Рус Мащенко
            Тарасикова Бувальщина.
   Приїхав, якось, Тарасик до бабусі  у село. Ну, звісно, не сам, а з татом і мамою. Він вже почувався великим, вже все коло хати бачив, курей, качок, навіть свиню вже чухав. Пес Сірко розважив його не довше, як на півгодини. Дорослі пішли на город, а Тарасик сів на колоду й почав, знічев'я, ганяти прутиком мурашок, що бігали туди-сюди. Метелики літають, пташки щебечуть, виноград над головою зріє, тиша стоїть довкола… Ні тобі сигналів машин, ні шуму, ні гаму. Лише ясени шелестять біля двору, та сонце пече і небо синє.
–  І як та бідна бабуся тут живе, – подумав Тарасик, – сумно тут, може вже додому їхати? 
   Він пішов до хати, а там стоїть на комоді чудернацький телевізор, наче ящик якийсь, пульту немає, а як увімкнути, – хтозна
–  Кепські справи, – почухав потилицю Тарасик, – Так і очманіти з нудьги можна. 
   Тарасик вийшов з хвіртки на вулицю, скинув босоніжки, побрьохав у гарячий пилюці ногою та й пішов отак босий попри хати. Він ішов горою. По праву руку була круча, а десь попереду хтось чимось цюкав. Минувши кілька дворів Тарасик спинився навпроти діда, який сидячи на ослінчику колов сокиркою короткі дерев'яні ковбики, а потім обтісував їх з одного краю.
–  Доброго дня! А що ви, діду, робите? – спитав Тарасик. Дід подивився на нього з під кущуватих брів і неквапом відповів: " І тобі дорий день. Байдики б'ю".
– Тобто, нічого не робите, байдикуєте? – здивувався Тарасик.
– Ні, працюю. З оцих-о брусочків виріжу пізніше ложки, а зараз називаються вони байдики, відповів дід.
–  А чому вони байдики? - зацікавився Тарасик, сівши коло діда на стару колоду.
–  Он бачиш під сараєм балію з водою? – показав дід на велику залізну посудину, – Так от, якби вона була не залізна, а дерев'яна, то звалась би байдою, це ємність така. А ложка це теж ємність, нею ти носиш кашу до рота. Дід хитро подивився на Тарасика.
–  Ого! Я вже давно каші не їм! - заперечив обурено Тарасик (Хоча, правду кажучи,  сьогодні зранку він саме її і з'їв на дорогу).
–  Я вже он перший клас закінчив. Йду у вересні в другий!
* Ну! - наче не повірив дід, прискаливши каре око.
* Саме так, - гордо відповів Тарасик, - А сюди приїхав на канікули.
* Тоді ти вже козак, - сказав дід. Малий потішено завовтузився на колоді.
* А ви знаєте козаків, діду? - запитав він трохи заспокоївшись.
* Сучасних не знаю, а за колишніх мені мій прадід розповідав, а йому його прадід й так далі, - відповів дід.      Але колись у давнину вони й не козаки називались, а косаки, від слова коса.
* А чому, бо косички заплітали? - засміявся Тарасик,
* Ні, - заперечив дід. - Тому, що коли старші приймали молодь у косаки, то голили їм коси на голові, волосся, лишаючи самий чуб на маківці. Ото й була коса косацька. Вороги косаків боялись, і того чуба прозвали оселедцем, щоб хоч якось дозолити нашим косакам, - пригладив задоволено вуса дід.
* Розкажіть мені, діду, про косаків, звідки взялись вони, - попросив Тарасик.
* Добре, - погодився дід і відклав сокирку, яку й досі, був, тримав у руці. - Розповім тобі про найпершого косака у нашому краї, від якого рід наш український пішов. Це легенда про Сонячного зайчика і квітку Лелітку, його подругу.
           
           Сонячний зайчик та квітка - лелітка.
   Колись, у сиву давнину, північ земної кулі вкривала крига, а там де її не було росла висока трава. На ній паслись волохаті слони. Вони сурмили довгими кошлатими носами й вимахували такими ж вухами, більшими ніж оці лопухи біля тебе. Вже й тоді тут жили люди, прямо ось на цьому місці. Жили тяжко, бідували. Проміж високих дерев росли нижчі, під ними кущі. Це була густа, як щітка, дика пуща. В отакому рясному переплетінні рослин мешкала ціла безліч усякої звірини, великі зграї птахів. А люди, в той час, не знали ні як сіяти, ні жати, ані хліба спекти. Вони лише збирали гриби, ягоди, копали корінці, а якщо траплялось зловити котрусь звірину, то це вже було справжнє свято. Люди були голодні і злі, як вовки, та й зовні мало чим відрізнялись від звірів: носили замість одягу шкіри, були кудлаті і брудні. Житло своє лаштували вони у печерах, а там, де їх не було, то і в ямах, накритих ріщам. Їхні волхви просили дива, і Творець, Той хто дав Буття, зглянувся на бідолах і вирішив навчити людей ярити землю, творити нове життя.
   Подивився Він на сонце вогняне, що саме у цей час пригрівало вкриту квітами землю. Від Його погляду сонце захвилювалось і пустило на землю особливий промінчик, якого на сонці усі інші промінчики звали Ра. Так само, як і сонце, доречі. Отож, скочив маленький  Ра сонячним зайчиком у траву в перший день останнього місяця весни. І став цей місяць називатися травнем.
   Знаєш ту пору після ночі, коло сходить сонце й встає над обрієм? Ця пора зветься Ранок, тому що сонце звуть Ра. Вранці геть усе вкрите росою. Це чарівна водиця. Кажуть, що нею вмивається сонце й русалки. Отож, якщо вмитись росою до схід сонця, то будеш таким же гарним як і воно. Зайчик Ра стрибнув прямо в крапельки роси і вони заблищали іскрами, наче хтось розсипав пригорщі діамантів. Ра пурхав з листка на листок у захваті від самого себе (адже він був ще маленький) і, зрештою, встрибнув у добрячу краплину, що ось-ось мала зірватися вниз.            - А тобі, напевно, відомо,що у воді, як і у дзеркалі, усе виглядає навпаки: ліве є праве, а праве - ліве. От і Ра це знав, і уявив, що і він тепер “навпаки” і звати його зараз Ар, а не Ра. Він засміявся і в цю мить краплина разом з ним зірвалась і вдарилась об землю. З несподіванки Ра стрепенувся, нагрівся і став великою, як м'яч, кулею (зовсім, як невеличке сонце). Куля збільшилась і раптом вибухнула тисячею вогняних бризок.
   Ра розплющив очі і бачить: він вже й не промінчик Ра, і не сонячний зайчик Ар у краплині, а маленький, сяючий, наче сонце, хлопчик, що стоїть босоніж серед трав і квітів на галявині у лісі. Звідусіль лунали співи птахів, що в своїх гніздах чекали малюків. Нісся запах квітів одразу із усього лісу. Йому все це так сподобалось, що він зраділо простяг до сонця ручки. І з тої пори ми всі так і вітаємо сонечко, простягуючи до нього руки. Озирнувшись довкола, малюк побачив поруч себе білу квітку-лелітку. Вона хиталась під ніжним подихом вітру й неначе всміхалась до нього. Хлопчик мимоволі простяг руку й торкнувся білих пелюсток. Від цього вона мигнула і зненацька спалахнула білим полум'ям, Квітка збільшилась і також стала вогняною кулею, збільшилась і вибухнула тисячею бризок -- зірок. Замість квітки перед ним постала маленька дівчинка, така ж сяюча золотом, як і він.
   Дівчинка усміхнулась до нього і спитала: "Як тебе звати"? Хлопчик Ра - Ар подивився на себе й вирішив, що попередні імена не відповідають його теперішній особі, подумав і назвався :"Ор".
* Орь? - м'яко перепитало дівча.
* Орь! - погодився Ра. Відтепер він озивався на ім’я Орь. 
* А тебе як називати, - спитав він оговтавшись.
* Мене… - замислилась дівчинка, - Коли я була леліткою, інші квіти кликали мене Лель (що означає ніжність і ласка).
* Гарне ім'я, - вирішив Орь (що означає сонячний, переможний). Вони взялись за руки і пішли куди очі бачать.
   Датель Буття дивився на них і від погляду Його пуща набувала врочистого вигляду. Датель Буття, або, як казали колись, Дажбог, направляв їх до людей.Дерева на їх шляху слухняно прибирали гілля і коріння, щоб малеча не зашпорталась. Вони йшли і росли, і з кожним своїм кроком перетворювались на юнака і юнку. Усе довкола сяяло і сипало іскрами, аж звірі заплющували від того очі, хоча і підгядали крадькома. 
   Орь і Лель вийшли на простір, де в землянках жили люди. В цей час жінки хазяйнували коло дичини, яку щойно принесли з лісу мисливці Роду. Коли ж люди їх угледіли, то їм здалось, ніби з поза дерев виплили дві величезні блискавки. Зі страху всі попадали на землю, в очікуванні негайної смерті. Орь зауважив їхній розпач і запитально подивився на Лель. А Орю і Лель не потрібно було розмовляти, щоб розуміти одне одного. Вони лише думали, а думки літали поміж ними. Лель змахнула руками на Оря, потім провела долонями по собі і їхні сяючі тіла вкрилися білою тканиною. А що Лель любила красу, то й увесь одяг був помережаний гарними кольоровими візерунками. Тепер такі візерунки ми звемо вишиванкою. Коли згодом, жінки наслідуючи Лель почали їх повторювати, то вишивали взори спочатку ремінцями по шкірі, а пізніше, навчившись від Лель ткати полотно і прясти нитку, то і нитками на полотні. Люди потроху роздивлялися на них і з полегшенням зітхнули, побачивши незвичну молоду пару, а зовсім не блискавки, як їм спочатку здалося. На цю мить Орь став високим і міцним чоловіком з правильними рисами обличчя, а Лель такою ж гарною й поставною молодою жінкою. У своїх білих шатах з візерунками на грудях, шиї й рукавах вони дуже різнились від людей, які теж це помітили.
Орь уважно подивився на чоловіків і, вдаривши себе у груди, гучно сказав: "Орь"! Від його грізного голосу лісом аж луна пішла, все змовкло і принишкло. Чоловіки схилили голови і в дитячому захопленні промовили : "Тато ОРЬ"! Вони навіть і не думали з ним спорити, його перевага над ними була видима вже одразу.
Лель, придивившись до жінок, мелодійно промовила, вказавши на себе: "Лель"! Від її голосу на весь ліс наче дзвіночки задзвеніли, заспівали пташки і все знов ожило. Жінки, у ще більшому захваті сказали: "Мама ЛЕЛЬ"! Жінки теж одразу оцінили надзвичайну вроду Лель 
Так діти захоплюються своїми татом і мамою, як захопились люди Орем та Лель. Орь і Лель віднині стали їхніми Татом і Мамою, відтепер вони навчатимуть людей всьому, що знаємо і вміємо і ми сьогодні. А звідки вони самі знали усе, що треба, спитаєш ти? А знали вони все тому, що їх вчив Дажбог, наш Творець. Він передавав їм знання думкою - картинкою, так само, як і зараз на деяких людей сходить осяйна думка, і тоді на світ з’являються винаходи, твори мистецтва, правильні рішення. Попроси в Дажбога допомоги, і незабаром отримаєш її підказкою, щасливим випадком, реальною допомогою від інших людей.
   Побачив Творець все, що відбувалося і усміхнувся. Від того усміху в небі заграла веселка. Вона виникла в наслідок заломлення сонячного світла у дрібненьких крапельках роси, що піднімалась парою в Дивний небосхил. Діти дивились на цю кольорову дугу й раділи гарному видовищу. Ось вийшло з за хмаринки сонечко й одна спостережлива дівчинка вигукнула: "Дивіться, Ра й дуга"!
І почали відтоді цей усміх Дажбожий називати Райдугою, або Веселкою. Орь подивився на райдугу і перше, що він зробив, так це…
       -      Тара-а-сику! - перебив дідову казку голос з вулиці. 
* Ой біда! Він, коби, не з кручі впав десь! - голосила бабуся. Малий підхопився (він бо ж обіцяв ніде з двору не йти!), вибіг за ворота і озвався: "Я тут, бабуся"!
* Та й де ж ти був оце, ми тебе вже  скрізь обшукалися! - невгавала старенька. - А він в отого відьмака, виявляється був, - відсапуючись, поправляла вона хустину від спеки.
       -      Та то нічого, що відьмак на нього кажуть, він добра людина, - почала вже сама захищати діда бабця, - Він, щоправда, до церкви не ходить, батюшці руку не “цілює” (та я й теж того не роблю, мив він її ще, чи ні..) хреста на шиї не носить, а так людина він правильна, завжди допоможе й не лається, горілки не п’є й не краде, як інші он, православні.
* Ну, то вже таки ліпше, якби десь у провалля поліз, - сказав тато. 
* А й справді, - підтримала тата мама.
* А в нього на шиї хреста хоч і нема, зате є сонечко, а в ньому наш герб - тризуб, ось як! - встряв і собі Тарасик. - Я теж хочу таке сонечко, бо хрести на могилах стоять, а на шиї я хреста не хочу носити.
* Ото лишенько, - сплеснула бабця руками об поли , - За якусь хвилинку вже дитині голову замакітрив! Ти ще тако й відьмаком захочеш бути! Усі засміялись, повернулись і пішли додому. З відьмакової господи знов почулося рівномірне цюкання сокирки.
* А можна я потім ще до того діда схожу? - спитав вдома Тарасик, благально дивлячись на бабусю. Бабуся зам’ялася й подивилась запитально на батьків.
        -      Та й хай іде! - вирішив татусь, - Якщо в людини тризуб на шиї, значить це людина наша, українська, поганого не зробить і в біді допоможе. Усі мовчки зайшли у двір, кожен думав про те що так і має бути: українець українцю родич, а відтак і допомога.
    Наступного дня Тарасик прокинувся рано. З вікна у кімнату надходило свіже п’янке повітря, яке хотілося випити, таке воно було смачне. Цвірінькали у винограді горобці, неслися звідусіль інші різноманітні звуки. Цілу ніч снилося йому квіти і сонячні зайчики, ліс і вишиванки. Він згадав учорашню дідову казку і подумав, що мабуть, той дід знає ще. Треба, буде, піти послухати ще, вирішив він. Ось, як підуть усі на город, чи в поле, так і побіжу. Тарасик умився, напивсь свіжого молока із щойно спеченим бабусею хлібом, погрався з Сірком, потім з котом Мурчиком, повоював з мурахами і все дослухався, чи не зацюкає сокирка у “відьмака” на подвір’ї. Не витримавши, таки пішов подивитися. 
   Дід, як і вчора, сидів на товстому ковбику і коротким кривим ножем вирізав дерев’яну ложку.
* Доброго ранку, діду, - привітався сьогодні малий. Вчора він забув попрощатись, але то нічого.
* Здоров був, косаче, - відповів дід. 
   Тарасик придивився, чи той, бува, не сердиться на нього через бабусю і сів поруч, на інший ковбик. Дід вправно вирізав ложку з липового байдика. Із кожною стружкою, що падала на землю, ложка все більше звільнялася від попередньої одяганки і все більше ставала схожою на ложку. Ложка раз у раз визирала з дідових шкарубких долонь і здавалось, підморгувала Тарасику.
* Діду, - озвався Тарасик, не відриваючи очей від ложки, - А що перше зробив Орь, коли подививсь на райдугу? Дід блимнув на хлопчика і поважно розпрямивши зігнуту спину сказав: “Він вирішив навчити людей володіти вогнем, щоб ті були незалежні від блискавок і кременю. Кремінь трапляється не завжди, отож люди весь час підтримували вогонь, без перестанку підкидаючи в нього сухі гіллячки. Отже історія така...
                       Дерев’яний лук і вогонь.
   Наш Пратато Орь, з вигляду був трохи вищий за інших, міцної будови, хоча з боку цього й не скажеш. Ніхто з чоловіків Роду не зміг здолати його у борні. Навіть кілька чоловіків, начебто, майже бороли його час від часу лише тому, що Орь хотів їх подразнити і заохотити. Вже коли 5-6 кремезних мисливців, здавалось, скручували Оря й кричали від захвату у передчутті перемоги, Орь легко піднімався серед сплетіння дужих рук і ніг і струшував із себе усіх борців. Чоловіки лежали долі відсапуючись і захоплено дивились на Оря, що спокійно стояв над ними й усміхався до них, як до дітей. Довга руса коса на поголеній голові, на час змагань, закручувалась у цупкий вузол. Він поголив голову, щоб було з далеку видно, що йде Вождь. Тверді м’язи перекочувались попід засмаглою шкірою. Борці запитали в Оря, як це йому вдається, а Орь повернувся до сонця й сказав: 
     “Я Орь, Я Промінь Сонця Ра. Сонце Ра створило Оря. Я Орь, онук Дажбожий, в мені палає сила вогню Яр, що навесні оживляє мертве  і в спеку вбиває живе. Ярий вогонь розріджує каміння, летить через  порожнину з Нави в Яв, перетворюючи нічне небо в Див, небо денне. Яр шукає Чорноти, щоб освітити їх і знищити. Я дам вам іскру вогню Яр, щоб м’язи ваші не знали втоми й завжди були тверді. Ми переможемо всіх ворогів так, як всіх перемагає вогонь на своєму шляху. Не бійтесь смерті чи болю. В бою біль невідчутна, а в коловороті життя смерть тимчасова. Як сонце, творіння Дажбоже, вічне, так і ми, онуки Дажбожі, вічно живемо. Ворог нас боятиметься, наженімо Страх на ворогів! Слава дажбогу!”
* Як це зробити, Орю?, - спитав найсміливіший юнак, що стояв осторонь і спостерігав за боротьбою. В цей час усі чоловіки мовчали вражені промовою і лише він один з нетерплячки наважився звернутися до Тата Оря.
* Побачите. Я здобуду вогонь із дерева за вашої допомоги, відповів Орь. Він узяв маленький дитячий лук, що валявся забутий у поросі й підійшов до купки хмизу посеред невеликої площі поміж житлами, що стояли колом.
* Бий в колоду, - наказав Орь довбушу.
   Довбуш узяв дві невеликі, але важкенькі палиці  і почав рівномірно “довбити” ними у порожню колоду, що було сигналом збору для людей, що знаходились поза селищем. Всі люди, де б хто не був поспішили у селище на закличний  гупіт. Гуп та й гуп, лунало на весь ліс. Зійшовшись на площу люди довідалися, що їх Тато Орь зараз здобуде вогонь з дерева…
   Щоб ніхто не засумнівався в успіху цієї надзвичайної справи, старенький волхв, у витертій вовчий шкірі із справжньою вовчою головою замість каптура, почав тупцяти по колу у такт гупанню довбні. Це надало містики у небувалу подію. За волхвом поспішив найдужчий мисливець, а за ним інший, потім іще, і ось уже цілий гурт чоловіків ішов, ритмічно тупцяючи, один за одним по колу, у якомусь дивному, зловісному танку. Вони йшли носом у потилицю, крадькома зиркаючи у бік Оря, що мудрував біля хмизу. Гуп - гуп! Гуп - гуп - гуп! Гуп -гуп! Гуп - гуп - гуп! - розносилося по всьому лісі. Здригалася земля під кількома десятками міцних ніг, що одностайно йшли у ритуальному хороводі.
   Орь, тим часом, ослабив тятиву на лукові, не знімаючи її з древка і обкрутив нею дубову паличку. Він поклав на землю м’яку суху деревину, поставив паличку з луком посередині. Лівою рукою взяв камінь і притис зверху паличку  до деревини, так, щоб вона стояла вертикально, впираючись нижнім кінцем в деревину. Правою рукою Орь почав плавно водити луком вперед і назад. Від цих рухів обкручена тятива довкола палички, змушувала її крутитись туди-сюди.
  Темп гупання поступово прискорювався і незабаром учасників хороводу опановувало відчуття єднання в одне тіло. Жінки і діти, що стояли побіля магічного кола хороводу теж потроху підпадали під його гіпнотичний вплив. Гуп - гуп! Гуп -гуп - гуп! - вже досить швидко бив довбуш у колоду. До гри дикої музики Роду почали долучатись пронизливі звуки глиняних пищалок і ріжків із рогів впольованих турів та оленів, і це додавало вже явно грізного відтінку рухам мисливців, які швидко, ритмічно, пританцьовували по колу. Вони ритмічно дихали, ошкірившись у екстазі первісної магії родового танцю, наче перед боєм. 
    І ось, деревина під патичком задимілася. Орь одразу прискорив рухи правицею і хтось, побачивши цей димок. переможно завив - заулюлюкав. В цю ж мить хмиз спалахнув і бухнув догори густим снопом іскор. Полум’я заревіло й піднялось смерчем у темне вечірнє небо… Деякі зірки вже мінились там різними кольорами, намагаючись роздивитись, що ж там, власне, у низу таке коїться.
    Мисливці заревіли в один голос: “Ор-р-рь-р-ра-а!!!...На весь чорний, майже нічний, ліс пішло відлуння того реву, аж сусіднє вороже плем’я спинилось у своєму буденному русі, почувши його, й занепокоєно прислухалось.
* Напевне, орії вполювали щось велике, - вирішили ворожі мисливці, - Треба завтра піти подивитись, може й заберемо собі.
   Усі довколишні племена й роди вже знали про появу Оря і Лель у невеличкому роді мисливців, і почали цей рід називати оріями, в честь їхньго зверхника. Вони ще не знали чого чекати відтепер, і намагались щось вивідати.
* Ніколи вони ще так не ревіли, - сказав задумливо один із старих дідів,
* Може забили якогось мамонта, що здуру забрів у їхні хащі? - додав інший, шкрябаючи вошей у густій сивій бороді. 
   Між іншим Орь, одразу завів звичай усім чоловікам  голоти бороди, лишаючи вуса. І вошей нема, і відрізнитись можна з-поміж інших бороданів.
   А Орь встав біля палаючого вогнища, повернувся в бік сонця, що давно вже сіло за обрій, підняв руки долонями вперед і басовито проревів: “Ррр-р-р-р-а-а!!!...Від цього гуку затремтіло листя на ближчих деревах і тисячі сідаючих на ночівлю птахів знову шугонули в небо темними хмарами. Лев’яча родина, що дрімала біля роздертої турячої туші, підхопилась і напружилась, готова тікати від незнайомої небезпеки. Від цього крику стадо турів раптово зірвалося на ноги й скажено ревучи метнулися на левів, розкидаючи рогами і топчучи копитами усе на своєму шляху.
   Цього вечора чуже плем’я вперше дізналось, що таке Великий Страх. Не якийсь там переляк, а саме Великий Страх, коли на тебе насувається щось незбагненне і жахливе, невідоме й незворотнє. Жінки чужинців тихо заголосили й почали похапцем збирати пожитки у шкіри, зав’язувати їх в клумаки, а чоловіки похапали кам’яні сокири та списи й згуртувались довкола вождя. Усі з тривогою дослухалися до того, що коїться в орійських хащах. А там було чути лише гупання колоди. І це гупання не віщувало нічого доброго, бо якби люди-орії щось вполювали, то з-за річки б лунали звуки веселощів і радості перемоги. Чужі люди опинилися в цій місцині віднедавна, дві зими назад. Вони встигли вже кілька разів напасти із засідки на місцевих мисливців і навіть двох із них убили. Помсти поки що не було, та вони і не боялись, бо це плем’я було вдвічі менше, як їхнє. Та ось у місцевих звідкілясь з’явились дивні, сяючі чоловік і жінка. Розвідники бачили їх здалеку. Отож старійші чужинці думали: чого чекати?
   А орії, тим часом, гупали по колу так само черідкою, один за одним, вже з Орем попереду саме в їхній бік. Вони настільки пройнялися екстазом танцю, підсиленим враженням від першого здобуття вогню, що Орь, бачучи це, вирішив що саме час для помсти чужинцям. Скориставшись моментом, він приєднався до колоруху і став наперед найміцнішого мисливця. Орь був міцніший за міцнішого, і тому це було його Право, стати попереду всіх. Довбуш забив у колоду ще загрозливіше й швидше, ріжки заголосили ще пронизливіше і відчайдушно, а мисливці почали раз у раз одноголосно ревіти щойно винайдений бойовий клич : “Ор-р-р-а-а!!!”
   Орь, ідучі по колу, вихопив з вогнища велику палаючу довбню, здійняв її догори і знову видихнув своє могутнє “Рр-р-р-а-а!!!” Так само, як інші, тупцяючи у такт жахливій музиці, він попрямував у бік річки, за якою оселились чужинці. Всі зрозуміли про що йдеться і будь - який сумнів у власних силах зник навіть у найменшого хлопчака. Кожен брав палицю, свою чи з вогнища, і так, вони йшли палаючою стрічкою, періодично вигукуючи те страшенне “Ор-р-р-а-а!!!”, що вже здалеку наводило страх. 
     На протилежному березі річки, чужинці побачили численні вогні, що невпинно наближались до них. Їх було так багато, що здавалося, це тече вулканічна лава. Ритмічне загрозливе гупання десятків ніг, (а пішли вперед усі, хто міг ходити), бій шкіряних барабанів і пронизливе вищання ріжків, свідчило про неухильність смертельного бою, коли тікати нікуди і ніколи. Де в хід ідуть зуби і пальці, що перетворюються в цей час на гачки з пазурями.
   Хтось із чужинців перелякано заскиглив: “ Орі-і-ї іду-уть”!...Від цього скиглення нажаханого міцного чоловя’ги решту чужаків охопив переляк. Вони знетямлено почали задкувати, і ось уже, навіть не бачачи супротивника, повернулись  і завиваючи, дременули в ліс. Вони бігли, збиваючи один одного з ніг. 
   Позаду почувся оскаженілий рев оріїв, що побачили втікаючих ворогів і грандіозний плескіт води, ніби стадо мамонтів вирушило вбрід через річку. Чужаки додали ходу, та орії теж перейшли на біг. Попереду, майже не торкаючись землі, біг Орь, а за ним бігли так само швидко усі мисливці Роду. Вони ніколи в житті так прудко не бігали, їм дихалось легко і пружно. Наче уві сні, вони бачили, що ноги їхні стали швидкими, як тіні біля вогню. Вони так легко наздоганяли втікаючих чужинців, наче ці дорослі люди були ще дітлахами. У світлі повного місяцю в пануючому мовчанні, коли чулося лише багаточисельне шалене дихання та стукіт ніг, почувся несподіваний тріск. 
   Це Тато Орь наздогнав найповільнішого чужиннця і миттю зніс йому голову своєю палаючою, важезною довбнею. 
* Орр-р-р-а-а!!! - переможно заревіли усі орії. 
   Весь гурт мисливців врізався у хмару ворогів, і всі оскаженіло замахали вогненними палицями. Хряскіт проламуваних черепів перетворився у звук обвалу, так, ніби купа каміння зсунулась з гірського схилу. Виття і зойки недобитих і конаючих чужинців лунало далеко навсебіч. Нічого не важили поодинокі спроби окремих сміливих чужинців оборонятись - їх одразу збивали з ніг ударами палиць і бігли далі, лишаючи поранених на розсуд юнаків, що саме зараз здобували свою мужність і непохитність вояка - Орія. За якісь півгодини все було скінчено. Мисливці, тепер вже вояки, справжні Орії, поверталися назад, ішли на слух до передсмертного хрипіння і без жалю добивали конаючих на землі чужинців. Ні один з оріїв не загинув, проте, всі були обдерті, наче їх дерли десяток левів.
   Вже геть далеко у хащах продиралися через непролазні нетрі жінки і діти чужинців. Вони давно облишили свої клумаки. Коли повз них пролетіли орії, то старша жінка крикнула звертати в бік. Вони розгубились, заблукали, і зрештою були б приречені на вірну смерть у пущі без своїх загиблих чоловіків. Та, як кажуть, на чуже позаришся - свого позбудешся. Згодом, за пару днів, всі вони прийшли до селища Оріїв, і поступово, прижилися там, одразу збільшивши чисельність племені.
   Отак ми, орії, навчились добувати вогонь без кременю, вороги пізнали Страх, а наші люди, навчились наганяти Страх на ворога. Повернувшись у селище Орь наказав усім чоловікам, що захищали свій Рід від вторгнення чужинців, поголити голови й залишити косу на тім’ї. Це були перші косаки в Оріяні. Тобто в Україні, як ми зараз говоримо. Головне ж було те, що наші пращури відчули могутню Іскру Духу Дажбожого, яка єднає Рід, плем’я, народ в одно ціле, де відвага кожного члена роду береже усіх, не дбаючи про себе. 
   Дід і малюк сиділи замислившись, і картинка оповідання тих стародавніх подій стояла в них перед очима, наче вони й самі там були. А може й були...
* Діду, а що було потім? - запитав Тарасик.
* А потім плем’я Оріїв стало таке міцне духом і настільки чисельним, що ніякі чужаки вже не відважувались на них нападати.
* А орії, це наші люди, діду? - спитав Тарасик.
* Так, це наші, з тобою, пра-пра-прадіди, - відповів старий, - Орії це ми, ти і я, твій тато.
* А мама?
* І мама.
   Тарасик відчув приємну гордість від почутого. Хлопчик підхопився, і не дивлячись на діда гукнув: “до побачення, діду”! Він мерщій гайнув робити лука, щоб і собі бути як Пратато Орь. Цілий день він грався у стародавніх оріїв і навіть не помітив, як і сонце сіло, і на небі зірки засвітились. Він обідав і вечеряв, похапцем і не чув, про що біля нього говорили. Вже згодом, коли на землю зійшла ніч, тато розклав багаття і вони пекли картоплю у гарячий золі та смажили на прутиках сало. В траві заводили пісні цвіркуни, у лісі за річкою гухала сова… Було прохолодно і водночас тепло, і так добре, ніби він все життя жив отак, біля вогнища. Йому вже не хотілося у місто. Тарасик відчув себе одним цілим з мамою і татом і з усіма оріями на світі.
* Ми як плем’я, правда, тату? - сказав Тарасик.
* Так, синку, ми і є маленьке плем’я, - відповів тато. 
   Говорити не хотілося. Вогонь смакував сухим гіллям і тріщав ним, сиплячи у нічне небо жменями іскор. Зовсім, як те вогнище, про яке розповідав старий “відьмак”, - подумав Тарасик.
   Рано вранці, коли світ ще спав, прокинувся хлопчина й задумався: “як це тато Орь казав, що смерть тимчасова”? Коли він замислювався над словом смерть, то воно йому було страшне і незрозуміле. Він вже бачив похорони одної людини, чув, як там голосили люди, тужлива музика неприємно мучила вуха. А бородатий, із довгим, як у мами чи в бабусі волоссям дядько, одягнений у чорну жіночу сукню, махав залізною баночкою на довгому ланцюжку. З тої баночки валив їдючий бридкий дим, а дядько весь час басом промовляв про щось “ суще і тлєнне”. Бабки тужили за ровесником і наче самі примірялись, “як то вони отак теж колись лежатимуть”. Вони вже заздалегідь жаліли себе, свою нещасну долю, безупинно хрестились, буцім, це мало їх врятувати від неминучого для всіх завершення земного шляху. А от дід… Як же його звати? Тарасик згадав, що він і досі цього не знає. Надворі поволі розвиднялося, прокидалися та  пробували заспівувати пташки. Ось у хліву мукнула й засопіла встаючи корова. Бабуся дзенькнула цеберкою об стіну хліва.
* Ану, помиємося, - почув Тарасик, як вона лагідно промовляла до корови Зорьки. 
   Вже за якусь хвилину почувся дзюркіт молока у порожнє відро. Цей звук ні з чим не сплутаєш. Тарасик, спочатку, не хотів пити гаряче молоко, гидував ним, бо звик до рідкого молока з холодильника, та згодом, вже сам чекав його, щоб запивати ним щойно спечений хрусткий хліб. Звісно, бабуся пекла хліб не в печі, як у кіно показують, а в хлібопічці, що подарували мама з татом на день її народження торік. 
   Посмакувавши свіжим хлібом з медом і ще гарячим молоком, Тарасик ні з того ні з сього запитав у бабці про те, що його турбувало ще з ночі: “Бабуся, а ти коли помреш, то це назовсім”? Бабця з несподіванки мало не впустила поїлку для теляти, що її збиралась мити.
* А щоб ти здоровий був! Чого це ти таке питаєш, може наснилось чого? - перелякано пробелькотіла бабуся. 
   Вона страх, як не любила подібних тем. Сама вона, як і усі інші, звісно переймались цим питанням. Батюшка у церкві постійно виспівує про “царствіє небесноє для упокоєнних”, а от у книзі пишеться про всього лиш 144 тисячі обраних, які будуть у раю. Та й ті з роду не нашого. За 2000 років вже ж звісно набрались вже ті тисячі, он скільки святих на кожен день розписано! А церков скільки?! В кожній же ж по батюшці й дяку. Де вже їй за такою чергою до раю і не втовпишся! Отож що, лишається пряма дорога в пекло, за браком місць? В пеклі, кажуть, усіх приймають, але дозвольте, за які такі гріхи?! Молись - не молись, а піп все свою пісеньку співає про те, що ”всі ви грішники, та що всіх вас у пекло треба”. Скільки яєць та молока не носи, а нічого не зміниться.
* Та вже ж, що назовсім, - сердито буркнула бабуся, - Ще ні один звідтам не вертався, свят-свят-свят! - захрестилася дрібненько.
* А ти попадеш у рай, чи у пекло? - невгавав малий.
* А бодай ти здоровий був! - вже й зовсім розгнівалась стара. Онук наче думки її прочитував. Треба буде піти купити свічок у пономарихи й запалити перед образами, поставити вже перед кожним! - Ану, хтось із них та й змилується, та скаже добре слівце за бабцю котромусь ангелові  - подумала сердешна.
* Іди вже ліпше в того свого відуна запитай, він тобі такого наплете, наче й сам вже був не раз при тому.  Хоча, деколи його цікаво послухати. Бабуся задумалась. Батюшка теж ще у пеклі не був, а розповідає про “якусь вогняну гиєну”ніби сам щойно звідти.
* Коли я була мала, мені моя бабця казали, що як помре, то стане маленькою, менше мачиного зернятка, а потім вродиться із зірки на небі, ростиме й мене доганятиме. Хто зна, хто правий, чи піп, чи дід, чи баба, чи усі вони потроху, - зітхнула старенька.
*  Якби ж то знаття, як воно є насправді... 
Тим часом, на вулиці й сонечко зійшло.
* Знову доведеться огірки поливати, - промовила бабуся. - Був би дощ, то хоч по гриби б сходили, а так маєш вдома сидіти. Може таки до діда піди.
* А як його звати? - поцікавився малий.
* Звати його Йваном, та він не любить, щоб на нього так казали, каже, ліпше вже Трясило, що його нечиста носила. Сам спитай.
* Добре спитаю, - погодився Тарасик.
   Він пішов до дідового подвір’я. Дід “Трясило” порався на городі, біля кущів смородини й агрусу.
* Діду, доброго ранку! - гукнув Тарасик, - Бабуся казала, що ви знаєте, як там, на тому світі!
   Дід розрівнявся і з подивом відповів: “ І тобі доброго ранку”!
* А чом вона тобі так сказала?
* Бо я її спитав, чи назовсім вона помре колись, чи ні. Орь же ж, он, говорив мисливцям, що смерть тимчасова, - відповів малий. 
   Дід задумався, сів на лавку біля груші й кивнув Тарасику сідати поруч. Коли малий усівся добре, почав розповідати.
* Дуже давно, коли я був такого зросту , як ти, то і я питав у діда те саме. Так мій дід відповідав отак: “Я завжди був, я є, я вічно буду. Був я біля тата Оря, і пізніше, а зараз тут є, а потім ще буду”. Коли зерно кинути у землю, з нього виросте колосок, який висипле у Матір-Землю такі ж зерна, з яких він проріс. Лежатиме зерня неживе до Вишньої Благодаті, аж до Весни. Й вода, талим снігом та  дощем просякне землю, напоїть нерухоме зерно. Потім випарується, у небі збереться у хмару і знову дощем проллється на землю. Засвітисть Яре сонечко і прокинеться зерно, й почне рости. І людина так. Від батька до сина, передається зерно народу нашого. А душі людські, як Яре сонце Світлом Дажбожим оживлюють те зерно і відроджується Рід наш вічно.Ти у школі потім вивчатимеш науку про матерію і закон збереження енергії, то й сам зрозумієш, що до чого. Більшість пускає науку повз вуха. Та я розповім тобі про двох чоловіків, що жили колись давно в одному місті. Вони були вже старими і думали про смерть.
                               Дві хмаринки
   Жили були два чоловіки. Один був майстром, робив добрі справи, і його вважали добродієм. Інший теж був майстром, але на капості, розбій, і його знали за злодія. Віджили вони кожен своє життя і коли настав їх час, випустили дух і померли. Піднялися душі над тілами, будинками, деревами і поринули у небо. Мали вони вигляд прозорих, майже непомітних хмаринок. Самі себе бачили, а живі люди на Яву їх бачити не могли, бо хмаринки були наві, тобто душами померлих людей.
   Летіли вони серед таких же хмаринок, що збирались у гурти й весело перемовлялись, (а деякі і невесело) і прямували у Царство Духа Предків Рідних, у Ірій, значить. Кожна з них пам’ятала, що саме вона чинила на Яву живою людиною, й дорогою зважувала: “Чи так треба було, чи інакше робити, і чи цього разу ліпше, як у позаминулому житті”? Хтось пишався подвигом в ім’я рідних і народу свого, хтось добрими справами для людей, дехто не мав чим похвалитись, але знав, що й лихого не чинив. Всі долали труднощі, досягали успіхів і це мало їм зарахуватися. Як і помилки. Адже наступна неминуча подорож в Яв (у нове життя), залежить від попередньої.
   У Царстві Духа Предків Рідних хмаринки линули до пращурів і згадували, що всі вони між собою рідня! Пращури раділи їм, розпитували новин, і відсилали в нову путь - новонароджуватись. 
    Хмарки кружляли і розлітались в різні боки Батьківщини, що зветься Україна - Русь - Оріяна.
   Датель Буття спостерігав цей рух і сонячно всміхався своїм Внукам-хмаркам, які є часточками Його Самого. І весь величезний Всесвіт, далекі зорі, планети, комети і навіть, чорна порожнина простору, що зветься космосом, незбагненно є самим Дателем Буття (старою мовою -- Дажбогом). І всі ми - Його творіння, Його діти, Його онуки (помічники).
   Летіли, отож, улітку ті дві хмаринки - душі, що належали в минулому злодію і добродію. Схожі зовні, але одна світліша, а інша темніша, аж синювата. Світла приязно всміхалась, раділа сонцю, вітру, блакитному небу. Темна ж - навпаки, щось собі недобре мурмотіла і мигала електрикою. У небі клубочилось багато водяних хмар. В них збирались злива і дощ. Інші несли грозу, град, - а ще інші сонячний дощик. Світла хмарка подивилась на все й запитала в темної жартома: “Гей, сусіде, ти який дощ в собі маєш”? Темна хмара потемніла й сердито пробурчала:
* Аж ніякого не маю! Ми з тобою хмари не дощові, а електричні. Бачиш, як блискаю?
    І блиснув фіолетовим полум’ям: “Га-гах!!!”- прогриміло в небі.
* Та ти що?! - здригнулась від несподіванки світла хмарка.
* А що, налякався?! Га-га-га! - зареготала темна. (А на землі цей сміх почувся як гуркіт грому: (Гур-гур-гур!)
* Я ще й не таке можу!
* Якийсь ти недобрий, - зауважила світла хмарка.
* А я й не приховую, - пихато заявила хмарка темна, - Я злий і суворий, не те, що ти, тюхтій добресенький. 
* Я пишаюся собою! Мені навіть бачиться інколи, який я недобрий і як усі мене бояться! - набундючилась вже  темна хмарка.
* Хто ж тебе боїться? - запитала світла.
* Мені сниться, що я людина і коли хочу то пиячу, лаюсь, б’ю й грабую інших людей, а як хочу - то й вбиваю когось. Беру, що хочу і не дякую! Отак! - пихато заявила вже зовсім чорна хмарка.
* І мені сниться, що я - людина, що роблю якісь корисні речі, всі мене за це поважають і люблять. А давай-но, злетимо у низ і подивимось на людей? - запропонувала світла хмаринка.
   Чорна, трохи повагавшись, погодилась і вони полетіли донизу. Стрімко наближалась кольорова земля: зелені й жовті поля, темні ліси, прорізані блискучими нитками синіх річок, мости, шляхи, будинки! Чим нижче злітали хмарки, тим більше мінявся їх вигляд і настрій: світла зовсім побіліла, усміхалась і гралася на ходу із сонячним  зайчиками, що летіли із ними наввипередки. А чорна - чим нижче тим більш гнітилася й трохи не клякла від передчуття чогось неприємного…
   Аж ось, спустились вони зовсім низько й у вікнах будинку угледіли два сяйва. Одне було червонувате, а інше - біле. Обидві одразу пригадали і все зрозуміли.
* Мені сюди! -  вирішила біла хмаринка й повернула до сяючого білим світлом вікна.
* Е, ні! Це я сюди! - гарикнула чорна й відштовхнула білу хмаринку.
Та біла хмаринка, не зважаючи на штурхана, лише прискорилася і з розгону вскочила, невидима, до кімнати, де були чоловік і жінка. А чорна, від власного ж руху, війнулася під сарай, де причепурювалась вже сіра кішка, від якої, щойно пішов чорний кіт.
   Обидві хмаринки і незчулись, як їх закрутила в якомусь вихорі нездоланна Сила, що водночас, зменшила їх до розміру мізерних цяток. Очуняли вони у темному теплому місці, кожна у своєму. Чорна цятка сердилася й пручалася, та даремно. Біла ж, заспокоїлась і чекала , що буде. Сонце вставало і сідало, йшли дощі, росли дерева і кущі. І трава також. І ось, нарешті, чорна цятка відчула, що звільняється із своєї темниці. Одразу ж холод, голод, спрага опанували нею, але якось так дивно, наче б вона була не в однині, а її було багато. Так і сталося насправді - чорна хмаринка, за її минулі злодійства народилася купою, поки що, сліпих кошенят, які щосили пищали і тикались носами.
* Так тобі і треба, заробив! - зазначив Датель Буття.
   Відтепер кошенятам не снитимуться людські сни. А далеко пізніше і біла цятка з’явилась на світ маленьким, гарним дитятком. Йому були раді оті чоловік і жінка, і це були його Тато і Мама. Дитятку дали гарне ім’я і почалося його нове життя, де все буде легше і краще, ніж у попередньому.
* Так і буде! - зазначив Датель буття. І усміхнувшись, послав до дитини його Обережника, щоб був йому захисником та охороняв його від злих істот.
   А на небі пливли хмари, світлі і темні, сяяло золоте сонце, мінялись дні і ночі, піднімалась ранковими туманами вода й опадала дощами, чи снігом, несучи користь всьому живому на землі.   
   І люди, як вода, то течуть, то здіймаються парою, то йдуть дощем, і лише від них самих залежить, д,  як і ким вони проростуть у наступному житті. Слава Дателю Буття!
* Отже, злодій перестав бути людиною, діду? - спитав Тарасик.
* Так, його душа розділилась на декілька елементів, і кожен з цих елементів став духом кошеняти, щоб не шкодити більше людям. Щоб це зрозуміти, візьми телевізор: розділи його зображення на, наприклад, 8 частин і закрий 7 із них, а на одну дивись. Незрозуміла вийде картина, чи не так? Наче й рухається щось, а цілого нема. Істота, і якийсь розум має, а людиною бути не може.
   Тарасик задумався.
* Отже злодій і не зник назовсім, але вже й капостити не може, правда?
* Саме так. Він міг бути доброю людиною, а став шкідником.
* Діду, а чому у тварин душа менша за людську?
* Тому, що людина має таке тіло, яке дозволяє душі розвиватись - працювати, вчитись, говорити, і їй потрібна складна душа, яку треба вдосконалювати, оновлювати. Отож, коли людина відходить у світ мрії, вмирає, то оновлюється, відпочиває. А ще тому, що саме в людину Дажбог вдихнув частину Світла Свого.
* А інші істоти мають розум?
* Так, мають розум тваринний, він у них розвинутий настільки, настільки їм це потрібно для тваринного життя. Людина ж ускладнила своє життя, і розум її теж ускладнився і виріс, а з ним і душа.
* А як це сталось, як людина з’явилась, діду?
* Ну, Тарасику, ти напевне маєш конструктор?
* Так, маю, лего називається.
* Ну, ось уяви: кожна деталька лего, це одноклітинний організм, в якому є його дрібненький, одноклітинний дух життя. Якщо скласти кілька таких клітин, то вийде складніший організм, і дух життя у нього буде складніший. Так відбувався розвиток живих істот сотні мільйонів років, аж до сьогодні, і у підсумку, з’явилась людина.І після нас це не спинеться, а продовжиться, і ми візьмемо у цьому участь.
* А чому злодій так швидко розділився? - запитав, поміркувавши, Тарасик.
* Руйнування завжди швидке. Збудувати тяжко, а зруйнувати можна вмить. Злодій, за свого життя, переступив через ті закони людського співіснування, про які колись йому говорили його тато і мама. І цим він зруйнував свою душу, зробив її чорною і нелюдською. А душа людська - світла, ніхто ж не народжується одразу негідником. Втім, добродієм теж ніхто не родиться.
* А якби його не вчили отим законам, то він би не зруйнувався?
* Ні, але й не був би повноцінною людиною. Людині притаманно самонавчатись, тож якби він цього не вмів, то значить був би людиною божевільною. Божевільні - це люди вільні від тих законів, що називаються Буття, або Бог. У них несправний мозок.  Отож, якби він був божевільний, то у нього був би інший шанс у наступному народженні.
* А що це за шанс, для чого він?
* Для того, щоб вчитись і рости. Так, як у школі. Тих, які не встигають - лишають у тому ж класі на наступний рік. Або й взагалі відраховують у заклади для відсталих. Життя це така ж сама школа для душ. Кожне коло життя це як окремий клас, от лише класів тих безкінечна кількість, аж поки ти не станеш відмінником.
* От і наш Сірко, теж, ніби , щось розуміє, а сказати нічого не може, лише хвостом мотиляє. Був, мабуть, якимось розбишакою. Бабуся на нього так і каже, що то не пес, а вар’ят справжній, як відірветься, так шкоди і наробить! - засміялись обоє.
   Вони сиділи на лавці біля кущів смородини. Поміж кущів стояло зо два десятки вуликів, над якими літали бджоли. Бджоли снували скрізь у різних напрямках, вправно обминаючи діда і хлопчика. І йому було зовсім не страшно, адже дід сказав, що бджоли добрих людей не кусають. З трапика коло летки (дірочки, яка є дверима у вулик) бджілки здіймалися легко, а сідали на нього важко, бо несли тягар нектару і пилок на ніжках. На задніх лапках у них були різнокольорові кульки, наче відерця. І сині, і зелені, червоні, жовті, білі. На яку квітку сідали, такого кольору пилок і збирався. Біля входу ворушили вусиками бджоли-воротарі, вони обмацували кожну бджолу чи вона, бува, не ворог. 
* Діду, а що то в них таке на лапках , - спитав Тарасик.
* Це пилок, вони його у вулику складають у окремі стільники й виходить перга. Нею годують молодих бджілок.
* А чому їх так багато, хто ними керує?
* Керують ними ними інстинкти, закони бджолиної сім’ї, рою, які закладені в них несвідомо. Без рою бджола не виживе, як і самотня людина без людей.
* А що таке рій, це як наша сім’я?
* Так, тільки, якби вас усіх було б десь тисяч із 60.
* Ого! Ми б і не знали як кого звати, - засміявся Тарасик.
* Звісно, тяжко було б усіх запам’ятати. Та людина складна істота, і живе одразу двома роями, земним, який називається народ, і потойбічним, який називається Рій. Земний народ - явий, а потойбічний рій - навий.
* А що це за рій такий потойбічний? - зацікавився Тарасик.
* Це душі людські, що тимчасово перебувають, померши, у Царстві Духа Предків рідних, такому собі вулику, перед тим, як народитись знову.
* Розкажи, діду! - попросив малий.
* Добре. Розповім тобі про рій. Ось зараз, у нас іде неоголошена війна, північні сусіди, як і в усі віки, напали на нас, знаєш про це?
* Знаю, лізуть до нас у двір, москалі проклятущі! - гнівно вигукнув, насупившись, Тарасик. - Коли я виросту, то піду з ними воювати.
* Так, на твій вік війн вистачить. Так от, Рій, пращури наші, допомагає нам, Слухай, як:
                                        Рій.
   У темній - темній синяві простору, в золотому сяйві мільйонів зірок, довкола жовтої зірки, що зветься “Сонце”, серед восьми мертвих планет, кружляє блакитна куля, а навколо неї витають без ліку безтілесні істоти, на вигляд, як прозорі хмарки. Це душі людей, що завершили свій земний шлях. Здається, що літають вони без ладу, наче бджоли біля вулика. Та якби хтось міг придивитися, то побачив би в різних місцях над планетою скупчення з цих хмаринок. Колись, давно, такі скупчення, старі волхви називали Роями, як бджіл. Вони розташовуються вище поверхні землі, але є й серед живих, аж ніяк не зачіпаючи когось.
   Восени, коли птахи летять від холодів на південь, ми говоримо, що вони летять у Вирій. Тобто, з дому, з рою. А навесні, коли вертаються додому, кажемо, що прилетіли з Вирію. Чому це так? Вдома, те що нас оточує - нам рідне: небо й земля, по якій ми ходимо, ліси й поля, на яких колоситься жито, трави духмяні та кольорові квіти, люди, домашня худоба й птиця, мова, що звучить над хатами - і це є наш земний рій. Все це птахи пам’ятають і впізнають, радісно щебечучи з дороги. Людські думки, відчуття тварин, птахів, рослин зливаються в одну потужну річку:
* Вже час настав,
              Відродиться Життя!
              Посієм хліб, дітей зачнем -
              Продовжиться Буття!
              Зігріє сонце,  зацвітуть поля,
              Під синім небом оживе земля!
Приблизно так.
   Прозорі хмаринки, що звемо їх душами, є скрізь коло нас. Вони тримаються Роду живих, тримаючись гурту в своєму непосидючому Рої. Цих Роїв не один. Там, де є Рід людський, де народ зберігає свою мову, культуру - там є Рій навий. Рій це - Царство Духа Предків Рідних. Український Рій невеликий, та про це пізніше.
   В нашому Рої зараз ідуть пошуки найдостойніших, вони мають знову народитись, щоб Рід Український зміцнився. Хмарки живуть поза часом і бачать одразу минуле й варіанти майбутнього живих людей. Часто вони попереджають тих, що на Яву, про негаразди й нещастя. І коли на це живі не зважають - неживі починають діяти. Пращури вибирають серед себе потрібні душі і посилають їх на землю.
   Різні народи змагаються між собою, щоб затвердити своє верховенство на планеті. Вони воюючи, змішуються між собою, змішують мови, звичаї, думки, все, біля чого тримаються Рої душ. Вся енергетика живих і неживих є сталою і міцно тримається певної території. На це впливають підземні силові річки. Якщо зі Сваргою, (домашньою аурою країни ) щось негаразд, то душі предків це відчувають у Наві, у світі неживих, адже завжди знаходяться біля нас.
   І ось, коли ми всі народжувалися, сотні тисяч вибраних хмаринок зринули в українські міста і села. Вони вибирали місця хоробрих і відважних. Вони готувались з’явитись на світ сміливими й рішучими українськими хлопчаками й  дівчатками, першими з перших. Тими, що без роздумів рубатимуть дерев’яними мечами будяки з лопухами і перев’язуватимуть поранених героїв. Вони вправлятимуться долати напасників, що лізуть без упину в Україну, змішуючись з українцями,забороняють нам нашу мову, наші звичаї. Ці напасники змушують нас вчити свій “язик”, насаджують своє мислення, свої чужинецькі звичаї.
   Та могутні сили українського Роду це поборюють, і нащадки окупантів, навіть, говорячи “язиком”, просякаються українським Духом Свободи. І дика суміш двомовності поволі поступається одномовності, у відродженні України, що несподівано звільнилась. Поки загарбницька держава-окупант, з двоголовим стерв’ятником свого гербу, щось п’яно верзла про ворожі підступи, декілька народів, ще живих, кинулися навтьоки з кривавого рабства. Протверезів північний окупант - Морок, вискалив свої жовті ведмежі ікла у безпорадного розуміння, що його одурено. Він лишився сам один, серед свого гнилого болота, без покірних раніше йому рабів-народів, маючи для поживи лише майже  мертві, роди людські, котрі полонив дуже давно і вже майже випив з них життя. Страшний північний Морок - це рід некроманів, тих, хто любить чужу смерть і живиться нею. Це теж люди, але вони змалечку заражені чорними думками, про свою велич, ростуть із злочинними хижацькими прагненнями вбивати й грабувати інші народи. Вчиняючи ці жахливі злочини проти підкорених народів, знищуючи їх самих, їхні мови, звичаї - Морок міцніє й наливається силою. Він, як упир, тягне їхні життєві соки в місце, де тече гнила річка. Ця річка називається Мос-ква (гнила вода).
   Іде дощ, чи сніг, віє вітрюган, чи мете хуртовина - все живе мусить сховатися, нічого з цим не вдієш. Та від ворога треба захищатись, яким би страшним він не здавався, бо слабкий і полохливий загине. Такий закон природи, таке Життя.
   Ось прочуняв, врешті, Морок кривавий і простяг свої брудні пазурі до нашої України. Вп’явся ними в державу нашу й пішла отрута в кров українську. Очманіли мирні хлібороби й шахтарі на сході, і почали славити Морока, почали вбивати тих, хто не піддався отруті смертельній. Проклинали вони Рід свій, нашу Україну, хвалили в хворобі своїй, чужинців, які чекали , доки ми всі один одного переб’ємо.
   І встали до бою вибрані, що Роєм послані були народитися на цю тяжку годину.
Й почали відтинати голови Морокові, як колись у дитинстві будякам. Збивають чорні парості вогняними мечами, а на місці одного жала з’являються два, і вражають сміливців у саме серце. Й падають вони, шкодуючи, що мало встигли колючих паростей відрубати. Бо чорні парості Мороку, як пістряк обплутали тіло Роду українського. Вони проникли до глибин самого єства народу, й отруюють навіть його вождів. 
   А ген, у болоті, в оточенні менших вурдалаків, таких же як сам, сидить головний Упир Мороку й чекає, коли ж впаде Україна йому до ніг. Сотнями гинуть вибранці, вони стали Небесними Воїнами Світла в моторошній битві, щоб зупинити рух чорного роду. Вони шепочуть прощальні слова двома мовами: “прощавайте!” і “пращайтє!”
   І прощаємо ми їх, і чекаємо на їхнє повернення, бо попереду ще важливіші, як донині, битви з північним Мороком, а герої ж, не вмирають.
   Мільйони вибраних хмаринок прозорих надіслали в Яв наші Пращури - Орії на цей бій з напасниками, що не орють і не жнуть, а тільки грабують й цим живуть. Вони вар’ятами скрадаються до наших міст і сіл, де в теплих оселях живуть працьовиті українські родини. Ще не всі прокинулись від мани, яку напустив Морок. Та один за одним українці-орії піднімають голови, і незабаром, вже величезна армія безсмертних Воїнів Світла вщент рознесе отруйне зміїне кубло, що лежить серед непрохідних мочарів у гнилій воді.
   Гріх відпустити живими вовків, що шматують твою родину. А ми ж і є одна велика Родина, весь український народ. Відпустиш вовка, а він повернеться завтра, щоб знову спробувати вбити того, кого не зміг сьогодні.       Кожен мертвий вовк, вурдалак, перевертень є подвигом в ім’я народу, щастям на кармі народу. Перемога підносить воїна щаблем вище. Померти, не захистивши України - ось де гріх. Ось це прикро.
   У темній синяві простору, у золотому сяйві зірок, біля блакитної планети Земля, сполохано мечуться хмарки біля скупчень своїх Роїв. Вони бачать, як з України туманом піднімаються душі забитих ворогом бійців. Душі, потрапивши в Нав, розгублено спиняються, наче на роздоріжжі: за життя на Яву, майже кожному з них казали, що померши, вони відійдуть на “лоно Авраама”, до пращурів чужого Роду, в чужий, нерідний Рій. Лише деякі одразу радісно прямують в Царство Духа Предків Рідних, і ведуть за собою тих, хто ближче. Та більшість запрограмовано , як сомнамбули , заворожено пливуть в інший бік, до старого Русалелю, який зараз вже не наше місто, і назавжди зникають серед чужого Рою, стаючи рабами в Наві. Вони потрапляють у пастку Вічного Невороття. Їх дуже багато, мільйони. Тому наш Рій вже невеликий.
   Український же рій, хоч і ослаб за цю тисячу років поневірянь по чужих істинах - не сумує. Видатні войовники Оріяни - України збираються допомогти українському народові вистояти в цій нерівній боротьбі. Бо ми - їх Нащадки. Ці Воїни Світла вже серед нас. І ми є вони, і вони є ми. Дажбог нас освітить силою Своєї правди й за нами Перемога! Ми вже підняли голову, почувши брязкіт зброї.
   Ми підемо вперед, а з нами йде старий і вічно молодий наш Тато Орь із синами. Вони заорють свою Українську Ниву й загноять її ворожою мертвечиною, щоб посіяне Добро мало силу зрости і протистояти Злу.
                                 Слава Дажбогу!
   Тарасик заворожено слухав дідову оповідь і маленькі кулачки мимоволі стискалися у прагненні прямо зараз іти боротися з болотяним Мороком, що є Злом всесвітнім. Але як підеш? Ще не виріс, скажуть командири, ну і мама з татом не пустять, бо ж треба в школу йти 1-го вересня. - А хто ж тоді буде нас усіх захищати, якщо я не піду? - подумав Тарасик і спитав: “Діду, а вистачить у нас безсмертних Воїнів світла, щоб перемогти армію мороків”?
* Думаю, вистачить, - відповів дід, - Та й не числом на війні перемагають, а вмінням воювати. Воїни Світла живуть серед нас, може й тато твій один із них. От, тільки, вони ще не очуняли від мани, яку попи на людей наводять: “всяка влада від бога, не дбай за земне, б’ють по правій щоці - підстав ще й ліву”... Ці дурниці роблять нас нерішучими, занадто добрими, невпевненими собі. Наш народ характером став такий м’який, що сусіди можуть нас просто розлизати, як той солодкий пряник, що сам проситься до рота. Треба бути гіркими, як полин, щоб ніякому зайді не кортіло скуштувати нас на смак. А головне, ті воїни, що ідуть у бій на смерть за всіх нас, повинні мати зв’язок із Ірієм. Цим зв’язком є Рідна Віра. Без неї ж вони, задурені чадом чужовір’я, навіки загубляться у Наві, і не потраплять в Царство Духа Предків Рідних, не зможуть відпочити і знову народитись на славу нашої Оріяни. Так нас ставатиме все менше і менше.
   Тарасик сидів на лаві і гойдав ногами. Як казала бабуся - “чортів колисав”. Та йому й не шкода, хай собі ті чорти покатаються. Сонечко пригрівало, пташки заводили свої чарівні, дзвінкі пісеньки. Ну ніяк не вірилось, що в країні десь на сході іде війна і вмирають люди.
* Діду, а чому на тих, хто в полі, кажуть “орачі”?
* Це вже знову історія про Тата Оря. Та я розкажу тобі її дещо пізніше. Здається, тебе бабуся гукає.
   Та й справді: бабуся на всю вулицю кликала його обідати. Тарасик підскочив і подався додому, на останок гукнувши “до побачення!”
   Тарасик миттю прилетів до себе в двір, з ходу заскочив до кухні і вигукнув: “Бабуся, а знаєш що”?
* А хіба що? - озирнулась бабуся.
* А те, що коли ти помреш, то, згодом, народишся знову, бо то лише злодії вмирають назавжди. А герої і добродії ні. А ти ж добродій, вірніше, добродійка! - Тарасик гордо подивився на всіх присутніх, що аж роти порозтуляли від такого експромту.
* А чому ж ти вирішив, що я добродійка, онучок? - приємно здивувалась бабуся.
* Тому, що ти нікого не вбиваєш, не грабуєш, не обманюєш і не лаєшся. Печеш нам хліб і вгощаєш мене різними пундиками з молоком. Значить ти потрібна на землі людина! Всі засміялися: “От, виявляється, як воно є”!
   Наступного дня зранку було хмарно, злегка мрячило, зривалось на вітер, і всі були вдома. Тарасика не пустили до діда і він мусив гратися, вигадуючи собі різноманітні історії. Фантазію мав буйну, отож ідей не бракувало. Потім вони з татом у сараї майстрували дерев’яний меч, щоб було чим сікти голови багатоголовому змію Мороку, себто будякам. Тоді взялись за щит із шматка фанери, щоб було чим від змія захищатись. На щитові намалювали Тризуб. А тут в сараї знайшлася стара мотоциклетна каска з шкіряними пасками, і в підсумку, Тарасик відчув себе справжнім лицарем Світла. Він прямо по мокві побіг рубати страшного ворога, не зважаючи на лемент бабці і матусі, бо що йому, косаку, якийсь там дощ? Та дощ одразу ж і минув і Тарасик хвацько воював з драконами, аж доки добре не втомився, махаючи мечем.
    Хмари розійшлися, вигулькнуло сонце, почала випаровуватись волога, що її не встигли всотати земля і рослини. Стало парко й водночас свіжо. Ластівки припинили ширяти понад землею, бо комахи піднялись вище. Так завжди буває, що перед дощем  повітряний тиск змушує комах спускатись нижче до землі, і пташки полюють на них вже там. Ось і бабуся з мамою вийшли на город подивитися, чи не дуже побило щойно посаджену розсаду дощем. Не встигла бабуся знічев’я двічи тицьнути  бур’янину, як у сапи зламалося руків’я. Почались пошуки підходящої кандидатури на держак. Але, що вже, лишень, тато не знаходив - бабусі все було не таке: “те мале, а те велике, те криве, а те пряме”. Тато вже й не знав, що йому вчинити, чи піти ловити рибу з Тарасиком, чи продовжити пошуки держака? Аж ось, бабуся запропонувала Тарасику сходити до того відьмака і попросити , щоб він зробив держак на сапу. А щоб він був ласкавий - віднести йому ось цю трилітрову банку вранішнього молока. Взяв малий банку і пішов. 
   Приходить він до діда, а дід саме в майстерні: як знав, що від нього зараз чогось захочуть. Щось собі струже помаленьку. Стружечка витинається тоненька, закручується спіралькою і так добресенько пахне, що малий аж задивився. 
* Добрий день! - нарешті згадав він чого прийшов.
* Доброго здоров’я, -  відповів дід. - А що то ти з молоком прийшов?
* Це вам бабуся наказала віднести й просила , аби ви зробили їй держака на сапу, бо, саме зараз його зломила, - сказав малий.
* Добре, - сказав старий, - Зараз зроблю. А ти, поки що, посидь, оно , на дошках.
   Дід узяв квадратну палку, чудернацький рубанок, із вигнутим лезом, і за якісь п’ять хвилин витесав руків’я до сапи.
* На. Можеш віднести, - простягнув дід Тарасику круглесенький держак, який начебто, щойно був квадратним.
* Діду, а як я віднесу держака і прийду, ви мені розкажете іще про Оря?
* Приходь, - усміхнувся дід, - Треба й перепочити.
   Хлопчик мерщій побіг додому. Там ще подивився, як тато припасував сапу і гайда назад до діда.
* Ти куди знов, Тарасику? - здивувалася мама.
* До старого відьмака! - крикнув малий й зник.
* І що йому таке, немов медом намащено, - занепокоєно проговорила мама. - Побув би з нами, краще.
* Судячи з усього, йому там цікавіше, - відповів тато. - А з нами він і так повсякчас.
* Та й то так, - погодилась мама.
   Тарасик прибіг до діда в сарай, де той, саме гострив якийсь інструмент, не схожий ні на що раніше бачене.
* Це струг, - пояснив дід. - Ним, колись, знімали кору з кругляків, з колод, а я зараз ріжу ним топорища. От, раніше, за часів Оря, подібних приладь не було. Лише кам’яна сокира, чи молоток. Навіть плуга не було. Лише дерев’яне рало. 
* А що таке рало?
* Це такий примітивний плуг.
* А його названо на честь Оря? - спитав Тарасик.
* Це він його ж і змайстрував, пристосувував до справи. Ось, як це було:
                                Яр - Тур
Тоді, коли це сталося, рік видався голодний. Мисливцям не вдавалося принести в селище стільки здобичі, щоб жінки змогли нав’ялити на сонці достатній запас м’ясних смужок. На всю зиму невистачило. Від початку снігів впали сильні морози, запаси вичерпались ще у січні. І хоча орії, на відміну від сусідніх племен не обділяли старих і хворих їжею, та все ж, більше десятка слабших людей померло від нестатків. Старійший волхв звернувся до Тата Оря з проханням, аби той щось зарадив. Орь не сидів склавши руки: він разом із мисливцями заходив все далі і далі у лісов нетрі в пошуках дичини, яку потім ще й треба було нести додому. На це йшло багато сил, а їжі було обмаль.
   Орь зайшов у домівку і подивився на Лель. Вона підняла очі і вони миттю обмінялися думками. Надвечір усе плем’я зібралось у великій овальній дорадчій хатині. Тут були і чоловіки і старші жінки. Орь кивнув волхвові і той розповів людям про те, що усі і так знали. А на останок додав: “Хто може щось сказати”? Після тривалого мовчання почали говорити і про набіг на сусідів, і про переселення в іншу місцину, де всього буде вдосталь. А їм заперечували, мовляв, якщо грабувати, то чужі захищатимуться, значить будуть вбиті мисливці, і хто тоді піде на полювання? А іти десь з насидженого місця, то куди саме? Вже навколо побільшало сусідніх людей, не лише схожих, а й дикунів - людоїдів, тож хто зна, чи вдасться знайти місце, щоб осісти взагалі.
   Мама Лель подивилась на стару жінку і та розповіла про здобич, яку шукають жінки. Це гриби та ягоди, їстівне коріння. Його відрили вже на багато сотень пострілів з лука навкруги і більше нічого не знайдеш. Проте, якщо у оріїв нема їжі, то і у сусідніх племен, мабуть, те саме. Тож відібрати грабунком навряд чи щось вдасться. Говорила, що зараз інколи вдається знайти дупла білок із запасами горіхів, а у ховрахів у нірках багато дрібних горішків без шкаралупи. Ці нори знаходять по високим рослинам, що ростуть зверху над норами. До речі, на такій сухій траві часто можна знайти ті самі малі горішки - зернята. Якщо ховрах не з’їдає всі зерня за зиму, то навесні можна знайти багато таких нірок, бо те зерня проростає назовні. А якщо сам десь висипеш те зерн, то влітку там виросте багато таких рослин із зерням. Його добре пекти на вогні, тоді воно дає сили,а ще ліпше зварити у шкіряному мішечку, кидаючи туди розпечене каміння. 
   Лель cказала:”Те зерня - це діти рослин. Якщо забирати всіх дітей, то не залишиться дорослих, тому якусь частку треба лишати. Але лишати його не аби як, а так, щоб ховрахи його не розтягли. Треба викопати свої нірки і охороняти їх.
* Якщо копати нірки гострою палкою, то багато не накопаєш, - сказали жінки.
   Лель подивилась на Оря, чи той щось скаже. І Орь наказав:”Збирайте зерня чим побільше, шукайте і рийте. Трохи лишайте ховрахам, бо ж то вони його збирали. Це мають робити усі, окрім мисливців. Старі шукають, молоді риють, жінки носять і складають. Навесні ми допоможемо Дажбогу розплодити ці корисні рослини. Бо ми є онуки (помічники) Його, ми орії”!
   Всю зиму, весь лютий і березень люди довбали мерзлу землю. Якщо ховраха не було в норі - лишали йому трохи зерна на прожиття. Та часто траплялося, що і його брали з собою, все ж, який-не-який, а харч. Здобували і борсуків, що взагалі вже було доброю поживою і хутром. Чужі люди насміхалися з оріїв і називали їх ловцями пацюків, а не мисливцями. Хоча мисливці орії теж не дарма полювали. Орь наказав не зважати на кпини до часу й не відповідати, і орії вірили йому й слухались. Орь ходив задумливий і просив Дажбога врозумити його, як діяти. Стояла похмура пора, весь час сипав сніг, сонця видно не було ані трошки, і колишній промінчик сонця Ра не міг спитати у сонця поради. Люди потай починали ремствувати, не розуміючи нащо рити зерно і не їсти його. Звірі теж шукали чогось їстівного. Лосі і олені обгризали кору з нижніх гілок дерев, дикі тури розгрібали замети в сподіванні на присипану траву чи мох. Зграї вовків розкошували на замерзлих тушах впалих з голоду тварин. Від міцного морозу репали стовбури столітніх сосен. Від того звуку злітали хмари круків, і ще потім довго кружляли над лісом. 
   У стародавні часи Оря дверей в хатах ще не придумали, і отвір затуляли великими товстими шкірами тура або зубра, а щоб хижий звір не заліз уночі, то на додачу шкіру ще пригнічували тяжкими колодами з середини.Час від часу котрійсь цікавій тварині вдавалося пропхати морду і тоді піднімався страшенний лемент і гвалт. Починали гавкати собаки, що взимку ночували в хатах разом з людьми, бо морози вночі бували особливо люті, а вовки крали собак прямо з під хат, якщо дичини було замало.
   Одного зимового ранку, Орь прокинувся перший і почув, як за мазаними глиною стінами хижки, що були сплетені з хмизу, ходить щось велике. Усі ще спали, а всі це весь рід, близько трьох десятків людей. Тоді всі жили разом. Кілька родів складали невеличке плем’я. Почувши гучне сопіння, Орь повернувся до шкіри на вході і побачив засніжену морду дикого бика - тура, який у пошуках їжі забрів до селища людей. Він пропхав свою кошлату голову поміж колод і зустрівшись очима з Орем смикнувся на двір. Та було вже запізно. Його широкі роги застрягли, зачепившись за колоди. Бик заревів і почав гребти ратицями сніг, намагаючись звільнитись. Затріщали стіни й попадали колоди. Знявся жахливий гвалт. Усі пси , що ночували у хатині разом з господарями, кинулися на тура із скаженим гавкотом і вчепилися йому іклами в морду. Бик ще дужче заревів, очі йому налилися кров’ю і він шарпнувся вперед, заваливши решту вцілілої загорожі. Він увірвався в хатину з клубами морозної пари і снігу. Гострі роги завмерли у секундній нерішучості, доки бик вибирав собі ціль для нападу. Нею стала маленьке немовля, яке з переляку лишили там, де вона спала. Бичище махнув головою, і зачепивши рогом за хутряний сповиток з дитиною рвонув вперед на гурт нажаханих людей. Від його стрімкого руху сповиток відлетів в далекий кут прямо на руки матері, а другим порухом голови страшні роги розметали на всі боки кілька собак, що намагались його спинити. І ось здавалося, коли дикий велетень, в своїй сліпій люті, вже мав розчавити усіх, він спинився і впав на коліна. Це Тато Орь, вчепившись бикові в роги, почав щосили тиснути його голову донизу. Бик не сподівався на такий прийом і хотів махом знести перешкоду. Його могутня шия надулася і стала горбом у надмірному зусиллі. Якби це робив звичайний чоловік, то він відлетів би від бика так само легко як той сповиток з немовлям. Але Орь не був звичайною людиною, а був він сином Сонця Ра, променем, який перевтілився в земну людину за велінням Дажбога. Орь буквально вріс ногами у земляну підлогу хижі. Його непоказні м’язи збільшились вдвоє від напруги і неначе закам’яніли. 
   Бик і Людина спідлоба дивились один на одного у розумінні що цей герць скінчиться смертю одного з них. Ось бик напружився і подався вперед. Орь трохи похитнувся і у голові йому пронеслись картини його сонячного дитинства, ті, коли він був ще маленьким промінчиком, сонячним зайчиком. Орь засміявся і посвітлішав. Люди здивувались і вразились його сміхові. Поступово він все більше світлішав і за якусь хвильку вже сяяв як розпечене сонце влітку. Тур з усієї тваринної могутності попер вперед так, що від його задніх ратиць полетіли грудки втоптаної земляної долівки. Він пхав на Оря  із заплющеними очима, бо не міг на нього більше дивитися, через те нестерпне сяйво, що його випромінював Орь. Та зусилля тура були марними, так ніби він вперся рогами у велетенську кам’яну брилу. У його темному, примітивному мозку навіть з’явилась картинка, що саме так воно і є - він тисне не скелю. Бик на мить ослабив тиск . Навіть серед суцільного гавкоту псів було чути гучне сопіння бика і ось, ніби щось голосно луснуло. Тур жахливо заревів, і завалився на бік, засучивши всіма чотирма могутніми ногами. Його очі закотились під лоба і він більше не зважав на дошкульних собак. У боротьбі Тато Орь зламав бику його грубезну шию. Орь стояв над туром і сяяв, поступово тьмяніючи. Він був непорушний, переживаючи щойно закінчений бій. Орь наступив на величезну теплу тушу і вийшов на вулицю. Він подивився в небо. Там, поміж сірих хмар з’явилася чиста латка. В цей отвір заглядало сонце Ра і бачило свого сина Оря, а він бачив Ра. Орь піднів руки і простяг їх з відкритими долонями до сонця, вітаючи його. Біленька хмарка пливла по чистому місцю між хмарами і швидко змінювала свою форму. Ось вона стала схожою на тура, якого він здолав. Сонце освітило хмарку-бика і той заграв вогняними іскрами, прийнявши вигляд казкової істоти. Поза його хвостом простяглося ніби розкошлане сухе дерево з одною гілкою донизу.
* Дивіться! - закричав хтось позаду Оря, - Сонячний бик на небі! Яр-Тур!
   Орь усе зрозумів: сьогоднішня подія була знаком Дажбожим.
* Слава Орю! - кричали люди племені. 
   Подібного тому, що зробив Орь, не зміг би зробити жоден мисливець, і навряд чи колись хтось зможе зробити.
Всі навколо раділи і вітали Тата Оря з перемогою над грізним чудовиськом, яким насправді міг би стати бик. Якби не Орь, у хатинці навряд чи хтось би вижив. Навіть поранений би помер, бо значні травми лікувати в той час не вміли. Будь-яка серйозна рана призводила до смерті, якщо організм не справлявся з нею сам.
   Чоловіки витягали тушу назовні, і для цього їх знадобилося біля двох десятків, щоб здолати вже мертвого бика. Згодом, коли всі напосілися до печеного м’ясива так, що аж виляски пішли, Орь повернувся до старшого мисливця і сказав йому, аби той зрання узяв кількох міцних чоловіків і пішов до самотньої сім’ї турів. Відволікаючи їхню увагу, вони мали викрасти одне теля і притягти будь яким способом у село. За цей час інші чоловіки звалять кілька дерев і зроблять міцну загородь. Так і зробили. Теля принесли, а в цей час мисливці ганяли турів, то тікаючи від них, то навпаки, нападаючи. Коли вони почули умовний сигнал, то разом із собаками розбіглись навсебіч від тварин, і ті отримали змогу знайти теля, що голосно мукало стрибаючи на ремені, яким його припнули всередині загону до загороді. Тури кинулись на мукання і запах і враз опинились всередині огорожі. Орь з чоловіками одразу затулили вхід кількома великими деревами. Показившись трохи у полоні, звірі почали втихати, а тоді їм кинули кілька оберемків сухої трави, що її заздалегідь припасли жінки.
* А що вони з ними потім зробили, з’їли усіх? - спитав Тарасик.
* Деяких з’їли, а тих, що швидко звикли до людей лишили. Від них, згодом, розвелися всі наші корови. Та ти зараз сходи пообідай, а я трохи перепочину, - сказав старий “відьмак”, - А як сяде сонце приходь, я розповім тобі, що далі зробив Орь.
* Добре, - погодився малий і побіг додому.
   Прийшовши після обіду до діда, він застав його сплячим на лаві у садку. Він так хвацько хропів, що аж шкода було його будити. Тарасик сів під грушу, підібрав одну недавно впалу й заходився її наминати. Груша була такою солодкою, що сік стікаючи по пальцям одразу загуск і пальці злиплися. Тарасик підвівся спершись на землю руками і вже з долонями геть у налиплій землі пішов до балії з нагрітою сонцем водою мити руки. У аж гарячий воді плавало трохи нанесеного вітром листя, травинок, двійко мух кружляло на поверхні попід бортами. Тарасик допоміг мухам вибратись на сухе, щоб не втонули і повернувсь у садок. Дідусь сидів на лаві і дивився на вулики. 
* Швидко ж ти прийшов, я навіть і не подрімав, - сказав дід.
* Так? - здивувався хлопчина. 
* А що, бачив наче я сплю? - як ні в чому не бувало спитав старий.
* Саме це я і бачив, - підтвердив Тарасик. Його бабуся теж часто казала, що навіть очей не заплющила, хоча щойно хропіла.
* То я лежачи дивився у небо, - заявив дід із серйозним виразом на обличчі.
* Я так і подумав, - теж серйозно сказав Тарасик, - Я теж коли закрию очі, то дивлюся у небо.
   Вони подивилися один на одного і засміялись. Тарасику було добре з цим дідусем. Свого він не пам’ятав, бо той помер ще до його народження, інші дідусь з  бабусею жили далеко, а з цим старим чужим чоловіком чомусь було добре. Може тому, що насправді він був не чужий і ми колись наче з ним зустрічались? - подумав Тарасик. Часто трапляється і у багатьох дорослих, він сам таке чув, що здається, начебто щось таке уже раніше відбувалося, а коли це було і не пригадаєш. Тато якось казав на таке явище якимось іноземним словом, дежавю, чи що. Це означає, що колись то вже було. А коли? Може в минулому житті?
* Ну добре, - сказав відсміявшись дідусь. - Сідай і слухай далі. 
                                       Орало.
   Коли розтав сніг і під деревами проклюнулися перші травинки, Орь підійшов до огорожі з биками і подивився на них. Вони цілу зиму пробули в закритому просторі, і відчувши тепло намагалися якось вибратись на волю. Весна поволі перемагала зиму і їм ой як хотілося побігти в пущу до інших биків! Цілу зиму люди працювали на них, таскаючи з лісу молоде гілля, знайдений мох, суху траву. Вони тихо бубніли,нарікаючи на незвичний клопіт, та ослухатись на могли. Авторитет Тата Оря був такий високий, що якби він наказав комусь з них стрибнути  під річковий лід заради блага племені, то кожен з них би стрибнув , пожертвувавши життям і ще вважав би такий наказ за велику честь.
   Під час походів на полювання разом із іншими чоловіками, Орь придивлявся до дерев, підшукуючи щось відоме лише йому одному. Він пам’ятав сонячного тура, якого показало йому сонце Ра, коли він переміг живого звіра. Позад бикаіз хмари був довгий хвіст, ніби з гачком. І Орь, бачачи, як тури в загоні рили прямими рогами землю, відшукуючи корінці, здогадався, що йому зробити, аби вирити одночасно багато “нірок”, щоб заховати туди зерня. І одного разу, коли сніг майже зійшов, він побачив сухого, наче скам’янілого дуба, що завалився під натиском снігу цієї зими. Орь взяв кам’яну сокиру і обрубав зайві гілки й коріння. Праця була нелегка, та Орь старано цюкав , аж доти, доки вийшло щось на зразок орала, або плуга, з кількома грубими обрубками від гілок. Мисливці принесли орало на розчищену місцину, яку приготували для священодійства. За зиму,що минула, тури зовсім звикли до людей, дозволяли себе переганяти з кутка в куток, їх вже можна було навіть погладити. А Оря взагалі визнавали за свого вожака, відчуваючи його силу. Навіть головний тур - самець поступався йому дорогою, коли Орь йшов загоном.        Заздалегідь було приготовано двоє посторонків з товстої шкіри, якими прив’язували турів до ясел, коли сипали їм туди мох чи сіно. При цьому зверху на шиї накладали колоду, щоб вони звикли до неї. Отож коли Орь насипав посеред загону турового харчу і наклав на шиї двох турів перше Ярмо, то вони легко з ним погодились, і Орь, ляснувши у повітрі довгим пасмом вичиненої шкіри, погнав  пару турів до розчищеної галявини. Тури йшли слухняно, Орь ішов біля головного бика. поклавши йому свою важку руку на шию. На галявині мисливці підтягнули орало поміж бики і прив’язали його до ярма шкіряними посторонками. Тури спробували рушити, та сухий дуб був важезний, і це було досить незвично щось тягти за собою. Вони почали крутити шиями, щоб звільнитись від ярма, та Орь підійшовши до ярма подав голос і вони прислухались. Він гучно ляснув кілька разів у повітрі і по туровим спинам пасмом шкіри і гучно крикнув: “Ййо-о-о!” Тури від несподіванки рвонули вперед, дуб, під своєю вагою, зарився обрубками гілок у землю і, розриваючи її, тури потягли Першу Борозну, щоб затвердити орійське призначення допомагати Дажбогу у безкінечному циклі відтворення життя на Землі. Бики тягли Перше орало по Першій ниві, проводячи Першу борозну по недоторканій ще людиною землі. Все плем’я спостерігало за дією із захватом і надією, яка підносила настрій і викликала почуття якогось свята. Люди не знали, що із цього вийде, але те, що тварини слухали Оря і робили те, що він хотів, настільки всіх вражало, що всі вболівали ніби тягли орало самі. 
   Ось, Орь пройшов першу борозну і почав завертати биків у бік. Тури стали і не розуміли, чого від них хочуть, вони сердились і пручались. Підбіг невисокий хлопчина і дав їм кілька смачних корінців, вони заспокоїлись, і хлопчина взяв за посторонок на ярмі і повів пару в бік, щоб розвернутись. Отак, удвох, Орь і хлопець зорали за день цілу галявину проміж дерев. Люди цілий вечір, аж доки не полягали спати, обговорювали минулий день, тільки Орь і Лель мовчали, вони обмінювались думками і вже знали, що завтра робитимуть.
   Наступного ранку Орь встав і взяв шкіряну торбу з великим пасом, що її пошила Лель, насипав її повну зерна. Висипав туди все, що зуміли зібрати люди у норах ховрахів. Він вийшов на двір і побачив, що всі одноплемінці вже чекають на нього. Жінки були прикрашені всім, що мали, чоловіки врочисто тримали свою найкращу зброю, а волхв з помічником вже заводили пісень, як перед полюванням. Інших вони просто незнали, та й то не було важливо. 
   Ранок стояв ясний, сонце сходило яскраве. Орь пішов на розорану галявину, а всі люди за ним. Він вийшов на поле і подивився на своє сонце Ра, що породило його променем, і послало на землю задля цих людей, які стояли позаду  і не знали, що їм чекати від його дій. 
   Орь голосно попросив Сонце Ра допомогти йому здійснити досі недіяне, він просив землю прийняти від нього досі недаване, він попросив Дателя Буття вселити Іскру життя в зерня, яке лежало в торбі. 
   Ранок буяв всіма запахами Весни, що вже прогнала Зиму. Щебет птахів, що пережили морози, закликав іти вперед і не дивитись назад. Теплий повів повітря лагідно дозволяв зробити перший крок у безсмертя. Дажбог дивився за помічниками своїми, і радів, і Радість Його надихалаОріїв і посилала їх вперед.
   Орь взяв із торби жменю зерна і розмахнувшись, розсипав його довкола себе у розриту оралом землю. Він ішов, за кожним кроком розсипаючи жменю зерна. Зерно падало, підскакуючи на грудках, падаючи вглиб, а люди дивились і не вірили, що щось із того вийде. Люди думали що скільки їхньої праці пішло намарне, чи не краще було б те зерно зварити і з’їсти? Волхв сказав що це жертва Дажбогові, який нагородить за неї все плем’я, і вони мусили слухатись. Коли зерно було розсипане до останньої зернинки, декілька чоловіків пройшли по всьому невеличкому полі протягнувши а собою сучкуваті деревини, щоб заховати зерно від птахів, що вже налетіли нізвідки і негайно взялись його видзьобувати. 
  Ось Сонце вже зовсім зійшло, і освітило Першу Ниву людську, що призначена була перевернути світ мисливців і збирачів, дати їм можливість розвинути себе і вдосконалитись.
   Промені Сонця Ра летіли на Землю і Орь впізнавав Їх усіх до одного. Це були його давні друзі. Ось ті, хто завжди з ним грався у сонячному вихрі, а ось сусідські сонячні вітри вітають його і впізнають. Всі вони раділи йому і бажали допомогти. Все проміння впало живильним сяйвом на землю із зерном, нагріло її ярим теплом, Ярилом, що дає сонному зерну життєвий поштовх. 
   Зернята засвітились і заворушились, пустили зелені стрілки догори, а донизу білі корінці. Зелені стрілки пробивалися між грудочок землі і ось вже ціла щетина паростків вилізла з під землі на світ Божий, повернулась до сонця, потяглася вище й вище, досягла колін, а потім доросла до пояса і заколосилася. Нива зеленіла, а за тим пожовтіла і зашурхотіла золотими хвилями на вітрі, чекаючи, поки її вижнуть. Потім Жито - життя зберуть у снопи, вимолотять з колосків зерно, провіють його, і розітруть жорнами на білий порох, змішають той порох з водою у тісто, а тоді спечуть на вогні. Це потрібно для того, щоб Жито, потрапивши у вигляді хліба до шлунку людини зігріло її й дало їй свою енергію життя, яка ніколи ніде не зникає, а є всюди і скрізь і завжди, і ім’я цій Енергії - Дажбог. 
   З того часу жовта нива завжди колоситься під синім небом Оріяни. Тато Орь розпочав спосіб життя, який дав можливість людям займатись ще й іншими справами, окрім полювання за звірами та збирання корінців. Ми - сонячні люди, онуки Дажбожі, Його помічники. Ми дали розвиток людській цивілізації. Ми - Оріяни. Слава дажбогу!
* То, оце саме Орь був перший хлібороб, так, діду? - спитав Тарасик.
* Так, це Орь розорав першу ниву, тому і дію цю називають оранкою, від його імені, і перший дерев’яний плуг називається Оралом, бо то він його побачив і зрозумів у зображеному хмарами бикові Яр-Турові на небі. Він посіяв перше зерно. А мама Лель з жінками зібрала його й вчинила перший хліб. 
* А як це було? 
* Зараз тобі розповім про Маму Лель


                                  Берегиня.
   Споконвіку в Оріяні - Руси - Україні існувало безліч казок про водяників, лісовиків та всяких домовиків, мавок-русалок. Це як виходило? Ось ідуть, припустимо дітлахи в ліс по гриби, а вони ж під листям ростуть. З одного боку видно, а з іншого зайди - ні, трохи змінився кут зору і вже здається, буцім гриб заховався від тебе, грається. Або провалишся ногою в трухлявий пень чи зачепишся за корч, а тут ще й сова пугикне, шелесне щось - ось вам і лісовик, чи кикимора болотяна. На всяку казку є пояснення, є причини невідомих нам явищ. Та люди є такими істотами, що можуть несвідомо, самі наділяти предмети чи явища своєю власною енергетикою. Ось наприклад, вирішив ти, що оцією ручкою вдалося добре написати контрольну роботу, і ти вже уявляєш, що ця ручка має силу тобі допомагати. Під час таких думок ручка і справді отримує трохи твоєї енергії, яка виникає під час думання, в наслідок хімічних процесів у мозку. Ну, пізніше тобі у школі пояснять, що таке хімія. А вже на наступній контрольній, ця енергія “щасливої ручки” мобілізує твій мозок правильно вирішити задачі і приклади, бо насправді мозок вже має усі рішення, він їх чув, коли ти сидів на уроках, та все ж, як і ти часом, лінується їх відшукати.
   Так само і природні явища, якісь випадки, теж можуть бути під впливом людських думок. Ходять, буває, люди на пасовище, що лежить за Вовчим гаєм. Має воно недобру славу, бо там інколи на худобу вовки нападають. А бува - ні. А якомусь пастушкові, одного сонячного дня, вдалося привести все стадо додому без пригод. Цілий день щасливцю уявлялося щось приємне, було тепло, сухо, літали бабки, метелики, співали жайворонки з височини, а вовки спали ситі. Деколи якась птаха пролетить, зайці стрибають, повзають вужі, ящірки бігають. Життя вирує. Та не завжди вдається роздивитись, що ж то таке побігло, чи стрибнуло, лише боковим зором щось вдається побачити пастушку. Він собі міркує: дивись, вчора було мрячно. хмарно, нічого не ворушилось так, як сьогодні, а це ж бач як усе рухається! Ану, як воно теж їсти хоче? Візьму і поділюсь своїм обідом, щоб худобу не займало! Відламає хлопчина окрайчик хлібця, покладе на видне місце і відвернеться, на сопілочці пограє очеретяній, мине якийсь час, та й згадає про окраєць. Озирнеться, а хліба вже й нема! Щось ним поласувало вже. І пастушок так думає, але людині хочеться вірити у чарівне. От він і просить малку чи мавку польову: “Заступись, захисти, мавонько! Віджени вовка сірого. ведмедя бурого! Най приведу додому всю худобоньку. А за це тобі, серденько, я ще хлібця принесу, і віночок сплету, на сопілочці заграю, як ніхто у цьому краї!” Так і мине день до вечора без пригод. Пастушок приведе корів додому, та й думу думає, а може ж то правда мавка вовків відігнала від стада? Та й наступного дня те саме повториться, то вже і іншим пастушкам розповість про мавку. І всі вони почнуть до малки-мавки звертатися, про неї думати, на дудах їй грають, а вовки , на ту пору, вигодували малят і в мандри подались. А думки пастухів та звертання їхні збираються у міцну хмаринку, таку, що як і забреде  котрийсь вовк на пасовище, то щось його й не пускає худобину потягти. Усі тварини чутливі, і тая хмаринка-мавка видається вовкові чимось небезпечним. Він вибере іншу здобич, дику, а не свійську, щоб дарма не ризикувати. З часом хмаринка накопичує більше енергї й прибирає вигляду гарної дівчини, такої, про яку мріють усі молоді парубки. Все, що добре, те вродливе, все, що зле, те страшне, негарне, кострубате. Цілими поколіннями пастухи приносять пожертву малкам, а коли пасовище чомусь занехають - переселяться люди кудись, чи мор на худобу впаде, то ходить мавка як неприкаяна без своїх пастушків, шукаючи їх, щоб почути їхні примовляння, сопілку послухати, бо саме це їх створило і саме це додає їм сил життя. Залежні ці енергетичні створіння від людей, і без людей, без віри людської, розвіюються поступово вітрами, негодою. Бува, вийде така покинута мавка на дорогу польову до якогось подорожнього, та й дивиться на нього сумними очима, може й рученьку прохально простягнути, немов сказати щось хоче. А чоловік налякається і дремене звідти чимдуш. Звідки ж йому знати, що та мавка колись давно пастушкам допомагала, а ті пастушки вже дідами сивими поробились, або й повмирали геть. І мавка без людей потихеньку вмирає, без їхніх пісень до неї, без мрій людських. Добро її створило, вона не може жити перехожих лякаючи. 
   Кажуть, не годуй свій страх, то він сам помре. Тож, коли ти чогось постійно боїшся, то думки про страх збираються у зле створіння, таке, що лякає, блуд наводить, ману. А коли про це розповідати, вигадувати, то й виросте якась кикимора чи привид. Не бійся, не плоди свій страх. Страх виникає найчастіше в небезпечних для життя місцях. Біля річок, боліт, ям, вирів водяних, де легко втопитись, не дай Боже, там, де камінь може впасти, чи сам впадеш, коли гав спіймаєш. Тому ці місця, буйна людська уява населяє різними бридкими створіннями. Водяника оселять біля річкового виру на бистрині, чи під млиновим колесом, чи попід зарослим очеретом берегом. І ось він, здається, чигає на кожного, хто необережний. А кого ж просити заступитися від лихого водяника? Може й тих, що вже втопилися раніше. Втопла людина нажахає живу, плаває під берегом, наче й дивиться на тебе, берегинями таке тіло звали. І шкода їх було, що так занапастились. Поступово, страх перед берегинями змінився на більш примирливі стосунки. Якщо когось задобрити, то, напевне, вже він і не заподіє нічого лихого? А мо’, ще й від водяника втекти допоможе?  Цих берегинь почали звати русаліями, русалками. Дівчати ж у нас більше з русими косами. Та і з якими ж вони мають бути?
   Мама Лель знала про такі речі не від когось стороннього. Лель від квітки народилась, від лелітки. Рослини й дерева теж  живі істоти, вони теж бачать і чують усе, але не так, як люди. У них це відбувається ніби в іншому вимірі. Літо для рослинного світу, як день, зима, як ніч. Весна - ранок, осінь - вечір. А наші день і ніч для них - це так, наче око кліпає.
   Коли маленькі дітки хворіли, плакали, то старі жінки вважали, що то на них нападають всілякі лихоманки, кикимори. Вони самі ж їх і створювали своєю уявою, не знаючи ще, будови тіла людського, та що й чому болить.
   Тож, бачачи, як дітки страждають, мама Лель виходила в гай і завмирала серед рослин. Вона набувала стану рослинного простору-часу, щоб поспілкуватися з квітками і травами.  Нашим сусідам рослинам просто побачити, що в нас хворе. Вони бачать хворобу зі свого простору, вони бачать речовини, які можуть на нас вплинути, щоб клітини нашого організму зробили те, чи інше. Тому Мама Лель верталася у село із зіллям і воно завжди допомагало дітям.  Вона знала сама що робити, і була найпершою Знахаркою Оріяни. Знати - Відати, це слова одного значення. Слово відьма означало відаючу жінку, знаючу. Знаючи про виникнення енергетичних створінь - лихоманок і так далі, Мама Лель вирішила створити підманку для них. Вона скрутила зі старої вовни ляльку (тому і “лялька”, бо Лель придумала), загорнула її у тонку м’яку шкіру, з ручками і ніжками, а на обличчі ляльки зобразила простий хрест-руйнівник. Чому не очі? Тому що інакше зла енергетична істота обов’язково би вселилася у ляльку, щоб бути ближче до дитини і смоктати з неї життя. А обличчя у вигляді хреста було із слідами життя дитини, а доступу до дитини не давало - хрест руйнівник не пускав. Хрест, Тарасику - це символ зламу, він руйнує все речовинне. На могилах зараз ставлять хрест - і коло вічного людського новонародження руйнується, сонце зображувалось хрестом тому, що в сонці відбувається розпад хімічних речовин, руйнується їхня будова. Людину розіпнули на хресті - припинили, зруйнували його життя. Тому лихоманка, вселяючись у таку ляльку потрапляє в пастку, вже вона звідти вийти не може, і навіть інші лихоманки відганяє від дитини, вважаючи дитину лише своєю здобиччю. Така лялька наче безпечний берег для дитини перед річкою, наповненою злими силами смерті. Ця лялька оберегом і називалася. Пізніше, на противагу різним лихоманкам та кикиморам, люди створили Берегиню, яка уособлювала якості добрих мавок, русалок, а головне риси Мами Лель, яка піклувалась про весь народ Оріїв, і від неї Рід наш пішов.
     Чому так є? Тому що саме Мама Лель знала, що є зерно і що з ним робити. Це вона допомогла оріям завжди мати харч, незалежно від везіння на полюванні. 
   Коли влітку настав час жнив, Лель, разом із іншими жінками пішла на засіяне поле і крем’яними різаками вижали всі рослини, на яких були колоски. Вони знесли їх на рівне місце і витеребили палками з колосків зерно. Зерно просушили і ростерли поміж великими каменями до білого порошку. Було тяжко і незвично таке робити. Та Мама Лель сама терла. тож і всі терли. 
   Як створений Світ триєдиний, як Суть потрійна закладена в ньому, що сама є Трьома Сутностями Дажбогом укладеними, так і хліб наш створений трьома сутностями земними : землею, водою й вогнем. Дивний світ життя поселений на Землі відтворює задум Дажбожий безкінечного самовідтворення. Земля це комора, з якої ми можемо брати всі елементи для життя. Вода це клей, який об’єднує всі елементи, щоб створилося життя. Вогонь - це інструмент, що скріплює об’єднане водою, чи навпаки, роз’єднує його.
   Мама Лель замішала з водою борошно, що так називається через особливий звук, який видають жорна, що розминають зерно. Коли жорна “жеруть”зерно вони глухо гримлять і ревуть, ніби промовляють “боро - боро - боро”. Із замішаного вийшло тісто, що так називається через спосіб, яким воно робиться - борошно з водою замішується, а потім добре тиснеться руками. Тісто було липке як глей.
   Лель взяла тісто і поклала його на гарячий камінь що його витягла інша жінка з вогню і знову камінь повернули на попереднє місце. Камінь був широкий і плаский. На ньому до цього випікали м’ясо. Тоді не було ще печей, пателень чи сковородок, про них ніхто і гадки не мав. По будівлі почав розтікатися незвичний запах, який ні з чим не сплутаєш, і ні з чим не порівняєш. У кожного, хто його відчував, одразу виникло почуття голоду, настільки заманливим він був. Люди зійшлися з усього селища і з’юрмилися біля хатини Оря і Лель, яка взагалі вже стала і місцем збору для оріїв. 
   Тісто на камені пеклось, і ставало схожим на той самий камінь, на якому лежало. Воно не було таким високим і пишним, як сучасна випічка. Це була звичайнісінька перепічка. Але то була Перша у світі перепічка, яку назвали “хліб”, від того гливкого глею-тіста, на яким він раніше був.
   Всі, хто зібрався дивувались незвичній їжі, і ще й ніхто не розумів, що воно, власне, таке. Були присутні всі жінки, діти, чоловіки. Тато Орь розумів, що це завершення їхньої важкої праці і чекав дій Мами Лель.
   Мама Лель побачила що хліб добре зарум’янився і став схожий на ранкове сонце і відсунула камінь-глиб із хлібом від вогнища. Вона взяла гарячу перепічку у широке листя рослин і з шанобою вклонившись подала Татові Ореві. Тато Орь так само шанобливо уклонившись своїй Дружині Мамі Лель взяв з її рук хліб і повернувшись до племені промовив: “Хліб!” Він почав ламати гарячий хліб на дрібні шматочки, щоб кожному членові їхньої Родини - племені дісталася його частка. Кожен з Оріїв, і Тато Орь і Мама Лель теж, переломили разом хліб, тобто спожили спільний плод їхньої важкої праці. Відтоді піднесення хліба гостям є признанням їх почесності, а спільне споживання хліба є визнанням родинності між тими, хто переламав разом хліб.
   Наша Прамама Лель є тою, хто беріг наш спокій, дбав про зручності побуту і тепло домашнього вогнища у ті далекі часи так, як і всі жінки, тоді, зараз і в майбутньому.
    Тому вона і є тою Берегинею, яка приходить до нас у казках. Мама Лель - це образ всіх матерів. Вона, дух квітів, за велінням Дажбога стала людиною, щоб допомогти людям. Лель навчила людей прикрашати одяг та рушники вишивкою, всередині оселю зеленим гіллям, а зовні - кольоровими малюнками квітів і оберегів. 
    Наша мама робила дітям ляльки, співала їм пісні і нянчилася з ними. Вона, Мама, навчалє нас перших слів. Всі звичаї наші - це звичаї нашої матері, які вона нам повідомила. Тому хатній побут - це безумовне царство жінки. Справжня жінка м’яка і ніжна, як весняна квітка, гарна і весела, як сама весна. Її довге волосся - наче вербові віти чи коси русалок, що зачаровують чоловіків незбагненною таїною вічного життя. Лель захисниця нашого орійського Роду і Мати всіх матерів. Кожна мама, як і Прамама Лель, тепер вміє словом заспокоїти, а лагідним теплом своєї руки зняти з дитини пристріт від недоброго ока. Всі мавки і русалки - її сестри, рідня, вони тримаються осторонь людей - тілесних істот, щоб не лякати їх, і лише Вона, Лель, прийшла у Явний світ, щоб навчати їх. Мокоша - Мокша, це один з її образів жіночої сутності, що відповідає вмінню жінок планувати майбутнє, та їх тілесній здатності народжувати нове життя. 
   Якщо Лель це тіло життя, то Орь це дух життя. Як не може бути явного життя без тіла, так не може бути життя без духу. Мама Лель це Берегиня життя.
* А моя мама теж Берегиня? - спитав Тарасик.
* Звісна річ, - відповів старий відьмак, - Усі наші жінки є нашими Берегинями. Вони бережуть нас від усіляких негараздів, нам би лиш цінувати їх і все буде гаразд.
* Діду, а звідки ти все це знаєш?
* Знаю, бо відаю, тому й відьмаком прозивають, - усміхнувся у сиві вуса дідусь.
* А як тебе насправді звуть?
* О! Я вже думав ти й не спитаєш ніколи.
Малий опустив очі. Йому стало трохи соромно, що він так затягнув зі знайомством. Бо до діда по казки ходить наче в магазин по морозиво, не питаючи в продавця як звати.
* То нічого, це правильно, сказав дід. Я теж не питаю, як людину звати, доки не переконаюсь, чи людина варта того, щоб її запам’ятати. Зви мене Дід - Славка, а повне ім’я моє Ореслав, так тато мене назвав, а його прадід надоумив. Тож і славлю я тепер Тата Оря і Рід наш Орійський.
  
* Діду, а чи багато було у Тата Оря й Мами Лель дітей? - запитав якось Тарасик, прийшовши до старого увечері.
* Так, звісно, - відповів дідусь. - Були в нього і діти й онуки і правнуки. Усіх їх ніхто б не порахував, хіба що Сам Дажбог знає лік усьому Орійському Роду. Ми, як ти вже знаєш, його прямі нащадки, із тих, хто землі Оріяни тримається до останнього. Багато хто з оріїв лишив батьківські землі й пішов шукати щастя ген, за обрій, туди, де сідає сонце. А також і на схід, щоб першими його зустрічати. А ми живемо тут вже зо 20 тисяч років, пережили й льодовик і на південь наші діди сходили і мова їхня в Індії священною рахується, санскрит зветься. А потім там, либонь, дуже спекотно стало, отж і додому повернулись. Я маю на увазі нашу Україну. 
* Ого-го…, - задумливо протяг Тарасик. - А як постав Світ? Бабака вже мені казала, що Саваоф зліпив нас із глини, а усе інше робив ще шість днів. А один дядько почув і сердито кричав, що то не Саваоф, а Єгова. То так воно й було?
* Дід замислився і відповів: “Скільки б імен не придумала людина Богові, а Він є Один. Розумінь Бога  - є багато, стільки ж, скільки є племен і народів. І кожен народ склав собі власну казку, про те, як і ким був створений світ. Бабця розповіла тобі казку складену євреями, південними кочовими пастухами і переказану нам попами, які є наглядачами за нашими людьми-неєвреями, з тим, щоб ми дотримувались їхньої, єврейської точки зору на життя і Бога, на створення світу. В цій казці, яку вони записали у книжку і звуть її Книгою-книг вони означили себе богообраними, щоб бути над усіма народами зверху.
* А якщо у мене є своя власна точка зору, - задерикувато вигукнув Тарасик, аж підскочивши на ковбику. Я українець, орій!
* А за твою особисту точку зору, Тарасик, ти можеш і постраждати, бо наглядачі-попи, налаштовують українців-чужовірів, свою паству, тиснути на українців-рідновірів, щоб вони не сміли жити з українським розумінням Бога. А лише так, як кажуть у Біблії древні євреї та греки. Їх тепер називають “святими”, образи з них малюють, на покутті вішають.
* Але ж це несправедливо, на нашій землі нас, українців зневажати! - твердо заявив Тарасик. - Я хочу жити по-рідному, а не по-чужому. І вірити по-рідному, в оце усе, - обвів він рукою довколишній краєвид, - А не в отих бридких бородатих дядьків, із гострими очичками, що у бабці над ліжком висять. Не хочу їх, із їхнім пеклом сковородками і нудним слинявим раєм!
* Так, - зітхнув дідусь, - ти правий. І я по-рідному вірю, і багато людей  теж цього хотіли би, та вони, люди, бояться. Світ влаштований так, що правий завжди сильніший. Ось як у тебе, може, в класі: хтось не такий, як інші, і вже його за це дразнять, а то й наб’ють. Хіба ні?
* Та так…- зітхнув вже й Тарасик, - якщо ти не такий - готуйся бути битим. Хіба що, сам спершу встигнеш всіх набити по-одинці! - зареготався малий.
* Гм, ну, то не все ще в нас втрачено! - усміхнувся старий рідновір. - Розповім тобі так, як розповідав мені мій прадід, коли я його питав про те, як був створений наш Світ Дажбожий, тобто нашу з тобою, рідну казку.
                                 Ми Дажбожичі.


             Як був створений Світ?
Спочатку не було нічого, та було щось,
Не було ніколи, та було завжди
Йшло воно нізвідки й перебувало Тут.
Ім’я Його лише Йому відоме було, є і буде
Це є БОГ.
І вирішив Він,
І сотворив Світло і Темряву в Собі.
І засвітив мільйони зірок.
Вони були великі і менші, різних кольорів.
Між ними в просторі витали 
Хмари пилу, газів та космічних енергій.
І дав Він усьому цьому назву:
Нав - довколишнє, потойбічне, неявне.
Щоб навести лад у Наві
Створив Він правила і закони.
І, впорядкувавши ними Нав,
Дав їм назву: Прав.
Зірки обрали свої місця, 
Гази і пил почали готуватися
Ставати новими зірками.
Спостеріг Він це і вирішив 
Замкнути Коло Всесвіту,
Зробивши Його Триєдиним.
Він створив наш Світ, яким він є: 
Теплим, сонячним, зеленим,
У квітках під синім небом,
З горами, лісами, морями.
У морях та річках оселив Він риб,
В горах та лісах звірину,
А в небі птахів.
І назвав Він це: Яв - явне.
Коло замкнулося і Всесвіт став триєдиним.
На Яву не було тих, хто міг би мислити,
І Він створив Людину.
І сказав людині: “Я є Буття твоє,
Дав життя тобі і долю твою,
Зви Мене Той, що створив Світ,
Тобто, Датель Буття”.
Давня людина вимовила це так:
“Да - Бгу”! Пройшов час і люди сказали: Дажбог!
Зірки народжуються і гаснуть, і знову народжуються.
І є Всесвіт в Дажбогові, й Дажбог у Всесвіті.
Світ не мав початку, бо Він Дажбог,
Світ не матиме кінця, бо Він Дажбог.
І ми, і все, що є на світі - теж одвічне,
Бо ми в Дажбогові, і Дажбог в нас.
Світ це і Нав, і Яв, і Прав, а Світ- це Дажбог.
Людина - це дитина Дажбожа,
Й теж має три сутності:
Яв - хімічні елементи тіла,
Прав - закон їх взаємодії,
Нав - душу, розум і життя людське.
Її сім’я, родичі, друзі, сусіди - це народ наш.
А ми є внуки Дажбожі, Його помічники.
Народ теж має три сутності:
Нав - вже померлі, і ще ненароджені,
Яв - народжені і ще живі,
Прав - закони, за якими відбувається безкінечність життя.
Все матеріальне нестійке - зношується.
Вік людини короткий, і щоб людина могла вдосконалюватись,
Дажбог дав їй перепочинок - смерть.
Зносилось тіло й людина вмирає,
Душа її приєднується до інших душ
У Царстві Духа Предків Рідних.
Навесні тане сніг і крига, тече вода.
Всіх напоївши вона злітає парою до хмар,
Щоб, оновившись, випасти дощем для земного життя,
Щоб, пройшовши земний цикл, знову здійнятися в парою в небо.
Так і людина, проживши свій вік,
Йде відпочити у Царство Духа Предків Рідних,
В Рій, що знаходиться довкола нас, а затим, 
Новонароджуючись,
Являється у світ для подальших звершень.
Хто досяг вершин - той залишається в Рої,
Для справ складніших за земні.
Люди живуть і вмирають,народи змагаються між собою,
Сильних любить Дажбог.
Минули тисячі віків, і ось, близько 12 тисяч років тому,
Біля Дніпра, народився чоловік Орь - сонячний,
Та діва Лель - ніжна квітка.
Це були наші Предки рідні.
Дажбог осяяв Оря і Лель, вони покохали одне одного.
Побрались і народили багатьох дітей.
Діти звали їх Тато Орь і Мати Лель.
Були вони білолиці, русяві, світлоокі, ми всі їхню подобу маємо.
Тато Орь винайшов рало й зорав ним лан.
Вигадав ярмо та колесо й привіз урожай додому.
Змайстрував собі лук і дорогою вполював дичину.
Мама Лель зібрала вовну з овець і спряла нитку.
Нитку зіткала в полотно і пошила Татові Орю сорочку.
Вишила на ній узори, які славили Дажбога.
Дажбог вчив своїх дітей Прави - законам Всесвіту.
А вони, щоб вшанувати Його, дякували Сонцю,
Видимому творінню Його, як образу Його.
Малювали сонце та схрещені палички, 
Як місце, де виникає вогонь, частинка Сонця.
Вогняне коло в них котиться по Небу.
Вишивали його на одязі й називали його Ра.
Триєдиність світу зобразили Тризубом - Нав, Яв і Прав.
Присвятили Сонцю сокола й Тризуб став таким, як нині є.
Це герб України.
Обрамили Тризуб променями сонця й вийшло Трисуття.
Наша шана Дажбогу, славімо Його!
Йшли віки й біля Дніпра ставало тісно.
Предки вирушали в мандри.
Чужі народи лякалися могутніх воїнів наших,
Які були верхи на конях, зі списами й мечами,
Луками і щитами, у шоломах і броні.
Називали їх чужинці по різному: Гоги і Магоги, Гиксоси і Гіттіти,
Сумери, Скіфи, Скити, Сармати, Руси.
Все це наші предки славні.
Чужаки боялися промовляти вголос ці імена,
І лякали ними своїх дітей неслухняних.
Наші предки несли в світ науку: винайшли письмо, лічбу.
Їхня мова Санскрит схожа на нашу мову, і зараз 
Є священною для багатьох неорійських народів,
Що мають священні тексти на санскриті.
Минав час, росли і руйнувалися у війнах міста.
Життя - це боротьба до смерті.
І багато з них пішло назад до Дніпра в Оріяну, адже
Царство Духа Предків Рідних було, є і буде саме тут.
Дорогою деякі з них звернули в бік і згодом забули рід свій.
На Дніпрі ж, люди радо зустріли своїх кревняків.
Мови мало різнились, і поєднавшись, щоб вирізняти своїх,
Скити, Скельти, Сколоти почали себе називати слов’янами.
Слов’яни, це ті, хто володіє словом рідним.
Тим народам, яким було затісно біля Дніпра, довелось піти.
Пішли вони на захід, північ та південь.
І так дійшли вони до океану і деякі перепливли його.
Осіли на островах і прийняли собі інші назви племен.
У тисячолітніх мандрах, Орії, діти Тата Оря і Матері Лель,
Почали губити Знання отримані від Дажбога.
Виникали нові назви богів та божків,
Які раніше були лише назвами природних явищ
 Та складників Прави.
Вирізували їх зображення з дерева та каменю,
Надаючи їм подоби людської, а то й звіриної.
І отак енергія повітря Пар’яна стала Перуном, богом грози.
Дажбог, Датель Буття - дателем богатства і удачі.
Духовна сфера людських думок Сварга, що обдаровує
Або карає, стала Сварогом, богом неба.
Сила волі, могутність духу людського, Виласа, стала
Просто грубою силою, яка є й у вола - Велесом, богом худоби.
Стриба, спрямовуючий стрижень дії, струм руху і вчинку,
Став Стрибогом, повелителем вітрів.
Ярило, весняне сонячне світло, що будить все живе після зими -
Стало богом сонця.
Купало, час створення родини, богом шлюбу.
Мокша, середовище духовних та фізичних умов зародження життя,
Стало Мокошею, богинею води й річок.
Рід, племенна ідентифікація, став богом Родом.
Мріта, мрія, тимчасовий період у вічному існуванні людини, 
 Що передує новонародженню, стала Мораною, богинею смерті.
Цур, процес добування вогню тертям двох цурок,
Став Цуром, богом домашнього вогнища.
Пек, або ж, біль і небезпека, став богом пекла.
Білоба і Чорноба ,зміни дня і ночі, тепла і холоду, що вказували 
На особливості Буття, стали богами добра і зла -
Білобогом і Чорнобогом.
Лад, порядок речей і понять, став 
Богом і богинею кохання, Ладом і Ладою.
З’явилось язичництво, багатобожжя, безлад і сваволя.
Змаліла і спримітивіла народна віра.
Постав розбрат між племенами, бо у кожного племені
Завелись свої власні божки - свій Дажбог, 
Свій Перун, свій Велес.
Молилися їм усім і гадки не мали,
Чому так тяжко жити, 
Чому не один за всіх, а лише сам за себе,
Чому немає порозуміння між рідними племенами.
Розмилося духовне поле нащадків одного Батька на багато частин.
Зникли єдність і сила народу.
Давні волхви, що знали Прав, твердили: “Бог один,
Немає богів множинних,
Скільки народів, стільки і розумінь Бога”.
Молитва усіх в одно - створювала могутність народу,
Так Дажбог хотів.
Та молодші волхви, дивлячись на сусідні народи,
Вигадували нових божків, спотворювали розуміння Прави
Задля власного збагачення.
Почали приносити жертви ідолам.
Це зміцнювало їх особистий матеріальний стан 
І послаблювало віру, а отже, і життя племен.
Бо не знали люди, який божок сильніший,
І віддавали свою духовну енергію багатьом зображенням, кумирам.
А згодом, наступні волхви, взагалі втратили істинні Знання.
Довго це тяглося.
 Хорвати, серби, словени пішли на південний захід.
Чехи, сорби, морави, мазови, поляки, кошуби - на захід.
Руси з племен полян, деревлян, сіверян,дулібів, тиверів та інших
Лишилися на місці, і ці люди наші прямі Пращури.
Заснували нове місто Києв город.
На місці древнього поселення  загородили городище, 
А потім і місто постало, що його завели брати:
 Кий (палиця,влада військова),Щек (красномовний),
Хорив(гарний).
Та безлад духовний послабив родичів з рідних племен.
І ось загинув останній великий цар Святослав.
Посів його трон варязький вихованець  Володимир, син рабині Малуші.
 Не мав він віри в Бога й довіри в народі.
Забив він своїх братів законного походження задля влади своєї.
Й вирішив насадити чужу, рабську віру - християнство.
Бо не корилися йому люди.
У цій вірі всі люди є рабами божими,
(Саваотовими, або Єговими).
В рідній же вірі - ми онуки Дажбожі, діти і помічники Його.
В чужій вірі, якщо б’ють - корись і віддай, коли забирають.
В рідній вірі, якщо б’ють - помстись.
У християн цар та бояри собі все тягнуть,
В рідній вірі - царю й боярам за потребою, на державне.
Народ послаблений був духовно через сварки між волхвами,
Через безсистемне язичництво та розбрат за межі.
Нікому було Прав славити і князю радити.
Чужі люди надоумили Володимира на Зраду.
Володимир, за допомогою найманців варягів (вар’ятів),
Змусив людей хреститися, примушуючи їх вогнем і мечем.
А хто не підкорився - тих убив.
І було вбитих тьма.
Помагали йому в цьому воєвода Добриня і боярин Путята.
Володимир наказав зруйнувати зображення рідних богів.
І скинули їх у Дніпро.
Розвалили святині й капища.
На догоду попам, привезеним з ворожої до цієї пори Греції,
Спалив усі письмена наші древні, від тисяч років писані.
Хай проклятий буде кожен зрадник,
 А Володимир-князь проклятий навічно!
Настала чорна пора християнства, пора духовного рабства.
Занепала країна наша, на довгу тисячу років стали рабами ми,
На своїй землі, Дажбожій.
За рідної віри, той не був русичем, що боявся вмерти за Русь,
За родину, за друзів своїх.
Християнство ж, проголосило інше гасло:
“Не трать сил на земне, головне на небесах”.
І ось прийшли жорстокі, сильні духом, страшні вороги зі степів,
І захищати Русь, споконвічну, вже нікому було.
Всі молилися чужому розумінню Бога, й це не допомогло.
Наші люди стали подвійними рабами:
Душі належали грекам, а тіло кочовикам монголам.
А попи лукаві казали народу: ”Коріться! Всяка влада від бога!”
Пройшла тисяча років бід, лихоліть і рабства.
Звільнились ми від монголів, звільняємось тяжко від їхніх нащадків.
І досі є народ наш рабом духовним істин чужоземних.
Чекають свого часу інші загарбники,
Бо, знають:
 Накажуть владики християнські скоритися
 “братам по вірі”, 
Знають, що попам своя шкіра дорожча за народну,
Продадуть нас усіх за ярлик,
 Що дозволить їм панувати над бідним народом, 
Який ніяк не виплутається 
З тисячоліття духовного обману й зради.
Народ шукає зраду скрізь, але не бачить, 
Що зрада сидить у ньому самому:
Зрада Рідної Віри тисячоліття тому.
І Дажбог надихнув нас усіх оголосити:
БОГ ОДИН!
Бог - це Свідомість Всесвіту,
Це Світло і Темрява, Гравітація і Антигравітація, 
Це Простір і Безмежність,
Це Час і Вічність, 
Це Рух і Дія,
Це  Енергія свідомого і несвідомого Буття,
Це Дух Всесвітньої Стихії,
Й ім’я Його - ДАЖБОГ!
Немає Бога крім Дажбога.
Це наше рідне богорозуміння.
Усяке інше - то дух чужого народу  І пережиток минулих невдач.
Тепер ми, українці-орії, стоїмо на захисті духовності
України - Руси - Оріяни.
Дажбог - Світло.
Ми у Світлі і Світло в нас,
                       Немає віри вищої за Світло!
Дажбог рідний Бог наш,
Немає віри вищої за рідного Бога!
Славімо Дажбога нашого,
І Воля Його завжди з нами буде
Помічником нашим вірним!
                   З Дажбогом ідучи - переможемо!
* Он воно як! - сказав Тарасик.
Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Тарасику хотілось слухати  ще і ще, щоб розповідям не було кінця. І не витримавши він таки знову запитав:
* А що, діду, Тато Орь теж помер, а потім воскрес, як той ісусик, про якого бабця оповідала недавно?
* І не помер, і не воскрес, - відповів дідусь, як Світло Дажбоже не може вмерти, так і Тато Орь не помер, бо ж ти пам’ятаєш, він же прийшов до людей сонячним зайчиком, а це промінь світла. 
* А чому світло не може померти, он же ж, ніч настає і темрява надходить? - тут вже Тарасик лукавив, бо, як кожен школяр знав, чому є ніч і день. Він просто хотів щоб дід ще щось розповів. 
* Ми всі створені зі світла, - відповів дід, - І тіло наше теж складається зі світла.
* Отакої! - здивувався Тарасик, - А вчителька казала нам, що з води!
* А вона не казала вам з чого складається вода? - спитав дід.
* Ні, це нам ще знати зарано. 
* Ну то хоч і зарано, та я тобі скажу, що вода, як і кожна речовина, складається з молекул. Це такі дрібні часточки різної форми. Складеш їх так - вийде молекула водню, а якщо інакше і додасиш іншу частку - вийде кисень, наприклад. А кисень і водень разом це вода. Це такі собі пазли, які в свою чергу створені із ще дрібніших часток - атомів. 
* Ага! У мене є мозаїка, кожен раз, як складаю, може інше вийти, - погодився, кивнувши Тарасик. - А атоми теж із чогось зроблені?
* Так, атоми створені ще з менших часток - електронів.
* Це з тих, що у дротах біжать, - показав Тарасик, що і він знається в науці. 
* Трохи не таких, але назва схожа, - відповів дідусь. - Електрони, це зупинені у русі часточки світла - фотони. Тож, якщо електрон втече із атома, то знову стане фотоном, тобто, світлом. Все, що є довкола нас, є зупиненими часточками світла, тому і вода, і дерева, і гори, і ми з тобою створені зі світла. 
* А хто це так створив? - здивувався Тарасик.
* Так зробив Дажбог, наш Датель Буття. Він і Сам є Світло.
* Тобто, і ми є Дажбог?
* У якійсь мірі саме так. Ми у Світлі завжди і Світло в нас. Нема нічого дужчого за Світло.
* Класно! Це реально найкрутіша річ, яку я колись чув! - вигукнув Тарасик. - Хлопці не повірять, як я їм розкажу!
* А ти не поспішай їм розказувати, порадив дід, - всьому свій час. Хай вони про це дізнаються інакше, або не дізнаються взагалі. 
Вони подивились на вкриті лісом горби. Зелене листя шуміло і переливалось хвилями під вітром, що наче причесував непокірну лісову чуприну. Сонце ясно вигравало й виблискувало на гребінцях лісових хвиль і Тарасику ясно уявилося, що все так і є, як дідо щойно сказав: світло, скрізь світло, у всьому і завжди!
* Діду, а розкажи, куди поділись Орь і Лель?
* Розповім тобі останню казку, яку встиг мені прадід розказати. Перед смертю покликав він мене і каже: “сідай правнучку, послухай, що казатиму тобі. 
               
                         Сонячний ранок.
   Прожили Орь і Лель довге-предовге життя серед людей, до яких прийшли колись маленькими дітьми. На протязі кількох поколінь турбувалися вони про своїх дітей та онуків, а разом і про все плем’я оріїв. За час їхнього життя серед звичайних людей вони, на позір, трималися неначе в одній порі: молодечі, нехай і зрілі чоловік і жінка, які здавалося були не підлеглі ні хворобам ні старості. Люди народжувались і вмирали, а Тато Орь і Мама Лель все ще правили великим плем’ям оріїв. Поблизу вже не було жодного ворога, тому що всі вони давно були знищені. Вороги або ставали друзями і союзниками, або змушені були йти геть, бо на войовничих оріїв годі було й мріяти напасти: ти нападеш, поки у них воїнів мало, а вони потім зберуться, та так помстяться, що деякі вцілілі нападники і внукам зарікали на оріїв війною ходити. Прийдуть і знесуть усіх і все, й місця від селища не лишиться. 
  Та хоч і не було близько від оріїв ворогів, та вони самі ходили за ними все далі і далі, тому що, коли чоловіки довгий час не воюють, то вони маліють духом, і ними починають керувати жінки. Вони стають нерішучими, і коли, не дай боже, прийде злий ворог, то вийти з ним на бій мало хто з таких чоловіків наважиться, тільки й того, що на них штани. Зовні ніби чоловік, а всередині ні. Що це значить?  Траплялося, що коли не лишалося ворогів, то чоловіки замиряли свій бойовий дух, бо не було вже в ньому потреби. Поступово вони починали коритися наказам жінок і втрачали здатність приймати самостійні рішення.
   А бували часи, коли плем’я безперестанку воювало, і більшість чоловіків, котрі мали вагу в житті племені гинули. Лишались слабші характером , зовсім юні чоловіки, які не мали досвіду у керуванні  племенем. 
   Тоді, щоб відродилося плем’я, Провід брала на себе найстарша, наймудріша жінка - Баба. Що значить слово “баба”? Думаєш,”баба” це знаважливе прізвисько жінки? Ні, жінка, коли їй потрібно захистити своїх дітей, може хоробрістю і завзяттям перевершити багатьох пихатих чоловіків, тож зневажати жінок ні за що, а якраз навпаки. 
   Дуже давно, кілька тисяч років назад, у часи Тата Оря і Мами Лель, слово “баба” означало великий камінь, який ставили на відкритому просторі так, як зараз ставлять маяки біля моря. Колись у степах трава була не така, як зараз, а росла вище людського зросту. В ній легко ховалися цілі стада турів, диких коней, а також і заблукати можна було. Отож, “бабу” ставили десь на горбку, щоб її  було видно звідусіль. Зазвичай, десь біля кам’яної баби було і джерельце. Пізніше, коли люди навчилися мистецтвам, такий камінь обтесували і надавали йому людської, жіночої подоби. Люди хотіли аби в разі, коли Головна Мама - провідниця їхнього племені помре, щоб її душа тимчасово зупинилася у цій кам’яній бабі, і не йшла від них у вирій, а була коло свого роду, аж доки не зможе знову народитися. Їй приносили частування, дарунки, зовсім так, якби ти приніс своїй бабусі пиріжків до лікарні.
   Пізніше забували, якій провідниці, старій Мамі - Бабі було зроблено цю кам’яну бабу, і такий камінь найчастіше присвячувапи Мокоші - богині прядива часу і шляхів.  Можеш вважати, що всі кам’яні баби жіночого роду є пам’ятками про наших видатних жінок орійського роду.
    Чужі племена теж робили кам’яні скульптури, але чоловічого роду. В них не було керівників жінок. А чому, спитаєш ти, в них не було, а в нас були і часто? А тому, що наші люди шанували своїх жінок і не надавали особливої переваги чоловічій статі. У нас, оріїв, завжди цінувався в першу чергу розум. 
   Крім того, коли хтось вирушає у світ мрії чоловіком, то потім народжується жінкою, а коли жінка йде, то народиться чоловіком. В нас навіть жінки тоді воювали. Греки їх називали амазонками.
* То “амазонки” це наші жінки? - здивувався Тарасик.
* Саме так, але то теж було дуже давно. І виникли ці войовничі жінки саме тоді, коли всіх чоловіків племені винищив набагато чисельніший ворог.
   В старовину цінувались люди, які могли приносити якусь користь племені. Час був жорстокий, і якщо ти ставав тягарем, то задля користі Роду, вважалось  найдостойнішим вчасно померти, хоч як би це прикро не звучало для нас зараз. Мисливці полювали, орачі землю орали, вояки воювали, жінки займались хатніми справами і народжували майбутніх дружин, мисливців, вояків і орачів. Коли ж жінка вже не могла рухатись, і вважала, що від неї вже ніякої користі, то мовчки сідала, не їла й не пила, аби лиш не приносити збитків молодшим членам Роду. 
Це вже зараз, коли жити легше, їжі вдосталь, старі люди живуть довго. А тоді, такі жінки, які не могли робити щось корисне і виправдати свій кусень хліба - самі сідали і чекали своєї смерті. Їх умовляли їсти і пити, та вони слухали і незворушно мовчали, сиділи так, наче кам’яна баба в степу стоїть, аж доки не вмирали. Вони були горді тим, що не відривають для себе їжу у молодших, і чекали смерті, щоб потім знову народитись і знову служити своєму племені. Хто знає, до кого перше пристало слово “баба”, до кам’яної, чи до живої жінки? Прижилось це слово. У інших народів Європи кажуть “стара мама”, а в нас “баба, бабуся”
   Так само ось і слово “дід”. У інших, чужих народів на старих людей кажуть “старець”, або, якщо це рідна людина - старий тато, великий тато. Але слово “дід” у них означає смерть. Ну, а ми ж всі одного кореня народи. Старі і немощні чоловіки, як і жінки, були вже тягарем для молодших, і можна вважати, ставали потенційними смертниками. Чомусь до наших старих чоловіків пристало слово “Дід”(“смерть” германськими мовами) Подивись-но, у словники і сам переконаєшся. Та це й не дивно. Ось наскільки наші люди шанують старших, а на противагу нам, у деяких народів, у давнину вважалось нормальним виводити стареньких у відлюдне місце вмирати, щоб не піклуватись ними. Наші люди спокійно ставилися до такого тимчасових явищ у вічному існуванні людини, як старість і смерть. Сліди такого ставлення лишились і у нашому повсякденні. Ось, наприклад, Дідух, це сніп, який в’язали з останніх колосків цьогорічного врожаю і ставили на покуті - чільному місці у хаті, щоб засіяти зерном із цього снопа нову ниву.Вважалося, що душі померлих збиралися у ньому і берегли родину. Напевне, це стосувалося старих чоловіків, бо й справді: Дід - дух. Дідух. Слово древнє, як і всі діди. 
   Орь та Лель, хоч як не опирались дряхлінню своїх людських тіл, та все ж відчували, що невдовзі і вони стануть бабою і дідом.
      -     Он як - здивувася почутим Тарасик, - а бабця не любить, коли я на неї кажу “баба”, сердиться.
* Ти кажи так, як і всі кажуть: бабуся. Час минув, первісне значення слова змінилось на сьогоднішнє і вже нічого не зміниш. Але тому ж і викликають у старих людей певний острах слова “дід” і “баба”, бо мають в собі своє первісне нагадування їм  про те, що і весна і літо, і навіть осінь вже минули, вже зима. А що після зими завжди йде весна, то того вони вже й не знають зараз, бо про те їм не кажуть. 
   Тож Тато Орь і Мама Лель знали, що тіло людське лише тимчасовий притулок для духа і не боялись смерті. Вони жили так довго, що люди племені давно лише переказували їхню появу у племені, а тих, хто це бачив своїми очима давно вже не було на світі.
І Орь, і Лель були Обережниками для Роду Оріїв, який вони самі започаткували і до якого їх послав Сам Дажбог.
   Якось, літнього ранку, коли сонце ледве показалося з-за обрію, Орь і Лель вийшли за межі селища на зелений росяний луг зустрічати сонце. Вони робили так вже котрий день підряд, і ніхто вже не звертав на це великої уваги. Сонце піднімалося все вище, вигравало у мільйонах росинок на траві сліпучим діамантовим сяйвом. У цьому світлі постаті Оря і Лель ставали майже непомітними. Вони взялись за руки і підняли їх, вітаючи сонце. Вчора увечері пройшов дощ і волога почала випаровуватись із трави. Від місця, де стояли Обережники оріїв - Орь і Лель в небо  простяглася райдуга, що наче місток з’єднала Землю і Вирій у небі.
   Ось сонце піднялось вище і засяяло ще дужче, здавалося, воно щось побачило. Над зеленим лугом шугнув порив вітру і закрутився якийсь золотий вихор, що складався із сонячних промінчиків і білих квіткових пелюсток. На одну мить час спинився і в небо вдарив яскравий промінь світла. 
* Прощавайте! … - долинув з височини Оріїв голос. 
* Пам’ятайте!... - задзвеніли квіти на зеленому лузі голосом Лель.
   Сонячний вихор зник, як ніби нічого й не було. Сонце закрила хмара, а люди побачили, що луг, де щойно стояли Тато Орь і Мама Лель, весь рясно вкритий білими квітами, які відтоді почали називати лелітками. Люди засумували, деякі , навіть, почали голосити, та сонце усміхнулось до них, вийшовши з-за хмар, і у вухах задзвенів їм голос Тата Оря: “Не сумуйте, діти мої. Ви вже дорослі, і справитесь самі із жорстоким життям. Коли ж станеться так, що буде потрібна наша допомога - звертайтесь до Сонця - Ра, творіння Дажбожого, доступного Вам, як образ Світла Його і кличте мене, Оря. Я прийду, народившись із сонячного променя, я допоможу вам”. Отак Тато Орь попрощався із Оріями.
   “Не сумуйте, любі мої”- Залунали дзвоник з лугу, - “Коли треба буде вам вилікувати хворого, чи моєї материнської поради, приходьте до мене на луг, і я, Лель, чи мої сестри мавки, підкажемо вам, як бути, чи й просто потішимо вас, коли стане сумно” Так Мама Лель попрощалась із оріями.
   Дідусь Ореслав замовк і тиша бриніла бджолиними крильцями, які безупинно несли квітковий нектар та пильцю до свого вулика, готуючись пережити сувору зиму, яка не щадить ледачих та не любить пустопорожнього гудіння трутнів. Мало яка бджілка побачить наступну зиму, за цією зимою, що наближається. Та все ж, ні одна з них не переймалася через це, а наполегливо дбала за добробут свого вулика, не жаліючи для всіх своїх родичів-бджілок, ні своїх крилець, ні щоденної праці. Правда, буває так, що наберуть бджілки дурману, чи інших яких отруйних рослин і поводяться, наче п’яні чи дурні. Не знають вони, що їм робити, і куди летіти за нектаром. Та якимось чином, за деякий час, бджоли очухуються від дурману, оживають, розправляють крильця і нумо до роботи! Природа турбується про своє творіння, А чоловік, бач, порахував себе вищим за природу свою., царем себе назвав. 
   Дідусь думав, що якби і люди наші, українці, якимось дивом позбулися дурману, який затьмарює їм мозок, і почали жити як бджілки, дбаючи один про одного, не терплячи своїх трутнів, не слухаючи облесливих чужовірних жреців, то і ми б зажили добре, у достатку і теплі. Ні один шкідник би не наважився залізти у наш “вулик”, а держава Оріяна-Русь-Україна стала би міцною і єдиною, яку поважав би увесь світ земний.
   А Тарасик не сумував, він знав, що як виросте, то зробить свою любу Україну найкращою у світі країною, де світить ласкаве сонце для всіх, і квіти ростуть для всіх, а сам він буде як Тато Орь, міцним, і хоробрим і захисником за всіх. А чи будуть оті “всі” за ним, то про це він ще не замислювався. 
Слава Дажбогу!