| Опис: |
Регіональні студії. – №40. – 2025.
У статті здійснено комплексний аналіз інституційної ролі Збройних Сил в забезпеченні національної єдності та внутрішньополітичної фрагментації, зумовленої як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками дестабілізації. Особлива увага приділяється ролі армії як багатовимірного інституту, що виконує не лише класичну оборонну функцію, але й інституційну місію підтримки цілісності держави в умовах сепаратистських викликів, інформаційної війни та когнітивної дезорієнтації населення. Теоретичним підґрунтям дослідження стали концепції політичної інтеграції, теорії оборонного потенціалу, стратегічної комунікації, державної безпеки та когнітивної мобілізації.
Автори виходить із позиції, що сучасний оборонний потенціал держави є не лише сумою збройних можливостей, а й результатом цілісної політико-соціальної та когнітивної архітектоніки. У цьому контексті Збройні Сили постають не лише як інструмент стримування зовнішньої агресії, а як інституційний носій національної єдності. Їхня роль в умовах сепаратизму полягає не лише в локалізації загрози, але й у запобіганні поширенню ідей дезінтеграції, у формуванні горизонтальних зв’язків між регіонами, у публічному уособленні державної суб’єктності та у протидії розмиттю політичної ідентичності населення.
У статті запропоновано аналітичну типологізацію основних напрямів інституційної протидії сепаратизму з боку Збройних Сил, а саме: 1) оперативна стабілізація у кризових регіонах, що передбачає присутність ЗСУ у просторах з низьким рівнем державного контролю з метою фізичного захисту та символічної репрезентації державності; 2) розбудова горизонтальних зв’язків, що виявляється у мобілізації військових з усіх регіонів, що сприяє формуванню спільної ідентичності в межах збройного спротиву; 3) інформаційна протидія деструктивним наративам, реалізована через канали стратегічної комунікації, взаємодію з громадськими ЗМІ, спростування фейків і створення позитивного публічного образу армії; 4) ідентифікаційна репрезентація держави, коли армія виступає символом державної присутності в деокупованих чи напівконтрольованих територіях, формуючи новий легітимний порядок через символіку, комунікацію і публічну службу; 5) громадська дипломатія та гуманітарні практики, які підсилюють зв’язок між ЗСУ і місцевими громадами через допомогу, підтримку, участь у реінтеграційних заходах та формування іміджу «захисника, а не окупанта».
Кожен із цих напрямів пов’язується зі складовими оборонного потенціалу держави, який розглядається як багатовимірна система, що включає: матеріальні ресурси (озброєння, логістика, чисельність); морально-психологічні ресурси (довіра до армії, бойовий дух, легітимність); інформаційно-комунікативні ресурси (стратегічна комунікація, репутація); ідентифікаційні ресурси (наративи, символи, зв’язок із населенням).
Стаття також містить короткий огляд міжнародних кейсів (Іспанія, Канада, Індонезія, Ізраїль, Грузія), які демонструють різні стратегії залучення армії до запобігання або локалізації сепаратизму – від превентивної присутності до гуманітарної інтеграції. Досвід України упродовж 2014–2015 рр. виступає прикладом ефективної трансформації Збройних Сил у багатофункціональний інститут, здатний діяти не лише в полі бою, а й у площині громадської думки, соціальної психології та політичної ідентифікації.
Доведено, що сучасна армія повинна розглядатися не як інструмент реагування, а як системний елемент підтримки єдності, легітимності та обороноздатності держави. Усе це вимагає оновленої безпекової парадигми, що поєднує мілітарні, політичні та культурно-комунікативні виміри. |
