Степан Наливайко 
 
ТАЄМНИЦЯ УКРАЇНСЬКИХ «СТЕПОВИХ ПІРАМІД» 
 
Стаття (історія) 
--------------------------------------
 
	Останнім часом успішно розшифровують пам'ятки минулого, в яких художні образи й складні сюжетні ходи записано не літерами чи ієрогліфами, а певним набором речей, малюнків або символів. Це повною мірою стосується і причорноморських курганів півдня України. Бо, як з'ясовується, декотрі з них з'явилися ще за два тисячоліття до кіммерійців, найдавнішого народу на території сучасної України, про який античні автори залишили писемні свідчення. Саме ці найдавніші «літописи» й спробував прочитати київський археолог Юрій Шилов, що упродовж кількох років привертав увагу читачів публікаціями на цю тему в журналах «Людина і світ», «Пам'ятники України» та «Всесвіт». Результати його прочитання причорноморських курганів і склали книжку «Космічні таємниці курганів», яка побачила світ у московському видавництві «Молодая гвардия». Поза сумнівом, ця незвична і незвичайна книжка — помітна подія в науково-культурному житті, бо присвячена одній з найбільш хвилюючих таємниць світової історії: формування індоєвропейських народів, перебування праіндійців на території нинішньої України й створення їхньої священної книги — «Рігведи». 
	
	Першим звернув увага на причорноморських індів/сіндів німецький географ початку минулого століття К. Ріттер. Він установив їхню пряму спорідненість зі стародавніми індійцями. Через понад століття з'явилося дослідження австрійця П. Кречмера «Індійці на Кубані», в якому автор, незалежно від свого попередника, спираючись на свідчення давніх авторів, розглядав індів/сіндів як залишок арійських племен, що свого часу вимандрували до Індії. Батьківщиною цих переселенців до долини Інду були саме причорноморські степи. Ці племена стали не лише предками індійців, а й увійшли до складу майбутніх слов'ян, германців та інших народів так званої індоєвропейської мовної спільності. Український учений В. Даниленко довів належність Нижнього Подніпров'я до зони формування індоєвропейських народів, найдавніших аріїв, або індоіранців.. Сюди ж помістив їх відомий болгарський мовознавець В. Георгієв. Цю тезу підтримує і знаний дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї О. Трубачов, який виявив сліди прикубанських сіндів у скіфські часи в низів'ях Дніпра та Південного Бугу. 
	
	Найдавніший релігійний твір іранців «Авеста» невиразно згадує прабатьківщину аріїв на берегах напівлегендарної ріки Раха (у «Рігведі» — Раса). З давньоіндійських міфів випливає, що індійці прийшли до Індії десь із півночі чи північного заходу, про що свідчить те, що вони знали Полярну зірку й таку екзотичну для Індії тварину, як лося. Численні матеріали вказують, що до II тисячоліття до нової ери існували найтісніші контакти між праіндіиськими та праслов'янськими племенами, чим, очевидно, і пояснюється їхня виняткова близькість у лексиці, віруваннях, обрядах, міфології тощо. Судячи з фактів, що їх накопичила наука, переважно філологічна, процес взаємного культурно-мовного обміну відбувався як у межах індоєвропейської спільності, так і в пізніший період. після виокремлення з неї індійських та слов'янських племен. Якась частина аріїв вирушила з півдня України в далекий шлях до Індії, а якась лишилася на предковічній території, бо не було видимої причини покинути цей ареал усім племенам відразу. 
	
	Слідів перебування стародавніх індійців на Україні надзвичайно багато. На срібній вазі зі скіфського кургану Чортомлик зображено сцени індійського царського обряду ашвамедги — жертвоприношення коня, детально описаного в давньоіндійських писемних пам'ятках і міфах. Античні автори знають так звані сіндо-меотські племена біля Азовського та Чорного морів, на Дону, в Криму; дослідники вважають, що вони розмовляли на давньоіндійських діалектах, пракритах. І досі українці мають прізвища, які дивовижно перегукуються з індійськими: Сахно і Сахні, Пересада і Прасада, Кічак і Кічака, Хопта і Гопта, Шамрай і Самрай, Шандала і Чандала, Шудря і Шудра, Чамара і Чамара, Інгулець і Хінгулі, Паніккарський і Паніккар, Кондуфор і Гондофар та багато інших. Трипільська культура, на думку академіка Б. Рибакова, виявляє неабияку схожість з культурою стародавніх індійців; характерно, що саме в шарах цієї культури на Росі (пригадаймо Расу в «Рігведі») й досі знаходять черепашки-каурі, які колись замінювали гроші — батьківщиною цих черепашок є острови Індійського океану (Аравійського моря). Індійські гральні кості, складені ніби з двох пірамідок, знаходять у похованнях Північного Причорномор'я; відзначимо принагідне, що саме гра в такі кості й спричинилася до війни між двома братніми родами пандавів і кауравів, описаної в «Махабгараті». Індійська тема простежується в билинах так званого «київського циклу». Дюк Степанович хвалиться перед київським князем Володимиром скарбами своєї вітчизни — Індії. Індія згадується в архаїчній билині про Волха Всеславовича. В Індію їде торгувати новгородський купець Садко. Кордони Індії стереже Івашко Біла Поляниця, згадуваний у билині «Про Індію багату». Індійське «Сонячне місто» згадується в казці про Єруслана Лазаревича. Індійські срібні монети ЇХ—Х ст. знайдено в колишній Полтавській губернії. А один із арабських авторів, аль-Бакрі, згадуючи в своєму творі про русів, прямо каже: «У них звичаї, схожі на звичаї індійців». Тож бачимо, що Юрій Шилов мав усі підстави поглянути на причорноморські кургани з точки зору «Рігведи». 
	
	«Рігведа» практично єдине джерело про епоху, від якої не лишилося інших писемних документів. Її складають гімни, присвячені різноманітним божествам, що й досі виконуються в Індії при здійсненні обрядів і ритуалів. «Рігведа» — унікальне джерело відомостей з різних галузей життя тогочасного суспільства. Без свідчень цієї пам'ятки сьогодні не обійтися історикові та мовознавцю, релігіє-знавцю й археологу, етнографові й філологові, фахівцеві з історії давніх цивілізацій чи індоєвропейської культури взагалі. Дані «Рігведи» проливають світло на багато проблем, пов'язаних з іншими стародавніми індоєвропейськими культурами, в тому числі й слов'янською. Проілюструвати це можна бодай кількома прикладами. 
	
	Всі добре знають, яке було популярне колись і яке поширене нині таке, здавалося б, суто слов'янське ім'я, як Володимир (для унаочнення скажемо, що тільки династія Рюриковичів нараховує вісімнадцять носіїв цього імені), проте мало хто знає, що воно згадується ще в «Рігведі» у вигляді ім'ясполучення Варунамітри. Його склали Варуна — божество космічних та земних вод і водночас покровитель воїнського стану, тотожний слов'янському Дажбогові, й Мітра — божество Сонця і Мирного Договору, яке знайшло яскраве вираження у слов'янській общині — мирі. Ім'ясполучення Варунамітра (сучасне Вирунмп р). тотожне слов'янському імені Володимир, у «Рігведі» уособлює дуальну організацію первісного суспільства, яке характеризується поєднанням протилежних понять типу земля — небо, низ — верх, ніч — день, лівий — правий, кривий — прямий. Місяць — Сонце, вода — вогонь. І є. так би мовити, єдністю протилежностей. А племінний вождь, слов'янський князь якраз і мусив через пожертву поєднувати ці протилежності, оскільки без цього неможлива ні світова, ні суспільна гармонія. Ось чому ім'я Володимир носила виключно суспільна верхівка — племінні ватажки, князі, царі, що були і жерцями, і водночас воєначальниками. 
	
	До часів «Рігведи» сходять і деякі актуальні для сьогоднішньої України реалії, зокрема пов'язані з національною символікою. І вона випливає з імені Володимир, яке має ряд цікавих особливостей: на різних рівнях і в різних контекстах воно може тлумачитися по-різному, оскільки багатозначність взагалі властива для давньої лексики, особливо сакральної. На планетарному, сказати б, рівні ім'я Володимир може тлумачитись як Місяць + Сонце, на соціальному — як Хаос + Ладма рівні стихій — як Вода + Вогонь тощо. У тій же «Рігведі» мовиться, що коли при договорах чи угодах у свідки закликають Варуну, то клянуться при воді, а коли Мітру, то при вогні. А якщо так, то ім'я Володимир має і свій барвний рівень, оскільки вода спрадавна асоціюється з синім кольором («біля самого синього моря». Голубий Дунай, означення в давньоруській літературі Чорного та Азовського морів як Синіх), а сонце, вогонь — із золотавим, жовтим. Отож ім'я Володимир може тлумачитися ще як Синій + Жовтий, що символізує саме життя, бо без води й сонця воно неможливе. 
	
	Таким чином, поєднання синьою й жовтого кольорів слід розглядати дещо інакше, ніж це прийнято досі: синій колір насправді є кольором не неба, а води, моря, океану (хоч існує уявлення, що море — перевернуте небо), а жовтий колір означає не достиглі пшеничні лани, а сонце, вогонь, тепло. 
	
	Сама «Рігведа» не має прямих вказівок, де й коли Ті було створено. Вважається, ніби вона сформувалася в Індії не раніше 11 тисячоліття до нової ери. Проте таке датування прийнятне й безсумнівне для найпізнішого міфологічного шару цієї пам'ятки. Якщо ж судити з календарно-астрономічних даних, відбитих у «Рігведі», то найдавніший шар її міг скластися між 4500—2500 pp. до н. е., ще на прабатьківщині аріїв, що її найбільш серйозні й авторитетні дослідники розмішують на північ від Чорного моря. І такі припущення підтверджують матеріали доскіфських курганів півдня України: надзвичайно багато цих матеріалів наводить у своїй праці Юрій Шилов. 
	
	Важлива думка автора книжки про те, що дослідження причорноморських курганів засвідчує побутування в Нижньому Подніпров'ї основного міфу «Рігведи» — про битву царя богів Індри з могутнім асуром Врітрою (асури — старші брати богів і їхні постійні суперники, уособлювачі первозданного хаосу). Сліди цього лишилися й після того, коли частина індоарійських племен вирушила з Північного Причорномор'я в далекий шлях до Індії. Дослідники й раніше, здебільшого теоретично, припускали, що міф про битву Індри та Врітри — це насправді міф про Дніпрові пороги, нині затоплені. І висловлювали здогад, що місцевий міф спершу міг символізувати дарування вод посушливому краєві, позбуття їх від зимового льодоставу, торжество над темними, коєними силами, пробудження природи до життя після зими. Дослідження Юрія Шилова підтверджують такі припущення, що вкрай важливо для розуміння багатьох фактів і явищ давньої людської історії. 
	
	У 1972-у та 1981 роках було розкопано так звану Високу Могилу й деякі інші доскіфські кургани біля с. Старосілля на Херсонщині, в межиріччі Дніпра й Інгульця (від санскр. Сіндгул). Висока Могила помітно вирізнялася з-поміж інших курганів і своїми розмірами, і віком, і значущістю. У досипках різного періоду Ю. Шилов виявив найдавніший міфологічний шар «Рігведи», символіка якого пов'язана з ведійськими божествами Дьяусом і Прітхіві, Сур'єю і Пушаном, [ндрою і Врітрою, Мітрою і Варуною. Причому показово, що найвиразніший атрибут Індри — ваджра (громовий перун) було знайдено і в похованнях Високої Могили, і в інших довколишніх курганах. 
	
	На думку Юрія Шилова, зіставлення образів «Рігведи» з символікою Високої Могили засвідчує спорідненість цих, на перший погляд, нібито різних пам'яток давніх культур. Збігаються не лише окремі образи чи сюжети, а й їхня послідовність, їхнє астрономічне підґрунтя. 1 подібні «літописи» прочитано вже в десятках причорноморських курганів. Висока ж Могила серед них — найвиразніша й найближча до «Рігведи» археологічна пам'ятка. 
	
	Відштовхуючись від матеріалу причорноморських курганів, Юрій Шилов робить висновок, що батьківщиною Індри, а також Вішну, який допомагав Індрі в боротьбі з Врітрою, можуть бути низів'я Південного Бугу. Такий висновок, як на нас, симптоматичний, оскільки саме на Південному Бузі, колишньому Гіпанісі, упродовж майже тисячоліття (з VI ст. до н. е. до IV ст. н. е.) античні автори фіксують плем'я дандаріів. Назва цього племені перегукується з назвою країни Дандадгари в «Махабгараті», що нею правив цар, теж на ім'я Дандадгара. В іншій давньоіндійській епічній поемі, «Ра-маяні»,— згадується назва Диндака; подібну назву засвідчують на південному березі Криму автори II та IV ст. Птолемей і Амміан Марцел-лін. Юрій Шилов дотримується тлумачення етноніма дандари як «очеретяні арії», що його дав О. Трубачов. Проте наявність компонента данда в численних чоловічих іменах, епітетах богів, серед них — Індри, Вішну та Ями, у вкрай важливих соціальних термінах і поняттях, пов'язаних із владою, особливо царською, свідчить про надзвичайну поширеність і важливість цього терміну в стародавніх індійців. А витлумачується цей термін із санскриту як «посох», «жезл», «кий», тобто пов'язується з символом царської, а якщо виходити із слов'янських реалій, князівської влади. У такому разі санскритське дандадгара (суч. данддар) означає «жезлодержець», тобто «правитель», «цар». Це свідчить, що дандарії належали до воїнського прошарку тодішньої суспільної ієрархії, гак званої кшатри, покровителем якої і був Варуна, тотожний слов'янському Дажбогові, покровителю русичів, також воїнів. Варуна, до речі, свого часу теж був асуром, а матір'ю його була Дану, саме ім'я якої значить Потік, Ріка; відлуння її імені й досі чуємо в назвах річок Дон, Донець, Дунай, Дністер і, звичайно ж, Дніпро. Зазначимо принагідно, що індійська Дану споріднена зі слов'янською Даною, яка також пов'язується з водою, а ще з так званими «сімома племенами Дану» кельтів. 
	
	З цього приводу суттєвим е висновок Ю. Шилова, що «...відособлення різних, не лише жрецьких, а й воїнських, землеробських і ремісничих станів простежується в Південно-Східній Європі з середини IV тисячоліття до н. е.» (с. 173). Відомо, що давньоіндійське суспільство ділилося на чотири основні верстви: жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, вайш'їв-селян, ремісників і торговців та шудр, залежних від перших трьох каст. 1 сліди цих чотирьох верств помітні на Україні й досі, хоч і складалися вони за часів становлення Стародавнього Єгипту й Шумеру, тобто ще за часів індоєвропейської спільноти. Брахманів ми бачимо у виразах, що їх досі зберегла українська мова («рахманний кінь», «рахманна земля», «пестимося, як рахманч», «На Юра-Івана», на рахманський великдень»); рахман, за народним повір'ям. Божа людина, праведник, мешканець міфічної місцевості. Вони ж згадуються і в «Велесовій книзі» І «військо браман заступає обжитий наш степ»). 
	
	З індоіранського терміну кшатр/хшатр утворилося слов'янське «цар», при тому що правитель, князь, мусив неодмінно походити з воїнського стану; термін цей наявний в іменах скіфських родоначальників — Арпоксай, Ліпоксай і Колаксай, де -ксай якраз і значить «цар». Його ж ми бачимо в численних сучасних українських прізвищах: Царик, Царук, Царко, Царенко, Сай, Сайко, Саевич, Саєнко тощо. 
	
	Ваиш'ї перегукуються зі слов'янським весь (санскритське віш — «сільська громада»; до речі, й українська громада має свій санскритський відповідник — грама, що зараз уживається в значенні «село»). Шудрі збереглися в українських прізвищах Шудра, Шудря. 
	
	Помічником Індри в боротьбі з асурами, зокрема з Врітрою, як ми вже згадували, був Вішну. І два кургани, в яких особливо простежується зв'язок із Вішну, досліджено 1987 року поблизу Каховки, на тій же Херсонщині, про що детально оповідає в книжці Юрій Шилов. Це важливо з огляду на те, що з Вішну нерозривно пов'язане божество Крішна, слідів поклоніння якому надзвичайно багато на Україні, Крішна — божество воїнів і водночас божество пастушницьких племен. Воно виявляє і функціональну, і етимологічну тотожність із грецьким Аполлоном і слов'янським Купалою. Ось чому слушною видається думка Юрія Шилова про те, що Аполлона слід вважати втіленням сузір'я Тельця, яке очолювало зодіак з 4440-го до 1720 pp. до н. е. — фактично саме той період, що ним датуються і причорноморські кургани. Це дозволяє певніше поглянути на зв'язок культу Аполлона з країною гіперборейською, власне, з Подніпров'ям. Бо саме звідси, як свідчать грецькі міфи, Аполлон щовесни повертався на Парнас у колісниці, запряженій лебедями. А біля Полтави, під культовим зольником знайдено саме зображення лебединої зграї. 
	
	Дослідники вже помітили подібність грецького Аполлона й слов'янського Купали (див. статтю Ю. Петухова «Родина Аполлона» в зб. «Дорогами тнсячелетий», 1989, с. З—23). А епітет Крішни — Гопала — проливає світло на походження та значення імен Аполлон і Купала. Бо на противагу іменам Аполлон та Купала, які й досі не мають переконливого тлумачення, ім'я Гопала легко пояснюється з санскриту як Захисник биків/корів. Охоронець худоби. Пастух. Таке тлумачення цілком відповідає уявленням про Аполлона як про воїна й пастуха водночас, охоронця людей, посівів і худоби. Тим більше, що досі існує ще один індійський відповідник імені Гопала — Гопалан, фонетичне ближчий до грецького Аполлона. Він властивий дравідомовніи Індії, а дравідійські мови сучасні дослідники схильні відносити до алтайської мовної сім'ї. Коли це так, то для імені Аполлон можна констатувати певний дравідіиськин вплив. Та найцікавіше те, що саме епітет Крішни — Гопала — дозволяє витлумачити деякі вкрай важливі для вітчизняної історії етноніми — маються на увазі скіфські пали, слов'янські поляни і навіть етнонім русь (про це див. нашу статтю «Таври, поляни, Русь-Шлях до розгадки» у «Всесвіті» № 3 за цей рік). І таке тлумачення імені Аполлон скасовує давніше тлумачення, що його дотримується і Юрій Шилов, тобто «нечисельний», «пануючий», «єдиний» (с. 107). 
	
	У своїй книжці Юрій Шилов не раз відзначає зв'язок причорноморських доскіфських курганів з Малою Азією, тобто з територією на південь від Чорного моря. Автор дотримується думки, і прикладів на підтвердження цього цілком достатньо, що саме з Північного Причорномор'я вирушила до Індії якась частина п'яти ведійських племен: назви цих племен засвідчує «Рігведа» — яду, турвашу, друх'ю, ану та пуру. Всі ці племена індійська традиція виводить від легендарних предків. Від першого з них, Яду, пішов ряд ядавів, а саме з ядавів походить Крішна-Гопала. Показово, що прадідом Яду був знаменитий мудрець Бгрігу; «Рігведа» засвідчує і плем'я бгрігу. Відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі вважає, що плем'я бгрігу знаходилося серед основної маси індоєвропейців і мігрувало з ними до Малої Азії через Фракію та Македонію, де стало називатися брігес або фрігес, тобто фрігійцями. Внаслідок чого після Троянської війни фрігійці утвердилися як господарі Малої Азії. 
	
	Таким чином, якщо судити з постаті мудреця Бгрігу в давньоіндійських міфах, то фрігійці виявляють спорідненість з індійцями. Показово те, що дружиною Бгрігу була Пулома, донька асура Пуломана, а дружиною Індри була Шачі, теж донька асура Пуломана. І хоч зараз важко сказати, чи йдеться про одного й того самого асура, проте факти промовисті. Цікаво й те, що на Волині біля озера Світязь, де найбільше виявлено слідів, пов'язаних із Крішною та його племенем, є озеро Пульмо і Шацькі озера, топоніми Шацьк і Гупали, які перегукуються з іменами Пулома, Шачі та Гопала. 
	
	У світлі цього важливим є повідомлення античних авторів, що фрігійці переселилися до Малої Азії разом з вірменами. Не випадково, мабуть, що саме з Вірменії походить легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана, що її вітчизняні дослідники дедалі певніше співвідносять з літописною легендою про Кия, Щека й Хорива. І походить ця легенда саме з того ареалу Вірменії, де колись жили численні індійські общини. Якщо Куар, Мелтей і Хореан з області Палунь справді споріднені з полянсь-кими князями Києм, Щеком та Хоривом, то в питання про походження Києва вноситься виразний індійський струмінь. Вірменська легенда недвозначно вказує на те, що батьками трьох братів були двоє індських, тобто індійських князів. І навіть називає імена цих князів — Деметр і Гісане. Причому ооидва імені виявляють відчутну індійську приналежність, бо в першому неважко впізнати індійське ім'я Дгімітр, яке означає Мудрий Мітра. 
	
	У другому імені — Гісане — проявляється зв'язок із Вішну, коли зважити, що іранське г відповідає індійському в (Гуштасп — Віштасп, Гураз — Вараз тощо). Підтвердженням того, що Гісане — Вішну, є повідомлення вірменської легенди, що Гісане довгокосий. Але ж епітетом і Вішну, і Крішни є Кешам, тобто Косатий, Довгокосий. 
	
	Археологічний матеріал, що його залучає Юрій Шилов і прочитує з погляду «Рігведи», дозволяє по-новому підійти й до питання взаємозв'язку слов'янських племен з кіммерійцями, відгалуженням чи, точніше, залишком яких деякі дослідники вважають давніх насельників Криму — таврів. Тих самих, які поклонялися Діві/Артеміді, що мала культове ім'я Тавропола, семантичне тотожне епітетові індійського Крішни — Гопала. Назви, пов'язані з кіммерійцями, фіксуються і на Кримському, і на Таманському півостровах, де жили відповідно таври й сінди, що їх античний автор Гесіхій називає «індійським племенем». Тобто таврів і сіндів розділяла лише вузька Керченська протока, колись Боспор Кіммерійський (до речі, і сам Таманський півострів деякі джерела називають Кіммерійським). І найперші фіксації про кіммерійців, таким чином, подають грецькі джерела. Це, однак, зовсім не означає, що греки відтворили чужий етнонім точнісінько так, як він звучав мовою оригіналу, тобто мовою самих кіммерійців. 
	
	Помічено, що грецька мова передає, скажімо, давньоіранські імена не так, як вони звучать насправді. Приміром, ім'я Хувахшатра, що його мав знаменитий мідійський цар, грецькою передано як Кіаксар. Буквосполучення Ху-в цьому імені передано через Кі-, яке наявне і в етнонімі кіммерійці, кіммери. З іншого боку, іномовне в грецька мова передає часто-густо через м. Тобто якщо ці дві особливості прикласти до етноніма кіммери, то матимемо хувверч. А якщо зважити на численні сліди перебування стародавніх індійців у цьому реалі, то іранському префіксові Ху-, який надає основному слову вищого ступеня якості, відповідатиме санскритський суфікс Су-. І в такому разі етнонім хуввери прибере форми суввіри. Саме так, очевидно, звучав в оригіналі етнонім, що його греки передають як кіммерч. Він напрочуд перегукується з етнонімом суввіри, що фігурує в «Махабгараті», а його індійська епічна традиція ототожнює з сіндами. Саме через цю тотожність сувірів із сіндами стародавня держава Сіндгу (нині провінція Сінд у Пакистані) мала й другу назву — Саувіра. А коли так, то і сінди Таманського півострова могли ототожнюватися із сувірами. Тому численні назви на Кримському й Таманському півостровах, пов'язані з кіммерійцями, мають звучати не в їхньому грецькому варіанті, а в оригіналі. Тобто Боспор Кіммерійський має звучати як Боспор Сувірський, або Сіверськчй, Кіммерік має звучати як Сувірськ, або Сіверськ, Кіммерійські вали мають звучати як Сувірські або Сіверські вали. Подібні етноніми можна продовжити й далі на північ: Сіверський Донець, Новгород-Сіверський, Сіверщина, сіверяни... Тобто сліди кіммерійців простягаються до сучасної Чернігівщини, де жило слов'янське плем'я сіверів/ /сіверян. При такому підході стає зрозуміло, чому найпершими претендентами на престол у Тмутараканському князівстві. коли воно ще входило до складу Київської Русі, були саме чернігівчани. Так само, як і те, чому сіверський князь Ігор прагнув добутися далекої й загадкової Тмутаракані, зачерпнути шоломи води з Дону Великого. Несамохіть спадає на думку, що його туди кликала земля предків, предківські святині, адже саме біля Тмутаракані, сучасної Тамань, ще до XVIII століття височіли велетенські статуї, які, поза сумнівом, відігравали виняткову роль у віруваннях та звичаях місцевого населення, найімовірніше, сіндів//сувірів//сіверів. Бо хоч «Слово о полку Ігоревім» і написане в XII столітті, задовго після прийняття християнства, у ньому фігурують здебільшого язичницькі боги. 
	
	Надзвичайно важливо, що археологічні матеріали, досліджені Юрієм Шиловим у причорноморських курганах, «степових пірамідах», як він їх називає, підтверджують здогади вчених про поклоніння місцевих жителів Священному Бикові. Бики й корови, як відзначає Юрій Шилов, приносилися в пожертву упродовж усього періоду зведення «степових пірамід». Наприклад, насельники часів Високої Могили оформлювали поховальні ями у вигляді розгорнутої бичачої шкури, що, на думку автора книги, знову-таки символізує сузір'я Тельця. Неподалік Кам'яної Могили знайдено кам'яну посудину із зображенням по вінчику бичачих голів; згодом там розмістилося святилище, так званий «Грот Бика». Шоста досипка у Високій Могилі нагадує бичачу голову. Скупчення бичачих зубів є в кургані неподалік Кам'яної Могили. Курган біля Новоолексіївки на Херсонщині, на березі Чорного моря, всуціль викладено бичачими кістками. Символіка Тельця є на І кромлеху Велико-Олександрівського кургану. Причому, як відзначає Юрій Шилов, кам'яні зображення бичих голів у причорноморських курганах з'явилися на рубежі IV—III тис. до н. е. 
	
	Ці, а також численні факти наявності в топонімах, гідронімах та етнонімах компонентів із значенням «бик» засвідчують, що уявлення та вірування тутешніх народів нерозривно пов'язані з поклонінням Священному Бикові. Показово, що і Крішна, і Шіва, слідів поклоніння яким багато на території сучасної України, пов'язуються з племенами, котрі в своїх назвах містили компонент «бик». Відзначимо, що таври поклонялися Діві, характеристика якої цілковито збігається з характеристикою Деві, дружини Шіви, його жіночої іпостасі. Та й у Нижньому Подніпров'ї виявлено слово Махадава, що є не чим іншим, як індійським епітетом Шіви, й означає Великий Бог. А коли таври поклонялися Діві/Деві, то вони, звичайно, поклонялися й Шіві. 
	
	З племені врішнії походить Крішна, який через це носить епітет Варшнея. З цього племені походив і легендарний Яду. Вкрай важливо те, що сліди нащадків Яду, так званих ядавів, збереглися на Україні та в інших слов'янських ареалах і досі. Індійським ядавам відповідають ятвягч давньоруських літописів, бо як індійські ядавч мають дві інші назви — сатватч й данавч — так і ятвяги, що їх дослідники відносять до балтійських племен, також мають дві інші назви — судавити /судова та дайнови. А така потрійна відповідність, звичайно ж, не може бути випадковою. Це при тому, що відомий у колах дослідників міф про царя Яяті та п'ятьох його синів, дозволяє судити про спорідненість балтів і слов'ян: батько, за міфом, у них був спільний, зате матері різні — у балтійських племен — брахманка, тобто належала до вищої верстви, а в слов'янських — кшатрійка, тобто належала до воїнського стану. Це є зайвим свідченням того, що до Індії з Північного Причорномор'я вирушила лише частина індійських племен, а інша залишилася на своїй батьківщині. 
	
	Надзвичайна поширеність терміна вріш «бик» в індійській міфології, племінних назвах, топонімах, іменах мудреців, героїв та царів, а також численні сліди перебування стародавніх індійців на території України дали нам підставу прикласти його до етноніма русь (див. мою статтю «Таври, поляни, русь...»). Правомірність цього тепер засвідчує археологічний матеріал, що його вивчив і витлумачив Юрій Шилов. 
	
	Термін вріш проливає світло й на слов'янського Волоса, «скотьего бога», про якого Юрій Шилов каже, що під ним теж приховується Телець, хоч сам іде за етимологією Волоса від індоєвропейського вель «луг». А тим часом ім'я Волос також значить Бик — воно споріднене із санскритським вріш та його різновидом варш. Саме санскритському варш відповідає слов'янське ім'я Волос, особливо якщо врахувати, що індійське р відповідає слов'янському л (пурна — полньїй, діргха — долгчй, вардгітар — владетель), а індійське ш — слов' янському с (шравас — слава). Санскритське варш на слов'янському грунті зазнало тієї ж видозміни, що й санскритська основа вардх — «рости», «посилюватися», «дужчати»; у слов'ян вона прибрала вигляду влад-/волод-. Це ми бачимо в слов'янських іменах Владислав, Рогволод, Владимир/Володимир та в таких важливих термінах як влада, володар, волость тощо. А коли так, то основа нарш на слов'янському грунті закономірно прибрала вигляду влас, волос. Що ми й бачимо насправді, бо маємо і ім'я Влас, і ім'я Волос. Обидва імені, отже, значать бик і пов'язуються з вологою, дощем (показово, що ідол Волоса стояв не на пагорбі навпроти князівських хоромів, а на березі Почайни). Нагадаємо також, що в християнський період Волоса було замінено християнським покровителем худоби святим Власом, Власієм. Причому дослідники схильні вважати, що тут стався випадковий збіг імен язичницького божества і християнського святого. Насправді ж бачимо, що ніякого випадкового збігу немає — і Волос, і Влас одне й те саме божество; його християнство мусило ввести в свій пантеон, бо ніяк не зуміло протистояти йому. 
	
	Таким чином, матеріал «степових пірамід», досліджений Юрієм Шиловим, дає вагомі аргументи науковим дискусіям, підкріплює позиції тих учених, які схильні створення «Рігведи» датувати значно давнішим періодом. А також дає підстави ствердно відповісти на припущення автора книжки, що основи «Рігведи» було закладено саме в Північному Причорномор'ї. Висновки археолога Юрія Шилова збігаються з висновками, що до них доходять найбільш авторитетні й серйозні вчені: індійці та слов'яни колись жили на спільній території. Про це свідчать разючі збіги в індійській та слов'янській міфології, лексиці, іменотворенні, уявленнях та звичаях. Ця спільність помітна й досі, треба тільки хотіти й уміти помічати її допитливим і неупередженим оком. Тож джерело тієї зворушливої приязні між індійцями і слов'янами, особливо східними, про яку так палко промовляв Микола Реріх, криється в надбаннях не сьогоднішнього дня, а в сивій давнині, в періоді індоєвропейської єдності, куди зазирнув археолог і вчений Юрій Шилов, давши відповіді на багато запитань, що й досі хвилюють дослідників. 
	
	Тепер уже ні для кого не є таємницею, що на території на північ від Чорного моря колись жили стародавні індійці й панувала ведійська релігія. Цим темам присвячуються міжнародні симпозіуми та конгреси. І це визнають не лише європейські, а й індійські вчені. Недарма ж і стикування двох космічних кораблів, на одному з яких був індійський космонавт Ракеш Шарма, відбулося саме над Північним Причорномор'ям, звідкіля колись і вимандрувала в далекий шлях до Індії частина п'яти ведійських племен — яду, турвашу, друх'ю, ану та пуру, про яких згадує «Рігведа». Як писали в квітні 1984 року газети, «індійський космонавт із космічної висоти поглянув на землю своїх предків». І неординарна, незвичайна книжка Юрія Шилова «Космічні таємниці курганів» дає нам рідкісну можливість поглянути і на землю, і на космос із причорноморських курганів, у яких закарбовано уявлення, вірування та історію наших далеких пращурів. 
	
	Прикро тільки, що не знайшлося на Україні видавництва, яке б усвідомило всю важливість цієї многотрудної праці, яке б долучилося до винятково благородної справи видати книжку саме українською мовою, хоч автор оббив не один видавничий поріг. А натомість вона вийшла у Москві. 
	
	Воістину, немає пророка у своїй вітчизні! Будемо сподіватися, що Юрій Шилов продовжить цю захоплюючу й нелегку тему.
	
		1990
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua