Дороги, якi нас вибирають Юрiй Михайлович Мушкетик Мемуари та щоденники Книгу спогадiв Юрiй Мушкетик (1929–2019) про визначальнi подii свого яскравого i непересiчного життя писав у рiзнi роки. Вiн згадуе добу, яка докорiнно рiзниться вiд нинiшньоi, проте водночас е чутливим i до ритмiв тогочасного життя, змiн у суспiльствi, лiтературi, свiтовiдчуваннi самоi людини. Перший роздiл мiстить спомини про дитинство, шкiльнi та студентськi роки. Другий – присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», а згодом голови Спiлки письменникiв Украiни. У ньому письменник описуе своi першi кроки на лiтературнiй нивi, спiвпрацю з багатьма видатними, як-от М. Рильський, О. Гончар, І. Драч та iн., i менш вiдомими авторами, дае оцiнку iхнiй творчостi, суто людським рисам, висвiтлюе трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища. Останнiй роздiл – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i красного письменства. До видання увiйшла остання повiсть Ю. Мушкетика «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)». Книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Ю. Мушкетика, тогочасний лiтературний процес та цензуру, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби. Юрiй Мушкетик Дороги, якi нас вибирають © Л. Г. Мушкетик, правонаступниця, 2020 © Л. Г. Мушкетик, упорядкування, вступна стаття, 2020 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020 Слово про батька Один iз роздiлiв книги спогадiв мого батька, Юрiя Мушкетика, мае назву «Не вернути», та лише через певний час по його смертi я вповнi усвiдомила: батька не вернути, його вже немае, вiн полинув у iншi свiти, i разом з ним та iншими вiдомими украiнцями (за останнi роки не стало І. Драча, В. Дончика, С. Плачинди та iн.) вiдiйшла у минуле цiла епоха, iнша, у чомусь краща i в чомусь гiрша, можливо, трагiчнiша, хоча залежно вiд того, що розумiти пiд трагiзмом – катаклiзми, смертi, втрату духовностi? Цю епоху, яка докорiнно рiзниться вiд сучасноi, ii масштабнiшi чи буденнiшi подii Мушкетик пропустив через свое серце, душу i розум, закарбувавши у пам’ятi й вiддзеркаливши у багатьох своiх творах – як бiльших, так i менших, художнiх, публiцистичних, прозових, вiршованих. За довге i плiдне життя у батька нагромадилося безмiр спогадiв про рiзнi перiоди свого яскравого i непересiчного життя, вiн дуже любив розповiдати i вмiв це робити – пересипаючи своi оповiдки гумором чи сарказмом, алюзiями, аналогiями, апеляцiями та iн. Оповiдав захопливо, емпатiйно, слухалося цiкаво, чому сприяли природнi здiбностi батька, досконала, фотографiчна пам’ять – вiн цитував з голови цiлi поеми й вiршi украiнською, росiйською, латиною, – а ще, бувши великим життелюбом, зберiг до самого кiнця здатнiсть захоплюватися життям, усiма його виявами, i дивуватися, дивуватися, дивуватися, iнколи навiть по-дитячому – свiжо i наiвно, так би мовити, первозданно – це теж прихиляло, пiдкуповувало його слухачiв. І водночас – в його оцiнках звучала мудрiсть i прозiрливiсть, вiн умiв виокремити найсуттевiше i дати власний, правильний – у чому, бувало, переконуешся згодом – присуд. Вiн писав до останнього – поки мiг тримати у руках перо – з передсмертних творiв це коротка повiсть «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)» та два оповiдання «Блонда» i «За вiщо?». А коли вже не змiг писати – погано бачив, його геть заполонили спогади, передусiм про рiдних i близьких, якi давно вiдiйшли, про свое дитинство, доволi часто вiн згадував вiйну, евакуацiю, що також змалював у своiй книзi. Ця книга спогадiв писалася у рiзнi перiоди, рiзнi роки життя батька. Їi перший роздiл «Дороги, якi нас вибирають» мiстить його спомини про дитинство i шкiльнi роки, тяжкий повоенний час вiн бачив широко розплющеними очима малого хлопчака, який уже пiзнав чимало реалiй дорослого життя. Гадаю, у дитинствi йому дуже багато дав мiцний селянський замiс, його кровний рiд – давнiй, козацький, з часом розсiяний по сибiрах, забутий i понищений у вогнi вiйн та революцiй, долю якого вiн описуе. На таких селянських родах i вижила, витривала Украiна упродовж своеi iсторii, i яскравим представником його звичаевоi культури, носiем традицiйних моральних цiнностей украiнцiв була мати Юрiя Михайловича Уляна Онуфрiiвна. Сувора, владна, вимоглива до синiв, вона водночас мала в серцi любовi на пiв свiту, i ця любов огортала, оберiгала батька i всю нашу родину аж до 1993 року, коли ii не стало. Героi американських фiльмiв повсякчас повторюють «Я тебе люблю», це слово стае затертим. Любов Уляни Онуфрiiвни до рiдних свiтилася в ii очах, рухах, вчинках, i слова були непотрiбнi, бо ти знав, що тебе люблять над життя. Головним устремлiнням бабусi в тi тяжкi роки – пореволюцiйнi, далi повоеннi та iншi – було допомагати людям, робити все для людей (вона довгий час очолювала колгосп у рiдному селi). Цей органiчний для неi поклик душi був посилений вiрою у побудову свiтлого майбутнього, на який спочатку вiдгукнулися люди. Тому так i виховувала своiх синiв, i батько теж вважав це своiм обов’язком, iнколи й на карб власноi родини. Зараз ця настанова – анахронiзм, дай Боже, щоб керiвники робили «i собi, i людям», а не лише собi! Уляна Онуфрiiвна також мала чудову пам’ять i так само була прекрасним оповiдачем – знала безлiч iсторiй з життя i могла розповiдати iх годинами – зачiплялася в однiй з оповiдок за якийсь епiзод чи iм’я i розпочинала iншу, iсторiю в iсторii i т. д. i т. iн., як у «Рукописi, знайденому в Сарагосi». Багато з цих, часто химерних, подiй – адже життя iнодi пiдкидае таке, що годi вигадати! – описав письменник у своiх творах. Другий роздiл «Метаморфози», написаний у 1980-тi роки, присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», у якому друкувалися гострi лiтературнi твори, часто дисидентського спрямування, що, зрештою, призвело до закриття часопису. Сюди увiйшло чимало описiв сильветок письменникiв, батькова оцiнка iхньоi творчостi та суто людських рис, трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища – складного, неординарного, бунтiвливого та вболiваючого за свiй народ i Батькiвщину. Вчуваеться тут буяння молодоi сили, завзяття, радостi, молодостi, що часто притлумлювалося iдеологiчним тиском i неможливiстю творити вiльно. Останнiй роздiл «Жмут спогадiв: принагiднi записи з рiзних рокiв» написав Ю. Мушкетик уже на схилi лiт – у 90-тi та пiзнiше – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i творчостi – фiлософськi чи фаховi, iсторичнi чи iнтимнi, саркастичнi чи лiричнi, але щирi, вiдвертi, що йдуть вiд душi. Вони позначенi дещо елегiйним тоном, досвiдом уже немолодоi людини, яка пiзнала свiт i чiтко бачить його темнi сторони, що викликають песимiстичне налаштування, надто через проблеми в розвитку краiни, за що дуже вболiвав батько. Притаманний йому в юностi, та й певною мiрою згодом iдеалiзм тут розбиваеться об сувору правду життя, адже в людях намiшано рiзного – негiдна людина може бути гарним письменником, а кращий друг зрадити пiд тиском обставин. Чимало в батька i роздумiв про украiнську iсторiю, ii очiльникiв. У iх основi лежать вельми грунтовнi знання Ю. Мушкетика з украiнськоi та iноземноi iсторii, адже, пишучи своi iсторичнi романи, вiн мiсяцями просиджував у бiблiотеках та архiвах, i вже в тi часи знав i розумiв бiльше, нiж iншi про роль Росii (СРСР) в лихолiттях украiнцiв. Та й узагалi був енциклопедистом, цiкавився розмаiтими теренами знань, багато читав, зазвичай я бачила його за робочим столом чи за книгою. У радянськi часи перечитав навiть журнал «Химия и жизнь», який виписувала моя матiр, хiмiк за фахом, тодi там друкували чимало популярних матерiалiв. Одну з прикiнцевих оповiдок присвячено письменнику i критику Анатолiю Шевченку, i ще двi – його генiальному тезцi, батьковому кумиру, улюбленцю, учителю, дороговказу в життi та творчостi Тарасу Шевченку, який був для нього мiрою порядностi та сенсу життя, i до якого за цими та iншими якостями не дорiвнявся жоден iз великих митцiв анi минулого, анi сучасностi. Тому Ю. Мушкетик понад усе цiнував вiдданiсть i любов до свого краю, патрiотизм, чеснiсть i безкомпромiснiсть, i рiвнявся на цi цiнностi, хоча б намагався у своiх творах, публiцистицi, виступах та iн. Принаймнi вiн нiколи не був, так би мовити, гiбридним, якими бувають деякi людиноподiбнi, а щирим, чистим i наiвним, i неймовiрно справжнiм, як природа, яка нас оточуе i яку вiн так любив. І совiсливим, хоча совiсть нинi не в цiнi. Батько вiрив у долю i вона, либонь, любила його. Талановитий i працьовитий, вiн уперто йшов до своеi мети – робити все, що може, для свого народу, писати твори, пробуджувати свiдомiсть, учити любити Украiну. І завдяки згаданим якостям i ще – гнучкостi, життевiй мудростi досяг i значних посад, i прижиттевоi слави, у книзi йдеться про те, як вiн винахiдливо «перегравав» цензорiв i начальникiв. Не був кар’еристом, однак мав амбiцii, хоча й пише у вiршi-епiграфi до книги, що не досяг багато, це не перебiльшення, радше, данина гiпертрофованiй скромностi. І певна рiч, мав, як i кожен, своi людськi вади, про що з жалем згадуе у книзi. Сподiваюся, книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Юрiя Мушкетика, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби, нинi малознаноi, надто в нашому технiзованому свiтi, що вiдiйшла в минуле. Натомiсть проголошенi у книзi цiнностi е загальнолюдськими, тож мають i надалi слугувати людству, яке без них приречене на занепад.     Леся Мушкетик Дороги, якi нас вибирають Сорок рокiв тому З зеленим чемоданом у руцi Та десяткою в кишенi Я приiхав до цього мiста. Рано-вранцi Пив воду просто зi шланга, З якого молода двiрничка Поливала асфальт, Пив воду i смiявся І забирав у двiрнички шланг та двi жарини, Якi горiли в ii очах. Я смiявся й думав, Що звершу щось велике І що зустрiну кохання, Якого ще не зустрiчав нiхто. З того нiчого не збулося, Але якби все почалося знову, Я так само попросив би напитися води З того самого шланга. А потiм сiв би на чемодан І мiцно-мiцно задумався.     1988 р. Не вернути Мiй життевий шлях вельми звичайний: анi великих звершень, анi пiдлоти. Типовий шлях людини, народженоi наприкiнцi двадцятих рокiв. Голод пам’ятаю погано, до репресiй тридцятих та до вiйни ще не до рiс й писати про це не маю потреби. То бiльше найважливiшi моменти, думки, почування повкладав у власнi твори, а от бiографii моiх батькiв, дiдiв, надто козацького роду моеi матерi, особливi. То був рiд рясного дерева, нинi таких родiв немае, й через це, здаеться, варто хоч куцо його списати на папiр. Чимало з того я порозкидав по своiх творах, тепер каюся, що не приберiг (не сподiвався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими вiхами, штрихами, бо ж таких родiв нинi майже не лишилося. Нагадаемо ще раз, що наша доба – доба переходу вiд давньоегипетського плуга та цiпа до трактора та комбайна, дерев’яноi ручки iз залiзним пером та чорнильницi до комп’ютера, й спробуемо вiдмiтити те, що мiнялося в самiй людинi та ii психологii, свiтовiдчуваннi, трибi самого життя; переходу вiд страхiв, так би мовити, напiв поетичних – вiдьом, домовикiв, чортiв, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхiв глобальних, породжених дiяльнiстю самоi людини – радiацiею, СНІДом; переходу вiд конфлiктiв локальних, помiж окремими державами, до конфлiктiв полiтичних систем, якi пiдкорили собi цiлi континенти, до спроб викорчувати пам’ятi цiлих народiв, як то сталося з моiм народом, украiнським. А якi ж то були люди, якi звичаi, якi моральнi цiнностi несли в собi! * * * Я народився тодi, коли ще вiльно плинув Днiпро, коли з галасом, голяка, вибiгали пiд теплий лiтнiй дощ («роси, роси, дощику, ярину») дiти, i в iхнiх матерiв не круглiли вiд жаху очi, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звiдки вона, коли ще по садках лунали пiснi солов’iв, а в небi – жайворiв. Сказати б, народився в щасливий вiк, але вiкiв для людей не бувае щасливих, бо люди самi творять власнi життя iз власних недосконалостей, варто тiльки пригадати тридцяти третiй та тридцяти сьомий роки нашого вiку – мого дитинства. Я народився в селi, яке називалося Веркиiвка – вiд давнього засновника, чие iм’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нинi перекрутилося у Вертiiвку, що мае означати, буцiм наш предок був Вертiй (крутiй), вперше така назва з’явилася за моеi юностi на станцii – «Вертеевка», ii почепив пiсля вiйни якийсь дурноверхий перевертень, а далi iнший перевертень перехопив назву на село. Поблизу вiд Веркиiвки («Вертеевки»), хоч i на iншiй залiзничнiй гiлцi – пiд кутом до нас – була станцiя Крути, i я не знав, яка трагедiя там вiдбулася, про це нашi батьки, сусiди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнiв у болотi Лисянському, яке помiж нашим селом та Заньками, й не знав, що отi потемнiлi цеглини – з будинку Юрiя Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедiй) – обiйшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку нiхто нiколи нiчого не розповiдав; я жив в украiнському селi, розмовляв украiнською мовою (дiалектом), але, власне, не знав, що я украiнець, натомiсть вичитував з пiдручникiв про те, що ми всi «советскiе», живемо на свiтi завдяки братньому росiйському народовi, а Украiна iснуе, бо е Росiя; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вiльноi землi, а такими собi нужденними хазяйчиками, жили в iншому свiтi, – пасли худобу, носили з лiсу паливо (сосновi шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братнiй росiйський народ» i «лучшiе в мiре», було для нас iстиною i як же важко ми пiзнiше добувалися до власного корiння, продираючись через щось у собi. Ми тодi не знали, що це споконвiчна наша земля, що нашi предки полювали тут звiра, сiяли просо, ставили важкi зруби хат, курили смолу, мочили коноплi – i все це на власну потребу. Я не звинувачую нiкого – нi своiх батькiв, нi вчителiв, нi дядькiв, з якими працював у колгоспi, в тому, що вони менi нiчого не розповiдали про наших видатних предкiв i про тi лихолiття. Моiх учителiв навчали так само, як i мене, а дядьки бачили на власнi очi, як забирав НКВД iхнiх сусiдiв, членiв «Просвiти», колишнiх партизанiв, декотрi з-помiж них були вписанi в Книгу героiв громадянськоi вiйни, декотрi – нагородженi орденами Бойового червоного прапора, i як тi люди зникали назавжди, а тi, що поверталися, ставали нiмаками. Що вони могли розказати! У моему класi навчалася дочка командира партизанського загону Петра Марунi, його iм’я було вписане у Книгу героiв громадянськоi вiйни. Його десь в серединi тридцятих узяв «до себе в гостi» НКВД, вiн вийшов звiдти i вже нiколи нi з ким не водив нiякого знайомства й просто не розмовляв. Сидiв за високим парканом, мав добрий дiм (перевiз до революцii попову хату), розкiшний сад, пасiку й не хотiв знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-пiд лоба. У Книгу героiв громадянськоi вiйни село було вписано червоними лiтерами, так зване перше збройне протистояння проти нiмцiв та гетьманцiв, починалося саме тут, у наших лiсах, у Пасiчному, саме туди з мандатом Троцького приiхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський i заснував там загiн i штаб загонiв («маленька» неточнiсть в радянськiй iсторiографii, згiдно з якою мандат вiд Ленiна привiз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сiльському клубi, на якiй Ленiн давав вказiвки Щорсовi на поiздку в те саме Пасiчне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першоi украiнськоi радянськоi дивiзii був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тодi (це було в iншому селi – Обичевi, теж на Чернiгiвщинi, де якийсь час вчителював мiй батько, пiзно, вже майже в сорокарiчному вiцi закiнчивши Нiжинський педiнститут, i де якийсь час ми жили), коли в «Деснянськiй правдi» було опублiковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потiм завiдувача сiльгоспвiддiлу областi, Реву, буцiмто вiн – куркуль, пiдпомiщик, в Обичевi стоiть його маеток i там проживае його мати, колишня панi Рева. Приiжджi енкаведисти зiгнали до сiльбуду людей, i молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодiйника та ворога народу Реву, котрий «труiв колгоспну худобу» та «гноiв народне зерно», а також про його матiр, стару «панi» Ревиху, а з вiкна сiльбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвiр’i якоi дибала зiгнута до землi важкою працею бабуся (такоi зiгнутоi людини – вона спиралася на двi коротенькi карлючки й дивилася в землю – менi бiльше нiколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони вiдали, що нiчим Ревi не допоможеш, а своiх дiтей посиротять. Сьогоднi можна звинуватити iх у колаборанствi, i нас, тодiшнiх малюкiв, також, бо ми шмигали пiд ногами дорослих i жирували, реготiлися. Мовчали й партизанськi побратими Реви, якi в кожен приiзд посадового товариша сходилися на його подвiр’i i варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, спiвали «партiзан перельотная птiца» та «по долiнам i по взгорьям»; взагалi i Рева i його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповiдали тi, хто побував у них на квартирi в Чернiговi, iх поважали й любили. Розповiдала й моя мати, що вона одного разу зустрiла в мiстi Реву, й той запросив ii, як землячку, до себе додому на обiд. У квартирi був саморобний стiл iз дощок, замiсть стiльцiв – ящики, накритi газетами, господиня бiдкалася, а вiн ii заспокоював. На обiд був борщ i гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремi будiвники майбутнього сповiдували проголошенi постулати рiвностi, скромностi, власного прикладу. Я за свiй вiк вже пiзнiше бачив якоюсь мiрою схожу на них людину – Георгiя Шевеля, завiдувача вiддiлу пропаганди та агiтацii ЦК КПУ, а пiзнiше мiнiстра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакцii журналу «Днiпро», вона була скромна i працьовита жiнка. Вони жили у скромнiй квартирi, за нею нiколи не приiжджала машина. У той же час на моiх очах комсомольськi вождi жирували й захлиналися в розкошi. Мовчали й моi батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцiмто вiн припускаеться нацiоналiстичних висловлювань, «образив братнiй турецький народ», коли, увiйшовши до класу, закликав розшалiлих учнiв до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потiм погрожував iй самiй, комунiстцi: «буде тобi таке саме, як Пронiнiй»: Пронiну, вчительку, делегатку партiйного з’iзду буцiмто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свiдкiв, дiвчаток iз сьомого класу, пообiцявши iм вiдмiннi табелi (атестати) та вступ до технiкумiв без екзаменiв, але потiм дiвчата, побитi деркачами батьками, вiдмовилися вiд своiх свiдчень. Та, певне, й моi батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нiчого, як i всi iншi. Отож нi про яку не те що далеку, а й найближчу iсторiю, свiдками якоi були сiльськi дядьки та дiди, розповiсти не могли. Село мало багату iсторiю, яка нинi майже втрачена, тiльки вряди-годи з архiвних щiлин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, i зовсiм похованi в найближчих нашаруваннях звитяжнi й розбiйнi, правi й неправi моi односельцi: есери (село спочатку було дуже проесерiвським, хтось iз моiх землякiв ходив у найвищих есерiвських чинах в Петроградi), бiльшовики, меншовики, бiйцi всiляких армiй, загонiв та ватаг. Так, тiльки недавно довiдався, що в моему селi iснувала велика «Просвiта» (у селi дiяло чотири школи: середня, двi напiвсереднi та початкова), заснована ще до першоi революцii (1905 року). У двадцятi роки всiх освiтян – бiльше як шiстдесят осiб – було розстрiляно. За що? За те, що вчили дiтей украiнськоi грамоти, купляли iм пiдручники. Очолював «Просвiту» Гаврилей – таких прiзвищ у селi було багато. Я працював у колгоспi iз сумирними дiдами, лагiдними та добрими, але мати по секрету оповiдала, що той дiд (чи дядько) був у червоних партизанах, але потiм його кiлька мiсяцiв тримали у в’язницi й вiн про свое партизанство не згадуе, а отой пiдсмажував на пательнях крамарiв, аби вiддали золотце. Спрацьованi, сумирнi дiдки нiколи про те не розповiдали, i все iхне гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в сосновi труни, витесанi з гiнких банькiвських (урочище) сосен, котрi односили, «за Радченка», на цвинтар. Я дивився на тих людей, вiрив i не йняв вiри матерi. Невже оцей сивий аж бiлий, полохливий дiд Павло гасав на баскому конi по зелених житнiх врунах i косив шаблею ворогiв (яких?!)? Вже пiзнiше зрозумiв, що в iхнiх жилах таки пружно текла вiльна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самi не знали, що вона садовить iх на конi та вкладае в руки шаблi; згорбленi столiттями крiпацькоi працi, не пам’ятали, хто вони такi, приспане знання дрiмало на днi сердець, а ота давня, вiковiчна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бiгом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потiм ii «усуспiльнювали», морили голодомором, страхали i стрiляли в тридцять сьомому, i вони знову поставали покiрними дiдками, якi забули про все i навiть боялися згадати щось iз минулого. Вони не могли нiчого розповiсти онукам, а тi вважали, що iхнi дiди тупi та нiкчемнi. І отак – вiд одних дiдiв до iнших. Сьогоднi нiхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитiвкою (всi вулицi поперейменовували на Ленiна, Сталiна, Калiнiна, Комiнтерну, ми, хлопчаки з колишньоi Маринiвки, навiть були склали пiсеньку: «Колись була Маринiвка, тепер – Комiнтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напiвмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданiвщина, Ляхiвка з ii численними могилами, Банькiвщина, Барамики, Скалига, хто були тi люди, якi дали iм назви? Могили на Ляхiвцi – однi повростали в землю, iншi – ще височiли. Що за могили? Нi вiдповiдi, нi вiдгомону. Те нiкого не цiкавило. Не могло цiкавити! Он поляки в селi Медведiвка на Чигиринщинi триста рокiв зберiгають могилу своiх воiнiв i зараз приiздять з Польщi. І що то за роди – Пiвторацькi, Петрiвськi (таки не Полторацькi i не Петровськi, бо пiвтора i Петрiвка), Пiнчуки, Сидорцi, Серновцi, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не вiдшукати слiдiв у iсторii. Погуляв двадцятий вiк по украiнських степах та лiсах, по украiнських головах, погуляв, забули те, що й вiдбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й нiколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князi – простi селяни, гепи, по-веркиiвськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своiх внукiв, дуже часто онук нiколи й не бачив своiх дiдусiв та бабусь. А родових склепiв не мали, в болотистому ж грунтi хрести дуже швидко згнивають. Мiй батько пам’ятав наш рiд тiльки вiд свого дiда, Юхима (Йовхима, по-сiльському), i все, що знав про нього, то це, що дiд вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в мiцностi шкаралупи тих крашанок. Те свое обдарування передав i своему синовi, Петру. Бiльше не передав майже нiчого. Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельнi. У нас в селi всi мають назвиська, й знають один одного не за прiзвищами, а за прiзвиськами, назвиськами, ось нашi сусiди: Чушкарi (хтось з предкiв замiсть «чуеш» казав скорочено «чуш»), Нiмчики (прадiд був нiмий), Ічки («ич який»), Йошi («йош твою мать»), Пердилки (зрозумiло), Гноюшнi, Нюхняки (дiд говорив у нiс; iхав з поля, заснув, кобила захотiла води i потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корiв з поля i заспiвав). Іде вiн по вулицi, а шкет, якого й з-за тину не видно, у дiру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю i за ним, а вже другий – з-за iншого тину: «Тьох! Тьох!». Отже, про дiда та бабу по батькiвськiй лiнii я не знаю нiчого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дiд – ще ранiше. Так сам тихо та непомiтно прожили життя батьковi сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виiхалав голоднi двадцятi роки в Омську область, народила там чи вiсiмнадцятеро чи двадцятеро дiтей, i тепер пiв Омськоi областi – моi родичi, хоч знаю тiльки одну племiнницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографiя, на якiй ферт у капелюсi, з ланцюжком на жилетцi та квiткою в петлицi пiджака, а на зворотi напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з нiмецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там i помер. І моi родичi добрi, лагiднi, тихi-тихi, – не читали книжок, газет, не слухали радiо, – в старосвiтськiй хатi тiтка Оксеня та ii чоловiк Терешко, шорник, бачу його як нинi на лавi з шилом i дратвою над колгоспними хомутами – i сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столi, з яких i мене пригощали, давнi-предавнi, мовби й великi, а дучка там для горiлки – не бiльше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох i пригостив кум, аж по три чарки налив». На селi тодi було двое-трое п’яниць, не бiльше. Та ще комунiсти – майже всi – питущi. Як я вже сказав, моi родичi по батькiвськiй лiнii всi були тихi, непомiтнi (мати каже, й не вельми працьовитi), тихо жили i тихо помирали. Їх здебiльшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грiзний двадцятий вiк. І вже й двоюрiднi моi по батькiвськiй лiнii пiшли за межу, Григорiй (Гриша), музикант iз сiльського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сiльськiй сценi п’ес, фронтовий снайпер, красень i дотепник, якого чекала в селi з фронту чудесна дiвчина, а вiн привiз iз вiйни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, i якось його мати, тiтка Ганна, сказала моiй матерi: «У Гришi щось було на фронтi, i вона знае про те». Вони гомонiли, вважали, що я сплю на печi, а я почув, i з тiеi однiеi фрази через багато рокiв – одна з моiх найкращих повiстей «Бiль». Написана вже пiсля того, як Гриша… повiсився. І його рiдна сестра, моя двоюрiдна, сiльська фельдшериця, яка стiльки людей врятувала вiд смертi, у дощ i хугу бiгла на виклик, а коли я, приiхавши у гостi, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лiкуемо. І вивчаемо четверту главу». Це – з «Короткого курсу iсторii ВКП(б)». Все життя – «четвертий роздiл» – про основи марксистськоi фiлософii, темноi i незрозумiлоi не тiльки сiльським жiнкам, а й аспiрантам унiверситету. Мiй батько – людина розважлива, некваплива, навiть забарна (протилежнiсть палахкiй, швидкiй матерi), полюбляв домашнiй затишок, спокiй, одначе розпашiлi вiтри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першоi свiтовоi вiйни, а далi – чотири чи п’ять рокiв громадянськоi. Повернувся з окопiв першоi iмперiалiстичноi, у часи кайзерiвськоi окупацii недовгий час партизанив (посланий у терещенкiвську економiю по друкарську машинку, потрапив у руки до нiмцiв, але вночi хтось зi своiх вiдчинив погрiб), загiн розгромили, вiн втiк до Киева, i там його мобiлiзували червонi, стрiляв по Зеленому, який лiтав на бiлому жеребцевi попереду своеi лави, наступав на Денiкiна, на Врангеля, десь бiля Перекопу був поранений i захворiв на тиф, покинутий у якомусь селi, одужав, i знову його мобiлiзували. Пiсля громадянськоi вiйни працював у райфiнвiддiлi, а тодi з матiр’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кiлькоро невдатних господарiв, i один багатий, культурний, який i дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – вiн ще довго шумiв посеред поля, навiть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотiли вчитися, а дочок «служителя культу» нi до вузiв, нi до технiкумiв не приймали, й Серновець зняв у церквi рясу: «Люди добрi, Бога нема, мене дурили i я вас дурив», баби трохи не розiрвали його на шмаття, але вiн вирвався та втiк. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обiд варили два казани кашi, один – для всiеi артiлi, другий – для Серновця, був дужий неймовiрно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обiд, коли вiн спав, косу нагострили, то вiн за першим помахом, не розрахувавши, потнув i впав на покiс; я сам бачив – це вже з нiмецькоi окупацii – як у рудцi застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, вiн випрiг ii, «йди к чортовiй матерi», – плеснув по крупу, зв’язав черезсiдельником голоблi, черезсiдельник поклав собi на шию, i витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли нашi (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми iх чекали, так ми iх називали, та й як же iнакше назвати – батька, дядькiв, двоюрiдних та троюрiдних братiв), як вiн коле бiля солдатськоi кухнi важкi корчi, а за це йому дали вiдро всiляких недоiдкiв, i вiн виiв цiле вiдро. Вiн iв, а ми стояли довкола i хоч самi напiвголоднi, потiшалися, кепкували, курили солдатську махорку, а вiн на кпини не вiдповiдав, а тiльки казав: «Не курiть, хлопцi. Ви ще малi. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготiлися. Неординарний чоловiк, за сприятливих часiв мiг би зробити багато добрих справ, а волiк життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так i помер. Скiльки iх породило i забрало наше болотисте сiрозем’я! Скiльки моiх землякiв народилося для слави, для добра та iстини й щезли непомiтно! Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так званi клiтки, а коли тi клiтки люди засiяли, оголосили колективiзацiю й забрали iх до колгоспу. Батько на той час вже навчався на пiдготовчих курсах Нiжинського педiнституту, який закiнчив у 1934 роцi, а далi вчителював. Нова вiйна знову одягла на нього шинелю. Вiн потрапив у оточення, а далi – у полон. Випало йому воювати пiд командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економii та перебували в партизанському загонi, тiльки Кирпонос був на вершечку вiйськовоi пiрамiди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант iнтендантськоi служби. Кирпоносу в оточеннi довелося водити в багнетнi атаки вiсiмсот генералiв, а батьковi… – кiлька годин командувати рештками двох полкiв, з яких втекло все начальство, i вiн, на той час капiтан, виявився найвищим за званням. Полки були оточенi в лiсi, в районi Курська, вiн скликав командирiв на нараду й запитав, якi будуть думки, на що один кадровий офiцер, лейтенант зауважив: «Якi думки, це ж не шкiльна педрада, ви вiддали бойовий наказ i на цьому край». Але за годину розпочався артналiт, людей i лiс перемiшало, батька пiдiбрали пораненим нiмцi, хтось ще хотiв вислужитися i наклепав, буцiм вiн працював у особовому вiддiлi. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишенi штанiв знайшли спресований папiрець – довiдку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович е вчителем середньоi школи, що вiн безпартiйний… За день до початку вiйни батько взяв у сiльрадi довiдку на обмiн паспорта, а потiм забув про неi. А далi – концтабiр, шахти в Нiмеччинi, двi втечi й катування за них, третя втеча була вдалою, вiн воював у словацькому опорi, а по вiйнi ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, i, зрештою, був демобiлiзований рядовим, вдома важко хворiв, лiкарi казали, що помре, але вiн видужав i дожив до дев’яноста чотирьох рокiв. Мабуть, тут годиться сказати кiлька слiв про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловiка вiдважного (Героя Радянського Союзу за фiнську вiйну), хорошого командира, службiста, який був змушений виконувати всi приписи бездарного радянського командування початку вiйни й особисто Сталiна. Та бiльше, в нiмецькiй стратегiчнiй науцi, поряд iнших версiй, е цiкава версiя ролi Кирпоноса в Другiй свiтовiй вiйнi. Версiя ця така: коли нiмецька група вiйськ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армiй «Пiвдень» надовго застрягла пiд Киевом – рвонувшись спочатку i здолавши шлях до Киева трохи не за два тижнi, нiмцi наштовхнулися на добре органiзований оборонний рубiж. У гiтлерiвському штабi розпочалася нарада, яка тривала два тижнi, частина генералiв (зокрема, Гудерiан) наполягали на негайному походовi на Москву, iншi заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишаеться Кирпоносiв фронт, й може статися, що в цих армiях вистачить сил вiдрiзати нiмецькi армii, що атакували Москву. Перемогла друга стратегiчна думка, Гудерiан повернув на пiвдень. Кiльце довкола армiй Кирпоноса зiмкнули Гудерiан та Клейст. Кирпоносовi, який просив дозволу вiдступити, а потiм зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один iз найфатальнiших безглуздих наказiв сталiнського командування, в результатi якого для Радянського Союзу було втрачено пiв мiльйона найкращого вiйська. Коли до фатального сполучення нiмецьких вiйськ залишалося не бiльше нiж два тижнi, Кирпонос надiслав Сталiну телеграму приблизно такого змiсту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якiй далi змальовував ситуацiю, перерахував своi та ворожi вiйська й знову просив дозволу на вивiд армiй з оточення. Сталiн, як завше лаконiчно та «мудро», «по-сталiнськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири днi до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталiна, й знову той повторив свiй сакраментальний наказ. У Шумейковому бору (яру) на Полтавщинi вiдбивалися вiд ворога штаби армiй i корпусiв Кирпоносового вiйська. Там вiн був поранений, там i загинув. І все ж деякi нiмецькi iсторики вважають, що саме армii Кирпоноса, довга оборона Киева врятували Радянський Союз вiд розгрому. Доки танковi армади Гудерiана рухалися на пiвдень, доки верталися до Москви, настала осiнь, хляповиця, земля розгасла, й Гудерiан застряг пiд Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхiдна армiя. За поразки першого перiоду вiйни Сталiн поклав провину на Кирпоноса. У Веркиiвцi було наказано зняти по хатах зi стiн його фотокартки, iм’я Кирпоноса перестали згадувати. Постать Кирпоноса не оцiнена й сьогоднi. Яким вiн був, правильно чинив чи неправильно, те – невiдомо. А може, воно вже й непотрiбне нiкому, може, воно тривожить тiльки мене та ще жменьку землякiв? У нашому столiттi на наших очах чимало подiй пролетiли, неначе вихори по водi, сховавши в глибинах сутне, викинувши на берег смiттевий наплав. Скiльки введено до слави фальшивих iмен, скiльки справжнiх звитяжцiв та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрiбнi зусилля поколiнь iсторикiв, щоб виявити повну правду. …Доживали в Киевi вiку, один на бульварi Шевченка, другий – на Чоколiвцi, двое моiх землякiв – Точоний та Сiчкар, один з них – командир полку, другий – комiсар, а хто саме командир i комiсар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нiчого до пуття розказати, адже обое – нiжинцi, а нiжинський полк iз першоi украiнськоi дивiзii випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як вiдомо, в дивiзii – чотири полки, а згадували тiльки два – Богунський i Таращанський. У книгах, у фiльмах, у пiдручниках – лише два. Нiжинський, а також Новгород-Сiверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли вiн, уже пiсля взяття Киева, став командиром дивiзii, не визнавали його влади. Та й самi Точоний та Сiчкар, замiсть того, щоб зiйтися та погомонiти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповiднi (доноси) – до ЦК партii, до прокуратури, до вiйськового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса iм було зась, хоч ненавидiли вони його смертельно. Сiчкар стрiлявся зi Щорсом на дуелi… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вiкна свого будинку на бульварi Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу вилiз» – Сiчкар менi наодинцi). А писали один на одного, бо в Чернiгiвському музеi двi фотографii Точоного, а Сiчкарева – одна. Зате в Нiжинськiй районнiй газетi частiше писали про Сiчкаря, нiж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли примiряти ii до людського життя. Ще крихкiшого й марнiшого. Звитяжнi були обидва, Сiчкар пережив страшенну трагедiю – всю його родину порубали шаблями денiкiнцi. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось бiльше, не в тому справа. І ось Сiчкар вимагав судити Точоного за Дорогiнську трагедiю. До вiйни ii урочисто вiдмiчали щороку. …Ішов Украiною Махно, наблизився до Нiжина, й там вирiшили дати вiдсiч. Зiбрали працiвникiв ГПУ, двох военiзованих заводiв, колишнiх партизанiв, мобiлiзували нiжинських вiзникiв… Фантасмагорична картина – сто сiмдесят фаетонiв, бричок, прольоток з озброеними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетiла махновська кiннота. Розшалiлi конi мчали полем фаетони, брички, вiтер трiпав кучерськi бороди… Врятувалося лише кiлька чоловiк. Один з них – Минька, мiй односелець, пiзнiше – заслужений артист УРСР, керiвник хору Пiвденно-захiдноi залiзницi. Шабля ударила його плазом. Минька пiдiбрали, вiдлежувався по госпiталях, воював, а коли вернувся до Нiжина, побачив свое прiзвище на стелi серед прiзвищ iнших загиблих. Пiшов до секретаря нiжинського окружкому партii, який теж побував пiд Дорогiнкою й також залишився живий, обнялися, поцiлувалися, закурили. І тодi Минько каже: треба зрубати з каменя мое iм’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на вiдповiдь: з’iдь з Нiжина к такiй матерi, щоб я тебе не бачив. До завтра з’iдь. Інакше – розстрiляю. Ти знаеш, скiльки ми заплатили за ту каменюку? Про це менi розповiдав сам Минько. Через тридцять, i сорок, i п’ятдесят рокiв Сiчкар вимагав для Точоного розстрiлу за Дорогiнську трагедiю – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нiбито до ладу не провiв розвiдку. Того всього вже немае. Либонь, нiхто його й не згадае, окрiм мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоене життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця i замерзала в жилах кров. За вiщо? Задля чого? Щоб потiм… Ет, всi ми знаемо все й так. Як i оте, банальне: iсторiя нiчого не навчае. Партизани, банди, привезенi з Москви «вiд Ленiна» (вiд Троцького) золотi п’ятiрки – на розгортання боротьби, якi потiм хтось привласнив, а по тому перестрiлялися просто на засiданнi штабу; й дореволюцiйний вчитель Іваненко, борець за правду, з iстинною вiрою в свiтле прийдешне, i командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом i уникав людей. Нiчого того немае. Може, й не було? Одначе, на мою думку, всi тi трагедii менш повчальнi та малiють перед трагедiею роду моеi матерi, роду Буткiв iз Володьковоi Дiвицi, згодом Червоних Партизанiв (нинi назву повернуто), що на захiд вiд Нiжина. Веркиiвка – на пiвнiчний схiд, Червонi Партизани – на пiвнiчний захiд, вони – нiби двое нiжинових крил, двое сiл iз населенням ще до революцii бiльше як по десять тисяч душ, розташованi на майже однаковiй вiдстанi вiд мiста. І ландшафт iхнiй схожий – лiси та болота, i iсторiя буйна та славна (а подеколи й безславна), вiдтак присипана попелом забуття. Одначе й корiння дiдового, по матерi, роду не проглядаеться в глибiнь. Вiдомо лише, що мiй дiд, Бутко Онуфрiй Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку пiд бляхою, бiля хати – пiв десятини доброго саду, хлiви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землi мав мало – три чи чотири десятини, а дiтей – одинадцятеро. Багатii були тодi всiлякi. Ось привiв дiд свою «команду» на жнива до сусiда. У того понад сто десятин землi, й починалася вона вiд хати, бiля хати двiр у десятину, по двору бiгае бугай, гребе ратицею землю – не треба i собаки. Дiд iз синами i дочками, пожнивувавши, обiдають за хатою в саду. На ганок виходить дружина господаря, зсохла, зчорнiла тiтка. І до чоловiка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморi на сволоку висять мiшки ще з позаторiшнiм салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бiднiшi, а iдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пiзньоi осенi по чужих городах, а сам переступае босими ногами на межi, трава на якiй вже взялася iнеем. Худющi конi не можуть витягнути нагору навантаженого воза, вiн лупить iх пужалом, а тодi шаленiе i кусае. І дуже гнiвався, коли кiнь випорожнювався, «викидав iз себе корм»: «тiльки й знаеш, що сереш». Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цiлий самовар. Бувало, пiдходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, i я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотiла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, вiн пiдходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобi цукру дам». Тодi мiй дiд кричав з другоi сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть». Дiд Бутко був розумний. Коли в нього пiдросли сини, вiн спродав усе, що мiг, купив парову – розiгрiвалася соломою – молотарку та жатку i пустив синiв по економiях жати та молотити хлiб. Господарство вiв культурне, на iжi не економили, але працювали вiд зорi до зорi. То все неправда, буцiмто колись люди жили на селi багато, в достатку. Старi люди рiшуче спростовують те. Навiть дiти iз заможнiших родин мусили найматися до панських економiй на буряки, на жнива. …Ще не зiйшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюманi пiд рундуками на майданi, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою цiну – здебiльшого мiзерну. Тюпае прикажчик iншоi економii, обiцяе до платнi в обiд кашу з салом i гармошку… Працювати потрiбно вiд сходу i до заходу сонця. Найбiльша економiя в селi була княгинi Голiциноi. Сама княгиня за материноi пам’ятi приiжджала в село тiльки один раз, ii зустрiчало все село, пiп цiлував iй руку. Сини ж у село наiжджали, гасали верхи та в бричках по селу, iх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дiтей. Зачувши, що приiхали паничi, матерi малих дiтей на вулицю не випускали. Усе життя в родинi, як i в усiх iнших сiльських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли i як сiяти, як справляти весiлля, як виховувати дiтей, навiть як класти на воза плуга i борону i паляницi на стiл, не кажучи вже про найпростiше: не свисти в хатi, не сiдай у шапцi за стiл, не плюй у вогонь… Либонь, то едино справедливi закони, справедливий уклад життя – одiбране практикою – звичаi, а оте все, що пишуть збiговиська «вибраних» людей – юринда, нiякi парламенти не потрiбнi, потрiбнi звичаевi закони. У них теж е чимало закостенiлого, хибного, але саме життя все те й вiдсiвае. Особистий досвiд – найбiльше багатство, його не замiниш нiякими «Капiталами» i «Всесвiтнiми iсторiями». За звичаевим правом iснувало сотнi лiт украiнське село. Дiд мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечi п’ятнадцять пудiв, хоч i дибав на дерев’янцi – одну ногу мав власну, замiсть другоi – дерев’яна ступка зi шкiряним, пiзнiше гумовим наконечником. Менi вiд дiда лишилося одне фото, прислане з Архангельськоi областi, iз заслання, там вiн сфотографований з моiм дядьком Андрiем, також засланцем i напис на зворотi фото – «Льонi та Юрi, внукам, на добро, щастя та добрий спомин вiд рiдного дiда». Звiдти вiн не вернувся. Опинився ж на засланнi в колективiзацiю, бо не пiшов до колгоспу, а також за те, що у вiсiмнадцятому роцi iздив до Киева уповноваженим вiд громади обирати гетьмана. Зате, тодi ж, у вiсiмнадцятому, пiсля вступу до села червоних – першоi украiнськоi дивiзii – за наказом Миколи Кропив’янського був розстрiляний та колотий багнетом у пiдвалi крамницi у Нiжинi. Двi наскрiзнi рани в груди – кульова та багнетна – вiддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрiй Давидович врятував його батька, нiмцi хотiли арештувати його за сина-партизана, мiй дiд привiз Григорiя Кропив’янського на возi на хутори, прикидавши його сiном. Але мiй дiд вибрався з-пiд iнших тiл, вилiз iз пiдвалу i приповз на квартиру до дочки, – моеi матерi, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ганку знову втратив свiдомiсть, та моя мати якось втягла його до кiмнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зумiла, рани. Вiдшукала односельця, якого дiд колись врятував вiд розправи натовпу (про це – далi), разом упросили лiкаря. Той односелець сховав дiда в комiрчинi, й дiд одужував. Щоправда, його знову вiдшукали, везли (лежачого) на возi на розстрiл, але моя мати почала голосити, збiглися люди, вартовi побоялися натовпу, скинули дiда в канаву та вдарили по конях. Дiд тодi таки одужав. Дуже ж бо був мiцний. Мати розповiдае: не знав утоми, нiколи не упивався, хоч скiльки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довiдатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоiли чаем, роздягли, вклали в лiжко, а тодi вiн пiдвiвся i розреготався. Легендою в родинi овiяний дiдiв старший брат, Єпiфан. Давид Бутко, фельдфебель царськоi армii, мав дозвiл одного iз синiв (лише одного) вiддати до офiцерського училища – до фельдшерськоi школи, як тодi ii називали, – i нинi на тому самому мiсцi в Киевi розташоване вiйськово-медичне училище. Готували Єпiфана сiльський пiп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Киева, сам iхав верхи, поклавши на кiнську хребтину замiсть сiдла мiшок iз сiном (залiзницi до Киева тодi ще не було), а Єпiфан босяка тюпав попереду пiшки, чоботи нiс на плечi, на палицi. Пiдготовка виявилася слабенькою, двiчi Єпiфан провалювався на iспитах, i всю дорогу вiд Киева до Володьковоi Дiвицi, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовiй спинi потраченi на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третiм разом – дозволялося випробовувати долю тричi, читаемо поединок Купрiна – Єпiфана прийняли до школи, але вiн так озвiрився на батька, що не хотiв вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свiй домашнiй одяг i перекинув батьковi через ворота. Одначе батько наполягав на побаченнi, Єпiфан, вже у вiйськовому, курсантському одностроi з блискучими гудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишнiй фельдфебель отетерiв перед тими гудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородiе…», на що Єпiфан гарикнув: «Пiшов до всiх чортiв!». Одначе надалi Єпiфан витягнув на першого учня, закiнчив школу iз золотою медаллю, отримав дозвiл на вступ до Петербурзькоi медичноi академii, скiнчив i ii з золотою медаллю, вернувся до Киева, де дуже швидко завоював авторитет кращого хiрурга мiста. Одружився з дочкою купця першоi гiльдii, неймовiрного багатiя (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобiль та дiм на Печерську, де на даху жили два прикутi до ланцюгiв орли. На весiлля син покликав батькiв, мати не поiхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукнянi штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поiхав. Весiлля свати справляли бучне. Вишуканi вина, вишуканi страви – все на золотi та срiблi – за столом якiсь високi чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидiв принишклий, майже не пив, намагався нiчого не iсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Вiн бачив, що навiть отакi високi чини беруть щось з якоiсь химерноi посудини маленькою золотою ложечкою (отакi великi пани – i отакою манюньою ложечкою!), i коли заграли музики, гостi повалили до сусiдньоi зали танцювати, вiн лишився за столом. Давид подумав: «Помру, i не довiдаюся, що в тiй посудинi», оглянувшись, чи нiхто не дивиться, вхопив великою ложкою тiеi страви. То виявилася мiцнюща-премiцнюща гiрчиця. Дiда скрутило, вiн почав чхати, впав на пiдлогу, i вже чхав обома кiнцями, голосно, i тодi сват, який ще за столом помiтив скрадливi Давидовi позирки на гiрчицю та спостерiгав за ним з-поза портьери, покликав гостей. Справа в тому, що вiн не полишав надii в будь-який спосiб розладнати весiлля, вiн погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повiситися. Єпiфан був неймовiрний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як i всi в материному роду. Давид пiшов з весiлля, сказавши сину: «ноги моеi бiльше не буде на цьому порозi». Вiн дотримав свого слова. Та й Єпiфан не вельми родичався з батьком. А потiм чомусь виiхав на Кавказ (здаеться, хворiла дружина, лiкарi порадили iй чорноморський клiмат), i в революцiю його слiди загубилися. (У родинi його життепис переплутався з життеписом старшого сина Онуфрiя – Миколи – там було багато подiбного i переповiдали все те то як про Єпiфана, то як про Миколу.) Революцiя, громадянська вiйна спалили трохи не весь Буткiв рiд. У Онуфрiя Давидовича було одинадцятеро дiтей, шiсть синiв i п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагiчний роман. Здебiльшого роман кiлькох рокiв – вiд початку революцii до кiнця громадянськоi вiйни. Ураган революцii бушував над Чернiгiвщиною на повну силу, в обох моiх селах – Веркиiвцi та Володьковiй Дiвицi стояли смерчi. Мати розповiдала, що не завжди можна було дознати, звiдкiля вони викочувалися, якi сили iх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочцi бiля ворiт, весна, пригрiло сонечко, ми у святешнiх сорочках та в стрiчках, саме недiля, люди йдуть iз церкви, аж чуемо – в кiнцi шляху – пiсня. Їдуть вершники, по кiлька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвiницi церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кiнь, а пiд ним вершник смикаеться, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнiсiнько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тодi так часто однi перемiнювалися на iнших». Я вже казав, що перемiнювалися самi люди. А точнiше, вони не такi, як ми знаемо iх у буднях. Чим далi в глибiнь вiкiв – люди все дужче не схожi на нинiшнiх. Вони були мовби грубiшi (й одяг грубiший, i iжа, i умови життя важчi), але насправдi – тоншi, нiжнiшi. Витривалiшi, не такi демагогiчнi, покiрнi долi, спокiйнiшi. Сприймали все як велiння вищих сил, бо жили в оточеннi лiсовикiв, русалок, вiдьом, перелесникiв, чортiв, iхнi душi пiзнiше вростали у ряст, у верби, у жита… У дiда Бутка – одинадцятеро своiх дiтей i слiпа матiр, й материна сестра, тiтка, а ще трое чужих дiтей-сирiт. В однiеi жiнки згорiла хата i все в хатi, й хлiви та повiтки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двiйко дiтей. Отако, купкою – дiти на морiжку, мати та корова бiля них, вона лизала господинi руки, – чипiли. Онуфрiй Давидович приiхав пiдводою, посадовив на воза дiток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорiлцi – «Ходiмо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно i просто. І виростали дiти, i зростав у купi ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своiх одинадцятеро! – де спали, що iли – уявити важко. Трете прийомне дитя опинилося у Буткiв таким чином: жила в селi дiвчина, Прiська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, пiд пiччю, батьки – бiдаки з бiдакiв – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою пiд пiч. У хатi – пекло. Але Прiська була гарна з себе. Їi посватав удiвець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дiвай, де знаеш». Прiська носила хлопчика по бездiтних господарях, проте його нiхто не брав: «Байстрюка не вiзьмемо». І тодi вона принесла дитя до Буткiв, упала Онуфрiю Давидовичу в ноги. Онуфрiй Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик вирiс у веселого, дуже роботящого парубка. Історiя його життя – то ще один роман, однак вiн немае до моеi оповiдi нiякоi дотичностi. Люди були й покiрнi долi, але мужнi, часом i жорсткi, а то й жорстокi, i все ж не схожi на нинiшнiх «крутих хлопцiв», рекетирiв та бандитiв, якi можуть убити людину за кiлька доларiв, а то й нiзащо. А що вже розвелося брехнi, обманiв, обмов, багатьом людцям нiчого не варто обкидати багнюкою ближнього в газетi, зiпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нинi людина сама собi облудна, мiра речей i совiстi втраченi. А колись мiрою iй був Бог, громадська думка, неслава в селi, презирство сусiдiв. Що з нами зробили за сiмдесят рокiв i роблять далi! Так-от про мужнiсть, чи то пак триб життя. …Дiялося на початку громадянськоi вiйни. Жили в лiсi на хуторi дiд та баба, самi-самiсiнькi на всенький лiс. І стояли в лiсi партизани. Всi молодi, здоровi, баба прала iм сорочки, варила в печi борщ та кашi. У недiлю дiд вертався з мiста, де продав телицю, бiля криницi над лiсовою дорогою сидiли партизани. Дiд привiтався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скiльки взяв?» «Усi моi». Дiд прийшов додому. «Бачив лiсових хлопцiв, – сказав бабi. – Уночi прийдуть по грошi». «Та що ти, – сплеснула баба в долонi. – Синки!». Вона називала iх «синками». «Прийдуть синки», – вiдповiв дiд. Що б зробили за такоi ситуацii сьогоднi ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дiд та баба спокiйно почали готуватися до вiдвiдин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворiнь та сховалася на печi, дiд набив з дула одноствольного дробовика та сiв у сiнях, пiдперши сiнешнi дверi. Нiч. Свiтить мiсячний промiнь, блукае по хатi. Хрясь! – вилетiла вiконна рама, у вiкно просунулася пiдсака. «Клади грошi!» Мовчанка. «Клади грошi!». Навiть цвiркун у хатi замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вiкно. Огледiвся по хатi, ступив на лежанку. У руцi тримав револьвер. Баба лiвою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по головi. Раз i вдруге. Вiн випустив револьвер, тримаючись обiруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вiкна. Його почали тягнути з хати, i цiеi митi дiд прочинив сiнешнi дверi та ввiгнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив дверi та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогiн бандитам. …У селi храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляе одягнена по-святковому молодь, взявшись попiд руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дiд та баба, баба – закривавлена, зi шкворнем, дiд – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зiбрався бiля них, розповiдають про нiчну пригоду. Натовп шаленiе – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаете iх?» – до дiда та баби. «Знаемо», й називають прiзвища. Один партизан саме проходить неподалiк у вервечцi парубкiв та дiвчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадае з тiла. Забивши одного, вхопили другого, звiдкiлясь взялася сокира, сiконула й вiдлетiло вухо. Онуфрiй Давидович пiднiс над ним руки: «Миряни, ми не звiрi, будемо судити!». Його послухалися. Пiзнiше саме цей бандит-партизан рятував у Нiжинi Бутка вiд смертi, вiд Миколи Кропив’янського. Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернiгiвщинi. У селi роди Буткiв та Кропив’янських (у Григорiя Кропив’янського теж було стiльки само, чи майже стiльки ж, дiтей, як у Бутка, i йому статкувалося) вели мiж собою змагу – у кого кращi конi, краща городина, а насамперед – вдатнiшi дiти. Микола Кропив’янський закiнчив Нiжинське мiське комерцiйне училище, навчався в гiмназii, у Першу свiтову вiйну опинився на фронтi, де завдяки особистiй хоробростi та нестачi офiцерських кадрiв доскочив дуже високого, як для селянина, чину – пiдполковника. Поручик – i то було б дуже високо. Старi дiди згадують: приiхав у вiдпустку Микола Кропив’янський, iде сiльською вулицею, а за ним шабля на колiщатi котиться-пiдстрибуе i позаду два ад’ютанти в аксельбантах iдуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комiтет, 1917 року вступив до партii бiльшовикiв, командував корпусом, був начальником штабу армii, а далi, в час нiмецькоi окупацii, на демаркацiйнiй лiнii сформував Першу Украiнську дивiзiю. Командував нею якийсь час, по тому командував iншими вiйськовими частинами, був начальником тилу Дванадцятоi армii. Приiжджав у село, гуляв, залицявся до дiвчат. Амбiтний, гоноровитий. Якось парубки та дiвчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дiвчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштованi так, що високо пiдiймаються всерединi – низький зростом Кропив’янський хотiв видаватися вищим. З нього смiялися, й дiвчина, до якоi вiн залицявся, вiдвернулася вiд нього. Ото вiн i «наводив порядок» у зайнятих Червоною армiею волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Нiжинського благочинного – красуню, гасав по мiстах i селах областi. Одного разу своi ж, червонi, чимось невдоволенi Кропив’янським, хотiли розстрiляти його разом з попiвною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але iх врятував кiнний ескадрон. Вiдзначався жорстокiстю, пiсля громадянськоi вiйни був призначений начальником вiйськ ВЧК Украiни i Криму, вiдтак – iнспектором вiйськ НКВД СРСР. У 1938 роцi його репресували, а в 1945 роцi – випустили, просто випустили, а не реабiлiтували, вiн тулився, де доведеться. Мiсяцiв зо два жив i у Веркиiвцi, заходив i до нас, обiдав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайцi, про щось говорив з матiр’ю, мене тодi, на жаль, вiн не цiкавив. Як розповiдають дiвичани, у своiх братiв i сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось вiн прийшов до Івана Комiсаренка (той був чоловiком моеi рiдноi тiтки Ольги, вона загинула у вiйну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комiсаренко засмажив яечню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшцi: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мiрою винуватi брати i сестри Кропив’янського у вiдмовi вiд родича (такi були часи), хто може сказати, те вже на судi у Бога. Врештi (також за розповiдями дiвичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носiвськiй (сусiдне село) лiкарнi, бiдував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзi помер на станцii в Нiжинi. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедiя з трагедiй! Пiсля розгрому культу Сталiна мене довгий час тривожила ця постать, хотiв про нього написати, почав збирати матерiал (я ще тодi не знав, що вiн розстрiлював мого дiда), але потiм розчарувався i облишив. Найдужче мене займало та цiкавило, що вiн думав про репресii тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповiдей одного з його племiнникiв – нiчого не думав i не переживав. Вважав, що все правильно, тiльки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’iв… Я вже тодi зрозумiв, що Микола Кропив’янський був типовим породженням бiльшовицькоi диктатури, нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших жорстоких вершителiв народних доль часiв громадянськоi вiйни i пiсля неi. Чоловiк нерядовий, став жертвою обставин, а далi й сам творив тi жорстокi обставини. Жертвами обставин, хоч i не творили iх, стали бiльшiсть моiх дядькiв та тiток по материнськiй лiнii, чимало iнших моiх односельцiв. …Повертався з фронту Першоi свiтовоi вiйни, який розпався, найстарший з синiв Онуфрiя Давидовича, Григорiй, поiзд iшов мимо села до Нiжина, на полустанку бiля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Нiжина пiшки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поiзда i забився на смерть; солдата, який кiлька рокiв не був удома, принесли в хату мертвим. Либонь, найбiльш неординарним з усiх моiх дiдькiв був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, вiн закiнчив у Нiжинi комерцiйне училище, навчався далi в Киевi, здаеться, в полiтехнiцi, був начитаний, гострий розумом, прозiрливий. Любив дiтей – менших братiв та сестер, привозив iм гостинцi (на Новий рiк позолоченi горiхи, небаченi в селi апельсини), навчав грамоти, розповiдав епiзоди з iсторii, батьковi ж казав, що насуваються крутi подii, що на порi революцiя, яка прожене царя та настановить новий лад, виповiдав соцiалiстичнi iдеi, за що, надто за революцiю, Онуфрiй Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батьковi не вбиватися на роботi самому та не морити роботою дiтей, не багатiти, адже революцiя забере все. У Киевi дружив з дуже красивою дiвчиною, дворянського роду, освiченою, веселою, простого поводження, приiжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася вiйна, його мобiлiзували на фронт, по тому – вiйна громадянська. Микола став офiцером петлюрiвськоi армii. Загинув у якiйсь iз захiдних областей, у селi Красне. До Буткiв проiздом навiдався мешканець того села i розповiдав, що Микола зi своiми вояками довго стояв у селi, його там вельми шанували, вiн боронив селян вiд якоiсь банди, органiзував там школу. А загинув у бою з нiмцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиноi могили нiхто нiколи не iздив – завадила громадянська вiйна, а далi, за радянськоi влади, Бутки пильно приховували, у якому вiйську й ким був Микола. Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобiлiзували червонi, у рукопашному бою його було вдарено рукiв’ям нагана у скроню, його довго лiкували в госпiталi, а потiм у нього наступив тривалий психiчний розлад. Години депресii минали, i вiн ставав хорошим спiвбесiдником, славним парубком, перед однiею з молодiжних вечiрок моя мати попередила всiх про те, що прийде ii брат, i що вiн… хворий психiчно. А вiн увесь вечiр грав на гармошцi, спiвав, розповiдав веселi iсторii, був душею компанii, i про матiр подумали негарно, буцiм обмовляе рiдного брата. Дедалi його стан погiршувався. Мав неймовiрну фiзичну силу, подвоену хворобою, в божевiльнi його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринвi на землю, – врештi його вдалося вмовити полiкуватися, до того ж йому сподобалося в лiкарнi, вiн проголосив себе богом, всi хворi слухали його беззаперечно; уранцi вiн сiдав на «тронi» – стiльцi з бильцями, хворi приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», вiн розподiляв iх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлiкар). Інодi йшов з лiкарнi прогулятися пiд слово честi, що повернеться, та й утримати його не могли, пiд час однiеi з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферовi катати його мiстом. Помер раптово, вiд крововиливу в мозок. Ще один молодий Бутко повiсився – пiдрiзав у жатцi конi, боявся батькового гнiву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилi дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник. Один син помер у малому вiцi, а наймолодший, Андрiй, роздiлив батькову долю: пиляв сирий лiс у Архангельських лiсах, коли пiдiймав важелезну колоду вiд напруги у нього перевернулися в очницях очi, жив калiкою. Сам Онуфрiй Давидович участi у громадянськiй вiйнi не брав – заважало калiцтво – хоч номiнально очолював самооборону села, не раз рятував односельцiв вiд кулi та шибеницi – користувався беззаперечним авторитетом у дiвичан. Двiчi рятував у власному домi пiд час нашесть – денiкiнських та бандитських – сiльських евреiв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синiв, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз пiдпадав пiд всiлякi реквiзицii та утиски… На шматок хлiба заробляв ковальським молотом. Пiд кiнець свого проживання в селi почав попивати. Труднi життевi дороги пройшли i дочки Онуфрiя Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбiльшу «охотку», як казали у селi, мала до коней, працювала з ними, доглядала iх краще за хлопцiв, конi у неi аж вилискували. Вийшла замiж за батрака, великого посагу батько дати не мiг (багато дiтей), землi майже не мав. Дав корову та пiв десятка овечок. Громада Володьковоi Дiвицi видiлила молодятам шiсть десятин невдобiй – супiску за селом. За це вони кiлька рокiв випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали ii глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на своi невдобiя. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарештi земля зародила. Працювали на нiй двое – Тетяна та Андрiй, як проклятi, як каторжнi. Й росли статки. Появилися клуня, хлiв, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помостi. Здавалося, тiльки б жити. А тут – колективiзацiя. Землю вiддай, худобу вiддай. Вiддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрiй.) Отже, в колгосп не пiшли. Обклали iх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрiй закинув у бур’яни «австрiяка» – гвинтiвку, яку принiс з австрiйського фронту, патрони ж з цинковки спiшно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамiвцi посеред двору на морiжку, списують на папiр Тетянине та Андрiеве добро, а порося тим часом проломило дiрку в загорожi й бiжить через двiр з патроном в зубах. Андрiя забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижнi. …Вечорiе. Весна. Роскаль. Веде мiлiцiонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботi у нього хлипае та джв’якае. Тетяна та другий заарештований теж мiсять багнюку, й тодi «куркуль» каже мiлiцiонеровi: «До Нiжина – п’ятнадцять верств. Не дiйдемо ми туди до ночi. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мiй кум. Заночуймо у нього, повечеряемо, може, й по чарцi вип’емо. А вранцi кумiв хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Нiжин». Мiлiцiонер подумав i погодився. «Куркуля» забрав iз собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморi. Сидить Тетяна в коморi й млiе душею, серце iй болить, плаче: нi не свою лиху долю оплакуе, а шкода iй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалiбно стогне, недоена, у неi мале телятко, свинi верещать. Їi забрали зненацька, вона не встигла навiть нiчого сказати сусiдам. Як же iй жаль худiбоньки, виплеканоi власними руками!.. Тетяна знае, куди ii ведуть, знае, що не вернеться на хутiр, мабуть, i хутора вже нiколи не побачить, i худiбки своеi, але жаль до живини крае ii серце. У коморi лише одне невелике вiконечко пiд самою стелею. Пiдставила кадiбець, вийняла вiконце з рамою, вилiзла з комори i розгаслими полями – сiм верств – бiгла до хутора. Порала конi, корову, свинi, овечки, задала iм корму й на завтра, а тодi бiгла сiм верств назад, залiзла в комору. І поставила назад вiконце. Удосвiта мiлiцiонер доправив ii до Нiжина, а звiдти вiдправилася в заслання. На лiсоповалi працювали шалено, термiн заслання iй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якоi на той час народилася дитина, поiхала до рiдних краiв. Андрiй лишився працювати (вже по найму) ще на один рiк аби помiняти буцiмто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потiм легше жилося на волi (це була йому несподiвана пiдказка вiд мiсцевого мiлiцейського очiльника). Приiхала вона у Володькову Дiвицю, прихилитися iй нiде, пiшла до своеi хати. А там – колгосп, центральне подвiр’я. У хатi живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робiтник з Чернiгiвськоi музичноi фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робiтницею, вiн впустив ii до ii ж хати. Вона варила iсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству i в нього нiчого не виходило. Господарство розпадалося. І тодi Тетяна почала пiдказувати йому: найперше, навiсь замки на стайнi, бо кожного ранку колгоспники розбирають своiх коней або крадуть лiс продають у Нiжинi, або iдуть у хуру, а колгоспноi роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сiяти, i сiй ii за Попiвною, а гречку посiеш пiзнiше. Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пiшли на краще. Усi в колгоспi знали, хто насправдi керуе колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиiми порадами живе i керуеться. А восени, на звiтних зборах, попросив громаду, аби вiдпустила його до мiста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так i вчинили. Примчало з мiста районне начальство – пiзно, люди й слухати його не хотiли. Бiдолаху ж робiтника виключили з партii. Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрiй i поставив умову – виiхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неi я карався в далеких краях, вона нiколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до мiста». У Чернiговi вони стяглися на будиночок, обое працювали на музичнiй фабрицi. Андрiй слюсарював, а вночi сторожував. Осiннi ночi довгi, знiчев’я почав заникувати пiд повiтку, де стояли вибракуванi пiанiно та роялi. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох iнструментах, почав бринькати на пiанiно, пiдтягувати голосники, мiняти попсованi дерев’янi частини, струни. По кiлькох днях попросив випробувати два роялi. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялiв. Дожили з Тетяною вiку в Чернiговi. Трагiчнiшою виявилася доля Тетяниноi сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальнi добрi очi, сумовитий голос i тиха пiсня.) Пам’ятаю iхню старосвiтську хату, чисто вимазану долiвку з сонним котом, макiтерку з насiнням на столi. Взимку ми з братом приiздили iз сусiднього села в гостi на лижах, влiтку приходили пiшки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, i ми на нiй, наче горобцi. Також рвала на собi жили, також стягнулася на господарство. Їi чоловiк, Іван, вивчився на водiя, шоферував у колгоспi. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга свiтова вiйна. Спочатку забрали на фронт Івана, далi – рити окопи – шiстнадцятирiчного сина, Григорiя. У передвоеннi роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньоi школи. Був це дуже мiцний, кремезний парубiйко, який завдавав немало клопотiв учителям, але й мав надзвичайнi музикальнi здiбностi – грав на будь-якому знаному йому iнструментi, йому доручили керувати музичним гуртком, вiн захопився, почав добре вчитися. Любив я його, i вiн мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачiпати старшi хлопцi, навiть десятикласники. Бачу його усмiхненим, хоч усмiшка та якась насуплена, зi скрипкою в руках, з якоi ллеться то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пiсню, мов передчував свою долю), то жаркi законозистi «Гоп, моi гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися наймiцнiшi гребiнцi. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер i мисливець. Два велетнi в хатi, одного разу при менi посварилися, похапали сокири й порозбивали всi клiтки з кролями, кролi розбiглися, розплодилися страшенно, «з’iли» весь хутiр, вечорами обое полювали на кролiв, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою. Гриша, разом з iншими копачами, потрапив у полон до нiмецьких десантникiв, потiм нiмцi iх вiдпустили, вiн вернувся до свого села, у недiлю пiшов «на колодки» й там розповiв, що бачив. У газетах писали, що нiмцi худi, завошивленi, у дрантi, голоднi, вiн же бачив нiмцiв угодованих, в доброму обмундируваннi, вони жерли шоколад i навiть йому дали одну плитку. Тiеi ж ночi Гришу забрали. Наступного дня вiйськовий трибунал вiйськовоi частини, яка стояла у селi, у присутностi його матерi засудив Гришу до розстрiлу за «антирадянську агiтацiю». У матерi, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синовi кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сiльради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психiатричноi лiкарнi в Полтаву, вiдтак – край окупували нiмцi i ii слiд загубився. Сувороi зими сорок першого року моя мати та Гриша слiпою конячиною iздили до Полтави шукати ii – не знайшли. Казали, що хворих пострiляли нiмцi. У той час моя мати, мiй брат i я пiсля невдалоi евакуацii проживали у них на хуторi. Весною розстрiляли нiмцi Гришу. Пам’ятаю, як пiзньоi осенi сорок першого, коли пiдмерзлий степ дзвенiв, наче бубон, вiн вiдкопав прихованого в городинi карабiна, осiдлав упiйманого в степу, покинутого вiйськовою частиною кавалерiйського коня, одягнув шинелю i поiхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полi). Провернувся наступного ранку з коровою i трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу нiмцi переганяють худобу, вони сплять у хатi, я зв’язав дверi, двiчi вистрiлив пiд вiкнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всi перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по слiду собаку?» – моя мати. Коровi я висмикнув у клунi, в соломi, сховок, овечок порiзали й м’ясо сховали на горищi. Обiйшлося. Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторi, ми, водночас, переховували у себе еврейську сiм’ю. Тiтка Вiра (як я ii називав) почепила своiм дiтям хрестики – сину Толику – моiх рокiв, i дiвчинцi рокiв п’яти (ми ходили без хрестикiв), i все запитувала у мене – «Юро, хiба я дуже схожа на еврейку?» Я взагалi не знав, хто на кого схожий, i казав: «Та ви ж такi, як i всi». З Толиком ми воювали за знайденi на горищi чоботи тiтки Ольги, на них повiдрубували пiдбори i понатягували чунi. Хто ранiше встане, той i одягне. Потiм, пiзнiше, коли сталося лихо, ми втiкали в один бiк, сусiди (суворi, важкi, мовбито грубi полiщуки) вкинули в сани Вiру з дiтьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що украiнцi – антисемiти.) Якось пiсля вiйни ми прошкували з матiр’ю по базару в Нiжинi, й раптом моя мати i якась жiнка кинулися одна однiй в обiйми й почали цiлуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого вiку, ми з-пiд брiв дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обiймiться ж; Юра – це Толя, а це – тiтка Вiра». Вони вижили. Гриша закидав у лiс партизанам iжу. Здебiльшого буряки. Їдучи в лiс, вiдбивав у полi кагат, набирав бурякiв на воза. Вiн не був партизаном, просто у лiсi, в загонi, були знайомi хлопцi. Його забрали як заручника – партизани вбили в селi нiмця, майора (може, хтось донiс i про тi буряки), забирав полiцай, колишнiй Гришин однокласник. Гриша саме викидав гнiй з-пiд коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – полiцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу пiти до збiрнi, мовляв, треба розписатися на якiйсь квитанцii. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалiк збiрнi – старостату – де вже стояв гурт зiгнаних людей, полiцай вiдступив на два кроки, впер Гришi в спину дуло гвинтiвки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша мiг те передбачити, прибив би полiцая кулаком у своему дворi. Заручникiв повели до Нiжинськоi в’язницi, на тюремному подвiр’i поставили на колiна, двое нiмцiв водили по десять чоловiк за рiк тюрми, до викопаноi ями, один стрiляв, мiняючи рiжки в автоматi. Розстрiл спостерiгали ув’язненi з тюремних вiкон. Про Гришу розповiв докладнiше, бо вiн жив у нас, ходив зi мною та моiм старшим братом Леонiдом до школи, в селi Талалаiвцi – за буйну вдачу, по закiнченнi сьомого класу, його випхали зi школи у Володьковiй Дiвицi, й тiтка Ольга вмовила мою матiр взяти Гришу до себе. Ми жили у сусiдньому селi. Гриша лишив у моiй душi глибокi зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разiв (!) поранений, а через пiв року вдома помер вiд раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обелiски – жертвам сталiнiзму – репресованим та розкуркуленим, на тому обелiску викарбували й прiзвище мого дiда, та жертвам гiтлеризму – заручникам. Привезли в мiшках кiстки, зробили сто сiмдесят чотири труни – по кiлькостi розстрiляних селян за вбитого партизанами нiмецького майора. Крик, плач. Сльози родичiв – тих i тих. Серед них – Гришина дружина (вiн встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомленi надмiру», – як писав Євген Плужник. І над усiма – вiчнiсть. І вiдповiдати за все вiчностi. Люди з часом забувають про злочини своiх одноплемiнникiв та чужоплемiнникiв, хоч i записують iх до книг, але те все – просто статистика, яка нiкому не пече й нiкого нiколи нiчого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумiтися, стояли вороже один проти одного. …Молодша материна сестра Галя одружилася з вiйськовим, вони жили на захiдному кордонi, двадцять другого червня сорок першого року, коли першi бомби впали на заставу, ii чоловiк, Ларiон, похапцем вдягнувся, вибiг з квартири, й …по сьогоднi. Галя з двома малими дiтьми якось добилася до Червоних Партизанiв i тяжко гарувала в колгоспi до самоi смертi. Дуже тяжко. Пам’ятаю похорони тiтки Галi. Пiд’iхала колгоспна вантажiвка, опустили борти, з колодязя, вiдром змили багно i гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажiвку труну i повезли – позаду йшли бурякiвницi з ii ланки, з руками до колiн – повитягувалися на буряках. І ii син, офiцер-танкiст, розумний, свiдомий чоловiк, запросив священника, хоч як сiльське начальство не противилося. Пiзнiше вiн виконував свiй «интернациональный долг» в африканських краiнах, втратив там здоров’я i нинi доживае вiку на куцiй пенсii в Бiлорусi. …Ще одна молодша материна сестра утонула в рiчцi, купаючись. …На моiй весiльнiй фотографii пiд нерiвною, клинцюватою стiною нашоi хати стоять усi моi родичi. Виробленi й нужденнi, у м’ятих пiджачках i старомодних хустках, втомленi, невеселi. Хоч i на весiллi. Уламки колись могутнього, великого роду. І – моя мати. Ми, сини, нiколи не виповiдаемо матерям своеi любовi, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлостi буднiв, i матерi сходять у могили iз серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спiзнавши того в отвiт. У моему серцi скипаються сльози, коли спогадую матiр в останнi мiсяцi, останнi днi ii життя… Довгi осiннi днi вона сидить на канапi, пiдперши сухеньким кулачком свое маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись i думае щось. Я знаю, вона думае про мене. Їi життя – стражденне, ii любов – безмiрна. Вповнi я це зрозумiв, лише коли ii не стало. І зрозумiв якось страшно, не тiльки розумом, а всiма своiми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати нi на мить нi свого щастя, нi любовi, нi тихоi печалi. Вони – тiльки на мить, вони е i iх немае. Вони iншi в кожну хвилю, але без них – немае життя. Ми силкуемося передати ii на паперi, але передаемо лише iлюзiю любовi, горя, щастя. Не можна осягнути чужоi любовi, як не можна передати комусь своеi. І через те маемо особливо дорожити отими щiмкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити iншим спасенним душам горя. …Так, не було в свiтi бiльшоi любовi, як у моеi матерi, й не було нi в кого кращоi матерi, як у мене. Я розумiю, що кожному з нас його мати найкраща… І все ж… Моя мати справдi була надзвичайною, неординарною людиною, тiльки не випало, не склалося iй проявити себе. То все – вiд долi. Власне, я не знаю, доля вибирае людину, чи людина долю. Мабуть, i так i так, i все ж бiльшою мiрою владарюе доля. Найперше, людина не вибирае собi батькiв, братiв та сестер, мiсце народження. Все життя матерi дорiкали батьком, називали ii куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землi, де народилася, а потiм – куди вийшла замiж – хата, дiти, й тяжiла над нею рокованiсть свого роду та падали важкими гирями бiди роду чоловiкового. Вiд природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самоi смертi пам’ятала всi вiршi, якi вчила в школi, усiх людей в обох селах i могла докладно розповiсти про життя кожного односельця), мала рвiйну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делiкатною. Жила не для себе – для iнших. Навiть коли була головою одного з найбiльших в Чернiгiвськiй областi колгоспу, не взяла собi з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навiть зарплатнi, котра, окрiм трудоднiв, iй однiй у селi, як головi артiлi, була покладена законом, нiколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатнi не покладено, отже, не братиме ii й вона. Їi зарплатня в тi важкi повоеннi часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспноi контори, вiжок, недогнуздкiв. Ми однi в селi не мали корови (за що ii купити?!). Я один в класi не мав чобiт, а ходив у пошитих з трьох шматкiв триколiрних валянках з чунями, а був уже пiд парубiйком i на вечiрницях пiдгинав ноги пiд лаву, аби дiвчата не бачити моi взувачки, й соромився того страшенно, а в клубi на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пiзнiше, вже в Киевi, зазнавав «сердечних збиткiв» – не завжди мiг познайомитися з дiвчиною, яка впала в око. Пiзнiше, коли мати дуже хворiла, я привозив iй лiки, часом – дефiцитнi, вiддам, приiду через тиждень, а лiкiв немае. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Вiддала Грунi». «Та ж… синку – затинаеться i клiпае повiками мати, – Груня хворiша за мене». Одного тiльки разу розсердилася, побачивши, що сусiдка тими дефiцитними лiками одпоюе кабанчика. Тодi, в селi, мати бувало скаже: «як я можу взяти, дiти, тi грошi, нiкому ж iх, крiм мене, в колгоспi не платять». І ми розумiли. Бо й грошi, такi потрiбнi, були тiльки грiшми i нiчим бiльше. То тепер тiльки вони в шанi, байдуже, як добутi – краденi, добутi розбоем, тодi ще були в пошанi розум, поряднiсть, умiння-талант, те вже «вiджило», застарiло. Колись був у пошанi труд, колись те, що тепер називають бiзнесом, називалося крадiжкою, а бартер – краденим, тепер всi знають, що над нами сидять злодii, а вдiяти нiчого не можуть; хiба що починати органiзовувати «групи визволення працi»? А далi що – по колу? А може, то единий вихiд? Але вмiла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негiдну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, iхали ми в автобусi до Киева. І якийсь моложавий чоловiк розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраiнi, яке тут все нiкчемне, i речi, й люди, i оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звiдкiля вiн повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водiя автобуса: «Зупинiть». Той, либонь, подумав, що старенькiй погано, зупинив, вiдчинив дверi автобуса. І тодi мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негiднику, iдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зiйти з автобуса. І малася, наскiльки це було можливо тодi, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виiхала iз села – переiхала до Вишгорода пiд Киевом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синiв (мiй старший брат також жив у Киевi) – не оформивши пенсiю. Одразу по переiздi поiхала оформляти пенсiю. І ii оформили – 12 карбованцiв на мiсяць. Їй же як головi колгоспу належала пристойна пенсiя. Але був пункт у законi, що голова колгоспу отримуе ту пенсiю, якщо оформив ii у колгоспi, де працював. Так, то була iй помста вiд начальства за попереднi роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Рiч у тiм, що моя мати була безпартiйною; викачувати з колгоспiв додатковий хлiб, змушувати виконувати всiлякi iншi понаднормовi – й надто надмiрнi – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хлiб, або клади на стiл партiйний квиток. Матерi такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цiнами – майже вiддати задурно) ще якусь мiру зерна, картоплi, бурякiв. І звiльнити ii з роботи не могли, на те не давали згоди загальнi збори колгоспникiв. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови iз секретарем райкому партii скипiла, й не добирала слiв. При тому були присутнi чимало людей. Я стояв у коридорi й зрозумiв, що мати вiдрiзала собi шлях до отримання поважноi пенсii остаточно. …А потiм, удома, вона гiрко плакала, бо ж i в батька пенсiя була куца – учительськоi пенсii не мав – вчителював недовго, участь у вiйнi в стаж не зарахували – перебував у полонi. Я заспокоював ii, як мiг. Так вона тiеi пенсii й не отримала. …Мати вийшла замiж за бiдняка, отож «куркулькою» не була, долi свого батька, деяких братiв, сестри не роздiлила. Їi чоловiка ще довго тримали у вiйську, не тiльки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кiлькох мiсцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала тi нивки й потiм, бо батько, повернувшись додому, працював дрiбним службовцем по всiляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своiх батькiв, посадила на обiйстi сад, пiдiбравши хорошi сорти яблук та груш, завела в селi помiдори (до цього iх нiхто там не знав), посадила пiд плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусiдка, баба Настя, яку мати пiдбила також посадити картоплю пiд плуг. І банiтували, й лаяли на чiм свiт стоiть матiр. А картопля вродила, по корзинi з двох кубехiв. Настя прийшла до матерi пiсля говiння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», i йшла до ворiт кланяючись. …Брали сiно трьома возами, ще з двома сусiдами, а воно роз’iхалося. У першому возi сусiди кинулися один на одного з вилами, мати розвела iх, а тодi стала на возi сама й уклала сiно. І тi два вози уклала. Пiдiйшов ще один сусiд, дiдок, зняв картузика: «Спаси Бiг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горiла в ii руках. (Вже й пiзнiше, коли я приiздив до неi зi своiми дiтьми: якi свiжовипеченi паски величалися на столi та на лавах, накритi рушниками, якi пироги в макiтрах: з квасолею, з маком, з сиром. Моi мiськi дiти iли й не могли наiстися.) Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, дiти… – мати зчорнiла й була худа, як скiпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе мiцна – не могла пробачити батьковi чоловiчоi провини, вчиненоi ним, коли вона побивалася бiля хвороi дитини, дiвчинки. Дiвчинка таки померла. Вiхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригадi, далi – полеводом у колгоспi, поки не стала головою. Вiд голодноi загибелi в тридцять третьому нас рятували подарованi батьками матерi на весiлля iкони в срiбному окладi, мiй батько викинув iх з хати, а мати пiдiбрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кiлька пудiв борошна, круп, трохи жирiв i цукру. Працювала на кiлькох роботах i ми таки вижили. Роботяща, як бджола i гостра, як бритва. Ми тодi вже жили в Нiжинi – втекли туди вiд голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санiтаркою, двiрником, завгоспом. Ми з братом майже нiколи ii не бачили. Увечерi прибiгала з каструлькою супу – ii заробiток. Той суп теж рятував вiд голодноi смертi. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотiлося iсти, я тинявся бiля лiкарняноi кухнi, й бувало, звiдти вискочить кухарка й дасть менi млинця. Я сiдав на довгiй лавочцi пiд акацiями й одщипував по крихтi, весь час промовляючи: снiдання, обiдання, вечеря… Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарi торговки безпритульного хлопчика за дрiбну крадiжку, кинулася захищати, i ii також побили до кровi; помирало пiд парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмiрну напругу, ii розбив паралiч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала. Ми тодi жили в селi Обичiв, де пiсля закiнчення педiнституту вчителював батько. Обичiв залишився у мене добрим спомином. Вiн стояв на Удаi, нинi канавi, тодi Удай ще був рiчкою, прекрасною, весною вiн розливався i за ним бовванiв гай, туди ми плавали на човнах по пролiски (мене брали з собою старшi хлопцi), трохи пiзнiше – драти гнiзда диких качок, влiтку увесь день на Удаi купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поiхав i жахнувся – немае Удаю, глибокий рiвчак, на днi якого калюжа води. І це також слiди цивiлiзацii нашого безголiв’я. В Обичевi пiшов до першого класу. У вiйну мати, я i мiй старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схiд худобу. Плететься степом, здiймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, конi – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мiшки з вiдтопленим молоком – збиваеться на сир, молоко дiвати нiкуди, надоене звечора у бiдони, зранку виливаеться просто в стерню. Я трушуся на хребтинi конячини – сiдницi збив до струп’я, пролiтае на лошаковi мiй старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виiжджали з дому, дружинi голови колгоспу запрягли племiнних жеребцiв, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днiв жеребцi вибилися iз сил, а коненята тягнуть i тягнуть. Хрестатi лiтаки вгорi лiтають нiби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забитi одна-двi корови, конi на греблi, панiка – на пiв дня (де ви, оспiванi у бравурних пiснях червонозорянi «соколи»). Знову лiтак з-за хмари, я щосили жену коня i падаю десь у житах. Мати не втiкае, стоiть i дивиться в небо. Вона бiдкаеться за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене пiд воза. Нiмцi замкнули кiльце пiд Лохвицею. Про вiйну в мене – безлiч споминiв. …Спускаемося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутiй дорозi вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком i бочкою з водою (менi дванадцять рокiв), яку пiдiбрали десь у полi. Лошак рветься, зрештою я не втримую його i пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Вiн летить, не вписуеться у поворот дороги, мчить прямо через кущi. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвiр для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся i жах обiймае мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахiдне сонце сяе на латунi. То мертвий духовий оркестр. Вони виiхали на галявину, обидвi машини, поруч, а бомба з лiтака влучила якраз помiж двома полуторками. Лошак рвонувся знову i понiс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливае мене. Я якось зупинив лошака, пересiв на нього верхи. І ось летимо по дорозi. Вже нiч. Попереду i з бокiв злiтають ракети, висять повiшенi з лiтакiв «лiхтарi». Десь гуркiт бою. А пiдi мною по сухiй дорозi дзвiнко строчать копита. Я не знаю де моi, страх обiймае мене. Врештi лошак змокрiв. Я повернув у поле, став бiля однiеi копи. Млiючи вiд страху, кiлька разiв погукав. Тиша. Небо темно-сине i яскравi ракети. Я розгнуздав лошака, вiн скубе траву. А сам присiв пiд полукiпком. Сиджу, тремчу вiд страху. І враз… щось стрибае на мене. За мить зрозумiв, що то наш пес. Очевидно, вiн почув мiй крик i прибiг. За ним я пробився до скирти, до своiх. Нiмецькi лiтаки в небi – низько-низько, видно пiлотiв у шлемофонах i пiдтьоки мастила на крилах. Ось летить такий лiтак. Менi страшно, хоча i розумiю, що я в нього по борту, вiн не може стрiляти, та й навiщо. Їхали ми дуже повiльно, «дньовки» та «дньовки», то тiтки та дядьки не хотiли евакуюватися на схiд, волiли, щоб iх наздогнали нiмцi, щоб вернутися назад, додому, до своiх. Їжi було досить: молоко, сир, рiзали овечки. Колони вiйськ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюцi, ми виштовхували iх разом iз солдатами, колона бiйцiв – туди, колона – навстрiч, безлад i хаос. Пам’ятаю цi колони, якi йшли назустрiч одна однiй: «ви куди, там нiмцi, та нi, нiмцi якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хлiба, хлiба, вродило, наче навмисне, пшеницi попiдруки i жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збiжжя, розбивае копи – нiхто не зважае. Корови часто повертали голови назад – на домiвку, важко i болiсно ревли. Деякi червоноармiйцi нарiкали на Сталiна, були такi, що й проклинали: «Казав, “на враж’ей земле”, “малой кров’ю”». Тодi i я ще зовсiм по-дитячому трохи засумнiвався у Сталiну, саме за оце – за втечу з рiдного дому, за поразку, за солдатську зневiру. Танки рiзали оточення на малi клини. Червоноармiйцi забивалися у лiски, байраки, нiмцi ставили по краях лiсу танки, кулемети, не випускали нiкого. Якось ми iхали дорогою недалеко вiд лiсу, й звiдти раптом вирвався червоноармiець, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, вiн скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зiрвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечi куфайку, тицьнула в руки вiжки. А повз валку вже летiли на мотоциклi двое нiмцiв, зиркали на вози. Вони не були впевненi, куди подiвся втiкач – праворуч дороги – жита, як море. Проiхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: мое серце билося часто-часто. Вiдтак ми покинули валку, спробували вирватися самi. Їхали ми, й головиха за нами, три днi, хтось нам сказав, що отам, за лiсом, е пором. Проiхали лiс, поминули лози i виiхали на луг. І раптом вибухи вiд снарядiв, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий вiз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула вiжки моему брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до iншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетiла в лiс слiдом за нашим возом. Хоробрий був i брат. При нальотах нiколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий вiйною, таким i лишився, пройшов ii з сорок третього автоматником. …Ми вернулися до валки. Стояли пiд скиртою ще три днi. На шляху за горбом гудiло, там йшли нiмецькi вiйська. Якось обiдньоi пори загудiло дужче, через горб переповзли три танки, пiдповзли до нас. На бронi – нiмцi, засмаглi, в пилюцi. Щось загелкотiли. Селяни стояли нiмi з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати i кинулася до бiдонiв. Нiмцi набрали молока, жартома запросили молодих дiвчат з валки до себе на броню поiхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню двi плитки шоколаду й рушили далi. «Що, дiти, – сказала мати, – треба нам вертатися». Вернулися спочатку на хутiр до родичiв. Там жили моi двоюрiднi брат Гриша i сестра Марiя. Заходило на осiнь, мати щоранку всiх нас виганяла в поле, де лежали вкляклi хлiба. Гребли граблями, несли попiнками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукровi буряки, потiм все те урвалося – нiмцi оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомiсть мати ж, про що писав вище, прихистила ще й еврейську сiм’ю, i якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всi працювали. Слухався ii й Гриша, хоч який був «некерований». Незабаром у селi сталася трагедiя. Увечерi з лiсу прийшли партизани, щоб викопати у клунi в одного дiда кулемет (хазяйновитий дiдок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися i вбили нiмецького майора. Нiмцi, як я вже оповiдав, розстрiляли заручникiв, серед них i Гришу. Ми ж притьма поiхали в рiдне село, Веркиiвку. У нашiй хатi жила батькова сестра тiтка Ганна з дiтьми. Жили разом. Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общинi, перебивалися з води на кисiль, чим тiльки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з пiдбитих лiтакiв дюралюмiнiй та робили з нього гребiнцi на продаж, латали каструлi, вiдра, гнали самогон для перепродажу, копали чужi городи, молотили по клунях хлiб. І знову найбiльший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тiльки пiзнiше, оглядаючись у минуле, я змiг це поцiнувати. І не гнулася, огризалася на нове сiльське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полi), полiцаi, що голилися у сусiда, «винюхали» горiлку, увiрвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленостi, штурнув з ганку заступника начальника мiсцевоi полiцii, який з наганом в руцi гамселив носаком у дверi. По тому ми знову замкнули дверi й кинулися навтьоки через вiкно у городи. Полiцаi розбили дверi, побили посуд в хатi, понiвечили самогонний куб – горiлку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусiдiв вiзок, поставила туди сулii з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до полiцii. «Вибачте iм, вони малi, дурнi», – сказала. Полiцаi довго збиткувалися, але врештi начальник полiцii мовив: «Микито, внеси горiлку в сiни, завтра виллемо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в полiцii. Невдовзi на полустанку хтось кинув бiлий трикутничок, у якому батько повiдомляв, що вiн сидить у нiмецькiй в’язницi в Курську. Мати збирала по селу пiдписи пiд папером про те, що вiн – безпартiйний i нiчого злого людям не вчинив. З мiшком за плечима, у якому – сухарi, кiлька шматкiв сала, сякий-такий одяг, мати пiшки, зимою, в заметiль, добувалася з-пiд Нiжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригодi й найдена нiмцями в його карманах заникана, скрючена довiдка iз сiльради, яку вiн отримав напередоднi вiйни для замiни паспорта, i про яку геть забув.) Воiстину, немае того в свiтi, чого не могли б зробити нашi матерi-страдницi. На другий рiк нам вдалося добути пiв гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сiдали перепочити, а мати копала, копала. Важкi боi пiд час визволення – село кiлька разiв переходило з рук у руки – всiлякi пригоди, якi траплялися зi мною в окупацiю – все це я потiм використав в оповiданнях та повiстях. А от про матiр нiчого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрiй у сiм’i – у спадок вiд ii роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немае тiеi офiри, на яку б не пiшла мати для нас. Отi одiрванi од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, i навiть вичаного хлiба, чорного i важкого, як земля, недоспанi ночi, натрудженi до синiх вен руки… …Ось стоiмо ми бiля ворiт заможноi хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляе з господинею, бiля неi дiвчинка лiт тринадцяти, моя ровесниця, бiлява, кучерява красуня, я паленiю, а тут господиня йде в двiр i виносить моiй матерi у пеленi пiвтора десятка поморщених весняних картоплин. Менi соромно до слiз, хоч днiв зо два не було в ротi й рiски. А назавтра рано-вранцi мати йде з сапою вiдробляти ту картоплю. …За лiсом – болота, в лiсi – мереживо лiсових стежок i зарослих дорiг, якими блукали у вiдступi нiмцi, я поночi, заблуканий, бiжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далi з переднього табуна прибiгли хлопцi та сказали, що нiмцi вбили Василя: вiн з переляку присiв за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом менi в очi снiп свiтла: «Малчiк, ком гiр, шнель». Нiмцi були страшнi: чорнi, запилюженi, обдертi, небритi, захланнi, очi позападали. Тицьнули пiд нiс карту, питають показати дорогу до Нiжина. А я вiд дикого страху нiчого перед собою не бачу й не розумiю, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, i одразу з усiх нiг, чекаючи пострiлiв у спину, – в лiс. Не стрiляли. Ночував з товариством у партизанiв, вони пiдтягнулися з далеких лiсiв добивати вiдступаючих нiмцiв. Вклалися в куренi з гiлля (довкола нас нiмецькi трофеi, неподалiк дорога, де гудуть нiмецькi машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, i раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сiльського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла i трясеться. А то молодi партизани вирiшили нас налякати… З кiнця сорок третього й по вiйнi мати працювала спочатку заступником голови, а потiм головою колгоспу. Лягав спати, ii ще не було вдома, прокидався – ii вже не було, у печi – зваренi снiданок та вечеря. Снiдав, брав батога чи косу й йшов у поле (вiд сорок третього й до кiнця вiйни брата з нами вже не було: його, сiмнадцятирiчного хлопця, забрали на фронт автоматником). Жодного лiтнього дня, вже й студентом унiверситету, я не залишався удома, – не мiг «пiдвести» матiр, адже вона просила всiх учнiв i студентiв виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, менi подобалося працювати в гуртi. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куцi колгоспнi заробiтки, але е щось дуже хороше в колективнiй працi на молотарцi, в косарському ключi. І жарти, й спiв, як би скрутно не велося, i пiдмога одне одному. Нам, пiдпарубчакам, старшi й косу наклепають, i ручку не дають брати широку, а поснемо пiд возом – не будять, поки самi не попрокидаемося. І косили сiно на болотяних луках. Як там було гарно: лiси, за ними верболози й безкiнечнi мальовничi болотянi простори, де качки, крячки, чаплi. Ночуемо пiд возами, вночi гудуть пугачi. Але яка важка робота: пiт заливае очi, струменить по спинi. І ще iжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’емо туди чаiних яець… Житнiй лан побили на «норми». Спiлкувалися по двое-трое. Мене взяв до себе в напарники дiд Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хрiновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмiю. Пожалiв, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такi люди? …Бачу з житнього покосу гнiду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняеться, а потiм сама рушае далi: то зупинилася бiля косарiв або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тiею конячкою вертаеться з банку, на возi – латаний-перелатаний мiшок, у ньому везуть з касиркою грошi, латаний мiшок – для «маскування». Мати могла тодi отримати високi нагороди, навiть стати героем працi – не дозволила совiсть. Їi не раз пiдбивало на те начальство: варто було видiлити п’ятдесят гектарiв землi, кинути туди всi добрива, нагнати колгоспникiв, виростити рекордний врожай, i голова артiлi – герой працi. А що вродило на рештi гектарiв – те все другорядне. Найбiльшим «трiумфом» матерi було, коли iй вдалося видати на трудодень бiльше, нiж по iнших колгоспах району, на святкуваннi черговоi рiчницi «великоi соцiалiстичноi революцii» колгоспники в колонi пiдхопили ii на руки й понесли повз трибуну з мiсцевим керiвництвом. І водночас – скiльки гiркоти вона пережила через загальне безщастя, безхлiб’я, убозтво. Ми майже нiколи не розмовляли вдома на «полiтичнi» теми, але я бачив, що Сталiна мати не любить; я допитувався в матерi правди, але вона мовчала й тим мовчанням пiдтверджувала моi здогадки – й переживала за бiдування народу, й намагалася нести хрест нарiвнi з усiма. Вона нiколи не хвалила дореволюцiйного життя, розповiдала про його несправедливостi, жорстокостi, але нiякоi похвальби на адресу життя нинiшнього не висловлювала також. І знаходила порозумiння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, бiля молотарки, хто-небудь з дядькiв, несучи вiд великого, дев’ятивiдерного казана миску з затiркою – вода та декiлька жмень борошна, – зронить: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». Дивуюся смiливостi, й тому, що нiхто нiколи не донiс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, якi не пiшли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшнi, закони – немилосерднi. Все те вона переживала болiсно. Пригадую такий ось епiзод. Нетипова iсторiя в типових обставинах. 1947 голодний рiк. Весною жiнки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собi в мiшок звiдти по вiдерцю. Але хтось донiс, у селi на той час була мiлiцiя, iх одразу заарештували. Всi жiнки – вдови, солдатки, в декого – по кiлька дiтей. Мати приiхала конячкою на обiд додому, й одразу позбiгалися родичi заарештованих, здебiльшого бабусi. У нашому дворi стояли плач, голосiння. Мати кинулася до сiльради, сiла у вантажiвку i наказала шоферовi iхати «в район». У райвиконкомi застала голову виконкому, жiнку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управлiння, своiм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповiла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдiв. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соцiалiстичноi власностi!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила iй також в’язницею. Пригнiчена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партii. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партii був на мiсцi. Розповiла про все йому. Благала iм’ям його власних дiтей. Секретар довго мовчав. Здаеться, прiзвище його було Чотириус. А потiм набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кiлькох хвилинах увiйшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаеш про заарештованих у Вертiiвцi?» «Знаю», – вiдповiв той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в судi». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителiв i для вас». «Ви пiдпишете?» – секретар до матерi. «Звiсно». Вiн взяв папiр i написав текст поруки. «Пiдписуйте», – подав папiр матерi. Мати пiдписала. «Треба хоч два пiдписи», – озвався прокурор. Секретар райкому пiдсунув папiр до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застерiг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар i пiдписав папiр. (Чотириус секретарював недовго.) Мати й прокурор сiли у вантажiвку, мати – до кабiни, прокурор – до кузова (мати хотiла посадити до кабiни його, але вiн вiдмовився). Приiхали до в’язницi, ще екатерининськоi, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиiвських колгоспниць, показав поруку вже зi своею резолюцiею. Начальник тюрми прочитав папiр, подивився на прокурора: «Смiливий ви чоловiк». «Я тут нi при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий пiдпис». Незабаром жiнки сидiли в кузовi машини. Так було. Така правда. Хоч вона бiльша в тому, що саме секретарi райкому очолювали всi антилюдськi кампанii в районi, «викачували» з колгоспiв хлiб, змушували селян пiдписуватися на важкi грошовi позики… Не можу не описати один фантасмагоричний епiзод. Комiсiя з району по пiдписаннi позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор мiсцевоi газети, разом з моею матiр’ю (як головою колгоспу) поночi ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболiлася душею i втомилася до краю. І тодi вона заводить комiсiю до Тоболiв. Тоболи – чоловiк i жiнка, маленькi, вiн з бородою до очей. На вигляд, як би сьогоднi сказали, – бомж-бомжем. Влiтку пасуть колгоспних овець, iм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знае, як вони жили-виживали. У хатi – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню iз запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спiдницею. Прокурор стоiть бiля печi, погукуе: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падае заслiнка, з печi вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний вiд сажi, очi блищать. (В хатi холодно i вiн ночував у печi.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пiстолета, не може ii розстебнути. А мати до Тобола: «Григорiю Івановичу, ви пiдпишетеся на двi тисячi позики?». У Тоболiв зроду не було i двох карбованцiв. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мiльйон. Заступник голови райвиконкому на прiзвище Стогнут першим зрозумiв все i мовчки вийшов з хати. А прокурор надворi розмахував перед матiр’ю пiстолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаеш». Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованцiв пенсii. Доживала мати вiку в селi пiд Киевом. Бачу ii на городi, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, iз сапою в руках. На городнiй межi – кiт Рижик (усi рудi коти в матерi були Рижиками, а не рудi – Мурзами), пiд кущем порiчок – банка з водою. Цiлiсiнький день iз сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: нiколи нiякоi суетностi, скарг на старiсть, на болi, нарiкань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимiзму, впевненостi та внутрiшнього спокою для рiдних i близьких, для всiх, оаза доброти i радостi для внукiв i правнукiв. Бачу ii – таку роботящу, рiдну, дорогу, близьку… i таку безкiнечно далеку. Прошумiло життя в боротьбi з його стихiями, здебiльшого породженими людьми, облетiли цвiт i листя, й що залишилося вiд нього? Пам’ять? Думаю i не можу осягнути. Якби вмiв, написав би поему про матiр. Не вмiю. Якби був розумнiший, вiддав би iй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це. Бо – не вернеш, не вернеш! Образки Я прокинувся. Розплющив очi. І тiеi митi менi вiдкрилося вiконечко у свiт. У далекий свiт дитинства. І бачу я свiтлий-свiтлий день, мати пораеться бiля печi, дверi розчиненi i я вибiгаю на ганок. Я ослiплений бiлим сяйвом. Це перший снiг в моему життi. Я кричу i босими ногами бiжу по снiгу. Менi радiсно i весело, я верещу вiд захвату, менi здаеться, я лечу. Але вибiгае мати i хапае мене на руки. А менi здаеться, я й далi лечу, я таки й справдi лечу в свiт вiд тiеi митi. …Я сиджу на березi рiчки Удай (весною вона тече бадьоро, влiтку ледь-ледь, тихо) на греблi, колись тут був мiст, а тепер у водi стримить тiльки декiлька чорних паль. Хлопцi вже по той бiк на лузi. Врештi, я вiдважуюсь, i бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березi радий i гордий – переплив. Ширина рiчки тут не бiльш як п’ять-сiм метрiв, але глибоко. Бiжу до хлопцiв, бредемо у травах попiд руки, полохаемо крячкiв i чайок. Знаходимо гнiзда, повнi яець, одне розбиваемо: яйця свiжi чи вже насидженi? Я ж весь час думаю, що менi вертатися, пливти назад. Але так само вiдчаююсь i пливу назад. На березi сидять дiвчата-дiвки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже: – Що там ще прикривати. Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанцi, натягаю. О, тi штанцi: я вчителiв син i в мене вони короткi, до колiн, в усiх хлопцiв довгi – у латках, дiрках, але довгi, а в мене отакi дитячi, вiд яких гину вiд сорому, намагаюся скорше iх подерти, може, тодi куплять такi як слiд. До греблi пiд’iжджае пiдвода, двое дядькiв розмотують волочок, затягають канавою попiд греблю, витягають – повне вiдро карасiв, золотистих, круглих, справжнiх. І вдруге, i втрете – тепер рибу висипають в мiшок. За пiв кiлометра iнше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мiлке. То наш осiлок, наш рай, все лiто ми не вилазимо з води. У багатьох мiсцях заросле водяною кропивою, а в нiй гибiль ракiв. Пiднiмаеш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаеш однiею рукою, i – в торбу, що на шиi. Ловлю я, ловить мiй старший брат. Раки водяться i в кручi берега, в норах, великi-великi, але ми боiмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечерi батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячоi» картоплi та варить ракiв. Ми втрьох ласуемо, мати не iсть – бридуе. На тому плесi бiля берега черiдка човникiв-плоскодонок, iх посувають, вiдпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом. Далеко-далеко по той бiк синiе лiс. Весною парубки та дiвчата сiдають у тi човни i iдуть у лiс по пролiски, кохатися, драти на купинах гнiзда диких качок i гусей. І мене котра-небудь з дiвчат посадить до себе на колiна. На тому самому плесi дядьки замочують колеса возiв, вози затягують у воду i кидають. Ми пiрнаемо з возiв. Одного разу я пiдпiрнув пiд воза i застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – нi руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремiнець зi штанiв натягують петлею на голову, на вуха, а вiльний довгий кiнець пропускають руками: «вилий воду на колоду». Я намагався бути таким, як iншi хлопцi. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рiдом, Стiвенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бiблiотекарем, i менi доступ до книжок був вiльний, однак я намагався не показувати своеi «вченостi» i, з завмиранням серця, лiз на тонкi, але дуже високi Банькiвськi сосни до кибчикових гнiзд, а сосна пiд тобою гнеться, здаеться, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тiчкою, лазив у сад до дядька Красновида i на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залiзли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав пiд деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пiшов геть. Був серед нас хлопець на прiзвисько Пердилка, безбатченко, вiдчаюх i хулiган, вiн був всiм за приклад всього найгiршого. З ним нiхто не насмiлювався навiть навкулачки. Крiм того, вiн був единий, хто мiг пустити з пiсюна струмiнь вище ворiт. Але ж був i пiдступний. Пiдмовивши всiх пiти рвати дядьковi яблука, сам потихеньку залишився, пiшов до Красновида й постукав у вiкно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тодi ми й сидiли на яблунi, пiд якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до вiйни, вiн пiшов в загiн до партизанiв, хоч був ще малий, вони посилали його в мiсто i на залiзницю на розвiдку, й одного разу вiн поцупив у нiмця гвинтiвку, але це побачили, хлопця схопили i розстрiляли. Страх – вiн ще кожному багато рокiв сидiтиме на плечi, а все ж у дитинствi вiн легший, скороминущiший. А потiм була вiйна з вiдступом з колгоспною худобою (увесь день на конячiй хребтинi), з нiмецькими лiтаками над головою, панiчним вiдступом наших вiйськ, перемiшаних з гуртами бiженцiв i худобою, поверненням додому, окупацiею з голодом, копанням закупами городiв до кривавих мозолiв, за якими кривавилися наступнi, виготовленням гребiнцiв з дюралюмiнiю, вiдiдраного зi збитих радянських лiтакiв – по десять базарних яець за один гребiнець, з партизанами вночi та нiмцями вдень, самогоноварiнням на продаж, щоб вижити i багато iншого; все це я як зумiв описав у повiстi «Вогнi серед ночi». Для мене все це, сьогоднi, я думаю, крiм гiрко-негативноi сторони, мало й позитивний бiк: я пiзнав по чiм кiвш лиха, як важко людинi виживати, як iй доводиться тяжко працювати, – останне – працювати, згодилося в подальшому життi. Перiод романтизму я пережив у шостому класi, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний мiсяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою пiднiмала руку i декламувала вiршi таким дзвiнким голосом, що дзвенiли шибки, але того мовби не помiчала. Вона частiше давала переписувати задачки Борисовi або Жорцi, i вмочувати i ii чорнильницю – невиливайку перо «рондо» i вимочати сторiнку ii промокашкою. Мовби не помiчала мого стану, а насправдi помiчала, бо коли ми закiнчували вишi, я – унiверситет, а вона фiзмат педагогiчного, раптом прислала менi листа, в якому писала, що Борис пропонуе iй виходити замiж i питала поради. Я тодi вже набачився iнших дiвчат i з деякими зустрiчався, колишня романтика вже перейшла в реалiзм – спав з продавчинею пончикiв, i iй не вiдповiв. Але те буде значно пiзнiше. А тодi ще лазили в колгоспнi гороховиська i тягали стручки разом з волоттям, i на колгоспний баштан по маленькi ледь рожевуватi кавунчики. І ловили руками в’юнiву тванi пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-бiлим лягавим собакою. Рекс брав слiд – вiдшукував у кущах котлету, яку я протягував по землi, нiчого iншого бiльше не вмiв, хiба що мiг лапою тарабанити по двернiй клямцi, зовсiм як людина, i одного разу мати, настирившись вiд такого тарабанiння, рiзко вiдчинила дверi – i вперiщила вiником… вчительку фiзики, яка прийшла до нас. І з’еднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один вiд одного приховували, i наiвна любов первiсноi людини до поезii. Ми знали напам’ять чимало вiршiв Байрона (якого бiльше нiхто в класi нiколи не читав) i Бернса i навiть Мiцкевича, й ми розiгрували наiвнi дуелi «Дульсiнею Тобоську», а насправдi маючи на увазi Іру. Ми цитували без особливого розумiння класичнi рядки, й билися на лiщинових шпагах. І потай читали украденого в бiблiотецi «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тiльки дорослим. Але вiд читання деяких мiсць у нас стримiло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсiм дiтьми. Бо одного разу, щоправда ранiше на два чи три роки, женучи з пастiвника корову, я сiв на неi верхи, погнав бiгом i пiд впливом тодiшнього захопливого до самозабуття фiльму «Чапаев», кричав: «Я – Чапаев!» А Іра почула й кепкувала – дiвчата завжди стають дорослими ранiше. І ми рано дорослiшали. Ми були такими маленькими зачуханими вiйною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при дiлi. Нiяка iдеологiя, нiяка полiтика тодi нас не цiкавили i не обходили. Ну, не так щоб зовсiм. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитiв, серед шрифтiв-лiнiйок фашистськi знаки – це було наслання, божевiлля, i читали ззаду наперед прiзвище маршала Єгорова, ну, i вiдчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало i на нашi стриженi голови. У паралельному п’ятому «Б» класi хлопчик написав у зошитi: «Батьку Сталiн. Який же ти батько, як у нас вдома два тижнi немае хлiба». Вчителька прочитала i вiднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дiвчинку упiймали, коли вона збирала на колгоспнiй стернi колоски. Не пам’ятаю, скiльки дали iй рокiв, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класi. Приiхала з ТБЦi епiлепсiею. Проте, як те не дивно, то все нiби було й не було. Воно нiби прокочувалося над нами. Мабуть, такий е оберiг молодостi – не брати все близько до душi… Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз i колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторiв i комбайнiв тодi не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилiтнi орали те поле. Колгоспнi гони довгi-предовгi, i ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузi конi або воли. Поспiшали вранцi на бригаду, щоб ухопити конi, бо воно нiби «престижнiше», та й увечерi, випрягши коня, покинувши плуга в борознi, сiдаеш верхи i тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночi: гей, цоб-цабе, мурi, рябi, половii. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у вiйну, це кiлометрiв за десять вiд села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, якi для смiху кидали в багаття, навiть гранати – на чепiгах по кiлька оборонних гранатних чохлiв. У обiд приiхав бригадир – вже дiд, але мiцний, червонопикий. Ми орали з ночiвлею, щоб не ганяти коней i волiв. Вiн обiцяв нам привезти харчiв, зокрема пшона на кулiш, а привiз безтарку просяноi полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пiшов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огрiх на огрiху, тверда, плуга увесь час доводилося пiдважувати на руках, а це важко. А ми потомленi, увесь день iдеш за плугом по вологiй борознi. І ось постать бригадира вже далеко в полi. А ми, голоднi та злi, домовились, похапали куфайки та казанки, i пригiнцi, долинкою до залiзницi, а там поза нею, i в село. Покинули дванадцять паровиць i тринадцяту, на якiй приiхав бригадир. Усе село смiялося, як вiн iхав на бригаду, поприв’язувавши воли та конi до затильникiв переднього воза. Воли та конi вiдв’язувалися, не хотiли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дiстали волочок i бовталися в болотi, ловили карасикiв i в’юнiв. І ось вiн, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледiли ранiше й попадали в город, у картоплi. Навчання в школi ми починали на мiсяць-два ранiше, й кiнчали також – все з тiеi самоi причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослiсть. Десь у шiстнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стiну». І косарський ключ жалюгiдний: два-три дiдки, вони – необхiднi, бо тiльки старi косарi могли як слiд направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тiтки i стiльки ж нас, пiдлiткiв. І ночували на косовицi (жiнки iхали возом додому, бо там у них малi дiти), ми ж лаштували курiнь iз гiлля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сидiли бiля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лiсi пугачi та сови, а то й вовки. Було лячно i, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тодi ж возили зерно на хлiбопункт, у державнi комори. Мiшки велетенськi, нiмецькi лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошцi з набитими планками, засипаноi зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаеш, а вагар матюкаеться («присилають шибздикiв, горобцiв заiдкуватих» – нам було образливо) i мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огiрки на помiдори на засолзавод. І робота не важка, й огiркiв та помiдорiв наiсися по дорозi, ще й прихопиш торбу додому. Одного разу послали нас з товаришем, Вiталiем, у трiскучий мороз везти двома воловими саньми сiно з далекого луг – десь за кiлометрiв вiсiмнадцять. І треба було спочатку пробити впорожнi дорогу до стогу. Поки iхали, почалася люта вiхола, снiг слiпив очi, вiтер не давав дихнути, у бiлому мороку не було видно нiчого за два кроки. Ми заблукали в лiсi, аж поки воли не почали лягати у снiг. Боротися з заметами було вже несила i Вiталiй присiв пiд сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останнiй, пiдняв його. Повипрягали воли з саней й пустили iх, а самi прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сiно, до ярма, i вони пiшли, а ми, тримаючись за мотуз, слiдом за ними. Йшли довго, повiльно, невiдь куди, лiсом, через чагарi та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузцi, через завiрюху, вперед, то був тин – село. Постукали у дверi, нас впустили до хати i ми без сил попадали бiля печi i поснули. А господар послав на лижах до бригади сусiдського парубка, аби той заспокоiв наших матерiв – воли ж бо прийшли самi. Геть важкою була робота на жатках, i особливо на молотарках-«лобогрiйках». Чи ти на передньому металевому сидiннi-сковородi, правиш кiньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обрiжуть ноги, чи на задньому сидiннi з вилами, зрубаними навскiс в один бiк, скидаеш з платформи скошене збiжжя, тут не зiвай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, i так раз за разом. І робота бiля молотарки: возити з поля снопи, подавати iх на воза, умiло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зi скирти по ланцюзi, тягати вiд соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей i продихнути нiяк. А в обiд варять величезний казан затiрки: вода, сiль i три-чотири жменi борошна, i ось старий Лихошапка несе вiд казана мисочку тiеi затiрки й тихо каже: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». І всi те чують i нiхто не доносить, бо думають так усi. Але це пiзнiше. А починалися нашi унiверситети, що описано багато разiв, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городiв (проса, пшеницi) вiд курей та качок, виполювання того ж самого проса на городi, на колiнах (бо важко вiдрiзнити стебла пирiю вiд стебел проса), а трохи пiзнiше – коров’ячого пастушка. Окраець хлiба, пляшка молока, два-три огiрки, цибулина в торбi на цiлий день, iнодi кришеничок сальця. День на пастiвнику довгий-предовгий. Мiряеш-мiряеш палицею власну тiнь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схiд сонця, вставати не хочеться, вона й просить i свариться, а ти встаеш зарюмсаний i йдеш, заплiтаючись ногами. А бувае, що якась корова, у якоi вдома залишилося теля, зриваеться утiкати, або корова «за бугаями», i тодi бiгаеш до знемоги. Але часто бувало на пастiвнику й весело, коли збереться нас кiлька отаких шибеникiв – пастушкiв сусiднiх табунiв, i граемо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався i голосно гуркнув, тодi збiгаються всi й лупцюють його по спинi зi словами: «раки, раки, рачачi, обирайтесь, хлопцi, всi, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запiзнився, тому теж «так». Наприкiнцi запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як вiн скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тодi «качав, качав i знов почав», i тiльки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дело рiшено». І ловимо в зарослих ситнягом i очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, i в’юнiв, i деремо качинi гнiзда по черзi – один пасе, другий лiзе в чагарi – шастаемо в близький лiс по малину. Але ось вже хлiб з’iдений давно, молоко випите, тiнь стала довгою-довгою i ми вирушаемо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякi «бреднi» корови норовлять забрести в городи, й бувае там корова залишаеться до ночi, й тодi тобi влетить на горiхи. І бувае, що ти пасеш зi старшою за тебе дiвкою, або молодою молодицею, i тобi увесь день жаско, i увижаеться тобi щось таке… про що соромно i приемно думати. А вже з рокiв тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати грiховнi думки, не те щоб зовсiм грiховнi, але думки про осiб протилежноi статi. І ось увечерi, отакi горобцi й отакi синицi, збiгаемося «на рiжку» – на вигiнцi, i вже майже в сутiнках граемось в «мурушки», в квача, ганяемось за дiвчатами, й намагаемось упiймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помiтнi, i йдеш додому, i долоня горить, i заснути не можеш до опiвночi. А ще хтось i скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакеннi». Але все це «виграшки». А було i серйозно. У сьомому класi (ми були переростки, два роки за окупацii не вчилися) менi впала в око дiвчина Нiна, i впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроцi пiдносила руку i вiдповiдала дзвiнко-дзвiнко, i очi ii блищали. Я пас ii очима на переднiй партi, на перервi, на фiзкультурi, не наважуючись пiдiйти, тiльки iнколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помiчае моiх поглядiв i мене самого, аж якось вона сказала в школi: «Ходiмо разом». І я почав проводити. І був геть наiвним. Я iй цитував вiршi Байрона, розповiдав про далекi свiти, про що вичитав у книжках i журналах, але тi свiти були дуже далекi i вони не дiяли. А я не наважувався ii обняти, а то й перевiрити, вiд чого так вiдстовбурчуеться на ii грудях кофточка, а вiдстовбурчувалася вона вже дуже помiтно. Не знав, що в глибинi своеi таемницi вона жде того. І дождалася iншого нашого однокласника. Та ще ж вiн залишився з нею в селi, а я пiшов «на вiйну». То було кретинне рiшення якоiсь високоi дебiльноi голови: пiсля восьмого класу хлопцiв вiдправили до вiйськових таборiв. Озброювали нас у районному вiйськкоматi, в Нiжинi: гвинтiвка-трилiнiйка, лопатка, протигаз; на вiддiлення, на десять хлопцiв – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопцi з вiйною в головi одразу кинулися до кулеметiв, але пiзнiше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтiвку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, мiряють вiдстань кроками. Та й «дiгтяр» з дисками важенний. І потiм трапилося так: вночi нас погнали в поле, там окопалися, стрiляли по «ворогу» дерев’яними кулями, якi миттю згорали; ми, щоб не чистити пiсля стрiльби гвинтiвки, кожен закладав своi патрони в «ручняк», стрiляв i здавав гiльзи; так-от, лежимо ми, стрiляемо, а тодi нас пiдняли в атаку i ми побiгли, а коли вернулися в табiр, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’янi. Потiм ротою пiв дня шукали його. Отож зброю видавали в повнi, а форму, одяг – нi, а яка мати вiддасть синовi в муштру останнi цiленькi штани i сорочку, тож усi були в латаному i рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тодi вхопився за живiт i зiгнувся в реготi: «такоi банди, мабуть, ще нiхто не бачив». І добиралися ми з Нiжина до Седнева за Чернiгiв своiм ходом i хто як мiг. Пiсля вiйни ще валялося до бiса патронiв, як ми не перестрiляли один одного, сам Бог знае. Певно й табори тi було органiзовано, бо високi «орли» у Кремлi планували швидку вiйну з американцями i англiйцями, й треба було свiже гарматне м’ясо. А ми ж – дiти, гвинтiвка в пiвтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лiсу, з навчань… «Запевай “Варяга”». Наверх ви, товарищи, все по местам… І тут у строю «хлип, хлип» i ревiння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаемося, стаемо «в цеп», шукаемо той затвор. А от якось гралися у «вiйну»: червонi та синi. Ми в лiсi сидимо в засадi, нам треба схопити «язика». Рота «синiх» йде кривулястою дорогою, попереду за двiстi крокiв дозiр з трьох чоловiк, а попереду них крокiв за сто ще один переднiй дозорний. Дорога в лiсi петляе, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчiркою, натягнули на нього мiшок (взяли на кухнi), вхопили i бiгом. А щоб легше було його брати, гвинтiвки, аби не заважали, склали пiд кущем. А тепер не знали, пiд яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, бiля якоi? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тодi просили весь «ворожий» дозiр, а далi всю «ворожу» роту. Заледве знайшли. І зовсiм зле було з iжею. За рiкою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, i – в казан. А потiм нашi матерi довiдалися про наш «солдатський» рацiон i попривозили великi полотнянi торби iз сухарями i шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гiлок, де ми спали), i тепер рота виглядала дуже комiчно: у кожного за спиною бiлий мiшок iз сухарями. Було багато реготу. У лiсi набачили кiлька схожих на вiльхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкавi на смак, пооб’iдалися i потiм не вилазили з «туалету», загородженого кiлками. Командувало обiрванцями начальство високе, – це були фронтовi офiцери, якi йшли на демобiлiзацiю i яких примусили одслужити ще мiсяць. Нашою ротою командував капiтан на прiзвище Рак, вiн не йшов до строю, а стоячи на пагорбi свистiв, i всi бiгли до нього. «Рак на горi свиснув», – казали ми. Одначе, крiм смiшного, безглуздого, було й трагiчне. Один хлопець утопився у Сновi, його знайшли через три днi. Вiн лежав у куренi, була глупа нiч, я стояв на вартi, кричали коти, десь пугукала сова, i менi було неабияк лячно. Я причаiвся пiд кущем, виставивши поперед себе гвинтiвку з багнетом, ледве дочекався змiни. …І ще один загинув. Вiдомо: при командi «рiвняйсь», всi рiвняються у строю, викинувши гвинтiвку з багнетом поперед себе, а далi команда «струнко», гвинтiвка пiдтягнута, i – поворот налiво чи направо; а ми ослабленi, розхлябанi, один при поворотi не втягнув гвинтiвку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пiшов до табору й по дорозi помер. На вiдхiд нам вперше зварили рисовоi кашi та червоного компоту. Всi ми, з нашого села, склали кашу в мiй казанок, великий, батькiв, ще з часiв Першоi свiтовоi вiйни, i вилили туди компот. Секретар обкому партii вислав за своiм сином «Студебекер». Нас налiзло в кузов стiльки, що менi довелося лiзти по головах, казанок на спинi розчинився i червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живiт, а я притьма лiз далi, поливаючи цiею юшкою iнших. Ми верталися додому, i ще на пiдходi до села застали трагiчну звiстку, один учень з нашого класу, якого батько вiдмазав вiд таборiв, загинув – наступив у водi на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу i яка тодi не зiрвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали бiля могили i тричi вистрiлили з гвинтiвок. Так закiнчилася «вiйна». А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дiвчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дiвка. Звали ii Галка. Дiвка замашна, красива, умiла крутити хлопцям голови, i крутила, й вони грали до неi. А було так. Приiхали з району з райкому комсомолу i районного комiтету фiзкультури вiдiбрати учнiв на обласнi спортивнi змагання. Профанацiя, адже районних змагань не проводили, аби вiдiбрати кращих, може, й через те, що в районi було три середнi школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самi дiвчата. А у нас п’ятеро хлопцiв. Вони пiдiбрали на око – рославiших, стрункiших: мене i моiх товаришiв, ми ще й сидiли втрьох за одним столом-партою: Вiталiй, Борис i я. Поiхали. І ось перший день змагань. Якiсь вони були хаотичнi. Перше – бiг на пiвтори тисячi метрiв. Районний фiзкультурник поставив Вiталiя. А той пробiг два кола й сiв на дорiжцi, менi самому в подив: сiльський хлопець, без батька, увесь час в роботi. Та й потiм, казали, в педiнститутi вiн непогано бiгав. А ми з фiзкультурником пiшли в сектор для стрибкiв у висоту. Туди вiн записав Бориса. Спочатку – квалiфiкацiйнi змагання, хто не подолав мiнiмальноi висоти, далi до змагань не допускаеться. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав вiн з розбiгу, прямо, пiдiбгавши ноги, а вони все одно телiпаються. А треба, знаю, навскiс, перевалитися через планку. Мiй старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту вiзьму за виграшки. Кажу фiзкультурнику – запишiть мене. Вiн пiшов, записав, i я висоту взяв. І стрибав далi, найвищих висот не взяв, але стрибки менi зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районi мав такий значок. А далi… далi в Бориса розболiвся живiт, i Вiталiй теж кволиться, i на всi дистанцii виходив я. Кидав диск, метав молот i спис (приходив ранiше i трохи тренувався), i бiг з бар’ерами, i стрибки у довжину, i все iнше. Фiзкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а менi було соромно: здоровий дядько розтирае хлопчаку ноги. І совае менi в кишенi шоколадки, а я iх вiддаю дiвчатам. Їх було двое – Галка й друга теж Галина. А далi був трiумф. Смiшнi та жалюгiднi вони, юнацькi трiумфи, та й усi iншi. Бiг на три тисячi метрiв. Якщо спринтери бiжать кожен по своiй дорiжцi, то стаери всi по однiй, першiй, найкоротшiй. Побiгли. Я, либонь, ще й загаявся, й бiжу останнiй, а попереду всi iншi, чоловiк двадцять-двадцять п’ять. Я бiжу й раптом мене обiймае «обида», що я – найгiрший. Припустив. Обiгнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять тi, хто зараз у змаганнях участi не бере, а також стороннi зiваки. Вони мiй ривок помiтили. У мене на грудях на бiлiй стрiчцi напис: «Нiжин». І вони почали гукати: «Нiжин, давай!», «Нiжин, покажи iм!». Пiдхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грiм: «Нiжин, Нiжин!». І я вже побiг, як дурний з гори. Попереду лишився тiльки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взуттi, а не в такому як у нас, сiльському, городньому. У мене в грудях бурхае полум’я, спирае подих, а я пру. Той, попереду, двiчi оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порiвнявся, обiйшов не корпус, i вже фiнiшна стрiчка звиваеться у мене на грудях. А в мене в очах – темiнь, морок. Я падаю. Суддi на фiнiшi пiдхопили мене пiд руки, поклали на лавочку. Бiжить якась медсестра, бiжить наш переляканий фiзкультурник. А я клiпнув двiчi очима – менi прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу. І вже пiдсумковий збiр. Грае туш духовий оркестр на честь переможцiв. І на мою честь за три тисячi метрiв. І отримую грамоту. І ще з однiею грамотою i вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге мiсце. Додому iхали вантажною машиною, ii десь надибав фiзкультурник, вона iде на Нiжин через наше село, – фiзкультурник у кабiнi з шофером, ми – в кузовi, де два оберемки соломи. У селi бiля мiстка стукаемо в кабiну. Галцi тут злазити, менi теж. Хлопцям i Галинi – далi. Злiзли. Я ступаю на стежку через шкiльне подвiр’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечерi до клубу, пiдемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому». І я прийшов. І провiв. І вдруге, i втрете… Але Галка була непостiйна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось менi й каже: «Галка пiшла з Костею». Наступного дня рiзко виказав iй ii зраду, вона в такому ж тонi вiдказала менi та розсварилася. А вже наступна любов була в унiверситетi. Я iхав складати вступнi екзамени з пiдручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемоданi, засмаженою куркою i сорока карбованцями в кишенi. Я вперше iхав до Киева, не знав, куди буду вступати: шкiльнi вчителi радили в технiчний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фiзики: «Вступай в iнженерно-будiвельний», його син був iнженером-будiвельником. Отже, часто не ми вибираемо дороги, а вони нас. Менi кортiло в Інститут цивiльного повiтряного флоту, там синя форма i пiлотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приiхати в такiй формi до своiх дiвчат». Будiвельний iнститут вiдкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пiшки прийшов до унiверситету (чув про такий), поiзд прибув дуже рано, я лiг у парку Шевченка в кутку на лавочку, пiдклавши чемодана пiд голову («в городi самi «чужi», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся вiд плюскоту води: молоденька дiвчина-двiрничка поливала дорiжки. Я взяв у неi шланг, напився. Пирснув на неi, вона на мене (молодiсть) i поволiкся до унiверситету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всi факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятiрки, перечитав книги всiеi шкiльноi бiблiотеки. Вибрав «западноевропейський» вiддiл (стояв перед щитом з росiйським текстом) фiлологiчного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму захiдноевропейську лiтературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тiльки з’iв курку й спеченi матiр’ю коржики, а й проiв майже всi сорок карбованцiв. Останнi днi жив на iржавiй тюльцi i напiвгнилих помiдорах по п’ять копiйок за кiлограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарi на вулицi Ленiна, пiдручники, й пiшов з таким самим щасливим абiтурiентом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І iжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», i не кашу чи картоплю, а чахохбiлi. Побачивши, що офiцiантки ходять у бiлих кокошниках, ми й собi хотiли одягнути на голови складенi на тарiлках перед нами пiлотками бiлi серветки, але нас зупинив чоловiк за сусiднiм столом. І вилаяв офiцiантку, що збиткуеться над сiльськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якiй плавае яйце, а грiнки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), i до чахохбiлi подала не ложечки, а виделки. Звiдтодi, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якоi не знаю. Унiверситет ще тодi стояв у руiнах, ми бiгали по школах, тiльки загальнi, потоковi лекцii слухали в сусiдньому з червоним корпусом великiй, пофарбованiй у жовте будiвлi. Навчання менi давалося надзвичайно важко. Захiдноевропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там iноземних мов. А ще мене поперло на французьке вiддiлення. Французькоi мови до того я й не нюхав, у групi всi вчили ii до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розiбратися в алфавiтi. Провчившись трохи не до першоi сесii, я збагнув, що тут менi буде лихо, пiшов до декана й перевiвся на украiнський вiддiл. Такий вибiр зробив ще й тому, що в кiмнатi, у якiй жив (сiмнадцять студентiв), були однi лише украiнiсти. Добряче пiднатужившись, склав сесiю на п’ятiрки, й далi так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендiатом. А це було щось! Звичайна стипендiя була в розмiрi двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, пiсля отримання стипендii мiг повести товаришiв у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити iх по сто грамiв та по кухлю пива, в яке вливалася горiлка, щоб краще «брало», й наiстися майже досхочу пирiжкiв з горохом. А потiм бродили по ботанiчному саду, розмови були вiдвертi до спiдньоi сорочки, i зривали ми мрiями пiднебеснi сфери й почувалися генiями. Бо ще й писали вiршi. І, звичайно, не мiг не закохатися в однокурсницю. Усьому найкращому я завдячую своему друговi, в майбутньому талановитому байкаревi Анатолiю Косматенку, який пробув дев’ять рокiв у вiйську рядовим i принiс з вiйни в солдатському мiшку не запаснi пiдметки до чобiт, а книжки, зокрема Андрiя Малишка i Володимира Сосюри. Насамперед вiн показував приклад серйозного вивчення украiнськоi мови, яку тодi всiляко зневажали i якою нехтували. Украiнський дух (мова i пiснi) панував тодi тiльки на украiнському вiддiленнi, найперше в нашiй кiмнатi. Однак цей дух становив загрозу для його носiiв. Так, коли я був на четвертому курсi, забрали в табори студентiв третього курсу, бо в кiмнатi спiвали тiльки украiнських пiсень i говорили, як нелегко живеться в колгоспах iхнiм батькам. Пiзнiше вони повернулися i дехто вiдновив навчання, але майже кожен привiз iз Сибiру якщо не епiлепсiю, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прiзвище Волощук помер по дорозi в село, залишився, здаеться, тiльки Адаменко, той з Довженковоi Сосницi. Я теж зачепився за деякi задери. Одного разу в молодшого студента по моiй кiмнатi знайшли пiд подушкою томик Грiнченка зi студентськоi бiблiотеки. Грiнченко не був заборонений, лише таврований як украiнський буржуазний нацiоналiст. Отож, чому читав Грiнченка, а не Миколу Островського чи Рилеева, i хто тобi його порадив? Переляканий хлопець вирiшив обпертися на авторитет персонального стипендiата, й назвав мое прiзвище. І мене почали тягати по унiверситетських iнстанцiях, та все ж обiйшлося. Іншого разу сталася бiльша прикрiсть, пов’язана з моею громадською кар’ерою. Я був головою фiзкультурного бюро вiддiлу. О, та моя посада… Сумiш гiркого i смiшного. Бо ж життя бiдне, хлопцiв на вiддiлi мало. Яка там фiзкультура! І от на унiверситетських змаганнях ми виступаемо втрьох: вiдповiдальний за фiзкультурну роботу вiд партбюро Карпо Швачко, вiд комсомольського бюро – Юрiй Петренко i я. Естафета 4 по сто метрiв. Четвертого немае. І я мушу бiгти два етапи – другий i третiй. Суддя на другому етапi бiжить за мною: стiй, зупинися, а я бiжу. Врятувала химерна пригода, бо нiхто на мене не дивився: у Петренка трiснула резинка трусiв, i вони з ноги полетiли на трибуну, а плавок у той час не було. Пiсля цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього нiколи не тримав у руках жердину. Як i Карпо, який запитав у суддiв, за який кiнець ii тримати. Впав пикою у тирсу, вiдпльовуеться, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом. А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсi був комсомольський крос, ми бiгли довкола Центрального стадiону, який був на ремонтi, огороджений дошками. І от бiжу я в батьковiй шинелi, в кирзаках до самого заду, й бачу у парканi дiрку, i, як сiльський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пiрнув у неi, вибiг з того боку, де тiльки наближалися кращi бiгуни. Я пiдхопив поли й побiг. І суддi на фiнiш дивувалися i охали зi своiми хронометрами: в шинелi, у кирзаках i отакий час! І та ж фiзкультурна кар’ера заледве мене не згубила. Пiзнiше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь рiчницi Жовтня. Перед цим зiбрали вiдповiдальних за фiзкультурну роботу вiд партiйного i комсомольського бюро, а також голiв спортивного бюро. Крос – через два днi. І я наiвний, сам зi студентськоi гущi, пiдвiвся i сказав, що до рiчницi Жовтня ще далеченько i варто перенести крос на день-два, бо за два днi видаватимуть стипендiю i студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкiнцi мiсяця, перед стипендiею, жили впроголодь). Так воно i сталося: як i очiкувалося, нiхто не прийшов бiгати. Але ж треба було знайти цапа вiдбувайла. Це – я. Зiрвав комсомольський крос. І мене просто на комiтетi й виключили з комсомолу. А це, вiдомо, вело за собою й вiдрахування з унiверситету. Через два днi викликали на засiдання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгiдний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого унiверситетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всi проголосували проти виключення. Все скрутилося за три днi, на вiддiлi нiхто й не знав про цю халепу. У цiлому ж я був сумлiнним, дисциплiнованим студентом i дуже боявся як партii, так i комсомолу. Отож i спортивну роботу тягнув з усiею вiдповiдальнiстю. У жодному спортивному видi я не мав високих результатiв, але тягнув на середняка скрiзь, бо ж був звичним до роботи селюком. Ось факультетськi змагання з шахiв. Маемо грати з командою механiко-математичного факультету, де половина першорозрядникiв i навiть е один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що нашi гiршi гравцi сядуть за першi дошки, а кращi – за останнi: може, таким чином i здобудемо очко-друге. Але нiхто не хоче сiдати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокiмнатника Петра Сингаiвського: ми в кiмнатi нещодавно навчили його правильно розставляти фiгури на шахiвницi. І я обiцяю йому за гру повести в iдальню i нагодувати не лише борщем i вiнегретом, але й шнiцелем з пляшкою пива i цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджуеться. А треба було бачити Петра: iмпозантна фiгура, буйнi кучерi, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пiзнiше, я був у видавництвi, й забiгае Михайло Стельмах, а вiн був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знiчев’я всiм подав руку й пiшов до сусiдньоi кiмнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?». Я як капiтан команди мусив сiсти за другу дошку проти iхнього капiтана, першорозрядника. Вiн досить швидко виграв у мене. А на першiй дошцi Петро на п’ятому чи шостому ходi пiдпер пiд бiй свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, вiзьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, вiдступае. А тут Петро дiстав коробку «Казбеку», розкривае: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзi». «Нi-нi-нi», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що вiн курив. І повiв вiн гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрiбно набирати очки i на групових турнiрах. А вiн боявся, бо хоч i знав, що в нас немае сильних гравцiв, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звiдкiлясь. Уже всi закiнчували грати, а вiн все думав. Годинникiв, якi рахують час, не було. А всi дивляться з-за спини, кахикають i посмiюються. Врештi кандидат зрозумiв з ким мае справу, швидко всукав Петровi мат, схопив капелюха i вискочив з кiмнати. Звичайно, не в усьому ми були легковажнi, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякi викладачi староi формацii: Агапiй Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва вiдомi украiнiсти. Ілля Кириченко – академiк, але iм украiнську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну лiтературу, а другий – латинь у невеликiй групi. Вiн був справжнiй вчений, словникар. І пiднiмалися молодшi: не дуже молодший Арсен Іщук, довголiтнiй декан факультету, порядний чоловiк. Одному моему знайомому, студенту кравець у селi пошив костюм вiйськового крою, Іщук зазвав його в кабiнет i каже: «Скинь, це ж мундир петлюрiвського офiцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так i пошив, iншого крою я не вмiю». І мали виключити з унiверситету Олексу Мусiенка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабiлiтацiя, i Іщук порадив швидко взяти довiдку, що батьки реабiлiтованi, й Олекса просто на зборах подав ii до президii. Викладачку старослов’янськоi мови Зiнаiду Животкову звiльнили з роботи, бо хтось донiс, що вона ходить до церкви. Звичайно, молодiсть, то таки молодiсть. Багато цiкавого, багато веселощiв i реготу. Ось ми дожилися, до стипендii два днi, а в нас порожньо в кишках. Хочеться iсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктiв, у iншого – крохмаль. Зварили кисiль, на кухнi, у вiдернiй каструлi. Несли в кiмнату пiд дзвiн гiтари, мандолiни i двох каструльних кришок. Кисiль гарячий, поставили на пiдвiконня – нехай прочахне. А самi застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порiзали хлiб – нашкребли на нього копiйки. Чекаемо. І тут хтось вiдчинив дверi, рами – подвiйнi, торох! – каструля з киселем полетiла за вiкно. Ми онiмiли: пiд вiкном тротуар (третiй поверх), а якщо когось вбили. До вiкна, але – слава Богу, тiльки якась пара бiжить далеко й обтрiпуеться. Комендант наказав нам оддирати од киселю стiни хоч i зубами. І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початкiвцi, думали про власну творчiсть. З нашого курсу, навiть з групи, вийшло п’ятеро членiв Спiлки письменникiв Украiни. Це, окрiм мене, Анатолiй Косматенко, Сергiй Плачинда – рвiйний, беручкий, уважний прозаiк, Юрiй Петренко i Петро Сингаiвський. Петро Сингаiвський сам збив себе зi шляху. Вiн, як i всi ми, розмовляв украiнською мовою, але мав великий чемодан збiрок тогочасних росiйських поетiв i сам писав росiйською мовою. Довгий час не читав своiх вiршiв, заiнтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потiм якось напився й почав читати своi, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсенiна i писав пiд його впливом, стихiя росiйськоi мови була йому чужа, i вiршi були робленi. Значно пiзнiше перейшов на украiнську мову. Косматенко вже почав друкувати своi байки в газетах i журналах, а про себе я скажу далi. Ми ходили на лiтературну студiю, вже аспiрантом я був керiвником студii, а Василь Симоненко – ii головою, ми часто зустрiчалися, планували заняття, читали вiршi студiйцiв, але справжньоi близькостi мiж нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керiвником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пiзнiше, коли почав працювати в обласнiй газетi, тодi вiн в основному писав сатиричнi вiршi. А основнi надii студiйцi покладали на Василя Дiденка, Тамару Коломiець, Миколу Сингаiвського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокiмнатник запекло вiршував – Зiновiй Вiнюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсi виключили з унiверситету. Вiн закохався в нашу комсомольську, а потiм i партiйну активiстку Тетяну Молодiд, але вона не вiдповiла, i вiн вчинив дикий жарт – сфотографувався повiшеним. Фото якось попало в комiтет комсомолу, а там: «А якби його побачили iноземцi…». Тетяна пiзнiше покiнчила з собою, а була вона активiсткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольськi збори «товариш з ЦК», одразу сiв у президii i почав перебивати виступаючих, тодi Таня: «А хто вас обирав до президii, сядьте в зал». А були активiсти iншi, кар’еристичнi, цi завдавали багато лиха, цих було страшно. З моiми однокурсниками-письменниками нашi дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаемнiй повазi та злагодi. Усi були щирими украiнськими патрiотами й залишили слiд в украiнськiй лiтературi. Метаморфози Складаю звiт у тому, що будь-якi спогади – це затонулий корабель, пiднятий з морських глибин. Оброслi черепашками поржавiлi сходи, по яких колись бiгали матроси, гармати, якi колись стрiляли. А поруч пропливають «живi» кораблi, i там нуртуе життя, й мало кого цiкавить ота давня руiна. Той корабель будувався за одним планом, одними людьми, нинiшнi збудованi iншими. Людина проживае життя, як iй велить власна совiсть, як iй сприяе соцiальна погода, якою мiрою може протистояти чужим впливам – то все вектори ii життя. Свiтить сонце, чи йдуть градовi дощi, вони стукотять не тiльки по тiлу, але й по душi. Ми жили, як могли, в мiру наших душ. Щось робили не так. Щось виборювали. Всi отi двозначностi в публiкованих текстах, недомовки, хитрi паралелi – то також своерiдна художнiсть, переливи мислi та почуттiв. То – певнi здобутки, процес, який не давав перерватися однiй, яка йде з вiкiв, з глибин украiнського степу, тасьмi. Може, iнколи вона затонка. Чи навпаки, примiтивна як на сьогоднiшнiй погляд. Може, сьогоднi декому видадуться смiшними отi колишнi заборони, застороги, бар’ери, а з ними, можливо, надто дрiбною наша праця, нашi обережнi кроки, бо сьогоднi можна вiльно говорити i писати, й мислити. Впали неприхованi пута… Щоправда, ми ще не зовсiм гожi звести до сонця руки, дуже довго гнули iх до землi кайдани, й хилить iх долу новiтня бiда, й та сама в новiтнiй одежi. Дуже довго висiли над нами всi отi застороги, заборони, покари. Та й життя нинi складаеться непросто. Живемо в тривожному свiтi, в зонi посиленого ризику – в планi широкому й вузькому. У широкому – немае ладу у вселенському ковчезi, й якщо не зможемо виробити якийсь один погляд на свiт, на самих себе, прилучитися до спiльних аварiйних дiй, то приведемо до загибелi ковчег. І на нашiй нацiональнiй палубi скрута. Чимало старших офiцерiв, штурманiв лише вдають, що вивiряють шлях на нацiональну зорю, клопочуться добробутом матросiв i пасажирiв, насправдi ж е пiратами, мародерами власного народу. Та й сам народ… Іменi мого народу по свiту як не знали, так i не знають, це, як у маленькому мiстечку, не знають iмен бiднякiв, а знають багатiiв, крамарiв, лихварiв. Нас не знають бо нiчого не звоювали, нiчого не загарбали, а жили своiм. Почули про нас з нашоi бiди з Чорнобиля, трiшки з невдатноi Помаранчевоi революцii, та й повiдвертали морди до своiх форм слова суверенiтет, право та свобода – то тiльки для них, а десь там нехай воно все згорить. Зрозумiвши, що на них не дуе, вiдвернулись, все забули. Але все це iнша тема, яка пишеться на наших очах. Ми ж писали свою тему, котра творилася на пiдступах до нинiшньоi широкоi теми й може хоч дрiбочкою прислужилася до осягання того, як не просто жилося ранiше, як треба дорожити здобутим, берегти його, розбудовувати, i не зiтхати по тому, що минулося. Не повторювати недавнiх помилок. Ми всi, майже без винятку, письменники, чие шкiльне виховання розпочалося в передвоеннi роки й закiнчилося пiсля вiйни в диму переможноi ейфорii (й тi, що трохи перед нами, й тi, що трохи пiсля нас) – жертви полiтичноi та естетичноi радянськоi системи, неправильних установок, начал, викривлених поглядiв, застрашливих батога i гратiв, розбещуючих пiдохочень. Усе разом, загнане в обойми, патронташi, патронники енциклопедiй, пiдручникiв, довiдникiв, словникiв, творило свiй вплив, який переборювали повiльно, важко пiд впливом самого життя i лун, якi докочувалися. Ми не отримали найпершого, найпростiшого основного начала (яке мали Шевченко, Мирний, Толстой i всi iншi «класичнi» письменники) – неухильного служiння iстинi, правдi, дошукування, вiднайдення ii. Сама iстина, правда були вивернутi нагору вовною, закамуфльованi, викривленi, нас навчали безсумнiвно брати на вiру пiдручниковi тези, нас приголомшили, пiдломили, взяли в полон слова «вперше в свiтi», «вперше в iсторii» i якщо хтось знаходив якiсть неузгодження, розходження з цими iстинами, то й вони були вiдкоригованi – «в iм’я людства», «великого майбутнього» треба чимось поступатися, заплющувати очi. Ми не знали глибоко i самого «основоположного» вчення, марксизму, нам вбивали догми, привчали, змушували брати iх без найменшого сумнiву на вiру, навiть не догми, а кiстяки iх, утвердженi, як iстини – «найкраще в свiтi», «едино правильне»… Ми iх боялися одмалку, як-от колись дiти боялися «бозi» на iконах, я й потiм, майже увесь вiк, боявся партii, перебуваючи в нiй. Страх той був i мiражний i реальний, адже невдовзi вже знали, що за людьми в нас наглядають i вiдверто i спотиху, i кожен твiй крок видимий. Нас навмисно не вчили заглиблюватися, порiвнювати, бо тодi хтось би докопався до якихось справжнiх iстин. З таким пiдгрунтям, на таких крижаних пiдвалинах кожен мав будувати власний дiм. Життя було збудоване так, що ми не знали i його iстинних трагедiй – про них боялися навiть запитати в батька, брата, друга; саме знання про них було смертельно небезпечним, отже, чули щось про 33-й рiк – був неврожай, вмирали люди – а скiльки iх померло, хто тому виною, якi дii привели до того – нiхто не знав. Про 37-й – i того менше. Були справжнi «вороги народу», iх викривали. Навiть якщо ти в душi висловлював сумнiви щодо окремих акцiй «вождя народу» (зринали думки про поразки з його вини у вiйнi, дратували портрети в кожнiй газетi), то це були тiльки частковостi. Глибше людина просто не задумувалася. То було мовби за завiсою ii думок, ii пiзнання. Вiдомо: щоби боротися за свободу, потрiбно хоч мiнiмальноi свободи. Уперше появилися щiлини, крiзь якi почала просмоктуватися iнформацiя, пiсля двадцятого з’iзду КПРС. Маю на увазi не тiльки iнформацiю про сталiнськi злочини (що само по собi породило першi думки: а що ж призвело до них), а iнформацiю категорiй естетичних – прийшли книги «нормальних» письменникiв з-за кордону, було дещо видано iз забороненого досi. До цього в нас публiкувалися тiльки Говард Фаст, Анна Зегерс та iм подiбнi, тобто книги, схожi на нашi власнi, радянськi. З цих «нормальних» книг письменники виловлювали для себе саму можливiсть iнших оцiнок життя, самостiйностi мислення, сумнiвiв i шляхiв пошукiв iстини. Ми вчилися вiдгадувати, вiдмiтати фальш в зображуваному, не тiльки з боку iстини, а й самого смаку – бо смак був безнадiйно зiпсований, вираження почуттiв – фальшиво-гiпертрофованим. Диво з див: до цього нам безнастанно твердили про правду, але якось так виходило, що мовбито правди е двi, повсякденна, дрiбна, маленька i велика, епохальна, яка пiдпорядковуе собi та дозволяе не брати до уваги правди дрiбнi, щоденнi, якi суть неiстиннi, прохiднi. Усi вiтри епохи вiяли в один бiк, клали траву в той бiк, окрема травинка не могла встояти, певнiше, не могла вирости; а точнiше, нас обвiвали сотнi вiтрiв, i всi випущенi з одного iнфернального рукава, вони шлiфували, прокочували, хилили всiх однаково. Усе було стерилiзовано, вичищено i пiдчищено, нi за що не було зачепитися розумом, думкою, щоб зростити свою власну екзистенцiю. Шiстдесятникам такого грунту нанiс захiдний вiтер. І не тiльки вони, а й деякi старшi почали серйозно замислюватися. Саме з того часу думати, порiвнювати, сумнiватися, сублiмуватися в iнший стан. Отой фетиш – «уперше у свiтi» – ще довго тяжiв, але почало формуватися в умах нове бачення, сама естетика стала iншою. Нас виховували в табунi, iндивiд, який випадково вiдривався, вiдстрiлювався одразу. Перед очима був одноколiрний свiт, люди не пiдозрювали про iснування iнших кольорiв; життя, яке бачили, вважали едино iстинним. Менi це нагадуе отой Платонiвський приклад, коли людина повсякчас бачила тiльки людськi тiнi, вона й сприйматиме iх едино за справжнiх людей, за реальний свiт. Страшна, крижана епоха. Жоден паросток вiльноi думки, духу, почуття не мiг вирости в нiй. Усе промiряно, все регламентовано – навiть почуття. Кохати можна тiльки ось таких i ось так. Дiвчина мала принаджувати «не красой кудрявою, а колхознимi деламi, трудовою славою». То ще диво, що проривалися якiсь рядки, строфи, сторiнки. Жива душа не вмирае, навiть у крижаному царствi космосу iснують живi вiруси. Наступнi поколiння зрозумiють це, по тих росточках дослiдять флору i фауну. Весь той свiтогляд прищеплювався повсюдно i глобально з дитячих рокiв. Так, ми, сiльськi дiти, не бiгали в червоних галстуках, не сурмили в сурми, пiслявоенне життя було круте, треба було копати город i орати кiньми колгоспне поле, носити з лiсу хмиз i з городу лободу поросятi, од нас, як i од наших вчителiв, пахло гноем i сосновою глицею, й ми не почувалися щасливими дiтьми Краiни Рад. Але ж ми вчилися по тих пiдручниках, починаючи з букваря, де «А» – наша найсильнiша в свiтi армiя, а «Л» – Ленiн – найкраща людина в свiтi, завдяки якiй ми живемо i дихаемо – читали тi книжки, й тi iстини були единi, якi ми знали. Не те що ми з радiстю засвоiли iх, керувалися ними, вони лишали десь там i займали не належне iм мiсце, ними керувалися iншi, якi керували нами. Такими ми прийшли у вишi, писали першi вiршi, першi сторiнки прози. Ми виборсувались вже пiзнiше. Виходячи з вищеназваних засад, митцi й мусили творити. А далi йшло iнше – похiдне. Скажiмо, психологiзм. Суспiль шкiдлива категорiя. Непотрiбна тiй системi, яка будувалася лише на гаслах, застерiгала заглиблюватися в суть, в людину, бо це було небезпечно для неi самоi. Пам’ятаю, коли я написав «Бiлу тiнь» i ii довго не давали опублiкувати книгою, то табу передавали пошепки: «Психологiзм. Там – психологiзм!». Посутньо iншоi крамоли там i не було, лише ця. Психологiзм! Куди ж i як «виламувався», проривався я? Потрошку, давно, в романах про колгосп. Але – тiльки про частковостi. На систему не важився. Радiв, «просунувши» дрiбнi правдочки. Одважився в «Останньому островi», далеко не найкращому моему творi з художнього боку. Останнi острови – то останнi острови нацii. Кiлька разiв мене лякали романом: «Ви повиннi шануватися, ми пам’ятаемо вашi “Останнi острови”». Це – з ЦК. «Ясу» писав 70–74 рр. без найменшоi надii на друк, у стiл. І «Обвал» – алегорiю на всю систему. Але все те далi. Справжне ж прозрiвання розпочалося в колективi «Днiпра», з обмiну думок iз приводу прочитаного, баченого, чутого. З читання рукописiв i ставлення до них. От про цей вiдтинок свого життя я i хочу розповiсти. І про те, як «починався» сам як письменник. Тобто: початок початку цiеi теми Я не знаю, звiдки воно взялося: в школi я почав шкрябати вiршi. «Звiдки взялося» – адже нi мiсце, нi час не сприяли тому. Першi вiршi написав у час нiмецькоi окупацii, щось таке патрiотичне, в шкiльному зошитi, я його заховав у хлiвi за стропом, а зошит поточили мишi. Военний час: ми орали колгоспне поле, копали городи, носили хмиз iз лiсу – довкола лiси й болота – були такi собi маленькi задрипанi хазяйчики, й iнтереси нашi були – воли, конi, корови, свиня в загорожi, кури, город. Вiршi в школi писав я один. Щоправда, я знав, що в свiтi ще трое писали вiршi, так би мовити моi колеги (хоч слова того тодi не знав): Байрон, Лермонтов, Леся Украiнка. Спогадую – Байрон iз хрестоматii двадцятих рокiв, здаеться, в перекладах М. Рильського: …Прощай, прощай, он берег мiй У морi синiм зник, Лютують хвилi, вiтер злий, Лунае чайки крик. Байронiзм. Лермонтов також: «со скалы – орлы», «Тоска томила грудь» i т. iн. Шкiльнi, пiдручниковi поети значення не мали – й таки справедливо: ми знаемо, якi казеннi вiршi вмiщали в пiдручниках, та ще й вчили iх з-пiд палицi. Щось з моiх вiршiв було навiть у шкiльнiй стiннiвцi. Отако, Байроном я й вступив до унiверситету (Байроном чи вже Пушкiним). Треба зауважити, що любов до книжок, до читання привела мене на фiлологiчний факультет, менi пророкували технiчний виш – я знав математику, тобто мiг самостiйно розв’язати будь-яку задачу зi шкiльних пiдручникiв, й то iнодi кiлькома способами. Вступив до унiверситету, пiшов на лiтстудiю, а там… ще сотня Байронiв i Пушкiних. Єдине, що можу сказати на свiй позитивний карб, – я осягнув, що в декого з тих Байронiв i Пушкiних вiршi кращi за моi. Справжнiшi. Як же почалася проза? Перед тим, як вiдпустити нас пiсля закiнчення першого курсу на канiкули, нас зобов’язали кожного прочитати у своему селi лекцiю i привезти довiдку з печаткою про це. Лекцiю на будь-яку тему. Оскiльки я не знав, про що читати – я тодi не знав, що помiж нашим i сусiднiм селом Заньки жив Юрiй Лисянський, «великий русский мореплаватель, который повторил подвиг Магеллана», – про що я пiзнiше прочитав у росiйськiй енциклопедii, нiхто нам у школi не розповiв i про Марiю Заньковецьку, i про iнших «зацних» людей, зокрема партизанiв громадянськоi вiйни (Кропив’янського – командира першоi украiнськоi дивiзii) – всi вони були позаарештовуванi, iхнi прiзвища боялися вимовити, а тим часом я десь прочитав, що козацький полковник Семен Палiй десь з наших краiв. І я почав у академiчнiй бiблiотецi – перепустку туди добув менi В. І. Маслов – видлубувати якiсь матерiали про Семена Палiя. І навидлубував на сяку-таку доповiдь, яку й прочитав у селi, сам тим часом скрушно думав, чому про такого славетного чоловiка немае нiчого сутнього. Про Наливайка е, про Хмельницького е, про Богуна, а про Палiя немае. І далi рився в фондах. І визрiла в мене несподiвана думка – написати про Палiя художнiй твiр. І я почав писати – в тiй же бiблiотецi, вечорами-ночами в гуртожитку – на студентськiй кухнi, в коридорi на пiдвiконнi. Це винюхали-видивилися моi товаришi, й кпинiв я натерпiвся на багато рокiв життя. Та й справдi – хлопець не мае за душею жодного надрукованого рядка, а пише велике полотно – роман. Урештi, коли вже було недалеко до кiнця, стривожився й я: а що як я не гожий написати, що, як це графоманiя. І тодi я на якийсь час вiдклав рукопис i написав двое оповiдань, одне для дiтей, друге – для дорослих, про Марiю Заньковецьку – побував кiлька разiв у Заньках, зустрiвся з людьми, якi ii ще знали, зокрема з ii покоiвкою. Одне однiс у «Барвiнок», друге в «Днiпро». Скiлькись там часу – мiсяцiв три-чотири, терпiв, а тодi пiшов: у «Барвiнок». Консультант (люди, якi читають початкiвцiв) довго шукала рукопис i не могла знайти, пiдключилися в кiмнатi iншi – може, випадково потрапило в iхнiй стiл – немае. Їм уже незручно (зрозумiло, там графоманiя, а все одно негаразд), опускають очi, метушаться, аж тут заходить якийсь чоловiк (вiдповiдальний секретар): «що шукаете?», «хлопець принiс оповiдання, а воно пропало», «а як називаеться оповiдання?» «Голуби», «Так воно вже в номерi, е аркушi, через кiлька днiв тираж». Можна уявити мою радiсть, мiй трiумф. О, цi маленькi трiумфи, скiльки душ вони переколочують, скiльки оман приносять. Звiдти я пiшов до «Днiпра». Там сказали, що оповiдання схвалене до друку. Завершуючи оповiдь про трiумф, скажу, що гонорар у «Днiпрi» виписали великий (платили вiд обсягу), в бухгалтерii справжнiм авторам платили крупними купюрами, а початкiвцевi – що залишилося карбованцями i троячками, купюри були великi, я обiклався ними, набив кишенi й боявся вийти на вулицю – пачки випирали з благенького пiджачка. На тi грошi я купив перший у життi костюм – сiрий у iскорку, i гуцульську сорочку, в яких я й «охмуряв» свою майбутню дружину та одружився. А щодо роману? У «Радянському письменнику» виправили на повiсть – хiба може студент написати роман – хоч за всiма жанровими ознаками то – роман – я спершу принiс його у видавництво «Днiпро», видавництво перевидань класики, чого я тодi не знав, там незлобиво посмiялися з мене, сказали, що чекають там мене пiзнiше, через кiлька десяткiв рокiв, мiсце менi вони зарезервують, й спрямували до «Радянського письменника». Там один редактор прочитав, вирiшив «вибухнути» молодим, тримав його довго пiд спудом, розпочав редагувати, не давши на офiцiйну рецензiю й не написавши редвисновку, а потiм його вигнали з видавництва, й рукопис валявся в шухлядi, врештi його «вiдкопали» й дали на рецензiю Івану Ле. Як менi сказали на той час вже знайомi редактори з видавництва, якi спiвчували менi (Б. Степанюк, Ф. Сидоренко), Іван Ле за свое життя не написав жодноi позитивноi рецензii, – пiзнiше я побачив бюлетенi таемного голосування по прийому молодих до Спiлки письменникiв, в одному бюлетенi завжди були закресленi всi пошукачi цього звання, всi знали, що то бюлетень Івана Ле, – хлопцi сказали, що розгорнутоi рецензii Іван Ле писати не буде, для того вiн занадто лiнивий, а викличе мене, поговорить, а тодi напише один абзац: «Рукопис не годиться, про все домовлено з автором», i радили нi з чим не погоджуватись в тiй розмовi, вимагати рецензii. Я якось витримав ту розмову, Ле ще обмовився, що сам хоче написати про Палiя (вiн хотiв написати про все). Ле написав рецензiю, не обгрунтовану, поверхову, траплялося, що цитував початок одного речення й кiнець iншого з рiзних роздiлiв, з’еднавши iх в одне. Одначе, зрозумiло, керiвництво видавництва зi мною не хотiло розмовляти, хто був я, i хто був Ле, до того ж знали, що Іван Ле чоловiк безмiр грубий, мстивий, як стало вiдомо пiзнiше, вiн найбiльше написав доносiв на своiх колег до НКВД. Одначе через якийсь час змiнилося керiвництво видавництвом (замiсть Натана Рибака прийшов Дольд-Михайлик), рукопис послали в Інститут iсторii i Михайлу Стельмаху, знявши першу сторiнку з прiзвищем автора. Обидвi рецензii були позитивнi, хоч, зрозумiло, рукопис недосвiдченого початкiвця розгромити було не важко. Далi рукопис пiшов у роботу. Всiм авторам зрозумiле почуття, з яким вони дивляться на свiй перший твiр на полицях книгарень, серед творiв iнших, знаних авторiв. Та й гонорар, який тодi платили щедро; в одночасся з голоштанного студента я став заможною людиною, навiть купив батькам хату на той гонорар. На працю в «Днiпро» я «прибився» пiсля закiнчення аспiрантури, бо ж був знайомий з працiвниками редакцii, а познайомився, опублiкувавши там свое перше «солiдне» оповiдання «Перед грозою». Першi оповiдання i перша повiсть – то був мiй трiумф, чи не найбiльший за все життя. (Ох, тi нашi трiумфи, допiнги амбiцiй i духу, мiзернiсть здобуткiв, облуда й омана самих себе! Вони е в кожного, хто ступив на хистку дорогу мистецтва. Бiльшi чи меншi, отi горбики, зiп’явшись на якi, нам здаеться, що бачимо далеко-далеко – овид у райдузi.) Повiсть вийшла друком, ось вона на полицях крамниць, на моiх очах ii беруть до рук покупцi, вона опублiкована в Москвi в «Дружбе народов» i видавництвi «Молода Гвардiя», на неi з’явилися вiдгуки в усiх республiканських, обласних i навiть бiльшостi районних газет – чи ж не трiумф! І мене залюбки взяли (навiть запросили) на роботу в редакцiю журналу «Днiпро». Рiк iз хвостиком працював вiдповiдальним секретарем, стiльки само – заступником вiдповiдального редактора. Був сумлiнний, беручкий – повичитую матерiали, верстки, зроблю гонорарну розмiтку… З колективом редакцii знайшов порозумiння, бо й справдi був працьовитий, нiяковий i скромний, не в свое дiло носа не сунув, прочитавши матерiали якогось вiддiлу, особливо критики, звiряв дати, цитати, не раз знаходив помилки, iз завiдувачами вiддiлiв розмовляв коректно – й коли редактор, О. Пiдсуха, вирiшив iти на творчi хлiба, колектив просив його рекомендувати мене замiсть нього. У молодостi один-единий спогад – найчастiше, вiн про кохання, про те – свiтле, неповторне, нi на яке iнше не схоже, – може горiти на овидi нашоi пам’ятi довго-довго, втiшаючи, тривожачи, тихо печалячи нас, в старостi ж вони – неначе осiннiй зорепад над сонним селом, мчать зливою, шугають i шугають, лишаючи перед заплющеними очима мертвi слiди, ми ж намагаемося з того зорепаду нагребти хоч жменьку попелу мудростi та досвiду, вiчно обманюючись, що вiн комусь потрiбний. Є серед того зореграю чистi небеснi свiтила, е бiлi карлики, е нейтроннi зiрки, е й «чорнi дiри неба», в якi нам моторошно заглядати, бо там – нашi поразки, наша малiсть, нашi кривди; тi з нас, якi хочуть бути чесними перед нащадками, пригрiбають увесь попiлець, одначе чимало його розгублюють по дорозi. Навiть великий Руссо, вивернувши, неначе хитрий фокусник, свою торбинку з назвою «Сповiдь», дещо сховав у рубчиках. Що вже казати про нас, грiшних. Нiколи не зараховував себе до людей крупних, оригiнальних. Навпаки, скiльки пам’ятаю себе з дитинства i юностi, переживав, що не в усьому «такий як усi». Мабуть, це вельми зашкодило i в творчостi. Мене й сьогоднi дратують тi таланти, тi генii, якi пiдпорядкували все власнiй генiальностi, наплювали на умовностi, а то й на звичайну людську поряднiсть, всi отi Дерiди, який так i казав: «Немае нiчого кращого, як плюнути на портрет своеi матерi», за що його власний батько прокляв i не пустив на порiг свого дому, всi отi, якi кидали власних дiтей «бо заважають», i зраджували дружин «в iм’я мистецтва, для отримання нових емоцiй i досвiду». Та й… Будь-якi спомини – завжди суб’ективнi, i як би не старався автор, у них проникае домисел, i яким би не був скромним мемуарист, десь та виставить свою персону на переднiй план. Якщо таке зустрiнете в оцих записках стосовно мене, наперед прошу вибачення, бо ж хоч i прагну об’ективностi, есмь грiшний. Отож, приступаючи до збору того попелу, ми повиннi неухильно спрямовувати себе на те, що не губитимемо, не вiдгрiбатимемо попiл «чорних дiр» – чорних дiл та нейтронних зiрок на узбiччя й прагнутимемо до правдивостi. Я свiдомий того, що в моему життi бiлих великих свiтил було небагато (насамперед маю на мислi великi, яскравi подii – не був на вiйнi, не сидiв у тюрмi, не вчинив нiчого нi героiчного, нi розбiйного, й не створив «Божественноi комедii»), i отож не збираюся протюпачити од початку до кiнця всiм моiм маленьким буденним «чумацьким шляхом», менi давно кортить розповiсти лише про основний вiдтинок своеi житейськоi дороги, справдi насиченоi подiями, iнодi драматичними, iнодi смiшними, про час своеi працi в журналi «Днiпро». Треба сказати, що остаточно я визрiв, зрозумiв усю облуднiсть радянськоi системи в «Днiпрi». Але тут-таки хочу зауважити, що коли ти вже зрозумiв цю систему, повнiстю вiдкидаеш ii, ти в силу обставин залишаешся ii часткою. Час i мого власного зростання, визрiвання, думання. Час ранiший – був час не думання, заморожений, iстини були в пiдручниках, лозунговi, партiйнi. Партiя керувала всiм, на всiх вищих посадах були тiльки партiйцi, так само, як i в Гiтлера, де про це було заявлено прямо. Партiя стала державою, «рульовим», «керуючою i спрямовуючою силою». В iдеологii, в мистецтвi насамперед. Значення XX з’iзду було в тому, що вiн змусив задуматись, аналiзувати, що вiн дав можливiсть обмiнюватись думками, принаймнi на кухнях, десь на природi, звiряти власнi думки. З’явилися припущення, що не все в нас справедливо, й бажання в декого помiняти свiт на кращий. Ось на такому «вододiлi» я й приступив до працi. Розпочинав я самостiйну редакторську працю в «Днiпрi» з пiдготовки до публiкацii «Потомкiв запорожцiв» О. Довженка. Признаюся, вповнi значення Довженка, його мiсця в украiнськiй лiтературi я тодi ще не уясняв. Це вже прийшло пiзнiше. Кажуть: «Довженко – це епоха». Це так i не так. Не знаю, запiзнився Довженко прийти в свiт, чи поспiшив, але жив вiн не в своiй епосi. Епоха була масштабною, але бiльшою мiрою своiми негараздами, трагедiями, гримасами: фашизм i сталiнiзм, подiл людства на два ворожi табори – соцiалiзм та капiталiзм, боротьба яких забрала в людства стiльки зусиль, прорив у космос, страшнi вiйни… Вiн же, на мое переконання, великий гуманiст, був народжений для краси й мав стати в один ряд iз великими Леонардо, Мiкеланджело, iншими титанами вiдродження, а був захоплений у велетенський каламутний вир. Це вир досi небачених вiдкриттiв, могутностi людини, яка дедалi бiльше виявляеться псевдомогутньою, грандiозних надiй i розчарування в поступi, прогресi, дрiбних мстивих вождiв i народних страждань. За його життя надiй було бiльше, нiж розчарувань. І все це сфокусувалося в ньому, в його творчостi та потребуе пильного, небуденного аналiзу. Першим словом, яким би я спробував означити Довженка – масштабнiсть. Масштабнiсть у всьому. У думках про свiт, про життя, про людей, малих i великих, якi дуже часто е малiшими малих, про мистецтво. До масштабностi його мислення не дорiвнювався нiхто з митцiв не тiльки Украiни, а й усього колишнього Радянського Союзу. Вiн i мислив символами. Земля, народ, який вiн любив конкретно – в образi батька, плугатарiв i косарiв з рiдного села, страдникiв-воiнiв. Простий символ – соняшник, також уособлював свiт – його круговерть, красу, спрямованiсть на сонце. Символи проростали з думи, з народноi пiснi, жарту. Свiт i Довженко – це тема, яка ще чекае на свого дослiдника. Тут i його космiчнi прозрiння, i злиття з природою, i помилки, як з отими рукотворними морями, а основне – космос людей, душi, мистецтва, як такого, яке породжене людиною i породжуе людину – Довженко вiрив, що мистецтво покликане (й може) оновити людство. У цiй темi ще одна тема – митець, Довженко, i революцiя, радянська доба, яку вiн приймав i не приймав, i яка стискала його холодними лещатами, переiнакшення багатьох понять естетики, болi вiд цього, бо естетичне поняття краси й добра було дано йому вiд природи, як птаховi умiння лiтати. Довженко й пiдiймався над епохою, i залишався в нiй. Мислив символами, обожнював усе велике, масштабне, воно ж i страхало його у виглядi великоi нещадноi системи, iнакше не можу пояснити, як постають i падають мертвi отi «символи куркуля» – у п’есi, не вiрю, що те було його переконанням. Навiть я, маленький, та ще й редактор-початкiвець, не сприймав того, хотiв iхати до Довженка в Москву, щоб посперечатися, хоч Пiдсуха iронiчно сказав: «Та вiн проковтне вас, ви й не стямитеся», замовив квиток… i в цей час звiстка про смерть Довженка. Революцiя тiею чи iншою мiрою скаламутила свiдомiсть усiх, хто жив при свiтлi запалених нею пожеж. І оте Горькiвське: «так з ким ви, майстри культури?» було для нього болiсним, i вiн не вирiшив його для себе до кiнця життя. З народом. Але який вiн нинi, народ, хто його репрезентуе? Одне можемо сказати певно – вiн завжди був з Украiною. Вона билася в його серцi, вiн сам був увесь з Украiни, з ii вiтру, з ii дiбров, з цiлющоi деснянськоi води, вiн хотiв усьому свiтовi розповiсти про свою любов, але йому запечатували вуста й не раз болiсний стогiн зринав з них. Запальний, нестримний, народжений на нового месiю, змiг реалiзувати тiльки дещицю свого таланту. Митець з печаттю генiя. Не мiг вiн повно реалiзуватися в своему часовi. Згадаймо його грандiозний задум роману, який розбивався об холодний iдеологiчний мур… Вiн не був людиною всiм приемною, епоха наклала й на нього свiй карб, в дусi епохи часто бував нестримним, категоричним, рiзким, «вождистським» у поводженнi з пiдлеглими. Пам’ятаю, як до редакцii прийшов один колишнiй спiвробiтник Довженка по роботi, старий чоловiк, i почав розповiдати, який Довженко був нетерплячий i нетерпимий, як пiдбирав акторiв на ролi, як проганяв iх з найменшоi похибки, вже зiрваних з попередньоi роботи, як толочив «щорсiвськими» кiньми стиглi жита й ще багато дечого, i як ми обурилися й прогнали оповiдача. Одначе все це – категоричнiсть, гарячнiсть у Довженковi – ще й вiд того, що не терпiв посередностi, погано виконаноi роботи, верхоглядства. Менi здаеться, що на яку б оболонь вiн не ступив, скрiзь проклав би свою стежку й скрiзь був би попереду. Таку вже мав вдачу. В цьому бачу не тiльки позитиви, а й деякi негативи, що, зокрема, проявилося в тому, що тi, хто його наслiдували, ставали епiгонами, вiн сипав у кiш зерно, вони – полову. І взагалi кожнi першi, кожне змагання народжують останнiх, упослiджених, а це боляче. Вiн мiг бути фiлософом, полководцем, будiвничим мiст, що свого часу вiдмiтили Рильський i Гончар. І був першокласним режисером, драматургом, художником – великим митцем, що явив свiтовi образи до нього не баченi й не знанi. Сьогоднi дехто обожествляе Довженка, чого робити не слiд. Бог на свiтi один. Дехто ж, надто з тих, хто не знае тiеi доби, кидае до пiднiжжя його пам’ятника iржавi цвяхи осуду. Це роблять тi, хто не знае мiри своеi власноi душi, й просто не вмiе перевтiлюватися, прозрiвати, проникнути в днi, в яких все просякнуто iпритом смертi, чорноi загрози, де люди переживали не тiльки загрозу власноi смертi, а й загрозу загибелi всiх рiдних, треба лишень уявити днi i ночi, якi пережив Довженко пiсля полiтбюро 1944 року. Це не просто тиран погрожував людинi, це страховинна iдеологiчна конструкцiя заявляла своi права на володiння всiм, i мистецтвом зокрема, волiючи саме мистецтво зробити рабом. Довженко виламувався з цiеi конструкцii силою таланту, силою душi, бачив ницiсть тих, що стояли бiля керма держави, чи не единий у тi часи сказав правду про вiйну, про народ, став у його оборону. І далi поривався до добра, до iстини, до людей, жив i творив усiм нам у благо, залишив у рiзних жанрах твори на рiвнi вищих свiтових зразкiв. Хоч, повторюю, диктаторська епоха наклала й на нього певнi карби, чого не помiчав. І на творчiсть. Бо ж i «Арсенал», i «Мiчурiн», «Аероград», iншого й iнакше написати не мiг, скований соцiалiстичним ланцюгом. У свiтi, який струшують новi й новi катаклiзми, ми бережемо пам’ять про Довженка, який любив цей чарiвний i тяжкий свiт, бажав усiм праведним людям добра, всiм серцем любив Украiну, жив для неi, творив для неi, не мислив себе поза нею. «Потомками запорожцiв» я тодi марив, цитував напам’ять цiлi сторiнки, дiалоги – гострi, афористичнi, хоч вже й тодi менi дещо муляло в отому «класовому» подiлi людей. А особлива шана до Довженка почалася з О. Пiдсухи, який просто обожнював Майстра, вперше по довгiм мовчаннi почав його друкувати – «Зачаровану Десну», оповiдання, далi щоденники, послав у Москву на передрук iх нашу редакцiйну друкарку, ми потiм iх читали, захоплено, в подивi й готували до друку. Друкуючи щоденники, ми тодi викреслювали скрiзь iм’я Сталiна, поклони йому, всi отi «молюся на червонi зорi Кремля», якими хотiв урятуватися (адже могли заглянути i в шухляди), прикрити серйознi критичнi думки. Теж своерiдна наiвнiсть: якби щоденники прочитали, це б не допомогло. Переточила, як мишi чисте зерно, йому життя i Солнцева: вiдбивала його вiд Украiни. Чимало в нього взяли шiстдесятники. Тодi, коли я прийшов на роботу в журнал (це була осiнь 1956 року) виводили iз заток, зарiчкiв, проток на широку лiтературну бистрiнь своi мiцнi та вутлi човники шiстдесятники, пружно повели плавбу, i наприкiнцi сiмдесятих – на початку вiсiмдесятих ii скiнчили, рiчку було перегачено, човники розiгнано, деякi поперекидувано, потоплено. Бiльшiсть тих вiдважних човнярiв усi тi роки плавували течiею «Днiпра», друкували там своi статтi, поезii, прозовi твори. Розпочинали вони свое плавання в «Лiтературнiй газетi» (нинiшнiй «Лiтературнiй Украiнi»), а потiм тi русла було перегачено, насамперед статтею П. Загребельного «Три краплi смутку», який першим i виводив iх на бистрiнь. Так, шiстдесятницькi човни невдовзi були притопленi, одначе, як менi здаеться, iхнiй досвiд, iхнi лоцманськi карти, а основне – iхнiй приклад не були марними, не загинули й заслуговують на увагу. Шiстдесятницьку «погоду» насамперед робили статтi. Друкували ми цих авторiв вже й тодi, коли iх не друкували нiде, окремi статтi, добiрки поезiй були опублiкованi пiд псевдонiмами (в той час деякi автори навiть сидiли в слiдчих iзоляторах). Забiгаючи наперед, аби хоч якось дати вiдчути читачевi атмосферу тих рокiв, розповiм один характерний епiзод. Якось, перебуваючи в Ірпiнському будинку творчостi, стояв я по снiданку на пагорбi над рiчкою, i до мене пiдiйшов один з тодiшнiх найбiльших критичних метрiв. Означимо його, як означали нашi попередники, лiтерою Н. – Оце прочитав у вашому останньому номерi статтю Ганни Квасик… – сказав вiн без будь-якого вступу. – Вам сподобалася стаття? – запитав я. – Стаття… Знаю я цих Квасикiв. Це – Ганна в штанях. Не давши менi мовити жодного слова, Н. менторським, i водночас «батькiвським» тоном казав: – Юрiю Михайловичу, ви ведете дуже небезпечну гру. Навiть не уявляете, якою мiрою небезпечну, кримiнальну. Я стежу давно… У вашому журналi з’явилося багато псевдонiмiв. Не важко вiдгадати за стилем, думками, хто цi автори. Я знiтився й розгубився. Треба сказати, що мене вже застерiгали iншi лiтератори. Надто одна наша спiвробiтниця – людина хороша, чесна, яка вболiвала за журнал, за всiх нас («Юрiю Михайловичу, це – тюрма»), але тi лiтератори, я був упевнений, про своi здогади не скажуть нiкому. Хочу зробити один вiдступ. Мало хто знае, що являла собою особа головного (вiдповiдального) редактора тих часiв. Людина на поважнiй, номенклатурнiй посадi, здебiльшого iмпозантна, «з глибокою думою на чолi», впевнена, рiшуча, категорична – на зовнiшнiй позiр, насправдi ж (якщо доконечно не розминулася iз совiстю, не поставила на службу своiй кар’ерi все, – бо тодi йшла направцi, вдавала, що iдеологiчнi, партiйнi приписи i е ii власними думками) розсмикана, розтривожена, роз’iдена сумнiвами. Редактор несе персональну вiдповiдальнiсть, вiн неодноразово попереджений про це партiйними iнстанцiями, розписувався в цензурному комiтетi (Головлiт). Вiн користуеться певними привiлеями (щоправда, вельми незначними, наприклад, зарплата редактора «Днiпра» була 140 карбованцiв, привiлей майже единий – тридцятивiдсоткова путiвка до комфортабельного санаторiю). Йому скрiзь i всюди – на нарадах, через пресу, в бесiдах вбивають в голову отi вухналi (коневi – в копита), на яких i висить пiдкова вiдповiдальностi. Застрашена, на високому стiльцевi, маленька, дуже часто нещасна особа. Уявiть собi нiч редактора, який увечерi принiс додому з редакцii чергову верстку. Редактора, котрий вже пережив з десяток всiляких бюро, доган, попереджень, нагiнок. Ще вдень вiн сидiв на нарадi в ЦК, отримував найсвiжiшi настанови, вказiвки, «накачки». Принесену верстку вiн знае лiпше, нiж власну кишеню. Онде вiрш. У третiй строфi небезпечна двозначнiсть, в останнiй – натяк на тридцять третiй рiк (згадувати який суворо заборонено). Далi – стаття, i в нiй натяк на те, що закриваються украiнськi школи… Либонь, хто тi натяки зрозумiе? Вони так завуальованi… Скiльки читачiв? (Напочатку були й не натяки, а полемiка, далi ж все придушено, загачено, затруено.) Зрозумiе цензор, завважать нашi куратори з обох ЦК, вони читають журнал через збiльшувальне скло. Є й серед письменницькоi громади двое чи трое «добровольцiв», якi читають журнал для того, щоб виловити крамолу, донести. Одних на це штовхае вроджене негiдництво, iншi хочуть таким чином здобути собi крiсла. Отже, яка з тих натякiв суспiльна користь? Мiзерна. А каша може зваритися ще й яка крута! Нащо вона тобi? Встань, викресли ту строфу, той абзац i спокiйно досипляй нiч. Завiдувач вiддiлу сам буде радий, якщо ти познiмаеш тi мiсця; подаючи оригiнали, вiн микуляв очима, просив прочитати уважно, мовляв, маю сумнiви. Обуритися може тiльки автор. Але йому можна сказати: «Зняла цензура». (Авторам до цензури дорога заказана.) Усе це нашiптуе тобi твiй рятiвник, твiй адвокат – розум. Але ще е прокурор, у цьому разi жiночого роду – совiсть. Теж уже приляканий i зболений… Але вiн все ж опираеться. («Торочиш про поряднiсть, чеснiсть знайомим i власним дiтям, ще й маеш себе за такого…».) Давно стало штампом: життя – це боротьба. Проте треба уточнити: насамперед боротьба iз самим собою. Зi страхом, заздрiстю, злобнiстю – все те в наших душах. У моiй – в достатку. Коли я в романi «Бiла тiнь» надiлив свого героя оцiею рисою – виборювання себе в себе («який же ти порядний, якщо…), М. Шамота буквально визвiрився на мене в статтi – радянська порядна людина, вона порядна за своею природою i iй нема чого виборювати себе. Не знаю, не знаю… І отака хитавиця над версткою – до ранку. Таки ж боротьба iз самим собою. Я спiвчував хлопцям, якi одважувалися на рiшучi дii, тобто тим, кого невдовзi почали називати дисидентами. Одначе розумiв, точнiше, вiдчував, що не здатний ступити з одрубу, що можу не вистояти, й тодi як жити? Я значною мiрою сповiдував дисидентський моральний кодекс, кодекс етичний, який давав менi право допомагати iм скiльки серця, в мiру душi. Якщо сказати вiдверто: тодi ми вже знали дуже багато, i немае виправдання бiльшому чи меншому колаборанству – жити всiм хочеться. Звiдси помiркованiсть, обережнiсть, посилання ще й на те, що в тебе сiм’я. А назагал – компромiс душi, страх ступити отой рiшучий крок, слiдом за «першими хоробрими». Звичайно, й моi переконання тодi не були чiткими. Ми потроху звiльнялися вiд численних оман, але те, що закладене в душу десятилiттями, мае чiпке корiння. Воно зi свого боку змушуе сумнiватися у власних прозрiннях. «Єдино правильне вчення» вже не було для мене доконечно правильним, але iнших вчень ми просто не знали, тих книжок, якi читаемо нинi, не читали. Ми жили в духовнiй резервацii. У герметизованому просторi. Нашi люди вже клепали космiчнi кораблi, й гадали, що вони прориваються кудись, але всi ми тiльки глибше загрузали самi в себе. Прорив потрiбно робити в собi, вiн i розпочався, але тi щiлини швидко запакували, це в нас робити вмiли. Для цього згодився вiковий досвiд тиранii. Взагалi, я iнодi думаю, що досвiд – це i е людина. Не лише ii власний досвiд. Усього людства, дозований у конкретнiй людинi. Людину не можна навчити приймати в душу одне, й не приймати iншого. Хiба що, якби почати вiд чистого аркуша. Бо помилки, страх, доброта, пiдлiсть – це i е людина. І куди подiти всi попереднi сторiнки книги людства – мiльйони томiв? А ще людина – вiчна боротьба чуттiв та розуму, iнодi перемагае те, iнодi – iнше. Вiчна боротьба. І все минае. Для чого воно? Стiльки доброти, злоби, пiдлоти… Принесло хоч щось? Вдосконалило в самiй людинi? При швидкiй вдосконаленостi, оновленостi технiчних засобiв… Менi здаеться, при такому шаленствi нинiшньоi технiки, кiнець нашого столiття – старечий. Ми всi старi. І молодi також старi. Немае молодих думок, е iмiтацiя iх, повторення минулого. У молодих – нашi старi гени, й думки також, позиченi ще в наших попередникiв. Либонь, iстинною е формула Гегеля: «Скiльки б не бунтував молодий чоловiк, скiльки б не сперечався вiн зi свiтом, наступае час i вiн отримуе свою дiвчину i свою службу, й стае таким же фiлiстером, як i всi iншi». Звичайно, не всi, Гегель не до кiнця правий. Я спогадую репресованих лiтераторiв, якi повернулися. Антоненко-Давидович як був незламний, таким i залишився, Анатоль Костенко був рвiйним комсомольцем, «червонозоряним», а повернувся рiшуче настроеним проти всього радянського, облудного, а от Олександр Ковiнька i Петро Колесник повернулися людьми зламаними, тихими, догiдливими, упокореними всiм приписам влади. Наш вiк на теренi морального поступу не принiс нiчого. Інодi менi починае здаватися, що ми всi – приреченi. На народження. На любов i розчарування. На вiчне виборювання себе i свого нацiонального Я. І нiколи це не скiнчиться. Отож маемо набиратися терпiння на нове столiття. Пробувати в ньому на нових, старих засадах. …Я почав вiдмагатися, казав H., що нiчого не знаю, що, може, хтось iз тих, кого вiн пiдозрюе, i е авторами статей, але те пройшло поза мною. Н. засмiявся й вiдказав, що це надто наiвно, редактор журналу знае кожну статтю, як господиня кожну грядку на власному городi, до того ж критикiв, якi пишуть аналiтичнi статтi, взагалi можна порахувати на пальцях однiеi руки. Зненацька Н. змiнив прокурорський тон на щирий, довiрливий: «Я вас застерiгаю як батько, як старший товариш, я вже набачився на своему вiку всього… Можете зашкодити собi на все життя… Наша розмова лишиться помiж нами, я зичу вам добра…» Менi нiчого не лишалося, як тiльки подякувати H.: «Я й сам тривожуся… Врахую надалi… Велике вам спасибi». Того ж дня, по обiдi, ми з H., моею машиною, iхали до Киева на партiйнi збори, якi вiдбувалися в клубi Ради Мiнiстрiв УРСР. Збори були напруженi. Власне, тодi майже всi збори були напруженi. Сидiло мiськкомiвське i цековське начальство. На таких зборах трибуна мае здатнiсть погойдуватися пiд деякими промовцями, все дужче й дужче лякаючи iх. Того дня вона загойдалася пiд Н. (Часом починаю думати, що людина – мiра страху.) І вiн раптом, посеред промови, нахилився з трибуни й тицьнув пальцем у зал: – А тепер я хочу запитати свого друга Юрiя Мушкетика: кого вiн ховае в журналi за псевдонiмами? Ми знаемо кого. Там чоловiки одягають спiдницi, а жiнки – чоловiчi штани… Ось i остання стаття… Цi слова струснули мене. Не пам’ятаю, як досидiв до кiнця зборiв. По тому, як вони скiнчилися, бiля вихiдних дверей на мене чекав H.: – Ходiмо зiграемо в бiльярд… Я пробелькотiв не вельми доладне: – Навiть у царськi часи в людей не одбирали шматок хлiба… Нiби тут вся справа була в хлiбовi авторiв статей чи моему. Наступного дня мене викликали до ЦК комсомолу – «Днiпро» був органом ЦК ЛКСМУ. Вже не пам’ятаю, хто саме зi мною розмовляв, хтось iз працiвникiв невисокого чину, здаеться, завiдувач сектора лiтератури, миршавенький, гостромордий чоловiчок: вони тодi часто мiнялися, адже ЦК ЛКСПУ був «кузнею кадрiв». Перед ним на столi лежав «Днiпро», розкритий на статтi Квасик, збоку – ще один. Розпочався «двобiй». Працiвник ЦК вимагав розкрити псевдонiм автора статтi, я вiдбивався. Я вiдмагався вiдчайдушно. Я повiв гру. Адже знав, хто автор статтi. І що дужче мiй опонент напосiдав, то дужче я вiдбивався: «Радянськi закони дозволяють вживати псевдонiми». «Ми вам покажемо радянськi закони!». «Не маете права». Врештi, я «здався», «зломився». – Ну… можете самi довiдатися, хто справжнiй автор. – Як? – Подзвонiть до бухгалтерii, на кого виписано гонорар, хто отримав грошi за статтю. – Дзвонiть! Я подзвонив, сказав бухгалтеровi, що мене цiкавить, i передав слухавку. Автором досить гостроi статтi була секретар донецького обкому комсомолу Євгенiя Чмихало (в майбутньому секретар ЦК ЛКСМУ), яка тодi не злецьки пробувала сили в лiтературнiй критицi, але, мабуть, не хотiла «пiдмочувати» в такий спосiб свiй комсомольський авторитет. Гонорар за другу статтю «недрукабельного» автора отримав мовознавець Володимир Крекотень. Я пояснив: Крекотень – працiвник iнституту мовознавства, вiн полемiзуе з деякими своiми старшими колегами, з «начальством», й через те сховався за псевдонiм. Обличчя мого «екзекутора» вiдтануло, на ньому з’явилася усмiшка – не всiм працiвникам тих установ подобалося виконувати ролi трибунальних прокурорiв, не всi обростали звiриною шерстю – тут просто спрацьовувала система, – та й не мали моi прямi начальники вiд того хосену, аби розкрилася така «крамольна» справа – адже вони – нашi куратори, куди дивилися? І вiн послав крутого матюка на адресу Н. Отже, менi просто пощастило. І не один раз. І пощастило в бiльшому: з редакцiею, з колективом. Я не плавець в одиночному човнi, мене завжди тягнуло на велелюддя; з сулii людського досвiду я тодi щойно почав пити, й справжнього смаку трунку не знав, власне, тiльки перейшовши той досвiд, я збагнув, якi одинокi людськi свiти. Тодi ж… Такого дружного, доброзичливого гурту працiвникiв я бiльше не зустрiчав нiколи. І все, що нам тодi вдалося, всi, як на сьогоднi, то й вельми скромнi здобутки на теренi нацiонального, соцiального поступу, ми досягали спiльними зусиллями. Пошлюся хоча б на статтю Богдана Кравцiва, вперше опублiковану в «Сучасностi» № 5 за 1966 р., у якiй вiн називае «Днiпро» «одним ще з найбiльш лiберальних i лiпше редагованих журнальних видань в УРСР». Кожному хочеться взяти собi в заслугу найбiльше, та ще й згiдно з посадою, але то було б несправедливо. Звичайно, i мое самолюбство не раз лоскотали слова (нещодавно iх двiчi повторив Анатолiй Дiмаров), що редактор «Днiпра» тих часiв – найсмiливiший з-помiж усiх iнших. На мiй смуток, це знову ж таки не зовсiм так. Мене пiдтримувало, мене пiдпирало, а iнодi й пiдштовхувало кiлька найзаповзятливiших працiвникiв редакцii, моiх колег. Ми всi пiдтримували, пiдпирали одне одного. Ми просвiтлювали iнших i просвiтлювалися самi. Ми всi були загнiздженi в радянському грунтi. Ми обривали однi корiнцi, iншi ж, часом просто iнерцiйно, вже присохлi, тримали нас, й iснувала iнерцiя того ж таки грунту, iншого зела. Молодшi обривали те корiння легше. Ми не мали того, що мали тi, якi зросли на iнших нивах, наш iсторичний досвiд був обрубаний, нам бракувало загальнолюдських знань, нацiонально-полiтичного, передаваного з поколiння в поколiння, досвiду, загальнолюдськоi культури, вся класика була, з одного боку, засвоена мовби правильно – в теорii – в практику вона росту не давала. Усе це потрiбно зрозумiти. Легко ставати в позу суддi, не побувавши самому на лавi пiдсудних, або бодай пiд слiдством. Усi ми вельми смiливi в затишку, й прирiвнюемо себе тiльки до героiв, а не до тих бiдолах, якi блукали на середохрестi, не маючи можливостi побачити провiдну зiрку. Працiвники апарату редакцii Насамперед менi годиться сказати про свого попередника, при якому починав редакцiйну службу, Олександра Пiдсуху. Вiн брав мене на роботу, вiн навчав мене ремесла, якщо це можна назвати ремеслом, його очима я довгий час дивився на лiтературний процес. Мене хотiли посварити з ним, нацьковували на нього працiвники ЦК ЛКСМУ – вiн «заiвся» з ними за власнi гонорарнi справи, намагалися зiштовхнути нас лобами й деякi лiтератори, але я рiшуче уник того, може, подеколи й не виявивши принциповостi, але вважаю: нападати на того, хто дав тобi роботу, хлiб, чогось навчив – не морально. (Хоч у своiх гонорарних позовах О. Пiдсуха й не був до кiнця правий.) Високий статурою, чорнявий (чорний), гостроокий, завжди строгий, пунктуальний, доскiпливий – через що й пересварився з деякими метрами поезii, щоразу намагаючись звести до стрункого ладу всi сплески, вихори поезii, ii часом нередаговану стихiю, вiн в той же час увiв «Днiпро» у коло поважних i поважаних серйозних журналiв, надавав йому прямування, визначив береги, якi потiм, пiзнiше, не раз порушувалися, але й порушуючи, легше плисти вiд якогось певного берега. Був стриманий, навiть суворий, пройшов вiйну, спочатку бiйцем, далi кореспондентом дивiзiйноi газети, а iм також доводилось повзати по окопах. Оте фронтове в’iлося i в нього, хоч зовнi вiн його скинув, вiн теж уже багато знав, розумiв, але й проводив засвоену у вiйськовiй газетi лiнiю. Насамперед створив справжнiй вiддiл критики, оцiнки творiв у рецензiях i статтях були вимогливi i до них прислухалися. І залучив до участi провiдних поетiв. Саме О. Пiдсуха наново «вiдкрив» для украiнського читача Олександра Довженка, опублiкувавши на сторiнках «Днiпра» низку його творiв, щоденники, на що, зрозумiла рiч, начальство всiх рангiв дивилося «без ентузiазму». Загалом О. Пiдсуха в основному тримався вказаноi «дороги», траси, яку визначало для тогочасноi преси, лiтератури партiйне керiвництво, – але до Довженка вiн ставився майже побожно й задля нього був готовий переступити будь-якi загорожi. Я теж любив i люблю, шанував i шаную свого високоталановитого земляка, i, хоч нинi прочитую його твори спокiйнiше, анiж iх читав Пiдсуха, деякi навiть з холодком, одначе не можу погодитися з тими закидами, кпинами (в яких не враховуеться iсторичний контекст), що лунають сьогоднi зi спалених спрагою слави вуст деяких молодих лiтераторiв: Довженко аж надто зазнав на собi крижаних повiв епохи, на ньому вона вiдбилася особливо, бо ж був з ентузiастiв, i став ii адептом – прозiрливий i водночас не бачив багато чого поруч себе, демократичний i нетерпимий до думок iнших, добрий i нещадний, вiн нiс, принiс надзвичайно багато добра своему народовi, а особливо лiтературi, але кинув i дещицю зла, отi його котурни, котрi iнодi ламалися й пiд ним i якi все ж у великого таланту сприйнятнi, в десяткiв його епiгонiв i просто численних послiдовникiв виглядали карикатурно. Зрозумiла рiч, жив вiн в жорстокому оточеннi, час зiтре, притре тi фальшивi яскравини, до яких мусив удаватися i вiд яких вже тодi (та ще пiсля розгрому культу Сталiна) досада штрикала навiть нас, його прихильникiв, коли ми друкували його щоденники. Усi отi «молюся на червонi зорi Кремля», пiднесення до хмар Сталiна (прiзвище тирана i багато чого пов’язаного з ним, та й не тiльки з ним, ми тодi викреслювали), звичайно ж, щоб сказати слова правди про рiдний народ, про Украiну. Треба зрозумiти, що, пишучи щоденники, Довженко повсякчас бачив за собою тiнь, знав, що будь-якоi митi до квартири можуть увiйти кадебiсти (в його присутностi чи без нього, таемно), й прочитати написане. Вiн рятував власнi думки, власний бiль за Украiну, за народ, серце йому рвалося з розпуки ще й вiд тих дописок. Звичайно, вони б не врятували його, якби щоденники прочитали, одначе та самоомана давала можливiсть писати. Довженко – то цiла епоха, письменник свiтового масштабу, справжню оцiнку йому складуть нащадки. Свою самостiйну працю в «Днiпрi», як я вже сказав, розпочинав з публiкацii «Потомкiв запорожцiв» Олександра Довженка (номер готував я, але поки «у верхах» повiльно посувалося затвердження мене на редактора, пiдписувати номер довелося Пiдсусi). «Культ» Довженка залишився в «Днiпрi» назавжди. І прищепив його О. Пiдсуха. У «Днiпрi» друкувався його вiршований роман «Веселки над Полiссям», на який вiн покладав багато надiй, вбив часу i працi, але критика сприйняла роман кисло, що завдало Пiдсусi прикрощiв. Потiм вiн виступив як прозаiк – пiд псевдонiмом, – сподiваючись, що «невiдомий досi» прозаiк прикуе до себе увагу, потiм – як драматург. Зiбраний, суворий, а за тiею зiбранiстю й суворiстю – ранима, тремка душа, яка прагла визнання та слави. Пiзнiше вiн працював головою неспасенноi органiзацii – Товариства по зв’язках з украiнцями за кордоном, лишаючись автором «Днiпра». Я тодi часто навiдував його в Кончi Озернiй, i вiн обпитував мене п’есами i вiршами. Обпитував нещадно. Мав милу дружину Катерину Миколаiвну, чудову господиню, коли вона померла, написав книгу вiршiв у ii пам’ять. І за абеткою, i за тим впливом, який справляв на отой поступальний рух часопису до Правди та Істини, либонь, першим потрiбно назвати Івана Бойчака, завiдувач вiддiлу критики. Був час, коли саме критика (Дзюба, Свiтличний, Сверстюк, Стус, Михайлина Коцюбинська) робила обличчя журналу, молода киiвська лiтературна iнтелiгенцiя з нетерпiнням чекала на появу кожного нового числа часопису. Адже названi вище автори, та й не тiльки вони, не писали «просто так», вони обов’язково переслiдували якусь мету, i в iхнi рядки потрiбно було вчитуватися, виловлювати ще один, потаемний змiст. Сама атмосфера на початку шiстдесятих була озонною. Панувала пiднесенiсть творча, полiтична, ми вiрили, що вороття до старого не буде. Пам’ятаю, якось до редакцii зайшов Іван Сенченко i в розмовi сказав, що оце зараз вiдлига, але вона скоро закiнчиться й настануть приморозки («о, якби нам було дано хоч стiльки свободи, як вам»), ми налетiли на нього, як кiбчики на стару ворону, бо вiрили в незворотнiсть процесу. Навiть на столах у секретарiв ЦК ЛКСМУ лежали першi книжки тодiшнiх молодих – Івана Драча, Вiталiя Коротича, Лiни Костенко, Миколи Вiнграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда. Декому з них ЦК ЛКСМУ надало квартири. Щоправда, в тiй озоннiй атмосферi дуже швидко появилися й гiркуватi струмiнцi диму – тривоги, небезпеки. Старшi письменники не подiляли молодечого оптимiзму, старiсть умудрена досвiдом, дивиться далi, вони казали, що будемо ще мерзнути. У те не вiрили. (А хто мiг повiрити пiсля провалу ГКЧП та заборони компартii, що ii лозунги знову понесуть центральними вулицями на червоних шматинах? І не знаемо, що буде далi.) …Ми сидимо за столиком у кафе. Творчий колектив – невеликий, сiм-вiсiм чоловiк. Усi молодi, енергiйнi, вiдданi журналовi. Щойно вiдправлено номер у друк. У ньому – вартiснi матерiали. Нам хороше. Робимо щось потрiбне. Високих слiв не кажемо, але вони – в кожного на мислi. Налитi чарки… Усмiшки, дотепи. Збоку наставляе хрящувате вухо якийсь пiдозрiлий тип, на нього не зважаемо. (Одного разу хтось тицьнув у таке вухо запалену цигарку.) Та як же недовго тривало це пiднесення. Пiсля зустрiчi творчоi iнтелiгенцii у Хрущова на дачi, всi книжечки з полiрованих столiв секретарiв ЦК ЛКСМУ мовби вихором знесло, мовби й не було iх там нiколи, з iхнiх кабiнетiв повiяло холодом, з телефонних трубок окриками й погрозами. Того ранку двое авторiв прибiгли до редакцii й забрали, «вiдкликали» просто з верстки своi статтi, в яких хвалили молодих. Потягнулися сiрi, суворi днi. Почався вiдкат. Хвиля пiшла всмак. І щодалi дужче, дужче, захоплюючи з собою наплав, живi органiзми – все. Пафос викривання совiцьких негативiв змалiв, вицвiв, лiтературне небо затягнуло хмарами, й нiде жодного маяка, жодного променя. Ми всi якось позiщулювалися, принишкли. Тiльки Бойчак гримiв своiм костуром i сердитим словом. Перший удар припав на критику. У розряд неблагонадiйних, непевних насампочатку потрапили Дзюба, Свiтличний, Сверстюк, Стус. Опiкувався ними по журналу Іван Бойчак, спiлкувався з ними, був iхнiм однодумцем, i не заарештували його тiльки з тiеi причини – був iнвалiдом вiйни i рiдко коли ходив на дисидентськi зiбрання та вечiрки. Пам’ятаю, як одного разу вiн прийшов на роботу не на протезi, а пристрибав на костилях, порожня холоша штанiв була пристебнута до пояса, я запитав, чого це вiн без своеi, як називав сам, «казьонноi» ноги, й вiн, трохи нiяковiючи, сказав, що викликають до КДБ й «однолапого, може, не зразу загребуть». Сьогоднi менi вкрай прикро, що на вечорах i в пресi, присвячених дисидентам, не згадують його прiзвище. З Бойчаком i я мав найбiльше мороки, по-перше, мене весь час жорстко тиснули, аби звiльнив його з роботи, iнодi тиснули неймовiрно, й не тiльки начальники всiх рангiв, а й деякi посадовi лiтератори, й досьогоднi менi степлюе серце думка, що вистояв, що, як казали давнi греки, Іван Бойчак «не зодягнув через мене чорноi одежi», а по-друге, Бойчак мав дуже круту, жорстку, навiть, жорстоку вдачу. На те були причини. Його жорстокiсть виростала на такому грунтi: в шiстнадцять рокiв шахтар – по пiдроблених документах, доброволець на фронтi у сiмнадцять, довге госпiтальне лежання, де йому кiлька разiв вiдтинали частину ноги – наповзала гангрена, – невлаштоване повоенне iнвалiдне життя. Цькований, спочатку виключений з комсомолу, далi – з партii (вступив до неi на фронтi); у редакцii чомусь знову забажав вступити до неi, i хоч ми йому казали: Іване, нащо це тобi, вiн наполягав, заповнив анкети, а тодi надiйшла вiдповiдь з району на обов’язковий запит, чи був ранiше в лавах ВКП(б): «исключен за несогласие с советской налоговой политикой», i з райкому анкети повернули. Мав як для солдата (матроса) дуже високу вiйськову нагороду – орден Бойового Червоного Прапора, вже пiсля його смертi через «Комсомольську правду» Бойчака розшукував колишнiй командир, генерал, писав, що хоробрiшого за нього розвiдника морськоi пiхоти йому не доводилося бачити. Сам Бойчак про вiйну розповiдати не любив. Лишень один раз, у день Перемоги, жiнки випхали його на трибуну (це вiдбувалося у видавництвi «Молодь», до якого фiнансово-адмiнiстративно належали редакцii всiх украiнських комсомольських видань), i попросили подiлитися спогадами. Один спогад був про те, як морськi пiхотинцi звiльняли Одесу, попереду йшла розвiдка, Іван вiдколовся вiд групи. «Бiжу, за мною ще якийсь салага. А далi вiн десь дiвся. А тут – обстрiл. Передi мною вiкно в пiдвал, я вскочив, а там рота нiмцiв. Побачили мене – зiрка на шапцi, автомат – i всi пiдняли руки. Я стою, не знаю, що менi робить. Аж бачу – у всiх на руках годинники. Я зняв з себе шапку, зайшов з одного краю i всi-всi познiмав – на всю братву. А що робить далi? Обстрiл закiнчився. Я iм – виходь. Вийшли на вулицю, вишикувались у колону. Автомати, гвинтiвки покинули у пiдвалi, але на поясах у багатьох пiстолети. Думаю: ще пальне якийсь. Кроком руш! Вони потьопали прямо, а я з шапкою, з годинниками у бiчну вуличку, та ходу. Принiс хлопцям годинники – радостi було». Ця розповiдь слухачiв, в основному жiнок, не задовольнила, й вони присiкались до Івана, щоб розказав ще щось. Той довго вiдмагався, думав i розпочав: «Було це на Дунаi. На островi засiв полк есесiвцiв i вибити його не можемо… Сиджу я на травi, рубаю з казанка кашу, аж тут бiжить капiтан: «Хто знае нiмецьку мову». Треба було менi дураку обiзваться: «Я». «Бегом со мной». Привели в штаб, сунуть менi в руку дрючок, а на ньому пiв простинi, показують на дiрявого човна – iдь до есесiвцiв парламентарем. Оце влип. Кажу – я що, треба ж офiцера… Знайшли. Попливли. Острiв зелений, дерева, кущi. А страшно! Нiхто не стрiляе. Вилiзли. Побрели через осоку… Офiцер трусився, наче цуцик, i погрожував, коли вони повернуться назад, розстрiляти Івана за те, що той раз по раз опускав укляклу руку з бiлим прапором. «Выше флаг, сволочь». Есесiвцiв не було, вони зникли вночi. По тому розповiдати про героiчнi подвиги на вiйнi Івана бiльше не просили. Іван любив кепкувати з iнших (кепкування над собою не терпiв), запам’яталося, як вiн збивав начальницьку «пиху» з редактора, з Пiдсухи. …Олександр Миколайович проводить лiтучку, походжае по кабiнету, закинувши назад руками поли пiджака, голос у нього начальницький, комусь вичитуе, а тут зненацька Бойчак «по-дружньому, довiрчо», стишеним голосом: «Олександре Миколайовичу, у вас у правiй полi пiдкладка розiрвана, скажiть жiнцi нехай зашие. Чи вона не вмiе?» – Га? Що?! – Пiдсуха. І збиваеться з тону. Та ось його голос знову набирае розгону. І знову, влучивши паузу в його мовi, Бойчак: – Дивлюся оце, Олександре Миколайовичу. Ви такий стрункий чоловiк, а пузце росте. – І, «спiвчутливо»: – Мабуть, багато iсте на нiч? …У перший день моеi роботи в редакцii Бойчак подзвонив менi з сусiдньоi кiмнати й, удаючи з себе працiвника ЦК комсомолу, довго розпитував, як я опинився на такiй вiдповiдальнiй посадi й що думаю з цього приводу. А потiм шкилював перед усiею редакцiею. Я зрозумiв, що, не вернувши здачi одразу, не одкараскаюся вiд нього, пiшов до однiеi знайомоi працiвницi редакцii наших сусiдiв – газети «Молодь Украiни», й попросив ii подзвонити Бойчаковi та сказати, що пенсiю йому нараховано правильно, й що вiн – сутяжник. (Я чув, як зранку Бойчак дзвонив до райсобезу й сперечався з якоюсь працiвницею.) Знайома вволила мое прохання, й коли я зайшов до кiмнати, у якiй працював Бойчак, вiн вже стояв одягнений у довгополий плащ («макiнтош», – тодiшня мода), й палицею гатив по столi: – Зараза, сучка… Бач, ще й сама знайшла. Я зачекав, доки Іван докульгав до дверей, а далi сказав: – Іване, сьогоднi я тобi пенсiю вiддаю, а далi стягуватиму штрафи за кожен твiй примiтивний жарт. По кiлькох днях О. Пiдсуха доручив менi прочитати вже вiдредагованi матерiали вiддiлу критики. Я розумiв, що то для мене означае. Кiлька вечорiв i вихiдний просидiв у публiчнiй бiблiотецi, готувався. Кожну мою помiтку, кожну правку Бойчак шалено заперечував, я ж знизував плечима й, мовби помiж iншим, зауважував: – Нехай лишаеться. Але не точна дата… А ось вiд цiеi думки сам автор вiдмовився пiзнiше. Іван розкричався, пiдiйшов Пiдсуха: «Що тут таке?». «Чого вiн лiзе не в свое дiло, – Бойчак. – Що вiн тут тямить». Пiдсуха: «Давайте подивимось разом». І справдi – там не та дата, там неправильна цитата… Пiдсуха пiдвiвся й сказав: «Замiсть подякувати Мушкетику, ви звели рейвах». «Я не зобов’язаний звiряти цитати». «Ви зобов’язанi примусити це зробити автора». …Сидить Іван за столом, водить рукою, неначе дрова сокирою рубае. Усi iншi спiвробiтники також працюють. Вiдтак до кiмнати заходить тодiшнiй класик-прозаiк (насправдi – досить посереднiй письменник), посадовий чоловiк, усмiхнений, вольяжний (попрацював до обiду, нинi ж вийшов розважитись), дружньо, як з рiвними (насправдi ж уявляе себе геть над нами), повiдомляе: – Сьогоднi закiнчив новий роман. Чекае на захоплення, на запрошення друкуватися в нашому часописi. Ми щось мурмочемо, що мае означати схвалення. Іванове перо скрипить сердитiше, й скрипить Іванiв голос: – Одним графоманським опусом буде бiльше. Прозаiк ошелешений. Hy й жарти у вас. – А це зовсiм не жарт. Прозаiк пiшов ображений, твiр понiс у iнший журнал. Прямий, як кинджал, був чоловiк Іван Бойчак. І таки вреднючий. Грубий. Повний, важкий (бо ж не ходив, не мiг), з тлустим, трохи одутлим обличчям, маленьким ротом, з товстими губами (горiлку тягнув з чарки помаленьку, цмулив: «колись я муху проковтнув»), мiг зiпсувати товариську вечерю – розповiсти за столом щось таке гидотне, що найнегидливiшi люди вiдсовували вiд себе тарiлки, не мав такту, не дотримувався нiяких субординацiй, навiть коли це було на велику шкоду самому собi. Мабуть, всю його сутнiсть, стосунки з усiм начальством найкраще схарактеризуе ось такий епiзод. Жив тодi Бойчак з дружиною та дочкою в однiй кiмнатинi й звернувся до ЦК комсомолу з клопотанням надати йому квартиру. – На, начальничок, подивись, чи все я так як треба написав, – поклав вiн передi мною заяву. – Хто пише заяви на восьми сторiнках, та ще отако дрiбно, – сказав я йому. – Нехай читають. Нехай знають, як люди живуть. – Взяв палицю й покульгав. По якомусь часовi в мене на столi затарабанив телефон. Я взяв слухавку. У слухавцi щось шкварчало, сичало, гримiла лайка, либонь, на мою адресу. – Хто це репетуе? – запитав я. – Не репетуе… Дрозденко говорить! Дрозденко – перший секретар украiнського комсомольського ЦК. Звичайно, якщо вiн i звертався коли-небудь до таких «низiв», як редакцiя журналу, то спочатку обов’язково дзвонила секретарка й повiдомляла, що вона зараз «з’еднае з першим секретарем ЦК». А тут набрав номер вiн сам. – Що ви там робите!.. Порозпускали своiх працiвникiв. Ходять, палицями зуби вибивають. Не можете взяти iх у руки? Начальнички менi!.. Найдужче мене образило оте «начальнички», я його вельми часто чув вiд Бойчака, щоправда, в нього воно мало дещо iнший вiдтiнок та присмак. – Я маленький начальничок, – одважився згарячу на спротив, – а ви – великий. От було б його i взяти в руки!.. – А-а-а, i ви! – у трубцi квакнуло, хряпнуло, запiкало. Невдовзi повернувся Іван. Темний, як осiння хмара. – Що там було? – запитав я. – Чого на мене кричав Дрозденко? – А що було… Поклав я йому на стiл заяву, вiн поглянув на неi й тиче менi лапу: «До побачення, товаришу Бойчак». «Як до побачення!» «Ну, розглянемо, розберемося». «Наче я не знаю вас, бюрократiв. Оддасте ii меншому бюрократовi. А той ще меншому. Читайте при менi!» І пiдсунув ii йому пiд носа. А стiл у нього довгий, полiрований. – Hy? – Ну, а в руцi у мене була ковiнька. А вiн низько нагнувся. – То ти вибив йому зуби чи нi? Але Іван не був схильний жартувати. – А, пiшов ти… Та iсторiя мала закiнчення. Звичайно, квартири тодi Бойчаковi не дали, ii допомiг йому отримати Георгiй Георгiйович Шевель, секретар мiськкому KП Украiни, його дружина працювала у нас у редакцii лiтературним редактором. Дрозденко ж незабаром шугонув дуже високо – на посаду секретаря ЦК Компартii Украiни. Вiдомо, що всi доповiдi високоранговим керiвникам готували iхнi помiчники. Тi своею чергою «спускали завдання» нижчим за рангом, тi – ще нижчим, й так – до «глибинки», – до журналiстiв. Отож, одного разу, коли йшлося до якоiсь широкоi наради по культурi, випало таке завдання – писати доповiдь – менi, я ж передоручив ii Бойчаковi, який на той час був вiльний вiд роботи. Я не сказав, для кого доповiдь. Іван одбивався, огинався, писав, як мокре горить, мене пiдганяв Дрозденкiв помiчник, я пiдганяв Івана. Врештi доповiдь була закiнчена. На знак високоi милостi, у вiддяку за працю помiчники в таких випадках запрошують на тi високi наради безпосереднiх «творцiв» доповiдi. Так ми з Бойчаком опинилися на нарадi. Дрозденко виголосив доповiдь, пiсля того всiх вiдпустили на перерву, й ми з Іваном вийшли в коридор. І… обличчя в обличчя зустрiлися з Дрозденком. Який, звичайно, пам’ятав нас по «Днiпру». Вiн привiтався: – Добрий день, товаришу Мушкетик. Добрий день, товаришу Бойчак. – Настала пауза. Великий гурт пiдлабузникiв оточив секретаря ЦК, всi заглядали йому в рота. Отут би йому й розминутися з нами, вiн же чомусь «проявив демократизм», запитав: – Hy як вам, товаришi, моя доповiдь? У шанобливiй тишi пролунали Бойчаковi слова: – Прекрасна доповiдь, Василю Івановичу. То я вам ii написав. Ви самi ж не вмiете. Треба було бачити обличчя Дрозденка та обличчя iнших партiйних працiвникiв. Вони миттю шугонули хто куди, а ми стояли втрьох, Дрозденко i я знiяковiлi, Іван спокiйно розкурював цигарку. …У свiтi, де панувала пiвправда, чи чвертьправда, а може, й того менше, Бойчаковi жилося надто не легко… Вiн не вмiв пристосовуватися, власне, пристосовувався й вiн, без цього людина, надто iнтелiгентна, тодi прожити просто не могла, адже в пресi, пiдручниках, промовах i розмовах – правда вивернута кожушиною нагору, хто тiеi гри не приймав – випадав з житейського човна, навiть дисиденти, обстоюючи ii, правду, здебiльшого посилалися на «iдеали соцiалiзму», «здеформованого» Сталiнським режимом. За сталiнських часiв узагалi боялися сказати одне одному правдивi слова рiднi брати: а раптом одного з них вiзьмуть, на тортури й вiн не витримае та потягне за собою другого. Згадуеться анекдот тих часiв. Стоiть сiльський дядько на площi, дивиться на газетну вiтрину, читае заголовки: «Выполним и перевыполним»… «Сдадим досрочно», й каже: «Ох i жмуть. Ox i жмуть». А тут мiлiцiонер за спиною: «Хто жме». «Та чоботи». «Так ти ж босий». «Через те й босий, що жмуть». Для того ж, щоб розвиватися, дiйти сутi явищ, людинi потрiбно звiрити на комусь своi сумнiви, бодай отримати заперечення, iй потрiбно вiд чогось вiдштовхнутися, знайти якiсь орiентири. Усi тодi жили у вакуумi, – «замаринованi в банках», всi мали одну iнформацiю, всi знали, що живуть у найпередовiшiй краiнi, а довкiл загниваеться капiталiстичний свiт, й робочi люди там страшенно бiдують. Про це свiдчили фiльми, книги (добиралися вiдповiднi зарубiжнi автори), живi свiдки. Ми, молодi, жили, вiдсiченi вiд iстини суспiльством – вчителями, рiдними, якi боялися за нас. Так, проживаючи пiд Крутами, я нiчого не знав про Крутянську трагедiю, для мого поколiння тридцять сьомого року власне не iснувало: глухi чутки – когось забрали, десь щось було, кажуть, мав якiсь провини. За туманами й тридцять третiй рiк – був неврожай, люди голодували, бiдували, не треба про те й згадувати. Нацiональнi проблеми? Я жив у селi, де всi розмовляли своею рiдною, украiнською мовою, ми навчалися в украiнськiй школi, до революцii ж наших батькiв навчали у двокласовiй школi росiйською мовою. «Тiльки завдяки ленiнськiй нацiональнiй полiтицi…» Ми нiчого не знали не те що про Грушевського, Винниченка, а навiть про Олександра Олеся. Сказати, що ми, селюки, були щирими радянськими патрiотами, також не можна, ми були нiякими. Такi собi маленькi злиденнi хазяйчики. Повторювали на уроках пiдручниковi iстини i все. Мабуть, в нас просто глибоко був закладений iнстинкт виживання. Мiнiмальна свобода появилася з хрущовською вiдлигою, завiса трохи вiдсунулася, до нас прийшли книги – теж одiбранi досвiдченими iдеологами – але в них, з них вже можна було дещо вичитати, якщо не в соцiологiчних виданнях, то наукових, художнiх, крiзь глушильний гам i трiск можна було почути зарубiжного диктора, й нехай не в усьому йому вiрили, але деякi факти змушували задуматися, а вiдтак вже можна було бодай в обережнiй формi переповiсти iх товаришевi: «Оце брехали по гадючнику»… Так, з нiчого нiщо не може вирости. Вiдкрилася гулагiвська прiрва, й просто не могли не постати запитання: чому таке сталося, якi сили привели до цього, чи все гаразд в тiй соцiальнiй машинi, яка нас везе, чи до ладу ii складено? Першi обережнi запитання, першi сумнiви. Примiрянi до власного життя. Першi запитання; чи все правильно, чи так живу? Хоч, знову ж таки, навчити жити людину не можна – не можна навчити ii не робити помилок, не перейматися днем сьогоднiшнiм, як i днем минулим. Та й хто вчить? Тi люди, якi самi не вмiють жити, роблять помилки, розумiють життя по-своему, або розумiють «у теорii», але силу мае лише особистий приклад. Отож, як можна навчити людину жити порядно? Либонь, це навчання – з немовляти, всiма спонуками суспiльства. «Щоб людина стала порядною, треба зробити поряднiсть найприбутковiшою професiею на землi», – Конфуцiй. А якщо суспiльство прямуе «не туди»? Якщо його ведуть «не туди»? Отож наука жити дуже часто зводиться до набування спокою, вмiння не звертати уваги на подразники, але знову ж, сама людина – це тканина, просякнута випарами людства. На дорогах життя гартуеться людина, вона те, чим е самi дороги. І Бойчаку доводилося тяжко волочитися по тих узбiччях. Рiс без матерi, на водi та бiдi. Доля не жалiла його, вiн не жалiв iнших. Одначе, там, у глибинi, його душа не вичахла до холодного, й не перекособочилася. На правду Бойчак був особливо чутливий. І допинався ii скрiзь. У журналi –найперше. Вимагав од авторiв статей та рецензiй правдивих, вимагав точних оцiнок творiв, прочитував твори, якi рецензувалися, сам, i якщо рецензент не в мiру захвалював автора – з кумiвських, горiлчаних чи ще якихось причин – рецензiя поверталася, а рецензентовi порiг редакцii був заказаний. Це стосувалося й письменникiв – редакцiйних працiвникiв, Іванових колег. Кiлька разiв виникали конфлiкти. У тi часи отримати похвалу зi шпальт «Днiпра» було почесно. І що там казати, надто був скупий на похвали, крутий в оцiнках у власних статтях та рецензiях Іван Бойчак. Саме так поцiновував вiн творчiсть тодiшнiх керiвникiв Спiлки письменникiв – Дмитерка, Збанацького, Собка, i вони, де тiльки могли, лаяли його, включаючи в ту лайку iдеологiчнi мотиви. Не потурав нiкому. Якось Іван Дзюба написав розгромну статтю на опублiкований у «Днiпрi» твiр (здаеться «Гнiвний Стратiон» Василя Земляка), ми вирiшили захиститись. Статтю-вiдповiдь написав І. Бойчак, а щоб пiдпертися мiцним контрфорсом, вирiшили залучити М. Стельмаха. Стаття вийшла за двома пiдписами. Земляк знав усю iсторiю написання статтi, подякував М. Стельмаху – прислав величезне фото з гранiтною скелею, на якiй – берiзка, «Скелi украiнськоi лiтератури, яка тримае на своiх грудях тендiтнi берiзки», а Бойчаку подякувати забув. Земляк повiз нас на Заднiпря, де скатерть з напоями та наiдками, й там Бойчак, випивши чарку, так вiдчитав Земляка, що той пiдвiвся i пiшки пiшов на Киiв, забувши, що перед ним Днiпро, i вже намочив черевики, та ми завернули. І, як я вже вiдзначав, крiзь Івановi грубiсть, жорсткiсть не раз проступали доброта, спiвчуття, тiльки вiн iх приховував, соромився. Пам’ятаю, я серйозно загрипував, лежав у лiжку з високою температурою, i раптом до мене приiхав Іван. – Hy що, начальничку, ще не загнувся? – мовив, викладаючи з авоськи баночки з варенням, лимони, печиво. – Ти того… пий чай з варенням i лимонами, а то… – А то що? – Загнешся. – Тобi що з того? – Ну… – Іван знiяковiв, почервонiв. – Пришлють iншого начальничка. Гiршого. Ми до тебе, зарази, вже привикли… Ти того… швидше видужуй. І так само вмовляв вiн мене, засмиканого, зацькованого безкiнечними бюро, секретарiатами, викликами в цензуру не подавати заяви на звiльнення з роботи. – Ну, ти ж розумiеш: пришлють якогось заразу. Ти теж зараза, але своя… З тобою можна… Пам’ятаю iншi приклади Бойчаковоi своерiдноi доброти, справедливий же вiн був неймовiрно. Найперше за неi, за вимогливiсть, i не любило його всiляке начальство та письменницькi, незаслужено возвеличенi в класики бонзи. Тиснули вони всi разом неймовiрно, й врештi категорично зажадали увiльнити з роботи, й ми всi, порадившись, перемiстили Івана з вiддiлу критики у вiддiл прози, хоч вiн i далi великою мiрою опiкувався критикою. І менi страшенно прикро, що Роман Андрiяшик, який довгий час мешкав у Бойчаковiй квартирi з сiм’ею, публiкацii творiв якого Іван Яремович пiдтримував, пiдпирав усiма доступними йому засобами (щоб огородити Андрiяшика вiд критики, до публiкацii першого роману ми пiдготували вступне слово, яке написав І. Бойчак, ми хотiли, щоб те слово пiдписав М. Стельмах, я вiднiс роман i вступне слово Стельмаху додому, той протримав два чи три мiсяцi й повернув зi словами «роман не лiг менi на серце») у своiх мемуарах, якi опублiкованi вже пiсля його смертi на сторiнках «Визвольного шляху» несправедливо облаяв І. Бойчака, назвав партiйним бонзою, коли насправдi Бойчак воював проти партiйних бонз усе свое життя. Усе це з-за побутовоi сварки, коли Андрiяшик випивав, у ньому прокидалися садистичнi нахили. Таким вiн був, суворим, понурим, жорстким, правдивим, позбавлений житейських радощiв – Іван Бойчак. Скiнчивши працю, спускався лiфтом униз, поруч був магазин «Кримськi вина», вiн випивав там склянку коньяку, – едина його розрада, сiдав у свiй iнвалiдний «Москвич» i iхав додому, дороги вистачало, щоб доiхати вiдносно тверезим i поставити машину. Якось вiн посперечався з буфетницею, сiв у машину, а та подзвонила в мiлiцiю. Гаiшники перестрiли його. Одiбрали права, машину поставили на штрафмайданчик. Ми довго мiркували, як визволити права i машину й домiркувалися. Запросили в ресторан помiчника секретаря ЦК партii Василя Дрозденка, який «курiрував» мiлiцiю, Івана Івановича Нiколаенка, маленького амбiтного чоловiчка, й почали його пiддразнювати, що ти вмiеш, що ти можеш…. Той випив, розвар’ювався: я все можу! А ось таке можеш? Можу! Назавтра права i машина були поверненi І. Бойчаку. Якось я запросив І. Бойчака та О. Коломiйця на риболовлю. Сказав – iдемо на три днi. Забрав Коломiйця з причандаллям та припасами, заiхали по Бойчака. Іван викульгав з пiд’iзду: в однiй руцi ковiнька, пiд рукою ковдра, в другiй – авоська, в нiй вiсiм пiвлiтр i ложка. А iжа – я до нього. – Ти ж наловиш риби. Приiхали на берег Прип’ятi. Вони одразу ж сiли бiля машини, а я взяв вудки, пiшов до води. Клювало жваво, але дрiбнота. Наловивши чималенько, я вiднiс рибу до машини: чистiть, варiть, а я ще половлю трохи, може, впiймаю щось бiльше. По якомусь часовi бiжу, щоб взяти лопату та вкопати глини – на замiс на принаду. Лопата стримить на горбку, а вiд неi метнулися прiч i Олекса i Іван. Я копнув там i все зрозумiв: вони полiнувалися чистити дрiбноту й частину закопали, й думали, що я побачив, ще Іван, як потiм призналися, кинув: лопатою голови попровалюе. Я iм нiчого не сказав. Половину юшки з’iли увечерi, а половину, як воно й водиться у рибалок, обгорнули газетою та поставили пiд машину – на ранок. Уранцi на похмiлля – заласся. Спав я погано (спали в машинi втрьох, у старiй «Волзi» сидiння розкладалося широко), отож встав рано, й за вудку. Ловилося ще гiрше – дрiбненькi йоржики. Я iх упiймав десятка два, й тут у моiй головi визрiв акт помсти. Я понiс iх до машини й живими впустив у казанок з холодною юшкою. По якомусь часовi повставали Іван та Олекса, вийняли юшку, випили «по банцi» й за ложки. Я мовчки iм сало з молодою цибулею. І дивуюся, що «кiна» немае. То йоржики просто попритаювалися на днi. Та ось Іван несе ложку до рота, й вже бiля рота в ложцi щось як затрiпотить. Вiн кинув ложку, а йорж у травi стрибае. І Іван i Олекса вiдринули, повитрiщали очi. Видивилися. Врештi, Іван: вона ж (юшка) наче кипiла. Це, кажу я, хлопцi, та риба, яку ви вчора закопали. Помер Іван у п’ятдесят рокiв. Вiн таки допрацював у «Днiпрi», мене вже там не було. Завiдувач вiддiлу критики, пiсля того як Бойчак перейшов у вiддiл прози, став Володимир Соботович. Навiть не завiдувачем… Вiн жартував, що в нього – найдовша в республiцi назва посади: «Т.в.о.з.в.к. та б.». Тимчасово виконуючий обов’язки завiдувача вiддiлу критики та бiблiографii. Завiдувачем його не затвердив комсомол, Соботович так i ходив кiлька рокiв «Т.в.о.». …Великi, вiдстовбурченi, котрi аж свiтяться, вуха, великий, вислий нiс, довгасте обличчя, високий лоб з тенденцiею збiльшення за рахунок залисин, довгорукий, нескладний, нiяковий. І, звичайно ж, замрiяний, чи навiть весь у мрiях. Заклопотаний i забiганий – комусь дiстае лiки, за когось стоiть у черзi за квитками на поiзд, влаштовуе чийсь рукопис обов’язковий i необов’язковий, забудькуватий, матерiали здае останнiм, а щось i не встигае зробити. – Володимире Олександровичу, треба зробити… – Будь зде… – i руки жартiвливо – по-вiйськовому «по швах». І, звичайно ж, не зробить. Обов’язковоi роботи вмiв погано. Як автор, сам тiльки починався – вiршами, оповiданнями, рецензiями. Либонь, вiрив у свое письменницьке майбуття (цитую по пам’ятi): Слова моi, залепухи терпкi Плоди в туманнiй дальнiй перспективi… Сполохано гребе копитом кiнь, Стрiла тремтить нервового на тятивi. Залепухи ще сонця наберуть, І вишнями гарячими повиснуть, Круте повiддя конi обiрвуть І стрiли цвьохко в очi цiлi свиснуть. Плодам у дальнiй перспективi не судилося збутися. Стрiла до цiлi не долетiла. Рано помер вiд енцефалiту. Кiлька жмутикiв вiршiв, кiлька оповiдань, серед них трое-четверо глибоких, психологiчно розроблених. Дуже любив свою маму, приховував од усiх, що вона еврейка. Був нiжним, спiвчутливим, добрим. І водночас, де треба – твердим. Пам’ятаю, як заходився одружуватися з нашою спiвробiтницею. Першу дружину, старшу на двадцять лiт за себе, залишав. Я намiрився поговорити про його сердечнi справи (лiз не в свое дiло, що ми знаемо про людськi свiти i людське серце!), та Володя твердо заявив: – Юрiю Михайловичу… Це стосуеться тiльки мене. Може, вам потрiбна моя заява на звiльнення? То я… – Бог з вами, Володю, – тiльки й сказав. І ось таким, принциповим, твердим був вiн у веденнi тiеi, основноi, «бойчакiвськоi» критичноi лiнii в журналi (щодо художнiх достоiнств рецензованих творiв проявляв чималу поблажливiсть). Себто насамперед був украiнським патрiотом. За його редагування вiддiлу друкувалися опальнi критики, деякi – пiд псевдонiмами (дехто вже перебував пiд арештом). То була не проста робота. Вiн уже гаразд знав, що не проходить цензуру та комсомол, що там вже «засiчено», що виловлюють, й треба було приховати «непрохiднi» мiсця, переконати авторiв переробити те чи те мiсце, той чи той абзац, щось винести наперед, щось сховати до середини… Авторам (деяким) вiн казав, що редактор нi про що не здогадуеться, менi, що автори зробили правки самi. Остерiгатися ж було чого, бо в наш редакцiйний «монолiт» щоразу робилося вкраплення з ЦК комсомолу (дуже часто те вкраплення швидко вростало в «монолiт», як, скажiмо, врiс Борис Рогоза), але й був хтось помiж нас, кого ми остерiгалися. Про те розповiм далi. На сув’язi (вододiл) оцих двох вiддiлiв – критики та прози, сталася в нас прикра пригода, яка принесла нам чимало неприемностей. Якось до редакцii «завiтали» два стрункi молодики й, показавши кадебiстськi посвiдчення, запитали в мене, чи надiйшов критичний матерiал автора Осадчого. Так i сказали: «критичний матерiал», i я повiв iх до Соботовича. Окрiм реестрацii всiх матерiалiв у загальнiй книзi, Володя вiв свiй окремий реестр. Вiн подивився й сказав, що такого автора в нього немае. Потiм тi «хлопцi» навiдувалися ще разiв двiчi. Соботович розводив руками – «немае». За другим разом вони не повiрили: «критичний матерiал» давно повинен надiйти». Сiли до загальнореестрацiйноi книги. «Перепололи» ii двiчi. Прийшли наступного дня й уважно перечитали реестр ще раз. І аж по тому, як вони пiшли, я почав про щось здогадуватися, щось пригадувати. Рiч у тому, що ще тижнiв за два до iхнього першого приходу до мене заглянув Іван Бойчак – працiвник вiддiлу прози – й поклав на стiл рукопис: «Що з ним робити?» Я прочитав два чи три роздiли. Це була дисидентська, табiрна повiсть Михайла Осадчого «Бiльмо», яка пiзнiше, по роках, буде опублiкована за кордоном i стане на якийсь час бестселером. Повiсть – написана хорошим майстром. Тодi ж я це прiзвище зустрiнув уперше, й воно вилетiло менi з голови. Звичайно, про надрукування повiстi годi було й думати. Пам’ятаю, в повiстi дiя вiдбуваеться в совiцьких таборах, починалася з того, що з табору виiжджае машина з тирсою i кадебiсти проштрикують тирсу залiзними списами – чи не сховався там зек. І я сказав Бойчаковi: «Вiдiшли автору», що вiн i зробив. Але ж я забув прiзвище автора, а працiвники КДБ запитували про «критичний матерiал». А те, що вони не знайшли в реестрацiйнiй книзi… Інакше пояснити не можу, а тiльки – бiльмо. «Бiльмо» – назва повiстi. Наслання, заслiплення, прибуття та вибуття рукопису були зафiксованi в журналi. Тепер менi не залишалося нiчого iншого – мовчати. Потiм приiхав львiвський КДБ й знайшов реестрацiйний запис, зажадав показати копiю вiдповiдi автору, й потiм вони, а за ними комсомол насiдали на нас за ту вiдповiдь (стандартну, хоч вже не пам’ятаю яку саме, щось на зразок: «редакцiйний портфель переповнений, опублiкувати не зможемо»). Тi киiвськi кадебiсти, якi шукали повiсть, були суворо покаранi, одного навiть понизили в званнi. Взагалi працiвники органiв держбезпеки навiдували нас рiдко. Маю на увазi – офiцiйно. Неофiцiйно… Це вже iхня таемниця. Одного разу, вертаючись додому дуже пiзно, годинi о дванадцятiй (з якихось гостин), з вiкна тролейбуса я побачив у своему кабiнетi свiтло. У своему й сусiдньому. Це мене неабияк здивувало. Мабуть, хлопцi курбачать до пiвночi, ще нароблять пожежi, та й взагалi неморально розводити пиятику в установi. Наступного дня я звернувся до нашоi прибиральницi Ганни Павлiвни, яка працювала нiчною черговою у газетi «Киiвська правда», а в нас пiдпрацьовувала (сама, без чоловiка, на утриманнi двое дiтей): «Нюсю, чого ви так пiзно були в редакцii? Що ви там робили?» «То не я». «А хто?» «Д.». «А вiн що робив?» «Запитайте в нього самi». І подивилася на мене пильно, промовисто. «Вiн був сам?» «Нi, не сам». Я майже про все здогадався. Влучив момент, коли ми з Д. лишилися удвох у кiмнатi, прикро пiдiйшов до нього й мовив: «Я задам тобi одне запитання. Вiдповiдати мусиш одразу ж. Інакше… Інакше розповiм усiм. Ти – лiтератор, зiпсую тобi кар’еру. Зганьблю… Що ви робили в редакцii о дванадцятiй ночi?» Його очi стрибнули з орбiт, обличчя перекосилося й поповзло плямами. Вiн злякався страшенно. Я ще нiколи не бачив такого обличчя. Хоч, звичайно, Д. мiг налякати мене, сказати: «Спробуй-но, скажи кому-небудь. Знаеш, де ти будеш…». Вiн пробелькотiв: «була перевiрка столiв». Подальша наша розмова була приблизно така: «А чому саме ти?» «Бо я член партiйного бюро… А секретар у вiдпустцi. Я його заступаю». Не знаю, може, то була й правда. «Чому ж ти не попередив мене?» «Як я мiг попередити?» «Ну, якось… Тодi ми вдвох з тобою заздалегiдь поглянули б у шухляди столiв, чи немае там випадково якогось самвидаву. Ти ж гаразд знаеш, що нiякоi ворожоi лiтератури у нас немае… Або хоч натякнув би менi, а я – хлопцям…» Вiн мовчав. По якомусь часовi я офiцiйно попередив спiвробiтникiв редакцii: зараз по мiсту ходить чимало самвидавiвськоi лiтератури, у примiщеннi редакцii таких матерiалiв бути не мусить. Перевiрятиму столи. З Д. на цю тему ми бiльше нiколи не говорили. Неначе й не було нiчого. І нiкому нiчого я не сказав. Натякнув лише Соботовичу, що в столах не тiльки не можна тримати самвидавiвських матерiалiв, але й статей, якi можуть спричинитися до прикростi iхнiм авторам. Володя Соботович мовби передчував свою близьку смерть. Мама менi каже: ти худий, як скiпочка, Ти худий, як скiпочка, свiтишся увесь. А життя це, мамо, довга-довга ниточка, Все снуеться, рветься… Полетiти б десь. І вiн вiдлетiв. А в моiй пам’ятi – вухатий, наiвний, нiяковий, добрий…. письменник, який не встиг збутися. Був добрий, лагiдний, жодне вульгарне слово нiколи не зiрвалося з його вуст. По його смертi я написав передмову до книжки, яка була видана у видавництвi «Молодь». Кiлька рокiв у редакцii працював поет-байкар Анатолiй Косматенко, мiй найкращий товариш, друг – вiн редагував у журналi поезiю. Про Косматенка я написав у передмовi до книги його вибраних творiв, написав статтю до ювiлею, отже, тiльки коротко повторю сказане. Потоваришували ми з ним за студентських лiт. Був вiн i менi, молодшому вiд нього на десять рокiв, i навiть своiм ровесникам i старшим товаришем i товаришем, i наставником, i прикладом в усьому. З нашоi невеликоi студентськоi групи вийшло п’ять членiв Спiлки письменникiв, i всi, на мое переконання, мають завдячувати Косматенку. Другоi такоi совiстливоi, чесноi людини я бiльше в життi не зустрiчав. Як я вже сказав вище, про своi здогади, що украiнська лiтература в своему розвитку не вiльна, що на цьому теренi не все гаразд, тодi не можна було вести й мови, але своею любов’ю до украiнськоi поезii, до украiнського слова Анатолiй Косматенко пробуджував у нас вiдповiднi почуття та думки. Дев’ять рокiв проносив вiн за плечима солдатську торбу, й тримав у нiй не «маршальський жезл», не запаснi пiдметки, а «Кобзар», книжки Малишка, Рильського. Студентом i зимою ходив у плащi, в парусинових, намащених ваксою черевиках; йдемо ми, вiн тримае голову з достоiнством, а ногами перебирае швидко-швидко: мороз бо. Чорнявий, темнолиций (текла в ньому, за його словами, дещиця грецькоi, марiупольськоi кровi), завжди уважний, розважливий, добрий i безкомпромiсний у питаннях принципових. Випав йому, як i всiм нам, на письменництво час чи не найгiрший в усiй нашiй iсторii, та ще ж доля дала в руки перо байкаря. Тi байки прочитували цензори трохи що не пiд електронним мiкроскопом, дошукуючись там крамоли, авторiв на сцену випускали тiльки з проштемпельованими iдеологiчним штемпелем вiршами. Залюблений у Тараса Шевченка, Малишка, Глiбова, не маючи змоги вилити свiй бiль у вiршах, Косматенко тяжко страждав. І був вiн чимось дуже приляканий, аж до помисливостi («ти нiчого не знаеш», – бувало казав), i коли хотiв поговорити на якусь «небезпечну» тему, вiв мене пiд стiни КДБ – «тут вони не слухають» – i я не знав, плакати менi, чи смiятися. Надто помисливим Анатолiй ставав пiд хмелем. Чи не з отiеi своеi письменницькоi недолi вiн почав i пити. І потроху втрачав людський чин. Мiг не дотриматися слова, мiг у когось перехопити десятку й забути вiддати борг. У редакцii не вiдповiдав авторам. Я приходив ранiше за всiх, брав його пошту, перечитував i писав за нього авторам. (Сидить Анатолiй за столом, пiдперши рукою голову, перед ним – стоси рукописiв – здебiльшого графоманських – i наспiвуе: «Вiршi, моi вiршi, вiршi та поеми, хто вас читать стане, як мене не стане».) Доводилося менi його визволяти й з мiлiцейських кiмнат, i з витверезникiв. Один час були посварилися на цьому грунтi, й бiльш як рiк не контактували. Поiхали ми у вiдрядження до Чернiвецькоi областi (я – старший групи), я забрав у бухгалтерii всi його й своi грошi (щоб утримати вiд чарки), водив його iсти до iдальнi, купував квитки, й вiн не витримав – вибухнув. А увечерi десь таки випив, плакав у мене на грудях, просив пробачення. Отi його поiздки у бригадах (його часто посилали, слухачi дуже тепло сприймали його байки, особливо на моральнi теми: «Кiт i киця», «Баран i райдуга», «Вiвця i цап») i сприяли чаркуваннi, адже пiсля виступiв скрiзь пригощали. Дружив iз Микитою Годованцем, Павлом Глазовим, перчанами. Його любив Остап Вишня, й то було обопiльно. Вiн i далi був так само чутливий на слово й образ, i чулий, тiльки приглушений алкоголем. Потiм кинув пити, та було пiзно – печiнку зруйнував. Знавець народноi творчостi, фiлiгранно володiючи образом, словом, скiльки б вiн мiг створити за сприятливих умов! У кiнцi життя писав поему-байку про горобця, маленьку беззахисну людину, яка тримае на своi плечах увесь тягар свiту сього. Це був своерiдний протест проти помпезностi, всiляких нав’язуваних авторитетiв. На жаль, та його робота лишилася майже не помiченою. Ось такi люди, в мiру своiх можливостей, i тримали хоч якось небо наших надiй, нашоi духовностi. Певен, що тiльки я вже знаю, де його могила на Беркiвцях. Всi трое – Бойчак, Соботович, Косматенко – вже давно за межею, де анi цензорiв, анi погроз, анi заздростi, вже й забутi багатьма, не лишили вельми помiтного слiду в лiтературi, одначе оддали iй, украiнськiй лiтературi, украiнськiй справi всю свою любов, щирiсть своiх сердець, робили для неi, що могли. Сьогоднi дехто, хто власне не зробив нiчого посутнього, та вже, вочевидь, i не зробить, перекреслюючи все минуле, перекреслюе i iх. Полишенi дару уяви, цi молодики не можуть поставити себе на мiсце цих людей, зрозумiти, як важко було iм жити у свiтi, оберiгати отой, нехай i малесенький, хисткий вогник украiнськостi вiд холодних повiв iмперського вiтру. Легко героiзувати в безпечностi за горiлкою та кавою. Важко перти нехай i маленького плуга по пустирищах i перелогах. …У рiзнi часи поезiю «Днiпра» редагували Володимир Коломiець, Євмен Доломан, який потiм працював вiдповiдальним секретарем редакцii, аж поки з ним не сталася трохи лиха, а трохи смiшна пригода. Покликали нас до ЦК комсомолу на черговий «рознос», на засiдання секретарiату, де нас довго молотили (в цю роботу примусово включали й редакторiв iнших комсомольських видань, насамперед газет), вiдтак зажадали слова на вiдповiдь вiд мене та Бориса Олiйника, який на той час був заступником головного редактора. Я крутився, як в’юн (вiдмагаючись на ось такий росiйський кшталт: «С одной сторони – конечно, с другой – отнюдь»), Борис Олiйник у таких випадках мав свiй спосiб: говорив так тихо й нерозбiрливо, що нiхто нiчого не мiг втямити. Євмен Доломан в цей самий час читав проект постанови секретарiату ЦК комсомолу, й побачив, що, окрiм нашоi «крамоли», туди вписано один вiрш з журналу «Ранок». Уже промовляв перший секретар ЦК – Єльченко – як вiн, за звичкою, по-вiйськовому стукнувши каблуками черевикiв, звiвся: – Дозвольте! – Не заважайте, – з досадою мовив перший. Доломан сiв, а за хвилину пiдхопився знову: – Дозвольте! – Сядьте, вам сказано! – вже гарикнув перший. Пiдсумував перший несподiвано (iншого такого пiдсумку я бiльше не пам’ятаю): – Що ж, редакцiя «Днiпра» критики не сприймае. Розiйдемося на цьому, помiркуемо, а висновки зробимо потiм. Ми пiшли, гублячись у здогадах, чим все це мае скiнчитися. І ось через кiлька днiв заходить до редакцii чоловiк «з лiворвертом» при боцi й вручае пакет: «Лiтер А. Суворо секретно». Треба сказати, що цiею суворою секретнiстю комсомол бавився повсякчас, навiть рiшення про передовий досвiд, який потрiбно розголосити якомога ширше, приносив озброений кур’ер у вiйськовому в пакетi пiд «лiтером А». Доломан взяв припасовану спецiально для розкриття таких конвертiв швайку й почав зривати п’ять сургучевих печатей та розгинати скрiпки пiд ними. Дiстав рiшення й заглибився в нього. Та враз на моiх очах зблiд, його плечi опустилися… Я пiдiйшов i заглянув через плече. Останнiй абзац рiшення було сформульовано приблизно так: «Мушкетик i Олiйник критику визнали, а Доломан протиставив себе Центральному Комiтету комсомолу». І далi вони таки виiли з редакцii Доломана, чоловiка безмiр виконавчого, точного, сумлiнного за всiма пунктами та параграфами, насамперед спущеними зверху. А незабаром настала черга Бориса Олiйника. Зокрема, били його за поему «Дорога», опублiковану в «Днiпрi», № 1 за 1967 р. Б. Олiйник подав менi поему: «Вiзьмете на себе?». Я прочитав, порадив двi строфи викреслити пiдписав до друку. На ту поему заповзялося керiвництво тодiшньоi Спiлки письменникiв, в нiй побачили натяки на певнi особи, небезпечнi узагальнення. У тому самому номерi, якщо не помиляюся, була опублiкована повiсть Романа Іваничука «Спрага», в нiй прозоро вгадувався львiвський iдеолог Маланчук, «iдейно слабкi» вiршi Ю. Сердюка, а також моя стаття «Днiпро, 40». У статтi я сумлiнно проаналiзував шлях «Днiпра» вiд «Молодняка», через «Молодий бiльшовик». Розпочатий мажорно, на пiднесеннi, потiм вiн перевiвся на розгрузлу, у баюрах i вибоiнах дорогу, яка вела до прiрви. «Молодняк» включився в лiтературну боротьбу, в якiй кожне угрупування спочатку доводило, що воно творить найталановитiшу лiтературу, а далi, що воно найкраще служить справi робiтничого класу, партii (а насправдi – владi). «Молодняк» налiтав на iнших з особливим запалом. По тому дiйшло й до нього, спочатку широким фронтом розгорнули вбивчу критику партiйнi та комсомольськi газети, за ними – вищi структури. У кадебiстських пiдвалах зникали працiвники «Молодого бiльшовика», насамперед редактори, менi розповiли печально-курйозний випадок, коли чергового редактора, затвердженого на бюро ЦК комсомолу, заарештували, щойно вiн пiд’iхав на трамваi до будинку редакцii. Атмосферу, яка панувала в тi часи в лiтературi, дуже добре освiтлюе стаття Хатаевича, тодiшнього другого секретаря ЦК КП(б)У, вмiщена в «Днiпрi» («Молодому бiльшовику») до сторiччя загибелi Пушкiна. Виступаючи перед письменниками, Хатаевич назвав кiлькiсть розстрiляних «ворогiв народу» по кожнiй областi, цифри страхiтливi, й закiнчив свою тезу так: «та не можна зупинятись на досягнутому». А далi проводив про те, що сто рокiв тому загинув Пушкiн i сказав: «Я даю вам завдання за наступний рiк виховати двох Пушкiних». Ось такий чоловiк керував усiею iдеологiею. Розповiдають, як ще вiн був першим секретарем обкому (здасться, в Харковi чи Днiпропетровську), то любив проводити наради. Театр. Переповнений зал. Розсуваеться завiса. Довга пауза. З двох бокiв з-за лаштункiв виходять двi шереги енкаведистiв у шкiрянках iз маузерами на поясах, шереги стають з обох бокiв сцени. І – довга-довга пауза. Нарештi в глибинi сцени з’являеться Хатаевич. Одна рука (напiвусохла) висить проти живота, другою скидае в повiтрi. Зал схоплюеться: «Ура Хатаевичу! Великому борцевi за справу Ленiна-Сталiна слава! Ура! Ура!!! Ура!!!». Хатаевич стоiть на трибунi. Ледве вигуки пригасають, скидае голову. І знову шалене ревисько. Врештi, по довгому часi, махае рукою – досить, наiвся. Отож «не можна зупинятися на досягнутому». Не зупинилися, загудiв i вiн. Цензура мою статтю добряче попсувала, але дещо й лишилося – принаймнi на догану вистачило. Пiсля розгляду на бюро ЦК того номера журналу й було звiльнено з роботи Бориса Олiйника. Коли ми повернулися iз засiдання до редакцii, Вiль Лiгостов – завiдувач вiддiлу науки та культури – приступив до мене прикро: «Чому тебе не звiльнили з роботи? Чому?» Мабуть, вiн гадав, що я перед цим ходив «нагору» й переклав усю провину на Олiйника. «Не знаю, Вiля, чому, – знiчено вiдказую я, – iй-богу, не знаю. Мабуть, це скоро станеться». (Як у воду дивився.) Олiйник перед цим уже був увiльнений з посади редактора журналу «Ранок». Щоправда, оформлено було це звiльнення «за власним бажанням». Так обiйшлося комсомольське керiвництво з талановитим комсомольським поетом, удостоеним всiх комсомольських нагород, не покривлю душею – своiм улюбленцем, який на iхне замовлення виступав на всiх комсомольських святах, фестивалях тощо. Постать Бориса Олiйника особлива на лiтературних теренах. Вiд парубiйка, хлопчака з прим’ятим бiлявим «сiльським» чубом за одним iз шести столiв у редакцiйнiй кiмнатi «Днiпра» (а до цього газети «Молодь Украiни») до одного з керiвникiв Верховноi Ради CPCP за столом президii, на кого по телевiзору дивляться «всi народи» СРСР, i далi до керiвника iноземноi комiсii у Верховнiй Радi Украiни та члена полiтради опереткового ЦК КПУ. Це Жюльен Сорель чи Люсьен з «Втрачених iлюзiй» в дещо iншiй iпостасi. Здогадуюся, що вже тодi, коли І. Бойчак та iншi хлопцi з редакцii пiдкепковували з нього: «Ти, Боря, мабуть, ще й не цiлувався» чи «що нового накували твоi ковалi?», i вiн усмiхався, але думав, стискаючи пiд столом кулак: «ви ще будете всi отут у мене». Дружив вiн тодi з Анатолiем Шевченком, Олександром Лук’яненком, «крамольниками», це вони разом «рухали» журнал «Ранок» аж до Олiйникового звiльнення. Один час Б. Олiйник вiв у «Днiпрi» вiддiл прози, пiсля «Ранку» працював заступником головного редактора. Був сумлiнним, чесним працiвником, i пiдтекстовку напише, й верстку вичитае, – талановитим, скромним поетом. Хоч в останньому дещо сумнiваюся. Інакше – мало зрозумiла метаморфоза в подальшому. Вiн по тому працював одним iз секретарiв Спiлки письменникiв Украiни, i його спровокували в ресторанi на сварку, за що й звiльнили. Вiн менi тодi сказав: «це останнiй раз, бiльше я не дамся». Пiзнiше я з ним ряд рокiв працював у Спiлцi, я – головою Киiвськоi органiзацii Спiлки, вiн – секретарем парткому. От з тих часiв у мене в пам’ятi багато «дивацтв» Б. Олiйника i його стрiмкоi кар’ери. Тихо розплювавшись з колишнiми друзями, Б. Олiйник швидко завiв корисних друзiв та покровителiв у вищих ешелонах, серед мiнiстрiв, завiдувачiв вiддiлiв ЦК компартii та iн. Пам’ятаю як на радянськi свята до пам’ятника Ленiну, обелiску Слави сходилися на покладання квiтiв високi чини i як Борис Іллiч з багатьма з них перечоломкувався, саме перечоломкувався, поважно, урочисто – «на нашому святi». Його цiнували: талановитий поет, який i в поезii тримаеться партiйноi лiнii, «вiрний ленiнець», «з народу», син загиблого, «свой парень». Цього iмiджу Б. Олiйник дотримувався скрiзь, в поезii зокрема: вiршi про матiр, «сиву ластiвку», яка працюе в колгоспi, про батька-воiна, рiдний комсомол. Його друзями стають Врублевський i Москаленко, помiчники Щербицького. Ось така картина: тодi вiдбувалися партiйнi з’iзди та пленуми, а також наради активу. Якщо на з’iздах i пленумах перша особа – перший секретар ЦК – робив доповiдь на початку, то на нарадах активу – у кiнцi, пiдсумовував. …Усталено, трохи сонно плететься нарада. Слово надаеться Борису Олiйнику. І враз дрiмки одлiтають з усiх очей. Олiйник починае смiливо, беззастережно критикувати багатьох керiвникiв мiнiстерств, галузей… «Подивiться, як у нас забудована площа Перемоги. Наляпали млинцiв». «А наше мiнiстерство сiльського господарства. Понасипало Еверести мiндобрив по станцiях, якi розмивають дощi». Багато хто в залi пригинае голови, переглядаються, що це собi дозволяе Олiйник, що вiн собi думае, яких ворогiв наживае. У кiнцi Щербицький пiдсумовуе, власне, одного Олiйника: «Здесь Борiс Олейнiк уже говорiл о застройке площадi Победи. Ho так застраiвается увесь Кiев…» «Здесь Борiс Олейник уже говорiл о бесхозяйственностi мiнiстерстерства сельского хозяйства в отношенii мiнеральних удобренiй. Ho скажем шире. Будем гнать». І так разiв десять. І всi поглядають на Олiйника – оце провидець, оце голова. І нiхто не знае, що заключне слово Щербицького готувала група пiд керiвництвом Москаленка, i Олiйник прочитав його за кiлька днiв до початку наради. (Здогадуеться, знае про це П. Загребельний, ворог Олiйника, у того е своi люди в ЦК, й Москаленка, причепившись до якихось дрiбниць по сплатi членських партiйних внескiв, виганяють з ЦК.) Пам’ятаю й першi потуги Б. Олiйника по дорозi до серця Горбачова. Зайшов я якось у справi до тодiшнього завiдувача вiддiлу культури Бориса Іваненка, земляка, чернiгiвця, а той мене й запитуе: «Не знаете, чого це Борис Олiйник так запопадливо випрохуе собi мiсце голови оцього вошивого фонду культури? Йому свiтить крiсло мiнiстра, а вiн учепився за цей нiкчемний фонд». «Звiдки я можу знати». За кiлька днiв знову заходжу до Іваненка. А той, побачивши мене, згадав попередню розмову й обома руками ляпае себе по лисинi: «Дурний я дурний». «Чого?» «Та ж керiвником союзного фонду буде Раiса Горбачова, а Борис, як з найбiльшоi республiки, заступником». Так, потiм Б. Олiйник засiдав з Раiсою у Фондi в Москвi, приймав ii на Украiнi, увiйшов у iхню сiм’ю, а через неi i у високi структури. Гомонiли, що вже йому свiтить мiсце секретаря ЦК КПРС, так, мабуть, i було б, але завалився Горбачов, а з ним i Олiйник. Горбачову Олiйник вiдплатив сповна брошурою «Князь тьми». І ще один спомин. Іде дев’ятнадцята партконференцiя в Москвi. Виступити там – суперпочесно й корисно для кар’ери, та й для дiла. Ще за день до початку конференцii сотнi людей записалися на виступи, у фойе ходять знайомi менi письменники Кугульдiнов, Бондарев, хвилюються – чи нададуть iм слово. У другiй перервi зустрiчаю Б. Олiйника з папiрцем у руках, запитую, що це вiн несе, каже – записку з проханням записати на слово. «А не пiзно?» «Для мене – нi». Потiм бачу його бiля президii – розмовляе з Вороновим, завiдувачем вiддiлу культури ЦК КПРС. Воронов грiшив вiршами, двi його книженцii переклав украiнською мовою Б. Олiйник i видав у Киевi. Олiйник отримав слово. Знову ж говорив гостро, гострiше за Горбачова, по напрямах, якi вказав той. Зумiв Б. Олiйник увiйти в довiру до В. Щербицького, незважаючи на те, що вхожим до Щербицького i садовленим за його обiднiй стiл був П. Загребельний, суперник i неприятель Б. Олiйника. Гадаю, вiн не мовчав за тим столом. Помiж них точилася справжня вiйна. Додали жару деякi дурнi, зокрема з ЦК ЛКСМУ, якi казали: от яка багата на кадри нинi Спiлка, щойно обрали на голову Загребельного, а вже е йому замiна – Б. Олiйник. Спочатку Загребельний тiльки перекривляв Олiйника на секретарiатах, пригадував не вельми вдалу строфу з його вiрша, а одного разу, було це в Ірпiнському будинку творчостi, переступив межу замiнованого поля. Деякi лiтератори запровадили там своерiднi вечiрки. Смажили на скороварних сковорiдках куплене на базарi м’ясо, готували закуски, напоi. Таку вечiрку спорудила й Раiса Іванченко. І там помiж двома чарками зайшла мова про Бориса Олiйника. П. Загребельний, походжаючи по кiмнатi, висловив приблизно таку сентенцiю: а що Олiйник, яблучко од яблуньки… Його батько в тридцять сьомому пересадив пiв району. Хтось донiс Олiйнику, той по одинцю викликав усiх учасникiв вечiрки до парткому, й просвiтив усiх рентгеном для себе назавжди, дехто розповiв усе й ганив Загребельного, а хтось казав, що, мовляв, не чув нiчого, виходив кудись чи саме пив. Треба зауважити, що Б. Олiйник не прощав нiколи нiчого своiм недоброзичливцям, незичливцям, навiть просто пiдозрiло-нейтральним людям. Ось ви стоiте, по-приятельськи розмовляете з Олiйниковим недоброзичливцем, може ще й смiетеся (розповiдаете анекдот), проходить Борис, з-пiд напiвприплющених повiк чиркнув по вас очима, i вже в лакунах його душi вам не буде мiсця довiку. Вiн не пустить вас не те що в якесь партiйне бюро, правлiння Спiлки, а навiть у лiчильну комiсiю. Вiн не заперечить проти вас при наданнi квартири, якоiсь допомоги, навiть посприяе, але посадовi дороги вам закритi. Наступного дня Б. Олiйник переповiдае менi в Спiлцi сцену в Ірпенi. Я також обурююся, кажу: Борисе Іллiчу, ходiмо зараз до Загребельного, вiн на роботi. А зачем? – в iронiчнiй прижмурi вiдповiдае Олiйник. Скажете йому те, що маете сказати, або й… наб’ете морду. Я обiцяю по змозi тримати його. А зачем? І далi кидае вiдому ленiнську фразу: ми пойдьом по другому путi. І вiн пiшов тим шляхом: послiдовно, невтомно, нещадно. Спочатку розроблялася версiя пущеноi кимсь чутки – Загребельний був у полонi в таборi табiрним капо. Пiдтвердити не вдалося. Тодi з допомогою клiвретiв (Шлапак, Равлюк та iн.) пiддано скрупульозному аналiзу-ревiзii творчiсть П. Загребельного. Перед тим Загребельний видав роман «Я – Богдан», на який покладав супернадii, йшов його ювiлей, отже – Ленiнська премiя i зiрка Героя. У реальностi на ювiлей Загребельний отримав трударя (орден «Трудового Червоного Прапора»). На спiлчанських партiйних зборах, добре пiдготовлений, Б. Олiйник пiддав роман нищiвнiй критицi. Роман на тему украiнськоi iсторii в усi iмперськi часи був вразливий на «украiнський буржуазний нацiоналiзм», «позакласовiсть» i т. iн., i хоч в «Я – Богдан» нiчого того не було, навпаки, там переважають великодержавницькi тенденцii, Б. Олiйник, по-спортивному згрупувавшись, зумiв знайти те, що йому було треба. Все це в тишi залу клубу Ради Мiнiстрiв, де вiдбувалися збори, пролунало обвально, категорично, трибунально, й нiхто не розтулив рота на захист Загребельного, то бiльше Олiйник виступав пiдготовлено, а для хоч якогось заперечення потрiбно було звiряти сказане з текстом, якого пiд руками не було, заглиблюватися. На зборах були присутнi деякi керiвники ЦК КПУ. Обвал! Орден трударя. Взагалi, все, що робив Б. Олiйник, вiн робив послiдовно, впевнено, продумано. Хоч iнодi навмисне туманно. Пам’ятаю, на засiданнях парткому щось говорить-говорить, трохи хитро й бароково, а потiм бурмоче, розiбрати можна тiльки окремi слова. А вони не випадковi. Через тиждень-другий вiн скаже: я ж попереджав. Вiн вiрний багатьом чеснотам (iнодi й не чеснотам), тим, якi закорiненi в нашому народному колi, колi та полi, не випадково вирвалося останне слово: народне поле i Борис – дуже близькi поняття, воно з косарями, полiльницями глибоко увiйшло в нього i диктувало йому в побутi поведiнку i вiршi впродовж усього його життя. A що його штовхало на стежки випадковi, хитросплетенi, я не знаю. Отак вiн i стоiть перед моiм зором – двоiстий, думаю, що оте все випадкове колись одвiеться, забудеться, як полова вiд зерна. Потужний чоловiк. І як же бувае все переплетене в людинi. Але поки що описую все пам’ятне менi. Б. Олiйник нiколи не вiдступався вiд взятого напрямку, зобов’язання. Так, у тi часи було заведено, щоб заклади культури «дружили» з пiдприемствами. Нам випав завод «Ленiнська кузня». І ось ми iдемо пiдписувати черговий договiр про дружбу. Там буде телебачення, радiо. Олiйника на той час у Спiлцi не було. Вже сiдаемо в рафiк, з’являеться вiн. Сiдае також. По дорозi запитуе, який порядок зустрiчi, хто виступае, я показую список. Олiйник читае й пiдкреслюе прiзвище Лялi Рубан – вона не повинна виступати (десь чимось на той час провинилася). Так усi вже попередженi, кажу, вони приiдуть на мiсце самi. Усе одно не повинна. Це не моя забаганка. Борисе Іллiчу, нехай це буде на менi, ви ж нiчого не знали. Уже знаю. Приiхали. Зайшли в партком, з кабiнету вийшов секретар парткому заводу. Там немае нiкого? – запитав Олiйник, показуючи на кабiнет. – Телефон е? І зайшов туди. З ким вiн говорив – iз самою Лялею Рубан, ще з кимсь – i в неi заклинило дверi, зупинила й оштрафувала по дорозi мiлiцiя – не знаю. Але на заводi вона не появилася. Рiшуче не хочу, аби хтось подумав, що я натякаю на стукацтво, на спiвпрацю Бориса з органами, зовсiм нi. Виконав обов’язок. Ще раз хочу пiдкреслити: Борис Олiйник – людина розумна, послiдовна, певна себе й своiх принципiв, людина сильна. Хоч i в нього, як у кожноi людини, е якесь вразливе мiсце, лiнiй, вади вдачi. Такою у Б. Олiйника – помисливiсть, яка, либонь, чи не грунтуеться на пристрастi до «зеленого змiя». Одначе i ця пристрасть у Іллiча своерiдна, гнуздана, усвiдомлена. Час вiд часу, здаючись на ii волю, покурбачивши, а курбачив вiн майже завжди в тiсному колi друзiв, чи з одним другом, а то й випадковою людиною, пив тихо, але упослiджено – менi самому довелося провести з ним зо два таких «сеанси», вiн не вiдставав вiд чарки, й нi вкласти спати, нi спровадити його не вдавалося, говорив туманно, косноязично, все якимись багатозначними натяками, тримаючи увесь час у пiдозрi тебе, чи ти щось не випитуеш у нього, не збиваеш «на слизьке», отож отак попивши, ховався для вiдновлення сил, «лiкування», то в лiкаря-травника Євгена Товстухи у Яготинi, то в iнститутi геронтологii, то у лiкарнi в Феофанii у боксi. А помисливiсть його справдi манiакальна, чимось подiбна до Сталiновоi. І то з чого? У тi часи в Спiлцi була експедитор, коли ми iхали в Москву на з’iзди, пленуми, днi лiтератури, вона роздавала всiм квитки на поiзд «Киiв – Москва», Олiйник квитка брав, але нiколи разом з усiма не iхав, так само отримував талон на поселення в готелi «Москва» або «Росiя», i нiколи там не жив, а деiнде. Пам’ятаю, якось вiн дзвонить менi в готель «Москва» i запитуе, чи приiхав хтось (не пам’ятаю хто) з делегацii. Я кажу – не знаю, довiдаюся i вам подзвоню, який номер вашого телефону. Вiн: нi, нi, я передзвоню сам, тiльки з автомата. Якщо нам у Спiлцi доводилось про щось поговорити, скажiмо, про пiдготовку до звiтних зборiв, вiн нiколи не говорив у кабiнетi, а починав водити по кутках: «нi-нi, тут не можна, там он дверi», а там – вiкно, там – ще щось. І все «цс-с, цс-ссс». Список рекомендованих кандидатур навiть до профбюро вивчав годинами, а список лiчильноi комiсii брав додому й «вентилював» усю нiч. Ось сидимо ми в концертному залi костелу, щоб прослухати спiвакiв, кандидатiв на Шевченкiвську премiю, хтось пiдходить до нас i запитуе, який це ряд, вiдтак Олiйник тихо: «вже взяли у вилку, он там, бiля вiкна, другий i бiля колони», зриваеться й або пересiдае, або йде прiч. Пробував урезонювати: Борисе Іллiчу, та про що ми говоримо, яка крамола… «Е-е, нi…» Особливо менi в пам’ятi один випадок. Москва, пленум чи з’iзд. Рано-вранцi до мене в номер готелю «Москва» приходить-прибiгае Михайло Алексеев, письменник, редактор журналу «Москва», пом’ятий, знервований, i каже: «Юрiй Михайлович, что ето такое… Не понiмаю… Жуткое дело… Вчера я випiвал с Борисом Олейнiком, i он меня довьол до такого состоянiя, убедiл, что за намi следят. Вишлi ми iз ресторана, рядом старушка раскрила сумку, там что-то блеснуло, i он “бежим, ми в клещах”, i ми побежалi, перелезалi через какiе-то огради, падалi… Прибежалi в фойе гостiнiци, я хотел что-то сказать, он зашипел, прiложiл пальци к губам: “нi слова, нi слова”. Как я поддался, ну, конечно, випiл… Всю ночь не спал, зашлось серце… Что ето такое?» Але все це химерii, вивихи вдачi. Серйозне ж лише одне, що Борис Іллiч Олiйник опинився на протилежнiм березi вiд того, де ми всi разом пробували в «Днiпрi». Ця метаморфоза тяжка менi. Коли на партiйних зборах було запропоновано створити оргкомiтет по укладанню «Руху» (тодi ще без цiеi назви), створили оргкомiтет в складi всього парткому, який очолював Б. Олiйник. Вiн не брав участi в тих засiданнях, в написаннi програми, але формально й далi входив до оргкомiтету. Пам’ятаю, я зустрiв його в коридорi навпроти конференц-залу, вiн iшов, у його руцi була папочка з програмою Руху, вона пекла йому руку. Я знав, що то, але запитав. Вiн страшенно скривився, махнув рукою, а, це, мовляв, i таке… «Написали рухуi». «Я – один з них». Потiм на вибори до Верховноi Ради CPCP вiн увiйшов до складу сотки (Горбачов) – ста кандидатiв вiд партii, поiхав на зустрiч з комунiстами в Донецьк i там вiд нього зажадали визначитися, з ким вiн. Так, вiн i тодi не був з Рухом, називав рухiвцiв тiльки рухуями. Вернувся з Донецька, а тут його ще «пiдкачали» його новi подiльники, i вiн виступив у газетi проти «рухуiв». Так прокопав рiв помiж собою i колишнiми товаришами. Рiв, схоже, назавжди. Ми всi розумiемо, iдеологiя – рiч складна. У програмi компартii звабливi гасла. Але й диктатура пролетарiату, якоi нiколи не було, а була диктатура партii, а в нiй диктатура вождiв, i ленiнське «моральне все, що служить справi пролетарiату», й голодомори, i тридцять сьомий. Але хтось може повiрити, що лiнiю можна вiдновити на чистому ватманi. Одначе немае й цього, та й хто це може зробити в цiй новiй-старiй компартii, нову глибоку наукову розробку? Симоненки, з iхнiм комсомольським свiтоглядом i багажем. Якщо ти комунiст – ти не украiнець, якщо ти украiнець – ти не комунiст. Бо КПУ – послiдовно росiйсько-совiтська. Але я й не про це. А про те, що у нас компартiя завжди була антиукраiнською, вiд Муравйова, коли всiх стрiляли за лiтеру «i», до Брежнева й до наших днiв. Украiна i компартiя несумiснi. І зараз у них усi засiдання, всi документи – росiйськомовнi, i вектор один – на Москву. Як же Борис, таки ж селянський син, з доброю селянською мудрiстю i ментальнiстю, хистом i розумом, украiнською кров’ю, так мiцно впаявся в ту потворну безживну структуру. Написав оце все… І замислився. Багато в чому я неправий щодо Б. Олiйника. Вихлюпнулося… Бо ж у нього багато сталого, значного – вiд народу. І мислення в народному ключi, зокрема в поезii. Вiн обiйняв нею майже всi сторони нашого життя. Широко. Глибоко. Навiть на теренi, мовби й не властивому йому, коханнi, в нього хорошi, щирi вiршi. Але було й щось iнше, що повело його по кривiй все далi й далi вiд села, вiд Украiни. Думаю всiляко. Перечитуючи його вiршi, вловлюю, що всi отi козаки, шаблi – ширма, антураж, не справжне. Володимир Коломiець, талановитий поет, залюблений в украiнське слово, в украiнський фольклор (на прiзвисько «Маруся» – червонiв при розмовах про iнтим), вiв вiддiл поезii: рiвно, уважно, залучав до спiвпрацi в журналi багато молодi, хоч трохи й потурав деяким своiм друзям. Був «тихим» патрiотом, через свою совiсть не переступав. Якось у жовтневий номер не було нiчого, а мало бути, i я замовив Володi вiрш, вiн написав. У вiршi йшли рефреном слова: «Якби я жив в сiмнадцятому роцi, я те ж би штурмував зимовий». Там були й такi слова: «Щоб на Вкраiнi бачилась Украiна, розвоем мислi i розвоем слова». Вiрш було витрактувано: що ми закликаемо штурмувати нинiшнi зимовi палаци. Ось так здебiльшого бувае в життi. Про хорошу людину мовби й сказати нiчого, нiяких «вибрикiв» чи хоча б дивацтв. Ми з ним, з сiм’ями, провели лiтнiй мiсяць в у Холодному Яру, отаборилися в лiсi, в порожнiй лiсниковiй хатi, яка заросла бур’яном вище вiкон – я взяв косу i викосив бур’ян i одразу стало ширше, свiтлiше – спали на сiнi, на клунi всю нiч кричить сич – я стрiляю з рушницi, вiдлякую, – ловимо рибу, збираемо гриби. І – пустка, глушина. Володя – спокiйний, уважний, працьовитий, кожноi вiльноi хвилини вiршуе або бавиться з малою – зразковий сiм’янин, батько, поет. Мовби трохи рафiнований, а насправдi глибинно-народний, з його болями, з його поетикою. Прозою в журналi впродовж довгого часу вiдав Борис Комар, дитячий письменник, який мав бездоганний «прозовий» смак. Але не тiльки в царинi лiтератури. У нього на столi безнастанно диринькотiв телефон, дзвонили «девочкi», Борис був «невситимолюбний» i «всеiдний» на цьому полi. …Тiльки один випадок. Борис у Ірпенi, в нього молодиця. Хтось iз заздростi подзвонив його дружинi Зоi i сказав, що Борис захворiв. Вона приiхала. Дверi кiмнати замкненi. Але iй почувся якийсь пiдозрiлий звук. Вона взяла стiльця i сiла пiд дверима. Другий поверх. Борис показуе молодицi, щоб спускалась по простирадлу через балкон. Вона йому у вiдповiдь дулю. Тодi вiн сам. А тиша – сакральна. Тiльки iнодi проходять електрички. За першою вiн схопився з лiжка i всунув одну ногу в холошу. Електричка пройшла. Борис стоiть на однiй нозi. За другою вiдчинив балкон i прив’язав простирадло. За третьою спускався. А внизу жив Степан Олiйник. Побачив у вiкнi босi ноги, втратив свiдомiсть. Борис забiг до одного письменника, дав ключ, попросив сказати Зоi, що в Борисовiй кiмнатi ночувала його сестра. А сам поiхав додому i зустрiв Зою з криком: «Де ти iздиш?» – так як напад – кращий спосiб захисту. Вболiвав за журнал, пишався, коли нас гудило начальство (але волiв, щоб гострi матерiали йшли не по його вiддiлу), знавець рiдноi мови, ii адепт i захисник. Лагiдний вдачею, трохи хитрий. Хороший працiвник. Одного разу вiн врятував нас вiд вельми лихого для всiх редакцiй автора – Григорiя Овчарова, колишнього секретаря Скрипника, репресованого i потiм реабiлiтованого. Свое життя по реабiлiтацii той поклав на розвiнчання «ворожостi» Чумака, Заливного, Еллана-Блакитного, а далi – Тичини, Рильського, Сосюри. Писав усiлякi замiтки з приводу окремих вiршiв та життевих епiзодiв (iх iнодi друкували газети) та сотворив велетенський «розвiнчувальний» опус, який носив по редакцiях лiтературних журналiв. Прийшов вiн i до нас, поклав на стiл рукопис i одразу повiв мову про «ворогiв радянськоi влади» – названих вище авторiв. І тодi Борис Комар сказав: «Шановний товаришу – (до того ми в обличчя Овчарова не бачили) – нащо це вам, нехай вже по Киеву ходить той дурень Овчаров…» Автор опусу зблiд: «Я i е Овчаров», схопив рукопис i вийшов з кiмнати. І бiльше до нас не ходив. Сьогоднi я думаю, що той опус, тi його, Овчарова, iнвективи, може, й не були його переконаннями, може, вiн був такою мiрою наляканий i рятувався в такий спосiб вiд можливого нового арешту? Не знаю. Але – своерiдний «феномен» доби. Б. Комар редагував, «витягував» В. Земляка, i Харчука, i Григурка. Особливо багато зробив для В. Земляка. Повторюю ще раз: Борис мав бездоганний смак, i був хорошим редактором-стилiстом. Консультацii у нас вiв Андрiй М’ясткiвський, майже щодня «пригощаючи» нас графоманськими вiршами дописувачiв свого вiддiлу, особливо вдалi перли вiн записував до товстого кондуiту. Дивовижна справа лiтература. З вуст Андрiя М’ясткiвського я почув перший справжнiй роман про вiйну. Якось вiн почав розповiдати свою вiйськову епопею – вiд покликаного до вiйська, на фронт тонкошийого подiльського хлопчика, який всiх боiться, якого всi штурхають – посилають збирати недокурки бiля офiцерських землянок, красти городину та яблука, до заматерiлого розвiдника в плащ-накидцi, з автоматом на грудях, цигаркою в кутку рота, що гримае на таких, яким був сам, новобранцiв: «Ану, салаги, в кров… дишло… мать-перемать, слухати команду!» На той час я прочитав десятки романiв про вiйну – серед них – як здавалося менi, – хороших, «вправних», одначе все те було, як борщ без цибулi, солi та лаврового листу. Є буряк, е картопля, е капуста, а смак не той. Тут же була вiйна з кров’ю, безголовiстю i дурiстю начальства, насильством, гвалтуваннями, подвигами й безнадiею. Зрозумiло, тодi про це й заiкатись не можна було. Як написати про те, що Андрiiв високий командир, генерал, тупиця, бабник i самодур. Тупиця такою мiрою… Андрiй служив при ньому в Румунii перекладачем з румунськоi мови. З генеральського стола (i навiть з постелi) перепадало дещо i йому. Та ось пiдходять до Угорщини. Генерал викликае Андрiя: «Мне нужен переводчик с венгерского». «Я не знаю». «Ізучi, даю неделю». «Ну як же недiлю». Розсерджений генерал, пiдходить до карти, пальцем обводить Угорщину. «Что же тут учiть, iх же горстка, посмотрi». «Та… це навiть група мов iнша, угро-фiнська». Генерал на мить задумався. «Смотрi, сволочi, i групу себе прiдумалi. Hy ладно – десять дней». Андрiй протинявся десять днiв, думав – якось минеться. Не минулося. Генерал викликае: «Ізучiл?» «Нiкак нет…рiщ генерал». Вiн як затупотить ногами: «В пехоту, в пехоту». Розходилися ми з редакцii пiзно вночi. Шкодую й досi, що вправний, обдарований поет, новелiст i повiстяр Андрiй М’ясткiвський не написав тодi того роману. Звичайно, тодi б його не надрукували. Деякi епiзоди, сцени вiн «розсiяв» по iнших своiх творах, i вони «не засвiтилися» по-справжньому. Написав i опублiкував аж нинi, 1996 року, одначе роман мене великою мiрою розчарував, чи то письменник «перегорiв», чи – одна справа усна розповiдь, iнша – письмова, чи… лiта. У свiтi е багато вправних розповiдачiв, а бере в руки перо, i… Якби всi, що вмiють розповiдати, так само писали книжки, у нас були б спiлки письменникiв по селах з фiлiями на хуторах. Згадую про це iз скрушнiстю, бо й сам так само розсiяв свою найбiльшу тему, вражаючу своею потужнiстю й трагiзмом – iсторiю роду моеi матерi, старовинного козацького роду, незвичайного, розвiяного по сумних просторах двадцятого столiття, столiття, енергiя, жорстокiсть, облуднiсть якого, можливо, звели нанiвець увесь попереднiй моральний поступ предкiв наших, перетворили його на глум, погасили iдеали, яким молилися одвiку. Ми вже не вiримо нi в що, не вiримо володарям дум, та й, власне, iх немае, одним не дали розвинутися, iнших меркантильний вiк звiв у ширпотреб або виставив на посмiх. І вже й звичайна поряднiсть нам видаеться чимось особливим. Отож не можу не згадати працiвницю журналу, лiтредактора, а один час завiдувачку вiддiлу Ларису Павлiвну Шевель. Не гожий судити про партiйну дiяльнiсть ii чоловiка Георгiя Георгiйовича Шевеля, на той час завiдувача вiддiлу агiтацii-пропаганди ЦК KПУ, а пiзнiше мiнiстра зовнiшнiх справ республiки, либонь, вiн був таким, як i всi iншi працiвники тiеi установи, iншим просто не мiг бути, але в побутi вони зберегли якiсь промiнцi тих iдеалiв, котрi написала на своiх прапорах Революцiя i котрi вельми швидко помiняла на iншi. Вони соромилися свого благополуччя, за Ларисою Павлiвною нiколи не приiжджав чорний лiмузин, все вона купувала у звичайних крамницях, на роботi велася напрочуд скромно: прибiжить ранiше за всiх, повбирае в кiмнатах, допоможе коректоровi, техредовi, вболiвала за журнал, за колектив, i, певно, в тому, що ми так довго трималися, була i ii заслуга, вона подавала чоловiковi iнформацiю iншу, нiж увесь офiцiоз. Лiтературним редактором у «Днiпрi» кiлька рокiв працював Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Я зустрiвся з ним, щойно вiн повернувся з каторги, на якiй провiв понад вiсiмнадцять рокiв. Жив у Ірпенi, знiмав куток, i ми з Олесем Гончаром пiшли провiдати його, познайомитися з ним. Борис Дмитрович того дня був, як птах на перельотi – чекав на свою старшу доньку, котроi не бачив вiд дня свого арешту. Отож ми не довго гостювали в нього. По тому я навiдав його ще раз, i, порадившись з О. Гончаром, запросив на роботу до редакцii. Борис Дмитрович у редакцii не сидiв, матерiали вичитував удома, вiдтак приносив iх на роботу. Вичитував увесь номер, i матерiали «комсомольськi», з’iздiв i пленумiв, нiколи нiчого про те не казав – був надто тактовний – про матерiали художнi завжди мав свою думку, але також висловлював ii не нав’язливо. Одна обставина сприяла тому, що ми багато-багато часу провели з ним за розмовами: палити дозволялося тiльки в кабiнетi, у якому сидiв я (тодi я сам багато палив), отож Борис Дмитрович приходив покурити. Інодi цi перекури, надто пiсля здачi номера, тривали по кiлька годин. За цигаркою вiн оповiдав про свое життя, насамперед табiрне. Пам’ятаю дещо й по сьогоднi. Про арешт, про другий, вже в таборi, суд: в’язали лико до палицi, «створили» групу з сусiдiв по нарах, хоч всi вони належали до рiзних партiй та сповiдали рiзну iдеологiю. Усi свiдчення давав вурка, мовляв, спiвав нацiоналiстичнi пiснi, зокрема, «Ой зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя». Вразила мене оповiдь про приiзд до табору, в якому карався Борис Дмитрович, начальника таборiв цiлого краю, i всi перед ним запобiгали, i якого потiм вкинули до камери, в якiй Антоненко-Давидович був старостою. Вiн його впiзнав по кенгуровiй бекешi та папасi. Вуркагани хотiли «розпотрошити» колишнього грiзного начальника, забрати бекешу, папаху, а також цукор та махорку, якi видавали в’язням на цiлий мiсяць, але Борис Дмитрович не дав, забрав до себе, до полiтичних, i потiм розпитував про те, що дiялося на волi, про масштаби каральних акцiй, про допити, на якi водили колишнього можновладного енкаведиста. «Я не витримав уже “футболу”, – сумно оповiдав Антоненку-Давидовичу колишнiй грiзний гулагiвський начальник, – пiдписав на себе…» «Все пiдписали?». «Нi, не все». Потiм його водили на допити ще, й вiн пiдписався пiд всiма обвинуваченнями, хоч Антоненко-Давидович раяв йому цього не робити. Розповiдав вiн i таке: ще колись, на волi, вони розмовляли з Григорiем Епiком, Борис Дмитрович почав йому щось казати, i Епiк закричав: «Борисе, не кажи менi нiчого, я знаю, якщо мене покличуть, я розкажу все». І коли Б. Антоненка-Давидовича привезли з Казахстану, куди вiн, наперед передбачивши подii, втiк i таки не втримався, пiшов на письменницькi зiбрання, а був нестриманим, як i колись, то привели на очну ставку з ним Епiка. Епiк був побитий, скатований, знищений, вiн нахилив голову i сказав: «Борисе, признавайся, що ти був у контрреволюцiйнiй органiзацii, вони все знають». Борис Дмитрович вигукнув: «Ти брешеш, Епiк». Той заплакав, його вивели. Себто тодi боялися про щось говорити брат з братом, батько з сином, товариш з товаришем. Бо переповiсть iншому… І я, i Бойчак не раз казали Борису Дмитровичу – напишiть про все це. Через багато рокiв я зустрiв Бориса Дмитровича на вулицi, й вiн, неначе ми тiльки вчора обiрвали розмову, нахилився до мене й прошепотiв: «Пишу». Надрукований на машинцi примiрник спогадiв Борис Дмитрович вiддав на схов, i там вiн згинув, ще один примiрник у нього вилучили при обшуку. На моi запити вже на посадi голови Спiлки, з КДБ вiдповiли: «Знищенi, як такi, що не становили собою цiнностi». Неключимi жорстокiсть i цинiзм. А ще – й брехня. Бо потiм вони випiрнули, й родина викупила iх з рук енкаведистiв. Проте це не табiрнi спогади, а з часiв Революцii. Шкода, що Борис Дмитрович не написав табiрних спогадiв. Проте вiн написав «Сибiрськi новели». Мало хто залишив щось iз тих часiв. Ось приятель Б. Д. Антоненка-Давидовича Валер’ян Полiщук пише в щоденнику: «я – бiльшовик, я – щирий бiльшовик, я скрiзь попереду, там, куди мене посилала партiя. I мене хвалять за те, що я бiльшовик, але тiльки до того, поки туди не долучаеться слово “украiнський”. Тодi я ворог народу». Так воно й сталося, був заарештований i загинув у Сандармосi. Звiдси випливае як аксiома: бiльшовик не може бути украiнцем, а украiнець – бiльшовиком. І це видно наглядно: в тридцятi роки розстрiлювали не зважаючи на класовий подiл, погляди: за таемним наказом партii треба було знищити украiнську iнтелiгенцiю. І пiд репресii, пiд кулi йшли всi: Епiк, Слiсаренко, Йогансен, i правовiрнi Микитенко та Кириленко, i навiть iдеологи бiльшовизму (украiнцi) Шумський, Хвиля, Коряк, i iхнi молодшi колеги комсомольцi, яких натравляли: Борис Коваленко, Петро Колiсник, Анатоль Костенко (який потiм став послiдовним ворогом всього совiтського). Борис же Дмитрович нiколи не довiряв антиукраiнськiй совiцькiй владi. Радянськi каральнi органи переслiдували Бориса Дмитровича до кiнця життя. Цькували в пресi, не допускали до видання його книги, шантажували й погрожували. Пам’ятаю, коли померла його дружина, вiн прийшов до Спiлки, бо «Лiтературна Украiна» не опублiкувала оповiщення-спiвчуття. Це вразило його надзвичайно, я вперше тодi побачив на його очах сльози. Я працював першим секретарем Киiвськоi органiзацii – написав вiд Киiвськоi органiзацii спiвчуття, особисто передав до газети. Не побачивши його в номерi, подзвонив – менi вiдказали зi скрушнiстю – не дозволили. І думаю я сьогоднi… Та що там… Несу кiлька покут у серцi, одна з них – перед пам’яттю Бориса Дмитровича. Не вистачило душi, не вистачило смiливостi бодай спробувати обламати лiд, який наростав довкола нього. У докiр менi – мужнiсть самого Бориса Дмитровича, мужнiсть i стiйкiсть, i людянiсть, доброта, м’якiсть в спiлкуваннi з людьми. Поеднання рiдкiсне. Я тiльки раз чи два провiдав його вдома, коли вiн був у iзоляцii, щоправда, i я тодi був «не в фаворi». У «Днiпрi» опублiковано чимало творiв Антоненка-Давидовича, зокрема i роман «За ширмою», на який накинулася шалена тiчка ортодоксiв. Виступили проти роману Л. Дмитерко, Ю. Збанацький. Редакцiя вирiшила хоч трохи захистити роман, опублiкувала низку читацьких вiдгукiв, а щоб виглядало об’ективно, зрiвноважено, вмiстила серед них i фiлiппiки Дмитерка, Збанацького. Як же вони по тому шалiли, адже об’ективно-таки серед вдумливих, захоплених читацьких вiдгукiв iхнi виглядали дуракуватими. Вчилися ми в Бориса Дмитровича не тiльки мужностi, правдивостi, немало взяли ми вiд нього собi в науку i яко вiд стилiста, знавця украiнськоi мови. Я й сьогоднi пишу «зробив правильно», а не «вiрно», бо вiрно можна любити, «трохи не докинув», а не «мало не докинув» i багато iншого. Звичайно, знання мови у нього було дещо книжне – вiн переучувався з росiйськоi мови – але досконале, й на його вустах украiнська мова пломенiла, цвiла….Ось сидить вiн у кабiнетi на диванi, видлубае з пачки сигарету, вставляе в мундштучок, запалюе. І крiзь хмарку диму дивляться проникливi добрiв очi… Украiнським патрiотом вiн був найпалкiшим. А от точно визначити його, так би мовити, соцiальнi переконання, менi важко. Чимало залишилося в ньому вiд iдейного укапiста – украiнського комунiста часiв громадянськоi вiйни. Полюбляв слово «товариш», з його вуст воно звучало не казенно, а свiжо, проникливо, аж вишукано, мене вiн називав «товаришу Юрiй», i просив, аби я до нього звертався «товаришу Борисе», чого я, зрозумiло, робити не мiг. Був вiн всiм нам Борисом Дмитровичем. Безкомпромiсним, м’яким у спiлкуваннi, добрим, спочутливим. Взiрець справжнього украiнського лiтератора. Присилали працювати в редакцiю – «на укрiплення», а точнiше – нагляд, i комсомольських працiвникiв, але вони, здебiльшого дуже швидко ставали нашими однодумцями. Хочу пiдкреслити, що оце «однодумцями» – не означало, борцями проти режиму, просто люди шукали правди, прагнули насамперед вiднайти ii для себе, в чомусь утверджувалися, в чомусь сумнiвалися. У них промовляли сумлiння, совiсть, яка iнодi кричала, iнодi шепотiла, з якою, в чомусь вже зозоненi правдою, а в чомусь залишаючись у старiй вiрi, шукали компромiсiв, а вона пручалася. Маю на мислi Бориса Рогозу, Вiля Гримича, з останнiм ми пiзнiше мали дуже густо балачок про те, що визрiвало, розпросторювалось i гасло пiд жалкими повiвами вiтру на наших очах. Людина вiри, совiстi, Гримич достоту перемучився i в «Днiпрi», i у видавництвi «Молодь», куди згодом перейшов на роботу, дуже багато допомагав молодим авторам, тим, якi шукали правдивоi стежки в життi та лiтературi, i за що потiм перетерпiв безум полiтичних злигоднiв. Дуже запальний, та ще й перейшовши з «комсомольськоi вiри» в людську, достойну, колишнiй фронтовий артилерист, волiв усiм казати правду у вiчi, зокрема й високому начальству. Спогадую про нього як про найкращого свого заступника i людину без компромiсiв. Один час був у мене заступником комсомольський працiвник Олексiй Каратеев, мовби почав входити в нашу атмосферу, але на завадi стала чарка. Не скажу чогось поганого про Василя Большака, який кiлька рокiв був моiм заступником, такий собi Гаргантюа – тугих сто двадцять кiлограмiв ваги («Васю, що це з вами?» – якось при зустрiчi запитав його колишнiй учитель. «Та… – знiяковiв Василь… – Ростучий гiпертонiк… Сидяча робота». Вчитель довго хитав спiвчутливо головою. «Нахилися», – сказав. Василь нахилився. – «Жрать треба менше», – кинув голосно й пiшов). Непосидючий, це вiн сприяв зростанню тиражу журналу, припливу нових рукописiв, новоi автури (часом i неглибокоi, – деяких своiх товаришiв), у мiру обережний, запобiгливий перед сильними свiту сього, проте добрий у душi й не здатний на пiдлi вчинки. Тримав свого човника трохи осторонь стрижневоi кинджальноi течii, але й iнших не збивав з неi й не вказував пальцем на тих, якi пливли по нiй: «вiзьмiть iх». Тодiшня епоха багатьох приводила до малопояснених кульбiтiв. Один з них стався i з Большаком. На основi придеснянського колгоспу вiн написав один зi своiх найкращих творiв – документальну повiсть «Поiдем за Десну», опублiкувавши ii в «Днiпрi», у нiй розповiдалося, як голова придеснянського колгоспу пiдняв господарство, вивiв його в передове. Той твiр – його письменницька вершина. Про нього багато писала критика. Пiзнiше на цьому самому матерiалi вiн написав художнiй твiр, роман «Образа», замiнивши справжнi прiзвища вигаданими. І показав, як насправдi досягае той самий голова високих результатiв – заливае вогонь у печах господинь, а iх жене в поле, спекулюе, вибирае у свiй колгосп технiку, видiлену для всього району… Адже вiн маяк. Ми iронiзували, запитували, який з творiв написаний за засадами соцiалiстичного реалiзму. «І той, i той, – усмiхаючись, вiдказував Большак. – Соцреалiзм – безмежний. Згадайте анекдот про художника, який малював шаха…». Пам’ятаю i його статтю про пiснi-покручi «Маруся стравилась»: «Маруся, ой Маруся, открой, открой глаза. Маруся отвечает, я умерла – нiззя». Стаття мала широкий розголос. Скрiзь вiн мав друзiв, приятелiв, це, зокрема, допомагало пiднiмати тираж журналу. Чистими спалахами постають передi мною деякi iншi колеги, якi працювали в редакцii короткий час – лiтконсультант Нiна Лисак, мила, сердечна жiнка, яка дуже молодою пiшла з життя, письменники Михайло Рубашов i Олекса Гуреiв – люди щирi, добросердечнi, вiдданi украiнськiй лiтературi. Вiль Лiгостов – сухий, дещо замкнутий, iронiчний, чесний, порядний. Трохи дивакуватий. Мiг вилiзти у вiкно i пiти по карнизу, не схитнувшись. Не хитався i в основному – служiннi правдi. Щастило менi на колег! Автори Ідеться, в основному, про постiйних авторiв журналу, чи, як кажуть, актив. Насамперед – прозаiкiв, критикiв; поет, маючи змогу опублiкувати в часопису одну, як виняток – двi добiрки вiршiв на рiк, «розкидае» iх по багатьох часописах, i, якщо вiн поет талановитий, чи достоту вправний, його друкують. Симпатизували «Днiпровi» Тичина, Рильський, Сосюра. Одного разу я, замовивши Сосюрi вiрша до шахтарського свята, по якомусь часовi подзвонив до нього по телефону, запитав, чи виконав поет обiцянку, вiн зам’явся, але сказав – виконав. «Їду до вас». «Ідiть пiшки… Такий хороший день надворi». Я зрозумiв, що вiрша ще немае. Пiшов пiшки. Вiрш уже лежав на столi. Написаний так швидко, що я нетактовно бовкнув: «Якщо там щось… ми вам подзвонимо». «А нiчого правити не треба. Ідея е. Коми на мiсцi. Чарку горiлки вип’ете?». Звичайно, вiрш був декларативний. Та й вся поезiя Сосюри дедалi бiльше збивалася на декларативнiсть, «бадьорiсть», якоi вимагали офiцiознi критики, редактори, а на них тиснули партiйнi iнстанцii, – замкнуте лиховiсне коло. Поет писав супроти себе, бо сама та «бадьорiсть» була чужа лiричнiй iндивiдуальностi Сосюри. Страдник лiтератури, душа вiдкрита, туди вiють всi вiтри. А поза тим, як виявилося пiзнiше, писав у стiл, писав те, чим болiло серце, яке завжди було вiддане Украiнi. Розмовляти iз Сосюрою менi було особливо цiкаво. Саме його поезii, а точнiше, шалена кампанiя проти вiрша «Любiть Украiну» породили в менi найпершi маленькi сумнiви в справедливостi радянськоi нацiональноi полiтики. Я був студентом, коли пiшов той потопт проти «Любiть Украiну», в унiверситетi скликали збори, на яких побивали викладачiв, котрi захищали дисертацii по Сосюрi, були опонентами на захистi дисертацiй, писали вiдгуки, рецензii як на поезii Сосюри, так i на дисертацii. Так, у погромленого на партiйних зборах Юрiя Бурляя, одiбрали навiть звання кандидата фiлологiчних наук i пiддали його самого тривалому шельмуванню та переслiдуванню, вiд чого вiн не оговтався до кiнця життя. В унiверситетi на той час атмосфера була спресована до чадного похлипу: щойно забрали з другого курсу украiнського вiддiлу гурт хлопцiв, всiх iх товарняки повезли до Сибiру. Ректорат, партком наляканi, дмухають на холодну воду… У критичних статтях, виступах наголошувалося, що вiрш Сосюри – шкiдливий, що там говориться про Украiну поза часом, iдеалiзуеться ii минуле. Знову й знову прочитував вiрш i не бачив цього, бо ж у вiршi говорилося про стяги пурпуровi, зойки гудкiв електровозiв, братнi народи… Нiчого не мiг втямити, й закрадалася «крамольна» думка, що тут щось не так, що б’ють Сосюру за iнше, за те, що поет палко любить Украiну й так щiмко виразив цю любов, й, отже, ота декларована партiею та урядом офiцiйна любов до Украiни не зовсiм справжня, що любити Украiну не рекомендуеться. Але чому, через що? І думки повзли далi… І доходило до нас, як розправлялися з Сосюрою на широкiй сценi. Зокрема спiлчанськiй. Громили, зажадали його виступу. Сосюра вийшов i прочитав вiрша про партiю. І секретар парткому Андрiй Малишко кричав: «Володимире Миколайовичу, ви хочете оцим стiшком загладити свою вину перед партiею i народом?». Сосюра плакав. У якi тiльки противiтри не кидали тодi людей: Сосюра i також полум’яний патрiот Андрiй Малишко! На похоронах Сосюри на Байковому вiн з трибуни, звертаючись до мертвого Сосюри, показав пальцем на гурт членiв полiтбюро ЦК на червонiй трибунi: «Це вони вкоротили тобi вiку, це вони загнали тебе на той свiт». У мене мурахи побiгли по спинi. Вже пiсля смертi Володимира Миколайовича його дружина Марiя Гаврилiвна принесе до редакцii мемуари поета. Ми iх не опублiкували. І не тiльки через те, що довелося б робити багато купюр, як тодi казали: iдейного порядку. Там було безлiч iнтимних подробиць, якi, як нам здавалося, могли принизити образ поета. Його ж щирiсть i наiвнiсть не мали меж. Інодi зовсiм iнакше поставала поетова бiографiя. Пам’ятаете «Червону зиму»? – «Бiля вагонiв ми спiваем “Чумака”» та «І ворог шле нам з-за Дiнця привiт»? Вчитавшись у «Червону зиму», а далi в рядки мемуарiв, осягаеш, що ото справжнiй Сосюра, петлюрiвський вояк, обстрiлюе з-за Дiнця лiричного героя поеми. Мабуть, тiльки так, прочитуючи в сукупностi, сьогоднi можна аналiзувати твiр, та й усю творчiсть Сосюри, в якiй життя, неначе буря коноплi, переплутало всi зела. Та й не лише в ньому. Наше гроно поетiв – Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Малишко могло розцвiсти рясно. Але було пiдрубано пiд корiнь. З Тичиною менi було складнiше. Якось я вiдпочивав разом з ним у санаторii «Конча-Заспа». Приходить у мiй закапелочок у кiнцi коридору – колись там була якась комiрчина, – медична сестра й, смiючись, каже: – Просив Павло Григорович, щоб ви до нього прийшли. «Якщо вiн не працюе, не читае, не вiдпочивае». – А що ще я можу робити? Чотири рази отако я ходив до нього. Розмова про се, про те, врештi нi про що, я хочу йти, а вiн не пускае. Мука та й годi. Бачу, щось вiн хоче сказати, але що? Нарештi здогадався: «Павле Григоровичу, не почитаете своiх нових вiршiв? Може, ощасливите редакцiю». І вiн радо закивав головою: «Написав, написав…» Беручи вiршi, я одважився на одненьке зауваження з приводу якогось слова, й потiм був не радий нiчому. Тижнiв два вiн щодня дзвонив менi та переконував, посилаючись на всiлякi словники англiйськi, перськi, турецькi, – що слово – на мiсцi. Я давно вже вiдмовився вiд того зауваження, вже клявся, що влучнiше, як у поета, й сказати не можна, а вiн все не мiг заспокоiтися. Проти Тичини мав грiх, який повторюють нинi багато молодих. «Я був дурний i дикий», – як писав Максим Рильський. У романi «Серце i камiнь» надрукував фiлiппiку, у якiй прозоро вгадувався Павло Григорович. Сьогоднi менi соромно за неi. Потрiбно вповнi осягнути той час, поставити себе на мiсце тих людей. Нiхто з нас не знае мiри власноi душi – страху й безстрашшя – нiхто не мае права бути суддею. Випробування тридцятих рокiв не перейшов майже нiхто. Одного ламали нелюдськими тортурами, другого – кулею, пущеною понад головою… Микола Кулiш витримав усе, й сидiв у камерi з iншим «в’язнем», вiн здогадався, що то пiдсадна качка i говорив усе, що думае, про час, про переродження партii, про вождiв – з метою, що «качка» донесе слiдчому, той зафiксуе i хоч у такiй формi це залишиться для нащадкiв, вони побачать, що iхнi попередники все розумiли. А потiм, пiсля довгого сидiння у одиночнiй камерi на Соловках, у нього попливла свiдомiсть i вiн писав покаянний лист Єжову. Тичинi, закликавши буцiмто для якоiсь розмови, немов знiчев’я показували фотографiю: «Павле Григоровичу, це ви? А оце поруч з вами Петлюра. Поклав вам руку на плече». «Нi, нi, це не я». «Як же, це ви… Ще й усмiхаетесь». Я тiльки зовсiм недавно довiдався про два арешти Павла Григоровича. А я в романi писав про поета, який повiсив у кiмнатi метрового портрета вождя й сахався його, про те, як поет iз пророка й провидця переродився в переляканого мiщанина… Цей уривок передрукувала тогочасна «Сучаснiсть», мене тицьнули в нього носом у ЦК: «Вас використовують вороги». Я був переконаний у своiй правотi. Бо ж не дихав тiею атмосферою, не перевтiлився в того поета. Так, в тридцять сьомому не вистояв нiхто, кого взяли «на повнi оберти». Не мiг вистояти. Бо ж в ту дробарку кидали i його дружину, дiтей. …Один науковець розповiв менi про свого товариша, який свiдчив на свого вчителя, буцiм той вiв антирадянську агiтацiю, проводив пiдривну роботу. Наприкiнцi п’ятдесятих рокiв його, як колишнього свiдка, викликала реабiлiтацiйна комiсiя та запитала, як вiн мiг посвiдчити неправду. «А як я мiг не посвiдчити, коли мiй учитель сам написав про себе таке. Якби я заперечив, мене б просто розстрiляли». Рильський приносив до редакцii вiршi сам. Попереду йшов його секретар – Ваган Олександрович – тлустий, солiдний, з важким портфелем, за ним тупцяв Максим Тадейович. Хто iх не знав, завжди плутали, котрий з них Рильський. Мудрий, проникливий, простий, милий чоловiк, глибоко ерудований, висококультурний. Максим Тадейович – то цiлий пласт культури, рiзнобiчний, глибокий. Либонь, вiн один з усiх академiкiв-письменникiв був академiком справжнiм. І вельми чуйною людиною. Мене й сьогоднi дивуе, як вiн, битий, одсидiвши в тюрмi, зважувався захищати своiх колег, коли на них падали полiтичнi обвинувачення. І взагалi, то були корифеi, пiдносилися над загалом, як пiдносяться вiковiчнi дуби над лiсом. Творили атмосферу високу, поважну. Не кожен невiглас одважувався вилiзти на трибуну, коли в залi сидiли Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Малишко. Не зараховую сюди Корнiйчука. Вiн нiколи не сидiв у залi з «письменницькими масами». І зараховую Малишка. Колишнiй редактор «Днiпра» А. Малишко як автор в журналi не прижився. Одного разу (я тодi працював у журналi вiдповiдальним секретарем) Малишко подав добiрку вiршiв. Насамперед хочу засвiдчити, що я не бачив прижиттевого визнання i слави бiльших, нiж тодi мав iх Малишко, Тичина, Рильський… вже мовби десь там, у пiдручниках, а Малишко яснiв i гримiв. Ми, студенти, розпочинали вечiрки з пiсень Малишка «Де синь стоiть над краем», «Стежина», й самi, селюки, ще почуваючи себе «дiвчатами чорнобровими та хлопцями сiвичами», вiн приходив до унiверситету i ярiв вiршами зi сцени, був гострий, протистояв офiцiозу, якому ми не протистояли, але в ньому було щось грозове, манливе; як не згадати його виступ на похоронах Сосюри на Байковому, вiд якого позiщулювалися тодiшнi можновладцi, яким вiн кинув у вiчi, що це вони звели зi свiту великого поета, ми, звичайно, взнали пiзнiше, що коли громили Сосюру «За любiть Украiну», в Спiлцi письменникiв вiдбувалися партiйнi збори, де шарпали Сосюру, а вiн, витягнений на сцену, прочитав кiлька строф про партiю, на що головуючий, секретар парткому Андрiй Малишко сказав приблизно таке; ви що ж, Сосюра, хочете оцим вiршиком, який зляпали за кiлька хвилин, прикрити всю свою зловорожу дiяльнiсть… І Сосюра плакав. Так само, розповiдають, зi сльозами в кутиках очей пiсля подiбних зборiв, де розвiнчували за антирадянськi вiршi «помiщицького» поета, стояв у пивничцi Максим Рильський, запиваючи гiркоту почутого i глухоту друзiв, i буфетниця сказала: «Все минае, Максиме Тадейовичу, мине й це». І отодi появилося в кутиках очей по сльозi: «Нiхто… нiхто… тiльки оце ви пожалiли i поспiвчували…». Так-от, принiс А. Малишко добiрку вiршiв. Поетична стихiя А. Малишка була найповнiша й нарозвихренiша. Оцi його роси, покоси, коси й iнше лилося потоками, обкручувалося, вкручувалося, торкалося болючих струн, але… часто-густо не вкладалося в граматичнi норми. І ось Пiдсуха, сам поет рiвня значно меншого, рацiоналiстичний, сухий, понаставляв на полях рукопису «галочок». А. Малишко розшаленiв, розпсихувався, забрав вiршi й сказав, що ноги його в «Днiпрi» бiльше не буде. Менi здавалося, що тим холодом вiн огорнув усю редакцiю, й мене також. А я й далi був закоханий у його поезiю i знав багато вiршiв напам’ять. І ось якось у «Енеi» я опинився за одним столом з Олесем Жолдаком i ще одним чи двома «цитатниками» А. Малишка, його прихлiбниками. Вони цитували, збилися, посварилися, й тодi я невiльно втрутився й процитував правильно й ще, й ще. Та й потiм забув про те. І ось якось iду по тодiшнiй вулицi Ленiна, на протилежному боцi йде Малишко, бачить мене, перебiгае вулицю (великий Малишко!): «Друже, чого не заходите, чого не заiжджаете. Приiжджайте в Кончу, я встаю дуже рано». То Малишку розказали, що е ще один «прихований цитатник – Мушкетик». Я, правда, один раз таки поiхав. Дуже рано. І на верандi дачi застав Малишка з Шереметом. O цiй порi вони пили «водяру». Була така дешева по три з чимось… Я сказав, що не зараховую до письменницьких авторитетiв Корнiйчука. У його душi нiколи не було правди, не було Украiни. Був служкою режиму i нi гич бiльше. Пересвiдчився в тому сам. У тiй же Кончi. Я жив у будиночку на белебенi, вiн двiчi чи тричi приходив зi свого люкса до мене. Ми не були з ним знайомi, але його водили хмiльнi хвилi, вiн запитав у сестри, чи немае в Кончi зараз якогось «писателя». Сестра показала на мое мешкання. Либонь, вiн почувався самотнiм. Прийшов i нецеремонно попросив випити. І повiв атаку на молодих, хрестячи iх у хвiст та гриву, забувши навiть, що все то автура мого журналу, що й сам був колись редактором («Молодого бiльшовика»). Вiн ненавидiв iх, вони – його. Ось вiн ранком вертаеться звiдкiлясь. Не ночував у санаторii. Невиспаний, пом’ятий, не випохмелений. Іде по дорiжцi, з правоi кишенi в’еться шнур, по асфальту тягнеться штепсель вiд електричноi бритви. Шукае цигарки, замiсть них виймае зубну щiтку в футлярi. Щось його вельми долягало: це було чи десь одразу, чи невдовзi пiсля XX з’iзду КПРС. «Ходiмо до вас похмелимося». Похмелився, пiшов у люкс, над вечiр прийшов знову. Ми до пiвночi блукали в лiсi, як нетлi й знову верталися до мене, до пляшки. Менi було страшенно цiкаво. Шкодую й нинi, що не позаписував усiх його розповiдей. А декотрi були прецiкавi. Обертався бо Корнiйчук у колах високих, називав себе другом Сталiна (це – пiсля XX з’iзду КПРС!). Інодi в його розповiдi лунала легка оскарга. «Не зрозумiлий iнодi був батя, не зрозумiлий, навiть у ставленнi до друзiв…» Ішла в Москвi, розповiдав, пiд час декади опера Богдан Хмельницький… Сталiн сидiв у ложi, аплодував. Ми довго того вечора закроплювали в мене в номерi, в готелi «Москва» успiх. А вранцi прокинувся, дiстав з-пiд дверей газету (в готелi «Москва» всiм пожильцям щоранку пiдсовують пiд дверi «Правду»), читаю… О, жах, – розгромна стаття на оперу. Не могли, не могли ii видрукувати без його згоди… А то ще таке: прийшов я в театр на якийсь закритий перегляд, зайшов до притемненого вестибюлю. Привiтався до Ворошилова, Молотова, Мiкояна. А тодi бачу – в глибинi стоiть Сталiн. Я – до нього, а вiн простягнув руку, далi демонстративно прибрав ii й повернувся спиною: «Ви что же, товарiщ Корнейчук, за одiн раз хотiте всьо полiтбюро обласкать». Я не спав усю нiч. Цей епiзод красномовнiше переповiдав менi якось Борщагiвський: вiтаючись з Ворошиловим, Молотовим, Мiкояном, Корнiйчук не тiльки згинався до пiдлоги, а особливо, «по-синiвськи» прихилявся кожному до плеча, та так, що не побачив одразу Сталiна, й той розсердився, не подав руки. Зi всiх тих Корнiйчукових розповiдей переповiм одну, схожу на анекдот, цей сюжет вiн почерпнув, коли працював у Москвi заступником Молотова. «Приходить якось до Сталiна Будьонний, а Сталiн йому суворо: “Что-то ти, Семьойн Мiхайлович, начал ко мне относiться не так, как прежде”. Сакраментальна Сталiнська застрашлива фраза. У Будьонного з переляку вуса – дибки: “Мойо сердце прiнадлежiт только вам, товарiщ Сталiн”. “Не говорi, не говорi”. А сам кружляе по кабiнету. “В чьом, в чьом вiдiте проявленiе етого?” “Во всьом”. – І знову коло за колом, i люлькою пих, пих. А потiм, по довгiм часi: “Ти нiкогда не подарiл мне свой портрет”. Побiг Будьонний, прибiгае з власним портретом. “Ну, так не дарят, надпiшi”. Сидить бiдний Семен Михайлович, трьома потами вмиваеться, а що написати, не знае. Напишеш не так… Та й малограмотний, i знову Сталiн довго ходить по кабiнету. І коли в Будьонного вже почало чамрiти в головi, Сталiн схилився над ним: “Давай вдвойом напiшем, Семьйон Мiхайлович”. “Давайте, товарiщ Сталiн”. “Пiши: “Органiзатору i руководiтелю первой конной армii І. Сталiну С. Будьонний”. Той написав. Сталiн натиснув на кнопку: “Поскрьобишев, прiнесi мой портрет, я хочу одарiть Семьйона Мiхайловича”. І, коли той принiс, написав: “Действiтельному органiзатору i руководителю первой конной армii С. Будьонному І. Сталiн”». «Дотепний Сталiн був, дуже дотепний», – так скiнчив свою оповiдь Корнiйчук. Зi служби в Молотова розповiдав таке. Тодi виходили брошури Сталiна «Економiчнi проблеми соцiалiзму в СРСР», а також з питань мовознавства, перекладенi на рiзнi мови. (Вони показали повну нiкчемнiсть його мислення.) Вiн любив потримати в руках кожну брошуру. Працiвники Мiнiстерства закордонних справ носили йому iх по черзi: всi намагалися ухилитися – не знаеш, на яку ногу вождь того ранку встав. І ось у мiнiстерствi появився новий спiвробiтник, просто з iнязу, здаеться на прiзвище Павлов. (Був ще один Павлов у ЦК ВЛКСМ.) Іось йому випало нести брошуру. Що там вiдбувалося, коли вiн там сподобався Сталiну – невiдомо, але Сталiн зажадав, щоби брошуру носив тiльки Павлов. А за другим чи третiм разом запитав: «Товаришу Павлов, ви билi в отпуске?». «Нi, не був». «Товарiщ Павлов поедет со мной». У той час, розповiдав Корнiйчук, нiхто з нас взагалi не мав вiдпусток. По тому був XІX з’iзд КПРС. У Мiнiстерствi один зальчик озвучений прямо з Кремля. І ось бiжить один працiвник i кричить: «Павлов, ти член ЦК КПРС», Сталiн вписав своею рукою. І йому знайшли роботу: iнспектувати Мiнiстерство закордонних справ. Але щойно помер Сталiн, першою акцiею Молотова було прогнати Павлова. Той опинився диктором на радiо. Вiн нiколи не був справжнiм письменником, для якого «святая правда – долг его» й не намагався ним бути. Як жив радянський колгоспник? Бiдував, потерпав у безпашпортнiм безправ’i, а Корнiйчук малював сiльськi iдилii: «В степах Украiни» (талановито), «Приiздiть у Дзвонкове», «Над Днiпром»; будь-якi нацiональнi та громадянськi порухи людини були подавленi, вiн же жодного разу не пiдняв голосу на захист тих, для кого буцiмто писав. Так, не писали правди майже всi письменники, але багато з них бодай намагалися показувати якiсь частковостi, натяками, завуальовували. Корнiйчук же був вiдданий тiльки владi. Молодих Корнiйчук ненавидiв не дарма. Вони прокотили його на вороних на виборах на письменницький з’iзд, Корнiйчук не потрапив до делегатiв, його вже «дообирали» вiд Одеси. То був ляпас, либонь, чи не единий за все лiтературне Корнiйчукове життя, й вiн болiсно те пережив, побачивши вочевидь нелюбов до себе всього молодого поколiння лiтераторiв. Та й старого також. Вiн подзвонив до Козаченка, який головував на зборах, почав батькувати його, а той «викрутився»: «А що я зроблю. Кажу – пiдвести риску, а ваш друг Левада висувае Вiнграновського». Левада побiг до Корнiйчука виправдовуватися, на ганок вийшла дружина Корнiйчука: Олександр Євдокимович сказав, що його для вас немае. …І ось я на дачi – в музеi Корнiйчука в Плютах. Одразу пiсля його смертi там розгортали виставки, працювало дванадцять екскурсоводiв, возили автобусами екскурсii. І ось тепер – за день жодноi людини. Стоять вудки, спiнiнги. Друкарська машинка, на якiй працювала Ванда Василевська. А вiн виходив уранцi в трусах, сiдав на ганку, чухався. «Шаша, – гукне вона. – Люди увiдят». «Ну й х… з ними». Їi це все шокувало – була дочкою мiнiстра зовнiшнiх справ Польщi. Корнiйчук на дачу iздив не часто. А вона там i померла, i кликала: «Шаше, Шаша». На дачi не було телефону, i покоiвка бiгла до траси, щоб пiд’iхати i викликати лiкаря. На дачi запустiння, руiна. Жалюгiднiсть з несправедливоi величi. А на подвiр’i промкомбiнату в Киевi стоiть вилита з бронзи велетенська скульптура драматурга, яку не знають, куди подiти, на ii голову сiдають горобцi. Мала стояти на Оболонi. Не пiдтримую тих, якi сьогоднi пишуть про «бездарнiсть» О. Корнiйчука, талант вiн мав, його творчiсть е свiдченням вiдриву митця вiд людей, вiд правди. «Автором без публiкацii» побував у «Днiпрi» i Юрiй Смолич. Написавши «Розповiдi про неспокiй», вiн принiс iх до «Днiпра». Ми прочитали iх iз захватом, сприйняли як одкровення, як найбiльшу правду про тридцятi роки. Та й сам Смолич сказав нам: «Хочу, щоб люди знали, як усе було насправдi. Я вже старий, менi скоро помирати, в цьому рукописi немае жодного слова фальшi». Сказав якось так, що я повiрив, що це – сповiдь перед собою, iсторiею, Богом. Я повiрив Смоличу безоглядно, носився з “Розповiдями”…» як провiнцiйний колекцiонер, котрому вдалося придбати рiдкiсну марку, цитував напам’ять уривки знайомим. Щоправда, декотрi письменники, Смоличевi ровесники, спробували дмухнути на мене сiверком: «Ви не задумалися, як це вiн ходить по квартирах тих, кого репресували або збиралися репресувати? Тi будинки обходили десятою вулицею… Усi сидять по норах, а вiн ходить…» А ще один письменник висловився зовсiм категорично: «Садовив, а тепер поливае облудними сльозами». Я не повiрив. Я вперше прочитав щось iнше, iншу правду про Ваплiте, про Хвильового i М. Кулiша, вперше вдихнув iншого, як здавалося, чистiшого повiтря з тих рокiв. Ще дужче впевнив мене Юрiй Корнiйович у правдивостi, чистотi своiх спогадiв, коли ми почали готувати мемуари до публiкацii. У перших роздiлах з великим пiететом, великою любов’ю розповiдалося про Миколу Хвильового. Про якого в усiх офiцiйних виданнях писалося як про лютого ворота. Навiть безкомпромiсний Іван Бойчак розумiв, що в такому виглядi цi роздiли опублiкувати не вдасться. Ми запропонували Смоличу десь на початку першого роздiлу процитувати якийсь офiцiоз, а далi послатися на те, що автор пише не полiтичний портрет, не роздiл до пiдручника iсторii лiтератури, а спогадуе особисте – обкрутитися отако й залишити все, як е. Смолич обурився страшенно. Як же вiн соромив нас, докоряв конформiзмом, й знову мовив, що написав перед лицем вiчностi, перед вищою Правдою, й не помiняе жодного слова. «Ну що ж, – приречено погодилися ми. – Подамо… Але…» Щоправда, перед самою здачею рукопису до набору Юрiй Корнiйович прийшов до редакцii й, кисло усмiхаючись, попросив, аби ми звершили отой акт святотатства: «Я не зможу. Ви вже якось самi». Іван Бойчак написав чималий абзац, я щось у ньому пiдправив, Смолич прочитав, зiтхнув, махнув рукою. Мовляв, Бог з вами. Ми з Іваном Яремовичем поопускали погляди. Але й з тим абзацом «Розповiдi…» одразу ж застряли в цензурi. Усi нашi зусилля розбивалися об гранiтне мовчання цензорiв. Виходили номер за номером, а верстка роздiлiв «Розповiдей…» лежала в Головлiтi. Врештi, пiдпирати ii взялися Бажан та Гончар. Разом зi Смоличем вони пiшли до тодiшнього секретаря ЦК КПУ по iдеологii А. Д. Скаби, довго з ним розмовляли, переконували, й вiн буцiмто здався: «Нехай друкують», – сказав. Одначе й пiсля того цензор свого пiдпису не поставив. З великими труднощами менi вдалося додзвонитися до Скаби. «Не лiзьте попелед (вiн не вимовляв лiтери «р») батька в пекло, – гримнув Скаба на мене. – Палтiя пошле – полiзете. Не дзвонiть бiльше». На наше розчарування, в тi часи «Розповiдi…» так i не побачили свiту. Вийшли вони дещо пiзнiше, окремим виданням, «допрацьованi», й коли я iх прочитав, то не тiльки розчарувався, а розгубився. І запитав сам себе, що ж таке в свiтi правда, i що таке сповiдь перед вiчнiстю та Богом? Такою мiрою все там було змiнено, переiнакшено. У деяких мiсцях цi манiпуляцii межували зi святотатством. Спробую продемонструвати хоча б на одному прикладi. Рукописi для «Днiпра». …1934 рiк. Смолич iде на кладовище провiдати могилу друга, прозаiка, здаеться, на прiзвище Савченко. На перехрестi двох алей зустрiчаються з Ю. Яновським. Той нагадуе, що сьогоднi – рiчниця з дня смертi Хвильового й пропонуе пiдiйти до його могили. Вони йдуть. На могилi хтось лежить i плаче. Це – Микола Кулiш. Ридае, розмазуе по обличчi патьоки слiз, змiшанi з могильною землею. У вiдступi Смолич розповiдав про те, що минулий рiк був дуже важким для Кулiша, йому, як однодумцевi й друговi Хвильового, довелося витримати ураганнi атаки, вiн захищався, каявся, нападав, знову захищався. Далi вони пiдводять Кулiша, який був худий та виснажений, неначе весняний птах. На Сумськiй вулицi Кулiш раптом вирвався й з криком: «Я не можу. Я бiльше не можу» – побiг. Вискнув, гальмуючи, трамвай, свистiв мiлiцiонер… Вражаюча картина! І – в книзi, в новому варiантi. Так само йде на кладовище Смолич провiдати могилу друга, так само на перехрестi кладовищенських алей зустрiчаються з Яновським, так само йдуть до могили Хвильового. Але там… вже не Кулiш, а Галан, не лежить, а стоiть, i не плаче, а говорить: «Ось куди потрiбно вбити осикового кiлка». Зник iз книги й роздiл про супертрагiчну долю iншого письменника (прiзвища не пам’ятаю). Вiн виконував прямi завдання НКВД, був розвiдником-шпигуном – багато разiв переходив радянсько-польський кордон. А тодi захворiв – хвороба схожа на хворобу Миколи Островського, спочатку були спаралiзованi ноги, руки, далi – все тiло, поверталася тiльки голова, врештi, закам’янiла й шия. Водночас вiн потрапив у якусь пiдозру, в опалу. Нi заробiтку, нi пенсii, дружина продавала все з квартири. Останнiй раз, коли його навiдав Смолич, то побачив його лежачого на пiдлозi на голому матрацi – без простирадла, – та ще стояв на пiдлозi телефон. І ось вiн сконав. І розпочалася iнша кошмарiада: документи вiн здав у НКВД перед тим, як iшов через кордон, пашпорта немае, його не дозволяють ховати. Смоличу, як вiн розповiдае, довелося довго бiгати й докласти неймовiрних зусиль, щоб поховати письменника. За трупом, йшли вiн та дружина померлого. Боже мiй, що змусило Смолича отако «переiнакшувати» власнi спогади? Вже ж були написанi, невже перемогла жага побачити iх опублiкованими бодай у спотвореному виглядi? І пригадую розповiдь Олеся Гончара про те, як заступник голови Спiлки письменникiв Смолич, покликавши на дачi в Кончi-Озернiй на вулицю О. Гончара, вимагав вiд голови виключити зi Спiлки Лiну Костенко, чого Гончар не зробив. Про другу Смоличову професiю ходять сумнi здогади. Про Гончара-автора сказати майже нiчого не можу. У «Днiпрi» вiн за моеi пам’ятi опублiкував лише одне оповiдання – нарис «Чари Комишi». Зустрiчалися з ним не раз. Пам’ятаю, зайшли в Спiлку з О. Коломiйцем i зустрiли О. Гончара. Олекса одразу кинувся вiтати О. Гончара з новим романом (здаеться, це був «Берег любовi»): «Вiтаю з новим генiальним романом, читав, плакав…». Гончар раптом похнюпив голову, нахилився i мовив: «Ще один роман». Це було не властиво для нього i я зрозумiв, що там, десь у глибинi, вiн розумiе, що його романи не найвищого штибу. У Кончi ми часто зустрiчалися з ним, прогулювалися лугом. Розмови – про сучасний момент, утиски, мова… А одного разу (я вже був головою Спiлки) почав рiзко вiдчитувати мене: в «Лiтературнiй Украiнi» було надруковано iнтерв’ю з І. Кошелiвцем. «Ви що, не знаете, що вiн писав про мене? Як ви дозволили». І скiльки я не пояснював, що вже й часи не тi, що нинi редактор не бiгае до голови Спiлки iз запитаннями, що йому друкувати, та й звiдки я знаю, що Кошелiвець колись писав про нього, – вiн не вгамовувався. І я почав уникати Гончара. Слава Богу, що тижнiв за два до його смертi ми зустрiлись на вулицi, i сiли на лавочцi бiля його будинку й поговорили ладком. Не можу не згадати в час своеi роботи в «Днiпрi» ще про одного, вже по-справжньому великого письменника, до якого мав дотичнiсть, хоч вiн i не був автором нашого журналу. Про Михайла Шолохова. Виступаючи на письменницькому з’iздi, Шолохов запросив до себе в гостi десять молодих письменникiв iз СРСР. Потрапив у ту десятку i я. Поiхав, збираючись щось написати для журналу про нього. Прилетiли ми у Вешенську в оточеннi численних опiкунiв з ЦК ВЛКСМ та ЦК КПРС, Ростовського обкому та «людей у цивiльному». Чекав я тiеi зустрiчi з хвилюванням, бо таки ж був полонений «Тихим Доном». Але зустрiв деградованого обмеженого чоловiка, алкоголiка… Перша зустрiч (на аеродромi Шолохов нас не зустрiв). Нас посадовили за столи у Вешенському райкомi партii. І ось увiйшов Шолохов. Ну, що вiн мiг сказати на початку? Якийсь жарт. Чи запитати пересiчне – як долетiли. Вiн же з ходу розпочав: «Здравствуйте, товарищи. На прошедшем с’езде пiсателей некоторие болтали о якоби нужной пiсателю свободе творчества. Так вот, нiкакая свобода творчества пiсателю не нужна. Нами руководiт партiя. Она указивает что пiсать i как пiсать…» i все в такому ж ключi. На пiв години. Потiм у газетах писали, що у Вешенськiй чотири днi «шел крупный литературный разговор». Насправдi чотири днi тривала пиятика. Пам’ятаю, як Шолохов запрошував нас до себе додому на чай. Запросивши на чай, по хвилi сказав: «Там будет не только чай». А ще по хвилi уточнив: «Да вообще чая там нi хрена не будет». Поки всi пили «не чай», я ходив по подвiр’ю, де кiлька гаражiв, величезний пташник, сад, погрiб. Вийшов з будинку Василiй Белов i сказав: «У отому погребi сидiв казачишка, який писав “Тихий Дон”. Нiгтi повростали в стiни…» На зустрiч прилетiв i Гагарiн. Белов напився, його хотiли вкоськати, вiн посилав усiх до… матерi. І таки пробився на велелюдний мiтинг, на який люди зiбралися побачити Юрiя Гагарiна. І там, на трибунi, Белов зчепився з першим секретарем ЦК BЛKCM Павловим. Той утiкав, намагаючись «замотати» в натовпi Белова. Наступного дня, прокинувшись, Белов запитав у мене (ми жили в однiй кiмнатi): «Старiк, я больно-то куролесiл». «Послав к… матерi Кожевнiкова». «Туда i дорога». «І Павлова». «Тем более». Згодом, кажуть, Белов не пив i закликав не пити iнших. А Шолохов на банкетi на березi Дону бiля стерляжоi юшки напився, й коли високi достойники з ЦК намагалися посадити його в машину, кричав: «Надоела мне ета партiя. Она мне випiть не дайот». Я й на тiй пиятицi сховався за кущем, у мене болiв шлунок (виразка), я не пив, але й там мене нашилив оком високий кадебiстський чин (казали – генерал), пiдповз до мене: «Чего не п’ете, не положено. Все должни бить в одiнаковой кондiцii». І возили нас на хутiр, де народився Шолохов. Там невеликий козачий хор спiвав пiснi, Шолохов та iншi – з ними. Уce то були украiнськi народнi пiснi. Врештi Шолохов спалахнув: «Да што ми всьо хохлацкiе да хохлацкiе, давайте нашу народную, родную, казачью, русскую». І всi як врiзали: «Їхали козаки iз Дону додому». Я смiюся. Шолохов: «Чего смейошся». Я кажу: «Михайле Олександровичу, так козаки iхали з Дону додому. Зi своею пiснею». Не менших розчарувань, нiж через Смолича, довелося менi зазнати через тодiшнього спiлчанського керiвника, автора нашого журналу, автора серii комсомольських повiстей Василя Козаченка. Був вiн нiбито доброзичливою людиною, мiг допомогти колезi отримати житло, надрукуватися. Ми спiзналися ближче за редагування тих його повiстей, разом вiдпочивали в санаторii, заходило на дружбу. Вiн навiть поплiскував мене по плечу: «На вас чекають великi висування», хоч не казав, якi. Biн багато знав, багато на що вiдкрив менi очi. Хоча б на того ж Корнiйчука. Прогулявшись втрьох по територii санаторiю, залишившись удвох, казав: «Це такий крук, клюе живих i мертвих», розмовах наодинцi був лiвiший i радикальнiший за будь-якого дисидента тих часiв. Йому подобалося дивувати мене, вiдкривати менi очi. …Увечерi ми прогулювалися з ним на Володимирськiй гiрцi, й вiн карбував: «Думаете, Ленiн набагато кращий вiд Сталiна?» А наступного дня на партiйних зборах напався на журнал. Мене це образило до слiз. Думав собi: ну хоча б сказав учора, мовляв, «менi доведеться виступити проти журналу, нiкуди подiтися», чи ще щось. У перервi ми зустрiлися. Я вiдвернувся вiд нього. «Ви що, не хочете зi мною вiтатися? Вiтатися ми будемо, але цiлуватися нам з вами нiчого». Так розпалася, ледве чи й розпочавшись, дружба. Мабуть, йому також не минало все безболiсно. Бо аж через кiлька рокiв, а ми з ним за цей час жодного разу не перемовилися словом, вiн виголошував на зборах якусь «правильну» доповiдь, а я сидiв у залi в самiсiнькому куточку, й раптом вiн: «Там десь сидить Мушкетик i, мабуть, смiеться з того, що я кажу, але нехай не смiеться». Усi неймовiрно здивувалися. Страшний вiк! Страшнi люди! Я й досi не все з того всього розумiю. Ну, мiг вiн бути хоч трохи iнакшим? Чи не мiг? За ним тягнувся «хвiст». Окупацiйний «грiшок». Такi люди або сидять тихо в закутку, або стають «правильнiшi» за Римського папу. Нещадимi до iнших. Зi страху. За його правлiння були виключенi зi СПУ «крамольнi» М. Руденко, О. Бердник, В. Іванисенко i всi iншi. Вiн мiг вiдмовитись вiд посади голови, принаймнi пославшись на здоров’я. Усi тодi чогось боялися. Я теж носив у душi страх. Навiть не знаю до кiнця, чому. Та iнодi й не потрiбно було якоiсь серйозноi причини. Пам’ятаю, в унiверситетi в одного студента-першокурсника, лiтстудiйця знайшли пiд подушкою томик Грiнченка, «украiнського буржуазного нацiоналiста». Зляканий хлопець, на запитання, хто йому пораяв читати Грiнченка, сказав: «Староста лiтстудii Мушкетик». Либонь, навряд чи я мiг нараяти, Грiнченком нiколи не захоплювався. Кiлька днiв мене тягали по iнстанцiях. Іншого разу, навчаючись на першому чи другому курсi та «очолюючи» спортивне бюро украiнського вiддiлу, таки вже «пораяв» на нарадi вiдповiдальних за спортроботу не призначати на пiслязавтра комсомольський крос: пiсля пiслязавтра – стипендiя, в декого зi студентiв немае за що поiсти, люди можуть на крос не прийти. Так i сталося. Тодi знайшли винуватого – «зiрвав комсомольський крос». Почали виключати з комсомолу, але на райкомi, де таки мене уважно вислухали, посмiялися й рiшення не затвердили. Страх ходив помiж нами, серед нас, жив у нас. Дехто вмiв його долати. Їхнi iмена ми сьогоднi вимовляемо з пошаною. Дещо долали в собi й ми. Ми – звичайнi, «середнi». А за дещо пече сором. І – каяття. За те, що мовчав, нахиливши голову, коли виключали зi спiлки колег. А мав би пiдвестися, сказати, запротестувати… Мовчав, сховавшися у куточок. Руки не пiдносив, але мовчав. «Що я можу?.. Мене ось самого звiльнили з роботи…» У мене батьки, дружина, дiти. Либонь, i сам себе любив вельми, i страх великий мав у душi. А тепер не випекти з душi того тавра вогнем. …Я розпочав цей роздiл з того, що кожен часопис мае певне коло постiйних авторiв. Такими, найпостiйнiшими тогочасними авторами з прозаiкiв були Василь Земляк, Григiр Тютюнник, Григорiй Колiсник, Борис Харчук, Вадим Собко, Дмитро Ткач, Василь Козаченко. Часто друкувалися Анатолiй Дiмаров, Роман Андрiяшик, Семен Журахович, Борис Антоненко-Давидович, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Якiв Стецюк, Лариса Письменна, Олесь Бердник, Василь Бабляк, Микола Руденко, Юрiй Дольд-Михайлик, пiзнiше – Іван Григурко, Богдан Бойко. По-рiзному приходили до журналу, по-рiзному складалися авторськi долi, по-рiзному малися самi. Взагалi в життi хороших, порядних людей бiльше, нiж непорядних. Нiколи не забуду І. Сенченка, Л. Смiлянського, А. Шияна, К. Гордiенка, вiд яких аж вiяло спокоем, чеснiстю, поряднiстю, якi нiколи не переступили бодай найменшоi межi в iм’я власноi користi, власних вигод. А скiльки iнших – «менших». Небо людських надiй тримаеться на iхнiх плечах. З низкою невпорядкованих нарисiв, вiдхилених iншими часописами, звернувся до «Днiпра» Василь Земляк, i вгаданий Пiдсухою талановитий прозаiк, утвердившись зробленою з тих нарисiв «Рiдною стороною», публiкував усе ним написане на сторiнках «Днiпра». Здаеться, тiльки кiносценарiй «Новели красного дому» був опублiкований у «Вiтчизнi». На мое переконання, Земляк не просто талановитий, а талановитий божевiльно. Письменник за покликанням, за ладом душi. Признаюся, й сьогоднi з письменникiв мого поколiння нiчию творчiсть не люблю так, як Землякову. Василь знав це, – якось мене зненацька застали нашi спiльнi знайомi за перечитуванням його повiстi, опублiкованоi ранiше, зредагованоi мною ж таки в «Днiпрi», й розповiли йому, – й не сердився вiн на мене, навiть коли ми не могли з ним «зiстикуватися» на життевих гонах. Бо ж – дуже рiзнi, я – швидкий, поспiшливий, вiн – повiльний, неквапливий. Якось поiхали втрьох на полювання в глухi мiсяця, i я, доведений його флегмою, його поважними повчаннями, а ще тим, що, плаваючи з ним у човнi, не встрiлив жодноi качки (як i вiн, а Олекса Коломiець без рушницi, руками упiймав на березi пiдранка й потiм не давав нам жити своiми глузами), пiдвiв був у запалi сварки на нього рушницю. Злякався i я, i вiн… (Я варю кулiш, а Василь, не вдаривши пальцем об палець, без кiнця повчае: «хто так змивае пшоно», «хiба стiльки кладуть цибулi», «хiба це сало».) Письменником вiн був скрiзь i всюди….Сиджу я на працi в редакцii, дзвонить телефон: «Юрку, ану виглянь у вiкно, яка з того боку хмара, вона туди, на тебе посунула», «У мене редколегiя»; «Та бiс з нею, виглянь, менi дуже потрiбно»; «Лилово-сиза», «Спасибi, я так i знав». Або: «Василю, – вбiгаю до його квартири, – збирайся мерщiй, цензор у тебе викреслив сторiнку, потрiбно зв’язку. Вiн виiжджае на кiлька днiв. Верстка в редакцii». Василь Сидорович починае вдягатися. «Олю, – до дружини. – Подай пудру». (Вiн для чогось пудрив ноги.) «Немае пудри». «Сходи до Збанацького». Дружина повертаеться: «У них замкнено». «Збiгай до Комара». Я киплю. Я шаленiю. «Та не гарячкуй. Я ж заразом думаю над зв’язкою». Мав вiн деяку схильнiсть до iнтриганства: пiде до одного «класика» й скаже щось про iншого, його суперника, а потiм пiде до того… Але це з лишком перекривалося його особливою здатнiстю еднати людей, згуртовувати iх, приводити до цiкавоi розмови, бесiди. Вiн нiколи не сидiв у самотинi в спiлчанському «Енеi». І випивав тiльки в товариствi, й нiхто не вмiв краще за нього виголосити тосту. Почне мовби то з нiчого, а викруглить красиво, значимо. Хмiльним бував рiдко. Та якось увiйшов до бiльярдноi, де ми з Олексiем Коломiйцем ганяли кульки, розкинув руки й рушив до Олексiя: «Альошо, як я тебе люблю». І Олексине обличчя зникло в його губах. А Василь тiльки постогнував та прицмокував: «Альошо, як я тебе люблю». Я стояв, обхопивши обiруч бiльярдного кия, й реготiвся. На мить Коломiець вивiльнився, його хитрi татаркуватi очицi забiгали, й вiн гукнув до Земляка: «Васю, а ти що, Юри не любиш?» Василь випустив Олексу, витрiщився на мене. «Юро! Я тебе не побачив. Як я тебе люблю!». І, широко розкинувши руки, приготувавши до цiлування губи, рушив до мене. Уce, про що розповiдаю, – мiжробочi паузи прозаiка Земляка. Працював Василь Земляк настирливо, те красиве, ваговите, рахманне слово давалося йому не легко. Гадаю, нiскiльки не принижу його, розповiвши, як iнодi по багато разiв вiн був змушений вертатися до вже закiнченого на його думку твору. Бо ж нiхто не написав за Василя Земляка жодного рядка, та нiхто й не зумiв би написати, як писав вiн. Найперше – нiхто так не бачив людей, як Василь Земляк, i нiхто так не «творив» iх. Вiн – не суддя iм, i не вельми шукав правди на землi, правди «для ближнього свого», вiн шукав красу, а ще точнiше – гармонiю в героях та iхнiх прообразах. «Подивися, – якось сказав менi про одного популярного лiтератора, – якi в цього великого чоловiка малi черевики. Хiба можна бути з такими малими черевиками гарним письменником?». Ми реготiлися. Земляк умiв малювати людей, але служив не iм, а мистецтву. Йому не давалося сюжетобудування, отi простi конструкцii, «каркаси», якi дехто ставить надто легко. «Рiдну сторону» вiн переписував кiлька разiв. «Гнiвний Стратiон» – на початку був оповiданням сторiнок на двадцять п’ять. Ми прочитали з Борисом Комаром i розгубилися. Ми не могли нiчого втямити. Так i сказали авторовi, «зарубавши» твiр. Кiлька днiв пiсля того я ходив i думав. «Скажи Василевi, – попросив Бориса, вони з ним жили в одному будинку по вулицi Бiлоруськiй, – нехай прийде». Земляк прийшов, i ми довго розмовляли. Врештi-решт оповiдання розрослося до повiстi в пiвтори сотнi сторiнок. Потiм сперечалися по деяких сценах….Ось батальйон нiмцiв веде наступ на партизанiв. Партизани вiдступають, нiмцi насiдають. Тодi Стратiон повертаеться й усмiхаеться. Нiмцi в панiцi втiкають. «Така була усмiшка Стратiона». Щодо «дii» самоi усмiшки я Земляка переконати не мiг. А от що розгорнутий батальйон не мiг ii побачити – переконав, принiсши з бiблiотеки БУП – «Боевий устав пехоти», де точно розписано, з якоi вiдстанi видно людину, ii голову, ii риси обличчя. Ще труднiше, до тяжкостi, склалося з «Лебединою зграею». Ми забракували ii, здавалося, остаточно й назавжди. Нас просто шокували деякi сцени, дивувала нестикованiсть окремих епiзодiв, немотивованiсть вчинкiв героiв. Ось Зоя, сiльська дiвчинка, пастушка, неграмотна, дика й свавiльна. Це – в першому роздiлi. У другому вона – голова комнезаму. «Як це?» – запитую в Земляка. «Е, Юрку, вона вже побувала на сахарнях, попрацювала в мiстi…» «Так нiчого цього немае». «А ти додумай». Або – помирае на возi сто двадцятилiтнiй циган, вiдтак на циганський табiр нападають селяни-багатii, циган пiдводиться й перемагае iх усiх? – «То – символи». Сьогоднi я думаю, що багато в чому були не правi ми, редакцiйнi працiвники. Пiзнiше я довiдався, що Василь Земляк вельми глибоко й повно знав латиноамериканський роман, не все то були прорахунки, кудись вiн посувався, щось мислив. …З вiдстанi видно багато. Сказати правду, тодi ми всi, без винятку, не розумiли, що Василь Земляк йде своiм шляхом, шляхом «химерноi» прози. Щоправда, й саме це слово не вельми тулиться до Земляка. Хоч пiзнiше В. Земляк мав прямий стосунок до химерноi латиноамериканськоi прози, вiн ii напрочуд добре знав, черпав з неi натхнення i Bipy. І тут немае нiчого дивного, кожен письменник горнеться до стилю, напрямку, який йому близький. Свiдомо чи позасвiдомо йде тiею чи тiею стежкою. Скiльки свiтових письменникiв у нашому столiттi зiзнаються, що на них мав неперебутнiй вплив Достоевський. Я нiде не читав, щоб хтось впливав на самого Достоевського. Та ось прочитав кiлька романiв американського класика Натанiеля Готорна. І побачив разючу подiбнiсть прийомiв, засобiв психологiчного малюнка у Достоевського. Трохи покопався в публiчнiй бiблiотецi й довiдався, що твори Готорна друкувалися в «Современнике», коли там працював молодий Достоевський, вiн редагував переклади iх росiйською мовою. Але ж розпочинав Земляк не вiд латиноамериканськоi прози. Уже в «Рiднiй сторонi» можемо вловити й ту, яка стала провiдною в творчостi Земляка, iронiчнiсть, i деякi «химерii». Отже, те належало його душi. А що ми висловлювали подив i часом неприйняття… Як це не парадоксально, але певною мiрою те також пiшло йому на користь. Бо як я вже зазначав вище, дуже багато «химерiй» були не в планi самоi «химерii», як отой епiзод iз Зоею, котра з неграмотноi пастушки раптом стае головою сiльради. Роман вiн забрав, дав почитати Пiдсусi, ще декому зi своiх товаришiв – усi були одностайнi в негативнiй оцiнцi. Вiн його принiс до редакцii… через десять рокiв. Подолав i наш скепсис, i зневiру – все. Тiльки глибоко творча натура спроможна на таке. Потiм ми ще працювали над романом. Тобто працював Земляк, а ми читали, висловлювали де захоплення, а де сумнiви та заперечення. Треба вiддати належне Борисовi Комару, який присвятив творчостi Земляка багато часу, редакцiю всiх його творiв остаточно звершив вiн. Земляк довiряв йому. …Перечитую «Лебедину зграю» знову й знову. Проклятий час! Вiн i на цьому творовi поклав карби. Якби то, думаю, якби сьогоднi Василевоi руки на одну нiч – бодай повикреслювати отi «антикуркульськi» сцени. Тодi вiн цього зробити не мiг. Його й так, пiсля виходу роману, звинувачували в апологетицi куркульства. У романi, попри отi, мабуть, нелюбi самому Василевi сцени, вгадуеться авторова любов до вiльного землепашця, до господаря, до добрих коней та волiв, до селянського статку. І дихае на повнi груди поле, й скриплять кожен своiм голосом вози, й кожне по-своему смiеться й плаче, говорить, думае i дихае – люди. Вiн умiв одухотворювати все. Земляк писав важко, вiн знаходив у писаннi втiху й водночас муку, переборював те, що не давалося, вiн писав людей мовби рiдних, i водночас дуже схожих – порiвняйте героiв iз «Рiдноi сторони» та з «Лебединоi зграi», i впевнитеся в цьому. Справедливостi й кривди свiту сього його обходили не вельми, його цiкавила людина як така, особлива людина, трiшки химерна, а надто, якщо вона ще й красива. Душею, якимось жестом, вмiнням щось робити, доладнiстю, його жiнки, трохи схожi мiж собою, красивi як «жiночi екземпляри», ще й овiянi романтикою кохання. Своiх героiв вiн бачить крiзь прижмур очей, вiн не вмiе жорстоко ненавидiти, вiн прощае iм iхнi маленькi грiхи й нiколи не загострюе стосункiв мiж людьми до трагiчноi драми. Вiн любить село в гармонii, нехай це навiть буде гармонiя бiдностi, як у Явтушка, тiльки щоб з якоюсь перчинкою чи китичкою. Вiн би хотiв зробити своiх героiв ще якимись, казковими чи легендарними, але тодi вони починають «виламуватися» iз Землякiвського ж строю. З того ж таки сiльського, в усiй своiй многогранностi, буденнiй небуденностi, й однак буденного життя, його героi люблять i ненавидять не розумом, не «класовою ненавистю», й навiть мовби не душею, а якоюсь мiражною пристрастю, вiн не дослiджуе життя, а малюе, живописуе, пахощi землi, природи, квiтiв ваблять його дужче, нiж думки людей, зовнi може видатися, що пише любитель, а не професiонал. Хоч вiн найдужче мрiяв стати професiоналом, i навiть вельми переживав, що не потрапив до письменницьких керiвних органiв. «Лебединiй зграi» зашкодив «цензор у собi». Одначе, переконаний, що i в такому виглядi роман залишиться в активi украiнськоi лiтератури, по ньому можна буде впiзнавати наш час, людей передвоенних рокiв. Василь Земляк любив милуватися високими деревами, красивими будинками, гарними жiнками. Вiн i сам був гарний – поставою, усмiшкою, задумою – схожий на бiблiйного пророка. У останнi роки щось його долягало, якась дума гризла його, i справжня чи самонавiяна хвороба – вiн схуд та змарнiв. Але до самого кiнця так само збирав довкола себе людей, еднав iх словом, красивим, майже пророчим… Інодi й колючо-химерним. Ось вiн пiдняв чарку в «Енеi»: «Сашку, я хочу випити за тебе. Я знаю, що ти негiдник, пiдлабузник, хитрун… Але пiзно нам мiняти наших друзiв. Давай вип’емо й поцiлуемося». І важко зрозумiти, чи то був акт помсти за всi пiдступностi Сашка, чи акт прощення. По-своему красивий був Григiр Тютюнник. Як гарно вiн закидав свого буйного чуба, тримав цигарку, говорив i смiявся. Хоч смiявся вiн рiдко. І його серце гризла якась скруха, й не тiльки та – через репресованого батька, власне круте життя. Життелюбний, не позбавлений амбiтностi вчорашнiй сiльський парубок (тим гарним парубком, в основному, лишився на все життя), який потiм став студентом, матросом, письменником, цей життелюбний, навiть трохи хвастовитий (своею життевою силою) чоловiк, попри зовнiшню розкиданiсть, був цiльний i цiлеспрямований. І такi ж цiльнi (у рiзних виявах) його героi, вихопленi «з глини життя», дуже земнi – в хмарах iм не мiсце, – тiльки вельми безрадiснi (мимовiльна проекцiя власноi душi), iнодi здаеться, що вони й не рвуться до щастя, що вони безнадiйно приреченi – сам Григiр не бачив на овидi свiтлини й не шукав у чiткiй, замкненiй лiнii обрiю пролому, через який можна вийти в iнший свiт. Зараз нiхто не може сказати, через що загинув Григiр. Таемниця таких рiшень – завжди на днi одного серця, його, власного. Часто, задумавшись, впившись кудись невидющими очима, вiн раптом стогнав: «У-гу-гу-гу-гу». «Чого ти, Грицю?» «Я? Та так… Нiчого». Сьогоднi до Григоровоi пам’ятi «клеiться» багато людей. Мiг би «подати» себе найближчим Григоревим другом i я. Їздили удвох на рибу – одна риболовля менi вельми в пам’ятi – на Днiпрi, за Чернiговом, бiля Любеча. Ми забилися в глушину й рибалили три днi, на природi Григiр був особливо гарний: лагiдний, замрiяний; любив розкладати рибальське вогнище, варити юшку, пам’ятаю кiлька дрiбних пригод: вночi iжачок залiз до нас пiд ковдру й перелякав, п’янi човнярi поламали спiнiнги, а одного разу, на каналi Киiвського водосховища риболовне причандалля забрала в нас рибiнспекцiя. І Григiр не опирався, не сперечався: «Нехай беруть, не будемо ж iм казати, що ми – письменники». Хоч порушення наше було мiзерним. Там, бiля Любима, щойно ми приiхали, я почав розвантажувати машину, а Григiр одразу наживив i закинув спiнiнг, хотiв узяти другий, а тут: смик, смик, смик. Витягнув ляща. Наживив i закинув вдруге. І знову одразу кльош. Знову лящ. А потiм ми три днi рибалили – й жодноi рибини. Уже в кiнцi поiхали надувним човном на фарватер i дещо впiймали. І довго-довго тодi жартували: «ІЦо ти, Гришо, подумав, коли ото зразу так почало клювати?». «Ну, думаю… Куди ж я дiватиму рибу». Оце «ну, думаю…», щоразу викликало регiт. Часом вiн приходив до мене додому. Але так само навiдував у нашому будинку й Гуцала та Дiмарова. Григiр був компанiйською людиною i приятелiв мав багато. А от прихисток, порозумiння знаходив далеко не у всiх редакцiях. Саме прихисток, його особливо шанували, оберiгали, намагалися убезпечити вiд всiляких неприемностей у видавництвi «Молодь», в журналах «Ранок» та «Днiпро». То таки неправда, що нiхто не захистив, не захищав Григора Тютюнника. Інакше б йому перекрили шлях у лiтературу. Захищав, допомагав Григору Тютюннику Олесь Гончар, i Анатолiй Дiмаров та iн. І навiть Ю. Збанацький, нехай i в такий спосiб. …Якось Григiр вилаяв у Спiлцi, на чiм стоiть свiт, нормативною i ненормативною лексикою завжди «правильного» i вреднючого О. Леваду. За день чи два – вiдкритi партiйнi збори. І на самому початку клiврети Левади побiгли на трибуну, щоб розiп’яти Григора. Вiн то безпартiйний, але перепинять дорогу в друк, потягнуть на Президiю. Один покричав, йде до трибуни другий. І раптом Збанацький зупиняе його. «Ви що, не розумiете, якi в нас вiдповiдальнi партiйнi збори по рiшеннях пленуму ЦК КПРС! Ну, випив чоловiк, ну, п’ющий, та що, ми кожному п’ющому будемо присвячувати партiйнi збори, коли перед нами такi високi завдання. Xто тут ще хоче зiрвати партiйнi збори?!» І принишкли. Алкоголiком Григiр не був. Любив випити, але його з однаковим успiхом можна було схилити як до чарки, так i до безалкогольноi розмови, до безневинноi гри в дурня. То вже вина деяких «друзiв», котрi споювали Григора, щоб назавтра похвалитися: «А ми з Григором Тютюнником всю нiч курбачили». І нинi декотрi з них, не можучи подолати власну заздрiсть до висот Григоровоi творчостi, несуть смiття до пiднiжжя його пам’ятника. Саме тi, котрi намагалися його споiти, зашкодити творчiй роботi. Пригадую в Ірпенi… Та цур. Нехай все те лишиться на совiстi цих людцiв. Були перiоди, коли Григiр майже щодня приходив до редакцii на «закурацii», подiбнi до тих, якi змалював у «Корiннi». І як же вiн гарно говорив, як артистично розповiдав, ще й десь у глибинi свiдомостi фiксував справлене враження – вiн перевiряв своi сюжети на слухачах. З артистичностi, спостережливостi, «фiксацii» людських рис, особливо тих, якi вирiзняються вiд iнших, з болю й починався талант Григора. Неначе упертий, непоспiшливий рiзьбяр, риса за рисою, карб за карбом, творив вiн своiх героiв. Брав людей з буднiв, i в буднях, не в злетах, не у вознесiннi, не в трагiчному падiннi – там письменник пише «прозрiнням», нервами, видiннями, – а точним окомiром, спочутливiстю, нещадним реалiзмом творив iх. Усе в Григора Тютюнника в земному колi, все з маленьких радощiв i страждань, вiн не витае в небесах i не пiрнае в глибини пiдсвiдомостi, повiльно, чiтко i ясно веде оповiдь, i образи його земнi, видимi, опуклi й чiткi. Оповiдача майже немае, вiн – або десь за лаштунками, або «злився» з героем, – важка й уперта робота «поденника», мученика пера i людських страждань. Його самого i його героiв не чарують загадковi жiнки, таемничi звуки й далечина, не вабили чуда, на все вiн дивиться поглядом художника-страдника, який знае, що добра в свiтi мало й що воно завжди закiнчуеться печально. Щоб зобразити порухи душi, вiн повинен гаразд знати ту людину, «обмацати» ii та вже тодi списати на папiр. Григiр писав село, але навмисне уникав «центру» – голови колгоспу, сiльради, вiн писав околицi, де найбiльше живе людей стражденних, оригiнальних, де бачив найбiльше правди. Уci оповiдання Григора якось та «проковзували» через цензуру, через комсомол, то вже потiм, по публiкацii на шпальтах журналу iх шарпали на бюро та секретарiатах. Мабуть, таки не пiднiмався навiть цензорський олiвець на це густе, неначе рiзьблене, письмо. …Два вiддiли ЦК КПУ – пропаганди-агiтацii та культури в повному складi зiбралися на погром Григорового «Поминали Маркiяна». Завiдувач вiддiлу агiтацii-пропаганди тримав у руках журнал. Майже кожен рядок пiдкреслений то простим, то синiм, то червоним олiвцем. Прочитавши кiлька речень, вiн звертався до нас, керiвникiв журналу: «Ну що ви друкуете? Ви бачите, що друкуете?!» І читав далi. А слова ж – неначе вилитi, й так мiцно, щiльно припасованi одне до одного. Слова, навiть вимовленi неприхильно, спiвали самi. І врештi завiдувач не витримав, зi всiеi сили торохнув журналом по столу й вигукнув: «Та воно ж i написано… Hy й написано!» І тiльки по довгiй паузi працiвники вiддiлiв взяли нас у подальшу проробку. Не змогли ми опублiкувати тiльки повiсть Григора Тютюнника «День мiй суботнiй», хоч вона значно поступалася гостротою оповiданню «Поминали Маркiяна», але то вже був час крайньоi «закрутки», неключимоi реакцii, повiсть так i лишилася у верстцi. До речi, вгадати достеменно, що i коли може пройти, а що нi, було просто неможливо. Так, скажiмо, десь у тi часи ми подали до друку добiрку найгострiших вiршiв Лiни Костенко, яку вже давно нiде не друкували. «На барикадах», «Цариця Астинь», «Паровози» та iн., й вони пройшли, вже потiм «жували» iх у пресi. А, скажiмо, безневинна пiсня Дмитра Павличка, вiдтиснута на обкладинцi журналу «Летiли лелеченьки» викликала в цензури рiшуче заперечення. Бiльше нiж сiмдесят тисяч надрукованих обкладинок уже лежали в друкарнi, цензор вимагав пустити iх пiд нiж. Величезнi збитки, штрафи, затримка журналу. Я кинувся у вiддiл культури ЦК КПУ. Його працiвники саме сидiли в одному з кабiнетiв i точили ляси. Пiдсiв до них. І прочитав пiсню, не назвавши нi автора, нi звiдки вiн. «Ну й що?» – запитали вони. Та нiчого, один чоловiк трактуе так: мовляв, лелеки летять з пiвночi, а на пiвнiч вiд нас Москва, то вона i е «чужина проклята». «Га-га-га», – розреготалися вони. «Той чоловiк, – кажу я, – цензор. Подзвонiть, нехай вiддасть обкладинку». Всi миттю розбiглися по своiх кабiнетах. І потiм я три днi ходив з кабiнету в кабiнет. Завiдувач вiддiлу Кондуфор вдавано обурювався: «Я не займаюся такими дрiбницями. Ідiть у сектор». Врештi, мене вивiв у коридор хтось з працiвникiв (хто саме, вже не пригадую) i розкрив секрет механiзму партiйноi влади: «Не ходи, не трать часу, нiчого не вийде. Дзвiнок у цензуру з вимогою вiддати журнал – надзвичайна подiя. Цензор доповiдае головному цензору, а той – на полiтбюро. Прочитае вiрша тiльки секретар, який готуе вiдповiдну групу питань. Я не знаю, як вiн доповiдатиме… А може, вiн i вiрша не прочитае. І на полiтбюро мене не покличуть. Справа вирiшуватиметься за пiв хвилини. “Вигнати з роботи i виключити з партii”. А те, що порiжуть обкладинку… Двадцять тисяч збиткiв? Не з моеi кишенi. Мене це не обходить. Утямив?». Така була система. Я – втямив. …Коли ховали Григора, я був головою поховальноi комiсii. Мене раз по раз шарпали, викликали до сусiдiв – у ЦК КПУ. Григора й мертвого боялися. «Чи не буде ексцесiв?» Врештi, й менi урвалося терпiння: «Та дайте поховати… Або йдiть ховайте самi». І одна фантасмагорична, майже мiстична сцена. Ранiше, виiжджаючи на риболовлю, блукаючи десь, ми з ним вправлялись в неспасенному словоблуддi – жартували, хто що, хто краще скаже про iншого на похоронах («як зараз бачу його добрi розумнi очi»), І ось я вiдкрив мiтинг, почав казати, й стрельнуло менi те в голову. Трохи не зiмлiв. Тютюнниковi оповiдання чимось нагадують менi Косинчинi, а також раннi Винниченковi – силою правди, яскравiстю, образнiстю, мовною палiтрою – вкрапленням росiйського, макаронiчного елементу при передачi мови певних осiб, i мали вони, Григоровi оповiдання, значний вплив на багатьох письменникiв, Григорових ровесникiв та молодшого поколiння. Григiр Тютюнник сильний не тiльки тим, про що писав, а й тим, про що не писав – вiн старанно оминав теми, на яких або не був би правдивим, або якi не мiг би через цензурнi рогатки донести до читача, й через те вiн – цiльний. Вiн палко любив свiй народ, вболiвав за нього, страждав його стражданнями, любив без патетики, без зайвих слiв, любив болiсно й щiмко. То цiла тема – стосунки багатьох письменникiв до Украiни, украiнства, украiнськоi мови. Насамперед, майже всi знали, кому болить Украiна, кому вона дорога, безвiдносно до того, висловлювався вiн (вона) з цього приводу, чи нi. Те залежало вiд характеру, й знову ж таки мiри душi – вiдваги та страху в нiй. Але й не так вже безвiдносно. Навiть пейзажi в творах промовляють, чи то милi автору краевиди, авторова природа, чи вони введенi в текст для отiеi хрестоматiйноi функцii «пiдкреслювати», «розряджувати», «розбивати». Письменник мiг бути й вельми «iдейним», тобто, щиро вiрити в соцiалiстичну iдею, але вiддано любити свiй край. І навпаки (що значно рiдше). Ідеться не тiльки про Малишка, Сосюру, Рильського, Тичину, Тютюнника, Земляка, Близнеця, а й про Панча, Минка, Швеця, Дiмарова, Пiдсуху, Шумила й багатьох iнших, чого таки не можна сказати про І. Ле, Собка, Смолича, Нагнибiду та ще декого. А може, i в когось iз них те почуття завалив надто важкий пласт? У ЦК ЛКСМУ працював Борис Харчук. Рiдна Волинь загнiздилася в його душi навiчно, вона була для нього мiрою речей i людей, ми це бачили, вiдчували й не вельми крилися вiд нього з редакцiйними планами. Як автор, вiн розпочав у «Днiпрi» з повiстi «Йосип з гроша здачi», а потiм була багатотомна «Волинь», iншi твори. Вiн таки вирiс у «Днiпрi». Серйозний, задивлений у себе, працював грунтовно, неквапливо – наче зруб ставив. Глибину болю за народ одразу вгадав у ньому Б. Антоненко-Давидович, опублiкувавши статтю про Харчукову прозу «На широку дорогу». Що думав, що носив у душi Борис, працюючи в тiй установi? Як болiла його душа? Що вона болiла, було видно. Оце роздвоення душi бувае тiльки в людей, якi не розминулися з совiстю. Щоденнi компромiси термосували душу. В одних вони були бiльшi, в iнших – меншi. Адже навiть тодiшнi дисиденти в судових промовах, пiсля яких отримували по п’ять-вiсiм рокiв, говорили про вiдхилення вiд соцiалiзму, а не заперечували його вiд порога. Інакше б вони не змогли нiчого зробити, не змогли б донести до людей своi думки. Почитайте вiршi Симоненка. І знайдете там вславлення комунiстичноi партii, дружби радянських народiв, прокляття нацiоналiстам. Уже тодi люди розумiли, що й для чого написано. Легко сьогоднi виявляти хоробрiсть, не оплачену нiчим – нi тюрмою, нi роботою, нi сльозами. Можна засудити непослiдовнiсть Кирило-Мефодiiвських братчикiв, нерiшучiсть Цицерона i непослiдовнiсть Спартака – важче пройти в спартакових сандалiях його шляхами. А Харчук мусив долати подвiйний тиск, зокрема працi в ЦК ЛКСМУ. Постiйним автором «Днiпра» був Григорiй Колiсник. Сам зi схiднякiв, жив i учився на Захiднiй Украiнi, звiдти принiс i сюжети й, частково, мову. Намагався писати оригiнально та образно, але вiд великих потуг iнодi речення скручувалися в спiралi, доводилося iх розкручувати, все те компенсувалося його серйозним ставленням до життя, до лiтератури, якiй служить офiрно. Так само постiйним автором i членом редколегii був Вадим Собко. Його читали, вмiв «закрутити» iнтригу, «скрутити» сюжет. Але справжнiм художником не був. Інвалiд вiйни, вдавав з себе компанiйського чоловiка. І був iдейним пильнувачем. На всiх зборах, пленумах виступав з «передових» позицiй, громив «безiдейних». На тому й тримався. …Вельми мiцно мурував пiдвалини свого творчого дому Роман Андрiяшик, здивувавши, прихиливши до себе всiх нас романом «Спадок вiку», а далi другим романом «Додому нема вороття». Вiдчувалися грунтовна пiдготовка, знайомство з книгами, про якi ми тiльки чули – з Нiцше, iншими авторами, соцiалiстичною лiтературою не комунiстичного прямування. Для мене Андрiяшик i сьогоднi – письменник нереалiзованих можливостей (певною мiрою йому iх не дали реалiзувати, «пригальмувавши» на «Полтвi», погромивши роман iз вiдомих тодi позицiй, але частково не вистачило моцi i в нього самого). Про тi його можливостi маю уявлення з однiеi довгоi розмови; якось Тютюнник i Андрiяшик прийшли до мене додому (нарiзно) вранцi, ми сидiли за столом, i Андрiяшик несподiвано розговорився, й монолог його тривав понад годину. Григiр спочатку трохи жартував, iронiзував, а далi замовк i вiн, i ми слухали. Маю себе за людину освiчену, начитану, але слухав його, як зачарований. Розпочавши з клаптика землi, де народився, Андрiяшик розпросторив свою мову на цiле наше суспiльство, на цiлий свiт, й власна його думка ширяла над догмами, над стереотипами, вивищувалася до чогось нечуваного мною ранiше. Яка шкода, що не мiг записати той монолог на магнiтофонну стрiчку! Публiкацiя в «Днiпрi» Андрiяшика, то найвища моя редакторська перемога. Нe можу втриматися вiд самопохвальби. Уже писав вище, що редактор за тих часiв мав «пильнувати» дужче, нiж будь-хто iнший з працiвникiв редакцiй. Уci ми бачили, що роман, як тодi казали, «вразливий» для критики. То бiльше, маститi письменники, чиiми iменами ми хотiли хоч трохи прикритися, супровiднi рядки писати вiдмовилися. Так, як я вже розповiв, М. Стельмах протримав роман вдома два мiсяцi, а потiм сказав, що роман «не лiг менi на серце». Можливо, й правда. Одначе, коли я взяв роман пiсля редагування – а сталося так, що редагувало його кiлька чоловiк, – то побачив, що вiд нього мало що лишилося. Того вечора я довго сидiв над рукописом. І впевнив себе: по-перше, в такому виглядi публiкувати його чи й варто, по-друге, мое власне благополуччя – замала цiна супроти цього твору. Пiзно вночi я повiдновлював бiльшiсть викреслень i з думкою «нехай буде, що буде», поклав роман на стiл друкарцi для передруку вiдновлених мiсць; забравши в неi, вiддав технiчному редактору для друкарнi. Либонь, то був i чи не найвищий акт моеi редакторськоi смiливостi. Який, до того ж, минув без лихих наслiдкiв, тодiшня вульгарна критика «не зупинила на ньому ока», спрацював зовсiм стороннiй, випадковий чинник. Спiлкою письменникiв керував О. Гончар, пiднятий тодi критикою на найвищу височiнь. Заступники – В. Козаченко i Ю. Збанацький, якi потай заздрили йому до самозабуття. Але в голос висловитись не могли. Гончар – найвищий рiвень. І ось появився роман Андрiяшика. І вони за спинами кидали реплiки: «А що Гончар, ось Андрiяшик». Цього для ортодоксальних критикiв було досить, бо всiею оргроботою володiли Козаченко i Збанацький. Одначе, як я сказав, Андрiяшик i сам вганяв себе в глухий кут. Був пияком, пияком агресивним. Ще коли ми готували до друку перший роман, вiн поiхав додому й десь по дорозi побив буфетницю, нам довелося витягати його з буцегарнi, у редакцii працювала дружина завiдувача вiддiлу пропаганди ЦК КПУ Шевеля, вiн допомiг це зробити. Далi, покинувши дружину з трьома дiтьми, вiн приiхав до Киева, одружився (згодом покине й ту з двома дiтьми), вiн не мав квартири i його забрав до себе на життя найпалкiший його прихильник Іван Бойчак. А одного дня вони обое поприходили до редакцii у саднах i синцях, побилися, костилями. Я запитав Івана, за що. «А чого вiн лiзе до моеi жiнки», – вiдповiв Бойчак. З такими авторами як Земляк, Тютюнник, Харчук, Журахович, Андрiяшик, Близнець, Дiмаров було цiкаво працювати, адже найперше збагачувався сам, й погомонiти поза рукописом, й просто розважитись, а то й «показитися». Останнiм особливо вiдзначався Анатолiй Дiмаров. Щоправда, не раз його жарти були грубi, а то й неестетичнi, вiн мiг прийти до товариша на iменини й подарувати йому живе порося, пустити на килими, попередньо нагодувавши його касторкою, або поставити на iменинний стiл «подарунковий» унiтаз. Усi письменники пам’ятають його кабешi в Ірпiнському будинку творчостi, зокрема з конем. Його приятель, критик Олександр Дяченко, зазвичай по снiданку випивав стакан коньяку й лягав спати. Одного разу Дiмаров пiшов на луку бiля господарчого двору, розпутав рябого коня (чи кобилу), одягнув на нього гнуздечку, по сходах вивiв у вестибюль, завiв до кiмнати Дяченка й прив’язав у того в узголiв’i. Коняка стоiть: фур-р-р, фур-р-р, Дяченко розплющуе очi, бачить – коняча голова, думае, що те йому сниться, й знову заплющуе очi. Коняка й далi: фур-р-р, фур-р-р. Дяченко знову розплющуе очi, бачить конячу голову, гадае, що то в снi, й склеплюе повiки. За третiм разом, побачивши конячу голову, повiв очима й побачив цiлу коняку. У пiжамi вилетiв надвiр, де чекав, чим все скiнчиться, гурт письменникiв. «Братцi, в мене бiла гарячка, – заволав Дяченко. – Менi увижаеться ряба кобила. Наче насправжки… Бiла гарячка». Дiмаров, а за ним i iншi почали його заспокоювати, переконувати, що то був сон. Мовби переконали. Дяченко в задумi почовгав лiском – розвiятися. Тим часом Дiмаров вивiв коня з кiмнати й пустив на луку. Дяченко вернувся, пiшов до кiмнати, й за мить летить червоний з виряченими очима: «Яке наснилося. Там отакенна купа!» …Сидимо ми в тому ж вестибюлi, хтось виставив на стiл з якоiсь нагоди пару пляшок горiлки, випиваемо. Але закусу немае – взяли в iдальнi хлiба, ото все. І раптом Дiмаров зриваеться, бiжить на господарський двiр, вертаеться звiдти з драбиною й приставляе до балкона другого поверху. Там жив поет Микола Шеремет, який понад усе любив сало, знався на ньому, пообiдавши сiдав до столу й надолужував салом (його й називали за це – «колосальний поет»), вiн тримав його в авосьцi, прип’ятiй до балкона. Дiмаров полiз i зняв авоську. Закусюемо вже хлiбом та салом. З лiсу з прогулянки повертаеться МиколаПеремет. Дiмаров: «Миколо Спиридоновичу, сiдайте до нас, до гурту, випийте з нами, закусiть». Той випив, закусюе: «Гарне сало, пошти таке, як у мене». Одного разу i я сам став жертвою, мимовiльною, а значною мiрою й добровiльною Дiмаровського «розиграшу». Цю iсторiю Дiмаров вже змалював у своiх спогадах, але, оскiльки об’ектом ii був я, то, менi здаеться, пам’ятаю все точнiше. На той час вiн працював головним редактором видавництва «Радянський письменник». Одним iз редакторiв там працювала Олена Мужицька, дочка першого секретаря полтавського обкому партii Мужицького. Вона вже вiдгуляла вiдпустку й проситься в Дiмарова ще, й вiн, – а саме розпочинався полювальний сезон, – бажаючи пополювати «по-панськи», сказав iй – нехай ii батько органiзуе полювання, а вона за це iде в Крим чи куди схоче. Мужицькому, певно, не зовсiм зручно було органiзовувати полювання якимось «пiсателiшкам», вiн подзвонив у район i сказав, що «прiедут iз Кiева очень ответственние товарiщi на охоту – встретiть как должно». А я на той час припадком долi купив свою першу машину, та ще й «Волгу». Ось у новенькiй, найпрестижнiшiй машинi вмостилися: я за рулем, поруч – Дiмаров, i позаду Юречко, приятель Дiмарова. Я й нинi не знаю, хто вiн був i де працював – у вiйськовiй газетi чи ще де, але у вiйськовому кiтелi з офiцерськими погонами. Приiхали кудись у лiс, там хата чи то лiсника, чи то егерiв, зустрiч уже приготована «как должно», в хатi дух смаженини i дим, на столi качки, карасi, лини – смаженi, печенi, варенi, i все iнше. Зустрiч розпочалася. А в мене по дорозi «розгулялася» виразка, менi не до питва й не до iжi, я пробрався за хату в садок, скулився на призьбi й скiмлю тихенько. Аж у садок пробираеться лiтня господиня, несе на тарiлцi маленький порiзаний кавунчик, сало й полустаканчик: «Пани гуляють, нате й вам» – «Пролетарi всiх краiн еднайтеся», бачила ж, що я за рулем. Ну, а в хатi гуде. Але яка б гулянка не була, завжди чого не вистачае? Горiлки. От тi й кажуть до Дiмарова: «Посилай шофьора за водкой». (Своi машини вже вiдпустили.) А Дiмаров бачив, який я зболений, йому трохи й незручно передi мною, та й знае, що я з розпуки «пошлю» в свою чергу, вiн i каже: «Не чiпайте його, бо вiн… того, – й покрутив пальцем бiля скронi, мовляв, з присвистом. – Ми тримаемо його, бо на трасi це – ас, другого такого немае». Знайшли якийсь мотоцикл, привезли горiлку. Спав я в хлiвi, на соломi, розбудили до свiтанку, щоб втрапити на ранковий перелiт качок. Пiдiйшли до якоiсь канави чи рiвчака, старший егер керуе: «Мiнiстр сядет вот сюда (чогось вони Дiмарова визначили мiнiстром, мабуть, той дав якийсь натяк), порученец – сюда, секретарi, райкома – сюда, шофьор, садiсь он туда». Я сiв, човен напiвзатоплений, одне весло зламане. А на тих човнах по два егерi, чотири весла злiтають, неначе крила. А я гребу, скинув плащ, далi пiджак, далi й сорочку, пiт заливае очi; пливли довгот, знову старший егер розставляе по номерах: мiнiстр – сюда, порученец – сюда, шофьор – он туди. Почався ранковий перелiт, там, де мiнiстр – канонада, неначе при взяттi Берлiна, качки падають на воду (Юречко менi потiм розповiдав, що одного разу в Дiмарова сталася осiчка, а качка падае: позад нього в кущi стоiть егер, який за сто метрiв поцiляе в комарине око), а тут де я, не тiльки нiчого не летить, а й не повзе. А в мене заздрiсть кипить, а з нею злiсть, врештi, я не витримав i полiз через очерет, полiз на той бiк озера – менi туди ближче – навпроти пострiлiв, що категорично забороняеться на полюваннi. Єгерi звели лемент: «Куда прьош, шофьор, прочь, прочь назад». Дiмарову таки незручно передi мною, i вiн iм: «Не чiпайте його. Я ж вам казав, що вiн того… з присвистом, врiже дуплетом, i копита вiдкидаеш. Нехай попафкае, а ми ходiмо десь сядемо та перекусимо, набили качви до чорта». Я постояв якийсь час, збив пару чирят, – перелiт вже кiнчився – й ми попливли до хати. А там почалося знову… Я кiлька разiв пiдходив до Дiмарова – поiхали додому, а вiн розгулявся, увiйшов у раж, у роль… Заходжу до хати, вiн сидить, розвалившись на стiльцi, поруч Юречко з розкритим блокнотом. Виявляеться, егерi – лiтнi, i всi просять пiдвищених пенсiй у «мiнiстра». Перед Дiмаровим стоiть егер. «Ну, розкажи бiографiю», – каже Анатолiй, i той починае розказувати бiографiю. «Добре, запиши i його», – до Юречка й той записуе. Врештi, я вже майже вголос кажу Дiмарову: «Поiхали, поки не дознали, хто ми такi». Багажник ледве зачинили – стiльки набухали туди качок, i на ручках дверцят «Волги» висiли цiлi качинi грона. Наступного тижня Дiмаров дзвонить менi: «Поiхали на полювання». «Куди?» «Туди ж». Я не поiхав. Але поiхав з ним iнший письменник… генерал Наумов iз зiркою Героя. Шофер – генерал i Герой. Можна бути впевненими, що приймали «как должно». Отакий вiн був Дiмаров, талановитий прозаiк, жартiвник, трохи босяк, ще й колекцiонер. Колекцiонував камiння, його колекцiя велика й оригiнальна. Об’iхав вiн не тiльки Крим, Урал, а й Памiр, i Тянь-Шань, лiтав на вертольотi зi спецiальною бригадою – геологи розвiдували поклади, а оскiльки тодi вже в краiнi була скрута й нiчим було пiдтримувати «друзiв» за рубежем, ото й посилали спецiальнi бригади збирати камiння. З такою «бригадою» лiтав i Дiмаров. Ми надрукували роман А. Дiмарова, у якому був один негативний герой на прiзвище Ляндер. Боже, який рейвах зчинився, яким антисемiтом не обзивати Дiмарова, а з ним i редакцiю. Довго вiн «змивав» iз себе тавро антисемiта, далi всi персонажi-евреi були тiльки позитивнi. Суворий реалiст, досконалий майстер, вiн принiс у лiтературу чимало вагомих творiв. Особливо «засвiтився» «Сiльськими iсторiями», «Мiстечковими iсторiями». Тi оповiдання, сьогоднiшньою мовою, були вельми крутими, суперправдивими. Пригадуються спiлкування з Миколою Руденком, Олесем Бердником, i першi радощi, принесенi публiкацiями Богдана Бойка, Миколи Рябого, Юрiя Логвина, Євгена Гуцала, Володимира Пiдпалого, Бориса Олiйника, Івана Григурка, Петра Засенка, Миколи Воробйова, Сергiя Носаня й багатьох iнших, сподiвання на iхню щасливу зорю. І сумно менi сьогоднi, що зник з лiтературних обрiiв Володимир Бабляк, письменник дуже талановитий i, як майже всi тогочаснi талановитi, нещасний у життi, може, через те й надто дружний з пляшкою. Одного разу вiн навiть забув у мене в кабiнетi чемодан, та так i поiхав додому без нього. Його «Вишневий сад», «Вернись на Бiлу Недею», «Лiтопис горбатоi ниви» – твори талановитi вищою мiрою, пластика його прози заворожуе й чаруе. І, мабуть, закономiрно даленiе в туманi лiтературного моря Вадим Собко, у творчостi якого кон’юнктурнiсть, поверховiсть, мовне недбальство сполучалися з умiнням збудувати сюжет, виплести iнтригу (щоправда, й це – елемент художностi, одначе не основний). А ще Собко пильнував «партiйноi лiнii», вимагав як член редколегii журналу, «чiтких iдейних позицiй» вiд редакцii i творiв, якi публiкувалися. І дивно, чи й не дивно, як воно поеднувалося: збирав валюту, але це йому минулося, тримав у Москвi з Натаном Рибаком бардачок, i це йому пробачали за високу iдейнiсть. Але не тiльки сюжетами привертали до себе читацьку увагу твори Собка. Вони iмпонували смакам певноi частини суспiльства, його уподобанням, виколиханим соцiалiстичним способом життя та його пропагандою. Простота героiв – героi iли й пили те, що давав ширпотреб – вiдсутнiсть високих запитiв, iхне вмiння плавати в житейському морi iмпонували невибагливому масовому читачевi. Як i те, що автор не краяв глибоко читацькоi душi та не змушував його страждати. Мала редакцiя мороку з мовою Собка, лiтредактори, коректори правили ii нещадно, скорочували твори абзацами та роздiлами, вступали в рiзку полемiку з автором, i ми якийсь час були зовсiм вiдбилися вiд нього. Але вiн приносив нам тираж… Тираж «Днiпра», либонь, перекривав тиражi всiх тодiшнiх товстих журналiв разом узятих. Чи не найбiльший прирiст тиражу дав «Днiпру» роман Юрiя Дольда-Михайлика «І один у полi воiн». Починали ми публiкувати першу книгу роману з нехiттю, а коли наприкiнцi року поiхали по областях (на збирання тиражу), то побачили, якою мiрою номери журналiв з публiкацiею роману зачитанi, почали пiдштовхувати автора до написання наступних частин. Доходило до критичних ситуацiй: завтра здавати журнал, а наступного роздiлу ще немае, автор не написав; вiдправляемо роздiл у досил, а потiм у верстцi виловлюемо, що один чи двое героiв, померлих у попереднiх роздiлах, воскресли знову. Вiдтак я iду до Дольда додому, «вичавлювати» наступний роздiл, а письменник вiдбиваеться вiд мене, не хоче писати – успiх таки запаморочив йому голову. Вiн, успiх, був величезний, на читацьких конференцiях та зустрiчах з автором аудиторiя просто шаленiла вiд захвату, незгiрш нiж шаленiе сьогоднi на концертах рок-зiрок. Особливо полюбився роман дiтям-школярам. Пам’ятаю, як на однiй iз зустрiчей Дольд стояв на сценi й промовляв саме до такоi аудиторii: «Ви не дивiться, що я отакий щуплий, на мене напускають п’ять вiвчарок, i я раз-раз-раз – поскручую всiм iм голови». Дiти слухали, порозтулявши роти. Не знаю, чи то вже письменник кепкував зi своiх читачiв, чи промовляли в ньому кiлька шкаликiв горiлки, якi перехилив у дорозi «для сугрiву». Так чи так, але в рамках свого жанру i тодiшнiх вимог «І один у полi воiн» – твiр досконалий. Найбiльший тираж принесла нам публiкацiя записок вiдомого екстрасенса та гiпнотизера Вольфа Месiнга, в яких вiн розповiдав про своi зустрiчi (справжнi чи вигаданi) з Гiтлером, Дзержинським та iншими персонажами двадцятого вiку. Нас трохи не втопила кореспондентська повiнь, яка ринула вiд читачiв. Узагалi, як на той час наша редакцiя була досить мобiльною, ми вiдкрили цiлий ряд нових рубрик, скажiмо таких, як «Поки що гiпотеза», «Нове про наших землякiв», «Наука i культура», органiзували публiкацii вiдомих людей – вчених, спортсменiв, учасникiв воен тощо. Другою моею заслугою, другим найбiльшим «подвигом» пiсля Андрiяшика, вже пiзнiше, вважаю «Свято останнього млива» Феодосiя Рогового. Рибалили ми з Григором Тютюнником на Киiвському морi, вiн i каже: е в мене земляк Феодосiй Роговий, дуже талановитий, а от нiяк не проб’еться. Його роман вiдхилили скрiзь, зараз вiн вдруге подав його до «Радянського письменника». Я на той час був заступником голови НСПУ П. Загребельного. Наступного дня поiхав у «Радянський письменник», запитав про роман. «Вiдправили автору». «На якiй основi?». «Редвисновку». «Покажiть». Останне речення редвисновку було: «Покиньте псувати папiр, займiться якоюсь суспiльно корисною працею». Я взяв адресу, написав Роговому, щоб вiн прислав роман у Спiлку. Довго i уважно читав його. Роман був дуже вразливий для друку, адже все його спрямування було проти будов комунiзму – штучних морiв. І не тiльки в сюжетi, а в прямих публiцистичних сентенцiях. Я написав Роговому листа, писав, можна сказати, офiцiйно, прискiпливо, бо знав, який Роговий огульний, незговiрливий, i знав, що менi доведеться його «дотискувати». Та й, вiдверто, боявся писати прямо. кiнцi написав, щоб приiхав для розмови, вiдрядження Спiлка оплатить. Феодосiй приiхав. Цiлий день ми, зачинившись, просидiли в моему кабiнетику, тiльки сходили в «Еней» пообiдати. Сперечалися, сварилися, я намагався його переконати в потребi бодай мiнiмальних правок, зокрема перестановки роздiлiв. Вiн винiс наперед найнепрохiднiшi роздiли, та ще один вульгарний, який я наполiг зняти. Врештi дiйшли до якоiсь згоди, я сказав, щоб вiн попрацював над романом, знову вислав його в «Радянський письменник» i водночас повiдомив мене про це, а я пообiцяв йому рецензента. Рецензента я знайшов – Дiмарова. Той написав рецензiю. І Роговий прибiг до мене. Кипiв: «Що цей iдiот понаписував… Яке вiн мае право». Ну, ми знаемо Дiмарова, ядучого чоловiка. Вiн написав на полях: «Розгрiбаемо ще одну купу гною. Шукаемо перл. Знайшли». Довго клекотiв Роговий. Нарештi я його всадовив: «Заспокойтесь, читайте останнiй абзац: «Роман треба друкувати». Ви хоч в однiй рецензii мали такий висновок? Отож попрацюйте ще трохи, деякi моi зауваження збiгаються з Дiмаровими». Редактора у видавництвi я пiдберу. Роман вийшов. Мав хорошi вiдгуки. Я висунув його на Шевченкiвську премiю на Президii СПУ, премiю вiн одержав, щоправда, з деякими ускладненнями. А фiнал був гумористичним. Я вже – голова Спiлки письменникiв. Сиджу в кабiнетi, в мене немало людей. Вриваеться Роговий i кричить: «Якби не оцi два дураки, два iдiоти Мушкетик i Дiмаров, я й досi б жив i горя не знав, учив би дiток». А справа в тому, що над наступним романом Рогового критика дуже позбиткувалася, вельми вiн його зафiлологiчив: майже в кожному реченнi по двое прислiв’iв i приказок. Я взяв Феодосiя пiд руку: «Пiшли в “Еней”». Та чи не найбiльший, як я вже зазначав, серйозний розголос певний час мали матерiали вiддiлу критики. З дисидентськоi групи найближче до журналу стояв Іван Свiтличний, дуже часто приходив просто поговорити, рясно публiкувався. Так вже ведеться на свiтi, що тi, котрi клопочуться добром для iнших, не мають його собi. Писав Свiтличний переважно критику на твори про село, але не тiльки. У статтi «Гармонiя i алгебра» гостро висмiяв стан тогочасноi лiнгвiстичноi науки. У роздiлi статтi «Окрилений Т. Г. Шевченко», просто-таки поглузував з академiка І. К. Бiлодiда, котрий «окрилив» самого Тараса Шевченка, «дослiдивши», прокладавши на рахiвницi, скiльки разiв Кобзар вжив той чи iнший займенник, або слова «свiт», «любов» i зробивши з того «далекосяжнi» висновки про буяння почуттiв у поетових грудях. По друкуваннi статтi стався казус. Іван Костьович пiшов скаржитись до ЦК КПУ, в одному з кабiнетiв крiзь зачиненi дверi почув регiт, зайшов туди, й, вражений, побачив, що там молодi цековцi читають статтю й смiються. Вiн повернувся до свого Інституту й наказав своiм пiдлабузникам не здiймати галасу: очевидно була така вказiвка, вони б самi таке публiкувати не одважилися… Потiм Івана Свiтличного було заарештовано, а по кiлькох мiсяцях випущено. Скомпоноване з матерiалiв слiдства «каяття» зачитували на загальних зборах Спiлки письменникiв. Людей набилося – не протовпитись, менi довелося влазити у вiкно вестибюлю. А влiзши та протиснувшись до дверей, я опинився… бiля Івана. Вiн стояв, прихилившись до лутки дверей. Саме читали його «каяття». Іван був блiдий, як стiна. Я зрозумiв, що йому наказали прийти сюди. На мою думку, цi моральнi тортури стали однiею з причин, що Свiтличний так рiшуче ступив свiй рокований крок. Випущений, вiн принiс до редакцii статтю про тритомний росiйсько-украiнський словник, написану в тюрмi, статтю велику, грунтовну. Ми почали готувати ii до друку, спершу давши на апробацiю – на прохання самого Свiтличного – декому з мовознавцiв. Незабаром менi подзвонили з ЦК КПУ (пам’ятаю гаразд, хто саме дзвонив, його вже немае серед живих А. Щербак), i порекомендував статтю не друкувати. Одначе ми не погодилися – готували статтю до друку далi. Коли ж стало про вiдсилання до набору, знову подзвонив той самий чоловiк i, майже трiумфуючи, сказав: «Так ось… Ваш Свiтличний опублiкувався за кордоном. Ви запiзнилися. Знайшлися спритнiшi добродiйники». Публiкування за кордоном тодi вважалося одним з найсмертельнiших грiхiв. Знали це й ми, знав Свiтличний. Перед тим, як готувати до друку статтю, ми говорили про це втрьох: Бойчак, Свiтличний i я. Свiтличний сказав, що хоче друкуватися тут. Гадаю, вiн не сподiвався, що переслана за кордон давнiша робота так швидко потрапить у друк. За два-три днi вiн зайшов до мене, запитав про статтю. Я сказав про дзвiнок з ЦК. «Чи правда – про публiкацiю за кордоном? Не знаю. Мабуть, так, – тихо сказав вiн. – Все». Вiн був страшенно пригнiчений. Його обличчя скривила судома болю. Тихо попрощався й пiшов. Розповiдали, на судi, коли його запитали, чого вiн друкуеться за кордоном, Свiтличний сказав, що друкувати тут його заборонило ЦК, а на запитання, звiдки в нього такi вiдомостi, послався на нашу розмову. Я не був близьким нi з ким з тодiшнiх дисидентiв, трохи бiльше приязнив Івану, й, гадаю, вiн теж менi трохи приязнив, кiлька разiв приходив до мене додому, зо два рази i я до нього. Вiн свiтився добром, доброзичливiстю, в критичних своiх статтях не ярiв ехидством до розглядуваних авторiв. Зразок справжнього, уважного, толерантного критика, на вiдмiну вiд деяких, його ж кола, колег. Не знаю й сьогоднi, надрукував вiн у той час щось за кордоном, може, то була стара публiкацiя, а може, й не було нiчого – ЦК КПУ провокувало, але голос А. Щербака був грiзний i категоричний. ЦК ЛКСМУ тiльки пiдтримало окрик, як «хазяiн». Я не став перед Іваном приховувати причин вiдмови публiкацii статтi. Про цей епiзод розповiдае сам І. Свiтличний (книга «Голос доби»), не збiгаються якiсь деталi – я не викликав його, вiн прийшов сам. Прiзвище Анатолiя Щербака викликало ще один спомин. Якось до мене прийшов мiй земляк, працiвник ЦК КПУ Володимир Дроб’язко й викликав мене надвiр. Вiн сказав, що готуеться пленум, роздiл про лiтературу написав А. Щербак i там сторiнка про «Днiпро», як про антирадянський, ворожий журнал. «Якщо П. Ю. Шелест виголосить це – вам не вижити». Дроб’язко знав, що А. Щербаку кiлька разiв повертали його рукописи, як безнадiйно слабкi. «Отже, у вас один вихiд: пробитися до секретаря ЦК з iдеологii i сказати, що ви знаете про те, i що таким чином вершиться акт помсти. Тiльки ви, Боже борони, не посилайтесь на мене». Я таки пробився до Скаби й сказав про це. І тiеi сторiнки, тих iнвектив у доповiдi П. Шелеста не було. Отже, скрiзь траплялися поряднi люди. З поетiв першоi руки у нас публiкувалися Лiна Костенко, Вiнграновський, Драч. Це був приплив новоi поетичноi хвилi в лiтературу. Не всi ii зустрiли прихильно. Виникла поетична конфронтацiя поколiнь. За мого входження в лiтературу такоi конфронтацii не було. По-перше, i старшi i ми писали в одному ключi, спрацьовувала традицiйна вiковiчна пошана до старших, та й був адмiнiстративний стримуючий стрижень: щоб видати книжку, потрiбно, щоб вона потрапила до видавничого плану, а план затверджували на Президii Спiлки, де сидiли старшi письменники, заiдатися з ними нам було небезпечно – можна було вилетiти з плану. І хоч тепер стрижень iснував, але два першi розсипалися: молодi поети писали дещо новаторськи, чого поети середнього поколiння не сприймали, проти молодих повстали Платон Воронько, Микола Нагнибiда, частково Олександр Пiдсуха. На «вiстрi ж атаки» стояли І. Драч, В. Коротич (нишком), декотрi iншi, Тичину, Рильського, Бажана, Малишка вони не зачiпали, й тi стояли осторонь. Мене присмучуе нинiшне несприйняття молодими старших, вiдкидання всiлякого досвiду. Зокрема, недоброзичливе ставлення деяких молодих до дисидентських поетiв, буцiмто вони перекрили iм шлях. Складено звiт, що моi характеристики письменникiв дуже гостро заснованi на одному-двох спостереженнях, на кiлькох деталях незрiдка можуть бути неточними, а то й неправильними. Бо й що ми знаемо про людину, намагаючись вiдтворити в романi чи повiстi знайому постать, ми бiльше домальовуемо ii, нiж «беремо з неi», одначе вiдштовхуемось вiд конкретного. Hy що ми знали про ще одного автора журналу Миколу Олiйника? Квадратова постать, обличчя решетом, кучеряве-прекучеряве волосся (О. Коломiець жартував: якось блоха потрапила туди, борсалася-борсалася й збожеволiла), неусмiхнений мовчун, бурбон, завжди «правильний», на трибунi не галасував, але голосував «як треба», працюючи у «Вiтчизнi» викреслював будь-яку крамолу, й у своiх творах ii не припускався. І вже пiсля приходу незалежностi, наприкiнцi його життя ми довiдалися, що тисяча дев’ятсот сорок першого року вiн навчався в Киiвському педагогiчному iнститутi, й саме тодi вийшов указ про вiдмiну стипендiй студентам i введення плати за навчання. Хлопцi-селюки розумiли, що далi вчитися вони не зможуть, повертаючись з iнституту до гуртожитку, дехто нарiкав, ремствував. І хтось донiс. Сiмох заарештували, половину судили по статтi KP (контрреволюцiйна агiтацiя), решту – «за недоносiтельство», й дали всiм по вiсiм рокiв. Табори, шахта, хлопцi швидко почали перетворюватись на «доходяг». Першим помер з виду найдужчий, найстатурнiший, найкрасивiший. М. Олiйник гаразд втямив, що й на нього чекае те саме. А вже йшла вiйна. І вiн почав проситися на фронт – «спокутувати вину». Писав рапорт за рапортом. І врештi влада «явила йому високу милiсть» – вiдправила в штрафну роту – звiдки два виходи: на той свiт i поранення, пiсля якого, якщо видужаеш, вiдправляли знову на фронт у роту «звичайну». М. Олiйник залишився живий, але знав, що все те прописане в паперах. Менi здаеться, «на гачку» тримали багатьох людей, навiть спiлчанського iдеолога i нашого автора Юрiя Збанацького; якось зустрiв його на Хрещатику й запитав, звiдки вiн iде. «З тiеi самоi контори, писав автобiографiю на ста сторiнках, кажу iм, що вже писав чотири рази, розводять руками: “загубили, загубили”»! Ю. Збанацький був письменником «середньоi руки», найкращi його твори «Єдина» та «Малиновий дзвiн». Перейшов военнi терни: кiлька разiв його, партизана, ловили – втiкав, багато рокiв був секретарем парткому Спiлки письменникiв, був зверхньо-доброзичливий, уважний, дотепний, i, кажуть, мав неспасеннi грiхи в тому партизанствi. Важкi умови життя, небезпека часто робили iх антилюдяними, жорстокими, такими були партизанськi героi з мого краю. Але часто допомагав молодим отримати квартиру, видати книгу. «Пришпиленим» був i Микола Зарудний, людина душi широкоi, компанiйськоi, надiлений талантом, але про себе нiколи нiчого не розказував, тiльки одного разу на риболовлi бiля нiчного багаття, наодинцi, пiсля щедроi чарки, вiн дещо розповiв, та й то так, що не всi кiнцi сходилися. Пiсля вiйни вiн працював у Вiнницi в обласнiй газетi, у мiстi серед партизанiв були «медведiвцi» й «антимедведiвцi» – тi, хто не пiдтримував легенди про партизана Медведева, останнi пiдмовили Зарудного, яко писучого чоловiка, щось написати, вiн написав i гебiсти били його в пiдвалi головою об стiну, адже Медведев сам був кадебiстом. Оригiнальний поведiнкою вiн бував у будинку творчостi в Ірпенi. Приiде, кiлька днiв п’е, грае в карти, розважаеться i… раптом зникае. Замикаеться, нiкуди не виходить, нiкого не пускае – пише. Постать активного автора «Днiпра» Івана Дзюби – як кажуть у таких випадках – не ординарна, не однозначна. Мене й сьогоднi примушують глибоко задумуватися його статтi, його виступи, статтi людини мислячоi, з розумом гострим, аналiтичним, його емоцiйна незамусоленiсть, поривнiсть. Дисиденти були рiзнi. Зокрема з «захiдникiв», якi пережили приходи «перших i других совiтiв», дещо бачили, дещо iм розповiли батьки, були з совiцьких активiстiв i просто «звичайних», повiльно визрiвали, повiльно доходили iстин, були рвiйнi, помiркованi, обережнi – всiлякi. Тi, якi прозрiли самi, були особливо вiдчайдушнi, зокрема з Донецького краю – Стус, Свiтличний, Руденко, Дзюба. Іван Михайлович – сiльський хлопець, який вступае в Донецьку в педагогiчний iнститут на росiйське вiддiлення, смачно розмовляе росiйською мовою (характерно для багатьох украiнцiв, якi прилучилися до «вищоi» культури), очолюе в iнститутi комсомольську органiзацiю, передовiший з передовiших, звинувачуе навiть iнститутське партiйне керiвництво та адмiнiстрацiю в недостатнiй «радянськостi», iдейностi, зокрема в боротьбi з украiнським нацiоналiзмом, готуе виступ проти них (це з його книги «Спрага»), щось там учварив й тодi вони беруться за нього, йому загрожуе виключення з комсомолу та iнституту, але «хтось» заступаеться, й вiн залишаеться в iнститутi та комсомолi. По тому, його не послали на роботу за розподiлом, iде до Киева, вступае до аспiрантури при Інститутi лiтератури iм. Т. Г. Шевченка (всi екзамени, навiть украiнську лiтературу складае росiйською мовою), де саме «розплоджуються» дисиденти. Там навчалися І. Свiтличний, В. Іванисенко, Михайлина Коцюбинська й ряд iнших, знайомиться з ними, виступае на всiляких вечорах, стае дисидентським вождем. Саме вiн, а не Свiтличний, Стус чи Сверстюк закликав у кiнотеатрi всiх встати на знак протесту проти арештiв. Пам’ятаю його безкомпромiснiсть. У моiх вухах i досi вiдлунюють його безкомпромiснi присоромленi слова: «Не можна поступатися й на цяту. Поступишся один раз, поступишся й другий». Я сидiв знiчений, маленький «засмиканий редактор», як писав у одному з вiршiв Борис Олiйник. Менi було соромно – я рясно допускався компромiсiв. Дзюба казав нам так, коли ми вмовляли його помiняти у статтi якусь тезу, вже «засiчену» в цензурi або в iдеологiчному вiддiлi ЦК. Свiтличний мiг помiняти, викреслити, навiть Стус пiддавався на умовляння, Дзюба – нiколи! «Забираю статтю». Сьогоднi зайве казати про той розголос, про той вплив, який вчинила робота Дзюби «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя» не тiльки на молодь тут, на Украiнi, а й за кордоном, вона показала, що опiр системi е, у нiй було стiльки вражаючих фактiв, недоступних нiкому, «секретнiших» нiж секрети атомноi бомби, наприклад, крива зменшення кiлькостi украiнських шкiл на Украiнi. Кладкою до правди була та робота, але для багатьох вона сягала тiльки до половини рiки. На неi ступило безлiч нiг. Хтось передруковував, хтось читав, хтось у когось брав i комусь передавав. Тодi, вслiд за шiстдесятниками, в потилицю в лiтературу йшли колони молодих. Вони були розсiянi, розiсланi по вiддалених районах пiд мiнну опiку районних КДБ i райкомiв партii. «Виловленi» саме тiею роботою. Викладали украiнську i росiйську лiтературу, годували кабанчикiв. Деякi… годували вошi в таборах. Із сумом i сердечним болем пригадую сповiдь В. Близнеця в Ірпенi. Ми жили в одному корпусi, чомусь в будинку творчостi майже нiкого не було, обое непитущi, зо два рази навiть почаркували вдвох iз самотностi. І вiн менi розповiв, що був повiз «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя» в рiдний Кiровоград, i дав викладачевi педiнституту Миколi Смоленчуку, а Близнеця вже вели, прищикнули iх з двох кiнцiв, i Близнець одразу признався, де взяв, кому дав працю Дзюби. А Смоленчук не признався, все вiдкидав («хтось прислав») i його виключили з партii й звiльнили з роботи в педiнститутi. А в нього двое дiтей, хвора мати, Близнецевi ж на закритому бюро Ленiнського PK КПУ винесли догану, про що нiхто (мабуть, окрiм секретаря парткому) не знав i в Спiлцi. Як же бiдкався Близнець, як побивався долею Смоленчука, казав, що й мiсця менi немае на землi… Дивом е, чому не обiрвало поширення працi на самому початку КДБ. Перший передрук ii зробила Михайлина Коцюбинська, i один з тих примiрникiв вiз за кордон Мушинка. На кордонi КДБ вчинив трус, знайшов «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя». Легко було iм поiхати до Дзюби i забрати решту примiрникiв та оригiнал. І Михайлину Коцюбинську прилякати (всi друкарськi машинки були на облiку по шрифту). Нiчого тодi не зробили, i «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя» поширювалися по руках ще три роки. І виявляли цiею працею всiх неблагонадiйних. Останньою спробою публiкацii Івана Дзюби до арешту була його стаття в «Днiпрi» про творчiсть Анатолiя Дiмарова. А було так: на якiйсь нарадi редакторiв, яку вiв Павло Федченко, завiдувач вiддiлу культури ЦК КПУ, вiн сказав, що ворожа пропаганда зводить наклеп, буцiмто критик Іван Дзюба сидить у тюрмi (а того тодi ще не було), оббрiхуе радянську демократiю, я ж пiдвiвся й подав думку, що iй, ворожiй пропагандi, можна закрити рота, опублiкувавши якусь статтю Дзюби, у нас у редакцii е така стаття, яка надаеться до друку. «А це думка», – мовив Федченко, а пiсля наради пiдкликав мене й сказав, щоб ми готували статтю, але принесли ii йому. Я й сьогоднi не годен нiчого пояснити, у тiй статтi справдi не було нiчого гострого, навпаки, було кiлька сторiнок про позитиви радянського способу життя (Дзюба наполовину пiдкоротив iх, сказав, що решту вмiстить у наступнiй статтi). Я понiс статтю до ЦК, ii там читали, зокрема i П. Федченко, вiддали менi з незначними зауваженнями, Дзюба виправив усе, на що вони вказували, ми набрали статтю i я знову понiс ii в ЦК, вони прочитали ще раз i вiддали менi вже без зауважень. Але коли тираж був оддрукований, цензор до виходу в свiт журнал не пiдписав. Я кинувся по iнстанцiях, зi мною не хотiли розмовляти. Я подався до Павла Максимовича Федченка, але й вiн мене не прийняв. А час iшов, а сiмдесят тисяч примiрникiв журналу лежали в друкарнi, яка разом iз Союздруком нараховувала нам штрафи. І врештi надiйшов категоричний наказ вiд наших хазяiнiв, секретарiату ЦК ЛКСМУ, вирiзати з журналу статтю. У друкарнi нам дали ножi-скiски, схожi на шевськi, редакцiя стала за столи: один розгортае журнал (стаття наприкiнцi), другий пiдсовуе свинцеву пластинку, третiй рiже, четвертий забивае штампиком прiзвище Дзюби в змiстi. За два тижнi упоралися. А по якомусь часi в ЦК КПУ знову нарада редакторiв, i П. Федченко на нiй повiдомляе про новi «проiскi» як закордонних, так i власних ворогiв, ось журнал «Днiпро» хотiв протягнути ворожу, антирадянську статтю Івана Дзюби й тiльки завдяки пильностi працiвникiв ЦК Компартii Украiни цю акцiю вдалося зупинити. По нарадi я пiдiйшов до Федченка. «Як вам не соромно, ви ж читали статтю…» Вiн кумачово почервонiв i, уникаючи мого погляду, промурмотiвши «Ви ж не зробили того, що вiд вас вимагали», кинувся тiкати. Нещодавно менi зустрiлася публiкацiя, в якiй Федченко подае себе трохи не дисидентом. Прикро. Так, порiвнюючи з iншими завiдувачами того вiддiлу, тим же Кондуфором, цинiчним i наскрiзь брехливим, Павло Максимович був i м’якший, i толерантнiший, поблажливiший, людянiший. Але й вiн виконував тi приписи, якi спускалися зверху, «пильнував», iнакше й бути не могло. По тiй статтi обриваеться за тюремними дверима тодiшнiй видимий шлях Івана Дзюби. До нас долiтав лише глухий гомiн – через Тамару Главак, тодiшнього секретаря ЦК ЛКМСУ по iдеологii. На вузьких редакторських нарадах вона кидала iнвективи на адресу Дзюби, таким чином демонструючи нам, редакторам, свою обiзнанiсть з процесом слiдства над Дзюбою та свою приналежнiсть до високих компетентних осiб, вiд яких отримувала iнформацiю. Так тривало з пiв року. Далi цi реплiки почали набирати зм’якшувальноi форми. По тому припинилися зовсiм. Вiдтак – його вихiд на волю i його каяття, в якому вiн один-единий визнае, що вони вели антирадянську дiяльнiсть (Свiтличний та iншi – що вони боролися проти викривлення ленiнськоi лiнii). На жаль, Іван Михайлович так i не розповiв до ладу в «Спразi», як же стався з ним отой злам, що до нього привело А також, як стався перелом ранiший, як вiн з росiйського патрiота враз став украiнським нацiоналiстом. (Вiн заперечуе, що був ним, хоч таким його мали всi.) Ще ранiше, коли Дзюба був на волi, сталася менi була ще одна прикрiсть, пов’язана з його прiзвищем. Іду я в Спiлку, в партком платити партiйнi внески, дверi парткому напiвпричиненi й з-за них долiтае голос «залiзноi ледi» Галини Федорiвни Яремчук (Кучер) – техсекретарки парткому й трохи бiльше: «І ще одна бомба на нашi голови. Анатолiй Дiмаров збирав грошi по письменниках нiби на лiкування Дзюби, а насправдi на самвидав. Оце буде тепер… Не одмиемося. Поплатиться дехто». А. Дiмаров справдi провадив тодi «широку дiяльнiсть», я не брав на роботi, хоч скiльки менi пiдсовували, «крамольноi лiтератури», а брав у нього; й Джiласа, й Солженiцина… Я задки, задки – од дверей, i – зi Спiлки. Прямiсiнько до О. Коломiйця. Отаке й таке, розказую йому, готуйся до грози, i ти давав, i я давав, i не раз. Побiдкалися, розiйшлися, принишкли. Але не було нi грози, нi грому, анi жодного слова про те в Спiлцi. «Як бачилися в горосi – й досi». Ce обiйшлося. А потiм мене закликали до вiддiлу культури ЦК КПУ (П. Федченка) й сказали, аби я пiдписав «антидзюбiвського» листа. Такi листи – колективнi й iндивiдуальнi – почали появлятися в пресi. Менi сказали, що двое з «нашоi» групи – Олександр Пiдсуха та Вiталiй Коротич – уже пiдписали. Дивна якась група, подумав я. З Пiдсухою колись працював, але особливоi дружби не водив, з Коротичем i поготiв. Я почав вiдмагатися. Боронився, скiльки мiг. Так, я не вiдкинув гидкоi пропозицii з обуренням, я вигадував усiлякi причини («Дзюба – наш колишнiй автор, це буде не етично», «Я дуже мало знаю Дзюбу особисто, майже не спiлкувався з ним»), i, врештi, пiд зливою умовлянь та окрикiв скулився й твердив однi й тi самi слова: «Не можу. Не буду». Мене вiдпустили «подумати». Того ж дня на вулицi Карла Маркса я наздогнав (а може, наздогнав мене вiн, вже не пам’ятаю) Вiталiя Коротича. І сказав, звiдки йду i для чого був покликаний. Коротич вiдказав, що i його мандрiвка така сама, й що вiн також вiдмовився пiдписати статтю. Коротич бравував, кепкував. За день я поiхав до Пiдсухи, й довiдався вiд нього, що його викликали також, i вiн теж статтi не пiдписав… По тривалому часовi Пiдсуха почав скаржитися, що його обступили якiсь невiдомi сили, п’еси повертають з театрiв нечитанi, на публiкацii – негативнi, глумливi рецензii, пiшов у ЦК, а там не захотiли з ним розмовляти. Розважливий, критично мислячий, не мiг зрозумiти, звiдки на нього, фронтовика, громадськи активного поета, така напасть. І вже менi довелося нагадати йому: «А лист проти Дзюби?». Свою порцiю «опали» дiстав тодi навiть В. Коротич. Поки І. Дзюба сидiв у слiдчому iзоляторi, мене не полишала печаль: нашi дiти навчалися в однiй школi, в одному класi, я свою доньку приводив до школи, i невiдомо було, чи приведе ще коли, тримаючи за руку, свою Іван. Коли Дзюбу випустили на волю, Григiр Тютюнник менi сказав: «Вчора ми з Іваном Дзюбою, взявшись за руки, увесь вечiр ходили темними вуличками й мовчали». Востанне на тих теренах перехрестилися моi шляхи з І. Дзюбою в 1979 роцi. До того я сидiв удома, та ще пошарпаний вдруге за роман «Бiла тiнь». Я нiде не скаржився, не протестував, розумiв: найкраще – пересидiти тихо. З часом почали друкувати ту саму «Бiлу тiнь» у «Дружбе народов», «Советском писателе» i в «Художественной литературе», уривки – в «Литгазете», а також роман у «Знамени», роман в «Октябре», повiсть у «Нашем современнике». У «Днiпрi» мене вивели з редколегii i зняли з облiку парторганiзацii – щоб iшов на перевиховання до вiдставникiв – у жекiвську парторганiзацiю, але менi вдалося стати на облiк в щойно створену парторганiзацiю прозаiкiв у Спiлцi. Через рiк на зборах первинноi органiзацii мене обирають заступником секретаря – внески мали право приймати або секретар, або його заступник, всi люди – старi, нiкому не хочеться сидiти цiлiсiнький день (раз на тиждень) у Спiлцi, от менi й сказали – шануйся. А через пiв року секретаря, Юрiя Бедзика, обирають секретарем Киiвськоi письменницькоi органiзацii i заступником секретаря парткому, i я опиняюся секретарем партбюро. Рутинна, нудна робота – на мiсяць обов’язковi партзбори та партнавчання, на виробництвi хоч обговорюють плани, виконання, крадiжки, а в нас? І я придумав: у повiстку дня, в оголошення ставив якусь «злободенну» тему, наприклад, «Матерiалiзм i емпiрiокритицизм Ленiна» й стан сучасноi фiзики», запрошував якогось цiкавого ученого, той розповiдав, хтось щось запитував, хтось виступав, люди охоче приходили на тi збори, почали приеднуватися iншi партiйнi органiзацii, я писав протоколи… І раптом як з неба – вибiркова перевiрка роботи первинних партiйних органiзацiй по всьому Радянському Союзу. Жереб упав на Киiв, а в Киевi на Спiлку, а в Спiлцi на нашу парторганiзацiю. Викликають комунiстiв, розпитують. Незабаром замiсть передовоi в «Правдi Украiни» – результати перевiрки, й серед кращих «первинная парторганизация прозаиков Союза писателей Украины (секретарь Ю. М. Мушкетик)». Менi потiм переповiли, що Щербицький, прочитавши, довго мовчки дивився в газету й прорiк: «А всьо-такi он, по-вiдiмому, работать умеет». Саме тодi П. Загребельний i витягнув мене до себе в заступники. Сиджу я в кабiнетику, дверi до кабiнету Загребельного прочиненi – на випадок, коли дзвонитиме «вертушка» – урядовий, а Загребельного здебiльшого на роботi немае. Не було й того разу. Вертушка диринькотiла, я пiдняв слухавку. «Павло Архипович?» «Його немае. Це Мушкетик». «Гм, гм, ви секретар?» «Так». «Це говорить…» Прiзвище, якого не пам’ятаю, i досить високий кадебiстський чин, «Подзвонiть у журнал “Вiтчизна”, там лежить стаття Івана Дзюби, нехай друкують не зволiкаючи». Дзвоню у «Вiтчизну» завiдувачу вiддiлу критики Івану Зубу. «У тебе там лежить стаття Івана Дзюби…» «Немае нiякоi статтi. А що таке?» «Нiчого». Вiд’еднався. Через кiлька днiв дзвонить Іван Зуб: «Сьогоднi Дзюба принiс статтю. Ти запитував…» «Зверху радять друкувати, не зволiкаючи». У той час Дзюба писав про iнтернацiоналiзм, але вже без русифiкацii. Як я потiм довiдався, та установа вела Дзюбу по всiх редакцiях….У «Радянський письменник» до директора О. Чорногуза прийшов кадебiст i запитав, чому вони не друкують книгу І. Дзюби. Чорногуз подзвонив у виробничий вiддiл, там сказали, що книга не зiбрала обов’язкового тиражу. Кадебiст: «Скiльки потрiбно?». Чорногуз: «Три тисячi». Кадебiст: «Вважайте, що вони у вас вже е. Друкуйте». Я вже зазначав, що в подiбнiй ситуацii І. Свiтличного заборонили друкувати категорично. Критичну ниву «Днiпра» тодi орали, й запускали плуга на всю можливу глибiнь, Є. Сверстюк, І. Стус, В. Іванисенко, О. Ставицький, Ю. Бадзьо, Л. Коваленко. Запам’яталися статтi Є. Сверстюка «Чим глибше в землю, тим вище в небо» i В. Стуса «Най будем щирi», в яких вони аналiзували стан сучасноi лiтератури, вчилися самi, вели за собою молодих. Запам’яталися статтi Михайлини Коцюбинськоi, в однiй з них вона тонко, вдаючись i до деяких маскувальних засобiв, повiдала, як iз середини тридцятих рокiв украiнська поезiя почала зазнавати однiеi з найбiльших втрат – неповторноi поетичноi iндивiдуальностi; особливо ж мене зачарували ii статтi про Тараса Шевченка, як на мiй погляд, глибшого аналiзу Шевченковоi поезii менi зустрiчати не доводилося. Либонь, з цiеi оповiдi в читача може створитися враження, що в журналi суспiль друкувалися «крамольнi» на той час речi, що робився вiн руками дисидентiв. Звичайно ж, нi. Вiд нас вимагалося робити комсомольський журнал. Вимагалося «бойових» партiйних вiршiв, статей. І ми iх розшукували i замовляли. На той час iх писали мало хто. Просто, я частiше зупиняюся на цих авторах, бо саме вони творили справжню лiтературу, виборювали ii, а ще через те, що таки з ними пов’язанi найгострiшi сюжетнi колiзii тогочасного лiтературного життя часопису. Кiлькiсно ж, особливо з часом, переважала iнша, помiркована критика. Основу ii становили статтi Л. Новиченка, Б. Буряка, Й. Кисельова… Сьогоднi лiтературний курiнь Л. Новиченка протинають гострi критичнi стрiли, його звинувачують у кон’юнктурництвi, флюгерствi. Вiн i сам в останнiй своiй книзi (хорошiй книзi) – про М. Рильського – нещадно б’е покаянним кулаком себе в груди. Вiд сучасного лiтературного процесу вiдiйшов зовсiм. А шкода, бо при всьому тому, вiн широко освiчений, мае бездоганний смак, вiн один з дуже небагатьох критикiв, який може оцiнити твiр у рукописi, скласти грунтовний, естетичний аналiз як поетичному, так i прозовому творовi. Який жаль: скiльки паперових гiн пройдено марно. Тоншого, естетично чутливiшого критика за Новиченка я не знав, але отак покалiчив його страх, це чуття його кидало першим на пiдтримку художньо повноцiнних творiв, а далi до каяння. За Лiну Костенко, Драча, Павличка… Сьогоднi зовсiм забутий критик Й. Кисельов. Менi важко поцiнувати його доробок, можливо, там бiльше того, що розсипаеться вiд дотику, подiбно до того, як розсипаеться струхнявiлий тин, мало цiлих патичкiв, але вiн вiддано клопотався молодою лiтературною змiною, надто у драматургii, i особливо у вульгаризаторство не впадав. Вiдомо кожному – врожай залежить не тiльки вiд обробiтку ниви, а й вiд погоди. Коли почало ставати на погодi, появилося багато цiкавих людей, цiкавих особистостей в усiх лiтературних жанрах. Так, постiйним автором часопису, й просто частим гостем колективу став тодi ще молодий iсторик Ярослав Дзира. Нiс у серцi щиру пошану до рiдноi iсторii, ясну любов до рiдноi землi, був доскiпливий, невспокоений, невтомний, широко ерудований. Так широко, що ми не раз, для жарту, готували на його вiдвiдини яке-небудь надто вже законозисте запитання, аби посадити його на пательню, й здебiльшого сiдали на неi самi. Коли розiгнали в Інститутi iсторii вiддiл феодалiзму (Аганович, Компан), спровадили й Дзиру – найперспективнiшого науковця, йому навiть запропонували кафедру в Душанбе, але вiн не поiхав туди i пiшов учителем в школу. Інститут iсторii Украiни iснував i далi, але в ньому не було iсторii Украiни. Було вилучено все: управлiння i самоуправлiння, вiйсько, релiгiю (без неi значну частину фактiв пояснити просто неможливо), суд, нацiональний характер. («А ми просо витопчем, витопчем».) І пiзнiше, коли настала нова вiдлига, але лишилися тi самi дiди-морози, вони, на чолi з морозом-директором Кондуфором не захотiли поновити Ярослава Дзиру на роботi. Можна написати новелу про пiдрiзанi крила, бо ж хоч потiм, i нинi, Дзира здiйснив низку потрiбних, глибоких дослiдницьких робiт, розмаху, з яким виходив у полiг, вже не мав. Тодi ж зробив першi кроки на лiтературнiй стежинi Феодосiй Роговий, опублiкував кiлька оповiдань. Незабаром йому ту стежку перекопали, вiн зник iз лiтературних обрiiв, не встигнувши заявити про себе. Потiм написав роман «Свято останнього млива», який обiйшов усi украiнськi видавництва та редакцii журналiв, скрiзь був вiдхилений, в деяких мiсцях ще й з полiтичним донощицтвом. Редакцiйний висновок редактора «Радянського письменника» Шарандака закiнчувався так: «Радимо покинути писати й зайнятися суспiльно-корисною працею». Це вже був час початку вiсiмдесятих рокiв. …Микола Лукаш давав у друк поетичнi переклади – з Бернса, з Верлена. Ідеологiчнi сторожi не обiйшли увагою i його. Наприкiнцi шiстдесятих на нарадах редакторiв ЦК КПУ Лукаша, Кочура (вiн друкував у нас статтi з теорii перекладу), Перепадю та ще декого брали в шори працiвники iдеологiчних вiддiлiв, нерiдко пiдключаючи мовознавцiв (дехто з них – В. Русанiвський – вирiс на тому в академiки й очолюе мовознавчу науку) за «“архаiзацiю” украiнськоi мови», «нацiоналiстичну побудову фрази», «нацiоналiстичнi» слова (далебi, пробi та iн.) «вiдрив вiд росiйськоi мови». Пам’ятаю, як той самий мовознавчий академiк В. Русанiвський кiстьми лягав, щоб не пустити в друк перекладений Леонiдом Махновцем «Лiтопис руський», а я, як член редколегii лiтопису, подав до ЦК КПУ листа, що рукопис треба друкувати, й нас викликали до ЦК, Русанiвський висунув такий аргумент проти публiкацii: «Вiн перекладае так, що необiзнаний читач може подумати, що той лiтопис був написаний украiнською мовою». З Русанiвським посварилися, й «Лiтопис руський» запустили в друк. Ми, редактори, сидiли на тих нарадах в ролi невдатних учнiв, яким виказують iхнi помилки. Зрiдка хтось огризався. Воно й збоку скидалося на цькування, на псарню – за столом сидiв «iдеолог» i випускав на трибуну «мовознавцiв». Подiбнi спомини не веселять власну душу, не пiдносять ii. Оглядаючись назад, бачиш нерiвну путь, у копцях та баюрах, бачиш втрати. Не обов’язково власнi. Ми ще й сьогоднi не склали собi звiту, скiльки мiг би зробити для рiдноi науки, культури Микола Лукаш. Ерудит з багатьох питань, вiн особливо глибоко знав украiнську iсторiю, одначе скористатися своiми знаннями не мiг. Фальшивити, фальшувати ii не хотiв. Деякi вiдтинки украiнськоi iсторii я, як письменник, вивчав грунтовно; блукаючи розмовами з Лукашем по тих теренах, щоразу пересвiдчувався, що вiн почуваеться там вiльно, користувався його порадами, концептуальними думками. …Цитую йому щойно прочитанi в бiблiотецi рядки: Гей, козаче, в iм’я Бога Вже голосить в церквi дзвiн… «“Тимко Падура”, – одразу каже M. Лукаш, – козакофiл, поляк». Я – в подивi, цитую iншi рядки, вiн в кожному разi точно вказуе на авторство. I радить менi почитати ще того й того, звернути увагу на таку-то працю. А вiн же офiцiйно не був не те що академiком, а навiть молодшим науковим спiвробiтником. А пiзнiше зазнав несосвiтенних гонiнь, насамперед за те, що написав з протесту на арешт Дзюби заяву про вихiд зi Спiлки письменникiв. І потiм, навiть коли Дзюба покаявся в пресi i його випустили, Лукаш не вiдмовився вiд своеi заяви. Скiльки разiв, уже будучи першим секретарем Киiвськоi письменницькоi органiзацii, сидячи разом бiля телевiзора або за обiдом (ми з Лукашем жили в одному будинку) я намагався «з близькоi вiдстанi» умовити його написати бодай якусь заяву про лiквiдування тiеi першоi заяви, адже суть тiеi справи кiнцiв не мае, i Дзюба вже на волi, але вiн був непохитний. Без тiеi заяви поновити його в Спiлцi було неможливо. Лукаша довгий час майже не друкували….Бачу його постать на вулицi бiля нашого будинку зимовоi пори – в пiджацi, з шарфом на шиi, йде, нахиливши голову. Вiн бiдував, хоч йому потроху допомагали друзi. А потiм вдалося оформити Лукашевi пенсiю. Робили ми це з працiвницею Спiлки Вiрою Павловською в таемницi, вона взялася за цю справу гаряче й зробили. Знайшли в Мiнiстерствi Соцiального забезпечення вiдповiдних людей… Я поговорив з ними. Так, не всi й тодi були перестрахувальниками та бюрократами, двое працiвникiв мiнiстерства перейнялися долею Лукаша (я iм розповiв про нього). Вони менi порадили, якi документи подати i як оформити, взяли тi документи, провели «по iнстанцiях»… Пенсiю дали, 120 карбованцiв. Іншi письменники: Сенченко нiколи не був яскравим письменником, зате вiн зумiв утриматись на рiвнi совiстi як людина i на рiвнi правди як лiтератор. Збанацький, який друкувався в нас широко i в iнших часописах теж, виписався в середнього письменника, був би непоганим дядьком, якби не ступав угору по совiцькiй драбинi. Петро Панч був непоганим психологiчним письменником, особливо гарнi його оповiдання i повiстi 20-х рокiв, а потiм його повалив страх, те, що вiн писав у 30-тi роки не можна назвати лiтературою: «Кому вiддати прапор?», «Ерiк шукае щастя», а прекрасну повiсть «Голубi ешелони» пiд тиском вульгаризаторськоi критики переробив трохи не на карикатуру. Треба б перевидати ii у первозданному виглядi, як i попсований «Бур’ян» Головка. Натан Рибак, Я. Баш, Д. Ткач, А. Хорунжий – «поденщики» лiтератури, трохи вище намагалися пiднятися Лариса Письменна, Леонiд Серпiлiн – не було погоди. Зринають у пам’ятi й автори, яких прибило до лiтературного берега невiдь-що. Таким був Ігор Рощук (Книш). Вiн писав роман, проiдав та пропивав гонорар, сiдав у тюрму, там збирав матерiал на новий роман – i так по колу. Блотняк, хвалько, небезпечний тип (пригадую, як у коридорi Спiлки бив Григора Тютюнника, ще й показав йому фiнку, засунуту за панчоху), дуросвiт (казав усiм, що в нього ТБЦ i рак), ми надрукували його роман «Бита карта». Вiн прийшов до В. Гримича, який ним опiкувався й каже: «Чим вiддячити? Заллю коньяком». «Не п’ю». «Подарую рушницю». «Не полюю». Рощук мить думае, нахиляеться до Гримича й тихо: «У тебе е ворог? Кажи прiзвище – завтра його не буде». Вiля вiдсахнувся. «Да ти не бiйся, не я його особисто…» Таких людей вплутували в своi грища й високi можновладцi. Був вiн пiдсадною качкою всевладного мiнiстра внутрiшнiх справ CPCP Щолокова. Уже пiзнiше, як я працював у Спiлцi, Киiвський КДБ написав негативну рецензiю на роман Рощука (там йшлося про валютникiв, а це вже була царина ДБ), Щолоков подзвонив, розпитував, хто писав рецензiю, i ii було вiдкликано. А менi якось погрожував (не приймали в Спiлку) такими матюками, що я…оскаженiв i пiдняв над головою стiльця: вийдiть, уб’ю. Рощук пiшов, а тодi мене покликали до Загребельного: «Помирiться. Подайте один одному руку». Не подав. Окремо хочу розповiсти про ще одного постiйного автора журналу, чиi п’еси друкувались на шпальтах «Днiпра», про свого товариша, друга Олексу Коломiйця. Нашiй дружбi заздрили, хоч потiм нашi шляхи розiйшлися. О. Коломiець першi оповiдання надрукував ще до вiйни, навчаючись у Харкiвському унiверситетi, на початку вiйни був поранений, працював у ЦК ЛКСМ у Середнiй Азii, потiм – секретарем Чернiвецького обкому комсомолу з пропаганди, редактором газети «Молодь Украiни», лiтпрацiвником журналу «Змiна», з якого його просто виiдали. На той час i припадае наше знайомство. «Днiпро» i «Змiна» мiстилися в одному коридорi, в будинку десять на Хрещатику. Вiн часто втiкав з лiтучок до нас, зокрема до мене, бо в мене курили. Надiлений природним розумом, дотепний, веселий, подобався всiм нам. Неперевершено копiював iнших людей (те ж саме вмiв Григiр Тютюнник), кепкував iз себе самого («пiшов у Спiлку, лизнув одному, другому, третьому не встиг – той утiк»). Ось збираемося ми на риболовлю, пiд’iхали на хвильку до редакцii, i тут iде Олекса – в дешевенькому, але чистенькому, випрасуваному полотняному костюмчику, начищених зубним порошком парусинових черевиках. «Хлопцi, я з вами». «Та куди ти в парадi». «Нi, я з вами». Пробовталися ми цiлий день, упiймали лише одну велику щуку. Яко потерпiлому (що лишилось вiд того костюмчика!), оддали Олексi. Наступного ранку я дзвоню до нього: «Альоша, як щука?» «Нехай вона здохне, така велика, поки Люба (дружина) на мордi побила, то й ранок настав». Викликають його на навчання редакторiв газет до Москви. На одному з занять професор, жiнка, дае завдання – написати нарис на конкретну тему: в одному з колгоспiв Миронiвського району на Черкащинi виростили ось такий урожай пшеницi, стiльки-то поголiв’я кролiв… Олекса сидить i думае: грамотнiсть у нього кульгае, а тут ще писати росiйською мовою… Виженуть з роботи одразу. Вiн дочекався, поки всi здали роботи, пiдiйшов до викладачки й, буцiм знiчено: «Я не писав». «Чому?» «Я з Украiни, знаю той колгосп, справи там дещо iншi. Пшениця вимокла… Кролi видохли». «Гаразд. Мовчiть». На наступному уроцi роздали роботи й попередила редакторiв, щоб у своiй практичнiй дiяльностi цей матерiал не використовували, бо в дiйсностi там справи «дещо iншi». І виголосила сентенцiю, що журналiст, насамперед, мае бути чесним, щирим, i ось один товариш. Олексiй Коломiець, знаючи iстинний стан справ, нарису не писав i за правдивiсть, щирiсть вона i йому ставить залiк. Приiхав Олекса додому, а пiд серцем смокче, наступного дня виписав собi вiдрядження й поiхав у той колгосп. Лiто, нiкого немае, на призьбi колгоспноi контори сидить старий дiд, Олекса пiдсiв, закурили, запитуе, як справи. «Та як справи, – каже дiд, – пшениця вимокла, кролi видохли…» Нарис про типовi обставини. Про химерii Олексиного життя можна розповiдати без кiнця. Ми подружилися. Ми з Борисом Комаром почали пiдштовхувати Коломiйця, аби писав про те, що розповiдае нам. «Та це ж готове оповiдання. У кiнцi трохи повернути…» – кажу я. Вiн вiдмагався, казав, що забувся конче все. Зрештою, ми дотиснули. Одредагували одно оповiдання, друге, опублiкували в «Днiпрi». Одначе вiн лiнувався. Я мав домовленiсть з Любою, його дружиною. Ось вона дзвонить менi: «Кудись вже збираеться». Я: «Клади трубку, i нехай вiзьме вiн». Дзвоню. Врештi бере слухавку Олекса. «Альошо, ти скiнчив оповiдання?» «Та я… та немае коли». «Як то немае. Пiслязавтра здача номера. Твое оповiдання заплановане. Якщо не закiнчиш, не дзвони менi нiколи, й не заходь до редакцii». Мало-помалу зiбралося оповiдань на книжку. Я написав рецензiю. У «Молодi» вийшла «Бiла криниця». Треба сказати, що з нею Олекса вiдродився. Олесь Гончар, Данило Бакуменко, Дмитро Бiлоус почали цiкавитись його буттям, творчiстю. Висока хвиля творчостi винесла Коломiйця на вищий рубiж. Вiн написав п’есу «Фараони», дотепну комедiю, яка була поставлена на сценi бiльшостi театрiв не тiльки Украiни, а й Союзу. Прийшла вiдомiсть, прийшли грошi. За висуванням «Днiпра» вiн отримав премiю iм. Миколи Островського, на той час вельми поважну, бо була чи не единою на Украiнi. Олекса облишив роботу в «Змiнi». У редакцii «Днiпра» i в мене вдома бував щодня. Ми iздили вдвох на рибу, обговорювали задуми нових творiв. Пiсля «Фараонiв» у нього наступила творча криза. П’еса «Залiзний острiв» не пiшла, «Келих вина для адвоката» мала лише кiлька постановок. Олекса запанiкував. Якось приiхав вiн до мене, ми прогулювалися попiд Довженковим садом бiля кiностудii, i вiн розповiв менi сюжет одноактiвки, яку закiнчував. Я порадив йому напружити сюжет, нехай розвiдникiв не посилають через фронт, а вони йдуть самi, вiдсовуючи наймолодшого. Вiн те гаряче сприйняв. Написавши, знову понурився: «Одноактiвка, кому вона треба?». Я цi днi весь час думав над його сюжетом. Чого, кажу, одноактiвка, е друга дiя. Яка, всi ж там гинуть? А iхнi дiти? Ось вони десь на далекiй станцii… Розiгруеться драма, там кохання, розлука. Вiн з ходу попрощався, побiг. У його п’есi не було станцii, а був степ, i не було нiчого з конкретики моеi оповiдi. «Планета сподiвань» пройшла з успiхом. Звичайно, в тому, що я пiдказав, не було майже нiчого оригiнального, пiдспудно, вже прориваючись, бринiла дещо кон’юнктурна тема едностi батькiв i дiтей, пiдтримана офiцiозом. Але Олекса ожив, написав цiлий ряд п’ес. За натурою вiн був шукачем, з ясним мисленням, знав життя, мав критичний розум, хоч критицизм за тих умов гамував, либонь, i занадто, й нинi це призвело до того, що його п’еси не йдуть на сценi. Так само виповiдав i я Олексi своi задуми, i ми iх обговорювали, i вiн давав слушнi поради. Особливо ж менi шкода, що Олекса не написав п’есу «Пупи» (назву придумали ми з ним) – сюжет, достойний «Ревiзора», розказаний одним начальником шахти. Передам його вiд «я» начальника шахти. Приiхав я у вiдпустку додому в районне село, осiнь, нудьга, мжичить, вийшов на вулицю провiтритись. Проходжу бiля райкому партii. Свiтяться тiльки двое вiкон на другому поверсi, в першого. З ним ми вчилися в одному класi. Зайшов. Перший сидить за столом у своему кабiнетi, переглядае якiсь папiрцi, рве й кидае в кошик. Ну, як ведеться: як живеш, як жiнка, дiти… Вiн позачиняв шухляди столу й каже: «Знаеш що, пiшли до мене на iменини. Менi сьогоднi сорок. Формально банкет дае кооперацiя з приводу виконання плану, а насправдi… на мою честь. Я тiльки що приiхав з областi, з бюро обкому, мене звiльнили з роботи, але вони ще не знають. Ходiмо вип’емо». Прийшли. Столи ломляться од «дефiцитiв». Пiд стiнами гостi, районне начальство, голови колгоспiв, у яких пальцi, як червонi сосиски. Перший махнув рукою «садiсь». З лiвого боку бiля першого – секретар по агiтацii, з правого… пiдсадили молодичку… – кругом сто. Секретар по агiтацii тамадуе. Усi тости за першого. І такий вiн, i такий, i такий. Велет, генiй. Спробував вiн пiднести чарку за ту ж промкооперацiю, й руками замахали: що ми без вас. Нiщо. Тiльки ви… І ось – апофеоз банкету. Смаженi в маслi курячi пупи. Тiльки iхнiй кухар умiе так приготувати. Кухар з тацею ще на кухнi, а оркестр вже вдарив туш. І в цю мить до банкетного залу заходить заворг i йде до першого. Іде, а не вповзае згинцi, як завжди, пiдходить незалежно й невдоволено: «Іване Івановичу, ви замкнули свiй кабiнет, а урядовий телефон тiльки там. Менi треба подзвонити, дайте ключi». Перший дав ключi, всi дивляться здивовано, вражено. А заворг йде до дверей i на ходу кидае: «І взагалi, що це таке, п’янку розвели. Його сьогоднi звiльнили з роботи, а ви…» Першим зорiентувався кухар у дверях, крутнувся з пупами на тацi й зник. А далi… Далi почалося. Спочатку нiби знiчев’я, по тому густiше й густiше, всi почали виказувати першому всi його незугарностi, помилки, вади. Тиран, самодур, невдатний керiвник, розпутник. Той довго сидiв мовчки, а тодi пiдвiвся й вийшов. Я – за ним. Ідемо вулицею. Мжичка. Перший: «Ходiмо до мене ще вип’емо. У мене е пляшка доброго коньяку. Моя з дiтьми в санаторii». Прийшли. Сидимо. Цiдимо коньяк. Раптом – телефон. Перший бере слухавку. У нiй голосно, що i я чую: «Ну что, напустiл у штани? Стахурскiй говорiт (перший обкому). Ладно. Попугалi. Строгачьом отделался. Работай. Да возьмi в рукi тех своiх засранцев. Распустiл ти iх». Ми ходили з Олексою i з реготом обговорювали, розробляли сюжет, вигадували все новi й новi деталi. Пiдключилися iншi письменники, обговорювали i реготiлися разом. Проте Олекса так i не написав п’еси, деякi мотиви використав у iншiй, але побiжно, вони зовсiм не заграли. А мiг би втнути рiч гостру, дотепну, значущу. Бо ж i сам був дотепний, i гострий, цiкавий, розкований, навiть лихослiвний. Любив розказувати всiлякi соромiтнi iсторiйки, навiть прибрiхуючи на себе. З ним було завжди весело, цiкаво. Нам часто iмпонують такi люди, ми й самi «пiдтягаемось» до них. А що вже вмiв обсмiяти когось, пiддурити. Ось зустрiв на вулицi старого знайомого: «Чого не дзвониш, чого, собако, не заходиш». Той червонiе, йому незручно. І буде дзвонити, але Олекси завжди «немае» вдома. Скiльки ми з ним провели вечорiв бiля багаття над рiчкою, ночей пiд стогом на лузi. У мене була машина, об’iздили од верхiв’iв Прип’ятi до гирла Днiпра. Інодi Олекса залучав до компанii й iнших своiх знайомих. Особливо захоплююче вони розiгрували всiлякi сценки з редактором «Мерця» Макiвчуком. Ще коли Олекса написав «Фараони», вiн шукав «мiцного» спiвавтора, штовхача, пропонував спiвавторство Макiвчуковi i менi. Той вiдмахнувся. Тепер бив об поли: «викинув мiльйон у нужник». Коломiйця називав мiльйонером. Одного разу заходимо до Макiвчука в редакцiю, а вiн: «мiльйонер i мiльйонер». А ми: та й ви не бiдняк. І зарплата, i книжечки редагуете… Ох, як вiн звився. А потiм усiм розказував: «Прийшло двое нахалюг, кажуть – ти гребеш лопатою грошi. А я iм ось моi грошi (крутив дулi), а вони рвуть, один лiзе в сейф по вiдомiсть на зарплату, iнший у кишеню по партбiлет. А я iм – нате, нате». Про Макiвчука ходили легенди. Хтось iз перчан колись, вiрю, напише. А я пригадую… Сидимо над ставом з вудочками. Хтось бiжить за спинами, лаеться: геть, марш, ставок рибгоспу, зариблений. Макiвчук i голови не повертае. Той, врештi: «Ось я побiжу директору скажу». «Скажи йому, нехай поцiлуе мене в с…» Прибiгае директор. Упiзнав. («Перця» боялися.) «Федоре Юровичу, ви б узяли човника, он там пiд очеретом». «Не заважайте». «Так по риболовлi зайдiть, у мене е така зубрiвочка». Вип’е i зубрiвку. А потiм напише фейлетону, як начальству можна ловити рибу в такому ставку, а простого смертного прогнали б у три шиi. Я не раз iздив з Макiвчуком на полювання, на рибу. Найвiдомiша iсторiя з тих поiздок трапилася в одному колгоспi. Сидiли за столом. Макiвчук у бiлiй, шовковiй вишитiй сорочцi. Любив червоне вино. Перед ним високий келих з вином. Голова колгоспу розказуе, як в час нiмецькоi окупацii його заарештували нiмцi, зв’язали руки мотузком i везли на возi. «В’iжджаемо в лiсок. Думаю: якщо тут не звiльнюсь i не втечу – менi гаплик. Напружився, раз – i мотузок трiсь». Вiн показуе, як розiрвав мотузок, розкинув руки i келих з червоним вином – на сорочку Макiвчуковi. Усi занiмiли. Макiвчук по хвилi: «От iдiоти нiмцi. Не могли зв’язати цього дурака дротом». …Іде Макiвчук по Хрещатику заклавши руки за спину, зустрiчае знайомого. Той: «Куди це, Федоре Юровичу?» «Несу с… у ЦК, щоб набили». Якось на полюваннi один пiдпилий мисливець, колишнiй кадебiст, розповiдав, буцiм коли вiн працював у тайзi, то ведмiдь викрав жiнку, тримав у барлогу, носив iй малину i мед. Усi слухають, а Макiвчук помiж iншим: «Самим трахать нiкого, а тут ще ведмедi крадуть». І – кiнець розповiдi. Любив пiдштрикувати спiвбесiдникiв, кпити зi спiвробiтникiв. Одного разу й вони дотепно розiграли Макiвчука. Зайшов до редакцii дядько з села – голова колгоспу чи бригадир. Іде коридором, а перчани стоять, курять. «Де тут редактор?», – запитуе. «Отамо, в кiнцi приймальня». І тут когось «осiняе»: «Тiльки наш редактор глухий, то ви кричiть, а то вiн не чуе». Поки дядько йде, розглядаючи всiлякi оголошення, стiннiвки, той-таки працiвник забiгае до редактора: «Федору Юровичу, до вас там чоловiк, так ви кричiть, а то вiн глухий, як тетеря». Чоловiк зайшов до кабiнету, всi скупчилися пiд дверима: «Драстуйте!» – на всю силу. «Доброго здоров’я!», – ще дужче. «Я оце прийшов до вас…» «Кажiть». Як звели ревисько. Перчани за животи тримаються. Врештi Макiвчук збагнув, що тут щось не так: «Якого хрiна ти кричиш, я не глухий!». «А ти чого зiпаеш?». І почали сваритися. Якось i я вельми не в лад, а може, в лад, вiдказав йому. Макiвчук був горбатий. Ідемо в машинi на полювання й за щось засперечалися. І вiн: «А я думаю ось так». І я тодi: «Горбатого могила виправить». Останне слово ще не вилетiло з рота, я збагнув нетактовнiсть, та ба… Макiвчук: «Етiкет же нужно iметь». Нас у машинi (машина Макiвчука – перчанська) на задньому сидiннi сидiло трое. Макiвчук – попереду. І ось неприемнiсть – лопнула ресора. Далi повземо ледве-ледве. І Макiвчук буркотить, але так, щоб усi чули: «Воно менi треба. Насаджаеш усiляких гавнюкiв, аж ресори ламаються». Я довго терпiв, а тодi до шофера: «Зупинiть». За речi, й вилiз iз машини. Степ, пустеля, мете поземка. Шофер здав назад, Макiвчук почав умовляти: «Я пожартував». Врештi я сiв i ось у кiмнатi за столом вiн коментуе: «Отаке зле, як щеня, так i вчепилося, так i вчепилося». А я стою в сiнях, чую. Чому я розповiдаю всiлякi такi придебенцii. Щоб таки пiдкреслити, куди тодi йшла побiчна енергiя, «пар». Про полiтику не говорили, взагалi, будь-якi серйознi розмови були небезпечнi. Отож «пар» iшов у «хохми», розиграшi, побутовi епiграми, чарку. Через Коломiйця я спiзнався ближче i з Олесем Гончаром. У «Днiпрi» вiн опублiкував тiльки одне оповiдання. І на риболовлю з нами iздив лише один чи два рази, й то вдень. Запрошували на нiч, до вогнища: «А комарi? А спать де будемо?» «На сiнi. Ви ж на фронтi спали будь-де». «Отож i досить, наспався». Таким вiн був, трохи вельможа, трохи зверхник – щоб усi були нижче й дивилися на нього знизу вгору. І сперечалися ми наприкiнцi його життя часто (прогулювалися разом у Кончi), вiн не мiг осягнути нових лiтературних взаемин, порядкiв тощо. Але був вiн людиною дуже послiдовною i цiльною. Високоморальною, аж до пуританства. І болiла йому Украiна вельми, був ii великим патрiотом, неухильно боровся за ii утвердження, за украiнську культуру, мову. Сьогоднi, бачачи, як толочиться, наче зеленi вруна наша мова, як цураються ii нашi зверхники, цвенькають, де тiльки можна, по-чужому, думаю, як би то похований «на нашiй, не своiй землi», переживав Олесь Гончар всю цю зраду й наругу, як би болiло його серце. Лiтература була для нього святiстю. Любив i вiн дотепний анекдот, але не вельми «солоний». Ось iдемо ми втрьох киiвською вулицею: Гончар, Коломiець i я, попереду вихляе задком жiночка, та так замашно, аж-аж, Олекса: «Олесь, поглянь який задок, ти б оце…» Гончар зупиняеться, плюе набiк: «Тьху, гидота. Як ти можеш, як тобi не соромно. Жiнка, це ж святiсть». Трохи награно, а трохи й нi. До редакцiйноi колегii входила Лiна Костенко, в складi парторганiзацii редакцii перебував Іван Драч. Двiчi вищi партiйнi iнстанцii вимагали виключити його з партii. Тримався Іван Драч вельми достойно, з гiднiстю, i нам всiм довелося докласти зусиль та винахiдливостi, аби його не виключили, ми галасували на зборах (на яких були представники тих iнстанцiй), не давали Драчевi говорити, i все одбулося доганами. Бо ж виключення з партii – це було й вiдтинання вiд лiтератури. А бодай хоч трохи покаявсь, хоч як ми просили перед зборами, вiдмовився навiдрiз. Верстку «Криницi для спраглих», недозволеноi до друку, я недавно подарував Драчевi. Іван Драч завжди викликав у мене повагу, часом аж зачудування (менi самому не вистачало його безкомпромiсностi, твердостi, безапеляцiйностi), – скажiмо, при органiзацii того ж Руху. Першим iдею Руху, а точнiше, Народного фронту, схожого на литовський, подав письменник Фока Бурлачук, вiн запропонував створити напiвтаемну групу по виробленнi програми… Але його вiд того вiдговорили, й тодi вiн виступив на вiдкритих партiйних зборах. Його пiдтримали Вiктор Терен, iншi письменники. Створили оргкомiтет в складi парткому Спiлки, до якого увiйшли Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олiйник, Вiктор Терен, я, ще кiлька письменникiв-комунiстiв. Почали писати програму, вiдштовхнувшись вiд двох чи трьох в чомусь вдалих, в чомусь невдалих думок Вiктора Терена, якi вiн зафiксував на кiлькох сторiнках паперу. Писалася програма без ентузiазму, бо вже знали, що ЦК КПУ опублiкувати ii не дозволить. А тим часом вiдбулася одна нарада оргкомiтету, друга, збори киiвських письменникiв у примiщеннi Будинку кiно. ЦК КПУ намагалося зробити Рух суто мистецьким, безпечним, не полiтичним – рухом за якiсть мистецтва. Зiбрало нас в малому залi тодiшнього Жовтневого палацу, гвалтувало кiлька годин, але перекабатити на ту стежку – Рух за мистецтво – не змогло. А далi розгорнуло критику в пресi, вдалося до прямих погроз. І ось тодi, та, власне, вiд самого початку, на саме вiстря боротьби за Рух вийшов Іван Драч, – вiдважно, смiливо, захищався, нападав, кидався на всi боки, вiв за собою тих, що вагалися, сумнiвалися. Спiлка письменникiв у тi днi була схожа на вiйськовий штаб, в нiй товпилося стiльки люду, що, бувало, завгосп прибiгав до мене й казав, що можуть не витримати перекриття другого поверху. Мене самого було кликано, й то не раз, до кабiнетiв секретарiв ЦК КПУ, часом мене вмовляли, часом грюкали по столу кулаком: «Прикрий! Введи пропускну систему». Вимагали, аби не давав транспорту, не робив замовлень на друковану продукцiю для Руху. Адже в Руху не було нiчого, i замовлення на листiвки, на друк рухiвськоi газети писали на бланку Спiлки, ще й внизу рядок: «Оплату гарантуемо». І мiй пiдпис. Почали вимагати ввести пропускну систему й деякi iншi керiвники Спiлки. Але я тримався, бо попереду були Драч, Павличко… Раптом одного вечора до мене подзвонив Борис Рогоза: «Юрiю Михайловичу, ЦК наказало в завтрашньому номерi “Лiтературноi газети” опублiкувати програму Руху». Була зрозумiла мета публiкацii: органiзувати проти Руху виступи в пресi, скомпрометувати програму (заздалегiдь була готова «важка артилерiя» – академiки, робiтники…). Я стривожився, адже знав, що програма просто не вiдредагована, як кажуть журналiсти, «сира», в рядi мiсць вразлива для критики з боку елементарноi грамотностi. Я подзвонив до Павличка, Драча, Олiйника, Брюховецького, Дончика, й ми рано-вранцi зiбралися в коректорськiй видавництва «Киiвська правда», де друкувалася «Лiтературна газета». Уже йшли полоси. Ми правили кожен абзац, кожен рядок. Друкарi були в розпачi. При доопрацюваннi Програми Руху проявив свiй публiцистичний хист Дмитро Павличко, а академiзм – Дончик та Брюховецький. Але в битвах на телебаченнi, на мiтингах знову ж таки перед вiв Драч. Вертаюся вiд тих днiв у шiстдесятi, й згадую такого ж рвiйного Драча, смiливого сперечальника, талановитого автора, чиi вiршi та сценарii не раз «застрявали» на зубчатих перекатах цензури. Драч витримав випробування грозою… Одначе далi. «Корiнь i крона» – то захiд «сонячного Драча». Пiсля того вiн ужене пiднявся. Ще намагався наслiдувати себе самого молодого – не виходило. Сьогоднi дехто каже, що Іван Федорович не зовсiм витримав випробування й полiтичною славою та добробутом. Але то вже iнша тема, як i тема розвою Руху та полiтичноi боротьби кiнця вiсiмдесятих, початку дев’яностих рокiв, про те ще хтось напише. Зокрема, либонь, напишуть, i як у квiтнi вiсiмдесят сьомого року на пленумi CПУ письменники, й насамперед тi самi Драч та Павличко, вперше (пiсля двадцятих рокiв), на повен голос заявили про нiвеляцiю, гноблення, нищення украiнськоi культури, украiнського слова (ЦК КПУ намагалося не допустити до проведення такого пленуму), напише й про створення Товариства украiнськоi мови iм. Т. Г. Шевченка, яке набрало розвою з невеликого струмочка – комiсii СПУ по зв’язках iз навчальними закладами Украiни. Ми вже провели кiлька свят рiдноi мови – украiнськоi в областях – Полтавськiй, Житомирськiй, Чернiгiвський, Кiровоградськiй. Я iздив на всi тi свята i здебiльшого проводив засiдання комiсii. Ми довго добивалися дозволу на вiдкриття «Товариства рiдноi мови», й таки уговтали цековських достойникiв. І ось засiдання бюро ЦК КПУ. На початку для профiлактики одшмагали редактора «Лiтературноi Украiни» Б. Рогозу, далi В. Шевченко напустилася на мене за те, що я написав листа Горбачову про утиски украiнцiв у Румунii. Менi про те розповiли письменники – украiнцi, якi входили до складу румунськоi делегацii, зокрема Грулiа Стилiан Яцентюк. Я спочатку звернувся до наших зверхникiв, вони не вiдповiли. Вiдтак Щербицький «жене» далi порядок дня: «А ето что такое? – прочитуе папiрцi з порядком дня “Про створення товариства рiдноi мови”». Я хотiв пояснити, вiн махнув рукою: «Я своiх спрашиваю». Мовчанка, всi попiдгинали хвости. Пiдводиться завiдувач вiддiлу пропаганди Л. Кравчук: «Громадськiсть просить». «Какая-такая громадськiсть». Кравчук стоiть зiгнувшись, зi зсутуленими плечима, i раптом надумуеться, зорiентовуеться: «У Москвi вже е таке товариство». «Ну, еслi оно так уже вам нужно… Как хотiте». Власне, це й було рiшення. Вiв засiдання Щербицький росiйською мовою. Менi розповiли, як все переiнакшилося в ЦК пiсля Шелеста. Ставши першим секретарем, Щербицький таки першим дiлом зiбрав у ЦК апаратну нараду й заявив: «Вот вы разговариваете на украинском языке, а приезжает товарищ из Москвы – делаете ошибки в русском языке. Отныне все будут разговаривать только по-русски, и писать тоже». І пiшли директиви в область росiйською мовою, а тi – в райони, вiдповiдати мусили теж по-росiйськи. І це – по всiй республiцi, по всiх мiнiстерствах, по всiх галузях. Хтось напише й про створення товариства «Меморiал», участь Спiлки в референдумi за незалежнiсть Украiни, згуртуваннi людей в час заколоту ГКЧП та iн. Напише правду, яка iнодi захована дуже глибоко, примоцована брехнею «на найвищих рiвнях». Дозволю собi ще один вiдступ, i то з терену зовсiм iншого. Як приклад, в який спосiб ховають правду. Пам’ятаете, як на з’iздi народних депутатiв CPCP Горбачова запитали, хто приймав рiшення про введення радянських вiйськ до Афганiстану? Горбачов тодi вiдповiв: про це знало тiльки трое: Брежнев, командувач вiйськ Устинов та Громико. Так-от, авторитетно стверджую: я, Мушкетик Юрiй, е четвертим, хто знав про це. Ви посмiхаетесь? Не вiрите? Але це – правда. Либонь, тiльки не четвертим, а чотирнадцятим чи й тридцять четвертим. Нинi уже опублiкований у пресi фотодокумент, на якому видно пiдписи всiх тодiшнiх членiв полiтбюро. …Я пiдiйшов до Загребельного з якоюсь пропозицiею – щось таке зробити наступного дня. Та Загребельний, не дослухавши мене, раптом пожбурив на стiл якусь папку й закричав: «Яке завтра, яка нарада! Завтра – свiтова вiйна! Сьогоднi вночi ми вводимо вiйська в Афганiстан, а американцi кинуть на нас атомну бомбу. Завтра нас не буде…» Не знаю, звiдки вiн отримав ту iнформацiю – вiд самого Щербицького, чи вiд його дружини. Але, як я думаю сьогоднi, вчинив вiн дуже необачно. Про що я сказав йому через кiлька днiв. Адже його самого, «носiя» такоi шаленоi iнформацii i мене, якби про це довiдалися в органах, могли б знищити в одну мить. А ще – на що йшло радянське керiвництво, вводячи вiйська в Афганiстан! Отож довiряймо тiльки перевiреним фактам. Бо вже й творцiв Товариства украiнськоi мови появилося кiлька, i Руху також. Що мене особливо долягае при спогадах про шiстдесятi роки, особливо iх кiнець i початку сiмдесятих, так це понищення лiтературноi молодi. Їi мовби перетерли й розвiяли, як розвiюють попiл. Мабуть, мало хто сьогоднi пригадуе, що вслiд за першими шiстдесятниками, буквально слiд у слiд, йшли сотнi молодших лiтературних новобранцiв. Здебiльшого це були початкiвцi, якi встигли опублiкувати по однiй-двi поетичнi добiрки (в «Днiпрi» – в рубрицi «Вiтрила пiднято!»), а то й лише по кiлька вiршiв, по одно-двох оповiдань. Їx стерли, змели. Виловили одним неводом: «Інтернацiоналiзмом чи русифiкацiею». Зрiдка, мандруючи по Украiнi, я зустрiчав iх. Були серед них люди покалiченi, а були й такi якi згадували про своi лiтературнi спроби з гумором. Хтось iз них пробуе випiрнути на лiтературну поверхню аж тепер. Скажiмо, талановитий, зiркий поет Холодний. Перемелений тими ж таки iдеологiчно-кадебiстськими жорнами. Ятрився, нуртував, його спалювала думка про втраченi роки. Але, може, в чомусь у тих втратах винуватий i сам. Пам’ятаю, як принiс вiн менi добiрку вiршiв. За тодiшньою класифiкацiею – вiдверто антирадянських. Таких, що я й залишити в шухлядi редакторського столу не мiг (то бiльше, що вже знав: шухляди перевiряють). Не пiдводячи голови, я йому вiдказав: «Таких вiршiв ми не друкуемо». Поет прийшов наступного дня й поклав передi мною тлусту добiрку iнших вiршiв. Усi вони були прорадянськi – про «рiдну партiю», про Ленiна. І теж написанi досить вправно. Стiльки вiршiв витворити за один день неможливо. Я знову, не пiдводячи голови, тихо вiдказав: «Таких вiршiв ми не друкуемо». Я й сьогоднi не знаю, хто такий цей поет, для чого вiн приносив тi й тi вiршi, для чого iх писав, себто, отi другi. Щоб довести, що може писати й таке, i таке. Був кручений i перекручений. Але талановитий вiн вельми. Колись ще прийде до читача. Ще один молодий поет заявився до редакцii й хвацько запитав, чому ми не друкуемо його вiршiв. Ми вiдказали, що на початку року одну його добiрку опублiкували, тепер нехай чекае черги. «E нi, – мовив вiн, – ви не публiкуете iх, бо вам заборонив КДБ. Але ось телефон, подзвонiть по ньому, й вам скажуть, щоб ви моi вiршi публiкували». По тому вiн розповiв, що на однiй вечiрцi читав своi вiршi, й хтось донiс, у нього зробили обшук i нiчого не знайшли, тодi його закликали до обласного управлiння КДБ i пообiцяли, якщо вiн отi, читанi на вечiрцi, вiршi спише зараз на папiр, вони не матимуть до нього жодних претензiй, i навпаки, сприятимуть публiкацii його творiв. «І ви написали?» – запитав я. «Написав». «Можете почитати нам?» «А чого ж… Один вiрш опублiкований у “Днiпрi”, але я послав тiльки три першi строфи». Прочитанi нам вiршi за тодiшнiми мiрками були стопроцентно антирадянськими. Mи сумно переглядалися. Ми дивувалися неймовiрнiй наiвностi хлопчини… Адже вiн мiг сказати, що не пам’ятае своiх вiршiв, що був п’яний i варнякав щось експромтом. Якщо мене не зраджуе пам’ять, це був Данило Кулиняк. Окремим рядком варто згадати тодiшнiй феномен – поезii Леонiда Кисельова, який так яскраво й несподiвано спалахнув украiнським квiтом i так рано пiшов з життя. У «Днiпрi» було опублiковано двi його добiрки, знаменита «Цигарочка», «Не дайте», «Тато оповiдають», «Похорон Офелii», «Додому», «Тiльки двiчi живемо». Сказати в той час, що треба Вкраiнi, треба землi, де завжди пульсуе Шевченкове слово, Шевченкiв гнiв, могло тiльки смiливе чисте серце. І все ж найбiльшою тодiшньою редакцiйною загадкою е вiршi Майолiки Кринти. Вони надiйшли з мiста Сусумана Магаданськоi областi. Украiнськi вiршi, крiзь якi виразно й холодно проступав колимський iнiй, повiвало суворою пiвнiччю й щирiстю молодого серця. Вiршi були дуже хорошi. Лишень один з них пiдштовхував до якоiсь розгадки, в ньому поетеса оповiдала, що iй хочеться переiхати в човнi через рiку, упасти в стернi, поколоти об стернi колiна, але дiд перевiзник не дае iй перевозу. Стернi на Колимi? Добiрки молодих ми друкували з короткими бiографiями та з фото. Написали до Сусумана – адреса до запитання – попросили надiслати бiографiйку та фото. Надiйшла вiдповiдь, дiвчина прислала фото, але що це фото не Кринти, не було сумнiву нi в кого: на нас дивилася якась тлуста тiтка з неосмисленим поглядом. І лише два рядочки бiографii: комсомолка, працюю в дитячому садку вихователькою. Фотографiю публiкувати не можна. І бiографii, власне, немае. А вiршi ваблять, хтось навiть висловив здогад, що це Лiна Костенко прислала своi вiршi пiд псевдонiмом. Той здогад вiдкинули – вiршi вочевидь написанi на пiвночi. Надiслали в Сусуман ще одного листа, й раптом звiдти вiдповiдь – на конвертi: «Адресат выбыл в центральные районы РСФСР». Написали в Сусуманський мiськком комсомолу – Кринта зазначала, що вона комсомолка – звiдти вiдповiдi не надiйшло. На той час ми вже знали, що в «Молодi Украiни» давно лежить чималий зшиток вiршiв Майолiки Кринти. Сперечалися, дискутували, а тим часом вже дознав комсомол, вiршiв Майолiки Кринти так i не опублiкували. Той грiх найперше – на менi. Звичайно, та публiкацiя мало що дала б, Кринта бiльше не обiзвалася. Де вона, що з нею сталося? Ще одна украiнська трагедiя. Либонь, той «дiд-перевiзник» мiцно заблокував Кринту вiд Украiни, певне Кринта була вислана на Колиму з батьками, або народилася вже там. Справжне то було ii прiзвище, вигадане? Тiеi таемницi вже не дознати. Як згубилися, запали в небуття й таемницi всiх iнших украiнських кринт, викошених безжальною iдеологiчною косою ще до цвiтiння. Ще одне, нове украiнське вiдродження було задушене. Ми, украiнцi, в двадцятому столiттi не дали повнозерного колосу, повнозвучних iмен. Були таланти, але iм не дали розвинутися. Украiнська тасьма (слiд) знову стончилася майже до ниточки. Але не обiрвалася зовсiм. Вона нiколи не обривалася доконечно, як у лiтературi, так i всiй iсторii украiнського народу. З усiеi тiеi когорти молодих змогли випiрнути на лiтературну поверхню тiльки кiлька авторiв. Чи не найталановитiший з них Тарас Мельничук, з печаттю генiя (знаю чимало його вiршiв напам’ять), двiчi заарештований, позбавлений можливостi мати постiйний шматок хлiба, розсмиканий, розкиданий, кiлька разiв влаштовувався на роботу i кидав, вступав у вуз i залишав. Бунтував, спивався. А мав би бути цiльним великим поетом. Богдан Чепурко зi Львова, по всiх тих хурделицях став релiгiйним публiцистом, зрiдка вiршуе. Григорiй Кириченко – найголоснiший, найгорлатiший з того ряду. Вiн читав своi вiршi так, що мухи падали замертво з шибок. І теж опинився в районi, в Березанi, й тiльки нещодавно в «Киевi» опублiкував двi великi добiрки вiршiв. Спецiалiсти кажуть – талановитий. Гриць Кириченко нагло помер. Поскрибовано цiле поколiння лiтераторiв, так само, як у 20–30-тi роки. Так-от тасьма… Пiсля славетних патрiотiв-воiнiв Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка йшов Полуботок (були й лютi запроданцi – Брюховецький, Самойлович), вiдтак настае смуга туску i мовби аж втрати тасьми. Одначе й тодi в гуртi старшин – спомини i зiтхання по украiнських «давнинах», не всi пiдписуються пiд «листами», якi вимагають з Петербурга, зокрема не пiдписали Ломиковський i Г. Полетика; Полетика висловлюе обережнi незгоди на пункти «Уложенiя» Катерини (чом не передшiстдесятництво!), пише росiйською мовою (iнакше вiн писати не мiг), але розмовляе, навiть у Петербурзi, по-украiнськи, збирае козацькi лiтописи, iншi рукописи, стосовнi украiнськоi iсторii. Десь потай (може, то й вiн) працюе невiдомий нам автор «Історii Русiв», обстоюе Украiну на всю силу патрiотичного почуття. Украiнство ж i в побутi, i в пiснi. Наприкiнцi столiття мовби повна «мертва зона». Але появляються Котляревський, Квiтка. Обое служать на державнiй службi в iмперii, нiяких антиiмперських iдей не висловлюють (бо – й неможливо, порiвняй – Тичина, Рильський, Довженко), але в описi побуту, звичаiв, людей – украiнство. А далi Шевченко – i слово, i дух, i поклик i всi барви яскраво нацiональнi. Це «фiгура» (як отi козацькi «фiгури» на Дикому степу) на все украiнське поле. Кожен з тих митцiв – цiлий пласт культури. Мистецький розкол вiдбувався завжди – на прислужникiв iмперii, на тих, якi хочуть прожити тихо, в достатку, й на тих, якi повстають, кличуть, прозрiвають. Є смiливi, е помiркованi, а е такi, якi тичуть пальцями на «ненадiйних». Цей розкол особливо великий i нинi. По тому – перепад. Вiдтак Мирний, Франко, Леся Украiнка. Революцiя i громадянська вiйна пiдняли украiнськi сили. Але активiзуються й сили ворожi, зворотнi – пoтужнi, йде вибиття до ноги всього украiнського. Уже пониженi Єфремов, Хвильовий, М. Кулiш, Пiдмогильний, але живуть з прихованим у грудях ковтком вiльного повiтря, заляканi Довженко, Тичина, Рильський, Сосюра. Пишуть по-украiнськи. Для чогось так пишуть? Для когось. Отже, е щось… Якби не було iх, не було iхньоi творчостi, не було б Симоненка, Лiни Костенко, Стуса – всiх iнших, бiльших i менших, принижених у п’ятдесятi, смiливiших у шiстдесятi, й не було б i сьогоднiшнiх молодих, бо ж… обiрвалася б тасьма. І вона е, в’еться з вiкiв жовто-блакитною стрiчкою, й лине далi, за обрiй. Ідеологiчнi вали, якi тодi накочувалися на лiтературу, ставали все крутiшими, важчими й бруднiшими. Як ото на рiчцi в повiнь, коли пройде важкий буксирний пароплав – «утюг», i на берег накочуються хвилi-вали, вони пiднiмають весняний наплав, пiсок, мул… Пiдминають пересипи, рiчкову рiнь, залiтають у затоки… Першими були пiдiм’ятi критика та публiцистика. Далi – наука та культура, ще далi – поезiя, проза. Найдовше «веселилися на волi» гумористи та сатирики. Чомусь-то iх не брали до уваги. Уже в лютi приморозки друкувалися «крамольнi» «Казки для дорослих» Олександра Лук’яненка, гуморески-пародii на шпигуноманiю Юрiя Ячейкiна, байки Анатолiя Косматенка. Скажiмо, в одному iз сатиричних вiршiв (перекладному з бiлоруськоi мови) розповiдалося про iндiйцiв у резервацiях, яким рекомендують не вивчати рiдну мову, але вони обов’язково мусять вивчати мову чужу. Індiець простягае руку по томагавк, «а в руку йому пляшка попадае». Цього вiрша – у текстi «поему» – автор нiбито подае редактору, той прочитуе i гримае: «…на що ви натякаете, геть звiдси!» Якi вже там натяки! Але, зрештою, приморозили й сатиру та гумор. Андрiй Динник у байцi «Пiвень та Сiрик» спробував поскаржитися «в нiкуди»: бiдний пес Сiрик розповiдае Пiвневi, що його скрiзь тусають, «лають, неначе плюгавка ти, я вже по правдi не знаю, тут на кого менi й гавкати. Доля, такая, як у Сiрика, в нашого брата-сатирика». Динника i «Днiпро» за цей вiрш було критиковано на республiканському партактивi, на нього «гавкав» з трибуни секретар ЦК. Хочу згадати ще одного сатирика й гумориста, й не стiльки як автора «Днiпра», а як письменника, що борсався в лабетах системи й терпiв вiд неi. Ще раз хочу наголосити: сьогоднi вiдомi кiлька iмен, якi протистояли системi, терпiли вiд неi, насправдi ж терпiли тiею або iншою мiрою чи не кожен другий лiтератор. Потерпали «буденно», й те майже забулося. Іван Немирович був веселий, жвавий чоловiк, навiть баламут, баляндрасник. У бiльярднiй Спiлки лунав на всю силу його голос: «це кий наш, радянський» (радянське все найкраще), дим вiд цигарок «пахне по-радянському», тiльки «нашi» гравцi «справжнi, серйознi», це «там» можливi i обман, i брехня – все це з серйозним виглядом, i всi розумiють, що це кпин. Ось куля стоiть на ударi, остання куля для супротивника, Іван Немирович метушливо ставить свого кия в пiрамiду, одягае пiджачка: «Ну, я пiшов, програв, програв, скiльки там менi платити, от дурбило, жiнка дала грошей на молоко, а я iх програв у бiльярд»; заколисаний, розслаблений супротивник б’е i маже, i вже Іванiв пiджачок летить на стiлець, i кий у нього в руках виграе, «о, шановний, то ти промазав, ну, тодi я тобi покажу, як грають радянськi люди». Оце «шановний»… І поважне, й iронiчне, й принизливе, i просто смiхацьке. «Слухайте, шановнi, – вбiгае вiн до бiльярдноi. – Сьогоднi мене вербували в радянськi сексоти». «Як? Де?» «Завели до якоiсь квартири й почали… Я i так, я i сяк… Hy як це, кажу, я посиджу з Малишком, а тодi пiду й буду розказувати». А вони менi: «Не беспокойтесь, на Малишка у нас есть своi малишкi. А ви будете в своей среде». У бiльярднiй завжди вертiлися якiсь типи. Пiсля того Івановi книги почали «вилiтати» з планiв, не друкуватися добiрки в газетах i журналах… …Ось iдуть партiйнi збори. Саме розпочалася кампанiя погрому «Собору» Олеся Гончара. Вона шаленiе в Днiпропетровську, Запорiжжi, Харковi. У нас, у Киевi, – тиша. Зненацька на зборах iз рiзкою критикою виступае Кость Басенко, чоловiк не безталанний, помiркований. Що його тодi звар’ювало, хто його пiдбив? «Я, як моряк, не звик кривити душею й скажу всю правду…» І пiшов потоптом по роману. Одразу пiсля Басенка бере слово Немирович. «Шановний, – до Басенка. – Я теж моряк. А оце приiхав iз Далекого Сходу, посилали нас, бригаду, на виступи. Пливемо на катерi по Амуру, по кордону, а китайцi в човниках пiдпливають до катера й кидають на нас банки з фекалiями (на той час з Китаем були розiрванi дружнi вiдносини), – у нас борти високi, тi банки ударяються об борти й падають на них же. То я тобi як моряк моряковi… Ти пойняв, Костя!» Багато його жартiв, дотепiв, розповiдей залишилося в тiй бiльярднiй. Нe знаю, чи записав вiн, залишив на паперi спомин хоча б про свою поiздку з капелою бандуристiв по Захiднiй Украiнi одразу пiсля вiйни… Хоча б один епiзод. Розповiм за нього. Приiхали вони в якесь село, повiсили афiшi. У селi – храмове свято. Святково одягненi люди гуляють по вулицях, до клубу нiхто не йде. До бандуристiв у кiмнату заходить стрункий, зодягнений у вiйськове, чоловiк рокiв двадцяти п’яти й каже: «Заберiть касiера. У нас вхiд гоноровий». Касира забрали, поставили якусь коробку. Люди почали йти, кидають до коробки десятки, тридцятки. Зал – повний. Вiльнi тiльки двi переднi довгi лави. Ми – на сценi, настроюемо бандури. І раптом до залу заходять люди з автоматами, гвинтiвками й сiдають на тi двi лави. Вояки УПА. Нам потрiбно розпочинати. У нас затверджена програма, й вiдкриваеться концерт кантатою про Сталiна. Не розпочати нею – в селi е кадебiстськi агенти – донесуть одразу. Керiвник: «Ну, починаймо». У солiста-заспiвувача голос деренчить, наче розладнана бандура: «У мене дiти…» Заминка тривае довго. Тодi на сцену стрибае той самий молодик у вiйськовому – в чому справа? Хтось пояснюе. «Спiвайте, не бiйтеся». Якось заспiвали кантату, закiнчили. Молодик тричi, роздiльно, плеснув у долонi. Зал зробив те саме. А далi в нас були украiнськi пiснi, думи, лунали щирi, ряснi оплески. Концерт закiнчився. Нас посадовили за храмовий стiл. А коли випили й попоiли, знову пiдiйшов той самий чоловiк: «Поiли? Тут у селi люди почули ваш концерт. Хороший концерт. А хлопцi там, у лiсi, марнуються. Треба, щоб i вони почули». Ми переглядаемось. «Не хвилюйтеся, там хутiр, скажете, що виступали на хуторi». Запрягли конi, поiхали. А як Іван грав «Запорозький марш». Як вiн його грав! Хоч одного разу менi довелося слухати його й бачити виконавця в жалюгiдному станi. У будинку творчостi я пробудився вiд маршу. Грали в Івана в кiмнатi. Була третя година ночi. Я зайшов до нього. Іван сидiв на лiжку в самих трусах, лик його був сонний i пом’ятий… Вiн грав. То серед ночi приiхали «шанувальники його таланту», розбудили й – або грай, або до ранку не пiдемо з кiмнати. А йому з вечора не спалося, вiн прийняв снодiйне. Вiн таки дограв, а тодi звiвся на ноги й каже: «Шановнi, а тепер вимiтайтесь к… матерi». Один час менi здавалося – несу покуту за його смерть. Це я домовлявся в Естонii (по телефону) про операцiю йому на серцi. Вiн поiхав, i… не повернувся. Лiтературна, полiтична погода псувалася все далi й далi. Пiсля А. Скаби («Лiтература взята на скабу» – Л. Костенко). Скаба був душитель всього нацiонального, прогресивного, хоч все в свiтi вiдносно, для секретарiв пiвденних, схiдних обкомiв вiн був «пiдспiвувачем нацiоналiстам» через те, що iнодi розмовляв украiнською мовою. Секретарем ЦК КПУ по iдеологii став Овчаренко, вiн був трохи м’якшим, людянiшим, але пильнував також. Не можу не сказати, що бiди в журналi для мене йшли поруч з iншими. Розповiм, як моя дружина, Лiна, стала «украiнською нацiоналiсткою». Я взяв цi слова у лапки, а можна i без лапок. Лiна записана росiянкою, ii вiтчим – Лушнiков, кадровий вiйськовий, командир дивiзii загинув на фронтi. Мати – iз села, рано звiдти виiхала – учителька росiйськоi мови i лiтератури. Пiсля загибелi батька i хвороби матерi вони приiхали в село до дiда та баби. Лiна закiнчувала нашу сiльську школу, екзаменiв з украiнськоi мови i лiтератури не складала. І ось ми у Киевi одружилися. Дiти. Я свiдомо не навертав Лiну на украiнство, нащо, щоб iй болiло, як менi! Але дiтей вирiшили оддати до украiнськоi школи. У дворi, де ми жили на Брест-Литовському проспектi, 49, була велика украiнська школа. Записали туди старшу доньку. А коли повели на навчання, школа вже була росiйська. Довелося водити дитину на околицю через кiлька дворiв, вулиць. Я отримав квартиру на Печерську. Поблизу була тiльки одна украiнська школа. Вiддали туди дiтей. Одного разу школа завалилася – впали перекриття. Добре, що вночi, вбило тiльки одну сторожиху. Тодi ми з дружиною почали возити меншу дочку до 92-i школи на вулицi Ленiна. Школа – одна з найкращих у Киевi. Але ii почали закривати, спочатку буцiмто на рiк – для ремонту, а коли ми, батьки, через рiк привели дiтей, то почали закривати вiдверто, як «гнiздо украiнського нацiоналiзму». Кiлька батькiв, – в основному росiяни – украiнцю було йти зась, завтра звiльнять з роботи, – пiшли в мiськком партii. Лiна також. Секретар мiськкому зустрiв iх лайкою: «Вы проклятые националисты». Моя дружина стояла попереду. І вiн на неi: «Сибири захотела, сволочная националистка». Лiна з кишенi паспорта i йому пiд нiс: «русская». Але вiн ще гiрше. Дружина не стрималась i собi, наговорила йому. А прийшла додому, розплакалася, з нею iстерика. Того дня отримала листа вiд рiдного брата з Донецька. Розкрила, прочитала двi фрази й порвала листа на клаптi: «Вiн що, не може написати по-украiнськи». (Вiн у нашiй сiльськiй школi вчився од першого класу.) І вiдтодi ii душа вiдвернулася вiд всього росiйського. А в Інститутi органiчноi хiмii, де огром працiвникiв, де бiльшiсть була украiнцiв, якщо треба було написати якийсь папiр по-украiнськи, бiгли до неi. Нестерпними стали стосунки з цензурою. Упродовж довгих рокiв нас цензурував цензор Іван Трохимович Кошовий, вiдставний чи полковник, чи пiдполковник. Чоловiк вiн був розважливий, спокiйний, тiльки раз пiсля якоiсь гостроi суперечки затупотiв ногами й закричав менi в обличчя: «Царському цензору в сто разiв було легше», на що я вiдказав: «Царськi цензори такими гидотними справами, мабуть, не займалися». Та ще якось вiн присiкався до п’еси Івана Микитенка «Як сходило сонце», вимагаючи замiнити агiтацiйнi заклики гетьмана Скоропадського до народу з трибуни: «Ми принесли вам волю. Ми принесли вам щастя», цензор наполягав – замiнити. Я викреслив тi рядки i вписав: «Ми принесли вам шибеницi та канчуки». Цензор оскаженiв i жбурнув журнал на пiдлогу. «Ви мене за повного iдiота маете». «Ну, не за повного». І все-таки Кошовий – це не Цвiгун, цензор «Ранку», який зрiдка цензурував i нас. Коли редактор приходив до нього, Цвiгун радiсно, з усмiшкою на обличчi потирав руки й весело сповiщав: «Єсть новенькое огранiченьiце». Коли ж редактор не знаходив у пiдписнiй верстцi якоiсь статтi й, здивований, звертався до цензора, запитуючи, де вона, той протяжно свистiв: «Скрилась в туманной далi». «Туманная даль» – це було небезпечно, стаття пiшла «нагору». Аби уникати цього, ми, врештi, налагодили такi-сякi стосунки з Кошовим. Хлопцi по черзi запрошували його на чарку, ми опублiкували в журналi одне чи двое його оповiдань та повiстинку – над ними працювала вся редакцiя – «дотягували» хоч до якоiсь кондицii. За це вiн здебiльшого не сигналiзував «нагору». По якихось матерiалах, окремих мiсцях допускав дискусii, по якихось енергiйно розводив руками – матерiал знято категорично. Ми тут таки ставили замiсть нього iнший на вiдповiдну кiлькiсть сторiнок. Набiрний запас в редакцii тримали чималенький. (Пiзнiше тримати запас заборонили, задушили штрафами.) Пам’ятаю, цензора чомусь жахливо перестрашив роман Леонiда Пастушенка «Покута». Вiн зажадав його зняти. Роман – на двi третини номера, чим i як замiнити, та ми й не сподiвалися на таке. Я вмовляв цензора дуже довго. По тому ми сидiли з Кошовим два днi, перечитували кожну сторiнку, кожен абзац, сперечалися, сварилися, мирилися й знову сварилися. На той час ми були пiд щiльним обстрiлом, журнал кiлька разiв випадав з графiка. Становище склалося нестерпне. Довелося псувати твiр. Роман справдi вийшов безнадiйно покалiченим, та й пiсля того попав пiд обстрiл критики. Либонь, кожному зрозумiло, яка то приемнiсть – два днi сидiти плiч-о-плiч з цензором, курити цигарки, розмовляти, виконувати неспасенну роботу. Менi жодного разу не вдалося заглянути в цензорову душу. Хто вiн був? Духовний iнвалiд? Жертва суспiльних обставин? Жандарм лiтератури? Бездумний виконавець? Переконаний iдейно?.. Але спочатку пильнував високого iменi Сталiна, а далi, пiсля двадцятого з’iзду КПРС, викреслював саме це iм’я, згадку про нього, стояв на сторожi Хрущовських постулатiв, вiдтак, вичорнював з друкованих сторiнок й натяки на Хрущова. Саме цi люди, руками цих людей обезводнювалися лiтературнi оази. Кажуть, нiякi заборони не можуть убити живе дерево думки. Нi, висушуються цiлi урочища, спалюються дiброви. Бачили ви навеснi чорнi дуби? Стоять на луцi, а все листя з’iдене гусiнню. Минае одна така весна, друга, й дуби всихають. Обдурювати цензуру також не випадало, це було справою безнадiйною. По-перше, цензор здебiльшого звiряв своi правки й викреслення, по-друге, я як редактор на самому початку був попереджений, що будь-яке поновлення тексту пiсля цензора, i взагалi будь-якi виправлення в текстi пiсля того, як цензор поставив на пiдписнiй верстцi печатку, розцiнюються як кримiнал. І все ж одного разу менi довелося порушити всi найсуворiшi приписи. Це вже сталося тодi, коли iдеологiчнi лещата затиснули нас мертво, коли кожну журнальну верстку брали в ЦК ЛКСМУ й там читали. Вони самi потiм викликали редактора, заступника або вiдповiдального секретаря. …Верстка – перша верстка – лежить в ЦК ЛКСМУ. Вони мовчать, ясна рiч, мовчимо й ми, а журнал тим часом посуваеться по своiй виробничiй дорозi. Та ось мене зненацька викликае до себе секретар ЦК ЛКСМУ Тамара Главак. Громи й блискавицi, i жiночий вереск, з якого я втямив одне – бiльше нам попуску не буде, це – кiнець. Нацiоналiстичнi вiршi Олесi Бердник (здаеться Олесi), розгляне бюро ЦК й зробить своi висновки щодо журналу, всього колективу редакцii. «Ми вас розженемо. Вирозумiете, що ви надрукували?» Ще раз прочитав вiршi. Нiчого особливо, тiльки трiшки ностальгii по минулому, тiльки козаки та чумаки посеред Дикого поля, та украiнський степ без кiнця-краю. Але сперечатися марно. Самi слова «козак», «козаччина» вже потрактовувалися як нацiоналiстичнi, ворожi. Я вийшов з примiщення ЦК, сiв у тролейбус i приiхав до друкарнi на Анрi Барбюса (Прозорiвська), де друкувався журнал. Зайшов до цеху, запитав друкарiв, як справи з друкуванням журналу. Вони показали на стоси до стелi – аркушiв – пройшли перший прогон. Узяв один аркуш. Це – шiстнадцять сторiнок у розворотi, одна зi сторiнок надрукована, друга – нi. Першi аркушi, в кольорi, друкувалися на плоских машинах. Так – увесь тираж. Бiльш як сiмдесят тисяч. Вiршi – верлiбровi, довгi, на однiй сторiнцi вiрш починаеться, на другiй закiнчуеться. Або навпаки. Вiдтиснутий початок – немае кiнця, вiдтиснутий кiнець – немае початку. Але номер давно вiдматрицьований, вiдлитi форми. За годину журнал пiде на другий прогон. Молодi хлопцi-друкарi палили цигарки. Я запалив також. «Хлопцi, – кажу несподiвано навiть для себе, – що було б, якби я дещо помiняв на отих, ще не вiдтиснутих сторiнках?». «Було б три пляшки коньяку», – кажуть. Менi й сьогоднi здаеться, що я запитував у них, не склавши певного рiшення, скорше, для жарту. Бо й не сподiвався на таку вiдповiдь. І враз вирiшив – все одно кiнець, то, може, спробувати?.. «Буде п’ять», – кажу. І подзвонив до редакцii Володимиру Коломiйцю, завiдувачу вiддiлу поезii, щоб мерщiй iхав менi на помiч. А сам негайно взявся до роботи. …У текстi було: «чумаки йдуть, iдуть». Ми дописували кiнцiвку: «а тепер там трактори гудуть, гудуть». Мчали в бiй козаки, пiдминаючи копитами ковилу, замiсть якоi нинi хвилювалися золотi пшеницi. Працював я, працював Володимир Коломiець. Потiм ми перечитували написане навхрест, правили, розставляли роздiловi знаки. Друкарi зробили новий набiр, новi матрицi. Я купив коньяк. По кiлькох днях вийшов журнал, i я понiс його Тамарi Главак. «Тамаро Володимирiвно, то був робочий варiант». Вона прочитала. «Чого ж ви менi зразу не сказали?» «Та ви так розпасiювалися». Нiколи потiм я не читав тих вiршiв. Соромно. Не знаю й донинi, який вони мають вигляд. Олесю Бердник попередив наступного дня, попросив у неi пробачення. З мiсяць почувався кепсько: а що як цензор помiтить? Не помiтив. Дещо таки минаеться в цьому свiтi без наслiдкiв. Лишаеться в серцi осуга. Калiчила твори цензура, докладали руки працiвники редакцiй, автори, якi, здебiльшого, були або побували редакцiйними працiвниками й, пишучи твори, наперед визначали перевiрену трасу, траплялося, в останню мить лякалися самi себе. Один вельми шанований, плодовитий i прогресивний прозаiк, Є. Гуцало, взявши додому роман, викреслив цiлий роздiл. Коли надiйшла верстка й вiн вичитав ii, то прибiг до редакцii та вчинив рейвах на редакторське свавiлля. Рейвах, якого до того часу я не бачив i не чував. Ганьбив, принижував. Я гаразд пам’ятав, що того роздiлу не скорочував, хоч вiн i викликав у мене певний неспокiй. Запитав у працiвникiв редакцii, хто це зробив. Усi вiдмагалися. Тодi я наказав принести оригiнал рукопису. І всi впiзнали руку автора, бо ще вiн написав на кiлька рядкiв зв’язку. Автор пiшов до дверей, а я навздогiн: «А пробачте?». Та ми й не вельми на нього розсердилися. Бо вже й самi не знали, чого остерiгатися, чого пильнувати, з якого кiнця шарпатимуть номер. Майже кожне число розглядалося на бюро або секретарiатi ЦК ЛКСМУ. Готувалися побоiська грунтовно. Окрiм працiвникiв апарату ЦК ЛКСМУ, писанi тексти виголошували редактори iнших друкованих комсомольських органiв. Їх «втравлювали» свiдомо, зобов’язували виступати супроти своiх колег. Так, редактор одного дитячого малообсягового журналу Б. Чалий, який мав достобiса вiльного часу, весь той час тратив на пильне читання «Днiпра» та на донощицтво, неначе службу якусь виконував. Не знаю, що його вело. Кажуть, що найбiльше зла люди роблять не з ненавистi, а з користi, байдужостi або зi страху, й це особливо страшно. Але роблять вони його i з пiдлостi, пiдлостi душi, вони ненавидять тих, якi прагнуть правди, бо вона мовби с повсякденним докором iм. Одного разу наша редколегiя – Пiдсуха, Баш, Бiлоус – вступила на бюро в рiшучий бiй з комсомольськими секретарями, спробувала захистити редакцiю, пiсля чого ii, редколегiю, на такi засiдання бiльше не кликано. А нас «притисли до пiдлоги». Майже кожна серйозна стаття, роман, поема потрактовувалися в одному планi, як украiнський буржуазний нацiоналiзм. Чомусь обов’язково буржуазний. Інодi це доходило до смiшного. Якось у Харковi на партiйних зборах секретар по iдеологii Милюха шпетив поета i прозаiка, нашого автора, Миколу Шаповала, щоразу, назвавши прiзвище, долучаючи: «украiнський буржуазний». Врештi Микола пiдвiвся й сказав: «Дозвольте, товаришу Милюха, ну нехай украiнський нацiоналiст, але чому “буржуазний”? Може, через те, що я колись старцiв водив?» Шаповал справдi колись був поводирем старцiв. Тепер з роботи звiльняли багатьох працiвникiв, випроводжаючи iх «у поводирi старцiв». Окрiм «об’ективного» тиску, почували й тиски «суб’ективнi» – помсту деяких невдатних авторiв з високих iнстанцiй, зокрема ЦК КПУ. В колективi вiддавна, ще вiд Пiдсухи, склалося так, що нiякого кумiвства, протегування, догоджання не було. Слабкi рукописи повертали, незважаючи на посади та ранги авторiв. Один такий високопосадовий чоловiк ще довго, вже я й не працював у «Днiпрi», переслiдував мене. Бог йому суддя. Одначе, повторюся, i «в iнстанцiях» працювало чимало людей, якi не розминулися доконечно з совiстю, намагалися якось допомогти, застерегти, вiдвести удар. Якось один високий псковський працiвник, автор кiлькох забракованих у «Днiпрi» творiв, готуючи доповiдь на пленум ЦК КПУ, вписав туди чорними лiтерами наш журнал. Мiй земляк, працiвник вiддiлу культури ЦК (Дроб’язко), повiдомив менi про те, знав вiн i причину цього вiроломства, отож порадив пiти до когось iз секретарiв ЦК та сказати, що в такий спосiб зводяться особистi рахунки, тiльки щоб не казав вiд кого я довiдався. Що я й зробив, i вбивчий абзац було викреслено. Інодi рятунок приходив несподiвано. Один-однiсiнький раз мене було кликано на засiдання полiтбюро ЦК КПУ. Зрозумiла рiч, мене обiйняла тривога. Перед початком засiдання я забiг до вiддiлу культури ЦК, чи не знають там, з якоi причини така висока честь. Не знали. За тим бiганням я трохи не запiзнився, й зайшов до залу майже разом з членами полiтбюро, й, не знайшовши вiльного мiсця десь позаду, мусив сiсти на стiлець в першому ряду. При входi до залу стояло двое у вiйськовому, в досить високих званнях, здаеться – майори, я полiз до кишенi за посвiдкою, вони подивилися на мене й сказали: «Не нужно. Проходiте». Уже потiм я зрозумiв, що моя фотокартка побувала у iхнiх руках заздалегiдь. Члени бюро ЦК розмiстилися за столом президii. Я оглянувся по залу – жодного знайомого обличчя, жодного журналiста, навiть працiвника ЦК комсомолу. У мене по спинi прозмiiв холодок. Людей було небагато, як я здогадався незабаром, то були секретарi обкомiв партii. Мабуть, ще вчора iм поставили якесь запитання, бо перед початком засiдання вони передавали до президii записки. Я сидiв сам у першому ряду, мусив iх носити й вiддавати в руки Шелесту. Кiлька разiв вiн здивовано зиркнув на мене, мабуть, подумав: хто це такий, якийсь новий працiвник апарату, але чому я його не знаю? Але потiм почав дякувати за кожною врученою запискою: «Спасибi. Дякую». Шелест виголошував доповiдь. Читав ii довго, знуджено. Я вгрiвся, вмостився зручнiше, можна б i подрiмати, якби не сидiв у першому ряду i якби не оте: «навiщо мене покликано?» Почуття тривоги не залишало мене. І ось, раптом… «У той час, коли радянський народ пiднiмае сiльське господарство… журнал “Днiпро” друкуе iдейно хибний роман Олеся Бердника…» А далi: «Є тут редактор?» Я пiдвiвся. Стою навпроти Шелеста. Вiн зсунув на нiс окуляри, дивився на мене понад них. Дивився довго. Нiчого не сказав. Махнув рукою: мовляв, сiдайте. Я сiв. Шелест читав доповiдь далi. У перервi всi кудись iдуть. Що робити менi? Пiшов з ними. Виявляеться – на перекус. Поiв бутербродiв з iкрою та гарячих сосисок. За столиком сидiв сам. Досидiв на засiданнi до вечора. Почувалося менi кепсько. «Не на те ж кликано, – думав, – аби на мене подивився Шелест». Знав, що звiдси в подiбних ситуацiях здебiльшого виходять без партквиткiв. Але бiльше того дня мене нiхто не турбував. І в наступнi днi також. Диво-дивне, бувало подзвонить у ЦК комсомолу iнструктор ЦК партii – щось йому не сподобаеться в журналi, – i вже з нас знiмають шкуру, а тут пiддав журнал рiзкiй критицi перший секретар ЦК КПУ, й нiчого. Я подумав: можливо, це через те, що нiкого з менших чинiв не було, нiхто про те не знае. Уже значно пiзнiше менi розтлумачив один високий цековський функцiонер: «Пожалiв вас Шелест. З ним таке траплялося. Написав олiвцем навпроти того абзацу: “Обмежитися обговоренням”». Керiвники, вони також були всiлякi, черствiшi й чуйнiшi, бiльшою мiрою кар’еристичнi й меншою, розумнiшi й дурнiшi. Були й зовсiм дурнi. Таким менi здаеться Дем’ян Коротченко, пам’ятник якому стоiть по однiй з найлюднiших магiстралей Киева. Розповiдають анекдотичнi iсторii з його поведiнки на засiданнях полiтбюро та секретарiатiв ЦК КПУ; кожного «винуватого», покликаного туди, вiн пропонував виключити з партii i «гнати з роботи к… матерi». Одного разу, прокинувшись вiд дрiмоти, запропонував виключити з партii i вигнати з роботи голову колгоспу, який розповiдав про передовий досвiд своеi артiлi. Я ж пам’ятаю нараду молодих кукурудзоводiв у ЦК ЛКСМУ, на якiй Коротченко дрiмав у президii, один iз секретарiв обкому комсомолу похвалився з трибуни, що вони виростили качани, кожен з яких бiльше як двадцять сантиметрiв довжини, й тодi пiсля перерви на трибуну виходить Коротченко, його права рука заведена за спину, вiн дивиться в залу, знаходить очима того секретаря обкому, який вже й рота роззявив, аби не пропустити жодного слова «вождя», i «вождь» враз вихоплюе з-за спини руку та помахуе над трибуною велетенським, у пiв метра, голим качаном: «А ето, товарiщ Нiколенко, раза в пять больше, чем у тебя». Якi вже не були муштрованi на пошану до влади комсомольцi, але й вони не витримали, похилилися вiд реготу. Добру протекцiю склав Короченко тому Нiколенку (прiзвища точно не пам’ятаю). А далi Коротченко почав читати «свiй» (написаний кимось) виступ. Боже, що це було! Такоi безграмотностi я не бачив вiд народження. «До-ро-гiе товарi… Товарi… щi, – вiщував вiн. І, пожувавши губами, додавав:…Так, значiт, щi…». До речi, засоби впливу були не тiльки бюро, секретарiати, проробки, погрози. Це й «дружнi» поради, розмови, бесiди, зокрема хитро-довiрчi. Витримати такi бесiди iнодi бувало важче, анiж крик, лайку, погрози. …Вас закликають до просторого кабiнету, садовлять не за приставним столиком, а на диванi, секретарка приносить чай або каву, печиво. Точиться «дружня» розмова. По-батькiвськи лягае на ваше плече рука. «Юрiю Михайловичу, ви ж не такий-ось або ось-такий, ви – свiй, ну як же ви допускаете?.. Ось в останньому номерi знову натяки на голод 33-го року». Ти почуваешся нiяково, мовби винним в чомусь перед ось таким добрим, милим Юрiем Юрiйовичем, збитий з пантелику. Над силу здобуваешся: «Хiба то не правда? Хiба не було голоду?» Ваш спiвбесiдник рвучко пiдхоплюеться з дивана, нервово (вдавано-нервово) крокуе по кiмнатi. «Та був. Був. Ще й не таке бувало. І помилки, й прорахунки… Я вам мiг би розказати жахливi речi… Але ж… Вперше в iсторii! Найбiльше iз звершень людства! Для майбутнього. Для всiх! Mи – у ворожому оточеннi. Вони використовують такi-ось вашi помилковi кроки, прорахунки. “Свобода” знову цитувала ваш журнал. Саме ваш. Ви ж повиннi це розумiти. Ось так…» Рука знову довiрчо лягае на ваше плече. О, велика сила довiри, доброти, спiвчуття… Вже значно пiзнiше я дiзнався, що це рука цинiка, провокатора. А тодi?.. – Щось ви й самi почали не туди заникувати. Ось та ж «Сучаснiсть». Ворожий, антирадянський журнал. Це ось вiрш Лiни Костенко. Вона неiсправима. А це iз вашого роману. Впiзнаете. Про поета, який був талантом, глашатаем правди. А тодi повiсив у кабiнетi портрет людини в шинелi й став сахатися: став страхопудом. Нiкчемою. І що ж пишуть редактори «Сучасностi»? А те, що, мовляв, у Радянському Союзi люди починають прозрiвати. Ось i Юрiй Мушкетик, вiн напевно член партii, i радянський патрiот – iншого б не поставили на цю посаду. І вже не хоче думати так, як його повчае «Правда» i ЦК партii. Я вас попереджую по-дружньому. І знову рука стае важка-преважка. І тихий, аж журний голос доймае до печiнок. І страх ходить поза спиною. Може, оце – «по-дружньому» – в останнiй раз. А далi? І думка про батькiв, дружину, дiтей. Хай йому грець! Пам’ятаю, вже пiзнiше, коли я працював головою Спiлки письменникiв i ми поновили в Спiлцi на засiданнi президii Вiктора Некрасова, менi додому зателефонував партiйний функцiонер. «Правда, що ви сьогоднi поновили в Спiлцi Вiктора Некрасова?» «Правда». Пiсля тривалого мовчання: «Що ви наробили!.. Ви навiть не уявляете, що ви наробили!». І поклав слухавку. А я сидiв ошелешений. Я знав, що поновлення в Спiлцi Некрасова не сподобаеться «нашим сусiдам» – ЦК КПУ мiстився поруч. Але – «що ви наробили!» Стало млосно. А що, як я справдi не знаю чогось такого. Ну, може, там, за кордоном, Некрасов опублiкував щось проти украiнства, щось проти всiеi Спiлки? І – безлiч iнших думок… Отож процес творення журналу складався з багатьох векторiв, чинникiв. До того ж це було життя, звичайне людське життя, кожного працiвника зокрема i всього колективу гуртом. Кожнiй людинi вiдмiряно ii шлях, й вiдповiдно – на кожному вiдтинку радощiв, смутку та печалi. Вiдчуття молодостi, власноi сили буяють у грудях, кличуть до веселощiв, жартiв. …Одного разу наша кур’ер, повернувшись з пошти, сказала, що на «Днiпро» прийшла бандероль такою вагою, що вона ii не може донести. Пiшли двое спiвробiтникiв i принесли важку фанерну скриньку, забиту мiцно-премiцно. Дiстали в двiрника ломика й вiдкурбачили ii. Наверху в двох папках лежав вiршований роман, «“Ревнивая”, книга первая». Розпочинався роман так: На столе стоит бутылка, А в бутылке той наливка, Знать бутылка та полна, Аж от горлышка до дна. А далi, на сюжет «Ой не ходи Грицю», йшла оповiдь, як ланкова з безнадiйноi любовi отруiла тракториста. Не згiрш, нiж з доробку днiпрянських графоманiв попереднiх рокiв: …Колгосп, колгосп, аж серце вiдпочине, Колгосп на нашiй Украiнi, неначе писанка. І цвiтуть сади, бiлiють хати, а на горi кiнотiятер… Широколистянi тополi, а там i луг, i степ, i сама партiя бiльшовикiв витае над селом. Нижче – два добрячi шматки сала. Ще нижче – кiльце доброi домашньоi ковбаси, яка трiшки пiдцвiла в дорозi, але годилася до вжитку. У листi автор «Ревнивой», як i кожен iнший дописувач, запитував: «Ну як?». Хлопцi вiдповiли йому так: «Зверху – погано. Далi – краще. У кiнцi – зовсiм гарно. Любимо ковбик. Шлiть книгу вторую». З безлiчi жартiв, розiграшiв, комiчних ситуацiй розповiм про одну подiю. Щороку бюджетом видiлялося кiлька тисяч карбованцiв на агiтацiйну, передплатну кампанiю. Але використати iх можна було тiльки по перерахунку, ми не знали, як до тих грошей приступитися, й вони завжди пропадали. І ось одного разу знайшли рiшення: зробити агiтперелiт по Украiнi. Зафрахтувати в «Аерофлоту» лiтак, розрекламувати цю акцiю в пресi, провести по великих мiстах конференцii, зустрiчi з читачами. Ентузiазм гойдав хмари в небi. Зголосилося багато поважних авторiв. Але коли дiйшло до вильоту… Той занедужав, той закiнчуе книжку, до того iдуть гостi. Довелося збирати команду авральним способом. То була «могутня» команда – дюжина запеклих пиякiв. Очолив ii мiй тодiшнiй заступник, мiцно збратаний з чаркою чоловiк; коли вiн звертався на роботi до мене, завжди затуляв долонею рота (аби мене не збив з нiг запах перегару), й казав: «Зуб болить». Особливою «знахiдкою» агiтперелiтноi бригади став Кавтаранг – старий бiльшовик, який «на власнi очi бачив Ленiна», його нам порекомендував ЦК ЛКСМУ. Розпочався перелiт з того, що… не розпочався. Агiтбригада споiла команду лiтака, й вони всi разом два днi не могли пiднятися в повiтря. Потiм таки якось злетiли, лiтачок почало гойдати, вiн провалювався в повiтрянi ями. Першим не витримав Кавтаранг, якийсь час вiн гикав, а далi притьма кинувся в гальюн, що в самому хвостi лiтака; Кавтаранга вагою понад сто кiлограмiв жбурнуло в один бiк, у другий, всi агiтперелiтники перелякалися за нього, кинулися йому на помiч, також у хвiст лiтака, збилися до купи, лiтачок заревiв i спрямувався пропелером у голубий зенiт. Другий пiлот виповз iз кабiни: «Назад, лiтак загробите». Так повторювалося кiлька разiв. Залетiли до Черкас. Пiшли в обком партii (iх спочатку не пускали, але заступник редактора багатозначно сказав: «Це – зi мною») до секретаря обкому, дружно дихнули таким густим перегаром, що той закрутив головою, замахав руками, неначе млинком: «У нас дуже важлива нарада, всi зайнятi, летiть далi». Полiт тривав ще кiлька днiв. У Днiпропетровську виявили, що грошей, добових, готельних та всiх iнших лишилося – кiт наплакав. І немае чого нi iсти, нi пити. У запасi – двое кiлець ковбаси й жодного шматочка хлiба. Хтось подзвонив своему товаришу в Кривому Розi, й той сказав, що тiльки вчора вигнав два гендзюри самогону. Перелетiли туди. Подзвонили володарю двох сулiй самогону – його не виявилося вдома. Василь Дiденко тужно запропонував: «У мене тут кохана, ходiмо до неi, пожартуемо… І я кашi поiм». Нiкому не схотiлося жартувати, повкладалися спати й пробудилися посеред ночi вiд якогось джв’якання, здавалося, хтось брьохае по калюжах. Засвiтили свiтло, Василь Дiденко, котрий повернувся з гостини вiд коханоi, з дитинною усмiшкою доiхав друге кiльце ковбаси. Кохана кашi не дала. Останнiм пунктом агiтперельоту стала Одеса. Потинялися кiлька днiв по мiсту, випросили щось iз харчiв у Одеському будинку творчостi, й вернулися на аеродром… Хоч лiтака продавай. Вирiшили летiти додому. Можливо, я не швидко довiдався б про всi перипетii героiчного агiтперельоту, якби не випадок. Ми поiхали iз заступником редактора у аеропорт закривати рахунки. У дверях на нас налетiв кремезний, бритоголовий чоловiк, вiн кинувся до мого заступника, обiйняв його й заплакав. «Альоша, – бурмотiв, – чого я прилетiв з Кишинева?» Це був Кавтаранг. Виявляеться, вiн з хмелю залiз не в той лiтак. Кавтаранг був без плаща, кашкета, портфеля, все це чи десь посiяв, чи його в нього вкрали. Я одразу ж почав «розкручувати» агiтперелiтну епопею. У редакцii ii згадували довго та весело. Але, як я вже казав, i мажор, i веселiсть з часом почали пригасати. Так гаснуть кольори на заходi вечiрньоi пори – рожевi-голубi-синi-ультрамариновi-чорнi. Працювати стало важко й нецiкаво. Нашi комсомольськi зверхники мовби побожеволiли. Тут, мабуть, варто сказати про «специфiку» iхньоi роботи, точнiше про стан промiжностi, в якому вони перебували. Комсомольська робота тимчасова, ЦК комсомолу – «кузня кадрiв», досягши певного вiку, кожен з них мав пересiсти в iнше крiсло, як правило, в партiйне. Вони цього чекали, вони цьому служили й знали, що запопадливiшим будеш, то на вищий перший партiйний щабель станеш. І вони старалися. З нашими кураторами просто стало неможливо розмовляти, щось пояснювати. Я втомився. І подав заяву на звiльнення. Ще й через те, що розумiв – потрiбно втiкати. Одначе мое прохання не поспiшали задовольнити, заяву притримали до певного часу, аби провести «в шию». І той час приспiв. Мене увiльнили постановою секретарiату ЦК ЛКСМУ. (Не пам’ятаю процедури увiльнення – секретарiату, бюро – звiялося в iмлi часу. Не пам’ятаю тих грiзних звинувачень, погроз, з ними виступали також редактори iнших комсомольських видань, перед завжди вiв Б. Чалий.) Уже я рокiв два не працював, як мене покликали в протокольний вiддiл ЦК ВЛКСМУ. Дiвчата, трохи нiяковiючи, менi сказали: «Тут ось двi догани, чомусь вам тодi не вручили, заберiть». «Нехай вони вам». Постанова була довга, на мене навiсили всi наявнi «iзми». Я розумiв, що постанова узгоджена в ЦК КПУ, напевне, й продиктована звiдти, отже, просити, аби мене вiдпустили по моiй заявi марна справа. Щоправда, спробував поткнутися до колишнього однокурсника по унiверситету, завiдувача вiддiлу пропаганди та агiтацii ЦК КПУ З. Орла, але вiн не захотiв зi мною розмовляти. Натомiсть надi мною ще й позбиткувалися. Ясна рiч, пiсля постанови комсомольського секретарiату я перестав ходити на роботу, проте за два днi менi подзвонили з якогось вiддiлу ЦК КПУ й пригрозили: мовляв, ви кидаете виклик, ви мусите сидiти в редакцii до постанови бюро ЦК ЛКСМУ. Постанова з’явилася днiв за десять. Мене також вивели з редколегii й зняли з партiйного облiку парторганiзацii редакцii. Не вельми то весела справа – опинитися навiть у такiй iзоляцii. Телефон вдома замовк, виявився майже непотрiбним. Друзi не з’являлися. І не те, щоб всi так вже перелякалися контактувати з опальним колишнiм редактором. Усiляким догiдникам, якi прагнули надрукуватися в журналi, я став непотрiбним, багатьом знайомим – нецiкавим. Стало важко друкуватися самому. Редактори часописiв викреслювали зi статей, навiть з перелiку, мое прiзвище. Приiхав додому, до батькiв. Йдемо з батьком вулицею. Стоiть гурт односельцiв. Вiтаемось, стаемо. І тут один шибздик, фiзрук школи, голосно: – Так що, Юрко, тебе зсадили з редактора за нацiоналiзм. Добре, що ще не посадили. Як то було слухати моему батьковi. Певне уявлення про мое тодiшне життя можна скласти ось з такоi цитати з книги помiчника В. В. Щербицького Володимира Врублевського «Владимир Щербицкий: правда и вымысел». «Однажды мне позвонил министр иностранных дел… Г. Г. Шевель и с возмущением сказал: “Надо заступиться за Мушкетика: еще в бытность его редактором молодежного журнала писателя стали обвинять в национализме, а сейчас просто не дают печататься. Теперь главным становится не талант человека, а симпатия или антипатия Маланчука. Да и пора прекратить составление «черных списков»”. Неужели это безобразие творится с ведома Владимира Васильевича?» Але оця моя самотнiсть, певна iзольованiсть мали й свою позитивну сторону. Я тодi неначе протистояв усьому облудному, ницому, дрiбному, що е в свiтi, протистояв самому свiтовi – так менi iнодi здавалося. І як же менi працювалося… Як працювалося! Саме тодi я написав, без найменшоi надii на друк (я й не подавав його до друку) свiй найбiльший, найпотужнiший роман «Яса». Вiн пролежав у шухлядi понад п’ятнадцять рокiв. І написав найглибшi з психологiчного боку речi – повiстi «Бiль», «Старий у задумi»; роман «Бiла тiнь». «Бiла тiнь», опублiкована у «Вiтчизнi» з деякою редакцiйною правкою, одразу пiдпала пiд критичний обстрiл. Як iдейно хибний, оцiнив твiр у статтi, надрукованiй у журналi «Комунiст Украiни», Шамота, в рядi видань виступив Лазар Санов, пропустили роман через барабан у Спiлцi письменникiв на спiльному засiданнi секцiй прози та критики, щоправда, зiбрання було не вельми людне, але в пресi повiдомили: «громадськiсть засудила» iдейно хибний роман Ю. Мушкетика. Роман «застряв» одразу в двох видавництвах – у «Днiпрi» в серii «Романи та повiстi» i в «Украiнському письменнику», набiр був розсипаний. Зате був опублiкований у «Дружбе народов», «Советском писателе», «Художественной литературе», литовською, чеською iншими мовами, уривки з роману та статтi про нього друкувалися в «Литературной газете». Вiдтак пообгризуваний вийшов i в нас. Либонь, на необiзнаного читача я мiг би напустити туману, й вiн подумав би, що «Бiла тiнь» – супергострий роман. Але це не так. По-справжньому гострим (хоч, гадаю, не вельми досконалим художньо) був iнший роман, опублiкований перед самим моiм звiльненням з роботи, – «Останнiй острiв». Останнi острови – то острови нашоi нацiональноi культури, мови, про це там так i сказано – майже вiдкритим текстом. Але вiн минув менi безкарно, просто, промайнув, нiким непомiчений. Щоправда, вже пiзнiше один високий партiйний чиновник, а також один спiлчанський керiвник кiлька разiв насварювалися: «Ви шануйтеся. Ми не забули вашi “Останнi острови”». Але й по тому. А роман «Бiла тiнь» просто психологiчний роман, де аналiз людини – на рiвнi мiкронiв. У той час менi найкраще й писалися людськi стани: як людина переживае ту чи ту подiю, ситуацiю, про що думае. Я сiдав i писав по сорок-п’ятдесят сторiнок отаких внутрiшнiх монологiв, роздумiв; розумiв, це – задовго, затягнено, нудно, але писав, бо писалося, а вже потiм скорочував тi мiсця до десяти – п’яти сторiнок. І, гадаю, що саме тодi я найбiльше був письменником i людиною. Мабуть, менi не треба було погоджуватися на роботу в секретарiатi СПУ в 1979 роцi. Одначе це була нiби сатисфакцiя… І трохи манило… Людина слабка. Прикликав мене до тiеi роботи Павло Загребельний, обраний першим секретарем Спiлки, вiн хотiв мати працьовитих помiчникiв, i наполiг, i вмовив Щербицького, який, як менi розповiдали, кiлька разiв читав та перечитував оту постанову ЦК ЛКСМУ на мое звiльнення. Назагал, не вважаю всi роки роботи в «Днiпрi» потраченими марно. Ми таки дещо робили, вiдкрили дорогу багатьом молодим, i сам я осягнув чимало в планi знайомства з живим лiтературним процесом, специфiкою роботи журналiста, друкарством, працею в колективi. Хорошому колективi. Хочу ще дописати, як я вибирався з iдеологiчноi ями, в яку попав. Треба було жити, годувати сiм’ю, писати. Я знав, що мене друкувати не будуть, бо навiть з оглядових статей критика викреслювала мое прiзвище. І тодi я задумав написати книжку… з кiбернетики. Я читав багато науково-популярних журналiв: «Наука и жизнь», «Химия и жизнь», «Техника молодежи», «Наука и техника» та iн. Точнiше, не з кiбернетики, а про тодiшнього короля кiбернетики CPCP – Вiктора Михайловича Глушкова. Вiн – депутат Верховноi Ради СРСР, член ЦК KПPC, академiк i, казали, навiть вхожий до Брежнева. Не осмiляться не друкувати, а то й нацькую на них самого Глушкова. З ним я був знайомий ранiше. Писати було нелегко, Глушков вельми зайнятий. Врештi домовились – поiхали разом у санаторiй. Книжка вийшла. А оскiльки так, це й для iнших – Мушкетика друкують. І намислив я iнший шлях: написати нарис у «Правду», там не знають, що я крамольний, подивляться у довiдник – член Спiлки письменникiв СРСР. Не буде похвальбою – нарис я написав гарний, оригiнальний. Я знав колгосп на Чернiгiвщинi, в ньому двадцять Героiв Працi, а голова – не герой, а при тому колгосп виконуе поставок як половина iнших колгоспiв району разом. Знав порядок такого писання – насамперед поiхав у райком партii. Секретар райкому каже: «Написать-то можна, тiльки голова там огурний, некерований, чи й зумiете до нього пiдiйти»; поiхали. Зайшли в контору колгоспу, голова грае в шахи. Каже: в мене обiдня перерва. Потiм почалася розмова, я в лоб запитав, як вiн досягае таких високих результатiв. Голова показуе на секретаря райкому: вiн дае менi вказiвки, я роблю навпаки, звiдси i результати. Секретар пiдморгуе менi: я ж вам казав, що це за фрукт. Секретар поiхав. А я лишився, й початок у нарисi був такий, як розповiв вище. Але ж я не дурень, далi написав, що голова працюе в контактi з райкомом партii, й пару абзацiв про секретаря райкому, це було треба, аби вiн потiм не заперечив. Нарис надрукували, й одразу написали менi: пишiть нам, пишiть. І я написав другий нарис, третiй. А в нас у ЦК знизують плечима: очевидно в Мушкетика в Москвi в ЦК або в «Правдi» якась рука. Про свою роботу в первиннiй парторганiзацii я написав вище. Написав я все це, аби нинiшнi письменники знали, якi були умови друку, що це таке цензура i як було прориватися крiзь тодiшнi загорожi. Жмут спогадiв: принагiднi записи з рiзних рокiв Записи робив у рiзнi зошити, iнодi паралельно, через те деякi подii йдуть не послiдовно. І здебiльшого без дат. Бо писано не як щоденник, а як можливi заготовки до чогось. І як спомини для себе.     Ю. М. Не спиться. Я стою в саду i крiзь вишневе вiття дивлюся в небо. Темнi, на тлi неба, ягоди, й зорi, якi зриваються з неба… Зорепад шумуе в моiх жилах, украiнський зорепад, вiн тiльки в нас такий – таемничий до щему в серцi й величний, то моi предки шугають у безвiсть, у вiчнiсть, щоб постати в менi печальними i вiчно одинокими, як одiрванi од Небозводу зорi, тiльки украiнцевi дано це вiдчути, тiльки його гнiтить прозора й гiрка непогасима туга, людина, яка не ввiбрала в себе марево зiр i цвiт калини, яка не вiдчула на своiх губах смаку вишнi i якiй не вдарив на свiтанку з росяноi трави у серце перепел – не може бути украiнцем. Вiрю: доки на небозводi горiтиме хоч одна зiрка, на землi залишиться хоч один перепел, Украiна не згасне! Вiйну виграли не генерали, не солдати, не зброя, не вiйськовий потенцiал, а людська доброта. Серед звiрячоi жорстокостi, ненавистi вона одна зберегла людей. Товпи iх йшли по дорогах, хворих, завошивлених, у язвинах, йшли з полону, з оточень, йшли шукати рiдних i пристановиська, i всiх iх на нiч впускало пiд своi убогi селянськi стрiхи нужденне село, годувало, чим бог послав, укладало спати на розперiзаних кулях соломи посеред хати в теплi. Останнiй кусень хлiба, роздiлений помiж своiми дiтьми i лишаюватим оточенцем, остання, чоловiкова кухвайчина або кожух, вiдданi втеклому з полону. І не останне – тепло серця. Його й вистачило на всю вiйну. Намоталося на людину в двадцятому вiцi сумнiвiв, думок, тривог. Втратилася первозданнiсть життя, проста впевненiсть, що ти вiд Бога. І все довкола вiд Бога, й що живеш ти за Його вiчними законами. Тепер ми живемо за примхами дезоксирибонуклеiновоi кислоти, мутацiй, опромiнень, збiльшеноi кiлькостi холестерину в кровi, за примхами i дурiстю влади, вчених, сусiдiв, якi вiдвикли робити добро i навчилися робити зло. Свiт не став простiший, вiн став жахливiший, жорстокiший, туманнiший, смерть стала невiдворотнiшою i ближчою, i нi в кого попросити спiвчуття i рятунку. Через те стiльки неврозiв, дебiльства, просто дуростi, користолюбства, немае офiри i любовi до ближнього, немае звичайностi життя. Всi незвичайнi. Може, iх ранiше було мало, але було погамування власноi захланностi, хамства, лютостi. Що ж буде далi? Наступникiв Римськоi iмперii два: Третiй рейх (Гiтлер) i Росiя (Третiй Рим). Тотожнiсть. Людське життя: вiйни, вбивства, голод, зради, сарданапали при владi винищують людей мiльйонами, й хтось з того мiльйону малюе картину чи пише фiлософський трактат – Рембрандт i Кант – i все це в однiй великiй купi – золотi злитки душi й згустки кровi, i чомусь цi злитки не переважають кров, i душа людська здебiльшого темна, й рiдко в якiй сяе свiтло, а сонце, то вже – унiкальнiсть. Мене дивуе войовниче неприйняття одними митцями iнших. Воно зрозумiле в графоманiв. Як нинi, коли стiльки бездарностей хочуть змести все, що поруч з ними, що було до них. «Лiтература починаеться з нас» – волають вони, а за душею, на паперi – поки що нiчого, колись, може, щось i народиться. Дай Боже. Але ще бiльше мене дивуе шалена вiйна Зерова проти Олеся. Та яке тобi дiло! Ти пиши свое. А читачi нехай судять. Є читачi в Олеся, е в тебе. На рiзний вiк i смак. Будьте обое! Так нi… І сьогоднi е тi, кому дужче подобаеться Олесь, i тi, якi вiддають перевагу Зерову. То й не в перевазi справа. Те ж саме з Курбасом. Як вiн воював з Карпенком-Карим i всiма Тобiлевичами. А п’еси Карпенка-Карого йдуть i сьогоднi. І йтимуть завтра, i потiм. Такий тiсний свiт? Чи тiснява в людськiй головi? І як все це постае в свiтлi (темрявi) трагедii цих високих митцiв. Що в нас найдужче зрусифiковане – то це цвинтарi. Навiть на сiльських цвинтарях майже всi написи росiйською мовою. Опрiч iншого – наруга над людьми. Жив який-небудь Козел Остап Пилипович, нiколи жодного слова не вимовив по-росiйськи, а на каменi буде написано: «Козел Евстафий Филиппович». Нi жiнка так нiколи його не називала, нi сусiди… Тiтка Ганна й не знала, що вона – Анна. Партiя, комсомол, спорт i кладовища – найпомiтнiшi «розсадники» зросiйщення. Якось розповiдав менi Олександр Копиленко. Либонь, вiн не записав цього нiде, бо ж я не зустрiчав у друковi. Копиленко запросив мене до Ірпеня, це було 1953-го чи 54-го року, ми гуляли, розмовляли, в обiд вiн i Северов напоiли мене так, що я, посаджений ними в поiзд, вночi прокинувся в тупику, де стояли вагони. Так-от… Що пам’ятаю. Який рiк – не знаю. Громадянська (горожанська, як казали старi люди) вiйна. Д. І. Яворницький найцiннiшi експонати з музею в Катеринославi тримав удома. Мiсто зайняли махновцi. Двое махновцiв заникнули до квартири Яворницького й нашвидкуруч пограбували ii. Зокрема, забрали шаблю Богдана Хмельницького (не ручуся, що саме Хмельницького), яка висiла на стiнi на килимку. Яворницький лежав недужий. Жив у скрутi. Трохи одужавши, мусив iти на базар. Іде – на вiтрi майорить чорний прапор. Штаб Махна. Вирiшив зайти – будь що буде. Вартовий не пускае. Яворницький вартовому: «Пiди й скажи Махновi, що академiк Яворницький хоче його бачити». Пропустили. Яворницький поскаржився на грабiжникiв i вдався до Махна, мовляв, ви ж культурна людина, ви розумiете, що важать цi експонати для науки, для нацii… Махно покликав Льовку, вiдомого головосiка, й переповiв йому скаргу академiка. Льовка сказав: «О котрiй годинi iх у вас забрали?». «О дванадцятiй». «Завтра о дванадцятiй усе буде на мiсцi». Погомонiвши ще трохи з Яворницьким, Махно запитав: «Їсти е що?» Яворницький стенув плечима. Тодi Махно покликав когось зi штабiстiв чи ад’ютантiв, наказав вiдкинути попону в кутку, пiд якою лежали грошi. Вказав на кошик у руках Яворницького: «Топчи». Махновець почав натопкувати грошi, й Махно закричав: «Ногами топчи!». …Наступного дня без п’яти дванадцять в квартиру до Яворницького постукали. Увiйшов Льовка. В руках тримав шаблю. «На якому гвiздку вона висiла?» Почекали. Пiдiйшов до вiкна, вийняв бiлу хусточку, махнув. Пострiли. Тих двох розстрiляли пiд вiкном у Яворницького. Копиленко казав, що це йому оповiдав сам Яворницький, у якого вiн був ще з кимсь у гостях i Яворницький пригощав iх горiлкою козацькою, яку десь вiдкопав. 08.12.95. А взагалi в нас достатньо фетишизували Махна. А був вiн малоросом, бочкою, в яку налито анархо-комунiзму, коли сидiв за бандитизм у тюрмi з анархiстами. У одного украiнського письменника-класика нашоi доби у шестикiмнатнiй квартирi у вiтальнi був перелаз (ефектнiше було б у спальнi), i сволоки причепленi до чотириметровоi висоти стелi, сволоки позакопчуванi пiд старовину. Справжнiй нацiональний письменник! А направду, мав вiн талант… i був зiжмаканий системою, як i всi iншi. У дружини iншого письменника було п’ятеро дiтей… окрiм одного – всi вiд iнших чоловiкiв. Письменник був добрий, незлобивий. Демократiя: це коли – по-моему. І – тiльки. Якщо не по-моему, це – не демократiя. Нехай хоч i тисяча супроти мене, а я один. Я – за демократiю! Нинi не лишилося, мабуть, жодного вола. Воли ж вивезли людство з нетрища вiкiв. Вона сказала: «Зачем я разогревала свою любовь…» Украiнцю властиво трудолюбство i схильнiсть до меланхолii – меланхолiйного спiву – до легкого кпину за чаркою, i – не властиве возвеличення (що таки погано), завойовництво. У селi моя тiтка Марiя. Фельдшер. Скiльки разiв не приiздив i запитував, що у вас нового, що робите, кожного разу вона казала: «Вивчаемо короткий курс ВКП(б)». Власне – так все життя. До IV глави. Мураха, навiть збiльшена лiнзою до розмiрiв слона, знае, що вона мураха. Час забирае смуток, печаль, горе, але вiн же вимивае з серця жагу, пристрастi – любов, бажання пiзнавати новi свiти, людей, себе самого, з розкiшного дерева робить обгорiлий пень. Я не скажу, що прожив важке життя. Але були перiоди скрути, недоiдання, важкоi працi. Я благословляю iх, отi як iх назвати, труднощi. Без них би не було мене. Цiну мае тiльки те, чого людина не мае. Те, що вона мае, втрачае цiну (для неi). «І принесли Богу жертву…» Отже, дали хабара? Мое село. За ним – лiси. Сосновi, мiшанi, де дуб i клен, береза i вiльха, за лiсом – Барамицьким – луки. Спочатку пишнi трави, далi – купини й осоки. Вольна! Нiчия земля, там можна було косити будь-кому, але – не косили. Бо ж болота, й купиння. Посеред Вольноi – рiчечка Смолянка. Мати менi розповiдала, як колись вони з батьком в засушливе лiто пiдiйшли до Смолянки, i як над ними хмарою знялося птаство – журавлi, дикi гуси, качки, кулички. У батька була рушниця, але вiн так розгубився, – птаство закрило небо, що й не вистрелив. Тi болота – рай для птахiв. І водилося iх там гибiль. Либонь, з прадавнини, одвiку. Мiлководдя, прогрiте сонцем, вдосталь поживи. Пташиний рай. Зрiдка пролетить коршак-пiдорл, i птаство зчинить гвалт. Звичайнi коршаки i кiбчики той повiтряний простiр порушувати не зважувалися. І ось одного разу я iду краем Смолянки по новiй дорозi та бачу щит з написом: «Сделаем Смолянку краем изобилия». Зробили! Спустили воду, переорали глибинними плугами. Грунту там – плiвочка. І тепер сiрий вiтер крутить сiру пилюку. Пустеля. Порожнеча. І туга хапае за серце. Чи е щось на землi безглуздiше i шкiдливiше за людину? …А менi мариться Смолянка. Та, прадавня. Де чисте, не пропущене через легенi жодного негiдника повiтря, де голубе небо, де дзвiн журавлiв i журливi (чомусь вони завжди журливi, видно, щось було з ними в долюдську еру), голоси диких гусей. І я лечу над зеленим морем, i поруч мене маево тисяч крил. Мрiяв стати розвiдником. Став рекетиром. Радянський iнтернацiоналiзм був околотиною: з росiйського нацiоналiзму, марксистського соцiального вчення, европейських хитростей, мрiй бiднякiв, сталiнськоi жорстокостi та ленiнського всеобману i нечесностi, прикритих людолюбством. Нашi кращi книги лежали в спецхронах, куди допускалися тiльки перевертнi, через те тi книги слугували не пiднесенню народу, а побиттю його духу. Якби кожному з нас при народженнi давали певне завдання, ми дуже багато зробили б на цьому свiтi: ти роби бочки, ти пиши оте й оте, а ти – оте, а то ми пiв життя, а то й усе життя блукаемо, i робимо не свое. А для чого ми робимо? А може, ми й народженi для того, щоб щось робити?.. Щось! А може, й правий Фрейд, що людиною володiе секс. Згадую себе молодого, – все було пiдкорено тому почуттю. Я прокидався з думкою про самицю, виходив на вулицю з думкою, що може зустрiну ii (а нею були всi), iхав у вiдрядження теж з надiею, що десь здибаю Їi – Я думав про Їi цноту (й щомитi хотiв Їi позбавити цноти), про Їi таемницi (хоч знав уже iх, але вони завжди лишалися таемницями), я все робив для Неi. Я й нинi роблю, але вже не так. Мое щастя, що часто сню себе молодим i менi сняться молодi жiнки. Вiн писав про цвяхи в п’ятах, про велетенськi квiти, якi пахтять гнилим м’ясом, про потвори, якi бiгають по стелi, бо не вмiв написати «Садок вишневий коло хати» або «Десь на днi мого серця». Якщо росiяни хочуть заарканити до себе, тодi – «Колиска братнiх народiв», а потiм вигребуть з тiеi колиски все, як, скажiмо, загарбують те саме «Слово про Ігорiв похiд» – «памятник русской культури». Москалi – це сумiш мерi, мордви, татар. Що ж, i в цьому нiчого лихого немае, вони змогли зробити з цього монолiт, а ми вiдгородились вiд усього фiнського, скiфського. Мчать один за одним автомобiлi. Обганяючи один одного. Мчать туди, в далечiнь… Нiкуди вони не мчать. В’ються, як комарi в комаринiй ступi. Од себе не втечеш i нiкуди не заiдеш. І од iнших також. Хлопчик рокiв трьох бiжить по хiднику поперед тата i мами. Розiгнався й нiс у нiс зiткнувся з велетенським догом. Швидко каже договi: – Позаду йде мiй тато! Мiй батько каже моiй малiй дочцi Лесi: – Ти забруднилася гiрше, нiж цуня. – А що, дiду, цуня така чиста, як ти? – запитала щиро. Леся ще вимовляе тiльки окремi слова. Мале – моститься, вовтузиться бiля мене в крiслi, раптом до мене: – Посунься, зараза. Я зрозумiв, що дочка вже свiдома. Ходив на кладовище – рiчниця смертi О. Гончара. На центральнiй алеi половина облич у бронзi та каменi людей, яких знав за життя. Люди – дуже мiцнi iстоти. Дивляться на таке й не божеволiють. Ось i я ще нiби «при своему». У 1979 роцi, коли мене було обрано секретарем Спiлки, менi доручили робити доповiдь на пленумi. Пленум – по прозi. Я довго думав, вагався i вирiшив сказати на пленумi все (чи майже все), що думаю про нашу прозу. А була вона трохи не суспiль романтична, а звiдси й лакувальна, неправдива. В Росii був вже Распутiн, у Бiлорусii – Биков. Теж було далеко до повноi правди, одначе мiра реалiзму – значно бiльша нiж у нас. Я не мiг примиритися зi сценами, як у Стельмаха: герой (вже не пам’ятаю хто) втiкае вiд бандитiв у жита, бандити гасають довкола на конях, шукають його аби вбити, а вiн лежить (свiтить сонце) i шепоче: «Житечко, квiточки». Або в Романа Федорiва, також (чоловiк iде з клубу, з вистави вночi i раптом пострiли, вiн падае за камiнь, по ньому стрiляють при мiсяцi, а вiн фiлософствуе приблизно так: «ось iду з однiеi вистави й потрапив на iншу». Та й на думку нiчого подiбного не спаде людинi за такоi ситуацii. Втиснеться в землю)… І ось я написав доповiдь. Насамперед не дав пощади собi. А тодi – й iншим. І, звичайно, заторкнув Гончара. Розумiв – без цього не можна. Адже в нього отой романтизм доведений до крайньоi межi. Та ще й у такий спосiб: вiн нiколи не писав реальних людей, вiн писав людей красивих, у нього не селяни, не колгоспники, а бронзовочолi степовики, хлiбодари. Оця фальш перейшла в стиль, нею пройняте все. Я тодi тiльки починав розумiти це, хоч читати Гончара не вельми любив i ранiше. Заторкнув я Гончара ледве-ледве. Знав його амбiтнiсть, та й, чого грiха таiти, вiн стояв десь мовби над нами. До речi, вiн завжди стояв Над, вiн нiколи нiкого з колег не допускав до себе, до розмови рiвних, це проявлялося в усьому, прорiкав iстини, а був звичайним середнiм чоловiком у поглядах на свiт. Доповiдь показав О. Коломiйцю. Той сказав: «Буде рейвах». І Коломiець i Гончар тодi перебували в санаторii «Конча-Заспа». І я… не втримався на своiх, позицiях. Вирiшив показати Гончаровi доповiдь, переконати його, що це – в iнтересах всiеi лiтератури. Гончар прочитав i мовчки повернув доповiдь. А увечерi приiхав Коломiець i сказав, якщо я не викреслю про Гончара, той демонстративно пiде з пленуму й учинить скандал. Про всiх iнших нехай – а про нього – викреслити. І я здався. Викреслив усi прiзвища (бо було б несправедливо) й залишилися тiльки загальнi слова. …Нещодавно спробував читати «Твою зорю» – не можу. З Гончаром менi не щастило й далi, живучи в Кончi, часто зустрiчав його, i вiн повчав мене, як треба керувати Спiлкою. Геть вiдiрваний, втративши й останню сув’язь з реальнiстю, перебував у нереальному свiтi. Часто сперечалися. Останнi пiв року я його просто уникав. Вiн зустрiв мене й почав вичитувати, як я допустив, що «Лiтературна Украiна» взяла iнтерв’ю в Кошелiвця. Адже Кошелiвець… якогось, здаеться, 1962 року покритикував десь за кордоном «Таврiю» чи «Перекоп». І нiякi пояснення не дiяли: що й час не той, i ви з Кошелiвцем не тi, й що не знав я цього й не мiг знати. Що нинi редактор не бiгае до голови спiлки узгоджувати, як було за вас. Наступного вечора нотацii повторилися. Я огризався i розсердився. Думаю… i шкода стае. Адже був вiн письменником за покликанням, i натурою цiльною, й часом бувало в нього у вдачi проривалося щось наiвне, аж дитинне. Зiпсувала система. Останнiм часом я скрiзь захищав його вiд нападок молодих, адже вiн, визрiвши разом з шiстдесятниками, заполонився нацiональною iдеею, став ii речником, виразником в очах мiльйонiв читачiв, i намагання зiпхнути його з п’едесталу було хибним, нерозумним, дiяло супроти Украiни. Мав i власний грiх, колись знову ж таки не встояв i на конференцii сказав дещо критичне про «Прапороносцiв», за юностi вони менi справдi подобалися. 30.10.95 І знову думаю i передумую… Таки сутнiй чоловiк був Олесь Гончар – цiлеспрямований, зiбраний, i прийшов у життя, щоб написати правду про себе i про народ свiй… Не дали. Багато було в нього справi красивого. Але немало й такого, що викликало досаду. Людина з усiма «про» i «контра». Людина. Розповiв вiн менi на прогулянцi по лузi: повернувся вiн додому, на дачу зi Спiлки, а йому дзвонить Смолич i викликае вийти на вулицю, не просить вийти, а викликае (Гончар – перший секретар Спiлки, Смолич один iз секретарiв, пiдлеглий Гончару). Гончар вийшов i Смолич одразу: «Ми повиннi виключити зi Спiлки Лiну Костенко. Негайно». Гончар сказав, що виключати не буде. Усi говорили, що Смолич був у високому кадебiстському чинi, ледве чи не генерал. А жартували так: «Ах ти Смолич» (сволоч). Менi на вiку трапилося кiлька доконечно порядних людей. А. Косматенко, А. Мороз… Треба сказати, що такi люди – скучнi. У них не було перелюбiв, про якi можна розказати, а якщо щось i сталося, то вони не розкажуть. Вони не вмiють збрехати, щось вигадати, загуляти, пустившись берега… Отака невiдповiднiсть свiту! Мабуть, чимало моiх колег думають (i заздрять): голова Спiлки, шана, вiдомiсть. А менi часом так важко, неначе двадцять столiть привалили мене. Неначе я прожив усi двадцять. І та едина iскра – Украiна – мерехтить, тане, з жахом думаю – аби не погасла. 10.01.96 Загинути, щоб засвiтитись зiркою, яку всi бачитимуть i вказуватимуть на неi, неважко, загинути, щоб стати зiркою, яку нiхто не побачить, важко вельми. Великий iнквiзитор – Володимир Іллiч. На болотi бiля дачi шаленiють солов’i. Такого шаленства, таких маестро годi ще десь знайти: дерева i верболози творять неймовiрнi хащi, куди не сягають коти (вода) i хижi птахи (хащi вгорi). Вони витьохкують, витюркують, виохкують, змагаються й перегукуються, але коли з настанням темряви пiднiмають не менш шалене кумкання жаби – вмовкають всi. (Ображенi?!) Пiсля пiвночi жаби затихають, i солов’i розпочинають своi концерти знову. Мабуть, таке i в людському життi. А як же примирити оту одну сльозу немовляти Достоевського з тим горем, прикрощами, яких завдавав оточуючим i своiм близьким, хворiй дружинi, наприклад? З тiею нетерпимiстю, хижацтвом, з яким ставився до багатьох своiх колег? Або Ван Гог. Невже генiальнiсть виправдовуе те лихо, яке завдае генiй за життя ближнiм (батьковi), нетерпимiсть, нестерпнiсть? Що бiльше для людей, значнiше, – генiй чи справдi сльоза немовляти? Чи Гоген! Для людства вiн заповнив простiр i час. І десь там загубилося п’ятеро його покинутих дiтей. Істинне в свiтi? Учiмось, люди, добра! Менi здаеться, що скiнчився той час (для науки i особливо мистецтва), коли в мiсто iшов селюк – неотесаний, мiцний, спраглий до знань, до життя, упертий, незiпсований, наiвний, з почуттям краси в душi, про яке не пiдозрював. І починав спрагло й потужно втягувати в себе здобутки цивiлiзацii, а потiм i рухати ii далi. Нинi й селюк мае телевiзора, книжки, нинiшнi молодi всебiчно нахапанi, все знають i – нiчого самостiйно – байдужi й iронiчнi, також, як i тi, ласi до слави, але збираються досягати ii не великою працею i «великими постами». Дай сьогоднi! Спробую все сьогоднi! Втрачено первозданнiсть i натуральнiсть життя. Сьогоднi над нами не свистить батiг, нам не загрожуе тюрма, але ми лишилися рабами. Червоний прапор – це прапор рабiв, хоч не раз його пiдносили на боротьбу проти рабства. Нацiя, яка нiколи не знала волi, спить у рабствi, хоч були в неi люди… Чоловiк, який був у найбiльшому рабствi, виявився вiльним i розкутим. Це – Шевченко. 1993 р. У лiтературi, в кiно косяками йдуть вигаданi iсторii. Мертвечина! Життя багатше за будь-яку вигадку. Не життя породжене вигадками, а вигадки породженi життям. Життя – космос, безкiнечний i великий, i тiльки вiн iснуе, наш мозок – один з його витворiв, i все, що витворяе мозок, одна iз субстанцiй безкiнечного життя – космосу. Либонь, у природi досконале все (у своему призначеннi). Недосконала тiльки людина. Згадалося: було менi шiсть рокiв (я не пам’ятаю, менi розповiли). Я iхав верхи на коровi та кричав: «Я – Чапаев!». Бог, сотворивши землю, сотворив людей i поставив для них горщик з Добром i Любов’ю. Стоiть горщик. А людей стае все бiльше й бiльше. І Добра та Любовi не вистачае на них. Все менше й менше припадае iх на людиноодиницю. У вiршах, у прозi, в статтях – позови з власним народом, звинувачення його, що вiн «не такий» (В. Базилевський, хоч талановитий i розумний). Посилаються на Шевченка. Але Шевченко – був одним iз них, сам був народом, всiею творчiстю це довiв. Вiн був як козак у вiйську, при всьому риштунку плюс приторочена до сiдла кобза – кобзарем у вiйську. Вiн мав право на те, бо це «ви» в цьому випадку в нього, завжди – ми. І виривався в нього осуд у хвилини розпуки, як зойк. А тут стають у таку зверхню позу… І шкода. Знову про те ж саме… Нiколи лiтература не була грою. Частково, либонь, так. Зокрема в поезii, в багатьох поетiв е такi вiршi. Але в своiй основi, в своему огромi – нi. Ще грецькi та римськi трагедii i сатиричнi комедii подавали життя в його сутностi. Навiть найбiльший невiглас не одважиться сказати, що «Слово про Ігорiв похiд» – гра. Не кажучи вже про всю лiтературу реалiзму. Життя – це не гра, а отже, й лiтература – також не гра. Особливо наша. Вона повинна допомагати «творити» народ, нацiю. Не тiльки розважати. Росiю прийняли до Ради Європи. У час найлиховiснiшоi експансii в Чечнi. Однi не хочуть дратувати «русского медведя», аби вiн не покусав, а чи хоч не обкаляв, iншi роблять це задля ринку збуту. Нiяка мораль тут не дiе. Це i е показник всiх гарантiй щодо Украiни. Нiхто й вусом не ворухне. А ракети ми вiддали. Печаль облагороджуе, робить нас людяними. Радiсть – вона оманна, веде до легковажностi, а то й до брехнi, вона не любить оглядатися назад, слiпо летить уперед i не бачить нiчого пiд ногами. Майно, багатство… Це прекрасно, коли вони е. Але багатство, погоня за ним таки робить людське серце жорстоким i сухим. Нi спочутливостi, нi болi в ньому немае, бо обростае жиром. Бачу увiч… Ось банк, який орендуе у Спiлцi примiщення i скрiзь похваляеться, що благодiе Спiлцi. Насправдi ж намагаеться скрiзь одурити, не заплатити копiйки, крохоборствуе, та ще й дивиться на нас зверхньо. А як плачуть пiд його стiнами люди, якi взяли позику в заставу за хату, майно i не сплатили вчасно. Те продаеться безжально. А сам банк одмивае краденi партiйнi грошi. 7 серпня 96 р. Сьогоднi з дочкою Оксаною, внучкою та зятем Вiталиком були в Каневi. Страхiття, що Москва зробила з Украiною! ГЕС зрусифiкувала мiсто вкрай. Стоiть Ленiн. Пам’ятник-меморiал полеглим воiнам. Помпезний неймовiрно, мабуть, щоб пригасити велич Тараса. І все – росiйською мовою. Це ж воно стоятиме столiття! Бо ж i святотатно збивати тi написи, руйнувати пам’ятник. Музей Гайдара. А це ж серце Украiни. І так – скрiзь. Продумано, жорстоко. Геси, комбiнати, електростанцii – Чернiгiв, Богуслав, Вишгород, та, власне, скрiзь. І атомну станцiю планували саме в Чигиринi не випадково. Все пройняте росiйською кiптявою. Яка паскудна, як гусiнь, нацiя! Всi цi лютi дiяння москалiв для нас не минули просто так. Надломлено дух народу, вiн млявий, байдужий, а це – страшно. Кидаю погляд по Днiпру – артерii Украiни: Чорнобиль, Вишгород, Киiв, Черкаси, Кременчук, Запорiжжя, Днiпропетровськ, Гола Пристань (Олешки). Чужа хижа кров у артерii Украiни. Призначення письменника? У житейських буднях бути хоч трiшки Христом. Класична (XIX столiття) лiтература вiдображала, окрiм правди життя, розстановку суспiльних сил, намагалася вiдгадати, якi сили «грядуть», ось-ось з’являться на аренi. Сили прогресивнi. Коли iх не було, то були «зайвi» люди – в росiйськiй лiтературi Печорiн, Рудiн, Чiпка в украiнськiй – «пропаща сила». А далi були нiгiлiсти, а далi предтечi революцiонерiв – «бунтарi» (Микола Джеря) i революцiонери «провидцi» (Коцюбинський, Горький). Лихо радянськоi лiтератури в тому, що вона не вiдображала анi правди життя, анi правди суспiльних сил. І не могла вiдобразити. Так наприклад «бунтарство» двадцятих рокiв Хвильового, Кулiша та iнших – не лiтераторiв – було поховане пiд товщею бетону. У п’ятдесятi роки по деяких вишах вiдбулися арешти, а далi – шiстдесятництво. Воно також вповнi «не просмокталося» в лiтературу. Шiстдесятники про себе заявили, а про них – не писали. Якби навiть хтось з ортодоксальних позицiй, засуджуючи отих заарештованих, спробував написати, до друку того твору не допустили б, у нас просто «такого не було й не могло бути». (Я, стихiйно, щось ледь-ледь зачепив у «Останньому островi», в «Рубежi» i «Обвалi» – всю систему, але й не на повну художню, вже не кажучи про iдейну, – силу.) Ми писали про людину порядну й непорядну, про передовика (в розумiннi технiчного прогресу) i ретрограда. Довкола цього – всi конфлiкти. На жаль, i сьогоднi в нашiй лiтературi немае жодноi спроби змалювати широкомасштабнi соцiальнi явища. Он молодi письменники пiшли у «викрутаси», iншi – у скарги на життя, лише частина розбуркують теми патрiотичнi. Є автори творiв про УПА, iсторичних творiв, про чорноту минулого життя. Але – суспiльнi сили? Так, на теренi теорiй соцiальних, – порожнеча. Серед молодих людей пануе скептицизм (i нiгiлiзм). Це особливо помiтно на молодих лiтераторах. І не бачу спроби показати обшири життя. Навiть стара метода забута, а вона ж дае найбiльшi можливостi заглибитися в суть. Осiнь. Я мовби вмираю з природою. Душа моя вмирае. З чорнобривцями, iз золотим дощиком, лаплахами. Смутком повитий сад, лiс. Ми разом вiдходимо помалу кудись. Лiс ще шумiтиме, але вже на пiвтону глухiше. Либонь, життя – це й справдi тiльки розмноження. Невiдомо для чого. Просто, щоб не зникали всi види. А рушiем розмноження е секс. Он дiвчатка ще пiдкоротили «мiнi», оголеними задками заманюють самцiв. Самцi пишуть вiршi – що кращi вiршi, то кращу самичку можна заманути. Трудяга вколюе… Що бiльше грошей заробить, то теж кращу самичку годуватиме… Утрирую. Але щось вiд iстини в цьому е. У молодостi ми йдемо в одних когортах, в старостi – iнших, супротивних. Ну як було не пiти у дев’ятнадцять лiт з Добролюбовим, який ламав, «нiспровергав» «старе», говорив такi гарнi слова про добро для народу, й громив Тургенева, iнших: І в старостi: ну хто ти такий, шмаркач, що ти зробив, написав три статейки, щоб висловлюватися зверхньо про крупного письменника, який стiльки зробив, i залишиться в лiтературi, а ти «мне с вами неинтересно разговаривать, Иван Сергеевич». І куди ви разом, нiгiлiсти, подвигли суспiльство? До революцii! У 47-му фронтовики громили Яновського, Смiлянського. Те саме. Працюючи над з’iздiвською доповiддю, я багато думав про нашу лiтературу. Наша «усереднена» поезiя – одна з кращих у Європi, де взагалi поезiя стала прозою, яка важко вимовляеться, бурмотiнням, бубонiнням. Там нинi немае великих поетiв, та й «середнiх» не вельми. Є пiснi. Але не випадково свiт знае популярних виконавцiв, у яких – голос, зовнiшнi ефекти, мелодiя, пiдсвiтка – все разом творить популярний образ. Не поезii, а спiво-акторо-театродiйство. У нас сьогоднi також немае крупних поетiв. Менi надходять десятки поетичних книжок. Є графоманськi. Але багато досить вправно написаних, i навiть зi струмiнцем, срiбною ниточкою поезii. Якби такi поети появилися в часи моеi молодостi (звичайно, тодi вони мусили б писати в «тому ключi») чимало з них увiйшли б до «обойми». Одначе немае нинi яскравих iндивiдуальностей. Пiсля шiстдесятникiв немае взагалi. Щойно прочитав нову книжечку Талалая. Прочитав п’ять-шiсть вiршiв з великою втiхою. Прекраснi поезii. А далi… Всi iншi подiбнi на цi. Тональнiстю, тематикою, внутрiшнiм виявом поетичноi душi. Хоч це таки поет. Кращий за iнших. У Лiни Костенко не було значних формальних вiдкриттiв. Але всi ii вiршi вiдмiннi мiж собою, в кожному – думка, якийсь смисловий колорит (Ікар упав, ратай i не оглянуся: «щось булькнуло» тощо). Велике смислове поле – лiричне i громадське. Драч iнодi брав i натужно, аж напинаючи живiт i груди, але ж брав («Ми чуем трав зелений крик», реквiем по письменниках…) i в нього е «Крила», i е поезii про бабуленцiю i сiльських тiток та дядькiв, з мозаiки – единий Драч. Але метався «вiд i до». У Вiнграновського поезii викочуються з пiдсвiдомостi, з надчуття… Усi – iндивiдуальностi. Серед оцих же книжечок iндивiдуальностей немае. Рiвнi вiршi, наче хвильки на рiчцi: одна за одною, одна за одною. Звiдки може з’явитися новий поет? Що його покличе? В Європi i кликати нiчим – помiркованiсть, ситiсть, сонливiсть. У нас же поки що домiнуе поезiя скарги на обставини, на номенклатуру. У Шевченка також були скарги… І враз – злет, полiт духу (i вiрша), воiстину за всiх казав i болiв. Ким повинен бути украiнський поет? Зiйти на поезiю як на вогонь? Стати месiею? Ще гiрше з прозою. До речi, подiбне становище i в Росii, i в Бiлорусi. У Росii бiльше всiляких шукань, спроб («Безкiнечний тупик» Галковського i подiбне), але на щорiчного Букера виходить кiлька, або й кiльканадцять одного рiвня претендентiв. Тургенева вже було видно на серединi його творчого шляху, Толстого i Достоевського – то бiльше. «Нове у мистецтвi». «Новий стиль… Новий ракурс». Страшно сказати, але менi здаеться, що сама оця новизна, яка довгий час у вiдтiнках, у глибинi вираження була рушiем мистецтва, перетворившись у самоцiль, стала його трунарем. Нове й нове, за будь-яку цiну, яке здебiльшого поеднане з втратою майстерностi, отiеi майстерностi, яка була властива Моцарту i Рафаелю, нинi нiхто з отих мазунiв – убий його, посади в клiтку на все життя, – не витворить i подоби тiеi картини, тiеi музики, але вiн «творить» «нове», яке так часто проголошують вiдкриттям, якби вiн умiв творити шедеври, рiвнi шедеврам Рафаеля, та й додавав щось свое, нове, це було б прекрасно. Але в нього е тiльки оте «нове», воно часто й не ночувало бiля справжньоi майстерностi. Тiеi майстерностi, аби досягти якоi, людина клала все життя. Нинi за п’ять хвилин неук творить «шедеври». Нове, нове! Тобто, воно мае бути. Але таке, яке вписане в добу, нову добу, випереджае ii i веде вперед. Точно «передбачае» майбутне i наперед виражае його. Слухаю сесiю Верховноi Ради (про майно). Вовки приймають закони для ягнят. Сьогоднi в лiтературi немае нi дна, нi стелi. Дно, щоб обiпертися, стелi щоб ii сягнути. Творiння в вакуумi. Украiнськi письменники – «селянськi». Нечуй, Мирний, Васильченко… Вони жили простим життям, сповiдали народну мораль i спосiб життя. У них немае тих грiхiв, як, наприклад, у Достоевського, який мав дуже багато чорного в душi, «в умi», борсався, виборсувався, не мiг виборсатися. Дуже був «нечистий» чоловiк, i, хоч як це дивно, ця «нечистота» й дала такий сплав психологiзму. Великий твiр напише той, хто перестраждае, але й передумае «за всю лiтературу». Десь далеко бродить новий роман. Але сьогоднi люди, хоч i страждають, не занурюються «у фiлософiю страждання», люди прагнуть насолод i бачать життя як достаток та вигоду. І тiльки. А в такому життi не можна написати великий роман. До того ж молодi письменники прагнуть слави без працi, якою-небудь скороспiлою вигадкою здивувати всiх, обамбурити, змусити повiрити в iхнiй генiй. А генiй, насамперед, це праця. А надiя ж таки тiльки на них. Наймолодших. Нашi поколiння вже вичерпали себе. Гоголь не висловив захоплення поезiею Шевченка. Мабуть, через те, що десь у глибинi усвiдомлював Шевченка як докiр собi за власне «неукраiнство». Гонитва за славою була для нього понад усе. Я бачив Токiо, Шанхай, Пекiн, Нью-Йорк, Париж… Нью-Йорк… Мiшанина народiв, стилiв, i в кiнцевому рахунку безликiсть. І звiдти менi бачився наш Киiв – затишний, зелений, i не стiльки Киiв, як Украiна, калиново-пшенично-яблунева краiна, з добрими людьми (особливо в минулому), милим небом i нашими зорями. І все оте багатство iнших мiст мене спочатку здивувало, а далi й розчарувало. Уявiмо картину: Нечуй-Левицький мiняе свiй Стеблiв на Нью-Йорк. Фантасмагорiя. Мабуть, оце i е патрiотизм. Може, й простецький. Росiя щодо Украiни вiдiграла роль подiбну до тiеi, яку вiдiграли татари щодо самоi Росii. Заборона i витоптування всiеi культури. Культура пiд забороною, пiддана глумовi. Патрiоти Украiни Капнiст, Гоголь писали по-росiйськи i потроху, як Гоголь, ставали й патрiотами Росii. Глiнка, Репiн, Короленко, «половинчаки» – Чехов, Шолохов, Достоевський – всi не нашi. Нам дiставалися окрушки. І першопоштовх – Славинецький, Прокопович, Полоцький, Яворський – iх ми вiддали iм, i тридцять президентiв академii Росiйськоi. І пiснi вони вчилися в нас. І за це – нинiшня ненависть. «Ушли от нас». Ще й дивуються. Та й iншi хочуть утекти: башкири, чувашi, чеченцi – всi. Чому росiяни не задумаються над цим – нiхто з ними не хоче. Бо вони «бачать» всiх росiянами, а не самобутнiми людьми. І ще одне – стосовно лiтератури. Достоевський «зачитаний» по всьому свiту. А Пушкiн – нi. Для домашнього вжитку. Нечуй-Левицький, Мирний також тiльки для Украiни. Через те iх i не знають у свiтi. І нашi письменники надто нацiональнi (Котляревський, Марко Вовчок, Стефаник – рiзнi, але надто нацiональнi), такими витворили iх обставини нашого нещасного пригнобленого життя. А хто ж витворить нинiшню концепцiю: нова Украiна. Щоб вона була нова, ваблива, цiкава, щоб у неi органiчно увiйшли традицii. Хто? Бодай теоретично? Менi здаеться, основне достоiнство «На брата брат» – що я не суддя над героями, такi вони е, я iх створив, але не суджу iх. Роман неначе вилився сам по собi. Якби я щось вельми вигадував – зокрема i форму подачi, вже було б не натурально. Я хотiв розказати те, що розказав, а не показати, як я вмiю творити новi форми i новий роман. Може, ми, люди, комашки, висiянi всесвiтнiм дияволом для якогось експерименту, а може, вiн випустив нас – просто на глум i потiху собi. Гарна жiнка – вже сама по собi мистецтво. Кажуть: дураку закон не писаний. Насправдi ж закони пишуть для дурнiв. Скiльки пристрастей перекипiло на планетi, скiльки енергiй… пiшло прахом. Одна лишень громадянська вiйна… Кiннi армii… десятки, сотнi тисяч енергiй в молодих серцях, подвигнутих iдеями. Либонь, iдеi не справджуються нiколи. Істинне – життя. Несутнi – iдеi. Усе життя людства – серед двох полюсiв: свобода або тиранiя. Часто перша переходить в другу, часто тi, хто проголошував свободу, проклинали ii. На землi пануе культ насолод. Люди живуть для насолод. Так склалося у свiтi. Але цим люди жити не зможуть. Не зможе цивiлiзацiя. Вона жила… для життя. Щоб вижити. Щоб iснувати. Суворий i величний закон. Свiтилися людям вищi iстини, якiсь «переднакреслення». Насолоди «переднакресленнями» бути не можуть. Надходять листи вiд рядових членiв Конгресу украiнськоi iнтелiгенцii. Ідея конгресу виникла у Спiлцi на засiданнi Президii. Два першi засiдання органiзацiйного комiтету провiв я, а потiм передав «вiжки» Драчевi. А конгрес фактично нiчого не робить. Мертва органiзацiя. А як започатковувався! У життi лiтератури бiльше, нiж в самiй лiтературi. Нiяка вигадка не може бути багатшою за Життя. Адже вигадуе людина, а вона тiльки частинка Свiту, Життя, людський мозок витворений Свiтом, вiн не може передати нiчого бiльшого за те, що було або е в Свiтi. Та й не може вигадка по-справжньому хвилювати людину, бо людина живе тривогами власними, пов’язаними з тривогами iнших людей i свiту. Я старiю i старiю, стаю повiльнiшим, а моi конi притьма, все швидше й швидше мчать мене до прiрви. Колись, у дитинствi, iхав на волах. І все здавалося, що тi воли йдуть надто повiльно. А потiм iхав на конях ходою, тюпака, риссю. А нинi шалений алюр з обiрваним повiддям. Самота. Я дружив з людьми старшими за мене – з Косматенком, Коломiйцем, Мисником. Нашi розмови були нескiнченнi. Нинi я зовсiм самотнiй. Дзвiнки та розмови по службi тiеi самоти анiтрiшки не розмивають. Самотнiй сам, самотнi моi думки. Вийшов на луки прогулятись. Мороз. Снiг. І така пустельнiсть, що серце трiскае. Нiде анi лялечки. Нi звiра, нi птаха. Темнi мертвi кущi, голi дерева. Бiлий снiг. Нiчого пустельнiшого не можна уявити. Саван смертi та холодноi байдужостi. 14.01.92 Увесь вечiр знiчев’я просидiв бiля телевiзора. Паскуднi фiльми про вбивство i любов без любовi, криклива, облудна реклама, брехливi полiтики… І щось поза мною подумало в менi: потрiбен строгий i розумний диктатор, цензура, строга полiцiя. Подумало, i я злякався цiеi думки. І вона заметалася в безвиходi. Мабуть, я пережив свою епоху. Вона – моя епоха – закiнчилася – з класичними романами, з тремким, цнотливим коханням, сiльськими правдивими дядьками i тiтками, повiльним плином часу. Нинiшне не мое. А потiм, мабуть, життя знову рiзко крутонеться i молодi скажуть: «це не наше життя, не наша епоха». 02.02.94 Хмарки летiли, неначе обоз розгромленоi армii. Небо! Це пiв життя людини, а може, й бiльше. Ось сьогоднi ранком воно веселкове, i на душi в мене ясно. По обiдi затуманилося, спохмурнiло, а я ходжу й не знаю, чого менi маркiтно й каламутно на серцi. Бувае небо вiтряне, бувае високе, а бувае, як погрiб. А небо ж ще й безкiнечнiсть, це зорi, це манливiсть, i тривога, i печаль, i спокiй, i вiчна мрiя. Небо! Невпинний, послiдовний хресний шлях нацii. 1. При Петрi І заборона Украiнi торгiвлi iз зарубiжжям, заборона Церковних видань на Украiнi, вбивство Полуботка, знищення Запорозькоi Сiчi та настановлення над Украiною Малоросiйськоi колегii. 2. Остаточне знищення при Катеринi ІI Сiчi, гетьманату, обернення украiнцiв у крiпакiв, заслання Шевченка, розгром Кирило-Мефодiiвського товариства. 3. Емськi, Валуевськi циркуляри на заборону украiнськоi мови. 4. Окупацiя Украiни червоною Москвою, знищення, репресii проти вiдомих украiнцiв незалежно вiд iхньоi полiтичноi орiентацii: В. Чумака, С. Петлюри, Скрипника, Шумського, Єфремова, Грушевського, Косинки, Пiдмогильного, Плужника, Курбаса (i всiх iнших митцiв), послiдовна русифiкацiя (у всi часи). 5. Голодомори 1933-го, 1947 р. 6. Пiслявоеннi депортацii селян Захiдноi Украiни, гонiння на украiнську культуру (Сосюра, Яновський, Рильський, Смiлянський…) 7. Захоплення влади купкою кровопивць-плутократiв («олiгархiв»), непомiрнi iхнi збагачення i жахливе зубожiння народу, зокрема села, потоплення культури i зокрема лiтератури, i де той Геракл, який вiдiрве iх вiд iхнiх награбованих багатств. Важко орати, коли нiчим сiяти. Важко говорити про позитив, коли кругом самi негативи, ми всi iх бачимо i мусимо про них говорити. Повтор вiдомого. Починаючи з того, що в Украiнi не забезпечено основних прав украiнцям; що в нiй множаться легально, зареестрованi мiн’юстом, сила силенна всiляких антиукраiнських iнституцiй i партiй; що росiйськi газети, якi ведуть люту антиукраiнську агiтацiю – «Известия», «Комсомольская правда», «Московский комсомолец» зареестрованi як украiнськi та процвiтають на пiльгових умовах; що економiку вiддали в неукраiнськi руки, а замiсть обiцяного ковтка повiтря украiнському виробниковi тугiше затягнули зашморг; що рiшуче витiсняеться культура, яка обстоюе нацiональнi традицii, патрiотизм, – украiнських книг лишилося 20–80 % росiйських, украiнського телебачення 10–90 % росiйського i т. iн.; така-сяка нацiональна злагода i стабiльнiсть досягаеться безкiнечними поступками; самоприниження наших речникiв, зверхникiв й далi визначаеться тим, вiдомим, Шевченковим: «раби, пiднiжки, грязь Москви», вони як танцювали пiд московську балалайку, так i танцюють, але цього мало, вони ведуть нас московським шляхом слiд у слiд, з тiею вiдмiною, що Москва мае певну мету, вона йде по своему одвiчному крузi; пiсля незначного попуску – руки Івана Грозного або Петра Кривавого, й потаемно посилено готуеться до четвертоi свiтовоi вiйни (третю, холодну, вони кажуть: «ми програли»), у них лишилася вся совiтська розвiдка i кагебе, яким наказано принишкнути на час i чекати сигналу, для цiеi мети пiдверстуеться все – антиамериканська iстерiя, слов’янська iдея, заквашена на росiйському панславiзмi; плекання п’ятоi колони в сусiдiв, на початку бiльшiсть росiйських мешканцiв на наших теренах були лояльнi, деякi – щиро, iншi ж думали, що ми чинитимемо проти них те саме, що Росiя царська i совiтська проти так званих «iнородцiв», але побачивши, що це не так, охмолоставшись, найзапеклiшi попiднiмали хвости та роги i хвицяють ратицями. Сьогоднi ми знаемо: те, що нам казали про соцiалiзм – брехня, а що казали про капiталiзм – правда, на початку були розмови про третiй шлях, спроби власного розвитку, опертi на власну самобутнiсть, але iх навiть до серйозноi уваги не взяли. Найстрашнiше ж для мене пряма гибель украiнськоi людностi, зокрема села, i по сьогоднi основи нашоi, село вигибае, поодинокi вогники в нiчнiй пiтьмi, i то вже часто не електричнi, а каганцiв, а ще свiтять голоднi очi дiтей i старикiв, бо ж отi розданi паi обробити нiкому i нiчим, iх орендують спритнi дiлки i платять за рiк мiшком цукру або борошна. Всi сили села напружуються щоб якось вижити, а що вже казати про якийсь iнтелектуальний розвиток. А на крислатих гiлках нашоi влади гойдаються м’якi, теплi гнiзда i всiлося в них вороння кланiв i корупцiонерiв, бодай би вони попадали всi й поздихали i костi iхнi позападали, як вони жирiють на голодних дiтях. Хто ж найперше ще тримае Украiну, хто ii уособлюе? Шевченко. Хоч i його, нашого пророка озвiрiлi вiд украiноненависництва дебiли хочуть скинути з п’едесталу, а згори на це не пролунало жодного слова застороги. Шевченко iм чужий. А ми, опертi на його вiру i пророче слово, маемо йти далi. Нiколи не можна почати спочатку незворотне, але виправити його в майбутньому, розбудувати можна. Є для цього i деякi умови. Є все-таки украiнська держава i украiнськi громадяни, украiнцi тут i за кордоном, i, слава Богу, немае Чечнi та Афганiстану. Ми багато говоримо про еднiсть усiх нацiональних сил, але тiльки говоримо, треба творити ii конкретно. От наприклад славний у минулому i чистий Рух, а потiм завдяки самоiдству стало iх два, а далi й третiй за об’еднання двох, а може, буде i четвертий, i десятий, i сотий, за об’еднання дев’яносто дев’яти. Заклики до об’еднання кидають керiвники рухiв. А чи не краще було б, якби вони зiйшлися, сiли, поклали цi заклики на папiр i кожен взяв зобов’язання не претендувати на зверхництво, на керiвництво новозведеним Рухом, привести до керiвництва когось нейтрального. Нехай би зробили це навiть зараз, у перервi й подарували цей крок нашому форуму. Нам потрiбно на всю гостроту поставити украiнське питання перед урядом, зокрема мовну проблему, безумовного виконання десятоi статтi Конституцii, створення мовного департаменту, заборони призначення на державнi посади, обрання в депутати людей, якi не знають державноi мови. Нацiональним силам нарештi потрiбно мати одну, досконалу, багатотиражну газету – речника нацiональноi iдеi. Без цього ми гукаемо в погребi. І газету комп’ютерну. Комп’ютеризацiя – майбутне свiту. Привчаймося до цього. Пiдтримуймо, тримаймо школу – украiнськими кадрами, пiдручниками – всiм, чим можна. Тут зробленi певнi кроки, але й зводяться великi перепони. Всi сили на захист украiнськоi школи! Кажуть, в американському метро в одному мiсцi е два такi написи: напис перший: «Бог помер. Нiцше» i напис другий: «Нiцше помер. Бог». Так-от усi отi шепiтки, чутки, що Украiна померла – е отой напис перший, неправдивий. А справедливий напис – другий. Сконають вороги. Украiна навiчно вписана в iсторiю, вона е, вона тривае, вона буде! Демократiя – це встановленi у громадi правила поведiнки по захисту рiвностi для всiх… Окрiм мене. Вiки неволi приспали нас, украiнцiв. Мисль пригускла, фантазiя всохла. Усе було спрямовано – вижити. Скiльки потрiбно часу, щоб прокинутися остаточно. Здерти обручi з мозку, з душi… Гомоiнтелектуалiст. Русскоязыкатый читатель. «Тиран загинув! Нехай живе тиран!» «Социализм есть советская власть плюс русификация всей страны». В. Ленин. «Набрався вчора так, що сьогоднi увесь день шумить у пiдсвiдомостi». Мраксизм. «Народ-биченосец» (батогоносець). Рох-музика. Сексуальна контрреволюцiя. Спочатку було Слово. Може, це i е розгадка свiту? Нiкому з сусiдiв Росiя не простягнула руки. Простягала оголеного меча. А якщо й простягала руку, то в нiй завжди був захований нiж. Вся творчiсть Ленiна – похiдне вiд когось. Суперечка з кимсь, заперечення, ствердження чиеiсь правоти (дуже рiдко). Вiдгомiн зворотнiй. Це – легко. Значно важче створити щось самому. Ми, украiнцi, у двадцятому столiттi не дали бодай Булгакова, Платонова, Шолохова. Головко, Панч, Ле – зовсiм не те. Можна подумати, що в нас не було талантiв. Одначе це не так. У нас не було навiть тiеi крихти схожостi на свободу, яку все ж мала Росiя. Наше гроно поетiв – Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан – явище унiкальне, могло розцвiстися й розростися рясно. Але було задушене при коренi. Росло, де воля: Маланюк, Багряний… А в нас: таемною волею партii винищувалася вся украiнська iнтелiгенцiя. Навiть незалежно вiд партiйноi орiентацii, класовоi. Ну, скажiмо, Пiдмогильний. Не хотiв оспiвувати мiсто, а для бiльшовикiв основне – мiсто, а не село. І навiть Косинка – дуже любив село. Здаеться з боку бiльшовизму – все ясно. А Полiщук Валер’ян – будiвник комунiзму, Епiк, Слiсаренко, Йогансен та iн. І бiльшовицькi глашатаi – Шумський, Щупак, Коряк, i iхнi пiдспiвувачi Б. Коваленко, П. Колесник, А. Костенко (який потiм дуже розкаювався), Микитенко, Кириленко, глухонiмий Близько. Бо – украiнцi. І випливае теза: якщо ти украiнець, то не бiльшовик, не комунiст, якщо ти комунiй – то не украiнець. Іншого немае. Може, колись знайдеться чоловiк, з лобом бiльшим за Марксiв, уce проаналiзуе i отакi хорошi лозунги (рiвностi, працi), а як же воно сталося, що колгоспи, голодомори, терор? Проаналiзуе i вкаже на злочини-помилки, й накреслить новий шлях. І хтось, може, по тому шляху й пiде. Люди клепають космiчнi кораблi та кажуть, що вони прориваються кудись. Люди тiльки дужче загрузають самi в собi. Прорив треба робити тут. Та ба! Зорi нас манять просто як зорi, а не як космiчнi тiла. То проза, а зорi – поезiя. Яка недосконала людина перед травою i жайвором! Яка вона страшна i кручена! Homo заповзявся заволодiти планетою i скрiзь вчиняв свою волю-сваволю. Усе минуло. Усе минае. Для чого воно! Стiльки любовi, пристрастей, злоби. Принесло хоч щось? Вдосконалило? Винаходи розуму вдосконалили душу? Отож! Нацiя нещасних людей. Якщо украiнець справжнiй, то вже нещасливий. Не може бути щасливою людина, коли твiй народ упослiджений, принижений. І так – столiття. Почуте: Дiвчинка 7 лiт: «Це у нас найсексуальнiша курка». Історiя Украiни… з якоi була викинута Украiна. Викинуто все – управлiння i самоуправлiння, вiйсько, релiгiя (вона вся була викинута з iсторii СРСР, i половину фактiв пояснити було не можна), просвiта (братськi школи, Академiя), просто таки все. Окремими рисочками щось проступало в художнiй творчостi. «А ми просо сiяли, сiяли». «…A ми просо витопчем, витопчем». А росiйська iсторiя брехлива од початку i до кiнця. А нас на нiй вчили. Ще трiшки стронцiю. Ще трiшки цезiю… На Парфенон, на чола Венери та Афродiти. На всю цивiлiзацiю. Зусилля поколiнь людей, мислителiв, поетiв засипаемо стронцiем. Мозок сипле сам на себе стронцiй. Чи ж вiн мудрий? «Мы самые добрые, самые бескорыстные, самые умные… Нам предназначено научить мир…» Отако всi росiяни микають i якають, а по сутi жодноi проблеми не освоiли й не пiдняли. Уci проблеми, всi течii хапали iз Заходу. Не розбираючи – добре чи погане. Нацiональний характер… У нас його практично немае. Хто i як може його створити? Немае сил, якi б зайнялися цим. Державою практично нiхто не править. Потрiбна б дужа рука, яка б навела лад. Це рука – на якийсь час. Тимчасово. Щоб не задушила демократii. Це ж треба дожитися до таких думок! Увесь вiк думав навпаки! Якби з книжок Хемiнгуея вилучити слова чарка, стакан, вiскi, коньяк, вино, то там нiчого б не залишилося. Гегельянство, кантiанство, масонство. (Росiя – криве дзеркало Європи. Тут усе – тiльки в спотвореному виглядi.) Скiльки того масонства в Росii. Дев’ять десятих iнтелiгентiв хоча б частково (в душi) були масонами. І нiхто в свiтi так не побивае масонство, як росiяни. За всю вiкову iсторiю росiяни так i не змогли «обустроить» Росiю, росiяни нiколи не наiлися хлiба, а от не можуть вiдмовитися вiд «обустройства» iнших. Лiкарю, вилiкуйся спочатку сам! Росiянам не дано проникнути в самосвiдомiсть, буття iнших народiв. Росiянин просто не вмiе помислити себе на мiсцi iншого. Через те й шовiнiстичний чад, через те нiхто з них не сказав у державах (колишнього СРСР): давайте пошануемо землю, на якiй живемо i людей, серед яких живемо. Культуру та мову iхню. І, лишаючись росiянами, вивчимо цю мову й тодi шануватимуть нас. Куди там! Знову «микання» та «якання», а з того боку вигуки i погрози «захистити права росiян». Якi права? Яких росiян? Вгорiлих вiд вiковiчного росiйського чаду? Котрi не вмiють жити в дружбi з iншими? Отож саме за те й «захистити». Яка убогiсть духу!» Рас-се-е-я-а!» – лунае iстеричний крик. Інтенсивнi пошуки винуватих (як правило – зовнi). Та якби хоч сота доля цiеi енергii була повернута на самих себе, на власне самовдосконалення, самовиховання, працю… «…один русский дурак может наделать столько дел и бед, что тысяча умных немцев не исправит». Цi слова наводить Вiктор Астаф’ев. І пише: «Из Овсянки вышли академик, два майора и один полковник, несколько приличных учителей и врачей, два-три инженера… Но сколько же оно породило за мой только век убийц, шпаны, хулиганов, воров, стяжателей, кляузников, сплетников и просто людей недобрых…» А п’яниць. Та ще яких. Якi i рiдних батька-матiр пропивають. Насилують сестер, убивають дiтей. Боже, до чого страшна i голодушна Росiя. Одна сцена з розбитою машиною з «бормотухою» чого варта! Кiлька сiл два тижнi пило, спалили i машину i все довкруж, рубали лiд, у який пролилася «бормотуха» й пили, пили, жерли лiд, i тут же, як собаки, на льоду помирали, замерзали. І жодноi розумноi тверезоi голови. Рас-с-е-я! Дописую зараз… Пiсля проголошення незалежностi той же Астаф’ев, якого так зустрiчали, так «привечали» на Украiнi, в творах iнакше не називае украiнцiв, як «хохол с крысиной мордой». Для них i незалежнiсть Украiни – нiж в серце. І той же Солженiцин… Доля людини. Людина ii вибирае, чи навпаки. І те, i iнше. Інодi все залежить вiд дрiбниць… Пам’ятаю, як я ходив по Киеву, вибирав, куди, до якого вишу вступити. Мене штовхали в iнженерно-будiвельний (знав математику). Походив i бiля Інституту цивiльноi авiацii (форма, назва). Але писав уже вiршi. Якби вступив у технiчний виш?.. Певно, писав би й далi. Але життя могло б i затовкти, засипати листям буднiв. Ставши на якусь стежку, дехто все життя не приймае ii, метаеться, кудись пориваеться – не мириться. Все життя переколочене. Інший утвердиться на тiй стежцi, торуе ii спокiйно, впевнено, прийнявши, як щось зверху, як Долю. Здебiльшого цi люди здибуються зi Щастям. Проти. Є такi люди. Вiн – проти. Вiн – завжди проти. Проти всього, про що б не говорили, за що б не голосували. І вважае, що тiльки вiн живе правдою. Тип. Вагаеться. В усьому. Їхать – не iхати. Їсти – не iсти. Платити – не платити. Крок туди, крок сюди… І знову вагання, хилитання. Вагання забирае все життя. Мiй один однокурсник одружився в 41 рiк. Через два тижнi розлучився. Я його запитую: що таке, чому? А вiн дивиться на мене правдивими очима i каже: «Вона дише». Тобто звик бути увесь час сам, а тут поруч чиесь дихання, яке не може перенести. Нашi молодi шельмують все, самi ще не створили нiчого, нiяких цiнностей. Експерименти – це добре, але потрiбнi вартiснi твори для нацii. Напади на Спiлку, на всiх старших письменникiв майже без винятку. Геть все розпанахати, розбомбити. Але ж?.. З кого розпочинати i де кiнчати? Адже це цiлий спектр. На яких кольорах зупинитися? Шамота – Новиченко – Талалай – Драч – Лiна Костенко?.. Куди подiнуть Руденка? Та й кiнця тут не бувае. Справдi, сама Лiна виступала тодi смiливо й безкомпромiсно. Це можу засвiдчити. Але мене тодi вже не буде (Гiльйотинують). І iнших теж. І от молодi скажуть: а чому Лiна лишилася в Спiлцi? А чому ii не посадили? Пiдозрiло… Пiдозрiло. Деструкцiя. Ламати. Ви не ламайте. Будуйте свое. Те нехай стоiть. Чого було, будуючи мiськком, руйнувати Михайлiвський собор i Василiвську Церкву? Пiдсвiдомiсть тiльки може щось пiдказати людинi, щоб самiй дiйти iстини й розказати iншим, обов’язково органiзовуе пiдсвiдоме у ланцюг. Немае прозрiнь. Немае вiдкриттiв. Істини. Отi розлогi, «розжованi» романи вiдходять. Але й ця – не та лiтература, на яку чекаемо. Цинiзм, вiдсутнiсть святого… Можливо, як шлях пошукiв нового вираження, новоi естетики ще й мае якийсь сенс. Але тiльки як шлях, як пiдступ, а не сама естетика. Авангард – «з кулемета по музейних стiнах», i був предтечею соцреалiзму. Соцреалiзм узяв у нього агресивнiсть, нiгiлiзм, порожню самозакоханiсть. Ми жили в духовнiй резервацii. Найбiльше зла люди роблять не з ненавистi, а з користi, з байдужостi або зi страху. І це особливо страшно. А найдужче люди ненавидять тих, якi живуть правдою, бо вона е повсякденним докором iм. Тобто спектр не е цiльний. Так було завжди. Дантон розстрiлював жирондистiв i був другом Робесп’ера. Повели на страту Дантона, який тодi – та пiзно – зрозумiв усе й гукнув до Робесп’ера, що стояв на балконi: «Робесп’ер, ти прийдеш за мною». І той прийшов. Принесли в скринi, голова лежала помiж нiг. Те саме пiсля Жовтневоi революцii: бiльшовики стрiляли бiлогвардiйцiв, монархiстiв, далi кадетiв, далi меншовикiв та есерiв, далi правi-лiвi ухили, самi себе… І от сьогоднi, коли в Росii бiльшовики зiмкнулися з монархiстами та шукають способу загнати «бидло» назад у хлiв, ми хочемо уп’ястися один одному в горло. Уже було. У громадянську вiйну, коли І та ІІ Днiпровськi дивiзii вiдкололися вiд свого уряду i не стали захищати його, натомiсть блокували шляхи пiд’iзду до Киева. Потiм Зелений, комдив 1-i Днiпровськоi, наздоганяв за Бiлою Церквою голубi ешелони, бився об них лобом, каявся. В останню вiйну двi страшнi сили йшли одна супроти одноi, вгиналася земна твердь, а бандерiвцi зброею з’ясовували стосунки з мельникiвцями, винищили iх. Спiлка ще мае авторитет у народу. Пiдривати його – злочинно. А молодi (iх жменька), це роблять, окопавшись у газетцi «Слово», товариства «Просвiта», вiд якого вiдкололися, яке ми ж створили, й газету також. Тепер «Слово» сiпаеться та бризкае слиною на Спiлку та «Лiтературну Украiну», яка стiльки зробила для захисту украiнськоi мови, видрукувала програми всiх демократичних партiй. Зауважмо, плюе не на «Правду Украiни», «Радянську Украiну», «Киевские ведомости», якi частенько смердять антиукраiнським духом, а проти «Лiтературноi Украiни». 20.12.92 Єдина справжня i щаслива iлюзiя людини – це iлюзiя молодостi. Молодiй людинi здаеться, що життя, яке в неi попереду, безконечне, вона майже безсмертна. Ця iлюзiя минае в старостi. І я бачу, що не жив. Що життя – мить. Я тiльки «вчора» приiхав до Киева iз села, отамо стояв, отамо пив воду просто зi шланга i т. iн. Це було вчора. Людина, як i будь-який механiзм, спрацьовуеться, якийсь вузол виходить з ладу першим, i страшно, що генii, як Шевченко, Шекспiр помирають як i всi смертнi, болiсно, у муках, i в безнадii. У свiтi iснуе одне велетенське коло, й по ньому ходять планети, трави, люди. На вiчнiм ланцюзi одного закону, однiеi причинностi – народження i смертi. А нашi пристрастi, нашi мислi – це порох, бо вони нiчого не можуть змiнити. У селi Володькова дiвиця разом ставили обелiск жертвам сталiнiзму – розкуркуленим i репресованим, i гiтлеризму – розстрiляним заложникам. Привезли в мiшках кiстки, зробили 174 труни. Крик, сльози тих i тих… (за що?!). Як падала Ольга (Гришина жiнка), перша ii дочка вiд нього народилася без батька. Гриша – мiй двоюрiдний брат, розстрiляний нiмцями, репресований – мiй дiд. Прокльони однi одним. Апокалiпсис. Воюють на тiм свiтi. Мати просить пiдписати лист про батька за окупацii (а вiн у тюрмi нiмецькiй) – що непартiйний. У своему селi пiдписали 3, в сусiдньому – 173. У колгосп не вступав. «У мене дiтей немае». У селi всi мають назвиська. Я й сьогоднi не знаю прiзвищ декого сусiдiв, а тiльки назвиська: Вiдiш, Тюлюлю, Каменний Цветок (сокирою тесане обличчя, нiс у пiв обличчя, був фiльм з такою назвою), Нiмчик (якийсь предок був нiмий), Соловей (не мав голосу, а спiвав на пастiвнику), Чушкар («чуеш – чуш»), Пердилка, Йош («йош твою мать»), Нюхняк (говорив у нiс)… Життя – вiчнi потуги нового, яке, однак, завжди е старим. «За веру, царя и отечество». «За родину, за Сталина». Хто не бачив кошари для худоби? На лузi, на пастiвнику… Багнюка по колiна, перемiшана з екскрементами. Отак i Союз… Вирвалися звiдти. Тi хочуть загнати назад. …Падiння економiки, моралi. Злоба, заздрiсть до iнших, розбiй. І в нас i в Росii. І все ж для справжнiх украiнцiв е мета. Незалежна Украiна. Ми – у виграшному становищi. Та дуже мало людей розумiють i цим дорожать. Намагаються використати на добро. Нардупи. Фiлософська проблема – не пiд силу Гегелю: що гiрше, падiння моралi чи падiння члена? У Московщинi всi кричать про «велику Росiю». І нiхто – про розумну Росiю. Бо в таку й не вiрять. Лiтература завжди служила добру, iстинi, правдi. Це вважалося ii покликанням. Деякi нинiшнi молодi вважають, що це не е завданням лiтератури. Слово служить саме собi. Досить служити комусь… Рабство знову в iншiй формi. І все руйнувати. «Лiтература – гра». Для Шевченка, Франка, Мирного? А наш час хiба благополучнiший? Постмодернiзм… Це мовби в майстернi всi роблять свищики, iграшки. А хто зробить колесо? Воза? Хто виоре поле? Потiк свiдомостi… Це – мовби патологоанатомiя. Вона може теж згодитись. Але для хiрургiв i терапевтiв. Людям потрiбнi хiрурги i терапевти. Були французи, запитав у них про творцiв «Нового роману», який гримiв на весь свiт. Роман потоку свiдомостi. (Роб-Грiйе, Мiшель Бютор, Клод Сiмон.) Сказали: все, покинули писати. Я знаю, ми нiколи не виповiдаемо матерям своеi любовi, навiть частки ii, ми соромимось своеi любовi, губимо ii в заскорузлостi буднiв, i матерi сходять у могилу з переповненими серцями своею високою материнською любов’ю. У мене скипаеться в серцi сльоза, коли спогадую матiр в останнi мiсяцi, останнi днi ii життя. Довгi осiннi днi сидить на канапi, пiдперши кулачками свое маленьке, поморщене обличчя, й дивиться кудись i думае щось. Я знаю – вона думае про мене. Їi життя стражденне (як i бiльшостi наших матерiв), i любов безмiрна. Немае бiльшоi любовi в свiтi й не було нi в кого кращоi матерi, як у мене. Я розумiю, що кожному з нас його мати – найкраща. І все ж… Моя мати справдi була надзвичайна. Бiльшовизм, явище росiйське? Н. Бердяев вважав саме так. Росiйська месiанська iдея живила його. І росiйська мова – мова бiльшовизму, бiльшовизацii. Вiчнi моральнi цiнностi. Вони е. Але ми розсмикуемо iх сумнiвами. Висмiюемо все. У такому свiтi дуже важко жити. Пушкiн В’яземському пiсля декабристiв, зразу: «Я, конечно, презираю мое отечество с головы до ног – но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство. Ты, который не на привязи, как можешь ты оставаться в России? Если царь даст мне свободу, то я месяца не останусь. Мы живем в печальном веке, но когда воображаю Лондон, чугунные дороги, паровые корабли, английские журналы или парижские театры и… – то мое глухое Михайловское наводит на меня тоску и бешенство. В 4-й песни Онегина я изобразил свою жизнь, когда-нибудь перечтешь его и спросишь с милой улыбкой: где ж мой поэт? В нем дарование приметно – услышишь милая в ответ: он удрал в Париж и никогда в проклятую Русь не воротится – ай да умница». Якби з початкiв людства панував авангард, то замiсть скульптурного портрета Юлiя Цезаря ми мали б голий куб, а Венера була б скручена з кiлькох дротин. Вся iсторiя людства – його пам’ять – реалiзм. Украiнська тасьма (слiд). Випливши з вiкiв, нiколи не переривалася доконечно. Вона стоншувалася майже до ниточки, але iснувала. Пiсля славетних збройних патрiотiв Хмельницького, Дорошенка. Кривоноса, Богуна, Виговського, йшов Полуботок (були й лютi запроданцi – Брюховецький, Самойлович), вiдтак настае смуга туску i мовби повноi втрати тасьми. Одначе це не так. У гуртi старшин – спомини i зiтхання по украiнських «давнинах», не всi вони пiдписуються пiд листами, якi вимагае надiслати в Петербург (вiрнопiдданськими) Румянцев (пiдлий, лихий для Украiни) – Ломиковський. Г. Полетика висловлюе обережнi незгоди на пункти Катерининського «Уложення», Капнiст пише росiйською мовою (iнакше вiн писати не мiг, не було традицii украiнськоi, друкарень), але скрiзь, навiть у Петербурзi розмовляе по-украiнськи. Полетика i ще дехто збирають козацькi лiтописи, iншi рукописи, стосовнi украiнськоi iсторii. Десь потай працюе невiдомий нам автор «Історii Русiв» (певно – Г. Полетика), пише не по-украiнськи, але обстоюе Украiну на всю силу патрiотичного почуття. І скрiзь украiнство, власне, в мистецтвi, точнiше – спротив. Народ жив, як жив. Наприкiнцi столiття знову мовби «мертва зона». Але появляються Котляревський, за ним – Квiтка. Обое служать на державнiй службi iмперii, iхне патрiотичне почуття проявляеться в новiй формi, пишуть по-украiнськи, нiяких антиiмперських iдей не висловлюють (бо неможливо, а хочуть, щоб твори дiйшли до народу), але вже в описi побуту, звичаiв, людей – украiнство. І вже далi – Шевченко, i слово, i дух, i поклик та заклик – усе барви яскраво нацiональнi. Це «фiгура» (козацька), вишка, маяк на украiнському полi. І знову невеликий перепад. А вiдтак – Мирний, Франко, Леся Украiнка. Революцiя i громадянська вiйна пiдняли украiнськi сили. Але сили зворотнi – потужнiшi, страшнi – йде вибиття до ноги всього украiнського. У тридцятi роки практично не вистояв нiхто. І все ж украiнство iснуе. Уже понищенi Хвильовий, М. Кулiш, Пiдмогильний, але живуть заляканi Довженко, Тичина, Рильський, Сосюра… Вiд них постае Малишко («Запорожцi»). Пишуть по-украiнськи. На грунтi украiнському. Отже – для людей – для чогось так пишуть, отже, е щось… Якби не було iх, iхньоi творчостi, не було б Симоненка, а далi Лiни Костенко, Драча, Стуса – усiх iнших, бiльших i менших, принишклих у п’ятдесятi, смiливiших у шiстдесятi. Вiдкривав у Оперному театрi вечiр 175-рiччя Шевченка, поруч мене, з правого боку сидiв у президii Кравчук, i я був змушений сказати про негаразди в краiнi, не тiльки викликанi причинами об’ективними, а й попуском, чи нехiттю, чи байдужiстю самого Кравчука, – потурання з одного боку колишнiм компартiйцям при владi, з iншого – розгнузданостi спекулятивного капiталу, шалiння розбою та рекету, вбивчою нехiттю допомогти украiнськiй культурi, зокрема затвердити бодай тi укази на ii захист, проекти яких приготували; скажiмо, проект на захист украiнського книговидання, який я йому подавав двiчi. З залу потiм казали: Кравчук стемнiв лицем, нахилився. Пiсля урочистоi частини менi намагалися сказати докори урядовцi, але я пiшов до залу. Сьогоденнi лiтературнi борiння. Наступ, агресивнiсть пiснопрiсного авангарду. «Лiтература – це гра», дегуменiзацiя лiтератури. Пiдхопили, неначе папуги, не вiдаючи навiть сутi, яка стоiть за цими гаслами. Вiршi без думки, без змiсту, без сутi. Лiтература – гра. Шевченко грався в слова? «Ну що б, здавалося, слова…» «Огонь в одежi слова». «І на сторожi… поставлю слово», що було б, якби вiн грався? Вiн, Франко, Леся Украiнка, всi iншi? Ми були б денацiоналiзованi до решти, знищенi. Од самого народження лiтература була суттю людського життя, його прямувань, iдей, поступу. Поступ – насамперед вiд неi. Звичайно, сьогоднi американськi, французькi лiтератори можуть дозволити собi лiтературнi грища. У них е мiцнi держави, е мiцнi нацii, за що ще iм боротися? З переситу вони граються. А ми? Коли в нас знову все таке хистке. Коли йдеться, аби знову утвердити саму мову, на якiй можна «гратися». Я рiшуче роздiляю «гратися» i новаторствувати, шукати. Так, тiльки – шукати. Старшi лiтературнi поколiння вже вичерпанi, а точнiше, означенi, ми знаемо чого вiд них можна чекати. Хороших творiв? А хочеться… А прагнеться твору, який би пiднiс всю украiнську нацiю, виразив ii сокровенну невiдому свiтовi сутнiсть, возвеличив народ. Пам’ятаемо, коли з’явився «Дервiш i смерть» Меши Селiмовича, свiтова лiтературна критика писала: «Цим твором маленька Македонiя вийшла в авангард свiтових лiтератур». Лiтература не раз, не в однiй краiнi рятувала нацiю. Я став би на колiна перед таким автором, i пишався б перед iноземцями: «Я земляк такого-то». Ось що сьогоднi нам треба. Уявiмо апокалiптичне для нас зникнення украiнськоi мови. На якiй основi ви будете гратися? Але ж нам знову потрiбно виборювати ii всiма засобами. Хто ж буде виборювати? В однiй сув’язi з «грою» – дегуманiзацiя лiтератури. Основоположники авангардизму, зокрема Ортега-i-Гассет, клали замiсть порогу свого лiтературного дому камiнь, на який кожен мав ступити, основоположний камiнь-приклад дегуманiзацii: помирае чоловiк, – побиваеться, непритомнiе дружина, клопочеться, переживае лiкар, i стоiть авангардист, який каже: ну, менi це байдуже. Невже може бути байдужою письменнику смерть брата, матерi, дружини та взагалi людини? Певен, бiльшiсть нинiшнiх авангардистiв, повторюючи слова про дегуманiзацiю, не знають, що вони означають. Є серед цих людей талановитi (хоч, зазначу, в новiтнiй суперавангардистськiй поезii дуже важко вiдрiзнити талановитого поета вiд графомана), е справжнi шукачi. Шукайте, iдiть в авангардi думки, прогресу, краси слова, Ортега-i-Гассет наприкiнцi двадцятих рокiв писав, що, на жаль, поки що авангард не дав нiчого значного, але якщо саме ви напишете отой твiр, про який я сказав вище – що вiн пiднесе до свiтового рiвня нашу нацiю, це буде прекрасно. Одначе, переконаний, грою без сутi, без мислi такий твiр написати не можна. Прекрасно, що душi нинiшнього поколiння молодих лiтераторiв не присушенi сумнiвами, страхом, не гнутi й не крученi, можуть вiльно, як жайвори, ширяти в поетичних просторах, пiднiматися вгору, звiдти далi видно, i пiсню чути далi, вона не надломлена хрипами горя, болю i муками. Пiднятися у височiнь, а для цього потрiбно багато читати, багато знати, дуже багато працювати, поставити суперзавдання й кинути на нього всього себе. Адже не секрет, що багато нинiшнiх молодих сподiваються завоювати вiдомiсть легким коштом, якби то пошуком, а то штукарством, чи й хулiганством, то «слава» Герострата, та ще й минуща. Нiякi виверти, нiякi похиленi сонети (без змiсту, лiтери в словах накиданi безладом, скажiмо, пiсля «а» – м’який знак) слави не принесуть, а основне, нiчого це не дае для народу, для нацii. Шукати потрiбно на нацiональному грунтi, не переймаючись чужинством, – так, потрiбно досконало глибоко знати европейську, свiтову лiтературу – знати, щоб змагатися, щоб перемагати, а не слiпо наслiдувати. У лiтературних суперечках, мабуть, правий Шевельов, не «або – або», а «i – i». І те, i iнше. Що з того, що так завзято боровся проти О. Олеся добрий, аж сором’язливий, модерний поет Зеров? Сьогоднi, либонь, вони рiвнi для загалу. І хто ж скаже «Можна все на свiтi вибирати, сину…»? Нападки в пресi молодикiв з так званоi «новоi генерацii» – дурнi й дiють на користь ворогiв Украiни. Ось i зараз ми виступали першi, й пiдняли за собою хвилю з обуренням i запереченням проти Кучминих заяв у «Троннiй промовi» про те, що вiн добиватиметься надання росiйськiй мовi статусу офiцiйноi, про азiатичний напрямок своеi майбутньоi полiтики. Уряд змушений зважати на нас, принаймнi е розголос з того, й «команда» Кучми «захищаеться» прилюдно. І отже, всi отi кивання, що Спiлка сяка й така, крутять млинове колесо в чортiв бiк. Сьогоднi ми написали «Лементацiю» проти ряду пунктiв украiнсько-росiйського договору (проекту), який хочуть пiдписати кучмiсти. Зокрема, Росiя вiдмовляеться визнати недоторканiсть наших кордонiв i цiлiсностi нашоi держави. Новиченко, Загребельний пiдписати протест вiдмовилися, я звертався до них особисто. 27.08.94 Росiя виконала свою велику всесвiтню мiсiю – врятувати свiт – вона збудувала царство соцiалiзму й свiт жахнувся того, вдруге будувати не захотiв. Але як нам звiльнитися вiд неi? Все сподiвалися, що вона розпадеться як СРСР. Може, таке й буде. Але треба визволятися самим: iдеею, зброею, культурою. Не дати доконечно псувати нашу культуру европейськими переймами, стежити за Європою, вчитися кращого, але творити свое. Назад – к полной победе коммунизма! Знищити людей в iм’я iдеi, а може, й свiт, тодi буде добре, нiщо не заважатиме – залишиться «чиста» iдея. Уже не пам’ятаю дати, i навiть року. 1990? Ще була партiя, радянська влада. Мiтинг на Софiiвському майданi. Вперше сотнi й сотнi жовто-блакитних прапорiв. Тисячi людей. Новенький помiст. Стоячи на ньому, почувався дивовижно. І думав: побачили б це Тичина, Рильський, Малишко. І – Корнiйчук! Позаду нас на будинку юнаки вивiшували антимосковськi, антиросiйськi лозунги. Послали до них, щоб зняли – «не дратували», «не розпалювали». Я виступав також. А основне: коли посутенiло, ми пiшли по Володимирськiй до пам’ятника Шевченку. Ішли вроздрiб, але нас було багато, – тисячi людей йшли швидким кроком i свистiли бiля КДБ. «Геть КДБ». Сутiнки, швидкий крок тисяч людей – крок цiлеспрямований, рiшучий – i багатозначний, вiщий, погрозливий свист. Уявлялися обличчя кадебiстiв у сутiнi вiкон – стоять принишклi, злi, зляканi. Певно, й були такi. Довiдався пiзнiше – так i було. Три генерали замкнулися в туалетi й тремтiли, i решта – також. «Зараз буде штурм». А в нас – вiдчуття пориву, нестримностi та якоiсь таемничостi, злуки, правоти. Пишу навздогiн. І для нас того досить. А ще «Ой у лузi червона калина». А ще жовто-блакитний прапор, тризуб. Тi, що беруть у руки реальну владу думають: нехай. А нам заводи i банки. Куди вони зайдуть пiд жовто-блакитним. Туди, куди ми iх поведемо. Туди i йдемо. Не побачили тодi, не розгадали. Спогадую й багатотисячне (тисяч 50!) зiбрання бiля Сiрковоi могили на Запорiжчинi. Їдемо туди, а нам назустрiч – вантажiвки з зерном i з жовто-блакитними прапорами, якi трiпотять вiд швидкоi iзди. Аж у грудях перехоплювало. Тодi теж ще панувала стара влада. Потiк машин, людей. Ряди мiлiцii: «iхати нiкуди». Машини рвалися по рiллi, навпрошки. Тисячi прапорiв – великих, на все небо. П’ятдесят тисяч сердець (пилюка до неба, спека) як одне. Довга-предовга лiтургiя (нашi священники ще не европеiзувалися, не влилися в ритм часу), далi – нашi виступи, спiв на все поле. Час творення, тодi можна було переламати все старе, iмперське. Думали, що той час, той настрiй – безкiнечний. Звичайна нужда виявилася дужчою високого сплеску. І всi мiтинги на площi (майбутнiй) Незалежностi, суперечки, сварки, вiдозви зi стiн та тумб… Тодi треба було все робити! Тодi треба було до кореня вирвати все совiцьке, росiйське. Тодi! 24.01.95 Банальне. Я один з 6 мiльярдiв (стiльки, вважають, людей на землi). Для чого прийшли, куди вiдлiтаемо? З чого постало життя? А чи треба це нам? Все одно не вiдгадаемо. А коли б i вiдгадали, що це змiнить? Нiчого… Скiльки наукових iстин познаходили, й що далi? Інакше ж не можна. Не можемо. Немае чогось такого… Неймовiрного. З галузi духу. Що б примирило людину iз всесвiтом ii буття i ii смертнiстю. Це – найбiльше, його немае. Вiки непримиренними були Платон i Арiстотель. А тепер бачимо, що вони обидва i правi i неправi. Що свiт – це не матерiя i не Дух. Або обое разом. А певнi то – щось iнше. Невiдоме. Людьми володiе потяг як до возвеличення, освячення певних людей, явищ, так i до зганьблення iх, i в тому i в iншому випадку причина – власна малiсть. Особливо це властиве росiянам. Згадаймо давнi, численнi анекдоти про Пушкiна, пiзнiше, в пору ще iхньоi величi й популярностi, про Чапаева, Ленiна. Слава Богу, що анекдоти про Шевченка – iншого плану. Чи ми трохи кращi, чи розумнiшi?.. Талант. Його загадка. Можна сказати, найперше, це – чуття слова. Поставити те слово, чи iнше. Але й чуття метафори, образу, для прозаiка – характеру, сюжету. Справжнiй великий талант – це огром. Це велетенська напруга духовна, психiчна, нервова, й коли хочете – фiзична. Сукупнiсть всiх сил. Тримати в головi сюжет, образи, мовнi партii героiв… Але й не тримати, все мовби стаеться само по собi, вибухае. А десь у глибинi сидить невидимий критик, який кпить, пiдказуе, корегуе. Вулкан, який клекоче. А ще талант мае бути розроблений, освiчений, цiлеспрямований. Скiльки письменникiв, якi починають талановито, й засихають на пнi. Або вистрiлюють себе й затихають. От i нашi – Головко, Панч, Ле замовкли ще в зенiтi лiт. І не тiльки через те, що iм ставила перепони система. Стали перепоною самi собi. На старiсть багато знаеш, та мало можеш. 05.02.95 А ще талант – уяснення свого покликання, своеi мiсii – «свого таланту». Помер Тарас Мельничук. У нього е низка неймовiрно проникливих талановитих вiршiв. З таким талантом, переконаний, мав би стати видатним поетом. Вiн же мае, окрiм юнацькоi, двi-три збiрочки вiршiв. Так, йому на перепонi стала система – табiр i заслання забрали п’ять рокiв. У Шевченка – десять. Деякi вiршi, це видно, писанi в засланнi. Розкиданiсть вдачi, неуяснення себе, своеi вiдповiдальностi перед власним талантом – народом? Горiлка? Яка шкода! Чомусь метався по роботах (ще до арешту), вступив на навчання й облишив. Не було й потужного середовища, яке також потрiбне таланту. А мiг би вирости в генiя. 29.03.95 Знайомий патологоанатом на пенсii. Забрав додому всi папки – шафи забитi папками, i вiн вiдпочивае-кайфуе: бере по черзi папки й прочитуе, хто вiд чого помер. Якi були в нього нирки, печiнка, яку помилку зробив лiкар, як сталася смерть, як проводив розтин та iн. Свiт (люди) збочуються, перекручуються все дужче й дужче. Люди мiняються по кiлька разiв на рiк (колись скриня з одягом переходила вiд матерi до дочки), стають шаленими, збоченими, музика й танцi, наiдки та напоi «удосконалюються» день вiд дня, вже не мед i цукор, цукерки, навiть не шоколад, а снiкерси, суперснiкерси, пересуперснiкерси (а нiчого лiпшого вiд меду все одно немае, не буде i бути не може, як не може нiщо штучне бути кращим вiд природного), лiтератори змагаються не в глибинi зображення, а в вигадливостi. Це вже й не творчiсть, а дiдько знае що. Люди з усього хочуть витиснути насолоди, насолоди вже не в них, не в усвiдомленнi краси та досконалостi, гармонii, почуттi, а в миттевому ефектi, в оглумленнi себе, нарощуються швидкостi (терпкi почуття), нарощуеться аморальнiсть i безвiдповiдальнiсть перед собою та Свiтом, Богом, i нiчого доброго попереду. В Олеся Гончара, коли захворiв, з прогресуванням хвороби, з упадком сил, прогулянки ставали все коротшi й коротшi, спочатку вiн прогулювався до Днiпра, далi до сухоi верби, потiм до зеленоi верби, потiм до мосту, в кiнцi по вулицi перед двором i вже зовсiм наприкiнцi тiльки в дворi. Усе навпаки, як у дитинствi, в людини: спочатку тупае по хатi, далi – в двiр, ще далi – на вулицю, потiм – кiнець села, до лiсу i врештi в широкий свiт. Коло замикаеться в тому самому мiсцi. Менi уявляеться пташина зграя скiфських часiв, яка вертае з вирiю в нашi днi. Вечiр – мiста, електровогнi… Я часом думаю… Це не моя епоха. Моя – десь там. Це не мiй час – оце смикання, оскали зубiв, металiчнi конструкцii замiсть людей, i люди як дробарки. Цей свiт менi не цiкавий. Нi зiрок, нi мiсяця i вогнi в очах. І все штучне, несправжне. Справжнiй свiт зникае. Коли чуеш нашi веснянки, нашi рiздвянi пiснi – отi лементацii, звертання до морозу, звiзд – воно протяглося й далi, в пiснi (вслухаймося хоча б у «Цвiте терен») – тодi всiм еством вловлюеш, що християнство – не наша релiгiя, у нас мала б бути релiгiя iнша. Звичайно, те минуло, й штучно релiгii не створиш. Але та нитка вплетена в наше життя дотепер. У росiян, в яких перемiшанi десятки народiв (фiнських, сибiрських, слов’янських) все те пропало, його немае. Їхнiй Бог сердитий i недобрий, позичений для покори i покари Бог. У нашого Бога також чимало цих рис, одначе його трохи зм’якшуе бог iнший, древнiй, наш, який навiчно, хоч i непомiтно, в серцi. Людям властиве прагнення перебiльшувати, творити мiфи. Це йде iм як на добро, так i на шкоду. Часом варто триматися в берегах реальностi. Ще таке: великi думки, великi твори здатнi притягувати до себе, неначе магнiти, iншi думки. Одначе… Останнiм часом прочитав кiлька статей про «Дон Кiхота» Сервантеса. Великий твiр. Ранiше ми знали про нього, що Сервантес, написавши чимало iнших творiв, «для розрядки» вирiшив написати пародiю на рицарськi романи. Донкiхотство трактувалося як вiдступ вiд реальностi, в кращому випаду дивацтво, невмiння зорiентуватися в ситуацii, i ось тепер самого Дон Кiхота трактують не як дивака, а як мудреця, прозiрливця, людину, яка бачить текучiсть свiту, великого спочутливця, захисника покривджених тощо. Всi людськi чесноти вiдданi Дон Кiхотовi. Але де вiн у творi захисник покривджених? Коли допомагае втекти колодникам-розбiйникам? Чи коли нападае на табун овечок? На вiтряки? Поза реальнiстю не тiльки сам Дон Кiхот, а й тлумачi твору. Те саме «Гамлет». Твiр – генiальний. Одначе, на оте – «бути чи не бути» намотана вся свiтова фiлософiя. А коли б спробувати будь-кого прикро запитати, що ж таке «бути чи не бути» в творi? Скажiть, що воно там означае? Ну, вагання. Яке пiднесено до свiтового. Нехай i так. А ще? Просто, це звичайний вдалий художнiй прийом. Гамлет вагаеться – вбивати йому чи не вбивати вiтчима. Якби вiн вбив (бути!) твiр скiнчився б на першiй дii. І все ж… людям потрiбнi великi перебiльшення, великi приклади. То бiльше, iх стае все менше й менше, ми розвiнчуемо все, все пiддаемо осуду та дурнiй iронii. Ще раз про свiт, в якому живу. Я пам’ятаю першу кулькову ручку, яку принiс наш спiвстудент (50-тi роки), ми ii роздивлялися: не треба вмочати, набирати чорнило. Пам’ятаю першi телевiзори, екрани завбiльшки в долоню доброго дядька… І все сьогоднiшне: дочка сидить за комп’ютером i мигають кадри… Помiнялися речi, способи iх добування й життя. І лiтература. І значною мiрою самi люди. У той час люди сповiдали ще стару споконвiчну мораль, були законослухняними. Гагарiн, який вмить здобув свiтову славу (бiльшу нiж Македонський) скрiзь повторював: «виполняя задание родной партии». І навiть дисиденти «дисидентили» в окресленому колi. Ось нинi передi мною двi книги, двох авторiв. Бiографii – обое сидiли в тюрмi, обое вiялися по свiтах – один в Тiбетi, Бразилii, другий в Сибiру, ловив рибу в Баренцовому морi, перший – самбiст, каратист, а зараз крупний фiрмач, другий побував депутатом Верховноi Ради, закiнчив три iнститути, знае з десяток iноземних мов, iм свiт – до колiн. Що ж лишилося вiд старого: та ж захланнiсть, жадоба влади, слави. Їхнi книжки – надiя враз здобути славу. Потуга та ж, що i в соплячкiв з носiiв модерну. Вiктор Михайлович Глушков не раз менi говорив, ще в спiвжиттi люди-машини переможуть машини. У цьому змаганнi й справдi можуть перемогти машини: сильнiший завжди перемагае слабшого. Одначе, вiрю, люди пристосуються, тут мае бути симбiоз людини з машиною. Скiльки я знаю всього непотрiбного! Серп мiсяця. Знiми, i йди жать. Ми мчимо, летимо, увесь час нарощуемо швидкостi. Швидкостi – це спалене вугiлля, нафта, промайнуле життя. Вся цивiлiзацiя вилетiла в трубу. Швидкiсть – вона не залишаеться. Сьогоднi бачив у лiсi галявину конвалiй… Геть завалену смiттям. Якийсь нелюд вивiз машину смiття i завалив конвалii. Замолоду несамовитi, гарячi, а далi… Земля, на якiй не росте материнка (чомусь не росте. Сидiли на материнцi). Був переконаний, що саме йому розгадати основну таiну свiту: курка з яйця, чи яйце з курки. Бджоли лiтали, носили мед, iншi вентилювали вулики, тi тягли вощину тi стерегли. Все доцiльно, злагоджено. – Чому в них так, а в нас?.. – запитав син. – У них немае розуму – вiдказав батько. – Розум – зло? Молилися гаi, молилися верболози, i сльози скрапували на вологу землю, кожна гiлочка молилася окремо, бо стояв туман густий-прегустий. Приреченi. Ми всi приреченi. На народження. На любов (i розчарування в нiй). На одруження. На отаке життя. На смерть. На вiйну. – Добряча коняка була (рокiв тридцять тому). Дядько кожного разу згадуе, як у конюшнi молоду кобилу блискавицею вбило. Жiнка в сiнях у ночвах прала бiлизну, ночви – навпiл. Розповiдае Лихошапка (бригадир), як його в лiсi обсiли вовки. «Ну й що ти?» «А що, витягнув блокнот i карандаш, подивлюсь на одного й пишу, на другого – i пишу, на третього… а вони тодi в розбiг». «Чого?» Вони думали, що я iх у колгосп записую». Надворi вже весна, а на лядi льоху, з середини, – бiла щетина iнею. Фото: «Дедушка з квiткою i бабушка у фатi». Весiльне. Магiя цього фото. Сiльська дiвчинка йде до «бабушки» (чоловiк був прикажчик); i дивиться заворожено на фото. Бiднячка мати. Але з багатих. На паску – сирну паску. Десятки видiв пирогiв – на лавах, на скринi. Мати i двое дiвчаток iдуть у гостi. Як вони чекають цих гостин! Як хороше, коли зненацька спiткаеш щось хороше. Прочитав у «Березiлi» «Провiдну недiлю» Софii Майданськоi. Яка тонка рiч! По тому прочитав «Землетрус» ii ж. Талановита письменниця. Що ще могла б написати. І був у неi iнсульт. Дай Боже перебороти. Якщо я живу на землi не вперше, чому ж я роблю помилки? Чи… Я один живу в порожнечi, до мене i пiсля мене – бiле поле? Сексот. Помирае. Кличе сина i дочку. Невiстка зайшла. «Нехай сидить». Помира тяжко. («За грiхи менi».) Розкажу, як у полон попав. Пiд Курськом. (Кишки на деревах.) За втечу з полону дротяними мочалками «дур вимивали» з голови. У Словацькому опорi був. А тодi – наш табiр у замку. Рани повiдкривалися. Гине. А тут кличуть. Або Сибiр, або сексот. Спочатку в таборi, а тодi дома. У таборi занедужав. Вiдпустили вмирати. У селi на засолзаводi. Нiкого не забрали, нiкого не продав. А грiх на душi. Нiч. Темiнь. Ще десь спiвае шпак. Засвiчуються зорi. Летючi мишi. Нiч, молодик. Струмiнцi вологи. Запахи. Пiвнiч. Тривога. У цей час звершуеться найгiрше. Помирае. Пiд ранок. Вичахлi зорi. Нiч зморена, втомлена. Опадае росою. День сонячний, морозний, трохи вiтряний. Високо-високо в чистому небi двое воронiв. Летять поряд, майже зливаються, ледь роз’еднуються. Милують одне одного. «Крум, крум» – дзвiнко-дзвiнко. Самотнiй як i всi в безкiнечному свiтовому просторi i круто обрiзаному з обох бокiв у часi. Вiтер гойдае мiсяць, перемiшуе зорi. На мiсяцi хтось розвiшав онучi. Чи то хмарки? Шершнi в головi гнiздо звили. Мiсяць у водi, а вiн думав – волячi великi роги. Летiли вiтряки. Павук побiг, завбiльшки як кiнь. Ненавидiти тиранiв – мало, iх треба зневажати. Призначення митця – хоч трохи бути Христом. Нiде в свiтi не була так принижена гiднiсть людини, як у Росii, усугублено в СРСР. Досягнення скульптури за совiцькоi влади мiрялось пудами i тоннами бронзи, мармуру, гранiту. Хто бiльший митець, отримував замовлення на бiльше пудiв, платили вiд ваги. Як багато зробив для украiнськоi культури Максим Рильський. Шалено битий сам, скiлькох захистив. Цi його поступки, компромiси – з однiею метою; комусь допомогти, зберегти ще живу вiточку украiнськоi культури. Хтось мае написати про це книгу. Маленького зросту чоловiчок. Пiдбирае пiд себе керiвникiв, генералiв i т. д. І все менших i менших. Карликовi керiвники. І ось – високий появився??? Треба плисти, а то потонеш. Полька-енька. Починаеш писати нову книгу. У надii, що це буде саме Та книга, в нерiшучостi, у страховi перед далекою дистанцiею, яку треба пройти. Живеш нею день i нiч. За столом, в дорозi на роботу, пiд час прогулянки, коли раптом помiчаеш, що пишеш. Пишеш хороший епiзод, тебе охоплюе пiднесення. Хочеш писати за столом. А iнодi приневолюеш себе, як раба, адже треба, треба, коли розпочав. Кiнець – утома, умиротворення завершення i знову страх – що ти написав. Примушуеш себе вiдринути вiд думки, що треба все переписати, адже – iнша думка – де певнiсть, що не напишеш гiрше. Життя, як у пiщаному годиннику, видно, скiльки лишилося. Коли люди живуть пiд системою, притиснутi нею, вони самi, якi б не були, навiть розумом заперечуючи ту систему, проймаються нею i дiють за ii порядками, законами, нормами. Ось Корольов, нещодавно зек, а тепер всевладний, жорсткий начальник, який повелiвае, сам чинить як деспот, не бачить тих тисяч зекiв, якi працюють на пiдпорядкованих йому заводах. «Маленький Сталiн». Мета, мета, мета! І навiть… Довженко. У життi, в роботi також був «вождиком», нетерпимим, жорстким, байдужим до доль людей, яких позривав з роботи, нещадним до пiдлеглих. З пiрамiди Хеопса на площi вождi вiтали народи, яких гнали в комунiзм. У нас перiод Руiни. Цi перiоди в нашiй iсторii повторюються. Малоросiйське iго. (Навиворiт.) Людина складена з протирiч. Їi кидае то в один бiк, то в iнший. То вона собi тiльки намислюе, що вона стiйка, цiлеспрямована, i часто йде за тiею своею мислю, а в ii душi нуртують iншi побудження i пристрастi. Історiя – жiнка продажна. З ким вона зараз спить, того й славить. Челюскiнцi на крижинi. Іде партiйний з’iзд, на ньому щодня повiдомлення про челюскiнцiв. Вся краiна стежить за ними, рятуе iх. Найкращi пiлоти, кораблi… Свiт заздрить такiй монолiтностi краiни Рад. Врятували. Нагороди. Ажiотаж. А поруч дрейфуе корабель «Джурма». Загнанi в трюми тисячi зекiв, роздягненi, без iжi. І жодного звука про них. Коли «Джурма» якось сама вийшла з крижаного полону й прибилися до берега в устi якоiсь рiчечки на Колимi, з трюмiв вивантажили тисячi скрижанiлих трупiв. Людей. От це фiльм! Вiчне: крилатi конi вперемiшку з матюками з нетверезих ротiв. Ницiсть духу в погонi за словом. Украiнський сон-iдилiя: поле, копи, женцi, спiв солодкий, нiжний, украiнський, i хтось лаеться по-московськи, погрожуе. Коли кругом неправда i стае нестерпно, появляеться поет i починае говорити за весь народ. Усе життя вчили молитися народу. Вiн – великий. А що вiн нинi? Спотворений, розсмиканий, денацiоналiзований – розбовтане море. Народ треба творити. Брати. Православний i греко-католик. Другий помер. А той з Донбасу, iде. Мати – «поховаемо». Не хочу. Не можу бачити того попа. Поiхав. На шахту – вибух. Згорiв. Днiпро – не тiльки водна артерiя. Рiка, яка протекла через увесь народ. Це його минуле, iсторiя, легенда, його пам’ять. Мае все нести в будучину. Красою на душу населення народ визначаеться. Але i його забруднили. Прочитав – прогорнув щоденники В. Дрозда. Писав – письменник. Але людина Дрозд повсякчас долае письменника Дрозда. Основна тема, основний мотив щоденника: Я – великий, я – генiальний, а цього не визнають. Метання, шарпання в нетрищах власноi душi. Певно, жити й писати треба так… як це покладено долею. Як i в кожнiй професii – спiвака, бондаря, покрiвельника. Мав насолоду (i муку) вiд писання – i вже хвала Долi. Багатьом трохи не вистачае до великого. І в оцьому «трохи» – все. Зокрема i Дрозду. Але вiн – майстер. Як i Є. Гуцало. І Г. Тютюнник, i В. Земляк, i В. Бабляк, i Б. Харчук, i Р. Андрiяшик, вони були сутнi люди, вони тримали на собi лiтературу, творили життя. Тож спом’янем iх добром. Взагалi ж, менi здаеться, письменник не може бути щасливим. Насамперед, вiд соцiальноi несправедливостi, вiд горя, яке бачить навколо себе. Та й вiд сотень iнших факторiв. Навiть найбiльшi… Хоча б тi, кого бачив. З рiзних причин. Шолохов. Штрикання, що «Тихий Дон» украв. Що мае двi речi, а далi нiчого не може написати, а всi – знайомi, близькi, начальство, увесь люд – чекають нового шедевру. Виродився в примiтивного алкоголiка, бив пику дружинi. Гончар, уславлений. Бодай iнтуiтивно почував, що почестi перебiльшенi. А тут Стельмах, а тут молодi… Урештi-решт молодi стероризували його, iгноруючи його справжнi заслуги уболiвальника нацii. Корнiйчук. Прожив сите життя. Але хто б уже, крiм графомана, захотiв бути Корнiйчуком?! Та й пiсля вiйни писав вельми слабко – це ж знав, вiдчував оце й знав, що його не люблять, навiть не обрали делегатом на з’iзд. Можливо, Лев Толстой? Визнаний великим, iдуть поклонитися. Але сам себе загнав у темний лабiринт всiлякими шуканнями. Та й сiм’я, врештi, втiкав з дому. Про Достоевського й казати нiчого – шиз, про те знав, заздрив Толстому, прагнув грошей. Немае i не було щасливих. Окрiм графоманiв. Кожен з нас, письменникiв, плекае сам себе. Перебiльшуе власну особу, власнi писання, втiшаеться «муками творчостi», похвалами i навiть приниженням. Без цього б вiн не писав. Нашi далекi попередники теж дещо лицемiрили, але вони лицемiрили на великому – бачили себе рятiвниками нацii, вболiвальниками за людей, за iдею. І це «лицемiрство» перемогло, залишило iх для нащадкiв. Вже майже не лишилося письменникiв довiчноi лiтератури – класичного напрямку. Невiдомо, чи вернеться лiтература до вiдповiдностi, реальностi життя. Скiльки б не возвеличували, розбудовували Москву, Пiтер, iншi мiста, Киiв лишатиметься центром слов’янства, його культури, i всi шукатимуть можливостi довести приналежнiсть до нього. Письменник завжди був пророком, лiтописцем, суддею. Тепер його хочуть звести до ролi «затейника». І парадокс – чимало молодих iз середовища лiтераторiв з цим погоджуються i цьому сприяють. А хто ж захистить Украiну? Нинi технократичне побивае, топче культурне. Великi генii людства: Сократ, Гегель та iншi – щось, що «приiлося», «прохiдне». Чи не навмисне йде цей потоп, щоб оглупити людей, щоби були вони покiрнi плутократам. Адже тi всi – Бальзак, Шевченко та iн. – закликали думати, бути людьми. А нинi – маса, рок, порно, «жратва». Помер Василь Биков. Я згадав, що в мене стоiть пляшка «Беловежськоi Пущi», подарована ним. Вiдкрив, випив за упокiй душi. Вiдходять останнi майстри правди життя, совiстi. Що буде? Як швидко згас вогонь 90-х, дрiвця пiдкладали тi, в основному, що зараз розвiюють той попiл, погрiли руки i тепер можуть спокiйно лежати на теплих лежанках. Усе свое письменницьке життя я був спрямований на писання, на написання – будував свiй власний лiтературний дiм; ще щось осягнути, ще одна цеглина. Принцип неправильний, нехай би тi цеглини полежали, а натомiсть них – один куб. І ще таке: будував дiм лiтературний i був байдужий до житейського, отого «кубла» затишного, що теж неправильно. Бо окрiм сiм’i бiльше немае нiчого. Треба якомога укрiпляти ii, це потiм згодиться дiтям, щоб вони укрiпляли своi сiм’i, рiд, трималися одне одного, дорожили увагою одне одного. Скiльки всього ми осягаемо запiзно. Природна стихiя нашого украiнського життя: високозоряне небо, тополi на овидi, пшеничний степ, бiленькi хати з вишняком породжували лiризм i безпечнiсть. А сiре росiйське небо, чорнi хати без садiв, похмурий лiс робили безколiрною жорсткою росiйську душу. Звiдси i все iнше. «Іменем народу». Скiльки лиха скоено цiею пiдступною формулою. Усi найлютiшi режими вживали це формулювання. «Для блага народу – для загального добра». Як же мало зроблено цiею формулою. Вона та ж сама, що й попередня. Талан украiнця – недоля. І пiснi всi про недолю. Нам випала багата й щедра земля, i скупа, тяжка доля. Може, через ту ж землю, на котру всi косують заздрим оком. Треба було примудритися всiй викладацькiй системi вивчати марксизм-ленiнiзм без його розумiння й без вiри в нього. Таким вже був закостенiлим? Нiчого в ньому не було? Його суть була непотрiбна чи й шкiдлива в практицi? У суспiльствi перiодично йде старiння, накопичуються негаразди, його обсiдае короста й надходить час очищення, як, принаймнi, спроби очищення коли постувати? Усi легенди, всi святинi люди перетворили (наприклад, в кiно) на шоу, попсу, примiтивнi фiльми жахiв i iн. Якщо люди не знайдуть рiвноваги, а й далi накручуватимуть i накручуватимуть, не вернуться до рiвноваги, вони збезумiють. Усе: космос, Христос, праiсторiя пущенi в «бiзнес». Не мають власних глибоких думок, моралi, совiстi та мiри. Мiри! За мною в Кончi ревуть бульдозери, скриплять крани. За рiк гаi i дiброви нiби хто косою зрiзав, озера й болота, де сiдали лебедi, чаплi, качки, засипано пiском. Усе пiд забудову, пiд вiлли. Отакою стане вся земля – дiброви, озера зникнуть, людина стоятиме на землi i дивитиметься на вiллу сусiда, а помiж них булькатиме клоака рiки. Самi шпарко, комфортно йдемо до кiнця. І нiхто не схаменеться. Якось дивно: зникають хорошi письменники, наприклад, Бель або Ст. Дигат, якого вже й могила на цвинтарi лiтератури загубилася, а в клiнiцi лiтератури функцiонуе величезна реанiмацiйна палата, де через штучнi серця, печiнки, крапельницi продовжуеться життя Кафки, Джойса, Камю. Невже так звана оригiнальнiсть цiннiша психологiчного, реалiстичного досвiду глибоких письменникiв, якi утверджують дiяння, хочуть зупинити людей на шляху до прiрви, а не утверджують хаос, повсюдну невiру, iронiю, сушать день i нiч голову, щоб звершити якийсь карколомний кульбiт i здивувати. Там – «банальнiсть», але мудра i потрiбна, а тут хитроплетиво дротiв i паличок. Як жити людинi? Чи можна навчити людину жити? І так, i нi. Не можна навчити людину не робити помилок, хоч можна вчити ii не переживати, не перейматись днем сьогоднiшнiм, як i днем минулим. Але це вже буде не ця сама людина – народжена такою – це буде не ii життя. Та й, навчена, вона повсякчас буде розумiти, що вона навчена так жити i не живе своiм життям. Можливо, вчити з немовляти? Але хто буде вчити? Тi люди, якi самi не вмiють жити? Лiтература стала iндустрiею. Мало письменникiв, якi оперують словом, метафорою, мають якусь моральну мету. Усi хочуть слави, здивувати свiт. Текст перестав бути розмовою з собою, пошуками iстини в собi. Свiт дедалi бiльше дурiе, фальшуе. Демiург створив Землю досконалою, чудом. Людина спаплюжила все. Якби не вона, свiт i далi iснував би в гармонii. Гасло – все для людини – шкiдливе, нерозумне. Мае жити i розвиватися все, бо винищимо – й самi загинемо. Усi вiки украiнська лiтература не мала можливостей до розвитку. Вiд причмеленого Петра – й до нього – i далi. Або прямими заборонами, або й переманюванням письменникiв, просвiтителiв (Славинецький, Прокопович). Щоб iй розвиватися, потрiбнi умови. Не було де видавати книжки, iх рецензувати й популяризувати. (Шевченко – за десять рокiв жодного вiдгуку.) Система Бенкендорфiв-Белiнських тиснула i нищила. Здавалося, пiсля революцii з’явилася проталина на обрii. Та де там, ii одразу затягнуло свинцевими хмарами. Стiльки, скiльки понищено лiтераторiв, стiльки тиску, як на Украiнi, не було нiде. Одним – Тичина, Рильський, Сосюра – забили рота ватою, iншим – свинцем, велика втрата Хвильовий, Зеров, але вони вже себе значною мiрою реалiзували, Плужник – хворий… а от Пiдмогильний… Яка сила! Прозаiки розкриваються десь пiсля 35 рокiв. А вiн на цей час був запакований у мовчання. А який перспективний, скiльки б мiг зробити! Безперервний ланцюг не розвитку, а нищення. Як мiцно i важко був я вкорiнений в сiльське життя, а точнiше – пройнятий мiрками того життя, яке проминуло в селi (дитинство). Приiхавши до Киева, я не мiг на стадiонi дивитися на численний люд, у мене щомитi зринало: хоча б один сектор на один день у наш колгосп. У бригадi 7–8 косарiв: 1–2 дiди, 1–2 пiдлiток i жiнки. І косовиця тривае мiсяцями. От би один сектор… стiльки бугаiв репетуе на трибунi. І працю творчу сприймав пiд цим кутом. Пам’ятаю, вперше на вулицi менi показали живого поета – Миколу Терещенка, статурного чоловiка з папочкою пiд рукою. Менi аж недобре стало. Отакий потенцiальний «косар» з папочкою в руках! Творча праця, це щось помiж основною роботою. Я вже й сам почав писати, але оправданням було: я – студент, а те – поза роботою. А от… i сам прожив вiк з папочкою пiд рукою. Тобто, я не бачив «писательство» професiею. Може, я й не був правий. Сьогоднi рiшуче помiнялося завдання i прямування лiтератури. Хлопцi пишуть (намагаються писати!) бестселери. Який би одним махом прославив його iм’я, зробив багатим (вiлли, смокiнг, власна яхта з дiвчатами). Іронiзуючи трохи, говорять: «Написав нетлiнку». Нетлiнки так не пишуться. Для чого писав Шевченко? Визволити народ, возвеличити його, задля народного щастя. І Франко, i Леся Украiнка, i iншi, скажiмо, такi як Борис Грiнченко, який в ущерб своему таланту, своему можливому лiтературному пiднесенню писав спрощенi оповiдання, пристосовуючись до малограмотного селянина, аби пiднести його грамотнiсть, а вiдтак i свiдомiсть, в кiнцевому рахунку для його ж визволення i щастя. І в такий спосiб вони виражали свою епоху. Скажiмо, талановитий, з печаттю генiальностi Тичина великим i генiальним не став, жив у епоху бурхливу, якi вiтри, якi грози над ним пролетiли – колективiзацiя, голодомор, 37-й, але цього в його творах немае, епоху не виразив, так, вiн не мiг виразити, нiхто б того не надрукував, резонно; боявся писати i в шухляду, в яку зазирали, всi це розумiють, але iсторii до того буде байдуже (вже майже байдуже), для неi е чи немае, i все. Тичина був з печаттю генiальностi, але не генiальним. Так, сьогоднi помiнялося прямування лiтератури. Колись одним iз завдань ii було виховання людини. Це завдання було докiнечно спотворене за радянських часiв: виховання будiвника комунiзму, – людини твердоi, навiть агресивноi, i цiлком нiвелювалося питання нацiональне. Сьогоднi на заходi заперечують виховне значення лiтератури, акцентують на розважальному, цiкавостi. Мали б ми йти за цим?.. І молодi йдуть, кажуть, що пишуть для розваги. Але… Але, що робити нам, письменникам? У нас майже немае нацii, народу украiнського. Їi треба творити. А як? На чому? Їi треба виховувати. Бо з iншого боку йде наступ-виховання росiйськостi. Отже, цiлком поховати стару тезу про виховання – я не згоден. Сполучення людини i митця. У першому випадку обов’язкове – порядна, високоi душi людина i митець, хоч iсторiя лiтератури знае i безлiч вiдхилень. Великий художник Достоевський i заздрiсний, часом пiдлий чоловiчок Достоевський, який багатьох своiх колег, чистих у життi, того ж Чернишевського, у творах марав злодiями, гомосексуалiстами, в самого помирае жiнка, а вiн телiпаеться по Європi з iншою, й навiть нацiонально… Хто найгiршi люди в нього – поляки, «полячiшки», хоч сам, очевидно, з них, отже, з усiх сил прислуговуеться урядовi. Хемiнгуей з усiх сил пнувся до слави (це робила критика), з усiх сил пнувся показати себе «мужчиною», (для справжнього «мужчини» це не потрiбно), вiн i спосiб життя такий вiв: полювання, кальвадоси, паризькi шансонетки, третирував iз заздростi та обпльовував талановитiших за себе, нещасного Фiцджеральда. Чи й той cамий Корнiйчук, мав талант, кинув його на здобуття минущоi слави, а нинi поставити нiчого. Музей Корнiйчука порожнiй. І наш час, звихрений, важкий для робiтних людей, де стiльки конфлiктiв, розмаiття тем, характерiв, колiзiй… Якби хтось молодий талановитий поставив собi суперзавдання, пiдготувався, засiв, виразив… Важко. Неохота. І – нерозумiння такого завдання. Тут молодим митцям робить ведмежу, чи вовчу, послугу сучасна критика, яка желiпае: це не треба, нарештi лiтература стае лiтературою i нiчим бiльше, вiд неi вiдпадають чужi iй функцii: нацii, народу – вболiвання за народ, спiвчуття йому, а в пiдтекстi – народ це натовп, бидло, все суть у елiтi (до якоi i вони належать). Категорiя ж народу велика, може, трохи й умовна, але особлива цiннiсть, яка тримае ту ж людянiсть на свiтi, не дае осiдати порохом на дорогах життя. Вона виплекана класиками лiтератури, фiлософами, соцiологами як своерiдна святiсть, вiдхилення вiд норм якоi – непрощенне. Так, можна i розщеплювати цю цiльнiсть, «структурувати», скiльки в цьому пласту й справi людей маленьких, нiкчемних, пiдлих, недостойних, але для людства важливi взiрцi, цiльностi. І далi, що в романi – пласт цивiлiзацii, закон життя з давнiших давен, Бiблiя. Не укради, не убий, не побажай жiнки ближнього, подай руку ближньому. І ось Нiцше: на свiтi е дужi, здоровi i е слабкi, хворi, якi мають зникнути при допомозi здорових. Самого Нiцше Бог покарав. А молодi в захватi цитують… Не iхня й вина, немае виховання, святостi того ж народу, працi. Пiднесення свободи як такоi, особистоi свободи почало превалювати над свободою тiеi самоi нацii, що для нас особливо важливо – наша нацiя весь час пригнiчена, нинi i мовно, i всiляко iнакше, визволятися б, так нi… Творити, уявляти мистецтво життям i творити життя, як мистецтво. Сьогоднi в лiтературi розмився вододiл мiж добром i злом у бiк зла й зовсiм не беруться до уваги виховнi функцii лiтератури. Майже всi героi якщо не непоряднi, то мало поряднi. Ранiше, а особливо в класикiв, цей вододiл був дуже рiзким. Наприклад, у Марка Вовчка, Інститутка i ii покоiвка, й iншi героiнi: Маруся, Оксана, вже аж такi красунi, працьовитi, щирi… Чи в П. Мирного в «Товаришах» – рiзке розмежування, i в iнших творах; так аж до Григора Тютюнника. Нинi всi героi всуцiль не те що непоряднi, а якiсь… так, породження часу. Тут уже не в авторi справа, а в тому, яких людей продукуе час, обставини. Вони тiльки живуть-виживають, влаштовують особисте життя, суспiльнi болi iм нi до чого. Скiльки лозунгiв, закликiв до всесвiтнiх Рiвностi, Братерства. Пiд буддiйським знаком, хрестом, серпом i молотом. І все – обман, або самообман. Людина любить тiльки себе i щастя будуе тiльки для себе, вона вiдособлена й самотня, мабуть, навiть горобцi в зграi почуваються спiльнiше, нiж люди в свiтi. А в космосi – спалахуемо i гинемо в потоцi, як мезони, слiпi в невiдомiй нам волi, i силi, порох Космосу. Сподiваюсь на свiт пiсля мороку (лат.). «Про чоловiка i жiнку, якi сховалися в затишному мiсцi, нiхто не подумае, що вони читають». Солодко дивитися на бiй, коли самому нiщо не загрожуе (лат.). Цнотлива та, якоi нiхто не домагався (лат.). Усi борцi за народну справу потерпiли поразку. Їхня боротьба в майбутньому не увiнчалася успiхами. Сумно. «Перемога або смерть». Перемогли. І далi починаеться боротьба «проти перемоги». Схiднi ткачi тчуть один килим все життя. Витримка!? Спершу консолiдацiя Украiни, його народу, його iдеi, а вже далi «лiвi», «правi» i все iнше. XIX вiк був вiком гуманiзму, надiй, боротьби за iх справдження. З нього – XX вiк. Справдилося. Повна регламентацiя життя. Хода по струнцi. А людям хотiлося свободи. Здавалося, за свободу – все… І ось вона е. Багатii в «мерсах», пацанва, яка цмулить горiлку посеред дня, гомiки в життi та лiтературi. Тепер уже хочеться iншого. Несвободи. Регламентацii, захисту зверху. Дивовижнi перехрещення людського Духу. Що ще може втратити украiнський народ, опрiч того, що вже втратив? Мабуть, нiчого. Цi ось забирають останне, що залишилося мовби випадково. А народ мовчить! Покора нiма. Життя в скрутi, в заздростi до плутократiв викликае ностальгiю i спiвчуття до того, що впало. Чи не виросте те спiвчуття в повернення того? Не видно. Бiднiсть, розчарування низiв i жадiбнiсть, захланнiсть верхiв мали б створити вибухову атмосферу. І щось не видко. Корупцiя, некомпетентнiсть влади – всi це бачать i миряться з цим. Поки що миряться i чекають революцii. Звiдки вона прийде? Ім’я мого народу по свiту як не знали колись, так i не знають нинi. Наче в маленькому мiстечку: не знають iмен бiднякiв, а знають багатих панiв, крамарiв, лихварiв. Бо нiчого не завоювали, нiчого не загарбали, нiчого не просили, а жили своiм. Почули наше iм’я в свiтi з нашоi бiди, з Чорнобиля, i, довiдавшись, що на них не дме, заспокоiлись, забули; трiшки про невдатно закiнчену Помаранчеву революцiю, та й повiдвертали морди до своiх корит. Слово «сувереннiсть», «право на свободу» – то тiльки для них, а десь там… хай воно хоч горить. Довга дорога людства. Самовдосконалення, освiта, побудова вдосконаленого суспiльства… Сьогоднi… чи не кiнець це шляху. Уярмлення речами, розгнузданим атомом, насолодами, гидкими хворобами, бандитизмом, самовозвеличенням. Соцiалiзм чи капiталiзм – рiзницi немае, це вже лише гра слiв, усе – в самiй людинi, ii аурi, ii рушiях. Пiзнати свiт неможливо, бо вiн не з математичних розрахункiв i догм, а едине духовне творiння, яке не пiдлягае розчленуванню. Прочитав космологiчну статтю, i – висновок: я реально не iсную. Думаю: де ми знаходимось, в полiтично-вибухово-визрiвальних умовах стосовно 1917 р.? (вiдлiк назад). Сталiн, хоч i грузин, вивершив пiрамiду росiйських царiв – жорстоких, тупих, наполовину шизофреникiв, убивць: Грозний i Петро І убивають своiх синiв, Катерина Цербська (II) – чоловiка, Олександр І – батька, Павла І. Де вiзьметься добро в такiй краiнi? На початку вiйни у людей вилучали радiоприймачi. Оскiльки нинi йде вiйна з мораллю, з поряднiстю, було б iдеально, якби якимсь указом у людей були вилученi всi телевiзори. У людей бодай трохи прояснилися б мiзки. Втомився, думаючи про всесвiт. Розумiю, що це дурниця. Як дурницею е спроба осягнути його, i ще бiльше – його походження. Як креацiйна теорiя, так i теорiя Великого Вибуху е безглуздям. Горошина «матерii», стиснена i розiгрiта до безуму, в хаосi – вибухае, i народжуються свiти, «злипаються» i т. iн. Усе перекреслюе просте запитання: а де взялася та горошина? І креацiйна теорiя… Творець творить свiт з нiчого. Нехай. Але знову ж те саме запитання: де взявся Творець? Просто, це нам недоступне, й нiчого туди лiзти. Як «урегулювати» суспiльство? Якось «урегулювати» треба, бодай у щоденному життi – потрiбний порядок – дотримати «не убий», не укради» i т. iн. Праця, шлюб, навчання. Але регулюе держава, а вона – завжди насильство, i обов’язково хоч у якiйсь частинi – несправедливiсть. Якою б не була. Найбiльша гуманнiсть переростае в ще бiльший тиск, революцiонери – в тиранiв. Не люди, не iхнiй розум придумали природу. Вона «придумалась» сама. Через те ii закони, ii дii досконалi, а людськi – нi. Людський розум експлуатуе природу, намагаеться витиснути з неi якомога бiльше, псуе ii, нищить. Вона ж саморегулюеться, самоiснуе. Гуманiзм!? Великi iдеi проголошують дрiбнi, нiкчемнi люди, нездатнi йти за проголошеним. Те ж саме й демократiя. Крiм того – демократiя тiльки для себе i для свого кола. Вони не думають про люд, його життя. Украiнцi були тiльки в Захiднiй Украiнi. Вони боролися проти Польщi, Гiтлера, совiтiв, органiзовувалися в гуртки, Просвiти, ставали свiдомими патрiотами. У кожному майже селi. А нинi? Проти кого iм боротися? Проти уряду? Але ж вiн каже, що вiн украiнський i за Украiну? Людина, яка вибралася на вершину влади, стала непiдконтрольною, навiть якщо вона генiальна (Олександр Македонський, не кажучи вже про тиранiв-пустоголовцiв Гiтлера, Сталiна), рiзко деградуе, або й впадае в маразм. Іду лiсом. На галявинi за пляшками – компанiя. Матюки, дурнi жарти, дурисвiтство. Я дивлюся: якi мудрi дерева довкола порiвняно з ними. Сумне явище: повернення в свiдомостi людей «доброго», совiцького. Глобальне страхiття… А все з конкретики: гибiльного становища людей нинi, бiдностi i багатства, пограбування населення, падiння культури. Отак реабiлiтуеться паскудне, злочинне минуле. Що не день – новини дикiшi та страшнiшi. Учора Верховна Зрада прийняла постанову про святкування 85-рiччя комсомолу Украiни. Маразм! Комсомол, який знав тiльки одне: «Партiя говорiт нужно, комсомол отвечает – есть». Єсть нищення хлiборобiв – розкуркулення пiд гуркiт бубна i скрип гармошки, повалення церков i т. iн. Комсомол у громадянську вiйну ще мав якийсь сенс (хоч i неправдивий iсторично), спрямування, пружнiсть, вiдданiсть тiй iдеi. А в мiй час це була органiзацiя для кар’ери, кожен комсомольський начальник очiкував партiйноi або совiцькоi посади: виконуй накази, викривай «непевних» – i жди. Окупиться. Свято комсомолу, якого немае. І сьогоднi – осквернення могили Шевченка в Каневi. Поминальнi молитви творять московськi попи з Сабоданом, смердять зi своiх кадильниць, кроплять отрутою могилу. Маразм i жахiття. Село гине, й нiкому до нього дiла немае. Окрiм тих, якi ще намагаються з нього щось витиснуть. До них належать i верхнi урядовi кола. Інтелiгенцiя його покинула, просто забула, вона телiпаеться в ковбанi своiх вузьких проблем. Як нам повiрити у власнi сили? Якi слова, якi вчинки, чия воля можуть це зробити? Хто може об’еднати безлiч воль в одну, утримати, спрямувати, повести i реалiзувати? Однi вважають, що сьогоднi культури, зокрема лiтератури, немае – вона була ранiше – iншi – навпаки. Що вона е сьогоднi, а можливо, пiзнiше писатимуть, що сьогоднi культури немае, а вона була ранiше. У нашому розмитому, безнацiональному суспiльствi, в цiй «державi-недержавi» зростае нове суспiльство. Зростае на чому? На антиукраiнських лозунгах (Донецьк, Харкiв…), якi е «iхнiми-неiхнiми», а правду не допускають роз’яснити, щоб та правда стала iхньою. Яке воно буде, те суспiльство? Дивлюся на пташок… Насипав у годiвницю крихт, пшона, прилетiла одна, дзьобнула й полетiла, за хвилину прилiтае iх зграя. Так само дiти, щось знайшов: «Сюди, сюди». Доросле ж пхае знайдене за пазуху чи до кишенi, волочить у кущi й ховае… Отже, природа робить «демократично», справедливо, а люди?… Появилися хорошi твори, письменники. Письменницi! Софiя Майданська, Галина Тарасюк, Марiя Матiос, Валентина Мастерова, Галина Пагутяк… І ще, й ще. Стае легше на душi. Компартiйнi «молотять» по-старому. Так, чимало лозунгiв компартii – хорошi, зрiднi християнським: рiвнiсть, праця. Але ж все спробували, й така поразка. Якщо б пiдiйти серйозно, то насамперед треба проаналiзувати увесь 70-лiтнiй шлях, проаналiзувати глибоко, вiдкинути з програми лихе, неправильне (та ж диктатура пролетарiату: немае ii й неможлива вона, була диктатура партii, а в нiй – вождiв; додаткова вартiсть та iн.) i виставити новi орiентири. Може, частина розумного люду й пiшли б за ними. А дурнi симоненки тiльки й знають кликати в Союз, до старого (а там гулаги, голодомори), вони не тiльки не можуть аналiзувати, а й не знають, що це таке. Бо все лишилося, просмоктуеться, все – росiйське, i пануе росiйський соцiалiзм. Я скрiзь бачу колишнiх – особливо комсомольських вождикiв, якi нiколи не говорили по-украiнськи, тепер вони при керiвних посадах, в iхнiх руках заводи, банки. Украiна без Украiни. А в думах у них та ж совiцька ностальгiя. Якась нiцшенiтниця. У старостi ми часто блукаемо по руiнах молодостi. Нiхто з нас за життя не знае, як нас потiм оцiнять на далеких лiтературних гонах, знаю напевно – оцiнюватимуть не за чиновницьку, письменницьку роботу, а по написаному. Хоч на тiй роботi й намагався «служити» чесно громадi. Напис на булавi: «Остерiгайся пiдлих, не наближайся до них, i не залишайся на самотi. Не довiряй брату, не покладайся на друга, нехай не буде в тебе довiреного, бо це безнадiйно. Увi снi сам оберiгай свое серце – трагiчного дня не мае людина пiдтримки». Гiрка, справедлива порада. Перечитував Ю. Яновського. Вiн оспiвував шаленi подвиги червоних, боi, перемоги, романтику червоного вiтру, щоб потiм все життя цi ж червонi душили, тусали, гнули, ганьбили… Усе це за те, що оспiвав украiнську революцiю. На початку думаемо, що свiт розвиваеться в напрямку прогресу, добра, iстини, що в свiтi, нехай i повiльно, утверджуеться соцiальна справедливiсть. І iнша iлюзiя: майже всi люди добрi, служать правдi, а потiм, коли дивишся в очi полiтикам, якi кличуть до добра й справедливостi, то бачиш, що вони брешуть i всi слова хочуть повернути собi на користь, на владу. У молодостi вiрив у гуманнiсть i демократiю – не осягаючи iх як слiд, вiрив – вiрою. І все життя боявся влади, хоч довгi роки вважав, що влада ця його. Потiм зрозумiв, що вона йому ворожа, як особi, як кожнiй особi, в неi як правило йдуть непоряднi люди, i вся вона на знищення своiх супротивникiв, а не на добро. То як же жити людинi, якими принципами? – Галько, ти купила новi чоботи, а зуби не поставила. – Дак там не видно. Усе життя… неначе хижий звiр iшов позаду. Великий винахiдник… Той, що перший винайшов бублика. Оглядайся назад. Може, за тобою погоня?! «Камерний поет». Поет, якого за такi вiршi треба садовити до камери. Людям, поколiнням у свiй час вiдведено певну енергiю, яку вони мають використати. Енергiя письменникiв кiнця сорокових – початку п’ятдесятих була спрямована на чарку, святковi зiбрання, гру, зокрема пародii одне на одного, поiздки-виступи i т. iн. Кiнець п’ятдесятих, шiстдесятi – трохи одкрилися шлюзи Захiд-Схiд, бiльшiсть шiстдесятникiв були неприхильнi до чарки, гри; ми кинулися читати науково-популярну i особливо художню лiтературу, в клуби творчоi молодi, в полемiку, полiтику, пiднiмати нацiональну самосвiдомiсть. Нинiшне письменницьке молоде поколiння байдуже до проблем полiтичних, нацiональних, енергiя спрямована на грошi, маленькi самоствердження кожноi особистостi зокрема, i знову на гру, але вже чисто лiтературу. Куди буде спрямована енергiя наступного поколiння? Чорт серед росiян почуваеться своiм. Чому свiтом володiють люди – такi захланнi, жорстокi, а не солов’i, зайцi чи хоча б сороки! У пiдсвiдомостi пробiг пес… Якщо «матерiя» все i нiщо, вона матерiальна i нематерiальна, отже, «нiщо» всесильне й незнищенне, i свiт е всесильним. А це веде до вищоi сили в невiдомому нам розумiннi. Легко повiрити в неi, але важко iй поклонятися, бо ж нащо вона створила (вiльно чи невiльно) таку стражденну iстоту як людина, дала iй дрiбку радостi й велетенськiй мiх страждання. Украiнську нацiю, хоч i отаку поломану, зберегли не архiтектура, не технiка, а лiтература – Шевченко, Франко, Леся Украiнка й ще когорта менших, як би важливо i сьогоднi дати iй розвiй. Про роман Меши Селiмовича «Дервiш i смерть» свiтова критика писала: «Цим романом маленька Боснiя вийшла в авангардi свiтових лiтератур». Не вийшла. Якби вiн був пiдпертий ще кiлькома iменами, кiлькома творами – вийшло б. Колись я був молодий, дужий, рвiйний i вiрив тiльки в любов, у добро. Вважав, що всi люди добрi, благороднi, а баченi неприязнь, зло – випадковi. Не закрадалося в думку, що людина може бути злостива й ненавидiти iнших. А зараз знаю – бо життя обманювало не раз, – що сам помилявся, що в свiтi так легко втрачати й так важко щось здобути, знаю, що багато людей лихих i зла дуже багато. Одначе дiтей, молодих цьому вчити не треба, це вони потiм збагнуть самi, а говорити ж знову про добро, про правду – в iм’я всiх майбутнiх. Людство стае все витонченiшим, опускаеться морально все нижче, саме витонченiсть надае можливiсть обманути всiх (i себе самого), все гидке в свiтi вигадують розумники, надто, коли вони вкупi, а дурнi вже беруть готове i «впроваджують». Тiльки Дух може об’еднати людей (народи), скiльки разiв намагалися зробити це мечем – марно. Але духовна iдея мае бути велетенська, й властиво спiвзвучна душам багатьох народiв. Бетховена, Моцарта перекладають на ресторанний стиль Рiмейки. Митцi втрачають свою первозданнiсть, «наiвнiсть» дивуватися свiтом i дивувати iнших, силу рвати всi пута довкола себе. Із сумом думаю, що одного дня ми всi прокинемось в поiздi на тiй самiй станцii, з якоi вiд’iхали. У Чернiговi збираеться росiйська держдума i друга палата, псевдопарламентарi Бiлорусi, уряди Росii, Бiлорусi, нашi лiвi, скупщина Югославii з метою, щоб втягнути Украiну в стару смердючу кошару. Кидаюсь до Президента, в Уряд, до депутатiв – усi знизують плечима. Написав до «Вечiрнього Киева», в «Лiтературну Украiну». 20.04.99 Народ бiдуе. У селах Чернiгiвщини в багатьох тричi на день юшка (лобода, корiнь ревеню, 2–3 картоплини) без хлiба. Жирують олiгархи. 27.12.2000 «Колиска трьох братнiх народiв». У колиску-гнiздо зозуля пiдкинула яйце «старшого брата», який i почав викидати «братiв». Чимало свiтових письменникiв заявляють, що вони вийшли з Достоевського. А сам Достоевський? Вiн – з Натанiеля Готорна. Інодi аж наслiдування («Червона лiтера»). Я не полiнувався, пiсля того, як менi спала така думка, й порився в Публiчнiй бiблiотецi, майже все, що написав Готорн, було опублiковано в «Современнике» в часи, коли там працював Достоевський та редагував переклади його творiв. В осяганнi Достоевського я пройшов три етапи: на початку, коли наледве подужав «Злочин i кару», пiд сорок, коли прочитав усього його «пронзительно» (дечого, щоправда, не мiг подолати – «Пiдростка», де дрiбнi чвари, поверховiсть: «Я полетел к Катерине Николаевне». Полетiв, наплiв-наплiткував i полетiв до Версилова i далi, й далi…). І ось тепер намагаюсь читати й не знаходжу тiеi насолоди, що мав колись. Солодковiсть, навмиснiсть, придуманiсть… Художня млявiсть, недосконалiсть, неточнiсть i непевнiсть. Богобоязливi святошi, якi повчають, як жити за Богом, безкiнечнi каяття й поруч пiдлота: «Я вот перед вами каюсь, и ненавиджу вас, и сей час же думаю, как сподличать». (Подвiйна петля.) Смиреннiсть вигадана, тобто все це вже в третьому чи четвертому витку, й воно «косить» пiд правду. А на додачу сам Достоевський – пiдла людина: помирае дружина, а вiн волочиться по Європi з коханкою, стоiть у кальсонах пiд дверима ii спальнi, а вона не допускае до себе – знову ж «психологiя». Моралiзуе проти гри в рулетку та карти, а сам програе прикраси дружини, возвеличуе Расею, а, скажiмо, поляки в нього тiльки полячiшки, це, щоб виглядати найрускiшим, хоч родовiд таки десь з полякiв, у «Бесах» та iн., творах обплював своiх колег, поробив iх злодiями, гомосексуалiстами, зокрема Чернишевського i Тургенева, ще й бiгав хвостиком за Л. Толстим, щоб той визнав його. А в пiдсумку – великий письменник, а все те – дрiбницi, так. Великий святоша Альоша, войовничий атеiст Іван, гуляка Дмитрiй – яке поле для думок, вiзьмiмо вже сам розклад сил хоча б у «Братах Карамазових». «Я розчарований у всiх новацiях, завжди сумнiваюся, що змiна закону, який iснуе, може принести користь». Монтень: Мiра мае правити свiтом. Я спостерiгач, а не дiяч i за способом мислення i за конфiгурацiею душi. А життя повсякчас ставило мене в дiю: редактор журналу, голова СПУ, i в сiм’i теж усе на менi. Не знаю чому. Жива клiтина – тiльки програма (бiльше там нiчого немае), вона весь час розвиваеться, програма закладае нову програму. А хто ж заклав першу? Звiдки вона? Й звiдки той, що заклав? Весь свiт з чогось одного, тiльки в рiзних комбiнацiях, i всi тi комбiнацii живляться чимось (всi комахи, наприклад, бджоли, мурахи – очевидна програма), з одиничок, i справжнiй, i вiртуальний, паралельний; живи я «там», той би свiт був iстинним, а цей – вiртуальним, у нашому свiтi риби, люди, комахи – виконали програму i гинуть; одинички – умовнi й водночас все – полiт планет, буяння природи, iнтелект – в наявностi, в однiй програмi, ми всi кiнечнi, в безкiнечнiй програмi. І в нас кудись лине енергiя, душа, кудись, для чого, може, вони i е живлючою речовиною. Програма ж не помирае? Тодi iснуе безсмертя. Чие? А в принципi – пiзнати не дано, i лiзти туди не треба. Вiд гусячого пера до комп’ютера. Все омрiяне збуваеться тодi, коли воно вже непотрiбне. Мабуть, людина нiколи не була така самотня, як нинi. Дикуни жили гуртом. Колись у селах – громадою. А зараз? Держава неначе й не тирануе, але й не захищае i не згуртовуе. І в селi всi нарiзно. Партii – це зграi по спiльному здобуванню харчу. Здобув – i в свою нору. Європа катастрофiчно старiе. Навiть така в недавньому жвава краiна, як Францiя, не може звести кiнцi з кiнцями. Суспiльство скрiзь розпорошене, закони примарнi, майбутне темне. Впродовж XVIІІ–XІХ столiть ми були вiдрiзанi вiд свiтовоi фiлософii, не акумулювали ii в себе, й тепер це вiдбиваеться на всiй нашiй лiтературi, на науцi, ми робимо маленькi вiдкриття вiдкритого ранiше. Вигаданi письменниками свiти, де все вiдбуваеться й нiчого не вiдбуваеться; моря, люди, свiти людей не iснують у реальностi, адже це – сон. Сон – вiдображення реальностi чи повнiстю химера? З нiчого i сон не насниш. З чогось воно прийшло. Мета? Мета цього? Є вона чи немае? Коли е, i коли немае? І коли хтось схоче скласти уявлення про наш свiт, з чого вiн його складе? Усi нашi класичнi письменники були iдейними. Речниками украiнськоi iдеi. Саме вони i втримали на своiх плечах хоч таку Украiну – пострiляну Украiну. Молодшi брати нашi: пiдтримайте iх. Вчора я забрав з батькiвськоi хати едину рiч на пам’ять – мiдний безмiн. Либонь, ще ХVІІІ столiття – важить на фунти. Скiльки ним переважено жита, пшона, iншого збiжжя. І думаю: взяти б i переважити на землi добро i зло, любов i ненависть – чого бiльше? Так мало любовi. Росiяни весь час вкорiняють думку, що Росiя i Украiна – сiамськi близнята, в них спiльна кровоносна система, легенi та серце. Якби саме вони розокремлювали цих близнят, то вони б одному, Росii, залишили серце i легенi, а друге безжально вiдiтнули ножем. Сiм’я – це пекло i рай водночас. Народ бiдуе. У селi в декого три рази юшка на день, жирують плутократи. Жирують примiтивно. У мене знайомi багатii. З десяток машин. Казав багато разiв: з’iздiть туди або туди, подивiться свою землю, ось зовсiм близько Качанiвка, поруч. Європейського рiвня дендропарк Тростянець. Ось у Чернiговi знаменитi первозданнi собори. Де там. Кожен вечiр смажать шашлики й жеруть, жеруть. У дiтей дорогущi iграшки й немае путнiх книжок. А це ж iхнi наступники. Бiзнес – грошi, грошi, грошi, це поспiх, це поглинае спокiй, красу, естетичну насолоду, якi стають нiкому непотрiбнi та роблять людину убогою. Скiльки великих людей починають дорогу славно, i коли вона рано обiрветься – лишать по собi добру пам’ять (Спартак, Разiн…). А скiльки проходять в славi, а яка ii цiна? Того ж Наполеона. За що вiн воював? Що доброго зробив? І – Македонський, на початку, коли воював, щоб захистити Грецiю, Македонiю вiд персiв – так, а далi… i навiть нинiшнi Єльцин, Кравчук. Спочатку нiби щось було в iхнiй дiяльностi добре. Люди думають, що це вони винайшли i водять поiзди, кораблi, лiтаки, а це було задумано бозна-коли. Тобто не конкретно задумано, а прокреслено шлях. Шлях еволюцii. Хтось створив людину, i то в Євангелii правда, що створив за образом i подобою своею. Інакше вiн не мiг створити. А щоб воно жило i розвивалося – еволюцiонувало. І воно, либонь, буде еволюцiонувати. Тут, на iнших планетах. І поки що iстинного шляху ми не бачимо. Може, це й буде отой штучний iнтелект, а може, вiн створить щось iнше. Все це в тому випадку, якщо людство не перекреслить само себе. Але й тодi все почнеться спочатку. Тиск старостi. Єдина в мене радiсть – онук, в надii, що вiн виросте розумною, порядною людиною. Оце мое щастя! Вчора вiн сказав: «Ти знаеш – я украiнський патрiот». Дай Боже! Колишнi диктатори – Сталiн, Хрущов – були дикi й дико керували культурою. Нинiшнi просто плюнули на неi, вони ii бояться i вважають, що вона iм непотрiбна, а на свiй слiд в iсторii iм також наплювати. Запрошують у Форос вiтати президента з шiстдесятирiччям. Але з чим вiтати? Якi набутки, якi досягнення? Не хочу гвалтувати совiсть – не поiду. 08.99. Жарт: Довгий човен – чоловiк на десять, по п’ятеро спинами, тi гребуть туди, тi туди. Наша держава, наш поступ. Згадую тодiшню свинарку: руки витягненi тачкою до колiн: жом, гнiй. Уже все забуто: «Тодi була жизнь». Брати по розуму. А брати по дуростi? Батько його ще з древлянських смолокурiв i вiд нього тхне смолою увесь вiк, материн рiд увесь вiд часiв Милушi мочив у Совиному болотi коноплi i тiпав на терницi, ще Боян грав iм на бандурi i пiзнiше бандуристи також. А мобiлiзували його до армii, поганяли по плацу бiгом i плазом на животi, налiпили на погон двi лички, або на «стройке комунiзма» зробили комсомольським бригадиром i воно, приiхавши в село, уже «не понiмает» батька смолокура i матерi пряхи, i сусiдiв, i «штокает» i «какает» i все рiдне йому «навозом тхньот». Росiянин нi з-за чого доведе себе до iстерики, розпанахае на пупi сорочку, ударить заступом чи ломом, вiн алкаш i нiщо, ледар i дурило, одначе йому за всю iсторiю вщепили в мiзки, що вiн вищий вiд усiх iнших, привили зневагу до всiляких «полячiшек», «iтальяшек», «америкашек», а чукчi та всi iншi – просто предмет насмiшок, «чурки». І вiн у тупостi своiй вiрить у те. В той же час у вiйську Єрмака не було жодного росiянина, самi iнородцi, чужими руками гребли вогонь. Всього лиш гарних колоскiв було у совiтськiй краiнi, отi, що на гербi. І щоб було добро! Широкая русская душа. Сидять за столом, обнiмаються, спiвають «Бежал бродяга с Сахалiна» та iншi пiснi такi ж улюбленi. За мить луплять один одного: «В харю его», «Ключом гаечним», «Бутилкой». А далi знов: «хлебом кормiлi крестьянки меня, парнi снабжалi махоркой». Скiльки пiсень у них про бродяг, бандитiв. Улюбленi! У Францii знесли Бастилiю. А в нас на бульварi Грушевський i Іллiч спинами один до одного. Хились, молись до кого хочеш. Блохи можуть заiсти найлютiшого вовка, а мишi слона… Мавра знала, що вона вiдьма, тiльки не пам’ятала, щоб коли-небудь перетворилась у жабу, кiшку або бiлу овечку. А от корiв доiть ходила, бо дуже хотiла молока. Сьогоднi стiльки людей, якi бачили HЛO. Ранiше бачили вiдьом – бо вiрили в них. Серед снiв, якi менi сняться, – фантастичних, безглуздих, диких, повторюеться один сон: дорога, якою я вертаюся з площi Трьохсвятительськоi в студентський гуртожиток на вулицi Освiти. На площi дiм (де був мiськком партii, але дiм не такий, великий i чистий), схил до Хрещатика (якого насправдi немае) i дорога, як Хрещатик, а потiм злiворуч пiдбiгають трамвайнi колii i я iду трамваем; перетин iз Саксаганського, але дещо не такий, i врештi гуртожиток – великий, я ходжу й або не знаходжу входу, або шукаю свою кiмнату. Ось i думаю: з чого цей сон, тобто, з чого ця дорога? Вона ж iз якихось флюiдiв, часточок, народжена в моiй головi, i якi цi часточки? Якби вона була на картинi, то вона була б з часточок фарби, на фотографii – з часточок, нанесених на плiвку, а ця? І ось вона iснуе. А не така вона й справжня, i увесь свiт: дерева, квiти, люди, з якихось часточок, якi ми маемо за матерiю, за матерiальнi, а насправдi це «неiснуюча» форма сутностi. Тобто, сутнiсть одна, i справжня дорога, i дорога в снi – рiзнi види сутностi, тобто, свiт е i його немае, це якесь уявотворення; «справжня» матерiя теж е умовною. Умовнiсть i е для нас дiйснiстю, чи навпаки. У тому ж, i в iнших снах з’являються iстиннi мешканцi того гуртожитку, але колiзiя завжди фантастична. То ж таки знову i знову: що таке реальнiсть, що таке «матерiя»? Хтось цей наш свiт бачить як сон, чи ми вiчно живемо в снi? І ще таке. Дуже часто в снах з’являються знайомi, особливо якщо з кимось напередоднi бачився, або говорив по телефону, або якось згадав. Вони потрапляють в сон, переносяться туди якимись флюiдами, з чогось беруться. Отже, це теж ява? Батькiвська криниця для мене завжди бiльша, нiж вся водяна мережа найбiльшого мiста. Кiлька разiв зарiкався писати статтi про сучасне безголiв’я. А тодi пiдiпре, й не витримаеш, хапаеш ручку. Остання стаття про ницого, пiдлого професора Корабльова з Донецького унiверситету. Вiн вiдповiв у «Дружбе народов», де крiзь зуби сказав, що пiсля моеi статтi проти нього виступили деякi кафедри унiверситету, а чимало друзiв перестали подавати йому руку. Отже, iнодi якась дiя е. То треба писати. 11.2009 Людське життя смислу не мае. Життя окремоi людини: вiйськова кар’ера, вiдточена майстернiсть робити храми чи писати книги. Кожен починае спочатку. Але, мабуть, мае смисл життя людства в цiлому, в тому, як воно для чогось замислене (кимось чи чимось) i розвиваеться. Комунiстична iдеологiя ще вернеться… В якiй одежi, в якому прямуваннi?.. Менi сьогоднi згадався унiверситет i згадався не веселим пустодзвонним студентським галасом, не дотепними «розiграшами» i навiть не студентським коханням. А згадалися менi лекцii з латинi, i викладач сивий, як лунь, зiгнутий Ілля Микитович Кириченко. Добрий, соромливий у своi роки, дивився крiзь пальцi на наше неуцтво, на нашi жарти. Що вiн думав тодi? Вiн був академiком, академiком украiнським, автором кiлькох словникiв. Але йому не дозволяли викладати украiнську мову. І вiн заробляв собi на хлiб латинню. А ми цього не розумiли, та й не знали, не пожалiли, не поспiвчували. І так само iнший украiнiст Агапiй Шамрай читав у нас еллiнську поезiю. Читав красиво, з пафосом. А вiн що думав? І ось ще один – викладач фольклору Марк Мойсейович Плiсецький. У 1947 роцi його били за украiнський буржуазний нацiоналiзм – бо ж викладав украiнський фольклор, у 1951 – за космополiтизм, бо еврей. Пригадую, як зустрiв я його на вулицi Володимирськiй навпроти Академii. Там була тодi в стiнi глибока нiша. Вiн подивився в неi i сказав: «Якби я хотiв, Юрiю, опинитися отам у самому куточку». Як же йому допекло, коли вiн сказав таке своему студенту. Наша пiсня, украiнська пiсня, моя пiсня. Глибока, проста i щiмка, доходить до серця. Той же «Садок вишневий коло хати, хрущi над вишнями гудуть». Це мiй садок, i завжди гудiли хрущi – це була весна, це була радiсть. І вертаються з роботи батьки, й «спiвають, iдучи, дiвчата». Щоправда, дочка вечерю не подавала, моя старша сестра померла в дитинствi. І так до кiнця, до вечiрньоi зiроньки i до «затихло все, тiльки дiвчата та соловейко не затих». Той соловейко… i особливо тii дiвчата. Коли ти пiдпарубiйко, по всьому селу, на кожному кутку спiвають дiвчата. І в тебе в душi тривога i радiсть. І так тебе тягне до тих дiвчат, але, за якимись неписаними законами, тобi ще рано. А пiснi кличуть, а дiвочi голоси вiдлунюють у серцi: «Нема того миленького, що я полюбила». І «На вгородi верба рясна», «Ой, дiвчино, шумить гай». Щоправда, в мою юнiсть, в мою молодiсть дiвчата спiвали i дурних пiсень, завезених з кацапii, – з армii, з будiвництв: «Тебе казачка iзменiла, другому серце отдала», «Ах Семйоновна, да ти мне нравiшся, поцiлуй мiня, да не отравiшся». І навiть «Ой не стой на льду, да льод провалiца, да не любi вора, вор поймаеца». Але те, як прилетiло, так i вiдлетiло. А украiнська пiсня живе, ii не витiснить нiяка попса, нiякi зайди. І слухае моя душа, i плаче, й смiеться, i витьохкуе соловейко над всiм нашим життям, над нашою любов’ю, над нашою iсторiею. Якщо дивитись з найвищоi висоти на свое життя (творче), то за тих умов найправильнiшим було б працювати десь бухгалтером, або возити гнiй на поля в колгоспi. Тiльки так душа лишилася б чистою. Але це iдеал. Для тебе, невiдомого нiкому, свiтовi. Але, по-перше, цього тодi не розумiв, був iншим (одиничкою в системi), по-друге, як змиритися з безiменним iснуванням, коли весь ти рвешся кудись угору, до вiдомостi, до слави. (Час мине, а ти залишишся все тим же нiяким.) Так збудована людина, такий закон життя – що жене ii кудись угору, хоч та гора нечиста i сутiнна, але не здаеться такою. І таким був не один я, а майже всi «творцi» того часу, чи то буде Гончар, чи Павличко чи хтось iнший. Думаю: що можна сказати про сучасне людство? Єдине: воно не порозумнiшало. Народ i iнтелiгенцiя. Двi рiзнi даностi. Вони не зблизились, не знайшли порозумiння мiж собою. Народ терпить, народ звик, народ примирився. Інтелiгенцiя «бунтуе» на кухнi за чаркою. Що буде в майбутньому з моiм внуком? З усiма внуками? Життя ставатиме все складнiшим i страшнiшим – «багатовекторним», а хто направить внукiв на шлях iстини? Прожито життя. Але його не пояснити нiчим: нi наукою, нi лiтературою. Мабуть, тiльки релiгiею, якщо вiрити в Бога. «Тунеядець» Бродський пiднятий на неймовiрну височiнь яко дисидент, яким вiн не був. Є кiлька непоганих вiршiв, зокрема з «Листiв до римського друга». Чимось схожий на Набокова, вiдтрученням вiд живого генiя. «Вiн плюе в Днiпро» за те, що ми захотiли свободи, ми ж в Йордань плювать не будем. Згадалося давне: обговорення книг Л. Брежнева в сесiйному залi Верховноi Ради УРСР. У залi: найвищi чиновники, найвiдомiшi вченi, дiячi культури. Книги, написаноi для генсека журналюгами («Мала земля, цiлина…» Дивовижне змагання – хто дужче вславить. У бiй кинутi найбiльшi епiтети, найзакрутнiшi метафори. Звичайно, перевершили письменники. Виступали Дмитерко, Загребельний. Вони порiвнювали цi книги з творами Данте, Шекспiра, й, звичайно, пiдносили «твори» Брежнева вище. Фантасмагорiя. Божевiлля, й нiхто не божеволiв. Всi знали, що «так треба». Поруч мене сидiв працiвник ЦК – Зоц, цинiк, iронiст. Вiн менi шепче: «Ну, показали вам, як треба писати. Осягли справжню майстернiсть, дилетанти! Ото ж бо!» Думаю, яке право маю судити iнших. Може, я гiрший за багатьох. Така вже людська натура. Мабуть, людська цивiлiзацiя йде до кiнця. Хоч з iншого боку, вона створена космосом, «Кимось», «Чимось» i не повинна зникнути. Але треба думати, як ii врятувати. Про це не думаемо. І вже напевно закiнчуеться культура. Якщо так пiде й далi, ii поглине шоу-бiзнес. Гарант зросiйщення. Ми (люди радянськi) нiколи не почували справжнього потягу до волi. Справжнiй потяг до волi почували козак Голота, Нечай, Морозенко (Хмельницький не зовсiм), Кармелюк, Максим Залiзняк. Нашi опозицiонери. Вони на один копил. Переливають iз сулii в сулiю тi самi програми. І виникае пiдозра, що, за умов, кожен з них стане Януковичем. Немае нових, демократичних поглядiв, свого оригiнального свiтогляду, своеi потрiбноi людям iнакшостi. Чи появиться? Нещодавно скаржився, що за останнi роки не появилося жодного потужного твору. І ось… вiн появився: «Музей забутих речей» Оксани Забужко. Глибоко психологiчний, високого гатунку роман: з психологiчними розробками, художнiм плетивом, iнтелектом. Рiвного йому не бачу. Тобто, не точно висловився: рiвного в цьому планi. Бо видатнi твори можуть бути рiзнi: ось i добрий роман старого реалiзму Щипкiвського «Товтри». І Шкляра, i можуть бути iншi. Такого письма нам не вистачае. А ще в романi Оксана Забужко – украiнська патрiотка. Це – не галасливо, публiцистично, а всiм строем, усiма вiдчуттями. А ще – вона за цей час порозумнiшала. Сьогоднiшнi 40-лiтнi та 50-лiтнi, вони також, двадцять рокiв кричали: «Починаемо з нуля». А нуль чи додавай його чи множ, залишаеться нулем. Тисячолiтнiй досвiд вiдсiвав, залишав краще i тiльки дурень ним не скористаеться. Я бачу двое рiчищ поезii. В одному бiльше стихii (вiд народноi), вона ллеться мовби самовiльно, в украiнськiй лiтературi такими можна назвати поезiю Сосюри, Малишка, хоч там i багато прохiдного, стертих слiв, збитих рим: «очi-ночi», «роси-покоси» i т. iн. Друге рiчище вiд напруги ума, як скажiмо в Бажана, Стуса, iнодi деякi iхнi строфи треба розгризать, розфасовувати. Обое рiчищ, якщо вони справжнi, тiшать душу. Абсолютного злиття, мабуть, немае, воно в Шевченка, Пушкiна найбiльшою мiрою, i деякою в Лiни Костенко. Але вiриться, що в майбутнiй поезii буде новизна думки й краси, простота поезii. Посланець Бога Чому вiн так глибоко входить у душу кожного з нас? Бо вiн був одним iз них (нас, наших предкiв), це вiн пас за селом ягнята, сидiв пiд тином у старiй ряднинi, ходив за плугом, жав панську ниву («втомилася, не спочивала»), ходив у Крим по сiль, знемагав пiд палючим сонцем у солдатському мундирi, гибiв у наймах. Бо вiн був усiма: вiн увiбрав у себе увесь бiль панщини, наймiв, бiль од усiх батогiв, вiн увiбрав у себе всю ненависть варнакiв i галайд, осягнув огром несправедливостi всiеi iмперii, ii зловiсну антилюдську суть. Бо вiн увiбрав у свое серце увесь порив до волi трьох братiв, якi втiкають з неволi з-пiд Азова, увесь гнiв Гонти й Залiзняка, всi пiснi волi свого народу, поклик усiх козацьких ватажкiв, любив усiх плугатарiв свого краю, своеi землi. Вiн – один. Звичайний чоловiк iз плотi i кровi, та не зi звичайним серцем, з не звичайною мислю. Один! В цьому його сила i велич. Було немало спiвцiв до нього й пiсля нього, були Мiстраль, Прешерн, якi вiддали свiй талант на служiння гнобителям, але тiльки вiн мав правдивий голос, який залунав на весь свiт. Цей голос, це серце дав йому Бог. Вiн його посланець у нашому народi. Важко його зрозумiти простому землянину. Як це можуть поеднатися в однiй особi почуття i переживання найнужденнiшого крiпака, старця в дранiй свитинi та найвищого мислителя, найбiльшого патрiота рiдноi землi – вiд найменшоi частковостi до найбiльшого узагальнення. До Остряницi, до Дорошенка, до Гуса та Шафарика, перейшовши, пiднiсшись над Хмельницьким, Палiем i всiма iншими, подивившись на них незнаними тодi для iнших незалежницькими, провiдними очима. Пам’ятаю, як пишучи своiх «Семена Палiя» та «Гайдамакiв» я спинався бодай на п’ядь до великого Тараса, дивувався йому, вже щось трохи-трохи розумiючи, маючи бiльше нiж десять рокiв освiти, й не пiднявся й близько. Думаю: хто мiг послужити йому прикладом, отому хлопцевi, який мережив хрестиками першi здобутi випадково аркушi? Та нiхто! Тiльки Бог, тiльки власна душа! Яка ж бо була вона вже тодi глибока. Тiльки вiн зумiв узагальнити всi кривди свiту i всi пориви до свободи. Перебуваючи в повнiй темрявi, в оточеннi покори i ницостi, погроз i закликiв возлюбить свого пана i великую недiлимую. Вiн прозрiв ii i зневажив, зненавидiв i повелiв нам ненавидiти ii в усiх часах. Як менi, скажiмо, не дивуватися, порiвнявши його до iншоi, теж не малоi постатi – до Пантелеймона Кулiша. Освiченого, всевидющого, виколисаного на м’яких отавах своеi Батькiвщини. І вiн то схитнеться до полякiв, то збираеться поеднатися зi слов’янофiлами (яких, iмперських, Шевченко розгадав одразу: «i в слов’янофiли так i претесь»), то в якийсь час виправдав, пом’якшив оцiнку паскуднiй царицi Катеринi (згадаймо в Шевченка!). Шевченко не хитнувся жодного разу, жодного разу не покривив душею, («у нас нема зерна неправди за собою»). Вiн знав, що вiд москаля нам не сподiватися добра во вiки вiкiв. Тiльки у своiй хатi своя правда i сила i воля. Ще для мене одна загадка? Як правило, для людини в дорозi вгору служить якийсь приклад. Великий. Так для Бальзака прикладом був Наполеон, i вже на той час Кант i Гете, якi досягли вершин людськоi слави. І для Пушкiна, для Мiцкевича; для Гоголя – уже сам Пушкiн. А для Шевченка? Списаний у саморобнi зшитки скромний i скоромний Сковорода? Але заповiтом Сковороди було «тихо коротатi “мiлий век”». А для Шевченка – боротися, каратися, мучитися, але не каятися. Вiн не ставив перед собою мету возвеличитися, як скажiмо, Бальзак або Пушкiн, вiн ставив мету возвеличити свiй народ, щоб оцi нiмi раби уяснили себе людьми, знайшли в собi сили до боротьби, до свободи. Вiн був звичайною людиною, йому хотiлося затишку – хати i кiмнати, i свiжого шматка хлiба, а не черствого окрайця в Петербурзькiй мансардi та не цвiлого сухаря в Оренбурзькому степу, вiн мiг сидiти зятем багатiя князя Репнiна, чоловiком Варвари Репнiноi в затишному Яготинському палацi, iздити в Рим та Париж, що йому як художнику було б дуже корисно, але вiн усi своi помисли i сили, усе без решти, вiддае отiй маленькiй людинi, отому Украiнцю, який мае осягнути свое становище i розiрвати кайдани. Такоi духовноi едностi митця i народу свiт не знав нi до того, нi пiсля того. Сотнi томiв лiтературознавчих праць написано про творчiсть Шевченка, i все одно вона не осягнута, бо неосяжна. Бо неможливо осягнути те, що вона обiймае. Неможливо осягнути той Дух, який вона пробуджувала i пробуджуе в мiльйонах людей, тi мiльйони енергiй, якi пiднялися з найнижчих низин, i тих, якi йшли на боротьбу, на творчiсть. І все це вiн, той Дух, заключае в собi. У рядках написаних i в тому, що за ними вгадуеться, з чого все те вiн брав i чому служив? Так напружено, так сконденсовано. Од iдилiчноi картини вишневого садочка до вогненноi прiрви «Гайдамакiв»; звiдки вiн знав, що й те й iнше однаково потрiбне його люду? Велика творчiсть, це – не покладенi на папiр рiвнi рядки, не скомпонованi сюжети, не просто вдало знайденi метафори, це щось iнше, це обiйняття текучого свiту, це вiднайдення в ньому того, що потрiбно людям, що вони ледь вiдчувають, насамперед своiм людям, якими для нього були украiнцi, це вкладена в тi самi рядки душа, душа велика i свiтла. Обiймiмо зором його творчiсть: нiби стiльки випадкового, написаного з тiеi чи iншоi оказii, i виявляеться, – що нiчого випадкового, що все б’е в одну цiль – звiльнення, возвеличення людини, творiння ii душi доброю, спочутливою, правдивою, гуманною i незламною. Чи це сиротина пiд тином, чи це слiпий Перебиндя, чи це занапащена Вiдьма. У цiй спрямованостi Шевченка на одну велику цiль i сила його творчостi. Вiн не писав красивих пейзажiв (а якщо й писав як «Садок вишневий…», то таки ж возвеличував свiй селянський рiд), розважальних iсторiй, пригод, вiн писав людину, людину, яка вона е в своiй текучостi i якою мае бути в цьому свiтi, особливо в цiй краiнi. Тiльки такою. Його творчiсть – вище мiрило людини на землi, його мета – у першу чергу мета украiнця ота, як нинi ми кажемо, украiнська iдея. Вiн жив i працював задля неi. Їi поклали в основу своеi творчостi Леся Украiнка i Франко. Їi пiднесли на прапорi сiчовi стрiльцi та вояки УПА. А як же ми сьогоднi втiлюемо ii в життя? Чи все зробили, щоб виконати заповiти Шевченка? Далеко не все. І щодалi робимо менше й менше. Зневажаемо Шевченковi iстини. Ми постiйно обираемо не тих зверхникiв, що треба. Вони йдуть в услужiння до того, хто увесь вiк пригноблював наш народ, забороняв його культуру, його пiсню, хто упослiджував, катував нашого Генiя. Ми допустили до того, що сиротина не може здобутися на шматок хлiба, а отi «кати людськi», отi пани олiгархи-плутократи багатiють i жирiють на нашому горi. Село, про яке Шевченко писав: «село неначе погорiло» сьогоднi виглядае так само, як у його днi, i люди так само йдуть на панщину до орендарiв-олiгархiв. І нового Вашингтона ми не дiждалися, нашi Коплекси i Брути плазували i плазують перед iмперським троном. І способи управлiння у нас такi самi, як у Шевченковому «Снi»: «Та й давай мiсити недобиткiв православних». Щоправда, тепер частiше дiе не кулак, а тлуста пачка грошей. То, може, вже таки час прислухатись до застороги Тараса: Схаменiтесь, будьте люди, бо лихо вам буде. А ще вiн казав: Свою Украiну любiть, Любiть ii… Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неi господа молiть. У нас знову «врем’я люте», i знову «тяжкая минута», i маемо ii пережити, i об’еднати нацiонально-демократичнi сили, пiдвестися й здобути щастя-долю в своiй краiнi. Шевченкова мета залишаеться. І тодi пророчо збудуться поетовi слова: Колись Бог нам верне волю, Розiб’е неволю… Безодня Криниця У нашому селi, на межi саду й городу, була криниця. Колодязь, по-нашому. Не вельми i глибокий. Дiдiвський-прадiдiвський. Старi, оброслi мохом цямрини, звiд (журавель) з тичиною i замшiлим цебром, коли витягаеш воду, краплi з нього в колодязь – кльок, кльок, кльок, i звук той на все життя. Вода в нiй була дуже смачна, по неi ходили «на чай» з усього кутка. Через дорогу в сусiдiв теж криниця, але вода там не така. Наша вода нiколи не вiдгонила цвiллю, затхлiстю. Коли я почав пити воду з криницi? Хiба знаю. Одмалечку. Вона випоiла мене, як i весь наш рiд, вона в моiх жилах на все життя. Отакою криницею е для мене Тарас Шевченко. Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло його слово. Мабуть, з пiдручникiв старшого брата. Воно зi мною все життя. І черпаю я з тiеi криницi, i не вичерпати ii нiколи. І якогось вiдкриття мовби й не було. Як i отiеi води з криницi. Була його правда. І «Заповiт» на свята, й «Реве та стогне». А вже далi i «Гайдамаки», i «Менi тринадцятий минало», i «Кавказ», i «Розкрита могила», i «Великий льох»… І з ними розумiння всього нашого життя, нашоi iсторii. І був його портрет в хатi на стiнi в баранячому кожусi й шапцi. Його у вiйну намалював мандрiвний художник, вiн вимагав тiльки шмат полотна й за роботу п’ятдесят яець. На портретах Шевченка i Сталiна набив руку, малював швидко й, основне, вони були схожi на самих себе. Тим вдовольнявся: сiльське начальство, для себе й для клубу, для сiльради замовляло портрет Сталiна, моя ж мати замовила портрет Шевченка. Вона таки серцем вiдчувала правду. Одначе було й вiдкриття Шевченка, це коли я вже пiдрiс i вступив учитися до унiверситету, длубався в iсторичнiй лiтературi, зрозумiв, хто до нас говорить своею мовою, а хто чужою. І почав сам писати. Спершу це був «Семен Палiй». Писав я його з огляду на працi радянськоi iсторiографii, писав, як був переконаний, правду. Так, Семен Палiй, створивши свою маленьку козацьку державу на Фастiвщинi та Бiлоцеркiвщинi, бiльш як двадцять рокiв утримував цi землi, вiдбивався вiд шляхти й рятунком вважав злуку з державою Росiйською. Був це звитяжний чоловiк, могутнiй козарлюга, смiливий, добрий стратег. Таким його й бачить Шевченко, але одразу ж застерiгае: …А серцевi не потурай, воно тебе в Сибiр водило, воно тебе весь вiк дурило. Дурило, бо ти довiрився Московii i загубив вiдвойованi тобою землi, i сам потрапив у московську неволю. Я тодi не до кiнця збагнув Шевченкову засторогу, та й не мiг пiти за нею, бо, зрозумiло, твiр би нiколи не надрукували. Я вважав, що не покривив душею, адже Палiй був такий, так дiяв i я це змалював. А що за тим стояло в iсторичнiй перспективi, я на той час не дорiс. А потiм осягав за Шевченком наших iнших iсторичних героiв. Того ж Хмельницького, якого Шевченко називав «славним, та не дуже». І ще казав «якби ти встав, Богдане п’яний, та глянув на свою Украйну». Так, Хмельницький опинився в складнiй ситуацii. Пiсля перемог пiд Жовтими Водами, пiд Корсунем, пiд Пилявцями i Зборовим, пiсля тяжкоi поразки пiд Берестечком, украiнське i польське вiйсько стояли одне проти одного пiд Бiлою Церквою, вели дрiбнi утарчки-боi, й жодне не мало потуги на генеральну битву. Хмельницькому в той час пропонували спiлку i шведи, й Семигородський (Трансiльванський) князь Дьердь II Ракочiй, але Хмельницький обрав Москву, сподiваючись на добро вiд спiльноi вiри i iншоi спiльностi. А та спiльнiсть i стала найбiльшою удавкою. І якщо Переяславська угода в основному передбачала спiльнi дii украiнського i московського вiйська проти Польщi аж до повного визволення всiх украiнських земель, то пiсля заключення угоди московське вiйсько не воювало з поляками, воювало тiльки украiнське вiйсько на теренах Бiлорусii, визволивши Гомель, Могильов, Стрий i Новий Бихiв (де й загинув наказний гетьман Нiжинський полковник Іван Золотаренко), а Москва вимагала вiддати iй цi землi, а тим часом таемно укладае пiд Вiльно сепаратну угоду з поляками, не пустивши туди козацьку депутацiю. Дiзнавшись про те, хворий Богдан Хмельницький хапався за шаблю, кричав: «До чорта в зуби пiдемо, до туркiв пiдемо». І правда, турки тодi пропонували протекцiю, без анексii земель i викупiв, i Хмельницький послав до Стамбула делегацiю, а тодi передумав. На смертнiй постелi вiн сказав сину Юрiю: «Я присягав Москвi i вже помру так, а ти – як хочеш. Думай». Вiн ще встиг послати проти Польщi корпус наказного гетьмана, Киiвського полковника Ждановича, а той корпус взяв Кракiв i Варшаву (про що за царських i совiцьких часiв не мовилося й слова), але Москва послала свiй корпус – розкладати пiдкупом i залякуванням корпус Ждановича, й той деморалiзований, повернувся додому, що й убило Богдана Хмельницького i вiн помер. І все це прямо чи непрямо вiдобразив Шевченко у «Великому льосi», у «Розритiй могилi», в iнших творах. Як же глибоко осягнув усе те Шевченко. Звiдки це мiг знати? Адже якi iсторичнi правдивi матерiали мав перед собою? «Історiю Русiв». Та обережнi хронiки козацьких лiтописiв. Уся справа в тому, що про певнi подii написанi цiлi томи, фолiанти, монографii, де дипломованi та недипломованi вченi розшукують i додають новi факти, розплутують i заплутуються («якщо подивитися з цього боку – то отак, а з iншого – iнак»), а iстина – одна, така, як сказав Шевченко. Менi й сьогоднi вподив – звiдки це в нього. Інтуiцiя? Прозрiння? Генiй, який увiбрав у себе весь народ, його долю. Усi ми в полонi часу. Тiльки Шевченко не в полонi часу, а для нас, украiнцiв – назавжди. Бо в Шевченка була ясна, чиста украiнська душа. Якщо Гоголь розмiрковував, чи в нього душа хохляцька, чи великоросiйська, а потiм сходився на тому, що вона малоросiйська, то Шевченковi й на думку не могло спливти якесь хохлацтво. Усе це я осягнув уповнi, коли почав писати роман «Яса». Там вiдведено чимало мiсця гетьманам Петру Дорошенку i Івану Самойловичу. Процитую уривок iз «Заступила чорна хмара». Заступила чорна хмара Та бiлую хмару. Виступили з-за лиману З турками татари. Із Полiсся шляхта лiзе А гетьман-попович Із-за Днiпра напирае – Дурний Самойлович З Ромоданом. Мабуть, i вам, як менi, в першу мить рiже вухо оте «дурний Самойлович» – якоюсь грубiстю, не властивою Шевченку, категоричнiстю, як присуд. І ось iсторики пишуть про господарськi здiбностi Самойловича, зокрема про успiшний розвиток торгiвлi в часи його правлiння, про толерантнiсть щодо багатьох пiдлеглих i таке iнше. Але якщо вчитаемось, виважимо все, то що ж у кiнцевому пiдсумку? Повiльне, тихе закрiпачення народу, сумлiнне, лакейське служiння росiйським царям, Росiйськiй iмперii, вiдсутнiсть Украiни в серцi та, зрештою, заслання в Сибiр i смерть там. Нiчого не зробив для рiдноi землi, та й себе згубив. Воiстину нерозум. Читаемо далi: Мов та галич, Вкрили Украiну Та й клюють елико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Не здужаеш чи боiшся На ворога стати? І далi називае Дорошенка славним, порiвнюе з орлом. Ми знаемо, що Дорошенко не раз кидався на всi боки, метушився, водив i туркiв, i татар (як Хмельницький), оступлений ворогами з усiх сторiн, намагався вирватися iз зашморгу, визволити Украiну, бо любив ii на всю глибину серця. Сам був безстрашним воiном, могутнiм, як i Богдан, чоловiком, мiг сам йти з оголеною шаблею на цiле вороже вiйсько й таким чином пiдняти на останнiй бiй охлялих козакiв, а коли в оточеннi старшини пропонували укласти з ворогом мир, Дорошенко, вичерпавши всi супротивнi доводи, повiльно пiдносить до дучки у дiжцi з порохом, на якiй сидiв, розжарену люльку – злетимо всi до Бога, але не зазнаемо ганьби, i таким «аргументом» схилив усiх на свiй бiк, на подальшу боротьбу. Отож «славний Дорошенко». Шевченко оцiнюе недвозначно, рiзко. У той же час, скажiмо, вiн вельми обережний щодо Мазепи. Бо ж запопадливо служив Мазепа Петровi, вельми довго хитрував i перехитрував себе. Петро розтягнув усе його вiйсько – на боротьбу з корпусом, який iшов на допомогу шведам, на копання каналiв, i коли в останню мить повiв жменьку козакiв на з’еднання з Карлом, вони не знали, куди йдуть. А допомоги Батурину не надав, залишив його напризволяще, й погром Батурина дуже негативно вплинув на украiнських козакiв. І мовчав навiть тодi, коли Петро розсилав по Украiнi реляцii, в яких писалося, буцiмто Мазепа самовiльно вводить панщину, а вiн, Петро, був завжди проти того; Мазепа не спростовував це, не повiв своеi рiшучоi «агiтацii». Упевнений, Шевченко не раз задумувався над тим. Так, в iсторii е ситуацii, коли людина одним рiшучим вчинком, одним правильним рiшенням спокутуе попереднi помилки й дiяння, але цього не достатньо для позитивноi оцiнки всiеi його дiяльностi. А скiльки було суперечок довкола «Гайдамакiв». Там вело Шевченка украiнське серце, йому потрiбен був приклад самовiдданого служiння Украiнi, приклад для нащадкiв. У своiх передбаченнях, у своiх прозрiннях вiн вказав нам шляхи визволення, якi нашi зверхники знехтували, не взяли до серця, а отже – до втiлення. Шевченко батожив тодiшнiх запроданцiв, «землячкiв», вельми схожих на нинiшнiх, подав нам такi уроки, на якi неспроможна сотня академiкiв i голiв усiляких партiй. У часи незалежностi вiн е нашим прапором, провидцем. По ньому вивiряймо свое життя, своi кроки. Селянський хлопець забутого Богом i людьми села, де единою освiтньою силою був п’яний дячок, а единою книгою – «Четьi Мiнеi», вiн пiднiсся до просвiтителiв, енциклопедистiв i пiшов далi за них. Шевченко не лише виразник народу, всiх сторiн його життя, подiй, прямувань, часто затаених, невидимих, вiн – найбiльший украiнець, втiлення того, що запланував Бог нашiй нацii. Вiн любив народ серцем, вболiваючи за його помилки, недосконалостi (маючи iх i за власнi), кидав йому в обличчя гiркi докори, пропiкав гарячими словами, розпинав, але тiльки в хвилини розпуки, – це був крик серця, а не холодний реестр розуму. У той же час строго розрiзняв, хто на що заслуговуе: Хмельницький, Палiй, Полуботок чи Дорошенко, бачив народ страждальцем, але бачив i бунтiвником, що для нас вельми важливо, жив народною правдою, пiднiсши цю правду до соцiальних i полiтичних вершин. Якi далекi нашi нинiшнi провiдники вiд Шевченкових прозрiнь i його заповiтiв. Як дбають про себе, власне добро i не хочуть бачити народу. Шевченко ж не взяв для себе нiчого, у нього не було «зерна неправди за собою». Ох, як нам цього не вистачае сьогоднi! Тож учiмося в Шевченка, переймаймося його устремлiннями, його думами, його борiннями; в усi часи вiн був потрiбен своему народовi, а сьогоднi – особливо. Вiрю, що вiн iще раз, i вже остаточно, врятуе свою Украiну. Отож черпаймо з Шевченковоi криницi, у нiй чиста джерельна вода i вона невичерпна. Ратай нацiонального поля Що зближуе людей, що робить iх друзями? Це i родиннi стосунки, i спiльне навчання, i спiльна праця i ще цiлий ряд обставин. Але найдужче зближують спiльнi iдейнi погляди, спiльнi прагнення i прямування. Саме це i зблизило мене з Анатолiем Шевченком. Я не знаю iншоi людини, яка б так вболiвала за долю Украiни, вiн просто хворiв нею, не мiг перенести всiеi наруги над нею, насамперед з боку iмперських росiйських адептiв. Особливо проявилося це в кiнцi його життя, коли цi напади, наскоки, вiдверта ворожнеча до Украiни проявилася на всю силу. У цей час ми з ним передзвонювалися щодня. Нерiдко я навiдував його (вiн сам не мiг ходити – йому ампутували ногу). Таким i бачу його на його вiсiмдесятирiчному ювiлеi незадовго до його смертi, ювiлей вiн вiдзначав не вдома, а у родичiв на Вiдрадному. Отож вiн був великим патрiотом Украiни, служив iй всiма своiми силами. Якби в нас було таких хоч через десятого, не були б ми такi пригнiченi, такi розсмиканi, такi байдужi. А запiзнався я з ним, коли працював у редакцii журналу «Днiпро», а вiн у журналi «Ранок» (спершу вiн називався «Змiна»), обидва органи ЦК комсомолу Украiни, мiстилися поруч, в одному коридорi за адресою вулиця Хрещатик, 10. Обидва журнали систематично попадали пiд удари комсомольських i партiйних функцiонерiв, обидва намагалися триматися хоч якоiсь об’ективностi, правди. І заслуга в цьому журналу «Змiна», насамперед Анатолiя Шевченка. Це вiн пiдштовхував редакторiв журналу, вiв за собою працiвникiв-письменникiв Олександра Лук’яненка та Вiльяма Лiгостова, це була одна дружна компанiя, та ще художник Микола Дахно, вмiли працювати, випити помiрну чарку, вмiли дотепно пожартувати i повеселитися. Анатолiй Шевченко був незрiвнянний кулiнар i приносив iз собою всiлякi печенi, особливо з дичини, яким ми складали цiну. Але основне, як вiн служив Украiнi, як боровся за украiнську мову. Вiн був першим редактором «Народноi газети» – рухiвськоi, i вона, власне, трималася тiльки на ньому i вiдiграла значну роль в дiяльностi тодiшнього ще не розколотого Руху. І працював у редакцii журналу «Украiнська мова i лiтература в школi», який тримав передовi позицii в боротьбi за украiнську мову, украiнську культуру. Часто виступав зi статтями на сторiнках згаданих газети i журналу, а також на сторiнках iнших часописiв. Пiдiймав питання актуальнi, болючi, пiдiймав смiливо. Як письменник виступав на сторiнках украiнськоi преси з оповiданнями i нарисами, якi склали книжки «Червонi конi» i «День сонячного затемнення». Це – суворi, правдивi оповiдi про сучасникiв, про тих, хто сiе хлiб i добувае вугiлля (сам родом з Кривого Рогу). Але вмiв i поглузувати, посмiшити, викрити ницiсть, дурiсть, безбатченкiвство – книжка «В пошуках братiв по розуму». Тримав у руках перо критика: численнi статтi, рецензii (безкомпромiснi), огляди: книжка «Украiнська лiтература сьогоднi». А ще я знаю Анатолiя Шевченка як запеклого рибалку. Рибалили ми разом у рiзних мiсцях, рибалка вiн був дуже вмiлий, i був на рибалцi дуже милий: ти не встигнеш за ним назбирати хмизу, начистити картоплi, зварити юшку, над якою просто ворожив. І ось сидимо ми над рiчкою, над Прип’яттю чи над озером Добре на Волинi, гомонить, гогоче багаття, потрiскуючи на вогненних зубах хмизом, вода в рiчцi темнiе i темнiе, десь за спиною на болотi кричить, неначе загублена душа якась птаха: «Кi-i-i», а ми дивимось на вогонь i точиться дружня, довiрлива розмова трохи не до самого ранку. Хiба можу, Толю, я забути тебе? Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай) І Садок був за городом, а далi лужок, по якому в лозах i рогозi бiгла невеличка рiчечка, що впадала у Ворсклу. По лужку петляла невеличка вузенька стежечка, але добре втоптана. І не нинi, а за багато рокiв, тими самими, колись ще дитячими нiжками, а нинi дiвочими i парубоцькими. Стежечка обминала ближнiй город i вбiгала в город дальнiй. Вони сидiли на лавицi пiд молодою розкiшною вишнею. Ягоди рясно вродили, вони проглядали мiж листя неначе червонi яскравi зорi, а зорi згори здавалися спiлими вишнями. Вона зривала по ягодi й подавала йому до губiв, а вiн вдавав, що вередуе, то вiдпихав iх, то хапав притьма. Вона зiрвана черешок з чотирма ягодами, пiднесла йому, та в ту мить вдарив дзвiн: «Бов-бов-бов-бов-бов». – Пожежа, – сказала вона. – Нi, на пожежу дзвонять тричi. А це – похiд. Вона здригнулася, серце iй замлоiло. Вона знала, що мае бути похiд, перший похiд, у який пiде Гриць, а все ж сподiвалася, що то буде не скоро, а може, й зовсiм не буде. Вiн пiдвiвся. – Марусю, я пiшов, невiдомо коли виiжджаемо, в удосвiта, а може, i вночi. А менi треба ще дещо зiбрати. Вона пiдхопилася. Обвила мiцну Грицеву шию руками. Припала до вуст. Це вперше. Свiт перемiнився. Гриць побiг. Маруся вийшла у вуличку. Там iшли люди, козаки вели в поводi коней, а з ними матерi, сестри, дiти. Широка бита вулиця-шлях, була запруджена. Попiд тинами стояли запряженi волами вози, козаки при конях, i тi ж жiнки та дiти. Старi дiди стояли, поспиравшись на патерицi, досвiдченими очима обдивлялись козацький стрiй. Маруся дивилася лiворуч. У Бобренкiв одчинились ворота i звiдти, просто з двору виiхав верхи на чалому конi Гриць. Маруся ледве не зомлiла, як побачила Гриця на коневi пририштунку. Чорний смоляний чуб вився з-пiд смушевоi шапки iз зеленим шликом на чоло, вуса ледь перекривають вуста, нiс з горбинкою, на лицi засмага, як на бронзових стольниках. Вiн пiд’iхав ще до двох козакiв i злiз iз коня. Один з тих козакiв Іван Іскра товариш, приятель. У Івана Іскри бiлявi пшеничнi кучерi вибилися з-пiд шапки, лице кругле, а на щоках дiвочi рум’янцi. Вiн i сам соромливий, добрий. Дивився з-за Грицевого плеча на неi. Маруся знае, що вiн безтямно закоханий у неi, але ж нiколи й пiв натяком не виявив того, про те приховано кажуть його очi. Та й знае, що вона Грицева. До них пiд’iхав i третiй iхнiй побратим – Левко Черкас, веселун i забiяка. Десь попереду вдарили котли. – Готу-у-уйсь! Козаки з’iжджалися в строi. Гриць у третьому ряду. Ось зараз вiн поiде, поiде… І в серцi скипiлися сльози. Раптом вiн торкнув коня, виiхав зi строю, пiд’iхав до неi, нагнувся i поцiлував у чоло. Й помчав наздоганяти стрiй. А люди пливли плавом, з iнших вулиць виiжджали iншi сотнi – iх знали по кольору шликiв; шикувалися сотня за сотнею. І ось вже виiжджають у ворота й воротнi салютують iм ратищами з прапорцями. І поiхали полем стрiй за строем киiвським шляхом, хвиля за хвилею, далi й далi, спускаються в долину, ось вже видно тiльки спини зi списами i рушницями, ось вже тiльки шапки. І вдарила, злетiла пiсня: За свiт встали козаченьки В похiд з полуночi, Заплакала Марусина Своi карi очi. Їi, Марусина пiсня. Вона наспiвала ii козакам своеi сотнi, а потiм ii перехопили iншi сотнi, й, кажуть, спiвають по деяких полках. ІІ Маруся була в туманi. Нiчого не бачила, нiяка робота не бралася до рук. Почала обривати квасолю на соняшничиннi, й та падала додолу, спробувала проривати пiзне просо, й не могла вiдрiзнити стебелець проса вiд пирiю. Вийшла з садка на стежку. На iхню стежку, втоптану ще iхнiми босими ноженятами, по нiй вони бiгали одне до одного. Ось тут у рiчечцi вони купалися голяка, а потiм одного разу, коли почали роздягатися, Маруся сказала: – Ти купайся тут, а я там, за кущами. Вiн здивувався. А потiм попiд кущами прийшов до неi, й вони телесувалися, бризкалися. По тому Маруся сказала: – Йди туди, я одягнуся. Гриць знову здивувався. Цiею стежкою ходили до лiсу по гриби, лiщиновi горiхи. Пiшла. Перейшла через кладку. Отамо вона злякалася. Там чорнiв пеньок, а з нього виповзала, шипiла гадюка. Тупоноса, в круглих бiлих плямах, язичок у ii ротi дрiбно тремтiв. Гриць кинув на неi гiлкою, вона сховалася, але не зовсiм. Їi очi злiсно блищали. Тодi Гриць розгнiвався i з усiеi сили вдарив закаблуком по пеньковi, а сам вiдскочив. Пеньок розлетiвся трухляччям. А гадюка лежала скрутившись у кiльце й сичала. Гриць шмагонув гiлкою. Вона заворушилася й поповзла в малиновi хащi, зникла. По малину вони ходили теж. Малина слалася великими колючими валами по лiсу. Гриць спочатку стукав палицею, обтоптував мiсце i вони брали ягоди. Отам, пiд калиною, вона чекала його. І вiн якось сказав: «Ти така ж гарна, як калина». А там, мiж дубами, парубки прив’язали качелi. Маруся не одразу зважилася стати на них, з Грицем, i вони лiтали до верховiття. І вона верещала, просила зупинитись, а вiн реготiвся. І приносив вiн з парубками в пазусi великих, стиглих, аж прозорих яблук бiлого наливу й давав iй, i вони iли вдвох, надкушуючи по черзi. А вечорами ще сидiли на палубi вiтряка, коли не було вiтру й вiтряк не молов, i дивилися в поле. Й попiд млином скрадалася лисиця з лисенятами. «Їхня» лисиця. Гриць намагався ii сполохати, а вона не давала. Йшла стежками споминiв i ii стежка вертала до свiтла, до любовi, до найдорожчого. ІІІ Козакiв i полякiв роздiляла невеличка рiчечка Пилявка. Якщо при битвах пiд Жовтими Водами i Корсунем у полякiв було 5–6 тисяч пограничного вiйська, i козакiв стiльки ж, то тут у полякiв разом зi стремiнниками, доiжджаючими, було близько трьохсот тисяч вiйська, i в Хмельницького понад сто тисяч. Гребля через рiчку була завалена трупами, що нi конем проiхати, нi пiшки перейти, поляки пiдтягли гармати, гармат було значно бiльше нiж у козакiв разiв у три, й вдарили через Пилявку по маленьких козацьких шанцях. Вдарили раз, i вдруге, i втрете. А тодi посунули через рiчку. Козаки не витримували, подавалися назад, розпочалася втеча. Й тодi вихопився на коня Хмiль i кинувся в обоз. Вимахував шаблею, закусав губу, гукав: – Всi до оружия. Не посоромимо землi нашоi. Поляжемо або переможемо. Переможемо! Й зiбрав кашоварiв, музикантiв, писарiв, скочив з коня й повiв iх за собою. Іван Іскра не пам’ятав, як опинився поруч з гетьманом. Оглянувся – Гриця не було, десь вiдстав. На них накинулося трое жовнiрiв. Іван ухилився, перерубав шаблею ратище. З двома iншими впорався Хмiль. Ляхи втiкали. Перебiгали рiчку, втiкали лугом. – Орду! – крикнув Хмiль до Тимоша, сина. Орда до цього участi в бою не брала. Тимiш помчав на коневi до орди й повiв ii за собою. Ляхи тiкали. Луг був мокрий, глевкий, конi загрузали, ще дужче грузли карети, повозки. Кожен шляхтич iдучи в похiд брав iз собою в каретi намет, срiбний посуд, а ще горiлки – пiнноi й оковитоi, а вже ж вин романських, наiдкiв дорогих, щоб коли стануть на постiй, мiг запросити товаришiв i хизуватися своiм багатством. Тепер тi карети загрузали в болотi, перекидалися. Їздовi випрягали коней й втiкали. А козаки вiншували перемогу, запивали побiду. Пили з барил, зi жбанiв, бочок, корцiв. Вони нiколи ранiше не куштували таких напоiв i тепер впивалися. Трiумфували. Даремно. Хмiль бiгав по лузi. Вимахував шаблею, гукав: – В погоню, в погоню. Добить супостата. На Варшаву. Даремно Богун бив шаблею, нiхто не слухав. Іскра бачив, як i Гриць припав до однiеi бочки, яка застряла в задку повоза, в нiй великий дубовий чiп, а в чопi проверчена ще однадiрочка й чопочок, й тепер з неi туго бив угору золотистий бурштиновий напiй. Гриць ловив його губами. Іван шарпнув його за плече. – В погоню. В погоню. – Яка там погоня, ляхи побитi. Випий i ти. Ти ж такого зроду не куштував. ІV Над полями слалася тепла передосiння юга, пiднiмала хмарки золотистого пилку, пiднiмали чайки i крячки на крилах. Над степом летiли бiлi чайки. Поклавши крила на теплi пружнi струменi, летiли швидко. Але ще швидше летiла чутка. Ще не було й гомону, ще й нiхто нiчого не знав по дальнiх селах, а чутка вже ширяла над селом: – Їдуть! Вертаються. Люди йшли за ворота, чекали. Й дочекалися. Першою була пiсня: Не плач, не плач, Марусино, Не плач, не журися. Їi пiсня. Спочатку тиха, а далi набирала сили. І он вже замайорiли прапорцi на списах. Їдуть. Строй за строем. Веселi, радiснi. Їдуть. А Гриця нема. Нема. Тю на тебе, це ж iншi сотнi. А он i наша. Але й там немае! Стерялася, знетямилася. Є! Є вiн, у останньому рядi, почепив шапку на списа i помахуе. Рiдний, милий. Живий. Увечерi вже зустрiчав ii на колодках, а потому пiшли додому до неi в садок. V І ще двiчi проводжала Гриця на вiйну i зустрiчала Маруся. Один раз з-пiд Збаража i Зборова з побiдою, а другий раз з-пiд Берестечка. Знiченого, хмурого, пом’ятого. Не схожого на самого себе. Супрун, Марусин у третiх, розповiв, що Гриця вирятував Іскра. Поляки iх оточили. Приперли до болота й козакам був один вихiд – через болото. Страшний вихiд. Пускали в болото вози, кидали мiшки з хлiбом i iншим провiантом, сiдла, ящики з ядрами, бочки з порохом i бралися, бралися. Болотне бабло шипiло, булькало, ковтало козакiв. Іван тягнув Гриця. До всього Гриць вивихнув ногу. Іван тягнув його на собi, бадьорив, спонукав як мiг. Витрiщалися великi зеленi жаби, вужi чорними путами шмигали перед обличчям. А Іскра тягнув. – Пусти, – хрипiв Гриць. – Я сяду на отiй купинi. – Я тебе сяду, – й тормосив за печi. – Пiшли, полiзли. І знов трусив, волiк за собою, провалювався по пояс, по груди, Іван виштовхував його з багнюки й лiз за ним. І долiзли, добрели до сухого. Гриць був наче опущений у воду. Сидiв або на призьбi, або на колодi за погрiбником у нехворощi, нi до кого не виходив, не розмовляв. – Та радiй же ти, скурвий сину, – казав Левко Черес. – Радiй, що живий. Он Маруся на тебе дивиться. А вiн не дивився на Марусю, чи було йому чогось соромно, чи просто маркiтно на душi. Інодi ступав у обору, де вигинцi ходив Пiвник – лошачок, стригун, подарований Супруном. Грицiв Вiтер лишився пiд Берестечком. Чистив лошака шкребком, а тодi солом’яним вiхтем. Пiвник пустував, намагався вхопити його за рукав або за плече. Бiля стригуна найдужче вiдходив. Потроху перестав накручуватися, а тодi взяв косуй викосив отаву в себе на лужку, а за тим i в Марусi. І вперше по давнiм часi попив смачного Марусиного узвару в садку. Але i в корчму не йшов. І вже це був той, колишнiй Гриць, привiтний, ще й законозистий, жартiвливий. І приходив у садочок до Марусi. Й проводив додому з колодок. І знов обiймав, вже смiливiше, як колись. А Маруся млiла в його обiймах. І не було для неi кращоi душi, як Гриць, вона просто марила ним. І з усiх сил трималася, щоб не зацiлувати, замилувати, бо те дiвцi в стид. Вона знала, що любов ii велика, вiчна, як i його до неi. І знали вони обое, як обжнивують, Гриць прийде вже не по стежцi, а вулицею зi старостами. Маруся сидiла в садочку. Сутенiло. Бог розсипав по небу золоте просо зiр, вони мерехтiли, зозулястий пiвень-мiсяць сидiв на вербi та скльовував iх. Гриця не було. Обiцявся прийти рано. Скрушно. Сумно. Зозулястий пiвень злетiв на вищу вербу, на найвищу. Гриця немае. «Може, захворiв» – зiтхнула. Так удень же був здоровий. Кудись мати послала. А спокою не було. Дiвчата на колодах переспiвали всiх пiсень, ось вже затягнули: «Козак коника веде, а дiвчина плаче». І останню про козака, який лежить у житi пiд вербою; «Упав козак та й лежить, Та нiкому затужить». Сумно як. Так i не дiждалася, пiшла до хати. І встала з нiмотою в серцi. Сидiла на лавi. – Ти б хоч теля вивела, – мати. Схопилася, взяла мотузок, повела теля далеко-далеко по стежцi в Грицевий бiк. Може, побачить його в дворi. На подвiр’i порожньо. Полощеться бiлизна на вiтрi на мотузку. Хоч би когось запитати. Побiгти до Василинки. Василинка – подружка, зграбненька, кирпатенька з невеликими муратинням довкола носа, щебетлива, весела. Вона любить Івана, а той любить Марусю. Василина знае це, але знае й те, що Маруся байдужа до Івана, в неi е Гриць. Побiгла. Василина на призьбi лущила в пiдрешiток квасолю. Запитала про те, про се, а тодi: – Хлопцiв було багато на колодках? – Багато. То слава цим дiвчатам, коли до них ходить багато парубкiв. – А Гриць був? – Був. – Чогось вiн не прийшов увечерi до мене. Василинка поставила пiдрешiток на спориш. Сидiла, думала: казати чи не казати. Та вiд цього нiкуди не дiнешся. Хлопцi такi невiрнi. Обiйняла за плечi. Та й… вже не Марусi, нi iй: – Не прийде вiн… – Як не прийде? – не зрозумiла Маруся. – Заручила його Бобренчиха з Гилею Вишнякiвською. – Як заручила? Що ти балакаеш. – А так. Гиля багачка. У них шiсть пар волiв. А придане… Показувала скринi… Там того полотна, запасок, сорочок, кожухiв. Не вiрила. Але тiло обiмлiло. Й щось iй пiдказувало, що то правда. Останнiм часом Гриць був не такий, як ранiше. Понурий, все дивиться кудись. А може, це неправда. Прийде Гриць… А вже по мiсту попливли чутки: «Вишнячка оддае свою дочку за Грицька Бобренка». Верещала у Вишнякiв свиня – кололи на весiлля. Вишняк iздив у Гадяч на ярмарку за весiльними припасами. Тi чутки перелiтали й через Чураiв тин. А Маруся занiмiла. Гаряча хвиля злостi була пiднялася в грудях, а тодi й вона пропала, i вже в грудях було тiльки порожне дупло, як у великоi верби. Ходила до Ворскли з чорною думкою, стояла-стояла, але думка не перемогла. Взяла невеличкий садовий заступець, кропив’яний мiшок i пiшла до лiсу. Все тiею ж стежкою, на якiй кожен крок вiдлунювався спомином болю. Ось дикi заростi малини, а ось у принадi й зiлля, його листочки схожi налисточки конвалii. Тiльки то любов, а це смерть. VІ …Стояла в садочку пiд яблунею. Знала, вiн iтиме стежкою, бо це навпрошки. – Грицю! – покликала. Сахнувся. – Не лякайся, не цурайся. Я все знаю, я нiчого тобi не скажу. Зайди, як колись, випий ось узвару, пам’ятаеш, як пили колись. Ти його любив. Неслухняними ногами зайшов. Дивився пiд ноги. На лавицi стояв гладущик i два глинянi полив’янi питунцi. Маруся налила в один питунець i в другий, вилила все. – Ну ж бо випиймо в пам’ять. Неслухняними руками взяв питунець. Пiднiс до рота, пив. І раптом похитнувся, рукою збив другий питунець. Той упав у траву, узвар виллявся. Маруся скрикнула. Їi очi стали великi-великi, переляканi, у них хлюпав страх, бiль. VІІ Гриць помер уранцi в четвер. Ховали його в п’ятницю, Маруся лежала в хлiвi на сiнi, накривши голову подушкою. Але й крiзь подушку долiтав гугнявий голос попа, i пiвчоi, i плач родичiв. Маруся не знала, живе вона чи не живе. VІІІ Над Украiною клубочiли темнi хмари. Вони над Украiною клубочать часто, майже завжди. Помер гетьман Хмельницький. Його поховали в Суботовi, в родовому маетку, в Чигиринi на гетьманському подвiр’i збиралася рада на обрання нового гетьмана. Прийшли старшина i козаки чигиринськi та чимало канiвчан i переяславцiв, i iнших. Нателепкалося у двiр, що й не продихнути. Сидiли на купi колод пiд клунею, на штахетi, навiть на гiлках дерев – старих горiхiв i яблунь. І плинули й плинули. Врештi два дужi осавули вiдперли спинами тих, що напирали з вулицi, хряпнули воротами й заклали в пройми товстi дубовi обаполи. А в будинку йшла веремiя. Шiстнадцятирiчний гетьманич Юрась сидiв у дальнiй кiмнатi – малiй вiтальнi – а до нього заходили старшини, полковники, сотники. Всi запитували: «Ну як?» – Не знаю, не знаю, – вiдказував Юрась. – Боюся я. Вiн справдi уявляв перед собою цих вусатих загартованих воiнiв, яким мав казати щось розумне, якими кермувати, яких вести. І уявляв себе з шаблею поперед козацькоi лави, яка мчить на ворога, як це робив його батько. А у великiй вiтальнi йшли розмови. Бiльшiсть сходилася на тому, що в такий важкий час справдi рано давати булаву Юрасю. Говорили, що йому б ще треба хоча б два роки довчитися в Киево-Могилянськiй колегii, набратися досвiду, змужнiти. Йому б повчитися, а на той час обрати гетьманом iншого, того ж таки Івана Виговського. – А це розумно, – мовив генеральний, – бо знай. Ця думка всiм дуже сподобалася, й так i порiшили, i оцi слова «на той час» записанi в документах i всi за них проголосували. Голосування вiдбувалося надворi, перед ганком i коли козаки прокричали Виговського гетьманом, вiн непомiтно вхопився рукою за груди. Був блiдий, замислений, тонкий станом, тонкий лицем – шляхтич украiнський. З Вигова бiля Овруча. До Виговського пiдiйшов московський дяк, подав папiр. – Це угода, складена Хмельницьким з Москвою в Переяславi, пiдпиши й ти. Виговський в загальнiй мовчанцi прочитав угоду, подав дяковi: – Не пiдпишу. Це не та угода. – Звiдки ти знаеш? – Як же менi не знати, коли я сам писав ii. А це – неправда, брехня. Не пiдпишу. З тiеi хвилини мiж Москвою i Виговським пройшов глибокий непоправний розкол. Москва пропихала iншого гетьмана, пiдкуплена старшина, пiдкуплена грубо, нахабно, але дiйово: сунула старшинi, полковникам, золотi червiнцi в кишенi, а в пазухи сунула соболi, вона не визнала вибори в Чигиринi, мовляв там не були всi полки. Полки зiбралися бiля Корсуня i проголосили Виговського гетьманом. Тодi Москва зiбрала своi вибори в Переяславi, Виговський на площу на вибори не вийшов, а прислав осавула iз зав’язаними в хустку клейнодами: булавою, печаткою i всiм iншим. Дяк дiстав з-за пазухи папiр i прочитав, що великий государ московський вельми прагне козакам добра i хоче щоб вони обрали такого як слiд гетьмана. Майдан загув дедалi погрозливiше й погрозливiше, й тодi дяк шарпнув рукою за пазуху i вийняв iншого папера, в якому цар схвалював Виговського гетьманом. Бiля Переяслава за п’ятнадцять верст був i Пушкар, увiйти в мiсто не рiшався, а чекав, коли Москва зробить його гетьманом. Вiн був у лiтах i розумiв, якщо не зараз, то пiзнiше тому не бувати. І Москва зробила ставку на Пушкаря. До нього одна за одною iздили посольськi депутацii, возили сукна, провiант, грошi, зброю – свинець i порох, в Полтавi збиралися дейнеки, грубники, iншi п’яницi та вписувалися до вiйська. Виговський кiлька разiв намагався знайти порозумiння з Пушкарем, посилав своiх людей, пропонуючи зiйтися десь i помиритися ладком, мовляв, якщо Пушкар схоче, то Виговський готовий скликати раду на новi вибори де захоче полтавський полковник, але той вiдкидав усi пропозицii. Проганяв посланцiв, жбурляв на пiдлогу гетьманськi унiверсали, не виконував нiяких його велiнь. І дiйшло до того, що коли в лiсi поблизу Полтави йшло затяжне вiйсько Виговського – найманi нiмцi й французи, Пушкар повiв на них своi сотнi, i вони той корпус побили. … Велетенський, на кiлька верст обоз розтягнувся мимо Полтави по греблi до Веприка. На возах скринi, а найбiльше бочок i барил, бiльших i менших. Не доiжджаючи Веприка, на греблi вломився мiст, туди впали два вози, а решта зупинилася; нi туди, нi сюди. На валах мiста товпилися полтавцi. Безпомiчний обоз манив iх. Особливо надили очi бочки, барила, певно ж не порожнi. Й тодi гурт дейнекiв прочинив ворота й кинувся на обоз. За ними подалися iншi. Розiгнали охорону й припали до дармового питва. Пили просто з бочок i барил, вибиваючи чопи. Пушкар гукав, щоб вернулись, але його нiхто не слухав. І тодi з-за Греневого лiсу налетiли три сотнi: рубали, сiкли п’яних i напiвп’яних, погналися за ними i вдерлися на iхнiх плечах у ворота. Й розпочався справжнiй смертний бiй у мiстi. Вiн скiнчився аж увечерi, й тодi в табiр Виговського принесли наштрикнуту на списа голову Пушкаря. Його довгi тонкi вуса були вмоченi в кров i висiли як поворозки. Це побоiще не стало насправдi величним, переможним для Виговського. По Украiнi покотився поголос, що своi побили своiх, а хто там правий, невiдомо. ІХ У вiкно тупо вдарили литаври, i тужний голос пiвчоi. Маруся пiдiйшла до вiкна. Їхня вуличка виходила на шлях i вона бачила густий натовп, i корогви над головами i чула плач. – Кого це ховають, мамо? – запитала. Мати подивилась на дочку, в ii очах були тiльки бiль та муки. – Полковника Пушкаря. Вiн був недобрий до тебе, дочко. – Бог йому суддя, – перехрестилася. Сiла на лаву, взяла в руки шитво, але не шилося – голка не слухала ii. А хотiла вишити соловейка, того, який спiвав iй з Грицем. Іван сидiв у садку в Марусi, але не на лавочцi, а бiля ii нiг. Говорив iз мукою, зi стогонами: – Марусю, ти знаеш, як я тебе люблю, як свою душу, як Бога. Менi не треба нiчого. Живи, живи. Не хочеш вийти за мене, виходь за когось iншого, будь-який полтавський парубок матиме за честь i щастя стати з тобою на рушника. Із-за гори сонце сяе, Козак коника сiдлае, – спiвали дiвчата на колодках в одному мiсцi. А в iншому: Не хочу я нiчого, тiльки тебе одного, Ти будь здоров, мiй миленький. І в третьому: За лiсом сонце засiяло, Там чорний ворон закричав. І все це ii пiснi. Вони входили в душу бiллю, тугою. – Виходь за кого хочеш. Тiльки живи. А найкраще, звичайно, за мене. Я так лелiятиму i дихатиму тобою. Рука важко лягла на бiлявi кучерi Івана. – Хороший ти, Іване. Дуже хороший. Але ж не мiй. Х Москва не зупинилася на погромi Пушкаря. Знайшли iншого гаряче охочого до булави: Безпалого. Йому дали грошей, провiанту, зброi, знову збиралися дейнеки, грубники, гультяi. Владарювала у вiйську горiлка. В зимi, в глибоких вище людського зросту снiгах, сталася битва, важка, кров замерзала на кунтушах, пальцi не тримали шабель. Безпалий з його вiйськом був розгромлений вщент. І тодi Москва посунула на Украiну свое вiйсько. Його вiв боярин, князь Трубецький, славетний у попереднiх битвах. Вiйсько йшло на Украiну, дiйшло до Конотопа i там наткнулося на нiжинський полк полковника Григорiя Гуляницького, прихильника Виговського. Гуляницький замкнувся в мiстi й почалася облога. Робили пiдкопи, закладали порох, але полк тримався. Й тодi туди прибув Виговський з вiйськом. Залишивши за рiчкою Сосновкою пiхоту, з кiннотою подався на виручку обложених. Але там лiворуч у рябих шатрах стояло все московське вiйсько. Наперед виiхала славетна московська кiннота: вершники в бронi, улани на добрих аргам, розгорнулися в один величезний вал i зi свистом, гиком, вiдомим монголо-росiйським ура (ура, ура, ура – смерть) полетiли назустрiч козацькiй лавi. Козацька лава спiткнулася, здригнулася, змiшалася й кинулася навтiкача. Московити мчали на вiдстанi кидка списа i посвист iхнiх шабель козаки чули на потилицях i спинах. З московiтами мчали i пушкарiвцi, якi записалися. Іван Іскра, який був у козацькiй лавi, в розпалi був вигнався наперед i тепер скакав позаду усiх. Чув – це нависае смерть, чув завивання шабель на вiтрi, тупiт копит. Плеснув двiчi по шиi свою кобилка, Калинку, й та все зрозумiла, надала ходу. Вона не бiгла, не скакала, а слалася над землею. Прищурила вуха, закусила вудила. Скарб, а не кобилка, в безгодi вона перебиваеться десь на бур’янцевi, поцупить з чужого воза пучок сiна. А зараз вона вся вклалася в бiг. І ось Іван минув двох козакiв, ось ще трьох, i ще, i ще, i незабаром вже був по серединi козацькоi лави. Калинка мчала як вiтер. Перескочили Сосновку, частина по мосту, частина бродом. І враз струни литаври, як пострiл, i голос: «Дiлись». Частина козакiв подалась влiво мимо горба, частина вправо. На горбi в житi в шардах лежали козаки. Вдарили з гармат, рищалiв, самопалiв, мушкетiв, i по московськiй лавi мов вихор промчав. Вони закрутилися, забасували в долинi перед горбом. А наверху козаки, якi були загатили Сосновку, вiдкрили загату i в долину ринула вода. Московська кiннота опинилася в водi, конi бовталися, грузли, падали. А козаки били ще i ще. А тодi з-за горба вилетiв Виговський зi своею кiннотою i татарами. Почалася рубка. Перед Іваном майнуло знайоме обличчя i вiн вiдкинув шаблю. То був Левко Черкес, третiй iхнiй з Грицем побратим. Замлiло пiд серцем: як же доля зводить у шабельнiм герцi побратимiв. Махнув шаблею в бiк мосту: – Туди. Втiкай. Незабаром усе було скiнчено. Як писав один з найвiдомiших росiйських iсторикiв Соловйов: «На берегу речки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы, лучшей в Европе». Московити з кiнноти, хто залишився, i пiхота i артилерiя, втiкали до Путiвля, однi залишались там, iншi побiгли далi, до Москви. В Москвi зчинилася панiка, готувалися до оборони, носили казани з кип’ячою смолою i кип’ятком, камiння, колодки. Цар втiк iз Москви. Здавалося б, ще одна нагода, ще один удар, i москалi розгромленi назавжди. Але знову ж украiнський мiсточок до перемоги виявився хистким. Величний воiн, переможець у п’ятнадцяти битвах, хоробрий i сильний, але не до кiнця розумний, кошовий Іван Сiрко в цей час ударив на Крим. Татари, якi були у вiйську Виговського покинули його i подалися в своi краi. Виговський з вiйськом вiдступав до Гадяча. Туди прибула польська делегацiя пiдписати мирну угоду, поляки самi були потрiпанi та ослабленi. Трактат провiщав: двi держави Польща i Велике князiвство Руське (Украiна) укладають цю угоду про те, що входять в одно пiд скiпетрами одного, спiльно обраного короля. Кожна держава мала свое вiйсько, свою адмiнiстрацiю, своi грошi, своi унiверситети, унiя скасовуеться i миряни мають право вибору хто якому богу хоче молитись. Звичайно, ляхи херхелювали, iм була потрiбна вiдстрочка, мирний час. Як i украiнцям також. Проти тiеi угоди москалi одразу послали по Украiнi своi ватаги, якi нiкому не тлумачили змiсту угоди, а тiльки – що знову кабальна угода з поляками. Намученi та натомленi вiковiчним польським гнiтом, люди вiрили i повставали проти тiеi угоди. Найгiрше було те, що Сiч не прийняла угоди, москалi ii завалили провiантом, сукнами, горiлкою. Врештi бiля Обухова в мiстечку Германiвка зiйшлася Чорна Рада, полковники Виговський, Сулима i Верещак, вилiзли на воза, щоб прочитати справедливу угоду. Їх не стали слухати, стягли з воза. Кинулися й до Виговського, але той скочив на коня, вiдбився шаблею i поскакав у поле. Виговського розстрiляли поляки в 1664 роцi. За мiсяць до цих подiй Іван Іскра виiхав з депутацiею до Варшави на сейм на затвердження Гадяцького трактату. Там вiн купив дуже гарне намисто для Марii, але вже його не одягнув на неi, а поклав у труну. А Марусинi пiснi ще довго майорiли над козацькими головами, кликали у звитяги, до слова, до свободи. Кличуть i нинi.     2018 р.