Юрій Олеша

Роман-казка

Для молодшого

шкільного віку

Переклав з російської

ФЕДІР МАКІВЧУК

Художник

ІГОР ВИШИНСЬКИЙ

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1989

{СиШс М, у<-

ББК 84Р7-4

О —53

Рсман-казка російського

радянського письменника

про те, як герої

казкової країни ра^м

з народом перемогли

своїх гнобителів

Трьох Товстунів.

Роман-сказка русского

советского писателя

о том, как герой

сказочной страньї вместе

с народом победили

своих угнетателей —

Трех Толстяков.

Друкується за виданням:

Ю- О а е ш а. Три Товстуни.— К.: Веселка, 1983

Редактор В. М. Дмитренко

4803010201-080

° М206(04) — 89 БЗ-1"9-89-

© Видавництво «Веселка».

I5ВN 5-301-00212-01989, ілюстрації

КІЛЬКА СЛІВ

ПРО «ТРЬОХ ТОВСТУНІВ»

Зустрічі з хорошими книгами, як і зустрічі

з хорошими друзями, запам'ятовуються

на все життя.

Чудовий роман-казку '<Три Товстуни» читав

я ще тоді, коли вас, любі друзі, й на світі

не було: російський радянський письменник

Юрій Олеша написав їі ще в 1924 році.

Тільки-но цей твір вийшов у світ, він одразу

завоював симпатії юних читачів і, скажу

без перебільшення, став однією з улюблених

книг рядянських дітей.

Удруге я зустрівся з «Трьома Товстунами»

Юрія Олеші вже не тільки як читач, але

як перекладач 3 великим

задоволенням перекладав я цю оптимістичну,

радісну книгу, яка від початку й до кінця

просякнута глибокою вірою в нездоланні

революційні сили народу, в торжество його

правди, його свободи.

Читаєш цю романтичну казку — і тобі

хочеться самому стати хоробрим, незламним

і благородним борцем, як герої казки,

ватажки народного повстання — канатоходець

Тібул і зброяр Просперо; хочеться допомогти

відважній дівчинці Суок, захистити її та хлопчика

Тутті від страшних ненажер Товстунів.

А скільки симпатії викликає смішний,

добрий Арнєрі!

Який кумедний учитель танців Раздватричі!

Знайомство з ними буде вам дуже приємним

і корисним.

У казці «Три Товстуни» багато романтики,

поезії, справжнього гумору.

Читається вона легко, з інтересом. А втім, ви

самі в цьому переконаєтесь, прочитавши вже

перші сторінки «Трьох Товстунів».

Ф. МАКІБЧУК

Розділ І

НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ

ДОКТОРА ГАСПАРА АРНЕРІ

Маси чарівників минули. Мабуть, їх ніколи

не було насправді. Все це вигадки й казки для

зовсім маленьких дітей. Просто деякі фокус-

ники вміли так спритно обманювати всяких

роззяв, що цих фокусників вважали за чак-

лунів і чародіїв.

Був такий доктор. Звали його Гаспаром

Арнері. Наївній людині, ярмарковому гуль-

тяєві, недоучці-студентові він теж міг здати-

ся чарівником. І справді, цей доктор ви-

робляв такі дивовижні речі, що вони дійсно

схожі були на чудеса. Звичайно, він не мав

нічого спільного з чарівниками й пройдами,

що обдурювали довірливий люд.

Доктор Арнері був учений. Мабуть, він

вивчав близько ста наук. Принаймні в країні

не було людини, ученішої і мудрішої за Гас-

пара Арнері. Про його ученість знали всі:

і мірошник, і солдат, і дами, і міністри. А шко-

лярі виспівували про нього пісеньку за таким

приспівом:

Як лисиць за хвіст ловить,

Воду з каменю робить,

Як здійнятись вище хмар,

Знає доктор наш Гаспар.

Одного разу влітку, у червні, коли видалась

дуже хороша днина, доктор Гаспар Арнері

надумав вирушити в далеку прогулянку, щоб

зібрати деякі види трав і жуків.

Доктор Гаспар був людиною уже немоло-

дою і тому боявся дощу й вітру. Виходячи

з дому, він обмотував шию товстим шарфом,

надівав окуляри від куряви, брав тростину,

щоб не спіткнутися, і взагалі збирався на

прогулянку з великою осторогою.

Цього разу погода була чудесна: сонце

тільки те й робило, що сяяло; трава була

така зелена, що в роті навіть з'являлося

відчуття солодкого; літали пушинки куль-

баби, насвистували птахи, легкий вітерець

шелестів, як ефірне бальне плаття.

— Оце добре,— сказав доктор,— але все-

таки треба взяти плащ, бо літня погода оман-

лива. Може задощити.

Доктор розпорядився по господарству, по-

дув на окуляри, захопив свою схожу на валізу

скриньку із зеленої шкіри й пішов.

Найцікавіші місця були за містом — там,

де височів Палац Трьох Товстунів. Доктор

частенько відвідував ці місця. Палац Трьох

Товстунів стояв серед велетенського парку.

Парк оперізували глибокі канали. Над ка-

налами звисали чорні залізні мости. Мости

охороняла палацова варта — гвардійці в чор-них клейончатих капелюхах з жовтими пір'ї-

нами. Довкола парку аж до обрію тяглися

луги, що рясніли квітами, гаї та стави. Тут

було чудове місце для прогулянок. Тут росли

найцікавіші види трав, тут дзижчали най-

красивіші жуки і співали найспівучіші птахи.

«Але пішки йти далеко. Я дійду до місь-

кого валу і найму екіпаж. Він довезе мене

до палацового парку»,— подумав доктор.

Біля міського валу народу було більше,

ніж завжди.

«Хіба сьогодні неділя? — здивувався док-

тор.— Не думаю. Сьогодні вівторок».

Доктор підійшов ближче.

Вся площа була заповнена народом. Доктор

побачив ремісників у сірих сукняних куртках

з зеленими вилогами; моряків з обличчями

кольору глини; заможних городян у барви-

стих жилетах та їхніх дружин, спідниці яких

нагадували кущі троянд; торговців з караф-

ками, лотками, морозивницями і жаровнями;

худих вуличних акторів, зелених, жовтих

і строкатих, неначе зшитих із клаптикової

ковдри; зовсім маленьких хлоп'ят, які тягли

за хвости рудих веселих собак.

Усі юрмились перед міською брамою. Вели-

чезна, висока, як будинок, залізна брама

була наглухо зачинена.

«Чому зачинена брама?» — здивувався док-

тор.

Натовп вирував, усі голосно розмовляли,

кричали, лаялись, сварилися, але до путтянічого не можна було второпати. Доктор

підійшов до молодої жінки, що тримала на

руках товсту сіру кішку, і спитав:

Будьте ласкаві, поясніть, що тут відбу-

вається? Чому людей так багато, яка при-

чина їх хвилювання і чому зачинена міська

брама?

Гвардійці не випускають людей з міста...

Чому ж їх не випускають?

Щоб вони не допомогли тим, які вже

вийшли з міста і пішли до Палацу Трьох

Товстунів.

Я нічого не розумію, громадянко, і про-

шу мені вибачити...

Ой, та невже ви не знаєте, що сьогодні

зброяр Просперо і гімнаст Тібул повели

народ, щоб взяти штурмом Палац Трьох

Товстунів?

Зброяр Просперо?

Так, громадянине... Вал високий, і по

той бік засіли гвардійські стрільці. Ніхто не

вийде з міста, і тих, що пішли із зброярем

Просперо, палацова гвардія переб'є.

І справді, гримнуло кілька дуже далеких

пострілів.

Жінка впустила товсту кішку. Кішка ляп-

нулась на землю, як сире тісто. Натовп за-

ревів.

«І я проґавив таку значну подію,— подумав

Доктор.— Щоправда, я цілий місяць не вихо-

див з кімнати. Я працював на самоті. Я нічого

не знав...»

У цю мить десь ще далі вдарила кілька

разів гармата. Гуркіт застрибав, як м'яч, і по-

котився по вітру. Не тільки доктор злякався

і поспішно відступив на кілька кроків — весь

натовп шарахнув і розвалився. Діти запла-

кали; голуби розлетілися, залопотівши кри-

лами; собаки присіли і почали вити.

Залунала сильна гарматна стрілянина. Гар-

мидер знявся страшенний. Натовп насідав

на браму і кричав:

Просперо! Просперо!

— Геть Трьох Товстунів!

Доктор Гаспар зовсім розгубився. Його по-

мітили у натовпі, адже багато городян знало

доктора в обличчя. Дехто кинувся до нього,

немовби шукаючи захисту. Але доктор сам

мало не плакав.

«Що там робиться? Як дізнатися, що там

робиться, за міською брамою? Може, народ

перемагає, а може, всіх уже перестріляли!»

Чоловік десять побігли в той бік, де від

площі починалися три вузенькі вулички. На

розі стояв будинок із високою старовинною

баштою. Разом з іншими доктор вирішив

вилізти на башту. Внизу була пральня, схожа

на лазню. Там було темно, як у підвалі. Вгору

вели кручені сходи. У вузенькі віконечка про-

бивалось світло, але його було мало,

і всі піднімалися повільно, з великими труд-

нощами, тим більше, що сходи були дуже

старі, з поламаними поручнями. Неважко

уявити, з якими зусиллями і хвилюваннямдоводилось підніматись докторові Гаспару на

самий верх башти. В усякому разі, ще на

двадцятій сходинці у темряві пролунав його

крик:

Ох, у мене лопається серце, і я загубив

каблука!

Плащ доктор загубив ще внизу, після деся-

того пострілу з гармати.

На башті була площадка з камінними по-

ручнями. Звідси відкривався краєвид щонай-

менше кілометрів на п'ятдесят довкола. Ні-

коли було милуватися краєвидом, хоча крає-

вид заслуговував на це. Усі дивилися в той

бік, де відбувалася бійка.

У мене є бінокль. Я завжди ношу при

собі бінокль з дев'ятьма скельцями. Ось

він,— сказав доктор і одстебнув ремінець.

Бінокль переходив із рук в руки.

Доктор Гаспар побачив на зеленому про-

сторі безліч людей. Вони бігли до міста. Вони

втікали. Здалека люди здавалися різнобарв-

ними прапорцями. Гвардійці на конях гна-

лися за народом.

Доктор Гаспар подумав, що все це схоже на

картинку чарівного ліхтаря. Сонце яскраво

світило, блищала зелень. Бомби вибухали, як

шматочки вати; полум'я з'являлося на одну

мить, неначе хтось пускав у натовп сонячних

зайчиків. Коні гарцювали, ставали дибки і

вертілись дзигою. Парк і Палац Трьох Тов-

стунів огорнуло білим прозорим димом.

Вони тікають!

Вони тікають! Народ переможено!

Люди наближалися до міста. Цілі юрби

людей падали на дорозі. Здавалося, що на

зелень сиплються різнобарвні клаптики.

Снаряд просвистів над площею.

Злякавшись, хтось упустив бінокль.

Бомба розірвалась, і всі, хто був на башті,

кинулись назад, униз, всередину башти.

Слюсар зачепився шкіряним фартухом за

якийсь гак. Він озирнувся, побачив щось

жахливе і заверещав на всю площу:

Тікайте! Вони схопили зброяра Прос-

перо! Вони зараз ввійдуть у місто!

На площі почався гармидер.

Натовп одсахнувся від брами і кинувся

з площі до вуличок. Усі оглухли від стрі-

лянини.

Доктор Гаспар і ще двоє зупинилися на

третьому поверсі башти. Вони дивилися з ву-

зенького віконця, пробитого у товстій стіні.

Тільки один міг виглянути як слід. Інші

дивились одним оком. Доктор теж дивився

одним оком. Але й для одного ока видовисько

було досить страшне.

Величезна залізна брама розчинилась на

всю ширину. Чоловік триста влетіли в цю

браму одразу. Це були ремісники в сірих

сукняних куртках із зеленими вилогами.

Вони падали, обливаючись кров'ю.

По їхніх головах мчали гвардійці. Гвардій-

ці рубали шаблями і стріляли з рушниць.

Жовті пера маяли, виблискували чорні кле-йончасті капелюхи, коні роззявляли червоні

пащі, вивертали очі й розбризкували піну.

Дивіться! Дивіться! Просперо! — за-

кричав доктор.

Зброяра Просперо тягли в зашморгу. Він

ішов, падав і знову підводився. У нього було

скуйовджене руде волосся, скривавлене об-

личчя і шия, стиснута товстим зашморгом.

Просперо! Він потрапив у полон! —

закричав доктор.

У цю мить снаряд влетів у пральню. Башта

захиталася, нахилилась, якусь мить затри-

малась нахиленою і повалилася.

Доктор полетів сторчака, гублячи другий

каблук, тростину й окуляри.

Розділ II

ДЕСЯТЬ ПЛАХ

Доктор упав щасливо: він не розбив голови,

і ноги в нього лишились цілі. Однак це нічого

не значить. Навіть і щасливе падіння разом

із підстріленою баштою не зовсім приємне,

особливо для людини не молодої, а скоріше

старої, якою був доктор Гаспар Арнері.

В усякому разі, від самого переляку доктор

знепритомнів.

Коли він отямився, уже був вечір. Доктор

озирнувся навколо:

Яка прикрість! Окуляри, звичайно, роз-

билися. Коли я дивлюсь без окулярів, я,

мабуть, бачу так, як бачить некороткозора

людина, коли надіває окуляри. Це дуже не-

приємно.

Потім він почав бурчати, що залишився

без каблуків:

Я і так невеличкий на зріст, а тепер

буду на вершок нижчий. Або, може, і на два

вершки, бо одламалися два каблуки? Ні, зви-

чайно, тільки на один вершок.

Він лежав на купі щебеню. Майже вся баш-

та розвалилася. Довгий і вузький кусок стіни

стирчав, як кістка. Десь далеко грала музика.

Веселий вальс відлітав з вітром — зникав і не

вертався. Доктор підвів голову. Згори зви-

сали з різних боків чорні поламані крокви.

На зеленкуватому вечірньому небі виблиску-

вали зорі.

Де це грають? — здивувався доктор.

Без плаїца зробилося холодно. Ні голосу,

ні звуку не чути на площі. Доктор, крекчучи,

став серед безладно наваленого каміння. Під-

водячись, він зачепився за чийсь великий

чобіт. Слюсар лежав, витягтись поперек бал-

ки, і дивився в небо. Доктор поворушив його.

Слюсар не хотів уставати. Він помер.

Доктор підняв руку, щоб зняти капелюх.

Капелюх я теж загубив. Куди ж мені йти?

Він почвалав з площі. На дорозі лежали

люди; доктор низько схилявся над кожним

і бачив, як зорі відбиваються в їхніх широко

розплющених очах. Він прикладав долоню до

їхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрі

від крові, яка вночі здавалася чорною.

Ось! Ось! — шепотів доктор.— Отже,

народ переможено... Що ж тепер буде?

За півгодини він добувся до людних місць.

Він дуже втомився. Йому хотілося їсти й

пити. Тут місто мало звичайний вигляд.

Доктор стояв на перехресті, відпочивав від

довгого ходіння і думав: «Як дивно! Горять

різнобарвні вогні, мчать екіпажі, дзвенять

скляні двері. Півкруглі вікна палають золотим

сяйвом. Там уздовж колон танцюють пари.

Там веселий бал. Китайські кольорові ліхта-рики кружляють над чорною водою. Люди

живуть так само, як жили вчора. Невже вони

не знають про те, що сталося сьогодні вранці?

Хіба вони не чули стрілянини і стогонів? Хіба

вони не знають, що вождя народу, зброяра

Просперо, взято в полон? Може, нічого й не

трапилося? Може, мені наснився страшний сон?»

На розі, де горів трикутний ліхтар, уздовж

тротуару стояли екіпажі.

Квіткарки продавали троянди. Візники

перемовлялися з квіткарками.

Його протягли в зашморгу через усе

місто. Бідолаха!

Тепер його посадили в залізну клітку.

Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів,—

сказав гладкий візник у блакитному циліндрі

з бантиком.

Тут до квіткарок підійшла дама з дівчин-

кою, щоб купити троянди.

Кого посадили в клітку? — зацікавилася

дама.

Зброяра Просперо. Гвардійці взяли

його в полон.

Ну й слава богу! — сказала дама.

Дівчина запхикала.

Чого ж ти плачеш, дурненька? — зди-

вувалася дама. — Ти жалієш зброяра Проспе-

ро? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла...

Дивись, які гарні троянди...

Великі троянди, як лебеді, повільно плава-

ли в мисках, наповнених гіркуватою водою

і листям.

__ Ось тобі три троянди. А плакати нічого.

Вони заколотники. Якщо їх не саджати в

залізні клітки, вони заберуть наші будинки,

плаття і наші троянди, а нас переріжуть.

У цей час повз них пробігав хлопчисько.

Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптова-

ний зірками, а потім дівчинку за її кіску.

Дарма, графине! — крикнув хлопчись-

ко.— Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст

Тібул на волі!

От нахаба!

Дама тупнула ногою і впустила сумочку.

Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий віз-

ник скористався метушнею і запросив даму

сісти в екіпаж.

Дама й дівчинка поїхали.

Почекай, стрибуне! — крикнула квіт-

карка хлопчиськові.— Йди-но сюди! Розка-

зуй, що ти знаєш...

Два візники злізли з козел і, плутаючись

у своїх капотах з п'ятьма пелеринками, пі-

дійшли до квіткарок.

«От батіг так батіг! Батожище!» — подумав

хлопчисько, дивлячись на довгий батіг, яким

помахував візник. Хлопчиськові дуже за-

хотілося мати й собі такого батога, але це

було неможливо з багатьох причин.

То що ти кажеш? — запитав візник ба-

сом.— Гімнаст Тібул на волі?

Так говорять. Я був у порту...

Хіба його не вбили гвардійці? — спитав

Другий візник теж басом.

Ні, татусю... Красуне, подаруй мені

одну троянду!

Підожди, дурнику! Ти краще розказуй...

Еге. От, значить, так... Спершу всі дума-

ли, що його вбито. Потім шукали його серед

мертвих і не знайшли...

Може, його скинули в канал? — спитав

візник.

У розмову встряв жебрак.

Кого в канал? — спитав він.— Гімнаст

Тібул не кошеня. Його не втопиш! Гімнаст

Тібул живий. Йому пощастило втекти!

Брешеш, верблюд! — сказав візник.

Гімнаст Тібул живий! — захоплено за-

кричали квіткарки.

Хлопчисько вхопив троянду і кинувся нав-

тьоки. Краплини з мокрої квітки бризнули на

доктора. Доктор витер з обличчя краплини,

гіркі, як сльози, і підійшов ближче, щоб по-

слухати, що скаже жебрак.

Тут розмові перешкодили деякі обставини.

На вулиці з'явилася незвичайна процесія.

Попереду їхали два вершники зі смолоскипа-

ми. Смолоскипи маяли, як вогняні бороди.

За вершниками повільно рухалася чорна

карета з гербом.

А позаду йшли теслярі. їх було сто.

Вони йшли з закачаними рукавами, готові

до роботи, — у фартухах, з пилками, рубанка-

ми і ящиками під пахвою. По обидва боки

процесії їхали гвардійці. Вони стримували

коней, яким хотілося гарцювати.

_ Що це? Що це? — захвилювалися пере-

хожі.

У чорній кареті з гербом сидів чиновник

Ради Трьох Товстунів. Квіткарки переляка-

лися. Піднявши долоні до щічок, вони диви-

лися на його голову. Її було видно крізь

скляні дверцята. Вулиця була яскраво освіт-

лена. Чорна голова в перуці погойдувалась,

як мертва. Здавалося, що в кареті сидить

птах.

Стережись! — кричали гвардійці.

Куди йдуть теслярі? — спитала малень-

ка квіткарка старшого гвардійця.

І гвардієць прокричав їй у самісіньке обличчя

так люто, що у неї зметнулося волосся, ніби

на протягу:

Теслярі йдуть будувати плахи! Зрозумі-

ла? Теслярі збудують десять плах!

А!

Миска випала з рук квіткарки. Троянди ви-

лились, як компот.

Вони йдуть будувати плахи! — з жахом

повторив доктор Гаспар

Плахи! — крикнув гвардієць, обертаю-

чись і скалячи зуби під вусами, схожими на

чоботи.— Плахи всім заколотникам! Усім

повідрубують голови! Всім, хто насмілиться

повстати проти влади Трьох Товстунів!

У доктора запаморочилася голова. Йому

здалося, що він непритомніє.

«Я занадто багато пережив за цей день,—

подумав він,— і крім того, я дуже голод-ний і дуже втомлений. Треба поспішати до-

дому».

Та й справді, докторові треба було відпочи-

ти. Він був такий схвильований усім побаче-

ним і почутим в цей день, що навіть не на-

давав значення власному польоту вкупі з баш-

тою, відсутності плаща, тростини й каблуків.

Найгірше було, звичайно, без окулярів. Він

найняв екіпаж і поїхав додому.

Розділ III

ПЛОЩА ЗОРІ

Доктор вертався додому. Він їхав широ-

ченними асфальтованими вулицями, що були

освітлені яскравіше, ніж зали, і ланцюг ліхта-

рів біг над ним високо в небі. Ліхтарі були

схожі на кулі, наповнені сліпучим киплячим

молоком. Навколо ліхтарів кружляла, співала

і гинула мошка. Він їхав набережними вздовж

кам'яних огорож. Там бронзові леви тримали

в лапах щити, висолопивши довгі язики.

Внизу повільно і густо текла вода, чорна

й блискуча, як смола. Місто перекидалося

у воду, тонуло, пливло і не могло відплисти,

тільки розходилося ніжними золотими пля-

мами. Він їхав мостами, зігнутими, наче арки.

Знизу або з другого берега вони здавалися

кішками, що позгинали перед стрибком свої

залізні спини. Тут, біля в'їзду, на кожному

мосту була сторожа. Солдати сиділи на бара-

банах, палили люльки, грали в карти і позі-

хали, дивлячись на зорі. Доктор їхав, дивився

і слухав.

З вулиці, з будинків, з відчинених вікон

Шиночків, з-за огорож садів долітали окремі

слова пісеньки:

Влетів Просперо грізний

В нашийник вузлуватий,

У клітці у залізній

Сидить зброяр завзятий.

Підпилий франт підхопив цей куплет.

У франта померла тітка, яка мала багато гро-

шей, ще більше ластовиння і жодного родича.

Франт одержав у спадщину всі тітчині гроші.

Тому він був, звичайно, незадоволений тим,

що народ повстає проти влади багатіїв.

У звіринці йшла велика вистава. На дерев'я-

ному помості три товсті волохаті мавпи уда-

вали Трьох Товстунів. Фокстер'єр грав на

мандоліні. Клоун у малиновому вбранні з

золотим сонцем на спині і золотою зіркою

на животі в такт музиці декламував вірші:

Лежать пузаті Товстуни,

Немов мішки важкі вони!

Старанно дбають ці кати

Лише про власні животи!

Тремтіть же, Троє Товстунів,

Діждались ви останніх днів!

— Діждались ви останніх днів! — закрича-

ли з усіх боків бородаті папуги.

Гамір знявся неймовірний. Звірі в різних

клітках почали гавкати, вити, гарчати, кла-

цати, свистіти.

Мавпи заметушилися на сцені. Не можна

було зрозуміти, де в них руки, де ноги. Вони

стрибнули в публіку і кинулися тікати. В пуб-ліф теж стався скандал. Особливо галасували

товсті. Товстуни з розчервонілими облич-

чями, трясучись од злості, жбурляли в клоуна

капелюхи й біноклі. Товстенна дама замахну-

лася парасолькою і, зачепивши товсту сусід-

ку, зірвала з неї капелюшок.

Ах, ах, ах! — закудкудакала сусідка і за-

крила голову руками, бо разом із капелюш-

ком злетіла й перука.

Мавпа, тікаючи, ляснула по лисій голові

дами долонею. Сусідка знепритомніла.

Ха-ха-ха!

Ха-ха-ха! — реготала друга частина пуб-

ліки, тонша на вигляд і гірше зодягнена.—

Браво! Браво! Тю-тю їх! Геть Трьох Товсту-

нів! Хай живе Просперо! Хай живе Тібул!

Хай живе народ!

У цей час хтось дуже голосно вигукнув:

Пожежа! Місто горить!

Люди, перекидаючи лави, у страшній пані-

ці кинулися до дверей. Сторожі ловили втіка-

чок-мавп. Візник, який віз доктора, обернувся

і сказав, вказуючи поперед себе батогом:

Гвардійці спалюють робітничі квартали.

Вони хочуть знайти гімнаста Тібула...

Над містом, над чорною кучугурою будин-

ків тремтіла рожева заграва.

Коли екіпаж доктора опинився біля голов-

ної площі міста, яка звалася Площею Зорі, то

виявилося, що далі проїхати неможливо.

ПРИ В їзді збилося безліч екіпажів, карет,

вершників, пішоходів.

Що таке? — спитав доктор.

Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх була

прикута до подій, що відбувалися на площі.

Візник підвівся на весь зріст на козлах і теж

дивився туди.

Називали цю площу Площею Зорі з такої

причини. Вона була оточена величезними,

однакової висоти і^форми будинками і вкрита

скляним куполом, що робило її схожою на

колосальний цирк. Посередині купола на

страшній висоті горів найбільший у світі

ліхтар. Це була дивовижної величини куля.

Оперезана впоперек залізним кільцем, під-

тримувана міцними тросами, вона нагадувала

планету Сатурн. Світло її було таке прекрас-

не і таке не схоже на будь-яке земне світло,

що люди дали цьому ліхтареві чудесну наз-

ву — Зоря. Так почали називати і саму

площу.

Ні на площі, ні в будинках, ні на сусідніх

вулицях не потрібно було більше ніякого

світла. Зоря освітлювала всі закутки, всі

куточки й комірчини в усіх будинках, що

оточували площу кам'яним кільцем. Тут люди

обходилися без ламп і свічок.

Візник дивився поверх карет, екіпажів і ку-

черських циліндрів, схожих на головки апте-

карських пляшечок.

Що ви бачите?.. Що там відбувається?

хвилювався доктор, визираючи з-за спини

візника. Маленький доктор нічого не міг по-

бачити, бо до того був ще й короткозорий.

Візник переказував усе, що бачив. І ось що

він бачив.

На площі було велике хвилювання. По

велетенському круглому простору бігали

лю ,и. Здавалося, що площа крутиться, наче

карусель. Люди перекочувалися з одного міс-

ця на інше, аби краще бачити те, що роби-

лось угорі.

Дивовижний ліхтар, що палав у високості,

засліплював очі, як сонце. Люди задирали

голови і прикривали очі долонями.

Ось він! Ось він! — лунали вигуки.

Он, дивіться, там!

Де? Де?

Вище!

Тібул! Тібул!

Сотні вказівних пальців потяглися вліво.

Там стояв звичайнісінький будинок. Але в

шести поверхах були розчинені всі вікна. Із

кожного вікна стирчали голови. Вони були

різні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з ки-

тичками; другі в рожевих очіпках, з буклями

жовтуватого кольору; треті в косинках; звер-

ху, де проживала бідна молодь — поети, ху-

дожники, актриси, — виглядали веселі без-

вусі обличчя у хмарах тютюнового диму і го-

лівки жінок, оповиті таким сяйвом золотого

волосся, що здавалося, неначе на плечах у них

крила. Цей будинок з розчиненими ґратчас-

тими віконцями, з яких по-пташиному висо-

вувались різнобарвні голови, був схожий на

велику клітку, повну щиглів. Власники голів

намагалися побачити щось дуже важливе, що

відбувалося на даху. Але це було так само

неможливо, як побачити власні вуха без дзер-

кала. Таким дзеркалом для цих людей, що

хотіли побачити власний дах із власного

будинку, був натовп, що шаленів на площі.

Він бачив усе, кричав, розмахував руками:

одні були захоплені, інші — обурені.

Там по даху рухалася маленька постать.

Вона повільно обережно і впевнено спуска-

лася по схилу трикутної верхівки будинку.

Залізо гриміло під її ногами.

Вона розмахувала плащем, утримуючи

рівновагу за допомогою жовтої китайської

парасольки. Це був гімнаст Тібул.

Народ вигукував:

Браво, Тібул! Браво, Тібул!

Тримайся! Пригадай, як ти ходив по

канату на ярмарку...

Він не впаде! Він кращий гімнаст

країни...

Йому не первина! Ми бачили, як він

вправно ходить по канату...

Браво, Тібул!

Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!

Інші обурювалися. Вони розмахували ку-

лаками.

Нікуди не втечеш, жалюгідний фіг-

ляре!

Дурисвіт!

Заколотник! Тебе підстрелять, як

зайця...

Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на

плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!

Тібул ішов далі своїм страшним шляхом

Звідкіля він узявся? — питали люди.—

Як він з'явився на цій площі? Як він потрапив

на дах?

_ Він вирвався з рук гвардійців,— відпо-

відали інші.— Він утік, десь дівся, потім його

бачили в різних кінцях міста — він пере-

бирався по дахах. Він спритний, як кішка.

Його вправність стала йому в пригоді.

Недарма слава про нього прокотилася по

всій країні.

На площі з'явилися гвардійці. Зіваки

кинулися до бічних вулиць. Тібул переступив

через бар'єр і став на карниз. Він простяг

руку, обмотану плащем. Зелений плащ

майорів, наче прапор.

З цим самим плащем, в цьому самому

вбранні, пошитому з жовтих і чорних

трикутників, народ звик його бачити під час

вистав на ярмарках і недільних гулянках.

Тепер високо, під скляним куполом, ма-

ленький, тоненький і смугастий, він скидався

на осу, яка повзає по білій стіні будинку.

Коли плащ надимався, здавалося, що оса

розкриває зелені блискучі крила.

Зараз ти впадеш, вуличний дурисвіте!

Зараз тебе підстрелять! — закричав п'яний

Франт, що одержав спадщину від веснянку-

ватої тітки.

Гвардійці вибрали зручну позицію. Офіцер

бігав стурбований до краю. В руках вінтримав пістолет. Шпори на ньому була

довгі, як полозки.'

Настала цілковита тиша. Доктор схо-

пився за серце, що стрибало, наче яйце в

окропі.

Тібул затримався хвилинку на карнизі.

Йому треба було пробратися на протилеж-

ний бік площі — тоді він міг би втекти

з Площі Зорі в робітничі квартали.

Офіцер став посеред площі на клумбу,

всіяну жовтими і синіми квітами. Тут були

басейн і фонтан, що струмив з круглої камін-

ної чаші.

— Стійте! — крикнув офіцер солдатам.—

Я його сам підстрелю. Я кращий стрілець

в полку. Вчіться, як треба стріляти!

Від дев'яти будинків, з усіх боків, до

середини купола, до Зорі, тяглося дев'ять

тросів (дротів, товстих, як морський канат).

Здавалося, що від ліхтаря, від яскравої

чудесної Зорі, розліталося над площею |

дев'ять довжелезних чорних променів.

Невідомо, про що думав у цю хвилину

Тібул. Та, напевно, він вирішив так: «Я

перейду над площею по цьому дроту, як

ходив по канату на ярмарках. Я не впаду.

Один дріт тягнеться до ліхтаря, другий —

од ліхтаря до протилежного будинку.

Пройшовши по обох дротах, я виберусь

на протилежний дах і врятуюся».

Офіцер підняв пістолет і став прицілюва- І

тися. Тібул дійшов по карнизу до того місця,де починався дріт, ступнув од стіни і пішов

по дроту до ліхтаря. Натовп зойкнув.

Він ішов то дуже повільно, то раптом

майже біг, швидко й обережно переступа-

ючи, похитуючись, випроставши руки.

Кожну мить здавалося, що він упаде. Чим

ближче він наближався до ліхтаря, тим

нижче спускалася тінь по стіні і тим вона

ставала більшою і блідішою.

Внизу була безодня. І коли він був на сере-

дині дороги до ліхтаря, у повній тиші про-

лунав голос офіцера:

Зараз я вистрелю. Він полетить просто

в басейн. Раз, два, три!

Постріл гримнув. Тібул ішов далі, а офіцер

чомусь упав якраз у басейн. Він був убитий.

Один з гвардійців держав пістолет, з якого

йшов голубий димок. Він застрелив офіцера.

Собака! — сказав гвардієць. — Ти хотів

убити друга народу. Я став на перешкоді

цьому. Хай живе народ!

Хай живе народ! — підтримали його

інші гвардійці.

Хай живуть Три Товстуни! — закричали

їхні противники.

Вони розсипалися в усі боки і почали

стріляти в людину, яка йшла по дроту.

Він був вже за два кроки від ліхтаря.

Помахами плаща Тібул захищав очі від

яскравого світла. Кулі пролітали мимо.

Натовп захоплено ревів.

Бах! Бах!

Мимо.

Ура! Мимо!

Тібул виліз на кільце, що оперізувало

ліхтар.

Нічого! — кричали гвардійці, — Віл

перейде на той бік... Він піде он по тому

дроту. Звідти ми й знімемо його!

Тут сталося таке, чого ніхто не сподівався.

Маленька смугаста постать, що в сяйві

ліхтаря зробилась чорною, присіла на за-

лізному кільці, повернула якусь підойму,

щось цокнуло, дзенькнуло — і ліхтар тієї ж

миті погас. Ніхто не встиг сказати й слова.

Зробилося страшенно темно і страшенно

тихо, як у скрині. А наступної хвилини

високо-високо щось знову цокнуло і задзве-

ніло. У темному куполі з'явився блідий ква-

драт. Усі побачили шматочок неба з двома

маленькими зірочками. Потім у цей квадрат

на тлі неба пролізла маленька чорна по-

стать, і було чути, як хтось швидко побіг

по скляному куполу.

Гімнаст Тібул утік з Площі Зорі через

люк. Коні злякалися пострілів і раптової

темряви. Екіпаж доктора мало не перекинув-

ся. Візник круто звернув і повіз доктора

кружною дорогою.

Таким чином, переживши незвичайний

день і незвичайну ніч, доктор Гаспар Арнері

повернувся, нарешті, додому. Його економка,

тітонька Ганімед, зустріла його на ґанку.

Вона була дуже схвильована. Та й справді:доктора так довго не було вдома! Тітонька

Ганімед сплескувала руками, зойкала, хитала

головою:

Де ж ваші окуляри?.. Вони розбились?

Ох, докторе, докторе! Де ж ваш плащ? Ви

його загубили? Ох, ох!

Тітонько Ганімед, я, крім того, зламав

обидва каблуки...

Ох, яке нещастя!

Сьогодні сталося ще більше нещастя,

тітонько Ганімед: зброяр Просперо потра-

пив у полон. Його посадили у залізну клітку.

Тітонька Ганімед нічого не знала про те,

що відбувалося вдень. Вона чула гарматну

стрілянину, вона бачила заграву над бу-

динками. Сусідка розповіла їй, що сто тесля-

рів будують на Площі Суду плахи для

заколотників.

Мені було дуже страшно. Я закрила

віконниці і нікуди не виходила. Я чекала

вас щохвилини. Я дуже хвилювалася... Обід

прохолов, вечеря прохолола, а вас нема та й

нема...— додала вона.

Ніч скінчилася. Доктор збирався спати.

Серед ста наук, які він вивчав, була історія.

У доктора була велика книга у шкіряній

палітурці. До цієї книги він записував свої

міркування про важливі події.

Треба бути акуратним, — сказав доктор,

піднявши палець.

І, незважаючи на втому, доктор узяв свою

шкіряну книгу, сів за стіл і почав записувати.

«Ремісники, рудокопи, матроси — весь

бідний робочий люд міста повстав проти

влади Трьох Товстунів. Гвардійці перемогли.

Зброяра Просперо взято в полон, а гімнаст

Тібул утік. Щойно на Площі Зорі гвардієць

застрелив свого офіцера. Це значить, що

невдовзі всі солдати відмовляться воювати

проти народу і захищати Трьох Товстунів.

Однак викликає побоювання доля Тібула...»

Тут доктор почув позад себе шум. Він

оглянувся. Там бум камін. З каміна вилізла

висока людина в зеленому плащі. Це був

гімнаст Тібул.

Розділ IV

ДИВНА ПРИГОДА ПРОДАВЦЯ

ПОВІТРЯНИХ КУЛЬ

Другого дня на Площі Суду кипіла робо-

та: теслярі будували десять плах. Конвой

гвардійців наглядав за роботою. Теслярі

робили своє діло без особливого бажання.

Ми не хочемо будувати плахи для

ремісників і рудокопів! — обурювалися те-

слярі.

Це наші брати!

Вони йшли на смерть, щоб визволити

всіх, хто працює!

Мовчати! — кричав начальник конвою

таким страшним голосом, що від крику

падали дошки, привезені на площу.— Мов-

чати, або я накажу шмагати вас канчуками.

Зранку юрби людей з усіх кінців міста

посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер,

летіла пилюка, вивіски гойдались і рипілії,

капелюхи злітали з голів і котилися під

колеса швидких екіпажів.

В одному місці через вітер сталася зовсім

неймовірна пригода: продавця дитячих

повітряних куль підняли кулі в повітря.

Ура! Ура! — кричали діти, спостерігач

ючи фантастичний політ.

Вони плескали в долоні: по-перше, видо-

висько було цікаве само по собі, а по-друге,

деяка приємнісь для дітей полягала в не-

приємності становища літаючого продавця

куль. Діти завжди заздрили цьому продав-

цеві. Заздрощі — погане почуття. Але що

зробиш! Повітряні кулі, червоні, сині,

жовті, здавалися прекрасними. Кожному

хотілося мати таку кулю. Продавець мав їх

цілу купу. Але чудес не буває! Жодному,

навіть найслухнянішому, хлопчикові, жодній

дівчинці, навіть найуважнішій, продавець

жодного разу в житті не подарував жодної

кульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.

Тепер доля покарала його за черствість.

Він летів над містом, повиснувши на шворці,

до якої були прив'язані кулі. Високо в про-

зорому синьому небі вони нагадували

чарівне літаюче гроно різнобарвного вино-

граду.

Рятуйте! -кпичав продавець, ні на що

не сподіваючись і дриґаючи ногами.

На ногах у нього були солом'яні, надто

великі для нього постоли. Поки він ходив

по землі, все було гаразд. Для того, щоб

постоли не спадали, він човгав ногами по

тротуару, як ледащо. А тепер, опинившись

У повітрі, він не міг уже вдатися до цих

хитрощів.

Чорт забери!

Купа куль, звиваючись і поскрипуючи,

г°йдалася по вітру.

Один постіл таки злетів.

Глянь! Китайський горіх! Китайський

горіх! — кричали діти, що бігли внизу.

Справді, цей постіл чимось нагадував ки-

тайський горіх.

Вулицею в цей час проходив учитель тан-

ців. Він здавався дуже елегантним. Він був

довгий, з маленькою круглою головою, з тон-

кими ніжками — схожий чи то на скрипку, чи

то на цвіркуна. Його делікатний слух, що

звик до журливого голосу флейти і ніжних

слів танцюристів, не міг стерпіти веселого

галасу дітвори.

Не галасуйте! — розсердився він. — Хіба

можна кричати! Висловлювати радість треба

красивими, мелодійними фразами... Ну, на-

приклад...

Він став у позу, але не встиг навести

прикладу. Як і кожний учитель танців, він

мав звичку дивитися, головним чином, униз,

під ноги. Ба! Він не побачив того, що

робилося вгорі.

Постіл продавця упав йому на голову.

Голівка в нього була маленька, і великий

солом'яний постіл прийшовся на неї, як

бриль.

Тут уже й елегантний учитель танців

заволав, як погонич ледачих волів. Постіл

закрив половину обличчя.

Діти схопилися за животи:

і

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Учитель танців Раздватричі

Ходив з засмученим обличчям.

Він, як пацюк, сердито пискав,

Мав довжелезний гострий ніс,

І от у нього до носиська

Постіл солом'яний приріс.

Так співали хлопчики, сидячи на паркані,

готові кожної хвилини стрибнути на той

бік і дременути.

_ Ох! — стогнав учитель танців.— Ох,

як я страждаю! І якби хоч бальний черевичок,

а то якийсь гидкий, грубий постіл!

Скінчилося тим, іцо вчителя танців за-

арештували.

Любий,— сказали йому,— ваш вигляд

викликає жах. Ви порушуєте громадський

спокій. Цього робити взагалі не слід,

а особливо в такий тривожний час.

Учитель танців заламував руки.

Яка неправда! — ридав він, — Який

наклеп! Я, людина, що живе серед вальсів

і посмішок, я, сама статура якого нагадує

скрипичний ключ, — хіба я можу порушити

громадський спокій? О!.. О!..

Що було далі з учителем танців — невідомо.

Та, зрештою, не дуже й цікаво. Значно

фкавіше дізнатися, що було далі з літаючим

продавцем повітряних куль.

Він летів, як справжня кульбаба.

~~ Це обурливо! — волав продавець.—

Я не хочу літати! Я просто не вмію літати...

Але все було марно. Вітер посилювався.

Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнав

їх за місто, в бік Палацу Трьох Товсту-

нів.

Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз.

Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу на

брудні нігті, квартали, блакитну вузьку воду,

людей-коротульок і зелену кашу садів. Місто

оберталося під ним, наче приколоте шпиль-

кою.

Справа була погана.

«Ще трошки, і я впаду у парк Трьох

Товстунів!» — жахнувся продавець.

А наступної хвилини він повільно, поважно

і красиво плив над парком, спускаючись

дедалі нижче й нижче. Вітер вщухав.

«Мабуть, я зараз сяду на землю. Мене

схоплять, спочатку добре поб'ють, а потім

кинуть у тюрму або, щоб не було клопоту,

одразу відрубають голову».

Його ніхто не побачив. Тільки з одного

дерева шугнули навсібіч переполохані птахи.

Від купи різнобарвних куль падала на землю

легка, прозора тінь, схожа на тінь хмарини.

Просвічуючи веселими барвами райдуги,

вона ковзнула по доріжці, всипаній гравієм,

по клумбі, по статуї хлопчика, що сидів

верхи на гусці, і по гвардійцеві, який заснув

на варті. І через це з обличчям гвардійця

сталися чудесні зміни. Зразу його ніс став

синім, як у мерця, потім зеленим, як у

фокусника, і нарешті червоним, як у п'яниці.

Так, змінюючи забарвлення, пересипаються

скельця у калейдоскопі.

Наближалася вирішальна хвилина: про-

давця несло до розчинених вікон палацу.

Він не мав сумніву, що зараз влетить в одне

з них, наче пушинка.

Так і сталося. Продавець влетів у вікно.

І вікно виявилося вікном палацової кухні.

Це був кондитерський відділ.

Сьогодні в Палаці Трьох Товстунів мав

відбутися парадний сніданок з нагоди

успішного розгрому вчорашнього заколоту.

Після сніданку Три Товстуни, вся Державна

рада, почет і шановні гості збирались їхати

на Площу Суду.

Друзі мої, потрапити в кондитерську

Палацу — діло дуже привабливе. Товстуни

добре зналися на стравах. До того ж і нагода

була важлива. Парадний сніданок! Можете

собі уявити, яку цікаву роботу виконували

сьогодні палацові кухарі й кондитери.

Влітаючи в кондитерську, продавець відчув

одночасно жах і захоплення. Так, мабуть,

жахається і захоплюється оса, що летить на

торт, виставлений на вікно безтурботною

господинею.

Він летів одну хвилину, він нічого не

встиг розгледіти як слід. Спочатку йому

здалося, що він потрапив у якусь дивовижну

птахарню, де співали, насвистували, шипіли

1 тріщали різнобарвні дорогоцінні птахи

південних країн. А наступної миті вінподумав, що це не птахарня, а фруктова

крамниця, набита тропічними плодами,

розчавленими, залитими власним соком.

Солодкі запаморочливі гіахоїці вдарили йому

в ніс; спека й духота стисли йому горло.

Тут уже все змішалось: і дивовижна

птахарня, і фруктова крамниця.

Продавець з усього розгону сів у щось

м'яке і тепле. Кулі він не випускав — він

міцно тримав шворку. Кулі нерухомо висіли

в нього над головою.

Він заплющив очі і вирішив їх не розплю-

щувати — нізащо в світі.

«Тепер я розумію все,— подумав він,—

це не птахарня і не фруктова крамниця.

Це кондитерська. А я сиджу в торті!»

Так воно й було.

Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів,

гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і ва-

рення, і сидів на троні, як володар пахучого

різноколірного царства. Троном був торт.

Він не розплющував очей. Він чекав

страшного скандалу, бучі — і був готовий

до всього. Але трапилося те, чого він ніяк

не чекав.

Торт загинув,— сказав молодий кон-

дитер суворо і печально.

Потім настала тиша. Тільки лопалися

бульбашки на киплячому шоколаді.

Що буде? — прошепотів продавець

куль, задихаючись од страху і до болю

заплющуючи повіки.

Серце його стрибало, як гріш у копилці.

Дурниці! — сказав старший кондитер

так само суворо.— У залі з'їли другу страву.

За двадцять хвилин треба подавати торт.

Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючого

негідника будуть чудовою окрасою для

парадного торта.— І, сказавши так, кондитер

закричав: — Давай крем!!

І справді подали крем.

Що це було!

Три кондитери і двадцять кухарчуків

накинулися на продавця із старанністю,

гідною похвали найтовстішого з Трьох

Товстунів. В одну мить його обліпили з усіх

боків. Він сидів з заплющеними очима, він

нічого не бачив, але видовисько було

страхітливе. Його заліпили зовсім. Голова,

кругла пика, схожа на чайник, розмальований

маргаритками, стирчала зверху. Решту було

вкрито білим кремом з чудовим рожевим

відтінком. Продавець міг здатися чим зав-

годно, але схожість з самим собою він втра-

тив, як втратив свого солом'яного постола,

Поетові він міг здатися тепер білосніж-

ним лебедем, садівникові — мармуровою

статуєю, прачці — горою мильної піни,

а пустунові — сніговою бабою.

Вгорі висіли кулі. Прикраса була чу~

дернацька, а проте все разом створювало

досить цікаву картину.

Так,— сказав головний кондитер тоном

художника, що замилувався власною карти-ною. А потім голос його, як і раніше, зробив-

ся сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!

З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів,

усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі,

трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.

Кухарчуки старались як могли. Не встиг

головний кондитер ляснути тричі в долоні,

як вся купа крему, весь торт був обтиканий

цукатами.

Досить! — сказав головний кондитер.—

Тепер, мабуть, треба всунути його в піч,

щоб злегка підрум'янити.

«У піч! — жахнувся продавець, —Що? В яку

піч? Мене в піч!»

Тут до кондитерської вбіг один із слуг.

Торт! Торт! — закричав він,— Негайно

торт! У залі чекають солодкого.

Готово! — відповів головний кондитер.

«Ну, слава богу!» — подумав продавець.

Тепер він трішечки розплющив очі.

Шестеро слуг в блакитних лівреях підняли

велетенське блюдо, на якому він сидів. Його

понесли. Уже здалека він почув, як регочуть

з нього кухарчуки.

Широкими сходами його понесли нагору,

в зал. Продавець знову на мить заплющив

очі. У залі було гамірно й весело. Звучали

веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма

ознаками, парадний сніданок вдався на

славу.

Продавця, або, вірніше, торт, принесли

й поставили на стіл.

Тоді продавець розплющив очі.

Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.

Вони були такі гладкі, що в продавця роз-

зявився рот.

«Треба негайно його закрити,— зразу

схаменувся він.— У моєму становищі краще

не подавати ознак життя».

Проте рот не закривався. Так тривало дві

хвилини. Потім подив продавця трохи

зменшився. Зробивши зусилля, він закрив

рота. Але тоді негайно витріщились очі. З

великим зусиллям закриваючи по черзі то

рота, то очі, він остаточно здолав свій подив.

Товстуни сиділи на головних, найвищих

місцях і їли більше за всіх. Один навіть

почав їсти серветку.

Ви їсте серветку...

Невже? Це я захопився...

Він облишив серветку і зразу ж почав

жувати вухо Третього Товстуна. Між іншим,

воно скидалося на вареника.

Усі аж лягли од реготу.

Облишимо жарти, — сказав Другий

Товстун, піднімаючи виделку.— Нас чекає

серйозна справа. Принесли торт.

Ура!

«Що буде? — мучився продавець.— Що

бУДе? Вони мене з'їдять!»

Почалося загальне пожвавлення.

У цей час годинник пробив два рази.

—- За годину на Площі Суду почнеться

страта,— сказав Перший Товстун.

Першим, звичайно, буде страчено

зброяра Просперо? — спитав хтось із по-

чесних гостей.

Сьогодні його не стратять,— відповів

державний канцлер.

Як? Як? Чому?

Ми поки що зберігаємо йому життя.

Ми хочемо вивідати в нього плани зако-

лотників, імена головних змовників.

Де ж він тепер?

Усе товариство було дуже зацікавлене.

Навіть забули про торт.

Він досі сидить у залізній клітці. Клітка

стоїть тут, у палаці, у звіринці наслідника

Тутті.

Покличте його...

Приведіть його сюди! — сказав Пер-

ший Товстун.— Хай наші гості подивляться

на цього звіра зблизька. Я б радив усім

пройти у звіринець, але там рев, писк,

сморід. Це значно гірше дзвону келехів

і пахощів фруктів...

Звичайно! Звичайно! Не варто йти

у звіринець...

Хай приведуть Просперо сюди. Ми бу-

демо їсти торт і розглядати це страховисько.

«Знову торт! — злякався продавець.—

Потрібен їм цей торт... Ненажери!»

Приведіть Просперо,— наказав Пер-

ший Товстун.

Державний канцлер вийшов. Слуги, що

стояли у два ряди, наче коридор, розступи-

ДИСЬ і вклонилися. Коридор став удвоє

НИЖЧИМ.

Ненажери принишкли.

Він дуже страшний,— мовив Другий

Товстун.— Він дужчий за всіх. Він дужчий

за лева. Ненависть пропекла йому очі.

Несила дивитися в них.

У нього жахлива голова, — сказав се-

кретар Державної ради.— Вона велетенська.

Вона схожа на капітель колони. У нього

руде волосся. Можна подумати, що його

голова охоплена полум'ям.

Тепер, коли зайшла мова про зброяра

Просперо, ненажери змінилися. Вони пере-

стали їсти, жартувати, галасувати, підібгали

животи, деякі навіть зблідли. Багатьом уже

зовсім не хотілось дивитися на нього.

Три Товстуни зробилися серйозними і наче

трохи схудли.

Раптом усі замовкли. Настала повна тиша.

Кожний Товстун зробив такий рух, наче

хотів сховатися за іншого.

До залу ввели зброяра Просперо.

Попереду йшов державний канцлер. По бо-

ках — гвардійці. Вони увійшли, не знявши

своїх чорних клейончатих капелюхів, гри-

маючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Руки

зброяра були скуті. Його підвели до столу.

Він зупинився у кількох кроках од Товстунів.

Зброяр Просперо стояв, опустивши голову.

ін був блідий. Кров запеклася у нього на лобі

и скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.

Він підвів голову і глянув на Товстунів.

Усі відсахнулися.

Навіщо ви його привели? — заверещав

один з гостей. Це був найбагатший мельник

країни. — Я його боюся!

І мельник знепритомнів, уткнувшись носом

прямісінько в кисіль. Деякі гості кинулися

до виходів. Тут уже було не до торта.

Чого ви від мене хочете? — запитав

зброяр.

Перший Товстун зважився.

Ми хочемо подивитися на тебе, — сказав

він.— А тобі хіба не цікаво глянути на тих,

хто посадив тебе у клітку?

Мені гидко на вас дивитися.

Скоро ми тобі одрубаємо голову.

Таким чином ми тобі допоможемо не бачити

нас.

Я не боюся. У мене голова — одна.

У народу — сотні тисяч голів. їх ви не по-

одрубуєте.

Сьогодні на Площі Суду — страта.

Там кати розправляться з твоїми товари-

шами.

Ненажери ледь усміхнулися. Мельник

прийшов до пам'яті і навіть облизав кисільні

троянди з своїх щік.

Ваш мозок заплив жиром,— говорив

Просперо.— Ви нічого не бачите далі свого

пуза!..

о

Скажіть на милість, — образився Другии

Товстун.— А що ж ми повинні бачити?

__ Спитайте ваших міністрів. Вони знають,

що діється в країні.

Державний канцлер якось невиразно

крякнув. Міністри затарабанили пальцями

по тарілках.

Спитайте їх, — вів далі Просперо,—

вони вам розкажуть...

Він замовк. Усі насторожились.

Вони вам розкажуть про те, що селяни,

в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкою

працею, повстають проти поміщиків. Вони

спалюють їхні палаци, вони виганяють їх

з своєї землі. Шахтарі не хочуть добувати

вугілля для того, щоб ви заволоділи ним.

Робітники ламають машини, щоб не працю-

вати на вас. Матроси викидають ваші вантажі

в море. Солдати відмовляються служити вам.

Учені, чиновники, судді, актори переходять

на бік народу. Всі, хто раніш працював на

вас і мав за це копійки, в той час як ви

жиріли, всі нещасні, знедолені, голодні,

виснажені, сироти, каліки, старці — усі

иДуть війною проти вас, проти гладких,

багатих, які замінили серце каменем...

Мені здається, що він говорить зайве,—

втрутився державний канцлер.

Але Просперо вів далі:

—■ П'ятнадцять років я вчив народ не-

навидіти вас і вашу владу. О, як давно ми

гуртуємо сили! Тепер пробила ваша остання

година...

Годі! — вискнув Третій Товстун.

Треба його посадити назад у клітку,—

запропонував Другий.

А Перший промовив:

Ти сидітимеш у своїй клітці доти, доки

ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас

скараємо разом. Народ побачить ваші трупи.

У нього надовго відпаде охота воювати

з нами!

Просперо мовчав. Він знову схилив го-

лову.

Товстун говорив далі:

Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми,

Три Товстуни, сильні й могутні. Все на-

лежить нам. Я, Перший Товстун, володію

усім хлібом, що родить наша земля. Другому

Товстунові належить усе вугілля, а Третій

скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Най-

багатша в країні людина бідніша за нас в сто

крат. За наше золото ми можемо купити все,

що захочемо!

Ненажери ошаленіли. Слова Товстуна

підбадьорили їх.

У клітку його! У клітку! — почали вони

горлати.

У звіринець!

У клітку!

У клітку!

У клітку!

Заколотник!

Просперо вивели.

А тепер будемо їсти торт, — сказав

Перший Товстун.

«Кінець!» — вирішив продавець.

Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющив

очі. Ненажери раділи:

Хо-хо-хо!

Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньте

на кулі!

Вони чарівні.

Погляньте на цю пику!

Вона чарівна.

Усі потяглися до торта.

А що всередині цього кумедного

опудала? — спитав хтось і боляче ляснув

продавця пр лобі.

Мабуть, цукерки.

Дуже цікаво! Дуже цікаво!

Або шампанське...

Давайте спершу одріжемо йому голову

і подивимось, що вийде...

Ой!

Продавець не втримався, сказав дуже ви-

разно: «Ой!» — і розплющив очі.

Ненажери відсахнулися. І саме цієї миті

У галереї почувся голосний дитячий крик:

Лялька! Моя лялька!

Усі прислухалися. Особливо занепокоїлися

Три Товстуни і державний канцлер.

Крик перейшов у плач. У галереї голосно

плакав скривджений хлопчик.

Що таке? — спитав Перший Товстун,—

Це плаче наслідиик Тутті!

~~ Це плаче наслідник Тутті! — в один

г°лос повторили Другий і Третій Товстуни.

Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.

Державний канцлер, кілька міністрів і слуги

кинулися до виходу в галерею.

Що таке? Що таке? — прошелестіло в

залі.

Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав мі-

ністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи

волоссям і виблискуючи лакованими чере-

вичками. Ридаючи, він вигукував окремі

слова, яких ніхто не розумів.

«Цей хлопчисько побачить мене! — зля-

кався продавець.— Проклятий крем, що не

дає мені дихати і ворухнути хоч би одним

пальцем, безперечно, дуже сподобається

хлопчиськові. Щоб він не плакав, йому,

звичайно, одріжуть шматочок торта разом

з моєю п'ятою».

Але хлопчик навіть не глянув на торт.

Навіть чудесні повітряні кулі, що висіли

над круглою головою продавця, не при-

вернули його уваги.

Він гірко плакав.

Що сталося? — спитав Перший Товстун.

Чому наслідник Тутті плаче? — спитав

Другий.

А Третій надув щоки.

Наслідникові Тутті було дванадцять років.

Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів.

Він ріс, як маленький принц. Товстуни хо-

тіли мати наслідника. У них не було дітей.

Все багатство Трьох Товстунів і керування

країною мало перейти до наслідника Тутті.

Сльози наслідника Тутті налякали Тов-

стунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.

Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними

і тупав ногами.

Не було меж його гніву й образі.

Ніхто не знав причини.

Вихователі визирали з-за колони, боячись

увійти до зали. Ці вихователі в чорній одежі

і чорних перуках були схожі на закопчене

лампове скло.

Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав,

нарешті, в чому справа.

Моя лялька, моя чудова лялька по-

ламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці

кололи мою ляльку шаблями...

Він знову заридав. Маленькими кулачками

він тер очі і розмазував сльози по щоках.

Що?! — заверещали Товстуни.

Що?!

Гвардійці?

Кололи?

Шаблями?

Ляльку наслідника Тутті?

І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:

Цього не може бути!

Державний канцлер схопився за голову.

Той же нервовий мельник знову зомлів, але

вмить прийшов до тями від страшного крику

Товстуна:

Припинити торжество! Відкласти всі

справи! Скликати раду! Усіх чиновників!

Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!

Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в па-

лаці!

Знявся переполох. За хвилину палацові

карети понеслися в усі боки. За п'ять хвилин

звідусіль мчали до палацу судді, радники,

кати. Натовп, що очікував на Площі Суду

страти заколотників, мусив розійтися. Опо-

вісники, зійшовши на поміст, повідомили,

що через дуже важливі події страта пере-

носиться на наступний день.

Продавця разом з тортом винесли з залу.

Ненажери миттю отямилися.

Всі обступили наслідника Тутті і слухали.

Я сидів на траві в парку, і лялька сиділа

коло мене. Ми хотіли, щоб зробилося

затемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора я

вичитав у книжці... Коли буває затемнення,

вдень з'являються зірки...

Від ридання наслідник не міг говорити.

І замість нього розповів усю історію ви-

хователь. Він, між іншим, теж ледве говорив,

бо тремтів од страху.

Я був недалеко від наслідника Тутті

і його ляльки. Я сидів на сонці, задерши

носа. У мене на носі прищ, і я думав, що

сонячне проміння допоможе мені позбутися

противного прища. І раптом з'явилися

гвардійці. їх було дванадцять чоловік.

Вони про щось збуджено говорили.

Порівнявшись з нами, вони зупинилися.

Вони мали загрозливий вигляд. Один з них

сказав, вказуючи в бік наслідника Тутті:«Он сидить вовченя. У трьох гладких свиней

росте вовченя». Жах! Я зрозумів, що означа-

ли ці слова.

Хто ж ці гладкі свині? — спитав Пер-

ший Товстун.

Двоє інших густо почервоніли. Тоді

почервонів і Перший. Усі троє сопли так

сильно, що на веранді відчинялись і за-

чинялись скляні двері.

Вони обступили наслідника Тутті,—

вів далі вихователь,— Вони казали: «Три

свині виховують залізне вовченя. Наслідник

Тутті, — питали вони,— з якого боку в тебе

серце7.. У нього вийняли серце. Він мусить

рости злим, черствим, жорстоким, з нена-

вистю до людей... Коли здохнуть три свині,

злий вовк стане на їхнє місце».

Чому ж ви не припинили цих жахливих

розмов? — закричав державний канцлер,

сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не

Догадались, що це зрадники, як перейшли

на бік народу?

Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:

Я це бачив, але я їх боявся. Вони були

Дуже збуджені. А в мене не було ніякої

зброї, окрім прища... Вони трималися за

ефеси шабель, готові на все. «Погляньте,—

сказав один із них, — ось опудало. Ось

лялька. Вовченя бавиться лялькою. Йому

не показують живих дітей. Опудало, ляльку

3 пружиною дали йому в товариші». Тоді

Другий закричав: «Я залишив у селі сина

й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки

в грушу, що висіла на дереві в парку

поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-

чика різками за зневагу до влади багатіїв,

а його слуги поставили мою дружину до

ганебного стовпа». Гвардійці почали кричати

і наступати на наслідника Тутті. Той, що

розказував про хлопчика, вихопив шаблю і

проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...

У цьому місці розповіді наслідник Тутті

залився сльозами.

«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—

Потім ми доберемося і до твоїх гладких

свиней».

Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.

Вони кинули ляльку і побігли в глибину

парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр

Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть

Трьох Товстунів!»

Чому ж сторожа не стріляла в них? —

обурювався зал.

І тоді вихователь повідомив страшну річ:

Сторожа махала їм капелюхами. Я

бачив з-за огорожі, як стражники прощалися

з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до

народу і скажіть, що незабаром усі війська

перейдуть на його бік...»

Ось що трапилося в парку.

Знялася тривога. Надійні частини па-

лацової гвардії були розставлені на чатах

у палаці, в парку, біля входів та виходів,

на мостах і по дорозі до міської брами.

Державна рада зібралася на засідання.

Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися

на вазі головного палацового лікаря. Ви-

явилося, що, незважаючи на хвилювання,

вони не втратили жодної краплини жиру.

Головного лікаря було заарештовано і по-

саджено на хліб та воду.

Ляльку наслідника Тутт знайшли в парку

на траві. Вона не діждалася затемнення

сонця. Вона була безнадійно зіпсована.

Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.

Він обнімав полг.лану ляльку й ридав.

Лялька була схожа на дівчинку. Вона була

на зріст така, як і Тутті,— дорога, майстер-

но зроблена лялька, що на вигляд нічим

не відрізнялась від маленької живої дів-

чинки

Тепер її сукня була пошматована, а на

грудях чорніли діри, проколоті шаблями.

Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,

усміхатися, танцювати. Тепер у горлі

і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла

зламана пружина, як хрипить старий годин-

ник, перш ніж пробити час.

Вона вмерла! — бідкався наслідник

Тутті. — Яке горе! Вона вмерла!

Маленький Тутті не був вовченям.

Цю ляльку треба полагодити, — сказав

державний канцлер на засіданні Державної

ради,— Горю наслідника Тутті немає меж.

Щоб там не було, а ляльку треба пола-

годити!

й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки

в грушу, що висіла на дереві в парку

поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-

чика різками за зневагу до влади багатіїв,

а його слуги поставили мою дружину до

ганебного стовпа». Гвардійці почали кричати

і наступати на наслідника Тутті. Той, що

розказував про хлопчика, вихопив шаблю і

проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...

У цьому місці розповіді наслідник Тутті

залився сльозами.

«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—

Потім ми доберемося і до твоїх гладких

свиней».

Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.

Вони кинули ляльку і побігли в глибину

парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр

Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть

Трьох Товстунів!»

Чому ж сторожа не стріляла в них? —

обурювався зал.

І тоді вихователь повідомив страшну річ:

Сторожа махала їм капелюхами. Я

бачив з-за огорожі, як стражники прощалися

з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до

народу і скажіть, що незабаром усі війська

перейдуть на його бік...»

Ось що трапилося в парку.

Знялася тривога. Надійні частини па-

лацової гвардії були розставлені на чатах

у палаці, в парку, біля входів та виходів,

на мостах і по дорозі до міської брами.

Державна рада зібралася на засідання.

Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися

на вазі головного палацового лікаря. Ви-

явилося, що, незважаючи на хвилювання,

вони не втратили жодної краплини жиру.

Головного лікаря було заарештовано і по-

саджено на хліб та воду.

Ляльку наслідника Тутт знайшли в парку

на траві. Вона не діждалася затемнення

сонця. Вона була безнадійно зіпсована.

Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.

Він обнімав полглану ляльку й ридав.

Лялька була схожа на дівчинку. Вона була

на зріст така, як і Тутті, — дорога, майстер-

но зроблена лялька, що на вигляд нічим

не відрізнялась від маленької живої дів-

чинки

Тепер її сукня була пошматована, а на

грудях чорніли діри, проколоті шаблями.

Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,

усміхатися, танцювати. Тепер у горлі

і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла

зламана пружина, як хрипить старий годин-

ник, перш ніж пробити час.

Вона вмерла! — бідкався наслідник

Тутті.— Яке горе! Вона вмерла!

Маленький Тутті не був вовченям.

Цю ляльку треба полагодити,— сказав

державний канцлер на засіданні Державної

ради,— Горю наслідника Тутті немає меж.

Щоб там не було, а ляльку треба пола-

годити!

Треба купити іншу,— пропонували

міністри.

Наслідник Тутті не хоче іншої ляльки.

Він хоче, щоб ця лялька воскресла.

Але хто ж зможе полагодити її?

Я знаю, — сказав міністр освіти.

Хто?

Ми забули, панове, що в місті живе

доктор Гаспар Арнері. Ця людина може

зробити все. Доктор полагодить ляльку

наслідника Тутті.

Всі радісно загорлали:

Браво! Браво!

І вся Державна рада, згадавши про доктора

Гаспара, заспівала хором:

Як лисиць за хвіст ловить,

Воду з каменю робить,

Як здійнятись вище хмар,

Знає доктор наш Гаспар.

Тут же склали наказ докторові Гаспару.

«ПАНОВІ ДОКТОРУ ГАСПАРУ АРНЕРІ.

Надсилаючи при цьому пошкоджену

ляльку наслідника Тутті, Державна рада

уряду Трьох Товстунів наказує Вам по-

лагодити цю ляльку до завтрашнього дня.

Якщо лялька знову матиме свій здоровий

і живий вигляд, Вам буде видано нагороду,

якої Ви побажаєте; на випадок невиконання

загрожує Вам сувора кара.

Голова Державної ради

державний канцлер...»

І в цьому місці канцлер розписався. Тут же

поставив велику державну печатку. Вона

була кругла, із зображенням міцно натоп-

таного мішка.

Капітан палацової гвардії граф Бона-

вентура в супроводі двох гвардійців рушив

у місто, щоб розшукати доктора Гаспара

Арнері і передати йому наказ Державної

ради.

Вони мчали верхи, а позаду їхала карета.

У ній сидів палацовий чиновник. Він тримав

ляльку на колінах. Вона сумно припала до

його плеча гарненькою голівкою з підстри-

женими кучериками.

Наслідник Тутті перестав плакати. Він

повірив, що завтра привезуть воскреслу

здорову ляльку.

Так тривожно минув день у палаці.

Але чим же скінчилися пригоди летючого

продавця повітряних куль? Його винесли

з залу — це ми знаємо.

Він знову опинився у кондитерській.

І тут сталася катастрофа.

Один із слуг, що ніс торт, наступив на

апельсинову шкурку.

Держись! — закричали слуги.

Рятуйте! — заволав продавець, від-

чуваючи, що його трон хитається.

Але слуга не вдержався. Він гепнувся

на тверду кахельну підлогу. Він задер довгі

ноги і протяжно завив.

Ура! — захоплено закричали кухарчуки.

Чортяки! — сказав продавець з без-

надійним сумом, падаючи разом з блюдом

і тортом на підлогу слідом за слугою.

Блюдо розбилося в друзки. Крем сніжними

грудками полетів в усі боки.

Слуга схопився і втік.

Кухарчуки підстрибували, танцювали

і горлали.

Продавець сидів на підлозі серед уламків,

у калюжі малинового сиропу і в хмарах

смачного французького крему, що сумно

танув на руїнах торта.

Продавець з полегкістю помітив, що в кон-

дитерській лишилися тільки кухарчуки,

а трьох головних кондитерів нема.

«Кухарчуків я підкуплю, і вони допо-

можуть мені втекти,— вирішив він,— Мої

кулі мене врятують».

Він міцно тримав шворку з кулями.

Кухарчуки обступили його з усіх боків.

По їхніх очах він бачив, що кулі — скарб,

що заволодіти хоча б однією з них — для

кухарчука мрія і щастя.

Він сказав:

Мені дуже набридли пригоди. Я не

маленький хлопчик і не герой. Я не люблю

літати, я боюся Трьох Товстунів, я не вмію

прикрашати парадні торти. Мені дуже хо-

четься звільнити палац від своєї присутності.

Кухарчуки перестали сміятися.

Кулі погойдувались, крутилися. Від цього

руху сонячне світло спалахувало в них тосинім, то жовтим, то червоним полум'ям.

Це були чудесні кулі.

Чи можете ви влаштувати мені

втечу? — спитав продавець, смикаючи

шворку.

Можемо,— сказав один кухарчук тихо.

І додав: — Віддайте нам ваші кулі.

Продавець переміг.

Гаразд,— сказав він байдужим тоном,—

згоден. Кулі коштують дуже дорого. Мені

дуже потрібні ці кулі, але я згоден. Ви мені

подобаєтесь. У вас такі веселі, симпатичні

обличчя і дзвінкі голоси.

«Чорт би вас забрав!» — думав він при

цьому.

Головний кондитер зараз у кладовці,—

сказав кухарчук,— Він розважує продукти

на печиво до вечірнього чаю. Нам треба

встигнути до його повернення.

Правильно, — згодився продавець,—

гаятись не варто.

Зараз. Я знаю одну таємницю.

З цими словами кухарчук підійшов до

великої мідної каструлі, що стояла на

кахельному кубі. Потім він підняв кришку.

Давайте кулі,— рішуче сказав він.

Ти з глузду з'їхав! — розсердився

продавець.— Навіщо мені твоя каструля?

Я хочу втекти. Що ж мені, в каструлю

лізти, чи що?

Атож.

У каструлю?

У каструлю.

А потім?

Там побачите. Лізьте в каструлю. Це

найкращий спосіб втекти.

Каструля була така велика, що в неї міг

влізти не тільки худющий продавець,

а й найтовстіший з Трьох Товстунів.

Лізьте мерщій, коли хочете втекти.

Продавець зазирнув у каструлю. У ній не

було дна. Він побачив чорну безодню, як

у криниці.

Добре, — зітхнув він.— Коли в кас-

трулю, то й в каструлю. Це не гірше повітря-

ного польоту і кремової ванни. Отже, до

побачення, маленькі пройдисвіти! Беріть

ціну моєї волі.

Він розв'язав вузол і роздав кулі кухар-

чукам. Вистачило на кожного: рівно двадцять

штук, у кожного на окремій шворці.

Потім з властивою йому неповороткістю

він уліз у каструлю, ногами наперед. Кухар-

чук прикрив кришку.

Кулі! Кулі! — захоплено галасували

кухарчуки.

Вони вибігли з кондитерської вниз —

на галявину, під вікна кондитерської.

Тут, на вільному повітрі, було значно

цікавіше погратися кулями.

І раптом у трьох вікнах кондитерської

з'явилися три кондитери.

Що?! — гримнув кожен з них.— Це ЩО

таке? Що за безладдя? Марш назад!

Кухарчуки так перелякалися, що випустили

шворки.

Щастя скінчилося.

Двадцять куль швидко злетіли вгору,

в яскраве, синє небо. А кухарчуки стояли

внизу на траві, серед духмяного горошку,

роззявивши роти і задерши голови в білих

ковпаках.

Розділ V

НЕГР І КАПУСТЯНА ГОЛОВА

15и пам'ятаєте, що тривожна ніч доктора

скінчилася появою з каміна канатоходця

і гімнаста Тібула. Що вони робили удвох

на світанку в кабінеті доктора Гаспара,

невідомо. Тітонька Ганімед, втомлена і схви-

льована довгим чеканням доктора Гаспара,

міцно спала, і їй снилася курка.

Другого дня — тобто саме того дня, коли

продавець дитячих повітряних куль прилетів

у Палац Трьох Товстунів і коли гвардійці

покололи ляльку наслідника Тутті, — з ті-

тонькою Ганімед трапилася неприємність.

Вона випустила мишу з мишоловки. Ця миша

минулої ночі з'їла фунт мармеладу. Ще

раніше, в ніч з п'ятниці на суботу, вона

перекинула склянку з гвоздикою. Склянка

розбилась, а гвоздика чомусь почала пахнути

валеріановими каплями. У тривожну ніч

миша попалася.

Уставши рано-вранці, тітонька Ганімед

підняла мишоловку. Миша мала зовсім

байдужий вигляд, наче їй не первина була

сидіти за ґратами. Вона прикидалася.

Не їж більше мармеладу, коли він не

тобі належить! — сказала тітонька Ганімед,

ставлячи мишоловку на видноті.

Одягнувшись, тітонька Ганімед пішла до

доктора Гаспара в майстерню. Вона хотіла

розповісти йому про свою радість. Вчора

вранці доктор Гаспар висловив їй співчуття

з приводу загибелі мармеладу.

Миша любить мармелад, бо в ньому

багато кислот,— сказав він.

Це втішило тітоньку Ганімед.

Миша любить мої кислоти... Побачимо,

чи любить вона мою мишоловку.

Тітонька Ганімед підійшла до дверей

майстерні. Вона тримала в руках мишо-

ловку.

Починався ранок. Зелень виблискувала

в розчиненому вікні. Вітер, що цього ранку

підхопив на свої крила продавця куль,

знявся пізніше.

За дверима вчувся рух

«Бідолашний,— подумала тітонька Гані-

мед,— Невже він так і не лягав спати?»

Вона постукала.

Доктор щось сказав, але вона не розчула.

Двері відчинилися.

На порозі стояв доктор Гаспар. У майстерні

пахло чимось схожим на смалений корок.

У кутку мигав, догоряючи, червоний вогник

тигелька.

Очевидно, решту ночі доктор Гаспар був

заинятий якоюсь науковою роботою.

Доброго ранку! — весело сказав док-

тор.

Тітонька Ганімед високо підняла мишолов-

ку. Миша принюхувалася, водячи носиком.

Я спіймала мишу!

О! — Доктор був дуже вдоволений.—

Покажіть-но!

Тітонька Ганімед задріботіла до вікна.

Ось вона!

Тітонька простягнула мишоловку. І рап-

том вона побачила негра. Біля вікна, на

ящику з написом «Обережно!», сидів гарний

негр.

Негр був голий.

Негр був у червоних штанях.

Негр був чорний, ліловий, коричневий,

лискучий.

Негр курив люльку.

Тітонька Ганімед так голосно сказала «ой»,

що мало не розірвалася надвоє. Вона за-

крутилася дзигою і розкинула руки, як

городнє опудало. При цьому вона зробила

якийсь незграбний рух: засувка мишоловки,

дзенькнувши, одскочила, миша випала

і зникла невідомо де.

Так злякалася тітонька Ганімед.

Негр голосно реготав, витягнувши довгі

ноги в червоних капцях, схожих на велетен-

ські червоні перчини.

Люлька стрибала у нього в зубах, немов

сучок від поривів бурі. А в доктора стрибали,

спалахуючи, окуляри. Він теж сміявся.

Тітонька Ганімед стрілою вилетіла з кім-

нати.

Миша! — верещала вона. — Миша!

Мармелад! Негр!

Доктор Гаспар заквапився їй навздогін.

Тітонько Ганімед,— заспокоював він

її,— ви даремно хвилюєтесь. Я забув вас

попередити про свій новий дослід. Але ви

могли сподіватися... Адже я вчений, я доктор

різних наук, я майстер на різні прилади.

Я ставлю всілякі досліди. У моїй майстерні

можна побачити не лише негра, але навіть

слона. Тітонько Ганімед... Тітонько Ганімед!

Негр — одне, а яєчня — інше... Ми чекаємо

сніданку. Мій негр любить багато яєчні...

Миша любить кислоти,— шепотіла пе-

релякана тітонька Ганімед,— а негр любить

яєчню...

Так от. Яєчня зараз, а миша вночі. Вночі

вона попадеться, тітонько Ганімед. На волі

їй уже робити нічого. Мармелад з'їдено раз

і назавжди.

Тітонька Ганімед плакала, додаючи сльози

замість солі в яєчню. Вони були такі гіркі,

Що навіть заміняли перець.

Добре, що багато перцю. Дуже сма-

чно! — хвалив негр, уминаючи яєчню.

Тітонька Ганімед пила валеріанові краплі,

які тепер чомусь пахли гвоздикою. Мабуть,

в'іД сліз.

Потім вона бачила крізь вікно, як доктор

Гаспар пройшов вулицею. Все було в порядку: новий шарф, нова тростина, нові

(хоч і старі) черевики на червоних цілих

каблуках.

Але поруч нього йшов негр.

Тітонька Ганімед примружила очі і сіла

на підлогу. Вірніше, не на підлогу, а на

кішку. Кішка від жаху заспівала. Тітонька

Ганімед дуже розсердилась і побила кішку:

по-перше, за те, що вона крутиться під

ногами, а по-друге, за те, що вона не зуміла

своєчасно впіймати мишу.

А миша, гулькнувши з майстерні доктора

Гаспара в комод тітоньки Ганімед, їла

мигдалеві коржики, з ніжністю згадуючи

про мармелад.

Доктор Гаспар Арнері жив на вулиці Тіні.

Звернувши з цієї вулиці вліво, ви потрапите

в провулок, що носить ім'я Вдови Лизавети,

а звідти, пересікши вулицю, яка славиться

дубом, розчахнутим блискавкою, можна

було, пройшовши ще п'ять хвилин, опини-

тися на Чотирнадцятому Ринку.

Доктор Гаспар і негр попрямували туди.

Вже знімався вітер. Понівечений дуб рипів,

як гойдалка. Розклеювач афіш ніяк не міг

впоратися з аркушем, приготовленим для

наклеювання. Вітер рвав його з рук і жбурляв

в обличчя наклеювачеві. Здалека здавалося,

що людина витирає обличчя білою сер-

веткою.

Нарешті йому пощастило приліпити афішу

до паркана.

Доктор Гаспар прочитав:

ГРОМАДЯНИ! ГРОМАДЯНИ!

ГРОМАДЯНИ!

СЬОГОД НІ

уряд Трьох Товстунів

справляє для народу

свято.

ПОСПІШАЙТЕ

на Чотирнадцятий Ринок!

ПОСПІШАЙТЕ!

Там будуть

ВИСТАВИ, РОЗВАГИ, СПЕКТАКЛІ!

ПОСПІШАЙТЕ!

— Ось, — сказав доктор Гаспар,— все

зрозуміло. Сьогодні на Площі Суду має

відбутися страта заколотників. Кати Трьох

Товстунів рубатимуть голови тим, хто

повстав проти влади багатіїв і ненажер.

Три Товстуни хочуть обдурити народ. Вони

бояться, щоб народ, який збереться на Площі

Суду, не поламав плах, не вбив катів і не

визволив своїх братів, засуджених на смерть.

Тому вони влаштовують розваги для народу.

Вони хочуть відвернути його увагу від

сьогоднішньої страти.

з*

Доктор Гаспар і його чорний супутник

прийшли на базарну площу. Біля балаганів

юрмився народ. Жодного франта, жодної

67

дами у вбранні кольору золотих рибок

і винограду, жодного знатного дідка на

гаптованих золотом носилках, жодного

купця з велетенським шкіряним гаманом

при боці не побачив доктор Гаспар на площі.

Тут були бідні жителі околиць: ремісники,

майстрові, продавці житніх коржиків, поден-

ниці, вантажники, старці, каліки. Сіру, стару,

драну одежину іноді тільки прикрашали

або зелені вилоги, або пістрявий плащ, або

різнокольорові стрічки.

Вітер роздував сиве, схоже на повсть волос-

ся старих жінок, пік очі, рвав коричневе

лахміття старців.

Обличчя людей були похмурі, всі очікували

чогось недоброго.

На Площі Суду страта, — говорили

люди.— Там падатимуть голови наших то-

варишів, а тут кривлятимуться блазні, яким

Три Товстуни заплатять багато золота.

Ходімо на Площу Суду! — пролунали

вигуки.

У нас нема зброї. У нас нема пістолетів

і шабель. А Площу Суду оточено потрійним

кільцем гвардійців.

Солдати поки що служать їм. Вони в нас

стріляли. Нічого! Не сьогодні-завтра вони

підуть разом з нами проти своїх начальників.

Уже сьогодні вночі на Площі Зорі

гвардієць застрелив свого офіцера. Цим

він врятував життя гімнастові Тібулу.

А де Тібул? Чи вдалося йому втекти?

Невідомо. Всю ніч і на світанку гвардій-

ці палили робітничі квартали. Вони хотіли

його знайти.

Доктор Гаспар і негр підійшли до бала-

ганів. Вистава ще не починалася. За роз-

мальованими завісками, за перегородками

лунали голоси, подзвонювали бубни, на-

співували флейти, щось пищало, шелестіло,

рикало. Там актори готувалися до спектаклю.

Завіска розсунулась, і визирнула пика.

Це був іспанець, чудовий стрілець із пістоля.

У нього стирчали вуса і одне око крутилося.

А,— сказав він, побачивши негра,—

ти теж береш участь у виставі? Скільки

тобі заплатили?

Негр мовчав.

Я одержав десять золотих монет! —

хвалився іспанець. Він гадав, що негр теж

актор.— Іди-но сюди,— сказав він пошепки

з таємничим виглядом.

Негр піднявся до завіски. Іспанець роз-

повів йому таємницю. Виявилося, що Три

Тувстуни найняли сто акторів для того, щоб

вони виступали сьогодні на ринках і своєю

грою всіляко вихваляли владу багатіїв і не-

нажер та водночас паплюжили заколотників,

зброяра Просперо і гімнаста Тібула.

Вони зібрали цілу трупу: фокусників,

приборкувачів, клоунів, черевомовців, тан-

цюристів!.. Всім були видані гроші.

Невже всі актори згодилися вихваляти

Трьох Товстунів? — спитав доктор Гаспар.

Іспанець зашипів:

Тсс! — Він приклав пальця до губів: —

Про це не можна голосно говорити. Багато

акторів відмовились. їх заарештували.

Негр спересердя плюнув.

У цей час заграли музики. В деяких балага-

нах почались вистави. Натовп заворушився.

Громадяни! — кричав півнячим голосом

клоун з дерев'яних підмостків.— Громадяни!

Дозвольте вас поздоровити...

Він зупинився, вичікуючи, поки настане

тиша. З його обличчя сипалося борошно.

Громадяни, дозвольте вас поздоровити

з такою радісною подією: сьогодні кати

наших любих, рожевих Трьох Товстунів

поодрубують голови підлим заколотникам...

Він не договорив. Майстровий жбурнув

у нього недоїдком коржика. Він заліпив

клоунові рота.

М-м-м-м-м-м...

Клоун мукав, але нічого не допомагало.

Погано випечене, напівсире тісто заліпило

йому рота. Він махав руками, кривився.

Так! Правильно! — закричали в натовпі.

Клоун утік за перегородку.

Негідник! Він продався Трьом Товсту-

нам! За гроші він ганьбить тих, що пішли

на смерть за нашу свободу!

Музики заграли ще голосніше. Приєднало-

ся ще кілька оркестрів:, дев'ять дудок, три

фанфари, три турецьких барабани і одна

скрипка, звуки якої викликали зубний біль.

Власники балаганів намагалися цією музи-

кою заглушити лемент натовпу.

Мабуть, наші актори злякаються цих

коржиків, — казав один з них, — Треба вда-

вати, ніби нічого не сталося.

Просимо! Просимо! Спектакль почи-

нається...

Другий балаган мав назву «Троянський

кінь».

З-за завіси вийшов директор. На голові

в нього був височенний капелюх із зеленого

сукна, на грудях — круглі мідні ґудзики,

на щоках — старанно намальований гарний

рум'янець.

Тихше! — сказав він так, немов говорив

по-німецькому. — Тихше! Наша вистава

варта вашої уваги.

Деяка увага встановилася.

Заради сьогоднішнього свята ми за-

просили Лапітупа!

«Та-ті-ту-та!» — повторила фанфара.

Тріскачка зобразила щось схоже на опле-

ски.

Силач Лапітуп покаже вам чудеса своєї

сили...

Гримнув оркестр. Завіса відкрилась. На

підмостки вийшов силач Лапітуп.

Справді, цей велетенський чолов'яга в

рожевому трико видавався дуже сильним.

Він сопів і нагинав голову по-бичачому.

М'язи в нього ходили під шкірою, наче

кролики, проковтнуті удавом.

Прислужники принесли гирі і кинули

їх на підмостки. Дошки мало не проломили-

ся. Пилюка і тирса знялися стовпом. Гомін

прокотився по всьому ринку.

Силач почав показувати свою вправність.

Він узяв у кожну руку по гирі, підкинув

їх, як м'ячики, спіймав і потім з розмаху

вдарив одну об одну... Посипались іскри.

Ось! — сказав він.— Так Три Товстуни

розіб'ють лоби зброяреві Просперо й гімнас-

тові Тібулу.

Цей силач теж був підкуплений золотом

Трьох Товстунів.

Ха-ха-ха! — загримів він, втішаючись

із свого жарту.

Він знав, що ніхто не наважиться жбур-

нути в нього коржиком. Всі бачили його

силу.

Запанувала тиша, і всі виразно почули

голос негра. Ціле море голів повернулося

в його бік.

Що ти кажеш? — спитав негр, поставив-

ши ногу на східці.

Я кажу, що так, лобом об лоб, Три Тов-

стуни розіб'ють голови зброяреві Просперо

і гімнастові Тібулу.

Замовкни!

Негр говорив спокійно, суворо і неголосно.

А ти хто такий, чорна потворо? —

розсердився силач.

Він кинув гирі і взявся в боки.

Негр піднявся на підмостки:

Ти справді дужий, але підлий ти не

менше. Скажи краще, хто ти? Хто тобі дав

право знущатися з народу? Я знаю тебе.

Ти син молотобійця. Твій батько досі працює

на заводі. Твою сестру звуть Елі. Вона праля.

Вона пере білизну багатіїв. Може, її вчора

убили гвардійці... А ти зрадник!

Силач відступив приголомшений. Негр го-

ворив таки правду. Силач нічого не розумів.

Іди геть! — крикнув негр.

Силач отямився. Його обличчя налилося

кров'ю. Він стиснув кулаки.

Ти не маєш права мені наказувати! —

ледве вимовив він.— Я тебе не знаю. Ти

диявол!

Іди геть! Я лічу до трьох. Раз!

Натовп завмер. Негр був на голову нижчий

від Лапітупа і втроє тонший за нього. Проте

ні в кого не було сумніву, що, коли почнеться

бійка, переможе негр — такий рішучий,

суворий і впевнений був у нього вигляд.

Два!

Силач втягнув голову.

Чорт! — прошипів він.

Три!

Силач зник. Присутні заплющили очі,

чекаючи страшного удару, а коли розплющи-

ли їх, силача вже не було. Він миттю зник

за перегородкою.

Ось так прожене народ Трьох Товсту-

нів! — весело промовив негр, піднімаючи

руки.

Натовп шаленів од захоплення. Люди під-

кидали шапки в повітря.

Хай живе народ!

Браво! Браво!

Тільки доктор Гаспар невдоволено похи-

тував головою. Чим він був невдоволений,

невідомо.

Хто це? Хто це? Хто цей негр? — ціка-

вилися глядачі.

Це теж актор?

Ми ніколи його не бачили!

Хто ти?

Чому ти виступив на наш захист?

Дозвольте! Дозвольте!

Якийсь голодранець пробрався крізь на-

товп. Це був той жебрак, який учора ввечері

розмовляв з квіткарками й візниками.

Доктор Гаспар впізнав його.

Дозвольте! — хвилювався жебрак.—

Невже ви не бачите, що нас обдурюють?

Цей негр такий же актор, як і силач Лапітуп.

Одна зграя. Він теж одержав гроші від Трьох

Товстунів.

Негр стиснув кулаки.

Захоплення натовпу змінилося на гнів.

Звичайно! Один негідник прогнав

другого.

Він боявся, що ми поб'ємо його прияте-

ля, і зіграв цей жарт.

Геть!

Негідник!

Зрадник!

Доктор Гаспар хотів щось сказати, стри-

мати натовп, та було пізно. Чоловік дванад-

цять, видершись на підмостки, оточили негра.

Бийте його! — заверещала стара жінка.

Негр простяг руку. Він був спокійний.

Стійте!

Його голос заглушив крик, шум і свист.

Стало тихо, і в тиші спокійно і просто про-

звучали слова негра.

Я гімнаст Тібул.

Сталося замішання.

Кільце навколо негра розсипалося.

Охі — зітхнув натовп.

Сотні людей хитнулись і завмерли.

І тільки хтось розгублено спитав:

А чому ти чорний?

Про це спитайте доктора Гаспара Ар-

нері! — І, посміхнувшись, негр вказав на

доктора.

Безперечно, це він.

Тібул!

Ура! Тібул живий! Тібул з нами!

Хай жив...

Але крик обірвався. Сталося щось несподі-

ване і неприємне. У задніх рядах збентежи-

лися. Люди розсипалися в усі боки.

Тихше! Тихше!

Тікай, Тібуле, рятуйся!

На площі з'явилися три вершники й карета.

Це був капітан палацової гвардії граф

Бонавентура в супроводі двох гвардійців.

У кареті їхав палацовий чиновник з полама-ною лялькою наслідника Тутті. Вона сумно

припала до його плеча гарненькою голівкою

з підстриженими кучериками.

Вони шукали доктора Гаспара.

Гвардійці! — заволав хтось не своїм

голосом.

Декілька чоловік кинулися через паркан.

Чорна карета зупинилася. Коні крутили

головами. Дзвеніла і спалахувала збруя.

Вітер шарпав блакитні пера.

Вершники оточили карету.

У капітана Бонавентури був страшний

голос. Якщо скрипка викликала зубний біль,

то від цього голосу здавалося, наче тобі виби-

ли зуба.

Він підвівся на стременах і спитав:

Де будинок доктора Гаспара Арнері?

Він натягував поводи. На руках у нього

були грубі шкіряні рукавиці з широкими

розтрубами.

Літня жінка, в яку це запитання влучило,

як куляста блискавка, злякано махнула рукою

хтозна-куди.

Де? — перепитав капітан.

Тепер його голос уже звучав так, що здава-

лося — вибито не один зуб, а цілу щелепу.

Я тут. Хто мене питає?

Люди розступилися. Доктор Гаспар, по-

важно ступаючи, підійшов до карети.

Ви доктор Гаспар Арнері?

Я доктор Гаспар Арнері.

Дверцята карети відчинилися.

Сідайте негайно в карету. Вас одвезуть

додому, і там ви дізнаєтесь, у чому справа.

Берейтор зіскочив з задка карети і допоміг

докторові сісти. Дверцята зачинилися.

Кавалькада рушила, знімаючи куряву.

Ні капітан Бонавентура, ні гвардійці не

помітили за натовпом гімнаста Тібула. Ма-

буть, побачивши негра, вони не впізнали б у

ньому того, на кого полювали минулої ночі.

Здавалося, небезпека минула. Та раптом

почулося єхидне шипіння.

Силач Лапітуп висунув голову з-за бар'єра,

обтягнутого коленкором, і шипів:

Стривай... стривай, голубе! — Він по-

грозив Тібулу величезним кулачищем.—

Стривай, ось я зараз дожену гвардійців і

скажу, що ти тут!

З цими словами він поліз через бар'єр.

Бар'єр не витримав рожевої туші. Закрича-

вши качиним голосом, бар'єр зламався.

Силач висмикнув ногу з-під дерев'яних

уламків і, розштовхавши гурт людей, кинувся

доганяти карету.

Зупиніться! — верещав він на ходу,

розмахуючи круглими голими руками.—

Зупиніться! Гімнаст Тібул знайшовся! Гім-

наст Тібул тут! Він у моїх руках!

Справа була кепська. А тут ще вліз іспанець

із страшним оком і пістолетом за поясом.

Другого пістоля він тримав у руці. Іспанець

підняв галас. Він стрибав на підмостках

і викрикував:

Громадяни! Треба видати Тібула гва-

рдійцям, інакше нам буде погано! Громадяни,

не можна сваритися з Трьома Товстунами!

До нього приєднався директор балагана,

в якому так невдало виступив силач Лапітуп:

Він зірвав мені виставу! Він вигнав

силача Лапітупа! Я не хочу відповідати за

нього перед Трьома Товстунами.

Натовп загородив Тібула.

Силач не догнав гвардійців. Він знову

з'явився на площі. Він мчав щодуху просто

на Тібула. Іспанець зіскочив з підмостків

і вихопив другого пістоля. Директор балагана

витяг невідомо звідки білий паперовий

круг. Дресировані собаки в цирку стрибають

через такі круги. Він розмахував цим кругом

і шкандибав з підмостків за іспанцем.

Іспанець звів курок.

Тібул побачив, що треба тікати. Натовп

розступився. Наступної хвилини Тібула вже

не було на площі. Перестрибнувши через

паркан, він опинився на городі. Він подивив-

ся в шпарину.

Силач, іспанець і директор бігли до парка-

на. Видовисько було дуже смішне. Тібул

засміявся.

Силач біг, наче скажений слон, іспанець

скидався на пацюка, що стрибає на задніх

лапках, а директор шкутильгав, як підстреле-

на ворона.

Ми тебе схопимо живцем! — кричали

вони.— Здавайся!

Іспанець клацав курком і зубами. Директор

розмахував паперовим колом.

Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкій

чорній землі. Навколо були грядки. Тут

росли капуста, буряки, кучерявились якісь

зелені вусики, стирчали стебла, лежало

широке листя.

Все ворушилося од вітру. Яскраво сяяло

синє чисте небо.

Битва почалася.

Усі троє наблизилися до паркана.

Ти тут? — спитав силач.

Ніхто не відповів.

Тоді заговорив іспанець:

Здавайся! У мене в кожній руці по

пістолю. Пістолі найкращої фірми — «Про-

йдисвіт і Син». Я — кращий стрілець країни,

розумієш?

Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля.

Він навіть не мав пістоля, але в нього під

рукою, або, вірніше, під ногою, було багато

капустяних голів. Він нахилився, відірвав

одну, круглу і важку, і жбурнув через пар-

кан. Капустяна голова влучила в живіт дирек-

тору. Потім полетіла друга, третя... Вони

вибухали не гірше за бомби.

Вороги розгубилися.

Тібул нахилився за четвертою. Він ухо-

пив її за круглі щоки, напружився, щоб ви-

рвати, та ба, капустяна голова не піддава-

лася. Мало того, вона заговорила людським

голосом:

Це не капустяна, а моя голова. Я прода-

вець дитячих повітряних куль. Я втік з Пала-

цу Трьох Товсунів і потрапив у підземний

хід. Його початок у каструлі, а кінець тут.

Він тягнеться під землею у вигляді довгої

кишки...

Тібул не вірив сво'м вухам: капустяна голо-

ва видавала себе за людську!

Тоді він нахилився і подивився на диво.

Очам довелося повірити. Очі людини, яка

вміє ходити по канату, не брешуть.

Те, що він побачив, справді не мало нічого

спільного з капустяною головою.

Це була кругла пика продавця повітряних

куль. Як і завжди, вона була схожа на чайник,

тонконосий чайник, розмальований марга-

ритками.

Продавець витикався з землі, а розрита

земля, розсипавшись мокрими грудочками,

обгорнула його шию чорним комірцем.

Чудово! — сказав Тібул.

Продавець дивився на нього круглими

очима, в яких відбивалося небо.

Я віддав кухарчукам свої повітряні кулі,

і кухарчуки мене випустили... А ось якраз

летить одна з цих куль...

Тібул подивився і побачив високо-високо

в сліпучій синяві маленьку оранжеву кульку.

Це була одна з куль, випущених кухарчука-

ми.

Ті троє, що стояли за парканом і обмір-

ковували план атаки, теж побачили кулю-

Іспанець підскочив на сажень, закрутив дру-

гим оком і став у позу. Він був завзятим

стрільцем.

Дивіться,— горлав він, — на висоті

десяти дзвіниць летить дурна куля! Б'юсь

об заклад на десять золотих монет, що

я влучу в неї. Немає кращого стрільця,

ніж я!

Ніхто не схотів з ним битись об заклад, але

це не вгамувало іспанця. Силач і директор

розлютилися.

Віслюк! — закричав силач.— Віслюк!

Тепер не час займатися полюванням на кулі.

Ми повинні зловити Тібула! Не витрачай

даремно зарядів.

Ніщо не впливало. Куля була надто вже

принадною для влучного стрільця. Іспанець

почав прицілюватися, заплющивши своє

невгамовне око. І поки він цілився, Тібул

витяг продавця з землі. Що це було за видо-

висько! Чого тільки не було на його одежі!

І залишки крему та сиропу, і шматки при-

липлої землі, і ніжні зірочки цукатів!

У тому місці, звідки Тібул витяг його, наче

корок з пляшки, лишилася чорна діра. У цю

Діру посипалася земля, і звук почувся такий,

немов дощ барабанить по піднятому верху

екіпажа.

Іспанець стрельнув. Звичайно, він не влучив

У кулю. Лишенько! Він влучив у зелений

капелюх свого директора, а той капелюх теж

був не нижчий від дзвіниці.

Тібул утік з городу, перестрибнувши через

протилежний паркан.

Зелений капелюх впав і покотився, як

самоварна труба. Іспанець страшенно зніяко-

вів. Слава кращого стрільця загинула. Більше

того: загинула шана директора.

Негіднику! — Директор був у нестямі

і, задихаючись від гніву, надів з розмаху

паперовий круг на голову іспанця.

Круг з тріском розірвався, і голова іспанця

опинилася в зубчатому паперовому комірі.

Тільки Лапітуп залишився без діла. Але

постріл сполошив навколишніх собак. Один

з них вискочив звідкілясь і помчав на силача.

Рятуйся, хто може! — встиг крикнути

Лапітуп.

Усі троє -кинулися тікати.

Продавець залишився сам. Він виліз на

паркан і оглянувся. Трійка приятелів скоти-

лася під зелений укіс. Лапітуп стрибав на

одній нозі, тримаючись за покусану товсту

литку, директор заліз на дерево і повис на

ньому, неначе сова, а іспанець, хитаючи

головою, що стирчала з паперового кола,

відстрілювався од собаки, влучаючи щоразу

в городнє опудало.

Собака стояв над укосом і, очевидячки, не

хотів нападати знову.

Цілком задоволений смаком Лапітупової

литки, він крутив хвостом і широко посміхав-

ся, звісивши рожевий блискучий язик.

Розділ VI

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ

— Спитайте доктора Гаспара Арнері,—

відповів гімнаст Тібул на запитання, чому він

став негром.

Але, й не питаючи доктора Гаспара, можна

догадатися, що за причина. Пригадаймо:

Тібулові пощастило зникнути з поля бою.

Пригадаймо: гвардійці полювали на нього,

вони спалювали робітничі квартали, вони

зняли стрілянину на Площі Зорі. Тібул

знайшов схованку в будинку доктора Гаспа-

ра. Але й тут щохвилини його могли знайти.

Небезпека була очевидна: занадто багато

людей знали його в обличчя.

Кожний крамар був на боці Трьох Товсту-

нів, тому що сам був товстий і багатий. Будь-

який багач, що жив по сусідству з доктором

Гаспаром, міг би донести гвардійцям про те,

Що доктор переховує Тібула.

— Вам треба змінити зовнішній вигляд,—

сказав доктор Гаспар тієї ночі, коли Тібул

з явився в його домі.

І доктор Гаспар зробив Тібула іншим.

Він казав:

Ви велетень. У вас величезна грудна

клітка, широкі плечі, блискучі зуби, кучеряве

шорстке чорне волосся. Якби не білий колір

шкіри, ви були б схожі на північноамерикан-

ського негра. От і чудово! Я вам допоможу

стати чорним.

Доктор Гаспар Арнері вивчив сто наук.

Він був дуже серйозною людиною, але мав

добродушну вдачу. Зробив діло — гуляй

сміло. Іноді він любив порозважатись. Але

й на відпочинку він лишався вченим. Тоді він

готував перебивні картинки в подарунок

бідним дітям з притулку, робив дивовижні

фейєрверки, іграшки, майстрував музичні

інструменти з голосами нвчуваної краси,

придумував нові фарби.

Ось...— сказав він Тібулу, — ось по-

дивіться. У цій пляшечці біла рідина. Але,

потрапивши на яке-небудь тіло, під впли-

вом сухого повітря вона фарбує тіло в чор-

ний колір, притому якраз такого лілового

відтінку, що властивий негрові. А ось у

цій пляшечці есенція, яка знищує це забарв-

лення...

Тібул скинув своє трико, пошите з різно-

барвних трикутників, і натерся колючою

рідиною, що пахла чадом.

За годину він зробився чорним.

Тоді ввійшла тітонька Ганімед із своєю

мишею. Далі ми вже знаємо.

Повернемося до доктора Гаспара. Ми

розлучилися з ним у той момент, коли капі-

Тан Бонавентура повіз його в чорній кареті

палацового чиновника.

Карета летіла щодуху. Ми вже знаємо, що

силач Лапітуп не догнав її.

У кареті було темно. Опинившись у ній,

доктор спочатку подумав, що чиновник, який

сидів поруч, тримає на руках дитину, дівчин-

ку із скуйовдженим волоссям.

Чиновник мовчав. Дитина теж.

Пробачте, чи не забагато я зайняв міс-

ця? — спитав чемний доктор, знімаючи капе-

люх.

Чиновник відповів сухо:

Не турбуйтеся.

Світло мигтіло у вузьких вікнах карети. За

хвилину очі звиклися з темрявою. Тоді док-

тор розглядів довгого носа й напівзаплющені

повіки чиновника і чарівну дівчинку в пиш-

ній сукенці. Дівчинка здавалася дуже сум-

ною. І, мабуть, вона була бліда, але в сутінках

цього не можна було помітити.

«Бідолашненька! — подумав доктор Гас-

пар.— Вона, здається, хвора».

І знову звернувся до чиновника:

Очевидно, потрібна моя допомога? Бідне

дитя захворіло?

Так, потрібна ваша допомога,— відповів

чиновник з довгим носом.

«Нема ніякого сумніву, що це небога од-

ного з Трьох Товстунів чи маленька гостя

наслідника Тутті.— Доктор міркував по-сво-

єму,— Вона добре зодягнута, її везуть з па-лацу, капітан гвардії її супроводить — ясно,

що це дуже поважна особа. Так, але живих

дітей не допускають до наслідника Тутті.

Яким же чином це янголя потрапило до

палацу?»

Доктор не знав, що й думати. Він знову

спробував розговоритися з носатим чинов-

ником:

Скажіть, на що захворіла ця дівчинка?

Невже на дифтерит?

Ні, у неї діра в грудях.

Ви хочете сказати, що в неї негаразд

з легенями?

У неї діра в грудях,— повторив чинов-

ник.

Доктор з чемності не сперечався.

Бідолашна дівчинка! — зітхнув він.

Це не дівчинка, а лялька, — сказав чино-

вник.

Тут карета під'їхала до будинку доктора.

Чиновник і капітан Бонавентура з лялькою

ввійшли слідом за доктором у дім. Доктор

прийняв їх у майстерні.

Якщо це лялька, то навіщо тут мої по-

слуги?

Чиновник почав пояснювати, і все стало

зрозуміло.

Тітонька Ганімед, ще не отямившись од

вранішніх хвилювань, заглядала в шпарку.

Вона бачила страшного капітана Бонавенту-

ру. Він стояв, спираючись на шаблю і подри-

гуючи ногою у величезному чоботі з закотом.

Шпори його схожі були на комети. Тітонька

бачила сумну, хвору дівчинку в рожевій

нарядній сукенці, яку чиновник посадив

у крісло. Дівчинка схилила голову зі скуйов-

дженим волоссям і, здавалося, дивилася вниз,

на свої милі ніжки в атласних черевичках

з золотими трояндами замість помпонів.

Сильний вітер стукав віконницею в галереї,

і цей стукіт заважав тітоньці Ганімед слуха-

ти. Але вона дещо зрозуміла.

Чиновник показав докторові Гаспару наказ

Державної ради Трьох Товстунів. Доктор

прочитав і схвилювався.

Ляльку треба полагодити до завтраш-

нього ранку, — сказав чиновник.

Капітан Бонавентура дзенькнув шпорами.

Так... але...— Доктор розвів руками, — Я

постараюсь, але хіба можна ручатися? Я не

обізнаний з механізмом цієї чарівної ляльки.

Мені треба його вивчити, мені треба визна-

чити характер пошкодження, мені треба

зробити нові частини цього механізму. На

це піде багато часу. Хтозна, може, моя май-

стерність виявиться безсилою... Хтозна,

може, мені не вдасться відновити здоров'я

зраненої ляльки... Я боюся, панове... Такий

короткий строк... Одна тільки ніч... Я не

можу обіцяти...

Чиновник перебив його. Піднявши палець,

він сказав:

Горе наслідника Тутті надто велике,

Щоб ми могли гаятися. Лялька мусить воскре-снути до завтрашнього ранку. Така воля

Трьох Товстунів. Ніхто не сміє не підкори-

тися їхньому наказові. Завтра вранці ви при-

несете полагоджену ляльку в Палац Трьох

Товстунів.

Так... але...— протестував доктор.

Ніяких розмов. Лялька має бути полаго-

джена до завтрашнього ранку. Якщо ви зро-

бите це, вас чекає нагорода; якщо ні —

сувора кара.

Доктор був приголомшений.

Я постараюся, — белькотав він,— Але

зрозумійте, це надто відповідальна справа.

Звичайно! — відрубав чиновник і опу-

стив палець, — Я передав вам наказ, ви муси-

те його виконати. Прощавайте!..

Тітонька Ганімед одскочила від дверей

і побігла в свою кімнату, де в кутку потріску-

вала щаслива миша. Страшні гості вийшли.

Чиновник сів у карету, граф Бонавентура,

задзвенівши і заблищавши, скочив на коня;

гвардійці насунули капелюхи. І всі помчали.

Лялька наслідника Тутті лишилась у май-

стерні доктора.

Доктор випровадив гостей, потім відшукав

тітоньку Ганімед і сказав їй незвичайно

суворим голосом:

Тітонько Ганімед! Запам'ятайте. Я до-

рожу славою мудрої людини, вмілого доктора

і великого майстра. Крім того, дорожу своєю

головою. Завтра вранці я можу втратити і те,

і друге. Мені випала важка робота на цілу ніч.

Зрозуміли? — Він помахав наказом Держав-

ної ради Трьох Товстунів.— Ніхто не пови-

нен мені заважати! Не робіть шуму. Не

бряжчіть тарілками. Не наробіть чаду. Не

скликайте курей. Не ловіть мишей. Щоб не

було ні яєчні, ні капусти, ні мармеладів, ні

валеріанових крапель. Зрозуміли?

Доктор Гаспар був дуже сердитий.

Тітонька Ганімед замкнулася у своїй кім-

наті.

— Дивні речі, дуже дивні речі! — бурчала

вона.— Я нічого не второпаю... Якийсь негр,

якась лялька, якийсь наказ... Чудні настали

дні!

Щоб заспокоїтись, вона вирішила написати

листа своїй небозі. Довелося писати дуже

обережно, щоб не рипіло перо. Вона боялася

потривожити доктора.

Минула година. Тітонька Ганімед писала.

Вона дійшла до описання дивовижного негра,

який з'явився сьогодні ранком у майстерні

доктора Гаспара.

«...Вони пішли удвох. Доктор повернувся

з палацовим чиновником і гвардійцями. Вони

привезли ляльку, яка нічим не відрізняє-

ться від живої дівчинки, але негра з ними не

було. Де він дівся, я не знаю...»

Питання про те, де дівся негр, він же гім-

наст Тібул, непокоїло і доктора Гаспара.

Працюючи над лялькою, він не переставав

думати про долю Тібула. Він сердився. Він

розмовляв сам з собою:

Яка необережність! Я перетворив його

на негра, я пофарбував його в чудесну фарбу,

я зробив його зовсім невпізнанним, а він сам

себе викрив сьогодні на Чотирнадцятому

Ринку. Тепер його можуть схопити... Ах! Ну

до чого ж він необережний! Невже йому

кортить потрапити в залізну клітку?

Дуже був розтривожений доктор Гаспар.

Необережність Тібула, потім ця лялька...

Крім того, вчорашнє хвилювання, десять плах

на Площі Суду...

Жахливі часи! — вигукнув доктор.

Він не знав, що сьогоднішню страту відмі-

нено. Палацовий чиновник був не з балаку-

чих. Він не сказав докторові про те, що стало-

ся сьогодні в палаці.

Доктор розглядав бідну ляльку і дивувався:

Звідкіля ці рани? їх нанесено холодною

зброєю — очевидячки, шаблею. Ляльку,

чудесну дівчинку, покололи... Хто це зробив?

Хто насмілився колоти шаблюкою ляльку

наслідника Тутті?

Доктор не мислив собі, що це зробили

гвардійці. Він навіть думки не припускав, що

вже й палацова гвардія відмовляється служи-

ти Трьом Товстунам і переходить на бік наро-

ду. Як би він зрадів, коли б дізнався про це!

Доктор узяв у руки голівку ляльки. Сонце

летіло в вікно. Воно яскраво освітлювало

ляльку. Доктор дивився.

«Дивно, дуже дивно, — міркував він. — Я

десь бачив вже це обличчя. Ну так, звичайно!

Я бачив його, я його впізнаю. Але де? Коли?

Воно було живим, воно було живим обличчям

дівчинки, воно всміхалося, робило кумедні

гримаски, було уважним, було кокетливим

і сумним... Так, так! Не може бути в цьому

сумніву! Але проклята короткозорість зава-

жає мені запам'ятовувати обличчя».

Він підносив кучеряву голівку ляльки до

самих очей.

«Яка дивна лялька! Який розумний майстер

її створив'! Вона не схожа на звичайну ляльку.

У ляльки завжди бувають голубі витрішкуваті

очі, нелюдські й бездумні, задертий носик

і губки бантиком, чудні біляві кучерики,

точнісінько як у баранця. Лялька завжди

щаслива з вигляду, а в дійсності вона дурне-

нька. А в цієї ляльки немає нічого ляльково-

го. Можна подумати, що це дівчинка, пере-

творена в ляльку!»

Доктор Гаспар милувався своєю незвичай-

ною пацієнткою. І весь час його не полишала

думка про те, що десь колись він бачив це

бліде личко, сірі уважні оченята, коротке

розпатлане волосся. Особливо знайомим

йому здавався поворот голови і погляд:

вона схиляла голову трошечки набік і диви-

лася на доктора знизу, пильно, лукаво...

Доктор не витримав і голосно спитав:

— Лялько, як тебе звати?

Але дівчинка мовчала. Тоді доктор схаме-

нувся. Лялька зіпсована; треба повернути їй

голос, полагодити серце, навчити її знову

Яка необережність! Я перетворив його

на негра, я пофарбував його в чудесну фарбу,

я зробив його зовсім невпізнанним, а він сам

себе викрив сьогодні на Чотирнадцятому

Ринку. Тепер його можуть схопити... Ах! Ну

до чого ж він необережний! Невже йому

кортить потрапити в залізну клітку?

Дуже був розтривожений доктор Гаспар.

Необережність Тібула, потім ця лялька...

Крім того, вчорашнє хвилювання, десять плах

на Площі Суду...

Жахливі часи! — вигукнув доктор.

Він не знав, що сьогоднішню страту відмі-

нено. Палацовий чиновник був не з балаку-

чих. Він не сказав докторові про те, що стало-

ся сьогодні в палаці.

Доктор розглядав бідну ляльку і дивувався:

Звідкіля ці рани? їх нанесено холодною

зброєю — очевидячки, шаблею. Ляльку,

чудесну дівчинку, покололи... Хто це зробив?

Хто насмілився колоти шаблюкою ляльку

наслідника Тутті?

Доктор не мислив собі, що це зробили

гвардійці. Він навіть думки не припускав, що

вже й палацова гвардія відмовляється служи-

ти Трьом Товстунам і переходить на бік наро-

ду. Як би він зрадів, коли б дізнався про це!

Доктор узяв у руки голівку ляльки. Сонце

летіло в вікно. Воно яскраво освітлювало

ляльку. Доктор дивився.

«Дивно, дуже дивно, — міркував він. — Я

десь бачив вже це обличчя. Ну так, звичайно!

Я бачив його, я його впізнаю. Але де? Коли?

Воно було живим, воно було живим обличчям

дівчинки, воно всміхалося, робило кумедні

гримаски, було уважним, було кокетливим

і сумним... Так, так! Не може бути в цьому

сумніву! Але проклята короткозорість зава-

жає мені запам'ятовувати обличчя».

Він підносив кучеряву голівку ляльки до

самих очей.

«Яка дивна лялька! Який розумний майстер

її створив! Вона не схожа на звичайну ляльку.

У ляльки завжди бувають голубі витрішкуваті

очі, нелюдські й бездумні, задертий носик

і губки бантиком, чудні біляві кучерики,

точнісінько як у баранця. Лялька завжди

щаслива з вигляду, а в дійсності вона дурне-

нька. А в цієї ляльки немає нічого ляльково-

го. Можна подумати, що це дівчинка, пере-

творена в ляльку!»

Доктор Гаспар милувався своєю незвичай-

ною пацієнткою. І весь час його не полишала

думка про те, що десь колись він бачив це

бліде личко, сірі уважні оченята, коротке

розпатлане волосся. Особливо знайомим

йому здавався поворот голови і погляд:

вона схиляла голову трошечки набік і диви-

лася на доктора знизу, пильно, лукаво...

Доктор не витримав і голосно спитав:

— Лялько, як тебе звати?

Але дівчинка мовчала. Тоді доктор схаме-

нувся. Лялька зіпсована; треба повернути їй

голос, полагодити серце, навчити її зновупосміхатися, танцювати і поводитися так, як

поводяться дівчатка в її роки.

«На вигляд їй дванадцать літ».

Гаятися не можна було. Доктор узявся за

роботу. «Я повинен воскресити ляльку!»

Тітонька Ганімед дописала свого листа. Дві

години вона нудьгувала. Потім її взяла ціка-

вість: «Що за спішну роботу повинен вико-

нати доктор Гаспар? Що це за лялька?»

Вона тихо підкралася до дверей майстерні

і заглянула в серцевидну шпаринку. Та ба!

Туди був вставлений ключ. Вона нічого не

побачила, зате двері відчинилися, і вийшов

доктор Гаспар. Він був до того розтривоже-

ний, що навіть не зауважив тітоньці Ганімед

за її нескромність. Тітонька Ганімед зніякові-

ла і без того.

Тітонько Ганімед, — сказав доктор.—

Я йду з дому. Вірніше, мені доведеться поїха-

ти. Покличте візника.

Він помовчав, потім потер долонею лоба.

Я їду в Палац Трьох Товстунів. Дуже

можливо, що я не повернусь звідти.

Тітонька Ганімед аж одсахнулася з пере-

ляку.

У Палац Трьох Товстунів?

Так, тітонько Ганімед. Справи дуже

погані. Мені привезли ляльку наслідника

Тутті. Це найкраща лялька в світі. Механізм

її зламався. Державна рада Трьох Товстунів

наказала мені полагодити цю ляльку до зав-

трашнього ранку. Мені загрожує сувора кара.

Тітонька Ганімед збиралася заплакати.

І от я не можу полагодити цю бідну

ляльку. Я розібрав механізм, схований у її

грудях, я розгадав його таємницю, я зумів

би полагодити його. Але... така дрібниця!

Через дрібницю, тітонько Ганімед, я не можу

цього зробити. Там, у цьому хитромудрому

механізмі, є зубчасте коліщатко — воно

тріснуло... Воно нікуди не годиться! Треба

зробити нове... У мене є підходящий метал,

подібний до срібла. Але, перш ніж приступи-

ти до роботи, треба продержати цей метал

у розчині купоросу щонайменше два дні.

Розумієте, два дні... А лялька повинна бути

готова завтра вранці.

А якесь інше коліщатко не можна вста-

вити? — боязко порадила тітонька Ганімед.

Доктор сумно махнув рукою.

Я все перепробував, нічого не виходить.

За п'ять хвилин перед будинком доктора

Гаспара стояла крита візницька прольотка.

Доктор вирішив їхати в Палац Трьох Тов-

стунів.

Я їм скажу, що до завтрашнього ранку

лялька не буде готова. Хай роблять зі мною,

Що хочуть...

Тітонька Ганімед кусала фартух і хитала

головою доти, доки не злякалася, що голова

одпаде.

Доктор Гаспар посадив поруч себе ляльку

і поїхав.

Розділ VII

НІЧ ДИВНОЇ ЛЯЛЬКИ

ітер свистів в обидва вуха доктора Гаспара.

Мелодія виходила огидна, навіть гірша за той

негритянський галоп, що його виконують

дуетом точильне колесо і ніж під руками

ретельного точильника.

Доктор закрив вуха коміром і підставив

вітрові спину.

Тоді вітер взявся за зірки. То він гасив їх,

то котив, то провалював за чорні трикутники

дахів. Коли ця гра набридла, він вигадав

хмари. Але хмари розвалилися, як башти.

Тут вітер одразу зробився холодним: він

похолов од злості.

Докторові довелося загорнутись у плащ.

Половину плаща він віддав ляльці.

— Поганяйте! Поганяйте! Будь ласка,

поганяйте!

Ні з того ні з сього докторові стало страш-

но, і він підганяв візника.

Було дуже тривожно, темно і безлюдно.

Лише в кількох вікнах спалахували червону-

ваті вогники, решта була закрита вікон-

ницями. Люди очікували страшних подій.

У цей вечір все здавалося незвичайним

і підозрілим. І часом доктор навіть побоював-ся, ЩО очі чудної ляльки, чого доброго, зася-

ють у темряві, як два прозорих камінці.

Він намагався не дивитися на свою супут-

ницю.

Дурниці! — заспокоював він себе.— У ме-

не розгулялися нерви. Звичайнісінький вечір.

Тільки мало перехожих. Тільки вітер так

дивно кидає їхні тіні, що кожний зустріч-

ний здається найманим убивцею у крилатому

таємничому плащі... Тільки газові ліхтарі на

перехрестях горять якимось мертвим блаки-

тним світлом... Ой, хоч би швидше дістатися

до Палацу Трьох Товстунів!..»

Є дуже добрий засіб од страху: заснути.

Особливо рекомендується натягти на голову

ковдру. Доктор скористався з цього засобу.

Ковдру він замінив капелюхом, який міцно

насунув на очі. Ну й, звичайно, він почав

лічити до ста. Це не допомогло. Тоді він

скористався сильнодіючим засобом. Він

повторював про себе:

«Один слон і один слон — два слони; два

слона й один слон — три слони; три слони

й один слон — чотири слони...»

Дійшло до цілого табуна слонів. А вже сто

двадцять третій слон із вигаданого слона

перетворився на справжнього слона. А що

доктор не міг зрозуміти, слон це чи рожевий

силач Лапітуп, то, очевидно, доктор спав

і вже бачив сон.

Час уві сні минає значно швидше, ніж ная-

ву. Принаймні доктор уві сні встиг не тількидоїхати до Палацу Трьох Товстунів, але й

стати перед їхнім судом. Кожен стояв перед

ним, тримаючи за руку ляльку, як циган

тримає свою мавпочку в синій спідничці.

Вони не хотіли слухати ніяких пояснень.

«Ти не виконав наказу, — говорили вони.—

Ти заслуговуєш на сувору кару. Разом з ляль-

кою ти мусиш пройти по дроту над Площею

Зорі. Тільки скинь окуляри...»

Доктор просив пробачення. Головним

чином він боявся за долю ляльки... Він казав

так:

«Я вже звик, я вже вмію падати. Якщо

я зірвуся з дроту і впаду в басейн — це нічо-

го. Я маю досвід: я падав разом з баштою на

площі біля міської брами... Але лялька, бідна

лялька! Вона розіб'ється на друзки... Пожа-

лійте її... Адже я певен, що це не лялька,

а жива дівчинка з чудесним ім'ям, яке я забув,

яке я не можу пригадати...»

«Ні! — кричали Товстуни.— Ні! Ніякої

пощади! Такий наказ Трьох Товстунів!»

Галас був такий різкий, що доктор проки-

нувся.

— Такий наказ Трьох Товстунів! — кри-

чав хтось над самим його вухом. Тепер уже

доктор не спав. Це кричали наяву. Доктор

визволив очі, або, вірніше, окуляри, з-під

капелюха і оглянувся. Ніч, поки він спав,

встигла добре-таки почорніти.

Екіпаж стояв. Його оточили чорні поста-

ті; вони й здійняли галас, перебивши сон

доктора. Вони розмахували ліхтарями. Від

цього перелітали ґратчасті тіні.

В чому справа? — спитав доктор.— Де

ми? Хто ці люди?

Одна постать наблизилась і піднесла ліхтар

на рівень голови, освітивши доктора. Ліх-

тар загойдався. Рука, що тримала його вгорі

за кільце, була в рукавиці з грубої шкіри,

з широким розтрубом.

Доктор зрозумів: гвардійці.

Такий наказ Трьох Товстунів,— пов-

торила постать.

Жовте світло розривало її на частини.

Виблискував клейончастий капелюх, що

здавався вночі залізним.

Ніхто не має права підходити до палацу

ближче ніж на кілометр. Сьогодні видали

цей наказ. У місті заворушення. Далі їхати

не можна!

Так, але мені обов'язково треба в па-

лац.

Доктор обурився.

Гвардієць говорив залізним голосом:

Я начальник караулу, капітан Цереп.

Я вас не пущу далі ні на крок! Повертай! —

крикнув він візникові, замахнувшись ліхта-

рем.

Докторові стало не по собі. Однак він не

мав сумніву, що, довідавшись, хто він і чому

йому треба бути в палаці, його негайно про-

пустять.

Я доктор Гаспар Арнері, — сказав він.

У відповідь прокотився регіт. З усіх боків

затанцювали ліхтарі.

Громадянине, нам не до жартів у такий

тривожний час і в таку пізню перу,— сказав

начальник караулу.

Я ще раз кажу вам: я доктор Гаспар

Арнері.

Начальник караулу розлютувався. Він

повільно і чітко проказав, супроводячи кож-

не слово дзенькотом шаблі:

Для того щоб проникнути в палац, ви

прикриваєтеся чужим ім'ям. Доктор Гаспар

Арнері не вештається вночі. Особливо цієї

ночі. Зараз він заклопотаний дуже важливим

ділом: він воскрешає ляльку наслідника

Тутті. Тільки завтра вранці він прибуде

в палац. А вас, як дурисвіта, я заарештую.

Що?! — Тут уже доктор розлютився.

«Що?! Він сміє мені не вірити? Гаразд.

Я йому зараз покажу ляльку!»

Доктор простягнув руку за лялькою —

і раптом...

Ляльки не було. Поки він спав, вона випала

з екіпажа.

Доктор занімів.

«Може, все це сон?» — промайнула у нього

думка.

Та ні! Це була дійсність.

Ну! — процідив начальник караулу,

зціпивши зуби і ворушачи пальцями, що три-

мали ліхтаря. — Забирайтеся під три чорти!

Я вас відпускаю, щоб не морочитися з дід-

ком... Геть!

Довелося скоритися.

Візник повернув. Екіпаж зарипів, пирхнув

кінь, залізні ліхтарі гойднулися востаннє,

і бідолашний доктор поїхав назад.

Він не стримався і заплакав. З ним так

грубо розмовляли; його назвали дідком;

а найголовніше — він загубив ляльку наслід-

ника Тутті!

«Це значить, що я загубив голову в найбук-

вальнішому розумінні».

Він плакав. Окуляри його спітніли, він

нічого не бачив. Йому хотілося залізти голо-

вою в подушку. А тим часом візник поганяв

коня. Десять хвилин бідкався доктор. Але

невдовзі до нього повернулася властива йому

розважливість.

«Я ще можу знайти ляльку, — міркував

він,— Цієї ночі мало хто вештається. Це

місце завжди безлюдне. Може, ніхто за цей

час не проходив дорогою...»

Він звелів візникові їхати тихо і уважно

обдивлятися дорогу.

Ну що? Ну що? — питав він щохвилини.

Нічого не видно. Нічого не видно,—

відповідав візник.

Він повідомляв про зовсім непотрібні й не-

цікаві знахідки.

Барильце.

Ні... не те...

Хороший, великий шмат скла.

Старий черевик.

Ні,— дедалі тихіше відповідав доктор.

Візник старався, як міг. Він удивлявся дуже

пильно. У темряві він бачив усе, неначе був

не візником, а капітаном океанського паро-

плава.

А ляльки... ви не бачите? Ляльки в роже-

вій сукенці?

Ляльки нема,— говорив візник сумним

басом.

Ну, в такому разі її хтось знайшов.

Далі шукати нема рації. Тут, на цьому місці,

я заснув... Тоді ще вона сиділа поруч... Ох!..

І доктор знову мало не заплакав.

Візник кілька разів співчутливо шморгнув

носом.

Що ж робити?

Ох, я вже не знаю... Ох, я вже не знаю...—

Доктор сидів, схиливши голову на руки, і по-

хитувався від горя і поштовхів екіпажа.—

Я знаю,— сказав він,— Ну звичайно... ну зви-

чайно... Як це раніше не - спало мені на

думку. Вона втекла, ця лялька... Я заснув,

а вона втекла. Ясно. Вона була жива. Я одразу

це помітив. Зрештою, це не пом'якшує моєї

провини перед Трьома Товстунами...

Тут йому схотілося їсти. Він помовчав

трохи, а потім заявив дуже урочисто:

Я сьогодні не обідав! Везіть мене до

найближчого шинку.

Голод заспокоїв доктора.

Довго вони їздили темними вулицями. Всі

шинкарі позачиняли свої двері. Всі товстуни

переживали цієї ночі тривожні години.

Вони поприбивали нові засуви і позастав-

ляли входи комодами й шафами. Вони заби-

ли вікна перинами й смугастими подушками.

Вони не спали. Всі, хто був товстіший і багат-

ший, чекали цієї ночі нападу. Цепних псів не

годували зранку, щоб вони були уважнішими

й злішими. Жахлива ніч настала для багатих

і товстих. Вони були впевнені, що будь-якої

хвилини народ може знову піднятися. Чутка

про те, що кілька гвардійців зрадили Трьох

Товстунів, покололи ляльку наслідника Тутті

й пішли з палацу, розлетілася по місту. Це

дуже збентежило всіх багатіїв і ненажер.

Чорт забирай! — обурювалися вони.—

Ми вже не можемо покладатися на гвардій-

ців. Вчора вони придушили повстання

народу, а сьогодні вони повернуть свої гар-

мати на наші будинки.

Доктор Гаспар утратив будь -яку надію

вгамувати свій голод і відпочити. Навкруги

не було жодних ознак життя.

Невже їхати додому? жахнувся

доктор,— Але це так далеко. Я помру з го-

лоду...

І раптом він відчув пахощі смаженого.

Атож, приємно пахло смаженим; мабуть,

бараниною з цибулею. А візник тієї ж миті

побачив недалеко світло. Вузенька смужка

коливалася під вітром.

Що це було?

~ От якби шинок! — захоплено вигукнув

Доктор.

Вони під'хали.

Виявилося, зовсім не шинок.

Осторонь од кількох хижок, на пустирі,

стояв будинок на колесах.

Вузька смужка світла була шпариною нє-

причинених дверей цього будинку.

Візник зліз із козел і пішов на розвідку.

Доктор, забувши про свої лихі пригоди,

втішався пахощами смаженого. Він сопів,

посвистував носом і мружився.

По-перше, я боюся собак! — кричав віз-

ник з темряви.— По-друге, тут якісь сходи...

Все обійшлося добре. Візник добрався по

сходах до дверей і постукав.

Хто там?

Вузька смужка світла зробилась яскравим,

широким чотирикутником. Двері відчинили-

ся. На порозі стояла людина. Серед порож-

нього навколишнього мороку на цьому яскра-

во освітленому фоні вона здавалася плеска-

тою, вирізаною з чорного паперу.

Візник відповідав за доктора:

Це доктор Гаспар Арнері. А ви хто такі?

Чий це будинок на колесах?

Тут балаганчик дядечка Брізака, — від-

повіла китайська тінь з порога. Вона чомусь

зраділа, захвилювалася, замахала руками.—

Просимо, панове, просимо! Ми дуже раді, що

доктор Гаспар Арнері відвідав балаганчик

дядечка Брізака.

Щасливий кінець! Доволі нічних мандрів!

Хай живе балаганчик дядечка Брізака!

І доктор, і візник, і кінь знайшли притулок,

вечерю, відпочинок. Будинок на колесах

виявився гостинним будинком. В ньому

жила мандрівна трупа дядечка Брізака.

Хто не чув цього імені! Хто не знав балаган-

чика дядечка Брізака! Протягом цілого року

балаганчик давав свої вистави на базарних

площах у ярмаркові і святкові дні Які тут

були чудесні актори! До чого ж гарні були

вистави! І головне — тут, у цьому балаган-

чику, виступав Тібул

Ми вже знаємо, що він укрив себе славою

кращого канатоходця країни.

Свідками його майстерності ми були на

Площі Зорі, коли по дроту він пройшов

над страшною безоднею під кулями гвар-

дійців.

Скільки мозолів вискакувало на руках

глядачів, і маленьких, і великих, коли Тібул

виступав на базарних площах! Так гаряче

аплодували йому і крамарі, і старі жебрачки,

і школярі, і солдати, і всі, всі... Тепер, між

іншим, крамар і франти шкодували, що так

захоплювалися ним: «Ми йому аплодували,

а він воює проти нас!»

Балаганчик дядечка Брізака осиротів:

гімнаст Тібул залишив його.

Доктор Гаспар нічого не сказав про те, що

сталося з Тібулом. Змовчав він також про

ляльку наслідника Тутті.

Що побачив доктор у будиночку на коле-

сах?

Його посадовили на великому турецькому

барабані, оздобленому яскраво-червоними

трикутниками і золотим дротом, сплетеним

у вигляді сітки.

У будинку, що нагадував собою вагон, було

кілька жител, розділених полотняними пере-

городками.

Була пізня година. Мешканці балаганчика

спали. Людина, яка відчинила двері і яка

нагадувала китайську тінь, була старим клоу-

ном цього балаганчика. Звали його Августом.

Він чергував цієї ночі. Коли доктор під'їхав

до балаганчика, Август готував собі вечерю.

І справді, це була баранина з цибулею.

Доктор сидів на барабані і розглядав при-

міщення. На ящику горіла гасова лампа. На

стінах висіли обручі, обтягнуті тоненьким

папером, білим і рожевим, довгі смугасті на-

гаї з блискучими металевими ручками, кос-

тюми, оздоблені золотими кружечками, роз-

шиті квітами, зірочками, клаптиками різно-

барвної матерії. Із стін дивилися маски. В од-

них стирчали роги; в других ніс нагадував

турецьку пантофлю; у третіх рот був від вуха

до вуха. Одна маска мала величезні вуха.

Най кумедніше те, що вуха були людські,

тільки дуже великі.

В кутку, у клітці, сиділо якесь маленьке не-

зрозуміле звірятко.

Біля одної стіни стояв довгий дерев янии

стіл. Над ним висіли люстерка. Десять штук.

Біля кожного люстерка стирчала свічка, при-

клеєна до столу власним соком — стеарином.

Свічки не горіли.

На столі валялися коробочки, пензлики,

фарби, пухівки, перуки, лежала рожева пуд-

ра, висихали різноколірні калюжки.

Ми втікали сьогодні від гвардійців,—

заговорив клоун. Ви знаєте, гімнаст Тібул

був нашим актором. Гвардійці хотіли схопи-

ти нас: вони думають, що ми сховали його.—

Старий клоун був дуже сумний. — А ми й самі

не знаємо, де гімнаст Тібул. Його, мабуть,

убили або посадили в залізну клітку.

Клоун зітхав і хитав головою. Звірятко в

клітці диви \ося на доктора котячими очима.

Шкода, що ви так пізно приїхали до

нас,— говорив клоун. — Ми вас дуже люби-

мо. Ви заспокоїли б нас. Ми знаємо, що ви

друг знедолених, друг народу. Я вам нагадаю

один випадок. Ми давали виставу на Ринку

Бичачої Печінки. Це було торік навесні.

Моя дівчинка співала пісеньку...

Так, так... — пригадав доктор. Раптом

він відчув якесь дивне хвилювання.

Пам'ятаєте? Ви тоді були на ринку. Ви

Дивилися нашу виставу. Моя дівчинка співала

пісеньку про пиріг, який волів краще згоріти

в пічці, ніж потрапити в живіт товстого дво-

рянина...

Так, так... пам'ятаю... Далі?

Знатна дама, стара пані, почула це й об-

разилася. Вона звеліла своїм носатим слугам

Нам'яти моїй дівчинці вуха.

Так, я пам'ятаю. Я захистив. Я прогнав

слуг. Дама впізнала мене, і їй стало соромно.

Правда?

Так. Потім ви пішли, а моя дівчинка ска-

зала, іцо якби їй нам'яли вуха слуги знатної

старої пані, то вона не могла б жити... Ви її

врятували. Вона цього ніколи не забуде!

А де ваша дівчинка тепер? спитав

доктор. Він дуже хвилювався.

Тоді старий клоун підійшов до полотняної

перегородки і покликав.

Він сказав дивне ім'я, вимовив два звуки,

неначе розкрив маленьку дерев'яну круглу

коробочку, яка важко одкривається:

Суок!

Минуло кілька секунд. Потім полотняна

перегородка піднялася, і звідти визирнула

дівчинка, схиливши голову з розпатланими

кучерями. Вона дивилася на доктора сірими

очима, трошки знизу, уважно й лукаво.

Доктор підвів очі й обімлів: це була лялька

наслідника Тутті!

Розділ VIII

ВАЖКА РОЛЬ МАЛЕНЬКОЇ АКТРИСИ

1 ак, це була вона! Але, чорт забирай, звід-

ки ж вона тут взчлася? Чудеса? Які там чуде-

са! Доктор Гаспар прекрасно знав, що чудес

не буває. Це, вирішив він, просто обман.

Лялька була жива, і, коли він мав необереж-

ність заснути в екіпажі, вона втекла, як не-

слухняна дівчинка.

Нічого так посміхатися! Ваша улеслива

посмішка не зменшує вашої провини, — ска-

зав суворо, — Як бачите, доля вас покарала.

Зовсім випадково я вас знайшов там, де знай-

ти вас здавалося неможливим.

Лялька витріщила очі. Потім вона заморга-

ла, як маленький кролик, і розгублено по-

дивилася на клоуна Августа. Той зітхнув.

Хто ви така, відповідайте!

Доктор надав своєму голосу якнайбільшої

суворості. Але лялька була така чарівна, що

гніватися було важко.

Су-ок...— повторив доктор.— Та ви ж

лялька наслідника Тутті!

Яка там лялька! Я звичайна собі дів-

чинка...

— Що?.. Ви прикидаєтесь!

Лялька вийшла з-за перегородки. Лампа

яскраво освітлювала її. Вона посміхалася,

схиливши набік скуйовджену голівку. Волос-

ся у неї було такого кольору, як пір'я у ма-

леньких сірих пташок.

Волохате звірятко в клітці дивилося на неї

дуже уважно.

Доктор Гаспар нічого не розумів. Через

деякий час читач дізнається, в чому секрет.

Але зараз ми хочемо попередити читача про

одну дуже важливу обставину, яка вислизну-

ла з-під уважного погляду доктора Гаспара

Арнері. Коли людина хвилюється, то часом

не помічає таких обставин, що, як кажуть

дорослі, впадають у вічі.

І ось ця обставина: тепер, у балаганчику,

лялька мала зовсім інший вигляд.

Сірі очі її весело блищали. Здавалося, вона

була серйозна й уважна, але від її смутку

не лишилось і сліду. Навпаки, ви б сказали,

що це пустунка, яка прикидається скром-

ницею.

Потім далі. Де ж ділась її колишня розкіш-

на сукенка, весь цей рожевий шовк, золоті

троянди, мереживо, блискітки, казкове вбран-

ня, завдяки якому кожна дівчинка могла б

скидатись якщо не на принцесу, то, в усякому

разі, на ялинкову іграшку? Тепер, уявіть собі,

лялька була зодягнута більш ніж скромно.

Блуза з синім матроським коміром, старенькі

Черевички, досить сірі для того, щоб не бутибілими. Черевички були взуті на босу ногу

Не думайте, що бід цього простого наряду

лялька стала негарною. Навпаки, він личив

їй. Бувають такі замазури: спершу і не гля-

неш на неї, а потім, придивившись уважніше,

бачиш, що така замазура миліша від принце-

си, тим більше, що принцеси іноді перетво-

рюються на жаб або, навпаки, жаби оберта-

ються на принцес.

Та от найголовніше: ви пам'ятаєте, на

грудях у ляльки наслідника Тутті були

страшні чорні рани. А тепер вони зникли.

Це була весела, здорова лялька!

Але доктор Гаспар нічого не помітив. Мож-

ливо, вже наступної хвилини він з'ясував би,

в чому справа, але якраз цієї наступної хвили-

ни хтось постукав у двері. Тут справи ще

більше заплутались. У балаганчик увійшов

негр.

Лялька заверещала. Звірятко у клітці фирк-

нуло, хоч і було не кішкою, а якоюсь складні-

шою твариною.

Ми вже знаємо, хто такий негр. Знав це

і доктор Гаспар, що зробив цього негра із

звичайнісінького Тібула. Але ніхто інший

цього не знав.

Замішання тривало п'ять хвилин. Негр по-

водився жахливо. Він схопив ляльку, підняв

її в повітря і почав цілувати в щічки й носик,

причому цей носик і щічки ухилялися так

енергійно, що можна було порівняти негра

з людиною, яка хоче вкусити яблуко, щовисить на нитці. Старий Август заплющив очі

і) очманівши від страху, погойдувався, немов

китайський імператор, що вирішує питання:

чи відрубати злочинцеві голову, чи примуси-

ти його з'їсти живого пацюка без цукру?

Черевичок злетів з ноги ляльки і вдарився

в лампу. Лампа перекинулась і сконала. Ста-

ло темно. Жах досяг своїх меж. Тоді всі по-

бачили, що почався світанок. Шпарини ос-

вітилися.

— От і світанок,— сказав доктор Гаспар,—

і мені треба йти в Палац Трьох Товстунів

разом з лялькою наслідника Тутті.

Негр штовхнув двері. Сіре світло з вулиці

попливло в балаганчик. Клоун, як і досі,

сидів, і очі його були заплющені. Лялька схо-

валася за перегородку.

Доктор Гаспар нашвидку пояснив Тібулові,

в чому справа. Він розповів усю історію з

лялькою наслідника Тутті, про те, як вона

зникла і як тепер щасливо знайшлася тут, у

балаганчику.

Лялька прислухалася за перегородкою і ні-

чого не розуміла.

«Він його називає Тібулом! — дивувалася

вона,— Який же це Тібул? Це ж негр. Тібул

білий, а не чорний...»

Тоді вона зиркнула одним оком з-за пере-

городки. Негр вийняв з кишені своїх гарних

штанів довгасту пляшечку, одкоркував її, від

чого пляшечка писнула, наче горобець, і по-

чав лити на себе з пляшечки якусь рідину.

За секунду сталося чудо. Негр став білим,

гарним і не чорним. Сумніву не лишилося: це

був Тібул!

Ура! — закричала лялька і вилетіла з-за

перегородки прямо на шию Тібулу.

Клоун, який нічого не бачив і вирішив, що

трапилося найжахливіше, упав з того, на чому

сидів, і лежав нерухомо. Тібул підняв його

за штани.

Тепер уже ляльк а розцілувала Тібула.

От чудово! — говорила вона, захлинаю-

чись од радості,— Як же ти був такий чор-

ний? А я тебе не впізнала...

Суок! — сказав Тібул суворо.

Вона негайно зіскочила з його велетен-

ських грудей і стала перед ним «струнко», не

гірше хорошого олов'яного солдатика.

Що? — спитала вона, як школярка.

Тібул поклав руку на її розпатлану голову.

Вона дивилася на нього знизу щасливими

сірими очима.

Ти чула, що казав доктор Гаспар?

Так. Він говорив про те, що Три Тов-

стуни доручили йому вилікувати ляльку на-

слідника Тутті. Він сказав, що ця лялька

втекла з його екіпажа. Він каже, що я — ця

лялька.

Він помиляється,— заявив Тібул.—

Докторе Гаспар, це не лялька, можу вас за-

певнити. Це мій маленький приятель, це дів-

чинка, танцюристка Суок, мій вірний това-

риш по цирковій роботі.

Правда! — зраділа лялька.— Ми з то-

бою не раз ходили по дроту.

Вона була дуже вдоволена, що Тібул назвав

її своїм вірним товаришем.

Любий' — шепнула вона і потерлася

щічкою об його руку.

Як? — перепитав доктор.— Невже це

жива дівчинка? Суок, ви кажете?.. Так! Так!

Справді! Я тепер ясно бачу. Я пригадую...

Адже я якось бачив цю дівчинку. Так... Так...

Адже я врятував її від слуг старої пані, які

хотіли побити її палицями! — Тут доктор

навіть сплеснув руками,— Ха-ха-ха! Ну так,

звичайно. Тому мені і видалося таким зна-

йомим личко ляльки наслідника Тутті. Це

просто дивовижна схожість або, як кажуть

в науці, феномен.

Все з'ясувалося для загальної радості.

Ставало дедалі світліше. На задвірках про-

співав півень.

І тут доктор знову засумував:

Так, все це прекрасно. Але це значить,

Що в мене ляльки наслідника Тутті нема, це

значить, що я її справді загубив...

Це значить, що ви її знайшли, — сказав

Тібул, пригортаючи дівчинку до себе.

Я-а-ак?

Так... Ти розумієш мене, Суок?

~~ Здається, — тихо відповіла Суок.

Ну? — спитав Тібул.

~~ Безперечно,— сказала лялька і посміх-

нулася.

Доктор нічого не второпав.

Чи слухала ти мене, коли ми з тобою

виступали перед натовпом по неділях? Ти

стояла на смугастому мостику. Я казав: «Ал-

лє!», і ти сходила на дріт і йшла до мене.

Я ждав тебе посередині, дуже високо над

натовпом. Я виставляв одно коліно, знову ка-

зав тобі: «Аллє!» — і ти, ставши на моє ко-

ліно, піднімалася мені на плечі... Тобі було

страшно?

Ні. Ти казав мені: «Аллє!» — значить,

треба було бути спокійною і нічого не боя-

тися.

Ну от, сказав Тібул,— тепер я тобі

теж кажу: «Аллє!» Ти будеш лялькою.

Я буду лялькою.

Вона буде лялькою? — спитав доктор

Гаспар.— Що це значить?

Сподіваюся, читачу, що ви зрозуміли! Вам

не доводилося пережити стільки хвилювань

і прикростей, як докторові Гаспару, тому ви

спокійніше і швидше міркуєте.

Подумайте: це ж доктор досі як слід не ви-

спався. І так доводиться дивуватися його

залізному організмові.

Не встиг прокинутися другий півень, як

усе було вирішено. Тібул виклав детальним

план дій:

Ти, Суок, артистка. Коли весною в на-

шому балаганчику йшла пантоміма «При-

дуркуватий король», ти прекрасно зіграла

роль Золотого Качанчика. Потім в балеті тизображувала перебивну картинку і чудово

зобразила перетворення мельника на чайник.

Ти танцюєш краще за всіх і краще за всіх спі-

ваєш, у тебе хороша уява і, головне, ти сміли-

ва й кмітлива дівчинка.

Суок розчервонілася від щастя. Вона навіть

ніяковіла від цих похвал.

Отже, тобі доведеться розіграти роль

ляльки наслідника Тутті.

Суок заплескала в долоні і поцілувала всіх

по черзі: Тібула, старого Августа і доктора

Гаспар а.

Стривай,— вів далі Тібул, — це не все.

Ти знаєш: зброяр Просперо сидить у залізній

клітці в Палаці Трьох Товстунів. Ти повинна

визволити зброяра Просперо.

Відчинити клітку?

Так. Я знаю таємницю, яка дасть мож-

ливість Просперо втекти з палацу.

Таємницю?

Так. Там є підземний хід.

Тут Тібул розказав про продавця дитячих

повітряних куль.

Починається цей хід десь там у кастру-

лі — очевидно, в палацовій кухні. Ти зна-

йдеш цей хід.

Добре.

Сонце ще не зійшло, але вже прокинулися

Птахи. Зазеленіла трава на лужку, що виднів-

Ся за балаганчиком.

При світлі загадкове звірятко у клітці ви-

явилося звичайною лисицею.

]

Не будемо гаяти часу! Дорога лежить

далека.

Доктор Гаспар сказав:

Тепер ви повинні вибрати з ваших су-

конь найкращу...

Суок притягла всі свої наряди. Вони були

чудесні, тому що їх пошила сама Суок. Як

кожна талановита актриса, вона мала хоро-

ший смак.

Доктор Гаспар довго порався у різноколір-

ній купі.

Що ж,— сказав він,— я гадаю, що ця

сукня підійде цілком. Вона не гірша від тієї,

що була на покаліченій ляльці. Одягніть її!

Суок перевдяглася, У виблисках перших

сонячних променів стояла вона серед балага-

на в такому нарядному вбранні, що, мабуть,

ніяка іменинниця в світі не могла б з нею по-

змагатися. Сукня була рожева. А часом, коли

Суок робила який-небудь рух, здавалося, що

йде золотий дощ. Сукня виблискувала, ше-

лестіла й пахла.

Я готова, — сказала Суок.

Прощання тривало хвилину. Люди, що ви-

ступають в цирку, не люблять сліз. Вони за-

надто часто ризикують своїм життям. Крім

того, не можна було занадто гаряче обнімати-

ся, щоб не попсувати сукню.

Повертайся скоріше! — так сказав ста-

рий Август і зітхнув.

А я йду в робітничі квартали. Ми повин-

ні підрахувати наші сили. Мене чекаютьробітники. Вони дізналися, що я живий і на

волі.

Тібул загорнувся в плащ, надів широкий

капелюх, темні окуляри і великий пристав-

ний ніс, що був неодмінним додатком до кос-

тюма паші в пантомімі «Похід в Каїр».

У такому вигляді його не можна було

впізнати. Щоправда, велетенський ніс зро-

бив його потворним, але зате й невпізнан-

ним.

Старий Август став на порозі. Доктор, Тібул

і Суок вийшли з балаганчика.

День почався.

Швидше, швидше! — підганяв доктор.

За хвилину він уже сидів в екіпажі разом

з Суок.

Ви не боїтеся? — спитав він.

Суок у відповідь посміхнулася. Доктор по-

цілував її в лоб. Вулиці ще були порожні.

Людські голоси чулися рідко. Та раптом про-

лунав гучний собачий гавкіт. Потім собака

завищав і загарчав, немовби в нього відбира-

ли кістку.

Доктор виглянув з екіпажа.

Уявіть, це був той самий собака, який укусив

силача Лапітупа! Та цього мало.

Доктор побачив таке. Собака боровся з

людиною. Довга і тонка людина з маленькою

голівкою, в красивому, але чудернацькому

костюмі, схожа на коника, виривала в собаки

Цось рожеве, гарне й незрозуміле. Рожеве

щмаття розліталося в усі боки.

Людина перемогла. Вона вихопила здобич

і, притискаючи її до грудей, побігла саме в той

бік, звідки їхав доктор.

І коли вона зустрілася з екіпажем, то Суок,

яка дивилася з-за спини доктора, побачила

щось жахливе. Чудна людина не бігла, а гра-

ціозно стрибала, ледве торкаючись з млі.

Зелені поли її фрака летіли за нею, наче кри-

ла вітряка. А на руках... на руках вона трима-

ла дівчинку з чорними ранами на грудях.

— Це я! — закричала Суок.

Вона відкинулася в глиб екіпажа і сховала

обличчя в плюшеву подушку.

Почувши крик, викрадач озирнувся, і тепер

доктор Гаспар впізнав у ньому вчителя Раз-

дватричі.

Розділ IX

ЛЯЛЬКА З ДОБРИМ АПЕТИТОМ

Наслідник Тутті стояв на терасі. Учитель ге-

ографії дивився в бінокль. Наслідник Тутті

вимагав, щоб принесли компас. Але це було

зайве.

Наслідник Тутті очікував прибуття ляльки.

Від сильного хвилювання він міцно й солодко

проспав цілу ніч.

З тераси було видно дорогу від міської бра-

ми до палацу. Сонце виповзало над містом

і заважало дивитися. Наслідник тримав до-

лоні біля очей, морщився і шкодував, що

не можна чхнути.

— Ще нікого не видно, — говорив учитель

географії.

Йому доручили це відповідальне діло тому,

Що він за своїм фахом краще за всіх розумів-

ся на просторах, горизонтах та іншому.

~ А може, вже видно? — наполягав Тутті.

~ Не сперечайся зі мною. Крім бінокля,

У мене є знання і точне уявлення про предме-

ти. От я бачу кущі жасмину, що в латинськії!

м°ві має дуже красиве ім'я, яке важко за-

Пам ятати. Далі я бачу мости і гвардійців,

навколо яких літають метелики, а далі пішла

Дорога... Стривайте! Стривайте!..

Він підкрутив бінокль. Наслідник Тутті

навшпиньки. Серце його забилося знизу вг

ру, наче він не вивчив уроку.

Так,— сказав учитель.

І в цей час троє вершників попрямували ві^

палацового парку до дороги. Це капітан Бо-

навентура з караулом помчав назустріч екіпа-

жу, що з'явився на дорозі.

Ура! — закричав наслідник так пронизли

во, що аж у далеких селах відгукнулися гуси.

Внизу, під терасою, учитель гімнастики

стояв напоготові, щоб упіймати наслідника

„

на льоту, якщо той на радощах випаде через

камінну огорожу тераси.

Отже, екіпаж доктора Гаспара мчав до па-

лацу. Вже непотрібні були бінокль і наукові

знання вчителя географії. Уже всі бачили

екіпаж і білого коня.

Щаслива мить! Екіпаж зупинився біля ос-

таннього мосту. Гвардійська сторожа роз

ступилася. Наслідник махав обома руками

і підскакував, стріпуючи волоссям. І нарешті

він побачив найголовніше. Маленький чоло-

вік, незграбно, по-старечому ступаючи, виліз

з екіпажа. Гвардійці, шанобливо притримую

чи шаблі і віддаючи честь, стояли збоку. Ма-

ленький чоловік узяв з екіпажа чудесну ляль-

ку, неначе букет свіжих троянд, перевитий

стрічками.

Це була незабутня картина під блакитні""1

ранковим небом, у сяйві трави і сонця.

За хвилину лялька була вже в палаці. Зу^т

річ відбулася таким чином. Лялька йшла без

будь-чиєї допомоги.

О, Суок прекрасно грала свою роль! Якби

вона потрапила в товариство справжнісінь-

ких ляльок, то, без сумніву, вони вважали б,

що це теж лялька. Вона була спокійна.

Вона відчувала, що роль їй удається.

«Бувають ще важчі речі,— думала вона.

Наприклад, жонглювати засвіченою лампою.

Або робити подвійне сальто-мортале».

А Суок доводилось у цирку виконувати і те

й інше.

Словом, Суок не боялася. їй навіть подоба-

лася ця гра. Набагато дужче хвилювався док-

тор Гаспар. Він ішов позаду Суок. Вона ступа-

ла маленькими кроками, подібно до балери-

ни, що йде на носках. Сукня її ворушилася,

тремтіла й шелестіла.

Виблискували паркети. Вона відбивалася в

них рожевою хмаркою. Вона була дуже ма-

ленькою серед високих залів, які збільшува-

лися від блиску паркетів в глибину, а від

Дзеркал — у ширину. Можна було подумати,

Це пливе по широкій тихій воді малень-

кий кошик із квітами.

Вона йшла, весела й усміхнена, повз сторо-

ЖУ> повз шкіряних і залізних людей, які диви-

лися, мов зачаровані, повз чиновників, що

посміхалися вперше в житті.

Вони розступалися перед нею, даючи їй

Дорогу, наче це була володарка цього палацу,

яка вступає у свої права.

Стало так тихо, що було чути її легкі, як па-

діння пелюсток, кроки.

А зверху, по широчезних сходах, такий са-

мий маленький і сяючий, поспішав назуст іч

ляльці наслідник Тутті.

Вони були однакові на зріст.

Суок зупинилася.

«Так ось він, наслідник Тутті!» подумала

вона. Перед нею стояв худенький, схожий

на злу дівчинку хлопчик, сіроокий і трохи

засмучений, з розпатланою головою, схиле-

ною набік. Суок знала, хто такий Тутті. Суок

знала, хто такі Три Товстуни. Вона знала,

що Три Товстуни забрали все залізо, все

вугілля, весь хліб, здобутий руками бідного

голодного народу. Вона добре пам'ятала

знатну стару жінку, яка нацькувала своїх

лакеїв на маленьку Суок. Вона знала, що все

це одна компанія: Три Товстуни, знатні

старі жінки, франти, крамарі, гвардійці —

всі ті, що посадили зброяра Просперо в

залізну клітку і полюють на її друга, гімнаста

Тібула.

Коли вона йшла в палац, то думала, що на-

слідник Тутті буде їй осоружним, чимось

таким, як знатна стара жінка, тільки з довгим

і тонким язиком малинового кольору, брид-

ким і завжди висолопленим.

Але ніякої огиди вона не відчула. Ско-

ріше їй було приємно, що вона його поба-

чила. Вона дивилася на нього веселими

сірими очима.

__ Це ти, лялько? — спитав наслідник Тут-

ті, простягуючи руку.

«Що ж мені робити? — злякалася Суок.—

Хіба ляльки розмовляють? Ой, мене не по-

передили!.. Я не знаю, як поводилася та ляль-

ка, яку зарубали гвардійці...»

Але на допомогу поспішив доктор Гаспар.

Пане насліднику, — сказав він уро-

чисто,— я вилікував вашу ляльку. Як бачите,

я не тільки повернув їй життя, але й зробив

це життя ще чудовішим. Лялька, безперечно,

стала гарнішою, має нову прекрасну сукню,

і найголовніше — я навчив вашу ляльку роз-

мовляти, складати пісеньки і танцювати.

Яке щастя! — тихо сказав наслідник.

«Час діяти»,— вирішила Суок.

І тут маленька актриса з балаганчика дядеч

ка Б різака виступила в першому дебюті на

новій сцені.

Цією сценою був головний палацовий зал.

А глядачів зібралося багато. Вони юрмилися

з усіх боків: на горішніх сходах, у проходах,

на хорах. Вони лізли з круглих вікон, пере-

повнювали балкони, вилазили на колони,

Щоб краще бачити й чути.

Багато голів і спин, найрізноманітніших

барв і кольорів, горіло в яскравому сонячно-

му освітленні.

Суок бачила обличчя, які дивилися на неї,

Широко посміхаючись.

Кухарі з розчепіреними п'ятірнями, з яких,

неначе клей з гілок, стікали червоні солодкі

соки або коричневі і жирні соуси; міністри

в барвистих вишитих мундирах, наче мавпи

зодягнуті півнями; маленькі пухлі музиканти

у вузьких фраках; придворні дами й кавале-

ри, горбаті лікарі, довгоносі вчені, патлаті

скороходи; челядь, зодягнута не гірше за

міністрів. Вся ця маса ліпилася до всього,

до чого можна було приліпитися.

І всі мовчали. Всі, затамувавши подих, диви-

лися на маленьке рожеве створіння, яке спо-

.. . .

кіино і з великою гідністю дванадцятирічної

дівчинки зустрічало цю сотню поглядів. Вона

зовсім не злякалася, не засоромилася. Ці гля-

дачі навряд чи були вимогливіші, ніж ті, на

площах, де майже кожного дня виступала

Суок. О, то були дуже вимогливі глядачі: роз-

зяви, солдати, актори, школярі, маленькі тор-

говці! І тих Суок не боялася. А вони казали:

«Суок — найкраща актриса в світі...» І кида-

ли на її килимок останню дрібну монету. А за

таку маленьку монету можна було б купити

пиріжка з печінкою, який заміняв бідній лю-

дині і сніданок, і обід, і вечерю.

І от Суок почала розігрувати свою роль

ляльки по-справжньому

Вона стулила носки,, потім стала навшпинь-

ки, піднесла до обличчя ручки, зігнуті в лік-

тях, і, ворушачи обома мізинцями на манір

китайського мандарина, почала співати пі-

сеньку. При цьому вона похитувала головою

в такт мотиву вправо і вліво.

Посміхалася вона кокетливо й лукаво. Але

і

веСь час вона старалася, щоб очі її були круглі

й широкі, як у всіх ляльок. Вона співала так:

Ось мистецтвом невідомим,

Розпаливши в тиглях жар,

Воскресив мене чудовий

Добрий доктор наш Гаспар.

Подивись: я посміхнулась.

Чуєш ти: зітхнула я...

Знов до мене повернулось

Світле, радісне життя.

Як до тебе я спішила!

Був важкий мій кожен крок.

Я — твоя сестричка мила,

Не забудь ім'я — Суок!

Знову стала я живою,

Легко, весело мені.

Дуже плакав ти за мною —

Це я бачила у сні.

Подивись: сміється личко,

Слухай рідний голосок,

Не забудь ім'я сестрички,

Чарівне ім'я — Суок!

~ Суок, — тихо повторив Тутті.

Очі його були налиті сльозами, і тому зда-

валося, що в нього не два, а чотири ока.

Лялька проспівала пісеньку й зробила

Реверанс. Зал захоплено зітхнув. Всі завору-

шилися, закивали головами, зацмокали язи-

ками.

І справді, мелодія пісеньки була прекрасна

хоч дещо сумна для такого молодого голосу

а сам голос звучав так чудесно, що здавало-

ся - линув із срібного або скляного горла.

Вона співає, як ангел, — пролунали в

тиші слова диригента.

Але пісенька її трохи дивна,— зауважив

якийсь сановник, дзенькаючи орденами.

На цьому критика обірвалася. До залу вві-

йшли Три Товстуни. Скупчення публіки мог-

ло видатись їм неприємним — всі кинулися

до виходів. Кухар у цій метушні вліпив свою

п'ятірню з усім запасом малинового соку в

спину якійсь красуні. Красуня заверещала, і

при цьому виявилося, що в неї вставна щеле-

па, бо щелепа випала. Товстий гвардійський

капітан наступив на гарну щелепу негарним,

грубим чоботом.

Почулося: хрясь, хрясь! — і церемоніймей-

стер, що десь взявся тут, вилаявся:

— Накидали горіхів! Тріщать під ногами!

Неподобство!

Красуня, що загубила щелепу, хотіла за-

кричати і навіть здійняла руки, та де там! —

разом із щелепою зник і голос. Вона тільки

прошамкала щось незрозуміле.

За хвилину в залі не було сторонніх. Лиши-

лися тільки відповідальні особи.

І от Суок і доктор Гаспар стояли перед

Трьома Товстунами.

Не видно було, щоб Три Товстуни були

схвильовані вчорашніми подіями. Щойно впарку вони грали у м яча під наглядом черго-

вого лікаря. Це робилося заради моціону.

Вони дуже потомилися. Спітнілі обличчя

блищали. Сорочки поприлипали до їхніх

спин, і спини ці скидалися на вітрила, роздуті

вітром. В одного з них під оком темнів си-

нець у вигляді некрасивої троянди або краси-

вої жаби. Другий Товстун боязко позирав на

цю некрасиву троянду.

«Це він загилив йому м'ячем в обличчя і

прикрасив його синцем»,— подумала Суок.

Потерпілий Товстун грізно сопів. Доктор

Гаспар розгублено усміхався. Товстуни мовч-

ки оглянули ляльку. Сяючий вигляд наслід-

ника Тутті навіяв їм добрий настрій.

Ну-с, — сказав один, — це ви доктор Гас-

пар Арнері?

Доктор вклонився.

Ну, як лялька? — спитав другий.

Вона чудесна! — вигукнув Тутті.

Товстуни ніколи не бачили його таким ра-

дісним.

От і прекрасно! Вона й справді має доб-

рий вигляд...

Пер ший Товстун витер долонею лоба, лю-

то крякнув і сказав:

Доктор Гаспар, ви виконали наш наказ.

Тепер ви маєте право вимагати нагороду.

Настала мовчанка. Маленький секретар

У Рудій перуці тримав перо напоготові, щоб

записати вимогу доктора.

Доктор почав викладати свою просьбу:

Учора на Площі Суду збудували десять

плах для страти повсталих...

їх стратять сьогодні, — перебив Тов-

стун.

Я саме це і маю на увазі. Моя просьба

така: я прошу дарувати всім полоненим жит-

тя і волю. Я прошу відмінити страту зовсім

і спалити ці плахи...

Рудий секретар, почувши цю просьбу, ви-

пустив з жаху перо. Перо, добре загострене,

вп'ялося в ногу Другого Товстуна. Той закри-

чав і завертівся на одній нозі. Перший Тов-

стун, власник синяка, зловтішно зареготав:

за нього відплачено.

Хай йому чорт! — галасував Другий

Товстун, висмикуючи зі ступні перо, наче

стрілу,— Хай йому чорт! Це прохання зло-

чинне! Ви не смієте вимагати таких речей!

Рудий секретар утік. Ваза з квітами, яку

він перекинув на ходу, котилася за ним і роз-

літалася на друзки, наче бомба. Стався справ-

жній скандал. Товстун висмикнув перо і

жбурнув навздогін секретареві. Але хіба та-

кий товстун може добре кинути списа! Перо

впилося в зад вартового гвардійця. Але він, як

ревний служака, навіть не поворухнувся. Пе-

ро стирчало в непідходящому місці, аж поки

гвардієць не змінився з варти.

Я вимагаю, щоб дарували життя усім

робітникам, засудженим до смерті. Я вима-

гаю, щоб спалили плахи, — повторив доктор

тихо, але твердо.

у відповідь пролунали крики Товстунів.

Складалося таке враження, наче хтось ламає

тріски.

__ Ні! Ні! Ні! Нізащо! Вони будуть стра-

чені!

Умріть, — шепнув доктор ляльці.

Суок догадалася, в чому справа. Вона знову

стала на носки, писнула і похитнулася. Сукня

її затріпотіла, наче крила у спійманого ме-

телика, голова похилилася, — кожної секунди

лялька готова була впасти.

Наслідник кинувся до неї.

Ой! Ой! — закричав він.

Суок писнула ще сумніше.

Ось,— сказав доктор Гаспар,— ви бачи-

те? Лялька знову втратить своє життя. Меха-

нізм, поставлений в ній, занадто чутливий.

Вона остаточно зіпсується, якщо ви не вико-

наєте моєї просьби. Я гадаю, що пан наслід-

ник буде не дуже вдоволений, коли його ляль-

ка стане непотрібною рожевою ганчіркою.

Гнів охопив наслідника. Він затупав нога-

ми, як слоненя. Він заплющив очі і замахав

головою.

~~ Нізащо! Чуєте, нізащо! — кричав він.—

Виконайте прохання доктора! Я не віддам

моєї ляльки! Суок! Суок! — заридав він.

Звичайно, Товстуни здалися. Наказ було

Дано. Помилування було оголошено. Щасли-

вии доктор Гаспар поїхав додому.

«я спатиму цілу добу»,— думав він доро-

гою.

В'їжджаючи в місто, він уже чув розмови

про те, що на Площі Суду горять плахи і щ0

багачі дуже невдоволені з того, що страта

бідняків не відбудеться.

Отже, Суок залишилася в Палаці Трьох

Товстунів.

Тутті вийшов з нею в сад.

Наслідник толочив квіти, наскочив на ко-

лючий дріт і мало не впав у басейн. Від щастя

він нічого не помічав.

«Невже він не розуміє, що я жива дівчин-

ка? — дивувалася Суок. — Мене б так не об-

дурили».

Принесли сніданок. Суок побачила тістеч-

ка і згадала, що тільки минулого року восени

їй пощастило з'їсти одне тістечко. І то старий

Август запевняв, що це не тістечко, а пряник.

Тістечка наслідника Тутті були розкішні. Де-

сять бджіл злетілося на них, думаючи, що це

квіти.

«Ну що ж мені робити? — мучилася Суок.—

Хіба ляльки їдять? Різні бувають ляльки... Ой,

як мені хочеться тістечка!»

І Суок не втерпіла.

Я хочу шматочок... — сказала вона тихо.

Рум'янець укрив її щічки.

От і добре! — зрадів наслідник.— А ра-

ніше ти не хотіла їсти. Раніше мені було так

сумно снідати самому. Ох, як добре! У тебе |

з'явився апетит...

І Суок з'їла шматочок. Потім ще один, і ще

і ще. І раптом вона побачила, що слуга, який

здалека слідкував за наслідником, дивиться

на неї; мало того: дивиться на неї з жахом.

Слуга широко роззявив рота.

Слуга мав рацію.

Він ніколи не бачив, щоб ляльки їли.

Суок злякалась, і з її рук випало четверте

тістечко, найкраще, з виноградом.

Але все скінчилося добре. Слуга протер очі

і закрив рота.

Це мені здалося. Спека!

Наслідник говорив без кінця. Потім сто-

мився і змовк.

Було дуже тихо в цю жарку годину. Вчо-

рашній вітер, очевидно, залетів дуже далеко.

Тепер все завмерло. Навіть пташки не літали.

І в цій тиші Суок, яка сиділа поруч наслід-

ника на траві, почула незрозумілий звук, схо-

жий на цокання годинника, схованого в вату.

Тільки годинник робить «тік-так», а цей звук

був такий «тук-тук».

Що це? — спитала вона.

Що? — наслідник підняв брови, як

доросла людина у хвилини подиву.

А от: тук-тук... Це годинник? У тебе

є годинник?

Знову настала тиша, і знову в тиші щось ту-

кало. Суок піднесла палець. Наслідник при-

слухався.

~ Це не годинник, — сказав він тихо.—

Це б'ється моє залізне серце...

Розділ X

ЗВІРИНЕЦЬ

другій годині наслідника Тутті покли-

кали у класну кімнату. Це був час уроків.

Суок залишилася сама.

Ніхто, звичайно, не підозрював, що Суок —

жива дівчинка. Напевне, справжня лялька

наслідника Тутті, якою тепер заволодів

учитель танців Раздватричі, поводилася не

менш вільно. Мабуть, дуже вмілий майстер

зробив ту ляльку. Правда, вона не їла тісте-

чок. Але наслідник Тутті, може, й мав рацію.

Може, справді у неї просто не було апетиту.

Отже, Суок залишилася самл.

Становище її було важкувате.

Велетенський палац, плутанина входів,

галерей, сходів.

Страшні гвардійці, невідомі суворі люди

в різноколірних перуках, тиша і розкіш.

На неї не звертали уваги.

Вона стояла у спальні наслідника, біля

вікна.

«Треба скласти план дій, — вирішила

вона,— Залізна клітка зі зброярем Просперо

стоїть у звіринці наслідника Тутті. Я повин- І

на пробратись у звіринець».

Ви вже знаєте, що наслідникові не по-

казували живих дітей. Ніколи, навіть

у закритий кареті, його не вивозили в місто.

Він ріс у палаці, його навчали наукам, читали

йому книги про жорстоких царів і полковод-

ців. Тим людям, які його оточували, за-

боронялося посміхатися. Всі його вихователі

і вчителі були худі, високі ДІДКИ ЗІ ЩІЛЬНО

стиснутими губами і вилицями кольору

пороху. Крім того, у них у всіх були хворі

шлунки. А з такою хворобою людині не до

посмішок.

Наслідник Тутті ніколи не чув веселого,

дзвінкого сміху. Лише інколи до нього до-

літав регіт якого-небудь п'яного ковбасника

або самих Товстунів, коли вони пригощали

своїх не менш товстих гостей. Та хіба це

можна було назвати сміхом! Це був жа-

хливий рев, од якого робилося не весело,

а страшно.

Посміхалася тільки лялька. Але посмішка

ляльки не здавалася Товстунам небезпечною.

І, крім того, лялька мовчала. Вона не могла б

розповісти Тутті про все те, що було при-

ховане від нього палацовим парком і сторо-

жею з барабанами біля залізних мостів.

І тому він нічого не знав про народ, про злид-

ні. про голодних дітей, про фабрики, шахти,

тюрми, про селян, про те, що багаті при-

мушують бідняків працювати і забирають

собі все зароблене їхніми худющими ру-

ками.

Три Товстуни хотіли виховати злого

жорстокого наслідника. Його позбавили

товариства дітей і звели для нього звіринець

«Хай він дивиться на звірів, — вирішили

вони, — У нього є мертва, бездушна лялька

і у нього будуть злі звірі. Хай він бачить, як

годують тигрів сирим м'ясом і як удав ковтає

живого кролика. Хай він слухає голоси хижих

звірів і дивиться в їхні червоні диявольські

зіниці. Тоді він навчиться бути жорстоким».

Але справа склалася не так, як того хотіли

Товстуни.

Наслідник Тутті старанно вчився, слухав

страшні літописи про героїв і царів, дивився

з ненавистю на прищуваті носи вихователів,

але не ставав жорстоким.

Товариство ляльки він полюбив більше за

товариство звірів.

Звичайно, ви можете сказати, що дванад-

цятирічному хлопчикові соромно розважати-

ся ляльками. У цьому віці багато хто віддав

би перевагу полюванню на тигрів. Але тут

була особлива причина, яка у свій час

відкриється.

Повернімося до Суок.

Вона вирішила дочекатися вечора. І справ-

ді, лялька, яка сама вештається серед білого

дня по палацу, могла б викликати підозру-

Після уроків вони знову зустрілися.

— Ти знаєш,— сказала Суок, — коли я ле-

жала хвора в доктора Гаспара, мені наснився

дивний сон. Мені снилося, що я з ляльки

перетворилася на живу дівчинку... І начебто

я була цирковою актрисою. Я жила в бала-

гані з іншими акторами. Балаган переїжджав

з місця на місце, зупинявся на ярмарках, на

великих площах і влаштовував вистави.

Я ходила по канату, я танцювала, вміла роби-

ти важкі акробатичні штуки, грала різні ролі

в пантомімах...

Наслідник слухав і з широко розплюще-

ними очима.

Ми були дуже бідні. Дуже часто ми не

обідали. У нас був великий білий кінь. Його

звали Анра. Я їздила на ньому і жонглювала,

стоячи на широкому сідлі, накритому діря-

вим жовтим атласом. І кінь сконав, бо цілий

місяць у нас було зовсім мало грошей, щоб

добре годувати його...

Бідні? — спитав Тутті, — Я не розумію.

Чому ж ви були бідні?

Ми показували вистави бідним. Вони

кидали нам маленькі мідні монети, а іноді

після вистави капелюх, з яким клоун Август

обходив глядачів, лишався зовсім порожнім.

Наслідник Тутті нічого не розумів.

І Суок розповідала йому, поки не настав

вечір. Вона говорила про суворе злиденне

життя, про велике місто, про знатну стару

жінку, яка хотіла її одлупцювати, про живих

Д*тей, яких багачі цькують собаками, про

гімнаста Тібула і зброяра Просперо, про те,

робітники, шахтарі, матроси хочуть по-

валити владу багатіїв і товстунів.

134

Найбільше вона говорила про цирк. По-

ступово вона захопилась і забула про те,

розповідає сон.

Я дуже давно живу в балаганчику дя-

дечка Брізака. Я навіть не пам'ятаю, від-

коли я вмію танцювати, і їздити верхи,

і крутитися на трапеції. Ох, яких я навчилася

чудесних штук.— Вона сплеснула руками,—

Ось, наприклад, минулої неділі ми грали

в гавані. Я виконувала вальс на абрикосових

кісточках...

Як — на абрикосових кісточках?

Ой, ти не знаєш! Хіба ти не бачив

свистка, зробленого з абрикосової кісточки?

Це дуже просто. Я зібрала дванадцять

кісточок і зробила з них свистки. Ну, терла,

терла об камінь, поки не зробилась дірочка...

Як цікаво!

Можна виконати вальс не лише на

дванадцяти кісточках. Я вмію свистіти і клю-

чиком...

Ключиком? Як? Покажи! У мене є

чудесний ключик...

По цих словах наслідник Тутті розстебнув

комір своєї куртки і зняв з шиї ланцюжок,

на якому висів невеликий білий ключ.

Чому ти ховаєш його на грудях? —

спитала Суок.

Мені дав цей ключик канцлер. Це ключ

від однієї з кліток мого звіринця.

Хіба ти ховаєш у себе ключі від усіх

кліток?

__ Ні- Але мені сказали, що це найголовні-

ший ключ. Я повинен його зберігати...

Суок показала наслідникові свою майстер-

ність. Вона просвистіла чудову пісеньку,

тримаючи ключ догори дірочкою біля губів,

складених в трубочку.

Наслідника це так захопило, що він навіть

забув про ключик, який йому доручили

зберігати. Ключ лишився в Суок. Вона

машинально засунула його в мереживну

рожеву кишеню.

Настав вечір. Для ляльки приготували кім-

нату, суміжну зі спальнею наслідника Тутті.

Наслідник Тутті спав, і йому снилися

дивовижні речі: кумедні носаті маски;

людина, що несла на голій жовтій спині

величезний, гладенько обтесаний камінь,

і товстун, який бив цю людину чорним

нагаєм; обірваний хлопчик, що їв картоплю,

і знатна стара пані в мереживах, яка їхала

верхи на білому коні й висвистувала якийсь

противний вальс на дванадцяти абрикосових

кісточках...

А в цей час зовсім в іншому місці, далеко

від цієї маленької спальні, в одному з кутків

палацового парку, відбувалось ось що. Ви не

Думайте, нічого особливого не відбувалося.

Не тільки наслідникові Тутті цієї ночі

спилися дивовижні сни. Сон, вартий подиву,

приснився також гвардійцеві, який заснув

на чатах біля входу до звіринця наслідника

Тутті.

Він сидів на камінному стовпчику, при-

тулившись спиною до ґрат, і солодко куняв.

Шабля його в широких блискучих піхвах

лежала між колінами. Пістоль дуже мирно

стирчав з-під шовкового чорного шарфа на

його боці. Поруч, на гравії, стояв ґратчастий

ліхтар, що освітлював чоботи гвардійця

і довгу гусінь, яка впала з листя просто на

його рукав.

Картина здавалася зовсім мирною.

Отже, вартовий спав і бачив надзвичайний

сон. Йому снилося, що підійшла до нього

лялька наслідника Тутті. Була вона точні-

сінько така, як сьогодні вранці, коли її привіз

доктор Гаспар Арнері: та сама рожева сукня,

банти, мережива, блискітки. Тільки тепер,

уві сні, вона була живою дівчинкою. Вона

вільно рухалася, оглядалася і притискала

пальця до губок.

Ліхтар освітлював її маленьку постать.

Гвардієць навіть посміхнувся вві сні. Потім

він зітхнув і вмостився зручніше, притулив-

шись до ґрат плечем і вткнувшись носом

у залізну троянду в узорі ґрат.

Тоді Суок, побачивши, що вартовий спить,

взяла ліхтар і навшпиньки обережно вийшла

за огорожу.

Гвардієць хропів, а йому, сонному, зда-

валося, що це в звіринці ревуть тигри.

Насправді ж було тихо. Звірі спали.

Ліхтар освітлював невеликий простір-

Суок повільно пробиралася, вдивляючись

у темряву. На щастя, ніч не була темна. Її

освітлювали зорі і світло розвішаних у парку

ліхтарів, яке пробивалося до цього віддале-

ного місця крізь верхівки дерев і будов.

Від огорожі дівчинка пройшла короткою

алеєю, між низькими кущами, всипаними

якимись білими квітами.

Потім вона враз відчула запах звірів. Він

був знайомий їй: колись разом з балаган-

чиком їздив приборкувач з трьома левами

і одним ульмським догом.

Суок вийшла на відкритий майданчик. На-

вкруги щось чорніло, наче стояли маленькі

будиночки.

— Клітки, — прошепотіла Суок.

Серце її сильно билося.

Вона не боялася звірів, бо люди, які ви-

ступають у цирку, взагалі не боязкі. Вона по-

боювалася тільки, що який-небудь звір про-

кинеться від її кроків і світла ліхтаря, зареве і

розбудить вартового. Вона підійшла до кліток.

«Де ж Просперо?» — хвилювалася вона.

Вона вище піднімала ліхтар і заглядала

в клітки. Було тихо, ніщо не рухалося.

Світло ліхтаря розбивалось об пруття кліток

1 спадало нерівними плямами на туші звірів,

спали за цими пруттями.

Вона бачила волохаті товсті вуха, іноді

витягнуту лапу, іноді смугасту спину... Орли

спали, розгорнувши крила, і були схожі

на старовинні герби. У глибині деяких кліток

чорніли якісь незрозумілі велетні.

У клітці за тонкими срібними ґратами

сиділи на жердинах, на різній висоті, папуги

І коли Суок зупинилася біля цієї клітки

їй здалося, гцо один з них, який сидів най-

ближче до ґрат, старий, з довгою червоною

бородою, розплющив одне око і подивився

на неї. А око його було схоже на сліпе

лимонне зерно. І мало того, він швидко

заплющив це око, наче вдавав, що спить.

При цьому здалося, що він посміхнувся

у свою червону бороду.

«Я просто дурненька», — заспокоїла себе

Суок. Однак їй стало страшно.

Раз за разом, то тут, то там серед тиші

щось клацало, хрустіло, пищало...

Спробуйте вночі зайти до стайні або при-

слухайтеся до курника: вас приголомшить

тиша і водночас ви будете чути дуже багато

маленьких звуків — то порух крила, то чав-

кання, то тріск сідала, то тонюсінький голос,

що вискочив, наче краплинка, з горла сон-

ного птаха.

«Де ж це Просперо? — знову подумала

Суок, але вже з більшою тривогою.— А що,

як його стратили сьогодні, а в його клітку

посадили орла?»

І раптом з темряви чийсь хрипкий голос

промовив:

— Суок'

І тут вона почула важке і часте дихання

і ще якісь звуки, наче скавчав великий хворииі

собака.

140

__ Ой! — скрикнула Суок.

Вона навела ліхтар у той бік, звідки її

покликали. Там горіли два червонуватих

вогники. Велика чорна істота стояла у клітці,

наче ведмідь, тримаючись за пруття і при-

павши до них головою.

Просперо! — тихо сказала Суок.

І за одну мить передумала цілу купу

думок:

«Чому він такий страшний! Він обріс

шерстю, як ведмідь. В очах у нього червоні

іскри. У нього довгі, аж загнуті кігті. Він без

одежі. Це не людина, а горила...»

Суок відчувала, що ось-ось заплаче.

Нарешті ти таки прийшла, Суок, — ска-

зала дивна істота. — Я знав, що побачу тебе.

Здрастуй! Я прийшла тебе визволити,—

промовила Суок тремтячим голосом.

Я не вийду з клітки. Я сьогодні одубію.

І знову почулося жахливе скавучання.

Істота впала, потім підвелась і знову припала

до пруття.

Підійди, Суок.

Суок підійшла. Страшне обличчя дивилося

на неї. Звичайно, це було не людське облич-

чя. Найбільше воно скидалося на вовчу

МоРДУ- І найстрашніше було те, що вуха

Цього вовка мали форму людських вух, хоч

1 вкриті були короткою грубою шерстю.

Суок хотіла затулити очі долонею. Ліхтар

стрибав у її руці. Жовті плями світла літали

в повітрі.

141

Ти боїшся мене, Суок... Я втратив

людську подобу. Не бійся! Підійди... Ти

виросла, схудла. У тебе сумне личко...

Він ледве говорив. Він опускався чимраз

нижче і зрештою ліг на дерев'яну підлогу

своєї клітки. Він дихав дедалі частіше

широко розкриваючи рот, повний довгих

жовтих зубів.

Зараз я помру. Я знав, що побачу

тебе перед смертю...

Він гіростяг свою волохату руку. Він чогось

шукав у темряві. Пролунав звук, наче вирвали

цвях, і потім страшна рука простяглася крізь

пруття.

В руці була невелика дощечка.

Візьми це. Там записано все.

Суок сховала дощечку.

Просперо! — сказала вона тихо.

Відповіді не було.

Суок піднесла ліхтар. Зуби вишкірилися

назавжди. Каламутні застиглі очі дивилися

крізь неї.

Просперо! — закричала Суок, і ліхтар

випав з руки,— Він помер! Він помер! Про-

сперо!

Ліхтар погас.

Розділ XI

ЗАГИБЕЛЬ КОНДИТЕРСЬКОЇ

Гвардієць, з яким ми познайомилися біля

входу у звіринець, саме у той час, коли Суок

потягла в нього гратчастого ліхтаря, про-

кинувся від гамору, що знявся у звіринці.

Звірі рикали, пищали, били хвостами по

залізних прутах, птахи лопотіли крилами...

Гвардієць позіхнув, із страшенним тріском

потягнувся, боляче вдарившись об грати

кулаком, і нарешті остаточно отямився.

Тоді він схопився. Ліхтаря не було. Мирно

блищали зорі. Пахло жасмином.

Чорт забери!

Гвардієць плюнув із такою злістю, що плю-

вок полетів, як куля, і збив чашечку жасм іну.

Звірячий концерт гримів на повну силу.

Гвардієць зняв тривогу. За хвилину збіг-

лися люди із смолоскипами. Смолоскипи

тріщали. Гвардійці лаялися. Хтось пере-

чепився об шаблю і впав, розбивши носа оО

чиюсь шпору.

У мене вкрали ліхтар!

Хтось пробрався у звіринець!

Злодії!

Заколотники!

Гвардієць із розбитим носом і другий

гвардієць, з розбитою шпорою, а також інші,

роздираючи темряву смолоскипами, рушили

проти невідомого ворога.

Але нічого підозрілого у звіринці не

виявили.

Тигри ревіли, роззявляючи смердючі пащі.

Леви гасали по клітках у великій тривозі.

Папуги зняли справжній бешкет. Вони кру-

тилися, створюючи враження строкатої кару-

селі. Мавпи розгойдувалися на трапеціях.

А ведмеді співали низьким, красивим басом.

Поява вогню і людей іце більше розтриво-

жила цю компанію.

Гвардійці оглянули всі клітки.

Все було в порядку.

Навіть ліхтаря, кинутого Суок, вони не

знайшли.

І раптом гвардієць з розбитим носом

сказав:

Стій! — і підняв високо смолоскип.

Всі глянули вгору. Там чорніла густа крона

Дерева. Листя не рухалося. Була тиха ніч.

Бачите? — спитав гвардієць грізно. Він

погрозив смолоскипом.

Так. Щось рожеве...

Маленьке...

Сидить...

~ Дурні! Знаєте, що це? Це папуга. Він ви-

ЛСТ,В з клітки і сів там, чорти б його забрали!

Вартовий гвардієць, який підняв тривогу,

зніяковіло мовчав.

Треба його зняти. Він переполошив

усіх звірів.

Так. Лізь, Вурме. Ти наймолодший.

Той, кого назвали Вурмом, підійшов до

дерева. Він вагався.

Лізь — стягни його за бороду.

Папуга сидів нерухомо. Пір'я його рожевіло

в гущавині листя, освітленого смолоскипами.

Вурм насунув капелюх на лоба і почухав

потилицю.

Я боюся... Папуги кусаються дуже

боляче.

ДУРень!

Вурм усе-таки поліз на дерево. Але на

половині стовбура зупинився, завмер на

мить і шугонув униз.

Нізащо! — сказав він,— Це не моя

справа. Я не вмію воювати з папугами.

Тут почувся чийсь сердитий голос. Якийсь

чоловік, човгаючи капцями, поспішав із тем-

ряви до гвардійців.

Не треба його турбувати! — гукав

він,— Не чіпайте його!

Це був головний наглядач звіринця. Він

був великий вчений і фахівець із зоології,

тобто знав досконало все, що тільки можна

знати про тварин.

Його розбудив гамір.

Він жив тут же, при звіринці, і прибіг

просто з ліжка, навіть не знявши ковпака

і навіть з великою блискучою блощицею на

носі.

Він був дуже збуджений. Та й справді:

якісь солдати насмілилися лізти в його

справи, якийсь бовдур хоче хапати його

папугу за бороду!

Гвардійці розступилися.

Зоолог задер голову. Він теж побачив

щось рожеве серед листя.

Так,— заявив він, — це папуга. Це мій

кращий папуга. Він завжди капризує. Йому

не спиться у клітці. Це Лаура... Лаура!

Лаура! — почав він кликати тоненьким

голоском.— Він любить ласкаве поводжен-

ня. Лаура! Лаура! Лаура!

Гвардійці пирснули. Взагалі цей маленький

дідок у кольоровому халаті, в нічних капцях,

з задертою головою, з якої звисала до землі

китичка ковпака, являв собою кумедне

видовисько серед велетнів-гвардійців, яс-

краво палаючих смолоскипів і завивання

звірів.

Потім сталося найкумедніше. Зоолог поліз

на дерево. Робив це він досить спритно —

очевидячи, не вперше. Раз, два, три. Декілька

разів мелькнули з-під халата його ноги

у смугастій білизні, і поважний дідок

опинився вгорі, біля самісінької мети своєї

недалекої, але небезпечної мандрівки.

Лаура! — знову солодко й улесливо

пробелькотів він.

І раптом пронизливий його крик наповнив

звіринець, парк і всю місцевість щонайменше

на цілий кілометр.

— Диявол! — так закричав він.

Очевидно, замість папуги на гілці сиділо

якесь страховище.

Гвардійці одскочили від дерева. Зоолог

летів униз. Випадок у вигляді короткої, але

досить міцної гілляки врятував його: він

повис, зачепившись халатом.

О, коли б інші вчені побачили тепер свого

поважного колегу у такому вигляді, то,

звичайно, вони відвернулися б з поваги до

його лисини і знань! Дуже вже непристойно

задерся його халат.

Гвардійці кинулися навтікача. Полум'я

смолоскипів летіло по вітру. У темряві

можна було подумати, що летять чорні коні

з вогненними гривами.

У звіринці тривога вгамувалася. Зоолог ви-

сів нерухомо. Зате в палаці почалася веремія.

Три Товстуни за чверть години до появи

на дереві таємничого папуги одержали

неприємні вісті.

«У місті заворушення. У робітників з'я-

вилися пістолі й рушниці. Робітники стрі-

ляють по гвардійцях і скидають всіх товсту-

нів у воду».

«Гімнаст Тібул на волі і збирає жителів

околиць в одне військо».

«Багато гвардійців пішло в робітничі квар-

тали, щоб не служити Трьом Товстунам».

«Фабричні труби не димлять. Машини стоять.

Шахтарі відмовляються лізти під землю за

вугіллям для багатіїв».

«Навколишні селяни воюють з власниками

маєтків».

Ось про що доповіли Трьом Товстунам

міністри.

Як і завжди, від тривоги Три Товстуни

почали жирніти. На очах Державної ради

кожен з них поважчав на чверть фунта.

Я не можу! — жалівся один із них.—

Я не можу... Це вище мого терпіння...

Ой, ой! Шпилька вп'ялася мені в горло...

І тут з тріском луснув його сліпучо-білий

комірець.

Я жирію! — вив другий,— Рятуйте мене!

А третій сумно дивився на своє черево.

Таким чином, перед Державною радою

постало два питання: по-перше, негайно

придумати засіб проти жиріння і, по-друге,

придушити заворшення у місті.

З першого приводу вирішили так:

Танці!

Танці! Танці! Так, звичайно, танці.

Це найкращий моціон.

Не гаючи ні хвилини, запросити учи-

теля танців. Він повинен давати Трьом Тов-

стунам уроки балетного мистецтва.

Так,— благально скривився Перший

Товстун,— але...

І якраз в цей час долинув із звіринця крик

шановного зоолога, що побачив на дереві

чорта замість улюбленого папуги Лаури.

Весь уряд помчав у парк, по алеях до

звіринця.

Ух! Ух! Ух! — чулося в парку.

Тридцять родин найкращих метеликів,

оранжевих з чорними розводами, покинули

з переляку парк.

З'явилося безліч смолоскипів. Цілий ліс,

що палахкотів і поширював навкруги запах

смоли. Цей ліс біг і горів.

І коли до звіринця лишилося кроків десять,

все, що бігло, раптом немовби позбулося

ніг. І одразу ж усі кинулися назад з вереском

і писком, падаючи один на одного, шале-

ніючи і шукаючи рятунку. Смолоскипи

валялися на землі, полум'я розлилося, чорний

дим покотився хвилею.

О!

А!

Рятуйся!

Голоси наповнювали парк. Полум'я роз-

летілося, освітлюючи картину втечі і за-

мішання багряним блиском.

А звідтіль, із звіринця, із-за залізної огоро-

жі, спокійно, твердими широкими кроками

йшла величезна людина.

У цьому блиску, рудоголова, з палаючими

очима, в розідраній куртці, вона йшла, як

грізний привид. Однією рукою вона тримала

за ошийника, скрученого з обривка ланцюга,

пантеру. Жовтий і тонкий звір, намагаючись

вирватись із страшного ошийника, стрибав,

вищав, звивався і, як лев на рицарському

прапорі, то висолоплював, то втягав довгии

малиновий язик.

І ті, що наважались озирнутися, побачили,

що на другій руці людина несла дівчинку

в ясній рожевій сукні. Дівчинка злякано ди-

вилася на оскаженілу пантеру, підбирала

ноги в черевичках з золотими трояндами

і тулилася до плеча свого друга.

Просперо! — верещали люди.

Просперо! Це Просперо!

Рятуйтесь!

Лялька!

Лялька!

І тоді Просперо випустив звіра. Пантера,

розмахуючи хвостом, величезними стриб-

ками погналася за втікачами.

Суок зіскочила з руки зброяра. Багато

пістолів було кинуто на траву під час цієї

втечі. Суок підібрала три пістолі. Двома

озброївся Просперо, одного взяла Суок.

Він був майже в половину її зросту. Але вона

знала, як поводитися з цією чорною бли-

скучою штукою: в цирку вона навчилася

стріляти з пістоля.

Ходім! — скомандував зброяр.

їх не цікавило те, що відбувалося в глибині

парку. Вони не думали, що далі вироблятиме

пантера.

Треба було шукати виходу з палацу. Треба

було рятуватися.

Де завітна каструля, про яку говорив Ті-

бул? Де таємнича каструля, через яку вря-

тувався продавець дитячих повітряних

куль?

— На кухню! На кухню! — кричала Суок,

розмахуючи на ходу пістолем.

Вони бігли в цілковитій темряві, роз-

дираючи кущі і полохаючи сонних птахів.

О, як постраждала чудова сукня Суок!

Пахне чимось солодким, — раптом зая-

вила Суок, зупинившись під якимись освітле-

ними вікнами.

І замість пальця, якого піднімають у випад-

ках, що вимагають пильної уваги, вона

підняла чорного пістоля.

Підбігли гвардійці, але побачили їх вже

вгорі, на вершечку дерева. Мить — і з гілля,

що простяглося до цих вікон, вони пере-

брались у головне вікно.

Це було те вікно, через яке вчора влетів

продавець дитячих повітряних куль.

Це було вікно кондитерської.

Тут, незважаючи на пізній час і навіть

незважаючи на загальну тривогу, кипіла

робота. Весь штат кондитерів і хитрих хлоп-

чаків у білих ковпаках працював на повну

силу: вони готували якийсь особливий компот

до завтрашнього обіду на честь повернення

ляльки наслідника Тутті. Цього разу торт уже

вирішено було не робити, побоюючись, щоб

ще який-небудь літаючий гість не зіпсував і

французький крем, і дивовижної якості цукати.

Посередині стояв чан. У ньому кипіла вода.

Ьіла пара запнула все. Під цим покровом

кухарчуки раювали: вони нарізували для

компоту фрукти.

Отже... Але тут, крізь пару й метушню,

кухонні майстри побачили страшну кар-

тину.

За вікном захиталося віття, зашуміло листя,

наче перед бурею, і на підвіконні з'явилося

двоє: рудоволосий гігант і дівчинка.

руки вгору! — сказав Просперо. В кож-

ній руці він тримав по пістолю.

Ані з місця! — дзвінко сказала Суок,

піднімаючи свого пістоля.

Дві дюжини білих рукавів, не чекаючи

ще переконливішого запрошення, знялися

вгору.

А потім полетіли каструлі.

Це був розгром блискучого скляного, мід-

ного, гарячого, солодкого, пахучого царства

кондитерської.

Зброяр розшукував головну каструлю. В ній

був порятунок його і порятунок маленької

його рятівниці.

В он и перекидали банки, розкидали ско-

вороди, лійки, тарілки, блюда. Скло роз-

літалося в усі боки і з дзвоном та громом

билося; розсипане борошно крутилося стов-

пом, як самум у Сахарі; знявся вихор мигда-

лю, ізюму, черешень; цукор сипався з полиць

3 гуркотом водопаду; повінь сиропів підня-

лася на цілий аршин; бризкала вода, коти-

лися фрукти, падали мідні башти каструль...

Все стало догори дном. Отаке буває іноді

Уві сні, коли сниться сон і знаєш, що це сон,

1 тому можна робити, що захочеш.

153

152

Є! — заверещала Суок,— Ось вона!

Те, що шукали, знайшлося. Кришка по-

летіла в купу понівеченого посуду. Вона

шубовснула в густе малинове, зелене і зо-

лотисто-жовте озеро сиропів. Просперо

побачив каструлю без дна.

Тікай! — крикнула Суок.— Я за тобою.

Зброяр вліз у каструлю. І, вже зникнувши

в ній, почув зойки тих, що лишились у кон-

дитерській.

Суок не встигла. Пантера, завершуючи

свою страшну прогулянку по парку й палацу,

з'явилася тут. Рани від куль гвардійців цвіли

на її шкірі квітами.

Кондитери й кухарі попадали в один куток.

Суок, забувши про пістоля, жбурнула в пан-

теру велику грушу.

Звір кинувся на Просперо — головою в

каструлю. Він провалився за ним в темний

і вузький хід. Всі побачили жовтий хвіст, що

стирчав з цієї каструлі, наче з криниці.

А потім все зникло.

Суок затулила очі руками.

Просперо! Просперо!

А кондитери зловісно реготали. Тут же

вбігли гвардійці. Мундири їхні були по-

шматовані, обличчя в крові, пістолі диміли:

вони воювали з пантерою.

Просперо загинув! Його розірве пан-

тера. Тоді мені байдуже. Я здаюся.

Суок говорила спокійно, опустивши ма-

леньку руку з дуже великим пістолем.

Але вдарив постріл. Це Просперо, тікаючи

вниз по підземному ходу, вистрілив у пан-

теру, що летіла за ним.

Гвардійці обступили каструлю. Сиропне

озеро сягало до половини їхніх величезних

чобіт.

Один заглянув у каструлю. Потім він

всунув туди руку і потягнув. Тоді на допо-

могу підійшли ще двоє. Напружившись, вони

витягли мертвого звіра, що застряв у дірі.

Він мертвий! — сказав гвардієць, одса-

пуючись.

Він живий! Він живий! Я його врятува-

ла! Я врятувала друга народу!

Так раділа Суок, бідна маленька Суок

у подертій сукенці, з пом'ятими трояндами

у косах і на черевичках.

Вона сяяла від щастя.

Вона виконала доручення свого друга,

гімнаста Тібула: вона визволила зброяра

Просперо.

Так! — говорив гвардієць, хапаючи

Суок за руку,— Побачимо, хвалена лялько,

Що ти тепер будеш робити! Побачимо...

Відвести її до Трьох Товстунів...

Вони засудять тебе до смерті.

Дурень! — спокійно відповіла Суок,

злизуючи з рожевого мережива солодку

сиропну кляксу, що впала на її сукню в той

час, коли Просперо громив кондитерську.

Розділ XII

УЧИТЕЛЬ ТАНЦІВ РАЗДВАТРИЧІ

Що сталося з викритою лялькою далі,

поки ще невідомо. Крім того, ми утриму-

ємося поки і від інших пояснень, а саме: який

такий папуга сидів на дереві і чому переля-

кався поважний зоолог, який, може, й досі

висить на суку, як випрана сорочка; яким

чином зброяр Просперо опинився на волі

і звідки взялася пантера; яким способом

Суок опинилася на плечі зброяра; гцо це за

чудовисько, яке розмовляло по-людському,

яку воно передало дощечку Суок і чому

воно померло...

Все з'ясується свого часу. Запевняю вас,

що ніяких чудес не було, а все відбувалося,

як кажуть вчені, за залізними законами

логіки.

А зараз ранок. Саме цього ранку напрочуд

покращала природа. Навіть в однієї старої

діви, яка мала виразну зовнішність цапа,

перестала боліти голова, а боліла вона в неї

з дитинства. Таке було повітря цього ранку.

Дерева не шуміли, а співали дитячими

веселими голосами.

Такого ранку кожному хочеться танцювати.

Тому й не дивно, що зал учителя танців

Раздватричі був переповнений.

На голодний шлунок, звичайно, не танцю-

ватимеш. Не танцюватимеш, звичайно, і з

горя. Але голодні шлунки і горе були

тільки в тих, хто збирався сьогодні у робіт-

ничих кварталах, щоб знову рушити в похід

на Палац Трьох Товстунів. А франти, дами,

синки і доньки ненажер і багачів почували

себе якнайкраще. Вони не знали, що гімнаст

Тібул шикує в полки бідний, голодний ро-

бочий люд; вони не знали, що маленька

танцюристка Суок визволила зброяра Про-

сперо, якого тільки й ждав народ; вони

мало надавали значення тим заворушенням,

що почалися в місті.

Дарма! — говорила гарненька, але гост-

роноса панночка, взуваючи бальні чере-

вички,— Якщо вони знову підуть штурму-

вати палац, гвардійці знищать їх, як минулого

разу.

Безперечно! — заливався молодий франт,

гризучи яблуко і оглядаючи свій фрак.—

Ці рудокопи і ці брудні ремісники не мають

Рушниць, пістолів і шабель. А в гвардійців

є навіть гармати.

Пара за парою підходили безтурботні

1 самовдоволені люди до будинку Раздва-

тричі.

На дверях у нього висіла дощечка з на-

писом:

Учитель танців

РАЗДВАТРИЧІ.

Вчу не тільки танців,

але взагалі краси, витонченості,

легкості, гречності і поетичного

погляду на життя.

ПЛАТА за десять танців НАПЕРЕД.

На великому паркеті медового кольору

в круглому залі Раздватричі викладав своє

мистецтво.

Він сам грав на чорній флейті, що якимось

чудом трималася біля його губів, бо він весь

час розмахував руками в мереживних ман-

жетах і білих лайкових рукавичках. Він

вигинався, набирав різних поз, підкочував

очі, одбивав каблуком такт і щохвилини

підбігав до дзеркала подивитися: чи кра-

сивий він, чи гарно сидять бантики, чи

блищить напомажена голова...

Пари кружляли. їх було так багато, і вони

так упрівали, що можна було подумати:

вариться якась строката і, мабуть, несмачна

юшка.

То кавалер, то дама, закрутившись у за-

гальній штовханині, ставали схожими або

на хвостату ріпу, або на лист капусти, або

ще на щось незрозуміле, кольорове, чудер-

нацьке, що можна знайти в тарілці з юшкою.

А Раздватричі виконував у цьому супі

обов'язки ложки. Тим більше, що він був

дуже довгий, тонкий і вигнутий.

Ох, якби Суок глянула на ті танці, от би

вона сміялася! Навіть тоді, коли вона грала

роль золотого качанчика у пантомімі «При-

дуркуватий король», і то вона танцювала

куди граціозніше. А їй же треба було танцю-

вати, як танцюють качанчики.

І в самому розпалі танців три величезних

кулаки у грубих шкіряних рукавицях по-

стукали в двері учителя танців Раздватричі.

На вигляд ці кулаки мало чим відрізнялись

од глиняних горщиків.

«Юшка» зупинилася.

А за п'ять хвилин учителя танців Раздва-

тричі везли в Палац Трьох Товстунів. Троє

гвардійців примчали за ним. Один з них

посадив його на круп свого коня спиною до

себе — інакше кажучи, Раздватричі їхав

задом наперед. Другий гвардієць віз його

велику картонну коробку. Вона була дуже

містка.

— Я ж повинен взяти з собою деякі

костюми, музичні інструменти, а також

перуки, ноти й улюблені романси, — заявив

Раздватричі, збираючись у дорогу,— Не-

відомо ще, скільки мені доведеться пробути

в палаці. А я звик до елегантності й краси,

а тому люблю часто міняти костюми.

Танцюристи бігли за кіньми, махали

хустинами і вигукували Раздватричі вітання.

Сонце підбилося високо.

159

158

Раздватричі був радий, що його покликали

в палац. Він любив Трьох Товстунів за те,

що їх любили синки й доньки не менш

товстих багачів. Чим багатший був багатій,

тим більше він подобався Раздватричі.

«Та й справді, - міркував він,— яка мені

користь з бідняків? Хіба вони вчаться

танцювати? Вони завжди працюють і ніколи

не мають грошей. Інша справа багаті купці,

багаті франти і дами! У них завжди бага-

то грошей, і вони ніколи нічого не роб-

лять».

Як бачите, Раздватричі був не дурний

по-своєму, але по-нашому — дурень

«Дурненька ця Суок! дивувався він, зга-

дуючи маленьку танцюристку.— Навіщо вона

танцює для жебраків, для солдатів, ремісни-

ків і обірваних дітей? Вони ж їй платять так

мало грошей».

Мабуть, дурний Раздватричі ще більше зди-

вувався б, якби знав, що ця маленька танцю-

ристка ризикувала своїм життям, щоб вряту-

вати вождя цих жебраків, ремісників і обірва-

них дтей — зброяра Просперо.

Вершники мчали швидко.

Пригоди в дорозі були досить дивні. Весь

час удалині бахкали постріли. Схвильовані

люди юрмилися біля брами. Іноді вулицею

перебігали два три ремісники з пістолями

в руках... Крамарям, здавалося, тільки б

торгувати такого чудового дня, а вони за-

чиняли вікна і висували свої товсті лиснючі

пики з кватирок. Різні голоси з кварталу

в квартал перегукувалися:

Просперо!

Просперо!

І — Він з нами!

З на-а-ми!

Часом пролітав гвардієць на гарячому

спіненому коні. Часом який-небудь товстун,

засапавшись, тікав у провулок, а по боках

бігли руді слуги, приготувавши киї для

захисту свого пана.

В одному місці такі слуги, замість того щоб

захищати свого гладкого хазяїна, зовсім

несподівано почали його лупцювати, знявши

галас на цілий квартал.

Раздватричі спершу подумав, що це вибива-

ють пилюку з турецького дивана.

Відсипавши три дюжини ударів, слуги по

черзі штурхнули товстуна в спину, потім,

обнявшись і розмахуючи киями, побігли

кудись, вигукуючи:

. — Геть Трьох Товстунів! Ми не хочемо

служити багачам! Хай живе народ!

А голоси перекликалися:

Просперо!

І — Про-о-оспе-еро!

Словом, була велика тривога. У повітрі

пахло порохом.

І нарешті сталась остання пригода.

Десять гвардійців перегородили дорогу

трьом своїм товаришам, що везли Раздватри-

Ч1- Це були піші гвардійці.

Стій! — сказав один з них. Голубі очі

його палали гнівом.— Хто ви?

Не бачиш? — спитав так само гнівно

гвардієць, за спиною якого сидів Раздватричі.

Коням, спиненим на повному ходу, не

стоялося. Трусилася збруя. Трусилися жиж-

ки в учителя танців Раздватричі. Невідомо,

що трусилося дужче.

Ми солдати палацової гвардії Трьох

Товстунів.

Ми поспішаємо в палац. Пропустіть нас

негайно!

Тоді голубоокий гвардієць витяг із-за шар-

фа пістоль і сказав:

У такому разі віддайте ваші пістолі

і шаблі. Зброя солдата повинна служити

тільки народові, а не Трьом Товстунам!

Всі гвардійці, що оточили вершників, по-

виймали пістолі.

Вершники схопилися за свою зброю. Раз-

дватричі знепритомнів і повалився з коня.

Коли він прийшов до тями — точно сказати

не можна, але, напевне, вже після того, як бій

між гвардійцями, що його супроводили,

й тими, що їх затримали, скінчийся. Очевид-

но, перемогли останні. Раздватричі побачив

біля себе того самого, за чиєю спиною він

сидів. Цей гвардієць був мертвий.

Кров,— пробелькотав Раздватричі і за-

плющив очі.

Але те, що він побачив за секунду, приго-

ломшило його втричі дужче.

лвг

Його картонна коробка була розбита. Його

майно випало з уламків коробки. Його чудові

костюми, його романси і перуки валялися

в пилюці на бруківці...

Ох!

Це в запалі сутички гвардієць упустив

довірену йому коробку, і вона розквасилась

об гостре каміння бруківки.

О! Ох!

Раздватричі кинувся до свого майна. Він

гарячково перебрав жилети, фраки, панчохи,

туфлі з дешевими, але гарними на перший

погляд пряжками і знову сів на землю. Його

горю не було меж. Усі речі, весь туалет ли-

шився на місці, але найголовніше було вкра-

дене. І поки Раздватричі піднімав до блакит-

ного неба свої кулачки, схожі на булочки, три

вершники летіли щодуху до Палацу Трьох

Товстунів.

їхні коні до сутички належали трьом гвар-

дійцям, що везли вчителя танців Раздватричі.

Після сутички, коли одного з них було вбито,

а інші здались і перейшли на бік народу,

переможці знайшли у коробці Раздватричі

Щось рожеве, загорнуте в марлю. Тоді троє

з них миттю скочили на відвойованих коней

і помчали.

Попереду летів голубоокий гвардієць, при-

тискаючи до грудей щось рожеве, загорнуте

в марлю.

Зустрічні шарахалися вбік. На капелюсі

в гвардійця була червона кокарда. Це означа-

ло, що він перейшов на бік народу. Тоді

зустрічні, якщо це не були товстуни або

ненажери, аплодували йому вслід. Але, при-

дивившись, завмирали вражені: із пакун-

ка, що його тримав гвардієць біля грудей,

звисали ноги дівчинки в рожевих чере-

вичках з золотими трояндами замість

пряжок...

Розділ XIII

ПЕРЕМОГА

ГЦойно ми описували ранок з його незви-

чайними пригодами, а зараз повернемося

назад і будемо описувати ніч, яка передувала

цьому ранкові і була, як ви знаєте, не менш

багата на дивовижні пригоди.

Цієї ночі зброяр Просперо втік з Палацу

Трьох Товстунів, цієї ночі Суок була спійма-

на на місці злочину.

Крім того, цієї ночі троє людей з прикрити-

ми ліхтарями ввійшли у спальню наслідника

Тутті.

Це відбувалося приблизно за годину після

того, як зброяр Просперо розгромив пала-

цову кондитерську і гвардійці взяли Суок

в полон біля рятівної каструлі.

У спальні було темно. Високі вікна були

повні зірок.

Хлопчик міцно спав, дихаючи дуже спокій-

но і тихо.

Троє людей всіляко намагалися приховати

світло своїх ліхтарів.

Що вони робили невідомо. Чути було

тільки шепіт. Варта, гцо стояла в коридорібіля дверей спальні, лишилася стояти, наче

нічого не сталося.

Очевидно, ці троє, гцо ввійшли до наслід-

ника, мали якесь право хазяйнувати в його

спальні.

Ви вже знаєте, що вихователі наслідника

Тутті були не з хоробрих. Ви пригадуєте

випадок з лялькою. Ви пам'ятаєте, як був

наляканий вихователь під час жахливої сцени

в саду, коли гвардійці покололи ляльку шаб-

лями. Ви бачили, як тремтів вихователь, роз-

повідаючи про цю сцену Трьом Товстунам.

Цього разу черговий вихователь виявився

таким самим страхополохом.

Уявіть собі, він був у спальні, коли ввійшли

ті троє невідомих з ліхтарями. Він сидів

біля вікна, оберігаючи сон наслідника, і, щоб

не заснути, дивився на зорі і перевіряв свої

знання з астрономії.

Але тут рипнули двері, блимнуло світло

і промайнули три таємничі постаті. Тоді ви-

хователь сховався у кріслі. Найбільше він

боявся, що його довгий ніс видасть його з го-

ловою. Та й справді, цей дивовижний ніс

виразно чорнів на тлі зоряного вікна, і його

можна було відразу помітити.

Але страхополох заспокоював себе:

«Може, вони подумають, що це така при-

краса на ручці крісла або карниз протилеж-

ного будинку».

Три постаті, ледь-ледь освітлені жовтим світ-

лом ліхтарів, підійшли до ліжка наслідника.

Є,— почувся шепіт.

Спить,— відповів інший.

Тсс!..

Нічого. Він спить міцно.

Ну, дійте.

Щось дзенькнуло.

На лобі вихователя виступив холодний піт.

Він відчув, що його ніс від страху росте.

Уже,— шипів чийсь голос.

Давайте.

Знову щось дзенькнуло, булькнуло і поли-

лося. І раптом знову настала тиша.

Куди вливати?

У вухо.

Він спить на щоці. Це якраз зручно.

Лийте у вухо...

Тільки обережно. По краплинці.

Рівно десять крапель. Перша крапля

здається страшенно холодною, а друга не

викликає ніякого відчуття, бо перша діє

миттєво. Після неї зникає будь-яка чутли-

вість.

Спробуйте влити рідину так, щоб між

першою і другою краплями не було ніякого

проміжку.

Інакше хлопчик прокинеться, наче від

дотику криги.

Тсс!... Вливаю... Раз, два!..

І тут вихователь відчув сильний запах

конвалії. Він розлився по всій кімнаті.

Три, чотири, п'ять, шість...— лічив чийсь

голос швидким шепотом.— Готовий.

Тепер він спатиме три дні непробудним

сном.

І він не знатиме, що сталося з його ляль-

кою...

Він прокинеться, коли вже все скін-

читься.

А то гце, боронь боже, він почав би

плакати, тупати ногами — і зрештою Три

Товстуни помилували б дівчинку...

Троє невідомих зникли. Вихователь підвів-

ся і тремтів. Засвітив маленьку лампочку, що

горіла, наче жовтогаряча квітка, і підійшов

до ліжка.

Наслідник Тутті лежав у мереживах, під шов-

ковими покривалами, маленький і поважний.

На величезних подушках лежала його

голова з розкуйовдженим золотим волоссям.

Вихователь нахилився і підніс лампочку до

блідого обличчя хлопчика. У маленькому

вусі блищала краплина, наче перлинка в

раковині. Золотисто-зелене світло перелива-

лося в ній.

Вихователь доторкнувся до неї мізинцем.

На маленькому вусі нічого не лишилося,

а всю руку вихователя пронизало гострим,

нестерпним холодом.

Хлопчик спав непробудним сном.

А за кілька годин настав той чудовий ранок,

який ми вже мали приємну нагоду описувати

нашим читачам.

Ми знаємо, що трапилося цього ранку

з учителем танців Раздватричі, але нам на-багато цікавіше дізнатися, що сталося цього

ранку з Суок. Бо ми ж іі залишили в такому

жахливому становищі!

Спершу вирішено було кинути и у під-

земелля.

Ні, це занадто складно,— сказав дер-

жавний канцлер.— Ми влаштуємо швидкий

і справедливий суд.

Звичайно, чого там панькатися з дів-

чиськом,— згодилися Три Товстуни.

Однак не забудьте, що Три Товстуни пере-

жили дуже неприємні хвилини, тікаючи від

пантери. їм треба було відпочити. Вони

сказали так:

Ми поспимо трохи. А ранком влаштує-

мо суд.

З цими словами вони розійшлися по своїх

спальнях.

Державний канцлер, який не мав сумніву

в тому, що ляльку, яка виявилася дівчинкою,

суд присудить до смерті, дав наказ приспати

наслідника Тутті, щоб він своїми слізьми не

пом'якшив страшного вироку.

Троє людей з ліхтарями, як ви вже знаєте,

зробили це.

Наслідник Тутті спав.

Суок сиділа в караульному приміщенні.

Караульне приміщення зветься кордегардією.

Отже, Суок цього ранку сиділа в корде-

гардії. Її оточували гвардійці. Стороння лю-

дина, зайшовши в кордегардію, довго б диву-

валася: чому ця гарненька сумна дівчинка,в незвичайно нарядній рожевій сукні, опини-

лася серед гвардійців? Її вигляд зовсім не

пасував до грубої обстановки кордегардії,

де валялися сідла, збруя, пивні кухлі.

Гвардійці грали в карти, диміли синім смер-

дючим димом із своїх люльок, лаялися, що-

хвилини заводили бійку. Ці гвардійці ще слу-

жили Трьом Товстунам. Вони погрожували

Суок величезними кулаками, корчили їй

страшні пики і тупали на неї ногами.

Суок ставилася до цього спокійно. Щоб

уникнути їхньої уваги і дошкулити їм, вона

висунула язика і, обернувшись до всіх зразу,

сиділа так цілу годину.

Сидіти на бочці їй було досить зручно.

Щоправда, сукня від такого сидіння забруд-

нилася, але вже й без того вона втратила свій

колишній вигляд; її порвали гілки, обсмалили

смолоскипи, пом'яли гвардійці, обляпали

сиропи.

Суок не думала про свою долю. Дівчатка її

віку не бояться небезпеки. Вони не злякаю-

ться наведеного на них пістоля, але зате їм

страшно лишатися в темній кімнаті.

Вона думала так: «Зброяр Просперо на

волі. Зараз він разом з Тібулом поведе бідня-

ків у палац. Вони мене визволять».

У той час, коли Соук так міркувала, до пала-

цу примчали три гвардійці, про яких ми гово-

рили в попередньому розділі. Один з них,

голубоокий, як ви вже знаєте, віз якийсь

таємничий пакунок, з якого звисали ногиб рожевих черевиках з золотими трояндами

замість пряжок.

Під'їжджаючи до мосту, де стояла варта,

вірна Трьом Товстунам, ці гвардійці зірвали

з своїх капелюхів червоні кокарди.

Це було потрібно для того, щоб варта їх

пропустила.

Інакше, якби варта побачила червоні ко-

карди, вона почала б стріляти в цих гвар-

дійців, бо вони перейшли на бік народу.

Вони пролетіли повз сторожу, мало не

збивши начальника.

Мабуть, якесь дуже важливе повідом-

лення,— сказав начальник, піднімаючи свій

капелюх і змахуючи пилюку з мундира.

І от настала для Суок остання година. Дер-

жавний канцлер увійшов до кордегардії.

Гвардійці схопились і стали струнко, витя-

гуючи свої величезні рукавиці по швах.

Де дівчисько? — спитав канцлер, підні-

маючи окуляри.

Іди сюди! — крикнув найголовніший

гвардієць.

Суок сповзла з бочки.

Гвардієць грубо схопив її поперек пояса

і підняв.

Три Товстуни чекають в Залі Суду,—

сказав канцлер, опускаючи окуляри.— Не-

сіть її за мною.

З цими словами канцлер вийшов з корде-

гардії. Гвардієць пішов за ним, тримаючи

Суок однією рукою на вису.

золоті троянди! О рожевий шовк! Все це

загинуло під безжалісною рукою.

Суок, якій було незручно і боляче висіти

впоперек страшної руки гвардійця, ущипнула

його вище ліктя. Вона зібрала сили, і щипок

вийшов добрий, незважаючи на цупкий рукав

мундира.

Чорт! — вилаявся гвардієць і впустив

дівчинку.

Що? — озирнувся канцлер.

тут канцлер відчув зовсім несподіваний

удар у вухо. Канцлер упав. І за ним одразу

гвардієць, який щойно розправлявся з Суок.

Його теж вдарили у вухо. Але як! Можете

собі уявити, якої сили мав бути удар, щоб

оглушити до непритомності такого величез-

ного і злого гвардійця!

Перш ніж Суок встигла оглянутися, чиїсь

руки знову підхопили її і понесли.

Це теж були грубі і сильні руки, але вони

були ласкавіші, і в них Суок почувала себе

зручніше, ніж у руках гвардійця, який валявся

тепер на блискучій підлозі.

Не бійся! — шепнув їй чийсь голос.

Товстуни нетерпляче ждали в Залі Суду.

Вони самі хотіли судити ляльку. Довкола си-

діли чиновники, радники, судді й секретарі. Стро-

каті перуки палали в сонячному промінні.

Але навіть веселе сонячне світло не могло при-

красити надуті фізіономії під цими перуками.

Три Товстуни, як і раніше, страждали від

спеки. Піт котився з них, як горох, і псуваваркуші паперу, що лежали перед ними. Сек-

ретарі щохвилини міняли папір.

Наш канцлер примушує дуже довго

чекати на себе, — сказав Перший Товстун,

ворушачи пальцями, мов вішальник.

Нарешті довгождані з'явилися.

Три гвардійці ввійшли в зал. Один тримав

на руках дівчинку. О, яка вона була сумна!

Рожева сукня, що вражала ще вчора своїм

сяйвом і дорогими прикрасами, перетворила-

ся тепер на жалюгідне лахміття. Зів'яли золо-

ті троянди, обсипались блискітки, зім'явся,

подерся шовк. Голова дівчинки засмучено

схилилася на плече гвардійця. Дівчинка була

смертельно бліда, і її лукаві сірі очі згасли.

Строкате зборище підняло голови.

Три Товстуни терли руки.

Секретарі вийняли довгі пера з-за своїх не

менш довгих вух.

Так, — сказав Перший Товстун,— А де

ж державний канцлер?

Гвардієць, що тримав дівчинку, став перед

зборищем і доповів. Голубі очі його весело

блищали:

У пана державного канцлера дорогою

стався розлад шлунка.

Пояснення це всіх задовольнило.

Суд почався.

Гвардієць посадовив бідну дівчинку на гру-

бу лаву перед столом суддів. Вона сиділа,

схиливши голову.

П ерший Товстун почав допит.

Але тут виникла дуже важлива перешкода:

Суок не хотіла відповідати на жодне запи-

тання.

Чудово! — розсердився Товстун.— Чу-

дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам

відповідати — гаразд... Тим страшнішу ми

придумаємо для неї кару!

Суок не ворухнулася.

Три гвардійці, немов камінні, стояли по

боках.

Покликати свідків! — розпорядився Тов-

стун.

Свідок був тільки один. Його привели. Це

був шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілу

ніч він провисів на суку. Його тільки тепер

зняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,

у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-

ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.

Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоолог

захитався від страху. Його підтримали.

Розкажіть, як було діло.

Зоолог почав докладно розповідати. Він

повідомив про те, як, вибравшись на дерево,

він побачив між гілками ляльку наслідника

Тутті. Але тому, що він не бачив живих ля-

льок і не сподівався, що ляльки по ночах

вилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-

притомнів.

Яким чином вона визволила зброяра

Просперо?

Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго був

непритомний.

Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, як

зброяр Просперо опинився на волі?

Суок мовчала.

Струсніть її.

Та добре! — наказали Товстуни.

Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку за

плечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-

чого щигля.

Суок мовчала.

Товстуни зашипіли від злості. Строкаті

голови докірливо захиталися.

Очевидно, — сказав Перший Товстун,—

ніяких подробиць нам не пощастить по-

чути.

При цих словах зоолог ляснув себе доло-

нею по лобі:

Я знаю, що треба зробити!

Зборище насторожилося.

У звіринці є клітка з папугами. Там зі-

брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,

відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-

вторювати людську мову. У багатьох папуг

чудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,

що вони запам'ятали все, про що вночі гово-

рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Тому

я пропоную викликати в Зал Суду свідками

деяких моїх чудових папуг.

Схвальний гомін прокотився по залу.

Зоолог пішов у звіринець і незабаром

повернувся. На його вказівному пальці сидів

великий старий папуга з довгою червоною

бородою.

Але тут виникла дуже важлива перешкода:

Суок не хотіла відповідати на жодне запи-

тання.

Чудово! — розсердився Товстун,— Чу-

дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам

відповідати — гаразд... Тим страшнішу ми

придумаємо для неї кару!

Суок не ворухнулася.

Три гвардійці, немов камінні, стояли по

боках.

Покликати свідків! — розпорядився Тов-

стун.

Свідок був тільки один. Його привели. Це

був шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілу

ніч він провисів на суку. Його тільки тепер

зняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,

у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-

ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.

Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоолог

захитався від страху. Його підтримали.

Розкажіть, як було діло.

Зоолог почав докладно розповідати. Він

повідомив про те, як, вибравшись на дерево,

він побачив між гілками ляльку наслідника

Тутті. Але тому, що він не бачив живих ля-

льок і не сподівався, що ляльки по ночах

вилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-

притомнів.

Яким чином вона визволила зброяра

Просперо?

Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго був

непритомний.

Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, як

зброяр Просперо опинився на волі?

Суок мовчала.

Струсніть її.

Та добре! — наказали Товстуни.

Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку за

плечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-

чого щигля.

Суок мовчала.

Товстуни зашипіли від злості. Строкаті

голови докірливо захиталися.

Очевидно,— сказав Перший Товстун,—

ніяких подробиць нам не пощастить по-

чути.

При цих словах зоолог ляснув себе доло-

нею по лобі:

Я знаю, що треба зробити!

Зборище насторожилося.

У звіринці є клітка з папугами. Там зі-

брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,

відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-

вторювати людську мову. У багатьох папуг

чудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,

що вони запам'ятали все, про що вночі гово-

рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Тому

я пропоную викликати в Зал Суду свідками

деяких моїх чудових папуг.

Схвальний гомін прокотився по залу.

Зоолог пішов у звіринець і незабаром

повернувся. На його вказівному пальці сидів

великий старий папуга з довгою червоною

бородою.

Пригадайте: коли Суок блукала вночі по

звіринцю, — пригадайте! — їй видався підо-

зрілим один папуга. Пам'ятаєте, вона бачи-

ла, як він дивився на неї і як, прикинувшись

сонним, посміхнувся у свою довгу червону

бороду.

І тепер на пальці зоолога, так само зручно,

як і на своїй срібній жердині, сидів цей самий

червонобородий папуга.

Тепер він посміхався вельми недвозначно,

втішаючись, що викриє бідненьку Суок.

Зоолог заговорив з ним по-німецькому.

Папузі показали дівчинку.

Тоді він ляснув крилами і закричав:

Суок! Суок!

Голос його нагадував тріск старої хвіртки,

яку вітер рве з іржавих завіс.

Зборище мовчало.

Зоолог торжествував.

А папуга робив свій донос. Він передав

справді те, що чув уночі. Отже, коли вас ціка-

вить історія визволення зброяра Просперо,

то слухайте все, що кричатиме папуга.

О! Це була на диво рідкісна порода папуги.

Не кажучи вже про красиву червону бороду,

яка могла зробити честь будь-якому генера-

лові, папуга чудово передавав людську мову.

Хто ти? — тріщав він чоловічим голо-

сом.

І тут же відповідав дуже тоненько, під-

робляючись під голос дівчинки:

Я Суок.

Суок!

Мене послав Тібул. Я не лялька. Я жива

дівчинка. Я прийшла тебе визволити. Ти не

бачив мене, як я ввійшла у звіринець?

Ні. Я, здається, спав". Сьогодні я заснув

уперше.

Я тебе розшукую в звіринці. Я поба-

чила тут чудовисько, яке говорило людським

голосом. Я думала, що це ти. Чудовисько

померло.

Це Туб. Значить, він помер?

Помер. Я злякалась і закричала. Прибіг-

ли гвардійці, і я сховалася на дереві. Я така

щаслива, що ти живий! Я прийшла тебе виз-

волити.

Моя клітка міцно замкнена.

У мене є ключ від твоєї клітки.

Коли папуга пропищав останню фразу,

обурення охопило всіх.

Ах, підле дівчисько! — закричали Товс-

туни.— Тепер зрозуміло все. Вона вкрала

ключ в наслідника Тутті і випустила зброяра.

Зброяр розбив ланцюг, розламав клітку

пантери і схопив звіра, щоб пройти вільно

двором.

Так!

Так!

Так!

А Суок мовчала.

Папуга ствердно кивнув головою і тричі

пролопотів крилами.

Суд скінчився. Присуд був такий:

«Удавана лялька обдурила наслідника Тут-

ті. Вона випустила найголовнішого заколот-

ника і ворога Трьох Товстунів — зброяра

Просперо. Через неї загинув кращий екзем-

пляр пантери. Тому обманщиг^я засуджує-

ться до смерті. Її роздеруть звірі».

І уявіть собі: навіть коли був зачитаний

присуд, Суок не поворухнулася!

Все збориіце посунуло у звіринець. Виття,

писк і свист звірів вітали процесію. Найбіль-

ше хвилювався зоолог: адже він був нагляда-

чем звіринця!

Три Товстуни, радники, чиновники й інша

палацова знать повсідалися на трибуні. Вона

була захищена ґратами.

Ой, як ніжно світило сонце! Ой, як синіло

небо! Як виблискували плащі папуг, як кру-

тилися мавпи, як пританцьовував зеленкува-

тий слон!

Бідна Суок! Вона не милувалася цим. Ма-

буть, очима, повними жаху, вона дивилася на

брудну клітку, де, присідаючи, бігали тигри.

Вони були схожі на ос — принаймні мали

таке саме забарвлення: жовте з коричневими

смугами.

Вони спідлоба дивилися на людей. Іноді

вони мовчки роззявляли червоні пащеки,

з яких тхнуло сирим м'ясом.

Бідна Суок!

Прощавай, цирк, площі, Август, лисичка

у клітці, любий, великий, сміливий Тібул!

Голубоокий гвардієць виніс дівчинку на

середину звіринця і поклав на гарячий блис-

кучий граніт.

Дозвольте... — сказав раптом один із

радників.— А як же наслідник Тутті? Адже,

коли він дізнається, що його лялька загинула

в лапах тигрів, він помре від сліз.

Тсс! — шепнув йому сусід.— Тсс! На-

слідника Тутті приспали... Він спатиме не-

пробудним сном три дні, а може, й більше...

Всі погляди були прикуті до бідолаш-

ної рожевої грудки, що лежала поміж кліт-

ками.

Тоді вийшов приборкувач, ляскаючи бато-

гом і поблискуючи пістолем. Музиканти за-

грали марш. Так Суок востаннє виступила

перед публікою.

Аллє! — крикнув приборкувач.

Залізні двері клітки загуркотіли. З клітки

важко і безшумно вибігли тигри.

Товстуни зареготали. Радники захихотіли

і затрясли перуками. Ляскав батіг. Три тигри

підбігли до Суок.

Вона лежала нерухомо, дивлячись в небо

нерухомими сірими очима. Всі підвелися. Всі

ладні були закричати від задоволення, поба-

чивши розправу звірів з маленьким другом

народу...

Але... тигри підійшли, один нахилив лобату

голову, понюхав, другий торкнув котячою

лапою дівчинку, третій, навіть не звернувши

уваги, пробіг мимо і, зупинившись перед

трибуною, почав гарчати на Товстунів.

Тоді всі побачили, що це була не жива дів-

чинка, а лялька — пошматована, стара, не-

потрібна лялька.

Скандал був повний. Зоолог з конфузу

відкусив собі половину язика. Приборкувач

загнав звірів назад у клітку і, з презирством

підкинувши ногою мертву ляльку, пішов

скидати свій парадний костюм, синій, з золо-

тими шнурами.

Зборище мовчало хвилин п'ять.

І мовчанка була порушена зовсім неспо-

дівано: над звіринцем у блакитному небі

вибухнула бомба.

Всі глядачі гепнулися носами в дерев'яну

підлогу трибуни. Всі звірі стали на задні ла-

пи. Одразу вибухнула друга бомба. Небо

затягло білим димом.

Що це? Що це? Що це? — залунали

вигуки.

Народ іде на приступ!

У народу — гармати!

Гвардійці зрадили!

О! А! О!!!

Парк наповнився гамором, криками, по-

стрілами. Заколотники вдерлися в парк — це

було ясно!

Вся компанія кинулася тікати із звіринця.

Міністри повиймали шпаги. Товстуни крича-

ли не своїм голосом.

У парку вони побачили таке.

З усіх боків наступали люди. їх було без-

ліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби,

подерті куртки, щасливі посмішки... Це

йшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійці

змішалися з ним. Червоні кокарди сяяли на

їхніх капелюхах. Робітники були теж озброє-

ні. Бідняки в коричневому одязі, в дерев'яних

черевиках насувалися цілим військом. Дере-

ва гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.

Ми перемогли! — кричав народ.

Три Товстуни побачили, що рятунку нема.

Ні! — заявив один з них.— Неправда!

Гвардійці, бийте їх!

Але гвардійці стояли в одних лавах з бідня-

ками. І тоді загримів голос, що заглушив шум

натовпу. Це говорив зброяр Просперо.

Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилося

царство багатіїв і ненажер! Все місто в руках

народу. Всі товстуни в полоні.

Щільна, схвильована, строката стіна об-

ступила Товстунів. Люди розмахували черво-

ними прапорами, киями, шаблями, махали

кулаками. І тут почулася пісня.

Тібул у своєму зеленому плащі, з головою,

перев'язаною ганчіркою, крізь яку просочу-

валася кров, стояв поруч Просперо.

Це сон! — крикнув хтось із Товстунів,

затуляючи руками очі.

Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людей

підхопили пісню. Вона летіла по усьому

велетенському парку, через канали й мости.

Народ, що наступав од міської брами до

палацу, почув її і теж почав співати. Пісня

котилась, наче морський вал, дорогою, черезбраму, в місто, по всіх вулицях, де наступали

робітники і бідняки. І тепер співало цю

пісню все місто. Це була пісня народу, який

переміг своїх гнобителів.

Не лише Три Товстуни із своїми міністра-

ми, захоплені в палаці, щулились, і тремтіли,

і збивалися в одну жалюгідну отару при зву-

ках цієї пісні,— всі франти в місті, товсті кра-

марі, ненажери, купці, знатні дами, лисі гене-

рали тікали, перелякані і збентежені, неначе

це були не слова пісні, а постріли і вогонь.

Вони шукали місця, де б сховатися, затика-

ли вуха, заривалися головами в дорогі гапто-

вані подушки.

Кінчилося тим, що величезний натовп

багатіїв тікав у гавань, щоб сісти на кораблі

і відплисти з країни, де вони втратили все:

свою владу, свої гроші і привільне життя

дармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Бага-

тії були заарештовані. Вони просили пощади.

Вони говорили:

— Не чіпайте нас! Ми не будемо більше

силувати вас працювати на нас...

Але народ їм не вірив, тому що багатії вже

не раз обманювали бідняків і робітників.

Сонце стояло високо над містом. Синіло чис-

те небо. Можна було подумати, що святкують

велике, небувале свято.

Все було в руках народу: арсенали, казар-

ми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізь

стояла варта гвардійців з червоними кокарда-

ми на капелюхах.

На перехрестях майоріли червоні прапори

з написами:

ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ,

НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!

XАЙ ЖИВЕ НАРОД!

ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР!

Але що сталося з Трьома Товстунами?

їх повели в головний зал палацу, щоб пока-

зати народові. Робітники у сірих куртках

з зеленими вилогами, тримаючи напереваги

рушниці, були за конвоїрів. Зал виблискував

тисячами сонячних плям. Скільки тут було

людей! Але як відрізнялися ці люди від того

зборища, перед яким співала маленька Суок

у день свого знайомства з наслідником Тутті!

Тут були всі ті глядачі, які аплодували їй на

ринках і площах. А тепер їхні обличчя здава-

лися веселими і щасливими. Люди юрмилися,

лізли один одному на спини, сміялися, жарту-

вали. Деякі плакали від щастя.

Ніколи таких гостей не бачили парадні

зали палацу. І ніколи ще так яскраво не ося-

вало їх сонце.

Тсс!

Тихше!

Зверху на сходах з'явилася процесія поло-

нених. Три Товстуни дивилися в землю. По-

переду йшов Просперо і з ним Тібул.

Колони хцталися від захоплених вигуків,

а Три Товстуни оглухли. їх звели по схо-дах, щоб народ побачив ближче і переконав-

ся, що ці страшні Товстуни у нього в полоні.

Ось...— сказав Просперо, ставши біля

колони. Він був такий заввишки, як майже

половина цієї величезної колони; його руда

голова горіла нестерпним полум'ям у соняч-

ному сяйві,— Ось...— сказав він,— ось Три

Товстуни. Вони душили бідний народ. Вони

примушували нас працювати до кривавого

поту і забирали у нас все. Бачите, як вони

розжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми пра-

цюватимемо самі на себе. Ми всі будемо

рівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів,

ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всі

будемо ситі і багаті. Якщо ж нам буде погано,

то ми знатимемо, що нема нікого, хто жиріє

в той час, як ми голодні...

Ура! Ура! — лунали крики.

Три Товстуни сопіли.

Сьогодні день нашої перемоги. Дивіть-

ся, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство!

Відчуйте, як пахнуть квіти. Запам'ятайте цей

день, запам'ятайте цю годину!

І коли прозвучало слово «годину», всі

голови повернулися туди, де був годинник.

Він висів між двома колонами, у глибокій

ніші. Це був великий дубовий ящик з різьбле-

ними й емальованими прикрасами. Посере-

дині темнів диск з цифрами.

«Котра година?» — подумав кожний.

І раптом (це вже останнє «раптом» у

нашому романі)... раптом дубові двері ящикарозчинилися. Ніякого механізму всередині

не було, вся машина годинника була виламана.

І, замість мідних коліщат та пружин, у цій

шафі сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.

Суок! — зітхнув зал.

Суок! — заверещали діти.

Суок! Суок! Суок!

Загриміли оплески...

Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку із

шафи. Це був той самий голубоокий гварді-

єць, який викрав ляльку наслідника Тутті з

коробки вчителя танців Раздватричі. Він при-

віз її в палац, він звалив ударом кулака дер-

жавного канцлера і гвардійця, що волік бідну

живу Суок. Він заховав Суок в годинникову

шафу і підмінив її мертвою, подертою ляль-

кою. Пам'ятаєте, як у Залі Суду він тряс це

опудало за плечі і як він віддав його на роз-

терзання звірам?

Дівчинку передавали з рук у руки. Люди,

які називали її кращою танцюристкою в світі,

які кидали їй на килимок останні монети,

обнімали її, шепотіли: «Суок!», цілували,

пригортали до грудей. Там, під грубими,

подертими куртками, забрудненими сажею

і дьогтем, билися змучені, великі, повні ніж-

ності серця.

Вона сміялася, гладила їх розпатлане волос-

ся, витирала маленькими ручками свіжу кров

з їхніх облич, термосила дітей і строїла їм

кумедні міни, плакала і белькотала щось

нерозбірливе.

Дайте її сюди,— сказав зброяр Проспе-

ро, і голос його затремтів; багатьом здалося,

що в очах його блиснули сльози,— Це моя

рятівниця!

Сюди! Сюди! — кричав Тібул, роз-

махуючи зеленим плащем, як величезним

листком лопуха. — Це мій маленький дружок.

Іди сюди, Суок!

А здалеку поспішав, пробиваючись крізь

натовп, маленький, усміхнений доктор Гас-

пар .

Трьох Товстунів загнали в ту саму клітку,

в якій сидів зброяр Просперо.

Епілог

Через рік було велике і веселе свято. На-

род справляв першу річницю визволення

з-під влади Трьох Товстунів.

На Площі Зорі був влаштований спектакль

для дітей. На афішах красувалися написи:

СУОК!

СУОК!

СУОК!

Тисячі дітей очікували появи улюбленої

актриси. І в цей святковий день вона виступа-

ла не сама: маленький хлопчик, трохи схо-

жий на неї, тільки з золотим волоссям, ви-

йшов з нею на естраду.

Це був її брат. А раніш він був наслідником

Тутті.

Місто вирувало, тріпотіли знамена, мокрі

троянди сипалися з мисок квіткарок, гарцю-

вали коні, уквітчані різноколірним пір'ям,

крутилися каруселі, а на Площі Зорі малень-

кі глядачі, завмираючи, дивилися виставу.

Потім Суок і Тутті були засипані квітами.

Діти оточили їх.

Суок вийняла маленьку дощечку з кишені

своєї нової сукні і щось прочитала дітям.

Наші читачі пам'ятають цю дощечку. Од-

нієї страшної ночі, конаючи, таємнича люди-

на, схожа на вовка, передала їй дощечку

з печальної клітки в звіринці.

Ось що було написано на ній:

«Вас було двоє: сестра і брат — Суок і

Тутті.

Коли вам минуло по чотири роки, вас ви-

крали з рідного дому гвардійці Трьох Товсту-

нів. Я — Туб, учений. Мене привезли до па-

лацу. Мені показали маленьку Суок і Тутті.

Три Товстуни сказали так: «Ось бачиш дів-

чинку? Зроби ляльку, яка не відрізнялася б од

цієї дівчинки». Я не знав, для чого це було

потрібно. Я зробив таку ляльку. Я був великим

вченим. Лялька повинна була рости, як жива

дівчинка. Суок мине п'ять років, і ляльці теж.

Суок стане дорослою, гарненькою і сумною

дівчинкою, і лялька теж буде такою. Я зробив

цю ляльку. Тоді нас розлучили. Тутті лишив-

ся в палаці з лялькою, а Суок віддали мандрів-

ному цирку в обмін на папугу рідкісної поро-

ди, з довгою червоною бородою. Три Тов-

стуни наказали: «Вийми серце хлопчика і

зроби йому залізне серце». Я відмовився.

Я сказав, що не можна позбавити людину її

людського серця. Що ніяке серце — ні заліз-

не, ні крижане, ні золоте не може замінити

людині просте, справжнє людське серце.

Мене посадили в клітку, й відтоді почалипереконувати хлопчика, що серце в нього

залізне. Він мусив вірити цьому й бути жор-

стоким і суворим. Я просидів серед звірів

вісім років! Я обріс шерстю, і зуби мої стали

довгими і жовтими, але я не забув про вас.

Я прошу вас — простіть мені. Ми всі були

знедолені Трьома Товстунами, пригноблені

багатіями й пожадливими ненажерами. Про-

сти мені, Тутті,— що мовою знедолених

означає: «Розлучений». Прости мені,

Суок,— що означає: «В с е ж и т т я...»

ЗМІСТ

Ф. Маківчук. Кілька слів про «Трьох Товстунів»

З

Частина перша

КАНАТОХОДЕЦЬ ТІБУЛ

Розділ І. Неспокійний день доктора Гаспара Арнері

6

Розділ II. Десять плах

14

Розділ III. Плоіца Зорі

21

Частіша друга

ЛЯЛЬКА НАСЛІДНИКА ТУТТІ

Розділ IV. Дивна пригода продавця повітряних куль

34

Розділ V. Негр і капустяна голова

62

Розділ VI. Непередбачені обставини

83

Розділ VII. Ніч дивної ляльки

94

Частина третя

СУОК

Розділ VIII. Важка роль маленької актриси

108

Розділ IX. Лялька з добрим апетитом

119

Розділ X. Звіринець

132

Частина четверта

ЗБРОЯР ПРОСПЕРО

Розділ XI. Загибель кондитерської

144

Розділ XII. Учитель танців Раздватричі

156

Розділ XIII. Перемога

165

Епілог

187

Литературно-художественное издание

Олеша Юрий Карлович

ТРИ ТОЛСТЯКА

Роман-сказка

(На украинском язьіке)

Для младшего

школьного возраста

Перєвєл с русского

Макивчук Федор Иванович

Художник

Вьішинский Игорь Аркадьевич

Киев «Взсзлка»

Редактор

В. М. Дмитренко

Художній редактор

К. І. Сулима

Технічний редактор

Ф. Н. Резник

Коректори

В. Д. Бондар,

А. В. Василюк

ИБ№ 4673

Здано на виробництво 29.06.88. Підписано до друку 27.12.88.

Формат 84х108/32. Папір друкарський № 2. Гарнітура банників-

ська. Друк високий з ФПФ Умовн. друк. арк. 10,08 + вкл. (0,42) =

= 10,5. Умовн. фарб. -відб. 12,29. Обл.-вид. арк. 6 + вкл. (0,49) =

= 6,49. Тираж 200 000 пр. Зам. 8-799. Ціна 45 к.

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка».

252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.

Книжкова фабрика імені М. В. Фрунзе.

310057, Харків-57, Донець-Захаржевського, 6/8.

Олеша Ю. К.

0-53 Три Товстуни: Роман-казка: Для мол.

шк. віку/Пер. з рос. Ф. І. Маківчука;

Худож. І. А. Вишинський. —К.: Веселка,

1989.-191 с.: іл.

І5ВК 5-301-00212-0

Роман-казка російського радяні !■■>ого письменника про те,

як герої казкової країни разггм з народом ік-режсі ли своїх

гнобителів — Трьох Товстуні"

4803010201-08^ббк 84р7—4

м206(04) —89

45 к.