| Опис: |
Українсько-угорські етюди. Вип. 3. / За ред. Л.В.Войтовича. Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, 2019. 306 с.
Одним з проявів національного пробудження народів Цен-
тральної Європи стала поява національних історіографій. Ключо-
вими питаннями, які ставили перед собою представники угорської
історіографії, було походження угорців, набуття ними батьків-
щини, початки історії угорців в Європі, співжиття з іншими на-
родами.
Найраніші писемні джерела з історії угорців (Gesta Hungarorum
та ін.) тісно пов’язували цей народ з іншими кочівниками, які у
свій час подолали шлях з Азії до Європи - печенігами, узами, ку-
манами. У ХІХ - на поч. ХХ ст. важливим фактором, який зумо-
вив увагу до кочівників, був політичний. Угорщина була оточена
слов’янськими та германськими народами, зростання пангерма-
нізму та панславізму, національне відродження румунів загрожу-
вали ізоляцією угорців.
Тому представники угорської політичної еліти були зацікавле-
ні у контактах з Туреччиною та глобальним Сходом, а науковці
небезпідставно шукали коріння угорців на Сході, вивчали історію
угорців у зв’язку з історією інших кочівників, цікавилися не лише
угро-фінськими, але й тюркськими мовами, візантійськими та
східними джерелами до історії угорців, печенігів, куманів. Під-
креслювався войовничий характер кочівників порівняно з «мир-
ними» народами, які мешкали на Півночі Європи (саамі, фінами,
комі та ін.). Так виникло явище угорського туранізму.
Успіхи угорської історіографії 19- першої половини 20 ст. у
вивченні минулого неугорських кочівників в Угорщині (П. Хорват,
Д. Феєр, Л. фон Селаї, П. Гунфалв’ї, Д. Паулєр, Д. Дьярфаш,
Я. Єрнеї, Б. Кошані, І. Поланьї, Я. Бєліцкі, І. Кнєжа, Л. Мада-
раші, Д. Мішкольці, Д. Місарош), залишених ними археологічних
пам’яток (Д. Надь, Д. Н. Кішлегі, Д. Кальман,Н. Феттіх), мови,
західних, візантійських і східних джерел (Г. Куун, М. Кмошко, З.
Гомбоц, Д. Немет,Г. Фехер, Д. Моравчик, Д. Дьйорфі, Л. Рашонь,
М. Дьйоні) у немалій мірі пов’язані з захопленням кочівниками,
яке панувало в угорській історіографії в той час.
Після поразки Угорщини у Другій світовій війні, і, особливо,
після поразки повстання 1956 р,. політичні обставини змусили де-
яких угорських вчених (Е. Лєдерер, І. Бертеньї, А. Барта)писати
про негативну роль кочівників та германських народів і позитив-
ну роль слов’ян в історії Угорщини. Попри це, навіть в соціаліс-
тичний період угорська археологія, медієвістика, сходознавство
та візантиністика мала значні успіхи у вивченні історії печенігів,
узів та половців в історії Угорщини та Європи взагалі (К. Цегле-
ді, А. Рона-Таш, І. Зімоньї, І. Ердеї, А. Палоці-Хорват, Г. Хатха-
зі,Л. Шельмеці, Д. Крішто).
Падіння Берлінського муру, вступ Угорщини до ЄС принесло
певні зміни в загальній тенденції ставлення угорських істориків
до кочового минулого угорців та до кочівників, які супроводжу-
вали угорців на історичному шляху. Один з провідних угорських
археологів, Чонад Балінт, заявив про потребу відмовитися від
Steppenfixierung, зацикленості на кочівниках, і більше звертати
уваги на європейську складову угорської історії. Політичні тен-
денції у гуманітарних студіях Угорщини не применшують важли-
вої ролі, яку відіграють угорські сходознавці, історики та архео-
логи у вивченні пізніх кочівників Східної Європи.
Ключові слова: угорська історіографія, печеніги, узи, кумани. |
