Юрій Олеша Роман-казкаДля молодшогошкільного вікуПереклав з російськоїФЕДІР МАКІВЧУКХудожникІГОР ВИШИНСЬКИЙКИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1989{СиШс М, у<-ББК 84Р7-4О —53Рсман-казка російськогорадянського письменникапро те, як героїказкової країни ра^мз народом перемоглисвоїх гнобителівТрьох Товстунів.Роман-сказка русскогосоветского писателяо том, как геройсказочной страньї вместес народом победилисвоих угнетателей —Трех Толстяков.Друкується за виданням:Ю- О а е ш а. Три Товстуни.— К.: Веселка, 1983Редактор В. М. Дмитренко4803010201-080° М206(04) — 89 БЗ-1"9-89-© Видавництво «Веселка».I5ВN 5-301-00212-01989, ілюстраціїКІЛЬКА СЛІВПРО «ТРЬОХ ТОВСТУНІВ»Зустрічі з хорошими книгами, як і зустрічіз хорошими друзями, запам'ятовуютьсяна все життя.Чудовий роман-казку '<Три Товстуни» читавя ще тоді, коли вас, любі друзі, й на світіне було: російський радянський письменникЮрій Олеша написав їі ще в 1924 році.Тільки-но цей твір вийшов у світ, він одразузавоював симпатії юних читачів і, скажубез перебільшення, став однією з улюбленихкниг рядянських дітей.Удруге я зустрівся з «Трьома Товстунами»Юрія Олеші вже не тільки як читач, алеяк перекладач 3 великимзадоволенням перекладав я цю оптимістичну,радісну книгу, яка від початку й до кінцяпросякнута глибокою вірою в нездоланніреволюційні сили народу, в торжество йогоправди, його свободи.Читаєш цю романтичну казку — і тобіхочеться самому стати хоробрим, незламнимі благородним борцем, як герої казки,ватажки народного повстання — канатоходецьТібул і зброяр Просперо; хочеться допомогтивідважній дівчинці Суок, захистити її та хлопчикаТутті від страшних ненажер Товстунів.А скільки симпатії викликає смішний,добрий Арнєрі!Який кумедний учитель танців Раздватричі!Знайомство з ними буде вам дуже приємнимі корисним.У казці «Три Товстуни» багато романтики,поезії, справжнього гумору.Читається вона легко, з інтересом. А втім, висамі в цьому переконаєтесь, прочитавши вжеперші сторінки «Трьох Товстунів».Ф. МАКІБЧУК Розділ І НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬДОКТОРА ГАСПАРА АРНЕРІМаси чарівників минули. Мабуть, їх ніколине було насправді. Все це вигадки й казки длязовсім маленьких дітей. Просто деякі фокус-ники вміли так спритно обманювати всякихроззяв, що цих фокусників вважали за чак-лунів і чародіїв.Був такий доктор. Звали його ГаспаромАрнері. Наївній людині, ярмарковому гуль-тяєві, недоучці-студентові він теж міг здати-ся чарівником. І справді, цей доктор ви-робляв такі дивовижні речі, що вони дійсносхожі були на чудеса. Звичайно, він не мавнічого спільного з чарівниками й пройдами,що обдурювали довірливий люд.Доктор Арнері був учений. Мабуть, вінвивчав близько ста наук. Принаймні в країніне було людини, ученішої і мудрішої за Гас-пара Арнері. Про його ученість знали всі:і мірошник, і солдат, і дами, і міністри. А шко-лярі виспівували про нього пісеньку за такимприспівом:Як лисиць за хвіст ловить,Воду з каменю робить,Як здійнятись вище хмар,Знає доктор наш Гаспар.Одного разу влітку, у червні, коли видаласьдуже хороша днина, доктор Гаспар Арнерінадумав вирушити в далеку прогулянку, щобзібрати деякі види трав і жуків.Доктор Гаспар був людиною уже немоло-дою і тому боявся дощу й вітру. Виходячиз дому, він обмотував шию товстим шарфом,надівав окуляри від куряви, брав тростину,щоб не спіткнутися, і взагалі збирався напрогулянку з великою осторогою.Цього разу погода була чудесна: сонцетільки те й робило, що сяяло; трава булатака зелена, що в роті навіть з'являлосявідчуття солодкого; літали пушинки куль-баби, насвистували птахи, легкий вітерецьшелестів, як ефірне бальне плаття.— Оце добре,— сказав доктор,— але все-таки треба взяти плащ, бо літня погода оман-лива. Може задощити.Доктор розпорядився по господарству, по-дув на окуляри, захопив свою схожу на валізускриньку із зеленої шкіри й пішов.Найцікавіші місця були за містом — там,де височів Палац Трьох Товстунів. Докторчастенько відвідував ці місця. Палац ТрьохТовстунів стояв серед велетенського парку.Парк оперізували глибокі канали. Над ка-налами звисали чорні залізні мости. Мостиохороняла палацова варта — гвардійці в чор-них клейончатих капелюхах з жовтими пір'ї-нами. Довкола парку аж до обрію тяглисялуги, що рясніли квітами, гаї та стави. Тутбуло чудове місце для прогулянок. Тут рослинайцікавіші види трав, тут дзижчали най-красивіші жуки і співали найспівучіші птахи.«Але пішки йти далеко. Я дійду до місь-кого валу і найму екіпаж. Він довезе менедо палацового парку»,— подумав доктор.Біля міського валу народу було більше,ніж завжди.«Хіба сьогодні неділя? — здивувався док-тор.— Не думаю. Сьогодні вівторок».Доктор підійшов ближче.Вся площа була заповнена народом. Докторпобачив ремісників у сірих сукняних курткахз зеленими вилогами; моряків з обличчямикольору глини; заможних городян у барви-стих жилетах та їхніх дружин, спідниці якихнагадували кущі троянд; торговців з караф-ками, лотками, морозивницями і жаровнями;худих вуличних акторів, зелених, жовтихі строкатих, неначе зшитих із клаптиковоїковдри; зовсім маленьких хлоп'ят, які тяглиза хвости рудих веселих собак.Усі юрмились перед міською брамою. Вели-чезна, висока, як будинок, залізна брамабула наглухо зачинена.«Чому зачинена брама?» — здивувався док-тор.Натовп вирував, усі голосно розмовляли,кричали, лаялись, сварилися, але до путтянічого не можна було второпати. Докторпідійшов до молодої жінки, що тримала наруках товсту сіру кішку, і спитав:Будьте ласкаві, поясніть, що тут відбу-вається? Чому людей так багато, яка при-чина їх хвилювання і чому зачинена міськабрама?Гвардійці не випускають людей з міста...Чому ж їх не випускають?Щоб вони не допомогли тим, які вжевийшли з міста і пішли до Палацу ТрьохТовстунів.Я нічого не розумію, громадянко, і про-шу мені вибачити...Ой, та невже ви не знаєте, що сьогоднізброяр Просперо і гімнаст Тібул повелинарод, щоб взяти штурмом Палац ТрьохТовстунів?Зброяр Просперо?Так, громадянине... Вал високий, і потой бік засіли гвардійські стрільці. Ніхто невийде з міста, і тих, що пішли із зброяремПросперо, палацова гвардія переб'є.І справді, гримнуло кілька дуже далекихпострілів.Жінка впустила товсту кішку. Кішка ляп-нулась на землю, як сире тісто. Натовп за-ревів.«І я проґавив таку значну подію,— подумавДоктор.— Щоправда, я цілий місяць не вихо-див з кімнати. Я працював на самоті. Я нічогоне знав...»У цю мить десь ще далі вдарила кількаразів гармата. Гуркіт застрибав, як м'яч, і по-котився по вітру. Не тільки доктор злякавсяі поспішно відступив на кілька кроків — весьнатовп шарахнув і розвалився. Діти запла-кали; голуби розлетілися, залопотівши кри-лами; собаки присіли і почали вити.Залунала сильна гарматна стрілянина. Гар-мидер знявся страшенний. Натовп насідавна браму і кричав:Просперо! Просперо!— Геть Трьох Товстунів!Доктор Гаспар зовсім розгубився. Його по-мітили у натовпі, адже багато городян зналодоктора в обличчя. Дехто кинувся до нього,немовби шукаючи захисту. Але доктор саммало не плакав.«Що там робиться? Як дізнатися, що тамробиться, за міською брамою? Може, народперемагає, а може, всіх уже перестріляли!»Чоловік десять побігли в той бік, де відплощі починалися три вузенькі вулички. Нарозі стояв будинок із високою старовинноюбаштою. Разом з іншими доктор вирішиввилізти на башту. Внизу була пральня, схожана лазню. Там було темно, як у підвалі. Вгорувели кручені сходи. У вузенькі віконечка про-бивалось світло, але його було мало,і всі піднімалися повільно, з великими труд-нощами, тим більше, що сходи були дужестарі, з поламаними поручнями. Неважкоуявити, з якими зусиллями і хвилюваннямдоводилось підніматись докторові Гаспару насамий верх башти. В усякому разі, ще надвадцятій сходинці у темряві пролунав йогокрик:Ох, у мене лопається серце, і я загубивкаблука!Плащ доктор загубив ще внизу, після деся-того пострілу з гармати.На башті була площадка з камінними по-ручнями. Звідси відкривався краєвид щонай-менше кілометрів на п'ятдесят довкола. Ні-коли було милуватися краєвидом, хоча крає-вид заслуговував на це. Усі дивилися в тойбік, де відбувалася бійка.У мене є бінокль. Я завжди ношу присобі бінокль з дев'ятьма скельцями. Осьвін,— сказав доктор і одстебнув ремінець.Бінокль переходив із рук в руки.Доктор Гаспар побачив на зеленому про-сторі безліч людей. Вони бігли до міста. Вонивтікали. Здалека люди здавалися різнобарв-ними прапорцями. Гвардійці на конях гна-лися за народом.Доктор Гаспар подумав, що все це схоже накартинку чарівного ліхтаря. Сонце яскравосвітило, блищала зелень. Бомби вибухали, якшматочки вати; полум'я з'являлося на однумить, неначе хтось пускав у натовп сонячнихзайчиків. Коні гарцювали, ставали дибки івертілись дзигою. Парк і Палац Трьох Тов-стунів огорнуло білим прозорим димом.Вони тікають!Вони тікають! Народ переможено!Люди наближалися до міста. Цілі юрбилюдей падали на дорозі. Здавалося, що назелень сиплються різнобарвні клаптики.Снаряд просвистів над площею.Злякавшись, хтось упустив бінокль.Бомба розірвалась, і всі, хто був на башті,кинулись назад, униз, всередину башти.Слюсар зачепився шкіряним фартухом заякийсь гак. Він озирнувся, побачив щосьжахливе і заверещав на всю площу:Тікайте! Вони схопили зброяра Прос-перо! Вони зараз ввійдуть у місто!На площі почався гармидер.Натовп одсахнувся від брами і кинувсяз площі до вуличок. Усі оглухли від стрі-лянини.Доктор Гаспар і ще двоє зупинилися натретьому поверсі башти. Вони дивилися з ву-зенького віконця, пробитого у товстій стіні.Тільки один міг виглянути як слід. Іншідивились одним оком. Доктор теж дививсяодним оком. Але й для одного ока видовиськобуло досить страшне.Величезна залізна брама розчинилась навсю ширину. Чоловік триста влетіли в цюбраму одразу. Це були ремісники в сірихсукняних куртках із зеленими вилогами.Вони падали, обливаючись кров'ю.По їхніх головах мчали гвардійці. Гвардій-ці рубали шаблями і стріляли з рушниць.Жовті пера маяли, виблискували чорні кле-йончасті капелюхи, коні роззявляли червоніпащі, вивертали очі й розбризкували піну.Дивіться! Дивіться! Просперо! — за-кричав доктор.Зброяра Просперо тягли в зашморгу. Вінішов, падав і знову підводився. У нього булоскуйовджене руде волосся, скривавлене об-личчя і шия, стиснута товстим зашморгом.Просперо! Він потрапив у полон! —закричав доктор.У цю мить снаряд влетів у пральню. Баштазахиталася, нахилилась, якусь мить затри-малась нахиленою і повалилася.Доктор полетів сторчака, гублячи другийкаблук, тростину й окуляри. Розділ II ДЕСЯТЬ ПЛАХДоктор упав щасливо: він не розбив голови,і ноги в нього лишились цілі. Однак це нічогоне значить. Навіть і щасливе падіння разоміз підстріленою баштою не зовсім приємне,особливо для людини не молодої, а скорішестарої, якою був доктор Гаспар Арнері.В усякому разі, від самого переляку докторзнепритомнів.Коли він отямився, уже був вечір. Докторозирнувся навколо:Яка прикрість! Окуляри, звичайно, роз-билися. Коли я дивлюсь без окулярів, я,мабуть, бачу так, як бачить некороткозоралюдина, коли надіває окуляри. Це дуже не-приємно.Потім він почав бурчати, що залишивсябез каблуків:Я і так невеличкий на зріст, а тепербуду на вершок нижчий. Або, може, і на двавершки, бо одламалися два каблуки? Ні, зви-чайно, тільки на один вершок.Він лежав на купі щебеню. Майже вся баш-та розвалилася. Довгий і вузький кусок стінистирчав, як кістка. Десь далеко грала музика.Веселий вальс відлітав з вітром — зникав і невертався. Доктор підвів голову. Згори зви-сали з різних боків чорні поламані крокви.На зеленкуватому вечірньому небі виблиску-вали зорі.Де це грають? — здивувався доктор.Без плаїца зробилося холодно. Ні голосу,ні звуку не чути на площі. Доктор, крекчучи,став серед безладно наваленого каміння. Під-водячись, він зачепився за чийсь великийчобіт. Слюсар лежав, витягтись поперек бал-ки, і дивився в небо. Доктор поворушив його.Слюсар не хотів уставати. Він помер.Доктор підняв руку, щоб зняти капелюх.Капелюх я теж загубив. Куди ж мені йти?Він почвалав з площі. На дорозі лежалилюди; доктор низько схилявся над кожнимі бачив, як зорі відбиваються в їхніх широкорозплющених очах. Він прикладав долоню доїхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрівід крові, яка вночі здавалася чорною.Ось! Ось! — шепотів доктор.— Отже,народ переможено... Що ж тепер буде?За півгодини він добувся до людних місць.Він дуже втомився. Йому хотілося їсти йпити. Тут місто мало звичайний вигляд.Доктор стояв на перехресті, відпочивав віддовгого ходіння і думав: «Як дивно! Горятьрізнобарвні вогні, мчать екіпажі, дзвенятьскляні двері. Півкруглі вікна палають золотимсяйвом. Там уздовж колон танцюють пари.Там веселий бал. Китайські кольорові ліхта-рики кружляють над чорною водою. Людиживуть так само, як жили вчора. Невже вонине знають про те, що сталося сьогодні вранці?Хіба вони не чули стрілянини і стогонів? Хібавони не знають, що вождя народу, зброяраПросперо, взято в полон? Може, нічого й нетрапилося? Може, мені наснився страшний сон?»На розі, де горів трикутний ліхтар, уздовжтротуару стояли екіпажі.Квіткарки продавали троянди. Візникиперемовлялися з квіткарками.Його протягли в зашморгу через усемісто. Бідолаха!Тепер його посадили в залізну клітку.Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів,—сказав гладкий візник у блакитному циліндріз бантиком.Тут до квіткарок підійшла дама з дівчин-кою, щоб купити троянди.Кого посадили в клітку? — зацікавиласядама.Зброяра Просперо. Гвардійці взялийого в полон.Ну й слава богу! — сказала дама.Дівчина запхикала.Чого ж ти плачеш, дурненька? — зди-вувалася дама. — Ти жалієш зброяра Проспе-ро? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла...Дивись, які гарні троянди...Великі троянди, як лебеді, повільно плава-ли в мисках, наповнених гіркуватою водоюі листям.__ Ось тобі три троянди. А плакати нічого.Вони заколотники. Якщо їх не саджати взалізні клітки, вони заберуть наші будинки,плаття і наші троянди, а нас переріжуть.У цей час повз них пробігав хлопчисько.Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптова-ний зірками, а потім дівчинку за її кіску.Дарма, графине! — крикнув хлопчись-ко.— Зброяр Просперо у клітці, а гімнастТібул на волі!От нахаба!Дама тупнула ногою і впустила сумочку.Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий віз-ник скористався метушнею і запросив дамусісти в екіпаж.Дама й дівчинка поїхали.Почекай, стрибуне! — крикнула квіт-карка хлопчиськові.— Йди-но сюди! Розка-зуй, що ти знаєш...Два візники злізли з козел і, плутаючисьу своїх капотах з п'ятьма пелеринками, пі-дійшли до квіткарок.«От батіг так батіг! Батожище!» — подумавхлопчисько, дивлячись на довгий батіг, якимпомахував візник. Хлопчиськові дуже за-хотілося мати й собі такого батога, але цебуло неможливо з багатьох причин.То що ти кажеш? — запитав візник ба-сом.— Гімнаст Тібул на волі?Так говорять. Я був у порту...Хіба його не вбили гвардійці? — спитавДругий візник теж басом.Ні, татусю... Красуне, подаруй меніодну троянду!Підожди, дурнику! Ти краще розказуй...Еге. От, значить, так... Спершу всі дума-ли, що його вбито. Потім шукали його середмертвих і не знайшли...Може, його скинули в канал? — спитаввізник.У розмову встряв жебрак.Кого в канал? — спитав він.— ГімнастТібул не кошеня. Його не втопиш! ГімнастТібул живий. Йому пощастило втекти!Брешеш, верблюд! — сказав візник.Гімнаст Тібул живий! — захоплено за-кричали квіткарки.Хлопчисько вхопив троянду і кинувся нав-тьоки. Краплини з мокрої квітки бризнули надоктора. Доктор витер з обличчя краплини,гіркі, як сльози, і підійшов ближче, щоб по-слухати, що скаже жебрак.Тут розмові перешкодили деякі обставини.На вулиці з'явилася незвичайна процесія.Попереду їхали два вершники зі смолоскипа-ми. Смолоскипи маяли, як вогняні бороди.За вершниками повільно рухалася чорнакарета з гербом.А позаду йшли теслярі. їх було сто.Вони йшли з закачаними рукавами, готовідо роботи, — у фартухах, з пилками, рубанка-ми і ящиками під пахвою. По обидва бокипроцесії їхали гвардійці. Вони стримуваликоней, яким хотілося гарцювати. _ Що це? Що це? — захвилювалися пере-хожі.У чорній кареті з гербом сидів чиновникРади Трьох Товстунів. Квіткарки переляка-лися. Піднявши долоні до щічок, вони диви-лися на його голову. Її було видно крізьскляні дверцята. Вулиця була яскраво освіт-лена. Чорна голова в перуці погойдувалась,як мертва. Здавалося, що в кареті сидитьптах.Стережись! — кричали гвардійці.Куди йдуть теслярі? — спитала малень-ка квіткарка старшого гвардійця.І гвардієць прокричав їй у самісіньке обличчятак люто, що у неї зметнулося волосся, нібина протягу:Теслярі йдуть будувати плахи! Зрозумі-ла? Теслярі збудують десять плах!А!Миска випала з рук квіткарки. Троянди ви-лились, як компот.Вони йдуть будувати плахи! — з жахомповторив доктор ГаспарПлахи! — крикнув гвардієць, обертаю-чись і скалячи зуби під вусами, схожими начоботи.— Плахи всім заколотникам! Усімповідрубують голови! Всім, хто насмілитьсяповстати проти влади Трьох Товстунів!У доктора запаморочилася голова. Йомуздалося, що він непритомніє.«Я занадто багато пережив за цей день,—подумав він,— і крім того, я дуже голод-ний і дуже втомлений. Треба поспішати до-дому».Та й справді, докторові треба було відпочи-ти. Він був такий схвильований усім побаче-ним і почутим в цей день, що навіть не на-давав значення власному польоту вкупі з баш-тою, відсутності плаща, тростини й каблуків.Найгірше було, звичайно, без окулярів. Віннайняв екіпаж і поїхав додому. Розділ III ПЛОЩА ЗОРІДоктор вертався додому. Він їхав широ-ченними асфальтованими вулицями, що булиосвітлені яскравіше, ніж зали, і ланцюг ліхта-рів біг над ним високо в небі. Ліхтарі булисхожі на кулі, наповнені сліпучим киплячиммолоком. Навколо ліхтарів кружляла, співалаі гинула мошка. Він їхав набережними вздовжкам'яних огорож. Там бронзові леви трималив лапах щити, висолопивши довгі язики.Внизу повільно і густо текла вода, чорнай блискуча, як смола. Місто перекидалосяу воду, тонуло, пливло і не могло відплисти,тільки розходилося ніжними золотими пля-мами. Він їхав мостами, зігнутими, наче арки.Знизу або з другого берега вони здавалисякішками, що позгинали перед стрибком своїзалізні спини. Тут, біля в'їзду, на кожномумосту була сторожа. Солдати сиділи на бара-банах, палили люльки, грали в карти і позі-хали, дивлячись на зорі. Доктор їхав, дививсяі слухав.З вулиці, з будинків, з відчинених віконШиночків, з-за огорож садів долітали окреміслова пісеньки:Влетів Просперо грізнийВ нашийник вузлуватий,У клітці у залізнійСидить зброяр завзятий.Підпилий франт підхопив цей куплет.У франта померла тітка, яка мала багато гро-шей, ще більше ластовиння і жодного родича.Франт одержав у спадщину всі тітчині гроші.Тому він був, звичайно, незадоволений тим,що народ повстає проти влади багатіїв.У звіринці йшла велика вистава. На дерев'я-ному помості три товсті волохаті мавпи уда-вали Трьох Товстунів. Фокстер'єр грав намандоліні. Клоун у малиновому вбранні ззолотим сонцем на спині і золотою зіркоюна животі в такт музиці декламував вірші:Лежать пузаті Товстуни,Немов мішки важкі вони!Старанно дбають ці катиЛише про власні животи!Тремтіть же, Троє Товстунів,Діждались ви останніх днів!— Діждались ви останніх днів! — закрича-ли з усіх боків бородаті папуги.Гамір знявся неймовірний. Звірі в різнихклітках почали гавкати, вити, гарчати, кла-цати, свистіти.Мавпи заметушилися на сцені. Не можнабуло зрозуміти, де в них руки, де ноги. Вонистрибнули в публіку і кинулися тікати. В пуб-ліф теж стався скандал. Особливо галасувалитовсті. Товстуни з розчервонілими облич-чями, трясучись од злості, жбурляли в клоунакапелюхи й біноклі. Товстенна дама замахну-лася парасолькою і, зачепивши товсту сусід-ку, зірвала з неї капелюшок.Ах, ах, ах! — закудкудакала сусідка і за-крила голову руками, бо разом із капелюш-ком злетіла й перука.Мавпа, тікаючи, ляснула по лисій головідами долонею. Сусідка знепритомніла.Ха-ха-ха!Ха-ха-ха! — реготала друга частина пуб-ліки, тонша на вигляд і гірше зодягнена.—Браво! Браво! Тю-тю їх! Геть Трьох Товсту-нів! Хай живе Просперо! Хай живе Тібул!Хай живе народ!У цей час хтось дуже голосно вигукнув:Пожежа! Місто горить!Люди, перекидаючи лави, у страшній пані-ці кинулися до дверей. Сторожі ловили втіка-чок-мавп. Візник, який віз доктора, обернувсяі сказав, вказуючи поперед себе батогом:Гвардійці спалюють робітничі квартали.Вони хочуть знайти гімнаста Тібула...Над містом, над чорною кучугурою будин-ків тремтіла рожева заграва.Коли екіпаж доктора опинився біля голов-ної площі міста, яка звалася Площею Зорі, товиявилося, що далі проїхати неможливо.ПРИ В їзді збилося безліч екіпажів, карет,вершників, пішоходів.Що таке? — спитав доктор.Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх булаприкута до подій, що відбувалися на площі.Візник підвівся на весь зріст на козлах і теждивився туди.Називали цю площу Площею Зорі з такоїпричини. Вона була оточена величезними,однакової висоти і^форми будинками і вкритаскляним куполом, що робило її схожою наколосальний цирк. Посередині купола настрашній висоті горів найбільший у світіліхтар. Це була дивовижної величини куля.Оперезана впоперек залізним кільцем, під-тримувана міцними тросами, вона нагадувалапланету Сатурн. Світло її було таке прекрас-не і таке не схоже на будь-яке земне світло,що люди дали цьому ліхтареві чудесну наз-ву — Зоря. Так почали називати і самуплощу.Ні на площі, ні в будинках, ні на сусідніхвулицях не потрібно було більше ніякогосвітла. Зоря освітлювала всі закутки, всікуточки й комірчини в усіх будинках, щооточували площу кам'яним кільцем. Тут людиобходилися без ламп і свічок.Візник дивився поверх карет, екіпажів і ку-черських циліндрів, схожих на головки апте-карських пляшечок.Що ви бачите?.. Що там відбувається?хвилювався доктор, визираючи з-за спинивізника. Маленький доктор нічого не міг по-бачити, бо до того був ще й короткозорий.Візник переказував усе, що бачив. І ось щовін бачив.На площі було велике хвилювання. Повелетенському круглому простору бігалилю ,и. Здавалося, що площа крутиться, начекарусель. Люди перекочувалися з одного міс-ця на інше, аби краще бачити те, що роби-лось угорі.Дивовижний ліхтар, що палав у високості,засліплював очі, як сонце. Люди задиралиголови і прикривали очі долонями.Ось він! Ось він! — лунали вигуки.Он, дивіться, там!Де? Де?Вище!Тібул! Тібул!Сотні вказівних пальців потяглися вліво.Там стояв звичайнісінький будинок. Але вшести поверхах були розчинені всі вікна. Ізкожного вікна стирчали голови. Вони булирізні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з ки-тичками; другі в рожевих очіпках, з буклямижовтуватого кольору; треті в косинках; звер-ху, де проживала бідна молодь — поети, ху-дожники, актриси, — виглядали веселі без-вусі обличчя у хмарах тютюнового диму і го-лівки жінок, оповиті таким сяйвом золотоговолосся, що здавалося, неначе на плечах у нихкрила. Цей будинок з розчиненими ґратчас-тими віконцями, з яких по-пташиному висо-вувались різнобарвні голови, був схожий навелику клітку, повну щиглів. Власники голівнамагалися побачити щось дуже важливе, щовідбувалося на даху. Але це було так самонеможливо, як побачити власні вуха без дзер-кала. Таким дзеркалом для цих людей, щохотіли побачити власний дах із власногобудинку, був натовп, що шаленів на площі.Він бачив усе, кричав, розмахував руками:одні були захоплені, інші — обурені.Там по даху рухалася маленька постать.Вона повільно обережно і впевнено спуска-лася по схилу трикутної верхівки будинку.Залізо гриміло під її ногами.Вона розмахувала плащем, утримуючирівновагу за допомогою жовтої китайськоїпарасольки. Це був гімнаст Тібул.Народ вигукував:Браво, Тібул! Браво, Тібул!Тримайся! Пригадай, як ти ходив поканату на ярмарку...Він не впаде! Він кращий гімнасткраїни...Йому не первина! Ми бачили, як вінвправно ходить по канату...Браво, Тібул!Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!Інші обурювалися. Вони розмахували ку-лаками.Нікуди не втечеш, жалюгідний фіг-ляре!Дурисвіт!Заколотник! Тебе підстрелять, якзайця...Стережися! Ми звідти стягнемо тебе наплаху. Завтра вже стоятиме десять плах!Тібул ішов далі своїм страшним шляхомЗвідкіля він узявся? — питали люди.—Як він з'явився на цій площі? Як він потрапивна дах?_ Він вирвався з рук гвардійців,— відпо-відали інші.— Він утік, десь дівся, потім йогобачили в різних кінцях міста — він пере-бирався по дахах. Він спритний, як кішка.Його вправність стала йому в пригоді.Недарма слава про нього прокотилася повсій країні.На площі з'явилися гвардійці. Зівакикинулися до бічних вулиць. Тібул переступивчерез бар'єр і став на карниз. Він простягруку, обмотану плащем. Зелений плащмайорів, наче прапор.З цим самим плащем, в цьому самомувбранні, пошитому з жовтих і чорнихтрикутників, народ звик його бачити під часвистав на ярмарках і недільних гулянках.Тепер високо, під скляним куполом, ма-ленький, тоненький і смугастий, він скидавсяна осу, яка повзає по білій стіні будинку.Коли плащ надимався, здавалося, що осарозкриває зелені блискучі крила.Зараз ти впадеш, вуличний дурисвіте!Зараз тебе підстрелять! — закричав п'янийФрант, що одержав спадщину від веснянку-ватої тітки.Гвардійці вибрали зручну позицію. Офіцербігав стурбований до краю. В руках вінтримав пістолет. Шпори на ньому буладовгі, як полозки.'Настала цілковита тиша. Доктор схо-пився за серце, що стрибало, наче яйце вокропі.Тібул затримався хвилинку на карнизі.Йому треба було пробратися на протилеж-ний бік площі — тоді він міг би втектиз Площі Зорі в робітничі квартали.Офіцер став посеред площі на клумбу,всіяну жовтими і синіми квітами. Тут булибасейн і фонтан, що струмив з круглої камін-ної чаші.— Стійте! — крикнув офіцер солдатам.—Я його сам підстрелю. Я кращий стрілецьв полку. Вчіться, як треба стріляти!Від дев'яти будинків, з усіх боків, досередини купола, до Зорі, тяглося дев'ятьтросів (дротів, товстих, як морський канат).Здавалося, що від ліхтаря, від яскравоїчудесної Зорі, розліталося над площею |дев'ять довжелезних чорних променів.Невідомо, про що думав у цю хвилинуТібул. Та, напевно, він вирішив так: «Яперейду над площею по цьому дроту, якходив по канату на ярмарках. Я не впаду.Один дріт тягнеться до ліхтаря, другий —од ліхтаря до протилежного будинку.Пройшовши по обох дротах, я виберусьна протилежний дах і врятуюся».Офіцер підняв пістолет і став прицілюва- Ітися. Тібул дійшов по карнизу до того місця,де починався дріт, ступнув од стіни і пішовпо дроту до ліхтаря. Натовп зойкнув.Він ішов то дуже повільно, то раптоммайже біг, швидко й обережно переступа-ючи, похитуючись, випроставши руки.Кожну мить здавалося, що він упаде. Чимближче він наближався до ліхтаря, тимнижче спускалася тінь по стіні і тим вонаставала більшою і блідішою.Внизу була безодня. І коли він був на сере-дині дороги до ліхтаря, у повній тиші про-лунав голос офіцера:Зараз я вистрелю. Він полетить простов басейн. Раз, два, три!Постріл гримнув. Тібул ішов далі, а офіцерчомусь упав якраз у басейн. Він був убитий.Один з гвардійців держав пістолет, з якогойшов голубий димок. Він застрелив офіцера.Собака! — сказав гвардієць. — Ти хотівубити друга народу. Я став на перешкодіцьому. Хай живе народ!Хай живе народ! — підтримали йогоінші гвардійці.Хай живуть Три Товстуни! — закричалиїхні противники.Вони розсипалися в усі боки і почалистріляти в людину, яка йшла по дроту.Він був вже за два кроки від ліхтаря.Помахами плаща Тібул захищав очі відяскравого світла. Кулі пролітали мимо.Натовп захоплено ревів.Бах! Бах!Мимо.Ура! Мимо!Тібул виліз на кільце, що оперізувалоліхтар.Нічого! — кричали гвардійці, — Вілперейде на той бік... Він піде он по томудроту. Звідти ми й знімемо його!Тут сталося таке, чого ніхто не сподівався.Маленька смугаста постать, що в сяйвіліхтаря зробилась чорною, присіла на за-лізному кільці, повернула якусь підойму,щось цокнуло, дзенькнуло — і ліхтар тієї жмиті погас. Ніхто не встиг сказати й слова.Зробилося страшенно темно і страшеннотихо, як у скрині. А наступної хвилинивисоко-високо щось знову цокнуло і задзве-ніло. У темному куполі з'явився блідий ква-драт. Усі побачили шматочок неба з двомамаленькими зірочками. Потім у цей квадратна тлі неба пролізла маленька чорна по-стать, і було чути, як хтось швидко побігпо скляному куполу.Гімнаст Тібул утік з Площі Зорі черезлюк. Коні злякалися пострілів і раптовоїтемряви. Екіпаж доктора мало не перекинув-ся. Візник круто звернув і повіз докторакружною дорогою.Таким чином, переживши незвичайнийдень і незвичайну ніч, доктор Гаспар Арнеріповернувся, нарешті, додому. Його економка,тітонька Ганімед, зустріла його на ґанку.Вона була дуже схвильована. Та й справді:доктора так довго не було вдома! ТітонькаГанімед сплескувала руками, зойкала, хиталаголовою:Де ж ваші окуляри?.. Вони розбились?Ох, докторе, докторе! Де ж ваш плащ? Вийого загубили? Ох, ох!Тітонько Ганімед, я, крім того, зламавобидва каблуки...Ох, яке нещастя!Сьогодні сталося ще більше нещастя,тітонько Ганімед: зброяр Просперо потра-пив у полон. Його посадили у залізну клітку.Тітонька Ганімед нічого не знала про те,що відбувалося вдень. Вона чула гарматнустрілянину, вона бачила заграву над бу-динками. Сусідка розповіла їй, що сто тесля-рів будують на Площі Суду плахи длязаколотників.Мені було дуже страшно. Я закрилавіконниці і нікуди не виходила. Я чекалавас щохвилини. Я дуже хвилювалася... Обідпрохолов, вечеря прохолола, а вас нема та йнема...— додала вона.Ніч скінчилася. Доктор збирався спати.Серед ста наук, які він вивчав, була історія.У доктора була велика книга у шкірянійпалітурці. До цієї книги він записував своїміркування про важливі події.Треба бути акуратним, — сказав доктор,піднявши палець.І, незважаючи на втому, доктор узяв своюшкіряну книгу, сів за стіл і почав записувати.«Ремісники, рудокопи, матроси — весьбідний робочий люд міста повстав противлади Трьох Товстунів. Гвардійці перемогли.Зброяра Просперо взято в полон, а гімнастТібул утік. Щойно на Площі Зорі гвардієцьзастрелив свого офіцера. Це значить, щоневдовзі всі солдати відмовляться воюватипроти народу і захищати Трьох Товстунів.Однак викликає побоювання доля Тібула...»Тут доктор почув позад себе шум. Віноглянувся. Там бум камін. З каміна вилізлависока людина в зеленому плащі. Це бувгімнаст Тібул. Розділ IV ДИВНА ПРИГОДА ПРОДАВЦЯПОВІТРЯНИХ КУЛЬДругого дня на Площі Суду кипіла робо-та: теслярі будували десять плах. Конвойгвардійців наглядав за роботою. Тесляріробили своє діло без особливого бажання.Ми не хочемо будувати плахи дляремісників і рудокопів! — обурювалися те-слярі.Це наші брати!Вони йшли на смерть, щоб визволитивсіх, хто працює!Мовчати! — кричав начальник конвоютаким страшним голосом, що від крикупадали дошки, привезені на площу.— Мов-чати, або я накажу шмагати вас канчуками.Зранку юрби людей з усіх кінців містапосунули до Площі Суду. Дув сильний вітер,летіла пилюка, вивіски гойдались і рипілії,капелюхи злітали з голів і котилися підколеса швидких екіпажів.В одному місці через вітер сталася зовсімнеймовірна пригода: продавця дитячихповітряних куль підняли кулі в повітря.Ура! Ура! — кричали діти, спостерігачючи фантастичний політ.Вони плескали в долоні: по-перше, видо-висько було цікаве само по собі, а по-друге,деяка приємнісь для дітей полягала в не-приємності становища літаючого продавцякуль. Діти завжди заздрили цьому продав-цеві. Заздрощі — погане почуття. Але щозробиш! Повітряні кулі, червоні, сині,жовті, здавалися прекрасними. Кожномухотілося мати таку кулю. Продавець мав їхцілу купу. Але чудес не буває! Жодному,навіть найслухнянішому, хлопчикові, жоднійдівчинці, навіть найуважнішій, продавецьжодного разу в житті не подарував жодноїкульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.Тепер доля покарала його за черствість.Він летів над містом, повиснувши на шворці,до якої були прив'язані кулі. Високо в про-зорому синьому небі вони нагадуваличарівне літаюче гроно різнобарвного вино-граду.Рятуйте! -кпичав продавець, ні на щоне сподіваючись і дриґаючи ногами.На ногах у нього були солом'яні, надтовеликі для нього постоли. Поки він ходивпо землі, все було гаразд. Для того, щобпостоли не спадали, він човгав ногами потротуару, як ледащо. А тепер, опинившисьУ повітрі, він не міг уже вдатися до циххитрощів.Чорт забери!Купа куль, звиваючись і поскрипуючи,г°йдалася по вітру.Один постіл таки злетів.Глянь! Китайський горіх! Китайськийгоріх! — кричали діти, що бігли внизу.Справді, цей постіл чимось нагадував ки-тайський горіх.Вулицею в цей час проходив учитель тан-ців. Він здавався дуже елегантним. Він бувдовгий, з маленькою круглою головою, з тон-кими ніжками — схожий чи то на скрипку, чито на цвіркуна. Його делікатний слух, щозвик до журливого голосу флейти і ніжнихслів танцюристів, не міг стерпіти веселогогаласу дітвори.Не галасуйте! — розсердився він. — Хібаможна кричати! Висловлювати радість требакрасивими, мелодійними фразами... Ну, на-приклад...Він став у позу, але не встиг навестиприкладу. Як і кожний учитель танців, вінмав звичку дивитися, головним чином, униз,під ноги. Ба! Він не побачив того, щоробилося вгорі.Постіл продавця упав йому на голову.Голівка в нього була маленька, і великийсолом'яний постіл прийшовся на неї, якбриль.Тут уже й елегантний учитель танцівзаволав, як погонич ледачих волів. Постілзакрив половину обличчя.Діти схопилися за животи:іХа-ха-ха! Ха-ха-ха!Учитель танців РаздватричіХодив з засмученим обличчям.Він, як пацюк, сердито пискав,Мав довжелезний гострий ніс,І от у нього до носиськаПостіл солом'яний приріс.Так співали хлопчики, сидячи на паркані,готові кожної хвилини стрибнути на тойбік і дременути._ Ох! — стогнав учитель танців.— Ох,як я страждаю! І якби хоч бальний черевичок,а то якийсь гидкий, грубий постіл!Скінчилося тим, іцо вчителя танців за-арештували.Любий,— сказали йому,— ваш виглядвикликає жах. Ви порушуєте громадськийспокій. Цього робити взагалі не слід,а особливо в такий тривожний час.Учитель танців заламував руки.Яка неправда! — ридав він, — Якийнаклеп! Я, людина, що живе серед вальсіві посмішок, я, сама статура якого нагадуєскрипичний ключ, — хіба я можу порушитигромадський спокій? О!.. О!..Що було далі з учителем танців — невідомо.Та, зрештою, не дуже й цікаво. Значнофкавіше дізнатися, що було далі з літаючимпродавцем повітряних куль.Він летів, як справжня кульбаба.~~ Це обурливо! — волав продавець.—Я не хочу літати! Я просто не вмію літати...Але все було марно. Вітер посилювався.Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнавїх за місто, в бік Палацу Трьох Товсту-нів.Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз.Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу набрудні нігті, квартали, блакитну вузьку воду,людей-коротульок і зелену кашу садів. Містооберталося під ним, наче приколоте шпиль-кою.Справа була погана.«Ще трошки, і я впаду у парк ТрьохТовстунів!» — жахнувся продавець.А наступної хвилини він повільно, поважноі красиво плив над парком, спускаючисьдедалі нижче й нижче. Вітер вщухав.«Мабуть, я зараз сяду на землю. Менесхоплять, спочатку добре поб'ють, а потімкинуть у тюрму або, щоб не було клопоту,одразу відрубають голову».Його ніхто не побачив. Тільки з одногодерева шугнули навсібіч переполохані птахи.Від купи різнобарвних куль падала на землюлегка, прозора тінь, схожа на тінь хмарини.Просвічуючи веселими барвами райдуги,вона ковзнула по доріжці, всипаній гравієм,по клумбі, по статуї хлопчика, що сидівверхи на гусці, і по гвардійцеві, який заснувна варті. І через це з обличчям гвардійцясталися чудесні зміни. Зразу його ніс ставсинім, як у мерця, потім зеленим, як уфокусника, і нарешті червоним, як у п'яниці.Так, змінюючи забарвлення, пересипаютьсяскельця у калейдоскопі.Наближалася вирішальна хвилина: про-давця несло до розчинених вікон палацу.Він не мав сумніву, що зараз влетить в однез них, наче пушинка.Так і сталося. Продавець влетів у вікно.І вікно виявилося вікном палацової кухні.Це був кондитерський відділ.Сьогодні в Палаці Трьох Товстунів маввідбутися парадний сніданок з нагодиуспішного розгрому вчорашнього заколоту.Після сніданку Три Товстуни, вся Державнарада, почет і шановні гості збирались їхатина Площу Суду.Друзі мої, потрапити в кондитерськуПалацу — діло дуже привабливе. Товстунидобре зналися на стравах. До того ж і нагодабула важлива. Парадний сніданок! Можетесобі уявити, яку цікаву роботу виконувалисьогодні палацові кухарі й кондитери.Влітаючи в кондитерську, продавець відчуводночасно жах і захоплення. Так, мабуть,жахається і захоплюється оса, що летить наторт, виставлений на вікно безтурботноюгосподинею.Він летів одну хвилину, він нічого невстиг розгледіти як слід. Спочатку йомуздалося, що він потрапив у якусь дивовижнуптахарню, де співали, насвистували, шипіли1 тріщали різнобарвні дорогоцінні птахипівденних країн. А наступної миті вінподумав, що це не птахарня, а фруктовакрамниця, набита тропічними плодами,розчавленими, залитими власним соком.Солодкі запаморочливі гіахоїці вдарили йомув ніс; спека й духота стисли йому горло.Тут уже все змішалось: і дивовижнаптахарня, і фруктова крамниця.Продавець з усього розгону сів у щосьм'яке і тепле. Кулі він не випускав — вінміцно тримав шворку. Кулі нерухомо висілив нього над головою.Він заплющив очі і вирішив їх не розплю-щувати — нізащо в світі.«Тепер я розумію все,— подумав він,—це не птахарня і не фруктова крамниця.Це кондитерська. А я сиджу в торті!»Так воно й було.Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів,гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і ва-рення, і сидів на троні, як володар пахучогорізноколірного царства. Троном був торт.Він не розплющував очей. Він чекавстрашного скандалу, бучі — і був готовийдо всього. Але трапилося те, чого він ніякне чекав.Торт загинув,— сказав молодий кон-дитер суворо і печально.Потім настала тиша. Тільки лопалисябульбашки на киплячому шоколаді.Що буде? — прошепотів продавецькуль, задихаючись од страху і до болюзаплющуючи повіки.Серце його стрибало, як гріш у копилці.Дурниці! — сказав старший кондитертак само суворо.— У залі з'їли другу страву.За двадцять хвилин треба подавати торт.Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючогонегідника будуть чудовою окрасою дляпарадного торта.— І, сказавши так, кондитерзакричав: — Давай крем!!І справді подали крем.Що це було!Три кондитери і двадцять кухарчуківнакинулися на продавця із старанністю,гідною похвали найтовстішого з ТрьохТовстунів. В одну мить його обліпили з усіхбоків. Він сидів з заплющеними очима, віннічого не бачив, але видовисько булострахітливе. Його заліпили зовсім. Голова,кругла пика, схожа на чайник, розмальованиймаргаритками, стирчала зверху. Решту буловкрито білим кремом з чудовим рожевимвідтінком. Продавець міг здатися чим зав-годно, але схожість з самим собою він втра-тив, як втратив свого солом'яного постола,Поетові він міг здатися тепер білосніж-ним лебедем, садівникові — мармуровоюстатуєю, прачці — горою мильної піни,а пустунові — сніговою бабою.Вгорі висіли кулі. Прикраса була чу~дернацька, а проте все разом створювалодосить цікаву картину.Так,— сказав головний кондитер тономхудожника, що замилувався власною карти-ною. А потім голос його, як і раніше, зробив-ся сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів,усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі,трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.Кухарчуки старались як могли. Не встигголовний кондитер ляснути тричі в долоні,як вся купа крему, весь торт був обтиканийцукатами.Досить! — сказав головний кондитер.—Тепер, мабуть, треба всунути його в піч,щоб злегка підрум'янити.«У піч! — жахнувся продавець, —Що? В якупіч? Мене в піч!»Тут до кондитерської вбіг один із слуг.Торт! Торт! — закричав він,— Негайноторт! У залі чекають солодкого.Готово! — відповів головний кондитер.«Ну, слава богу!» — подумав продавець.Тепер він трішечки розплющив очі.Шестеро слуг в блакитних лівреях підняливелетенське блюдо, на якому він сидів. Йогопонесли. Уже здалека він почув, як регочутьз нього кухарчуки.Широкими сходами його понесли нагору,в зал. Продавець знову на мить заплющивочі. У залі було гамірно й весело. Звучаливеселі голоси, гримів регіт, оплески. За всімаознаками, парадний сніданок вдався наславу.Продавця, або, вірніше, торт, принеслий поставили на стіл.Тоді продавець розплющив очі.Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.Вони були такі гладкі, що в продавця роз-зявився рот.«Треба негайно його закрити,— зразусхаменувся він.— У моєму становищі кращене подавати ознак життя».Проте рот не закривався. Так тривало двіхвилини. Потім подив продавця трохизменшився. Зробивши зусилля, він закриврота. Але тоді негайно витріщились очі. Звеликим зусиллям закриваючи по черзі торота, то очі, він остаточно здолав свій подив.Товстуни сиділи на головних, найвищихмісцях і їли більше за всіх. Один навітьпочав їсти серветку.Ви їсте серветку...Невже? Це я захопився...Він облишив серветку і зразу ж почавжувати вухо Третього Товстуна. Між іншим,воно скидалося на вареника.Усі аж лягли од реготу.Облишимо жарти, — сказав ДругийТовстун, піднімаючи виделку.— Нас чекаєсерйозна справа. Принесли торт.Ура!«Що буде? — мучився продавець.— ЩобУДе? Вони мене з'їдять!»Почалося загальне пожвавлення.У цей час годинник пробив два рази.—- За годину на Площі Суду почнетьсястрата,— сказав Перший Товстун.Першим, звичайно, буде страченозброяра Просперо? — спитав хтось із по-чесних гостей.Сьогодні його не стратять,— відповівдержавний канцлер.Як? Як? Чому?Ми поки що зберігаємо йому життя.Ми хочемо вивідати в нього плани зако-лотників, імена головних змовників.Де ж він тепер?Усе товариство було дуже зацікавлене.Навіть забули про торт.Він досі сидить у залізній клітці. Кліткастоїть тут, у палаці, у звіринці наслідникаТутті.Покличте його...Приведіть його сюди! — сказав Пер-ший Товстун.— Хай наші гості подивлятьсяна цього звіра зблизька. Я б радив усімпройти у звіринець, але там рев, писк,сморід. Це значно гірше дзвону келехіві пахощів фруктів...Звичайно! Звичайно! Не варто йтиу звіринець...Хай приведуть Просперо сюди. Ми бу-демо їсти торт і розглядати це страховисько.«Знову торт! — злякався продавець.—Потрібен їм цей торт... Ненажери!»Приведіть Просперо,— наказав Пер-ший Товстун.Державний канцлер вийшов. Слуги, щостояли у два ряди, наче коридор, розступи-ДИСЬ і вклонилися. Коридор став удвоєНИЖЧИМ.Ненажери принишкли.Він дуже страшний,— мовив ДругийТовстун.— Він дужчий за всіх. Він дужчийза лева. Ненависть пропекла йому очі.Несила дивитися в них.У нього жахлива голова, — сказав се-кретар Державної ради.— Вона велетенська.Вона схожа на капітель колони. У ньогоруде волосся. Можна подумати, що йогоголова охоплена полум'ям.Тепер, коли зайшла мова про зброяраПросперо, ненажери змінилися. Вони пере-стали їсти, жартувати, галасувати, підібгалиживоти, деякі навіть зблідли. Багатьом ужезовсім не хотілось дивитися на нього.Три Товстуни зробилися серйозними і начетрохи схудли.Раптом усі замовкли. Настала повна тиша.Кожний Товстун зробив такий рух, начехотів сховатися за іншого.До залу ввели зброяра Просперо.Попереду йшов державний канцлер. По бо-ках — гвардійці. Вони увійшли, не знявшисвоїх чорних клейончатих капелюхів, гри-маючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Рукизброяра були скуті. Його підвели до столу.Він зупинився у кількох кроках од Товстунів.Зброяр Просперо стояв, опустивши голову.ін був блідий. Кров запеклася у нього на лобіи скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.Він підвів голову і глянув на Товстунів.Усі відсахнулися.Навіщо ви його привели? — заверещаводин з гостей. Це був найбагатший мельниккраїни. — Я його боюся!І мельник знепритомнів, уткнувшись носомпрямісінько в кисіль. Деякі гості кинулисядо виходів. Тут уже було не до торта.Чого ви від мене хочете? — запитавзброяр.Перший Товстун зважився.Ми хочемо подивитися на тебе, — сказаввін.— А тобі хіба не цікаво глянути на тих,хто посадив тебе у клітку?Мені гидко на вас дивитися.Скоро ми тобі одрубаємо голову.Таким чином ми тобі допоможемо не бачитинас.Я не боюся. У мене голова — одна.У народу — сотні тисяч голів. їх ви не по-одрубуєте.Сьогодні на Площі Суду — страта.Там кати розправляться з твоїми товари-шами.Ненажери ледь усміхнулися. Мельникприйшов до пам'яті і навіть облизав кисільнітроянди з своїх щік.Ваш мозок заплив жиром,— говоривПросперо.— Ви нічого не бачите далі свогопуза!..оСкажіть на милість, — образився ДругииТовстун.— А що ж ми повинні бачити?__ Спитайте ваших міністрів. Вони знають,що діється в країні.Державний канцлер якось невиразнокрякнув. Міністри затарабанили пальцямипо тарілках.Спитайте їх, — вів далі Просперо,—вони вам розкажуть...Він замовк. Усі насторожились.Вони вам розкажуть про те, що селяни,в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкоюпрацею, повстають проти поміщиків. Вониспалюють їхні палаци, вони виганяють їхз своєї землі. Шахтарі не хочуть добувативугілля для того, щоб ви заволоділи ним.Робітники ламають машини, щоб не працю-вати на вас. Матроси викидають ваші вантажів море. Солдати відмовляються служити вам.Учені, чиновники, судді, актори переходятьна бік народу. Всі, хто раніш працював навас і мав за це копійки, в той час як вижиріли, всі нещасні, знедолені, голодні,виснажені, сироти, каліки, старці — усіиДуть війною проти вас, проти гладких,багатих, які замінили серце каменем...Мені здається, що він говорить зайве,—втрутився державний канцлер.Але Просперо вів далі:навидіти вас і вашу владу. О, як давно мигуртуємо сили! Тепер пробила ваша останнягодина...Годі! — вискнув Третій Товстун.Треба його посадити назад у клітку,—запропонував Другий.А Перший промовив:Ти сидітимеш у своїй клітці доти, докими не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми васскараємо разом. Народ побачить ваші трупи.У нього надовго відпаде охота воюватиз нами!Просперо мовчав. Він знову схилив го-лову.Товстун говорив далі:Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми,Три Товстуни, сильні й могутні. Все на-лежить нам. Я, Перший Товстун, володіюусім хлібом, що родить наша земля. ДругомуТовстунові належить усе вугілля, а Третійскупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Най-багатша в країні людина бідніша за нас в стократ. За наше золото ми можемо купити все,що захочемо!Ненажери ошаленіли. Слова Товстунапідбадьорили їх.У клітку його! У клітку! — почали вонигорлати.У звіринець!У клітку!У клітку!У клітку!Заколотник!Просперо вивели.А тепер будемо їсти торт, — сказавПерший Товстун.«Кінець!» — вирішив продавець.Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющивочі. Ненажери раділи:Хо-хо-хо!Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньтена кулі!Вони чарівні.Погляньте на цю пику!Вона чарівна.Усі потяглися до торта.А що всередині цього кумедногоопудала? — спитав хтось і боляче ляснувпродавця пр лобі.Мабуть, цукерки.Дуже цікаво! Дуже цікаво!Або шампанське...Давайте спершу одріжемо йому головуі подивимось, що вийде...Ой!Продавець не втримався, сказав дуже ви-разно: «Ой!» — і розплющив очі.Ненажери відсахнулися. І саме цієї митіУ галереї почувся голосний дитячий крик:Лялька! Моя лялька!Усі прислухалися. Особливо занепокоїлисяТри Товстуни і державний канцлер.Крик перейшов у плач. У галереї голосноплакав скривджений хлопчик.Що таке? — спитав Перший Товстун,—Це плаче наслідиик Тутті!~~ Це плаче наслідник Тутті! — в одинг°лос повторили Другий і Третій Товстуни.Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.Державний канцлер, кілька міністрів і слугикинулися до виходу в галерею.Що таке? Що таке? — прошелестіло взалі.Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав мі-ністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучиволоссям і виблискуючи лакованими чере-вичками. Ридаючи, він вигукував окреміслова, яких ніхто не розумів.«Цей хлопчисько побачить мене! — зля-кався продавець.— Проклятий крем, що недає мені дихати і ворухнути хоч би однимпальцем, безперечно, дуже сподобаєтьсяхлопчиськові. Щоб він не плакав, йому,звичайно, одріжуть шматочок торта разомз моєю п'ятою».Але хлопчик навіть не глянув на торт.Навіть чудесні повітряні кулі, що висілинад круглою головою продавця, не при-вернули його уваги.Він гірко плакав.Що сталося? — спитав Перший Товстун.Чому наслідник Тутті плаче? — спитавДругий.А Третій надув щоки.Наслідникові Тутті було дванадцять років.Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів.Він ріс, як маленький принц. Товстуни хо-тіли мати наслідника. У них не було дітей.Все багатство Трьох Товстунів і керуваннякраїною мало перейти до наслідника Тутті.Сльози наслідника Тутті налякали Тов-стунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.Хлопчик стискав кулаки, розмахував нимиі тупав ногами.Не було меж його гніву й образі.Ніхто не знав причини.Вихователі визирали з-за колони, боячисьувійти до зали. Ці вихователі в чорній одежіі чорних перуках були схожі на закопченелампове скло.Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав,нарешті, в чому справа.Моя лялька, моя чудова лялька по-ламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійцікололи мою ляльку шаблями...Він знову заридав. Маленькими кулачкамивін тер очі і розмазував сльози по щоках.Що?! — заверещали Товстуни.Що?!Гвардійці?Кололи?Шаблями?Ляльку наслідника Тутті?І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:Цього не може бути!Державний канцлер схопився за голову.Той же нервовий мельник знову зомлів, алевмить прийшов до тями від страшного крикуТовстуна:Припинити торжество! Відкласти всісправи! Скликати раду! Усіх чиновників!Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в па-лаці!Знявся переполох. За хвилину палацовікарети понеслися в усі боки. За п'ять хвилинзвідусіль мчали до палацу судді, радники,кати. Натовп, що очікував на Площі Судустрати заколотників, мусив розійтися. Опо-вісники, зійшовши на поміст, повідомили,що через дуже важливі події страта пере-носиться на наступний день.Продавця разом з тортом винесли з залу.Ненажери миттю отямилися.Всі обступили наслідника Тутті і слухали.Я сидів на траві в парку, і лялька сиділаколо мене. Ми хотіли, щоб зробилосязатемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора явичитав у книжці... Коли буває затемнення,вдень з'являються зірки...Від ридання наслідник не міг говорити.І замість нього розповів усю історію ви-хователь. Він, між іншим, теж ледве говорив,бо тремтів од страху.Я був недалеко від наслідника Туттіі його ляльки. Я сидів на сонці, задершиноса. У мене на носі прищ, і я думав, щосонячне проміння допоможе мені позбутисяпротивного прища. І раптом з'явилисягвардійці. їх було дванадцять чоловік.Вони про щось збуджено говорили.Порівнявшись з нами, вони зупинилися.Вони мали загрозливий вигляд. Один з нихсказав, вказуючи в бік наслідника Тутті:«Он сидить вовченя. У трьох гладких свинейросте вовченя». Жах! Я зрозумів, що означа-ли ці слова.Хто ж ці гладкі свині? — спитав Пер-ший Товстун.Двоє інших густо почервоніли. Тодіпочервонів і Перший. Усі троє сопли таксильно, що на веранді відчинялись і за-чинялись скляні двері.Вони обступили наслідника Тутті,—вів далі вихователь,— Вони казали: «Трисвині виховують залізне вовченя. НаслідникТутті, — питали вони,— з якого боку в тебесерце7.. У нього вийняли серце. Він муситьрости злим, черствим, жорстоким, з нена-вистю до людей... Коли здохнуть три свині,злий вовк стане на їхнє місце».Чому ж ви не припинили цих жахливихрозмов? — закричав державний канцлер,сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви неДогадались, що це зрадники, як перейшлина бік народу?Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:Я це бачив, але я їх боявся. Вони булиДуже збуджені. А в мене не було ніякоїзброї, окрім прища... Вони трималися заефеси шабель, готові на все. «Погляньте,—сказав один із них, — ось опудало. Осьлялька. Вовченя бавиться лялькою. Йомуне показують живих дітей. Опудало, ляльку3 пружиною дали йому в товариші». ТодіДругий закричав: «Я залишив у селі синай дружину! Мій хлопчик влучив з рогаткив грушу, що висіла на дереві в паркупоміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-чика різками за зневагу до влади багатіїв,а його слуги поставили мою дружину доганебного стовпа». Гвардійці почали кричатиі наступати на наслідника Тутті. Той, щорозказував про хлопчика, вихопив шаблю іпроткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...У цьому місці розповіді наслідник Туттізалився сльозами.«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—Потім ми доберемося і до твоїх гладкихсвиней».Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.Вони кинули ляльку і побігли в глибинупарку. Вони кричали: «Хай живе зброярПросперо! Хай живе гімнаст Тібул! ГетьТрьох Товстунів!»Чому ж сторожа не стріляла в них? —обурювався зал.І тоді вихователь повідомив страшну річ:Сторожа махала їм капелюхами. Ябачив з-за огорожі, як стражники прощалисяз ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть донароду і скажіть, що незабаром усі військаперейдуть на його бік...»Ось що трапилося в парку.Знялася тривога. Надійні частини па-лацової гвардії були розставлені на чатаху палаці, в парку, біля входів та виходів,на мостах і по дорозі до міської брами.Державна рада зібралася на засідання.Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилисяна вазі головного палацового лікаря. Ви-явилося, що, незважаючи на хвилювання,вони не втратили жодної краплини жиру.Головного лікаря було заарештовано і по-саджено на хліб та воду.Ляльку наслідника Тутт знайшли в паркуна траві. Вона не діждалася затемненнясонця. Вона була безнадійно зіпсована.Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.Він обнімав полг.лану ляльку й ридав.Лялька була схожа на дівчинку. Вона булана зріст така, як і Тутті,— дорога, майстер-но зроблена лялька, що на вигляд нічимне відрізнялась від маленької живої дів-чинкиТепер її сукня була пошматована, а нагрудях чорніли діри, проколоті шаблями.Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,усміхатися, танцювати. Тепер у горліі в грудях у неї під рожевим шовком хрипілазламана пружина, як хрипить старий годин-ник, перш ніж пробити час.Вона вмерла! — бідкався наслідникТутті. — Яке горе! Вона вмерла!Маленький Тутті не був вовченям.Цю ляльку треба полагодити, — сказавдержавний канцлер на засіданні Державноїради,— Горю наслідника Тутті немає меж.Щоб там не було, а ляльку треба пола-годити!й дружину! Мій хлопчик влучив з рогаткив грушу, що висіла на дереві в паркупоміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-чика різками за зневагу до влади багатіїв,а його слуги поставили мою дружину доганебного стовпа». Гвардійці почали кричатиі наступати на наслідника Тутті. Той, щорозказував про хлопчика, вихопив шаблю іпроткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...У цьому місці розповіді наслідник Туттізалився сльозами.«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—Потім ми доберемося і до твоїх гладкихсвиней».Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.Вони кинули ляльку і побігли в глибинупарку. Вони кричали: «Хай живе зброярПросперо! Хай живе гімнаст Тібул! ГетьТрьох Товстунів!»Чому ж сторожа не стріляла в них? —обурювався зал.І тоді вихователь повідомив страшну річ:Сторожа махала їм капелюхами. Ябачив з-за огорожі, як стражники прощалисяз ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть донароду і скажіть, що незабаром усі військаперейдуть на його бік...»Ось що трапилося в парку.Знялася тривога. Надійні частини па-лацової гвардії були розставлені на чатаху палаці, в парку, біля входів та виходів,на мостах і по дорозі до міської брами.Державна рада зібралася на засідання.Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилисяна вазі головного палацового лікаря. Ви-явилося, що, незважаючи на хвилювання,вони не втратили жодної краплини жиру.Головного лікаря було заарештовано і по-саджено на хліб та воду.Ляльку наслідника Тутт знайшли в паркуна траві. Вона не діждалася затемненнясонця. Вона була безнадійно зіпсована.Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.Він обнімав полглану ляльку й ридав.Лялька була схожа на дівчинку. Вона булана зріст така, як і Тутті, — дорога, майстер-но зроблена лялька, що на вигляд нічимне відрізнялась від маленької живої дів-чинкиТепер її сукня була пошматована, а нагрудях чорніли діри, проколоті шаблями.Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,усміхатися, танцювати. Тепер у горліі в грудях у неї під рожевим шовком хрипілазламана пружина, як хрипить старий годин-ник, перш ніж пробити час.Вона вмерла! — бідкався наслідникТутті.— Яке горе! Вона вмерла!Маленький Тутті не був вовченям.Цю ляльку треба полагодити,— сказавдержавний канцлер на засіданні Державноїради,— Горю наслідника Тутті немає меж.Щоб там не було, а ляльку треба пола-годити!Треба купити іншу,— пропонувалиміністри.Наслідник Тутті не хоче іншої ляльки.Він хоче, щоб ця лялька воскресла.Але хто ж зможе полагодити її?Я знаю, — сказав міністр освіти.Хто?Ми забули, панове, що в місті живедоктор Гаспар Арнері. Ця людина можезробити все. Доктор полагодить лялькунаслідника Тутті.Всі радісно загорлали:Браво! Браво!І вся Державна рада, згадавши про доктораГаспара, заспівала хором:Як лисиць за хвіст ловить,Воду з каменю робить,Як здійнятись вище хмар,Знає доктор наш Гаспар.Тут же склали наказ докторові Гаспару.«ПАНОВІ ДОКТОРУ ГАСПАРУ АРНЕРІ.Надсилаючи при цьому пошкодженуляльку наслідника Тутті, Державна радауряду Трьох Товстунів наказує Вам по-лагодити цю ляльку до завтрашнього дня.Якщо лялька знову матиме свій здоровийі живий вигляд, Вам буде видано нагороду,якої Ви побажаєте; на випадок невиконаннязагрожує Вам сувора кара.Голова Державної радидержавний канцлер...»І в цьому місці канцлер розписався. Тут жепоставив велику державну печатку. Вонабула кругла, із зображенням міцно натоп-таного мішка.Капітан палацової гвардії граф Бона-вентура в супроводі двох гвардійців рушиву місто, щоб розшукати доктора ГаспараАрнері і передати йому наказ Державноїради.Вони мчали верхи, а позаду їхала карета.У ній сидів палацовий чиновник. Він тримавляльку на колінах. Вона сумно припала дойого плеча гарненькою голівкою з підстри-женими кучериками.Наслідник Тутті перестав плакати. Вінповірив, що завтра привезуть воскреслуздорову ляльку.Так тривожно минув день у палаці.Але чим же скінчилися пригоди летючогопродавця повітряних куль? Його винеслиз залу — це ми знаємо.Він знову опинився у кондитерській.І тут сталася катастрофа.Один із слуг, що ніс торт, наступив наапельсинову шкурку.Держись! — закричали слуги.Рятуйте! — заволав продавець, від-чуваючи, що його трон хитається.Але слуга не вдержався. Він гепнувсяна тверду кахельну підлогу. Він задер довгіноги і протяжно завив.Ура! — захоплено закричали кухарчуки.Чортяки! — сказав продавець з без-надійним сумом, падаючи разом з блюдомі тортом на підлогу слідом за слугою.Блюдо розбилося в друзки. Крем сніжнимигрудками полетів в усі боки.Слуга схопився і втік.Кухарчуки підстрибували, танцювалиі горлали.Продавець сидів на підлозі серед уламків,у калюжі малинового сиропу і в хмарахсмачного французького крему, що сумнотанув на руїнах торта.Продавець з полегкістю помітив, що в кон-дитерській лишилися тільки кухарчуки,а трьох головних кондитерів нема.«Кухарчуків я підкуплю, і вони допо-можуть мені втекти,— вирішив він,— Моїкулі мене врятують».Він міцно тримав шворку з кулями.Кухарчуки обступили його з усіх боків.По їхніх очах він бачив, що кулі — скарб,що заволодіти хоча б однією з них — длякухарчука мрія і щастя.Він сказав:Мені дуже набридли пригоди. Я немаленький хлопчик і не герой. Я не люблюлітати, я боюся Трьох Товстунів, я не вміюприкрашати парадні торти. Мені дуже хо-четься звільнити палац від своєї присутності.Кухарчуки перестали сміятися.Кулі погойдувались, крутилися. Від цьогоруху сонячне світло спалахувало в них тосинім, то жовтим, то червоним полум'ям.Це були чудесні кулі.Чи можете ви влаштувати менівтечу? — спитав продавець, смикаючишворку.Можемо,— сказав один кухарчук тихо.І додав: — Віддайте нам ваші кулі.Продавець переміг.Гаразд,— сказав він байдужим тоном,—згоден. Кулі коштують дуже дорого. Менідуже потрібні ці кулі, але я згоден. Ви меніподобаєтесь. У вас такі веселі, симпатичніобличчя і дзвінкі голоси.«Чорт би вас забрав!» — думав він прицьому.Головний кондитер зараз у кладовці,—сказав кухарчук,— Він розважує продуктина печиво до вечірнього чаю. Нам требавстигнути до його повернення.Правильно, — згодився продавець,—гаятись не варто.Зараз. Я знаю одну таємницю.З цими словами кухарчук підійшов довеликої мідної каструлі, що стояла накахельному кубі. Потім він підняв кришку.Давайте кулі,— рішуче сказав він.Ти з глузду з'їхав! — розсердивсяпродавець.— Навіщо мені твоя каструля?Я хочу втекти. Що ж мені, в каструлюлізти, чи що?Атож.У каструлю?У каструлю.А потім?Там побачите. Лізьте в каструлю. Ценайкращий спосіб втекти.Каструля була така велика, що в неї мігвлізти не тільки худющий продавець,а й найтовстіший з Трьох Товстунів.Лізьте мерщій, коли хочете втекти.Продавець зазирнув у каструлю. У ній небуло дна. Він побачив чорну безодню, яку криниці.Добре, — зітхнув він.— Коли в кас-трулю, то й в каструлю. Це не гірше повітря-ного польоту і кремової ванни. Отже, допобачення, маленькі пройдисвіти! Берітьціну моєї волі.Він розв'язав вузол і роздав кулі кухар-чукам. Вистачило на кожного: рівно двадцятьштук, у кожного на окремій шворці.Потім з властивою йому неповороткістювін уліз у каструлю, ногами наперед. Кухар-чук прикрив кришку.Кулі! Кулі! — захоплено галасуваликухарчуки.Вони вибігли з кондитерської вниз —на галявину, під вікна кондитерської.Тут, на вільному повітрі, було значноцікавіше погратися кулями.І раптом у трьох вікнах кондитерськоїз'явилися три кондитери.Що?! — гримнув кожен з них.— Це ЩОтаке? Що за безладдя? Марш назад!Кухарчуки так перелякалися, що випустилишворки.Щастя скінчилося.Двадцять куль швидко злетіли вгору,в яскраве, синє небо. А кухарчуки стояливнизу на траві, серед духмяного горошку,роззявивши роти і задерши голови в білихковпаках. Розділ V НЕГР І КАПУСТЯНА ГОЛОВА15и пам'ятаєте, що тривожна ніч доктораскінчилася появою з каміна канатоходцяі гімнаста Тібула. Що вони робили удвохна світанку в кабінеті доктора Гаспара,невідомо. Тітонька Ганімед, втомлена і схви-льована довгим чеканням доктора Гаспара,міцно спала, і їй снилася курка.Другого дня — тобто саме того дня, колипродавець дитячих повітряних куль прилетіву Палац Трьох Товстунів і коли гвардійціпокололи ляльку наслідника Тутті, — з ті-тонькою Ганімед трапилася неприємність.Вона випустила мишу з мишоловки. Ця мишаминулої ночі з'їла фунт мармеладу. Щераніше, в ніч з п'ятниці на суботу, вонаперекинула склянку з гвоздикою. Склянкарозбилась, а гвоздика чомусь почала пахнутивалеріановими каплями. У тривожну нічмиша попалася.Уставши рано-вранці, тітонька Ганімедпідняла мишоловку. Миша мала зовсімбайдужий вигляд, наче їй не первина буласидіти за ґратами. Вона прикидалася.Не їж більше мармеладу, коли він нетобі належить! — сказала тітонька Ганімед,ставлячи мишоловку на видноті.Одягнувшись, тітонька Ганімед пішла додоктора Гаспара в майстерню. Вона хотіларозповісти йому про свою радість. Вчоравранці доктор Гаспар висловив їй співчуттяз приводу загибелі мармеладу.Миша любить мармелад, бо в ньомубагато кислот,— сказав він.Це втішило тітоньку Ганімед.Миша любить мої кислоти... Побачимо,чи любить вона мою мишоловку.Тітонька Ганімед підійшла до двереймайстерні. Вона тримала в руках мишо-ловку.Починався ранок. Зелень виблискувалав розчиненому вікні. Вітер, що цього ранкупідхопив на свої крила продавця куль,знявся пізніше.За дверима вчувся рух«Бідолашний,— подумала тітонька Гані-мед,— Невже він так і не лягав спати?»Вона постукала.Доктор щось сказав, але вона не розчула.Двері відчинилися.На порозі стояв доктор Гаспар. У майстерніпахло чимось схожим на смалений корок.У кутку мигав, догоряючи, червоний вогниктигелька.Очевидно, решту ночі доктор Гаспар бувзаинятий якоюсь науковою роботою.Доброго ранку! — весело сказав док-тор.Тітонька Ганімед високо підняла мишолов-ку. Миша принюхувалася, водячи носиком.Я спіймала мишу!О! — Доктор був дуже вдоволений.—Покажіть-но!Тітонька Ганімед задріботіла до вікна.Ось вона!Тітонька простягнула мишоловку. І рап-том вона побачила негра. Біля вікна, наящику з написом «Обережно!», сидів гарнийнегр.Негр був голий.Негр був у червоних штанях.Негр був чорний, ліловий, коричневий,лискучий.Негр курив люльку.Тітонька Ганімед так голосно сказала «ой»,що мало не розірвалася надвоє. Вона за-крутилася дзигою і розкинула руки, якгороднє опудало. При цьому вона зробилаякийсь незграбний рух: засувка мишоловки,дзенькнувши, одскочила, миша випалаі зникла невідомо де.Так злякалася тітонька Ганімед.Негр голосно реготав, витягнувши довгіноги в червоних капцях, схожих на велетен-ські червоні перчини.Люлька стрибала у нього в зубах, немовсучок від поривів бурі. А в доктора стрибали,спалахуючи, окуляри. Він теж сміявся.Тітонька Ганімед стрілою вилетіла з кім-нати.Миша! — верещала вона. — Миша!Мармелад! Негр!Доктор Гаспар заквапився їй навздогін.Тітонько Ганімед,— заспокоював вінїї,— ви даремно хвилюєтесь. Я забув васпопередити про свій новий дослід. Але вимогли сподіватися... Адже я вчений, я докторрізних наук, я майстер на різні прилади.Я ставлю всілякі досліди. У моїй майстерніможна побачити не лише негра, але навітьслона. Тітонько Ганімед... Тітонько Ганімед!Негр — одне, а яєчня — інше... Ми чекаємосніданку. Мій негр любить багато яєчні...Миша любить кислоти,— шепотіла пе-релякана тітонька Ганімед,— а негр любитьяєчню...Так от. Яєчня зараз, а миша вночі. Вночівона попадеться, тітонько Ганімед. На воліїй уже робити нічого. Мармелад з'їдено разі назавжди.Тітонька Ганімед плакала, додаючи сльозизамість солі в яєчню. Вони були такі гіркі,Що навіть заміняли перець.Добре, що багато перцю. Дуже сма-чно! — хвалив негр, уминаючи яєчню.Тітонька Ганімед пила валеріанові краплі,які тепер чомусь пахли гвоздикою. Мабуть,в'іД сліз.Потім вона бачила крізь вікно, як докторГаспар пройшов вулицею. Все було в порядку: новий шарф, нова тростина, нові(хоч і старі) черевики на червоних цілихкаблуках.Але поруч нього йшов негр.Тітонька Ганімед примружила очі і сілана підлогу. Вірніше, не на підлогу, а накішку. Кішка від жаху заспівала. ТітонькаГанімед дуже розсердилась і побила кішку:по-перше, за те, що вона крутиться підногами, а по-друге, за те, що вона не зуміласвоєчасно впіймати мишу.А миша, гулькнувши з майстерні доктораГаспара в комод тітоньки Ганімед, їламигдалеві коржики, з ніжністю згадуючипро мармелад.Доктор Гаспар Арнері жив на вулиці Тіні.Звернувши з цієї вулиці вліво, ви потрапитев провулок, що носить ім'я Вдови Лизавети,а звідти, пересікши вулицю, яка славитьсядубом, розчахнутим блискавкою, можнабуло, пройшовши ще п'ять хвилин, опини-тися на Чотирнадцятому Ринку.Доктор Гаспар і негр попрямували туди.Вже знімався вітер. Понівечений дуб рипів,як гойдалка. Розклеювач афіш ніяк не мігвпоратися з аркушем, приготовленим длянаклеювання. Вітер рвав його з рук і жбурлявв обличчя наклеювачеві. Здалека здавалося,що людина витирає обличчя білою сер-веткою.Нарешті йому пощастило приліпити афішудо паркана.Доктор Гаспар прочитав: ГРОМАДЯНИ! ГРОМАДЯНИ! ГРОМАДЯНИ! СЬОГОД НІ уряд Трьох Товстунів справляє для народу свято. ПОСПІШАЙТЕ на Чотирнадцятий Ринок! ПОСПІШАЙТЕ! Там будутьВИСТАВИ, РОЗВАГИ, СПЕКТАКЛІ!ПОСПІШАЙТЕ!— Ось, — сказав доктор Гаспар,— всезрозуміло. Сьогодні на Площі Суду маєвідбутися страта заколотників. Кати ТрьохТовстунів рубатимуть голови тим, хтоповстав проти влади багатіїв і ненажер.Три Товстуни хочуть обдурити народ. Вонибояться, щоб народ, який збереться на ПлощіСуду, не поламав плах, не вбив катів і невизволив своїх братів, засуджених на смерть.Тому вони влаштовують розваги для народу.Вони хочуть відвернути його увагу відсьогоднішньої страти.з*Доктор Гаспар і його чорний супутникприйшли на базарну площу. Біля балаганівюрмився народ. Жодного франта, жодної67дами у вбранні кольору золотих рибокі винограду, жодного знатного дідка нагаптованих золотом носилках, жодногокупця з велетенським шкіряним гаманомпри боці не побачив доктор Гаспар на площі.Тут були бідні жителі околиць: ремісники,майстрові, продавці житніх коржиків, поден-ниці, вантажники, старці, каліки. Сіру, стару,драну одежину іноді тільки прикрашалиабо зелені вилоги, або пістрявий плащ, аборізнокольорові стрічки.Вітер роздував сиве, схоже на повсть волос-ся старих жінок, пік очі, рвав коричневелахміття старців.Обличчя людей були похмурі, всі очікуваличогось недоброго.На Площі Суду страта, — говорилилюди.— Там падатимуть голови наших то-варишів, а тут кривлятимуться блазні, якимТри Товстуни заплатять багато золота.Ходімо на Площу Суду! — пролуналивигуки.У нас нема зброї. У нас нема пістолетіві шабель. А Площу Суду оточено потрійнимкільцем гвардійців.Солдати поки що служать їм. Вони в насстріляли. Нічого! Не сьогодні-завтра вонипідуть разом з нами проти своїх начальників.Уже сьогодні вночі на Площі Зорігвардієць застрелив свого офіцера. Цимвін врятував життя гімнастові Тібулу.А де Тібул? Чи вдалося йому втекти?Невідомо. Всю ніч і на світанку гвардій-ці палили робітничі квартали. Вони хотілийого знайти.Доктор Гаспар і негр підійшли до бала-ганів. Вистава ще не починалася. За роз-мальованими завісками, за перегородкамилунали голоси, подзвонювали бубни, на-співували флейти, щось пищало, шелестіло,рикало. Там актори готувалися до спектаклю.Завіска розсунулась, і визирнула пика.Це був іспанець, чудовий стрілець із пістоля.У нього стирчали вуса і одне око крутилося.А,— сказав він, побачивши негра,—ти теж береш участь у виставі? Скількитобі заплатили?Негр мовчав.Я одержав десять золотих монет! —хвалився іспанець. Він гадав, що негр тежактор.— Іди-но сюди,— сказав він пошепкиз таємничим виглядом.Негр піднявся до завіски. Іспанець роз-повів йому таємницю. Виявилося, що ТриТувстуни найняли сто акторів для того, щобвони виступали сьогодні на ринках і своєюгрою всіляко вихваляли владу багатіїв і не-нажер та водночас паплюжили заколотників,зброяра Просперо і гімнаста Тібула.Вони зібрали цілу трупу: фокусників,приборкувачів, клоунів, черевомовців, тан-цюристів!.. Всім були видані гроші.Невже всі актори згодилися вихвалятиТрьох Товстунів? — спитав доктор Гаспар.Іспанець зашипів:Тсс! — Він приклав пальця до губів: —Про це не можна голосно говорити. Багатоакторів відмовились. їх заарештували.Негр спересердя плюнув.У цей час заграли музики. В деяких балага-нах почались вистави. Натовп заворушився.Громадяни! — кричав півнячим голосомклоун з дерев'яних підмостків.— Громадяни!Дозвольте вас поздоровити...Він зупинився, вичікуючи, поки настанетиша. З його обличчя сипалося борошно.Громадяни, дозвольте вас поздоровитиз такою радісною подією: сьогодні катинаших любих, рожевих Трьох Товстунівпоодрубують голови підлим заколотникам...Він не договорив. Майстровий жбурнуву нього недоїдком коржика. Він заліпивклоунові рота.М-м-м-м-м-м...Клоун мукав, але нічого не допомагало.Погано випечене, напівсире тісто заліпилойому рота. Він махав руками, кривився.Так! Правильно! — закричали в натовпі.Клоун утік за перегородку.Негідник! Він продався Трьом Товсту-нам! За гроші він ганьбить тих, що пішлина смерть за нашу свободу!Музики заграли ще голосніше. Приєднало-ся ще кілька оркестрів:, дев'ять дудок, трифанфари, три турецьких барабани і однаскрипка, звуки якої викликали зубний біль.Власники балаганів намагалися цією музи-кою заглушити лемент натовпу.Мабуть, наші актори злякаються цихкоржиків, — казав один з них, — Треба вда-вати, ніби нічого не сталося.Просимо! Просимо! Спектакль почи-нається...Другий балаган мав назву «Троянськийкінь».З-за завіси вийшов директор. На головів нього був височенний капелюх із зеленогосукна, на грудях — круглі мідні ґудзики,на щоках — старанно намальований гарнийрум'янець.Тихше! — сказав він так, немов говоривпо-німецькому. — Тихше! Наша вистававарта вашої уваги.Деяка увага встановилася.Заради сьогоднішнього свята ми за-просили Лапітупа!«Та-ті-ту-та!» — повторила фанфара.Тріскачка зобразила щось схоже на опле-ски.Силач Лапітуп покаже вам чудеса своєїсили...Гримнув оркестр. Завіса відкрилась. Напідмостки вийшов силач Лапітуп.Справді, цей велетенський чолов'яга врожевому трико видавався дуже сильним.Він сопів і нагинав голову по-бичачому.М'язи в нього ходили під шкірою, начекролики, проковтнуті удавом.Прислужники принесли гирі і кинулиїх на підмостки. Дошки мало не проломили-ся. Пилюка і тирса знялися стовпом. Гомінпрокотився по всьому ринку.Силач почав показувати свою вправність.Він узяв у кожну руку по гирі, підкинувїх, як м'ячики, спіймав і потім з розмахувдарив одну об одну... Посипались іскри.Ось! — сказав він.— Так Три Товстунирозіб'ють лоби зброяреві Просперо й гімнас-тові Тібулу.Цей силач теж був підкуплений золотомТрьох Товстунів.Ха-ха-ха! — загримів він, втішаючисьіз свого жарту.Він знав, що ніхто не наважиться жбур-нути в нього коржиком. Всі бачили йогосилу.Запанувала тиша, і всі виразно почулиголос негра. Ціле море голів повернулосяв його бік.Що ти кажеш? — спитав негр, поставив-ши ногу на східці.Я кажу, що так, лобом об лоб, Три Тов-стуни розіб'ють голови зброяреві Проспероі гімнастові Тібулу.Замовкни!Негр говорив спокійно, суворо і неголосно.А ти хто такий, чорна потворо? —розсердився силач.Він кинув гирі і взявся в боки.Негр піднявся на підмостки:Ти справді дужий, але підлий ти неменше. Скажи краще, хто ти? Хто тобі давправо знущатися з народу? Я знаю тебе.Ти син молотобійця. Твій батько досі працюєна заводі. Твою сестру звуть Елі. Вона праля.Вона пере білизну багатіїв. Може, її вчораубили гвардійці... А ти зрадник!Силач відступив приголомшений. Негр го-ворив таки правду. Силач нічого не розумів.Іди геть! — крикнув негр.Силач отямився. Його обличчя налилосякров'ю. Він стиснув кулаки.Ти не маєш права мені наказувати! —ледве вимовив він.— Я тебе не знаю. Тидиявол!Іди геть! Я лічу до трьох. Раз!Натовп завмер. Негр був на голову нижчийвід Лапітупа і втроє тонший за нього. Протені в кого не було сумніву, що, коли почнетьсябійка, переможе негр — такий рішучий,суворий і впевнений був у нього вигляд.Два!Силач втягнув голову.Чорт! — прошипів він.Три!Силач зник. Присутні заплющили очі,чекаючи страшного удару, а коли розплющи-ли їх, силача вже не було. Він миттю зникза перегородкою.Ось так прожене народ Трьох Товсту-нів! — весело промовив негр, піднімаючируки.Натовп шаленів од захоплення. Люди під-кидали шапки в повітря.Хай живе народ!Браво! Браво!Тільки доктор Гаспар невдоволено похи-тував головою. Чим він був невдоволений,невідомо.Хто це? Хто це? Хто цей негр? — ціка-вилися глядачі.Це теж актор?Ми ніколи його не бачили!Хто ти?Чому ти виступив на наш захист?Дозвольте! Дозвольте!Якийсь голодранець пробрався крізь на-товп. Це був той жебрак, який учора ввечерірозмовляв з квіткарками й візниками.Доктор Гаспар впізнав його.Дозвольте! — хвилювався жебрак.—Невже ви не бачите, що нас обдурюють?Цей негр такий же актор, як і силач Лапітуп.Одна зграя. Він теж одержав гроші від ТрьохТовстунів.Негр стиснув кулаки.Захоплення натовпу змінилося на гнів.Звичайно! Один негідник прогнавдругого.Він боявся, що ми поб'ємо його прияте-ля, і зіграв цей жарт.Геть!Негідник!Зрадник!Доктор Гаспар хотів щось сказати, стри-мати натовп, та було пізно. Чоловік дванад-цять, видершись на підмостки, оточили негра.Бийте його! — заверещала стара жінка.Негр простяг руку. Він був спокійний.Стійте!Його голос заглушив крик, шум і свист.Стало тихо, і в тиші спокійно і просто про-звучали слова негра.Я гімнаст Тібул.Сталося замішання.Кільце навколо негра розсипалося.Охі — зітхнув натовп.Сотні людей хитнулись і завмерли.І тільки хтось розгублено спитав:А чому ти чорний?Про це спитайте доктора Гаспара Ар-нері! — І, посміхнувшись, негр вказав надоктора.Безперечно, це він.Тібул!Ура! Тібул живий! Тібул з нами!Хай жив...Але крик обірвався. Сталося щось несподі-ване і неприємне. У задніх рядах збентежи-лися. Люди розсипалися в усі боки.Тихше! Тихше!Тікай, Тібуле, рятуйся!На площі з'явилися три вершники й карета.Це був капітан палацової гвардії графБонавентура в супроводі двох гвардійців.У кареті їхав палацовий чиновник з полама-ною лялькою наслідника Тутті. Вона сумноприпала до його плеча гарненькою голівкоюз підстриженими кучериками.Вони шукали доктора Гаспара.Гвардійці! — заволав хтось не своїмголосом.Декілька чоловік кинулися через паркан.Чорна карета зупинилася. Коні крутилиголовами. Дзвеніла і спалахувала збруя.Вітер шарпав блакитні пера.Вершники оточили карету.У капітана Бонавентури був страшнийголос. Якщо скрипка викликала зубний біль,то від цього голосу здавалося, наче тобі виби-ли зуба.Він підвівся на стременах і спитав:Де будинок доктора Гаспара Арнері?Він натягував поводи. На руках у ньогобули грубі шкіряні рукавиці з широкимирозтрубами.Літня жінка, в яку це запитання влучило,як куляста блискавка, злякано махнула рукоюхтозна-куди.Де? — перепитав капітан.Тепер його голос уже звучав так, що здава-лося — вибито не один зуб, а цілу щелепу.Я тут. Хто мене питає?Люди розступилися. Доктор Гаспар, по-важно ступаючи, підійшов до карети.Ви доктор Гаспар Арнері?Я доктор Гаспар Арнері.Дверцята карети відчинилися.Сідайте негайно в карету. Вас одвезутьдодому, і там ви дізнаєтесь, у чому справа.Берейтор зіскочив з задка карети і допомігдокторові сісти. Дверцята зачинилися.Кавалькада рушила, знімаючи куряву.Ні капітан Бонавентура, ні гвардійці непомітили за натовпом гімнаста Тібула. Ма-буть, побачивши негра, вони не впізнали б уньому того, на кого полювали минулої ночі.Здавалося, небезпека минула. Та раптомпочулося єхидне шипіння.Силач Лапітуп висунув голову з-за бар'єра,обтягнутого коленкором, і шипів:Стривай... стривай, голубе! — Він по-грозив Тібулу величезним кулачищем.—Стривай, ось я зараз дожену гвардійців іскажу, що ти тут!З цими словами він поліз через бар'єр.Бар'єр не витримав рожевої туші. Закрича-вши качиним голосом, бар'єр зламався.Силач висмикнув ногу з-під дерев'янихуламків і, розштовхавши гурт людей, кинувсядоганяти карету.Зупиніться! — верещав він на ходу,розмахуючи круглими голими руками.—Зупиніться! Гімнаст Тібул знайшовся! Гім-наст Тібул тут! Він у моїх руках!Справа була кепська. А тут ще вліз іспанецьіз страшним оком і пістолетом за поясом.Другого пістоля він тримав у руці. Іспанецьпідняв галас. Він стрибав на підмосткахі викрикував:Громадяни! Треба видати Тібула гва-рдійцям, інакше нам буде погано! Громадяни,не можна сваритися з Трьома Товстунами!До нього приєднався директор балагана,в якому так невдало виступив силач Лапітуп:Він зірвав мені виставу! Він вигнавсилача Лапітупа! Я не хочу відповідати занього перед Трьома Товстунами.Натовп загородив Тібула.Силач не догнав гвардійців. Він зновуз'явився на площі. Він мчав щодуху простона Тібула. Іспанець зіскочив з підмостківі вихопив другого пістоля. Директор балаганавитяг невідомо звідки білий паперовийкруг. Дресировані собаки в цирку стрибаютьчерез такі круги. Він розмахував цим кругомі шкандибав з підмостків за іспанцем.Іспанець звів курок.Тібул побачив, що треба тікати. Натовпрозступився. Наступної хвилини Тібула вжене було на площі. Перестрибнувши черезпаркан, він опинився на городі. Він подивив-ся в шпарину.Силач, іспанець і директор бігли до парка-на. Видовисько було дуже смішне. Тібулзасміявся.Силач біг, наче скажений слон, іспанецьскидався на пацюка, що стрибає на задніхлапках, а директор шкутильгав, як підстреле-на ворона.Ми тебе схопимо живцем! — кричаливони.— Здавайся!Іспанець клацав курком і зубами. Директоррозмахував паперовим колом.Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкійчорній землі. Навколо були грядки. Тутросли капуста, буряки, кучерявились якісьзелені вусики, стирчали стебла, лежалошироке листя.Все ворушилося од вітру. Яскраво сяялосинє чисте небо.Битва почалася.Усі троє наблизилися до паркана.Ти тут? — спитав силач.Ніхто не відповів.Тоді заговорив іспанець:Здавайся! У мене в кожній руці попістолю. Пістолі найкращої фірми — «Про-йдисвіт і Син». Я — кращий стрілець країни,розумієш?Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля.Він навіть не мав пістоля, але в нього підрукою, або, вірніше, під ногою, було багатокапустяних голів. Він нахилився, відірваводну, круглу і важку, і жбурнув через пар-кан. Капустяна голова влучила в живіт дирек-тору. Потім полетіла друга, третя... Вонивибухали не гірше за бомби.Вороги розгубилися.Тібул нахилився за четвертою. Він ухо-пив її за круглі щоки, напружився, щоб ви-рвати, та ба, капустяна голова не піддава-лася. Мало того, вона заговорила людськимголосом:Це не капустяна, а моя голова. Я прода-вець дитячих повітряних куль. Я втік з Пала-цу Трьох Товсунів і потрапив у підземнийхід. Його початок у каструлі, а кінець тут.Він тягнеться під землею у вигляді довгоїкишки...Тібул не вірив сво'м вухам: капустяна голо-ва видавала себе за людську!Тоді він нахилився і подивився на диво.Очам довелося повірити. Очі людини, якавміє ходити по канату, не брешуть.Те, що він побачив, справді не мало нічогоспільного з капустяною головою.Це була кругла пика продавця повітрянихкуль. Як і завжди, вона була схожа на чайник,тонконосий чайник, розмальований марга-ритками.Продавець витикався з землі, а розритаземля, розсипавшись мокрими грудочками,обгорнула його шию чорним комірцем.Чудово! — сказав Тібул.Продавець дивився на нього круглимиочима, в яких відбивалося небо.Я віддав кухарчукам свої повітряні кулі,і кухарчуки мене випустили... А ось якразлетить одна з цих куль...Тібул подивився і побачив високо-високов сліпучій синяві маленьку оранжеву кульку.Це була одна з куль, випущених кухарчука-ми.Ті троє, що стояли за парканом і обмір-ковували план атаки, теж побачили кулю-Іспанець підскочив на сажень, закрутив дру-гим оком і став у позу. Він був завзятимстрільцем.Дивіться,— горлав він, — на висотідесяти дзвіниць летить дурна куля! Б'юсьоб заклад на десять золотих монет, щоя влучу в неї. Немає кращого стрільця,ніж я!Ніхто не схотів з ним битись об заклад, алеце не вгамувало іспанця. Силач і директоррозлютилися.Віслюк! — закричав силач.— Віслюк!Тепер не час займатися полюванням на кулі.Ми повинні зловити Тібула! Не витрачайдаремно зарядів.Ніщо не впливало. Куля була надто вжепринадною для влучного стрільця. Іспанецьпочав прицілюватися, заплющивши своєневгамовне око. І поки він цілився, Тібулвитяг продавця з землі. Що це було за видо-висько! Чого тільки не було на його одежі!І залишки крему та сиропу, і шматки при-липлої землі, і ніжні зірочки цукатів!У тому місці, звідки Тібул витяг його, начекорок з пляшки, лишилася чорна діра. У цюДіру посипалася земля, і звук почувся такий,немов дощ барабанить по піднятому верхуекіпажа.Іспанець стрельнув. Звичайно, він не влучивУ кулю. Лишенько! Він влучив у зеленийкапелюх свого директора, а той капелюх тежбув не нижчий від дзвіниці.Тібул утік з городу, перестрибнувши черезпротилежний паркан.Зелений капелюх впав і покотився, яксамоварна труба. Іспанець страшенно зніяко-вів. Слава кращого стрільця загинула. Більшетого: загинула шана директора.Негіднику! — Директор був у нестяміі, задихаючись від гніву, надів з розмахупаперовий круг на голову іспанця.Круг з тріском розірвався, і голова іспанцяопинилася в зубчатому паперовому комірі.Тільки Лапітуп залишився без діла. Алепостріл сполошив навколишніх собак. Одинз них вискочив звідкілясь і помчав на силача.Рятуйся, хто може! — встиг крикнутиЛапітуп.Усі троє -кинулися тікати.Продавець залишився сам. Він виліз напаркан і оглянувся. Трійка приятелів скоти-лася під зелений укіс. Лапітуп стрибав наодній нозі, тримаючись за покусану товстулитку, директор заліз на дерево і повис наньому, неначе сова, а іспанець, хитаючиголовою, що стирчала з паперового кола,відстрілювався од собаки, влучаючи щоразув городнє опудало.Собака стояв над укосом і, очевидячки, нехотів нападати знову.Цілком задоволений смаком Лапітуповоїлитки, він крутив хвостом і широко посміхав-ся, звісивши рожевий блискучий язик. Розділ VI НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ— Спитайте доктора Гаспара Арнері,—відповів гімнаст Тібул на запитання, чому вінстав негром.Але, й не питаючи доктора Гаспара, можнадогадатися, що за причина. Пригадаймо:Тібулові пощастило зникнути з поля бою.Пригадаймо: гвардійці полювали на нього,вони спалювали робітничі квартали, вонизняли стрілянину на Площі Зорі. Тібулзнайшов схованку в будинку доктора Гаспа-ра. Але й тут щохвилини його могли знайти.Небезпека була очевидна: занадто багатолюдей знали його в обличчя.Кожний крамар був на боці Трьох Товсту-нів, тому що сам був товстий і багатий. Будь-який багач, що жив по сусідству з докторомГаспаром, міг би донести гвардійцям про те,Що доктор переховує Тібула.— Вам треба змінити зовнішній вигляд,—сказав доктор Гаспар тієї ночі, коли Тібулз явився в його домі.І доктор Гаспар зробив Тібула іншим.Він казав:Ви велетень. У вас величезна груднаклітка, широкі плечі, блискучі зуби, кучерявешорстке чорне волосся. Якби не білий коліршкіри, ви були б схожі на північноамерикан-ського негра. От і чудово! Я вам допоможустати чорним.Доктор Гаспар Арнері вивчив сто наук.Він був дуже серйозною людиною, але мавдобродушну вдачу. Зробив діло — гуляйсміло. Іноді він любив порозважатись. Алей на відпочинку він лишався вченим. Тоді вінготував перебивні картинки в подарунокбідним дітям з притулку, робив дивовижніфейєрверки, іграшки, майстрував музичніінструменти з голосами нвчуваної краси,придумував нові фарби.Ось...— сказав він Тібулу, — ось по-дивіться. У цій пляшечці біла рідина. Але,потрапивши на яке-небудь тіло, під впли-вом сухого повітря вона фарбує тіло в чор-ний колір, притому якраз такого ліловоговідтінку, що властивий негрові. А ось уцій пляшечці есенція, яка знищує це забарв-лення...Тібул скинув своє трико, пошите з різно-барвних трикутників, і натерся колючоюрідиною, що пахла чадом.За годину він зробився чорним.Тоді ввійшла тітонька Ганімед із своєюмишею. Далі ми вже знаємо.Повернемося до доктора Гаспара. Мирозлучилися з ним у той момент, коли капі-Тан Бонавентура повіз його в чорній каретіпалацового чиновника.Карета летіла щодуху. Ми вже знаємо, щосилач Лапітуп не догнав її.У кареті було темно. Опинившись у ній,доктор спочатку подумав, що чиновник, якийсидів поруч, тримає на руках дитину, дівчин-ку із скуйовдженим волоссям.Чиновник мовчав. Дитина теж.Пробачте, чи не забагато я зайняв міс-ця? — спитав чемний доктор, знімаючи капе-люх.Чиновник відповів сухо:Не турбуйтеся.Світло мигтіло у вузьких вікнах карети. Захвилину очі звиклися з темрявою. Тоді док-тор розглядів довгого носа й напівзаплющеніповіки чиновника і чарівну дівчинку в пиш-ній сукенці. Дівчинка здавалася дуже сум-ною. І, мабуть, вона була бліда, але в сутінкахцього не можна було помітити.«Бідолашненька! — подумав доктор Гас-пар.— Вона, здається, хвора».І знову звернувся до чиновника:Очевидно, потрібна моя допомога? Біднедитя захворіло?Так, потрібна ваша допомога,— відповівчиновник з довгим носом.«Нема ніякого сумніву, що це небога од-ного з Трьох Товстунів чи маленька гостянаслідника Тутті.— Доктор міркував по-сво-єму,— Вона добре зодягнута, її везуть з па-лацу, капітан гвардії її супроводить — ясно,що це дуже поважна особа. Так, але живихдітей не допускають до наслідника Тутті.Яким же чином це янголя потрапило допалацу?»Доктор не знав, що й думати. Він зновуспробував розговоритися з носатим чинов-ником:Скажіть, на що захворіла ця дівчинка?Невже на дифтерит?Ні, у неї діра в грудях.Ви хочете сказати, що в неї негараздз легенями?У неї діра в грудях,— повторив чинов-ник.Доктор з чемності не сперечався.Бідолашна дівчинка! — зітхнув він.Це не дівчинка, а лялька, — сказав чино-вник.Тут карета під'їхала до будинку доктора.Чиновник і капітан Бонавентура з лялькоюввійшли слідом за доктором у дім. Докторприйняв їх у майстерні.Якщо це лялька, то навіщо тут мої по-слуги?Чиновник почав пояснювати, і все сталозрозуміло.Тітонька Ганімед, ще не отямившись одвранішніх хвилювань, заглядала в шпарку.Вона бачила страшного капітана Бонавенту-ру. Він стояв, спираючись на шаблю і подри-гуючи ногою у величезному чоботі з закотом.Шпори його схожі були на комети. Тітонькабачила сумну, хвору дівчинку в рожевійнарядній сукенці, яку чиновник посадиву крісло. Дівчинка схилила голову зі скуйов-дженим волоссям і, здавалося, дивилася вниз,на свої милі ніжки в атласних черевичкахз золотими трояндами замість помпонів.Сильний вітер стукав віконницею в галереї,і цей стукіт заважав тітоньці Ганімед слуха-ти. Але вона дещо зрозуміла.Чиновник показав докторові Гаспару наказДержавної ради Трьох Товстунів. Докторпрочитав і схвилювався.Ляльку треба полагодити до завтраш-нього ранку, — сказав чиновник.Капітан Бонавентура дзенькнув шпорами.Так... але...— Доктор розвів руками, — Япостараюсь, але хіба можна ручатися? Я необізнаний з механізмом цієї чарівної ляльки.Мені треба його вивчити, мені треба визна-чити характер пошкодження, мені требазробити нові частини цього механізму. Наце піде багато часу. Хтозна, може, моя май-стерність виявиться безсилою... Хтозна,може, мені не вдасться відновити здоров'язраненої ляльки... Я боюся, панове... Такийкороткий строк... Одна тільки ніч... Я неможу обіцяти...Чиновник перебив його. Піднявши палець,він сказав:Горе наслідника Тутті надто велике,Щоб ми могли гаятися. Лялька мусить воскре-снути до завтрашнього ранку. Така воляТрьох Товстунів. Ніхто не сміє не підкори-тися їхньому наказові. Завтра вранці ви при-несете полагоджену ляльку в Палац ТрьохТовстунів.Так... але...— протестував доктор.Ніяких розмов. Лялька має бути полаго-джена до завтрашнього ранку. Якщо ви зро-бите це, вас чекає нагорода; якщо ні —сувора кара.Доктор був приголомшений.Я постараюся, — белькотав він,— Алезрозумійте, це надто відповідальна справа.Звичайно! — відрубав чиновник і опу-стив палець, — Я передав вам наказ, ви муси-те його виконати. Прощавайте!..Тітонька Ганімед одскочила від дверейі побігла в свою кімнату, де в кутку потріску-вала щаслива миша. Страшні гості вийшли.Чиновник сів у карету, граф Бонавентура,задзвенівши і заблищавши, скочив на коня;гвардійці насунули капелюхи. І всі помчали.Лялька наслідника Тутті лишилась у май-стерні доктора.Доктор випровадив гостей, потім відшукавтітоньку Ганімед і сказав їй незвичайносуворим голосом:Тітонько Ганімед! Запам'ятайте. Я до-рожу славою мудрої людини, вмілого доктораі великого майстра. Крім того, дорожу своєюголовою. Завтра вранці я можу втратити і те,і друге. Мені випала важка робота на цілу ніч.Зрозуміли? — Він помахав наказом Держав-ної ради Трьох Товстунів.— Ніхто не пови-нен мені заважати! Не робіть шуму. Небряжчіть тарілками. Не наробіть чаду. Нескликайте курей. Не ловіть мишей. Щоб небуло ні яєчні, ні капусти, ні мармеладів, нівалеріанових крапель. Зрозуміли?Доктор Гаспар був дуже сердитий.Тітонька Ганімед замкнулася у своїй кім-наті.— Дивні речі, дуже дивні речі! — бурчалавона.— Я нічого не второпаю... Якийсь негр,якась лялька, якийсь наказ... Чудні насталидні!Щоб заспокоїтись, вона вирішила написатилиста своїй небозі. Довелося писати дужеобережно, щоб не рипіло перо. Вона бояласяпотривожити доктора.Минула година. Тітонька Ганімед писала.Вона дійшла до описання дивовижного негра,який з'явився сьогодні ранком у майстернідоктора Гаспара.«...Вони пішли удвох. Доктор повернувсяз палацовим чиновником і гвардійцями. Вонипривезли ляльку, яка нічим не відрізняє-ться від живої дівчинки, але негра з ними небуло. Де він дівся, я не знаю...»Питання про те, де дівся негр, він же гім-наст Тібул, непокоїло і доктора Гаспара.Працюючи над лялькою, він не перестававдумати про долю Тібула. Він сердився. Вінрозмовляв сам з собою:Яка необережність! Я перетворив йогона негра, я пофарбував його в чудесну фарбу,я зробив його зовсім невпізнанним, а він самсебе викрив сьогодні на ЧотирнадцятомуРинку. Тепер його можуть схопити... Ах! Нудо чого ж він необережний! Невже йомукортить потрапити в залізну клітку?Дуже був розтривожений доктор Гаспар.Необережність Тібула, потім ця лялька...Крім того, вчорашнє хвилювання, десять плахна Площі Суду...Жахливі часи! — вигукнув доктор.Він не знав, що сьогоднішню страту відмі-нено. Палацовий чиновник був не з балаку-чих. Він не сказав докторові про те, що стало-ся сьогодні в палаці.Доктор розглядав бідну ляльку і дивувався:Звідкіля ці рани? їх нанесено холодноюзброєю — очевидячки, шаблею. Ляльку,чудесну дівчинку, покололи... Хто це зробив?Хто насмілився колоти шаблюкою лялькунаслідника Тутті?Доктор не мислив собі, що це зробилигвардійці. Він навіть думки не припускав, щовже й палацова гвардія відмовляється служи-ти Трьом Товстунам і переходить на бік наро-ду. Як би він зрадів, коли б дізнався про це!Доктор узяв у руки голівку ляльки. Сонцелетіло в вікно. Воно яскраво освітлювалоляльку. Доктор дивився.«Дивно, дуже дивно, — міркував він. — Ядесь бачив вже це обличчя. Ну так, звичайно!Я бачив його, я його впізнаю. Але де? Коли?Воно було живим, воно було живим обличчямдівчинки, воно всміхалося, робило кумеднігримаски, було уважним, було кокетливимі сумним... Так, так! Не може бути в цьомусумніву! Але проклята короткозорість зава-жає мені запам'ятовувати обличчя».Він підносив кучеряву голівку ляльки досамих очей.«Яка дивна лялька! Який розумний майстерїї створив'! Вона не схожа на звичайну ляльку.У ляльки завжди бувають голубі витрішкуватіочі, нелюдські й бездумні, задертий носикі губки бантиком, чудні біляві кучерики,точнісінько як у баранця. Лялька завждищаслива з вигляду, а в дійсності вона дурне-нька. А в цієї ляльки немає нічого ляльково-го. Можна подумати, що це дівчинка, пере-творена в ляльку!»Доктор Гаспар милувався своєю незвичай-ною пацієнткою. І весь час його не полишаладумка про те, що десь колись він бачив цебліде личко, сірі уважні оченята, короткерозпатлане волосся. Особливо знайомимйому здавався поворот голови і погляд:вона схиляла голову трошечки набік і диви-лася на доктора знизу, пильно, лукаво...Доктор не витримав і голосно спитав:— Лялько, як тебе звати?Але дівчинка мовчала. Тоді доктор схаме-нувся. Лялька зіпсована; треба повернути їйголос, полагодити серце, навчити її зновуЯка необережність! Я перетворив йогона негра, я пофарбував його в чудесну фарбу,я зробив його зовсім невпізнанним, а він самсебе викрив сьогодні на ЧотирнадцятомуРинку. Тепер його можуть схопити... Ах! Нудо чого ж він необережний! Невже йомукортить потрапити в залізну клітку?Дуже був розтривожений доктор Гаспар.Необережність Тібула, потім ця лялька...Крім того, вчорашнє хвилювання, десять плахна Площі Суду...Жахливі часи! — вигукнув доктор.Він не знав, що сьогоднішню страту відмі-нено. Палацовий чиновник був не з балаку-чих. Він не сказав докторові про те, що стало-ся сьогодні в палаці.Доктор розглядав бідну ляльку і дивувався:Звідкіля ці рани? їх нанесено холодноюзброєю — очевидячки, шаблею. Ляльку,чудесну дівчинку, покололи... Хто це зробив?Хто насмілився колоти шаблюкою лялькунаслідника Тутті?Доктор не мислив собі, що це зробилигвардійці. Він навіть думки не припускав, щовже й палацова гвардія відмовляється служи-ти Трьом Товстунам і переходить на бік наро-ду. Як би він зрадів, коли б дізнався про це!Доктор узяв у руки голівку ляльки. Сонцелетіло в вікно. Воно яскраво освітлювалоляльку. Доктор дивився.«Дивно, дуже дивно, — міркував він. — Ядесь бачив вже це обличчя. Ну так, звичайно!Я бачив його, я його впізнаю. Але де? Коли?Воно було живим, воно було живим обличчямдівчинки, воно всміхалося, робило кумеднігримаски, було уважним, було кокетливимі сумним... Так, так! Не може бути в цьомусумніву! Але проклята короткозорість зава-жає мені запам'ятовувати обличчя».Він підносив кучеряву голівку ляльки досамих очей.«Яка дивна лялька! Який розумний майстерїї створив! Вона не схожа на звичайну ляльку.У ляльки завжди бувають голубі витрішкуватіочі, нелюдські й бездумні, задертий носикі губки бантиком, чудні біляві кучерики,точнісінько як у баранця. Лялька завждищаслива з вигляду, а в дійсності вона дурне-нька. А в цієї ляльки немає нічого ляльково-го. Можна подумати, що це дівчинка, пере-творена в ляльку!»Доктор Гаспар милувався своєю незвичай-ною пацієнткою. І весь час його не полишаладумка про те, що десь колись він бачив цебліде личко, сірі уважні оченята, короткерозпатлане волосся. Особливо знайомимйому здавався поворот голови і погляд:вона схиляла голову трошечки набік і диви-лася на доктора знизу, пильно, лукаво...Доктор не витримав і голосно спитав:— Лялько, як тебе звати?Але дівчинка мовчала. Тоді доктор схаме-нувся. Лялька зіпсована; треба повернути їйголос, полагодити серце, навчити її зновупосміхатися, танцювати і поводитися так, якповодяться дівчатка в її роки.«На вигляд їй дванадцать літ».Гаятися не можна було. Доктор узявся зароботу. «Я повинен воскресити ляльку!»Тітонька Ганімед дописала свого листа. Двігодини вона нудьгувала. Потім її взяла ціка-вість: «Що за спішну роботу повинен вико-нати доктор Гаспар? Що це за лялька?»Вона тихо підкралася до дверей майстерніі заглянула в серцевидну шпаринку. Та ба!Туди був вставлений ключ. Вона нічого непобачила, зате двері відчинилися, і вийшовдоктор Гаспар. Він був до того розтривоже-ний, що навіть не зауважив тітоньці Ганімедза її нескромність. Тітонька Ганімед зніякові-ла і без того.Тітонько Ганімед, — сказав доктор.—Я йду з дому. Вірніше, мені доведеться поїха-ти. Покличте візника.Він помовчав, потім потер долонею лоба.Я їду в Палац Трьох Товстунів. Дужеможливо, що я не повернусь звідти.Тітонька Ганімед аж одсахнулася з пере-ляку.У Палац Трьох Товстунів?Так, тітонько Ганімед. Справи дужепогані. Мені привезли ляльку наслідникаТутті. Це найкраща лялька в світі. Механізмїї зламався. Державна рада Трьох Товстунівнаказала мені полагодити цю ляльку до зав-трашнього ранку. Мені загрожує сувора кара.Тітонька Ганімед збиралася заплакати.І от я не можу полагодити цю біднуляльку. Я розібрав механізм, схований у їїгрудях, я розгадав його таємницю, я зумівби полагодити його. Але... така дрібниця!Через дрібницю, тітонько Ганімед, я не можуцього зробити. Там, у цьому хитромудромумеханізмі, є зубчасте коліщатко — вонотріснуло... Воно нікуди не годиться! Требазробити нове... У мене є підходящий метал,подібний до срібла. Але, перш ніж приступи-ти до роботи, треба продержати цей металу розчині купоросу щонайменше два дні.Розумієте, два дні... А лялька повинна бутиготова завтра вранці.А якесь інше коліщатко не можна вста-вити? — боязко порадила тітонька Ганімед.Доктор сумно махнув рукою.Я все перепробував, нічого не виходить.За п'ять хвилин перед будинком доктораГаспара стояла крита візницька прольотка.Доктор вирішив їхати в Палац Трьох Тов-стунів.Я їм скажу, що до завтрашнього ранкулялька не буде готова. Хай роблять зі мною,Що хочуть...Тітонька Ганімед кусала фартух і хиталаголовою доти, доки не злякалася, що головаодпаде.Доктор Гаспар посадив поруч себе лялькуі поїхав. Розділ VII НІЧ ДИВНОЇ ЛЯЛЬКИітер свистів в обидва вуха доктора Гаспара.Мелодія виходила огидна, навіть гірша за тойнегритянський галоп, що його виконуютьдуетом точильне колесо і ніж під рукамиретельного точильника.Доктор закрив вуха коміром і підставиввітрові спину.Тоді вітер взявся за зірки. То він гасив їх,то котив, то провалював за чорні трикутникидахів. Коли ця гра набридла, він вигадавхмари. Але хмари розвалилися, як башти.Тут вітер одразу зробився холодним: вінпохолов од злості.Докторові довелося загорнутись у плащ.Половину плаща він віддав ляльці.— Поганяйте! Поганяйте! Будь ласка,поганяйте!Ні з того ні з сього докторові стало страш-но, і він підганяв візника.Було дуже тривожно, темно і безлюдно.Лише в кількох вікнах спалахували червону-ваті вогники, решта була закрита вікон-ницями. Люди очікували страшних подій.У цей вечір все здавалося незвичайнимі підозрілим. І часом доктор навіть побоював-ся, ЩО очі чудної ляльки, чого доброго, зася-ють у темряві, як два прозорих камінці.Він намагався не дивитися на свою супут-ницю.Дурниці! — заспокоював він себе.— У ме-не розгулялися нерви. Звичайнісінький вечір.Тільки мало перехожих. Тільки вітер такдивно кидає їхні тіні, що кожний зустріч-ний здається найманим убивцею у крилатомутаємничому плащі... Тільки газові ліхтарі наперехрестях горять якимось мертвим блаки-тним світлом... Ой, хоч би швидше дістатисядо Палацу Трьох Товстунів!..»Є дуже добрий засіб од страху: заснути.Особливо рекомендується натягти на головуковдру. Доктор скористався з цього засобу.Ковдру він замінив капелюхом, який міцнонасунув на очі. Ну й, звичайно, він почавлічити до ста. Це не допомогло. Тоді вінскористався сильнодіючим засобом. Вінповторював про себе:«Один слон і один слон — два слони; дваслона й один слон — три слони; три слоний один слон — чотири слони...»Дійшло до цілого табуна слонів. А вже стодвадцять третій слон із вигаданого слонаперетворився на справжнього слона. А щодоктор не міг зрозуміти, слон це чи рожевийсилач Лапітуп, то, очевидно, доктор спаві вже бачив сон.Час уві сні минає значно швидше, ніж ная-ву. Принаймні доктор уві сні встиг не тількидоїхати до Палацу Трьох Товстунів, але йстати перед їхнім судом. Кожен стояв передним, тримаючи за руку ляльку, як цигантримає свою мавпочку в синій спідничці.Вони не хотіли слухати ніяких пояснень.«Ти не виконав наказу, — говорили вони.—Ти заслуговуєш на сувору кару. Разом з ляль-кою ти мусиш пройти по дроту над ПлощеюЗорі. Тільки скинь окуляри...»Доктор просив пробачення. Головнимчином він боявся за долю ляльки... Він казавтак:«Я вже звик, я вже вмію падати. Якщоя зірвуся з дроту і впаду в басейн — це нічо-го. Я маю досвід: я падав разом з баштою наплощі біля міської брами... Але лялька, бідналялька! Вона розіб'ється на друзки... Пожа-лійте її... Адже я певен, що це не лялька,а жива дівчинка з чудесним ім'ям, яке я забув,яке я не можу пригадати...»«Ні! — кричали Товстуни.— Ні! Ніякоїпощади! Такий наказ Трьох Товстунів!»Галас був такий різкий, що доктор проки-нувся.— Такий наказ Трьох Товстунів! — кри-чав хтось над самим його вухом. Тепер ужедоктор не спав. Це кричали наяву. Докторвизволив очі, або, вірніше, окуляри, з-підкапелюха і оглянувся. Ніч, поки він спав,встигла добре-таки почорніти.Екіпаж стояв. Його оточили чорні поста-ті; вони й здійняли галас, перебивши сон доктора. Вони розмахували ліхтарями. Відцього перелітали ґратчасті тіні.В чому справа? — спитав доктор.— Деми? Хто ці люди?Одна постать наблизилась і піднесла ліхтарна рівень голови, освітивши доктора. Ліх-тар загойдався. Рука, що тримала його вгоріза кільце, була в рукавиці з грубої шкіри,з широким розтрубом.Доктор зрозумів: гвардійці.Такий наказ Трьох Товстунів,— пов-торила постать.Жовте світло розривало її на частини.Виблискував клейончастий капелюх, щоздавався вночі залізним.Ніхто не має права підходити до палацуближче ніж на кілометр. Сьогодні видалицей наказ. У місті заворушення. Далі їхатине можна!Так, але мені обов'язково треба в па-лац.Доктор обурився.Гвардієць говорив залізним голосом:Я начальник караулу, капітан Цереп.Я вас не пущу далі ні на крок! Повертай! —крикнув він візникові, замахнувшись ліхта-рем.Докторові стало не по собі. Однак він немав сумніву, що, довідавшись, хто він і чомуйому треба бути в палаці, його негайно про-пустять.Я доктор Гаспар Арнері, — сказав він.У відповідь прокотився регіт. З усіх боківзатанцювали ліхтарі.Громадянине, нам не до жартів у такийтривожний час і в таку пізню перу,— сказавначальник караулу.Я ще раз кажу вам: я доктор ГаспарАрнері.Начальник караулу розлютувався. Вінповільно і чітко проказав, супроводячи кож-не слово дзенькотом шаблі:Для того щоб проникнути в палац, виприкриваєтеся чужим ім'ям. Доктор ГаспарАрнері не вештається вночі. Особливо цієїночі. Зараз він заклопотаний дуже важливимділом: він воскрешає ляльку наслідникаТутті. Тільки завтра вранці він прибудев палац. А вас, як дурисвіта, я заарештую.Що?! — Тут уже доктор розлютився.«Що?! Він сміє мені не вірити? Гаразд.Я йому зараз покажу ляльку!»Доктор простягнув руку за лялькою —і раптом...Ляльки не було. Поки він спав, вона випалаз екіпажа.Доктор занімів.«Може, все це сон?» — промайнула у ньогодумка.Та ні! Це була дійсність.Ну! — процідив начальник караулу,зціпивши зуби і ворушачи пальцями, що три-мали ліхтаря. — Забирайтеся під три чорти!Я вас відпускаю, щоб не морочитися з дід-ком... Геть!Довелося скоритися.Візник повернув. Екіпаж зарипів, пирхнувкінь, залізні ліхтарі гойднулися востаннє,і бідолашний доктор поїхав назад.Він не стримався і заплакав. З ним такгрубо розмовляли; його назвали дідком;а найголовніше — він загубив ляльку наслід-ника Тутті!«Це значить, що я загубив голову в найбук-вальнішому розумінні».Він плакав. Окуляри його спітніли, віннічого не бачив. Йому хотілося залізти голо-вою в подушку. А тим часом візник поганявконя. Десять хвилин бідкався доктор. Аленевдовзі до нього повернулася властива йомурозважливість.«Я ще можу знайти ляльку, — міркуваввін,— Цієї ночі мало хто вештається. Цемісце завжди безлюдне. Може, ніхто за цейчас не проходив дорогою...»Він звелів візникові їхати тихо і уважнообдивлятися дорогу.Ну що? Ну що? — питав він щохвилини.Нічого не видно. Нічого не видно,—відповідав візник.Він повідомляв про зовсім непотрібні й не-цікаві знахідки.Барильце.Ні... не те... Хороший, великий шмат скла.Старий черевик. Ні,— дедалі тихіше відповідав доктор.Візник старався, як міг. Він удивлявся дужепильно. У темряві він бачив усе, неначе бувне візником, а капітаном океанського паро-плава.А ляльки... ви не бачите? Ляльки в роже-вій сукенці?Ляльки нема,— говорив візник сумнимбасом.Ну, в такому разі її хтось знайшов.Далі шукати нема рації. Тут, на цьому місці,я заснув... Тоді ще вона сиділа поруч... Ох!..І доктор знову мало не заплакав.Візник кілька разів співчутливо шморгнувносом.Що ж робити?Ох, я вже не знаю... Ох, я вже не знаю...—Доктор сидів, схиливши голову на руки, і по-хитувався від горя і поштовхів екіпажа.—Я знаю,— сказав він,— Ну звичайно... ну зви-чайно... Як це раніше не - спало мені надумку. Вона втекла, ця лялька... Я заснув,а вона втекла. Ясно. Вона була жива. Я одразуце помітив. Зрештою, це не пом'якшує моєїпровини перед Трьома Товстунами...Тут йому схотілося їсти. Він помовчавтрохи, а потім заявив дуже урочисто:Я сьогодні не обідав! Везіть мене донайближчого шинку.Голод заспокоїв доктора.Довго вони їздили темними вулицями. Всішинкарі позачиняли свої двері. Всі товстунипереживали цієї ночі тривожні години.Вони поприбивали нові засуви і позастав-ляли входи комодами й шафами. Вони заби-ли вікна перинами й смугастими подушками.Вони не спали. Всі, хто був товстіший і багат-ший, чекали цієї ночі нападу. Цепних псів негодували зранку, щоб вони були уважнішимий злішими. Жахлива ніч настала для багатихі товстих. Вони були впевнені, що будь-якоїхвилини народ може знову піднятися. Чуткапро те, що кілька гвардійців зрадили ТрьохТовстунів, покололи ляльку наслідника Туттій пішли з палацу, розлетілася по місту. Цедуже збентежило всіх багатіїв і ненажер.Чорт забирай! — обурювалися вони.—Ми вже не можемо покладатися на гвардій-ців. Вчора вони придушили повстаннянароду, а сьогодні вони повернуть свої гар-мати на наші будинки.Доктор Гаспар утратив будь -яку надіювгамувати свій голод і відпочити. Навкругине було жодних ознак життя.Невже їхати додому? жахнувсядоктор,— Але це так далеко. Я помру з го-лоду...І раптом він відчув пахощі смаженого.Атож, приємно пахло смаженим; мабуть,бараниною з цибулею. А візник тієї ж митіпобачив недалеко світло. Вузенька смужкаколивалася під вітром.Що це було?~ От якби шинок! — захоплено вигукнувДоктор.Вони під'хали.Виявилося, зовсім не шинок.Осторонь од кількох хижок, на пустирі,стояв будинок на колесах.Вузька смужка світла була шпариною нє-причинених дверей цього будинку.Візник зліз із козел і пішов на розвідку.Доктор, забувши про свої лихі пригоди,втішався пахощами смаженого. Він сопів,посвистував носом і мружився.По-перше, я боюся собак! — кричав віз-ник з темряви.— По-друге, тут якісь сходи...Все обійшлося добре. Візник добрався посходах до дверей і постукав.Хто там?Вузька смужка світла зробилась яскравим,широким чотирикутником. Двері відчинили-ся. На порозі стояла людина. Серед порож-нього навколишнього мороку на цьому яскра-во освітленому фоні вона здавалася плеска-тою, вирізаною з чорного паперу.Візник відповідав за доктора:Це доктор Гаспар Арнері. А ви хто такі?Чий це будинок на колесах?Тут балаганчик дядечка Брізака, — від-повіла китайська тінь з порога. Вона чомусьзраділа, захвилювалася, замахала руками.—Просимо, панове, просимо! Ми дуже раді, щодоктор Гаспар Арнері відвідав балаганчикдядечка Брізака.Щасливий кінець! Доволі нічних мандрів!Хай живе балаганчик дядечка Брізака!І доктор, і візник, і кінь знайшли притулок,вечерю, відпочинок. Будинок на колесахвиявився гостинним будинком. В ньомужила мандрівна трупа дядечка Брізака.Хто не чув цього імені! Хто не знав балаган-чика дядечка Брізака! Протягом цілого рокубалаганчик давав свої вистави на базарнихплощах у ярмаркові і святкові дні Які тутбули чудесні актори! До чого ж гарні буливистави! І головне — тут, у цьому балаган-чику, виступав ТібулМи вже знаємо, що він укрив себе славоюкращого канатоходця країни.Свідками його майстерності ми були наПлощі Зорі, коли по дроту він пройшовнад страшною безоднею під кулями гвар-дійців.Скільки мозолів вискакувало на рукахглядачів, і маленьких, і великих, коли Тібулвиступав на базарних площах! Так гарячеаплодували йому і крамарі, і старі жебрачки,і школярі, і солдати, і всі, всі... Тепер, міжіншим, крамар і франти шкодували, що такзахоплювалися ним: «Ми йому аплодували,а він воює проти нас!»Балаганчик дядечка Брізака осиротів:гімнаст Тібул залишив його.Доктор Гаспар нічого не сказав про те, щосталося з Тібулом. Змовчав він також проляльку наслідника Тутті.Що побачив доктор у будиночку на коле-сах?Його посадовили на великому турецькомубарабані, оздобленому яскраво-червонимитрикутниками і золотим дротом, сплетениму вигляді сітки.У будинку, що нагадував собою вагон, булокілька жител, розділених полотняними пере-городками.Була пізня година. Мешканці балаганчикаспали. Людина, яка відчинила двері і яканагадувала китайську тінь, була старим клоу-ном цього балаганчика. Звали його Августом.Він чергував цієї ночі. Коли доктор під'їхавдо балаганчика, Август готував собі вечерю.І справді, це була баранина з цибулею.Доктор сидів на барабані і розглядав при-міщення. На ящику горіла гасова лампа. Настінах висіли обручі, обтягнуті тоненькимпапером, білим і рожевим, довгі смугасті на-гаї з блискучими металевими ручками, кос-тюми, оздоблені золотими кружечками, роз-шиті квітами, зірочками, клаптиками різно-барвної матерії. Із стін дивилися маски. В од-них стирчали роги; в других ніс нагадувавтурецьку пантофлю; у третіх рот був від вухадо вуха. Одна маска мала величезні вуха.Най кумедніше те, що вуха були людські,тільки дуже великі.В кутку, у клітці, сиділо якесь маленьке не-зрозуміле звірятко.Біля одної стіни стояв довгий дерев яниистіл. Над ним висіли люстерка. Десять штук.Біля кожного люстерка стирчала свічка, при-клеєна до столу власним соком — стеарином.Свічки не горіли.На столі валялися коробочки, пензлики,фарби, пухівки, перуки, лежала рожева пуд-ра, висихали різноколірні калюжки.Ми втікали сьогодні від гвардійців,—заговорив клоун. Ви знаєте, гімнаст Тібулбув нашим актором. Гвардійці хотіли схопи-ти нас: вони думають, що ми сховали його.—Старий клоун був дуже сумний. — А ми й саміне знаємо, де гімнаст Тібул. Його, мабуть,убили або посадили в залізну клітку.Клоун зітхав і хитав головою. Звірятко вклітці диви \ося на доктора котячими очима.Шкода, що ви так пізно приїхали донас,— говорив клоун. — Ми вас дуже люби-мо. Ви заспокоїли б нас. Ми знаємо, що видруг знедолених, друг народу. Я вам нагадаюодин випадок. Ми давали виставу на РинкуБичачої Печінки. Це було торік навесні.Моя дівчинка співала пісеньку...Так, так... — пригадав доктор. Раптомвін відчув якесь дивне хвилювання.Пам'ятаєте? Ви тоді були на ринку. ВиДивилися нашу виставу. Моя дівчинка співалапісеньку про пиріг, який волів краще згорітив пічці, ніж потрапити в живіт товстого дво-рянина...Так, так... пам'ятаю... Далі?Знатна дама, стара пані, почула це й об-разилася. Вона звеліла своїм носатим слугамНам'яти моїй дівчинці вуха.Так, я пам'ятаю. Я захистив. Я прогнавслуг. Дама впізнала мене, і їй стало соромно.Правда?Так. Потім ви пішли, а моя дівчинка ска-зала, іцо якби їй нам'яли вуха слуги знатноїстарої пані, то вона не могла б жити... Ви їїврятували. Вона цього ніколи не забуде!А де ваша дівчинка тепер? спитавдоктор. Він дуже хвилювався.Тоді старий клоун підійшов до полотняноїперегородки і покликав.Він сказав дивне ім'я, вимовив два звуки,неначе розкрив маленьку дерев'яну круглукоробочку, яка важко одкривається:Суок!Минуло кілька секунд. Потім полотнянаперегородка піднялася, і звідти визирнуладівчинка, схиливши голову з розпатланимикучерями. Вона дивилася на доктора сіримиочима, трошки знизу, уважно й лукаво.Доктор підвів очі й обімлів: це була ляльканаслідника Тутті! Розділ VIII ВАЖКА РОЛЬ МАЛЕНЬКОЇ АКТРИСИ1 ак, це була вона! Але, чорт забирай, звід-ки ж вона тут взчлася? Чудеса? Які там чуде-са! Доктор Гаспар прекрасно знав, що чудесне буває. Це, вирішив він, просто обман.Лялька була жива, і, коли він мав необереж-ність заснути в екіпажі, вона втекла, як не-слухняна дівчинка.Нічого так посміхатися! Ваша улесливапосмішка не зменшує вашої провини, — ска-зав суворо, — Як бачите, доля вас покарала.Зовсім випадково я вас знайшов там, де знай-ти вас здавалося неможливим.Лялька витріщила очі. Потім вона заморга-ла, як маленький кролик, і розгублено по-дивилася на клоуна Августа. Той зітхнув.Хто ви така, відповідайте!Доктор надав своєму голосу якнайбільшоїсуворості. Але лялька була така чарівна, щогніватися було важко.Су-ок...— повторив доктор.— Та ви жлялька наслідника Тутті!Яка там лялька! Я звичайна собі дів-чинка...— Що?.. Ви прикидаєтесь!Лялька вийшла з-за перегородки. Лампаяскраво освітлювала її. Вона посміхалася,схиливши набік скуйовджену голівку. Волос-ся у неї було такого кольору, як пір'я у ма-леньких сірих пташок.Волохате звірятко в клітці дивилося на неїдуже уважно.Доктор Гаспар нічого не розумів. Черездеякий час читач дізнається, в чому секрет.Але зараз ми хочемо попередити читача проодну дуже важливу обставину, яка вислизну-ла з-під уважного погляду доктора ГаспараАрнері. Коли людина хвилюється, то часомне помічає таких обставин, що, як кажутьдорослі, впадають у вічі.І ось ця обставина: тепер, у балаганчику,лялька мала зовсім інший вигляд.Сірі очі її весело блищали. Здавалося, вонабула серйозна й уважна, але від її смуткуне лишилось і сліду. Навпаки, ви б сказали,що це пустунка, яка прикидається скром-ницею.Потім далі. Де ж ділась її колишня розкіш-на сукенка, весь цей рожевий шовк, золотітроянди, мереживо, блискітки, казкове вбран-ня, завдяки якому кожна дівчинка могла бскидатись якщо не на принцесу, то, в усякомуразі, на ялинкову іграшку? Тепер, уявіть собі,лялька була зодягнута більш ніж скромно.Блуза з синім матроським коміром, старенькіЧеревички, досить сірі для того, щоб не бутибілими. Черевички були взуті на босу ногуНе думайте, що бід цього простого нарядулялька стала негарною. Навпаки, він личивїй. Бувають такі замазури: спершу і не гля-неш на неї, а потім, придивившись уважніше,бачиш, що така замазура миліша від принце-си, тим більше, що принцеси іноді перетво-рюються на жаб або, навпаки, жаби оберта-ються на принцес.Та от найголовніше: ви пам'ятаєте, нагрудях у ляльки наслідника Тутті булистрашні чорні рани. А тепер вони зникли.Це була весела, здорова лялька!Але доктор Гаспар нічого не помітив. Мож-ливо, вже наступної хвилини він з'ясував би,в чому справа, але якраз цієї наступної хвили-ни хтось постукав у двері. Тут справи щебільше заплутались. У балаганчик увійшовнегр.Лялька заверещала. Звірятко у клітці фирк-нуло, хоч і було не кішкою, а якоюсь складні-шою твариною.Ми вже знаємо, хто такий негр. Знав цеі доктор Гаспар, що зробив цього негра іззвичайнісінького Тібула. Але ніхто іншийцього не знав.Замішання тривало п'ять хвилин. Негр по-водився жахливо. Він схопив ляльку, піднявїї в повітря і почав цілувати в щічки й носик,причому цей носик і щічки ухилялися такенергійно, що можна було порівняти неграз людиною, яка хоче вкусити яблуко, щовисить на нитці. Старий Август заплющив очіі) очманівши від страху, погойдувався, немовкитайський імператор, що вирішує питання:чи відрубати злочинцеві голову, чи примуси-ти його з'їсти живого пацюка без цукру?Черевичок злетів з ноги ляльки і вдаривсяв лампу. Лампа перекинулась і сконала. Ста-ло темно. Жах досяг своїх меж. Тоді всі по-бачили, що почався світанок. Шпарини ос-вітилися.— От і світанок,— сказав доктор Гаспар,—і мені треба йти в Палац Трьох Товстунівразом з лялькою наслідника Тутті.Негр штовхнув двері. Сіре світло з вулиціпопливло в балаганчик. Клоун, як і досі,сидів, і очі його були заплющені. Лялька схо-валася за перегородку.Доктор Гаспар нашвидку пояснив Тібулові,в чому справа. Він розповів усю історію злялькою наслідника Тутті, про те, як воназникла і як тепер щасливо знайшлася тут, убалаганчику.Лялька прислухалася за перегородкою і ні-чого не розуміла.«Він його називає Тібулом! — дивуваласявона,— Який же це Тібул? Це ж негр. Тібулбілий, а не чорний...»Тоді вона зиркнула одним оком з-за пере-городки. Негр вийняв з кишені своїх гарнихштанів довгасту пляшечку, одкоркував її, відчого пляшечка писнула, наче горобець, і по-чав лити на себе з пляшечки якусь рідину.За секунду сталося чудо. Негр став білим,гарним і не чорним. Сумніву не лишилося: цебув Тібул!Ура! — закричала лялька і вилетіла з-заперегородки прямо на шию Тібулу.Клоун, який нічого не бачив і вирішив, щотрапилося найжахливіше, упав з того, на чомусидів, і лежав нерухомо. Тібул підняв йогоза штани.Тепер уже ляльк а розцілувала Тібула.От чудово! — говорила вона, захлинаю-чись од радості,— Як же ти був такий чор-ний? А я тебе не впізнала...Суок! — сказав Тібул суворо.Вона негайно зіскочила з його велетен-ських грудей і стала перед ним «струнко», негірше хорошого олов'яного солдатика.Що? — спитала вона, як школярка.Тібул поклав руку на її розпатлану голову.Вона дивилася на нього знизу щасливимисірими очима.Ти чула, що казав доктор Гаспар?Так. Він говорив про те, що Три Тов-стуни доручили йому вилікувати ляльку на-слідника Тутті. Він сказав, що ця лялькавтекла з його екіпажа. Він каже, що я — цялялька.Він помиляється,— заявив Тібул.—Докторе Гаспар, це не лялька, можу вас за-певнити. Це мій маленький приятель, це дів-чинка, танцюристка Суок, мій вірний това-риш по цирковій роботі.Правда! — зраділа лялька.— Ми з то-бою не раз ходили по дроту.Вона була дуже вдоволена, що Тібул назвавїї своїм вірним товаришем.Любий' — шепнула вона і потерласящічкою об його руку.Як? — перепитав доктор.— Невже цежива дівчинка? Суок, ви кажете?.. Так! Так!Справді! Я тепер ясно бачу. Я пригадую...Адже я якось бачив цю дівчинку. Так... Так...Адже я врятував її від слуг старої пані, якіхотіли побити її палицями! — Тут докторнавіть сплеснув руками,— Ха-ха-ха! Ну так,звичайно. Тому мені і видалося таким зна-йомим личко ляльки наслідника Тутті. Цепросто дивовижна схожість або, як кажутьв науці, феномен.Все з'ясувалося для загальної радості.Ставало дедалі світліше. На задвірках про-співав півень.І тут доктор знову засумував:Так, все це прекрасно. Але це значить,Що в мене ляльки наслідника Тутті нема, цезначить, що я її справді загубив...Це значить, що ви її знайшли, — сказавТібул, пригортаючи дівчинку до себе.Я-а-ак?Так... Ти розумієш мене, Суок?~~ Здається, — тихо відповіла Суок.Ну? — спитав Тібул.~~ Безперечно,— сказала лялька і посміх-нулася.Доктор нічого не второпав.Чи слухала ти мене, коли ми з тобоювиступали перед натовпом по неділях? Тистояла на смугастому мостику. Я казав: «Ал-лє!», і ти сходила на дріт і йшла до мене.Я ждав тебе посередині, дуже високо наднатовпом. Я виставляв одно коліно, знову ка-зав тобі: «Аллє!» — і ти, ставши на моє ко-ліно, піднімалася мені на плечі... Тобі булострашно?Ні. Ти казав мені: «Аллє!» — значить,треба було бути спокійною і нічого не боя-тися.Ну от, сказав Тібул,— тепер я тобітеж кажу: «Аллє!» Ти будеш лялькою.Я буду лялькою.Вона буде лялькою? — спитав докторГаспар.— Що це значить?Сподіваюся, читачу, що ви зрозуміли! Вамне доводилося пережити стільки хвилюваньі прикростей, як докторові Гаспару, тому виспокійніше і швидше міркуєте.Подумайте: це ж доктор досі як слід не ви-спався. І так доводиться дивуватися йогозалізному організмові.Не встиг прокинутися другий півень, якусе було вирішено. Тібул виклав детальнимплан дій:Ти, Суок, артистка. Коли весною в на-шому балаганчику йшла пантоміма «При-дуркуватий король», ти прекрасно зігралароль Золотого Качанчика. Потім в балеті тизображувала перебивну картинку і чудовозобразила перетворення мельника на чайник.Ти танцюєш краще за всіх і краще за всіх спі-ваєш, у тебе хороша уява і, головне, ти сміли-ва й кмітлива дівчинка.Суок розчервонілася від щастя. Вона навітьніяковіла від цих похвал.Отже, тобі доведеться розіграти рольляльки наслідника Тутті.Суок заплескала в долоні і поцілувала всіхпо черзі: Тібула, старого Августа і доктораГаспар а.Стривай,— вів далі Тібул, — це не все.Ти знаєш: зброяр Просперо сидить у залізнійклітці в Палаці Трьох Товстунів. Ти повиннавизволити зброяра Просперо.Відчинити клітку?Так. Я знаю таємницю, яка дасть мож-ливість Просперо втекти з палацу.Таємницю?Так. Там є підземний хід.Тут Тібул розказав про продавця дитячихповітряних куль.Починається цей хід десь там у кастру-лі — очевидно, в палацовій кухні. Ти зна-йдеш цей хід.Добре.Сонце ще не зійшло, але вже прокинулисяПтахи. Зазеленіла трава на лужку, що виднів-Ся за балаганчиком.При світлі загадкове звірятко у клітці ви-явилося звичайною лисицею. ] Не будемо гаяти часу! Дорога лежитьдалека.Доктор Гаспар сказав:Тепер ви повинні вибрати з ваших су-конь найкращу...Суок притягла всі свої наряди. Вони буличудесні, тому що їх пошила сама Суок. Яккожна талановита актриса, вона мала хоро-ший смак.Доктор Гаспар довго порався у різноколір-ній купі.Що ж,— сказав він,— я гадаю, що цясукня підійде цілком. Вона не гірша від тієї,що була на покаліченій ляльці. Одягніть її!Суок перевдяглася, У виблисках першихсонячних променів стояла вона серед балага-на в такому нарядному вбранні, що, мабуть,ніяка іменинниця в світі не могла б з нею по-змагатися. Сукня була рожева. А часом, колиСуок робила який-небудь рух, здавалося, щойде золотий дощ. Сукня виблискувала, ше-лестіла й пахла.Я готова, — сказала Суок.Прощання тривало хвилину. Люди, що ви-ступають в цирку, не люблять сліз. Вони за-надто часто ризикують своїм життям. Крімтого, не можна було занадто гаряче обнімати-ся, щоб не попсувати сукню.Повертайся скоріше! — так сказав ста-рий Август і зітхнув.А я йду в робітничі квартали. Ми повин-ні підрахувати наші сили. Мене чекаютьробітники. Вони дізналися, що я живий і наволі.Тібул загорнувся в плащ, надів широкийкапелюх, темні окуляри і великий пристав-ний ніс, що був неодмінним додатком до кос-тюма паші в пантомімі «Похід в Каїр».У такому вигляді його не можна буловпізнати. Щоправда, велетенський ніс зро-бив його потворним, але зате й невпізнан-ним.Старий Август став на порозі. Доктор, Тібулі Суок вийшли з балаганчика.День почався.Швидше, швидше! — підганяв доктор.За хвилину він уже сидів в екіпажі разом з Суок.Ви не боїтеся? — спитав він.Суок у відповідь посміхнулася. Доктор по-цілував її в лоб. Вулиці ще були порожні.Людські голоси чулися рідко. Та раптом про-лунав гучний собачий гавкіт. Потім собаказавищав і загарчав, немовби в нього відбира-ли кістку.Доктор виглянув з екіпажа.Уявіть, це був той самий собака, який укусивсилача Лапітупа! Та цього мало.Доктор побачив таке. Собака боровся злюдиною. Довга і тонка людина з маленькоюголівкою, в красивому, але чудернацькомукостюмі, схожа на коника, виривала в собакиЦось рожеве, гарне й незрозуміле. Рожевещмаття розліталося в усі боки.Людина перемогла. Вона вихопила здобичі, притискаючи її до грудей, побігла саме в тойбік, звідки їхав доктор.І коли вона зустрілася з екіпажем, то Суок,яка дивилася з-за спини доктора, побачилащось жахливе. Чудна людина не бігла, а гра-ціозно стрибала, ледве торкаючись з млі.Зелені поли її фрака летіли за нею, наче кри-ла вітряка. А на руках... на руках вона трима-ла дівчинку з чорними ранами на грудях.— Це я! — закричала Суок.Вона відкинулася в глиб екіпажа і сховалаобличчя в плюшеву подушку.Почувши крик, викрадач озирнувся, і тепердоктор Гаспар впізнав у ньому вчителя Раз-дватричі. Розділ IX ЛЯЛЬКА З ДОБРИМ АПЕТИТОМНаслідник Тутті стояв на терасі. Учитель ге-ографії дивився в бінокль. Наслідник Туттівимагав, щоб принесли компас. Але це булозайве.Наслідник Тутті очікував прибуття ляльки.Від сильного хвилювання він міцно й солодкопроспав цілу ніч.З тераси було видно дорогу від міської бра-ми до палацу. Сонце виповзало над містомі заважало дивитися. Наслідник тримав до-лоні біля очей, морщився і шкодував, щоне можна чхнути.— Ще нікого не видно, — говорив учительгеографії.Йому доручили це відповідальне діло тому,Що він за своїм фахом краще за всіх розумів-ся на просторах, горизонтах та іншому.~ А може, вже видно? — наполягав Тутті.~ Не сперечайся зі мною. Крім бінокля,У мене є знання і точне уявлення про предме-ти. От я бачу кущі жасмину, що в латинськії!м°ві має дуже красиве ім'я, яке важко за-Пам ятати. Далі я бачу мости і гвардійців,навколо яких літають метелики, а далі пішлаДорога... Стривайте! Стривайте!..Він підкрутив бінокль. Наслідник Туттінавшпиньки. Серце його забилося знизу вгру, наче він не вивчив уроку.Так,— сказав учитель.І в цей час троє вершників попрямували ві^палацового парку до дороги. Це капітан Бо-навентура з караулом помчав назустріч екіпа-жу, що з'явився на дорозі.Ура! — закричав наслідник так пронизливо, що аж у далеких селах відгукнулися гуси.Внизу, під терасою, учитель гімнастикистояв напоготові, щоб упіймати наслідника „ на льоту, якщо той на радощах випаде черезкамінну огорожу тераси.Отже, екіпаж доктора Гаспара мчав до па-лацу. Вже непотрібні були бінокль і науковізнання вчителя географії. Уже всі бачилиекіпаж і білого коня.Щаслива мить! Екіпаж зупинився біля ос-таннього мосту. Гвардійська сторожа розступилася. Наслідник махав обома рукамиі підскакував, стріпуючи волоссям. І нарештівін побачив найголовніше. Маленький чоло-вік, незграбно, по-старечому ступаючи, вилізз екіпажа. Гвардійці, шанобливо притримуючи шаблі і віддаючи честь, стояли збоку. Ма-ленький чоловік узяв з екіпажа чудесну ляль-ку, неначе букет свіжих троянд, перевитийстрічками.Це була незабутня картина під блакитні""1ранковим небом, у сяйві трави і сонця.За хвилину лялька була вже в палаці. Зу^тріч відбулася таким чином. Лялька йшла безбудь-чиєї допомоги.О, Суок прекрасно грала свою роль! Якбивона потрапила в товариство справжнісінь-ких ляльок, то, без сумніву, вони вважали б,що це теж лялька. Вона була спокійна.Вона відчувала, що роль їй удається.«Бувають ще важчі речі,— думала вона.Наприклад, жонглювати засвіченою лампою.Або робити подвійне сальто-мортале».А Суок доводилось у цирку виконувати і тей інше.Словом, Суок не боялася. їй навіть подоба-лася ця гра. Набагато дужче хвилювався док-тор Гаспар. Він ішов позаду Суок. Вона ступа-ла маленькими кроками, подібно до балери-ни, що йде на носках. Сукня її ворушилася,тремтіла й шелестіла.Виблискували паркети. Вона відбивалася вних рожевою хмаркою. Вона була дуже ма-ленькою серед високих залів, які збільшува-лися від блиску паркетів в глибину, а відДзеркал — у ширину. Можна було подумати,Це пливе по широкій тихій воді малень-кий кошик із квітами.Вона йшла, весела й усміхнена, повз сторо-ЖУ> повз шкіряних і залізних людей, які диви-лися, мов зачаровані, повз чиновників, щопосміхалися вперше в житті.Вони розступалися перед нею, даючи їйДорогу, наче це була володарка цього палацу,яка вступає у свої права.Стало так тихо, що було чути її легкі, як па-діння пелюсток, кроки.А зверху, по широчезних сходах, такий са-мий маленький і сяючий, поспішав назуст ічляльці наслідник Тутті.Вони були однакові на зріст.Суок зупинилася.«Так ось він, наслідник Тутті!» подумалавона. Перед нею стояв худенький, схожийна злу дівчинку хлопчик, сіроокий і трохизасмучений, з розпатланою головою, схиле-ною набік. Суок знала, хто такий Тутті. Суокзнала, хто такі Три Товстуни. Вона знала,що Три Товстуни забрали все залізо, всевугілля, весь хліб, здобутий руками бідногоголодного народу. Вона добре пам'яталазнатну стару жінку, яка нацькувала своїхлакеїв на маленьку Суок. Вона знала, що всеце одна компанія: Три Товстуни, знатністарі жінки, франти, крамарі, гвардійці —всі ті, що посадили зброяра Просперо взалізну клітку і полюють на її друга, гімнастаТібула.Коли вона йшла в палац, то думала, що на-слідник Тутті буде їй осоружним, чимосьтаким, як знатна стара жінка, тільки з довгимі тонким язиком малинового кольору, брид-ким і завжди висолопленим.Але ніякої огиди вона не відчула. Ско-ріше їй було приємно, що вона його поба-чила. Вона дивилася на нього веселимисірими очима.__ Це ти, лялько? — спитав наслідник Тут-ті, простягуючи руку.«Що ж мені робити? — злякалася Суок.—Хіба ляльки розмовляють? Ой, мене не по-передили!.. Я не знаю, як поводилася та ляль-ка, яку зарубали гвардійці...»Але на допомогу поспішив доктор Гаспар.Пане насліднику, — сказав він уро-чисто,— я вилікував вашу ляльку. Як бачите,я не тільки повернув їй життя, але й зробивце життя ще чудовішим. Лялька, безперечно,стала гарнішою, має нову прекрасну сукню,і найголовніше — я навчив вашу ляльку роз-мовляти, складати пісеньки і танцювати.Яке щастя! — тихо сказав наслідник.«Час діяти»,— вирішила Суок.І тут маленька актриса з балаганчика дядечка Б різака виступила в першому дебюті нановій сцені.Цією сценою був головний палацовий зал.А глядачів зібралося багато. Вони юрмилисяз усіх боків: на горішніх сходах, у проходах,на хорах. Вони лізли з круглих вікон, пере-повнювали балкони, вилазили на колони,Щоб краще бачити й чути.Багато голів і спин, найрізноманітнішихбарв і кольорів, горіло в яскравому сонячно-му освітленні.Суок бачила обличчя, які дивилися на неї,Широко посміхаючись.Кухарі з розчепіреними п'ятірнями, з яких,неначе клей з гілок, стікали червоні солодкісоки або коричневі і жирні соуси; міністрив барвистих вишитих мундирах, наче мавпизодягнуті півнями; маленькі пухлі музикантиу вузьких фраках; придворні дами й кавале-ри, горбаті лікарі, довгоносі вчені, патлатіскороходи; челядь, зодягнута не гірше заміністрів. Вся ця маса ліпилася до всього,до чого можна було приліпитися.І всі мовчали. Всі, затамувавши подих, диви-лися на маленьке рожеве створіння, яке спо-.. . .кіино і з великою гідністю дванадцятирічноїдівчинки зустрічало цю сотню поглядів. Воназовсім не злякалася, не засоромилася. Ці гля-дачі навряд чи були вимогливіші, ніж ті, наплощах, де майже кожного дня виступалаСуок. О, то були дуже вимогливі глядачі: роз-зяви, солдати, актори, школярі, маленькі тор-говці! І тих Суок не боялася. А вони казали:«Суок — найкраща актриса в світі...» І кида-ли на її килимок останню дрібну монету. А затаку маленьку монету можна було б купитипиріжка з печінкою, який заміняв бідній лю-дині і сніданок, і обід, і вечерю.І от Суок почала розігрувати свою рольляльки по-справжньомуВона стулила носки,, потім стала навшпинь-ки, піднесла до обличчя ручки, зігнуті в лік-тях, і, ворушачи обома мізинцями на маніркитайського мандарина, почала співати пі-сеньку. При цьому вона похитувала головоюв такт мотиву вправо і вліво.Посміхалася вона кокетливо й лукаво. АлеівеСь час вона старалася, щоб очі її були круглій широкі, як у всіх ляльок. Вона співала так:Ось мистецтвом невідомим,Розпаливши в тиглях жар,Воскресив мене чудовийДобрий доктор наш Гаспар.Подивись: я посміхнулась.Чуєш ти: зітхнула я...Знов до мене повернулосьСвітле, радісне життя.Як до тебе я спішила!Був важкий мій кожен крок.Я — твоя сестричка мила,Не забудь ім'я — Суок!Знову стала я живою,Легко, весело мені.Дуже плакав ти за мною —Це я бачила у сні.Подивись: сміється личко,Слухай рідний голосок,Не забудь ім'я сестрички,Чарівне ім'я — Суок!~ Суок, — тихо повторив Тутті.Очі його були налиті сльозами, і тому зда-валося, що в нього не два, а чотири ока.Лялька проспівала пісеньку й зробилаРеверанс. Зал захоплено зітхнув. Всі завору-шилися, закивали головами, зацмокали язи-ками.І справді, мелодія пісеньки була прекраснахоч дещо сумна для такого молодого голосуа сам голос звучав так чудесно, що здавало-ся - линув із срібного або скляного горла.Вона співає, як ангел, — пролунали втиші слова диригента.Але пісенька її трохи дивна,— зауваживякийсь сановник, дзенькаючи орденами.На цьому критика обірвалася. До залу вві-йшли Три Товстуни. Скупчення публіки мог-ло видатись їм неприємним — всі кинулисядо виходів. Кухар у цій метушні вліпив своюп'ятірню з усім запасом малинового соку вспину якійсь красуні. Красуня заверещала, іпри цьому виявилося, що в неї вставна щеле-па, бо щелепа випала. Товстий гвардійськийкапітан наступив на гарну щелепу негарним,грубим чоботом.Почулося: хрясь, хрясь! — і церемоніймей-стер, що десь взявся тут, вилаявся:— Накидали горіхів! Тріщать під ногами!Неподобство!Красуня, що загубила щелепу, хотіла за-кричати і навіть здійняла руки, та де там! —разом із щелепою зник і голос. Вона тількипрошамкала щось незрозуміле.За хвилину в залі не було сторонніх. Лиши-лися тільки відповідальні особи.І от Суок і доктор Гаспар стояли передТрьома Товстунами.Не видно було, щоб Три Товстуни булисхвильовані вчорашніми подіями. Щойно впарку вони грали у м яча під наглядом черго-вого лікаря. Це робилося заради моціону.Вони дуже потомилися. Спітнілі обличчяблищали. Сорочки поприлипали до їхніхспин, і спини ці скидалися на вітрила, роздутівітром. В одного з них під оком темнів си-нець у вигляді некрасивої троянди або краси-вої жаби. Другий Товстун боязко позирав нацю некрасиву троянду.«Це він загилив йому м'ячем в обличчя іприкрасив його синцем»,— подумала Суок.Потерпілий Товстун грізно сопів. ДокторГаспар розгублено усміхався. Товстуни мовч-ки оглянули ляльку. Сяючий вигляд наслід-ника Тутті навіяв їм добрий настрій.Ну-с, — сказав один, — це ви доктор Гас-пар Арнері?Доктор вклонився.Ну, як лялька? — спитав другий.Вона чудесна! — вигукнув Тутті.Товстуни ніколи не бачили його таким ра-дісним.От і прекрасно! Вона й справді має доб-рий вигляд...Пер ший Товстун витер долонею лоба, лю-то крякнув і сказав:Доктор Гаспар, ви виконали наш наказ.Тепер ви маєте право вимагати нагороду.Настала мовчанка. Маленький секретарУ Рудій перуці тримав перо напоготові, щобзаписати вимогу доктора.Доктор почав викладати свою просьбу:Учора на Площі Суду збудували десятьплах для страти повсталих...їх стратять сьогодні, — перебив Тов-стун.Я саме це і маю на увазі. Моя просьбатака: я прошу дарувати всім полоненим жит-тя і волю. Я прошу відмінити страту зовсімі спалити ці плахи...Рудий секретар, почувши цю просьбу, ви-пустив з жаху перо. Перо, добре загострене,вп'ялося в ногу Другого Товстуна. Той закри-чав і завертівся на одній нозі. Перший Тов-стун, власник синяка, зловтішно зареготав:за нього відплачено.Хай йому чорт! — галасував ДругийТовстун, висмикуючи зі ступні перо, начестрілу,— Хай йому чорт! Це прохання зло-чинне! Ви не смієте вимагати таких речей!Рудий секретар утік. Ваза з квітами, якувін перекинув на ходу, котилася за ним і роз-літалася на друзки, наче бомба. Стався справ-жній скандал. Товстун висмикнув перо іжбурнув навздогін секретареві. Але хіба та-кий товстун може добре кинути списа! Перовпилося в зад вартового гвардійця. Але він, якревний служака, навіть не поворухнувся. Пе-ро стирчало в непідходящому місці, аж покигвардієць не змінився з варти.Я вимагаю, щоб дарували життя усімробітникам, засудженим до смерті. Я вима-гаю, щоб спалили плахи, — повторив доктортихо, але твердо.у відповідь пролунали крики Товстунів.Складалося таке враження, наче хтось ламаєтріски.__ Ні! Ні! Ні! Нізащо! Вони будуть стра-чені!Умріть, — шепнув доктор ляльці.Суок догадалася, в чому справа. Вона зновустала на носки, писнула і похитнулася. Сукняїї затріпотіла, наче крила у спійманого ме-телика, голова похилилася, — кожної секундилялька готова була впасти.Наслідник кинувся до неї.Ой! Ой! — закричав він.Суок писнула ще сумніше.Ось,— сказав доктор Гаспар,— ви бачи-те? Лялька знову втратить своє життя. Меха-нізм, поставлений в ній, занадто чутливий.Вона остаточно зіпсується, якщо ви не вико-наєте моєї просьби. Я гадаю, що пан наслід-ник буде не дуже вдоволений, коли його ляль-ка стане непотрібною рожевою ганчіркою.Гнів охопив наслідника. Він затупав нога-ми, як слоненя. Він заплющив очі і замахавголовою.~~ Нізащо! Чуєте, нізащо! — кричав він.—Виконайте прохання доктора! Я не віддаммоєї ляльки! Суок! Суок! — заридав він.Звичайно, Товстуни здалися. Наказ булоДано. Помилування було оголошено. Щасли-вии доктор Гаспар поїхав додому.«я спатиму цілу добу»,— думав він доро-гою.В'їжджаючи в місто, він уже чув розмовипро те, що на Площі Суду горять плахи і щ0багачі дуже невдоволені з того, що стратабідняків не відбудеться.Отже, Суок залишилася в Палаці ТрьохТовстунів.Тутті вийшов з нею в сад.Наслідник толочив квіти, наскочив на ко-лючий дріт і мало не впав у басейн. Від щастявін нічого не помічав.«Невже він не розуміє, що я жива дівчин-ка? — дивувалася Суок. — Мене б так не об-дурили».Принесли сніданок. Суок побачила тістеч-ка і згадала, що тільки минулого року восениїй пощастило з'їсти одне тістечко. І то старийАвгуст запевняв, що це не тістечко, а пряник.Тістечка наслідника Тутті були розкішні. Де-сять бджіл злетілося на них, думаючи, що цеквіти.«Ну що ж мені робити? — мучилася Суок.—Хіба ляльки їдять? Різні бувають ляльки... Ой,як мені хочеться тістечка!»І Суок не втерпіла.Я хочу шматочок... — сказала вона тихо.Рум'янець укрив її щічки.От і добре! — зрадів наслідник.— А ра-ніше ти не хотіла їсти. Раніше мені було таксумно снідати самому. Ох, як добре! У тебе |з'явився апетит...І Суок з'їла шматочок. Потім ще один, і щеі ще. І раптом вона побачила, що слуга, якийздалека слідкував за наслідником, дивитьсяна неї; мало того: дивиться на неї з жахом.Слуга широко роззявив рота.Слуга мав рацію.Він ніколи не бачив, щоб ляльки їли.Суок злякалась, і з її рук випало четвертетістечко, найкраще, з виноградом.Але все скінчилося добре. Слуга протер очіі закрив рота.Це мені здалося. Спека!Наслідник говорив без кінця. Потім сто-мився і змовк.Було дуже тихо в цю жарку годину. Вчо-рашній вітер, очевидно, залетів дуже далеко.Тепер все завмерло. Навіть пташки не літали.І в цій тиші Суок, яка сиділа поруч наслід-ника на траві, почула незрозумілий звук, схо-жий на цокання годинника, схованого в вату.Тільки годинник робить «тік-так», а цей звукбув такий «тук-тук».Що це? — спитала вона.Що? — наслідник підняв брови, якдоросла людина у хвилини подиву.А от: тук-тук... Це годинник? У тебеє годинник?Знову настала тиша, і знову в тиші щось ту-кало. Суок піднесла палець. Наслідник при-слухався.~ Це не годинник, — сказав він тихо.—Це б'ється моє залізне серце...Розділ XЗВІРИНЕЦЬдругій годині наслідника Тутті покли-кали у класну кімнату. Це був час уроків.Суок залишилася сама.Ніхто, звичайно, не підозрював, що Суок —жива дівчинка. Напевне, справжня ляльканаслідника Тутті, якою тепер заволодівучитель танців Раздватричі, поводилася неменш вільно. Мабуть, дуже вмілий майстерзробив ту ляльку. Правда, вона не їла тісте-чок. Але наслідник Тутті, може, й мав рацію.Може, справді у неї просто не було апетиту.Отже, Суок залишилася самл.Становище її було важкувате.Велетенський палац, плутанина входів,галерей, сходів.Страшні гвардійці, невідомі суворі людив різноколірних перуках, тиша і розкіш.На неї не звертали уваги.Вона стояла у спальні наслідника, білявікна.«Треба скласти план дій, — вирішилавона,— Залізна клітка зі зброярем Просперостоїть у звіринці наслідника Тутті. Я повин- Іна пробратись у звіринець».Ви вже знаєте, що наслідникові не по-казували живих дітей. Ніколи, навітьу закритий кареті, його не вивозили в місто.Він ріс у палаці, його навчали наукам, читалийому книги про жорстоких царів і полковод-ців. Тим людям, які його оточували, за-боронялося посміхатися. Всі його вихователіі вчителі були худі, високі ДІДКИ ЗІ ЩІЛЬНОстиснутими губами і вилицями кольорупороху. Крім того, у них у всіх були хворішлунки. А з такою хворобою людині не допосмішок.Наслідник Тутті ніколи не чув веселого,дзвінкого сміху. Лише інколи до нього до-літав регіт якого-небудь п'яного ковбасникаабо самих Товстунів, коли вони пригощалисвоїх не менш товстих гостей. Та хіба цеможна було назвати сміхом! Це був жа-хливий рев, од якого робилося не весело,а страшно.Посміхалася тільки лялька. Але посмішкаляльки не здавалася Товстунам небезпечною.І, крім того, лялька мовчала. Вона не могла брозповісти Тутті про все те, що було при-ховане від нього палацовим парком і сторо-жею з барабанами біля залізних мостів.І тому він нічого не знав про народ, про злид-ні. про голодних дітей, про фабрики, шахти,тюрми, про селян, про те, що багаті при-мушують бідняків працювати і забираютьсобі все зароблене їхніми худющими ру-ками.Три Товстуни хотіли виховати злогожорстокого наслідника. Його позбавилитовариства дітей і звели для нього звіринець«Хай він дивиться на звірів, — вирішиливони, — У нього є мертва, бездушна лялькаі у нього будуть злі звірі. Хай він бачить, якгодують тигрів сирим м'ясом і як удав ковтаєживого кролика. Хай він слухає голоси хижихзвірів і дивиться в їхні червоні диявольськізіниці. Тоді він навчиться бути жорстоким».Але справа склалася не так, як того хотілиТовстуни.Наслідник Тутті старанно вчився, слухавстрашні літописи про героїв і царів, дививсяз ненавистю на прищуваті носи вихователів,але не ставав жорстоким.Товариство ляльки він полюбив більше затовариство звірів.Звичайно, ви можете сказати, що дванад-цятирічному хлопчикові соромно розважати-ся ляльками. У цьому віці багато хто віддавби перевагу полюванню на тигрів. Але тутбула особлива причина, яка у свій часвідкриється.Повернімося до Суок.Вона вирішила дочекатися вечора. І справ-ді, лялька, яка сама вештається серед білогодня по палацу, могла б викликати підозру-Після уроків вони знову зустрілися.— Ти знаєш,— сказала Суок, — коли я ле-жала хвора в доктора Гаспара, мені наснивсядивний сон. Мені снилося, що я з лялькиперетворилася на живу дівчинку... І начебтоя була цирковою актрисою. Я жила в бала-гані з іншими акторами. Балаган переїжджавз місця на місце, зупинявся на ярмарках, навеликих площах і влаштовував вистави.Я ходила по канату, я танцювала, вміла роби-ти важкі акробатичні штуки, грала різні ролів пантомімах...Наслідник слухав і з широко розплюще-ними очима.Ми були дуже бідні. Дуже часто ми необідали. У нас був великий білий кінь. Йогозвали Анра. Я їздила на ньому і жонглювала,стоячи на широкому сідлі, накритому діря-вим жовтим атласом. І кінь сконав, бо цілиймісяць у нас було зовсім мало грошей, щобдобре годувати його...Бідні? — спитав Тутті, — Я не розумію.Чому ж ви були бідні?Ми показували вистави бідним. Воникидали нам маленькі мідні монети, а інодіпісля вистави капелюх, з яким клоун Августобходив глядачів, лишався зовсім порожнім.Наслідник Тутті нічого не розумів.І Суок розповідала йому, поки не наставвечір. Вона говорила про суворе злиденнежиття, про велике місто, про знатну старужінку, яка хотіла її одлупцювати, про живихД*тей, яких багачі цькують собаками, прогімнаста Тібула і зброяра Просперо, про те,робітники, шахтарі, матроси хочуть по-валити владу багатіїв і товстунів. 134Найбільше вона говорила про цирк. По-ступово вона захопилась і забула про те,розповідає сон.Я дуже давно живу в балаганчику дя-дечка Брізака. Я навіть не пам'ятаю, від-коли я вмію танцювати, і їздити верхи,і крутитися на трапеції. Ох, яких я навчиласячудесних штук.— Вона сплеснула руками,—Ось, наприклад, минулої неділі ми гралив гавані. Я виконувала вальс на абрикосовихкісточках...Як — на абрикосових кісточках?Ой, ти не знаєш! Хіба ти не бачивсвистка, зробленого з абрикосової кісточки?Це дуже просто. Я зібрала дванадцятькісточок і зробила з них свистки. Ну, терла,терла об камінь, поки не зробилась дірочка...Як цікаво!Можна виконати вальс не лише надванадцяти кісточках. Я вмію свистіти і клю-чиком...Ключиком? Як? Покажи! У мене єчудесний ключик...По цих словах наслідник Тутті розстебнувкомір своєї куртки і зняв з шиї ланцюжок,на якому висів невеликий білий ключ.Чому ти ховаєш його на грудях? —спитала Суок.Мені дав цей ключик канцлер. Це ключвід однієї з кліток мого звіринця.Хіба ти ховаєш у себе ключі від усіхкліток?__ Ні- Але мені сказали, що це найголовні-ший ключ. Я повинен його зберігати...Суок показала наслідникові свою майстер-ність. Вона просвистіла чудову пісеньку,тримаючи ключ догори дірочкою біля губів,складених в трубочку.Наслідника це так захопило, що він навітьзабув про ключик, який йому доручилизберігати. Ключ лишився в Суок. Вонамашинально засунула його в мереживнурожеву кишеню.Настав вечір. Для ляльки приготували кім-нату, суміжну зі спальнею наслідника Тутті.Наслідник Тутті спав, і йому снилисядивовижні речі: кумедні носаті маски;людина, що несла на голій жовтій спинівеличезний, гладенько обтесаний камінь,і товстун, який бив цю людину чорнимнагаєм; обірваний хлопчик, що їв картоплю,і знатна стара пані в мереживах, яка їхалаверхи на білому коні й висвистувала якийсьпротивний вальс на дванадцяти абрикосовихкісточках...А в цей час зовсім в іншому місці, далековід цієї маленької спальні, в одному з кутківпалацового парку, відбувалось ось що. Ви неДумайте, нічого особливого не відбувалося.Не тільки наслідникові Тутті цієї ночіспилися дивовижні сни. Сон, вартий подиву,приснився також гвардійцеві, який заснувна чатах біля входу до звіринця наслідникаТутті.Він сидів на камінному стовпчику, при-тулившись спиною до ґрат, і солодко куняв.Шабля його в широких блискучих піхвахлежала між колінами. Пістоль дуже мирностирчав з-під шовкового чорного шарфа найого боці. Поруч, на гравії, стояв ґратчастийліхтар, що освітлював чоботи гвардійцяі довгу гусінь, яка впала з листя просто найого рукав.Картина здавалася зовсім мирною.Отже, вартовий спав і бачив надзвичайнийсон. Йому снилося, що підійшла до ньоголялька наслідника Тутті. Була вона точні-сінько така, як сьогодні вранці, коли її привіздоктор Гаспар Арнері: та сама рожева сукня,банти, мережива, блискітки. Тільки тепер,уві сні, вона була живою дівчинкою. Вонавільно рухалася, оглядалася і притискалапальця до губок.Ліхтар освітлював її маленьку постать.Гвардієць навіть посміхнувся вві сні. Потімвін зітхнув і вмостився зручніше, притулив-шись до ґрат плечем і вткнувшись носому залізну троянду в узорі ґрат.Тоді Суок, побачивши, що вартовий спить,взяла ліхтар і навшпиньки обережно вийшлаза огорожу.Гвардієць хропів, а йому, сонному, зда-валося, що це в звіринці ревуть тигри.Насправді ж було тихо. Звірі спали.Ліхтар освітлював невеликий простір-Суок повільно пробиралася, вдивляючисьу темряву. На щастя, ніч не була темна. Їїосвітлювали зорі і світло розвішаних у паркуліхтарів, яке пробивалося до цього віддале-ного місця крізь верхівки дерев і будов.Від огорожі дівчинка пройшла короткоюалеєю, між низькими кущами, всипанимиякимись білими квітами.Потім вона враз відчула запах звірів. Вінбув знайомий їй: колись разом з балаган-чиком їздив приборкувач з трьома левамиі одним ульмським догом.Суок вийшла на відкритий майданчик. На-вкруги щось чорніло, наче стояли маленькібудиночки.— Клітки, — прошепотіла Суок.Серце її сильно билося.Вона не боялася звірів, бо люди, які ви-ступають у цирку, взагалі не боязкі. Вона по-боювалася тільки, що який-небудь звір про-кинеться від її кроків і світла ліхтаря, зареве ірозбудить вартового. Вона підійшла до кліток.«Де ж Просперо?» — хвилювалася вона.Вона вище піднімала ліхтар і заглядалав клітки. Було тихо, ніщо не рухалося.Світло ліхтаря розбивалось об пруття кліток1 спадало нерівними плямами на туші звірів,спали за цими пруттями.Вона бачила волохаті товсті вуха, інодівитягнуту лапу, іноді смугасту спину... Орлиспали, розгорнувши крила, і були схожіна старовинні герби. У глибині деяких клітокчорніли якісь незрозумілі велетні.У клітці за тонкими срібними ґратамисиділи на жердинах, на різній висоті, папугиІ коли Суок зупинилася біля цієї кліткиїй здалося, гцо один з них, який сидів най-ближче до ґрат, старий, з довгою червоноюбородою, розплющив одне око і подививсяна неї. А око його було схоже на сліпелимонне зерно. І мало того, він швидкозаплющив це око, наче вдавав, що спить.При цьому здалося, що він посміхнувсяу свою червону бороду.«Я просто дурненька», — заспокоїла себеСуок. Однак їй стало страшно.Раз за разом, то тут, то там серед тишіщось клацало, хрустіло, пищало...Спробуйте вночі зайти до стайні або при-слухайтеся до курника: вас приголомшитьтиша і водночас ви будете чути дуже багатомаленьких звуків — то порух крила, то чав-кання, то тріск сідала, то тонюсінький голос,що вискочив, наче краплинка, з горла сон-ного птаха.«Де ж це Просперо? — знову подумалаСуок, але вже з більшою тривогою.— А що,як його стратили сьогодні, а в його кліткупосадили орла?»І раптом з темряви чийсь хрипкий голоспромовив:— Суок'І тут вона почула важке і часте диханняі ще якісь звуки, наче скавчав великий хворииісобака. 140__ Ой! — скрикнула Суок.Вона навела ліхтар у той бік, звідки їїпокликали. Там горіли два червонуватихвогники. Велика чорна істота стояла у клітці,наче ведмідь, тримаючись за пруття і при-павши до них головою.Просперо! — тихо сказала Суок.І за одну мить передумала цілу купудумок:«Чому він такий страшний! Він обрісшерстю, як ведмідь. В очах у нього червонііскри. У нього довгі, аж загнуті кігті. Він безодежі. Це не людина, а горила...»Суок відчувала, що ось-ось заплаче.Нарешті ти таки прийшла, Суок, — ска-зала дивна істота. — Я знав, що побачу тебе.Здрастуй! Я прийшла тебе визволити,—промовила Суок тремтячим голосом.Я не вийду з клітки. Я сьогодні одубію.І знову почулося жахливе скавучання.Істота впала, потім підвелась і знову припаладо пруття.Підійди, Суок.Суок підійшла. Страшне обличчя дивилосяна неї. Звичайно, це було не людське облич-чя. Найбільше воно скидалося на вовчуМоРДУ- І найстрашніше було те, що вухаЦього вовка мали форму людських вух, хоч1 вкриті були короткою грубою шерстю.Суок хотіла затулити очі долонею. Ліхтарстрибав у її руці. Жовті плями світла літалив повітрі. 141Ти боїшся мене, Суок... Я втративлюдську подобу. Не бійся! Підійди... Тивиросла, схудла. У тебе сумне личко...Він ледве говорив. Він опускався чимразнижче і зрештою ліг на дерев'яну підлогусвоєї клітки. Він дихав дедалі частішешироко розкриваючи рот, повний довгихжовтих зубів.Зараз я помру. Я знав, що побачутебе перед смертю...Він гіростяг свою волохату руку. Він чогосьшукав у темряві. Пролунав звук, наче вирвалицвях, і потім страшна рука простяглася крізьпруття.В руці була невелика дощечка.Візьми це. Там записано все.Суок сховала дощечку.Просперо! — сказала вона тихо.Відповіді не було.Суок піднесла ліхтар. Зуби вишкірилисяназавжди. Каламутні застиглі очі дивилисякрізь неї.Просперо! — закричала Суок, і ліхтарвипав з руки,— Він помер! Він помер! Про-сперо!Ліхтар погас. Розділ XIЗАГИБЕЛЬ КОНДИТЕРСЬКОЇГвардієць, з яким ми познайомилися білявходу у звіринець, саме у той час, коли Суокпотягла в нього гратчастого ліхтаря, про-кинувся від гамору, що знявся у звіринці. Звірі рикали, пищали, били хвостами по залізних прутах, птахи лопотіли крилами... Гвардієць позіхнув, із страшенним тріскомпотягнувся, боляче вдарившись об гратикулаком, і нарешті остаточно отямився.Тоді він схопився. Ліхтаря не було. Мирноблищали зорі. Пахло жасмином.Чорт забери! Гвардієць плюнув із такою злістю, що плю- вок полетів, як куля, і збив чашечку жасм іну. Звірячий концерт гримів на повну силу.Гвардієць зняв тривогу. За хвилину збіг-лися люди із смолоскипами. Смолоскипитріщали. Гвардійці лаялися. Хтось пере-чепився об шаблю і впав, розбивши носа оОчиюсь шпору.У мене вкрали ліхтар!Хтось пробрався у звіринець!Злодії!Заколотники!Гвардієць із розбитим носом і другийгвардієць, з розбитою шпорою, а також інші,роздираючи темряву смолоскипами, рушилипроти невідомого ворога.Але нічого підозрілого у звіринці невиявили.Тигри ревіли, роззявляючи смердючі пащі.Леви гасали по клітках у великій тривозі.Папуги зняли справжній бешкет. Вони кру-тилися, створюючи враження строкатої кару-селі. Мавпи розгойдувалися на трапеціях.А ведмеді співали низьким, красивим басом.Поява вогню і людей іце більше розтриво-жила цю компанію.Гвардійці оглянули всі клітки.Все було в порядку.Навіть ліхтаря, кинутого Суок, вони незнайшли.І раптом гвардієць з розбитим носомсказав:Стій! — і підняв високо смолоскип.Всі глянули вгору. Там чорніла густа кронаДерева. Листя не рухалося. Була тиха ніч.Бачите? — спитав гвардієць грізно. Вінпогрозив смолоскипом.Так. Щось рожеве...Маленьке...Сидить...~ Дурні! Знаєте, що це? Це папуга. Він ви-ЛСТ,В з клітки і сів там, чорти б його забрали!Вартовий гвардієць, який підняв тривогу,зніяковіло мовчав.Треба його зняти. Він переполошивусіх звірів.Так. Лізь, Вурме. Ти наймолодший.Той, кого назвали Вурмом, підійшов додерева. Він вагався.Лізь — стягни його за бороду.Папуга сидів нерухомо. Пір'я його рожевілов гущавині листя, освітленого смолоскипами.Вурм насунув капелюх на лоба і почухавпотилицю.Я боюся... Папуги кусаються дужеболяче.ДУРень!Вурм усе-таки поліз на дерево. Але наполовині стовбура зупинився, завмер намить і шугонув униз.Нізащо! — сказав він,— Це не моясправа. Я не вмію воювати з папугами.Тут почувся чийсь сердитий голос. Якийсьчоловік, човгаючи капцями, поспішав із тем-ряви до гвардійців.Не треба його турбувати! — гукаввін,— Не чіпайте його!Це був головний наглядач звіринця. Вінбув великий вчений і фахівець із зоології,тобто знав досконало все, що тільки можназнати про тварин.Його розбудив гамір.Він жив тут же, при звіринці, і прибігпросто з ліжка, навіть не знявши ковпакаі навіть з великою блискучою блощицею наносі.Він був дуже збуджений. Та й справді:якісь солдати насмілилися лізти в йогосправи, якийсь бовдур хоче хапати йогопапугу за бороду!Гвардійці розступилися.Зоолог задер голову. Він теж побачивщось рожеве серед листя.Так,— заявив він, — це папуга. Це мійкращий папуга. Він завжди капризує. Йомуне спиться у клітці. Це Лаура... Лаура!Лаура! — почав він кликати тоненькимголоском.— Він любить ласкаве поводжен-ня. Лаура! Лаура! Лаура!Гвардійці пирснули. Взагалі цей маленькийдідок у кольоровому халаті, в нічних капцях,з задертою головою, з якої звисала до землікитичка ковпака, являв собою кумедневидовисько серед велетнів-гвардійців, яс-краво палаючих смолоскипів і завиваннязвірів.Потім сталося найкумедніше. Зоолог полізна дерево. Робив це він досить спритно —очевидячи, не вперше. Раз, два, три. Декількаразів мелькнули з-під халата його ногиу смугастій білизні, і поважний дідокопинився вгорі, біля самісінької мети своєїнедалекої, але небезпечної мандрівки.Лаура! — знову солодко й улесливопробелькотів він.І раптом пронизливий його крик наповнивзвіринець, парк і всю місцевість щонайменшена цілий кілометр.— Диявол! — так закричав він.Очевидно, замість папуги на гілці сиділоякесь страховище.Гвардійці одскочили від дерева. Зоологлетів униз. Випадок у вигляді короткої, аледосить міцної гілляки врятував його: вінповис, зачепившись халатом.О, коли б інші вчені побачили тепер свогоповажного колегу у такому вигляді, то,звичайно, вони відвернулися б з поваги дойого лисини і знань! Дуже вже непристойнозадерся його халат.Гвардійці кинулися навтікача. Полум'ясмолоскипів летіло по вітру. У темрявіможна було подумати, що летять чорні коніз вогненними гривами.У звіринці тривога вгамувалася. Зоолог ви-сів нерухомо. Зате в палаці почалася веремія.Три Товстуни за чверть години до появина дереві таємничого папуги одержалинеприємні вісті.«У місті заворушення. У робітників з'я-вилися пістолі й рушниці. Робітники стрі-ляють по гвардійцях і скидають всіх товсту-нів у воду».«Гімнаст Тібул на волі і збирає жителівоколиць в одне військо».«Багато гвардійців пішло в робітничі квар-тали, щоб не служити Трьом Товстунам».«Фабричні труби не димлять. Машини стоять.Шахтарі відмовляються лізти під землю завугіллям для багатіїв».«Навколишні селяни воюють з власникамимаєтків».Ось про що доповіли Трьом Товстунамміністри.Як і завжди, від тривоги Три Товстунипочали жирніти. На очах Державної радикожен з них поважчав на чверть фунта.Я не можу! — жалівся один із них.—Я не можу... Це вище мого терпіння...Ой, ой! Шпилька вп'ялася мені в горло...І тут з тріском луснув його сліпучо-білийкомірець.Я жирію! — вив другий,— Рятуйте мене!А третій сумно дивився на своє черево.Таким чином, перед Державною радоюпостало два питання: по-перше, негайнопридумати засіб проти жиріння і, по-друге,придушити заворшення у місті.З першого приводу вирішили так:Танці!Танці! Танці! Так, звичайно, танці.Це найкращий моціон.Не гаючи ні хвилини, запросити учи-теля танців. Він повинен давати Трьом Тов-стунам уроки балетного мистецтва.Так,— благально скривився ПершийТовстун,— але...І якраз в цей час долинув із звіринця крикшановного зоолога, що побачив на деревічорта замість улюбленого папуги Лаури.Весь уряд помчав у парк, по алеях дозвіринця.Ух! Ух! Ух! — чулося в парку.Тридцять родин найкращих метеликів,оранжевих з чорними розводами, покинулиз переляку парк.З'явилося безліч смолоскипів. Цілий ліс,що палахкотів і поширював навкруги запахсмоли. Цей ліс біг і горів.І коли до звіринця лишилося кроків десять,все, що бігло, раптом немовби позбулосяніг. І одразу ж усі кинулися назад з верескомі писком, падаючи один на одного, шале-ніючи і шукаючи рятунку. Смолоскипивалялися на землі, полум'я розлилося, чорнийдим покотився хвилею.О!А!Рятуйся!Голоси наповнювали парк. Полум'я роз-летілося, освітлюючи картину втечі і за-мішання багряним блиском.А звідтіль, із звіринця, із-за залізної огоро-жі, спокійно, твердими широкими крокамийшла величезна людина.У цьому блиску, рудоголова, з палаючимиочима, в розідраній куртці, вона йшла, якгрізний привид. Однією рукою вона трималаза ошийника, скрученого з обривка ланцюга,пантеру. Жовтий і тонкий звір, намагаючисьвирватись із страшного ошийника, стрибав,вищав, звивався і, як лев на рицарськомупрапорі, то висолоплював, то втягав довгиималиновий язик.І ті, що наважались озирнутися, побачили,що на другій руці людина несла дівчинкув ясній рожевій сукні. Дівчинка злякано ди-вилася на оскаженілу пантеру, підбираланоги в черевичках з золотими трояндамиі тулилася до плеча свого друга.Просперо! — верещали люди.Просперо! Це Просперо!Рятуйтесь!Лялька!Лялька!І тоді Просперо випустив звіра. Пантера,розмахуючи хвостом, величезними стриб-ками погналася за втікачами.Суок зіскочила з руки зброяра. Багатопістолів було кинуто на траву під час цієївтечі. Суок підібрала три пістолі. Двомаозброївся Просперо, одного взяла Суок.Він був майже в половину її зросту. Але воназнала, як поводитися з цією чорною бли-скучою штукою: в цирку вона навчиласястріляти з пістоля.Ходім! — скомандував зброяр.їх не цікавило те, що відбувалося в глибиніпарку. Вони не думали, що далі вироблятимепантера.Треба було шукати виходу з палацу. Требабуло рятуватися.Де завітна каструля, про яку говорив Ті-бул? Де таємнича каструля, через яку вря-тувався продавець дитячих повітрянихкуль?— На кухню! На кухню! — кричала Суок,розмахуючи на ходу пістолем.Вони бігли в цілковитій темряві, роз-дираючи кущі і полохаючи сонних птахів.О, як постраждала чудова сукня Суок!Пахне чимось солодким, — раптом зая-вила Суок, зупинившись під якимись освітле-ними вікнами.І замість пальця, якого піднімають у випад-ках, що вимагають пильної уваги, вонапідняла чорного пістоля.Підбігли гвардійці, але побачили їх вжевгорі, на вершечку дерева. Мить — і з гілля,що простяглося до цих вікон, вони пере-брались у головне вікно.Це було те вікно, через яке вчора влетівпродавець дитячих повітряних куль.Це було вікно кондитерської.Тут, незважаючи на пізній час і навітьнезважаючи на загальну тривогу, кипіларобота. Весь штат кондитерів і хитрих хлоп-чаків у білих ковпаках працював на повнусилу: вони готували якийсь особливий компотдо завтрашнього обіду на честь поверненняляльки наслідника Тутті. Цього разу торт ужевирішено було не робити, побоюючись, щобще який-небудь літаючий гість не зіпсував іфранцузький крем, і дивовижної якості цукати.Посередині стояв чан. У ньому кипіла вода.Ьіла пара запнула все. Під цим покровомкухарчуки раювали: вони нарізували длякомпоту фрукти.Отже... Але тут, крізь пару й метушню,кухонні майстри побачили страшну кар-тину.За вікном захиталося віття, зашуміло листя,наче перед бурею, і на підвіконні з'явилосядвоє: рудоволосий гігант і дівчинка.руки вгору! — сказав Просперо. В кож-ній руці він тримав по пістолю.Ані з місця! — дзвінко сказала Суок,піднімаючи свого пістоля.Дві дюжини білих рукавів, не чекаючище переконливішого запрошення, знялисявгору.А потім полетіли каструлі.Це був розгром блискучого скляного, мід-ного, гарячого, солодкого, пахучого царствакондитерської.Зброяр розшукував головну каструлю. В нійбув порятунок його і порятунок маленькоїйого рятівниці.В он и перекидали банки, розкидали ско-вороди, лійки, тарілки, блюда. Скло роз-літалося в усі боки і з дзвоном та громомбилося; розсипане борошно крутилося стов-пом, як самум у Сахарі; знявся вихор мигда-лю, ізюму, черешень; цукор сипався з полиць3 гуркотом водопаду; повінь сиропів підня-лася на цілий аршин; бризкала вода, коти-лися фрукти, падали мідні башти каструль...Все стало догори дном. Отаке буває інодіУві сні, коли сниться сон і знаєш, що це сон,1 тому можна робити, що захочеш. 153152Є! — заверещала Суок,— Ось вона!Те, що шукали, знайшлося. Кришка по-летіла в купу понівеченого посуду. Вонашубовснула в густе малинове, зелене і зо-лотисто-жовте озеро сиропів. Просперопобачив каструлю без дна.Тікай! — крикнула Суок.— Я за тобою.Зброяр вліз у каструлю. І, вже зникнувшив ній, почув зойки тих, що лишились у кон-дитерській.Суок не встигла. Пантера, завершуючисвою страшну прогулянку по парку й палацу,з'явилася тут. Рани від куль гвардійців цвілина її шкірі квітами.Кондитери й кухарі попадали в один куток.Суок, забувши про пістоля, жбурнула в пан-теру велику грушу.Звір кинувся на Просперо — головою вкаструлю. Він провалився за ним в темнийі вузький хід. Всі побачили жовтий хвіст, щостирчав з цієї каструлі, наче з криниці.А потім все зникло.Суок затулила очі руками.Просперо! Просперо!А кондитери зловісно реготали. Тут жевбігли гвардійці. Мундири їхні були по-шматовані, обличчя в крові, пістолі диміли:вони воювали з пантерою.Просперо загинув! Його розірве пан-тера. Тоді мені байдуже. Я здаюся.Суок говорила спокійно, опустивши ма-леньку руку з дуже великим пістолем.Але вдарив постріл. Це Просперо, тікаючивниз по підземному ходу, вистрілив у пан-теру, що летіла за ним.Гвардійці обступили каструлю. Сиропнеозеро сягало до половини їхніх величезнихчобіт.Один заглянув у каструлю. Потім вінвсунув туди руку і потягнув. Тоді на допо-могу підійшли ще двоє. Напружившись, вонивитягли мертвого звіра, що застряв у дірі.Він мертвий! — сказав гвардієць, одса-пуючись.Він живий! Він живий! Я його врятува-ла! Я врятувала друга народу!Так раділа Суок, бідна маленька Суоку подертій сукенці, з пом'ятими трояндамиу косах і на черевичках.Вона сяяла від щастя.Вона виконала доручення свого друга,гімнаста Тібула: вона визволила зброяраПросперо.Так! — говорив гвардієць, хапаючиСуок за руку,— Побачимо, хвалена лялько,Що ти тепер будеш робити! Побачимо...Відвести її до Трьох Товстунів...Вони засудять тебе до смерті.Дурень! — спокійно відповіла Суок,злизуючи з рожевого мережива солодкусиропну кляксу, що впала на її сукню в тойчас, коли Просперо громив кондитерську. Розділ XII УЧИТЕЛЬ ТАНЦІВ РАЗДВАТРИЧІЩо сталося з викритою лялькою далі,поки ще невідомо. Крім того, ми утриму-ємося поки і від інших пояснень, а саме: якийтакий папуга сидів на дереві і чому переля-кався поважний зоолог, який, може, й досівисить на суку, як випрана сорочка; якимчином зброяр Просперо опинився на воліі звідки взялася пантера; яким способомСуок опинилася на плечі зброяра; гцо це зачудовисько, яке розмовляло по-людському,яку воно передало дощечку Суок і чомувоно померло...Все з'ясується свого часу. Запевняю вас,що ніяких чудес не було, а все відбувалося,як кажуть вчені, за залізними законамилогіки.А зараз ранок. Саме цього ранку напрочудпокращала природа. Навіть в однієї староїдіви, яка мала виразну зовнішність цапа,перестала боліти голова, а боліла вона в неїз дитинства. Таке було повітря цього ранку.Дерева не шуміли, а співали дитячимивеселими голосами.Такого ранку кожному хочеться танцювати.Тому й не дивно, що зал учителя танцівРаздватричі був переповнений.На голодний шлунок, звичайно, не танцю-ватимеш. Не танцюватимеш, звичайно, і згоря. Але голодні шлунки і горе булитільки в тих, хто збирався сьогодні у робіт-ничих кварталах, щоб знову рушити в похідна Палац Трьох Товстунів. А франти, дами,синки і доньки ненажер і багачів почувалисебе якнайкраще. Вони не знали, що гімнастТібул шикує в полки бідний, голодний ро-бочий люд; вони не знали, що маленькатанцюристка Суок визволила зброяра Про-сперо, якого тільки й ждав народ; вонимало надавали значення тим заворушенням,що почалися в місті.Дарма! — говорила гарненька, але гост-роноса панночка, взуваючи бальні чере-вички,— Якщо вони знову підуть штурму-вати палац, гвардійці знищать їх, як минулогоразу.Безперечно! — заливався молодий франт,гризучи яблуко і оглядаючи свій фрак.—Ці рудокопи і ці брудні ремісники не маютьРушниць, пістолів і шабель. А в гвардійцівє навіть гармати.Пара за парою підходили безтурботні1 самовдоволені люди до будинку Раздва-тричі.На дверях у нього висіла дощечка з на-писом: Учитель танців РАЗДВАТРИЧІ. Вчу не тільки танців,але взагалі краси, витонченості,легкості, гречності і поетичногопогляду на життя.ПЛАТА за десять танців НАПЕРЕД.На великому паркеті медового кольорув круглому залі Раздватричі викладав своємистецтво.Він сам грав на чорній флейті, що якимосьчудом трималася біля його губів, бо він весьчас розмахував руками в мереживних ман-жетах і білих лайкових рукавичках. Вінвигинався, набирав різних поз, підкочувавочі, одбивав каблуком такт і щохвилинипідбігав до дзеркала подивитися: чи кра-сивий він, чи гарно сидять бантики, чиблищить напомажена голова...Пари кружляли. їх було так багато, і вонитак упрівали, що можна було подумати:вариться якась строката і, мабуть, несмачнаюшка.То кавалер, то дама, закрутившись у за-гальній штовханині, ставали схожими абона хвостату ріпу, або на лист капусти, абоще на щось незрозуміле, кольорове, чудер-нацьке, що можна знайти в тарілці з юшкою. А Раздватричі виконував у цьому супі обов'язки ложки. Тим більше, що він бувдуже довгий, тонкий і вигнутий.Ох, якби Суок глянула на ті танці, от бивона сміялася! Навіть тоді, коли вона гралароль золотого качанчика у пантомімі «При-дуркуватий король», і то вона танцювалакуди граціозніше. А їй же треба було танцю-вати, як танцюють качанчики.І в самому розпалі танців три величезнихкулаки у грубих шкіряних рукавицях по-стукали в двері учителя танців Раздватричі.На вигляд ці кулаки мало чим відрізнялисьод глиняних горщиків.«Юшка» зупинилася.А за п'ять хвилин учителя танців Раздва-тричі везли в Палац Трьох Товстунів. Троєгвардійців примчали за ним. Один з нихпосадив його на круп свого коня спиною досебе — інакше кажучи, Раздватричі їхавзадом наперед. Другий гвардієць віз йоговелику картонну коробку. Вона була дужемістка.— Я ж повинен взяти з собою деякікостюми, музичні інструменти, а такожперуки, ноти й улюблені романси, — заявивРаздватричі, збираючись у дорогу,— Не-відомо ще, скільки мені доведеться пробутив палаці. А я звик до елегантності й краси,а тому люблю часто міняти костюми.Танцюристи бігли за кіньми, махалихустинами і вигукували Раздватричі вітання.Сонце підбилося високо. 159158Раздватричі був радий, що його покликалив палац. Він любив Трьох Товстунів за те,що їх любили синки й доньки не менштовстих багачів. Чим багатший був багатій,тим більше він подобався Раздватричі.«Та й справді, - міркував він,— яка менікористь з бідняків? Хіба вони вчатьсятанцювати? Вони завжди працюють і ніколине мають грошей. Інша справа багаті купці,багаті франти і дами! У них завжди бага-то грошей, і вони ніколи нічого не роб-лять».Як бачите, Раздватричі був не дурнийпо-своєму, але по-нашому — дурень«Дурненька ця Суок! дивувався він, зга-дуючи маленьку танцюристку.— Навіщо вонатанцює для жебраків, для солдатів, ремісни-ків і обірваних дітей? Вони ж їй платять такмало грошей».Мабуть, дурний Раздватричі ще більше зди-вувався б, якби знав, що ця маленька танцю-ристка ризикувала своїм життям, щоб вряту-вати вождя цих жебраків, ремісників і обірва-них дтей — зброяра Просперо.Вершники мчали швидко.Пригоди в дорозі були досить дивні. Весьчас удалині бахкали постріли. Схвильованілюди юрмилися біля брами. Іноді вулицеюперебігали два три ремісники з пістолямив руках... Крамарям, здавалося, тільки бторгувати такого чудового дня, а вони за-чиняли вікна і висували свої товсті лиснючіпики з кватирок. Різні голоси з кварталув квартал перегукувалися:Просперо!Просперо!І — Він з нами!З на-а-ми!Часом пролітав гвардієць на гарячомуспіненому коні. Часом який-небудь товстун,засапавшись, тікав у провулок, а по бокахбігли руді слуги, приготувавши киї длязахисту свого пана.В одному місці такі слуги, замість того щобзахищати свого гладкого хазяїна, зовсімнесподівано почали його лупцювати, знявшигалас на цілий квартал.Раздватричі спершу подумав, що це вибива-ють пилюку з турецького дивана.Відсипавши три дюжини ударів, слуги почерзі штурхнули товстуна в спину, потім,обнявшись і розмахуючи киями, побігликудись, вигукуючи:. — Геть Трьох Товстунів! Ми не хочемослужити багачам! Хай живе народ!А голоси перекликалися:Просперо!І — Про-о-оспе-еро!Словом, була велика тривога. У повітріпахло порохом.І нарешті сталась остання пригода.Десять гвардійців перегородили дорогутрьом своїм товаришам, що везли Раздватри-Ч1- Це були піші гвардійці.Стій! — сказав один з них. Голубі очійого палали гнівом.— Хто ви?Не бачиш? — спитав так само гнівногвардієць, за спиною якого сидів Раздватричі.Коням, спиненим на повному ходу, нестоялося. Трусилася збруя. Трусилися жиж-ки в учителя танців Раздватричі. Невідомо,що трусилося дужче.Ми солдати палацової гвардії ТрьохТовстунів.Ми поспішаємо в палац. Пропустіть наснегайно!Тоді голубоокий гвардієць витяг із-за шар-фа пістоль і сказав:У такому разі віддайте ваші пістоліі шаблі. Зброя солдата повинна служититільки народові, а не Трьом Товстунам!Всі гвардійці, що оточили вершників, по-виймали пістолі.Вершники схопилися за свою зброю. Раз-дватричі знепритомнів і повалився з коня.Коли він прийшов до тями — точно сказатине можна, але, напевне, вже після того, як бійміж гвардійцями, що його супроводили,й тими, що їх затримали, скінчийся. Очевид-но, перемогли останні. Раздватричі побачивбіля себе того самого, за чиєю спиною вінсидів. Цей гвардієць був мертвий.Кров,— пробелькотав Раздватричі і за-плющив очі.Але те, що він побачив за секунду, приго-ломшило його втричі дужче. лвг Його картонна коробка була розбита. Йогомайно випало з уламків коробки. Його чудовікостюми, його романси і перуки валялисяв пилюці на бруківці...Ох!Це в запалі сутички гвардієць упустивдовірену йому коробку, і вона розквасиласьоб гостре каміння бруківки.О! Ох!Раздватричі кинувся до свого майна. Вінгарячково перебрав жилети, фраки, панчохи,туфлі з дешевими, але гарними на першийпогляд пряжками і знову сів на землю. Йогогорю не було меж. Усі речі, весь туалет ли-шився на місці, але найголовніше було вкра-дене. І поки Раздватричі піднімав до блакит-ного неба свої кулачки, схожі на булочки, тривершники летіли щодуху до Палацу ТрьохТовстунів.їхні коні до сутички належали трьом гвар-дійцям, що везли вчителя танців Раздватричі.Після сутички, коли одного з них було вбито,а інші здались і перейшли на бік народу,переможці знайшли у коробці РаздватричіЩось рожеве, загорнуте в марлю. Тоді троєз них миттю скочили на відвойованих конейі помчали.Попереду летів голубоокий гвардієць, при-тискаючи до грудей щось рожеве, загорнутев марлю.Зустрічні шарахалися вбік. На капелюсів гвардійця була червона кокарда. Це означа-ло, що він перейшов на бік народу. Тодізустрічні, якщо це не були товстуни абоненажери, аплодували йому вслід. Але, при-дивившись, завмирали вражені: із пакун-ка, що його тримав гвардієць біля грудей,звисали ноги дівчинки в рожевих чере-вичках з золотими трояндами замістьпряжок... Розділ XIII ПЕРЕМОГАГЦойно ми описували ранок з його незви-чайними пригодами, а зараз повернемосяназад і будемо описувати ніч, яка передувалацьому ранкові і була, як ви знаєте, не меншбагата на дивовижні пригоди.Цієї ночі зброяр Просперо втік з ПалацуТрьох Товстунів, цієї ночі Суок була спійма-на на місці злочину.Крім того, цієї ночі троє людей з прикрити-ми ліхтарями ввійшли у спальню наслідникаТутті.Це відбувалося приблизно за годину післятого, як зброяр Просперо розгромив пала-цову кондитерську і гвардійці взяли Суокв полон біля рятівної каструлі.У спальні було темно. Високі вікна булиповні зірок.Хлопчик міцно спав, дихаючи дуже спокій-но і тихо.Троє людей всіляко намагалися приховатисвітло своїх ліхтарів.Що вони робили невідомо. Чути булотільки шепіт. Варта, гцо стояла в коридорібіля дверей спальні, лишилася стояти, наченічого не сталося.Очевидно, ці троє, гцо ввійшли до наслід-ника, мали якесь право хазяйнувати в йогоспальні.Ви вже знаєте, що вихователі наслідникаТутті були не з хоробрих. Ви пригадуєтевипадок з лялькою. Ви пам'ятаєте, як бувналяканий вихователь під час жахливої сценив саду, коли гвардійці покололи ляльку шаб-лями. Ви бачили, як тремтів вихователь, роз-повідаючи про цю сцену Трьом Товстунам.Цього разу черговий вихователь виявивсятаким самим страхополохом.Уявіть собі, він був у спальні, коли ввійшлиті троє невідомих з ліхтарями. Він сидівбіля вікна, оберігаючи сон наслідника, і, щобне заснути, дивився на зорі і перевіряв своїзнання з астрономії.Але тут рипнули двері, блимнуло світлоі промайнули три таємничі постаті. Тоді ви-хователь сховався у кріслі. Найбільше вінбоявся, що його довгий ніс видасть його з го-ловою. Та й справді, цей дивовижний нісвиразно чорнів на тлі зоряного вікна, і йогоможна було відразу помітити.Але страхополох заспокоював себе:«Може, вони подумають, що це така при-краса на ручці крісла або карниз протилеж-ного будинку».Три постаті, ледь-ледь освітлені жовтим світ-лом ліхтарів, підійшли до ліжка наслідника.Є,— почувся шепіт.Спить,— відповів інший.Тсс!..Нічого. Він спить міцно.Ну, дійте.Щось дзенькнуло.На лобі вихователя виступив холодний піт.Він відчув, що його ніс від страху росте.Уже,— шипів чийсь голос.Давайте.Знову щось дзенькнуло, булькнуло і поли-лося. І раптом знову настала тиша.Куди вливати?У вухо.Він спить на щоці. Це якраз зручно.Лийте у вухо...Тільки обережно. По краплинці.Рівно десять крапель. Перша крапляздається страшенно холодною, а друга невикликає ніякого відчуття, бо перша діємиттєво. Після неї зникає будь-яка чутли-вість.Спробуйте влити рідину так, щоб міжпершою і другою краплями не було ніякогопроміжку.Інакше хлопчик прокинеться, наче віддотику криги.Тсс!... Вливаю... Раз, два!..І тут вихователь відчув сильний запахконвалії. Він розлився по всій кімнаті.Три, чотири, п'ять, шість...— лічив чийсьголос швидким шепотом.— Готовий.Тепер він спатиме три дні непробуднимсном.І він не знатиме, що сталося з його ляль-кою...Він прокинеться, коли вже все скін-читься.А то гце, боронь боже, він почав биплакати, тупати ногами — і зрештою ТриТовстуни помилували б дівчинку...Троє невідомих зникли. Вихователь підвів-ся і тремтів. Засвітив маленьку лампочку, щогоріла, наче жовтогаряча квітка, і підійшовдо ліжка.Наслідник Тутті лежав у мереживах, під шов-ковими покривалами, маленький і поважний.На величезних подушках лежала йогоголова з розкуйовдженим золотим волоссям.Вихователь нахилився і підніс лампочку доблідого обличчя хлопчика. У маленькомувусі блищала краплина, наче перлинка враковині. Золотисто-зелене світло перелива-лося в ній.Вихователь доторкнувся до неї мізинцем.На маленькому вусі нічого не лишилося,а всю руку вихователя пронизало гострим,нестерпним холодом.Хлопчик спав непробудним сном.А за кілька годин настав той чудовий ранок,який ми вже мали приємну нагоду описуватинашим читачам.Ми знаємо, що трапилося цього ранкуз учителем танців Раздватричі, але нам на-багато цікавіше дізнатися, що сталося цьогоранку з Суок. Бо ми ж іі залишили в такомужахливому становищі!Спершу вирішено було кинути и у під-земелля.Ні, це занадто складно,— сказав дер-жавний канцлер.— Ми влаштуємо швидкийі справедливий суд.Звичайно, чого там панькатися з дів-чиськом,— згодилися Три Товстуни.Однак не забудьте, що Три Товстуни пере-жили дуже неприємні хвилини, тікаючи відпантери. їм треба було відпочити. Вонисказали так:Ми поспимо трохи. А ранком влаштує-мо суд.З цими словами вони розійшлися по своїхспальнях.Державний канцлер, який не мав сумнівув тому, що ляльку, яка виявилася дівчинкою,суд присудить до смерті, дав наказ приспатинаслідника Тутті, щоб він своїми слізьми непом'якшив страшного вироку.Троє людей з ліхтарями, як ви вже знаєте,зробили це.Наслідник Тутті спав.Суок сиділа в караульному приміщенні.Караульне приміщення зветься кордегардією.Отже, Суок цього ранку сиділа в корде-гардії. Її оточували гвардійці. Стороння лю-дина, зайшовши в кордегардію, довго б диву-валася: чому ця гарненька сумна дівчинка,в незвичайно нарядній рожевій сукні, опини-лася серед гвардійців? Її вигляд зовсім непасував до грубої обстановки кордегардії,де валялися сідла, збруя, пивні кухлі.Гвардійці грали в карти, диміли синім смер-дючим димом із своїх люльок, лаялися, що-хвилини заводили бійку. Ці гвардійці ще слу-жили Трьом Товстунам. Вони погрожувалиСуок величезними кулаками, корчили їйстрашні пики і тупали на неї ногами.Суок ставилася до цього спокійно. Щобуникнути їхньої уваги і дошкулити їм, вонависунула язика і, обернувшись до всіх зразу,сиділа так цілу годину.Сидіти на бочці їй було досить зручно.Щоправда, сукня від такого сидіння забруд-нилася, але вже й без того вона втратила свійколишній вигляд; її порвали гілки, обсмалилисмолоскипи, пом'яли гвардійці, обляпалисиропи.Суок не думала про свою долю. Дівчатка їївіку не бояться небезпеки. Вони не злякаю-ться наведеного на них пістоля, але зате їмстрашно лишатися в темній кімнаті.Вона думала так: «Зброяр Просперо наволі. Зараз він разом з Тібулом поведе бідня-ків у палац. Вони мене визволять».У той час, коли Соук так міркувала, до пала-цу примчали три гвардійці, про яких ми гово-рили в попередньому розділі. Один з них,голубоокий, як ви вже знаєте, віз якийсьтаємничий пакунок, з якого звисали ногиб рожевих черевиках з золотими трояндамизамість пряжок.Під'їжджаючи до мосту, де стояла варта,вірна Трьом Товстунам, ці гвардійці зірвализ своїх капелюхів червоні кокарди.Це було потрібно для того, щоб варта їхпропустила.Інакше, якби варта побачила червоні ко-карди, вона почала б стріляти в цих гвар-дійців, бо вони перейшли на бік народу.Вони пролетіли повз сторожу, мало незбивши начальника.Мабуть, якесь дуже важливе повідом-лення,— сказав начальник, піднімаючи свійкапелюх і змахуючи пилюку з мундира.І от настала для Суок остання година. Дер-жавний канцлер увійшов до кордегардії.Гвардійці схопились і стали струнко, витя-гуючи свої величезні рукавиці по швах.Де дівчисько? — спитав канцлер, підні-маючи окуляри.Іди сюди! — крикнув найголовнішийгвардієць.Суок сповзла з бочки.Гвардієць грубо схопив її поперек поясаі підняв.Три Товстуни чекають в Залі Суду,—сказав канцлер, опускаючи окуляри.— Не-сіть її за мною.З цими словами канцлер вийшов з корде-гардії. Гвардієць пішов за ним, тримаючиСуок однією рукою на вису.золоті троянди! О рожевий шовк! Все цезагинуло під безжалісною рукою.Суок, якій було незручно і боляче висітивпоперек страшної руки гвардійця, ущипнулайого вище ліктя. Вона зібрала сили, і щипоквийшов добрий, незважаючи на цупкий рукавмундира.Чорт! — вилаявся гвардієць і впустивдівчинку.Що? — озирнувся канцлер.тут канцлер відчув зовсім несподіванийудар у вухо. Канцлер упав. І за ним одразугвардієць, який щойно розправлявся з Суок.Його теж вдарили у вухо. Але як! Можетесобі уявити, якої сили мав бути удар, щобоглушити до непритомності такого величез-ного і злого гвардійця!Перш ніж Суок встигла оглянутися, чиїсьруки знову підхопили її і понесли.Це теж були грубі і сильні руки, але вонибули ласкавіші, і в них Суок почувала себезручніше, ніж у руках гвардійця, який валявсятепер на блискучій підлозі.Не бійся! — шепнув їй чийсь голос.Товстуни нетерпляче ждали в Залі Суду.Вони самі хотіли судити ляльку. Довкола си-діли чиновники, радники, судді й секретарі. Стро-каті перуки палали в сонячному промінні.Але навіть веселе сонячне світло не могло при-красити надуті фізіономії під цими перуками.Три Товстуни, як і раніше, страждали відспеки. Піт котився з них, як горох, і псуваваркуші паперу, що лежали перед ними. Сек-ретарі щохвилини міняли папір.Наш канцлер примушує дуже довгочекати на себе, — сказав Перший Товстун,ворушачи пальцями, мов вішальник.Нарешті довгождані з'явилися.Три гвардійці ввійшли в зал. Один тримавна руках дівчинку. О, яка вона була сумна!Рожева сукня, що вражала ще вчора своїмсяйвом і дорогими прикрасами, перетворила-ся тепер на жалюгідне лахміття. Зів'яли золо-ті троянди, обсипались блискітки, зім'явся,подерся шовк. Голова дівчинки засмученосхилилася на плече гвардійця. Дівчинка буласмертельно бліда, і її лукаві сірі очі згасли.Строкате зборище підняло голови.Три Товстуни терли руки.Секретарі вийняли довгі пера з-за своїх неменш довгих вух.Так, — сказав Перший Товстун,— А деж державний канцлер?Гвардієць, що тримав дівчинку, став передзборищем і доповів. Голубі очі його веселоблищали:У пана державного канцлера дорогоюстався розлад шлунка.Пояснення це всіх задовольнило.Суд почався.Гвардієць посадовив бідну дівчинку на гру-бу лаву перед столом суддів. Вона сиділа,схиливши голову.П ерший Товстун почав допит.Але тут виникла дуже важлива перешкода:Суок не хотіла відповідати на жодне запи-тання.Чудово! — розсердився Товстун.— Чу-дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче намвідповідати — гаразд... Тим страшнішу мипридумаємо для неї кару!Суок не ворухнулася.Три гвардійці, немов камінні, стояли побоках.Покликати свідків! — розпорядився Тов-стун.Свідок був тільки один. Його привели. Цебув шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілуніч він провисів на суку. Його тільки теперзняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоологзахитався від страху. Його підтримали.Розкажіть, як було діло.Зоолог почав докладно розповідати. Вінповідомив про те, як, вибравшись на дерево,він побачив між гілками ляльку наслідникаТутті. Але тому, що він не бачив живих ля-льок і не сподівався, що ляльки по ночахвилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-притомнів.Яким чином вона визволила зброяраПросперо?Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго бувнепритомний.Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, якзброяр Просперо опинився на волі?Суок мовчала.Струсніть її.Та добре! — наказали Товстуни.Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку заплечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-чого щигля.Суок мовчала.Товстуни зашипіли від злості. Строкатіголови докірливо захиталися.Очевидно, — сказав Перший Товстун,—ніяких подробиць нам не пощастить по-чути.При цих словах зоолог ляснув себе доло-нею по лобі:Я знаю, що треба зробити!Зборище насторожилося.У звіринці є клітка з папугами. Там зі-брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-вторювати людську мову. У багатьох папугчудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,що вони запам'ятали все, про що вночі гово-рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Томуя пропоную викликати в Зал Суду свідкамидеяких моїх чудових папуг.Схвальний гомін прокотився по залу.Зоолог пішов у звіринець і незабаромповернувся. На його вказівному пальці сидіввеликий старий папуга з довгою червоноюбородою.Але тут виникла дуже важлива перешкода:Суок не хотіла відповідати на жодне запи-тання.Чудово! — розсердився Товстун,— Чу-дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче намвідповідати — гаразд... Тим страшнішу мипридумаємо для неї кару!Суок не ворухнулася.Три гвардійці, немов камінні, стояли побоках.Покликати свідків! — розпорядився Тов-стун.Свідок був тільки один. Його привели. Цебув шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілуніч він провисів на суку. Його тільки теперзняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоологзахитався від страху. Його підтримали.Розкажіть, як було діло.Зоолог почав докладно розповідати. Вінповідомив про те, як, вибравшись на дерево,він побачив між гілками ляльку наслідникаТутті. Але тому, що він не бачив живих ля-льок і не сподівався, що ляльки по ночахвилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-притомнів.Яким чином вона визволила зброяраПросперо?Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго бувнепритомний.Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, якзброяр Просперо опинився на волі?Суок мовчала.Струсніть її.Та добре! — наказали Товстуни.Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку заплечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-чого щигля.Суок мовчала.Товстуни зашипіли від злості. Строкатіголови докірливо захиталися.Очевидно,— сказав Перший Товстун,—ніяких подробиць нам не пощастить по-чути.При цих словах зоолог ляснув себе доло-нею по лобі:Я знаю, що треба зробити!Зборище насторожилося.У звіринці є клітка з папугами. Там зі-брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-вторювати людську мову. У багатьох папугчудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,що вони запам'ятали все, про що вночі гово-рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Томуя пропоную викликати в Зал Суду свідкамидеяких моїх чудових папуг.Схвальний гомін прокотився по залу.Зоолог пішов у звіринець і незабаромповернувся. На його вказівному пальці сидіввеликий старий папуга з довгою червоноюбородою.Пригадайте: коли Суок блукала вночі позвіринцю, — пригадайте! — їй видався підо-зрілим один папуга. Пам'ятаєте, вона бачи-ла, як він дивився на неї і як, прикинувшисьсонним, посміхнувся у свою довгу червонубороду.І тепер на пальці зоолога, так само зручно,як і на своїй срібній жердині, сидів цей самийчервонобородий папуга.Тепер він посміхався вельми недвозначно,втішаючись, що викриє бідненьку Суок.Зоолог заговорив з ним по-німецькому.Папузі показали дівчинку.Тоді він ляснув крилами і закричав:Суок! Суок!Голос його нагадував тріск старої хвіртки,яку вітер рве з іржавих завіс.Зборище мовчало.Зоолог торжествував.А папуга робив свій донос. Він передавсправді те, що чув уночі. Отже, коли вас ціка-вить історія визволення зброяра Просперо,то слухайте все, що кричатиме папуга.О! Це була на диво рідкісна порода папуги.Не кажучи вже про красиву червону бороду,яка могла зробити честь будь-якому генера-лові, папуга чудово передавав людську мову.Хто ти? — тріщав він чоловічим голо-сом.І тут же відповідав дуже тоненько, під-робляючись під голос дівчинки:Я Суок.Суок!Мене послав Тібул. Я не лялька. Я живадівчинка. Я прийшла тебе визволити. Ти небачив мене, як я ввійшла у звіринець?Ні. Я, здається, спав". Сьогодні я заснувуперше.Я тебе розшукую в звіринці. Я поба-чила тут чудовисько, яке говорило людськимголосом. Я думала, що це ти. Чудовиськопомерло.Це Туб. Значить, він помер?Помер. Я злякалась і закричала. Прибіг-ли гвардійці, і я сховалася на дереві. Я такащаслива, що ти живий! Я прийшла тебе виз-волити.Моя клітка міцно замкнена.У мене є ключ від твоєї клітки.Коли папуга пропищав останню фразу,обурення охопило всіх.Ах, підле дівчисько! — закричали Товс-туни.— Тепер зрозуміло все. Вона вкралаключ в наслідника Тутті і випустила зброяра.Зброяр розбив ланцюг, розламав кліткупантери і схопив звіра, щоб пройти вільнодвором.Так!Так!Так!А Суок мовчала.Папуга ствердно кивнув головою і тричіпролопотів крилами.Суд скінчився. Присуд був такий:«Удавана лялька обдурила наслідника Тут-ті. Вона випустила найголовнішого заколот-ника і ворога Трьох Товстунів — зброяраПросперо. Через неї загинув кращий екзем-пляр пантери. Тому обманщиг^я засуджує-ться до смерті. Її роздеруть звірі».І уявіть собі: навіть коли був зачитанийприсуд, Суок не поворухнулася!Все збориіце посунуло у звіринець. Виття,писк і свист звірів вітали процесію. Найбіль-ше хвилювався зоолог: адже він був нагляда-чем звіринця!Три Товстуни, радники, чиновники й іншапалацова знать повсідалися на трибуні. Вонабула захищена ґратами.Ой, як ніжно світило сонце! Ой, як синілонебо! Як виблискували плащі папуг, як кру-тилися мавпи, як пританцьовував зеленкува-тий слон!Бідна Суок! Вона не милувалася цим. Ма-буть, очима, повними жаху, вона дивилася набрудну клітку, де, присідаючи, бігали тигри.Вони були схожі на ос — принаймні малитаке саме забарвлення: жовте з коричневимисмугами.Вони спідлоба дивилися на людей. Інодівони мовчки роззявляли червоні пащеки,з яких тхнуло сирим м'ясом.Бідна Суок!Прощавай, цирк, площі, Август, лисичкау клітці, любий, великий, сміливий Тібул!Голубоокий гвардієць виніс дівчинку насередину звіринця і поклав на гарячий блис-кучий граніт.Дозвольте... — сказав раптом один ізрадників.— А як же наслідник Тутті? Адже,коли він дізнається, що його лялька загинулав лапах тигрів, він помре від сліз.Тсс! — шепнув йому сусід.— Тсс! На-слідника Тутті приспали... Він спатиме не-пробудним сном три дні, а може, й більше...Всі погляди були прикуті до бідолаш-ної рожевої грудки, що лежала поміж кліт-ками.Тоді вийшов приборкувач, ляскаючи бато-гом і поблискуючи пістолем. Музиканти за-грали марш. Так Суок востаннє виступилаперед публікою.Аллє! — крикнув приборкувач.Залізні двері клітки загуркотіли. З кліткиважко і безшумно вибігли тигри.Товстуни зареготали. Радники захихотілиі затрясли перуками. Ляскав батіг. Три тигрипідбігли до Суок.Вона лежала нерухомо, дивлячись в небонерухомими сірими очима. Всі підвелися. Всіладні були закричати від задоволення, поба-чивши розправу звірів з маленьким другомнароду...Але... тигри підійшли, один нахилив лобатуголову, понюхав, другий торкнув котячоюлапою дівчинку, третій, навіть не звернувшиуваги, пробіг мимо і, зупинившись передтрибуною, почав гарчати на Товстунів.Тоді всі побачили, що це була не жива дів-чинка, а лялька — пошматована, стара, не-потрібна лялька.Скандал був повний. Зоолог з конфузувідкусив собі половину язика. Приборкувачзагнав звірів назад у клітку і, з презирствомпідкинувши ногою мертву ляльку, пішовскидати свій парадний костюм, синій, з золо-тими шнурами.Зборище мовчало хвилин п'ять.І мовчанка була порушена зовсім неспо-дівано: над звіринцем у блакитному небівибухнула бомба.Всі глядачі гепнулися носами в дерев'янупідлогу трибуни. Всі звірі стали на задні ла-пи. Одразу вибухнула друга бомба. Небозатягло білим димом.Що це? Що це? Що це? — залуналивигуки.Народ іде на приступ!У народу — гармати!Гвардійці зрадили!О! А! О!!!Парк наповнився гамором, криками, по-стрілами. Заколотники вдерлися в парк — цебуло ясно!Вся компанія кинулася тікати із звіринця.Міністри повиймали шпаги. Товстуни крича-ли не своїм голосом.У парку вони побачили таке.З усіх боків наступали люди. їх було без-ліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби,подерті куртки, щасливі посмішки... Цейшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійцізмішалися з ним. Червоні кокарди сяяли наїхніх капелюхах. Робітники були теж озброє-ні. Бідняки в коричневому одязі, в дерев'янихчеревиках насувалися цілим військом. Дере-ва гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.Ми перемогли! — кричав народ.Три Товстуни побачили, що рятунку нема.Ні! — заявив один з них.— Неправда!Гвардійці, бийте їх!Але гвардійці стояли в одних лавах з бідня-ками. І тоді загримів голос, що заглушив шумнатовпу. Це говорив зброяр Просперо.Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилосяцарство багатіїв і ненажер! Все місто в рукахнароду. Всі товстуни в полоні.Щільна, схвильована, строката стіна об-ступила Товстунів. Люди розмахували черво-ними прапорами, киями, шаблями, махаликулаками. І тут почулася пісня.Тібул у своєму зеленому плащі, з головою,перев'язаною ганчіркою, крізь яку просочу-валася кров, стояв поруч Просперо.Це сон! — крикнув хтось із Товстунів,затуляючи руками очі.Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людейпідхопили пісню. Вона летіла по усьомувелетенському парку, через канали й мости.Народ, що наступав од міської брами допалацу, почув її і теж почав співати. Піснякотилась, наче морський вал, дорогою, черезбраму, в місто, по всіх вулицях, де наступалиробітники і бідняки. І тепер співало цюпісню все місто. Це була пісня народу, якийпереміг своїх гнобителів.Не лише Три Товстуни із своїми міністра-ми, захоплені в палаці, щулились, і тремтіли,і збивалися в одну жалюгідну отару при зву-ках цієї пісні,— всі франти в місті, товсті кра-марі, ненажери, купці, знатні дами, лисі гене-рали тікали, перелякані і збентежені, неначеце були не слова пісні, а постріли і вогонь.Вони шукали місця, де б сховатися, затика-ли вуха, заривалися головами в дорогі гапто-вані подушки.Кінчилося тим, що величезний натовпбагатіїв тікав у гавань, щоб сісти на корабліі відплисти з країни, де вони втратили все:свою владу, свої гроші і привільне життядармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Бага-тії були заарештовані. Вони просили пощади.Вони говорили:— Не чіпайте нас! Ми не будемо більшесилувати вас працювати на нас...Але народ їм не вірив, тому що багатії вжене раз обманювали бідняків і робітників.Сонце стояло високо над містом. Синіло чис-те небо. Можна було подумати, що святкуютьвелике, небувале свято.Все було в руках народу: арсенали, казар-ми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізьстояла варта гвардійців з червоними кокарда-ми на капелюхах.На перехрестях майоріли червоні прапориз написами:ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ,НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!XАЙ ЖИВЕ НАРОД!ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР! Але що сталося з Трьома Товстунами? їх повели в головний зал палацу, щоб пока-зати народові. Робітники у сірих курткахз зеленими вилогами, тримаючи наперевагирушниці, були за конвоїрів. Зал виблискувавтисячами сонячних плям. Скільки тут булолюдей! Але як відрізнялися ці люди від тогозборища, перед яким співала маленька Суоку день свого знайомства з наслідником Тутті!Тут були всі ті глядачі, які аплодували їй наринках і площах. А тепер їхні обличчя здава-лися веселими і щасливими. Люди юрмилися,лізли один одному на спини, сміялися, жарту-вали. Деякі плакали від щастя.Ніколи таких гостей не бачили параднізали палацу. І ніколи ще так яскраво не ося-вало їх сонце.Тсс!Тихше!Зверху на сходах з'явилася процесія поло-нених. Три Товстуни дивилися в землю. По-переду йшов Просперо і з ним Тібул. Колони хцталися від захоплених вигуків, а Три Товстуни оглухли. їх звели по схо-дах, щоб народ побачив ближче і переконав- ся, що ці страшні Товстуни у нього в полоні. Ось...— сказав Просперо, ставши біляколони. Він був такий заввишки, як майжеполовина цієї величезної колони; його рудаголова горіла нестерпним полум'ям у соняч-ному сяйві,— Ось...— сказав він,— ось ТриТовстуни. Вони душили бідний народ. Вонипримушували нас працювати до кривавогопоту і забирали у нас все. Бачите, як вонирозжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми пра-цюватимемо самі на себе. Ми всі будеморівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів,ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всібудемо ситі і багаті. Якщо ж нам буде погано,то ми знатимемо, що нема нікого, хто жирієв той час, як ми голодні...Ура! Ура! — лунали крики.Три Товстуни сопіли.Сьогодні день нашої перемоги. Дивіть-ся, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство!Відчуйте, як пахнуть квіти. Запам'ятайте цейдень, запам'ятайте цю годину!І коли прозвучало слово «годину», всіголови повернулися туди, де був годинник.Він висів між двома колонами, у глибокійніші. Це був великий дубовий ящик з різьбле-ними й емальованими прикрасами. Посере-дині темнів диск з цифрами.«Котра година?» — подумав кожний.І раптом (це вже останнє «раптом» унашому романі)... раптом дубові двері ящикарозчинилися. Ніякого механізму всерединіне було, вся машина годинника була виламана.І, замість мідних коліщат та пружин, у ційшафі сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.Суок! — зітхнув зал.Суок! — заверещали діти.Суок! Суок! Суок!Загриміли оплески...Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку ізшафи. Це був той самий голубоокий гварді-єць, який викрав ляльку наслідника Тутті зкоробки вчителя танців Раздватричі. Він при-віз її в палац, він звалив ударом кулака дер-жавного канцлера і гвардійця, що волік біднуживу Суок. Він заховав Суок в годинниковушафу і підмінив її мертвою, подертою ляль-кою. Пам'ятаєте, як у Залі Суду він тряс цеопудало за плечі і як він віддав його на роз-терзання звірам?Дівчинку передавали з рук у руки. Люди,які називали її кращою танцюристкою в світі,які кидали їй на килимок останні монети,обнімали її, шепотіли: «Суок!», цілували,пригортали до грудей. Там, під грубими,подертими куртками, забрудненими сажеюі дьогтем, билися змучені, великі, повні ніж-ності серця.Вона сміялася, гладила їх розпатлане волос-ся, витирала маленькими ручками свіжу кровз їхніх облич, термосила дітей і строїла їмкумедні міни, плакала і белькотала щосьнерозбірливе.Дайте її сюди,— сказав зброяр Проспе-ро, і голос його затремтів; багатьом здалося,що в очах його блиснули сльози,— Це моярятівниця!Сюди! Сюди! — кричав Тібул, роз-махуючи зеленим плащем, як величезнимлистком лопуха. — Це мій маленький дружок.Іди сюди, Суок!А здалеку поспішав, пробиваючись крізьнатовп, маленький, усміхнений доктор Гас-пар .Трьох Товстунів загнали в ту саму клітку,в якій сидів зброяр Просперо. Епілог Через рік було велике і веселе свято. На-род справляв першу річницю визволенняз-під влади Трьох Товстунів.На Площі Зорі був влаштований спектакльдля дітей. На афішах красувалися написи:СУОК!СУОК!СУОК!Тисячі дітей очікували появи улюбленоїактриси. І в цей святковий день вона виступа-ла не сама: маленький хлопчик, трохи схо-жий на неї, тільки з золотим волоссям, ви-йшов з нею на естраду.Це був її брат. А раніш він був наслідникомТутті.Місто вирувало, тріпотіли знамена, мокрітроянди сипалися з мисок квіткарок, гарцю-вали коні, уквітчані різноколірним пір'ям,крутилися каруселі, а на Площі Зорі малень-кі глядачі, завмираючи, дивилися виставу.Потім Суок і Тутті були засипані квітами.Діти оточили їх.Суок вийняла маленьку дощечку з кишенісвоєї нової сукні і щось прочитала дітям.Наші читачі пам'ятають цю дощечку. Од-нієї страшної ночі, конаючи, таємнича люди-на, схожа на вовка, передала їй дощечкуз печальної клітки в звіринці.Ось що було написано на ній:«Вас було двоє: сестра і брат — Суок іТутті.Коли вам минуло по чотири роки, вас ви-крали з рідного дому гвардійці Трьох Товсту-нів. Я — Туб, учений. Мене привезли до па-лацу. Мені показали маленьку Суок і Тутті.Три Товстуни сказали так: «Ось бачиш дів-чинку? Зроби ляльку, яка не відрізнялася б одцієї дівчинки». Я не знав, для чого це булопотрібно. Я зробив таку ляльку. Я був великимвченим. Лялька повинна була рости, як живадівчинка. Суок мине п'ять років, і ляльці теж.Суок стане дорослою, гарненькою і сумноюдівчинкою, і лялька теж буде такою. Я зробивцю ляльку. Тоді нас розлучили. Тутті лишив-ся в палаці з лялькою, а Суок віддали мандрів-ному цирку в обмін на папугу рідкісної поро-ди, з довгою червоною бородою. Три Тов-стуни наказали: «Вийми серце хлопчика ізроби йому залізне серце». Я відмовився.Я сказав, що не можна позбавити людину їїлюдського серця. Що ніяке серце — ні заліз-не, ні крижане, ні золоте не може замінитилюдині просте, справжнє людське серце.Мене посадили в клітку, й відтоді почалипереконувати хлопчика, що серце в ньогозалізне. Він мусив вірити цьому й бути жор-стоким і суворим. Я просидів серед звіріввісім років! Я обріс шерстю, і зуби мої сталидовгими і жовтими, але я не забув про вас.Я прошу вас — простіть мені. Ми всі булизнедолені Трьома Товстунами, пригнобленібагатіями й пожадливими ненажерами. Про-сти мені, Тутті,— що мовою знедоленихозначає: «Розлучений». Прости мені,Суок,— що означає: «В с е ж и т т я...» ЗМІСТ Ф. Маківчук. Кілька слів про «Трьох Товстунів» З Частина першаКАНАТОХОДЕЦЬ ТІБУЛРозділ І. Неспокійний день доктора Гаспара Арнері 6 Розділ II. Десять плах14Розділ III. Плоіца Зорі21Частіша другаЛЯЛЬКА НАСЛІДНИКА ТУТТІРозділ IV. Дивна пригода продавця повітряних куль34Розділ V. Негр і капустяна голова62Розділ VI. Непередбачені обставини83Розділ VII. Ніч дивної ляльки94Частина третяСУОКРозділ VIII. Важка роль маленької актриси108Розділ IX. Лялька з добрим апетитом119Розділ X. Звіринець132Частина четвертаЗБРОЯР ПРОСПЕРОРозділ XI. Загибель кондитерської144Розділ XII. Учитель танців Раздватричі156Розділ XIII. Перемога165Епілог187Литературно-художественное изданиеОлеша Юрий КарловичТРИ ТОЛСТЯКАРоман-сказка(На украинском язьіке)Для младшегошкольного возрастаПерєвєл с русскогоМакивчук Федор ИвановичХудожникВьішинский Игорь АркадьевичКиев «Взсзлка»РедакторВ. М. ДмитренкоХудожній редакторК. І. СулимаТехнічний редакторФ. Н. РезникКоректориВ. Д. Бондар,А. В. ВасилюкИБ№ 4673Здано на виробництво 29.06.88. Підписано до друку 27.12.88.Формат 84х108/32. Папір друкарський № 2. Гарнітура банників-ська. Друк високий з ФПФ Умовн. друк. арк. 10,08 + вкл. (0,42) == 10,5. Умовн. фарб. -відб. 12,29. Обл.-вид. арк. 6 + вкл. (0,49) == 6,49. Тираж 200 000 пр. Зам. 8-799. Ціна 45 к.Ордена Дружби народів видавництво «Веселка».252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.Книжкова фабрика імені М. В. Фрунзе.310057, Харків-57, Донець-Захаржевського, 6/8.Олеша Ю. К.0-53 Три Товстуни: Роман-казка: Для мол.шк. віку/Пер. з рос. Ф. І. Маківчука;Худож. І. А. Вишинський. —К.: Веселка,1989.-191 с.: іл.І5ВК 5-301-00212-0>ого письменника про те,як герої казкової країни разггм з народом ік-режсі ли своїхгнобителів — Трьох Товстуні"4803010201-08^ббк 84р7—4м206(04) —8945 к. See more books in http://www.e-reading.me