Всеволод Нестайко ЧАРIВНI ОКУЛЯРИ Правдиво-фантастична повiсть про надзвичайнi пригоди київських школярiв ____________________________________________________________________________ Київ, "Веселка"; Тернопiль, "Навчальна книга - Богдан"; 2005. Scan, OCR, Spellcheck - Smoke; оформлення - Dauphin; 2006. ____________________________________________________________________________ "Чарiвнi окуляри" - нова правдиво-фантастична повiсть славного українського казкаря Всеволода Нестайка вiдкриє для читача неосяжний свiт веселих казкових пригод двох хлопчакiв у шаленому ритмi сучасного життя. Iскрометний гумор та захоплюючий сюжет зроблять подорож до цього свiту яскравою та незабутньою. Веселi, дотепнi, мудрi казки й повiстi Всеволода Нестайка знають i люблять дiти й дорослi в Українi та в багатьох країнах свiту. Його герої давно вже говорять не тiльки росiйською, бiлоруською, литовською, латиською, грузинською, вiрменською, узбецькою... не лише англiйською, нiмецькою, iспанською, румунською, угорською, словацькою, а навiть арабською i мовою бенгалi. Його трилогiя "Тореадори з Васюкiвки" стала українським бестселером. Її внесено Мiжнародною радою з дитячої та юнацької лiтератури до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена "як один з найвидатнiших творiв сучасної лiтератури для дiтей". ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ Пригода перша. Загадкова записка, з якої починаються чудеса. Пригода друга. Знайомство з дивною Маргаритою Степанiвною. Пригода третя. Дiд Мороз у пiдвалi. Ковалi щастя. Пригода четверта. Двiрничка-чарiвничка. Пригода п'ята. Суд у цирку. Пригода шоста. "Дипломат" з доларами. Пригода сьома. Георгiй Васильович i Миколай Чудотворець. Пригода восьма. У Телебанiї-Заекранiї. Пригода дев'ята. Перше кохання дiда Грицька. Пригода десята. Анжелiка. Пригода одинадцята. Козачок Гулька. Пригода дванадцята. Чарiвник Часомiр та чаклун Зловред Поганський. Пригода тринадцята. Викрадення. Пригода чотирнадцята. Остання. ____________________________________________________________________________ ПРИГОДА ПЕРША Загадкова записка, з якої починаються чудеса. Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класi всi називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лiдер нашого класу. Ми тодi Африку з географiї проходили. А волосся в мене справдi руде, як жар. I настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прiзвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. I я звик. Та й не в усiх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене "Сонечко моє руденьке!". А бабуся каже: "Ти в нас особливий сонячний хлопчик!" "Сонячний-то сонячний, - думав я. - Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк". Ех! Як я заздрив тому Ромцi Черняку!.. Який вiн був меткий, спритний, дужий!.. I удачливий!.. Як вiн на ковзанах, на роликах катався!.. Як вiн у футбол грав!.. А я невдаха... На ковзанах, на роликах раз у раз i падаю. I в спортивних iграх я не мастак, скорiше партач - i м'яч у мене одбирають, i забивати не вмiю... Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатiв не дає. Єдине, що мене рятує, - моя легковажна вдача. Я нiколи довго не журюся. Позiтхаю трохи i за хвилину вже смiюся. Це в мене спадкове, вiд дiдуся Грицька, маминого тата... Про дiдуся я потiм ще розкажу. Вiн у нас дуже добрий i веселий - його всi люблять. Зараз скажу тiльки одне: дiдусь мене завжди розраджує: - Нiколи не вiшай носа, рижухо мiй дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайнi стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками... - Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, - кажу я. - А до того що робити? Не чув я, щоб школярi ставали полководцями, президентами чи письменниками. - Що ж, може, й почекати трошки доведеться, - усмiхався дiдусь. - Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки... Але незвичайна доля тобi забезпечена! Я тебе запевняю! Я тiльки зiтхав, чекаючи здiйснення його пророцтв. Нiчого незвичайного в моєму життi поки що не траплялося. Хiба що пiсля дiдових розмов сни менi почали снитися дивовижнi. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзi стоїть весь наш клас. I я всiм даю автографи - пiдписую новенькi пiдручники з хiмiї. I я собi думаю: "Таки став я письменником! Але чогось написав не "Кобзар", не "Миколу Джерю", не "Лiсову пiсню", а пiдручник з хiмiї, яку я нiколи особливо не любив i з якої гарних оцiнок нiколи не мав..." А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майданi Незалежностi. А внизу, бiля трибуни, на вiдкритiй машинi у генеральському кiтелi i кашкетi, але без штанiв, у самих лише плавках Ромка Черняк доповiдає: - Пане Президенте Африканської держави! Вiйська для параду вишикуванi! "О! - думаю я собi. - Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозумiло, чого Ромка без штанiв, - бо спека". "От бачиш, Ромко! - думаю я собi далi. - Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш передi мною без штанiв i рапортуєш. Отакечки, як каже мiй дiдусь!" Крiм снiв, нiчого незвичайного у моєму життi не вiдбувалося. I от раптом... Якось, виймаючи з сумки на перервi пiдручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить рiжок аркуша iз зошита в клiтинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу - записка. Читаю: "Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподiване й незвичайне, шукай чарiвнi окуляри!" I пiдпис: "Ритас". Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарiвнi окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! "Ритас"!.. Я обвiв очима клас. I погляд мiй зупинився на Маргаритi, тобто Ритi Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класi. Струнка, голубоока, чорноброва... Горда i неприступна. Нiкому i нiколи вона не писала записок. Навiть Ромка Черняк губився i нiяковiв перед нею. Iнших Рит у нашому класi не було. Серце моє калатало, як дзвiн... Невже, невже це вона написала менi таку дивну записку?! Питати її я, звичайно, не наважився. На наступнiй перервi я кiлька разiв пройшов повз неї, загадково усмiхаючись. Один раз навiть приставив до очей згорнутi окулярами пальцi. Вона тiльки презирливо скривилася i зневажливо пхикнула. "Оскiльки йдеться про щось загадкове i таємниче, годi й думати, що вона признається", - подумав я. Мене розпирало вiд незвичних хвилюючих почуттiв. Я ходив i блаженно усмiхався. Ромка Черняк здивовано глянув на мене: - Чого це ти либишся? - Та! - я махнув рукою. - А конкретнiше? - спитав Ромка. - Та! - знову махнув я рукою. - Невже в лото зiрвав джек-пот? - пхикнув Ромка. - Нi! - сказав я. - А що ж таке? Не муч мене! Я бiльше не мiг терпiти. I я признався: - Та... Записку одержав. Якусь дивну. - Вiд кого? - Сам не знаю... - Ану покажи! - сказав Ромка. Я витяг iз кишенi записку i простягнув йому. Вiн розгорнув її i суворо глянув на мене: - Ти що - приколюєшся? Тут же нiчого нема! - Як?! - А отак! Чистий папiрець! Я вихопив у нього з рук аркуш i похолов: нiякої записки не було - на аркушi жодного слова, чистий папiр... - Ну й дурнi в тебе приколи! - презирливо скривився Ромка. - Ти що? Типу чокнутий? - Та клянусь! - вдарив я себе в груди. - Була записка! - А де ж вона? Може, в iншiй кишенi? - Н-нi! Це той самий аркуш... - Тю! Дурницi якiсь ти пореш!.. I тут менi стрельнуло: - Ой! Мабуть, вона була написана спецiальним хiмiчним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективi читав - спершу видно, а тодi текст зникає... - То ти що - шпигун? - криво усмiхнувся Ромка. - А що було в записцi? - Там було написано: "Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподiване й незвичайне, шукай чарiвнi окуляри". I пiдпис: "Ритас". - "Ритас"? А ти не брешеш? - Та щоб я!.. - знову вдарив я себе в груди. - Ну, добре-добре!.. Ритас... Ритас... Отже, Рита Скрипаль?.. Он воно що!.. Ха-ха-ха! - зареготав Ромка. - Хочеш сказати, що Ритка написала тобi записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потiм зникає?.. Мовляв, не доведеш... Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Нiколи нiкому записок не писала i раптом тобi, Рудому Африканському їжачковi, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!.. Ромка не став церемонитися, i через п'ять хвилин весь клас уже реготав iз мене. Таким посмiховиськом я ще не був нiколи... Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навiть говорити нiчого не стала, просто пхикала. Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я власнi очi бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене смiються. Але недовго. Я ж вам казав - довго журитися я не вмiю. Ну i хай смiються. Я б на їхньому мiсцi теж, може, смiявся. I саме через те, що слова записки зникли, я повiрив, що чарiвнi окуляри iснують насправдi. Одне лише бентежило мене - де шукати тi чарiвнi окуляри?.. Написано було - шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах "Оптика", яких у Києвi багато, i не питати ж: "Чи продаються у вас чарiвнi окуляри?" Справдi ж, дивитимуться, як на божевiльного. Очевидно, чарiвнi окуляри повиннi з'явитися несподiвано й випадково, як i ота дивна записка. Треба тiльки пильнувати... Я сиджу на першiй партi, перед самiсiньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класi Лiна Митрофанiвна, бо я був найменшенький, так i досi сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кiлька. Майже всi молодi. Одна тiльки старенька - математичка Юлiя Юхимiвна. У неї двi пари окулярiв. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носi в неї однi окуляри. Коли ж вона вичитує з пiдручника задачу або коли ставить у журнал погану оцiнку, то надягає iншi... I отi iншi, "близькi", окуляри часто лежать на столi перед самiсiньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, i думаю: "А може, саме про цi окуляри i йшлося у записцi? I, може, недарма записка була на аркушi в клiтинку?.. Може, її написала сама Юлiя Юхимiвна?.. Може, вона чарiвниця?.. Добрi чарiвницi завжди старенькi... Юлiя Юхимiвна дивиться на мене завжди з лагiдною усмiшкою... Вона менi, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме менi..." I так менi кортить, так кортить зазирнути в отi окуляри, що я нарештi не витримую, хапаю окуляри i швиденько чiпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у туманi. Крiм того туману, я нiчогiсiнько не побачив. Зате почув - глузливий вигук Ромки Черняка: - Ой! Дивiться, Юлiє Юхимiвно!.. Богданець вкрав вашi окуляри!.. Це вiн думає, що вони чарiвнi! Вiн чарiвнi окуляри шукає!.. Весь клас зареготав. А Юлiя Юхимiвна мовчки зняла з мого носа свої окуляри i дала менi легенького щигля. Чим викликала ще бiльший регiт. Ну, чого, чого вiн такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав. А на перервi вiн пiдiйшов до мене i сказав: - Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тiльки, що ти вигадав ту записку. I я не буду глузувати бiльше. - Була записка! Не вигадував я!.. - Ну, ти таки ненормальний!.. Ти увi снi не ходиш?.. Може, в тебе галюцинацiя якась була? Може, до лiкаря звернутися треба? Вiн уже не кепкував, а дивився на мене iз спiвчуттям, як на хворого. Ну й нехай!.. Я ж то знаю, що не галюцинацiя була, а насправдi. I чого б це раптом виникла така галюцинацiя - про чарiвнi окуляри. Нi! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!.. У моєї бабусi теж двi пари окулярiв - для телевiзора i для читання та штопання моїх шкарпеток. Але нi тi, нi тi чарiвними не виявилися. А тодi я наважився i зайшов до "Оптики", що на вулицi Лютеранськiй. Вона приватна i загадкова - у дворi, в закапелку. Попросив дати менi помiряти сонцезахиснi. Майже пiвгодини мiряв-мiряв - нiчого чарiвного не намiряв. Засмучений, вийшов я з "Оптики" i пiшов гуляти Києвом... Понад годину блукав i нарештi приблукав у скверик неподалiк нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсiонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогоднi чогось нiкого - мабуть, по телеку якийсь аргентинський серiал показують. Iду, iду... I раптом бачу - на лавцi лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло - передчуття якесь... Схопив я тi окуляри, почепив i... дихати перестав. Раптом я чiтко побачив трансформаторну будку в нашому дворi, задньому, за гаражами. А на будцi стояв розгублений Ромка Черняк i дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбинi залiз на будку (вона височенька, метрiв п'ять заввишки, не менше), а тодi необережно штовхнув ногою, i драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навiть була жовта табличка: череп з кiстками i напис "Не залазь! Уб'є!". Та найдивнiше було те, що зi скверика побачити трансформаторну я не мiг аж нiяк! Вона була далеко, за кiлькома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри - нiякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри - i знову перед очима Ромка на трансформаторнiй будцi. Вiн кривився - от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а без драбини вiн злiзти не мiг... Тiльки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дiдуся: - Мої окуляри!.. Я читав газету i забув їх! I дiдусь зiрвав з мого носа окуляри. У мене потемнiло в очах. Я навiть не встиг роздивитися того дiдуся. А коли я отямився, дiдуся вже не було. Дiдусь зник так само несподiвано, як i з'явився. Я б навiть не змiг його описати, бо так i не бачив його. "От вони - чарiвнi окуляри!" - майнуло в моїй головi. I я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусiди: вiн на п'ятому поверсi живе, я - на третьому). Я вбiг у пiдворiття, пробiг на заднє подвiр'я за гаражi i застиг, все ще не вiрячи своїм очам... На трансформаторнiй будцi стояв розгублений Ромка, а на землi лежала драбина... - Зараз, зараз я її пiднiму! - вигукнув я, через силу пiднiмаючи важку для мене драбину (потiм я для iнтересу намагався ще раз це зробити, але не змiг, звiдки ж тодi сили з'явились?!). У Ромки тремтiли ноги, коли вiн злазив. I голос тремтiв, коли вiн сказав: - Ой, спасибi тобi, їжачку!.. Розумiєш, я кидав бумеранг, i вiн залетiв на будку... А такий кльовий бумеранг! Менi тато з Австралiї привiз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двiрнички драбину i... А звiдки ти взявся? - У чарiвнi окуляри побачив, що тобi непереливки. I прибiг... - Що?! Знову ти про тi чарiвнi окуляри... А ну тебе! - Клянусь Богом, що не брешу! - вдарив я себе в груди. - Клянусь! I я розказав Ромцi все, що сталося у скверику. - Ану побiгли у той скверик! - вигукнув Ромка. I ми побiгли. - Ой! Диви! Лежать! - вражено мовив Ромка. Справдi - на тiй самiй лавцi лежали окуляри... Та коли ми пiдбiгли ближче, вони зникли... - Тю! Я ж точно їх бачив! - здивовано роззявив рота Ромка. - I я! - хитнув головою я. - Чудасiя!.. - розвiв руками Ромка. - От бачиш! А ти не вiрив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме... - Отже, чарiвнi окуляри таки iснують! Тепер будемо їх шукати удвох! ПРИГОДА ДРУГА Знайомство з дивною Маргаритою Степанiвною. Пiсля того як я завдяки чарiвним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, вiн подружився зi мною, i ми вирiшили шукати чарiвнi окуляри удвох. Бiльше нiкому про чарiвнi окуляри ми вирiшили не говорити. - Бо до скверика збiжиться уся школа, не протовпишся, - сказав Ромка. Я, звичайно, погодився. Ми щодня ходили до того скверика i щодня бачили на лавцi окуляри, якi одразу ж зникали. - Мабуть, треба, щоб хтось залiз на трансформаторну будку, щоб ми його потiм рятували, - сказав Ромка. - Але це ж доведеться когось втаємничувати, - сказав я. - Правильно! Вiдпадає! - погодився Ромка. - Але чого окуляри то з'являються, то пропадають? - Мабуть, тому, що чарiвнi. - I що то за дiдусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав... Чарiвник, мабуть... Треба не окуляри, а дiдуся шукати, - сказав Ромка. - Може, ти й маєш рацiю, - сказав я. I ми почали придивлятися до дiдусiв, якi грали у скверику в шахи або читали газети. Але дiдусi були начебто звичайнi. Деякi, коли було холодно, зiгрiвалися мiцними напоями. Чарiвники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дiдусiв: "Ви, дiду, часом не чарiвник? Дозвольте помiряти вашi окуляри!" Отже, нашi пошуки поки що були безрезультатними. Та от одного разу в нашому класi сталася надзвичайна подiя. У першої красунi нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок iз золотим же кулоном у виглядi сердечка. Бiда пiдсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчинiй мамi. Ритка взяла його без дозволу - щоб похизуватися. Ах, тi красунi! Як же ж вони люблять коштовнi прикраси!.. Ритка плакала так гiрко, що моє серце розривалося навпiл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж менi навiть учора снилася, та Ритка... У довгому блакитному платтi з блискiтками сидiла вона у розкiшнiй королiвськiй каретi, запряженiй бiлими кiньми, лагiдно усмiхалася до мене i тихо казала: "А ти менi подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!" Рудим Африканським їжачком, як ви пам'ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Вiн чорнявий, стрункий i спортивний (я вже про це говорив). Але мiй дiдусь Грицько, мамин тато, каже: "У мужчини, рижухо мiй дорогий, головне не класичний римський профiль, не орлиний погляд, а мужнiсть i весела вдача. От диви, яку я тобi красуню бабусю подарував! За нею такi орли упадали, а замiж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цiкаво зi мною. I ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий - будь-яка красуня тебе покохає!" Саме цим я й керувався у своїх мрiях про Ритку Скрипаль. Скiльки разiв у мрiях своїх рятував я її вiд нахабних хулiганiв, вiд пожежi, витягав з води... Але Ритка чогось не тонула, не горiла, i хулiгани на неї не нападали... Я навiть спробував умовити свого двоюрiдного брата Стьопу зiграти роль хулiгана, але вiн вiдмовився: "Боюсь, що я не витримаю i надаю тобi по пицi, коли ти її вiд мене одбиватимеш". Мене це, звичайно, не влаштовувало. I от раптом така нагода вiдзначитися. Я вiдчайдушно повзав на животi по всiй школi, по всiх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок... Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловiчий склад нашого класу повзав на чолi з лiдером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом... I раптом, коли я пiдповзав до дiвчачого туалету, в уявi моїй несподiвано виникла лавка у скверику i на нiй окуляри. "Ой! - мало не скрикнув я. - Це менi знак, що треба бiгти по чарiвнi окуляри i вони допоможуть менi знайти ланцюжок!" Я обернувся - Ромку нiде не побачив. От i добре! Коли йдеться про подвиг заради красунi, колективнi дiї тут нi до чого. Особливо, коли напарник - спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зi школи. До скверика я бiг так, наче за мною сто вовкiв гналося... Добiгаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавцi лежать окуляри. I раптом бачу - до лавки бiжить з iншого боку Ромка. Я застиг вiд несподiванки. Ромка теж спинився вражений - мабуть, не думав мене тут побачити... - Ц-це ти? - розгублено спитав вiн. - Це я! А це ж, мабуть, ти? - уїдливо сказав я. Ромка почервонiв: - Я... я тебе шукав, шукав... але ти повзав хтозна-де! - Еге, шукав! - пхикнув я. - Нiчого ти не шукав! Просто вирiшив сам скористатися з чарiвних окулярiв. Як тобi не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарiвнi окуляри... - сказав я i одвiв очi - соромно менi стало: я ж сам порушив нашу домовленiсть. - Ой! А де ж окуляри?! - вигукнув Ромка. - Знову зникли! Я ж щойно бачив - вони лежали! - I я бачив!.. Наче спiльна галюцинацiя. I раптом бiля нас невiдомо звiдки з'явилася бабуся - довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з цiпком у руках. Вона розгублено мружила очi i крутила на всi боки головою. - Хлопцi! Ви не бачили окулярiв? - спитала вона. У мене тенькнуло в животi... Я перезирнувся з Ромкою. Вiн теж розгублено заклiпав очима i пробелькотiв: - Ба-бачили... - Але вони зникли! - сказав я. Бабуся зiтхнула: - Якщо зникли - це погано... Бо вони особливi... - Ч-чарiвнi?! - прохопився я. - Авжеж! - хитнула головою бабуся. - Чарiвнi! Телескопiчнi!.. На спецзамовлення зробленi. Без них я майже нiчого не бачу... Як я не помiтила?! Їх наче вiтром здуло... Бiда!.. Я й додому не дiйду, не втраплю... - А ми вас проведемо! - вигукнув я. - Правда, Ромко? - Авжеж! - кивнув вiн менi. - Ой, спасибi вам, дорогi! Ну, тодi ходiмо! - бабуся поклала руку менi на плече (чомусь саме менi, а не Ромцi, хоч вiн вищенький i мiцнiший), i ми пiшли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нiчого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка вiдчув потребу щось сказати, i вiн спитав: - А як вас, пробачте, звати? - Маргарита Степанiвна, - сказала бабуся. - А вас? - Мене Ромка! - першим вигукнув мiй друг - мусив же вiн пiдкреслити, що вiн лiдер. - А мене Вася, - сказав я. - Дуже приємно, панове Вася i Ромка! - усмiхнулася бабуся, наче пiдкреслено поставивши на перше мiсце моє iм'я. Ромка це помiтив i скривився. Серце моє калатало, як рiздвяний дзвiн. "її звуть Маргарита Степанiвна! "Ритас" - як у тiй записцi! Але тодi чарiвнi окуляри зривав у мене з носа дiдусь, а не бабуся! Я точно пам'ятаю, хоч i не бачив того дiдуся!" - стрибали думки у мене в головi. - Ну от i прийшли! - сказала Маргарита Степанiвна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двiр i зупинилися перед вiзерунчастими дверима на першому поверсi багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дiрку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодiйний передзвiн, i дверi нечутно розчинилися. - Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам вiддячити за допомогу! - церемонно вклонилася Маргарита Степанiвна, вказуючи рукою на вiдчиненi дверi. Ми зайшли у темний передпокiй, а звiдти до кiмнати. Кiмната теж була напiвтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, пiд яким на пiддзеркальнику стояло сiм бiлих мармурових слоникiв - вiд найбiльшого до найменшого. У кутку кiмнати височiло ще одне дзеркало - так зване трюмо у темнiй лакованiй рамi з рiзьбленим дерев'яним вiзерунчастим верхом... Пiд дзеркалом стояв такий же рiзьблений лакований пiддзеркальник на гнутих нiжках у виглядi лев'ячих лап (бо нагорi, як ми роздивилися, теж була таки лев'яча морда). I ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно - вiддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стiл, бiля якого ми стояли, прекрасно вiддзеркалювався... На стiнах висiло багато фотографiй, i майже на всiх були... вiдьми, довгоносi й патлатi, а одна навiть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанiвна. Ми з Ромкою перезирнулися. I Ромка спитав: - Це в-ви? - Авжеж! Ха-ха-ха! - зареготала Маргарита Степанiвна. I раптом заспiвала пританцьовуючи: - Я - вiдьма Маргарита, Пiдступна i сердита! Усе на свiтi вiдаю, Усе на свiтi знаю! Я з янголами снiдаю, З чортами я обiдаю - Усюди я буваю! Усе-усе я знаю!.. А тодi пiдморгнула нам i сказала: - От я знаю, що вам потрiбнi чарiвнi окуляри! I вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! - вона насупила брови. - Бо ви позавчора розбили менi на кухнi вiкно м'ячем, у футбола граючи. I в кицьку мою камiнцi кидали. Правда, Мурисю? На диван раптом скочила, невiдомо звiдки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима i хрипло нявкнула, наче пiдтверджуючи сказане хазяйкою. Ми з Ромкою аж роти пороззявляли вiд несправедливого обвинувачення. - Та ви що?! - вигукнув Ромка. - Нiчого ми не розбивали! - I кицьку вашу вперше бачимо! - вигукнув я. - Це не ми! - Ви переплутали! Придивiться гарненько! - вигукнув Ромка. - Невже я зослiпу переплутала, помилилася? - схилила набiк голову Маргарита Степанiвна. - Ану пiду вiзьму запаснi окуляри! I Маргарита Степанiвна вийшла до iншої кiмнати. I тут дерев'яний рiзьблений лев на вершечку трюмо (чи менi здалося, чи справдi) пiдморгнув менi i глянув на пiддзеркальник. Я теж глянув униз, на пiддзеркальник - там лежали окуляри... Я кинувся до них, схопив i начепив на носа. I враз побачив наш шкiльний спортзал i мати, на якi ми сьогоднi стрибали через коня на уроцi фiзкультури... - Ну що?! - нетерпляче спитав Ромка. - Ланцюжок пiд матами у спортзалi! Ритка загубила його, коли стрибала! - сказав я. - Бiжiмо! - вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхiдних дверей... Дверi були замкненi... - От вталапалися! - скреготнув зубами Ромка. I тiєї ж митi до кiмнати зайшла Маргарита Степанiвна. Окуляри з мого носа враз злетiли i опинилися на її носi. - О! - вигукнула вона. - Тепер я бачу - авжеж, це не ви розбили менi м'ячем вiкно на кухнi й полювали на мою кицiчку. Пробачте, дорогi. От що значить недобачати... I не бiйтесь мене. Нiяка я не вiдьма. Артистка я колишня. В Театрi юного глядача в казкових виставах вiдьом грала... Давно вже на пенсiї, - вона зiтхнула. Але в очах її стрибали веселi бiсики. - Пробачте, - сказав Ромка. - Ми дуже поспiшаємо. - Одчинiть, будь ласка, дверi! - попросив я. - Стривайте, - сказала Маргарита Степанiвна. - Я вам станцюю насамкiнець! I вона заспiвала: - Хоч я вiдьма, та спiваю, Бо веселу вдачу маю. Хоч стара я i слiпа, Ще й танцюю - гоп-па-па! I так хвацько, по-молодому пiшла навприсядки, що аж задзвенiли висюльки на люстрi. А тодi гепнулася спиною на диван, кумедно задригавши ногами. - Ех-хе-хе! - важко дихаючи, сказала вона. - Сумую я за сценою, за глядачами... А де вашi аплодисменти? Ми з Ромкою перезирнулись i заплескали в долонi. - О! Це iнша справа! - I вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спiдницi. - А тепер бувайте менi здоровенькi! Дивна артистка-вiдьма одчинила нам дверi, i ми щодуху побiгли до школи. Класи вже були порожнi, майже всi учнi розiйшлися додому. Лише в нашому класi сидiла за партою нещасна заплакана Ритка - додому йти вона боялася. - Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. - вигукнув Ромка. I ми з ним побiгли у спортзал, розсунули мати - мiж ними на пiдлозi лежав ланцюжок з кулоном у виглядi сердечка. - Бери! Це ти побачив, - зiтхнувши, сказав Ромка. - Нi! Удвох! Тiльки удвох! - благородно сказав я. - Удвох так удвох! - не змiг приховати задоволення Ромка. I ми побiгли в клас i вiддали Ритцi її пропажу - я тримав за кулон, а Ромка - за той пiдступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався. Ритка радiсно зойкнула, а тодi обняла нас обох за шиї i притулилася головою до наших голiв... Про чарiвнi окуляри ми їй, звичайно, нiчого не сказали. Ми ж домовились не говорити нiкому. Нас чекала ще одна несподiванка - ми виявили у своїх кишенях по двi шоколадки - "Театральних". Коли дивна артистка Маргарита Степанiвна встигла засунути їх нам у кишенi - хтозна... По однiй шоколадцi ми дали Ритцi. Вона мало не заплакала вiд розчулення. Вона ж так любить солодке!.. Ми хотiли того ж дня подякувати за шоколадки Маргаритi Степанiвнi. Шукали-шукали той двiр i тi вiзерунчастi дверi, але так i не знайшли. - Що ж ти хотiв, - сказав я Ромцi, - чудеса - вони i є чудеса!.. ПРИГОДА ТРЕТЯ Дiд Мороз у пiдвалi. Ковалi щастя. Все-таки Ромка був лiдером. А душа лiдера прагне лiдерства, першостi. I якось Ромка менi сказав: - Слухай, їжачку, чарiвнi окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тодi Ритку... Вони добрi. Це факт! Просто так вони не дiють. Я б хотiв теж скористатися з них. - А хто тобi заважає? - знизав плечима я. - Ти! - сказав Ромка. - Тю! Яким це чином? - Бо вони весь час до тебе потрапляють. - Що ж я можу зробити? - Треба, щоб з тобою щось сталося. - Що? - Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тодi чарiвнi окуляри допоможуть менi тебе врятувати. - Що ж зi мною повинно статися? - Якась страшна небезпека. - Тю! - Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати. - У яку ж халепу ти пропонуєш менi втрапити? - Ну... провались у каналiзацiйний люк абощо... - Нi! У каналiзацiйний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично! - Ну, я ж сказав для прикладу, - скривився Ромка. - Я ж сказав "абощо". Придумай сам. Ти ж менi ДРУГ? - Друг! - сказав я. - То ти для друга не можеш собi зробити якусь неприємнiсть... тимчасову? - Досить дивний вияв дружби - провалюватись у каналiзацiйний люк... - Ну я ж сказав - не наполягаю я на провалюваннi обов'язково у каналiзацiйний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось iнше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рiк скоро. - Спасибi тобi у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рiк у лiкарнi зустрiчав? У мене вже таке було. Позаторiк, коли я снiговика лiпив, розпарився, застудився i крупозне запалення легенiв пiдхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врiзав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично! - От ти ж, їй-богу! - спересердя махнув рукою Ромка. - Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазiєю. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тiльки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж менi друг! Я зiтхнув. Коли такi слова каже лiдер класу, з яким усi хлопцi мрiють дружити i який ще недавно не звертав на мене анiякiсiнької уваги, а якщо й звертав, то тiльки щоб посмiятися, покепкувати, - хiба мiг я йому вiдмовити?.. - Я побiжу до скверика, де ми бачили на лавцi окуляри, якi потiм зникають, а ти давай - роби собi небезпеку! - вже весело сказав Ромка. - Ну й задав ти менi задачу! - почухав я потилицю. - Давай-давай! I не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш - мороз! Ще й вiтер. Давай! - I Ромка побiг до скверика. А я вийшов у двiр i став озиратися й мiркувати. Яку ж менi небезпеку собi зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лiзти - неоригiнально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знiмав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб нiхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся i втрачу притомнiсть?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у пiд'їздi з'їжджав, упав, голову розквасив - довелося "швидку" викликати... Так тодi хоч хлопцi були, побiгли матерi сказали - вона "швидку" викликала. А тепер тiльки на Ромку надiя. А як вiн забариться або й взагалi йому чарiвнi окуляри не трапляться - дуба ж врiзати можу... Нi! Треба щось iнше придумувати... I раптом я побачив вiдчиненi дверi пiдвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у пiдвалi бойлерна, а також комiрчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберiгати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирi заважає): влiтку - санчата, лижви, взимку - лiтнє причандалля: надувнi човни, риболовнi снастi тощо. Або й рiзнi поламанi речi, якi викидати шкода. Дехто навiть картоплю, моркву, буряки, з дачi привезенi, зберiгає... "О! - подумав я. - Сховаюсь у пiдвалi! Пiдверну ногу - наче ходити не можу. Тiльки не дуже - не калiчитися ж по-справжньому через те, що Ромцi забандюрилося мене рятувати за допомогою чарiвних окулярiв". Зайшов у пiдвал, спустився сходами вниз. I тiльки завернув за рiг (щоб зайти у коридор, де комiрчини), аж раптом почув, як нагорi брязнули залiзнi дверi i клацнув замок. "Ой! - тенькнуло у мене в животi. - Це ж хтось замкнув дверi!" Кинувся я сходами нагору - так i є! Дверi були замкненi. Видно, хтось iз мешканцiв або двiрничка, що були у пiдвалi, спершу забули замкнути дверi, а тодi повернулися i замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тодi подумав: "А чого лякатися? Якраз те, що треба. I ногу пiдвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарiвнi окуляри, якщо вони потраплять йому на нiс, вiн побачить, де я, побiжить додому (у нас у кожного мешканця є ключi вiд пiдвалу), вiзьме ключi й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарiвними окулярами нiчого не вийде, теж не бiда, - я забарабаню у дверi, хтось же ж таки почує i визволить мене. Отже, нiчого страшного. Що ж, буду чекати... I тут несподiвано з пiдвалу залунала пiсня: З Новим роком всiх вiтаю! Щастя, радостi бажаю! Всiх вiтаю, всiх вiншую I щастинки-золотинки, Щастя-радостi хвилинки Всiм дарую! Всiм дарую! Я завмер. Що таке?! Хто це там спiває?! Я обережно навшпиньках пiдiйшов до рогу i зазирнув у коридор пiдвалу, де були комiрчини. Дверi комiрчини тринадцятої квартири були вiдчиненi - там горiло яскраве свiтло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я пiдiйшов ближче i зазирнув у комiрчину. Там, на старому крiслi з обдертою на бильцях шкiрою, сидiв... Дiд Мороз. У бiлiй ватянiй шапцi з червоним верхом, у бiлiй марлевiй шубi, отороченiй знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом i щоками - звичайний собi Дiд Мороз, якi ото ходять у школи та дитсадки на новорiчнi ялинки. Одне тiльки було незвичайно - Дiд Мороз був в окулярах! Я ще нiколи не бачив Дiдiв Морозiв в окулярах. У кутку комiрчини стояло велике трiснуте дзеркало в порепанiй дерев'янiй рамi. А на пiддзеркальнику - маленька ялинка, на гiлках якої горiли рiзноколiрнi свiчки. Але дивно - не лише свiчки, а й вогники свiчок були рiзноколiрнi: синi, зеленi, червонi, голубi... Я нiколи ранiше не бачив свiчок з рiзноколiрними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники... А в iншому кутку комiрчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бiк, хрипло цокаючи... Дiд Мороз раптом побачив мене i привiтно усмiхнувся: - О! Здоров, Васю! - А... а звiдки ви знаєте, як мене звуть? - здивувався я. - Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусiду?.. - Чим же я знаменитий? - Сам знаєш! - пiдморгнув менi Дiд Мороз. - А-а... бо рудий. - Не тiльки!.. - А... а ви хто? Артист? - Знову ображаєш!.. Не артист! Дiд Мороз я! Не бачиш хiба? - Ну, ви ж не справжнiй. I шапка з вати, i шуба марлева. I вуса й борода наклеєнi. I нiс, щоки нафарбованi. I - в окулярах!.. Справжнiх Дiдiв Морозiв в окулярах не буває. - А ти справжнiх Дiдiв Морозiв бачив коли-небудь? - Н-ну... не бачив, - змушений був признатися я. - А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене незвичайнi!.. - Ча... чарiвнi?! Я завмер. Невже знову не Ромцi, а менi попалися чарiвнi окуляри?.. Як же вiн мене тепер визволить?! - А що ви робите тут, у нашому пiдвалi, як ви справжнiй Дiд Мороз? - спитав я. - От бачиш - у кутку стоїть годинник. Вiн у мене теж чарiвний, незвичайний. У ньому працюють Ковалi Щастя - брати-близнюки Майстер Тiк i Майстер Так - кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки... Дивись! - Дiд Мороз змахнув рукою - i над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, i я побачив двох маленьких ковалiв у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу. - Ой! Як здорово! - вигукнув я. - Жаль, що ти не чуєш, як вони спiвають. Бо в них дуже тоненькi голосочки. Ну нiчого, я тобi за них заспiваю! - i Дiд Мороз заспiвав: - Ми - Щастя Ковалi, Єдинi на Землi! Куєм щасливий час Для всiх, для всiх для вас! Тiк-так! Тiк-так! Тiк-так! Тiк-так! Тiк-так! - i є хвилинка, Щастинка-золотинка!.. Працюємо невтомно ми, Щоб ви були щасливими... Закiнчивши спiвати, Дiд Мороз сказав: - От я тi щастинки-золотинки й розкладаю по новорiчних подарунках, щоб дiти були щасливими... Але найщасливiша хвилина буває тодi, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб вiн не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рiк буде для тебе щасливим... Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке? Я зiтхнув i махнув рукою: - Та!.. Ромка, мiй друг, чекає у скверику на чарiвнi окуляри... А вони знову менi попалися. - А нащо йому чарiвнi окуляри? - спитав Дiд Мороз. - Вiн мусить крiзь них побачити мене i визволити... Бо хтось же замкнув дверi пiдвалу. Вiн i вас тодi визволить... - А вiн хороший хлопець? - Лiдер нашого класу. Хiба лiдери бувають поганими хлопцями? - Ну, тодi треба йому допомогти! - усмiхнувся Дiд Мороз. I враз я побачив, що окуляри з носа Дiда Мороза зникли... I тут зазвучала гарна музика i все попливло в мене перед очима... Скiльки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене: - Васю! Їжачку!.. Васю!.. Я кинувся до сходiв i побачив у розчинених дверях пiдвалу Ромку. Вiн збiг до мене униз: - О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, i раптом у мене на носi опинилися окуляри... I я побачив тебе в пiдвалi. I ще якогось Дiда Мороза побачив. - Ходiмо, я тебе з ним познайомлю! Вiн з тринадцятої квартири! - вигукнув я. Ми завернули за рiг у коридор пiдвалу... Дверi комiрчини тринадцятої квартири були замкненi. I на них висiв великий золотавий замок. - Тю! А де ж той Дiд Мороз?! - здивовано спитав Ромка. - I вiн же нiяк не мiг прослизнути повз нас. А iншого виходу з пiдвалу нема, - сказав я. - Не iнакше, як у нас у тринадцятiй квартирi оселився чарiвник, - сказав Ромка. Я розповiв Ромцi все про дивного Дiда Мороза, про чарiвний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки i про те, якi хвилини бувають найщасливiшими, особливо перед Новим роком... - А що?! - вигукнув Ромка. - Давай для iнтересу зробимо комусь несподiване таємне добро! Ми думали-думали i придумали - засунули у рюкзак нашої першої красунi Ритки Скрипаль двi цукерищi "Гулiвер" - вiд кожного по цукерищi. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льонi Кучеренку двi пачечки чипсiв. Вiн їх теж страшенно любить, але нечасто може собi купити, позаяк батьки його не дуже крутi, прямо скажемо. Пiсля отих чипсiв Ромка сказав: - Ти знаєш, а воно таки приємно - робить добро таємно!.. Ха-ха! Навiть у риму вийшло!.. Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, "закомпанiрувати") з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусiди нам сказали, що вiн уже три днi перебуває в закордонному вiдрядженнi у Сполучених Штатах Америки. Хто ж тодi був у пiдвалi? Дивина та й годi! ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА Двiрничка-чарiвничка. - Слухай, їжачку, - сказав якось Ромка. - Ми з тобою двоє дурнiв! Йолопи ми з тобою! - Чого це?! - пхикнув я. - Я себе дурнем не вважаю. I йолопом теж. I тебе не вважаю. - А я вважаю! I себе, i тебе! - На якiй це пiдставi? - поцiкавився я. - На тiй пiдставi, що тричi вже скористалися з чарiвних окулярiв i жодного разу не спробували затримати їх у себе! - А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають? - Ну, хоча б попросити! У того ж таки Дiда Мороза! Або у тiєї артистки Маргарити Степанiвни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала... - Ну, ми ж їх шукали пiсля того, але не знайшли, - зiтхнув я. - Погано шукали!.. Ти уявляєш, якi можливостi в нас були б, якби ми мали чарiвнi окуляри! - Якi? Ромка глянув на мене, як на хворого: - Чи ти придурюєшся, чи справдi лопух?.. Чарiвнi окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зiрвати! Мiльйон, а то й бiльше! - Ну, це ж... це ж нечесно! - Та ну тебе! Моралiст знайшовся! Папа Римський!.. - Ромка почухав потилицю. - А... а скарб шукати - це ж чесно. - Ну... чесно, - змушений був погодитись я. - А ще... ми могли б злодiїв ловити. Це вже супер-чесно! - Але як же дiстати тi окуляри? - Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка! - Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всi подвiр'я у районi обiйшли! - Сам же кажеш "майже"! А треба обiйти всi-всi подвiр'я! Заради чарiвних окулярiв я на все готовий! Треба вiддати Ромцi належне - хлопець вiн упертий, настирливий. I самолюбний. Вiдступати не любить. Що й казати - справжнiй лiдер... I ми пiшли на пошуки. - Ти, головне, не гарячкуй! Не поспiшай! - говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвiр'я, не знайшовши того, що шукали. - А я й не гарячкую! - казав я, все менше вiрячи, що ми знайдемо Маргариту Степанiвну. Ми вже обiйшли дванадцять подвiр'їв i зайшли у тринадцяте. - Ой, їжачку, оно тi дверi вiзерунчастi! - раптом вигукнув Ромка. I справдi, у тринадцятому подвiр'ї ми натрапили на знайомi вiзерунчастi дверi Маргарити Степанiвни. - Дзвони! - сказав Ромка. - А чого я?! - Бо ти їй бiльше сподобався. I руку вона тобi, а не менi на плече поклала, як ми її додому вели. I чарiвнi окуляри тобi, а не менi на нiс потрапили. Дзвони! Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всерединi не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усiєї сили - нi звуку... - Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, - сказав Ромка. Я постукав. Спершу обережно, потiм дужче. Ромка теж забарабанив у дверi. I раптом позад нас почулося: - А чого це ви дверi ламаєте?! Ми рвучко обернулися. Позад нас з мiтлою в руках стояла тiтонька (певно, двiрничка) - у нейлоновiй синiй куртцi, у картатiй хустцi й у темних сонцезахисних окулярах. - Що вам тут треба?! - суворо спитала тiтонька. - А... а ми до Маргарити Степанiвни... - розгублено пробелькотiв Ромка. - До якої ще Маргарити Степанiвни? - так само суворо спитала двiрничка. - До... до артистки! - тоненьким, не своїм голосом пискнув я. - Пенсiонерки! Що у Театрi юного глядача працювала! бадьорiше докинув Ромка. - А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скiльки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нiкому не вiдчиняє. Я їй вiзовки нiяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що - її родичi? Ми з Ромкою перезирнулися. - Н-нi... Н-не родичi! - сказав Ромка. - Ми... ми її колишнi глядачi, - промимрив я. - Тiльки не брешiть!.. Її колишнi глядачi давно повиростали!.. Хто бiзнесменом став, хто депутатом... а хто й злодiєм - у тюрмi сидить. Що вам вiд неї треба, панове? Оте "панове" мене насторожило. "Ой, здається, це вона - Маргарита Степанiвна! П'єсу грає!" - майнула думка. Я глянув на Ромку - по-моєму, вiн теж про це подумав. - Ми... хотiли подякувати за шоколадки, - сказав Ромка. - Неправда! Неправда! - вигукнула двiрничка. - Ану подивiться менi в очi! - Так... так у вас же ж темнi окуляри! - сказав Ромка. - О! Вас цiкавлять окуляри! - вигукнула двiрничка. Ми з Ромкою перезирнулися, - авжеж, схоже, що це вона. - Маргарито Степанiвно, це ж ви?! - спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї. I раптом двiрничка войовничо змахнула мiтлою i заспiвала: - Двiрничка я! Двiрничка я! Двiрничка! Ядвiга Станiславiвна Ягодська! Ядвiга я! Скорочено - Яга! Нiс гачкуватий, костяна нога... Сусiди кажуть: я - Баба Яга! Вдень мiтлою пiдмiтаю, А вночi на нiй лiтаю... Неправда це! Неправда це! Ага! Не Баба я, не Баба я Яга! Двiрничка я! Двiрничка я! Двiрничка! Ну, може, трохи-трохи чарiвничка Ядвiга Станiславiвна Ягодська!.. - Маргарито Степанiвно, ну це ж ви! - вигукнув Ромка. - Ви ж i тодi спiвали! - пiдхопив я. - Ви дуже переконливо зiграли роль Ядвiги Станiславiвни. - Ох, не дратуйте мене! - розсердилася Ядвiга Станiславiвна. - Нiяка я не артистка! I не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарiвнi окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу. Ми з Ромкою знову перезирнулися, - може, й справдi, у цьому дворi живе не одна, а двi чарiвницi... - Ну... ну, правда, - зiтхнув Ромка. - А як ви можете нам допомогти? - спитав я. - Чарiвнi окуляри подарую! Кожному! У мене аж дух перехопило: - Серйозно?! - Я ж сказала - чарiвничка я! Ходiмте! - Куди? - прохопився Ромка. - Не закудикуй! I двiрничка-чарiвничка повела нас у пiдвал, трохи схожий на пiдвал нашого будинку. Тiльки там не було комiрчин для мешканцiв. Вона завела нас у якусь невелику кiмнату, зовсiм порожню - тiльки в кутку стояли вiдро i швабра. Двiрничка нахилилася, дiстала з вiдра двi пари окулярiв i простягнула нам: - Будь ласка! - А чого вони темнi? - здивовано спитав Ромка. - А хто сказав, що чарiвнi окуляри мусять бути свiтлими? - здвигнула плечима Ядвiга Станiславiвна. - Ну... ранiше ж були свiтлими, - сказав я. - То було ранiше, а це тепер!.. Або берiть, або йдiть звiдси! - сердито мовила двiрничка. Ми взяли окуляри i надягли. I враз перед очима стало темно, як у горобину нiч. - Їжачку! Ти щось бачиш? - спитав Ромка. - Нiчогiсiнько! А ти? - спитав я. - I я! Абсолютно! - сказав Ромка. - Ото, щоб не були такими розумними! - почувся голос Ядвiги Станiславiвни. - Посидьте у темрявi й подумайте над своєю поведiнкою! Гуд бай! Ха-ха-ха! Смiх двiрнички-чарiвнички почав вiддалятися i вщух - видно, вона пiшла з пiдвалу. Я спробував зняти чорнi окуляри, але вони наче приросли до перенiсся й до вух. - Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! - вигукнув Ромка. - I я! - сказав я. - Давай навпомацки вибиратися з пiдвалу! - Давай! - сказав Ромка. I через якусь хвилину мовив: - Слухай, я не можу намацати дверей! - I я! - Давай мацати стiни - я лiворуч, ти праворуч! - сказав Ромка. Ми розiйшлися, мацаючи стiни. I незабаром зiштовхнулися... - Тю! - сказав я. - Де ж дверi?! Дверей нема! Куди вони подiлися?! - Цить! - раптом тихо сказав Ромка. - Я чую за стiною якiсь голоси! Я затамував подих i прислухався. Але не почув нiчого - якесь нерозбiрливе харамаркання. - Ти щось чуєш? - пошепки спитав я Ромку. - Ага!.. Це якiсь злодiї! Вони кажуть, що збираються "замочити" щасливчика, що зiрвав джек-пот у супер-лото! I одiбрати грошi! - гарячково зашепотiв Ромка. - Ой! Вони почули нашi голоси i намiряються йти сюди! У мене похололо в животi. - Не бiйся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? - намагався заспокоїти мене Ромка. Я зiтхнув: - Ех, Ромко! Даремно ти зазiхнув на чарiвнi окуляри, захотiв їх приватизувати!.. От нас двiрничка-чарiвничка й покарала!.. - Я вже й сам про це подумав! - теж зiтхнув Ромка. - Якби я знав! Каюсь! I тiльки Ромка сказав оте "каюсь!", як все закрутилося, закрутилося, закрутилося i ми опинилися у скверику, звiдки почали пошуки Маргарити Степанiвни. Нiяких темних окулярiв на нас не було. - Ху-у! Слава Богу! - полегшено зiтхнув Ромка. - Ну й пригода! Ми вирiшили бiльше не спокушати долю i не робити спроб заволодiти чарiвними окулярами. Але доля сама вирiшила продовжити нашi контакти з чарiвними окулярами. Та про це в наступнiй, п'ятiй, пригодi. ПРИГОДА П'ЯТА Суд у цирку. У нашому класi з'явився новачок - Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє iм'я i прiзвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудiший за мене, бо такого веснянкуватого я ще нiколи не бачив. I обличчя, i шия, i руки - все було у рудому ластовиннi. Ромка як побачив Рудика - аж присiв вiд захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. I це робило його ще кумеднiшим. - Оце персонаж! Ха-ха-ха! - зареготав Ромка. - Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порiвняно з ним блiдий блондин... Я таких рудих i в цирку не бачив. Ха-ха-ха!.. Дивно, але, крiм мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги нiхто - наче його й не було... Я, звичайно, поставився до Рудика iз спiвчуттям - сам же рудий... А от Ромка розперезався, як нiколи. Вiн пританцьовував i виспiвував: - Дiд рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!.. Я намагався його вгамувати: - Перестань, Ромко! Перестань! Але вiн не вгавав: - Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мiй друг. А з iншого я можу собi дозволити посмiятися. Що ж, менi вже взагалi заборонено смiятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Мiжнародний суд! До речi, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Вiн тiльки мовчки i якось загадково усмiхався. I раз у раз махав рукою: мовляв, хай собi глузує, менi байдуже!.. Чим бiльше я дивився на рудого новачка, тим бiльше вiн менi когось нагадував, а кого - не мiг збагнути. I в усмiшцi його було щось таке, наче вiн про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати... На перервi новачок кудись зник, залишивши на партi свої окуляри. I коли ми наблизилися, то побачили, що на партi лежать двi пари однаковiсiньких окулярiв. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, i нашi руки самi потяглися до тих окулярiв. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить... - Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! - вигукнув Ромка. - Не знаю! - вигукнув я. Бо й справдi, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного мiста. Тротуаром повз нас iшли перехожi. I всi вони були рудi - геть-чисто всi. З якогось пiдворiття вибiг собака - яскраво-рудий. На пiдвiконнi сидiла кицька - теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на деревi закаркали ворони - теж яскраво-рудi. Це було щось неймовiрне. I раптом до нас пiдiйшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсiм Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика - наче хлопець вмить вирiс i став дорослим. - Здрастуйте, панове! Вiтаю вас у чарiвному мiстi Рудоградi! Як вам у нас подобається? - сказав Руденко. - Нi-нiчого... Тiльки трохи дивно, - сказав я. - А вам, пане Романе? - звернувся до Ромки Руденко. - Н-не з-знаю... - знизав плечима Ромка. - Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих. - Яке по-покарання? - розгубився Ромка. - Яке призначить суд. - Я-який суд? - Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненнi. I раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнiм пилососом - вiн почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, i зник за рогом. - Куди... куди ви його запроторили?! - вигукнув я. - Я ж сказав - до суду мусить побути в ув'язненнi, - спокiйно мовив Руденко. - Всi, хто ображає рудих, мусять бути покаранi. Вiн i тебе ж, мабуть, дражнив? - Колись! Але тепер ми друзi... А коли вiдбудеться суд? - Може, завтра. А може, й зараз... Як вирiшить дирекцiя цирку. - Якого цирку?! - здивувався я. - А в нас суд вiдбувається в цирку, пiд час циркової вистави. I судять винного глядачi. У нас найдемократичнiший у свiтi суд. - А до чого Ромку можуть засудити? - Не знаю. Зважаючи на серйознiсть провини. - От же, їй-богу! - зiтхнув я. - Ну, не переживай! Не переживай! Ми, рудi, не-жорстокi, немстивi... Але провчити треба! - А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогоднi в кiно збиралися, на "Володаря кiлець". За Толкiєном... - Ну, я спробую зателефонувати, - сказав Руденко, витяг з кишенi мобiльник i набрав номер. - Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надiслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд вiдбудеться зараз. Твiй Ромка вже у лев'ячiй клiтцi. - У лев'ячiй клiтцi?! Так це ж небезпечно! - Не бiйся! Леви у нас дресированi. До того ж, вони рудi, як i ми всi. А я ж сказав - всi рудi добрi. Ходiмо! I ми пiшли мiстом. Всi зустрiчнi привiтно вiталися з Руденком. Обганяючи нас, пробiгла зграя рудих хлопчикiв i дiвчаток. - У цирк поспiшають! Суддi! - усмiхнувся Руденко. Незабаром ми пiдiйшли до величезного палацу, що височiв посеред просторої площi. На фасадi здоровенницькими лiтерами було написано: ЦИРК. Звiдусюди до цирку поспiшала руда дiтлашня у супроводi рудих дiдусiв та бабусь, тат i мам. Бiля входу юрмилося чимало людей. Але всi розступилися, даючи нам дорогу. Майже всi мiсця були зайнятi, але в центрi першого ряду лишалося два вiльних мiсця. Ми пройшли туди й сiли. Минуло кiлька хвилин, продзвенiв третiй дзвiнок, верхнє свiтло погасло; прожектори освiтили арену. Заграла музика... - Пробач, Васю, мушу йти на арену, - сказав Руденко. - А ви що - працюєте в цирку? - здивовано спитав я. - Авжеж! Я - клоун-фокусник Рудольфо! - сказав вiн, скинув пiджак, пiд яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар'єр на арену i змахнув руками, вiтаючи публiку. Всi зааплодували. Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив: - Джентельмени! Дiти! Дами! Першим номером програми Будемо судити тих, Хто насмiлився дражнити нас, Рудих! Музика заграла марш. I враз згори, з-пiд темного купола цирку, на освiтлену арену опустилася величезна клiтка, в якiй в одному кутку сидiв здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочiпки зiщулився мiй нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, i гатив хвостом по пiдлозi клiтки. Менi навiть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби... - То що будемо робити, Левко Африкановичу?! - звернувся до лева Рудольфо. Наче вiдповiдаючи, лев тричi прогарчав. - Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж - справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. - Рудольфо змахнув паличкою, яка невiдомо як з'явилася в його руках, i чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як колiно. Мiй друг схопився обома руками за лису голову i кумедно роззявив рота... Публiка зареготала i заплескала в долонi. Ромка скривився i... заплакав. - Не плач, голубе! - спiвчутливо сказав Рудольфо. - Авжеж, лисим бути погано. Ми тобi зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!.. Рудольфо знову змахнув паличкою, i з лисої Ромчиної голови почало рости волосся... Але не чорне, а... яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, i незабаром на Ромчинi плечi вже спадала густа яскраво-руда лев'яча грива... Публiка знову засмiялася i зааплодувала. - Не треба! Не треба!.. Я... я бiльше не буду!.. - вiдчайдушно закричав Ромка. Я не мiг далi дивитися на Ромчинi страждання i вигукнув: - Припинiть! Припинiть! Вiн же кається! Вiн бiльше не буде! - Ну що ж! - сказав Рудольфо. - На перший раз прощаємо! Але попереджаємо - як буде вiн дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй! Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося i... ми з Ромкою знову опинилися в класi бiля парти, де сидiв новачок. Ми були без окулярiв. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вiрячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви. - Ху-у! - важко перевiв вiн подих. - Ну й приго-о-да! - Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! - сказав я. - Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його нiде не було. - Слухай, - спитав Ромка в Ритки Скрипаль. - Ти не бачила новачка, Рудика Руденка? Ритка здивовано глянула на нас: - Якого новачка?! Нiякого новачка в нас в класi нема!.. Ми з Ромкою перезирнулися. - Та... та то я пожартував! - сказав Ромка. - Дурнi у вас жарти! - пхикнула Ритка i повернулася до нас спиною. Надзвичайна все-таки штука - тi чарiвнi окуляри!.. ПРИГОДА ШОСТА "Дипломат" з доларами. Пiсля отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Вiн же був лiдер, а лiдери, як ви знаєте, дуже гордi й самолюбнi. I хоч бачив той суд лише один я, а про нашi пригоди з чарiвними окулярами нiхто у класi не знав, Ромка тої ганьби не мiг забути. Вiн мусив щось придумати, щоб реабiлiтуватися передi мною. I от одного разу вiн сказав: - Слухай, їжа... - вiн затнувся, - ой, пробач, Ва... Васю! - Та називай мене їжачком, чого там, - махнув я рукою. - Ти ж звик. Я не ображаюсь. - Так-от... Слухай, їжачку, пiсля отого суду у лев'ячiй клiтцi я мiсця собi не знаходжу! Ходжу як обпльований! - Розумiю... - зiтхнув я. - Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тiльки поспiвчувати... - Менi вiд твого спiвчуття не легше... Я б хотiв зробити щось таке... таке... - Що? - Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського... - З вогню, з води витягти когось, чи що? - Та! - махнув рукою Ромка. - Поки тої пожежi, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати! - О! А де ж ти його вiзьмеш - злочинця?! - здивувався я. - А пам'ятаєш, як ми у тому пiдвалi були, за стiною балакали якiсь, що хочуть "замочити" щасливчика, котрий джек-пот зiрвав у суперлото? - Ну? - По-моєму, у них там, у пiдвалi, "явка" - "малина"... - А як ти їх затримаєш? - Ну, самi, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодiї, можна простежити i тодi викликати мiлiцiю, спецназ абощо. Я зiтхнув: - По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же тi злодiї як слiпих цуценят половлять i... - Як ти боїшся, я сам пiду! - перебив мене Ромка. - Нiчого я не боюсь, але... - Якщо iз злодiями не боротися, вони розкрадуть усе на свiтi. I взагалi... - Боротися зi злодiями мусить мiлiцiя i спецназ, а не шмаркатi пацани. Це колись були у модi дiти-герої, пiд час вiйни. А тепер дiти повиннi вчитися. - А ну тебе! Говориш, як класна керiвничка Галина Михайлiвна. Не хочеш, то я сам, без тебе пiду!.. Не можу я далi спокiйно жити пiсля того суду! - От який ти! У гарячому купаний, як каже мiй дiд Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пiшли? - Наче ти сам не знаєш? У той темний пiдвал, куди нас двiрничка-чарiвничка завела була. - Ну, ходiмо, спробуємо!.. Хоча я певен, що нiяких злодiїв там нема. - А я певен, що є. Це ж я чув їхнi голоси, а не ти. I ми пiшли. На цей раз ми досить легко знайшли той двiр, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанiвна, яка (ми були впевненi в цьому) прекрасно зiграла роль двiрнички-чарiвнички Ядвiги Станiславiвни (скорочено Яги), що ми її так i не впiзнали... Дверi у пiдвал були вiдчиненi, i ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, i Ромка стишив голос: - Якщо зустрiнемо двiрничку, скажемо, що загубили тодi у пiдвалi авторучку абощо... - Знову ти на брехню штовхаєш! - обурено прошепотiв я. - Скажемо правду! Таким чарiвничкам брехати небезпечно. - Ну, добре-добре! Не кип'ятись! - примирливо прошепотiв Ромка. У пiдвалi було майже зовсiм темно - лише в кiнцi коридору тьмяно свiтилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив лiхтарик. - Я голоси чув iз сусiдньої кiмнати! Звiдси! - сказав вiн, присвiчуючи дверi. Ромка обережно прочинив їх - вони були незамкненi. То була навiть не кiмната, а невеличка комiрчина, захаращена рiзним мотлохом - старими картонними ящиками, драними мiшками тощо. Ромка зачепив колiном один з ящикiв, ящик упав, i в другому ящику пiд мiшком ми побачили новенький шкiряний "дипломат"... - Ой! Що це?! - простягнув до нього руку Ромка. - Не чiпай! - прошепотiв я. Але Ромка вже схопив "дипломат", вiдчинив i... раптом з "дипломата" посипалися на пiдлогу... долари!.. Ми зацiпенiли. Тiльки в американських бойовиках ми бачили стiльки грошей. - Ой! їжачку!.. Да-давай вiзьмемо хоч по одненькiй зелененькiй сотнi! - Та ти що?! - вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки. - Це... це ж краденi, не державнi! - От-от! - я знову перейшов на шепiт. - Якщо зараз з'являться злодiї, во-вони нас повбивають!.. I взагалi... Збираючи похапцем з пiдлоги долари, Ромка мало не плакав: - Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже нiколи в життi! Я тiльки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у "дипломат", як раптом у комiрчинi спалахнуло свiтло. Ми рвучко обернулися - у дверях стояла тiтонька-мiлiцiонер з лейтенантськими погонами. - Ну, здрастуйте, панове Циган i Свист! - весело сказала вона. Ми з Ромкою тiльки роти роззявили. - Який Ци-циган? - белькотнув Ромка. - Який Свист?! - Ну, не треба! Не треба! А то ще й справдi подумаю, що це не ви! - Тiтонька-лейтенант витягла з кишенi маленький магнiтофон, увiмкнула, i враз ми почули свої голоси. - Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! - говорив Ромка. - А чому завтра? - спитав я. - Ти ж бачив, що за нами хвiст! Це, певно, хтось iз "браткiв". Хочуть перехопити здобич, а нас "замочити". - Ну, Цигане, ти пiдозрiливий! - А в тебе, Свисте, вiтер у головi! Береженого Бог береже! - Пiзнаєте? - усмiхнулась тiтонька-лейтенант. - Вашi голоси? - С-схожi... - розгублено глянув на мене Ромка. - Але то не ми! Не ми! - тоненько писнув я. - I на доларах нема ваших вiдбиткiв пальцiв? - вже без усмiшки, суворо спитала мiлiцiонерша. Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?! - М-ми випадково вiдкрили, i во-вони розсипалися... - пробелькотiв Ромка. - А що ви взагалi тут робите? Чого прийшли сюди? - Ми хо-хотiли злодiїв спiймати... - Ромка не наважився збрехати. Тiтонька засмiялася: - Такого ще у моїй практицi не було - щоб злодiї ловили злодiїв! - Та ми не злодiї! - вигукнув я. - Ми чеснi хлопцi! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанiвни, хоч у двiрнички Ядвiги Станiславiвни! - Вони нас знають! - пiдхопив Ромка. - Чесне слово! Чесне слово! I раптом тiтонька-лейтенант... заспiвала: - У нас така традицiя - Порушника мiлiцiя Затримати повинна, Якщо його провина Доведена фактично, Фактично i всебiчно, Всебiчно обгрунтована I запротокольована. - Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовiрне - щоб, затримуючи злочинцiв, мiлiцiя спiвала! I раптом тiтонька усмiхнулася: - Та не бiйтесь, панове Романе i Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинцi, а чеснi хлопцi. I це я все начаклувала - iз доларами, i з магнiтофоном - щоб перевiрити вас. Нечеснi обов'язково хоч по однiй сотнi зелененькiй схопили б... Я глянув на Ромку. Вiн густо почервонiв i опустив очi. - Невже ви мене ще не впiзнали? - усмiхнулася тiтонька-мiлiцiонер. - Я-Ядвiга Станiславiвна? - роззявив я рота. - Ага! Ага! Скорочено - Яга! - То ви, мабуть i Маргарита Степанiвна? - Авжеж! - вигукнула вона. - Я - вiдьма Маргарита, пiдступна i сердита. I враз ми побачили, що замiсть лейтенанта мiлiцiї спершу з'явилася перед нами двiрничка-чарiвничка, а за мить вона теж зникла, а замiсть неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанiвна. - Я ж не забула, як ви мене провели додому, - сказала вона. - Добро не забувається. I тому я хочу вам подарувати чарiвнi окуляри. Ви ж мрiяли про них? Правда? - М-мрiяли! - сказав Ромка. - Правда! - сказав я. - Але мушу вас попередити, - мовила Маргарита Степанiвна. - Користуватися окулярами треба дуже обережно. Нiколи не використовуйте їх для пустощiв або без потреби. Користуватися ними можна тiльки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. I вже назавжди... Маргарита Степанiвна зняла свої окуляри i простягнула менi. I коли я їх узяв, у неї на носi опинилися ще однi окуляри. Вона зняла i їх i простягнула Ромцi. I коли Ромка їх узяв, на носi Маргарити Степанiвни знову з'явилися окуляри. - А клоун-фокусник Рудольфо - хто вiн? - несмiливо спитав Ромка. - I Дiд Мороз, i дiдусь у скверику? - спитав я. - Це мiй чоловiк, Рудольф Андрiйович, який справдi працював у цирку фокусником-iлюзiонiстом Рудольфо. Тепер, як i я, на пенсiї. Ми з ним разом вчилися колись у школi чаклунiв. I оце чаклуємо потихеньку... - А ви що - розлучилися з ним? - спитав Ромка. - Чого це розлучилися?! - вигукнула Маргарита Степанiвна. - Ну, ви ж одна зараз живете. - Чого це одна?! - знову вигукнула Маргарита Степанiвна. - Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, - сказав уже я. - Правильно! Не було! Бо вiн у магазин пiшов по кефiр, по ковбасу i по сирки солодкi дитячi на вечерю. Думаєте, чарiвники їсти не хочуть? I враз Маргарита Степанiвна знову заспiвала пританцьовуючи: - Люблять ча-рiв-ни-ки Їсти дитячi сирки, А на додачу, а на додачу Ще й ковбасу дитячу! Бо усi чарiвники Зберiгають навiки Вдачу дитячу, Вдачу дитячу, Вда-ачу дитя-ачу!.. А тепер, тепер прощайте I про те, що я сказала, Ви не забувайте!.. I Маргарита Степанiвна зникла... Я глянув на ящик, де лежав "дипломат" з доларами, - вiн теж зник... - Ну, ситуацiя! - розгублено промовив Ромка. - Тримати в руках чарiвнi окуляри i не мати змоги одразу зазирнути в них! - Ховай швидше! - вигукнув я. - I не спокушай нi себе, нi мене!.. - Я-то сховаю, - зiтхнув Ромка. - Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!.. - Станеться-станеться, не хвилюйся! - запевнив я. I воно таки сталося... Та про це вже в наступнiй, сьомiй, пригодi. ПРИГОДА СЬОМА Георгiй Васильович i Миколай Чудотворець. Пiсля того як ми одержали вiд чарiвницi-артистки по парi чарiвних окулярiв, ми втратили спокiй. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собi мiсця вiд нетерплячки. Хлопець вiн був дуже гарячий. - Ранiше моя бабуся весь час щось губила - то окуляри, то ножицi, - зiтхав Ромка. - А тепер - нi-чо-гi-сiнь-ко! - I моя окуляри перестала губити, - зiтхав i я. I якось Ромка сказав: - Слухай, їжачку, а ходiмо в мiлiцiю! - Тю! - вирячився я на нього. - Що - здаватися? Ти щось накоїв? - Нiчого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодiїв. - От далися тобi взнаки тi злодiї! То у пiдвал лiз їх ловити... Тепер у мiлiцiю зiбрався. - Ненавиджу злодiїв! - аж скреготнув зубами Ромка. - На твоїх батькiв нiхто не наїжджає, а на моїх... Я ж тобi казав. I тут надiйшов час розказати трошки про наших батькiв. Мої батьки - звичайнi собi люди. Тато - iнженер-конструктор на заводi, мама викладає англiйську мову у вiйськовому училищi. А от Ромчинi батьки - бiзнесмени. Тобто тато - бiзнесмен, а мама - бiзнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бiзнесмени не дуже крутi, а рiдкуватi, "всмятку" по-росiйському. Це знову ж таки Ромчинi слова. Фiрма їхня часто опиняється "на гранi". Але потiм знову оживає. I з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось пiдслухав їхню розмову. - Я б тих рекетирiв! - стиснув кулаки Ромка. - Ти маєш когось конкретного на увазi? - спитав я. - Про конкретних тато нiчого не казав. - Як же ти їх ловитимеш, неконкретних? - Тому я й хочу пiти в мiлiцiю, щоб вони мене зорiєнтували. Я зрозумiв, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарiвнi окуляри i його вже не зупиниш. I я сказав: - Ну, гаразд, ходiмо в мiлiцiю. Тiльки я свої окуляри залишу вдома. - Боїшся, що в мiлiцiї їх одберуть? - Нiчого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати двi пари... - Може, й правда, - не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати. I ми пiшли... Перед райвiддiлом на стендах висiли фотографiї злочинцiв, яких шукала мiлiцiя. - О! Бачиш! - вигукнув Ромка. - Можна навiть i не питати, а просто подивитися на них крiзь чарiвнi окуляри i починати власний розшук. - Навiть не думай! - сказав я. - Вони всi вже давно втекли за межi Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди. - Ну, ти й фрукт! - розсердився Ромка. - Замiсть того, щоб допомагати, тiльки розхолоджуєш! До райвiддiлу заходити Ромка не поспiшав. Ми нiколи не були в мiлiцiї, i, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в мiлiцiю i що ми скажемо? "Хочемо допомогти вам шукати злодiїв, бо в нас є чарiвнi окуляри". Безглуздя! Нам скажуть: "А покажiть! Давайте їх сюди, ми перевiримо". I все! Гавкнуться окуляри! Поки я все це думав, з райвiддiлу вийшов дядечко у цивiльному з мобiльником бiля вуха. Ми почули, як вiн говорить: - Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Вiн каже: "Дохле дiло! Раз нiхто дверi не ламав, через вiкно не лiз, вiдшукати буде неможливо!" Я просто у вiдчаї!.. - Гайда за ним! Здається, те, що треба! - тихо сказав Ромка. I ми назирцi подибали за дядечком. Той говорив далi: - Але, здається, сонечко, менi все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний... Думаю, я його вмовлю... Дядечко сховав мобiльник у кишеню i зупинився бiля "зебри", тобто бiля переходу на iнший бiк вулицi. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. I тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз пiдскочили вгору вiд радiсного здивування, i вiн вигукнув: - О! Безумство!.. Хлопцi! Привiт! Саме ж ви менi й потрiбнi! Дядечко кинувся нам назустрiч. Ми з Ромкою вiд несподiванки так i вклякли на мiсцi. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас: - Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапанi мої герої! Саме такi менi й потрiбнi! Ходiмте швидше до мене! - Куди?! - перезирнулися ми з Ромкою. - До мене в майстерню. Заробите по п'ять гривень. Як мiнiмум! - А що треба буде робити у майстернi? Що майструвати? - спитав Ромка. - Може, ми й не зумiємо... - сказав я. - Зумiєте-зумiєте! - зареготав дядечко. - Не треба вам буде нiчого майструвати, нiчого робити. Посидите трохи на стiльцi, та й усе. - I за це по п'ятiрцi?! - здивувалися ми. - Натурникам усi художники платять, аякже! - сказав дядечко. - А ви художник? - спитав я. - Художник. Георгiй Васильович. Iлюструю зараз для видавництва нову дитячу повiсть про пригоди двох школярiв. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речi, вас звати? Ми сказали. - Сам Бог послав менi вас, дорогi Васю й Ромко! - вигукнув художник. - Я вже стiлькох хлопцiв передивився, у школи спецiально ходив. Та все марно. А тут ви менi на вулицi трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолiя Дмитровича Базилевича - без натури не працюю. "Енеїду" Котляревського бачили з малюнками Базилевича? - О! У нас якраз є! Супер! - вигукнув я. - Дiдусь колись купив. - От-от! Правильно! Супер! Ми саме пiдiйшли до високого багатоповерхового будинку, сiли у лiфт i пiднялися на найвищий поверх. Георгiй Васильович одiмкнув дверi, i ми зайшли до майстернi. Майстерня була простора, з великими вiкнами. Бiля однiєї зi стiн було пiдвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього пiдвищення стояв мольберт з недомальованою картиною - якiсь постатi на березi рiчки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстернi. На головi скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах - козацька люлька. - О! А це що?! - вигукнув Ромка. - Не що, а хто! Кость Костьович. Мiй помiчник. - А нащо вiн? - спитав Ромка. - Художники повиннi досконало знати анатомiю. Костя Костьовича подарував менi професор, портрет якого я малював. - А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночi? - не вгавав Ромка. - Та нi. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю пiд настрiй. В iншому кутку майстернi стояла бiла гiпсова скульптура оголеної жiнки без рук. - А це що за тьотя? - спитав Ромка. - Не тьотя, голубе, а Венера Мiлоська, еталон жiночої вроди. - Еталон, а без рук! - гигикнув Ромка. - Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Пiднiмайся на подiум i сiдай на стiлець! Виявляється, те пiдвищення називалося "подiум". Ромка сiв на стiлець i напружено завмер. - Не дуже напружуйся i завмирай! - усмiхнувся художник. - Сиди спокiйно. Я повинен вловити характер. Георгiй Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як вiн називався, бо мiй тато робив креслення на такому) i почав малювати товстим олiвцем. Я з захопленням дивився, як на паперi з'являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. I враз Георгiй Васильович заспiвав: - Розпрягайте, хлопцi, конi Та й лягайте спочивать, А я пiду у майстерню-у Рому й Васю ма-алюва-ать!.. - Не дивуйтеся, хлопцi, я, малюючи, часто спiваю. Особливо, коли виходить. Я потроху роздивлявся майстерню. На стiнах висiли малюнки - i кольоровi, i штриховi. А ще були полицi, на яких стояли рiзнi череп'янi баранцi, якiсь химери, полив'янi глечики, горщики. А на однiй полицi у безладдi лежали великi барвистi книжки з мистецтва. На корiнцях i обкладинках я прочитав назви: "Iєронiм Босх", "Валентин Литвиненко", "Георгiй Малахов", "Музей українського мистецтва", "Iмпресiонiсти"... Нарештi Георгiй Васильович намалював Ромку i жестом запросив на подiум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свiй портрет. I в захопленнi вигукнув: - Супер! Мене ще в життi нiхто не малював. Зробите менi ксерокс? - Авжеж! Нема питань! - Скажiть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобiльнику говорили. - Ой, хлопцi, пропала iкона Миколая Чудотворця. Роботи невiдомого художника XIX сторiччя. Отут, на стiнi, висiла. Може, й не дуже антикварна, але дуже менi дорога. У спадок лишилася вiд бабусi. Iкона, як кажуть, намолена - перед нею понад сто рокiв молилися. Тому в нiй велика енергетика. Допомагала менi малювати. I днiв зо три тому загадково зникла. I нiхто дверей не ламав, крiзь вiкно не лiз... А Чарiвнi окуляри... Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишенi окуляри i швидко начепив на носа... Георгiй Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радiсно усмiхнувся, рiшуче пiдiйшов до полицi з книжками, розсунув їх i витяг... iкону! - Це не вона? - спитав Ромка, простягаючи iкону художнику. Георгiй Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якiй малював, i рвучко пiдхопився: - Де... де ти її взяв?! - Отам... на полицi... за книжками!.. - Як... як ти... як?! - вигукнув художник, притискаючи iкону до грудей. - Ну... безумство! Фантастика! - Ну... ви ж казали - енергетика! Я й вiдчув ту енергетику... - Ну... ти... ти... екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружинi! - Вiн вихопив з кишенi мобiльник: - Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потiм... Потiм все розкажу!.. За книжками... Це ж три днi тому ми тут святкували... i хтось з хлопцiв "приколовся". Цiлую! Я нiколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Вiн упевнився, що його чарiвнi окуляри дiють... Георгiй Васильович хотiв одвалити нам по четвертаку, але ми гордо вiдмовились: - Тiльки по п'ятiрцi... За роботу. Як натурникам. - Ну, хлопцi! Ну, безумство! Цiннi ви люди! Сам Бог менi вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою! - I ксерокси портретiв... Будь ласка! - нагадав Ромка. - Нема питань! О-бо-в'яз-ко-во!.. Так уперше в життi ми з Ромкою чесно заробили грошi. Ще й iкону Миколая Чудотворця знайшли. Точнiше, не ми, а Ромка знайшов... Я йому, чесно кажучи, заздрив... трошки... Тепер мусив я перевiрити свої окуляри... Та про це в наступнiй пригодi. ПРИГОДА ВОСЬМА У Телебанiї-Заекранiї. Я вже говорив, що, на вiдмiну вiд моїх звичайних батькiв, Ромчинi були бiзнесмени. I в Ромки були i комп'ютер, i телевiзор класний "Панасонiк" з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять рiзних каналiв. А в нас телевiзор був старенький - "Електрон", який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мiй дiдусь Грицько i сам любив читати, i мою маму, свою дочку, привчив, i мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсiм. - А нащо тi книжки читати, коли є телебачення, i комп'ютер, i iнтернет? - казав Ромка. - Книжки - то вчорашнiй день! - I зовсiм нi! - заперечував я. - Мiй тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазiю, бо зримо (так тато й каже) уявляє собi прочитане. А коли дивишся телевiзор, нiчого собi уявляти не треба, - ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене i автором сценарiю, i режисером, i акторами... - То це ж прекрасно! - вигукував Ромка. - Нащо морочити собi голову, напружуватися, щось собi уявляти... I взагалi ти не ображайся: по-моєму, тi, хто читає книжки, здебiльшого слабаки, а справжнi козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навiть у риму вийшло. Про бойовики Ромка сказав не випадково. Вiн найбiльше полюбляв саме отi американськi бойовики, де весь час були бiйки, погонi, вибухи, стрiлянина i рiзнi жахи. Я ж вiддавав перевагу комедiям, казкам, мультикам та рiзним пiзнавальним передачам. Ну, i, звичайно, комп'ютерним iграм, особливо iсторичним, знову ж таки пiзнавальним. Та, позаяк у мене комп'ютера не було, на комп'ютернi iгри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогоднi Ромка подзвонив менi по телефону i сказав: - Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, вiн уже майже закiнчується, всiх героїв повбивали, лишився тiльки один... Я вже вмикаю комп'ютер. Через п'ять хвилин приходь. Дома нiкого нема, награємося досхочу. - Добре, - кажу. - Я якраз удруге дочитую "Маленьких дикунiв" Сетона-Томпсона. Дочитаю i подзвоню. Дочитав i подзвонив. Сказати Ромцi, що вже йду. Але трубку нiхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у "кабiнетi замислення" (так мiй дiдусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п'ять. Знову подзвонив. I знову нiхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п'ять хвилин. Подзвонив утретє. Та ж сама iсторiя - мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключi (у нас дома теж не було нiкого), замкнув хату i побiг до Ромки на п'ятий поверх. Дзвоню, стукаю - нiхто не вiдчиняє. Але чути, як у квартирi галалакає телевiзор. Отже, Ромка нiкуди не пiшов, бо iнакше вимкнув би телевiзор. Та й не мiг вiн нiкуди пiти - вiн же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, вiн зомлiв, втратив притомнiсть... Я побiг назад додому, витяг iз схованки за книжками свої чарiвнi окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обiйтися), начепив окуляри на носа... I враз опинився у Ромчинiй квартирi перед його "Панасонiком"... I побачив Ромку. Тiльки не в квартирi - а на екранi телевiзора. Це було так дивно, що я поточився i мало не впав. Ромка стояв на вулицi якогось американського мiста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. I та бабця говорила Ромцi: - Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться... Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррi Смугаррi. I враз бiля них рiзко загальмував довжелезний "Лiнкольн", i з нього вийшов здоровань з головою тигра. - А оно ще один добродiй - мавпиозi Джек Горилло! - мовила бабця. У небi вмить з'явився вертолiт, опустився на тротуар, i з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромцi в руки автомат: - Стрiляй! Ти ж хотiв пригод! Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стрiляти i для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат i луснув його автоматом по головi. Ромка впав, потiм пiдхопився й кинувся тiкати. Але мавпиозi перечепив Ромку i почав лупцювати. А тодi зчинилася страшенна стрiлянина. А тодi рекетигр i мавпиозi повсiдалися у машину i вертолiт i почалася неймовiрна погоня на землi i в повiтрi. I Ромка був то в машинi, то у вертольотi. I раптом я почув вiдчайдушний Ромчин голос: - Їжачку! Рятуй! Їжачку! Це було, наче в кошмарному снi... Я кинувся до телевiзора, але боляче стукнувся лобом об екран. Вiдсахнувся i сiв на пiдлогу. I тут побачив, як з екрана телевiзора вийшла кульгаючи ота дивна бабця. - Що таке? - сердито спитала вона. - Ти хто - Їжачок? - Ї-їжачок, - розгублено сказав я. - А... а ви хто? - А я - Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованнi злостi: мої постiйнi гостi - убивцi й бандити... Та що там говорити... Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Нiхто не встоїть на ногах, бо всi тiєї ж митi уже лежать убитi!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! - на глядачiв наводить страх моє телебабачення! I в цьому його значення! Все це вона не стiльки проказала, скiльки проспiвала противним, гугнявим голосом. - А де мiй Ромка? Як вiн потрапив за екран?! - вигукнув я. - Сам захотiв! I я його провела. - А я ж чув - вiн кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати. - Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки замiсть того, щоб дивитися мої бойовики. I в мою Телебабанiю, в Країну Заекранiю, ти, голубе, не потрапиш. Я глянув i з подивом побачив, що справдi тримаю у руках книжку - "Летючий корабель", українськi народнi фантастичнi казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не мiг збагнути. Бо я ж читав "Маленьких дикунiв" i взагалi, iдучи до Ромки, жодної книжки не брав. - Для того щоб потрапити до Заекранiї, треба, щоб тебе хтось уявив, - вела далi Телебаба Яга. - Бо це країна уявна, незвичайна. I уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти менi не подобаєшся. Отже, гуд бай! I Телебаба Яга знову зникла за екраном. "Що робити?! Що робити?! - гарячково думав я. - Ромка кликав мене на допомогу. Вiн чекає мене... Вся надiя на мою уяву, на фантазiю. Треба негайно когось уявити, щоб вiн мене уявив. I щоб я став уявним i змiг пройти за екран. Кого ж менi уявити? Там у них рекетигр, мавпиозi...Треба уявити когось такого. У дошкiльнячому дитинствi був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався i розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! I уявив. I попросив, щоб вiн мене уявив, щоб я став уявним. Фантазiя моя дiяла безвiдмовно. I от я вже вiдчуваю неймовiрну легкiсть i невагомiсть, лину до "Панасонiка". Мить - i я вже по той бiк, у Заекранiї. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота вiд подиву роззявила. А тодi схопила автомат i почала в мене стрiляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!.. - Чого стоїш ти на ногах? - закричала Телебаба. - Я ж тебе, хлопче, вбила! Шiсть пострiлiв зробила! Але я пiдставляв книжку казок, i кулi вiдскакували вiд неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала: - Що робити?! Що робити?! Як менi його убити?!. Незважаючи на ногу, побiжу по допомогу! - i Телебаба Яга шкандибаючи зникла. Я зрозумiв, що у мене в руках чарiвна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель i попросив летiти туди, де мiй друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якiсь мавпиозi, стрiляючи з автоматiв. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився бiля будинку iз загратованими вiкнами. В одному з тих вiкон я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене i закричав: - Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?! - Завдяки чарiвним окулярам i своїй уявi! Недарма я книжки читаю i прочитане уявляю. - Ой, Їжачку! Бережись! Та було вже пiзно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильнiсть i не помiтив, як до мене пiдлетiла на мiтлi Телебаба Яга i вихопила з моїх рук книжку. I торжествуюче заспiвала: - Ось вона, ось вона, твоя книжка чарiвна! Я її забрала, бо я спритнiсть мала. Ха-ха-ха! - Ну то й що? - сказав я. - А зi мною моя уява, моя фантазiя. I я можу уявити все, що захочу. I я уявляю-уявляю, Ромку звiдси забираю. I тiкаю звiдси сам - вiрю-вiрю чудесам! - Не смiй! Не смiй! Мiй Ромка! Мiй! - зарепетувала Телебаба Яга. Але тiєї ж митi ми з Ромкою опинилися у Ромчинiй квартирi перед телевiзором. - Ху-у! Ну й пригодища! - перевiв подих Ромка. - А як ти опинився за екраном? - спитав я. - Та, розумiєш, дивився я дивився бойовик, i раптом виходить з телевiзора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанiю-Заекранiю? Обiцяю тобi потрясаючi пригоди! Ну, я й погодився. А тодi таке почалося... - Я бачив! - кажу. - Як? - Та завдяки ж чарiвним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти - нi пари з вуст. Захвилювався я. I вирiшив, що маю право скористатися з чарiвних окулярiв. - Спасибi тобi, Їжачку! Навiть не знаю, що б я робив, якби не ти. - Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики! - То виходить, що тi, хто читає книжки, зовсiм не слабаки, а навпаки... Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! - засмiявся Ромка. I враз засвiтився екран "Панасонiка", хоч нiхто його не вмикав. I на екранi з'явилась жiнка, дуже схожа на Телебабу Ягу. - Дорогi дiти! - сказала вона. - Передайте бабусi i мамi про змiни у нашiй програмi! Вони будуть задоволенi. Замiсть американського бойовика передача буде така: "Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!" Наша телекамера встановлена у читальному залi Державної бiблiотеки для дiтей! I залунала весела, бадьора музика. - Ой! Та це ж таки вона! Вона! - вигукнув я. - Книжку мою прочитала i розумною, бачиш, стала! Перейшла на пiзнавальнi передачi! Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Вiдтодi Ромка теж почав потроху читати книжки. ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА Перше кохання дiда Грицька. Я завжди з радiстю чекав лiтнiх канiкул, щоб поїхати до дiда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року менi не дуже хотiлося їхати. Бо канiкули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стiльки пригод, пов'язаних з чарiвними окулярами. Але нiчого не вдiєш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалi-то я любив i дiда Грицька, i бабу Оксану. Дiд у мене веселий, вигадливий. Ми з ним i рибу ловимо, i по гриби ходимо. Але партнером по чарiвних окулярах дiд бути аж нiяк не мiг. I я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди нашi з чарiвними окулярами припиняться. Адже геть усi пригоди в нас були спiльнi. Дiд Грицько помiтив мiй невеселий настрiй у перший же день. - Чого це ти носа повiсив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався? - Тю! Таке скажете! - пхикнув я. - А що - нема у вашому класi жодної дiвчинки, яка б припала тобi до душi? Всi кривобокi, кислоокi й гугнявi? - Чого це кривобокi й кислоокi?! - А що - є й гарнюлi? - поцiкавився дiд. - Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навiть у кiно знiмати хотiли, та вона захворiла. - I що - вона тобi не подобається, та Ритка? - Чого це не подобається? Подобається. - I ти в неї не закоханий? - От ви, дiду, якийсь дивний! "Закоханий", "закоханий"! Ми ж iще школярi! - Ну то що? Я в твоєму вiцi крепко закоханий був. - У кiноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили. - Нi! У дiвчинку мого вiку, ровесницю мою. - А вона? - По-моєму, теж менi симпатизувала. - I звали її Оксана! - Нi, голубе, не Оксана. - Ну, дiду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був? - То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армiї прийшов. - I де дiлося воно, те ваше перше кохання? - Де дiваються усi першi кохання... Лишаються у спогадах, у снах! - Вона жила у вашому селi? - Нi! Вона жила в Києвi, на Куренiвцi, на Захарiвськiй вулицi. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхiвка. - А як ви туди потрапили? - Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадiда Федора Максимовича. I цей друг запросив мого тата з усiєю родиною на своє срiбне весiлля. I ми там гостювали кiлька днiв. Це було наприкiнцi жовтня, коли сiльськi роботи були майже закiнченi. Захарiвська вулиця була тодi зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сiльська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона... З матiр'ю. Звали її Кiра. Таких iмен у нашому селi не було. У нас дiвчат називали Галями, Марусями, Настями... Вона одразу припала менi до душi. Кароока, губенята рожевi-рожевi. У вухах простенькi сережки. I на чоло спадав в'юнкий кучерик... А ще - вона грала на пiанiно. I з вiдчиненого вiкна линули чарiвнi звуки. Як вона менi потiм сказала, то був "Полонез" Огiнського. Ця мелодiя хвилює мене й досi. У нас в селi нiхто з дiвчаток не грав на пiанiно. I те, що вона так чудово грала, i те, що в неї було таке незвичайне iм'я, i той кучерик, i очi усмiхнено-сонячнi, робило її прекрасною i недосяжною. Донечки татового друга, трохи старшенькi за нас, одразу помiтили, як я, сидячи на лавочцi, захоплено дивлюсь через вулицю на Кiрине вiкно, i почали пiд'юджувати мене, щоб я пiшов i познайомився з Кiрою. Я, червонiючи, тiльки одмахувався. Тодi вони про щось пошепотiлися з Кiрою i принесли менi вiд неї записку: "Якщо я тобi треба, то пiдiйди до вiкна". Дiватися було нiкуди. Я пiдiйшов до вiкна, i ми познайомилися. Кiрин будинок був бiля старого маленького кладовища, на якому давно вже нiкого не ховали. Там було лише кiлька порослих травою i бур'яном могил та стояла стара замшiла капличка. Серед могил густо росли кущi бузку й бузини. На тому кладовищi й вiдбулося наше перше побачення. Ми сидiли у травi край глибокого яру, що вiддiляв Захарiвську вулицю вiд Кирилiвської церкви, i, звiсивши у яр ноги, говорили i смiялися. Говорив здебiльшого я, а смiялася здебiльшого вона. Я розказував їй рiзнi побрехеньки, анекдоти, веселi iсторiї. Я їх знав чимало. Вона дзвiнко смiялася, лагiдно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще нiхто з дiвчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовиннi. - Такий, як я! - сказав я. - Ти, порiвняно зi мною, Сильвестр Сталлоне. - Ага! Арнольд Шварценегер! - Я звик, що нашi сiльськi дiвчатка дивилися на мене iронiчно, а Кiра... Одне слово - закохався я. Та й на неї справили враження мої веселi теревенi. Я ж тобi вже казав, що дiвчатам подобаються веселi хлопцi. Два днi ми з нею зустрiчалися на кладовищi, а тодi вона запросила мене до себе додому. I двi години грала менi на пiанiно. I "Полонез" Огiнського, i вальси, i танго... Я умлiвав вiд захоплення... А тодi було розставання. Кiра сказала, що, мабуть, десь через мiсяць вона поїде з Києва. Тато її кiлька рокiв тому помер, i мама виходить замiж за вiйськового, майора, i його переводять кудись в iнше мiсце. Прощаючись, вона дала менi маленький заклеєний синiй конвертик. I сказала, щоб я не дивився, що там написано, пiвроку, тiльки весною вiдкрив i подивився. Я обiцяв, що так i зроблю. - I ви поцiлувались! - Нi, голубе, не поцiлувались. Тодi люди, особливо дiвчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення. - Не треба, дiду, не треба! Мене, наприклад, нiщо не розбестило. - От i добре!.. Отой Кiрин синiй конвертик i ту її записку: "Якщо я тобi треба, то пiдiйди до вiкна", - я берiг свято, як зiницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт i записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) i спершу сховав на горищi. А тодi, боячись, що мати, прибираючи на горищi, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирiшив закопати на городi. Викопав глибоченьку ямку на самiсiнькому краю городу, перед яром (це здавалося менi таким символiчним - адже нагадувало той яр, над яким ми сидiли з Кiрою)... I сталося жахливе i непоправне. У листопадi була страшна негода, кiлька днiв шаленiли злива, ураган. I той край нашого городу, над яром, обвалився, i бурхливий потiк геть-чисто змив мою ямку з моїми релiквiями. Боже! Як я страждав! Навiть плакав. Хоч нiколи не був плаксiєм, вдачу мав веселу. Я вiдчував себе зрадником перед Кiрою. Бо так i не прочитав, що вона менi написала... А тодi я пiдрiс, почав закохуватися в iнших дiвчат. А тодi зустрiв бабу Оксану, оженився, пiшли дiти, онуки... Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. I коли чую "Полонез" Огiнського, згадую її сонячно-карi очi, дзвiнкий смiх i отой виткий кучерик, що спадав на чоло... Дiдусь Грицько зiтхнув. Я нiколи не бачив його таким серйозним i тихомрiйним... Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дiвчинка Кiра?.. От би знайти той конвертик! Може ж, вiн i не зотлiв у гумовiй рукавичцi. Може, десь лежить пiд землею... I я вирiшив скористатися з чарiвних окулярiв. Я подумав, що я маю право. Це ж не якiсь там пустощi. Це серйозна справа - перше кохання мого дiда Грицька. Ой, як вiн переживає!.. Я побiг до свого рюкзачка, де насподi ховав чарiвнi окуляри. Витяг їх i побiг за сарай, щоб нiхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, i... перед моїми очима все закрутилося, закрутилося... I я враз опинився у безлюдному провулку якогось незнайомого мiста. А втiм, провулок був не зовсiм безлюдний. Якась лiтня жiнка, стоячи навколiшки над забетонованою ямою, де було вiкно пiдвалу, намагалася паличкою щось дiстати. Я пiдiйшов до неї i спитав: - Пробачте, що це ви робите? - Ой! - обернулася жiнка. - Ключi вiд квартири упустила. Нiяк не дiстану. - То давайте, - кажу, - я стрибну й дiстану. - А назад як вилiзеш? - Вилiзу-вилiзу, не хвилюйтесь! - Я б i сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька - метрiв пiвтора. Стрибнув я в ту яму, пiдняв ключi, передав жiнцi i почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усi лiктi й колiна, весь час сповзаючи вниз. - Ой, лишенько! - забiдкалась жiнка. - Давай, давай руку! - Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну. Нарештi я схопився в кутку ями за двi стiни, пiдстрибнув, пiдтягнувся, лiг животом на край ями, зачовгав ногами i таки видряпався. - Ой, спасибi, спасибi тобi, дорогий! Ходiмо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався! Вона повела мене у сусiднiй будинок на другий поверх. - Як же тебе звуть, рятiвник мiй дорогий? - Вася. А вас? - Кiра Антонiвна. Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кiра! Неймовiрно! I очi лагiднi, сонячно-карi. I в кiмнатi, куди вона мене завела, стояло пiанiно... - Ну, iди у ванну, роздягайся й передавай менi штанцi й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, - сказала вона i, примружившись, пильно глянула на мене: - Когось ти менi дуже нагадуєш!.. З мого дитинства. Я приймав душ i думав, що менi робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конвертi? Але ж тодi вона зрозумiє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї i навiть не знаю, що це за мiсто, завдяки чарiвним окулярам, я не мiг, не мав права... I коли я одягнувся, я тiльки спитав її: - А ви граєте "Полонез" Огiнського? Вона стрепенулася: - Г-граю!.. А чого ти питаєш?! - Та нiчого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспiшаю! - Стривай! Стривай! - вигукнула вона. Але я вже вибiг з квартири... I тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося... I раптом я опинився в яру за дiдовим городом. Я сидiв на пiску. I щось наче примушувало мене копати той пiсок. Я почав розгрiбати його спершу руками, тодi якоюсь залiзякою, що попалася менi пiд руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив i рив. I раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його вiд пiску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям. Я схопив згорток i побiг до дiда Грицька. - Куди це ти розiгнався, як нiмий до суду? - весело спитав вiн мене. Я мовчки простягнув дiдовi згорток. Дiд так i застиг. - Де... де ти це знайшов?! - У яру... у пiску... - О Боже! Неймовiрно! - Дiд тремтячими руками розплутав мотуззя, розлiпив, розриваючи, злежалу гуму i дiстав пожмаканий синiй конвертик. I прочитав: "Бажаю тобi щастя! Буду пам'ятати тебе все життя. Кiра". Дiдусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей. - Вона таки пам'ятає вас! Хiба такого, як ви, можна забути?! - сказав я. Ну чому, чому я не мiг сказати, що я щойно бачив її i навiть допомiг їй витягти з ями ключi i як вона сказала, що я їй нагадую дiдуся! Менi так хотiлося це сказати, але я не мiг. Бо не мiг розкрити таємницю чарiвних окулярiв. Я тiльки вiдчув: як це радiсно робити комусь добро! ПРИГОДА ДЕСЯТА Анжелiка. Сьогоднi нарештi приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпiнням чекав його!.. I от нарештi вiн приїхав. Щоб зустрiтися з ним, я навiть на кiлька днiв приїхав iз села, де гостював у дiда з бабою. Ромка був якийсь розгублений i незвичайний. - Що таке? - питаю. - У тебе якiсь негаразди? - Та! - махнув вiн рукою. - Не питай! - Не лякай мене, - кажу. - Якась бiда? - Нема в мене вже чарiвних окулярiв! - зiтхнув вiн. - Як?! - На днi Чорного моря вони... Анжелiка викинула. - Яка Анжелiка?! - Топ-модель. Майбутня шоу-зiрка. - Ну, ти даєш! Такi зв'язки!.. Розказуй швидше! - Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансiонатi. Людей небагато. Свiй пляж. Купання прекрасне. Але однолiткiв моїх - жодного. Лише кiлька дрiбних дошкiльнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. I тато, i мама. Є така гра в карти - преферанс. Знайшли собi таку ж завзяту пару, теж чоловiка й жiнку. I з ранку до вечора "записували пульку" (так це в них називалося). Тiльки й чути: "Сiм перших!", "Вiсiм третiх!", "Я вiст!", "Я пас!", "Тотус!", "Мiзер!", "Ви без двох", "Лiзье на гору!" А менi сказали: "Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманiв вiд того комп'ютера i телевiзора!" Першi два днi я нудьгував страшенно. А на третiй день... Лежу я голiчерева на пiску бiля води, i раптом з моря виходить незнайома дiвчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з пiни морської... Вродливиця неймовiрна! - Краща за Ритку Скрипаль? - Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порiвняно з нею - служниця, попелюшка з першої дiї, до перетворення. Сама чорнява, а очi синi, великi, з мохнатими вiями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руцi тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. I йде прямо до мене. Я пiдхопився. А вона так, наче ми тисячу рокiв знайомi: "Привiт! От притули до вуха! - i сама притуляє менi мушлю до вуха. - Чуєш?" - "Що?" - розгубився я. "Голоси моря, балда!" - "Ну, шумить, - кажу, - щось тихо". - "Це шум прибою, - Дай сюди!" Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. "О! - каже. - Он медуза крабовi щось говорить... А краб невдоволено скрегоче... А морський коник iрже на все море... Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазiї. Глухуватий ти". - "А звiдки ти знаєш, як мене звуть?" - здивувався я. "Бо я русалка! - усмiхнулась вона. - А русалки все знають". - "Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалi звiдки, з якого пансiонату?" - "Сказала ж - русалка я!"-"А де ж твiй риб'ячий хвiст?"- "А я безхвоста! - знову усмiхнулась вона. - Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!" - "Ну, добре, - кажу. - Як тебе звуть?" - "Анжелiка! Русалка Анжелiка. А прiзвище Акласур, Русалка навпаки, пiд таким прiзвищем я записалась на конкурс топ-моделей". - "Круто!" - "А ти думав! Я взагалi люблю несподiванки, пригоди, таємницi!" - "Ти плаваєш добре?"- "У мене розряд!" - "Це погано!" - "Чого?" - "Дай менi слово, що ти не попливеш за мною. I не будеш робити спроб дiзнатися, хто я i звiдки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею". - "Ну, якщо ти наполягаєш..." - "Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе". - "Гаразд! Хай буде так!" - "Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене бiльше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобi через неї щось скажу..." Вона таємничо всмiхнулася, помахала менi рукою i пiшла в море... Я чекав наступного дня так, як нiчого ще не чекав у життi... I вона таки знову припливла. "Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?" - "Авжеж! - признався я. - В усьому нашому пансiонатi жодної живої душi". - "У нас теж нiкого цiкавого, - сказала вона. - Якiсь доходяги!" - "Звiдки ти все-таки?" - не втримався, спитав я. "От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в життi якась таємниця, про яку не знають нi батьки, нi друзi?" - "Є!" - "Незвичайна?" - "Навiть бiльше - неймовiрна!" - "Ти диви! - пiдняла вона брови. - Ти, звичайно, менi не розкажеш..." - "Нi! Пробач, але я зв'язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спiльна. I ми поклялися нiкому її не розказувати". - "Ну, якщо поклялися, - зiтхнула вона. - Тодi не треба! А ким ти хочеш стати?" - "Ще точно не знаю... Або футболiстом, як Андрiй Шевченко... Або бiзнесменом, як тато з мамою. А ти - топ-моделлю?" - "Нi! Топ-модель - це промiжний етап. Я хочу стати зiркою шоу-бiзнесу. Як Софiя Ротару". - "Непогано". - "Авжеж!.." Ми з нею того дня довго говорили. А тодi вона знову пiшла в море i зникла... А вночi вона менi наснилася. Я взагалi-то майже не запам'ятовую снiв, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам'ять так, наче я його бачу по телевiзору. - Ну, давай! Давай розказуй! - Наснилося менi, наче я в морському царствi пiд водою. Дихаю вiльно, хоч i без акваланга - наче в мене зябра. Навколо сновигають риби i рiзнi морськi iстоти - медузи, морськi коники, кальмари... От пропливла величезна акула, вишкiрилася у посмiшцi, показуючи свої страшнi зуби... Аж от i палац морського царя Нептуна. Сидить вiн на тронi з золотим тризубом. Борода зелена, як водоростi, а на головi корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танцi пiд чарiвну музику кружляють русалки з риб'ячими хвостами. I раптом з'являється Анжелiка - теж з риб'ячим хвостом. I починає спiвати: - Сьогоднi наш останнiй день! А ти, як пень, - анiтелень! Нiчого так i не збагнув, Ким ти, ким ти для мене був! Я ж так тебе кохала, Коли тебе пiзнала! Тепер прощаємось навiк: Русалка я - ти чоловiк. Прощай! Прощай! Прощай! Прощай! Прощай! Мене не забувай! I я тебе не забуду, Завжди пам'ятати буду!.. "Дивина! - думаю я. - У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста - новий вид". I Анжелiка, наче прочитала мої думки, каже: "Нiчого дивного! Коли я виходжу з води, риб'ячий хвiст я залишаю в морi. А потiм знову пристьобую". Вона так i сказала - "пристьобую", наче вiн у неї на гудзиках... I на цьому я прокинувся. - Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пiсню римовану запам'ятав. Чи вже сам написав? - Нiчого я не писав, - почервонiв Ромка. - А їй ти про цей свiй сон розказав? - Розказав. Тiльки про те, що вона освiдчувалась менi, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно спiвала якусь пiсню. Вона була задоволена: "Це тому, що я сказала, що хочу стати спiвачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобi наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопцi думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лiзеш до мене в душу, не чiпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємницi. Та, крiм таємниць, я ще люблю несподiванки. I завтра на тебе чекатиме саме несподiванка!" I вона усмiхнулася своєю чарiвною загадковою усмiшкою... Що тобi, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму життi не було нiколи! - Я розумiю! - Нiчого ти не розумiєш! Ти ж не знаєш, що було далi. - Ну, то давай - розказуй швидше! - Наступного дня я чекав обiцяної несподiванки. Я ламав собi голову, гадаючи, що вона менi приготує... Але Анжелiки все не було. Я чекав до пiзнього вечора. Але вона так i не з'явилася. Я з прикрiстю думав: "Невже це i є її несподiванка?.. А може, з нею щось трапилося... Може, вона захворiла". Уночi вона знову менi наснилася. Але тепер уже не пiд водою, а на пляжi. Вона стрибала на однiй нозi, робила менi "носа" i глузливо виспiвувала: "Ну, як я прикололася?.. Ти прийшов, мене нема! Пiдманула, пiдвела!" А потiм перестала глузувати й сказала: "Але не впадай у вiдчай! Завтра я припливу!" Але й завтра вона не припливла... Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали. - А хто любить! - I на третiй день я вирiшив скористатися з чарiвних окулярiв. Я вважав, що маю право. - Не знаю. Я б, може, й не став. - Але мене так заїло! Так заїло!.. I я дiстав з рюкзачка чарiвнi окуляри (батьки грали в преферанс на пляжi i, звичайно, не бачили що я роблю в номерi) i, згоряючи вiд нетерпiння, начепив окуляри... Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося... i враз я опинився на палубi великого катера для морських прогулянок. Бачу - неподалiк вiд мене стоїть моя Анжелiка у блакитному платтячку i великому бiлому крислатому капелюсi. Побачила мене i здивовано вигукнула: "О! I ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що - короткозорий?" - "Нi, - кажу. - Не короткозорий". - "Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобi так не личать! Знiми зараз же!" Я хотiв зняти, але не змiг. Окуляри наче приросли до перенiсся й до вух. "Скинь, я тобi сказала!" - владно мовила Анжелiка. "Я не можу!" - признався я. "Так я тобi допоможу!" - вигукнула Анжелiка, зiрвала з мене окуляри i швиргонула в море. Я зацiпенiв: "Що ти зробила?! Це ж чарiвнi окуляри!" Вона зареготала: "Чарiвнi! Ха-ха-ха!" I тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалiк, спитав її: "Що це ти кинула в море, Ганнусю?" Вона махнула рукою: "Ай, тату!" I я зрозумiв, що нiяка вона не Анжелiка, а Ганнуся, що дурила менi голову i смiялася з мене. I одразу вона стала менi неприємною. I тiєї митi я побачив серед пасажирiв нашу артистку-чарiвницю Маргариту Степанiвну та її чоловiка Рудольфа Андрiйовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене i мовчки докiрливо похитували головами. I враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося i я опинився в нашому номерi. Я з останньою надiєю кинувся до рюкзачка. Але чарiвних окулярiв там не було... - Шкода, звичайно! Але не впадай у вiдчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. I я певен, Ромко, що в нас ще будуть цiкавi пригоди, пов'язанi з ними... ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА Козачок Гулька. Це було наприкiнцi серпня. Ромка весь час канючив: - От! Знову почнуться уроки, домашнi завдання... Не до пригод буде. Даремно тiльки чарiвнi окуляри пролежують. Без дiї. Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарiвними окулярами, таки сталася. У нас з Ромкою нещодавно з'явився спiльний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Бiляков, а точнiше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Вiн нещодавно оселився у сусiдньому будинку - переїхав з Подолу - i вважав себе крутим подiльським хулiганом. Вiн почав козакувати над усiма сусiдськими пацанами, меншими вiд себе. Вимагав грошi i, в разi вiдмови, бив страшенно болючi "шалабани", тобто щиглi - руки в нього були здоровенницькi. Не тiльки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав вiд тих "шалабанiв". Ми намагалися уникати зустрiчей з Аликом Мармизою. Але сьогоднi ми тiльки вийшли з дому, як одразу потрапили в обiйми Алика. Вiн перетнув нам дорогу i засичав: - Женiть монету! I вже пiдняв правицю для "шалабанiв", як раптом сталося щось неймовiрне. Алик враз зойкнув i схопився за лоба. I ми побачили, як на лобi в нього набрякають двi здоровенницькi синi гулi. Мармиза лайнувся й побiг додому. - Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? - здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були дверi. Алик стояв обличчям до нас - з рогатки стрельнути не мiг нiхто. Та й гулi вискочили майже одночасно - стрiляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасiя! - У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! - здивовано мовив Ромка. Кiлька днiв, поки в Алика Мармизи не зiйшли гулi, вiн не показувався. Аж раптом бачимо - з'явився нарештi. Ми з Ромкою сидiли на моєму балконi, що виходив на вулицю, i грали в шахи. Аж бачимо - iде Алик. А назустрiч йому - хлопчик рокiв десяти. Алик до нього зi своїм звичним вигуком: "Жени монету!" Та тiльки вiн це сказав, як одразу скрикнув i схопився за лоба. I знову на його лобi з'явилися двi здоровенницькi синi гулi. Вiд подиву скрикнули й ми з Ромкою. Ну, це вже не жарт, не випадковiсть. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу. - Хто ж це?! - вигукнув я. - По-моєму, є всi пiдстави скористатися з чарiвних окулярiв! - мовив Ромка. - А може, втримаємося? - сказав я. - Попереджали ж нас, що користуватися чарiвними окулярами можна тiльки у крайньому разi, коли без них не обiйтися... - От ти ж, їй-богу!.. - скривився Ромка. - А якщо втратимо? Однi ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цiкавостi. I раптом з боку вулицi, бiля балкона, просто в повiтрi почувся дзвiнкий хлоп'ячий голос: - О! Так у вас є чарiвнi окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато менi буває без товариства. Навiть словом перекинутися нi з ким. У нас з Ромкою навiть роти порозкривалися вiд несподiванки. - Ой!.. Х-хто це?! - пробелькотiв Ромка. - Надягайте чарiвнi окуляри, тодi будемо балакати! - почулося знову. - "Надягайте"!.. У нас всього одна пара, - зiтхнув Ромка. - Нiчого!.. В окулярах же два скельця - лiве i праве. - А оправа ж одна! - сказав я. - Не хвилюйтесь! Буде двi! - сказав невидимка. Я кинувся в кiмнату до свого рюкзачка, де на сподi ховав окуляри, i побачив, що, справдi, там уже лежать двi пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарiвнi окуляри. I знову роти вiд подиву пороззявляли... Бiля балкона просто в повiтрi ми побачили усмiхненого хлопчика у сорочцi-вишиванцi, у смушевiй шапцi набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидiв верхи на дивному напiвпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою i жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срiбний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожцiв). - Хто ж ти такий?! - спитав я. - Я - Козачок Гулька з роду Мамаїв, козакiв-характерникiв, тобто чарiвникiв. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули? - Аякже! - вигукнув Ромка. - У нас дома навiть картина є - Козак Мамай з бандурою, а поряд кiнь стоїть. - Цьому нацiональному герою українського фольклору пам'ятник на Майданi Незалежностi поставили! - докинув я. - А як ти у повiтрi тримаєшся, не падаєш? - спитав Ромка. - Бо я сиджу на чарiвному конику-понику Лiтайку. Вiн сам з небесної блакитi, а хвiст i грива - з сонячних промiнцiв. Ми з ним невидимi для людей. Ви нас бачите тiльки завдяки чарiвним окулярам. - А чого в тебе таке дивне iм'я? - Бо по Українi я гуляю, скривджених дiтей я захищаю, хулiганам гулi набиваю... - Ну, це ми бачили! - усмiхнувся Ромка. - А давно ти по Українi гуляєш? - спитав я. - Тринадцятий рiк. Вiдтодi як Україна стала незалежною. - А скiльки ж тобi рокiв? - недовiрливо спитав Ромка. - Чотириста дванадцять! - усмiхнувся Козачок Гулька. - Що-о-о?! - вражено перезирнулися ми з Ромкою. - Та сказав же - чотириста дванадцять! Я ж за часiв козаччини народився. - А чого ж ти досi не вирiс, не став дорослим? - спитав я. - А навмисне! Я своїм батькам сказав: "Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком i захищати скривджених дiтей. Бо тi дорослi так заклопотанi своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять". I батьки менi дозволили i дарували дитяче безсмертя. Ще й срiбний пернач-гулiнабивач дали. - А де ж ти був отi чотириста рокiв, до незалежностi? - спитав я. - У Синьому Потойбiччi, де живуть усi чаклуни й чарiвники. Ви всi живете у Посейбiччi, у звичайному реальному свiтi. А є ще свiт казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарiвники, - Синє Потойбiччя, вже сказав. I козаки-характерники, тобто чарiвники, там живуть. - I що ж ти там робив, у Потойбiччi, цiлих чотириста рокiв? Невже просто собi жив i нiчого не робив? - спитав Ромка. - Як це нiчого не робив?! Воював весь час! З рiзними злими силами, якi кривдять казкових дiтей. Казкових дiтей оно скiльки - вiд Iвасика-Телесика до Хлопчика-Мiзинчика!.. I злих сил - тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися? - Цiкаво було б, звичайно, - сказав я. - Але для цього, мабуть, у Потойбiччя мандрувати треба, - сказав Ромка. - Авжеж! - пiдтвердив Козачок Гулька. - А як? - спитав я. - Дуже просто! Сядете на мого Лiтайка: один поперед мене, другий позад мене. I полетимо! - Так вiн же такий маленький! - вигукнув Ромка. - Нiчого-нiчого! - сказав Козачок Гулька. - Зате дужий! Бо чарiвний! Блакитний Лiтайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посiдали на нього, i коник злетiв у небо. Ми мчали з шаленою швидкiстю. I враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний лiтак долає звуковий бар'єр, i одразу блакить неба з свiтлої стала темно-синьою. - Ну от! Приїхали! - сказав Козачок Гулька. Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як i в нашому Посейбiччi, тiльки синє - синi дерева, синя трава, синi будинки. На синiй лавочцi бiля синьої хати сидiв синiй дiдуган i щось говорив синiй бабусi, але слiв чути не було. - Ото чаклун Iван Iванович Брехайло, а то Баба Ябеда, - пояснив Козачок Гулька. - Чого вони дiтей вчать - самi розумiєте. Летимо далi! I ми полетiли далi. По дорозi йшли двоє синiх здорованiв i сердито розмахували руками. - А це чаклун Iван Iванович Задирайло i чаклун Iван Iванович Ображайло. Що вони дiтям начакловують, теж ясно! - сказав Козачок Гулька. Бiля неохайної синьої хати були розкиданi бруднi, немитi каструлi й тарiлки. Коло дверей просто на землi лежала нечесана, замурзана тiтка. - А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хатi хропе її брат Невiглас-Ледащо. Дуже популярнi чаклуни, найбiльше дiтей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дiтям калiчить... Ну, на сьогоднi, думаю, досить. Гарнi ви хлопцi, сподобалися менi. Сподiваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарiвнi окуляри якiсь добрi чародiї дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарiвнi окуляри, ми зможемо з вами спiлкуватися. Бо ж у вашому реальному свiтi, у Посейбiччi, ми з моїм коником-поником Лiтайком невидимi. Як придумаєте якусь цiкавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепiть чарiвнi окуляри - i я одразу з'явлюсь. Тiльки пригода мусить бути обов'язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тiльки такi пригоди я люблю... А тепер - рушаймо назад! I знову коник Лiтайко знявся у небо. I полетiв з шаленою швидкiстю. I знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний лiтак долає звуковий бар'єр. I небесна блакить враз стала ясною, свiтлою i прозорою, i незчулися ми, як опинилися бiля мого балкона. Перелiзли ми на балкон, попрощалися з Козачком Гулькою, i вiн одразу зник, став невидимий. А в руцi в мене опинилися чарiвнi окуляри з двома скельцями... - От Козачок Гулька! От Козачок Гулька! Скажи! - захоплено вигукнув Ромка. - I говорити нiчого! Супер! - сказав я. ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА Чарiвник Часомiр та чаклун Зловред Поганський. Пiсля того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Гулькою, ми тiльки про нього й говорили. - От класний Козачок Гулька! - казав Ромка. - А коник-поник Лiтайко який! - А пернач-гулiнабивач! - пiдкидав я. - Треба щось таке цiкавеньке придумати, щоб знову з ним зустрiтися. Цiкаве й добродiйне! Так, як вiн i казав! Що б його таке придумати? - чухав потилицю Ромка. - Не знаю, - зiтхав я. - Якби знав, давно б тобi сказав. Ех, Ромко-Ромко! - знову зiтхнув я. - Є в мене грiх на душi. Я тобi про нього нiколи нiчого не говорив. Але й досi каюся! - Який грiх? - спитав Ромка. - Вкрав щось? Чи вiкно розбив? - Гiрше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Пiвтора роки тому. - Ну, давай-давай! Кайся! - усмiхнувся Ромка. - Було це влiтку в селi, коли я поїхав, як завжди, до дiдуся й бабусi вiдпочивати. Тато саме купив менi футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигонi грав... Першого ж дня пiшов я на вигiн. А там - жодного хлопця. Як потiм з'ясувалося, у сiльмаг привезли морозиво, i хлопцi побiгли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, iндивiдуальну майстернiсть вiдточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав - забрати хоче, кричу: "Оддай!" А вiн мовчить, тiльки усмiхається. Кинув м'яч на землю, почав пiдбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а вiн весь час обводить мене, не дає забрати. "Оддай! - кричу. - Оддай, дурень!" А вiн знову - нi слова!.. Це мене ще бiльше роздратувало. "Оддай, - кричу. - Пришелепкуватий! Iдiот! Ненормальний!" I знову вiн - нi слова у вiдповiдь... Нарештi вiн кинув м'яча, повернувся й пiшов, так менi нiчого й не сказавши... А потiм я дiзнався, що вiн глухонiмий. I, до речi, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичiв. Попрощатися. На Пiвнiч переїжджали вони. Хотiв зi мною погратися, а я бач... - Тю! - пхикнув Ромка. - I це весь грiх?.. Подумаєш!.. - Еге! "Подумаєш"! У мене й досi перед очима його тремтлива усмiшка... - Тремтлива? - не зрозумiв Ромка. - Коли вiн усмiхався, губи в нього тремтiли, - пояснив я. - Дуже ти, їжачку, вразливий, "впiчатлiтельний"! - сказав Ромка. - Нiчого ти, Ромко, не розумiєш! - зiтхнув я. - Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсiм по-iншому себе повiв... - Думаєш, Козачок Гулька може тобi допомогти в цьому? - примружився Ромка. - Викинь з голови!.. Козачок Гулька тiльки гулi набивати може... Ой! Ой! Ромка схопився за лоба. I одразу почувся голос невидимого Козачка Гульки: - Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише гулi набиваю, а й усiм, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Бiжи бери свої чарiвнi окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе! - Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив. - Та вiн же невразливий, "невпiчатлiтельний"! - мовив Козачок Гулька. - Нi-нi! - вигукнув я. - Вiн гарний хлопець! Тiльки напускає на себе, щоб здаватися крутiшим, мужнiшим. - Давай-давай, бiжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжнi козаки були не лише мужнiми, а й добрими, чуйними, людяними! - мовив Козачок Гулька. Я побiг по окуляри. А тодi, повернувшись, глянув на Ромку - такий вiн був зажурений i нещасний, що менi аж у серце кольнуло. - Чого, Васю, задумався? - спитав Козачок Гулька. - Може, все-таки й Ромку вiзьмемо? Га? - прохально мовив я. - Хай би й вiн... - Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справдi, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай вiзьмемо й Ромку! I враз я вiдчув, що в руцi в мене вже не одна, а двi пари окулярiв. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно тi окуляри i одразу побачили Козачка Гульку на блакитному конику Лiтайку. Сiли ми на коника i тiєї ж митi злетiли в небо. - У Потойбiччя летимо! - сказав Козачок Гулька. I знову, як i того разу, з шаленою швидкiстю помчали ми небом. I знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний лiтак долає звуковий бар'єр. I знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову пiд нами з'явилися синi дерева, синi будинки, синя трава... Ми прибули у Синє Потойбiччя i опустилися бiля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якiй були великi годинники - по одному на кожному боцi. I показували тi годинники рiзний час. - Тут живе чарiвник-годинникар Мить Митьович Часомiр, - пояснив Козачок Гулька. - Один годинник на вежi показує час теперiшнiй, другий - час минулий, третiй - час майбутнiй. Цей чарiвник i може допомогти тобi, Васю, повернутися у минуле. Правда, тiльки для доброго дiла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя. - Ого! - сказав Ромка. - I якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся. - Нiчого поганого я не робитиму. Я згоден! - Десяти хвилин тобi вистачить? - спитав Козачок Гулька. - А якщо не вистачить, можна буде продовжити? - спитав я. - Можна. Тiльки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днiв майбутнього життя. Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє "ого!", але я вигукнув: - Згоден! - Ну, тодi я кличу Митя Митьовича, - i Козачок Гулька пiпiкнув кiлька разiв так, як пiпiкають по радiо, коли сповiщають точний час. I з будиночка вийшов синiй чоловiчок з фiолетовими очима, у яких бiгали жовтенькi бiсики, наче секунднi стрiлки, - в лiвому в один бiк, у правому в другий. Чоловiчок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бiк, то в протилежний. Козачок знову почав пiпiкати, як сигнали точного часу. Чарiвник Часомiр теж щось пропiпiкав. Козачок Гулька пояснив нам: - Мить Митьович нашої посейбiчної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбiчному твоє, Васю, прохання. I вiн запрошує тебе. Чарiвник зробив церемонний запрошувальний жест, i я пiшов за ним у будиночок. I одразу наче потрапив у механiзм чудернацького годинника. На всiх стiнах, на стелi крутилися врiзнобiч фiолетовi, з жовтими зубчиками колiщатка. Мить Митьович пiдвiв мене до великого колiщатка i жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився - i враз злетiв угору, у трикутну вежу до одного з годинникiв, що, певне, показував минулий час. I полетiв у синю безодню. I за мить опинився на вигонi з отим своїм новеньким футбольним м'ячем саме у той момент, коли глухонiмий хлопчик схопив м'яча. Слова: "Вiддай, дурень!" - вже от-от мали зiрватися у мене з язика, але я прикусив його. Привiтно усмiхнувся хлопчику. Тодi швиденько скинув кеди, поставив їх обабiч, позначивши футбольнi ворота, став посерединi, пригнувся, як воротар, i махнув хлопчику, щоб вiн бив менi пенальтi. Хлопчик радiсно усмiхнувся менi у вiдповiдь i вдарив по м'ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радiсно пiднiс догори руки, як це роблять футболiсти, коли заб'ють гол. Я показав йому вiдстовбурчений великий палець - молодець, мовляв! А тодi вiн став на ворота i я бив йому пенальтi. I вiн ловко ловив м'яч. I знову я пiдносив догори великий палець. Хвилини летiли за хвилинами. Я не помiчав часу. Яка то радiсть - мати можливiсть спокутувати свою провину!.. Нарештi хлопчик показав на свою лiву руку, на те мiсце, де носять годинник, - мовляв, йому час iти. Глянув на мене вдячно, помахав вiтально рукою i побiг... I в цю мить запiпiкало, як по радiо. Закрутилося-закрутилося - i я опинився у будиночку чарiвника Часомiра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, i ми вийшли з чарiвного будиночка до Ромки i Козачка Гульки. Мить Митьович пропiпiкав щось Козачковi. - Мить Митьович каже, - звернувся до мене Козачок Гулька, - що ти йому сподобався, вiн з тебе плати не вiзьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всi твої майбутнi днi залишаться при тобi. Я вдячно закивав головою чарiвниковi. Вiн привiтно усмiхнувся менi i зник у будиночку. - А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, - сказав Козачок Гулька. I Ми знову посiдали на коника Лiтайка i подалися далi. Аж от Лiтайко опустився бiля страхiтливого чорного палацу, з даху якого на дверi спускалися звиваючись страхiтливi потворнi змiї з зеленими очима i вогнедишними пащами. - Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хулiганського. А от i вiн сам! З палацу вискочив синiй дiд з зеленою бородою i зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас i раптом кинувся до Ромки й почав його обiймати й цiлувати, радiсно пiпiкаючи. Не встиг я i оком зморгнути, як вiн схопив Ромку в обiйми i зник разом з ним у палацi. - От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помiтив, кого вiн може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! - I Козачок Гулька кинувся до дверей i почав гамселити потвор своїм срiбним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Гулька i його вцiдив по головi. Чаклун поточився i впав. I в цю мить з палацу вискочив Ромка, блiдий i переляканий. - Тiкаймо швидше, поки чаклун не прочумався! Ромка скочив на коника Лiтайка, i ми чимдуж помчали геть. - Ху-у!.. - важко дихаючи, промовив Ромка. - Спасибi, що врятували!.. Вiн на мене дмухнув, чимось одурманив i примушував пiдписати якийсь чорний папiрець. - Якби ти пiдписав той папiрець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодiїв i хулiганiв, - сказав Козачок Гулька. I ми знову помчали з шаленою швидкiстю у синє небо. I знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбiччя i опинилися у ясному небi. Кiлька хвилин - i ми вже в нашому дворi. Ми з Ромкою злiзли з коника Лiтайка i, прощаючись, по черзi потиснули руку Козачковi Гульцi. - Ну, до побачення! До наступної пригоди! - сказав Козачок Гулька. - Менi з вами цiкаво. - А нам з тобою ще бiльше! - сказав Ромка. I Козачок Гулька та його коник Лiтайко одразу зникли - зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярiв - з двома скельцями. На душi в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонiмим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обiймiв чаклуна Зловреда Поганського. ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА Викрадення. Як ви вже, мабуть, помiтили, мiй друг Ромка - хлопець дуже запальний i нетерплячий. - Якщо комусь сказати, що в нас є чарiвнi окуляри, що ми знайомi з незвичайним Козачком Гулькою i що ми спокiйнiсiнько собi сидимо i нiчого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнiв, голосно смiялися б! - кип'ятився Ромка. - Але ж ти знаєш, Маргарита Степанiвна попереджала - чарiвними окулярами можна користуватися лише в крайньому разi, коли без них обiйтися просто неможливо. А без чарiвних окулярiв ми Козачка Гульку не побачимо, - намагався заспокоїти я Ромку. - То вважай, що в мене саме такий крайнiй раз - я хочу показати Козачковi нову комп'ютерну гру "Контрстрайк". Я певен, що Гулька не лише не грав, а й в очi не бачив нiколи комп'ютера. I це свинство з нашого боку, маючи чарiвнi окуляри, не викликати Гульку й не показати йому комп'ютер! Ця розмова вiдбувалася на вулицi, коли ми поверталися пiсля урокiв додому. I раптом позад нас почувся дзвiнкий голос: - Хлопцi, а про що це ви говорите? Про якi чарiвнi окуляри, про якого Козачка Гульку?! Ми з Ромкою так i поприсiдали вiд несподiванки. Рвучко обернулися i побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закоханi, але яка була дуже горда i не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами i чула нашу розмову. Ми втратили пильнiсть i говорили занадто голосно. - Чого це ви роти пороззявляли? - усмiхнулася Ритка. - Так що це за чарiвнi окуляри i Козачок Гулька? Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися. - Та що ти вигадала?! - першим отямився Ромка. - Якi чарiвнi окуляри?! Який Козачок Гулька?! - Ага-ага! - пiдтакнув я. - Та що менi - позакладало?! Я ж усе чула! - вигукнула Ритка. Ми з Ромкою перезирнулися. - А-а... То я... то я переказував їжачковi нову комп'ютерну гру. - Ага-ага! - знову пiдтакнув я. - Думаєте, я дурна? - пхикнула Ритка. - Ви просто не хочете менi говорити! Ну й не треба!.. - Ну, якi можуть бути чарiвнi окуляри? Який чарiвничок Гулька?.. У наш час це ж просто нереально! - вигукнув Ромка. - Фантастика!.. Iнша справа - Iнтернет, комп'ютер... Досягнення сучасної науки! - Ай! - махнула Ритка рукою. - Колись i комп'ютер був фантастикою! - Ритка зiтхнула. - А менi так потрiбнi були б чарiвнi окуляри!.. - Для чого? - спитав я. - У мене сестричка двоюрiдна, Любочка... слiпа... їй i операцiю робили у Центрi мiкрохiрургiї ока - нiчого не допомагає... Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда i зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною i нещасною. Менi стало її так жаль!.. Але Ромка поспiшив сказати: - Та нема ж у нас чарiвних окулярiв! Нема!.. Звiдки б вони могли узятися?! Що ми - чаклуни, чи що?.. Якби ми мали чарiвнi окуляри, хiба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б пiдгледiли! Ха-ха! Ромка говорив так переконливо, що я б i сам повiрив. - Що ж... вибачайте, панове! - Ритка знову стала гордою i зверхньою. Пхикнула i побiгла вiд нас. Я зiтхнув i знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене: - Ти що, Їжачку, може, хочеш вiддати їй чарiвнi окуляри?! - Нi!.. Але... - я знову знизав плечима. - Що - "але"? Що - "але"?.. Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий вiддати Ритцi чарiвнi окуляри... А може, вона вигадала все про слiпу сестричку Любочку, щоб заволодiти чарiвними окулярами? - Та нi, не думаю! У неї був такий вигляд!.. - Ой! - махнув Ромка рукою. - Тi дiвчата - такi артистки, можуть зробити будь-який вигляд! I взагалi це ж наша спiльна таємниця... Маргарита Степанiвна нам обом же дала чарiвнi окуляри, i я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. I взагалi у свiтi стiльки слiпих!.. Слухай, їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нiкому не вiддам. Давай їх сюди!.. У мене майнула думка, що це навiть краще - хай долю окулярiв вирiшує Ромка. - Тiльки ти ж, Ромко, не легковаж, - сказав я. - А то пропадуть нiзащо... - Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я - не розумiю? Давай! Давай! Я дiстав iз споду рюкзачка чарiвнi окуляри, вiддав Ромцi, i вiн поклав їх у свiй рюкзачок. Настрiй у мене одразу чогось зiпсувався. У той день я ходив з мамою купувати менi нову куртку - стара зовсiм подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарештi знайшли - i за цiною пiдходящу, i непогану. Повернулися додому аж надвечiр, i тут мене чекала страшна несподiванка: Ромчина мама прибiгла до нас схвильована - розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп'ютер включений, а Ромки нема. I верхнього одягу його нема. I склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сiк завжди допивав. Отже, вiн зник раптово, дуже поспiшав. Я згадав Ромчинi слова, що вiн хотiв показати комп'ютер Козачковi Гульцi. Але ж я не мiг сказати цього Ромчинiй мамi. Менi було ясно, що Ромчине зникнення пов'язане з Козачком Гулькою. Ох, як менi були потрiбнi зараз чарiвнi окуляри! У мене були всi пiдстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пiшов з Ромчиною мамою до них "оглянути мiсце подiї" i нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарiвних окулярiв там не було!.. Безнадiйно зiтхаючи, я спускався сходами до себе на третiй поверх i раптом почув голос невидимого Козачка Гульки: - Слухай, Васю, було так - Ромка викликав мене за допомогою чарiвних окулярiв i почав знайомити з комп'ютером, показував, як користуватися "мишкою" i клавiшами пiд час гри. Я захопився - нiколи ж комп'ютера не бачив, i раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось i каже: "Пограй, Гулько, трохи сам, а я вибiжу на вулицю до машини: подзвонив по мобiльнику мамин шофер - мама просила передати їй теплу кофту, бо в офiсi зимно". Сказав i побiг, накинувши куртку. Я собi граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вiкно - нi машини, нi Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з'явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, i я зрозумiв, що нiякого шофера вона не присилала. Де подiвся Ромка - хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було. - Я з мамою по магазинах ходив, куртку менi шукали... Ой, Гулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчинi ж батьки - бiзнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до мiлiцiї, Ромку навiть убити можуть. - Що ж, треба негайно шукати Ромку! - сказав Гулька. - А де, де шукати? - розгублено спитав я. - Доведеться звернутися до Казкового Довiдкового Бюро Надзвичайних Подiй (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбiтi навколо Землi i збирає iнформацiю про всi надзвичайнi подiї, що вiдбуваються у свiтi. Керує Довiдковим Бюро чарiвник Iван Iванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвiр'я. Там прив'язаний до дерева невидимий коник Лiтайко. Сядемо й полетимо на орбiту. - А що я скажу мамi? - розгублено спитав я. - Це ж, мабуть, надовго. - По-перше, ненадовго, - сказав Козачок Гулька. - А по-друге, i говорити нiчого не треба. Мама й не помiтить твоєї вiдсутностi. У чарiвному свiтi час спресований до кiлькох секунд. Не гайся, треба поспiшати. Послухався я Козачка Гульку, вибiг надвiр i там знову почув його голос: - Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гiлку i розставляй ноги. Ми з Лi тайком тебе заберемо. Залiз я на дерево, схопився за гiлку й повис з розставленими ногами. I за мить вiдчув, що вже сиджу на невидимому конику Лiтайку. Схопився за невидимого Козачка Гульку, i ми злетiли у зоряне небо. - Не дивуйся, - сказав Козачок Гулька. - Зараз на тобi буде скафандр космонавта. Ти ж не чарiвник, тобi у космосi дихати треба буде. I справдi, я вiдчув на собi скафандр космонавта, i я побачив блакитну Землю, вiд якої ми вiддалялися з шаленою швидкiстю. Я ледь встигав помiчати супутники i космiчнi станцiї, повз якi ми мчали... Аж от ми пригальмували бiля дивовижної споруди з численними антенами i безлiччю iлюмiнаторiв. Козачок Гулька постукав (видно, своїм перначем) по люковi. Люк вiдчинився, i ми влетiли всередину. У крiслi перед величезним екраном сидiв кумедний дiдусь в окулярах з подвiйними скельцями - верхнє прозоре, нижнє темне. - Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумiєш... Поясню йому, що нам треба, - сказав Козачок Гулька i заджерготiв щось чарiвниковi Iвану Iвановичу Шукайлу (звичайно ж, це був вiн). Той закивав i пiдняв голову, щоб дивитися на екран крiзь темнi скельця. - Коли пан Шукайло дiзнається про злочиннi надзвичайнi подiї, вiн дивиться крiзь темнi скельця; а коли дiзнається про гарнi, радiснi надзвичайнi подiї, дивиться крiзь свiтлi, - пояснив Козачок Гулька. На екранi швидко замиготiли страшнi кадри, наче з американського фiльму жахiв, i враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Вiн лежав зi зв'язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напiвтемному пiдвальному примiщеннi... Поруч, на старому пошарпаному диванi, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею. - О! Це те, що нам треба! - мовив Козачок Гулька, а тодi вдячно заджерготiв щось чарiвниковi Шукайлу, i ми знову вилетiли у вiдкритий космос. - Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! - сказав Козачок Гулька. - Але ж тi рекетири мене побачать, - сказав я. - Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, - усмiхнувся Козачок Гулька. Я роззирнувся i справдi не побачив нi рук своїх, нi тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкiстю назад до Землi. От уже й Київ... Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежностi... Але ми полетiли на околицю, на Куренiвку. I опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпi хитався невеликий лiхтар, ледь освiтлюючи подвiр'я. - Ну от - приїхали! - сказав Козачок Гулька. - А як же ми всередину зайдемо? - спитав я. - Дверi ж, мабуть, зачиненi. - А нащо нам дверi? Ми ж невидимi, чарiвнi. Ми й крiзь стiни проникнемо! - I, на мiй подив, ми справдi вiльно проникли всередину будиночка крiзь стiни. У напiвтемнiй кiмнатi, яку ми бачили на екранi в Шукайла, лежав на пiдлозi Ромка. Ми наблизилися до нього, i враз Ромка скочив на рiвнi ноги, звiльнившись вiд мотузок i ланцюгiв. А замiсть нього на пiдлозi опинився зв'язаний i прикутий здоровило з бичачою потилицею. Вiд жаху очi в здоровила зробилися, як колеса. А на лобi набрякли двi здоровенницькi синi гулi - Козачок Гулька таки не втримався i вперiщив його своїм перначем. - Давай, Ромко, швидше сiдай на Лiтайка! - вигукнув Козачок Гулька. I враз Ромка став невидимий, а я вiдчув, що вiн уже сидить поряд зi мною на Лiтайку. I, вилетiвши крiзь стiни з будиночка, ми помчали до нас додому. Бiля нашого будинку ми з Ромкою злiзли з Лiтайка i знову стали видимими. Як добре мати справу з чарiвниками! Ромка захоплено вигукнув: - От спасибi, що врятували! А я вже думав, що менi капець! - А де ж чарiвнi окуляри? Чому ти ними не скористався? - спитав я. - Та в кишенi! Рекетири ж мене одразу зв'язали, i я не мiг дотягтися до кишенi, - сказав Ромка. - А як ви мене знайшли? - Вася тобi все розкаже! - мовив Козачок Гулька. - А я зараз поспiшаю - ви ж у мене не однi. - А що ж я мамi скажу? - почухав потилицю Ромка. - Хто ж мене звiльнив? - Скажеш, що втiк, виявивши кмiтливiсть i спритнiсть! Хлопець ти з фантазiєю, щось придумаєш! - сказав Козачок Гулька. - А в мiлiцiю треба таки заявити: i адреса тобi вiдома, i словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидькiв лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькi!.. Я глянув на Ромку: вiн був блiдий i нещасний - далася-таки взнаки йому та надзвичайна подiя! I раптом я подумав: чи не за те йому тi переживання, що вiн без спiвчуття поставився до слiпої сестрички Ритки Скрипаль?.. Але я Ромцi нiчого на сказав. Та вiн сам, мабуть, це вiдчув. Вiн витяг з кишенi чарiвнi окуляри i простягнув менi: - На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони бiльше твої, нiж мої. То й вирiшуй їхню долю! ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА Остання. Ми з Ромкою дуже переживали: i слiпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, i так не хотiлося назавжди втрачати чарiвнi окуляри!.. - Це ж без чарiвних окулярiв i Козачка Гульку бiльше нiколи вже не побачимо... - зiтхав Ромка. - Авжеж... Але... - зiтхав я. - Ну що ти все "алекаєш, алекаєш"! - вигукнув Ромка. - Думати треба! Робити щось треба! Щоб i слiпiй Любочцi допомогти, i чарiвнi окуляри назавжди не втратити! - А що... що робити? Ти знаєш? - Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарiвницi Маргарити Степанiвни пiти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам. - А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. I не знайшли. - Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! - сказав Ромка. - Ну, давай ще пошукаємо, хiба я проти... Думаєш, менi так хочеться втратити чарiвнi окуляри?.. - О! Це вже конкретна розмова! - зрадiв Ромка. - Ходiмо! I ми пiшли шукати квартиру Маргарити Степанiвни. I знову почалася плутанина. - О! Це той двiр! - вигукував Ромка. - А де ж вiзерунчастi дверi на першому поверсi? - питав я. - Ну, може, вона помiняла дверi, - казав Ромка. - А чого їх було мiняти? - знизував я плечима. - Хто це мiняє цiлiсiнькi гарнi дверi, та ще вiзерунчастi? - Ну, вона ж не звичайна собi бабуся, а чарiвниця! - Нi, це не той двiр! - заперечував я. - А я кажу, той! - наполягав Ромка. - I дверi просто у двiр виходять, i кнопка для дзвоника така сама! - Ну, то дзвони! - I подзвоню! - Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. I враз почувся басовитий собачий гавкiт - гавкало щось здоровенницьке: чи то вiвчарка, чи навiть дог. - Таки не воно! - вигукнув Ромка. - У Маргарити Степанiвни собаки не було! Пiд лютий собачий гавкiт ми чкурнули з того двору. I подалися шукати далi. Нарештi Ромка вигукнув: - О! Оце таки той двiр! Я запам'ятав пiдворiття - обабiч нього два гранiтних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути пiдворiття не оббивали. Це ще з довоєнних часiв лишилося у старих пiдворiттях. Тепер такого не роблять. Я теж згадав, що колись звернув увагу на цi стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двiр i здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанiвни не було - вiн був знесений. I те мiсце обгороджене високим парканом. - Тю! Ти диви! Знесли! - вигукнув Ромка. Вiн був дуже цiкавий - всюди йому треба було встромити свого носа. Вiн знайшов дошки, не дуже мiцно прибитi, одiрвав їх, розсунув i полiз. Я, звичайно, за ним. I раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий пiд фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав i разом з ним полетiв униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому мiсцi солом'янi мати, i ми не тiльки не повбивалися, а й не дуже забились. - Їжачку, ти живий? - спитав мене Ромка. - Та живий! Але як ми звiдси виберемося? Глибоко ж! - А чого ти мене хапав? Лишився б нагорi - людей покликав би! - Я ще й винний! - образився я. - Тебе ж рятував. - Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарiвнi окуляри при тобi? Не розбив? - По-моєму, цiлi, - я полiз у кишеню й витягнув окуляри. I раптом побачив, що в мене в руцi не одна, а двi пари окулярiв - у кожної одне скельце заклеєне. - О! Козачок Гулька зараз з'явиться, раз двi пари зробив! - вигукнув Ромка. Я дав однi окуляри Ромцi, й ми одночасно начепили їх. I... Щойно свiтило сонце, голубiло небо, лiтали пташки... i враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мiй дiдусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, i вiдчув, що окулярiв на носi нема. - Ой! - почув я розгублений Ромчин голос. - Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! I окуляри зникли! - I в мене! - вигукнув я. - Що ж це таке? Ми ослiпли! - Гулько! Де ти?! - загукав Ромка. - Гулько-о! Але Козачок Гулька не озивався. - Маргарито Степанiвно! Маргарито Степанiвно-о! - закричав я. Але й Маргарита Степанiвна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв'язок з чарiвницею втратився... Ми лежали на днi глибокого котловану слiпi й безпомiчнi. Мене охопив жах... - Їжачку! Це нам за те, що ми хотiли схитрувати, залишити собi чарiвнi окуляри... Ну, чому, чому ми не вiддали їх одразу слiпiй дiвчинцi?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотiв вiддати, а я... Ну чому, чому в мене такий характер?.. - i Ромка заплакав. I раптом... раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зiгнутий лiкоть. - Ромко! - закричав я. - Ромко! Я знову бачу!.. Ромка рвучко пiдвiв голову: - Ой! I я бачу!.. Я вiдчув i побачив у своїй руцi чарiвнi окуляри - одну пару з обома незаклеєними скельцями. I враз почувся голос невидимого Козачка Гульки: - Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, нiколи не треба хитрувати. - Ой, Гулько, однеси нас, будь ласка, до слiпої Любочки! - вигукнув я. - Ми вiддамо їй чарiвнi окуляри. - Однеси, будь ласка! - пiдхопив Ромка. - Нi! - заперечив Гулька. - Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас i однесу. А там самi розбирайтеся. I тут я вiдчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Лiтайку поряд з Ромкою. I за мить ми злетiли вгору. Вилетiли з котловану i полетiли до будинку Ритки Скрипаль. Бiля будинку ми опустилися на землю i злiзли з коника. - Ну, а тепер, хлопцi, бувайте здоровенькi! Я поспiшаю. - Куди? - прохопився Ромка. - Не закудикуй! - невдоволено мовив Козачок Гулька. - У дуже важливiй справi. Потiм дiзнаєтеся. - Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, - сказав я. - I що ми їй скажемо? - спитав Ромка. - Так i скажемо - що хочемо вiддати її сестричцi чарiвнi окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарiвнi окуляри. То чого ховатися... - Тiльки говоритимеш ти, - сказав Ромка. - Ти ж перший одержав чарiвнi окуляри. - Ну, що ж... гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я. - Нема питань! - усмiхнувся Ромка i натиснув на кнопку дзвоника. У квартирi задеренчало. Почулися кроки i дзвiнкий Ритчин голос: - Хто там? - Поштар Пєчкiн! - грубим голосом мовив Ромка. - Не балуйся! - вигукнув я. - Це ми - Вася Богданець... - I Роман Черняк! - додав Ромка. - Ой, стривайте! Я зараз! - вигукнула Ритка, i за дверима затупотiли, вiддаляючись, швидкi кроки. - Побiгла чепуритися! - пхикнув Ромка. - Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, - примирливо сказав я. - Авжеж, нiкуди не дiнешся, - зiтхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п'ять, як не бiльше. Нарештi клацнув замок i дверi вiдчинилися. Ритка була у святковому платтi й сяяла, як кiнозiрка. - Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося? Ромка пiдштовхнув мене лiктем: - Давай! Доповiдай! - Ми прийшли... ми прийшли... по адресу твоєї сестрички Любоч... ну... тiєї... що не бачить... - затинаючись, сказав я. - А... а нащо вона вам?.. Во... вона у лiкарнi, - теж затинаючись, сказала Ритка. - Ми... ми хотiли вiддати їй чарiвнi окуляри! - одним духом випалив я. - Що-о?!. Не треба, хлопцi, жартувати! Такими речами не жартують! - А ми не жартуємо! - серйозним тоном сказав Ромка. - Давай, Їжачку, розказуй! I я почав розповiдати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з пiдписом "Ритас". - Пам'ятаєш, вiн ще думав, що то ти написала? - вигукнув Ромка. - А-а... пам'ятаю, - кивнула Ритка. Тодi я розказав, як завдяки чарiвним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанiвною, артисткою, що грала у театрi юного глядача вiдьом, а насправдi була доброю чарiвницею, про Дiда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрiйовичем, чоловiком Маргарити Степанiвни, про "дипломат" з американськими доларами, про знайомство з Козачком Гулькою, про нашi польоти на блакитному конику Лiтайку у Синє Потойбiччя, про моє повернення у минуле до глухонiмого хлопчика, про викрадення Ромки i його порятунок, - одне слово, про всi нашi пригоди, пов'язанi з чарiвними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, i тiльки клiпала своїми чудовими волохатими вiями. - Фантастика! Неймовiрно! - вигукнула Ритка, коли я закiнчив. - Ану покажiть тi чарiвнi окуляри! Я полiз у кишеню i... Серце моє зупинилося - чарiвних окулярiв у кишенi не було! - Ну, давай! Показуй! Ну! - штовхнув мене лiктем Ромка. - Во... вони з-зникли! - ледь чутно прохарамаркав я. - Як зникли? Загубив, чи що? - здивовано спитав Ромка. - Загубити їх я не мiг! Вони у бiчнiй кишенi застебнутi були на гудзик... Гудзик застебнутий, а окулярiв нема... - Ха-ха-ха! - засмiялася Ритка. - Ну й фантасти! Брати Стругацькi!.. Я навiть повiрила була! Я мало не плакав. I раптом задзвонив телефон. Ритка побiгла, взяла трубку i враз радiсно вигукнула: - Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зiночка, я зараз приїду! - Ритка поклала трубку й побiгла одягатися. I на ходу вигукнула: - Ой, хлопчики! Пiсля чергової операцiї Любочка нарештi почала бачити! Правда, iз спецiальними окулярами, але... Яке щастя! За хвилину ми вже були на вулицi. Ритка попрощалася з нами i побiгла на зупинку таксi. - Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Гулька в тебе окуляри забрав!.. I передав Любочцi!.. У лiкарню!.. Пам'ятаєш, вiн сказав: "Поспiшаю у важливiй справi. Потiм дiзнаєтесь". От i дiзналися!.. Чарiвнi окуляри таки зробили свою справу! - I слава Богу! - сказав я. Отак закiнчилися нашi пригоди з чарiвними окулярами. 2004 ____________________________________________________________________________ Нестайко В.З. Чарiвнi окуляри: Правдиво-фантаст. повiсть про надзвичайнi пригоди київських школярiв: Для мол. i серед. шк. вiку / Худож. А. Василенко.- К.: Веселка; Тернопiль: Навч. кн.- Богдан, 2005.- 95 с: iл. ISBN 966-01-0342-5 ("Веселка") ISBN 966-692-537-0 ("Навчальна книга - Богдан") ББК 84.4 УКР6 Н56 У новiй правдиво-фантастичнiй повiстi лауреата лiтературної премiї iменi Лесi Українки, славного українського казкаря Всеволода Нестайка розповiдається про веселi пригоди київських школярiв. ____________________________________________________________________________ Лiтературно-художнє видання НЕСТАЙКО Всеволод Зиновiйович ЧАРIВНI ОКУЛЯРИ Правдиво-фантастична повiсть про надзвичайнi пригоди київських школярiв Для молодшого i середнього шкiльного вiку Художник Василенко Анатолiй Петрович Завiдувач редакцiї О.С.Яремiйчук Редактор Г.В.Рогач Художнiй редактор В.I.Зайцева Коректори М.З.Волович, Н.П.Романюк Комп'ютерна верстка С.I.Павлюк Комп'ютерний набiр Н.М.Крюкової Пiдписано до друку 14.03.2005. Формат 60x90/16. Папiр офсетний. Друк офсетний. Умовн.друк.арк. 6,0. Умовн.фарб.-вiдб. 6,5. Обл.-вид.арк. 4,42. Тираж 10 000 пр. Видавництво дитячої лiтератури "Веселка", Мельникова, 63, Київ, 04050 e-mail:veskiev@iptelecom.net.ua Свiдоцтво про внесення до Державного реєстру видавцiв серiя ДК №29 вiд 31.03.2000 р. Видавництво "Навчальна книга - Богдан", А/с 529, Тернопiль, 46008 www.bohdan-books.com; publishing@budny.te.ua Свiдоцтво про внесення до Державного реєстру видавцiв серiя ДК № 370 вiд 21.03.2001р. Надруковано на ВАТ "Львiвська книжкова фабрика "Атлас", Зелена, 20, Львiв, 79005 Зам. № 198-5 ____________________________________________________________________________