Микола Олiйник У ЗАТIНКУ ПАЛЬМ Дорожнi нотатки ______________________________________________________________________ Пригоди, подорожi, фантастика - 83. К.: Видавництво "Молодь", 1983 OCR i редакцiя Dauphin, травень 2003 ______________________________________________________________________ Пiсля кiлькагодинного вечiрнього польоту перетинаємо Адрiатику, Середземномор'я, Гiбралтар, i лiтак iде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелi вiдчувається навiть тут, на пiвночi країни. Аеропорт у Рабатi невеликий, бiдненький, скромно обладнаний. Служби, тiснуватий бар, де ледве вмiщуються пасажири одного рейсу, i, мабуть, усе. Зате чималий лiтографiчний портрет короля Марокко на стiнi. Глава держави - в бiлому кiтелi, з широкою стрiчкою навскiс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокiйний, самовдоволений погляд. Подорож тiльки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було вiдомо, що найскладнiший (тобто найдовший, найнуднiший, най... одне слово, найтяжчий) буде перелiт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через iлюмiнатор подивитися на океан, зупинити зiр на загубленому в його широтах клаптику землi чи пароплавi, який з такої висоти здається завбiльшки iз сiрникову коробку, а вночi... Понад дев'ять годин льоту, весь час не спатимеш - нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося. У лiтаку мою увагу привернула молода смаглява жiнка, власне, не так сама жiнка, як її незвичайна заклопотанiсть. Пасажирка весь час порпалася в сумочцi, що була при нiй, переглядала й знову акуратно складала якiсь папери. Де вона сiла? Здається, в Москвi, в Шереметьєво... Так, так, жiнка й тодi поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постiйно бентежить. Думалося - затримка з рейсом, митнi клопоти... Зрештою, жiнка дiстала й показала сусiдцi по крiслу фото. Вона аж пiдняла картку вгору, нiби хотiла, щоб побачили й iншi пасажири. На знiмку двоє дiвчаток, а по боках - чоловiк i жiнка, оця ж таки, що летiла зараз. Часто буває, що в дорозi люди дiстають фотографiї своїх близьких, рiдних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось iнше, бiльше, нiж просто сум за рiдними. Слово за словом, i з допомогою нашої люб'язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жiнка - для цього досить було тiльки спитати, хто ж на тому фото, чи не її дiти? Так, так, це її дiвчатка. I чоловiк її. Вони чилiйцi. Чоловiк був прихильником Альєнде. Пiд час фашистського путчу зник i невiдомо, де нинi, живий чи... Нi, нi, не думайте, я не плачу, то так... Дiтей їй пощастило вивезти до батькiв. Вони живуть в однiй iз сусiднiх з Чiлi країн. А сама мусила емiгрувати. Аж у Норвегiю - там давнi чоловiковi друзi. Кiлька рокiв не бачила своїх дiвчаток. Тепер ось є можливiсть забрати їх. Допомогли товаришi, соратники - спасибi їм... Монотонне гудуть турбiни повiтряного лайнера, за вiкном кiлькадесятиградусна холоднеча, пiд крилом - десятикiлометрова безодня i... зворушлива оповiдь жiнки, радiсно-сором'язливi сльози матерi, що їде до дiтей, своїх крихiток, своїх кровинок. Не вiриться, сеньйори... Стiльки лiт! Такi труднощi!.. А майже поруч - iнша мати. Нiяк не приспить свого малюка. Вiн лежить у неї на колiнах, крутиться, тре рукою оченята, i мати гладить його по голiвцi, нiжно-нiжно цiлує в тiм'я... В руках у неї казки Андерсена - щойно читала синовi... I думається, що дiти свiту однаковi, що матерi свiту однаковi й що турботи у них теж однаковi - мир i спокiй на цiй такiй прекраснiй i такiй неспокiйнiй планетi. Хто дрiмає, хто курить, хто, ввiмкнувши навушники, слухає музику, хто читає... Часу досить. Цiлий робочий день. Навiть бiльше. Високий засмаглий чоловiк дiлиться враженнями вiд Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працiвник iнституту грунтознавства. Сергiй Сепекерiмович Пiрузян, з Єревана. Пiвтора року працює в провiнцiї Пiнар-дель-Рiо, разом з мiсцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозiєю грунтiв, навчає молодих спецiалiстiв цiй потрiбнiй справi... Повертається з вiдпустки. Проблема грунтiв тепер набула свiтових масштабiв. Земля бiднiє, технiка, хiмiя, небувалий розмах iндустрiального будiвництва руйнують її структуру, зменшують кiлькiсть посiвних площ... А хлiб потрiбен, дедалi вiдчутнiшою в свiтi стає його нестача... "I що, вже є наслiдки кубино-радянського спiвробiтництва в цiй галузi?" - "Авжеж. Професор iнституту грунтознавства iменi Докучаєва доктор Зонн здiйснив класифiкацiю грунтiв Куби. Уявляєте, який це труд?! I яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських грунтознавцiв? Звичайно! Iзмаїльський, Соколовський. Харкiвський iнститут iменi Соколовського - один з провiдних у цiй галузi. Ось повернуся з Куби i неодмiнно поїду на Україну. Можна вашу адресу?" Куба. Острiв виникає з ранкової сутiнi, мов щось казкове, легендарне, овiяне вiковiчною iсторiєю. Нiколас Гiльєн, видатний кубинський поет, порiвняв свою землю з величезною зеленою ящiркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карiбського моря. Не буду полемiзувати з Гiльєном, кожнiй людинi властиво бачити одну й ту ж рiч по-рiзному, але менi з висоти острiв здався серповидним. Серп у хвилях бiлопiнного жита. А безлiч бiльших i менших острiвцiв уздовж - нiби коштовнi каменi, що ними людина прикрасила це одвiчне знаряддя з правiкiв шанованої працi. Сьєрра-Маестра. Овiяна легендами, оспiвана в пiснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вiчнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загiн революцiйних бiйцiв на чолi з одержимим iдеєю визволення вiд iмперiалiстичної залежностi Фiделем Кастро в неймовiрно тяжких умовах повiв звiдси наступ на антинародний режим. I перемiг... Зону гiр, що красивим вiнцем облямовують пiвденно-схiдне узбережжя, оголошено нинi природною та iсторичною пам'яткою. Пам'яткою народовi, революцiї, що першими на латиноамериканському континентi здолали сили реакцiї. Символiчно, як i наша "Аврора", нагадує про це шхуна "Гранма" - на нiй Кастро та його соратники здiйснили свiй героїчний похiд у революцiю, в iсторiю, i нинi вона - на вiчнiй стоянцi в Гаванi. Аеропорт iменi Хосе Мартi лежить за сiмнадцять кiлометрiв вiд столицi. Пiвгодини їзди, i ви опиняєтесь у центрi Гавани, мiстi давньої iсторiї, численних пам'яток старовини, паркiв i скверiв. Умiле поєднання архiтектурних стилiв, використання рельєфу i, ясна рiч, моря. Голубiнь Мексiканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубiнню неба, бiлизною висотних будинкiв, що нiби виростають з буйної зеленi та невисоких пагорбiв. Море то грiзне, то лагiдне, - лежить бiля нiг, дихає бадьорливою свiжiстю, спокоєм i ще чимось невловним, незбагненним, властивим тiльки морськiй широчiнi. Розповiдь про Кубу, Гавану - то окрема сторiнка, окрема розмова. Бо час не жде, лiтак уже заправлено й пiсля тривалого рейсу перевiрено, екiпаж, виявляється, змiнився i готовий до дальшого польоту. Але ж неодмiнно треба сказати: Куба в серцi українському давно. I найбiльша заслуга в цьому - хто б подумав! - Грiнченка, Бориса Грiнченка. Того самого, що написав "Серед темної ночi" i "Пiд тихими вербами", автора багатьох збiрок поезiй, оповiдань, драм, перекладiв, байок. Того, що подарував народовi один з найцiннiших скарбiв - "Словник української мови". Заболiло синовi поднiпровських степiв болями далекої, не баченої нiколи Куби. Куби - "моря перла найдорожчого", як вiн її називав, - що пiднялася проти поневолювачiв. Грiнченко написав поему "Матiльда Аграманте" про дiвчину-патрiотку, яка слiдом за батьком та братами пiшла в партизанський загiн, боролася там разом з усiма i героїчно загинула. "Хай панує Куба вiльна!" Запам'яталось iз шкiльних рокiв... Україна й Куба. Росiйський царизм i iспанськi поневолювачi. Чи не однакова була в них мета - тримати народ у покорi, ярмi, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож i борня супроти ворога - однакова. В Росiї, на Вкраїнi, на Кубi. "Хай панує воля гожа!" "Земля i Воля!.." За це скатовано його, Грiнченка, доньку. За це, не стерпiвши знущань, спалила сама себе у Петропавловськiй тюрмi в Петербурзi Маруся Вiтрова, вчителька-революцiонерка... За це - за волю i щастя - гине Матiльда Аграманте... Поезiї написано майже одночасно. Один мотив, однi чуття, одна пристрасна рука митця. Часова рiзниця вiсiм годин. Тобто на Кубi ранок, а вдома глибока нiч. Дивне вiдчуття! Органiзм якось непомiтно перелаштувався на тутешнiй режим, спати зовсiм не хочеться. Певне, чималу роль вiдiграє збудження, що супроводить людину в такiй мандрiвцi. У всякiм разi, усвiдомлення того, що за пiвтори години будеш на Ямайцi, в Кiнгстонi, приємно бентежить. Мимоволi припадаєш до овалу iлюмiнатора, до болю в очах видивляєшся, нiби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнiм осяяннi, Карибське море спокiйне, видно лише невеличкi брижi... Якiсь острiвцi, їх видно довго - висота ж неабияка!.. Група кораблiв. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхнiх трюмах? Що в наказах їхнiх капiтанiв?.. Можливо, це частина тих, що з волi американського президента патрулюють схiдне узбережжя Латинської Америки, "оберiгають" його вiд проникнення "кубино-радянських терористiв"? У свiтi тривожно. Надто тут, у центрi двох Америк, де Нiкарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум'я визвольної боротьби. Ямайка!.. Вона виникла з громаддя бiлястих хмар, сама - наче видиво, диво, мов казка. Острiв Карибського басейну. Облямованi бiлопiнними хвилями береги, невисокi голубi гори, трав'янистi долини, квадрати полiв. "Земля струмкiв", - так перекладається її назва. Населенi пункти йдуть один за одним, у кожнiй долинi, кожному видолинку... Країна вiчного лiта. Це вiдчувається одразу ж, як тiльки ступаєш на дивовижно красиву землю, - лагiдне, м'яке тепло бере тебе в обiйми, нiжить, настроює на лiричний лад. Мiсто в широкiй долинi, пiд горами, смуга пiщаних пляжiв, затоки, острiвцi й пiвострiвцi в заростях вiчнозелених пальм, лiан, ще бозна-яких рослин... Старий маяк на береговому виступi, приємне дихання моря... Погляд мрiйливо блукає вершинами далеких гiр, що голубiють на тлi безхмарного неба, слух напружено ловить шерхiт хвиль, що за кiлькадесят метрiв, он за тим гайком, тiло нiби пiрнає в якесь нечутне лiтепло. Щедра ж ти й самовiддана, природо! Даруєш усе, всi свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи Тiльки розумно, в мирi i спокої. Хазяйнуй i твори. I за те тобi буде вiчна хвала, вiчна шана. I тим зведеш собi вiчний храм добра та злагоди... Гай-гай! Коли б воно так. ...Наступний перелiт - один з найтривалiших - до Лiми, мiсця призначення. День. Навiть крiзь вузенький iлюмiнатор вiдчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землi, умовна риса, що роздiляє пiвнiчну й пiвденну пiвкулi. Курс - зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбiю, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя. Минає ще якийсь час - i праворуч уже водяна безбережнiсть, що сягає десь берегiв Австралiї, Японiї, лiворуч - червоняста материкова смуга, обмежена - ген далi - гостроверхою грядою Захiдних Кордiльєр. Мертвi, здається, гори, мертва прибережна смуга. Нi рiчечки, нi озерця, нi бодай невеличкої зеленої цятки. Голi урвистi скелi, мертвi червонястi пiски. I так година, друга, третя... Хiба що вихопиться десь i одразу ж зникне тоненька лiнiя автомагiстралi... - Пустеля Сечура, - кидає хтось iз пасажирiв. - Це вже Перу, перуанська територiя. Напевне ж, багатi цi мiсця мiнеральними копалинами, дорогi вони перуанцям чи колумбiйцям, але дивитися на них, спостерiгати їх трохи аж моторошно. Мимоволi переймаєшся спiвчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад. Авiалайнер наблизився до столицi Перу Лiми, пiшов на посадку. Кiнець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країнi, ознайомить з її iсторiєю, найдавнiшими пам'ятками i, звичайно ж, iз сучаснiстю. Сучаснiсть цiкавила бiльше, нiж iсторiя. В сучасностi - майбутнє, без якого, вiдомо, будь-яка iсторiя втрачає сенс, власне, перестає бути iсторiєю. Станiславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати про країну - вона починається з аеропорту чи залiзничного вокзалу. Найперше враження, як вiдомо, незгладиме й рiдко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очi в аеропорту та на його найближчих околицях, потiм не раз траплялось i в самому центрi Лiми, на її найголовнiших магiстралях. Десятки прохачiв (не хочеться казати - жебракiв, старцiв, хоч рiзниця тут невелика) зустрiли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-пiдставкою для чистки взуття, хто з примiтивними кустарними виробами - сувенiрами, хто з пропозицiєю пiднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрiбнiшу монету, немовби нашу копiйку, хоч на вiдмiну вiд копiйки за перуанську солю придбати не можна буквально нiчого), заробити на прожиття. I нескiнченнi ряди хатинок уздовж дороги - цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. I величезний мiський смiтник з цiлим виселком таких само хатинок бiля нього. I шукачi, якi щось шукають на тому звалищi, i тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м'яча босонога малеча... - Наша країна бiдна, - вибачається гiд, - ми тiльки зводимось на ноги. I це сказано про країну прадавньої iсторiї, землю однiєї з перших - iнкiвської - цивiлiзацiї, землю, що має в собi й на собi незлiченнi природнi багатства. Столиця зустрiчає транспортною захаращенiстю вулиць, безлiччю рiзних лоткiв, де продається маса всiляких речей - вiд кустарних виробiв, порнографiчних листiвок, газет i журналiв до кави, пирiжкiв, бобiв чи якогось iншого наїдку - i брудом. Бруд - характерна ознака цього величезного мiста. За висловом самих мешканцiв, це бомба уповiльненої дiї, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епiдемiєю. - Недавно вiдбувся страйк працiвникiв комунальної служби, ще не встигли прибрати смiття, - знову вибачається представник фiрми, що нами опiкується. Можна було б повiрити, коли б не тривале перебування в мiстi, що засвiдчило повну нерозпорядливiсть, неспромогу мунiципалiтету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної смiттєзбиральної чи поливної машини. I це в мiстi, де роками не буває дощiв, де мешкає понад п'ять мiльйонiв чоловiк... Добре, що стоїть воно над океаном - океанськi вiтри все-таки продувають його, освiжають, iнакше б... Двi досить молодi жiнки розподiляють мiсця, де будуть сидiти, просити милостиню. Одна йде на один рiг вулицi, друга - на протилежний. В однiєї тримаються за подiл двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсiм мале, пiдв'язане за спиною. - Сеньйоре, дозвольте почистити вашi черевики. - Хлопчина рокiв шести-семи ходить за мною по площi перед розкiшним президентським палацом, сподiваючись заробити бодай солю-двi. Саморобний ящичок на ременi через плече, в руках щiтка, в очах - сум i якась надiя. "Чому ти не в школi?" - хочеться спитати. Але ж усiх не перепитаєш, до кожного не пiдступиш... Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарi, на прикритiй картоном металевiй сiтцi, над люком теплоцентралi На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Вiн, певне, хворий - запаленi очi, худе блiде обличчя. Бiля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помiтками. Юнак помiтив, що я вдруге з цiкавiстю проходжу повз нього, усмiхнувся. Усмiшка приязна, якась нiби винувата, вибачлива. Хто вiн, чому лежить отут, пiд ногами перехожих?.. А втiм - зрозумiло: бездомний, безробiтний, яких тисячi. Вважається, що в мiстi п'ять мiльйонiв мешканцiв, але ця цифра умовна, щодня до Лiми приїздять новi й новi шукачi кращого життя, загальна мiграцiя з сiл величезна, нiхто не може її зупинити. Майже половина населення країни - в столицi! Здається, що мiсто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, бiля урядових палацiв видно посиленi наряди патрулiв, охоронцiв, стоять напоготовi автомобiльнi гiдромонiтори, виготовленi в США i люб'язно експортованi сюди для розгону демонстрацiй, вуличних зiбрань тощо. Контрасти? Нi, закономiрнiсть. Це яскраво засвiдчив останнiй надзвичайний з'їзд компартiї Перу, що в своїй резолюцiї засудив безробiття як наслiдок капiталiстичної системи господарювання. Про це, до речi, йшлося i на органiзованому Товариством перуано-радянської дружби мiтингу, де представники рiзних верств говорили про право людини на працю, на соцiальне забезпечення. - Приклад Радянського Союзу, де цi права знайшли якнайповнiше втiлення в життя, служить дороговказом у нашiй роботi, - заявив на мiтингу президент Товариства Кабаллеро Мендес. Лiкар за фахом, людина виняткової чуйностi i товариськостi (в цьому ми мали нагоду пересвiдчитись), член ЦК Компартiї Перу, доктор Мендес разом зi своїми соратниками активно пропагує iдеї миру, спiвробiтництва i дружби мiж народами рiзних континентiв та нацiй. Одного з перших у Латинськiй Америцi його нагороджено радянським орденом Дружби народiв. Культурний центр товариства, здiйснюванi ним заходи - це своєрiдне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соцiалiстичних перетворень. Серед них багато молодi. З великою увагою дивляться вони кiнострiчки про радянський спосiб життя, про дiла й прагнення юнакiв i дiвчат Країни Рад, тягнуться до лiтератури. Було надзвичайно приємно там же, на мiтингу, зустрiти жiнку, яка, довiдавшись, що її спiврозмовники з України, зрадiла й одразу ж сказала: - Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зумiла вона використати класичнi релiгiйнi мотиви для втiлення революцiйних iдей. О, сеньйор - ескрiтор! [*] Ви написали про неї роман? Похвально. Це генiальна жiнка. ------- [*] Письменник (iсп.). ------- Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургiю, її революцiйно наснажену лiрику. ...Нiч. Задушлива кiмната готелю. Не спиться: вiд вражень, спеки, втоми i, очевидно, вiд рiзкої змiни мiсця перебування. Явище адаптацiї. Але не тiльки. Головним чином, мабуть, тому, що мiсто вирує. Вирує, незважаючи на нiч. Не меншає потiк машин, люду... Куди вони мчать, поспiшають, чим клопочуться? Адже пiзно, пора спочивати. Раптовий телефонний дзвiнок (як я боюся цих пiзнiх дзвiнкiв, чомусь вони нiколи не приносили радостi!), хтось дихає в трубку, мовчить... Застереження гiда ще тодi, на початку: "Будь ласка, не носiть на руках годинникiв, каблучок, сережок, їх у вас можуть зiрвати. Не пийте на вулицi, нiчого не купуйте у вуличних продавцiв. I не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грiшми чи документами..." Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобiльна компанiя закликає купувати їхню i тiльки їхню "Тойоту", американцi в захватi од власної "кока-коли", хазяї ресторанiв та барiв не скупляться на багатющу рекламу - аби лиш заробити, мати зиск. Стоп! Куценька газетна замiтка ("Правда", 1.03.82 р.) зупиняє перо, б'є в саме серце. "Ранок був тихий. Близько тисячi будiвельних робiтникiв, зайнятих на спорудженнi житлового комплексу "Санта-Раса" на однiй з околиць Лiми, зiбралися, як звичайно, бiля будови. Тiльки цього разу вони вирiшили не починати роботи - на знак протесту проти вiдмови компанiї виконати досягнуту ранiше домовленiсть про полiпшення умов працi. Зненацька на будовi з'явилися бронетранспортер i машина з полiцаями, яких фiрма викликала для "охорони порядку". Полiцаї намагались арештувати трьох керiвникiв профспiлкової органiзацiї. Це викликало протести робiтникiв. Тодi на них упав град свинцю. "Охоронцi порядку" стрiляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловiк дiстали серйознi поранення, деякi з них були пораненi в обличчя. Обуренi самочинством хазяїв i полiцаїв, робiтники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх iнтересiв". Перу. Земля вiчної весни. Невичерпна комора iз свiтовими запасами залiза, нафти, срiбла, золота... Незлiченна кiлькiсть дорогоцiнного лiсу, багатющi воднi ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вмiли передбачати найскладнiшi явища природи - землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так i кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливiшої для себе долi? Чому народ пiдкорився чужому диктатовi, оддав на пограбування свої гори, долини, свiй багатющий природний свiт? Он вони, монополiсти, пiдприємцi, промисловцi й аграрники. Оглянься! Казковi вiлли в райських садах на околицях столицi, розкiшнi виїзди, дорогi особняки на свiтових курортах... Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають працi, очi твої бачать неправду й несправедливiсть. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пiкчу - старовинної фортецi iнкiв, нiмують численнi пам'ятники Лiми, безмовно пнуться у височiнь оскальпованi гiрськi вершини... Та не мовчить народ! Вiн прагне, шукає, бореться. Легально й напiвлегальне, словом i дiлом. - Працюємо в iм'я дружби мiж нашими народами, - сказав на мiтингу в фiлiалi Товариства перуано-радянської дружби в Iкiтосi iнженер-хiмiк Харбей Рiваденейра. - Я нiколи не був у Радянському Союзi, але знаю про нього багато i заздрю вам, що живете в такому суспiльствi. Майже повторила його слова Iоланда Тiносо Рохас, iнженер-мелiоратор, яка навчалась у Москвi, в унiверситетi iменi Патрiса Лумумби. - Я щаслива, що менi випало навчатися в Радянському Союзi, - схвильовано казала вона. - Я здобула знання, досвiд, так потрiбнi нам, нашiй країнi, i тепер успiшно застосовую їх на практицi. Iоланда побувала в Києвi, Астраханi, на власнi очi бачила, як живуть радянськi люди, i дуже хотiла б, дуже хотiла б, щоб i в них, у Перу... Звучить iспанська, звучить росiйська... На Амазонцi, далекiй легендарнiй рiчцi. Iкiтос, один з промислових i культурних центрiв Перу, лежить приблизно в серединнiй течiї Амазонки. Це найпiвнiчнiший у басейнi порт, куди доходять океанськi судна. Центр департаменту Флоре. Мiсто на рiвнинi, двiстi тисяч населення, переважає так звана колонiальна архiтектура. Є навiть будинок, споруджений залюбленим у метал, металевi конструкцiї Ейфелем. Жодної дерев'яної деталi! Мiсцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що лiпляться одна до одної в районi порту, їх сотнi. Як i бiля Лiми. Старi, напiврозваленi, i доля їхнiх мешканцiв одна - випадкова робота на розвантаженнi суден, очищення територiї порту... Це для чоловiкiв. Жiнки зайнятi рiзним промислом - кустарним, торговельним. Дiтвора грається на вулицях. Сморiд, бруд... А рiчка плине. Велично, гордо. Як i сто, як, певне, тисячу лiт тому. Несе каламутнi води до океану. Води i вимитi десь у верхiв'ї дерева, колоди, зеленi купини... Згадується недавно прочитаний роман "Лопе де Агiрре, король свободи" еквадорського письменника Мiгеля Отеро Сiльви, iсторичний твiр про освоєння перуанських земель, дiя якого розгортається головним чином на Амазонцi (Мараньйонi). Чудовий твiр! Написаний у кiлькох часових площинах, вiн воскрешає подiї давнi, з часiв проникнення сюди iспанських конкiстадорiв, дає змогу поглянути на героїв з рiзних точок зору. Отож - Амазонка. Належить - для повноти вражень - проплисти нею кiлькадесят кiлометрiв униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полуднi вiдвалює од причалу i повiльно йде за течiєю. Зостаються позаду захаращенi ящиками, штабелями лiсу, дощок, машинами портовi склади, нафтобаза, опиняєшся у володiннi водної стихiї. - Ширина рiчки в цьому мiсцi до трьох кiлометрiв, глибина сорок сiм метрiв, швидкiсть течiї - сiм кiлометрiв на годину, - пояснює Арiстiгос, наш гiд. Йдемо пiд правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються пiсля кожного судна, протилежний, лiвий, мрiє в далинi. Хатини на палях, невеличкi поселення, вирубанi, випаленi дiлянки сельви, гiгантськi пальми, кедри (iспанськi), на яких мiж гiллям пречудово себе почувають рiзнi дрiбнiшi рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвiтом. Цупке корiння лiан. Занесенi мулом товстеннi стовбури стирчать з води пiдгнилими кiнцями. Смужечка рису над самою водою. Викопанi в грунтi крутi сходини, за якими в'ється вгору, до оселi, тоненька стежечка. Жiнка полоще бiлизну, бiля неї дiтлахи махають услiд - цивiлiзацiя!.. - П'ять хвилин течiї Амазонки, - каже Арiстiгос, - досить, щоб протягом доби освiтлювати таке мiсто, як Нью-Йорк. Це - коли пустити ту воду на турбiни. I ще кiлька цифр: Амазонка дає п'яту частину всiєї рiчкової води, яку приймають океани нашої планети i, крiм того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мiльйона тонн мулу. Довжина цiєї водної артерiї 5,5 тисячi кiлометрiв, на протязi 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонiя) займає площу майже 7 мiльйонiв квадратних кiлометрiв (у ньому вiльно могли б розмiститися майже шiсть таких республiк, як УРСР), тут росте третина лiсiв планети. Амазонiю називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств. Все це здається неймовiрним. Неймовiрним, бо на землi є регiони вже так обiбранi та цивiлiзованi, що там, буває, i дихнути нiчим. Та ж, примiром, Японiя з рятiвними автоматами чистого повiтря на геть загазованих вулицях; тi ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими вiдходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течiю Дунаю в стiчну канаву, де вже не може не те що плодитися - вижити рибина... Тут, на Амазонцi, поки що в рiчках досить риби (близько 2000 видiв!), лiси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. I звiрину. ...Десь у верхiв'ях пройшли дощi, рiчка повна, ось-ось вийде з берегiв, несе на собi безлiч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острiвець, не попасти у вир. Попереду, на горизонтi раптом з'явилася темна хмара, на неї нiхто з подорожнiх не звернув уваги, але гiд i стерновий занепокоїлись. I недаремно. Не минуло й пiвгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрiбним, а потiм густющим дощем. Злива, здавалося, суцiльним потоком ринула на наше суденце, поверхня рiчки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такiй ситуацiї. Скаженiли хвилi, суденце, що вмить стало нiби iграшковим, застрибало на водi, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотiв пiд поривами вiтру. Згодом на сушi стало зрозумiло, що все могло закiнчитися досить трагiчно - баркас мiг перевернутись, налетiти на iнше судно тощо. А глибина - 47-50 метрiв. I - "Не надумайте опустити за борт руку - в рiчцi пiраньї, хижi риби, що вмить здеруть м'ясо до кiсток". Гiд застерiгає вiд найменших необдуманих вчинкiв. Молодий, симпатичний, добрий. Родом вiн з пiвденного заходу країни, звiдки пливти одинадцять годин за течiєю, бо проти - удвiчi довше (так тут вимiрюють вiдстань). Гроза минула, погримотiла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув лiворуч, пiшов поперек течiї, до самотньої оселi на березi. З радiстю покидаємо його, земляними сходами пiднiмаємось до, по-нашому сказати б, обiйстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свинi, кури гребуться на смiтнику. Все таке знайоме. Тiльки сельва, що оточила дворик, взяла його в тiснi обiйми, та недавня грозова пригода нагадують про iнший свiт. Уторована стежина, вимощена подекуди дошками i кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кiлька днiв. Ось i воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкiшних пальм). Кiлька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на пiвтора-двометрових палях, їдальня, бар. Вiдчайдушним галасом зустрiчають нас папуги, їх тут цiла зграя, старших i молодих. Радi гостям! "Кока-кола!.. Кока-кола!.." - верещать на всю округу. Так їх навчили. Мешкання досить скромне: дерев'яний тапчан пiд москiтною сiткою, табуретка, миска для вмивання i глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лiсу, в сельвi - простягни лишень руку i доторкнешся до розкiшної, метрiв на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фiкусового дерева, чи майо - чимось схожої на нашу березу... Кущi iбiкуса, що саме цвiте великими червоними й бiлими квiтами, на клумбах чорнобривцi, "тещин язик" (у нас його вирощують у вазонах) i якiсь незнайомi рослинки, їх висiяли, посадили i, мабуть, забули про них, бо й справдi: навiщо штучнi, коли всюди, куди не кинеш оком, безлiч яскравих, небачених, неповторних диких квiток. Перша нiч, першi враження. Вони, як вiдомо, найгострiшi. Менi й досi в пам'ятi гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, трiщить, виляскує, дзижчить... I все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонiю, що нею живе, надто нiчної пори, тропiчний лiс. Стоїш мов зачарований, заворожений, нiби тонеш у тому гомонi, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невiдоме. Навiть дощ, що припустився на нiч, не в змозi зупинити чи заглушити голосiв, їх, здається, мiльйони. Чiткi, виразнi, неповторнi. Чому їх не записують, не увiчнюють, не демонструють перед аудиторiями? Адже мине час, електрична пилка ввiрветься в це зелене царство (це вже не за горами) i... Та не будемо провiщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвiд Месопотамiї, що з волi людей втратила свiй рослинний покров i перетворилася в пустелю, змусить по-iншому, тверезо глянути на свої дiла й помисли. Зрештою, незалежно нi вiд чого, нi вiд яких станiв i прогнозiв, маємо вчитися розумiти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тiльки тодi зможемо забезпечити подальше iснування - своє власне i наступних поколiнь. Ранок тихий, спокiйний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гiлки на гiлку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радiє бездощiв'ю i сонцю. Це - тукан. Вiн уже майже свiйський, може сiсти вам на плече, на голову або на стiл i покуштувати вашої страви. Свиноподiбний тапiр походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тiльки шерсть - мов у нутрiї) звiрина пiдлiзла, понюхала черевики, холошi, зiп'ялася на ногу, знову принюхалась i неспiхом подибала далi. Вирує пiсля зливи рiчечка, притока Амазонки, на березi якої стоїть табiр. Вода брудна, червоняста, густа. Сьогоднi екскурсiя на острiв Янамоно, що за кiлька кiлометрiв од Пальмери. Знову пливемо рiчкою (вона ще бiльше пiднялася в берегах), виходимо i... знову дощ. Правда, дрiбний, але небо захмарене, просвiтку не видно. Сельвою, понад берегом, iти кiлометрiв зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще вiд учорашнього дощу, пiд ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в нiй по-всякому буває, тож треба терпiти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонiя, екзотика. - Вам ще пощастило, - каже Арiстiгос, - бо в спеку тут нiчим дихати, багато не походили б. Село Сапоплайя тягнеться понад рiчкою. Хатини на високих, метрiв по два й бiльше, палях. Помiст, на якому розташованi, сказати б, домашнi служби, рухомий, тобто рiчкова вода може пiднiмати його на будь-яку висоту, буває, аж до стрiхи. Щось на зразок груби, i в нiй просто на вугiллi, на прутиках, смажена риба. Мiшки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантинi... Нiчого зайвого. Для вiдпочинку - гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помостi постеля. Оце й усе. Хiба що знаряддя для риболовлi, полювання. Решта - внизу. Там господарство: свинi, собаки, кури... Все зосереджено пiд помостом, живиться вiдходами зверху. Неподалiк - плантацiї манiоку, дiлянки рису, кукурудзи, бобiв. Цього може й не бути - в лiсi повно всiлякого добра, досить тiльки спуститися донизу, вiдiйти десяток метрiв. Хлiбне дерево, банани, щось подiбне до наших яблунь, какао... Дика бавовна... Люди на диво приязнi. Почувають себе незручно пiд поглядом iноземцiв, проте усмiхаються. - Буенос дiес! Добрий день! Добрий то добрий, але менше б дощу. В родинi одного з селян близько двадцяти чоловiк. Десятка пiвтора дiтей! Босi, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикритi пов'язками з трави. Чоловiки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують. - Як у вас з освiтою, медициною? - питаємо. З медичним обслуговуванням, пояснює гiд, просто: раз на мiсяць поселення вiдвiдує санiтарний лiкар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярiю, селище оточують солдати, нiкого нiкуди не випускають, лiкують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стацiонарних лiкарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операцiї? Гiд мовчки розводить руками, потiм каже, що середнiй вiк тутешнiх мешканцiв - 35-40 рокiв. Сорок п'ять - це вже старожил... Вiдкрита з усiх бокiв споруда на сваях на вигонi - школа. Крутi сходини на помiст. Грубi лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя... По боках географiчнi карти, анатомiчна схема будови людського органiзму, дiаграми, мальована абетка... Цiкаво, з чого ж починають дiти вчити ази науки. Мадре, падре - мати, батько... Кiнь, курка, манго... Як i скрiзь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя. Зараз учнiв нема, заняття скiнчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морi, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповiдає нам, що конституцiєю країни передбачено загальне обов'язкове навчання. Неповно-середнє. По сiм годин щодня. Система оцiнок п'ятнадцятибальна. До семи балiв - за уснi вiдповiдi, далi - за письмовi роботи. Двiчi на тиждень приходять навчатися грамоти дорослi... Пiдручникiв мало, один на вiсiм-десять школярiв. Самому доводиться працювати i з малюками, першокласниками, i з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класi... Чи були випадки, щоб хтось iз випускникiв пiшов учитися далi? Нi, не було. Куди влаштовуються пiсля школи? Мало хто залишається в сельвi, всi прагнуть до мiста i, певне, опиняються серед таких, як ото в Лiмi, сотень, тисяч шукачiв кращої долi... Навiть недоречним було б тут порiвняння з нами, нашою школою, долею наших юнакiв i дiвчат. Тому облишимо цю тему. Дощ нiби трохи вщух, можна бiгти до баркаса, що тим часом пiдiйшов рiчкою сюди, до мiсця розмови. Прощаємося, дарую вчителевi на згадку чудово виданi "Веселкою" українськi народнi казки. Хорхе нiяковiє, дякує, каже, що нiчого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березi, аж поки баркас не зникає за поворотом. А в Пальмерi новi гостi! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославiв i мексiканцiв. "Вiва Мехiко!" - "Вiва Руссiє!" - "Вiва Югословенiя!.." Чужина здружує. Якби зустрiлися ми десь в iншому мiсцi, чи була б така радiсть i задушевнiсть?.. "Як добралися?" - "Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди..." Частування сигаретами, смiх, дружнє поплескування по плечу - жест, зрозумiлий на всiх континентах. Пiсля вечерi всi подалися до бару. Звiдти вже чути бринькання гiтари, звуки шумових iнструментiв. Бар у Пальмеро - своєрiдний музей. На стiнах, стелi розвiшано всiлякi народнi вироби - вiд, примiром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снастi до хатнiх речей, музичних iнструментiв. Безлiч виробiв з дерева, шкiри. Все це можна купити. Сiдаємо за столиками на лавах попiд стiнами, хто п'є коку, хто вiскi... Троє музикантiв сидять на чiльному мiсцi, на невеличкому пiдвищеннi, один - у центрi - з гiтарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомiтно, природно - нiби з наших же розмов - виникає музика. Спочатку несмiлива, якась уривчаста, вона стає дедалi чiткiшою, ритмiчнiшою. Поступово поринаєш у свiт звукiв, незнайомих, однак любих слуховi. Розмови глухнуть, увага зосереджується, - помешкання виповнюється спокiйною, приємною мелодiєю. Смаглявий, високочолий юнак з гiтарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосе гомонить сельва, затим хлопець гордо пiдводить голову, оливковими очима дивиться в простiр, i з уст його, слiдом за гiтарою, не зривається, нi - лине спiв. Трохи сумний, задушевний, проникливий. Я вiд землi, я вiд природи, я вiд сонця, я вiд води, - я такий, як є. Душа моя чиста i вiдкрита для всiх. Здалося, що навiть без перекладу я збагнув слова пiснi. Зрозумiв, не знаючи мови, якимсь... надцятим чуттям - так сердечне, просто, щиро спiвав юнак. I подумалося, що свiт таки справдi облаштований для взаєморозумiння, єднання людей, навiть роздiлених материками i океанами; що почуття, коли вони чеснi, передаються, вселяються в душi iнших i викликають взаємнiсть; що люди рiзнi, але нiхто не повинен бути байдужим до iншого. Менi щемiло хлопцевим щемом, болiло його болем, було смутно вiд його смутку. Мелодiя змiнювала мелодiю, це було свято душi, духовностi, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш змiст i нашу сутнiсть... Син бiдного селянина, Басiлiо Сабарiхо давно виявив свiй талант, усi сподiвалися, що хлопець поїде до великого мiста, стане спiваком. I вiн справдi поїхав, але нiде його не прийняли, не оцiнили, бо вiн бiдний, бо там потрiбнi грошi. I Басiлiо повернувся. Вдень працює в господарствi туристичного селища, а ввечерi, як бачите... Оркестр неофiцiйний... Нiкого вiн не цiкавить. Туристи, однак, слухають, Басiлiо їм подобається. Я в тебе закохався, Коли сходило сонце. Я хочу всiм про це розповiсти... Лунає "Гуантанемера", знаменита "Гуантанемера", що обiйшла свiт, що захоплює лiричнiстю, ритмiкою - музики, спiву, душi. А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зiрок. Хiба що в дитинствi, тiєї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епiзодом, то iншим. Бувало, виведемо коней на нiч пасти, i аж до свiту дивимося на зiрки, розмiрковуємо - чи й там як у нас: поля, озерця, дiброви, гаї?.. I зорi нiби розумiють нас, пiдморгують, тремтять, як i ми пiд ранок, а потiм хиляться, хиляться i десь засинають... От тiльки чомусь менше зiрок на Амазонцi. Вони й бiльшi, помiтнiшi, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зiрок просто не видно. Одного дня по обiдi нам показали сельву та її аборигенiв. Вiдходимо кiлька десяткiв крокiв од житла й опиняємося в джунглях, серед гiгантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлiчi iнших дерев, обкручених, переплетених товстезними лiанами. Здавалося, що стежку прорубано в якiйсь суцiльнiй зеленiй масi, що цвiла, пахла всiма можливими запахами, дзюркотiла струмочками, кишiла птаством. Сказати б, райська мiсцина (коли б, звiсно, знав, як воно у тiм раю). Багатство барв, звукiв, незвичайнiсть, неповторнiсть усього довколишнього. - Плодоносний шар грунту тут неглибокий, тому - звернiть увагу - корiння дерев росте горизонтально. Справдi бо! В деяких гiгантiв корiння - що опори лiнiй електропередач. Суцiльне кореневе плетиво. Важко розiбратися, де чий корiнь. Враження таке, нiби весь лiс, уся сельва тримається на оцьому переплетiннi, забери з-пiд нього грунт - вона все одно стоятиме. Години за пiвтори, подолавши - кладками та стовбурами повалених дерев - з десяток рiчечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподiвано, раптово - над рiчкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо пiд час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кiлометрiв за три-чотири. Гурт дiтвори вибiгає назустрiч. Напiвголi, в коротеньких спiдничках з пальмового волокна дiвчатка (їх чомусь тут переважна бiльшiсть), в однiєї на головi сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жiнки й чоловiки, теж у пальмовому вбраннi, в усiх намисто, сережки, обличчя розмальованi. Тут же сувенiри - вироби iз шкiри, кори, дерева, листя, корiння, черепи крокодилiв, мавпочок, - усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь потрiбну в господарствi, у побутi рiч. Виявляється, ми потрапили на своєрiдний ярмарок, влаштований для туристiв. Грошей на цьому iмпровiзованому ярмарку не вимагалося. Iндiанцi бiльше вiрять товарному обмiну. В хiд пiшло що в кого було: мило, гребiнцi, плавки, майки, сигарети, сiрники, кольоровi листiвки. Рiч, що десь у цивiлiзованому мiсцi могла коштувати долари, десяток доларiв, iшла за пачку сигарет, якi тут же розкурювалися ласими до цього чоловiками й жiнками. Дiти, як i належить дiтям, сновигали помiж дорослими, так само щось мiняли, просили... Шкода було на них дивитися - худенькi, маленькi, вони благальне зазирали в очi, простягали рученята. Хворобливо блискучi на жовтавому обличчi очi дивляться на тебе, губенята ворушаться: "Карамельо..." Дитинi так хочеться тих простеньких солодощiв! Базарчик, торг чомусь здалися символiчними. Прикметними в значно ширшому планi. Чи ж не так, за безцiнь чи за пiвцiни, iдуть багатства цiєї землi, цього дивовижного краю! ...Кiнець минулого вiку. До настання нового, двадцятого, зовсiм недалеко. Бурхливий розвиток технiки змушував пiдприємцiв вишукувати не тiльки сировину для своїх пiдприємств, а й мiсця, де вона дешева i доступна. 1880 року з'явилася гумова автомобiльна шина. Для виробництва її потрiбна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент - "кау-чук", в перекладi з iндiанської - "дерево, яке ллє сльози" - серiнга, або гевея. Високе дерево з зонтичною короною, майже без гiлок. Листям i корою воно схоже на наш ясен. Каучуконоснi ростуть не тiльки на Амазонцi, але тут вони особливо багатi соком високої концентрацiї (пiд час екскурсiї хтось цюкнув ножем по кореню гевеї - одразу ж бризнула бiла густа рiдина). Вiдкриття збурило капiталiстичний свiт. Англо-американськi монополiї одна поперед одної кинулися освоювати джунглi, черпати з них по сутi дармове багатство. Праця збирачiв каучуку неймовiрно тяжка - задуха тропiчного лiсу, примiтивнi знаряддя, брак належного транспорту для багатьох робiтникiв оберталися справжньою трагедiєю. Але в селян напiвпустельного пiвнiчного заходу Перу iншого вибору не було, їх вербували, тижнями везли до мiсця роботи, i люди за цей час опинялися в кабалi, їм, по сутi, зоставалося працювати й працювати, аби покрити витраченi на їхнє утримання кошти, їх могли продати - перепродати з дiлянкою лiсу iншому власниковi, кинути до в'язницi, закатувати, вбити без суду i слiдства. Нерiдко серед цих заробiтчан опинялись i нашi захiдноукраїнськi бiдаки, якi, втiкаючи вiд панського гнiту, кидали рiднi землi i в пошуках кращої долi емiгрували за океан. Отодi й народилася в народi примовка: "Амазонiя - рай для одиниць, зелене пекло - для мiльйонiв". Тисячi хворiли, калiчилися, гинули, - одиницi одержували казковi баришi, споруджували вiлли, палаци на березi свiтової рiки, де стiльки простору, стiльки повiтря, стiльки багатства. В Iкiтосi, що саме тодi переживав перiод свого розквiту, з селища рибалок i лiсорубiв перетворюючись на європейське мiсто, i досi стоїть на високому березi розкiшний палац, збудований першорядними майстрами з дорогоцiнних, завезених з Iспанiї, Францiї та Португалiї, матерiалiв. Либонь, i знаменитий Ейфель, про будинок якого згадувалося, опинився тут не випадком. Та всьому настає кiнець. Винахiдливi дiлки ще на самому початку кампанiї викрали з Амазонiї зерна гевеї, висiяли їх на плантацiях у Малайї та iнших колонiях i невдовзi почали одержувати не менш цiнну i значно дешевшу сировину на внутрiшнiх теренах. Лихоманка минула, проте спадок її зостався. Назад, проти течiї, суденце йшло поволi, небо прояснилося, ми стояли на палубi й милувалися краєвидами. Знову хатини на палях уздовж берега, юрби дiтей, напiвголi жiнки, якi полощуть ганчiр'я... Океанський, поверхiв на чотири, лiсовоз, ущерть завантажений червонястою деревиною, просунув униз, до гирла. Не меншої тоннажностi шведське судно з обладнанням для бурових важко повзе в верхiв'я... - Зараз у нас розвiдано величезнi запаси нафти, - певне, помiтивши нашу зацiкавленiсть "шведом", мовить гiд. - Починається iнтенсивне освоєння родовищ. Кожному зрозумiло, що таке нафта в сучасному свiтi, в умовах шаленої гонки озброєнь i економiчних спадiв у капiталiстичних країнах. Нафта - це важiль великої полiтики. I, звичайно ж, панамериканськi трести та синдикати не хочуть втрачати нагоди позмагатися в нафтодобувнiй та гiрничiй промисловостi. Вони всiляко улещують перуанський уряд, пiдприємцiв, щоб укласти вигiднi контракти, якнайширше впровадити свою технiку i технологiю i таким чином поставити цi провiднi галузi у свою залежнiсть, встановити над ними контроль. Задля цього йдуть на все: на пiдкупи впливових осiб, шантаж, компрометацiю iнших фiрм та спецiалiстiв, найперше, звичайно, соцiалiстичних країн. Багатюща на природнi багатства країна знову стає ареною боротьби за стратегiчну сировину. Боротьби напруженої, впертої, нещадної. Це можна простежити хоча б на прикладi великого гiдроенергетичного комплексу "Ольмос". Його розробила група фахiвцiв Московського науково-дослiдного iнституту "Гiдропроект", на чолi з членом-кореспондентом АН СРСР М.О.Малишевим. Проект передбачає перекидання значної кiлькостi води через гiрський кряж зi сходу на посушливе тихоокеанське узбережжя Перу, що дало б змогу зросити понад 100 тисяч гектарiв напiвпустельних земель. Для цього необхiдно пробити 20-кiлометровий тунель з двома перепадами, де працювали б двi потужнi електростанцiї. Проект розроблено, схвалено, але уряд нiяк не наважиться почати його здiйснення. I причина не тiльки в бiдностi країни: транснацiональнi компанiї, насамперед проамериканської орiєнтацiї, залякують перуанцiв "недосконалiстю" радянських проектiв, "застарiлiстю" технiки, зрештою, горезвiсною "радянською загрозою". На декого це впливає. Хоч споруджений з допомогою радянських спецiалiстiв рибопереробний комплекс у мiстi Пойта дiстав високу оцiнку як самого президента (пiд час офiцiйного вiдкриття), так i експлуатацiйникiв. Комплекс на 60 процентiв забезпечує потребу країни в рибопродуктах. Це визнають усi. Крiм того, пiд час будiвництва десятки перуанцiв здобули високу галузеву квалiфiкацiю, побували на стажуваннi в СРСР. Така дiйснiсть. Такi факти. Головна тенденцiя сучасностi - прагнення до миру, взаєморозумiння, взаємовигiдного економiчного спiвробiтництва з країнами соцiалiзму - все ширше, впевненiше прокладає собi дорогу на рiзних континентах. Дiловi стосунки з СРСР та iншими членами РЕВ дають латиноамериканцям можливiсть розвивати своє народне господарство, виходячи з нацiональних iнтересiв, а не бути сировинним додатком iмперiалiстичних монополiй, роблять їх рiвноправними учасниками мiжнародного економiчного обмiну. Настав час прощатися з Перу. Комфортабельний "Дуглас", легко вiдiрвавшись од бетонованої злiтної смуги, взяв курс на Буенос-Айрес, Аргентину. Знову потягнулися голi гiрськi кряжi, зеленi долини мiж ними, рiчки, рiчечки, праворуч по курсу - Великий, або Тихий океан. Це вже була земля Чiлi, багатостраждальної, трагiчної i нескоримої Чiлi. Хотiлося звiдси, зверху, побачити хоч мiсце, де на березi океанської затоки стоїть бiлий будиночок Пабло Неруди - поета, мислителя, громадянина. Людини, чию честь, чиє iм'я фашисти марно намагалися розтоптати. Спаленi книги, зруйнована оселя спiвця неначе промовляють голосом поета. "Нехай прокинеться лiсоруб!" - до отих перуанських, амазонських бiдакiв слово поета. I вiриться: вони прокинуться - лiсоруб, шахтар, хлiбороб, рудокоп. Вони вже прокинулись! У Чiлi, Нiкарагуа, Сальвадорi... Прокинулись i рвуть ланцюги. В аеропорту Сантьяго нас не випустили. Лiтак дозаправляли з пасажирами на борту, що, здається, суперечить елементарним правилам безпеки. ...У перекладi Буенос-Айрес означає "добре повiтря". Тут, на схiдному узбережжi Атлантики, воно таки справдi добре. Починалося лiто, дерева стояли в пишнiй зеленi. Буяли декоративнi кущi, клумби, квiтники. Безлiч цвiту! А менi запам'ятався соняшник. В одному з передмiських дворикiв. Вистромився з-за огорожi, повернувся голiвкою до сонця i вслухався в гомiнке життя передмiстя, дороги. Так i кортiло пiдiйти, сказати: "Здоровий був, козаче. Як тобi тут, на чужинi?" Було ж таке, що Коцюбинський колись на Капрi вiтався до мальв... В дорозi нас застерiгають: "У мiстi напружене становище, не дивуйтеся, якщо вас зупинять i зажадають документи. Вiйськова хунта другий день наполягає на зреченнi президента вiд влади, той упирається. Сьогоднi повинно вирiшитися..." Це вже не перший президент за минулий рiк. У країнi арештовано близько ста прогресивних дiячiв. Серед них Альфредо Варела - видатний письменник, громадський дiяч, лауреат мiжнародної Ленiнської премiї "За змiцнення миру мiж народами". Його роман "Темна рiка" i створений на цiй основi фiльм "Течуть каламутнi води" розповiдають про стражденне життя заробiтчан. Пригадується епiзод: тiкаючи вiд злигоднiв, люди вночi нелегально перепливають. -рiчку, аби емiгрувати, знайти десь заробiток, а їх у свiтлi прожекторiв розстрiлює прикордонна варта. Жахлива картина! Так i не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кiлька днiв, коли становище стабiлiзувалось, його випустили з в'язницi, але про зустрiч не могло бути й мови. Контрасти. Якi ж бо рiзкi! Неволя на тлi чудової природи. Райське повiтря землi й задуха, бруд тюремного каземату. "Коли, кому й де було без мук даровано свободу?" Сказано давно, а звучить актуально. Доля борцiв, доля спiвцiв однакова за всiх часiв. Готель "Президент" у центрi мiста, на проспектi iменi 9 Липня (День незалежностi Аргентини). Будинки звичайнi, стандартизованi, а от проспект рiдкiсний. Нiбито єдиний такий у свiтi. Понад сто метрiв завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинкiв. Прямий, просторий, вiн перетинає все мiсто. - Двосторонню проїжджу частину роздiляють дерева, клумби, газони, дорiжки для пiшоходiв. Пiд проспектом - пiдземнi стоянки, гаражi, iншi комунальнi служби. Жителi мiста пишаються цiєю магiстраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечерi, коли вулиця сяє вогнями реклам, вiтрин, вiкон, коли зменшується потiк машин. У мiстi 48 театрiв, 130 кiнотеатрiв, Центр культурного життя столицi - театр "Колон" ("Колумб"), який пам'ятає Шаляпiна, Майю Плiсецьку, Чабукiанi, ставив "Мiщан", "Холстомiра", "Хованщину", приймав на своїй гостиннiй сценi грузинський дитячий ансамбль "Гяурi". Велична споруда. В Буенос-Айресi взагалi багато красивих споруд, паркiв, пам'ятникiв. Мiсто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре органiзованим транспортом, обслуговуванням. Сотнi крамниць i крамничок, ресторанiв, кафе, барiв готовi обслужити, вдовольнити твоє бажання. Товарiв багато, їх умiло рекламують, - купуй, будь ласка, на вибiр. Аби грошi. Аби грошi. Проблема заробiтку - головна, першочергова для аргентинцiв. Маєш роботу - живеш, а нi... Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домiнго Вердхелету, одному з емiгрантiв, вихiдцевi з Буковини, випускала електромоторчики для холодильникiв, збанкрутувала. Фiрма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фiрмою i почала одержувати вiд неї все обладнання для холодильникiв. Понад двiстi робiтникiв, котрi працювали на невеличкому пiдприємствi, опинилися без роботи. - Будемо викручуватися, - казав менi господар, - не вперше. "Викручуватися" - тобто спiшно шукати iншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країнi повно безробiтних (в Буенос-Айресi, наприклад, не мають роботи понад 400 тисяч будiвельникiв), коли потужностi заводiв i фабрик використовуються лише на сорок процентiв. Нелегко "викручуватись" Домiнго Вердхелету. Ми познайомилися в Буенос-Айресi, в Товариствi культурних зв'язкiв з СРСР. Домiнго зрадiв "земляковi" й пiсля вечора запросив мене до їхнього робiтничого клубу. - У нас сьогоднi виступатиме художня самодiяльнiсть, - сказав, певне, щоб бiльше мене зацiкавити. Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобiлем, кружляли бiчними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околицi величезного мiста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинкiв. Невеликий дворик, складського типу примiщення, повно людей. Старшi, молодь, дiти. Старшi за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсi, вiскi... (Було саме рiздво). На сценi молодь завзято витанцьовувала "Козачка". Гули дерев'янi пiдмостки, клубами здiймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв - просто, вiльно, по-сiмейному. Домiнго вiдрекомендував гостя з України, це зацiкавило, хтось попросив розказати "як там, на рiднiй землi". Їм дуже хотiлося показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешнiй хор, познайомився з його керiвником, Григорiєм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства "Україна", що в Києвi. За його непримiтним знаком спiваки - вони, виявляється, сидiли тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорi, на сценi... Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес... Далека чужа сторона i рiднi, близькi люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, i - пiсня, вкраїнська пiсня на березi Атлантики, пiд Пiвденним Хрестом... I спiвали її українцi, бiлоруси, латишi, яких об'єднала доля. I спiвав її iспанець Хуан, який не розумiє по-українськи нi слова, а пiсню от зрозумiв, збагнув, осягнув. Є одна пiсня, пiсня свiту, як назвав її Пабло Неруда, пiсня трударiв. Вона складається рiзномовно, але звучить однаково. - Передайте в Радянському Союзi, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами. Скiльки слiз, розпачу й надiй за цими словами! Уже, гадалося, кiнець, Захiдна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно - вiйна, Україна в огнi, Росiя в огнi, Бiлорусiя i Прибалтика... На допомогу, брати! Грiшми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рiднi ж там, свої. - Ая, то була справдi патрiотична акцiя, - каже Домiнго. Вiн трохи забувся буковинської своєї говiрки i тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. - Якби нас, - вiн має на увазi українськi товариства, - не заборонили, можна було б зробити бiльше. - I моє ремесло стало в пригодi, - розповiдає його товариш Євген Бойко, кравець. - Шив що мiг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, пiджаки. Всiх розмiрiв. Комусь знадобилося, хтось зносив. Я багато чув про цих людей на дорогiй для мене Волинi, Полiссi, в Галичинi, на Буковинi! Про їхню недолю, поневiряння за океаном... I ось вони i їхнi дiти, онуки - поруч. Низький уклiн вам, чеснi трударi! Це вашi руки роками розчищали тут лiси, орали перелоги, сiяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нинi, пишається Аргентина. Честь вам i хвала! Що не забули рiдного слова, рiдної пiснi, материнського вiзерунку на рушниковi, звичаїв народних. Не забули землi батькiв своїх... I що в чорнi днi воєнного лихолiття подали їй руку допомоги. I за Шевченка та Пушкiна, за Лесю Українку та Франка, чиї iмена живуть у ваших добрих серцях. Спасибi! Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв... Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("...заки море перелечу, крилоньки зiтру..."), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв... Що їм думалось?.. Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття. Аргентина. Яка милозвучнiсть голосiв! Яка просторiнь! Запахущi евкалiптовi гаї, неозора пампа, де круглий рiк вигулює на природних випасах худоба, рiчки й озерця... I прибiй океанської хвилi, i дужий порив солонуватого вiтру при березi. I знамените танго... - На наше зiбрання можуть ввiрватися, розiгнати, когось арештувати, - розповiдають активiсти Товариства дружби. - А скiльки разiв нашу невеличку друкарню громили! - зiтхає Домiнго... Зате тут можна вiльно купити спогади вцiлiлих вiд справедливої кари есесiвцiв (їх чимало на цiй землi), бiографiю i зображення фюрера, навiть залiзнi хрести, каски, фляги, ременi з масивною металевою пряжкою. ("Gott mit uns!"), що їх на всякий випадок прихопили, тiкаючи iз свого лiгва, фашистськi недобитки. Любо їм вдалинi вiд освенцимiв, дахау, бухенвальдiв милуватися отим головорiзьким знаряддям. Любо й безкарно. - Як там Сталiнград?- цiкавився один з торговцiв антикварiатом. I гнилозубо вишкiрився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий i товар мiй в ходу. Камiнiто - коротенька вуличка в районi порту. Низенькi цеглянi будиночки, мiнiатюрнi балкончики, з яких просто на людей звисають старi килимки, кiлька вуличних художникiв... Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених -"сумна думка, яку танцюють". Можливо, саме тут, у порту, де нинi догнивають старi, негодящi вже судна, зiйшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрiв такої ж долi сеньйориту i вдвох вони вперше протанцювали свiй смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, - танець припав до душi, його пiдхопили й понесли по свiту. Танго танцюють всюди: у нiчних ресторанах i кафе, на естрадi, пiд час гулянь. Танго, що стукає в груди народу... Танго, що його танцювали на вулицi мої тiтки, Робiтницi тютюнової фабрики, З хлопцями, що повертались iз взуттєвої фабрики.. Справжнє танго! Цi слова написав видатний аргентинський поет Рауль Гонсалес Туньйон. Туньйон, який на початку п'ятдесятих побував на Українi, захоплювався українськими танцями й пiснями, поезiєю Шевченка, написав "Пiсню про червоний галстук пiонерки", нарис про Київ. Ель Параїсо - в перекладi означає рай. Райська мiсцина. Це кiлометрiв за сiмдесят вiд столицi. Гарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз мiстечка i невеличкi села (пуеблiто), поля в рiзнотрав'ї, крамницi над дорогою, переважно господарськi, з широким вибором товарiв. На узбiччях сила-силенна будякiв-розкiшних, буйних. Один поворот, другий - i автобус мчить неширокою, обсадженою гiгантськими евкалiптами дорогою, схожою на алею, i приводить до старої, колонiального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрi. Колись, розповiдають, це був гарний маєток, про що, до речi, свiдчить i садиба - простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квiтниками, а потiм власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке мiсто вiдтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тiльки останнiми роками її прибрали до рук спритнi органiзатори рiзних розважальних заходiв. Тут традицiйно влаштовується кореро - кiнно-спортивнi змагання, в програму яких входить i приручення диких коней. Чимале поле - iподром, довге накриття, пiд яким стоять столи, лави, споруджено пiдвищення для естради; торгiвля сувенiрами, вином; катання на конях... Тут же, пiд вiдкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться - пахощi на кiлька верст! Обiд, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо... просто перед нами, за кiлька метрiв, на отих пiдмостках, з'являється пара - вiн i вона, - звучить гiтара i звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зiллються, перетворяться в одно - настiльки синхроннi, чiткi, природнi їхнi рухи, мiмiка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, - все тiло, до найменшої своєї частинки. Працюють то вiртуозно плавно, м'яко, то враз поривчасто, рвiйно, розвихрено. Свiт пристрастей, надiй, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, вiдчувати. Так можуть захопити хiба що "Гопак" у прекраснiй iнтерпретацiї Павла Вiрського або, примiром, запальнi кавказькi танцi. А на полi, просто пiд палючим сонцем, уже почалися кiннi змагання. Мiж iншим, далеко не кращi вiд наших - донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Атi я одного разу бачив змагання куди багатшi на трюки. От хiба що приручення диких коней вражає, це справдi нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав'язують очi й починають споряджати. Це чимось нагадало менi, як у нас молоду збирали до вiнця. Я, звiсно, зовсiм не хочу образити чарiвну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сiдло, так ретельно пiдганяють та припасовують, таку надiвають оброть, що мимоволi напрошується це порiвняння... Коняка стоїть покiрна, здається, з усiм згодна, навiть з утратою недавньої волi. Аж шкода її. Та воно так тiльки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зiрвано з очей шори, i... Отут уже вiд порiвняння вiдходжу, тут, звичайно, нiчого схожого нема. Кiнь зривається, мов оглашений; анi слiду вiд його недавньої покiрливостi, вiн гарцює, присiдає, стає дибки, крутить головою, крупом, б'є хвостом. Буває, пiд час такої церемонiї i гинуть, нинiшнi змагання, виявляється, й присвяченi пам'ятi наїзника, що торiк знеобачки попав пiд копита розлюченого дикуна... Приборкання триває недовго, кiлька хвилин. Жокей або втримується, i тодi йому влаштовують овацiю, або ж, побачивши, що йому непереливки, товаришi пiдхоплюють його пiд руки, а кiнь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Смiх, вигуки... В такому разi краще, звiсно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзникiв поразка i вважається явищем нормальним, однак публiцi аби поглузувати... Одного вечора в клубi Товариства культурних зв'язкiв з СРСР ми говорили про лiтературу. Радянську й латиноамериканську, аргентинську. Це не був диспут чи заздалегiдь спланований офiцiоз, - звичайна товариська бесiда. Поштовхом до розмови було чиєсь повiдомлення про поганий стан здоров'я Варели пiсля арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру - нiхто не вiдповiдав. - Це триватиме з мiсяць, - кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давнiй друг Альфредо. - Кiлька тижнiв, поки вiдiйде. - А що?.. - Не перший випадок, - попередив моє запитання Хорхе. I додав: - Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знiмали фiльм "Течуть каламутнi води", Альфредо так само сидiв у в'язницi. Потiм ще... - "Краще бути арештантом, нiж закрiпаченим вiльно", - процитував Олександр Лiщинський, водiй таксi й органiзатор україно-бiлорусько-латиського видання "Рiдного краю", газети прогресивної емiграцiї. - Чиї це слова? - Армандо Техада Гомеса, нашого поета i прозаїка. - Армандо має зайти, - сказав Хорхе. - Вiн, як i Альфредо, активiст нашого Товариства. Я сказав, що читав його вiршi в "Иностранной литературе", що це хорошi вiршi, перейнятi уболiванням за долю народу, в них багато лiризму, iронiї та гнiву, i саме цим вони близькi поезiї Шевченка, Маяковського, Блока.... - I ще, знаєте, - додав Хорхе, - є у вас на Українi чудовий поет... Пабло Тичина. Вони чимось схожi... Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзi, на Українi, познайомився з рядом наших митцiв i тепер принагiдно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на рiзних форумах борцiв за мир. Говорили, звiсно, i про латино-американську лiтературу, її найвiдомiших представникiв, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашiй країнi дуже популярнi. - У вас прекрасний читач, - сказав Хорхе. - Я пересвiдчився. В книжкових магазинах, у бiблiотеках черги. Цього нема нiде, повiрте. Коли зустрiчаються люди рiзних країн, континентiв, перше, що їх здружує, - культура. На допомогу приходять книги, спiваки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга i давнє покликання. Гомес того разу так i не прийшов. - Я постараюсь виправитись, - смiючись, сказав вiн за кiлька днiв, коли з iнiцiативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Рiо де Ла-Платi. День видався сонячний, попередня поїздка по мiсту, ознайомлення з його мальовничими мiсцями, куточками, пам'ятками налаштовували на веселий лад, i ми спiвали традицiйну "Катюшу", що вийшла аж сюди, на крутi береги Атлантики, милувалися квiтуванням дачних садочкiв та палiсадникiв уздовж рiчки, її численними острiвцями (як у нас пiд Києвом на Днiпрi), гарненькими котеджиками на вiдвойованих у великої води крихiтних дiлянках землi... А Армандо смiявся, йому було на диво радiсно. Невтримний, рвiйний, з добрим голосом i ще кращим умiнням володiти ним, вiртуозний гiтарист, вiн запалював веселiстю, оптимiзмом... Чомусь подумалося, що добре було б зустрiтися з цим чоловiком десь у наших краях, серед наших людей, - скiльки б вiн мав там прихильникiв, шанувальникiв, друзiв! Сказав йому про це. Армандо зразу ж вiдказав. - Нi, спочатку до мене, на мою батькiвщину, в Мендосу. Там, до речi, багато українцiв. Вирощують пшеницю i виноград. I пiсень гарних спiвають. -- Вiн говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача - мовляв, чи встигає, чи все передає гостевi. Островiв меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманнiй iмлi тонули її береги. На рейдi замаячили силуети вiйськових кораблiв - Армандо враз примовк, довго дивився в той бiк, аж поки наш катер не розвернувся. Мiсто Мар дель Плата. На двiстi тисяч мешканцiв - три а то й бiльше мiльйонiв курортникiв, казино на 39 тисяч мiсць; iндустрiя туризму; багатi вiлли... Шпаркий вiтер з Атлантики студить розпашiле скалля, дихає спекою, запахами бананових островiв, далекої Африки, На проспектi Колон густо цвiтуть липи, трохи вище - гiгантськi сосни... I квiти - нагiдки, настурцiї... Я вже вкотре згадую їх, цi невибагливi квiточки, тому що вони нагадують менi дитинство, матiр, яка так шанувала їх i стiльки, бувало, насiвала, що од них аж рябiло на вгородi, при хатi. Не сподiвався зустрiти їх у такiй далечiнi й такiй кiлькостi та буйнiй красi. Мiсто без театрiв - їх замiняють злачнi мiсця, казино, телебачення. Демонструється "Велика Вiтчизняна вiйна", дубльована по-iспанськи i з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кiнотеатрi йде наш фiльм "Москва сльозам не вiрить"... Взагалi тут засилля телефiльмiв пригодницьких - про боротьбу з iндiанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроцi смерть, вбивства, гвалтування... I героїзм завойовникiв. Вам можуть навiть показати (i не без гордостi) мiсця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батькiв). Чимале озеро, лiсочки, поля. Колишнього нi слiду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, рiзнi служби... Цивiлiзацiя довела свою перевагу. Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стiльки нових знайомих, друзiв, а ти ждеш не дiждешся хвилини, коли лiтак вiдiрветься од злiтної смуги i через моря-океани, гiрськi кряжi й пустелi понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхнiми пiснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осiнньому небi, задерши голову, кричав: "Гуси, гуси, гусенята, вiзьмiть мене на крилята!.. " Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вiв гелготливу вервечку, i заздрив їй, i хотiв з нею... Нинi ж - додому, туди, де на споришевiм подвiр'ї твiй невидимий слiд. I слiд батькiв, дiдiв, прадiдiв. Що сидiли на призьбах, на колодках, творили отi диво-казки, зовсiм не сподiваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, вiзьмеш та й полетиш колись на край свiту, i побачиш там, i зустрiнеш там таких же людей, з точнiсiнько такими ж клопотами. Тiльки ж, як повернешся, жаль тобi буде, жаль, що не побачиш уже батька-матерi, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услiд гусям-гусенятам... Що на одну людську мрiю стало в життi менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стiльки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому... ...Я люблю тебе, Тiльки тебе. Чи здiйсниться наше щастя - Як ми його задумали? Це спiває Басiлiо, хлопець iз амазонської сельви. Погляд його - вгору, до сонця, що пробивається крiзь гущину тропiкiв, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вiрити, що й ця одвiчна людська мрiя про задумане щастя здiйсниться, збудеться, стане реальною, як здiйснилося їх багато на цьому свiтi. Лiма - Буенос-Айрес - Київ. ______________________________________________________________________ ППФ (Пригоди, подорожi, фантастика) - 83: Збiрка фантастичних i пригодницьких повiстей та оповiдань. Упор. Ю.Г.Попсуєнко. - К.: Молодь, 1983 - 248 с. Традицiйний щорiчний збiрник науково-фантастичних i пригодницьких творiв радянських та зарубiжних письменникiв. ______________________________________________________________________ Пригоди, подорожi, фантастика - 83 Повiсти, оповiдання, нариси Збiрник Редактор-упорядник ЮРIЙ ГЕОРГIЙОВИЧ ПОПСУЄНКО Художнє оформлення С.В.Василенка та О.I.Дмитрiєва Редактор Ю.Г.Попсуєнко Технiчний редактор Т.I.Семченко Художнiй редактор В.I.Пойда Коректори Л.М.Грибальська, Т.М.Паливода Iнформ. бланк № 1416 ______________________________________________________________________ OCR dauphin@ukr.net