СИРЕНА ШТОРМУ
Книга один із трилогії Сирена Шторму





Мері Вебер
 



Для Пітера і моїх трьох дорогоцінних Муз. За те, що ви наповнюєте цей світ магією та оживляєте мою душу у цій прекрасній пригоді. Ви найвідважніші мисливці на драконів, яких мені довелося знати. 

 

Для Лі Хофа, мого агента, з ким у мене випала честь штурмувати цей книжковий замок. Замов за мене місце у Царстві, мій друже.

 
РОЗДІЛ 1

― ЧОТИРНАДЦЯТЬ КІЛЕЦЬ ВІД ЧОТИРНАДЦЯТЬОХ ВЛАСНИКІВ.
Прикриваю рукою очі, щоб світло, яке відбивається від гір, вкритих снігом, не так болюче разило. Жовтий прапор наді мною тріпоче якось різко і голосно, наче хоче підкреслити слова моєї власниці, що справді така велика кількість власників - щось неймовірно безглузде.
Три, два, один…
― Чотирнадцять? - спантеличено перепитує спітнілий торговець.
Ха! А я про що. Якби сумно це не звучало, але після одинадцять років постійних продажів подібні розмови мене вже не дивують. І скоро мене продадуть в п'ятнадцятий раз, хоча мені чомусь байдуже.
― Так, чотирнадцять, - киває Брея.
 На моєму обличчі з'являється глузлива посмішка. Тут помічаю нещасного музиканта, який тиняється ринком, що найближче знаходиться біля Верховного Суду Фейлена. Хлопець жахливо фальшивить і я ледве стримую сміх та й то тільки через те, що, можливо, він щойно повернувся з фронту. Крім того його незвичний переспів балади “Монстр та море смутку Еліседи” нагадує мені про дім у Фендресі. Так хочеться запитати музиканта чи був він у цьому місті.
Знову дивлюся на масивного торговця, який нервово фиркає та боязливо відходить від мене, попередньо перехрестившись. 
― Чотирнадцять власників, кажеш? Ти або брешеш, або ж вона серйозно хвора. У будь-якому випадку забери її звідси. Мені не потрібен зіпсутий товар. – І він поспішає до помосту, спотикаючись у своїх надто маленьких черевиках.
Посміхаюся. Ну ж бо, тікай у своїх малих шкарбанцях.
― Зачекай, - хапає Брея його за руку. - Нім не хвора, вона лишень...
Торговець дивиться скоса на її руку, що вчепилася за його рукав.
Брея відпускає його, а її округле лице стає нерухомим. 
― Вона надто нахабна для бідних селян, ось і все. Лише справжній багатій може зрозуміти на що вона насправді здатна.
Якого дідька? Вона з глузду з'їхала? Мене душить сміх, який ледве стримую, щоб подивитися, що ж з цього вийде. Торговець підходить ближче і прискіпливо розглядає моє обличчя, частково прикрите капюшоном, підборіддя та окутане плащем тіло.
― Вона не здається нахабною і навряд чи підійде для пристойного будинку.
Вуаля! Стримуюся, щоб не сказати чогось образливого і розвертаюся до обох спиною. Вони не заслуговують бачити мою реакцію. Стаю у гордовиту позу і спостерігаю за натовпом, який наче рій бджіл збирається перед платформою з невільниками. П'ять, десять, п'ятнадцять людей. Вони усміхаються так, ніби перед ними виступають циркові мавпи, пантери та гноми замість жирного чолов'яги у маленьких черевиках, який експлуатує дітей. Навіть порядні на вигляд жінки шукають зайві руки для допомоги, у той час, як їхні чоловіки воюють на війні, яку ми навряд виграємо. 
Торговець закушує губу і пильно мене розглядає. Роблю те ж саме, поки він знову не фиркає та закочує доверху рукав на моїй праві руці.
Я ціпенію.
Його пальці обмацують кожне татуювання, що нагадує тоненькі браслети.
― Один, два, три... - Він повільно перераховує всі чотирнадцять кілець, виколотих чорним соком маренки один за одним на моїй шкірі. Мені аж кортить вліпити йому ляпаса.
Хороша робота, іронізую подумки. Хоча б рахувати вмієш.
Вираз на обличчі торговця стає сердитим. Він вдаряє мене по руці і закочує рукав аж до плечей. Мене починає трусити від люті, пробую вирватися.
― Тримай себе в руках, - шепоче Брея. - І заради Бога, не показуй волосся. Якщо ти мені не допоможеш, то я знову зламаю тобі пальці.
Прикушую язик і мимохідь дивлюся на ледь деформовану ліву руку, яку тепер стискаю у кулак.
― Скільки тобі років? - гарчить торговець прямісінько мені в лице.
― Сімнадцять, - відгаркуюся у відповідь.
― Коли її вперше продали? - Тепер він звертається до Бреї, але я все ще відчуваю його пальці на моїй шкірі.
― Десь у шість років. Її батьки померли, коли їй було п'ять, після чого вона трохи жила в повитухи, яка з неї не мала жодної користі, - останню фразу вона вимовила з огидою. Стараюся задушити ненависний сором, що розповзається у моїх грудях. Цим Брея таки мене зачепила. Я знищила обох батьків, повитуху та чотирнадцять власників, враховуючи чоловіка Бреї. І хоча це не має ніякого значення, але я попереджала кожного з них.
Очі торговця звужуються.
― Ви ще щось приховуєте на рахунок неї?
― Та все з нею добре. Заплатіть мені лишень три драфти і вона ваша.
― Три драфти? Як щедро, - вона мене не чує або ж попросту ігнорує, поки торговець потирає оброслі щетиною щоки, роздумуючи над пропозицією. Але я вже знаю, що він погодиться. Три драфти це дешево. Надто дешево. Жалюгідна ціна, як б сказала. Мені навіть образливо.
Музикант шкутильгає повз платформу, все ще наспівуючи поганий переспів Монстра та Моря.
У цю ніч милосердя покинуло нас...
Це він співає про угоду, укладену вночі між попереднім королем Фейлена та могутнім м'ясоїдним Древульфом. Ціною цієї угоди стали діти Фейлена.
А велике море клекотіло
Бо обман воно хотіло
Перевертня й тупого короля показать...
Він насолоджується кожним словом, а я знаю, про що співатиме далі.
Море благає про наше спасіння, 
Жадає крові за наших дітей
І клянуся, що в цей момент я відчуваю шепіт моря, яке кличе про мою допомогу.
Окрім хіба згадки про Древульфа, від чого моя кров застигає.
― Та щоб йому! Хто-небудь, закрийте йому пельку! - Кричить торговець.
Задоволений викрик “Ура” обриває спів музиканта. Когось тільки що купили дорожче, ніж очікувалося. Торговець оглядається і задоволено усміхається. А тоді, зовсім на мене не дивлячись, каже: “Згода” - і кидає три драфти у простягнуту долоню Бреї.
Вітаю, Нім. Тебе продали найдешевше за всю історію Фейлена. 
Брея спритно передає мене у руки торговця, але не надто швидко, щоб не виникла підозра, ніби зі мною і справді щось не так. І перед тим як піти, ще раз нахиляється до мене і її чорне волосся лоскоче моє обличчя.
― Шкода, що ти не народилася хлопцем, - сичить вона. - Тоді вони б тебе відразу вбили. Бережи нас всіх Бог від тебе, - і Брея круто повертається та йде.
Торговець різко смикає мої шкіряні ремені так, наче я якась тварина, і веде за собою до іншої платформи, де чекає ще 12 рабів, прикутих до довгих ланцюгів. Перед тим, як долучити мене до цієї сумної компанії, він витягує тонкий ніж і повільно водить ним перед моїм обличчям.
― Спробуєш втекти, мале чортеня, і це лезо знайде тебе скоріше, ніж болкрейн дитину. - Він сичить мені прямо в обличчя і хмуриться, коли я з огидою відвертаюся.
А тоді роблю те, що б зробила на моєму місці кожна людина, яка себе хоча б трішки поважає - плюю йому в обличчя. 
― Ах ти... - Його ніж швидкий, мов блискавка, і перш ніж я встигаю поворухнутися, лезо впивається у моє підборіддя.
Я кричу, але одразу замовкаю. Не хочу, щоб він тішився з мого болю.
― Я продам тебе по шматках, - люто гарчить він.
― Спробуй, - бурмочу у відповідь.
Не зважаючи на біль, голосно сміюся, поки торговець не піднімає руку. Ледве встигаю приготуватися, але його удар по лиці мало не збиває мене з ніг. Кров заливає губи і тепер сягає рани на підборідді. Тільки б не втратити свідомість. А щоб йому!
Торговець несамовито кричить до когось, кого мені зовсім не видно: “Заберіть її звідси і позбудьтеся. Негайно!”
Його помічник зіштовхує мене з платформи і в цей момент я бачу маленьку дівчинку з рудим волоссям, якій заледве 5 років. Всередині у мене все стискається від її переляканого погляду, жахливі спогади про перші торги мною одразу спливають перед очима – дорога до дому акушерки після прояву мого прокляття, коли вся її отара овець була стерта з лиця землі. За декілька годин мене продали чоловікові, через якого мені повністю став зрозумілим термін “чудовисько”.  
Помічник торговця поруч. Він бігає поміж покупцями, приписуючи мені якості, про які сам анічогісінько не знає та й у які, мабуть, сам не вірить. Справжня інтермедія. 
Торги починаються з низької ставки. Незважаючи на болючий поріз у мене на підборідді, вдивляюся в обличчя осіб, які викрикують ціни, оцінюючи рабів так безцеремонно. Їхні випуклі шовкові головні убори та гофровані шалі так нагадують пару штанів тої леді, яку я бачила на торгах минулого року. Це одні з найзаможніших людей, які мені доводилося бачити. Можливо, вони не настільки екстравагантні, як у Верховному Суді, але живеться їм явно краще, ніж селянам. 
Несподівано, якийсь чоловік з натовпу вигукує: 
― Зніміть капюшон, щоб її краще роздивитися.
Я хмурюся і нахиляюся вперед, натягуючи мотузку, щоб крикнути у відповідь:
― Ей ти, марнотрате, чому не воюєш?
― Покажіть її!”
― Так, зніміть її плащ!”
Помічник торговця хапає мене за плечі і пробує здерти мій капюшон. 
Я штовхаю його ліктем в худющий живіт так сильно, що ледве не випускаю з нього дух. 
― Не торкайся мене.
Помічник скрикує і відсахується від мене.
Торговець лається, а тоді піднімається на поміст і не встигаю я й оком моргнути, як він болісно стискає зап'ястя моїх рук. 
Цьому я дарую удар в промежину. Торговець зойкає. Позаду себе чую шум і перш ніж встигаю обернутися, щоб глянути звідки він, двоє чоловіків скручують мої руки, мало не збиваючи з ніг. Торговець різко здирає з мене плащ.
Навіть не встигаю порахувати до одного, як всі троє спотикаючись відходять від мене.
Серед натовпу настає тиша. 









РОЗДІЛ 2

МОЄ БІЛОСНІЖНЕ, НАЧЕ СНІГ, ВОЛОССЯ СПАДАЄ на плечі. Вдивляюся в обличчя людей чиї погляди приковані до мене. То як? Тепер ви мене не хочете купувати? Бо ж пізніше, випадково, я вас знищу. 
Це ж те, що я роблю завжди. 
Дитячий крик порушує мертву тишу і боковим зором помічаю рудоволосу дівчинку в кінці натовпу. Власник тримає її за комірець плаття і також з жахом витріщається на мене. А от у погляді дівчинки бачу трепет. Її дитяча наївність перевертає все у мене всередині. Вона ще надто маленька, щоб зрозуміти значення мого білосніжного волосся та голубих очей. Очевидно ніхто її не розказував про Елементи та про заборону їхнього життя. Ніхто їй не розказував, що жінки-Елемента взагалі не буває в природі. 
Тиша розповзлася по всьому ринку. Продавці та покупці оглядаються по сторонах, щоб зрозуміти причину цьому. Не дивно, що і вони тепер нажахані. Так і повинно бути.
Позаду платформи торговець висипає цілу пригоршню проклять на мене та Брею. Його лють мене трохи смішить, а заодно розбиває тишу, яка огорнула натовп і тепер він починає грізно клекотіти.
― Хто вона?
― Як таке може бути?
― А вона небезпечна?
― Ще й як, - шепочу.
― Що означають ці всі татуювання на її руці? Це все кільця власників?
― А як щодо знаків на іншій руці?
― Пам'ятки, - але ця відповідь залишається не озвученою.
Помічник, з якого я ледь не вибила дух, приходить до тями, коли усвідомлює, що торговець тепер адресовує потік лайки йому. Тому він знову вигукує стартову ціну, але тепер навіть ті, хто ще декілька хвилин назад мали хоча б якесь бажання мене купити, відходять в сторону, похиливши голови. 
Раптом вибухає голосний сміх десь позаду натовпу. Він звучить так театрально і фальшиво, що всі повертаються у його бік. Це регоче чоловік, який тримає рудоволосу за талію. Жорстокий вираз обличчя спотворює його красиве лице. Він махає рукою у мій бік.
― Не думаю, що вона багато варта. А як щодо того, щоб віддати мені її внайми? Так я хоча б перевірю, до чого вона придатна.  
Він шарпає рудоволосу за комір та із задоволенням тягне її за собою, підходячи ближче до помосту.
О, ні. Тільки не це. 
Силою змушую себе не дивитися на них. Нім, тримайся. 
― Її й так ніхто не хоче купувати. Дайте мені її і я заплачу чимало, якщо вона того варта.
Негідник пихато підходить і натовп розступається перед ним. Дівчинка починає плакати, бо комірець боляче стиснув її тоненьку шию. У мене в грудях все клекоче. Спокійно. Стараюся не хвилюватися. Вона не ти. 
Позаду натовпу проходить якась знатна дама. Її очі, підведені світлим кольором, пасують білому волоссі та нафарбованим губам. Жінка вивчає мене. У мене з'являється надія. 
― Будь ласка, заберіть мене, - шепочу. - Заберіть перед тим, як я втрачу над собою контроль.
Її позолочені губи стискаються у тонку лінію і вона відвертається.
Я дивлюся на покупця, який тепер стоїть прямо перед помостом.
― Може покажеш нам більше своєї шкури? Тоді я можливо заплачу якусь частину прямо зараз.
Лише через голосне схлипування позаду рабовласник нарешті помічає маленьку дівчинку, чия шийка, здається, ось-ось зламається.  Вона схлипує і  стає навшпиньки, щоб комірець не надто її здавлював. 
В середині у мене все холоне. 
Негідник глузливо усміхається, але дівчинка цього не помічає. Її очі приковані до мене. Чоловік переводить погляд то на мене, то на неї. Спочатку цікавість, а потім лють перекошує йог обличчя, але я стараюся не звертати на це уваги, поки він не шарпає зі силою за комірець малої. 
Вона сіпається від болі, а моє серце заливається кров'ю.
Негідник починає сміятися. Повільно, навмисне рабовласник тягне її комірець вгору і тепер її ніжки ледь торкаються землі. Він спостерігає за моєю реакцією. 
Дівчинка викручується, силкуючись вирватися, лиш би підняти голову якомога вище, щоб вхопити хоча б ковток повітря.
Мої долоні стискаються в кулак.
Нім, зупинися. 
Запанувала зловісна тиша. Збочене задоволення цього ненормального відчувається  більше, коли він піднімає комірець ще вище. І цього разу він зупиняється лише тоді, коли ноги дівчинки вже у повітрі, а її лице виражає повний жах. Вона конвульсивно б'є рабовласника і вже починає синіти. 
А він насолоджується кожною секундою. 
Закриваю очі та чую стук свого серця. Один… Другий… Третій… І раптом повітря завмирає, наче сам вітер затамував подих. 
Я відчуваю, як спазм стискає горло, бо вже знаю, що відбудеться наступної миті. 
Рабовласник хоче її смерті.
АЛЕ НЕ Я.
Чорні хмари вихором закривають від сонця ринок. Вони породжують щось схоже на тертя, яке змішується з моєю гарячою кров'ю, шкірою. Хоч я відчуваю слабкість та все ж відкриваю очі, щоб глянути на людей. Веселість на їх обличчях як рукою зняло і тепер вона змінилася жахом.
Мені шкода, хочеться прокричати. Але ви всі егоїстичні, капризні люди. 
Чути крики:
― Що діється? Це її рук справа?
Моє тіло тремтить від жари, що повзе поверхнею моєї блідої шкіри.   
Власник дівчинки трохи опускає комірець і дивиться на мене дикими очима. Так як і та знатна дама з позолоченими губами. Вона нажахана? Чи зачарована? Не можу зрозуміти виразу її обличчя, однак мені й байдуже. 
Небо над нами просто лютує, а вітер завиває поміж ятками ринку і його пориви такі шалені, що поміст стогне від цього. Продавці поспіхом збирають свої кошики та товари під накриття. Натовп біжить врозтіч, шукаючи прихисток, окрім ледь не задушеної дівчинки, її власника та дивної аристократки. Чому вони не втікають? Йди - прошу очима дівчинку. Хоча мені зовсім не хочеться, щоб цей негідник також втік.
Все у мені натягується, наче струна. 
Почалося.
Знайоме потріскування проникає у вени, а тоді різкий біль пронизує мене, коли м'язи всередині стискаються, як і повітря ззовні. Моє тіло перетворюється на Елемент. Але я не знаю, як це все зупинити, як повернутися до нормального стану.
Перша блискавка вдаряє десь на лузі, далеко від людей. Однак цього достатньо, щоб їх остаточно налякати.
Люди кричать, зупиняються. Деякі оглядаються. Інші нахиляються якомога нижче, ніби це їх врятує. 
― Аж ніяк не допоможе, - кричу. Ще трохи і їм може настати кінець, адже я не вмію зупинити моє прокляття.
Капля дощу падає на моє чоло. Ще одна. Тоді вони заливають все навколо, як і обличчя людей, заглушаючи їх крики. А посеред площі все ще стоїть та дама, на обличчі якої росте задоволення. Вона, мабуть, божевільна. 
Біжи! Я хочу крикнути їй, але раптом мій голос обривається. 
Мерзотник пробує втекти разом із рудоволосою. Вона так відчайдушно бореться, що раптом ковзає і падає. 
Шторм над головою сягає свого апогею.
Мене трясе, мов у лихоманці. 
Жорстока смерть чого поганця стане єдиною, від чого мене не мучитимуть нічні кошмари. 
Оглушливий тріск та сліпучий спалах блискавки. Запах горілої трави та плоті наповнює мої ніздрі, а неприємне тремтіння знову пронизує мої вени.
Тіло чоловіка розривається.
Божевільна жінка регоче від того, що мерзотник перетворюється у попіл.

РОЗДІЛ 3

ЙДЕ СНІГ. Він та шматки попелу, що літають довкола, обпікають мої пальці. Дивлюся на наш будинок, окутаний димовою заметіллю та блискавками. Брудний червоний слід тягнеться від замку до моїх маленьких закривавлених ніг, які провалюються у білосніжний сніг. 
Раптом я усвідомлюю, що не пам'ятаю, як опинилася на вулиці. Закриваю рот рукою і кашляю від густого диму, що здавлює мені горло. Димові клуби тягнуться аж до лісу.
Хочу до мами. 
Щось ворушиться праворуч від мене, але не встигаю туди глянути, як раптом чую оглушливий тріск і частина будинку обрушується та зникає у полум'ї. А тоді чути крики, спочатку Мами, а потім Батька. Налякані крики. А тепер розлючені. Вони кличуть мене. Моє серце стискається, а потім розлітається на куски. Що я зробила?
Біжу до будинку на їхні голоси, але раптом чиїсь руки відтягують мене назад. Я стараюся вириватися, бо маю допомогти батькам. Але хватка рук надто сильна. Сльози утворюють замерзлі потічки на лиці і я нічого не можу зробити, лише дивитися, як все догоряє, поки мене тягнуть подалі звідси. І я розумію – тільки що я знищила найкращу частинку мого світу.

 
  

Море Еліседи грізно клекоче 
Солоними стали її сапфірові води...

	Сили небесні! Цей музикант ще не замовк?
Відкриваю очі з великим бажанням пояснити йому, що у мене розколюється голова і що його серенади роблять тільки гірше. Але тут розумію, що його голос стрибнув на цілу октаву вверх і тепер звучить набагато краще, та й дуже вже нагадує дівчачий.
Як і обличчя.
Декілька раз моргаю.
Що за чорт?
Поруч стоїть дівчина трішки старша за мене із заплетеним  темно-рудим волоссям та обличчям, вкритим ластовинням. Вона співає і тримає піднос із чаєм та хлібом. Від запаху їжі мій шлунок починає бурчати. Навіть не пригадую, коли востаннє їла. Мабуть з Бреєю десь по дорозі... 
Різко сідаю у ліжку, стараючись впорядкувати думки, що вирують довкола балдахіна наді мною та м'якою постіллю. А тоді за долю секунди зіскакую з ліжка.
Кімната спочатку розпливається перед очима від головного болю, тому хапаюся за поручень ліжка, щоб не впасти.
	Дівчина перестає співати.
― Нарешті ти прокинулася.
― Хто ти? І де я?
― Нам давно пора тебе одягати, січеш? - вона ставить піднос з чаєм поруч з ліжком, ігноруючи мої запитання. - Адора хоче перетерти з тобою дещо перед початком. - Дівчина нахиляє до мене голову з нахмуреним виразом обличчя, ніби дорікає за те, що стою і навіть не ворушуся.
Одягати  мене для чого? 
― Де я? - Повторюю запитання, оглядаючи кімнату. Висока стеля арочного типу, камін, страшенно дорогі гобелени, кольору моїх кривавих ніг з нічного кошмару висять на кожній стіні. І вікно, величезне вікно, за яким відкривається захоплюючий краєвид на багрянисте, окутане туманом вечірнє небо, яке зливається зі схилами гір, що оточують місто Верховного Суду. Я роздивляюся  побілені шпилясті будиночки та кручені вулички, які ведуть до... Замку! А позаду нього зубчастий пік гори Хайзра.
Повертаюся до дівчини.
Вона тримає у руках паруюче горнятко чаю.
― Ти у будинку Адори, - відповідає вона роздратовано, ніби дивуючись, що я досі не второпала сама. Вона похитує горнятком і дивитися кудись повз мене.
― Вважай, воно гаряче. І пий скоріше, бо у нас немає часу, - і вона простягає чай трохи вбік від мене.
У шлунку все перевертається. 
― Ти мені прислуговуєш? - я задкую назад, похитуючи головою. - Послухай, не знаю, як я опинилася у цій кімнаті, але якщо мене тут знайдуть, нам кінець. Мені потрібно йти. Зараз же!
― Ну, ми могли б вже давно піти, як би ти випила чай. Бо тут ти за наказом Адори. А тепер вона хоче, щоб ти пішла вниз, січеш? І на твоєму місті я б не заставляла її чекати. - Однією рукою дівчина поправляє своє кремове плаття, як це колись робила моя мама, а іншою все ще тримає чашку, простягнуту повз мене, як і її погляд. - Вона точно не любить чекати, - повторює вона тихим голосом, ніби розказує чиюсь таємницю. - Особливо у день балу.
Потираю потилицю. День балу? Забираю чашку здоровою рукою, щоб вона там не стояла, але дівчина навіть не ворушиться. Надпиваю ковток. 
― Смачно, еге ж?
І справді смачно. А я голодна. Одним махом випиваю пів чашки, а тоді зупиняюся від погляду її коричневих, несфокусованих очей. Вони мають кумедний вигляд. Нахиляю голову. А тоді і все тіло вправо, щоб подивитися, чи прослідкує вона за моїми рухами. Аж ніяк. Вона дивиться в одну точку. Ох!
	Дівчина сліпа. 
Вона сором'язливо усміхається, ніби здогадується, про що я думаю. 
― Ага, я сліпа і мене звуть Брек.
Ставлю чашку на тумбу поруч з ліжком, ледь не перекинувши його. Мені соромно за як свою бездушність, так і за її помилку. Жоден власник не пробачить подібного, навіть якщо його слуга сліпий. 
― Послухай, Брек. Я точно не та, за кого ти мене маєш, ну але це зрозуміло враховуючи, що ти.. ну... ти знаєш... Неймовірно. Ще й ранила бідну дівчину. Прочищаю горло і оглядаю на собі не мій одяг, викроєний з найтоншого шовку, що ніжно прилягає до мого худого тіла. Облизую губи. - Якщо Адора мене купила, тоді мені належить бути з прислугою. Заведи мене туди. – оглядаю кімнату. - Але спочатку мені потрібно знайти свій одяг.
Брек розгублено морщиться, а тоді киває.
― Так ти трохи недоумкувата, еге ж? - Вона зітхає і підходить до великої дерев'яної шафи. - Тільки Адорі не кажи, згода? Поводься розумно, якщо зумієш. У неї станеться нарад люті, якщо дізнається, що витратила купу грошей на недотепу.
Здивовано дивлюся на неї. Недотепу? Борюся зі спокусою звернути її на шлях істинний, але насправді мені байдуже, ким вона мене вважає. Мені лишень потрібно вибратися звідси. 
Дівчина відкриває шафу і дістає звідти єдину там річ – плаття, пошите з чудової жовтої тканини з простими лініями, які говорять про високу ціну та відмінний смак. 
― Дивися, тут така справа. Старайся слухати уважно і виконати те, про що скажу. - Вона говорить повільно та чітко, наче звертається до дитини. - Адора вчора привезла тебе з торгів і ти у правильній кімнаті. Я сліпа, але не дурна. І ти невільниця. У деякому розумінні. Можеш про це побалакати з Адорою. Тепер щодо твого одягу... - Вона несе плаття із явним задоволенням. - Адора наказала його спалити, коли привезла тебе. Можеш не дякувати. А тепер вона чекає тебе внизу, тому краще нам скоро приготуватися, перш ніж нас не наказали. - І Брек прикладає до мене плаття, ніби хоче побачити, чи личить воно мені. - А тепер будь розумницею і скажи як тебе звати.
Я мовчу. Лише здивовано дивлюся на цю особу – найдивнішої рабині, яку я коли-небудь зустрічала. У найбільш екстравагантному будинку. При найбільш нелогічних обставинах.
Від мого мовчання вона ще сильніше розчаровано киває. 
― Ти таки справді дурненька. - Вона розмахує рукою, поки не знаходить мою, а тоді штовхає мене перед себе. - Що ж, давай хоча б одягнемо тебе. Адора не витримає, коли ти тупцюватимеш біля неї у одязі, який відповідає твоїм тупеньким мізкам.
Мене огортає німий жах та замішання, поки Брек мене роздягає та натягує модне плаття. Кров застигає в жилах у ті секунди, коли видно мої татуювання, поки плаття не закриває їх. Але одразу нагадую собі, що вона незряча. Тому не може їх бачити. Плаття ніжне та зручне, але мені не по собі від його розкоші. А ще я до смерті налякана, бо певна, що дівчина помилилася і мене розірвуть на шматки за нас обох тільки за те, що я знаходжу у цій кімнаті у цьому дорогому платті. 
― Це одна зі старих суконь Адори. Файна, правда? - бурмоче Брек. - Хоча коли ти побачиш ті, у яких Адора ходить щодня, то мабуть зміниш думку. Ця жінка щось на кшталт стиліста у Верховному Суді, - дівчина повертає мене до себе, а тоді руками проводить по сукні на мені, так наче візуалізує її за допомогою пальців. А тоді відходить назад. - Ось. Ну як?
Смішно. Огидно. Чудово. Це ж геть не я, а зовсім незнайома мені особа. Частинка мене хоче милуватися цією дівчиною у дзеркалі. Решта мене хоче здерти зі себе все, бо це велика помилка. Відчуття, наче я в чужій шкурі, що набагато краща від мене самої і яку я навіть не просила позичити. А ще мене жахає, що ж буде, коли мій власник дізнається про все. 
― Тепер йдемо, але відхлебни ще ковток чаю. Адора ще та штучка. Тому тобі згодяться всі твої сили. 
Чудово.
Закушую губу та повільно відвертаю погляд від дзеркала, перш ніж пробурмотіти:
― Просто ходім, - час пролити світло на всю цю ситуацію.
Брек знову клацає язиком та підштовхує мене у напрямку дверей. І коли вона їх відкриває, то клянуся, торнадо панує у будинку. Коридор наповнений голосами та насиченою, голосною музикою, дзвоном посуду та слугами, що снуються туди-сюди та, здається, нас зовсім не помічають. Смачний аромат печеного хліба та жареного м'яса проникає через накриті підноси та пронизує стіни вишневого кольору та шикарні срібні килими.
Мій шлунок пробуджується від глоду, коли Брек веде мене широким проходом, а далі лабіринтом коридорів та вниз по сходових клітках. Стараюся встигати за нею та, водночас, дивуюся, як їй без особливих зусиль вдається буквально літати цими коридорами, будучи незрячою. 
Ми пробігаємо ще дві сходові вниз, перш ніж запитую:
― Скільки часу ти тут живеш?
― Ми з Коліном тут уже вісім місяців, - відповідає Брек і ми робимо черговий поворот. 
― Колін?
Ще один поворот і лиш тоді вона раптом зупиняється перед величезними позолоченими дверима. Я мало не врізаюся у неї. 
― Він мій брат. Ти з ним зустрінешся, якщо залишишся звісно, - Брек стукає кулаком по дверях, які приглушують звук удару. У мене одразу ж виникає питання чи вони не дерев'яні всередині. Так чи інакше, все це до сміху непристойна трата грошей.
Чути приглушене: “Заходьте”.
― А, тепер, пам'ятай що я тобі казала, - шепоче Брек. - Спробуй здаватися розумною та балакай, ніби в твоїй голові є хоч якісь мозги, інакше ця стара ворона розправиться з тобою скоріше, ніж зі своїм гаремом мужиків. 
― Гаремом мужиків?
І перш ніж я встигаю поставити наступне запитання, Брек відкриває двері. 

 
РОЗДІЛ 4

ЗОЛОТІ ДВЕРІ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ, А ЗА НИМИ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВЕЛИЧЕЗНА ГОСТЬОВА КІМНАТА з дорогими драпірованими вікнами та кушетками, оббитими червоним оксамитом. Тут сидять,  розмовляють та щось попивають із різнобарвних келихів чоловіки. Їхні духи мало не перетворилися на клуби диму, а одяг нагадує химерних створінь із казок. 
Ведмеді. Багатоніжки. Ельфи. Тигро-павичі.
Все це нагадує циркову виставу, а я стараюся не показувати своєї відрази до цього веселого святкування і не сказати чогось такого, від чого можна отримати добрячого ляпаса. 
По середині зали над столом, вкритим картами, нахилилися та про щось тихо рядяться якісь поважні джентльмени. Поруч них, не дивлячись у мою сторону, стоїть жінка. Адора, я так розумію.
― Ні пуху, ні пера, - бурмотить Брек, чий голос звучить не надто жваво та якось нервово, що зовсім не додає відваги.
― А, ось і нещасна дівчина, яку мені вдалося врятувати. Рада, що ти нарешті вирішила прийти і висловити свою подяку. - Леді Адора дивиться на мене своїми очима із золотою підводкою і тут я розумію, що це якраз та божевільна жінка із ринку. Неприємні спогади нахлинули і тепер плутаються у моїй голові, поки один  них не стає чітким: Я ВИПУСТИЛА ШТОРМ НА ТОГО НЕГІДНИКА. А ВОНА ПРОСТО СТОЯЛА І СМІЯЛАСЯ.
Повільно вдихаю, поки всі спогади не складаються у цілу картинку. 
Дивлюся на цю ненормальну і пробую вгадати, що у неї твориться в голові. Сьогодні вона одягнена у костюм жаби. Витонченої красивої жаби.
Я потрапила у божевільний дім.
Її кучеряве волосся пофарбоване у смарагдовий зелений колір, а на голову одягнена шапочка, що по формі нагадує жаб'ячі очі. Блискуча зелена сукня обліплює все її тіло від рук до кісточок ніг, наче мисливський костюм. Лише наявність тюрнура ззаду надає цьому дивному вбранні вигляд сукні.
У мене мурашки повзуть шкірою, коли згадую її божевільний сміх учора під час шторму. Помахом руки Адора запрошує мене увійти до кімнати, у той час як іншою наказує чоловікам відійти. Крадькома зиркаю на Брек, але їй вже й слід простиг. 
― Не заставляй мене чекати, дівчино, - суворо говорить Адора.
Ще якийсь чоловік прослизає повз мене, злякано стежачи за жінкою-жабою. Вона перетинає кімнату і прямує до великого декоративного вирізьбленого столу поруч з одним із вікон. 
Підходжу ближче і бачу, що макіяж на верху її щік нагадує крила метелика з крихітними дорогоцінними камінчиками на краях. І це здається найгарнішим, що я коли-небудь бачила, але водночас якесь дивне. Адже ці камінчики є справді дорогоцінними. А за вартість одного можна прогодувати ціле село протягом року.
― Що ж… ти вмієш розмовляти? Чи я прикупила німого дурня?
Випрямляюся і дивлюся прямісінько їй в очі, як і усім попереднім власникам. Краще, щоб вони знали одразу, яка я.
― Я вмію говорити. Але коли це потрібно.
― Як звати?
― Нім. І я не дурна.
― Правильно вихований раб був би вдячний. Тому ти таки телепень.
― Дякую, - кажу в'їдливо і силуюся цим “дякую” не вдавитися. Ще може їй реверанс зробити?
Адора обходить стіл і виглядає за вікно, з якого відкривається неймовірний вид на ладанник, що собі затишно примостився поміж інших квітів, що тягнуться аж до лісу. І вся ця краса занурилася у барви вечірнього неба.
Я чекаю.
Але моя нова власниця ігнорує мене та в такт музиці постукує пальцями по стегні.
Минають хвилини. Нестерпно солодкий запах духів наче виїдає очі. Підходжу до вікна, щоб вдихнути хоча б ковток свіжого повітря і, водночас, розглядаю те, що за вікном. А там, крім квітів, простягається сад, що підсвічується підвісними ліхтарями та всіяний різнобарвним килимом квітів та лимонними деревами. 
Тут я помічаю в саді двох чоловіків. В одного добре розвинута мускулатура, якою він демонстративно хизується, знявши сорочку. Інший обдарований чорною шкірою кольору найдорожчого оніксу, невдоволено поглядає на хлопця. Здається, що він буквально відчуває Адору, бо наступної миті приковує до неї свій погляд. Вона махає рукою та кокетливо усміхається губками, нафарбованими у яскраво малиновий колір. Чоловік киває у відповідь, а тоді переводить вивчаючий погляд на мене. За мить він знову похмуро дивиться на хлопця з оголеним торсом. А я залишаюся з неприємним усвідомленням того, що він найпривабливіший чоловік, якого мені доводилося бачити.
Проте Адора ще досі на нього дивиться і ця зацікавленість у ньому здається не дуже здоровою. Тепер я все ж починаю вірити Брек щодо чоловічого гарему. Однак щось мені підказує, що цей темношкірий брюнет недоступний для Адори, як би сильно вона цього не бажала. Хм... Ти краще для нього.
― Гадаю ти усвідомлюєш важкість свого злочину. - Адора відвертається від вікна. ― Тебе уже б мали судити за потрійне вбивство.
Частинка мене уже все життя бажає моєї смерті. То що вона від мене хоче? Щоб я подякувала за те, що досі жива? 
― Що вам від мене потрібно?
Але жінка продовжує говорити, ігноруючи мене.
―  Я розмовляла з декількома представниками влади, які там були і переконала їх, що важко буде довести твою причетність до ударів блискавки. Правда ж, Нім? - Вона піднімає густі брови вверх. - І як я розумію, ось чому тебе ніколи не визнавали винною. Влада очевидно не могла заявити, що ти Елемент, адже усі знають, що жінки-елемента не існує. Одна.. ― вона ласкаво усміхається і простягає руки в мою сторону. - Ти ж існуєш. 
Щось у її тоні та виразі обличчя змушує мурашок побігати по моїй спині. Я вже достатньо часу пробула у рабстві, щоб зрозуміти, що на відміну від сільських власників, голова яких була забита виконанням мною дешевої роботи, а не виясненнями мого родоводу Елемента, від цієї жінки мені буде зовсім непереливки. ЩО ВОНА ЗБИРАЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ РОБИТИ?
― І як ми поступимо з тобою, моя люба дівчино-Елемент?
Мовчу. Вона стискає свої червоні губи, наче чекає відповіді.
Чудово. Знизую плечима. 
― Відішліть мене на кухню чи працювати в поле. Робіть, що хочете. - Чому вона взагалі мене запитує? Я ж невільниця. Більше того, вона знає, що я Елемент і надто багато, щоб купити мене за таку дешеву ціну. А це означає, що у неї на мене явно є якісь плани. Зволікаю, перш, ніж додати. - Але не заставляйте мене працювати з дітьми. 
Дивний, дещо хворобливий сміх злітає з вуст Адори і на мить під очима, на намальованих крильцях метелика, проявляються зморшки. І тут усвідомлюю, що вона набагато старша, аніж я думала. Її вже десь за сорок перевалило. 
― А ти знаєш, що вбила ту рудоволосу дівчинку? Твоя блискавка влучила у неї після її нового власника, - жінка уважно дивиться, чекаючи моєї реакції, е дає довго на себе чекати. 
Біль. Жах. Потрясіння хвилею накочується на мене, я починаю просто задихатися. До балі стискаю кулаки. Ні. Це не правда. Цього не може бути.
Але я розумію, що це так.
Я вбила дитину.
Лють здавлює моє горло. З великим зусиллям пробую зберегти самоконтроль, зосередивши всю злість на факті, що навіть тепер, зруйнувавши життя рудоволосої, я егоїстка. Бо ж не можу допустити, щоб моя нова господиня бачила мою слабкість. Дівчинка буде оплакана мною, але це я робитиму на самоті. Кожен день. До кінця життя. Серйозний вираз обличчя Адори показує, що і вона це зрозуміла. 
Вона відвертається до вікна.
― Мабуть це боляче жити з таким прокляттям.    
Не бачу її лиця, тому не знаю: вона справді шкодує чи жаль у її голосі показний? Але хіба це має значення? Мені хочеться втекти додому, якого більше не існує. Там попросити пробачення у мертвих мами і тата, а потім знайти дорогу до лісу Літчфел, де живуть болкрейни. “Я тут, монстри, - скажу. - Знищіть мене, бо я вбила дитину.”
― Ситуація з війною погіршується, Нім.
Що? І який тут зв'язок з маленькою дівчинкою?
Війна між нами триває вже сотні років, але останнім часом напади Брона почастішали та стали більш жорстокими і ми втрачаємо велику кількість людей. Ми стараємося об'єднати народ Фейлену, але наше королівство на межі знищення. 
І для чого вона це мені говорить?
Тепер Адора дивиться на мене.
― У Фейлена залишилося ще декілька місяців, як Брон нас захопить. Можливо навіть менше. Наш король, Седрік, прибуде сьогодні увечері для зустрічі з нами, Вищою Радою, і тоді я представлю йому тебе. Те, ким ти є. І розкажу про те, що ти зробила з милим дитям ― його ж підлеглим. Гадаю, тобі відомо, за це чекає смерть. 
Її погляд раптом стає м'якшим і на лиця знову з'являється ця хвора посмішка.
― Але що, коли ти зможеш спокутувати за сої вчинки?
Я завмираю.
― Немає способу спокутувати подібне.
― Ну звичайно ти не змиришся з тими звірствами, які накоїла і житимеш з жахливим почуттям вини до кінця життя. Але для тебе існує можливість жити у мирі зі собою та хоча б трохи загладити свою вину.
Так я й повірила.
― Як?
― Як член Вищої Ради четвертого покоління, я найближчий радник короля Седріка у випадку війни. Тому знаю спосіб, як здобути перемогу у цій війні.
Вона зробила невелику паузу для драматичного ефекту, а тоді підійшла до мене зовсім близько.
― За допомогою твого прокляття, Нім. Якщо ти навчишся контролювати та використовувати свою силу, то можеш стати найпотужнішою зброєю Фейлену, - мене одразу ж сіпає від слова ЗБРОЯ. Це ж синонім смерті. Мабуть Адора це помічає, бо поспішає перефразувати сказане.
― Ти будеш найсильнішим захистом. Не зброєю, яку використовують для заподіяння лиха, але захисту твого народу, Нім. Що, коли ти можеш допомогти урятувати всіх їх?
Не знаю, що й відповісти. Я їй не вірю, як і не вірю у те, що подібне можливе. Але щось тепле розтікається всередині, заповнюючи ганебну дірку, де живе моя душа. 
Стараюся не звертати на це уваги.
― Таке прокляття неможливо контролювати.
― У мене є тренер. І він найкращий серед п'яти королівств, - слідую за поглядом Адори, який зосереджується на темношкірому красені, який тепер бореться у поєдинку з лисим хлопцем у саді. Вираз Адори стає твердим. - Ти здивуєшся, коли побачиш, на що він здатен.
Крихітний промінь надії проникає у серце. Надії, яку просто не можу винести. Тому хитаю головою.
― Його я також вб'ю.
У її голосі тепер чути нотки нетерпіння.
― Я тобі даю можливість залишитися та вчитися, Нім. Можливість прожити набагато краще життя, аніж те жалюгідне існування, яке у тебе було до сьогодні. Натомість ти ввіриш мені свою силу. А як найбагатший землевласник Фейлену, я дуже зацікавлена у захисті своїх володінь, тому й роками шукаю та треную Унікальних. І знаю, про що кажу. Для прийняття рішення у тебе є час до завтра. В іншому випадку мені прийдеться видати тебе людям короля, ― Адора сідає за стіл та закінчує писати якогось листа та чекає на мою відповідь.
Я стою, мов громом уражена. Все це занадто для простої невільниці. Здається, що я потрапила в інше королівство, де зовсім не ті правила, де замість смерті та відкритого рабства мені пропонують свободу. Щось не логічно.
А можливо і справді існує спосіб контролювати моє прокляття?
І якщо так, то...
― Чому?
― Бо ти нам потрібна, Нім. Ти потрібна Фейлену. Бо зброю, яку використовує проти нас Брон годі подолати простим селянам. Їх знищать перш, ніж вони це усвідомлять. На нашій стороні потрібна сила та природа, тобто те, що є у тебе. Ти можеш принести перемогу і врятувати все, що нам дороге.
― Щось у цьому я сумніваюся.
― Мій тренер, Йоган, вже працював з іншими Унікальними і саме вони є  причиною, чому Фейлен ще досі стоїть. Але ніхто з них не мав такого особливого дару, як твій ― твоєї сили. Зараз він тренує хлопця і як тільки ви будете готові, вас відправлять на війну. Доповідатимеш мені і тільки мені, як і робитимеш все, що я скажу. Також нікому не розказуй хто ти і на що ти здатна ― це залиш мені, ― її позолочені очі холодно дивляться на мене. ― Навіть якщо сам король тебе про це запитуватиме. Це зрозуміло?    
Я закушую губи.
Адора складає документ, який дописала, тоді підносить його до своїх губ та облизує кінці паперу. Раптом на її обличчі з'являється гримаса болю, наче жінка вкусила себе за язик, а секунду поспіль крапля крові падає на кінець листка і розповзається у формі отруєної квітки вільхи. Думала, що це випадково, але Адора зовсім не виглядає засмученою через заляпаний кров'ю красивий лляний папір. Вона ще раз його складає та запечатує розплавленим воском.
― Як я казала, ти маєш час до завтра. Сьогодні можеш залишитися з Брек на балу. Але не розмовляй ні з ким і не привертай до себе уваги. Зрозуміла?
― Так.
― Брек! - раптом вигукує Адора так голосно, що аж підстрибую. 
Негайно ж з'являється дівчина з золотисто-каштановим волоссям. Невже вона все чула за дверима?
― Так, мем?
― Прослідкуй, щоб Нім трималася якомога подалі від неприємностей. І якщо вона щось натворить... приведи до мене, - і жінка жестом наказує нам йти. 
Я вже майже за дверима цієї пропахлої парфумами кімнати, як Адора зупиняє мене:
― І Нім?.., - повертаюся до неї. - Тримайся подалі від стаєнь.

		
 
РОЗДІЛ 5

ВИШУКАНІ ГОСТІ. 
Довкола безліч модно одягнених гостей. 
Їхні гаптовані костюми, що нагадують міфічних чи вишуканих казкових тварин, увінчані гігантським коштовним камінням і крихітними капелюхами, від чого обличчя гостей наче палахкотять. Від простолюдів Фейлену цих багатіїв відрізняє різноманітність етнічних елементів у одязі. Вони все прибувають та прибувають у блискучих каретах. Я тим часом спостерігаю за усім цим із вікна нагорі уже добрих пів години та описую кожного гостя Брек, поки рівно три хвилини він вітається з королевою-жабою Адорою перед тим, як увійти в дім.
	― Це їхній момент слави, - коментує Брек, - коли вони можуть сподобатися Адорі і тоді вона запросить їх сюди ще раз. Безглуздо, як на мене, - і вона пхає черговий кусок жирної їжі собі до рота.
― Приємно знати, що статус не вберігає від плазування перед кимось, - бурмочу і витираю ганчіркою масло та спеції, що стікають з підборіддя Брек.
― Ні, але гроші таки вберігають.
Ще одна масляна капля стікає з перепелиної ніжки, яку жує Брек, що змушує мене гидливо скривитися. Через всього декілька шматків цього обіду у мене розлад шлунку – чимала кількість спецій та жир надто вже відрізняється від фейленської селянської каші. Не дивно, що половина гостей розміром з кита.
До сьогодні, найкраще що я куштувала, був ковток дешевого вина та м'ясо білки на весіллі сільського старости. Тоді Брея, намагаючись потрапити у милість нареченого, змусила мене чистити горшки після кожного. Як згадую – то аж дурно стає.
 	― Ну ж бо, - вона нетерпляче штовхає мене ліктем, - що там ще відбувається?
―  Верховний Суд та замок освітлені, - вдивляюся у моторошне світіння, створене ліхтарями вздовж дороги. Місто-столиця височіє, наче казковий гоблін над самим острівним королівством, що розмістилося у долині. І це місто набагато красивіше, дивніше та величніше, аніж я колись собі уявляла – його білі загострені башти впираються у небо, наче хочуть торкнутися диму, який тягнеться із фронту.
―  Та ні, - Брек розмахує руками та кривиться, - мене цікавить чи уже приїхав король Седрік. 
У цей момент під’їжджає червона карета.
―  Не певна. Але зачекай, - поки фірман спускається з ко́зли та чекає на появу господаря карети, я підтягую рукав сукні назад на плечі, хоча ця незграбна річ знову зісковзує, бо мої руки коротші, аніж в Адори. 
Великий живіт появляється попереду свого власника і я кривлюся: 
―  А король схожий розмірами на носорога?
Брек бурчить щось під ніч та б’є мене по потилиці, навіть ухилитися не встигаю.
―  Дурненька! Ти що, справді ніколи не бачила короля?
Відсуваюся від дівчини. Геть не люблю отримувати стусани, а її постійні закиди в сторону мого інтелекту жалять досить болюче.
―  А ти бачила?
―  Ні, я його не бачила на власні очі, але з розповідей можу уявити, який він із себе.
―  Що ж, там де я жила, ніхто, окрім магістрата, не бачив його. Та й усім було байдуже. Селяни надто заклопотані намаганнями не померти від голоду, не замерзнути від холоду або ж не втратити синів на війні.
Вона б мала це знати. І хоча Брек жила у багатому домі та їла дорогу їжу, все ж вона була селянкою. Та ще й рабинею. 
―  Де ти жила до цього? – питаю її.
―  То тут, то там. У нас з Коліном своя стратегія, як бути корисними, чим ми й займаємося тут. 
Знову Колін.
―  Він також служить, як і ти, тут, у будинку чи працює в полі?
―  Ні, він скоріше на тебе майбутню схожий, - вона встає, – якщо ти звісно вирішиш залишитися та працювати з Йоганом. 
Мало не рву сукні, коли підхоплююсь від несподіванки. 
― Що ти маєш на увазі? То це твого брата тренують? Він – Елемент?
―  Завтра ти усе сама з’ясуєш, - її тон дає зрозуміти, що більше я з неї нічого не «витягну». – І ти справді жодного разу не бачила короля? Можемо на нього подивитися пізніше. А зараз давай візьмемо ще їжі з кухні. 
Не хочу більше цієї їжі. Хочу дізнатися про Коліна та його схожість зі мною. 
―  Невже він навчився контролювати своє прокляття? – запитую дівчину, але вона уже пройшла половину зали. Замовкаю та складаю тарілки здоровою рукою. Стараюсь не впустити їх на підлогу і поспішаю за Брек, звертаючи увагу на те, куди ми йдемо цього разу.
Коли ми досягаємо дверей, що ведуть на кухню, Брек забирає тарілки з моїх рук та просить почекати в холі. Вона зникає за дверима, а мене зацікавлює коридор навпроти із дерев’яними панелями. Мені потрібно більше дізнатися про цей дім, Адору, Коліна та Йогана, якщо я вже тут залишуся. 
Проте всі двері, до яких би я не підійшла, зачинені. І лишень збираюся спуститися вузькими сходами, які, на мою думку, мають привести до частини дому, де живе сама Адора, аж раптом чую голоси за найближчими дверима. 
Кроки. Дві їхні пари наближаються до мене. 
Клацає замок та повертається дверна ручка і я швидко ховаюся за сходову клітку, мало не спіткнувшись об мою сміховинну сукню. Атлас на сукні рветься під ногами. Ховаю ноги та сукню з виду в момент, коли відкриваються двері. 
Затамовую подих.
Чоловічі голоси переходять у сердитий шепіт.
―  Кажу тобі: королівство Брон виграє цю війну. А опісля їхній король Одіон очолить нашу країну. І тоді нас з тобою заріжуть із рештою цих пихатих телепнів.
―  Ти божевільний, - відповідає хтось сипучим голосом. – Король Седрік цього не допустить. Він знайде спосіб, як Фейлену виграти цю війну.
―  Седрік не зупинить їх. Він безпорадний, а члени Верховного Суду замість того, щоб змусити його діяти радикально, бавляться у радників. Затям собі, Одіон виграє, а опісля я маю намір здатися на його милість з підтримуючими ініціативами.
―  Послухай себе! Ти говориш як зрадник!
―  Я говорю як той, хто хоче вижити. Яка з тебе користь Фейлену, коли ти мертвий? Чув плітки? Вони удосконалюються свою збройну технологію поза всякою уявою, а ми тут на мечах і конях воюємо.
У мене серце мало з грудей не вискакує. Ще сильніше втискаюся у сходи, ледве переборюючи бажання подивитися глянути на тих, хто говорить. Справжній зрадник? Тут?
―  Навіть якщо Седрік їх не зупинить, тоді королівство Кешлін втрутиться. Їхня королева уже розглядає можливість участі в цій війні. Як думаєш, чому тоді принцеса Раша тут?
―  Принцеса Раша ще більш недосвідчена, ніж наш король. Ти її уже бачив? Вона не варта й гроша – їй мізків бракує, вона лише хіхікає постійно.
―  Ну можливо тоді Драст допоможе? Леді Ізобель приїхала…
Від звуку труби я мало зі шкіри не вискакую. Голоси стихають.
Закриваю очі та пробую дихати тихіше.
Скрипить дошка на підлозі.
Ще один звук труби. Цього разу він лине з зали, де чути вечірню музику та сміх. 
Хтось із двох чоловіків щось бурмоче після чого чути кроки і на мить здається, що вони йдуть до мене. Серце завмирає і коли мало не кидаюся сходами вниз, чоловіки відкривають двері, звідки чути гучну музику, майже навпроти мого сховку. Кидаю швидкий погляд на їхні спини. Один з чоловіків високий та худий, інший низькорослий із яскраво-оранжевим волоссям, вкритим темним капелюхом із пір’ям. У них одинакові костюми у вигляді птахів. Воронів, здається.
―  Я тобі щось потім покажу на вулиці і ти зміниш свою думку, - шепоче високий. Чоловіки не озираючись проходять всередину та закривають двері, а потім їхні кроки стихають. 
Роблю декілька вдихів та видихів, перш ніж виглянути із сховку та оглянути коридор. Гул свята тепер чути на відстані.
Один, десять, двадцять… Рахую до сотні, а тоді виходжу із-за сходів. Поки тихо. Прослизаю до дверей, за якими зникли чоловіки та притуляю вухо до дерева. За ними музику чути гучніше. Невже ці чоловіки і справді зрадники? Знову рахую до тридцяти, а тоді зі скрипом відкриваю двері та зазираю всередину. Коридор вільний і чути лише музику з балу. Вагаюся, перш  ніж зайти всередину.
 Пройшовши коридор, просуваюся у напрямку святкування, гамір від якого росте щосекунди. Далі з’являється ще один короткий коридор, в якому є двоє дверей, обоє закриті, аж раптом я потрапляю прямісінько у малу нішу невеликої, хоча з високими стелями, бальної зали. Піднесений гул голосів ударяє з новою силою разом із музикою та сильним запахом парфумів. 
Ніша, в яку я потрапила, призначена для обслуговування, але сьогодні нею ніхто не користується. Портьєри закривають її від сторонніх очей, тому сюди може зайти лише той, хто знає про неї. Зрадники зайшли через нішу? Обережно визираю з-за країв портьєри, але оскільки більшість гостей рухаються в бік головного входу бального залу та й багато з них одягнені у чорне, тому буде неможливо знайти чоловіків навіть з їхнім рижим волоссям серед цієї маси. 
Висуваюся з-за завіси трохи вперед, аж поруч зі мою вибухає звук фанфар. Підстрибую від несподіванки та дивлюся, чи хтось мене побачив.
Сумнівно. Бо всі дивляться в однин бік, ніби чекають на когось. Шум голосів знижується в очікуванні до низького, збудженого гулу.
А тоді хтось гучно оголошує Короля Седріка та посла Кешліну, Принцесу Рашу. Пробираюся ближче, однак все одно не бачу жодного з них. Надто багато людей навколо. Натовпом розноситься схвильований шепіт.
―  Вони красива парочка.
Хтось хіхікає. 
―  Чув, що так воно й є.
―  Навряд! Він щойно її зустрів. Їй доведеться трохи попихтіти, щоб належно виконувати свої обов’язки.
―  Чув вона щойно отримала посаду посла завдяки старанням її мами королеви. Вони хочуть…
Підходжу ближче, щоб почути більше, аж поруч з’являється злісний шепіт Брек.
―  Нім¸ де ти запропастилася?
Повертаюся назад та бачу, як однією рукою вона сперлася на стіну, а в іншій тримає наповнену тарілку та кувшин з водою. Зітхаю, але підходжу, щоб їй допомогти. 
―  Я тут, Брек.
―  Повсюди тебе шукаю. Ніколи так більше не роби, ясно тобі? Бо інакше, клянуся, вирву твої очі і власноруч віддам їх Адорі, - вона відмахується від моєї руки, яка простягнута, щоб їй допомогти, потім просувається вздовж дерев’яних панелей на стіні, а тоді в куточку ставить тарілку на підлогу із виразом власника, якого не поважають. Тепер Брек дивиться трохи вбік від мене, ніби чекаючи вибачення.
Але я відвертаюся до завіси.
Не отримає вона мого вибачення. Дівчина не моя власниця.
―  Щойно прибув король, - кажу натомість.
Від несподіванки Брек ледь не перевертає тарілку, яку поставила перед цим на підлогу, а тоді опиняється поруч зі мною. 
―  Посол Кешліну з ним?
―  Так, але жодного з них не бачу. Надто багато людей навколо. Всі говорять, що король та вона, мабуть, коханці.
	―  Надіюся, що ні. Чула, вона ще та штучка, якщо ти розумієш про що я.
	Гадки не маю.
―  Штучка?
―  Вона відьма, - шепоче дівчина. – Може заглянути у твою душу. Принаймні так каже Адора. І хоча вона оточує себе не найкращими чоловіками, та суть жінок бачить безпомилково.
―  Що ти маєш на увазі «може заглянути в душу». Це ж абсурд.
―  Бо вона Люмінесце́нт. Кешлінська версія наших Унікальних. Ось ти, наприклад, Елемент, а вона може побачити тебе поза зовнішністю, саму твою суть, те, ким ти є.
Мені геть не по собі. Вона бачить саму суть людини?
Можливо Брек відчуває мій неспокій або ж їй також незручно, бо вона стишує голос до шепоту. 
―  Моторошно, еге ж? Я ж кажу – відьма. 
Не знаю, вірю я щодо відьми, чи ні, але щось мені підказує, що не варто досліджувати цього питання. Можу лише уявити, що може побачити людина з такими здібностями, якщо загляне мені в душу.
Смерть? Ненависть? Самопрезирство?
Вбивцю.
Елемент.
Знову оглядаю бальну залу, шукаючи очима короля та Кешлінську принцесу серед всіх цих незнайомих лиць, бо раптом відчайдушно хочу знати, як вона виглядає, щоб могти уникнути її у майбутньому.
Брек супиться. 
―  Ти її бачиш?
―  Ні.
― Що ж, це лише її другий візит у Фейлен, тому не всі її бачили. Коли її побачиш, опиши мені. Хочу знати, навколо чого стільки суєти. Бо по розповідях вона мені уявляється красивою повією, - Брек повертається до своєї тарілки з їжею.
―  Чому Адора її запросила?
Вона пожимає плечима і відкушує шматок оліфантового м'яса.
―  Адора мусіла, - говорить Брек з повним ротом. - Принцеса Раша - посол. Значить, вона може бути корисною, січеш?
Звичайно.
―  Хочеш шматок? – Брек протягує мені кусок м’яса.
―  Ні, дякую, - бурмочу, ледь стримуючи нудоту. А вона в курсі, що це м'ясо оліфанта? Хоча його запах ні з чим неможливо спутати. Ледь стримуюся, щоб не запитати чи вона взагалі знає що таке селянська їжа, хоча можливо саме тому так жадібно все тут куштує.
―  Чи можна якось ближче підійти, щоб побачити посла з королем?
Вона облизує губи, а рукавом своєї сукні витирає конячий жир з обличчя.
―  Можемо обійти та поглянути на них з бенкетної зали, куди вони зараз й попрямують, - дівчина надпиває ковток із кувшина, - зачекай на мене ще хвилинку.
Знову грають фанфари, які звучать так само пронизливо та голосно, як і минулого разу. Однак Брек й далі спокійнісінько смакує другою вечерею, наче звучить розкішна мелодія, а не звук, від якого лопають барабанні перетинки.
Сідаю та спостерігаю довкола, постукуючи при цьому ногою.
Минає ціла вічність, перш ніж вона витирає свої пальці та піднімається.
―  Готова? - питає мене.
Прямую за нею назад коридором, яким прийшли чоловіки-зрадники, а коли проходимо повз домашню кухню, Брек залишає брудний посуд та кухоль. Далі вона веде мене іншим коридором, що закінчується черговою нішею. Дівчина проводить рукою по стіні, поки не наштовхується на квадратну панель, що нагадує маленьке вікно. Брек її відсуває, а тоді кличе мене заглянути через отвір. 
Через нього видно бальну кімнату. 
Багато гостей уже в залі, яка наповнюється від цього сміхом та музикою.
Брек посувається в сторону, щоб я змогла бачити більше, а тоді стає, як укопана, наче дослухається до якоїсь розмови.
―  Як я дізнаюся, хто з них король? – оглядаю залу.
―  Він сидітиме поруч з Адорою.
Шукаю королеву-жабу серед цього моря шовку та парчевих жилетів. Гості в примхливих костюмах яскравих комах чи тварин, як от рожевих ведмедів, а в голові у мене проносяться образи голодуючих жінок та хворих немовлят. Цікаво чи король такий же помпезний і в політиці. 
Як ці люди можуть бути такими безтурботними?
Чи ба, гірше – такими збайдужілими?
Хтось у чорному раптом постає прямісінько переді мною, від чого мені серце у п’ятки йде. Швидко відсахуюся від віконечка, щоб не бути поміченою, але усвідомлюю, що він геть не дивиться у мою сторону.
Тому спокійнісінько повертаюся до свого спостереження, аж помічаю знайомий незграбний жест чоловіка в чорному. Нахиляюся ближче, щоб його роздивитися. 
Брек все ще теревенить про Адору та короля.
Але я її вже не чую.
Чоловік! Це ж урядовець з Пурленд Арк, міста, де мешкав мій сьомий власник.
Спазм стискає горло, утруднюючи дихання. Підтягую рукави своєї сукні вище, мало не до шиї. Востаннє я бачила його, коли він фліртував із рабинею мого віку, яка намагалася уникнути його загравань. Тієї ж ночі дівчина зникла і її ніхто більше не бачив.
Він щось базікає про зниклого брата-близнюка короля Брона, який був генералом їхньої армії і коли б він став королем замість Одіна, то Фейлен би так довго не протримався. Не бачу з ким він розмовляє, але всередині все й далі стискається від страху. Не відриваючи погляду від чоловіка, перериваю монолог Брек.
―  Знаєш щось про урядовця з Пурленд Арч?
―  Опиши його.
―  Сірувато-біле волосся, зараз п’яний як чіп…
―  Маю на увазі опиши його голос. Але так, я знаю про кого ти говориш, - якусь мить вона вагається, - минулого тижня я з Коліном стикалися з ним через одну служанку, з якою вони обоє фліртували та мало не вляпалися у неприємності з Адорою. Чула він популярний серед представниць слабкої статі. А що?
О, навіть не сумніваюся щодо його популярності.
―  А чому ти питаєш? – не вгаває Брек.
― Ти колись бачила цих людей поза вечірками Адори? Коли вони повертаються до сіл, над якими панують?
―  Ні. Але більшість з них не такі вже й погані. А що таке? Ти знаєш їх іншими?
―  Не важливо, - відповідаю.  Не хочу пояснювати те, чого вона й так не зрозуміє.
―  Ти до цього була у Вищому Суді, Нім?
Не хочу про все це говорити. Не хочу тут бути. Ті випадки, коли я знаходилася найближче до Вищого Суду, пов’язані з політиками, які збирали податки чи зачитували оголошення. Декілька урядовців були навіть досить милими. Але більшість… Більшість з’їдали все до останньої крихти, а потім жалілися, що їжа не смачна та облапували бідних рабинь під столом. Або й гірше. Знову дивлюся на чоловіка, який стоїть так близько до мене, що можу дати йому ляпас. У нього запах, який неможливо забути. 
А тепер дім Адори переповнений такими ж урядовцями. 
―  Ходімо подихаємо свіжим повітрям, – мені потрібно назовні, потрібно хоч щось робити – мити, готувати, чистити гній у хлівах – будь-що, лиш би не сидіти тут та обговорювати цей гордовитий, чужий мені світ, копатися у спогадах, яких не можу знести.
Брек хмуриться. 
―  Ні в якому разі! Наказ Адори, - вона сідає на лавку під стіною та прихиляє голову до дерев’яних панелей. – Час подрімати, дурне ти дівчисько. Як гадаєш?
Нічого не відповідаю. Підтягую остогидлі рукави сукні назад на плечі та тихо вислизую попри Брек в коридор, який виведе мене з цього проклятого місця.







 
РОЗДІЛ 6

НА ВУЛИЦІ БРИЗ, ЩО ДОНОСИТЬСЯ З МОРЯ, ОХОЛОДЖУЄ МОЄ обличчя. Кров одразу ж реагує на солонувате повітря, пульсуючи в унісон з хвилями, що вирують десь поза горами. 
Поспішаю стежкою, вимощеною бруківкою, подалі від виходу для слуг, поки будинок не опиняється далеченько позаду. Звідси він наче тоне у саді, який я бачила з вікна верхнього поверху. Гучна музика та сміх долинають тепер якось тихо та м’яко, а підвісні ліхтарі ніжно погойдуються на вітрі, освітлюючи сад та все довкола. Простора  галявина з двох сторін закінчується мініатюрними ставками, а з інших двох — парою будівель. Та, що навпроти мене — маленький котедж. Інша будівля, справа, це масивний сарай зі стайнями. Навіть звідси чую як коні іржуть та б'ють копитом об землю. Це ті стайні, від яких Адора наказувала триматися подалі?
Піднімаю поділ своєї сукні та прямую прямісінько до них. 
Мускусний запах коней окутує мене перш, ніж доходжу до дверей. Знайомо. Навіз, піт та селянське життя. Закриваю на мить очі і забуваюся спогадами із минулого: розчісування фермерських коней, робота в полі та вдома, няньчення з дітьми. 
Звук позаду перериває мої думки і я готуюся до крику Брек. 
Але тут нікого.
Тоді штовхаю двері стайні, ступаю на злегка піднятий дерев'яний настил і прослизаю всередину. Мене вітає тихе іржання. А тоді ще декілька. Без місячного освітлення місце дещо похмуре, навіть ліхтарі, підвішені до стелі, не дуже допомагають розсіяти мряку. Коли очі пристосовуються до темряви, оглядаю незліченні ряди конюшень, в яких живуть прекрасні великі вороні коні. 
Тварини гарцюють та хитають головами. Кінь у найближчій до мене ставні, фиркає, наче хоче привітатися. Усміхаюся, а тварина у відповідь клацає зубами. Тоді втягує ніздрями повітря навколо мене. 
— Ти привітна, правда? - тихо шепочу. “І дорога, мабуть”, - гадаю чимало грошей Адора потратила на цих коней. Підходжу ближче, раптом посковзаюся і ледь не вдаряюся об балку. Через підошву взуття відчуваю пронизливий холод, поки стараюся втримати рівновагу.
— Що за ..? - Піднімаю поділ сукні, щоб глянути у яке лайно я вляпалася. Однак це калюжа якоїсь рідини, що просочується у підлогу та мій черевик, та й вся балка також нею вкрита. І колір... має таке до нудоти червоне забарвлення.
У горлі раптово пересихає, коли помічаю яскраві згустки кривавого кольору. Такого ж полум'яного відтінку було волосся чоловіка в холі.
 Пробую розслабитися і скинути з себе моторошне відчуття.
Це ж просто кров якоїсь пораненої кішки чи тхора!
Кобила знову ірже, наче хоче привернути мою увагу. Підходжу до неї і підношу свою покалічену руку до її ніздрів, аж тут бачу плями піни навколо її рота. Її шия також блищить від поту, наче вона щойно  повернулася з пробігу. 
— Я б не радив торкатися їх.
Повертаюся, щоб глянути на чоловіка, який стоїть біля дверей. Його темна шкіра зливається із навколишньою темрявою, тому смарагдові очі виділяються, наче світлячки серед глухої ночі. Ці очі просто заворожують своєю яскравістю. 
— Хто ти?
Він не відповідає. Лише киває головою у сторону кобили, так наче хоче наголосити на свої словах.
Зиркаю на чорну красуню, в той момент як вона торкається ніздрями моєї долоні. Як мило. А тоді вона широко відкриває рот, демонструючи гострі, наче кинджал, зуби, щоб відкусити мені руку. 
Якого ..? Відсмикую руку і її зуби голосно клацають у повітрі. Тварина невдоволено ірже.
— Якого чорта? Що з нею не так?
Низький сміх чоловіка із чарівною легкістю дзвенить у повітрі. 
— Я ж казав.
А тоді він підступає ближче, так наче хоче втримати мене від спроби знову доторкнутися до кобили. Це той чоловік, за яким Адора так захопливо спостерігала з вікна сьогодні після полудня. Йоган, якщо не помиляюся. Він, схрестивши руки на грудях, зухвало посміхається. 
А ще він надзвичайно красивий. А щоб йому!
Відходжу від нього, але стараюся водночас не загубити й кусючого коня з виду. 
— Ну казав і що? - відповідаю, все ще перехоплюючи дихання.
Його вираз обличчя стає дещо підозрілим. 
— Ти ж не збираєшся знепритомніти? - по тону зрозуміло, що йому навіть думати про таке огидно.
— Ти ж не верещатимеш, як дівчисько, якщо й зомлію?
— Тобі краще піти, а то коней дратуєш, - він повертається та йде і тут я усвідомлюю, що кінь, який щойно намагався мною посмакувати, починає скаженіти, скрегочучи зубами та б'ючи копитом об землю. Та й інші, здається, зараз до нього приєднаються.
Але ж не піду я звідси тільки через дурнуватий наказ якогось незнайомця. Тому встаю в гордовиту позу.
— То що ж з ними не так?
— Нічого такого. Вони м'ясоїдні. А ти м'ясо.
— Ви їх самі привчаєте до м'яса?
— Це бойові коні, - відповідає він і зникає за дверима.
Кров та шерсть на підлозі... У шлунку все перевертається. Більше нічого не хочу знати. А тим часом шум від тварин зростає, вони просять живої плоті. 
Озноб повзе по спині поки йду за цим роздратованим, але таким прекрасним чоловіком. Довгі рукави сукні звисають, спричиняючи дискомфорт, тому знову смикаю їх угору. Мабуть я трохи розірвала правий рукав, коли відскочила від кобили, бо він ніяк не закочується і вперто спадає назад. Безглузда сукня. 
Йоган йде попереду через галявину до котеджу під ліхтарями, що мило погойдуються.
Черговий раз смикаю за рукав сукні і ненароком його відриваю. Мну кусень тканини в руках і далі прямую за чоловіком. Мій тупіт дещо приглушує трава та взуття на ногах, однак він мене чує, бо наступної миті випалює через плече:
— Ти хіба не повинна зараз розважатися на балу Адори?
— Мене туди не запрошували.
Пауза. 
— То хіба ти не повинна спостерігати за балом? Пускати бісики гарненьким хлопцям та заглядати за красивими сукнями?
— А ти хіба не повинен фліртувати з Адорою на балу?
Він повертається та дивиться мені прямісінько в очі. Йоган високий та широкоплечий, а ще його губи  противно зігнуті у дугу, що так і хочеться вліпити ляпаса. Його сердитий погляд бурить мене ще декілька секунд, а потім вираз обличчя стає м'якшим. А тоді чоловік випрямляється та усміхається, наче я маленьке дурненьке дівчисько і заходить в котедж, недбало прикриваючи двері перед моїм носом.
Поспішно ставлю ногу, щоб важкенні дерев'яні двері не закрилися і прослизаю у середину. Чоловік підходить до каміну, де в горщику кипить срібляста рідина, що заповнила кімнату запахом металу та сосни. Морщу носа.
Приміщення не дуже нагадує котедж, оскільки всюди валяються дивні штукенції. Вони виготовлені із крихітних металевих частинок, зібраних в іграшки різної величини — такі, як мізинець, або ж як ціла моя рука. Іграшки  нагадують тварин та людей. Одна така витончена фігурка з крилами, як у пташки, звисає зі стелі.
	— Що це?
	Він не дивиться угору, лише бере горщик з киплячою рідиною з каміну та несе на верстат. 
— Тобі тут не можна бути.
— Справді? Тобі ж можна.
	— Я живу тут.
	Роздивляюся навколо. Щось я сумніваюся у цьому. А тоді зауважую невеличкі двері поруч із шафою. Там, мабуть, спальня.
	— То чому ти не на вечірці?
	— Не люблю людей, - він переливає трохи смердючої рідини у інший горщик.
	— Це зрозуміло.
	Чоловік підводить свій погляд на мене. При світлі в котеджі я усвідомлюю, що він молодший, аніж здається на перший погляд. Мабуть років десь на чотири старший од мене. П'ять максимум. Світло з каміну відскакує від його темної шкіри, яка від цього мерехтить, що просто заворожує!
	Хлопець переводить свою увагу назад до рідини, що шкварчить.
	— Ти не переможеш.
	— Перепрошую?
	— Нашу війну з твоїм наглим відношенням.
	Піднімаю брову. Наглим відношенням? Спокійно проходжу по кімнаті і зупиняюся поруч зі стіною. Якщо він хоче, щоб я пішла, то прийдеться мене силоміць витягнути. 
	— Скоріше навпаки: у тебе нагле відношення.
	Його зелені очі спалахують, коли знову дивляться на мене.
	— Якщо я захочу, щоб ти пішла, ти підеш!
	Відвертаюся від нього і пробую якось полагодити роздерті рукави сукні. 	Коли ж знову дивлюся на хлопця, ці брильянтові очі роздивляються нерівні чорні кільця власників на моїй руці.
	— Чув ти Сирена Шторму.
	Я насуплююся. - Що?
	— Елемент, - він продовжує щось чаклувати над своєю рідиною.
	Чудово. Тепер розглядаю робочий стіл і якийсь хитромудрий винахід поруч з шипучим горщиком. Раптом помічаю мініатюрну металеву копію вовка, що дуже наближена до реального. Такі вовки живуть у снігових горах, звідки я родом. Так кортить його торкнутися, згадати рідну домівку. 
	— У тебе є якісь бойові навички?
	— Вміння дряпатися та кусатися враховується?
	Найкоротша усмішка торкається куточків його вуст, а тоді швидко зникає. 
	— Мене звуть Йоган. Адора провела тобі курс про те, що ми маємо робити?
	— Врятувати світ і все таке? - понижую голос до шепоту, - Так.
	— Однак ти все ще вагаєшся, - відчуваю його вивчаючий погляд на собі.
	Киваю і знову пробую якось полагодити свою сукню. 
	— Певна, що не годжуся на роль рятівника світу.
	— Це добре, бо гадаю світ не вартий того, щоб його рятували.
	Він з мене глузує?
	Але як тільки-но перехоплюю погляд темношкірого хлопця, розумію, що ні. Його вираз обличчя надто серйозний для жартів, поки він кладе дві формочки на стіл і починає заповнювати їх гарячою, сріблястою речовиною з горщиків. 
	— Але мені подобається робити неможливе, - відповідає він на моє запитання, перш ніж я відкриваю рот. - Чому ти тут?
	— У мене немає іншого вибору, хіба шибениця.
	Тепер Йоган починає дратуватися. 
— А чому ти така певна, що повинна уникнути шибениці?
	Мені наче ляпас по обличчі дали. Відчуваю різкий прилив крові до голови. 
	— Якраз навпаки... - Чому я тут? Хіба це егоїстично уникати смерті? 	— А ще хочу навчитися контролювати свою силу.
	Він пропускає це мимо вух, свердлячи мене своїм поглядом.
	— Елемент-жінка - явище унікальне. Вже цей один факт ускладнює твою здатність контролювати силу. А якщо додати ще й твій норов, - у його тоні чується виклик, - то це майже неможливо.
	Ненавиджу його!
	Закушую губу і, стараючись ігнорувати Йогана, підходжу ближче до металевого вовка на столі. Простягаю праву руку, щоб торкнутися звіра, а в той час стараюся не привертати уваги до моєї скаліченої руки, яку він, скоріше за все, вже й так побачив.
	Раптом цей хитромудрий винахід починає на мене гарчати.
	Від несподіванки кричу і відскакую до дверей. 
	— Що це в біса таке?
	Надзвичайно красивий чоловік не відповідає, лише його голосний сміх заливає всю кімнату. 
	Мої щоки палають, а очі недобре звужуються.
	Я проходжу половину галявини, коли знову чую ритм вальсу, що лине з бальної зали. Звуки музики легко витанцьовують у повітрі, що ніяк не в'яжеться з  голосним сміхом Йогана. Хай їм усім грець! Закушую губу. Душа просто скиглить та благає мене утекти звідси.     
	Тільки я вже надто далеко зайшла.
	Ще раз дивлюся на котедж. Це останній шанс навчитися контролювати моє прокляття.
	То як він казав? Що йому  подобається робити неможливе? Підтягую поділ сукні вище і стискаю зуби. Ну що ж, сам напросився.
Бууууум!!!
Раптовий вибух струшує все довкола і я падаю. Та не встигаю досягти землі, як лунає ще один. Наступної миті я чимдуж мчу до будинку. Лише після чергового вибуху, коли все навколо знову здригається, усвідомлюю, що він звучить далеко звідси. Що відбувається?
	Оглядаюся і бачу над горами Хайдра помаранчеві язики вогню, з яких вистрілюють надзвичайно великі вуглинки. Над лісом здіймається яскраве зарево і стає світло, наче вдень. Тільки-но приходить думка, що потрібно когось покликати, коли над полум'ям з'являється об'єкт в існування якого важко повірити. 
	Судно, виготовлене з металу, ширяє в повітрі під гігантською повітряною кулею. Його обриси здаються геть нереальними над освітленим небом, коли воно плавно летить подалі від вибухів. 
	Краєм ока бачу, що Йоган теж спостерігає за цим неймовірним судном.
	Тоді він кричить, щоб я бігла всередину будинку, а потім все відбувається у пришвидшеному темпі: гості висипаються, як пригоршня, назовні і кричать, що столицю атакують.
 
РОЗДІЛ 7

	— РАДА, ЩО У ТЕБЕ ЗАЛИШИЛАСЯ ХОЧА Б КАПЛЯ РОЗУМУ, Німіє, - Адора кладе своє перо і знову наповнює чашку якоюсь смердючою рідиною, а вікно позаду невгамовно дрижить.
 	Вібрація посилюється і мені здається, що чашка ось-ось розлетиться на куски. 
	Починається. Вдивляюся у небо, а потім на все ще палаючий схил гори у пошуках одного з цих летючих суден Брона. Килим під ногами починає закочуватися, а тоді вся підлога трясеться. Це вже вчетверте за останніх п'ятнадцять хвилин земля здригається під будинком, але Адора жодного разу навіть оком не моргнула. Після першого поштовху Адора ясно дала зрозуміти, що цих вибухів, на відміну від нічних, не потрібно лякатися і більше нічого не пояснила. Якщо вона спокійна, то і мені немає чого боятися. 
	Землетруси вщухають.
— Нестерпно навіть уявляти, як ти бовтаєшся на шибениці, - продовжує Адора, наче нічого не трапилося. - Такий непристойний спосіб померти для жінки, коли її лице стає опухлим і непривабливим. Можливо ти й заслуговуєш подібного, але все ж... це надто огидно, - вона бере чашку, яку поставила перед нею перелякана служанка і надпиває ковток. Покоївка і я скривлюємося. Чим би не був цей смердючий напій, але щось він не надто швидко знімає у жінки похмілля після балу, а потім ще й довгих переговорів в кабінеті Адори з королем та Вищою Радою, які оцінювали можливі витрати на «нові розробки». Бідна жінка виглядає геть замученою.
	Завитки волосся, зібрані у пучок на голові, стирчать у всі боки, наче пробують утекти від жаби-капелюха. Намальований метелик на її обличчі також розмазався. Складається враження, що Адора його пожувала і виплюнула. Мабуть їй доведеться повністю скупатися у цьому смердючому пійлі, щоб швидко відновитися.
	Жінка робить наступний ковток і розмазаний метелик на її обличчі ніби морщиться.
	— Бачу Брек одягнула тебе у пристойний одяг.
	Оглядаю свій синій шкіряний наряд, який дівчина сьогодні на мене натягнула — штани, блузку та високі чоботи на шнурівках. Навіть повсякденний одяг тут чудовий. 
	— Це вбрання ти носитимеш щодня. Коли знадобиться більше, то попросиш у мене. Якщо я погоджуся, що твій теперішній шкіряний одяг зносився і тобі потрібен інший, Брек придбає новий. Лише під час балів ти будеш одягати сукню з довгими рукавами, щоб приховати твої..., - вона скривлює обличчя, - клеймування. Окрім сукні, яку я тобі великодушно віддала вчора, я відіслала Брек ще три. Тож не знищ їх.
	Мабуть Брек не розказала Адорі про подерті рукави голубої сукні. Потрібно їй подякувати за це. 
	— Їсти будеш разом з Коліном. Не зловживай моєю благодійністю і не витрачай мій час чи ресурси. В цьому будинку ти повинна поводитися покірно. Однак не забувай, що тебе тренують як.., - певна що вона скаже зброю, але, вочевидь, жінка себе стримує - ... як захисника Фейлену. Тому не хочу, щоб ти тинялася тут наче жалюгідний раб. Без моєї присутності поводься як захисник будинку та майна. Тебе тренуватимуть швидко та наполегливо, бо як ми бачили минулої ночі, у нас не багато часу залишилося. Зрозуміло?
	— Так, пані.
	Тепер вона пильно на мене дивиться.
	— Читати вмієш?
	Ствердно киваю. 
	— Мій п'ятий власник, шкільний вчитель, навчив, - він вірив, що навчити раба читати те ж саме, що вчити дитину.
	Адора здається здивованою. Але й задоволеною. 
	— То це він навчив тебе розмовляти правильно, а не простонародною мовою?
	Знову киваю.
	— У такому випадку весь свій вільний час займатимешся читанням книг по веденню воєнної стратегії, які можеш знайти у бібліотеці.
	Черговий легкий підземний поштовх, який, однак, одразу ж припиняється, заставляє вікна тремтіти. 
	Адора робить ще один ковток цього огидного напою.
	— Можеш йти. Йогана та Коліна знайдеш на задньому дворі. Вони уже почали тренуватися. Брек тебе проведе, - і Адора жестом показує у сторону дівчини, яка з'являється у дверях. А тим часом жінка умощується зі своїм напоєм над столом з купою якихось записів, які, з того що мені вдалося розшифрувати, підтверджують плітки, що повітряні кораблі Брона таки існують — такий собі подвиг неможливості, який наводить на роздуми про їхню велику перевагу над нами. Однак рада не до кінця певна скільки ще таких кораблів у них є та наскільки далеко вони здатні літати. Вважається, що минулої ночі проводилися випробовування.
	— Отже ти вирішила залишитися, - одразу ж випалює Брек, як тільки ми опиняємося за дверима. Ми йдемо уже знайомим мені коридором до виходу, яким я скористалася минулої ночі. Перед тим, як відкрити двері, Брек на хвильку вагається:
	— Хочу тебе попередити, що Колін вважає Йогана складною людиною. Однак він свою справу знає.
	Складний? Складний - це зовсім не те слово, яким можна описати цю особистість. Але на рахунок його обізнаності Брек права, коли взяти до уваги його вчорашній коментар щодо “сирени шторму”.
	Тоді, наче їй приходить якась запізніла думка, Брек додає:
— Ага, покоївки всі говорять, що він дуже гарний, тому не втюхайся в нього, бо Адорі це геть не сподобається. У неї власні інтереси щодо нього.
— До Йогана? А вона не застара для нього?
— Всі правила гри зникають, коли йдеться про цю підстаркувату навіжену. Ходять чутки, що минулого року вона організувала нещасний випадок для посудомийниці, яка надто захопилася Йоганом. Сумніваюся, що він навіть знав про існування цієї нещасної. Але він наче знаходиться у власному розпорядженні і не підвладний їй. Принаймні мені так здається, — вона хіхікає та штовхає масивні двері, за якими нас одразу окутує туман, ранковий вітер та сонячне світло. 
— Мені теж так здається, - бурмочу. І чомусь радію, що в цей момент Брек не може бачити, як мої щоки вкриваються рум'янцем.
Дівчина рукою махає в сторону житла Йогана. 
— Прямуй в ліс позаду цього будинку. І дай стусана моєму братові від мене, окей? - після чого вона заходить назад в коридор та зачиняє за собою двері.
Повільно перетинаю мокрий від роси двір та поглядаю на схил гори, що досі страхітливо палає; як тільки-но обминаю будинок, наштовхуюся на галявину. Вона оточена лісом з гігантських розлогих соснових дерев, від чого повітря сповнене розслаблюючим ароматом. Йоган, ця широкоплеча рама, стоїть посеред арени, одягнений у зелений шкіряний одяг та гнівливо дивиться на лисого чоловіка, якого я вчора бачила за вікном. Хоча це й не чоловік. Він мого віку, можливо на рік старший, із тою ж веснянкуватою шкірою та коричневими очима, що й його сестра Брек. Хлопець зняв верхній одяг, демонструючи таким способом мускули, мабуть набуті під час місяців важких тренувань.
—	Я тебе прошу, ти ж навіть не стараєшся, - говорить Йоган своїм низьким голосом.
―  Ти про що? Я кращий од тебе, - кричить у відповідь лисоголовий - ти навіть не можеш… - його аргументи випаровуються, як тільки він бачить мене. Погляд оцінює мене від ніг до голови і фокусується на волоссі, химерно заплетеним Брек вранці. Воно виглядає смішно, але дівчина була сьогодні в хорошому настрої і наполягла на цьому плетінні. Хотіла розпустити його як лиш би вийшла назовні, але забула. Дідько. 
Хлопець посміхається і я впевнена, що він грає мускулами, коли рухається, щоб справити враження. Він складає свою долоню у привітальний жест.
― Привіт, красуне. Ти той пестунчик моєї сестри?
Він нагадує мені пройдисвітів на ринках, які фліртують зі слугинями прикидаючись, що кожна з них – це любов їхнього життя. До появи наступної дівчини. Зазвичай подібне мене дратує. Але цей хлопчина… його погляд настільки щирий, що він мені починає подобатися.
― Я – Нім, - ледь йому посміхаюся.
Йоган стає позаду хлопця і злегка б’є його по потилиці. 
― Годі фліртувати, хлопце, краще покажи мені.
Здається, Коліну начхати на це дорікання, він лише перекривлює Йогана поки прямує до іншого кінця галявини: «Годі фліртувати, краще покажи мені».
Глузливо посміхаюся.
	Але Йогану на мене байдуже, його погляд зосереджений на Колінові. 
― Ти все ще стаєш у неправильну позу, - тихо коментує він.
Колін розставив широко ноги, одне коліно трохи зігнуте, тому на ньому зосереджена вся вага тіла. Інше напружене та повернуте вбік. Він швидко підморгує мені, а тоді нахиляється, торкається обома руками землі та закриває очі.
Земля під нами починає вібрувати. 
Це він?
Тепер земля трясеться. 
Це його рук справа?
Підземні поштовхи такі сильні, що дерева навколо нас хитаються та нахиляються під небезпечним кутом. Раптом чути оглушливий звук і по землі розповзається тріщина. Вона біжить в сторону Йогана, стає глибшою, шість футів в ширину.
Та тренер навіть не ворушиться. Він лише стоїть та оцінює, чи тріщина націлена ідеально в нього. 
Відходжу назад. Нажахана. Зачарована. Дивлюся на Коліна. Він так хоче поквитатися з Йоганом?
Сім футів до Йогана. Шість футів. Я уже несуся в сторону будинку. Якщо Йоган хоче померти, що ж – це його вибір. Хоча він поки навіть оком не моргнув, а лише виглядає знудженим. Тому міцно стискаю губи.
П’ять футів до нього, але раптом тріщина б'ється об щось і зупиняється, здіймаючи куряву із пилу та гравію, що накривають мене, Йогана та все довкола.
Колін голосно сміється.  
― Тепер краще, Мастере Болкрейн?
Йоган проводить рукою по волоссі, витрушуючи пил, від чого його товсті та нерозчесані кучері стають неслухняними і виглядають якось по-хлопчачому. 
― Краще. А тепер все залатай.
На хвильку перестаю витирати лице своїм рукавом, щоб глянути на них обох. Що, ось так? Просто у вигляді гри?
Колін опускається на землю та притискає до неї праву руку. Навшпиньках підходжу ближче, поки його очі знову закриті. Знову чути гуркіт та стогін каміння, пил здіймається у повітря. Хоча тепер гул більш спокійний, дерева так не розхитуються, а я можу стояти рівно. Земля перед Йоганом сходиться до тріщини, що відходить від нього та зникає. Враження, ніби її хтось зшиває голкою. І коли тріщина повністю зникає біля самих рук Коліна, я вже не можу сказати де вона взагалі була. Хвойні дерева та трава стоять непорушно. Колін підіймається та переможно кричить.
― Ось так. Тепер знову, - викрикує на нього Йоган, - але цього разу зроби тріщину ширшою.
― Ширшою? – дивлюся на Коліна, який одразу ж слухається тренера. Напружую тіло.
― Отже, ти вирішила залишитися, - Йоган тепер звертається до мене, не повертаючи при цьому голови.
― Отже, ти вирішив заговорити до мене, хоча я тут уже добрих 10 хвилин. 
― Колін – Те́рран, - натомість відповідає Йоган, - не такий рідкісний, як Елементи, не такий небезпечний та не той, хто має відвертати твою увагу під час тренувань. 
О!
Скоса поглядаю на Коліна. Те́рран? За винятком поголеної голови не бачу нічого, що б відрізняло його від решти. Він дещо вищий та худіший за Брек, однак на обличчі вони схожі. 
― Він – Те́рран, але припускаю, що його сестра – ні. Як таке може бути?
― Теоретично вона теж Те́рран, але без будь-якої сили. Те́ррани завжди родяться близнюками. Один обдарований, інший – ні. Вони з країни Тулла. 
Морщу лоб. 
― То хто з них обдарований, а хто проклятий?
― Залежить кого запитаєш, - відповідає тренер, не зводячи при цьому очей з Коліна, - якщо його, то він розкаже, що сестра – найкраща людина, яку він зустрічав. А тепер ще раз!
Йоган заставляє Коліна повторити все ще п’ять раз, а я мовчки спостерігаю, що ще вміє цей хлопчина. Ніколи не бачила такої дивовижної сили та здатності її контролювати. Невже я також можу досягнути такого рівня самовладання?
Коли Колін закінчує, Йоган наказує йому відправитися на прогулянку через ліс, щоб розслабити напружені м'язи. Колін неохоче дивиться на мене, немов не бажає пропустити наше з Йоганом тренування, але один погляд Йогана і він киває в знак згоди.
Як тільки хлопець зникає за деревами, Йоган підходить до мене та бере за руку. 
― А тепер подивимося, що у тебе.
Підозріло на нього дивлюся та зі всіх сил стараюся не помічати, що його одяг смарагдового кольору чудово пасує до забарвлення очей.  
― Я не заподію тобі шкоди, лише мушу знати з чим нам доведеться працювати. Крім очевидного недоліку твоєї індивідуальності. 
Хоча він неймовірно красивий, але, водночас, і неймовірно жахливий. 
― Та сила, яка у мені – вбиває людей, - відповідаю сухо. Однак не вириваю руку. 
Його теплі пальці торкаються моєї шиї прямісінько на місці пульсу, який раптово пришвидшується. Невже він помітив? Бо його очі на мить спалахують, а лице, клянуся, злегка блідне. А тоді іншою рукою торкається мого підборіддя на місці порізу від ножа торговця, який ще не загоївся. Йоган нахиляється до мого обличчя так, що тепер я дивляться прямісінько йому в очі. 
― Не відвертайся, - каже він перш, ніж хочу відвести погляд. Тому продовжую дивитися в його зелені очі, хоч і почуваюся некомфортно, поки він вивчає мої. Що він там збирається побачити – уявлення не маю. Але поки Йоган стоїть отак зовсім близько, у мене в животі здіймається зграя метеликів і я усвідомлюю, що його шкіра пахне сосною, медом і сонцем.
― Що вивільняє твою силу? – врешті запитує він, при цьому не відпускаючи мене. 
Знизую плечами.
Його погляд зосереджений на мені.
― Якщо хочеш, щоб я тобі допоміг, то мусиш відповідати на запитання.
― Я не знаю. Це важливо?
― Ти можеш вивільнити її прямо зараз?
― А ти хочеш померти?
Він усміхається, а тоді ковзає по руці від моєї шиї до лівого зап'ястя, через що моя шкіра під рукавом вкривається гусячою шкірою. 
― Можна я її вивільню? - він ковзає пальцями далі вниз по руці та торкається моєї деформованої долоні. Перш ніж я хочу висмикнути руку, він стискає її сильніше. 
Раптом всередині мене розривається полум’я. Моя кров тепер прагне знищувати. Вириваюся.
― Зупинися! 
Натомість, він знову стискає мою руку, перш ніж встигаю зробити заледве два кроки назад до будинку. Повертаюся, щоб дати йому ляпас, але вираз його обличчя зупиняє мене.
Турбота.
Що межує зі спокоєм. 
Не знаю, що робити, бо для мене таке ставлення - це щось чуже та зворушливе, через що почуваюся надто відкритою перед Йоганом. Надто справжньою. Ненавиджу його за це. 
Колін підбігає в той момент, коли Йоган знову ставить руку на мою шию. Хоча він важко дихає, проте стоїть мовчки, задовольняючись грою мускулів на грудях та корчінням гримас позаду свого тренера. Посміхаюся. 
Раптом Йоган схиляється до мене і його обличчя заступає все довкола, а губи майже торкаються мого вуха. Намагаюся не дихати.
― Розкажи про маленьку рудоволосу дівчинку, - шепоче він.








	
	



 
РОЗДІЛ 8

МОЇ М'ЯЗИ НАТЯГУЮТЬСЯ, НАЧЕ СТРУНА, ГОЛОВА ВІДКИДАЄТЬСЯ НАЗАД, а попід шкірою мурашки починають метатися в унісон із наелектризованим повітрям. Звідки він дізнався про рудоволосу – гадки не маю, але як, в біса, він це використав, щоб викликати моє прокляття? Він – не Адора, тому не має права використовувати почуття провини проти мене.
Над нами раптом з нічого з'являється самотня хмарина, але за мить, перш ніж Колін чи Йоган встигають поворухнутися, блискавка вдаряє в землю за десять футів від нас, що супроводжується оглушливим громом. Повітря аж потріскує від тертя, а тоді б’є нова блискавка. Йоган знову торкається пальцями мого пульсу на шиї і хмара та громовиця різко зникають.
Колін використовує лексикон мого восьмого рабовласника:
― Мати рідна, що це за фігня така була?
Мовчу. Бо надто зайнята тим, що зі всієї сили б'ю здоровою рукою Йогану в обличчя, перш ніж розвертаюся та прямую до будинку Адори. Він міг вбити когось. Він міг убити нас усіх, ідіот.
Йоган чекає поки я дійду до його будинку, а тоді кричить:
― Хочеш так легко здатися?
― Ти божевільний, - кидаю через плече та прямую далі.
Гострий сміх пронизує моє роздратування.
― Можливо. Але чому тоді шторм зупинився так раптово?
― Звідки я знаю.
― Чому буря не продовжувала бушувати?
Різко зупиняюся. Він правий. Гроза миттю щезла, хоча я відчувала, як вона лише починає формуватися.
То як вона зникла?
Чекаю ще декілька хвилин, перш ніж повернутися йому у задоволення. Дарую тренеру сердитий погляд.
― І чому?
― Буря завжди зупиняється отак швидко?
Кусаю губу. Ні. Вона ніколи ще так не зникала.
― Все завершується, як тільки тварина чи людина гине.
― Завжди?
Киваю. Засмучена. Збентежена.
― В тебе є якась теорія? Як ти це зробив?
― Ти ніколи не могла її сама зупинити?
Хитаю голову та чекаю відповіді на своє запитання.
Він підходить до мене, а тоді простягає руку.
― Можна?
Дивлюся на Коліна, який сидить на землі схрестивши ноги. Не зважаючи на це, всі його м'язи постійно працюють. Він нахиляє голову, наче хоче сказати, що все буде добре.
― Так.
Не знаю, як я цього на помітила раніше. Але тільки-но пальці Йогана мене торкаються, відчуваю оце одразу. Відчуття спокою. Ніби якесь м'яке тепло протікає моїм єством, зменшуючи прагнення насильства у моїй крові. Дивлюся у його очі та ставлю лише одне запитання, на яке найдужче хочу знати відповідь:
― Як?
Йоган забирає руку та потискає плечима.
― Гадки не маю. З кожним Унікальним все відбувається по різному. Зазвичай діє блокування і немає потреби його чи її торкатися, - він самовдоволено посміхається, - що ти й бачила, коли Колін так ревно намагався мене вбити. Але з тобою… - і знову з’являється цей його допитливий вираз обличчя. – З тобою блокування перетворюється у заспокійливий вплив. Цікаво.
― Це означає, що ти можеш мене контролювати?
― Ні. Я можу просто згладити реакцію. І, підозрюю, лише на декілька секунд. Бо якщо ти встигнеш створити сильний град, то це буде останнє, що ми побачимо. Всі Елементи завжди різні і непередбачувані.
Чудово.
Він підморгує Коліну.
― Постарайся не гнівати сирену шторму, гаразд? – в тоді звертається до мене - Готова спробувати ще раз?
Колін підбігає до нас.
― Нехай вона б'ється зі мною! Можемо тренуватися один проти одного.
― Вона тебе вб'є, хлопче. А взагалі стань отам під деревами на декілька хвилин.
― Що? Вона не може мене вбити! - глузує він і стріляє у нас своєю посмішкою, цілуючи при цьому один зі своїх біцепсів. – Неможливо вбити таку розкіш!
Йоган зітхає.
― Вона спопелить тебе, не встигнеш й оком моргнути. Давай, йди і перечекай біля лісу.
Хлопець не ворушиться. Лише витріщається на мене, наче я якась дивна тварина, про яку потрібно більше дізнатися.
― Скільки часу це займе? Коли ми зможемо разом тренуватися? Потрібно поспішити – ти ж бачив нову зброю Брона і як з її допомогою вони спалили ту гору. Що коли вони повернуться сьогодні вночі, щоб нас добити?
― Брон сьогодні не повернеться; цей корабель був лише прототипом. Можуть пройти тижні, перш ніж вони почнуть повномасштабну атаку і в будь-якому випадку, ми тренуватимемося стільки, скільки вам обом потрібно. Тому йди. І стань. Отам. Під деревами!
Але Колін здіймає руки вгору.
― Заради всього святого…
― Колін! – низький голос Йогана звучить загрозливо. – Я не жартую.
Хлопець нітиться. Він видає звук схожий на «Ах» і драматично тупотить геть з похнюпленою головою. Наче Творець "Прихованих земель" вирішив зруйнувати йому життя.
Йоган поглядає на мене.
― Готова?
Киваю, а тоді здригаюся, коли він стискає мою скалічену руку.
― Відчуваєш це? Розчинися у ньому.
Наступні чотири години Йоган провокує мене ще раз і ще раз, намагаючись визначити, що саме діє як спусковий гачок для мого прокляття. Інколи його чергова тактика спрацьовує, інколи ні. Часом, коли я дуже різко «включаюся», то кляну тренера, що він такий телепень, а тоді чимчикую геть з поля. У такі хвилини ненавиджу тренування. Ненавиджу його. Навіть Коліна ненавиджу, коли він відривається від свого похмурого метання соснових шишок у білок, щоб запитати Йогана чи я вже готова з ним битися. Але кожного разу Йоган відповідає хлопцеві "дати їй час відновитися після її вибухів гніву". Що звучить розумно, бо, швидше за все, вони підсмажаться, якщо підійдуть за дюйм до мене.
І я відновлююся після «вибухів гніву». Знову і знову. Бо щось у доторках Йогана заставляє мене хотіти більшого. Але це не пристрасне бажання чоловіка, ні не бажання заподіяти комусь шкоди. Це щось інше. Якесь усвідомлення того, що на декілька секунд тренер може заспокоїти шторм всередині мене, перш ніж він зруйнує мій світ знову.
Це відчуття безпеки.
Наприкінці дня я майже нічого не знаю про моє прокляття, ні як його контролювати, але клаптик надії у моєму серці стає більшим. Разом з нестерпним болем. Бо я відчайдушно хочу сховати цю чорну пустку в душі від вивчаючого погляду Йогана, який прагне мене розгадати, наче головоломку. А Колін, тим часом, явно страждає від нудьги, що вбиває його.
― Коліне, іди пообідай, - наказує Йоган, не відкриваючи погляду від мого обличчя. – Нім скоро приєднається до тебе.
― Чому? Ви що тут обоє збираєтеся робити?
― Вона прийде незабаром. Іди поїш. І накинь сорочку, щоб не звести дівчат, - додає він саркастично.
― Запізно уже. То завтра ми практикуватимемося один з одним, так?
Йоган зітхає та обертається.
― Не знаю. Але повір мені, якщо бодай хтось із вас тренуватиметься за моєю спиною, вам буде непереливки. Тому навіть не думай про це, - він наче говорить до нас обох, однак ми всі знаємо, що тренер застерігає саме Коліна. – І щоб ніхто з вас публічно не хизувався, інакше Адора з’їсть вас живцем.
Очікую на суперечку Коліна, однак він себе стримує, бо, очевидно, уже чув цю лекцію і натомість посилає мені односторонню посмішку.
― Я притримаю для тебе якийсь кусень. Тільки не дозволь учителю Болкрейну зробити що-небудь нове зі собою, поки мене не буде, – і хлопець дарує мені останню гру мускулами та прямує до будинку.
Йоган закочує очі.
― Він хороший хлопчина, але… - похитує головою. - Ця спрага до азарту може коштувати йому чимало.
Не можу зрозуміти застерігає він мене чи просто констатує факт.
― Сюди. Ходімо.
І він веде мене до входу у свій котедж, а коли ми заходимо до середини, манить мене рукою до стола. Поруч із статуеткою вовка. Цього разу я з обережністю обходжу її.
― Це займе всього декілька хвилин, - він бере горщик та дерев'яну паличку з численних полиць та ставить їх на стіл переді мною. – Закоти свій рукав.
Завмираю.
Кільце. Я й забула. Ну звичайно Адора сказала йому це зробити. Вона ніколи не опуститься до того, щоб забруднити таким свої рученьки.
І звичайно, він підкорився їй, як щеня.
Всі хороші почуття, які з’явилися у мене до Йогана, щойно зникли. Закочую рукав до плеча, поки у моєму шлунку все продовжує перевертатися.
Він нахиляється над моєю рукою і притискає моє зап'ястя до столу. Я сиджу абсолютно нерухомо та не дозволяю своїм щокам вкритися рум'янцем сорому. Мабуть мій зосереджений погляд зараз просвердлить дірку у підлозі і ми в неї провалимося.
Тепер рука Йогана стискає мою дужче. Ціпенію. Але тут відчуваю, як від його пальців надходить спокій.
Він не дивиться на мене, поки робить тонкий розріз по колу моєї правої руки трохи нижче ліктя. Здригаюся та ледь стримуюся, щоб не вилаятися. Кров стікає та крапає на стіл, вимащуючи його темним, наче моє відчуття приниження, кольором.
― Що означають інші маркування? – м'яко запитує Йоган.
Я не відповідаю.
― Ті, що на іншій руці.
Тепер, коли він побачив інші татуювання, видається, що він не кращий за власників.
― Просто роби свою роботу і покінчимо з цим, - шепочу натомість.
Тому він лише киває та нічого більше не каже. Просто занурює тонку дерев’яну паличку у чорну фарбу і втирає її у поріз на шкірі. Рана шипить та димить, випалюючи мою плоть, але я не можу з цим нічого зробити. Кричу.
Красиве лице Йогана темніє, а руки починають працювати швидше.
Закінчивши з нанесенням фарби, він витирає її надлишок зі шкіри та прикладає тонкий шар лікарських трав на мою руку, перш ніж перев'язати її чистою тканиною. Завершивши, хлопець стає та чекає, поки я стягну вниз рукав, щоб сховати всі п'ятнадцять кілець.
Випрямляю плечі і стараюся, водночас, придушити нудоту, викликану болем та встаю з-за столу. З високо піднятою головою хитко прямую до дверей.
― Ти можеш це зробити і ти це знаєш!
Обхоплюю пальцями ручку дверей. Не збираюся чути, що б він там не мав сказати.
― Дар, який ти маєш. Ти можеш навчитися його використовувати.
Хитаю головою. Хочу закрити вуха. «Перестань говорити до мене» - волію сказати. Досить прикидатися, що ти маєш хоч якесь уявлення на що я здатна. У тебе немає на це прав. Однак жодне з цих слів я не говорю в голос.
Бо вперше хтось назвав моє прокляттям даром.
Кидаю на нього погляд, сповнений огиди.
― Ти – ідіот, - випалюю та зникаю за дверима.

 
РОЗДІЛ 9

НА ШКІРІ МОЄЇ ЛІВОЇ РУКИ свіжий, липкий кривавий знак поруч із старими пам’ятними татуюваннями. Вони – символ мого прокляття.
Притуляюся до каміну у моїй кімнаті та встромлюю лезо ножа глибше у шкіру трохи вище ліктя, поки пекуча біль не вибиває повітря з легенів. Зціплюю зуби та глибоко вдихаю, але все ж закінчую лезом малюнок на шкірі, що нагадує пернату пташку, яка мала б літати за вікном, а не залишитися тут, на моїй руці. У цей ганебний момент прагну, щоб вона звільнилася та віднесла мене далеко від тої, ким я є.
Однак пташка незворушно сидить собі на моїй шкірі. 
Відхиляюся назад та лию декілька капель чорного соку якоїсь рослини, змішаного з попелом, на малюнок. Навіть при стиснених щелепах, агонія від поширення суміші свіжою раною викликає у мене цілий ряд проклять. Сік шипить та всмоктується, а моя і без того тремтяча рука тепер здригається так сильно, що я зараз або виблюю, або знепритомнію.
Хапаю один кінець розірваної нижньої білизни і затискаю його в зубах, іншим обмотую новий рубець, поки не закінчується тканина. Витираю лезо ножа, якого вкрала минулого вечора, об рештки порваного бавовняного одягу та ховаю його під прогнилу підлогову дошку. Опісля тягнуся, щоб вкинути ці рештки у тліючий вогонь.
Мені шкода.
Навіть не можу прошепотіти ці слова. Жаль, провина – щоб це не було, воно не дає мені вголос оплакати рудоволосу дівчинку, чиє літо я змінила на вічну зиму. 
Начебто у відповідь, оранжеві язики вогню спочатку облизують тканину, а потім спалахують пажерливим вогнем. Жар вдаряє мені в лице, але зникає так само швидко, як і ганчір’я у вогні. Продовжую тремтіти, а мій живіт все ще неприємно скручується. Не встигаю проковтнути те, що залишилося від минулої вечері та вибльовую все в камін. 
Коли закінчую, моє обличчя просто пашить, а вогонь гасне. Чіпляюся за холодний камінь облицювання каміна і опускаюся на підлогу, щоб тіло перестало тремтіти. Потім оглядаюся у пошуках того, чим би можна було витерти блювотиння. Але нічого не знаходжу - ні швабри, ні ганчірки. Хіба що використати одну із суконь Адори.
На секунду пробую уявити її вираз обличчя, від чого у мене з’являється широка усмішка. Хммм. Мабуть не треба.
Тому залишаю все як є і підходжу до дзеркала. Ловлю відображення моєї перев’язаної лівої руки, перш ніж одягнути сорочку. Тонка. Тремтяча. Пам’ятні татуювання всіяли моє плече, бік грудей і так аж до живота. Огидна фігура посередині була зроблена моєю незграбною шестирічною рукою. Хрест, намальований чорнилом – як згадка про моїх обох батьків, які загинули, перш ніж усвідомили, яке прокляття вони породили. 
Відводжу погляд убік та опускаю туніку. Ненавиджу той факт, що я ніколи не викреслю з душі всю ганьбу, хоч би як розкаювалася. 
Тільки-но заплітаю волосся у густу тасьму з камінчиками та черепашками, як чую стукіт Брек. Вона геть не турбується, щоб дочекатися відповіді – просто заходить з чаєм і кашею, поки я зав'язую ремінці на своїх м'яких черевиках. Дівчина кашляє. Потім принюхується і скривлює своє кругленьке личко.
― Святі угодники! Що, заради Фейлена, ти тут начудила? Вогонь хотіла розпалити? Скільки разів я тобі казала не возитися з речами, в яких ти не шариш? Матінко рідна, що за запах? – вона кидає піднос для сніданку на стіл та спішить до вогню, біля якого завмирає. Тоді знову принюхується. Цього разу її реакція передбачувана. – Ти… блювала?
Поспішаю виправдатися.
― Вчорашня вечеря була надто жирною для мене. Клянуся, пізніше візьму відро та все почищу. 
― Ти коли-небудь чула про використання горщика? Чи ти така дурна, що не знаєш елементарного?
―  Вибач. Обіцяю, що все приберу потім, - бурмочу я достатньо голосно, щоб вона це почула. І щоб зрозуміла, що я повинна йти. 
Три дні в домі Адори, а я уже освоїлася в її коридорах. Виходжу на вулицю через чотири хвилини та вдихаю ранкове повітря, сподіваючись, що так вгамую біль у грудях. Хмари несуться з-за горизонту океану так само швидко, як сонце окутує засніжену вершину Гітри. Сповільнюю ходу, щоб бачити, як сонячне світло мерехтітиме над стежкою і намагаюся ігнорувати птахів-копачів, що кружляють над обвугленим, все ще тліючим схилом гори. Сонячні промені вже торкаються дерев поруч, а тоді тремтячими краплями падають на ставок внизу. Зупиняюся і придивляюся. Хвилі стривожили зграї риб розміром в мою руку. Ні…
Вона б не могла…
Але ні, таки змогла. Незаконна, срібляста піранья одразу ж вистрибує з води – схвильована моєю тінню та запахом крові на руці. 
Дивлюся у вікно жінки-жаби та дивуюся її одержимістю м'ясоїдними тваринами. Холод пробігає під шкірою і зараз я вдячна за сирість навколо. І також раптом усвідомлюю, що королева жаб стоїть саме там, куди я дивлюся та спостерігає за мною. Сьогодні вона вибрала полум’яно-помаранчевого волосся, заплетене у костюм моркви.
Вона зустрічає мій погляд та не моргає.
Що ти там робиш цілими днями? Якщо твердження Брек правдиві, Адора навіть не спить - вона просто сидить у своєму кабінеті, зваблює чоловіків та дерегує стратегією війни для короля. «Адора займає центральне місце у війні», сказав мені сліпий слуга учора ввечері. «Хтось каже, що вона уже знає хід війни, де Фейлен паде і саме вона впливає на це. Не знаю, чи вірю я в це», - хизувалася якось Брек.
Відводжу погляд від вікна Адори і відмахуюся від спогадів про слова Брек. Майже підходжу до котеджу, аж раптом під моїми ногами трясеться земля і звучить характерне шипіння. Оглядаюся у пошуках нового диму – немає – можливо це Колін дістав мене тут, але чую разом з вібрацією землі іржання. Сподіваюся, Колін не ірже.
Заходжу за ріг будинку і зупиняюся як вкопана при вигляді двох здорових коней-канібалів, що стоять посередині галявини, б’ють копитами об землю та пирхають. Як тільки вони мене бачать, їхні очі в момент розширюються, а м’язи сильно напружуються.
― Спокійно! – командує чийсь голос і м’язи коней одразу розслабляються. Хоча блиск в їхніх очах говорить про те, що вони можуть передумати у будь-який момент. 
Появляється Йоган, його чорне волосся вологе, як і шерсть у коней, а сорочка прилипла до грудей, наче вони всі мали довгий пробіг. 
― Ти рано, - бурмоче він.
― Ти теж.
Він веде коней до дерева, використовуючи свинцеві мотузки, що відрізняються від звичайних, які використовує більшість людей. Вони виготовлені зі щільного металевого ланцюга, завдяки чому міцні та товсті, хоча й здаються досить гнучкими. Підозрюю, хлопець створив їх за необхідності контролювати гігантських тварин.
  ― Їм потрібна добра година бігу, перш ніж будуть достатньо дисципліновані для їзди", - говорить Йоган.
― А ти їдеш..?
― Не я. Ти і Колін.
Здається один із монстрів обертається і шкірить на мене свої зуби. Неймовірно!
 ― Я не поїду на цьому!
Гучний голос Коліна наповнює повітря довкола.
― Нарешті він вивів цих коней! – і швидко підбігає до мене та штовхає в плече. І знову без футболки! Його кокетлива посмішка покращує мій настрій. – Гарно виглядаєш, Нім! Сьогодні сама себе причісувала?
― Можливо. А ти забув себе одягти сьогодні?
― Тільки тому, бо тобі це подобається! – хихотить він і киває в сторону коней, одного з яких Йоган уже зумів прив’язати до дерева. – Не можеш дочекатися пробігу?
― О, так! Не можу дочекатися, щоб мене коні з’їли.
― Та що ти! Вони з’їдять тебе, лише коли ти це сама дозволиш. Потрібно лише показати, хто тут бос! Правда, Йогане?
Тренер не відповідає. Він надто зайнятий регулюванням поводів на більшому коневі та тим, щоб тримати руки чи голову на безпечній відстані від його щелеп. Однак тварина таки умудряється вкусити його, на що Йоган відповідає ніжним голосом і кінь опускає очі. Піднімаю здивовано брову. Невже його дар заспокоювати мене чи подібних до мене має однаковий вплив і на тварин?
Йоган знову повертається до нас та веде іншого коня на середину арени. А потім зосереджує пару своїх смарагдових очей на мені.
― Нім, повільно підходь до мене.
― О-матінко-рідна!
Колін пирскає від сміху.
― Думаю Нім має спершу побачити, як це робить справжній чемпіон!
― Коліне, стій! Нім, ти або підійдеш, або Колін принесе тебе! Негайно підійди сюди, перш ніж Хейвен передумає гратися. 
― Не знала, що вона бавиться, - бурмочу у відповідь. Демонстративно підходжу до коня, який явно хоче відгризти кусок мого обличчя. Коли я уже достатньо близько, раптом впізнаю в тварині ту, що мало не з’їла мою руку в конюшні дві ночі тому.
― Обійди і стань за мною, - показує Йоган підборіддям на бік коня, який просто всіяний м’язами. Стискаю зуби та роблю те, що наказано під пильним поглядом тварини. – А тепер погладь її по плечу, щоб привітатися, - і я гладжу. – Ні, погладь так, ніби ти справді кажеш «привіт».
Знову гладжу цю бестію і про себе кажу: «Привіт, конику! Мені це все ненависно так, як і тобі, але якщо ти вкусиш мене, то я вп’юся зубами у тебе швидше, ніж ти це усвідомиш!»
― Чудово! Бачиш, як розслабилися її щелепи? Вона тебе уже сприймає.
― Як мило з її боку.
― А тепер візьмися за гриву і сядь на неї.
Стискаю зуби ще сильніше і дивлюся на цю гору м’язів. Тоді переводжу погляд на Йогана і бачу ледь помітну усмішку на кінчиках його вуст, наче це все його забавляє. Свердлю його поглядом у відповідь.
Усмішка зникає.
― Роби, як я кажу, або це зробить Колін!
Добре! Занурюю пальці лівої руки в гриву коня, обмотуючи її навколо зап'ястя, тепер ставлю на спину праву руку і відштовхуюся від землі, щоб застрибнути на спину. Скрикую від раптового пекучого болю, що пронизує місце, де я вирізала нове пам’ятне татуювання, та падаю на землю. 
Рот Йогана смикається, поки він заспокоює коня своєю дурнуватою кінською мовою. Тварина уся тремтить, аж поки її божевільний не погляд зупиняється на мені.
― Хейвен хороша дівчинка. Просто зосередься на її силі. Переконай її працювати на тебе і тоді станеш її господарем.
― Окей, і вона мене не захоче з’їсти?
― О, вона спробує, хоча знатиме, що ти їй цього не дозволиш.
Фиркаю.
Колін голосно і нетерпляче бурчить.
― Хай тобі грець, – кричу на нього.
Він сміється.
Знову пробую заскочити на Хейвен, але цього разу цупка грива тварини, обмотана навколо мого зап'ястя, розрізає ще глибше мою рану, від чого біль настільки нестерпний, що я навіть не встигаю підтягнутися. Коли я знову падаю, ніздрі коня широко розширюються, вона смикається до мене та пробує мене знову вкусити і єдине, що не дозволяє мені стати її сніданком - це залізна хватка Йогана.
― Воу, дівчинко! – заспокоює він її. – Що за муха тебе вкусила? – Він нахиляє голову та оцінює тварину, а потім здивовано та розгублено дивиться на мене. Зупиняється очима на моїй руці. Простежую за його спохмурнівшим поглядом і помічаю коричневі плями на рукаві.
― Коліне, - голос Йогана звучить напружено. – Пробіжи-но п’ять кіл, друже!
З мінімальним наріканням хлопчина йде, а Еоган тримає коня на відстані витягнутої руки та хапає мене за рукав вільною рукою. Його натиск посилюється, поки він оглядає криваву пов’язку. Кобила жалібно ірже та скрегоче зубами, а потім починає шипіти, тому Йоган змушений відпустити мою руку та відвести Хейвен трохи далі. 
Дивлюся тим часом у землю, на дерева, на будь-що інше, окрім пронизливого погляду мого тренера. 
Чекаючи на це…
Його слова спалахують, як приглушений грім в полі.  
― Що ти, в біса, собі думала, коли різьбила на своїй шкірі та ранила себе отак? Ти хочеш померти?
― Я??? Ти хочеш, щоб ми осідлали коней-людожерів! 
― Ці коні керовані у правильному середовищі. А ти . . . твоя свіжа кров буде сочитися з рани ще декілька годин! Думаєш це не моя справа? – він дужче стискає вуздечку, щоб кобила тримала рот рівно. - Ти ж розумієш, що Хейвен і зараз нюхає твою кров, так?
Стискаю зуби і спостерігаю, як його погляд ковзає по моїй шиї, ключиці, руці. Він звужує очі.
― Думаєш ці мітки на твоєму тілі щось змінять? Це якась благородна форма покаяння за людей, яких ти скривдила? Але це не так! Це ж безглуздо, ти просто швидше себе вб’єш.
Мало не задихаюся від його слів. Звідки він знає для чого призначені маркування? І що він собі думає? Знає мене всього лише два дні, а гадає, що розгадав? Та щоб йому!
― Хто ти такий, щоб вдавати ніби розумієш мене? Ти нічого не знаєш!
― Розумію, що ти шкодуєш про цих людей і хочеш висловити це так, як інші -  якоюсь фігуркою. Натомість ти…. ти…
― Я… що? Залишаю знаки на тілі? Як ти сам залишив на іншій руці? – закочую рукав, щоб показати закривавлену пов’язку, яка закриває нове кільце.
Він завмирає.
Мої руки тремтять, все моє тіло теж. Заплющую очі і роблю вигляд, що я його не бачу. Зосереджуюся на запаху дощу - практично відчуваю його тертя в хмарах над нами. 
― Нім, подивися на мене.
Він каже це двічі, перш ніж я дарую йому холодний, повний злості погляд. Йоган підходить ближче, все ще тримаючи однією рукою поводи коня, а іншу руку занурює в своє волосся. Облизує губи.
― Ми повинні були це зробити - Адора, або я, бо ти навіть не уявляєш, для чого ті чоловіки на ринку хотіли тебе купити, - він зупиняється так раптово, що я аж здригаюся. Вираз його обличчя показує, що він сказав забагато.
Надто пізно. Я уже встигла вловити дещо нове у його тоні. Співчуття. Бажання захистити.
І судячи з його виразу, він шокований цим не менше, ніж я.
Оця його турбота, як і погляд, сягає оголеного, болючого місця в моєму серці, бо ніхто ніколи не хотів захистити мене. Всередині мене все розпадається на дрібні осколки, мені важко дихати, однак розумію, що хочу більше цієї турботи про мене.
Над головою лунає грім і раптом хмари розриваються дощем. Краплі ковзають по моєму обличчю, аж до серця. Заспокоюють. Підбадьорюють. Але, водночас, наповнюють незнаним досі замішанням. 
Дивлюся вниз на черевики, а кобила тим часом радісно ірже назустріч зливі. Не плач, Нім, не плач! Я забороняю тобі плакати!
 Йоган прочищає горло. 
― Я захищав твоє тіло, - шепоче він і в цей момент появляється Колін, – не для того, щоб ти себе калічила.
― Чому Нім кричить? Що я пропустив?
Я починаю часто моргати, а Йоган жестом зупиняє Коліна і показує мені знову підійти до Хейвен.
― Старайся тримати свої руки якнайдалі від її рота, - це все, що він каже.
Після чотирьох спроб нарешті сідаю на коня, а кров з руки тепер уже вільно тече через пов’язку, до того ж у мене почала боліти голова. Ігнорую ці обидва фактори поки Йоган намагається контролювати Хейвен своїм даром. Він чекає, поки я вмощуся, а Хейвен знову тремтить і струшує гриву.
― Добре, дуже добре, - приговорює їй Йоган. Він передає мені поводи, але сам ще тримає свинцевий ланцюг, обмотаний навколо його пальців. Хлопець клацає язиком і дозволяє пройти кобилі десять футів. Перш, ніж я заспокоюю дихання, Хейвен риссю пробігає декілька кіл навколо нього. Вона то буксирує, то прискорює біг, наче виконує якийсь складний танець.
Перші п’ять хвилин я щосили стискаю повід та спітнілу гриву і молюся, щоб не загинула такою безглуздою смертю на очах Коліна та Йогана. Але потім могутні м’язи коня синхронізуються з моїми і викликають своєрідне шосте почуття між нами обома. Впираюся руками у її гриву і зап'ястями - у шкіру, тому відчуваю, як її пульс вирівнюється з кожним ударом мого серця. На мить вдихаю її мокрий, мускусний запах, а наступної секунди вибухаю сміхом, бо це найдикіша річ, яку я коли-небудь утнула. І на відміну від пташки, що вирізала на руці сьогодні вранці, зараз я відчуваю смак польоту. 












РОЗДІЛ 10


ЙОГАН ПУСКАЄ ХЕЙВЕН БІГАТИ ПО КОЛУ ЩЕ З ГОДИНУ, перш ніж ця особистість стає дратівливою і небезпечною. Потім дозволяє мені злізти з кобили, а сам тримає її морду перед собою. 
― Погладь її бік і скажи.., - йому не потрібно закінчувати фразу, бо я й так уже гладжу Хейвен і дякую за їзду, повну свободи та жаху, водночас, а також за те, що залишилася з цілими кінцівками. 
Поки стою під тінню сосни, посміхаюся як дурепа та смерджу своєю кров’ю і кінським потом, Йоган заводить кобилу в конюшню та повертається, щоб повторити їзду верхи з Коліном на іншому коневі. 
До обіду дощ перетворюється на густу зливу. Ми з Коліном поспішаємо на кухню за холодними перепелами та картопляними пиріжками. Щойно закінчуємо обідати, як відкриваються двері і заходить Адора, схожа на жінку у вогні в своєму помаранчевому ансамблі. Вона схрещує руки, тільки-но персонал залишає кухню.
― Брон забрав решту наших кораблів, - сичить вона, - окрім тих, які утримують північно-західний фарватер. Нам залишилося кілька тижнів, тож вірю – ви тренуєтесь не покладаючи рук.
Що ж, і тобі привіт.
― По-любому! – підхоплюється Колін та пропонує їй своє крісло.
Адора його ігнорує і дивиться на мене.
Киваю.
Вона звужує очі.
― Тренуйтеся більше! – і вона вислизає з кухні.
Навіть не дивлюся на Коліна поки ми повертаємось в поле до Йогана, який спостерігає за небом. Коней уже немає і дощ також вщух. 
Колін хихикає і штовхає мене ліктем. 
― Глянь сюди! – швидкий, наче стріла, він низько нахиляється і висуває одну руку. Вмить земля під нашими ногами розривається і одна з тріщин біжить полем до місця, де стоїть Йоган. Тренер оглядається та здивовано піднімає брову і тріщина вмить зупиняється за декілька футів до нього. Усміхається. Колін хитає головою. – Не знаю, як він це робить. Зупиняє отак швидко, - хлопець повертається до мене. – Не можу дочекатися, коли ти щось подібне продемонструєш на ньому. Коли… ну… ти розумієш, станеш безпечною і не вб’єш його.
Йоган тим часом вивчає мене, ніби намагається зрозуміти, у яку зламану частинку мене знову ткнути.
― Майже впевнена, що я завжди його хочу вбити, - бурмочу, поки він підходить до нас.
― Коліне, відійди на 10 кроків та зачекай.
Поки хлопець відходить, Йоган стає позаду та кладе руки на мої плечі. Суплюся. Він ковзає пальцями від моєї шиї до волосся, щоб відсунути довгу косу. Намагаюся не згадувати його ранішнього погляду, повного бажання захистити, чи божественного запаху, а ще не звертати уваги на метелики в животі, які з’являються кожного разу, коли він нахиляється ближче. 
― Сьогодні спробуємо інший підхід. Бачиш он там Коліна?
Киваю головою у сторону хлопця, який уже стоїть догори ногами на кулаках.
― Добре, тепер уяви, що він у небезпеці.
Колін зупиняється, щоб віджатися однією рукою. Спробуй тут уявити, що йому завдають шкоду. Хлопець підморгує мені.
― А тепер врятуй його!
― Що? – повертаюся до Йогана, але він в цей момент боляче стискає мою руку, щоб викликати шторм. Коли починаю опиратися, тренер говорить, - ми ж цього хочемо. Дозволь.
Не можу! Особливо зараз, поки відчуваю його дихання на своїй шиї. 
Силове тертя зменшується. 
― Знову! – командує Йоган.
― Я не знаю як…
Він відпускає одну мою руку та бере іншу, тоді стискає на місці нового кільця власника.
― Цього разу уяви, що йому загрожує власник.
Стихія повертається. І тепер вдесятеро сильніша. Жахаюся, бо якщо вона набере обертів, її не зупинити.
― Визнай її, але не давай взяти контроль над тобою!
Що? Як? Зосереджуюся на її «визнанні», але не маю жодного уявлення, що це означає. А вже наступної секунди і так похмурий день стає майже ніччю, коли хмари нависають над нами і опускаються ще нижче. Пробую уявити, що небезпека походить від дерев, подалі від кожного з нас, але шторм продовжує бушувати і моя паніка зростає, коли він проходить моєю кров’ю. 
― Добре, зрозумів. Тепер закрий очі і спрямуй силу у дерева, - каже Йоган, ніби прочитавши мої думки. 
Благаю своє прокляття цілитися у напрямок лісу, але мене накриває нова хвиля паніки, яку не можу контролювати, тому розумію, що я вже програла. Ніби на доказ цього моє підборіддя злітає вгору і невелика блискавка вдаряє у землю між мною і Коліном.
― Цілься у дерева, Нім, - чую незворушний та зосереджений голос Йогана. 
Не можу! Земля трясеться і над галявиною лунає грім, а тоді чути запах гарі. Йоган одразу ж ставить руку на мою шию, а потім відчуваю прохолодний вітерець біля вуха від його дихання.  
― Чудово!
Відкриваю очі та бачу високу сосну із чорним розрізом посередині. 
Колін скрикує та біжить до мене, а тоді незграбно мене обіймає, поки я стою з відкритим від подиву ротом. Через декілька секунд вибухаю сміхом і обіймаю хлопця у відповідь, бо замість того, щоб перетворитися на обвуглені тіла, ми з якогось дива живі.
Повторюємо вправу ще чотири рази, поки з дерева нічого не залишається і воно розлітається на куски. Колін знову біжить, щоб мене обняти і хоча цього разу я відсахуюся, все ж хочеться розділити з кимось цю перемогу. 
Навіть Йоган усміхається та дружньо штовхає Коліна в плече.
― Бачиш он ту ялинку? – каже він, коли Колін штовхає його у відповідь. Тренер показує на найкоротшу, яка тирчить далі від інших. – Вона буде цілитися в ялинку, а ти спробуєш зупинити її. Хочу, щоб ти зрушив землю під деревом і перемістив його подалі від небезпеки. Маєте на все п’ять хвилин. 
Колін розпливається у задоволеній усмішці і відходить від мене на вісім кроків. Схиляється. Тоді випрямляє руку та манить мене кінчиком вказівного пальця.  
― Вперед, дівчино-шторм. Зробимо це!
― Так, як перед цим, - дає настанову Йоган, а тоді стискає мою руку. 
Запам’ятовую образ дерева та закриваю очі. Все ще збентежена. Тремтяча. Внутрішньо наказую штормові вгорі коритися мені. 
Раптовий тріск розриває повітря, від чого здригається все моє тіло. Відкриваю очі і бачу – дерево все ще стоїть.
Воно пересунулося на чотири фути ближче. 
Мої очі розширюються, бо земля позаду дерева вигоріла вщент.
― А щоб тобі було добре! Бачили, як я пересунув дерево? – кричить Колін.
― Так, ми приголомшені вашою величністю, - глузує Йоган. – Чотири хвилини. 
Повторюю все ще раз, але знову Колін виграє.
― Три хвилини.
І знову все повторюється. 
― Є якась причина, чому ти не стараєшся? – чую голос Йогана на «позначці» дві хвилини.
Скошую недобрий погляд у його сторону.
― Я стараюся!
― Брехунка!
Проковтую це слово. 
― Не знаю! Можливо причина в тому, що ти просиш знищити дерево або в тому, що я все життя щось знищувала, а хочу захищати! Натомість я мордую нещасне дерево.
― Я тобі можу допомогти, якщо покажу, що ти здатна контролювати силу на чомусь, що немає великої ваги. Бо в якийсь момент, коли ти це зумієш, а емоції візьмуть верх, тобі потрібно буде відчути різницю між атакою та обороною.
Коли емоції візьмуть верх?
― Одна хви…, - він не закінчує, бо в цю секунду ялина розколюється на ідеально обвуглений кусок деревини. 


















РОЗДІЛ 11

Безліч слідів на снігу, вкритого попелом. Рахую їх - один, десять, двадцять два крихітні криваві сліди, що тягнуться за мною.
Що я тут роблю? Кашляю від густого диму та починаю плакати, кличу Маму, але цього разу знаю – вона вже не відізветься. Бо я зробила щось жахливе.
Раптом чую чужий голос справа, чоловічий, а тоді крики Мами і Тата, коли вогонь знищує покрівлю і вона валиться додолу. А з нею обривається і моє серце. Вогонь поглинає не лише його, а й пальці, кістки та тіло. Починаю кричати, благаю, щоб він зупинився, біжу до батьків, та спека розриває мене і їсть живцем. Падаю на сніг і дивлюся, як з пальців тече кров. І в якийсь момент розумію, що це вже не мої скручені пальці стискаються в кулачки.
Це пальці монстра.
І кров на них – кров моїх батьків.


― Пс!
Товстий палець б’є мене по щоці.
― Псссс! Давай, прокидайся, ліньтюшка!
― Забирайся звідси, - огризаюся до Брек.
Хтось тикає пальцем у мій бік, його голос грубіший.
― Може вона завжди так міцно спить!
Засовую голову далі під ковдру. 
― Залиш мене в спокої.
― Ні, Нім не з таких, - продовжує Брек. – Вона мабуть взагалі не спить.
Знову тикають у бік.
― Можливо, їй принести щура?
― Що в болкрейна тобі треба?
Стягую ковдру з обличчя і бачу за дюйм обличчі Брек. 
Вона випрямляється.
― А, ось ти де. Бачиш? Казала, що не спить!
― Іди собі в Лічфелловий ліс! - бурмочу, але все ж таки сідаю, щоб бачити дівчину з кращого положення. 
Колін спокійнісінько сидить на моїй постелі. 
― Що за…? – верещу і знову натягую постіль по підборіддя. – Що ти тут забув?! Забирайся з моєї кімнати!
Але він лише сміється.
― Ти кумедна, коли спиш. І не здаєшся такою дратівливою.
― Забирайся!
Він зістрибує із ліжка, але продовжує сміятися.
― Ми з Коліном збираємося проникнути до одного із будинків Верховного суду. І хочемо, щоб ти пішла з нами.
― Ідіть без мене.
― Хочемо підслухати, що говорять про війну.
Зважаючи на щоденні тренування на сонці та дощі протягом восьми днів з дня мого прибуття, а також на те, що більшість вечорів я провела у бібліотеці або спостерігала за жалюгідними вечірками Адори - походи в будь-який час посеред ночі звучать як смертельний вирок. 
― Ідіть без мене, - і я знову лягаю.
― Та ходімо, Нім, - набурмочується Брек.
― Адори сьогодні нема. У нас не буде іншого часу протягом тижнів! І тоді ти пошкодуєш, що не пішла з нами.
Хороший у неї аргумент. Подейкують, що Адора рідко кудись ходить.
І вона ніколи б не дозволила нам піти.
― Добре, - беру одяг на бильці ліжка.
― Молодчина! – розпливається в усмішці Брек. – Коліне, вийди, щоб вона змогла одягнутися.
Як тільки він виходить, переодягаюся під ковдрою, що дається до сміху важко через мої покручені пальці, але стараюся тримати холодне повітря спальні подалі від моєї шкіри. Під кінець все таки тремчу, бо хоча я й почала гладшати від тутешньої жирної їжі, все таки на мені більше м’язів, а не жиру. Поки натягую черевики, Брек приносить мені сірий плащ з капюшоном, про який я навіть не знала, і підганяє мене до виходу.
Ми спускаємося сходами та виходимо на вулицю, де Колін уже стоїть з двома осідланими конями, які іржуть нам назустріч. 
Стаю, як вкопана.
― Коліне, ти ненормальний? – хапаю Брек за руку та стаю між нею та ротом  тварини. Поки ми каталися на них чотири рази за тиждень, поруч завжди був Йоган і тримав їхні шори, щоб вони не повідкушували нам голови. Колін взагалі думає головою?
― Це тяглові коні, Нім! - він кидає мені поводи найближчої тварини і йде допомогти Брек. 
Кобила нюхає мою руку. Колін правий. Вона менша і дружелюбніша. Хоча теплий вологий ніс, який торкається моїх пальців, змушує моє серце битися частіше при спогаді зубів бойового коня. Готуюся сісти в сідло позаду Брек, аж раптом відчуваю руки Коліна на своїй талії.
Обертаюся і впираюся ліктем в горло хлопця. 
― Ей, воу! Я лише хотів тобі допомогти сісти.
Забираю руку. Він каже це так грайливо, що всередині все завмирає. Або це через надто близьку відстань між нами обома. Його усмішка завжди така кокетлива? Раптом мені стає жарко та некомфортно. 
― Поворухніться, ви обоє!
Видираюся на коня і Брек охоплює руками мою талію. 
 ― Готова? – питаю. Клацаю язиком і незграбним галопом ми добираємося до дороги, перш ніж Колін сідає на свого коня.
Коли він врешті наздоганяє нас, то голосно регоче. Брек, як і я, приєднуємося до його веселощів, а пустотливий вітер обіцяє вільну ніч у Верховному суді після днів, проведених у спробах не зруйнувати все навколо градом або не вбити блискавкою Йогана. Що він подумає, коли дізнається про наше порушення правила «ніколи не залишати маєток»? У нас будуть неприємності на довгі тижні. Від цього нічний похід стає ще привабливішим. Можу уявити його незадоволений погляд. Гнівне стискання губ. Бідний, надто серйозний чоловік. Міг хоча б трохи розслабитися цими днями. 
Можливо, завтра, коли я розізлюся на нього, скажу йому про наш похід.
А поки що насолоджуюся прогулянкою і величезним нічним небом, облямованим димом від вогнів наших власних ескадронів, що отаборилися по всій долині. 
Звук цокання копит та запах війни супроводжують нас аж до головної дороги з високими живоплотами, що охороняють обійстя від усього, крім білого каміння, яке рикошетять від копит наших коней. Дорога круто піднімається, перш ніж зникає живопліт та попереду простягається Верховний суд зі своїми гігантськими кам’яними спорудами та красивими арками, що охоплюють вулиці, які підіймаються вгору та ведуть до білого Замку.
Це святилище, яке вистояло протягом століть завдяки хребту гори Гітри, що простягається від вод королівства Кешліну і огинає береги Фейлену.
Тільки ми входимо у місто, Колін звертає на найвіддаленіший провулок до низької кам'яної критої галереї поруч із рядом прилавків.
― Прив’яжемо коней тут.
Залишаємо тварин, забезпечених кубиками цукру, а тоді Колін бере Брек за руку і веде нас попри добре освітлені, галасливі кам’яні будинки та дерев’яні халупи. Мої очі вилазять з орбіт, намагаючись все це ввібрати. Селяни, в яких я жила, не дозволяли собі запалювати свічки так пізно, але тут, біля Верховного суду, це роблять навіть найбідніші райони.
Звуки всюди одинакові. Сопіння в одному будинку, плач в іншому. 
Жіночий пронизливий сміх.
Лайка чоловіка, яка стає дедалі гучнішою. 
Закутуюся міцніше у плащ та прискорюю ходьбу. 
І раптом чую тихенький плач поміж його криків та розумію, що це зовсім не халупа, а будинок знаті, і крики спрямовані на одну із рабинь або служанок. Серце стискається.
Закриваю вуха та дивлюся прямісінько перед собою. Нехай.
Колін допитливо на мене дивиться, наче хоче запитати: «Ти в порядку»? У мене появляється передчуття, що це не найкраща ідея прийти сюди. Я все ще не маю жодного поняття, як управляти прокляттям. Більше того, завдяки Йогану я стала ще вразливішою до нього. Як і до його німих допитів щодо моїх особистих проблем.
Заходимо за ріг будинку і я продовжую швидко йти, поки не перестаю чути лайку чоловіка та плач дівчини. Засовую руки назад до кишень.
Колін все ще дивиться на мене.
― Ти боїшся сварки між людьми?
Ну як він може таке питати? Він же ж не знає на що саме я відреагувала, а може йому взагалі байдуже.
― Не люблю слухати, як комусь роблять боляче! – бурмочу і прискорюю крок.
Його погляд м’якшає, але хлопець все ще вивчає моє обличчя.
― Хочеш повернуся назад? Можу дещо зробити, - його очі настільки щирі, що навіть коли його діяння закінчаться повною катастрофою для всіх нас, я не проти. Згадую рудоволосу дівчинку.
― Сумніваюся, що це добра ідея зараз, - шепочу, хоча енергія всередині мене невдоволено смикається. Відводжу погляд на Брек, яка стоїть поруч та все слухає.
― Ну, можливо ми хоча б полегшимо твої переживання. – Колін легко штовхає моє плече і розпливається в усмішці. А потім вклоняється мені, ніби хоче сказати «ось ми й прийшли» коли зупиняється перед дверима якогось будинку, що вимальовується у темряві. Мерехтливі вогні та звуки святкування, разом із запахом випивки, долинають із тріщини біля фундаменту.
Хлопець ставить руку на дверну ручку, але не відкриває її. 
― Не привертай до себе лишньої уваги. Сумніваюся, що хтось із них впізнає тебе, але все ж, - він відчиняє скрипучі двері і нас заливає світло та гучний сміх.
― Гей! Гляньте-но кого привела сюди темрява! – лунає гучний голос. – Ще більше друзів!
 
РОЗДІЛ 12

УСІ  В ЦІЙ КІМНАТІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ У НАШУ СТОРОНУ, разом з групою чоловіків, що сидять за середнім столом. Зверху на ньому стоїть гном, вищий за пересічного.
― Сюди, сюди! Не соромтеся! - викрикує він, - ми всі тут класні, правда?
Вибухають схвальні вигуки разом із проханнями додаткових напоїв, але вони якісь надто бурхливі, надто голосні. Здається, ніби всі присутні тут хочуть приховати відчуття страху, що аж стоїть в повітрі.
Дивлюся на Коліна. Він посміхається, а потім пірнає в групу чоловіків за столом, мабуть шахтарів, судячи з сажі на їхніх тілах.
Брек злегка штовхає мене ліктем.
― Колін сів з ними, еге ж? От дурень.
Знизую плечима і тягну її за собою, тримаючи за рукав, у бік барної стійки, що знаходиться навпроти стола, повного урядовців в блискучих, вишитих бриджі та в пальтах зі золотими ґудзиками.
Брек стягує капюшон і вмощується на стільці, тоді виймає маленький гаманець і робить замовлення.  
― Когось тут впізнаєш? - тихо питає дівчина.
― Ні, - дивлюся на чиновників, один з яких зустрічається з моїм поглядом. Він і я – єдині тут, хто не зняв капюшони. Молодий, з тонкими рисами обличчя чоловік, він киває мені з-під чорних складок плаща, а тоді усміхається своїми ідеально прямими, блискучими зубами, на які повелася мабуть не одна служниця. Один із зубів срібний. Відводжу погляд. 
― З ким розмовляє Колін? - питає Брек.
― З половиною бару і гномом.
Вона фиркає. 
― Ясненько, - вона втягує носом повітря, - смердять як перелякані шахтарі та мандрівники. 
Витріщаюся на неї. Вона їх по запаху розрізняє?
Лиш хочу запитати, кого ще вона по запаху чує, але ось нам дають напої і Колін приєднується до нас, ігноруючи несхвальний вираз обличчя Брек.
― Це шахтарі, які вирішили трохи повеселитися перед від’їздом на фронт, - він вказує на гучну групу, де гном все ще стоїть на столі. - А той менший хлопець – мандрівник. 
Дивлюся на Брек. Здивована. 
― Бачиш того хлопця біля них? - Колін показує на виснаженого на вигляд хлопчика нашого віку, який ледве здатен підняти голову. - Він лиш з фронту повернувся, але не надто хоче про це балакати.
Судячи з п'яти порожніх келихів, що перекинулися на столі перед ним, сумніваюся, що він взагалі може говорити. Його вимучений вигляд говорить про те, що він зараз взагалі почне ридати.
― Один з його товаришів по службі сказав, що не бачив цих повітряних кораблів, а от чума в тій частині була, - продовжує Колін. - Вона спустошила західні прибережні колонії. Вони відрізані від нас, тому й ми не дуже чули про це. І коли генерали короля Одіона та Брона з’явилися і стерли ці колонії з лиця землі, там вже майже нікого не було. Після цього хвороба почала розповзатися і в армії Брона. 
Відводжу погляд від солдата.
― Яка чума?
― Він не зміг описати. Лиш сказав, що люди ставали схожими на потойбічних істот. Певно жахливо бачити, як половина твого війська знищена.
― Він сказав, звідки прийшов?
― Гнома бачиш? - киває Колін у сторону хлопця, який нарешті сів за стіл і слухає друзів. – Його звуть Аллен. Каже, ніби серед мандрівників ходять чутки, що ця чума – робота рук Дрейвулфа.    
Брек кашляє і мало не випльовує свою випивку на нас.
 ― Тупі мешканці все звалюють на Дрейвулфа.
Колін усміхається мені. 
― Вона його боїться. Навіть співає баладу «Море Еліседи», щоб переконати себе, ніби це лише легенда. 
― Неправда! - бурчить дівчина.
― О так! – він переходить на писклявий голос. - «Я перелякана дівчинка, яка не може говорити про Дрейвулфа, як і про Люмінесцентну Принцесу Рашу». Боїться, що хтось із них вкраде її душу.
Брек замахується для удару, але лише злегка зачіпає плече Коліна, бо він ухиляється і ледь від цього не падає зі стільчика, але одразу ж збалансовує рівновагу. Сміється. Оглядаюсь, чи бува хтось не помітив, але більшість зайняті своєю бараниною та кашею. Окрім чиновника із білосніжною посмішкою. Він ковзає поглядом по нас із Брек вгору-вниз і навіть не дивиться на наші обличчя. Підсуваюся ближче до Коліна. Прийти сюди було не найкращою ідеєю.
Приносять нашу їжу. Теплі тарілки тушкованого білого м’яса і хрусткого хліба. Колін та Брек замовляють більше медового вина. Я ж тримаюся своєї кружки води.
― Не хочеш вина?
― Алкоголь і я – речі несумісні, - відповідаю Брек.
― Бачу, вона стає більш дружньою, - і Колін посилає мені повітряний поцілунок.
Фиркаю і ледь не кажу, щоб він ішов до біса, як раптовий вигук посередині кімнати рятує мене від цього.
― Кажу вам, вона – дочка Дрейвулфа! - каже один із чоловіків із шумної компанії. - Її звуть Ізобель.
Брека вмить оживає. Вона різко хапає Коліна, щоб він перестав сьорбати питво. 
― Ха! Посол Драсту реальна, а Дрейвулф – ні, - викрикує якийсь біловолосий чоловік зі столу судових чиновників. 
Він вибухає реготом і до нього приєднуються його друзі. Але вони тут єдині, хто сміються. Решта лише дивляться. 
 ― Кажуть вона з Тих-хто-замуровує-почуття. Може перетворити серце на камінь, - гном піднімається з-за столу. Він нахиляється до чоловіка поруч і тричі тицяє йому в груди. - Лише. Одним. Доторком.
Дивлюся на Коліна і губами запитую: «На камінь»?
Він лише знизує плечима. 
― Може не доторком, а поглядом, - ще хтось викрикує. 
― Хай торкається мене, якщо хоче!
Нова хвиля сміху проноситься кімнатою.
Незручно кручуся в кріслі. Дурні люди.
―  Що ж, ми дізнаємось правду, коли вона приїде наступного тижня, чи не так? - каже гном. - І, можливо, наш король отримає деякі відповіді від неї. На кшталт того, що її батько Дрейвулф має на меті. 
―  Ой, дурня це все, - знову подає голос біловолосий чиновник. 
―  Це правда! Розкажи їм історію Дрейвулфа, Аллене!
―  Так! – підтакує збоку нас якась жінка. – Розкажи йому історію!
―  Хочете, щоб я розказав? Ви впевнені, що хочете, щоб я розказав? - питає він, стрибаючи з ноги на ногу.
Публіка вибухає викриками і всі грюкають металевими кухлі по столі, поки гном не здається і кладе палець до губ, змушуючи всіх затихнути. Слухачі захоплено чекають. Маленький чоловік облизує губи і розмахує руками перед собою як фокусник.
―  Це було сто років тому. Ніч, досі відома як найкривавіша в історії Фейлену. Королівство Брон вже тижнями воювало на узбережжі з однієї сторони, а королівство Драсту – з іншої. Три королівства злучені у війну, - він зупиняється і переводить подих. - Вулиці нашого маленького острова Верховного Суду були окутані туманом того вечора. Дерева, вкриті зимовим морозом гойдалися туди-сюди, туди-сюди.
Гном гіпнотично гойдається вперед-назад, відтворюючи рух дерев і цим вводить своїх слухачів у транс.
―  Кажуть, кора дерев лущилася зі стовбурів, наче пальці мертвеця, - він піднімає пальці над головою і скручує їх, наче гілки дерев. Крізь натовп пульсує напруження. Навіть політики перестали пити. ― Вони знайшли двадцять тіл. Чоловіків, жінок, дітей. Дрейвулф убивав їх один за одним тієї ночі через свою жадобу людської плоті. Він перетворився на людину, щоб заманити їх, а потім повернувся до своєї істинної подоби і вбив. 
―  А яка його істинна подоба? – шепоче жінка біля нас.
У моїй уяві пронісся сон, як я лежу у снігу із закривавленими руками. Мурашки починають бігати під шкірою, кулаки стискаються. 
Аллен блискавично підстрибує до жінки і ставить свою маленьку ногу на стіл. Від цієї несподіванки половина кімнати «охкає».
―  Не знаю напевно, але багато кажуть, що він схожий на величезного дикого кабана, - він випрямляється на секунду і смішно нахиляє голову, потираючи підборіддя. - Або на ведмедя?
―  На вовка, дурню! – хтось кричить.
Оповідач сміється.
―  Я вас випробовував. Звісно він схожий на вовка. Але коли капітан охорони і царська гвардія схопили його, він виглядав як одна з його жертв. Вкрав саму її суть. Ось як він це робить: забирається всередину тіла і повільно поглинає душу, поки не залишиться нічого, крім його вовчої натури, що ховається під шкірою його жертви. Найогидніший і найпримарніший спосіб померти, скажу я вам.
Гном махає руками, створюючи жахливі тіні на стінах кімнати. Моє дихання танцює разом з ними, коли історія досягає кульмінації.
―  Як його зловили? Він сам це дозволив. Великий чарівник Дрейвулф, король Драсту диригував всім аж двадцять місяців - створював тристоронню війну свого королівства з Броном та Фейленом. А в ту ніч він знайшов спосіб отримати аудієнцію з королем Віллемом, укласти угоду, яку, як він знав, йому запропонують.
Оглядаюсь. Всі навколо майже не дихають. Навіть Брек виглядає приголомшеною. 
― Старий король вимагав повернення Дрейвулфа до Драсту і щоб він ніколи більше не нападав на Фейлен. Однак король-чарівник, Дрейвулф, був розумним. Присягався, що буде союзником у війні з Броном і врятує Фейлен від падіння. За певну ціну. 
Я ковтаю і затягую плащ ближче навколо голови. Коли музиканти співали про цю історію, вона не звучала настільки вірогідно. Захотілося залізти під стіл і затулити вуха. Натомість міцно стискаю губи. Поводься природно.
― Ціною були діти-Елементи. 
Раптом з кімнати ніби спустили все повітря. Мої очі здаються мені надто синіми, волосся не надто затемнене. Моє прокляття Елемента починає пульсувати під шкірою, погрожує вирватися назовні. Оглядаюся, впевнена, хтось, мене уже впізнав. Але очі кожного прикуті до гнома. Навіть чиновник у чорному костюмі і білими зубами.
― Столітня угода з Дрейвулфом – так це називали. Договір між Дрейвулфом і нашим колишнім королем, який прокляв кожного Елемента, щоб його вбивали при народженні. Старші ж діти померли в "таборах захисту". І ось так співчуття покинуло наші землі разом із кривавим монстром. А тепер…
Я тремчу, а Колін накриває мою руку своєю. Стискає. Я відсторонююся. 
― Відтоді море Еліседи стало дуже неспокійним і бурхливим, - веде свою історію до завершення гном. – Воно плаче за тими хлопцями-Елементами, чий плач затонув у могилах їхніх батьків. А Дрейвулф? Що ж, він повернувся у своє королівство Драст і вдарив усією силою своєї армії проти Брона. Залишивши Фейлен слабким, але цілим.  
Мої невеликі видихи звучать надто голосно і цій тиші. 
Один видих.
Два видихи.
― Сімдесят років потому Дрейвулф програв Брону, а Драст став пустирем. Сам монстр кудись зник. Однак по ночах, коли буяє шторм, деякі очевидці чують, як він бродить вулицями Верховного Суду, шукає поживи. І хоче бути певним, що Елементів більше немає, щоб протистояти йому. 
Світловолосий чоловік раптом заходиться голосним сміхом і хлопає в руки. 
― Браво, гноме! Браво! Ця твоя казка ледь не усипила нас усіх. За винятком того, що договір був укладений між двома здорово мислячими царями і це врятувало нашу націю від винищення. Розумно було вибрати сторону проти Брона, як і розумно бачити небезпеку в Елементах! 
― Це не казка - це правда! – вигукує жінка. – А Елементи не були небезпечні. Вони були єдиним нашим захистом!
― Елементи б знищили Фейлен! Вони були надто зухвалими і примхливими через свою силу, і їх стало надто багато. Ми ними пожертвували і отримали могутнього союзника – королівство Драст.
Втискаюся ще глибше у своє сидіння.
― Дрейвулф не союзник. Ніколи ним не був. Він просто позбувся Елементів, щоб ми були беззахисні перед ним. А тепер він допомагає королівству Брон. 
― Він не допомагає Брону, - вигукує хтось. – Він собі допомагає.
― Це безглуздо, - кричить чиновник. - Спочатку він допомагає нам, потім йде проти нас? Ви селяни такі забобонні!
― Саме так, - занадто голосно пробурмотіла Брек. 
― Що ви знаєте про війну? – усміхається жінка поруч із нами. - Ви коли-небудь були на ній? Мій чоловік - так. Втратив там руку. А тепер повернувся на фронт і наражає себе на смертельну небезпеку, щоб ми тут сиділи і сперечалися. 
Я спостерігаю за схвильованою юрбою, всі бояться додати свої шматки до історії. У перші роки мого рабства, я думала, що ця історія про Дрейвулфа була простим фольклором, яку мій перший власник видумав, щоб мучити мене. Все ще пам’ятаю, як він казав: «Ось що станеться з тобою якогось дня. Він прийде вночі і зжере твій мозок, поки я буду на це дивитися». Мені знадобилися роки, щоб спати більше години вночі. 
По спині біжить потічок поту. Раптом хочеться вийти звідси. І все ж хочу почути більше. Про Дрейвулфа. Про Брона. Про цю війну, яку я нібито маю виграти. 
― Розкажи про Брона, - кричить Колін. Кидаю йому вдячний погляд. - Наскільки вони уже близько? І чому вони так хочуть знищити Фейлен?
― Вони не лише хочуть нас захопити, - відповідає п’яний хлопець-солдат. - Вони хочуть усі п'ять королівств Прихованих Земель! І Фейлен стоїть їм на дорозі до інших королівств як кістка посеред горла. А що роблять наші союзники? Чекають і спостерігають, поки нас добивають! 
― Через це ми й програємо війну, - коментує бармен. 
― Ні, це не так! - хтось відстрілює йому. - Ми програємо її, бо у Брона є промисловість, якої немає у нас; у них є броня і арбалети, які стріляють швидше і дальше. Подейкують, що у них є навіть пересувний екіпаж, котрий не потребує коней! І поки останнє століття ми били байдики, королі Брону розробляли зброю, яку ми навіть скопіювати не можемо! А тепер король Одіон розробив ці літаючі кораблі, які скидають киплячу вибухівку. Єдина причина, чому ми ще досі існуємо - він убив свого розумнішого брата. Якби його брат-близнюк завоював трон замість Одіона, ми були б уже мертві!
― Звідки ти це знаєш? - не витримує хтось. - Як на мене – Одіон досить розумний. Як думаєш, чому він ніколи навіть не зустрічався з королем Седріком для переговорів? Та тому, що Одіон занадто зайнятий розробкою цих бойових машин і від них він виграє більше, ніж від переговорів.
― Ми програємо війну з Одіоном не лише через його зброю, - ще голосніше відповідає п’яний солдат. - А й через чуму і Дрейвулфа, кажу вам!
Брек підводиться і ставить руки в боки.
От біда. Дивлюся на її порожній кухоль. Я мала б її зупинити раніше. 
― Що ж, можливо, вам усім слід працювати над винаходами, а не сидіти тут і базікати про уявних чарівників, поки ворог нас просто бомбардує!
Крісло солдата відскакує від нього, коли він підхоплюється вгору і махає рукою на Брек та чиновників.
― Заткнися! Ти й гадки не маєш про що кажеш! - він хитається туди-сюди. Хтось тягнеться, щоб допомогти йому, але він відмахується і пригрожує пальцем тим, хто в кімнаті. – Ви - зарозумілі дурні. Чума не є природною. Це прокляття, створене самим Дрейвулфом. І за нею йде Армія Пітьми дивних істот. Жахливих істот.
Блондин за столом чиновників почаює реготати.
― Йди додому, п’янчуга! Не дивно, що тебе повернули додому з фронту. Не можеш навіть кухоль у руках втримати!
Кладу одну руку на лікоть Брек і штурхаю Коліна в плече.
― Забираймося звідси.
Вираз обличчя п’яного солдата виражає ненависть. Тепер він тицяє пальцем у сторону чиновників. 
― Ви сумніваєтеся, бо відправили нас робити вашу брудну роботу. А коли монстри Дрейвулфа прийдуть по вашу душу? – і він проводить пальцем по своєму горлі, ніби його перерізає.
Натягую плащі на Коліна і Брек і прискорюю їх до виходу.
― Нам потрібно негайно звідси піти! – шепочу я зі страхом, бо все тут перетвориться на дим і кістки, якщо моє прокляття вирветься назовні. Боковим зором помічаю, що чоловік у пальті спостерігає за мною. Він єхидно усміхається, поки його колеги підіймаються з-за столу, ніби кидає мені виклик залишитися на видовище, яке ось-ось спалахне. 
Все у мені перевертається, коли його товариш із білим волоссям кидається на солдата. 
― Прокляття, знову! – стогне бармен.







РОЗДІЛ 13

― ДРАААКА! – верещить гном і я ще відчайдушніше підштовхую своїх друзів у бік дверей. Хтось кидає пінту скла в Аллена і пролітаючи мимо, вона ледь не вдаряється об голову Коліна.
Гном ловить скло і швиряє ним у відповідь. Жінка, в яку воно влучає, падає на Брек і в кінцевому результаті ми всі четверо опиняємося на підлозі.
Дама розгублено сидить поки я відбиваюся від безлічі ніг, які літають навколо через бійку. Нога Брек застрягла під пишними формами жінки. Карабкаюся назад, щоб допомогти дівчині, пробую витягнути її ногу, а Колін тим часом вже стоїть на ногах і дивиться на нас та на всіх решта у цьому хаосі. Його тіло напружується від бійки, що гуляє довкола.
― Допоможи нам! – огризаюся до нього.
Він зосереджує погляд на мені широко відкритими очима, а тоді нахиляється, щоб допомогти. Ми витягуємо Брек, поки жінка бурчить і повністю приходить до тями. Далі вона хапає найближчого чоловіка, щоб за його допомогою підвестися, і пірнає в епіцентр драки.
Колін підтримує Брек за плечі і тягне її між спітнілими тілами та літаючими табуретами, поки я розчищаю перед ними дорогу. Раптом Колін щось мені кричить, але я не чую через хрускіт поламаних крісел та кісток.
Якийсь предмет розбивається об мою спину і я падаю. В очах тьмяніє коли вдаряюся колінами об підлогу. Однак вмить підводжуся і кидаюся до дверей, бо відчуваю знайоме пульсування у моїх венах. Якщо я зараз звідси не виберуся назовні – ніхто не вибереться. Відчуваю, як прокляття тремтить, наче спусковий механізм арбалета, який благає випустити його вперед.
Коли добігаю до виходу, обертаюся і бачу, що Колін і Брек уже тут. Хлопець шукає мене поглядом, аж раптом величезний предмет вдаряється об його груди. Від удару Колін вилітає через двері на добрі три ярди.
Пробігаю останні декілька футів поміж ніг двох чоловіків. Вибігаю назовні до розпростертого на вулиці Коліна, на якому лежить щось завбільшки з людину. Хоч би був живий! Стягую річ з нього своєю доброю рукою, аж раптом розумію що ця «річ» ворушиться і кричить. Відскакую назад і придивляюся.
Гном?
Маленький чоловічок злазить з Коліна, який із роззявленим ротом шукає те, що вибило з нього дух.
Гном дивиться на мене, поправляє сорочку, потім обертається до розбитих дверей:
― Гей, хлопці! Тут бійка!
Геть не те, що йому слід було сказати. Коли я оговтуюся, люди вже висипаються з дверей разом із власником закладу. Не бачу Брек, тому беру руку Коліна і допомагаю йому піднятися. Але щойно він підводиться, хтось хапає мене вище ліктя і повертає до себе.
Мій кулак б'є хлопця в живіт, я навіть не встигаю подивлюся на його обличчя. Він згинається пополам, а тоді підводить погляд. Його очі горять, він повільно підводиться. Це чиновник із білим волоссям.
Колін відштовхує мене від чоловіка з такою силою, що я падаю, а він опиняється за десять футів, нахилений низько до землі.
― Коліне, нііі!
Блондин кидається на мого друга, а тоді зверху на них навалюються всі решта і я втрачаю їх з поля зору. Кам'яна вулиця під нами починає стогнати і я злюся, бо Колін використовує свої здібності Те́ррана, але не менш щаслива за ці зростаючі вібрації землі, бо вони означають, що Колін все ще цілий.
Раптом крики натовпу змінюються, вони звучать вже не так бурно, а більше розгублено. Бійка сповільнюється. Або це лише моя уява, або будинок і всі навколишні починають хитатися.
Чути, як розривається земля і тріщина утворює ідеальне коло навколо групи чоловіків, які оточують Коліна. Каміння розлітається навколо, наче кусочки пазлу. Чути крики, більш гнівні, а не налякані. Потічок поту біжить моєю спиною. Крики схожі на ті, причиною яких була колись я. За винятком того, що Колін все контролює.
Контролює ж?
Чоловіки біжать врозтіч, як мурахи, стараються перестрибнути через яму, створену Коліном. Хоча, з їхніх здивованих виразів облич зрозуміло – більшість не розуміє, що чи хто є джерелом цього хаосу. Окрім біловолосого чоловіка. Коли натовп розбігається, бачу, як він підводиться з землі і, стараючись втриматися на ногах, підкрадається до Коліна.
Кричу, але галас натовпу мене заглушує.
Чиновник витягує ніж з-за пояса.
Та щоб тобі, Коліне!
Грім появляється дуже раптово, мій капюшон спадає і підборіддя задирається вгору. Небо спалахує. Білявий чиновник піднімає погляд догори одночасно з Коліном і перш, ніж він повертається назад до мого друга, хлопець відстрибує від нього.
Закриваю очі. Нажахана через те, що енергія проходить моїми венами і електризує повітря навколо. Благаю, ні. Зупинися!
Стараюся зосередитися на спогадах про пальці Йогана на моїй шиї. Як він сповільнює мій пульс, страх, гнів. Його ніжний, наче морський бриз, шепіт, що вказує прицілитися в дерево. Але навколо немає дерев, лише халупи, гострі вежі та криві вулички, що ведуть до білого замку і каміння довкола.
Каміння!
Цілюся у широку кам'яну вулицю між безліччю будівель.
Зосередься на камені.
На голосі Йогана.
На його ніжних смарагдових очах, що прискорюють моє серцебиття.
Повітря тріскотить.
Зосередьтеся на його словах.
Тертя зникає так само швидко, як з'явилося.
Відкриваю очі і бачу краплі дощу, що падають із великих грозових хмар, тим самим приборкують розгублений натовп. Дехто починає сміятися. Білявий чиновник кидає ніж, коли Колін ставить ногу на його живіт.
Немає блискавки.
Немає грому.
Немає жодної смерті.
Колін підбігає і бере мою руку. Він тягне мене, коли дощ стає сильнішим.
― Ходімо! Брек чекає на нас.
Однак я стою в захваті від того, що зробила. Як таке можливо? Хочу бігати, кричати і крутитися, як мале дівча, у густій зливі. Однак передумую, коли помічаю чиновника з чорним плащем і білими зубами, що стоїть на ганку закладу. Він уже стягнув з голови капюшон, напевно під час бійки, а його красиве обличчя повернуте до мене. Всі навколо топчуться по калюжах або оглядають свої поламані кістки, а він просто стоїть, дивиться на мене і усміхається.
Так, наче знає, що я зробила.
Відганяю від себе цю думку і йду за Коліном за ріг будинку. Мало не налітаю на Брек, яка заховалася у тіні дерев. У неї в кулаці кусок сорочки якогось побитого нею чолов'яги, а я в своїй ейфорії починаю її обіймати та сміятися.
Не зупиняюся навіть тоді, коли не маю вже чим дихати від сміху, а Брек з Коліном регочуть аж поки ми всі не сідаємо на коней.
Поїздка додому минає у піднесеному настрої, можливо через те, що шторм невідступно слідує за нами по п'ятах аж до самого дому, а можливо через те, що я викликала шторм і змогла його контролювати.
Моє серце шалено б'ється у грудях, наче пташка, яку щойно заточили в клітку, але вона вже встигла скуштувати свободи. І так, як під час тих декількох тренувань з Йоганом – хочу ще!
Ось що я можу робити, щоб змінити хід війни?
Невже я можу зупинити її? Нехай обидва королівства нагадають собі, що вони покладаються на милість стихій, якими я і Колін можемо керувати.
Коли ми добираємося до будинку Адори, дощ вщухає, а мені все ще вчувається заспокійливий голос Йогана, який говорить зосередитись. Все у мені вирує, бо так хочеться поділитися з ним своєю неймовірною перемогою. Однак я знаю, що він просто згодує мене піраньям Адори, якщо дізнається, тому буду змушена тримати язик за зубами.
Біля будинку зістрибую з кобили і тримаю її вуздечку, поки Колін допомагає Брек. Аж раптом хлопець опиняться поруч і обхоплює руками мою талію.
Брек ще досі регоче так голосно, що зараз просто розбудить весь будинок:
― Ви чули, як цей чоловік вищав? Чиновник був такий злий!
Але Колін не чує її. Моє серце завмирає. Його голова нахиляється. Що він робить?
― Мені потрібно допомогти Брек дійти до її кімнати, - белькочу я, але слова зникають, щойно Колін обхоплює мою шию своїми руками.
Він посміхається:
― Ти була неймовірною!
Пробую вирватися, але він міцно мене тримає і нахиляється, щоб поцілувати. Все в середині перевертається і я роблю те, що й завжди, коли чоловіки підходять до мене надто близько.
Сильно б'ю його по обличчі.
А тоді повертаюся і тікаю.


 


















РОЗДІЛ 14
― ЯКОГО ДІДЬКА ВИ ТУДИ ПОПЕРЛИСЯ? – ричить Йоган. Декілька секунд тому він провів рукою по волоссю і тепер у нього стирчить гребінь, як у півня.
Задушую сміх, коли він зупиняється перед Коліном.
 ― Ти взагалі збожеволів, хлопче? – він тицяє пальцем у груди Коліна. – Ну від тебе цього можна було чекати, а від неї? Нім зовсім не готова! Вона ж могла когось убити!
Не можу сказати чи Колін мовчить від мудрості, чи від того, що у нього губа розміром з добру сливу. Червонію від думки, що минулої ночі я, мабуть, трохи переграла після його намагання поцілувати мене.
― І ось ти… ти… - Йоган виглядає близьким до припадку істерії. – Ти береш її і ось так виставляєш на показ. А потім проявляєш свої здібності Те́ррана! У Верховному Суді!!! Не важливо, що люди бачили тебе, Коліне, але чи знаєш ти, як би все закінчилося, якби вона зірвалася? Ви були б мертві! Всі були б мертві. Ось чому вам ніколи не можна залишати маєток без мого дозволу. 
Він повертається і прямує геть від нас. Колін посміхається до мене своєю гігантською, спухлою губою, але при цьому пильно дивиться на Йогана.
― Не смій навіть сміятися з цього! – кричить тренер.
Колін голосно кашляє і шепоче:
― Ти сказала йому?
― Ні.
― Вочевидь, він не знає, що ти таки зірвалася.
― І я хочу, щоб він і не дізнався, - відповідаю я, поки Йоган повертається і стає прямісінько переді мною. Тепер моя черга. Він оглядає мене з голови до ніг. – Як щодо тебе? Упізнали?
― Я вже казав, що ніхто не…
― Не тебе питаю, Коліне!
Хитаю головою:
― Ніхто не знав, хто ми і ніхто не слідував за нами додому. 
Йоган стискає міцно губи і проводить рукою по потилиці:
― Мабуть надто злякалися хлопця-генія, - бурмоче він. - Чи була якась зайва увага до вас?
Перед моїми очима – той білозубий чоловік у чорному плащі і вираз на його обличчі перед тим, як Колін потягнув мене звідти.
― Ні, - відповідаю. От холера, надто довго мовчала.
Очі Йогана звужуються, ніби звинувачують мене у брехні, але все ж він не продовжує цю тему. Просто роздратовано запитує:
― Не поранена?
― Все чудово.
― Впевнена?  - його очі свердлять мене.
― Все з нею добре, - втручається Колін. – Я впевнений! Клянуся, я б не випустив це з-під контролю. Знав, що вона справиться. Якщо б вона не могла, я б цього не допустив і витягнув би її скоріше звідти.
Погляд Коліна стає чорний, наче грозова хмара, а це страшніше, ніж всі його крики. Він повертається до Коліна.
― Не тобі вирішувати, що вона може, а що не може. Що, коли б вона не впоралася? Ти ризикував не лише життям людей Фейлена, яких ти так хочеш врятувати, але й її життям…
― Ой, не може її власна сила її ж вбити.
― Можливо ні. Як думаєш, змогла б вона жити з тим, що вбила всіх людей у таверні? Це б знищило її.
Колін звивається під гнівом Йогана так, як ніколи до цього. Дивиться на мене і намагається посміхнутися. 
― Але вона в порядку. Правда, Нім?
Злегка киваю, бо все ще думаю над фразою «моя власна сила не може мене вбити». 
― Можливо цього разу так, але…
― Чекай. Чому я не можу? – пребиваю.
― Що? – на лобі Йогана появляються складки.
― Чому я не можу вбити себе своєю силою?
― Тому що ти непритомнієш, - відповідає розгублено Йоган.
― Не розумію.
Він зітхає і знову проводить руками по волоссі:
― Ти коли-небудь втрачали свідомість у розпалі бурі?
Ствердно киваю.
―  Це твій захисний механізм. Всі Унікальні мають такий. 
Хочеться додати, що він схожий на старця, коли гнівно читає нам лекцію. Таке враження, що йому потрібно віддавати накази цілій армії, а не двом людям, які повинні врятувати весь пошматований вільний світ. 
―  Що ж, відтепер ви тренуєтесь три додаткові години на день.
―  Що? – викрикуємо ми з Коліном одночасно.
― Обід у вас тепер буде пізніше, потім ви одразу повертаєтеся сюди. Працюватимете вдвічі важче. Якщо у вас є зайва енергія, щоб потрапити в халепу, то у вас є більше енергії для тренування, - схрещує руки на грудях Йоган. – Після закінчення тренувань я також маю знати де ви та з ким. Це зрозуміло?
― А як щодо вечірок Адори? – питає Колін.
― Оо, ви їх теж будете відвідувати і сидіти там до кінця.
― Ти жартуєш? – не витримую я. – Ти був на цих вечірках? Вони жахливі. Цілий тиждень моєї участі в них і я буду готова виколоти собі очі.
― Перепрошую, але там знаходяться люди, яких ви маєте врятувати. І більшість з них посвячені в кожну деталь плану цієї війни. Якщо у вас є мізки в голові, то ви б мали стежити за кожним із них і все підслуховувати! Для чого ще я прошу вас там бути? Для розваги?
― Думав це ідея Адори… - дивиться Колін на Йогана.
По його милості ми тепер будемо там сидіти. Хитаю головою. 
― Я просив Адору вимагати цього. Тому, якщо ви двоє нагострите вуха замість того, щоб поводитися як малі діти, то за одну ніч зберете більше інформації, ніж найвищі генерали Фейлену.
Моє тіло завмирає. Згадую зрадника у коридорі тієї ночі. 
―  Чесно кажучи, - бурмотить Йоган, - сумніваюся, що важливо, яка сторона виграє війну, бо таке враження, що й так все летить у прірву. Але якщо ви хочете допомогти Фалену, вам знадобиться більше, ніж просто ваші здібності Унікальних. Вам потрібно знати, хто які посади займає в Раді, як приймаються рішення та кому ви можете довіряти. Але найважливіше, кому ви не можете довіряти. Зараз у вас є можливість все винюхати і не бути поміченим, тому, заради всього святого – користайтеся з цього, - наш тренер зупиняється і дивиться на полуденне сонце. – А зараз давайте почнемо урок з метання ножів.
―  Метання ножів? – дивуюся я.
― Як я вже казав – вам потрібні навички, а не лише здібності. Але спочатку пробіжіть три кола.
Колін піднімає руку, щоб козирнути Йогану, але, тренер випереджає його:
―  До речі, як у тебе появилася ця спухла губа?
Колін червоніє з голови до п’ят. Він навіть не дивиться у мою сторону і щось белькотить, ніби отримав кулаком під час вчорашньої драки, а тоді кидається навтьоки на край галявини. Йду за ним, але Йоган встигає впіймати мій пристиджений погляд. На його обличчі появляється противна мені усмішка.
Спалахую, але не кажучи й слова, слідую за Коліном, перш ніж метелики починають бушувати у моєму животі.
Решту частину дня йдемо по звичайному режимі Йогана: цикл двадцяти хвилинних тренувань, що включають фізичні силові тренування, стрільбу з лука, контроль нашої сили з його заспокійливим впливом, який вже на практиці довів свою ефективність, і метання ножа. Здається, він сам виготовив наші леза. Неважливо, що мої ножі менші, ніж у Коліна і в кінці дня ми повинні повернути їх. До того моменту, коли дзвонить обідній дзвіночок, моя здорова рука болить, м'язи та емоції аж кричать від напруги через намагання контролювати мій вплив на природу. Ще й Адора дала чіткі вказівки, що для її незапланованої вечірки на сьогодні потрібне чисте небо, а обличчя Йогана не дає найменшого натяку на вечірній відпочинок для нас.
―  Клянуся, він хоче замордувати мене до смерті, - нарікає Колін і кидає величезну груду землі у напрямку гір.
―  Що це було, Коліне? Шкодуєш про своє рішення минулої ночі залишити маєток? – кричить Йоган з іншої сторони поля.
Розбиваю цю груду однією блискавкою перед тим, як втратити контроль і залити нас трьох сильним дощем.
―  Упс! – відповідаю на їхні здивовані погляди.
Йоган зітхає і просить мене розчистити небо. Нарешті все закінчую після півгодинних спроб, під час яких тренер підказує затримати дихання і зосередити шторм всередині себе, щоб заспокоїти той, який над нами. Хочу сказати йому, що це набагато важче, аніж виглядає, коли тебе торкається розгніваний чоловік, який закручує твої почуття у ще один шторм. 
Хмари остаточно поменшали, коли Йоган забирає руку з моєї шиї і робить гігантський крок назад. Повертаюся, щоб зрозуміти, що не так я зробила цього разу і бачу Адору, яка спостерігає за нами обома. Її рот стиснутий у тугій, незадоволеній лінії. Тільки не вона!
Вона манить Йогана своїми довгими красивими білими руками, які дуже контрастують із темно-фіолетовою прозорою сукнею із пір’ям. Великою кількістю пір’я. Воно вишукано складене угору у вигляді п’ятьох гігантських шлейфів, що закріплюються на спині. Пір'я стирчить угору і обрамлює її голову, наче хвіст павича під час періоду спарювання.
Колін ледь присвистує:
―  Мусите визнати, що для нас, чоловіків, вона – об’єкт захоплення.
Нахмурююся і хочу сказати йому, хай тримає свою слину при собі, але натомість стискаю деформовану руку в кулак і змушую небо над нами гуркотіти.
Він хихотить:
― О, ревнуєш? Мені це подобається!
― Не лести собі.
― Шкода, що її особистість настільки ж неглибока, як і вигляд, - він обертається до мене і продовжує напрочуд щиро: - На відміну від тебе, Нім. Ти маєш гарне серце і приємна на вигляд.
Придушую сміх, бо не знаю, що на це відповісти, натомість спостерігаю, як Йоган і жаба-королева-яка-стала-павичем обмінюються репліками. Вона посміхається і ледь водить руками від та до свого рота, ніби посилає йому повітряні поцілунки, але наш тренер надзвичайно серйозно сприймає все, що жінка говорить. Один раз її очі спалахують, коли вона дивиться на мене, але після швидкого огляду моєї зовнішності вона повертається до об'єкта своїх пожадань.
Коли Йоган повертається назад до нас, пава-жаба-королева ще якийсь час спостерігає за ним із неприхованим бажанням, а тоді самовдоволено дивиться на нас з Коліном. Вона змахує своїм пухнастим халатиком і прямує до будинку. Пір’я розвівається позаду неї.
Йоган схрещує руки на грудях. 
―  Ви обидва зараз йдете в дім і переодягаєтеся до вечірки. Одяг вам уже підготували. Брек займеться твоїм волоссям, Нім.
Моя рука тягнеться до брудної голови із жахливо сплутаним волоссям. Намагаюся не почервоніти зі сорому. 
Якщо Йоган й помітив, то йому байдуже. Лише каже зневажливим тоном:
―  Очевидно, його Величність буде присутній сьогодні ввечері, тому Адора планує представити вас обох, як нових членів її збільшеної родини. І, звісно, без жодної згадки про ваші здібності Унікальних.
Колін викривляється в усмішці і краєм ока бачу, як знову грають м’язи його живота:
―  О, то стара леді хоче нами похизуватися?
―  Так, - Йоган вимовляє це слово так, наче паралельно думає про наслідки балу. - Ви бачили, як проходять ці вечірки. Адора хоче, щоб ви були поруч, коли ввійде король. Вам потрібно посміхнутися і поклонитися, коли він кивне. Опісля одразу йдіть в бенкетний зал, де разом будете обідати в стороні. Якщо хтось почне з вами розмову, задайте питання, щоб змусити їх говорити про себе. Це дозволить вам не потрапити в халепу. Сподіваюся, - він невдоволено дивиться на Коліна. - Будь-яка демонстрація сили Те́ррана і я власноруч наколю твою голову на спис та відвезу в ліс Літчфел. Зрозумів?
―  Принцеса Раша буде там? – питаю обережно.
―  Ні, лише… - він зупиняється і супиться. – А яка різниця?
Знизую плечами:
―  Брек казала, що вона може бачити душу людини. Якщо ми хочемо тримати конспірацію, вештатися поблизу неї буде не найрозумнішим рішенням. 
Його вираз говорить, що я нарешті сказала щось розумне.
―  Зараз вона гастролює по Фалені. Але, навіть, якщо б вона була на вечірці і побачила, хто ви – їй було б байдуже. А що стосується твоєї душі - її здібності працюють геть не так. Вам все ясно? Добре, йдіть готуватися. І прошу – щоб я не пошкодував. 
Разом з Коліном прямуємо до будинку. 
Аудієнція з королем? Що, коли мені прийдеться говорити з ним? Або ще гірше – танцювати з кимось? От халепа! Я ніколи не бачила короля, то як можу знати, як з ним поводитися належним чином? 



















РОЗДІЛ 15
БРЕК, ЕЗСУМНІВНО, ХВИЛЮЄТЬСЯ НЕ МЕНШЕ ЗА МЕНЕ, бо укладає волосся по-різному чотири рази, поки не збирає всі локони в одну купу високо на голові. Як вона розуміє різницю, не уявляю, але останній варіант виходить досить велично. Зачіска важка і від неї мене болить шия. Стаю перед дзеркалом та дивлюся на пофарбоване у коричневий колір волосся, що тепер кучеряве і повторюю тонкий сміх придворних дам. Сміх виходить зі сарказмом.
Це не я і ніколи такою не буду. Весь цей лоск, баловство вечірок, коли люди Фейлена голодують; всі ці балачки про план війни, коли реальних солдатів там убивають… 
―  Я не можу! Вони дізнаються, що я фальшивка!
― Всі фальшивки, дурненька! Ти будеш така ж, як інші. Поквапся, бо я пропускаю свою вечерю.
Але коли Брек виймає сукню, яку я маю одягти, розумію, що навіть близько буду не така, як решта. Тканина ніжна та ледь прозора, вона спадає шарами один над іншим, як ранкові хвилі океану. Вона голуба. Як і мої очі. Що Адора думала, коли готувала це для мене? Брек допомагає її одягти і зав’язує так туго, що я ледь можу дихати. Плечі оголені настільки, що сукня заледве прикриває мої тату на них:
―  Я задихнуся! – зітхаю.
Брек просто закручує застібки ще тугіше і наказує мені «припинити балачки». Але, на диво, коли вона закінчує, матеріал огортає мене так м'яко, що я абсолютно його не відчуваю, коли нахиляюся, щоб взути сині сандалі. Знову повертаюся до дзеркала, а сукня шелестить, наче звук океану. Мені перехоплює подих, бо виглядаю майже красунею, але, водночас, відчуваю укол провини, бо я ж маю виглядати лише як рабиня.
А тоді дивлюся на свої очі. Вони наче очі морської сирени – чисті, солоні, кришталево сині. Я навіть на рабиню не схожа, а більше на прокляття.
―  Гарно повеселитися сьогодні ввечері! І скажи моєму братові, що тримав свої руки подалі від тебе.
―  Брек, я не можу це одягнути, – шепочу. Мої очі надто великі. Надто голубі. Вони дізнаються. Не важливо, що це вибір Адори. Йоган просто оскаженіє.
Однак дівчина уже вийшла з кімнати та зачинила за собою двері. Борюся зі спокусою залишитися тут, але не втішиться від цього. Пробую чолкою прикрити очі. Трохи краще, але не суттєво.
Перш, ніж піти, витягую ніж з місця його схованки – під дошками на підлозі і відриваю тонку смужку з підкладки морської сукні та прив’язую лезо до зовнішньої сторони мого стегна. Про всяк випадок.
Коли підходжу до бальної кімнати Адори, музика лунає так голосно, що навіть не чую свисту Коліна позаду. 
―  Привіт, морська німфо! - його очі палахкотять, коли він мене оглядає. Раптом Колін відсуває волосся від моїх очей. Опускаю його назад, коли вибухають труби, що сповіщають про прихід короля. Поспішаю зайти в середину і, водночас, вдячна цьому моменту, бо не сила зносити ось такий погляд Коліна. Мене аж живіт від цього болить. Хлопець бере мене за руку і проштовхує у середину. В цю секунду хвиля жаху накочується на мене.
Зала переповнена людьми. Місце просто нестерпне. Всі тиснуться до купи, наче морські їжаки і дивляться в одному напрямку в очікуванні, що король погляне саме на нього чи на неї. Намагаюся зазирнути над їхніми головами, але більшість чоловіків вищі і через них важко протиснутися до переду. Раптом музика зупиняється, а ми уже стоїмо біля головного входу, прямо навпроти Адори в її вбранні павича. Вона низько схиляється перед молодим чоловіком із каштановим волоссям та широкими плечима, що, мабуть, і є королем судячи з його дуже королівського наряду та браку зверхності через молодість, як у решти його свити. 
Затискаю в кулак свою покалічену руку та ховаю її у складках сукні. Колін смикає мене, що я стала на коліна, перш ніж Адора дивиться на нас. Її веселий погляд враз стає холодним, коли вона бачить мене, але перш, ніж дивуюся, де я допустилася помилки, вона знову надягає посмішку і вказує королю на нас рукою.
Відкриваю від подиву рот. Він не молодий – він дуже юний. Можливо, такий, як Колін або на рік старший. У нього мужнє обличчя та добрі очі, які повинні часто усміхатися. Однак вигляду нього надто втомлений, наче вага трьох королівств лежить на його плечах. Хоча це так і є. Його корона та оксамитовий червоний одяг личить пишному образі короля, але кидається в очі шокуюча відсутність блиску та коштовностей. У порівнянні з ним, Адора і половина гостей виглядають надто крикливо у своєму вбранні. Я схвалюю цього хлопця-короля.
Він дає нам знак піднятися, поки Адора говорить:
―  Ваша Величносте, рада, що ви нарешті офіційно познайомилися з моїм племінником Коліном. І дозвольте представити свою троюрідну племінницю, Німію. 
Правильно. Ми ж такі схожі.
	Нещасні осиротіли у війні з Броном, - жалібно продовжує Адора. – Звісно у мене не було іншого виходу, окрім як запропонувати їм свій дім!
Сподіваюся, Колін сміється з цього, але він тремтить так само сильно, як і я.
― Леді надто добра, - відповідає молодий король з трохи більшою зацікавленістю. Його карі очі зустрічаються з моїми, ловлю уважність у його погляді, поки він мене роздивляється. Усміхаюся, хоча ноги шалено тремтять і майже мене не тримають. Король усміхається у відповідь. Аж раптом поруч з королем стає красивий чоловік у чорному. Моє серце завмирає. 
Це той чоловік з нічної пригоди!
Міцно затиснуті губи, срібний зуб. Він дивиться на мене так само, як і минулої ночі. Опускаю голову. Хочу стати невидимкою.
― Ах, лорд протекторат Майлз! - звучить голос Адори. Занадто голосно. Занадто бадьоро. - Я щойно представила свою бідну родину твоєму двоюрідному братові.
Двоюрідному братові?
Молодий чоловік у чорному киває, але його очі все ще націлені на мене:
― Вони чарівні.
Роблю реверанс якнайкраще і Адора рукою наказує нам із Коліном піти:
― Але не надто далеко, дорогенькі!
Пірнаю у натовп, тягнучи за собою Коліна, коли оголошують вечерю і знову грає музика. Пройшовши повз лабіринт гостей, веду Коліна до банкетної зали, але все ще відчуваю, як чоловік у чорному поглядом переслідує мене.
― Ти впізнав його? - запитую Коліна, коли ми зупиняємося перед величезною кількістю фруктів, пирогів, тортів та огидної кількості м'яса на обідніх столах Адори. Тіла тиснуться навколо нас, як желе, згрібаючи їжу на свої тарілки.
― Впізнав кого?
― Кузена короля. Лорда протектората Майлза.
― Звісно, я його вже бачив. А що?
― Він був у тому будинку біля Замку вчора ввечері і бачив нас!
― Та ну! Сумніваюся.
― Коліне, він був там, клянуся!
Він дивиться на мене підозрілим поглядом. 
― Лорд Майлз аж ніяк не міг там бути. Але навіть якщо й був, то він би не впізнав нас зараз. Глянь на нас! – Колін ставить свою тарілку поверх моєї і бере чашку з підносу служниці. Він ковзає рукою по її талії і підморгує їй. Дівчина хихикає і коментує його злегка опухлу губу. Я кусаю щоку, щоб не сказати їй, як він це отримав.
― Твоя дівчина? - роздратовано запитую, коли він закінчує свій флірт. 
― Ні. Просто нагадує мені одну із дівчат з дому. Така ж гарна.
― Ну звісно ж, - бурмочу і веду нас до лавки біля стіни. Звідси можна спостерігати більшу частину кімнати, особливо стіл почесних гостей, за який, напевно, скоро сяде король. Віддаю тарілку назад Коліну і одразу відчуваю провину за те, що гнівалася на нього. Це не його вина, що двоюрідний брат короля був у тому шинку чи що я ледь не вбила друга того блондина. Моє серце стиснулося:
― Розкажи про свій дім.
― Не дуже є що розказувати насправді. Хіба що Тулла неймовірно красива у цей період року. Там зараз тепло і не надто штормить, – він робить такий виразний вираз обличчя, що я посміхаюся. 
― О, вибач за ці шторми.
― Я просто дразню тебе. Взагалі-то ця покоївка нагадує мою матір. Вона завжди сміється і змушує нас з Брек також сміятися, - він замовкає на мить. – Тепер Брек інша. Вона більше стільки не сміється.
Хлопець кладе шматок капусти у свою тарілку, а я навіть не знаю що сказати. Хочеться, щоб і я могла згадати сміх власної мами:
― Чом ти переїхав з Тулли до Фейлену?" – нарешті питаю.
― Наша мама померла. Чума забрала її однієї ночі. А наступного ранку я геть з'їхав з котушок і так проявилася моя сила. Ніколи не знав, що маю такі здібності до того дня. Тато пив і його ніколи не було вдома або ж він був агресивний. Поки я заспокоївся, то ледь не зрівняв зі землею наше село і люди мене почали боятися. Тому нам з Брек довелося поїхати звідти. Наш народ пишається своїми Те́рранами. Навіть наш король Мейл такий самий. Але їх тренують змалечку. У моєму випадку – коли сила проявляється так пізно – мене вважають загрозою. Ми купили переїзд до Фейлену і тримали мою силу в секреті, поки працювали для прожиття. Тренувався сам, щоб навчитися контролювати свою силу і змогти повернутися додому. На щастя, одного разу я тренувався і Адора це побачила та привела до Йогана. Відтоді ми з Брек тут живемо. 
Він нахиляє голову і на мить ловлю біль у його очах. 
― Між іншим, - додає він через хвилину, - моя мама була знатною дамою. Її поважали.
Мої очі починають пекти і за мить на них з’являється зрадлива волога. Моргаю. Колін посміхається, але лише губами:
― Я б також хотів тебе запитати про твій дім, але щось мені підказує, що ти знову мене вдариш.
Вірно. Кусаю себе за щоку:
― Мені шкода. 
Шкода за все, хочу сказати, але мовчу. Натомість оглядаю залу і дивлюся на весь цей яскравий одяг та усміхнені обличчя. Чоловік у чорному сміється, але коли він повертається, бачу, що це не кузен короля. Він веселиться від чиїхось жартів, а коли ще більше повертається у мій бік, дивуюся, що це сам Йоган. Тут. На вечірці Адори. Одягнутий у сірий костюм, який нагадує арктичного вовка. Рідкісний і химерний. Небезпечний. Приголомшливий. Моє серце жахливо стискається. Його очі ловлять мої і спалахують вогнем, але він продовжує говорити зі всіма навколо, хоча й уся його постава виказує, як йому нудно. 
Раптом він посміхається своєю сліпучою посмішкою і щось підказує – вона призначена мені. Щоб я розслабилася.  
― Здається, вам обом набагато веселіше, аніж тут може бути, - говорить нечленороздільний голос і миттєвий озноб ковзає моїми ногами. 
Зустрічаюся з червоним, просоченим парфумами обличчям урядовця з Пурленд Арч. Той, через кого зникла служниця. Відчуваю, як тепло зникає з мого обличчя, що тепер наливається холодом. Дивлюся назад на Йогана, але його вже немає на тому місці. П’яний чоловік посміхається і кладе руку мені на плече, його спітнілі пальці ковзають моєю шкірою між ключицею та грудьми.
― Здається, ти дозволиш більше після келиха вина, молода леді. О, не виривайся. Вечірка лиш починається. Хлопче, принеси нам випити. 
Відчуваю холод кинджалу на стегні під сукнею. Тягнуся до нього і роздратовано дивлюся на Коліна, однак він хитає головою. Хлопець вагається, потім підводиться, широко посміхаючись, і перекладає руку чоловіка на власне плече:
― Якраз хотів піти за ще однією порцією їжі. Давай обоє підемо і знайдемо щось до вподоби леді?
Мені подобається цей хлопець. Звісно, я повинна ставитися краще до нього. Він підморгує мені.
Чоловік переводить погляд з мене на Коліна і назад, ніби вагається, але потім я посміхаюся так сильно і чарівно, як тільки можу і він погоджується.
― Нікуди не йди, - шепоче він. І я ледь не плюю йому в обличчя. 
Коли вони йдуть геть, шукаю у натовпі Йогана. Що він тут робить? Окрім того, що спостерігає за нами обома?
Проходжу повз трьох генералів, які обговорюють війну та дирижаблі Брона і зупиняюся, щоб послухати.