Роман Медвідь 
 
АПЛІКАЦІЇ 
 
Цикл новел 
--------------------------------------
 
	Ця історія виключно для тих, хто любить природу. У протилежному випадку ви її не зрозумієте.
	
	Почнімо.
	
	Тижнів зо два тому мені довелося відчути, як пахне ліс. Весною. Щойно розтав сніг. З нори не вилізла ще жодна жива істота, на деревах лише почали з'являтися бруньки, а все одно — краса! 
	
	Я здавна відчував свою прихильність до лісу; як тільки потрапляю в це природне лоно, то відразу ж почуваю себе його володарем. Володар лісу...
	
	Іноді я обожнюю тишу. Яке це щастя — не чути ані найменшого шарудіння. Такий стан має тривати 10 хвилин, не більше. Через 15 хвилин починаєш божеволіти, через 20 сам створюєш певний шумовий фон. Через добу можливі розлади. Отже, тиша, як і шум, може бути і корисною, і шкідливою. Треба лише знати міру.
	
	Єдина моя проблема полягає в тому, що я не знаю міри. Якщо мені щось западає в душу, то я намагаюся отримати від цього все. В буквальному розумінні. А потім викинути як пошматовану ганчірку. І сторч головою зануритися в щось інше. Або в когось іншого. Постійність вбивала. Від неї нудило. Тіпало. Її хотілося копнути з усієї дурі.
	
	Дурі, а не сили, бо не мав останньої. Коли я відчув у собі силу, то мої погляди на світ відразу ж змінилися. Відповідно і на людей. Особливо на людей. 
	
	З'явилася близька мені людина, від якої серце не тільки б'ється, а за яку й болить; людина, з думкою про яку лягаєш спати і прокидаєшся; людина, яка сприймає тебе таким, як ти є (...з усіма твоїми численними вадами...). 
	
	Вади не виправити, їх можна лише сублімувати, направити їх в інше русло. Але чи варто? І чи таке взагалі можливо здійснити? Людина без вад — це людина, якій нема за що докоряти. Значить — ідеальна? Але ж ідеальних людей не буває. Стоп. Не буває об'єктивно ідеальних людей, а про суб'єктивний ідеалізм можна говорити й говорити. Людина, яку кохаєш, завжди є ідеальною, і вади цієї людини теж ідеалізуються. Таке собі ідеальне збочення.
	
	А чим, у вашому розумінні, є збочення? Відхилення? Від чого, від норм? А які вони, ці норми, об'єктивні чи суб'єктивні?
	
	Збочення — значить «збоку» чогось? Уявімо собі, що є дорога з розміткою (байдуже, скільки є смуг для руху). Єдиний спосіб уникати «боку» — або ж узбіччя — це триматися середини. Крок убік — смертельний ризик загинути під колесами автомобіля. Не маєш вибору, мусиш іти прямо по лінії. Одним словом — ніякої свободи. От узбіччя — поняття необмежене. Тут можеш вибирати все, що заманеться. 
	
	Але скільки б ти не йшов по ньому, все одно тебе тягнутиме до середини, до центру, щоб опектися. А потім вільному зализувати свої рани. 
	
		2002 р.
	
	 
	
			ГИДКО ПОМИРАТИ ПОСЕРЕД ВЕЧІРКИ
	 
	
	Поволі спустившись гіркою й роздерши собі ноги до крові, Таната зрозуміла, що назад, догори, їй вже не видертися; доведеться їй тут встановлювати свої правила — або ж призвичаюватися до вже існуючих, та ентузіазму це не додавало.
	
	Спочатку треба було знайти собі якусь одежину, бо голою реально змерзнути чи стати мішенню для гвалтівників. А потім — їсти: гриби, ягоди, коріння, траву, полову, листя, кору, попіл, багаття. Багаття? Потрібно розвести багаття. Хіба що з тліючих будівель? І те згодиться. 
	
	«А якщо я підійду до них голою, запропоную кохатися зі мною в обмін на їжу?.. — Ці звірюки мене використають, нічого не дадуть, зате я побачу їх устрій. Вони, зрештою, можуть виявитися не такими вже й потворами.»
	
	А все-таки я хочу їсти. Ніхто не в змозі нічого з цим удіяти.
	
	«Але ж вони бридкі...»
	
	І тут Танаті раптом спало на думку, що ці істоти недорозвинені, що їх можна чимось задурити. Вогонь вони видобувати вміють. А от чи вміють вони говорити? Звуки, що вони їх промовляють, на мову геть не схожі. 
	
	Доведеться ризикнути: у їхніх очах я буду або чаклункою, або богинею. Ні, справи в мене кепські. Якщо мене полюблять і стануть обожнювати, то втекти від них буде неможливо. Але я хочу видертися на вершину гори. Мене зіштовхнули вниз — підштовхнуть і вгору. Ніхто не мусить цього робити, я нікого не силуватиму. Це вийде спонтанно. Ніхто з них і не відчує, як вони самі миттю піднімуть мене на такий високий щабель, куди їм самим ніколи не дістатися. 
	
	Важко з ними буде, тупими. Та невже не можна потерпіти певний час, щоби потім згадувати пережите лише як сон, що був колись давно. Потім вже можна сумніватися у виправданості своїх вчинків. Підійду до ось того, великого, вусатого, за яким тягнеться шлейф «чоловічого» поту, але все ж можна відчути трав'яні парфуми. Вони його поважають, цього велетня. Мабуть, то їх ватажок.
	
	Найцікавішим є те, що я не знаю, де і коли я опинилась. Розумом вони не відрізняються від доісторичних істот. Цікаво, що гальмує їх розвиток?
	
	«Добридень вельмишановному панству», — чітко й голосно промовила Таната. Усміхнена, вона підійшла до красеня й простягнула йому руку. Чолов'яга відкрив рота витріщив очі, пробурмотів «у-гу-м-н-а-а-а», напружено посміхнувся, підійшов до неї ближче, вхопив за руку й почав її обнюхувати. Судячи з його виразу обличчя, краля сподобалася. Посадив до себе (голу!!!) чарівницю, дав їй одяг зі шкіри, дав шматок солоного підсмаженого м'яса, невідомо звідки витяг помідор і передав їй його, мов хлопчик дівчинці яблуко в дитсадку. 
	
	Ерік, назвімо його так, почав водити Танату по своїх апартаментах, власне, по печері, показав їй усі найпотаємніші закутки. Невідомо звідки Ерік приніс Танаті гранітний келих з гарячим напоєм, що віддалено нагадував каву. 
	
	Ватажок навряд чи був найрозумнішим, але його здібностей вистачило, щоб зрозуміти хтиві погляди, що їх кидали його друзі на Танату. Одного разу вони б до-моглися свого, якби вчасно не з'явився Ерік. 
	
	«Вона ж — богиня», -- можна було здогадатися з його вигуків. Пожурив хлопців, хлопці поважають владу; Ерік нагадав їм, що Таната — богиня... 
	
	Після того випадку Таната використовувала Еріка та його команду так, як тільки могла. Служили їй всі, але лише ватажок її любив. Інші лише скептично й невдоволено гарчали.
	
	Щастю Танати не судилося тривати довго. Одного разу богиня послизнулася на камінчику і впала. Ой нещастя яке! Небесне цабе поранило собі ніжку, а з ніжки почала виступати кров. Спочатку краплі побачив Ерік. Потім усі інші. Річ у тім, що в їх розумінні богиня не могла собі зашкодити. От і кінець гульні. Хлопці повільно підійшли до Танати й підхопили її на руки. Понесли її поклали на щось на кшталт кам'яного столу. Відірвали праву ногу, потім ліву, ліву руку, потім праву. Тіло залишили стікати кров'ю, а кінцівки засолили й засмажили. Тіло мовчки поховали. На могилі трохи потанцювали. Повернувшись у печеру, Танатою повечеряли. Лягли спати й на ранок усе забули. 
	
	Нарешті зійшло сонце. Нарешті Таната прокинулася після страшного сну. Нарешті вона написала той вірш, що крутився в її голові вже кілька тижнів. 
	
	Просто з ліжка вона сіла за стіл, вона написала:
	
		У сні Таната народилась, 
		З крутої гіроньки спустилась, 
		Зняла собі неандертальця.
		Він дав їй їжу, одяг, каву, 
		Водив її повсюду — паву, 
		Від хтивих друзів захищав.
		Таната хлопцем скористалась,
		І головне — не побоялась
		Інстинктам кинуть виклик.
		Таната там була богиня,
		Та швидко вбили берегиню,
		Коли поранилась вона.
		З ноги Танати цебеніла кров,
		Із кров'ю зникла первісна любов,
		Богиня ж бо — безсмертна!
		На ложе кам'яне її поклали,
		І руки, й ноги відрубали — 
		Хай екс-богиня засина. 
		А тіло кров'ю все стікало,
		Його неандертальці не чіпали,
		А з почестями та гульнею поховали.
	
	Після цього Таната вирішила піти зі сцени. Наркотики та алкоголь вбивали її жагу до життя. І кохатиметься вона лише з тими, кого обере сама.
	
		лютий-квітень 2003р.
	
	
	
			ДЕБОРА ТУТ, ДЕБОРА ТАМ
	
	
	Темрява скоро почне вкривати сільський ландшафт своєю м'якою ковдрою. Я сиджу біля озера і милуюся тихим водяним плесом. 
	
	Якби хтось заглянув мені в душу, то відразу ж побачив би там розлюченого звіра, але це аж ніяк не співпало б з моїм зовнішнім виглядом: тіло відмовляється мене слухати.
	
	Кумкання жаб було досить гучним, та водночас заспокійливим, тож поволі душа врівноважувалася з тілом; внутрішня напруга поступово зникала.
	
	Ще донедавна думав, що хочу втекти від людей — виявляється, що ні: мене ж тут можуть побачити. Тож просто вирішив податися сюди, пожбурляти камінці в воду. Можливо, мене потягнуло на роздуми — і я миттю дременув до більш-менш безлюдного місця, де можу поспілкуватися з природою, набратися в неї сил абощо.
	
	Навряд чи це була втеча від цивілізації, бо для цього треба було б хоч поганенько якось усе спланувати. Пройти кількаденний курс виживання у непролазних хащах або опинитися на безлюдному острові без їжі й води — ось це б назвав я втечею від «машин».
	
	А в мене за спиною стоїть мій Форд «Мустанг», в кишені піджака — мобільний телефон, - то про яку втечу від цивілізації може йти мова? Напевне, це щось на кшталт короткого замикання, бо я справді незчув як опинився тут. Мене немовби щось несло(а саме — везло) на своїх крилах (а саме — колесах).
	
	Я страх як не хочу повертатися назад, але мушу. Дружина, друзі, робота... Хіба можна все це кинути? Найгірше в моїй холеричній натурі — це те, що моє бунтарство вже встигло кудись зникнути.
	
	Я вже починав сумувати, як до моїх вух долетіло сюрчання телефона.
	
	- Рон Медлер слухає.
	
	- Добре, що хоч слухає. Передайте йому, шановний пане, що його дружина хвилювалася через нього і що вже чверть на одинадцяту, а він навіть не зателефонував, не попередив, що спізниться чи його взагалі не буде. Бувайте.
	
	- Стривай-но, Дебі! Пробач, що не зателефонував. Я біля озера.
	
	- Знову?
	
	- Так, знову.
	
	- Любий, якщо в тебе виникли якісь проблеми, ти завжди можеш зі мною поговорити.
	
	- Та ні. Мені просто стало якось... дико. Не хвилюйся. Я вже повертаюсь. 
	
	Через годину я вже був біля свого будинку. Дебі сиділа на ганку, підперши лівою рукою голову. Побачивши авто, вона підбігла до мене і обхопила обома руками.
	
	Мого привітного погляду було не досить; отямившись, вона одразу ж відпустила мене та стала вдавати з себе ображену.
	
	- Я все поясню... Спробую... Сподіваюсь, що в мене вийде... Заради Бога, ну скажи хоч щось!
	
	- То що ж цього разу?
	
	- Дівчина.
	
	- ???
	
	- Середнього зросту, струнка, чорнява...
	
	- Ти або з глузду з'їхав, або взагалі його ніколи не мав. Тобі мало того, що я витримую твій характер, ти ще й дозволяєш собі такі речі!
	
	- Це не те, що ти думаєш. Таку людину я бачив уперше в житті. Спочатку вона виявилася мені схожою на ляльку, та лиш потім я розгледів у ній її сумні напівмертві очі. У той момент я був сповнений емоцій і написав вірш:
	
		Засмучена
		Заплакана
		Занедбана
		Залякана
		Змарніла і знехтована,
		І чимось розчарована.
		Засмикана,
		Примушена
		Жива ледь, 
		Заворушена
		Змарніла — не похилена
		У погляді — незмиреність
		Поволі, кроком тихим
		Стежиною прямуючи, 
		Веде за руку лихо, 
		Над долею міркуючи.
	
	- Ти скажеш, це звучить досить песимістично, але уяви лише стан моєї душі. Дебі, я мав усе обміркувати й ... заспокоїтися. Пробач за те, що змусив тебе хвилюватися.
	
	Поцілунок примирення зробив свою справу.
	
	- Ти зголоднів?
	
	- Ще б пак!
	
	- Менше слід було вештатися біля озер...
	
	- Дебі! Ну вибач!
	
	- Добре, добре! Більше не діставатиму тебе, мій емоційний Роне!
	
	За вечерею проблеми зникли самі по собі. У той момент я просто не міг очей відірвати від своєї чарівної дружини. Вона — героїня, і це не дивно, бо не кожна жінка в змозі стерпіти таку сльоту, як я. Ну що тут можна сказати: наділив Бог людину терпінням!
	
	Цілу ніч мене «катували» різноманітні страхіття. Та дівчина, яку я бачив і якій присвятив вірш, була їх основною дійовою особою.
	
	Тож на ранок я був трохи напруженим. Дебі, я впевнений, помітила це, але задля мого ж добра вирішила вдавати, що все чудово.
	
	- Я хочу розлучитися з тобою, - схвильовано мовила вона.
	
	Я мало не вдавився своїм сніданком. От тобі й маєш!
	
	Перехвалив?!
	
	«Ні, - подумав я, - вона або жартує, або не усвідомлює, що робить. Або? ..»
	
	- Вислухай мене, Роне, мені СПРАВДІ треба з тобою розлучитися, я не жартую.
	
	Я помічав певні дивні речі в поведінці Дебори, але ніколи не думав, що вони можуть призвести до таких наслідків.
	
	- Ти що, ти це... серйозно?
	
	- Авжеж.
	
	- З якого дива?
	
	- Я тобі не подобаюся, ти мене ігноруєш, та й я, здається, тебе розлюбила.
	
	- Дебі, якщо у тебе якісь проблеми, то давай поговоримо, не тримай їх у собі!
	
	- Я вже порадилася зі своїм адвокатом.
	
	- ???
	
	- Якщо ти просто підпишеш папери, то не буде жодних проблем. Дітей у нас немає, тож складностей не передбачається.
	
	- Я тебе не розумію...
	
	- Наше життя разом — то суцільний крах, тож давай покладемо йому кінець. Логічний кінець.
	
	- Який кінець? Де тут логіка?
	
	- Знаєш, я вже зібрала твої речі, тож сподіваюся, що ти поводитимешся як джентльмен і поїдеш звідси.
	
	- Добре. Поговоримо завтра, а я поїду до Майкла, але спочатку я йому зателефоную, якщо ти не проти.
	
	- Будь ласка.
	
	Я зателефонував Майклу, нашвидкуруч описав ситуацію і попросив притулку на невизначений період. На моє превелике щастя, він погодився.
	
	Наступного дня я зустрівся з Дебі та її адвокатом. Дебі вимагала розлучення. Її адвокат наголошував на тому, що я приділяю своїй дружині недостатньо уваги, а іноді взагалі її ігнорую.
	
	Дебі сиділа, опустивши очі додолу. На мої питання вона не відповідала, поговорити зі мною сам на сам відмовилась...
	
	У квартирі Майкла було досить затишно, якщо холостяцький розгардіяш може замінити нестачу сімейного оточення. Мені було дуже незручно турбувати Майкла, та куди ж було подітися... З іншого боку, мій переїзд до нього мав і деякі позитивні аспекти: він почав частіше прибирати та здавати білизну до пральні; а я, в свою чергу, готував нам сніданок — та й врешті-решт він мав пречудову нагоду поспілкуватися з напівубитим горем співрозмовником!
	
	Майкл бачив, як недобре було мені на душі, тож вирішив мене не чіпати. Він усіляко намагався оминути небажану тему, та іноді я сам не стримувався і обговорював останні події свого життя. просто кажучи, я почав виливати Майклові душу. Ніколи й не здогадувався, що він вміє так добре вислуховувати.
	
	Після мого тривалого монологу рятівник спромігся лише на те, щоб вирячити очі, роззявити рота і ледь розбірливо вимовити:
	
	- Нічого не розумію... Чи ти бува не помітив чогось дивного останнім часом? Може, щось пішло шкереберть, а ти просто не звернув уваги?
	
	- Та ні. Хіба що Дебі останнім часом швидко втомлювалася, та коли я її про це запитав, вона відповіла, що не варто хвилюватися і все скоро мине. І їй насправді стало краще.
	
	- Здається мені, друже, що проблема аж ніяк не в тобі. Судячи з того, як ти її кохаєш, я нізащо не повірю, що ти міг хоч колись її образити. Ти ж найвідданіший і найвірніший чоловік на північ від екватора! Цьому мусить бути інше пояснення. Обгрунтоване. Логічне. Вірогідне. Роне, вона просто хоче здихатися тебе, але чому? Наскільки я знаю Дебі, це на неї аж ніяк не схоже. Бувши тобою, друже, я найняв би приватного детектива. Навіть якщо це не змінить рішення Дебі, ти знатимеш правду. 
	
	- Попереднє слухання справи призначили на післязавтра. Якщо адвокатові Дебі вдасться вмовити суддю, то наступне слухання буде цілковито формальним. 
	
	- Все одно не варто втрачати надію. Я дам тобі телефон одного мого знайомого. Він візьметься за твою справу.
	
	Того ж дня я завітав до офісу з вивіскою: «Альфред Пойнтер, приватний детектив». Я сказав «вивіска», але вона була настільки малою та непомітною, як удвічі збільшена візитна картка. Відчинивши до болю скрипучі двері, увійшов до кабінету пана Пойнтера. Перед моїми очима постало жалюгідне видовище: лисуватий нишпорка з надзвичайно розгубленим виразом обличчя перебирав купи паперу. Коли я привітався до нього і сказав, що його мені рекомендував Майкл, то він ураз став серйозним. Ми перейшли до справи. Я дав йому фото Дебі, адреси та телефони її знайомих та сказав, що він має дізнатися про все не пізніше, аніж через 2 дні, або буде пізно.
	
	Дедуктивно-методичний чолов'яга все обдумав, щось порахував, сказав, скільки це коштуватиме і після моєї письмової згоди урочисто запевнив мене в успішному вирішенні моєї проблеми. Він сказав, що зателефонує мені до початку процесу. Не скажу, що залишивши офіс Пойнтера, я йшов окрилений надією. 
	
	Наступного дня я приїхав до судової установи разом зі своїм адвокатом. Дебі разом зі своїм приїхала раніше. Розгляд справи було призначено на 22 годину ранку. Суддя не забарився. Чомусь мені відразу здалося, що він вже прийняв рішення, а слухання буде лише простою формальністю. Не знаю, чи то обставини так... збіглися, чи мої здогади виявилися вірними, але суддя пильно вислуховував Дебі та її представника, лише час від часу дозволяючи моєму адвокатові ставити питання моїй дружині. У мене було таке враження, що зауваження нашої сторони до уваги не бралися. 
	
	Під час процесу я пильнував за Дебі. Вона здавалася мені такою виснаженою й ледь живою... Коли суддя оголосив рішення про розгляд нашого питання в судовому порядку, вона не зраділа, чого логічно було б очікувати, а немовби позбулася певної негативної енергії, немовби видихнула з полегшенням. Коли Дебі залишала кабінет судді, то я помітив, як адвокат немов підтримував її так, щоб вона не впала.
	
	Я був просто в розпачі, а в такі моменти мені по-звірячому хочеться їсти. Тож я вирішив забігти до одного ресторану, що знаходиться поблизу судової установи. Сидів і чекав на замовлення: смажене курча. Усі думки мої були про Дебі й про клятого детектива Пойнтера, що запізнився з відповіддю... Мені принесли замовлену страву і я почав їсти. Усі думки відійшли на задній план, окрім тих, що аналізували інформацію, що її подавали смакові та нюхові рецептори.
	
	Поруч зі мною сиділи двоє чоловіків, і я випадково підслухав їхню розмову: лікарі обговорювали сумні моменти в своїй практиці.
	
	- Вчора під час операції втратив вагітну жінку на 8-му місяці. Намагався врятувати хоча б дитину, та марно. У неї було вогнепальне поранення. Людина просто проходила собі вулицею, аж тут зненацька з'явився автомобіль і почав обстрілювати вітрину магазину, повз який бідолашна проходила. Ось такий сумний випадок, - сказав один. 
	
	- У мене є історія дещо трагічніша. Уяви собі, що в одруженої жінки, яка страшенно кохає свого чоловіка, рак. Вона його любить настільки, що вимагає розлучення — нічого не кажучи йому про свою хворобу, -- лише щоб той не бачив, як вона страждає. Вона моя пацієнтка. Скільки разів я вмовляв її розповісти все чоловікові, або ж хоча б дозволити мені це зробити, та дарма. Сьогодні у неї було попереднє слухання щодо розлучення. Я відпустив її, але за умови, що відразу після закінчення слухання вона негайно повернеться. Раніше вона знаходилась удома, але з учорашнього дня я вирішив покласти її до лікарні. Її стан значно погіршився. Знаєш, їй уже взагалі не слід підводитися з ліжка. 
	
	Шматок курки закляк у мене в горлі. Задзвонив мій мобільний. Пойнтер сказав, що моя дружина зараз знаходиться в онколікарні, що вона тяжко хвора. 
	
	- Бідолашна пані Медлер, - долинуло до моїх вух із вуст іншого лікаря.
	
	Я миттю кинув банкноту на стіл, підвівся і вибіг з ресторану, зупинив таксі і вже за кілька хвилин був у лікарні. Дебі була в палаті 607. Коли я назвався її чоловіком, то мене не хотіли пускати (мабуть, таким було прохання Дебори), але я сказав, що мені байдуже, і що мені начхати на заборони.
	
	Охорона вбігла до палати лише тоді, коли я вже став навколішки біля ліжка Дебі й плакав. Вона попрохала охоронців залишити нас наодинці. Дебі увесь час повторювала:
	
	- Вибач мені, Роне, вибач!
	
	Та хіба я міг тримати на неї в душі хоча б найменшу образу? Звісно, ні. Я був у розпачі. Дебі намагалася мене заспокоїти. Зайшла медсестра й сказала, що пацієнтці потрібен спокій.
	
	Я вийшов у коридор, сів у крісло, обхопивши руками голову, і дивився собі під ноги. Хвилин через 5 я відчув чиюсь руку на своєму плечі. 
	
	- Пане Медлер...
	
	- Так, це я.
	
	Переді мною стояв лікар Дебори.
	
	- Я вважаю, що нам є про що поговорити.
	
	Лікар провів мене до свого кабінету. Він запропонував мені віскі, і я не відмовився. Потім він сказав, що краще буде вийти на балкон, бо там повітря свіжіше, а на свіжому повітрі нервова система заспокоюється. Повітря дійсно було свіжим, та ще й до того ж дув легенький вітерець (ми знаходилися на 22-му поверсі).
	
	- Пане Медлер, я розумію, що вам зараз дуже важко, але я мушу вам сказати, що ваша дружина...
	
	- Я все знаю, лікарю. Я чув вашу розмову там, у ресторані.
	
	- То ви — той чоловік, що раптово вибіг з нього?
	
	- Так.
	
	- Тоді все зрозуміло.
	
	- Скажіть мені, скільки їй ще залишилося жити... Тільки благаю: скажіть правду.
	
	- Тиждень. Можливо, більше.
	
	- Невже не можна нічого зробити? Можливо, потрібна операція?
	
	- Річ у тім, що пухлина знаходиться в самому центрі головного мозку, її просто неможливо дістати звідти.
	
	Через 8 днів Дебі померла. Ці останні в її житті дні ми провели разом, вірніше я провів біля її ліжка. Шостого дня Дебі впала в кому. Наступного дня її стан покращився. Вона увесь час говорила, що не хотіла змушувати мене страждати, все вибачалась і вибачалась... Я не міг думати. Сказавши, що в заповіті все своє майно вона залишила мені і побажавши мені щастя, Дебі померла.
	
	Наступного після поховання дня я поїхав на те озеро, де вже встиг побувати. Дивно, але там мені стало легше, я подумки відпустив Дебору до раю. 
	
	А все ж таки її більше немає. Господи, якщо ТАКІ люди помирають, якщо на те є твоя воля, тоді де ж справедливість? Земля носить нелюдів та виродків! Чому ж вони не переходять до іншого світу? Можливо, пекло переповнене.
	
	Мабуть, на мою дружину чекає краще життя, хто знає... Але було б набагато краще, коли б щастя як нагорода за праведне життя дарувалося людині під час життя земного...
	
		липень-грудень 2001р. 
	
	
	
			Зустріч з однією людиною
	
	
	Це було 6 жовтня 2001 року, приблизно о 4-й годині пообіді. Вирішив поєднатися з природою — піти до парку. Погода була сонячною, злегка дмухав вітерець, у парку пахло листям, пожовклим, злегка почервонілим. Воно ще не опадало, а немовби трималося на гілках, щоб не впасти додолу, трималося з останніх сил.
	
	Стояло бабине літо. Молоді подружні пари виводили своїх діточок подихати вже осіннім, та все ще теплим повітрям.
	
	Обравши вільну лавку, що недалеко від неї змійкою вилася стежка, я дістав із кишені коробку сірників і почав палити їх один за одним.
	
	Напевне, мені було важко на душі (мабуть, я виглядав знедоленим), хоча зараз мені згадується, що я просто дивився на вогонь, на що, до речі, можу дивитися довіку.
	
	Раптом я відчув чіткий, де в чому командний голос:
	
	- Чого голову повісив, хлопче?
	
	Підняв я голову й побачив людину. Справжню людину. Це був чоловік років 48. Зросту він був вище, ніж середнього, волосся мав темно-русяве, а обличчя й уся його постать випромінювала одну-єдину думку: це стоїк. Він простягнув мені руку і сказав:
	
	- Ходімо пройдемо, хлопче: і сам розвієшся, і мені не так сумно буде. 
	
	Ні секунди не вагаючись, я підвівся і пішов за ним, бо відчув до людини довіру.
	
	- Якщо в житті стається щось тяжке, то потрібно зустріти це з мужністю. Що б не сталося, потрібно бути сильним.
	
	Я йшов за ним, і мені приємно було слухати цього чоловіка. Його голос, його хода, його дидактичні здібності свідчили про те, що переді мною — харизма.
	
	- Знаєш, сину, - мовив він, - я хочу сказати тобі наступне: кожну почату справу слід завершити, довести до кінця. Не зупиняйся на половині шляху, хлопче. Якщо замахнувся — бий, а не битимеш — то взагалі не замахуйся.
	
	Вимощеною плитами алеєю ми повільно наближалися до річки. Та перш ніж спуститися до самого берега Супою, ми підійшли до гранітного ганку — споруди, що піднімалася приблизно на 60 см над землею, площею приблизно 3ґ 3 метри. На ньому сиділи кілька бабусь-пенсіонерок і щось жваво одна одній розповідали. Ми підійшли до них, і чоловік заговорив до гурту:
	
	- Дівчата, чи це ви так Супій заспокоїли?
	
	Річка того дня, незважаючи на вітерець, була напрочуд спокійною.
	
	- Точно ви його заспокоїли, дякую вам за це.
	
	На їх обличчях одразу ж з'явилися усмішки. Ми ще трохи побули біля них, а потім вирішили спуститися до берега. Я зробив це відразу, а дядя Коля, як він себе назвав, запевнив, що прийде за кілька хвилин. Так і сталося.
	
	Повітря було приємне і п'янке, осіннє. Дядя Коля, спускаючись, сказав:
	
	- Як сказав Ярослав Гашек вустами Йозефа Швейка: «Коли дивлюся я, пане поручику, на ось цю красу, то думаю собі: ніщо — ні я, ні ви, ні щось інше — не може з цим зрівнятися ».
	
	Ми всілися на випаленій літнім сонцем, але місцями ще зеленій траві.
	
	- Знаєш, Романе, коли я приходжу сюди, я дивлюся на Супій і відчуваю, що він мій — і більше мені нічого не треба...
	
	- Любите природу? — спитав я.
	
	- Природа — це єдине, що дає насолоду будь-коли, коли не забажаєш.
	
	- То ви в душі поет, я бачу.
	
	- Поезію я дійсно люблю, але не з дитинства. Чесно кажучи, колись я її терпіти не міг, бо не розумів. Одного разу я потрапив на вечір талановитого поета, що втратив на війні зір. Він прочитав вірші — прості, але настільки глибокі, що в мене з очей потекли сльози.
	
	Мене вразила інтелігентність мого співрозмовника, і задля задоволення своєї природної цікавості я запитав його, хто він за освітою:
	
	- Будівельник.
	
	- А говорите, як філософ, - здивовано відповів я.
	
	- Я цікавлюся цією наукою, літературою також.
	
	- Та вам ці науки в університетах викладати!
	
	- Можливо, так. Але доля моя склалася інакше.
	
	Він розповів мені, де і ким йому доводилося працювати, розповів мені про дружбу, про справжню чоловічу солідарність, про зраду, про добрих і поганих людей.
	
	Поступово дядя Коля почав говорити про Бога. Спитав мене, чи вірю я в нього; отримавши стверджувальну відповідь, він заспокоївся.
	
	- А ви? - спитав я.
	
	- Я не вірю ні в Ісуса, ні в Будду, ні в Аллаха, ні в Леніна, ні в Сталіна.
	
	- ???
	
	- Не дивуйся, ти не застав ті часи, коли їх прирівнювали до богів, власне, коли Бога заперечували, а їх за життя «канонізували». Я вірю в ту силу, що створила наш світ й інші світи.
	
	- У Вищий Розум?
	
	- Щось на кшталт цього.
	
	- Ви кажете, інші світи. То, на вашу думку, ми не одні?
	
	- Ні, не одні. Є й інші форми життя, можливо й вищі за нас. Річ у тім, що ми ще не встигли їх відкрити.
	
	- А це станеться?
	
	- Колись таки станеться, якщо ... не розпочнеться третя світова. Варто ж запустити лише кілька ядерних ракет, щоб здетонували інші і Земля зійшла зі своєї орбіти.
	
	Сміється.
	
	- Які ж люди все-таки дурні! Будують те, що має руйнувати все навколо...
	
	- І як довго це триватиме?
	
	- Та вища сила, що створила нас, дала нам можливість самостійно розвиватися, дала нам можливість відкрити фізичні, хімічні, математичні та інші закони і втілювати їх на практиці.
	
	- А ми використовуємо ці знання собі ж на шкоду.
	
	- Авжеж. Богу, назвімо його так, колись увірветься терпець, і тоді нам треба буде відповідати за скоєне. І мені здається, що «тарілки» — це спостерігачі з отих інших світів, вони дивуються, як ці нерозумні, несвідомі істоти ставлять під загрозу існування цієї зеленої планети. Вибач, що забиваю тобі голову всілякою дурнею. Та нічого! Років зі сто ще протримаємося. 
	
	Був час збиратися. Вітер стихав, і сонце кидало ледве животіле проміння. За кілька хвилин воно, стомлене, вже ховалося за крони дерев, а потім і зовсім зникло. У парку почали з'являтися поодинокі пари: невдоволені обличчя чоловіків і осяяні — жінок; вони щасливі, що таки витягли своїх любих, коханих чоловіків на прогулянку в ці останні теплі дні року.
	
	Більшу частину шляху назад ми пройшли мовчки. Потім дядя Коля раптом заговорив:
	
	- Людина, хлопче, є сама володарем своєї долі.
	
	- Але життя іноді перевертає все догори дригом!?
	
	- Це коли володарювання над долею приносить лихо оточуючим, коли виникає бажання досягти свого щастя за рахунок чужого нещастя.
	
	- Але іноді...
	
	- Обставини?
	
	- ...складаються проти людини. Та нагорода за ці страждання буде...
	
	- ...на тому світі?.. Мабуть, що так...
	
	- Чому так несправедливо?
	
	- Несправедливо? А може, це на краще? чи впевнений ти в тому, що на тому світі немає раю чи пекла? Чи впевнені ми щодо свого походження? Чи віриш ти, що ми утворилися з грудочки слизу, що зеволюціонували? Думаю, що ні. Це ми назвали себе Homo sapiens, а «тарілки» вважають нас нижчою формою, ніж ми вважаємо рослини, чи ті ж самі грудочки одноклітинного слизу. Наше життя сповнене протиріч. Хемінгуей сказав, що людину можна знищити, але перемогти — ніколи. При всій його любові до свободи і життя він ... застрелився. 
	
	- Хотів звільнити душу від тягаря тіла.
	
	- Загадка, що лишається нерозгаданою.
	
	- То треба діяти?
	
	- Діяти треба, і пам'ятай: на користь собі, та не на шкоду іншим. Лихо, хлопче, зустрічай мужньо. Доводь початі тобою справи до кінця. Один із давньогрецьких філософів сказав: коли ти щось робиш і в тебе виходить, люди починають сміятися з заздрощів. Та коли підкоряєшся громадській думці і кидаєш справу, то люди починають сміятися вдвічі більше. Можеш зважати на мої пропозиції, можеш не зважати, одначе я бажаю тобі успіхів; зустрічай перипетії життя з долею іронії — у протилежному випадку недовго скінчити життя в психлікарні. Проживи життя так, щоб тобі не було за нього соромно. 
	
	На перехресті ми зупинилися. Я подякував дяді Колі за потужну розмову, він подякував мені за те, що я його «розумно вислухав». Ми розійшлися — я в один бік, він в інший — і повернулися до свого буденного існування.
	
		січень-лютий 2001р. 
	
	
	
			Ілюзія реальності
	
		Чому це сталося проти 
		нашого бажання?
		Тому що є слово «чому», 
		що несе собою сумнів.
	
	Літо.
	
	Надворі страшенна спека; люди ухиляються одне від одного, бо навіть найменший дотик до розпашілого людського тіла спричиняє аж надто неприємні відчуття.
	
	Громадський транспорт у місті порожній: люди не бажають зваритися живцем. Усі чекають на ніч, тоді ж бо температура впаде градусів до 28 за Цельсієм. Фізично слабкі помирають, нерідко на вулицях можна побачити, як хтось втрачає свідомість. Спочатку з'являється співчуття до цієї людини, бо в чому ж, власне, її вина? А за кілька секунд починаєш відчувати притаєну радість: добре, що це не я, добре, що мене минуло.
	
	За повідомленнями синоптиків, страшенна, ніколи ще не бачена у цьому місті спека має тривати ще тижнів зо два, точніше — 12 днів. Може, це й не забагато... Та після п'яти днів жахіть, здається, лише одиниці не втратили надію.
	
	Найбільше потерпав від аномалії густонаселений південно-східний район міста. Справа в тому, що спланований він був третину століття тому, а то й більше, і тому квартири були невеликої площі, зате теплі. Теплі... Взимку на це ніхто б не скаржився, а от зараз мешканці цих будинків ладні були їх підірвати і зникнути звідси назавжди.
	
	В одній із таких квартир жив інженер Сергій Маренко зі своєю дружиною Світланою та синами Євгеном й Андрійком. Сергій був середнього зросту, мав атлетичну фігуру (любив займатися спортом), високе чоло та русяве волосся, що він його зачісував нагору — дещо вирізнявся із сірої маси, але не намагався зробити на цьому акцент, бо період, коли він був «білою вороною», вже минув.
	
	Після закінчення інституту Сергій почав працювати інженером. З дитинства вважав він цю справу своїм покликанням, хотів бути новатором, навіть винахідником, але на роботі все здавалося йому монотонним, отож він щось «винаходив» у себе вдома. Дружина не звертала на це уваги, дітям було цікаво, тож вони підходили до батька і питали:
	
	- Тату, тату, а що це ти робиш?
	
	- Щойно переконструював наш радіоприймач, і тепер ми зможемо слухати передачі з усіх континентів.
	
	Повірите ви в це чи ні, але, за словами Маренка, ціна такого радіоприймача була б лише на 10 % вищою за звичайну. Та ці «винаходи», як він їх називав, він не вважав чимось серйозним, адже вони не мали глобальної вартості.
	
	Отже, Сергій вирішив, що зволікати далі нікуди, і почав працювати над своїм шедевром. Коли його питали:
	
	- Що ж це ви майструєте?
	
	- Пристрій для поглинання шуму, - відповідав інженер Маренко.
	
	Невідомо, чи він насправді так думав, чи то була просто відмовка, але підозрювати дивака у конструюванні атомної бомби ніхто не став, серйозних підстав для цього не було. Досить часто він повертався з роботи втомленим, у нього не було сил конструювати, зате було бажання, і останнє переважало шальку тих невидимих оку терезів. Сергій сідав і складав схему.
	
	Нарешті схема була готова. Навіть самому інженерові вона видавалася дивною: деяких деталей ще просто не винайшли. 
	
	- Нічого, - думав він, - піду методом помилок та випробувань, деталі, що їх не вистачатиме, заміню схожими, - може, вдасться побудувати цей прилад не дорожнечею деталей, а їх розташуванням.
	
	Деякі деталі Сергій мав удома, та більшу частину діставав або ж у друзів, або ж купував. Багато хто почав не на жарт зацікавлюватися новим винаходом, бо славетний інженер працював над ним уже майже 2 роки.
	
	Шість разів Сергій, зовсім непоганий теоретик, мав змінювати схему, дещо додаючи і дещо віднімаючи. Побудова цього апарату справді стала сенсом його життя, і отже, коли він нарешті був сконструйований, Сергію стало моторошно. Все! Роботу закінчено! Нумо випробувати це дітище!
	
	Ні. Сергієві було страшно, що апарат не запрацює. Два роки надії, два роки безрезультатної праці...
	
	Тож винахідник намагався приховати закінчення роботи її фіктивним продовженням. Він усе перевіряв контакти, схеми, розбирав і знову збирав деякі частини.
	
	Нарешті наважився. Одного разу, коли в квартирі нікого не було, він усе-таки ввімкнув свій поглинач шуму. 
	
	Апарат дійсно поглинав шум. Уявляєте, яка вдача?! Апарат працює! Від радощів щасливий винахідник мало не знепритомнів. Кількість поглинутого шуму можна було регулювати, тож Сергій одразу ну крутити ручку резистора: хочеш — нестримний шум, хочеш — тиша. Винахідник з погордою почав уявляти, що через кілька місяців, максимум — рік, такі апарати можна буде придбати усім бажаючим. Чимало людей, які живуть поблизу транспортних магістралей, назавжди б вирішили для себе проблему шуму. 
	
	На Сергія найшло натхнення. Він вирішив удосконалити апарат, бо той поглинав не лише непотрібний шум, а взагалі всі звукові хвилі. Тож при ввімкненому апараті говори — не говори — нічого не чути. Зосередженим інженером було приєднано променеву установку: направив промінь на телевізор — його не чути, на горобця за вікном — не цвірінькає, на розлючену дружину -- ...
	
	Найголовнішою метою, що її переслідував Сергій, було поглинання транспортного шуму. Для цього знову треба було щось додавати до конструкції, на цей раз — розсіювач променів. Направляєш розсіяний промінь на вікно — і не чути шуму знадвору. Усе максимально просто. Хлопець відразу підрахував, що такий апарат коштуватиме в країні приблизно 70 доларів США, правда, Сергій помітив, що апарат має один, та досить вагомий недолік — його тендітність. Тому транспортувати його було досить незручно і дорого. Та Сергій на це чомусь не дуже зважав. 
	
	Першими, хто дізнався про винахід, були дружина й діти. Наступного ж дня Сергій пішов з ним на роботу, вийшовши з дому о 6 годині ранку, щоб уникнути штовханини у години пік (прилад-бо був тендітний) і відразу ж подався до кабінету головного інженера, щоб той, оглянувши прилад, запустив його у серійне виробництво на заводі. 
	
	- Я б з радістю, -зітхнувши, відповів той, але у нас на це немає коштів. Сергіє, мені шкода, але ти сам чудово знаєш, що ми ледве-ледве животіємо.
	
	- Та розумію, але виробництво поглинача шуму зробить нас багатіями. 
	
	- З глини їх ліпити, поглиначі твої, чи що? Знаєш, я можу домовитися зі своїми друзями з їнших заводів про зустріч з тобою. Якщо бажаєш, звісно. Може, вони тобі чимось і допоможуть. А поки що піди та зареєструй свій апарат, отримай на нього державний патент. Може, - усміхався він, - Нобелівську премію отримаєш. 
	
	Головний інженер був гарною людиною, тож Маренко йому довіряв. Зареєстрував він свій винахід і навідався на ті заводи, що їх йому порадив його шеф. Апаратом захоплювалися всі без виключення, та відповідали одне: немає коштів на впровадження. Після кількох місяців пошуків бажаного підприємства Сергій почав впадати у відчай. Нелегко було йому примиритися з думкою, що його мрія не здійсниться. Відчай просто-таки сповнив йому душу; можливо, навіть не відчай, а відчуття власної й державної неспроможності. Маренко був патріотом, він щиро любив свою державу, вірив, що немає ніякої такої перешкоди, яку вона не здолає. І ось у його душі почав закрадатися сумнів, щоправда, настільки слабкий, що і сам винахідник ледь відчував його. Сергій все ще свято вірив у те, що знайде потрібне йому підприємство в межах своєї країни.
	
	Одного разу в його квартирі пролунав телефонний дзвінок. Діти були в школі, а Сергій із дружиною саме прийшли на обід. Він зняв слухавку.
	
	- Так, я слухаю вас.
	
	- Сергіє Івановичу, ви мене не знаєте, не дивуйтесь, мені потрібно з вами зустрітися й про дещо домовитися. 
	
	Цей голос дійсно не був знайомий інженерові, та вразила Маренка насамперед врівноваженість мовця й внутрішній спокій. 
	
	- З якого приводу, - насторожено спитав Сергій.
	
	- З приводу вашого апарату.
	
	Сергієвим радощам, здавалося, не було кінця-краю. Нарешті здійснилося! Нарешті головний інженер використав свої зв'язки! Велике йому спасибі! За весь цей час інженер не вимовив ні слова. 
	
	- Сергіє Івановичу, ви мене чуєте? — спитав загадковий співрозмовник.
	
	- Т-так, так, - випалив Маренко з неймовірною швидкістю, - коли і де?
	
	
	Завтра о 6 вечора у скверику поблизу вашого заводу. Я вас знайду. 
	
	- Добре, до побачення.
	
	Сергій вже уявляв собі цю розмову; уявляв, на яких вигідних умовах для обох сторін впроваджуватиметься виробництво поглинача шуму. Від надмірного хвилювання йому не відразу вдалося заснути. Перед сном Сергій знову згадав головного інженера; винахіднику здалося, що той просто вирішив зробити сюрприз — і дзвінок справді-таки здивував Маренка, та ще й як приємно!
	
	Але контракт ще не підписано, тому радіти ще рано. Ось я все владнаю — тоді й піду дякувати шефові, а він поки що нехай думає, що мені нічого не відомо. Того дня кілька разів Сергій зустрічав головного інженера — та той і не подав знаку Маренкові.
	
	«Що ж, - подумав Сергій, - тримати в руках себе він вміє, «міцний горішок»».
	
	Та «горішок» ні про що не здогадувався, а просто дивувався з надзвичайно збудженого стану Маренка. 
	
	Нарешті кінець робочого дня. Сергій не прийшов — прибіг на місце зустрічі й з нетерпінням чекав на загадкового телефонного співрозмовника. 
	
	Нарешті той з'явився. Маренко відчув його, навіть не знаючи в обличчя. Чоловікові було на вигляд років 28, мав високе чоло, як і Сергій; чорне волосся середньої довжини було прилизане нагору. Вдягнений був цей чоловік у темно-синій костюм невітчизняного виробництва, стильну краватку й бездоганної білизни сорочку; взутий він був у чорні шкіряні черевики. Учорашній співрозмовник широкою ходою крокував до Маренка, ледь-ледь погойдуючи чорним кейсом.
	
	Підійшовши до інженера, він потиснув йому руку.
	
	- Сергіє Івановичу, мене звати Олександр, це я телефонував вам учора з приводу вашого апарату, пам'ятаєте? –Поглянувши на годинника, додав: - А ви прийшли вчасно, і це добре, бо я ціную пунктуальність. Відразу видно, що ви серйозно налаштовані на справи. 
	
	- Ще б пак, Олександре! Ви навіть не уявляєте, як мені був потрібний ваш телефонний дзвінок.
	
	- Давайте відразу до справ, емоції залишимо на потім. Одна досить відома американська фірма бажає придбати у вас патент на виробництво поглиначів шуму... 
	
	- Американська фірма?! — перебив його інженер. — Це мені лестить, але я сподівався на аналогічну пропозицію від вітчизняного виробника.
	
	- Правду кажучи, керівництво фірми думало відкрити філію й у нашій країні, та, взявши до уваги рівень корумпованості та надмірно високі податки, відмовилося від цієї ідеї.
	
	- Але ж у такому випадку в нашій країні такий апарат коштуватиме в 20 разів більше! — роздратовано мовив Маренко. 
	
	- Пане Сергіє, я лише юрист, відповідальний за підписання документа про офіційне передання вами ексклюзивного права на виробництво поглиначів шуму, але і я чудово розумію, що не змусити цей апарат служити людству — просто злочин проти суспільства. 
	
	- Знаєте, я, конструюючи цей прилад, думав зробити добро для своїх земляків, хотів, щоб їм жилося краще.
	
	- Сергіє Івановичу, або ви підпишете угоду, або я не бачу подальшої потреби в нашій розмові. Не будьте дурнем, вам пропонують мільйон доларів за ваш винахід. Особисто я б вам не радив відмовлятися від такої чудової пропозиції. Щоправда, ви вагаєтесь, це зрозуміло, сума видається вам фантастичною, подумайте. Ось моя візитка: зателефонуйте, коли вирішите.
	
	Потиснувши інженерові руку, він швидко пішов геть. Збитий з пантелику Маренко попрямував до кабінету шефа.
	
	- Навіщо ви підіслали до мене цього американського агента? — випалив Сергій і цим мало не до сліз розсмішив головного інженера.
	
	- Якого-якого агента? - стримуючи регіт, спитав останній.
	
	- Юриста, що хотів домовитися зі мною про продаж патенту!
	
	- Послухай, Сергіє, ось вже кілька місяців ти шукаєш підприємство, де б ти зміг впровадити виробництво свого апарату — і все марно! Тобі зробили вигідну пропозицію, і ти відмовляєшся? Нерозумно, дуже нерозумно з твого боку. Я надіслав запит в усі підприємства такого типу, пам'ятаєш, якою була відповідь?
	
	- «Немає коштів на впровадження», здається...
	
	- І здається абсолютно точно. 
	
	- Що ж, - зітхнув Маренко, - добре, що хоч не ти його навів на мене.
	
	- Сергіє, на такі винаходи полюють день і ніч, тож мені дивно, що до тебе не звернулися раніше. Я припускаю, що тобі запропонували чималеньку суму...
	
	- Мільйон доларів, - була відповідь Маренка.
	
	- Досить чималеньку. Погоджуйся, бо в іншому випадку твій поглинач шуму не побачить світу.
	
	- Світ він побачить, а от нашу країну — навряд чи. Ну хто, скажи мені, купуватиме в нас такий поглинач, якщо коштуватиме він близько 700 доларів?
	
	- У тебе є вибір, друже? — спитав шеф.
	
	- Ні, мабуть. Але мені треба подумати перед прийняттям такого важливого рішення. Мені вже час збиратися додому. До побачення!
	
	Маренко повільною ходою вийшов з кабінету головного інженера. Той, перевіривши ще кілька документів: напевне, потрібно було виконати великий об'єм роботи. Досить часто він затримувався на заводі на годину-півтори.
	
	«Бідолаха цей патріот, - подумав він.»
	
	Маренко повернувся додому в жахливому настрої. Інженер почував себе немічним, зрадженим і сплюндрованим; він був схожий на людину, на яку всім начхати. Сергій знав, що єдиним розумним його рішенням було б прийняти пропозицію того юриста, та гордість і почуття патріотизму, що вже втратило своє початкове значення і переросло в якийсь гальмівний механізм, утримували його від цього.
	
	«Зрадити... чи врятувати? - думав він.»
	
	Інженер не хотів зраджувати свій народ (а, можливо, перше — свої надії) і водночас волів, щоб світ побачив поглинач шуму (чи навпаки, бо цей апарат Сергій справедливо називав часткою себе). Тож Маренко постав перед дилемою: подумки він складав усі «за» і «проти» на різні шальки терезів — переважувала то одна, то друга.
	
	Врешті-решт в інженера стало мужності зателефонувати Олександрові. Той запропонував зустрітися наступного дня у той самий час на тому самому місці. Маренко покірно погодився, бо чудово знав, що вибору в нього немає. Краще зробити — і пожалкувати, ніж не зробити — і ... теж пожалкувати.
	
	Наступного дня інженер прийшов до скверику на те саме місце ще за 10 хвилин до шостої. Цього разу чекати довелося довго. Олександр прийшов о чверті на сьому, що страшенно здивувало Маренка, і той, навіть не привітавшись від обурення, спитав:
	
	- Чому ви так запізнились?
	
	- Були інші справи, - відповів, не простягнувши руки, юрист, який вже аж ніяк не виглядав доброзичливим, як це було 3 тижні тому. — Підписуєте? 
	
	- Так, підписую.
	
	Олександр передав документи і простягнув свою ручку; перегорнувши папери, показав, де потрібно ставити підпис.
	
	- З вашого дозволу я прочитаю документи, - сказав наказовим тоном Сергій.
	
	- Як забажаєте, умови майже не змінилися; за виключенням суми, що належить вам: вона зменшилася вдвічі.
	
	- Але чому? — розлючено запитав Маренко.
	
	- Керівництву фірми не сподобалася ваша зухвалість. Вам ще пощастило зі сумою; повірте мені, були пропозиції зменшити її до двох чи навіть однієї сотні тисяч доларів.
	
	Прочитавши контракт і пересвідчившись у щойно почутому, Сергій підписав документи. Наступного дня він мав передати Олександрові апарат зі схемою в обмін на чек вартістю півмільйона доларів.
	
	Через тиждень Маренко звільнився з роботи. Крихти, що він їх отримував на заводі, стали йому непотрібні.
	
	З густозаселеного району інженер переїхав зі своєю сім'єю до будинку за містом. Гроші, що він їх отримав, здавалося, цілком змінили його життя. Сергій і раніше знав, вірніше, мирився з думкою, що в цьому світі гроші — всьому голова, та тепер він віч-на-віч зіткнувся з цією проблемою, вірніше, зрозумів, що гроші полегшують людині життя, до якого Маренко водночас втратив жагу. Раніше він любив займатися спортом; йому вистачало звичайної перекладини — тепер же він приходив до найкращого спортивного клубу в місті, і в нього зовсім не виникало бажання пограти в теніс, сходити до тренажерної зали, сауни, поплавати у басейні.
	
	Маренко не звик нічого не робити і, мов безробітний, що роками шукає постійну роботу, що забезпечила б йому нормальний життєвий рівень, ні не постійну — будь-яку, хоча б вона допомогала жити, а не животіти йому та його сім'ї, він пішов до свого шефа з проханням зарахувати його на посаду, що він її ще кілька тижнів тому обіймав.
	
	Несміливо постукавши в двері його кабінету, Маренко зніяковіло попрямував до кабінету свого минулого начальника.
	
	- А ти змінився, б'юсь об заклад, це вже не той Маренко, якого я звільняв з роботи за його власним бажанням!
	
	- Ви теж добре виглядаєте, - мовив інженер голосом без будь-якого інтонаційного забарвлення.
	
	- Як справи, Сергіє, як дружина, діти? 
	
	- Дякую, добре.
	
	- Сергіє, що ти наче як неживий? Ти ж тепер багатій, тож радій життю!
	
	- Благаю вас, - вирвалося не з вуст, а з душі Маренка, що, здавалося, от-от був готовий впасти на коліна перед головним інженером, - візьміть мене до себе, я, я... навіть заплачу, - інженер розревівся, мов мала дитина.
	
	- Та що ж це з тобою, Сергіє, облиш! — Здивований екс-шеф заспокоював як міг. –Та візьму, візьму я тебе, і, - грізно мовив, - не пропонуй мені гроші, хоча у тебе їх і багато; всі працівники нашого заводу знають, що тизавжди був моїм найкрашим спеціалістом. А про гроші, - повторив він, - чуєш, забудь.
	
	- Дякую, що привели мене до тями, вибачте, я... втратив над собою контроль. Просто не можу я нічого не робити, бо звик працювати. Знаєте, мені вже кілька разів телефонували: цікавилися, чи не винайшов я ще щось, та мої спростовуючі відповіді дуже здивували цих користолюбців. Я і сам собі задав питання: чому? Чому я більше не можу винаходити? Можливо, тому, що живу я тепер у просторому будинку, а працювалося мені в тій тісній, холодній узимку й жаркій улітку квартирі. До речі, поглинач я почав винаходити під час спеки, позаминулого літа — тоді мені хотілося працювати. Ви маєте рацію: я змінився, бо вже не хочу повертатися до тих жахливих умов; і водночас ви помиляєтеся: опинившись на території заводу, я знову відчув у собі жагу до праці. Як не можу працювати дома, то хоч на заводі щось в голову прийде.
	
	- Я тебе розумію. Починай працювати хоч завтра.
	
	Хвилини зо дві обидва мовчали. Потім Маренко порушив тишу:
	
	- Під час тієї спеки я мав ілюзію, бо думав, що прислужуся своєму народові, а в реальності все склалося зовсім по-іншому. Ілюзії розвіюються, реальність лишається. Сьогодні четвер — почнімо з понеділка: кажуть, цей день тяжкий, то хай тягар праці приглушить докори мого сумління. Можливо, країна колись буде багатою, і, стривожено-зраділий, я покладу перед вами на стіл свій новий винахід.
	
		серпень 2000р.
	
		Воно ж колись, та вб'є мене.
		Я знаю, що це має статися.
		Чи пручатимуся я? Навряд чи,
		бо навіть зараз мене можна 
		перемогти.
	
	 
	
			КАЗАНОВА ЗАМКНЕНОГО ПРОСТОРУ
	
	 
	Все почалося однієї сонячної днини, коли все навкруги підтверджувало, що весна вже ввійшла в свої володіння. Ніщо не віщувало біди. Просто радій, насолоджуйся життям — і більш нічого. Здавалося: всюди були лише пари закоханих. Вони оточували його (мого героя) і (певною мірою) змушували його нервуватися. Він був сам-один, але знали б ви, як сильно він хотів позбутися тої самотності! На жаль, усі його спроби видавалися марними. Він був досить розумним і кмітливим задля того, щоб познайомитися з дівчиною на вулиці і зацікавити її. Досить часто він хизувався, та не слід брати це до уваги. Ззовні він виглядав теж нівроку, хоч він себе таким не вважав. І коли він усвідомлював, що є цікавим для дівчини то (ну що тут удієш!) починав нервуватися. Це виявлялося або ж у відсутності уваги, або ж у її надмірі. 
	
	Тож дівчата думали, що він або сноб, або якийсь клоун. Герой цей у якійсь мірі був боягузом, хоча сам прекрасно усвідомлював, що таким бути не слід. Він радше залишить усе так, як є, він радше страждатиме, аніж спробує щось удіяти. 
	
	Одним словом, дівчата йому подобалися, та він розчарувався в них, а насправді — в собі. Він вирішив бути самотнім, щоб не витрачати марно час на представниць протилежної статі. Цьому передували кілька причин: по-перше, вони дійсно майже не звертали на нього уваги, по-друге, не цінували його як належить. І по-третє, він нікому не подобався. За виключенням кількох представниць, до яких мій герой ставився з антипатією.
	
	Дівчата перестали для нього існувати — відразу ж у душі юнака виникла порожнеча. Та відомо, що природа не терпить порожнечі, а людина — частина природи, отже він став думати про те, щоб узяти й покінчити з усім, але спершу — добряче випити. Випив. Ну й що, на вашу думку, сталося? Він розревівся, та не як мала дитина, а ... як бугай. Добре, що цього ніхто не бачив (окрім вашого вірного слуги, звичайно). Не сподобалось йому так жити, не сподобалось — і все! Сповнений розпачу, він повернувся додому і ліг спати. 
	
	Прокинувся — і, прокинувшись, зрозумів, що вчора поводив себе як дурень, та ще й сп'янілий. Думав знову розплакатися (перепрошую — розревітися), та — слава Богу! — відступило. Не без сенсу перефразувавши шекспірівське висловлювання: «Весь світ — театр, і всі ми в ньому актори», — «моє оточення –театр, а я в ньому трагічний актор», він подався надвір. 
	
	...Там він зустрів її — струнку красуню. І раніше він її бачив, та вперше подивився їй у вічі. Так і стояв кілька хвилин, мов у землю по коліна загруз. Сум облишив його душу зі швидкістю світла. Що не кажи, а вона йому дуже сподобалася, та от він їй — навряд чи. Вона була розумна й красива, вдягнена зі смаком та ін. Ну, ви розумієте. Він з переляку мало не запропонував їй одружитися: він би сказав це, та не міг язиком поворухнути від здивування і захоплення.
	
	Йому знову схотілося жити. 
	
	Життя знову стало мати якесь значення для нього. Він знову повірив у себе. Коли людина, доведена до розпачу, ледь живе і їй дати надію, то вона вхопиться за неї, мов людина, що тоне, хапається за соломину. Нехай це соломина, надія чи щось інше — це своєрідний місток від існуючого стану до бажаного. Бажання шаленіє — і цей потяг уже не зупинити. Рвучке і нестримне, воно збиває все, що трапиться на його шляху. І не варто його зупиняти. 
	
	Тож вона стала для нього тою соломинкою, і наш герой був справді вдячний їй за порятунок. Красуня вдихнула в нього життя — щойно врятований платив їй за це привітним поглядом і щирою усмішкою.
	
	У героя була одна проблема: він вважав, що ніхто не сприймає його таким, як він сам себе бачив, і це стало приводом до розвитку в ньому комплексу неповноцінності. І він справді почав так думати. Довгий час він був білою вороною: носив строкатий одяг, добре вчився, не пив, не палив... Одного разу він схотів бути «як усі». Спробував — і не витримав: зрозумів, що не такий він, усвідомив, що з більшою частиною оточуючих йому просто ні про що говорити, на жаль... Просто інтелект повинен живитися спілкуванням з іншим інтелектом, бажано вищим. Тож повернений до життя невдаха (якщо його можна так назвати) дійшов до висновку: «Я розумний, і мене хоч і нескоро, та обов'язково оцінять». 
	
	Повернімося знову до сфери почуттів, вірніше, не почуттів, а відчуттів. «Мрійник і фантазер», він знову відчував, що щось цікаве і надзвичайне має-таки статися. Але щоб не наврочити, він відкинув цю ідею. Таж ось одного разу він зустрів дівчину, що посміхалася нашому невдасі. «Дивно! — Подумав він. — Чому б це вона мала мені посміхатися? Я собі просто сноб, знедолений і втомлений, і з нетерпінням жадаю дістатися додому». Хлопець подивився їй у вічі і... не пошкодував про те, що вдіяв. Мимоволі і сам посміхнувся. Та це дрібниці у порівнянні з тим, що він відчув потім! Наш парубок поступово починав відчувати нестримний потяг до цієї дівчини. Ви скажете, ну й що ж тут дивного? А дивне те, що молодому героєві здалося, що вона теж до нього щось відчуває, посміхаючись та лукаво пускаючи очима бісики. 
	
	Хоч хлопчина — «герой» у питаннях щодо жінок, вона не була красунею. У неї було симпатичне обличчя, дещо смагляве, і напрочуд атлетична фігура. А головне — від неї віяло чимось добрим, спокійним, розважливим. Йому здавалося, що це чудове створіння могло б стати його дружиною. Вони повністю розуміли одне одного. Вони спілкувалися лише поглядами: слова тут були зайві. Та, на жаль, цій ідилії не довелося довго проіснувати. Наш незрозумілий дивак і його половина розійшлися, як ті дороги на перехресті. Ще кілька хвилин тому відчуваючи жагу до життя, він, розлучившись із чарівницею, втратив часточку себе; і вона, напевне, — теж... 
	
	«Дивно, — подумав він, згадавши їх нещодавню зустріч, вірніше, її деталі, з яких була побудована цілісна картина «споглядання», — що не говори, а зі мною ще ніколи такого не було».
	
	На жаль, а, може, й на щастя, цей інцидент швидко стерся з пам'яті нашого героя. Просто його організм, немовби для захисту від подальших стресів, виробив певну захисну функцію –— не думати про чергову пасію, і все! Та не дарма ж заявляв дідусь Фройд про те, що одним з основних інстинктів людини є інстинкт смерті (самознищення, Танатосу — назв доволі багато), ні-ні, не подумайте, що смерті у прямому розумінні, це значить, що людина має схильність до ризику, самокатування тощо. Суїцид — це крайня несублімована форма вираження Танатосу. 
	
	Тож згадалася розумна струнка красуня, що «повернула» його до життя після періоду розпачу. 
	
	«Господи! Невже я знову закохався? Тільки не це!!!» — Так скрикнула його душа. Пересічна людина, почувши таке, вважала б нашого героя за людину дивакувату: бо знає ж він, що кожного разу закохуючись, він прирікав себе на страждання. Річ у тім, що з одного боку йому хотілося людського щастя, а з іншого — «старий добрий» Танатос брався за своє. 
	
	І ось цього самого моменту у нього з'явилася ідея: бачитися з нею ... раз на тиждень (так би мовити, щоб не дуже закохатись) і, власне, побачити, що з цього вийде. 
	
	З цього вийшло саме те, що ви думаєте. Одним словом, сталося так, як гадалося. 
	
	Він присвятив усе своє життя служінню ЇЙ.
	
		Київ-Яготин, 2000р. 
	
	 
	
			КРУГООБІГ ЖИТТЯ В ПРИРОДІ
	
	
	Повзу собі.
	
	Я втомився, але зупинятися теж не хочу. Будівлі навколо погрожують мені своїми розмірами; всі непривітні, як і я сам. Я блідо-сірий, а все навколо — чорно-гнилисте. Мені важко дихати, мені боляче, мені хочеться помирати повільною смертю. Навіщо? Я маю завтра зустріти клоуна, це і є моєю метою життя. Я задаватиму йому питання і чекатиму відповідей на них. Задля цього варто жити. Ні, я не хочу думати про смерть, а тим більше — її бажати, бо бажання померти — це і є померти, бо часто буває так, що моральна смерть призводить до зникнення людини, а фізична — до її возвеличення. 
	
	Я хочу ризикнути, але це мене не виправдає. Я хочу злетіти, але водночас бачити й відчувати під собою землю, ні, грунт, ні не тільки під собою, а й над собою теж. Я в грунті, в грунті, в грунті...
	
	Прокинувся. Це був усього лиш сон. Я заздрив людям, бо в мене немає душі. Злість сповнювала мій увесь набитий землею стравохід і я відчував, як нервові імпульси перебігали від одного кінця мого тіла до іншого, тобто від вузлу до периферії. Я здригався, бо мені соромно за моїх спільників, за істот мого виду. Вони не бажають думати про майбутнє, і це — найжахливіше. Щастя, вважають вони, -- це щасливо прожитий день. «Завтра» ж не вбачається важливим атрибутом самосвідомої оцінки подальшого існування.
	
	Краще просто піти з дому, бо навіть батьки не можуть зрозуміти моїх думок. Моя сутність бажала пізнання всього навколишнього світу, я б з радістю насолоджувався спогляданням забороненого.
	
	Ніщо не віщувало змін. Лише корінець став на заваді моїй ранковій прогулянці. Ні, це не корінець, не корінь, а товстелезна коріняка, та ще й пласка, правда, трохи підтрухла — і від того з багатьма щілинами. Пізніше я довідався, що то була труна. Вліз всередину й побачив тіло. Мертве тіло людини. Воно зваблювало мене своїм запахом і безпорадністю. Голод було не стримати, і тому слід було похарчуватися, що я неодмінно й зробив.
	
	Вперше тіло людини було від мене так близько. Дідусь розповідав мені легенди про людей, про те, що вони після смерті приходять до нас, хоч ніхто із моїх друзів не бачив homo sapiens особисто. Цікавість сповнювала все моє єство — я вліз у вену в районі лівого ліктя. Вона була схожа на гумовий шланг, що давно вже вийшов з ладу. Повільно я дістався до серця, а звідти — до органу, що випромінював дивне світло. Це був людський мозок.
	
	Він випромінював фосфоричне сяйво і приємне тепло, до якого я відчував нестримний потяг. Воно змушувало мене забути про навколишній холод, ненависний усьому живому. Воля! Воля!..
	
	Та хіба ж не всі такі, як я? Не варто на це сподіватись. Вони ж ніколи мене не знали!
	
	Тепер мене поглинає ця стихія, і не варто навіть намагатися змінити мою думку. Охоронний бар'єр не дозволить цьому статися.
	
	Ще ніколи щастя не відчувалося так поруч, щастя, що його досі ніколи не вистачало.
	
	Я ладен був з'їсти всі мізки того тіла й вирости на кілька міліметрових кілець.
	
	Раптом до моїх нервових закінчень долинули дивні коливання, спричинені величезним об'єктом. Дякую тобі, Боже! Та це ж шанс побачити інший світ, хоч і таким способом. Сам я видертися на поверхню не міг — мені забороняли, бо ще маленький...
	
	Звісно, я не хотів скористатися випадком ексгумації (їм, бачте, цікаво знати, чи є тріщина на лобній кістці черепа, хоча смерть настала від 6 пострілів у груди впритул ).
	
	Сидів я собі у своєму любому притулку, таж потім відчув, як мене підіймають.
	
	Я щосили завмер.
	
	До мене долітали уривки розмов. 
	
	- А ще не дуже й згнив, правда?
	
	- Угу, правда злегка нагадує перепечене яблуко.
	
	Страх поворухнутися вселив у мене неймовірну радість. Аж раптом мене відпустили. Відчуття того моменту можна було порівняти лише з падінням у безодню. Ні, череп впав на асфальт і розколовся навпіл. Ексгуматор просто перечепився через цеглину, що мирно лежала собі на тротуарі побіля цвинтаря.
	
	Те, що для них було трагедією, для мене стало путівкою в новий світ, щоб задовольнити мою жагу до пізнання.
	
	Повзти вулицею було не дуже приємно через шорсткість поверхні. Асфальт — це добре для людей, але не для мене. Повз мене проходили великі постаті, що їх називають людьми. Я був здивований їх метушнею, заклопотаністю, стурбованістю, лицемірством. Якщо хробак зміг прочитати це на їх обличчях, то невже вони самі цього не бачать? Ні, вони про це чудово знають, та роблять вигляд, що їм байдуже, вірніше — робили раніше, а тепер їм насправді «по-барабану». 
	
	Вони все метушаться й метушаться, бігають собі містом, але чи розуміють вони, навіщо вони це роблять? Мета виправдовує засоби?.. Засоби ті ж самі, а от мета десь зникла. Загубилася в круговерті подій. Невже вони не розуміють, що я щоденно приношу більше користі, ніж вони всі разом? Вони не знають, чого їм треба, бо машини не здатні мислити.
	
	Поступово переді мною виріс сквер. Повітря тут було схоже на те, яким я зазвичай дихав. На поодиноких лавках де-не-де сиділи представники homo sapiens. Одними з них були старенька бабуся з онуком, який бігав навколо старої, бавився, сповнений життя, сміявся, трохи собі вовтузився з опалим листям, кличучи бабусю до себе. 
	
	Та незабаром він втомився, і обоє пішли додому. Подивившись на цю ідилію, мені лишалося лише одне: повзти слідком за ними, що я і зробив. 
	
	Потрібно було переходити дорогу. Річ у тім, що бабуся була старенька і вже трохи недобачала й недочувала. Коли двоє дісталися середини дороги, я помітив, що назустріч їм жене автомобіль, який різко почав гальмувати, але було вже запізно. 
	
	Я щосили помчав під колеса. Потрапивши під обидва ліві, я перетворився на місиво, що було настільки слизьке, що машину розвернуло майже під прямим кутом — і це врятувало життя бабусі та її 5-річному онукові. 
	
	Як бачите, мене спіткала смерть, і зовсім не варто цим перейматися, адже залишивши по собі чимало дітей, я виконав свою місію. Єдине, чого я не хочу, і що рве мені душу (спочатку я думав, що в мене її немає, а потім зрозумів, що щось мало переселитися в людську оболонку, навчитися грамоті й записати на папері все вищезгадане), так це те, щоб мої тодішні сини чи дочки не гинули під колесами автомобіля, рятуючи інших людей.
	
	Хоч якби я мав право вибору, то повторив би все знову без жодних вагань.
	
		березень-травень 2001р.
	
	
	
		lОт і зустрілися двоє
	
	
		А тут ще шматок 
		невідомо якої гидоти 
		в печеній картоплі
	
	Вовк змок під дощем, захворів на запалення легень і помер.
	
	Один помер, а інший лише вщух. Мо' їм судилося зустрітися, а мо' то був просто випадок.
	
	Сірий такий був вовк, і день був сірий, і сонце якесь сірувате. Вовк був не злий, він просто завжди хотів їсти.
	
	І чого йому не сиділося в своїх степах, де ніколи не було дощу, де мав свою зграю, яку водив за собою.
	
	«Мудрий, - думали про нього його знайомі вовки, - бо часто голову лапою чухає.»
	
	А вовк просто страждав від бліх, що пили, можливо, найсмачнішу кров — під його лівим оком.
	
	Вовкулака мав собі дружину й зграйку цуциків, що весь час намагалися вкусити тата за хвоста, вже трохи, правда, плюгавого. Ну чого тобі ще треба, вовче?
	
	Лисиця йому треба, бо хвостик у неї пухнастий, та й грації в її ході було достатньо, та й шерсть у неї не сіра, а руда така.
	
	Вовк ліг собі на пісок, всадив морду в пісок, злизнув язиком пісок. Вологий. 
	
	Як добре, що хоч вранці роса випадає на цю розпечену пательню. Та що таке роса в порівнянні з дощем? Це мов солодкуватий запах біля фабрики ім. Карла Маркса і шматок «Київського» торту в роті! Лисичка підійшла до нього й нагадала, що в її краях частенько йде дощик і манірно стукнула йому по носі своїм хвостиком.
	
	- Ходімо, сірий, ти ж так хочеш відчути його краплі на своїй шерсті!
	
	- І залишити все?
	
	- Щоб завоювати новий світ.
	
	- Та куди мені воювати? У мене ж радикуліт і подагра, зуби повипадали, нюх не той, очі не бачать. Несерйозно.
	
	- А чого ти, взагалі, від життя хочеш?
	
	- Дощу хочу.
	
	- Але його тут не буде. Тож доведеться йти.
	
	- З тобою.
	
	- Зі мною.
	
	- Але я не зможу повернутися назад. Мене всі проклинатимуть.
	
	Ніхто зі зграї не знав, що не лисиця йому потрібна була, а дощ. Лисиця була єдиною, хто міг завести вовка в дощовий край.
	
	Попрощався зі своїми.
	
	Пішли.
	
	Суму було...
	
	Привела лисиця вовка у своє Полісся. Скрізь ліси, болота.
	
	Дочекалися дощу. Постояв вовк під ним, опустив голову додолу, підняв до неба, та й пішов до вогнища грітися.
	
	Аж ось підходить до нього лисиця з дощем і каже:
	
	- Познайомся, вовче, це дощ.
	
	- Я тебе, цеє, не дуже замочив?
	
	- Та ні, я ж усе життя мріяв побути під тобою.
	
	- Що думаєш далі робити, вовче?
	
	- Піду пошукаю лікувальну травичку. Щось заслаб я після цієї мандрівки. Кхе-кхе!
	
	- То пішли пошукаємо.
	
	- Пішли.
	
	- А ти про мене не забув? — лисичка розгнівано.
	
	- А ти приготуй чогось поїсти. Ми, коли повернемося, напевне зголодніємо. Якщо хочеш.
	
	- Скажи мені, я тобі потрібна?
	
	- Ні.
	
	- А була?
	
	- Так.
	
	- Для чого?
	
	- Щоб побачити дощ.
	
	- Свиня! Козел! Я ж тебе кохаю!
	
	- Байдуже, але щоб із приправами, не прісне.
	
	Хлопці пішли по траву.
	
	- Я чув, що вона росте на болотах, де тут у вас такі? — спитав вовк.
	
	- Пройдемо лісок, а потім треба буде трохи спуститися — і буде болото.
	
	- І давно ти вже воду ллєш?
	
	- Років з 70. За вовчими мірками я приблизно твого віку.
	
	- Он бачу якусь травичку. Може, то саме та?
	
	- Ти спустись, а я тут зачекаю.
	
	- Щось теплішає, - промовив вовк, спускаючись до болота, - ось вона. Зараз поїм і...
	
	Саме в цей момент вовк провалився в торф'яник. Тліючий. 
	
	- Рятуй, дощику! — кричав сірий.
	
	Дощ згасив полум'я, але вовк настільки змок, що й трава йому не допомогла.
	
	Вовк захворів і попрохав дощ залишити його помирати біля болота.
	
	Лисиця зустріла дощ словами:
	
	- А я тут кабанчика засмажила.
	
		січень 2003р.
	
	 
	
			ТОЧКА ВІДЛІКУ
	
	
	Пересічний киянин щодня користується послугами метрополітену: це швидко, зручно й традиційно. Де найчастіше призначають зустрічі? Біля метро. Де взимку можна зігрітися? У метро. Так, це дійсно традиція. Як відомо, традиція вимагає виконання певного ритуалу. Так і є. Перш ніж опинитися на платформі, пасажир має вкинути жетон і пройти через автоматичні ворота до ескалатора, стати з правого його боку (при цьому не заступати за жовту лінію, нанесену на східцях), зупинитися й триматися за поручень.
	
	Зазвичай людина розслаблюється, їдучи на ескалаторі. Втомлена, вона повертається з роботи додому і зазвичай чує під час спускання легку музику. Більшість із вас, певно, помічали, що поручні дещо випереджають рух ескалатора. Це можна розуміти як деякий стимул. Якщо триматися за нього й не випускати ні на хвильку з рук, то ви змушені будете зробити кілька кроків уперед, бажаєте ви цього чи ні. Більшість людей вважає, що має достатньо сил, що цей стимул у вигляді поручня їм не потрібен. Інші ж наполегливо тримаються, бо хочуть скористатися життям у повному обсязі.
	
	Молодому хлопцеві було 20 років. Він був студентом третього курсу юридичного факультету, навчався досить добре. 
	
	Цього дня він тримався за поручень. Чи то йому не вистачало сил, чи, може, сталося щось інше, але Олександрові це було вкрай потрібно. Він зробив ще кілька кроків і відчув себе лідером.
	
	Олександрові набридло вчитися, він просто не мав стимулу, вірніше, - мав, але стимул той був незначний. Людині потрібно від чогось відштовхуватися, мати певні досягнення, результати.
	
	За вікном почав накрапати дощ, а дощ, як відомо, завжди приносить із собою сум. У кімнаті на ліжку лежала дівчина. Їй було 18 років. У 16-річному віці вона потрапила в автокатастрофу і з того часу втратила можливість ходити. Здавалося, вона вже змирилася з тим, що була прикована до ліжка. У перші тижні вона постійно плакала, потім втомилася від плачу, а надалі просто обирала собі певну точку і дивилася на неї. Вона, Наталя, дивилася телевізор, читала книжки, але воліла того, чого їй найбільше бракувало, - руху.
	
	Одного разу їй наснилося, що вона з надзвичайною легкістю бігає по вкритій росою леваді. Наталі цей сон видався жахом. Та трохи подумавши, вона вирішила стати на ноги в прямому розумінні. Наталя усвідомлювала, що за ці ниці 2 роки її м'язи зовсім заслабли і відновити їх функції буде ой як нелегко. Все ж вона зважилася спробувати: спробувала підвестись з ліжка за допомогою рук — не виходить; спробувала повернутися на правий бік — не виходить; на лівий — те ж саме.
	
	Бувають моменти в житті, коли безпорадність охоплює все наше єство і ми не можемо вирватися з цих пут, аж доки чиясь сильна рука нас звідти не вихопить.
	
	Наталя була рішуче налаштована ходити, хоч би чого їй це не коштувало, - задля досягнення своєї мети вона вирішила нічого не шкодувати, та й що їй було втрачати?!
	
	Олександр мав намір знайти роботу. Йому пророкували непогане майбутнє, і Олександр знав, що він все ж таки чогось вартий у цьому житті. Він почав звертатися до різних фірм у пошуках тимчасової роботи за спеціальністю. Олександр прагнув як професійного визнання, так і відчуття незалежності. Повна, цілковита незалежність була метою його життя. У багатьох фірмах Сашкові відмовляли, пояснюючи це тим, що в них немає можливості забезпечити роботою навіть професіоналів, фахівців високого рівня. Та вони помилялися, бо не бачили в Олександрі професіонала «з великої літери»: таланту Сашкові не бракувало. 
	
	У деяких фірмах його перевіряли. Після наочного знайомства зі судовим процесом Олександру пропонували побудувати план свого виступу на суді.
	
	Олександр вирішував ці юридично творчі завдання блискуче.
	
	Хлопця використовували.
	
	Не підлягає сумніву, що юристи брали до уваги його пропозиції, та все одно йому відповідали, що місць немає, говорили, що як тільки щось з'явиться, то відразу ж йому зателефонують. Хлопець звик до відмов. Та коли Олександр вже майже втратив останню надію, фортуна йому всміхнулася. Він дуже сподобався керівникові однієї фірми. Обов'язками амбіційного хлопця було переглядання документів, знаходження в них недоречностей, пропонування власних шляхів вирішення проблеми. Через півроку всі співробітники юридичної контори вважали Олександра за свого.
	
	Сталося диво. Через півроку ціною нелюдських зусиль Наталя вже могла стояти на костурах, ще не ходила, але вже стояла. Для неї це була найвеличніша зміна в житті. Наталя була безмежно вдячна Богові за те, що Він підтримував її, давав їй наснагу, і, найголовніше, - вона дякувала Йому за те, що після автокатастрофи залишилася живою.
	
	Наталю повністю облишив сум. Ті дні, коли вона лише мріяла, нічого не намагаючись при цьому зробити, залишилися для неї в далекому минулому. Стійкість збудила в ній почуття відрази до кволості та немічності.
	
	Наталя ввімкнула телевізор і випадково натрапила на виступ художніх гімнасток. Навіть моторошно уявити, яким нестримним було її бажання володіти своїм тілом так вправно, як вони. Ця мета стимулювала її виснажливі тренування. 
	
	Як ми вже знаємо, Олександра поважали на фірмі. Його поради вважалися за цінні і деякі юристи заздрили йому, його свіжій голові й кмітливості, але вміло приховували це. Платню Олександру подвоїли в порівнянні з тією, що він отримував спочатку. Тепер він зміг залишити приміщення гуртожитку, в якому мешкав, і наймати кімнату. Спочатку Сашкові було сумно, відразу він думав повернутися назад, але згадав свою найзаповітнішу мрію — бути незалежним — усвідомив, що це ще один досить вагомий крок для того, щоб якомога швидше стати самому собі хазяєм. Тепер йому ніхто не заважав. Лише старенька бабуся, власниця квартири, тихо мешкала з ним. Олександр сам планував свій час. Іноді йому хотілося тиші — він сидів у тиші, хотів слухати музику — слухав, одним словом — проводив час, як йому забажається.
	
	Тому, що сталося, не слід дивуватися, адже цьому передувала надзвичайно важка праця. Наталя вже може ходити, причому робить це досить добре. Рухи її трохи незграбні, але вона не зупиняється перед досягнутим: щодня вправи, вправи, вправи...
	
	Наталя зрозуміла, що гімнасткою їй не стати, бо в її віці вони вже завершують свою кар'єру, не те щоб тільки її починати. Вона вважала, що отримала вже досить неможливого від свого тіла. Досить їй того, що вона вміє ходити. Однак Наталі хотілося займатися певними фізичними вправами, вірніше, - певним спортом, адже вона була безмежно вдячна цьому рятівнику за повернення її до нормального життя. 
	
	Наталі сподобалися роликові ковзани, і вона будь-що вирішила навчитися на них кататися. Спочатку дівчина поставила собі за мету навчитись досконало ходити, потім — бігати, і нарешті — кататися на роликах.
	
	Олександр повернувся додому після роботи втомлений. Він відчував, що в душі його якась порожнеча, що її нічим не заповнити. Трохи повечерявши, він заснув. Взагалі-то Олександрові рідко щось могло наснитися, та цей сон відрізнявся своєю ексцентричністю від усіх попередніх, узятих разом. Наснилося йому наступне.
	
	ХІХ століття. До Марселя прибуває судно «Регалія», що займалося відловом диких тварин у Південно-східній Азії й потім продавало їх у Європейські зоопарки. Свій екзотичний товар досвідчений капітан Жан Прене здавав оптовим покупцям, щоб не мати клопоту зі знаходженням вигідних клієнтів. Капітан був надзвичайно мовчазною людиною, і весь екіпаж корабля ламав голову над тим, що змусило його замкнутися в собі. Найпоширенішою була версія, за якою капітан замолоду мріяв стати вченим, та, зневірившись чи то в своїх силах, чи то в суті навчання, мсьє Прене облишив цю марну справу. Йому хотілося свободи — і він її отримав. Спочатку він найнявся юнгою на корабель, що здійснював рейси до Африки. За 20 з лишком років тяжкої праці він став його капітаном (його попередника змило з палуби під час шторму поблизу материка). Жан Прене не відзначався ані особливою суворістю, ані жорстокістю, він лише полюбляв, щоб його накази виконувалися чітко й не обговорювалися.
	
	Капітан мав одну надзвичайну рису характеру: він міг спілкуватися з незнайомцями, а знайомих людей немовбито уникав. З новачком, що прибував на корабель, він міг поговорити й залюбки пожартувати, та через тиждень, здавалося б, зовсім забував про юнгу.
	
	На суші капітан теж був мовчазний й неначе чимось занепокоєний. У перервах між плаваннями (а це був, приблизно, місяць) він звичайно прогулювався вдень і ввечері, потім заходив до якогось шинку, замовляв виключно червоне вино, пив його цілу ніч і ні разу не посміхався.
	
	Лягав Жан Прене пізно, звичайно не бачив ніяких снів, та одного разу йому наснилася оголена жінка з татуюванням у формі знака нескінченності Ґ . Він немовби роздивлявся всі деталі її тіла, вона здавалася йому живою, але її обличчя було оповите суцільним мороком.
	
	Прокинувся капітан із дивним передчуттям. Так і провів він увесь день у роздумах. Увечері зайшов до раніше невідомого шинку під назвою «Щедрість».
	
	Капітан, як і будь-який морський вовк, не міг уявити своє життя без люльки, набитої смачним тютюном, та від густого диму, що вдарив йому в ніздрі, Прене мало не знудило. Це приміщення нагадувало підвал, брудний, занедбаний. Прене поволі спустився вниз. Людей було небагато, та, наскільки капітанові стало зрозуміло, та їх невелика кількість дійсно отримувала насолоду. 
	
	Жан згадав цей запах — запах гашишу з дешевим тютюном. Ось чому їм було так добре й весело. Морський вовк сів за липкий від багаторічного бруду стіл і, як завжди, хотів замовити червоне, та йому раптом схотілося рому.
	
	Олександр не палив, але ця тютюнова гидота так стрімко проникла в його легені, що від цього уявного смороду він не міг відкараскатися години зо дві. Це, на Сашкову думку, були галюцинації абощо, та він лише посміхнувся і відкинув геть такі нікчемні дрібниці. Та й навіщо йому було замислюватися над сном.
	
	«Мені й не таке може наснитися, - заспокоював себе він.»
	
	Одного дня, йдучи на роботу, Олександр пройшов повз невеличкий бар, й коли відчинилися двері, звідти вдарив знайомий вже запах.
	
	На ранок все начебто змінилося; відчуття теж стали іншими. Недовго думаючи, він вирішив зайти, адже мав близько чверті години вільного часу, який конче потрібно було провести в певному оточенні, навіть і поганенькому. Бар працював цілодобово, тож клієнтів, що позасинали за столами, було-таки кілька. Бармен та офіціантки були втомлені після нічної зміни, за виключенням одної, яка, здається, не була підвладна чарам алкогольних випарів. Вона підходила до сплячих клієнтів, намагалася їх розбудити й ласкаво пояснювала їм, що вже час піти. З одним їй довелося посперечатися. Чи то Олександрові здалося, чи вони справді розмовляли іноземною мовою. Він прислухався. Так. Французькою. Та це не дуже здивувало його.
	
	Ще десять хвилин Олександр міг використати на власний розсуд. Отож вирішив сісти. Олександр відчував, що не може відірвати погляду від того прудкого й енергійного філософа з тацею в руках — офіціантка відчула це й підійшла до нього.
	
	Олександр побачив на її плечі знак татуювання в формі Ґ . Добре, що він сидів, бо впасти посеред бару було б трохи незручно.
	
	
	Що питимете? — спитала вона. 
	
	У хлопця від несподіванки завмерли всі частини тіла, й тому йому довелося докласти чималих зусиль, щоб вимовити:
	
	- Ром. — Трохи помовчавши, додав: Принесіть відразу пляшку, будь ласка.
	
	Дівчина посміхнулася, й за кілька секунд повернулася з тацею, на якій стояла пляшка й чарка.
	
	- Замовлятимете ще щось?
	
	- Ні, дякую.
	
	Олександр скептично ставився до спиртних напоїв, іноді міг випити пива або вина. Ром він вважав гальмівним засобом. Та тепер він дивився на життя дещо інакше. Просто збіг обставин? Та невже!
	
	Знайомий запах, французька мова, татуювання на плечі офіціантки й... Ні, цього не може бути!.. Назва бару була «Баунті».
	
	Наталці подобалося нічне життя, більш того, вона була від нього в захваті, тож і роботу вона обрала відповідну: жвава, вправна, рухлива дівчина впорається із роботою офіціантки. Наталка мала веселу вдачу, тож відразу знайшла багато подружок. Одна з них, Оксана одного дня вмовила Наталку піти до салону татуювань, що був неподалік бару, та цій згоді передував майже місяць пручань. З усіх запропонованих візерунків Наталці сподобався знак нескінченності. 
	
	«У разі чого легко буде вивести», - подумала вона. 
	
	Це було своєрідне тавро розміром 4ґ 1,5 см, тож Наталка швидко забула про його існування.
	
	Олександр не на жарт перелякався.
	
	«Так і думав, що щось має статися, але чому саме зі мною, » - промовив він про себе.
	
	Він ніколи не відчував потягу до надзвичайного, до маячні. Та ця маячня відбулася, і щодо її реальності не було ніякого сумніву. Це мав бути якийсь знак, однак його важко було розпізнати. Олександрові здалося, що він — ланка певного ланцюга, що на нього покладено певну місію, а значить — і відповідальність. Марною виявилася спроба Олександра загальмуватися горілкою — його лише хитало з боку в бік.
	
	Не пішов на роботу. Біс із ним. Олександр вирішив піти до якогось скверику, до природи. Він надумав познайомитися з цією дівчиною. Вона мала йому або ж усе пояснити, або розвіяти усі сумніви щодо надприродного зв'язку між ними. Додому — виспатися — усе почнеться спочатку. Не міг же він просто підійти до неї і сказати:
	
	«Я бачив вас уві сні. Оголеною. Можна з вами познайомитися?»
	
	Краще вже спитати, де тут поблизу божевільня, або з усією щирістю попросити дати йому ляпас.
	
	Спати.
	
	- Як вас звати, чарівна пані? - спитав Жан, дивлячись на оголену жінку, що раптово постала перед ним. 
	
	- Наталі, але чому ви спитали?
	
	- Просто було цікаво. Чи, може, я сказав щось не так? 
	
	- Та ні, не в тім річ. Я звикла до того, що до мене звертаються на кшталт: «Гей ти, курва з гарними сідницями, принеси-но мені чогось випити!» Розумієте, тут контингент такий...
	
	- ...паскудний та розпусний. Згоден. Адже переважна більшість моряків — тварини, і, отже, вважають оточуючих подібними собі. Саме тому вони й розуміють одне одного так добре. І тому їм так важко буває порозумітися з інтелігентнішими за них людьми.
	
	- На вас одяг моряка, та ви так вільно, невимушено висловлюєте свої думки, що я не можу не дивуватися. Вперше зустрічаю такого моряка, як ви.
	
	- То й не дивно, - усміхнувся метр Прене, - Що екіпаж мене трохи недолюблює: я не лаюся так міцно, як вони, не напиваюся до бісенят у найменших куточках, та ще й до того ж не терплю насилля.
	
	- Так не хочеться припиняти розмову, - клієнти...
	
	- Добре, - сказав метр, - до зустрічі в «Баунті».
	
	Він неквапливо вийшов із шинку, знаючи, що нічого неможливого не може не існувати, лише може бути ще не винайденим.
	
	Головний біль, неприємний запах з рота, ненависть до оточення — ось такими були показники життя Олександра, тобто того, що хлопець ще не помер. 
	
	«Наталю, я не можу тепер без тебе жити,» - сказав він уголос.
	
	Умився, вдягся, поснідав, пішов на роботу. Хвилин з 20 мусив використовувати всю свою майстерність, щоб вибачитися. Від усього серця пообіцявши, що таке більш не повториться, Олександр сів на своє робоче місце. Думка про чарівну офіціантку не давала йому й хвилини спокою. Ввечері він конче мав її побачити.
	
	Жан Прене усвідомлював, що зустріч є необхідною. Олександр лише бачив його уві сні, а сам метр знав про його існування. Сумніви остаточно зникли, коли капітан побачив татуювання Наталі. Тату навело його на думку, що немає нічого неповторюваного, є лише неповторне — життя, існування ж періодично відтворюється. Жан бажав змін, свідомо й підсвідомо. Зміни були для нього новим поштовхом, новим стимулом.
	
	Зустріч залежала не тільки від нього, але й від Олександра, Наталі була лише посередником, за допомогою якого повинна відбутися та жадана зустріч. Жан, на відміну від Олександра, не відчував пристрасті до Наталі, та знав, що муситиме зробити те саме, що й він, задля досягнення мети. Він ходив вуличками, намагаючись уявити наслідки тієї зустрічі, що могла призвести до божевілля. Ні, він не хотів думати про це, а просто відчув, що це єдиний шанс не перетворити своє життя на існування. Дивні люди проходили повз Прене, а він просто стояв, замріяний, ні на кого не звертаючи увагу. Жан дивився на місто, на його вулиці, а бачив лише всеохоплюючу порожнечу. 
	
	Небо було сірим, і звідусіль віяло свіжістю, що поглинала все навкруги. вона була новим поштовхом, новою необхідністю. Він хотів заснути, та засинати о восьмій годині — це було зарано.
	
	Жан Прене був сповнений передчуття цього своєрідного контакту. Можливо, він був метою всього його життя, не дуже вже різнобарвного. 
	
	Ну, все. Він мусить розпочинати.
	
	Все інше залежить від Олександра.
	
	Двері «Щедрості» були відчинені. Годинник на Майдані показував 21:27. Олександр неквапливо увійшов до бару, а серце йому калатало від бажання знову побачити ту дівчину.
	
	Він ще не знав, що її звати Наталя.
	
	Татуювання — ось той символ, що захоплював Олександра й вабив його, нестримно й невпинно.
	
	Наталю він помітив одразу, підійшов до неї й спитав:
	
	- Як вас звати?
	
	- Наталя, - Відповіла дівчина.
	
	- Добре, це єдине, чого мені не вистачало. Я вас давно кохаю, я маю провести цю ніч з вами.
	
	Годі й казати, та дівчина зовсім не була збита з пантелику: їй цього теж хотілося.
	
	- То не гаймо часу! — така була її відповідь.
	
	Олександр не міг відірвати очей від того чаруючого татуювання, тож він поцілував його із нестримною жагою, хоча для першого-ліпшого очевидця це виглядало б як хтиве покривання плеча дівчини слиною.
	
	Жан Прене теж поцілував Наталі в плече.
	
	Так. Здійснилося. Жан Прене побачив біля себе переляканого Олександра. Останній не міг вичавити з себе й слова. Це ж той Жан, якого він бачив у сні. А де ж Наталя? Чому довкола ні душі? Куди ж усі поділися? І що все це ВЗАГАЛІ має означати? 
	
	Забагато питань, відповіді на які дати неможливо, та ще й потреба в цьому сама по собі зникла. 
	
	- А знаєш, - сказав Олександр французькою, - відтепер я віритиму у віщі сни. Слід прислухатися до свого підсвідомого.
	
	- Я зрозумів це років зо 20 тому, коли відчув у собі потяг до моря. Я був тоді лише юнгою, і коли від канатів у мене пооблазили долоні і хлопці дали мені трохи рому для зняття болю, я заснув, і уві сні мені привиділося, що був сильний шторм; капітан намагався організувати матросів, та його знесло в море великою хвилею. Не варто про таке розповідати на судні, ти сам знаєш чому, тож цей дивовижний сон забувся, а через кілька років все сталося так само, як я тобі описав. Уяви собі мою здивованість!
	
	- І з того часу ти став вірити у віщі сни?
	
	- Я просто зрозумів, що в кожному з них приховане певне значення, певний символ. Я ж наснився тобі тієї ночі, коли я вперше побачив Наталі з її татуюванням. А тепер ось ми тут разом.
	
	- Чи не диво?!
	
	- Хоч і диво, та виглядає досить правдиво. Знаєш, я хочу передати тобі мудрість віків, що вона вже не дійшла до вас: загубилась-заблукала на межі століть, а потім зовсім зникла. Вона не може знаходитись у твердих, мов камінь, мізках, - вона просто не може туди потрапити. Твої мізки все ще поглинаючі. Я радий, що встиг.
	
	Жан Прене наблизився до Олександра, обхопив обома руками його голову — і останній відчув, що має зробити те саме. Тільки-но він це зробив, між ними пройшов електричний заряд високої напруги, немовби сотні тисяч наелектризованих гребінців доторкнулися один до одного одночасно.
	
	Наступного дня Олександр ішов на роботу, як моряк: похитуючись і шукаючи опори під ногами, у той час як Жан Прене намагався заспокоїти моряків: на кораблі матроси вчинили бунт — і капітан пояснював їм їх права і обов'язки. 
	
		2000-2001 р.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з сайту: 
www.mesogaia-sarmatia.narod.ru 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua