Він. — Я змушений був відступити в тінь, і тоді… — І ми ніяк не зможемо дізнатися, куди він поклав волосся, — зауважила пані Кольтер. — Утім, якщо ми відшукаємо бомбу… — Тсс! — пролунало від дверей кімнати. Це подала сигнал тривоги золотава мавпа, яка припала до підлоги та слухала, що відбувається зовні. За мить лорд Роук і жінка також почули квапливі важкі кроки, що наближалися до дверей. Пані Кольтер поквапливо передала конверт і волосся З медальйона галівесп’янину, котрий відразу заліз на шафу. Золотава мавпа ледь встигла стрибнути на ліжко та лягти поруч із жінкою, як у дверях шумно повернувся ключ. — Де волосся? Що ви з ним зробили? Як ви спромоглися напасти на доктора Купера? — пролунав у кімнаті різкий голос голови Суду. Пані Кольтер підвела руку, щоб прикрити очі від світла з коридору, та з демонстративно сонним виглядом сіла на ліжку. — Бачу, вам дуже подобається всю ніч розважати своїх гостей, — в’ялим голосом промовила вона. — Це якась нова гра? Що я маю робити? І хто такий доктор Купер? Разом із отцем Макфелом до кімнати зайшов охоронець зі сторожки, й тепер він водив ліхтарем під ліжком і в кутах кімнати. Голов відчув розчарування: очі пані Кольтер були пухкими від сну, й було очевидно, що вона не підводилася з постелі. — У вас є спільник, — сказав він. — Хтось напав на відвідувача коледжу. Хто це був? Хто прийшов сюди разом із вами й де він зараз? — Я зовсім не розумію, про що ви. І що це за… Жінка намацала медальйон, що лежав на подушці, взяла його, подивилася на голову Суду широко розплющеними сонними очима, і тоді лорд Роук став свідком чудової акторської гри — пані Кольтер спантеличено промовила: — Але ж це мій… що він тут робить? Отче Макфейл, хто заходив сюди? Хтось зняв медальйон із моєї шиї. І де Лірине волосся? Тут був локон волосся моєї дочки! Хто його взяв і навіщо? Що тут відбувається? Вона скочила на ноги та стояла в ореолі сплутаного волосся, всім своїм виглядом і голосом демонструючи обурення. Отець Макфейл відступив на крок і почухав потилицю. — Із вами хтось прийшов! — скреготливим голосом вимовив він. — Я впевнений, у вас є спільник. Де він ховається? — У мене немає ніякого спільника! — розлючено вигукнула жінка. — Якщо тут десь вештається невидимий убивця, то це, мабуть, сам диявол. Я б сказала, що він повинен почуватися тут як удома. Отець Макфейл наказав охоронцеві: — Відведіть її в підвал та надіньте на неї кайдани. Я знаю, що ми можемо зробити з цією жінкою — слід було подумати про це відразу після її появи. Пані Кольтер розгублено озирнулася й на коротку мить зустрілася очима з лордом Роуком, котрий причаївся на шафі, в темному куті під стелею. І галівесп’янин умить збагнув, що йому слід зробити. 25 Сен-Жан-Лес-Ов Ревуча вода водоспаду Сен-Жан-Лес-Ов прямовисно падала вниз із кам’яного порога, розташованого на східному кінці Відрога Альп, а до схилу сусідньої гори приліпилася гідроантарична станція. Місцевість ця була дикою та пустельною, людина нізащо б не побудувала тут нічого, якби не перспектива використовувати енергію тисяч тонн падаючої води для того, щоб крутити величезні антаричні генератори. Стояла ніч того дня, коли було заарештовано пані Кольтер. Погода провіщала бурю. Над крихітним майданчиком біля суцільного кам’яного фасаду антаростанції зупинився Цепелін, його двигуни ревіли, долаючи рвучкий вітер. Прожектори цепеліна, що світили на землю, робили його схожим на істоту, яка стоїть на декількох ногах зі світла та поступово присідає, щоб лягти. Але пілотові дуже не подобалося те, що у цій гірській Місцевості вітер постійно створював вихори та змінював напрямок. Поруч пролягала лінія антаропередач, височіли опори та трансформатори, і якби вітер кинув на них дирижабль, із корпусом, наповненим горючим газом, це означало б катастрофу. Крижаний дощ погіршував видимість ібарабанив по оболонці літального апарата, і цей шум майже заглушував Торохтіння й ревіння двигунів. — Неможливо, — промовив пілот. — Доведеться облетіти гору. Отець Макфейл роздратовано спостерігав, як льотчик додав важіль керування уперед і відрегулював міцність моторів. Нахилившись, цепелін піднявся вгору та полетів довкола гори. Його ноги зі світла раптом виросли і тепер, здавалося, прощупували землю внизу та попереду, їхні нижні кінці губилися у вирі дощу і крижаної крупи. — Ви не можете сісти ближче від станції? — прокричав голова Суду, нахилившись до пілота. — Підлетіти можу, сісти — ні, — була відповідь. — Що ж, вивантажте нас коло підніжжя гори. Пілот віддав екіпажу команду готуватися до приземлення. Позаяк обладнання, що його треба було вивантажити, було важким і до того ж тендітним, було дуже важливо забезпечити відносну нерухомість цепеліна. Голова Суду відкинувся на спинку крісла, прикусив губу та забарабанив пальцями по його підлокітниках, але, щоб не заважати пілотові, нічого не сказав. Зі свого укриття в поперечних перегородках біля задньої частини кабіни за ними спостерігав лорд Роук. Упродовж польоту він декілька разів підлазив по металевому павутинню ближче до голови, і якби хтось у кабіні повернув голову, то цілком міг би помітити його невисокий силует, однак йому доводилося йти на ризик, аби почути, про що йде мова. Він прислухався, але почув лише ревіння двигунів, стукіт граду та крижаного дощу по корпусу, спів вітру в дротах та удари ніг у чоботах об підлогу кабіни. Бортінженер підкликав кількох людей, і лорд Роук знову відступив у затінок, міцно тримаючись за балки й поперечини, щоб ненароком не зірватися. Нарешті, відчувши за рухом цепеліна, що той майже зупинився, галівесп’янин перебрався по перегородках у задню частину салону. Там метушилися люди: члени екіпажу, техперсонал, священики… Більшість їхніх деймонів були собаками, і було видно, що їх переповнює цікавість. З іншого боку, праворуч від проходу, мовчки сиділа пані Кольтер, її золотавий деймон злими очима спостерігав за метушнею. Лорд Роук дочекався слушної нагоди, кинувся під сидіння пані Кольтер та став за його ніжкою. — Що вони роблять? — прошепотіла жінка. — Приземлюються. Ми поруч із антаричною станцією. — Ви залишитеся поруч зі мною чи діятимете один? — Залишуся поруч із вами. Мені доведеться сховатися у вас під кожухом. На пані Кольтер був важкий кожух, надто теплий для цієї Кабіни, але її руки були скуті, і вона не могла зняти його. — То залазьте, — промовила жінка, озирнувшись, і галівесп’янин кинувся їй за пазуху та відшукав там кишеню, в якій міг досить зручно сидіти. Золотава мавпа, наче вибагливий кутюр’є, що дбає про зовнішність своєї улюбленої моделі, ретельно поправила на пані Кольтер шовковий комір, простеживши, щоб лорда Роука не було видно у складках кожуха. Вони зробили це саме вчасно — за хвилину до пані Кольтер підійшов солдат, озброєний рушницею, і наказав їй вийти з салону. — А як же наручники? — спитала жінка. — Мені не наказували їх знімати, — відповів чоловік. — Підводьтесь, будь ласка. — Однак коли я не можу ні за що триматися руками, рухатися дуже важко. У мене все тіло затерпло, бо я майже весь день просиділа, не рухаючись, окрім того, вам добре відомо, що в мене немає ніякої зброї: ви ж обшукали мене. Спитайте голову, чи це дійсно необхідно — залишити мене в кайданах. Чи ви вважаєте, що я спробую втекти від вас у цю дику місцевість? Лорд Роук був несприйнятливий до чар пані Кольтер, однак йому було цікаво подивитися на їх вплив на інших. Охоронець був ще юнаком, і галівесп’янин подумав, що голові слід було послати по жінку укритого сивиною старого вояку. Чоловік промовив: — Пані, я впевнений, що ви цього не вчините, але не можу робити того, що мені не наказували. Гадаю, ви самі це розумієте. Будь ласка, вставайте, і якщо ви спіткнетеся, я обов’язково підхоплю вас. Пані Кольтер підвелася, і лорд Роук відчув, як вона незграбно пішла вперед. Вона була найграціознішою з бачених галівесп’янином людей, тож він знав, що ця незграбність була несправжньою. Коли вони підійшли до сходнів, лорд Роук почув, як жінка спіткнулася, стривожено зойкнула та пала прямо в руки охоронця. Також було чути, що звуки зовні стали іншими: мотори працювали лише на чверть сили, виробляючи енергію для прожекторів, якісь голоси вигукували команди, й завивав вітер. Вони почали спускатися сходнями, і пані Кольтер постійно навалювалася на солдата. Жінка щось тихо йому сказала, але лорд Роук розібрав лише відповідь юнака: — Пані, он там, біля великого ящика, стоїть сержант. Мені шкода, але я не смію звернутися до нього з такою справою. — Ну що ж, — розчаровано зітхнувши, промовила пані Кольтер. — У кожному разі дякую. Галівесп’янин почув по звуках кроків, що від них віддаляються ноги в чоботах, і жінка прошепотіла: — Ви чули про сержанта? — Розкажіть мені, де він стоїть і як далеко до нього. — Десь за десять моїх кроків, праворуч. Здоровенний чолов’яга. Я бачу в нього на поясі низку ключів. — Цього замало: я маю знати, який саме нам потрібен. Ви бачили, як вам замикали наручники? — Так. Це короткий широкий ключ на чорній тасьмі. Лорд Роук спритно поліз униз по рясному хутру кожуха й за кілька секунд досяг поли на рівні колін жінки. Міцно тримаючись руками за хутро, він визирнув назовні. Солдати встановили прожектор, і він заливав мокрі скелі виблискуючим світлом. Але коли галівесп’янин почав шукати підхожу тінь, у якій він міг би сховатися, вітер на мить став шаленим, і світло прожектора слизнуло геть та згасло. Поруч хтось крикнув — мабуть, шквал завалив прожектор. Лорд Роук негайно зістрибнув на землю та крізь дрібний град кинувся до сержанта, котрий стояв до нього спиною й віддавав розпорядження щодо встановлення прожектора. Темрява лише посилила метушню, що панувала довкола. Лорд Роук стрибнув на ногу чоловіка, схопився за важку від вологи тканину формених штанів й увігнав шпору в ногу трохи вище халяви чобота. Сержант застогнав, незграбно опустився на землю та схопився за ногу. Він спробував покликати на допомогу, але голос уже не слухався його. Галівесп’янин витяг шпору та відскочив від тіла, що почало завалюватися набік. Ніхто нічого не помітив: ревіння вітру, шум моторів і барабанний дріб від ударів граду по обшивці цепеліна та ящиках заглушили стогін, а в темряві тіло сержанта не було видно. Проте поруч було повно солдатів, тож доводилося діяти дуже швидко. Лорд Роук підскочив до тіла, що лежало на землі, побачив у калюжі крижаної води низку ключів і почав перекидати сталеві форми завдовжки майже з половину його зросту, доки не знайшов перевиту чорним шнурком. Тепер слід було здолати опір кільця, на якому висіли ключі, й не забувати про постійний ризик потрапити під удар градини розміром із два його кулаки. І тут згори пролунав чоловічий голос: — Сержанте, із вами все гаразд? Деймон солдата ричав і принюхувався до заціпенілого сержанта. Чекати було нема чого: лорд Роук вистрибнув, завдав удару ногою — і солдат упав на землю поруч із сержантом. Ціною неймовірних зусиль лордові Роуку нарешті вдалося розігнути кільце для ключів, а потім підняти шість непотрібних ключів та звільнити той, на якому висів чорний шнурок. Кожної секунди міг знову запрацювати прожектор, але навіть у напівтемряві вороги навряд чи не помітять, що двоє чоловіків лежать непритомні. І коли галівесп’янин узявся за шнурок і потяг ключ у напрямку пані Кольтер, пролунав крик. Лорд Роук, напружуючи всі м’язи свого тіла, ривками волочив шматок металу до валуна, розташованого за декілька метрів від двох тіл, і досяг його якраз вчасно: поруч замигтіли ноги в чоботях, і чийсь голос наказав освітити тіла. Солдати почали вмикати кишенькові ліхтарики. — Застрілені? — Я нічого не чув! — Вони дихають? Тут знов увімкнувся прожектор, і лорд Роук зрозумів, що відчуває лисиця, котра потрапила на шосе у світло фар. Він застиг на місці, лише водячи очима туди-сюди, але, здавалося,ніхто не звернув на нього уваги — всі очі були прикуті до двох чоловіків, які невідомо з якої причини лежали на землі. Тоді він підкинув ключ на спину та повз калюжій камені кинувся до пані Кольтер. За декілька секунд наручники вже було відімкнуто, і пан і Кольтер тихо поклала їх у калюжу. Лорд Роук підстрибнув, схопився за полу її кожуха та швидко заліз на плече. — Де бомба? — промовив він жінці у вухо. — Вони тільки-но почали вивантажувати її. Вона он у тому великому ящику. Я нічого не зможу зробити, поки вони не налаштують її, й навіть потім… — Гаразд, — сказав лорд Роук. — Біжіть і ховайтеся, а я залишуся тут і спостерігатиму за ними. Мерщій! Він прослизнув жінці в рукав та зістрибнув на землю. Вона безшумно пересунулася в тінь, перші декілька метрів рухаючись повільно, щоб не привертати уваги охоронця,але потім, пригнувшись, щодуху побігла крізь дощ і темряву вгору по схилу. Перед нею стрибала, роздивляючись шлях, золотава мавпа. Позаду все ще ревіли двигуни, пролунало декілька розгублених пострілів, але потім голова Суду гарно поставленим командним голосом почав поновлювати порядок. ПаніКольтер згадала біль і марення, котрі охопили її після уколу шевальє Тіаліса, і подумала, що вона нізащо не позаздрить двом ураженим лордом Роуком солдатам — навіть якщо вони залишаться живими. Піднявшись по мокрих слизьких каменях на кілька десятків метрів, жінка озирнулася і побачила лише коливний відблиск світла від заокругленого черева цепеліна. Потім і це розчинилося в темряві, чулося лише ревіння моторів, що марно намагалися заглушити вітер, та гуркотіння водоспаду десь унизу. Робітники гідроантаричної станції крізь дощ і вітер пробиралися між скелями, розмотуючи котушку з силовим кабелем і повільно наближуючи кінець кабелю до місця, де встановили бомбу. Для пані Кольтер проблема полягала не в тому, як вийти з цієї ситуації живою — це було другорядне питання. Головне було витягти з бомби Лірине волосся ще до того, якїї буде запущено. Лорд Роук спалив волосся, що лежало в конверті, й розвіяв попіл по вітру, а потім пробрався до лабораторії та став свідком того, як техніки поклали решту русого локона до резонаційної камери. Галівесп’янин добре побачив, де вона розташована та як її відчинити, але яскраве світло, що ним були залиті всі приміщення, та невпинне метушіння технічного персоналу не дозволили йому що-небудь удіяти. Тож слід було витягти локон вже після того, як бомбу буде налаштовано. Існувало ще одне ускладнення, пов’язане з намірами голови Суду стосовно пані Кольтер. Енергія бомби утворювалась від розрізання зв’язку між людиною й деймоном, тобто знайомого пані Кольтер жахливого процесу інтерсекції з його клітками та срібною гільйотиною. Отець Макфейл збирався розрізати життєвий зв’язок між нею та золотавою мавпою й використати енергію, що вивільниться, для того, щоб знищити її дочку. Вони з Лірою мали загинути від речі, котру вона, можна сказати, сама винайшла. Що ж, принаймні, задум був красивим. Залишалося сподіватися тільки на лорда Роука. Але за ті нечисленні хвилини, коли вони мали можливість потайки поспілкуватися, він встиг повідомити пані Кольтер, як діють отруйні шпори: він не міг використовувати їх постійно, тому що з кожним уколом отрути в них залишалося дедалі менше. На те, щоб цілком поновити вбивчу силу шпор, потрібна була доба, тож незабаром головна зброя галівесп’янина стане малоефективною, і їм залишиться тільки їхній мозок. Пані Кольтер відшукала високий камінь поруч із коренями ялини, що чіплялася за крутий схил, сіла в це укриття та озирнулася. Над нею, на краю обриву, стояла відкрита для всіх вітрів генераторна станція. Аби спростити завдання підвести кабель до бомби, працівники станції спрямували на схил численні прожектори, і пані Кольтер чула неподалік їхні голоси та бачила, як по стовбурах дерев бігають туди-сюди плями світла. Сам кабель завтовшки з чоловічу руку був намотаний на величезну котушку, що стояла на вантажівці на краю обриву, і з тією швидкістю, з якою техніки пробиралися вниз, вони повинні були досягти місця, де була розташована бомба, приблизно за п’ять хвилин. Під цепеліном стояв отець Макфейл і своєю проповіддю відновлював сили солдатів. Дехто з них стояв на варті, тримаючи в руках гвинтівки та вдивляючись у крижаний дощ, а інші звільняли бомбу від дерев’яного ящика й готували її до підключення до силового кабелю. Незважаючи на дощ, зі свого спостережного пункту пані Кольтер доситьчітко бачила у світлі прожекторів незграбну купу обладнання та дротів, котра, трохи нахилена, стояла на великому плоскому валуні. Було чути гудіння та потріскування прожекторів, кабелі котрих, наче якісь скакалки, гойдалися на вітрі, кидаючи на скелі хиткі тіні. З однією частиною апаратури, а саме із сітчастими клітками та срібним лезом над ними, пані Кольтер була добре знайома. Але все інше вона бачила вперше, й усі ці котушки, ізолятори та переплетіння трубок являли для неї абсолютну загадку. Однак десь усередині цієї складної структури лежав крихітний клаптик волосся, від якого залежало все. Ліворуч від пані Кольтер схил ставав прямовисним, а десь далеко внизу мерехтів білим світлом та рокотав водоспад Сен-Жан-Лес-Ов. Пролунав крик, і один із солдатів упустив гвинтівку, зробив два непевні кроки, упав на ґрунт і почав смикатися, стогнучи від болю. У відповідь голова Суду подивився на небо, рупором приклав руки до рота та видав пронизливий крик. «Що він робить?» — подумала пані Кольтер. За мить вона дізналася відповідь. Як не дивно, але поруч із головою Суду приземлилася відьма. Перекрикуючи вітер, він прокричав їй: — Шукайте поруч! Жінці хтось допомагає, і не виключено, що це не людина. Ця істота вже напала на декількох наших людей. Вам не перешкоджає темрява, тож відшукайте й убийте її! — Щось наближується, — стривоженим гучним голосом промовила відьма. — Я бачила дещо на півночі. — Забудьте про це. Знайдіть цю істоту та знищте її, — відповів голова. — Вона мусить бути десь неподалік. Також відшукайте жінку. Вирушайте! Відьма злетіла в повітря. Раптом мавпа схопила пані Кольтер за руку та показала нащось. На купці моху лежав лорд Роук. Як солдати ще не помітили його? Але з ним щось сталося, бо він не рухався. — Піди принеси його, — наказала жінка, й мавпа, пригнувшись до землі та перебігаючи від одного каменя до іншого, попрямувала до клаптика зелені між скелями. За хвилину її золотавий смух потемнів від дощу та прилип до тіла. Це зробило деймона меншим і непримітнішим, але його все одно дуже легко було побачити з повітря. Тим часом отець Макфейл знову зайнявся бомбою. Працівники генераторної станції вже дотягли до неї кабель, і техніки вже приєднували його до апаратури та готувалися увімкнути її. Пані Кольтер не розуміла, що збирався робити голова Суду, адже його жертва втекла. Але потім він повернув голову, й у світлі прожектора жінка побачила його обличчя, воно було таким напруженим і застиглим, що скидалося радше на маску, ніж на обличчя живої людини. Його губи ворушилися, читаючи молитву, очі дивилися вгору, не моргаючи краплями дощу, і взагалі він був схожий швидше на свято в екстазі мучеництва з іспанської картини. Пані Кольтер зрозуміла, що замислив отець Макфейл, і здригнулася — він збирався принести себе в жертву. Бомба спрацює незалежно від того, чи буде вона її частиною. Золотава мавпа нарешті наблизилася до лорда Роука. — Моя ліва нога зламана, — спокійно промовив галівесп’янин. — Один із солдатів наступив на мене. Слухай уважно… Поки мавпа несла його подалі від прожекторів, він достеменно пояснив їй, де розташована резонаційна камера і як її відчинити. Вони рухалися практично на очах у солдатів. Однак мавпі таки вдалося вислизнути зі своєю ношею. Коли пані Кольтер, кусаючи губу, спостерігала за переміщеннями свого деймона, вона раптом почула, як у повітрі щось свиснуло, та відчула важкий удар — але не в її тіло, в дерево. Жінка озирнулася, побачила, що за декілька сантиметрів від її лівої руки зі стовбура ялини стирчить стріла, й відразу відкотилася праворуч та кинулася схилом вниз до мавпи — за першою стрілою могла прилетіти й наступна. Раптом хід подій наче разом прискорився в декілька разів: спалахнула стрілянина, а по схилу поповзла хмара їдкого диму, хоча полум’я жінка не бачила. Помітивши, що на пані Кольтер напали, золотава мавпа поклала лорда Роука на землю та кинулася на її захист — з ножем напоготові з неба вже злітала відьма. Лорд Роук притулився спиною до найближчого каменя та побачив, як пані Кольтер зчепилася з відьмою. Вони почали качатися між скелями, намагаючись придушити одна одну, а золотава мавпа тим часом прудко обривала голки з гілки сосни, сподіваючись, що це не дасть відьмі злетіти в небо. За декілька десятків метрів від них голова Суду засовував свого деймона в меншу з сітчастих кліток. Бідолашна ящірка виривалася, верещала та смикалася, але чоловік відірвав її від своєї руки та швидко зачинив дверцята. Техніки завершували приготування — перевіряли показання різноманітних приладів. Тут на галівесп’янина невідомо звідки налетіла чайка, схопила його лапами та знову злетіла в повітря. Це був деймон відьми. Лорд Роук видирався як міг, але птах тримав його надто міцно. Наступної миті відьма звільнилася від обіймів пані Кольтер, стрибнула на обірвану гілку сосни та злетіла в повітря вслід за своїм деймоном. Пані Кольтер побігла до бомби, відчуваючи, що дим ніби пазурами шкрябає її ніс і горло — це був сльозоточивий газ. За декілька секунд до того більшість солдатів лежали на землі чи стояли рачки, задихаючись, але тепер, коли порив вітру розігнав цю невідомого походження хмару, вони починали приходити до тями. Над бомбою нависало величезне ребристе тіло цепеліна, натягуючи канати, щоб утримувати його на місці. Зі сріблястої поверхні зривалися цівки води. Тут у вухах пані Кольтер задзвеніло: із неба пролунав крик, такий пронизливий і сповнений жаху, що навіть золотава мавпа схопилася за руку жінки. Секундою пізніше, мигнувши в повітрі виром білих кінцівок, чорного шовку та зелених гілок, прямо перед ногами отця Макфейла об каміння вдарилася відьма, і всі в радіусі п’ятдесяти метрів виразно чули, як хруснули її кістки. Пані Кольтер побігла вперед — подивитися, чи не вижив лорд Роук. Однак галівесп’янин був мертвий; його права шпора стирчала глибоко в шиї відьми, а та, все же жива, тремтячими губами шепотіла: — Щось летить… щось інше… летить… «Незрозуміло», — промайнуло в голові пані Кольтер. Голова Суду вже переступив через тіло відьми й підходив до більшої клітки. Його деймон бігав угору-вниз по решітці меншої, жалібно благаючи пощади. Під ударами його крихітних пазурів срібна клітка мелодійно дзвеніла. Золотава мавпа стрибнула на отця Макфейла, але не для того, щоб напасти на нього: вона скочила на плечі чоловіка, звідти пірнула у саму гущавину дротів і трубок, туди, де знаходилася резонаційна камера. Голова Суду спробував її схопити, однак пані Кольтер вчепилася йому в руку та потягла його на себе. Вона погано бачила, що відбувається: її очі все ще роз’їдав сльозоточивий газ та заливав холодний дощ. Звідусіль неслася стрілянина: відбувалося щось незрозуміле. Промені прожекторів безладно металися по майданчику, на мить вихоплюючи щось із темряви, аби знов відлетіти кудись, і навіть чорні скелі, здавалося, не стояли на місці. Отець Макфейл і пані Кольтер вчепилися одне в одного, дряпаючись, кусаючись, розмахуючи кулаками та тягнучи суперника вниз. Жінка була виснаженою, а церковник — сильним і тренованим, однак їй додавав сил відчай, і вона, можливо, навіть спромоглася б відтягнути його, але частина її уваги була спрямована на мавпу, котра спритними руками смикала за важелі та трубки, тяглася кудись у сплетіння дротів… У голові пані Кольтер щось вибухнуло, й вона, приголомшена, впала на землю — це отець Макфейл щосили ударив в скроню. Стікаючи кров’ю, голова заскочив у клітку та зачинив за собою двері. А мавпа тим часом нарешті відчинила скляні дверцята резонаційну камеру та простягала руку всередину, до пасма волосся, затиснутого між гумовими подушечками з металевим затискувачем. Деймон почав квапливо відгинати його, а пані Кольтер тремтячими руками схопилася за клітку, ривком підвелася та почала відчайдушно трусити решітку. Між клітками, трохи вище, лиховісно висіло лезо, клеми іскрили, чоловік у клітці з екзальтованим виразом на обличчі зчіплював дроти, а мавпа все не могла витягти волосся із затискувача… Виблиснуло нестерпно біле світло, по вухах жінки хлиснув тріск, і мавпу підкинуло в повітря. Разом із нею злетіла невеличка золота хмарка: чи це було Лірине волосся? Чи мавпячий смух? Хай там як, за мить усе зникло в темряві. Клітку так сильно смикнуло, що вона підскочила — разом із рукою і± пані Кольтер, котра застрягла в одному з вічок решітки, і тепер жінка, відчуваючи гострий біль у зап’ясті, шалене калатання серця та запаморочення в голові, напівлежала, напіввисіла біля клітки. І тут вона відчула, як щось трапилося з її зором: він чомусь став страшенно гострим, і тепер пані Кольтер бачила найдрібніші подробиці та заціпеніло дивилася на найменшу дрібницю у всесвіті, котра, втім, вирішувала все: до однієї з подушечок резонаційної камери прилипнула поодинока волосинка кольору темного золота. Жахливо завивши, жінка слабкими руками знову почала трусити клітку, сподіваючись усе-таки збити ту кляту волосинку. Голова Суду провів руками по обличчю, стираючи з нього краплі дощу. Його губи заворушилися — він щось казав, але пані Кольтер не чула жодного слова. Вона знову безпомічно кинулася на решітку й побачила, як отець Макфейл зводить разом два дротики. З’явилася іскра, і в цілковитій тиші блискуче срібне лезо слизнуло вниз. Десь щось вибухнуло, але пані Кольтер вже не звертала на це жодної уваги. Її піднімали чиїсь руки — руки лорда Ізраеля. Її вже нічого не дивувало, проте вона краєчком свідомості відзначила, що за його спиною, попри крутизну схилу перебуваючи в абсолютно горизонтальному положенні, стояв наміроліт. Лорд Ізраель, незважаючи на стрілянину, сум’ яття та хмари диму, переніс жінку в кабіну. — Він мертвий? Бомба стартувала? — вдалося вимовити пані Кольтер. Лорд Ізраель сів на сидіння поруч із нею, вслід у наміроліт вскочив сніжний барс із нерухомою мавпою в зубах. Чоловік взявся за важелі керування, і літальний апаратвідразу піднісся в повітря. Пані Кольтер затуманеними болем очима подивилася вниз. Там, наче мурахи, копошилися солдати й техніки, хтось лежав нерухомо, інші, поранені чи приголомшені, повзали по кам’янистому ґрунту. Через весь цей хаос пролягав силовий кабель із генераторної станції, являючи собою, мабуть, єдину річ, що не піддалася загальному сум’яттю. Кабель, наче величезна змія, вчепився зубами у виблискуючу пускову установку бомби, біля якої у клітці лежало скорчене тіло голови Суду. — Де лорд Роук? — спитав лорд Ізраель. — Загинув, — прошепотіла жінка. Лорд Ізраель натиснув на якусь кнопку, й до цепеліна, котрий, як і раніше, розхитувався підтиском вітру, порснув полум’яний спис. За секунду весь повітряний корабель уже був обійнятий білим вогнем, полум’я охопило й наміроліт, утім, анітрохи йому не зашкодивши. Лорд Ізраель неспішно повів апарат уперед. Вони побачили, як цепеліндуже повільно впав на землю трохи вище від майданчика з апаратурою, і все: пускова установка, кабель, солдати — в диму: вогні покотилося безладною масою вниз схиломгори, надаючи швидкості та спопеляючи на своєму шляху смолисті дерева, доки не поринуло в білі води водоспаду, котрий підхопив усе це й поніс кудись у темряву. Лорд Ізраель знову торкнувся важелів керування, і наміроліт, нарощуючи швидкість, полетів на північ. Але пані Кольтер ще довго не могла відвести очей від полум’я позаду, яке поступово перетворилося на вертикальну оранжеву рисочку посеред темряви, оповиту димом і парою, а потім і зовсім стало непомітною цяткою. 26 Безодня Темрява була абсолютною, і чорнота давила Лірі на очі так, що вона майже фізично відчувала вагу тисяч тонн каменю в них над головами. Єдине світло надходило від світного хвоста бабки леді Салмакії, й навіть воно поступово згасало — бідолашні комахи не знайшли у світі мертвих ніякої їжі, і бабка шевальє вмерла кілька хвилин тому. Тож поки Тіаліс сидів у Віла на плечі, Ліра тримала комаху леді Салмакії в руках, а сама леді гладила тремтяче створіння, щось шепотіла йому та годувала його спочатку крихтами печива, а потім власною кров’ю. Якби Ліра це бачила, то напевно запропонувала б свою кров, котрої в неї, звичайно, було набагато більше, проте в неї вистачало сил лише на те, щоб намацувати в темряві місце, куди можна було безпечно поставити ногу, та намагатися не вдаритися головою об стелю тунелю. Гарпія без імені провела їх до системи печер, котрі, за її словами, мали вивести їх до найближчої точки у світі мертвих, із якої можна буде прорізати вікно до іншого світу. За ними нескінченною низкою рухалися духи. Тунель дзвенів від шепоту — передні підбадьорювали задніх, хоробрі підганяли боязких, а старі надихали надією молодих. — Далеко ще? — тихо спитала Ліра в гарпії. — Бідолашна бабка вмирає, і невдовзі в нас не залишиться ніякого світла. Гарпія зупинилася, повернулася до дівчинки та промовила: — Просто йди за мною. Якщо нічого не бачиш, слухай, якщо ж нічого не чуєш, рухайся навпомацки. Навіть у такій темряві її очі палали невгасимим вогнем. Ліра кивнула та сказала: — Так, але я втратила більшу частину своєї сили, до того ж я не надто смілива. Будь ласка, не зупиняйтеся! Я триматимуся за вами — ми всі залежимо від вас. Гарпія повернулася й вирушила далі. Світіння бабки щохвилини слабшало, і Ліра знала, що незабаром воно зовсім припиниться. Але коли вона рушила за гарпією, десь біля неї пролунав шепіт: — Ліро! Ліро, дитино! Голос був знайомим, і дівчинка у захваті повернулася Ліворуч. — Пане Скоресбі! О, я така рада вас почути! Я знаю, це ви, але, на жаль, не можу ні побачити, ні торкнутися вас! Напруживши зір, вона у залишках світла роздивилася худорлявий силует та іронічну посмішку аеронавта з Техасу, і її рука машинально простяглася вперед, однак, певна річ, нічого не зустріла. — Я також дуже радий тебе зустріти. Проте слухай сюди: Там, нагорі, наразі готується якась капость, і вона спрямована на тебе. Не питай мене, в чому річ, я сам нічого не знаю… Мабуть, це і є хлопець із ножем? Вілові дуже хотілося побачити старого Ліриного товариша, але його очі не затрималися на Лі — дух, що стояв за спиною, аеронавта, був… Ліра відразу зрозуміла, хто це: та сама виступаюча щелепа, що й у хлопця, та сама манера тримати голову, й узагалі, здавалося, що перед ними стоїть видіння дорослого Віла. Вілові відняло мову, але його батько сказав: — У нас немає часу. Роби, що я тобі скажу. Візьми ніж і відшукай місце, де від Ліриного волосся відстрижено жмут. У його голосі було чути стривоженість, і Віл не став гаяти часу на з’ясовування, в чому річ. Очі Ліри від хвилювання стали круглими, і вона взяла бабку в одну руку та піднесла до волосся іншу. — Ні, забери руку, — наказав їй Віл. — Так я нічого не бачу. У слабкому мерехтінні він нарешті відшукав те, про що казав його батько: трохи вище лівої скроні дівчинки була невеличка ділянка волосся, коротшого, ніж усюди. — Хто це зробив? — спитала Ліра. — І… — Тихше, — перервав її хлопець і спитав у духа свого батька: — Що я мушу зробити? — Зріж коротке волосся до самої шкіри. Ретельно збери його, дивись не пропусти жодної волосини. Потім відчини інший світ — байдуже, який саме, — поклади туди волосся й зачини вікно. Роби це негайно. Гарпія уважно спостерігала за ними, а за їхніми спинами юрбилися незліченні духи. У темряві Лірі було видно їхні тьмяні обличчя. Налякана та збентежена, вона закусила губу та застигла на місці, а тим часом Віл у слабкому світлі від бабки робив те, що йому наказав батько. Обережно зібравши волосся в ліву руку, він вирізав невелику виїмку в камені іншого світу, поклав туди пасмо, зверху вставив вирізаний камінець і зачинив вікно. Незабаром земля затрусилася. Із невідомих глибин долетів рокітливий, скреготливий шум, наче ціле земне ядро почало обертатися, як величезне млинове колесо, і згори почали падати уламки каміння. Раптом підлога тунелю нахилилася. Віл схопив Ліру за руку, притягнув до себе та став біля кам’яної стіни. Камінь у них під ногами почав рухатися, і на них, шкрябаючи їм шкіру, градом посипалися дрібні уламки… Діти присіли, пригнулися, посадили галівесп’ян на коліна та закрили голови руками. Щось кинуло їх ліворуч, але вони, від шоку неспроможні навіть закричати, лише міцно трималися одне за одного. Нарешті їхнє падіння припинилося, й вони швидше здогадалися, ніж побачили, що їх протягло вниз схилом, якого хвилину тому ще не було. Ліра лежала на лівій руці Віла. Правою хлопець намацав ніж — той був на своєму місці, у піхвах. — Тіалісе? Леді Салмакія? — тремтячим голосом промовив Віл. — Із нами все гаразд, — сказав голос шевальє прямісінько йому в вухо. У повітрі літали клуби пилу та стояв запах колотого каменю. Дихати було важко, і нічого не було видно — бабка десь загубилася. — Пане Скоресбі! — вигукнула Ліра. — Тут дуже темно… Що сталося? — Я тут, — пролунав поруч із нею голос Лі. — Гадаю, це вибухнула бомба, але в нас вона не влучила. — Бомба? — налякано перепитала Ліра. — Роджере, ти тут? — Так, — прошепотів хлопчик. — Мене врятував містер Пері. Я вже падав, коли він підхопив мене. — Подивіться ліворуч, — промовив дух Джона Пері. — Не рухайтеся та тримайтеся за камені. Пил розсіювався, і стало світліше: повсюди з’явилося незвичайне, дуже слабке золотаве мерехтіння, ніби згори посипалася світна мряка. Серця дітей стиснув страх: вони побачили, куди летіли всі ці дрібнісінькі світлячки, водоспадом поринаючи вниз. Це була величезна чорна порожнеча, схожа на стовп найглибшої темряви. Золоте світло злітало туди та згасало. Дітям було видно інший бік, але Віл навіть не докинув би до нього камінь. Праворуч від них у темряві піднімався кам’янистий висип, і було зрозуміло, що камені, з яких він складався, стоять на своїх місцях дуже ненадійно, загрожуючи обвалитися. Діти та їхні супутники перебували на самому краю безодні, рухатися можна було лише вперед по схилу, по валунах, котрі, здавалося, можна зіштовхнути з місця найменшим дотиком. Духи позаду них дедалі прибували, аби завмерти на місці, перелякано дивлячись у прірву. Вони юрбилися на схилі, надто нажахані, щоб рухатися далі. Вигляд провалля ніяк не вплинув лише на гарпій — вони кружляли над урвищем, оглядали його край, підбадьорювали духів, котрі ще не вийшли з тунелю. Ліра обмацала алетіометр: здається, з ним було все гаразд. Опанувавши себе, вона озирнулася, побачила обличчя Роджера та промовила: — Рушаймо далі! Ми всі живі, ніхто не постраждав, і тепер ми, принаймні, щось бачимо. У нас немає іншого шляху, окрім як обійти цю… — вона вказала рукою на безодню. — Тож нам слід іти далі. Присягаюся, ми з Вілом ітимемо вперед доти, доки в нас залишатиметься бодай крихітка сил. Отже, не варто лякатися, здаватися та відставати. Перекажи це іншим. Я не можу весь час озиратися, адже мені слід дивитися, куди я ступаю, тож вам залишається тільки довіритися нам та триматися за нами. Гаразд? Маленький дух кивнув. У майже абсолютній тиші колона мертвих на чолі з двома дітьми та двома галівесп’янами вирушила по краю прірви. Скільки триватиме ця подорож, ані Віл, ані Ліра й гадки не мали, проте вони ні на хвилину не забували, наскільки небезпечним є їхнє становище. Темрява внизу була такою непроглядною, що, здавалося, вона тягне за собою зір, і коли діти ненароком заглядали туди, їх відразу охоплювало запаморочення. Тож вони по змозі не підводили очей, вглядаючись, куди поставити ногу наступного разу: чи на камінь, чи на виступ скелі, чи, може, на отой укіс із гравію. Але безодня надила та спокутувала їх, і час від часу вони не втримувались і зазирали в неї, аби відчути, як горлянку стискує жахлива нудота, а перед очима все починає плисти. Час від часу ватажки колони озиралися, щоб побачити, що второваним ними шляхом рухається нескінченна шерега мертвих: матері притискували до грудей своїх немовлят,повільно шкутильгали літні батьки, маленькі діти трималися за сорочки та спідниці тих, хто йшов попереду, діти одного з Роджером віку, як правило, трималися стійко і пересувалися спритно… І всі духи йшли слідом за Вілом і Лірою назустріч, як вони сподівалися, безкрайому небу. Але деяких дедалі більше охоплювали сумніви. Час від часу Віл із Лірою відчували, як їхніх сердець та нутрощів наче торкнулися холодні руки, та чули злісний шепіт: «Де цей верхній світ? Скільки ще до нього?» «Ми боїмося!» «Нам не слід було йти сюди — принаймні, у світі мертвих у нас було трохи світла та хоч якась компанія, а тут набагато гірше!» «Даремно ви прийшли до нашої країни! Вам слід було залишитися у своєму світі та почекати, доки ви не вмрете! Навіщо ви прийшли та непокоїте нас?» «За яким правом ви нас кудись ведете? Ви ж лише діти! Хто наділив вас відповідними повноваженнями?» Віл хотів було повернутися та докорити духам, однак Ліра Стиснула йому руку й сказала: — Не треба, вони й так налякані та засмучені. Але тут заговорила леді Салмакія. Її чіткий спокійний голос далеко рознісся в довколишній порожнечі: — Друзі, сміливіше! Тримайтеся разом і не зупиняйтеся! Шлях наш важкий, але Ліра його знайде. Бадьоріше! Потерпіть, і ми виведемо вас звідси, не бійтеся! Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися — насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу. — Віле, — за декілька хвилин промовила Ліра, — ти чуєш шум вітру? — Так, чую, — відповів хлопець, — але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такийкрай. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, — він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід. — Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював. — Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти — якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… — хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. — Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ. Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері. — Джоне, я правильно тебе зрозумів? — промовив Лі. — Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту! — Я відчуваю те саме, — відповів батько Віла. — Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним. — Але ж ви духи! — не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. — Як ви можете битися? — Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями. — Ти маєш на увазі тих примар? — здогадався Лі. — Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів уже не існує. Лі, я гадаю, нам варто спробувати. — Що ж, друже, я з тобою. Дух Джона Пері звернувся до шевальє: — Пане, я розмовляв із духами людей вашої раси й дещо знаю про вас. Чи доживете ви до тієї миті, коли ми знову побачимо світ? А якщо ні, то чи приєднаєтесь ви до нас, уже як Дух? — Так, наше життя коротке порівняно із вашим — мені залишилося тільки декілька днів, а леді Салмакії, мабуть, трохи більше, — відповів шевальє Тіаліс. — Але завдяки діям цих дітей наше вигнання у вигляді духів уже не буде довічним. Я пишаюся тим, що допоміг їм. Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: «Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…» Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили! Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск надії, навіть упевненості, що все буде гаразд. Таке колись уже траплялося: вони йшлипо даху Коладжу Джордана, і вона так само подивилася вниз та відчула Запаморочення, але хлопець підхопив її… Вона гордовито подивилася на Роджера — все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха… Але тут хлопчик прошепотів: — Ліро, обережніше! Пам’ятай, що ти, на відміну від нас, жива… Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно… Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її — дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім’я — так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очіта хором заволали. Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі… Але тут із темряви злетіло створіння без імені, з жіночим обличчям і пташиними крилами — те саме, чиї пазурі не так давно розкраяли дівчинці голову, і ті самі пазурі стиснулися навколо талії дівчинки. Вони разом пролетіли вниз ще деяку Відстань, бо додаткова вага була завеликою навіть для дужих крил гарпії, проте вони все били й били по повітрю, а пазурі все стискували свою ношу, і нарешті падіння вповільнилося та обернулося на піднімання. Дуже повільно й важко гарпія витягнула дівчинку з ущелини та опустила її, майже непритомну від пережитого шоку, у простягнуті руки Віла. Хлопець схопив її та міцно притиснув до грудей, відчуваючи на своїх ребрах шалене калатання її серця. Вони на мить відчули себе не просто хлопцем і дівчинкою, не просто Вілом і Лірою, а єдиними живими істотами в неосяжній безодні смерті. Вони застигли, притиснувшись одне до одного, а духи юрбилися довкола, шепочучи заспокійливі слова та славлячи гарпію. Найближче від усіх стояли батько Віла й Лі Скоресбі, котрим дуже хотілося також обняти Ліру. Тіаліс і Салмакія тим часом розмовляли з гарпією — нахваляли її, називали рятівницею їх усіх, захоплювалися її добротою… Тільки-но Ліра змогла рухатися, вона простягнула тремтячі руки до гарпії, охопила її шию та почала цілувати її скам’яніле обличчя. Говорити дівчинка була просто нездатна — падіння витрусило з неї всі слова, всю самовпевненість, усю пиху. Декілька хвилин усі лежали нерухомо, але щойно жах почав минати, вони вирушили далі. Віл своєю здоровою рукою міцно стискував Лірине зап’ястя та обережно йшов попереду, перевіряючи кожен камінь перед тим, як перенести на нього вагу свого тіла. Це настільки вповільнило їхній рух та так стомлювало, що дітям здавалося, що вони ось-ось помруть від виснаження. Проте зупинитися та відпочити вони не могли: як можна відпочивати поруч із цією жахливою прірвою. Десь за годину цих мук хлопець звернувся до Ліри: — Подивись он туди. Здається, вихід там… Дійсно-бо, схил ставав положистим, і можна було навіть трохи піднятися вгору, подалі від краю. А попереду щось показалося, чи не западина у суцільній стіні скель? Може, це і є вихід? Ліра подивилася у сяючі силою очі Віла та посміхнулася. Вони полізли далі, з кожним кроком віддаляючись від безодні. Ґрунт тим часом ставав дедалі твердішим, а каменям вже можна було довіряти, не боячись, що вони вирвуться в тебе з-під ноги й потягнуть за собою. — Гадаю, ми відійшли вже досить далеко, — за декілька хвилин промовив Віл. — Я міг би спробувати прорізати вікно. — Поки що не треба, — одказала гарпія. — Відійдіть подалі, це погане місце. Вище буде краще. Діти вирушили далі: випробувати камінь рукою, потім ногою, перенести на нього вагу тіла, вибрати наступний камінь… Їхні пальці палали, коліна і стегна тремтіли віднапруження, а голови боліли та дзвеніли від виснаження. Й ось нарешті вони здолали останні декілька футів, що залишалися до підніжжя скелі, в якій вони бачили вузький прохід. Ліра запаленими очима дивилася, як Віл дістав ніж і, роблячи майже непомітні рухи його кінчиком, почав шукати невидиму проріху в повітрі. — Пуф, — видихнув він. — Ти знайшов відкритий простір? — Гадаю, так. — Віле, — втрутився його батько, — зупинися на хвилину та послухай мене. Хлопець вклав ніж у піхви та повернувся. Подорож була такою стомлюючою, що він майже не згадував про батька, проте все одно незримо відчував його присутність і підтримку. Раптом він усвідомив, що вони ось-ось розлучаться востаннє. — Що станеться, коли ти перейдеш до іншого світу? — спитав він. — Ти просто зникнеш? — Поки що ні. У нас із паном Скоресбі з’явилася одна Ідея. Деякі з нас залишаться тут на певний час, і треба буде, щоб ти провів нас до світу лорда Ізраеля, адже йому може знадобитися наша допомога. І це ще не все, — повів він далі, подивившись на Ліру. — Якщо ти бажаєш відшукати свого деймона, тобі доведеться самій піти туди, адже саме туди Потрапили ваші деймони. — Але звідки ви знаєте, що наші деймони перейшли до світу мого батька? — спитала дівчинка. — За життя я був шаманом. Я знаю, де можна здобути хоч яку інформацію. Спитай свій алетіометр — він підтвердить мої слова. Проте ти повинна пам’ятати одну важливу річ, — сказав Джон Пері та на декілька секунд зупинився, Щоб підкреслити значущість своїх слів. — Чоловік, котрого ви знали під іменем сер Чарльз Летром, не міг постійно жити у своєму світі та змушений був періодично повертатися до мого. Учені з Гільдії Башти Ангелів, котрі вже триста років подорожують між світами, стали свідками того самого явища, і, як наслідок, їхній світ утратив життєву силу та занепав. Тепер слухай, що сталося зі мною. Я був солдатом, офіцером морської піхоти, а потім заробляв собі на життя, беручи участь у експедиціях у віддалені країни. Я був здоровим і тренованим, наскільки це взагалі можливо для людини. Потім я випадково залишивсвій власний світ і не зміг відшукати шлях назад. Я багато що зробив і багато чого навчився у світі, в котрому опинився, проте через десять років після мого переходудо нього я смертельно захворів. І причина всього цього полягає в тому, що твій деймон може повноцінно жити лише у світі, у якому ти народився. В усіх інших світах вінрештою захворіє та вмре. Якщо існують проходи до інших світів, ми можемо переміщатися між ними, але жити можемо лише у своєму рідному. Зрештою, саме з цієї причини велике починання лорда Ізраеля приречене на фіаско: ми маємо збудувати небесну республіку у своєму власному світі, адже інші світи для нас просто згубні. Віле, хлопчику мій, ви з Лірою наразі можете вийти та трохи перепочити: вам це потрібно, й ви це заслужили, але потім ви мусите повернутися в темряву та разом зі мною й паном Скоресбі здійснити ще одну, останню подорож. Віл із Лірою перезирнулися, потім хлопець прорізав вікно, і те, що вони крізь нього побачили, було для них найкращим видовищем на землі. Свіже, чисте та прохолодне нічне повітря наповнило їхні легені, їхні очі піднялися до неосяжного купола зоряного неба, десь нижче виблискувала вода, тут і там серед савани стояли гаї величезних дерев. Віл зробив прохід якомога ширшим — тепер крізь нього могли одночасно пройти сім чи вісім людей, точніше духів. Перші духи тремтіли від надії, і їхнє збудження, наче хвиля, покотилося по довжелезній колоні. Усі: й малі діти, і старезні дідусі й бабусі — однаково захоплено та здивовано дивилися на перші зірки, котрі їхні зголоднілі очі побачили за багато століть. Першим духом, котрий наважився залишити світ мертвих, став Роджер. Він зробив крок уперед, повернувся, щоб подивитися на Ліру, та здивовано засміявся, відчувши, що він перетворюється на ніч, на зоряне світло, на повітря… І він зник, залишивши за собою настільки жвавий спалах щастя, що у Віла перед очима чомусь з’явилися бульбашки у бокалі шампанського. Інші духи пішли слідом за ним, а Віл і Ліра, виснажені, впали на росисту траву. Останнім їхнім почуттям перед тим, їх зморив сон, було блаженство, що охопило кожен нерв їхніх тіл від відчуття м’якого ґрунту, нічного повітря та зірок. 27 Платформа Мулефа споруджували для Мері платформу, працюючи так швидко, як тільки могли. Їй дуже подобалося спостерігати за ними, бо вони вміли дискутувати не сварячись, і співпрацювати, не заважаючи одне одному. Крім того, їхні технології розщеплення, розрізання та поєднання дерева були надзвичайно елегантними й ефективними. За два дні спостережну платформу спроектували, збудували й перевірили. Вона була міцною, просторою та зручною, і коли Мері залізла на неї, її охопило незвичайне відчуття фізичної насолоди. Вона сиділа в рясній зелені крони, під чистим голубим небом, що виднілося у просвітах листя, відчувала, як її шкіру охолоджує приємний прохолодний вітерець, вдихала слабкий аромат квіток, слухала шелестіння листя, спів сотень птахів та віддалений гомін хвиль на березі моря. Всі її чуття були насичені радістю, тож якби вона могла не думати, то з головою поринула б у блаженство. Але, звичайно, вона була тут саме для того, щоб думати. І коли жінка подивилася у своє янтарне скло та побачила невтомний дрейф сарфу, або ж тіньових частинок, у напрямку моря, їй здалося, що разом із ними ці місця залишає щастя, життя й надія. Ніякого пояснення всьому цьому в неї не було. Мулефа сказали їй, що дерева почали хворіти триста років тому. З огляду на те, що тіньові частинки однаково пронизували всі світи, те саме, імовірно, коїлося і в її всесвіті, а також у всіх інших. Триста років тому в її світі було засновано перше справжнє наукове товариство: Королівське наукове товариство Великобританії. Саме тоді Ньютон почав робити свої відкриття щодо оптики та сили тяжіння землі. Триста років тому якийсь учений у Ліриному світі винайшов алетіометр. Тоді ж у тому дивному світі, через який вона потрапила сюди, було створено магічний ніж. Мері лягла на настил, відчуваючи дуже повільний і слабкий ритм коливання платформи — це розхитувалося від Морського бризу величезне дерево. Тримаючи янтарне склоПеред оком, вона спостерігала, як незчисленні крихітні іскорки пролітають крізь листя, повз відкриті ротики квіток, Крізь товстенні гілки, як вони рухаються проти вітру повільним розміреним потоком, котрий виглядав як завгодно, але не як свідомий рух. Що сталося триста років тому? Чи була ця річ причиною потоку Пилу, чи, може, й те, й те було наслідком однієї, невідомої причини? А чи ніякого зв’язку тут не існує? Потік золотих іскор заворожував. Як легко було б увійти у транс та дозволити своєму розуму попливти разом із ними… І до того, як жінка зрозуміла, що відбувається, розум якимось чином залишив її приспане святом чуттів тіло, а коли Вона знову прийшла до тями, її охопила паніка. Вона — точніше, її розум — перебував над платформою та декілька футів від неї, серед гілок. Із потоком Пилу також щось сталося: замість того, щоб неквапливо текти до моря, він летів уперед, як бурхлива гірська річка. Чи він прискорився, чи тепер, коли вона вийшла із власного тіла, перебіг часу став іншим? Хай там як, їй загрожувала жахлива небезпека: потік був достатньо сильним, щоб віднести її з собою. Мері простягла руки, намагаючись схопитися за щось тверде — але рук у неї не було. Тіло не слухалося її — вітер ніс її розум далі й далі від платформи і нерухомої жінки із заплющеними очима, що лежала на ній. Мері спробувала закричати, прокинутися, проте нічого не змінилося. Тіло не ворухнулося, а ту істоту, що спостерігала за всім цим, несло з гущини листя прямо в небо. І хай там що вона не робила, все було марно. Сила, що несла її, була м’якою, але потужною, наче вода, що прорвала греблю: частинки Пилу пливли так, ніби вони теж переливалися через якийсь невидимий край. І вони відносили її від її тіла. Мері метнула до свого фізичного «я» психічний рятівний трос і спробувала пригадати, що вона почувала, будучи у своєму тілі, знову відчути все те, що робить людину живою: ніжний дотик хобота Аталі до її шиї, смак яєчні з беконом, солодке напруження в усіх м’язах, котре виникало, коли вона, займаючись альпінізмом, долала чергову вершину, витончений танок її пальців по клавіатурі комп’ютера, аромат смаженої кави, тепло ліжка в холодну зимову ніч… Поступово вона зупинилася: рятівний трос між тілом і душею міцно тримав її, але вона все одно відчувала вагу та міць потоку, що штовхав її, — ту, що висіла посеред полуденного неба. І тут почалося наступне диво. Із головою поринувши у спогади про пережиті відчуття, посиливши їх іншими (смак крижаного коктейлю «Маргарита», який вона куштувала вКаліфорнії, перебування під кроною лимонних дерев, що росли біля ресторану в Лісабоні, паморозь на вітровому склі її автомобіля), Мері відчула, що вітер із Пилу вщух: тиск на неї зменшився. Але лише на неї: повсюди навколо неї великий потік мчав вперед так само швидко, як і раніше. Поруч із нею якимось чином виникла невеличка ділянка спокою, тут частинки опиралися потоку. Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його — таке важке, таке тепле, таке надійне, — її серце струсонуло мовчазне ридання. І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася. Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в’язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним «я», усієї землею та світом. Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока — якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці. Вона не помилилася: повільний усеосяжний дрейф перетворився на повінь. Без свого янтарного скла Мері нічого б так і не побачила, проте Навіть коли вона опустила трубу, її тіло все ще зберігало відчуття тихого швидкого потоку, й до нього додалося дещо таке, чого вона через свій жах не відчувала, перебуваючи поза власним тілом: глибока безнадійна скорбота, що висіла в повітрі. Тіньові частинки знали, що відбувається, і сумували з цього приводу. Мері подумала про те, що її тіло та розум також почасти складаються з тіньової матерії. Частина її теж брала участь у відтоку, що пронизував усі світи, — і те саме можна було сказати про кожну людину, про мулефа та про всіх розумних істот в усіх світах. І якщо вона не з’ясує, в чому річ, вони всі до єдиного можуть бути віднесеними в забуття. Раптом Мері відчайдушно захотілося повернутися на Землю. Вона поклала янтарне скло в кишеню та почала тривалий спуск униз. Коли вечір подовжив тіні та пом’якшив світло, крізь вікно пройшов отець Гомес. Він слідом за Мері Мелоун побачив височенні ліси колісних дерев і степ, пронизаний дорогами. Але тепер у повітрі не висіло марево спеки — незадовго до того пройшов дощ, і зір священика сягав набагато далі. Зокрема, він побачив віддалене мерехтіння моря та якісь білі силуети, що колихалися — мабуть, вітрила. Він поправив рюкзак на плечах і вирушив до моря — подивитися, що він там побачить. Іти гладкою дорогою спокійним довгим вечором було вельми приємно, призахідне сонце пестило обличчя священика м’якими променями, а у високій траві цвіркотіли якісь створіння, нагадуючи цикад. Повітря було свіжим, прозорим, а головне, воно не пахло бензином і гасом — на відміну від одного з тих світів, крізь які він проходив на шляху сюди, а саме світу, до якого належала його ціль — жінка-спокусниця. Коли сонце почало сідати, він вийшов на невеличкий мисок поруч із неглибокою затокою. Якщо на морі тут бували припливи, то вони були вельми високими, тому що вздовж побережжя пролягав дуже тонкий пояс м’якого білого піску. І у спокійній воді затоки плавало понад десяток… чого? Отець Гомес змушений був зупинитися та роздивитися те, що він сприймав за вітрильники. Це були білосніжні птахи величезного розміру — приблизно з човен, — й у них були прямі крила завдовжки десь близько шість футів. Та чи були вони справжніми птахами? У них було пір’я, їхніголови та дзьоби були віддалено схожі на лебедині, але крила були розташовані одне за одним… Раптом створіння його побачили. Їхні голови зі клацанням повернулися, і великі крила відразу піднялися в повітря — достеменно як вітрила. Їх відразу наповнив вечірній вітерець, і птахи полинули до берега. На отця Гомеса справила неабияке враження краса цих крил-вітрил, те, як уміло птахи користувалися ними, та швидкість їхнього пересування. Потім він побачив, що у них є не лише вітрила, а й гребні гвинти — їхні лапи були розташовані не як крила, попереду й позаду, а по боках тіла, і рухалися у воді. Переміщалися вони з надзвичайноюшвидкістю та грацією. Коли перша істота досягла берега, вона, незграбно перевалюючись з ноги на ноги, перетнула смужку піску та попрямувала до священика. Рухаючись, вона злісно сичала, постійно викидала голову вперед та клацала дзьобом. На дзьобі отець Гомес побачив зуби — ряди гострих, загнутих всередину шипів. Він стояв приблизно за сотню метрів від води, на низькій пригорі, порослій травою, тому в нього було достатньо часу, щоб покласти на землю свій рюкзак, дістати звідти гвинтівку, зарядити її, прицілитися та вистрілити. Голова птаха розлетілася, вибухнувши червоним і білим, але створіння зробило ще декілька незграбних кроків і лише потім упало на груди. Воно ще з хвилину смикало лапами, Піднімало та опускало крила та крутилося на землі в калюжі Крові, й тільки коли з горлянки зі схожим на кашель звуком вийшли останні кров’яні бульбашки, птах застиг. Щойно він упав, інші птахи відразу зупинилися та стояли, спостерігаючи за його агонією та за чоловіком. В їхніх очах отець Гомес бачив відблиск жорстокості й розуму. Вони постійно переводили погляди з нього на мертвого птаха, потім на гвинтівку та знову на його обличчя. Священик знову приклав зброю до плеча та побачив, що вони миттю збилися в купу та пошкутильгали назад. Вони все розуміли. Це були красиві й сильні створіння, великі та важкі, — їх можна було б назвати живими човнами. Отець Гомес подумав: «Якщо вони знають, що таке смерть, і здатні зрозуміти зв’язок між смертю та ними самими, то цим можна буде, Скористатися й налагодити з ними плідне співробітництво». Щойно вони по-справжньому навчаться його боятися,вони робитимуть те, що він їм накаже. 28 Північ — Марісо, прокидайся, — сказав лорд Ізраель. — Ми ось-ось приземлимося. Коли наміроліт пролітав над мурами базальтової фортеці, їх уже забарвили кольори світанку. Пані Кольтер розплющила очі. У неї боліли тіло й душа, і впродовж усього польоту вона жодної хвилини не спала. Вона побачила, що над посадочним майданчиком ширяє ангел Ксафанія, то підносячись у небо, то линучи над самою землею. Тільки-но літальний апарат сів, лорд Ізраель, цілком ігноруючи пані Кольтер, вистрибнув із нього та побіг до західної спостережної вежі, на якій уже стояв цар Огунве. Техніки, що відразу зайнялися намірольотом, також не звертали на неї жодної уваги, ніхто не розпитував її про судно, котре вона вкрала, — здавалося, вона стала невидимою. Жінка похмуро пройшла до верхньої кімнати адамантової башти, де ординарець лорда Ізраеля спитав, чи не хоче вона поїсти або випити кави. — Несіть, що є, — промовила пані Кольтер. — Заздалегідь дякую вам. О, між іншим, — додала вона, коли чоловік уже повернувся, щоб піти, — чи можна на хвилинку запросити сюди алетіометриста лорда Ізраеля, пана… — Пана Басілідеса? — Так. Він наразі вільний? — Пані, він працює зі своїми книжками, але я перекажу йому, що ви хотіли б його бачити. Жінка прийняла душ і переодяглася в єдину чисту сорочку, котра в неї залишалася. Холодний вітер, що бив у шибки вікон, і сіре ранкове світло викликали в неї озноб. Вона поворушила в каміні жарини, сподіваючись, що це зупинить тремтіння, але холод, мабуть, зачаївся не лише в її плоті, а й у кістках. За десять хвилин у двері постукали. До кімнати увійшов блідий алетіометрист із темними колами під очима та нахилив голову. На його плечі сидів його деймон-соловей. За ним увійшов ординарець, несучи тацю зі хлібом, сиром та кавою. Пані Кольтер промовила: — Дякую за те, що погодилися прийти, пане Басілідес. Можу запропонувати вам перекусити. — Спасибі, я б випив кави. Наливши йому чашку, жінка сказала: — Я впевнена, ви стежили за тим, що відбувалося, тому, будь ласка, скажіть мені, чи моя дочка жива? Чоловік деякий час помовчав. Золотава мавпа схопила пані Кольтер за руку. — Вона жива, — ретельно добираючи слова, промовив Басілідес, — але при цьому… — Ну ж бо, кажіть! — Вона у світі мертвих. Деякий час я не міг зрозуміти, що каже прилад: це здавалося мені неможливим. Але сумнівів не може бути: вони із хлопцем спустилися до країни мертвих та проклали для духів шлях до верхнього світу. Щойно духи виходять туди, вони розчиняються в повітрі так само, як деймони, але для них, здається, це є найбажанішим і найприємнішим кінцем. Алетіометр повідомив, що дівчинка зробила це, бо чула пророцтво, за яким має настати кінець смерті, і вирішила, що цю місію повинна виконати саме вона. Як наслідок, зі світу мертвих наразі існує вихід. Пані Кольтер відняло мову. Аби приховати свої емоції, вона змушена була подивитися у вікно. Зрештою жінка спитала: — А вона вийде звідти живою? Та ні, ви ж не можете цього сказати. Чи вона… як вона… — Вона страждає від болю та страху, але поруч із нею той хлопець, а також два галівесп’янини, наші агенти. Поки що вони всі тримаються разом. — А бомба? — Бомба не зашкодила їй. Пані Кольтер раптом почулася геть виснаженою. Понад усе на світі їй захотілося лягти та проспати декілька днів, а може, й більше. За вікном тріпотів на своїй мотузці прапор, а над бастіонами, каркаючи, кружляли круки. — Дякую, пане, — сказала жінка, знову повернувшись до алетіометриста. — Моя подяка не знає меж. Будь ласка, дайте мені знати, якщо ви дізнаєтеся про Ліру щось ще — скажімо, про те, де вона перебуває та що робить. Чоловік вклонився та вийшов. Пані Кольтер підійшла до похідного ліжка й лягла на нього, але хоч як вона намагалася заснути, її очі чомусь не заплющувалися. — Що ви думаєте про це, царю? — спитав лорд Ізраель. Він стояв на верхівці спостережної башти та крізь телескоп дивився в західне небо. Здавалося, там над самим горизонтом висіла в повітрі гора, затягнута хмарами. Вона була дуже далеко — так далеко, що видавалася не більшою, ніж ніготь на великому пальці витягнутої руки. Але ще недавно її там не було, і вона висіла абсолютно непорушно. Телескоп приближував її, однак це мало що давало: хмара виглядає як хмара незалежно від того, у скільки разів збільшити її зображення. — Це Затьмарена Гора, — промовив Огунве. — Чи як там її ще називають? Фаетон? — Із Регентом як візником. Він добре приховався, цей Метатрон. Апокрифічні джерела повідомляють, що колись він був чоловіком на ім’я Енох, сином Яреда — це шосте покоління від Адама. І тепер він керує небесним царством. І його наміри простягаються далі — якщо той ангел, котрий проник у Затьмарену Гору й котрого ми знайшли біля сірчаного озера, не помилявся. Коли він переможе у битві, то почне втручатися безпосередньо в людське життя. Уявіть це, Огунве, — довічна інквізиція, набагато гірша,ніж найсміливіші мрії Консисторського Суду Благочестя, безліч шпигунів і зрадників у кожному світі, що діють під керівництвом того розуму, котрий рухає цю гору… Старий Господь, принаймні, тактично відступив у затінок: брудну роботу щодо спалювання єретиків та вішання відьом він залишив своїм священикам. Але новий буде набагато-набагато гіршим. — Що ж, він розпочав із того, що вторгнувся в нашу республіку, — зауважив цар Огунве. — Подивіться — чи це дим? Від Затьмареної Гори відокремилася хмара сірого кольору та почала рости в синьому небі. Але це не міг бути дим: хмара рухалася проти вітру! Цар приклав до очей бінокль і тоді побачив, із чого вона складається. — Ангели, — промовив він. Лорд Ізраель відійшов від телескопа та прикрив очі долонею. До них наближувалися крихітні фігурки, їх було сотні й тисячі, й невдовзі небо на заході потемніло. Лорду Ізраелю доводилося бачити мільйонні зграї блакитних шпаків, що на заході сонця в’ються довкола палацу імператора Канг-По, але навіть те видовище було нічим у порівнянні з нальотом, що розпочався в них на очах. Летючі істоти зібралися в купу татепер повільно розтікалися на південь і північ. — Що це? — вигукнув лорд Ізраель. — Це не вітер! На південному схилі гори вирувала величезна хмара, й потужні вітри відривали від неї довгі рвані прапори пари. Але лорд Ізраель мав рацію: вітер дув із середини, а не ззовні. Хмара здіймалася та вирувала, а потім на мить розійшлася. Під нею було дещо більше, ніж гора, проте чоловіки бачили цю річ лише впродовж секунди: хмара зновузійшлася, наче натягнута невидимою рукою. Король Огунве опустив свій бінокль. — Це не гора, — сказав він. — Я бачив кулеметні установки… — Я теж, і не лише кулемети. Цікаво, чи бачить він крізь хмари? У деяких світах існують такі машини. Але щодо його армії, коли ці ангели — все, що в нього є… Цар уривчасто скрикнув — наполовину з подиву, наполовину з відчаю. Лорд Ізраель подивився та стиснув руку Огунве так міцно, що в того хруснули кістки. — У них немає плоті! — вигукнув він та несамовито затрусив царя, але швидко прийшов до тями та притиснув долоню до колючої щоки свого друга. — Хоча нас мало, — промовив він, — і хоча наше життя є набагато коротшим, а інтелект слабкішим, ми все одно сильніші порівняно з ними! Вони заздрять нам, Огунве! Саме це є джерелом їхньої ненависті, я певен. Їм кортить мати наші дорогоцінні тіла, такі тверді й такі досконалі, так гарно пристосовані до життя на матері-землі! І якщо ми кинемося на них, якщо продемонструємо силу й рішучість, то зможемо розмітати ці легіони безтілесних істот так само, як твоя рука розвіює туман, їхня сила обмежена! — Ізраелю, в них є союзники з тисяч світів, а це такі самі живі істоти, як ми. — Ми переможемо. — А якщо він розіслав усіх цих ангелів шукати вашу дочку? — Мою дочку! — схвильовано повторив лорд Ізраель. — Хіба це не досягнення — привести у світ таку дитину? Хтось сказав би, що вистачило б і того, щоб самотужки пітидо короля ведмедів у обладунках і хитрістю вирвати королівство з його пазурів — що ж тоді казати про подорож до світу мертвих та виведення їх звідти! А цей хлопець!Я хочу побачити його та потиснути йому руку. Розпочинаючи це повстання, невже ми знали, що воно потягне за собою? Ні, не знали! А хіба вони — Господь і його регент Метатрон — знали, що трапиться, коли в подіях почне брати участь моя дочка? — Мілорде Ізраель, — сказав цар, — ви розумієте важливість майбутнього? — Відверто кажучи, ні. Ось чому я хочу зараз побачити Басілідеса. Куди він ходив? — До леді Кольтер. Але він геть виснажений, і якщо він не відпочине трохи, то нічого не зможе зробити. — Йому слід було відпочити до того. Пошліть по нього, добре? А, ще одне: будь ласка, передайте мадам Оксентіль, аби вона прийшла до моєї башти, щойно в неї буде нагода. Я хотів би висловити їй своє співчуття. Мадам Оксентіль була заступником лорда Роука, і тепер вона мала взяти на себе його обов’язки. Цар Огунве вклонився та залишив свого начальника, котрий усе обводив горизонт стурбованим поглядом. Весь цей день армія готувалася до початку бойових дій. Ангели із сил лорда Ізраеля постійно літали високо над Затьмареною Горою, безуспішно шукаючи просвіту в хмарах. Нічого не відбувалося: ангели супротивника більше не влітали в гору й не вилітали з неї. Хмари рвали на шматки бурхливі вітри, але вони постійно відновлювалися, ні на мить не відкриваючи того, що було приховано під ними. Сонце подолало зеніт і тепер рухалося на південний захід, забарвлюючи хмари та пару довкола гори у різноманітні відтінки золотого, кремового та червоного кольорів. Коли сонце сховалося за горизонтом, виявилося, що хмари довкола Затьмареної Гори слабко світяться зсередини. Воїни з усіх світів, у яких в лорда Ізраеля були прибічники, перебували напоготові. Механіки та техніки заправляли паливом літальні апарати, заряджали зброю й востаннє перевіряли все. Коли стемніло, прибули довгоочікувані підкріплення: із півночі, тихо ступаючи по кам’янистій землі, до фортеці, і один по одному заходили ведмеді в обладунках. Їх було багато, і разом із ними прийшов їхній король. Минуло з півгодини, і прилетів перший із декількох відьмацьких кланів. Темне небо ще довго шелестіло гілками сосни. На широкій рівнині, розташованій на південь від фортеці, палали тисячі багать, вказуючи, де стоять загони прибульців здалека. Ще далі, в усіх чотирьох кінцях світу, невтомно кружляли в небі ангели-дозорці. Опівночі в адамантовій башті почалася нарада за участю самого лорда Ізраеля, царя Огунве, ангела Ксафанїї, мадам Оксентіль і Теукроса Басілідеса. Щойно алетіометрист закінчив свою доповідь, лорд Ізраель підвівся, швидко підійшов до вікна та подивився на далеке світіння Затьмареної Гори, що висіла в небі на заході. Всі інші присутні мовчали: вони тільки-но почули новину, котра кинула лорда Ізраеля у дрож і змусила його обличчя пополотніти, і не знали, що тут можна сказати. Нарешті лорд Ізраель звернувся до алетіометриста: — Пане Басілідес, ви, мабуть, дуже втомилися. Я вдячний вам за ваші зусилля. Будь ласка, пригощайтеся вином. — Дякую, мілорде, — відповів чоловік. Його пальці тремтіли. Цар Огунве налив бокал золотого токайського та передав йому. — Що це для нас означатиме, мілорде? — пролунав чіткий голос мадам Оксентіль. Лорд Ізраель підійшов до стола. — Це означає, — сказав він, — що коли розпочнеться битва, у нас буде ще одна мета. Моя дочка та хлопець наразі розлучені зі своїми деймонами, але їм якось пощастиловижити, їхні деймони десь у цьому світі — пане Басілідес, виправте мене, якщо я помиюся, — і Метатрон наміряється захопити їх. Якщо йому це вдасться, діти змушені будуть прийти до нього, а якщо він зможе контролювати їх, майбутнє безроздільно належатиме йому. Отже, наше завдання є чітким: ми повинні відшукати деймонів раніше від нього та захищати їх доти, доки хлопець і дівчинка не приєднаються до них. — А яка в цих деймонів форма? — спитала нова начальниця розвідки. — Вони ще не набули постійної, — відповів Теукрос Басілідес. — Отже, вони можуть бути ким завгодно. — Підіб’ємо підсумки, — промовив лорд Ізраель. — Всі ми, вся республіка, майбутнє кожної розумної істоти — усе залежить від того, чи залишиться серед живих моя дочка й чи зможемо ми захистити її та хлопцевого деймонів від Метатрона, чи не так? — Так, — підтвердив алетіометрист. Лорд Ізраель майже полегшено зітхнув; здавалося, він завершив якісь надзвичайно складні підрахунки та дістав відповідь, для нього вельми несподівану. — Дуже добре, — сказав він, спершись руками на стіл. — Тоді ось що ми робитимемо, коли почнеться битва. Царю Огунве, ви візьмете на себе командування всіма арміями, що захищають фортецю. Мадам Оксентіль, ви розішлете всіх своїх людей на пошуки дівчинки, хлопця та їхніх деймонів. Коли їх буде знайдено, захищайте їх, не шкодуючи свого життя, і забезпечте возз’єднання дітей із їхніми деймонами. Як я розумію, після цього хлопець зможе втекти до іншого, безпечнішого світу. Галівесп’янка кивнула. Її жорстке сиве волосся виблискувуло у світлі лампи, наче іржостійка сталь, а синій яструб, котрого вона успадкувала від лорда Роука, на секунду розправив крила у своєму куті кімнати. — Тепер ви, Ксафаніє, — звернувся лорд Ізраель до ангела. — Що ви знаєте про цього Метатрона? Він колись був людиною; чи зберіг він фізичну силу, притаманну людській істоті? — Він став відігравати поважну роль у долях світу лише через тривалий час після мого вигнання, — розповів ангел. — Я ніколи не знала його близько. Але він не зміг би керувати всім царством, якби не був дуже сильним, сильним у всіх знаннях. Більшість ангелів уникають двобоїв, однак Метатрон насолоджується бійками та, звичайно, бере в них гору. Тут Огунве звернув увагу на те, що лорду Ізраелю наче спало на думку щось важливе. Його увага раптом розсіялася, а погляд утратив концентрацію, але потім він ніби повернувся до них, зібраний та зосереджений, як ніколи. — Зрозуміло, — сказав він. — Нарешті, Ксафаніє, як ви чули зі слів пана Басілідеса, бомба, спрямована на Ліру, не лише створила прірву між світами, а й розкришила структуру речей так глибоко, що повсюди виникли розколини та щілини. Десь має існувати шлях до краю цієї прірви. Я хочу, ви пошукали його. — А що збираєтесь робити ви? — хрипко промовив цар Огунве. — Я збираюся знищити Метатрона. Проте моя роль майже скінчилася. Головне — зберегти життя моєї дочки, і наше завдання полягає в тому, щоб охороняти її від сил небесного царства та надати їй можливість перейти до безпечнішого світу — їй, хлопцю та їхнім деймонам. — Що робити з пані Кольтер? — поцікавився африканець. Лорд Ізраель почухав потилицю. — Гадаю, її не варто турбувати, — відповів він. — Дайте їй спокій і по змозі захищайте її. Хоча… Можливо, я поводжуся з нею несправедливо. Хай там що вона робила у своєму житті, вона ніколи не припиняє дивувати мене… Отже, всі ми знаємо, що й навіщо ми повинні робити: маємо захищати Ліру доти, доки вона не відшукає свого деймонай не сховається. Не виключено, що наша республіка існує лише для того, щоб надати їй підтримку в цій справі. Що ж, зробімо все, що від нас залежить. Пані Кольтер лежала в ліжку лорда Ізраеля в сусідній кімнаті. Почувши голоси, вона поступово прокинулася від свого неглибокого сну, але відчула, що відпочинок не дав їй полегшення. Її деймон сидів біля неї, однак їй не хотілося наближуватися до дверей: вона бажала просто чути голос лорда Ізраеля, і слова взагалі-то не мали значення. У неї промайнула думка, що вони обоє приречені — як і всі інші. Нарешті вона почула, як двері сусідньої кімнати зачинилися, підвелася та вийшла в тепле світло гасової лампи. — Ізраелю… — промовила вона. Деймон чоловіка тихо заричав, і золотава мавпа пригнула голову, щоб продемонструвати миролюбні наміри. Лорд Ізраель скручував велику малу й навіть не повернувся на голос. — Ізраелю, що станеться з нами всіма? — сівши на стілець, спитала жінка. Лорд Ізраель натиснув указівними пальцями собі на повіки, його обличчя від смертельної втоми нагадувало маску. Він сів й обперся підборіддям об лікоть. Їхні деймони не рухалися: мавпа застигла на спинці стільця, а сніжний барс сидів поруч із лордом Ізраелем та не моргаючи, пильно, не відводячи очей, дивився на жінку. — Ти нічого не чула? — запитав він. — Щось чула. Я не могла заснути, але не прислуховувалася до вашої бесіди. Хтось знає, де наразі Ліра? — Ні. Він усе ще не відповів на перше запитання пані Кольтер, і наскільки вона знала цього чоловіка, не збирався цього робити. — Нам слід було одружитися, — промовила вона, — та виховувати її разом. Ця репліка була для лорда Ізраеля такою неочікуваною, що він декілька разів блимнув очима. Його деймон ледь чутно заричав — майже замурчав — та улігся в тій позі, уякій традиційно зображують сфінксів. Лорд Ізраель мовчав. — Для мене нестерпна навіть думка про забуття, Ізраелю, — повела далі пані Кольтер. — Краще що завгодно, ніж це. Раніше я думала, що довічні тортури були б гіршою долею, набагато гіршою… Але позаяк ти залишатимешся у свідомості, то краще вже нескінченний біль, ніж абсолютна порожнеча, довічна відсутність почуттів та цілковита темрява, чи не так? Роль лорда Ізраеля в цій сцені полягала лише в тому, щоб слухати. Його очі були прикуті до жінки, і він демонстрував глибоку увагу — потреби відповідати не було. Пані Кольтер продовжила: — Того дня, коли ти так несхвально говорив про Ліру та про мене… Я гадала, що ти її ненавидиш. Я могла б зрозуміти твою ненависть до мене — сама я ніколи тебе не ненавиділа, але зрозуміла б тебе… Проте мені була незрозуміла причина твоєї ненависті до Ліри. Лорд Ізраель повільно відвів погляд, однак потім знову подивився на жінку. — Я пам’ятаю, як тоді, на вершині гори на Свольбарді, перед тим, як залишити наш світ, сказав дещо дуже дивне, — вела далі вона. — Ти сказав: «Ходімо зі мною, й ми назавжди знищимо Пил». Пам’ятаєш? Але ж ти не збирався того робити! Ти мав на увазі цілком протилежне, хіба не так? Зараз я це розумію. Чому ти не сказав мені тоді, що ти замислив? Чому не сказав, що насправді збираєшся зберегти Пил? Ти міг би повідомити мені правду… — Я хотів, аби ти пішла зі мною, — тихим сиплим голосом промовив лорд Ізраель, — і мені здавалося, що ти віддала перевагу брехні. — Я так і думала, — прошепотіла жінка, їй не сиділося на місці, проте бракувало сил на те, щоб підвестися. На мить вона відчула слабкість, в голові її запаморочилося, усе ніби від’їхало кудись, але за декілька секунд усі її чуття поновилися, і вона побачила, що нічого не змінилося. — Ізраелю, — пошепки мовила вона. Золотава мавпа простягла руку й несміливо торкнулася сніжного барса. Лорд Ізраель мовчки спостерігав за тим, що відбувається, і його Стелмарія не ворухнулася, але її очі не відривалися від пані Кольтер. — О Ізраелю, що з нами буде? — знову спитала та. — Чи це кінець усьому? Лорд Ізраель мовчав. Рухаючись, наче сновида, пані Кольтер підвелася на ноги, підійшла до свого рюкзака, що лежав у куті кімнати, та засунула туди руку, шукаючи пістолет. Невідомо, що вона зро била б далі, однак у цю мить у кімнаті почувся стук квапливих кроків по сходах. Чоловік, жінка та їхні деймони разом повернулися та побачили, як у кімнату вбіг захеканий ординарець і ледь чутно промовив: — Перепрошую, мілорде, але деймони… Їх бачили неподалік від східних воріт, у вигляді котів… Вартовий спробував поговорити з ними, завести їх у середину, проте вони не схотіли підходити. Це сталося лише із хвилину тому… Лорд Ізраель змінився прямо на очах: усю його втому наче вітром здуло, і він скочив на ноги та схопив свою шинель. Не глянувши на пані Кольтер, він накинув шинель на плечі та наказав ординарцеві: — Негайно повідомте це мадам Оксентіль. Передайте по армії наказ: деймонам в жодному разі не погрожувати, не лякати їх чи примушувати хоч до чого. Кожен, хто їх побачить, має спочатку… Кінець речення пані Кольтер уже не почула: лорд Ізраель побіг униз сходами. Коли звук його квапливих кроків також затихнув, настала тиша. котру порушували. лише ледь чутне свистіння гасової лампи та стогін вітру за вікнами. Очі жінки відшукали очі деймона. Вираз на обличчі золотавої мавпи був складним і майже невловимим, як ніколи за всі тридцять п’ять років їхнього життя. — Гаразд, — промовила жінка, — я не бачу іншого шляху. Гадаю… гадаю, ми… Певна річ, деймон відразу зрозумів, що в неї на думці. Він стрибнув їй на груди, й вони обійнялися. Потім пані Кольтер відшукала свої хутряне пальто, і вони дуже тихо вийшли з кімнати та пішли вниз темними сходами. 29 Битва на рівнині Лірі й Вілу було неймовірно важко залишити чудовий світ, у якому вони проспали попередню ніч, але якщо вони збиралися відшукати своїх деймонів, слід було повернутися в темряву. І тепер, після багатьох годин, проведених у темному тунелі, Ліра двадцятий раз схилилася над алетіометром і видавала тихі звуки відчаю: пхикання, котре перетворилося б на ридання, якби в неї було більше сил. Віл також чував сильний біль у тому місці, де колись перебував його деймон: відкрита рана у грудях, у котру після кожного вдиху наче впивалися холодні шипи. Дівчинка неслухняними пальцями повертала коліщата, а її думки ніби пробивалися крізь гору вати. Такі чіткі та зрозумілі колись сходинки значення, що вели від кожного із тридцяти шести символів на циферблаті алетіометра, тепер здавалися їй хиткими та розпливчастими. Як утримувати їх у голові всі разом… Колись це було схоже на біг, спів чи розповідь, тобто було чимось природним, але тепер доводилося докладати неймовірних зусиль, пружина її волі дедалі слабшала. Проте Ліра знала, що вона повинна тримати себе в руках — від її дій залежить все на світі… — Це недалеко, — промовила вона. — Проте там різноманітні небезпеки — битва й таке інше… Але наразі ми вже майже там, де треба. Наприкінці цього тунелю розташований великий гладкий камінь, по якому тече вода. Ти можеш прорізати там вікно. Духи, котрі погодилися взяти участь у битві, нетерпляче рушили вперед. Дівчинка швидше відчула, ніж побачила біля себе Лі Скоресбі. Він прошепотів: — Ліро, дівчинко моя, мені залишилося небагато. Коли побачиш нашого друга-ведмедя, скажи йому, що Лі завершив своє існування в бою. А коли битва скінчиться, в мене буде вдосталь часу на те, щоб разом із вітром літати по світу та шукати атоми, котрі колись були Тестером, моєю матір’ю та всіма іншими дорогими мені істотами… Ліро, дитино, коли все скінчиться, ти повинна відпочити, добре? Життя — це гарна річ, а смерті вже немає… Голос Лі стихнув. Лірі захотілося обійняти його, але, певна річ, це було неможливо. Тож вона лише подивилася їм його бліді обриси, і дух побачив у її очах силу та пристрасті. І почерпнув із них енергії. На плечах дітей сиділи два галівесп’янини. Їхні короткі життя вже майже скінчилися: кожен із них відчував оніміння в кінцівках та холод біля серця. Обоє вони мали незабаром повернутися до світу мертвих, цього разу як духи, але коли вони дивилися в очі одне одному, то мовчазно присягалися, що залишаться з Вілом і Лірою якомога довше й не скажуть ані слова про наближення смерті. Діти лізли дедалі вище й вище. Вони майже не розмовляли, лише чули важке дихання одне одного та цокіт камінців, зачеплених їхніми ногами. І весь цей час попереду нихмовчазно пробиралася похмура гарпія, її крила волочилися по землі, а пазурі шкрябали по каменях. Почувся новий звук: рівномірні удари крапель по скелях, що луною відбивалися від стін тунелю. Потім до вух дітей долетів і дзюркіт води. — Ось тут! — вигукнула Ліра й торкнулася гладкої прохолодної поверхні мокрого каменя, що стояв у них на шляху. — Нам сюди. Вона повернулася до гарпії: — Я багато думала про те, як ти врятувала мене та як пообіцяла проводити всіх духів, що приходитимуть у країну мертвих, до світу, у якому ми провели минулу ніч. І мені спало на думку ось що: те, що в тебе немає імені, нікуди не годиться. Відтепер у тебе буде ім’я — я дам його тобі, як король Йорик Бернісон дам мені ім’я Красномовна. Я хотіла б назвати тебе Милосердним Крилом. Тож віднині до тебе звертатимуться саме так. — Колись я знову побачу тебе, Ліро Красномовна, — відповіла гарпія. — А я знатиму, що ти в цьому світі, і не боятимуся, — вказала Ліра. — До побачення, Милосердне Крило, до моєї смерті. Вона стиснула гарпію в обіймах і поцілувала її в обидві щоки. Шевальє Тіаліс спитав: — Це той світ, у якому розташована республіка лорда Ізраеля? — Так, — відповіла дівчинка, — принаймні, це стверджує алетіометр. Звідси недалеко до його фортеці. — Тоді дозволь мені звернутися до духів. Ліра високо підняла шевальє, і він прокричав: — Послухайте мене, бо з усіх вас лише ми з леді Салматією вже бачили цей світ. На вершині гори стоїть фортеця, її захищає лорд Ізраель. Хто на нього нападає, я не знаю. Наразі в Ліри й Віла лише одне завдання: відшукати своїх деймонів. Наше ж завдання полягає в тому, щоб допомогти. Тому наберіться сміливості й бийтеся добре! Ліра повернулася до Віла та питально на нього подивилася. — Все гаразд, — промовив хлопець, — я готовий. Він узяв ніж і зазирнув у очі духа свого батька, котрий стояв поруч. Незабаром вони назавжди розлучаться! Як добре було б, якби поруч була також його мати — всі вони разом… — Віле, — стривожено вимовила Ліра. Хлопець зупинився і побачив, що ніж застряв у повітрі. Він забрав руку, але ніж залишився висіти, затиснений матерією невидимого світу. Віл перелякано вдихнув. — Я ледь не… — Я бачила, — перервала його дівчинка. — Віле, дивись мене! У примарному світі хлопець побачив її яскраве волосся, чітко окреслений рот та щирі очі, відчув тепло її дихання та знайомий запах її тіла. І ніж упав на землю. — Я спробую ще раз, — казав Віл. Почекавши декілька секунд, він відвернувся, зосередився, дозволив своєму розуму перетекти у кінчик ножа та почав пошуки тієї нескінченно дрібної проріхи, котра їмбула потрібна. Відшукавши, він почав розширювати її, і духи стовпилися так близько до дітей, що ті відчули, як уздовж усіх нервів їхніх тіл забігали холодні іскри. Тоді хлопець зробив завершальний рух ножем. Перше, що вони відчули, був шум. У вікно вдарило сліпуче світло, і всі вони, й духи й живі, змушені були на декілька секунд прикрити очі від нього, проте гуркіт, вибухи, тріск пострілів та крики не можна було прикрити. Духи Джона Пері та Лі Скоресбі першими прийшли до тями: вони були солдатами, звиклими до бою, і шум не міг на тривалий час збити їх із пантелику. Але Віл і Ліра простодивилися нате, що відбувається, розкривши рота. У повітрі над ними вибухали ракети, посипаючи схили гори, на яку виходило вікно, дощем із каміння та металу. В небі ангели билися з ангелами, а відьми — з відьмами: лунали бойові кличі їхніх кланів, і сипався дощ стріл. Діти побачили, як галівесп’янин верхи на бабці пірнув униз, аби напасти на летючу машину, пілот котрої був людиною. Поки бабка зависла над кабіною, її наїзник зістрибнув та встромив шпори глибоко в шию льотчика. Комаха відразу підхопила галівесп’янина на виблискуючу спину, а літальний апарат полетів прямо на скелі біля підніжжя фортеці. — Розчини вікно ширше, — промовив Лі Скоресбі. — Випускай нас! — Зачекай, Лі, — сказав Джон Пері. — Подивись он туди — відбувається щось незвичайне. Віл прорізав ще одне маленьке віконце, що виходило туди, куди вказав його батько, і стало видно, що хід битви зазнає змін. Сторона, що нападала, почала відступати: група бойових машин зупинилася та під прикриттям вогню з боку сусідів розвернулася й рушила назад. Ескадрилья летючих машин, котра поступово набувала переваги в запеклому бою з гіроптерами лорда Ізраеля, описала в небі коло та полетіла на захід. Наземні сили царства — колони інфантерії, загони, озброєні вогнеметами, гарматами, що розпорошували отруту, та іншими, незнайомими дітям видами зброї — почали виходити з бою та відтягуватися назад. — У чому річ? — здивовано запитав Лі. — Чому вони залишають поле битви? Причина цього дійсно була незрозумілою: сили лорда Ізраеля поступалися чисельністю загонам ворога, їхня зброя була не такою потужною, і багато солдатів його арміївже вибули з лав. Тут Віл помітив серед духів ворушіння — вони вказували на якийсь рух у повітрі. — Примари! — вигукнув Джон Пері. — Ось вам і причина відступу. Цього разу Віл і Ліра таки побачили цих створінь, котрі, наче мерехтлива завіса чи хмари летючого пуху, летіли вниз. Але стежити за ними оком було дуже важко — особливо Після того, як вони досягли поверхні землі. — Що вони роблять? — спитала Ліра. — Наближаються до он тих піхотинців… І Віл, і Ліра добре знали, що станеться далі, і вони разом закричали: — Біжіть! Тікайте! Деякі з солдатів, почувши десь поруч дитячі голоси, здивовано озирнулися. Інші, побачивши, що до них наближаються лиховісні примарні форми, підвели гвинтівки та почали стріляти, проте це, певна річ, не дало жодного ефекту. А потім примари знайшли свою першу жертву. Це був солдат із Ліриного світу, африканець. Його деймон, довгоногий коричневий кіт із чорними цяточками, вищирив зуби та приготувався стрибнути. Духи побачили, як солдат безстрашно навів на примару Гвинтівку, не бажаючи відступати ні на дюйм, однак його деймон уже опинився в павутинні невидимої сітки та безпомічно завив. Чоловік випустив зброю з рук і кинувся йому на допомогу, вигукуючи його ім’я, але зупинився й у нападі нудоти опустився на землю. — Ну що ж, Віле, випускай нас, — промовив Джон Пері. — Ми здатні битися з цими штуками. Тож Віл розширив прохід і на чолі армії духів вибіг на поле бою. І тоді почалася найдивовижніша з бачених людьми битв. Духи розтеклися по землі, майже непомітні у світлі дня, та кинулися на так само невидимих примар, хапаючи та розриваючи їх. Подробиць Віл із Лірою не бачили, однак солдати вже не застигали кам’яними статуями — вочевидь, примарам було не до людей! Усі живі істоти з армії лорда Ізраеля лише здивовано крутили головами: їхні очі також не сприймали перипетій примарної битви. Стиснувши в руці ніж і пам’ятаючи, що раніше примари тікали від нього, Віл рушив уперед. Слідом за ним рухалася Ліра, шкодуючи, що в неї, на відміну від хлопця, немає ніякої зброї — зате ніщо не відволікало її від спостереження за всім полем битви. Їй здавалося, що час від часу вона помічала в повітрі біля себе маслянисто виблискуючу примару, і тоді її охоплював дрож небезпеки. Дівчинка опинилася на невеликій пригорі, порослій глодом. Звідси вони з леді Салмакією, котра сиділа в неї на плечі, могли охопити оком широкий простір, перетворений воюючими сторонами на пустелю. Прямо в них над головами стояло сонце. Попереду, біля самого горизонту на заході, висіла купа вируючих блискучих хмар, перемежованих розколинами темряви. Ближче доних, на рівнині неподалік, застигли в очікуванні сили ворога: блискучі бойові машини, колони піхоти під різнокольоровими прапорами… За спиною та ліворуч від дівчинки каскадом здіймалися нерівні пагорби, що вели до підніжжя фортеці. Близька буря забарвлювала їх у лиховісний блідо-сірий колір, а за ними, на чорних базальтових мурах, видно було метушіння крихітних фігурок — це готувалися до продовження бою солдати лорда Ізраеля. Цієї миті Ліра вперше відчула той супроводжуваний непереборним страхом легкий напад нудоти, котрий безпомилково вказував на дотик примари. Вона відразу здогадалася, в чому річ, хоча ніколи ще не відчувала нічого схожого. І це вказало їй на дві речі: по-перше, вона, мабуть, стала дорослою, і отже, уразливоюдля примар; по-друте, Пантелеймон мусить бути десь поблизу. — Віле! Віле! — крикнула вона. Хлопець почув її та повернувся, його права рука стискувала ніж, а очі виблискували. Але вже відкривши рота, щоб сказати щось, він схопився за серце та зігнувся в поясі, і Ліра зрозуміла, що з ним сталося те саме, що з нею. — Пантелеймоне! — вигукнула дівчинка та піднялася навшпиньки, щоб озирнутися довкола. Віл тим часом боровся з нападом нудоти. За декілька секунд це відчуття минулося — здається, їхні деймони втекли від примар. Але їх ніде не було видно, а повітря дзвеніло пострілами, криками болю й жаху, віддаленим «йоук-йоук-йоук» скельної погані, що кружляла високо в небі, свистінням і глухими ударами стріл… Незабаром до цих звуків приєднався ще один: це здіймався ураганний вітер. Спочатку Ліра відчула його порив на своїх щоках, потім побачила, як зігнулася трава, а вже потім почула свистіння вітру в кущах глоду. Небо попереду дихало бурею: все біле в ньому кудись зникло, ставши сірчано-жовтими, темно-зеленими та свинцево-чорними грозовими хмарами, що клубочилися, поступово затягуючи половину горизонту. Позаду все ще світило сонце, тож кожний гайок та кожне окреме дерево між дівчинкою та бурею жваво сяяло в сонячних променях, наче кожною гілочкою та кожним листком кидаючи виклик темряві, що насувалася із заходу. А двоє вже не дітей усе шли вперед. Тепер вони бачили примар досить чітко, щоб пильнувати та стежити за їх наближеннм. Вітер бив їм в обличчя та ворушив Лірі волосся,і, здалося, він мав би віднести примар геть, але лихі створіння чомусь зовсім не звертали на бурління повітря уваги, переміщуючись в усіх напрямках. Хлопець і дівчина, тримались за руки, пробиралися між мертвими та пораненими. Ліра кликала свого деймона, а Віл напружувався усім єством, щоб відчути присутність свого. Десь зовсім поруч небо розколола блискавка, і за декілька секунд в їхні вуха тисячотонним молотом ударив грім. Ліра затулила вуха руками, а Віл під тиском гуркоту аж спіткнувся. Вони схопилися одне за одного та подивилися на небо, аби побачити видовище, яке ніколи не доводилося бачити жодній людині в мільйонах світів. Зі сходу над мурами фортеці суцільним потоком летіли відьми з клану Рути Скаді, Райни Міті та півдесятка інших, і кожна з них несла з собою палаючий факел зі смолистої сосни, зануреної в бітум. Вони вилітали з-під останнього клаптика чистого неба та поринали просто в осердя бурі. Люди на землі почули ревіння та тріск полум’я, що пожирало летючі вуглеводні. У верхніх шарах повітря ще й досі висіло декілька майже невидимих примар, і якісь відьми налетіли на них, аби зойкнути та вогняним метеором упасти на землю, проте більшість переливчастих створінь уже знизилися, і відьми, наче річка вогню, продовжили свій політ до центру шторму. Назустріч їм від Затьмареної Гори вже піднімалася армада ангелів, озброєних списами та мечами. Гнані попутним вітром, вони швидше від стріл полетіли вперед, але відьми не схибили — перші з них злетіли вгору та кинулися на лави ангелів, розмахуючи палаючими факелами. Крила ангелів почало охоплювати полум’я, у повітрі знявся крик, і їхні лави розсипалися. Цієї секунди згори вдарили перші краплі дощу. Якщо той, хто рухав штормовими хмарами, сподівався цим погасити відьмацькі факели, то він зазнав невдачі — смолиста сосна та бітум наче кидали зливі виклик, палаючи тим сильніше, чим більше крапель потрапляло на них. Вода вдарила по землі з такою силою, наче вона була налита злістю, і за лічені секунди Віл із Лірою промокли до нитки та почали тремтіти від холоду, а дощ усе бив їх по головах і руках, ніби град із крихітних камінців. Поле битви поринуло в суцільний хаос, але діти, спотикаючись і падаючи, продовжували кричати: — Пантелеймоне! Пане! Над їхніми головами майже безперервно гуркотів грім, трясучи землю так, що складалося враження, буцімто самі атоми ось-ось розлетяться на шматки. Віл також кричав, закликаючи свого деймона, проте, на відміну від дівчинки, без слів — у його втрати навіть не було імені. І разом із дітьми переміщалися галівесп’яни, попереджаючи їх про небезпеку та радячи, як краще обійти ту чи іншу перешкоду. У леді Салмакії залишилося надто мало сил, аби чіплятися за Лірине плече, тож дівчинка несла галівесп’янку в руках. Тіаліс оглядав небо довкола, шукаючи людей своєї раси, й декілька разів він таки помічав строкатих швидкокрилих бабок, але через нестачу сил він не міг перекричати шум, до того ж інші галівесп’яни шукали очами бабок своїх одноплемінників — а бабки Тіаліса й Салмакії залишилися у світі мертвих. Тут сталася чергова несподіванка. Помітивши якийсь рух, діти підвели очі, затулили їх долонями та побачили літальний апарат, зовсім не схожий на ті, котрі вони бачили раніше. Він був незграбний, шестиногий, темний, а головне, летів геть безшумно. Апарат пересувався над самою землею, Наближуючись до них із боку фортеці. Ледь не зачепивши дітей, він пролетів у них над головами та вирушив далі, в осердя бурі. Проте в них не було часу на подив — ще один нестерпний напад нудоти повідомив Лірі, що Пантелеймонові знову загрожує небезпека, і за мить те саме відчув Віл. Діти, вкрай перелякані та безпомічні, впали в багно калюжі посеред хаосу негоди, у вирі битви привидів та пліч-о-пліч із мертвими та пораненими людьми і заплющили очі. 30 Затьмарена Гора Наміроліт, що промайнув у них над головами, пілотувала пані Кольтер. Окрім неї та її деймона, в кабіні нікого не було. Звичайно, барометричний альтиметр під час бурі не працював, але жінка могла судити щодо висоти польоту, спостерігаючи за вогнями на землі, які відзначали місця падінь палаючих ангелів — попри несамовиту зливу, вони продовжували горіти. Куди летіти, також було зрозуміло — блискавки, що кожні декілька секунд на мить висвітлювали Затьмарену Гору, чудово виконували роль сигнальних вогнів. Але пані Кольтер доводилося уникати зіткнень із різноманітними летючими істотами, котрі й досі билися в повітрі, та своєчасно помічати якусь скелю на своєму шляху. Вона не вмикала прожекторів, бо хотіла непоміченою наблизитися до гори та сісти неподалік від неї. Коли вона здолала більшу частину шляху, повітря стало ще бурхливішим, а шквали — ще брутальнішими. Буря вже давно кинула б гіроптер із хоч яким умілим пілотом об землю, але в намірольоті жінка могла рухатися разом із вітром, тримаючи рівновагу, наче серфінгіст на океанський хвилі. Зібравшись із думками, вона почала підйом, не звертаючи уваги на показання приладів і керуючись лише своїми інстинктами. Золотава мавпа стрибала по кабіні, кидаючи погляди в усі боки та попереджаючи пані Кольтер про можливі небезпеки. Блискавки сяючими списами пронизували небо довкола намірольота, і ці спалахи світла давалиїй можливість бодай трохи орієнтуватися у просторі, поступово набираючи висоту та наближуючись до затягненого хмарами палацу. І тут її увагу привернула надзвичайна природа гори. Вона нагадала жінці про мерзенну єресь, творець якої наразі заслужено мучився в підземеллях Консисторського Суду. Цей чоловік висловив припущення, за яким просторових вимірів існує більше, ніж ті три, що відомі всім нам, І навіть згідно з найпомірнішими оцінками, їх існує не менше десяти, але побачити їх неозброєним оком не можна. Єретик навіть сконструював макет на пояснення своєї теорії, і перед тим, як із цієї речі вигнали злих духів та спалили, пані Кольтер мала змогу її побачити. Її складки були розташовані всередині інших складок, а її кути та краї водночас містили одне одного та містилися в них; її внутрішність охоплювала все довкола, а зовнішня поверхня… Одне слово, та штука справила на пані Кольтер величезне враження, і Затьмарена Гора чимось невловимо нагадувала її: вона була схожа радше не на скелю, а на силове поле, здатне маніпулювати Самим простором, складаючи його, розтягуючи й розкладаючи на галереї та тераси, палати, колонади та сторожові башти з повітря, світла й пари. Пані Кольтер відчула, що її груди стискує дивна радість. Оглянувши гору, вона побачила, як можна безпечно посадити апарат на затягнуту хмарами терасу на південномуЮнці. Наміроліт смикався та нахилявся в бурхливому повітрі, але жінка все одно трималася обраного курсу й таки привела повітряне судно до наміченої точки приземлення — чи «приповітрення»? Досі світло, за допомогою якого вона орієнтувалася, надходило від спалахів блискавок, віконець у хмарах, що виникали на мить, і крізь які проникали сонячні промені,полум’я від палаючих ангелів і стовбурів антаричного світла від прожекторів. Але тут світло було зовсім іншим: чимось невловимо схожим на блиск перламутру, його випромінювала сама матерія гори, і воно по черзі розпалювалося та блякло в повільному, схожому на дихання темпі. Жінка з деймоном вистрибнули з літального апарата й озирнулися, вирішуючи, куди їм піти. У пані Кольтер виникло відчуття, що вище та нижче від них швидко рухаються інші істоти, пронизуючи матерію гори та несучи повідомлення, накази, інформацію. Але вонаїх не бачила: було видно лише заплутані складчасті проекції колонади, сходів, тераси та фасаду. Не встигла жінка вирішити, куди піти далі, як почулися голоси, і вона сховалася за колону. Голоси наближалися, співаючи псалом, і за декілька секунд вона побачила процесію ангелів, що несли паланкін. Наблизившись до того місця, де ховалася пані Кольтер, ангели помітили наміроліт і зупинилися. Спів ущух, і деякі з носіїв нерішуче та налякано озирнулися. Пані Кольтер стояла досить близько, щоб побачити, хто був на паланкіні, — вона вирішила, що це надзвичайно старезний ангел. Роздивитися його було зовсім нелегко, адже носилки були поміщені у кришталеву кулю, що виблискувала і віддзеркалювала світло гори, проте в жінки все одно склалося враження, що її очі помітили неймовірно немічну істоту з покритим зморшками обличчям, тремтячими руками, ротом, який щось шамкав беззубими яснами, та сльозавими очима. Старезне створіння вказало тремтливою рукою на наміроліт, щось нерозбірливо пробурмотіло, декілька разів смикнувши себе за бороду, потім опустило руку та завило так болісно, що пані Кольтер змушена була затулити вуха. Але носії, вочевидь, виконували якесь невідкладне завдання, бо вони зібралися з духом і вирушили далі вздовж тераси, не звертаючи уваги на викрики та бурмотіння в паланкіні. Вийшовши на відкритий простір, вони розправили крила, за командою їхнього ватажка злетіли, несучи між собою паланкін, і за мить зникли з очей пані Кольтер серед вируючої пари. Однак обмірковувати все це не було часу. Жінка та золотава мавпа швидко пішли вперед, піднімаючись довжелезними сходами, переходячи мости і незмінно рухаючись угору. Що вище вони йшли, то сильнішим ставало відчуття невидимої діяльності, яка відбувалася довкола. Зрештою вони повернули за ріг і побачили щось на зразок широченного, завішеного туманом майдану. Просто перед ними стояв ангел зі списом. — Хто ви такі? Що вам треба? — вимогливо запитав він. Пані Кольтер зацікавлено оглянула його. Судячи з усього, він був однією з тих істот, батьки котрих мали стосунки із земними жінками, із дочками людськими. — Не треба, — м’яко промовила вона. — Будь ласка, не Гайте часу. Відразу ведіть мене до Регента, він чекає на Мене. «Головне, — промайнуло в її голові, — це збити їх із пантелику, вивести з рівноваги». І з цим ангелом у неї явно все вийшло як слід — він не знав, що робити, а тому зробив те, Що вона йому сказала. Декілька хвилин жінка йшла за ним через безладні проекції світла й нарешті опинилася в передпокої. Як вони сюди потрапили, вона не знала, але хай там як, це сталося, і після короткої паузи перед нею відчинилася якась подоба дверей. Гострі пазурі її деймона вп’ялися їй у долоню, і, щоб підбадьорити його, жінка, провела другою рукою по його смуху. На них дивилася істота, наче виткана зі світла. Здається, вона мала вигляд і ріст чоловіка, однак пані Кольтер була осліплена й не могла казати цього напевно. Золотава мавпа уткнулася обличчям у плече жінки, а сама вона підвела руку і затулила очі. — Де вона? Де твоя дочка? — спитав Метатрон. — Мілорде Регент, я прийшла сюди, щоб повідомити це вам. — Якби вона була у твоїх руках, ти привела б її сюди. — Це так, але її деймон у мене. — Як це може бути? — Присягаюся, Метатроне, її деймон у моїй владі. Будь ласка, великий Регенте, приховайтеся бодай трохи — я нічого не бачу… Метатрон створив перед собою хмарку, і тепер на нього можна було дивитися — як на сонце крізь закопчене скло, — проте пані Кольтер все одно прикидалася осліпленою, сама тим часом роздивляючись ангела, що правив царством Божим від імені Господа. Він дуже нагадував їй високого, могутнього та владного чоловіка середнього віку. Чи на ньому одяг та чи мав він крила, жінка не могла б сказати — його очі світилися такою силою, що вона просто не могла дивитися кудись ще. — Благаю, Метатроне, вислухайте мене. Я тільки-но прибула від лорда Ізраеля. Деймон дитини наразі в нього, і він знає, що вона незабаром прийде до нього. — І чого він хоче від неї? — Захищати її від вас, поки вона не досягне потрібного віку. Він не знає, куди я полетіла, і я повинна якомога швидше повернутися до нього. Подивіться на мене, великий Регенте, адже мені важко дивитися на вас! Подивіться на мене та скажіть, що ви бачите. Князь ангелів оглянув її, і це була найретельніша перевірка, якій коли-небудь піддавали Марісу Кольтер. Усі клаптики брехні та захисту наче були віднесені могутнім ураганом, і тепер вона — тіло, дух і деймон — стояла як оголена під нещадними поглядом Метатрона. Вона зрозуміла, що відповідь на його запит дає не сама вона, а її натура, і, охоплена жахом, подумала: «Того, що він у мені побачив, буде недостатньо». Ліра брехала Йофуру Рекнісону лише словами, натомість її мати брехала всім своїм життям. — Так, я бачу, — промовив Метатрон. — Що ви бачите? — Порочність, заздрість і жадобу влади. Жорстокість і байдужість. Злоякісну допитливість. Концентровану отруйну злобу. Ти ніколи, навіть у ранньому дитинстві, не виявляла до живих істот ані краплі співчуття чи доброти, спочатку не розрахувавши, яким буде твій зиск від цього. Ти катувала та вбивала без крихти розкаяння чи вагання, ти зраджувала та інтригувала, впиваючись своїми зрадами. Ти — вигрібна яма морального бруду! Пронизливий голос, що ухвалював це судження, вразив пані Кольтер у саме серце. Вона знала, яким буде вирок, і боялася його, але водночас і сподівалася, що він буде саме таким, і тепер, почувши його, на мить відчула торжество. Вона наблизилася до Метатрона та сказала: — Тож ви бачите, що я легко можу зрадити Ізраеля. Я можу провести вас туди, де перебуває деймон дівчинки, ви знищите Ізраеля, а Ліра, нічого не очікуючи, прийде просто до ваших обіймів. Жінка відчула, що довкола неї завирувала пара, і її чуття сплуталися. Наступні слова Метатрона пронизали її плоть, ніби стріли духмяної криги. — Коли я був чоловіком, — промовив він, — у мене було безліч жінок, але жодна не була привабливішою за тебе. — Коли ви були чоловіком? — Я колись був відомий під ім’ям Енох, син Яреда, сина Магалальїла, сина Кенана, сина Еноха, сина Сифа, сина Адама. Я прожив на землі шістдесят п’ять років, а потім Господь забрав мене у своє царство. — Й у вас було багато жінок. — Я обожнював їхню плоть. І я розумів синів неба, котрі кохалися з дочками землі, і захищав їх перед Господом. Але його серце було налаштовано проти них, і він змусив мене проголосити їхню загибель. — І ви вже багато тисяч років не знали жінки… — Я був намісником царства Божого. — А чи не настав час вам завести дружину? Це була найнебезпечніша мить, і жінка знала це. Але вона довіряла своїй плоті, а також відомій їй дивовижній істині щодо ангелів — либонь, особливо ангелів, які колись були людьми: позаяк їм бракувало плоті, вони жадали її та жадали торкнутися її. І Метатрон перебував дуже близько від неї — так близько, що цілком міг чути запах її волосся та розглядати тканину її шкіри, навіть торкнутися її своїми палючими руками… Пролунав дивний звук, схожий на незрозумілий шум потріскування, котре ви чуєте перед тим, як зрозуміти, що то палає ваш будинок. — Скажи мені, що наразі робить лорд Ізраель і де він, — мовив Регент. — Я можу просто зараз провести вас до нього, — відповіла жінка. Ангели, що несли паланкін, залишили Затьмарену Гору й полетіли на південь. Метатрон наказав їм віднести Господа в безпечне місце подалі від поля битви — намісникові треба було, щоб той залишався живим. Але замість того, щоб дати йому в супроводження велике військо охоронців, Регент довірився викликаному бурею хаосу, вирішивши, що за таких обставин невеликий загін буде непомітнішим, а отже, безпечнішим, ніж великий. І все могло б бути гаразд, якби один стерв’ятник зі шкірястими крилами, що бенкетував на загиблому воїні, не підвів очі саме тієї миті, коли прожектор випадково освітлив кришталевий паланкін. У пам’яті крилатого чудовиська щось заворушилося. Він на мить застиг на місці, тримаючи лапу на теплій печінці, і коли його одноплемінник відштовхнув його, він такизгадав передсмертне бурмотіння полярної лисиці. Він відразу підвів крила та злетів у повітря, і слідом за ними полетіла ціла зграя скельної погані. Ксафанія та її ангели займалися ретельними пошуками деймонів усю ніч і частину ранку та нарешті відшукали в поверхні гори на південь від фортеці крихітну розколину, котрої там не було минулого дня. Вони дослідили та розширили її, і наразі лорд Ізраель пересувався по низці печер і тунелів, що тягнулися далеко у глиб гори, на якій стояла фортеця. Всупереч його очікуванням, тут було не зовсім темно: джерелом світла були мільярди крихітних частинок, що невпинно текли кудись, наче світлова ріка. — Пил, — сказав лорд Ізраель своєму деймону. Досі він не бачив його неозброєним оком — мабуть, причина полягала у величезній, нечуваній досі концентрації Пилу. Лорд Ізраель рушив далі й за деякий час досить несподівано побачив світло в кінці тунелю, аби за хвилину опинитися у верхній частині неосяжної печери — її розмір був таким, що тут легко вмістилося б із десяток кафедральних соборів. Підлоги в печері не було: її стіни майже прямовисно спускалися до величезної прірви, розташованої за сотні футів унизу та темнішої, ніж сама темрява — саме туди поринав нескінченний водоспад Пилу. Мільярди його частинок нагадували зоряне небо, і кожна з зірок мала розум і свідомість. Від Пилу повітря в печері тьмяно світилося. Лорд Ізраель разом зі своїм деймоном почали спускатися до прірви, і поступово їм стало видно, що відбувається на протилежному боці ущелини, за декілька сотень ярдів напівтемряви. Лордові Ізраелю ще згори здалося, що він бачить якийсь рух, і тепер він переконався, що не помилився: по краю безодні рухалася процесія тьмяних постатей — чоловіків, жінок, дітей та найрізноманітніших істот, деяких із них він ніколи не бачив. Зайняті своєю небезпечною подорожжю, вони зовсім не звертали уваги на чоловіка. Придивившись, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки: нескінченна черга на тому боці цілком складалася з духів. — Тут пройшла Ліра, — тихо сказав лорд Ізраель сніжному барсові. — Дивись, куди стаєш, — промовив деймон у відповідь. Віл і Ліра були мокрі до самих кісток, тремтіли від холоду та були ледь живими від болю, але все одно вперто пробиралися крізь багнюку та між скелями, перестрибуючи через промиті водою зливи, червоні від крові струмки. Ліра підозрювала, що леді Салмакія при смерті: вона вже декілька хвилин мовчала та нерухомо лежала в руці дівчинки. Зупинившись під великим каменем біля потоку, який, принаймні, не був червоним, діти впали на землю та почали підносити до спраглих губ пригорщі брудної води. Віл побачив, що Тіаліс підводиться, та сторожко озирнувся. — Віле, я чую, що наближаються коні, — промовив шевал’є. — У лорда Ізраеля не було кавалерії, тож це має бути ворог. Перебирайтеся через потік і ховайтеся — я бачу на тому боці якісь кущі. — Підводься, — сказав Лірі хлопець, і вони, розплескуючи крижану воду, від якої ломило кості, перебігли річку та вдерлися на протилежний берег. Вершники, що показалися на схилі й почали спускатися до води, зовсім не були схожі на кавалерію: вони мали таку саму волосату плоть, як їхні коні, і в них не було ні одягу, ні поводів. Однак вони були озброєні тризубцями, сітями та ятаганами. Діти не стали роздивлятися їх: лише заскочили за валун, пригнулися до землі та побігли геть, намірюючись непоміченими відійти якомога далі. Але те, що вони не дивилися, куди рухаються, зрештою обернулося для них несподіванкою: розкати грому не дозволили їм почути вереск і рикання скельної погані раніше,ніж вони наштовхнулися на крилатих створінь. Ті стояли, оточивши якусь блискучу річ, що лежала в багні. Цей предмет був лише трохи більшим від чудовиськ і нагадував велику клітку із кришталю. Скельна погань, пронизливо верещачи, стукала по клітці лапами та каменями. І так уже сталося, що Віл і Ліра не встигли зупинитися й вискочили прямо в центр юрби. 31 Смерть Господня Пані Кольтер прошепотіла тіні, що висіла в повітрі поруч із нею: — Метатроне, дивись, як він ховається! Він повзе крізь темряву, наче пацюк… Вони стояли на уступі скелі, що нависала над величезною печерою, і спостерігали, як далеко внизу обережно спускаються до провалини лорд Ізраель та сніжний барс. — Я міг би хоч зараз ударити його, — прошепотіла у відповідь тінь. — Так, звичайно, — погодилася жінка, повернувшись до регента, — але, любий Метатроне, будь ласка, дай мені можливість побачити його обличчя в ту мить, коли він зрозуміє, що я зрадила його. Ходімо доженемо його! Потік Пилу, схожий на величезну колону слабкого світла, неквапливо, але невпинно падав у прірву. Пані Кольтер не звертала на це уваги, бо тінь поруч із нею тріпотілавід бажання кинутися вниз, тож жінці доводилося по змозі контролювати дії намісника Божого, а це було аж ніяк не легкою справою. Вони почали мовчки спускатися вслід за лордом Ізраелем. Що меншою ставала відстань між ними, то сильніше охоплювала пані Кольтер якась слабкість. — Що таке? — підозріло прошепотіла тінь, вловивши її емоції. — Я радію з того, — голосом, що виливав солодку злість, промовила жінка, — що дівчинка ніколи не виросте, не покохає та не стане коханою. Я гадала, що любила її, коли вона була ще немовлям, але зараз… — У твоєму серці був жаль, — зауважила тінь, — шкода, що ти не побачиш її дорослою. — О Метатроне, як багато років минуло з того часу, коли ти був людиною! Хіба ти не бачиш, про що я насправді шкодую? Я сумую не тому, що дівчина не подорослішає, а через те, що я подорослішала зарано! Як пристрасно я присвятила б себе тобі, якби зустріла тебе дівчам… Жінка притулилася до тіні, наче неспроможна контролювати пориви свого тіла, і тінь жадібно вдихнула повітря, наче упиваючись ароматом її плоті. Вони обережно спускалися по кам’яному хаосу до підніжжя схилу. Що далі вони йшли, то яскравішим ставав золотий німб Пилу. Пані Кольтер час від часу ніби автоматичнопростягала свою руку туди, де мала б перебувати рука ангела, якби він був чоловіком, але потім наче приходила до тями. Вона прошепотіла: — Тримайся позаду мене, Метатроне, та чекай… Ізраель дуже підозрілий, тож дозволь мені спочатку приспати його. Коли він нічого не очікуватиме, я покличу тебе. Але приходь у вигляді маленької тіні, щоб він не помітив тебе, інакше він просто дозволить деймону дівчинки полетіти. Регент являв собою істоту, глибокий інтелект якої за тисячі років неабияк виріс і зміцнився, а знання простягалися через мільйони всесвітів. Проте цієї миті він був засліплений двома нав’язливими ідеями: знищити Ліру та оволодіти її матір’ю. Він кивнув і залишився на своєму місці, а пані Кольтер із мавпою якомога тихіше пішли вперед. Лорд Ізраель стояв за великим гранітним козирком, там, де його не міг побачити Метатрон. Сніжний барс почув наближення жінки та її деймона, і коли вони вийшли з-за скелі, чоловік підвівся. Кожна поверхня, кожен кубічний сантиметр повітря були просякнуті падаючим Пилом, і це надавало м’якої чіткості найдрібнішим деталям. У породженому Пилом світлі лорд Ізраель побачив, що обличчя пані Кольтер мокре від сліз і що вона стискує зуби, щоб не заридати. Він підхопив матір своєї єдиної дитини на руки, а золотава мавпа охопила руками шию сніжного барса та занурила обличчя в його смух. — Як там Ліра? Вона відшукала свого деймона? — прошепотіла жінка. — Дух хлопцевого батька захищає їх обох. — Пил такий чудовий… Я й не знала цього. — Що ти йому сказала? — Я весь час брехала, Ізраелю… Поквапимося, бо це просто нестерпно… Наше існування перерветься, так? Ми не житимемо навіть як духи? — Лише якщо впадемо у цю прірву. Ми прийшли сюди, щоб надати Лірі час відшукати свого деймона, а потім — час стати дорослою. Марісо, якщо ми знищимо Метатрона, у дівчинки буде цей час, хай навіть ми зникнемо разом із ним. — І їй нічого не загрожуватиме? — Так, — тихо промовив лорд Ізраель і поцілував жінку. У його обіймах вона почувалася так само затишно й легко, як того дня тринадцять років тому, коли була зачата Ліра. Горло їй стиснули ридання. Коли вона знову могла говорити, то прошепотіла: — Я сказала йому, що збираюся зрадити тебе та Ліру, і він повірив мені, бо моя душа пройнята розтлінням і пороком. Він зазирнув так глибоко, що, без сумніву, побачив істину. Я брехала кожним нервом, усіма фібрами душі, всім, чим тільки могла… Я хотіла, щоб він не побачив у мені нічого доброго, і це мені вдалося, бо там дійсно нічоготакого нема. Однак я люблю Ліру… Звідки з’явилася ця любов? Навіть не знаю. Вона прокралася в мене, наче злодій уночі, і тепер я люблю дочку так, що моє серце ледь не розривається. Мені залишалося тільки сподіватися на те, що мої злодіяння були такими жахливими, що в їхній тіні любов виглядала меншою, ніж макове зернятко, і я шкодувала, що не вчинила ще гірших речей — тоді сховати її було б легше… Але макове зернятко пустило коріння й проросло, і тепер крихітний зелений пагін розколює моє серце навпіл. Я так боялася, що він це помітить… Пані Кольтер змушена була зупинитися та зібратися із крилами. Лорд Ізраель погладив її виблискуюче волосся, всипане золотим Пилом, але нічого не сказав. — Він кожної секунди може втратити терпець… — прошепотіла жінка. — Я сказала йому стати маленьким. Але він, зрештою, лише ангел, хай навіть колись і був чоловіком. Ми можемо схопитися з ним і підвести його до краю прірви, і тоді ми обоє впадемо разом із ним… Лорд Ізраель поцілував її та відповів: — Саме так. Ліра буде врятована, і небесне царство вже нічого не зможе з нею поробити. То поклич його, Марісо, кохана моя. Жінка глибоко вдихнула та, затремтівши всім тілом, видихнула, потім розгладила спідницю на колінах, поправила волосся на скронях і прокричала: — Метатроне, сюди! Із золотавого повітря виросла закутана в тінь постать Метатрона, і Регент одним поглядом осягнув розстановку сил: два деймони, що припали до землі та спостерігали,жінка в німбі Пилу та лорд Ізраель… … котрий відразу стрибнув на ангела, охопив його пояс і спробував кинути на землю. Втім, руки супротивника були вільними, і він кулаками та ліктями забарабанив по голові й тілу лорда Ізраеля. Ці удари були настільки сильними, що в чоловіка перехопило подих, затьмарилося в голові та приголомшилися всі чуття. Проте його руки все одно тримали крила ангела, притискуючи їх до спини. І за мить пані Кольтер підскочила до супротивників та схопила Метатрона за волосся. Його сила була надзвичайною: жінці здалося, ніби вона тримається за гриву коня, що помчав. Він шалено затрусив головою, і пані Кольтер підкинуло в повітрі та почало кидати туди-сюди, а величезні складені крила напружилися та натиснули на руки чоловіка, що мертвою хваткою тримали його. Деймони також не залишилися осторонь: Стелмарія вп’ялася зубами в ногу Регента, а золотава мавпа роздирала його крила, відриваючи по одному перу, й одне це привело ангела в несамовитість. Він раптом кинувся вбік, звільнивши одне зі крил і кинувши пані Кольтер об скелю. Це приголомшило жінку на декілька секунд, і її хватка послабшала. Ангел відразу шалено засмикався, б’ючи вільним крилом та намагаючись скинути мавпу, але руки лорда Ізраеля все ще міцно тримали його — і навіть ще міцніше, ніж раніше, адже тепер йому не треба було тримати одне із крил. Лорд Ізраель намагався стиснути ребра Метатрона так, аби той не міг дихати, і при цьому не звертати уваги на страшенні удари, що сипалися йому на голову і шию. Проте ці удари почали позначатися на ньому. І коли чоловік намагався утриматися на нерівній поверхні каменя, трохи вище його скроні ніби розірвалася граната. Як виявилося, коли Метатрон кинувся вбік, він схопив камінь розміром із кулак, і тепер він із силою опустив його на голову лордові Ізраелю. Тому здалося, що кості його черепа насунулися одна на одну, і було зрозуміло, що ще один такий удар просто вб’є його. Відчуваючи запаморочення від болю, котрий ще посилювало те, що він змушений був притискуватися головою до боку ангела, він усе-таки тримав свою жертву, втискуючи пальцями правої руки зап’ястя лівої. Коли Метатрон знову підвів скривавлений камінь, у повітрі промайнула золотава тінь, і мавпячі зуби вп’ялися у руку ангела. Камінь випав і покотився до краю прірви, а Метатрон затрусив рукою, намагаючись скинути деймона. Проте золотава мавпа пустила в хід зуби, пазурі та хвіст і усе ніяк не відчіплялася, а тим часом пані Кольтер уже прийшла до тями, схопила крило, що било по повітрю, та притиснула його до себе. Метатрон був обмежений у рухах, але четверо супротивників досі так і не завдали йому майже ніякої шкоди. До того ж їм не вдалося підштовхнути його ближче до краю безодні. А сили лорда Ізраеля швидко танули. Він відчайдушно тримався за свідомість, однак із кожним рухом та кожною краплею крові, що струмком стікала по його обличчю, чорне забуття насувалося все ближче. Чоловік відчував, як ходять ходуном кістки його черепа, як вони скриплять одна об одну. В його голові панувало безладдя, і він лише щосили тримався за одну думку: «Тримати та тягнути донизу». Тут пані Кольтер побачила, що обличчя ангела опинилося в неї під рукою, та занурила пальці просто йому в очі. Метатрон шалено закричав. З усіх кінців величезної печери пішло відлуння, голос почав відбиватися від скель, втрачаючи силу та множачись, і духи з процесії, що текла по іншому краю прірви, разом зупинилися та підвели голови. Наступної миті барс Стелмарія, свідомість якої затьмарювалася так само, як у лорда Ізраеля, зібрала останні сили та стрибнула до горла ангела. Метатрон упав на коліна. Пані Кольтер, що впала разом із ним, на мить зустрілася поглядом із засклянілими, залитими кров’ю очима лорда Ізраеля. Вона відразу підвелася, втримуючи крило, котре все ще тріпотіло та виривалося, знову схопила ангела за волосся та смикнула його голову вбік, аби оголити його горлянку для іклів сніжногобарса. А лорд Ізраель усе тягнув Метатрона донизу, падаючи та збиваючи камені, і поруч із ними підстрибувала золотава мавпа, дряпаючи, кусаючи та рвучи їхнього ворога. Край прірви був уже близько, на відстані десь півметра, однак тут Метатрон рвонувся та з останніх сил розправив крила — величезне біле полотно, що забило по повітрю, і пані Кольтер відкинуло на камені. А Метатрон уже відривався від землі та злітав у повітря разом із лордом Ізраелем, котрий усе ще висів на ньому, однак швидко слабшав.Пальці золотавої мавпи заплуталися у волоссі ангела, й у пані Кольтер промайнула думка, що їй уже не вдасться відчепитися… Проте вони все ще перебували над краєм прірви. Відстань між ними та землею почала зростати, і жінка зрозуміла, що коли вони пролетять ще трохи, лорд Ізраель зірветься та впаде, а Метатрон вислизне. — Марісо! Марісо! Відчайдушний крик лорда Ізраеля затряс повітря та підстебнув пані Кольтер, і вона скочила на ноги, разом зі сніжним барсом здолала декілька кроків, що відділяли їївід краю, відштовхнулася, вистрибнула, врізалася в суцільну масу з тіл ангела, свого деймона та свого вмираючого коханця та охопила сильні білі крила, і всі вони клубком полетіли назустріч безодні. Крилаті потвори почули Лірин збентежений вигук, і їхні круглі голови разом повернулися. Віл стрибнув уперед і різонув ножем найближчого з падлоїдів. Водночас він почув легкий поштовх у плече — це Тіаліс відштовхнувся, приземлився на шиї найбільшого із супротивників і, схопивши його за волосся, встромив шпору у вилицю. Створіння завило та, замолотивши кінцівками по повітрю, впало в багно, а інше дурнувато подивилося на обрубок своєї руки, потім перевело погляд на свою щиколотку, за котру, наче жива, схопилася відрізана кисть, і його обличчя спотворив жах. За секунду ніж уже увійшов у його груди — Віл відчув, як від затихаючих ударів серця рукоятка два чи три рази смикнулася, і витягнув ножа, поки падаюче чудовисько не вирвало його з руки. Ефект несподіванки спрацював. Хлопець почув, як скельна погань, що сиділа довкола кришталевої кулі, розлітається в усі боки, розлючено верещачи, і краєм ока помітив, що в нього за спиною стоїть неушкоджена Ліра. Але наразі в його голові була лише одна думка. — Тіалісе! Тіалісе! — закричав він і, намагаючись не зустрітися рукою з зубами, що все ще клацали, рвонув голову вколотого шевальє створіння вбік. Однак Тіаліс бувмертвий, його шпора так і стирчала в голові ворога. Той перебував в агонії, але все ще ворушився, тож хлопець відрізав йому голову й переніс її на камінь, а потім зняв мертвого галівесп’янина зі шкірястої шиї. — Віле, — покликала його Ліра, — подивись на це… Вона не зводила очей зі кришталевого паланкіна. Він був цілий, хоча кришталь був заляпаний багнюкою та смердів від крові істот, котрих скельна погань пожирала до того. Куля на боку лежала серед скель, а всередині.. — О Віле, він усе же живий! О, бідолаха… Хлопець побачив, що вона притиснула долоні до кришталю, намагаючись заспокоїти ангела — надзвичайно старезний і до смерті переляканий, він плакав, як дитина, забившись до найдальшого від дітей кута паланкіна. — Мабуть, йому безліч років! Я ніколи не бачила такої старої істоти. О Віле, чи ми можемо випустити його звідси? Віл одним рухом прорізав у кришталі отвір і сунув туди руку, намагаючись допомогти ангелу вийти. Але той, вочевидь, геть немічний і слабоумний, тільки плакав і налякано бурмотів щось, стиснувшись у своєму куті подалі від цієї нової загрози. — Усе гаразд, — промовив хлопець. — Принаймні, ми можемо допомогти вам сховатися. Виходьте, ми вам не зашкодимо. За пальці хлопця схопилася тремтяча рука, і ангел деякий час стояв так, тихо стогнучи, пхикаючи, скрегочучи зубами та смикаючись. Але коли Ліра також залізла у кришталеву кулю та підійшла до нього, намагаючись допомогти, він спробував посміхнутися та вклонитися, а його старезні, але бездумні, як у немовляти, очі декілька разів здивовано блимнули. Діти взяли старого під руки та допомогли йому вибратися з його кришталевої келії — це було неважко, бо він був легкий, як папір. Своєї волі в нього вже не залишилося, і він реагував на простий прояв доброти, як квітка на весняне сонце, тож було зрозуміло, що він пішов би за ними куди завгодно. Проте, як виявилося, відкритий простір був для нього згубним — повіяв вітер, і ангел просто на очах розгублених дітей почав розпадатися та розчинятися в повітрі. За кілька секунд його вже не існувало, й останнім враженням дітей від нього було здивоване кліпання очей, а також полегшене зітхання, глибоке та виснажене. Він зник — загадка розчинилася в загадці. Все це тривало менш ніж хвилину, і Віл відразу повернувся до шевальє та підняв на долонях легеньке тіло, відчувши, як по його щоках покотилися сльози. Однак тут Ліра схвильовано заговорила: — Віле, нам слід сховатися — леді Салмакія чує, що наближаються ті коні. Раптом із неба кольору індиго спікірував такий самий яструб, і Ліра зойкнула та пригнула голову, але Салмакія, зібравши залишок сил, крикнула їй: — Ні, Ліро, ні! Стій на місці та вистав кулак! Тож дівчинка так і зробила, підтримуючи одну руку другою, а синій яструб описав коло, знову пірнув униз і гострими пазурами схопився за кісточки її кулака. На спині птаха сиділа сивоволоса жінка. Її яскраві очі подивилися спочатку на Ліру, а потім на Салмакію, що чіплялася за комір дівчинки. — Мадам, — слабким голосом промовила Салмакія. — Ми зробили… — Ви зробили все, що треба було. Тепер наша черга, — перервала її мадам Оксентіль і смикнула за повіддя. Яструб тричі закричав — так голосно, що Лірина голова задзвеніла. Відповіді не довелося чекати довго — з неба злетіла бабка, потім ще одна, і за хвилину вже повітрявиблискувало сотнями яскравих комах із галівесп’янами на спинах. Бабки літали так швидко, що здавалося, ніби вони неодмінно врізатимуться одна в одну, але рефлексикомах і майстерність їхніх наїзників були такими відточеними, що у дітей складалося враження, ніби вони швидко тчуть довкола гобелен яскравих кольорів. — Ліро й Віле, — промовила жінка на яструбі, — швидше йдіть за нами, ми приведемо вас до ваших деймонів. Тієї самої миті, коли яструб, підвівши крила, злетів у повітря з руки дівчинки, вона відчула, як на другу її долоню впало маленьке тільце леді Салмакії: лише сила духу так довго підтримувала життя галівесп’янки. Стиснувши в руці дорогоцінну ношу, Ліра слідом за Вілом побігла за хмарою бабок. Вона декілька разів спотикалася та падала, але все одно не випускала тіла леді. — Ліворуч! Ліворуч! — донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп’ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть. Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з’явилися сітки — вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах. — Сюди! — пролунав голос мадам Оксентіль. — Пригніться! Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься — може, від ударів копит? Ліра підвела голову, відкинула з очей мокре волосся та побачила не лише коней, а й ще декого. — Йорику! — вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. — Сюди, Йорику! Віл відразу повалив її на землю — окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з’явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі. Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися. — Йорику, ззаду! В них сіті! — вигукнув Віл. Вершники були вже за декілька кроків від них. Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет. — Йорику! — вигукнув Віл. — Не рухайся, я зараз! Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з’явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка. Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут. — Можеш іти! — відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям: — На спину! Швидше! Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок — це Йорик зрушив із місця. У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп’яни — від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала: — Ідіть прямо вперед! До дерев у долині! Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло. За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва — десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з’являлося дедалі більше примар — потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди. — Тримайтеся! — пророкотав Йорик і кинувся вперед. Високо в повітрі одна за одною спалахнуло декілька ракет, і все довкола освітилося ще яскравіше. Вибухнув ще один снаряд, цього разу значно ближче до них, і діти відчули на обличчях ударну хвилю, а за мить — уколи камінців і землі. Йорик не зупинявся ні на мить, однак Вілу й Лірі було вельми важко втримуватися: смух був недосяжним для їхніх пальців, тож їм доводилося стискувати закуту в броню спину ведмедя колінами, але ця спина була такою широкою, що обоє вони почали зісковзувати. Поруч вибухнув іще один снаряд, проте Йорик, здавалося, зовсім не помітив цього. — Дивіться! — вигукнула Ліра. Показуючи на щось у небі. До освітлювальних ракет наближалося з десяток відьом, вони несли з собою рясні гілки з великими листками. Наблизившись до ракет, відьми захопили їх гілками та швидко погнали униз. За мить гай уже був занурений у темряву, і гармати більше не бачили свою ціль. І ось дерева вже за декілька метрів від них. Віл і Ліра відчували, що їхні відсутні частинки десь дуже близько, і хвиля збудження та надії в них перемішалася зі страхом: лісочок ряснів примарами, й одного погляду на них було досить, аби відчути біля серця нудотну слабкість. — Вони бояться ножа, — пролунав із повітря голос, і король ведмедів зупинився так різко, що Віл і Ліра злетіли з його спини. — Лі! — вигукнув Йорик. — Лі, друже, що відбувається? Ти ж мертвий, із ким я розмовляю? — Йорику, старий товаришу, ти багато чого не знаєш, але зараз нема часу розмовляти. Примари не бояться ведмедів, тож тепер наша черга. Ліро, Віле, йдіть за мною. Хлопче, піднеси ніж… Синій яструб знову всівся на Лірин кулак, і сивоволоса жінка промовила: — Не гайте жодної секунди — відшукавши своїх дей-монів, відразу тікайте! Наближується нова небезпека. — Дякую, леді! Дякую всім вам! — вигукнула Ліра, і наступної секунди птах злетів у повітря. Віл нечітко бачив біля себе тьмяний дух Лі Скоресбі, котрий спонукав дітей швидше бігти до гаю, але спочатку їм слід було попрощатися із Йориком Бернісоном. — Йорику, любий, слова тут зайві — просто дякую тобі! — Спасибі, королю Йорик, — промовив Віл. — Часу немає, тож біжіть! — проревів ведмідь і підштовхнув їх лапою в обладунках. Віл услід за духом Лі Скоресбі пірнув у кущі, прорізаючи собі шлях ударами ножа. Під деревами майже нічого не було видно, і просування ускладнювала гра сплутаних тіней. — Тримайся за мене! — крикнув хлопець Лірі й тут же зойкнув — його щоку розпорола гілка ожини. Повсюди навколо них щось рухалося, шуміло та билося. Тіні смикалися туди-сюди, наче гілки на сильному вітрі. Либонь, це були духи — діти відчували вже добре знайомі їм м’які удари холоду та чули звідусіль голоси: — Сюди! — Ліворуч! — Швидше — ми стримуємо їх! — Уже недалеко! А потім почувся голос, котрий Ліра так добре знала й так любила: — Швидше, Ліро, швидше! — Пантелеймоне, любий, я тут! Вона кинулася в темряву, трясучись і ридаючи, а Віл тим часом обривав батоги плюща та батував ожину і кропиву. Збуджені голоси духів довкола них підбадьорювали їх та попереджали про небезпеку. Проте примари також відшукали свою ціль і тепер потоком лилися вперед крізь сплетіння кущів, коренів і гілок, не зустрічаючи ніякого опору. Здавалося, вони ось-ось заполонять середину гаю — плацдарм, де й досі тримали оборону духи під командуванням Джона Пері. І Віл, і Ліра тремтіли від слабкості, страху, виснаження й болю, але про те, щоб зупинитися, не могло бути й мови. Ліра почала голими руками відривати гілки ожини, Віл безупинно рубав зарості хрест-навхрест, а битва тіней довкола них ставала дедалі запеклішою. — Сюди! — крикнув Лі. — Бачите? Біля того великого каменя! Там підстрибували на місті два коти, батуючи повітря пазурами та наповнюючи ліс шипінням. Звичайно, це були їхні деймони, і у Віла промайнула думка, що він легко впізнав би свого — але часу на це не було: із тіні під деревом вислизнула примара просто до котів. Віл перестрибнув через останню перешкоду — повалене дерево — та без щонайменшого опору занурив ножа в мерехтливе повітря. Його рука ураз оніміла, однак він закусив губу та стиснув кулак довкола рукоятки, і зросток туману миттєво розтанув у мороці. Вони були вже в декількох кроках від очманілих від страху деймонів, але з дерев випливало дедалі більше примар, і їх із останніх сил стримували лише кілька духів. — Ти можеш прорізати прохід? — пролунав поруч із Вілом голос Джона Пері. Віл підвів ніж, але змушений був зупинитися: усе його єство пронизав болісний напад нудоти. В його шлунку нічого не було, і від спазму всі його нутрощі стиснулися в один клубок болю. Дух Лі Скоресбі побачив, у чому річ, кинувся до деймонів і став між ними та мертвотно-блідим мерехтінням, що просочувалося крізь камінь у них за спиною. — Віле… швидше… — задихаючись, прошепотіла Ліра. Ніж занурився у невидиму щілину, поринув униз, потім угору. Дух Лі Скоресбі зазирнув у проріз, що з’явився в повітрі, й побачив широку спокійну прерію, залиту яскравим місячним сяйвом — все це було так схоже на його батьківщину, що він на коротку мить відчув надзвичайно недоречну за цих обставин ностальгію. Віл підскочив до каменя та схопив найближчого з деймонів, а Ліра тим часом згребла в оберемок другого. І навіть у жахливому поспіху, навіть у мить екстремальної небезпеки, кожен із них відчув напад бурхливої радості: Ліра тримала деймона Віла, безіменну лісову кішку, а хлопець стискував Пантелеймона. Вони відвели очі від облич одне одного. — До побачення, пане Скоресбі! — озираючись, вигукнула Ліра. — Шкода, що… о, дякую вам, до побачення! — До побачення, люба! Бувай, Віле! Щасти вам! Ліра вже протиснулася крізь вікно, але Віл усе ще стояв із ножем у руках та дивився в очі духа його батька, що виблискувати в сутінку. Перед тим як розстатися з ним, слід було дещо йому сказати. І Віл промовив: — Батьку, ти казав, що я воїн. Ти сказав, що такою вже є моя природа й що я не повинен сперечатися з нею. Я бився, тому що змушений був це робити, і я не можу вибирати собі вдачу, проте можу обирати, що мені робити далі. І тепер, коли я вільний, я сам вирішуватиму, що робити. Посмішка на обличчі його батька була сповнена гордості та ніжності. — Дуже добре, хлопчику мій. Дуже добре, — промовив Джон Пері. Віл відвів очі, що раптом наповнилися сльозами, повернувся, слідом за Лірою перейшов до іншого світу та зачинив і вікно. І тепер, коли мета, що її мали перед собою духи, була виконана, коли діти відшукали своїх деймонів і втекли, мертві воїни нарешті дозволили своїм атомам розійтися тарозсіятися. Останньою частинкою свідомості був дух аеронавта Лі Скоресбі. Він підвівся над спантеличеними примарами, промайнув над деревами невеликого гайка, над могутнім тілом свого старого товариша, закутого у броню ведмедя, та нестримно поринув угору — так само, як колись це робила його повітряна куля. Байдужий до освітлювальних ракет і снарядів, що вибухали в повітрі, глухий до криків болю та люті, до всього того сум’яття, що панувало на землі, він усе летів і летів у небо, поки не пронизав важкі хмари та не вилетів під склепіння яскравих зірок, туди, де на нього вже чекали атоми його милого Тестера. 32 Ранок Широкий золотий степ, який Лі Скоресбі мигцем побачив крізь вікно, спокійно лежав під першими променями ранкового сонця. Він був забарвлений не тільки в золото, а й у жовтий, коричневий, зелений кольори та тисячі їхніх відтінків. Де-не-де на ньому можна було помітити чорноту та навіть срібло, трохи далі лежало величезне блакитне озеро, а неподалік — крихітне озерце, майже калюжа, від гладкої поверхні котрої віддзеркалювалося синє небо. Степ був спокійним, але не мовчав: м’який вітерець ворушив мільйони стеблинок, у траві вже почали своє нескінченне ворушіння комахи та інші маленькі істоти, а високо у блакиті неба плів павутиння своїх трелей ранковий птах. На всьому цьому просторі зовсім не рухалися лише дві живі істоти: хлопець і дівчинка, що бік у бік спали в тіні під козирком скелі, яка височіла на вершині пагорбу. Вони були такими блідими та нерухомими, що могло здатися, ніби вони померли. Голод натягнув шкіру на їхніх обличчя, наче барабани, пережитий біль залишив у них під очима глибокі зморшки, крім того, вони були з ніг до голови покриті пилом, багном і кров’ю. А в’ялість їхніх кінцівок недвозначно вказувала на те, що вони перебували далеко за межею виснаження. Першою прокинулася Ліра. Коли сонце, здолавши частину свого шляху по небу, зазирнуло під скелю та торкнулося волосся дівчинки, та почала ворушитися, а коли їй у повіки вдарив перший промінець, вона відчула, що, наче рибка, повільно та неохоче підіймається зі глибин свого сну на поверхню. Але з сонцем не можна було сперечатися, і зрештою Ліра повернула голову, провела долонею по обличчю та пробурмотіла: — Пантелеймоне… Під її долонею виник невеличкий затінок, і дівчинка розплющила очі та нарешті по-справжньому прокинулася. Деякий час вона лежала, не рухаючись, адже її руки й ноги так боліли та були такими слабкими, що ворушитися їй було просто страшно. Проте вона вже не спала: вона відчувала шкірою подих вітерцю та тепло сонця, чула дзижчання та шкрябання комах і пташиний спів у небі. Усе це було таким гарним, що Ліра навіть подумала: «Це ж треба було забути, яким чудовим може бути світ!». За декілька хвилин вона перекотилася на бік і побачила Віла, який і досі міцно спав. Із його руки витекло чимало крові, його сорочка була подертою та брудною, а волосся — жорстким від пилу й поту. Дівчинка тривалий час дивилася на нього, на биття пульсу в жилці на його шиї, на те, як повільно підіймаються та опускаються його груди, на ніжні тіні від вій, що впали на його щоки, коли йому в обличчя вдарило сонце. Хлопець щось пробурмотів і ворухнувся. Не бажаючи, щоб він побачив, як вона роздивляється його, Ліра повернула голову й почала дивитися на невелику могилу, котру вони викопали попередньої ночі — ямку завглибшки декілька дюймів, де тепер покоїлися тіла шевальє Тіаліса й леді Салмакії. Неподалік на землі лежав плоский камінь, і дівчинка підвелася, вирвала його з ґрунту та поставила стійма на узголів’я могили, а потім сіла на землю, прикрила очі рукою та почала дивитися на степ. Він здавався нескінченним. Його не можна було назвати зовсім рівним — куди б дівчинка не подивилася, його поверхню ламали невисокі пагорби та невеликі яри, і де-не-де вона бачила лісочки з дерев, котрі були такими високими, що здавалися радше рукотворними об’єктами, ніж породженнями дикої природи. Їхні рівнісінькі стовбури та темно-зелене листя наче не підкорялися відстані — хоча до найближчого гайка явно було чимало миль, їх було чудово видно. Біля підніжжя пагорба, на якому вони провели ніч, лише за сотню ярдів від них, лежало крихітне озерце, що його живив струмок, який стікав зі скелі, і Лірі вистачило одного погляду на воду, аби зрозуміти, як сильно їй хочеться пити. Вона підвелася на тремтячі ноги та пошкутильгала схилом униз. Струмок булькотів і дзюрчав серед порослих мохом каменів, і Ліра, наблизившись до нього, опустилася на мох та припала ротом до крижаної води. Її зуби заломило, але вона лише застогнала від насолоди. Втамувавши спрагу, вона ще довго водила долонями у воді, змиваючи з них бруд. Озерце по краях поросло очеретом, у якому невпинно квакала невидима жаба. Вода була теплою, озерце неглибоким, і щойно дівчинка це побачила, вона скинула взуття і зайшла в нього по коліна. Зупинившись, вона деякий час стояла нерухомо, насолоджуючись відчуттям прохолодного мулу під ногами, теплих сонячних променів на тілі та холодних потоків води, що торкалися її литок. Потім вона нагнулася та, опустивши голову у воду, дозволила воді повністю намочити волосся. Крутячи шиєю та допомагаючи собі пальцями, дівчинка так-сяк змила з волосся пил і бруд. Коли вона почулася більш-менш чистою та бадьорою, то підвела очі, щоб подивитися, чи прокинувся Віл. Він сидів, охопивши руками коліна, й так само, як вона декілька хвилин тому, дивився на спокійний і теплий неосяжний степ. Ліра повільно піднялася на пагорб і, наблизившись до хлопця, побачила, що він вирізає імена галівесп’ян на їхньому маленькому надгробку та втискує його глибше у ґрунт. — А де… — почав Віл і замовк, але дівчинка знала, що він має на увазі деймонів. — Не знаю, я не бачила Пантелеймона. В мене таке відчуття, що він десь неподалік, але де саме, я не знаю. Ти пам’ятаєш, що сталося вчора? Хлопець потер очі та так широко позіхнув, що Ліра навіть почула, як хруснула його щелепа. Потім він змигнув і похитав головою. — Небагато, — відповів він. — Я схопив Пантелеймона, а ти… другого деймона, й ми проскочили у вікно, а потім я поставив його на землю, щоб зачинити прохід. — Тоді твій… другий деймон зістрибнув із моїх рук, — сказала Ліра. — Я намагалася побачити у вікні пана Скоресбі та Йорика, а коли озирнулася, то деймонів уже не було тут. — Проте не схоже, що ми потрапили до світу мертвих — ми б відразу відчули, що відокремлені від своїх деймонів. — Так, не схоже, — погодилася дівчинка. — Я впевнена, вони десь поруч. Пам’ятаю, коли ми були малими, то часто грали у схованки, однак у нас нічого не виходило, бо Я була надто великою, щоб сховатися, і завжди достеменно знала, де він є — навіть якщо він ховався у вигляді мошки чи ще чогось дрібного. Але все це дуже дивно, — промовила вона, проводячи рукою по чолу й волоссю так, ніби намагалася розвіяти якісь чари. — Його тут немає, проте я не почуваюся розірваною навпіл — зі мною все гаразд, ія знаю, що він також почувається добре. — Гадаю, вони разом, — сказав Віл. — Мабуть, так. Хлопець раптом підвівся і затулив очі від сонця. — Поглянь туди, — стривожено промовив він. Ліра подивилася в той бік, куди він їй показував, і побачила вдалині якесь маячіння, зовсім не схоже на мерехтіння повітря від спеки. — Тварини? — невпевнено спитала вона. — Прислухайся, — порадив Віл, приклавши долоні до вух. Тепер і Ліра чула низький безперервний гуркіт, трохи схожий на грім, що долітає дуже здалека. — Вони зникли, — зауважив Віл. Крихітні цяточки, що рухалися, дійсно щезли, але гуркотіння тривало ще декілька секунд, поступово стихаючи. І Віл, і Ліра усе ще дивилися в той бік, і невдовзі далекіфігурки знову почали переміщуватися, а потім до дітей долетів і звук. — Мабуть, вони були за пагорбом чи скелею, — сказав Хлопець. — Вони наближаються? — Навіть не знаю… Так, дивись, вони повернули й насуваються на нас! — Що ж, коли ми повинні будемо битися з ними, я хотів би спершу попити, — промовив Віл та, взявши рюкзака, пішов до струмка, де напився та умився. З обрубків його пальців витекло чимало крові, крім того, він почувався брудним, і найбільше за все на світі йому хотілося вимитися під гарячим душем із великою кількістю мила й переодягтися в усе чисте. Ліра весь цей час не зводила очей з… із прибульців — вони здавалися якимись дивними. — Віле, — зрештою вигукнула вона, — вони ідуть на колесах. Але в її голосі відчувався сумнів. Хлопець повернувся на пригір і прикрив очі. Із такої відстані вже можна було роздивитися окремих істот у групі, чи то стаді або банді — їх було трохи більше десятка, і рухалися вони, як уже сказала Ліра, на колесах. Вони були схожі на помісь антилоп і мотоциклів, однак навіть цим їхня незвичайність не обмежувалася: у них були хоботи, схожі на слонячі. І вони цілеспрямовано їхали до Віла з Лірою. Віл дістав ніж, але дівчинка, що сиділа на траві в нього за спиною, вже повертала ручки алетіометра. Відповідь надійшла дуже швидко — створіння все ще перебували за декілька сотень метрів від їхнього пагорба. Стрілка прудко забігала туди-сюди по циферблату, а Ліра уважно за нею стежила: останні декілька разів розплутувати клубки значень було для неї вельми складно, до того ж після вчорашнього вона й досі відчувала якусь негнучкість власного розуму. Замість того, щоб, як зазвичай, подібно до птаха літати від однієї точки опори (тобто певного значення) до іншої, вона декілька разів перевіряла свої здогади, проте значення були такими самими чіткими, як раніше, і невдовзі дівчинка зрозуміла повний зміст відповіді. — Все гаразд, вони друзі, — промовила дівчинка. — І вони шукають нас, знаючи, що ми маємо бути десь тут… І ще одне, я не зовсім це розумію, але, здається, йдеться про доктора Мелоун… Вона вимовила це ім’я швидше для самої себе — настільки важко їй було повірити, що доктор Мелоун може бути в цьому світі. Проте алетіометр однозначно вказував на неї, хоча, певна річ, і не називав її імені. Ліра поклала прилад у рюкзак і стала за спиною Віла. — Гадаю, ми можемо спуститися їм назустріч, — сказала вона. — Вони нам не зашкодять. Тим часом більшість істот зупинилися віддалік і чекали, а їхній ватажок проїхав трохи далі, підвівши при цьому хобот. Діти нарешті побачили чітко, як ці створіння рухаються: вони відштовхувалися від землі боковими ногами й котили вперед, як на самокаті. Деякі з них підійшли до озерця, щоб попити, інші чогось чекали, однак вони аж ніяк не були схожі на стадо баранів, що дивляться на нові ворота: в їхніх очах світилися розуміння й воля, і вони, без сумніву, були розумними. Віл і Ліра спустилися схилом пагорбка та наблизилися до істот на таку відстань, із якої можна було вільно вести бесіду. Попри все те, що сказала хлопцеві Ліра, він тримав руку на ножі. — Я не знаю, чи ви мене розумієте, — обережно сказала Ліра, — але знаю, що ви дружелюбні. Гадаю, нам слід… Ватажок смикнув хоботом і вимовив: — їдьмо до Мері. Ви ідете, ми веземо. Їдьмо до Мері. — А! — тільки й мовила Ліра та з посмішкою повернулася до Віла. На двох із створінь були стремена та вуздечка зі сплетеного шнура. Сідел не було, але ромбоподібні спини й без того виявилися досить зручними. Лірі вже доводилося їздити на ведмеді, а Вілові — на мотоциклі, проте ніхто з них ніколи не сідав на коня, котрий бодай трохи скидався на цих істот. Щоправда, людина, що іде на коні, звичайно, сама вирішує, що вона робитиме та куди їхатиме, а діти швидко з’ясували, що в їхньому випадку це не так: повіддя та стремена були надані їм лише для того, щоб триматися за щось і підтримувати рівновагу, усі рішення істоти ухвалювали самостійно. — Куди ми… — почав було Віл, але змушений був зупинитися та вп’ястися руками в повіддя — його «кінь» зрушив із місця. Загін розвернувся та вирушив униз пологим схилом, повільно рухаючись по траві. Дітей добряче трусило, проте подорож важко було назвати незручною, тому що в істот не було хребта: Ліра й Віл почувалися так, ніби вони сидять у кріслі з гарними амортизаторами. Незабаром вони наблизилися до речі, котру їм не вдалося як слід роздивитися з пагорба: однієї зі смуг чорної чи темно-коричневої землі. І те, що вони побачили посеред степу мережу доріг із гладкого каменю, здивувало їх анітрохи не менше, ніж Мері за декілька днів до того. Створіння викотилися на дорогу та, поступово нарощуючи швидкість, поїхали нею. Шлях був схожий радше на річище річки, ніж на шосе, тому що іноді він ставав широким, наче озеро, а іноді розбивався на вузькі канали, що потім перепліталися у найнесподіванішій манері. Це було зовсім не схоже на прямі раціональні дороги Вілового світу, що прорізали пагорби та перестрибували через яри за допомогою бетонних мостів. Місцеві дороги були органічним елементом ландшафту, а не річчю, чужою йому. Тим часом вони їхали дедалі швидше. Вілу й Лірі знадобився деякий час на те, щоб пристосувалися до ритмічного напруження м’язів і гуркоту важких коліс, причому для дівчинки це завдання виявилося складнішим — вона ніколи не їздила на мотоциклі і, зокрема, не знала, як можна пригнутися та в такий спосіб зменшити тиск повітря на себе. Проте, спостерігаючи за тим, як сидить Віл, вона зрештою навчилася робити те саме, і швидкість їхнього руху вже не заважала їй — радше навпаки. Гуркотіння коліс не давало дітям можливості розмовляти, але ніщо не заважало їм показувати на речі, що дивували їх: величезні величні дерева, дивних птахів, крила яких були розташовані не по боках тіла, а попереду та позаду, товстенну синю ящірку завдовжки з коня, що грілася на сонечку просто посеред дороги (колісні істоти поділилися на два потоки та об’їхали її, проте вона, здавалося, зовсім не звернула на це уваги). Коли швидкість їхнього руху вповільнилася, сонце вже здолало зеніт і почало потроху сідати. У повітрі висів запах солі, безпомилково вказуючи на близькість моря. Дорога пішла вгору, і швидкість їзди впала до середньої швидкості пішохода. Ліра вже деякий час відчувала, що її тіло затерпло й болить, тому вона прокричала: — Ви можете зупинитися? Я хочу злізти та трохи пройтися. Її кінь відчув ривок повіддя, і зрозумів він її чи ні, але зупинився. Те саме зробило створіння, на спині котрого сидів Віл, і діти незграбно злізли та почали потягуватися, почуваючись геть розбитими після тривалої тряски. Істоти з’їхалися докупи та почали щось обговорювати. Коли вони розмовляли, їхні хоботи елегантно рухалися. За хвилину всі вони вирушили далі, і ця прогулянка пліч-о-пліч зі створіннями на колесах, що пахли сіном і свіжою травою, чомусь була для Віла з Лірою вельми приємною. Один із їхніх супутників поїхав уперед, до гребеня пагорба, і тепер, коли дітям уже не треба було напружуватися, намагаючись утриматися на спині, вони замилувалися грацією та міццю, із якою колісні істоти відштовхувалися від дороги, нахилялися та повертали. Здолавши підйом, група зупинилася, і Ліра з Вілом почули, як їхній лідер промовив: — Мері близько. Мері тут. Діти подивилися вперед і побачили на горизонті блакитний блиск моря. Між ними та узбережжям, серед порослої густою травою рівнини звивалася широка повільна річка,біля підніжжя довгого схилу, проміж невисоких дерев та полів овочів, було розташовано селище з покритих соломою чи очеретом хатин. Ще декілька десятків створінь, схожих на тих, котрі привезли їх сюди, рухалися серед хаток, обробляли поля чи працювали серед дерев. — Тепер знову ідемо, — промовив ватажок. Діти ще раз залізли на спини своїх перевізників, а інші створіння уважно оглянули їхні стремена — мабуть, аби переконатися, що вони не впадуть на дорогу. Вони вирушили схилом униз, б’ючи по дорозі боковими кінцівками та дедалі прискорюючись, доки їхня швидкість не стала шаленою. Віл і Ліра вчепилися у спини істот руками й колінами, а потік повітря свистів у їхніх вухах, відкидав назад волосся та тиснув на очні яблука. Гуркіт коліс, стрімкий біг трави обабіч дороги, елегантне проходження віражів, захоплення від швидкості — усе це явно було частиною способу життя цих створінь, і діти відчули їхню радість та щасливо засміялися у відповідь. Вони зупинилися в центрі селища, і довкола них відразу зібралися тутешні мешканці, які, мабуть, ще здалека помітили їхнє наближення. Залунали слова привітання. А потім Ліра вигукнула: — Докторе Мелоун! Із однієї з хатин виходила Мері. Її вицвіла синя сорочка, худорлява фігура та рум’яні щоки здалися дівчинці водночас чужими і такими знайомими. Ліра кинулася до жінки, й та міцно обняла її. Віл спостерігав за ними, не маючи сили подолати легку тривогу. Мері тепло поцілувала Ліру, а потім пішла до Віла. Настав час того короткого, але надзвичайно цікавого психологічного ритуалу, що супроводжує перше знайомство та складається із проявів симпатії та ніяковості. Зворушена співчуттям до стану, в якому перебували Віл із Лірою, Мері спершу намірялася обійняти хлопця так само, як Ліру. Але Мері була дорослою, а Віл — майже дорослим, і вона зрозуміла, що такі дії продемонструють, що вона вважає його дитиною: дитину обійняти можна, проте хіба вона зробила б те саме з незнайомим їй чоловіком? Тож жінка стрималася, понад усе бажаючи уважити Ліриного друга та не змусити його «втратити лице». Вона простягла руку, хлопець потиснув її, і між ними проскочила іскра взаєморозуміння та поваги, така міцна, що вона миттєво перетворилася на симпатію. Їм обом навіть здалося, що вони знайомі вже багато років. — Це Віл, — представила хлопця Ліра. — Він із вашого світу — пам’ятаєте, я розповідала вам про нього… — Я Мері Мелоун, — промовила жінка. — Здається, ви обоє голодні — принаймні, у вас такий вигляд, наче ви не їли кілька днів. Вона повернулася до одного зі створінь, що стояли поруч із нею, та заговорила їхньою співучою мовою, супроводжуючи свої слова рухами руки. І створіння відразу попрямували до найближчого будинку та невдовзі вийшли звідти з подушками та килимами. Усе це вони поклали на рівній землі під деревом із густим листям, що добре захищало від пекучих променів сонця. Щойно діти влаштувалися якнайзручніше, господарі принесли декілька страв: гладкі дерев’яні миски з молоком, котре духмяніло чимось на кшталт лимона та було ледь клейким, але чудово освіжало; маленькі горіхи, схожі на ліщину. Проте з насиченішим маслянистим смаком, і салат, зірваний прямо з грядки. Його листки були гострі на смак, стебло — соковите та м’ясисте, а корені за смаком нагадували моркву. Але діти з’їли небагато: їжа була надто поживною. Віл хотів було віддати честь щедрості створінь, однак, окрім напою, він спромігся проковтнути лише один борошнистий, добряче підсмажений коржик — його цілком вистачило, аби хлопець утамував голод. Ліра спробувала по шматочку кожної страви, але, подібно до Віла, швидко зрозуміла,що навіть маленького шматка вистачало, аби насититися. Мері вдалося утриматися від запитань: було видно, що діти багато чого пережили, проте поки що не виявляють бажання про це розмовляти. Тож вона відповіла на їхні питання щодо мулефа та стисло розповіла, як вона з’явилася в цьому світі, після чого залишила їх лежати в тіні дерева: вона бачила, що їхніповіки злипаються і вони куняють. — Можете не боротися з собою, просто лягайте спати, — сказала жінка. Полуденне повітря було теплим і нерухомим, а тінь дерева щось шепотіла голосами цвіркунів і навівала дрімоту. Менш ніж за п’ять хвилин після того, як діти зробили перший ковток молока, вони вже спали. — Вони різностатеві? — здивовано перепитала Аталь. — Але як ти їх розрізняєш? — Це дуже легко, — відповіла Мері. — Їхні тіла мають неоднакову форму, і вони неоднаково рухаються. — Вони лише трохи менші за тебе, але сарфу в них суттєво менше. Коли він прийде до них? — Цього я не знаю, — промовила Мері. — Гадаю, залишилося недовго. Мені невідомо, коли це з нами відбувається. — У вас же немає коліс! — співчутливо зауважила Аталь. Вони просапували город. Декілька днів тому Мері, щоб не нахилятися зайвий раз, зробила собі сапку. Ця ідея припала мулефа до вподоби, і наразі Аталь також тримала сапку в хоботі. Щоправда, через це їм доводилося робити паузи в розмові. — Проте ти знала, що вони мають прийти, — сказала Аталь. — Так. — Це сказали тобі ті палички? — Ні, —почервонівши від зніяковілості, відповіла жінка. Вона була науковцем, і їй було важко навіть зізнатися, що вона ворожила за Книгою Змін, що ж тоді казати проспосіб, за допомогою якого вона довідалася про прихід дітей! — Це прийшло до мене уві сні, — зізналася вона. У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися. — Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь. — Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу. — Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив? Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку. — Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою. «Мудрими» мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь. — Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга. — Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері. Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі: — Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них. — Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу? Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того. — Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде. Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з’явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки. Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати. Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї. — Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені. — Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну. Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі. — Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами. Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку. За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там. Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам’яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки. Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба. Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися. На крутому укосі в декількох метрах від них жінка побачила отвір, дуже схожий на ті, що їх створював магічний ніж. Він виглядав як вхід до печери, тому що місячні промені проходили крізь нього, наче освітлюючи черево горба, проте Мері бачила, що перед нею щось інше. І з отвору линула низка привидів. У Мері з’явилося відчуття, ніби земля розступилася перед її розумом, і вона, смикнувшись, схопилася за найближчу гілку й лише тоді впевнилася, що фізичний світ і досі існує й вона є його частиною. Вона наблизилася до вікна. Із темряви у світ суцільного місячного сяйва рясним потоком виходили старі й молоді чоловіки й жінки, деякі тримали на руках дітей. Однак тут були не лише люди — десь половину духів становили інші істоти. Усі вони на декілька секунд з’являлися у місячних променях — і розчинялися в повітрі. Це було найдивовижніше. Духи робили декілька кроків по траві, вдихали чисте сріблясте повітря, озиралися та з обличчями, осяяними величезною радістю, простягали руки вперед, наче намагалися обійняти весь усесвіт. І тієї самої Миті вони просто танули в повітрі, ставали землею, росою та нічним вітерцем — так, ніби вони складалися з досвітньої імли, якої торкнулися перші сонячні промені. Але потім декілька духів наблизилися до Мері з таким виглядом, наче вони хотіли щось їх сказати. До неї простяглися примарні руки, й вона відчула дотики холоду. Один із привидів — стара жінка — понадив Мері пальцем, запрошуючи підійти ще ближче. Мері почула слова: — Розповідай їм історії! Ми цього не знали. Минуло стільки часу, але ми так і не здогадалися! Однак їм потрібна правда — вона живить їх. Мусиш розповідати їм правдиві історії, й тоді все буде добре — головне не брехати. Після цього вона зникла. Це було як раптом згадати сон, котрий ви невідомо чому забули, і слідом ніби наново відчути всі ті емоції, які ви в цьому сні пережили. Саме це вона спробувала сьогодні описати Аталі, але це відчуття, наче сторінки старезної книги чи істоти на нічному вітерці, розсипалося на порох від дотику. Сон минув, залишивши по собі тільки солодкість почуття та пораду «розповідати історії». Мері вдивилася в мовчазну темінь. Наскільки сягав її зір, з чорноти все йшли й ішли нові духи, тисячі й мільйони, і вони нагадували біженців, що повертаються на батьківщину. — Розповідай їм історії, — сказала жінка самій собі. 33 Марципан Наступного ранку Ліра прокинулася від сну, у якому до неї повернувся Пантелеймон і відкрив їй свою остаточну форму. Дівчинка пам’ятала, що ця форма їй дуже сподобалася, але не пам’ятала, якою саме вона була. Сонце нещодавно зійшло, і повітря духмяніло свіжістю. Крізь відчинені двері домівки під солом’яною стелею, в якій вона спала, Ліра побачила сонячні промені. Деякий час вона лежала, прислуховуючись до звуків цього світу. Зовні співали птахи, чути було цвіркуна, а поруч глибоко дихала уві сні Мері. Дівчинка сіла на ліжку та побачила, що вона оголена. На мить вона відчула обурення, але потім помітила на підлозі купку чистого одягу: сорочку Мері та відріз якоїсь м’якої й легкої тканини, із котрої можна було зробити імпровізовану спідницю. Вона одяглася. Спідниця виявилася вельми незручною, але принаймні це був хоч який одяг. Вона вийшла з хатини. Пантелеймон був десь поруч — дівчинка була в цьому впевнена, вона навіть майже чула, як він розмовляє з кимсь і сміється. Це означало, що йому нічого не загрожує й що вони й досі якимось чином пов’язані. І коли він вибачить її та повернеться, вони багато годин просто розмовлятимуть про що завгодно… Лежень Віл усе ще спав під деревом. Ліра вже хотіла розбудити його, але потім вирішила, що поки він спить, можна викупатися в річці. Колись вона полюбляла разом із іншою оксфордською дітворою купатися голою в річці Червел, але ніколи б не наважилася на це на очах у Віла — від однієї думки про це її щоки спалахнули. Тож вона в перлистому ранковому світлі спустилася до ріки. Серед прибережного очерету нерухомо стояв на одній нозі високий худий птах, схожий на чаплю. Дівчинка повільно та тихо, щоб не сполохнути її, підійшла до води, але птах, здавалося, звернув на неї не більше уваги, ніж на коливання очерету. — От і добре, — промовила дівчинка, скинула одяг і зіслизнула у воду. Аби не змерзнути, вона пливла дуже швидко, проте коли нарешті вискочила на берег, її зуби стукотіли. Узагалі-то поруч уже мав би бути Пантелеймон — зазвичай він допомагав Лірі витиратися. Може, він весь цей Час був поруч, у вигляді рибки беззвучно сміючись із неї? Чи, може, він став жуком і заповз у її одяг, аби полоскотати її? Або тим схожим на чаплю птахом? Однак потім дівчинка подумала, що він може бути десь далеко, разом із іншим деймоном скачучи степом й геть викинувши її з голови. Промені сонця вже були досить теплими, й невдовзі Ліра відчула, що зігрілася. Вона знову надягла надто широку для неї сорочку Мері та, помітивши біля берега декілька гладких каменів, пішла по свій старий одяг, аби випрати його. Але підійшовши до хатини, вона побачила, що хтось уже зробив це: її та Вілові речі були розвішані на гілках пахучого куща і вже майже висохли. Віл уже ворушився. Дівчинка сіла поруч із ним та тихо Промовила: — Віле! Прокидайся. — Де ми? — відразу відповів він і підскочив, схопившись за ніж. — Все гаразд, — відводячи погляд, заспокоїла його Ліра. — Твої речі випрані, але я не знаю, хто це зробив. Зараз я принесу їх, вони майже сухі… Дівчинка подала йому одяг і сіла спиною до нього, почекавши, поки він одягнувся. — Я купалася в річці, — промовила вона. — Я пішла пошукати Пантелеймона, але, гадаю, він десь ховається. — Непогана ідея! Я маю на увазі, трохи поплавати: у мене таке відчуття, наче я не мився багато років… Піду викупаюся. Поки хлопця не було, Ліра гуляла по селищу, не розглядаючи те, що їй зустрічалося, надто уважно — Слід було подумати про те, що вона може порушити якийсь невідомий їй кодекс увічливості, — але все одно відчуваючи велику цікавість. Деякі з домівок були дуже старими, а деякі — новими, проте всі вони були в однаковій манері зроблені з дерева, глини та соломи. Усе тут було невловимо м’яким і гладким. Віконні та дверні рами були покриті якимось візерунком, однак він не був вирізаний на дереві: здавалося, мулефа невідомо як переконали дерева рости, відразу набуваючи потрібної їм форми. Що більше дівчинка дивилася, то очевиднішим для неї ставало, що в селищі панували лад й охайність — вона наче за допомогою алетіометра розгортала клубок значення. Якась частина її свідомості прагнула розкласти тутешнє життя по поличках, рухатися від подібного до подібного, від одного значення до іншого, але при цьому вона гадала, скільки часу вони тут проведуть до того, як вирушити далі. «Хай там як, проте я ніколи не піду, доки не повернеться Пантелеймон», — вирішила дівчинка. Зрештою повернувся Віл, і за декілька хвилин зі свого будинку вийшла Мері та запропонувала їм сніданок. Невдовзі підійшла Аталь, і поступово в селищі завирувало життя. Діти помітили, що з-за однієї з хатин виглядають двоє дитинчат мулефа, і Ліра раптом повернулася до них та грізно подивилася просто їм в очі, змусивши їх з переляку підстрибнути та заверещати. — Ну що ж, — промовила Мері після того, як вони поїли коржиків та фруктів і випили палюче гарячий настій якоїсь рослини, схожої на м’яту. — Вчора ви були надто втомлені, щоб розмовляти, але сьогодні ви виглядаєте набагато жвавішими, тож, гадаю, настав час нам розповісти одне одному все, про що ми дізналися. Мабуть, на це знадобиться чимало часу, тож пропоную не просто сидіти, а займатися чимось корисним — скажімо, ми можемо полагодити рибальські сіті. Вони віднесли на берег річки жорстку смолисту сіть і розклали її на траві, й Мері показала дітям, як зав’язувати шнуром проріхи. Час від часу вона сторожко дивилася на море, бо Аталь повідомила їй, що далі по узбережжю мулефа помітили величезну зграю туалапі, котра збиралася в морі, й усі мешканці селища були готові кожної миті вирушити від узбережжя, але поки що великих птахів не було видно, і роботу все одно слід виконувати. Тож вони сиділи на залитому сонцем березі спокійної річки, працювали та слухали Лірину розповідь про все, що сталося після того, як вони з Пантелеймоном вирішили завернути у вітальню Коледжу Джордана. Настав приплив, потім він пішов на спад, а туалапі все не було видно. Ближче до вечора Мері повела Віла з Лірою до узбережжя моря — вздовж берега річки, повз тичини, до яких мулефа прив’язували рибальські сіті, через драговини та солончаки. Тепер, коли вода пішла геть, можна було не хвилюватися щодо туалапі: великі птахи приходили лише по високій воді. Мері вела дітей прокладеним серед багнюки кам’янистим насипом, котрий, подібно до багатьох витворів Мулефа, був старовинним і виглядав радше частиною природи, ніж рукотворним об’єктом, але завдяки постійному догляду перебував у доброму стані. — Це вони створили ті кам’яні дороги? — поцікавився Віл. — Ні. Можна сказати, це дороги їх створили, — відповіла Мері. — Я маю на увазі, вони ніколи б не навчилися користуватися колесами, якби в їхньому світі не існувало вдосталь гладких твердих поверхонь. Гадаю, це потоки лави, залишені давніми вулканами. Окрім доріг, що вможливили використання колеса, у цьому світі збіглися й інші обставини: наприклад, колісні дерева й устрій тіл мулефа — вони не хребетні, хребта в них просто немає. Колись давно у наших світах обставини склалися так, що істоти,у яких він був, здобули перевагу над усіма іншими, і почали еволюціонувати інші види, також із хребтом. У цьому світі все було по-іншому — найвигідніше було мати ромбоподібну структуру скелета. Власне кажучи, тут є хребетні, але небагато. Скажімо, тут с. змії, і тутешні мешканці доглядають за ними, як за дуже важливими тваринами, й майже ніколи не вбивають їх. Хай там як, еволюцію мулефа вможливив збіг трьох чинників: Це структура їхнього скелета, вулканічні дороги та колісні дерева. Інакше кажучи, збіглося багато малоймовірних обставин. Віле, а коли почалася твоя роль в історії, що її розповідає нам Ліра? — Це також сталося внаслідок збігу численних малоймовірних подій, — почав хлопець, згадавши про кішку під грабами. Якби він прийшов на те місце на хвилину пізніше чи раніше, то ніколи не побачив би її, не знайшов би вікна, не потрапив би до Ситагаза та не зустрів би Ліру: нічого з цього просто не відбулося б. Віл почав із самого початку, і поки вони прямували до берега, він дійшов у своїй розповіді до того місця, коли вони з батьком билися на вершині гори. — А потім його вбила відьма… Хлопець і досі не зрозумів, чому це сталося. Він переказав те, що почув від Джути Камайнен перед тим, як вона вбила себе: вона кохала Джона Пері, але він знехтував її коханням. — Так, відьми безжальні, — промовила Ліра. — Але якщо вона його кохала… — Любов є жорстокою річчю, — сказала Мері. — Однак він кохав мою матір, — мовив Віл, — і я можу сказати їй, що він завжди зберігав їй вірність. Ліра подивилася на Віла й подумала, що якби він коли-небудь закохався, то поводився би так само. Повсюди навколо них тихо шуміло вечірнє життя: висихаючи, невпинно чмокало багно, скрипіли та дзижчали комахи, кричали чайки… Приплив скінчився, і весь чистий піщаний берег лежав, виблискуючи, на яскравому сонці. У верхньому шарі піску жили, живилися та вмирали мільйони дрібних створінь, і невидиме ворушіння під поверхнею та незліченні дірки в піску показували, що життя тут вирує. Нічого не кажучи дітям, Мері весь час оглядала горизонт, шукаючи білі вітрила. Але було видно лише туманне марево, що стояло в тому місці, де блакить неба бліднішала, торкаючись води, а море відбивало сонячні промені та кидало зайчики в мерехтливе повітря. Жінка показала Вілу та Лірі, як збирати їстівних молюсків, відшукуючи їхні дихальні трубки, що трохи стирчать з піску. Мулефа обожнювали їх, але пересуватися по піску та збирати свій делікатес було їм нелегко. Виходячи на берег, Мері кожного разу набирала цих молюсків якомога більше, а тепер, коли в них було три пари рук та очей, можна було влаштувати для мешканців селища справжній бенкет. Жінка дала дітям полотняний мішок, і поки вони займалисяпошуками, вона ознайомилася з наступною частиною їхніх пригод. Поступово вони наповнили мішки, і Мері повела їх через драговини назад до селища — невдовзі мав знову початися приплив. Розповідь тривала вже цілий день, а Віл із Лірою все ще На потрапили до світу мертвих: доводилося залишити опис цієї подорожі на завтра. Коли вони наблизилися до селища, Віл тільки розповідав Мері, як вони з Лірою дійшли висновку, що людська натура складається із трьох частин. — Знаєш, — промовила Мері, — Церква — я маю на увазі католицьку церкву, до лона якої я належала, — не вживає слово «деймон», але Святий Павло згадує дух, душу та тіло. Отже, уявлення про три частини людської природи не є абсолютною новиною. — Проте найкращою частиною є тіло, — відповів Віл. — Про це мені казали Балтамос і Баруг. Всі ангели хотіли б мати фізичні тіла. За словами Балтамоса й Баруга, ангели не розуміють, чому ми не вміємо діставати ще більше задоволений від світу. Для них мати наше тіло й наші чуття було б нескінченним блаженством. У світі мертвих… — Розповіси, коли ми доберемося до нього, — перервала хлопця Ліра та посміхнулася йому, й ця посмішка містила в собі таке солодке знання й таку радість, що всі його чуття сплуталися. Він посміхнувся у відповідь, і в Мері промайнула думка, що вона ще ніколи не бачила на людському обличчі виразу такої абсолютної довіри. Вони підійшли до перших хатин і на радість мулефа повідомили їм, що сьогодні в них на вечерю буде дещо особлива. Мері пішла допомагати Аталі готувати молюсків і залишила дітей на березі річки, де вони ще довго сиділи, спостерігаючи за припливом. Тим часом Аталь повідомила Мері неприємну новину: — Туалалі знищили три селища, розташовані далі по узбережжю. Раніше вони ніколи цього не робили: напавши на одне поселення, вони зазвичай поверталися в море… Крімтого, сьогодні впало ще одне дерево… — О Боже! Де? За словами Аталі, це сталося у гаю, розташованому поруч із гарячим джерелом. Мері була там лише три дні тому, й вона була впевнена, що там не відбувалося нічого підозрілого. Жінка дістала янтарне скло та подивилася на небо. Як вона й очікувала, там вирувала буря з тіньових частинок, незрівнянна з силою та швидкістю припливу, що гнав воду по руслу ріки. — Не хвилюйся так — що ти можеш зробити? — сказала Аталь. Жінка відчула, як на її плечі тисячотонною горою тисне відповідальність, але змусила себе випростатися. — Що я можу? Розповідати їм історії! — промовила вона. Коли вечеря скінчилася, троє людей та Аталь постелили килими біля домівки Мері, під теплими зорями, та лягли на них. Ніч пахла квітами, і лежати, відчуваючи приємну важкість у шлунку та слухаючи Мері, було так затишно… Вона розпочала з того, що розповіла про свою роботу в лабораторії досліджень темної матерії та про кризу фінансування. Скільки часу їй доводилося витрачати на випрошування грошей і як мало його залишалося власне на дослідження! Але Лірин прихід усе змінив, притому дуже суттєво: минуло лише декілька днів, і вона залишила свій світ. — Я зробила те, що ти мені сказала, — промовила жінка. — Я склала програму — це низка інструкцій для комп’ютера, — що дозволяла Тіням розмовляти зі мною через нього. Тіні — вони сказали, що вони є ангелами — повідомили мені, що мені робити далі, і я… Жінка замовкла. — Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, — зауважив Віл. — Ви могли їм просто не повірити. — Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізикау кожному разі є цікавішою. Християнська релігія — це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе. — А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? — спитала Ліра. — Я дуже добре це пам’ятаю, навіть пам’ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар’єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому. Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна. — Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, — повела далі Мері. — Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: «Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди — мої друзі…» Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури — той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м’яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так… Жінка продемонструвала, як італієць відкидав волосся. Судячи з усього, вона дійсно чудово пам’ятала той вечір. — Ні, він не був красунчиком чи ловеласом, — повела вона далі. — Якби це було так, я поводилася б соромливо, навіть не стала б з ним розмовляти. Але він був милий, дотепний і потішний, і мені було так легко сидіти у світлі ліхтаря під лимонним деревом, вдихати аромати квітів, смаженої їжі та вина, розмовляти, сміятися та відчувати всередині надію нате, що він вважає мене привабливою… Сестра Мері Мелоун фліртує! А як же мої обітниці? Як щодо рішучості присвятити своє життя Ісусу та всього такого іншого? Я не знаю, чи це подіяло вино, чи винна моя власна дурість, або тепле повітря та лимонне дерево, але… Але мені поступово почало здаватися, що я змусила себе повірити в щось хибне. Я примусила себе вірити, що можу бути щасливою та жити повноцінним життям без кохання. Кохання було для мене річчю на зразок Китаю: я знала, що він існує, що деякі люди туди їздили, і, безперечно, це дуже цікаво, проте я ніколи туди не потраплю. Я знала, що, ймовірно, за все своє життя так і не побуваю в Китаї, однак це не важило — натомість я могла відвідати інші країни світу. А потім хтось передав мені шматочок якоїсь солодкої страви, і я раптом усвідомила, що таки була в Китаї. Образно кажучи, звичайно. Але я забула про це, й ось смак якоїсь солодкості розбудив цей спогад. Гадаю, це був марципан. Кондитерський виріб із мигдалю, — пояснила жінка, побачивши здивований вираз на обличчі Ліри. — А, зрозуміло! У нас його називають маршпен, — промовила дівчинка, влаштувалася зручніше та приготувалася слухати, що було далі. — Так от, — продовжила Мері, — я згадала цей смак і ніби разом повернулася до часів свого дитинства, коли я вперше покуштувала його. Мені було дванадцять років. Мене запросила на день народження одна моя подруга, і там була дискотека — це така штука, коли записуюча машина грає музику, а люди танцюють під неї, — додала вона, помітивши, що на обличчі Ліри знову відбився подив. — Як правило, дівчата танцюють всі разом, бо хлопці в цьому віці є надто боязкими, щоб запросити їх на танок. Але одинхлопець — я навіть його знала — запросив мене, і ми протанцювали одну пісню, потім ще одну й весь цей час розмовляли. Ви знаєте, що це таке — відразу відчути, що хтось тобі подобається… Так от, цей хлопець мені дуже сподобався. Ми з ним усе розмовляли й розмовляли, а потім подали святковий пиріг. І тоді хлопець узяв трохи марципана та делікатно поклав його мені до рота — я пам’ятаю, що спробувала тоді посміхнутися, але почервоніла, й узагалі, вигляд у мене був такий дурний… Я закохалася в нього вже за це, за те, як ніжно він торкнувся моїх губ марципаном. Після цих слів Мері Ліра відчула, що із її тілом почало відбуватися щось незвичайне. Шкіра на її голові наче заворушилась, а дихання вчастилося. Вона ніколи не відвідувала американських гірок чи якогось подібного атракціону, але якби знала, що це таке, то напевно впізнала б відчуття, що стиснули її груди. Вони водночас хвилювали й лякали дівчину, однак вона й гадки не мала про причину всього цього. Ці відчуття все не припинялися, навіть посилювалися, наче дедалі більше частин її тіла піддавалося їм. Їй ніби дали ключ від величезного будинку, про який вона нічого не знала, будинку, зведеного всередині неї, й коли вона повернула ключ, то почула, як десь у темряві попереду відчиняються інші двері, і крізь них до приміщення потрапляє світло. Дівчина сиділа, тремтячи та стиснувши руками коліна, і боялася навіть дихнути. Тим часом Мері повела далі: — І, гадаю, саме на цій вечірці — а може, й на якійсь іншій, це не важить — ми вперше поцілувалися. Це трапилося в саду, зсередини линула музика, однак серед дерев було тихо та прохолодно. Все моє тіло жадало його так, що я відчувала біль, і я бачила, що він почувається так само, але ми, здавалося, були надто боязкими, щоб ворушитися. Проте потім хтось із нас таки ворухнувся, і буквально наступної миті — це сталося так раптово, що мені в голову йде лише аналогія із квантовим переходом — ми вже цілувалися. О, це було краще, ніж Китай — це був рай! Після цього ми зустрічалися не більше п’яти разів — його батьки переїхали кудись, і потім я його вже не бачила. Це був такий чудовий час, і він промайнув так швидко… Але він був, і я пам’ятала його. Тож я таки побувала в Китаї. Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами. — Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, — не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, — хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості. А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: «Ні, не стане». Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було — у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота — я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана — спогади — обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре — біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп’яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом. — А той чоловік — це він здогадався про давні черепи? — спитала Ліра. — Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з’явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсіміншим. — А ви з ним цілувалися? — Цілувалася, — зізналася жінка, — але не того разу, а деякий час по тому. — А чи важко вам було залишити лоно церкви? — поцікавився Віл. — У певному сенсі важко — мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені…Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього. — Ви з ним одружилися? — спитала Ліра. — Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком — не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з’явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує — якщо ви розумієте, що я маю на увазі. — А як звали того хлопця? — запитала Ліра. — Із дня народження? — Тім. — І яким він був? — Яким? Милим… Це все, що я пам’ятаю. — Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, — промовила Ліра, — ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею? — Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла. — А тепер? — спитав Віл. — Гадаю, тепер я просто змушена про це думати, — сформулювала свою думку Мері. — А коли ви припинили вірити в Бога, — розпитував жінку Віл, — чи перестали ви також вірити в добро та зло? — Ні. Але відтоді я вже не вірила, що в зовнішньому світі є сили добра та сили зла, та почала вірити, що добро та зло — це позначення для людських дій, а не для людської природи. Ми можемо лише сказати: «Це гарний вчинок, бо він для когось корисний, а цей — поганий, тому що він завдав комусь шкоди». Люди надто складні, щоб наклеювати на них прості ярлики. — Згодна! — впевнено промовила Ліра. — А ви скучали за Богом? — спитав Віл. — Так, — зізналася Мері. — Страшенно! І скучаю досі. Найбільше мені не вистачає почуття того, що я — частина цілісного всесвіту. Раніше я вірила, що я в такий спосіб пов’язана з Богом, а позаяк він існує, то через нього пов’язана й з усіма його створіннями. Але якщо його немає, то… На віддаленій драговині заспівав щось сумне нічний птах. У багатті згасали жарини, а трава тихо ворушилася від нічного вітерцю. Чимось схожа на кішку Аталь дрімалапоруч, чи то слухаючи їх, чи то ні, її колеса лежали на землі біля неї, ноги були підібгані під тіло, а очі — напівзаплющені. Віл лежав на спині та широко розкритими очима дивився на зорі. Що ж до Ліри, після того, як із нею трапилася та дивна річ, вона не ворухнула жодним м’язом, утримуючи нові відчуття всередині себе, наче в тендітній посудині, у якій перебувало нове знання, та не бажаючи навіть торкнутися її через побоювання пролити. Вона не знала, ні що це було за знання, ні що воно означало, ні звідки воно прийшло, а тому сиділа нерухомо, охопивши коліна, та намагалася припинити збуджене тремтіння. «Незабаром я все знатиму, — думала вона, — треба лише трохи почекати». Мері почувала, що втомилася, а її історії скінчилися. Що ж, завтра вона вигадає нові. 34 Знайдена мета Мері не могла заснути: кожного разу, коли вона заплющувала очі, все перед нею починало крутитися та пливти, наче вона стояла на краю прірви, і тоді вона, нажахана, ривком просипалася. Це трапилося три, чотири, п’ять разів, і жінка зрозуміла, що сьогодні сон не прийде до неї. Тож вона підвелася, тихо одягнулася, вийшла з будинку та пішла геть, перед тим кинувши погляд на Віла з Лірою, котрі, ніби під навісом, спали під деревом із рясною кроною. Високо в небі висів яскравий місяць. Віяв жвавий вітерець, і земля була поцяткована тінями хмарок, що бігли кудись, наче зграя невідомих звірів. Але тварини мігрують цілеспрямовано: коли ви бачите череду північних оленів, котрі рухаються тундрою, або потік антилоп, що перетинає савану, то ви знаєте, що вони переходять до місць, багатих на їжу, чи туди, де зручно спаровуватися та народжувати потомство. Натомість хмари рухаються внаслідок випадкового збігу обставин, їх переміщення спричинене стихійними процесами, що мають перебіг на рівні атомів чи молекул, а отже, біг їхніх тіней по траві був геть безглуздим. Утім, виглядало це так, наче Тіні вперто прямують до якоїсь цілі. Та й уся ніч ніби знала, що вона робить і навіщо, й Мері відразу відчула це — щоправда, вона, на відміну від вітру, хмар і трави, не знала, якою є ця мета. Здавалося, весь світ був живим і мав свідомість. Мері піднялася схилом та кинула погляд на солончаки, де приплив оздоблював срібним мереживом виблискуючу темряву порослих очеретом трясовин. Унизу тіні від хмар були дуже чіткими, і їхній рух виглядав так, буцімто вони тікають від якогось страхіття, що пересувалося за ними, чи квапляться обійняти щось чудове попереду. Жінка, відчуваючи себе зовсім непричетною до всієї цієї біганини, повернула до гайка, в якому стояла її спостережна платформа. До неї було десь двадцять хвилин ходу, і Мерідобре бачила поруч із нею височенне дерево, що в діалозі з вітром мовчки схиляло величезну голову. Вони явно щось обговорювали, але Мері, на жаль, не було чути їхню бесіду. Зворушена хвилюванням ночі та відчуваючи відчайдушне бажання розчинитися в ньому, жінка вирушила до платформи. Саме це вона мала на увазі, коли сьогодні казала Вілу, що скучає за Богом: почуття, що цілковитий усесвіт живе й що все пов’язано з усім нитками значущості. Коли вона і була християнкою, то також почувалася пов’язаною з усім світом, але після того, як вона залишила Церкву, всесвіт утратив зв’язність, а вона була в ньому лише легкою, вільною, неприв’язаною пушинкою. А потім настав час відкриття Тіней і її подорожі до іншого світу, а тепер прийшла ця жвава ніч, і було зрозуміло, що все на світі пульсує метою та значенням, але вона від цього відрізана. І зв’язок не можна було поновити, адже ж Бога немає. Охоплена наполовину екстазом, наполовину відчаєм, Мері вирішила піднятися на дерево та знову спробувати розчинитися в Пилу. Але не встигла вона здолати половину відстані до лісочка, як почула, що до шелесту листя та шепоту вітру на траві приєднався ще якийсь звук. Щось тихо стогнало — в повітрі тягнулася низька сумовита нота, трохи схожа на голос органа. А ще чути було тріск — наче десь ламалися гілочки й дерево волало від болю. «Це не моє дерево?» — промайнуло в голові Мері. Вона зупинилася посеред трав’яного поля, відчула, як її обличчя м’яко хльостає вітер, а повз неї біжать кудись тіні хмар, та вдивилася у листя гаю. Великі гілки стогнали, а малі тріщали й сипалися з дерева, наче воно давно засохло. А потім уся велика крона дерева, біля якого мулефа спорудили платформу, почала повільно хилитися до землі! Здавалося, кожна окрема волокнина стовбура, кори, коренів криком протестує проти вбивства, але дерево все падало й падало, нахиляючись у бік Мері, й нарешті вдарилося об землю, ніби океанська хвиля об хвилеріз. Колосальний стовбур трохи підскочив й остаточно опустився, застогнавши своєю порваною деревиною. Жінка підбігла та доторкнулася до тремтячих листків. Ось її мотузка, ось розламані залишки її платформи… Серце Мері болісно закалатало, й вона полізла у гущавину колись знайомих їй гілок та залізла на стовбур, намагаючись піднятися якомога вище над землею. Обпершись об товсту гілку, що стирчала вгору, жінка дістала янтарне скло й побачила, що в повітрі вирують дві течії. Першою був потік хмар, гнаних вітром від моря, а назустріч їй невпинно линув потік Пилу. Друга течія була набагато швидшою та потужнішою, ніж перша. Здавалося, вона охопила все небо, і цей невпинний потік виливався зі світу, зі всіх світів, прямуючи в якусь невідому порожнечу. І тоді в голові жінки почали повільно сходитися воєдино частинки мозаїки. Віл і Ліра казали, що магічний ніж було зроблено щонайменше триста років тому. Саме так сказав їм старий із башти. Мулефа повідомили їй, що сарф, який живив їхні життя та їхній світ тридцять три тисячі років, понад триста років тому почав відпливати. За словами Віла, мудреці з Гільдії Башти Ангелів, хоронителі магічного ножа, були легкодумними й не завжди зачиняли прорізані ними вікна. Зрештою, Мері сама знайшла одне з них, і напевно існувало багато інших. Припустімо, після появи магічного ножа Пил потроху почав просочуватися в рани, створені ним на тілі природи… Мері відчула запаморочення, і причиною цього було не лише хитання стовбура та гілок дерева, на якому вона стояла. Вона обережно поклала янтарне скло в кишеню та, схопившись руками за гілку перед собою, підвела голову і тривалий час дивилася в небо, на місяць та біг хмар. Магічний ніж винен у дрібному, незначному витоку Пилу. Утім, це все одно було шкідливим для всесвіту, тож слід було поговорити з Вілом і Лірою щодо того, як зупинити це явище. Але нинішня повінь у небі була зовсім іншою, вона почалася нещодавно й мала катастрофічні наслідки: якщо її не зупинити, усе розумне життя буде знищене. Як Мері казали мулефа, Пил з’явився у всесвіті, коли живі істоти усвідомили своє існування. Проте для того, щоб забезпечити своє подальше існування, він потребував «систему зворотного зв’язку» на кшталт тієї, що нею користувалися мулефа, — коліс та олії з дерев. Без такої системи він просто зникав. Думки, уява, почуття — все це послабшає та висохне, залишивши по собі тільки тваринні інстинкти, і короткий, але такий яскравий період розумного життя в кожному з мільйонів світів скінчиться, розчинившись у неосяжній темряві, наче полум’я свічки. Мері відчула, як їй на плечі опустився тягар відповідальності за долі світу, разом зробивши її старою, слабкою та виснаженою й запаливши в ній бажання вмерти. Вона важко спустилася з поваленого величезного дерева та, супроводжувана бурхливим вітром, що змушував листя тріпотіти й кидав волосся їй в обличчя, пішла до селища. На вершині косогору вона востаннє кинула погляд на течію Пилу, зустрічний потік вітру та хмар і місяць, що нерухомо стояв над усім цим. І тоді вона нарешті збагнула, в чому полягає та велика невідкладна мета ночі: вона намагалася зупинити витік Пилу! Вона прагнула поставити на шляху цього жахливогопотоку які-небудь перешкоди: вітер, місяць, хмари, листя, траву… Усе на світі плакало та намагалося грудьми зустріти тіньові частинки й зупинити їхній вихід із всесвіту, котрий вони так збагатили. Матерія любила Пил! Вона не бажала бачити, як той залишає світ, і саме в цьому полягав прихований сенс ночі, а також сенс життя Мері. Як вона могла подумати, що разом з утратою Бога втрачається й сенс буття, його мета? — Що ж, тепер я знаю, — промовила жінка й повторила ще голосніше: — Я знаю, що мені робити! Вона ще раз подивилася та хмари та місяць на шляху річки Пилу: вони виглядали тендітними та приреченими, наче гребля зі крихітних гілочок і гальки, що намагається зупинити Амазонку. Проте вони все одно намагаються це зробити й не припинять своїх спроб, поки не настане кінець усьому. Мері й гадки не мала, скільки часу вона ходила по темряві. Коли розпал її почуттів почав спадати, поступаючись місцем виснаженню, вона повільно вирушила вниз схилом, до селища. Здолавши половину відстані та наблизившись до купки темних кущів, вона помітила на болоті щось дивне. Там виблискувало щось біле, разом із припливом повільно рухаючись уздовж русла ріки. Жінка застигла на місті та почала вдивлятися в морок. Це не могли бути туалапі, адже великі птахи завжди нападали зграєю, а ця річ була поодинокою. Проте все інше було дуже схоже: крила-вітрила, довга шия… Безперечно, це був один із птахів, але Мері ніколи не чула, що вони можуть рухатися поодинці, і замість кинутися до селища та підняти тривогу вона стояла й вагалася — врешті-решт, нічний прибулець також зупинився й тепер нерухомо стояв у воді неподалік від стежки. А потім він розпався на частини… Ні, зі спини туалапі злізла якась істота. І цією істотою була людина. Навіть із такої відстані Мері бачила її досить чітко: яскраво світив місяць, і її очі вже давно пристосувалися до ночі. Жінка подивилася крізь янтарне скло, і в неї щезли останні сумніви: істота рясно випромінювала Пил. Людина — судячи з усього, це був чоловік — легко та швидко, наче спортсмен чи мисливець, йшла стежкою, в руках у неї була якась довга палиця. Незнайомець був одягнений в усе темне, і за звичайних обставин помітити його було б дуже важко, але в Мері було янтарне скло і завдяки цьому прибулець був перед нею мов на долоні. Коли він наблизився до селища, Мері нарешті зрозуміла, що за палиця була в його руках: він ніс гвинтівку. Жінці здалося, що її серце хтось облив крижаною водою. Кожна окрема волосинка на її шкірі стала дибки. Вона була надто далеко від селища, щоб зробити щось: навіть якби вона закричала, її не почули б. Тож їй залишалося тільки стежити за тим, як людина входить до селища, озирається, зупиняється, щоб прислухатися до тиші, пересувається від хатини до хатини. Розум Мері почав мовчазно кричати: «Не зазирай під дерево! Не підходь до дерева!». Але її зусилля були так само Марними, як спроби місяця та хмар зупинити Пил: людинавсе наближувалася до дерева й нарешті зупинилася біля стіни будинку Мері. Жінка вже збиралася щосили закричати, але в останню мить зрозуміла, що у кращому разі це розбудить Віла з Лірою, вони заворушаться та розкриють місце свого перебування. Крик завмер у неї в горлі. Проте треба було щось робити! Вирішивши, що вона все одно не встигне добігти до селища, Мері намацала в кишені янтарне скло, піднесла його до ока та почала спостерігати за діями чоловіка. Той саме відчиняв двері її будинку: він збирався увійти. Наступної миті прибулець зник із поля зору, хоча й залишив за собою слід із Пилу, схожий на хвіст комети. Цілу нескінченну хвилину Мері мовчки дивилася на двері свого будинку, а потім людина з’явилася знову. Вона стояла у дверях, повільно обводячи поглядом селище. Ось її голова повернулася до дерева, під яким лежали діти, але не зупинилася та довершила поворот. Потім незнайомець зробив крок уперед і зупинився, мабуть, не знаючи, що робити далі. Раптом Мері зрозуміла, як легко її побачити на голому схилі пагорба та як простоз такої відстані влучити в неї зі гвинтівки, проте чоловік, як видно, цікавився лише селищем: постоявши так ще трохи, він повернувся й тихо пішов геть. Мері побачила, що він пройшов до річки, заліз на спину птаха та сів, схрестивши ноги. Туалапі швидко поплив до моря, і за п’ять хвилин його вже не було видно. 35 Далеко за пагорбами Стояв ранок. — Докторе Мелоун, — звернулася Ліра до жінки, — ми з Вілом маємо відшукати наших деймонів, бо залишатися без них надто важко. Знайшовши їх, ми знатимемо, що робитидалі. Ми вирушаємо прямо зараз. — І куди ви збираєтесь піти? — спитала Мері. Після тривожної ночі її очі були важкими, а голова боліла. Вони з Лірою перебували на березі річки — Ліра вмивалася, а жінка шукала сліди нічного гостя. Поки що вона нічого не знайшла. — Ще не знаю, — відповіла дівчина. — Але я знаю, що вони десь неподалік. Щойно ми пройшли крізь вікно, вони втекли, наче вирішили, що нам більше не варто довіряти. І взагалі-то я їх розумію. Проте вони десь у цьому світі, і мені здається, ми бачили їх кілька разів, тож, можливо, нам пощастить їх відшукати. — Я не хотіла вас хвилювати, але, здається, таки доведеться це зробити, — промовила Мері й почала розповідати про нічний візит. За хвилину біля річки з’явився Віл, і вони з Лірою з серйозним виглядом вислухали жінку. — Може, він просто мандрівник, котрий випадково знайшов вікно та потрапив до цього світу, — припустила Ліра, коли Мері скінчила розповідь. — У мене важлива справа, й мене особисто цей чоловік не цікавить. Вілів батько також натрапив на таке вікно й перейшов до іншого світу, а тепер цих проходів напевно стало набагато більше. Хай там як, якщо він тільки зазирнув до хатини та відразу пішов, ми не можемо стверджувати, що він замислив щось погане, чи не так? — Не знаю… Мені все це дуже не подобається. І мене непокоїть те, що ви підете кудись самі — хай навіть я знаю, що ви потрапляли в набагато небезпечніші ситуації. Робіть як знаєте, але, будь ласка, будьте обачними! Не забувайте час від часу озиратися — принаймні серед степу завжди можна побачити, коли до тебе хтось наближається. — Якщо ми його помітимо, то завжди зможемо втекти до іншого світу, тож він не зможе нам зашкодити, — зауважив Віл. Вони явно були налаштовані йти, і Мері не хотілося сперечатися. — Принаймні пообіцяйте мені, — попросила вона, — що ви не підходитиме до дерев. Якщо цей чоловік і досі десь тут, то він може ховатися в лісі, й у такому разі у вас не буде часу на те, щоб утекти. — Обіцяємо, — промовила Ліра. — Візьміть із собою їжу на той випадок, якщо ви не повернетеся до полудня. Повернувшись до селища, Мері загорнула у тканину коржі, сир і купку червоних фруктів, що чудово втамовували спрагу, а потім прив’язала до пакунка шнур, аби його можна було нести на плечі. — Доброго полювання, — побажала вона на прощання. — Будьте обережні! Вілу й Лірі було зрозуміло, що жінка дуже хвилюється за них: вона ще довго стояла та дивилася їм услід. — Цікаво, чому вона така засмучена, — промовив Віл, озирнувшись. — Мабуть, вона хвилюється, що ніколи не повернеться додому, — відповіла Ліра. — А також думає, що станеться з її лабораторією. Можливо, також тому, що вона сумує зачоловіком, котрого кохала. — Можливо, — погодився Віл. — А ти як гадаєш, ми коли-небудь повернемося додому? — Не знаю. Хай там як, у мене немає свого дому. Мабуть, мене вже не візьмуть до Коледжу Джордана, а з ведмедями та відьмами я жити не можу. Либонь, я могла б жити з циганами, і я не заперечувала б, якби вони дали мені притулок. — А як щодо світу лорда Ізраеля? Ти не хотіла б жити там? — Ти що, забув, що в нього нічого не вийде? — спитала дівчина. — Чому це? — Це стверджував дух твого батька саме перед тим, як ми зробили прохід до цього світу. Він казав, що деймони не можуть довго жити за межами свого рідного світу. Але лорд Ізраель, тобто мій батько, не знав цього — коли він розпочинав усе це, про інші світи було відомо обмаль. Й усі його зусилля, уся хоробрість його людей виявляться марними! Рухатися по кам’яній дорозі було дуже зручно. Невдовзі вони досягли вершини схилу, що вів від селища, і там зупинилися та подивилися вниз. — Віле, — промовила дівчина, — а що, як ми їх не знайдемо? — Знайдемо, я впевнений. Мене більше цікавить, яким буде мій деймон. — Тати вже його бачив. А я навіть брала його на руки, — сказала Ліра, почервонівши. Звичайно, торкнутися деймона іншої людини було серйозним порушенням неписаних законів. Це було заборонено не лише з міркувань ввічливості: зробити так було чимось на кшталт ганьби. Дівчина, спідлоба глянувши на Віла, побачила, що його щоки також запалали: він знав це так само добре, як вона. Проте вона не могла сказати, чи відчуває хлопець щось схоже на ту суміш переляку та збудження, що охопила її минулого вечора й повернулася тепер. Вони пішли далі, невідомо чому відчуваючи гострий напад сором’язливості. Але за хвилину Віл, котрого навряд чи можна було назвати боязким, спитав: — А коли деймон припиняє змінювати вигляд? — Приблизно… приблизно в нашому віці, можливо, трохи пізніше. Ми часто обговорювали це з Пантелеймоном, гадали, яким він буде… — А що, люди цього зовсім не знають? — У ранньому дитинстві — ні. Коли ти підростаєш, то справді починаєш думати, ким би міг стати твій деймон… І зазвичай він стає чимось таким, що відповідає твоїй природі — я маю на увазі справжню природу. Наприклад, якщо твій деймон — собака, то тобі подобається чинити, що тобі скажуть, виконувати накази, знати, хто твій бос, і робити йому ласку. Більшість слуг мають деймонів-собак. Тож якщо ти бажаєш дізнатися, який ти насправді, корисно подумати, що ти вмієш робити добре. Як люди у твоєму світі дізнаються, які вони? — Не знаю. Мені не дуже багато відомо про мій світ: Я лише знаю, як маскуватися та не привертати зайвої уваги, і майже нічого не знаю про дорослих. А також про дружбу й кохання. Гадаю, мати деймона було б для мене дуже складно, адже людині досить глянути на нього, і вона відразу знатиме, який я. А я люблю триматися в затінку, там, де на мене Ніхто не зверне уваги. — Тоді твій деймон, мабуть, буде твариною, яка добре вміє ховатися. Або такою істотою, що схожа на іншу — скажімо, метеликом, котрий заради маскування виглядає як оса. У твоєму світі повинні бути такі створіння, бо в моєму їх багато, а наші світи дуже схожі. Деякий час вони йшли мовчки. Довкола них вигравав ранок: прозорий у низинах, перлисто-блакитний у теплому повітрі в них над головами. Всюди, куди сягало око, тягнулася, переливаючись відтінками коричневого, золотого та зелено-сірого, велика порожня савана. Можливо, вони були єдиними людьми у цьому світі. — Насправді цей світ зовсім не порожній, — промовила Ліра. — Ти маєш на увазі того чоловіка? — Ні. Ти знаєш, що я маю на увазі. — Так, знаю. По траві весь час пролітають тіні — мабуть, це птахи, — відповів Віл. Він уже деякий час стежив за маленькими швидкими тінями, що миготіли тут і там, і з’ясував, що тіні легше побачити, коли на них не дивитися. Вони набагато охочіше-відкривалися куточкам ока, і коли хлопець звернув на це Лірину увагу, вона відповіла: — Це називається негативною властивістю. — А що це таке? — Першим це описав поет Кітс. Доктор Мелоун також про це знає, а я саме так читаю алетіометр. Хіба ти не так користуєшся своїм ножем? — Гадаю, що так. Але я думав, що ті тіні можуть бути нашими деймонами… — Я теж, однак… Дівчина приклала палець до губ. Віл кивнув. — Дивись, — промовив він, — он одне з цих дерев, що впали. Це було те дерево, на яке залазила Мері. Діти обережно наблизилися до нього, стежачи за гаєм на той випадок, якщо почне падати ще одне. Прохолодним ранком, коли листялише ворушив легкий вітерець, важко було навіть уявити собі, що такий велетень може впасти, але… Товстенний стовбур, котрий з одного боку підтримували вирвані із землі корені, а з другого — численні гілки, не лежав на землі, а висів у м’якому повітрі, так що вонимогли вільно проходити під ним. Деякі зі зламаних гілок самі були завдовжки як найбільші з бачених Вілом дерев, а рясна крона, що складалася з ще не зів’ялого листя та уцілілих після падіння гілок, височіла неподалік, наче напівзруйнований палац. Раптом Ліра стиснула хлопцеві руку. — Тихше, — прошепотіла вона. — Не повертай голову. Я впевнена, що вони тут. Я бачила, як щось рухалось, і можу присягнутися, що то був Пантелеймон. Рука дівчини була теплою, і думки Віла відразу залишили велике дерево та поринули туди, де вона торкалася його тіла. Прикинувшись, що розсіяно розглядає горизонт, він дозволив своїй увазі почати блукати по сплутаній масі листя й гілок, і там дійсно зачаїлося щось відмінне від дерева! А також ще одне поруч. — Ходімо звідси, — ледь чутно промовив хлопець. — Ми підемо в якесь інше місце та подивимося, чи вони підуть за нами. — Здається, вони залишаються… Та ні, зрушили, — прошепотіла у відповідь Ліра. Діти прикинулися, що просто роздивляються все довкола, потім, нібито намірюючись залізти на стовбур, учепилися в гілку, що лежала на землі, але після цього начебто передумали — потрусили головами та пішли геть. Коли вони відійшли на декілька сот метрів, Ліра сказала: — Може, подивимося, де вони? — Ні, поки що не треба. Вони нас бачать, а тому не загубляться. Вони підійдуть до нас, коли схочуть. Діти зійшли з чорної дороги та пішли по траві заввишки по коліно, шарудячи ногами по стеблах та спостерігаючи за комахами, що висіли над землею, миготіли перед очима, перестрибували з рослини на рослину, пурхали над самою травою та мільйоноголосим хором співали, дзижчали і шкреблися. — Що ти робитимеш далі, Віле? — тихо спитала Ліра після кількох хвилин мовчання. — Насамперед я повернуся додому, — відповів хлопець. Але Лірі здалося, що його голос прозвучав якось невпевнено — і вона сподівалася, що це їй не просто здалося. — Проте вони можуть і досі шукати тебе, — зауважила вона. — Я про тих чоловіків. — Зрештою, ми потрапляли й у гірші халепи. — Мабуть, це так… Але я хотіла б показати тобі Коледж Джордана і Фене. Мені хотілося, щоб ми… — Я знаю, — промовив Віл. — А я хотів… Було б непогано навіть ще раз відвідати Ситагаз. Це чудове місце, і якби там не було примар… Однак у мене є мати… Мені треба повернутися додому та доглядати її. Я залишив її в пані Купер, але ж вона не може жити там весь час, це недобре, несправедливо щодо їх обох. — А хіба справедливо те, що ти змушений був пройти через усі ці події? — Звичайно, ні, але це трохи інша річ. Це як землетрус або буря: можливо, те, що ти постраждав від них, і несправедливо, проте винуватити нема кого. Я ж залишив матір зі старою жінкою, яка сама не дуже гарно почувається, повісив на неї такий тягар… Я повинен повернутися додому. Але, гадаю, тепер, коли минуло стільки часу, повернутися буде нелегко. Мабуть, якщо в моєї матері розпочнеться один із тих нападів, коли вона всього жахається, пані Купер не схоче тримати все це в таємниці. А може, це вже сталося, і коли я повернуся, то мене змусять переїхати в один із цих закладів для дітей без батьків. — О ні! Ти маєш на увазі сирітські притулки? — Гадаю, саме це мені загрожує, і мені це дуже не подобається. — Віле, ти міг би втекти за допомогою свого ножа та перейти до мого світу! — Але я мушу бути там, де перебуває моя мати. Ставши дорослим, я зможу дбати про неї як слід, оселити її у своєму будинку. Тоді ніхто не матиме права втручатися в наше життя. — Як ти гадаєш, ти одружишся? Хлопець на тривалий час замовк. Проте Ліра все одно знала, про що він думає. — Я не вмію зазирати так далеко в майбутнє, — нарешті відповів він. — Я можу одружитися лише з людиною, котра розуміє… Гадаю, у моєму світі таких зовсім немає. Ати коли-небудь збираєшся одружитися? — Не знаю, — нерівним голосом відповіла дівчина. — Принаймні, мені здається, що це також буде людина не з мого світу. Вони повільно пішли далі. Весь світ до самого горизонту й до скінчення часу належав лише їм. Через деякий час Ліра спитала: — Але ж ти збережеш ніж, чи не так? Тоді ти зможеш відвідувати мій світ… — Звичайно! Безперечно, я не віддам його нікому. — Не повертай голову ліворуч, — сказала Ліра, не зупиняючись. — Вони з’явилися знову. — Вони йдуть за нами! — зраділо промовив Віл. — Тихше! — Я сподівався, що так воно й буде. Гаразд, поки що ми прикидатимемося, що просто блукаємо полями і шукаємо їх, зазираючи в усякі схованки. І почалася гра. Діти знайшли озерце та деякий час шукали деймонів серед очерету й у багні, голосно проголошуючи, що ті, мабуть, мають вигляд жаб, водяних жуків чи слимаків. Потім вони тривалий час здирали кору з поваленого дерева на краю гайку, удаючи, що побачили, як деймони залізли під кору у формі щипавок. Ліра зчинила великий галас коло якоїсь мурахи, на яку наступила — виражала співчуття до її синців, казала, що її обличчя дуже схоже на Панте-Леймонове, навіть прикинулася, що заплакала через те, що Комаха відмовилася розмовляти з нею. Але коли дівчина вирішила, що деймони не можуть їх почути, вона нахилилася до вуха Віла та серйозно сказала йому: — Ми змушені були залишити їх, чи не так? У нас же не було вибору? — Так, не було. Для тебе це було важче, ніж для мене, проте ми все одно повинні були це зробити. Ти пообіцяла Роджерові, що прийдеш по нього, а обіцянки слід виконувати. — А ти мав ще раз поговорити зі своїм батьком… — А ще ми мусили випустити духів із підземного світу. — Я така рада, що ми це зробили! Колись Пантелеймон також радітиме з цього — того дня, коли я помру. Тоді нам не доведеться розлучатися. Ми зробили по-справжньому гарну річ. Коли сонце піднялося високо над горизонтом і стало спекотно, вони почали шукати затінок. Полудень застав їх на середині довжелезного підйому, і коли вони нарешті досягли його вершини, Ліра кинулася на траву та промовила: — Віле, якщо ми незабаром не відшукаємо якусь тінь… Трохи далі лежала поросла чагарником похила долина, й діти вирішили, то там має бути струмок. Продершись крізь кущі, вони дійсно помітили поміж папоротей та очерету джерельце, яке дзвеніло серед каменів. Зануривши розпалені обличчя у воду, вони довго пили її, а потім пішли вниз уздовж струмка. Він то збирався в мініатюрні вири, то долав крихітні кам’яні пороги, поступово стаючи ширшим і повноводнішим. — Як йому це вдається? — поцікавилася Ліра. — В нього не впадають інші струмені, але він все одно став набагато більшим, ніж був спочатку. У цю мить Віл, котрий краєм ока спостерігав за тінями попереду, побачив, як вони перестрибнули через папороті та заскочили в чагарник. Він мовчки вказав на них Лірі,а потім повернувся до теми струмка. — Він просто вповільнюється, — пояснив хлопець. — У джерелі вода тече дуже швидко, але потім вона збирається в калюжі та зупиняє там свій біг… Вони зараз он там, — сказав він, показавши на купку дерев біля підніжжя схилу. Серце Ліри стукало так швидко, що вона навіть відчувала, як у горлі б’ється пульс. Вони з Вілом серйозно подивилися один на одного, і вирушили далі берегом струмка. Унижній частині долини рослинність стала густішою, і струмочок то поринав у тунелі зелені, то виходив на відкриті луки лише для того, щоб перестрибнути через великий камінь і знову сховатися під кущами. Дітям доводилося обходити ці зарості, і триматися русла ставало дедалі складніше. Здолавши чергове згущення чагарнику, вони побачили внизу лісочок із дерев зі сріблястою корою. Отець Гомес спостерігав за дітьми з вершини схилу. Йти слідом за ними було не так уже й складно: попри впевненість Мері в тому, що на відкритій місцевості важко залишатися непоміченим, у траві було досить легко ховатися, крім того, чоловіку допомагали поодинокі дерева, що росли серед савани. Вранці молоді люди весь час озиралися, наче відчуваючи, що за ним хтось стежить, і священик змушений був триматися віддалік, але ближче до полудня вони дедалі більше поглиблювалися у своє, у спілкування один з одним та все менше уваги звертали на довкілля. Отець Гомес дуже не хотів зашкодити хлопцеві: завдати болю невинній людині було б для нього порушенням усіх його принципів. Єдиний спосіб дотриматися цих принципів полягав у тому, щоб наблизитися до дівчини достатньо, аби напевно влучити в неї, а зробити це можна було лише в лісі. Священик тихо й обережно вирушив уздовж русла струмка. Його деймон, жук із зеленими боками, літав над його головою, принюхуючись до повітря. Зір комахи був гіршим, ніж у чоловіка, однак у неї був гарний нюх, і йти за запахом молодої плоті було для нього вельми просто. Зазвичай жук пролітав уперед, сідав на травинку та чекав на чоловіка, щоб потім знову полетіти на розвідку. Запах дитячих тіл ставав дедалі сильнішим, й отець Гомес віддав хвалу Господу за те, що цю місію доручили саме йому: для нього уже було цілком очевидно, що хлопець і дівчина ось-ось упадуть у смертний гріх. Нарешті священик помітив, як серед зелені промайнуло русяве волосся дівчини. Він ще трохи наблизився та зняв із плеча гвинтівку. Вона була обладнана оптичним прицілом, не дуже міцним, але все одно вельми корисним за таких обставин. Піднісши приціл до ока, чоловік побачив просто перед собою обличчя Ліри — вона саме зупинилася та озирнулася. Дівчина аж світилася від щастя й надії, й отця Гомеса надзвичайно здивувало те, що в людини, настільки загрузлої у злі, може бути такий непорочний вигляд. Збентеження змусило його забаритися з пострілом, і зручний момент було упущено: діти зайшли за дерева. Що ж, далеко вони не відійдуть. Священик пригнувся та пішов за ними берегом струмка, в одній руці тримаючи гвинтівку, а другою балансуючи. Він підійшов так близько до успішного виконання своєї місії, що навіть уперше замислився щодо того, що він робитиме далі та що сподобається небу більше: якщо він повернеться до Женеви чи якщо залишиться тут і проповідуватиме в цьому світі християнське вчення. Спершу треба буде навернути до справжньої віри чотириногих тварин, котрі, здається, мали зародки розуму — слід переконати їх, що звичка їздити на колесах є огидною та сатанинською й суперечить волі Божій. Якщо йому це вдасться, то їхнє спасіння не загається. Отець Гомес наблизився до узлісся, присів за деревом та поклав гвинтівку на траву. Вдивляючись у сріблясто-зелено-золотаві тіні та приклавши обидві долоні до вух, він вслухався у дзижчання комах та дзюркіт струмка. Так, он вони, зупинилися біля дерева. Священик узяв у руки гвинтівку та…… та беззвучно захрипів, коли щось схопило його деймона й потягло геть. Але ж тут нікого не було? Де жук? Біль був просто жахливим. Отець Гомес почув, як його деймон закричав та шалено заметушився під деревами, шукаючи його. — Спокійніше, — пролунав прямо з повітря голос, — і не кричи. Твій деймон у моїй руці. — Але де ви? І хто ви такий? — Мене звати Балтамос, — відповів голос. Віл і Ліра, майже не розмовляючи, брели берегом струмка у глибину лісу. Зрештою вони опинилися в самій його середині, на невеличкій галявині, вистеленій м’якою травою та мохом. У них над головами спліталися гілки, майже закриваючи небо та пропускаючи крізь себе лише блискітки та смужки сонячного світла, тож уся галявина була поцяткована золотом і сріблом. Тут було дуже тихо: чути було лише дзвін струмка та іноді — ворушіння верхівок дерев від пориву вітру. Віл поклав на землю пакунок із їжею, а Ліра зняла свій рюкзачок. Тіней демонів ніде не було видно: вони були зовсім самі. Діти зняли взуття та шкарпетки, сіли на покриті мохом камені біля потоку та занурили ноги в холодну воду, відразу відчувши, як кров ще швидше побігла по їхніх жилах. — Я зголоднів, — промовив Віл. — Я теж, — відгукнулася Ліра, хоча зараз у неї в голові вирувало зовсім не це почуття, а щось інше, незрозуміле — приглушене та настирливе, наполовину болісне, наполовину солодке… Вони розгорнули пакунок і з’їли трохи хліба й сиру. Їхні рухи чомусь були повільними та незграбними, і вони майже не відчули смак їжі — хоча коржі були борошнистимита покритими смачною скоринкою від розпечених каменів, на яких їх випікали, а сир — шаруватим, солонуватим і дуже свіжим. Потім Ліра взяла в руку один із маленьких червоних плодів. Відчувши, якії серце шалено закалатало, вона повернулася та промовила: — Віле… І повільно піднесла плід до його рота. По очах хлопця вона відразу побачила: він зрозумів, що вона хотіла цим казати, але його охопила надто велика радість, аби він міг щось висловити. Пальці дівчини все ще перебували біля його губ, і Віл побачив, що вони тремтять, тож він узяв її руку до своєї. Обоє вони відчували таку зніяковілість, що не підводили очей, і водночас вони почувалися сповненими щастям. А потім їхні губи зустрілися — легко й майже невагомо, наче дві мошки в польоті, — і наступної миті вони несподівано для самих себе вже притискувалися обличчями одне до одного. — Це як казала Мері, — прошепотів хлопець, — ти відразу знаєш, сподобався тобі хтось чи ні… Там, у горах, коли ти спала, я сказав Пантелеймону… — Я чула, — прошепотіла у відповідь дівчина. — Я не спала й хотіла сказати тобі те саме, і тепер я, здається, знаю, що почувала тоді: я кохаю тебе, Віле, кохаю… Від слова «кохаю» його нерви разом спалахнули, а все тіло затремтіло, і тоді він відповів їй такими самими словами та почав покривати її обличчя поцілунками, захоплено упиваючись запахом її тіла, медяним ароматом її волосся та її солодкими вологими губами, що мали смак тих маленьких червоних фруктів. Довкола них стояла глибока тиша — здавалося, весь неосяжний світ зачаїв подих. Балтамос тремтів від жаху. Утримуючи в руці жука-деймона, що шкрябався, кусався й жалився, він рухався вгору вздовж струмка, далі від лісочка, і при цьому щосили намагався не потрапляти на очічоловікові, котрий шкутильгав за ним. У жодному разі не можна було дозволити йому наздогнати себе. Балтамос знав, що отець Гомес умить уб’є його. Ангел його рангу не рівня людині — навіть якщо цей ангел є сильним і здоровим, а Балтамоса важко було назвати таким. Окрім того, він був ослаблений сумом за Баругом і соромом від розуміння, що він уже одного разу підвів Віла. У нього вже навіть не залишилося сил на те, щоб злетіти. — Зупиніться! — благав отець Гомес. — Будь ласка, зупиніться! Я вас не бачу… нам треба поговорити… благаю, не робіть боляче моєму деймону… Насправді це деймон робив боляче Балтамосу. Крізь свої стиснуті руки ангел неясно бачив маленьку зелену істоту, котра знов і знову занурювала сильні щелепи йому в долоні. Якби він бодай на мить розімкнув долоні, комаха відразу втекла б, тож залишалося тільки тримати їх зімкнутими. — Іди за мною, — промовив він, — нам треба відійти від лісу. Я хочу поговорити з тобою, однак в іншому місці. — Але хто ви? Я вас не бачу! Підійдіть ближче! Я не можу розмовляти з вами, не бачачи вас. Будь ласка, йдіть трохи повільніше! Проте швидкий рух був єдиним засобом захисту, що залишався в Балтамоса. Ангел стрибав із каменя на камінь, намагаючись не звертати увагу на укуси деймона. І тут він припустився помилки: озирнувшись, аби подивитися на чоловіка, він послизнувся та ступив ногою у воду. — Ага! — задоволено промовив отець Гомес, почувши сплеск. Балтамос відразу витягнув ногу з води й пішов далі, але тепер та сухих каменях залишалися мокрі відбитки його ступні. Священик побачив це та, — напруживши всі сили, кинувся вперед, аби зімкнути руки на пір’ї крил. Він приголомшено зупинився: в його голові задзвеніло слово «ангел». Балтамос скористався цим, аби трохи відірватися від отця Гомеса, проте, коли він відійшов на певну відстань, чоловік відчув, наче щось тягне його вперед за серце, і пошкутильгав далі. Балтамос кинув через плече: — Ще трохи, піднімемося на гребінь, і тоді ми поговоримо, я обіцяю! — Поговорімо тут! Зупинися, і я присягаюся, що не торкну ся тебе! Ангел не відповів, бо його увага й так була розбита аж на три справи: дивитися перед собою, аби не послизнутися чи не застрягти в кущах, триматися подалі від священика та стримувати розлюченого деймона, що вгризався йому в руку. Тим часом розум отця Гомеса швидко працював. По-справжньому небезпечний супротивник відразу вбив би його деймона й розв’язав би цим усі проблеми: вочевидь, його опонент не наважувався чи був неспроможний завдати удару. Обміркувавши це, він навмисно спіткнувся, голосно застогнав та знову почав благати Балтамоса зупинитися, весь цей час уважно спостерігаючи за ним, поступово наближаючись до нього та оцінюючи його розмір і швидкість руху. — Будь ласка, зупинися! — гарячково промовив він. — Ти не знаєш, як це боляче! Я не завдам тобі шкоди, тож благаю, зупинися, нам треба поговорити! Священикові не хотілося віддалятися від лісу. Наразі іони досягли витоку струмка, і тепер йому було видно, як ноги Балтамоса ступають на траву, трохи приминаючи її.Тепер він був упевнений, що знає, де перебуває ангел. Балтамос обернувся. Отець Гомес підвів очі на те місце, де, на його думку, мало бути обличчя ангела, і вперше побачив його: там лише трохи мерехтіло повітря, проте цього мало вистачити. Він розумів, що коли зараз же кинеться вперед, ангел Може відскочити, до того ж супротивник ще й досі стискував його деймона, і це було дуже боляче та неприємно. Либонь, слід наблизитися ще на крок-два… — Сідай на землю, — промовив Балтамос. — Сідай там, де ти зараз, не підходь ближче. — Чого ти хочеш? — не рухаючись, запитав отець Гомес. — Чого я хочу? Я хочу вбити тебе, проте мені бракує для цього сили. — Але ж ти ангел? — То й що? — Можливо, ти припускаєшся помилки. Ми повинні бути по один бік барикад. — Ні, ми належимо до різних таборів. Я знаю, на чиєму ти боці… Не рухайся! — Тобі ще не пізно покаятися. Навіть ангелам дозволено це робити. Я хотів би вислухати твою сповідь… — О Баругу, допоможи мені! — у відчаї вигукнув Балтамос, повертаючись. І цієї миті отець Гомес стрибнув уперед. Плече священика вдарило ангела, і той утратив рівновагу. Похитнувшись, він скинув руку та випустив деймона-жука. Комаха відразу злетіла в повітря, й отець Гомес відчув полегшення та прилив сил. На його подив, саме це зрештою його вбило. Він щосили кинувся туди, де слабко мерехтіла постать ангела, а позаяк він очікував набагато більшого опору, ніж той, котрий він зустрів, то не зміг зберегти рівновагу. Нога священика зісковзнула, й він за інерцією полетів униз, на камені біля струмка. Останньої миті він викинув руку, щоб схопитися за що-небудь, однак Балтамос, миттю уявивши, що зробив би за таких обставин Баруг, відштовхнув його пальці від гілки верби. Отець Гомес важко впав на камені, а його голова опинилася у воді. Холод відразу привів його до тями, але поки він, пускаючи бульби та хапаючись слабкими пальцями за мох, намагався підвестися, Балтамос у відчаї кинувся на нього зверху та, не звертаючи уваги на деймона, що жалив його в обличчя, очі та губи, всією, своєю крихітною вагою навалився на його голову — і голова залишилася під водою! Коли деймон нарешті розчинився у повітрі, Балтамос підвівся. Отець Гомес був мертвий, і щойно ангел у цьому переконався, він витягнув тіло з води та обережно поклавйого на траву, схрестивши руки священика на грудях і заплющивши йому очі. Потім він, ледь живий від слабкості й болю, звівся на ноги. — Баругу, любий, — промовив він, — я зробив усе, що міг. Вілові й дівчині більше нічого не загрожує, і тепер усе буде гаразд, але мій кінець уже дуже близький — хочанасправді я вмер разом із тобою, мій любий Баругу! Це були його останні слова. За декілька секунд він наче почав розсипатися й розчинятися, й невдовзі на цьому місці вже нічого не було. Мері вже кілька годин працювала на бобовому полі, і денна спека навела на неї сонливість, тому коли вона почула збуджений голос Аталі, то спочатку не зрозуміла, радіє та чи стривожена: може, впало ще одне дерево? Чи з’явився чоловік із рушницею? — Дивись! Дивись! — повторювала Аталь, торкаючись Хоботом кишені жінки, тож та дістала своє янтарне скло та подивилася крізь нього на небо. — Скажи мені, що ти бачиш! — вигукнула Аталь. — Я відчуваю, що з сарфом щось відбувається, але не бачу, що саме. Жахливий відтік Пилу в небі припинився. Ні, сарф не застиг нерухомо: обводячи небо янтарним склом, Мері помічала тут потік, там маленьку вирву чи вихор. Судячи з усього, Пил завжди перебував у русі, проте він більше не витікав зі світу! Насправді він падав згори, як лапатий сніг. Жінка подумала про колісні дерева: мабуть, їхні відкриті Квітки зараз жадібно п’ють цей золотавий дощ. Вона майже Відчувала, як спраглі горлянки дерев радісно зустрічають цю благодатну субстанцію, котрої вони такий тривалий час були позбавлені. — Он повертаються молоді, — сказала Аталь. Тримаючи янтарне скло в руці, Мері повернулася й також побачила вдалині Віла та Ліру, що неквапливо йшли по траві. Їхні пальці були переплетені, вони притискувалися плечима одне до одного та про щось говорили, й навіть із такої відстані було видно, що наразі для них на світі не існує нічого, крім них самих. Жінка вже збиралася піднести до ока янтарне скло, але зупинилася та поклала його назад у кишеню. Потреби в ньому не було: вона й так знала, що побачила б. Вони здалися б їй істотами з живого золота, втіленням усього того найкращого, чим може стати людина й чим вона неодмінно стане. Пил, що сипався з далеких зірок, ще раз повернувся додому, і причиною тому були ці… вже не діти. 36 Зламана стріла Двоє деймонів-котів тихо рухалися сонним селищем, то поринаючи в тіні, то виходячи з них. Вони пройшли через залитий місяцем майдан для нарад і зупинилися біля відчинених дверей будинку Мері. Зазирнувши всередину, вони побачили там лише сплячу жінку, після чого відразу відійшли та знову замайоріли в місячному світлі, поступово наближуючись до дерева, що росло неподалік. Довгі гілки спускали ароматне спіральне листя майже до самої землі. Дуже повільно й обережно, намагаючись не зачепити жодного листка та не зламати щонайменшої гілочки, дві ледь помітні в темряві маленькі постаті прослизнули під крону й лише тоді побачили те, що вони шукали: хлопця й дівчину, що міцно спали в обіймах одне одного. Тоді вони тихо наблизилися та м’яко торкнулися сплячих спочатку носами, а потім лапами, купаючись у живлющому теплі, що виходило від них, але намагаючись в жодному разі їх не розбудити. Переконавшись, що з Вілом і Лірою все гаразд (один із деймонів кілька разів обережно лизнув Вілову рану, котра вже майже загоїлася, другий поправив локон волосся, що упав Лірі на обличчя), вони трохи позадкували й деякий час просто дивилися на хлопця й дівчину, коли раптом почули позаду себе якийсь тихий звук. Тієї ж миті деймони разом перетворилися на вовків і в абсолютній тиші повернулися до джерела цього звуку. Запалали люттю очі, вищирилися білі ікла, в повітрі відчутно запахло загрозою. Перед ними в місячних променях стояла жінка. Це була не Мері, й коли вона заговорила, деймони зрозуміли, що попри цілковиту беззвучність її голосу, вони добре чують її. — Ідіть за мною, — промовила жінка. Серце Пантелеймона підскочило з радості, але він мовчав, аж поки вони не відійшли на достатню відстань від дерева. — Серафіна Пеккала! — радо вигукнув деймон. — Де ви були? Ви знаєте, що сталося? — Тихше. Полетімо туди, де ми можемо поговорити, — відповіла відьма, кивнувши на сплячих. Біля порога будинку Мері лежала гілка небесної сосни, і коли Серафіна Пеккала взяла її, деймони перетворилися на птахів — солов’я та сову — й разом із нею злетіли над солом’яними дахами, пролетіли над трав’яним полем, над прибережним схилом та полетіли до найближчого гаю колісних дерев, котрий, наче замок, здіймався серед мовчазного степу, виблискуючи на місяці своєю кроною. Там Серафіна Пеккала опустилася на зручну гілку посеред відкритих квіток, що жадібно пили Пил, і почекала, доки два птахи не всілися поруч. — Ви недовго будете птахами, — промовила вона. — Незабаром ваша форма зафіксується, тож озирніться та запам’ятайте цей краєвид. — А ким ми станемо? — спитав Пантелеймон. — Ви дізнаєтеся про це швидше, ніж гадаєте. Слухайте мене уважно, я розкажу вам казку, котру знають лише відьми. Я роблю це тому, що ви тут, біля мене, а Віл із Лірою сплять там, унизу. Ви же знаєте, що віддалятися від свого деймона на таку відстань можуть лише… хто? — Відьми, — відповів Пантелеймон, — а також шамани. Отже… — Залишивши вас на берегах озера у світі мертвих, Віл і Ліра, самі того не знаючи, зробили те, що до них робили лише відьми. На півночі нашого світу є одне пустельне моторошне місце, на якому за часів, коли світ був юним, сталася велика катастрофа, й відтоді там ніхто не може жити: річ у тому, що туди неспроможні зайти чи залетіти деймони. Аби стати відьмою, дівчина повинна самотужки перетнути ці землі, залишивши свого деймона позаду. Ви добре знаєте, наскільки болісним є цей іспит. Але після цього відьми з’ясовують, що зв’язок із деймоном уже не можна перерізати, як це робили в Больвангарі: відьма й деймон все одно залишаються єдиною істотою, проте можуть переміщатися незалежно одне від одного, відвідувати віддалені місця та приносити звідти корисне знання. Ви ж не відрізані від своїх людей, так? — Так, — підтвердив Пантелеймон, — ми залишилися єдиним цілим. Але це було так боляче, й ми так налякалися… — Так от, — мовила Серафіна, — Віл і Ліра не літатимуть, наче відьми, та не житимуть так довго, як ми, проте завдяки своєму вчинку вони — і ви, звичайно, — в усьому іншому стали справжніми відьмами. Обидва деймони деякий час мовчали, обмірковуючи це нове дивне знання. — Чи це означає, що ми будемо птахами, як відьмацькі деймони? — спитав Пантелеймон. — Виявіть трохи терпіння. — А як Віл може бути відьмою? Я гадав, усі відьми — жінки. — Вони з Лірою спричинили великі зрушення у всесвіті. Ми всі, навіть відьми, щодня дізнаємося про щось нове. Але одна річ залишилася незмінною: ви повинні допомагати своїм людям, підбадьорювати їх, бути для них провідниками й не чинити їм перешкод на їхньому шляху до мудрості. Саме тому ви їм потрібні. Деймони мовчали. Серафіна повернулася до солов’я та спитала: — Як тебе звати? — У мене немає імені. До того, як мене відірвали від серця Віла, я не знав, що існую. — Тоді я нарікаю тебе Кіржавою. — Кіржава, — повторив Пантелеймон, наче куштуючи це ім’я на смак. — А що це означає? — Незабаром ви це зрозумієте. А тепер, — повела далі Серафіна, — слухайте мене дуже уважно, тому що я збираюся сказати, що вам слід зробити. — Ні! — несамовито вигукнула Кіржава. Серафіна м’яко промовила: — З твого тону я бачу, ти вже знаєш, що саме я хотіла Вам сказати. — Ми не бажаємо цього слухати! — крикнув Пантелеймон. — Надто рано, — сказав соловей. — Ще занадто рано! Серафіна замовкла, визнаючи, що вони мають рацію, та відчуваючи сум. Проте вона знала набагато більше, ніж деймони, і повинна була спрямувати їх до слушного рішення, атому зусиллям волі заспокоїлася. — Де ви побували під час своїх мандрів? — спитала вона. — У багатьох світах, — сказав Пантелеймон. — Щойно знайшовши вікно, ми проходили крізь нього. Цих вікон існує набагато більше, ніж ми гадали. — А ви бачили… — Так, — відповіла Кіржава, — ми були уважними та бачили, що відбувається у всесвіті. — Ми багато чого бачили, — швидко заговорив Пантелеймон. — Бачили ангелів, розмовляли з ними, були у світі, в якому живуть маленькі люди, галівесп’яни. Там також є великі люди, і вони завжди намагаються вбити одні одних. Деймони почали розповідати відьмі про те, що бачили, але вона добре розуміла, що вони просто намагаються відвернути її увагу. Утім, вона не заважала їм говорити — хоча б тому, що було зрозуміло, що їм дуже подобається чути голоси одне одного. Проте зрештою вони описали все, що бачили на власні очі, і замовкли. Чути було лише невпинний ніжний шепіт листя. Потім Серафіна Пеккала промовила: — Ви тримаєтесь удалині від Віла з Лірою, намагаючись покарати їх. Я знаю, чому ви це робите: коли я пройшла крізь північну пустелю, моя Каїса чинила так само. Проте зрештою вона повернулася до мене, адже ми все одно любили одне одного. І невдовзі Вілу з Лірою знадобиться ваша допомога в тому, що вони робитимуть далі: ви повинні розповісти їм те, що знаєте. Пантелеймон-сова голосно гукнув, і це був звук, досі нечуваний у цьому світі. В усьому гаю та довкола нього маленьких нічних тварин, що полювали, годувалися чи спалиу гніздах і норах, пронизав новий, незабутній страх. Серафіна Пеккала мовчки дивилася на сову, не відчуваючи нічого, крім співчуття, але потім вона подивилася на деймона Віла, солов’я на ім’я Кіржава, і відразу згадаласвою бесіду з відьмою Рутою Скаді. Та, вперше побачивши хлопця, спитала Серафіну, чи дивилася вона йому в очі, й Серафіна Пеккала відповіла їй, що не наважилася цього зробити. І тепер маленька пташка, наче жар, випромінювала невмолиму лють, і навіть Серафіна відчула укол страху. Нарешті відлуння крику Пантелеймона згасло, і Кіржава неохоче промовила: — Так, мабуть, ми повинні все їм розповісти. — Ви ж їхні деймони, — тихо сказала відьма. Поступово жорстокість зникла з очей коричневої пташини, і Серафіна Пеккала, подивившись у них, помітила там відчайдушний сум. — Сюди пливе корабель, — повідомила Серафіна. — Я залишила його, щоб прилетіти відшукати вас. Я пройшла весь шлях із нашого світу разом із циганами, і вони прибудуть сюди за день-два. Двоє птахів деякий час сиділи нерухомо, а потім змінили форму, ставши голубами. Серафіна вела далі: — Це може бути останній ваш політ. Я трохи вмію зазирати в майбутнє та знаю, що ви зможете залізати навіть на дерева такої вишини, проте, гадаю, коли ваша форма зафіксується, ви будете не птахами. Передайте дітям все знання, котрим ви володієте. Я знаю, що ви четверо маєте як слід усе обміркувати, і знаю, що зрештою ви зробите слушний вибір. Але цей вибір лише ваш і більш нічий. Деймони мовчали. Відьма взяла гілку сосни та, злетівши в повітря, почала кружляти високо над верхівками дерев. Всією своєю шкірою вона відчувала прохолоду нічного вітерцю, поколювання від світла зірок та благодатний дощик із Пилу, котрий вона ніколи не бачила на власні очі. Потім Серафіна знову полетіла до селища й тихо увійшла до будинку Мері Мелоун. Відьма не знала про жінку нічого, за винятком хіба того, що вона прийшла з Вілового світу й відіграла дуже важливу роль у долях світу. Але незалежно від тoro, дружелюбна Мері чи ні, її все одно слід було розбудити, а для того, щоб зробити це, не налякавши жінку, можна було скористатися одним заклинанням. Тож відьма сіла на підлогу біля голови Мері та стала дивитися на неї напівзаплющеними очима, намагаючись дихати з нею в унісон. Зрештою у неї перед очима постали тібліді постаті, які жінка бачила уві сні, і тоді Серафіна налаштувалася на них так, як гітарист налаштовує струни свого інструмента. Після цього можна було увійти в сон Мері, й коли відьма це зробила, вона звернулася до свідомості Мері як один із персонажів її сну. Прогулюючись по чудернацькій місцевості серед заростей очеретів та електричних трансформаторів, вони повели нечутну бесіду, про яку Мері, прокинувшись, так і не згадала. Настав час Серафіні взяти ініціативу до своїх рук. — За декілька секунд, — промовила вона, — ти прокинешся. Не лякайся, побачивши, що я поруч із тобою. Я буджу тебе в такий спосіб, аби ти знала, що тобі нічого не загрожує. А потім ми поговоримо. Відьма подумки повернулася до реального світу, взявши. в собою Мері зі сну, й та побачила, що вона, схрестивши ноги, сидить на підлозі біля ліжка, а виблискуючі очі Мері уважно на неї дивляться. — Я так розумію, ти відьма, — прошепотіла жінка. — Так. Мене звати Серафіна Пеккала. А тебе? — Мері Мелоун. Мене ще ніколи не будили так тихо. Чи я справді не сплю? — Звичайно. Нам слід поговорити, а розмову уві сні важно контролювати й нелегко запам’ятати. Краще буде поговорити наяву. Бажаєш залишитися тут чи прогуляємося під Місяцем? — Ходімо, — відповіла Мері, сідаючи на ліжку та потягуючись. — Де Ліра з Вілом? — Сплять під деревом. Вони вийшли з хатини, пройшли повз рясну крону дерева, під яким спали діти, та пішли до річки. Мері дивилася на Серафіну Пеккала з сумішшю побоювання та захоплення: вона ще ніколи не бачила таку струнку та граціозну жінку. Відьма виглядала молодшою від Мері,й водночас та бачила, що Серафіні має бути декілька сотень років. Єдиним відбитком, що його час залишив на ній, була легка домішка всесвітнього суму у виразі її обличчя. Вони сіли на березі над сріблясто-чорною водою, і Серафіна Пеккала повідомила Мері, що вона тільки-но розмовляла з деймонами дітей. — Сьогодні діти їх шукали, — сказала Мері, — але там щось сталося. За винятком тих коротких секунд, коли вони втекли з поля бою, Віл так ніколи й не бачив свого деймона. Він навіть не впевнений, що він у нього є. — Проте його деймон існує — так само, як твій. Мері збентежено подивилася на відьму. — Якби ти могла його бачити, — повела далі Серафіна, — то побачила б чорного птаха з червоними лапками та трохи гачкуватим жовтогарячим дзьобом. Гадаю, це гірський птах. — Як тобі вдається його бачити? — Для цього очі мають бути напівзаплющеними. Якби в нас був час, я могла б навчити тебе бачити свого деймона, а також деймонів інших людей твого світу. Мені дивно те, що ви неспроможні їх побачити. Потім відьма повідомила Мері, що вона сказала деймонам і що це означає. — І деймони повинні будуть сказати це їм? — спитала жінка. — Спочатку я збиралася розбудити їх та сама це зробити, потім думала, що, може, варто покласти цю відповідальність на тебе. Проте, коли я побачила їхніх деймонів, тозрозуміла, що краще буде, якщо це зроблять саме вони. — Вони кохають одне одного. — Я знаю. — Але вони самі щойно зрозуміли це… Мері спробувала збагнути всі наслідки того, що їй повідомила Серафіна, однак це було надто складно. Потім жінка спитала: — А ти бачиш Пил? — Ніколи не бачила. До початку цієї війни ми навіть не чули про нього. Мері дістала з кишені янтарне скло та простягла його відьмі. Серафіна піднесла його до ока та затамувала подих. — То ось він який, цей Пил… Він чудовий! — Подивися на дерево, під яким сплять наші діти. Серафіна так і зробила та знову зачаровано замовкла. — Так це вони все це зробили? — спитала вона. — Сьогодні — або радше вчора, адже, мабуть, уже настав новий день — сталося щось неймовірне, — промовила Мері та промовчала, подумки добираючи слова, за допомогоюяких можна було описати нещодавні події. — Щось невелике за масштабом, але надзвичайно важливе. Якби ти бажала спрямувати могутню річку в інший бік і в тебе був лише крихітний камінець, ти все одно могла б це зробити — треба лише покласти камінь у слушне місце та зробити так, щоб перша цівка води змінила напрямок свого руху. Такось, щось схоже сталося вчора. Я не знаю, в чому річ — може, вони побачили одне одного в іншому світлі, а може, причина була іншою… До того все йшло як ішло, але потім вони раптом почали сприймати одне одного інакше. І тоді весь Пил почав притягатися до них, і напрям його потоку змінився. — Ось як воно мало статися… — задумливо промовила Серафіна. — І тепер Пилу нічого не загрожує — чи, може, небезпека минеться, коли ангели закриють величезне провалля в підземному світі. Відьма повідомила Мері про прірву, а потім почала розповідь про те, як вона її знайшла. — Я летіла високо в небі та шукала, куди мені сісти, коли зустріла ангела. Ангела-жінку. Вона виглядала дуже незвичайно — здавалася водночас старою й молодою, — промовила Серафіна, забувши про те, що саме таке враження вона справила на Мері. — Її звали Ксафанія, і я дізналася від неї багато такого, про що й гадки не мала… Вона розповіла мені, що вся історія людства являє собою боротьбу між мудрістю та дурістю. Вона та повсталі ангели, оборонці мудрості, завжди намагалися розширювати людям світогляд, а Господь та його церкви, навпаки, бажали, щоб людство ниділо в неуцтві. На підтримку своєї думки вона навела багато прикладів із життя мого світу. — Гадаю, в моєму таких прикладів можна відшукати аж ніяк не менше. — Так от, мудрість майже завжди змушена була діяти потайки, шепотіти свої слова на вухо людям, наче шпигун, пересуватися в затінку та бачити, що суди та палаци пере бувають під владою її ворогів. — Це дійсно так, — погодилася Мері. — І ця боротьба поки що не завершена, хоча сили небесного царства нарешті зустріли гідний опір. Вони відновлять сили, зберуться під прапорами іншого командира та знову підуть у наступ, і ми маємо бути готові зустріти їх у всеозброєнні. — А що наразі робить лорд Ізраель? — поцікавилася Мері. — Він бився з Регентом небесного царства, ангелом Метатроном, і зіштовхнув його у прірву, про яку я розповідала. Тож Метатрона більше немає, але разом із ним загинув і лорд Ізраель. Мері затамувала подих. — А пані Кольтер? — спитала вона. Перед тим, як відповісти, відьма дуже довго розглядала свій сагайдак, обираючи там найкращу стрілу, і нарешті дістала її — найпрямішу, найкраще збалансовану… І зламала її надвоє. — Колись у своєму світі я побачила, як ця жінка катує відьму, то поклялася, що поцілю цією стрілою їй у горлянку, — промовила вона. — Проте мені вже не доведеться цього зробити. Пані Кольтер пожертвувала своїм життям, аби допомогти лордові Ізраелю здолати ангела та зробити всесвіт безпечним для Ліри. Поодинці вони цього не зробили б, але, об’єднавши свої зусилля, вони таки вбили Метатрона. Вражена Мері промовила: — Як ми скажемо це Лірі? — Почекай, поки вона сама не запитає, — відповіла Серафіна. — І це, може, ніколи й не станеться. Хай там як, у неї є той прилад, і він повідомить їй усе, що вона схоче дізнатися. Деякий час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як зірки повільно описують у небі коло. — Ти вмієш зазирати в майбутнє? — спитала Мері. — Я маю на увазі, ти знаєш, яким буде їхній вибір? — Ні, але якщо Ліра повернеться до свого рідного світу, я до останнього її подиху вважатиму себе її сестрою. А що робитимеш ти? — Я… — промовила жінка й замовкла, зрозумівши, що досі не замислювалась над цим питанням. — Гадаю, я повинна повернутися до свого світу. Хоча мені буде шкода залишати це місце: я знайшла тут щастя. Гадаю, це був найщасливіший час у моєму житті. — Що ж, коли ти таки повернешся до свого світу, в іншомy світі в тебе буде сестра, — сказала Серафіна. — Ми ще побачимося за день чи два, коли прийде корабель, і матимемо змогу поговорити на шляху назад. А потім ми назавжди, розлучимося. Обійми мене, сестро. Мері так і зробила, а потім Серафіна Пеккала скочила на гілку сосни, пролетіла над очеретом і солончаком та зрештою зникла десь над морем. Коли розмова між Мері та Серафіною вже закінчувалася, зa декілька миль від них на тіло отця Гомеса натрапила велика синя ящірка. Віл і Ліра йшли до селища іншою дорогою та не бачили тіла, тож ніким не потривожений священик лежав там, де його залишив Балтамос. Ці добрі, нешкідливі тварини виконували в цьому світі роль санітарів-сміттярів — згідно із заведеним порядком вони мали дбати про всі мертві тіла, котрі знаходили. Ящірка відтягнула тіло священика до свого гнізда і влаштувала бенкет для своїх дитинчат. А гвинтівка так і залишилась іржавіти там, де її випустив із рук отець Гомес. 37 Дюни Наступного дня Віл із Лірою знову пішли удвох у савану. Вони мало розмовляли, рухалися повільно, та й узагалі весь час відчували легке запаморочення чи туман у голові, неспроможність зосередитися хоч на чому. Весь день вони провели серед широких пагорбів, а час полуденної спеки — у своєму гаю сріблястих дерев. Вони розмовляли, купалися, їли, цілувалися, лежали у щасливому екстазі, бурмочучи слова, звучання яких було таким само нечітким, як і зміст, і відчували, що тануть від любові. Із наближенням темряви вони повернулися до селища, повечеряли разом із Мері та Аталлю, а потім вирішили прогулятися до моря — вечір був дуже спекотний, і вони сподівалися, що з води віятиме прохолодний вітерець. Берег річки привів їх на широкий пляж, залитий яскравим місяцем, пісок був ще вологим від припливу, що тільки відступав. Діти лягли на м’який пісок біля підніжжя дюни й тоді почули перший пташиний крик. Вони разом повернули голови: голос цього птаха був зовсім несхожий на голоси тварин зі світів, у яких вони побували. Звідкись згори долетіла м’яка трель, і за мить їй відповів інший голос. Прийшовши у захват, Віл і Ліра скочили на ноги та спробували роздивитися співаків, але спромоглися побачити лише два темні силуети, що пролетіли низько над землею, а потім поринули у височінь, весь цей час виспівуючи нескінченні варіації своєї схожої на звук дзвоника пісні. А потім по повітрю забили крила, і за декілька метрів від їхніх ніг, на мить зметнувши фонтанчик піску, приземлився перший птах. — Пантелеймоне! — промовила Ліра. Деймон мав форму голуба, проте його пір’я було темним, й колір важко визначався у світлі місяця. Другий птах і досі кружляв над головами дітей та співав, але потім він таки вирішив знизитися та приєднатися до них: це також був голуб, однак білий і з коричневим чубчиком. І тоді Віл дізнався, що це таке — побачити свого деймона. Коли птах злетів на пісок, хлопець відчув, як його Серце спочатку згорнулося, а потім розгорнулося. Це почуття було незабутнім, і навіть через шістдесят років, будучи вже дідом, він усе одно яскраво пам’ятатиме деякі свої відчуття: Лірині пальці, що під золотаво-сріблястими деревами кладуть до його рота червоний плід; її теплі губи, що притискуються до його губ; нестерпний біль, який охопив усе його єство, коли на порозі світу мертвих у нього із грудей несподівано вирвали його деймона, та солодке торжество їхнього возз’єднання на залитих сяйвом місяця дюнах. Ліра вже збиралася підійти до птахів, коли Пантелеймон заговорив: — Ліро, минулої ночі до нас приходила Серафіна Пеккала. Вона нам багато що повідомила, а потім полетіла назустріч циганам, котрі пливуть сюди. Завтра чи післязавтра тут будуть Фардер Корам, Владар Фаа та інші… — О Пантелеймоне, я почуваю, що ти нещасливий — у чому річ? Що сталося? — стривожено промовила дівчина. Деймон обернувся на білосніжного горностая та слизнув до неї по піску. Другий деймон також змінив форму та став кішкою — Віл цієї миті відчув, як щось трохи стиснуло йому серце. Перед тим, як наблизитися до нього, кішка сказала: — Відьма дала мені ім’я. Досі в ньому не було потреби, але тепер мене звати Кіржава. Проте ми мусимо дещо вам сказати… — Так, слухайте нас уважно, — промовив Пантелеймон, — і спробуйте зрозуміти. Ретельно добираючи слова, деймони почали переказувати дітям усе те, що їм повідомила Серафіна Пеккала. Спершу вони відкрили Вілу з Лірою, що ті, самі того не бажаючи, стали схожі на відьом у тому, що відокремилися від своїх деймонів, залишившись із ними одним цілим. — Але це ще не все, — промовила Кіржава. Пантелеймон підхопив: — О Ліро, пробач нам, однак ми повинні повідомити вам те, про що дізналися. Ліра відчула збентеження: коли це Пантелеймон вибачався перед нею? Вона подивилася на Віла й побачила подив на його обличчі. — Ну ж бо, кажіть, не бійтеся, — підбадьорив деймонін хлопець. — Це стосується Пилу, — сказала кішка, і Віл подумав, яка все-таки дивна річ відбувається наразі: частина його єства повідомляє йому щось таке, чого він не знає. — Весь Пил стікав у ту прірву, котру ви бачили. Щось зупинило його, але… — Віле, це було те золотаве світло! — вигукнула Ліра. — Пам’ятаєш, світло текло у прірву та зникало там… То це насправді був Пил? — Так. Однак витік Пилу все одно триває, і це дуже погано, — повів далі Пантелеймон. — Він повинен залишатися тут весь, інакше все, що є у світі доброго, втратить силу та вимре. — Але куди він витікає? — спитала Ліра. Обидва деймони подивилися на Віла та його ніж. — Кожного разу, коли ми робимо прохід… — почала Кіржава, і хлопця знову на мить кинуло у дрож; він подумав: «Вона — це я, а я — це вона». Тим часом кішка продовжувала: — Щоразу, коли хто-небудь — чи то ми, чи то вчені з тієї Гільдії — відчиняв вікно між світами, ніж врізався в порожнечу, що розташована зовні. Така сама порожнеча лежить і на дні прірви. Ми цього не знали — та й ніхто не знав, бо вістря ножа було надто тонким, аби можна було це побачити. Проте він створював діри, досить великі, щоб крізь них міг витікати Пил. Коли прохід відразу зачиняли, витік був нетривалим, але наразі існують тисячі незачинених вікон. Тож Пил безперервно залишає населені світи та зникає в порожнечі. У головах Віла й Ліри почало потроху вимальовуватися розуміння. Вони опиралися йому, відштовхували його під себе, але воно було схоже на сіре ранкове світло, що просочується в небо та гасить зірки: воно оминало всі бар’єри, котрі діти ставили перед ним, і пронизувало всі запони, якими вони від нього відгороджувалися. — Кожен прохід… — прошепотіла Ліра. — Кожен прохід… — луною повторив Віл. — Ми повинні їх усі зачинити? — Усі до єдиного, — відповів Пантелеймон пошепки, як Ліра. — О, ні! — вигукнула дівчина. — Це неможливо… — Тож ми повинні будемо покинути свій світ і залишився в Ліриному, — сказала Кіржава, — або ж Пантелеймон із Лірою — залишити свій і жити в нашому. У нас просто немає іншого виходу. І тоді тихе нічне небо в них над головами розірвало протяжне виття, набагато страшніше навіть за той совиний крик Пантелеймона, котрий налякав усіх маленьких тварин довкола гаю колісних дерев. Деймони були шоковані цим проявом відчаю, і Віл зрозумів, що вони не знають решти правди, не знають того, про що дізналися Ліра й він. І Ліра трусилася від люті й горя, поводячи стиснутими кулаками та повертаючи в усі боки залите сльозами обличчя З таким виглядом, наче вона шукала відповідь. Хлопець підійшов до неї та взяв її за плечі, відчувши, як тремтить її напружене тіло. — Ліро, послухай мене, — промовив він. — Що сказав Мій батько? — О, ти знаєш! — плачучи вигукнула вона. — Ти сам усе чув! Здавалося, дівчина зараз помре від горя. Вона кинулася-в обійми Віла, повисла на ньому, вп’явшись нігтями в його плечі та притиснувшись обличчям до його шиї, й тихо повторювала: — Ні… ні… ні… — Послухай мене, — знову сказав Віл. — Спробуймо згадати його слова достеменно. Має існувати якийсь спосіб обійти все це! Він ніжно розімкнув її обійми та посадив її на пісок. Наляканий Пантелеймон відразу скочив дівчині на коліна, а деймон-кішка нерішуче наблизився до Віла. Досі вони ще не торкалися одне одного, але хлопець простяг руку, й кішка обережно торкнулася вусами його пальців та, повагавшись секунду, всілася йому на коліно. — Він сказав… — схлипуючи, почала Ліра, — він сказав, що люди, якщо не бажають серйозно захворіти, можуть перебувати в інших світах лише короткий термін. А ми вже давно подорожуємо між світами, чи не так? Якщо не враховувати того, що ми змушені були зробити, коли йшли до світу мертвих, ми й досі почуваємося добре, так? — Ми все одно подорожуємо відносно недовго, — відповів Віл. — Мій батько був відсутній у своєму світі — моєму світі — десять років. Коли я відшукав його, він вже майже вмирав. Десять років — це найбільше, що може витримати людина в нерідному світі. — Проте як щодо лорда Боріеля, тобто сера Чарльза? Він виглядав цілком здоровим, чи не так? — Так, але згадай: він міг коли завгодно повернутися до свого світу та відновити здоров’я. Зрештою, ти вперше побачила його саме у своєму світі. Мабуть, він відшукавякесь таємне вікно, про яке ніхто, крім нього, не знав. — Віле, ми могли б робити те саме! — Могли б, але… — Усі вікна мають бути зачинені, — промовив Пантелеймон. — Усі без винятку. — Та звідки ти знаєш?! — спалахнула Ліра. — Нам це сказав один ангел, — відповіла Кіржава. — Ми зустріли ангела, і вона повідомила нам це, а також багато чого іншого. Це правда, Ліро. — Вона? — недовірливо вигукнула дівчина. — Це був ангел-жінка, — сказала Кіржава. — Ніколи не чула про таких. Може, вона брехала. Тим часом Віл обмірковував іншу можливість. — Припустімо, всі вікна будуть зачинені, — промовив він, — і ми робитимемо вікно лише тоді, коли в цьому виникатиме потреба, швидко проходитимемо крізь нього та відразу зачинятимемо його знову. Це ж буде безпечно, чи не так? За цей час не встигне ж витекти багато Пилу? — Так! — Ми могли б прорізати вікно там, де його ніхто не побачить, лише ми двоє… — розвивав думку хлопець. — О, я впевнена, так і треба вчинити! — зраділа дівчина. Але в деймонів, як і раніше, був похмурий вигляд. — Ні, ні, — пробурмотіла Кіржава, а Пантелеймон сказав: — А примари? Ангел також згадував примар. — Примари? — перепитав Віл. — Підчас битви ми їх бачили! А що не так? — Річ у тому, що ми з’ясували, звідки вони з’являються, — повідомила Кіржава. — І найгірше те, що вони є породженнями тієї безодні. Кожного разу, коли ми створюємо ножем вікно, з’являється примара. Це ніби маленький шматочок прірви піднімається вгору та потрапляє до нашого світу. Ось чому їх було так багато у світі Ситагаза — там залишилося безліч незачинених вікон. — Вони ростуть, живлячись Пилом, — сказав Пантелеймон. — А також деймонами. Пил і деймони — це майже одна річ, принаймні, дорослі деймони. А коли примари… коли вони роблять це, то стають більшими та сильнішими. Віл відчув, як його серце стиснув тупий жах, а Кіржава, котра також почула це, притиснулася до його грудей, намагаючись його заспокоїти. — Отже, щоразу, коли я користувався ножем, — промовив хлопець, — у світі з’являлася ще одна примара? Він згадав слова, котрі йому сказав Йорик Бернісон після того, як викував у печері ніж: «Ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри». Ліра дивилася на нього широко розкритими від сердечного болю очима. — О, ми не можемо цього робити, Віле! — вигукнула вона. — Тепер, коли ми знаємо, звідки з’являються примари, як ми можемо випускати їх до світу? — Гаразд, — промовив Віл, підводячись на ноги та притискуючи деймона до своїх грудей. — Тоді нам доведеться… одному з нас доведеться… я перейду до твого світу та… Дівчина вже знала, що він хоче сказати. Віл тримав на руках чудового здорового деймона, котрого тільки-но зустрів, та думав про свою матір. Покинути її та жити в Ліриному світі, навіть якщо в нього буде лише декілька років — він що, дійсно збирається це зробити? Він міг би ужитися з нею, але вона знала, що з самим собою він не вживеться — він просто не пробачить собі такого вчинку. — Ні! — крикнула Ліра та скочила на ноги. Кіржава приєдналася до Пантелеймона, що опинився на піску, а хлопець і дівчина знову стиснули одне одного в обіймах. — Цезроблю я, Віле! Ми перейдемо до твого світу й житимемо там! Навіть якщо ми захворіємо, це не важить — ми з Пантелеймоном сильні та здорові, і я впевнена, що у твоєму світі безліч лікарів, тож ми протягнемо ще довго! О, зробімо, як я кажу! Віл похитав головою, і дівчина побачила сльозинки на його щоках. — Ліро, невже ти гадаєш, що я погоджусь на це? — відповів він. — Невже ти справді думаєш, що я можу спокійно жити, спостерігаючи, як ти хворієш, згасаєш та вмираєш, ая, навпаки, щодня стаю сильнішим і дорослішим? Десять років… Це надто мало, вони промайнуть, наче блискавка. Нам буде двадцять із гаком, і це не так уже й далеко. Подумай, Ліро: ми з тобою виростемо, готуватимемося зробити те чи те, а потім… а потім усе скінчиться. Ти гадаєш, я зможу спокійно жити після того, як ти умреш? О Ліро, я не думаючи пішов би слідом за тобою до світу мертвих — так само, як ти пішла туди вслід за Роджером! А це означатиме, що два життя згаснуть безплідно — моє відразу післятвого. Ні, ми маємо спільно провести весь життєвий термін, прожити тривале, гарне, насичене життя, я якщо ми не можемо прожити його разом, то… то доведеться жити нарізно. Кусаючи губу, Ліра спостерігала, як хлопець, охоплений мукою, невтомно ходить уперед-назад. Потім він зупинився, повернувся до неї та повів далі: — Ти пам’ятаєш, що ще сказав мій батько? Він сказав, що ми маємо збудувати небесну республіку там, де ми живемо, що інших світів для нас не існує. На жаль, тепер я розумію, що він мав на увазі… Я гадав, що він казав це про лорда Ізраеля та його новий світ, але він мав на увазі нас, тебе й мене. Ми повинні жити у своїх рідних світах… — Я спитаю алетіометр, — перервала його Ліра. — Він знає все. Як я не подумала про це раніше? Вона сіла, витерла щоки долонею та засунула руку в рюкзак. Вона завжди носила його із собою, і коли Віл пізніше думав про неї, він завжди уявляв її з рюкзаком за плечима. Дівчина швидким рухом, котрий йому так подобався, завела волосся за вуха та дістала чорний оксамитовий згорток. — Тобі буде видно? — спитав хлопець, адже хоча місяць світив досить яскраво, картинки на циферблаті були дуже маленькими. — Я знаю, де який символ розташований, — відповіла Ліра. — Вони відбилися у моєму серці. А зараз помовчіть… Вона схрестила ноги та натягнула на собі спідницю, зробивши такий собі імпровізований столик. Віл обперся на лікоть і спостерігав за нею. Світло місяця, віддзеркалюючись від білого піску, заливало її обличчя сяйвом, котре, здається, викликало інше сяйво, зі джерелом десь усередині дівчини. Її очі заблищали, а обличчя було такимсерйозним і захопленим, що Віл неодмінно закохався б у неї цієї хвилини, якби кохання вже не пронизувало кожну клітинку його єства. Глибоко зітхнувши, Ліра почала обертати коліщата, але за декілька секунд зупинилася й повернула інструмент догори ногами. — Переплутала, — кинула вона та спробувала ще раз. Вілові, котрий спостерігав за нею, було добре видно її чарівне обличчя. І добре його знаючи та стежачи за грою щастя й суму і відчаю й надії на ньому, він швидко зрозумів, що щось було не так: не було помітно ознак прозорої зосередженості, в яку вона звичайно так швидко поринала. Натомість її дедалі сильніше охоплював розпач: вона кусала нижню губу, постійно зморгувала, її очі переміщалися із символу на символ надто повільно, майже якось випадково, а не стрибали прудко та впевнено, як зазвичай. — Навіть не знаю, — похитавши головою, промовила дівчина. — Сама не знаю, що відбувається… Я так добре на ньому розуміюся, але зараз не можу збагнути те, що він мені каже… Потім вона, здригнувшись усім тілом, зробила глибокий вдих та знову перевернула алетіометр. Він виглядав у її руках якось незвично незграбно. Пантелеймон, набувши вигляду миші, заліз їй на коліна та, обперши свої чорні лапи об кришталь, вдивлявся в символи. Ліра повернула одне колесо, потім інше, повертіла весь прилад у руках тапідвела повиті жахом очі на Віла. — Віле, я не можу! — вигукнула вона. — Я втратила вміння читати його! — Тихше, — заспокоїв її хлопець, — не хвилюйся. Усе твоє знання й досі залишилося в тобі, просто заспокойся та дозволь собі відшукати його. Не силуй себе, лише полинь усередину та торкнись його… Дівчина зітхнула, кивнула, розсерджено провела зап’ястям по очах та декілька разів глибоко вдихнула. Але Вілу було помітно, що вона занадто напружена, і тоді він поклав руки їй на плечі, відчув, що вона тремтить, і міцно її обійняв. Ліра звільнилася з його рук і спробувала ще раз: уважно подивилася на символи, почала крутити коліщата… Проте тих невидимих рівнів значення, по яких вона завжди так легко й упевнено пересувалася, цього разу не було — дівчина просто не знала, що означає той чи тойсимвол. Вона відвернулася, взяла Віла за руку та схвильовано заговорила: — Марні спроби… воно зникло назавжди, я впевнена… цей дар з’явився в мене саме тоді, коли він мені був потрібен, коли мені треба було врятувати Роджера та зробити все інше… але тепер, коли він потрібен нам обом, він просто зник, залишив мене… У мене вже виникала думка про це, тому що останні рази користуватися ним було так складно… Я гадала, що просто погано бачу символи чи що мої пальці стали негнучкими, чи ще щось, однак річ була зовсім не в тому: ця здатність залишала мене, вона вгасала… О Віле, я остаточно втратила її, і вона більше не повернеться! Дівчина у відчаї заридала, і Вілу залишалося тільки тримати її в обіймах. Він не знав, як заспокоїти її, бо було зрозуміло, що вона не помиляється. Тут обидва деймони наїжачилися та подивилися в небо. Віл і Ліра також щось відчули й підвели очі: на них рухалося «якесь світло, світло із крилами. — Це той ангел, якого ми бачили, — висловив здогад Пантелеймон. І він мав рацію. Хлопець, дівчина та двоє деймонів побачили, як, розправивши крила, із неба спланерувала на пісок Ксафанія. Хоча Віл чимало часу провів у компанії Балтамоса, він був зовсім не готовий побачити таку дивовижну істоту. Побачивши, що ангел наближається, вони з Лірою стиснули руки одне одного. Здавалося, від неї віддзеркалюється світло іншого світу. На ній не було ніякого одягу, проте це зовсім нічого не значило. «Та який одяг може бути на ангелі?» — промайнуло в Ліриній голові. За зовнішністю Ксафанїї не можна було сказати, молода вона чи стара, але на її обличчі застиг вираз співчуття, і Вілу з Лірою здалося, що вона бачить їх наскрізь. — Віле, — промовила жінка-ангел, — я прийшла до тебе по допомогу. — До мене? Як я можу вам допомогти? — Я хочу, щоб ти показав мені, як зачиняти проходи, створені твоїм ножем. Віл зробив ковтальний рух. — Звичайно, я покажу вам, — сказав він, — а чи допоможете ви нам? — Того, чого ви бажаєте, я зробити не можу. Я знаю, про що ви розмовляли — ваша туга залишила сліди в повітрі. Я знаю, це вас не втішить, але повірте, кожна жива істота, що зіштовхується з вашою дилемою, шкодує, що все сталося не так, як їй хотілося б, проте існують речі, з якими змушені примиритися навіть наймогутніші. Я неспроможна змінити існуючий порядок речей. — А чому… — почала Ліра та почула, що її голос є слабким і тремтить. — … чому я більше не можу читати алетіометр? Чому навіть це для вже мене неприступно? Це була єдина річ, котру я вміла робити по-справжньому гарно, але вона зникла так, ніби ніколи не існувала… — Ти читала його вищою милістю, — відповіла Ксафанія, глянувши на неї. — Проте ти можеш повернути це вміння працею. — І скільки на це знадобиться часу? — Все життя. — Так багато… — Але тоді, після цілого життя зусиль і роздумів, твоє вміння стане ще кращим, тому що походитиме від свідомого розуміння. Благодать, досягнута в такий спосіб, є глибшою та повнішою, ніж милість, що просто зійшла на тебе, та більше: щойно ти досягнеш її, вона вже ніколи тебе не облишить. — Ви маєте на увазі все життя до самої старості? — прошепотіла Ліра. — Усе довге життя? Не просто декілька років? — Ні, не просто, — відповів ангел. — А чи обов’язково зачиняти всі вікна? — спитав Віл. — Усі до одного? — Спробуй зрозуміти це, — промовила Ксафанія. — Пил — це не стала величина, і не можна сказати, що його кількість завжди залишається незмінною. Розумні істоти створюють Пил, думаючи та відчуваючи, досягаючи мудрості та передаючи її іншим. І якщо ви допомагаєте людям свого світу робити це, допомагаєте їм пізнавати себе та довкілля, навчаєте їх бути добрими, а не жорстокими, терплячими, а не метушливими, бадьорими, а не похмурими, і понад усе тримати розум відкритим, вільним та допитливим — лише тоді Пил відроджуватиметься в кількості, достатній, аби надолужити втрачене внаслідок створення одного вікна. Отже, одне вікно таки можна залишити відчиненим. Віл тремтів від збудження, весь його розум вже полинув до однієї-єдиної, не існуючої поки що точки всесвіту: вікна між його та Ліриним світами. Це буде їхня таємниця, вони зможуть проходити крізь нього коли завгодно та деякий час жити у світі іншого, і тоді їхні деймони відновлюватимуть своє здоров’я. Вони зможуть разом вирости,а може, колись у майбутньому в них з’являться діти, котрі стануть громадянами обох цих світів, про це ніхто, крім них, не знатиме. Вони зможуть звести воєдино всі знання двох світів, зможуть повсюди чинити добро… Однак Ліра похитала головою. — Ні, — сказала вона голосом, що сочився болем. — Віле, ми не можемо так учинити… І хлопець відразу зрозумів, що вона хоче сказати, і так само стражденним тоном промовив: — Не можемо, тому що мертві… — Ми повинні залишити вікно для них! У нас просто немає іншого вибору! — Так, бо інакше… — А ще ми повинні створювати достатньо Пилу, щоб можна було залишити те вікно відчиненим… Ліра тремтіла, уткнувшись у плече Віла й почуваючись у його обіймах маленькою дівчинкою. — А якщо ми проживемо своє життя як слід, якщо ми робитимемо те, що повинні робити, тоді нам буде що розповісти гарпіям, — спало хлопцеві на думку. — І ще ми мусимо розповісти про гарпій усім людям. — Так, повідомити їм, що вони мають розповідати правдиві історії, — погодилася Ліра, — правдиві історії в обмін на те, що гарпії проводитимуть їх до виходу в цей світ. Вони повинні знати, що коли вони прожили все життя, але їм нема чого розповісти гарпіям, то вони ніколи не зможуть залишити світ мертвих. Ми обов’язково розкажемо про це людям, Віле. — Щоправда, поодинці… — Так, — погодилася дівчина, — поодинці. І коли Віл почув від неї це слово, він відчув, як із якогось глибокого місця всередині його єства піднімається височенна хвиля гніву та відчаю — наче його розум бувокеаном, що його стривожило якесь піддонне трясіння. Все життя він був самотнім, і тепер знову залишиться таким, а ця нескінченно чудова благодать, що зійшла на нього, мусить майже миттєво зникнути. Йому здалося, що хвиля в його душі почала зростати, поширилася на все небо та затьмарила його, а потім її гребінь затремтів і поринув униз, несучи за собою всю вагу океану та насуваючись на скутий морозом кам’яний берег, на якому він стояв. І тоді хлопець затрусився, почав хапати ротом повітря та застогнав від муки, якої він ще ніколи не зазнавав у своєму житті, й відчув, що те саме відбувається і з Лірою, котра застигла в його обіймах. Але коли хвиля вичерпала свою силу та відкотилася, вогкі скелі залишилися стояти на своєму місці: з долею не можна сперечатися, і ні його, ні Лірин відчай не зрушив стрімчаки на жоден сантиметр. Віл не знав, скільки часу в його душі вирувала лють, але зрештою вона втамувалася, і після струсу океан став спокійнішим. Води й досі були бурхливими, і не виключено,що вони мали залишитися такими назавжди, проте цунамі вже минулися. Діти повернулися до Ксафанїї та побачили, що вона все розуміє і так само сповнена суму, як вони. Однак вона бачила далі, ніж вони, і в її обличчі світилася тиха надія. Віл проковтнув клубок у горлі: — Гаразд, я покажу вам, як зачиняти вікна. Але перед цим я мушу прорізати ще одне та створити ще одну примару. Я нічого не знав про них, інакше я виявляв би більшу обачність. — Ми подбаємо про примар, — промовила Ксафанія. Віл узяв ніж і став обличчям до моря. На його подив, руки в нього зовсім не тремтіли. Він прорізав вікно до свого рідного світу, і перед їхніми очима постав великий завод чи хімічний комбінат — будівлі та резервуари-сховища були поєднані складною мережею труб, на кожному куті палало світло, а в повітря здіймалися тонкі хмарки пари. — Дивно, що ангели не вміють зачиняти вікна, — зауважив Віл. — Твій ніж є витвором людських рук. — Я так розумію, ви збираєтесь зачинити всі проходи, крім одного, — казав Віл. — Того, що веде зі світу мертвих. — Так, даю тобі слово. Проте є одна умова, і, гадаю, ви її знаєте. — Знаємо. А чи багато існує вікон? — Тисячі. Головне — це та жахлива прірва, що її створила бомба, та величезний прохід, прокладений лордом Ізраелем із його рідного світу. Їх обидва треба буде зачинити, і ми це зробимо. Але існують і численні менші вікна іншого походження, деякі з них розташовані глибоко під землею, деякі — високо в повітрі. — Баруг і Балтамос казали мені, що вони використовують ці проходи, щоб подорожувати між світами. Тож ангели більше не зможуть цього робити? Ви будете обмежені рамками одного світу так само, як ми? — Ні, в нас є інші способи переходити зі світу до світу. — А нам можна буде навчитися користуватися цими способами? — Так. Ви можете навчитися цього так само, як навчився Вілів батько. Цей спосіб заснований на здатності, котру ви, люди, називаєте уявою. Але слід пам’ятати, що це не вигадування, а різновид бачення. — Тож це буде не справжня подорож, а лише удавання… — промовила Ліра. — Ні, —відповіла Ксафанія, — зовсім ні. Удавати легко, натомість переміщатися так набагато складніше, проте це дуже близько до справжньої подорожі. — Мабуть, це як читати алетіометр? — поцікавився Віл. — Щоб навчитися цього, треба буде вчитися все життя? — Для цього справді доведеться багато працювати. Ви що, вважали, що досить буде клацнути пальцями, й ви опинитесь де завгодно? Все те, що корисне, варте зусиль. Але увас є друг, що вже навчився дечого, і він міг би вам допомогти. Віл і гадки не мав, хто це може бути, і в нього не було настрою питати. — Зрозуміло, — зітхнувши, промовив він. — А ми ще коли-небудь вас побачимо? Чи зустрічатимемо ми ангелів після того, як повернемося до своїх світів? — Навіть не знаю, — відповіла Ксафанія. — Проте не варто витрачати все життя на очікування. — А ще, я гадаю, треба буде зламати ніж, — сказав Віл. — Так. Розмовляючи, вони час від часу кидали погляд на вікно, що висіло перед ними. На заводі палали вогні, і було зрозуміло, що він працює на повну потужність: гуділи машини, змішувалися хімікати, люди виробляли продукцію та заробляли собі на життя. Таким уже був рідний світ Віла. — Що ж, дивіться, як я це робитиму, — промовив хлопець. Він показав ангелові — як це колись показав йому самому Джакомо Парадізі, — як намацувати крайки вікна кінчиками пальців та защипувати їх. Потрохи вікно та завод за ним зникли. — А чи обов’язково зачиняти проходи, що були створені не магічним ножем? — спитав Віл. — Я впевнений, Пил витікає лише крізь вікна, прорізані ножем. Усі інші, мабуть, існують уже тисячі років, однак Пил і досі існує. — Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде. — А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам’ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги. — Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія. — Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра. — Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра. Слово «завтра» чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала. — Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла. Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині. Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула. — Що таке? — поцікавився Віл. — Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними? Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею. — О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади… — Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я не знав, що можу так кохати когось. О Ліро, я хотів би, щоб ця ніч ніколи не скінчилася! Якби тільки ми могли залишитися тут, світ припинив би обертатися, а все на світі поринуло б у сон… — Усе, крім нас двох! Ми з тобою могли б завжди жити тут та кохати одне одного! — Я й так завжди кохатиму тебе, хай там що з нами станеться. Я кохатиму тебе до смерті й після неї, а після того, як пройду крізь країну мертвих, я всіма своїми атомами шукатиму тебе, й коли відшукаю… — Я теж шукатиму тебе, Віле, кожну мить вічності. А коли ми зустрінемося, то зіллємося так щільно, що ніхто й ніщо вже не відірве нас одне від одного. Ми сполучимося кожним атомом тебе й кожним атомом мене… Ми житимемо у птахах і бабках, соснах і хмарах, у тих крихітних порошинах, що плавають у сонячних променях… І коли наші атоми використовуватимуть, аби створити нове життя, вони не зможуть узяти одного з нас і змушені будуть брати обох — по одному атому тебе та мене, мене та тебе… Ми завжди будемо разом! Вони лежали на спинах пліч-о-пліч і дивилися в небо. — Ти пам’ятаєш, — прошепотіла Ліра, — як ти зайшов у те кафе в Ситагазі та як здивувався, вперше побачивши деймона? — Я не міг зрозуміти, що він собою являє. Але коли я тебе побачив, ти мені відразу сподобалася, тому що ти була хороброю. — Та ні, першим мені сподобався ти. — Це не так! Ти напала на мене! — Першим напав ти! — Ні! Ти вискочила з-за дверей та накинулася на мене! — Так, але я швидко зупинилася. — «Так, але…», — м’яко передражнив її хлопець. Він відчув, як дівчина затремтіла, а потім тонкі кістки її спини під його долонею почали підійматися й опускатися — вона тихо заплакала. Віл погладив її по теплому волоссю, по ніжних плечах, почав цілувати її обличчя, і врешті-решт вона зітхнула та застигла. Згори злетіли деймони, і діти побачили, що вони змінили форму та пішли до них по м’якому піску. Ліра сіла, щоб привітати їх, а Віл із подивом подумав, що хоч якого вигляду набувають деймони, він завжди знає, де чий є. Пантелеймон став твариною, ім’я котрої хлопець не міг згадати: якимось величезним та могутнім тхором рудо-золотавого кольору, гнучким та граціозним. Кіржава знову була кішкою, але кішкою надзвичайного розміру, із блискучим та рясним смухом, що переливався тисячами відтінків чорнильно-чорного, димчастого та синього кольорів… Віл подумав, що аби зрозуміти значення слова «невловимий», досить було глянути на шерсть його деймона. — Куниця, — нарешті згадав він, як називають звіра, яким став Пантелеймон. — Пантелеймоне, — промовила Ліра, коли звір перетік їй на коліна, — ти ж більше не змінюватимешся суттєво, так? — Так, — відповів деймон. — Дивно, — сказала дівчина, — колись, коли ми були меншими, я не хотіла, щоб ти припиняв змінюватися… Але тепер я не заперечувала б проти того, щоб ти залишався таким, яким ти є. Віл відчув, що його настрій змінився — тепер він почував рішучість і спокій. Достеменно знаючи, що він робить і що це означає, хлопець забрав руку із зап’ястя Ліри та погладив рудий смух її деймона. Ліра різко видихнула й завмерла, проте її здивування було змішане із задоволенням, що піднялося в ній, наче приплив, і дуже походило на те почуття, котре охопило її, коли вона поклала маленький червоний фрукт Вілові до рота. Її серце шалено калатало, й вона відповіла хлопцеві тим самим: поклала долоню на шовковисту теплу шию його деймона та занурила пальці у смух, розуміючи, що Віл відчуває точнісінько те саме, що вона. Й обоє вони знали, що відтепер, відчувши на собі рідну руку, жоден деймон вже не зміниться — їхня форма на все життя залишиться постійною. Вони відкинулися на пісок та, дивлячись у небо, на місяць і зірки, ще довго лежали й думали, чи які-небудь закохані до них робили це чудове відкриття. 38 Ботанічний сад Цигани прибули наступного дня після полудня. Звичайно, ніякої гавані на узбережжі не було, тож їм довелося поставити корабель на якір на деякій відстані від берега, і Джон Фаа, Фардер Корам, капітан судна та Серафіна Пеккала як проводир досягли суші на моторному човні. Мері розповіла мулефа все, що знала сама, і коли цигани ступили на широкий пляж, на них уже чекала купа зацікавлених колісних людей. Певна річ, циган також надзвичайно здивувала зовнішність мулефа, однак за своє тривале життя Джон Фаа навчився ввічливості та терплячості, і він вирішив, що ці найдивовижніші з бачених ним розумних істот не дочекаються від Владаря західних циганів нічого, крім чемності та приязного ставлення. Тож він стояв на гарячому сонці та слухав вітальну промову старого заліфа Сатамакса і переклад Мері. Потім він виступив із промовою-відповіддю, передавши мулефа вітання від своєї батьківщини. Коли всі вони вирушили через солончаки до селища, мулефа побачили, як важко Фардерові Кораму йти пішки, та відразу запропонували повезти його на собі. Він зі вдячністю погодився, і саме його першого побачили Віл і Ліра, котрі чекали на гостей на майданчику для нарад. Скільки часу минуло відтоді, коли Ліра востаннє бачила цих дорогих для неї людей! Останнім разом вони розмовляли ще на засніжених теренах Арктики, коли йшли визволяти дітей від гоблінів. Відчуваючи деяку зніяковілість, дівчина невпевнено простягла руку, але Джон Фаа підхопив її у свої обійми та розцілував у обидві щоки, й те саме зробив Фардер Корам, перед тим окинувши її уважним поглядом. — Вона стала дорослою, Джоне, — промовив він. — Пам’ятаєш ту маленьку дівчинку, котру ми взяли з собою на північ? А якою вона стала тепер! Ліро, люба, навіть якби в мене був язик ангела, я все одно не зміг би передати тобі, який я радий тебе бачити! Але старий циган помітив, що вона виглядає надзвичайно кволою та нерадісною. І, певна річ, й він, і Джон Фаа звернули увагу на те, що вона трималася поруч із хлопцем із прямими чорними бровами й що Віл не зводить із неї очей, хай там що вона робить. Цигани шанобливо привітали хлопця — Серафіна Пеккала вже розповіла їм про нього. Щодо Віла, на нього справила неабияке враження стримувана міць Джона Фаа, і він подумав, що було б дуже гарно, якби у старості він сам тримався саме так: було зрозуміло, що Джон Фаа уособлює надійність кам’яного муру. — Докторе Мелоун, — промовив Джон Фаа, — нам потрібна питна вода, а також хоч яка їжа, котру можуть продати нам ваші друзі. Крім того, наші люди вже досить довго перебувають на кораблі й утомилися від боїв, тож вони були б дуже раді розім’ятися на березі та подихати свіжим повітрям цієї країни, а також познайомитися з місцевим життям, щоб потім розповісти про нього своїм рідним. — Владарю Фаа, — відповіла Мері, — мулефа просили мене переказати вам, що вони дадуть вам усе потрібне й що вони матимуть за велику честь приймати усіх циган на сьогоднішній урочистій вечері. Отже, того вечора мешканці трьох світів зібралися разом за столом і розділили хліб, м’ясо, фрукти та вино. Цигани передали мулефа подарунки з усіх куточків свого світу: вироби з ялівцю та бивнів моржа, шовкові гобелени з Туркестану, чаші зі срібла, видобутого в копальнях Швеції, емальований посуд із Кореї. Мулефа захоплено прийняли все це та запропонували у відповідь витвори своїх ремісників: старовинний посуд із вузликового дерева, мотки найтоншого шнуру та надзвичайно легкі й міцні рибальські сіті. Коли вечеря скінчилася, капітан корабля подякував господарям і пішов спостерігати за тим, як команда підіймає на борт припаси їжі та води: він збирався вже вранці пливти назад. Інші ж залишилися розмовляти біля багать. Старий заліф сказав: — Наш світ зазнав великих зрушень, і як їх символ на наші плечі лягла величезна відповідальність. Ми хотіли б показати вам, що це означає. Тож Джон Фаа, Фардер Корам, Мері та Серафіна разом із мулефа поїхали до місця, куди виходив прохід зі світу мертвих, і побачили, як звідти виходить нескінченна низкадухів. Мулефа збиралися розбити тут парк із колісних дерев — на їхню думку, це місце було священним і потребувало постійного догляду. — Таємниця ся великою є, — промовив Фардер Корам, — і я радий, що прожив достатньо довго, щоб побачити її. Хай там що ми кажемо, ми всі боїмося поринути в темряву смерті. Але те, що для тієї частини нашого єства, яка потрапляє туди, є вихід, дало моєму серцю полегшення. — Ти маєш рацію, Кораме, — відповів Джон Фаа. — За своє життя я бачив смерть багатьох людей, і чимало з них я сам послав у темряву, хоч це завжди було у битві. Знати, що після темряви ми вийдемо в цей чудовий світ і, подібно до птахів, поринемо у безкрає небо — кращого людині годі й бажати. — Ми повинні поговорити про це з Лірою, — завважив Фардер Корам. — Я хочу знати, як з’явилася ця річ і що вона означає. Мері тривалий час не могла примиритися з думкою, що вона назавжди прощається з Аталлю та іншими мулефа. Перед тим, як вона зійшла на борт корабля, вони передали їй подарунок: лаковий фіал із олією колісного дерева, а головне — мішечок із насінням. — Можливо, вони не ростимуть у твоєму світі, — сказала Аталь, — але навіть у такому разі в тебе буде олія. Не забувай нас, Мері. — Не забуду, Аталь, — відповіла жінка. — Навіть якщо я житиму так довго, як відьми, й забуду все інше, про доброту твого народу я пам’ятатиму завжди. А потім почалася подорож додому. Вітер був помірним, море — спокійним, і хоча матроси декілька разів помічали в морі блиск білосніжних крил, птахи трималися на відстані. Віл і Ліра весь час були разом, і два тижні плавання промайнули для них як одна мить. Коли декілька днів тому Серафіна Пеккала зустріла Ксафанію та повідомила їй, що коли всі вікна будуть зачинені, поновиться і звичайне взаєморозташування світів, іВілів та Лірин Оксфорди накладуться один на один, наче прозорі зображення на двох плівках, котрі зсували доти, доки вони не злилися в одне — хоча по-справжньому вони все одно ніколи не стикнуться. Утім, на цю мить вони перебували ще далеко один від одного — на відстані, не меншій від тієї, котру Лірі довелося здолати, щоб потрапити зі свого Оксфорда до Ситагаза. Натомість Оксфорд Віла був поруч, на відстані одного змаху ножем. Коли вони прибули до гавані Ситагаза і якір зі сплеском пішов під воду, стояв вечір — тепле сонцезаливало м’яким світлом зелені пригори, теракотові дахи та занедбану красу набережної, на якій стояло маленьке кафе, де зустрілися Віл і Ліра. Капітан дуже довго оглядав місто в телескоп, але не помітив жодних ознак життя, проте Джон Фаа вирішив про всяк випадок висадити на берег десяток озброєних людей. Віл знав, що цигани не маячитимуть у них перед очима, однак у разі потреби завжди прийдуть на допомогу. Під швидко згасаючим небом діти востаннє повечеряли разом. Віл попрощався з капітаном, Джоном Фаа й Фардером Корамом. Здавалося, упродовж усього плавання він майже не помічає їхньої присутності, проте вони не ображалися — цей юнак попри всю свою силу був ледь живий через важке поранення в саме серце. Зрештою Віл, Ліра, їхні деймони та Мері з Серафіною Пеккала вирушили вулицями порожнього міста. Воно дійсно було порожнім: чути було лише звуки кроків. Віл і Ліра йшли попереду, тримаючись за руки, й поступово наближалися до того місця, де вони повинні були розлучитися, а дві жінки рухалися на деякій відстані за ними, розмовляючи про все на світі. — Ліра бажає ненадовго відвідати мій Оксфорд, — сказала Мері. — Вона щось замислила, але відразу після цього вона повернеться. — А що ти збираєшся робити, Мері? — Звичайно, я піду з Вілом. Сьогодні ми підемо до моєї оселі — в мене є будинок, — а завтра відшукаємо його матір та подивимось, що ми можемо зробити, щоб поліпшити її стан. Ти знаєш, Серафіно, в моєму світі безліч правил і приписів, і нам доведеться відповісти на тисячі запитань, що їх ставитимуть нам органи влади, та довести, що ми відповідаємо їхнім вимогам. Я допоможу Вілу з юридичними питаннями, соціальними установами, житлом і таким іншим, і він матиме змогу займатися лише матір’ю. Він сильний хлопець, але я все одно допоможу йому… Крім того, не виключено, що мені теж знадобиться його допомога. У мене більше немає роботи, грошей також залишилося обмаль, і я навіть не здивуюся, якщо мене розшукує поліція. Він — єдина людина у всьому світі, з якою я можу обговорити ці питання. Вони пройшли повз квадратну башту із дверима, відчиненими в темряву, повз маленьке кафе зі столиками, що стояли на тротуарі, та вийшли на широкий мовчазний бульвар із шерегою пальм, що тягнулася посередині. — Саме тут я прийшла до цього світу, — промовила Мері. Це було те вікно, яке Віл колись помітив на узбіччі тихої дороги в передмісті Оксфорда й яке охороняла поліція — принаймні, охороняла тоді, коли Мері збрехала полісменові, щоб пройти крізь нього. Жінка побачила, що Віл наблизився до того місця та почав водити руками в повітрі, зачиняючи вікно. — От вони здивуються, коли прийдуть подивитися на прохід, — зауважила Мері. Ліра намірялася перейти до Оксфорда Мері та перед тим, як разом із Серафіною повернутися до Ситагаза, показати хлопцеві щось, і, безперечно, їм слід було виявляти обережність, обираючи місце для нового вікна. Тож жінки слідом за дітьми знову вирушили залитими місячним сяйвом вулицями міста. Праворуч лежав великий чудовий парк, що вів до величезного будинку із класичним портиком, який під місяцем виблискував, наче цукрова глазур. — Коли ти сказала мені про вигляд мого деймона, — промовила Мері, — то додала, що якби в нас був час, ти могла б навчити мене бачити його… Шкода, що в нас немає цього часу. — Насправді час у нас був, — відповіла Серафіна, — і ми провели його в розмовах, чи не так? Я розповіла тобі про деякі речі, про які знають лише відьми й які раніше були заборонені в моєму світі. Але ти повертаєшся до свого рідного світу, а там усе буде іншим, окрім того, в усіх світах наразі відбуваються великі зміни. Між іншим, я також багато чого навчилася від тебе. Так от, пам’ятаєш, ти казала, що коли розмовляла з Тінями у твоєму комп’ютері, то входила до особливого стану розуму? — Так… І те саме робила Ліра, коли читала алетіометр. Ти бажаєш сказати, що мені варто спробувати знову ввійти до цього стану та в такий спосіб побачити деймона? — Так, але при цьому ти маєш не просто заплющити очі, а спробувати дивитися на світ, як це ти звичайно робиш… Спробуй просто зараз. Мері декілька разів бачила картинки, котрі на вигляд здавалися хаосом кольорових точок, але якщо придивитися в певний спосіб, вони ніби набували третього виміру, іперед папером з’являлося дерево, обличчя чи якесь інше об’ємне зображення, якого за мить до того тут не було. І прийом, котрого жінку вчила Серафіна, зрештою зводився до того самого: вона мала дивитися на речі як завжди та при тому поринути в той схожий на транс стан, у якомувона бачила Тіней. Але це було дещо складніше: треба було поєднати буденність і транс так само, як, аби побачити на аркуші паперу третій вимір, слід було дивитися водночас на два виміри. І в Мері це вийшло — так, як колись вийшло із тривимірними картинками. — Ох! — вигукнула вона та перелякано схопилася за руку Серафіни: на залізній огорожі парку сидів лискучий чорний птах із червоними лапами та закругленим жовтим дзьобом — це була та сама альпійська крушиця, котру описала їй Серафіна. Але подив жінки був таким великим, що вона вийшла із зосередженого стану, і деймон зник. — У тебе все вийшло, й наступного разу побачити його буде легше, — промовила відьма. — Перейшовши до свого світу, ти зможеш так само бачити деймонів інших людей. Утім, вони не бачитимуть ні твого, ні Вілова деймонів — звичайно, якщо ти не навчиш їх цього. — Зрозуміло… Це просто неймовірно! Тут Мері спало на думку, що Ліра розмовляла зі своїм деймоном, отже, може, їй також пощастить? Тим часом Віл уже прорізав вікно, і тепер вони з Лірою стояли біля нього, чекаючи, поки підійдуть жінки. — Ви знаєте місце, на яке виходить прохід? — спитав хлопець. Мері зазирнула у вікно і побачила по той бік, у своєму світі, тиху, обсаджену деревами вуличку з будинками у вікторіанському стилі, оточеними тінистими садками. — Це на півночі Оксфорда, — відповіла жінка. — Взагалі-то звідси недалеко до моєї домівки, хоча я й не знаю, як називається ця вулиця. — Я хочу піти до Ботанічного саду, — промовила Ліра. Мері ще раз спробувала увійти у стан подвійного бачення, і цього разу вона досягла його досить легко: біля неї, на гілці, що нависала низько над тротуаром у її власному світі, сиділа крушиця. Охоплена нетерпінням, жінка простягла руку, і птах без вагань перелетів на неї. Вона відчула його маленьку вагу та його лапи, що міцно стиснули її палець, і піднесла руку до плеча, мовчки запрошуючи деймона пересісти туди. Птах усівся там із таким виглядом, наче просидів там усе життя. «І так воно і є», — подумала Мері. Вони знову вирушили темними вулицями, однак світ уже був іншим. На Хай-стрит майже не було автомобілів, і коли вони досягли коледжу Магдален і спустилися сходами, що вели до Ботанічного саду, то побачили, що навколо зовсім нікого немає. Перед ними були вигадливі ворота з кам’яними лавами поруч, і Серафіна та Мері сіли туди, а Віл із Лірою перелізли через залізну огорожу та опинилися в самому саду, їхні деймони прослизнули між прутами та розчинилися в тіні рослин. — Сюди, — промовила Ліра, потягнувши Віла за руку. Вони пройшли повз ставок із фонтаном, розташований під розлогим деревом, а потім повернули ліворуч, обминули клумби та наблизилися до величезної сосни з численними стовбурами. За сосною височів кам’яний мур із проходом у ньому. Діти пройшли туди та опинилися в дальній частині саду, де дерева були молодшими, а місцевість була більше схожа на ліс, ніж на охайний парк. Ліра провела хлопця через крихітний місток, і вони присіли на дерев’яну лаву під низьким деревом із рясною кроною. — Я так і думала! — вигукнула дівчина. — Я сподівалася на це й не помилилася… Віле, раніше, у своєму Оксфорді, я приходила сюди та сиділа на такій самій лаві кожного разу, коли мені хотілося побути самій — звичайно, разом із Пантелеймоном. Я подумала, що, може, якби ми обоє час від часу, скажімо, раз на рік, приходили сюди та сиділи тут годину-дві, то можна було б уявити, що ми знову поруч — адже ми дійсно були б поруч, ти сидів би на цій лаві у своєму світі, а я у своєму… — Так, — сказав Віл, — поки житиму, я завжди приходитиму сюди, де б я не був… — У день літнього сонцестояння, опівдні, — промовила Ліра. — Поки житиму, я буду тут у цей час… Перед очима хлопця все розпливлося, але він не став стримувати сліз, лише притиснув Ліру до себе. — А якщо колись потім… — тремтячим шепотом продовжила вона, — якщо ми зустрінемо людину, котра нам сподобається і з якою ми схочемо одружитися, то повинні будемо гарно до неї ставитися, а не порівнювати весь час (ти зі мною, а я з тобою) і не нарікати, що ми з тобою не одружилися… І ми все одно раз на рік приходитимемо сюди, аби годину побути разом… Вони міцно притиснулися одне до одного та замовкли. Непомітно минали хвилини. Неподалік від них, на березі ріки, заворушилася та закричала якась пташина, потім через міст Магдален проїхало авто. Нарешті вони розімкнули обійми. — Ну що ж… — м’яко сказала Ліра. Усе в ній було цієї миті нескінченно м’яким, і потім це було одним із улюблених спогадів Віла: граціозні лінії її тіла в напівтемряві, її очі, руки й особливо губи… Він знову і знову цілував їх, і кожен поцілунок наближував їх до найостаннішого. Відчуваючи важкість і водночас невагомість від кохання, воно пішли до воріт. Мері й Серафіна мовчки чекали на них. — Ліро… — промовив Віл, і в ту саму мить дівчина сказала: — Віле… Хлопець прорізав вікно до Ситагаза. Воно виходило у саму гущавину парку, що оточував величезний будинок, неподалік від того місця, де парк переходив у ліс. Пройшовши крізь вікно, вони подивилися на мовчазне місто, яке лежало внизу, дахи, криті черепицею, що виблискувала від місячних променів, башту, котра височіла над ними, та залитий світлом корабель у гавані. Віл повернувся до відьми та якомога спокійніше промовив: — Дякую, Серафіно Пеккала, за те, що врятували нас тоді від дітей, та за все інше. Будь ласка, дбайте про Ліру все її життя. Я так кохаю її… У відповідь королева відьом поцілувала його в обидві щоки. Ліра щось шепотіла Мері, потім вони обійнялися, і спочатку Мері, а потім і Віл востаннє пройшли крізь вікно, опинившись у своєму рідному світі, в тіні дерев Ботанічного саду. «Я мушу бути бадьорим, навіть зараз», — подумав Віл, але це було все одно, що втримати в руках розлюченого вовка, котрий намагався вп’ястися іклами в горлянку. Втім, хлопцеві це вдалося, хоча й коштувало неймовірних зусиль. Віл знав, що те саме відбувається в душі Ліри, і доказом цьому було напруження, що відчувалося в її посмішці. Проте вона все одно посміхалася. Квапливий останній поцілунок, такий незграбний, що вони стукнулися вилицями, а сльоза з її щоки перейшла на його обличчя. Їхні деймон також поцілувалися на прощання, і Пантелеймон перестрибнув через поріг між світами та опинився в Ліриних руках. Віл почав зачиняти вікно, і за декілька секунд його вже не було, й разом із цим вікном із його життя зникла й Ліра. — А тепер, — промовив хлопець, намагаючись говорити діловим тоном, але все одно відвернувши обличчя від Мері, — я мушу зламати ніж. Він почав водити кінчиком леза по повітрю, відшукав знайому щілину і спробував згадати те, що сталося з ним у печері, коли він також прорізав вікно, а пані Кольтер раптом невідомо чому стала схожою на його матір, і ніж зламався — мабуть, тому, що натрапив на щось таке, чого він не міг розрізати, а саме його любов до матусі. Тож він спробував зробити те саме: викликав перед своїми очима образ материного обличчя в ту мить, коли він востаннє її бачив — вона, налякана та засмучена, стояла у маленькій передній будинку пані Купер. Але в нього нічого не вийшло. Ніж легко прорізав повітря та відчинив вікно до світу, в якому тривала злива: на землю посипалися важкі краплі, й Віл і Мері разом здригнулися. Хлопець швидко зачинив вікно та, спантеличений, задумався. Проте його деймон знав, що їм слід робити — він просто промовив: — Ліра. Дійсно. Віл кивнув і, тримаючи ніжу правій руці, натиснув лівою на те місце в нього на плечі, де й досі лежала її сльоза. І цього разу хлопець відчув, як ніж смикнувся в його долоні, наче намагаючись вирватися, та з гучним тріском розлетівся на шматки, котрі, виблискуючи, посипалися на землю, все ще вогку від дощу іншого всесвіту. Віл став навколішки та почав їх збирати, а Кіржава своїми котячими очима допомагала йому відшукати в темряві найменші уламки. Мері повісила рюкзак на плечі та сказала: — Віле, слухай мене уважно. Ми з тобою майже не розмовляли, тож, можна сказати, й досі залишаємося одне для одного незнайомцями. Але щойно ми з Серафіною Пеккала присягнулися, що завжди дбатимемо відповідно про тебе та Ліру, а потім я пообіцяла Лірі, що, коли ти мені дозволиш, я буду твоїм другом — однак навіть якби я не давала цих обіцянок, я все одно запропонувала б тобі свою дружбу. Ми обоє геть самотні, тож, гадаю, нам не слід… Я маю на увазі, нам нема з ким говорити про все це, окрім як між собою. Крім того, нам обом ще доведеться призвичаїтися до життя зі своїми деймонами. А ще в нас обох великі неприємності, і коли все це не повинно поєднати нас, то навіть не знаю, що ще… — У вас неприємності? — Віл уважно подивився у відверте, дружне, розумне обличчя жінки. — Річ у тому, що перед тим, як перейти до іншого світу, я розбила деяке обладнання в лабораторії, підробила документи та… Та разом ми впораємося з усім цим, а також із твоїми проблемами. Ми відшукаємо твою матір та забезпечимо її належним доглядом. І якщо тобі нема де жити, що ж, я не заперечуватиму, якщо ти житимеш у мене, і ми можемо оформити опіку — здається, так це називається? Звичайно, нам доведеться розробити, як то кажуть, легенду та дотримуватися її, але це не так уже й важко, так? «Я й не знав, що в мене є друг, справжній друг», — подумав хлопець. — Звичайно, так! — вигукнув він. — Гаразд, тоді ходімо. Моя оселя десь за півмилі звідси, і ти знаєш, чого я зараз хочу найбільш за все? Чашечку кави! Ходімо ставити чайник. За три тижні після тієї хвилини, коли Ліра побачила, як Вілова рука назавжди зачиняє вікно між їхніми світами, вона знову сиділа біля обіднього стола в Коледжі Джордана — як тоді, коли вперше відчула на собі чари пані Кольтер. Цього разу кількість гостей була значно меншою: тут були лише вона, Ректор і дама на ім’я Ганна Рельф, голова жіночого коледжу Святої Софії. Пані Ганна також була присутня на тому, попередньому прийомі, і навіть якщо Ліра була здивована, побачивши її тут, вона все одно дуже ввічливо привіталася з нею. Пізніше виявилося, що пам’ять дівчини підвела її: пані Ганна виявилася набагато розумнішою, цікавішою та приємнішою людиною, ніж та старомодна похмура особа, котру вона пам’ятала. Поки Ліри не було, в Коледжі Джордана, Англії та всьому світі відбувалися вельми важливі події. Здавалося, влада Церкви спочатку значно посилилася — було прийнято чимало брутальних законів, — але потім так само швидко послабшала: до влади в Магістраті, скинувши фанатиків, прийшли значно ліберальніші фракції. Генеральне Облаткове братство було розпущено, а Консисторський Суд Благочестя втратив голову та перебував у стані сум’яття. Після короткого, проте дуже бурхливого періоду змін усі коледжі Оксфорда знову поверталися до старовинних ритуалів і граніту науки. Утім, щось минуло безповоротно: було вкрадено цінну колекцію срібних речей, що належала Ректорові, зникли деякі слуги, котрі працювали в коледжі все життя. Щоправда, служка Ректора Казенс нікудине подівся, і Ліра вже готувалася відчути на собі його ворожість і зневагу — вони були ворогами, скільки вона себе пам’ятала. І коли він тепло привітав її та обома своїми долонями стиснув руку дівчини, вона була вражена в саме серце. Як він міг так змінитися? Упродовж обіду Ректор і пані Ганна жваво обговорювали те, що трапилося за відсутності Ліри, і вона слухала їх, упадаючи то в сум, то в подив, то в замішання. Коли ж вони перейшли до вітальні та приступили до кави, Ректор промовив: — А тепер, Ліро, ми хотіли б послухати тебе. Нам не відомо, де ти була, але ти, безперечно, бачила багато цікавого та важливого. Не хочеш розповісти нам про те, що ти пережила? — Хочу, — відповіла дівчина, — однак не про все відразу, Я й досі не розумію щось із того, що я бачила, а інші події змушують мене тремтіти та плакати, але я обіцяю все вам розповісти. Проте ви також повинні пообіцяти мені дещо. Ректор подивився на сивоволосу леді з деймоном-мавпою на колінах, і Ліра побачила, що вони обмінялися вкрай здивованими поглядами. — І що саме? — спитала пані Ганна. — Ви повинні пообіцяти, що повірите мені, — серйозно промовила Ліра. — Я знаю, що далеко не завжди казала правду, і в деяких місцях я могла залишитися живою, лише брешучи та вигадуючи різноманітні історії. Тож я знаю, якою я була раніше, і знаю, що ви це знаєте, але те, через що я пройшла насправді, є надто важливим для мене, і якщови збираєтесь повірити лише половині того, що я вам скажу, я не стану розповідати вам нічого. Отже, я обіцяю казати правду, якщо ви дасте обіцянку повірити їй. — Гаразд, я обіцяю, — погодилась пані Ганна. — Я теж, — сказав Ректор. — Знаєте, про що я шкодую більше за все? — спитала Ліра. — Мені шкода, що я втратила вміння читати алетіометр. О, Ректоре, воно просто прийшло до мене невідомо звідки, а потім там само невідомо чому залишило мене! Колись я вміла це робити так гарно — вміла переміщатися вниз і вгору по значеннях, бачити зв’язок між ними. Це було схоже на… — дівчина посміхнулася та повела далі: — на мавпу на дереві, так швидко я вміла його читати. І раптом усе це кудись поділося. Я не розуміла сенсу того, що мені показував алетіометр, навіть не пам’ятала нічого, крім основних значень, — скажімо, я й досі пам’ятаю, що якір означає надію, а череп — смерть, але це й усе. А всі тисячі значень… я втратила їх розуміння. — Ні, не втратила, Ліро, — промовила пані Ганна. — Відповідні книжки й досі є в бібліотеці Бодлі, і ніхто не заважає тобі вивчати їх. Пані Ганна сиділа навпроти Ректора в одному з крісел біля каміна, а Ліра розташувалася на дивані між ними. Кімната була освітлена лише лампою, що висіла над стільцем Ректора, однак її вистачало, щоб Ліра добре бачила обличчя своїх співрозмовників. Наразі дівчина піймала себе на тому, що розглядає обличчя жінки: воно було добрим, проникливим і мудрим, але зрозуміти думки пані Ганни було анітрохи не легше, ніж читати алетіометр. — Ну що ж, Ліро, — сказав Ректор, — ми повинні подумати про твоє майбутнє. Ці слова змусили дівчину здригнутися, однак вона опанувала себе й сіла рівно. — Весь той час, поки мене не було, — почала вона, — я жодного разу про це не думала. Я думала лише про те, що відбувалося в ту мить, в той день. Багато разів у мене навіть виникала думка, що в мене зовсім не буде майбутнього. А тепер… Я раптом зрозуміла, що в мене попереду ще ціле життя, але й гадки не маю, що з ним робити — це ніби мати алетіометр, однак не знати, як його читати. Гадаю, мені доведеться працювати, проте де саме? Імовірно, мої батьки — багаті люди, але я впевнена, що вони не подумали про те, що можна було б відкладати гроші для мене, та в кожному разі мені здається, що вони вже розтратили своє багатство, тож навіть якби в мене було законне право претендувати на щось, це «щось» було б просто мізерним. Ректоре, я не знаю, що мені робити. Я повернулася до Коледжу Джордана, тому що колись це був мій дім, і мені більшенема куди йти. Гадаю, король Йорик Бернісон дозволив би мені жити на Свольбарді, а Серафіна Пеккала — разом із її відьмацьким кланом, але я не ведмідь і не відьма, і хай там як я їх люблю, ті місця не для мене. Можливо, мене взяли б цигани… Однак насправді я не знаю, що мені робити далі. Я наче заблукала в житті. Дорослі уважно дивилися на дівчину й бачили, що її очі виблискують більше, ніж зазвичай, і що вона задирає підборіддя з виглядом, котрий вона, сама того не знаючи, перейняла у Віла. «Вона виглядає водночас розгубленою та нескореною», — захоплено подумала пані Ганна, а Ректор побачив також дещо інше: уся Лірина несвідома грація зникла, і вона почувалася у своєму вже не дитячому тілі вельми незручно. Проте він усе одно ніжно любив цю дівчину і наполовину з гордістю, наполовину з побожним острахом подумав, якою чудовою жінкою вона стане незабаром. Ректор сказав: — Ліро, поки стоїть цей Коледж, в тебе завжди буде свій дім — якщо, звичайно, він тобі потрібен. Що ж до грошей, твій батько передав Коледжу значну суму з умовою, що ми вдовольнятимемо всі твої потреби, хай там якими вони є. Насправді лорд Ізраель нічого такого не робив, однак Коледж Джордана був далеко не бідним закладом, а в його ж Ректора були власні гроші, котрі збереглися навіть після останніх зрушень. — Але я не про це, — вів далі Ректор. — Тобі слід учитися. Ти ще дуже молода, і досі рівень твоїх знань залежав… Будьмо відвертими: від того, кого зі своїх учителів ти не надто залякувала, — з посмішкою промовив чоловік. — Твоя освіта була геть безсистемною. Може виявитися так, що після належного навчання у тебе проявляться таланти на царинах, про які ми навіть подумати не могли. Проте якщо ти збираєшся зробити вивчення алетіометра метою всього свого життя та свідомо вчитимеш те, що ти колись знала інтуїтивно… — Саме так! — рішуче промовила Ліра. — … тоді навряд чи я зможу зробити щось краще, ніж передати тебе до рук моєї доброї подруги пані Ганни. Її знання в цій галузі є неперевершеними. — Зараз я висловлю свої думки, — сказала жінка, — і тобі необов’язково відразу давати відповідь. Можеш обміркувати мою пропозицію протягом деякого часу. Мій коледж не такий старий, як Джордан, і в будь-якому разі ти надто молода, щоб стати його студенткою, але декілька років тому ми придбали в північній частині Оксфорда великий будинок та вирішили заснувати там пансіонат. Я б хотіла, щоб ти зустрілася з директрисою та вирішила, чи не хочеш стати нашою вихованкою. Бачиш, Ліро, невдовзі тобі знадобиться дружба дівчат твого віку. Коли ми молоді, то вчимося від інших деяких важливих речей, і я не думаю, що Джордан може забезпечити тебе всіма ними. Директриса пансіонату — розумна, енергійна, доброзичлива та обдарована багатою уявою молода жінка, і ми раді, що взяли на цю посаду саме її. Можеш поговорити з нею, і якщо цяідея припаде тобі до душі, зроби коледж Святої Софії своєю школою так само, як Джордан був твоїм домом. А коли ти хочеш систематично вивчати алетіометр, ми можемо зустрічатися у приватному порядку. Але, люба, ця наука потребує дуже багато часу. Та й узагалі, в тебе є час — можеш не відповідати мені прямо зараз. — Дякую, пані Ганно, — відповіла Ліра, — я обов’язково як слід усе обміркую. Ректор віддав Лірі свій особистий ключ від дверей саду, і тепер вона могла ходити туди, коли схоче. Тієї ж ночі, коли охоронець уже збирався зачинити вхід до коледжу, дівчина та її деймон прослизнули надвір та пішли темними вулицями, слухаючи, як усі оксфордські дзвони відбивають північ. Щойно вони опинилися в Ботанічному саду, Пантелеймон побачив мишу та кинувся за нею в темряву, але передумав і скочив на величезну сосну. Спостерігати за тим, як він стрибає по гілках так далеко від неї, було Лірі дуже приємно, проте слід було виявляти обережність, бо хтось міг їх побачити: відьмацька спроможність віддалятися від свого деймона, що далася їй із таким болем, мала залишитися таємницею. Колись вона обов’язково продемонструвала б це вміння своїм друзям-хлопцям й дістала б величезне задоволення, спостерігаючи, як вони перелякано витріщили б очі, однак Віл показав їй, як важливо вміти мовчати та триматися в тіні. Дівчина сіла на лаву та дочекалася Пантелеймона. Він обожнював заставати її зненацька, проте звичайно їй удавалося побачити його ще до того, як він наблизиться до неї, і цього разу Ліра знову помітила його довжелезну тінь, котра зміїлася вздовж берега річки. Вона повернула голову в інший бік і прикинулася, що не бачить його, але потім, коли він стрибнув на лаву, раптом схопила його. — Мені не вистачило лише трохи, — заявив деймон. — Аби хоч раз захопити мене зненацька, тобі доведеться ще довго тренуватися. Я почула твоє наближення. Ще коли ти був біля воріт. Пантелеймон усівся на спинку лави та уперся лапами в плече дівчини. — Так що ми скажемо тій жінці? — спитав він. — Звичайно, погодимося, — відповіла Ліра. — Зрештою, поки що йдеться лише про те, щоб зустрітися з директрисою, а не про те, щоб навчатися в цьому пансіонаті. — Але ж ми навчатимемося там? — Мабуть, так, — промовила дівчина. — Гадаю, там буде гарно. Ліра подумала, якими будуть інші учениці. Вони могли бути розумнішими чи досвідченішими за неї, і, безперечно, вони знатимуть більше речей, важливих для дівчат її віку. А вона не зможе розповісти їм і сотої частини того, що вона знає, тож вони матимуть її за неосвічену дурепу. — Як ти гадаєш, пані Ганна дійсно знається на алетіометрі? — запитав Пантелеймон. — Коли в тебе є ті книжки, в цьому немає нічого дивного. Цікаво, скільки їх усього? Я впевнена, ми можемо вивчити їх від палітурки до палітурки, й тоді можна буде обходитися без них. Ти тільки уяви собі: завжди тягати із собою сто великих книжок… Пантелеймоне! — Що? — Ти колись розповіси мені, що ви з деймоном Віла робили, коли ми подорожували окремо? — Колись розповім, — відповів деймон. — А Кіржава колись розповість це Вілові. Ми домовилися, за якими ознаками визначимо, коли настане цей час, однак до того ми нічого вам не скажемо. — Гаразд, — миролюбно погодилася Ліра. Сама вона розповіла Пантелеймонові все, але він мав повне право тримати щось у таємниці від неї — адже вона тоді залишила його! Дівчині було дуже приємно думати про те, що їх із Вілом поєднує ще одна річ. Вона подумала, чи настане колись у її житті година, впродовж якої вона жодного разу не згадає про Віла, не звернеться до нього подумки, не смакуватиме спогади про все те, що вони робили разом, не сумуватиме за його голосом, його руками та його коханням. Вона й уявити собі не могла, що таке по-справжньому когось кохати, і з усього того, що вражало її в її пригодах, це вразило найбільше. Вона подумала, що слід, котрий його кохання залишило в її серці, схожий на рану, що ніколи не загоїться, та дівчина й не бажала, щоб вона загоювалася. Пантелеймон зісковзнув зі спинки лави та згорнувся клубком у неї на колінах. Тут, у темряві, їй, її деймону та їхнім таємницям нічого не загрожувало. Десь у цьому сплячому місті лежали книжки, що знову навчать її читати алетіометр, а ще тут є добра та знаюча жінка, котра всього навчить її, та дівчата в її майбутній школі, які знають набагато більше, ніж вона. «Їм це ще невідомо, але вони неодмінно стануть моїми подругами», — подумала Ліра. — Ти пам’ятаєш, що сказав Віл?.. — пробурмотів Пантелеймон. — Коли? — На узбережжі моря, якраз перед тим, як ти спробувала скористатися алетіометром. Мовляв, інших світів для нас не існує — саме це сказав тобі його батько. Але це не все, що він тоді казав. — Так, я пам’ятаю. Він хотів сказати, що небесного царства більше немає, що воно залишилося в минулому. Нам не слід жити так, наче всі ті події були важливішими, ніж життя у цьому світі — найважливіше місце завжди знаходиться там, де перебуваємо ми. — Він сказав, що ми маємо збудувати дещо… — Ось чому нам потрібне повне життя, Пантелеймоне. В іншому разі ми обов’язково пішли б разом із Вілом і Кіржавою, чи не так? — Звичайно! А вони пішли б з нами. Проте… — Проте тоді ми не змогли б збудувати це — на такі дії неспроможна людина, в якої «я» посідає перше місце. Ми повинні бути бадьорими, доброзичливими, допитливими, хоробрими та терплячими, повинні вчитися, думати та багато працювати — всі ми, в усіх світах, і тоді ми збудуємо… Пальці дівчини занурилися у глянсуватий смух деймона. Десь у саду співав соловей, Ліриного волосся та листя в неї над головою торкнувся легкий вітерець. Почали відбивати — кожен по одному удару — міські дзвони: один високим, інший низьким голосом, один близько, інший далеко, один надтріснутий і дратівливий, інший серйозний і гулкий, але всім своїм різноголоссям вони підтверджували, що настала перша година ночі. У тому, другому Оксфорді, у якому вони з Вілом цілувалися на прощання, також, мабуть, дзвонили дзвони і співав соловей і слабкий вітерець ворушив листя Ботанічного саду. — І тоді що? — сонним голосом запитав деймон. — Що ми збудуємо? — Небесну республіку, — промовила Ліра.