З приводу книги Романа Піняжка „Історія Держави Української“ (2017)

Від Івана 18:38

Говорить до Нього Пилат: Що є правда?

З власного досвіду знаю, що у підсвідомості найстійкіше тримаються саме перші знання, які отримує дитина чи то в усній формі, а чи з перших прочитаних книг. Я досі сприймаю історію України так, як вичитав її з дитячої книжки, здається, Лотоцького, звідкілясь позиченої Батьками з дотриманням великої обережності. І знаєте, оце пишучи, піймав себе на тім, що останні три слова попереднього речення я нині просто вигадав, бо нічого насправді не знав і не знаю про те, звідкіля з’явилася ця книжечка, і куди вона пізніше щезла. Але написане тут могло, а скоріш за все, і дійсно, було правдою.

Роман Піняжко видав книжечку Історія держави української, багато ілюстровану, яка продовжує ряд популярних довоєнних розповідей про українські діяння, таких, як Аркаса, Лотоцького, ще може котрих. З тим, що тамті не зачинали з Вавилонської вежі і зважали на „історичні факти“, які на той час були вже „твердо встановлені“. В цьому місці застановляємось, а що є достеменно встановлено в науці про історію людей? Коли автор зачинає від Вавилонської вежі, він вже тим претендує на право творити свій міт, котрого прагне вкласти до голови дитини. Бо міт перемішує залишки того, що відбулося із, знову ж таки, із залишками того, про що дофантазовувалося. Міти формують ноосферу. Їхня різноманітність є необхідною умовою живого функційонування ноосфери. Для різноманітности мітів необхідна різноманітність спільнот, які є їх носіями. Звідти необхідність існування різних народів.  Бог порізнив мови будівничих Вежі в першу чергу не задля того, аби вони перестали себе взаїмно розуміти, а задля того, аби в кожного народу з’явилися свої таємниці, недоступні иньшим, хто не розумів мови даного народу. Про силу мітів. Гонта не вбивав своїх синів. А яке це має значення, коли кожен читав „Гайдамаків“? Чи Ви всім серцем і до кінця вірите, що він їх не вбивав? А мій син, коли чує від мене — „зробишся перекинчиком, служитимеш Москалям, — буде Тобі як їм“ — чи важливіша для нього історична правда, а чи батькова фіґура мовлення? До речі, Гонта був реальною особою і десь там собі душа його живе. А люди пам’ятатимуть про нього те, що повбивав синів. Такий був запеклий. Що залишиться „історичною правдою“?

Василь Макух в жовтні 1968-го року вчинив акт самоспалення на Хрещатику, вигукуючи «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». За версією http://texty.org.ua/pg/news/movchun/read/41232/Ludyna_jaka_zgorila_za_Ukrajinu_Sogodni_85, „його намагалися врятувати, але опіки були несумісні з життям“. За версією https://www.radiosvoboda.org/a/24771151.html, „Макух не відразу помер, його відвезли до лікарні, але він відмовився від лікування“. Подвиг Макуха не змаліє від маленької прикраси. А де правда? А чи в’їдливий заздрісник не скомпілює повищі дві цитати в одну таку: „оскільки опіки були несумісні з життям, він, для більшого ефекту, вирішив відмовитися від лікування“?

Книжка Романа Піняжка повниться прикрасами.

Поки не відкрили друкарства, людство якось утримувалося від масового тиражування брехні. Нарід плекав перекази, але ці перекази перемінювалися, аж поки не набирали форми, корисної для цього народу. Бо народ ніколи нічого не творив такого, що б не йшло йому на користь. Друкарство дозволило розвивати і зберігати точну технічну інформацію, і сьогодні ми маємо Бомбу. Ясна річ, технологічний поступ полегшує людям життя. Наші жінки щодня миються в джакузіях, але я щось не чув, щоб чоловіки проминулих епох чулися нещасними від того, що їхні жінки в час місячки ходили без майток. Є така мудрість: хробак, що точить хрін, чується абсолютно щасливим, поки інший хробак, що точить моркву,  не поділиться зі своїм другом (через засоби масової друкованої інформації!) смаком точеної моркви. А от Бомбу маємо.

Друкарство спотворює міти і тиражує ці спотворення. Є велика ріжниця між тим, що формувалося тисячами років, додаючи корисне і забуваючи все шкідливе для соціяльної психології народу, — і тим неймовірним багатоманіттям одночасної брехні, яка вчасно не забувається, застигаючи в книжках. Пам’ять народу, як і пам’ять людини, наділена Творцем властивістю забувати, — а швидше, — модифікувати в собі залишки інформації   в корисний для себе спосіб. Звісно, з цього не збудуєш літаків Боїнґ, які своїми польотами розширюють озонові діри, — але чи Вам так дуже потрібно перевозити літаками пиво з иньшого кінця світу до Львова, коли тут виробляємо своє?

Історія не є наукою. Це швидше художньо-прикладне ремесло. Історичні розвідки нагадують мені веснянку: „…десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька…“. Наукою є соціологія або точна механіка. Але не історія. Археологія розкопує черепки, а пізніше сперечається сама зі собою, хто оті черепки сюди завіз, і звідки. Історія відновлює писані документи, які хтось колись написав на свій смак і на основі непевних переказів, ще й володіючи не те що напів-правдою, а всього лиш крихітними залишками певної односторонньої  інформації. Долі історія самовпевнено дофантазовує, що, на її пихатий погляд могло відбутися, а чого ніяк не могло буть. А для добра психіки народу потрібне щось иньше. Потрібно, аби народ жадав просто БУТИ. Вже, сьогодні, і завжди. Не особливо страждаючи від того, що є народи древніші і розумніші. Єдина умова існування народу —знати своїх неприятелів. Саме знання, хто є твоїм ворогом, править усім живим світом.

Автор має таке саме право писати, що буцім‑то на наших теренах існувала держава Урія, як мають право фахівці сперечатися, чи Українці ґенетично є слов’янами, чи гунами, або ж більше належать до іранської раси. Чи, як стверджують иньші, приплили Дунаєм… а чи Борисфеном? І хто і в якому керунку вештався Шляхом Трояна? Фахівці сперечаються, чи з Месопотамії від Урарту и прийшли сюди, де ми тепер є, а чи розповзлись цілим Божим світом з причорноморських степів, подарувавши людству Веди і заклавши расу Синґхів (Сикхів) в Індії. Якщо воєвода Урій служив при дворі царя Давида і був Гетом, то чому він не міг прийти з теренів сучасної України, якими власне й шастали ці самі Гети перед тим, як заснувати Ур-Салим в Палестіні.

Факти, які ми твердо знаємо сьогодні, не доживуть у своїй непорушності до віддалених майбутніх поколінь інтелектуальної живності на цій планеті. Коли якісь жучки, нащадки тарганів, розпорпуватимуть попіл загиблих цивілізацій, вони на основі розкопаних решток усяких носіїв інформації реконструюють тільки  приблизне уявлення, наприклад, про Світову війну. Воно виглядатиме так. Десь на зламі другої тисячі обертів Землі навколо Світила, лічачи від останнього втілення Мітри в особі певного Лемка з Дуклі, який прийняв ім’я Ісуса, правдоподібно, влітку, коли було тепло, люди почали Велике повстання проти Жидів. Повстання тривало кілька обертів Землі. Жиди принесли біднішу частину власного народу в жертву своєму Богові Без Імені і Бог їм допоміг виграти війну. Загинуло тьма народу. Відтоді і до кінця людської епохи декотрі, особливо перед тим непокірні народи, платили данину Новій жидівській державі, яка повстала у висліді придушення бунту людей.

Не бачу, чим отака історія є кумеднішою за ті історії про Українців, які нам розповідають сучасні історичні монографії. А історії є такі.

·         Українці є ґенетично однорідним древнім народом, втомлений гріхами предків, за що і терпить. Українці не їли людського м’яса і тому ніколи не любили угро-фінів в особі древніх предків Москалів, які їли людей.

·         Ні, Українці не є ґенетично однорідним народом, бо й неозброєним оком видно, що вони складаються з чотирьох расових типів — динарського, остійського, понтійського і нордичного, які абсолютно різні за розмірами і обрисами черепа та за характером.

·         Українці — молода нація, яка виросла з усякої мішанини, набирає силу і ще себе покаже. Але пізніше колись.

·         Що це не така вже й молода нація, але зовнішніх впливів зазнала чимало, перетерпіла багато лиха і мішанини, але мусить відродитися і теж себе ще покаже. Колись.

·         Український нарід виліз із поліських лісів і колись давно звався Слов’янами.

·         Та ні, Українці (Слов’яни, себто) до  тих лісів лиш тікали час од часу щоби сховатися від войовничих степових кочівників.

·         Українці (які ще не знали, що вони є Українці) прийшли до тих самих степів з Межиріччя (Месопотамії). В Межиріччі  вони залишили Веди, які пізніше Жиди переробили на Старий заповіт.

·         Не прийшли Українці з Урарту, а просто з країв сучасного Ірану.

·         Не було чого їм сюди приходити, бо вони тут таки й зродилися. Бозя скинула їм золотого леміша, аби сиділи тихо, орали землю і нікуди не шастали.

·         Але ж Українці не воли, щоби плуга тягати, а прямі нащадки Царських скіфів, які звалися так не тому, що служили робітниками у Царів, а самі ними й були. Царі плугів не тягали. Взагалі кажучи, Українці більше ідеалісти-нероби на кшталт Дон-Кіхота. А плуга тягали Скити-орачі. Санчо-Панчі, себто.

·         Українці заложили грецьку культуру.

·         Зовсім не так відразу! Спочатку вони заглянули до Індії, по дорозі поцьомалися з Богом в Гімалаях і написали Веди — це Вам, вибачте, не якийсь згорілий кущ, що говорить по-жидівськи на Сінаї. Самі Веди Українці взяли зі собою до Межиріччя і подарували Шумерам.

·         Гора Арарат, де причалив Ной, підозріло близько від України. І взагалі, за тисячі літ людські перекази могли дещо спотворитися, і хто знає, чи Арарат не є вірменською назвою Говерли.

·         Етнічне походження Ноя сумнівне, зате Ісус, до речі, не Лемко з Дуклі, як пізніше думатимуть жучки, нащадки тарганів, а Гуцул-Тракієць, що заблукав на соляних промислах біля Дрогобича і сховався в Карпатах.  Пізніше приїздив до Шамбали. Хоча останні слова Ісуса мали‑б все=таки свідчити про його лемківське походження: „Лельо, лельо, лем з мя ся остані!“ – Батьку, лиш зі мною ся остань!

·         Сам Ісус не був Жидом, зате Юди (Жиди) — це спотворене „люди“ (за М.П.). Оскільки „люди“ — це є метабіблейське ім’я Українців, то звідти випливало‑б, що не тільки Араби, а й самі Євреї є байстрюками Сема, бо Жиди, які, разом з Українцями, байстрюками не є —  далеко не Євреї. Оранта точно мала шлюбного чоловіка. Мої карі очі — не слід гріхопадіння, а лиш наслідок короткої екскурсії до Єгипту (Паїк). Тамтешнім ми подарували бога Ра. Одну копію бога Ра Українці оставили Зороастрі (Заратустрі).  

·         Є ще, правда, маленька надія, що Українці не Юди (себто люди), а все‑ж Слов’яни (ті, що „мовлять“). Мовлячи, прославляють. Себто оратори, а не орачі. Оратори орють більше устами (язиком). В Орантів очі блакитні, не карі. Волосся ясне. Відчуваєте? Зле відчуваєте. Німаки опецькуваті, руді, жеруть сосиски з гнилою капустою і запивають прокислим пивом. А русе волосся мають Роси. Воду життя (оковиту) запивають кришталевою водою з Росі, настояною на Чорнобилі (полині). Ясні очі протирають з похмілля росою з медоборів. То ці до Єгипту не ходили. Потяглися просто до Европи. Попри море, ясна річ, — де тепліше. Осіли в Трої. Туди до них приплили з Еллади вже здичілі земляки (з тих, що заложили були еллінську культуру). Знову чогось не поділили. Тим разом розходилось не про руно, а про женщину. Не обійшлося й без Коня. Кінь є символом статевого потягу. Після першої братовбивчої війни між Українцями ті, хто уцілів, перебралися на Апенніни, вдаючи Етрусків. Не плутати з Москалями. Швидше з прибалтами. Ще краще з первісними Прусами.

·         Чи Кельти теж були Українцями, — до кінця не знаємо. Історія мовчить. Мовчанка, як відомо, — знак згоди. Але від Прибалтики до Валлії — рукою подати. Та й горбочки у них там понасипувані. Чисто як наші могили. Чи то скитські (а таки наші!).

Не всі Українці-Етруски подалися на холод. Дехто завернув домів на південь, Дунаєм. Дехто забарився в Трансільванії. Де їх настигли угро-фіни, що тікали перед Москалями. Кляті азіяти. Мало їм Києва-на-Дніпрі, поперли в Семигород. Але ми собі поробили запасні міні-столиці. Їх там трохи є, — і у Словаччині, і в Чехах. Один Kyjov знаходиться під Славковом (що Austerlitz). Там Москаля бито. Били його, правда, Французи, але у війську Наполеона було багато Галичан. Замаскованих під Поляків. Як і під Віднем свого часу. Взагалі, ми всіх били. Як не ми самі, то, принаймні, нашими руками. І били‑б далі, якби не проклята горівка і дурні баби. Бульба стяв синови голову. За бабу. Кочубей продав Мазепу. За те саме. Хмельницький з похмілля, і теж весь в бабських  клопотах, віддав Москалеви Україну. Вже в Незалежній, правда, Без’ядерній, Мороз мало не сів на ґранату через поступову соціялістку Вітренко. А перед тим Україна мало не втратила нагоди здійснити Акт. Незалежности, річ ясна. При голосуванні певна пані — посол до Верховної Ради — натиснула не той ґудзик, за що Роман Іваничук її добре збештав на сторінці 159 своєї книжечки-щоденника „Благослови, душе моя, Господа“ від року 1993-го. А от весь народ у Верховній Раді голосував правильно і тим дав можливість комунякам зберегти москволюбіє, перетворити українську господарку в купу гною, з якої плутократи тягнуть останню суху солому, виростити собі кревних спадкоємців, віддати Москалю Крим і врешті допровадити до кривавих ігрищ на Сході.  І тільки Роксоляна допомогла вщент зруйнувати Оттоманів.

Жінка, а особливо українська, ще краще, — зовсім західноукраїнська, — то велика сила. Не виключено, що і пані Т. таки зробиться колись президентом. А от з Роксоляною не все так просто. Один пише, що вона була свідомою галицькою націоналісткою (О.Назарук). Зате иньший, вивчивши другі́ джерела, робить з неї просту курву (Ю.Винничук). Тепер відчуваєте присмак „науки історії“? Котру з цих двох книжок швидше розкопають археологи майбутньої цивілізації жучків — нащадків нинішніх  тарганів?

Щодо справ новітніх, то вже навіть і від того мізеру, що його мені прийшлось вичитати і від людей геть учених, і від белетристів, з досвідом навіть більшим, аніж його має Роман Піняжко, голова—обертом. Нам кажуть:

·         Що Мельник — німецький аґент. Але сидів у Sachsenhausen (1944);

·         Що Бандеру вигадали Німці. Сидів там‑же; ув’язнений раніше за Мельника;

·         Що Ярослав Барановський продав Бандеру; що ні, Бандера помилився і плянував братовбивство; Мельник не дав (О. Жданович). Бо тому, що було двоє  Ярославів Барановських (Ігор Каганець, за Федором Яцурою);

·         Що всіма крутив хитрун Ріко Ярий, котрий зробив зі себе клона — другого Барановського (чисто як нині на виборах до Верховної Ради), і в котрого‑то жінка була вихрещеною Жидівкою (Ігор Каганець, там же). Знов кляті баби!;

·         Що Кук зрадник;

·         Коментар Мечника щодо Слави Стецько — читав‑єм;

·         Операція „Бумеранг“  — всі читали;

·         „За чистоту позицій українського визвольного руху“ Петра Мірчука — всім раджу;

·         Що у всьому винні Жиди (Б. Зубенко) — знаю;

·         Що ні, не Жиди, лиш Москалі (П. Штепа) — теж непогано;

·         Що Панейко, Грушевський і Юрко Мийко (Джордж Вошинґтон) — всі масони, за що двоє останніх мають по вулиці у Львові, а щодо Франка, — досі не можуть віднайти прямих доказів; що й Петлюра був масоном, але виріс на патрійоту, за його і забили; що й Винниченко був патрійота, але в того жінка Жидівка, за що його і не вбили (жінки — велика сила!);

·         Що Хвильовий — український патрійота, але, на жаль, революціонер-соціяліст (як і вся ОУН(р)); зате Фітільов — літературний провокатор;

·         Для П. Штепи большевик Скрипник — малоукраїнець-яничар. Для Ю. Липи — внутрішній патріот. Липа наполягає, що самогубства українських псевдолєнінців свідчать про їхню приверженість до України. А я стверджую, що ці нещасні засліпилися чужинецькими вигадками, для них приготованими. Пустилися берега, словом. Як колись з соціялізмом, так нині з „людським правом“. Ще ж треба означити, кого вважати людиною…

·         Одні стверджують, що Українці — горді завойовники; що зовсім не так, ми, Українці,  — працьовиті орачі, гуманісти, які й мухи не скривдять, не те щоб кого завоювати. В одному висиланні одна пані дивувалася, що такий жорстокий(!) нарід, як Українці, дозволяє каждому водити себе за морду. Чув‑єм, що наші прямі предки видумали колесо ще коли світ рачки ходив. Зате дерев’яні вихо́дки на городах навчили (швидше, змусили) нас ставити Австріяки — перед тим ходились‑мо просто в просо.

·         Козаки не вміли фехтувати (Ю. Винничук). Зате козацтво було лицарським орденом і хвацько воювало Турків і Татарів. Останніх — коли треба, а коли й не треба було, особливо за Сірка. Але то́му було можна, бо він характерник. А ще при першій-ліпшій невдачі оте лицарство відразу видавало своїх провідників ворогові, аби порятувати власний зад (Д. Яворницький. „Історія запорізьких козаків“);  і в кожного ближчого короля чи царя випрошувало гроші;

·         І найбільш характерне: „…простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтеліґенція, ніколи не доходив, отже, й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтеліґенції більше зусиль, аніж від простого люду“ (Левко Лук’яненко. „Сповідь у камері смертників“). Цьому панові зробили наїзд на людину, щоби заспокоївся., При прем’єрстві Тимошенко він аґітував за прем’єрську республіку, забувши всі свої попередні теорії. І хтось вимагатиме від автора історичної книжки писати історичну правду? Хай вже краще пише міт. Пише, як Піняжко, — Krótko, ściśle, węzłowato. Щоби діточки зрозуміли і запам’ятали, поки їх ще не задурманено релятивізмом правди.

·         Геть недавній приклад: народ переконаний, що президент Янукович злякався сотника Парасюка і тому втік. Мало хто знає, що в ту мить, коли Парасюк зі сцени Майдану кивав пальцем в бік адміністрації Президента і виголошував йому ультиматум, — забратися геть за 24 години, —  в кабінеті Президента очільники повстанців вже давно розпивали переможну пляшку коньяку. То яка версія ввійде в підручники?

За Липою, українська спільнота полюбляє жити в стані поділу на корпоративні групи. Сказати простіше, по‑нашому, — це коли „рука руку миє“. Але виключно свою руку. Своєї корпорації. Иньшим — зась. Запекла корпоративність нації є зло. Липа намагався нас вмовити жити так, аби ці корпорації якимсь чудом склалися в державний організм.  То вони й досі не склалися і не видно, щоби до цього йшло. Бо правителі ніколи не мали національности, а далеко не всі етноси здатні народжувати у своєму лоні державотворчі династії. Тому помиляється Роман Піняжко в тім, що Катерина Московська буцім-то „ненавиділа все українське“ з причини свого німецького походження. Вона ненавиділа Укрів не тому, що вони десь між Лабою та Одрою валенсалися, а тому, що Українці здатні завалити будь‑яку державу, навіть нинішню, начеб‑то для них же чужинцями і будовану.

В Донцова уважний читач знайде делікатні закиди в бік Юрія Липи. Здається, без вживання імені. А в Липи — в бік Донцова. Липинський суперечить обом. Берімо від кожного найцінніше —  гордість за українську ідею. А відкиньмо те, що найбільше шкодить — пиху всезнайства. Берімо відданість. Відкиньмо самозакохану вчену затятість. Зрештою, слід з подивом віддати належне всім, хто небайдужий до справ нації. Чи вже досліджений феномен — що є таке, що змушує якогось-там маляра чи теслю перейнятися долею нації і вирости до її провідника чи до проповідника ідеї? А що змусило Романа Піняжка поперевертати хлам історичної інформації, щоби втиснути її в 135 сторінок українського міту? Напевне, бажання добра.

В світлі наведених вище взірців попри-наукових дискусій, поширених в суспільстві, фантазії Романа Піняжка про старі часи виглядають зовсім скромно. Що ж до нових часів, то, знову ж таки, варто вітати сміливість Автора, який зважився зовсім не зачіпати делікатних моментів. Хоча… скупа правда, яка, —  з причини своєї скупости, — приречена бути напів-правдою, тим самим стає мітом. Як відомо, половина правди, іґноруючи другу половинку, перетворюється в обман, себто — міт.

Книжка справляє двояке враження. З одного боку, на підсвідомому рівні стверджується, що Україна похідним кроком маширувала через сторіччя (як мінімум) просто до інкарнації Української Ідеї. В цьому їй суттєво і доленосно спомагали, а часом і провадили нею, Євреї (стор. 130, 135). Без діянь котрих, як ще заповідав Володимир Ульянов, про вільну Україну „не может быть и речи“. Виникає питання — чого ж тоді ця знаменита Україна замарширувала аж так глибоко у саме багно?

Добре, що Автор не формулює означення цієї самої Української Ідеї, якого постійно домагаються розумово недорозвинуті посли до Верховної Ради. Ідея тим і велика, що не вимагає ні означення, подібно до аксіоми, ані пояснення. Національна Ідея — це духовна підсвідомість, яка локалізує етнічного ворога і вивищує ґенетичну родинність.

 Книга є українськоцентричною, максимально лаконічною, і в цьому бачу певні переваги. Вибірковість і  лаконічність Автора не є недоліком, а швидше допомагає читачеві зберегти притомність і якусь послідовність думки, нехай навіть односторонньої.

Правда, останні розділи швидше нагадують хронологічну таблицю. Але в тій таблиці Автор помістив деякі цікаві відомості, не відомі широкому загалу, і навіть такі, що не потрапляють до загальних підручників. Декотрі перелічимо:

·         Черчіль мав таке сказати: „Найстрашніше буде, якщо Гітлер дасть волю поневоленим народам, а особливо Українцям, тоді весь світовий імперіалізм закінчиться.“  — с. 120

·         В Іспанії утворили курінь ім. Коновальця — с. 121

·         Неаполь-Скитський — с. 8. Варто вказати, що поруч Сімферополя, — завжди пам’ятай про зручність для читача.

·         „коли з’явилася справа Миколи Скрипника, Коновалець всю ніч проплакав у своїй кімнаті. На спроби заспокоїти провідника… Коновалець відповів: „Поряд з ним були наші люди“ — с. 113. Потрібне джерело. Чи Скрипник в ту мить уже не жив? — Потрібне роз’яснення.

·         На Вінничині до проводу ОУН входив рідний брат митрополита УПЦ‑МП Володимира Сабодана — с. 123

·         Бульба—Боровець був ув’язнений в Sachsenhausen (ця відомість не так широко поширена) — с. 126

В подібних місцях варто покликатися на джерела.

Тепер гляньмо на місця в книзі, які викликають сумніви:

·         „Відтоді (1169) на території династичної держави почали виникати національні держави“ (які?) — с. 25. Сумніваюся, що князівствам, які виникали далі, можна приписати національні риси.

·         „Року 1199 Держава Рюриковичів, яка була династичною, вступила в новий — український  — етап державотворення“  — с. 26 (пор. вище). 

·         „За підтримки Папи Данило Галицький організував похід проти Держави Джучидів…“ — с. 28. З иньшого боку, ми знаємо, що Папа відмовив Данилові в організації допомоги Европи для таких походів.

·         „Українська знать вирішила вийти з адміністративного підпорядкування під Вільно і перевела більшість українських земель під безпосереднє підпорядкування Варшави.“ — с. 40. Отак захотіла і перевела? Потрібно сказати більше — яким рішенням і якого органу.  

·         На сторінці 48 історія повстання Хмельницького виглядає так: „У квітні 1648-го гетьманом… став Богдан Хмельницький. Уже наприкінці квітня… біля урочища Жовті Води… Богдан дощенту розбив військо Речі Посполитої.“ Чи не надто телеграфічний стиль? Хмельницький наче впав з неба! Жодного слова про передісторію самого повстання і отої битви!

·         „Ярема Вишневецький поспіхом… втік — с. 48 “ Один з найбагатших магнатів, володар цілого краю, разом з його затяжною війною проти козаків в помсту за спалені маєтки, — заслужили в Автора всього-лиш на одне речення.

·         „Забобонні Татари, повіривши в несприятливе розташування зірок на небі, втекли з поля бою, перед тим полонивши гетьмана“ — с. 51. Мислиться, що все було трохи складніше. Та й гетьман сам до них подався.

·         „Хмельницький розбив військо Речі Посполитої під Батогом. Наступного року — нова перемога, під Жванцем. Сили Українців слабшали“ — с. 51. Тут щось пропущено, без додаткових коментарів логіка Автора виглядає дивною.

·         „Хмельницький призначив наступником Виговського“ — с. 56. Насправді Хмельницький перевів вибори сина Юрія на гетьмана (Крип’якевич. Історія України, в-во „Світ“, 1990, с. 183).

·         У 1708 р. Карл XII (це радянсько ортоґрафія, слід писати Карло) несподівано(?) для Мазепи прийшов до України — с. 63.

·         „Душевнохвора жінка“ (Катерина II) — с. 66. Курва не мусить бути душевно хворою. Еротичне різноманіття не є душевною хворобою. Швидше багатовекторністю, як у Кучми. З механіки відомо, що багатовекторність у висліді дає ефект Лебедя—Рака—Щуки, тобто „стабільність“, як результат змарнованих зусиль. Але в політиці Катерина не була багатовекторною і перевела чи не найбільше успішних для її держави змін.

·         Котляревський „пліч-о-пліч обороняв ворожу імперію“ у війні з Наполеоном. — с. 71. Як капітанові у відставці Котляревському доручено сформувати 5‑„казачий“ полк. В бойових діях участі не брав, на фронті у цю війну не був. Але до нього Автор суворий. Зате портрет Болбочана не соромиться подати в парадному кітелі царської армії — с. 93, хоч існує портрет полковника в однострої війська УНР.

·         „Головна Руська Рада… створила Народну Гвардію“ — с. 74. „Народну Гвардію ім. Івана Франка“ створили комуністи в 1942 році. Головна Руська Рада створила національну ґвардію і народну самооборону.

·         „Одним із тих, хто чув цей патріотичний виголос (Міхновського) був Симон Петлюра“ — с. 78. Немає покликів на джерела. Зате знаємо, що Петлюра добре критикував брошуру Міхновського „Самостійна Україна“ на сторінках часописі „Україна“.  

·         „В російській імператорській армії… почалася масова українізація“ — с. 87. Звучить незручно, бо наштовхує на помилкове смішне сприйняття, начеб‑то російська армія українізувалася потрохи вся. Не відбувалося українізації російської армії, а тільки почала переводитися нова політика гуртування особового складу за етнічною ознакою (і не тільки українською) в однорідні за національним складом частини імператорської армії задля підвищення бойового духу і поглиблення мотивації захищати від Німців свій рідний край. „Після першого українського здвигу Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка зініціював українізацію інших військових частин“ — це що за здвиг такий в складі імператорської армії — що їх Кацапи обстріляли?!

·         „Так повстала Українська Синя Дивізія“ — с. 89. За Автором, який перед тим говорить про діяння Центральної Ради, складається неправильне враження, що Центральна Рада мала якийсь стосунок до створення цієї дивізії. Синя і Сіра дивізії формувалися переважно стараннями Союзу Визволення України.

·         „…додаткове підкріплення з‑за кордону і цього разу допомогло Полякам“ — с. 101. Якого за числом „цього“ разу? Було одне підкріплення з‑за кордону  — армія Галлєра. А чортківський наступ українське командування припинило само, перелякавшись місії Barthélemy, подібно до нинішніх мінських угод.

·         „Року 1919 у Переяславі—Хмельницькому отаман Зелений спалив „Березневі статті“ Богдана Хмельницького“ — с. 102. Це щось нове! Хиба що якусь символічну підробку… Нема поклику на джерела.

·         „За великі гроші чеська поліція провела обшук на квартирі (помешканні)… Омеляна Сеника“ — с. 113. Без віднесення до джерела інформації це просто емоційна плітка. Непотрібних емоцій в книзі доволі.

·         „На Закарпаття з метою працевлаштування почали прибувати Українці з цілого світу“ — с. 118. На підставі якої статистики зроблено це твердження? ЧехоСловаччина добре економічно розвивалася в міжвоєнні роки, оце й все.

·         „Українці захопили радіостанцію“ (йдеться про оголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р.) — с. 129. Знову емоційне перебільшення — у кого вони мали‑б її захоплювати?

·         „Бульба—Боровець зорґанізував УПА… осередки ОУН були в усіх обласних містах України“ — с. 123. Автор явно поспішає, „ковтаючи“ події, —перемішав горох з капустою, як у нас кажуть. 

·         Кубійович — етноґраф. — с. 125. Це чиста помилка. Кубійович був географом. Ще енциклопедистом та істориком.

·         „…через завзятість боїв дивізії московські командири назвали цей бій Бродівським котлом.“ — с. 125. Нісенітниця. Котел є оточенням, а не свідченням завзятості.

·         „аеромобільні війська Тараса Бульби—Боровця“ — с. 127. З власною авіяцією?! Цікава термінологія—чи не занадто?

·         „Цю територію (українські етнічні землі в складі Польщі) населяло орієнтовно 500 тисяч Українців, яких насильно переселили на територію УРСР… та УПА продовжувало боротися… польські війська провели операцію „Вісла“ — с. 127. По‑перше, Українці самі тікали, бо Поляки їх просто убивали. По‑друге, коли їх всіх 500 тис. переселили, кого тоді забрали під час операції „Вісла“?

·         головною метою Євреїв (в українському краї) було здобути незалежність — с. 130. Від кого і в якій формі?

·         „Року 1946 у Львові на псевдособорі було заборонено Українську Греко-Католицьку Церкву і проголошено її об’єднання з московською церквою“. — с. 130. Зайва емоційність призводить до семасіологічних блудів: навіщо об’єднувати те, що перед цим заборонене?

·         „Визвольний рух… був (чому „був“?) позначений іменами двох героїв-смертників — Олекси Гірника… та Василя Стуса…“ — с. 134. Про Василя Макуха (5 листопада 1968 року) — ні слова!

·         „першими… які визнали незалежність України, були Канада, Польща, та народ …— Євреї.“ — с. 135. Питання: в якій формі якийсь народ визнає незалежність якоїсь держави? Потрібне відсилання до документу.

Семасіологічних непорозумінь знайдемо більше:

·         „Вперше над руським військом у полках Данила Галицького замайорів державний синьо-жовтий стяг.“ — с. 27. З такої побудови речення випливає, що й над полками Данила цей стяг замайорів вперше, що є неправдою — просто полки Данила вперше поширили цей стяг на все руське військо.

·         „Не думайте, що я підлещую Українцям. Я недавно ще жив(де жив?), хоч і з ними не виховувався“ — с. 53.

·         „…на Великій Україні відбулося багато мітинґів… що врешті-решт закінчилося тим, що до Австрійського парламенту було обрано 32 Українці“ — с. 78. Як одне з другим пов’язане? 

·         „Армія УНР опинилася між трьома ворогами: частина… переїхала до Польщі, а інша спромоглася на… похід тилами білих“ — с. 104. Якось до ворога не переїжджають з такою приємністю… Про третього ворога читач має здогадатися, але так, щоби було „між“, а не під чи в лоні. Бо Україна вже уся перейшла під червоних.

·         „Лише у цьому казематі… зустрічалися… Бульба і Шухевич.“ — с. 114. Як розуміти „лише“? Якщо вони більше ніколи не бачилися, то так‑би й писати — тільки там і ільки тоді, та й годі. „Лише“ означає щонайменше,  принаймні, хоча б, бодай.

·         „Оскільки С. Бандера сидів у тюрмі, а ОУН очолював Микола Лебідь, в ОУН-б (не ОУН-б, а ОУН(р)) все важче було знайти порозуміння з іншими сторонами визвольного руху.“ — с. 124. Тяжко зрозуміти, що саме Автор має на увазі, коли не дофантазовувати. Чи тут Лебідь винен, чи Бандера, а чи „інші сторони“ не хтіли Лебедя, а лиш Бандеру?… До речі, краще говорити про інші рухи, а не про „інші сторони“ одного руху.

·         „…УПА… готувалася до війни з відомими(?) московськими окупантами.“ — с. 126. Чим таким відомими? Якщо з другими Москалями, то так і слід писати.

·         „ Дорогою до України… Бандера тимчасово потрапив у зону, яку окупували московські війська.“ — с. 126. Може на певний час опинився? Бо „тимчасово“ означає свідомо запляновану дію.

Описки і поліграфічні блуди:

·         „Німці зазнали нищівної поразки під Сталінградом, фронт пішов на Схід“ — с. 125. Помилка.

·         „…за кордоном,31 стоять…“ — с. 133. Поліграфічний блуд.

·         „…виїхати до Рима“ — с. 134. Правопис: має бути „до Риму“.

·         „Немає такої ціни, яку народ міг би заплатити за створення своїх збройних сил.“ — с. 125. Щось тут з логікою не теє. Та й Шептицький не вживав терміну „збройні сили“ — це вже пост-комуністична каламарна тарабанщина, але взята в лапки, як цитата зі слів митрополита!

·         Портрет Коновальця на сторінці 106 надто віддалений від згадок про нього в тексті. Варто‑би перенести на 14 сторінок швидше (перша згадка) або на 5 сторінок далі (друга згадка).

Автор схильний до афектовної гіперболізації коштом неісторичної термінології:

·         „Руські землі… окупувало(?) плем’я кочівників-аварів.“ — с. 15.

·         Іван Мазепа — „очільник гетьманських спецслужб(?) при Петрові Дорошенку…“ — с. 62.,

і до таких же афектовних перебільшень:

·         „первородний гріх“ викрадення ікони Божої Матері падає на Московію; „нерозкаяний гріх Каїна — Андрія за знищення Києва“ — с. 25. Все це не є термінологією історичної праці.

·         „небесна мати оберігала козаків у походах“ — с. 43. Чи хтось Її про це питав, а Вона потвердила?

·         „…козацьке військо… вирішило здійснити мрію гетьмана“ (Сагайдачного про відновлення УССД(?!!) — с. 43) — с. 44. Козацьке військо не сягало аж таких ідейних висот, щоби класти голови за якісь ідеї якогось покійного гетьмана.

·         „Року 1888 на Софіївській площі… поставили пам’ятник великому Богданові (п’яному, за Шевченком, видатному будівничому, европейського масштабу володарю і великому полководцю, за Крип’якевичем), який скерував наступальну гетьманську булаву в бік Москви.“ — с. 56. Ось Вам і правда історична! Бачать нащадки булаву московської орієнтації і „возз’єднання“ з Москалем, — і собі думають, — а які потаємні думки виношував  скульптор — ану ж він спритно замаскував у булаві ідею знищення Московії, а не України! Пам’ятник стоїть, а вже його автора не спитаєш…

·         „У 1665 році гетьманом України (не всієї, тільки правобережної!! — Крип’якевич. Історія України, в‑во „Світ“, 1990, с. 200) став… Петро Дорошенко.“ — с. 57.

·         „На згадку про це кохання (Мазепи до Мотрі) у селі Кочубеївка зосталися трьохсотлітні дуби — свідки цієї сумної любові.“ — с. 65. Хтось з ними розмовляв, з тими дубами, і записав спогади їхні?

·         „шляхетний козак (Калнишевський) сказав сторожі, що йому миліша тюрма, аніж милість московськог царя.“ — с. 67. Отаман Петро Калнишевський прожив останні 2 роки життя в самому монастирі, а не в казематі при монастирі, куди його вкинула Катерина в 1776 році. Отаман осліп і виїжджати з монастиря сенсу не було.

·         „Року 1840… вийшло… видання Кобзаря — другої священної книги Українців.“ — с. 73. За Автором, перша священна — „Історія Русів“. А третя, четверта?… А може „Мага віра“ Силенка — „Святе Письмо Українців“ (С. Плачинда)? А що, коли я сумніваюся в священності „Історії Русів“, рівно‑ж як і поучань Левка Силенка?

·         „Якщо б Росіяни… прорвались через Карпати…, захоплення Відня було б лише питанням часу.“ — с. 82. Із тим „якщо‑б, було‑б“ —  обережніше!

·         „Відчуваючи глибоку провину перед армією УНР, польська розвідка провела таємну операцію „Прометей“,  мета якої — розвалити СРСР зсередини.“ — с. 108. То це все робилося задля Українців совісними і жертовними для України Поляками?

Окрім перебільшень, зустрічаємо чисті фантазії:

·         Князь Ігор Олегович розбив „безсмертних“ у Персії. — с. 17. Якщо це не фантазії, то потрібно вказувати джерела.

·         „князі Андрій та Лев… виконали волю прадіда Данила і звільнили українську землю від Татар.“ — с. 30. Де джерела? „Українську“ — всю землю, чи Галицьку? Начхати їм було на волю прадіда — задовгий час минув.

·         Князь Острозький, спираючись на литовські сили, хотів завоювати Москву — с. 39. То хто там був головним? Джерела?

·         „через небажання руйнувати православні храми гетьман (Сагайдачний) вирішив не руйнувати Москви“ — с. 44. Просто спло́ха злякався, що так йому не минеться, бо знову козацтво було тільки допоміжним військом.

·         „…коли сиві матері довгими ночами молили Пресвяту Богородицю та Івана Предтечу про долю своїх синів (а що тим синам, врешті, такого страшного сталося, — Автор не каже), Божа десниця подарувала… гетьмана Мазепу.“ — с. 62. Книжка пана Піняжка зветься „Історія держави української“, а мала‑б зваться „Єванґеліє українського патріоти“.

·         „Настане день, коли за заслуги перед Богом та українським народом Церква визнає гетьмана Івана Мазепу святим.“ — с. 66. Просто за заслуги перед народом ще жодного діяча святим не визнавали. Жанна д’Арк мала видіння, Мазепа — ні; за ці видіння її спалили, Мазепа помер власною смертею. Володимир Великий після хрещення не гуляв; Мазепа — гуляв.

·         „український письменник Юрій Покос, який… врятував від розстрілу молодого англійського журналіста Черчилля гірко пожалкував про це.“ — с. Щось я сумніваюся. В усякому разі, Роман Піняжко не знається на викликанні духів, а на иньші джерела не вказує.

Хоч Автор і „виріс в незалежній Україні“, та все‑ж встиг набратися совдепівсько-каламарної офіціозної, а тому прохолодно-нудної лексики:

·         „…вирувала боротьба і на духовному фронті.“ — с. 114.

·         „На Закарпаття з метою працевлаштування стали прибувати…“ — с. 118. Такого терміну в ті часи не вживали. Більше по‑людськи звучало‑би „за куснем хліба, в пошуках праці…“.

На сам кінець зробімо дві філософські завваги. Аплодую Авторові за таку важливу правду: „…в української державницької еліти виразно проявилася „ахілесова п’ята“ — …вони найчастіше шукали союзників серед чужих.“ — с. 39. То в такім разі, пощо Автор неодноразово нарікає на „зраду“ з боку тих, хто ніколи не був нам „браття“?:

·         „Через зраду Татар…гетьман (Пилип Орлик) змушений був зняти облогу (Білої Церкви) й повернутись до Бесарабії. — с. 66. Про зраду(?) Татар  під Берестечком (с. 51) чуємо від ще иньших історичних наших писателів. Справедливим виглядає висновок: без Татар, а в иньших ситуаціях без Поляків чи Литвинів, українське козацтво могло тільки нападати на серйозну державу і потім тікати. Бо козацтво не було державним військом і в той час Українці не мали самостійної держави (як і Татари). Не потрібно плутати гетьманів з королями чи султанами, а флібуст’єрів з реґулярною армією.

·         „…Україна прикривала собою Європу від Турків та інших загарбників, а за це щоразу зазнавала зради з боку тієї ж таки Європи.“ — с. 96. Оце ритуальне квиління українських пропаґандистів є найбільш жалюгідним. Нас що, всі зобов’язані любити і з пипки годувати? А хто Вас просив „Європу прикривати“?

Нині Україна теж молить про допомогу від світу військом і зброєю, бо свою продала, а нової українські плутократи не хотять багато робити. Зате знову скигління про „зраду“ Заходу. Та кому ота купа кривавого українського гною потрібна, аби її захищати чи „зраджувати“? Україна (просто Україна, а не Держава Україна) знаходиться під зовнішнім управлінням, — слава Богу, —  не під прямим московським. Нарід, який не хоче бути. Бо ідеалістичний Майдан з Небесною Сотнею — то ще не нарід. Нарід себе 25 років показує на виборах послів до Верховної Ради, де ці обранці радяться, кому і як більше вкрасти, і яких‑то своїх обранців цей нарід навіть українським словом відпоручник назвати не вміє, а каже на них дупутаті (тать — староукраїнське слово, означає „негідник“). А Ви квилите про „зраду“ панове!

Ромко Мацюк.