Лідія Нестеренко-Ланько ЛЕЛЕКА ІВАН Оповідання ----------------------------- Літо співало бджолами, дзикотіло мухами і гелготало птицею, що висипалася зі стайні. Село Заріччя зустрічало з лелеками весну і молоділо. - Тю-тю-тю, - радісно кликала своїх дволапих красенів Гануся. - Молодий в неї голос, гарний. Ех, якби літ хоч тридцять повернути назад я б їх інакше прожив, - з гіркотою думав Іван… Ганна була добра господиня і мріяла про велику родину, але Господь не наділив її материнством. Довгий час не знала, чому так сталося. Все надіялася, що буде дитина, буде радість і надія на старість. З роками почала ходити до лікарів, а потім до ворожок. Та нічого не допомагало. Намовила чоловіка поїхати в столицю на обстеження. Погодився, бо як інакше, хоча знав про все наперед, але приховував від дружини таємницю. Боявся, що покине. Знав її норовисту натуру. Проте, ризикнув. Надіявся, що зможе якось домовитися з лікарем, аби не говорив їй правду. Не встиг домовитись. Затримався в кума на півгодини і доля кинула виклик. Отримав бумеранг власної брехні, який гострим скалпелем врізався в серце дружини. Коли побачив Ганусю все зрозумів. Вона стояла в коридорі з лабораторними висновками біла, як стіна. В руках тремтіли папірці, а очі були наповнені слізьми. Він підійшов до неї, але не міг нічого сказати. Слова здавили горло. Згодом промовив: - Ганусю, прости мені!! Був молодим-зеленим… В армії хлопці намовили піти з нею. Я ж не знав, що це підлий жарт… Потім соромився лікуватись, запустив, а коли… - він ковтав сльози. Було до болі гірко стояти і оправдовуватись перед тою, яку любив і зрадив... Не знав, пробачить, чи ні… Гануся ніби заніміла. Довго не говорила з чоловіком. Плакала ночами, а на другий день пішла від нього в іншу кімнату. Застелила диван в дитячій, яку назвала з початку будови «Гніздечком малюків » і тихо промовила, витискаючи з себе слова: - Спати з тобою в одному ліжку не буду. У мене тут ( показала на серце) все завмерло… Не знаю, чи відійде…а піти нема де… Якби знайшла можливість, то мене вже не було… Івана, ніби гостряком по горлу. То що ж таке з нею сталося? Не сподівався. Адже, двадцять років все ділили на двох, спали разом. Вона завжди тулилася до нього і засинала, як мала дитина під його рукою. А скільки солодкої любові принесли їм спільні ночі, довгі розмови, і сонячні світанки, коли вставали до схід сонця. Тепер вона покинула його, їх улюблене гніздечко, яке так натхненно зробив своїми руками на річницю шлюбу… Що розповів лікар Ганусі? Що побачила вона у тих нових злісних паперах? Добре знав, тільки ніяк не міг погодитися з тим, що лікарі, навпіл, розбили їх любов, обірвали, як дріт спільне життя. Невже не можна було дочекатися його? Порадитись? Іван мучився ночами. Курив вдень і теж мовчав. Самотньо вдивлявся у вікно і не хотів повірити, що все нажите наче впало у провалля і вже його ніколи не повернути назад. З болем в голові відчув, як щось надломилося в ньому, почало боліти серце. Не хотів жити, але накласти на себе руки не міг. Гануся змарніла, стишилася. Перестала усміхатись і ходити до подруг. Знала, що всі сподівання марні. Її Івась, якого так любила і вірила в нього - зрадив тоді, коли вірно його чекала з війська, а потім мав гірку причину не стати батьком… не признався, не визнав перед нею своєї провини… - За все треба розплачуватися, - сказав їй, якось, після перегляду трагічного кінофільму. - А чим ми завинили перед богом, що він не дав нам дитини? За що розплачуємось ми? – вирвалося тоді в неї крізь сльози. Слова вдарили його в саме серце. Враз зрозумів, на що натякає Ганнуся? Мав би розповісти, признати свою вину перед нею, але змовчав. Німів рибою двадцять років. Ховав свою таємницю й на сповіді в церкві. Носив той гріх у собі, наче камінь. Він постійно лежав у нього в грудях, але позбутися не дозволяв страх. Кляв себе, обзивав ницим, боягузом, а розкрити правду перед тою, яку так сильно любив – не міг, боявся... Багато разів поривався розповісти дружині та все надіявся: а може мине…. Не погодився з нею взяти сироту на виховання. Чоловіча гордість не дозволяла зробити крок для очищення. Вмовляв, що діти, то не багатство, не гроші, не добробут, у якому вони живуть. Он скільки пар не має дітей і не тужать. А чого їм тужити? Нема дітей, нема клопотів…Своєму брату не заздрить, що має їх трійко. Вони йому голову гризуть, а Іван з Ганусею живе тихо. Лікарі району не виносили вирок, навпаки казали, що все може бути. А столичні ляпнули правду. І хто їх просив? Його любов,закрила за собою двері. Їх супружий світ розламався навпіл. Гануся живе в другій кімнаті, ховає свій жаль, сльози, біль… А Іван тулиться, самотньо, у великому ліжку, скалічений чужим вироком і не може знайти ні сну, ні спокою. …Важко звикав до нового життя. Скільки не намагався, переконати дружину у тому, що ніякої трагедії не сталося, нічого не виходило. Вона не хотіла з ним говорити... Згодом все пішло круговерть, а в селі заріччяни заговорили про Ганусю. Чутки, мов невидимі змії порозходились по хатах. Тихо пліткували жінки і розповідали одна одній, що Гануся почала часто їздити в місто. Не ночувала вдома, а на ранок приїжджала весела, із сяйвом в очах. Робила вигляд, що нікого не бачить, обминала зустрічі з товаришками, а коли й ставала на розмову, то з уст злітав терпкий запах алкоголю. Івана їли ревнощі і біль образи пекли під серцем. Вмовляв, просив та, дарма... вона його не чула. « Це тобі Іване розплата за тиху й мовчазну зраду. Терпи, чоловіче і чекай, коли постаріє твоя любов. Зникне молодість і, можливо, все забудеться, - потішав себе наодинці, - а тепер чекай, з якої сторони біда до вікна застукає»… Чого боїшся, те й до тебе приходить. Несподівано підкралася до нього хвороба. Інсульт надовго вклав до ліжка і Гануся, враз, захвилювалася. Жіноча душа не камінь. Забила тривогу, доглядала чоловіка, як малу дитину, але врятувати не вдалося. Її любов, а може жаль, що прокинувся з горем у серці, не витягнули його з рук смерті. Іван помер на Спаса, коли у вирій летіли лелеки. Гануся залишилася сама і брала на себе чоловічу роботу. Ходила на леваду косити сіно, ловила рибу і поралася по господарству... Вранці, коли сонце сховалося за густий осінній туман, обнімаючи леваду Оболонь молочним простирадлом, Гануся гайнула до річки за шуваром. Хотіла утеплити козі стайню на зиму. Косила зарості й почула тихе лелече клечання. Кинула косу і побігла на пташиний плач. Розсунувши густу траву побачила напівживе зранене лелеченя. Воно дивилося на неї благальними очима, намагалося встати, піднімало крила, але так і залишилося лежати на боці. Скинула теплу хустку і обгорнула птаха. Не пручалося. Не кричало. Мовчки довірило себе жінці, наче знало, що до нього прийшов порятунок. Доглядала, як малу дитину. Вчила їсти, ходити. Годувала рибою, приносила з хутора Лози маленьких жабенят, що плодилися біля невеличкого ставка.. Назвали лелеча Івасиком і дарувала йому материнські почуття, які не розтратила з роками. До весни з маленького птаха виріс великий довгоногий красень лелека - Іван. Жив у теплій стаєнці, звик до їжі, дуже любив жабенят. Однак, мав ваду – шкутильгав на на праву ніжку, але це не завадило стати ватажком домашньої птиці. Коли його кликали, уважно повертав голову, витягував шию і поважно йшов на голос. Любив тулитися головою до Ганусиного плеча, наче дякував своїй подрузі за любов і щирість. Лелека не збирався покидати землю. Він піднімався до неба, літав понад хатою і повертався на своє подвір’я. Коли Ганна йшла в магазин, чи до церкви, гордо ступав біля неї, намагаючись порівнятися в ході. Люди гомоніли і жартували, що лелека замінив жінці мужа і дразнили його, щоб побачити як лелека відганяє того, хто хоче наблизитись до його подруги. Наче собака, не підпускав чужих: дзьобав, бив крильми. Коли жінка поралась на городі, був поруч, допомагав визбирувати хробаків, або поважно крок в крок, ходив за нею. Два роки прожив лелека в Ганусі. Настала осінь і ключ лелек пронісся над їх головою. Лелека - Іван захвилювався. Підняв голову і радісно заклекотав. У його голосі вчувалося бажання поринути з братами у невідомі краї. Гануся з жалем дивилася на птаха. Розуміла, що воля - це найбільше щастя, яке птах ніколи не знайде на землі. Глянула на нього і голосно крикнула. - Лети Іване, лети з ними, якщо хочеш… Буду чекати на тебе весною. Потоптавшись на місці, лелека - Іван підійшов до неї, схилив голову на плече, поскубав ніжно дзьобом волосся, тихо поклекотав на вухо, а потім, виструнчився струною, набрав швидкість і, махаючи крильми, злетів ввись... - Іване, лети, в тебе виходить! Лети, хлопче, воля чекає на тебе! – крикнула крізь сльози Гануся і побачила, як її друг приєднався до другого ключа, що летів у вирій. Осінь і зима були важкою для жінки. Самота тихо ступала по великій хаті. Нетерпеливо чекала весни і журилася з козою наодинці, чи прилетить її Іван, чи згадає про неї. Весною ключі журавлів і лелек обминали її подвір’я. Та одного дня жінка почула як хтось залопотів крильми. Вибігла на двір і побачила двох лелек, що зупинилися на високому даху будинку. - Іване, скрикнула Гануся, - ти прилетів і не сам! Лелека підняв голову вверх і сумно заклекотав, наче вибачався, але до Ганусі не опустився. Довго відпочивали вони на даху. Іван завернув на знайоме озеро і приніс в дзьобі жабеня. Стомлена дорогою, вона швидко його ковтнула, наче нічого й не їла. Гануся побігла до хати, назбирала приготовану їжу лелнці і поставила миску з їдою на те місце, куди приходив їсти птах. Першим злетів Іван, за ним опустилась і його подруга.вони їли, клекотали і нагадували молодять, які щойно одружилися. Коли миска спорожніла, Іван підійшов до Ганусі, яка стояла біля веранди і ніжно, але лякливо притулився до неї. Потім тихо щось полопотів їй у вухо, наче хотів подякувати зарозуміння, любов і гостину. Лелечиха насторожено спостерігала за ним, наче приглядалася, чи не зрадить він її. Іван повернувся до неї. Враз, обоє вдячно заклекотали, піднялися ввись, покружляли над Ганусиною хатою, подвірям і загубилися у весняних хмарах. « Іване, тн знайшов свою половинку, свою любов, а я з самотою буду жити до старості.. але будь щасливим! Доки буду жити, зустрічати весну будемо разом! - промовила жінка з тихим смутком в голосі і витерла сльози, - та най вам буде їм добре, рідні мої …» --- КІНЕЦЬ --- Файл *.txt взято з е-бібліотеки «Чтиво» www.chtyvo.org.ua