БРАТЕ, ВСТАВАЙ !!!






        Сьогодні у мене найщасливіший день. Я готувався до цього старту все своє життя. Нас, п’ятеро таких шибайголів, готових за свої гроші та ціною власного життя підкорити рекорд швидкості в космосі. Хто скоріше подолає перший парсек, той і залишиться довіку в пам’яті космічної цивілізації. 
        Мій ракетоплан – це величезний бак з пальним, двигун, мінімум електроніки плюс рятувальна капсула з мінімальним запасом їжі. Конкуренти - теж відчайдушні хлопці і їм також немає чого втрачати, але й вони постаралися позбутися усього зайвого. 
        Мільярди людей всілися перед своїми екранами, і рідко хто з них не поставив на одного з нас в надії на перемогу. Щомиті польоту тисячі датчиків будуть фіксувати стан кожного з нас, щоби тут же кожний телеглядач міг реально відчути, що насправді відбувається з астронавтами. 
        Сьогодні ми - фаворити всіх каналів і всіх програм, а вже через п’ять хвилин після старту половина з нас буде покійниками або без вісті згине в кращому випадку. Ще є час зупинитися, але йти до цього старту багато років і в останній момент припинити боротьбу - страшніше ганьби забуття і гірше ганьби зневаги. 
        Відлік, старт, незважаючи на всі системи компенсації, перевантаження вагою в кілька тонн давить на кожну клітинку тіла. Дихання зникло разом з повітрям з легенів, щільно заплющені від нестерпного
болю очі потонули в озерах сліз, неможливо поворухнути жодною частиною тіла. Терпи, бо при втраті свідомості електроніка автоматично скидає швидкість і ти припиняєш перегони. Скаламучена свідомість ще відслідковує, перед тем як остаточно згаснути, покази контрольних приладів, але вже не в змозі їх аналізувати. 
        Кораблі двох конкурентів праворуч розлетілися на шматки в метеоритному дощі. Навряд чи їм тепер допоможуть їх рятувальні капсули. На цих швидкостях будь-яке влучення метеорита в корабель – це легка і швидка смерть в хмарі вибуху ракетного пального. 
        Лыворуч від мене “Чесний Джон” згорів сам – видно підвело залізо. Легкої смерті тобі, друже. Ще довго мільярди глядачів будуть раз по раз крутити повтор кадрів, де ти смажишся при 6000 градусах або розлітаєшся на криваві шматочки під час вибуху внаслідок зіткнення з метеоритом. 
        Моя свідомість не фіксує і те, що на долі мікросекунди раніше відключилась свідомість мого головного конкурента на “Срібній трубі”. Зараз я шматок м’яса, який відключився від перевантажень і якого розумна електроніка, поступово і обережно скидаючи швидкість, намагається врятувати. 
        Автоматичні голки встромлюються в тіло, щоби стабілізувати роботу серця та інших систем організму, навіть якщо це тіло вже однією ногою на тому світі. Носом хлище кров, а шлунок вивертає на панель приладів, щоби змішатися там з слізьми, шмарками і кров’ю, а мені зараз однаково, адже я - непритомний. Залишуся живим чи ні, але електроніка все безпристрасно фіксує в режимі реального часу  для, жадаючих своєї порції адреналіну, людей у моніторів.
        Опритомнів я в рятувальній капсулі. Ковпак гермошолома наполовину вимазаний моїми ж внутрішніми викидами, через що я бачу тільки лівою половиною тепер не зовсім прозорої сфери. Все тіло ниє від дикого болю, однак серйозних пошкоджень немає. 
        Стеля рятувальної капсули розбита вщент, проте скафандр цілий, попри вилізлий в деяких місцях герметик. Панель приладів чорніє основними приладами, блимає щось другорядне. Радіомаяк не працює, орієнтація в просторі відсутня, проте капсулу кудись несе, але ось куди саме - невідомо. 
        Дві доби пролетіли, як одна мить і вже не радує перемога. На відео я побачив, як все відбувалося, впритул до моменту, коли моя “Каструля” вилетіла за межі будь - якої зони прийому відеосигналу. Пощастило Гаррі Тру на “Щасливій черепашці”. Він був третім в гонці після мене, і його підібрали рятівники після зіткнення з метеоритом. Нехай каліка, зате живий. 
        Я теж живий, але остання касета с енергетичним замінником їжі закінчилася ще вчора, а надія на порятунок все менша і менша. Через кілька діб система терморегуляції перейшла у режим жорсткої економії і холод всередині скафандра на додаток до голода доїдають мої останні сили.
          Загубивши відлік дням і ночам, я одного разу відчув, що капсула ввійшла в зону сильного тяжіння невідомого небесного тіла. Стороннім спостерігачем я дивився, як ще до настання сутінок капсула вже чітко летіла в напрямку помаранчевого диска невідомої мені планети. 
        Увійшовши до щільних шарів атмосфери, автоматика відключила все зайве і сконцентрувалася на боротьбі з усе зростаючим тяжінням планети. Запасу пального вистачило на кілька хвилин безперервного маневрування, а потім тріскотіння малопотужного двигуна змінилося у вухах дзвінкою тишею. 
        Ще через кілька хвилин вільного падіння, коли температура всередині капсули стала нестерпною, я катапультувався. Величезний купол парашута повільно відносив мене від місця вибуху палаючої рятувальної капсули. Жорсткий контакт з поверхнею планети закрив хмарою пилу її залишки. 
        Приземлення пройшло нормально, якби не вітер, що одразу уволік в невідомість відстебнутий парашут. Сил вистачило лиш на те, аби зняти захисну сферу з голови і знесилено впасти на ґрунт. 
        Море піску навкруги з примарними острівцями туземної рослинності під нещадно палючим місцевим світилом. Лише більша гравітація і менший відсоток кисню в повітрі відрізняло цю планету від земного стандарту. 
        Прямі безжальні промені місцевого сонця змусили мене якомога скоріше вивільнитися від важкого скафандру. Тільки з однієї із сторін виднілися невисокі і рідкі тамтешні рослини, до яких я і попрямував, аби сховатися від нестерпної спеки. 
        Ще через сто метрів довелося знову роздягтися. Залишившись в футболці, плавках і шкарпетках, я вперто крокував до рідкої рослинності неподалік. Спека остаточно виснажила мене через кілька кілометрів і я приліг серед перших рідких дерев. Тінь накрила мене і я не встиг нічого збагнути, як мені накинули мішок на голову і скрутили руки за спиною. 
        Уже за місяць я став прикованим до свого візка рікшею, оброслим та брудним рабом місцевого феодала. Менше, ніж через півроку я з гріхом навпіл засвоїв місцеву мову і майже забув свою. Я вже нічим не відрізнявся ззовні від аборигенів. 
        Коли через два роки на планету опустився корабель, мене, підбадьорюючи батогом, погнали принести пошану богам, які прилетіли з неба, пошану від господаря, який їхав на мені і рабом якого я став. 
        Екіпаж  дослідницького судна “Аргус” складався з шести людей. Ще при посадці аналізатори визначили початковий рівень соціального розвитку мешканців планети. Троє астронавтів залишились в кораблі, а решта вийшла назовні, щоби спробувати встановити контакт з аборигенами. 
        При наближенні аборигенів сканер стеження несподівано серед них засік розпізнавальний мікрочип громадянина земної співдружності планет, про що негайно повідомив екіпаж. Сканер ніколи не помиляється у таких випадках, тому що це диво електроніки, яке обов’язково вживлюється кожному землянину при народженні, зараз невідомо чому знаходилось посеред моря коричневих розмальованих тіл. 
        Не звертаючи увагу на аборигенів, які впали додолу, відомі сканером, астронавти підійшли до одного з них. Брудна, змарніла та бородата істота в обірваній пов’язці на стегнах лежала в пилюці, прикована до візка рікши. Земляни спробували підняти його, але він знову впав на землю. Багато одягнутий, розцяцькований абориген з грізним риком, що є сили, замахнувся на раба батогом, але паралізатор змусив його зігнутися навпіл від раптового болю. 
        Старший із землян знову підняв впалу істоту і, уважно вдивившись в його очі, спитав: “Ти – хто?”. Безкінечний жах і біль борсалися в глибині цих очей і вперше можна було з впевненістю сказати, що і сканер має право на помилку. 
        Раб упав на коліна і тільки тоді землянин почув: ”Володарю, я ест, я биль капитана Макс Груд із ракетоплан “Кастрюль”. 
        Землянин знеможено присів поруч з рабом, горло його душили сльози, і він не своїм голосом прошепотів: “Вставай, брате. Все найгірше тепер позаду”.