В полі зору американського письменника Маріо П’юзо — зрощення злочинного і ділового світу, боротьба проти мафії, наркобізнесу, які намагаються проникнути у всі клітини суспільного організму, втягують у свої сіті політичних діячів, митців, простих робітників і бізнесменів. Всесвітньовідомий гостросюжетний роман побачив світ 1969 року. Публікація його навіть у скороченому вигляді в Україні в 1972 р. журналом «Всесвіт» була зустрінута з великим інтересом і викликала суперечливу реакцію критиків. У повному обсязі твір виходить в нашій країні вперше. Український читач зможе також ознайомитися з історією створення роману та дуже популярного однойменного кінофільму з розповіді самого автора.
  
  
  
  
  
  КНИГА ПЕРША
  За кожним великим багатством криється злочин.
  Оноре де Бальзак
  Розділ 1
  Амеріго Бонасера сидів у залі третього кримінального суду Нью-Йорка і жадав правосуддя — покарання хуліганів, що жорстоко покалічили його доньку при спробі збезчестити її.
  Суддя, опасистий, суворий чолов'яга, закачав рукави чорної мантії, неначе хотів власноручно розправитися і молодиками, що стояли перед ним. На його обличчі застигла шляхетна зневага. Проте Амеріго Бонасера підсвідомо  відчував якийсь фальш.
   — Ви вчинили, як останні дегенерати, —  безжально проголосив суддя. «Так, так, —  думав Амеріго Бонасера. — Тварюки!»
  Молодики покірливо схилили голови з елегантними зачісками.
  Суддя вів далі:
  —  Ви вчинили, як хижі звірі в джунглях, і ваше щастя, не зґвалтували бідної дівчини, а то б я кинув вас за ґрати на дванадцять років. — Суддя зробив паузу, зиркнув з-під широких брів на блідого Амеріго Бонасера, потім опустив погляд на стос протоколів слідства, що лежали на столі перед ним. Далі насупився й стенув плечима, ніби вирок, який він збирався оголосити, розходився з його істинним бажанням. — Але, зважаючи на вашу молодість і що раніше ви до суду не притягалися й обидва походити з порядних родин, а разом і через те, що закон у своїй великодушності не керується почуттям помсти, засуджую вас на три роки ув'язнення. Умовно.
  Лише набута за сорок років професійна звичка — носити обличчі печаль жалю — стримала Амеріго Бонасера від бурхливого вияву розчарування й обурення. Його вродлива і молода донька ще лежить у лікарні з перебитою щелепою, а ці тварюки мають вийти на волю?! Весь цей суд був комедією від початку до кінця...
  На його очах радісні батьки й матері обступили своїх любих синів. О, тепер вони щасливі, тепер вони сміються...
  Чорна жовч, невимовна гіркота ринула Бонасера до горла і, здавалося, сочилася навіть крізь міцно зціплені зуби. Він мимохіть підніс до рота білого носовичка. Так він і стояв, мов закляклий, коли обидва винуватці, впевнені, спокійні, усміхнені, вайлувато проходили повз нього навіть не глянувши в його бік. Амеріго притис до губів носовичок й насилу стримався, щоб не закричати.
  Слідом йшли батьки та матері цих тварюк. Двоє чоловіків і дві жінки, приблизно його віку, зовні більш американізовані, ніж він. Вони позирали на нього засоромлено, проте у їхніх очах світились відвертий тріумф і зневага.
  Раптом знавіснівши, Бонасера нахилився вперед і хрипко вигукнув:
  Ви ще заплачете, як я плакав, я змушу вас плакати, як ваші діти змусили мене!
  Його носовичок був уже біля очей. Адвокати, що ступали позаду, заквапили своїх клієнтів, збившись у проходах щільною купкою довкола молодиків, які вже обернулись, готові обороняти своїх рідних. Дебелий судовий пристав мерщій загородив собою ряд, у якому стояв Бонасера. Але в цьому, власне, не було потреби.
  Протягом усього життя в Америці Амеріго Бонасера вірив у закон і порядок. І процвітав завдяки цій своїй вірі. Та тепер, коли його обпікала образа й наскрізь переймало хиже бажання купити револьвер і пристрелити цих двох телепнів, Бонасера обернувся до своєї дружини, яка ще й досі нічого не зрозуміла, і коротко сказав:
  — Нас пошили в дурні. — Потому помовчав і, вирішивши не спинятися ні перед якою ціною, додав: — Доведеться на колінах просити справедливості в дона Корлеоне.
  ***
  У крикливо опорядженому номері одного з лос-анджелеських готелів Джоні Фонтане заливав горе, як буває з ревнивими чоловіками. Простягшись на червоній канапі, він дудлив шотландське віскі просто з пляшки, а потім, щоб перебити присмак, освіжав рота водою, припадаючи до кришталевої вази, повної битого льоду. Минала четверта ранку, і Джоні п'яно марив, як уб'є свою дружину-шльондру, коли та прийде додому. Якщо вона взагалі прийде. Дзвонити першій дружині й запитувати про дітей було вже пізно, а телефонувати котрійсь із колишніх приятельок Джоні соромився — адже його кар'єра котилася тепер униз. А раніше їм було б приємно, вони вважали б за честь, що Фонтане подзвонив їм о четвертій ранку. Він посміхнувся сам собі. Колись пригоди з Джоні Фонтане захоплювали не одну з найбільших кінозірок Америки.
  Знову підносячи пляшку до уст, він нарешті почув, як клацнув у дверях ключ, однак не опустив пляшки, доки дружина не зайшла до кімнати й не стала перед ним. Вона видалась йому надзвичайно гарною — ангельське личко, проникливі очі-фіалки, чарівно-тендітне, а проте ідеально збудоване тіло. На екрані її врода ще помножувалась, набувала одухотвореності. Сто мільйонів чоловіків у світі закохані в лице Марго Ештон. І платять, аби лише побачити її на екрані. 
  — Де в чорта віялася? — запитав Джоні Фонтане.
  — З бахурами, — відказала вона.
  Марго переоцінила міру його сп'яніння. Нараз він стрибнув через столик для коктейлів і вхопив її за горлянку. Але, нахилившись до її магічно вродливого обличчя, до чарівливих фіалкових очей, Джоні вмить забув усю свою злість і знову став безпорадним. А вона вдруге припустилася помилки, глузливо посміхнувшись, і він підніс кулак.
  — Джоні, тільки не в обличчя! — зойкнула Марго. — Я ж знімаюся!
  Вона сміялася з нього. Джоні вдарив її в живіт, і Марго упала. Він навалився на неї. Марго важко хапала повітря, і він відчував аромат її віддиху. Джоні бив її по руках і штурхав у тугі стегна, вкриті шовковою засмагою. Дубасив її, як колись давно міцним підлітком у нью-йоркській «Пекельній кухні» лупцював надокучливу малечу. Це були болючі побої, що не лишали, проте, жодних потворних слідів, як ото вибиті зуби чи перебитий ніс.
  А втім, він бив її не досить сильно, не міг бити сильніше. Він просто не міг. І Марго глузувала з цього. її парчева сукня високо заголилася, і вона, бавлячись, роз'ятрювала його:
  — Ну давай, чого ж ти тягнеш, Джоні, тобі ж від мене тільки цього й треба!
  Джоні Фонтане підвівся. Він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але її краса була непереборною. Марго відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилась і стала перед ним. Тоді, мов дитина, що дражниться, пустилась витанцьовувати, приспівуючи: «Не бий мене, Джоні, не бий мене, Джоні»! І раптом майже засмучено, з суворо-прекрасним лицем, мовила:
  — Ех ти, нещасний бовдуре. Душив мене, як хлопчисько. Ах, Джоні, ти довіку зостанешся дурненьким романтичним поросям. Навіть кохався ти як шмаркач. Мабуть, і досі гадаєш, що й у ліжку так робиться, як у тих дохлих пісеньках, що ти колись співав? — Марго хитнула головою. — Бідний Джоні. Добраніч, Джоні. — І пішла в спальню. Він чув, як вона повернула ключ у дверях.
  Джоні сидів долі, обхопивши голову руками. Болісний, принизливий відчай опанував його. Та врешті життєва чіпкість вихідця з «дна», що свого часу допомагала йому вижити в джунглях Голлівуду, спонукала його підняти телефонну трубку й викликати таксі до аеропорту. Він знає, хто може його врятувати. Він поїде в Нью-Йорк. Поїде до того, хто має силу й мудрість, такі потрібні йому тепер. Джоні поїде до свого хрещеного батька Корлеоне, в прихильність якого вірив твердо.
  ***
  Пекар Назоріне, опецькуватий і шорсткий, як його великі італійські хлібини, запорошений борошном, кидав похмурі погляди то на дружину, то на пишнотілу доньку Катаріну, то на підсобника Енцо. Той уже переодягся в свою форму військовополоненого, з написом зеленими літерами на нарукавній пов'язці. Він тремтів від думки, що сьогоднішня сцена може закінчитися для нього поверненням на Говернорс-Айленд. Один з багатьох тисяч італійських військовополонених, відпущених під слово честі для роботи в американському господарстві, він жив у постійному страху, що його дозвіл на роботу в місті буде скасовано. І тому невеличка комедія, що розігрувалась перед ним, була для нього дуже серйозною справою. Назоріне гримів:
  — Це що таке? Може, ти вже зганьбив мою родину, а тепер, коли війна закінчилась і ти знаєш, що Америка викине такого бевзя, як ти, ногою під зад у твоє задрипане село, в Сицилію, лишиш мою доньку з лялькою в пелені на згадку?
  Енцо, невисокий, кремезний хлопчина, приклавши руку до серця, запевняв мало не слізно, та й, зрештою, цілком слушно:
  — Хазяїне, присягаюся святою дівою, я й на думці не мав так віддячити вам за вашу ласку. Я щиро люблю й поважаю вашу дочку і уклінно прошу віддати її за мене. Я знаю, що не маю права, але як мене відішлють назад до Італії, я вже ніколи не зможу приїхати до Америки. І ми з Катаріною не зможемо побратися.
  Філомена, дружина Назоріне, урвала суперечку.
   — Облиш ці дурощі! — визвірилась вона на свого тлустого чоловіка. — Хіба не знаєш, що тобі треба зробити? Не відпускай Енцо, переховай його в когось із наших родичів на Лонг-Айленді.
  Катаріна схлипувала. Вона була вже нівроку пухкенька, непоказна лицем, з помітними ріденькими вусиками. їй не знайти більше такого вродливого хлопця, як Енцо, не мати більше чоловіка, що торкався б її таємних принад так закохано й шанобливо.
  — Коли ні, я поїду і житиму в Італії, —  заверещала вона у вічі батькові. — Я втечу, якщо ти не сховаєш Енцо десь тут.
  Назоріне пильно подивився на неї. Надто жагуча в нього донька! Хіба він сам не бачив, як вона за прилавком терлася своїми круглими сідницями об Енцо, коли той пропихався позад неї, несучи свіжі, щойно з печі, булки? Якби їх не пильнували, то гарячий буханець цього молодого шибеника давно б уже побував в її печі, —  розпусно подумав пекар. Треба якось затримати Енцо в Америці й зробити його американським громадянином. І лише одна людина може це влаштувати. Хрещений батько. Дон Корлеоне.
  ***
  Усі ці люди й багато інших отримали гарно видрукувані запрошення на весілля міс Констанції Корлеоне, призначене на останню суботу серпня 1945 року. Батько нареченої, дон Віто Корлеоне, ніколи не забував про своїх давніх друзів і сусідів, хоча тепер він живе у великому пишному будинку на Лонг-Айленді. Весілля мало справлятися в цьому будинку; свято триватиме цілий день. Безперечно, це буде неабияка подія. Війна з Японією вже закінчувалася, і святкового настрою не захмарюватиме липучий страх за синів, що воюють в армії. Людям потрібне якраз весілля, щоб виявити свою радість.
  Отож у суботу зранку з Нью-Йорка потекли приятелі дона Корлеоне, щоб засвідчити йому свою повагу. Вони мали при собі конверти кремового кольору — подарунки нареченій. Ніяких чеків, лише готівка. В кожному конверті лежала також візитна картка, щоб можна було встановити особу дарувальника й міру його поваги до Хрещеного Батька. Чесно заслуженої поваги.
  Дон Віто Корлеоне був людиною, до якої всі вдавалися по допомогу й ніколи не верталися з порожніми руками. Він ніколи не кидав слова на вітер, ніколи не закривався полохливою відмовою — мовляв, його руки зв'язані силою, більшою за його власну. І зовсім не обов'язково, щоб ви могли йому чимось віддячити. Необхідно лише, щоб ви самі засвідчили йому свою дружбу. І потім, байдуже — бідний чи багатий прохач, дон Корлеоне візьме близько до серця його турботи. І усуне все, що завдає йому горя. Якої винагороди він потребує? Дружби, шанобливого титулу «дон» та іноді теплішого звернення «Хрещений Батько». І, певне, для засвідчення цієї поваги, а не для якогось там зиску, просто як скромний даруночок — галон вина власного виробу чи кошик наперчених «тараллес», випечених спеціально для окраси його різдвяного столу. Само собою вважається ознакою доброго тону нагадувати, що ви його боржник і що він має право будь-коли попросити у вас сплати цього боргу якоюсь невеличкою послугою.
  Сьогодні, у такий визначний день, день весілля доньки, дон Віто Корлеоне стояв при дверях свого будинку на Лонг-Біч і вітав гостей. Усі вони добре були йому знані й на кожного він міг покластися. Багато хто своїм успіхом у житті завдячував донові Корлеоне і з такої доброї нагоди дозволяли собі трохи по-панібратському називати його в очі «Хрещеним». Навіть люди, що прислуговували на цьому святі, були його приятелями. За буфетом стояв давній товариш; подарунком його були, власне, всі напої на весіллі та його велика майстерність у цих справах. Офіціантами були друзі синів дона Корлеоне. Наїдки в саду на столах приготувала дружина дона з приятельками, а одноакровий садочок прикрасили весільними гірляндами нерозлучні подружки молодої.
  Дон Корлеоне приймав з однаковим виявом прихильності геть усіх — багатих і бідних, могутніх і мізерних. Він не зневажав нікого — така-бо в нього вдача. І гості так голосно захоплювалися його чудовою постовою у смокінгу, що людина невтаємничена могла б залюбки взяти дона за щасливого жениха.
  Разом з ним коло дверей стояли два його сини. На старшого, Сантіно, якого всі, окрім батька, звали Сонні, літні італійці поглядали з підозрою, зате молодші — з захопленням. Як на американця першого покоління, та ще італійського походження, Сонні був високий, майже шести футів заввишки, й видавався ще вищим через свою густу, кучеряву чуприну. Він мав обличчя перерослого купідона — з правильними рисами, але з товстими, гарно вигнутими чуттєвими губами, з ямочкою на підборідді, що надавала обличчю якогось сороміцького вигляду. Сонні був дебелий, мов бугай, і невтомний у любощах. Усі знали, як щедро наділила його природа: дружина-мучениця згадувала про шлюбне ліжко з таким трепетом, як у давнину невіруючі про неминуче боже покарання. Подейкували, що коли він у юні роки навідувався до будинків із сумною славою, навіть найвідчайдушніші й найсміливіші, віддаючи з шанобливим острахом належне його величезній чоловічій прикрасі, вимагали подвійну ціну.
  На весіллі декотрі широкороті молоді матрони з пишними стегнами вже міряли Сонні спокійно-упевненими поглядами.
  Одначе на разі вони дарма марнували час. Хоч на весіллі були його дружина й троє малих дітей, Сонні Корлеоне сьогодні мав плани щодо Люсі Манчіні, дружки своєї сестри. Люсі, в рожевій сукні, з короною квітів у лискучому чорному волоссі, сиділа в садку за столом, вона добре знала про наміри Сонні, бо пускала йому бісики весь тиждень перед весіллям, а сьогодні вранці біля вівтаря стиснула йому руку. Чи може дівчина зробити щось більше?
  Її не хвилювало, що він ніколи не зможе бути такою великою людиною, як його батько. У Сонні Корлеоне була сила й відвага. До того ж він був щедрий, визнавалось, що його серце таких же великих розмірів, як і його кабака. Щоправда, Сонні бракувало батькової врівноваженості, його запальна вдача не раз призводила до необачних вчинків. Хоч він добре допомагав батькові у справах, багато хто мав сумнів, що Сонні стане батьковим наступником.
  Таку дитину, як другий син дона — Фредеріко, — його звуть також Фредді, або Фредо, — кожен італієць вихвали до небес. Слухняний, старанний, завжди готовий до послуг батькові, він жив ще в батьківському домі, хоч йому було вже 30 років. Був невисокий, кремезний, не такий вродливий, але все з тією ж корлеонівською головою купідона, кучерявою кучмою над круглим обличчям і повними, гарно вигнутими губами донизу кутиками. Правда, у Фредді губи були не чуттєві, а ніби викарбувані з граніту. Схильний до суворості, він був надійною підпорою для батька, ніколи не перечив йому, не докучав скандальними пригодами з жіноцтвом. Але, попри всі ці чесноти, Фредді бракувало того особистого чару, тієї тваринної сили, такої необхідної, щоб керувати людьми, і вважали, що йому теж не доведеться успадкувати родинне діло.
  Третій, наймолодший син, Майкл Корлеоне, не стояв і батьком і з братами, а сидів за столом у найдальшому кутку саду. Але й там його не оминала пильна увага друзів їхньої родини.
  Майкл Корлеоне відмовився йти шляхом свого великого батька. Він не мав кудлатої голови купідона, як його брати, і лискуче чорне волосся лежало рівно, майже не завиваючись. Колір його обличчя, чистий оливково-смаглявий колір, був би гарний як для дівчини. Врода Майклова була надто тендітна. Дон Корлеоне свого часу непокоївся щодо мужності свого найменшого сина. Та ці сумніви розвіялися самі собою, коли Майклові минуло сімнадцять.
  Тепер цей найменший син сидів за столом у найдальшому куточку саду, виказуючи в такий спосіб своє умисне відчуження від батька й родини. Він розмовляв з дівчиною, з американкою, про яку, безперечно, всі чули, але якої до сьогоднішнього дня ніхто не бачив. Звичайно, Майкл виявив належну чемність і познайомив її з усіма гостями на весіллі й з усіма родичами. Вона не дуже сподобалась їм: занадто тендітна і білошкіра, обличчя занадто розумне як для жінки, а манери занадто вільні як для дівчини. Її ім'я теж було не своє для їхнього слуху: вона звалася Кей Адамс. Якби вона сказала їм, що її родина осіла в Америці два століття тому і що її ім'я найзвичайнісіньке, вони б тільки здивувалися.
  Гості помітили, що дон не звертає особливої уваги на третього сина. Майкл був його улюбленцем до війни і, очевидно, став би у слушний час спадкоємцем родинного діла. Наділений спокійною силою й розумом свого великого батька, він мав природжений хист поводитись так, що люди не могли не поважати його. Та коли розпочалася друга світова війна, Майкл Корлеоне пішов добровольцем у морську піхоту. Пішов, знехтувавши батькову волю.
  Дон Корлеоне не мав ані бажання, ані наміру допустити, щоб його сина було вбито за чиїсь чужі інтереси. Були витрачені грубі гроші, щоб уникнути призову на службу. Але Майклові сповнилося двадцять один рік, і вже нічого не можна було зробити проти його волі. Тож він записався до війська і воював на Тихому океані. Дослужився до капітана й здобув кілька медалей. 1944 року портрет Майкла з описом його подвигів надрукували в журналі «Лайф». Хтось із знайомих показав донові Корлеоне журнал (удома цього зробити не посміли). Дон зневажливо посопів і сказав: «Стільки чудес наробив — і казна для кого».
  Коли Майкла Корлеоне на початку 1945 року демобілізували видужувати після серйозного поранення, він і гадки не мав, що це влаштував його батько. Побувши кілька тижнів удома й нікого не поспитавши, Майкл уступив у Дартмутський коледж в Ганновері, штат Нью-Гемпшир, і знову залишив батьківський дім. Тепер він приїхав на сестрине весілля, а заразом і показати свою майбутню дружину — оцю безбарвну американочку.
  Майкл Корлеоне розважав Кей Адамс, оповідаючи їй про найколоритніших весільних гостей. Його тішило, що їй ці люди здаються екзотичними. Як завжди, його чарувала її загострена цікавість до всього нового і невідомого. Зрештою, її увагу привернула невелика купка чоловіків довкола дерев'яного барильця з вином домашнього виробу. То були Амеріго Бонасера, пекар Назоріне, Антоні Коппола й Лука Бразі. Спостережлива дівчина відразу помітила, що ці четверо мали вигляд не дуже веселий. Майкл посміхнувся: «Авжеж. Чекають на приватне побачення з батьком. Проситимуть допомоги». І справді, легко було завважити — їхні погляди прикуті до Віто Корлеоне.
  Дон Корлеоне ще зустрічав гостей, коли над'їхав чорний «Шевроле» й спинився трохи віддалік. Двоє на передньому сидінні видобули з кишень блокноти і, анітрохи не криючись, почали записувати номери автомобілів, що стояли біля під'їзду. Сонні обернувся до батька й сказав:
  — Не інакше як лягаві.
  — Вулиця мені не належить. Хай собі роблять, що хочуть, — відповів недбало дон Корлеоне, знизавши плечима. Сонні почервонів від злості.
  — У них задрипаних байстрюків ні поваги, ні совісті. — Він рушив до чорної машини. Підійшовши, нахилив розлючене обличчя впритул до водієвого, але той не відсахнувся, а лише розкрив свій гаманець і показав зелененьку картку-посвідчення. Сонні мовчки відступив, потім сплюнув, навмисне поціливши в задні дверцята, й пішов назад. Йому хотілося, щоб водій виліз із машини, однак той сидів незворушно. Вернувшись, Сонні сказав батькові:
  — Це з ФБР. Записують номери всіх машин. Байстрюки шмаркаті!
  Донові Корлеоне зайве було казати, хто це. Найближчі і найдовіреніші друзі отримали пораду приїхати на весілля чужими машинами, і хоч дон не схвалював безглуздого вибуху синової злості, однак уся сценка була йому корисна. Вона мала переконати непроханих гостей, що на них не чекали і до їхньої появи не готувалися. Тому, власне, дон Корлеоне й не розсердився. Він-бо давно зрозумів: суспільство завдає кривд, які доводиться терпіти, потішаючись усвідомленням того, що й наймізернішій людині, якщо вона не ловить гав, колись неодмінно трапиться нагода помститися наймогутнішій. Це розуміння й утримувало дона Корлеоне в межах спокійної розважливості, що так відверто захоплювало його друзів.
  Тим часом у садку за будинком заграв джаз. Усі гості вже з'їхалися. І дон Корлеоне, викинувши з голови думку про непроханих прибульців, разом з двома синами подався до весільних столів.
  У великому саду зібралися сотні гостей; одні танцювали на дерев'яному помості, густо всипаному квітами, інші сиділи за довгими столами, що вгиналися від запашних страв і здоровенних глеків домашнього вина. Наречена, Конні Корлеоне, у всій пишності сиділа за окремим столом, піднятим вище, поряд свого молодого й дружок. Усе — як у старому італійському селі. Молода, звичайно, воліла б зробити все не так, але поступилася й згодилася на це «свиняче» весілля, аби розрадити батька, невдоволеного, що вона вибрала собі такого чоловіка.
  Наречений, Карло Ріцці, був не чистий сицилієць — мати його походила з Північної Італії, від неї успадкував біляве волосся й блакитні очі. Його рідні мешкали в штаті Невада, а Карло виїхав звідти через якесь дрібне непорозуміння з законом. У Нью-Йорку він зустрівся з Сонні Корлеоне й познайомився з його сестрою. Звісно, дон Корлеоне послав довірених людей у Неваду, і ті повідомили, що незгоди Карло з поліцією полягали в хлопчачій необережності із зброєю, але все можна легко затерти, очистивши хлопцеві репутацію. Посланці привезли також докладні відомості про справи в тамтешніх легальних гральних домах; ті відомості вельми зацікавили дона, і він тепер часто про них думав. Однією із рис його величі було те, що дон з усього вмів здобувати гроші.
  Конні Корлеоне важко було назвати дуже принадною — худа й нервова, вона обіцяла згодом перетворитися на сварливу бабу. Але сьогодні, вбрана в білу весільну сукню, осяяна любовними сподіваннями, вона аж промінилася й була майже гарна. Під столом її рука лежала на м'язистому стегні молодого. Її уста, теж чуттєво вигнуті, посилали йому поцілунки.
  Конні він здавався надзвичайно вродливим. Ще зовсім юнаком Карло Ріцці працював на вільному повітрі в пустелі — то була важка фізична праця. Тепер він мав дужі ручиська, його плечі аж випиралися із весільного смокінга. Карло зазирнув у захоплені очі нареченої й налив вина в її келих. Він був підкреслено уважний до неї, наче обоє були акторами на сцені. Але його погляд раз у раз спинявся на величенькій шовковій сумці, яку молода перекинула через праве плече, повну конвертів з грішми. Скільки там? Десять тисяч? Двадцять? Карло Ріцці всміхнувся. Це лише початок. Адже він бере дружину з королівської сім'ї. І ця сім'я подбає про його майбутнє.
  У юрмі гостей до цієї ж таки сумки придивлявся вичепурений молодик з прилизаною голівкою, схожий чимсь на тхора. Більше за звичкою Полі Гатто прикидав, як би йому поцупити оту набиту грішми торбинку. Його бавила сама думка про це, хоча він і розумів, що вона є пустою, невинною фантазією, на кшталт  того, як малі діти уявляють, ніби розбивають танки зі своїх іграшкових пістолетів. Він стежив, як його бос, огрядний, уже в літах Пітер Клеменца кружляв дівчат на дерев'яному танцювальному помості в завзятій простацькій тарантелі. Гості аплодували високому гладунові Клеменці, що танцював самозабутньо і майстерно, хтиво напираючи своїм черевом на груди молодших і стрункіших партнерці. Старші жінки хапали його за руки, зваблюючи на наступний танець. Молодші чоловіки шанобливо звільнили майданчик і приляскували в долоні у такт запальній мелодії мандолін. Коли нарешті Клеменца впав на стілець, Полі Гатто приніс йому келих крижаного вина й витер спітніле чоло своїм шовковим носовичком. Клеменца припав до вина й пив, відсапуючись, наче кіт. Але замість подяки він сухо кинув Полі:
  — Хіба тебе поставили визначати переможця на танцях? Роби своє. Обійди все навколо і пильнуй, щоб було о'кей.
  Полі зник у натовпі.
  Джаз спинився перепочити й закусити. Один молодик, Ніно Валенті, підняв залишену музикантами мандоліну, поставив ліву ногу на стілець і заспівав вульгарну сицилійську любовну пісеньку. У Ніно Валенті було гарне, хоча іі припухле від постійного пияцтва обличчя, він і Отепер, власне, був уже напідпитку і, виспівуючи ліричні непристойності, пускав очима бісики. Жінки відчайдушно й весело вищали, чоловіки ж підхоплювали останнє слово кожного куплета.
  Дон Корлеоне, людина навдивовижу суворої моральності її таких справах, хоч його тілиста дружина весело реготала разом з іншими, тактовно відійшов до будинку. Побачивши це, Сонні Корлеоне пропхався до столу нареченої й сів поряд молоденької дружки — Люсі Манчіні. Все гаразд, їм ніщо не заважає. Його дружина на кухні кінчає прикрашати коровай. Сонні шепнув щось на вухо дівчині, й та підвелася. Сонні перечекав кілька хвилин і пішов слідом, зупиняючись то там, то тут погомоніти з гостями.
  Всі очі стежили за ними. Дружка, щиро американізована трирічним навчанням у коледжі, була дівчина достигла і вже мала певну славу. Весь час, поки готували весілля, вона фліртувала з Сонні, діймаючи його ущипливими жартами, які вважала дозволеними, бо Сонні, як дружба молодого, був її партнером. І ось, притримуючи поділ рожевої сукні, вона ступила до будинку з удавано-невинною усмішкою на устах і легко збігла сходами до ванної кімнати. Там вона побула хвилинку. Коли вона вийшла, Сонні Корлеоне був уже на площадці перед нею. Він жестом поманив її вгору.
  Крізь зачинене вікно кабінету дона Корлеоне на весілля в заквітчаному гірляндами саду дивився Томас Хейген. Всі стіни кабінету були заставлені юридичною літературою. Хейген був адвокатом дона, виконував обов'язки «консільйорі», тобто порадника, а отже, посідав найважливіше після самого дона місце в «родинному ділі». У цій високій наріжній кімнаті вони з доном розв'язали багато заплутаних проблем, тож помітивши, що Хрещений Батько залишив гостей і пішов у дім, він зрозумів — весілля чи не весілля, а сьогодні доведеться трохи попрацювати. Дон зайде до нього. Потім Хейген побачив, як Сонні Корлеоне шепнув щось на вухо Люсі Манчіні та яку невеличку комедію вони розіграли обоє дорогою до будинку. Хейген гмукнув. Чи варто казати про це донові? І вирішив, що не варто. Підійшовши до столу, він узяв написаний від руки список осіб, котрим дозволено було зустрітися з доном Корлеоне приватно. Коли дон зайшов до кімнати, Хейген простяг йому список. Корлеоне кивнув головою і сказав:
  — Бонасера лиши на сам кінець.
  Скляними дверима Хейген вийшов прямо в сад, де коло барильця з вином чекали прохачі. Він поманив гладкого Назоріне.
  Дон Корлеоне зустрів пекаря обіймами. Змалечку, ще в Італії, вони гралися разом, товаришували й потому. І тепер на Великдень дон Корлеоне незмінно одержував свіжі сирні й пшеничні паски з колесо вантажної машини завбільшки, з хрусткою, помащеною жовтим скоринкою. На Різдво і на дні народження повага Назоріне виявлялася в розкішних тортах, щедро оздоблених кремом. Всі ці довгі роки, чи добре велися справи, чи погано, Назоріне акуратно сплачував внески до створеної доном ще замолоду профспілки пекарів і ніколи не просив про жодну послугу, за винятком хіба купівлі під час війни на чорному ринку цукрових карточок. Аж ось настав час для нього заявити про свої права відданого друга, і дон Корлеоне радо виконає його прохання.
  Пригостивши пекаря сигарою «Ді Нобілі» й чаркою золотавої «стрега», він підбадьорливо поклав руку йому на плече. Так завжди виявлялась донова людяність. З гіркого досвіду він добре знав, якої сміливості потрібно людині, щоб зважитися просити допомоги в іншої людини.
  Пекар оповів про притичину своєї доньки з Енцо. Гарний італійський хлопчина з Сицилії потрапив у полон до американців, прибув до Сполучених Штатів як військовополонений, дав слово працею допомагати нашій країні у війні! Чисте й благородне кохання спалахнуло між чесним Енцо та його скромною донькою Катаріною, проте війна закінчилася, бідного хлопця відішлють до Італії, а донька Назоріне неминуче помре, адже її серцю годі витримати цю розлуку. Лише Хрещений Батько Корлеоне може помогти нещасним. Він їхня остання надія.
  Дон ходив по кімнаті, тримаючи руку на плечі Назоріне й підбадьорливо кивав головою. Коли пекар скінчив, дон Корлеоне всміхнувся і сказав:
  — Любий друже, забудь про свої турботи.
  А потім докладно пояснив, як належить учинити. Треба надіслати петицію членові конгресу від їхньої округи. Той винесе на розгляд спеціальну постанову про надання Енцо американського громадянства. Конгрес напевне схвалить таку постанову. Там же рука руку миє. Звісно, уточнив дон Корлеоне, це робиться не задарма. На сьогодні середня ціна такої справи — дві тисячі доларів. Він, дон Корлеоне.. забезпечить успіх і сам передасть кому треба плату. Чи пристає його друг на таку пропозицію?
  Пекар відразу погодився. Він і не сподівався, що таку велику послугу йому зроблять задарма. Звісно, спеціальна постанова конгресу коштує недешево.
  Назоріне дякував майже зі слізьми. Дон Корлеоне провів його до дверей, запевнивши, що компетентні люди навідаються до пекарні, щоб домовитися про всі подробиці й заповнити потрібні документи. Пекар розчулено обійняв його, перше ніж вийти в сад.
  Хейген усміхнувся донові:
  — Непогане капіталовкладення для Назоріне. Заразом добув зятя й дешевого довічного помічника в пекарні. І все лише за дві тисячі доларів. — Хвилинку помовчавши, він напитав:
  — Кому доручити цю справу?
  Дон Корлеоне замислено наморщив чоло.
   — Тільки не нашому селюкові. Доручи краще євреєві и сусідньої округи. Тепер, певно, буде багато таких випадків — війна закінчилась. Нам треба мати більше людей у Вашингтоні, щоб обслужити потік прохань і не підняти ціни.
  Хейген зробив позначку в блокноті.
   — Не через конгресмена Лютеко. Спробуй через Фішера.
  У другого прохача, покликаного Хейгеном, справа була зовсім проста. Він звався Антоні Коппола; замолоду дон Корлеоне працював з його батьком на залізничних станціях. Копполі бракувало п'ятсот доларів для відкриття своєї піцерії — на перший внесок за обладнання й спеціальну піч. З певних причин, про які прохач не хотів розводитися, він не мав кредиту. Дон поліз у кишеню й дістав пачку банкнот. Та їх виявилося замало. Корлеоне скривився і кинув до Тома Хейгена:
  — Позич мені сто доларів, поверну в понеділок, коли візьму гроші в банку.
  Прохач поривався заперечити, він, мовляв, обійдеться і чотирма сотнями, але дон Корлеоне поляскав його по плечу й сказав, ніби виправдовуючись:
  — Треба ж підкотитися цьому весіллю — я трохи розтратив готівку. — І разом з Хейгеновими передав Антоні Копполі паку банкнот.
  Хейген дивився на цю сцену з мовчазним захопленням. Дон завжди навчав: якщо виявляєш щедрість, не завадить підкреслити, що ти щедрий не взагалі, а конкретно, саме до цієї людини. Як приємно має бути Антоні Копполі, що сам дон Корлеоне мусив позичити грошей, щоб врятувати його, Антоні Копполу. Коппола добре знав, що дон мільйонер, але не в тому річ. Скажіть, чи багато мільйонерів охоче завдають собі хоч трохи мороки, щоб допомогти своєму бідному другові?
  Дон запитливо підвів голову.
  — Луки Бразі, —  сказав Хейген, —  у списку немає, але він хоче зустрітися з вами. Знаючи, що прилюдно йому цього робити не випадає, він хотів би поздоровити вас віч-на-віч.
  Здається, вперше за день дон Корлеоне виявив невдоволення. Він відповів ухильно:
  — Чи конче треба?
  Хейген стенув плечима.
  — Ви знаєте його краще. Він вельми вдячний за запрошення на весілля, бо ніколи не сподівався. Напевне, хоче висловити свою вдячність.
  Дон Корлеоне кивнув і дав знак, щоб покликали Луку Бразі.
  У саду Кей Адамс, здивована виразом несамовитої люті на обличчі Луки Бразі, запитала про цього чоловіка. Майкл привів Кей на весілля, щоб вона помалу, по змозі без великого потрясіння, дізналася правду про його батька. Адже досі вона, здається, вважала дона лише не зовсім чесним бізнесменом, та й годі. Майкл вирішив хоча б непрямо відкрити їй частину правди. Він пояснив, що Лука Бразі — один з тих людей, кого найбільше боялися в злочинному світі на Східному узбережжі Сполучених Штатів. Кажуть, що він має великий хист виконувати доручені вбивства самостійно, без помічників, тому його майже неможливо викрити й засудити. Майкл скривився й додав:
  — Не можу сказати, чи це правда. Знаю лише, що в нього якась приязнь із моїм батьком.
  Вперше Кей почала щось розуміти. Вона спитала трохи недовірливо:
  — Невже ти натякаєш, що на твого батька працюють такі люди?
  «Хай йому грець», —  подумав Майкл і прямо сказав:
  — Років із п'ятнадцять тому комусь закортіло відбити у батька імпорт маслинової олії. Його пробували вбити і справді трохи не вбили. Тоді за тих людей взявся Лука Бразі. Кажуть, що він уколошкав шістьох за два тижні, і на цьому скінчилася відома «маслинова війна».
  Він посміхнувся, ніби сказав якийсь жарт.
  Кей здригнулася.
  — Гангстери стріляли в твого батька?
  — П'ятнадцять років тому, —  відповів Майкл. — Але опісля все втихомирилося.
  Здасться, він відкрив їй більше, ніж слід.
   — Ти хочеш мене перелякати. Щоб я не вийшла за тебе. — Кей засміялась і штовхнула його ліктем під бік. — Ну і хитрий же ти.
  Майкл усміхнувся їй у відповідь.
   — Я просто хочу, щоб ти спершу подумала як слід.
   — Невже він справді вбив шістьох чоловік?
   — Так писали в газетах, хоча ніхто цього не довів. Але з ним пов'язана й інша подія — про ту ніколи не розповідають. Це буцімто настільки жахлива історія, що навіть Батько не любить говорити про неї. Том Хейген знає ту пригоду, але він теж не хоче розказати мені. Колись я жартома питав у нього: «Коли вже я виросту настільки, щоб дізнатся ту історію про Луку?» І Том сказав: «Коли тобі стукне сто років».
  Майкл надпив вина зі свого келиха.
  — Ото, певно, історія! Та й сам Лука, видно, добра штучка.
  Лука Бразі й справді міг би налякати хоч і самого чорта. Невисокий, кремезний, головатий, він уже своєю появою викликав якусь тривогу і страх. На обличчі його застиг вираз звірячої люті. Очі в нього були карі, але не теплого відтінку, звичайно властивого карим очам, а швидше якогось мертвотно-бурого. Уста — не стільки жорстокі, скільки безживні, тонкі й бліді, наче гумові.
  Про жорстокість Бразі розповідали неймовірні страхіття, а його відданість дону Корлеоне стала легендарною. Лука Бразі був однією з великих підвалин, на яких стояла піраміда донової могутності. Люди його ґатунку — велика рідкість.
  Лука Бразі не боявся ні влади, ні суспільства, ні бога, ні чорта, не боявся й не любив людей. Предметом свого страху і любові він обрав — саме обрав — дона Корлеоне. Впущений до дона, жахливий Лука шанобливо застиг. Затинаючись, висловив пишні поздоровлення й щирі побажання, щоб першою дитиною був хлопчик. Потому подав донові конверт, набитий готівкою, — подарунок молодим.
  Ось чому Лука просився на побачення. Хейген помітив зміну в обличчі дона Корлеоне. Дон приймав Бразі, як король приймає підданого, що зробив йому величезну послугу, — без фамільярності, однак із царською повагою. Кожним рухом, кожним словом дон Корлеоне давав Луці Бразі втямки, що його цінують. Він не виказав ані найменшого здивування тим, що весільний подарунок вручають особисто йому. Він розумів.
  Безперечно, в цьому конверті було більше грошей, ніж в будь-якому іншому. Бразі не одну годину обмірковував суму, прикидаючи, скільки могли подарувати інші гості. Він хотів бути найщедрішим, хотів показати, що його повага найбільша, і тому вручив свій конверт особисто самому донові — незграбність, яку дон оминув у своїх пишних висловах подяки. Хейген бачив, як з обличчя Луки Бразі сходила маска люті й воно наливалося гордістю та задоволенням.
  Вже йдучи до дверей, які Хейген тримав відчиненими, Бразі поцілував донові руку. Хейген завбачливо обдарував Бразі дружньою посмішкою, на яку кремезний чолов'яга відповів, увічливо розтягши бліді гумові губи.
  Коли двері зачинилися, дон Корлеоне зітхнув з полегкістю. Бразі був єдиною людиною в світі, яка примушувала його інколи нервувати. Лука був неначе якась стихійна сила, яку неможливо опанувати до кінця. З ним слід було поводитись, як з динамітом, обережно. Дон повів плечима. Навіть динаміт у разі потреби можна підірвати, не ушкодившись. Він подивився запитливо на Хейгена:
  — Залишився лише Бонасера?
  Хейген кивнув головою. Дон Корлеоне сказав, подумавши:
  — Перше ніж увести його, поклич Сантіно. Хай дечого навчиться.
  В саду Хейген заклопотано розглянувся, де Сонні Корлеоне. Він порадив Бонасера не хвилюватися й підійшов до Майкла Корлеоне та його дівчини.
  — Ти не бачив десь тут Сонні?
  Майкл заперечливо похитав головою. «От чорт, — подумав Хейген, — якщо Сонні ще й досі забавляється з дружкою, з цього може вийти неабиякий клопіт. І його жінка, іі сім'я цієї дівчини — взагалі потім не розплутаєшся».
  Дивлячись услід Хейгенові, що поспішав до будинку, Кей Адамс запитала Майкла Корлеоне:
  — Хто він? Ти казав, що це твій брат, але у нього інше прізвище, та й зовні він не схожий на італійця.
  — Том живе у нас з дванадцяти років. Його батьки померли, і він, хворий на трахому, тинявся по вулицях. Якось Сонні привів його переночувати, відтоді Том і зостався. Йому не було куди податися. Так і жив у нас, поки не одружився.
  Повідомлення заінтригувало Кей Адамс.
  — Як романтично! Твій батько, видно, добросердий чоловік. Щоб отак прийняти когось у сім'ю, коли у самого стільки дітей.
  Майкл не став пояснювати, що сім'я з чотирма дітьми вважається серед італійських іммігрантів невеликою. Він просто сказав:
   — Тома не прийняли за сина. Він жив у нас, та й годі.
   — О, —  здивувалася Кей, —  а чому ви його не всиновили?
  Майкл засміявся.
   — Бо батько сказав, що було б негарно міняти прізвище Тома. Негарно щодо його рідних.
  Вони побачили, як Хейген провів Сонні через скляні двері и донів кабінет, а потім поманив пальцем Амеріго Бонасера.
   — А чого ці люди надокучають твоєму батькові зі своїми травами у такий день? — запитала Кей.
  Майкл знову засміявся.
   — Бо вони знають: за традицією жоден сицилієць не моїм підмовити прохачеві в день весілля його дочки. І той не сицилієць, хто не скористається з цього.
  Люсі Манчіні підняла з підлоги поділ рожевої сукні й поспішила сходами вгору. Важке купідонове обличчя Сонні Корлеоне, червоне й непристойне від п'яної жаги, злякало її, але саме заради такого кінця вона чіплялася до нього весь останній тиждень. Дві любовні пригоди в коледжі не дали Люсі ніякої насолоди, й жодна з них не тривала більше тижня. Під час сварки другий коханець промимрив їй щось на зразок того, що вона «там дуже велика». Люсі зрозуміла й аж до закінчення коледжу навідріз відмовлялась від побачень.
  Влітку, коли готувалися до весілля її кращої подруги Конні Корлеоне, Люсі наслухалась пліток про Сонні. Якось у неділю після обіду на кухні у Корлеоне дружина Сонні, Сандра, розбалакалася. Сандра — добродушна вульгарна жінка, народилася в Італії, її привезли до Америки ще маленькою. Міцна, з великими грудьми, вона за п'ять років заміжжя народила трьох дітей. Сандра та й інші жінки залякували Конні страхіттями першої шлюбної ночі.
  — Боже, —  хихикнула Сандра, —  коли я вперше побачила цю штуку у Сонні і уявила, що він робитиме зі мною, я заверещала як різана. Після першого року мої нутрощі розлазились, наче розварені макарони. А коли почула, що він таскається по жінках, я пішла в церкву й поставила свічку.
  Всі весело розсміялися, а в Люсі немов електричний струм пробіг по тілу.
  А тепер, коли вона бігла вгору до Сонні, могутній спалах жадання охопив її. На площадці Сонні схопив її за руку й штовхнув у порожню спальню. Коли за ними зачинилися двері, вона вже ледве могла стояти на ногах. На губах відчула губи Сонні з присмаком гіркого паленого тютюну. Вона розтулила вуста. І тієї ж миті відчула, як його рука проникла під її убрання весільної дружки, почула тріск тканини, відчула між ногами його велику теплу долоню, Що, рвучи сатинові трусики, тяглась пестити її потаємні місця. Вона обхопила його за шию і повисла на ньому, а він хапливо розстібував свої брюки. А тоді підвів долоні під її сідниці і підняв її. Підскоком вона обвила його ногами над стегнами і всмоктувала його язик, що вже був в її роті. Він шаленим ривком посунув на неї, а її голова вдарилась об двері. Люсі відчула, як щось обпалююче промкнулось між її стегнами. Її права рука впала з його шиї, щоб направити, і обхопила величезну, переповнену кров'ю, жилаву жердину, що нетерпеливилась в її руці, немов жива істота. Мало не ридаючи від вдячного екстазу, Люсі направила її в свою вогку, набряклу плоть. їй перехопило дух від тиску входження, від неймовірної насолоди, її ноги підтяглись майже до шиї, його блискавичні, дикі, незчисленні поштовхи передавали її тілу солодкий трепет, вона вигиналась, піднімаючи таз усе вище й вище, аж поки відчула перший раз у житті несамовитий оргазм, відчула, як він обм'як, а тоді — повільне стікання сімені по стегнах. Її ноги спроквола розімкнулись і посунулись униз, аж поки досягли підлоги. Бездиханні, вони стали, притиснувшись одне до одного.
  Вони б стояли так ще деякий час, але в двері тихо постукали. Сонні гарячково застібнувся, водночас притримуючи двері, щоб їх не відчинили. Люсі нестямно, розрівнюючи  зверху-вниз, поправляла своє рожеве плаття й злодійкувато нишпорила очима, але річ, яка принесла їй таку втіху, вже сховалась у пуританських чорних одежах.
  Потім почувся притишений голос Тома Хейгена:
  — Сонні, ти тут?
  Сонні зітхнув з полегкістю:
  — Так, Томе. Що сталося?
  Том так само тихо відповів:
  — Дон кличе тебе до себе в кабінет. Негайно.
  Вони чули, як він пішов. Сонні перечекав хвильку, міцно поцілував Люсі в уста, вислизнув з дверей і подався слідом на Хейгеном.
  Люсі зачесалася, оглянула вбрання, підсмикнула бретельки, поправила підв'язки. Все тіло було наче побите, губи припухли й горіли. Вона вийшла в сад і сіла на своє місце на столом нареченої. Конні сердито спитала:
  — Люсі, де ти була? Ти наче п'яна. Нікуди не відходь.
  Русявий наречений налив Люсі келих вина й усміхнувся по-змовницькому. Хай собі. Люсі піднесла темно-червоний виноградний сік до спраглого рота й випила. Тіло її тремтіло. П'ючи, вона крізь скло келишка жадібно шукала очима Сонні Корлеоне. Їй не хотілося бачити нікого іншого. Люсі лукаво прошепотіла на вухо Конні:
  — Ще кілька годин — і ти знатимеш, що воно таке.
  Конні захихотіла. В зрадницькому тріумфі Люсі смиренно склала на столі руки з таким виглядом, ніби їй пощастило украсти у нареченої якусь коштовність.
  Амеріго Бонасера зайшов слідом за Хейгеном у наріжну кімнату й побачив за столом дона Корлеоне. Сонні Корлеоне стояв біля вікна й дивився у сад. Вперше за цей вечір дон поводився холодно. Він не обняв гостя, не потис йому руки. Блідий власник похоронного закладу був запрошений  на побачення завдяки своїй жінці, найближчій приятельці донової дружини. Сам Амеріго Бонасера аж ніяк не тішився приязню дона Корлеоне.
  Бонасера почав своє прохання здалеку й досить хитро:
  — Вибач моїй дочці, хрещеній доньці твоєї дружини. Не змогла вона сьогодні прийти, щоб виказати повагу твоїй родині, бо ще й досі лежить у лікарні. — Він зиркнув на Сонні Корлеоне і Тома Хейгена, щоб показати, що не хотів би говорити при них. Але дон був невблаганний.
  — Всі ми знаємо про нещастя твоєї дочки, — відповів Корлеоне. — Якщо я можу чимось допомогти, скажи. Адже моя дружина — її хрещена мати. Я ніколи не забував про цю честь. — Це була шпилька. Бонасера ніколи не називав дона Корлеоне хрещеним батьком, як вимагав звичай.
  Сполотнілий Бонасера спитав прямо:
  — Чи можна поговорити з тобою без свідків?
  Дон Корлеоне заперечливо хитнув головою.
  — Я довіряю цим людям своє життя: вони для мене як дві праві руки. Я не можу їх образити, відіславши геть.
  Власник похоронного закладу на мить заплющив очі, а потім почав говорити спокійним голосом, яким звик утішати нещасних.
  — Я виховав свою доньку за американськими звичаями, бо вірю в Америку, Америка дала мені успіх і маєток. Я давав волю моїй доньці, а разом з тим навчав її ніколи не безчестити родини. Вона знайшла собі кавалера, не італійця. Ходила з ним у кіно. Гуляла пізно. Він так і не зайшов познайомитися з нами. Я терпів це, не протестуючи, і тут моя вина. А два місяці тому він повіз її на прогулянку. З ним був його товариш. Вони напоїли її й намагалися скористатися з цього. Вона пручалася. Вона захищала свою честь, її побили. Як собаку. Коли я прийшов до лікарні, у неї під очима були синці. Ніс переламаний. Перебиту щелепу довелося скріплювати дротом. Вона гірко плакала від муки. «Тату, тату, нащо вони так зробили? Навіщо вони зробили таке зі мною?» І я теж плакав. — Бонасера не міг говорити далі, бо він знову плакав, хоча голос і не виказував його почуттів,
  Дон Корлеоне, ніби мимоволі, зробив співчутливий жест, і Бонасера повів далі, — тепер його голос був перейнятий стражданням:
  — Чому я плакав? Вона була для мене як світ у віконці, Чемна, люба дитина. Вродлива дівчина. Довіряла людям, а тепер уже ніколи не зможе довіряти. І ніколи вже не буде вродливою. — Він тремтів, а бліде обличчя налилося кров'ю, аж пашіло. — Я заявив у поліцію, як порядний американець. Обох хлопців заарештували. їх судили. Докази були незаперечні, і їх визнали винними. Суддя присудив їм по три роки ув'язнення, але умовно. Вони вийшли на волю в той самий день, а я стояв у залі суду, як дурень, і ці виродки глузували з мене. Тоді я сказав дружині: «Треба йти по справедливість до дона Корлеоне».
  Дон схилив голову з повагою до горя Амеріго Бонасера, Та коли він заговорив, його слова відгонили холодом ураженої гідності. 
  — А чому ти звернувся до поліції? Чом ти не прийшов до мене відразу?
  Бонасера прошепотів майже нечутно:
   — Скажи, чого ти хотів би від мене? Скажи, чого? Але зроби те, про що я тебе прошу, зроби, благаю. — В його словах було щось майже зухвале. Дон Корлеоне спитав похмуро: 
  — Про що ж саме?
   Бонасера подивився на Хейгена й Сонні Корлеоне і заперечливо хитнув головою. Дон, сидячи за Хейгеновим стоком, нахилився до Бонасера. Той мить вагався, а потім нахилився так близько, що його губи майже торкнулися волохатого донового вуха. Корлеоне слухав, як священик на сповіді, дивлячись кудись у далечінь, нерухомо й байдуже. Вони добру хвилину пробули так, аж поки Бонасера не закінчив шепотіти і не випростався на повний зріст. Дон  похмуро подивився на Бонасера. Той, червоний від збудження, не блимаючи витримав погляд Корлеоне. Нарешті дон заговорив:
  — Я не можу цього зробити. Ти хочеш неможливого. 
  Бонасера сказав голосно й виразно: 
  — Я заплачу тобі, скільки захочеш. 
  Від цих слів у Хейгена нервово смикнулася голова. Сонні Корлеоне склав руки на грудях, саркастично посміхнувся і вперше відірвався від вікна, зацікавившись сценою її кімнаті.
  Дон Корлеоне встав із-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть. 
  — Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні  ти жодного разу не прийшов до мене просити порали чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє випрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка — хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.
  Бонасера промимрив:
   — Я не хотів клопоту. 
  Дон підняв руку. 
  — Помовч. Ти казав, що Америка — це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ — спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегла поліція й суди, якої ж тобі чекати шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав'язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.	
  Дон саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу. 
  — А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Дон Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство й кажеш, — дон презирливо перекривив прохача, — «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажливо?
  Бонасера видихнув з мукою і відчаєм:
  — Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.
  Дон схвально ляснув у долоні.
  — Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будь задоволений. Кінець кінцем, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один з них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більш, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про цю дурницю. Ти хочеш вчинити не по-американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.
  Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:
  — Я прошу у тебе справедливості.
  Дон Корлеоне кинув сухо:
  — Суд дав тобі справедливість.
  Бонасера вперто похитав головою.
  — Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.
  Дон кивком голови схвалив це тонке визначення і запитав:
  — Яка ж твоя справедливість?
  — Око за око.
  — Ти хотів більшого. Адже твоя донька залишилася жива.
  Бонасера видавив з себе:
  — То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.
  Дон чекав, що далі. Нарешті Бонасера наважився запитати:
  — Скільки ти хочеш?
  Це вже був зойк душі.
  Дон Корлеоне відвернувся. Це означало, що розмову скінчено. Але Бонасера не ворухнувся.
  Зрештою, зітхнувши, як щиросерда людина, яка не може весь час злоститися на заблудлого друга, дон Корлеоне їм терну вся до власника похоронного закладу. Бонасера і шив блідий, як трупи, що він їх ховав. Дон Корлеоне за говорив лагідно й розсудливо. 
  — Чому ти боявся довіритись мені? Ти пішов у суд і чекав кілька місяців. Витратив гроші на адвокатів, хоч вони знали наперед, що тебе пошиють у дурні. Ти прийняв вирок від судді, що продав себе, як остання вулична хвойда. Були роки, коли ти потребував грошей, ти звершися до банків і платив грабіжницькі проценти, чекав, як жебрак з капелюхом у руці, поки вони рознюхували, стромляли ніс трохи не між твої сідниці, щоб впевнитися, чи ти в можеш сплатити борг.
  Дон помовчав, його голос став невблаганним.
   — А якби ти прийшов до мене, мій гаманець був би і поїм. Якби ти прийшов до мене по справедливість, то ці покидьки, що скалічили твою доньку, вже сьогодні вмивалися г. гіркими слізьми. Коли б через якесь нещастя у такої чесної людини, як ти, з'явилися вороги, вони б стали моїми ворогами. — Дон підняв руку, показуючи пальцем на Бонасера. — І годі, повір мені, вони б обминали тебе десятою дорогою.
  Бонасера схилив голову і промимрив здушеним голосом:
   — Будь моїм другом. Я згоден.
  Дон Корлеоне поклав руку на його плече.
   — Гаразд, —  сказав він, —  ти матимеш справедливість. Але колись — можливо, що цей день і не настане ніколи, —  я повернусь до тебе з проханням зробити мені послугу. А до цього дня вважай цю справедливість подарунком від моєї жінки — хрещеної матері твоєї доньки.
  Коли зачинилися двері за вдячним власником похоронним закладу, дон Корлеоне обернувся до Хейгена:
   — Доручи цю справу Клеменці і накажи йому, щоб він послав таких, що не захопляться, почувши запах крові. Кінець кінцем ми ж не вбивці, хай там що думає про нас своєю дурною головою цей обмивач трупів.
  Він помітив, що старший син дивиться крізь вікно на весілля в саду. Нічого не вийде... «Безнадійний», —  подумав дон Корлеоне. Якщо Сантіно не виявляє бажання вчитися, пін ніколи не зможе вести родинне діло, ніколи не стане «доном». Треба підшукати когось іншого. І чимшвидше. Адже він не безсмертний.
  З саду, здивувавши всіх трьох, долинув радісний крик натовпу. Сонні Корлеоне присунувся щільніше до вікна, а тоді заквапився до дверей з радісною усмішкою на лиці.
  — Це Джоні приїхав на весілля, ну, що я вам казав?
  Хейген підійшов до вікна.
  — Це справді твій хрещеник, —  сказав він донові Корлеоне, —  покликати його?
  — Не треба, хай розважає гостей. Він прийде до мене, коли буде до цього готовий, — дон усміхнувся Хейгенові. — Бачиш? Джоні добрий хрещеник.
  Ревнощі шпигнули Хейгена, і він сухо відповів:
  — Минуло вже два роки. Мабуть, знову попав у халепу й прийшов до тебе по допомогу.
  — А до кого ж би він звернувся, як не до хрещеного батька? — запитав дон Корлеоне.
  Конні Корлеоне першою побачила в саду Джоні Фонтане. Забувши про належну молодій церемонність, вона заверещала: «Джон-ні-і-і!» — й кинулася до нього в обійми. Він міцно пригорнув її, поцілував у губи і вітався з гостями, тримаючи Конні за стан. Усі — його давні знайомі, він виріс із ними на Вест-Сайді. Конні потягла його до нареченого. Джоні потішився про себе, помітивши, що русявому молодому, здається, не подобалося, що він уже не герой дня. Потискуючи йому руку й проголошуючи за нього тост, Джоні закликав на поміч усю свою привітність.
  Хтось знайомим голосом гукнув від помосту для джазу: «А чи не заспівав би ти нам, Джоні?» Він обернувся й побачив Ніно Валенті, що всміхався йому. Джоні Фонтане стрибнув на поміст і обняв Ніно. Вони колись були нерозлучними друзями, разом співали, разом водили дівчат, доки Джоні не почав здобувати славу й співати по радіо. Коли Джоні подався до Голлівуду робити фільми, він разів зо два дзвонив Ніно, щоб просто побалакати, і обіцяв улаштувати його співаком у клубі. Але не дотримав слова. Тепер, побачивши радісну й глузливу посмішку Ніно, що вже був трохи напідпитку, Джоні знову відчув тепло давньої приязні.
  Ніно почав бринькати на мандоліні, а Джоні Фонтане поклав руку йому на плече. «Ця пісня — молодій», —  сказав він і, притупуючи ногою, заспівав сороміцьку сицилійську любовну пісеньку. Під його спів Ніно робив спокусливі рухи. Конні гордо зашарілася, а натовп гостей схвально загув. Під кінець пісні вже всі притопували ногами і горлали лукавий двозначний приспів, яким закінчувався кожний куплет. Вони не переставали аплодувати, аж поки Джоні не прокашлявся, щоб почати другу пісню.
  Всі пишалися ним. Він був з їхнього кола і став відомим співаком, кінозіркою, спав з найпринаднішими в світі жінками, незважаючи на все, виявляв належну повагу до свого хрещеного батька, приїхав за три тисячі миль, щоб потрапити на весілля. Він і досі любив давніх друзів, таких, як Ніно Валенті. Багато хто з присутніх бачив, як Джоні й Ніно ще хлопчаками співали разом, і нікому навіть не снилося, що Джоні Фонтане піднесеться так високо і полонить п'ятдесят мільйонів жіночих сердець.
  Джоні Фонтане нахилився, щоб допомогти молодій вії вискочити на поміст. Конні стала між ними і Ніно. Обидва Молодики присіли, нахилилися вперед, повернувшись один до одного. Ніно взяв на мандоліні кілька різких акордів. Це був їхній давній номер: вони залицялися до дівчини i глузували один з одного, змагалися голосами, наче шаблями, співаючи по черзі. З надзвичайною тактовністю Джоні дав голосові Ніно перекрити його власний, дозволив Ніно забрати молоду  з його рук, дозволив Ніно, тріумфуючи, хвацько переспівати його на останньому куплеті. Все весілля вибухнуло оплесками й вигуками, в вони втрьох обнялися наприкінці. Гості знову вимагали співів.
  Лише дон Корлеоне, стоячи біля наріжного входу до будинку, відчував, що тут щось негаразд. Доброзичливо, щоб не образити гостей, він зауважив з грубуватим гумором:
   — Мій хрещеник приїхав за три тисячі миль, щоб зробити нам честь, а ніхто навіть не здогадався промочити йому горло вином?
  Відразу ж піднесли з десяток келихів, повних вина. Джоні Фонтане відсьорбнув з кожного і поспішив обняти того хрещеного батька. А обіймаючи, щось шепнув на вухо старому. Дон Корлеоне повів його в будинок.
  Коли Джоні зайшов у кімнату, Том Хейген простяг йому на зустріч  руку, і Джоні потис її.
   — Здоров, Томе.
  Проте в цих словах не було звичайної щирої приязні, якою він чарував людей. Тома Хейгена трохи зачепила така холодність. Але він вирішив не звертати уваги. Це ж бо неминуча відплата за близькість до дона. Джоні Фонтане говорив донові: 
  — Тільки-но отримав запрошення на весілля, я сказав собі: «Мій Хрещений вже не гнівається на мене». Після розлучення я дзвонив тобі п'ять разів, і щоразу Том відповідав, що тебе або немає вдома, або ти зайнятий. Я здогадувався, що ти сердишся.
  Дон Корлеоне наповнив чарки з жовтої пляшки «стрега».
  — Це вже забулося. Гаразд. Чим я можу тобі допомогти? Чи ти настільки знаменитий і багатий, що я не можу стати тобі в пригоді?
  Джоні одним духом випив пекучу жовту рідину й про стяг чарку, щоб наповнити ще раз. Він намагався вдавати веселого.
  — Ні, Хрещений, я не багатий, я вже кочуся вниз. Ти правду казав. Мені не треба було кидати жінку й дочок через цю шльондру. Я не ображаюся, що ти на мене розсердився.
  — Я турбувався за тебе, ти мій хрещеник, тільки й того, —  відповів Корлеоне, знизавши плечима.
  Джоні ходив сюди й туди по кімнаті.
  — Я втратив розум через оту сучку. Найбільша зірка Голлівуду. Виглядає як ангелятко. А знаєш, що вона робить після зйомок? Якщо гример добре попрацював над її лицем вона лягає з ним у ліжко. Якщо завдяки майстерності кінооператора вона виглядає ще вродливішою, вона закликає його в свою гримерну й віддається йому. Розпоряджається своїм тілом, неначе грішми на чайові. Чортова шльондра.
  Дон Корлеоне коротко перебив його:
  — А як твоя родина?
  Джоні зітхнув.
  — Я подбав про них. Після розлучення я віддав Джині й дітям більше, ніж визначили на суді. Провідую їх раз на тиждень. Сумую без них. Інколи мені здається, що я божеволію. — Він перехилив ще один келишок. — Тепер моя друга жінка потішається з мене. Вона не може зрозуміти моїх ревнощів і називає мене старомодним ідіотом. Вона глузує з мого співу. Перед від'їздом я добре налупцював її, але не по обличчю, бо вона саме знімається. Душив її штурхав, як дитину, по руках і ногах, а вона все сміється. — Він запалив сигарету. — Отже, Хрещений, тепер мені й жити не хочеться.
  Дон Корлеоне сказав просто:
  — Тут я нічого не можу вдіяти. — Він помовчав. — А що з твоїм голосом?
  З лиця Джоні миттю зійшла його самовпевнена привабливість, вся самоіронія. Він сказав майже розпачливо:
  — Хрещений, я не можу більше співати, щось зробилося з моїм горлом, і лікарі нічого не доберуть.
  Хейген і Корлеоне глянули на нього здивовано — адже він завжди був не з тих, що розкисають. А Фонтане провадив далі.
  — Ті два фільми, що я в них грав, дали мені купу грошей, я став великою зіркою. А тепер мене викидають. Шеф студії  завжди люто ненавидів мене й ось тепер зганяє оскому.
  Дон Корлеоне зупинився перед своїм хрещеником і запитав похмуро:
   — Чому він не злюбив тебе?
   — Таж знаєш, я колись співав оті пісеньки для ліберальних організацій. Тобі це діло не подобалося. Джекові Вольцу теж. Він називав мене комуністом, але йому не дуже вірили. А потім я перехопив дівчину, що на неї він накидав оком. Я пробув з нею лише одну ніч, але вона вклепалася в мене. Що я міг удіяти? А тепер ще й моя хвойда — друга жінка — виганяє мене. А Джині й діти не приймуть мене назад, риба що приповзу на чотирьох, як пес. І співати я не можу! Хрещений, що мені в біса робити?
  Лице дона Корлеоне скрижаніло, в ньому не було ані знану співчуття. Він промовив презирливо:
   — Почни з того, що поводься як чоловік. — Лють перекривила йому лице, він закричав: — Як чоловік! — А потім нахилився через стіл, схопив Джоні Фонтане за чуба її струсонув його з виразом якоїсь гнівної любові.
   — Ради господа святого, невже таке можливо, щоб ти провів стільки часу біля мене і виявився отакою макухою? Голлівудський шмаркач, рюмсає і хоче, щоб його пожаліли! Скиглиш, як дівчисько: «Що мені робити? Ой лишенько, Що ж мені робити?»
  Він так несподівано і вдало передражнив Фонтане, що Хейген і Джоні дружно зареготали. Дон Корлеоне був задоволений. Якусь мить він розмірковував: а як би реагували його сини на таку різку нотацію? Сантіно надувся б, потім кілька тижнів огризався. Фредо був би пригнічений. А Майкл холодно осміхнувся б і пішов з дому на кілька місяців. Але Джоні — ну що за хороший хлопчина цей Джоні сміється, збирається на силі, уже вгадуючи справжні наміри Хрещеного,Батька. Ось за це дон і любив його палко. Корлеоне вів далі:
   — Ти відбив дівчину в свого боса, людини, сильнішої за тебе, а тепер нарікаєш, що він не хоче тобі допомогти. Що за дурниця! Ти кинув сім'ю, залишив дітей без батька, злигався з повією і тепер скімлиш, що вони не приймають тебе назад з розгорненими обіймами. Ту свою хвойду ти не можеш ударити в обличчя, бо вона, бач, знімається, а потім дивуєшся, що вона глузує з тебе. Ти жив як дурень, така тобі й шана.
  Дон Корлеоне передихнув і запитав спокійним голосом:
  — Чи послухаєш ти хоч тепер моєї ради?
  Фонтане розгублено знизав плечима.
  — Я не можу зійтися знову з Джині, бо ніколи не стану таким, як вона хоче. Я хочу грати, пити, гуляти з товариством. Гарні дівчата чіпляються до мене, і я ніколи не зможу опиратися їм. А потім, коли я повертався знову до Джині, то почував себе як останній  волоцюга, спійманий на гарячому в гречці. Їй-богу, я не можу розпочинати знову всю цю комедію.
  Дон Корлеоне дуже рідко виявляв роздратування;.
  — А я тобі й не кажу сходитися. Роби, що хочеш. Добре, що ти хочеш бути батьком своїх дітей. Той, хто забуває своїх дітей, ніколи не стане справжнім чоловіком. Але в такому разі ти мусиш поводитися так, щоб мати не наструнчувала їх проти тебе. Хто сказав, що тобі не вільно бачитися з ними щодня? Хто каже, що ти не можеш жити в одному будинку з ними? І жити саме так, як тобі подобається?
  Джоні Фонтане засміявся.
  — Хрещений, не всі схожі на давніх італійських жінок. Джині просто цього не стерпить
  Тепер вже глузував дон:
  — Бо ти повів себе, як шмаркач. Ти дав їй більше, ніж суд постановив, ти не заїхав тій другій по пиці, бо вона, бач, - знімається. Ти дозволив жінкам командувати тобою, а вони нічого не тямлять у цьому світі, хоча, звичайно, будуть святими в раю, а ми, чоловіки, горітимемо в пеклі. Адже я стежив за тобою весь цей час. — Донів голос споважнів. — Ти був добрим хрещеним сином, виявляв до мене належну і повагу. Але як ти ставився до інших давніх друзів? Один рік ти водишся з одним, другий — з другим. Отому італійському хлопчині, такому симпатичному в кінофільмах, не пощастило, а ти ніколи не провідав його, бо став занадто великою знаменитістю. А що ти скажеш про свого давнього доброго товариша, з яким ходив разом до школи, з яким і колись разом співав? Про Ніно? Від розчарування він почав пиячити, хоча ніколи не жалівся. У нього важка робота — він шофер, возить камінь, а в неділю співає за кілька доларів. Він ніколи жодного слова не сказав проти тебе. Допоможеш йому? Чом би ні? Він добре співає.
  Джоні Фонтане терпляче пояснив:
  — Хрещений, він не має досить хисту. Співає він непогано, але це ще не талант.
  Дон Корлеоне примружив очі й запитав:
   — А ти, хрещенику, ти тепер... теж не маєш досить хисту. То що, підшукати тобі роботу шофером на самоскиді разом з Ніно? — Не дочекавшись відповіді від Джоні, дон заговорив знову: — Дружба — це все. Дружба вища за талант. Вища за уряд. Вона майже дорівнює сім'ї. Ніколи не забувай про це. Коли б ти мав полк добрих друзів, тобі не треба було б звертатися до мене. А тепер скажи мені, чому ти не можеш співати? Ти ж добре співав в саду. Не гірше за Ніно.
  Хейген і Джоні засміялися на цю тонку донову шпильку. Настала черга Джоні давати пояснення поблажливо її терпеливо:
  — Мій голос ослаб. Проспіваю пісню-дві і потім не можу співати кілька годин або й днів. І вправами відновити його не щастить. Мій голос пропадає — це якась хвороба.
  — Значить, так: у тебе клопіт з жінками. Пропадає голос. А тепер скажи, яка там у тебе морока з тим голлівудським пеццонованте1, що не дає тобі роботи, — дон перейшов до діла.
  Він більший за тутешніх пеццонованте, — сказав Джоні. — Він власник студії, а до того ж — радник президента з питань воєнної пропаганди в кіно. Всього місяць тому він закупив право на екранізацію найкращого роману минулого року. Бестселера. Головний герой — викапаний я. Мені навіть не потрібно грати, досить просто залишатися самим собою. Навіть не треба буде співати. Я навіть міг би виграти академічну премію. Всі розуміють, що ця роль досконало підійшла б мені і я знову став би великим. Як актор. Але цей сучий син Джек Вольц нізащо ні дасть її мені. Я запропонував зіграти на дурняк, за дарма, і то він відказує: «Ні». Він переказав: «Якщо Фонтане прийде й поцілує мене в ..., може, я ще подумаю про роль».
  Дон Корлеоне відмахнувся рукою від цих дурних виявів емоцій. Розсудливі люди завжди можуть вирішити всі свої справи. Він поплескав хрещеного сина по плечу: 
  — Ти занепав духом. Тобі здається, що ти нікому не потрібний. Ти дуже схуд. Що, багато п'єш? Не спиться, і ти ковтаєш таблетки?..— Дон несхвально похитав головою. — А тепер я хочу, щоб ти зробив, як я скажу. Поживи місяць в мене в домі. Відпочинь, від'їжся і відіспися. Будь біля мене задля товариства, мені добре з тобою, і, може, ти від і свого Хрещеного Батька дечого навчишся, а воно потім знадобиться тобі в твоїм великім Голлівуді. Але ніяких співів, і щоб без пияцтва й без жінок. А через місяць ти можеш вертатися в Голлівуд, і цей твій пеццонованте, цей твій туз, дасть тобі оту роль, якої ти хочеш. Домовились?
  Джоні Фонтане не вірилось, щоб у дона була така влада. Але Хрещений Батько, коли обіцяв, завжди домагався свого.
  — Цей тип — особистий друг Едгара Гувера, — сказав Джоні. — На нього навіть не можна гримнути.
  — Він бізнесмен, — відказав дон заспокійливо. — Я зроблю йому таку пропозицію, що він не зможе відмовитися.
  — Уже запізно: підписано всі контракти й за тиждень починаються зйомки, це абсолютно неможлива річ.
  Дон Корлеоне сказав:
  — Іди, йди назад до людей. Там на тебе друзі чекають. А всі справи залиш мені. — Він жартома випхав Джоні з кімнати.
  Хейген сидів за столом і щось собі занотовував. Дон позіхнув і спитав:
  — Ще щось залишилось?
  Вже не можна далі відкладати з Солоццо. Ви мусите прийняти його на цьому тижні. — Хейген тримав олівець над календарем.
  Дон поморщився.
  — Після весілля тепер уже коли завгодно.
  Така відповідь говорила Хейгенові про дві речі. Найважливіше — Вірджіль Солоццо почує «ні». По-друге, оскільки дон Корлеоне не захотів давати відповідь до доччиного весілля, він гадав, що його «ні» наробить клопоту. Хейген спитав з обережності:
  — Чи не сказати Клеменці, щоб прислав когось пожити в домі?
  Дон промимрив невдоволено:
  — Навіщо? Я не відповідав до весілля, бо на такий важливий день не повинно бути ніяких хмар, навіть здалеку. Та й хотів знати наперед, про що він говоритиме. Тепер ми знаємо. Його пропозиція — це інфаміта2.
  — Так ви йому відмовите? — спитав Хейген. Коли дон кивнув головою, Том зауважив: — Я думаю, слід би обговорити цю справу всією «родиною», перше ніж ви дасте відповідь.
  Дон посміхнувся:
   — Ти так думаєш? Гаразд, обговоримо. Коли повернешся з Каліфорнії. Полетиш туди завтра і влаштуєш справи Джоні. Зустрінешся з цим кінопеццонованте. Скажи Солоццо, що я прийму його, коли ти повернешся з Каліфорнії. Що ще?
  Хейген сказав офіційно:
   — Дзвонили з лікарні. Консільйорі Абандандо вмирає, він не дотягне до ранку. Його рідним наказали прийти й чекати.
  Хейген займав посаду консільйорі вже протягом року, відтоді, як рак прикував Дженко Абандандо до лікарняного ніжка. Тепер Хейгенові хотілося почути від дона Корлеоне, що ця посада передається йому на постійно. Обставини були проти цього. Такий високий пост традиційно мала зайняти лише людина, чиї батько й мати були італійці. «Родина» Корлеоне вже мала клопіт через те, що ці обов’язки тимчасово виконував не італієць Хейген. Крім того, йому було лише тридцять п'ять — вік, як уважалося, недостатній, щоб набути досвіду і спритності, необхідних для утішного виконання обов'язків консільйорі. Дон так і не подав йому ніякої надії. Він запитав:
   — Коли від'їдуть молоді? 
  Хейген глянув на свій годинник.
   — За кілька хвилин розріжуть коровай, відтоді за півгодини поїдуть. — Він щось згадав. — А як будемо з вашим зятем? Доручите йому щось важливе в «родині»?
   Тома здивувала запальна донова відповідь: 
  — Нізащо в світі. — Дон грюкнув кулаком по столу. — Нізащо. Пристав його куди-небудь, де б він міг заробляти собі на прожиток. І добре заробляти. Але про наше хай він не знає. Попередь про це всіх — Сонні, Фредо, Клеменцу. Дон помовчав. — Скажи моїм синам, усім трьом, хай підуть зі мною в лікарню попрощатися з бідним Дженко. Я кочу, щоб вони востаннє засвідчили йому повагу. Скажи Фредді, щоб узяв великий автомобіль, і спитай Джоні, чи поїде він з нами. Скажи, що я дуже прошу. — Дон перехопив запитливий погляд Хейгена. — Ти полетиш до Каліфорнії сьогодні ж. У тебе не буде часу побачити Дженко. Але не від'їзди, доки я не приїду з лікарні й не зустрінусь з тобою. Зрозуміло?
   — Зрозуміло. На який час Фредді бути готовим з машиною?
   — Коли розійдуться гості, — сказав Корлеоне. — Дженко чекатиме на мене.
  Дзвонив сенатор. Вибачався, що не зміг прийти сам, але сподівається, що ви його зрозумієте. Очевидно, він мав на увазі, що ті двоє хлопців з ФБР записують номери машин. Але він прислав подарунок із посланцем.
  Дон кивнув і не став пояснювати, що сам порадив сенатору не приходити.
  — Чи добрий подарунок прислав?
  Хейген аж очі під лоб підпустив, і дивно було бачити такий типово італійський вираз на його німецько-ірландському обличчі.
  — Старовинне срібло, дуже коштовне. Молоді зможуть його збути щонайменше за тисячу. Сенатор довгенько поморочився, поки знайшов якраз те, що треба. Для таких людей це важливіше, ніж сама ціна дарунка.
  Дон Корлеоне не приховував свого задоволення тим, що така велика людина, як сенатор, виявила йому повагу. Сенатор, як і Лука Бразі, був одним з наріжних каменів у піраміді могутності дона і своїм дарунком ніби знов заприсягався в вірності.
  ***
  Коли Джоні Фонтане з'явився в саду, Кей Адамс відразу впізнала його й неабияк здивувалася.
  — А ти ніколи не казав мені, що твоя родина знається з Джоні Фонтане. Тепер я вже певна, що вийду за тебе заміж.
  — Хочеш познайомитися з ним? — запитав Майкл.
  — Не зараз, — відповіла Кей і зітхнула. — Я три роки була закохана в нього. Коли він співав у Капітолії, я завжди приїздила в Нью-Йорк і верещала до нестями. Він був просто чудовий.
  — Ми побалакаємо з ним трохи згодом, —  пообіцяв Майкл.
  Коли Джоні кінчив співати й зник у будинку разом з доном Корлеоне, Кей лукаво заявила Майклу:
  — Тільки не кажи мені, що така велика кінозірка, як Джоні Фонтане, теж прийшла просити допомоги у твого батька.
  — Він батьків хрещеник, —  відповів Майкл. — І якби не мій батько, то Джоні міг би й не стати кінозіркою
  Кей Адамс радісно засміялася.
  — Це пахне ще однією цікавою історією.
  — Але цієї я не можу розповісти, —  відмовив Майкл
  — Я нікому не скажу, слово честі.
  І він розповів. Розповів без гумору й без гонору. Пояс нив тільки, що вісім років тому батько був імпульсивнішим, до того ж йшлося про його хрещеника, і для дона це була і гірша власної честі.
  Розповідь була коротка. Вісім років тому Джоні Фонтане, 	співаючи з ансамблем народних танців, здобув величезний успіх. На радіо він став співаком номер один. Нa жаль, Фонтане підписав з керівником ансамблю, добре відомим імпресаріо Лесом Хеллі, контракт на п'ять років. Це звичайна річ у естрадному бізнесі. Тепер Лес Хеллі міг позичати Джоні різним компаніям, а гроші класти собі в кишеню.
  Дон Корлеоне сам розпочав переговори. Він запропонував  Хеллі двадцять тисяч доларів за розірвання контракту а Джоні Фонтане. Хеллі зажадав права на п'ятдесят процентів з прибутків Джоні. Дон тільки засміявся і зменшив пропоновану суму з двадцяти тисяч до десяти. Імпресаріо, який, очевидно, нічого не тямив поза своїм естрадним їм бізнесом, не зрозумів, що-це означає.
  Другого дня дон Корлеоне сам прийшов до керівника танцювальної групи, взявши з собою двох найкращих приятелів: Дженко Абандандо, свого консільйорі, та Луку Браві. При цих свідках дон Корлеоне переконав Лес Хеллі підписати документ, у якому той відмовлявся від усіх прав на Джоні Фонтане після отримання завіреного чека на десять тисяч доларів. Дон Корлеоне домігся свого, приставивши пістолет до лоба керівникові трупи й запевнивши його якнайсерйозніше, що рівно через одну хвилину на цей документ ляже або його підпис, або його мозок. Лес Хеллі підписав. Дон Корлеоне поклав пістолет у кишеню і вручив йому завірений чек.
  Що було далі — відомо всім. Джоні Фонтане став у Америці найбільшою сенсацією серед співаків. Він грав у Голлівуді в музичних фільмах, що дали цілий капітал його студії, його платівки давали мільйонні прибутки. А потім вій розлучився з дружиною — своєю юнацькою любов'ю, кинув двох дітей, одружився з найвродливішою кінозіркою, Невдовзі побачив, що то потіпака. Він почав пиячити, грати, волочитися за іншими жінками. Втратив голос. Його платівки перестали розкуповувати. Студія не хоче поновлювати контракт. От він і прийшов до Хрещеного Батька.
  Кей промовила замислено:
   — Ти певен, що не заздриш своєму батькові? Як послухати тебе, він тільки те й робить, що піклується про інших. Він , напевне , має дуже добре серце. — Вона кисло всміхнулася, — Тільки що методи в нього не зовсім конституційні.
  — Я розумію, — зітхнув Майкл, — так воно здається. Та це не все. Ти чула про дослідників Арктики, що залишали запаси харчів по дорозі до Північного полюса? Просто на всяк випадок, може, вони їм колись будуть потрібні? Отак і з допомогою мого батька. Колись він прийде до кожного з цих людей, і тоді їм не залишиться нічого, як віддати свої борги.
  ***
  Майже розвиднялося, коли принесли торт-коровай. Його зустріли радісними вигуками і з'їли. Спеціально виготовлений у Назоріне торт прикрашали химерні мушлі з крему, такого запаморочливо смачного, що молода жадібно обібрала їх, перше ніж гайнути зі своїм білявим юним чоловіком у весільну подорож. Дон увічливо приспішив від'їзд гостей, зваживши між іншим, що чорної машини з агентами ФБР уже не видно.
  Нарешті перед будинками залишилася єдина машина — великий чорний «Кадилак», в якому за кермом сидів Фредді. Досить моторно, як на його вік і комплекцію, дон сів на переднє сидіння. Сонні, Майкл і Джоні Фонтане вмостились на задньому. Дон Корлеоне звернувся до Майкла:
  — Твоя дівчина дістанеться до міста сама, гаразд?
  — Том сказав, що він все влаштує, — відповів Майкл.
  Дон Корлеоне, задоволений із Томової спритності, схвально кивнув головою.
  Бензин продавався ще по картках, і тому на дорозі «Белт-Парквей» у напрямі Манхеттена йшло мало машин. Менше ніж за годину «Кадилак» уже під'їхав до лікарні «Френч госпітал». Дорогою дон Корлеоне спитав молодшого сина, чи все гаразд у нього з навчанням. Майкл кивнув головою. Тоді Сонні запитав батька:
  — Джоні каже, що ти збираєшся владнати його справи в Голлівуді. Не хочеш, щоб я взявся за це?
  Дон Корлеоне відказав сухо:
  — Туди сьогодні їде Том. Йому не треба помічників, Це проста справа.
  Сонні Корлеоне засміявся.
  — Джоні певен, що це діло тобі не по зубах, тому я  подумав, що ти захочеш послати мене.
  Дон Корлеоне повернув голову.
  — Чому ти не віриш мені? — спитав він Джоні Фонтане. — Хіба коли-небудь твій хрещений батько не дотримав слова? Невже я схожий на такого дурня?
  Джоні заходився збентежено вибачатися:
  — Хрещений, той тип таки справжній пеццонованте. Його нічим  не візьмеш, навіть грішми. У нього величезні зв’язки. І він ненавидить мене. Я просто не знаю, як зможеш це діло впорати.
  Дон не приховував, що це вже починало його розважати.
   — Я ж тобі сказав: роль буде твоя. — Він штурхонув Майкла ліктем. — Ми не розчаруємо нашого хрещеника, правда, Майкле?
  Майкл, що ні на мить не сумнівався в батькові, рішуче кивнув головою. Коли вони йшли до лікарні, дон Корлеоне притримав Майкла за руку, пропустивши усіх перед себе.
   — Як закінчиш коледж, приходь до мене, поговоримо. В мене є міркування, які тобі сподобаються. 
  Майкл нічого не відповів. Дон Корлеоне пробурчав роздратовано:
   — Я знаю  тебе й не збираюсь пропонувати тобі щось непідходяще. Це справа особлива. Живи як знаєш, кінець кінцем ти вже дорослий. Тільки, коли закінчиш свою науку, зайди до мене, як син до батька.
  ***
  Родина Дженко Абандандо, дружина й три дочки, всі  в чорному, скупчилися, мов зграйка нашорошених ворон, на білій кахельній підлозі лікарняного коридору. Побачивши дона Корлеоне, що саме виходив з ліфта, вони неначе злетіли з білого кахлю, інстинктивно пориваючись знайти в нього захист. У чорному мати виглядала велично-дебелою, а доньки — гладкими й негарними. Пані Абандандо поцілувала дона Корлеоне в щоку, схлипуючи й скиглячи: 
  — Що за свята людина, прийшов сюди в день доччиного весілля!
  Дон Корлеоне відмахнувся від цих виявів подяки.
   — Хіба ж це не мій обов'язок — віддати шану другові, який двадцять років був моєю правою рукою? — Він миттю зрозумів — майбутня вдова ще не усвідомила, що її чоловік помре цієї ночі. Дженко Абандандо вже цілий рік помирав у лікарні від раку, й жінка призвичаїлася до його фатальної хвороби, як до чогось майже буденного. А сьогодні просто ще одне ускладнення. Вона белькотіла:
   — Іди, провідай мого бідного чоловіка. Він кликав тебе, сердега хотів піти на весілля, щоб виявити свою повагу, та лікар не дозволив. Потім він сказав, щоб ти навідав його в цей великий день, але я не вірила, що ти справді приїдеш. Чоловіки розуміють дружбу краще, ніж жінки. Зайди до нього, він буде такий радий!
  Медсестра і лікар вийшли з окремої палати Дженко Абандандо. Лікар, ще молодий, мав серйозне владне обличчя людини, яка народилась, щоб повелівати, тобто все життя була безмірно багата. Одна з дочок несміливо запитала:
  — Докторе Кеннеді, нам можна зайти до нього?
  Доктор Кеннеді роздратовано дивився на гурт відвідувачів. Невже вони не розуміють, що пацієнт у палаті вмирає, і вмирає у страшних муках? Було б краще, якби вони дали йому спокійно вмерти.
  — Думаю, що лише найближчі родичі, — відповів лікар вишукано ввічливим тоном. Він здивувався, коли жінки й дочки повернулися до невисокого огрядного чоловіка в не дуже добре пригнаному смокінгу, ніби саме той чоловік мав визначити, кому йти.
  Огрядний чоловік заговорив. У його вимові відчувався ледь помітний італійський акцент.
  — Дорогий докторе, це правда, що він умирає? — спитав дон Корлеоне.
  — Правда, — відповів доктор Кеннеді.
  — Тоді вам більше нема чого робити, — сказав дон Корлеоне. — Ми візьмемо цей тягар на себе. Ми втішимо його. Закриємо йому очі. Поховаємо й плакатимемо на його похороні, а потім подбаємо за його жінку й дочок.
  Почувши такі відверті слова, пані Абандандо нарешті все зрозуміла й заголосила.
  Доктор Кеннеді знизав плечима. Цим селянам неможливі щось утовкмачити. А водночас він зрозумів, що в словах огрядного чоловіка є своя жорстока правда. Його роль скінчилася. Так само вишукано ввічливо лікар сказав:
  — Будь ласка, почекайте, поки сестра впустить вас, її треба ще зробити деякі процедури з пацієнтами. — Він пішов від них коридором, метляючи полами білого халата
  Вони почекали, поки сестра була в палаті. Нарешті вона вийшла і запросила їх туди, притримуючи двері ви чиненими. Сестра прошепотіла:
  — Він марить від болю й гарячки, намагайтесь не хвилювати його. Усі, крім дружини, вийдете через кілька хвилин
  Вона впізнала Джоні Фонтане, коли той проходив повз неї, і очі її широко розплющилися. Джоні нагородив кволою вдячною усмішкою, а вона видивлялася на нього відверто заклично. Джоні зазначив її собі на майбутнє пішов слідом за всіма у палату, де лежав хворий.
  Дженко Абандандо мав нелегке змагання з смертю, й тепер, переможений і безсилий, лежав на високо піднятому ліжку. Від нього вже лишились майже самі кістки. Замість пишного смоляного чуба до тім'я липли гидкі ріденькі пасма. Дон Корлеоне сказав підбадьорливо:
   — Дженко, дорогий друже, я привів своїх синів, щоб засвідчити тобі шану, глянь, навіть Джоні, з самого Голлівуду.
  Умирущий вдячно підвів на дона запалені очі. Він дозволив молодикам потиснути його кощаву руку. Дружина й дочки вишикувались вздовж ліжка, беручи по черзі за руку й цілуючи його в щоку. Дон привітався за руку з давнім товаришем. 
  — Не залежуйся, — сказав він заспокійливо, — видужуй, й поїдемо разом в Італію до нашого старого села. Будемо грати в боччі перед шинком, як наші батьки колись грали.
  Умирущий поворухнув головою. Він наказував молодикам і своїй родині відійти від ліжка. А другою кістлявою рукою міцно тримався за дона. Він, видно, хотів щось сказати. Дон похилив голову й сів на стілець біля ліжка. Дженко Абандандо щось мимрив про їхнє дитинство. Раптом його чорні, як вуглини, очі набрали хитрого виразу. Він щось зашепотів. Дон нахилився нижче. Усі вражено дивилися, як сльози котяться по обличчю дона Корлеоне. Тремтячий голос хворого гучнішав, виповнював усю кімнату. Страшним, надлюдським зусиллям Абандандо відірвав голову від подушки і, втупивши в дона невидющі очі, наставив на нього висохлий кістлявий палець.
   — Хрещений Батьку, Хрещений, — благав він ледь розщілино, — врятуй мене від смерті, молю тебе. М'ясо горить моїх кістках, і я вже чую, як черви їдять мені мозок. Хрещений, зціли мене, ти маєш таку силу, зглянься на сльози моєї бідної жінки. У Корлеоне ми гралися з тобою вдвох іще малими, невже ти даси тепер мені померти? Я страшуся пекла, в мене стільки гріхів! 
  Дон не озивався. Абандандо благав далі:
   — Сьогодні весілля твоєї дочки. Ти не можеш мені відмовити.
  Дон заговорив розсудливо й спокійно, намагаючись пробитися до свідомості хворого крізь те блюзнірське марення.
   — Друже мій, — говорив він, — я не маю такої сили. Коли б я мав її, то був би милосердніший від бога, повір мені. Але не бійся смерті, не бійся пекла. Я замовлятиму молебень за твою душу кожного вечора і кожного ранку. Твоя жінка й діти молитимуться за тебе. Хіба Господь покарає тебе, коли стільки людей прохатиме для твоєї душі милосердя?
  Обличчя скелета набуло якогось хитрого, майже безсоромного виразу. Абандандо спитав лукаво:
  — Значить, ти уже все влаштував?
  Відповідь дона була холодна й невтішна:
  — Це блюзнірство. Отямся.
  Абандандо впав знову на подушку. Божевільний блиск надії в його очах погас. До палати зайшла сестра й почала рішуче випроваджувати всіх. Дон підвівся, але Абандандо простягнув руку.
  — Хрещений, побудь тут зі мною і допоможи мені стрінути смерть. Коли вона побачить тебе коло мене, може, вона перелякається й відступиться від мене. А може, ти замовиш слівце, натиснеш на неї якось, га? — Вмирущий моргнув, начебто він тепер піддражнював дона, говорив не зовсім серйозно — Зрештою, ти ж її кровний брат. — Та раптом, ніби злякавшись, що дон образиться, стиснув його руку. — Побудь коло мене, нехай я потримаюся за твою руку. Ми перехитруємо цю суку, як перехитрували багатьох. Хрещений, не зраджуй мене.
  Дон жестом руки наказав усім вийти з палати. Вони залишилися удвох. Дон узяв у свої широкі долоні висхлу руку Дженко Абандандо. Лагідно, заспокійливо втішав він товариша, наче вони обидва чекали смерті. Неначе й справді дон був спроможний вирвати життя Дженко Абандандо з обіймів цього найогиднішого і найзлочиннішого зрадника людей.
  ***
  Для Конні Корлеоне весільний день закінчився добре Карло Ріцці виконав обов'язок молодого вміло й палко підігрітий вмістом сумочки з подарунками, що перевищили двадцять тисяч доларів. Правда, молода куди охочіше розлучилася з дівоцтвом, ніж із своєю сумочкою: щоб забрати її, Карло довелось підбити Конні око.
  Люсі Манчіні чекала вдома на дзвінок від Сонні Корлеоне, впевнена, що він подзвонить і вони домовляться пре зустріч. Нарешті сама подзвонила йому додому, та коли почула жіночий голос, поклала трубку. Звідки їй було знати що майже всі гості на весіллі помітили, як Люсі й Сонні зникли в саду на фатальні півгодини, і вже розходилися плітки про те, що Сонні Корлеоне знайшов нову жертву Що він «обробив» дружку власної сестри.
  Амеріго Бонасера приснився страшний сон. йому прима рилося, ніби дон Корлеоне в гостроверхій шапці, комбіне зоні й великих рукавицях розвантажує перед його похорон ним закладом посічені кулями трупи й кричить: «Затям Амеріго, щоб нікому ані слова, і поховай їх швидше». Він так голосно й довго стогнав уві сні, що жінка розштовхала його: «Що ти за людина, — буркотіла вона, — де це бачено, щоб верзлися чоловікові кошмари після весілля?»
  Полі Гатто й Клеменца довезли Кей Адамс до її нью-йоркського готелю. Велику розкішну машину вів Гатто. Клеменца сидів на задньому сидінні, а Кей на передньому, поряд з водієм. Обидва чоловіки здавалися їй страшенно цікавими, вони говорили точнісінько як мешканці Брукліну н кінофільмах і були надзвичайно галантні з нею. Дорогою вона розмовляла то з одним, то з другим і на свій подив побачила, що обидва говорять про Майкла з незаперечною повагою й відданістю. Майкл переконав її, що він зовсім чужа людина в батьковому колі. А тепер Клеменца хрипкуватим горловим голосом запевняв її, що «стариган» якнайкращої думки про Майкла і вважає, що з-поміж його синів саме Майкл успадкує «родинне діло».
  — А що це за діло? — невинно спитала Кей.
  Полі Гатто, повертаючи кермо, скоса зиркнув на неї. А позаду Клеменца здивовано відповів:
  — Хіба Майкл не казав вам? Містер Корлеоне — найбільший у Штатах імпортер італійської маслинової олії. Тепер, як закінчилася війна, його діло даватиме величезні прибутки. І йому потрібен метикований хлопець, такий, як Майкл.
  У готелі Клеменца наполіг на тому, щоб провести її аж до чергового адміністратора. Коли вона запротестувала, він просто пояснив:
  Хазяїн наказав, щоб ми напевне приставили вас додому без пригод. Я повинен виконувати наказ.
  Кей узяла ключ від номера, а Клеменца провів її до ліфта й почекав, поки вона не зайшла. Кей усміхнулась, помахала йому і аж здивувалася, коли він щиро й радісно всміхнувся їй у відповідь. Добре, що Кей не бачила, як він знову підійшов до клерка й запитав:
  — Під яким прізвищем вона записалася?
  Черговий відповів Клеменці холодним поглядом. Клеменца поклав на стіл і покотив до клерка зелененьку паперову кульку, яку перед тим скачав у пальцях. Черговий підхопив гроші й миттю сказав: «Містер і місіс Майкл Корлеоне». У машині Полі Гатто зазначив:
  Симпатична дамочка. Клеменца буркнув:
  — Майкл її вже упорав. — «Якщо тільки він і справді не спішся на ній», — додав він уже сам до себе. — Завтра заїдеш по мене вранці, — сказав він до Гатто. — У Хейгена є для нас якась пильна робота.
  ***
  Лише пізно ввечері в неділю Том Хейген зміг нарешті поцілувати на прощання дружину й від'їхати до аеропорту. Узяти квиток до Лос-Анджелеса він зміг без клопоту, бо один генерал із Пентагону свого часу за якусь послугу добув йому дозвіл на позачергову броню.
  Минув клопітний, але щасливий для Тома Хейгена день. Дженко Абандандо помер о третій годині ранку, і коли дон Корлеоне повернувся з лікарні, він повідомив Хейгена, що той тепер офіційно став новим консільйорі в «родині». Отже, Хейген, напевне, стане дуже багатою людиною, не кажучи вже про владу.
  Дон порушив давню традицію. Посаду консільйорі завжди займав лише чистокровний сицилієць, і та обставина, що Хейген виховувався як член донової родини, ще нічого не значила для цієї традиції. То було питання крові. Тільки сицилійцеві, який від народження увібрав у себе правило «омерта» — закон мовчання — можна довірити ключову посаду консільйорі.
  Між главою «родини», доном Корлеоне, який визначав політику, і виконавчим рівнем людей, які втілювали у життя донові накази, існувало три щаблі, або три буфери. За такої системи нічого не можна було простежити до самого верху. Хіба що консільйорі виявився б зрадником. Того недільного ранку дон Корлеоне дав вичерпні настанови, що треба зробити з двома молодиками, які покалічили доньку Амеріго Бонасера. Але він дав ті вказівки Томові Хейгену без свідків. Пізніше Хейген, також сам на сам, проінструктував Клеменцу. Той своєю чергою віддав доручення Полі Гатто. Гатто тепер викличе потрібних йому людей і виконає наказ. Полі Гатто і його люди не знатимуть, чому виконується це завдання і хто його насправді дав. Тільки в тому разі, якщо кожна ланка цього ланцюжка виявиться зрадником, можуть докопатися до самого дона. Цього ще ніколи не траплялося, хоча така можливість і не була виключена. Але засіб від неї також був відомий. Треба, щоб лише одна ланка з ланцюжка зникла.
  Як указує самий титул, консільйорі був радником дона, його правою рукою, його додатковим розумом. Він був також його найближчим компаньйоном і найдовіренішим приятелем. Під час відповідальних подорожей Том мав вести донову машину, на нарадах подавати донові напої, каву, сандвічі, сигари. Він мав знати все або майже все те,що знає дон, усі клітинки, з яких складається влада. Відтепер кін був єдиною людиною в світі, яка могла довести дона до катастрофи. Але ще ніколи жоден консільйорі не зрадив свого дона, такого не пам'ятає жодна могутня сицилійська сім'я з тих, що оселилися в Америці. Зрада не дає ніякої користі. Проте кожний консільйорі знав, що відданість принесе йому багатство, силу і пошану. Якщо ж трапиться нещастя — про його дружину і дітей будуть піклуватися так само, як і тоді, коли він був живий або вільний. Якщо тільки він нікого не викаже.
  В деяких випадках консільйорі доводиться виступати від імені свого дона більш відверто, та все ж так, щоб не вплутати його самого. Хейген летів до Каліфорнії якраз у такій справі. Він розумів, що його майбутнє як консільйорі значною мірою залежало від успіху чи невдачі цієї місії. За міркою «родинного діла» те, здобуде чи не здобуде Джоні Фонтане свою улюблену роль у тому воєнному фільмі, не мало ніякого значення. Куди важливішою була зустріч з Вірджілем Солоццо, яку Хейген влаштовував наступної п'ятниці. Але Хейген знав, що особисто для дона обидві справи важать однаково, і це є визначальним для кожного вправного консільйорі.
  Гудіння моторів літака дратувало вже й так збудженого Хейгена, і він попросив стюардесу принести для заспокоєння келих мартіні. Обидва — і дон і Джоні — змалювали йому особу кінопродюсера Джека Вольца. З розповіді Джоні було видно, що Хейгенові нізащо не переконати Вольца. Але у нього також не було щонайменшого сумніву в тому, що дон дотримає свого слова. Роль Тома полягала у веденні переговорів і встановленні потрібного контакту.
  Хейген відхилився на спинку сидіння і ще раз перебрав у думці всю інформацію, яку сьогодні отримав. Джек Вольц — один з трьох найзнаменитіших кінопродюсерів Голлівуду, має власну студію і з десяток кінозірок, які працюють на нього за контрактом. Вольц також член Консультативного комітету при президенті Сполучених Штатів з питань воєнної інформації, по відділу кінематографа. На звичайній мові це означало, що він просто допомагає робити пропагандистські кінофільми. Він бував запрошений на обід до Білого дому. У своєму голлівудському домі приймав Едгара Гувера. Але все це не таке страшне, як могло б здатися. То офіційні стосунки. У Вольца немає ніякої серйозної особистої політичної влади: насамперед тому, що вій крайній реакціонер, а по-друге — він страждає манією величі й любить безоглядно користуватися владою, яку має, не дбаючи, що тим наживає собі легіони ворогів.
  Хейген зітхнув. Не видно, як підступитися до Джека Вольца. Він відкрив свій портфель і спробував щось записати, але втома давалася взнаки. Тоді замовив собі ще мартіні й почав міркувати про своє життя. Він не шкодував, що йому випала така доля, навпаки, вважав, що йому надзвичайно пощастило. Незалежно від причин, шлях, обраний десять років тому, виявився для нього найкращим. Він тішився успіхом, був такий щасливий, як тільки може бажати розумний дорослий чоловік, і відчував смак життя.
  Томові Хейгену було тридцять п'ять років. Він був високий чоловік, по-військовому коротко підстрижений, дуже худорлявий і зовні звичайний. Юрист за фахом, після закінчення університету він три роки віддав адвокатській практиці, однак у «родинному ділі» Корлеоне, власне, відав не чисто юридичними справами.
  В одинадцять років Том був товаришем свого однолітка Сонні Корлеоне. Мати Хейгенова якраз тоді осліпла і невдовзі померла, а батько безбожно пив і врешті спився дощенту. Роботящий тесляр, він за своє життя не зробив жодного нечесного вчинку. Але його пияцтво розбило сім'ю і згубило його самого. Том Хейген залишився сиротою, блукав по вулицях і спав у під'їздах. Меншу сестру взяли до притулку, а от щодо нього — в двадцятих роках органи опіки не розшукували невдячних дванадцятирічних хлопчаків, які тікали від їхньої благодійності. Хейген також хворів на очі. Сусіди подейкували, що він успадкував або підхопив цю хворобу від матері і що від нього також можна заразитися. Тома уникали. Сонні Корлеоне, добросердний і гонористий одинадцятилітній хлопчак, привів товариша до себе додому і зажадав, щоб його залишили у них. Томові Хейгену дали тарілку гарячих італійських макаронів — спагеті — з жирним і густим томатним соусом — їхнього смаку він ніколи не забуде, — а ввечері поклали спати на залізному складаному ліжку.
  Без жодного слова, мовби так і треба, дон Корлеоне дозволив хлопчикові залишитися в його домі. Дон сам повів хлопця до лікаря-спеціаліста, і хворобу очей вилікували. Дон віддав його в коледж і юридичну школу. І весь час дон Корлеоне діяв не як батько, а швидше як опікун. Не виказуючи ніякої прихильності, дон навдивовижу ставився до Хейгена навіть уважніше, ніж до власних синів, ніколи не нав'язував йому своєї батьківської волі. Хлопець сам захотів піти в юридичну школу після коледжу. Він почув одного разу, як Дон Корлеоне сказав: «Юрист із своїм портфелем може накрасти більше, ніж сто чоловік з револьверами». Тим часом Сонні й Фредді, на велике невдоволення батька, захотіли місця в «родинному ділі» зразу ж після закінчення середньої школи. Лише Майкл подався до коледжу, але він записався добровольцем до морської піхоти наступного дня після перл-харборської трагедії.
  Склавши іспит на юриста, Хейген одружився і завів власну сім'ю. Він узяв молоду дівчину-італійку з Нью-Джерсі, випускницю коледжу, що в той час не часто траплялося. Після весілля, яке, певна річ, відбулося в будинку дона Корлеоне, дон запропонував Хейгенові підтримку в усіх справах: у відкритті контори, залученні клієнтів, придбанні помешкання. Том Хейген схилив голову і сказав донові:
  — Я хотів би працювати на вас.
  Це здивувало і потішило дона.
   — А ти знаєш, хто я?
  Хейген кивнув головою. Щоправда, він тоді ще не знав справжньої могутності дона. Він не знав усього і наступні десять років, аж поки не почав виконувати обов'язки консільйорі, коли захворів Дженко Абандандо. Але Том кивнув і подивився прямо в очі донові:
  — Я працюватиму на вас, як ваші сини, — сказав Хейген, маючи на увазі цілковиту відданість і беззастережне визнання батьківської вищості дона. З тією сердечною проникливістю, що вже тоді сіяла легенди про його велич, дон уперше, відколи Том з'явився в його домі, виказав йому батьківську ласку. Він обняв Хейгена і відтоді поводився з ним майже як з рідним сином, хоча інколи казав йому: «Томе, ніколи не забувай своїх батька й матір», — неначе зайвий раз нагадував собі й Хейгенові.
  А втім, Хейген і сам нізащо не зміг би їх забути. Його мати була така тупа й неохайна, така байдужа до всього, що не могла любити своїх дітей і навіть не намагалась удавати, що їх любить. А батька Хейген ненавидів. Сліпота матері жахала його, а власна хвороба також була для нього тяжким ударом долі. Він думав, що теж осліпне. Після батькової смерті одинадцятирічний хлопчак неначе схибнувся розумом. Він тинявся по вулицях, мов звір, що чекає на неминучу смерть, аж до того пам'ятного дня, коли Сонні надибав Тома, що спав у під'їзді, і привів його до себе. Все, що сталося після цього, здавалось йому дивом. Але ще довгі роки у снах Хейген бачив, як він, дорослий і сліпий, ходить з білою паличкою, а його сліпі діти йдуть за ним, постукуючи такими ж алюмінієвими паличками, і жебрають на вулицях. А потім у свідомості назавжди закарбувався образ дона Корлеоне, і тільки тоді Том відчув себе у безпеці.
  Дон наполіг, щоб на додаток до своїх обов'язків у «родинному ділі» Том три роки віддав приватній адвокатській практиці. Набутий досвід згодом виявився неоціненним, а крім того, розвіяв у душі Тома Хейгена будь-які сумніви щодо роботи на дона Корлеоне. Він практикувався два роки в бюро великої фірми адвокатів-криміналістів, в якій дон мав певний вплив. Всім було видно, що у Тома справжнє покликання до цієї галузі права, і протягом наступних шести років, коли він поринув у справи «родини», дон Корлеоне не зміг жодного разу дорікнути йому за похибку.
  Коли Том почав виконувати обов'язки консільйорі, інші можновладні сицилійські сім'ї стали презирливо називати «родину» Корлеоне  «ірландським кодлом». Це й потішало Хейгена, і свідчило про те, що він ніколи не зможе заступити дона на посту глави «родинного діла». Але Хейген тим не журився. Адже він цього ніколи й не прагнув, такі бажання були б неповагою до благодійника і до кревних благодійника.
  Було ще темно, коли літак приземлився в Лос-Анджелесі. Хейген приїхав до готелю, поголився, прийняв душ, тоді трохи подивився, як займається над містом світанок. Замовив газети й сніданок до себе в номер і став чекати зустрічі з Джеком Вольцом, призначеної на десяту годину. Про зустріч він домовився навдивовижу швидко і легко.
  Напередодні Хейген подзвонив Біллі Гоффові, одному з найвпливовіших діячів у профспілці кінопрацівників. Діючи за вказівками дона Корлеоне, Хейген попросив Гоффа, щоб той другого дня влаштував йому побачення з Джеком Вольцом і натякнув Вольцові: якщо Хейген буде незадоволений з наслідків цього побачення, може статися страйк працівників кіностудії. За годину Хейгенові подзвонив Гофф. Побачення призначено на десяту ранку. Вольцові натякнули на можливість страйку, але це не справило на нього дуже великого враження, сказав Гофф. Він додав:
  — Якщо справді до цього дійде, я мушу сам переговорити з доном.
  — Якщо до цього дійде то він сам поговорить і ними, — відповів Хейген. Кажучи так, він уникнув будь-яких обіцянок. Він не дивувався, що Гофф так охоче виконує полю дона. Практично імперія Корлеоне не сягала далі району Нью-Йорка, але дон набув могутності, допомагаючи попервах профспілковим босам. Не один з них ще й досі був доновим боржником.
  Призначення зустрічі на десяту годину ранку було поганою ознакою. Отже виходить, що Том буде перший у списку відвідувачів і що його не запросять на обід. Тобто Вольц не надає йому великої ваги. Гофф погрожував не досить рішуче, можливо, тому, що Вольц підгодовував його хабарами. Часом уміння дона триматися в тіні йшло на шкоду «родинному ділу», бо його ім'я нічого не говорило невтаємниченим колам.
  Хейгенові міркування підтверджувалися, бо Вольц протримав його в приймальні ще з півгодини після призначеного часу. Хейген тим не Журився. В дуже пишній, дуже комфортабельній приймальній кімнаті навпроти нього на темно-ліловому дивані сиділа дівчинка, така гарненька, що Хейген іще зроду не бачив кращої. Не більш як одинадцяти-дванадцятирічна, вона була в надзвичайно простому, але дорогому вбранні дорослого крою. Вона мала ясно-золотаве волосся, великі, бездонні очі кольору морської блакиті і рожеві, мов ягідки, губенята. З нею сиділа жінка, очевидно, її мати, що зміряла Хейгена крижаним гордовитим поглядом, і йому захотілося дати їй доброго ляпаса. «Дитина-ангелятко й мати-дракон», — подумав Хейген, відповідаючи на холодний погляд матері не менш холодним.
  Зрештою вишукано вбрана, але повненька жіночка середнього віку провела його через кілька приміщень до кабінету кінопродюсера. Хейгена вразила елегантність приміщень і людей, що там працювали. Він посміхнувся. То все були хитруни, що хотіли попасти в кіноактори, спершу влаштувавшись на конторську роботу, здебільшого вони працюватимуть тут ціле життя або доти, поки визнають свою поразку й повернуться до рідних міст.
  Джек Вольц був високий, міцної статури чоловік з великим черевом, яке майже приховував добре пригнаний костюм. Хейген знав його біографію. В десять років Вольц качав порожні пивні бочки й ручні візки в нью-йоркському Іст-Сайді. В дванадцять — допомагав батькові витягати жили з робітників у кравецькій майстерні. В тридцять залишив Нью-Йорк і подався на Захід, вклав капітал у тодішні «синематографи» і одним з перших почав ставити кінофільми. У сорок вісім років став наймогутнішим кіномагнатом Голлівуду, хоча, як і раніше, був вульгарний у мові, а щодо жінок — ненаситним, мов лютий вовк, що винищує безпорадні зграйки молодих куріпочок. Але в п'ятдесят років він ніби переродився. Почав брати уроки мови, від слуги-англійця навчився елегантно вдягатися, а від англійця-дворецького перейняв світські манери. Коли померла перша дружина, Вольц узяв собі всесвітньовідому вродливу актрису, якій набридло зніматися в кіно. Тепер, у шістдесятилітньому віці, він збирав картини старих майстрів, був членом президентського консультативного комітету і заснував кілька мільйонний фонд сприяння кіномистецтву, що носив його ім'я. Його дочка вийшла за англійського лорда, син одружився з італійською княгинею.	
  Останнім захопленням Вольца, як про це ревно повідомляли всі кінокоментатори всіх американських газет, були породисті рисаки, на яких він лише за останні роки витратив десять мільйонів доларів. Газети чорніли жирними заголовками, коли Вольц придбав уславленого англійського рисака Хартума за нечувану ціну — шістсот тисяч доларів, а потім заявив: непереможний рисак більше не виступатиме в перегонах, а буде плідником у конярні Вольца.
  Він прийняв Хейгена церемонно; гарно засмагле, чисто виголене Вольцове обличчя скривила гримаса, що мала означати усмішку. Незважаючи на витрачені гроші, незважаючи на послуги найкращих майстрів, літа позначалися на його пиці — здавалося, що воно зшите докупи різних шматків. Але в рухах проступала величезна життєва снага; він, як і дон Корлеоне, мав вигляд людини, що неподільно владарює у своєму світі.
  Хейген зразу перейшов до діла. Він — посланець друга Джоні Фонтане. Цей друг — дуже впливова людина, яка засвідчить містерові Вольцу свою вдячність і вічну приязнь, якщо містер Вольц зробить їй невеличку послугу, а саме — дасть Джоні Фонтане роль у новому фільмі про війну, який студія збирається знімати з наступного тижня.
  Позшиване лице залишилося незворушно ввічливим.
  — А яку послугу зможе ваш друг зробити для мене? — спитав Вольц. У його голосі бриніла ледь відчутна зверхність. Хейген пустив те повз вуха.
  — У вас, здається, настигають якісь клопоти з профспілкою. Мій друг може дати вам абсолютну гарантію, що він відверне ці клопоти. Ваш найвидатніший актор, що дає студії чималі прибутки, — наркоман, він тільки-но перейшов з марихуани на героїн. Мій друг може влаштувати так, що він залишиться без героїну. І якщо колись у майбутньому виникатимуть ще якісь прикрощі, досить одного вашого і дзвінка до мене — і все буде залагоджено.
  Джек Вольц сидів з такою міною, ніби йому доводилося підслуховувати дитячі хвастощі. А потім відрубав навмисне з вульгарним іст-сайдським тоном:
  — Хочете накласти на мене лапу?
  Хейген відповів холодно:
  — Анітрохи. Я прийшов просити вас про послугу моєму другові. І намагався пояснити вам, що на цьому ви нічого не втрачаєте.
  Неначе на замовлення, Вольц напустив на обличчя вираз гніву. Рот перекривився, а густі брови нависли широкою смугою над палаючими очима. Він перехилився через стіл до Хейгена.
  — Слухай, ти, слизький сучий сину, зараз я тобі все скажу в вічі, тобі і твоєму босові, хто там він не є. Джоні Фонтане ніколи не побачить цієї ролі. Мені начхати, скільки ваша макаронна мафія нашле до мене своїх шакалів. — Вольц відхилився на спинку крісла. — Послухай моєї поради, хлопче. Едгар Гувер — гадаю, ти чув про такого, — Вольц саркастично всміхнувся, — мій особистий приятель. Тільки-но йому натякну, що мене шантажують, — ти з своєю братією й не добереш, звідки на вас грім упав.
  Хейген спокійно слухав. Від людини Вольцового масштабу він сподівався більшого. Невже це можливо, щоб людина, яка поводиться так по-дурному, могла піднятися до ролі керівника компанії з капіталом у кілька сот мільйонів доларів? Про це слід би подумати, бо дон шукав нових сфер для капіталовкладень, а якщо провідні голови в цьому ділі — такі йолопи, то кінопромисловість — якраз підходяще місце. Образа сама собою не хвилювала його анітрохи. Хейген перейняв мистецтво вести переговори від самого дона. «Ніколи не злостись, — повчав той .— Ніколи не погрожуй. Переконуй людей». Слово «переконуй» звучить багато краще по-італійськи — «раджуна» — дослівно «єднай». Це мистецтво полягає в тому, щоб не зважати ні на які образи, ні на які погрози, підставляти другу щоку. Хейген бачив, як дон сидів за столом переговорів вісім годин, ковтаючи образи, намагаючись переконати одного дуже відомого, дуже зухвалого й самовпевненого бандюгу змінити своє рішення. Після тих восьми годин дон Корлеоне розвів безпорадно руками, сказав тому чоловікові: «З такою людиною, як ви, неможливо розмовляти», — і вийшов. Зухвалий гангстер сполотнів. Миттю побігли посланці, щоб вернути дона назад. ДОСЯГАЙ згоди, але через два місяці того впертюха хтось застрелив у його улюбленій перукарні.
  Отже, Хейген знову заговорив так, ніби нічого не сталось:
  — Ось моя візитна картка. Я юрист. Невже б я став устрявати в непевну справу? Хіба я вимовив хоч одне загрозливе слово? Я навіть можу вас запевнити, що ми погодимось на будь-які умови, які ви поставите нам за свою згоду на участь Джоні Фонтане у вашому кінофільмі. Мені здається, що ми вже чимало запропонували за таку невелику послугу. До того ж, як я гадаю, надати цю послугу було б у ваших інтересах. Джоні якнайкраще підходить для цієї ролі. Він казав мені, що ви самі це визнаєте. Дозвольте вас запевнити — коли б не так, ми б ніколи не просили вас про цю послугу. А якщо ви тривожитесь за свій капітал, то мій клієнт може фінансувати постановку кінокартини. Тільки зрозумійте мене правильно. Ми знаємо, що ваше «ні» тверде. Ніхто не може і не намагається примусити вас зробити щось проти власної волі. Ми знаємо про вашу дружбу з містером Гувером. Я можу додати, що мій бос поважає вас за це. Він дуже високої думки про ваше знайомство.
  Вольц бавився великою ручкою, прикрашеною червоним пташиним пером. На згадку про гроші він зацікавився і перестав крутити ручку.
  — Картина коштуватиме п'ять мільйонів, — сказав він поблажливо.
  Хейген аж свиснув, щоб показати, як його вразила цифра, а потім промовив, ніби між іншим:
  — У мого боса багато друзів, що покладаються на його поради.
  Здається, вперше Вольц почав підходити до справи по-серйозному. Він уважно роздивився Хейгенову візитну картку.
  — Я ніколи не чув про вас. Я знаю майже всіх значних адвокатів Нью-Йорка, але хто ви, в біса, такий?
  — Я практикую в одній дуже поважній спілці і на інші справи не відволікаюсь, — сухо відповів Хейген. Він підвівся: — Не буду більше забирати ваш час. — Том простяг руку, Вольц потиснув її. Хейген ступив кілька кроків до дверей і знову повернувся до Вольца.
   — Я розумію, вам доводиться стикатися з багатьма людьми, що вдають із себе звичайніших, ніж вони є насправді. Зі мною якраз навпаки. Чом би вам не перевірити  цього нашого спільного знайомого? Якщо ви передумаєте то подзвоніть мені до готелю. — Він хвильку помовчав. — Вам ці слова можуть видатися блюзнірством, але запевняю вас, що мій клієнт спроможний зробити вам і такі послуги, які навіть містерові Гуверу виявилися б не під силу. — Том побачив, як звузилися очі кінопродюсера. Здається, до Вольца нарешті дійшло. — Між іншим, мені ваші фільми страшенно подобаються, — Хейген вимовив це з найулесливішою інтонацією, на яку був здатний. — Сподіваюсь, що ви зможете й далі ставити такі. Країна потребує їх.
  Вже надвечір Хейгенові подзвонила секретарка продюсера і повідомила, що за годину заїде машина, яка відвезе Хейгена на вечерю до заміського помешкання Вольца. Вона попередила, що доведеться їхати близько трьох годин, але в автомобілі буде що випити і чим перекусити. Хейген знав, що Вольц полетів власним літаком, і його цікавило, чому Вольц не взяв з собою і його. Голос секретарки ввічливо додав:
  Містер Вольц порадив вам прихопити з собою вашу дорожню валізку, а вранці він відвезе вас до аеропорту.
  — Зроблю, як ви сказали, — відповів Хейген. І знов тут було над чим подумати. Як Вольц довідався, що на ранок Том замовив собі авіаквиток до Нью-Йорка? На якусь мить Хейген замислився. Очевидно, Вольц вдався до приватних детективів, які й зібрали про нього інформацію. Якщо, так, то Вольцові, напевне, вже відомо, що Том репрезентує дона; отже, він розвідав дещо й про дона, а це своєю чергою означає, що тепер він готовий поставитися до справи серйозно. «Щось можна буде зрештою зробити», — подумав Хейген. І, можливо, Вольц насправді розумніший, ніж здався сьогодні вранці.
  Маєток Джека Вольца мав вигляд величезного майданчика для зйомок. Там стояв будинок плантаторського типу; довкола розлогих угідь йшла широка чорна земляна дорога, якою виводили коней, далі — стайні, пасовиська для цілого табуна. Живоплоти, клумби і газони вилизані й доглянуті незгірше, ніж наманікюрені нігті кінозірки.
  Вольц зустрів Хейгена на заскленій веранді з кондиціонованим повітрям. Продюсер був одягнений по-домашньому — в голубу шовкову сорочку з відкритим коміром, широкі штани гірчичного кольору, а на ногах — м'які шкіряні сандалі. На тлі всіх тих барв і дорогих тканин його грубе, наче позшиване, обличчя було просто жахливе. Подавши Хейгенові величезний келих мартіні, Вольц узяв із заздалегідь поставленої таці келих і для себе. Він був привітніший, ніж зранку. Поклав руку Хейгенові на плече:
  — У нас є трохи часу до вечері, хочете подивитись на моїх коней?
  Дорогою до стаєнь він признався:
  — Я таки довідувався про вас, Томе. Треба було зразу сказати, що ваш бос Корлеоне, бо я подумав, що це Джоні найняв якогось низькопробного шахрая, щоб мене залякати. Тільки я на такі речі не піддаюсь. Не те що я люблю наживати собі ворогів, а просто мене не залякаєте, і квит. Але про справи поговоримо по обіді.
  Вольц виявився напрочуд уважним господарем. Він розповів про нововведення, які, сподівався він, зроблять його конярню найкращою в Америці. Всі стайні були вбезпечені на випадок пожежі, утримувались в ідеальній чистоті й охоронялися спеціальним загоном приватних детективів. Нарешті Вольц привів його до стійла, на зовнішній стіні якого було прибито велику бронзову таблицю з написом: «Хартум».
  Навіть на погляд недосвідченого Хейгена жеребець, що стояв у станку, був справжній красень. Вороний, з ромбовидною білою цяткою на масивній голові. Великі карі очі спалахували мов два золотавих яблука, шовковиста шерсть переливалась на туго обтягненому корпусі. Вольц говорив з дитячою гордістю:
  — Найкращий рисак у світі. Я купив його торік в Англії за шістсот тисяч. Можу закластися, що навіть російські царі ніколи не відвалювали таких грошей за одного-єдиного жеребця. Але я не збираюсь виставляти його на перегони. Триматиму як плідника. Створю племінний завод, якого в нас ще не було. — Він потріпав жеребця по гриві, пестливо промовляючи: «Хартум, Хартум». В голосі його бриніла непідробна любов, і кінь відзивався на неї. Вольц посміхнувся.
  — Ви знаєте, я непоганий вершник. А вперше сів на коня в п'ятдесят років. — Він засміявся. — Можливо, якусь із моїх прабабусь колись в Росії зґвалтував козак, а я успадкував його кров. — Він полоскотав Хартума під черевом і сказав з щирим захопленням:
  — Бачите його гілку? Мені б таку.
  Повернулися до вілли обідати. Три офіціанти під командою дворецького подавали на стіл, покритий розшитою золотом скатертиною і уставлений срібним посудом. Але страви видалися Хейгену так собі. Мабуть, Вольц жив самотньо і не був гурманом. Хейген чекав, доки вони обидва запалили великі гаванські сигари, і аж тоді спи run Вольца:
  — Ну то що, отримає Джоні роль чи ні. 
  — Я не можу, — сказав Вольц, — не зможу включити Джоні в цей фільм, навіть коли б мені хотілося. Уже підписано контракти на всі ролі, наступного тижня починаються зйомки. Я вже не можу нічого змінити.
  Хейген зауважив нетерпляче:
   — Містере Вольц, коли вирішуються питання на найвищому рівні, названа вами причина не має ніякої ваги. Ви можете зробити все, що захочете. — Він затягся сигарою. — Ви не вірите, що мій клієнт має змогу дотримати обіцянки?
  Вольц відповів сухо: 
   — Я припускаю, що мені доведеться мати мороку з профспілкою. Гофф дзвонив мені. Сучий син, як він зі мною розмовляв! Ви й уявити б не могли, що я переплачую йому потайки сто тисяч щороку. І я вірю, що ви позбавили б того артиста героїну. Але це мене не турбує, а фінансувати свої фільми я зможу сам, без нічиєї допомоги. Але я ненавиджу того байстрюка Фонтане. Перекажіть вашому босові, Що це єдина послуга, якої я не можу йому зробити. Хай просить що завгодно, тільки не це.
  «Ах ти ж виродок смердючий, — подумав Хейген, — нащо ж ти тоді притяг мене чортзна-куди?» Продюсер таки мав щось на думці. Хейген вимовив холодно:
  — Мені здається, ви не розумієте ситуації. Містер Корлеоне — хрещений батько Джоні Фонтане. Це дуже близькі, майже священні взаємини. Освячені релігією.
  Вольц із повагою схилив голову на згадку про релігію. Хейген вів далі:
  — Італійці кажуть жартома: світ настільки жорстокий, що людині треба мати двох батьків, ось чому у них є хрещені батьки. Після смерті рідного батька Джоні містер Корлеоне ставиться до своїх обов'язків ще ретельніше. А щодо якогось іншого прохання, то містер Корлеоне надзвичайно вразливий. Він ніколи не просить про послугу вдруге, якщо йому відмовили першого разу.
  Вольц знизав плечима.
  — Вибачте. Відповідь однаково буде «ні». Але якщо вже ви тут, то скажіть, скільки б мені коштувало обійстя без клопотів з профспілкою? Я б віддав зразу. Готівкою.
  Це прояснювало одну з загадок, а саме — чому Вольц витрачав час на Хейгена, вже вирішивши не давати Джоні ролі. І цього рішення не можна було змінити під час сьогоднішньої зустрічі. Вольц почував себе у безпеці. Він не боявся могутності дона Корлеоне. Звичайно ж, Вольц із своїми політичними зв'язками в урядових колах, знайомством із шефом ФБР, фантастичним багатством і абсолютною владою в кінопромисловості не припускав навіть думки, щоб його міг чимось залякати дон Корлеоне. Будь-яка розумна людина, в тому числі й Хейген, зробила б висновок, що Вольц слушно оцінював своє становище. Він був неприступний для дона, бо не зупинявся перед витратами, пов'язаними з загрозою страйку. Єдине лише не вкладалося в цю логічну схему: дон Корлеоне пообіцяв хрещеникові, що той матиме роль, а Хейген не міг пригадати випадку, щоб дон Корлеоне не дотримав слова в таких справах. Хейген сказав спокійно:
  — Ви навмисне хибно тлумачите мої слова. Ви хочете зробити з мене співучасника шантажу. Містер Корлеоне обіцяв лише замовити за вас дружнє слово перед профспілкою у відповідь на ваше дружнє слово. Дружній обмін можливостями особистого впливу, і тільки. Але я бачу, що ви не сприймаєте моїх слів серйозно. Я особисто вважаю, що ви робите помилку.
  Вольц, ніби чекав такого моменту, дозволив собі розсердитись:
  — Чому ж? Я чудово розумію, — сказав він, — це в стилі мафії, чи не так? Всі ці солодкі слова, присмачені маслиновою олією, що ви мені виливаєте тут, є насправді погрозами. Тож вислухайте, що я скажу. Джоні Фонтане ніколи в світі не отримає цієї ролі, хоч він і підходить для неї як ніхто інший. Ця роль зробила б його великою кінозіркою. Але він ніколи не стане кінозіркою, бо я ненавиджу цього чепурунчика і маю намір взагалі вижити його з кіно. Хочете знати чому? Він зіпсував одну з моїх найцінніших протеже. П'ять років я готував цю дівчину, її вчили грати, танцювати, співати, я витратив сотні тисяч доларів. Збирався зробити її кінозіркою. Буду навіть відвертіший, щоб ви не думали, що я черства людина, — річ тут не лише в доларах і центах. Це була вродлива дівчина і до того ж найжагучіша з усіх, яких я тільки мав у ліжку, а мав я їх, дай боже, по всьому світу. А з'явився Джоні з маслиновою олією в голосі та своєю макаронницькою привабливістю і обплутав її. Вона кинула все, виставила мене на посміховисько. Людина в моєму становищі не може собі дозволити бути посміховиськом. Я мушу сквитатися з цим Джоні.
  Тепер Вольц таки справді вразив Хейгена. Вже немолода людина, що займає таке високе становище, дозволяє отаким дрібницям впливати на вирішення серйозних справ, на долю бізнесу, та ще й якого. У світі Хейгена, в світі дона Корлеоне зовнішня краса, статева зваба жінок не мали ані найменшої ваги при вирішенні справді важливих проблем. Це, вважалося, особисті справи, за винятком хіба одруження та питань сімейної честі. Хейген зробив останню спробу.
  — Маєте цілковиту рацію, містере Вольц, — сказав він, — але хіба ці ваші прикрощі переважають усе інше? Мені здається, що ви не зрозуміли значення цієї невеликої послуги для мого клієнта. Містер Корлеоне тримав маленького Джоні на руках, коли того хрестили. Після смерті батька Джоні містер Корлеоне перебрав на себе батьківські обов'язки. Його називають «Хрещеним Батьком» усі, хто хоче висловити йому пошану і вдячність за допомогу. І містер Корлеоне ніколи не підводить своїх друзів.
  Вольц аж підскочив.
  — Я вже досить наслухався цих балачок. Та поки що не головорізи наказують мені, а я їм. Досить мені взяти цю трубку — і ви ночуватимете в тюрмі. І якщо всяка кримінальна наволоч докучатиме мені залякуванням, то майте на увазі, що я не якийсь там імпресаріо танцювального ансамблю. Так, я чув і про цю історію. Майте на увазі: ваш Корлеоне навіть не знатиме, звідки впаде на нього грім. Якщо треба, я не зупинюсь перед тим, щоб використати свій вплив у Білому домі.
  «Сучий син, упертий, наче осел. Як йому, у біса, пощастило стати пеццонованте? — дивувався Хейген. — Радник президента, власник найбільшої кіностудії в світі. Ні, справді, донові треба взятися за кінобізнес. Цей бовдур і далі чіпляється за сентименти, за марні слова, він так і не зрозумів нічого».
  — Дякую за частування і приємний вечір, — сказав Хейген. — Чи не наказали б ви підкинути мене чим-небудь до аеропорту? Я навряд чи зможу заночувати у вас. — Том холодно посміхнуся Вольцові. — Містер Корлеоне любить, щоб про погані вісті йому сповіщали негайно.
  Чекаючи на автомобіль перед яскраво освітленою колонадою вілли, Хейген побачив дві жіночі постаті, що простували до великого лімузина, який уже стояв біля під'їзду. Це були дванадцятилітня білява красуня та її мати. Хейген бачив їх сьогодні вранці у Вольцовій приймальні. Але тонко вирізьблені уста дівчинки тепер стали розпухлою червоною масою. Очі кольору морської блакиті ніби затягла якась плівка, а коли дівчинка спускалася сходами до машини, її довгі ноги підгинались, як у скаліченої лошички. Мати підтримувала доньку, допомагаючи їй сісти в машину, і сичала їй на вухо якісь вказівки. Скоса зиркнувши на Хейгена з хижацьким тріумфом у погляді, вона також сховалася в лімузині.
  «То ось чому мене не запросили в літак з Лос-Анджелеса, — подумав Хейген. — Кінопродюсер взяв у літак дівчинку з матір'ю. Це дало Вольцові час відпочити перед вечерею та «обробити» оте бідне дівчатко. І Джоні будь-що прагне жити в такому світі? Ну що ж — хай бог поможе і йому, й Вольцові».
  ***
  Полі Гатто не любив спішної роботи, надто коли йшлося про мордобиття. Він волів розрахувати все заздалегідь. Навіть отака мура, як сьогодні, може вилізти боком, якщо припуститися помилки. Потягуючи з кухля пиво, він позирав на двох молодих шалапутів, що домовлялися біля прилавка з двома блудяжками. Гатто вже знав усе, що йому треба було знати, про цих гультяїв. їх звали Джеррі Вагнер і Кевін Мунан. Обидва років двадцяти, вразливі, стрункі, міцної будови, русоволосі. Обидва за два тижні мали повертатися до коледжу, у обох батьки з політичним впливом, і це, на додачу до студентських квитків, утримало їх від призову до армії. Обидва були умовно засуджені за побиття дочки Амеріго Бонасера. «Виродки вошиві, — подумав Полі Гатто. — Відкручуються від служби, порушують умовне покарання, п'ючи у барі після півночі, волочаться за шльондрами. Шмаркачі. Гатто сам теж уник призову до війська, бо його лікар подав у мобілізаційну комісію документи, які свідчили, що його пацієнт, чоловічої статі, білий, двадцяти шести років, неодружений, пройшов лікування електрошоком у зв'язку з психічним розладом. Все це була, звичайно, брехня, проте Гатто вважав, що він чесно заробив своє звільнення від мобілізації. Для нього постарався Клеменца після того, як Гатто насобачився й прижився в «родинному ділі» Корлеоне.
  Клеменца сказав, щоб цю роботу закінчили швидше, до початку навчання в коледжі. Гатто хотів би знати, чому її треба зробити саме з Нью-Йорку. Клеменца завжди ставив якісь додаткові умови, замість просто доручити роботу. Якщо оті молоденькі шелихвістки підуть зараз із цими байстрюками, пропаде ще один вечір.
  Він почув, як одна з дівчат сказала, сміючись: «Ти що, здурів, Джеррі? Не піду я з тобою ні в яку машину, дуже мені хочеться відлежуватися потім у лікарні, як ота бідолашка!» В її голосі бриніло зловтішне задоволення. Для Гатто цього було досить. Він допив пиво й вийшов у темноту вулиці. Чудово. Було вже по дванадцятій. Крім ще одного бару, ніде не світилося. Всі заклади давно зачинені. Машину дільничного патруля взяв на себе Клеменца. Вона не з'явиться сюди, поки їм не повідомлять по радіо, та й потім поліція не квапитиметься до бару.
  Він обперся на великий «Шевроле». На задньому сидінні автомобіля, майже невидимі, терпляче дожидали два чоловіки, лобуряки нівроку. Полі сказав: «Схопите їх, коли вийдуть».
  Йому й досі здавалося, що все зроблено занадто поквапно, Клеменца дав йому копії фотографій з поліційних досьє на обох цих шмаркачів, навіть на бар, де вони щовечора пили і підбирали дівчаток легкої вдачі. Полі добрав двох кремезних чолов'яг з людей «родини» і вказав їм молодиків. Також розтлумачив, що треба зробити. Ніяких ударів по голові чи потилиці, щоб не вколошкати ненароком. А поза тим можуть діяти, як їм до вподоби. Він лише попередив: «Якщо ці шмаркачі пробудуть у лікарні менше місяця, то ви, хлопці, можете знову сідати на свої самоскиди».
  Обидва гевали вилізли з машини. Це були колишні боксери — правда, тільки з третьорядних клубів, свого часу Сонні Корлеоне узяв їх на гачок, зарятувавши невеликою позичкою під проценти, на яку вони змогли по-людському жити. І тепер вони, звичайно, палали бажанням виявити свою вдячність.
  Джеррі Вагнер і Кевін Мунан вийшли з бару вже добре напідпитку. Насмішка дівчаток вразила їхній юнацький гонор. Обіпершись на крило своєї машини, Полі гукнув до них, глузливо сміючись:
  — Гей, казанови, а ці хвойди добре вас відшили.
  Молодики обернулися до нього аж зраділо. Полі Гатто здавався підходящим громовідводом для їхнього роздратування. Низенький, щуплявий хлопчина з тхорячою мордочкою та ще як на те і нахабний. Вони нетерпляче рвонулася до нього і... відчули, як міцні руки двох здоровил схопили їх ззаду. В ту ж мить на правій руці Полі Гатто блиснув мідний кастет, густо всіяний гострими коротенькими шипами. Гатто мав добрий удар, він тричі на тиждень тренувався в спортивному залі. Він урізав Вагнера прямо в ніс. Чоловік, що тримав Вагнера, підвів його з землі, і Полі садонув його у пахвину. Вагнер обвис як локшина, й здоровило випустив його з рук на тротуар. Це забрало не більше шести секунд.
  Тепер вони обидва взялися за Кевіна Мунана. Той пробував кричати. Третій, стоячи ззаду, без ніякої натуги держав його однією здоровенною, м'язистою рукою. А другою здушив Мунанові горло, щоб той не міг і писнути.
  Полі Гатто вскочив у машину й завів мотор. А гевали товкли Мунана на гамуз. Вони робили це з жахливою неквапністю, неначе мали в своєму розпорядженні необмежений час. Били повільно, в спокійному ритмі, вкладаючи в кулак усю вагу дебелого тіла. За кожним ударом аж чвакало розсічене тіло. Гатто глянув на Мунанове обличчя. Його неможливо було пізнати. Хлопці залишили Мунана валятися на обочині й знов узялися за Вагнера. Той намагався підвестися на ноги і почав кликати на поміч. Хтось вийшов з бару, і тепер доводилось працювати швидше. Вагнера знову збили з ніг. Один узяв його за руку й викрутив назад, а потім копнув його ногою в крижі, аж хруснуло. Вагнер несамовито заверещав, і в будинках почали відчинятись вікна. Двоє здоровил тепер працювали дуже швидко. Один підняв Вагнера, обхопивши йому, мов лещатами, голову, й тримав його, а другий місив важкими кулаками нерухоме тіло. З бару виходили ще й ще люди, але ніхто не втручався. Гатто кинув: «Годі, зриваємось». Обидва лобуряки вскочили в машину, і Полі рвонув її з місця. Хтось потім розповість, яка була машина, і пригадає номер. Та це пусте. Номер каліфорнійський, крадений, а в Нью-Йорку є, мабуть, сто тисяч чорних «Шевроле».
  Розділ 2
  У четвер зранку Том Хейген поїхав до своєї юридичної контори в місті. Він хотів розібрати деякі папери, з'ясувати все, що треба, перед зустріччю з Вірджілем Солоццо, призначеною на завтра. Та зустріч була така важлива, що Хейген попросив дона приділити йому весь вечір, щоб разом підготуватися до ділових пропозицій, з якими Солоццо звернеться до «родини» Корлеоне. Хотів з'ясувати все до найменших дрібниць, щоб іти на підготовчу зустріч з доном, маючи цілковиту ясність.
  Дона начебто зовсім не здивувала Хейгенова оповідь, коли Том, повернувшись пізно ввечері з подорожі до Каліфорнії, розповів про наслідки переговорів з Вольцом. Він примусив Хейгена переповісти все з найменшими подробицями й скривився з огидою, коли той згадав про вродливу дівчинку та її матір. «Інфаміта», — тобто ганьба, — буркнув дон слово, яким звичайно висловлював свій найрізкіший осуд, і поставив Хейгенові останнє запитання:
  — А як Вольц — жеребець чи шкапа?
  Хейген розважив донове запитання на всі боки. Що, власне, той має на увазі? За роки спільної праці Том встановив, що оцінки дона відрізняються від оцінок більшості людей, отже, й слова його також можуть мати інше значення. Чи має Вольц характер, чи має він сильну волю? Безперечно має, але не про це запитував дон. Чи має кінопродюсер відвагу не піддаватись на залякування? Чи готовий він знести великі фінансові втрати у зв'язку з затримкою знімання його фільмів і скандалом навколо провідного актора, викритого як наркомана? Так, але знову ж не це мав на увазі дон. Нарешті Хейген витлумачив донове запитання так: чи здатен Вольц ризикувати всім чисто заради принципу, заради честі або в ім'я помсти?
  Хейген посміхнувся. Він не втримався, щоб не пожартувати з доном, хоч робив це дуже рідко.
  — Питаєте, чи він сицилієць?
  Дон задоволено кивнув головою, відзначаючи влучний і приємний для нього жарт.
  — Ні, — сказав Хейген.
  Цього було досить. Дон обмірковував справу до другого дня. А в середу по обіді покликав Хейгена до себе в дім і дав йому настанови, які поглинули весь Хейгенів робочий день і сповнили його захватом. Консільйорі був переконаний, що дон блискуче розв'язав проблему, а Вольц зателефонує йому ще цього ранку й повідомить, що Джоні Фонтане матиме провідну роль у новому воєнному фільмі.
  У цю мить справді задзвонив телефон, але то був Амеріго Бонасера. Голос власника похоронного закладу тремтів від вдячності. Він просив Хейгена передати дону запевнення в довічній дружбі. Досить донові лише покликати його, як він, Амеріго Бонасера, віддасть життя за благословенного Хрещеного Батька. Хейген запевнив, що перекаже ці слова донові.
  «Дейлі ньюс» на цілі дві сторінки тиснула фотографії Джеррі Вагнера й Кевіна Мунана, безживно розпростертих на вулиці. Вміло зроблені фото навіювали жах — обидва хлопці здавалися лише жалюгідними подобами людей. Неймовірно, писала газета, що вони взагалі зосталися живі. Обидва пролежать у лікарні кілька місяців, а до того їм ще доведеться зробити пластичні операції. Хейген занотував, що треба буде сказати Клеменці, щоб той якось відзначив Полі Гатто. Здається, хлопець тямить діло.
  Наступні три години він швидко й вправно зводив дані про прибутки від фірми по торгівлі нерухомим майном, донової компанії імпорту маслинової олії та від будівельного бізнесу. Жодне з цих підприємств не процвітало, але тепер, після закінчення війни, вони даватимуть неабиякий прибуток. Хейген уже майже й забув про Джоні Фонтане з його проблемами, коли секретарка повідомила, що на дроті Каліфорнія. Тішачись наперед, він узяв трубку й промовив:
  Хейген слухає.
  Голос в апараті був невпізнанний від ненависті й гніву:
  — Ах ти ж виродку задрипаний! — верещав Вольц. — Я згною вас усіх в тюрязі! Витрачусь до останнього цента, а розквитаюсь з вами. А вашого Джоні Фонтане вихолощу, чи чуєш ти, падло італійське?
  — Що ви, я ж німецько-ірландського походження, — лагідно відповів Хейген. Настала мертва тиша, а потім клацнула покладена телефонна трубка. Хейген посміхнувся, Вольц не наважився погрожувати самому донові Корлеоне. Отже, геній здобув визнання.
  Джек Вольц завжди спав сам, хоча в його ліжку стало б місця й для десятьох, а в спальні можна б знімати бальні сцени. Але вже десять років після смерті першої дружини він спав сам. Це не означало, що він не цікавився жінками. Незважаючи на свій вік, Вольц був фізично дуже міцний, проте його могли збуджувати лише молодесенькі дівчата, та й то його ставало хіба на кілька годин увечері.
  У четвер він чомусь прокинувся дуже рано. Світанок сповнив його величезну спальню імлою, схожою на луговий туман. В ногах ліжка Вольц угледів щось знайоме й звівся на лікоть, щоб краще роздивитися. Воно скидалось на кінську голову. Ще очманілий спросоння Вольц намацав і ввімкнув нічник.
  Побачене так уразило Вольца, що йому стало млосно. Немов здоровенний ковальський молот гепнув йому на груди, шалено закалатало серце, і Вольца занудило. Він вирвав на розкішний світлий килим.
  Чорна шовковиста голова його незрівнянного Хартума, відтята від тіла, дивилася на нього з товстого коржа застиглої крові. Стирчали оголені кінці білих сухожиль. На храпі застигла піна, а великі, як яблука, очі, що колись блищали, наче золоті, тепер залиті кров'ю. Вольца охопив тваринний жах, і він зарепетував, скликаючи слуг. Цей жах і спонукав його проверещати Хейгенові свої нестямні погрози. Його несамовитий репет наполохав дворецького, і той подзвонив особистому лікареві Вольца та його першому заступникові на студії. Проте ще до їхнього приїзду Вольц опанував себе.
  Він був приголомшений. Хто здатен знищити коня вартістю в шістсот тисяч доларів? І то без жодного попередження, без переговорів, які б, можливо, дозволили вирішити все без цього злочину. Безжальність і абсолютна зневага до будь-яких цінностей виказували людину, яка керується власним законом, а може, навіть вважає себе за свого власного бога. І ця людина має таку волю, наділена такою силою й хитрістю, що могла не зважати на охорону Вольцових стаєнь. На цей час Вольцові вже стало відомо, що коня добре підпоїли чимось снодійним, перше ніж неквапливо відрубати сокирою здоровезну трикутну голову. Нічні охоронці запевняли, що нічого не чули. Вольц не хотів вірити. Не інакше як їх хтось підкупив, і з них треба витягти, хто саме.
  Вольц не був дурний — тільки надміру самозакоханий. Він помилився, вважаючи свою силу вищою за силу дона Корлеоне. йому треба було тільки дати доказ, що це не так. І він зрозумів, що йому хотіли показати: незважаючи на все Вольцове багатство, на всі його зв'язки з президентом Сполучених Штатів, на вихваляння дружбою з директором ФБР, отой нікому не відомий імпортер італійської маслинової олії міг убити його ні за цапову душу. І лише через те, що Вольц не дав Джоні Фонтане ролі, якої тому забажалося. Неймовірно! Ніхто не має права діяти в такий спосіб. Як можна жити на білім світі, коли всі так чинитимуть! Це ж божевілля. Чого ж тоді варті гроші, підприємства, влада? Це ж у сто разів гірше від комунізму. Таке треба винищувати дощенту, не можна такого дозволяти!
  Вольц погодився прийняти від лікаря якусь слабеньку заспокійливу мікстуру. Ліки допомогли, він утихомирився й почав думати розважливо. Його приголомшувала недбалість, із якою отой Корлеоне наказав знищити всесвітньовідомого коня, вартого шістсот тисяч доларів. Шістсот тисяч! І це ще тільки початок. Вольц аж здригнувся. Подумав про свої успіхи в житті — він багатий, може мати найвродливіших жінок світу, досить лише поманити пальцем і пообіцяти контракт. Його приймали королі й королеви. У нього гроші й влада — яке життя може бути краще? Отож чи варто ризикувати всім через якусь примху? Можливо, він і зумів би притиснути Корлеоне, але яке покарання передбачене законом за знищення рисака? Вольц нестямно зареготав. Лікар і слуги стурбовано подивилися на нього. Йому набігла вже інша думка. Він став би посміховищем Каліфорнії хоча б тому, що хтось презирливо й зухвало кинув виклик його могутності. Ця думка переконала його. Разом з думкою про те, що його можуть не просто вбити, що в тих людей у запасі повинне бути щось підступніше й жахливіше за саму смерть.
  Вольц віддав потрібні розпорядження. Забігав довірений персонал. Лікар і слуги під загрозою довічної ворожнечі з боку Вольца й студії поклялися тримати язик за зубами.
  Пресу повідомили, що рисак Хартум здох від хвороби, яку підхопив у дорозі, коли його везли з Англії. Останки коня потайки закопали в маєтку Вольца.
  А через шість годин до Джоні Фонтане подзвонив режисер фільму й сказав, що наступного понеділка його чекатимуть на студії, щоб розпочати зйомки.
  Того ж вечора Хейген зайшов до дона підготуватися разом до завтрашньої важливої зустрічі з Вірджілем Солоццо. Дон викликав і свого старшого сина, який сидів, відсьорбуючи із склянки з прохолодним напоєм. Масивне вродливе обличчя Сонні Корлеоне було вкрай зморене. «І досі волочиться з тією дружкою», — подумав Хейген. Ще одна морока.
  Дон Корлеоне вмостився в кріслі, пахкаючи сигарою «Ді Нобілі». Хейген підбивав його перейти на гаванські, але дон заявив, що від них йому дере в горлі, отже, Хейгенові доводилося стежити, щоб у кабінеті завжди була скринька «Ді Нобілі».
  — Чи все нам відомо? — запитав дон.
  Хейген відкрив теку з записами. Його нотатки нікого не могли б скомпрометувати, то були умовні позначки для пам'яті, щоб не обминути жодних важливих моментів.
  — Солоццо прийде до нас просити допомоги, — говорив Хейген, — він хоче, щоб «родина» вклала принаймні мільйон доларів і гарантувала певну безпеку від поліції. За це нам дадуть частку в прибутках, але невідомо яку. Солоццо заручився підтримкою «родини» Татталья; і вони також матимуть частку в прибутках. Йдеться про наркотики. Солоццо має зв'язки в Туреччині, де вирощують опійний мак. Звідти він перевозить його до Сицилії. Там усе безпечно. На Сицилії в нього підприємство, що виробляє з маку героїн. Задля страховки передбачено, якщо треба, перероблення і в морфій, і в героїн. А втім, завод на Сицилії, здається, й так добре вбезпечений. Єдина притичина — це перевезення в Америку і розповсюдження тут. Ну і, звісно, йому потрібен початковий капітал. А мільйон доларів готівкою, як відомо, на вулиці не валяється. — Хейген побачив, що дон Корлеоне скривився. Старий не любив зайвих прикрас у ділових розмовах. Хейген квапливо повів далі:
  — Солоццо прозивають Турком. Це з двох причин. Він довго жив у Туреччині, нібито мав дружину-туркеню й дітей від неї. По-друге, він надто часто хапається за ніж, чи то хапався, коли був молодий. Але робив це лише в ділових інтересах і то з поважних причин. Дуже впевнений і сам собі голова. Був під судом, відсидів два строки у в'язниці, один в Італії, другий — у Сполучених Штатах, вже відомий поліції як розповсюджувач наркотиків. Але для нас це швидше вигідно, бо він не могтиме відкупитись на суді зізнаннями, адже його вважатимуть верховодою всього діла, та й суджений раніше. Має також дружину-американку, трьох дітей і поводиться як добрий сім'янин. Витерпить мовчки який завгодно строк, поки знатиме, що його родина отримує гроші на прожиток.
  Дон пахкнув сигарою й промовив:
  — Сантіно, а ти що думаєш?
  Хейген здогадувався, що скаже Сонні, — той задихався під батьковою п'ятою і прагнув мати власний великий бізнес. Пропозиція Солоццо його б улаштувала якнайкраще. Сонні жадібно ковтнув віскі.
  — Цей білий порошок може дати великі гроші, — сказав він. — Але й небезпека чимала. В разі чого світить років двадцять тюряги. Думаю, що нам краще не встрявати до операцій безпосередньо, а просто забезпечити їм захист від влади та фінансову підтримку. Це було б саме те, що нам треба.
  Хейген схвально подивився на Сонні — той непогано вів свою гру. Тримався очевидних речей, а це було найкраще для нього.
  — А ти, Томе, що думаєш? — знову пахкнувши сигарою, спитав дон.
  Хейген вирішив бути абсолютно відвертим. Він уже дійшов висновку, що дон відмовиться від пропозиції Солоццо. Найгірше ж Те, що, за його переконанням, цього разу дон не продумав справу до кінця, хоча таке траплялося з ним дуже рідко. Дон не завдав собі клопоту глянути як слід уперед.
  — Давай, Томе, — підбадьорив його дон. — Навіть консільйорі-сицилієць і той не завжди погоджується зі своїм хазяїном.
  Усі засміялися.
   — Думаю, що варто погодитися, —  промовив нарешті Хейген. — І ви знаєте чому. Головна причина ось яка. На наркотиках можна заробити більше грошей, ніж будь-де. Не пристанемо ми до нього — це зроблять інші, хоча б ті ж таки Татталья. На здобуті гроші вони зможуть більше підмащувати поліцію і зміцнювати свій політичний вплив. їхня «родина» стане сильнішою за нашу. І врешті захоче викурити нас з бізнесу. Тут такі ж відносини, як між державами: вони озброюються — і ми мусимо робити те саме. Якщо вони робляться сильніші економічно — це загрожує нашому існуванню. Тепер у наших руках гральні заклади й профспілки. На сьогодні — це найвигідніша справа. Але, по-моєму, за наркотиками майбутнє. Переконаний, що нам треба взяти участь у цьому ділі, бо інакше ризикуємо втратити й те, що маємо. Не зараз, але років через десять.
  Здавалось, його промова справила на дона величезне враження. Він пахкнув сигарою й промурмотів:
  — Так, це найважливіше. — А потім зітхнув і, підводячись, запитав: — О котрій годині я маю завтра приймати цього  пройдисвіта?
  — Він буде тут о десятій ранку, —  повідомив Хейген із проблиском надії: можливо, дон таки погодиться.
  — Я хочу, щоб ви обидва були при мені, —  промовив дон. Він підійшов до сина й узяв його за руку. — Сантіно, виспись цю ніч, подивись, на кого ти схожий? Побережи себе, не довіку будеш молодий.
  Підбадьорений батьковою увагою, Сонні поставив запитання, на яке Хейген не наважився б:
  — Ну то як, тату, що ти збираєшся йому відповісти?
  Дон Корлеоне посміхнувся:
  — Звідки мені знати відповідь, поки я не знаю, який відсоток запропонують нам від прибутків і все інше? Крім того, мені треба обміркувати ваші поради. Адже я не з тих, хто веде справи похапцем.
  Уже виходячи з кімнати, дон немов між іншим спитав Хейгена:
  — А в тебе занотовано, що цей Турок перед війною заробляв на проституції? Так само, як тепер «родина» Татталья. Запиши, поки не забув. — Глузування в доновому голосі ледве відчувалось, але Хейген зашарівся. Він навмисне не згадав про цю подробицю — по-перше, вона не мала великої ваги, а по-друге, могла вплинути небажаним чином на донову ухвалу. Дон у питаннях статевої моралі був справжній пуританин.
  ***
  Вірджіль Солоццо, або ж Турок, — міцної будови, смаглявий невисокий чоловік — і справді був схожий на турка. Він мав орлиний ніс і жорстокі темні очі. І поводився з великою гідністю.
  Сонні Корлеоне зустрів його біля дверей і завів до кабінету, де на нього вже чекали дон і Хейген. «Опріч Луки Бразі, мені ще не доводилось бачити небезпечнішої людини», — відзначив подумки Хейген. Усі ввічливо потисли Туркові руку. «Якби дон запитав у мене, чи Солоццо жеребець, чи шкапа, я б, не вагаючись, сказав «жеребець», — знову від значив сам собі Хейген. Йому ніколи не доводилося зустрічати людину такої внутрішньої сили, навіть сам дон нині не витримував порівняння з Турком. Вітаючись, дон виглядав якось трохи простакувато, занадто скидався на селянина.
  Солоццо відразу ж заговорив про діло. Йшлося про наркотики. Уже все підготовлено. Певні плантації маку в Туреччині забезпечать його певною кількістю сировини щорічно. У нього є надійний завод у Франції, де з маку виготовлятиметься морфій. Другий завод, улаштований в абсолютно безпечному місці на Сицилії, перероблятиме морфій на героїн. Контрабандне перевезення сировини в обидві країни налагоджено безперебійно, наскільки взагалі можна забезпечити безперебійність у таких справах. Контрабанда до Сполучених Штатів дасть відсотків п'ять втрат; адже, як їм обом добре відомо, агенти ФБР непідкупні. Але ж прибутки будуть фантастичні, а ризику майже ніякого.
  — Так чого ж тоді ви прийшли до мене? — ввічливо поцікавився дон. — Чим я здобув таку вашу великодушність?
  Смагляве обличчя Солоццо залишилося незворушним.
  — Мені потрібно два мільйони готівкою, —  відказав він. — І не менш потрібна людина, що має впливових друзів на важливих посадах. Рано чи пізно хтось із моїх розповсюджувачів може погоріти. Цього не уникнути. Всі ці люди матимуть незаплямовану репутацію. Це я гарантую. Отже, було б логічно чекати від суддів не дуже суворих вироків. Мені потрібен друг, котрий гарантує, що мої люди, коли попадуться, не отримуватимуть більше одного-двох років. Тоді вони мовчатимуть. Але якщо комусь припаяють років десять-двадцять, то все може статися. На світі чимало слабодухів. Хтось розпатякається й підставить під удар важливіших людей. Зв'язки з юристами багато важать. Я чув, доне Корлеоне, що у вас у кишені суддів не менше, ніж дрібняків у чистильника взуття.
  Дон Корлеоне не став завдавати собі клопоту з відповіддю на цей комплімент.
  — Який відсоток для моєї «родини»? — коротко спитав він.
  Очі Солоццо спалахнули:
  — П'ятдесят. — Він почекав, а потім додав майже ласкавим голосом: — За перший рік ваша частка становитиме три-чотири мільйони. А потім ще збільшиться.
  — А який же відсоток отримає «родина» Татталья? — знову поцікавився Корлеоне.
  На якусь мить Солоццо начебто знітився.
  — Вони отримають частку з мого прибутку. Нічого не вдієш, я потребую і їхньої допомоги.
  — Отже, — констатував дон Корлеоне, — я матиму п'ятдесят відсотків лише за фінансування та юридичне прикриття, а самі операції здійснюватимуться без мене, чи це ви хотіли мені сказати?
  Солоццо підтвердив.
  — Якщо ви називаєте два мільйони доларів готівкою «лише фінансуванням», то я вас вітаю, доне Корлеоне.
  — Я погодився зустрітися з вами, — тихо провадив дон, — з поваги до «родини» Татталья і ще тому, що чув про вас як про серйозного чоловіка, що також заслуговує на повагу. Я мушу відмовити вам, але повинен сказати й про причину відмови. Прибутки у вашому бізнесі неабиякі, але й ризик не менший. Ваші операції, якщо б я пристав до них, стали б на перешкоді моїм іншим інтересам. Це правда, у мене є дуже багато друзів-політиків, але вони змінять своє ставлення до мене, коли довідаються, що мій бізнес — наркотики, а не гральні заклади. Вони вибачають азартні ігри на гроші, бо це, мовляв, невинний гріх, на зразок зайвої чарчини, зате наркотики вважають брудним ділом. Ні, не заперечуйте. Я висловлюю їхню думку, а не свою. Мене не обходить, як заробляє той чи той собі на життя. Я лише кажу вам, що оце ваше діло занадто ризиковане. Всім у моїй «родині» добре жилось останні десять років, і я не можу своєю пожадливістю ставити під загрозу їхній добробут.
  Солоццо нічим не виказав свого розчарування — лише його очі забігали по кімнат», неначе він шукав підтримки в Хейгена й Сонні. Потім він сказав:
  — Може, вас непокоїть забезпеченість ваших двох мільйонів?
  Дон холодно посміхнувся:
  — Ні.
  Солоццо спробував знову:
  — «Родина» Татталья також дає гарантію вашому вкладові.
  Саме в цю мить Сонні Корлеоне зробив непростиму помилку, хибно оцінивши ситуацію і свою роль у переговорах. Він зацікавлено перепитав:
  — «Родина» Татталья гарантує повернення нашого внеску, не вимагаючи з нас ніяких процентів?
  Хейген жахнувся. Він помітив, як дон холодно й грізно глянув на старшого сина, а той закляк від страху, нічого не розуміючи. Очі Солоццо знову забігали по кімнаті, але тепер уже задоволено. Він знайшов шпарину в доновій фортеці. Коли дон знову взяв слово, його голос свідчив про те, що розмову закінчено:
  — Теперішня молодь зажерлива, — сказав він. — І невихована — лізуть поперед батька в пекло, стромляють свого носа куди не слід. Я занадто люблю своїх дітей і цим зіпсував їх. Самі бачите. Синьйоре Солоццо, моя відмова остаточна. Дозвольте запевнити, що я особисто бажаю вам успіху в вашій справі. Вона ніде не стикається з моєю. Дуже шкодую, що мені довелося розчарувати вас.
  Солоццо вклонився, потис руку донові й дозволив Хейгенові провести себе до автомобіля. Прощаючись з ним, Хейген не зміг нічого прочитати на його обличчі. У кабінеті дон Корлеоне запитав Хейгена:
  — Ну, що ти скажеш про цього чоловіка?
  — Він сицилієць, — сухо відповів Хейген.
  Дон замислено кивнув головою, а потім сказав синові поблажливо:
  — Сантіно, ніколи не виказуй чужим людям своїх думок. Навіщо їм знати, що там у тебе за пазухою. Видно, шури-мури з тією дівчиною так захопили тебе, що твоя голова пішла обертом. Облиш цю комедію й приділи увагу «ділові». А тепер геть з-перед моїх очей.
  Хейген побачив на обличчі Сонні спочатку подив, а потім гнів на батька за цю нотацію. «Невже він сподівався, що дон не довідається про його походеньки?» — щиро дивувався Хейген. Невже до нього так і не дійшло, яку страшну помилку він щойно зробив? Коли так, то Хейген ніколи не хотів би стати консільйорі в дона Сантіно Корлеоне.
  Дон Корлеоне зачекав, поки Сонні вийде, а потім опустився в своє шкіряне крісло й різким рухом показав, що хоче випити. Хейген налив йому чарку ганусівки. Дон зиркнув на нього.
  — Пришли до мене Луку Бразі.
  ***
  Ще через три місяці Хейген хапливо переглядав папери в своїй міській конторі, сподіваючись раніше скінчити роботу, щоб мати час на купівлю різдвяних подарунків дружині й дітям. Йому перебив роботу телефон. Джоні Фонтане радісно повідомляв, що фільм зроблено, батальні сцени прекрасні («Яке мені в біса діло до тих сцен», — роздратовано подумав Хейген). Джоні надіслав донові такий різдвяний подарунок, що в дона очі полізуть на лоб. Він би й сам приїхав, але залишилися ще деякі дрібнички у фільмі, і йому треба бути на студії. Хейген приховував роздратування, чар Джоні Фонтане ніколи не діяв на нього. Та все ж він зацікавився:
  — Що ж то за подарунок?
  Джоні тихо засміявся й відповів:
  — Не можу сказати. Це один з найкращих різдвяних подарунків.
  Хейген миттю втратив будь-який інтерес. Нарешті йому вдалося ввічливо попрощатися й покласти трубку.
  Через десять хвилин секретарка сказала, що дзвонить Конні Корлеоне й хоче з ним переговорити. Дівчиною Конні була приємна, дуже мила, але як заміжня жінка вона стала ні к бісу. Скаржилася на чоловіка. Часто приїздила навідати матір і залишалася вдома два-три дні. З Карло Ріцці їм справді не поталанило. Йому доручили одну певну справу, а він її довів до ручки. Карло пиячив, волочився за жінками, грав на гроші й не раз уже лупцював дружину. Вдома Конні про це мовчала, але Хейгенові вже скаржилася. «На що вона нарікатиме зараз?» — подумав Хейген неприязно.
  Та різдвяний настрій, здавалося, звеселив і її. Вона лише хотіла порадитися з Хейгеном, що подарувати на Різдво батькові. А також Сонні, Фредові й Майклові. Що купити матері, вона вже вирішила. Кілька Хейгенових пропозицій Конні відкинула як безглузді. Нарешті вона дала йому спокій.
  Але телефон задзвонив знову. Хейген жбурнув папери назад, у кошик. Чорт їх бери. Треба йти. Одначе не відповісти на дзвінок йому й на думку не спало. Коли секретарка сказала, що дзвонить Майкл Корлеоне, Хейген узяв трубку з радістю. Майкл завжди подобався йому.
  — Томе, — сказав Майкл, — завтра я з Кей їду до міста. Є одне важливе діло, хочу повідомити старого перед Різдвом. Він буде вдома завтра ввечері?
  — Авжеж, — відповів Хейген, — він не збирається до свята виїжджати з міста. Може, тобі треба моєї допомоги?
  Майкл, як і батько, був дуже стриманий на язик.
  — Ні, — відповів він. — Мабуть, на Різдво ми з тобою побачимося. Адже всі зберуться на Лонг-Біч?
  — Усі, — сказав Хейген. І здивувався, що Майкл поклав трубку, не погомонівши з ним про се про те.
  Він попросив секретарку подзвонити дружині й повідомити її, що він запізниться, але хотів би мати якусь вечерю. Вийшовши з приміщення, швидко попрямував до магазину «Мейсі». Хтось заступив йому дорогу. На свій подив Хейген побачив Солоццо.
  Той узяв його під руку й спокійно сказав:
  — Не бійся. Я хочу поговорити з тобою.
  У автомобілі, що стояв біля тротуару, раптом відчинилися дверцята. Солоццо наказав:
  — Залазь. Нам треба поговорити.
  Хейген вивільнив руку. Він був не те щоб стривожений, а просто роздратований.
  В цю хвилину ззаду підійшло ще двоє. Хейген раптом відчув слабість у ногах. Солоццо миролюбно сказав:
  — Залазь до автомобіля. Якби я хотів тебе убити, ти б уже давно лежав трупом. Повір мені.
  Не вірячи йому ані на крихту, Хейген сів у машину.
  ***
  Майкл Корлеоне збрехав Хейгенові. Він уже був у Нью-Йорку й телефонував з номера готелю «Пенсільванія», за якихось десять кварталів від Хейгенової контори. Коли він поклав трубку, Кей, облишаючи сигарету, сказала йому:
  — Ну й брехун же ти, Майку.
  Майкл сів біля неї на ліжку.
  — Все заради тебе, люба, якби я сказав своїм, що ми в місті, нам відразу довелося б їхати до них. І ми б уже не змогли вдвох пообідати, піти до театру, переспати ніч. У домі мого батька неодруженим спати разом не дозволяється.
  Він обняв її й ніжно поцілував у солодкі вуста. Обережно поклав на подушку. Очікуючи хвилини кохання, вона заплющила очі, і Майкл відчув себе безмежно щасливим. Роки війни він провів у боях на Тихому океані і на тих клятих островах мріяв саме про таку дівчину, як Кей Адамс, про таку, як у неї, вроду, звабливе, молочно-біле, тендітне тіло, наснажене пристрастю. Кей розплющила очі, притягла до себе його голову й поцілувала. Вони віддавалися коханню, аж доки настав час вечеряти і йти до театру.
  Підвечерявши, пройшлися біля залитих світлом універмагів, де тиснулися покупці різдвяних подарунків.
  — Який подарунок ти хочеш отримати від мене на Різдво? — спитав Майкл. Пригорнувшись до нього, Кей відповіла:
  — Лиш тебе. Як ти думаєш, чи батько схвалить твій вибір?
  — Це не проблема, — сказав лагідно Майкл. — А от як твої рідні поставляться до мене?
  — Мене це не турбує, — знизала плечима Кей.
  — Я навіть думав офіційно змінити прізвище, — зізнався їй Майкл. — Але в разі якої халепи це навряд чи допоможе.
  — Ти впевнена, що хочеш мати прізвище Корлеоне? — запитав він напівжартома.
  — Так, — серйозно відповіла Кей. Вони пригорнулися. Мали намір одружитися на Різдво, відбувши тиху цивільну церемонію, за участю лише двох друзів, як свідків. Але Майкл хотів спочатку повідомити свого батька. Він запевняв, що батько не стоятиме їм на перешкоді, поки вони все робитимуть відкрито. Кей сумнівалася. Сказала, що своїх рідних повідомить уже тоді, як візьме шлюб з Майклом.
  — Звісно, вони подумають, що я вагітна, — додала вона. Майкл усміхнувся:
  — Мої подумають те саме.
  Але жодне з них не згадало про те, що Майклові доведеться розірвати тісні зв'язки з своєю родиною. Вони знали, що Майкл уже частково це зробив, і обом було ніяково. До закінчення коледжу вони мали намір зустрічатись у вихідні дні й проводити разом літні канікули. їм здавалося, що вони будуть щасливі.
  У театрі йшла музична вистава «Карусель». Сентиментальна оповідь про життя хвалькуватого злодія примушувала їх час від часу всміхатися одне одному. Коли вийшли з театру, надворі вже було холодно. Кей пригорнулася до Майкла й сказала:
  — Коли ми одружимося, чи й ти битимеш мене, а потім крастимеш зірку з неба на подарунок?
  Майкл засміявся.
  — Я збираюся стати викладачем математики, — відповів він, а потім запитав: — Хочеш десь поїсти чи підемо прямо в готель?
  Кей заперечливо хитнула головою, а потім виразно подивилася на Майкла. Як завжди, його зворушило її бажання віддатися коханню. Він усміхнувся, нахилився до неї, й вони поцілувалися на холодній вулиці. Майкл відчував голод і вирішив у готелі замовити до номера бутерброди.
  У вестибюлі він підштовхнув Кей до кіоску й попросив:
  — Купи газети, поки я сходжу по ключі.
  Майклові довелося постояти в невеличкій черзі; хоч війна вже закінчилась, у готелі ще відчувалася нестача обслуги. Нарешті він отримав ключа й нетерпеливо роззирнувся, розшукуючи Кей. Вона стояла біля кіоску, не відриваючи погляду від газети, яку держала в руках. Підійшовши, Майкл побачив у неї в очах сльози.
  — О Майку, — промовила вона. — О Майку!
  Він вихопив газету з її рук. І зразу побачив на фото свого батька, розпростертого на тротуарі. Голова лежала в калюжі крові. Якийсь чоловік сидів просто на асфальті й плакав, як дитина. То був його брат Фредді. У Майкла Корлеоне враз усе похололо всередині. Він не почував ні горя, ні страху, лише холодну лють. Наказав Кей:
  — Іди в номер.
  Проте довелося взяти її за руку й підвести до ліфта. Обоє мовчки піднялися на свій поверх, у номері Майкл сів на ліжко й розгорнув газету. Заголовки повідомляли:
  «СТРІЛЯЛИ У ВІТО КОРЛЕОНЕ. НЕБЕЗПЕЧНО ПОРАНЕНО ЙМОВІРНОГО ВАТАЖКА РЕКЕТИРІВ, ХІРУРГІЧНА ОПЕРАЦІЯ ПРИ ПОСИЛЕНІЙ ПОЛІЦІННІЙ ОХОРОНІ. МОЖЛИВИЙ ПОЧАТОК РІЗАНИНИ В ГАНГСТЕРСЬКОМУ СВІТІ».
  Майкл відчув слабкість у ногах. Сказав до Кей:
  — Він живий. Цим виродкам не вдалося його вбити.
  Ще раз перечитав повідомлення в газеті. В батька стріляли о п'ятій годині дня. Отож вони з Кей віддавалися коханню, вечеряли, милувалися грою артистів, а в цей час його батько був при смерті. Серце йому стисло почуття провини, Кей запитала:
  — Поїдемо зараз до лікарні?
  Майкл заперечно схитнув головою.
  — Спершу подзвоню додому, — сказав він. — Люди, що вчинили замах на мого батька, здатні на все. А тепер, коли він ще живий, вони оскаженіли. І чорт знає, чого ще можуть наробити.
  Обидва телефони на Лонг-Біч були зайняті. Лише хвилин через двадцять Майклові пощастило додзвонитися. Він почув голос Сонні:
  — Слухаю.
  — Сонні, це я, — відповів Майкл.
  У голосі Сонні забриніла полегкість:
  — Господи, а ми вже потерпали, де ти у бісового батька пропадаєш! Я вже послав людей у те твоє задрипане містечко, щоб розшукали тебе.
  — Як старий? — запитав Майкл. — Чи тяжко його поранили?
  — Досить тяжко, — відповів Сонні, —  влучили п'ять разів. Але він живучий, — в голосі Сонні звучала гордість. — Лікарі кажуть, що витягне. Слухай, хлопче, мені ніколи, я не можу базікати з тобою, де ти тепер?
  — У Нью-Йорку, — відповів Майкл. — Хіба Том не казав тобі, що я приїхав?
  Голос Сонні ледь здригнувся:
  — Тома схопили на вулиці. Ось чому я турбувався за тебе. Його дружина тут, у нас. Їй нічого не відомо. Поліції я теж не повідомляв. І не збираюсь. Ті виродки, що заварили цю кашу, не інакше як божевільні. Їдь сюди й тримай язик за зубами. Гаразд?
  — Гаразд, — відповів Майкл. — А ти знаєш, чиїх це рук діло?
  — Авжеж, знаю, — запевнив Сонні. — Тільки-но з'явиться Лука Бразі, вони будуть трупами. Ми ще в сідлі і при силі.
  — Буду за годину, — пообіцяв Майкл, — приїду на таксі. — Він поклав трубку.
  Газети продавалися на вулицях уже більше трьох годин. Напевне, вже повідомляли й по радіо. Неймовірно, щоб Лука Бразі не почув цієї новини ще й досі. Майкл замислився. Де Бразі? Те ж саме питання непокоїло в цю хвилину й Хейгена. Воно ж таки хвилювало й Сонні Корлеоне десь на Лонг-Біч.
  ***
  За чверть до п'ятої дон Корлеоне упорався з паперами, які підготував для нього адміністративний директор його компанії по продажу маслинової олії. Потім надів піджак і постукав сина Фредді пучкою по голові, щоб той нарешті витяг носа з газети.
  — Хай Гатто приведе машину зі стоянки, — наказав він. — За кілька хвилин поїдемо додому.
  — Доведеться йти мені самому, — пробурчав Фредді. — Полі дзвонив уранці, сказав, що хворий. Знову застудився.
  Дон Корлеоне замислено зауважив:
  — Це вже втретє за місяць. Мені здається, що треба підшукати здоровішого хлопця на його місце. Скажи Томові.
  — Полі добрий хлопець, — не погодився Фредді. — Якщо він каже, що хворий, значить, справді хворий. Мені неважко змотатися за машиною.
  Фредді пішов. Дон Корлеоне спостерігав з вікна, як син переходить Дев'яту авеню до місця стоянки машин. Тоді Корлеоне подзвонив до контори Хейгенові. Ніхто не відповів. Подзвонив додому на Лонг-Біч, але знову ніякої відповіді. Роздратований, він виглянув у вікно. Його автомобіль уже стояв біля тротуару перед будинком. Фредді, опершись на крило й склавши на грудях руки, стежив за метушнею покупців різдвяних подарунків. Дон Корлеоне застібнув піджак, директор допоміг надягти пальто. Буркнувши «дякую», дон Корлеоне вийшов і спустився з другого поверху сходами.
  На вулиці вже густішали ранні зимові сутінки, Фредді все ще стояв, недбало спираючись на крило великого «Б'юїка». Побачивши батька, що вийшов з будинку, він обійшов машину і сів за кермо. Дон Корлеоне вже збирався сідати, потім завагався, озирнувся назад, на довгий прилавок з фруктами перед овочевою крамничкою біля рогу вулиці. Останнім часом це в нього увійшло в звичку. Він любив великі збережені аж до зими фрукти, жовтаві персики й помаранчі, що пишалися в зелених ящиках. Продавець миттю підскочив до нього. Дон Корлеоне сам не вибирав, лише вказував. Продавець тільки раз не погодився з його вибором, показавши, що один з уподобаних ним плодів підгнив знизу. Дон Корлеоне взяв у ліву руку паперову торбинку з купленим і заплатив п'ятидоларівкою. Отримав решту й уже замірявся повертати до автомобіля, коли з-за рогу вийшло двоє. Дон Корлеоне миттю збагнув, що має статися.
  Чоловіки були в чорних пальтах і низько насунених на очі чорних капелюхах — потім свідкам важче буде пригадувати прикмети. Вони не сподівалися, що дон Корлеоне такий моторний. Він випустив з руки пакунок із фруктами й метнувся до автомобіля з дивовижною для його комплекції спритністю, вигукуючи водночас: «Фредо, Фредо». Лиш тоді обидва чоловіки вихопили пістолети й відкрили вогонь.
  Перша куля влучила донові Корлеоне в спину. Його хитнуло, як від удару молотом, але він примусив своє тіло рухатися вперед, до автомобіля. Дві дальші кулі влучили в сідницю, й дон розпластався серед вулиці. Тим часом обидва гангстери, намагаючись не послизнутися на розсипаних фруктах, метнулися до нього, щоб добити. У цю мить, не більше як через п'ять секунд після батькового вигуку, Фредеріко Корлеоне виліз із автомобіля і його голова замаячила над машиною. Тим часом вбивці ще двічі поспіхом вистрелили в дона, який лежав біля бровки. Одна куля прошила біцепс на руці, а друга — литку правої ноги. Хоча ці дві рани були не такі небезпечні, та з них ринула кров, і коло тіла зібралися невеликі калюжки крові. Та дон Корлеоне доти вже втратив притомність.
  Фредді почув батьків крик, почув, як батько гукає його давнім дитячим ім'ям, а потім пролунали перші два постріли. Коли він виліз з автомобіля, його майже паралізував жах, він навіть не витяг пістолета. Убивці могли б легко пристрелити і його. Проте вони злякалися, бо здогадувалися, що син має зброю, а крім того, минуло вже чимало часу. Отже, вони зникли за рогом, залишивши на вулиці самота Фредді та закривавлене тіло його батька. Люди, що рясніли на вулиці, кинулися врозтіч у під'їзди або попадали на асфальт, інші позбивалися в невеличкі купки.
  А Фредді й досі ще не вийняв зброї. Стояв як приголомшений безтямно дивився на батькове тіло, що лежало на асфальті, як йому здавалося, в озері почорнілої крові, лицем донизу. Фредді таки справді заціпенів. Люди, що уже заметушилися навколо, побачили, як він почав падати, мов мішок. Його підвели до тротуару й посадили. Біля дона Корлеоне зібрався чималий натовп, який розступився, коли, завиваючи сиреною, проклала собі дорогу перша поліційна машина. Зразу ж за нею примчав радіофікований автомобіль газети «Дейлі ньюс», він ще й не зупинився, а з нього вже вистрибнув фоторепортер, щоб сфотографувати закривавленого дона Корлеоне. Ще за кілька хвилин прибула «швидка допомога». Тепер фотокореспондент перевів свою увагу на Фредді Корлеоне, — той, не криючись, плакав. То було досить смішне видовище: масивне лице з рисами купідона, важкий ніс і товсті обслинені губи — все пересмикувалося в дитячому плачі. Прибули нові поліційні машини. У натовпі вже шастали детективи. Один з них схилився над приголомшеним Фредді, але той не міг говорити. Детектив заліз у внутрішню кишеню Фредді й видобув гаманець. Глянувши на посвідчення, свиснув напарникові. За кілька секунд Фредді вже був відрізаний від натовпу гуртом полісменів у цивільному. Перший детектив намацав у Фредді під пахвою кобуру й витяг з неї пістолет. Потім підняли Фредді й укинули в машину без номерів, яка відразу рушила з місця. А за нею невідступно їхав радіофікований автомобіль «Дейлі ньюс». Фотокореспондент клацав апаратом, знімаючи підряд усе, що потрапляло в об'єктив його камери.
  Протягом півгодини після замаху на батька Сонні Корлеоне відповів один за одним на п'ять телефонних дзвінків. Перший від детектива Джона Філіпса, який був у платному списку «родини». Він приїхав у першому автомобілі серед одягнених у цивільне полісменів, що прибули на місце стрілянини.
  — Пізнаєте мій голос? — запитав він.
  — Так, — відповів Сонні, якого розбудила дружина, покликавши його до телефону.
  Філіпс заговорив швидко, без ніякого вступу:
  — П'ятнадцять хвилин тому стріляли у вашого батька біля його контори. Він живий, але тяжко поранений. Його завезли до лікарні «Френч госпітал». Брата Фредді забрали до нашого відділка в Челсі. Коли звільнять, його треба показати лікареві. Я зараз збираюся до лікарні, братиму участь у розпитах вашого старого, якщо він спроможеться заговорити. Інформуватиму вас.
  Сидячи за столом навпроти, дружина Сонні Сандра помітила, як обличчя Сонні наливається кров'ю, а очі полізли на лоб.
  — Що сталося? — прошепотіла вона.
  Сонні нетерпляче відмахнувся від неї, — цить, мовляв, — а потім повернувся до неї спиною й запитав у трубку:
  — Ти певен, що він живий?
  — Так, певен, — відповів детектив. — Багато втратив крові, але, по-моєму, він не в такому тяжкому стані, як здається.
  — Дякую, — сказав Сонні. — Завтра рівно о восьмій ранку будь удома. Тобі пришлю тисячу чистими.
  І поклав трубку. Примусив себе посидіти тихо. Він знав, що найуразливіше в ньому — гнівливість, а особливо тепер зайва гарячковість могла призвести до фатальних наслідків. Перш за все треба зв'язатися з Томом Хейгеном. Але не встиг він узяти трубку, як знову задзвонив телефон. Букмекер, найнятий «родиною» для роботи в районі донової контори, повідомляв, що дона вбили на смерть на вулиці. Поставивши кілька запитань, Сонні переконався, що букмекер дізнався про все не на місці події, а через когось. Сонні відкинув його повідомлення як неточне, віддаючи перевагу Філіпсовому. Майже відразу пролунав третій дзвінок — від кореспондента «Дейлі ньюс». Тільки-но той відрекомендувався, Сонні кинув трубку.
  Набравши номер Хейгенового телефону, він запитав його дружину:
  — Том уже прийшов?
  — Ні, — відповіла вона. — Чекаю на вечерю, але не раніше як хвилин через двадцять.
  — Хай подзвонить мені, коли прийде, — попросив Сонні.
  Він намагався обдумати події й уявити собі, що б зробив його батько в такому становищі. Було ясно, що напад — справа рук Солоццо. Але сам Турок ніколи б не наважився замірятися на такого визначного ватажка, яким був дон. Не інакше як Солоццо підтримують інші впливові люди. Думки перервав четвертий телефонний дзвінок.
  — Сантіно Корлеоне?— Голос на іншому кінці був дуже лагідний, просто ласкавий.
  — Так, — відповів Сонні.
  — Том Хейген тепер у нас, — повідомляв лагідний голос. — Через три години, виклавши нашу пропозицію ми його відпустимо. Не вчиняй необачно, доки не вислухаєш того, що він тобі скаже. Квапливість тільки нашкодить. Що сталося, того не вернеш. Тепер усім слід виявляти розважливість. Ти, кажуть, гарячий, але краще не гарячкуй. — Здавалось, у голосі забриніли нотки глуму. Говорив начебто Солоццо, але Сонні не був певен. Він примусив себе відповісти пригніченим голосом:
  — Я чекатиму.
  Трубку поклали. Сонні глянув на свій величезний позолочений годинник, щоб запам'ятати точний час розмови, і позначив його на скатертині.
  Набурмосений, він сів за кухонний стіл. Дружина поцікавилася:
  — Сонні, що сталось?
  — Підстрелили старого, — відповів він спокійно. А коли побачив жах на її обличчі, грубувато потішив:
  — Не турбуйся, його не вбили. І більше нічого не станеться.
  Проте нічого не сказав про Хейгена. І ось телефон задзвонив уп'яте. То був Клеменца.
  В трубці хрипів уривчастий голос товстуна:
  — Ти чув про батька?
  — Чув, — відповів Сонні. — Але він живий.
  Запала тиша; по довгій паузі знову почувся схвильований голос Клеменци:
  — Слава богу, слава богу. — Потім стурбовано: —А ти впевнений? Мені сказали, що його порішили на вулиці.
  — Він живий, — відповів Сонні, уважно прислухаючись до інтонацій голосу Клеменци. Хвилювання здавалося щирим, але ж товстун весь час мусив бути добрим актором.
  — Сонні, тепер тобі доведеться заправляти балом, — сказав Клеменца. — Що ти накажеш мені?
  — Мерщій їдь сюди, до батькового дому. — Сонні помовчав. — Прихопи з собою й Полі Гатто.
  — Це все? — здивувався Клеменца. — А може б, надіслати людей до лікарні й до вас?
  — Ні, мені потрібні ти й Гатто, — відповів Сонні. Настала дога пауза. — Здається, Клеменца починав розуміти. Намагаючись говорити якомога природніше, Сонні спитав: — А де у бісового батька був Полі? І взагалі, що, в дідька, він робить?
  Сопіння в трубці стихло. Зважуючи слова, Клеменца заговорив:
  — Полі хворий. Він застудився й лишився вдома. Йому нездужається з самого початку зими.
  Сонні відразу насторожився.
  — Як часто залишався він удома за останні два місяці?
  — Разів три-чотири, — відповів Клеменца. — -Я весь час запитував Фредді, чи не підшукати іншого хлопця, але він відмовлявся. Та й не було причин непокоїтися. Ти ж знаєш, що останні десять років усе йшло тихо-мирно.
  — Атож, — сказав Сонні. — Отже, побачимося в батьковому домі. А Полі прихопи неодмінно. Забери його дорогою. Мені байдуже, хворий він чи не хворий. Зрозумів? — Він кинув трубку, не чекаючи відповіді.
  Дружина тихо схлипувала. На якусь мить Сонні втупився в неї очима, а Потім звелів хрипким голосом:
  — Якщо дзвонитимуть мої люди, скажи їм, хай зв'яжуться зі мною по спеціальному телефону в батьковому домі. Якщо чужі — тобі нічого не відомо. Якщо подзвонить То мова дружина, перекажи їй, що він трохи затримується у справах. — Подумавши, Сонні додав: — Я пришлю сюди кількох моїх людей. — Помітив її зляканий погляд і розсердився: — Нема чого лякатися. Просто вони мені тут потрібні. Роби так, як вони тобі скажуть. Якщо треба буде подзвонити, то зв'яжися зі мною по спеціальному батьковому телефону, але без потреби не дзвони. І не хвилюйся.
  Він вийшов з дому.
  Уже стемніло, й грудневий вітер свистів надворі. Сонні не почував страху, виходячи у ніч. Усі вісім будинків завулка належали донові Корлеоне. При виїзді з завулка по обидва боки стояли два будинки, в яких жили вірні люди — квартиранти з сім'ями й одинокі чоловіки на нижніх поверхах. Шість інших будинків, розташованих півколом, розподілялися так: в одному жив Том Хейген з сім'єю, в другому — Сонні, в третьому — найменшому й зовсім непоказному — жив сам дон, а решта — три будинки — надавалися безкоштовно давнім доновим друзям, що вже відпрацювали своє, з єдиною умовою — вони мали звільнити приміщення, як тільки дон їх попросить. Отже, затишна вуличка була, по суті, неприступною фортецею. Усі вісім будинків було добре освітлено зовні прожекторами, так що ніхто не міг десь причаїтися. Сонні перетнув вулицю й зайшов до батькового дому, скориставшись власним ключем. Покликав:
  — Ма, де ти?
  Мати вийшла з кухні. Слідом за нею війнуло смаженим перцем. Не чекаючи запитання, Сонні взяв її за руку й посадив.
  — Мені щойно подзвонили, — почав він, — тільки не хвилюйся. Тато в лікарні, поранений. Одягнись і чекай унизу. Я незабаром пришлю по тебе машину з шофером, гаразд?
  Мати уважно подивилась на нього, а потім запитала по-італійському:
  — В нього стріляли?
  Сонні підтвердив. На якусь мить мати схилила голову. А потім вернулася на кухню. Сонні йшов слідом. Вона погасила вогонь під сковорідкою, повною перцю, й почовгала сходами вгору до спальні. Сонні взяв скибку хліба з кошика на столі й поклав на неї перцю із сковорідки — зробив собі бутерброд. Гаряча олія капала з масних пальців. А потім пішов у велику наріжну кімнату — батьків кабінет — і з замкненої шухляди вийняв спеціальний телефон. У телефонних списках він значився за вигаданою особою і по іншій адресі. Спочатку подзвонив до Луки Бразі. Ніхто не відповів. Потім зателефонував у Бруклін добре законспірованому капореджіме  Тессіо, беззастережно відданому донові, Сонні розповів йому, що сталося. Дав розпорядження. Тессіо мав підняти п'ять десятків абсолютно надійних людей, приставити охорону до лікарні, надіслати людей сюди, на Лонг-Біч, тут також їм знайдеться робота. Тессіо запитав:
  — Що, й Клеменцу також застукали?
  — Мені не хочеться саме зараз використовувати Клеменциних людей.
  Тессіо відразу все зрозумів. Помовчав, а потім сказав:
  — Пробач, Сонні, але я тобі говорю так само, як-от твій батько сказав би. Не поспішай. Мені не віриться, щоб Клеменца міг зрадити нас.
  — Дякую, — відповів Сонні. — Мені також не віриться, але обережність не завадить. Чи не так?
  — Так, — погодився Тессіо.
  — Ще одне, — провадив Сонні. — Мій найменший брат Майкл навчається в коледжі в Ганновері, штат Нью-Гемпшир. Зв'яжися з вірними людьми в Бостоні, хай заберуть і привезуть його сюди в наш дім, побуде тут, поки все уляжеться. Я йому подзвоню, він на них чекатиме. Це я знову перестраховуюсь, щоб раптом чого не сталося.
  — Добре, — відповів Тессіо. — Я тільки розпоряджусь і зразу до тебе, гаразд? Ти ж, певне, знаєш моїх хлопців?
  — Знаю, — відповів Сонні й поклав трубку. Підійшовши до невеличкого стінного сейфа, він вийняв звідти алфавітну книжку в синій шкіряній оправі. Спочатку розгорнув на літері «Т». Потім знайшов потрібну літеру. Там був запис: «Рей Фаррел. 5 000 доларів. На Різдво». Потім стояв телефонний номер. Сонні набрав його й запитав: «Фаррел?» — «Так», — відповів чоловічий голос у трубці. Сонні сказав:
  — Це Сантіно Корлеоне. Я хочу просити вас про одну послугу і то зараз. Запам'ятайте номери двох телефонів і з'ясуйте для мене, хто дзвонив їм і кому дзвонили вони протягом останніх трьох місяців — Сонні назвав Фаррелові номери домашніх телефонів Полі Гатто й Клеменци. Потім додав: — Це важливе діло. Повідомте мене до півночі, й матимете додаткову приємність на Різдво.
  Перше ніж сісти, ще раз зателефонував до Луки Бразі. Знову відповіді не було. Тривожна думка майнула в голові, але Сонні відігнав її. Лука мав би прийти відразу, як тільки почув новину. Сонні відхилився на спинку крісла. За годину дім наповниться людьми «родини», а він визначатиме, що хто має робити. І лише тепер, коли випала хвилина все зважити, Сонні відчув усю серйозність становища. Це був перший виклик могутності «родини» Корлеоне за останні десять років. Безперечно, все заварив Солоццо, але ж він зроду б не наважився на такий крок, якби не мав підтримки бодай однієї з п'яти великих «родин» Нью-Йорка. Підтримка має йти від «родини» Татталья. Тепер у «родини» Корлеоне вибір обмежений: або тотальна війна, або негайна згода на умовах Солоццо. Сонні похмуро посміхнувся. Лукавий Турок добре все спланував, але йому не пощастило. Старий залишився живий, а тому війна неминуча. З Лукою Бразі й можливостями «родини» Корлеоне у Солоццо кінець лише один. Але ж його тривожила невідступна думка: де той Бразі?
  Розділ З
  У машині, що везла Хейгена, було ще четверо — разом із водієм. Тома пхнули на заднє сидіння, між тими двома, що перестріли його на вулиці. Солоццо сів спереду. Сусід праворуч насунув Хейгену, капелюха на очі і наказав:
  — Сиди тихо, щоб і мізинцем мені не ворухнув.
  Їхали недовго, хвилин двадцять, не більше, та коли вийшли з машини, Хейген не зміг розпізнати місця, бо вже стемніло. Його завели в квартиру на першому поверсі й посадили на кухонний стілець з рівною спинкою. Солоццо сів за кухонний стіл. Темне обличчя Турка набуло дивовижного хижого вигляду.
  — Ти не бійся, — сказав він. — Я знаю, що не ти заправляєш справами «родини». Я хочу, щоб ти допоміг і вашим, і мені.
  Хейген запалив сигарету, руки в нього трусилися. Хтось поставив на стіл пляшку віскі й налив у порцелянову чашечку для кави. Хейген вдячно випив пекучу рідину, і вона заспокоїла його руки й вигнала кволість з ніг.
  — Твій бос на тім світі, —  сказав Солоццо. Він замовк, здивований сльозами, що потекли з Хейгенових очей. Потім повів далі: — Мої люди вколошкали його на вулиці перед конторою. Як тільки мені доповіли про це, я взяв тебе. Ти встановиш мир між мною й Сонні.
  Хейген не відповідав. Він і сам був здивований зі своєї скорботи. До відчуття невтішного горя долучався страх за життя.
  Солоццо заговорив знову:
  — Сонні вчепився за мою пропозицію, правда ж? Ти теж знаєш, що це спокуслива річ. Наркотики — це бізнес майбутнього. Тут такі гроші, що перший-ліпший через два роки стане багатієм. Дон був старомодний «вусатий ведмежатник», його час минув. Тепер він уже на тому, світі, й ніщо не верне його назад. Я готовий зробити нову пропозицію й хочу, щоб ти схилив Сонні до згоди.
  — Нічого не вийде. Сонні переслідуватиме тебе усіма своїми силами, — відказав Хейген. Солоццо нетерпляче перебив:
  — Це буде перша реакція. А ти напоумиш його. Мене підтримує «родина» Татталья з усіма їхніми людьми. Інші «родини» Нью-Йорка підтримуватимуть усе, що сприятиме встановленню миру й припиненню загальної війни між нами. Бо наша війна пошкодить їхньому бізнесу. Якщо Сонні укладе угоду, то інші «родини», навіть найближчі донові друзі, не стануть втручатися,
  Хейген, не відповідаючи, розглядав свої пальці. Солоццо переконливо вів далі:
  — Дон уже був не той, що колись. Давніше мені б зроду не пощастило вколошкати його. Інші «родини» не довіряють йому, бо він призначив тебе своїм консільйорі, а ти ж навіть не італієць, не кажучи вже про те, що не сицилієць. Якщо дійде до загальної війни, то «родину» Корлеоне рознесуть ущент, а всі інші зазнають втрат, і я теж. Політичні контакти «родини» Корлеоне мені потрібніші від грошей. Отже, поговори з Сонні, з обома капореджіме, і ти зможеш відвернути страшне кровопролиття.
  Хейген простяг свою чашечку, щоб налили ще.
  — Я спробую, — відповів він. — Але Сонні твердолобий, і навіть Сонні не зможе стримати Луку. Тобі треба остерігатися Луки. І мені теж, якщо я пристану на твою пропозицію.
  Солоццо спокійно сказав:
  — Я зважу на Луку. А ти візьми на себе Сонні й тих двох його братів. Слухай, скажи їм, що сьогодні мої люди могли б разом із старим уколошкати й Фредді, але у них був прямий наказ не стріляти в нього. Я не хочу зайвої прикрості. Можеш сказати їм, що Фредді живий завдяки мені.
  Нарешті мозок Хейгена гарячково запрацював. Уперше він насправді повірив, що Солоццо не збирається вбивати його чи залишати заручником. Страх, що сковував тіло, відлинув, натомість прийшов сором, і Хейген почервонів. Розуміючи його стан, Солоццо стежив за ним із спокійною усмішкою. Хейген почав обмірковувати все. Якщо він не погодиться діяти на руку Солоццо, його можуть убити. Але потім він збагнув, що від нього жадають тільки, щоб він передав вимоги, передав їх належним чином як сумлінний консільйорі, і не більше. І тепер Хейген відчув, що Солоццо має рацію. Треба за будь-яку ціну відвернути загальну війну між Татталья й Корлеоне. «Родині» Корлеоне доведеться поховати свого покійника і піти на угоду. А потім, коли випаде слушна нагода, вони сквитаються з Солоццо.
  Підвівши очі, Хейген зрозумів, що Солоццо добре знає, про що він думає. Турок посміхався. І раптом Хейгенові спало на думку: а що ж сталося з Лукою Бразі? Чому Солоццо такий безтурботний? Невже Лука продався йому? Хейген пригадав, що того ж дня, коли дон Корлеоне відмовив Солоццо, Луку Бразі покликали для приватної зустрічі з доном. Але не час сушити голову над такими подробицями. Йому треба вирватися звідси в безпечну фортецю «родини» Корлеоне на Лонг-Біч.
  — Я зроблю все, що зможу, — сказав він Солоццо. — Думаю, що ти маєш рацію. Навіть сам дон наказав би зробити те ж саме.
  Солоццо похмуро хитнув головою.
  — Чудово, — процідив він. — Я не люблю кровопролиття. Я бізнесмен, а кров коштує великих грошей.
  В цю мить задзвонив телефон, і один з тих, що сиділи поряд з Хейгеном, підвівся й пішов відповідати. Він вислухав, а потім коротко сказав: «Гаразд, я передам йому». Поклав трубку, підійшов до Солоццо і щось зашепотів йому на вухо. Хейген побачив, як сполотніло Туркове лице, як спалахнули гнівом очі. Томові стало страшно. Солоццо дивився на нього, щось вирішуючи про себе, і раптом Хейген збагнув, що його вже не збираються випускати. Щось трапилося таке, що може означати його смерть. Солоццо вимовив нарешті:
  — Старий ще живий. П'ять дірок у його сицилійській шкурі, а він живий. — Турок стенув плечима, ніби скоряючись лихій долі. — Не поталанило, — сказав він Хейгенові. — Не поталанило мені. І тобі теж.
  Розділ 4
  Під'їхавши до дому свого батька на Лонг-Біч, Майкл Корлеоне побачив, що вузенький в'їзд у завулок перегороджено залізним ланцюгом. Сам завулок, немов прожекторами, був яскраво освітлений вогнями восьми будинків, і принаймні десяток машин тулилося до дугастого бетонного тротуару.
  Біля ланцюга стояло двоє незнайомих. Один з них спитав з бруклінським акцентом:
  — Хто ти такий?
  Майкл назвався. Ще один чоловік вийшов з найближчого будинку і уважно роздивився його обличчя.
  — Це донів синок, — сказав він. — Я проведу його в дім. — Майкл пішов слідом за ним, двоє охоронців при вході пропустили їх усередину.
  Здавалося, що будинок повний незнайомих людей. Нарешті Майкл увійшов до кімнати, де побачив Терезу, дружину Тома Хейгена; вона сиділа на дивані мов здерев'яніла й палила сигарету. На маленькому столику перед нею стояла чарка віскі. На другому кінці дивана сидів гладкий Клеменца. Незворушне лице капореджіме вкрилося потом, а заслинена сигара в його руці аж почорніла, так намокла. Клеменца встав, щоб співчутливо потиснути Майклові руку, й промурмотів:
  — Твоя мати зараз у лікарні біля батька, з ним усе буде гаразд.
  Полі Гатто теж підвівся, щоб привітатися за руку. Майкл зацікавлено глянув на нього. Він знав, що Полі був батьковим охоронцем, але ще не знав, що в цей день Гатто захворів і лишився вдома.
  Вловивши напруженість на його худому смаглявому обличчі, Майкл пригадав, що Гатто мав репутацію людини, яка швидко йде вгору, він був вельми моторний і вмів зробити кожну делікатну справу без ускладнень, а от сьогодні не впорався із своїми обов'язками. Майкл побачив ще кількох чоловік по кутках кімнати, але нікого не впізнав. Це люди не Клеменци. Зіставив факти і зрозумів. Клеменцу й Гатто запідозрили. Гадаючи, що Полі був на місці замаху, він запитав у того хлопця з тхорячою мордою:
  — А як Фредді?
  — Лікар дав йому снодійне, і тепер він спить, — відповів Клеменца.
  Майкл підійшов до Хейгенової жінки, нахилився і поцілував її в щоку. Вони завжди подобалися одне одному. Він прошепотів: «Не побивайся, з Томом все буде гаразд. Ти ще не говорила з Сонні?»
  Тереза на мить пригорнулася до нього і заперечливо похитала головою. Вона була тендітна, вродлива жіночка, більше схожа на американку, ніж на італійку, і здавалася вельми наляканою. Майкл взяв її за руку, підвів з дивана і провів у батьків кабінет.
  Сонні розвалився в кріслі за столом, тримаючи в одній руці жовтий записник, а в другій — олівець. Крім нього, в кабінеті був лише один чоловік — капореджіме Тессіо, якого Майкл пізнав і відразу ж здогадався, що це його люди утворили нову придворну охорону. У нього в руках був також записник і олівець. Побачивши їх, Сонні вийшов з-за столу і обняв Хейгенову жінку.
  — Не хвилюйся, Терезо, — сказав він. — 3 Томом нічого не станеться. Нас повідомили, що вони хочуть передати через Тома свої умови. Його відпустять, він же не замішаний в наших справах, а лише дає юридичні поради. Отож немає ніяких причин переслідувати його.
  Сонні відпустив Терезу, а потім, на Майклів подив, обхопив і його і теж цмокнув у щоку. Майкл відштовхнув Сонні геть і сказав з усміхом:
  — Після того, як я звик до твоїх стусанів, тепер треба призвичаюватися до твоїх цілунків? — У дитинстві вони частенько не мирили.
  Сонні провадив:
  — Слухай, хлопче, я вже хвилювався — ніяк не міг додзвонитися до тебе в оте твоє містечко. Я не думав, що тебе вколошкали, але мені просто не хотілося зайвий раз хвилювати матір, мені й без того довелося сповістити її про халепу з батьком.
  — Як вона сприйняла? — запитав Майкл.
  — Мужньо, їй же не первина. Я теж пам'ятаю. Ти ще був надто малий, щоб знати про це, а потім, коли ти виріс, усе йшло гладенько. — Помовчавши, Сонні додав: — Вона в лікарні біля старого. Він виживе.
  — Може б, і нам навідатися до лікарні? — запитав Майкл. Сонні сухо відповів:
  — Я не можу виходити з дому, поки все не уляжеться.
  Задзвонив телефон. Сонні взяв трубку й став уважно слухати. Тим часом Майкл нахилився над столом і глянув на жовтий блокнот, у якому Сонні щось записував. Він побачив список з семи прізвищ. Трьома першими записані Солоццо, Філіп Татталья й Джон Татталья. Майкл раптом зрозумів з усією ясністю, що він зайшов якраз тоді, коли Сонні й Тессіо складали список людей, яких готували в покійники. Сонні поклав трубку й сказав Терезі Хейген і Майклові:
  — Чи не могли б ви зачекати в тій кімнаті? Нам з Тессіо треба скінчити одну справу.
  Хейгенова дружина запитала:
  — Не про Тома дзвонили?
  Вона вимовила ті слова майже різко, але водночас плачучи зі страху. Сонні обійняв її однією рукою і провів до дверей.
  — Даю слово, що з ним усе буде гаразд. Почекай у тій кімнаті. Як тільки щось стане відомо, я негайно вийду до тебе.
  Він зачинив за нею двері. Майкл усівся в одне з великих крісел, оббитих шкірою. Зиркнувши на нього, Сонні мовчки сів за стіл.
  — Ти все ж таки залишився, Майку, — зауважив він. — Тобі доведеться почути дещо таке, про що б тобі не хотілося знати.
  Майкл припалив сигарету, потім сказав:
  — Може, я чимось допоможу?
  — Ні, — відповів Сонні. — Старий страшенно засмутився б, коли б дізнався, що я і тебе вплутав у цю халепу.
  Майкл підхопився і визвірився на Сонні:
  — Ах ти ж виродку паршивий, чи ти не знаєш, що він мій батько? То що, я не маю права допомогти йому? А я можу допомогти. Мені не конче бігти на вулицю й стріляти в людей, але допомогти я можу. Перестань говорити зі мною як з малою дитиною. Я був на війні. Був поранений. Убив кількох япончиків. Чи ти, може, думаєш, що як ви когось уколошкаєте, то я зомлію?
  Сонні всміхнувся йому.
  — Так, чого доброго, ти ще скоро накажеш мені підняти ратиці вгору. Ну, гаразд, залишайся, відповідатимеш на телефони. — Він повернувся до Тессіо. — Цей дзвінок якраз поставив усе на своє місце. — Сонні знову повернувся до Майкла. — Хтось мусив навести на старого. Це міг бути Клеменца або Полі Гатто, що сьогодні так до речі занедужав. Я вже знаю хто; подивімось, який ти розумний, Майку. Ти ж студент. Хто навів на старого людей Солоццо?
  Майкл уже знову сидів у кріслі, відхилившись на спинку. Він ще й ще раз обдумував усе. Клеменца — капореджіме в ієрархії «родини» Корлеоне. Дон зробив його мільйонером, вони друзі вже понад двадцять років. Він займає одну з найзначніших посад в організації. Що виграє Клеменца, зрадивши дона? Більше грошей? Він досить багатий, але людям, звичайно, завжди мало. Більшу владу? Помстився за уявну образу чи зневагу? За те, що Хейгена, а не його зроблено консільйорі? Чи з ділових міркувань, гадаючи, що переможе Солоццо? Ні, неможливо, щоб Клеменца виявився зрадником. А потім він сумно подумав: неможливо лише тому, що йому не хотілося, щоб Клеменцу вбили. Товстун завжди приносив йому гостинці, коли Майкл був ще хлопчиком, інколи брав його на прогулянки, якщо дон був дуже зайнятий. Майкл не міг повірити, що Клеменца зрадник.
  Але, з другого боку, Солоццо жадав би прибрати до рук Клеменцу більш, ніж будь-кого іншого в «родині» Корлеоне.
  Майкл подумав про Полі Гатто. Полі ще не став багатим. Про нього були доброї думки, його підвищення в організації забезпечене, але він, як і кожний на його місці, волів би прискорити події. Далі він, як усі молоді, мусить мати більшу жадобу влади. Значить, це Полі. Та Майкл пригадав, що ходив до шостого класу разом з Полі; йому так само не хотілося, Щоб Полі був зрадником.
  Він похитав головою:
  — Жоден з них, — але сказав так лише тому, що у Сонні, як той запевняв, уже була відповідь. Якби треба було вирішувати голосуванням, він проголосував би за те, що винний Полі. Сонні засміявся:
  — Не бійся. З Клеменцою все гаразд. Зрадив Полі.
  Майкл побачив, що в Тессіо полегшало на душі. Його симпатії як колеги-капореджіме були на боці Клеменци. Крім того, становище не таке серйозне, якщо зрада не проникла так високо. Тессіо обережно запитав:
  — Значить, завтра я можу відіслати своїх людей додому?
  — Післязавтра, — відповів Сонні. — Не хочу, щоб про це хтось довідався раніше ніж треба. Слухай, мені треба поговорити з братом у сімейних справах. Почекай у тій кімнаті, га? Ми допишемо список пізніше. Ви вдвох із Клеменцою попрацюєте над ним.
  — Гаразд, — відповів Тессіо й вийшов з кабінету.
  — Чому ти певен, що саме Полі ? — запитав Майкл.
  Сонні відповів:
  — У нас є люди в телефонній компанії, й вони перевірили всі телефонні розмови з Полі. З Клеменцою теж. За останній місяць Полі тричі хворів, і кожного разу йому дзвонили з автомата, що стоїть на вулиці якраз навпроти контори нашого старого. І сьогодні теж. Хтось перевіряв, чи прийде Полі, чи хтось інший його підміняє. А може, ще з якихось причин. Це вже однаково. — Сонні знизав плечима. — Слава богу, що це Полі. Бо Клеменца тепер нам потрібний до зарізу.
  Майкл нерішуче запитав:
  — Невже розпочнеться велика війна?
  Погляд Сонні став невблаганний:
  — У всякому разі, я збираюся розпочати, хай лише з'явиться Том. Доки старий не скаже мені щось інше.
  — А чом би тобі не почекати, поки не оклигає старий? — запитав Майкл.
  Сонні насмішкувато подивився на нього:
  — Як ти, у дідька, заслужив свої бойові медалі? Коли на нас наведені пістолети, то ми мусимо битися. Я лише боюся, що вони не випустять Тома.
  Це здивувало Майкла:
  — А чому?
  Сонні терпляче пояснив йому:
  — Коли поцупили Тома, то вважали, що старому каюк, а вони, мовляв, укладуть угоду зі мною й Томом. Том на першій стадії буде заручником, а потім ним скористаються, щоб через нього викласти нам їхні умови. Тепер, коли старий живий, вони знають, що я не можу укласти з ними нічого, і Том уже їм не потрібен. Можуть випустити його, а можуть і вбити, залежить від того, як забагнеться Солоццо. Можуть порішити, щоб показати нам, що справді прагнуть домогтися свого і мають намір задавити нас.
  — А як Солоццо спало на думку, що він зможе домовитися з тобою? — поцікавився Майкл.
  Сонні зашарівся і хвилинку помовчав. Потім відповів:
  — Кілька місяців тому у нас із ним була зустріч. Солоццо прийшов до нас із пропозицією щодо наркотиків. Старий випровадив його ні з чим. Але під час зустрічі мене потягло за язик, я бовкнув зайвого, він второпав, що в душі я стою за угоду з ним. Скільки разів старий утовкмачував мені — ніколи не можна показувати стороннім, що в «родині» є незгоди. Отож Солоццо й вирішив, що як він прибере старого, мені доведеться пристати на його умови щодо наркотиків. Без старого сила «родини» буде менша принаймні наполовину. Але я будь-що воюватиму, щоб зберегти все діло старого. Наркотики — це справа майбутнього, і хоч-не-хоч нам доведеться взятися за них. Він вирішив пристрелити старого з чисто ділових міркувань, у нього не було ніяких особистих мотивів. Ну, і ці ділові міркування я цілком розумію й згодився б з ним. Звісно, з обережності Турок ніколи не підпустить мене до себе і на гарматний постріл. Але він знає також: якщо я погоджусь на його пропозиції, то інші «родини» нізащо не дозволять мені років через два розпочати війну лише задля помсти. Крім того, його підтримує «родина» Татталья.
  — А якби їм пощастило загнати старого на той світ, що б ти робив?
  Сонні відповів дуже просто:
  — Солоццо вже труп. Мені байдуже, що станеться потім. Мене ніщо не зупинить, навіть якщо нам доведеться воювати з усіма п'ятьма «родинами» Нью-Йорка. «Родину» Татталья я зітру на порох. Мені начхати, якщо й нам усім доведеться йти на той світ разом.
  — А тато розіграв би все інакше, — спокійно сказав Майкл.
  Сонні люто махнув рукою:
  — Знаю, що я не рівня йому. Але я тобі скажу ось що — і старий міг би тобі підтвердити те саме — там, де треба діяти, я добрий тактик, незгірший за будь-кого. Солоццо знає про це, так само як знають і Клеменца з Тессіо, я «пройшов гарт», коли мені було дев'ятнадцять, тоді «родина» востаннє воювала, і я добре-таки придався старому. Тому я тепер не турбуюсь. І в такій справі у нашої «родини» всі козирі в руках. Мені треба лише зв'язатися з Лукою.
  Майкл зацікавлено спитав:
  — Чи правда, що Лука такий жорстокий, як про нього балакають? І такий справний?
  — Йому немає рівних, — підтвердив Сонні. — Я хочу доручити йому трьох Татталья. А Солоццо візьму на себе.
  Майкл нервово засовався в кріслі й подивився на старшого брата. Він пам'ятав Сонні як загалом дуже добросердного хлопця, лише зрідка брутального. Добрий хлопчина. Здавалося неприродним, що тепер Сонні так заговорив, і мори і пробігав поза спиною при погляді на список прізвищ, який він склав. Список людей, призначених до страти, неначе Сонні був щойно коронованим римським імператором. Майкл радів, що він сам не має до цих подій безпосереднього стосунку, що батько живий і не треба встрявати в помсту. Він допомагатиме, відповідатиме на телефонні дзвінки, буде посилати й вислуховувати повідомлення. Сонні й старий самі зможуть постояти за себе, тим більше з допомогою Луки.
  В цю мить із сусідньої кімнати почувся несамовитий жіночий зойк. «О боже, — подумав Майкл, — здається, Томова жінка». Підбіг до дверей і розчинив їх. В кімнаті всі стояли. А коло дивана збентежений Том Хейген міцно пригортав Терезу. Вона схлипувала, і Майкл зрозумів, що означав той зойк — це Тереза радісно вигукнула чоловікове ім'я, Хейген тим часом визволився з обіймів жінки, посадив її на диван і похмуро всміхнувся Майклові.
  — Радий бачити тебе, Майку, їй-богу, радий, — і подався в кабінет, навіть не глянувши на свою дружину, що й досі схлипувала. «Що ж, Том недаремно прожив десять років у родині Корлеоне, — подумав Майкл у несподіваному спалахові сімейних гордощів. — Щось та перейняв від старого, так само як і Сонні, і навіть я», — здивовано відзначив Майкл.
  Розділ 5
  Близько п'ятої години ранку Сонні, Майкл, Том Хейген, Клеменца й Тессіо зібралися в наріжному кабінеті. Терезу Том переконав піти додому, в сусідній будинок. Полі Гатто чекав у вітальні, не знаючи, що людям Тессіо наказано не випускати його й не зводити з нього очей.
  Том Хейген передав пропозиції Солоццо. Довідавшись, що дон ще живий, Солоццо, здається, спершу хотів порішити Хейгена.
  Том усміхнувся:
  — Якби мені колись довелося виступати перед Верховним судом, я й там не зміг би говорити краще, ніж сьогодні у того триклятого Турка. Я сказав, що умовлю «родину» згодитись на його пропозиції, навіть незважаючи на те, що дон живий. Говорив йому, що можу обкрутити тебе, Сонні, круг пальця, адже ми з тобою були нерозлийвода; не ображайся, але я навів його на думку, що ти не дуже жалкував, перебравши обов'язки старого, хай мені бог простить .— Він винувато посміхнувся до Сонні, той вибачливо махнув рукою. Мовляв, усе розумію, Хейген, це пусте.
  Відхилившись назад у кріслі біля телефону, Майкл уважно вивчав обох чоловіків. Коли Хейген зайшов до кімнати, Сонні кинувся з розкритими обіймами йому назустріч, Майкл відчув з невиразною заздрістю, що Том Хейген ближче до Сонні, ніж він, Майкл, рідний брат.
  — Ну, до діла, — сказав Сонні, — нам треба визначитися. Подивись на список, що ми склали з Тессіо. Тессіо, передай твій примірник Клеменці.
  — Якщо ми приймаємо рішення, — зауважив Майкл, — то треба, щоб і Фредді був з нами.
  Сонні похмуро відповів:
  — Від Фредді пуття як від козла молока. Лікар сказав, що у нього шок і що йому потрібен повний спокій. Я цього не розумію. Фредді завжди був міцним хлопцем. Мабуть, його вразило, що в старого наважилися стріляти. Дон був для нього богом. У цьому він не схожий на нас із тобою, Майку.
  Хейген поспішив утрутитися:
  — Дарма, облишмо Фредді. Ми його цілком відключимо від усіх справ. Тепер, Сонні, поки все втрясеться, тобі слід залишатися вдома. Тобто я хочу сказати, щоб ти нікуди не виходив. Тут ти в безпеці. Не треба недооцінювати Солоццо, він виявився справді пеццонованте. Чи охороняється лікарня?
  — Поліція обложила її з усіх боків, і наші люди постійно навідують батька, — відповів Сонні. — Що ти думаєш про список, Томе?
  Хейген похмуро подивився на список прізвищ.
  — Господи боже, ти, Сонні, таки сприйняв це діло як особисту справу. Дон поставився б до нього як до простої ділової суперечки. Солоццо — вся причина. Прибрати його, і все б стало на місце. Навіщо тобі заїдатися з Татталья?
  Сонні подивився на обох капореджіме. Тессіо знизав плечима.
  — Це слизьке діло, — промовив він. Клеменца взагалі нічого не відповів. Сонні сказав йому:
  — Одну справу ми можемо вирішити без дискусій. Досить цьому Полі отиратися біля нас. Постав його першим у своєму списку.
  Товстий капореджіме кивнув головою. Хейген запитав:
  — А що з Лукою? Здається, Солоццо не дуже боїться його. Це мене непокоїть. Якщо Лука продав нас, то ми у справжній халепі. Нам треба перш за все з'ясувати, що з Лукою. Чи вдалося комусь зв'язатися з ним?
  — Ні, — відповів Сонні, — я дзвонив йому цілу ніч. Може, десь залишився ночувати?
  — Ні, — заперечив Хейген, — він ніколи не ночує у баб. Завжди повертається від них додому. Майку, дзвони йому, аж поки хтось не відповість.
  Майкл слухняно взяв трубку й подзвонив. Він чув, як у помешканні Бразі деренчить телефон, але ніхто не підходив. Почекавши, він поклав трубку.
  — Передзвонюй що чверть години, — наказав Хейген.
  Сонні запитав нетерпляче:
  — Гаразд, Томе, ти консільйорі, то що ж ти порадиш? Що ми маємо робити, в бісового батька?
  Хейген налив собі віскі з пляшки, що стояла на столі.
  — Треба вести переговори з Солоццо, поки старий не одужає настільки, що зможе сам узятися за справи. Якщо буде треба, підемо й на угоду. Коли дон устане з ліжка, він зможе все владнати без зайвого галасу, і всі «родини» підтримають його.
  — Ти думаєш, що я не впораюся з цим Солоццо? — люто перебив його Сонні.
  Том Хейген подивився йому в очі.
  — Ні, Сонні, — ти його напевне перебореш. У «родини» Корлеоне ще є сила. Ось сидять Клеменца й Тессіо, коли дійде до загальної війни, вони зможуть зібрати тисячу чоловік. Але тоді почнеться різанина по цілому східному узбережжі, і всі «родини» звинуватять «родину» Корлеоне. Ми наживемо купу ворогів. Такі речі твій батько ніколи не схвалив би.
  Дивлячись на Сонні, Майкл подумав, що Хейгенові аргументи переконали його. Та зненацька Сонні запитав Хейгена:
  — А як старий помре, що тоді ти порадиш, консільйорі?
  Хейген відповів спокійно:
  — Я знаю, що ти не підеш на це, але я б порадив тобі насправді піти на угоду з Солоццо по наркотиках. Без політичних контактів і особистого впливу твого батька «родина» Корлеоне втрачає половину своєї сили. Якщо не стане старого, інші «родини» Нью-Йорка можуть об'єднатися і спільно підтримати Татталья і Солоццо хоча б для того, щоб уникнути тривалої руйнівної війни. Якщо помре твій батько — укладай угоду. А потім побачимо.
  Сонні пополотнів від люті.
  — Тобі легко таке говорити, бо не твого батька вбивали.
  Хейген відповів з гідністю і негайно.
  — Я був для нього не гіршим сином, ніж ти чи Майкл, а може, й кращим. Тепер я даю тобі юридичну пораду. А особисто мені б хотілося передушити всіх цих виродків.
  Хвилювання в його голосі присоромило Сонні.
  — Бога ради, Томе, я ж нічого такого не хотів сказати.
  Але він таки хотів. Кров є кров, і ніщо інше не зрівняється з нею.
  Якусь хвильку Сонні похмуро розглядав присутніх; усі сиділи в ніяковому мовчанні. Потім він зітхнув і заговорив спокійно.
  — Гаразд, ми пересидимо, доки старий не зможе взятися за справи. Але, Томе, я хочу, щоб і ти також не потикався з двору. Не ризикуй ні в якому разі, Майку, будь обережний, хоча я не думаю, що вражий Солоццо наважиться поширювати війну й на донову рідню. Бо тоді всі обернуться проти нього. Але будь обережний. Тессіо, тримай своїх людей у резерві, але нехай не сидять, а нишпорять по місту. Клеменца, як упораєшся з Гатто, заміниш своїми людьми людей Тессіо коло наших будинків і на вулиці. Проте коло лікарні хай будуть твої люди, Тессіо. Томе, вранці перш за все зв'яжися з Солоццо і Татталья, розпочни переговори телефоном або через посланця. Майку, завтра вранці візьмеш двох хлопців у Клеменци, підеш з ними до Луки додому, дочекаєшся, поки він з'явиться, або з'ясуєш, де він, у біса, пропадає. Можливо, що той навіжений уже десь підстерігає Солоццо, якщо до нього дійшли чутки про випадок. Я не вірю, щоб він пішов проти дона, хоч би скільки Турок обіцяв йому заплатити.
  Хейген нерішуче зауважив:
  — Може, Майкові не варто прямо вплутуватися у всю цю історію?
  — Правда, — погодився Сонні. — Не треба, Майку. Та й усе ж ти мені потрібен тут удома, коло телефону, це найважливіше.
  Майкл нічого не відповів. Він зніяковів, навіть засоромився, бо по підкреслено байдужих обличчях Клеменци і Тессіо бачив, що вони приховують свою зневагу. Підсунув телефон, набрав номер Луки Бразі і довго слухав сигнали, на які ніхто не відповідав.
  Розділ 6
  Тієї ночі Пітеру Клеменці спалося погано. Він встав удосвіта, сам приготував собі сніданок — чарку граппи, товстий шматок генуезької ковбаси-салямі зі скибкою свіжого італійського хліба, який йому, мов за добрих давніх часів, приносили й залишали біля дверей. Потім з великої простої порцелянової чашки випив гарячу каву з ганусовою горілкою. Але, сновигаючи по будинку в старому домашньому халаті й червоних повстяних капцях, він весь час думав про роботу, яка чекала сьогодні на нього. Вчора ввечері Сонні Корлеоне досить зрозуміло сказав, що треба негайно впорати Полі Гатто. Значить, доведеться сьогодні.
  Клеменца непокоївся. Не тому, що Гатто був його висуванець і виявився зрадником. Це не впливало на позицію капореджіме. Кінець кінцем минуле Полі було бездоганне. Він походив із сицилійської сім'ї, виріс по сусідству з дітьми Корлеоне, навіть ходив до школи з його сином. Він належним чином піднімався по щаблях підвищень у «родинному ділі». Його випробували і не знайшли вад. Коли ж він насобачився на мокрому, то отримав добрий пай від «родини» — процент в одному з гральних домів на Іст-Сайді і доступ до каси однієї з профспілок. Клеменца не міг не знати, що Гатто приробляє збоку. Це суперечило правилам «родини», але навіть такі «ліві» операції свідчили про його вартість. Порушення таких правил вважалося ознакою не пересічності, так само як, скажімо, вибрики загнузданого гарячого рисака.
  Крім того, такі операції Полі Гатто ніколи не призводили до ускладнень. Вони завжди старанно планувалися, здійснювалися без зайвого галасу й кривди для будь-кого: три тисячі доларів з однієї манхеттенської фірми готового одягу та ще дещиця з невеличкої фабрики керамічних виробів у бруклінських нетрях. Зрештою, молодий хлопець завжди знайде застосування зайвим кишеньковим грошенятам. Все це зрозуміло. Хто б міг передбачити, що Полі Гатто виявиться зрадником?
  Але Пітера Клеменцу сьогодні непокоїло адміністративне питання. Сама страта Гатто — справа буденна. Проблема полягала в тому, що когось треба підвищити на заміну Гатто в «родинному ділі». Це серйозне підвищення, і його слід було б добре обдумати. Треба знайти рішучого, кмітливого і надійного хлопця, щоб не розколовся в руках поліції, отже, кандидат на охоронця має бути просякнення наскрізь сицилійським законом «омерта» — законом мовчання. А потім — яку платню покласти йому на новій посаді? Клеменца кілька разів казав донові, що треба краще платити довіреним людям, адже за всякого клопоту вони завжди на передній лінії, та дон не погоджувався з ним. А якби Полі отримував більше, він би, може, й не дався на підкуп цьому підступному Туркові, цьому Солоццо.
  Зрештою в Клеменциному списку лишилося три кандидати. Першим був рекетир, що збирав данину з негритянських гральних домів у Гарлемі, — здоровань, силач, дуже привабливий чолов'яга, що вмів ладнати з людьми і водночас, коли треба, змушував їх тремтіти перед ним. Але Клеменца викреслив його прізвище з свого списку після півгодинних роздумів. Цей чоловік занадто добре ладнав з чорношкірими, що свідчило про певну слабину в характері. До того ж було б важко підшукати йому заміну на теперішньому місці.
  Другою кандидатурою, яку зважував і вже майже затвердив Клеменца, був один роботящий хлопець, що добре і віддано служив «родині». Агент по стяганню невиплачених боргів лихварям, що діяли на Манхеттені під протекцією «родини», він почав свою діяльність як хлопчак на побігеньках у букмекера. Але він ще не доріс до такого відповідального підвищення.
  Зрештою Клеменца спинився на Рокко Лампоне. Лампоне пройшов коротку, але гарну школу в «родині», його демобілізували після поранення в Африці 1943 року. Через нестачу молодих людей Клеменца взяв його, хоча Рокко був таки добре скалічений і ходив помітно шкутильгаючи. Клеменца використовував його як зв'язківця з чорним ринком у швейній фірмі і для контактів з урядовцями, які відали продуктовими картками. Тут Лампоне виріс до відповідального за всі ці операції. Клеменці найбільше подобались у Лампоне розважність і кмітливість. Він знав, що не варто перегинати палку там, де можна відбутися солідним штрафом чи піврічним ув'язненням — це невелика ціна за величезні прибутки з його бізнесу. Він мав здоровий глузд і розумів, що в його справах краще діяти не великими погрозами, а малими. Вів своє діло непомітно, саме так, як треба.
  Клеменца відчув полегкість, як сумлінний адміністратор, що розв'язав складну кадрову проблему. Так, саме Рокко Лампоне і допоможе йому. Клеменца вирішив власноручно виконати завдання не лише для того, щоб допомогти новому, недосвідченому Рокко «насобачитись», але й для того, щоб особисто сквитатися з Полі Гатто. Полі був його протеже, Клеменца просував Полі через голови більш заслужених і більш відданих людей, допоміг йому «насобачитись» і всіма засобами сприяв його кар'єрі. Полі зрадив не лише «родину», він зрадив свого покровителя — Пітера Клеменцу. А за неповагу треба розплачуватися.
  Все інше було вже залагоджено. Він заздалегідь наказав Полі Гатто заїхати до нього о третій пополудні своєю машиною. Нічого незвичайного. Тепер Клеменца набрав номер Рокко Лампоне. Не назвавши себе, сказав: «Заїдь до мене додому. Маю дещо для тебе». Задоволено відзначив, що, незважаючи на ранню годину, голос Лампоне не виказав ніякого здивування, не був сонний. Рокко просто відповів: «Гаразд». Надійний хлопець. Клеменца додав: «Не поспішай, приїдеш після обіду, але не пізніше другої години».
  Ще раз почувши лаконічне «гаразд», Клеменца поклав трубку. Він уже наказав своїм людям замінити людей капореджіме Тессіо коло дому Корлеоне, отже, це теж робилося. Маючи здібних підлеглих, Клеменца міг не втручатися у безпосереднє виконання подібних розпоряджень.
  Клеменца вирішив помити «Кадилак». Він любив свою машину. Вона ходила майже нечутно, а її внутрішня оббивка була така розкішна, що він інколи годинами сидів у машині, особливо в гарну погоду, —  це було приємніше, ніж стовбичити вдома. Крім того, йому легше думалось, коли він порався коло машини. Він пригадував, що його батько в Італії любив так само поратися коло своїх віслюків.
  Клеменца працював у гаражі з опаленням, він не любив холоднечі. Пітер ще раз обдумував свої плани. З Полі треба поводитись обережно, бо він, як пацюк, нюхом чує небезпеку. І, хоч який відважний, мабуть, тепер наклав у штани: адже дон лишився живий. Він, напевне, тепер нашорошився, як ішак, якому на зад сіє ґедзь. Але Клеменца звик до таких обставин, звичайних на його роботі. По-перше, треба знайти добрий привід для того, щоб їх супроводив Рокко. По-друге, для них трьох треба придумати подорож, яка б не насторожила Полі.
  Звичайно, відверто кажучи, це була річ необов'язкова. Можна пристукнути Полі Гатто і без цих надмірностей. Він, як пташка в клітці, нікуди не втече. Але Клеменца твердо вважав, що в таких справах слід дотримуватися добрих ділових традицій і нічого не проґавити. Всього ніколи не передбачиш, коли йдеться, що там не кажи, про життя й смерть.
  Миючи свій Світло-блакитний «Кадилак», Клеменца добирав слова, репетирував поведінку й міміку. Він буде суворий з Полі, от ніби незадоволений з нього. Таку чутку і підозріливу людину, як Гатто, це принаймні зіб'є з пантелику або хоча б позбавить певності. Зайва приязність могла б видатися йому підозрілою. Але ж, звичайно, суворість не повинна бути надмірною. Треба вдати неуважно - дратівливого. А чому з ними буде Лампоне? Полі це видасться дуже підозрілим, тим паче що Лампоне сидітиме на задньому сидінні. Полі буде не до вподоби безпорадно сидіти за кермом, маючи Лампоне за спиною. Клеменца завзято тер блакитного «Кадилака». Складне завдання. Ба навіть чудернацьке. Якусь мить він думав, чи не взяти з собою ще когось, але зрештою вирішив не робити цього. Переважило те, що в майбутньому могла виникнути ситуація, коли для когось із його партнерів буде вигідно свідчити проти нього. Якщо він матиме лише одного співучасника, то це буде голос на голос. А свідчення другого співучасника могли б порушити рівновагу. Отже, треба держатись попереднього плану.
  Клеменцу непокоїло те, що страту треба зробити «публічною». Тобто тіло потім мусили знайти. Було б спокійніше, якби воно зникло. (Як кладовище в таких випадках використовувалися океанська безодня або болото в Нью-Джерсі, на землі, що належала одному з приятелів «родини», або вдавалися до інших, складніших методів). Але цього разу страту треба здійснити публічно, щоб залякати потенційних зрадників і попередити ворога, що «родина» Корлеоне не втратила ні своєї сили, ні кебети. Швидке розкриття шпигуна спонукає Солоццо до стриманості. А «родина» Корлеоне поверне собі частину давнього престижу. Замах на старого поставив «родину» в дурне становище.
  Клеменца зітхнув. «Кадилак» блищав, як величезне голубе яйце з металу, а він так і не зміг нічого придумати, щоб вирішити свою проблему. І раптом на думку спало логічне й дуже підходяще пояснення, чому він бере з собою, крім Гатто, ще й Рокко Лампоне. До того ж воно надавало їхньому завданню належної таємничості і ваги.
  Він пояснить Полі, що сьогодні вони мають підшукати підходяще місце для «родини», якщо буде вирішено «лягати на матраци».
  Як тільки війна між «родинами» ставала по-справжньому запеклою, супротивники розташовували свої штаби в таємних місцях, де їхні «солдати» могли спати на матрацах, розкиданих по підлозі. Робилося це зовсім не для того, щоб вивести з-під небезпеки жінок та малих дітей. Ні, будь-який напад на «мирне населення» нікому навіть не снився. Бо тут усі сторони однаково вразливі, і відплата була б скорою і неминучою. Але завжди якось надійніше переховуватися в таємному місці, де супротивник і поліція, якби вона несподівано вирішила втрутитися, не можуть стежити за кожним твоїм кроком.
  За звичаєм, довіреному капореджіме доручалося винайняти таємне помешкання й навезти туди матраців. Пізніше це помешкання використовуватиметься як база під час наскоків у місто, якщо треба буде переходити в наступ. Отже, не було нічого неприродного в тому, що Клеменца отримав таке доручення. І не дивно, що він брав з собою Гатто і Лампоне, адже треба владнати все, аж до опорядження нового помешкання. «А крім того, — подумав Клеменца, всміхнувшись, — Полі страшенно зажерливий, і найперша думка, яка набіжить йому, — це скільки він зможе хапонути від Солоццо за таку цінну інформацію».
  Рокко Лампоне приїхав заздалегідь, і Клеменца розповів йому, що треба зробити і як між ними розподіляються ролі. Обличчя Лампоне засвітилося подивом і вдячністю, він шанобливо подякував Клеменці за підвищення, яке давало йому змогу відзначитись на службі в «родині». Клеменца був певен, що не помилився у виборі. Він поплескав Лампоне по плечу й сказав:
  — Відсьогодні матимеш пристойніший підробіток. Ми про це поговоримо пізніше. Ти сам розумієш, що зараз у «родини» нагальніші справи.
  Лампоне жестом показав, що потерпить, адже нагорода від нього нікуди не втече.
  Зайшовши у комірчину, Клеменца відчинив сейф, витяг пістолет і подав його Лампоне.
  — Стрілятимеш з цього, — сказав він. — Його ніколи не зможуть засікти. Як покінчимо з цим ділом, забери жінку з дітьми і поїдь до Флориди. За свої гроші, а я тобі пізніше поверну. Відпочинеш, засмагнеш. Зупинишся в нашому готелі в Майамі-Біч, щоб я міг завжди, коли мені треба, розшукати тебе.
  В двері комірчини постукала Клеменцова жінка, сповіщаючи, що приїхав Полі Гатто. Він сидів у машині коло виїзду з гаража. Клеменца вийшов через гараж, Лампоне йшов слідом. Всідаючись на переднє сидіння, Клеменца з роздратованим виглядом буркнув щось на зразок привітання й глянув на годинник, ніби перевіряючи, чи не спізнився Гатто.
  Хитрун з тхорячою мордою пильно стежив за ним, намагаючись проникнути в його думки. Він ледь здригнувся, коли Лампоне опустився на заднє сидіння за ним. Полі попросив:
  — Рокко, пересунься на той бік, ти ж не скляний. Здоровань, затулив мені дзеркальце, і я не бачу, що там ззаду.
  Лампоне покірно пересів на сидіння за Клеменцою, наче таке прохання було найзвичайнішою річчю в світі. З кислим виразом Клеменца сказав, звертаючись до Гатто:
  — Чорти б його взяли, цього Сонні, здається, перелякався, як баба. Вже думає залягти на матраци. Треба підшукати місце на Вест-Сайді. Полі і ти, Рокко, обладнаєте його на випадок, коли дадуть команду всім бойовикам перейти туди. Можеш підказати що-небудь путяще?
  Як він і сподівався, очі Гатто жадібно загорілися. Полі клюнув на гачок і, думаючи, як оцінить таку інформацію Солоццо, забув про власну безпеку. До того ж Лампоне теж чудово грав свою роль, неуважно розглядаючись довкола крізь вікно. Клеменца ще раз похвалив себе за вдалий вибір. Гатто знизав плечем:
  — Треба подумати.
  Клеменца буркнув:
  — А поки думаєш, не забувай їхати, бо я збираюся потрапити в Нью-Йорк ще сьогодні.
  Полі був чудовий водій, в цей час на дорозі до міста траплялось небагато машин, і ранні зимові сутінки лише починали густішати, коли вони вже заїжджали в місто. В машині не розмовляли. Клеменца наказав Полі поїхати до Вашингтонових пагорбів. Він намітив собі кілька житлових будинків, наказав поставити машину неподалік від Артур-авеню і чекати. Лампоне також залишився в машині. Клеменца пройшов кілька кварталів і в ресторані «Вера Маріо» перехопив легеньку вечерю — телятину з салатом. Кивком голови привітався з кількома знайомими. За годину він знову був коло машини. Гатто і Лампоне чекали на нього.
  — Чорти-що, — підсумував Клеменца, — сказали, що ми знову потрібні на Лонг-Айленді. Придумали для нас іншу роботу. Сонні каже, що з переїздом можна ще зачекати: Рокко. Ти живеш у місті, тебе підкинути?
  — Я залишив машину коло вашого дому. А моїй старій кудись приспічило завтра зранку, — спокійно відповів Рокко.
  — Як хочеш, — сказав Клеменца. — Тоді тобі доведеться їхати назад з нами.
  І знову на зворотному шляху до Лонг-Біч ніхто не промовив ані слова. Коли вже повернули з шосе на дорогу до містечка, Клеменца раптом сказав:
  — Полі, зверни на узбіччя. Треба відлити.
  Працювавши стільки часу в капореджіме, Гатто знав, що товстий Клеменца мав слабий сечовий міхур; він не раз звертався до нього з такими проханнями. Гатто з'їхав з асфальту на м'яке узбіччя, за яким починалася драговина. Клеменца виліз із машини, зробив кілька кроків у кущі і справив малу нужду. Потім, відчинивши дверцята, щоб знову сісти в машину, швидко зиркнув уперед і назад по дорозі. Ніде не видно світла від фар, дорога вільна.
   — Поїхали, — сказав Клеменца. І в машині миттю гримнув пістолетний постріл. Полі Гатто неначе рвонувся уперед, його тіло зависло на кермі, а потім знову зсунулося на сидіння. Клеменца спритно сахнувся назад, щоб до нього не долетіли скалки черепа й кров.
  Рокко Лампоне виліз із машини. Він ще тримав у руці пістолет. Потім розмахнувся й жбурнув його в драговину. Вони з Клеменцою заквапилися до іншої машини, яка стояла неподалік. Лампоне поліз під сидіння й узяв ключ, залишений для них. Завів машину і відвіз Клеменцу додому. Потім, щоб не вертатися назад тією ж дорогою, поїхав дорогою «Джонс-Біч-Козвей», аж поки не добрався до «Норзерн-Стейт-Парквей». Потім переїхав на «Лонг-Айленд-Експресвей», через міст «Уайтстон-Брідж» переїхав Бронкс і вже звідси добрався до свого будинку на Манхеттені.
  Розділ 7
  За день до нападу на дона Корлеоне його найсильніший, найвідданіший і найстрашніший васал готувався до зустрічі з ворогом. За вказівкою самого дона, Лука Бразі зав'язав контакти з силами Солоццо ще кілька місяців тому. Лука став учащати до нічних клубів «родини» Татталья, де зійшовся з однією з їхніх найшикарніших повій. У ліжку скаржився їй, що його затирають у «родині» Корлеоне і не оцінюють належно. Поволочившись тиждень із нею, Лука зустрівся з Бруно Татталья, власником того нічного клубу. Бруно, наймолодший з братів, видимо, не був зв'язаний з «родинним ділом» — проституцією, але його відомий нічний клуб цибатих красунь-танцівниць давав добру школу багатьом майбутнім повіям Нью-Йорка.
  Уже на першій зустрічі Татталья відверто запропонував Луці працювати в їхній «родині» виконавцем вироків. Загравання тривало майже місяць. Лука взяв собі роль запамороченого коханням до молодої гарненької дівчини, Бруно Татталья — роль бізнесмена, що намагається переманити доброго службовця в конкурентів. Під час однієї з таких зустрічей Лука вдав, що вже вагається, і сказав:
  — Тільки зрозумійте одну річ — я ніколи не виступлю проти Хрещеного. Я поважаю дона Корлеоне і розумію, що в «родинному ділі» він мусить давати перевагу своїм синам переді мною.
  Бруно Татталья був людиною нового покоління, яке не дуже приховувало свою зневагу до старих «вусатих ведмежатників» на зразок Луки Бразі, дона Корлеоне і навіть власного батька. Проте він поводився перебільшено ввічливо.
  — Мій батько не збирається доручати тобі щось проти «родини» Корлеоне, — сказав він. — Навіщо це йому? Тепер усі ладнають між собою, не так, як за давніх часів. Просто, якщо ти шукаєш собі іншу роботу, я можу замовити слівце перед батьком. Такі люди, як ти, завжди необхідні в нашому бізнесі. Це важкий бізнес і потребує міцних людей, щоб забезпечити нормальну роботу. Свисни мені, якщо надумаєшся.
  — Мені і на старому місці непогано, — відрізав Лука, і вони більше не говорили на цю тему.
  За задумкою Лука Бразі мав показати Татталья, що йому відомо про прибуткові операції з наркотиками і що він самотужки прагне отримати пай у «ділі». У цей спосіб Лука міг би довідатися про плани Солоццо, якби той збирався виступити проти дона Корлеоне. Почекавши два місяці й нічого не помітивши, Лука повідомив дона, що, очевидно, Солоццо змирився з поразкою. Дон наказав йому зв'язків не поривати, але вести справу між іншим, не наполягаючи.
  За день до замаху на дона Корлеоне Лука навідався до нічного клубу. Майже тієї ж миті до його столика підсів Бруно Татталья.
  — Один мій приятель хоче переговорити з тобою.
  — Приведи його, — відповів Лука. — 3 твоїм приятелем я завжди готовий переговорити.
  — Ні, — заперечив Бруно, — він хоче побачитись наодинці.
  — А хто це такий? — запитав Лука.
  — Та просто один мій приятель, — відповів Бруно Татталья. — Він хоче зробити тобі пропозицію. Чи не зміг би ти зустрітися з ним сьогодні пізніше?
  — Чом ні. Коли і де?
  — Клуб закривається о четвертій ранку, — говорив, роздумуючи, Татталья, — чом би вам не зустрітися тут, коли офіціанти прибиратимуть?
  «Вони вивчили мої звички, — подумав Лука, — видно, за мною стежать». Лука прокидався завжди о третій-четвертій годині дня, снідав, потім грав у карти з давніми приятелями по «родині» або десь підчіплював дівчину. Інколи йшов у нічне кіно і потім заходив випити в який-небудь з клубів. Ніколи не лягав спати до світанку. Тому пропозицій зустрітися о четвертій ранку не була така дивна, як могло здатися.
  — Добре, я повернусь о четвертій. — Він вийшов з клубу, сів на таксі і поїхав у свою мебльовану квартиру на Десятій авеню. Лука наймав квартиру в однієї італійської сім'ї, що доводилась йому далекою ріднею. Дві його кімнати були відокремлені від решти величезної квартири спеціальними дверима. Отже, утворювалася якась подоба сімейного життя і разом з тим Лука мав запасний вихід на той випадок, коли б йому щось загрожувало.
  «Нарешті хитра турецька лисиця покаже свій густий хвіст, — подумав Лука. — Якщо справи зайшли так далеко і Солоццо вирішить діяти сьогодні, то всю справу можна буде подати донові як подарунок на Різдво». Вдома Лука витяг з-під ліжка валізу, відімкнув її і дістав важкий панцерний жилет. Роздягся й надів його на вовняну білизну, а зверху надів сорочку і піджак. Якусь мить він роздумував, чи варто йому дзвонити на Лонг-Біч, щоб розповісти донові про нові обставини, але згадав, що дон ніколи ні з ким не розмовляє по телефону і що це доручення дане йому потай від усіх. Отже, дон приховував це доручення навіть від Хейгена й Сонні.
  Лука завжди носив при собі пістолет. Він мав дозвіл на носіння зброї, чи не найдорожчий з усіх, які будь-коли і будь-де видавалися. Дозвіл обійшовся у десять тисяч доларів, але гарантував від в'язниці у випадку, якби поліція раптово обшукала його. Як один з провідних службовців у «родині», Лука заслужив на таку гарантію. Проте якщо сьогодні доведеться завершувати справу, він хотів би мати при собі «безпечний» пістолет, який не можна було б пізніше «засікти». Та обдумавши справу ще раз, вирішив, що сьогодні він просто вислухає пропозицію і доповість Хрещеному Батькові — донові Корлеоне.
  Лука знову подався в клуб, але вже не пив. Натомість зайшов на Сорок восьму вулицю і неквапно повечеряв у своєму улюбленому італійському ресторані «Патсі». Коли наблизився час зустрічі, він знову пішов до клубу. Швейцара в дверях уже не було. Пішла й дівчина, що подавала капелюхи. Лише Бруно Татталья чекав на нього, він зустрів і повів Луку Бразі до безлюдного бару на другому кінці кімнати. Вони оминули невеличкі столики, між яких, мов діамант, полискував відполірованим паркетом жовтий поміст для танців. У темноті виднілося порожнє місце для оркестру, з якого виростала металева тичка мікрофона.
  Лука сів біля стійки, а Бруно Татталья зайшов за неї. Лука відмовився від поставленої йому склянки з віскі і запалив сигарету. Може, це буде хтось інший, не Турок. Та не встиг додумати, як побачив, що з темного кінця приміщення вийшов Солоццо. Потис йому руку і сів поряд. Татталья поставив склянку перед Турком, той подякував кивком голови.
  — Ти знаєш, хто я? — спитав Солоццо. Лука кивнув головою й понуро осміхнувся. Щури повилазили з нір! Це буде чиста насолода — порішити оцього сицилійця-відступника.
  — Чи знаєш ти, про що я хочу тебе просити? — спитав Солоццо.
  Лука заперечно похитав головою.
  — Є справжній бізнес, — сказав Солоццо, — такий, що дасть мільйони всім, хто його очолюватиме. З першої партії я можу тобі гарантувати п'ятдесят тисяч доларів. Йдеться про наркотики. Це перспективна справа.
  — А чому ти звертаєшся до мене? Хочеш, щоб я переговорив з доном?
  Солоццо скривився.
  — Я вже розмовляв з доном. Він не хоче вплутуватися. Ну що ж, обійдусь і без нього. Але мені потрібна сильна людина, щоб узялася за фізичне забезпечення операції. Я розумію, що ти не дуже задоволений своєю «родиною» і міг би перейти до мене.
  — Якщо пропозиція буде варта того, — кивнув недбало Лука.
  Солоццо уважно стежив за ним і, здається, на щось наважився.
  — Подумай над моїми словами кілька днів, і тоді ми ще раз поговоримо, — закінчив він і простяг руку, але Лука вдав, що не помітив її, й заходився виймати сигарету. У руці Бруно Татталья, як у фокусника, звідкись з'явилася запальничка, він підніс її Луці Бразі. А потім зробив щось дивне. Випустив запальничку на прилавок і міцно вчепився в праву руку Луки.
  Лука зреагував умить, його тіло сковзнуло зі стільця, він шарпнув руку до себе. Але Солоццо вже вчепився в п'ясть другої руки. І все ж таки Лука був сильніший за них обох і звільнився б, але з темряви за ним вийшов ще один чоловік і накинув йому на шию тонкий шовковий шнурок. Зашморг затягся, перепиняючи віддих. Лице Луки побагровіло, руки знесиліли. Татталья з Солоццо тепер тримали його без натуги, вони стояли з якоюсь дитячою цікавістю на обличчях, поки чоловік ззаду Луки дужче й дужче стягувався зашморг. Раптом підлога під ногами стала мокрою й слизькою. Мозок Луки втратив контроль над м'язами, з його тіла виходило лайно і сеча. Він вже не мав сили, його ноги підігнулись, тіло обвисло. Солоццо і Татталья випустили його руки, і лише третій чоловік стояв коло жертви, пригинаючись у колінах, щоб не віддалитися від падаючого тіла Луки, і затягував зашморг до того туго, що той аж врізався в м'язи на шиї і зник. Очі Луки вилазили з лоба, ніби у надмірному здивуванні, і лише ця здивованість була єдиним людським, що залишилося від нього. Лука вже був мертвий.
  Дуже важливо, щоб його не знайшли, особливо зараз, — сказав Солоццо, повернувся на підборах і зник у темряві.
  Розділ 8
  Наступного дня після замаху на дона Корлеоне у «родині» роботи було по зав'язку. Майкл залишався біля телефону, допомагаючи Сонні. Том Хейген підшукував підходящого для обох сторін посередника, щоб домовитися про зустріч із Солоццо. Турок раптом став дуже обережний. Можливо, він знав, що найздібніші люди «родини» під началом Клеменци й Тессіо нишпорили по місту, намагаючись напасти на його слід. Солоццо і всі члени «родини» Татталья десь переховувалися. Сонні передбачив, що ворог мусив удатися до цієї елементарної обережності.
  Клеменці доручено Полі Гатто. Тессіо отримав завдання з'ясувати, що сталося з Лукою Бразі. Лука не приходив до себе додому з вечора напередодні замаху. Це погана ознака. Але Сонні не припускав, щоб Бразі виявився зрадником або попався у пастку.
  Матуся Корлеоне зосталася в місті у друзів «родини» поблизу лікарні. Зять Карло Ріцці запропонував свої послуги, але йому наказали пильнувати справу, яку доручив йому дон Корлеоне — незаконний тоталізатор на прибутковій території в італійській частині Манхеттена. Конні залишилася з матір'ю в місті, щоб навідувати батька в лікарні.
  Фредді ще не оклигав від снодійного і лежав у своїй кімнаті в батьківському домі. Сонні й Майкл навідалися до нього і були вражені блідістю й видимою хворобливістю.
  — Господи, — сказав Сонні Майклові, вийшовши від Фредді, — у нього такий вигляд, ніби його продірявили ще гірше, ніж старого.
  Майкл знизав плечима. Йому траплялось бачити солдатів після бою в такому стані. Але він ніколи не сподівався, що таке станеться з його братом Фредді. Середній брат у дитинстві був фізично найміцнішим з них усіх. Він був також найслухнянішим сином. Проте всі знали: дон давно відкинув думку, що середній син займе помітне місце в «родинному ділі». Він був не досить кмітливий і до того ж не досить жорстокий. Надто легко поступався й не мав потрібної сили волі.
  Надвечір Майкл прийняв дзвінок від Джоні Фонтане з Голлівуду. Трубку взяв Сонні.
  — Ні, Джоні, не варт тобі приїздити, щоб провідати старого. Він дуже слабий, твій візит наробить тобі поганої слави, а старому, я знаю, це не сподобається. Почекай, поки йому покращає, ми перевеземо його додому, тоді й навідаєшся до нас. Гаразд, я перекажу йому твої побажання. — Повісивши трубку, Сонні зауважив Майклові:— Старий зрадіє, що Джоні хотів прилетіти з Каліфорнії навідати його.
  Згодом один з Клеменциних хлопців покликав Майкла до телефону на кухні. Дзвонила Кей.
  — Як здоров'я твого батька? — запитала вона. У її голосі відчувалася напруженість. Майкл розумів, що Кей не хочеться вірити газетним повідомленням про випадок з доном Корлеоне, у яких його називали гангстером.
  — Все буде гаразд, — сказав він.
  — Чи можна мені разом з тобою провідати його з лікарні? — запитала Кей.
  Майкл засміявся. Він колись розповів їй, наскільки важливі такі візити для того, хто прагне сподобатись старим , італійцям.
  — Це особливий випадок, — відповів він. — Якщо кореспонденти дізнаються, як тебе звуть, то ти попадеш на третю сторінку «Дейлі ньюс». Дівчина з старої американської сім'ї — янкі — зв'язалася з сином великого боса мафії. Як це сподобається рідним?
  — Мої рідні ніколи не читають «Дейлі ньюс», — холодно відповіла Кей.
  Знову запала напружена пауза, потім Кей запитала:
  — У тебе все гаразд, правда ж, Майку, тобі ніщо не загрожує?
  — Усі кажуть, що я цяця-хлопчик у сім'ї Корлеоне, — відповів Майкл сміючись. — Я нікому не страшний. Отож ніхто не схоче завдати собі клопоту зі мною. Ні, Кей, усе лихе вже позаду. Це просто якийсь нещасливий випадок. Я тобі все поясню, коли ми зустрінемося.
  — А коли ми зустрінемося?
  Майкл подумав хвильку.
  — А що як сьогодні ввечері? Повечеряємо у тебе в готелі, а потім я навідаюся в лікарню до мого старого. Мені вже набридло сидіти вдома й відповідати на телефонні дзвінки. Гаразд? Але нікому ні слова. Я не хочу, щоб фотокореспонденти наклацали знімків з нас обох. Тут не до жартів, Кей, така історія було б страшенно неприємна, надто твоїй рідні.
  — Гаразд, — відповіла Кей. — Я чекатиму. А може, сходити купити щось на Різдво для тебе?
  — Ні, — відповів Майкл, — просто будь готова.
  Кей засміялася трохи збуджено.
  — Буду. Адже я завжди готова, хіба не правда?
  — Так, правда, — відказав він, — через те ти моя найкраща дівчина.
  — Я люблю тебе, — проворкотіла Кей. — Ти можеш мені сказати так?
  Майкл зиркнув на чотирьох громил, що сиділи на кухні.
  — Ні, — відповів він. — До вечора, гаразд?
  — Гаразд.
  Він поклав трубку.
  Нарешті з'явився після сьогоднішньої роботи Клеменца і сновигав по кухні, готуючи велику каструлю томатного соусу. Майкл кивнув йому й подався в наріжну кімнату, де Хейген і Сонні нетерпляче чекали на нього.
  — Чи Клеменца вже тут? — спитав Сонні.
  Майкл усміхнувся.
  — Варить спагетті, наче для цілої армії.
  Сонні нетерпляче перебив:
  — Скажи йому, хай не валяє дурня, а йде сюди. У мене є для нього важливіші справи. І Тессіо також поклич.
  За кілька хвилин усі вже сиділи за столом. Сонні коротко спитав Клеменцу:
  — Ти ним займаєшся?
  — Більш його не побачиш, — запевнив Клеменца.
  Майкла шпигнуло, наче електрикою: зрозумів, що це говориться про Полі Гатто і що маленький Полі вже мертвий, замордований цим хвацьким весільним танцюристом Клеменцою.
  Сонні запитав Хейгена:
  — Ну як, чи вдалося до чогось домовитися з цим Солоццо?
  Хейген розвів руками:
  — Здається, він охолов до переговорів. Принаймні у мене таке враження, що Солоццо не квапиться. А може, він просто дуже обережний, боїться, щоб твої орли його не застукали. Я не знайшов посередника, якому б він повірив. Але Солоццо мав би знати, що йому тепер не уникнути переговорів. Він проґавив свій шанс, не вбивши старого на смерть.
  — Він хитрюга, — зауважив Сонні, — найхитріший з усіх, з ким нашій «родині» доводилось змагатися. Може, він здогадався, що ми причаїлися, поки видужає старий, а потім уже переслідуватимемо його.
  — Авжеж, він здогадується, — стенув плечима Хейген. — Та все одно Турок змушений вести переговори. Нікуди він не дінеться. У нього немає вибору. Я завтра все влаштую. Напевне.
  У двері постукали, і зайшов один з Клеменциних людей. Він сказав, звертаючись до свого капореджіме:
  — Щойно передали по радіо, що поліція знайшла Полі Гатто. Мертвого в його машині.
  Клеменца кивнув головою і сказав хлопцеві:
  — Не турбуйся.
  Той здивовано глянув на свого капореджіме, та, збагнувши за мить, у чому річ, вийшов на кухню. Нарада тривала далі, немов і не переривалася. Сонні спитав Хейгена:
  — А як там з доном, йому не покращало?
  Хейген заперечливо похитав головою.
  — Взагалі нічого, — повідомив Хейген, — але він не зможе говорити ще два-три дні. Знесилений. Ще не оклигав після операції. Твоя мати майже весь час біля нього, Конні теж. Скрізь у лікарні розставлені полісмени, та й люди Тессіо наглядають неподалік, просто на всяк випадок. Днів на два він прийде до тями і скаже, що нам робити. А доти треба утримати Солоццо від авантюри. Ось чому слід розпочати з ним переговори.
  — Поки він щось утне, — буркнув Сонні, — я поставлю Клеменцу й Тессіо стежити за ним. Може, нам пощастить і ми відразу все вирішимо.
  — Тобі не пощастить, Солоццо дуже хитрий. — Хейген трохи помовчав. — Він знає, що за столом переговорів йому доведеться головним чином погоджуватись на наші умови. Тому й зволікає. Гадаю, що він намагається заручитись підтримкою інших «родин» Нью-Йорка, щоб ми не накинулися на нього, коли старий нам це дозволить.
  — А нащо їм ставати на його бік? — визвірився Сонні.
  Хейген відповів спокійно:
  — Щоб уникнути великої війни, яка нашкодить усім і приверне увагу газет та уряду. Крім того, Солоццо віддасть їм частину свого бізнесу. А ти ж знаєш, який навар можна мати на цих наркотиках. «Родині» Корлеоне воно не потрібно, в наших руках гральні заклади — найкращий бізнес з усіх можливих. Але інші «родини» голодні. Солоццо чоловік певний, вони знають, що він зуміє поставити цю справу на широку ногу. Живий він може напхати їхні кишені грішми, а мертвий — лише наробить прикрої мороки.
  Майкл ще ніколи не бачив такого розлюченого обличчя у Сонні. Повні, луком вигнуті губи й засмагла шкіра наче, посіріли.
  — Мені начхати на те, чого вони хочуть. Їм краще не встрявати в цю бійку.
  Клеменца й Тессіо ніяково засовались у кріслах, мов піхотні командири, які почули, що їхній генерал вирішив штурмувати неприступну висоту за будь-яку ціну. Хейген відповів уже трохи дратливо:
  — Ну що ж, катай, Сонні, але батько не схвалив би твоєї постанови. Ти знаєш, як він завжди каже: «Це марна справа». Звичайно, ніхто не зупинить нас, якщо старий накаже нам порішити Солоццо. Але йдеться не про особисті почуття, а про бізнес. Якщо втрутяться інші «родини», коли ми почнемо полювати на Турка, нам доведеться піти з ними на переговори. Коли «родини» побачать, що ми твердо вирішили розквитатися з Солоццо, вони не стануть нам перешкоджати. Дон зробить їм поступки в чомусь іншому і залагодить справу. Отож, будь ласка, не гарячкуй. Навіть замах на твого батька вчинено з ділових мотивів, а не з особистих. Тобі б треба вже розуміти це.
  Сонні ще дивився злими очима.
  — Атож. Я розумію все. Але тільки до того місця, де ти визнаєш, що ніхто не зможе перешкодити нам, якщо ми захочемо придушити Солоццо.
  Потім Сонні обернувся до Тессіо:
  — Що чутно про Луку?
  — Нічого. Не інакше як Солоццо проковтнув його, — відповів Тессіо. Хейген зауважив тихо:
  Солоццо не тривожився через Луку, що мені здалося дуже дивним. Він надто розумний, щоб не остерігатися Луки. Думаю, що Турок так чи інакше вивів його з гри.
  — Господи, — пробурмотів Сонні, — сподіваюся, що Лука не воює проти нас. Це єдине, чого б я боявся. Клеменца, Тессіо, що ви обидва думаєте про це?
  — Кожен може схибнутися, згадайте хоча б Полі, — повільно сказав Клеменца. — Але для Луки є тільки одна дорога. Він нікому не вірить і нікого, крім Хрещеного Батька, не боїться. Але ж Лука і поважає твого батька, Сонні, як ніхто інший, хоча Хрещеного поважають усі. Ні, Лука ніколи не зрадить нас. І мені також важко повірити, щоб Солоццо, хай там який він хитрий, міг підсидіти Луку. Лука підозрює всіх і кожного. Завжди готовий до найгіршого. Мабуть, він кудись повіявся на кілька днів. Але незабаром він об'явиться.
  Сонні обернувся до Тессіо. Бруклінський капореджіме розвів руками:
  — Будь-хто може стати зрадником. Лука був дуже уразливий. Дон міг його чимось образити. Таке могло бути. Але я все ж таки думаю, що Солоццо його десь застукав зненацька. Це сходиться з тим, що сказав консільйорі. Нам треба готуватися до найгіршого.
  Сонні запитав усіх одразу:
  — Невдовзі Солоццо почує про Полі. Як він сприйме цю звістку?
  — Йому буде над чим подумати, — сказав похмуро Клеменца. — Хай збагне, що в «родині» Корлеоне не дурні орудують і що йому вчора ще й дуже поталанило.
  — Яке там поталанило, — різко заперечив Сонні. — Солоццо планував свій замах не один тиждень. Очевидно, хтось щодня стежив за старим і вивчив усі його звички. Потім вони підкупили Полі й, можливо, Луку. У потрібну мить захопили Тома. Зробили все, що хотіли. Але їм не пощастило. Бо вони найняли не найкращих людей, а старий виявився для них надто моторним. Якби вони вбили його, мені б довелося піти з Солоццо на угоду, і він переміг би. Тимчасово. Бо я б вичікував п'ять, десять років. Але тепер, Пітере, не кажи, що йому пощастило: ти недооцінюєш його. Ми надто довго його недооцінювали.
  Один із охоронців заніс із кухні в кімнату каструлю спагетті, потім приніс тарілки, виделки й вино. Їли розмовляючи. Майкл стежив із подивом. Він не їв, і Том теж, але Сонні, Клеменца й Тессіо жували на повний рот, вимазуючи соус скоринками хліба. Сцена була майже комічна. Нарада тривала.
  Тессіо не думав, що втрата Полі Гатто спантеличить Солоццо, він навіть гадав, що Турок це передбачив, а може, навіть і хотів такого. Зникла зайва людина, що могла б комусь свідчити проти Солоццо. І залякати його цим навряд чи можна: хіба б самі вони злякалися за такої ситуації!
  — Я темний чоловік у таких справах, — заговорив Майкл, — але з усього того, що ви тут наговорили про Солоццо, та ще як додати, що він раптом почав уникати контакту з Томом, здогадуюсь, що у нього є якийсь прихований козир. Він може викинути нового, хитрого коника і здобути собі перевагу. Якби здогадатися, що у нього на думці, — козирі знову були б у наших руках.
  — Еге, я вже міркував над цим, і єдине, що спадає на думку, — це Лука, — потвердив Сонні. — Я наказав, щоб він з'явився сюди, перш ніж буде поновлено всі його права в «родині». Можливо й таке, що Солоццо вже домовився з іншими «родинами» Нью-Йорка, і завтра нас повідомлять, що у війні вони стоятимуть проти нас. І що ми мусимо погодитися на Туркові умови. Чи так, Томе?
  — Я думаю так само, — погодився Том. — І ми не можемо виступити проти такої сили без вашого батька. Тільки він один здатний протистояти союзові всіх «родин». У нього в руках політичні зв'язки, що завжди були їм потрібні, і він скористається з цього під час переговорів, якщо тільки захоче їх вести.
  Клеменца заявив трохи самовпевнено, як на керівника, чий найближчий помічник тільки-но зрадив його:
  — Щодо охорони, то Солоццо ніколи не зможе добутися до цього будинку, Сонні, можеш не турбуватися.
  Сонні якусь мить дивився на нього задумливо. Потім спитав у Тессіо:
  — А як з лікарнею? Твої люди прикрили її?
  Здавалося, вперше протягом наради Тессіо відчув твердий ґрунт під ногами:	
  — І зсередини й зовні встановили цілодобове вартування. Поліція теж охороняє як слід. Детективи чергують біля палати, щоб розпочати допит. Це, звісно, маскарад. Донові ще й досі вливають розчин з ампул у вену, і він нічого не їсть, отже, поки що нема клопоту з кухнею, а то ці турки — мастаки отруювати. Тепер до дона не дістатися ні за яку ціну.
  Сонні відкинувся в кріслі назад.
  — На мене вони не полюють, бо їм треба домовитися зі мною, їм потрібна вся машинерія «родини». — Він осміхнувся до Майкла. — Чи не ти часом у них на думці? Може, Солоццо розраховує схопити тебе і тримати десь як заручника, щоб диктувати свої умови?
  «Плакало тепер побачення з Кей», — подумав Майкл сумно, Сонні не випустить його з дому. Але Хейген нетерпляче заперечив:
  — Ні, він давно б схопив Майкла, якби йому потрібен був заручник. Але всім відомо, що Майкл не бере участі в «родинному ділі». Він у цій війні належить до цивільного населення, і якщо Солоццо захопить його, то від нього відступляться всі інші «родини» Нью-Йорка. Навіть Татталья будуть змушені допомагати в полюванні на нього. Ні, тут дуже проста річ. Завтра до нас прийде представник «родин» і заявить нам, що ми маємо укласти угоду з Турком. Ось на що він чекає. Це і є його козир.
  Майкл зітхнув з полегкістю:
  — От і добре: мені сьогодні треба поїхати в місто, — сказав він.
  — Нащо? — підозріло спитав Сонні.
  Майкл усміхнувся:
  — Заїду в лікарню, відвідаю старого, побачуся з мамою і Конні. Є й інші справи. — Як і дон, Майкл ніколи не говорив про свої справжні наміри, от і тепер не захотів скачати, що поїде на побачення з Кей Адамс. Він не мав причин приховувати, просто така вже в нього була звичка.
  З кухні почувся якийсь голосний гомін. Клеменца вийшов подивитися, що там трапилося. А за хвилину повернувся в кабінет, несучи в руках панцерний жилет Луки Бразі. В жилет була загорнута велика мертва рибина. Клеменца сухо пояснив:
  — Турок почув про свого шпигуна Гатто.
  — Тепер нам відома доля Луки Бразі, — так само сухо додав Тессіо.
  Сонні запалив сигару й відсьорбнув віскі. Спантеличений Майкл запитай:
  — А що означає ця дурна рибина?
  Йому відповів консільйорі Хейген, ірландець:
  — Риба означає, що Лука Бразі спочиває на океанському дні. Це стародавнє сицилійське послання.
  Розділ 9
  Увечері Майкл Корлеоне поїхав до міста пригнічений. Він відчував, що мимоволі втягується в «родинне діло». І йому не хотілося, щоб Сонні використовував його навіть для телефонних відповідей. Його тривожила участь у родинних нарадах, бо з цього випливало, що Майклові цілком довіряють: його втаємничували навіть у плани вбивства. Тепер, ідучи до Кей, він відчував вину і перед нею. Бо Майкл ніколи не говорив з нею цілком відверто про свою родину. Завжди розповідав трохи насмішкувато про якісь пригоди і  про барвисті анекдотичні випадки, і в його зображенні люди «родини» були схожі не на себе, а на героїв пригодницьких кольорових фільмів. А тепер його батька тяжко поранили серед білого дня і старший брат готує низку вбивств, якщо називати речі своїми іменами. Але Майкл ніколи б не зміг викласти перед Кей усю правду. Він сказав їй, що замах на батька був швидше за все «випадковістю» і що всі неприємності вже позаду. Та вони, здається, лише починаються, хай йому біс. Сонні й Том досі ще не змогли вхопитися за цього Солоццо, все ще недооцінюють його, хоча Сонні не такий сліпий, щоб не бачити небезпеки. Майкл силкувався відгадати, який козир приховав Турок. Очевидно, що той був людина рішуча, хитра, розумна, з надзвичайною силою Волі. Від нього треба було чекати неабиякої несподіванки. Але і Сонні з Томом, і Клеменца з Тессіо сходилися на тому, що в них усе передбачено. Що ж, вони досвідченіші в цих справах, він у їхній війні «цивільний», кисло подумав Майкл. Якби його манили в сто разів почеснішими нагородами, ніж ті, що він заробив на другій світовій війні, і то б він не поліз у цю бійку.
  А проте стало соромно цієї останньої думки, що видалась йому неповагою до батька. Його батька продірявили як решето, і все ж таки Майкл чомусь краще за інших зрозумів Тома, коли той сказав, що замах учинено з ділових міркувань, а не з особистих. У такий спосіб батько розплачувався за владу, яку збирав протягом усього життя, за повагу, якої домігся від усіх людей навколо себе.
  Майклові хотілося бути поза всім цим і жити своїм власним життям. Але він не міг віддалитися від сім'ї, поки не вщухне криза. Він мусив допомагати, навіть у своїй ролі «цивільного». З раптовою ясністю він зрозумів, що йому неприємна роль привілейованого спостерігача — людини, якій вибачають неучасть у війні з ідейних міркувань. Ось чом слово «цивільний» весь час дратувало його.
  Двоє хлопців Клеменци супроводили Майкла в місто й висадили його неподалік від готелю, наперед упевнившись, що за ними ніхто не їхав слідом.
  В готелі Кей уже чекала на нього внизу. Вони повечеряли разом, трохи випили.
  — Коли ти збираєшся відвідати батька? — спитала Кей.
  Майкл глянув на годинник.
  — Відвідувачів пропускають до восьмої тридцять. Думаю, краще пізніш, як усі вже підуть. Мене пустять. У нього окрема палата й особисті сестри, отже, я зможу посидіти якусь часинку біля нього. Думаю, що він іще не говорить і навіть не впізнає мене. Але треба виказати повагу.
  — Мені так прикро за твого батька, — тихо промовила Кей, — він був такий приємний чоловік на весіллі. Я не вірю тому, що пишуть, про нього газети. Я певна, що там майже все брехня.
  Майкл ввічливо зазначив:
  — Я також не вірю.
  Він сам дивувався зі своєї скритності з Кей. Він любив її, вірив їй, але ніколи не зміг би сказати їй хоч слово про батька або про «родину». Вона була для них стороння.
  — А як ти? — спитала Кей. — Чи й ти збираєшся встрявати в цю гангстерську війну, яку з таким захватом смакують у газетах?
  Майкл посміхнувся, розстебнув піджак і показав, широко розвівши поли:
  — Дивись — ніяких пістолетів.
  Кей засміялась.
  Вечоріло; вони піднялися в свій номер. Кей змішала для обох коктейль і, попиваючи, сіла Майклові на коліна. Під одягом шкіра в неї була ніжна, мов шовкова. Коли його рука домандрувала до розгарячілого стегна, вони, не роздягаючись, упали на диван і кохалися, зливаючись в жагучому поцілунку. Потім лежали тихенько, відчуваючи жар тіла крізь одяг. Кей прошепотіла:
  — Чи не це у солдатів зветься «на хіп-хоп»?
  — Еге, — відповів Майкл.
  — А непогано, —  тоном судді, що оголошує вирок, сказала Кей.
  Обоє задрімали. Прокинувшись, Майкл підвівся й стурбовано глянув на годинник.
  — Прокляття, вже скоро десята. Мені треба в лікарню.
  Він пішов у ванну вмитися і зачесатися. Кей зайшла слідом за ним і обхопила руками за стан.
  — Коли ми одружимося?
  — Як тільки ти даси знати, — відповів Майкл. — Щойно вляжуться всі ці неприємності в сім'ї й тато одужає. Мені здається, що тобі треба спершу пояснити все твоїм рідним.
  — А що я маю пояснювати їм? — спокійно спитала Кей.
  Майкл гладенько причісував гребінцем чуприну.
  — Просто скажи їм, що познайомилася з бравим, гарним хлопцем італійського походження. Добре вчиться в Дартмутському університеті. Під час війни нагороджений Хреснім відзнаки і Пурпуровим Серцем. Чесний. Роботящий. Але його батько — ватажок мафії, якому доводиться вбивати лихих людей, інколи давати хабара високим урядовцям, і на цій роботі його самого подірявили кулями як решето. Але це зовсім не стосується його чесного працьовитого сина. Як, зможеш запам'ятати?
  Кей відпустила його й зіперлась на двері ванної кімнати,
  — Це правда? — запитала вона. — Він справді, — й затнулася, — вбиває людей?
  Майкл кінчив причісуватися.
  — Я не знаю напевне. І ніхто не знає. Але я б не здивувався...
  Вже коли він був біля дверей, Кей спитала:
  — Коли побачимось знову?
  Майкл поцілував її.
  — Їдь додому в своє містечко і все добряче обдумай. Я не хочу, щоб ти якось замішалась в цю халепу. Після різдвяних свят я вернуся в університет і ми зустрінемося з тобою в Ганновері, згода?
  — Згода, — відповіла Кей. Вона дивилась услід і бачила, як він помахав їй, і зайшла у ліфт. Ніколи раніше вона не відчувала такої близькості до нього, такої любові, і коли б хтось сказав їй, що вона не бачитиме Майкла три роки, Кей не знесла б такого горя.
  ***
  Майкл вийшов з таксі перед лікарнею «Френч госпітал» і, вистрибнувши, був уражений, побачивши зовсім безлюдну вулицю. А коли зайшов до лікарні, то здивувався ще більше, бо й у вестибюлі нікого не було. Чорти б його брали, що це собі думають Клеменца й Тессіо? Хоч вони ніколи не навчалися у військовій академії, але не треба вивчати тактику в Уест-Пойнті, щоб виставити дозори. Принаймні поставили б чоловік двох у вестибюлі.
  Було майже пів на одинадцяту, і найпізніші відвідувачі вже повернулися додому. Майкл напружився, насторожився. Не зупиняючись перед вікном реєстратури, бо знав номер палати на п'ятому поверсі, в якій лежав батько, він піднявся нагору порожнім ліфтом. Дивна річ, але ніхто не зупинив його, аж поки він підійшов до столика чергової сестри на п'ятому поверсі. Пройшов до батькової палати, не звертаючи уваги на запитливий вираз її обличчя. Перед дверима нікого не було. Куди ж у бісового батька зникли два детективи, які мусили б стовбичити перед дверима, щоб охороняти старого й розпитати його, як він прийде до пам'яті? Куди пропали люди Тессіо й Клеменци? Може, хоч у палаті є хто-небудь чи ні? Але й двері були незамкнені. Майкл зайшов до палати. На ліжку хтось лежав, і в місячному світлі, що по-зимовому пробивалося крізь вікно, Майкл пізнав обличчя батька. Воно було якесь збайдужіле, груди ледь западали в такт нерівному диханню. З невисокого металевого штатива коло ліжка, від крапельниці, спадали гумові трубки, що тяглися до його ніздрів. У скляний глек на підлозі по інших трубках стікали виділення з його шлунка. Майкл постояв мить, щоб переконатися, що з батьком усе гаразд, і вийшов з палати. Відрекомендувався медсестрі:
  — Я Майкл Корлеоне. Хочу посидіти біля батька. Що сталося з детективами, які мали його охороняти?
  Молода вродлива сестра, що, видно, дуже пишалася своєю службою, відповіла:
  — У вашого батька було занадто багато відвідувачів. Вони заважають. Це суперечить правилам лікарні. Десять хвилин тому прийшла поліція й попросила всіх залишити лікарню. А за якихось п'ять хвилин до вашого приходу я покликала детективів до телефону, їм дзвонили з відділка, якийсь негайний виклик, і вони теж пішли. Але ви не турбуйтесь. Я часто навідуюсь до вашого батька, і мені чутно тут будь-який звук з його палати. Для того я й прочинила двері.
  — Дякую, — сказав Майкл, — я трошки побуду з ним, гаразд?
  Вона всміхнулась йому.
  — Але тільки трошки, а потім вам усе-таки доведеться піти. Бачте, такий порядок.
  Майкл повернувся в батькову палату. Взяв трубку телефонного апарата, що стояв коло ліжка, і попросив телефоністку лікарні з'єднати його з будинком на Лонг-Біч; назвав помер телефону в наріжному кабінеті. Відповів Сонні. Майкл прошепотів:
  — Сонні, я в лікарні. Прийшов пізно. Слухай, Сонні, тут уже нікого немає. Нікогісінько. Ні людей Тессіо, ні детективів біля дверей. Старого ніхто не охороняє...
  Його голос дрижав.
  Сонні довго мовчав, тоді відповів глухим схвильованим голосом:
  — Це діло рук Солоццо.
  — Я теж так думаю, — сказав Майкл. — Але як він спромігся привести поліцію, щоб випровадити всіх із лікарні? Що сталося з людьми Тессіо? Невже те стерво прибрало до рук і нью-йоркський департамент поліції?
  — Не хвилюйся, хлопче, — Заспокійливо сказав Сонні. — Нам знову поталанило, що ти прийшов у лікарню так пізно. Будь у палаті старого. Замкнися зсередини. Я пришлю через п'ятнадцять хвилин людей, зараз тільки передзвоню. І тримайся, хлопче, і не панікуй, гаразд?
   — Я не панікуватиму, — відповів Майкл. Уперше після замаху він відчув, що в ньому закипає люта, холодна ненависть до батькових ворогів. Поклавши трубку, він натиснув кнопку, щоб викликати сестру. Майкл вирішив діяти на власний розсуд, знехтувавши вказівками Сонні.
  — Не лякайтеся, — сказав він сестрі, коли та прийшла, — але нам треба негайно перенести батькове ліжко в інше місце. В іншу палату або на інший поверх. Ви зумієте від'єднати ці шланги, щоб перекотити ліжко?
  — Та що ви? На це треба мати дозвіл лікаря, — відрубала сестра.
  Майкл заговорив дуже швидко:
  — Ви читали про мого батька в газетах? Ви бачите, тепер його ніхто не охороняє. Мене тільки-но повідомили, що якісь люди прийдуть у лікарню, щоб добити його. Будь ласка, повірте мені і допоможіть.
  Коли хотів, Майкл міг переконати кого завгодно. Сестра заметушилася:
  — Трубки від'єднувати не треба. Можна котити підставку разом з ліжком.
  — У вас є порожня палата? — прошепотів Майкл.
  — В кінці коридору, — відповіла сестра.
  Усе зробили дуже швидко і вправно, буквально за хвилину, потім Майкл наказав сестрі:
  — Побудьте з ним, поки не прийде допомога. Якщо вийдете на своє місце за столиком, вас можуть побити.
  В цю мить з ліжка почувся батьків голос, хрипкий, але повний сили:
  — Майкле, це ти? Що сталося?
  Майкл нахилився над ліжком і взяв батька за руку.
  — Це я, Майкл, не бійся. Слухай, тату, лежи тихо, надто як тебе хтось кликатиме. Якісь люди хочуть убити тебе, розумієш? Але я тут, нічого не бійся.
  Дон Корлеоне, не усвідомлюючи повністю, що сталося з ним напередодні, і переборюючи немилосердний біль, ледь усміхнувся меншому синові, немов бажаючи сказати: «Чом це я маю боятися? Якісь люди намагалися убити мене весь час, відколи мені минуло дванадцять років», — хоч вимовити ці слова було йому вже не під силу.
  Розділ 10
  Ця невелика приватна лікарня мала лише один вихід. Майкл виглянув у вікно вниз, на вулицю. З напівкруглого двора сходи вели на вулицю, де не було жодної машини. Хоч хто б ішов у лікарню, він міг увійти лише цим входом. Майкл розумів, що часу в нього обмаль; тому він швидко збіг по сходах з п'ятого поверху до входу в лікарню і вийшов широкими дверима на ґанок. Збоку виднівся дворик для машин швидкої допомоги, але й там не було жодного автомобіля.
  Ставши на тротуарі коло лікарні, Майкл запалив сигарету. Розстебнув пальто, підійшов ближче до ліхтаря, щоб його легше могли пізнати. Від Дев'ятої авеню кудись поспішав молодик з пакунком під пахвою. Коли перехожий у солдатському мундирі увійшов під світло ліхтаря, Майкл відзначив, що обличчя цього чорночубого хлопця йому знайоме, але ніяк не міг пригадати, хто ж він такий. Проте молодик, зупинившись перед ним, простягнув руку і заговорив з дуже відчутним італійським акцентом:
  — Доне Майкле, ви пам'ятаєте мене? Я Енцо, помічник пекаря Назоріне, його зять. Ваш батько врятував мені життя, бо домігся урядового дозволу, щоб я залишився в Америці. 
  Майкл стис простягнену руку. Тепер він упізнав молодика.
  — Я прийшов, щоб засвідчити свою повагу вашому батькові. Мене пропустять в лікарню так пізно?
  Майкл усміхнувся і похитав головою:
  — Ні, але все одно спасибі. Я скажу донові, що ти приходив.
  Вулицею прогуркотів автомобіль; Майкл зразу насторожився й сказав Енцо:
  — Швидше йди звідси геть. Бо як почнеться катавасія, ще матимеш мороку з поліцією.
  Він побачив переляк на обличчі молодого італійця. Сутичка з поліцією для хлопця могла скінчитися висланням до Італії або відмовою в американському громадянстві. Але молодик не зрушив з місця. Він прошепотів по-італійському:
  — Якщо буде клопіт, я залишусь допомагати. Я повинен зробити це для Хрещеного Батька.
  Слова Енцо зворушили Майкла. Він хотів ще раз потурити хлопця, потім подумав: а чом би Енцо й не залишитися? Двоє перед лікарнею налякають будь-кого з кодла Солоццо, присланого зробити чорне діло. А одного навряд хто злякається. Він дав Енцо сигарету й припалив її. Вони стояли вдвох під ліхтарем у холоді грудневої ночі. Жовті шибки лікарні, розітнуті надвоє зеленими різдвяними прикрасами, світили згори на них. Коли майже докурили сигарети, з Дев'ятої авеню на Тридцяту вулицю звернув довгастий чорний автомобіль і покотив до них понад самим тротуаром. Майкл пильно вдивлявся в обличчя людей в машині; його проймав мимовільний дрож. Машина пригальмувала, майже зупинилася, а потім швидко проїхала вперед. Видно, його пізнали. Майкл подав Енцо другу сигарету, помітив, що руки в пекаря тремтять, і здивовано відзначив, що його власні руки зовсім не трусяться. Їхній перекур тривав не більше десяти хвилин, раптово нічне повітря різонула поліційна сирена. Патрульна машина зі скреготом розвернулася з Дев'ятої авеню і різко зупинилася перед лікарнею. Ще дві машини з полісменами під'їхали слідом за першою. Вхід у двір лікарні миттю заповнили детективи й полісмени в формі. Майкл зітхнув з полегкістю — молодчага Сонні, вчасно все влаштував — і ступив їм назустріч.
  Двоє здоровезних міцних полісменів схопили його за руки, а третій обшукав. Огрядний капітан поліції, з золотим шнурком на кашкеті, піднявся по сходах. Його люди ввічливо розступилися перед ним. Капітан був дужий на вигляд чолов'яга, незважаючи на черево й сиве волосся, що вибивалося йому з-під кашкета. Лице в нього було червоне, мов сирий біфштекс. Він підійшов до Майкла і грізно гарикнув:
  — А я думав, що позамикав усіх ваших макаронних бандюг. Хто ти такий і якого біса тут муляєш очі?
  Один з полісменів, що стояли коло Майкла, доповів:
  — Капітане, при ньому нічого немає, він чистий.
  Майкл не відповідав. Він повільно розглядав цього капітана поліції, холодно вивчав його фізіономію й голубі, металевого блиску очі. Детектив у цивільному пояснив:
  — Це Майкл Корлеоне, донів син.
  Майкл спокійно запитав:
  — Що трапилося з детективами, які мали охороняти мого батька? Хто зняв їх із цього поста?
  Капітан поліції мало не сказився від люті:
  — Ах ти ж бандюго недороблений. Яке твоє собаче діло, що ти берешся мені вказувати, що робити? Я їх зняв. Хай ваші гангстери переріжуться між собою усі до одного, мені начхати... Як на мене, я б і пальцем не кивнув, щоб стерегти тут життя твого старого дурня. Забирайся звідси до бісової матері. Щоб і духу твого не було на цій вулиці, і не подумай потикатися до лікарні в неприйомний час. Фраєр ти задрипаний...
  — Майкл все ще уважно вивчав капітана. Він не образився на його слова. Мозок Майклів гарячково працював. Чи могло так статися, що в першій машині, яка проїжджала по вулиці, сидів Солоццо? Він і пізнав Майкла перед лікарнею. Чи міг Солоццо потім подзвонити цьому капітанові й сказати: «Як це люди Корлеоне могли залишитися біля лікарні, коли я тобі заплатив, щоб ти їх зняв звідси? Чи не було все це заздалегідь ретельно розплановане, як того й боявся Сонні ? Все сходилося. Не втрачаючи самовладання, він сказав капітанові:
  — Я не відійду ні на крок від лікарні, поки до палати батька не буде приставлено охорону.
  Капітан і не подумав відповідати. Він наказав детективові, що стояв коло нього:
  — Філе, надінь наручника на цього фраєра.
  Детектив завагався:
  — Цей хлопець чистий, капітане. Він фронтовий герой і ніколи не був замішаний ні в чому. Газети здіймуть ґвалт.
  Капітан накинувся на детектива, почервонівши від люті:
  — Сто чортів, — заревів він, — я кому сказав — узяти його!
  Майкл, думаючи так само чітко, без злості, промовив а удаваним обуренням:
  — Капітане, скільки Турок заплатив вам, щоб порішити мого батька?
  Капітан обернувся до нього:
  — Тримайте його, — наказав він двом дужим полісменам. Майкл відчув, що йому, як лещатами, придавили руку до тіла, й побачив здоровенний капітанів кулак, що летів по дузі до його обличчя. Він сахнувся вбік, але кулак вже врізався у вилицю. В голові неначе вибухла граната. Рот наповнився кров'ю з дрібними кісточками — як він здогадався, його зубами. Чув, як набрякає ліва щока, ніби її накачують повітрям. Ноги стали мов ватяні, і Майкл напевне впав би, коли б його не притримували двоє полісменів. Але він був при пам'яті. Детектив у цивільному став перед ним, щоб не дати капітанові вдарити вдруге, й скрикнув:
  — Ой боже, капітане, ви ж його скалічили!
  — Я не торкався його. Він поліз на мене й спіткнувся. Розумієте? Він опирався арештові, — голосно заявив капітан.
  Крізь червону імлу Майкл бачив, як до лікарні під'їжджають нові машини. З них вискакували люди. Одного з них він упізнав — то був адвокат Клеменци. Він чемно і твердо говорив капітанові:
   — Родина Корлеоне найняла фірму приватних детективів для охорони пана Корлеоне. Люди, що супроводять мене, мають дозвіл на носіння зброї, капітане. Якщо ви арештуєте їх вам доведеться вранці давати пояснення судді, чому ви це зробили.
  Адвокат глянув на Майкла.
  — Ви хочете подати скаргу на того, хто вам це заподіяв?
  Майклові важко було говорити. Щелепи не стулялися докупи, він ледве спромігся промимрити:
  — Я послизнувся... Послизнувся й упав.
  Капітан переможно зиркнув на нього, і Майкл присилував себе відповісти на цей погляд усмішкою. Він прагнув нізащо в світі не виказати чудове почуття крижаної холодності, що керувала його мозком, і шквалу морозяної ненависті, що пронизувала його тіло. Не хотів подати найменшого знаку, щоб ніхто в світі не здогадався про його справжні почуття в цю мить. Як не подав би й сам дон. А потім відчув, що його заносять у лікарню, і втратив свідомість.
  Прокинувшись уранці, Майкл відзначив, що щелепу скріплено дротом, а з лівого боку немає чотирьох зубів. Біля ліжка сидів Хейген.
  — Мені давали наркоз? — спитав Майкл.
  — Так, — промовив Хейген, — треба було витягти скалки кісток з ясен, і лікарі вважали, що це дуже болюча процедура. Та ти й сам зомлів.
  — Мені ще розбили що-небудь?
  — Ні, — відповів Хейген. — Сонні хоче, щоб тебе перевезли додому на Лонг-Біч. Як, ти зможеш їхати?
  — Звичайно. З доном усе гаразд?
  Хейген почервонів.
  — Здається, тепер ми зробили те, що треба. Найняли фірму приватних детективів і розкидали їх по всій околиці. Я тобі все розповім у машині.
  Машину вів Клеменца. Майкл і Хейген сиділи на задньому сидінні. Кров шугала Майклові в скроні.
  — Що ж воно трапилося вчора ввечері? Чи рознюхали твої хлопці ?
  Хейген спокійно розповів:
  — У Сонні є своя людина в поліції — детектив Філіпс, той самий, що намагався захистити тебе вчора. Він нам пояснив, що й до чого. Капітан Маккласкі — страшенний хабарник, відомий цим ще з часів, коли був простим полісменом. Наша «родина» йому виплатила чимало. Але він зажерливий і непорядний у справах. Солоццо, очевидно, добрячий шмат поклав йому на лапу. Маккласкі заарештував усіх людей Тессіо в лікарні й навколо неї зразу ж після того, як скінчилася година відвідин. Не допомогло, що дехто з них мав при собі зброю. А потім Маккласкі зняв детективів при дверях дона. Сказав, що вони йому потрібні і що на їхнє місце пришле інших. Але цим іншим «помилково» дали не те призначення. Хто б повірив! Його добре підмазали, щоб прибрати дона. Філіпс певен, що капітан спробує ще раз. Видно, Солоццо наобіцяв йому золоті гори, ще й місяць з неба на додачу.
  — Про те, як я заробив по пиці, газети писали?
  — Ні, — відповів Хейген. — Ми все спустили на гальмах. Ніхто не зацікавлений роздимати. Ані поліція, ані ми.
  — Гаразд. А той хлопчина Енцо викрутився?
  — Еге, він хитріший за тебе. Енцо вшився, як тільки показалася поліція. Запевняє, що стояв з тобою, коли проїздив Солоццо на машині, це правда?
  — Так. Він непоганий хлопчина, — зауважив Майкл.
  — Я скажу, щоб про нього подбали, — погодився Хейген. — Ти як себе почуваєш? У тебе паскудний вигляд, — занепокоївся він.
  — Все гаразд, — відповів Майкл. — Як прізвище того капітана?
  — Маккласкі, — відповів Хейген. — Між іншим, твій настрій підніметься, коли ти довідаєшся, що «родина» Корлеоне нарешті повела в рахунку. Бруно Татталья, сьогодні рано о четвертій.
  — Як це сталося? Я гадав, що ми домовились зачекати. — Майкл випростався на сидінні.
  Хейген знизав плечима:
   — Після того, що сталося у лікарні, з Сонні годі було розмовляти. Він розіслав своїх людей по всьому Нью-Йорку її Нью-Джерсі. Вчора ввечері ми склали список. Майку, я намагаюсь угамувати Сонні. Може, ти зумієш переконати його. Все ще можна залагодити цю халепу без великої війни.
   — Я поговорю з ним, — відповів Майкл. — Сьогодні вранці буде нарада?
   — Еге, зрештою Солоццо нагадав про себе і виявив бажання вести переговори з нами. Зв'язківець уже домовляється про деталі. Значить, наша бере гору. Солоццо знає, що програв, і хоче викрутитися живим. — Хейген помовчав. Можливо, він думав, що ми з макухи й легко дамо себе обкрутити, бо не огризалися. Тепер один із Таттальїних синів на тому світі, отже, він мусив зрозуміти, що ми люди ділові. Солоццо поставив на карту все, намагаючись дотягтись до дона ще раз. До речі, маємо підтвердження про Луку. Його вбили напередодні замаху на твого батька. В пічному клубі Бруно. Уявляєш?
   — Ні чого дивного — його заскочили зненацька, — відповів Майкл.
  На Лонг-Біч в'їзд до завулка заблокував довгий чорний автомобіль, поставлений упоперек дороги. Біля нього, зіпершись на капот, стояло двоє чоловіків. Вікна на верхніх поверхах перших двох будинків, як помітив Майкл, були відчинені. Далебі, Сонні не жартує.
  Клеменца поставив машину, не в'їжджаючи до завулка, і далі вони пішли пішки. На варті стояли двоє Клеменциних людей, і він замість вітання набурмосено зиркнув на них. Обидва хлопці у відповідь кивнули шанобливо головами. Ніяких посмішок чи привітань. Клеменца провів Хейгена й Майкла в будинок.
  Не встигли й подзвонити, як двері відчинив ще один охоронець. Певне, він стежив за ними з вікна. Пройшли в наріжну кімнату і побачили там Сонні й Тессіо, що вже чекали на них. Сонні підійшов до молодшого брата, обхопив його голову руками і, піддражнюючи, сказав:
  — Гарний! Просто красень.
  Майкл шльопнув його по руках, ступив до столу й налив собі шотландського віскі, сподіваючись затамувати біль у розбитій щелепі.
  Всі п'ятеро сіли навколо столу. Настрій був уже не той, що на вчорашній нараді. Сонні помітно повеселішав, і Майкл здогадувався чому. В голосі старшого брата вже не було сумнівів. Він наважився — і ніяка сила в світі не могла б змінити його постанови. Вчорашній замах Солоццо був останньою краплею. Ні про яке замирення не могло бути й мови.
  — Поки тебе не було, нам подзвонив посередник, — сказав Сонні, звертаючись до Хейгена. — Тепер вже Турок хоче з нами зустрітися, — він засміявся. — Ну й моторний же, сучий син, — додав захоплено. — Після вчорашнього програшу хоче зустрітися сьогодні або завтра. А тим часом гадає, що ми сидітимемо склавши руки й чекатимемо, що він нам ще підсуне. Ну й зух. — Сонні вилаявся.
  Том обережно запитав:
  — Що ж ти відповів?
  Сонні ошкірився:
  — Я сказав — давай, чом ні ? Коли скаже. Я не поспішаю. У мене по місту день і ніч нишпорить сотня вірних людей. Як тільки Солоццо вистромить десь свій собачий ніс, він буде покійником. Хай собі тягнуть з переговорами, скільки хочуть.
  — І були певні пропозиції? — запитав Хейген.
  — Так, він хоче, щоб ми послали Майкла вислухати його умови. Посередник гарантує Майклові безпеку. Солоццо не просить нас гарантувати йому життя, бо знає, що не може цього просити. Бо то була б марна річ. Його люди підберуть Майкла і привезуть на місце переговорів. Майкл вислухає пропозиції Солоццо, а потім його відпустять. Але місце переговорів тримають у таємниці. Обіцяють запропонувати такі умови, від яких ми не відмовимось.
  — А що чути про Татталья? Як вони сприймуть звістку про Бруно? —і- поцікавився Хейген.
  — Це теж обговорено. Посередник каже, що «родина» Татталья погодилась вести справу разом із Солоццо. Вони подарують нам Бруно. Зарахують за той замах на батька. Одне покриває друге. — Сонні знову засміявся. — Цупкі, чортяки.
  — Треба вислухати, що нам запропонують на цей раз, — обережно зауважив Хейген. Сонні похитав головою.
  — Ні, консільйорі, ні і ще раз ні. — В його вимові відчувався ледь помітний італійський акцент: він умисне жартома передражнював батька. — Ніяких зустрічей. Ніяких обговорень. Ніяких Туркових коників. Коли посередник знову прийде до нас, передай ним лише одне: мені потрібен Солоццо. Якщо ні — розпочнеться загальна війна. Ми ляжемо на матраци і вишлемо на вулиці всіх наших людей. Бізнесові доведеться потерпіти.
  — Інші «родини» не підуть на загальну війну, — сказав Хейген. — Війна для всіх занадто обтяжлива.
  Сонні знизав плечима.
  — У них є простий вихід. Хай видадуть мені Солоццо. Або хай воюють з «родиною» Корлеоне. — Він помовчав, і потім різко додав: — І не треба мені більше порад, як підправляти та підлатувати. Я вже постановив. Тепер твоя справа — допомагати мені перемогти, зрозумів, Томе?
  Хейген схилив голову. Якусь хвильку він напружено думав. Потім сказав:
  — Я переговорив з твоїм хлопцем у поліції. Він каже, Що Солоццо напевне підкупив капітана Маккласкі за великі гроші. Мало того, капітанові пообіцяли пай в операціях > наркотиками. І Маккласкі погодився бути особистим охоронцем Солоццо. Турок тепер не вистромляє носа зі своєї барлоги без Маккласкі. Коли він стрінеться з Майком для переговорів, Маккласкі сидітиме поряд з ним. В цивільному. ллє при пістолеті. Ти повинен зрозуміти, Сонні, що поки у Солоццо така охорона — він неприступний. В Нью-Йорку ще нікому не вдавалося пристрелити капітана поліції, щоб не платитися за це. Важко уявити, що тоді зчиниться в місті: газети, цілий департамент поліції, церкви — всі накинуться, як пси. Це була б катастрофа. Всі «родини» встануть проти тебе. «Родині» Корлеоне проголосять анафему. Навіть політична підтримка старого зникне в одну мить. Отож візьми це до уваги.
  — Не може ж той Маккласкі весь час стовбичити коло Турка. Ми вичекаємо, — дратливо відказав Сонні.
  Тессіо й Клеменца зосереджено пихкали сигарами й пріли, не наважуючись втрутитися в розмову. Якщо дійдуть до хибної ухвали, то не комусь, а саме їм доведеться платити власною шкурою.
  Вперше озвався Майкл. Він спитав Хейгена:
  — Чи можна старого перевезти з лікарні сюди?
  Хейген заперечливо хитнув головою:
  — Це перше, чим я поцікавився сьогодні. Ще не можна. Він ще в поганому стані. Витягти витягне, але він ще потребує пильної уваги, не виключена нова операція. Неможливо.
  — Тоді немає іншого виходу, як негайно усунути Солоццо, — заявив Майкл. — Ми не можемо чекати. Цей тип дуже небезпечний. Він знову придумає якусь несподіванку. Пам'ятайте, для нього ще й досі вся заковика в тому, щоб знищити старого. І він це знає. Згоден, він знає й те, що тепер це надзвичайно важко зробити, й тому ладен визнати поразку, щоб урятувати собі життя. Але якщо Солоццо побачить, що так чи інакше йому самому теж амба, він знову спробує порішити дона. Тепер, коли йому допомагає капітан поліції, хто може ручатися, що Турок не придумає якогось нового ходу? Ми не можемо ризикувати. Нам треба усунути Солоццо негайно.
  Сонні замислено почухав підборіддя.
  — Правду кажеш, хлопче, якраз у саму точку — ми не можемо дозволити Солоццо ще один замах на старого.
  — А як же з капітаном Маккласкі? — запитав розважно Хейген. Сонні повернувся до Майкла з якоюсь особливою посмішкою.
  — Еге, хлопче, а що ж робити з отим грубіяном?
  — Так, це крайній захід, — промовив повільно Майкл, — але є випадки, коли бувають виправдані крайні заходи. Уявімо собі, що доведеться вбити й капітана Маккласкі. Тоді треба його добре знеславити, щоб він виглядав не як чесний капітан поліції, що ретельно виконує свої обов'язки, а як злодійкуватий полісмен, замішаний у шахрайствах, — мовляв, вимагач дістав по заслузі. Ми ж не дурно платимо газетярам; отже, треба подати їм цю версію з достатньою кількістю доказів, щоб вони вхопилися за неї. Це трохи вгамує пристрасті. Ну, що скажете? — Майкл пильно подивився на кожного з присутніх. Тессіо й Клеменца сиділи з похмурими обличчями і вперто мовчали. Сонні вимовив все з тією ж незрозумілою усмішкою:
  — Давай-давай, хлопче, ти робиш успіхи. Устами немовлят, як завжди казав дон. Ну-бо, Майку, навчи нас уму-розуму.
  Хейген також стиха сміявся, відвертаючи голову вбік. Майкл спалахнув:
  — Ну що ж, вони хочуть, щоб я пішов на зустріч із Солоццо. Отож будуть присутні: Солоццо, Маккласкі та я, і щоб нікого більше. Домовтесь про зустріч через два дні від сьогодні, довідайтесь від наших інформаторів про місце зустрічі. Наполягайте на публічному місці, скажіть, що я не дамся завести мене кудись у мебльовані квартири або  житловий будинок. Хай буде ресторан чи бар, треба вибрати вечірній час, коли в ресторані найбільше людей, щось у такому дусі, щоб мені ніщо не загрожувало. І вони також почуватимуть себе у безпеці. Навіть Солоццо не сподіватиметься на те, що ми зважимось пристрелити капітана. Вони обшукають мене, коли я прийду на зустріч; отже, на той час мені треба бути чистим, але подумайте, як забезпечити мені зброю під час зустрічі з ними. А потім я впораю їх обох.
  Чотири пари очей витріщилися на Майкла. Клеменца її Тессіо були просто приголомшені. Хейген, здавалось, був трохи засмутився, проте не здивувався. Він почав був щось говорити й осікся. Але важке купідонове обличчя Сонні раптом перекривилось від сміху, і він вибухнув гучним реготом. Сміх був цілком щирий, невтримний. Сонні ледь не розривався від якихось вулканічних струсів. Він показував пальцем на Майкла і намагався говорити крізь спазми реготу:
   —  Ти, студент коледжу, аристократ, ти ніколи не хотів зв’язуватися з «родинним ділом». А тепер хочеш пришити капітана поліції й Турка тільки тому, що Маккласкі заїхав тобі в пику. Ти сприйняв справу як щось особисте, а це ж просто бізнес! Ти хочеш убити цих двох типів, бо тобі зацідили по морді. Ти прикидався! Стільки років лише клеїв блазня, й більш нічого!
  Клеменца й Тессіо зрозуміли той сміх зовсім хибно: вони гадали, що Сонні сміється із зухвалої пропозиції свого молодшого брата, з його самовпевненості, а тому теж усміхнулися до Майкла щиро й трохи поблажливо. Тільки Хейген залишився зовсім незворушний на обличчі.
  Майкл обвів усіх очима, тоді спинив погляд на Сонні, який усе ще не міг опанувати свого реготу.
  — Це ти впораєш їх обох? — провадив Сонні. — Гей, хлопчику, тобі не почеплять за це ніяких медалей, тебе посадять на електричний стілець. Чи ти це знаєш? Тут тобі не фронтове геройство, коли стріляють у людей за милю. Ні, треба стріляти, коли бачиш чоловічки в їхніх очах, як колись нам казали в школі, пам'ятаєш? Треба стояти впритул і дірявити їм голови, щоб їхній мозок забризкав тобі весь твій гарний костюмчик, пошитий за останньою університетською модою. І ти йдеш на все оце лише тому, що якийсь дурний полісмен дав тобі по зубах? — Сонні все реготав.
  Майкл підвівся:
  — Припини свій дурносміх, — процідив він. У його вигляді сталась настільки дивовижна зміна, що вмить стерла усміх з облич Клеменци й Тессіо. Майкл не був ані високий, ані міцної статури, але сама його присутність неначе випромінювала небезпеку. В цю хвилину він був ніби втіленням самого дона Корлеоне. Очі ніби посвітлішали, а лице зблідло. Здавалося, що він зараз учепиться в свого старшого й сильнішого брата. Ніхто не сумнівався, що, якби в Майклових руках була зброя, Сонні справді мав би чого боятися. Він перестав сміятись, а Майкл запитав його крижаним, грізним як смерть голосом:
  — Ти, сучий сину, не віриш, що я впораюся з ними?
  Сонні вже опанував свій істеричний сміх.
  — Вірю, що зможеш. Я сміявся не з твоїх слів. Я сміявся з того, як усе цікаво обертається. Я завжди казав, що в «родині» ніхто не має такої клятої вдачі, як ти, навіть сам дон. Я ж пам'ятаю, який ти був ще пацаном. Просто скажений. Чортяка, ти кидався на мене, а я ж з біса старший за тебе. А Фредді раз на тиждень мусив віддубасити тебе, як цуцика. А тепер Солоццо вирішив, що ти макуха, бо не дав здачі Маккласкі, коли той заїхав тобі по пиці, і не станеш устрявати в чвари «родин». Солоццо гадає, що йому немає чого боятися, якщо він вестиме переговори з тобою сам на сам. А Маккласкі теж вирішив, що ти розварена макаронина. — Сонні помовчав, а потім розчулено докінчив: — Але ж ти, сучий сину, таки з роду Корлеоне. І лише я знав про це. Я чекав усі три дні, відколи стріляли в старого, що ти нарешті виткнеш свій характер із цієї личини героя війни, університетського розумника та іншої хріновини. Я чекав, що ти станеш моєю правою рукою, і ми тоді перестріляємо цих задрипанців,  що намагаються придушити нашого батька і нашу «родину». І для цього треба було тільки зацідити тобі в щелепу. Як вам це подобається? — Сонні зробив кумедний жест, ніби завдавав удару, і спитав знову: — Як вам це подобається?
  Напруження в кімнаті вже спало. Майкл заперечливо хитнув головою:
   — Сонні, я йду на це діло, бо не бачу іншої ради. Не можна давати Солоццо ще один шанс спробувати дістатися до старого. Крім мене, ніхто не матиме змоги наблизитися до нього. Я все обміркував. Не думаю, що ти знайдеш когось чийого, хто погодиться пристрелити капітана поліції. Може, і  ти б зробив це, але в тебе, Сонні, жінка й діти і тобі треба вести ти «родинне діло», поки не оклигає старий. Таким чином, лишаємось я та Фредді. Але Фредді розклеївся і вибув з гри. Отже, лишаюсь я. Це, брате, логіка, а зламана щелепа тут ні до чого.
  Сонні підійшов і обняв його.
   — Мені начхати, які там у тебе причини, головне, що ти тепер з нами. Я тобі скажу ще одне — все, що ти виклав, чиста правда. А що ти на це скажеш, Томе?
   — Докази переконливі, —  знехотя підтримав Майкла Хейген. — Найбільше тому, що я не вірю, щоб Турок щиро прагнув досягти угоди. Гадаю, він знову спробує дістатися до старого. У всякому разі, ми мусимо робити такий висновок з його останнього коника. Отже, нам треба усунути Солоццо. Ми впораємо його, навіть якщо для цього доведеться прикінчити капітана поліції. Але хоч хто б взявся за цю роботу, йому прийдеться круто. Хіба обов'язково доручати це Майклові?
   — Можу і я, — тихо зауважив Сонні.
  Хейген нетерпляче похитав головою.
   — Солоццо не підпустить тебе на милю до себе, навіть якби з ним був десяток капітанів поліції. Крім того, ти викопуєш обов'язки глави «родини». Тобою не можна ризикувати. — Хейген помовчав, а потім запитав у Клеменци н Тессіо: — Чи є у вас хтось із найдовіреніших людей, хто-небудь справді видатний, хто міг би взятися за цю справу? Потім йому вже довіку не треба буде думати про гроші.
  Першим заговорив Клеменца:
   — Таких, кого б Солоццо не знав, немає. Він кожного миттю викриє. Викриє і нас, якщо я або Тессіо підемо на це діло.
  — А може, є хтось відважний, але такий, що не заробив ще собі репутації, — здібний новачок? — допитувався Хейген.
  Обидва капореджіме заперечливо схитнули головами. Тессіо усміхнувся, щоб пом'якшити ущипливість своїх слів, і промовив:
  — Це неначе виставити хлопця з дворової команди на першість світу з боксу.
  — Отже, доведеться Майклові, — коротко підсумував Сонні. — Є мільйон різних причин. Перш за все вони зневажають його як слабака. А він упорається з роботою, я ручуся, і це важлива річ, бо у нас не буде іншої можливості всадити кулю в слизького, як гадюка, Турка. Подумаймо краще, як допомогти Майклові. Томе, Клеменца й Тессіо, рознюхайте, куди Солоццо повезе його на зустріч; мені дарма, скільки коштуватиме інформація. Дізнавшись, придумаємо, як передати тобі зброю. Клеменца, підбери для нього зі своєї колекції справді «безпечний» пістолет, такий, щоб не засікли. Вкороти йому ствол, хай бухає, як гармата. Велика прицільність не потрібна. Він буде стріляти майже впритул. Майку, відстрілявшись, кинь пістолет на підлогу. Не попадися з ним. Клеменца, обгорни рукоятку і курок отією чортівнею, що на ній не залишається відбитків. Запам'ятай, Майку, ми можемо усунути все на світі — свідків і таке інше, але якщо тебе схоплять з пістолетом, цього нам не виправити. Ми підготуємо транспорт і прикриття й зробимо так, щоб ти зник, матимеш приємний перепочинок, поки не вляжеться гармидер. Виїдеш надовго, але не здумай прощатися зі своєю дівчиною, навіть телефоном. Коли вже будеш за кордоном, я повідомлю її, що все гаразд. Це наказ. — Сонні всміхнувся братові. — А тепер іди з Клеменцою, він покаже тобі, як користуватися його пістолетом. Може, навіть варто потренуватися трохи. А ми подбаємо про все інше. Геть про все. Домовились?
  Майкл Корлеоне знову відчув, як приємна підбадьорлива холодність розлилась по всьому тілу. Він відповів братові:
  — Можеш не говорити мені таких дурниць, як дзвонити чи не дзвонити дівчині з цього приводу. Невже ти думаєш, що я, як останній йолоп, подзвоню їй, щоб сказати «до побачення»?
  — Добре, але ти ще фраєр, і тому я тобі все вичитую по складах. Забудь про це, — квапливо виправдався Сонні.
  Майкл запитав з посмішкою:
  — Цебто хто «фраєр», чорти б тебе взяли?! Я слухав старого так само уважно, як і ти. Як ти гадаєш, звідки ж взявся я, такий спритний? — Вони обидва засміялися.
  Хейген налив усім по чарці. Він мав трохи сумний вигляд. Державний муж наполягав на тому, щоб розпочати війну, я юрист покладався на закон.
  — Гаразд, — сказав він. — Принаймні тепер ми знаємо, цю робити.
  Розділ 11
  Капітан Марк Маккласкі сидів у своїм кабінеті й, насупившись, обмацував три конверти, що їх аж розпирало від папірців, на яких були записані ставки гравців нелегального тоталізатора, йому дуже кортіло розшифрувати позначки на папірцях. Це мало для нього неабияку вагу. В конвертах лежали папірці, вилучені під час нальоту вчора ввечері на гральний дім одного з букмекерів «родини» Корлеоне.  І тепер букмекерові доведеться викупити ці клаптики назад, щоб гравці не змогли заявити, що всі вони виграли, й таким чином обібрати його.
  Капітанів прибуток залежав від їх розшифрування. Не хотілося, щоб букмекер нагрів його, коли буде викуповувати їх.  Якщо сума закладу дорівнює п'ятдесяти тисячам доларів, то він міг би продати ці папери за п'ять тисяч. A, якщо в конвертах багато закладів на великі суми і, якщо на папірцях записані умови закладів, може, й на сто тисяч або навіть на двісті тисяч, то тоді,  відповідно, підвищиться ціна викупу. Маккласкі побавився трохи з конвертами, а потім вирішив — хай букмекер трохи попріє і сам перший назве викупну ціну. Це може підказати справжню вартість конвертів.
  Маккласкі подивився на великий електричний годинник на стіні. Пора їхати за цим слизьким Турком і супроводити йог до місця зустріті з кимось від «родини» Корлеоне.
  Маккласкі підійшов до шафи, вмурованої в стіну кабінету, й почав перебиратися в цивільне. Упоравшись, подзвонив дружині й сказав їй, що сьогодні не вечерятиме вдома, бо затримається на службі. Він ніколи не ділився з дружиною своїми планами. Вона була певна, що вони живуть на його зарплатню в поліції. Маккласкі осміхнувся потішено. Його мати була такої самої думки, і дружина, але сам він дізнався про «ліві» прибутки досить рано. Ще батько наочно показав йому всю механіку.
  Батько був сержантом поліції. Щотижня батько з сином проходили по дільниці, й Маккласкі-старший відрекомендовував свого шестирічного сина власникам крамниць, мовляючи: «Це мій синок».
  Власники крамниць чемно потискували йому руку, вихваляли без міри малюка й відкривали касу, щоб узяти п'ять-десять доларів — гостинець хлопчикові. Під кінець дня всі кишені костюмчика маленького Марка Маккласкі були напхані грішми, а голова переповнювалася гордістю — він так подобався батьковим знайомим, що вони давали йому подарунки, як тільки бачили його. Звичайно ж, батько клав гроші в банк на ім'я сина, щоб забезпечити плату за освіту в коледжі, а маленькому Марку перепадала щонайбільше монета в п'ятдесят центів.
  Марк приходив додому, і його дядьки-полісмени питали, ким він буде, коли виросте, а він по-дитячому шепелявив: «ІІолішменом», — і задоволені дядьки вибухали реготом. Звичайно ж, згодом, хоча його батько й волів, щоб син спершу пішов у коледж, Марк прямо зі школи подався готуватись до вступу в поліцію.
  Він був гарний, відважний полісмен. При його появі молодих зухвалих шалапутів, що тероризували перехожих на перехрестях, здувало як вітром, а потім вони й взагалі зникли з його дільниці. Марк був дуже суворий, але й дуже справедливий полісмен. Він ніколи не брав з собою сина, щоб збирати гроші по крамницях. За порушення правил паркування машин або за не вивіз сміття він брав гроші власноручно, бо вважав, що чесно заробив їх. Навіть зимовими вечорами він ніколи не «сачкував» по кінотеатрах або ресторанах, як деякі з його друзів по роботі. Він завжди пильнував на своїй дільниці. Отже, в його районі крамниці мали від нього добрий нагляд і захист. Коли п'янички з Бауері пробували поткнутися на його дільницю, він так їх дубасив, що вони й десятому заказували. Торговці на його дільниці за це його цінували. І відповідно виявляли свою оцінку.
  Крім того, Марк визнавав систему. Власники незаконних гральних домів у його дільниці знали, що він ніколи не стане паскудити їм, щоб у такий спосіб заробити від них додаткового хабара, знали, що він був задоволений зі своєї пайки у їхніх прибутках. Його ім'я разом з іншими прізвищами стояло в їхньому списку, і він ніколи не вимагав додаткових виплат. Він був чесний полісмен, який брав тільки чесні хабарі, й тому хоч і не бурхливо, зате впевнено просувався вгору по службі. Він спромігся поставити на ноги велику сім'ю, хоча жоден з чотирьох його синів не став полісменом. Всі вони навчалися в Фордемському університеті, Марк Маккласкі тим часом виріс від сержанта до лейтенанта й нарешті до капітана, і вони жили як у бога за пазухою. Саме в цей час Маккласкі здобув собі славу як такий, що бере мертвою хваткою. Власники нелегальних гральних домів у його дільниці платили більше, ніж у інших, але, можливо, це пояснювалось витратами на навчання чотирьох хлопців у коледжі.
  Маккласкі особисто вважав, що в чесних хабарах немає нічого негарного. Якого б це біса його дітлахи ходили до коледжу міста Нью-Йорка або до дешевого Південного коледжу? Тільки через те, що департамент поліції не забезпечує своїм працівникам та їх родинам пристойного прожитку? Він захищав цих гендлярів ціною власного життя, на його рахунку була не одна дуель на пістолетах з різною наволоччю — здирниками, шантажистами, майбутніми сутенерами тощо. Вони були у нього як шовкові, він тримав цей куточок міста безпечним для простого громадянина. І ось чому він, трясця його матері, був певен, що, як ніхто інший, він заслуговував на більше, ніж ота зачухана стодоларівка на тиждень. Але Марк не нарікав на свою малу платню, він розумів, що кожен має сам подбати про себе.
  Бруно Татталья був давній приятель капітана. Бруно учився в Фордемському університеті разом з одним з його синів, а потім відкрив свій нічний клуб, і якщо інколи родина Маккласкі вибиралася на вечір до міста, вона могла повечеряти, випити й розважитися в кабаре у Бруно. Перед Новим  роком вони завжди отримували пишно оформлені запрошення від нього, їм відводили один з найкращих столів. Бруно завжди пильнував, щоб їх представили знаменитостям, які виступали у нього в клубі, серед них були не рідкістю відомі співаки й зірки Голлівуду. Само собою зрозуміло, інколи він звертався по дрібні послуги, наприклад, видати дозвіл з поліції для роботи в кабаре людині з минулим, найчастіше котрійсь з дівчат, яка вже була зареєстрована в поліції як повія, що обкрадає своїх клієнтів. Маккласкі охоче допомагав.
  Маккласкі взяв собі за правило ніколи не показувати, що він розуміє, чого насправді хочуть інші люди. Коли Солоццо під'їхав до нього з проханням залишити старого Корлеоне в лікарні без охорони, Маккласкі не спитав чому. Він спитав — скільки? Коли Солоццо сказав — десять тисяч. Маккласкі відразу збагнув, за що така щедрість. І не став вагатись. Корлеоне був один з найвпливовіших мафіозі в цілій країні й мав більше політичних зв'язків, ніж колись було в самого Аль-Капоне. І хто б його не пристрелив — він зробив би велику послугу всій Америці. Маккласкі наперед узяв гроші й усе зробив, як було домовлено. А коли йому подзвонив Солоццо і заявив, що перед лікарнею все ще стовбичать двоє з людей Корлеоне, Марка взяло за печінки. Адже він заарештував усіх людей Тессіо, зняв детективів, що чергували коло дверей палати, де лежав Корлеоне. А тепер, як людина принципу, він мав повернути десять тисяч — гроші, які вже призначив на освіту своїм онукам. Розлючений, він примчав до лікарні і зацідив Майклові Корлеоне в обличчя.
  Але все вийшло на краще. Марк зустрівся з Солоццо в нічнім клубі Татталья, де вони уклали ще вигіднішу угоду. І знову Маккласкі ні про що не запитував, бо відповідь була йому зрозуміла. Він просто впевнився, скільки йому заплатять. Йому ніколи й на думку не спадало, що він може наразитися на небезпеку. Ніхто навіть на мить не міг уявити собі, що хтось міг зважитися на вбивство капітана нью-йоркської поліції. Найжорстокіший горлоріз із мафії мусив мовчки терпіти, коли найпослідущий полісмен здумає засвітити йому по пиці. Бо вбивство полісмена не давало ніякого прибутку. Адже тоді раптово гинуло чимало гангстерів через опір арештові або при втечі з місця злочину, а кому, в біса, це потрібно?
  Маккласкі зітхнув і зібрався йти з відділка. Клопіт, весь час якийсь клопіт... Сестра його жінки в Ірландії щойно померла, багато років прохворівши на рак, і цей рак обійшовся йому в добрий гріш. А тепер похорон коштуватиме ще дорожче. Його дядьки й тітки в Ірландії також час від часу потребували допомоги на утримання своїх ферм, і він при потребі надсилав їм гроші. Марк не шкодував за тим. Коли він з дружиною навідувався до села, їх приймали як короля з королевою. Можливо, цього літа вони знову туди поїдуть, тим більше що війна скінчилася, а потім з'являться додаткові грошенята. Маккласкі сказав черговому полісменові, де його шукати на випадок, якщо раптом він буде потрібний. Він не вважав за необхідне вдаватися до якоїсь остороги. У всякому разі, він завжди міг сказати, що Солоццо, з яким він зустрічався, — інформатор поліції. Капітан пройшов кілька кварталів, а потім сів у таксі й поїхав до будинку, в якому, за домовленістю, мав побачитися з Солоццо.
  ***
  Томові Хейгену треба було підготувати все для втечі Майкла за кордон, — дістали фальшивий паспорт, матроське посвідчення, місце на італійському фрахтовому судні, яке відпливало в сицилійський порт. Того ж самого дня до Сицилії літаком відлетіли посланці, щоб підготувати місце для переховування у ватажка мафії в гористій частині острова.
  Сонні забезпечив машину й абсолютно надійного водія,  який чекатиме на Майкла, коли той вийде з ресторану, де мав зустрітися з Солоццо. Водієм був сам Тессіо, що погодився виконати цю роботу. Машина на вигляд буде старою лайбою, але матиме добрий мотор. На неї почеплять підроблений номер, її взагалі неможливо буде розпізнати. Машину спеціально приберігали для такого випадку, коли треба всього якнайнадійнішого.
  Майкл провів цілий день з Клеменцою, пристрілював невеликий пістолет, який мали підкинути для нього. Це був пістолет двадцять другого калібру, заряджений кулями а м'якими кінчиками, що залишають ледь помітну цяточку при вході й виривають глибочезні ями на вильоті з людського тіла. Майкл перевірив, щоб пістолет бив прицільно на відстані п'яти кроків від цілі, а далі кулі могли летіти, куди їм заманеться. Курок туго піддавався, але Клеменца помудрував над ним з якимись інструментами — і він пішов легше. Пістолет стріляв дуже гучно, але вирішили так і залишити. Не хотіли, щоб хтось із присутніх з дурної хоробрості встряв у сутичку. Гучні постріли утримають сторонніх далі від Майкла. Під час тренування Клеменца напучував:
   — Як тільки відстріляєшся, зразу кинь пістолет. Просто опусти руку й випусти його. Ніхто не помітить. Кожен вважатиме, що ти ще озброєний. Всі дивитимуться тобі в поличчя. Вийди швидко, але не біжи. Не дивись нікому в очі, але й не відводь погляду. Повір мені, ти перелякаєш усіх до одного. Ніхто не втрутиться. А коли вийдеш, на тебе вже чекатиме Тессіо з машиною. Сідай в машину, а решту залиш на нього. Не суши собі голови тим, що щось вийде не так. Ось побачиш, такі справи вдаються чудово. А тепер надінь капелюх, подивимось, як ти в ньому виглядаєш, — і він насадив сірого м'якого капелюха на голову Майклові. Той скривився, він зроду не носив капелюха. Клеменца заспокоїв його: — Капелюх знадобиться, важче буде розпізнати, про всяк випадок не завадить. До того ж, він дасть свідкам виправдання, коли ми вимусимо їх змінити свідчення. А про відбитки не турбуйся, Майку. Рукоятка і курок обгорнуті спеціальною стрічкою. Тільки не торкайся дула пістолета, не забудь.
  — Сонні вже дізнався, куди мене завезе Солоццо? — запитав Майкл.
  Клеменца стенув плечима:
  — Ще ні. Солоццо дуже обережний. Але не бери дурного в голову. Посередник залишається у нас аж до твого щасливого повернення. Якби з тобою щось трапилося, то посередник заплатить своїм життям.
  — А чого це йому кортить підставляти свій карк? — поцікавився Майкл.
  — Йому добряче платять, — пояснив Клеменца. — Матиме собі ціле невелике багатство. Він важлива особа для «родин». Він знає, що Солоццо не допустить, щоб з ним щось сталося. Твоє життя для Солоццо варте менше, ніж життя посередника. От і все пояснення. Дуже просто. Так що твоє життя вбезпечено. Ти завариш пекло, а нам доведеться виборсуватись.
  — А що, буде погано? — знову запитав Майкл.
  — Ще й як погано, — підтвердив Клеменца. — Це означатиме початок загальної війни «родини» Татталья проти «родини» Корлеоне. Решта майже всі пристануть до Татталья. Цієї зими департаменту санітарії доведеться вивозити багато трупів. — Він знизав плечима. — Такі речі мусять траплятися десь так раз на десять років. Спускається погана кров. Якщо дозволимо затиснути себе на малому, то вони й взагалі на голову сядуть. Треба зразу їх осікти. Так само, як Гітлера слід було поставити на місце ще в Мюнхені, ні в якому разі не можна було спускати це йому з рук, вони накликали на себе ще більшу біду, коли закрили очі на те, що він зробив.
  Майкл чув те ж саме від батька і раніше, власне, ще в 1939 році, коли війна ще й не розпочалася. «Коли б державним департаментом заправляли «родини», другої світової війни ніколи б не було», — посміхаючись, подумав Майкл.
  Вони знову приїхали до будинку дона, де ще й досі розміщувався штаб Сонні. Майклові було цікаво, скільки ж тут Сонні зможе висидіти в безпеці, не потикаючись із свого завулка. Рано чи пізно йому все одно доведеться вилізти зі своєї схованки. Коли вони зайшли, Сонні дрімав на канапі. На кофейному столику перед ним стояли залишки пізнього обіду — недоїдки біфштекса, хліба й напівпорожня пляшка віскі.
  Охайний батьків кабінет набував вигляду занедбаного мебльованого номера. Майкл розторсав брата й зауважив:
  — Коли нарешті ти перестанеш жити як волоцюга й накажеш прибрати в кабінеті?
  — А хто ти такий, щоб указувати, — інспектор бараків? — огризнувся, позіхаючи, Сонні. — Майку, ми й досі не знаємо, куди збираються завезти тебе ці виродки — Солоццо й Маккласкі. Якщо нам не пощастить довідатися, то яким чином, у бісового батька, ми зможемо передати тобі пістолет?
  — А чи не зміг би я пронести його з собою? — спитав Майкл. — Може, вони не стануть обшукувати мене, а якщо й обшукають, то, може, не надибають на нього, якщо ми його хитро заховаємо. А якби й знайшли, то й що — ну, заберуть, та й годі, ніякої трагедії не станеться.
  — Ні, — похитав головою Сонні. — Нам треба напевне і користатися єдиною змогою здихатись цього виродка Солоццо. Запам'ятай, як буде нагода, спершу стріляй у нього. Маккласкі повільніший і не такий спритний. Ти встигнеш розквитатися з ним. Чи казав тобі Клеменца, щоб ти неодмінно викинув пістолет?
  — Мільйон разів.
  Сонні встав з канапи і потягнувся.
  — А як твоя щелепа, хлопче?
  — Погано, —  відповів Майкл. Вся ліва половина обличчя боліла, опріч тих місць, що здерев'яніли від скобок, які стягували щелепу докупи. Він узяв зі столу пляшку віскі й хлиснув прямо з шийки. Біль трохи полегшав.
  — Не дуже захоплюйся, Майку. Тепер не час налигуватися, — зауважив Сонні.
  — Бога ради, Сонні, годі тобі гратися в старшого брата. Я воював проти міцніших хлопців, ніж твій Солоццо, та за гірших умов, щоб ти знав. Де, у бісового батька, його гармати? І чи є в нього повітряне прикриття? Може, є важка артилерія? Мінні поля? Він просто хитрий сучий син, що найняв стовбичити біля нього велике цабе з поліції. Досить наважитись убити їх, і крапка. Найважче зважитися. А вони не можуть знати, звідки чекати на небезпеку.
  До кабінету зайшов Том Хейген. Привітався кивком голови і попрямував до телефону, зареєстрованого на фальшиву адресу. Кілька разів подзвонив, а потім скрушно Похитав головою й сказав, звертаючись до Сонні:
  — Хоч би тобі мекнуло. Солоццо до останку тримає при собі, де має відбутися зустріч.
  Телефон задзвонив. Сонні відповів і підніс руку, ніби просив помовчати, хоча й так ніхто не розмовляв. Записав щось у блокноті, а потім сказав:
   — Гаразд, він приїде туди, — і поклав трубку. Тоді засміявся: — Цей Солоццо й справді сучий син, яких мало. Ось його умови: сьогодні о восьмій вечора він і капітан Маккласкі підберуть Майкла на Бродвеї перед баром Джека Демпсі. Потім поїдете до місця переговорів. Майкл і Солоццо говоритимуть італійською, так що ірландцеві-поліцаю буде невтямки, про що вони домовляються. Він навіть сказав мені — не турбуйся, Маккласкі не знає жодного слова по-італійському, опріч «сольді3». Турок довідувався про тебе, Майку, і знає, що ти розумієш сицилійський діалект.
  — Я вже добряче призабув, але нам не доведеться довго розпатякувати, — сухо кинув Майкл.
  Том Хейген зауважив:
  — Ми не відпустимо Майкла, поки не матимемо у себе заручника. Про це домовлено?
  Клеменца кивнув головою:
  — Заручник у мене вдома, грає в карти з трійкою моїх хлопців. Вони не випустять його, поки не подзвоню.
  Сонні знову відхилився назад у шкіряному кріслі.
  — Як же нам розвідати про те кляте місце зустрічі? Томе, у нас є інформатори в «родині» Татталья. Як же сталося, що від них ніяких відомостей?
  Хейген і сам не розумів.
  — Солоццо хитрий як чорт, грає, тримаючи карти «біля орденів», і то так близько, що навіть не використовує нікого для підстраховки. Вважає, що з нього досить капітана і що секретність важить більше, ніж пістолети. Може, й так. Доведеться послати за Майком «хвоста» і сподіватися на щастя.
  — Ні, кожний може здихатися «хвоста», якщо захоче. І це перше, що вони зроблять, — похитав головою Сонні. А була вже п'ята година дня. Сонні з заклопотаним виразом на обличчі сказав:
  — А може, нехай Майкл висадить у повітря всіх, хто буде в машині, коли вони під'їдуть до нього?
  Тепер не погодився Хейген.
  — А що як у машині не буде Солоццо? І все піде собаці під хвіст. Треба луснути, а неодмінно довідатись, куди завезе його Солоццо.
  — Може, варто подумати, чому Солоццо робить з цього таку велику таємницю? — закинув слово Клеменца.
  Майкл нетерпляче зауважив:
  — Бо це гроші. Навіщо йому повідомляти нас, коли можна приховати? Крім того, він нюхом чує небезпеку. Мабуть, труситься хтозна-як, незважаючи на свого капітана, що завжди ходить за ним як тінь.
  — А той детектив, той Філіпс, — клацнув пальцями Хейген. — Чом би не подзвонити йому, Сонні? Чи не довідається він, де можна знайти капітана? Варто спробувати. Маккласкі начхати, що комусь стане відомо, де він збирається провести час.
  Сонні набрав номер, щось тихо промовив у трубку, тоді поклав її й сказав:
   — Філіпс нам передзвонить. 
  Чекали ще майже півгодини, аж тоді зателефонував Філіпс. Сонні записав щось у свій блокнот. Обличчя його стало напруженим.
   — Здається, нарешті ми накрили їх, — сказав він. — Капітан Маккласкі завжди каже, де його можна знайти. Сьогодні ввечері від восьмої до десятої він буде в ресторані в «Лума Азуре» в Бронксі. Хто знає це місце?
  — Я, — заявив упевнено Тессіо. — Прекрасне місце для нас. Невеликий сімейний ресторан з просторими кабінетами, де можна говорити приватно, без свідків. Добре готують. Кожен дбає тільки про себе. Просто чудово. — Він нахилися над столом Сонні і з недопалків сигарет почав склади план місцевості. — Ось вхід. Майку, як усе скінчиш,вийди і зверни ліворуч за ріг. Я побачу, ввімкну фари і підберу тебе. Якщо буде якась халепа, крикни, спробую ввійти всередину й допомогти. Клеменца, тобі треба поспішати. Хай хтось чимшвидше підкине пістолет. Там старий туалет, між бачком і стіною є добра шпарка. Хай твій чоловік приліпить липкою стрічкою пістолет за бачком. Майку, після того, як тебе обшукають у машині й нічого не знайдуть, вони вже не дуже остерігатимуться. В ресторані вичекай як слід, перше ніж іти до вбиральні. Ні. краще не йди сам, а попроси дозволу. Вдай, що тобі припекло, це ж природна річ. Вони не можуть усього передбачити. Але як вийдеш назад, не гай марно часу. Не сідай за стіл, а шмаляй відразу. І не покладайся на щастя. По два постріли в лоб, і драпай, скільки духу. 
  Сонні розважливо слухав.
   — Доручи кому-небудь спритному й абсолютно надійному підкинути пістолет, — наказав він Клеменці. — Мені тільки бракувало, щоб брат вийшов з того клозету лише із своїм чоловічим причандаллям у руці.
   — Пістолет буде на місці, — запевнив Клеменца. — Гаразд, а тепер — гайда.
  Тессіо й Клеменца пішли. Том Хейген спитав:
   — Сонні, мені відвезти Майка в Нью-Йорк?
   — Ні, ти мені потрібен тут. Коли впорається Майк, починається наша робота, і я хочу, щоб ти був поруч. Ти підготував кореспондентів?
  Я їх начинятиму потрібними новинами, як тільки почнуть розгортатися події, — ствердив Хейген.
  — Сонні підвівся, підійшов до Майкла й потис йому руку.
  — Гаразд, хлопче, пора й тобі. Я потім якось владнаю з мамою, чому ти не побачився з нею перед від'їздом. І скажу твоїй дівчині, коли можна буде. Згода?
  — Добре. Як ти думаєш, коли я зможу повернутися?
  — Через рік, не раніше.
  — Можливо, дон улаштує все й скоріш, — докинув Хейген, — але не розраховуй на це, Майку. Це залежить від багатьох обставин. Наскільки нам пощастить розповсюдити через газети нашу версію. Як довго пам'ятатиме образу департамент поліції. Як войовниче зреагують інші «родини». Завариться така каша, що аж чортам нудно стане. Це єдине, що можна передбачити напевне.
  Майкл попрощався за руку з Хейгеном.
  — Постарайся, — сказав він. — Мені не дуже хочеться ще раз скніти три роки за океаном.
  — Ще не пізно, Майку, відступити, — обережно зауважив Хейген. — Ми знайдемо когось іншого, пустимо в хід інші варіанти. Може, й не обов'язково рішати Солоццо.
  — Авжеж, — засміявся Майкл, — можна говорити що завгодно. Але ми вже з'ясували, що треба діяти саме так, як ми збираємося. Я все своє життя купався в маслі, і ось настав час заплатити.
  — Тобі не слід би діяти під впливом перебитої щелепи, — сказав Хейген. — Маккласкі дурень, до того ж він ударив тебе з ділових міркувань, не з особистих.
  Том побачив удруге, як лице Майкла застигло з цілковитою копією обличчя дона:
  — Томе, не вір у ці дурниці. Все на світі особисте, все ділове — це теж особиста справа. Все лайно, що нам доводиться їсти день у день, це особиста справа, кожен день життя особистий. Хоча ми й кажемо, що то тільки бізнес. Знаєш, від кого я це взяв? Від дона. Від мого старого. Від Хрещеного Батька. Якби навіть блискавка влучила в його друга, він сприйняв би це як особисту справу. Так він сприйняв і мій вступ до морської піхоти. І це робить його великим. Великим доном. Він усе сприймає особисто. Як бог. Адже бог знає про кожну пір'їнку, що випаде з хвоста в горобця, чи як там, у біса, сказано. Еге ж? А знаєш, що я тобі скажу? З тими людьми не буває нещасливих випадків, котрі сприймають випадок як особисту образу. Отож і я, хоча пізно, але все ж таки став на цей шлях. Хай буде по-твоєму — я особисто реагую на перебиту щелепу, м особисто сприймаю те, що Солоццо намагався вбити мого батька. — Він засміявся. — Можеш переказати старому, що я перейняв все це від нього і тепер радий, що можу заплатити за науку й за все, що він зробив для мене. Він добрий батько. — Майкл помовчав, а потім задумливо сказав до Хейгена: — Ти знаєш, я не можу пригадати, щоб він коли-небудь ударив мене. Або Сонні. Або Фредді. Не кажучи вже про Конні, на неї він ніколи й не крикнув. А скажи мені по правді, Томе, як ти гадаєш, скількох людей убив або наказав убити дон?
  Том Хейген ухилився:
  — Я тобі скажу одну річ, якої ти не навчився від нього: ніколи не говори так, як ти оце почав говорити. Є речі, які треба робити, і їх роблять, але ніколи про них не говорять. Не намагайся виправдати їх. їх не можна виправдати. Просто роби, й квит. А потім забудь про це, та й годі.
  Майкл насупився. А потім спокійно спитав:
  — Чи вважаєш ти, як консільйорі, що для дона й для «родини» небезпечно залишати живим Солоццо?
  — Так.
  — Ну й квит, — сказав Майкл. — Отже, я повинен його вбити.
  ***
  Майкл Корлеоне стояв на Бродвеї перед рестораном Джека Демпсі й чекав, коли за ним приїдуть. Він глянув на годинник. Було п'ять хвилин до восьмої. Видно, Солоццо збирався продемонструвати свою пунктуальність. Майкл навмисне приїхав заздалегідь. Він чекав уже п'ятнадцять хвилин. Дорогою від Лонг-Біч до міста він весь час намагався забути про наговорене Хейгенові. Бо якщо вірити сказаному, його життя ступало на шлях, з якого не звернути. Але ж чи можна буде змінити життя після сьогоднішнього вечора? Потім Майкл похмуро подумав: якщо він не перестане морочити собі голову такими дурницями, то й взагалі, чого доброго, після сьогоднішнього вечора буде мерцем. Треба думати про справу. Солоццо — не дурень, та й Маккласкі теж горішок міцний, дай боже. Перебита щелепа нову занила. Майкл навіть зрадів болеві, що мобілізував його волю.
  Цього зимового холодного вечора Бродвей не був такий людний, як звичайно, хоча й наближався час початку вистав у театрах. Майкл здригнувся, коли довгий чорний автомобіль підкотив до тротуару. Перехилившись, водій відчинив передні дверцята й сказав: «Сідай, Майку». Майкл не знав цього молодого чепуруна з шовковистим волоссям, у розстебнутій сорочці, однак сів у машину. На задньому сидінні побачив капітана Маккласкі й Солоццо, який простяг руку через спинку сидіння. Майкл стиснув її. Рука була тверда, тепла й суха. Солоццо сказав:
  — Я радий, що ти прийшов, Майку. Думаю, ми зможемо все залагодити. Страхіття, я хотів усе влаштувати зовсім не так. Цього б ніколи не сталося.
  — Сподіваюся, ми утрясемо все ще сьогодні, я б не хотів, щоб мого батька знову турбували, — спокійно відповів йому Майкл Корлеоне.
  — Ніхто його більше не турбуватиме, — щиро запевнив Солоццо. — Присягаюся тобі своїми дітьми, що його ніхто не турбуватиме. Просто будь неупереджений під час переговорів. Сподіваюсь, що ти не такий гарячкуватий, як твій брат Сонні. З ним просто неможливо вести справу.
  Капітан Маккласкі буркнув і собі:
  — Він добрий хлопчина, славний, їй-богу. — Капітан перехилився вперед і добродушно поплескав Майкла по плечу. — Я шкодую, що того вечора все так недоладно сталося, Майку. Я вже старію й через усяку дрібницю дратуюся, треба міняти роботу. Гадаю, що невдовзі піду у відставку. Вже не можу зносити спокійно прикрощів, а ви ж знаєте, цілий день самі прикрощі та прикрощі, та що там казати. — Сумно зітхнувши, Маккласкі безсоромно облапав Майкла, перевіряючи, чи немає при ньому зброї.
  Майкл побачив легку усмішку на устах водія. Машина їхала на захід без видимих спроб відірватися від можливої погоні. З'їхали на трасу «Вест-Сайд-Хайвей», то випереджаючи інші машини, то пропускаючи їх уперед. Якби хтось сидів на «хвості», він мусив би робити те ж саме. А потім, на превеликий Майклів подив, звернули до мосту Джорджа Вашингтона. Отже, вони прямували до Нью-Джерсі. «Не знаю, хто інформував Сонні про місце зустрічі, — подумав Майкл, — але нас просто-таки пошили в дурні».
  Машина проминула під'їзди і з'їхала на міст, залишивши позад себе яскраві вогні міста. Майкл сидів з байдужим виглядом. Збираються втопити його в драговині чи просто в останню хвилину хитрющий Солоццо змінив місце зустрічі? Та коли вони майже перетнули Гудзон, водій несподівано круто вивернув кермо. Важкий автомобіль ледь не злетів у повітря, наштовхнувшись на підвищення, що розділяє проїжджу смугу, й вилетів на ту половину дороги, що веде назад у Нью-Йорк. Маккласкі й Солоццо дивилися назад, чи не намагається ще хтось повторити їхній трюк. Тепер водій гнав щодуху у Нью-Йорк; вони з їхали я мосту й завернули в Бронкс. Пробиралися завулочками, па ними ніхто не гнався. Було вже близько дев'ятої години. Пересвідчившись, що їх ніхто не переслідує, Солоццо запалив сигарету. Перед тим він простяг свою пачку Маккласкі й Майклу, але обидва відмовилися. Солоццо сказав водієві:
  — Добре зроблено. Я не забуду.
  Через десять хвилин машина підкотилась до ресторану в невеликому італійському кварталі. На вулицях не було ні душі. Час був таки пізній, і вже мало хто вечеряв у ресторані. Майкл побоювався, що водій теж піде з ними, але той залишився в машині. Посередник не нагадував про шофера, про нього взагалі ніхто не говорив. Якщо підходити буквально, то Солоццо порушив домовленість, узявши його я собою. Але Майкл вирішив змовчати, знаючи, що, на їхню думку, він не наважиться звертати увагу на це порушення, побоїться ризикувати можливістю досягти згоди під час переговорів.
  Всі троє сіли за єдиним круглим столом. Солоццо відмовився від окремого кабінету. Крім них, у ресторані було ніг двоє відвідувачів. Майкла цікавило: хто вони — чи не люди Солоццо? А втім, хіба не однаково. Доки вони втруться, все буде зроблено.
  — Чи добре тут готують італійські страви? — спитав Маккласкі з щирим інтересом.
  Солоццо запевнив його.
  — Спробуйте телятину — кращої не покуштуєте ніде в Нью-Йорку.
  Єдиний офіціант приніс і розкоркував пляшку вина. Він налив по вінця три келихи. Дивно, але Маккласкі не пив.
  — Видно, я єдиний непитущий ірландець. Надто багато я бачив порядних людей, що попадали в халепу через зеленою змія.
   — Я говоритиму з Майком по-італійському. Не тому, що я вам не довіряю чи там що, а просто я не можу як слід  висловлюватися англійською, а мені треба переконати Майкла, що я не замишляю нічого поганого, що і наша сьогоднішня зустріч, і досягнення угоди — в наших спільних інтересах. Не ображайтеся, їй-богу, річ тут не в недовір'ї.
  Капітан Маккласкі подивився на них з іронічною посмішкою.
  — Ет, яка мені справа, говоріть собі, а я візьмусь до телятини та спагетті.
  Солоццо швидко заговорив до Майка сицилійською говіркою.
  — Ти повинен зрозуміти: те, що сталося між мною і твоїм батьком, — це суто ділова проблема. Я глибоко поважаю дона Корлеоне, навіть радо пішов би до нього на службу, але ти повинен зрозуміти, що твій батько відстав від життя. Він заважає прогресові. Бізнес, за який я взявся, — це перспективна справа, справа майбутнього, вона обіцяє кожному, хто за неї візьметься, нечувані мільйони доларів. Але твій батько не дає їй ходу, бо його обсіли якісь надумані сумніви. Тим самим він сковує ініціативу таких людей, як я. Так, я знаю, він каже мені: «Катай, це твоє діло», — але нам обом добре відомо, що це нездійсненна річ. Ми будемо наступати один одному на мозолі. І його відповідь, по суті, означає, що я не зможу провадити мій бізнес. Я — людина, яка поважає себе, і я нікому не дозволю нав'язувати мені свою волю. Отож що сталося, те мусило статися. Я тобі скажу більше — за мною підтримка, мовчазна підтримка всіх «родин» Нью-Йорка. А «родина» Татталья вступила до мене в спілку. Якщо ця сварка триватиме, то «родині» Корлеоне доведеться самій, без нікого, виступати проти всіх «родин». Можливо, якби твій батько був здоровий, у вас би щось і вийшло. Але твій старший брат, пробач на слові, — це не Хрещений. А ірландський консільйорі Хейген — не Дженко Абандандо, земля йому пухом. Отож я пропоную мир, перемир'я. Облишмо всю ворожнечу, поки не видужає твій батько і не зможе взяти участі в переговорах. «Родина» Татталья погоджується, під моїм впливом і за винагороду з мого боку, не мститися за їхнього сина Бруно. Ми укладемо мир. А тим часом мені треба якось заробляти, і я потроху робитиму свій бізнес. Я не прошу вашого співробітництва, але я прошу «родину» Корлеоне не втручатися. Це мої пропозиції. Я гадаю, що у тебе є повноваження приймати пропозиції, укладати угоду.
  Майкл запитав також італійською:
  — Скажи докладніше, як ти думаєш розпочати свій бізнес, яку роль приділяєш нашій «родині», які прибутки ми могли б з цього мати.
  — Хочеш вислухати пропозиції у всіх подробицях? — перепитав Солоццо.
  Майкл поважно відповів:
  — Понад усе я хочу мати надійну гарантію, що мого батька більш не чіпатимуть.
  Солоццо картинно підвів руку:
  — Яку гарантію можу я тобі дати? Не я переслідую, а на мене полюють. Я проґавив свій шанс. Ти надто високої думки про мене, мій друже, нема в мене тієї кебети.
  Тепер Майкл уже не мав ніякого сумніву, що зустріч організовано, аби лиш виграти кілька днів. Солоццо знову спробує порішити дона. Але все-таки чудово, що Турок недооцінює його, як дурного шмаркача. Майкл відчув, що дивний приємний холод знову проймає його єство. Він напустив на обличчя кислий вигляд. Солоццо уривчасто спитав:
  — Що трапилось?
   Майкл зніяковіло відповів:
  — Я так налився вином, що вже треба б і відлити. Не заперечуєш, якщо на хвильку вийду в туалет? 
  Чорними очима Солоццо вп'явся в Майклове обличчя. Він нахилився й брутально обмацав Майкла, шукаючи зброї. Майкл удав ображеного. Маккласкі коротко зауважив:
  — Я вже його облапав. Я обшукав не одну тисячу молокососів. Він чистий.
  Солоццо все це дуже не подобалося. Він не знав чому, але йому  просто не подобалося. Він зиркнув на чоловіка, що сидів за столом навпроти них, і моргнув на двері туалету. Чоловік ледь помітно кивнув: мовляв, він перевірив, там нікого немає. Солоццо знехотя дозволив:
  — Тільки не затримуйся довго. — У нього був собачий нюх, він нервував.
  Майкл підвівся й пішов до туалету. У пісуарі лежав брусок рожевого мила, прикріплений металевою сіткою. Зайшов у кабіну. Йому й справді треба було спорожнитися. Він упорався дуже швидко, а потім просунув руку за емальований зливний бачок і мацав, поки не наткнувся на невеликий пістолет, приклеєний стрічкою. Віддер його, пам'ятаючи слова Клеменци, що можна не боятися за відбитки на стрічці. Застромив пістолет за пояс штанів, застебнув піджак. Помив руки й примочив волосся. Потім витер відбитки пальців на ручці крана носовичком, і вийшов з туалету.
  Солоццо сидів, невідривно стежачи своїми чорними очима за дверима туалету. Його погляд виказував крайню настороженість. Майкл усміхнувся і сказав, полегшено зітхнувши:
  — Тепер знову можу говорити.
  Капітан Маккласкі вже уминав телятину з спагетті. Чоловік біля дальньої стіни, що також чекав у напруженні, тепер помітно розслабився.
  Майкл знову сів за стіл. Він пам'ятав, що Клеменца радив не робити цього, а вийти з туалету й зразу стріляти. Але через якийсь інстинкт, а може, просто зі страху Майкл стримався. Він відчував, що досить зробити один необережний рух, як йому вже амба. Тепер він почувався спокійніше й безпечніше. Очевидно, він таки добре перепудив, йому було приємно, що вже не треба стояти, бо коліна дрижали.
  Солоццо нахилився до нього. Майкл під столом розстебнув піджак і уважно слухав. До нього не доходило ані слова з того, що говорив цей чоловік. Це було якесь незрозуміле белькотіння. В голову йому так гучно бухала кров, що він не міг добирати суті слів. Під столом Майклова права рука потяглася до пістолета, застромленого за пояс, і витягла його. В цю мить до столика підійшов офіціант, щоб узяти замовлення, і Солоццо обернувся до нього. Майкл лівою рукою відіпхнув від себе стіл, а його права рука з пістолетом опинилася майже навпроти голови Солоццо. Але у того була така загострена реакція, що він майже одночасно з рухом Майкла почав ухилятися вбік. Та Майкл був молодший, спритніший. Він умить натиснув на курок. Куля ввійшла якраз між оком і вухом Солоццо, а коли вийшла з другого боку, то на костюм офіціанта цвіркнула велика пляма крові зі скалками черепа. Інстинктивно Майкл зрозумів, що досить однієї кулі. Солоццо в цю мить повернув голову; життя погасло в його очах, як полум'я свічки.
  Збігла лише одна секунда, а Майкл уже крутнувся й наставив пістолет на Маккласкі. Капітан поліції дивився на Майкла з флегматичним здивуванням, неначе те, що діялося, його зовсім не обходило. Здавалося, він не усвідомлював небезпеки. Виделка з телятиною спинилася в його руці, і він тільки підводив очі на Майкла. І вираз його обличчя і його погляд виказували таке обурення, неначе він чекав, що Майкл зараз здасться або кинеться навтікача. Майкл аж не стримав усміху й натиснув на курок. Цього разу постріл не вийшов, бо був не смертельний. Куля пробила товсту бичачу шию капітана, і той почав харчати, неначе ковтнув дуже великий кавалок телятини. З горла виривалося повітря з домішкою розпорошеної крові, яку він вихаркував з уражених легень. Холоднокровно й дуже повільно Майкл випустив ще одну кулю просто в маківку його сивого черепа. Здавалося, що повітря наповнилося рожевою сумішшю.
  Майкл рвучко обернувся до чоловіка, що сидів під стіною. Той не зробив жодного руху, закляк, мов спаралізований. Він обережно поклав руки на стіл і відвернувся вбік. Офіціант задкував на кухню з виразом жаху в очах, вирячених із невірою на Майкла, Солоццо все ще сидів на стільці, повалившись боком на стіл. Важке тіло стягло Маккласкі додолу. Майкл випустив пістолет спочатку собі на ногу, а потім той нечутно скотився на підлогу. Він бачив, що ні чоловік під стіною, ні офіціант не помітили, як він упустив зброю. Він кількома великими кроками дійшов до дверей і причинив їх за собою. Машина Солоццо ще стояла біля входу, але водія не було. Майкл звернув ліворуч, за ріг. Спалахнувши фарами, до нього підкотила задрипана тарадайка; розчинилися дверцята. Майкл ускочив у машину, і вона помчала, скажено ревучи мотором. Майкл побачив за кермом Тессіо; його вродливе лице було ніби вирізьблене з мармуру.
  — Упорав Солоццо? — запитав Тессіо. На мить Майкла здивувало слово, яке вжив Тессіо. Звичайно його прикладають до спокушення жінок чи дівчат. Кумедно, але Тессіо вжив цей вираз саме тепер.
  — Обох, — відповів Майкл.
  — Ти певен? — перепитав Тессіо.
  — Я бачив їхній мозок, — запевнив Майкл.
  У машині для нього лежала переміна одежі. За двадцять хвилин він був уже на італійському фрахтовому пароплаві, цю відпливав до Сицилії. А через дві години пароплав вийшов у чисте море, і Майкл міг бачити крізь ілюмінатор вогні Нью-Йорка, що сяяли, як вогні пекла. Він відчував якусь неймовірну полегкість. Аж тепер повірив, що виплутався. Почуття було знайоме — пригадалось, як його підігнали на березі острова, щойно захопленого їхньою дивізією морської піхоти. Битва ще тривала, але він дістав легке поранення і його відвезли на госпітальне судно. І тоді він відчував таку величезну полегкість, як тепер. Хоча й розгуляється зараз там, як в пеклі, але вже без нього.
  ***
  Другого дня після вбивства Солоццо й Маккласкі капітани й лейтенанти всіх поліцейських відділків Нью-Йорка заявили: поки не спіймають убивцю капітана Маккласкі, в Нью-Йорку не буде ніяких гральних домів, ніякої проституції, взагалі ніяких операцій мафії. По всьому місту пройшли посилені облави. Увесь незаконний бізнес завмер.
  Увечері того ж таки дня посланці від «родин» запитали «родину» Корлеоне, чи згодна вона видати вбивцю. «Родина» відповіла, що ця справа зовсім її не стосується. Того ж вечора в завулку, біля будинків «родини» Корлеоне на Лонг-Айленді, вибухнула бомба, кинута з автомобіля, що під’їхав до ланцюга перед в'їздом, а потім утік. Того ж таки вечора двоє довірених людей «родини» Корлеоне були вбиті в невеличкому італійському ресторані в Грінвіч-Вілладж, коли мирно вечеряли там. Так розпочали війну п'ять «родин» у 1946 році.
  
  
  
  КНИГА ДРУГА
  Розділ 12
  Джоні Фонтане недбало махнув прислужникові, мовляв, можеш іти, ти більше не потрібен, і додав: «До ранку, Біллі». Виходячи з просторої вітальні з вікнами до Тихого океану, що використовувалась і як їдальня, негр-дворецький кивнув головою. Це був не поклін слуги, а такий собі дружній жест, зроблений лише тому, що Джоні сьогодні вечеряв не сам.
  Він запросив до себе Шарон Мур — дівчину з нью-йоркського району Грінвіч-Вілладж, вона прибула в Голлівуд на проби для невеличкої ролі у фільмі, який знімав старий ловелас, що в свій час добряче поповолочився. Дівчина з'явилася на студії, коли Джоні знімався у Вольцовому фільмі. Вона постала перед Джоні молодою, незіпсованою, чарівливою й дотепною, отож він і запросив її цього вечора до себе. Його запросини на обід цінувалися високо, на зразок царської милості, і вона, звісно, погодилась.
  Шарон Мур, напевне, сподівалась, що Джоні напрямки перейде до діла, до такої думки схиляла його репутація. Проте Джоні не поділяв голлівудського ставлення до жінок, як до «живого м'яса». Він ніколи не спав з дівчиною, якщо вона не мала чогось по-справжньому приваблюючого. За винятком, звісно, тих випадків, коли набирався до непритомності й опинявся в одному ліжку з жіночкою, про яку не пам'ятав, коли і як з нею зустрівся і чи десь бачився взагалі. А тепер, у свої тридцять п'ять, коли був уже розведений і не жив з другою дружиною і коли, мабуть, з тисячу статевих перемог було на його бойовому рахунку, Джоні не грішив колишньою хтивістю. Але щось у цій Шарон Мур збуджувало його, отож він і запросив її на обід.
  Сам він ніколи не споживав зайвого, проте для нього не було таємницею, що молоді вродливі дівчиська, стягаючись на гарне вбрання, самохіть виснажували себе і звичайно на побаченнях їли як не в себе, тому на столі почастунків не бракувало. Так само, як і напоїв: шампанське у відерці з льодом, шотландське і канадське віскі, бренді і лікери на приставному столику. Джоні подав склянки з коктейлями і заздалегідь приготовані тарілки з їжею. По вечері він провів її у величезну вітальню, скляна стіна якої виходила на Тихий океан. Джоні поставив на програвач першу із стосу платівок з записами Елли Фіцджеральд і сів на диван поряд з Шарон. Поговорив трохи з нею, поцікавився, якою вона була підлітком — була хлопчакуватою чи упала за однолітками, була відлюдькуватою чи товариською, серйозною чи веселою. Усі ці подробиці завжди зворушували й допомагали розбудити ніжність, якої він потребував для інтимних взаємин. Вони вмостились на дивані дуже зручно, по-дружньому. Він поцілував її в уста — то був дружній холодний цілунок, вона не зробила спроби відповісти тепліше, він теж. За величезним вікном, як на картці, у місячному сяйві розгорнувся темно-синій аркуш Тихого океану.
   — А чому ти не ставиш власних записів? — спитала Шарон із задерикуватими нотками в голосі. Джоні посміхнувся до неї. Йому подобалося, що вона під'юджує його.
  — Бо є більш голлівудські співаки, ніж я, — відповів Джоні.
  — Постав щось для мене, — попросила вона. — Або краще заспівай. Знаєш, як ото у фільмах. Я розтану й зомлію біля тебе, як ті дівчатка на екрані.
  Джоні весело розсміявся. Коли був молодий, він саме так і діяв і завжди досягав театрального ефекту — дівчата намагалися прибрати сексуального вигляду і умлівали, посилаючи палкі пожадливі погляди в уявну кінокамеру. Але тепер він і не мріяв заспівати дівчині, бо, по-перше, не співав уже кілька місяців і не був певний у своєму голосі. А по-друге, аматорам і невтямки, наскільки професіонали залежать від технічних засобів, щоб мати змогу звучати так само добре, як у записах. Він міг би поставити свою платівку, Проте відчував таке ж зніяковіння, слухаючи свій молодий пристрасний голос, яке відчуває старий, лисий і гладкий чоловік, показуючи фотографії, де він ще молодий, в повному розквіті сил і чоловічої краси.
  — Я зараз не в голосі, — відказав він. — І якщо по правді, то я вже наслухався себе донесхочу. — Вони обоє потягували коктейлі.
  — Я чула, що ти неперевершений в цьому фільмі. Це правда, що ти знімався задарма? 
  — За символічну винагороду, — відповів Джоні. Він підвівся, щоб долити бренді в її склянку, подав їй сигарету із золотавою монограмою, чиркнув запальничкою і потримав вогник, поки вона припалювала. Вона пахкала сигаретою і відпивала із склянки, Джоні знову присів поруч. В його склянці було значно більше бренді, ніж в її, йому треба було розігрітися, підбадьорити себе, підготувати. Бо його становище було якраз протилежне нормальному становищу коханців. Йому доводилося споювати не дівчину, а себе. Звичайно дівчата були надто охочі, а він — не дуже. Останні два роки добряче поколошматили його самолюбство, і він вдавався до простого засобу, щоб віднайти впевненість у собі: проводив з новою молоденького дівчиною ніч, запрошував її кілька разів до ресторану, давав дорогий подарунок, а тоді відшивав якнайлюб'язніше, щоб не образити її. Отож потім дівчиська завжди могли похвалитися, що у них щось було з самим Джоні Фонтане. Це не була справжня любов, але ж воно щось та й значило, особливо коли дівчина була лагідна і вродлива. Він терпіти не міг вульгарних повійниць, які стелились, щоб переночувати з ним, а тоді бігли наввипередки, поспішаючи роздзвонити, що спали із самим Джоні Фонтане, завжди додаючи при цьому, що вони були кращі за нього. Але найбільше забавляли його спільники-чоловіки, які говорили йому майже в вічі, що вибачали своїм дружинам, оскільки навіть найцнотливішим матронам не забороняється подружня невірність з такою співочою знаменитістю і кінозіркою, якою був Джоні Фонтане. Це його просто вбивало наповал.
  Йому подобались платівки із записами Елли Фіцджеральд. Подобався чистий спів і чіткий ритм виконання. Це була єдина річ у житті, на якій він розумівся, і був певен, що розумівся ліпше за будь-кого в цілому світі. Зараз, відкинувшись на дивані, зігріваючи горло ковтками бренді, він відчув бажання заспівати, не в повну силу, а просто підспівувати до платівки, проте при свідках це було неможливо. Він поклав вільну руку на коліно Шарон, і надалі попиваючи із склянки, яку тримав в другій руці. Безхитрісно, із жадобою дитини, яка хоче зігрітися, його рука на її колінах відкотила шовкове платтячко, відкриваючи молочно-білі стегна над золотаво-прозірчастими панчішками, і, як завжди, незважаючи на всіх дотеперішніх жінок, всі прожиті роки і всю звичність баченого, Джоні відчув, як густа в'язка теплота розлилась по всьому тілу при спогляданні її стегон. Диво знову сталося, а що він робитиме, коли й ці відчуття зрадять йому, як зрадив власний голос? Він уже був готовий. Поставив склянку на довгастий інкрустований коктейльний столик і повернувся до неї всім тілом. Він був вельми впевнений, вельми неквапний і лагідний. Не було нічого підступного, облудного чи хтивого в його пестощах. Він цілував її в уста, а рука тим часом досягла її грудей. Друга впала на її теплі стегна, відчуваючи шовковисту на дотик шкіру. Її відвітний цілунок був палкий, але не жагучий, і йому тепер якраз це йому і подобалося. Джоні були неприємні дівчата, що відразу накидаються, немов їхні тіла були моторами, які вмикалися на еротичне вібрування від одного дотику до зарослого волоссям пускача. 
  По тому він вдався до того, до чого вдавався завжди і що завжди безвідмовно збуджувало його. Легенько і якомога обережніше, але так, щоб при цьому все ж таки щось і відчую, він просунув кінчик середнього пальця глибоко між стегнами. Деякі дівчата навіть і не відчувають цього першого руху до фізичної близькості. Декого він цим вводив в оману, бо не було певності, що це справді фізичний доторк, адже одночасно він міцно цілував їх в уста. Ще ж інші засмоктували або поглинали його палець швидким рухом тіла. Зрозуміло, доки він не став знаменитим, декотрі давали йому ляпаса. Проте це був його метод, і, як правило, він його не підводив.
  Реакція Шарон була несподіваною. Вона сприйняла усе: і лапання, і поцілунки, — а тоді відхилила вуста, легенько подалась на дивані всім тілом від нього і взяла свою склянку з коктейлем. Це була холодна і недвозначна відмова. Інколи й таке траплялося. Не часто, але траплялось. Джоні й собі взяв склянку з віскі і припалив сигарету.
  Вона щось говорила йому, дуже лагідно і безтурботно.
  — Справа не в тому, ніби ти не подобаєшся мені, Джоні. І ти значно кращий, ніж я сподівалася. І не тому, що я нібито а тих дівчат, що не дозволяють. Просто мене необхідно розпалити, щоб я пішла на це з чоловіком, розумієш, про що я кажу?
  Джоні Фонтане посміхнувся їй, вона все ще подобалася йому.
  — Отже, я не розпалив тебе?
  — Бачиш, —  дещо збентежено відповіла вона, — коли ти був такий відомий, співав і все таке інше, я ще була маленькою дівчинкою. Я, так би мовити, розминулася з тобою, бо належу до наступного покоління. Чесно, це не тому, що я свята та божа. Коли б ти був кінозіркою моїх часів, я б зісмикнула з себе трусики в один момент.
  Тепер уже вона не вельми подобалась. Була вона лагідна, дотепна, розумна, не лізла із шкіри, щоб переспати з ним, не намагалася скористатися з нагоди, адже його зв'язки могли б допомогти їй в артистичній кар'єрі. Вона справді була відвертою. Проте він помітив і щось інше. Таке траплялось кілька разів і раніше. Дівчина прийняла його запрошення з єдиною думкою: нізащо не вкладатися з ним у ліжко, байдуже як нестямно він їй подобався, просто щоб потім мати змогу запевнити своїх друзів, ба навіть саму себе, що вона відхилила можливість лягти під самого Джоні Фонтане. Він розумів це тепер, коли став старішим. І це його не розсердило. Бо ж вона не подобалася йому аж до нестями, хоча він і захопився був нею.
  Отож тепер, коли він захоплювався нею не так палко, Джоні зміг розслабитися. Він відпивав з своєї склянки і дивився крізь вікно на океан.
  — Маю надію, Джоні, — озвалась вона, — що ти не образився на мене. Сподіваюсь, що я чесна з тобою. У Голлівуді дівчина, мабуть, має віддаватися так само недбало, як цілувати на прощання кавалера. Просто я ще не обтерлася тут до ладу.
  Джоні посміхнувся їй і поплескав по щоці. Його рука спала вниз і цнотливо обсмикнула платтячко, покриваючи шовковисту опуклість її колін.
  — Ні, я не ображаюсь, — відказав він. — Є своя приємність у побаченнях в старому стилі. — Він не став їй пояснювати, що відчував полегкість, бо не треба буде доводити свою непересічність у коханні, не треба наслідувати створених ним богоподібних кіногероїв. Не доведеться й вислуховувати твердження дівчини, яка хотіла б показати, нібито він і насправді був гідним цих кіноідолів, тобто намагалася б удавати щось більше з цього пересічного і старого як світ злягання.
  Вони ще раз наповнили і спорожнили склянки, обмінялись кількома холодними поцілунками, і дівчина почала збиратися. Джоні ввічливо поцікавився:
  — Чи можна тебе ще колись запросити на обід?
  Вона до кінця грала в чесну відвертість:
  — Я ж знаю, ти б не хотів марнувати час, щоб потім мати розчарування. Дякую за чудовий вечір. Колись я розповім своїм дітям, що вечеряла зі славнозвісним Джоні Фонтане сам на сам в його апартаментах.
  Джоні посміхнувся.
  — І що ти не піддалась йому, — сказав він, і вони обоє розсміялися.
  — Вони ніколи не повірять, — відказала вона. І тоді Джоні, й собі хитруючи, запропонував:
  — Хочеш, я дам тобі письмову довідку? — Вона заперечливо схитнула головою. А він вів далі:
  — Якщо хтось матиме найменший сумнів, хай брякне мені по телефону, я відразу ж розвію його сумніви, я розповім, що ганявся за тобою по всій квартирі, але ти зберегла свою честь. Іде?
  Мабуть, насамкінець він повівся жорстоко, його вразив вираз її обличчя, здається, Джоні зачепив її за живе. Вона збагнула: він давав на здогад, що не дуже-то й домагався її. Отож Джоні позбавив її справжньої насолоди від перемоги і тепер вона гадатиме, що її перемога цього вечора пояснюється браком справжньої привабливості чи шарму. І з її характером тепер, розповідаючи, як вона встояла перед самим Джоні Фонтане, їй завжди доведеться додавати з ми лою усмішкою: «Щоправда, він не дуже-то й домагався.»	
  І тому, жаліючи її, Джоні додав:
  — Якщо колись ти почуватимеш себе кепсько, дзвякни мені, добре? Не обов'язково ж мені зваблювати всіх знайомих дівчат.
  — Добре, подзвоню, — сказала вона і пішла до дверей.
   Отож його залишили, а попереду ще був довгий вечір. Він міг би вдатися до, як каже Джек Вольц, «м'ясокомбінату» — до сонму охочих початківців артисточок, проте хотілось людяної компанії. Йому хотілося порозмовляти як людина з людиною. Він подумав про свою першу дружину, Вірджинію. Тепер, коли роботу над фільмом завершено, Джоні міг би приділяти більше уваги дітям. Йому хотілося знову увійти в їхнє життя. Поза тим доля Вірджинії також не була йому байдужа. Їй не справитися з отими голлівудськими пронозами, які волочитимуться за нею лише за тим, щоб похвалятися опісля, що переспали з першою дружиною Джоні Фонтане. Наскільки йому було відомо, ніхто ще не міг цим похвалитися. От про його другу дружину це б міг сказати будь-хто, неприязно подумав Джоні і підняв слухавку.
  Він відразу впізнав її голос, і в цьому не було нічого дивною. Вперше Джоні почув його в десять років, коли вони вчилися  разом в четвертому «б».
  — Привіт, Джині, ти сьогодні не зайнята? Чи не міг би я заскочити не на недовго?
  — Приїзди, — відповіла вона. — Хоча діти вже сплять, і мені б не хотілося їх будити.
  — То й добре, — сказав Джоні. — Я хочу просто побалакати З тобою.
  Її голос завагався, а тоді, ретельно стежачи за тим, щоб видати стурбованості, вона запитала:
  — Сталося щось серйозне? Щось важливе?
  — Ні, — відповів їй Джоні. — Сьогодні я розв'язав з фільмом, і мені подумалося, що, може, добре було б зустрітися з тобою і побалакати. Може, я гляну на дітей, як тільки ти певна, що вони не прокинуться.
  — О'кей, — погодилась вона. — Я рада, що ти отримав роль, якої так прагнув.
  — Дякую, — сказав Джоні. — Побачимось десь за пі години.
  Коли він під'їхав до свого колишнього дому в Беверл Хіллс, Джоні Фонтане посидів нерухомо в машині витріщившись на будинок. Він згадав, як Хрещений Батько дозволив йому влаштовувати своє життя на власний розсуд. Це чудово, аби ж тільки знаття, чого йому хочеться А чого ж йому справді хочеться?
  Його перша дружина чекала на нього в дверях. Вона була симпатичною брюнеткою, вродливою італійською жіночкою, другом дитинства, вона ніколи не загуляє з іншим чоловіками, і він надавав цьому великого значення. Чи прагнув він її і надалі, запитав себе Джоні, і відповів: ні. По перше, він вже не міг з нею кохатися, їхнє почуття було надто задавнене. А поза тим були й інші речі, які не мали нічого спільного із сексом, яких вона ніколи б йому не вибачила. Проте вони вже не ворогували.
  Джині зварила для нього каву і принесла до вітальні печиво домашньої випічки.
  — Сядь і відпочинь на дивані, — запропонувала вона, у тебе стомлений вигляд.
  Він скинув піджак і черевики, попустив краватку, а вона з невеселою усмішкою на обличчі сиділа на кріслі навпроти.
  —  Ну й сміхота.	
  — Що за сміхота? — перепитав Джоні, відсьорбну каву і розлив собі на сорочку.
  — Великий Джоні Фонтане не має побачення, — відповіла вона.
  — Великий Джоні Фонтане тепер не натішиться, якщо йому вдається когось намовити на зустріч, — сказав він. Така його відвертість була незвичною. Джині поцікавилась:
  — Що, справді щось трапилось?
  Джоні посміхнувся до неї.
  — Мав зустріч з дівчиною у себе вдома, і вона дала мені одкоша. І знаєш, мені як гора з пліч.
  На свій подив, Джоні побачив з виразу її обличчя, що Джині розсердилася.
  — Не бери до серця цих потаскух, — порадила Джині. — Вона мабуть, вважала, що таким робом розпалить інтерес до себе.— Джоні з цікавістю відзначив, що Джині фактично сердилася на дівчину, яка відшила його.
   — А, чорт з ним, — проговорив Джоні. — Це все вже набридло, колись же треба й мені дорослішати. І тепер, коли я й співати не можу, гадаю, що для мене настають важкі часи для залицяльницями. Ти ж знаєш, що самою зовнішню я ніколи не брав.
  — Ти в житті завжди краще виглядаєш, ніж на фото, — запевнила вона по-дружньому. Джоні заперечливо схитнув головою.
  — Я набираю тіла та ще й лисію. Прокляття, якщо ця картина не верне мені слави, мені краще було б навчитися розвозити піцу. А може, нам спробувати знімати тебе в кіно? Ти наглядаєш чудово. 
  Вона виглядала на свої тридцять п'ять. Виглядала чудово, але ж на тридцять п'ять. А тут в Голлівуді це може затягти  і на всі сто. Молоді вродливі дівчиська юрмилися в місті, як мурашва, утримуючись на поверхні сезон, від сили — а декотрі з-поміж них були такі вродливі, що з чоловіками ледь не ставався розрив серця, аж поки вродливиці розтягували рота і їхні пожадливі марення успіху захмарили чарівливість їхніх очей.
  Звичайні жінки не могли й мріяти про те, щоб конкурувати з ними на терені природженої фізичної краси. Хоч що б там казали про привабливість, інтелігентність, модність, тактовність — брутальна краса цих дівчат переважала все інше. Коли б їх не така сила, можливо, була б надія і для звичайних гарненьких жіночок. А оскільки Джоні Фонтане міг мати їх всіх або майже всіх, Джині розуміла, що він говорив їй усе це лише для того, щоб зробити приємно. З цього боку він завжди був молодець. Завжди люб’язний з жінками, навіть на вершині своєї слави розсипав їм компліменти, тримав запальничку, поки вони припалювали сигарету, відчиняв двері. А оскільки все робилося заради цього ж самого, все це справляло ще більше враження на дівчат, які гуляли з ним. А він був такий з усіма, навіть з тими, що запрошувалися на одну ніч, навіть з такими, про яких поняття не мав, хто вони і що за одні.
  Вона дружньо посміхнулася до свого колишнього чоловіка.
  — Ти вже піклувався про мене, Джоні, — пам'ятаєш? Протягом дванадцяти років. Тож можеш мене й не втішати.
  Без жартів. Джині, у тебе чудовий вигляд, я б хотів мати такий самий. — Джоні зітхнув і випростався на дивані. Джині не відповідала. Вона бачила, що він чимось пригноблений.
  — Як ти думаєш, фільм удався? Ти з цього щось мати меш? — запитала вона.
  — Так, — кивнув Джоні. — Він може знову поставити все на місце. Якщо я отримаю премію академії і розпоряджусь нею як слід, я зможу знову бути в славі, навіть і не співаючи. Тоді, можливо, я зможу підкинути більше грошенят тобі і дітям.
  — У тебе її і зараз хоч відбавляй, — озвалась Джині
  — Мені б хотілося також більше бувати з дітьми, — сказав Джоні. — Хочеться спокійнішого життя. Чому б я н міг приходити до вас щоп'ятниці на обід? Присягаюсь тобі, що не пропущу жодної п'ятниці, хоч де б я був ч які б мав справи. А коли зможу, проводитиму тут вихідні або ж дівчата могли б провести зі мною частину своїх канікул.
  Джині поставила попільничку йому на груди.
  — Як на мене, хай буде, — відповіла вона. — Я не одру жилася вдруге, бо хотіла, щоб ти залишався їхнім батьком. — Вона промовила це байдужим голосом, але Джоні Фонтане, який дивився в стелю, знав, що вона сказала ці слова, щоб зам'яти ті інші страшні слова, яких вона наговорила йому, коли їхній шлюб розколовся і його кар'єр покотилась униз.
  — До речі, — згадала Джині, — вгадай, хто мені дзвонив.
  Джоні не став відгадувати, він ніколи не грав у цю гру.
  — Хто? — запитав Джоні.
  — Хоч би потрудився зробити бодай один здогад, — наполягала Джині, але він мовчав. — Твій хрещений батько, — сказала вона. Джоні був ошелешений.
  — Він же ніколи ні з ким не розмовляє по телефону. Про що він говорив з тобою?
  — Він сказав, щоб я допомогла тобі, — відповіла Джині. — Він сказав, що ти знову можеш набути слави, яку ти мав, сказав, що ти вже оклигуєш, але потребуєш людей, які б вірили в тебе. Я спитала, а чому, власне, я? І він відповів: тому, що ти батько моїх дітей. Він симпатичний стариган, хоч про нього й поширюють такі жахливі речі.
  Вірджинія не любила телефонів і зняла в домі всі апарати, крім одного у спальні і ще одного на кухні. Зненацька задзвонив телефон у кухні. Джині пішла відповісти. Коли вона повернулась до вітальні, її обличчя не могло приховати Видиву.
   — Це тобі, Джоні, — сказала вона. — Дзвонить Том Хейген. Каже, що має щось важливе.
  Джоні пішов на кухню і взяв слухавку.
  — Алло, Томе.
  — Джоні, — говорив Том Хейген офіційним тоном, — Хрещений хоче, щоб я приїхав побачитися з тобою, дещо прояснити й допомогти тобі тепер, коли завершено роботу над фільмом. Він хоче, щоб я вилетів ранковим літаком. Ти б міг зустріти мене в Лос-Анджелесі? Мені треба вилетіти до Нью-Йорка того ж таки дня, отож тобі не доведеться марнувати вечір на мене.
  — Добре, Томе, — сказав Джоні. — Тобі нема чого турбуватися за мій час. Залишайся на ніч, трохи розважишся. Я влаштовую вечірку, побачишся з кіношниками. — Джоні завжди робив такий жест, він не хотів, щоб люди, з якими ній колись жив «на одному кутку», думали, ніби він їх і соромиться.
  — Дякую, — відповів Хейген, — але мені справді треба повернутися того ж таки дня. Гаразд, то ти зустрінеш ранковий рейс, що прилітає об одинадцятій тридцять з Нью-Йорка?
  — Безперечно.
  — Сам залишайся в машині, — порадив Хейген, — а хтось із твоїх людей хай припровадить мене від літака до машини.
  — Добре, — відказав Джоні.
  Він повернувся до вітальні, де Джині зустріла його допитливим поглядом.
  — Мій Хрещений щось намислив, хоче допомогти мені, — пояснив їй Джоні. — Це ж він домігся хтозна-як цієї ролі для мене у фільмі. Але краще б він в інші справи не втручався.
  Джоні знову розташувався на дивані. Почувався він страшенно втомленим.
  — А чому б тобі не переспати в кімнаті для гостей, замість знову валандатись додому? — запитала його Джині — Поснідаєш з дітьми, і не треба буде їхати поночі додому. Мені ще не вистачало отут самій думати й переживати, як ти доїдеш, зрештою, це ж твій дім. Тобі не дошкуляє самотність?
  — Я вдома майже не буваю, — відповів Джоні.
  Вона засміялась і зауважила:
  — Тоді ти змінився ненабагато. — Помовчала і сказала:
  — То приготувати тобі спальню?
  — А хіба я не можу переспати в твоїй? — запитав Джоні.
  — Ні, — зашарівшись, відказала Джині. Вона посміхнулась до нього, він посміхнувся до неї. Вони залишались друзями.
  Наступного ранку Джоні прокинувся пізно, він міг бачити це по сонячних зайчиках, що пробивались крізь спущені жалюзі. Так сонце світило лише після обіду.
  — Гей, Джині, — крикнув він, — чи я ще не проспав сніданок?
  Десь здалеку він почув її голос:
  — Одну секунду.
  Їй і справді вистачило секунди. Мабуть, у неї все було приготовлене і грілося в духовці, а таця стояла напохваті, бо ледь Джоні припалив свою першу сигарету, як двері спальні розчинились і його доньки вкотили столик із сніданком.
  Вони обидві були такі гарні, що серце йому тьохнуло. Яснолиці, із жвавими цікавими очима, в яких світилося бажання прилащитися до нього. Із волоссям, заплетеним у старомодні довгі кіски, у старомодних платтячках, лакових білих черевичках вони стояли біля столика і чекали, поки він, погасивши сигарету, широко розкриє обійми і покличе їх. Дівчатка побігли до нього наввипередки. Він припав обличчям до їхніх свіжих запахущих щічок і поскородив їх бородою, та так, що донечки аж заверещали. У дверях спальні з'явилася Джині, вона підкотила столик із сніданком ближче, щоб ЕІН МІГ ЇСТИ, не встаючи з ліжка. Вона присіла біля нього на ліжку, наливала йому каву, намазувала маслом грінки. А дівчата сиділи на дивані і дивились на нього. Вони вже завеликі для того, щоб влаштовувати з ним бійки подушками чи підкидати їх на руках. Доньки вже змащують своє розкуйовджене волосся. О боже, майнуло йому, і не помітиш, як повиростають, і голлівудські негідники ганятимуть за ними.
  Снідаючи, Джоні ділився з ними грінками і шинкою, дав їм відсьорбнути кави. Ця звичка залишилася ще з тих часів, коли він співав з джазом і рідко їв удома, дітям подобалися його невчасні снідання, під обідки чи ранкові підвечірки, їм подобалися страви — біфштекс із смаженою в олії картоплею о сьомій ранку або шинка з яєчнею пополудні.
  Лише їхній матері та кільком його найближчим друзям було відомо, як він обожнював своїх дочок. Після розірвання шлюбу, коли Джоні пішов з дому, розлука з дітьми дошкуляла йому найбільше. Ні за що він так не боровся, и за право залишитися їхнім батьком. У досить своєрідний спосіб він дав Джині зрозуміти, що йому було б не до вподоби її нове одруження, і то не тому, що він ревнував її, а тому, що піклувався про своє батьківське становище. Він обставив виплату грошей такими фінансовими умовами, що їй було несказанно вигідніше не одружуватися. Вона могла мати коханців, але ті не повинні були й на гарматний постріл наближатися до її дому. Проте з цього боку він не мав жодного сумніву щодо Джині. Вона завжди була навдивовижу сором'язливою і несучасною щодо сексу. Голлівудські прихвосні залишилися з носом, коли почали усипатися навколо неї, вишукуючи фінансові умови їхнього розлучення та можливі вигоди для себе від її відомого на всю країну чоловіка.
  Він не боявся, що Джині може помислити про замирення  через те, що він запропонував переспати минулу ніч з нею. Ні він, ні вона не хотіли поновлювати шлюб. Вона розуміла його пожадливість до краси, його нестримний потяг до молоденьких дівчат, значно вродливіших за неї. Хто тільки не знав, що він переспав з усіма партнерками по зйомках принаймні раз. Його хлопчача привабливість була такою ж невідпорною для них, як їхня врода для нього.
  — Тобі треба збиратися, — нагадала Джині. — Томів літак незабаром прилітає. — Вона шугонула дівчаток з кімнати.
  — Атож, — відповів Джоні. — Між іншим, знаєш, я розлучаюсь. Знову буду вільний як вітер.
  Вона спостерігала, як Джоні вдягався. Він завжди тримач свіжу білизну і одяг в її домі, відколи вони дійшли нової злагоди після весілля Конні Корлеоне.
  — За два тижні Різдво, — нагадала Джині. — Мені розраховувати, що ти будеш з нами?
  Він вперше за весь час подумав про свята. Коли Джоні був при голосі, свята надавали чудову можливість підзаробити на концертах, але навіть і тоді Різдво було святою справою. Якщо він пропустить Різдво, це буде вже вдруге. Минулого року о цій порі він розважав свою майбутню другу жінку в Іспанії, намагаючись схилити її на шлюб.
  — Ага, — озвався Джоні, — Святий Вечір і Різдво. — Він не згадав зустріч Нового року. Це буде один з тих розгульних вечорів, яких він потребував час від часу, щоб напитися разом з друзями, і ніяка дружина тоді йому не потрібна. Його сумління від цього не страждало.
  Вона допомогла вдягти піджак і почистила його. Він завжди мав винятково елегантний вигляд. Вона помітила, що Джоні насупився, бо йому не сподобалося, як була випрана сорочка, та й запонки, які він не носив довгий час, були дещо крикливими як на його сьогоднішні смаки. Джині лагідно посміхнулась і докинула:
  Том нічого цього не помітить.
  Вони всі втрьох провели його за двері аж до машини. Донечки йшли по боках, тримаючи його за руки. Дружина ступала трохи позаду. Їй було приємно від його щасливого вигляду. Підійшовши до машини, Джоні обернувся, підняв по черзі доньок високо в повітря і поцілував їх, спускаючи на землю. А тоді поцілував дружину і сів у машину. Він не полюбляв розтягнутих прощань.
  ***
  Про все заздалегідь подбали особистий представник Джоні Фонтане по зв'язках з громадськістю і його помічник. Біля будинку на нього чекала машина з водієм, яку взяли напрокат. В ній сиділи зв'язківець з громадськістю і один з його працівників. Джоні припаркував свій автомобіль, вскочив у винайнятий, і вони помчали в аеропорт. Він зачекав у машині, поки його представник зустрічав Тома Хейгена біля літака. Коли Том сів у машину, вони потиснули один одному руки і поїхали до Джоні додому.
  Нарешті вони з Томом залишились у вітальні самі. Джоні не вибачив Томові, що той не дав йому зв'язатися з доном в ті скрутні часи, коли дон сердився на нього, це було ще до весілля Конні Корлеоне. Хейген ніколи не вибачався за свої вчинки. Він не міг інакше. В його обов'язки входило також бути громовідводом для обурених почуттів, які люди мали до дона, але не наважувались висловити їх безпосередньо, хоча він, може, на те і заслуговував.
  — Твій хрещений батько прислав мене, щоб я виручив тебе в деяких справах, — сказав Хейген. — Я хочу розв'язатись з цим до Різдва.
  Джоні зітнув плечима.
  — Картину вже зроблено. Директор — порядний чоловік і поводився зі мною добре. Мої сцени надто суттєві, щоб їх вирізали й залишили на підлозі в монтажній кімнаті лише через Вольцове бажання поквитатися зі мною. У нього руки закороткі, щоб зіпсувати фільм, який обійшовся в десять мільйонів доларів. Отже, тепер усе залежатиме від того, як оцінюватимуть мою гру в картині.
  — Чи здобуття академічної премії справді гранично важливе для акторської кар'єри? — обережно поцікавився Хейген. — Чи це звичайна рекламна мура, яка в дійсності не має ніякого значення? — Він помовчав, а тоді поспішно додав:
  — Звісно, за винятком слави, бо ж слави прагнуть усі.
  — За винятком мого Хрещеного Батька, — посміхнувся Джоні Фонтане до Хейгена. — І тебе. Ні, Томе, це ніяка мура. Академічна премія може гарантувати акторові десять років визнання. Він зможе сам вибирати ролі для себе. Публіка ходитиме, щоб побачити його. Ясно, що це не все і вся, але для артиста це найважливіша річ в його справі. Я розраховую одержати премію. Не тому, що я такий вже великий актор, але тому, що я відомий співак, та й роль безпрограшна. Та і я теж добре граю, ні, справді добре.
  Том Хейген висловив сумнів:
  — Твій Хрещений каже мені, що на сьогодні у тебе немає жодних шансів отримати премію.
  — Ти хоч розумієш, про що ти говориш? — розлютився Джоні Фонтане. — Фільм ще не відредагований, тим паче його ще не випустили на екрани. А дон навіть ніяким боком не причетний до кінобізнесу. Якого біса тобі було летіти їй три тисячі миль, щоб повідомити мені оце лайно? — Джоні ледь не плакав від потрясіння.
  — Джоні, — заговорив Хейген стурбовано, — я ні біса не тямлю у ваших кіносправах. Зрозумій, я лише донів  хлопчик на побігеньках. Але ми не раз і не два обговорювали твої справи. Він турбується за тебе, за твоє майбутнє. Він вважає, що ти ще потребуєш його допомоги, і йому хочеться владнати всі твої проблеми раз і назавжди. Тому я й прилетів сюди, щоб зрушити справи з місця. Але тобі пора дорослішати, Джоні. Досить мати себе за співака чи актора. Дивись на себе як на солідну людину, як на впливову і сильну громадську особистість.
  Джоні Фонтане розсміявся і долив собі віскі.
  — Якщо я не здобуду премію, у мене буде стільки ж вплину, як у котроїсь з моїх дочок. У мене пропав голос, якщо б він повернувся, я б міг дещо здійснити. О прокляття. Звідки мій Хрещений може знати, що я не здобуду премії? Гаразд, я вірю, що він знає. Він ніколи не помилявся.
  — Нам стало відомо, — Хейген припалив тоненьку сигару, — що Джек Вольц не збирається витрачатися на підтримку твоєї кандидатури. Він навіть дав знати усім, хто голосуватиме, що не схвалює твоєї кандидатури. Але вирішальним чином може вплинути затримка асигнувань на рекламу і на всякі такі речі. Поза тим він робить хвилі, щоб  одному хлопцю забезпечити якомога більше голосів «за». Вольц вдається до всіх можливих підкупів і хабарів, влаштування на роботу, підслуховування жіночок — будь-що. При цьому він намагається не нашкодити фільму, або принаймні принести якнайменше шкоди йому.
  Джоні Фонтане пересмикнув плечима, налив повну склянку віскі і осушив її.
  — Тоді зі мною все ясно.
  Хейген стежив за ним, гидливо скрививши кутики вуст.
  — Віскі твій голос не направить, — докинув Том.
  — Іди ти...— Джоні брутально вилаявся.
  Хейгенове обличчя миттю набуло непроникного виразу.
  — О'кей, надалі я говоритиму лише про справи.
  Джоні Фонтане поставив склянку, підійшов і став навпроти Хейгена.
  — Я шкодую, Томе, що у мене вихопились ці слова, — сказав він. — Їй-богу, перепрошую. Я нариваюсь на тебе, бо мені хочеться порішити цього виродка Джека Вольца. Я не наважуюсь насипатися на Хрещеного, отож і зігнав злість на тобі.
  На очах у нього заблищали сльози. Він взяв і жбурнув порожню склянку в стіну, але так немічно, що товстостінна склянка навіть і не тріснула, а відкотилась по підлозі від стіни йому ж під ноги. Джоні дивився на неї в безсилій люті. А тоді засміявся, промовляючи: «О боже, боже».
  Джоні пройшов у протилежний бік кімнати і сів навпроти Хейгена.
  — Ти знаєш, — заговорив він знову, — тривалий час мені все вдавалося. А коли розлучився з Джині, все полетіло догори раком. У мене пропав голос. Мої платівки перестали розкуповувати. Мені не пропонували жодної роботи в кіно. А до всього ще й Хрещений Батько розсердився і не хотів ні говорити зі мною по телефону, ні зустрічатися, коли я приїздив до Нью-Йорка. Ти завжди стояв на перешкоді, і я винуватив тебе, хоча й знав, що ти не чинив би так без донової на те волі. Але ж на нього неможливо сердитись. Це все одно що сердитись на самого господа-бога. Отож я кляв тебе на всі заставки. Хоча, як не крути, ти скрізь правий. І щоб довести тобі, що я розкаююсь, я готовий вчинити, як ти радиш. І не заглядатиму в чарку, доки не повернеться голос. Згода?
  Розкаяння було щирим. Хейген пересердився. Мабуть, щось-таки було в цьому тридцяти п’ятирічному хлопчині, інакше дон не пишався б ним.
  — Забудьмо, Джоні, — промовив Хейген. Його збентежила глибина розпачу Джоні, збентежив здогад, що той розпач міг бути продиктований острахом, що він, Хейген, може навернути дона проти Фонтане. Але ж ніхто й ні за які і не зміг би скерувати дона проти когось на свій вибір, прихильність до людей не залежала ні від кого.
  — Не так-то все й кепсько виглядає, — пояснив він Джоні. — Дон каже, що може знешкодити всі Вольцові підступи проти тебе. І що ти майже напевне матимеш премію. Він вважає, що це не вирішення твоїх проблем, і хоче знати, чи вистачить у тебе кебети й снаги, щоб стати самостійним кінопродюсером і робити фільми від початку й кіпця.
  — Яким таким робом він збирається присудити мені премію? — недовірливо перепитав Джоні.
  — А чому це ти так легко береш на віру, що Вольц може вирвати премію, а твій Хрещений не зможе? — в свою чергу різко запитав його Хейген. — Оскільки нам потрібна твоя віра в другу частину нашої справи, я розповім тобі дещо. Твій Хрещений незрівнянно впливовіший за Джека Вольца. До того ж він має значно більше впливу в найважливіших місцях. Як він може визначити присудження премій? Він контролює людей, які контролюють, усі профспілки в кінопромисловості, всіх або майже всіх людей, які голосуватимуть. Звісно, ти маєш бути талантом і за своїми особистими якостями мати право на участь у конкурсі. І ще одне — у твого Хрещеного Батька у голові більше олії, ніж у Джека Вольца. Він не перестріне цих людей, не приставить їм пістолета до голови і не скаже: «Голосуйте за Джоні Фонтане або ж вас звільнять з роботи». Ні, він не вдається до сили, якщо це не спрацьовує чи викличе надто великий переполох. Він примусить цих людей проголосувати за тебе, бо вони самі захочуть того. Але вони не захочуть, якщо він не подбає. Повір мені на слово, він здобуде для тебе премію. А от якщо він не натисне, то ти її тільки й бачитимеш.
  — Добре, — сказав Джоні, — я вірю тобі, а в мене є і снага, й кебета, щоб бути продюсером, але чортма грошей. Жоден банк не дасть мені кредиту. Виробництво ж кінокартини потребує мільйонів і мільйонів.
  — Коли отримаєш премію, — сухо докинув Хейген, — наймись підготовкою виробництва трьох власних фільмів. Збери кращих людей в цій справі — найкращий технічний персонал, найвідоміших кінозірок — усіх, кого тобі треба. Заплануй від трьох до п'яти фільмів.
  — Ти з глузду зсунувся, — відповів Джоні, — така купа фірм пожере до двадцяти мільйонів доларів.
  — Коли тобі треба будуть гроші, — вів далі Хейген, зв'яжися зі мною. Я дам тобі назву банку тут, у Каліфорнії, до якого ти звернешся за позичкою. Не турбуйся, вони стало фінансують кінофільми. Просто попроси позичку, я це робиться завжди, подай необхідні документи на обґрунтування свого прохання, як це знову ж таки завжди робиться між діловими людьми. Вони пристануть на твою пропозицію. Але насамперед тобі треба буде зустрітися зі мною і повідомити мене про суму і про плани. Домовились?
  Запала тривала тиша, Джоні мовчав. Зрештою він запитав:
  — А що ще?
  — Ти хочеш сказати, — посміхнувся Хейген, — чи повинен ти чимось віддячити за позику в двадцять мільйонів доларів? Авжеж мусиш. — Він почекав, чи не докине Джон ні якесь слово. — Але від тебе не вимагається нічого такого чого б ти не зробив і без того, якщо б дон попросив про це.
  — Якщо це щось серйозне, я хочу, щоб дон сам сказав мені, зрозумів? Я не хочу, щоб це передавалося через тебе чи через Сонні.
  Хейген здивувався його кмітливості. Що не кажіть, а в кебеті Джоні не відмовиш. У Джоні стало здорового глузду збагнути, що дон надто любив його і був доста меткий, щоб наражати на небезпеку по-дурному, в той час як від Сонні можна всього сподіватися. Він відповів:
  — Я хочу запевнити, що Хрещений суворо наказав мені і Сонні не вплутувати тебе ні в які справи, які могли б підмочити твою репутацію в разі нашої помилки. А сам він не втне такого й поготів. Запевняю тебе, будь-яку послугу, яку б він захотів отримати від тебе, ти сам запропонуєш йому ще до того, як Хрещений висловить своє прохання. Згода?
  — Згода, — посміхнувшись, відповів Джоні.
  — До того ж він впевнений в тобі, — говорив далі Хейген. — Він гадає, що тобі розуму не позичати, отже, розраховує, що банк, тобто він сам, заробить на цьому капіталовкладенні. Отже, це справді ділова угода, завжди пам'ятай про це. Не розкидайся грішми. Можливо, ти й найулюбленіший його хрещеник, але двадцять мільйонів — це добряча купа доларів, йому доведеться викластися, щоб ти отримав таку суму.
  — Перекажи йому, хай не хвилюється, — сказав Джоні. — Коли таке, як Джек Вольц, змогло стати великим кіногенієм, тоді хто-небудь зможе.
  — Твій Хрещений теж такої думки, — докинув Хейген. Можеш сказати, щоб мене відвезли в аеропорт? Я вже розповів тобі все, що мав розповісти. Коли укладатимеш контракт, винайми собі адвоката, мені не до цього. Але я  хотів би бачити все ще до твого підпису, якщо не заперечуєш. Також ти ніколи не матимеш ніякої мороки з профспілками. Це зменшить твої виробничі витрати, отож якщо твоя бухгалтерія накине певну суму по цій статті — не бери її до уваги.
  — Чи маю я заручатися твоєю згодою на все інше — сценарії, артисти тощо? — обережно запитав Джоні. Хейген заперечно схитнув головою.
  — Ні, — сказав він, — можливо, дон з чимось не погодиться, але тоді він скаже це безпосередньо тобі самому. Хоча я не уявляю собі, що б могло викликати його заперечення. Кіно його не цікавить ні з якого боку. Та ще ж він принципово не любить втручатися, я кажу, бо знаю з власного досвіду.
  — Добре, — мовив Джоні. — Я сам підвезу тебе до аеропорту. Подякуй Хрещеному від мене. Я б і сам подзвонив йому, але ж він ніколи не підходить до телефону. До речі, чого це він?
  Хейген зачудовано зітнув плечима.
  — Він взагалі майже ніколи не розмовляє по телефону. Не хоче, щоб записували його голос, навіть якщо говорить про щось цілком невинне. Він остерігається, щоб не зшили з його слів щось інше. Думаю, що в цьому справа. Він єдиного боїться, що власті можуть влаштувати йому якусь пастку. І не хоче допомагати їм у цьому.
  Вони сіли в машину Джоні і поїхали до аеропорту. Хейген зробив висновок, що Джоні кращий, ніж він про нього думав. Джоні справді дещо збагнув, отже, і в аеропорт відвозив його сам. Навіть дон надавав значення таким речам, як особиста уважність. А ще ж і вибачення. Воно було щирим. Він знав Джоні не перший день і розумів, що той ніколи б не вибачився з почуття страху. Джоні завжди мав характер. Через це і потрапляв у халепу з кінобосами, та ще через жінок. Поза тим він був одним з небагатьох, хто не боявся дона. Хейген це міг сказати, мабуть, лише про Фонтане і про Майкла. Отже, вибачення було щирим, і він його приймав саме як таке. Їм з Джоні доведеться частенько бачитися протягом наступних кількох років А Джоні доведеться ще скласти наступний іспит, який і покаже його справжню кмітливість. Йому треба буде зробити для дона те, про що дон його ніколи не попросить і ніколи не наполягатиме, щоб він здійснив це як частину угоди. Хейгенові хотілося б знати, чи здогадається Джоні Фонтане про цю неписану умову угоди.
  Висадивши Хейгена в аеропорту (Хейген наполіг, що б Джоні не вештався з ним по аеровокзалу в очікуванні відльоту), Джоні знову поїхав до Джині. Вона не сподівалася на його приїзд. Але йому хотілося побути в неї, обдумати все і намітити план дій. Він знав, що Хейген йому повідомив надзвичайно важливі речі — віднині змінювалося все його життя. Колись він був на вершині слави, але тепер, ще в молодому тридцятип'ятирічному віці, його зірка закотилась. Він не мав жодних ілюзій. Навіть якщо б він здобув премію як найкращий актор, що б вона йому, в бісового батька, дала? Нічого, якщо до нього не повернеться голос. Він буде таким собі другорозрядним артистом, без справжнього впливу, без особистості. Навіть оте дівчисько, що відшило його, хоча було лагідне й хитре і, здається, гралося з ним, та чи було б воно отаким розсудливим, коли б він залишився на вершині слави? Тепер з доновою фінансовою підтримкою він може потягатися з будь-ким у Голлівуді. Він може стати королем. Джоні усміхнувся. Чорти б його брали. Він навіть може бути доном.
  А не завадило б знову пожити з Джині кілька тижнів або й довше. Він би ходив на прогулянки з дітьми, можливо, зустрічався б з друзями. Перестав би пити й смалити, слідкував би за собою по-справжньому. Можливо, його голос знову б зміцнів. Якщо б це сталося, та ще з доновими грішми, йому б не було рівних. Він би й справді уподібнився стародавньому королю чи імператору, наскільки таке можливе в Америці. І це б уже не залежало від властивостей його голосу чи від прихильності глядачів до нього як до актора. Це була б імперія, заснована на грошах і на особливій, найомріянішій формі влади.
  Джині приготувала йому кімнату для гостей. Між ними було мовчазне порозуміння про те, що він не спатиме в її кімнаті, що вони не житимуть як чоловік і жінка. Вони вже ніколи не зможуть поновити давніх стосунків. І хоча зовнішній світ скандальних хронікерів і кінобогеми покладав вину за їхній невдалий шлюб лише на нього, проте в дивний спосіб між собою вони знали, що вона була ще більше винною в їхньому розлученні.
  Коли Джоні Фонтане став популярнішим співаком і кінозіркою музичних комедійних фільмів, йому ніколи й на думку не спадало кинути дружину з дітьми. Він був ще вельми італійцем, вельми старожитнім чоловіком. Звісно, подружньою вірністю він не відзначався. Та й як би міг її берегти зі своєю професією, при всіх отих спокусах, які оточували його. І хоча він здавався тоненьким худорлявим хлопчиною, проте був наділений жилавою міцною гіллякою, як це трапляється з багатьма представниками дрібнокостистого романського типу. Жінки втішали його своїм подивом. Йому подобалось з'являтися на людях з гарненьким, скромним, непорочного вигляду дівчиськом, а потім, вивільнивши її груди від бюстгальтера, здивовано побачити спадисті, повні й тугі перса, такі похітливо важкі в порівнянні з камейним обличчям. Йому подобалось спіткатися із статевою сором'язливістю і несміливістю у сексуального вигляду дівчат, які грішили награними фальшивими жестами і рухами, немов спритні баскетболістки, і грали в спокусниць, що вже переспали із сотнею хлопців, а коли доходило до діла, то доводилось годинами змагатися, щоб домогтися свого, і виявлялось, що вони були незаймані. 
  Голлівудські ловеласи насміхалися над його захопленням непорочницями. Вони прямо називали це сільською забобонністю. А ще ж скільки доводиться морочитися, щоб вмовити незайманицю, виникають всілякі ускладнення, і на довершення до всього вони зазвичай виявляються нікчемними, невправними партнершами. Але Джоні знав, що все залежить від поводження з молодою дівчиною. До неї треба мати підхід, і тоді ніщо не зрівняється з дівчиськом, яке вихоплено відчуває смак першої в її житті чоловічої близькості. Ах, як прекрасно позбавляти їх цноти. Що за насолода, коли вони обплітають тебе ногами. У кожної з них стегна своєї неповторної форми, у кожної свої сідниці, шкіра у кожної свого властивого лише їй відтінку — білого, коричневого чи рудувато-коричневого кольору, а коли він розважався з тією кольоровою дівчиною в Детройті, Хорошою дівчиною, не з тих, що чіпляються на шию, а молодшою донькою джазового співака, що співав у нічному клубі разом з ним, то вона взагалі була однією з найровродливіших жіночок, з якими він мав щось спільне. Її вуста смакували, як справдешній мед з домішкою перцю, її темно-брунатна шкіра була немов кремова, а сама вона була такою ласою, як ніяка інша із створених богом жінок, і була вона незайманою.
  Інші чоловіки завжди теревенили про різні екзотичні засоби, а йому це не давало особливої втіхи. Дівчина, з якою він вдався до інших способів, йому ніколи вже не подобалась так, як перед тим, бо це не давало йому повної насолоди.
  У нього з другою дружиною, власне, тому й дійшло до не порозумінь, що вона надто уподобала старий спосіб «шістдесят дев'ять», уподобала до того, що не бажала нічого іншого, і йому доводилося буквально силою брати її. Вона почала глузувати з нього, називала його мужланом, і поширилась чутка, що він кохається, як сопливий молокосос. Може, саме тому вчора дівчина відмовила йому. Та чорт з нею, чого можна було сподіватися від неї в ліжку? Дівчину, яка любить це діло, зразу видно, і такі найліпші. Особливо ті, що давно не злягалися. Кого він справді зневажав, так це тих, що почали статеве життя в дванадцять, а до двадцяти вже вичерпалися і лише імітували рухи, хоча дехто з них є справжніми неперевершеними красунями і можуть тебе просто-таки замордувати.
  Джині принесла до спальні каву з тортом і поставила все на довгому столі у тій частині кімнати, де не було ліжок. Він сказав їй лише про те, що Хейген допомагає йому у забезпеченні кредитів для започаткування власного кіновиробництва, це її схвилювало. Отже, він знову може стати важною персоною. Проте Джині не знала про реальну силу дона Корлеоне, і тому вона не розуміла всієї важливості приїзду з Нью-Йорка Тома Хейгена. Він повідомив їй, що Хейген влаштовував юридичний бік справи.
  Коли випили каву, Джоні висловив бажання ще попрацювати, сказав, що зателефонує потрібним людям і складе деякі плани на майбутнє.
  — Половина всього буде на ім'я дітей, — сказав він їй. Виходячи з кімнати, вона вдячно посміхнулась і поцілувала його на добраніч.
  Скляна тарілочка була вщерть заповнена улюбленими сигаретами з його монограмою, на столику до письма стояла посудина для зволоження повітря з чорними кубинськими сигарами, завтовшки з олівець. Його мозок працював, як справжній мотор. Він подзвонив авторові популярної книжки, яка йшла нарозхват, саме по ній було створено щойно зроблений фільм. Автор був ровесником Джоні, він важко пробив собі дорогу і став світилом в літературі. Письменник прибув у Голлівуд з надією, що з ним рахуватимуться як з поважною особою, а з ним поводились як з лайном. Одного вечора Джоні був свідком його приниження в Браун Дербі. Письменник домовився про побачення в цьому містечку з добре знайомою грудастою актрисою, напевне ж, щоб потім трохи поблудити. Але, коли вони вечеряли, артисточка втекла від відомого літератора, бо її поманив пальчиком кіноартист з щурячою мармизою, який спеціалізується на комічних ролях. Вони наочно роз'яснили письменникові, хто є хто в голлівудській табелі любовних зносин. Не має ніякого значення, що його книжка принесла у всесвітню славу. Артисточка віддасть перевагу перед ним найогиднішій, найпотворнішій, найнікчемнішій знаменитості з кіносвіту.
  Отже, Джоні зателефонував письменникові до Нью-Йорку додому і подякував за чудову роль, яку він відвів у своїй книзі для нього. Він безсоромно улещував автора, а тоді, ніби між іншим, поцікавився, як ідуть справи з новим романом і про що він, власне, буде. Джоні припалив сигарету поки автор переповідав йому найцікавіший розділ,  а під кінець сказав: «Слухайте, я б хотів почитати, коли ви завершите. Може б, ви прислали мені примірник? Не виключено, що я зможу добре пристроїти вашу книжку, на кращих умовах, ніж ви маєте у Вольца».
  Завзяття, яке він відчув у голосі письменника, підтвердило, що він попав у точку. Вольц обчистив сценариста, заплативши якийсь дріб'язок за його книжку. Джоні сказав, що буде в Нью-Йорку десь після свят, і якщо автор не заперечує, він би запросив його на обід, який він влаштує для своїх друзів. «Я знаю кілька гарненьких шльондр», — жартома повідомив Джоні. Письменник розсміявся і сказав: «О'кей».
  Потім Джоні подзвонив директорові й операторові щойно відзнятого фільму за його участю і подякував їм за допомогу. Довірливо повідомив їх про свою обізнаність щодо ворожого ставлення до себе Вольца, отже, він подвійно вдячний їм за поміч, і якщо він колись чимось зможе їм придатися, нехай сміливо телефонують, він зробить усе від нього залежне, щоб допомогти.
  А тоді зробив найважчий телефонний дзвінок — до самого Джека Вольца. Подякував йому за роль у фільмі й запевнив, що завжди готовий з радістю працювати на нього. Хотів збити Вольца зі сліду. Адже він завжди був безхитрісний і прямий. За кілька днів Вольц рознюхає про його маневри і буде вражений підступністю цього дзвінка, а Джоні Фонтане саме того й треба.
  Після цього Джоні сидів за столом, пахкаючи сигарою. На сусідньому столику стояла пляшка віскі, але ж він наче дав слово собі і Хейгенові не пити. Йому навіть не треба було б і палити. Хоча це дурниці; хоч яка там була причина клопоту з голосом, його навряд чи можна поправити, відмовившись від питва й куріння. Але ж чорти його знають, може, воно щось і допоможе, а Джоні не хотів втрачати жодного шансу тепер, коли йому посміхнулась можливість поборотися.
  Коли вже весь дім поринув у сон, коли його колишня дружина і улюблені доньки міцно спали, він зміг подумки знову повернутися до тих часів у своєму житті, коли залишив сім'ю. Залишив їх заради проститутки, якою була його друга дружина. Але навіть зараз він посміхався при думці про неї, вона була такою милою шалавою і то найнесподіванішим чином, а поза тим, що полегшувало йому життя, так це прийняте одного дня рішення ніколи не ображатися на жінок, або, якщо точніше, висновок, що він не може дозволити собі ненавидіти свою першу дружину і своїх дочок, своїх коханок, другу дружину, на ступних коханок, аж до Шарон Мур, яка відшила його та так, що могла тепер пащекувати, ніби не далась самому Джоні Фонтане.
  Спочатку він співав з мандрівним джазом, тоді став співаком на радіо, тоді — зіркою в кінотеатрах, аж поки не пробився на кіноекран. І завжди жив собі на втіху, мав жінок, яких хотів, але ніколи не дозволяв, щоб це якось впливало на його особисте життя. А тоді став упадати за невдовзі його другою дружиною Маргот Ештон; він буквально схибнувся на ній. Його кар'єра полетіла собаці під хвіст, його голос — ще далі, його родинне життя перетворилось на пекло. І настав день, коли він залишився ні з чим.
  Річ у тому, що він завжди був щедрий і справедливий. При розлученні залишив першій дружині все чисто. Він подбав, щоб його обидві доньки мали частку у всьому, що він робив, у кожній платівці, кожному фільмі, кожному клубному виступі. І коли він був багатий і в славі, він не відмовляв своїй першій дружині ні в чому. Він допомагав усім її братам і сестрам, її батькові й матері, її шкільним подругам та їхнім родинам. Він ніколи не грався у зарозумілу знаменитість, навіть співав на весіллях двох молодших сестер своєї дружини, чого не любив у смерть. Не відмовляв їй ні в чому, за винятком своєї незгоди на повну відмову від власної особистості.
  І ось, коли він сягнув дна, коли йому вже була заказана робота в кіно і пропав голос, коли друга дружина зрадила, його, він приїхав, щоб провести кілька днів з Джині і свої-' ми доньками. Якогось дня він так чи інакше віддався на її милість, бо йому було непереливки. Того дня він прослухав свою останню платівку, але його голос звучав так жахливо, що Джоні звинуватив оператора у навмисному спотворенні запису. Аж кінець кінцем він сам переконався, що то насправді так звучав тепер його голос. Він розбив сигнальну платівку і відмовився співати. Йому було настільки соромно, що він вже не проспівав жодної ноти, за винятком спільної з Ніно пісні на весіллі Конні Корлеоне.
  Джоні ніколи не забуде виразу обличчя Джині, коли вона довідалась про всі його поневіряння. Той вираз затримався на її обличчі, може, на секунду, але цього було досить, щоб він запам'ятав його назавжди. То був вираз жорстокого й щасливого задоволення. Цей вираз остаточно довів йому, що всі ці роки Джині зневажала і ненавиділа його. Вона швидко отямилась і ввічливо висловила йому холодне співчуття. Джоні удав, що вірить їй. У наступні дні він зустрівся з трьома дівчиськами, з тих, яких він любив найбільше протягом років. Дівчата зоставалися дружніми і подекуди навіть по-дружньому ще проводили з ним ніч у ліжку. То були дівчата, яким від нього дісталось по кілька сот тисяч доларів у вигляді подарунків та контрактів на кіностудіях. На їхніх обличчях Джоні бачив усе той же невловний вираз жорстокої втіхи.
  Він зрозумів тоді, що йому треба було визначитися і дійти якогось рішення. Подібно до багатьох інших голлівудських діячів він міг стати успішним продюсером, сценаристом, директором, артистом — всі вони забавлялися з жінками із похітливою зневагою. Він міг ощадливо застосовувати свою владу і гроші, завжди готовий до підступів з боку інших, завжди усвідомлювати, що жінки можуть зрадити і покинути, віддавши перевагу суперникам. Або ж він може і не захотіти ненавидіти жінок і надалі вірити їм.
  Джоні знав, що не зможе не любити їх, щось в його душі загине, якщо він зречеться жінок, дарма що вони такі підступні і зрадливі. Його не обходило, що жінки, яких він любив над усе в світі, потайки раділи його недолі і приниженню через примхи мінливої фортуни, його не обходило, що вони зраджували його не лише сексуально, а і в найважливішому — в житті. У нього не було вибору. Він мав примиритися з ними такими, які вони є. Отож він любився і ними усіма, приносив їм подарунки, приховував біль, якого завдавали йому їхня зловтішна радість від його лихої долі. Він вибачав їм, знаючи, що вони відплачували йому за його абсолютну свободу від жінок, при якій він, одначе, користувався досхочу їхніми принадами. Але його не картало сумління через невірність жіноцтву. Він не почував провини за своє поводження з Джині, перед якою наполягав на тому, щоб і надалі бути єдиним батьком своїх дітей, в той же час ясно даючи їй зрозуміти, що не збирається зійтися з нею знову. Це була єдина річ, яку він надбав, скотившись з вершини свого успіху: він став байдужим до прикрощів, що їх завдавав жінкам.
  Джоні стомився і вже хотів лягати спати, коли оди епізод виплив з пам'яті і причепився до нього: він співав разом з Ніно Валенті. Зненацька Джоні збагнув, що сам потішило б дона Корлеоне понад усе. Він підняв слухавку і попросив оператора з'єднати його з Нью-Йорком. Джоні подзвонив Сонні Корлеоне і запитав у нього номер телефон Ніно Валенті. Потім зателефонував до Ніно. З голосу Ніно було чутно, що той, як завжди, трохи напідпитку.
  — Гей, Ніно, що ти скажеш на те, щоб приїхати сюди і попрацювати на мене? — запитав Джоні. — Мені потрібен хтось, на кого я б міг покластися.
  — Агов, Джоні, — блазнював Ніно, — що тобі сказати? У мене хороша робота на важковаговику, на маршруті «прасую» домогосподарок, ще й маю сто п'ятдесят кругленьких щотижня. А що ти мені запропонуєш?
  — Для початку п'ятсот на тиждень і рандеву з гарненькими кінознаменитостями. Що ти на це скажеш? — допитувався Джоні. — І не виключено, що я дозволю тобі співати у мене на вечорах.
  — Так, почекай, дай подумати, — відповів Ніно. — Нехай я обговорю це із моїм адвокатом, а тоді з бухгалтером, а тоді з помічником на вантажівці.
  — Слухай, Ніно, не клей дурня, —  сказав Джоні, — ти мені потрібен. Я хочу, щоб ти прилетів завтра вранці і підписав річний контракт за п'ятсот на тиждень. Отож якщо ти поцупиш у мене якусь шльондру і я витурю тебе з роботи, ти принаймні зможеш отримати річну платню. Згода?
  Запала тривала пауза. Голос Ніно звучав уже тверезіше:
  — Ей, Джоні, ти не розігруєш?
  — Хлопче, я пропоную цілком серйозно, — відповів Джоні. — Звернись в Нью-Йорку в контору мого агента. Там тобі дадуть квиток на літак і гроші на дорогу. Я їм передзвоню завтра вранці. Отож підійди до них опівдні. Домовились? Я подбаю, щоб хтось зустрів тебе в аеропорту і привіз до мене додому.
  Знову запала тиша, а потім голос Ніно, приглушений і вельми непевний, відповів:
  — О'кей, Джоні, — голос Ніно звучав уже цілком тверезо.
  Джоні повісив слухавку і підготувався до сну. Він ніколи не почував себе так добре, як тепер.
  
  Розділ 13
  Джоні Фонтане сидів у величезній студії звукозапису і намагався щось підраховувати в жовтому записнику. Поступово збиралися музиканти, він приятелював з ними усіма ще з тих часів, коли підлітком співав з джазовими оркестрами. Диригент — один з корифеїв музичного супроводу, він не втрачав прихильності до Джоні і в скрутні часи, вручав кожному прибулому сувої нот, супроводжувані усними настановами. Диригента звали Едді Нейлс. Він був страшенно зайнятий і погодився на цей запис лише через своє добре ставлення до Джоні.
  Ніно Валенті примостився біля піаніно і щось собі бренькав, нервово перебираючи клавіші. Час від часу він тягся до здоровенної склянки з канадським віскі. Джоні на те не зважав, бо знав, що напідпитку Ніно співав так само добре, як і в тверезому стані, та й сьогоднішній запис не вимагатиме від Ніно чогось надзвичайного.
  Едді Нейлс написав спеціальну аранжування до давніх італійських та сицилійських пісень і власну обробку тієї пісні для двох, яку Ніно й Джоні співали на весіллі Конні Корлеоне. Джоні влаштував цей запис переважно тому, що це було б чудовим різдвяним подарунком для дона Корлеоне, який любив такі пісні. Поза тим Джоні нутром відчував, що платівка матиме добрячий попит, хоча, звісно, на мільйонний тираж вона не потягне. Та ще Джоні збагнув, що на знак вдячності дон бажав від нього допомоги для Ніно. Зрештою, Ніно теж був одним з донових хрещеників.
  Джоні відклав записник і течку для нот на сусідній підкидний стілець і підвівся, щоб і собі стати біля піаніно. «Агов, пейзане», —  гукнув Джоні, і Ніно глянув на нього, намагаючись посміхнутися. Вигляд у нього був не з кращих. Джоні нахилився й поплескав його по спині.
  — Спокійно, хлопче, — сказав він Ніно, — постарайся сьогодні, і я забезпечу тебе ввечері найкращою і найвідомішою с...  на весь Голлівуд.
  — Це ж хто? Собака Лессі? — Ніно знову відсьорбнув віскі.
  — Ні, — засміявся Джоні, — Діна Данн. Моя фірма гарантує якість.
  Ім’я справило враження на Ніно, проте він не втримався, щоб не зауважити з робленим розчаруванням:
  — А Лессі ти мені забезпечити не можеш?
  Оркестр вдарив першу пісню з їхнього попурі. Джоні Фонтане уважно слухав. Спочатку Едді Нейлс програє всі пісні їхнього сьогоднішнього репертуару в своїй обробці. А тоді розпочнеться перша проба запису. Слухаючи, Джоні подумки відзначав, як він виконуватиме кожну фразу, як входитиме в кожну пісню. Він знав, що йому надовго голосу не вистачить, але ж вестиме пісні переважно сам Ніно. А Джоні вторитиме йому. За винятком, звісно, пісні-дуету, для якої треба приберегти сили.
  Він сіпнув Ніно, щоб той підвівся, і вони стали біля мікрофонів. Ніно спартачив початок. Почали ще раз, і знову те ж саме. Він уже зашарівся від збентеження.
  — Гей, хлопче, ти навмисне затягуєш, щоб зірвати понадурочні? — під'юджував його Джоні.
  — Без мандоліни мені якось не по собі, — зізнався Ніно. Джоні якусь мить подумав, а тоді сказав:
  — Візьми в руку оту твою склянку з пійлом.
  Здається, це вирішило проблему. Ніно, співаючи, і надалі потягував із склянки, але ж співав добре. Джоні співав легко, не напружуючись, його голос просто танцював навколо основної мелодії, яку вів Ніно. Такий спів не давав йому емоційної втіхи, але ж він і сам чудувався своїй технічній майстерності. Що не кажіть, а десять років співочої кар'єри його дечого навчили.
  Коли настала черга дуету-змагання, яким закінчувалася платівка, Джоні заспівав на повний голос, і, коли скінчили, голосові зв'язки нагадали йому про себе. Остання пісня захопила музикантів, що не часто трапляється з цими зачерствілими професіоналами. Вони тупотіли і гупали об підлогу інструментами, що мало означати схвальні оплески. А барабанщик вибив дріб.
  Із зупинками і обговореннями вони попрацювали майже чотири години. Коли завершили, Едді Нейлс підійшов до Джоні і спокійно промовив:
  — Ти дуже добре звучиш, хлопче. Може, ти готовий записати платівку? У мене є нова пісенька, якраз для тебе.
  Джоні заперечливо схитнув головою.
  — Перестань, Едді, я ж не дитина. До того ж за пару годин я так захрипну, що й говорити не зможу. Як ти гадаєш, нам ще багато треба буде доводити з сьогоднішнього запису?
  — Ніно треба буде завтра прийти в студію, — замислено відповів Едді. — Він подекуди партачив. Але він співав значно краще, ніж я сподівався. Що ж до тебе, то я скажу звукооператорам, щоб почаклували там, де мені не подобається. Гаразд?
  — Гаразд, — погодився Джоні. — А коли я зможу прослухати відбиток?
  — Завтра ввечері, — відказав Едді. — Ти будеш вдома?
  — Так, — підтвердив Джоні. — Дякую, Едді. До митра.
  Джоні взяв Ніно за руку і вийшов з ним із студії. Вони подались не до Джині, а до Джоні додому.
  Вже вечоріло. Ніно все ще був добряче напідпитку. Джоні велів йому піти під душ, а потім прилягти перепочити. Об одинадцятій ввечері їм треба бути на великій забаві.
  Коли Ніно прокинувся, Джоні пояснив йому:
  — Ця вечірка влаштовується в «Клубі Самотніх Сердець», де збираються кінозірки. Оті вертихвістки, що там будуть, то все дами, яких ти бачив у кіно, мільйони хлопців дали б на відсіч праву руку, щоб переспати з котроюсь із тих чарівних королев. Збираються вони на забаву з єдиною надією, що, може, комусь заманеться поволочитися за ними. Чому так? Бо ті підстаркуваті зірки вже зголодніли за цим ділом. І як кожній дамі, їм хочеться, щоб це оформлялося не без шику.
  — А що з твоїм голосом? — поцікавився Ніно, бо Джоні говорив майже пошепки.
  — Це трапляється щоразу, як я трохи поспіваю. Тепер уже я з місяць не зможу співати. Але хрипота за пару днів минеться.
  — Кепські справи, га? — запитав Ніно співчутливо. Джоні стенув плечима.
  — Слухай, Ніно, не надирайся сьогодні на вечірці. Ти маєш довести цим голлівудським шльондрам, що мій друг-пейзан не слабак по чоловічій лінії. Бо тобі доведеться з декотрими зійтися поближче. Не забудь, окремі екземпляри з-поміж них вельми вправні і можуть таки примусити викластися. Зрештою, непогано виглядати привабливим, коли поставиш її на місце.
  — Я завжди привабливий, — сказав Ніно, наливаючи собі віскі. Він осушив склянку і, посміхаючись, запитав:
  — Не жартуючи, справді, ти можеш познайомити мене і Діною Данн?
  — Не переймайся, — застеріг його Джоні, — все це виглядатиме не так, як ти собі уявляєш.
  ***
  «Клуб Сердець Самотніх голлівудських кінозірок» (так назвала його здібна кіномолодь, для якої відвідання було обов’язковим) збирався ввечері по п'ятницях у сплачуваному студією розкішному будинку Роя Макелроя, представника по зв'язках з пресою, а точніше, радника по громадській інформації кіностудії «Вольц інтернешнл філм корпорейшн». Хоча забави відбувались у домівці Макелроя, фактично ідея належала практичному розумові самого Джека Вольца. Дехто з його кінозірок, на яких він робив гроші, вже старілися і без спецосвітлення і майстерності геніальних гримерів виглядали на свої роки. Отже, мали клопіт. Поза тим, до деякої міри вони були вибиті з колії і фізично, і духовно. Вони вже не могли «закохатися». Не могли напустити на себе роль жінки, переслідуваної залицяльниками. Їх посіла надмірна гордовитість — через гроші, через славу, через колишню вроду. Вольц влаштовував такі вечірки, щоб їм легше було підчепити коханців-гастролерів на одну ніч, котрі, якщо у них були для цього здібності, могли перекваліфікуватися на постійних партнерів по ліжку і таким чином прокладати собі кар'єру. Оскільки забави подеколи переходили в скандальні сексуальні вакханалії, що призводили до ускладнень з поліцією, Вольц вирішив влаштовувати ці розваги в домівці радника по інформуванню громадськості, який таким чином завжди був напохваті, щоб залагодити справу, піднести хабара журналістам і поліцейським і не допустити до розголосу.
  Для декого з міцних молодих акторів кіностудії, які ще не вибилися в зірки і не отримали провідних ролей, відвідання п'ятничних забав не завжди було приємним обов'язком. Воно пояснювалось тим, що під час вечірки мали демонструвати фільм, який студія ще не випустила на екран. Власне, це й стало приводом для влаштування цих зустрічей. Люди казали: «Ходімо подивимось, що за картину зварганив такий-то й такий-то». Отже, все вписувалось в професійний контекст.
  Молодим перспективним актрисам заборонялося з'являтися на цих вечірніх зібраннях по п'ятницях. Або ж не рекомендувалося. І вони в більшості своїй вірно розуміли натяк.
  Показ нового фільму розпочинався опівночі, а Джоні з Ніно прибули об одинадцятій. На перший погляд Рой Макелрой справляв враження винятково приємної особи, добре вишколеної і чудово вдягненої. Він привітав Джоні Фонтане з вигуком приємної несподіванки.
  — Що, у бісового батька, ти тут робиш? — запитав він з подивом. Джоні потис йому руку.
  — Показую моєму сільському двоюрідному брату всілякі такі місця. Познайомся з Ніно.
  Макелрой потис Ніно руку і виважив його оцінюючим поглядом.
  — Його з'їдять живцем, —  кинув він Джоні і провів їх у дальній внутрішній дворик.
  Цей дворик насправді був утворений анфіладою просторих кімнат, скляні двері яких виходили до саду з басейном. По них тинялась майже сотня люду, кожний тримав у руці склянку з коктейлем. Майстерно відрегульоване освітлення дворику вигідно відтіняло жіночі обличчя і шкіру. Цих жінок Ніно бачив на притемнених екранах ще хлопчиськом. Вони відіграли свою роль в його еротичних мріях пори змужніння. Але зараз в житті вони виглядали ніби в якомусь жахливому гримі. Ніщо не могло приховати втому душі і тіла, час позбиткувався над їхньою божественністю. Як на Ніно, вони позували й рухалися з колишньою чарівністю, проте мали вигляд овочів з воску і вже не могли збудили його статевих почуттів. Ніно осушив дві склянки і пробирався до столу, щоб стати поближче до батареї пляшок. Джоні йшов слідом за ним. Вони пили вдвох, аж поки за ними не обізвався чарівний голос Діни Данн.
  Як і в мільйонів інших мужчин, цей голос назавжди закарбувався в пам'яті Ніно. Діна Данн здобула дві Академічні нагороди, знімалась в найпопулярнішому фільмі, будь-коли знятому в Голлівуді. На екрані їй властива привабливість такої собі жіночки-кішечки, і це робило її в очах усіх чоловіків просто-таки невідпорною. Проте слова, з якими вона зараз звернулася до них, зроду не звучали із срібного екрана:
  — Джоні, байстрюче недороблений, мені довелось відвідати психіатра через те, що ти лише однісіньку ніч переспав зі мною. Чому ти так і не об'явився бодай ще раз?
  Джоні поцілував її в підставлену щічку.
  — Ти виснажила мене на добрячий місяць, — відповів Джоні. — Я хочу познайомити тебе з моїм двоюрідним братом Ніно. Гарний сильний італійський хлопчина. Може, він буде тобі до пари.
  Діна Данн обернулась і зміряла Ніно холодним поглядом.
  — А як він ставиться до попередніх переглядів?
  — Боюсь, що йому ніколи не щастило бути на них, — заїм сотав Джоні. — Чому б тобі не обзвичаїти його?
  Ніно довелось добряче хильнути, коли він залишився і Діною Данн. Він намагався набрати недбалого вигляду, але це було нелегко. Кирпатенька Діна Данн мала виразні риси класичної англосаксонської красуні. І він так добре знав її. Він бачив її в спальні одиноку, вбиту горем, вона голосила над своїм померлим чоловіком-льотчиком, який зоставив її з малими сирітками. Він бачив її розлюченою, ображеною, приниженою, проте з невтраченим глибоким почуттям власної гідності, коли розв'язний Кларк Гейбл скористався нею, а потім кинув її і повіявся з якоюсь сексуальною маніячкою(Діна Данн ніколи не грала сексуальних маніячок у кіно). Він бачив, як вона запалювалась від омріяного кохання, пручаючись у обіймах чоловіків, яких обожнювала, і він бачив принаймні з півдюжини разів, як вона красиво помирала. Він бачив її, чув її, марив нею і все ж таки був не готовий до того, що вона сказала йому відразу ж, як вони опинились наодинці:
  — Джоні — один з небагатьох повноцінних чоловіків у цьому місті. А решта — ганчір'я, хирляві недоумки, які не можуть дати собі ради з курвою, хоч ти їм накачай вагон шпанських мушок у мошонку. — Вона взяла Ніно за руку і повела в куток кімнати, подалі від товчії і від конкуренції.
  Тоді так само з холодною привабливістю поцікавилась ним самим. Ніно бачив її наскрізь. Він розумів, що вона грає роль дівчини з багатих кіл суспільства, котра виявляє поблажливість до конюха чи шофера, але в кінокартині вона або знеохотить його невмілий інтерес до неї (якщо роль гратиме Спенсер Трейсі), або ж покине все в своєму несамовитому бажанні заволодіти ним (якщо в ролі коханця буде Кларк Гейбл). Та йому було однаково. Він розповів їй про те, як вони з Джоні виростали разом у Нью-Йорку, як він і Джоні співали по випадкових контрактах у невеличких клубах. Вона здавалася йому надзвичайно симпатичною і цікавою. Діна Данн запитала його ніби між іншим:
  — А чи ти знаєш, як Джоні примусив Джека Вольца дати йому ту роль?
  Ніно замовк і заперечно схитнув головою. Вона більше не розпитувала.
  Настав час попереднього перегляду нової стрічки Джека Вольца. Діна Данн, тримаючи Ніно теплою рукою, як магнітом, — повела його до внутрішньої кімнати цього особняка, в якій не було вікон і все умеблювання складалося з півсотні диванчиків, на дві персони кожний, розставлених так, щоб надати кожному з них вигляду якогось острівця напівінтимності.
  Ніно побачив біля дивана столик з чашею з льодом, склянками, пляшками спиртного і тацею з сигаретами.
  Він підніс Діні Данн сигарету, припалив, а тоді нахімічив напої для обох. Вони не розмовляли. За кілька хвилин світло в залі погасло.
  Ніно чекав чогось несамовитого, зрештою, він стільки начувся про легендарну голлівудську розбещеність. І все одно виявився не готовим до пожадливого нападу Діни Данн на його статевий орган, навіть без жодного лагідного підготовчого слова. Він і надалі відсьорбував із склянки і дивився фільм, але не чув смаку віскі і нічого не бачив на екрані. Ніно був збуджений як ніколи, але частково це пояснювалось тим, що жінка, яка його вдовольняла в темряві, була кумиром його хлопчачих мрій.
  Проте його чоловіча гідність все ж таки була уражена. Отож коли всесвітньовідома Діна Данн наситилась і привела до ладу його одяг, він вельми холодно зробив для неї в темноті новий коктейль, припалив нову сигарету і промовив найспокійнішим, який тільки може бути, голосом.
  — Схоже, що це справді чудовий фільм.
  Ніно відчув, як Діна Данн напружилась поряд з ним на дивані. Невже вона очікувала якогось компліменту? Ніно налив собі повну склянку з першої ж пляшки, яку намацав у темряві. Пішла вона подалі. Вона повелась з ним як з останньою проституткою чоловічої статі. Невідь-чому він тепер відчував холодну лють до всіх жінок, що зібралися тут. Вони дивилися фільм ще з чверть години. Ніно відсторонився, щоб не доторкуватись до її тіла.
  Згодом Діна Данн хрипко прошепотіла:
  — Не корч із себе сопливого шмаркача, адже тобі сподобалося. Ти ж підскочив мало не до стелі.
  Ніно відпив із склянки і відповів у своїй звичній розв'язній манері:
  — Ет, це що. Ти б побачила, коли я збуджуюсь, отоді...
  Вона хихикнула і вже мовчала до кінця перегляду. Нарешті фільм скінчився і увімкнули світло. Ніно роззирнувся навколо. Він спостеріг, що тут у темряві відбулася і справжня вакханалія, хоча, як це не дивно, він не почув ані звуку. Але декотрі з дам мали той важкий вигляд жінок і ясним промінним поглядом, який виказував, що вони щойно зазнали чималої втіхи. Глядачі неспішно потяглися і кінозалу. Діна Данн негайно залишила його, щоб переговорити з літнім чоловіком, в якому Ніно впізнав відомого артиста. Лише зараз, побачивши його вочевидь, Ніно зрозумів, що то нікчема.
  Ніно старанно дудлив своє віскі. До нього підійшов Джоні Фонтане і запитав: 
  —  Здорово, хлопче. Ну як ти провів час?
  — Не знаю, — ошкірив зуби Ніно. — Коли приїду додому, зможу розповісти сусідам, що Діна Данн мала мене.
  — Вона ще може виправитися, — зареготав Джоні, — якщо запросила до себе. Вдома вона краща. Чи маєш запрошення?
  Ніно заперечно схитнув головою.
  — Знаєш, я вельми захопився фільмом, — сказав він, але на цей раз Джоні не розсміявся.
  — Не валяй дурня, хлопче, — сказав Джоні, — така дама може принести тобі чимало користі. А ти звик усім легковажити. Боже, мені ще й досі сняться кошмари, коли я згадую тих бридких курв, яких доводилося уговтувати.
  П'яно розмахуючи склянкою, Ніно відповів на повний голос:
  — Ага, вони були бридкими, але ж жінками.
  З кутка кімнати Діна Данн обернулася і глянула на них. Ніно підніс свою склянку, вітаючи її.
  — Гаразд, — зітхнув Джоні Фонтане. — Ти селюк неотесаний, тільки й того.
  — І змінюватися не збираюсь, — відповів йому Ніно з блаженною п'яною посмішкою.
  Джоні чудово його розумів. Він бачив, що Ніно не такий вже й п'яний, як прикидається. А Ніно прикидався для того, щоб мати змогу сказати все те, що, як йому здавалося, було надто образливе, щоб говорити своєму новому голлівудському патрону у тверезому стані. Джоні обняв Ніно і приязно мовив:
  — Бісова ти душа, Ніно, знаєш, що у тебе залізний контракт на цілий рік; і тому можеш говорити й чинити, що заманеться, і я не зможу вигнати тебе.
  — Ти не зможеш мене вигнати? — перепитав Ніно з п'яною підступністю.
  — Ні, — підтвердив Джоні.
  — Тоді йди ти...
  На мить Джоні охопила несподівана лють. Він бачив безтурботну посмішку на обличчі Ніно. Але останнім часом він став мудрішим чи, можливо, власне падіння з вершин артистичної слави зробило його розсудливішим. В цей момент він зрозумів Ніно, зрозумів, чому його партнер по спільних виступах в їхні юні роки так і не досяг успіху і чому тепер намагається зруйнувати будь-які шанси на успіх. Цей Ніно не хотів платити жодної ціни за успіх і навіть ображався, коли щось робилося задля його благополуччя.
  Джоні взяв Ніно під руку і вивів з будинку. Ніно ледве перебирав ногами. Джоні говорив до нього, заспокоюючи:
  — Гаразд, хлопче, співай лише для мене, я хочу заробити на тобі якийсь гріш. А в твоє життя я не влазитиму. Чини як хочеш. Домовилися, пейзане? Від тебе вимагається лише співати для мене і заробляти мені гроші, бо я сам уже відспівався. Втямив, друже, чи не дуже?
  Ніно випростався.
  — Я співатиму для тебе, Джоні, — сказав він, язик йому заплітався, його ледве можна було зрозуміти. — Зараз я кращий за тебе. Я завжди був кращим за тебе співаком, чи ти це знаєш?
  Джоні стояв, обмірковуючи: так ось у чім справа. Він знав, що коли він був при голосі, Ніно просто проходив по іншій категорії і ніколи не зрівнювався з ним від самого початку, як вони почали співати ще хлопчиками. Він бачив, що Ніно чекає на відповідь, п'яно похитуючись у світлі каліфорнійського місяця.
  — А не пішов би ти...— лагідно озвався Джоні, і вони засміялися разом, як колись давно, коли обидва ще були однаково молодими.
  ***
  Коли до Джоні Фонтане дісталась звістка про замах па дона Корлеоне, він стурбувався не лише за Хрещеного Батька. Його непокоїло, чи не накрилось фінансування нової кінокартини. Він хотів податися до Нью-Йорка, щоб засвідчити в лікарні повагу своєму Хрещеному, але йому порадили не робити нічого, що могло б набути небажаного розголосу, — дон Корлеоне був би категорично проти цього. Отож Джоні вичікував. Через тиждень від Тома Хейгена навідався посланець. Фінансування не припинялось, але обумовлювалось, що одночасно воно охоплюватиме не більше однієї картини.
  Тим часом Джоні дав волю Ніно поводитися на свій розсуд в Голлівуді і в Каліфорнії в цілому, і Ніно чудово себе почував з молоденькими акторками. Інколи Джоні «впрошував його, щоб провести разом вечір, але ніколи не набридав. Коли вони перемовлялись про замах на дона, Ніно сказав:
  Знаєш, якось я попросився до дона в організацію, і він мене не взяв. Мені вже остобісіла робота на важковаговиках, хотілося заколочувати справжні бабки. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав, що у кожної людини своє призначення і мені на роду написано бути артистом. Отож вій хотів сказати, що з мене рекетира не вийшло б.
  Джоні розмірковував над останніми словами Ніно. Хрещений, напевне, найрозумніший чолов'яга в цілому світі. Він одразу визначив, що з Ніно ніякий не рекетир, або він потрапить в халепу, або його вб'ють. Вб'ють за один з отих його дотепів. Але звідки дон узяв, що Ніно може бути артистом? Тому що, чорти б його брали, він вирахував, що я колись допоможу Ніно. А як він це вирахував? Бо йому досить кинути мені слівце, і я захочу виказати йому свою вдячність. Авжеж, він ніколи не просив мене об цім. Він просто дав мені зрозуміти, що був би потішений, якщо б я взявся за це. Джоні Фонтане зітхнув. Тепер, коли Хрещеного Батька підстрелили і в того самого було клопоту по горло, йому можна розпрощатися з надіями на академічну нагороду, тим паче що Вольц риє проти нього і від Хрещеного вже годі чекати якоїсь допомоги. Лише у дона були особисті контакти, які б могли забезпечити відповідний тиск, а тепер родині Корлеоне не до премій. Джоні пропонував свою допомогу, але Хейген відповів різким «ні».
  Джоні був заклопотаний виробництвом власного фільму. Автор книги, яку він уважно прочитав, закінчив свій новий роман і на запрошення Джоні прибув на захід, щоб обговорити все без втручання юридичних агентів і представників студії. Друга книга була для Джоні як знахідка. Йому не доведеться співати, книга мала гарний захоплюючий сюжет з дамами, сексом і роллю, яку Джоні відразу визначив спеціально для Ніно. Персоналі говорив, як Ніно, чинив, як Ніно, і навіть зовнішністю був подібний до нього. Від Ніно лише вимагатиметься залишатися перед камерою самим собою, та й того.
  Джоні працював споро. Він відкрив для себе, що розуміється на кінорежисурі значно краще, ніж уявляв раніше, проте найняв продюсера-адміністратора, який знав свою справу, але не міг знайти роботу, бо потрапив до чорного списку. Джоні не скористався з його становища і уклав з ним гідний контракт. «Я сподіваюсь, що таким робом ти заощадиш для мене більше грошей», — відверто заявив йому Джоні.
  Отож він в здивований, коли той адміністратор прийшов до нього і сказав, що студії доведеться заплатити представникові профспілки близько п'ятдесяти тисяч доларів. Було чимало мороки з позаурочними, з наймом людей, отож п'ятдесят тисяч — це ще й добре.
  Джоні подумав, чи не бере його продюсер на арапа, й наказав:
  — Пришліть до мене того профспілковця.
  Профспілковцем був Біллі Гофф. Джоні сказав йому:
  — Я сподівався, що справи з профспілками були вирішені моїми друзями. Мені сказали, щоб я не сушив собі з тим голови. І баста.
  — Хто вам сказав таке? — запитав Гофф.
  — Тобі достеменно відомо, чорти б тебе брали, хто це мені сказав. Мені не обов'язково називати його прізвище, якщо він щось мені каже, то так воно і є, — підсумував Джоні.
  — Часи міняються, — відказав Гофф, — у вашого друга стались ускладнення, і тепер його слово вже не дійсне тут, на далекому заході.
  Джоні знизав плечима.
  — Зайди до мене за пару днів. Гаразд?
  — Як скажете, Джоні, — посміхнувся Гофф. — Але дзвінок до Нью-Йорка вам нічого не допоможе.
  Проте дзвінок до Нью-Йорка допоміг. Джоні передзвонив Хейгену в його офіс. Хейген однозначно наказав нічого не платити.
  — Ти вразиш свого Хрещеного в самісінькі печінки, якщо виплатиш хоч десять центів цьому байстрюкові, — сказав він Джоні. — Це б ударило по авторитетові дона, і саме тепер він не може собі дозволити такої розкоші.
  — Я б міг переговорити з доном? — запитав Джоні. — Чи, може, ти поговориш з ним? Мені треба, щоб зйомки не постраждали.
  — Зараз ніхто не може говорити з доном, — відповів Хейген. — Він надто слабий. Я поговорю з Сонні, щоб він все владнав. Але я приймаю рішення в цих справах. Не плати цьому сучому розумникові ані цента. Якщо зміниться щось, я дам знати.
  Стурбований Джоні повісив трубку. Незгоди з профспілками можуть підняти вартість фільму до небес, взагалі вся робота може піти псу під хвіст. Якусь мить він думав, чи не підсунути Гоффу ті п'ятдесят тисяч тихцем, щоб ніхто і не пронюхав. Зрештою, щось говорив йому дон, щось казав Хейген, але ж це далеко не розпорядження чи накази. Проте вирішив кілька днів зачекати.
  Чекаючи, він заощадив п'ятдесят тисяч. Через два дні Гоффа знайшли мертвого вдома в Глендейлі з простріленою головою. І більше не виникало навіть і мови про складнощі і профспілками. Джоні був дещо шокований цим вбивством. Адже вперше довга донова рука завдала смертельного удару в такій близькості від нього.
  Минали тижні, Джоні Фонтане все глибше поринав у підготовку сценарію, підбір артистів, утрясання всіляких робочих клопотів і забув про свій голос, про те, що вже не міг співати. Але коли оприлюднили кандидатури претендентів на здобуття академічної премії, був дещо розчарованим тим, що йому не запропонували заспівати одну з пісень на здобутті премій Оскара, на церемонії, яку телебачення транслюватиме на всю країну. Та він відкинув ці неприємні роздуми і працював далі. У нього не було жодних надій на здобуття академічної премії, тим паче тепер, коли його Хрещений Батько не міг натиснути. Проте і висунення це також хліб.
  Платівка з італійськими піснями, яку вони записали разом з Ніно, розкуповувалась значно краще, ніж будь-яка із записаних ним останнім часом, проте він знав, що це успіх не стільки його, як Ніно. Джоні змирився з думкою, що як професіонал вже своє відспівав.
  Раз на тиждень він обідав разом з Джині й дітьми. Хай хоч які справи вимагали його присутності, Джоні ніколи не ухилявся від цього обов'язку. Але він не спав з Джині. Тим часом його друга жінка оформила в Мексиці розлучення, отже, він знову став холостяком. На свій подив, Джоні не вганяв, втративши голову, за молоденькими артисточками, які були б легкою здобиччю. Здається, він і насправді став неабияким снобом. Його зачіпало, що жодна з молодих зірок, актрис, які ще були в славі, не загравала з ним. Але напружена робота приносила радість. Вечорами, в більшості своїй, він ішов додому, ставив на програвач свої старі записи, наливав собі віскі і мугикав під платівку кілька рядків. Але ж і добре він колись співав — як бог. Він навіть і не підозрював, який чудовий він був. Не кажучи вже про надзвичайний голос, хоча таке щастя може привалити будь-кому, він був чудовий. Він був справжній артист, і ніколи не здогадувався про це, і ніколи не знав, як йому це подобається. І ось тобі маєш — сам зіпсував свій голос пиятикою, куривом і курвами й саме тоді, коли збагнув що й до чого.
  Часом приходив Ніно перехилити чарчину-другу і слухав разом з ним, і Джоні казав йому глузливо:
  — Чуєш, ти, байстрюче задрипаний, тобі самому такий спів і не снився.
  Ніно нагороджував його навдивовижу симпатичною посмішкою, кивав і відповідав:
  — Атож, і ніколи отак і не співатиму. — Він говорив співчутливо, ніби знав, про що думає Джоні.
  Зрештою, за тиждень до початку зйомок фільму сталося присудження академічних нагород. Джоні запросив з собою й Ніно, але той відмовився.
  — Друже, — сказав Джоні, —  я ніколи ні про що тебе не просив. Хіба не так? Зроби сьогодні мені таку ласку і піди зі мною ввечері. Ти будеш єдиною людиною, яка і співчуватиме мені, якщо я не отримаю премії.
  Якусь мить Ніно виглядав заскоченим. А тоді відповів:
  — Про що мова, старий, це я зможу. — По паузі він додав: — Якщо не виграєш, то плюнь і розітри. Просто наберись по саму зав'язку, а решту доручи мені, Прокляття, я навіть сьогодні не зможу й пригубити. І це називається дружбою?
  — Хлопче, — сказав Джоні Фонтане, — а це таки і є дружба.
  Настав вечір вручення академічних премій, і Ніно дотримав свого слова. Він прибув до Джоні додому такий тверезий, от ніби зроду і в рот не брав, і вони вдвох подалися на вручення. Ніно чудувався, чому це Джоні не запросив котроїсь зі своїх залицяльниць чи з колишніх дружин на урочистий обід з нагоди вручення премій. Принаймні міг би взяти Джині. Чи, може, він не був певен того, що Джині буде підбадьорювати його? Ніно хотілося осушити бодай одненьку склянку, схоже, що на нього чекав довгий виснажливий вечір.
  Ніно Валенті добряче встигла набриднути вся ота процедура з академічними нагородами, аж поки не оголосили найкращого виконавця чоловічої ролі. Коли почулися слова: «Джоні Фонтане», — Ніно несамохіть підскочив і заплескав у долоні. Джоні простягнув йому руку, і Ніно потис її. Він знав, що його товариш потребував людського контакту з кимось, кому він вірив, і Ніно було дуже прикро, що у Джоні не знайшлось нікого кращого за Ніно, щоб доторкнутися у момент слави.
  А те, що було потім, виглядало як сновидіння. Картина Джека Вольца забрала всі провідні нагороди, і на святковому вечорі студію заполонили журналісти і всілякі спритні удачливі люди обох статей. Ніно дотримувався своєї обіцянки не пити і намагався приглядати за Джоні. Але жінки раз по раз затягували Джоні Фонтане у спальні на пару слів, і Джоні наливався все більше й більше.
  Актрису, якій присудили премію за краще виконання жіночої ролі, спіткала така ж сама доля, хіба що вона їй подобалась більше і актриса справлялася з нею ліпше. Ніно був єдиним чоловіком в цьому зібранні, який не відповів на її загравання.
  Під кінець комусь прийшла в голову блискуча ідея влаштувати публічне спаровування обох переможців, а всі інші присутні на вечорі мають споглядати, «не відходячи від каси». Актрису розділи наголо, і частина жіноцтва кинулась розбирати Джоні Фонтане. Саме тоді Ніно, єдина твереза людина на всю чесну компанію, згріб напівроздягнутого Джоні, поклав собі на плече і пробився на вулицю до їхньої машини. Везучи Джоні додому, Ніно подумав, що коли оце і є успіх, то він йому не потрібен.
  
  КНИГА ТРЕТЯ
  Розділ 14
  Уже в дванадцять років дон був справжнім чоловіком. Невисокий, темноволосий, стрункий юнак жив на Сицилії в селі Корлеоне, що мало дивовижно маврітанський вигляд. Від народження він мав ім'я Віто Андоліні, та коли незнайомі люди, вбивши його батька, з'явилися, щоб порішити й сина, мати відрядила юнака в Америку до своїх друзів. На новому місці Віто змінив своє прізвище на Корлеоне, щоб зберегти бодай якийсь зв'язок з рідним селом. Це був один з небагатьох сентиментальних вчинків у його житті.
  На Сицилії мафія на початку сторіччя була другим урядом, куди сильнішим за офіційну владу, що правила з Рима. Батько Віто Корлеоне посварився з односельцем, і той попросив посередництва у мафії. Батько відмовився підкоритись і в прилюдній суперечці вбив місцевого ватажка мафії. За тиждень його самого знайшли мертвим, усе тіло було подірявлене пострілами з рушниці. А ще через місяць після похорону озброєні мафіозі прийшли розпитуватися про хлопця, про Віто. Вони вирішили, що він дуже близький до повноліття і може в найближчі роки спробувати помститися за свого батька. Дванадцятирічного Віто сховали у родичів, а потім на пароплаві потайки вирядили до Америки. Він перетнув океан разом з родиною Абандандо, син якої Дженко згодом став його консільйорі.
  Молодий Віто почав працювати в продуктовій крамниці Абандандо у Нью-Йорку на Дев'ятій авеню. Коли йому вийшло вісімнадцять років, він одружився з дівчиною-італійкою, яка щойно прибула з Сицилії. їй було лише шістнадцять, але вона виявилася вправною куховаркою і доброю господинею. Вони найняли помешкання на Десятій авеню поблизу Тридцять п'ятої вулиці, лише за кілька кварталів від крамниці, де служив Віто. Минуло два роки, і в них народилася перша дитина — Сантіно; всі друзі звали його не інакше як Сонні.
  Неподалік від них жив дебелий, грізного вигляду італієць на прізвище Фануччі, що ходив у дорогих світлих костюмах і м'якому капелюсі кремового кольору. Подейкували, що він мав зв'язок з «Чорною рукою» — бандою шахраїв, які вимагали гроші від родин і власників крамничок, погрожуючи фізичним насильством. Та оскільки більшість мешканців цього кутка самі були не від того, щоб удатись до насильства, то погрози Фануччі впливали лише на старих людей, у яких не було синів, щоб їх захистити. Дехто з крамарів платив йому дещицю відчіпного. Фануччі збирав данину й зі своїх колег-злочинців та людей, що незаконно поширювали італійську лотерею або провадили вдома азартні ігри. Крамниця Абандандо також виплачувала йому якийсь дріб'язок, незважаючи на протести молодого Дженко — гой заявив батькові, що вкоротить руки цьому Фануччі. Батько сказав йому: «Не зв'язуйся». Віто Корлеоне байдуже спостерігав усе це.
  Одного разу троє хлопців заскочили Фануччі й розпанахали йому шию від вуха до вуха; правда, його не зарізали на смерть, але перелякали неабияк і спустили чимало крові. Віто бачив, як Фануччі тікав од них, як точилася кров з порізу на його шиї. Він запам'ятав назавжди, як Фануччі, втікаючи, тримав свого кремового капелюха під підборіддям і збирав у нього кров. Так ніби йому не хотілося забруднити костюм чи полишити за собою ганебний кривавий слід.
  Але напад виявився для Фануччі прихованим даром господнім. Хлопці не були вбивцями, вони просто були сміливі молодики, що вирішили провчити його і відбити охоту до здирства. Однак Фануччі довів, що сам він — таки вбивця. Минуло кілька тижнів, і хлопця, який різонув його ножем, знайшли пристреленого, а родини двох інших нападників сплатили Фануччі відчіпного, аби він відмовився від помсти. Після цього випадку данина збільшилась, і Фануччі призначив собі ще й пай у азартних іграх по всій околиці. Але Віто Корлеоне це не обходило. І невдовзі він забув про цей випадок.
  Під час Першої Світової війни, коли відчутно зменшилось постачання імпортної маслинової олії, Фануччі набув собі пай у крамниці Абандандо, постачаючи її не лише олією, але й імпортованою італійською ковбасою-салямі, шинкою та сирами. А потім він влаштував до крамниці свого небожа, і Віто Корлеоне опинився без роботи.
  На той час народився й другий син — Фредеріко, отже, Віто Корлеоне мав удома вже чотири роти. Досі він був спокійним, надто врівноваженим молодим чоловіком, що тримав свої думки при собі. Син власника продуктової крамниці, молодий Дженко Абандандо, був його найближчим приятелем, і вони обидва здивувалися, коли у Віто вирвався докір другові за вчинок його батька. Дженко зашарівся від сорому і пообіцяв, що Віто не доведеться турбуватися про їжу. Що він, Дженко, тягатиме харчі з батькової крамниці й постачатиме товариша. Одначе Віто рішуче відхилив цю пропозицію як надто ганебну — адже син мав би красти в батька.
  Молодий Віто, проте, затаїв холодну лють на страхітливого Фануччі. Не виказуючи тієї люті, він очікував на слушну нагоду. Кілька місяців працював на залізниці, а потім скінчилася війна, роботи стало менше, і Віто мав лише кілька днів поденної роботи на місяць. До того ж більшість десятників були ірландці або американці, й вони обзивали робітників останніми словами, які Віто завжди вислухував з кам'яним обличчям, начебто не розуміючи, хоча знав англійську мову вже добре, тільки говорив з відчутним акцентом.
  Якось Віто вечеряв вдома з родиною, коли знадвору хтось постукав у вікно, що виходило в тісне, як колодязь, подвір'я між близько поставленими будинками. Віто відхилив фіранку і на свій подив побачив одного з молодих сусідів, Пітера Клеменцу; той далеко висунувся з вікна на протилежному боці колодязя й простягав йому якийсь білий пакунок.
  — Гей, земляче, переховай це для мене, поки я не заберу. Ну-бо, хутчій.
  Віто машинально перехилився через порожнечу колодязя і взяв пакунок. Обличчя Клеменцине було серйозне і напружене. Він попав у якусь халепу, й Віто інстинктивно прийшов йому на допомогу. Коли ж на кухні розгорнув пакунок, то побачив п'ять намащених пістолетів, що залишали масні плями на білій шматині. Віто поклав їх у стінну шафу в спальні. Він довідався, що Клеменцу забрала поліція. Не інакше як полісмени вже ломилися в двері, коли він передав свої пістолети у вікно.
  Віто ніколи не прохопився й словом, а його перелякана дружина не важилася навіть розтулити рота, боячись, щоб і її чоловік не потрапив до в'язниці. Через два дні Клеменца знову з'явився на їхньому кутку і між іншим спитав у Віто:
  — Чи мій крам ще цілий?
  Віто кивнув головою. Він не любив багато говорити. Привівши добродушного широковидого Клеменцу до себе в помешкання, налив йому склянку вина, а сам подався видобувати пакунок з настінної шафи у спальні.
  Клеменца пив вино, стежачи за Віто.
  — Ти розгортав?
  Віто заперечливо хитнув головою, не міняючи байдужого виразу обличчя.
  — Я не цікавлюсь тим, що мене не стосується.
  Решту цього вечора пили вино разом. Вони добре пасували один до одного: Клеменца був неабиякий оповідач, а Віто Корлеоне терпеливий слухач. Між ними зав'язалося приятельство.
  Якось перегодом Клеменца запитав дружину Віто Корлеоне, чи не хотіла б вона мати гарний килим на підлогу у вітальні. Він узяв з собою Віто, щоб той допоміг перенести килим.
  Клеменца провів Віто до житлового будинку з двома мармуровими колонами і білим мармуровим ґанком. Він відімкнув двері ключем і провів його до кімнати, оббитої плюшем. Потім скомандував:
  — Шуруй до тієї стіни, поможеш згорнути килим.
  Це був багатющий червоний вовняний килим. Щедрість Клеменци просто-таки вразила Віто Корлеоне. Разом вони згорнули килим, Клеменца взявся за один кінець, а Віто за другий. Підняли його і понесли до дверей.
  У цю мить задзвонив дзвоник на дверях. Клеменца миттю кинув килим, метнувся до вікна й легенько відхилив фіранку. Крізь вікно він побачив щось таке, що примусило видобути пістолета з внутрішньої кишені піджака. Лише тепер спантеличений Віто Корлеоне второпав, що вони, власне, викрадали килим з чиєїсь квартири.
  Дзвоник задзвонив ще раз. Віто підійшов до Клеменци, щоб виглянути й собі у вікно. Коло дверей стояв полісмен у формі. Вони бачили, як полісмен востаннє натиснув на ґудзик від дзвіночка, а потім знизав плечима, зійшов по мармурових сходах униз і пішов вулицею. Клеменца з полегкістю зітхнув.
  — Ну, берись.
  Він узявся за свій кінець килима, а Віто — за свій. Мабуть, полісмен ще й не встиг зайти за ріг, як вони вже виходили важкими дубовими дверима на вулицю, тягнучи між собою величезного килима. А ще через півгодини вони вже обрізали килим за розмірами квартири Віто Корлеоне. У них ще й залишилося досить для спальні. Клеменца був фахівець своєї справи і з кишень широкого, як з чужого плеча, піджака (вже й тоді він любив ходити у просторому одязі, хоча й не був ще такий гладкий) видобув все знаряддя, потрібне для розкроювання.
  Час минав, а життя не легшало. Родина Корлеоне не могла вгамувати апетит гарним килимом. Роботи не було, жінка й діти мусили голодувати. Віто взяв кілька пакунків з харчами від свого товариша Дженко, поки обмірковував, що діяти. Аж ось до нього підійшли Клеменца й Тессіо — теж молодий урвиголова з їхнього кутка. Він їм подобався, і вони знали, що Віто опинився в скрутному становищі. Отже, йому запропонували пристати до їхньої ватаги, що спеціалізувалася на викраданні машин, вантажених шовковими сукнями біля фабрики на Тридцять першій вулиці. Ризику не було ніякого. Шофери, живі розумні люди, вгледівши пістолет, умить виплигували на тротуар, а нападники тим часом відводили машину і розвантажували на складі у одного зі своїх друзів. Частина товару продавалася італійському гуртовому торговцеві, частину розпродували в італійських кварталах — на Артур-авеню в Бронксі, на Малберрі-стріт і на дільниці Челсі на Манхеттені — все скуповували бідні італійські родини, що тільки й дивилися, де б що купити дешевше, а їхні донечки й мріяти не могли про таке гарне вбрання. Віто був потрібний Клеменці й Тессіо як водій, вони знали, що в крамниці Абандандо він їздив машиною по товар. У 1919 році кваліфіковані водії ще цінувалися.
  Добре розміркувавши, Віто Корлеоне пристав на їхню пропозицію. Найпереконливішим аргументом була перспектива отримати тисячу доларів за участь у цій операції. Однак компаньйони вразили його своєю похапливістю, плануванням навмання, безглуздим збутом награбованого. Як на його смак, їхня манера була надто недбала. Проте він вважав їх добрими хлопцями: тілистий Клеменца викликав певну повагу, а худорлявий похмурий Тессіо надавав упевненості.
  Все пройшло як по маслу. На свій превеликий подив, Віто Корлеоне нітрохи не хвилювався у ту мить, коли двоє його товаришів, вихопивши пістолети, змусили водія залишити машину з шовком. На нього справив неабияке враження також спокій Клеменци й Тессіо. В них не відчувалося напруження, навпаки, вони жартували з водієм і обіцяли, якщо він буде добрим хлопцем, прислати кілька суконь його дружині. Оскільки Віто вважав безглуздям самому продавати свою частку товару і тому все збув через перекупника, він заробив лише сімсот доларів. Але в 1919 році це були великі гроші.
  Другого дня на вулиці його зупинив Фануччі, вдягнений у костюм кремового кольору, з білим капелюхом на голові. У нього був грізний вигляд, до того ж він нічого не робив, щоб приховати дугуватий шрам, який білим півколом тягся по шиї від вуха до вуха. Фануччі мав густі темні брови і вульгарні риси обличчя, які, проте, коли він усміхався, прибирали дивно симпатичного виразу. Він говорив з добре відчутним сицилійським акцентом.
  — А-а, хлопчику, — привітав він Віто, — люди кажуть, що ти забагатів. Ти й двоє твоїх приятелів. А тобі не здається, що ви ставитеся до мене не поважно, га? Адже це моя дільниця, і ви мали б мені змастити дзьоба.
  Останні слова він сказав приказкою мафії сицилійською: «Fari vagnari a pizzu». «Pizza» означає дзьоб будь-якої маленької пташки, скажімо, канарки. Сама ж фраза передавала зазіхання на частину здобичі.
  За звичкою, Віто Корлеоне не відповів. Він одразу ж зрозумів, до чого той хилить, проте чекав ясно висловленої вимоги.
  Фануччі всміхнувся, показуючи золоті зуби й розтягуючи шрам. Він витер пику хустинкою й розстебнув піджак, ніби щоб охолонути, а насправді щоб показати пістолета, якого він носив за поясом своїх вигідно широких штанів. По тому він зітхнув і прорік:
  — П'ятсот доларів, і я ладен забути образу. Ви ще зелені і не тямите, як слід виявляти повагу до таких людей, як я.— Віто всміхнувся до Фануччі. Хоча він був молодий і зелений, та в його посмішці вже було щось настільки страшне, що Фануччі якусь мить вагався, перше ніж вести далі. — А як ні, то до тебе навідається поліція, а на твою жінку й дітей чекатимуть ганьба і злидні. Звісно, якщо мої відомості про ваш виторг неточні, я можу ледь-ледь умочити дзьоба. Але не менше трьохсот. І не пробуйте одурити мене.
  І ось нарешті заговорив Віто Корлеоне. Рівним розсудливим голосом, без ознак гніву. Він говорив увічливо, от як би мусив говорити молодий чоловік з старшою людиною, такою поважною, як Фануччі. Він сказав:
  — Хлопці ще не віддали мені моєї частки. Я мушу переговорити з ними.
  Це заспокоїло Фануччі.
  — Скажи своїм друзям: я чекаю, що вони також змастять мені дзьоба. І не бійся сказати їм про це, —  додав він підбадьорливо. — Ми з Клеменцою добре знаємо один одного, він розуміє такі речі. Краще прислухайся до нього. Він має більше досвіду в таких справах.
  Віто знизав плечима. Він намагався прибрати розгубленого вигляду.
  — Авжеж, ти знаєш, я зелений у цих справах. Дякую за те, що ти напутив мене, як хрещений батько.
  Це справило потрібне враження.
  — Ти розумний хлопчина. — Фануччі затис у своїх волохатих руках долоню Віто. — Так і годиться — молоді мусять шанувати старших. Наступного разу, не чекаючи, сам підходь до мене, га? Може, і я чимось придамся.
  Минуло чимало років, перш ніж Віто Корлеоне збагнув, що вимусило його поводитися в тому випадку з такою бездоганною тактовністю. Адже його батька мафія порішила на Сицилії саме за гарячковість. Але в ту мить він відчував лише крижану лють на цього здирника, що задумав відняти у нього гроші, задля яких Віто ризикував своїм життям і свободою. Віто не боявся. Ладен був уважати Фануччі божевільним. Він знав, що огрядний Клеменца радше віддасть життя, аніж один цент з своєї пайки. Адже Клеменца, не вагаючись, намірявся вбити полісмена лише для того, щоб поцупити килим. А стрункий Тессіо взагалі мав вигляд безжальної гадюки.
  Але цього вечора в квартирі Клеменци, розташованій через повітряний колодязь від власних вікон, Віто Корлеоне отримав ще один урок у науці, яку він лише починав опановувати. Клеменца вибухнув прокльонами, Тессіо насупився, а потім обидва почали думати, чи не міг би Фануччі задовільнитися двома сотнями доларів. Тессіо казав, що міг би. Але Клеменца не поділяв його оптимізму.
  — Е ні, цей шрамуватий виродок напевне пронюхав від того гуртовика, що скупив у нас одежу, скільки ми заробили на цьому ділі. Фануччі й цента не скине з трьохсот доларів. Доведеться платити все сповна.
  Віто неабияк здивувався, але завбачливо не виказав своїх почуттів.
  — А чому ми мусимо йому платити? Що він може зробити з нами, адже нас троє? Ми сильніші за нього. У нас є зброя. Чому маємо віддавати йому зароблені гроші?
  Клеменца нетерпляче пояснив:
  — У Фануччі є приятелі. Це справжні бандюги. Він має зв'язки й з поліцією. Аякже, він хотів би, щоб ми розповіли йому про свої наміри, а він виказав би нас поліції і мав би за це їхню вдячність. Поліція відповіла б йому послугою за послугу. Це його манера. А крім того, він має дозвіл від самого Маранцалли на операції в нашому районі.
  Газети часто писали про Маранцаллу як про гангстера, котрий нібито є ватажком злочинної банди, яка заробляла шантажем, гральними підприємствами і збройними грабунками.
  Клеменца налив вина власного виробу. Його дружина поставила на стіл тарілку з ковбасою-салямі, оливами і батоном хліба, взяла стілець і вийшла посидіти з подругами перед будинком. Ця молода італійка всього кілька років як приїхала до Америки і ще не розуміла англійської.
  Віто Корлеоне сидів з товаришами й пив вино. Ще ніколи йому не доводилося так ворушити своїм розумом, як оце зараз. Його самого дивувала чіткість власних думок. Він пригадав усе, що йому було відомо про Фануччі. Пригадався той день, коли цьому чолов'язі черконули ножем По шиї і він тікав вулицями, тримаючи капелюха під підборіддям і збираючи в нього кров. Пригадав убивство хлопця, що різонув його, і те, якою ціною відкупилися від смерті двоє інших. І раптом йому спало на думку, що у Фануччі немає впливових зв'язків, не може бути. їх не може бути у людини, що інформує поліцію. Не може бути у людини, яка дозволяє відкупитися від помсти. Справжній ватажок мафії знищив би всіх нападників. Ні. Фануччі просто поталанило вбити одного з них, але він знав, що не заскочить двох інших, бо вони вже готові до нападу і не дадуться зненацька. Отож він дозволив їм відкупитися. Просто його особисте нахабство і фізична сила дозволяли йому збирати данину з власників крамничок та з азартних гравців по квартирах. Але Віто Корлеоне знав принаймні одне таке гральне кубло, де не платили Фануччі, господареві нічого не ставалося.
  Отже, Фануччі діяв сам. Або ж для виконання окремих доручень наймав гангстерів за гроші. І це наштовхнуло Віто Корлеоне ще на одну ухвалу. Щодо напрямку, в якому має піти його життя.
  Саме цей випадок переконав його в тому, що у кожної людини є своє єдине призначення. Адже того вечора він міг би виплатити Фануччі данину і знову стати робітником продуктової крамниці або ж навіть з роками завести власну. Але доля вирішила, що він має стати «доном», і послала йому Фануччі, щоб настановити на рокований йому шлях. Коди спорожнили пляшку вина, Віто обережно запропонував Клеменці й Тессіо:
  — Якщо хочете, дайте мені кожен по двісті доларів, а я розплачуся з Фануччі. Я умовлю його, він візьме гроші. Залиште все на мене. Вам ні про що не доведеться турбуватися.
  Клеменца відразу ж зиркнув на нього з підозрою. Віто холодно додав, звертаючись до нього:
  — Я ще ніколи не брехав своїм товаришам. Поговоріть завтра самі з Фануччі. Хай він запитає вас про гроші. Але не платіть йому ні цента. І не встрявайте в суперечки з ним. Скажіть, що вам треба дістати гроші і що ви все передасте йому через мене. Дайте зрозуміти, що Ви згодні виплатити повністю суму, яку він установив. Не торгуйтеся. Це вже буде моя справа — домовитися з ним. Нащо дратувати його, якщо він справді такий небезпечний, як ви кажете.
  На тому й постановили. Другого дня Клеменца переговорив з Фануччі, щоб переконатися, що Віто не вигадав усієї цієї історії з грошима. Пересвідчившись, Клеменца прийшов до Віто на квартиру і віддав йому двісті доларів. Він зміряв поглядом Віто Корлеоне і сказав:
  — Фануччі мені заявив, що про менше як триста він і слухати не схоче. Як ти збираєшся його схилити на двісті?
  Віто Корлеоне поважно відказав:
  — Хай це вже тебе не обходить. Тільки запам'ятай, що я роблю тобі послугу.
  Тессіо прийшов пізніше. Він був стриманіший за Клеменцу, гостріший, кмітливіший, але не такий завзятий. Він відчував, що тут щось не так, щось не гаразд, і був трохи стурбований. Порадив Віто:
  — Будь обережний з цим виродком з «Чорної руки», він хитрий як сутанник. Хочеш, я буду свідком, коли ти передаватимеш йому гроші?
  Корлеоне заперечливо похитав головою. Він навіть не схотів відповісти. Просто наказав Тессіо:
  — Передай Фануччі, що я сплачу йому гроші отут, у мене вдома, сьогодні ввечері, хай приходить о дев'ятій. Доведеться пригостити його склянкою вина і схилити на меншу суму.
  Тессіо похитав головою.
  — Не думаю, щоб у тебе щось вийшло. Фануччі ніколи не відступається від свого.
  — Я порозуміюся з ним, — відповів Віто Корлеоне. З роками ця фраза мала стати легендарною, ніби деркотіння гримучої змії перед смертельним укусом. Коли він став «доном» і пропонував своїм опонентам порозумітися, вони знали, що це остання можливість уникнути кровопролиття й убивства.
  Віто Корлеоне наказав дружині після вечері вивести обох синів, Сонні й Фредо, на вулицю і ні в якому разі не впускати їх до хати, доки він не скаже їй, що можна. Вона мала сидіти на сторожі біля входу до помешкання. У нього, мовляв, одне приватне діло з Фануччі, і їх не можна перебивати. Побачивши страх на її обличчі, він розсердився. Але сказав їй лагідно:
  — Невже ти думаєш, що вийшла заміж за дурня?
  Вона не відповіла. Не відповіла тому, що боялася не Фануччі, а власного чоловіка. Він змінювався у неї на очах, перетворювався на людину, від якої струменить небезпечна, загрозлива сила. Він завжди був спокійний і неговіркий, завжди був лагідний і розсудливий, — досить дивні риси в молодому сицилійцеві. Але тепер він скидав машкару непримітної особи, бо вже вирішив піти за своїм призначенням. Віто почав пізно, вже в двадцять п'ять, але це був знаменитий початок.
  Віто Корлеоне вирішив убити Фануччі. Це дасть йому зайвих сімсот доларів. Адже триста доларів він мав сам заплатити цьому шантажистові з «Чорної руки», та ще по двісті доларів дали йому Тессіо й Клеменца. Якщо він не вб'є Фануччі, йому доведеться віддати цьому гангстерові сімсот доларів дзвінкою готівкою. Життя Фануччі не мало для Віто такої великої ціни. Він не збирався викидати сімсот доларів і дарувати життя тому бандюзі. Якби Фануччі треба було сімсот доларів на операцію, щоб урятувати життя, Віто не дав би йому їх. Віто нічим не був зобов'язаний перед ним, вони не родичі, годі казати, що він не відчував ніякої приязні до цього виродка. Чому це він мав дарувати Фануччі сімсот доларів?
  А оскільки той хоче забрати від нього сімсот доларів силоміць, то чом би не продірявити його? Світ обійдеться без цієї особи.
  Звісно, були й деякі сумніви. Адже Фануччі міг справді мати впливових друзів, котрі б забажали помститися. Та й сам собою він теж небезпечна людина, його не так просто порішити. Є ще й поліція та електричний стілець. Але Віто Корлеоне жив під смертним вироком з хвилини вбивства його батька. Дванадцятирічним хлопчаком він утікав від смерті й перетнув океан, потрапивши до невідомої країни, де прибрав собі нове ім'я. І роки спокійного спостереження переконали його, що він має більше глузду й  мінливості, ніж інші люди, хоча в нього ще не було нагоди виявити ті якості.
  І все ж таки він вагався, перше ніж зробити вирішальний крок до свого призначення. Він навіть запакував сімсот доларів в один згорток і для зручності поклав гроші у ліву кишеню штанів. До правої поклав пістолет, якого йому дав Клеменца перед нападом на машину з шовковими убраннями.
  Фануччі прийшов рівно о дев'ятій. Віто Корлеоне виставив глек із саморобним вином, взятим у Клеменци.
  Фануччі поклав свого білого капелюха на стіл поряд із глеком. Він розпустив широку краватку, в яскравих барвах якої губилися плями від томатного соку. Після гарячого літнього дня в кімнаті стояла задуха, газовий світильник ледь блимав. У квартирі було дуже тихо. Але Віто Корлеоне аж морозило. Щоб показати, що він нічого не замишляє, Віто передав згорток банкнот і уважно стежив за Фануччі, коли той, перерахувавши, витяг великий шкіряний гаманець і запхав у нього гроші. Фануччі відсьорбнув з своєї склянки і сказав з кам'яним виразом на бровастому обличчі:
  — Ти недодав мені ще дві сотні.
  Віто Корлеоне відповів холодним розсудливим тоном:
  — Я трохи витратився. Стільки часу ніде не працюю. Почекай кілька тижнів, я віддам.
  Такий викрут міг удатись. Адже Фануччі урвав більшу частину суми, яку він заправив, і тепер міг почекати. Його навіть можна було б умовити, щоб подарував ту решту або почекав довше. Фануччі посміхнувся, прикладаючись до склянки з вином, і зауважив:
  — А ти не дурний, хлопче. Як це я не помічав тебе досі? Даремно тільки так смирно тримаєшся. Я б міг підшукати тобі якусь роботу, і то досить вигідну.
  Ввічливим кивком Віто Корлеоне виявив свою зацікавленість і з темного глека долив вина в склянку співрозмовника. Але Фануччі щось передумав, підвівся зі стільця й на прощання стис Віто руку.
  — На добраніч, хлопче. Не ображаєшся, га? Якщо я зможу зробити тобі якусь послугу — свисни. Май на увазі, сьогодні ти зробив для себе велике діло.
  Віто вичекав, доки Фануччі зійшов по східцях униз і вийшов з будинку. На вулиці ще було повно людей, які могли посвідчити, що він мирно залишив помешкання Корлеоне. Віто спостерігав крізь вікно. Він побачив, як Фануччі звернув за ріг у напрямку Одинадцятої авеню, і був певен, що той пішов до себе додому, можливо, щоб викласти здобич, перше ніж знов вийти на вулицю. А може, щоб залишити вдома пістолет. Віто Корлеоне вискочив з квартири й помчав прожогом по східцях угору, на дах, проскочив цілий квартал по дахах, а потім спустився вниз пожежною драбиною, що вела з горища у невеличкий порожній двір. Ногою прочинив задні двері й вийшов через парадний вхід на вулицю. Якраз у будинку навпроти наймав квартиру Фануччі.
  Він дивився через скляні двері під'їзду, знаючи, що Фануччі з'явиться з боку Десятої авеню. Клеменца показав йому, де на пістолеті запобіжник, і Віто відвів його. Колись, ще малим хлопцем на Сицилії, коли йому ледве минуло дев'ять років, він часто ходив на полювання разом з батьком і часто стріляв з важкої рушниці, яку називають «лупара». Якраз його вправність поводження з «лупарою» й призвела до того, що після загибелі батька вбивці винесли смертний вирок і синові.
  Із затемненого під'їзду Віто побачив, як Фануччі білою плямою перейшов вулицю у напрямку до дверей. Віто відсахнувся, притиснувшись плечима до внутрішніх дверей, які вели на сходи. Пістолета він тримав напоготові, його простягнена рука всього якісь два кроки не сягала вуличних дверей. Двері розчинилися всередину. Білий, широкоплечий, грізний Фануччі затулив собою прозір у дверях. Корлеоне вистрелив.
  Відкриті двері частково випустили звук пострілу на вулицю, але й будинок наче аж струснуло. Фануччі вхопився за двері, намагаючись устояти рівно і силкуючись видобути пістолета. Він пообривав ґудзики на піджаку й відкинув полу. Віто побачив його пістолет, а разом з тим і червоні патьоки на білій сорочці, що стікали від черепа вниз. Дуже старанно, так, ніби він стромляв голку у вену, Віто Корлеоне послав другу кулю в те червоне мереживо.
  Фануччі впав на проході, заважаючи дверям зачинитися. У нього вихопився жахливий, майже комічний зойк людини, яка відчуває неймовірний фізичний біль. Він кричав і кричав. Віто пригадував, що Фануччі скрикнув принаймні тричі, поки він підніс йому пістолета до спітнілої скроні й вистрелив у голову. Не минуло й п'яти секунд, як Фануччі вже лежав мертвий у прочинених дверях.
  Віто дуже обережно витяг великий гаманець із піджака вбитого й поклав собі за пазуху. А потім перейшов вулицю, зайшов у будинок навпроти, вийшов у маленький внутрішній двір і піднявся пожежною драбиною на дах. Звідти глянув ще раз на вулицю. Тіло Фануччі ще лежало на дверях, нікого іншого не було видно. Двоє вікон у будинку розчинилися, і з них вистромилися темні голови, а що він не міг розгледіти їхніх рис, то й вони, очевидно, не могли розгледіти його. І не стануть такі люди бігти в поліцію зі свідченням. Фануччі лежатиме до ранку, якщо на нього не натрапить черговий полісмен. Ніхто з мешканців будинку не захоче самохіть накликати на себе підозру поліції та ходити на допити. Всі позамикають двері і вдаватимуть, що нічого не чули.
  Йому не було чого поспішати. Він дістався покрівлями до власного будинку, спустився по сходах униз, відімкнув двері квартири, зайшов і замкнувся. Витребушив гаманець убитого. Окрім семисот доларів, там був лише один п'ятидоларовий та кілька однодоларових папірців. Під підкладку була запхана стара п'ятидоларова золота монета — може, талісман на щастя. Якби Фануччі був багатим гангстером, він напевне не тягав би з собою весь свій скарб. Це також підтвердило деякі з припущень Віто.
  Він знав, що треба спекатися гаманця й пістолета (знав також, що золоту п'ятидоларівку треба залишити в гаманці). Віто знов піднявся на дах, пройшов кілька будинків і жбурнув гаманець у повітряний колодязь. А потім витяг набої з пістолета і з усієї сили вдарив стволом об карниз покрівлі. Ствол не піддавався. Тоді він перехопив пістолет за нього і тріснув рукояткою об димар. Пістолет розпався на рукоятку й ствол. Віто жбурнув обидві частини в різні повітряні колодязі між будинками. Вони впали з височини п'яти поверхів без стуку: в колодязях уже назбиралися купи м'якого сміття, до завтра з вікон викинуть ще більше, і якщо він буде такий щасливий, ніщо не розкриється. Віто вернувся додому.
  Він трохи дрижав від збудження, але цілком володів собою. Перевдягнувся, і побоюючись, що на одяг могла потрапити кров, кинув його в балію, в якій жінка прала білизну. Узяв луг і великий темний брусок простого мила, намилив і протер одяг над раковиною на залізній пральній дошці. А потім вимив милом і лугом балію і раковину. В кутку в спальні побачив купку щойно випраної білизни і змішав з нею свої речі. А потім натяг свіжі штани й сорочку і вийшов, щоб приєднатися до дітей, дружини та сусідів, які сиділи перед будинком.
  Всі ці запобіжні заходи виявилися непотрібними. Поліція, знайшовши ранком труп, не викликала Віто Корлеоне на допит. Його неабияк дивувало, що їй взагалі так ніколи й не став відомим візит Фануччі до нього в день убивства. Він розраховував на той факт, що Фануччі живий і здоровий вийшов з його помешкання, як на алібі. Пізніше Віто дізнався, що поліція навіть рада була здихатися
  Фануччі і не дуже й розшукувала вбивць. Вирішили, що Фануччі скарали інші гангстери, і тому допитали кількох відомих бандитів, за якими вже значилось по кілька кримінальних злочинів. А що Віто Корлеоне ще ні разу ні на чому не попадався, то на нього так підозра і не впала.
  Але якщо поліцію вдалося перехитрити, то з партнерами була інша річ. Піт Клеменца й Тессіо уникали зустрічі з ним тиждень, два тижні, а потім якось зайшли до нього. Вони поводилися з підкресленою повагою. Віто Корлеоне привітав їх, як звикле, гостинно, налив вина. Першим лагідно заговорив Клеменца:
  — Ніхто вже не збирає данину з крамарів на Дев'ятій авеню, ніхто не збирає й з гравців у нашому районі.
  Віто Корлеоне пильно подивився на обох, але нічого не сказав у відповідь. Тоді порушив мовчання Тессіо:
  — Ми могли б узяти на себе клієнтуру Фануччі, вони б нам платили.
  Віто Корлеоне знизав плечима:
  — А чому ви прийшли з цим до мене? Мене такі справи не цікавлять анітрохи.
  Клеменца зареготав. Ще юнаком, ще до того, як він розкохав собі величезне черево, Клеменца вже сміявся сміхом гладкого чоловіка:
  — Так-так, ну, а як із тим пістолетом, що я тобі дав для роботи з машинами? Коли він більше тобі не потрібен, ти б міг повернути його мені.
  Віто Корлеоне повільно, неквапно видобув з кишені пачку асигнацій і відділив від неї п'ять десятидоларівок:
  — Ось, плачу. Я викинув пістолета після того, як ми впоралися з тією машиною. — І він посміхнувся до обох.
  Тоді Віто ще не знав впливу своєї посмішки. Від неї всередині хололо, хоч у ній не було ніякої навмисної погрози. Він посміхався немовби до якогось власного жарту, відомого лише йому самому. Та усміхався він так лише годі, коли пахло смертю і коли не йшлося про жарти, а його очі залишалися не усміхнені, і оскільки зовні він завжди був спокійною й розсудливою людиною, такий несподіваний типі його справжньої натури навівав жах.
  Клеменца відмовив:
  — Мені не треба грошей.
  Віто сховав гроші в кишеню. Він чекав. Вони добре розуміли один одного. І Клеменца, й Тессіо знали, що це він убив Фануччі, і хоч Віто ніколи не прохопився жодним слоном, за кілька тижнів усі в їхній околиці вже знали про це. Всі тепер ставилися до Віто Корлеоне як до «шановної людини». Проте він нічого не робив для того, щоб перебрати на себе данину, яку здирав Фануччі.
  Сталося те, що мусило статися. Якось увечері його дружина привела з собою до хати сусідку, вдовицю. То була італійка з бездоганною славою. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити своїх напівосиротілих дітей. Її шістнадцятирічний син приносив платню додому у заклеєному конверті, як заведено на батьківщині, в Італії, і вручав її матері, сімнадцятирічна донька-модистка робила так само. Вся родина вечорами за мізерну плату нашивала ґудзики на паперові картки, на яких ті продаються. Жінку звали синьйора Коломбо. Дружина сказала Віто:
  — Синьйора має клопіт і хоче попросити тебе про послугу.
  Віто Корлеоне сподівався, що в нього проситимуть грошей, і вже зібрався відлічити, скільки треба. Та виявилося, що йдеться про інше. Пані Коломбо мала песика, якого дуже любив її найменший син. Але до власника будинку почали надходити скарги, що собака ночами гавкає, і він наказав пані Коломбо збути пса. Вона вдала, що послухалася. Але власник довідався, що його обдурили, і наказав звільнити квартиру. На цей раз вона і справді пообіцяла спекатися собаки і зробила те, але розлючений хазяїн затявся на своєму, і тепер вона мала залишити квартиру по-доброму або хазяїн покличе поліцію і їх викинуть на вулицю. А як же плакав її бідний хлопчик, коли вони віддали собачку родичам на Лонг-Айленд! І все це, виявляється, марно — тепер їх викидають з квартири.
  Віто Корлеоне запитав у неї ввічливо:
  — А чому ви просите допомоги саме в мене?
  Пані Коломбо кивнула на його дружину:
  — Це вона порадила мені звернутися до тебе.
  Віто здивувався. Його дружина ніколи не питала його про одяг, який він виправ того вечора, коли вбив Фануччі. Ніколи не питала, звідки беруться гроші, коли він був безробітний. Навіть тепер вона сиділа з незворушним обличчям. Віто запропонував пані Коломбо:
  — Я можу дати вам грошей, щоб допомогти перебратися. Це вас задовольнить?
  Жінка похитала головою й залилася сльозами.
  — Таж тут живуть усі мої подруги, всі дівчата, що з ними я виросла в Італії. Куди я подамся звідси, в місце, де ні з ким і словом перемовитися. Поговори з хазяїном, хай він дозволить мені залишитися тут.
  — Тоді залишайтеся в вашій квартирі. Я поговорю і ним завтра вранці.
  Дружина нагородила його посмішкою, на яку він не відповів, хоча йому й зробилося приємно. Пані Коломбо, здається, ще сумнівалась.
  — Ти певен, що хазяїн згодиться?
  — Синьйор Роберто? — своєю чергою здивувався Віто. — Аякже, неодмінно. Він же незлий чоловік. Досить буде мені пояснити йому всю справу — і він зжалиться над вами. Не треба так побиватися. Бережіть здоров'я заради дітей.
  Хазяїн, пан Роберто, щодня приходив оглядати свою власність — п'ять житлових будинків. Він був «падроне» — людина, що запродавала великим корпораціям робітників-італійців прямо з борту пароплава. І за свої прибутки один за одним придбав ці будинки. Освічений чоловік з Північної Італії, він не відчував нічого, крім презирства, до цих неписьменних робітників з Сицилії та Неаполя, що кишіли мов паразити в його будинках, викидали сміття просто через вікна у повітряні колодязі й навіть пальцем не хотіли поворухнути, щоб захистити його власність від нищення сарганами й щурами. Ні, він не був лихою людиною — цей добрий чоловік своєї дружини й батько своїх дітей, але постійна турбота про капіталовкладення, прибутки, неминучі витрати, які доводилося робити йому, заможній людині, до того висотали його нерви, що він не виходив з роздратування. Ось і тепер, коли Віто Корлеоне зупинив його на хвилинку на вулиці, він уже говорив сердито. Але не брутально, борони боже, бо будь-хто з цих сицилійців залюбки штрикне тебе ножакою, якщо його погладити проти шерсті: щоправда, цей молодик, що спинив його, здавалось, мав спокійну вдачу.
  — Синьйоре Роберто, — сказав Віто, — подруга моєї жінки, нещасна вдова, отже, без чоловіка, котрий міг би заступитися за неї, розповіла, що з якоїсь там причини їй наказано вибратися з квартири у вашому будинку. Вона в розпачі. У неї ані грошей, ані друзів, крім хіба тих, що мешкають на нашому кутку. Я пообіцяв їй переговорити з вами, запевнив, що ви щиросерда людина і той наказ був якимось непорозумінням. Вона вже збулася того пса, через якого почалася вся ця морока, тож чом би їй не дозволити залишитись на місці. Як італієць італійця я прошу вас про таку послугу.
  Синьйор Роберто вивчав сицилійця, що стояв перед ним. Це був чоловік середнього зросту, але міцної статури, селянин, але не бандит, хоч і настільки нахабний, що зараховує себе до італійців.
  — Я вже віддав квартиру іншій родині за більшу плату, — відказав він. — Не можу ж я тепер відмовити їм заради твоєї знайомої.
  Віто Корлеоне ствердно кивнув головою, показуючи, що йому зрозуміле становище синьйора Роберто.
  — А наскільки більше?
  — На п'ять доларів.
  Він збрехав. Квартира, що виходила до залізниці, з чотирьох темних кімнат винаймалася вдові за дванадцять доларів місячно, і йому не пощастило витягти більше з нових наймачів.
  Віто Корлеоне витяг з кишені жмуток паперових асигнацій і відділив від нього три десятидоларівки.
  — Ось вам та надбавка за півроку вперед. Тільки їй не треба про це казати, вона горда жінка. Через шість місяців зайдіть знову до мене. Але ви мали б дозволити їй тримати собачку.
  — Отакої! — визвірився пан Роберто. — Ти хто такий, щоб мені вказувати? Гляди, щоб сам не опинився серед вулиці на своїй сицилійській сідниці.
  Віто Корлеоне здивовано підніс руки.
  — Я лише прошу про послугу, та й годі. Ніхто не знає, коли він може потребувати друга, хіба ж не правда? Слухайте, беріть ці гроші як знак моєї прихильності й вирішуйте самі. Я зроду не наважуся перечити. — Він утиснув гроші в долоню пана Роберто. — Зробіть мені таку ласку, візьміть гроші й обдумайте все як слід. Якщо завтра вранці ви захочете повернути мені ці гроші, будьте такі ласкаві. Якщо вам уже так хочеться виселити цю жінку з вашого будинку, як я можу вам перешкодити? Зрештою, це ж ваша власність. А якщо вам набрид той песик, то я вас теж цілком розумію. Я сам не зношу їх. — Віто поплескав пана Роберто по плечу. — Зробіть мені таку послугу, га? А я вже про це не забуду. Розпитайте своїх знайомих у нашому кутку, і вони вам ствердять, що я вмію бути вдячним.
  Але ж пан Роберто і без того почав розуміти. До вечора він усе-таки розпитав про Віто Корлеоне і не став чекати до наступного ранку. Того ж таки вечора він постукав у двері квартири Корлеоне, вибачився, що завітав так пізно, і прийняв склянку вина від синьйори Корлеоне. Він запевнив Віто Корлеоне, що вся ця історія — фатальне непорозуміння, що, безперечно, синьйора Коломбо може залишатися й надалі в своїй квартирі, ну й, що там балакати, хай тримає собі свого песика. Всі оті її сусіди платять мізерну плату, так чого їм ще й скаржитися, коли бідне цуценя який раз гавкне від нудьги. Наприкінці він виклав на стіл тридцять доларів і закінчив якомога щиріше:
  — Твоя доброта, твоя охота допомогти цій бідній удовиці засоромили мене, і я хотів би показати, що у мене також є ще християнське милосердя. Хай її плата і надалі залишається такою, як була.
  Усі актори добре розіграли цю комедію. Віто доливав вина, послав по тістечка, тис панові Роберто руку й вихваляв його чуйне серце. Пан Роберто зітхнув і заявив, що знайомство з таким чоловіком, як Віто Корлеоне, повернуло йому віру в людей. Врешті вони насилу розпрощалися. Перепуджений пан Роберто, ще не вірячи в свій порятунок і відчуваючи, що тіло від переляку й досі труситься як драглі, зупинив таксі, дістався додому в Бронкс, заліг у ліжко і три дні не потикав носа до своїх житлових будинків.
  ***
  Тепер у своїй окрузі Віто Корлеоне був «шанованою людиною». Про нього пішла слава як про члена сицилійської мафії. Якось один чоловік, що збирав у себе в умебльованому номері картярів, прийшов до нього й самохіть зобов'язався сплачувати щотижня двадцять доларів «за дружбу». Він лише просив його один-два рази на тиждень навідуватися під час гри, щоб гравці зрозуміли, що вони перебувають під його захистом.
  Власники крамниць, які мали мороку з молодими злодюжками, також клопоталися про його заступництво. Віто погоджувався і отримував належну винагороду. Невдовзі у нього вже був величезний, як на ті часи і на ту місцевість, прибуток — сто доларів на тиждень. Оскільки Клеменца іі Тессіо були його друзями й партнерами, він частину грошей віддавав їм, навіть без їхнього прохання. Згодом вирішив узятися разом з товаришем дитинства Дженко Абандандо за імпорт маслинової олії. Дженко вів бізнес — імпортував олію з Італії, купуючи за відповідну ціну і уберігаючи на батьковому складі. Дженко мав належний досвід у цій частині справи. А Клеменца й Тессіо були продавцями. Вони навідувалися в кожну італійську продовольчу крамничку спочатку на Манхеттені, потім і в Брукліні, а згодом ще й у Бронксі, і переконували власники), що варто закуповувати лише олію фірми «Дженко пура». (З притаманною йому скромністю Віто Корлеоне відмовився наректи підприємство своїм ім'ям). Зрозуміло, Віто мав бути на чолі цієї фірми, оскільки він постачав переважну частину капіталу. До нього також зверталися в надзвичайних випадках, коли розмови Клеменци й Тессіо з котрим-небудь крамарем ні до чого не призводили. Тоді Віто вдавався до свого неабиякого хисту переконувати.
  Отже, протягом кількох наступних років Віто Корлеоне тішився життям невеликого бізнесмена, яке його повністю задовольняло, він присвячував увесь свій час зміцненню комерційного підприємства за умов динамічної господарчої кон'юнктури. Віто був відданий чоловік і уважний батько, проте настільки заклопотаний, що не міг приділяти родині багато часу. В міру того, як олія «Дженко пура» перетворювалася на найпопулярнішу в Америці італійську імпортовану маслинову олію, його організація розросталася мов на дріжджах. Як кожний спритний гуртовик, він швидко побачив, що дуже вигідно підкошувати конкурентів меншими цінами й відсікати їх від споживача, переконавши крамарів менше закуповувати їхнього товару. І як всякий добрий бізнесмен, він прагнув монополії, вимушуючи конкурентів кинути це діло або злитися з його компанією; Він почав свій бізнес майже без фінансового забезпечення і, не вірячи в рекламу, покладався лише на усну домовленість. Та й олія його, якщо говорити правду, була нічим не краща від товару конкурентів; отже, він не міг вдаватися до звичайних легальних методів конкуренції. Доводилося покладатись на особистий вплив та на славу «шанованої людини».
  Ще замолоду Віто Корлеоне став відомий своїм «умінням переконувати». Він ніколи не погрожував. Завжди вдавався до логіки, що була невідпорною. Завжди дбав про те, щоб і друга сторона також мала свою частку прибутку. Отже, ніхто не програвав. Звичайно, йому доводилось послуговуватися й відомими методами. Як усі обдаровані бізнесмени, він швидко збагнув, що вільна конкуренція — річ марнотратна, монополія ефективніша. Тому він постановив досягти монополії. На той час у Брукліні були й інші гуртові торговці маслиновою олією — вперті, гарячкуваті люди, не схильні дослухатися до голосу розуму, вони відмовлялись визнавати Віто Корлеоне навіть після того, як він з щонайбільшою терпеливістю, детально пояснював їм що й до чого. Віто Корлеоне змушений був у відчаї розвести руками й послати у Бруклін Тессіо, щоб той окопався там і розв'язав цю проблему. Почали горіти склади, олію випускали з цистерн просто на вулиці. Один запальний самовпевнений міланець, що вірив у поліцію більше, ніж будь-який святий у Ісуса Христа, навіть пішов до влади скаржитися на своїх земляків-італійців, порушивши тисячолітній закон «омерти». Але ще до того, як цій справі змогли дати хід, той комерсант зник, і його вже більше ніхто ніколи не бачив. Він залишив по собі віддану жінку й трійко дітей, які, дякувати богові, вже всі були дорослі, здатні перебрати на себе батькове діло і порозумітися з компанією «Дженко пура».
  ***
  Проте великими людьми не народжуються, ними стають, цю істину було стверджено ще раз у випадку з Віто Корлеоне. Коли запровадили сухий закон і заборонили торгівлю алкогольними напоями, Віто Корлеоне зробив остаточний крок від цілком звичайного, хіба лиш трохи жорстокого бізнесмена до великого «дона» кримінального світу. Це сталося не за один день і не за один рік, але на кінець часу чинності сухого закону і перед початком великої економічної кризи Віто Корлеоне перетворився на Хрещеного, на дона», на дона Корлеоне.
  Почалося все досить банально. На той час у компанії «Дженко пура» вже було шість машин для розвозу олії. Через Клеменцу з Віто Корлеоне зв'язалися італійці-контрабандисти, так звані «халявники», що переправляли спирт і віскі з Канади. їм потрібні були машини й люди, щоб розвозити свій товар по Нью-Йорку. Вони й підшукували людей — надійних, обережних, а як треба, то рішучих і відважних. Висловлювали готовність платити Віто Корлеоне за машини і за його людей. Плата була така фантастична, що Віто Корлеоне звів до мінімуму торгівлю олією і передав людей й машини майже повністю в розпорядження контрабандистів. Він не став зважати на ту обставину, що ці люди супроводили свою пропозицію гарно прихованою погрозою. Вже тоді Віто Корлеоне був настільки зріла людина, що не сприймав погрозу як образу, не давав волю люті й не відмовлявся через це від прибуткової пропозиції. Він зважив їхню погрозу, вирішив, що вона не дуже переконлива, нові партнери відразу упали в його очах — адже вони виявилися настільки нерозумними, що вдалися до погроз без потреби. Такий висновок згодом ще не раз придався йому.
  Корлеоне збагатився ще дужче. Але що найважливіше — він набував зв'язків і досвіду. Й накопичував добрі вчинки, як банкір накопичує застави. Згодом стало зрозуміло, що Віто Корлеоне — не лише талант, але по-своєму геній.
  Віто Корлеоне зробився опікуном італійських родин, що влаштували у себе в помешканнях невеликі «забігайлівки» й продавали віскі нежонатим робітникам по п'ятнадцять центів за чарку. Став хрещеним батьком найменшого сина пані Коломбо, коли того конфірмували, і подарував йому гарненьку двадцятидоларову золоту монету. Тим часом, оскільки було неминуче, що його машини іноді затримувала поліція, Дженко Абандандо найняв надійного юриста з впливовими зв'язками в департаменті поліції й серед адвокатури. Запровадили систему хабарів, і невдовзі організація Корлеоне вже мала чималий «аркуш» — список прізвищ офіційних осіб, яким платили щомісяця. Коли юрист захотів скоротити цей список, відчуваючи, що на його покриття необхідні чималі гроші, Віто Корлеоне заспокоїв його:
  — Ні, ні, занеси всіх до списку, навіть якщо хтось із них зараз не може нічим допомогти нам. Я вірю в дружбу і хотів би першим виявляти її.
  На той час, коли імперія Корлеоне придбала більше машин, подовшав і цей список. Зросла також кількість новобранців, які служили безпосередньо під командою Клеменци й Тессіо. Стало нелегко здійснювати контроль, і Віто Корлеоне виробив нарешті чітку структуру організації. Він надав Клеменці з Тессіо титул капореджіме, або ж капітанів, інші були підпорядковані їм, як солдати. А Дженко Абандандо він призначив своїм радником, або ж консільйорі. Установив перегородки між собою і безпосередньою діяльністю організації. Віддавав накази лише через Дженко або особисто одному з капореджіме. При цьому майже ніколи не бувало свідків. Потім він відділив групу Тессіо й призначив його відповідальним за операції в Брукліні. Він також відділив Тессіо від Клеменци і в наступні роки ясно дав зрозуміти, що йому б не хотілося бачити їх разом, навіть в неробочий час — хіба що вже крайня потреба.
  Він пояснив це нововведення кмітливішому Тессіо, і тому відразу ж стало ясно, куди він хилить, хоча Віто й запевняв, що це тільки запобіжний захід проти поліції. Тессіо зрозумів, що Віто не хоче полишати двом своїм капореджіме можливості змовитись проти нього, він також розумів, що Віто не має на увазі нічого ганебного, просто це був тактичний запобіжний захід, і все. Натомість Віто надав Тессіо велику свободу дій у Брукліні, в той час як за діями Клеменци в Бронксі він стежив невідступно. Незважаючи на нібито веселу вдачу, Клеменца був сміливіший, відчайдушніший і жорстокіший з них двох, а тому потребував тугішого повода.
  За роки великої кризи могутність Віто Корлеоне виросла ще більше. Якраз у цей час його й почали величати доном Корлеоне. Скрізь у Нью-Йорку чесні люди марно шукали пристойної роботи. Чоловікам доводилося забувати про свою гордість і згоджуватись на отримання благодійницької допомоги для себе і своїх родин від пихатих державних службовців. Але люди дона Корлеоне ходили по вулицях з високо піднесеними головами, а в їхніх кишенях було вдосталь срібних і паперових грошей. І їх не переслідувала загроза безробіття. Навіть сам дон, цей найскромніший з-поміж людей, не міг не відчувати певної гордості. Він опікувався людьми свого світу. Він не підвів тих, хто працював на нього в поті чола й ризикував для нього свободою і життям. Якщо хтось із його людей ненароком попадав за грати, його родина отримувала допомогу, і то не якесь там жебрацьке подаяння, а стільки ж, скільки заробляв сам господар, поки був на волі.
  Безперечно, робилося це не з чистого християнського милосердя. І найближчі друзі дона Корлеоне не назвали б його святим, що спустився з неба. В цій його щедрості була певна вигода і для нього. Потрапляючи до в'язниці, член його організації добре знав, що треба лише тримати язик за зубами, і його дружина й діти будуть забезпечені. Він знав: якщо він не «розколеться» перед поліцією, то може розраховувати на теплу зустріч після звільнення. Удома його чекатиме бенкет з найкращими наїдками, равіолі домашнього виробу, вином, тістечками, всі його друзі й знайомі прийдуть висловити радість, що він уже на волі. А десь у розпалі свята загляне консільйорі Дженко Абандандо або ж і сам дон, щоб засвідчити свою повагу такому славному хлопчині, випити чарку на його честь і залишити доброго гостинця грішми, отже, він матиме змогу відпочити тиждень-другий з жінкою і дітьми, перше ніж ставати до діла. Ось що, власне, крилося за безмежною співчутливістю й турботливістю дона Корлеоне.
  Якраз о цій порі донові спало на думку, що він керує своїм світом куди краще, ніж порядкують у великому світі його вороги, що весь час йому заважають. І це відчуття ще підігрівали бідні люди, які раз у раз приходили до нього по допомогу. Просили посприяти в отриманні допомоги по безробіттю, знайти роботу синові або вирятувати його з тюрми, позичити вкрай необхідних грошей, побалакати з хазяїном будинку, який супроти всякого глузду вимагає квартплату з безробітних пожильців.
  Дон Віто Корлеоне допомагав кожному. Навіть більше, він допомагав охоче, підбадьорював, розважав добрим словом, щоб у них не залишилося неприємного почуття від того, що довелося звернутися по допомогу. Тож цілком природно, що згодом, коли ці італійці сушили собі голову, за котрого з кандидатів віддати свої голоси на виборах у законодавчі збори штату, чи мерії, чи до конгресу США, вони питали поради в свого друга дона Корлеоне, в свого Хрещеного Батька. Отак він став людиною з чималим політичним впливом, з якою консультувалися у передвиборчій кампанії практичні керівники партій. Він накопичував політичний вплив з далекоглядністю справжнього державного діяча; підтримував здібних хлопців з бідних італійських родин, давав їм змогу набути вищу освіту: адже згодом ці хлопці стануть юристами, помічниками прокурорів, навіть суддями. Він піклувався про майбутнє своєї імперії з передбачливістю видатного державного лідера.
  Скасування сухого закону завдало відчутного удару по його імперії, але він устиг вжити запобіжних заходів. У 1933 році послав свого емісара до людини, що тримала під своїм контролем усі казино на Манхеттені — кубла азартної гри в порту, лихварство, неодмінне в таких місцях, достоту як гарячі сосиски для публіки на бейсбольних матчах, тоталізатори на спортивних змаганнях і на іподромах, незаконні гральні доми, де грали в покер, — а також увесь рекет у Гарлемі. Цього чоловіка звали Сальвадоре Маранцано, і він був один із визнаних «пеццонованте», тобто великих тузів, у нью-йоркському підпільному світі. Емісари Корлеоне запропонували Маранцано вести цю справу з половини, на вигідних для обох сторін умовах. Віто Корлеоне з його організацією, його політичними зв'язками та контактами з поліцією забезпечив би надійне прикриття для операцій Маранцано й уможливив би поширення їх на Бруклін і Бронкс. Але Маранцано був недалекоглядною людиною і зневажливо відкинув пропозицію Корлеоне. Адже його другом був сам великий Аль-Капоне, у нього була своя організація, свої люди й величезні кошти. І на біса йому цей вискочка, схожий швидше на парламентського демагога, ніж на справжнього мафіозо. Відмова Маранцано стала початком великої війни 1933 року, яка призвела до зміни цілої структури нью-йоркського підпільного світу.
  На перший погляд, сили були нерівні. Адже Сальвадоре Маранцано мав до своїх послуг могутню організацію з добре забезпеченими тилами. Він приятелював з чікагським Каноне і будь-коли міг послати до нього по допомогу. У нього були також добрі взаємини з «родиною» Татталья, яка контролювала в Нью-Йорку проституцію й досить обмежену в той час торгівлю наркотиками. У нього також були зв'язки і впливовими бізнесменами, які вдавалися до його послуг, щоб залякувати єврейських профспілковців у швейній промисловості та синдикати, створювані італійськими анархістами серед будівельників.
  Проти всього цього дон Корлеоне міг виставити лише два — щоправда, досконало зорганізованих — загони, керовані Клеменцою й Тессіо. Бізнесмени, що підтримували Маранцано, знехтували його політичними зв'язками і його контактами з поліцією. Проте на руку донові Корлеоне грало ще й те, що ворог не мав уявлення про його організацію. Підпільний світ не знав справжньої його сили; гадали навіть, що Тессіо діє в Брукліні незалежно від нього. І все ж таки боротьба дійсно була нерівною, аж поки Віто Корлеоне не вирівняв шанси одним майстерним ударом.
  Маранцано послав до Капоне по двох його найкращих бандитів, щоб ті допомогли зліквідувати вискочку Корлеоне. «Родина» Корлеоне мала друзів і вивідувачів у Чикаго, які дали звістку про те, що двоє професійних убивць прибувають до Нью-Йорка поїздом. Віто Корлеоне послав зустріти їх Луку Бразі, благословивши цього дивного чоловіка вказівками, які давали повну волю його щонайжахливішим інстинктам.
  Бразі і його люди, а їх було четверо, зустріли чикагських гостей ще на вокзалі. Один з його хлопців забезпечив таксі й тепер сидів в ньому, як водій. Вокзальний посій, несучи валізи попереду, підвів людей Капоне якраз до цієї машини. Коли вони всілися, Бразі разом з іншими своїми людьми упхалися в машину слідом за ними і з пістолетами напоготові наказали обом чикагцям лягти на підлогу машини. Таксі приставило їх до складу неподалік гавані, який підготував для них Бразі.
  Людям Капоне зв'язали руки й ноги, а в рот кожному застромили рушника, щоб не кричав.
  Тоді Бразі взяв з-під стіни сокиру й почав своє діло. Спочатку він відсік одному з них ступні, потім ноги до колін, потім відділив стегна від тулуба. Бразі був надзвичайно дужою людиною, але на цей раз йому довелося чимало помахати, перш ніж він упорався. На цей час його жертва давно випустила дух, підлога в складі стала слизькою від крові й шматків тіла. Коли Бразі повернувся до другої жертви, він побачив, що йому вже немає чого робити. Другий убивця з банди Капоне від жаху не знати як заковтнув рушника й удавився на смерть. Коли в поліції робили розтин трупа, щоб встановити причину смерті, то рушник знайшли аж у шлунку мерця.
  А через кілька днів Капоне в Чикаго отримав від Віто Корлеоне звістку такого змісту: «Тепер ти знаєш, що я роблю з ворогами. Чого це неаполітанець має втручатися у сварку між двома сицилійцями? Якщо хочеш, щоб я вважав тебе своїм другом, то я буду тобі вдячний і, коли треба, буду до твоїх послуг. Такій людині, як ти, напевне відомо, що куди вигідніше мати такого друга, щоб не канючив у тебе допомоги, а сам давав раду своїм справам і був завжди готовий допомогти тобі в скруті. Якщо ти не хочеш моєї дружби, хай буде так. Але тоді мушу попередити тебе, що в Нью-Йорку дуже вогко і клімат непідходящий для неаполітанців, отож я б радив тобі ніколи сюди не потикатися».
  Образливий тон було вибрано свідомо. Дон був невисокої думки про Капоне та його банду брутальних відвертих горлорізів. Шпигуни повідомляли, що Капоне втратив будь-яку політичну підтримку через свої прилюдні бандитські витівки та хизування награбованим багатством.
  Дон був певен, що без політичного впливу, без маскування під звичайне суспільство світ Капоне та подібних до нього буде легко винищений. Він знав, що Капоне вже стоїть на шляху до загибелі. Він також знав, що вплив Капоне не поширюється за межі Чикаго, хоч який жахливий і всепрониклий цей вплив був там.
  Його тактика виправдала себе. Не так через жорстокість ужитих заходів, скільки завдяки моторошній швидкості, блискавичній реакції дона Корлеоне. Якщо у нього так бездоганно поставлено розвідку, то будь-які нові заходи також могли провалитися. Отже, куди розумніше було погодитися на встановлення дружніх взаємин, що мусять колись оплатитися. Капоне дав знати, що він не буде більше втручатися.
  Отже, Капоне не розквитався за вбитих. І Віто Корлеоне набув величезної «поваги» серед підпільного світу всіх Сполучених Штатів тим, що принизив знаменитого чикагця. За півроку він переміг і Маранцано. Він робив нальоти на місця, де грали на гроші, підтинаючи авторитет протекції Маранцано, вистежив у Гарлемі найбільше підпільне казино і геть обчистив його, вів наступ на своїх ворогів на їй і фронтах. Навіть відряджав Клеменцу з його людьми на швейні підприємства, щоб вони там на боці профспілковую боролися проти людей Маранцано і проти власників підприємств. І на всіх фронтах краща організація й краще націлена розвідка забезпечили йому успіх. Буйна жорстокість Клеменци, якою Корлеоне користувався розумно, також допомагала повернути хід боротьби. Аж ось дон Корлеоне пустив у дію свій резерв — націлив на самого Маранцано загін на чолі з Тессіо.
  На цей час Маранцано вже надсилав емісарів з пропозиції ю миру. Віто Корлеоне під різними приводами відмовлявся прийняти їх. З лав Маранцано почалося дезертирство, люди не хотіли гинути за програну справу. А букмекери і лихварі почали виплачувати гроші за захист «родині» Корлеоне. Наслідок боротьби вже ні в кого не викликав ніяких сумнівів.
  І ось напередодні нового 1934 року Тессіо пробрався до самої охорони Маранцано. Його підлеглі прагнули миру і погодилися видати свого ватажка на заріз. Вони сказали йому, що Корлеоне запропонував зустріч в одному бруклінському ресторані, і прийшли з ним туди як його охоронці. Його посадили за накритий стіл; він сидів і похмуро плямкав, жуючи шкуринку хліба, а коли зайшли Тессіо й четверо його людей, охоронці Маранцано повтікали з ресторану. Розправа була коротка й рішуча. Маранцано, з ротом, повним не пережованого хліба, подірявили кулями на решето. Війна закінчилася. 
  Організація Корлеоне поглинула імперію Маранцано. Дон Корлеоне встановив систему виплати данини, яка дозволила всім збирачам залишатися на своїх місцях, коло букмекерів і картярських кубел. На додачу він набув позиції в профспілках швейників, що відіграло неабияку роль у наступні роки. І ось тепер, коли він вже нарешті залагодив свої фінансові справи, дон зіткнувся з клопотами у власній сім'ї. 
  Сантіно Корлеоне, або ж Сонні, в своїх шістнадцять років вимахав за метр вісімдесят, мав широкі плечі і велике лице, хоча й чуттєве, але ні в якому разі не жіноче. Але в той час, Як Фредо був спокійним хлопчиком, а Майкл взагалі ще дитиною, Сантіно раз у раз потрапляв у халепу. Він щодня встрявав у бійки, погано вчився в школі, й нарешті одного дня Клеменца, що був хрещеним батьком хлопця й мав наглядати за ним, прийшов до дона і сповістив, що його син брав участь у збройному пограбуванні, украй дурній витівці, яка могла б закінчитися дуже погано. За всіма ознаками, Сонні був ватажком і підбив на це непевне діло двох своїх товаришів.
  Це був один з тих небагатьох випадків, коли Віто Корлеоне скипів. На той час Том Хейген жив у нього в домі вже понад три роки, і Віто запитав, чи не був Том причетний до цієї історії. Клеменца заперечливо похитав головою. Тоді дон Корлеоне послав до Сантіно машину, щоб його негайно привезли в контору компанії «Дженко пура».
  Вперше в житті донові довелося зазнати поразки. Віч-на-віч із Сонні він дав вихід люті, вичитуючи своєму незграбному синові на сицилійському діалекті, що якнайкраще підходить для виразу гнівних почуттів. Закінчив він запитанням:
  — Що тобі дало право на таку витівку? Що тебе спонукало?
  Ображений Сонні стояв мовчки, не бажаючи відповідати.
  — Це ж, крім усього, безглуздя. Що ви заробили за той вечір? По п'ятдесят доларів? По двадцятці? І ти ризикував життям за якихось двадцять доларів, га?
  Так, начебто він не чув останніх слів, Сонні буркнув:
  — Я бачив, як ти вбив Фануччі.
  Дон промимрив: «М-м-м», — і відкинувся назад у кріслі, очікуючи.
  — Коли Фануччі пішов від нас, мама сказала, що можна йти до хати. Я пішов і побачив, як ти поліз на дах. Я поліз слідом за тобою. І бачив усе, що ти робив. Я був на покрівлі й бачив, як ти викинув гаманець і пістолет.
  — Що ж, — зітхнув дон, — тоді не мені тебе вчити, як поводитися. Але чи не хотів би ти закінчити школу і стати юристом? Адвокат з портфелем може вкрасти більше грошей, ніж тисяча бандитів у масках і з пістолетами в руках.
  Сонні усміхнувся й лукаво відповів:
  — Я б хотів щось робити при твоїй «справі». — Побачивши, що обличчя дона залишилося незворушне, що він навіть не посміхнувся на цей жарт, син поквапно додав:
  — Я б міг навчитися торгувати олією.
  Дон усе не відповідав. Нарешті він промовив:
  — У кожної людини своя доля. — Він не додав, що долю його сина визначило споглядання вбивства Фануччі. Він просто відвернувся і спокійно звелів:
  — Приходь завтра о дев'ятій ранку. Дженко покаже, що треба робити.
  Але Дженко Абандандо з проникливістю справжнього консільйорі здогадався, що дон у дійсності хоче використати Сонні переважно як власного охоронця; до речі, на цьому становищі хлопець зможе перейняти до тонкощів усе вміння, необхідне наступникові дона. Крім того, самому донові приємно було навчати свого старшого сина.
  Незважаючи на свою часто повторювану думку, що кожній людині призначена лише одна доля, дон раз у раз вичитував синові за його гарячковість. Дон вважав загрози найбільшою дурістю, а необдумані вияви гніву — найнебезпечнішою вадою характеру. Ніхто ніколи не чув, щоб дон висловив комусь неприкриту погрозу, ніхто не бачив його в нестримному гніві. Це була просто неможлива річ. Отож він намагався прищепити й Сонні своє самовладання. Дон Корлеоне запевняв, що у житті не може бути нічого вигіднішого, ніж домогтися, щоб ворог переоцінив твої вади, а друг недооцінив твої чесноти.
  Капореджіме Клеменца навчив Сонні стріляти й користуватися зашморгом. Але Сонні не подобалась італійська мотузка, він був надто американізований і віддавав перевагу простому, невимогливому англосакському пістолетові, і це засмутило Клеменцу. Сонні став постійним і цінним супутником свого батька, водив його машину, виконував усілякі дрібні доручення. Наступні два роки все виглядало так, начебто син за традицією втягується в бізнес свого батька — не те щоб з особливою заповзятістю чи з великими успіхами, але й не без охоти.
  Тим часом товариш його дитинства і майже названий донів син Том Хейген вчився в коледжі. Фредо ще не закінчив середньої школи, Майкл — найменший брат — ходив до початкової школи, а чотирирічна сестра Конні ще гралася з ляльками. Родина вже давно перебралась до великого окремого будинку в Бронксі. Дон Корлеоне збирався придбати собі будинок на Лонг-Айленді, але хотів узгодити цей намір з іншими своїми планами.
  Віто Корлеоне мав хист передбачення. Всі великі американські міста роздирала ворожнеча між окремими угрупованнями в кримінальному світі. Між ними виникали десятки конфліктів і збройних сутичок, амбітні ватажки намагалися розширити свої володіння, а такі люди, як Корлеоне, прагнули зберегти кордони своїх імперій недоторканими. Дон Корлеоне бачив, що газети й влада використовують усі ці вбивства, щоб вимагати чимраз суворіших законів і вдаватися до чимраз брутальніших поліційних заходів. Він бачив, що громадське обурення могло навіть привести до тимчасового обмеження демократичного судочинства, а це б мало фатальні наслідки для нього і для і людей. Зсередини його імперія була забезпечена міцно. І тому він вирішив замирити всі ворожі одне одному угруповання спочатку в Нью-Йорку, а згодом і по всій країні.
  Він не мав ніяких ілюзій щодо небезпечності цієї місії. Протягом першого року він зустрічався з ватажками різних нью-йоркських банд, вів підготовчу роботу, промацував їх, пропонував сфери впливу, які б затвердила рада ватажків, що збиралася час від часу в разі потреби. Але на той час існувало стільки всіляких угруповань, перехрещувалося стільки суперечливих інтересів, що досягти якоїсь угоди було неможливо.
  Як всі великі правителі й законодавці, що їх імена полишилися в історії, дон Корлеоне збагнув, що порядок і мир неможливі, доки кількість князівств перевищує можливості управління ними.
  П'ять чи шість «родин» були надто могутні, щоб їх можна було зліквідувати. Але решта, такі, як терористи з «Чорної руки», незалежні власники гральних закладів і зухвалі букмекери, що діяли без належного, тобто оплаченого, прикриття поліції, мусили поступитися. Отож він розпочав, по суті, колоніальну війну проти цих людей і кинув на них усі ресурси своєї організації.
  Пацифікація Нью-Йорка забрала три роки й дала деякі несподівані наслідки. Спочатку ніби не щастило. В день, коли він призначив ліквідацію ірландської банди вбивць, ті вихідці із «Смарагдового острова» ледве не взяли над ним гору зухвалим наскоком. Одному з цієї банди пощастило на одчай душі прорватися крізь його охоронні кордони і вистрелити йому в груди. Ірландця на місці зрешетили кулями, але донів престиж зазнав удару.
  Проте цей випадок надав Сантіно Корлеоне можливість відзначитися. Доки батько лежав поранений, Сонні перебрав командування його особистим загоном і в ролі капореджіме, подібно до молодого й ще не прославленого Наполеона, виявив неабиякий хист у веденні збройної боротьби з іншими бандами. Він також виявив нещадну жорстокість, брак якої був єдиною вадою дона Корлеоне як завойовника.
  З 1935 до 1937 року Сонні Корлеоне здобув собі репутацію найвигадливішого і найнепоступнішого виконавця вироків, якого будь-коли знали в цілому кримінальному світі. Проте щодо жорстокості його все ж таки затьмарила жахлива людина на ім'я Лука Бразі.
  Саме Бразі взявся знищити банду ірландців і повбивав їх усіх до одного сам. Коли одна з шести впливових «родин» втрутилась, ставши на захист незалежних угруповань, Бразі, знову-таки самотужки, для перестороги вбив главу цієї «родини». Невдовзі по тому видужав дон Корлеоне і примирився з цією «родиною».
  На 1937 рік у Нью-Йорку вже панували тиша й спокій, що не зауважити незначних інцидентів та дрібних непорозумінь, які подекуди, звичайно ж, виявлялися фатальними.
  Як правителі стародавніх міст постійно стежили за переміщенням варварських племен під міськими стінами, так І дон Корлеоне не спускав очей зі світу, що існував поза межами його власного. Не пройшли повз його увагу такі події, як прихід до влади Гітлера, падіння іспанської республіки, німецька політика сили щодо Англії в Мюнхені. Він бачив безпомилково, що світова війна неминуча, і розумнів її наслідки для себе. Його власний світ зробиться ще не вразливішим. І не тільки це: кмітливі передбачливі моди можуть добре розбагатіти під час війни. Він знав також — щоб не проґавити шансу, в його володіннях повинен панувати мир, тоді як у зовнішньому світі палатиме вогонь війни.
  Дон Корлеоне зв'язався з ватажками мафії по всій країні. Він вів переговори зі своїми земляками з Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Клівленда, Чикаго, Філадельфії, Майамі та Бостона. Він був апостолом миру в злочинному світі й до 1939 року, успішніше, ніж папа римський, досяг угоди між наймогутнішими кримінальними організаціями Сполучених Штатів. Як і конституція США, ця угода повністю поважала незалежність і автономію кожного з учасників в межах його штату чи міста. Угода стосувалася лише розподілу сфер впливу та домовленості про збереження миру в злочинному світі.
  Отож коли 1939 року почалася світова війна, коли 1941 року в неї втяглися й Сполучені Штати, в світі дона Корлеоне панував мир, лад і цілковита готовність збирати золоти врожай на рівних засадах з іншими галузями бізнесу в промисловому бумі. «Родина» Корлеоне втяглася в торгівлю продовольчими картками і талонами на бензин на чорному ринку і навіть допомагала влаштовувати подорожі за кордон. Вона допомагала фермам отримувати військові замовлення, постачала з чорного ринку тканини тим швейні підприємствам, які не мали урядових замовлень. Їй навіть пощастило врятувати від армії та служби за кордоном хлопців призовного віку зі своєї організації. Робилося це з допомогою лікарів, що радили, які препарати вживати перед проходженням комісії, а декого влаштовували у військову промисловість на посади, які підпадали під броню.
  Отже, дон мав підстави пишатися своїм правлінням. Його світ був безпечним для тих, хто присягався донові в своїй відданості, а ті, хто вірив у закон і порядок, гинули мільйонами. Єдиною ложкою дьогтю був його власний син Майкл — він відмовився від такої допомоги й подався добровільно служити батьківщині. І, на подив дона Корлеоне, ще кілька молодиків з його організації вчинили так само. Один з них, намагаючись пояснити свій вчинок, сказав:
  — Америка стала для мене доброю батьківщиною.
  Коли про це розповідали донові, той сердито зауважив капореджіме:
  — Не Америка, а я був добрий для нього.
  Це б могло погано закінчитися для тих молодиків, але, пробачивши своєму синові Майклу, дон мусив пробачити й цим хлопцям, що виявили таке нерозуміння свого обов'язку перед ним і перед собою.
  Перед кінцем другої світової війни дон Корлеоне вже усвідомлював, що його світові знову доведеться перебудовуватися, ще хитріше пристосовуватися до іншого, більшого світу. Він був певен, що йому пощастить зберегти прибутки на досягнутому рівні.
  Набутий досвід давав йому підстави для такої впевненості. Правильний напрямок підказали два незначних випадки. Якось, ще на початку його кар'єри, до нього звернувся по допомогу молодий тоді Назоріне — він ще був помічником пекаря й збирався одружитись. Удвох зі своєю майбутньою дружиною, доброю італійською дівчиною, він сплатив величезну як для нього суму — триста доларів заощаджених грошей оптовому торговцю меблями. Цей торговець надав їм право самим вибрати все потрібне для умеблювання п'ятикімнатної квартири. Гарний добротний гарнітур для спальні з двома столиками й лампами. І гарнітур для вітальні з пишним м'яким диваном і м'якими кріслами, обтягнутими розкішною тканиною з золотим полиском. Назоріне та його наречена, щасливі, провели цілий день у величезному переповненому складі, вибираючи меблі для себе. Продавець узяв з них гроші, оті триста доларів, зароблених тяжкою працею, поклав до себе в кишеню і пообіцяв, що за тиждень їм приставлять меблі на квартиру, яку вони вже найняли.
  Але наступного тижня ця фірма збанкрутувала, великий склад, набитий меблями, закрили, опечатали й призначили для розрахунків з кредиторами. А сам торговець зник, щоб дати іншим кредиторам змогу випустити своє обурення на вітер. Назоріне був одним із цих кредиторів. Він пішов до адвоката; той роз'яснив йому, що нічим не можна зарадити поки цю справу не буде вирішено в суді і поки не розплатяться з іншими кредиторами. Це може тривати три роки і Назоріне мав би ще вважати себе щасливим, коли б йому після всього повернули по десять центів з долара. 
  Віто Корлеоне слухав цю історію, не ймучи віри. Не може бути, щоб закон дозволяв таке шахрайство. У того торговця був не власний будинок, а палац — маєток на Лонг-Айленді; шикарний автомобіль, його діти вчилися в коледжі. Як могло статися, що він забрав гроші нещасного пекаря Назоріне і не віддав йому меблі, за які той заплатив. Для певності Віто Корлеоне доручив Дженко Абандандо розібрати цю справу з юристами, які захищали інтереси компанії «Дженко пура».
  Вони перевірили випадок з Назоріне. Все особисте майно того бізнесмена було записано на ім'я його дружини. Його мебельне підприємство значилось як акціонерна компанія, і, особисте майно не могло бути вилучене для оплати її фірми. Щоправда, він повівся не дуже пристойно, забравши гроші Назоріне, коли йому було вже добре відомо, що фірма збанкрутує, але так робилося завжди й скрізь. Отже, за законом до нього не підкопаєшся ні з якого боку. 
  Безперечно, цю справу швидко й легко залагодили. Дон Корлеоне надіслав свого консільйорі Дженко Абандандо поговорити з тим торговцем. Як і сподівалися, спритний бізнесмен зразу ж уторопав, що й до чого, і влаштував так, що Назоріне отримав свої меблі. Проте молодий Віто Корлеоне зробив для себе корисний висновок.
  Другий випадок мав далекосяжніші наслідки. 1939 року дон Корлеоне вирішив переїхати з усією родиною за межі міста. Як кожному з батьків, йому також хотілося, щоб діти ходили до кращих шкіл, мали краще оточення. З особистих  міркувань йому хотілося анонімності життя в передмісті, де його ніхто не знав. Він придбав маєтність на Лонг-Айленді; там стояли лише чотири новеньких будинки, проте було досить місця для розбудови. На той час уже заручились Соні з Сандрою, і невдовзі вони мали одружитися, отож один будинок призначався для них. У другому оселився Корлеоне. Третій зайняв Дженко Абандандо з своєю сім’єю. Четвертий поки що стояв порожній.
  Через тиждень після їхнього переїзду на нове місце до садиби під’їхала невелика вантажна машина з трьома робітниками. Вони назвалися інспекторами пожежної охорони з містечка Лонг-Біч. Один з наймолодших охоронників дона провів їх у підвал, де стояла газова піч. Дон з дружиною і Сонні якраз були в садочку й насолоджувалися солоним морським повітрям.
  На донову превелику досаду охоронець покликав його до будинку. Троє інспекторів — усі, як один, плечисті здоровила — стояли коло печі. Вони вже розібрали її, й частини валялися на цементованій підлозі. Старший між ними, владний чолов'яга з низьким грубим голосом, звернувся до дона:
  — Ваша пічка ні к бісу не годиться. Якщо хочете, щоб відремонтували і знову зібрали її, то це обійдеться — за працю та заміну негодящих частин — в сто п'ятдесят доларів, і тоді ми видамо дозвіл на проходження окружної інспекції. — Він витяг червоний папірець. — Ми поставимо отут свою печатку, бачите? І тоді вже ніхто з округи не матиме до вас ніяких претензій.
  Пригода почала тішити дона. Вона хоч якось присмачила одноманітний спокійний тиждень, який він провів отут разом з сім'єю, відпочиваючи від справ і вирішуючи всякі дрібниці, що неминуче виникають під час переїзду на нове місце. Дон говорив англійською з ледь помітним акцентом. Але тепер, ламаючи мову більше, ніж звичайно, він запитав:
  — А що буде з піччю, якщо я не захочу платити?
  Старший з трьох знизав плечима:
  — Залишимо її ось так, як вона лежить перед вами, —  він показав рукою на металеві трубочки, порозкидані по підлозі.
  Дон лагідно попросив:
  — Почекайте, я принесу вам гроші.
  Він вийшов у садочок і звернувся до Сонні:
  — Слухай, там якісь люди колупаються біля печі, піди подивись. Я ніяк не второпаю, чого вони хочуть. Іди побалакай з ними.
  Але це не був жарт; він збирався зробити сина одним зі своїх заступників, і це було одне з випробувань для Сонні на шляху до відповідального становища в «родині».
  Розв'язок, який знайшов Сонні, не задовольнив батька. Він був надто прямолінійний, йому бракувало сицилійської тонкості. Сонні явно волів діяти не рапірою, а дрючком. Досить йому було почути від старшого їхню вимогу, як він вихопив пістолет, наставив його на робітників і наказав охоронцям дати їм доброго прочухана. А потім наказав скласти піч і прибрати підлогу. Обшукавши їх, він установ, що вони справді працюють у фірмі по обслуговуванню печей в окрузі Таффок. Сонні запам'ятав ім'я власника фірми, а після всього виштовхав їх з будинку, наказавши:
  — Щоб я більше не бачив вас на Лонг-Біч. А побачу, начувайтеся.
  Молодий Сантіно, доки не виріс і не став жорстокіший, влюбляв протегувати всім, хто жив поблизу. Сонні сам прийшов до власника фірми по обслуговуванню печей і попросив його більше ніколи не надсилати своїх людей на Лонг-Біч. Тільки-но встановивши свої звичайні зв'язки з місцевою поліцією, «родина» Корлеоне заповзялась повідомляти її про всі злочини професійних гангстерів. І менше як за рік Лонг-Біч став найспокійнішим містечком Сполучених Штатів щодо злочинності. Професійним убивцям та грабіжникам порадили не потикатися до містечка. Перше порушення їм ще простили. Після другого їх просто не стало. А різним удаваним контролерам та інспекторам газових іі електричних компаній чемно сказали, що їхня поява небажана на Лонг-Біч. Тих же самовпевнених «контролерів», що знехтували це попередження, били так, що вони ледве не віддавали богу душу. Молодим місцевим шалапутам, які не виявляли належної поваги до закону і ладу, ласкаво, по-батьківському порадили тікати геть з дому. Лонг-Біч став зразковим містечком.
  Дона Корлеоне при цьому вражало найбільше те, що його маскувальні заходи відповідали цілям, які ставили перед собою охоронці закону. Отже, безсумнівно, людина з  його талантом могла б себе виявити і в тому, іншому світі, який, проте, був закритий перед ним, коли він ще був порядним юнаком, і він тепер робив усе, щоб увійти до того світу.
  Дон жив щасливим життям на Лонг-Біч, зміцнюючи і поширюючи свою імперію, аж поки закінчилася війна і з’явився Турок Солоццо, що порушив мир, втягнув їх у свою війну і прикував дона до лікарняного ліжка.
  
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  Розділ 15
  Хатні господарки з вікон будинків і продавці крізь прочинені двері своїх крамничок миттю помічають будь-що в цьому нью-гемпширському містечку. Отож за кілька хвилин кожний житель уже знав, що перед будинком Адамсів зупинився чорний автомобіль, на якому легко було розпізнати нью-йоркські номери.
  Кей Адамс, що й досі залишалася містечковою дівчиною, хоча вже закінчувала коледж, також визирнула у віконце зі своєї спальні. Вона готувалася до іспитів і якраз оце збиралася зійти вниз обідати, коли помітила машину, що їхала вулицею. Кей чомусь не здивувалася, коли машина підкотила саме під їхній дім. З машини вийшли двоє дебелих чоловіків, що здалися їй достоту схожими на гангстерів з кінофільму, і Кей заквапилася вниз, щоб першою опинитись біля дверей. Вона була певна, що люди прибули від Майкла або ж від його рідних, і не хотіла, щоб вони заговорили з її батьком та матір'ю, перше ніж вона відрекомендує їх. Ні, не те щоб вона соромилася друзів Майкла, подумала Кей, просто її батько й мати були консервативні новоанглійські янкі і не зрозуміли б, як це вона дозволяє собі навіть звичайне знайомство з такими людьми.
  Кей підскочила до дверей якраз коли задзвонив дзвоник; вона кинула матері мимохідь:
  — Я відчиню.
  Відчинила двері; двоє дужих чоловіків стояли перед дверима. Один з них сягнув у внутрішню кишеню свого піджака, точнісінько як гангстер у кіно поліз би по пістолет, вона від подиву навіть розтулила губи, але чоловік витяг невеличке посвідчення у шкіряній обкладинці й розкрив його.
  — Я детектив Джон Філіпс з департаменту поліції міста Нью-Йорка. — Він показав рукою на свого супутника — дуже смаглявого, з густезними й чорнющими бровами: — А це мій напарник, детектив Сіріані. А ви — міс Кей Адамс?
  Кей підтвердила. Філіпс говорив далі:
  — Чи не могли б ми зайти й поговорити з вами кілька хвилин? Це стосується Майкла Корлеоне.
  Вона відступила трохи вбік, щоб пропустити їх у дім. В цю мить у вузенькому коридорчику, що вів до кабінету, з'явився її батько.
  — Кей, що сталося? — запитав він.
  Пан Адамс, сивоволосий худорлявий чоловік з поважним виглядом, був не лише пастором місцевої баптистської церкви, але і вважався в релігійних колах знавцем святого письма. Кей не знала як слід свого батька, — він завжди був загадкою для неї, — але бачила, що він її любить, хоча й удає, що донька і її внутрішнє життя його не цікавлять.
  Вони ніколи не були надто близькі, але Кей довірялася йому. Отож вона просто відповіла:
  — Ці люди — детективи з Нью-Йорка. Вони хочуть розпитати мене про одного мого знайомого.
  — А чом би нам не зайти в мій кабінет? — запропонував він, начебто зовсім не здивований. Детектив Філіпс лагідно відповів:
  — Ми б хотіли поговорити з вашою донькою наодинці, пане Адамс.
  Пан Адамс чемно зауважив:
  — Думаю, що це залежатиме від Кей. Доню, чи ти хочеш говорити з цими панами наодинці, чи волієш, щоб я теж був присутній? Або, може, мати?
  — Я сама переговорю з ними, — відповіла Кей. Пан Адамс звернувся до Філіпса:
  — Можете скористатися моїм кабінетом. Чи не пообідаєте з нами?
  Обидва детективи відмовились. Кей завела їх до кабінету. Вона сіла у велике шкіряне крісло свого батька, а вони незручно вмостилися на краєчку дивана. Детектив Філіпс розпочав розмову:
  — Міс Адамс, чи бачилися ви з Майклом Корлеоне протягом останніх трьох тижнів? Чи отримували звістки від нього?
  Цього запитання було досить, щоб насторожити її. Три дні тому вона прочитала в бостонських газетах повідомлення під великими заголовками про те, що в Нью-Йорку вбито капітана поліції й контрабандиста наркотиків на ім’я Вірджіль Солоццо. Газети відзначали, що це один з виявів гангстерської війни, в яку замішана «родина» Корлеоне.
  Кей заперечливо схитнула головою.
  — Ні, я його бачила востаннє, коли він йшов навідати свого батька в лікарні, це було, здається, з місяць тому. 
  Другий детектив перебив різким голосом:
  — Про цю зустріч ми все знаємо. А чи бачилися ви з ним після того і чи отримували якісь повідомлення?
  — Ні. 
  Детектив Філіпс сказав увічливо:
  — Якщо маєте з ним якийсь контакт, краще скажіть нам про це. Нам украй потрібно переговорити з Майклом Корлеоне. Мушу попередити вас: через зв'язок із ним ви можете потрапити у дуже неприємне становище. Якщо ви допомагаєте йому в той чи інший спосіб, то накличете на себе великі прикрощі.
  Кей випросталася в кріслі.
  — А чого б це я не мусила йому допомагати? Ми збираємося одружитись, а чоловік і жінка завжди допомагають одне одному.
  На цей раз їй відповів детектив Сіріані.
  — Якщо ви йому допомагаєте, то станете співучасницею вбивства. Ми шукаємо вашого кавалера тому, що він убив капітана поліції в Нью-Йорку, а з ним ще й інформатора поліції, з котрим капітан саме мав зустріч. Нам достеменно відомо, що стріляв Майкл Корлеоне.
  Кей засміялась. Її сміх був такий невимушений, такий скептичний, що це справило враження на агентів.
  — Майкл ніколи б цього не зробив, — сказала дівчина. — Він не мав нічого спільного зі своєю родиною. Коли він прийшов на весілля своєї сестри, то видно було, що з ним поводяться як із сторонньою людиною, майже так, як і зі мною самою. А якщо він тепер переховується, то лише для того, щоб не привертати до себе уваги і не дати вплутати своє ім'я у всі ці чвари. Майкл не гангстер. Я знаю його краще, ніж ви чи хтось інший. Він надто добра людина, щоб стати мерзенним убивцею. Я не знаю нікого, хто б виявив більше поваги до закону, і не знаю жодного випадку, коли б він сказав неправду.
  Детектив Філіпс лагідно поцікавився:
  — А довго ви його знаєте?
  — Більше року. — Її здивувало, що обидва чоловіки посміхнулися.
  — Гадаю, вам слід би знати деякі речі, — заявив детектив Філіпс. — Того вечора, коли він вийшов від вас, він подався до лікарні. І там устряв у сварку з капітаном поліції, що приїхав до лікарні в службовій справі. Він образив капітана поліції і поплатився за це. Йому перебито щелепу й вибито кілька зубів. Друзі відвезли його на Лонг-Біч, у будинок родини Корлеоне. А наступного вечора після тієї бійки хтось пристрелив того капітана, що з ним Майкл Корлеоне мав сутичку біля лікарні, а сам Майкл зник. Як крізь землю провалився. У нас є свої інформатори й агенти. Всі вони вказують на Майкла Корлеоне. Проте у нас немає точних свідчень, щоб його судити. Офіціант, що був присутній під час убивства, не признає Майкла Корлеоне по фотографії, але можливо, що живого він би пізнав. У нас є ще водій Солоццо, — той відмовляється давати свідчення, але, можливо, він також заговорив би, якби Майкл Корлеоне опинився в наших руках. Отож усіх наших людей розіслано шукати його, та й ФБР його шукає, всіх кинуто в погоню. Поки що нам не щастить, але ми гадали, що, може, ви направите нас на слід.
  — Я не вірю ні одному слову з того, що ви сказали, —  холодно відповіла Кей. Однак їй стало недобре від думки, що, може, в тій частині, де йшлося про перебиту щелепу, детективи говорили правду. Але вбивцею Майкл не міг стати.
  — Дасте нам знати, якщо Майкл зв'яжеться з вами? — запитав Філіпс.
  Кей заперечливо похитала головою. Другий детектив, Сіріані, брутально сказав:
  — Ми знаємо, що ви жили з ним. У нас є реєстраційні написи з готелів і свідки. Якщо ми дамо цій інформації просочитися на сторінки газет, ваші татусь і матінка не знатимуть куди дітися від сорому. Такі поважні люди, як вони, й уявити собі не можуть, щоб їхня донька волочилася по готелях з гангстером. Якщо ви не дасте нам зараз же повної відповіді, я покличу сюди вашого старого і не сходячи і місця викладу йому все як є.
  Якусь мить Кей здивовано розглядала детектива. А потім стала, підійшла до дверей і розчинила їх навстіж. Вона добачила, що батько стоїть біля вікна у вітальні і палить люльку, і покликала його:
  — Тату, зайди, будь ласка, сюди. 
  Пан Адамс обернувся, всміхнувся до неї і зайшов у кабінет. Обняв доньку за стан і, звертаючись до детективів, запитав:
  — Ну то що, панове? 
  Коли від них не почули ніякої відповіді, Кей холодно наказала детективові Сіріані:
  — Ну, агенте, викладайте йому все як є. 
  Сіріані спалахнув.
  — Пане Адамс, я говорю це вам, лише бажаючи добра вашій доньці. Вона зв'язалася з бандитом, який, за нашими даними, вбив офіцера поліції. Я просто кажу їй, що вона може потрапити в серйозну халепу, якщо не погодиться допомагати нам. Проте, здається, вона не усвідомлює, наскільки вся ця справа серйозна. Може, ви поговорили б з нею.
  — Те, що ви кажете, просто неймовірне, — ввічливо відповів  пан Адамс.
  Сіріані ображено випнув підборіддя.
  — Ваша донька й Майкл Корлеоне зустрічаються вже більше року. Вони залишалися на ніч у готелях, реєструючись як чоловік і жінка. Тепер Майкла Корлеоне розшукують для допиту в справі вбивства офіцера поліції. Ваша донька відмовляється подати будь-яку інформацію, що допомогла б нам. Такі факти. Можете називати їх неймовірними, проте я ручуся за кожне слово.
  — Я не ставлю під сумнів ваших слів, сер, — лагідно відповів пан Адамс. — Неймовірним я вважаю те, що моїй доньці нібито загрожує серйозний клопіт. Хіба що ви припускаєте, що вона, — на його інтелігентному обличчі відбився вираз сумніву, — що вона... як це по-вашому — «гангстерка», здається, так ви говорите?
  Кей глянула на батька зчудовано. Вона бачила, що він по-своєму, по-вченому, жартує, і її здивувало, що батько так легко сприймає всю цю справу. Пан Адамс твердо закінчив:
  — А втім, будьте певні, якщо цей молодик поткнеться в мій дім, я негайно повідомлю про його присутність представників влади. І моя дочка так само. А тепер вибачте нас, бо наш обід вже холоне.
  Він якнайчемиіше провів агентів надвір, спокійно, але твердо зачинив за ними двері, взяв Кей за руку і повів на кухню:
  — Ходімо, люба, мама вже давно чекає нас на обід.
  Поки вони дійшли до кухні, Кей уже безмовно плакала — і з полегкості після такого напруження, і від зворушення такою беззастережною батьковою любов'ю. На кухні мати ніби й не помітила її сліз, і Кей здогадалася, що батько, очевидно, вже сповістив її про детективів. Дівчина сіла на своє місце, а мати мовчки налила й подала їй тарілку. Коли вже всі троє були за столом, батько, схиливши голову, проказав молитву.
  Пані Адамс була невисока повна жінка, завжди охайно вдягнена, з дбайливо укладеною зачіскою. Кей ніколи не бачила її розпатланою. Мати також тримала доньку трохи на відстані, не дуже нею цікавлячись. Отож і тепер вона поводилася так само.
  — Кей, не роби драми казна з чого. Я певна, що все це — буря в склянці води. Врешті, хлопець учився в Дартмутському коледжі і не може бути замішаний у таких брудних справах.
  Кей глянула на неї в неприхованому подиві:
  — А звідки ти знаєш, що Майк учився в Дартмуті?
  Мати поблажливо відповіла:
  — Ви, молоді, з усього робите загадки і думаєте, що ви такі вже хитрі, що куди там. Ми про нього давно знаємо, але, звісно, чекали, поки ти сама нам скажеш.
  — Але як ви дізналися? — не вгамовувалася Кей. Вона досі не важилася глянути на батька: адже він тепер знав, що вони з Майклом спали разом. І тому не помітила посмішки на його обличчі, коли він відповів:
  — Просто читали його листи.
  Це здивувало й обурило Кей. Тепер вона вже могла подивитися йому в очі. Його вчинок був ганебніший за її гріх. Вона б ніколи не повірила, що батько здатний на таке.
  — Тату, це неправда, ти не міг їх читати. 
  Пан Адамс усміхнувся до неї.
  — Я зважив, що було б більшим гріхом: розпечатувати твої листи чи залишатися в невіданні, які труднощі можуть чекати мою єдину дитину в житті. Отже, вибір був простий і чесний.
  Пані Адамс докинула, жуючи куряче крильце:
  — Адже ти така ще недосвідчена як на твої роки. Ми повинні пильнувати. Ти ж ніколи не ділилася з нами. 
  І вперше Кей була вдячна Майклові за те, що в листуванні він не висловлював своїх почуттів так палко, як вона, і раділа, що батькам не потрапили до рук деякі з її власних листів.
  — Я ніколи не говорила вам про нього, бо боялася, що ви б жахнулися, довідавшись про його родину.
  — А ми й справді жахнулися, —  весело сказав пан Адамс. — До речі, Майкл давав про себе якусь звістку? 
  Кей заперечливо хитнула головою.
  — Я не вірю, щоб він був у чомусь винний.
   І  побачила, як батько й мати перезирнулись через стіл, потім пан Адамс лагідно зауважив:
  — Якщо він ні в чому не винний і зник, то, можливо, з ним ще щось сталося.
  Спочатку Кей не зрозуміла. А потім схопилася з-за столу й прожогом кинулась до своєї кімнати.
  ***
  Через три дні Кей Адамс вийшла з таксі на Лонг-Біч перед оселею Корлеоне. Вона перед цим зателефонувала, і на неї чекали. Біля дверей її зустрів Том Хейген, вона була розчарована, що це саме він. Вона знала, що від нього нічого не довідається.
  В кімнаті Том підніс їй келих з коктейлем. Кей бачила в домі ще кількох чоловіків. Але Сонні між ними не було. Вона прямо запитала Тома Хейгена:
  — Чи ви знаєте, де тепер Майкл? Чи можете допомогти мені зв’язатися ним? 
  Хейген уже був готовий до відповіді:
  — Ми знаємо, що з ним усе гаразд, але нам не відомо, де саме він тепер. Коли він почув про вбивство того капітана, то побоявся, що можуть звинуватити його. Тому й вирішив просто зникнути. Сказав мені, що дасть звістку про себе через кілька місяців.
  Мало того, що це була суцільна брехня, Хейген навіть і не пробував приховати цього.
  — А що, той капітан справді перебив йому щелепу? — запитала Кей.
  — Боюся, що справді, — відповів Том. — Але Майкл ніколи не був мстивим. Я певен, що він зовсім не причетний до того, що трапилося.
  Кей відкрила свою сумочку і видобула лист.
  — Чи не могли б ви передати оце йому, коли він озветься?
  Хейген заперечив:
  — Якби я взяв цей лист і ви потім сказали на допиті, що я взяв його від вас, це б могли витлумачити як доказ того, що я знаю про місце його перебування. Чом ви не хочете почекати ще трохи? Я певен, що Майкл подасть про себе звістку.
  Кей допила коктейль і встала, щоб іти. Хейген провів її, та коли відчиняв їй двері, знадвору зайшла невелика огрядна жінка, вдягнена в чорне. Кей упізнала Майклову матір. Простягла їй руку і вимовила:
  — Добридень, пані Корлеоне.
  Маленькі темні очі жінки якусь мить уважно вивчали її, а потім зморшкувате, плюскле обличчя оливкового кольору осяяла усмішка, стримана, однак навдивовижу щира й приязна:
  — А, так це ти, дівчинка мого Майкла, — промовила пані Корлеоне. Вона говорила з дуже відчутним італійським акцентом. Кей ледве зрозуміла її.
  — Ти щось їла? — запитала вона. Кей відповіла «ні», маючи на увазі, що їй нічого не хочеться, але пані Корлеоне гнівно обернулася до Тома Хейгена і вичитала йому італійською, закінчивши словами:
  — Ти навіть не налив бідній дівчині чашку кави, ех ти, безсоромнику. — Узяла Кей за руку і повела її до кухні. Рука старої була дивно тепла й жива.
  — Випий кави і поїж, а потім тебе відвезуть додому. Я не хочу, щоб така гарна дівчина, як ти, їхала поїздом. — Вона всадовила Кей, а сама заметушилась по кухні, скидаючи пальто й капелюшок і кидаючи їх на стілець. За хвилину на столі з'явився хліб, сир і ковбаса, а на плиті вже закипала кава. Кей сказала соромливо:
  — Я прийшла розпитати про Майкла, бо не мала від нього жодної звістки. Пан Хейген каже, що ніхто не знає, де Майкл тепер, і що згодом він сам сповістить про себе. 
  Хейген заквапився пояснити:
  — Мамо, більше нічого ми їй зараз не можемо сказати. 
  Пані Корлеоне кинула на нього погляд, повний нищівного презирства:
  — Хто ти такий, щоб учити мене, що робити? Навіть мій чоловік не вказує мені, що робити, хай його Господь помилує. — Вона перехрестилась.
  — А як себе має пан Корлеоне? — запитала Кей.
  — Добре, добре. Він уже старіє, дурнішає, отож і допустив, щоб сталась така оказія! — Вона не поважно постукала себе по лобі. Потім налила кави й примусила Кей з’їсти трохи хліба з сиром. 
  Коли випили каву, пані Корлеоне затисла долоню Кей у і моїх темних долонях і тихесенько сказала:
  — Майкл не напише тобі, ти від нього не діждешся звістки. Він переховуватиметься два-три роки. А може, й довше, може , багато довше. Їдь собі додому, знайди собі доброго хлопця і виходь за нього заміж. 
  Кей витягла лист із своєї сумочки:
  — Чи не могли б ви переслати йому? 
  Стара жінка взяла лист і погладила Кей по щоці:
  — Авжеж, авжеж, — відповіла вона. Хейген почав було протестувати, але стара вилаялася на нього італійською. А потім провела Кей до дверей. Швидко цьомкнула її в щоку і сказала:
  — Забудь про Майкла. Він уже не для тебе. 
  На Кей чекала машина, спереду сидів водій і ще один чоловік. Вони довезли її аж до готелю, не вимовивши дорозі ані слова. Кей також мовчала. Вона намагалася призвичаїти себе до думки, що той, кого вона кохала, був безжальним убивцею. Адже про це сказала його мати — людина, якій не можна не повірити.
  Розділ 16
  Карло Ріцці був злий на весь світ. По шлюбі він мав би стати повноправним членом «родини» Корлеоне, а йому лише для відчіпного віддали невеличку букмекерську контору в північно-східній частині Манхеттена. Він розраховував на один із будинків у завулку на Лонг-Біч; адже дон міг коли завгодно виселити пожильців, Карло якраз цього й сподівався, був певен, що, оселившись разом з родиною Корлеоне, буде втаємничений в усі справи. Але ж дон не по правді повівся з ним. «Великий дон», — думав Карло презирливо. Старий «вусатий ведмежатник», якого вбивці застукали серед вулиці, мов жовтодзьобого злодійкуватого молокососа. Він мав надію, що старе стерво скоро вріже дуба. Колись вони товаришували з Сонні. Якщо Сонні стане на чолі «родини», можливо, тоді Карло пощастить вибитися в люди.
  Він дивився, як дружина наливає йому каву. Боже, на кого вона схожа. Не минуло й п'яти місяців після весілля, а її вже отак роздуло. Вже й понесла. Оці італійки зі Сходу — справжні корови.
  Він поляскав її по м'якому опасистому стегну. Кокні всміхнулася до нього, але Карло сказав презирливо:
  — На тобі більше сала, ніж на свині.
   Було приємно бачити, як сльози набігли їй на очі від образи. Нехай вона й донька «Великого дона», але ж вона його дружина, його власність, і він може об неї хоч ноги витирати. Його самолюбство тішило бодай те, що він міг поводитися з дочкою самого Корлеоне, як з підстилкою при дверях.
  Карло зразу ж поставив її на належне місце. Вона хотіла залишити собі оту торбинку з конвертами, в яких їм дарували гроші на весіллі. Карло нагородив її добрим синцем під око і забрав гроші, так і не сказавши, що він з тими грошима зробив, бо це могло й не минутись йому так легко. Ще й досі було трохи прикро. Боже, спустив майже п'ятнадцять тисяч у тоталізатор і на дівчат у кабаре.
  Карло відчув, що Конні ззаду стежить за ним, і тому, граючи м'язами, потяг до себе тарілку з булочками через увесь стіл. Він тільки-но впорав яєчню й шинку, але ж був нівроку чолов'яга, отож любив добряче поснідати. Його тішило враження, яке він справляв цю мить на дружину. Вона бачила не звичайного вам чорнявого солоденького італійчика, а високо підстриженого блондина з міцними руками, вкритими золотавим волоссям, з широкими плечима й тонким станом. Авжеж, він сильніший за будь-кого з так званих «міцних хлопців», що працювали на «родину». Сильніший за Клеменцу, Тессіо, Рокко Лампоне й того Полі, якого хтось пристукнув. Цікаво, на чому він уклепався. Потім чомусь згадав про Сонні. Один на один він упорався б і з Сонні, хоч той трохи вищий і важчий. Щоправда, його страхала слава Сонні, хоча Карло знав його як веселого й дотепного хлопця. Так, хто-хто, а вони з Сонні — щирі приятелі. Може, як помре старий дон, усе налагодиться.
  Не поспішаючи, він допив каву. Хіба це квартира? Він звик до просторіших помешкань Заходу. Скоро треба буде їхати на своє «підприємство», приймати ставки. Сьогодні неділя — найнапруженіший день тижня, бейсбольні ігри в повному розпалі, завершуються баскетбольні змагання і починаються вечірні перегони. Чого це там Конні метушиться? Він обернувся.
  Вона вбиралася в модне серед нью-йоркських італійок вбрання, якого Карло терпіти не міг. Шовкова квітчаста сукня з паском, виставлені напоказ браслет і сережки й пишні рукави. Вона здавалась років на двадцять старішою.
  — Куди це ти вичепурилася? 
  Вона холодно відповіла:
  — Провідати батька на Лонг-Біч. Він ще не встає з ліжка, і комусь завжди треба бути коло нього.
  — А «концертом» все ще Сонні заправляє? — поцікавився Карло.
  — Яким концертом? — Конні безтямно глянула на нього.
  Карло оскаженів. 
  — Ах ти ж, стерво вошиве, я тебе або навчу, як розмовляти зі мною, або ж виб'ю дитину з твого коров'ячого черева.
  Конні перелякалась, і це тільки додало йому сказу. Карло підхопився зі стільця і ляснув її по щоці, залишивши червоний слід. Не відходячи, вдарив її ще, ще і ще раз. Верхня губа репнула, з неї бризнула кров, і вона на очах набрякла. Це зупинило його. Він не хотів залишати слідів. Конні побігла в спальню, грюкнула дверима й клацнула ключем. Карло засміявся і сів допивати каву.
  Потім сидів і курив, аж поки настав час одягатися. Карло постукав у двері.
  — Ану, відчини, поки я не виламав дверей. — Ніякої відповіді. — Давай, мені треба збиратися, — Карло підняв голос. Він чув, як вона встала з ліжка, підійшла до дверей і повернула ключа. Коли зайшов, Конні вже відвернулася спиною до нього, підійшла до ліжка і впала на нього обличчям до стіни.
  Карло, хутенько вдягнувшись, побачив, що вона вже в самій сорочці. А йому хотілося, щоб Конні навідала батька — може принесе звідти якісь вісті.
  — Що таке? Кілька ляпасів вибили з тебе всю охоту? 
  Ну й ледача ж вона.
  — Нікуди я не піду, — якось невиразно промимрила він, і в її голосі бриніли сльози.
  Карло нетерпляче схопив її за плече й повернув до себе. І зразу побачив, чому Конні не хотіла виходити з дому. Мабуть, її правда. Здається, він ударив її сильніше, ніж хотів. Ліва щока напухла, а розбита верхня губа висіла під носом смішною білою ґулею.
  — Дарма. Але я пізно прийду. В неділю завжди багато роботи.
  Вийшовши з дому, Карло побачив на своїй машині поліцейський зелений талон. Отже, його знову оштрафовано на п'ятнадцять доларів за те, що поставив машину в недозволеному місці. Він поклав талон на купку інших у машині в бардачок. Карло був у доброму гуморі. Йому завжди відлягало, коли притискав цю розбещену паскуду Конні. Ніби оце розквитався за те, що ним потурали в «родині» Корлеоне.
  Коли він провчив її перший раз, то й сам трохи злякався. Вона зразу ж помчала на Лонг-Біч поскаржитися батькові й матері й показати їм синця під оком. Тоді він добряче перепудив. Але, повернувшись додому, Конні поводилася напрочуд лагідно, як віддана слухняна італійська дружина. Протягом наступних кількох тижнів Карло ставився до неї підкреслено уважно й ласкаво, «пораючи» її і вранці, і вдень, і вночі. Нарешті, гадаючи, що все лихе минулося назавжди, вона розповіла, що сталося.
  Удома Конні вислухали холодно, навіть трохи глузливо. Щоправда, мати ніби жаліла її і навіть попросила батька побалакати з Карло. Але батько відмовився.
  — Хоч вона і моя дочка, — заявив він, — але тепер вона належить чоловікові. Він знає про свої обов'язки. Навіть сам король Італії не важився встрявати між чоловіка і жінку. Іди додому й навчися так поводитись, щоб він не мусив удаватися до бійки.
  Конні обурено запитала батька:
  — А хіба ти бив коли-небудь маму? — Конні була мазункою і тому могла розмовляти з батьком зухвало. Батько відповів:
  — Вона ніколи не доводила мене до цього.
  Мати кивнула головою й усміхнулася.
  Конні розповіла їм, що її чоловік відібрав у неї весільні гроші й навіть не сказав їй, що зробив з ними. Батько лише стенув плечима й зауважив:
  — Я б зробив те саме, якби моя жінка була така проноза як ти.
  Отож вона вернулася додому трохи спантеличена, а трохи й настрашена. Конні завжди була батьковою улюбленицею і не могла збагнути, чому він став такий холодний до неї.
  Проте дон не був такий уже нечуйний, як удавав. Він з’ясував, куди Карло Ріцці спустив весільні гроші. Спеціально приставлені люди доповідали Хейгенові все про букмекерські операції Карло Ріцці. Але дон не втручався. Не можна сподіватися від чоловіка належного виконання подружніх обов'язків, якщо він боятиметься жінчиних родичів. Становище було дуже дражливе, і дон не наважувався втручатись. А згодом, коли Конні завагітніла, він ще більше переконався, що не схибив, і вирішив ні за яких обставин не втручатися, хоч Конні скаржилася матері на нові побої й мати знову звернулася до батька. Конні навіть натякнула, що розійдеться з чоловіком. І вперше в житті дон розсердився на неї:
  — Він батько твоєї дитини. Ким виросте в наші часи дитина, якщо в неї не буде батька?
  Довідавшись про все це, Карло Ріцці заспокоївся. Отже, йому ніщо не загрожує. Він навіть похвалявся двом своїм «писарям», Саллі, Регcy і Коучу, що дає добрих чортів своїй дружині, коли та заноровиться, і бачив, з якою повагою вони дивляться на нього — адже у Карло вистачало відваги давати прочухана доньці самого великого дона Корлеоне.	
  Ріцці не почувався б таким спокійним, коли б йому було відомо, що Сонні, почувши, як він поводиться з його сестрою, так оскаженів, що його зупинила лише рішуча заборона самого старого Віто — заборона, якої навіть Сонні не міг не послухатися. Ось чому, боячись, що не стримає запальної вдачі Сонні останнім часом уникав зустрічі з Ріцці.
  Отож, перебуваючи в чудовому настрої, погожого недільного ранку Карло Ріцці переїхав Дев'яносто шостою вулицею на Іст-Сайд і не помітив у потоці автомобілів машину Сонні, що їхав у протилежному напрямку до нього додому.
  Сонні покинув безпечний маєток Корлеоне на Лонг-Біч. Пробув ніч у Нью-Йорку з Люсі Манчіні. Тепер, повертаючись додому, він мав з собою чотирьох охоронців — двох попереду і двох позаду. Він не потребував охоронців — з одним нападником міг легко впоратися сам. Охоронці їхали у власних машинах, а в готелі займали номери з обох боків номера Люсі. Якщо їздити до неї не часто, цьому не було великого ризику. Та оскільки Сонні вже був у місті, то вирішив прихопити сестру і забрати її з собою на Лонг-Біч. Він знав, що Карло поїде на роботу в свій заклад і що цей нікчема не подбав про машину для неї. Отож він сам підвезе сестру додому.
  Почекав, поки охоронці, що їхали попереду, зайшли до будинку, а потім пішов слідом. Він бачив, як хлопці, що їхали позаду, пригальмували біля його машини й залишилися стежити за вулицею. Він також був напоготові. Хоча майже повністю виключалося, щоб супротивник підозрював, що Сонні в місті, але завжди треба бути обережним. Сонні навчився цього під час гангстерської війни в тридцяті роки.
  Він ніколи не користувався ліфтами: адже це смертельні пастки. Швидко піднявся сходами на дев'ятий поверх до квартири Конні. Постукав у двері. Він бачив, коли назустріч проїхала машина Карло, і знав, що сестра сама вдома. Ніхто не відповідав. Постукав ще раз і почув переляканий, несміливий голос сестри:
  — Хто там?
  Це так не схоже на Конні. Адже сестра завжди була життєрадісна, бадьора і небоязка, як, урешті, всі в їхній родині. Що за чортівня трапилася з нею?
  — Це я, Сонні, — сказав він.
  Всередині стукнув засув, двері відчинилися, й Конні, схлипуючи, впала йому в обійми. У подиві Сонні закляк на місці. Потім відхилив її від себе, розгледів напухле обличчя і все зрозумів. Він сахнувся від сестри, щоб метнутися вниз по сходах. Лють спалахнула в ньому, спотворивши обличчя. Конні побачила його стан і прикипіла до брата, не відпускаючи й намагаючись затягти його до квартири. Тепер вона плакала від жаху. Конні знала скажену вдачу старшого брата і боялася того, що мало статися. Тому-бо вона ніколи й не скаржилася йому на Карло. Їй пощастило затягти його до квартири.
  — Це я винна. Я почала з ним бійку, хотіла вдарити його, от він і дав мені ляпаса. Він не хотів так дуже. Я сама нарвалася.
  Масивне вродливе обличчя Сонні вже було спокійне.
  — Ти не підеш сьогодні провідати старого?
  Сестра мовчала, і Сонні додав:
  — Я думав, що ти збираєшся, і тому заїхав до тебе. Все одно я був у місті.
  Конні заперечливо схитнула головою.
  — Я б не хотіла показуватися йому на очі в такому вигляді. Поїду серед тижня.
  — Гаразд, — погодився Сонні. Він пішов у кухню і взяв телефонну трубку. — Подзвоню лікареві, щоб прийшов оглянув тебе і зробив усе що слід. Тобі тепер треба берегтися. Скільки місяців залишилося до пологів?
  — Два, — відповіла Конні. — Сонні, я прошу тебе, нічого роби, чуєш, я тебе прошу.
  Спині зареготав. Щось жорстоке пробилося в рисах його обличчя, коли він запевняв її: 
  — Не бійся, я не зроблю твоєї ненародженої дитини сиротою.
  Поцілував її в неушкоджену щоку і вийшов з квартири.
  ***
  На Іст-Сайді, на Сто дванадцятій вулиці навпроти кондитерської крамнички, в якій заснував свою штаб-квартиру Карло Ріцці, понад тротуаром машини стояли в два ряди. На тротуарі перед крамничкою батьки перекидалися м'ячем із своїми малими дітьми, яких, як щонеділі, узяли з собою, щоб покатати на машині й мати собі якусь компанію, поки чекатимуть результатів змагань. Побачивши Карло Ріцці, вони припиняли гру, купували дітям морозиво, щоб ті відчепилися, і починали вивчати газетну інформацію про стартових пітчерів, вибираючи, на кого поставити в сьогоднішнім бейсбольних змаганнях.
  Карло зайшов до великої кімнати за торговим залом. Обидва його «писарі», і невеличкий жилавий Саллі Регс, і дебелий Коуч, уже були готові починати роботу. Вони приготували великі розліновані блокноти, щоб заносити ставки. На дерев'яній підставці стояла демонстраційна дошка на якій крейдою вже написали назви шістнадцяти провідних бейсбольних команд, попарно, так, як вони сьогодні грали. Проти кожної пари обкреслено квадратик для позначення умов ставок. Карло спитав Коуча:
  — Як сьогодні — телефон не підслуховують?
  — Ще не підключились. 
  Карло підійшов до телефону й набрав номер. Саллі Регс і Коуч байдуже стежили, як Карло записав умови ставок на сьогоднішні бейсбольні ігри, як поклав трубку, підійшов дошки і поставив проти кожної пари умови ставок. Він не знав, що вони вже мали ці дані й тепер перевіряли його роботу. Бо в перший тиждень він якось сплутав цифри, переписуючи їх на дошку, і створив тим самим «золоту середину» -  заповітну мрію всіх гравців. Бо ставлячи у нього на і команду, а в іншого букмекера, в якого умови записані правильно, ставлячи проти тієї ж самої команди, гравець не може програти. В такому разі у програші залишається лише Карло. Ця помилка того тижня коштувала шість тисяч доларів і підтвердила думку дона про свого зятя. Він дав наказ перевіряти все що робив Карло.
  Звичайно високопоставлені особи «родини» Корлеоне ні коли б не цікавилися такою дрібницею. Вони були відділені принаймні п'ятьма щаблями ієрархії. Та оскільки цей заклад розглядався як полігон для випробування зятя, то він перебував під безпосереднім наглядом Тома Хейгена. І йому доповідали щодня, як ідуть справи.
  Тепер, коли все було готове, в підсобку кондитерської крамнички набилися клієнти, щоб поставити в своїх газетах умови ставок проти ймовірних переможців. Дехто, дивлячись на дошку, тримав за руку сина чи доньку. Один чоловік, що грав на великі гроші, допитувався у своєї малої доньки, яку тримав за руку: «Ну, хто тобі сьогодні більше подобається, серденятко, — «Велетні» чи «Пірати»?» Зачарована колоритними назвами дівчинка й собі запитала. «А велетні сильніші за піратів?» Батько засміявся.
  Біля обох «писарів» утворилися черги. Заповнивши бланк, «писар» відривав його, загортав у нього отримав гроші й передавав Карло. Карло виходив чорним ходом на другий поверх, де містилася квартира хазяїна кондитерської крамниці. Він передавав на центральний пункт дані про ставку, після чого ховав гроші у невеличкий сейф, вроблений у стіні під вікном і замаскований гардиною, спалював папірець спускав попіл у туалеті й повертався до крамниці.
  Жодна гра в неділю не починається раніше другої години, і після першої хвилі клієнтів — сімейних чоловіків, що робили ставки і поспішали до своїх родин, щоб підвезти їх на пляж, —  тяглися струмки нежонатих або заповзятих гравців, що і в неділю позбавляли свої родини можливості поїхати до моря і відійти від задушливої атмосфери літнього міста. Нежонаті — це гравці азартні, вони роблять великі ставки і приходять десь о четвертій, щоб поставити вдруге Це вони змушували Карло Ріцці перепрацьовувати по неділях, хоча деякі сімейні чоловіки також, повернувшись з пляжу, поспішають поставити вдруге, щоб надолужити програне.
  Десь о пів на другу потік клієнтів зменшився, Карло разом з Регсом вийшов і сів на ґанку перед крамничкою подихати свіжим повітрям. Обидва дивилися, як підлітки ганяють м'яча. Проїхала патрульна машина. Вони не звернули на неї ніякої уваги. Це місце перебувало під надійною протекцією в місцевому відділку поліції, і звідти ніхто не буде їх зачіпати. Правда, можуть улаштувати облаву з вищих інстанцій, але і в такому випадку їх би повідомили заздалегідь.
  Вийшов Коуч і підсів до них. Вони трохи побалакали про бейсбол і про жінок. Карло весело повідомив:
  — Сьогодні  я знову трохи поганяв свою, навчав, щоб знала хто старший, чоловік чи жінка.
  — Вона, мабуть, уже добре роздалася?— поцікавився між іншим Коуч.
  — Та я тільки ляснув її кілька разів по пиці. Нічого серйозного. — Карло помовчав. — Бач, їй кортить верховодити над мною. Не на того наскочила.
  Навколо ще походжало кілька інших клієнтів, дихаючи свіжим повітрям, розмовляючи про бейсбол; кілька гравців сиділо на сходах за Карло й «писарями». Раптом підлітки, що грали м'яча на вулиці, розбіглися в різні боки. З несамовитим скреготом загальмувала й зупинилася якраз напроти крамнички легкова машина. Загальмувала так різко, що шини аж завищали, та ще перше ніж машина зовсім зупинилась, з-за керма схопився чоловік — так рвучко, що всі застигли, як спаралізовані. То був Сонні Корлеоне.
  Його масивне обличчя з рисами купідона і товстими вигнутими губами здавалось потворною маскою люті. Як оком змигнути, він уже опинився коло ґанку і вхопив Карло за карки. Сонні що є сили тягнув його на середину вулиці, але Карло обхопив м'язистими руками чавунні поручні ганку й повис на них. Він відхилявся в різні боки, ховаючи обличчя й намагаючись втягти голову в плечі. Його сорочка затріщала в руках Сонні.
  Далі було щось жахливе. Сонні гамселив кулачиськами переляканого Карло, пересідаючим від люті хрипким голосом обсипав його брудною лайкою. Карло, незважаючи на свою несамовиту фізичну силу, не чинив ніякого опору, не протестував і не просив пощади. Коуч і Саллі Регс не наважувалися втрутитись. Вони думали, що Сонні вбиває зятя і не хотіли розділити долю Карло. Хлопчаки, що грали в м’яч, підійшли, щоб налаяти водія, який їх розігнав, але тепер стояли і вражено стежили за тим, що відбувалося у них перед очима. Вони самі були не ягнятка, проте вигляд розлюченого Сонні приголомшив їх. Тим часом під'їхала ще одна машина, з якої вискочили двоє охоронців Сонні. Побачивши, що діється, вони також не наважилися втрутитися і стояли напоготові, щоб допомогти своєму босові, якщо хтось із перехожих здуру полізе на поміч Карло.
  Видовище було відразливе, Карло не чинив опору, але, може саме це й урятувало йому життя. Він учепився в перила, отож Сонні не міг виволокти його на середину вулиці, і хоч очевидно був не кволіший за Сонні, але не пробував відбиватися. Сонні гамселив його в незахищену голову й у потилицю, аж поки не зігнав лють. Нарешті, відсапуючись, кинув вогненний погляд на Карло і проревів:
  — Гляди, виродку смердючий, ще хоч пальцем доторкнешся до моєї сестри — уб'ю на місці.
  Ці слова розвіяли напруження. Бо якби Сонні намірився вбити Карло, він не став би погрожувати. Він погрожував з безсилої люті, бо не міг виконати своєї погрози. Карло не дивився на Сонні. Він понурив очі вниз, а його руки міцно обвилися навколо поручня. Він так і стояв, аж поки не від'їхали машини і поки Коуч не сказав йому поблажливим тоном старшого:
  — Гаразд, Карло, ходімо вже в крамницю. Нема чого тут мозолити людям очі.
  Лише тоді Карло наважився відвести погляд від кам'яних сходинок ґанку, розімкнути руки і відпустити поручень. Розгинаючись, він помітив, що підлітки дивляться на нього вражено й скрушно — очима мимовільних свідків приниження іншої людини. Він ще почувався нетвердо, але здебільшого від шокуючого переляку, що скував перед тим його тіло. Незважаючи на цілу зливу тяжких ударів, Карло не мав серйозних ушкоджень. Коуч провів його за руку до підсобки кондитерської крамниці і поклав на обличчя лід: хоча відкритих ран і крові не було, але воно все набрякло від синців і садин. Страх уже минав, Карло замлоїло від пережитого сорому, і він почав блювати. Коуч нахилив голову Карло над зливальницею, підтримуючи його, неначе п'яного, а потім допоміг піднятися в квартиру і вклав на ліжко. Карло так і не помітив, що Саллі Регс кудись зник.
  А Саллі Регс пішов на Третю авеню доповісти Рокко Лампоне про те, що трапилося. Рокко холодно вислухав повідомлення і своєю чергою подзвонив капореджіме Пітеру Клеменці. Той невдоволено пробурчав:
  — Ох, цей мені клятий Сонні з його скаженою натурою. — Однак його палець передбачливо натиснув на вилку телефону, так що Рокко не почув тієї репліки.
  Клеменца подзвонив на Лонг-Біч і розповів Томові Хейгену. Той хвильку помовчав, а потім сказав:
  — Вишли негайно своїх людей на машинах на дорогу до Лонг-Біч. Про всяк випадок — ану ж Сонні попаде в пробку або в яку подорожню пригоду. Він, як роздратується, зовсім забуває про обережність. Можливо, наші друзі з протилежної сторони вже прочули, що він у місті. Треба стерегтися.
  Клеменца, роздумуючи, зауважив: 
  — Поки я вишлю кого-небудь на дорогу, Сонні вже буде вдома, Татталья також нічого не встигнуть.
  — Не знаю, — терпеливо відповів Хейген, — але як станеться щось на дорозі, то це затримає Сонні. Отже, постарайся зробити все, що можеш. 
  Лаючись сам до себе, Клеменца подзвонив Рокко Лампоне і наказав йому вислати кілька людей на дорогу, що веде до Лонг-Біч. А сам пішов до свого улюбленого «Кадилака» і з трьома охоронцями, яких тепер було приставлено до його дому, через міст «Атлантік-Біч-брідж» поїхав у напрямку Нью-Йорка. 
  Один з неазартних клієнтів, що затримався біля кондитерської крамнички, був вивідувачем «родини» Татталья і зразу ж подзвонив своїм людям. Але «родина» Татталья ще не підготувалася до ведення війни, і повідомлення довго мандрувало від зв'язкового по всіх щаблях до капореджіме, а вже той зв'язався з самим ватажком Татталья. Сонні Корлеоне щасливо дістався до батькового будинку на Лонг-Біч, якраз вчасно, щоб потрапити під батьківський гнів.
  Розділ 17
  Війна 1947 року між «родиною» Корлеоне і союзом п'яти інших «родин» виявилася збитковою для обох сторін. До ж її ускладнював ще й тиск з боку поліції, яка будь-що намагалася розкрити справу про вбивство капітана Маккласкі. Лише у виняткових випадках керівники департаменту поліції дозволяли собі знехтувати політичними силами, що опікували незаконні тоталізатори та інші темні підприємці на, але цього разу політичні діячі виявилися такими ж безпорадними, як генеральний штаб армії, яка вдарилась у грабунки і польові офіцери якої відмовляються виконувані накази.
  Втрата протекції з боку політиків не так сильно вдарила по «родині» Корлеоне, як по інших «родинах». Угруповання Корлеоне отримувало більшість прибутків від азартних ігор, і його інтереси найбільше потерпіли в тих місцях, де люди «родини» працювали на вулиці. Вони попадалися підісланим поліцією провокаторам, обхідників хапали і приставляли в поліцію. Поліція навіть винюхала деякі з «банків» і зробила нальоти, заподіявши чималих збитків. «Банкіри», немалі тузи в своїй сфері, скаржилися капореджіме, а ці останні винесли їхні скарги на родинну раду. Але нічим можна було зарадити. «Банкірам» наказали тимчасово припинити операції. У найприбутковішому районі — Гарлемі передоручили цей бізнес «диким» негритянським агентам, перед якими поліція була майже безсила, бо вони діяли дуже розкидано й хитро.
  Після смерті капітана Маккласкі деякі газети надрукували матеріали про його зв'язки з Солоццо. Опублікували докази того, що невдовзі перед загибеллю капітан отримав великі гроші готівкою. Всі ці повідомлення організував Хейген. Департамент поліції відмовився потвердити або спростувати ці повідомлення, однак вони зробили свою справу. Через поліцейських вивідувачів і тих полісменів, які щомісяця отримували платню від «родини», в поліції розпустили чутки, що Маккласкі був нечесним офіцером. Річ не в тому, що він брав гроші, чи то «чисті» хабарі, в цьому не було нічого незвичайного. Але ж він брав якнайбрудніші гроші — за покриття вбивств і за торгівлю наркотиками. А моральний кодекс поліції цього не вибачав.
  Хейген знав, що полісмен по-своєму дуже дивно вірить у закон і порядок. Він вірить їм більше, ніж публіка, котрій він служить. Адже закон і порядок — це те чудо, що надає йому сили й могутності, якою він дорожить так само, як майже всі люди дорожать своєю силою. І в той же час він завжди відчуває певне невдоволення публікою, котрій служить. Адже вона водночас є і його підопічним і його здобиччю. Як підопічні, люди невдячні, вимогливі, набридливі. Як здобич — вони хитрі, небезпечні й підступні. І тільки-но хто попадає полісменові в лабети, як та сама суспільна машина, що її полісмен захищає, пускає в хід всі свої сили, щоб позбавити полісмена належної йому винагороди. Політикани залагоджують махінації, судді виносять м'які присуди, засуджують умовно найнебезпечніших злочинців. Губернатори штатів і президент США дають їм цілковите помилування, якщо тільки найшановніші адвокати не зуміли ще раніш вигородити їх. З часом полісмен набуває досвіду. А чому, власне, не брати платні, яку йому пропонують оті бандити? Адже гроші йому потрібні більше, ніж будь-кому. Чого б це його діти не мали ходити до коледжу? Чого б це його жінці не вільно було купувати собі одяг у дорогих магазинах? А хіба йому самому завадить під час зимової відпустки засмагнути у Флориді? Адже він як-не-як важить власним життям, а це вам не жарт.
  Але, як правило, полісмен не хоче брати брудних хабарів. Він згодиться взяти гроші від букмекера й не боронитиме йому робити своє діло. Не відмовиться від грошей, запропонованих водієм, який не любить сплачувати штраф за порушення правил руху. За винагороду він дозволить повіям провадити своє ремесло. Це все чади, притаманні людській натурі. Але він, звичайно, не стане брати хабара у продавця наркотиків, озброєного грабіжника, ґвалтівника, убивці та інших тяжких кримінальних злочинців. На його думку, ці люди підтинають саму суть його влади — тому він не може терпіти їх.
  Вбивство капітана поліції майже рівнозначне царевбивству. Та коли стало відомо, що Маккласкі наклав життям, перебуваючи в компанії з відомим розповсюджувачем наркотиків, коли довідалися, що його підозрювали у готуванні вбивства, запал поліції почав потроху спадати. А крім того, треба було ще сплачувати внески за будинки, придбані на виплат, за машини, пристроювати якось дітей. І без грошей зі «списку» службовці поліції насилу зводили кінці з кінцями. Прибутків від вуличних безпатентних торговців вистачало хіба що на кухоль пива. Відчіпне від штрафів за незаконне паркування машин дає якісь відсотки. Дехто з доведених до краю полісменів навіть почав у відділках лупцювати затриманих підозрілих осіб — гомосексуалістів, дрібних хуліганів та бешкетників. Нарешті вихід було знайдено. Підняли ціну і дозволили «родинам» відновити діяльність. Знову «довірена особа» відділка видрукувала список усіх службовців з позначенням суми, яку кожний з них мав отримувати щомісяця від «родини». Якусь подобу громадського порядку було відновлено.
  На Хейгенову пропозицію найняли приватних детективів, щоб охороняти кімнату дона Корлеоне в лікарні. Звісно, вони були лише додатком до набагато грізніших бійців із загону Тессіо. Але й такі заходи не могли задовольнити Сонні. На середину лютого, коли дона вже можна було перевозити, його  приставили санітарною машиною в завулок на Лонг-Біч. Будинок переобладнали, і тепер кімнату дона перетворили на справжню лікарняну палату, з усім необхідним на випадок ускладнення. Найняли перевірених медсестер для цілодобового догляду, а доктора Кеннеді за скажені гроші вмовили перебратись у будинок на Лонг-Біч для невідлучної служби в цій приватній лікарні. Принаймні до того часу, коли дон зможе обходитися лише доглядом медсестер.  
  Сторонній людині тепер неможливо було проникнути до оселі дона. Пожильців за гроші «родини» спровадили на відпочинок до родичів в Італію, а у звільнені будинки поселили озброєну охорону. 
  Фредді Корлеоне вирядили до Лас-Вегаса вичуняти, а заразом і розвідати можливості для операцій «родини» в шикарному комплексі готелів-казино, що саме починав там виникати. Лас-Вегас входив у імперію гангстерських зграй Західного узбережжя, які ще дотримувалися нейтралітету. Дон цієї імперії гарантував там безпеку Фредді. П'ять нью-йоркських «родин» не бажали набувати собі нових ворогів, полюючи на Фредді Корлеоне аж у Лас-Вегасі. У них було досить клопоту і в самому Нью-Йорку.
  Доктор Кеннеді заборонив будь-яке обговорення справ у присутності дона. Проте цей лікарський припис відмели з ходу. Дон наполіг, щоб у його кімнаті відбулася «військова рада». І в перший же вечір після переїзду на Лонг-Біч у нього зібралися Сонні, Том Хейген, Клеменца й Тессіо.
  Дон Корлеоне ще був надто кволий, щоб говорити багато, але він хотів слухати і в разі потреби застосовувати вето. Коли пояснили, що Фредді послали до Лас-Вегаса рознюхати, чи варто встрявати в тамтешні гральні казино, дон схвально кивнув головою. Коли донові розповіли, що люди «родини» Корлеоне вбили Бруно Татталья, він похитав головою і зітхнув. Але найбільше засмутила його звістка про те, що Майкл убив Солоццо з капітаном Маккласкі й вимушений був утекти на Сицилію. Зачувши цю звістку, дон жестом звелів усім залишити його, і далі нарада тривала вже в наріжній кімнаті, де містилася юридична бібліотека.
  Сонні Корлеоне недбало відкинувся у зручному великому кріслі за письмовим столом.
  — Гадаю, нам краще не вплутувати старого у справи ще з пару тижнів, доки лікар не дав дозволу. — Сонні помовчав. — Хотілося б запустити машину до того, як він оклигає. У нас уже є згода поліції на відновлення діяльності. Насамперед слід відкрити «банки» в Гарлемі. Чорні хлопці трохи потішилися, і досить, тепер нам треба забирати все знов у свої руки. Правда, вони там все пересвинячили, але що з ними вдієш. Вони часто не виплачують виграшів, їздять собі на «Кадилаках» і кажуть — або почекайте, або отримуйте лише половину свого виграшу. Я не хочу, щоб наші агенти хизувалися багатством перед клієнтами. Щоб одягалися дуже добре, чи їздили на нових машинах, чи щоб зволікали з виплатою виграшів. А всіх «диких» треба відшити, бо вони лише псують нам репутацію. Томе, візьмись за це діло не відкладаючи. Усе інше влаштується само собою, тільки-но ти сповістиш, що карантин знімається.
  — У Гарлемі є кілька завзятих хлопців, що вже набули смак до великих грошей. І їм не захочеться знову переходити на другі ролі, — зауважив Хейген.
  — Передай їхні імена Клеменці. То вже його справа — напутити їх, —  відказав Сонні, пересмикнувши плечима,
  — Це не проблема, —  запевнив Клеменца. 
  Тессіо порушив найсуттєвіше питання:
  — Тільки-но ми відновимо діяльність, як вигулькнуть п’ять «родин» і почнуть улаштовувати нальоти. Вони вдарять по «банках» у Гарлемі і по букмекерах на Іст-Сайді. Мабуть навіть спробувати наробити нам мороки на швейних ательє, які ми обслуговуємо. Ця війна нам дорого обійдеться.
  — А може, й не вигулькнуть, — відповів Сонні. — Чи їм не знати, що ми відповімо тим самим? Я вже рознюхував щодо замирення, і, здається, можна б усе залагодити, заплативши відчіпного за молодого Татталья.
  — Поки що на переговорах «родини» ведуть себе не поступливо, — зауважив Хейген, — за цей час вони недобрали купу грошей. І не без підстав звинувачують нас. Я думаю, вони хочуть, щоб ми погодилися ввійти в торгівлю наркотиками і надали їм політичні зв'язки «родини». Іншими словами — погодитися на пропозицію Солоццо без самого Солоццо. Але вони не відкриють своїх намірів, доки не завдадуть нам відчутної втрати на бойовищі. Лише коли нам стане скрутно, ми, гадають вони, пристанемо на пропозицію з наркотиками.
  — Ніяких наркотиків: дон сказав «ні», і це «ні» залишиться, доки він сам його не змінить, — рішуче заявив Сонні.
  — В такому разі, — з готовністю провадив Хейген, не зміняючи голосу, — перед нами постають тактичні проблеми. Ми робимо гроші «на вулиці». Наші підприємства — букмекери і «банки» — приступні для нападу. А «родина» Татталья орудує проституцією, дівчатами на виклик і профспілками в порту. Як, у біса, ми можемо притиснути їх? У інших «родин» є трохи гральних закладів. Але здебільшого вони орудують махінаціями у будівництві, лихварством, профспілками, торгують урядовими замовленнями. Вони також мають чималі прибутки від грабіжницьких банд, що оббирають населення. Отже, їхні гроші не на вулиці, як наші. Нічного кабаре Татталья не можна чіпати,  бо воно надто відоме. Піде такий сморід, що не радий будеш. А поки дон ще не встав, їхній політичний вплив не поступається нашому. Отже, перед нами завдання не з легких.
  — Це вже мій клопіт, Томе, — відказав Сонні. — І я знайду розв'язку. А ти провадь переговори й роби все інше, що я тобі наказав. Відновімо операції, а там побачимо, що буде. У Клеменци й Тессіо досить солдатів, ми можемо виставити стільки озброєних людей, скільки всі п'ять «родин» заразом. Заляжемо на матраци, коли треба буде.
  Витіснити «диких» негрів з грального бізнесу в Гарлемі було неважко. Домовилися з поліцією, і вона взялась до діла з особливою старанністю, бо на той час у негрів ще не було можливості підкуповувати великих чинів поліції чи значних політичних діячів, які б гарантували недоторканність їхніх операцій. Це головним чином пояснювалось расовими забобонами. Проте Гарлем увесь час вважався найменшою проблемою, і тут легкого успіху й сподівалися.
  П'ять «родин» завдали несподіваного удару. Було вбито двох впливових лідерів профспілки швейників, які працювали на «родину» Корлеоне. А потім лихварів і букмекерів «родини» Корлеоне відшили від гавані. Місцеві профспілки портовиків цілком підпали під вплив п'яти «родин». Букмекери «родини» Корлеоне по цілому місту чули погрози і пропозиції перейти на службу до п’яти «родин». По-звірячому зарізали найбільшого «банкіра» підпільної лотереї в Гарлемі — давнього друга й союзника «родини» Корлеоне. Все було ясно як божий день. Сонні наказав своїм капореджіме залягти на матраци.
  У Нью-Йорку обладнали дві квартири, поклали на підлогу матраци для бійців, поставили холодильник для їжі, зробили запас зброї та набоїв. Одна квартира призначалася для Клеменци, друга — для Тессіо. До всіх букмекерів «родини» приставили загони охоронців. Але в Гарлемі їхні заклади попали до рук ворога, і тепер з цим нічого не можна було вдіяти. Війна потребувала великих грошей, а прибутків майже не було. Минуло ще кілька місяців, і стало зрозуміло, що «родина» Корлеоне переоцінила свої сили.
  Що ж, для цього були свої причини: поки дон слабував і не міг брати участі в справах, значна частина політичної підтримки була нейтралізована. Крім того, десять мирних років вельми підточили бойові якості обох капореджіме — і Клеменци, й Тессіо. Клеменца ще був чудовий виконавець і розпорядник, проте вже не мав енергії й молодечої завзятості, щоб керувати воєнними операціями. Тессіо з роками став спокійний, не похваткий, йому бракувало належної жорстокості. Том Хейген, попри всі його здібності, просто-напросто не був підготовлений до виконання ролі консільйорі «воєнних» часів. Його найбільшою вадою було не сицилійське походження.
  Сонні Корлеоне бачив усі ці хиби у готовності «родини» Корлеоне до воєнних дій, але був неспроможний усунути їх. Не будучи доном, він не міг переміщати капореджіме й консільйорі. Та й сам факт відставки ще більше б ускладнив становище, бо міг би спонукати невдоволених до зради. Спочатку Сонні намагався просто виграти час, поки одужає дон, але  мірою того, як від нього відреклися «банкіри» і вороги тероризували його букмекерів, становище «родини» ставало чимраз не надійнішим. Отож він вирішив огризнутися.
  Але йому хотілося поцілити ворогові в саме серце. Він думав одним блискучим тактичним маневром знищити ватажків усіх п'яти «родин». З цією метою виробив складну систему спостереження за ними. Але через тиждень після цього ворожі ватажки й собі хутенько пішли у підпілля, їх ніхто не бачив на людях.
  Війна між п'ятьма «родинами» й імперією Корлеоне зайшла в безвихідь.
  Розділ 18
  Амеріго Бонасера жив за кілька кварталів від свого похоронного закладу на вулиці Малбері і тому завжди приходив додому на вечерю. А пізно ввечері знову повертався до закладу, демонструючи своє співчуття клієнтам — рідним й близьким, що прибули віддати останню шану мерцям, які лежали в його жалобній залі.
  Бонасера завжди ображався на жарти з приводу його професії та деяких непривабливих її сторін, що, зрештою, були не головними. Звісно, жоден з його друзів, чи з членів родини, чи з сусідів не припускався до таких жартів. Будь-який фах заслуговував на повагу у людей, які протягом століть добували собі хліб у поті чола. 
  Тепер, сівши вечеряти разом із дружиною в їхньому, виставленому дорогими меблями помешканні, з позолоченими статуетками непорочної діви Марії та запаленими свічками у свічниках із червоного скла на буфеті, Бонасера запалив сигарету «Кемел» і випив чарку американського віскі, щоб відігнати втому. Жінка поставила на стіл тарілки з гарячою юшкою. Тепер вони жили самі: Амеріго відіслав доньку до Бостона, до тітки по матері, хай вона там оговтується від жахливої пригоди, забуде тих двох негідників, що їх так провчив дон Корлеоне. Сьорбаючи юшку, жінка спитала:
  — Знову підеш на роботу?
  Амеріго ствердно кивнув головою. Дружина поважала його роботу, але зовсім не розуміла її. Вона не розуміла, що технічний бік справи важив найменше. Як і більшість людей, вона вважала, що її чоловікові платять гроші за його вміння надавати трупові у домовині такого вигляду, що він лежав як живий. Що правда, то правда, тут він був неперевершеним майстром. Але ще важливіша, ще необхідніша була його присутність під час прощання осиротілої родини, родичів і друзів з дорогим небіжчиком. У ті хвилини вони потребували Амеріго.
  Він був наче представником смерті на землі. Його обличчя завжди лишалося поважне й тверде, хоча й лагідне, голос не дрижав, хоч лунав тихо, на найнижчому регістрі, і Бонасера був головною дійовою особою в жалобній церемонії. Він міг заспокоїти тих, хто надміру побивався, міг угамувати неповажних дітей, якщо батькам не вистачало духу на те. У своїх співчуттях він ніколи не здавався нав'язливим, його присутність завжди була доречна. Родина, що хоч раз скористалася послугами Бонасера, спроваджуючи ближнього на той світ, вдавалася до нього знову й знову, і ще ніколи не залишив Бонасера самотнім свого клієнта в жахливий останній вечір, що той мав пробути на землі.
  Звичайно Амеріго дозволяв собі трохи подрімати після вечері. Потім умивався, голився ще раз, щедро напудрював синяве підборіддя. Завжди виполіскував рота. З повагою перевдягався у все чисте, надягав на себе білу лискучу сорочку, чорну краватку, свіжо випрасуваний темний костюм, чорні шкарпетки, взував чорні черевики. І все ж таки загалом його постать набувала вигляду не похмурого, а швидше заспокійливого. Він фарбував волосся в чорний колір — річ нечувана для італійця його походження і віку; проте робилося це не з марнолюбства. Просто чуб уже був таки добре шпакуватий, а така масть, на думку Бонасера не пасувала до його фаху.
  Коли він упорав юшку, дружина поставила перед ним невеликий біфштекс і трохи зеленого шпинату, политого золотавою олією. Він не любив переїдати. Потім налив чашку кави і знову запалив сигарету. П'ючи каву, думав про свою нещасну доньку. Вона вже ніколи не буде такою, як перше. Вроду її врятували, але в очах у неї застиг вираз переляканого звірятка, і Амеріго несила було дивитися на дочку. Отож вони послали її на якийсь час до Бостона. Час загоїть рани. Бонасера добре знав, що біль і страх — це не смерть, якої вже нічим не поправити. Робота зробила Бонасера оптимістом.
  Він допивав каву, як у вітальні задзвонив телефон. Дружина ніколи не підходила до телефону, коли Амеріго був удома, отож він підвівся, допив каву, загасив сигарету і пішов у вітальню. Дорогою вже скинув краватку і розстебнув сорочку, ладнаючись лягти задрімати. Узяв трубку і відповів зі спокійною ввічливістю:
  — Алло.
  В другого кінця відповіли різким безапеляційним тоном:
  — Це Том Хейген. Я дзвоню за дорученням дона Корлеоне.
  Амеріго Бонасера відчув, як кава забулькала в нього в шлунку; його наче аж трохи замлоїло. Минуло вже близько року, як він заборгував донові, аби помститися за честь своєї доньки, і за цей час якось поблякла свідомість того, що колись доведеться сплачувати борг. Вигляд отих двох закривавлених пик переповнив його такою глибокою вдячно, що він ладен був зробити для дона що завгодно. Але час підточує вдячність ще швидше, ніж вроду. І тепер Бонасера зробилося зле, як людині, на яку насувалась страшна біда. Він відповів тремтячим голосом:
  — Так, я розумію. Я слухаю.
   Його вразив крижаний тон консільйорі. Адже Хейген, хоча й не італієць, завжди був привітною людиною. А тепер віг говорив уривчасто й різко:
  — Дон свого часу зробив вам послугу. Він не має сумніву, що ви хочете віддячити за неї. Що ви були б раді мати таку нагоду. За годину, не раніше, а може й пізніше, він буде у вашому жалобному закладі і скаже, що треба зробити. Зустріньте його там. Усіх, хто працює у вас, відішліть додому. Щоб не було нікого. Якщо ви не згодні, скажіть зразу, я повідомлю дона Корлеоне. У нього є й інші друзі, що  можуть зробити для нього цю послугу. Амеріго Бонасера майже закричав від переляку:
  — Як ви тільки могли подумати, що я відмовлю Хрещену Батькові? Звичайно, я зроблю все, що він хоче. Я не забув про свій борг. Я зараз же, в цю мить іду до закладу.
  Хейгенів голос трохи пом'якшав, але все одно звучав дивно.
  — Дякую, — промовив він, — дон ніколи не сумнівався щодо вас. Це я від себе запитав. Зробіть йому сьогодні послугу і можете коли завгодно прийти до мене, якщо у вас буде якийсь клопіт, я обіцяю вам свою дружбу.
  Ці останні слова налякали Бонасера ще дужче. Він перепитав затинаючись.
  — Дон сам прийде до мене ввечері?
  — Так, —  відповів Хейген.
  — Значить, дякувати богові, він уже зовсім видужав, сказав Бонасера. Однак у голосі його звучала запитальна інтонація. Хейген хвильку мовчав. Потім відповів ледь чутно: «Так». У трубці клацнуло, і телефон замовк.
  Бонасера кинуло в піт. Він пішов до спальні, змінив сорочку й виполоскав рота. Але не став голитися й міняти краватку. Вдягнув ту ж саму, в якій ходив цілий день. Подзвонив до свого закладу й наказав помічникові залишитись з родиною небіжчика в передній залі. А він сам буде зайнятий у робочих приміщеннях. Коли помічник почав розпитувати, Бонасера враз урвав його й звелів роби як сказано. Відтак надягнув піджак від костюма, й дружина, що й досі вечеряла, подивилася на нього здивовано.
  — Є робота, — сказав він їй, далі вона не наважила розпитувати, бачачи вираз його обличчя. Бонасера вийшов з дому і пройшов кілька кварталів до похоронного закладу, що стояв осторонь від інших будинків, на величенькій площині, обгородженій з усіх боків білим парканчиком. З вулиці до задньої частини будинку вів неширокий проїзд — якраз такий, щоб могла проїхати машина швидкої допомоги або катафалк. Бонасера відімкнув ворота й залишив їх розчиненими. А потім широкими задніми дверима зайшов до будинку. Йдучи, бачив, як парадним входом до похоронного закладу вже заходили родичі та друзі чергового небіжчика, щоб віддати йому останню шану.
  Багато років тому, коли Бонасера викупив цей заклад у давнішнього господаря, що вже збирався відійти від справ. Перед будинком був ґанок з десяти сходинок, по яких мусили підніматися клієнти, щоб пройти у жалобну залу. Однак через це бували прикрі випадки. Старі й недужі, що прагнули віддати шану померлим, хоч плач, не могли зійти по тих сходах, отже, попередній хазяїн піднімав їх на вантажному ліфті — невеликій металевій платформі, прилаштованій знадвору поруч будинку. Цей ліфт був призначений для домовин і трупів. Він зразу спускався в підвал, а там, під будинком, пересувався й піднімався нагору вже в залі, де ставили труну з небіжчиком, отож старі та каліки піднімалися на цій платформі з підвалу просто до труни, а здорові жалобники мусили відсовувати свої чорні стільці, щоб звільнити місце, де розкривалася підлога і виходив нагору ліфт. А потім, віддавши останню шану покійникові, старі чи скалічені родичі й друзі тим самим шляхом крізь вкриту лаком підлогу добувалися на вулицю.
  Бонасера таке розв'язання проблеми здалось скнаристим. Отож він, не пошкодувавши грошей, прибудував парадний вхід, викинув ґанок, і тепер до дверей вів похилий хід. Але ліфт, звісно, залишався, він і надалі використовувався для домовин і покійників.
   В задній  частині будинку, відокремленій від зали, де виставлялась труна, і від приймальних кімнат масивними звуконепроникними дверима, містилась його маленька контора, кімната для бальзамування трупів, комора для трун і  надійно замкнена комірчина, де зберігалися хімікати і знаряддя його фаху. Бонасера зайшов до контори, сів за стіл і запалив сигарету «Кемел», хоча вкрай рідко палив у цьому приміщенні. Тут він і залишився чекати дона Корлеоне.
  Чекав у страшному відчаї. У нього не було ані найменшого  щодо характеру послуг, яких жадали від нього. Вже рік, як «родина» Корлеоне вела війну проти інших «родин» нью-йоркської мафії, і в газетах часто з’являлися повідомлення про різанину між ними. З обох боків уколошкали вже не одного й не двох. І ось тепер «родина» Корлеоне вбила когось дуже значного й хотіла, щоб труп зник безслідно. А хіба є кращий шлях, як поховати його офіційно через зареєстрованого погребника? У Амеріго Бонасера не було ніяких ілюзій щодо наслідків афери. Він стане співучасником убивства. Якщо про це дізнаються, йому доведеться провести довгі роки в тюрмі, на доньку й дружину впаде ганьба, його добре ім'я, Амеріго Бонасера, буде змішане з кривавим болотом війни між бандами мафії.
  Бонасера дозволив собі запалити ще одну сигарету. А потім його обсіли ще жахливіші думки. Коли інші «родини» дізнаються, що він допоміг «родині» Корлеоне, то до поставляться до нього як до ворога. Його замордують. Він уже проклинав той день, коли звернувся до Хрещеного Батька	 з проханням про помсту. Проклинав той день, коли його жінка познайомилась з дружиною дона Корлеоне. Проклинав і доньку, і Америку, і свої успіхи. Та врешті до нього повернулась надія. А може, все ще обійдеться. Дон Корлеоне це — розумна. Певне, він подбає, щоб усе залишилось таємницею. Не треба тільки розпускати нерви. Бо ж, безперечно, ще страшнішим за всі його уявні страхи було б невдоволення дона.
  Він почув, як зашаруділи по гравію шини. Його призвичаєне вухо підказало, що вузьким проїздом під'їхала й зупинилася за будинком машина. Бонасера відчинив задні двері, щоб впустити людей до будинку. Всередину ступив огрядний чолов'яга — Клеменца, за ним двоє молодиків вельми грізного вигляду. Не кажучи ні слова, вони обнишпорили всі кімнати, потім Клеменца вийшов. Обидва молодики залишилися біля Бонасера.
  Невдовзі Бонасера почув, що ззаду до будинку під’їжджає важка санітарна машина. З'явився Клеменца, а за ним ще двоє з ношами в руках. Найгірші передчуття Бонасери справдилися. На ношах лежав труп, загорнутий у сіру ковдру; з одного кінця виглядали голі жовті ноги.
  Клеменца жестом наказав молодикам, щоб несли ноші в кімнату для бальзамування. А потім знадвору, з темряві до освітленої конторки зайшов ще один чоловік. Це був дон Корлеоне.
  За час хвороби дон дуже схуд і тепер рухався якось дивно, ніби сковано. Він тримав капелюха в руці; волосся на йога масивному черепі було зовсім ріденьке. Виглядав постарілим, на виду його було більше зморщок проти того, як Бонасера бачив його на весіллі, хоча від нього й досі випромінювалася якась владна сила. Тримаючи капелюха коле грудей, дон звернувся до Бонасера:
  — Що ж, старий друже, чи готовий ти зробити мені цю послугу?
  Бонасера кивнув головою. Дон рушив у кімнату для бальзамування, куди вже занесли ноші; за ним поплентався й Бонасера. Труп поклали на один з угнутих жолобом столів. Дон Корлеоне ледь помітним порухом капелюха наказав усім вийти з кімнати. Бонасера прошепотів:
  — Що я маю зробити для тебе?
  Дон Корлеоне невідривно дивився на стіл.
  — Зроби все, на що тільки здатен, приклади все своє вміння, благаю. Я не хочу, щоб мати побачила його отаким.
  Він підійшов до столу й відсмикнув сіру ковдру. Навіть призвичаєний своєю довгорічною практикою до видовища смерті, Бонасера не зміг стриматися й уражено охнув. Він побачив на столі для бальзамування розкраяне кулями обличчя Сонні Корлеоне. Його ліве око плавало в крові, перенісся і ліва вилиця були розтрощені в криваве місиво.
  Дон простяг руку й на якусь мить притримався за Бонасера, щоб не впасти.
  — Бачиш, як змордували мого сина, —  промовив він.
  Розділ 19
  Можливо, що якраз безвихідь змусила Сонні Корлеоне встати на криваву дорогу знищення, що привела його самого до загибелі. А може, вирвалася з пут його темна хижа натура. У всякому разі, весною й улітку він здійснив чимало безглуздих нальотів на підприємства своїх ворогів. У Гарлемі наклав життям не один з сутенерів «родини» Татталья, в порту вбивали лихварів. Профспілковим ватажкам, що тримали руку п'яти «родин», порадили дотримуватися нейтралітету. Оскільки букмекерам «родини» Корлеоне ще не було закрито доступ до порту, Сонні послав Клеменцу  з загоном, щоб розладнати бізнес ворогів на всьому узбережжі.
  Ці вбивства були безглузді, бо не могли визначити результат боротьби. Сонні був чудовий тактик і вигравав блискучі операції. Але бракувало стратегічного генія дона Корлеоне. Точилася нищівна партизанська війна, в якій обидві сторони безцільно втрачали силу-силенну грошей і люду. Ворог усе ж таки вимусив «родину» Корлеоне закрити деякі з найприбутковіших гральних закладів, між ними й заклад переданий зятеві  — Карло Ріцці. Карло вдарився в пияцтво, почав волочитися за хористками та варити воду з дружини. Після прочухана від Сонні Корлеоне він уже не наважувався піднімати руку на дружину, але й не спав більше з нею. Конні годила йому, як болячці, а Карло гордував нею і здавався сам собі немовби римським патрицієм. Він глузував: «Біжи поплачся своєму братові, що я не хочу лягати з тобою в ліжко, може, він віддубасить мене  — і, диви, міні знову захочеться тебе».
  Карло смертельно боявся Сонні Корлеоне, хоча зовні вони поводились з холодною ввічливістю. У Карло було досить глузду збагнути, що Сонні може уколошкати його. Для Сонні, як для хижого звіра, вбити людину нічого не значило, тоді як Карло для такого вчинку треба було б зібрати всю свою відвагу, всю волю. Карло ніколи не спадало на думку, що саме через це він краща людина, ніж Сонні якщо взагалі тут можна так висловлюватися. Ні, він заздрив жорстокості Сонні, що вже ставала легендарною. 		
  Том Хейген, як консільйорі, не погоджувався з тактикою Сонні, проте вирішив не оскаржувати його перед доном, бо ця тактика, до певної міри, давала якісь наслідки. Скидалося на те, що нескінченні вбивства залякали п'ять «родин»: їхні удари слабшали, аж поки не припинилися зовсім. Хейген спочатку не давав віри видимому упокоренню ворогів, але Сонні тріумфував.
  — Я тельбушитиму їх далі, —  заявив він Хейгену, —  і побачиш, як ці виродки приповзуть канючити миру.
  Сонні непокоїло інше. Дружина почала гризти його, до неї дійшли плітки, що Люсі Манчіні приворожила її чоловіка. І хоча Сандра могла на людях потішатися над непересічними чоловічими чеснотами й запальністю свого Сонні, проте він вже давненько не спав з нею, їй не вистачало його в ліжку, й тепер Сандра не давала йому життя своєю набридливістю.
  А поза тим, страшенно стомлювало постійне напруження від свідомості, що на нього весь час полюють. Доводило бути вкрай обережним; до того ж Сонні здогадувався, що ворог пронюхав про його візити до Люсі. Але, знаючи, що це традиційно найуразливіше місце, Сонні вжив усі запобіжних заходів і не боявся. Люсі й гадки не мала, що за нею стежать цілодобово люди з загону Сантіно. Як тільки на її поверсі звільнився номер, його відразу ж винайняв один з найвідданіших людей із загону Сонні.
  Дон видужував і невдовзі мав перебрати на себе все керівництво. Сонні був певен: тільки-но дон стане на ноги, фортуна відразу ж повернеться до «родини» Корлеоне. А до того часу Сонні охоронятиме їхню імперію, намагатиметься за служити повагу батька і, оскільки права ватажка «родини» не конче переходять від батька до сина, зміцнить свої шанс на успадкування посади глави «родини» Корлеоне.
  Але вороги не гаяли часу. Вони теж проаналізували ситуацію і дійшли висновку, що єдиний засіб уникнути цілковитої поразки  — це знищити Сонні Корлеоне. Тепер п'ять «родин» краще розуміли становище й відчували, що з доном можна буде вести переговори; адже всі знали, який він розважний чоловік. Сонні зненавиділи за його кровожерність, що здавалася варварською. А крім того, свідчила й про неділову натуру. Нікому не хотілося повернення до колишніх бурхливих і непевних часів.
  Якось увечері до Конні Корлеоне подзвонила якась дівчина й спитала Карло.
  — Хто говорить? — запитала Конні.
  Дівчина захихотіла в трубку й відповіла:
  — Знайома Карло. Я просто хотіла сказати йому, що сьогодні не можу з ним зустрітися. Мушу поїхати з міста.
  — Ах ти ж суко вошива, шльондра ти, —  проверещала Конні Корлеоне в трубку. — Чуєш, вошива суко? — ще раз вигукнула Конні. У трубці клацнуло, її поклали.
  Того ж таки дня по обіді Карло ходив на іподром і повертався додому пізно ввечері, роздратований програшем, й напідпитку: тепер він завжди носив при собі і віскі. Тільки-но він переступив поріг, як Конні накинулась на нього з прокльонами. Він, не звертаючи на неї пішов до ванної. Помившись під душем, вийшов голий, витерся на очах у дружини й почав наряджатися, готуючись знову повіятися з дому. 
  Конні стояла руки в боки; обличчя в неї аж пополотніло й вкрилося плямами від люті.
  — Можеш не збиратися. Твоя краля дзвонила й сказала, що не може прийняти тебе сьогодні. Ах ти ж бидло задрипане, в тебе стало нахабства давати своїм хвойдам мій телефон? Не навиджу тебе, паскудо!  — Конні кинулась на чоловіка, штурхаючи його кулаками і намагаючись подряпати нігтями обличчя. Карло відсторонив її одним порухом м'язистої руки.
  — Чи ти сказилася? — сказав він холодно. 
  Але Конні знала, що він стурбований. Ніби знав, що дівчина, з якою він волочився, могла викинути такого коника.
  Конні продерлась під його рукою і вп'ялася йому нігтями в щоки, обдираючи шкіру. Навдивовижу терпляче Карло знову відіпхнув її. Помітивши, що Карло зважає на її вагітність, розлючена Конні розходилася ще дужче. Вона була неабияк збуджена. Адже скоро їй все буде заборонено. Лікар застерігав її проти сексу на останніх двох місяцях вагітності, а їй не хотілося втрачати того короткого часу, що залишився перед тими двома місяцями. Але і бажання завдати Карло фізичного болю також було чимале. А його пригнобленість сповнила її презирливою втіхою. Вона рушила за ним у спальню.
  — Сиди вдома. Нікуди ти не підеш.
  — Гаразд, гаразд, —  відповів Карло, ще роздягнений, у самих трусах. Він любив походжати отак у квартирі, милуючись своєю атлетичною статурою і золотавою смагою Конні кинула на нього пожадливий погляд. Карло силувано усміхнувся.
  — Може, даси мені, нарешті, хоч перекусити? 
  Це трохи втихомирило її: чоловік нагадав про обов'язки, принаймні про один з них. Конні була доброю куховаркою — навчилася в матері. Поки на сковороді нагрівалася телятина з перцем, вона покришила овочі, готуючи збірний салат. Тим часом Карло простягся на ліжку, вичитуючи відомості про завтрашні перегони. Час від часу він прикладався до склянки, наповненої віскі.
  Конні зайшла до спальні й зупинилася в дверях, ніби без запрошення їй не вільно було підійти ближче.
  — Вечеря на столі, —  озвалась вона.
  — Я ще не хочу їсти, —  відказав він, не зводячи очей від газети.
  — Вечеря на столі, —  вперто повторила Конні.
  — Можеш висипати її собі на с..., —  сказав Карло, допив віскі зі склянки й знову налив у неї з пляшки. Він уже немовби забув про дружину.
  Конні вернулася на кухню й щосили жбурнула тарілками з їжею об зливальницю. Брязкіт розбитого посуду підняв Карло з ліжка. Від вигляду масних плям і патьоків від телятини з перцем на стінах кухні, хворобливо охайного Карло прорвало.
  — Ану прибери, бо приб'ю на місці, як сучку шолудиву, —  зловісно сказав він.
  — Не діждешся! — відповіла Конні й підняла руки з скарлюченими, мов пазурі, пальцями, готова роздерти  шкіру на його голих грудях.
  Карло вийшов у спальню, а за мить вернувся зі складеним удвоє ременем у руці.
  — Прибери, — наказав він із виразною погрозою в голосі.
  Конні не зрушила з місця. Карло замахнувся ременем і стьобнув її по товстому стегні  — не дуже сильно, щоб не лишити сліду, однак боляче. Конні відступила до буфета, сунула туди руку, вихопила довгий ніж, яким різали хліб, І підняла його напоготові.
  Карло зареготав:
  — Ба які ці Корлеоне! У них і жінки — душогуби.
  Він поклав на стіл ремінь і ступив до неї. Конні хотіла зустріти його швидким ударом, але важке тіло вагітної жінки уповільнило її рухи, і Карло ухилився від ножа, що цілком насправжки поціляв йому в пахвину. Він легко обеззброїв її й почав бити по обличчю знов не дуже сильно, щоб не лишити слідів. Карло бив і бив, а дружина задкувала від нього довкола столу, аж поки він не загнав її у спальню. Конні вп'ялася зубами йому в долоню, він ледве віддер її за волосся. Карло бив її по щоках, доки вона не розревлася, як мале дівчисько, від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки  — пляшка ще стояла на нічному столику біля ліжка. Тепер він був уже добряче п'яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.
  Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.
  — Жирнюча, як свиня, — сказав він гидливо і вийшов і пальні.
  Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Конні подумала, що скоро він нап’ється  і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні і зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефону підійде Том Хейген або мати — аби тільки не Сонні.
  Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в домі дона Корлеоне задзвонив телефон. Трубку взяв один з донових охоронців і зразу, як належить, покликав господиню. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалась говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном. 
  Сонні прийшов на кухню й узяв у матері телефонну трубку.
  — Алло, Конні, слухаю, — сказав він. 
  Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, стала затинатись ще дужче. Вона пробелькотіла:
  — Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли Тома, чуєш, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу додому. 
  Тим часом до кухні прийшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище, у Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Всі очікувально дивились на Сонні, що стояв з трубкою біля вуха.
  Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула в його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але Сонні відповім опанованим, низьким голосом:
  — Зажди, сідай і чекай, — Сонні поклав трубку.
  Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг з дому.
  Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні може охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вбереже від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям:
  — Гайда за ним.
  А потім пішов до телефону й домовився, що кілька чоловік із загону Сонні, які мешкали в місті, заберуть Карло Ріцці з дому. Інші залишаться біля Конні, поки не приїде її брат — цей навіжений Сонні. Хейген ризикував, стаючи на шляху Сонні, але знав, що дон підтримає його. Він боявся, що Сонні вб'є Каро Ріцці перед свідками. Він не підозрював якихось підступів з ворожого боку. П'ять «родин» вже давно затихли і, очевидно, жадали миру.
  На той час, коли Сонні вилетів на «Б'юїку» із завулка, він уже почасти отямився. Задоволено побачив, як двоє охоронців сідають у машину, щоб їхати слідом за ним. Він не думав про небезпеку, бо п'ять «родин» уже давно перестали контратакувати, фактично вже й не воювали. В передпокої мимохідь ухопив свій піджак, пістолет лежав схований у машині, зареєстрований на одного з членів його загону, отже, поліція не могла присікатись до нього самого. Проте Сонні не сподівався, що доведеться вдатися до зброї. Він навіть ще не знав сам, що збирався зробити з Карло Ріцці.
  Тепер, маючи змогу обдумати становище, він зрозумів, що не може вбити батька ще не народженої дитини, до того ж іще й чоловіка своєї сестри. У всякому разі не через сімейні чвари. Хіба що це були не просто сімейні чвари. Карло виявився негідником, і Сонні відчув себе винним, що через нього сестра познайомилася з цим виродком.
  Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.
  Але тепер він раз і назавжди відіб'є Карло охоту мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч через протоку на шосе, що по той бік Джонс-Біч. Тут було менше машин. Він завжди їздив цією дорогою до Нью-Йорка.
  Він вирішив, що відішле Конні з охоронцями додому, а сам залишиться й «побалакає» з Карло. Що буде після цього, не знав. Якщо цей виродок справді побив Конні — він робить з нього каліку. Але холодний морський вітер дорогою остуджував його лють. Сонні повністю опустив вікно.
  Як завжди, він поїхав по шосе Джонс-Біч-Козвей, бо о цій порі року, та ще пізно вночі, там майже ніхто не їздив, Можна було розвинути шалену швидкість, поки не виїдеш магістральну трасу з того боку. Але й там рух о цій порі був не великий. Сонні знав, що швидка їзда хоч трохи зніме з нього небезпечну напруженість. Машина з охоронцями залишилась далеко позаду.
  Дорога була майже неосвітлена, на ній не видніло жодної машини. Далеко спереду Сонні побачив білу будку збирача плати за проїзд. Поруч неї стояло ще кілька будок, але вони працювали лише вдень, коли рух жвавішав. Сонні пригальмував «Б'юїка» і вже почав нишпорити по кишенях, шукаючи монети. Але нічого не знайшов. Видобув гаманець, розкрив його однією рукою й витяг пальцями долар. В’їхав на освітлену ліхтарями площадку, наблизився до будки і з подивом побачив, що проїзд йому закриває автомобіль, а водій, мабуть, розпитував у збирача плати, як йому їхати. Сонні натиснув на сигнал, і друга машина слухняно подалася вперед, звільняючи місце біля віконця. Сонні віддав митникові долара й зачекав на решту. Йому вже не терпілося скоріше підняти шибку. Вітер з Атлантичного океану вистудив усю машину. Але проклятий митник без кінця колупався зі своєю рештою і навіть випустив її на підлогу, а тоді нахилився підібрати її.
  У цю мить Сонні помітив, що друга машина не поїхала, а ще й досі стоїть на метр-півтора попереду, закриваючи йому проїзд. Тієї ж миті краєм ока побачив, що в затемненій будці з правого боку теж хтось є. Але у нього вже не було у часу думати над цим, бо з машини перед ним вийшли двоє й рушили до нього. І за якусь частку секунди, перше ніж все відбулося, Сонні зрозумів, що йому труба. У цю мить його мозок діяв винятково чітко, бо лють розлетілась і прихована загроза нарешті матеріалізувалась і просвітила його.
  Але й тоді, в якійсь інстинктивній волі до життя, його важке тіло вдарилося в дверцята «Б'юїка», ламаючи замок. Чоловік у затемненій будці почав стріляти, і кулі прошили голову й шию Сонні Корлеоне, коли його тіло вивалювалося з машини на дорогу. Двоє спереду теж вихопили пістолети. Чоловік у затемненій будці перестав стріляти, і тіло Сонні Корлеоне осунулось на асфальт, хоча ноги ще були в машині. Обидва чоловіки спереду й собі зробили кожний по пострілу в тіло Сонні Корлеоне, а потім кілька разів ударили підборами, спотворюючи і без того жахливо знівечене обличчя і залишаючи більш персоніфіковані сліди свого ставлення до небіжчика.
  За кілька секунд усі четверо — троє вбивць і удаваний збирач дорожнього мита — вже мчали своєю машиною до дороги Медоу-Брук-Парквей на протилежному боці від Джонс-Біч. Шлях їхнім переслідувачам перетинали машина й тіло Сонні. Проте коли охоронці за кілька хвилин під'їхали і побачили труп, їм і так не захотілося розпочинати переслідування. Вони круто розвернули машину й помчали на Лонг-Біч. Коло першого ж телефону-автомата зупинилися, й один подзвонив Хейгену. Сказав навпростець:
  — Сонні вбито. Його застукали коло митної будки на виїзді біля Джонс-Біч.
  Хейген відповів рівним спокійним голосом:
  — Їдьте до Клеменци додому і скажіть йому, хай негайно мчить сюди. Він скаже, що вам робити далі.
  Хейген розмовляв по телефону з кухні, де в цей час матуся Корлеоне поралася, готуючи перекуску доньці, що мала ось-ось під їхати. Отож він стежив за своїми словами, і стара нічого не помітила. Не те що не могла б помітити, коли б хотіла, але за свій вік вона навчилася не прислухатися. Якщо їй треба знати про якусь прикрість, то їй і так невдовзі скажуть. А якщо це така неприємність, яка її не обходить, то чому б вона мала встрявати. Її цілком задовольняло, що вона не поділяє всіх прикростей чоловіка й синів, бо, зрештою, хіба ж чоловіки ділять жіночі прикрості? Байдуже підігріла каву й накрила на стіл. Знала за власним досвідом, що горе й страх не вгамовують потреби в їжі, зате їжа притупляє горе й страх. Якби лікар спробував заспокоїти її якимись таблетками, вона б напевне розсердилася, але чашка кави й скибка хліба — то інша річ. Звісно, матуся Корлеоне була проста людина.
  Отож вона не затримала Тома Хейгена, коли той пішов у наріжну кімнату. Там його почало трясти так страшно, що він мусив сісти, втягши голову в плечі і затиснувши руки колінами, неначе молився дияволу.
  Тепер йому стало ясно, що він не годився на місце консільйорі під час війни. Його обдурили, обвели круг пальця п’ять «родин» своєю удаваною не войовничістю. Затаїлися, готуючи диявольську засідку. Вони все розраховували, вичікували, не відповідаючи, хоч як свербіли їхні криваві руки. І діждалися свого. Старий Дженко Абандандо ніколи не попався на такий гачок, він би нюхом відчув небезпеку й діяв би з потроєною обережністю. Горе пригнітило Хейгена. Адже Сонні був направду його братом, його рятівником, його героєм, коли вони були ще підлітками. Сонні ніколи не зневажав його, завжди ставився приязно. А як він зустрів Тома, коли того випустив Солоццо! Як щиро радів! Хейгена не обходило, що Сонні перетворився на жорстоку, хижу, криваву особу.
  Він вийшов з кухні, бо нізащо в світі не зміг би сказати матусі Корлеоне про смерть її сина. Він ніколи не думав про неї як про свою матір, хоча дона серцем вважав батьком, а Сонні братом. Томові почуття до неї були такі, як і його прихильність до Фредді, Майка й Конні. Прихильність до людини, що добре до тебе ставиться, але не любить. І все ж таки він не міг сказати їй. За кілька місяців вона втратила всіх своїх синів: Фредді вислано до Невади, Майкл рятує своє життя, ховаючись на Сицилії, а тепер убито Сонні. Кого з них трьох вона любила найбільше? Стара ніколи цього не виказувала.
  Так тривало кілька хвилин. Потім Хейген знову опанував себе й узяв телефонну трубку. Він набрав номер квартири Конні. Довелося довго чекати, поки та пошепки відповіла. 
  Хейген говорив з нею ласкаво.
  — Конні, це Том. Розбуди чоловіка, мені треба з ним поговорити.
  Конні запитала переляканим голосом:
  — Томе, що, Сонні їде сюди?
  — Сонні не приїде, не турбуйся. Іди розбуди Карло, скажи йому, що я хочу переговорити з ним у важливих справах.
  Конні відповіла зі сльозами в голосі:
  — Томе, він набив мене, я боюсь, що знову битиме, як довідається, що я дзвонила до вас. 
  Том лагідно запевнив:
  — Не бійся, я поговорю з ним і все залагоджу. Все буде гаразд. Скажи йому, це щось важливе, дуже, дуже важливе. Хай візьме трубку. О'кей?
  Минуло майже п'ять хвилин, перше ніж Карло підійшов до телефону. Спросоння і з перепою він говорив нерозбірливо. Хейген сказав різко, щоб протверезити його:
  — Слухай, Карло. Маю повідомити щось жахливе, отже приготуйся, відповідатимеш мені байдуже, так ніби це не така страшна річ, як ти почуєш. Я сказав Конні, що це дуже важлива справа, отже, ти їй щось набреши. Скажи, що «родина» вирішила переселити вас обох на Лонг-Біч і надати тобі велику посаду. Що дон наважився врешті на це, сподіваючись, що ваше сімейне життя піде на краще. Зрозумів?
  У голосі Карло забриніла надія, коли він відповів:
  — Так, зрозумів.
  — За кілька хвилин мої люди постукають до вас, щоб забрати тебе з собою. Скажеш їм, щоб спочатку подзвонили мені. Скажи їм лише це й більше нічого. Я накажу їм залишити вас із Конні на місці. Гаразд?
  — Так, так, розумію. — Голос Карло тепер був схвильований. Здавалося, напружений Хейгенів тон нарешті розворушив його і підготував до того, що йому доведеться почути справді важливу новину. Хейген говорив далі:
  — Сьогодні ввечері вбили Сонні. Не кажи нічого. Коли ти спав, йому подзвонила Конні, і він уже їхав до вас, але я не хочу, щоб вона знала про це, навіть якщо вона здогадується, я не хочу, щоб їй було відомо напевне. Бо вона думатиме, що все сталося через неї. Я хочу, щоб ти сьогодні залишився з нею і нічого їй не говорив. Хочу, щоб ти замирився з нею. Хочу, щоб ти був порядним чоловіком, будь таким принаймні доти, поки народить дитину. Завтра вранці, можливо, ти, а може, дон чи її мати сповістять Конні про братову смерть. Я хочу, щоб ти був біля неї. Зроби для мене таку послугу, і я подбаю про тебе в майбутньому. Зрозумів?
  Голос Карло звучав трохи непевно:
  — Так, так, Томе. Слухай, ми з тобою завжди ладнали добре. Я вдячний тобі Розумієш?
  — Так, —  відповів Хейген. — Ніхто не стане відносити те, що трапилося, на рахунок вашої сварки, можеш не турбуватися. — Помовчав, а потім сказав підбадьорливо: — Ну, йди вже до Конні, — І поклав трубку.
  Хейген навчився від дона ніколи не вдаватися до погроз, але Карло добре все зрозумів; він був на волосину від смерті.
  Хейген ще подзвонив Тессіо, наказавши йому прибути негайно на Лонг-Біч. Він не сказав, а Тессіо не спитав — чому. Хейген зітхнув. Тепер він мав зробити те, чого найбільше боявся.
  Треба розбудити дона, що спав під впливом снодійного. Треба сповістити людину, яку він любив понад усе на світі, про те, що не справдив її надій, що не вберіг володіння дона й життя його старшого сина. Треба сказати донові, що все програно, якщо цей хворий чоловік сам не вступить у боротьбу. Хейген не обдурював себе. Тільки дон міг якось виправити становище після такої жахливої поразки. Хейген не став навіть радитися з лікарями дона Корлеоне, це тепер було зайве. Хоч би що сказали йому лікарі, навіть якби заборонили говорити, заявивши, що дону не можна вставати з ліжка під загрозою смерті, він все одно доповів би донові, а потім вчинив так, як той звелить. Не було у нього ніяких сумнівів і щодо того, як поведеться дон. Тепер лікарські висновки не мали ніякої ваги. Ніщо не мало ваги. Треба викласти дону, і той або візьме командування на себе, або ж мусить наказати Хейгенові визнати поразку й віддатися на ласку п'яти «родин».
  І все ж таки попри всю рішучість Хейген боявся наступної години. Він намагався підготувати себе. Доведеться зразу ж визнати свою вину. Але якщо картати себе перед доном, це лише збільшить донів тягар. Виказувати своє горе, значить посилити горе дона. Визнавати свої хиби як консільйорі під час воєнних дій значить примусити дона картати себе за те, що помилився, призначивши непідходящу людину на таку відповідальну посаду.
  Отож, Хейген вирішив розповісти про те, що сталося, викласти власні пропозиції, як виправити становище, й потім мовчки чекати. Далі його поведінка мусить бути такою, як забажає дон. Якщо дон захоче, щоб він показав, що визнає за собою вину, Том так і зробить, якщо донові захочеться бачити його горе, тоді дасть вихід своїм невтішним емоціям.
  Хейген підняв голову, прислухаючись до гудіння моторів. До будинку під'їздили машини. Прибували капореджіме. Спочатку він коротко проінформує їх, а потім підніметься нагору і розбудить дона Корлеоне. Він встав, підійшов до шафки я напоями біля столу, видобув склянку й пляшку. Якусь хвилину постояв у знемозі, тримаючи склянку й пляшку в руках. Почув, як хтось легенько зачиняє двері до кімнати і, обернувшись, побачив дона Корлеоне, вперше з часу замаху на його життя повністю одягненого. 
  Дон пройшов через усю кімнату до свого важкого великого крісла й сів. Посувався він трохи скуто, одяг на ньому висів трохи просторо, але для Хейгена він виглядав таким, як і завжди. От немовби дон Корлеоне власною волею взяв і зняв усі зовнішні ознаки своєї недуги. Його обличчя набуло давнішнього виразу сили й рішучості. Дон сів, не згинаючи спини, в крісло й сказав Хейгенові:
  — Хлюпни мені на саме денце ганусівки.
  Хейген миттю поставив свою пляшку, взяв іншу й налив донові й собі міцної рідини з присмаком локриці. Ця селянська саморобна горілка, значно міцніша від тієї, якою торгують по крамницях, — також подарунок від давнього приятеля, який щороку присилав кілька ящиків цього зілля  — скільки можна навантажити на автофургон.
  — Дружина плакала у себе в ліжку перед сном, — сказав дон Корлеоне, — з мого вікна я бачив, як у будинок пройшли капореджіме. Зараз північ. Отже, мій консільйорі, розкажи своєму донові те, що всі вже відомо.
  Хейген тихо відповів:
  — Матінці я не сказав нічого. Коли ви зайшли, я якраз збирався піти до вас, розбудити і все розповісти. Оце б зараз я пішов до вас.
  Дон Корлеоне зауважив непроникно:
  — Але мусив спершу випити.
  — Так.
  — Ну що ж, ти вже вихилив свою чарку. Можеш говорити. — В його голосі відчувався ледь помітний докір Хейгенові за нерішучість.
  — На шосе підстрелили Сонні, — сказав Хейген. — На смерть.
  Дон Корлеоне змарнів. На якусь мить його залізна воля залишила його, а на обличчі позначилася вся його теперішня кволість. Але наступної миті він уже опанував себе.
  Дон склав долоні на столі й подивився Томові просто в очі.
  — Розкажи мені все, як сталося. — А потім підніс руку:  — Ні, почекай, поки надійдуть Клеменца й Тессіо, щоб не повторювати ще раз.
  Невдовзі до кімнати зайшли обидва капореджіме в супроводі охоронця. Вони відразу побачили, що дон уже знає про смерть сина, бо він підвівся, щоб привітати їх. На правах давніх друзів обидва капореджіме обнялися з доном. Потім Хейген усім налив ганусівки, всі випили, і він розповів про події цієї ночі.
  Під кінець дон лише спитав:
  — Це точно, що мого сина вбито?
  — Так, — відказав Клеменца — охоронці були з загону Сантіно, але дібрані мною. Я розпитав їх, коли вони приїхали до мене додому. Вони бачили тіло під ліхтарями біля будки митника. Сонні не може бути живий при тих ранах, що бачили охоронці. Вони	 за свої слова відповідають життям.
  Дон Корлеоне сприйняв цей остаточний вирок, нічим не виявивши своїх почуттів, хіба що кілька секунд сидів мовчки А тоді сказав:
   — Хай жодного з вас не зачіпає ця подія. Не замишляйте нічого, щоб помститися, не намагайтеся вистежити вбивць мого сина без моєї прямої на те вказівки. Без мого особистого наказу не чиніть жодного ворожого акту проти п'яти «родин». До похорону мого сина наша «родина» припиняє будь-яку діяльність. Потім ми зберемося й вирішимо, що робити. А сьогодні зробимо все, що можемо, для мого сина, треба поховати Сантіно як християнина. Мої друзі залагодять усе з поліцією й іншими властями. Клеменца, ти весь час перебуватимеш при мені як мій охоронець, ти і люди твого загону. Тессіо — ти охоронятимеш інших членів моєї родини. Томе, подзвони Амеріго Бонасера й скажи йому, що сьогодні ввечері мені будуть потрібні його послуги. Хай чекає на мене в своєму закладі. Через годину, а можливо, й через дві або три. Чи всі усе зрозуміли?
  Всі кивнули головами. Дон Корлеоне додав:
   — Клеменца, підготуй людей, машини й чекай на мене, готовий за кілька хвилин. Томе, ти все робив правильно. Я хочу, щоб на ранок Констанція була з матір'ю. Влаштуй, щоб вони з чоловіком переїхали в один з наших будинків. Хай Сандрині приятельки прийдуть до неї в будинок і побудуть з нею. Моя дружина також піде до неї, коли я переговорю з нею. Моя дружина повідомить її про нещастя, і жінки домовляться про месу та молебень за його душу.
  Дон підвівся з шкіряного крісла. Всі підвелися слідом за ним, і Клеменца й Тессіо знов обняли його. Хейген відчинив двері, дон затримався на порозі, щоб глянути на консільйорі. А потім, доторкнувшись долонею до Томової щоки, нашвидку пригорнув його й сказав італійською.
  — Ти добрий син. Ти втішив мене.
  І тим самим дон сказав Хейгенові, що той діяв правильно в цій жахливій ситуації. Дон піднявся в спальню, щоб розповісти дружині. І саме в цей момент Хейген і подзвонив Бонасера, нагадуючи, що той ще не сплатив свій борг донові Корлеоне.
  
  
  КНИГА П'ЯТА
  Розділ 20
  Смерть Сантіно Корлеоне, немов кинутий у воду камін розкотила хвилі по злочинному світу Сполучених Штатів. І коли стало відомо, що дон Корлеоне встав з ліжка, щоб перебрати керівництво справами «родини», коли шпиги донесли з похорону, що дон, здається, цілком видужав, глави п'яти «родин» повели шалену підготовку до оборони в нещадній кривавій війні, яка мала неминуче розгорітися. Ніхто не тішив себе тим, що можна буде легко розправити з доном Корлеоне. Хоча дон і зазнав невдач останнім часом, але він був людиною, що за свою кар'єру припустила дуже небагатьох помилок і з кожної зробила для себе і належний висновок.
  Лише Хейген здогадувався про справжні наміри дона й не був здивований, коли дон надіслав емісарів до п'яти «роди з пропозицією миру. І не тільки пропозицією миру, але запрошенням до наради всіх «родин» міста за участю «родин» з усієї країни. Оскільки нью-йоркські «родини» найсильніші в Сполучених Штатах, то зрозуміло, що від їхнього добробуту значною мірою залежало процвітання усього злочинного світу.
  Спочатку боялися вірити. А чи не підготував дон Корлеоне якоїсь пастки? Чи не Хоче він завести своїх ворогів оману? Чи часом не готує він масового вбивства, щоб помститися за сина? Але дон Корлеоне швидко довів, що має щирі наміри. Він не лише запросив на нараду всі «родини» Америки, але не робив нічого, щоб продовжувати війну й навіть не шукав спільників. А потім зробив рішучий крок, яким запевнив усіх у щирості своїх намірів і гарант вав безпеку для всіх учасників наради. Він удався до послуг «родини» Боккікйо.
  «Родина» Боккікйо була єдиною в своєму роді. Колись особливо запекла войовнича галузка сицилійської мафії — «родина» тепер перетворилася в Америці на знаряддя миру. Група людей, що свого часу добувала гроші відчайдушно хоробрістю й диявольською жорстокістю, тепер заробляли майже святим способом. Великою перевагою «родини» Боккікйо була щільно виплетена мережа кревних зв'язків; родова вірність стосунків у цій «родині» була надзвичайною навіть для суспільства, в якому й так відданість родича шанується більше, ніж вірність дружині. 
  Боккікйо зберегли родинні зв'язки аж до четвертого коліна. Колись їхня родина налічувала двісті чоловік і займалася млинарством у своєму закутку Південної Сицилії. Прибутки родина мала з чотирьох чи п'яти млинів, які хоч  і не були спільною власністю, однак давали працю, хліб і якийсь мінімальний достаток членам родини. І цього разом з шлюбами між членами їхнього роду було досить щоб вони одностайно виступали проти всіх ворогів. 
  У тій місцевості ніхто не міг збудувати ані млина, ані греблі, щоб конкурувати з ними. Колись один заможний магнат хотів спорудити млин для власних потреб. Млин згорів. Він викликав карабінерів та представників вищої влади, і ті заарештували трьох чоловіків з родини Боккікйо. Ще до судового розгляду зайнявся й згорів як свічка весь маєток магната. Звинувачення було знято. Через кілька місяців після цього випадку один високопоставлений італійський прибув на Сицилію й запропонував розв’язати проблему постійної нестачі води на цьому острові,спорудивши величезну греблю. За інженерами, що прибули з Рима, щоб провести необхідні дослідження, стежили всі місцеві жителі з жорстокими обличчями  — це були люди з клану Боккікйо. Власті спорудили в тій місцевості спеціальні бараки і поселили в них загони поліції.
  Здавалося, ніщо не могло стати на заваді будівництву греблі. В Палермо вже вивантажили машини і матеріали. Але на цьому все й зупинилося. Родина Боккікйо зв'язалася з іншими ватажками мафії й заручилася їхньою підтримкою. Важкі машини поламали, що легше  — порозкрадали. А депутати мафії в італійському парламенті розпочали кампанію, проти ініціаторів цього проекту. Так тривало років; тим часом до влади прийшов Муссоліні. Диктатор наказав побудувати греблю. Наказ не виконувався. Диктатор знав, що мафія може створити загрозу його правлінню, перебравши владу на місцях до своїх рук. Він дав відповідні повноваження високопоставленому керівникові поліції і той швидко розв'язав проблему, кидаючи в тюрми запроторюючи на острови, де були розташовані концентраційні табори, всіх підряд. За кілька років він підірвав владу мафії, арештовуючи всіх запідозрених у зв’язках з мафією. Але в той спосіб зруйнував також багато  ні в чому не винних родин. 
  Боккікйо були настільки войовничі, що вдалися до зброї у боротьбі з  цією незмірною силою. Половина з них загинула в збройних сутичках, друга половина була депортована на концентраційні табори. Від них залишилася якась жменька, коли їм нарешті пощастило влаштувати нелегальний переїзд до Америки пароплавом через Канаду. Прибуло близько двадцяти чоловік, і вони оселилися в невеличкому містечку поблизу Нью-Йорка, в долині Гудзону де, розпочавши з самого низу, згодом придбали автомашини й заснували фірму, що вивозила з міста сміття. Боккікйо процвітали, бо не знали конкуренції. А не знали тому, що хтось ламав і палив машини їхніх конкурентів. Одного впертого чолов'ягу, що збивав ціни, знайшли задушеного і захованого в сміття, яке він зібрав за день.
  Але з часом хлопці одружувалися — звичайно, на сицилійських дівчатах, — з'являлися діти, й сміттєзбиральної фірми вже було замало для того, щоб поза звичайними витратами ще й мати гроші на дорожчі речі, які пропонувала їм Америка. І ось на додаток Боккікйо стали посередниками і заручниками під час чвар та укладання миру між «родинами» мафії.
  Людям з клану Боккікйо властива була якась тупість, чи, може, вони були просто примітивніші від інших. У всякому разі вони знали свої межі і бачили, що їм не до снаги змагатися з іншими «родинами» мафії в боротьбі за керування хитрішим бізнесом, таким, як проституція, азартні ігри, наркотики та підкуп офіційних осіб. Вони були прямі люди, що могли запропонувати хабара звичайному полісменові, але не тямили, як підійти до політикана. У них були лише дві переваги: їхня честь і їхня жорстокість.
  Жоден з Боккікйо ніколи не збрехав, ніколи не зрадив. Це було б занадто складно для них. Але Боккікйо також ніколи не забували образи й не залишали її невідплаченою — хоч би яким коштом. І ось цілком випадково вони знайшли для себе «справу», що виявилася для них найприбутковішою.
  Коли «родини» мафії по чварах прагнули досягти миру і влаштувати переговори, то зв'язувалися з кланом Боккікйо. Глава клану проводив попередні переговори, домовлявся про заручників. Наприклад, коли Майкл пішов на переговори з Солоццо, один з Боккікйо залишився в «родині» Корлеоне, як запорука за Майклове життя, а за цю послугу їм платив Солоццо. Якби Солоццо вбив Майкла, то «родина» Корлеоне позбавила б життя того Боккікйо котрий був у них заручником. І в цьому разі Боккікйо мстили б Солоццо, як винуватцю смерті одного з членів їхнього клану. Боккікйо були такі примітивні, що ніякими карами не можна було зупинити їхньої помсти. Вони не задумуючись ризикували своїм життям. Тому, хто обдурив їх, не уникнути помсти. Отримати заручника від Боккікйо — це однаково , що мати забезпечену золотом валюту.
  Отож, коли дон Корлеоне вдався до Боккікйо, щоб розпочати переговори, й домовився про заручників для всіх «родин», які сядуть за стіл переговорів, вже ніхто не міг ставити під сумнів щирість його намірів. Ні про який підступ не могло бути мови. Нарада була така ж безпечна річ, як весілля. 
  Отримали заручників і домовилися про зустріч у конференц-залі невеликого комерційного банку, президент якого був у боргу перед доном Корлеоне; навіть частина акцій банку належала донові Корлеоне, хоча вони й були виписані на ім’я президента. Президент завжди згадував з приємністю ту хвилину, коли він запропонував донові виписати документ, що і стверджував би факт належності донові Корлеоне частини акцій і виключав можливість будь-якої зради. Однак дон просто жахнувся.
  — Я б довірив вам увесь свій капітал — відповів він президентові, —  довірив би вам своє життя й добробут моїх дітей. Мені просто в голові б не вклалося, що ви можете колись обдурити або в якийсь спосіб зрадити мене. Тоді завалиться весь мій світ, вся моя віра в свою здатність оцінювати людей. Безперечно, у мене є свої записи, отже, якби щось сталося зі мною, мої спадкоємці дізнаються, що у вас зберігається дещо для них. Але я певен, що коли б я пішов з цього світу й не міг захистити інтереси своїх дітей, ви б вірно заопікувалися ними.
  Президент банку, хоча й не сицилієць, був людиною тонкого розуму. Він прекрасно зрозумів дона. І тепер для нього прохання Хрещеного Батька було наказом. Отже, у суботу в адміністративні частині банку абсолютно ізольований конференц-зал з глибокими шкіряними кріслами був наданий у розпорядження «родин».
  Охорону забезпечувала невелика армія спеціально відібраних людей, вдягнених у форму банкової сторожі. О десятій годині ранку в суботу конференц-зал почали заповнювати люди. Крім представників п'ятьох «родин» Нью-Йорка, прибули ватажки решти десяти «родин» з усієї країни, за винятком Чикаго — цієї шолудивої овечки, без якої не обходиться жодна отара. Всім уже набридло марно навертати Чикаго га цивілізований шлях, не було ніякої рації запрошу тих скажених псів на таку відповідальну конференцію.
  В залі окремо поставили напої та перекуску Кожний представник мав право привести з собою одного помічника. Більшість донів прибули з консільйорі, отже, в залі була певна кількість молодих людей. Том Хейген був один з цих небагатьох і єдиний не сицилієць. На нього кидали цікаві погляди, як на білу ворону.
  Хейген знав, як йому слід триматися. Він не говорив і не посміхався, дбав про свого боса дона Корлеоне з усіє шанобливістю, з якою відданий граф-фаворит дбає про свого короля, подавав йому склянку з прохолодним напоєм, підносив вогонь до сигари, підсовував ближче попільничку з повагою, але без запопадливості.
  Хейген єдиний в цьому залі знав, чиї портрети висять на обшитих темним деревом стінах. Це були переважно олійні портрети визначних фінансистів. На одному міністр фінансів Гамільтон. Хейген не міг утриматися від думки, що Гамільтон, очевидно, схвалив би ідею проведення цієї мирної конференції в банку. Ніщо не діє так протверезливо й не робить дохідливішими логічні докази, як атмосфера, що нагадує про великі гроші.
  Збиралися між дев'ятою тридцять і десятою годиною. Оскільки дон Корлеоне, як ініціатор мирних переговорів, до певної міри міг вважатися господарем, він прибув найперший; однією з багатьох його чеснот була пунктуальність Другим прийшов Карло Трамонті, що зробив своєю імперією південну частину Сполучених Штатів. Він був доволі показний, вродливий чоловік середнього віку, високий, як на сицилійця, з темною засмагою, ретельно вбраний і поголений. Трамонті не був схожий на італійця. Він швидше скидався на одного з тих мільйонерів, що їхні знімки біля дорогих яхт друкують у журналах. «Родина» Трамонті на своїй території жила з азартних ігор, і ніхто, зустрівши її дона, не міг собі уявити, з якою жорстокістю йому довелося відвойовувати свою імперію.
  Емігрувавши з Сицилії ще молодим хлопцем, він осів у Флориді, де й змужнів, працюючи на об'єднання американських аферистів з невеликих південних містечок, яке контролювало гральні заклади. Ці вельми рішучі люди користувалися підтримкою не менш рішучих відповідальних осіб у поліції. Їм ніколи й на думку не спадало, що їх зможе витіснити отакий простак-іммігрант. Вони були просто не готові відповісти на його жорстокість і не стали змагатися з ним, бо винагорода, про яку йшлося, на їхню думку, це варта була такого кровопролиття. Трамонті схилив поліцію на свій бік, запропонувавши їй більшу пайку в прибутках, і винищив тих червонопиких хуліганів, що так бездарно провадили всю справу. Саме Трамонті встановив зв'язки з Кубою і режимом Батісти, а потім щедро вклав гроші на розбудову пляжів, гральних закладів і публічних домів у Гавані, щоб заманити гравців з американського материка. Трамонті вже давно став мультимільйонером і власником одного з найдорожчих готелів у Майамі.
  Увійшовши до зали в супроводі так само засмаглого консільйорі, Трамонті обняв дона Корлеоне й напустив на обличчя співчутливий вираз, демонструючи смуток з приводу смерті його сина. 
  Надходили інші дони. Всі знали один одного не перший рік, бо доводилося зустрічатись і в справах, і при родинних чи святкових нагодах. Всі виявляли належну ввічливість один одному. Другим прибув Джозеф Цалукі з Детройта. «Родина» Цалукі — звісно, з усіма застережними заходами, через підставних осіб — володіла одним з іподромів у Детройті. У них було також чимало гральних закладів. Цалукі, круглоголовий симпатичний чолов'яга, жив у фешенебельному районі Детройта — Гросс-Пойнті — у будинку вартістю сто тисяч доларів. Один з його синів узяв собі дружину з старої, добре знаної американської родини. Цалукі, як і дон Корлеоне, був людина вельми мудра. У Детройті, порівняно з іншими містами, що їх контролювали «родини», найменше важких злочинів і насильств; за останні три роки у місті трапилось лише два вбивства на виконання смертних вироків «родини». Він також був проти операцій з наркотиками.
  Цалукі прийшов із своїм консільйорі, і обидва підійшли обійняти дона Корлеоне. У Цалукі була гучна американська вимова	 з ледь помітним акцентом. Вдягнений не надто модно, як бізнесмен, Цалукі аж променів привітністю, говорячи донові Корлеоне:
  — Тільки твій голос міг прикликати мене сюди.
  Дон Корлеоне вдячно вклонився йому. Отже, він міг розраховувати на підтримку Цалукі.
  Наступними прибули двоє донів з Західного узбережжя, вони приїхали однією машиною, бо зрештою завжди працювали разом. Френк Фальконе й Антоні Молінарі були наймолодшими учасниками наради  — обом ледве за сорок. Вони були вбрані не так офіційно, як інші, з помітним відбитком голлівудського стилю, й поводилися вони трохи фамільярніше, ніж годилося б. Френк Фальконе контролював профспілки працівників кінопромисловості, азартні ігри на кіностудіях, а також постачання повіями публічних домів у штатах Далекого Заходу. Звісно, жоден дон не міг собі дозволити вбратися франтом, та все ж таки Фальконе мав легкий наліт чепуристості, що відповідно й насторожувало інших донів проти нього.
  Антоні Молінарі контролював портовий район Сан-Франциско й жирував у царині спортивних тоталізаторів. Він походив з родини італійського рибалки й володів одним з найкращих ресторанів Сан-Франциско, спеціалізованим на стравах з дарів моря. Рестораном він так пишався, що жартома казали, ніби Антоні втрачає на ньому гроші, продаючи чудову їжу за дешеву плату. Він мав незворушне обличчя професійного гравця. Говорили також, що Антоні відіграє якусь роль у контрабанді наркотиків через мексиканський кордон та з суден, які прибували з далекосхідних портів. Помічниками Фальконе й Молінарі були молоді кремезні хлопці, очевидячки, не радники, а охоронці, хоча ніхто не наважився б прибути на це засідання із зброєю. Всі знали, що ті охоронці володіють технікою боротьби карате; цей факт потішав інших донів, але не тривожив їх аніскілечки. З однаковим успіхом каліфорнійські дони могли прибути з амулетами, освяченими самим папою римським. Хоча слід відзначити, що серед присутніх були досить релігійні люди, які вірили в бога.
  Потім прийшов представник «родини» з Бостона. Це був єдиний дон, що не зажив поваги у своїх колег. Відомо було, що він нечесно поводиться зі своїми «людьми», безбожно їх обдурює. Це б можна пробачити, бо кожен сам собі визначає міру своєї зажерливості. Але йому не пробачали, що він не міг навести ладу в своїй імперії. В окрузі Бостона було надто багато вбивств, точилось надто багато чвар за владу, забагато розвелось незалежних аматорів, що не визнавали нічиєї влади й надто відверто зневажали закон. Якщо чикагських мафіозі називали дикунами й варварами, то бостонці були «гавонес» — тобто злодюжки. Бостонського дона звали Доменік Панца; цей невисокий, опецькуватий чоловік, як підмітив один з донів, мав злодійкуватий вигляд.
  Клівлендський синдикат — можливо, один з наймогутніших у Сполучених Штатах серед тих, чий бізнес — винятково азартні ігри, — представляв літній чоловік з розумним виразом худого обличчя й сивою головою. Його називали — звісно, не в очі — «євреєм», бо він оточив себе не сицилійськими помічниками, а євреями. Ходили чутки, що він радий би призначити єврея своїм консільйорі, тільки не наважувався. У всякому разі, якщо «родину» дона Корлеоне, завдяки Хейгенові, знали як «ірландську банду», то «родину» дона Вінсента Форленци знали як «єврейську родину», але в цьому випадку було більше правди. Проте він керував організацією дуже успішно; відомо було, що Форленцу не замлоїть від вигляду крові, незважаючи на тонкі, ніжні риси обличчя. Він кермував залізною рукою, одягненою в оксамитну рукавичку.
  Представники п'яти «родин» Нью-Йорка з'явилися останніми, і Тома Хейгена вразило, наскільки вони були імпозантніші, респектабельніші, ніж оте «село» — дони з периферії. По-перше, всі п'ятеро нью-йоркських донів, за давньою сицилійською традицією, були «людьми з черевом», що образно означало владу та хоробрість, а буквально — огрядність, немовби перше й друге неодмінно поєднувалося, як воно, здається, й буває в Сицилії. П'ятеро нью-йоркських донів були опасисті, м'язисті чоловіки з лев'ячими гривами, масивними рисами обличчя, м'ясистими носами, товстими губами, пухкими відвислими щоками. Не були вони дуже добре голені, ані дуже старанно вбрані — мали вигляд ділових людей, яких не цікавлять такі дурниці, як марнославство.
  Прибув Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі й доки в західній частині Манхеттена. Він прибрав до рук гральні кубла в Нью-Джерсі і мав сильний вплив в апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери і їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхово-будівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала ці пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одне вигідна «справа» породжує другу. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес був зосереджений коло портів, він просто-таки не міг не втягтись у торгівлю наркотиками. З-поміж п'яти нью-йоркських донів, що виступали проти Корлеоне, він був найслабкіший, але найкраще зорганізований.
  «Родина», очолювана Оттіліо Кунео, контролювала північну частину штату Нью-Йорк — організовувала незаконний в'їзд італійських іммігрантів до Сполучених Штатів через Канаду, володіла всіма гральними закладами в цій половині штату Нью-Йорк і мала вирішальне слово при отриманні ліцензій на відкриття іподромів. Кунео обеззброював своєю зовнішністю: він мав кругле обличчя сільського пекаря; його легальним бізнесом була велика молочарська компанія. Кунео належав до того типу людей, що люблять дітей і завжди носять повні кишені цукерок, сподіваючись дати втіху комусь із власних численних онуків або неповнолітніх нащадків своїх колег. Він носив круглий м'який капелюх з опущеними вниз крисами, мов у жіночого капелюшка, від чого обличчя видавалося ще повнішим і круглішим і набувало хитрувато-веселого виразу. Він був одним з небагатьох донів, яких ні разу не заарештовували і про характер діяльності яких ніхто й не підозрював. Навіть більше, він був членом багатьох громадських комітетів, а комерційна палата Нью-Йорка одного разу голосуванням визнала його «Найкращим бізнесменом минулого року в штаті Нью-Йорк».
  Найближчим союзником «родини» Татталья був дон Еміліо Барціні. Йому належали деякі з гральних кубел у Брукліні й у Квінсі. Заробляв він і на проституції. Цей вольовий чоловік неподільно панував на Стейтен-Айленді. Володів також кількома спортивними тоталізаторами при стадіонах у Бронксі й Вестчестері. Не цурався й торгівлі наркотиками. Мав тісні зв'язки з Клівлендом і Західним узбережжям, був одним з тих кмітливих діляг, що вже зацікавилися Лас-Вегасом і Ріно — відкритими містами Невади. Він також мав свої капітали в Майамі-Біч і на Кубі. Після «родини» Корлеоне він був, можливо, найсильнішим у Нью-Йорку, а отже, і в Америці. Його вплив сягав навіть Сицилії. Він не цурався будь-якого незаконного бізнесу, що обіцяв зиск. Казали, що він простягав свої пазурі навіть до Уолл-Стріт. З самого початку війни підтримував «родину» Татталья грошима і впливом. Саме він мріяв відтерти дона Корлеоне як наймогутнішого і найвпливовішого лідера мафії в Сполучених Штатах і перебрати собі частину його імперії. Барціні був дуже подібний до дона Корлеоне, проте сучасніший, діловитіший, пронозуватіший. Його ніколи не обзивали «вусатим ведмежатником», він довіряв молодим ватажкам і допомагав їм підніматися вгору. Володіючи величезним особистим впливом, був проте холодний, не мав теплоти дона Корлеоне у взаєминах з людьми. Здавалося, на сьогодні Барціні тішився серед присутніх найбільшою повагою.
  Останнім прибув дон Філіпп Татталья, ватажок «родини» Татталья, що відверто кинула виклик «родині» Корлеоне, підтримавши Солоццо, і майже домоглася свого. Та як не дивно, інші ставилися до нього з ледь помітним презирством. По-перше, всі знали, що Татталья дозволив Солоццо крутити собою, що спритний Турок водив його за ніс.
  Отже, Татталья ніс відповідальність за все, що сталося, це сум'яття, яке шкодило бізнесові всіх нью-йоркських «родин». Крім того, він був шістдесятирічний дженджик і ще чіплявся до спідничок. А можливостей потурати цій своїй слабості у нього було більше ніж досить.
  Адже «родина» Татталья мала діло з жінками. Її головна стаття прибутку була проституція. Вона також контролювала більшість нічних клубів у Сполучених Штатах і могла підкорити собі який завгодно талант у цій царині. І коли треба, Філіпп Татталья не відмовлявся від рішучих заходів, щоб схилити на свій бік перспективного співака, коміка чи музиканта; він мав також вплив і на фірми грамзапису. І все ж таки проституція залишалась головним джерелом прибутків «родини».
  Філіпп і сам по собі був неприємний для людей, що зібралися в залі. Цей скиглій завжди скаржився на зростання витрат у його бізнесі. Як послухати його, то рахунки від пральні за всі оті рушники геть з'їдали прибутки (хоча пральна фірма, послугами якої він користувався, теж належала йому). Дівчата ледачі й ненадійні, так і дивись, що або втече, або відбере собі життя. Сутенери непорядні, нечисті на руку й не віддані. Важко знайти добрих фахівців. Молоді хлопці сицилійського походження не хотіли йти на таку роботу, вважаючи за негідне діло торгувати жінками й віднімати у них зароблені гроші, — і це ті самі поганці, які з хрестом на шиї й з піснею на устах можуть перерізати горлянку кому завгодно. Отож слухачі нагороджували Філіппа Татталью неповагою й презирством. Найбільше нарікань від нього можна було почути щодо властей, які видавали й скасовували ліцензії на торгівлю спиртним його нічним клубам та кабаре. Він присягався, що хабарами різним хранителям офіційних печаток зробив більше мільйонерів, ніж їх сидить на Уолл-Стріт.
  Як не дивно, але майже переможна війна проти «родини» Корлеоне не принесла йому тієї поваги, на яку він міг сподіватися. Всі знали, що його сила йшла спочатку від Солоццо, а потім — від «родини» Барціні. Проти нього свідчила й та обставина, що, маючи таку перевагу, як несподіваний напад, він не домігся повної перемоги. Якби Татталья був спритніший, то й не виникло б усіх отих ускладнень. Смерть дона Корлеоне означала б кінець війни.
  Оскільки обидва втратили синів у цій війні, дон Корлеоне і Татталья привіталися лише формальним кивком голови. Дон Корлеоне опинився в центрі уваги, бо всі пильно придивлялися, намагаючись помітити ознаки кволості, які мали б залишитися після ран і поразок. Усіх дивувало, що дон Корлеоне став на шлях миру після загибелі свого найулюбленішого сина. Це визнання поразки майже неминуче мусило привести до зменшення його могутності. Проте невдовзі їм усе мало стати зрозумілим.
  Віталися, попивали коктейлі. Минуло ще майже півгодини, перше ніж дон Корлеоне сів у крісло біля полірованого столу з горіхового дерева. Хейген непомітно сів ліворуч і трохи ззаду дона. Це був знак іншим донам займати місця навколо столу. їхні помічники сіли за ними, консільйорі сідали ближче, щоб мати змогу в разі потреби дати пораду.
  Першим говорив дон Корлеоне, й говорив так, ніби взагалі нічого не сталося. Ніби він не був тяжко поранений, а його син — замордований, його імперія — на краю розладу, а його сім'я розкидана по світу — син Фредді на Заході під захистом «родини» Молінарі, Майкл — переховувався десь на закутках Сицилії. Зрозуміло, що дон говорив сицилійським діалектом.
  — Я хочу подякувати вам усім за те, що ви прибули на цю нараду. Розглядаю це як послугу, зроблену мені особисто, і вважаю себе боржником перед кожним з вас Хочу відразу ж заявити, що я прийшов сюди не сперечатися й не переконувати, а лише обговорювати з розумними людьми, що ми можемо зробити, щоб розійтися друзями. Я запевняю вас, що у мене немає іншої мети, і той, хто знає мене добре, потвердить, що я ніколи не кидав слова на вітер. Отже, перейдімо до діл. Ми всі тут чесні люди і нам не треба, як юристам, розпинатися один перед одним у порядності.
  Він помовчав. Ніхто не озивався. Одні палили сигарети, інші пригублювали чарки з віскі. Всі вони вміли терпляче слухати, не перебиваючи. Крім того, вони мали ще одну спільну рису. Вони були тими винятковими людьми, що відмовилися визнати норми організованого суспільства, відмовилися підкоритися владі інших людей. Не існувало ніякої сили, ніякої смертної людини, що могла б примусити їх підкоритися своїй волі проти їхньої власної. Ці люди проводили свою волю, не зупиняючись перед насильством і вбивством. Тільки смерть могла змінити їхню волю. Або ж незаперечна логіка.
  Дон Корлеоне зітхнув.
  — Як сталося, що діло зайшло так далеко? — риторично спитав він. — А втім, чи не однаково. Наробили чимало дурниць. На наше нещастя, все з самого початку виглядало як цілковите безглуздя. Якщо дозволите, я розповім про те, що трапилося, як я його бачу.
  Він помовчав, щоб переконатися, що ніхто не заперечує проти того, щоб він виклав свій бік справи.
  — Богу дякувати, я видужав і, можливо, прислужуся на залагодження всієї цієї халепи. Можливо, мій син був надто гарячкуватий і впертий. Я не стану цього заперечувати. Але якщо говорити по порядку, то все почалося з того, що до мене прийшов Солоццо в діловому питанні і попросив допомоги грошима й впливом. Він заявив, що за ним і стоїть також «родина» Татталья. Пропозиція Солоццо була пов'язана з наркотиками, які мене не цікавлять. Я людина спокійної вдачі, і такі справи мені не до смаку. Я й пояснив усе це Солоццо з належною повагою до нього та до «родини» Татталья. Сказав йому «ні» цілком ввічливо. Я сказав, що його бізнес не стикається з моїм і що у мене немає жодних заперечень проти того, щоб він заробляв собі на хліб у такий спосіб. Він сприйняв усе це хворобливо і накликав біду на наші голови. Що ж, життя є життя, в житті всього буває. Кожен з нас має на що нарікати. Але я не для того взяв слово.
  Дон Корлеоне помовчав, давши Хейгенові знак принести склянку з холодним питвом. Хейген швидко виконав його бажання. Дон Корлеоне зволожив уста.
  — Я хочу укласти мир, — заявив він. — Татталья втратив сина — і я втратив сина. Ми поквиталися. До чого б дійшов цей світ, якби проти здорового глузду всі затялись у своїй ворожості й не хотіли відступитися від неї? Це був би той важкий хрест, що спостиг Сицилію, де всіх чоловіків настільки поглинула кревна помста, що в них уже не лишилося часу заробляти на хліб своїм сім'ям. Це безглуздя. Отже, я пропоную: повернімося до того, як було. Я нічого не робитиму, щоб з'ясувати, хто зрадив і вбив мого сина. І якщо настане мир, то й не буду з'ясовувати. Але мій менший син не може вернутися додому. Я подбаю, щоб він мав змогу повернутися в повній безпеці, і хочу мати запевнення, що йому ніщо не загрожуватиме з боку влади. Коли залагодимо цю справу, тоді, певне, можна буде переговорити й про інші справи, які нас цікавлять, і владнати їх на взаємну вигоду. — Корлеоне зробив руками виразний жест, ніби віддаючи себе на волю зборів. — Оце й усе, чого я хочу.
  Чудово сказано. Так схоже на колишнього дона Корлеоне. Логічно. Поступливо. Дипломатично. Проте всі помітили, що він говорить про своє добре здоров'я, тобто натякає, що з ним не можна не рахуватися, попри всі невдачі, які випадали на долю «родини» Корлеоне. Завважили й ті його слова, що обговорення інших проблем буде марним, доки не укладено миру, задля якого він запросив усіх на цю нараду. Зрозуміли також, що дон Корлеоне пропонує відновити «статус-кво», отже, не збирається нічого втрачати, незважаючи на невдачі минулого року.
  Як не дивно, донові Корлеоне відповів не Татталья, а Еміліо Барціні. Він говорив гостро, однак не припускаючись якихось грубощів чи образ.
  — Усе це правда, — сказав Еміліо. — Але треба б дещо уточнити. Дон Корлеоне дуже скромна людина. Але річ у тому, що Солоццо й Татталья не могли розпочати новий бізнес без допомоги дона Корлеоне. Своєю відмовою він фактично завдав їм збитків. Звісно, в цьому немає його провини. Але залишається фактом, що судді й політикани, які не цуратимуться послуг від дона Корлеоне, навіть якщо йдеться про наркотики, не схочуть і розмовляти ні з ким іншим, коли йтиметься про ті ж самі наркотики. Солоццо не міг розпочати діла, не отримавши запевнення, що з його людьми обходитимуться поблажливо. Ми всі це знаємо. Якби не це, ми б усі були бідняками. Тепер посилено покарання, і судді й прокурори зробилися надто незговірливі, коли хтось із наших людей попадається з наркотиками. Навіть сицилієць, якщо його засудять на двадцять років, і той може порушити правило «омерта» й вибовкати все, що знає. Так не повинно бути. Дон Корлеоне контролює весь цей апарат. І його відмова нам у використанні його впливу — вчинок не дружній. Він залишає наші сім’ї без хліба. Часи міняються, це колись кожен міг діяти сам по собі. Оскільки дон Корлеоне тримає в своїх руках усіх суддів нашого штату, він повинен ділитися з нами або дозволяти іншим користатися ними. Звісно, він може виставити рахунок за надання нам послуг. Зрештою, ми ж не комуністи. Але він повинен дозволити нам брати воду з колодязя. Тільки й того.
  Барціні скінчив, і запала тиша. Позиції визначилися: до «статус-кво» не може бути вороття. Але найважливіше було те, що, відповідаючи дону Корлеоне першим, Барціні дав зрозуміти — якщо не буде укладено миру, він відверто приєднається до Татталья у його війні проти Корлеоне. До того ж він забив неабиякий гвіздок: їхнє життя, їхні прибутки залежать від взаємних послуг. Відмова в допомозі вважається агресивним актом. Ніхто не звертається по допомогу без крайньої потреби, й тому не годиться легковажити, відмовляючи.
  Нарешті дон Корлеоне вирішив відповісти;
  — Друзі, — сказав він, — не тому я відмовив, що хотів зробити прикрість. Ви всі мене добре знаєте. Чи відмовлявся я коли-небудь зробити послугу? Це просто не в моїй натурі. Але в тому випадку мені довелося відмовити. Чому? Бо я переконаний — у майбутньому наркотики згублять нас. У нашій країні надто гостро реагують на цю справу. Це нам не віскі, чи гра на гроші, чи навіть жінки, що приваблюють всіх людей, і лише бонзи з церкви й уряду забороняють ці втіхи. Наркотики небезпечні для всіх, хто з ними зв'язаний. Вони можуть завдати шкоди всьому нашому бізнесу. І ще мушу сказати, мене дуже тішить ваша думка про мою владу над суддями та юстицією, і я сам був би радий, якби воно справді було так. І я таки маю деякий вплив, але чимало тих, хто поважає мої поради, можуть утратити цю повагу, якщо до наших стосунків примішаються наркотики. Вони бояться встрявати в таке діло, воно їм дуже не до вподоби. Навіть полісмени, що помагають нам, де йдеться про азартні ігри тощо, відмовляться допомагати, коли йтиметься про наркотики. Отже, просити мене зробити таку послугу — це однаково, що просити мене завдати собі школи. Але я згоден навіть на це, якщо всі ви вважаєте, що так треба для влагодження всіх інших справ.
  Коли дон Корлеоне закінчив, напруга в залі значно розрядилася. Дони переговорювалися між собою, перешіптувалися. Дон Корлеоне зробив поступку у важливому питанні. Він надаватиме свою протекцію будь-якому організованому бізнесу з наркотиками. Власне, він майже цілком  згоджувався з первісною пропозицією Солоццо, якщо тільки цю пропозицію підтримає всеамериканська рада, що обралася тут. Було ясно, що він ніколи не встряне безпосередньо в контрабанду й розповсюдження наркотиків, а також не стане вкладати свої гроші в цю справу, хоч і використовуватиме свій вплив у юридичних колах для протекції. І все ж таки це була величезна поступка.
  Слово для відповіді взяв дон із Лос-Анджелеса  — Френк Фальконе.
  — Ми не можемо утримати своїх людей від цієї справи. Вони навіть без нашого відома влазять у нього й, буває, попадаються. Неможливо втриматися, бо це діло надто грошовите. Отже, було б ще небезпечніше, коли б ми самі не взялись за наркотики. Принаймні, якщо вже ми будемо цю справу контролювати, то зробимо це краще, організованіше, і воно завдаватиме менше клопоту. Це не така вже й погана справа, але потребує контролю, потребує протекції, організації, ми не можемо дозволити собі такого становища, щоб усі робили що їм заманеться, мов банда анархістів.
  Дон з Детройта, який найближче з усіх присутніх стояв до позиції свого друга Корлеоне, також виступив проти нього в інтересах справи:
  — Я не вірю в наркотики, — заявив він. — Кілька років я вже плачу своїм людям надбавку, щоб вони не встрявали в цю справу. Але ніщо не допомагає. Як не один, то другий підходить до них із пропозицією: у мене є порошок, поклади три-чотири тисячі, заробиш на розповсюдженні п'ятдесят тисяч. Хто ж може відмовитися від таких шалених прибутків? І люди так захоплюються цим стороннім заробітком, що занедбують справи, за які я їм плачу. Наркотики дають великі гроші. І прибутки від них дедалі більшають. Неможливо зупинити розповсюдження наркотиків, отже, ми мусимо взяти це діло під свій контроль і тримати його в рамках пристойності. Я не хочу, щоб його провадили поблизу шкіл, щоб продавали дітям. Це ганьба. У своєму місті я намагатимуся обмежити розповсюдження наркотиків тими районами, де живуть негри й кольорові. Це найкраща, найспокійніша клієнтура, та й усе одно  — це бидло. У них немає поваги навіть до себе самих. Кат їх бери, хай занапащають свої душі наркотиками. Але щось треба зробити, ми не можемо просто дозволяти людям творити, що їм заманеться і підставляти всіх нас під удар.
  Виступ детройтського дона зустріли голосним шепотом схвалення. Він попав у точку. Навіть за особливу плату людей не можна утримати від торгівлі наркотиками. Щодо зауваження про дітей, то це вже його надмірна чутливість. Ну хто таки продаватиме наркотики дітям? Звідки в дітей візьмуться гроші? А щодо зауваження про кольорових, то його ніхто й не слухав. Негрів взагалі не брали до уваги, їх ніхто й не вважав за суспільну силу. Вони дозволяли суспільству нехтувати себе, і це зайвий раз свідчило, що на них не варто зважати, а нагадавши про них, дон з Детройта тільки показав, що він ухиляється до другорядних моментів.
  Виступили всі дони як один. Усі засуджували торгівлю наркотиками, як брудну справу, що може наробити лиха, але погоджувалися, що їй, на жаль, нема як запобігти. Просто цей бізнес дає скажені гроші, отже, все одно з'являться люди, які візьмуться за нього, —  така вже людська натура.
  Нарешті домовилися: торгівлю наркотиками дозволити, а дон Корлеоне надаватиме їй на Сході певної юридичної протекції. Оптові операції, очевидно, мали взяти на себе «родини» Барціні й Татталья. Покінчивши з цією справою, нарада могла розглянути інші питання, що викликали загальний інтерес. Належало вирішити багато складних проблем. Ухвалили, що Лас-Вегас і Майамі залишаються вільними містами, в яких за бажанням можуть розгортати операції всі «родини». Цим містам, як визнавали всі, належало майбутнє. Домовилися також, що там не слід дозволяти дрібного хуліганства, всіх дрібних злочинців слід прогнати звідти. Ухвалили, що у важливих випадках, коли треба здійснити смертний вирок, який, проте, міг би викликати небажану хвилю громадського обурення, звертатися за дозволом до цієї поважної ради. Погодилися утримувати своїх озброєних людей від кривавих чвар та актів помсти з особистих мотивів. Ухвалили, що «родини», коли треба, робитимуть одна одній різні послуги, як-от відрядження фахівців для виконання смертних вироків, технічна допомога в підкупі юстиції, яка в певних випадках буває доконечною. Ці неформальні переговори на найвищому рівні забирали багато часу, і довелось робити перерву на обід, щоб тут-таки в залі трохи випити й підкріпитися біля буфету. Нарешті дон Барціні спробував закрити засідання.
  — Отже, все вирішено, — заявив він. — Ми встановили мир, і дозвольте мені висловити мою повагу донові Корлеоне, що його ми всі знаємо вже багато років як людину слова. Якщо виникнуть ще якісь розходження, ми можемо зібратися знову; немає сенсу вдруге припускатися таких дурниць. З мого боку ніяких заперечень немає, я радий, що все в владналося.
  Лише Філіпп Татталья був трохи стурбований. Вбивство Сантіно Корлеоне зробило його найуразливішою постаттю серед усіх присутніх у тому випадку, якщо знову спалахне  війна. І він уперше виголосив довгу промову.
  — Я згоден з усім, що тут ухвалили, і готовий забути нещастя, що випало на мою долю. Але мені б хотілося почути ясні запевнення від Корлеоне. Чи не замислить він якоїсь особистої помсти? З часом, коли його позиції, можливо стануть міцніші, чи не забуде він, що ми заприсяглися в дружбі? Звідки мені знати; ану ж через три-чотири роки він вирішить, що з ним обійшлися не по правді, що його проти власної волі схилили до угоди, і відкине цю угоду? Невже нам доведеться постійно остерігатися один одного? Чи справді це буде мир не тільки в справах, а й у душі? Чи дасть Корлеоне нам усім свої запевнення, як ось я даю їх зараз?
  Саме тоді Корлеоне виголосив промову, яку довго пам'ятатимуть і яка підтвердила його становище найдалекогляднішого з-поміж них усіх, найщедріше наділеного здоровим глуздом і вмінням поцілити в саму суть справи. Вислів з його промови став по-своєму таким же відомим, як і «залізна завіса» Черчилля, хоча він дістався до широкої громадськості лише через десять років.
  Вперше дон Корлеоне говорив до зборів, підвівшись з крісла. Невисокий, трохи схудлий після своєї «недуги» — можливо, тепер ясніше ніж будь-коли було видно, що йому вже шістдесят, однак, поза всякими сумнівами, до нього повернулася колишня фізична міць і гострота розуму.
  — Що б за люди були з нас, якби ми не керувалися здоровим глуздом, — заявив він. — Ми були б не кращі за хижих звірів у джунглях. Але ми наділені розумом, ми можемо доводити один одному що треба, ми можемо й самі добирати, що й до чого. Ну навіщо заводив би я ще раз усю цю колотнечу? Я втратив сина, це моє нещастя, і я маю пережити його сам, не вимагаючи, щоб невинний світ навколо мене страждав разом зі мною. Отже, я даю слово честі, що ніколи не намагатимуся помститись. Ніколи не стану копатися в минулому. Я залишу ці стіни з чистим серцем.
  Дозвольте нагадати, що ми завжди маємо пильнувати свої інтереси. Усі ми — люди, що не захотіли бути дурнями, відмовилися бути ляльками, що танцюють, коли їх смикають за ниточку високопоставлені особи. Нам повелося добре в цій країні. Майже всі наші діти живуть кращим життям. У декого з нас є сини — професори, вчені, музиканти, ви самі також щасливі. Можливо, ваші онуки стануть новими пеццонованте. Ніхто з нас не хотів би, щоб наші діти йшли нашим шляхом — це дуже важкий шлях у житті. Хай вони будуть такими, як усі інші, ми своїм завзяттям забезпечимо їм становище в суспільстві й добробут. У мене вже є онуки й, можливо, хто знає, колись їхні діти стануть губернаторами, а може, й президентами Сполучених Штатів — у Америці нічого не виключене. Але ми не повинні відставати від свого часу. Час пістолетів, різанини та вбивств уже минув. Нам треба бути кмітливими, як бізнесмени, це гарантує більше прибутків, це вигідніше нашим дітям і внукам.
  Щодо наших власних вчинків, то ми не відповідаємо за тих пеццонованте, що беруть на себе сміливість вирішувати, як нам жити, і оголошують війни, де ми мали б накладати життям, захищаючи їхні інтереси. Хто сказав, що ми повинні підкорятися законам, які вони виробили, щоб захищати власні інтереси й завдавати шкоди нашим? І чому тоді вони мали б утручатися, коли ми влаштовуємо свої справи? Sonna cosa nostra — це наша справа, —  сказав дон Корлеоне. — Ми самі порядкуватимемо в нашому світі, бо це наш світ, «коза ностра». Отже, нам треба триматися гурту, щоб оберігати себе від отих втручань. Інакше нам просилять кільце в ніздрі, як мільйонам неаполітанців та інших італійців у цій країні.
  З цих міркувань, з інтересів спільної вигоди, я відмовився під помсти за мого сина. Присягаюсь, що доки відповідаю за дії моєї «родини», ніхто пальця не підніме проти присутню тут, хіба б виникли поважні причини й хтось зухвалими діями змусив до того. Я згоден поступитися своїми комерційними інтересами заради спільної вигоди. Це моє слово, слово честі, а ті, що зібралися тут, знають, що я ще ніколи не порушив свого слова.
  Але ж у мене є й свої інтереси. Мій менший син, звинувачений в убивстві Солоццо й капітана поліції, мусив утекти і тепер переховується. Тепер я хочу забезпечити його повернення додому, хочу зняти з нього ці фальшиві звинувачення. Це моя справа, я сам візьмуся за неї. Я або розшукаю справжніх убивць, або ж доведу владі його невинність — можливо свідки та інформатори відмовляться від своїх брехливих зізнань. Та знову ж таки наголошую, що це моя справа, і сподіваюся, що зумію повернути сина додому.
  Але мені б хотілося сказати ще й таке. Я чоловік забобонним ; воно й смішно, але мушу визнати за собою таку ваду. Отже, якщо з моїм меншим сином трапиться якась нещаслива пригода, якщо полісмен випадково пристрелить його, якщо він повіситься в камері, якщо з’являться нові свідки, щоб довести його вину, моя забобонність вимусить мене вважати, що це наслідок недоброї волі декого з-поміж тих, хто сьогодні сидить за оцим столом. Я скажу вам більше. Якщо мого сина вб'є блискавка, я звинувачу когось із присутніх. Якщо його літак упаде в море, або океанські хвилі поглинуть корабель, на якому він пливтиме, або якщо він помре від пропасниці, чи на його автомобіль наїде поїзд, така вже моя забобонність, що я запишу це на рахунок недоброї волі когось із присутніх. Панове я нізащо не вибачу цієї недоброї волі, цього прикрого випадку Але поза цим, дозвольте мені заприсягтися душами моїх онуків, що я ніколи не порушу встановленого миру. Кінець кінцем, кращі ми чи ні від отих пеццонованте, що вбили незлічені мільйони людей лише протягом нашого життя?
  З цими словами дон Корлеоне рушив до місця, де сидів дон Філіпп Татталья. Той підвівся назустріч йому, обидва обійнялись й поцілувалися в щоки. Інші дони заплескали в долоні, теж підвелись і привітали дона Корлеоне й дона Татталья з відновленням дружби. Можливо, це буде не найтепліша дружба в світі, вони не стануть обмінюватися новорічними листівками та різдвяними подарунками, але принаймні не пристрелять один одного. А в цьому світі такої дружби, власне, й досить.
  Оскільки його син Фредді перебував на Заході під захистом «родини» Молінарі, дон Корлеоне затримався після наради, щоб подякувати донові з Сан-Франциско. Із слів Молінарі дон Корлеоне зрозумів, що Фредді знайшов собі притулок, йому добре ведеться й він навіть зробився трохи донжуаном. Він виявляв виняткові здібності як адміністратор готелю. Дон Корлеоне здивовано потрусив головою, як зробив би кожний батько, почувши про таланти своїх дітей, доти невідомі йому. Чи не правда, що інколи найбільше нещастя обертається несподіваним добром? Вони обидва погодилися, що так воно і є. Водночас дон Корлеоне явно дав зрозуміти донові з Сан-Франциско, що вважає себе перед ним великим боржником за послугу, яку той зробив, узявши Фредді під свою протекцію. Він натякнув, що застосує свій вплив, щоб важливі телеграми про результати перегонів завжди попадали до його людей, незалежно від змін  у співвідношенні сили різних «родин» у наступні роки, а це і була важлива послуга, оскільки боротьба за володіння цими даними була завжди дуже болючою,...і справа ускладнювалась ще й тим, що чикагці також прикладали до неї свою важку руку. Але дон Корлеоне мав деякий вплив навіть у володіннях отих варварів, отже, його обіцянка було все одно як щире золото.
  Вже стемніло, коли дон Корлеоне, Том Хейген і шофер-охоронець — не хто інший як Рокко Лампоне — прибули на Лонг-Біч. Коли вони зайшли в дім, дон зауважив Хейгенові:
  — Придивись до нашого водія, отого Лампоне. Гадаю, що хлопчина вартий чогось більшого.
  Ці слова не в жарт зацікавили Хейгена. Адже Лампоне за весь час не вимовив ані слова, навіть оком не повів у бік двох пасажирів на задньому сидінні. Коли вони вийшли, машина вже стояла якраз навпроти банку, Лампоне відкрив дверцята для дона, все зробив як слід, але на це стало б і добре витренуваного шофера. Очевидно, донове око помістило щось таке, що залишилося поза увагою Хейгена.
  Дон відпустив Тома й наказав йому прийти після вечері. Але не поспішати й трохи перепочити, адже їм доведеться до пізньої ночі обговорювати справи. Також наказав Хейгенові привести з собою Клеменцу й Тессіо. Хай приходять о десятій, не раніше. Хейген мав поінформувати Клеменцу й Тессіо про сьогоднішню нараду.
  О десятій дон уже чекав на них у наріжній кімнаті з юридичною бібліотекою й спеціальним телефоном. На таці стояли пляшки віскі, лід і содова вода. Дон давав розпорядження.
  — Сьогодні ми уклали мир. Я дав слово честі й гадаю, що цього вам досить. Проте нашим друзям не можна легко довіритись, отож треба стерегтися. З нас уже досить їхніх надокучливих сюрпризиків. — Дон повернувся до Хейгена. — Ти відпустив заручників? 
  Хейген підтвердив:
  — Як тільки приїхав додому, зразу ж подзвонив Клеменці.
  Корлеоне повернувся до огрядного Клеменци. Капореджіме хитнув головою:
  — Я випустив їх. Хрещений, скажи мені, невже сицилійці можуть бути такими тупими, як показують себе оті Боккікйо?
  Дон Корлеоне ледь усміхнувся.
  — Що ж, у них вистачає розуму, щоб забезпечити собі добрий прожиток. А навіщо бути ще розумнішим? Все лихо в цьому світі йде не від Боккікйо. Проте, справді, голови у них не сицилійські.
  Війна скінчилася, всі відчували полегкість. Дон Корлеоне сам налив віскі й содової, подав кожному, а потім обережно пригубив свій келих і запалив сигару.
  — Я не хочу з’ясовувати, хто вбив Сонні. Вже не вернеш, треба забути про це нещастя. Я хочу цілковитого співробітництва з іншими «родинами», навіть якщо вони виявляться зажерливими і не виділятимуть нам належну пайку повністю. Хай ніщо не порушує миру, не відповідайте ні на які провокації, поки не спроможемося повернути назад Майкла. І я б хотів, щоб ви насамперед запам'ятали це. Не забувайте, він має повернутися за умов абсолютної безпеки. Я не говорю про «родини» Татталья чи Барціні. Мене турбує поліція. Звісно, свідчень проти нього ми можемо позбутися  — той офіціант не захоче давати показання, й разом з ним і той другий свідок чи охоронець, чи хто він там. Ці свідчення хай менш за все нас турбують, бо вони нам відомі. Але треба побоюватись фальшивих свідчень, поліція може підлаштувати й таке, бо інформатори запевнили, капітана вбив не хто інший як Майкл. Ну що ж, треба зажадати, щоб п ять «родин» зробили все, що в їхній спромозі, щоб переконали поліцію, що вона помиляється. Всі їхні інформатори, що працюють на поліцію, хай тепер розповсюджують нову версію. Я гадаю, після мого сьогоднішнього виступу вони зрозуміють, що це відповідає їхнім інтересам. Але цього мало. Нам треба придумати щось таке, щоб Майкл уже ніколи не мав з цим ділом ніякої мороки. Інакше йому нічого повертатися до Америки. Отже, давайте думати. Це найважливіша справа.
  Далі: кожна людина на цім світі має якісь дивацтва, чом би й мені не мати? Мені хочеться закупити всю землю навколо наших будинків з усіма будівлями. Не хочу, щоб хтось із свого вікна, хоча б і за милю звідси, міг зазирати до мене в сад. Я хочу, щоб нашу ділянку міцно обгородили і щоб постійно її стерегли. В огорожі буде брама. Одне слово, відтепер я хочу жити в фортеці. Знайте також, що віднині я більше не виїздитиму працювати в місті. Буду наполовину у відставці. Мені хочеться покопатися в саду й наробити свого вина, коли поспіє виноград. Я хочу жити в своєму домі. Відлучатися буду лише на короткий перепочинок або для побачення з кимось у важливих справах, і в цих випадках мені б хотілося уживати всіх можливих осторог. Зрозумійте мене правильно. Я нічого не готую. Я завжди був обережний, а тепер хочу бути ще обережнішим, бо чого вже я не терплю в житті, так це безтурботності. Жінки й діти можуть дозволити собі безтурботність, а чоловікам не дозволяється. Все робіть не поспішаючи, не хапайтеся, щоб не налякати наших друзів. Все можна зробити природно й непомітно.
  Надалі я чимраз більше буду довіряти справи нам трьом. Загін Сантіно розформуйте, а його людей включіть до своїх загонів. Це має засвідчити нашим друзям, що я справді прагну миру. Томе, пошли кілька чоловік до Лас-Вегаса, хай привезуть вичерпний звіт про все, що там робиться. Доповіси мені про Фредо, мені кажуть, що я не впізнаю свого сина. Здається, він став кухарем і більше бавиться з дівчатами, ніж це личить дорослому чоловікові. Що ж, він був надто серйозним змолоду й ніколи не подавав надій на те, що стане придатним до родинного діла. Але треба розвідати, що можна там зробити.
  — Може, мені послати туди вашого зятя? Адже Карло народився в Неваді й знає там усі ходи й виходи, — обережно запитав Хейген. Дон Корлеоне заперечив:
  — Ні, моя дружина почувається самотньо без дітей. Нехай Констанція з чоловіком переберуться до одного з наших будинків. Дайте Карло якусь відповідальну посаду, може, я був занадто суворий до нього, і... — дон Корлеоне скривився. — У мене мало синів. Заберіть у нього цей тоталізатор і знайдіть якусь роботу з профспілками, де б міг трохи писати й багато говорити. У нього язик добре почеплений. — У доновому голосі бриніла майже невідчутна нотка зневаги.
  Хейген кивнув головою.
  — Гаразд, Клеменца і я переберемо всіх людей і зіб'ємо групу для Лас-Вегаса. Може, мені відкликати Фредді на кілька днів додому? 
  Дон похитав головою й сказав різко:
  — Що йому тут робити? Моя жінка ще вміє сама куховарити. Хай сидить собі там.
  Троє ніяково засувалися на своїх місцях. Вони й гадки  не мали, що Фредді попав у таку неласку в батька; очевидно, їм щось не було відоме. Дон Корлеоне зітхнув.
  — Сподіваюся, що цього року я вирощу на городі добрий зелений перець і помідори, більше ніж ми зможемо з'їсти, отже розраховувати на мій урожай. У мої старі літа хочеться трохи спокою й тиші. Це все. Якщо охота, наливайте собі ще.
  Аудієнція закінчилась. Консільйорі й обидва капореджіме підвелися. Хейген провів Клеменцу й Тессіо до машини і домовився про зустріч для вироблення детальних детальніших щодо того, як здійснити висловлені побажання дона. В потім вернувся до будинку, де, він був певний, дон чекав на нього.
  Дон скинув піджак і краватку й лежав на канапі. Суворі риси його обличчя були розм'якшені втомою. Він показав Хейгенові рукою на стілець.
  — Ну що, консільйорі, може, не схвалюєш якогось із моїх сьогоднішніх вчинків? 
  Хейген відповів не зразу.
  — Та ні. Але я не бачу послідовності, це не схоже на вас. Ви заявляєте, що не хочете дошукуватися, хто вбив Сантіно, і не збираєтеся мститись за нього. Я не вірю цьому. Ви дали слово, що прагнете миру, тому дотримаєтеся свого слова й не порушите миру, але я не вірю, щоб ви дозволили своїм ворогам святкувати перемогу, якої вони сьогодні начебто досягли. Ви загадали таку загадку, якої мені не розгадати, тож як я можу схвалювати чи не схвалювати? Дон був задоволений.
  — Що ж, ти знаєш мене краще ніж будь-хто. Хоча ти й не сицилієць, я зробив з тебе сицилійця. Все, що ти сказав слушне, але відгадка є, і ти збагнеш її ще до того, як усе розв'яжеться. Ти згоден з тим, що всі вірять мені на слово, отже, я мушу дотримати свого слова. І я хотів би, щоб мої вказівки виконувалися точно. Але, Томе, для нас зараз найважливіша справа — якнайшвидше повернути Майкла додому. Постав це на перший план у своїх думках і в своїй роботі. Спробуй усі юридичні можливості,мені байдуже, скільки ти витратиш. Але його повернення додому має бути гарантоване на сто відсотків від будь-яких несподіванок. Порадься з найкращими юристами-криміналістами. Я дам тобі імена суддів, що приймуть тебе приватно. А до того треба берегтися всякої підступності.
  — Так само, як і ви, — відповів Хейген, — я не турбуюсь про справжніх свідків, мене більше непокоять свідчення, які можуть сфальшувати. Також вірогідно, що якийсь полісмен пристрелить Майкла, якщо його заарештують. Його можуть убити в камері  — або самі, або доручать котромусь із в'язнів. Отож мені здається, що нам навіть не можна дозволити собі, щоб його заарештували або щоб проти нього висунули звинувачення.
  — Я знаю, — зітхнув дон Корлеоне, — я знаю. У цьому ж і вся морока. Але не слід і затягувати. На Сицилії зараз неспокійно. Молодь уже не слухається старших, а з Америки вислано туди стільки людей, що тамтешні дони з їхніми старими навичками не можуть упоратися з ними. Коли б Майкл не погорів на цьому. Я вжив деяких заходів, щоб його надійно охороняли, але як довго зможуть забезпечувати йому надійну охорону? І це одна з причин, чому я пішов на мир. У Барціні на Сицилії є друзі, і вони вже пронюхали про Майкла. Ось тобі одна з відповідей на мою загадку. Я мусив піти на мир, щоб урятувати синове життя. Більше нічого мені не залишилося.
  Хейген не питав дона, звідки в нього ця інформація. Він навіть не здивувався; і справді, це була частина відповіді на загадку.
  — Коли я зустрінуся з людьми Татталья, чи треба наполягати, щоб їхні посередники у торгівлі наркотиками були «чистими»? Адже судді не наважаться давати легкі вироки людям, що вже бували під судом.
  Дон Корлеоне відмахнувся.
  — Хай самі мають розум. Нагадай їм про це, але не наполягай. Ми зробимо все можливе, але якщо у них спіймається справді пройдисвіт, ми й пальцем не ворухнемо, щоб рятувати його. Просто скажемо, що нічого не можна зробити. А втім, Барціні знатиме це й без нас. Ти помітив, як він викрутився, не даючи ніяких обіцянок? Можна подумати, що він взагалі не мав нічого до діла. Цей завжди вислизне, якщо їхні програють.
  — Ви хочете сказати, що він із самого початку був на боці Солоццо й Татталья?  — здивувався Хейген. 
  Дон Корлеоне зітхнув.
  — Татталья — дешевий сутенер. Він ніколи б не зміг перехитрувати Сантіно. Ось чому я й не хочу нічого знати про те, що ж насправді трапилося. Мені досить знати, що Барціні доклав до цього рук.
  Хейген занотував у пам'яті сказане. Дон давав йому розгадки, проте ще бракувало чогось вельми важливого. Хейген здогадувався, чого саме, але знав, що розпитувати  не слід. Він побажав добраніч і повернувся, щоб іти. Дон зупинив його останнім розпорядженням.
  — Запам'ятай, треба використати всі сили, щоб повернути Майкла додому. І ще одне. Домовся з телефонною компанією, нехай щомісяця передають мені список усіх телефонних номерів, по яких дзвонять Клеменца й Тессіо і з яких їм дзвонять. Я ні в чому їх не підозрюю. Можу заприсягтися, що вони ніколи мене не зрадять. Але немає нічого поганого в тому, щоб знати про все заздалегідь.
  Хейген слухняно кивнув головою й вийшов. Йому стало цікаво, чи не стежить дон і за ним у той чи інший спосіб, а потім зробилося соромно від своїх підозрів. Тепер він був певен, що в складному й гнучкому розумі Хрещеного вже визрів далекосяжний план і що всі події сьогоднішнього дня були не чим іншим, як тактичним відступом. І все ж таки залишалося одне темне місце, одна нез'ясована обставина, якої ніхто не згадав, про яку він сам також не наважишся запитати і про яку змовчав дон Корлеоне. Все вказувало на день розплати у майбутньому.
  Розділ 21
  Але минув ще майже рік, перше ніж донові Корлеоне пощастило потайки привезти свого сина назад до Сполучених Штатів. А протягом цього часу вся «родина» сушила  собі голову, шукаючи підходящого плану. Тепер, коли Карло Ріцці жив разом з Конні в маєтку дона, вислухували навіть його пропозиції(за цей час у них народилася ще одна дитина — хлопчик). Але дон не схвалив жодної і численних пропозицій.
  Нарешті, одне нещастя в «родині» Боккікйо допомогло розв'язати цю проблему. Був усе ж таки один Боккікйо, молодий родич не більше як двадцяти п'яти років, на ім'я Фелікс, народжений уже в Америці, що мав більше розуму, ніж будь-хто за всю історію їхнього клану. Він відмовився встрявати в сміттєвий бізнес своєї родини, одружився на гарній американочці англійського походження, щоб ще більше відмежуватися від свого клану. Ходив вечорами до коледжу, намагаючись вибитись в юристи, а вдень працював на пошті. За цей час у нього з'явилося троє дітей, але дружина була вправною господаркою, і вони перебивались на його платню, аж поки Фелікс не здобув диплом юриста.
  Так от, Фелікс Боккікйо, як більшість молодих людей, вважав, що, досягнувши з такими труднощами освіти й оволодівши фахом, він зразу ж отримає винагороду за свої чесноти й матиме нарешті пристойний заробіток. Але сталося не так. Гордий Фелікс і надалі відмовлявся від допомоги свого клану. А один його товариш  — юрист із добрими зв’язками й перспективами на кар'єру в великій юридичній фірмі — умовив Фелікса зробити невелику послугу. Це була дуже заплутана, ніби законна справа, що якось стосувалася фіктивного банкрутства. Існував один шанс із мільйона, що можна попастися. Фелікс Боккікйо вирішив ризикнути. Оскільки в цій фальсифікації від нього вимагалися лише юридичні послуги, його вміння, набуте в коледжі, то зовні здавалось, що в цьому нема нічого непорядного і, як не дивно навіть нічого карного.
  Але — якщо не розводитись довго про цю безглузду історію — фальсифікацію викрили. Його друг-правник відмовився помогти йому хоч би чим-небудь, не схотів навіть розмовляти з ним по телефону. Дві провідні дійові особи в цій махінації, меткі бізнесмени середнього віку, обурено звалили невдачу на юридичну невправність Фелікса Боккікйо, визнали себе винними, виявили бажання допомогти суду, назвавши Фелікса Боккікйо ініціатором усієї афери, й заявили, що Фелікс погрозами взяв під свій контроль їхній бізнес і примусив їх співпрацювати з ним у здійсненні його шахрайських задумів. Знайшлися свідки, які довели зв'язок Фелікса з дядьками й двоюрідними братами з клану Боккікйо, що вже притягалися до суду, і ці свідчення стали вирішальними. Обидва бізнесмени щасливо відскочили й були засуджені умовно. Фелікс Боккікйо дістав п'ять років і відсидів три. Клан не просив допомоги в «родин», не звертався й до Корлеоне, бо Фелікс знехтував допомогою родичів і тепер мав пересвідчитися на власному досвіді, що годі сподіватися на ласку від суспільства. Поміч можна отримати лише від «родини», вона вірніша, їй можна більше довірятися, ніж суспільству.
  Та хай там як, але після трьох років Фелікса Боккікйо випустили з тюрми, він повернувся додому, поцілував жінку, трійко діточок і тихо-мирно прожив рік, а потім показав, що він таки теж із клану Боккікйо. Не намагаючись навіть приховати сліди злочину, він добув пістолет і застрелив свого друга-юриста. А потім розшукав обох бізнесменів і спокійно прострелив обом голови, коли вони виходили з кав’ярні. Залишив трупи на вулиці а сам зайшов у кав’ярню, замовив чашку кави й дочекався там прибуття поліції, що заарештувала його.
  Суд був швидкий і невблаганний. Член злочинного світу холоднокровно вбив свідків, що раніше засадили його в тюрму, якої він безперечно заслуговував. Це був кричущий виклик суспільству і, якщо хочете, громадськості, пресі, всьому соціальному устрою. Навіть незлостиві й м'якосерді гуманісти, і ті були одностайні в бажанні побачити Фелікса Боккікйо на електричному стільці. Як заявив один з найближчих політичних помічників губернатора, у Фелікса було не більше надій на пом’якшення присуду, ніж у скаженої собаки. Звичайно, клан тепер готовий був втратити які завгодно гроші на апеляції до вищих судових інстанцій, тепер Боккікйо пишалися Феліксом, але вирок був ясний для всіх. Після всіх можливих юридичних зволікань Фелікс Боккікйо мав сконати на електричному стільці.
  На прохання одного з Боккікйо, що сподівалися ще якось допомогти Феліксові, Хейген доповів про цю справу донові. Дон Корлеоне зразу ж відмовив. Він же не чародій. Люди вже хочуть від нього неможливого. Але другого дня дон покликав до себе в кабінет Хейгена й наказав йому переглянути цю справу в усіх подробицях. Коли Хейген упорався, дон запросив до себе главу клану Боккікйо для переговорів.
  Те, що відбулось далі, вражало своєю геніальною простотою. Дон Корлеоне гарантував главі клану Боккікйо, що дружина й діти Фелікса отримають гарненьку пенсію. Гроші на її виплату негайно передаються клану Боккікйо. А за це Фелікс мусить зізнатися в убивстві Солоццо й капітан поліції Маккласкі.
  Треба було погодити багато деталей. Фелікс мусив свідчити переконливо, отже, він мав знати деякі справжні подробиці цієї події. Крім того, йому також треба було вказати на причетність капітана до розповсюдження наркотиків. Потім треба було переконати офіціанта ресторану «Луна», щоб він упізнав у Феліксі Боккікйо вбивцю. Останнє вимагало деякої сміливості, бо прикмети були зовсім не ті, Фелікс Боккікйо на багато нижчий і кремезніший. Але це брав на себе дон Корлеоне. А оскільки засуджений дуже вірив у вищу освіту й диплом коледжу, йому захотілося, щоб його діти також закінчили коледж. Отже, дон Корлеоне мав оплатити додатково вищу освіту тих дітей. Потім треба було запевнити клан Боккікйо, що нема найменших шансів на зміну смертного вироку по першій справі. Нові зізнання, безумовно, ставили крапку в долі й без того майже приреченого Фелікса Боккікйо.
  Зробили все, заплатили гроші, встановили необхідний зв'язок з засудженим, щоб його проінструктувати. Нарешті план привели в дію. Зізнання були передруковані в газетах під великими заголовками. Все чудово вдалося. Але дон Корлеоне, як завжди дуже обережний, вичекав, поки Фелікса Боккікйо через чотири місяці після суду посадили на електричний стілець, і аж тоді сказав, що Майкл може повертатися додому.
  Розділ 22
  Минув рік після вбивства Сонні, а Люсі Манчіні все ще побивалася за ним, оплакувала його, як не оплакувала свого милого жодна коханка у жодній з дотеперішніх любовних історій. І її почуття не були платонічними мареннями школярки чи пориваннями відданої дружини. Ні, вона страждала не від самотності через втрату «друга життя» не тому, що їй не вистачало його шаленого темпераменту. У неї не залишилось ні сентиментальних спогадів про його подарунки, ні дівчачого обожнювання омріяного героя, вона вже не пам'ятала його посмішки, грайливого блиску в його очах у відповідь на її ласкаві слова, чи дотепні зауваження.
  Ні. Вона шкодувала з поважнішої причини. Сонні був єдиним чоловіком у світі, який давав її плоті статеву втіху. А через свою молодість і недосвідченість вона і досі була переконана, що ніхто інший на таке не здатний.
  І ось тепер, роком пізніше, вона загоряла в цілющому повітрі Невади. Біля її ніг стрункий білявий молодик бавився пальчиками на її ступнях. Суботнього полудня вони лежали біля готельного плавального басейну, і, незважаючи на те, що вони були не самі, його рука мандрувала все вище й вище по її непокритому стегну.
  — Ой, Джулісе, перестань, — озвалась Люсі. — Я думала, що лікарі принаймні не такі недоумкуваті, як інші люди.
  Джуліс усміхнувся до неї.
  — Я ж лікар із Лас-Вегаса. — Він полоскотав їй внутрішній бік стегна і з подивом відзначив, як шалено збуджує її навіть отака дрібничка. Це було написано на її обличчі, хоча вона й намагалася приховати свої відчуття. Вона справді була дуже простою, незіпсованою дівчиною. Чому йому не вдавалось намовити її на близькість? Він хотів знайти причину, проте йому ніколи і в голову не спадала така дурниця, як втрачене кохання, якому немає заміни. Ось під його рукою була жива плоть і вона вимагала живої ж плоті. Доктор Джуліс Сігал вирішив сьогодні ввечері у своєму готельному номері розпочати генеральний наступ на неї. Він хотів досягти взаємності безхитрісно, але якщо доведеться вдатися до хитрощів, він готовий і на таке. Звичайно, в інтересах науки. А поза тим це бідолашне дівчисько саме хоче, аж шкварчить.
  — Джулісе, перестань, прошу тебе, перестань. — її голос Дрижав. Джуліс був сама слухняність.
  — Добре, золотко. — Він поклав голову їй на коліна, щоб задрімати, використовуючи її м'які стегна як подушку. Його дивувало її ухиляння від любощів, хоча її тіло аж пашіло. Коли вона поклала руку йому на чоло, щоб пригладити йому чуприну, він перехопив її за зап'ясток і затримав у любовному заграванні. Насправді ж він перевіряв пульс, і серце колотилось несамовито. Він матиме її сьогодні  і з'ясує, що за чортівня приховується за цим усім. Цілком впевнений у собі, Джуліс задрімав.
  Люсі спостерігала відпочиваючих біля басейну. Вона ніколи й гадки не мала, що в її житті стануться такі величезні зміни протягом двох неповних років. Вона ніколи не жалкувала з приводу свого «глупства» на весіллі Конні Корлеоне. Ніколи в її житті не було нічого кращого, вона подумки знову й знову переживала ту свою пригоду. Переживала вона знову й знову й події наступних місяців.
  Сонні Корлеоне зустрічався з нею раз на тиждень, інколи частіше, інколи рідше. Поки минав час від зустрічі до зустрічі, її тіло жило як в катуваннях. Їхні почуття одне до одного були найзвичайнісінькими, позбавленими поетичності чи якогось там інтелектуалізму. То була любов найвульгарнішого ґатунку: плотська любов  — владний потяг до протилежної статі.
  Коли Сонні дзвонив і попереджав її про свій приїзд, вона пильнувала, щоб у неї вдома було вдосталь питва і досить їжі на вечерю й сніданок, бо зазвичай він йшов від неї пізнього ранку наступного дня. Сонні прагнув відчути її, а вона його. У нього був свій ключ від вхідних дверей, і, коли він з'являвся, вона кидалась в обійми його могутніх рук. Вони обоє поводились з брутальною прямотою й безпосередністю. Вже під час першого поцілунку порались з одягом одне одного, він підносив її в повітря, і вона обвивала ногами його міцні стегна. Вони кохалися навстоячки в прихожій її квартири, так начебто їм треба було повторити своє найперше спарування, а тоді вже він ніс її до спальні.
  Вони кидалися на ліжко й кохалися знову. Вони проводили разом по шістнадцять годин, роздягнені догола. Вона готувала для нього неймовірні порції їжі. Інколи йому дзвонили, очевидно в справах, але вона ніколи не дослуховувалась. Вона надто переймалась пустощами з його тілом, пестила його, цілувала, занурювалася в нього устами. Коли він підводився, щоб налити собі випити, і проходив повз неї, вона інколи не могла втриматися, щоб не доторкнутися до його наготи, не затримати його, не кохатися з ним, так наче оті особливі частини його тіла були іграшками, зумисне створеними, складними, але невинними забавками, які викликали передбачуване і все одно подиву гідне захоплення. Спочатку вона соромилася цих своїх надмірностей, та невдовзі побачила, що вони втішають її коханця, що її слабкість перед його тілом улещувало Сонні. У всьому цьому виявилась якась звіряча безпосередність. Вони були щасливі разом.
  Коли Сонніного батька підстрелили на вулиці, вона вперше збагнула, що її коханець може потрапити в небезпеку. Одна в своїй квартирі вона не плакала, а голосно вила, неначе звір. Після того, як Сонні не об'являвся майже три тижні, вона намагалась забутись у снодійних пігулках, спиртному і власних стражданнях. Вона відчувала фізичний біль, її тіло судомило. Коли ж нарешті він прийшов, Люсі не відпускала з рук тіло й на хвильку. Після цього він приходив принаймні раз на тиждень, аж поки його не порішили.
  Люсі довідалась про його смерть з газетних повідомлень і того ж вечора прийняла надмірно велику дозу снодійного. Замість вмерти від снодійного, вона занедужала настільки, що ледве виповзла із своєї квартири і знепритомніла перед дверима ліфта, де її підібрали і відвезли до лікарні. Про її стосунки із Сонні ніхто не знав, отож випадок з нею удостоївся лише кількох рядків у бульварних газетах.
  У лікарні її відвідав Том Хейген, він намагався утішити її. Саме він підшукав для неї роботу в Лас-Вегасі у готелі, яким заправляв Соннін брат Фредді. Саме він сказав їй, що вона отримуватиме щорічну платню від родини Корлеоне, бо Сонні подбав про це. Він спитав, чи не вагітна вона, так начебто з цієї причини вона наковталась снодійного. Люсі відповіла, що ні. Він спитав її, чи не приходив Сонні до неї тієї фатальної ночі, чи, може, дзвонив і казав, що прийде, і вона сказала, що Сонні не дзвонив. Що вона після роботи завжди сиділа вдома, чекаючи на нього. Вона сказала Хейгенові правду.
  — Він єдиний чоловік, якого я можу любити, — сказала вона, — я не зможу полюбити нікого іншого. Вона бачила, як Том ледь осміхнувся, але і його вразили ці слова.
  — Ти не можеш цьому повірити?  — запитала вона. — А хіба ж не він привів тебе в свій дім, коли ти був ще пацаном?
  — Тоді він був не такий, — відповів Хейген. — Він виріс і став зовсім іншою людиною.
  — Тільки не для мене, — відказала Люсі. — Може, для всіх інших, але не для мене.
   Вона ще була надто слабка, щоб пояснювати йому, що Сонні завжди був лагідний з нею. Він ніколи не лютував, навіть не злився й не дратувався.
  Хейген влаштував її переїзд до Лас-Вегаса. На неї вже чекало винайняте помешкання, він сам провів її до аеропорту і змусив пообіцяти йому, що в разі, якщо їй стане сумно від самотності чи поведеться недобре, вона подзвонить йому, і він як може допоможе. Перше ніж піти на літак, вона нерішуче спитала у Тома:
  — А чи Сонніному батькові відомо, що ти влаштовуєш мене?
  — Я чиню від його імені так само, як і від власного, —  Посміхнувся Хейген. — У цих речах він дотримується старожитніх поглядів і ніколи не піде всупереч законній дружині свого сина. Але він вважає, що ти молоденьке дівчисько і Сонні треба було б зважити на це. А те, що ти наковзалась тих пігулок, просто всіх уразило. — Він не пояснив їй, наскільки неймовірною для дона була навіть сама думка проте, що хтось намагатиметься накласти на себе руки.
  Тепер, після вісімнадцяти місяців, проведених у Лас-Вегасі, Люсі, на свій подив, почувала себе майже щасливою. Іноді ночами вона мріяла про Сонні, лежала з розплющеними очима і голубила свої мрії, аж поки не засинала. Після нього вона не мала чоловіків. Але життя в Лас-Вегасі її влаштовувало, вона купалась у плавальних басейнах готелів, на вітрильнику ходила по озеру Мід, а у вільний день їздила на машині в пустелю. Вона схудла, і це пішло на користь її фігурі. Вона працювала у готелі адміністраторкою відділу обслуговування клієнтури і не мала нічого спільного з Фредді, хоча той побачивши її, завжди зупинявся і перекидався з нею кількома словами. Її вразили зміни, що відбулися з Фредді. Він став бабієм, вишукано вдягався і, здається, має справжній хист до керування гральним закладом. Він заправляв і готелем, що взагалі не характерне для власників казино. Завдяки тривалому і спечному літньому сезону а може, через своє більш активне сексуальне життя він теж став худіший, а голлівудські костюмери надали йому вигляд майже невідпорного галантного курортного дженджика
  Коли минуло шість місяців, навідався Том Хейген, що побачити, як їй ведеться. Щомісяця вона отримувала чек на шістсот доларів, на додаток до її платні. Хейген пояснив що треба вказати джерело, з якого нібито надходили ті гроші, і попросив її підписати доручення на його ім'я, щоб він мав змогу належно розпоряджатися грішми. Він також пояснив їй, що суто символічно вона вважатиметься власницею п'яти процентів акцій готелю, в якому працювала, їй доведеться пройти через юридичні формальності, передбачені законодавством штату Невада, але про все те подбають за неї, і їй перепаде мінімум клопоту. Проте без його згоди Люсі не повинна розпатякувати про цю домовленість. Вона буде юридично захищена з усіх боків, і її гроші будуть забезпечені. Якщо до неї звернуться представники властей чи судових органів, хай вона просто переадресує їх на свого адвоката, і її залишать у спокої.
  Люсі погодилась. Вона розуміла, про що йдеться, але не мала заперечень проти того, як її використовували. Це виглядало, як резонна послуга з її боку. Але коли Хейген попросив її приглядати за тим, що відбувається в готелі і навколо нього, приглядати за Фредді і його босом, котрий як основний власник акцій заправляв справами готелю, Люсі відповіла:
  — Томе, чи ти хочеш, щоб я шпигувала за Фредді?
  — Його батько непокоїться його долею, — осміхнувся Хейген. — Фредді надміру заприятелював з Моу Гріном, і ми хочемо бути певними, що він не встряне в якусь халепу.
  Том не став пояснювати їй, що дон підтримував будівництво цього готелю в лас-вегаській пустелі не лише для того, щоб надати притулок своєму синові, а хотів тут отаборитися і започаткувати новий великий бізнес.
  Саме невдовзі після цієї бесіди доктор Джуліс Сігал став працювати лікарем у готелі. Він був вельми худий, красивий і привабливий і здавався надто молодим як для лікаря, принаймні, так вважала Люсі. Вона познайомилася з ним, коли у неї на руці, біля зап'ястка, вискочила гуля. Та гуля непокоїла її кілька днів, аж поки вона не пішла в кабінет лікаря в своєму готелі. У приймальні сиділи дві дівчини з тих, що танцювали в кабаре, і перешіптувалися між собою. Вони були «персиковими блондинками», з тих красунь, що їм Люсі завжди заздрила. Дівчатка мали ангельський вигляд. Проте одна з них заявила:
  — Клянусь тобі, якщо ще раз підхоплю трипер, я кину ці танці.
  Коли доктор Джуліс Сігал прочинив двері і жестом запропонував одній з танцюристок зайти, Люсі намірилася піти звідси, і якби це було щось більш особисте і серйозніші , вона б так і вчинила. На лікареві були не костюмні штани і сорочка з відкритим комірцем. Окуляри в роговій оправі і його спокійні стримані манери дещо поліпшували враження, проте він мав неофіційний вигляд, а, як чимало старомодних людей, Люсі вважала, що медицина і фривольна розхристаність несумісні.
  Коли вона нарешті опинилася в кабінеті, його впевнена манера триматися розвіяла остаточно всі її побоювання. Він майже не говорив, але водночас і не був брутальний, випиляв уважність, не поспішав. Люсі спитала його про гулю, і він терпляче пояснив їй, що то досить звичайне фіброзне утворення, воно ні в якому разі не може бути злоякісне ним чи давати привід для серйозного занепокоєння. Він узяв важкий медичний посібник і наказав:
  — Витягніть вперед вашу руку. 
  Вона слухняно випростала руку. Він уперше посміхнувся до неї.
  — Я позбавлю себе гонорару за хірургічну операцію, — пояснив він. — Я просто трісну по гулі оцією книгою, і гуля розійдеться. Вона може знову набрякнути, але якщо я робитиму операцію, то це коштуватиме вам всіх ваших грошей, поза тим доведеться ще й перебинтовувати руку та й матимете інші незручності. Ну то як, згоджуєтеся? 
  Вона усміхнулась йому. Невідь-чому Люсі цілковито довіряла цьому лікареві.
  — Погоджуюсь, — відповіла вона. Наступної миті Люсі зойкнула, коли він з силою опустив важкий медичний фоліант на її зап'ясток. Гуля майже повністю розійшлася під шкірою.
  — Що, справді було дуже боляче?  — запитав він.
  — Ні, — відповіла Люсі і, побачивши, що він заходився писати в її історії хвороби, запитала: 
  — Оце і все?
  Лікар кивнув, не зважаючи на неї. Вона пішла. Через тиждень, побачивши її в кав'ярні, він присів біля неї.
  — Як рука? — поцікавився лікар.
  — Чудово, — вона усміхнулася до нього, — ви вельми нетрадиційний, але ж і вельми вправний спеціаліст.
  — Ви ще не знаєте, наскільки я традиційний, — усміхнувся він їй у відповідь. — А я не знав, яка ви багата. «Лас Вегас Сан» якраз видрукувала список власників готелів у Люсі Манчіні хороші десять пунктів акцій. Я б міг зробити собі капітал на тій маленькій гулі.
  Вона не відповіла йому, зненацька згадавши Хейгенові напучування. Він знову посміхнувся до неї.
  — Не турбуйтеся, я не сліпий. Ви одна з підстави конячок, у Вегасі їх хоч відбавляй. А чому б нам не піти сьогодні десь на концерт, а потім ми б повечеряли. Я б навіть купив вам кілька жетонів для рулетки.
  Вона вагалася. Він умовляв її. Зрештою Люсі сказала:
  — Я б пішла, але боюсь, що ви будете розчаровані закінченням цього вечора. На відміну від більшості лас-вегаських дівчат я не проводжу час з чоловіками.
  — Саме тому я вас і запрошую,— сказав Джуліс підбадьорливо. — Я призначив собі вечір відпочинку.
  Люсі посміхнулась до нього і сказала дещо невесело
  — А що, хіба це на мені написано?
  Він заперечливо хитнув головою, і вона додала:
  — Гаразд, вечеря за вами, але жетони на рулетку я купуватиму для себе сама.
  Вони пішли на супер-шоу і Джуліс веселив її, наводячи медичні визначення оголених стегон і грудей різного типу але робив це не образливо і дуже дотепно. Потім вони вдвох грали на одній і тій самій рулетці і виграли майже сто доларів. Пізніше, вже місячної ночі, вони поїхали до Камінної Дамби, він спробував було підступитися до неї, але коли вона стала пручатися після кількох поцілунків, Джуліс побачив, що вона й справді не мала наміру, і припинив свої зазіхання. Знову ж таки він поставився до своєї невдачі з добрячим гумором.
  — Я ж казала тобі, що не буду, — винувато виправдовувалась Люсі перед ним.
  Але б ти почувала себе неабияк ображеною, якщо б я не зробив навіть спроби, —  заявив Джуліс. І їй довелося розсміятися, бо ж то була правда.
  В наступні кілька місяців вони заприятелювали. Це не була любов, бо ж вони не злягалися, Люсі завжди зупиняла його. Вона бачила, що її відмова збивала його з пантелику, але не вражала, як вразила б більшість чоловіків, і це сповнило  її ще більшою довірою до нього. Вона бачила, що за своєю професійною лікарською зовнішністю він був життєлюб і відчаюга. На вихідних він ганяв на спортивних авто з форсованим двигуном на каліфорнійських автострадах. Джуліс розповідав їй, що під час відпустки він забрався в Мексиці у віддалені, справді дикі місця, де прибульців відправляли на той світ лише заради їхніх черевиків і життя було таке ж примітивне, як і тисячу років тому. Цілком випадково вона дізналась, що він був хірургом  і колись працював у відомій лікарні в Нью-Йорку, це як ніщо інше здивувало її  — чому ж тоді він погодився на роботу в готелі? Коли вона спитала його про це, Джуліс відповів:
  — Розповіси мені про свою велику таємницю, я тобі розповім про мою.
  Вона зашарілась і більше не наполягала. Джуліс теж не підтримав тієї розмови, їхні відносини й надалі залишалися тісними дружніми стосунками, та вони для Люсі важили більше, ніж вона собі в тому зізнавалася.
  І ось тепер, сидячи біля басейну і тримаючи в руках біляву Джулісову голову, вона відчувала всеохоплюючу ніжність до нього. Її поперек затік, не помічаючи того, вона лагідно гладила його шию й підборіддя. Здавалося, він спав, це реагуючи, вона збудилася від близькості його тіла. Зненацька Джуліс підвів голову з її колін і встав. Він взяв її за руку і повів по траві до цементної доріжки. Вона слухняно йшла слідом, навіть коли він завів її до котеджу, в якому винаймав собі номер. Коли вони зайшли досередини, намішав обом по великій склянці коктейлю. Після пекучого сонця і її власних палких думок випите шугонуло влову, вона захмеліла. Джуліс обняв її, і їхні тіла, майже голі, якщо не зважати на вузенькі купальники, притислись один до одного. Люсі шепотіла: «Не треба», —  але якось непевно, і Джуліс не зважав на неї. Він спритно зняв бюстгальтер її купальника, щоб пестити важкі груди, поцілував їх і стягнув з неї плавки, цілуючи її тіло, її опуклий живіт і внутрішній бік стегон. Він випростався, вивільнився із своїх плавок, обняв її, і ось вже вони голі, із сплетеними руками, лежали в ліжку, вона відчула, як він входить в неї, і цього було досить, щоб вона досягла найвищого збудження. Наступної миті в рухах його тіла Люсі відчула подивування. Її охопив той всепроникливий сором, який відчувала, доки зустрічалась із Сонні, але Джуліс вже вигинав її тіло на краю ліжка, розташовував її ноги, і вона відчула, що вії контролює її кінцівки і тіло, і ось він знову входив в неї, цілував її, і тепер вона вже могла відчути його, але, що важливіше, вона чула, що він також щось відчуває і йде до свого оргазму.
  Коли він зкотився з неї, Люсі забилася на краєчок ліжка і почала ридати. Настільки їй було соромно. Отож вона була вражена, майже шокована, коли почула, як Джуліс лагідно засміявся і сказав:
  — Ах ти ж бідолашне темне «італійське» дівчисько, так ось чому ти відмовляла мені всі ці місяці? Дурненька ти.
  Він вимовив: «Дурненька ти», —  з такою дружньою приязністю, що вона повернулась до нього, а він притисся до її непокритого тіла, промовляючи:
  — Ти середньовічний екземпляр, ти винятковий середньовічний екземпляр, — лагідний його голос заспокоював її, хоча вона все ще рюмсала.
  Джуліс припалив сигарету і встромив їй в уста, та так, що Люсі похлинулась димом і перестала схлипувати.
  — А тепер слухай сюди, — сказав він, — якщо б у тебе було пристойне сучасне виховання з культурою сімейних відносин на рівні двадцятого сторіччя, твоєї проблеми вже б давно не існувало. А тепер давай я тобі поясню, в чому полягає твоя проблема: це зовсім не те, коли людина потворна чи має негарну шкіру або косоокість, яких не позбутися косметичною операцією. А у тебе це те ж саме, як, приміром, бородавка чи родимка на щоці, чи, скажімо, вухо неправильної форми. Спробуй поставитися до цього не з сексуального погляду. Перестань думати про те, що у тебе вельми велика штукенція, яка не подобається жодному чоловікові, бо не забезпечує його органу необхідного тертя. У тебе неправильна будова таза і ще те, що ми, хірурги, називаємо ослабленням тазового дна. Як правило, це трапляється після народження дитини, але може бути й наслідком невдалої будови кісток. Це звичайнісінька річ, і чимало жінок страждають усе життя, хоча проста операція могла б допомогти їм. Декотрі через цей недолік навіть накладають на себе руки. Але мені ніколи не спадало на думку, що це може бути і в тебе, адже у тебе таке гарне тіло. Я думав, що тут щось психологічного плану, оскільки я знаю твоє життя, ти ж часто розповідала мені про себе і Сонні. Проте дозволь мені провести ретельне медичне обстеження, і я скажу тобі, що саме треба зробити. А тепер іди прийми душ.
  Люсі пішла в душ. Потім, не зважаючи на її протести, Джуліс терпляче примусив її лягти на ліжко, широко розставити ноги. У нього вдома була запасна валізка з лікарським приладдям, він розкрив її, а також підвіз до ліжка покритий пилом столик, на якому лежали ще якісь інструменти. Тепер він весь поринув у свою справу, обстежуючи її, просовуючи пальці всередину і намацуючи щось ними. Люсі вже відчувала приниження, коли він поцілував її в пупок і сказав, майже відсторонено:
  — Вперше моя робота мені подобається. 
  Потім він обляскав її, застромив палець у пряму кишку, обмацуючи, але друга його рука лагідно пестила їй шию. Коли закінчив обстеження, він підвів її, ніжно поцілував в уста і сказав:
  — Дитинко, я там зроблю тобі цілком нову штуку і тоді сам її випробую. Насамперед це медичний феномен, я начну про цей випадок статтю до фахових журналів. 
  Джуліс чинив усе з приязною доброзичливістю, він очевидно був небайдужий до неї, і це допомогло Люсі подолати сором і зніяковілість. Він навіть зняв з полиці медичний посібник, щоб показати їй випадок, подібний до її власного, і хірургічну операцію по виправленню цього недоліку. Люсі живо зацікавилася. 
  — Це також корисно для здоров'я, —  сказав Джуліс. — Якщо не прооперувати, то згодом ти матимеш неймовірну мороку з усією твоєю жіночою системою. Структура слабшає, якщо її не виправити хірургічним втручанням. Це просто ганебно, що старожитня делікатність утримує більшість лікарів від належного діагностування і виправлення становища, а більшість жінок  — від звертання до спеціалістів.
  — Годі про це, прошу тебе, не говори більше про це, — благала Люсі.
  Джуліс бачив, що вона все ще соромилася своєї таємниці, ніяковіла через свій «жахливий дефект». Для його лікарського сумління це здавалося несосвітенною дурницею, проте він мав досить глузду, щоб увійти в її становище. Це також дозволило йому знайти вірний засіб підбадьорити її.
  — Добре, тепер, коли я довідався про твою таємницю, Я відкрию тобі й свій секрет, —  сказав Джуліс. — Ти щоразу питаєш, чому я, один з наймолодших і найталановитіших хірургів східного узбережжя, гибію в цьому місті. — Він насмішкувато перекривив одне з газетних повідомлень по його справі.
  — Річ у тому, що я робив аборти, в цьому немає нічого поганого, це все ж таки наполовину медична професія; але мене накрили. Я мав друга, лікаря на прізвище Кеннеді, ми разом відбували інтернатуру, то справді чесний хлопець але він пообіцяв допомогти мені. Я так розумію, що Том Хейген колись пообіцяв йому, що з вдячності «родин» Корлеоне будь-коли допоможе, якщо у нього буде така потреба. Отже, він переговорив з Хейгеном. Я знаю лише, що звинувачення проти мене були відкликані, але Медична асоціація та істеблішмент східного узбережжя внесли мене до чорного списку. І тоді «родина» Корлеоне підшукала мені цю роботу. Я добряче заробляю. Комусь же треба виконувати й цю роботу. Оті дівчатка з ансамблю постійно потрапляють у ситуацію, та аборти  — найпростіша річ у світі якщо пацієнтки вчасно звертаються до мене. Я пораю її так само, як ти чистиш сковорідку. Фредді Корлеоне справжній диявол. За моїми підрахунками, поки я тут, він забрюхатив п'ятнадцятеро дівчаток. Я вже серйозно подумую про те, щоб по-батьківськи побалакати з ним. Тим паче, що я вже тричі лікував його від гонореї і раз від сифілісу. Фредді схибнутий на цьому ділі.
  Джуліс замовк. Він навмисне сказав зайвого, чого за ним звичайно не помічалося. Та хай Люсі знає, що і в інших людей, навіть у знайомих їй, таких, як Фредді Корлеоне, що їх вона знає і навіть побоюється, також в житті були неприємні секрети.
  — Просто стався до цього як до еластичного органу в твоєму тілі, що втратив еластичність, — порадив Джуліс. — Видаливши частину, ти його зробиш пружнішим, жвавішим.
  — Я подумаю, — сказала Люсі, хоча вже була певна, що погодиться на операцію, бо цілковито довіряла Джулісу. А тоді згадала про інше:
  — А в скільки все це обійдеться?
  Джуліс спохмурнів.
  — У мене тут немає умов для такої операції, і це не моя спеціалізація. Але один мій друг у Лос-Анджелесі на цьому собаку з'їв, і в нього найкращі умови в пристойній лікарні. Він підправляє всіх кінозірок, коли ці дами усвідомлюють, що натягування шкіри на обличчі і підкачування грудей  — це ще не вся відповідь на питання, як здобути чоловічу прихильність. Я йому зробив кілька послуг, отже, це нічого не коштуватиме Я роблю для нього аборти. Слухай, коли б це не було неетично, я б назвав тобі прізвища декотрих з кінозірок, які пройшли через цю операцію.
  У Люсі відразу ж заговорила цікавість.
  — Джулісе, ну будь ласка, скажи, — наполягала вона, — ну будь ласка.
  Оце була б чудова тема для пересудів. У Джуліса була ще й та позитивна риса, що Люсі могла, не криючись, виявляти свою жіночу слабкість до пересудів і не боятися, що він сміятиметься з неї.
  — Я розповім, якщо ти повечеряєш зі мною і потім переспиш у мене, — відповів Джуліс. — Нам треба надолужувати той дорогоцінний час, що ми його втратили через твою дурість.
  Люсі відчула надзвичайну прихильність до нього, бо він був такий добрий. Отож вона змогла відповісти:
  — Тобі не треба було б спати зі мною, ти ж знаєш, що зі мною, як я є зараз, тобі це не дасть насолоди.
  Джуліс розреготався.
  — Ти дурненька, ні, ти просто дурна. Хіба ти ніколи не чула про інші способи, значно старіші й цивілізованіші? Невже ти й справді така темна?
  — А-а, ти про це, —  озвалась Люсі.
  — Ага, про це саме, — перекривив її Джуліс. — Мовляв, гарні дівчатка не роблять цього, і справжні мужчини не вдаються до цього. Та ще й в 1948 році Що ж, люба, я можу провести тебе в дім однієї літньої леді ось тут, у Лас-Вегасі, яка була молодшою дамочкою у найпопулярнішому борделі на Дикому Заході за старих часів, ще десь у 1880-х роках, якщо не помиляюсь. Вона любить побазікати про старі часи. І знаєш, що вона мені розповіла? Що оті обвішані пістолетами, оті мужні, несамовиті й рішучі ковбої завжди вимагали від дівчат втіхи «по-французькому», в медичній літературі це іменується «фелаціо», чи, як ти називаєш, «про це». Чи спадало тобі колись на думку робити «це» з твоїм коханим Сонні?
  Люсі вперше здивувала його по-справжньому. Вона нагородила його, як він сказав би, усмішкою Мони Лізи (в його науковому інтелекті негайно виникло припущення: а може, це і є розгадка її віковічної таємниці) і спокійно відказала:
  — Із Сонні я робила все. — Вона вперше визнала щось подібне у розмові з іншими людьми.
  Через два тижні Джуліс Сігал стояв у операційній лікарні «Лос-Анджелес госпітал» і спостерігав, як його друг доктор Фредерік Келлнер робив операцію. Перед тим, як Люсі була покладена під наркоз, Джуліс нахилився над нею і прошепотів:
  — Я сказав йому, що ти моя особлива дівчина, отож він зробить справді міцні стінки.
  Але пігулка, яку дали попередньо, вже затуманила їй голову, вона не засміялась і навіть не посміхнулась. Проте його жартівливе зауваження дещо зменшило страх перед операцією.
  Доктор Келлнер зробив розтин з впевненістю більярдного аса, що вганяє в лузу підставку. Проведення опера по зміцненню тазового дна вимагає здійснення двох речей. Необхідно вкоротити м'язи тазу, щоб позбутися млявості. І, звісно, піхвовий отвір, взагалі слабке місце тазового дна, його необхідно подати вперед, під лобкову дугу з тим, щоб відвести з-під безпосереднього фронтального тиску. Виправлення тазових тканин називається перінсоргафією, а зшивання піхвових стінок колоргафією.
  Джуліс бачив, що тепер доктор Келлнер працює обережно, адже зайве глибокий розтин міг призвести до ушкодження прямої кишки. Проте з Люсі не було особливих ускладнень, Джуліс вивчив усі рентгенівські знімки і всі аналізи. Операція повинна була б пройти добре, хоч в хірургічній справі завжди може статися щось погане.
  Келлнер працював над м'язами перетинки, спеціальні хірургічні щипці розширювали отвір піхви і відкривали м'язи відхідника і його сполучну тканинну оболонку. Келлнерові пальці марлевими тампонами розсували на боки зайву сполучну тканину. Джуліс пильно стежив за стінками піхви і якщо виразно означаться вени, це вірна ознака того, що ушкоджено пряму кишку. Але старий Келлнер знав свою справу. Він творив новий орган з такою ж невимушеністю, з якою тесляр збиває докупи два бруски, перерізом два на чотири дюйми.
  Келлнер підрізав зайвину в стінках, накладаючи скобки щоб закрити «відкуси» зайвої тканини, і слідкував, щоб не утворювалось небажаних складок і рубців. Келлнер спробував просунути три пальці у звужений отвір, тоді два. Йому вдалося ввести лише два пальці, перевіряючи, він просунув їх глибоко, зиркнув на Джуліса. Його порцеляново-блакитні очі блимнули над марлевою маскою, ніби питаючи Джуліса, чи цієї ширини не забагато. А потім він знову заходився накладати шви.
  Нарешті все скінчилося. Люсі відкотили у післяопераційну кімнату, і Джуліс переговорив з Келлнером. Той був у чудовому настрої  — найкраща ознака, що операція пройшла вдало.
  — Ніяких ускладнень, мій хлопче, жодних, — повідомив він Джулісу. — Там не було наростів, вельми простий випадок. У неї чудовий тонус, що нехарактерно для її недуги. А тепер вона просто-таки в першокласній формі для розваги й потіхи. Я заздрю тобі, мій хлопче. Звісно, тобі доведеться трохи зачекати, але потім, я ручаюсь, моя робота тобі сподобається.
  — Докторе, ви справжній Пігмаліон, — засміявся Джуліс. — Серйозно, ви просто чудодій.
  — Пусте, — буркнув доктор Келлнер. — Дитячі забавки. На зразок твоїх абортів. Коли б суспільство було зацікавлене, то справді талановиті люди, такі, як ми з тобою, могли б займатися серйозною справою, а ці дурниці залишили б ремісникам. До речі, наступного тижня я пришлю до тебе дівчину, дуже гарна дівчина, але, здається, саме такі завжди і потрапляють у халепу. І тоді ми будемо квити за сьогоднішню справу.
  — Дякую, докторе, — Джуліс потиснув йому руку. — Завітайте якось і самі, і я подбаю, щоб вас прийняли у готелі з усіма почестями і належною гостинністю.
  — Я граю щодня, — криво посміхнувся Келлнер. — Отож не маю потреби в ваших рулетках і гральних столах, як на те пішло. Я випробовую фортуну аж надто часто. Джулісе, ти там дискваліфікуєшся. Ще пару років  — і тобі доведеться забути про серйозну хірургію. Ти безнадійно відстанеш. — Келлнер відвернувся.
  Джуліс знав, що це не докір, а пересторога. Та все одно Келлнерові слова засмутили його. Оскільки Люсі не випустять з післяопераційної палати принаймні ще годин з дванадцять, він поїхав за місто і набрався. Почасти він напився ще й тому, що з Люсі все так чудово закінчилось і йому полегшало на душі.
  ***
  Наступного ранку, коли Джуліс прийшов провідати її, він з подивом побачив двох чоловіків біля її ліжка і безліч квітів по всій палаті. Люсі сиділа з радісним обличчям, опираючись на подушки. Джуліс був здивований, бо Люсі порвала зі своєю родиною і просила родичам нічого не повідомляти, хіба якщо вийде на зле. Звісно, Фредді Корлеоне сказали, що вона лягає в лікарню на невеличку операцію, це треба було для того, щоб у них обох з'явилося трохи вільного часу. Фредді запевнив Джуліса, що готель розрахується по всіх рахунках Люсі.
  Люсі познайомила присутніх. Одного з гостей Джуліс упізнав одразу. Славнозвісний Джоні Фонтане. Другий буй здоровенний, м'язистий, моложавого вигляду італійський хлопчина на ймення Ніно Валенті. Вони обидва привіталися за руку з Джулісом і після цього вже не звертали на нього уваги. Вони теревенили з Люсі, згадували колишніх нью-йоркських сусідів, людей і події, які Джулісу ні про що не говорили. Тому він сказав Люсі:
  — Я заскочу пізніше, а зараз мені треба перемовитись з доктором Келлнером.
  Проте Джоні Фонтане вже спрямовував на нього свій шарм:
  — Слухайте, друже, нам і самим вже треба йти, розважте трохи Люсі, не кидайте її напризволяще, докторе.
  Джуліс помітив дивну хрипкуватість у голосі Джоні Фонтане і пригадав, що той ніде не співав уже більше року і ще що Джоні отримав академічну премію за акторську майстерність. Чи може бути таке, щоб у людини аж так пізно змінився голос, а газети і всі довкола таємниче мовчали про це? Джуліс полюбляв пікантні плітки, він дослухався до голосу Джоні Фонтане, намагаючись встановити діагноз його недуги. Це могла бути перевтома, надмірність в алкоголі й палінні, або, навіть, у жінках. У голосі вчувалось якесь неприємне одерев'яніння, його б уже ніхто не назвав милозвучним.
  — Ваш голос звучить так, ніби ви застудились, — звернувся Джуліс до Джоні Фонтане.
  — Просто перевтома, —  ввічливо відповів Фонтане. — Вчора ввечері я спробував заспівати. Знаєте, схоже, я ніяк не можу змиритися з тим, що мій голос змінився, постарів. — Він усміхнувся до Джуліса, мовляв, що вже тут поробиш, чорти б його взяли.
  — А ви не пробували проконсультуватись у лікаря?  — ніби між іншим запитав Джуліс. — Можливо, це щось поправне.
  Тепер Фонтане вже не був такий лагідний, як спочатку. Він зміряв Джуліса холодним поглядом.
  — Це найперша річ, яку я зробив майже два роки тому. Консультувався у кращих спеціалістів. У мого особистого лікаря, який, здається, є найкращим фахівцем на всю Каліфорнію. Вони порадили мені добряче відпочити. Нічого смертельного, просто старію. А з віком у людини голос міняється.
  З цими словами Фонтане цілком зігнорував лікаря, зосередивши всю свою увагу на Люсі, яку зачаровував, як уже звик був зачаровувати всіх жінок. Джуліс і надалі дослухався до його голосу. Напевне ж, на його голосових зв'язках мають бути нарости. Але чому ж тоді оті задрипані спеціалісти не помітили їх? А може, вони злоякісні чи такі, що не піддаються оперуванню? Але ж в такому разі є інші засоби.
  — А коли спеціаліст обстежував вас востаннє? — перебив Джуліс чарівливого Фонтане.
  Джоні вочевидь був роздратований, але заради Люсі намагався відповідати ввічливо.
  — Десь півтора року тому, — відказав він.
  — А ваш особистий лікар обстежує вас час від часу?
  — Атож, обстежує, — відповів роздратовано Джоні Фонтане. — Прискає кодеїном і обстежує. Він сказав мені, що мій голос з літами сідає, через усе випите, викурене тощо. Тільки й того. Чи, може, ви розумієтеся краще за нього?
  — А як його на прізвище?  — запитав Джуліс.
  Фонтане вимовив з ледь відчутною хвальковитою ноткою в голосі:
  — Таккер, доктор Джеймс Таккер. Якої ви думки про нього?
  Прізвище було знайоме, пов'язане з відомою кінозіркою, артисткою, а також з дорогим сільським курортним закладом.
  — Він одягається за останньою модою, —  глузливо відказав Джуліс.
  Тепер уже Фонтане занесло.
  — Ви гадаєте, що ви ліпший за нього спеціаліст?
  Джуліс засміявся.
  — А хто кращий співак, ви чи Кармен Ломбардо?  — запитав він і здивувався, побачивши, як Ніно Валенті зайшовся реготом, він аж гепав головою об спинку крісла. Жарт не був аж такий смішний. Та коли на хвилях його жереб'ячого реготу до Джуліса дістався запах віскі, лікар вбагнув, що навіть о цій ранній порі містер Валенті, чи як там у біса його звати, вже був під мухою.
  Фонтане посміхнувся до свого друга.
  — Слухай, ти ж повинен сміятися не з його, а з моїх жартів.
  Тим часом Люсі випростала руку і притягнула Джуліса до краю свого ліжка
  — Це він лише виглядає як босяк, а насправді він чудовий хірург, — пояснила Люсі. — І якщо він каже, що він кращий за доктора Таккера, значить, так і є. Ти, Джоні, і слухай, що я тобі кажу.
  Увійшла медсестра і попросила їх звільнити приміщення, бо лікареві треба було доглянути хвору. Джуліс з цікавістю по стежив, як Люсі відверталася, коли прощалась із Джоні Фонтане і Ніно Валенті, підставляючи їм щоку під поцілунок, проте, здається, вони були готові до цього. Вона дозволила Джулісу поцілувати себе в уста і прошепотіла: «Приходь сьогодні після обіду, добре?» Він кивнув на знак згоди.
  Уже в коридорі Валенті запитав у нього:
  — З приводу чого була операція? Щось серйозне?
  Джуліс заперечно схитнув головою.
  — Просто незначний жіночий ремонт. Звичайнісінька річ, повірте мені. Мене це обходить ще більше, ніж вас, бо я сподіваюсь одружитися на ній.
  Ніно і Джоні оцінююче зважили його поглядом, отож Джуліс запитав:
  — А звідки ви довідалися, що вона в лікарні?
  — Нам подзвонив Фредді і попросив відвідати її, — відповів Фонтане. — Ми виросли разом. Люсі була дружкою на весіллі у сестри Фредді Корлеоне.
  — А-а, — озвався Джуліс. Він не став розкривати їм, що знає історію Люсі, можливо, не став через те, що всі вони ретельно оберігали Люсі і її роман із Сонні. Йдучи коридором, Джуліс сказав Фонтане:
  — Я тут практикуючий лікар, чому б вам не дозволити мені подивитися ваше горло?
  Фонтане заперечно схитнув головою:
  — Я поспішаю.
  Ніно Валенті докинув:
  — Ця горлянка коштує мільйон доларів, він не може дозволити собі, щоб усякі там дешеві лікарі заглядали в неї. — Джуліс бачив, що Валенті дружньо посміхається йому, стаючи в цій справі на його бік.
  Джуліс озвався підбадьорливо:
  — А я не дешевий. Я був найталановитішим молодим хірургом на східному узбережжі, аж поки мене спіймали на абортах.
  Як він і сподівався, ця заява змусила їх поставитися до нього серйозно. Визнавши злочин, він вселив віру в свої зазіхання на велику компетентність. Першим обізвався Валенті:
  Якщо Джоні не знайде для вас застосування, то у мене є дівчина, я б хотів, щоб ви її обстежили, щоправда, не в горлянці.
  Фонтане запитав, нервуючи:
  — Скільки часу це забере?
  — Десять хвилин, — відказав Джуліс. Це була брехня, але Джуліс вірив у брехню. Правда не уживається з медициною, хіба що у критичних випадках, і то не завжди.
  — О'кей, — погодився Фонтане. Від хвилювання його голос захрипнув і сів ще більше. 
  Джуліс тут же, в лікарні, прикликав медсестру і домовився про консультаційний кабінет. В ньому не було всього, що він потребував, але необхідний мінімум знайшовся. Не минуло й десяти хвилин, як Джуліс встановив, що на голових зв'язках утворився наріст, тільки й того. Таккер, цей сучий син, не здарний партач і шахрай голлівудський, теж міг би це встановити. Господи, а може, він і диплома не мав. Якщо мав, то його треба було б негайно забрати. Джуліс не зважав більше на Джоні з Ніно. Він попросив по внутрішньому телефону лікарні, щоб підійшов ларинголог. Поні повернувся до Ніно Валенті:
  — Гадаю, що вам доведеться дуже довго чекати. Отож, Вам краще піти.
  Фонтане вирячився на нього, не вірячи своїм вухам:
  — Ах ти ж сучий ти син, ти гадаєш, що ти затримаєш мене тут? Чи ти собі думаєш, що можеш порядкувати моїм горлом як госпітальною помийницею?
  Джуліс виклав йому все як на духу, не криючись, і відчуваючи більше задоволення, ніж міг собі уявити.
  — Можете діяти, як вам заманеться, — сказав Джуліс. — У вашій горлянці на голосових зв'язках утворився наріст. Якщо ви залишитеся тут на кілька годин, ми дамо собі з ним раду, хай хоч він буде злоякісний чи доброякісний. Визначимось, чи йти на операцію, чи вдатись до консервативного лікування. Я можу зробити все необхідне. Можу назвати вам найкращого спеціаліста в Америці, і ми сьогодні ж ввечері доставимо його літаком сюди, за ваші гроші, звісно, і якщо я вважатиму, що це необхідно. Але ви можете піти звідси і проконсультуватися з вашим другом-шарлатаном, або гарячково підшукувати собі іншого лікаря, або піти до когось некомпетентного. А тоді, якщо це утворення злоякісне і розростається, вам виріжуть горлянку або ви помрете. Або ж будете животіти у невідомості. Довіртесь мені і ми зможемо все це владнати за кілька годин. Чи у вас є важливіші справи?
  — Давай залишимося, — озвався Валенті, — Джоні, не дурій. Я піду у вестибюль і подзвоню на студію. Не скажу нічого, повідомлю, що затримуємося, й годі. А тоді повернусь і буду з тобою.
  Той день видався довгим, але зусилля були винагородженні. Діагноз, встановлений лікарняним ларингологом, переконливий, наскільки Джуліс міг судити по результату рентгену та аналізу мокротиння. Десь на половині  Фонтане, виблювавши марлевий тампон з оброблений йодом з рота, намірився дати драла. Ніно Валенті схопив його за плечі і знову всадовив у крісло. Коли вже було по всьому, Джуліс посміхнувся до Фонтане і промовив:
  — Бородавки.
  Фонтане не зрозумів. Джуліс пояснив:
  — Просто якісь бородавки. Ми зрізали їх, немов лушпиння абощо. За кілька місяців ви будете як новий.
  Валенті спромігся на задоволений вигук, але Фонтане все ще невдоволено супився.
  — А співати? Чи зможу я співати?
  Джуліс зітнув плечима.
  — Тут я нічого не гарантую. Але оскільки ви не можете зараз співати, то хіба вам не однаково?
  Фонтане глянув на нього з відразою.
  — Дитино моя, чорти б вас забрали, ви не відаєте про що розходитесь. У вас такий вигляд, ніби ви повідомляєте мені приємну новину, в той час як ви кажете, що я, можливо, не зможу більше співати. Чи це правда, що я, може, вже ніколи не співатиму?
  Зрештою Джуліс обурився. Він прооперував як справжній спеціаліст, і це було приємно. Він зробив цьому виродкові справжню послугу, а той поводиться, ніби йому встругнули якесь неподобство. Джуліс холодно відповів:
  — Слухайте, містере Фонтане, я доктор медицини, і ви мали б називати мене доктором, а не «дитино моя». І я повідомив вам дуже добру новину. Коли я привів вас сюди, я був певен, що у вас в горлянці злоякісна пухлина, що потребувало б видалення всього вашого голосового апарату. Або могло б звести вас на той світ. Я боявся, що мені доведеться повідомити вас про те, що ви вже не жилець. І тому я справді був потішений, як ніхто, коли міг сказати вам, що це лише «бородавки». Бо ваші пісні дали мені стільки втіхи, допомагали мені спокушати дівчат, коли я був молодший, а ще й тому, що ви справжній артист. Але ж ви разом з тим і вельми зіпсована особа. Чи ви думаєте, що оскільки ви Джоні Фонтане, то у вас не може бути рак? Або пухлина мозку, яка не піддається хірургічному втручанню? Або серцева недостатність? Чи ви вважаєте себе безсмертним? Що ж, згоден, це не та музика, яка втішає слух, але якщо вам хотілося б побачити справжню біду, то ходімо пройдемося по лікарні, і ви тоді заспіваєте про ті ваші поліпи пісню кохання. Отож годі лити сльози і беріться за те, що треба зробити. Ваш фельдшер Адольф Менжу може підшукати вам підходящого хірурга, але якщо він спробує увійти в операційну, я б пропонував заарештувати його за замах на ваше життя.
  Джуліс намірився вийти, коли Валенті сказав:
  — Так його, докторе, це було дохідливе, популярне пояснення.
  Джуліс крутнувся і запитав:
  — Ви завжди заливаєте собі очі ще до обіду?
  — А то ж як, — відповів Валенті, посміхаючись до нього настільки доброзичливо, що Джуліс проказав лагідніше, ніж збирався.
  — Зважте на те, що через п'ять років вас не стане, якщо ви чинитимете так і надалі.
  Валенті, незграбно підтанцьовуючи, наблизився до Джуліса. Дихаючи перегаром, він схопив Джуліса в обійми, весело й голосно сміючись, перепитав:
  — Через п'ять років? — Він все ще сміявся. — Невже доведеться чекати аж так довго?
  ***
  Через місяць після операції Люсі Манчіні сиділа біля плавального басейну готелю «Вегас», тримаючи в одній руці склянку з коктейлем, а другою погладжуючи Джулісову голову, що лежала у неї на колінах.
  — Тобі не треба збиратися з духом, щоб наважитися, — підкушував її Джуліс.  В нашому номері на нас чекає шампанське.
  — А ти певен, що так скоро все увійшло в норму? — запитала Люсі.
  — Я ж лікар, — відказав Джуліс. — Сьогодні особливий вечір. Ти хоч усвідомлюєш, що я буду першим хірургом у світовій медичній практиці, який випробує на собі наслідки медичної операції»? Знаєш, є що порівняти: до того й опісля. Я матиму втіху, описуючи це для журналів. «Бачите, якщо «до того» існувала втіха психологічного порядку і з огляду на обізнаність хірурга-інструктора, то післяопераційний коїтус був надзвичайно приємний винятково через свою невралгічну...» — Він замовк, бо Люсі так смикнула його за чуба, що він аж зойкнув від болю. Вона глянула насмішкувато на нього згори:
  — Якщо ти не будеш задоволений сьогодні, я з повним правом можу сказати тобі: «Сам винен».
  — Я працюю з гарантією. Я все сам спланував, хоча і доручив чорнову роботу старому Келлнеру, — відповів Джуліс. — Гаразд, треба трохи спочити, бо на нас чекає шалена ніч дослідницької діяльності.
  Коли вони піднялися до свого номера — тепер вони жили разом, — на Люсі чекала несподіванка: вишукана вечеря і поряд з її бокалом шампанського в коробці для коштовностей масивна весільна обручка з діамантами.
   — Це ще раз доводить, наскільки я впевнений у своїй роботі, — пояснив Джуліс. — Тепер нумо пересвідчимося, що ти її заслужила.
  Він був з нею дуже лагідний і ніжний. Спочатку вона трохи побоювалася, її плоть уникала його дотику, але згодом, упевнившись, вона відчула, як в її тілі збудилась пристрасть, якої вона ще ніколи не відчувала, і коли після першого разу Джуліс прошепотів: «Я чудово працюю», —  вона прошепотіла у відповідь: «О, так, чудово; так, чудово». Вони обидва засміялися і почали кохатися знову.
  
  КНИГА ШОСТА
  Розділ 23
  Після п'яти місяців вимушеного перебування на Сицилії Майкл Корлеоне нарешті почав розуміти вдачу свого батька, його призначення. Почав розуміти людей, подібних до Луки Бразі чи до безжального капореджіме Клеменци, збагнув, чому його мати несе свій хрест, не ремствуючи. Бо на Сицилії він побачив, ким би вони були, якби не повстали проти своєї долі. Він зрозумів, чому дон завжди говорив: «Кожній людині передбачене лише одне призначення в житті». Побачив, чому виникає зневага до влади й законного уряду, зрозумів, чим пояснюється ненависть до порушників «омерти» — закону мовчання.
  Вдягненого в поношене вбрання, з довгастим кашкетом на голові, Майкла доставили з пароплава, що пристав до берега в Палермо, в саме серце острова Сицилія, в провінцію, контрольовану мафією, де місцевий капореджіме добряче заборгував його батькові за якусь давнішню послугу. У цій провінції знаходилося й містечко Корлеоне, назву якого дон узяв собі замість прізвища, коли багато років тому емігрував до Америки. Уже нікого з донових родичів не залишилося на цьому світі. Жінки повмирали від похилого віку. А чоловіки загинули у вендетах або ж емігрували до Америки, Бразилії чи до італійських провінцій на материку. Пізніше він довідався, що це невеличке бідне містечко посідає перше місце в світі за кількістю вбивств на душу населення.
  Майкла поселили як гостя до помешкання нежонатого мафіозового дядька. Цей дядько, хоча йому було вже за сімдесят, все ще працював лікарем у своїй окрузі. Самому мафіозо теж було під шістдесят, він служив габелото при великому маєткові, що належав одній з найшляхетніших родин Сицилії. Габелото — щось на зразок наглядача над помістям багача — дивився, щоб бідні не займали незасіяних земель, щоб ні в який спосіб не зазіхали на майно, не браконьєрували, не дозволяли собі спаш, не випасали скотину й вівці на луках. Словом, габелото — це мафіозі, котрий за певну винагороду охороняє майно від бідняцьких зазіхань, законних чи незаконних. Якщо хтось із бідняків намагався вдатись до закону, який дозволяє йому купувати оброблену землю, габелото погрожував йому заподіяти тілесних ушкоджень, а то й вбити. Усе робилося дуже просто.
  Дон Томмазіно контролював також розподіл води в цій місцевості й не допускав будівництва нових плотин, якщо таке пропонувалось центральним італійським урядом. Ці плотини зруйнували б прибутковий для дона бізнес по продажу води з артезіанських джерел, збили б ціну на воду, зіпсували б всю систему водопостачання, яка складалась протягом століть. Дон Томмазіно дотримувався старих поглядів і уподобань, він не бажав вплутуватися в контрабанду наркотиків чи проституцію. У цьому відношенні дон Томмазіно не ладив з новою генерацією ватажків мафії, що поставали у великих містах, таких, як Палермо, не мирив з людьми, котрі під впливом американських гангстерів. висланих до Італії, позбулись його цнотливості.
  Ватажок мафії був солідним чоловіком, «чоловіком з черевом» як у буквальному, так і в переносному розумінні, коли йдеться про людину, яка навіює жах на інших. Під його крилом Майклові було нічого боятися, але все ж таки вирішили не розкривати його особу. Поза тим Майклові не дозволялося виходити за огорожу помістя доктора Таца — донового дядька.
  Як на сицилійця доктор Таца високий, майже метр вісімдесят. У нього рум'яні щоки й біле як сніг волосся. Хоча йому вже за сімдесят, він щонеділі навідується до Палермо, і засвідчити свою повагу молоденьким проституткам цього міста, — що молодша, то краще. Ще однією вадою доктора Таца було читання. Він читав усе підряд, а потім говорив про прочитане із своїми сусідами, з пацієнтами — неписьменними селянами, з чабанами на помісті, і за ним закріпилась слава, що в нього не всі вдома. Що спільного могло бути у тих людей з книжками?
  Вечорами доктор Таца, дон Томмазіно й Майкл сиділи в розлогому саду, населеному мармуровими статуями, які на цьому острові, здається, ростуть в садах так само незбагненно, як і ваговиті виноградні грона. Доктор Таца любив оповідати історії про мафію та її вчинки протягом століть, а в особі Майкла Корлеоне він знайшов для себе захопленого слухача. Траплялися хвилини, коли навіть дон Томмазіно під впливом запашного повітря, дурманного фруктового вина, елегійного заспокійливого садового затишку розказував щось із свого життя. Лікар розповідав про легендарне, дон — про реальне.
  У цьому старовинному саду Майкл Корлеоне довідався про корені, з яких виріс його батько. Про те, що слово «мафія» первісно означало місце притулку. А потім воно стало назвою таємної організації, котра розпочала боротьбу з правителями, що протягом століть вели країну й народ до загибелі. Жодний край не було сплюндровано протягом сторіч так жорстоко, як Сицилію. Інквізиція знущалась і над бідними, і над багатими. Барони-латифундисти й достойники католицької церкви користувались абсолютною владою над вівчарями й землеробами. Поліція була знаряддям їхньої влади й ототожнювалася з гнобителями настільки, що сицилієць не міг заподіяти своєму сусідові більшої образи, як назвати його поліцейським.
  Перед лицем жорстокої необмеженої влади люди, якими потурали, навчились ніколи не виказувати свою лють і зненависть, щоб не накласти за це життям. Навчилися не вдаватись до погроз, оскільки розплатою за погрозу було швидке й неминуче покарання. Люди збагнули, що суспільство є їхнім ворогом, і, якщо хотіли виправити несправедливість, вдавались до бунтівного підпілля, до мафії. І мафія зміцнила свою могутність, насаджуючи закон мовчання — «омерта». На Сицилії в сільській місцевості незнайома людина, що розпитує дорогу до найближчого містечка, марно сподіватиметься почути бодай ввічливу відповідь. Найбільший злочин для члена мафії — назвати поліції ім'я того чоловіка, який щойно стріляв у нього чи заподіяв якоїсь іншої шкоди. Омерта стала для людей другою релігією. Жінка, чоловіка якої вбили, нізащо не викаже поліції вбивць чоловіка, навіть убивць своїх дітей, навіть не назве імені того, хто зґвалтував її доньку.
  Годі було очікувати справедливості від властей, і тому люди завжди зверталися до Робіна Гуда з мафії. І до певної міри мафія виконувала й таку роль. За всяких ускладнень люди просили допомоги у місцевого капо-мафіозо. Він був її їхнім благодійником, надавав захист, шматок хліба й роботу.
  Але доктор Таца не повідомив — про це Майкл довідався сам протягом наступних місяців, — що мафія на Сицилії перетворилася на незаконне знаряддя багатих, ба навіть на додаткову поліцію існуючої законодавчої й політичної системи. Вона стала допоміжним знаряддям відживаючої капіталістичної структури — антикомуністичною, антиліберальною в своїх засадах організацією, яка накладає податок на будь-яку форму економічної діяльності, незалежно від розмірів бізнесу.
  Майкл Корлеоне вперше зрозумів, чому такі люди, як його батько, воліли швидше стати злодіями чи вбивцями, ніж членами законного суспільства. Бідність, страх і занепад були настільки вражаючими, що вольова людина з ними не могла змиритись. А в Америці дехто з емігрантів-сицилійців вважав, що й тут доведеться зіткнутися з подібною владою.
  Доктор Таца запропонував Майклу наносити разом з ним щотижневі візити до борделю, але Майкл відмовився. Втеча на Сицилію не дозволила провести належне лікування перебитої щелепи, й тепер, на лівій щоці, він завжди мав з собою згадку про капітана Маккласкі. Кістки зрослися криво, і якщо подивитись з лівого боку, то Майкл мав непристойний вигляд. Він завжди пишався своєю зовнішністю, каліцтво пригнічувало його сильніше, ніж він сподівався. Інколи з’являлися болі, але Майклові вони не дошкуляли, тим паче, що доктор Таца давав йому щось випити, й болі вщухали. Доктор Таца зголосився зробити операцію на обличчі, але Майкл відмовився навідріз. Він вже провів разом досить часу, щоб переконатися, що доктор Таца був чи не найгірший лікар на всій Сицилії. Доктор Таца читав усе підряд за винятком медичної літератури, якої, як він сам зізнався, не розумів. Він склав іспити завдяки втручанню одного з найповажніших ватажків мафії на Сицилії, котрий особисто відвідав Палермо, щоб порадитися з викладачами Таца щодо оцінок, які треба йому вивести. І це також свідчить про те, якою заразою в суспільному житті Сицилії стала мафія. Не треба здібностей. Не треба талантів. Не треба докладати зусиль. Хрещений батько з мафії піднесе вам професію, як подарунок.
  У Майкла було досить часу, щоб усе гарненько обдумати. Вдень він прогулювався по довколишній місцевості, завжди у супроводі двох вівчарів з маєтку дона Томмазіно. Сицилійська мафія часто наймала вівчарів для вбивств, і вони погоджувалися, щоб трохи підзаробити грошей. Майкл думав про організацію, якою заправляв його батько. Якщо вона буде й надалі процвітати, то може статися те, що він спостерігав на цьому острові, де мафія, як пошесть, руйнує весь край. Сицилія вже й так перетворилася на країну привидів, чоловіки емігрують куди завгодно, аби заробити собі шматок хліба чи просто врятуватися від смерті за те, що наважилися скористатися своїми політичними чи економічними правами.
  Під час тривалих прогулянок Майкла вражала чарівна краса цього краю, він гуляв апельсиновими садами, немов глибокими тінистими печерами, в яких стародавні водогони розприскують воду крізь зубасті пащі великих кам'яних і зміїв, вирізьблених ще до нашої ери. Будинки, споруджені, як старовинні римські вілли, з масивними мармуровими порталами й розлогими склепінчастими покоями, перетворилися на руїни, що інколи надають притулок заблукалим вівцям. А на видноколі гірський хребет блищить на сонці, як величезна купа білих кісток. Соковито-зелені, немов яскраве смарагдове намисто, сади й поля прикрашають безлюдний краєвид. Інколи він доходив аж до містечка Корлеоне, вісімнадцять тисяч мешканців якого животіли в будиночках, розкиданих, як віспа, по обличчю найближчої гори — то були низенькі халупи, складені з темного каменю, видобутого з цієї ж гори. За останній рік у містечку Корлеоне зареєстровано понад шістдесят убивств, здається, що смерть, як тінь, зависла над містечком. Ген на обрії ліси Фікуцца порушують сувору одноманітність розораної рівнини.
  Обидва вівчарі-охоронці, супроводжуючи Майкла в його прогулянках, завжди мали при собі лупару. Ця сицилійська рушниця є улюбленою зброєю мафії. Шеф поліції, якого Муссоліні послав на Сицилію покінчити з мафією, для початку наказав розібрати усі кам'яні огорожі на цьому острові до метрової височини, щоб вбивці з лупарами не могли ховатися за огорожами й робити засідки, підстерігаючи чергову жертву. Це не допомогло, й тоді шеф поліції вирішив проблему, заарештовуючи й відправляючи на каторжні острови всіх чоловіків, запідозрюваних у зв'язках з мафією.
  Коли війська союзників звільнили острів від фашистів, керівники американської воєнної адміністрації гадали, що всі ув'язнені фашистським режимом були демократами, і багато мафіозі отримали призначення мерами сіл або перекладачами при воєнній адміністрації. Фортуна посміхнулась, і мафія відродилася, стала як ніколи могутньою.
  Тривалі прогулянки й пляшка міцного вина ввечері, на додаток до чималої миски макаронів з м'ясом, навівали міцний сон. У бібліотеці доктора Таца стояли книжки італійкою мовою, й хоча Майкл говорив на одному з італійських діалектів і під час навчання в коледжі відвідував курс італійської мови, читання цих книжок вимагало від нього зусиль і часу. Він говорив уже майже без акценту, хоча міг би зійти за мешканця цього округу. Але його могли прийняти за одного з тих дивних італійців, що живуть далеко півночі Італії, на кордоні з швейцарцями й німцями. 
  Каліцтво лівої щоки також уподібнювало його до місцевого жителя. Через брак медичної допомоги така зовнішність не рідкість на Сицилії. Невелике каліцтво, якого не можна виправити через нестачу грошей. У багатьох дітей, багатьох чоловіків на обличчі сліди спотворень, які в Америці усунули б нескладною операцією або ж досконалим лікуванням.
  Майкл часто згадував Кей, її посмішку, її тіло. Його завжди мучили докори сумління, він залишив її так нахабно, навіть не попрощавшись. Дивно, але совість ніколи не дорікала за вбитих: Солоццо намагався порішити його батька, капітан Маккласкі скалічив його самого на все життя. 
  Доктор Таца присікувався до нього з ідеєю косметичної операції на обличчі, особливо надокучливим ставав лікар і, коли Майкл звертався до нього за ліками, щоб утамувати  біль, котрий навідував його дедалі частіше. Таца пояснив, що саме під оком знаходиться нерв, від якого відгалужується ціла нервова мережа. До речі, це було найулюбленіше місце мафії під час тортур. Вони вишукували його на обличчі своєї жертви гострим як голка гостряком ножа. Отже, на Майкловому обличчі саме цей нерв було, ушкоджено або ж саме на нього тиснув уламок кістки. Проста операція в лікарні Палермо назавжди позбавила б його від нападів болю.
  Майкл відмовлявся. Коли лікар допитувався чому, Майкл шкірився й говорив: «Все ж таки маю хоч якусь згадку про дім».
  Він і насправді не дуже зважав на той біль, хай собі ниє, хоча в голові віддавало, немов від вібрації мотора-очисника якоїсь рідини.
  Минуло майже сім місяців такого провінційного недбалого життя, коли Майкл відчув, що воно почало гнітити його про-справжньому. Якраз о цій порі в дона Томмазіно з'явилось багато роботи, його вже рідко можна було побачити на віллі. У нього виникли чергові непорозуміння з «новою мафією», що поставала в Палермо, — з молодими людьми, які швидко розбагатіли навколо післявоєнного будівельні буму в цьому місті. Вони вважали, що їхнє багатство надає їм можливість втрутитися в кровну ворожнечу старих сільських ватажків мафії, яких вони презирливо називали «вусатими Пете». Дон Томмазіно був заклопотаний захистом своїх володінь. Отже, Майкл був позбавлений його товариства й мав задовольнятися байками доктора Таца, котрі вже почали повторюватися.
  Якось ранком Майкл вирішив прогулятися аж на гори біля Корлеоне. Зрозуміло, його супроводжували обидва вівчаря-охоронці. Це робилося навіть не з огляду на ворогів «родини» Корлеоне. Просто було небезпечно будь-кому не місцевому тинятися одному. Навіть місцевим і то небезпечно. Округа кишіла бандюгами, загонами мафії, що ворогували між собою, загрожуючи водночас усім іншим. Поза тим його могли прийняти за оббирача пагліайо.	
  Пагліайо — це невеличка споруда під стріхою, поставлена в полі, в ній зберігають знаряддя польової праці, отже сільськогосподарським робітникам не треба носити їх щодня з далекого села. На Сицилії селянин не живе на землі, яку обробляє. Це вельми небезпечно, а поза тим орна земля, якщо вона в нього є, цінується дорого. Отже, він живе в селі й щоранку пішки подорожує на далеке поле. Робітник котрий прийшов на лан і побачив, що його пагліайо обібране — це й справді нещасна людина, в нього марно пропадав робочий день. Коли власті виявилися безсилими забезпечити в цьому відношенні інтереси селян, проблемою зацікавилася мафія й вирішила її в своєму стилі. Вона вислідила і винищила всіх злодіїв, які оббирали пагліайо. Звісна траплялося й так, що страждали невинні. Не виключено, якщо б Майкл проходив поруч щойно пограбованої пагліайо, його б могли визнати злодієм, бо ніхто б не поручився за нього.
  Отже, якось ранком Майкл вирушив через поля у далеку прогулянку в супроводі своїх відданих вівчарів. Один з них був дуже простий хлопець, навіть простакуватий, мовчав як убитий, з непроникним, як у індіанця, обличчям. Це буї жилавий невисокий сицилієць — як усі сицилійці до тога часу, поки їх не починає розпирати десь після тридцятім тридцяти п'яти. Його звали Кало.
  Інший був шустріший, молодший, він уже встиг побачити світу. Переважно океанів, тому що під час війни був матросом італійського військового флоту, хоча й недовго, щойно встиг зататуюватися, як їхній корабель потопили, і він потрапив у полон до англійців. Але татуювання уславило його у своєму селі. Сицилійці не часто розмальовують себе татуюванням — у них для цього немає ні часу, ні схильності. Фабріціо пішов на це головним чином щоб замаскувати велику червону родиму пляму на животі. Щоправда, базарні візки мафії прикрашені з обох боків гарними примітивними малюнками, зробленими дбайливо і з любов’ю. У всякому разі, повернувшись до свого села, Фабріціо не вельми хизувався своїм татуюванням на грудях, хоча  воно й відтворювало дорогу серцеві сицилійця картину: чоловік протинає кинджалом голих коханця й свою дружину, сплетених над волосатим черевом Фабріціо. Фабріціо жартував з Майклом, розпитував про Америку, —  від них не приховалося його походження. І все ж таки хлопці не знали, хто він є насправді, знали лише, що переховується, і, що про нього не можна патякати. Інколи Фабріціо приносив Майклу свіжий сир, від якого ще йшов запах молока.
  Ішли курною дорогою, оминаючи віслюків, запряжених у грайливо розмальовані візочки. Навколо буяли рожеві квіти, помаранчеві сади, оливкові і мигдалеві гайки, —  все цвіло. Це було несподівано. Майкл гадав, що побачить голу землю, адже сицилійська бідність стала легендарною. А побачив землю в несамовитому буянні, заслану квітчастим килимом, огорнуту пахощами цитринового квіту. Навкруги була така краса, що навіть годі собі уявити, як можуть люди в такій благодаті. Скільки жорстокості треба мати до інших людей, щоб примушувати їх тікати з отаких райських садів.
  Майкл намірявся дійти до берегового селища Мазара, а ввечері повернутися до Корлеоне на автобусі, хотілося находитись як слід, щоб потім добре спалося. Обидва вівчарі мали при собі торби з хлібом і сиром, щоб було чим підкріпитись в дорозі. Вони несли свої лупари не ховаючись, отак немов вийшли вдень на полювання. 
  Ранок видався чудовий У Майкла було таке ж почуття, як колись у дитинстві, коли вставав рано влітку, щоб грати в м’яча. Тоді кожний день здавався свіжовимитим і свіжопофарбованим. От як зараз. Сицилію вкриває барвистий килим розмаїтих квітів, а повітря насичене настільки густим запахом квітучих помаранчевих і цитринових дерев, що навіть з його ушкодженням на обличчі, яке спричинилося до часткової втрати нюху, він міг відчувати пахощі. Щока давно загоїлась, проте кістки зрослися неправильно й тиск на нерв викликав біль у лівому оці. Через це також постійно текло з носа, всі носовички невдовзі ставали мокрими, і Майкл нерідко сякався просто на землю, як це роблять місцеві чоловіки. У дитинстві його дратувало, коли старі італійці, що вважали недостойним їхньої гідності користуватись носовичками — цією аристократичною англійською вигадкою, — сякалися просто на стічні решітки на асфальті
  А ще йому весь час здавалося, що у нього «важке лице». Доктор Таца пояснив, що це також наслідок тиску кісток на нерв, до зрощування кісток цьому легко було б запобігти з допомогою нескладного хірургічного інструмента, на зразок ложки, ним ставлять кістку на місце. Але тепер, говорив лікар, треба в лікарні Палермо зробити серйозну операцію, на обличчі йому мусять знову розламати кістки. Для Майкла цих пояснень було досить. Він відмовився. І все ж таки більше за біль і за постійний нежить йому дошкуляло відчуття важкості свого обличчя.
  Цього дня їм так і не пощастило дістатися до берега. Пройшовши майже п'ятнадцять миль, Майкл і його вівчарі зупинилися в тихій зеленій прохолоді помаранчевого гайка, щоб пообідати і підкріпитися вином. Фабріціо патякав про те, як він коли-небудь поїде в Америку. Під'ївши, відпочивали в затінку, а Фабріціо, розстібнувши сорочку, поворушив м'язами на череві, і татуювання ожило. Голі коханці на грудях Фабріціо заворушилися, кинджал, загнаний рукою ревнивого чоловіка в їхні тіла, також почав рухатися. Це забавляло їх. Якраз за цим зайняттям Майкла, як говорять сицилійці, «оперіщила громовиця».
  Нижче помаранчевого гайка простяглися зеленою смугою поля баронового помістя. Далі по дорозі від гайка стояла вілла, вона мала настільки римський вигляд, що здавалось, її відкопали з руїн Помпеї. Це був, власне, невеличкий палац з просторою мармуровою галереєю й грецькими колонами. Якраз між цими колонами й з'явилася зграйка сільських дівчаток на чолі з двома огрядними матронами, вдягненими в чорне. Очевидно, що вони були з села й приходили виконати свій старовинний обов'язок перед місцевим бароном  — прибрати і підготувати віллу для перебування на ній барона взимку. А тепер поспішали в поле збирати квіти, якими прикрасять свої оселі. Збирали рожеві квітки сулла, пурпурові гліцінії, перемішуючи їх з помаранчевим і цитриновим цвітом. Дівчата, не помічаючи чоловіків у гайку, підходили щораз ближче.
  Сукенки з дешевої барвистої матерії щільно облягали їхні тіла. Усім їм було десь під двадцять, але на цій залитій сонцем землі вони вже встигли сформуватися в дорослих жінок. Трійко дівчаток погналися за четвертою, вона тікала якраз до їхнього гайка. Дівчина тримала в лівій руці пурпурове гроно винограду, а правою обривала великі ягоди й жбурляла у своїх переслідувачок. Її розвихрене кучеряве волосся було майже такого ж пурпурово-темного кольору, як і виноградне гроно, а туге тіло, здається, аж випорскувало з тендітної шкіри.
  Якраз перед гайком вона затрималась, помітивши чоловічі сорочки. Завмерла на самих кінчиках пальців, готова, як лань, миттю зірватися з місця. Тепер чоловіки могли з невеликої відстані розгледіти риси її обличчя.
  Вона вся була з овалів — овальної форми очі, кістки на її обличчі, контури її брів. Каштанового кольору шкіра, а очі величезні, темно-голубі чи темно-карі, з темними довгими віями, що, здавалося, затіняли миловидне обличчя. Привабливі опуклі уста, хоча й невеликі, солодкі, але не хтиві темно-рожеві й соковиті, як виноградні грона. Дівчина була настільки чарівна, що Фабріціо пробурмотів: «Ісусе Христе, чисто як моя душа, чи не вмираю я», —  він жартував, але слова вихопилися хриплувато. Немовби почувши це зауваження, дівчина стала на повну ногу, крутнулась і побігла назад до своїх переслідувачок. Під вузьким платтячком її стегна ворушилися як у олениці — так само непристойно й з тією ж невинною хтивістю. Коли догнала своїх подруг, озирнулася ще раз, і її обличчя було як темна порожнеча на полі, прибраному барвистим квітом. Простягнула руку з повною жменею виноградин і показала на гайок. Дівчатка побігли, сміючись, а огрядні матрони в чорному, щось буркочучи, подалися слідом за ними.
  Схаменувшись, Майкл Корлеоне побачив, що він уже зірвався на ноги, серце калатало йому в грудях, а голова йшла обертом. Кров шугала по всьому тілу, сягаючи його найвіддаленіших куточків, била навіть у кінчики пальців на руках, на ногах. З поривом вітру усі пахтіння острова разом наринули на нього: цвітіння апельсинів і лимонів, запахи винограду й квітів. Здавалося, що тіло живе саме по собі, не підкоряючись йому. І тут він почув, що обидва вівчарі регочуть.
   — Що, тебе оперіщила громовиця, га? — запитав Фабріціо, ляскаючи його по плечі. Навіть Кало виявив дружнє розуміння, потріпав Майкла по руці, промовляючи: «Легше на поворотах». Але голос звучав приязно. А Майкла немов ударило машиною на дорозі. Фабріціо подав пляшку з вином, і Майкл надовго припав до неї. Вино повернуло ясність мислення.
  — Про що ви тут патякаєте, овечі кавалери? — запитав Майкл. Обидва весело зареготали. А чесний Кало відповів з усією серйозністю:
  — Громовиці не приховати. Коли вона тебе оперіщить, то всі бачать. Боже, не соромся цього, чоловіче, дехто молиться, щоб їх оперіщила громовиця. Радій. Тобі пощастило.
  Майклу не подобалося, що він так відверто виказав свої почуття. Але таке трапилося з ним вперше 3 теперішнім почуттям не йшли ні в яке порівняння його ранні романи, його любов до Кей — любов, споруджена на її ніжності, на її освіченості та ще й на контрасті між добрим і недобрим. А тепер Майкл почував непереборне бажання володіти, обличчя дівчини назавжди закарбувалося в його свідомості, він знав, що вона не йтиме йому з думок протягом усього життя, якщо він не оволодіє нею. Життя спростилося, все зосереджувалось на одному, а інше не варто навіть і побіжної уваги. У вигнанні він постійно згадував про Кей, хоча й розумів, що їм уже ніколи не стати закоханими чи навіть просто друзями. Бо як там не крути, а він убивця, мафіозі, який вже «пройшов гарт». Але тепер Кей зникла з його думок назавжди. Фабріціо коротко запропонував:
  — Я піду в село й розпитаю про неї. Як знати, раптом вона доступніша, ніж ми уявляємо. Бо від громовиці є лише один засіб, чи не так, Кало?
  Другий вівчар згідно хитнув головою. Майкл нічого не казав. Він ішов слідом за вівчарями по дорозі до ближнього села, в якому зникла дівчача зграйка.
  Село тіснилося навколо звичайного центрального майдану з фонтаном посередині. Але воно лежало обабіч великої дороги, отже, мало кілька крамничок, винних магазинчиків та ще й кафе з трьома столиками на невеличкій терасі. Вівчарі сіли за один з них. Майкл сів разом з ними. Дівчат ніде не було видно. Якби не малі діти та ледачі віслюки, що збились без діла при дорозі в холодку, можна було б сказати, що село вимерло.
  На терасу вийшов власник кафе. Це був коротенький життєрадісний чоловічок, майже карлик, проте він радісно привітав їх.
  — Ви не місцеві, — сказав він, —  отже, послухайте моєї поради. Спробуйте мого вина. З власного винограду й зробленого моїми синами. Вони змішують його з апельсинами й лимонами. Це найкраще вино в Італії.
  Отримавши згоду, він приніс глек вина, воно виявилося ще кращим, ніж можна було сподіватися з його слів, темно-червоне й міцне, як бренді. Фабріціо розпитував у власника кафе:
  — Об заклад б'юся, що ти знаєш усіх дівчат на селі. Ми бачили кілька красунь, що йшли по дорозі, а одна з них, найкраща, оперіщила оцього нашого друга блискавкою, — він вказав на Майкла.
  Власник кафе з цікавістю поглянув на Майкла. Його криве обличчя перед тим здалося йому пересічним, не вартим другого погляду. Але чоловік, якого оперіщила громовиця, це вже інша річ.
  — Тобі б не завадило, мій друже, взяти з собою кілька пляшок вина, — порадив він. — Інакше тобі важко буде заснути сьогодні.
  — Чи ти не знаєш дівчини, — запитав його Майкл, — з кучерявим волоссям? З кремовою шкірою, з величезними темними як ніч очима? Чи не знаєш ти такої дівчини у вашому селі?
  — Ні, не знаю, —  коротко відповів власник кафе й подався з тераси в середину.
  Вони втрьох, не кваплячись, спорожнили глек вина й гукнули, щоб їм принесли ще. Власник не з'являвся. Фабріціо пішов всередину, щоб розшукати його. А коли вийшов, то скорчив гримасу й сказав Майклу:
  — Я так і знав, ми його розпитували про його ж доньку, і тепер він там розпаляється, хоче провчити нас. Думаю, краще мерщій забиратися до Корлеоне.
  Незважаючи на місяці, прожиті на острові, Майкл ще й досі не міг призвичаїтися до уразливості сицилійців у питаннях сексу. Але в цьому випадку образа власника кафе здавалася йому надмірною, хоч би й для сицилійця. Проте обидва вівчарі поставилися до такого повороту подій з розумінням і заквапили його в дорогу. Фабріціо докинув:
  — Старий виродок сказав, що у нього двоє дужих синів. Варто тільки йому свиснути. Ходімо звідси.
  Майкл холодно зиркнув на нього. Дотепер він був тихий лагідний молодий чоловік — типовий американський хлопчина, за винятком того що оскільки переховується на Сицилії, то, очевидно, вже чинив у житті як мужчина. Двоє вівчарні уперше відчули на собі погляд Корлеоне. Дон Томмазіно, знаючи справжнє походження Майкла та його пригоду, завжди був з ним обережний, поводився як з рівним собі «поважним чоловіком». Але ці прості чабани склали своє, помилкове уявлення про Майкла. Крижаний погляд, люте біле обличчя Майкла, гнів, що йшов від нього, як пара від льоду, стер посмішки з їхніх мармиз, фамільярність як вітром здуло.
  Побачивши, що ними нарешті опанувала належна уважність, Майкл наказав:
  — Приведіть цього чоловіка до мене.
  Вівчарі вже не вагалися. Почепили на плечі свої лупари й пішли в темнувате прохолодне кафе. Кількома секундами пізніше з'явилися знову, між ними йшов власник кафе. Коротун виглядав зовсім не переляканим, проте його гнів був уже дещо стриманіший. Майкл, відкинувшись на стільці, якусь мить уважно вивчав цього чоловіка. А потім сказав заспокійливо:
  — Я розумію, що балачками про твою доньку я образив тебе. Отже, вибач мені. Я чужинець і не знаю як слід ваших звичаїв. Але повір, я не мав на увазі образити тебе чи виказати неповагу.
  Вівчарі-охоронці були вражені. Майкл ніколи не розмовляв з ними таким тоном. Тепер він говорив владним голосом, хоча й висловлював вибачення. Власник кафе зітнув плечима і ще більше нашорошився, оскільки побачив, що розмовляє не з сільським хлопцем.
  — Хто ти й чого тобі треба від моєї доньки?
  Не вагаючись ні хвилини, Майкл відповів:
  — Я американець, на Сицилії ховаюсь від американської поліції. Мене звуть Майкл. Ти можеш повідомити про це поліцію й заробиш собі ціле багатство, але тоді твоя донька замість того, щоб знайти собі чоловіка, втратить батька. У всякому разі, я хочу побачитися з твоєю донькою. З твого дозволу й під наглядом родини. З дотриманням усіх правил і звичаїв. З усією пристойністю. Я порядна людина й не збираюся збезчестити твою доньку. Хочу зустрітися з нею, поговорити, і тоді, якщо це відповідатиме нашим обопільним побажанням, женитися на ній. Якщо ні — ти більше ніколи мене не побачиш. Зрештою, я їй можу видатися несимпатичним, а з цим нічого не вдієш. Але коли настане відповідний момент, я розповім тобі про себе все, що повинен знати батько дружини.
  Усі троє дивилися на нього з подивом. Фабріціо благоговійно прошепотів: «Та це ж справжнісінька громовиця». Здається, вперше власник кафе уже не був такий впевнений чи такий обурений, як перед тим, він взагалі не знав, чи варто гніватися. Нарешті запитав:
  — Чи ти друг наших друзів?
  Оскільки пересічний сицилієць ніколи не вимовить вголос слово «мафія»  — це було найбільше, що міг собі дозволити власник кафе, запитуючи у Майкла, чи він не є членом мафії. Як правило, саме так і питали, але ніколи в людини, якою не цікавилися.
  — Ні, —  відповів Майкл, — я чужинець.
  Власник кафе ще раз зиркнув на його покалічену щоку, на цибаті ноги, які нечасто зустрічаються на Сицилії. Він подивився на обох вівчарів, що носили свої лупари у всіх на виду, не криючись, нікого не побоюючись, пригадав, як вони пішли в кафе й повідомили, що їхній падроне хоче перетворити з ним. Власник гаркнув тоді їм: хай краще той байстрюк забирається з тераси, але один з вівчарів порадив йому:
  — Повір мені, буде краще, якщо ти вийдеш і сам з ним поговориш.
  І щось-таки змусило його вийти. А тепер щось підказало йому: було б краще виказати цьому незнайомцю деяку гостинність. Він мовив:
  — Приходь у неділю пополудні. Мене звуть Вітеллі, а мій будинок стоїть он там на горі, над селом. Але приходь сюди в кафе, а я вже приведу тебе додому.
  Фабріціо рипнувся щось сказати, але Майкл так зиркнув на нього, що у вівчаря відразу язик присох до зубів. Це також не залишилося поза увагою Вітеллі. Отже, коли Майкл встав і простягнув йому руку, власник кафе потис її і посмішкою на устах. Він ще наведе довідки, і якщо отримає невтішні відомості, то завжди зможе зустріти Майкла зі своїми синами, котрі також розуміються на рушницях. У власника кафе теж були зв'язки з «друзями друзів». Але щось підказувало йому, що це один з тих несподіваних щасливих подарунків долі, в які вірить кожний сицилієць, щось підказувало йому, що врода його дочки принесе щастя, а її сімейству достаток. І це непогано. Бо місцеві хлопці уже починають увиватися навколо неї, а цей чужинець з покаліченим обличчям може їх відлякати. Вітеллі показуючи свою добру волю, дав незнайомцям на дорогу пляшку свого найкращого вина. Він помітив, що по рахунку розплатився один з вівчарів. Це створило на нього ще більше враження, бо доводило, що Майкл справді повелівав людьми, котрі його супроводжували.
  Майкл втратив охоту до пішої прогулянки. Побачивши гараж, найняв машину з водієм, і той доставив їх до Корлеоне, а десь перед вечерею вівчарі, очевидно, вже оповістили доктора Таца про те, що трапилося. Бо цього вечора, в саду, доктор Таца повідомив дона Томмазіно:
  — Сьогодні нашого друга оперіщила громовиця.
  Здається новина не вразила дона Томмазіно. Він пробуркотів:
  — Я б хотів щоб блискавиця оперіщила декого з молодиків у Палермо,може б, тоді вони дали мені спокій. — Він мав на увазі новочасних ватажків мафії з великих міст Палермо, котрі кидали виклик могутності старої гвардії, до якої він належав. Майкл сказав Томмазіно: 
  — Чи не наказав би ти вівчарям залишити мене одного цієї неділі? Я поїду на обід до батьків дівчини й не хотів би, щоб вони обтиралися поруч.
  Дон Томмазіно несхвально схитнув головою.
  — Я відповідаю за тебе перед твоїм батьком, отож не звертайся до мене з таким проханням. Крім того, я чув, що ти вже і про одруження говорив. Я не можу допустити цього, поки не повідомлю твого батька.
  Майкл Корлеоне говорив обережно, зважуючи на те, що Томмазіно, зрештою, був поважною людиною.
  — Доне Томмазіно, ти знаєш мого батька. Він стає глухий і не чує, коли хтось говорить йому «ні». І він не відступиться, поки йому не скажуть «так». І незважаючи на це, від мене йому доводилося багато разів чути «ні». Я розумію твої проблеми з охоронцями і не хочу створювати для тебе неприємностей, хай будуть при мені в неділю, але якщо я вирішу одружитися, то я одружусь. Звісно, якщо я не даю своєму батькові права втручатися в моє особисте життя, то було б образою для нього, якби я надав таке право тобі.
  — Що ж, — зітхнув капо-мафіозі, — тоді доведеться тебе женити. Я знаю твою громовицю. Вона дівчина з поважної родини. Якщо ти збезчестиш їх, то її батько зробить все, щоб тебе вбити, й тобі доведеться пролити кров. Я дуже добре знаю цю родину і не можу допустити, щоб таке сталося.
  — А може, я їй не сподобаюсь, — відповів Майкл, — вона ще молоденька й скаже, що я старий для неї. — Майкл побачив, що обидва чоловіки посміхаються. — Мені треба гроші на подарунки й, мабуть, буде потрібна машина.
  — Фабріціо про все потурбується, — погодився дон. — Він розумний хлопчина, а на флоті був механіком. Вранці я дам тобі гроші й повідомлю твого батька про те, що тут відбувається. Це я мушу зробити.
  Майкл запитав у доктора Таца:
  — Можете дати мені щось таке, щоб висушити ці трикляті соплі, що течуть у мене з носа? Не можу ж я, щоб дівчина тільки й бачила, як я їх втираю.
  — Це я тобі влаштую, коли йтимеш до неї, — пообіцяв доктор Таца. — Правда, відчуватимеш ніби омертвіння м'язів, але ж ти ще певний час не будеш з нею цілуватися. — Обидва — й доктор, й дон — посміхнулися цьому зауваженню.
  До неділі у Майкла вже була машина «Альфа Ромео», трохи пом'ята, але ж на ходу. Він з'їздив автобусом до Палермо, щоб придбати подарунки дівчині та її родині. Довідався, що дівчину звали Аполлонія, і щоночі марив її вродливим личком, повторював її чудове ім'я. Доводилося випивати чимало вина, щоб примусити себе хоч трохи поспати, а служницям в домі було наказано коло його ліжка завжди ставити охолоджену пляшку вина. За ніч він її осушував до дна.
  В неділю під розлогі церковні дзвони, що саме перекочувалися по всій Сицилії, він під'їхав на «Альфа Ромео» до села й зупинив її навпроти кафе. Кало й Фабріціо сиділи я своїми лупарами на задньому сидінні, Майкл наказав їм чекати в кафе, їм нема чого потикатися в будинок. Кафе було вже зачинене, але Вітеллі чекав їх на порожній терасі, опершись на поруччя.
  Потисли руки, Майкл узяв три пакунки з подарунками, й вони подалися на гору, в дім Вітеллі. Його дім виявився більшим за звичайні сільські халупи, значить, Вітеллі не страждав від бідності.
  Всередині, як у всіх домах, статуетка мадонни під склом, коло неї червоненькі язички традиційних свічок. Обидва сини вже чекали на них, вдягнені по-недільному у все чорне. Міцним хлопцям було ледь за двадцять, проте від важкої роботи на полях вони виглядали старшими за свій вік. Енергійна мати була такого ж невеличкого зросту, як і батько. Дівчини ніде не було видно.
  Після привітань, яких Майкл майже й не чув, вони сіли в кімнаті, котра з однаковим успіхом могла бути і вітальнею, і їдальнею. Невеличка кімната була заставлена різноманітними меблями, проте все виказувало, що як на умови Сицилії хазяїн належав до середнього класу.
  Майкл вручив подарунки сеньйору й сеньйорі Вітеллі. Батькові — золотий ніж для обрізання сигар, матері — відрізок найкращої матерії, яку тільки можна купити в Палермо. При ньому ще залишався пакунок для дівчини. Його подарунки прийняли із стриманою подякою. Подарунки були дещо передчасними; не слід дарувати нічого до другого візиту.
  Батько повідомив йому по-сільському прямо, як чоловік чоловікові:
  — Не думай, що ми такі вже останні люди, коли так легко приймаємо в домі незнайомця. Але сам дон Томмазіно ручався за тебе, а ніхто в нашій провінції не може поставити під сумнів слово цього доброго чоловіка. Отже, ми запрошуємо тебе. Але мушу сказати тобі, якщо ти маєш серйозні наміри до нашої доньки, то нам треба більше знати про тебе й про твою родину. Ти міг би це зрозуміти, адже ваш рід походить з цих країв.
  Майкл ввічливо повідомив:
  — Я готовий завжди розповісти вам усе, що ви б хотіли знати.
  — Я не допитливий чоловік, — підняв руку сеньйор Вітеллі. — Спершу побачимо, чи виникне в цьому потреба. А тепер я тебе приймаю в моєму домі як друга дона Томмазіно.
  Хоча в ніс йому закапали якісь ліки, Майкл нюхом відчув присутність дівчини в кімнаті. Він обернувся й побачив її в аркових дверях, що вели до задньої половини дому. Пахло щойно зірваними квітами й цитриновим цвітом, хоча не було ніяких квітів в її чорним-чорному кучерявому волоссі, в її простому чорному платті, очевидно, найкращому — святковому. Дівчина швидко глянула на нього й ніяково посміхнулася, а потім опустила долу очі й присіла біля матері.
  І знову Майкл відчув, як йому перехопило дихання, як по всьому тілу кров рознесла не тільки жадання, а якусь навіжену чуттєву несамовитість. Вперше він зрозумів традиційну ревнивість італійських чоловіків. У цю мить ладен був убити будь-кого, хто б насмілився доторкнутися до цієї дівчини, хто б наважився зазіхати на неї, кому б заманулося забрати її від нього. Він зараз дорожив нею, наче скнара золотою монетою, марив нею, як сільський орендар, що мріє про власну землю. Ніщо не може зупинити його від володіння нею, від того, щоб замкнути її в домі й тримати лише для себе. Не хотів, щоб ще хтось дивився на неї. Коли вона повернулася, щоб посміхнутися до одного з своїх братів, Майкл, навіть не усвідомлюючи того, глянув на хлопця поглядом убивці. Родина бачила: наявний класичний випадок «громовиці» — і це всіх заспокоїло. Доки вони поберуться, цей молодий чоловік буде як тісто в руках їхньої доньки. Після весілля все, звісно, зміниться, але це вже не матиме значення.
  Майкл і собі купив у Палермо новий одяг, і родина бачила, що він не якийсь там селянин, а дон. Покалічене обличчя не надавало йому такого жахливого вигляду, як йому здавалося, оскільки неушкоджена половина обличчя була настільки гарною, що його каліцтво навіть надавало йому певної симпатичності. І у всякому разі в цій країні, щоб називатися калікою, треба витримати порівняння з цілим натовпом фізично спотворених людей.
  Не криючись, Майкл розглядав дівчину, миловидні овали її обличчя. Тепер він бачив, що її губи майже сині, настільки густа кров пульсувала в них. Промовив, не наважуючись назвати її по імені:
  — Цими днями я бачив тебе коло помаранчевого гайка. Коли ти втекла. Сподіваюсь, я не перелякав тебе?
  Вона лише на мить підняла на нього очі й заперечливо хитнула головою. Але з очей йшла така чарівлива сила, що Майкл відвів погляд. Мати докірливо зауважила:
  — Аполлонія, скажи щось бідному хлопцю. Він проїхав таку відстань, щоб зустрітися з тобою.
  Але довгі дівочі вії залишалися опущеними вниз, немов крила над її очима. Майкл вручив їй подарунок, загорнутий її золотистий папірець, і дівчина поклала пакунок на коліна. Батько підказав:
  — Розгорни, дівчино. — Але вона і надалі сиділа непорушно. В неї були маленькі смагляві руки, неначе у хлопчиська. Мати взяла й сама миттю розкрила пакунок, проте з необхідною обережністю, щоб не розірвати коштовний папір. Червона оксамитова скринька для ювелірних коштовностей примусила її на мить зупинитися, вона ще ніколи в житті не тримала в руках таких речей і не знала, як розкривається замочок. Проте відкрила майже інстинктивно і вийняла подарунок.
  У неї в руці блищав ваговитий золотий ланцюжок, який носять замість намиста. Подарунок навівав благоговійну побожність не лише тому, що красномовно засвідчував свою коштовність, але й тому, що в цьому суспільстві золотий дарунок був також заявою про серйозність намірів. Він був рівнозначний пропозиції заключити шлюб, чи точніше сигналом про намір зробити пропозицію одружитися. Не могло бути жодних сумнівів щодо намірів чужоземця Так само, як і щодо його майнового стану.
  Аполлонія все ще не доторкнулась до подарунка. Мати тримала його в руках, щоб Аполлонія могла побачити його, донька на мить підвела довгі вії, а потім глянула прямо на Майкла серйозними карими очима і промовила: «Грація».
  Він вперше почув її голос. В ньому була й оксамитова ніжність, і сором'язливість молодості, він задзвенів, як дзвіночок, у вухах Майкла, котрий і надалі не дивився на неї, розмовляючи з її батьком і матір'ю, тому що при погляді на дівчину надто знічувався. Але він помітив, що, незважаючи на старомодний вільний крій сукні, її тіло майже світилося крізь одяг надзвичайною чутливістю. І помітив, як темнішала її кремова шкіра, коли кров приливала їй до лиця.
  Нарешті Майкл підвівся, щоб іти, разом з ним підвелося з-за столу все сімейство. Усі попрощалися за руку, і нарешті дівчина стояла навпроти нього, дотик долоні обпалив Майкла. Батько зійшов разом з ним вниз з гори й запроси Майкла на обід наступної неділі. Майкл кивнув, хоча й знав, що не зможе витерпіти тиждень без дівчини.
  І він не став чекати. Наступного дня приїхав у село без своїх вівчарів, зайшов на терасу кафе, поговорити з її батьком. Сеньйор Вітеллі зглянувся над ним і послав за матір'ю з донькою, щоб прийшли посидіти разом з ними. Зустріч уже не була такою вимушеною. Аполлонія менше соромилась і більше говорила. Була вдягнена в своє щоденне квітчасте бавовняне плаття, яке більше личило їй.
  Наступного дня було те ж саме. Лише цього разу Аполлонія начепила золотий ланцюжок, подарований Майклом. Він посміхнувся їй, знаючи, що це був для нього знак. Пройшовся з нею на гору, її мати йшла невідступно за ними. Але молодим неможливо не доторкнутись одне до одного, а одного разу Аполлонія спіткнулася й заточилася на нього, йому довелося підтримати, від доторку до її тіла, такого гарячого й такого живого, в Майкла несамовито зашугала кров. Вони не могли бачити, як, йдучи за ними, посміхнулась її мати, адже донька була гірською кізонькою і, як виросла з пелюшок, зроду не оступалась на цій гірській дорозі. Посміхнулась ще й тому, що лише так міг до заміжжя цей молодий чоловік доторкнутись до тіла її доньки.
  Так тривало два тижні. Щоразу Майкл приносив їй подарунки, й під кінець вона не була вже такою сором'язливою. Але їм ніколи не щастило зустрітись без наглядача з її родини.
  Вона була простою сільською дівчиною, трохи навченою читати та писати, не мала ніякого уявлення про світ, але в ній відчувалася свіжість і жадоба життя, а це на додаток до мовного бар'єра робило її приваблюючою в очах Майкла. Все йшло дуже гладко. Майкл легко влаштував усе так, як йому хотілось. І тому, що дівчина не лише була захоплена ним, але й знала, що він багатий, весілля призначили на неділю через два тижні.
  Тепер підключився й дон Томмазіно. Він отримав з Америки вістку, що Майкл може чинити на власний розсуд, але необхідно вжити всіх застережних заходів. Тому дон Томмазіно призначив себе посадженим батьком молодого, отже, його охоронці могли взяти участь у весіллі. Карло й Фабріціо також були у весільному поїзді на боці молодого, так само як і доктор Таца. Молоді житимуть після весілля на віллі доктора Таца, обнесеній кам'яною стіною.
  Відгуло звичайне сільське весілля. По всій дорозі від церкви й до дому молодої селяни стояли на вулицях і кидали квіти на молодих та гостей. А весільна процесія жбурляла в сусідів жменями зацукреного мигдалю — традиційних весільних цукерок, залишки яких виклали цукристими білими гірками на ліжку нареченої, цього разу — на ліжку символічному, бо першу ніч молоді мали провести не в Корлеоне, а на віллі доктора Таца. Весілля гуло аж до півночі, але молоді залишили його раніше на своїй «Альфа Ромео». Коли настав час їхати, Майкла здивувало, що на прохання нареченої її мати також збирається з ними на віллу. Батько пояснив: дівчина молода, незаймана, трохи перестрашена, треба, щоб хтось поговорив з нею ранком після шлюбної ночі, направив її, якщо не все буде гаразд. Майкл помітив, що Аполлонія дивиться на нього з сумнівом у великих карих очах лані. Посміхнувся до неї підбадьорливо.
  Отак і сталося, що вони поїхали з Корлеоне до вілли разом з тещею. Але стара зразу ж подалася до служок доктора Таца, вона лише обняла доньку, поцілувала й зникла з очей. Майкл і його наречена пішли самі до своєї великої спальні.
  Аполлонія йшла у весільному вбранні, вкрита фатою. Її валізи з машини вже перенесли в кімнату. На невеличкому столику стояла пляшка вина й тарілка з маленькими весільними тістечками. Величезне ліжко під пологом весь час нагадувало їм про себе. Дівчина стояла серед кімнати й чекала, що Майкл зробить перший рух.
  І ось тепер, коли вперше залишилися самі, тепер коли вона була його дружиною по закону, коли вже не залишилося перешкод, щоб насолоджуватися її тілом і обличчям, про які він марив кожної ночі, Майкл не міг примусити себе наблизитися до неї. Він дивився, як вона зняла фату й повісила її на спинку стільця, а корону молодої поклала на невеличкий туалетний столик. На столику вишикувались рядочками різноманітні парфуми й креми, надіслані з Палермо на Майклове замовлення. Якусь мить вона розглядала їх.
  Майкл вимкнув світло, вважаючи, що дівчина чекає на темряву, щоб заховати в неї своє тіло, коли буде роздягатися. Але крізь незакриті вікна світив яскравий, неначе із золота, сицилійський місяць, і Майкл пішов зачинити внутрішні віконниці, але не зовсім, бо тоді в кімнаті була б задуха.
  Дівчина все ще стояла біля столика, й Майкл вийшов з кімнати. У саду випив з доктором Таца й доном Томмазіно склянку вина, в той час як жінки готувалися до сну. Повернувшись, сподівався побачити Аполлонію в її нічній сорочці і вже в ліжку. Його здивувало, що мати не допомогла доньці порадою. А може, Аполлонія чекала, що він допоможе їй роздягтися. Але був певен, що вона надто сором'язлива, надто недосвідчена для такого рішення.
  Зайшовши до кімнати, побачив, що в ній темно, хоч око виколи, хтось повністю закрив віконниці. Навпомацки дістався до ліжка, під ковдрою вгадував обриси тіла Аполлонії, вона лежала спиною до нього, згорнувшись калачиком. Роздягнувся й голий прослизнув під ковдру. Доторкнувся рукою до шовковистої шкіри. Вона лежала без сорочки. Це зворушило Майкла. Повільно, обережно поклав руку їй на плече й легенько притягнув до себе, пропонуючи повернутися. Його рука доторкнулася її грудей, тендітних й тугих, і дівчина раптом опинилася в його обіймах настільки швидко, що їхні тіла притислися одне до одного, немов наелектризовані, він обхопив її руками, палко цілував теплі уста, притискав до себе й потім перекотився усім тілом на неї.
  Її тіло було на дотик немов туго напнутий шовк, вона вся була бажана; як океанська хвиля до берега, так вона линула до нього в еротичній несамовитості незайманого дівчиська. Коли він проник, вона завмерла лише на секунду, а потім рухом вперед зціпила атласні ноги над його стегнами. Скінчили кохатися настільки щільно притиснені одне до одного, що розімкнутися було все одно що зробити останній конвульсивний рух перед смертю.
  Цієї ночі й наступних тижнів Майкл повністю зрозумів, чому соціально примітивні люди надають такого значення дівочій незайманості. Він переживав такий період чуттєвості, якого ніколи не знав, чуттєвості, присмаченої відчуттям чоловічої могутності. В ці перші дні спільного життя Аполлонія стала майже його рабинею. Довірлива й любляча, молода повнокровна дівчина, збуджена від цнотливості до еротичності, була такою жаданою, як дозрілий на фрукт.
  Вона прикрасила нудне життя на віллі. Наступного ж після шлюбної ночі дня Аполлонія відправила свою матір додому й верховодила за їхнім столом із світлою дівочою привабливістю. Дон щодня вечеряв з ними, а доктор Таца переповів свої старі історії. Всі проводили вечори, п'ючи вино в саду, наповненому скульптурами, прикрашеними гірляндами криваво-червоних квітів. А ночами молоді в своїй спальні присвячували години захопленому коханню. Майкл не міг навтішатися чудово вирізьбленим тілом Аполлонії, її шкірою медового відтінку, її величезними карими очима, що світилися пристрастю, запахом її тіла, жіночим, але солодким і до неможливості божественним, немовби вона була сама Афродіта. Її дівоча пристрасність додавалась до його шлюбної пожадливості й нерідко вони, виснажені, засинали вже на світанку. Інколи, стомлений, але ще не готовий до сну, Майкл сідав на підвіконня й дивився на розкрите тіло сонної Аполлонії. Її обличчя було чарівним під час сну, довершене обличчя — раніше такі доводилося бачити лише в італійських мадонн на репродукціях у книжна з мистецтва. До речі, ніяка художницька майстерність не могла надати мадоннам вигляду незайманої цнотливості.
  В перший тиждень після весілля вони виїздили на своїй «Альфа Ромео» на пікніки й невеличкі прогулянки. Але якось дон Томмазіно відвів Майкла за руку вбік і повідомив, що після весілля в цій частині Сицилії всім уже стало  відомо, хто він і що він, отже, треба стерегтися ворогів «родини» Корлеоне, чиї довгі руки сягали аж до цього притулку на Сицилії. Дон Томмазіно виставив озброєну охорону навколо вілли, а двоє вівчарів, Кало й Фабріціо, постійно перебували на віллі. Майкл з дружиною тепер вимушений був весь час перебувати на віллі. Він проводив час, навчаючи Аполлонію читати й писати англійською й водити Машину в дворі вілли. Дон Томмазіно завжди був вельми заклопотаний, і з нього був поганий співбесідник. Доктор Таца говорив, що дон все ще мав клопіт з новою мафією в Палермо.
  Якось ввечері стара сільська жінка, що працювала в саду, принесла миску свіжих олив, а потім звернулася до Майкла й запитала:
   — Чи правда те, про що всі говорять, — ніби ти син дона Корлеоне, Хрещеного Батька з Нью-Йорка?
  Майкл бачив, як дон Томмазіно обурено струснув головою, невдоволений тим, що їхній секрет відомий всім і кожному. Але стара дивилась на нього з таким виглядом, ніби їй дуже залежало на тому, щоб встановити істину. Майкл підтвердив.
  — Чи ви знаєте мого батька? — запитав Майкл. 
  Жінку звали Філомена, у неї було зморшкувате й темне обличчя, а її почорнілі зуби, здавалося, просвічували крізь шкаралупу шкіри на каштановому обличчі. Вперше за весь час, проведений нею на віллі, вона посміхнулась
  — Одного разу Хрещений врятував мені життя і здоровий глузд, —  сказала вона і постукала себе по лобі. Очевидно, їй кортіло про щось розповісти, й Майкл заохоти її посмішкою. Вона запитала майже з острахом.
  — Це правда, що Лука Бразі помер?
  Майкл підтвердив і був здивований, коли побачив, що стара сприйняла цю звістку з полегшенням. Філомена пере хрестилась і промовила:
  — Пробач мені, Господи, але нехай його душа вічно страждає в пекельному вогні.
  Майкла завжди цікавила загадка Бразі, й він інтуїтивно відчув, що цій жінці відома пригода, про яку йому не наважились розповісти Сонні й Хейген Він налив жінці склянку вина й запросив сісти разом з ними.
  — Розкажи мені про мого батька й Луку Бразі, — сказав лагідно. — Мені дещо відомо, але як вони стали друзями і чому Бразі був такий відданий батькові? Не бійся, розкажи все, як було.
  Зморшкувате обличчя й родзинки темних очей Філомени повернулися до дона Томмазіно, котрий якимсь робом дав дозвіл розповідати. Вони провели цей вечір, слухаючи історію Філомени.
  Тридцять років тому Філомена була акушеркою в Нью-Йорку, на Десятій авеню, обслуговувала італійську колонію. Жінки постійно вагітніли, й вона процвітала. Навіть давала поради лікарям, коли ті намагалися полегшити важкі пологи. Її чоловік на той час був власником успішної продовольчої крамнички, нещасна душа вже на тому світі, хай благословить його Господь, хоча він і був картяр і волоцюга й ніколи не відкладав про чорний день. Та хай би там що, а однієї проклятої ночі тридцять років тому, коли всі порядні люди вже давно спали, хтось постукав до Філомени в двері. Це її не збентежило, адже то був саме час, коли діти розсудливо вирішують з'явитися на цю грішну землю, отже, вона вдяглася й відчинила двері. За дверима стояв Лука Бразі, про якого вже тоді розповідали жахливі речі. Було також добре відомо, що він ще нежонатий. Філомена відразу ж перелякалась. Вона вирішила, що він прийшов зробити недобре її чоловікові, який, мабуть, відмовив Бразі в якійсь незначній послузі.
  Але Бразі прийшов до неї у звичних для неї справах. Він сказав Філомені, що десь в будинку неподалік жінка мала от-от народити і їй треба поспішати. Філомена відразу я відчула щось недобре. Огидне лице Луки Бразі тієї ночі було майже як у божевільного, не інакше як у нього вселився тоді якийсь диявол. Вона відмагалась, посилаючись на те, що приймала лише в тих жінок, про перебіг вагітності яких знала, але він пхнув їй в руку жменю зеленавих доларів і різко наказав йти разом з ним. Філомена не наважилась відмовитися.
  На вулиці на них чекав «Форд», за кермом якого сидів такий же відчаюга, як і Лука Бразі їхали з півгодини до невеличкого дерев'яного будинку в Лонг-Айленд Сіті, зразу за мостом. У будинку на дві сім'ї зараз, очевидно, ніхто не жив, окрім Луки Бразі та його банди. Бо на кухні ще кілька горлорізів пили й грали в карти. Бразі повів Філомену по сходах на другий поверх у спальню. На ліжку мекала гарна молода дівчина, схожа на ірландку, з нафарбованим обличчям, рудим волоссям, а живіт у неї випирав, як v поросної свиноматки. Нещасна дівчина була до того наляпана, що, побачивши Бразі, з жаху відвернулася, так, саме від жаху, бо за все своє життя Філомена ніколи не бачила нічого жахливішого за презирливий вираз на огидному обличчі Бразі (при цих словах Філомена знову перехрестилась).
  Коротше кажучи, Бразі вийшов з кімнати. Двоє з його людей допомогли акушерці, дитина народилась, а виснажена мати поринула в глибокий сон. Покликали Бразі, й Філомена, загорнувши немовля ще однією ковдрою, простягнула згорток до нього і промовила:
  — Якщо ти батько, то візьми її, а я свою роботу вже вробила.
  Бразі зиркнув на неї недобрими очима, а його обличчя жахало, як обличчя божевільного.
  — Так, я батько, — відповів він. — Але я не хочу, щоб на світі залишився живий хтось із цієї породи. Знеси його вниз і вкинь у пічку.
  Спочатку Філомена подумала, що не зрозуміла його. Її спантеличило вжите ним слово «порода». Чи він мав на увазі, що мати не італійка? Чи йому не подобалось те, що дівчина була, по всьому видно з вульгарних одне слово, повія? Чи він хотів сказати, що ніхто не мав жити на цім світі, якщо він походить від Луки Бразі? А потім вирішила, що він брутально пожартував Відрізала йому:
  — Це твоя дитина роби з нею, що хочеш
  На цей час виснажена мати прокинулась і повернулась обличчям до них. Вона лише й встигла побачити, як Бразі люто жбурнув згорток в груди Філомені. Мати покликала слабким голосом:
  — Лука, Лука, вибач мені. — І Бразі обернувся до неї.
  Це було жахливо, говорила Філомена. Просто жахливо. У них був вигляд тварин. Вони обоє не були схожі на людей. Здавалося, що кімната палахкотіла від зненависті, якою вони нагороджували одне одного. У цю мить для них нічого не існувало, навіть щойно народженої дитини. А поза ти була ще якась неймовірна пристрасть. Якась кровожерна демонічна жадоба, щось настільки неприродне, як у навік проклятих. Потім Лука Бразі повернувся до Філомени й хрипко прогарчав:
  — Роби, як я сказав. Я тебе озолочу.
  У Філомени від переляку відняло мову. Вона лише заперечливо захитала головою. Врешті спромоглась прошепотіти:
  — Зроби сам, ти батько, роби, якщо тобі хочеться.
  Але Бразі не відповів. Натомість видобув ножа з-під сорочки:
  — Я переріжу тобі горлянку, — сказав він.
  Очевидно, у неї був шок, бо наступне, що їй запам'яталось, — це всі вони стоять у пивниці цього ж таки будинку перед квадратною залізною піччю. Філомена все ще тримає дитину, загорнуту в ковдру, дитя притихло, мабуть, спало(може, коли б воно кричало, може, коли б я здогадалась ущипнути його, говорила Філомена, може б, цей монстр й змилосердився).
  Мабуть, один з чоловіків розкрив дверцята печі, бо вона бачила вогонь. А потім їх з Бразі залишили в пивниці самих, під трубами, вкритими краплями води. У пивниці відгонило мишачим смородом. Бразі ще раз вийняв ніж. Не могло бути ніякого сумніву, що він заріже її. Полум'я й очі Луки Бразі. Його обличчя, як пика диявола, в ньому не було нічого людського, нічого розумного. Він підштовхнув її до відчинених дверей печі.
  Філомена замовкла. Вона склала на колінах кістляві руки й дивилась прямо на Майкла. Він знав, що тепер вона хотіла розповісти, не говорячи. Лагідно запитав:
  — І ти кинула?  — Вона кивнула головою.
  Лише після наступної склянки вина, після того, як перехрестилась і прошепотіла молитву, Філомена продовжила свою розповідь. Їй дали паку грошей і відвезли додому. Вона розуміла, що варто їй десь проговоритись, і її вб'ють. Але через два дні Бразі зарізав ту ірландську дівчину, матір дитини, і його заарештувала поліція. Втративши розум від переляку, Філомена пішла до Хрещеного Батька і все йому розповіла. Він наказав їй тримати язик за зубами й пообіцяв усе влаштувати. На той час Бразі ще не працював на дона Корлеоне.
  До того, як донові Корлеоне вдалося залагодити цю справу, Лука Бразі в камері намагався накласти на себе руки, розрізавши собі горло шматком скла. Його перевели до в'язничної лікарні, а на той час, коли він видужав, дон Корлеоне уже все полагодив. У поліції не стало доказів, щоб довести на суді винність Луки Бразі, отже, його випустили.
  Хоча дон Корлеоне й запевняв Філомену, що їй не треба боятись поліції чи Луки Бразі, вона не знаходила собі місця. Її нерви здали, й вона вже не могла більше працювати за своїм фахом. Нарешті, вдалося умовити чоловіка продати крамничку, й вони повернулись назад до Італії. Її чоловік був доброю людиною, вона йому все розповіла, і він усе зрозумів. Але він був водночас і слабкою людиною. В Італії він розтринькав гроші, які вони назбирали в Америці, працюючи як раби. Отже, коли помер чоловік, їй довелося найнятись служницею. Такий кінець у історії Філомени. Випивши ще склянку вина, сказала Майклу:
  Я благословляю ім'я твого батька. Він завжди присилав мені гроші, коли я просила, він врятував мене від Бразі. Передай йому, я щовечора творю молитву за спасіння його душі, отже, хай він не боїться смерті.
  Коли жінка вже пішла, Майкл запитав у дона Томмазіно:
  — Вона нічого не вигадала?
  Капо-мафіозо підтвердив, що жінка розказала правду. Не дивно, думав Майкл, що ніхто не хотів йому розповідати про цю пригоду. Так ось яка пригода. Ось який Лука Бразі.
  Наступного дня Майклові хотілося ще раз обсудити почуте з доном Томмазіно, але старого викликали в Палермо терміновою запискою, яку привіз кур'єр. Того вечора дон Томмазіно, повернувшись, відвів Майкла вбік і сказав, що з Америки прийшла звістка. Звістка, яка засмутила його до глибини душі. Убито Сантіно Корлеоне.
  Розділ 24
  Вранішнє сицилійське сонце затопило спальну кімнату лимонним світлом. Майкл прокинувся і, відчуваючи атласне тіло Аполлонії біля свого теплого після сну тіла, розбудив її коханням. Навіть після кількох місяців спільного життя він не міг не захоплюватися її вродою та пристрасністю.
  Вона вийшла з спальної кімнати, щоб умитись і вдягтись у ванній. Майкл, все ще голий, відчуваючи, як ранкове сонце освіжає його тіло, запалив сигарету й ніжився на ліжку. Це був їхній останній ранок у цьому будинку, на цій віллі. Дон Томмазіно домовився перевезти його в інше місце на південному березі Сицилії. Аполлонія була на першому місяці вагітності, вона хотіла провести кілька тижнів із своєю родиною, а потім приїхати до нього на нове місце переховування.
  Вчора ввечері, коли Аполлонія вже пішла спати, Майкл залишився з домом Томмазіно в саду. Стурбований і втомлений, той признався, що непокоївся Майкловою безпекою.
  — Весілля привернуло до тебе увагу, — сказав він Майклу. — Мене дивує, що твій батько не потурбувався, щоб перевезти тебе в інше місце. А тут ще й мої непорозуміння з «младотурками» в Палермо. Я запропонував їм чесну угоду, вони зможуть умочити дзьоба більше, ніж заслуговують. Але цим покидькам хочеться все загребти. Я не розумію їх. Вони вже викинули кілька дешевих трюків, але мене не так легко вбити. їм годилося б знати, що я для них не по зубах, і не повинні були б оцінювати мої здібності так дешево. Але цим і грішать молоді люди, навіть якщо вони й талановиті. Не завдають собі клопоту, щоб розібратися, прагнуть вичерпати всю воду з колодязя.
  А потім дон Томмазіно сказав, що обидва вівчарі, Кало й Фабріціо, поїдуть з ним в «Альфа Ромео» як охоронці. Дон Томмазіно розпрощається сьогодні, бо завтра ще на світанку він від'їздить до Палермо у своїх справах. Поза тим не варто говорити доктору Таца про переїзд, бо лікар мав намір провести вечір в Палермо і міг розбовкати.
  Майклові не треба було доводити, що у дона Томмазіно турбот по горло. Ночами озброєна охорона патрулювала навколо вілли, а кілька відданих вівчарів з лупарами постійно жили в будинку. Дон Томмазіно і сам завжди ходив озброєний до зубів, а за ним невідступно слідував особистий охоронець.
  Сонце почало припікати. Майкл пригасив сигарету, натягнув робочі штани, робочу сорочку й продовгуватий кашкет, які носять більшість сицилійців. Все ще босий, перегнувся з вікна спальні й побачив Фабріціо, що сидів на одному із садових стільців. Фабріціо неквапно зачісував густе темне волосся, а його лупара недбало лежала на столі біля нього. Майкл свиснув, і Фабріціо глянув на його вікно.
  — Виведи машину, — крикнув Майкл йому вниз. — Я за п'ять хвилин від'їжджатиму. А де Кало?
  Фабріціо встав. Крізь розстебнуту сорочку виднілися голубі й червоні лінії татуювання на його грудях.
  — Кало якраз п'є каву на кухні, — відповів Фабріціо. — А дружина теж поїде?
  Майкл скоса зиркнув на Фабріціо. Він вже звернув увагу на те, що останніми тижнями Фабріціо надміру витріщав очі па Аполлонію. Звісно, що він не міг навіть подумки замірятися на жінку, чоловік якої був доновим другом. На Сицилії немає надійнішого шляху до смерті. Майкл холодно відповів:
  — Ні, вона спочатку поїде до своїх батьків, а потім через кілька днів приєднається до нас. — Він бачив, як Фабріціо поспішив до кам'яної споруди, котра служила за гараж для їхньої «Альфа Ромео».
  Майкл пішов умитись. Аполлонія вже кудись зникла. Найімовірніше, вона зараз на кухні власноруч готує йому сніданок, щоб якось загладити вину, яку відчуває перед ним, їдучи на побачення з батьками й братами перед переїздом на віддалену частину Сицилії. Про транспорт для неї потурбується дон Томмазіно.
  На кухні стара Філомена поставила йому чашку кави й зніяковіло побажала щасливої дороги.
  — Я нагадаю про вас батькові, — пообіцяв Майкл, і вона подякувала. Зайшов Кало й повідомив:
  Машина надворі. Може, занесу речі?
  — Ні, я сам, — відповів Майкл. — А де Аполлонія?
  Кало весело ошкірився
  — Вона сидить за кермом і вмирає від нетерпіння швидше натиснути на газ. Вона буде справжньою американкою ще до того, як ви переїдете до Америки.
  Для Сицилії було нечуваним явищем, щоб селянка навчилася водити машину. Майкл інколи дозволяв Аполлонії водити машину в дворі вілли, щоправда, сам завжди був поряд з нею, бо інколи, бажаючи натиснути на гальма, вона тисла на газ. Майкл наказав Кало:
  — Поклич Фабріціо і чекайте на мене біля машини.
  Вийшовши з кухні, побіг по сходах на другий поверх, у спальню. Чемодани вже стояли зібрані. Перед тим, як підхопити їх, визирнув у вікно і побачив, що машина стоїть навпроти сходів від галереї, а не перед входом на кухню. Аполлонія сиділа в машині, тримаючи руки на кермі, схожа на дитину, яка грається у водія. Кало якраз вкладав корзину з харчами на заднє сидіння. І раптом Майкл стурбувався, побачивши, як Фабріціо йшов з вілли через чорний хід. Що він собі в бісового батька думає? Бачив, як Фабріціо вже по той бік стіни, злодійкувато озирнувся через плече. Цього вівчаря треба буде поставити на місце. Він зійшов вниз і вирішив вийти через кухню, щоб попрощатися з Філоменою. Запитав у старої жінки:
  — Доктор Таца все ще спить?
  Зморшкувате обличчя Філомени набуло змовницького вигляду:
  — Старий півень не зміг привітати сонце. Вчора звечора доктор їздив до Палермо.
  Майкл зареготав. Він вийшов з дверей кухні, й запах цитринового квіту залоскотав навіть у його нечутливому носі. Побачив, як Аполлонія махала йому рукою з машини, всього в десяти кроках від виїзду з вілли, й зрозумів, що вона наказує залишатися на місці, а сама має намір під'їхати до нього на машині. Кало стояв, посміхаючись, біля машини, тримаючи в руці лупару. Але Фабріціо ще й досі не було. У цю ж мить, підсвідомо, все збіглося в голові, й Майкл закричав дружині: «Ні, ні». Але його вигук пропав у гуркоті величезного вибуху, що стався тієї секунди, коли Аполлонія ввімкнула запалювання. Двері на кухню рознесло в друзки, а Майкла відкинуло вздовж кам'яної огорожі коло вілли на добрих три метри. Каміння, падаючи з даху вілли, вдарило йому по плечах, а один уламок сковзнув по черепу, коли Майкл вже лежав на землі. Побачив, що від «Альфа Ромео» нічого не залишилося, крім чотирьох коліс та рами, яка їх з'єднує, і втратив свідомість.
  Майкл прийшов до тями в кімнаті, яка здавалася надто темною, й почув голоси, настільки тихі, ніби це було якесь комарине дзижчання, а не голоси. Керуючись якимось тваринним інстинктом, хотів удати, що ще непритомний, але голоси затихли, хтось нахиливсь із стільця біля його голови і сказав, тепер вже голосом, який можна було розібрати:
  — Ну от, нарешті він з нами.
  Загорілась лампочка, її світло обпекло очні яблука, неначе біле полум'я, й Майкл відвернув голову. Вона була дуже важкою і здерев'янілою. А потім побачив обличчя над собою. Це був доктор Таца.
  — Дай-но лише я гляну на тебе і тоді знову вимкну світло, — лагідно промовив доктор Таца. Він тоненьким ліхтариком світив Майклові в очі.
  — Ну все, ти видужаєш, —  сказав доктор Таца і звернувся до когось у кімнаті:
  Тепер можеш поговорити з ним.
  То був дон Томмазіно. Він сидів на стільці біля узголів'я, тепер Майкл бачив його виразно. Дон Томмазіно допитувався:
  — Майкле, Майкле з тобою можна поговорити? Чи ти хочеш спокою?
  Йому легше було відповісти жестом, і Майкл підняв руку, отже, дон Томмазіно запитав:
  — Машину з гаража вивів Фабріціо?
  Майкл, навіть не відчуваючи того, посміхнувся. Це була якась дитяча посмішка, якою він засвідчував свою згоду з словами Томмазіно. Дон говорив далі:
  — Фабріціо зник. Слухай сюди, Майкле. Ти лежав у безпам'ятстві майже тиждень. Розумієш? Всі думають, що ти загинув, отже, тепер ти в безпеці, вони перестали цікавитися тобою. Я надіслав звістку твоєму батькові, і він передав мені свої вказівки. Тепер вже недовго залишилось чекати до твого повернення в Америку. А до того ти тут відпочиватимеш спокійно. Тобі ніщо не загрожуватиме в горах, там у мене є ферма. Тепер, коли ти нібито мертвий, ці люди з Палермо уклали зі мною мир, отже, виявляється, вони весь час полювали за тобою. Хотіли вбити тебе, а вдавали, ніби переслідують мене. Ти мусив би запам'ятати це. А все інше залиш на мене. Видужаєш — і все минеться.
  Тепер Майкл пригадав усе. Він зрозумів, що його дружина на тім світі, що Кало також немає живого. Згадав про стару жінку на кухні. Не міг пригадати, чи виходила вона на двір слідом за ним. Прошепотів: «Філомена?» Дон Томмазіно спокійно відповів:
  — Їй нічого не сталося. Ну, розквасило носа під час вибуху. За неї не турбуйся.
  — Фабріціо, —  промовив Майкл. — Передай своїм вівчарям, що той, хто видасть мені Фабріціо, матиме найкращі пасовиська на Сицилії.
  Обидва чоловіки зітхнули з полегшенням. Дон Томмазіно підняв склянку зі столика неподалік і випив з неї бурштинового кольору рідину, від якої його пересмикнуло. Доктор Таца, сидячи на ліжку, промовив майже з байдужим виразом обличчя:
  — Чи знаєш, що тепер ти вдівець? На Сицилії це рідкість.
  От ніби ця винятковість могла потішити. Майкл жестом попросив дона Томмазіно прихилитися до нього ближче.
  — Передай батькові, що я хочу додому,  — вимовив Майкл через силу. — Передай йому, що я хочу бути його сином.
  Але минув ще місяць, перше ніж Майкл відійшов від ушкоджень, а потім ще два місяці, поки оформили необхідні папери й закінчили інші приготування. А тоді його перевезли з Палермо до Рима, а з Рима до Нью-Йорка. І протягом всього цього часу так і не вдалося знайти жодних слідів Фабріціо.
  
  КНИГА СЬОМА
  Розділ 25
  Закінчивши коледж, Кей Адамс улаштувалася вчителькою в своєму рідному містечку в Нью-Гемпширі. Перші півроку, як зник Майкл, вона щотижня дзвонила його матері й запитувала про нього. Пані Корлеоне завжди відповідала люб'язно й неминуче закінчувала розмову словами:
  — Ти дуже, дуже гарна дівчина. Забудь про Майкла й знайди собі хорошого чоловіка.
  Кей не ображалася, вона знала, що мати говорить так, бо щиро хоче допомогти молодій дівчині в цій безвихідній ситуації.
  Коли завершився її перший навчальний рік у школі, вона вирішила поїхати в Нью-Йорк, щоб купити собі щось гарне з убрання, а заразом і побачитися з подругами по навчанню в коледжі. Сподівалася також підшукати якусь цікавішу роботу в Нью-Йорку. Вона майже два роки жила як стара діва, читаючи та викладаючи, відмовляючись від побачень, взагалі нікуди не ходила, хоча й перестала дзвонити на Лонг-Біч. Знала, що далі так не витримає, помічала, що стає дратівливою й нещасною. Але весь час вірила, що Майкл напише їй листа чи ще якось дасть звістку про себе. Та він не зробив цього й досі; вона сприймала це як образу, їй було гірко думати, що він не довіряє навіть їй.
  Кей сіла на один з ранкових поїздів і вже десь о третій пополудні була в Нью-Йорку, в готелі. Її подруги працювали, не хотілося турбувати їх на роботі, вона збиралася подзвонити їм ввечері. Вже й не хотілося ходити по магазинах після стомливої подорожі поїздом. У номері, згадавши, що вони з Майклом завжди наймали номер в готелі для своїх побачень, Кей відчула себе страшенно самотньою. Це почуття й наштовхнуло її на думку подзвонити матері Майкла на Лонг-Біч.
  Їй відповів грубий чоловічий голос із типовою, на її думку, нью-йоркською вимовою. Кей попросила покликати пані Корлеоне. За якусь хвилину вже жіночий голос з дуже відчутним акцентом спитав, хто дзвонить. Тепер Кей трохи збентежилась.
  — Це Кей Адамс, пані Корлеоне. Чи пам'ятаєте мене?
  — Авжеж, авжеж, пам'ятаю, — відповіла пані Корлеоне. — Що сталося, що ти більше не дзвонила? Вийшла заміж?
  — Ні, була зайнята. — Кей здивувалася: виявляється, Майклова мати непокоїлася тим, що вона перестала дзвонити. — Чи ви отримали якусь звістку від Майкла? Як він?
  У трубці знов якусь хвильку мовчало, а потім пані Корлеоне сказала твердим голосом:
  — Майкл дома. Він не дзвонив тобі? Ви не зустрічалися?
  Кей відчула, як її замлоїло від несподіванки й принизливого бажання розревтися. Її голос ледь помітно дрижав, коли вона запитала:  
  — І довго він вже дома?  
  — Півроку.
  — Ах, он як, розумію.
  Їй справді стало все зрозуміло. Гаряча хвиля сорому накотила на неї. Адже Майклова мати знала, що він злегковажив нею. А потім вона розізлилася. На Майкла, на його матір, на всіх чужоземців, на італійців, яким бракує елементарного такту, щоб виказати хоча б якісь дружні почуття, коли вже зникла любов. Невже Майклові невідомо, що він цікавить її хоча б як друг, навіть якщо він уже не хоче ділити з нею ліжко чи брати її за дружину? Невже він мав її за одну з тих нещасних темних італійських дівчат, які, втративши дівоцтво, накладають на себе руки або влаштовують скандал, якщо їх кидають? Але намагалася відповісти якомога холодніше:
  — Розумію. Дуже вам вдячна. Я рада з того, що Майкл уже дома й що все гаразд. Просто мені хотілося знати. Більші не дзвонитиму.
  Пані Корлеоне нетерпеливо заговорила в трубку, так ніби вона зовсім не чула останніх слів Кей:
  — Хочеш побачитися з Майклом — приїжджай зараз до нас. Хай буде йому приємна несподіванка. Візьми таксі, а я скажу людям коло воріт, щоб заплатили за таксі, коли приїдеш. Скажи водієві, що даси удвічі більше, ніж по лічильнику, а то він нізащо не поїде на Лонг-Біч. Але сама не плати. Люди мого чоловіка біля воріт розплатяться з шофером.
  — Я не можу цього зробити, пані Корлеоне, — холодно відповіла Кей. — Якби Майкл хотів зустрітися зі мною, він би вже подзвонив мені додому. Видно, що не хоче поновити нашого знайомства.
  Голос пані Корлеоне жваво переконував:
  — Ти гарна собою дівчина, у тебе гарні стегна, але ти  не дуже мудра, — вона захихотіла. — Приїзди до мене, не до Майкла. Я хочу переговорити з тобою. Приїзди зараз, і не плати за таксі. Я чекаю на тебе. — Розмова урвалася. Пані Корлеоне поклала трубку.
  Кей могла б подзвонити ще раз і сказати, що не приїде, але відчувала, що їй треба зустрітися з Майклом, поговорити з ним, навіть якщо це буде просто ввічлива розмова ні про що. Раз він удома й не переховується, значить, йому вже ніщо не загрожує, він може вести нормальне життя. Вона встала з ліжка й почала готуватися до зустрічі з ним. Ретельно вбралась, підмалювалась. Коли вже була готова до виходу, уважно розглянула себе в дзеркалі. Чи виглядає вона краще, ніж тоді, коли Майкл зник? Чи він вирішить, що вона постаріла й стала непривабливою? Її постать стала жіночнішою, стегна  — округліші, груди  — повніші. Здається, італійці таке люблять, хоча Майкл завжди казав, що йому подобається її худорлявість. Але чи не однаково — адже Майкл не хоче більше знатися з нею, інакше за півроку він напевне знайшов би час, щоб подзвонити їй.
  Таксист, якого вона зупинила, рішуче відмовлявся везти її на Лонг-Біч, поки вона не нагородила його усмішкою й не запевнила, що заплатить йому удвічі за лічильником. Їхали майже годину. Оселя на Лонг-Біч дуже змінилася проти того, як вона бачила її востаннє. Навколо неї піднімалася залізна огорожа, а виїзд перекривали залізні ворота. Чоловік у вузьких штанях і білому піджаку поверх червоної сорочки відкрив ворота, просунув голову в таксі, щоб подивитися на лічильник, і тицьнув водієві кілька банкнот. Побачивши, що водій задоволений отриманою сумою, Кей вийшла й подалася до центрального будинку.
  Пані Корлеоне сама відчинила й привітала Кей палкими обіймами, чим немало її здивувала. Оглянувши її допитливим оком, зробила висновок:
  — Ти вродлива дівчина.
  Потім додала:
  — Що за дурні мої сини.
  Вона пропустила Кей у дім і повела на кухню, де на столі вже стояла тарілка з печивом, а на плиті закипала кава.
  — Майкл скоро повернеться, — сказала вона. — Ти зробиш йому приємну несподіванку.
  Вони сіли, стара примусила Кей їсти, а тим часом з великою цікавістю розпитувала її. Їй страшенно сподобалося і те, що Кей учителює в школі, і що вона приїхала в Нью-Йорк побачитися з давніми подругами, і що їй лише двадцять чотири роки. Вона весь час притакувала головою, немов всі ці відомості збігалися з якимись внутрішніми розрахунками. Кей дуже нервувала й лише відповіла на запитання, ні про що не розпитуючи.
  Спершу вона побачила його з кухні крізь вікно. Перед будинком зупинилася машина, й з неї вийшли двоє. Потім Майкл. Він став і щось сказав одному з двох. Він стояв лівим боком до неї, його лице здавалося вдавлене,пом’яте, як пластмасове обличчя ляльки, розтоптано, вередливою дитиною. Навдивовижу, це не зменшило його вроди в її очах, тільки зворушило Кей до сліз. Вона бачила, як, уже підходячи до будинку, він приклав сніжно-білого носовичка до носа.
  Вона почула, як ляснули двері, чула його ходу через  передпокій до кухні, і, ось він зупинився в дверях, побачивши її й матір. Спочатку застиг нерухомо, а потім ледь посміхнувся; знівечена половина обличчя не давала всміхнутися ширше. І Кей, що збиралася лише холодне промовити: «Добрий день», — схопилася зі стільця і кинулась йому в обійми, ткнувшись обличчям в його плече. Він поцілував її у вологу щоку й пригортав до себе, аж поки вона перестала, схлипувати, а потім відвів її до машини, махнув охоронцям щоб залишили їх самих, посадив поряд себе і повіз; вона щоб трохи причепуритись, витерла хусточкою залишки косметики з обличчя.
  — Я не збиралася ревти, — сказала Кей, — Просто мене ніхто не попередив, що тебе так знівечено.
  Майкл засміявся й доторкнувся рукою до скаліченої половини обличчя.
  — Ти про оце? Пусте, ушкоджено нерв, тому в мене завжди нежить. Але думаю тепер вдома лікарі щось зроблять. Знаєш я не міг писати тобі, чи якось інакше передати, — сказав Майкл. — Ти повинна зрозуміти це насамперед.
  — У мене є одне місце в Нью-Йорку. Поїдемо зразу туди, чи тобі хочеться спочатку пообідати й щось випити в ресторані?
  — Я не голодна, — відповіла Кей. 
  Якийсь час їхали до Нью-Йорка мовчки.
  — Ну як, одержала диплом? — поцікавився Майкл.
   — Так. Тепер я викладаю в початковій школі в своєму місті Що, нарешті знайшли того, хто насправді вбив капітана і ти тепер зміг повернутися додому?
  Якусь хвильку Майкл не відповідав.
  — Так, знайшли. Про це писалось в усіх нью-йоркських газетах. Ти хіба не читала?
  Кей полегшено засміялась: адже Майкл стверджував, що він не вбивця.
  — Ми вдома передплачуємо лише «Нью-Йорк Таймс», — відповіла вона. — Мабуть, ця новина загубилася десь на вісімдесят дев'ятій сторінці. Якби повідомлення потрапило мені на очі, я б подзвонила твоїй матері раніше. — Кей помовчала, тоді повела далі: — Твоя мати якось чудно говорила, спочатку я майже впевнилася, що це справді зробив ти. А сьогодні, перед тим, як ти приїхав, коли ми пили з нею каву, вона розповіла про того навісного чоловіка, що зізнався.
  — Може, й моя мати спочатку думала, що це я.
  — Твоя рідна мати? — здивувалася Кей.
  Майкл усміхнувся.
  — Матері як полісмени. Вони завжди підозрюють найгірше.
  Майкл залишив машину в платному гаражі на Малбері-стріт; власник гаража, видно, знав його. Тоді повів Кей за ріг старого будинку з темного бурого каменю, який добре пасував до непоказної околиці. У Майкла був ключ від вхідних дверей, і коли вони зайшли всередину, Кей побачила, що дім обставлено розкішно, мов оселю мільйонера. Майкл провів її нагору в приміщення, які складалися з величезної кімнати, так само великої кухні та спальні. В кімнаті у кутку стояв бар із напоями, і Майкл змішав обом по коктейлю. Вони вмостилися вдвох на канапі, й Майкл тихо промовив:
  — Ми б могли так само піти й у спальню.
  Кей повільно надпила коктейль і відповіла йому з усміхом:
  — Авжеж.
  Вони кохалися, і для Кей усе було як колись, хоча Майкл став тепер грубуватіший, не терпеливіший, не такий ніжний. І немовби він її трохи остерігався. Але їй не хотілося докоряти. Це минеться. «Дивно, але в таких ситуаціях чоловіки вразливіші», —  подумала Кей. Для неї ніби й не було цієї тривалої перерви в стосунках, ніби Майкл нікуди не щезав.
  — Ти б мав написати мені, міг би вірити, — говорила вона, вмощуючись зручніше коло нього в ліжку. — Я б дотримувалась закону «омерта» по-новоанглійському. Знаєш, янкі також не балакучі.
  Майкл лагідно засміявся в темряві.
  — Я й гадки не мав, що ти чекатимеш. Не міг і думати, чекатимеш після всього, що сталося. Кей швидко відповіла:
  — Я ніколи не вірила, що ти вбив отих двох. Хіба коли твоя мати наштовхнула мене на цю думку. Але я все не вірила. Я дуже добре знаю тебе.
  Вона почула, як Майкл зітхнув.
  — Чи не однаково, я чи не я. Ти мала б це зрозуміти.  
  Кей трохи спантеличив його холодний тон. Вона спитала:
  — То скажи тоді, ти чи не ти? 
  Майкл звівся в постелі, й у темряві, коли він припалював сигарету, полум'я запальнички на мить освітило його обличчя.
  — Якби я попросив тебе вийти за мене, чи мусив би я відповісти на це запитання, перше ніж ти б відповіла мені на моє?
  — Мені байдуже, — сказала Кей. — Я люблю тебе, мені байдуже. Якщо ти любиш мене, то не побоїшся сказати мені правду. Ти б не побоявся, що я заявлю поліції. Адже так, хіба ні? Тоді виходить, що ти насправді гангстер? Але мені, далебі, однаково. Мені тільки боляче, що ти, як я бачу, не любиш мене. Навіть не подзвонив мені, коли повернувся.
  Майкл затягся сигаретою, і гарячий попіл упав на голу спину Кей. Вона здригнулася від несподіванки й жартівливо промовила:
  — Не катуй мене, однаково нічого не скажу.
  Майкл не засміявся. Він провадив якось ніби в задумі:
  — Знаєш, коли я повернувся додому і побачив свою рідню, батька, матір, сестру Конні й Тома, мені не було так радісно, як сьогодні, коли я приїхав і вгледів тебе на кухні. Я щиро зрадів. Це не те, що ти називаєш коханням?
  — Для мене це звучить майже як кохання, — відповіла Кей.
  Вони знову кохалися в ліжку. Згодом Майкл вийшов принести обом випити. Повернувшись, сів у крісло обличчям до ліжка.
  — Давай поговоримо серйозно. Скажи, ти б вийшла за мене?
  Кей усміхнулася і показала, щоб він лягав до неї в ліжко. Майкл усміхнувся їй у відповідь.
  — Я з тобою говорю цілком серйозно. Я не можу тобі розповісти про те, що сталося. Тепер я служу в батька. Щоб згодом перебрати на себе «родинне діло» — імпорт маслинової олії. Але тобі відомо, що у моєї родини є вороги, що є вороги в мого батька. Ти можеш стати дуже молодою вдовицею, існує й така ймовірність, не дуже велика, проте існує. І я не стану тобі розповідати кожний день, що відбувається в моїй конторі. Взагалі про свій бізнес я тобі нічого не говоритиму. Ти будеш моєю дружиною, але не партнером у житті — здається, є такий вислів. Не повним партнером — це неможливо.
  Тепер і Кей уже сиділа на ліжку. Вона увімкнула велику лампу, що стояла на столику біля ліжка, потім запалила сигарету. Відкинулась на подушку й тихо запитала.
  — Тобто ти мені кажеш, що ти гангстер, еге? Ти кажеш, що на тебе падає відповідальність за вбивство людей та всілякі інші злочини, пов'язані з убивством. І що я не маю права навіть питати тебе про цей бік твого життя. Як у фільмах страхіть, коли потвора пропонує вродливій дівчині одружитися з нею.
  Майкл усміхнувся й повернувся знівеченою щокою до неї.
  — Ну що ти, Майкле, я зовсім не думала про цю дурницю, — схаменулась Кей, — повір мені.
  — Я знаю, — відповів Майкл, сміючись, — тепер мені моя потворність навіть подобається, от тільки погано, що у мене весь час тече з носа.
  — Ти сказав — будьмо серйозні, — вела далі Кей. — Якщо ми одружимось, яке буде моє життя? Таке, як у твоєї матері, як у господині-італійки, що знає лише своїх дітей та порається в господарстві? А якщо колись щось трапиться? Що тоді? Я думаю, ти можеш опинитись в один чудовий день за ґратами.
  — Ні, це річ виключена, — відповів Майкл. — Убити можуть, а посадити — ні.
  Його впевненість насмішила Кей; у її сміхові чулись водночас і подив, і несподівана гордість.
  — Звідки тобі знати напевне?
  Майкл зітхнув.
  — Це все речі, про які я не можу, не хочу говорити з тобою.
  Кей довго нічого не відповідала.
  — А чому ти хочеш тепер одружитися зі мною, хоч за півроку ні разу не подзвонив? Що, невже з мене така гарна коханка?
  Майкл хитнув головою з серйозним виразом обличчя.
  — Авжеж, гарна. Проте цю втіху я маю й так, то нащо б мені одружуватись, якби мене цікавили тільки любощі? Я не вимагаю від тебе відповіді негайно. Ми тепер будемо зустрічатися. Можеш переговорити зі своїми батьком і матір'ю. Я чув, що твій батько по-своєму дуже тямущий чоловік. Послухай, що він тобі скаже. 
  — Ти ще не відповів, чому саме ти хочеш узяти зі мною шлюб, —  нагадала Кей.
  Майкл дістав із шухлядки нічного столика білого носовичка, приклав до носа, висякався й витерся. 
  — Ось тобі найкраща причина, щоб не виходити за мене. Як це можна терпіти коло себе чоловіка, що йому раз по раз треба сякатися й витирати носа?
  — Ну ж бо, будь серйозним, я чекаю відповіді, — не терплячи перебила його Кей, Майкл ще тримав хустинку в руці.
  — Ну гаразд, якщо ти так хочеш! Ти — єдина людина, до якої я почуваю прихильність, яка дорога мені. Я не дзвонив тобі, бо мені ніколи й на думку не спадало, що ти ще можеш цікавитися мною після всього, що сталося. Звичайно, я б міг довідатися, міг би вистежити тебе, але не став. А тепер я повідаю тобі таке, про що я не хотів би, щоб ти розповідала навіть своєму батькові. Якщо все буде гаразд, через п'ять років «родина» Корлеоне стане цілком законною. Для цього треба владнати деякі дуже складні справи. Але до того часу ти можеш стати й багатою вдовою. Чому ти мені потрібна? Тому, що я хочу тебе, хочу мати свою сім'ю. Я хочу мати дітей, бо вже час. І мені зовсім не хочеться, щоб вони відчували на собі такий вплив з мого боку, який справляв на мене мій батько. Я зовсім не хочу сказати, що він його справляв свідомо. Ні, зовсім не так. Він навіть ніколи не хотів, щоб я був причетний до «родинного діла». Хотів, щоб я став професором, або лікарем, чи ще кимось. Але справи обернулись не на краще, і мені довелося встряти в боротьбу за свою «родину». Я мусив боротися, бо люблю батька й захоплююсь ним. Я ніколи не бачив людину, яка б заслуговувала на більшу повагу. Він був добрий чоловік, добрий батько і надійний друг для людей, яким не поталанило в житті. У нього є й інший бік, але це мене, як його і сина, не обходить. Та все одно я не хочу, щоб така сама доля спіткала наших дітей. Я хочу, щоб вони перебували під твоїм впливом. Хай виростуть справжніми американськими дітьми, справжніми стовідсотковими американцями. Може, вони або їхні онуки вдадуться в політику. — Майкл посміхнувся. — Може, хтось із них стане президентом Сполучених Штатів. Чом би й не стати? Коли я проходив курс історії в Дартмутському коледжі, ми досліджували походження всіх президентів. Знаєш, у них були батьки й діди, яким просто поталанило, що їх не повісили. Але я подбаю, щоб мої діти були лікарями, музикантами або вчителями. Вони ніколи не вестимуть нашого «родинного діла». Бо поки вони досягнуть такого віку, я вже й сам його кину. І ми з тобою станемо завзятими членами якого-небудь заміського клуби й провадитимемо просте, спокійне життя заможних американців. Як тобі подобається така перспектива?
  — Чудово, —  відповіла Кей. — Але, здається, ти якось обминув ту частину, де про вдову.
  — Це річ малоймовірна. Я просто згадав, щоб бути об'єктивним. — Майкл знову витер ніс хустинкою.
  — Я не вірю, я просто не можу повірити, щоб ти був такою людиною, просто ти не такий, і квит, — говорила збентежена Кей. — Я просто не розумію, як це може бути. 
  — Що ж, більше я не даватиму тобі ніяких пояснень, — лагідно закінчив Майкл. — Знаєш, тобі взагалі немає чого сушити собі голову цими справами, вони не мають нічого спільного з тобою чи з нашим сімейним життям, якщо ти вийдеш за мене заміж.	
  Кей похитала головою.
  — Як ти можеш хотіти одружитися зі мною, як ти можеш натякати на те, що любиш мене, коли ти так ні разу й не вимовив цього слова, хоча щойно говорив, що любиш батька, а ні разу не сказав, що любиш мене, та й як би ти міг любити, коли ти настільки не довіряєш мені, що не хочеш розповідати про найважливіші речі в твоєму житті? Як ти можеш хотіти дружини, якій не довіряєш? Твій батько довіряється твоїй матері. Я це відчуваю.
  — Аякже, — погодився Майкл. — Але це не значить, що він їй розповідає про все на світі, крім того, у нього є причини довіряти їй. Не тому, що вони побралися і вона його дружина. А тому, що вона народила йому чотирьох дітей за тих часів, коли їх виростити було нелегко. Вона доглядала й охороняла батька, коли його підстрелили. Вона вірила йому. Сорок років він був у неї на першому місці. Коли ти зробиш усе це для мене, і я тобі теж розкажу дещо  таке, чого б ти, може, воліла й не чути.
  — Ми житимемо на Лонг-Біч?
  Майкл підтвердив.
  — У нас буде свій будинок. Буде непогано. Мої старі не настирливі. Житимемо, як нам до вподоби. Але, поки все налагодиться, нам треба жити на Лонг-Біч
  — Бо жити в місті небезпечно?  — ущипливо запитала Кей. Вперше за весь час, що вона його знала. Майкл розсердився. То була холодна лють, якої він не виказав жестом, ні зміною голосу. Але крижаний холод віяв від нього, як сама смерть, і тоді Кей зрозуміла, що саме цей холод буде причиною, якщо вона не зможе вийти за мого заміж.
   — Ти набралася цих дурниць з кіно та газет. У тебе хибні уявлення про мого батька й про «родину» Корлеоне. Я тобі дам останнє пояснення, але воно справді буде останнє. Мій батько — бізнесмен, який намагається забезпечити свою дружину, дітей і тих друзів, які можуть йому колись знадобитися в скруті. Він не визнає правил того суспільним, в якому ми живемо, бо ці правила прирекли б його на життя, не гідне людини його вдачі — людини надзвичайної енергії й сили волі. Ти повинна зрозуміти, що він вважає себе рівним усім великим людям, таким, як президенти, прем'єр-міністри, члени Верховного суду, губернатори штатів. Він не згоден жити за правилами, які встановили інші, правилами, що прирікають його на животіння. Його остаточна мета — ввійти в це суспільство, але з певною силою, бо суспільство, по суті, не захищає тих своїх членів, що не мають власної сили. А доти він діє згідно з власним етичним кодексом, який вважає значно вищим від юридичних норм, що визначають поведінку суспільства. 
  Кей втупилась у нього, не ймучи віри.
  — Невже це ти серйозно? А коли б усі думали так само? Як би взагалі могло існувати суспільство? Ми б повернулися до часів печерної людини. Майкле, невже ти справді віриш у те, що сказав мені?
  Майкл засміявся.  
  — Я лише пояснюю тобі, в що вірить мій батько. Зрозумій лише, що він діє не безвідповідально, як можуть казати. Просто він не належить до суспільства, якого не створював. Він не божевільний жахливий убивця з автоматом, як це тобі здається. Він по-своєму людина з високо розвиненим почуттям відповідальності.
  — А у що віриш ти? — тихо запитала Кей
  — Я вірю в свою родину. Вірю в тебе й у сім'ю, яку ми з тобою створимо. Я не хочу покладатися на суспільство, — мовляв, воно потурбується про нас, — і не збираюся віддавати свою долю в руки людей, які тільки й уміють, що збити групу виборців, які голосуватимуть за них Але так довго не буде. Часи мого батька минулися. Вже неможливо робити те що робив він, хіба що свідомо йдучи на великий ризик. Хочеться нам чи ні, а «родина» Корлеоне мусить приєднатися до суспільства. Але на той час я б хотів мати досить могутності, тобто грошей та інших цінностей. Я б хотів по змозі надійніше забезпечити наших дітей, пер ніж робити цей великий крок.
  — Але ж ти пішов добровольцем воювати за Америку. Ти був героєм війни. Що ж примусило тебе так змінитися? — допитувалася Кей.
  — Так ми ні до чого не добалакаємося. Ну, може, я справді один з тих старомодних консерваторів, яких чимало в твоєму містечку. Я мушу дбати про себе сам. Бо уряд насправді не дуже багато робить для свого народу, повинен був б робити, але ж насправді це не так. Можу лише сказати, що я мушу допомагати батькові, мушу бути на його боці А тобі треба вирішити, чи хотіла б ти стати на моєму. Він посміхнувся. — Здається, я даремно завів розмову про одруження.
  Кей поправила постіль.
  — Не знаю, як там одруження, але я не мала нікого протягом двох років і не збираюся так легко відпускати тебе. Ану йди сюди, Майкле.
  Коли вони вже знову були в ліжку, в темряві, вона про шепотіла:
  — Ти віриш, що я за ці два роки нікого не мала?
  — Вірю.
  — А ти? — спитала вона ще тихше.
  — Я мав. — Майкл відчув, як вона напружилася. — Але не останні півроку.
  Він не збрехав. Кей була першою жінкою, з якою він ліг у ліжко після вбивства Аполлонії.
  Розділ 26
  З вікна розкішного номера виднілася помпезна країна чудес, яку зварганили відразу ж за готелем; пересаджені пальми освітлювалися гірляндами оранжевих лампочок, два величезні плавальні басейни ряхтіли густою голубінню в світлі пустельних зірок. Піски і кам'янисті скелі оточували Лас-Вегас, який угніздився в неоновій долині. Джоні Фонтане відпустив з руки важку, чудово оздоблену портьєру і відійшов від вікна.
  Спецнаряд з чотирьох осіб: старший групи, здавач карт — дилер, ще один «запасний» дилер і офіціанточка з нічного клубу в своєму мало що приховуючому костюмчику — готували стіл для приватної розваги. Ніно Валенті, з простою склянкою віскі в руці, розвалився на дивані в тій частині номера, яка слугувала вітальнею. Він дивився, як люди з казино збирали гральний стіл з шістьма м'якими  стільцями довкола його зовнішнього краю, що мав вигляд великої підкови.
  — Грандіозно, грандіозно, —  невиразним, хоча й не зовсім п'яним голосом повторював Ніно. — Джоні, нумо зіграємо проти цих виродків. У мене щаслива рука. Ми дамо їм бубни з червою.
  Джоні сидів навпроти нього на ослінчику під ноги.
  — Ти ж знаєш, що я не граю. Ніно, як ти себе почуваєш? — запитав Джоні.
  — Краще всіх, —  посміхнувся йому Ніно. — Опівночі до мене завітають курви, тоді повечеряю і знову сяду за гральний стіл. Чуєш? Я зірвав тут найбільший куш — майже п'ятдесят тисяч — на мене тут цілий тиждень дивилися чортом.
  — Атож, — озвався Джоні Фонтане. — А кому ти залишиш твої тисячі, коли загнешся к такій матері?
  Ніно спорожнив свою склянку.
  — Джоні, де в бісового батька ти набув свою репутацію бабника? Ти ж як молокосос. Їй-богу, Джоні, туристи в цьому місті мають більше втіхи, ніж ти.
  — Ага, — озвався Джоні. — Тобі допомогти дістатися до столу?
  Ніно ледве підвівся і сів на диван, рішуче опустивши ноги на килим.
  — Сам впораюсь, — відказав він, випускаючи склянку на підлогу. Ніно встав і пройшов доволі твердо до грального столу. Дилер уже був напоготові. Старший групи стояв за дилером і чекав. Запасний здавач карт вгніздився на стільці осторонь від столу. Офіціанточка всілась напохваті, щоб не пропустити жодного знаку від Ніно Валенті. Ніно постукав пучками по зеленому столу.
  — Жетони, — велів він. Старший витяг з кишені блокнот, заповнив сторінку і поклав її разом з невеликою авторучкою перед Ніно.
  — Прошу, містере Валенті, — мовив він. — Як завжди, починаємо з п'яти тисяч.
  Ніно нашкрябав на папірці внизу свій підпис, старший поклав розписку собі в кишеню і кивнув дилерові.
  Дилер навдивовижу спритними пальцями витяг купки чорно-золотавих стодоларових жетонів з вроблених у столі гнізд. Не пройшло й п'яти секунд, як перед Ніно вже стояло п'ять рівних стовпчиків стодоларових жетонів — по десять штук у кожному стовпчику.
  На зеленому сукні було позначено шість білих квадратів, трохи більших за гральні карти, проти кожного місця для гравця. Ніно зробив ставки — по одному жетону — на три з цих квадратів, отже, він грав у три руки по сто доларів. Він відмовився підвищувати ставку по всіх трьох номерах, а дилер засвітив шістку — програшну карту, отже, дилер програв. Ніно згріб свої жетони і позирнув на Джоні Фонтане.
  — Непоганий початок, скажи, Джоні?
  Джоні посміхнувся. Звичайно, такі гравці, як Ніно, під час гри не підписували квитанцій. Для високої клієнтури достатньо й усної домовленості. Можливо, в казино побоювалися, що Ніно, напившись, не пам'ятатиме своїх ставок, їм було невтямки, що Ніно ніколи не забував.
  Ніно вигравав і після третього кола підняв палець, даючи знак офіціантці. Дівчина змоталась до бару в кінці номера і принесла в простій склянці його улюблене канадське віскі. Ніно взяв склянку правою, а потім перебрав її в ліву руку, щоб правою обхопити офіціантку.
  — Золотко, посидь біля мене, зіграй кілька номерів, принеси мені щастя.
  Офіціанточка була вельми вродливою дівчиною, проте від Джоні не приховалося, що це холоднокровна пройда і ніяка не особистість, хоча й старалася нею бути. Вона обдарувала Ніно широкою посмішкою, але її думки були зайняті одним з чорно-золотавих жетонів. «Якого біса вона сама не зіграє?» — подумав Джоні. Він пожалкував, що Ніно не підшукав собі за свої гроші чогось кращого.
  Ніно дозволив офіціантці пограти на кількох його номерах декілька кругів, а тоді дав їй одного жетона і ляпаса по сідниці, спроваджуючи від столу. Джоні жестом попросив її принести коктейль. Що вона й зробила, але так, ніби грала найдраматичніший епізод з найдраматичнішого за всю історію кінофільму. Вона застосувала всі свої принади на славнозвісного Джоні Фонтане. Її очі блищали інтимним запрошенням, її хода з вихилясами була найсексуальнішою, яку тільки можна собі уявити, вуста ледь-ледь розтулені ніби вона була готова прикипіти ними до жаданого об’єкта її очевидної чуттєвості. Вона нагадувала самицю під час гону, але все це було напускне. «О боже, ще одна», —  подумав Джоні Фонтане.
  Зазвичай жінки вдавалися до таких коників, коли хотіли покласти його з собою в ліжко. Їм таланило, лише коли він був добряче п'яний та сьогодні Джоні не був під газом Він винагородив офіціантку однією із своїх знаменитих усмішок і сказав:
  — Дякую, золотко.
  Дівчина глянула на нього і розтягла губи у вдячній усмішці, її очі затуманились і затяглись поволокою, тіло напружилося, бо її торс був ледь відхилений назад від довгих витончених ніг в ріденьких панчішках. Здавалося, що у її тілі акумулювалося величезне напруження, груди ніби набрякли і загрозливо роздималися в тоненькій, туго облягаючій блузці. Потім її тіло сіпнулося, як натягнута струна, мало не видобуваючи з себе сексуальні акорди. Враження було таке, ніби вона відчула оргазм лише від усмішки Джоні Фонтане, від його слів: «Дякую, золотко». Виконано непогано. Кращого Джоні бачити не доводилось. Але, навчений життям, він знав, що все це напускне, і міг сміливо закладатися, що дівулі, які відмочували такі номери, були дешевою шушваллю.
  Він слідкував, як вона вертала до свого стільця, і неквапно потягував із своєї склянки. У нього не було бажання ще раз побачити її вихиляси. Не той мав сьогодні настрій. Минула ще година, і Ніно Валенті розвезло. Спочатку його захитало то вперед, та назад, а тоді він повалився із стільця просто на підлогу. Але старший і другий дилер були на сторожі, ще відколи Ніно повело вперше, вони підхопили його раніше, ніж він вдарився об підлогу, а тоді підвели й потягли за завісу, що відгороджувала спальню.
  Джоні бачив, як офіціантка допомагала двом чоловікам розібрати Ніно і вмостити його під покривала й ковдри на ліжку. Старший перерахував жетони Ніно і зробив якісь позначки у своєму блокноті, а тоді прибрав гральний стіл і жетони дилера. Джоні спитав його. 
  — Як довго це з ним триває?	
  Старший зітнув плечима.
  — Сьогодні його рано розвезло. Коли це сталося з ним вперше, ми викликали нашого лікаря, той привів містера Валенті до тями і намагався навести його на розум. А тоді Ніно наказав нам, щоб ми не викликали лікаря, коли це з ним трапляється, просто щоб клали його в ліжко, а на ранок все буде гаразд. Отож ми так тепер і чинимо. Йому щастить, ось і сьогодні він виграв майже три тисячі.
  — Добре, — сказав Джоні Фонтане, — давайте сьогодні знову викличемо готельного лікаря. Домовились? Обшукайте весь готель, а знайдіть його.
  Лікаря довелося чекати майже чверть години. Коли Джуліс Сігал зайшов у номер, Джоні відзначив з невдоволенням, що цей хлопчина ніколи не мав лікарського вигляду.
  Цього вечора на ньому була голуба трикотажна теніска, простора, з білою оторочкою, і білі замшеві черевики на босу ногу. З незмінною лікарського чорною валізкою він мав напрочуд кумедний вигляд.
  — Вам би не завадило придумати, як переносити своє причандалля у торбині для гольфа, —  зауважив Джоні.
  — Атож, — розуміючи, посміхнувся Джуліс, — оцей класичний лікарський набір зі всякою всячиною про всяк випадок важкий як не знаю що. І наганяє страх на людей. Принаймні хоч колір можна було б змінити.
  Вій підійшов до ліжка, на якому лежав Ніно. Відкриваючи свою валізку, лікар мовив до Джоні:
  — Дякую вам за чек, якого ви надіслали мені після консультації. То було забагато. Я стільки не заробив.
  — Не розказуйте казки. — відповів Джоні. — Проте забудьмо, коли то було. Що з Ніно?
  Джуліс швидко перевірив пульс і зміряв тиск. Він витяг з валізки шприц, заштрикиув голку в руку Ніно, і зробив укол. Сонне обличчя Ніно втратило свою воскову блідість, щоки порожевіли, немов кров швидше зашугала в його судинах.
  — Діагноз дуже простий, — жваво зазначив Джуліс. — Я вже обстежував його і брав аналізи, коли йому вперше зробилося недобре по приїзді сюди. Ми тоді перевезли його в лікарню, поки вій не очуняв. У нього діабет у слаборозвиненій формі, нічого серйозного, якщо регулярно приймати ліки, дотримуватись дієти і тому подібне. Та він вперто нехтує хворобою. До того ж він твердо вирішив допровадити себе пиятикою на той світ, його печінка відмовляє, а тоді відмовить і мозок. Зараз він у стані помірної діабетичної коми. Я б радив негайно забрати його звідси і здати.
  Джоні відлягло. Адже немає нічого серйозного, від Ніно вимагається лише послідкувати за собою.
  — Ви маєте на увазі — відвезти його до одного з тих закладів, де відучують від алкоголю? — перепитав Джоні. Джуліс підійшов до бару у віддаленому кутку приміщення і налив собі віскі.
  — Ні, — відказав він. — Я маю на увазі інше — здати його в божевільню.
  — Не смішіть мене, — не повірив Джоні.
  — А я не жартую, — відповів Джуліс. — Я не знаю всіх психіатричних премудрощів, проте що треба, знаю, адже це частина моєї професії. Вашого друга Ніно можна ще повернути в доволі добру форму, якщо не занадто ушкоджено печінку, про що ми не в змозі судити з впевненістю, аж поки не зроблено розтин. Справжня біда у нього з іншим — з головою. Фактично його не обходить, житиме він чи помре, не виключено, що він шукає смерті. І якщо не виправити цього — він безнадійний. Отож я й кажу — здайте його, хай пройде необхідний курс лікування психіки.
  В двері постукали, і Джоні пішов відчиняти. Прийшла Люсі Манчіні. Вона кинулась Джоні в обійми і розцілувала його. 
  —  Джоні, яке щастя знову побачитися з тобою.
  — Так, Люсі, багато води збігло.
  Він відзначив, що Люсі змінилася. Вона наче стала стрункіша, її вбрання стало до біса ліпшим і вдягалася вона зі смаком. Люсі мала тепер коротку хлоп'ячу зачіску, яка була їй до лиця. Люсі виглядала кращою й молодшою, ніж будь-коли, відколи він її знав, і йому навіть майнуло, що вона могла б скласти йому компанію отут, в Лас-Вегасі. Хіба не приємно було б поволочитися трохи із справжньою дівчиною. Та Джоні згадав, що Люсі крутила любов з лікарем. Отже, це виключалось. Тому він просто всміхнувся їй по-дружньому і запитав:
  — А за якою такою потребою ти ходиш по ночах до Ніно в номер, га?
  Вона копнула його в плече.
  — Просто я почула, що Ніно захворів і Джуліс пішов до нього. Хотіла побачити, чи не можу чимось допомогти? З Ніно все гаразд, хіба ні?
  — Безперечно, — сказав Джоні, — він оклигає.
  Джуліс Сігал, що недбало розвалився на дивані, не стерпів:
  — Авжеж, оклигає, чорти б його оклигали. Я пропоную нам усім зачекати, поки Ніно не прийде до тями. А потім ми маємо умовити його на лікування. Люсі, він тобі симпатизує, може, послухається хоч тебе. Джоні, якщо ви його справжній друг, підтримайте нас. Інакше невдовзі його печінка стане експонатом номер один в медичній лабораторії якого-небудь університету.
  Джоні був неприємно вражений цинізмом лікаря. Та хто він такий, щоб стільки брати на себе? Джоні почав було говорити, та в цю мить з ліжка почувся голос Ніно:
  — Ей, старий, а де ж віскі?
  Ніно сидів на ліжку. Він ошкірив зуби до Люсі і мовив:
  — Гей, дитинко, підійди до старого Ніно. — І він простягнув до неї широко розкриті обійми. Люсі присіла на краєчок ліжка і обняла його. На диво, Ніно тепер виглядав аж ніяк не зле, майже нормально. Ніно клацнув пальцями:
  — Нумо, Джоні, налий мені віскі. Ще не пізно. А де, у біса, мій гральний стіл?
  Джоні добряче потягнув із своєї склянки і відказав:
  — Тобі не можна пити. Лікар забороняє.
  Ніно враз насупився.
  — Пішов він, твій лікар, туди-сюди... і ще далі. — А потім напустив на обличчя вираз театрального каяття. — О, Джулі, це ти! Це ж ти мій лікар, правда? Я не мав тебе на увазі, друже. Слухай, Джоні, принеси мені віскі, або я сам встану з ліжка.
  Джоні стенув плечима і подався до бару. Джуліс промовив відсторонено:
  — Я ж кажу, що йому не можна пити.
  Тепер до Джоні дійшло, чому Джуліс дратував його. Він завжди говорив незворушним, відстороненим голосом, не наголошував слів, хоч які б жахливі речі доводилося казати, його голос завжди був спокійний, контрольований. Якщо він і застерігав, то застереження було в самих словах, а не в його голосі, нейтральному, ба навіть байдужому. Саме це й примусило Джоні, хоча й страждаючи в душі, принести Ніно склянку віскі. До того, як подати її Ніно, він запитав Джуліса:
  — Це ж не вб'є його, правда?
  — Ні, не вб'є, — спокійно відказав Джуліс.
  Люсі стурбовано глянула на нього, хотіла щось сказати, але змовчала. А Ніно тим часом взяв віскі й вихилив одним духом.
  Джоні посміхався до Ніно, вони поставили на місце цього задрипанця-лікаря. Зненацька Ніно почав хапати ротом повітря, обличчя видимо посиніло, йому не вистачало кисню, він задихався, його тіло сіпнулось вперед, мов рибина, кров ударила в обличчя, очі вирячились. Джуліс став біля ліжка з протилежного боку від Джоні і Люсі. Він взяв Ніно за карк, утихомирив його і заштрикнув голку шприца в плече біля шиї. Ніно обм'як в лікарських руках, конвульсії затихли, і за хвилину він звалився знову на подушки. Його очі сонно заплющились.
  Джоні, Люсі і Джуліс повернулись в ту частину номера, яка слугувала вітальнею, і присіли за величезним масивним кофейним столом. Люсі підняла телефонну трубку аквамаринового кольору, замовила для всіх каву і попросила що-небудь підвечеряти. Джоні пішов до бару і зробив собі коктейль.
  — Ви знали, що він зреагує на віскі?  — запитав Джоні.
  Джуліс стенув плечима.
  — Я не мав жодних сумнівів.
  — Тоді чому ж ви не попередили мене? — різко запитав Джоні.
  — Я вас попереджав, — відказав Джуліс.
  — Ви попередили мене не так, — Джоні закипав холодною люттю. — З вас не лікар, а чорти його батька знають що. Та вам на все начхати. Ви пропонуєте мені запроторити Ніно до божевільні, вам навіть на думку не спаде якесь пристойніше слово на зразок санаторію. Вам справді подобається знущатися з людей?
  Люсі розглядала свої руки, складені на столі. Джуліс усміхнено дивився на Джоні.
  — Жодна сила в світі не змінила б ваш намір дати Ніно віскі. Вам хотілося показати, що ви не потребуєте моїх застережень, «маєте на увазі» всі мої приписи. Пам'ятаєте, як ви запропонували мені працювати вашим особистим лікарем, після тієї пригоди з горлом? Я не пристав на вашу пропозицію, бо бачив, що ми ніколи не порозуміємося. Лікар має себе за бога, за найвищого священика в сучасному суспільстві, це один з його привілеїв. Але ж ви ніколи так не ставитиметесь до мене. Для вас я завжди буду богом на служінні. На кшталт тих лікарів, що обслуговують вас у Голлівуді. Де тільки ви знаходите тих шарлатанів? Або ж вони нічого не тямлять, або ж їм усе до одного місця. Кому, як не їм, знати, що відбувається з Ніно, але вони і надалі нашпиговували його всілякими пігулками, аби лише підтримувати його. Вони носять лискучі костюми і цілують вас нижче спини, бо ви впливова особа в кінобізнесі а ви вважаєте, що вони великі ескулапи. Покажіть, докторе, що у вас є серце. Хіба не так? А їм байдуже, житимете ви чи задубнете. А моє маленьке хобі, —  хоч як це обурливо, — утримувати людей у житті. Я дозволив вам дати Ніно випити, щоб ви побачили, що може статися з ним. — Джуліс нахилився до Джоні, але його голос і надалі був спокійний і незворушний. — Ваш друг вже майже не жилець. Ви це розумієте? Йому не вискочити, якщо не вдатися до суворого лікарняного режиму та інтенсивної терапії. Високий тиск разом з діабетом і дурними звичками можуть будь-коли, навіть зараз, спричинитися до крововиливу в мозок. Його мозок розпадеться. Це для вас досить дохідливо? Авжеж, я говорив про божевільню. Я хочу, щоб до вас дійшло. Інакше ви й пальцем не ворухнете! Скажу вам навпростець: ви зможете врятувати життя свого дружка, якщо здасте його на примусове лікування. Інакше — поцілуйте його востаннє.
  — Джулісе, любий, — промимрила Люсі, — не будь таким жорстоким. Просто поясни йому.
  Джуліс підвівся. Постійна витримка зрадила йому, зазначив втішно Джоні Фонтане. І голос також позбувся спокійної врівноваженої, монотонності.
  — Ви думаєте, мені вперше доводиться розмовляти з людьми за таких обставин? — запитав Джуліс. — Я веду такі бесіди щодня. Люсі каже — не будь жорстоким, але їй невтямки, про що вона говорить. Знаєте, я колись радив людям: «Не переїдайте, бо помрете, не куріть так багато, не пийте стільки, бо ж помрете». Ніхто не чує. І знаєте чому? Тому що я не кажу: «Ви помрете завтра». Що ж, я кажу вам: дуже ймовірно, що Ніно помре завтра.
  Джуліс подався до бару і знову зробив для себе коктейль.
  — Так що ви скажете на це, Джоні? Чи збираєтеся ви здати Ніно на лікування?
  — Не знаю, — відповів Джоні.
  Джуліс випив похапцем, не відходячи від бару, і налив собі ще.
  — Знаєте, дивно якось: людина може заморити себе до смерті куривом, питвом чи роботою, ба навіть переїданням. І це не засуджується. От лише статевими стосунками не можна відправити себе на той світ, але тут уже яких тільки перешкод не придумано. — Він замовк, щоб допити свою і склянку. — Хоча і тут виникають проблеми, принаймні для жінок. Я лікував пацієнток, яким не можна мати дітей. Я казав їм: «Ви можете вмерти». Казав їм, казав. А через місяць вони, зашарілі, вигулькували знову й повідомляли: «Докторе, здається, я завагітніла». І, звісно, голубки догралися. «Але ж це небезпечно», —  говорив я. І в ті часи мій голос ще не був безбарвним. А вони посміхалися і казали: «Але ж ми з чоловіком правовірні католики». Отакої.
  В двері постукали, і два кельнери закотили візочок з їжею і срібними кавничками. З візочка знизу вони видобули і сервірували розкладний столик. Джоні відпустив їх.
  Вони сиділи біля столика, їли теплі сандвічі, що їх замовила Люсі, і пили каву. Джоні відкинувся і запалив сигарету.
  — Отже, ви, докторе, продовжуєте людям життя. А чому ви ми почали робити аборти?
  Люсі вперше втрутилася в розмову.
  — Він хотів допомогти дівчатам, які потрапили в скрутне становище, дівчатам, які могли б накласти на себе руки або вдатися до небезпечних засобів, щоб не мати дитини. 
  Джуліс усміхнувся до неї і зітхнув.
  — Усе це не так просто. Зрештою, я став хірургом. У мене добрі руки, як-то кажуть між собою гравці в боулінг. Я був такий меткий, що аж страшно. Досить було розітнути черево якогось нещасного виродка, щоб мені зразу стало ясно, що діло його швах. Робив операцію і вже знав наперед, що рак чи інша пухлина відновляться, але я спроваджував його додому посмішкою... ну і багато іншої гидоти.
  Приходить яка-небудь бідолашна діваха, і я видаляю їй груди. А через рік вона об'являється знову, я відрізаю їй і другу. А ще через рік вишкрібаю з неї нутрощі, як вишкрібають жабуриння з мускусної дині. І після цього всього вона все одно помирає. А весь цей час її чоловік не перестає телефонувати й допитуватися: «Як аналізи? Що показали аналізи?»
  Отож я винайняв ще одну секретарку, щоб відповідала на ті дзвінки, а сам зустрічався з пацієнткою лише напередодні обстеження, аналізів чи операції. Я затримувався коло жертви якнайменше, бо, зрештою, був зайнятою людиною. І вже після цього дозволяв чоловікові переговорити зі мною протягом двох хвилин. «Це випадок безнадійний», —  казав я. Але вони ніколи не чули останнього слова. Вони розуміли його значення, але. не сприймали його. Спочатку я думав, що, може, я мимохіть стишував голос на останньому слові, і тому свідомо почав вимовляти його голосніше. Та все одно вони так і не чули його. Один чолов'яга навіть перепитав: «Що це, у бісової матері, ви хочете мені сказати отим своїм «безнадійний»? — Джуліс розсміявся. — Безнадійний, безнадійний, чорт з ним. Я почав робити аборти. Легко і просто, всі щасливі, це ніби як помити посуд і почистити раковину. Це було по мені. І мені сподобалося. Сподобалося робити аборти. Я не вважаю, що двомісячний зародок є людською істотою, отож з цього боку не маю жодних ускладнень. Я допомагав молодим дівчаткам і заміжнім жінка, що потрапили в ситуацію, заробляв добрячі гроші. Не ліз нікому на очі. Коли мене застукали, я почувався як дезертир, якого вистежили і спіймали. Але мені поталанило, один з друзів смикнув за якісь там мотузки і виручив мене, але тепер практика у великих лікарнях мені заказана. Отак я й опинився тут. Даю добрі поради, якими нехтують так само, як і за старих часів.
  — Я не нехтую, — обізвався Джоні Фонтане, — я обмірковую їх.
  Люсі нарешті змінила тему розмови.
  — Джоні, а що ти робиш тут, у Вегасі ? Відпочиваєш від своїх обов'язків великого голлівудського цабе чи маєш справи?
  Джоні схитнув головою.
  — Майкл Корлеоне хоче побачитися й переговорити зі мною. Він прилітає сьогодні з Томом Хейгеном. Том сказав, що вони стрінуться і з тобою, Люсі. Не знаєш, чого це?
  — Ні, — Люсі заперечно схитнула головою. — Завтра ввечері ми обідаємо всі разом. І Фредді теж. Я думаю, тут, мабуть, щось з готелем. Останнім часом казино стало збитковим, а це не діло. Мабуть, дон хоче, щоб Майкл розібрався, що й до чого.
  — Я чув, що Майкл нарешті зробив операцію і виправив собі фізіономію, — сказав Джоні.
  — Думаю, що Кей таки переконала його, — засміялась Люсі. — Спершу після їхнього одруження він не згоджувався. Цікаво, чому? Адже це надавало йому жахливого вигляду, та й з носа весь час текло. Йому треба було б давно вже прооперуватися. — Вона помовчала. — «Родина» Корлеоне викликала Джуліса для цієї операції. Він консультував і наглядав за всім.
  Джоні незворушно кивнув.
  — Я рекомендував його.
  — О! — вихопилося у Люсі. — Як там не було б, а Майкл сказав, що хоче віддячити Джулісу. І тому він запрошує нас завтра на обід.
  — Він нікому не вірить, — замислено докинув Джуліс, — тоді наказав, щоб я за всім слідкував. А то була звичайна собі операція, перший-ліпший спеціаліст справився 6.
  Із спальні почувся шум, всі поглянули на завісу. Ніно знову повертався до тями. Джоні підійшов і присів на ліжку. Джуліс і Люсі також наблизились й стали за спинкою ліжка. Ніно вітав їх жалюгідною посмішкою.
  — Гаразд, я перестаю бути розумнішим за всіх. Мені справді кепсько. Джоні, пам'ятаєш, десь рік тому ми були з тими двома стервозами в Палм Спрінгс? Присягаюсь тобі, що я не заздрив. Я був радий. Ти віриш мені, Джоні?
  — Певне, Ніно, я вірю, — відповів Джоні заспокійливо.
  Люсі і Джуліс перезирнулися. Судячи з усього того, що вони чули і знали про Джоні Фонтане, він не міг забрати дівчину від близького друга, такого, як Ніно. І чому Ніно говорить, що він не відчував ревнощів, через рік після того, як щось сталось? їм обом одночасно спало па думку, що Ніно тепер напивався до смерті з романтичних почуттів, бо дівчина кинула його і повіялася з Джоні.
  Джуліс ще раз обстежив Ніно.
  — Я влаштую, щоб цю ніч біля вас чергувала сестра, — сказав Джуліс. — Вам справді доведеться полежати пару днів у ліжку. Справи серйозні.
  — Добре, — засміявся Ніно, — але, докторе, не присилайте надто вродливої.
  Джуліс викликав по телефону доглядальницю, і вони з Люсі пішли. Джоні залишився в кріслі біля ліжка чекати на медсестру. Ніно з виразом цілковитого виснаження на обличчі знову поринув у сон. Джоні думав над словами Ніно про пригоду з отими двома вітрогонками в Палм Спрінгс. Йому ніколи навіть і на думку не спадало, що Ніно міг би ревнувати.
  ***
  Рік тому Джоні Фонтане сидів в оббитому плюшем кабінеті кінокомпанії, яку він очолював, а на душі йому було так зле, як, здається, ще ніколи в житті. І то дивно, бо перший фільм, який він зробив і в якому головну роль він відвів для себе, а характерну  — для Ніно, приносив прибутки тоннами. Вдалося все. Всі зробили те, що від них вимагалось. Витрати на виробництво не сягали запланованих. Усі мали заробити хороші гроші, а Джеку Вольцу укорочувалось років десять життя. У Джоні тепер було ще дві картини у виробництві, в одній головного героя грав він сам, в іншій — Ніно Валенті. Ніно був неперевершений на екрані в ролі привабливого розманіженого коханця, що їх на екрані жінки полюбляють показувати між грудей. Такий собі заблукалий парубійко. Хоч за що б Джоні взявся, все приносило гроші, купу грошей. Хрещений Батько через банк отримував свої проценти, і це справді тішило Джоні. Він виправдав сподівання свого Хрещеного. Але зараз це не вельми розраджувало його.
  Тепер він став успішним незалежним кінопродюсером, і в нього був такий же, а може, й більший, вплив, як тоді, коли він був співаком. Вродливі вертихвістки упадали довкола нього, як і раніше, хоча і з практичних міркувань. У нього був власний літак, він жив ще розкішніше, мав спеціальні податкові пільги, які надаються не артистам, а лише бізнесменам. Якого ж дідька було йому ще треба, що йому дошкуляло?
  Він знав, що саме. Лоб йому замалим не розривався, в ніздрях пекло, в горлі горіло. Подолати цей зуд можна було лише співаючи, але він боявся навіть взяти ноту. Він з цього приводу побував у Джуліса Сігала і поцікавився, коли можна було б заспівати. Джуліс відповів, що будь-коли, якщо буде таке бажання. Отож він спробував, але голос звучав так хрипко і так нікчемо, що Джоні відразу ж залишив свої спроби. А наступного дня його горло боліло немилосердно, хоча якось інакше, ніж до видалення поліпів. Не просто боліло, вогнем палило. Він боявся співати, боявся, що назавжди втратить голос або зіпсує його.
  А якщо він не міг співати, то пса варте все інше. Спів — це єдине його справжнє покликання. Не виключено, що він розумівся на співі й уподобаній ним музиці краще за будь-кого в цілому світі. Так, він знав, що тут він неперевершений. За всі ці роки він став справжнім фахівцем. Ніхто не вказував йому, чи так, чи не так, у нього не було потреби звірятися з іншими. Він розумівся. Яка втрата, яка прикра втрата.
  У п'ятницю він надумав провести вихідні з Вірджінією і дітьми. Він подзвонив їй, як завжди, щоб попередити про своє прибуття. А фактично для того, щоб дати їй можливість відмовитися. Але вона ніколи не заперечувала. Жодного разу за всі роки їхнього розлучення. Бо вона ніколи не могла бути проти зустрічі її дочок з їхнім батьком. Ну й стерво, подумав Джоні. Йому поталанило з Вірджінією. І хоча він розумів, що вона було йому не байдужішою від будь-якої іншої жінки в його житті, вони обоє не могли знову розпочати спільне статеве життя. Можливо, коли їм виповниться по шістдесят п'ять, у віці, коли вже люди виходять на пенсію, вони разом відійдуть від активного життя, від усіх справ, від усього.
  Але дійсність зіпсувала його мрії. Коли він приїхав, то побачив, що Вірджинія не в гуморі, обидві дівчинки також не в захопленні від зустрічі з ним, бо їм обіцяно на вихідні відвідини якихось подруг на каліфорнійському ранчо, де вони можуть покататися на конях.
  Він сказав Вірджинії, щоб вона відправила дівчат на ранчо, і на прощання поцілував їх, винагородивши чарівливою усмішкою. Він чудово їх розумів. Яка дитина не віддала б перевагу можливості погасати на коні десь на ранчо перед перспективою нидіти з буркотливим батьком, який також нерадісно несе свої батьківські обов'язки. А Вірджинії він сказав:
  — Я трохи вип'ю у тебе і теж побіжу.
  — Добре, — відповіла вона. У неї був один з її поганих днів, що траплялись доволі рідко, але траплялись. їй було нелегко вести таке життя. Вона дивилась, як він знову налив собі, на цей раз майже повну склянку.
  — Для чого ти себе підбадьорюєш? — запитала вона. — У тебе все чудово складається. От ніколи б не сказала, що з тебе вийде такий успішний бізнесмен.
  — Це нехитра штука, — посміхнувся у відповідь їй Джоні. В той же час він подумав: так ось де собака заритий. Він розумів жінок і збагнув, що Вірджинії недобре, бо їй здавалося, що у нього в житті все йде як по маслу. Жінкам завжди не по собі, коли вони бачать, що їхні чоловіки живуть собі на втіху. Їх це дратує. У них тоді меншає впевненості, що і надалі вдаватиметься попихати чоловіками завдяки почуттям, сексуальному потягу чи шлюбним узам. Отож швидше для того, щоб підбадьорити її, ніж щоб поскаржитися, Джоні сказав:
  — Яке все це має, у бісового батька, значення, якщо я не можу співати.
  Вірджинія озвалась дещо роздратовано:
  — О Джоні, ти ж не маленький. Тобі вже за тридцять п'ять. Чого б це ти мав і досі сушити собі голову через оті дурні співи? Хай там що, а, ставши продюсером, ти заробляєш значно більше.
  Джоні зиркнув на неї здивовано і відповів:
  — Я співак і люблю співати. При чому тут мій вік?
  — Мені ніколи не подобалося твої співи, — не вгавала Вірджинія. — Тепер, коли ти довів, що здатний робити фільми, я рада, що ти не можеш співати.
  Їх обох здивувала лють, з якою Джоні відповів:
  — Це найдурніша, найпаскудніша річ, яку ти могла мені сказати. — Він був уражений. Як тільки Вірджинії могло прийти таке в голову, чому вона так не любила його?
  Вірджинію потішило, що її слова зачепили його за живе, а також що він вибухнув такою брутальною люттю до неї.
  — А як ти думаєш, — говорила вона, — мала б я себе почувати, коли всі оті дівахи умлівали біля тебе через той твій спів? Як би ти зреагував, якщо б я задрала спідницю і з голим задом носилась по вулиці, спокушуючи бахурів? Оце і є суть твоїх співів, і я завжди благала, щоб ти втратив голос і більше ніколи не співав. Але то було ще до нашого розлучення.
  Джоні допив свою склянку.
  — Ти нічого не розумієш. Нічогісінько. — Він пройшов на кухню і подзвонив Ніно. Вони швидко домовилися поїхати разом до Палм Спрінгс на вихідні. Джоні дав Ніно номер телефону однієї дівчини, щоб той подзвонив цій справді незіпсутій молодій красуні, з якою він хотів трохи розважитися. «Вона приведе дівчину і для тебе, — сказав Джоні. — За годину я буду у тебе».
  Вірджинія розпрощалася з ним. Та йому було начхати, це був один з тих небагатьох випадків, коли він сердився на неї. Чорт з нею, він просто дасть собі волю на уїк-енді, щоб википіла вся отрута з його організму.
  І справді, в Палм Спрінгс все чудово вдалось. Джоні мав там власний будинок, о цій порі року він завжди був відкритий і забезпечений обслугою. Обидва дівчиська були ще надто молоденькі, щоб уміти надати справжню насолоду; і не лізли зі шкури, щоб добитися чогось для себе. До них приходили гості, щоб поспілкуватися біля басейну, і так тривало аж до вечері. Ніно з своєю дівчиною пішов до себе в кімнату, щоб прибратися до вечері і пожирувати з нею нашвидкуруч, поки був розгарячілий від сонця. Джоні був не в гуморі і спровадив свою дівчину, коротеньку яскраву блондинку Тіну, до душу саму. Він ніколи не міг злягатися з жінками після сварок з Вірджинією.
  Джоні пройшов у кімнату з скляними стінами, що виходили у внутрішній дворик. Ту стояло піаніно. Співаючи з джазом, він любив поблазнювати біля піаніно, просто задля сміху, отож він міг вибрати пісеньку у псевдосеренадному стилі. Джоні сів за інструмент і повправлявся під супровід піаніно, дуже обережно, фактично промугикував, не співаючи, рядок або два. Він і не помітив, як у кімнаті з'явилась Тіна, вона зробила для нього коктейль і присіла поруч біля піаніно. Він зіграв кілька мелодій, і вона мугикала разом з ним. Потім Джоні залишив її біля інструмента, а сам пішов прийняти душ. У душі він заспівав, майже зречитативив, короткий пасаж. Потім вдягнувся і зійшов униз. Тіна і досі сиділа в самоті, Ніно чи все ще порався зі своєю дівчиною, чи вже наливався віскі.
  Джоні знову сів за піаніно, а Тіна вийшла помилуватись басейном. Він затягнув одну із своїх колишніх пісень. У горлі не пекло. Звуки виходили дещо приглушені, але у відповідному тембрі. Він дивився на піаніно. Тіна все ще була надворі за зачиненими скляними дверима і не могла його чути, йому не хотілось, щоб хтось чув, як він співає. Джоні знову завів давнішню серенаду, свою улюблену. Він співав на повний голос, немовби перед ним були слухачі, брав найскладніші колінця, чекаючи на звичний пекучий біль в горлянці, але болю не було. Він прислухався до свого голосу, який звучав дещо незвично, але добре. Він був густішим, це був чоловічий голос, не хлопчачий, а соковитий, подумалось йому, густий і соковитий. Джоні закінчив пісню, розслабляючись, і сидів за піаніно, обмірковуючи свій спів.
  — Непогано, старий, — почувся голос Ніно, — зовсім непогано.
  Джоні круто розвернувся. Ніно сам стояв у прочинених дверях. Його дівчини з ним не було. Джоні зітхнув з полегшенням. його не бентежило, що його вправи почув Ніно.
  — Так, — сказав Джоні, — давай спекаємося цих шмаркачок. Спровадимо їх додому.
  — Спроваджуй сам, — сказав Ніно, — вони славні пацанки, не хочу їх ображати. До того ж я щойно вдовольнив мою двічі. І як воно виглядатиме, якщо я відшию її, навіть не пригостивши вечерею?
  — Дідько з ними, подумав Джоні. Хай собі слухають, навіть якщо він і звучить паскудно. Він подзвонив знайомому керівникові джаз-оркестру з Палм Спрінгс і попросив прислати мандоліну для Ніно. Музикант заперечував: «Послухай, таж ніхто у Каліфорнії не грає на мандоліні». Джоні гаркнув: «Кажу тобі, добудь, і зась».
  В домі було повно платівок і обладнання для звукозапису. Джоні посадив дівчат за записуючу апаратуру.
  Після вечері Джоні допався до праці. Він велів Ніно акомпанувати на мандоліні і проспівав всі пісні з свого колишнього репертуару, співав на повний голос, не оберігаючись. З горлом усе було в ажурі, він передчував, що співатиме завжди. Протягом місяців, коли не міг співати, він часто думав про свої пісні, мріяв про те, як би він співав їх зараз, на відміну від свого юнацького виконання. В собі Джоні проспівував пісні із складнішими варіаціями. А тепер здійснював усі ті свої задуми. Інколи у живому виконанні щось не вдавалось, те, що звучало добре подумки, не звучало у виконанні на повний голос. На повний голос, подумалось йому. Тепер він уже не дослухався до свого голосу, а зосередився на виконанні. Він не завжди попадав у такт з музикою, але то дрібниці, просто ще не допрацьовано. В його голові був закладений метроном, який ніколи не підводив. Просто йому трохи бракує практики.
  Нарешті він наспівався і замовк. Тіна підбігла до нього з осяйними очима і нагородила його довжелезним поцілунком.
  —  Тепер я знаю, чого моя мама не пропустила жодного твого фільму, — сказала вона. Її слова прозвучали б недоречністю будь-коли, але не зараз. Джоні і Ніно весело розсміялись.
  Вони перемотали запис, і Джоні мав змогу прослухати себе. Його голос змінився, змінився таки добряче, але, поза всяким сумнівом, він і надалі залишався голосом Джоні Фонтане. Він став значно багатшим і густішим, як Джоні вже відзначив раніше, щось свідчило в ньому, що це співає мужчина, а не юнак. У голосі було більше справжнього почуття, більше характерності. А з технічного боку все звучало набагато краще, ніж будь-що із співаного ним раніше. Це була справжня майстерність. І якщо він міг співати так добре тепер, коли був не в формі, як хтозна-що, як же добре він співатиме, коли знову буде у формі? Джоні усміхнувся до Ніно:
  — Чи воно й справді таке гарне, як мені здається?
  Ніно замислено подивився на його щасливу мармизу.
  — До біса гарно. Але побачимо, як ти співатимеш завтра.
  Джоні неприємно вразила така охолоджуюча недоброзичливість з боку Ніно.
  — Ех ти, сучий сину, ти знаєш, що сам ніколи не зможеш так співати. Про завтра можеш бути спокійним. Я почуваю себе грандіозно.
  Але більше того вечора він не співав. Вони з Ніно повели дівчат на вечірку, і Тіна заночувала в його постелі, але там він не виявив нічого особливого. Дівчина була дещо розчарована. Але, чорти б її розчарували, не можна ж домогтися всього в один день, подумав Джоні.
  Він прокинувся вранці з недобрими передчуттями, десь підсвідомо його тероризувала думка: чи, бува, не примарилося йому, що голос відновився. Коли ж він пересвідчився, що це не марення, його перелякав острах, що голос може знову пропасти. Він підійшов до вікна і помугикав, а тоді зійшов у вітальню в самій піжамі, підібрав на піаніно мелодію і спробував заспівати.
  Співав він приглушено, але болю не було, не було й хрипоти в горлі, і він дав собі волю. Зв'язки поводили себе чудово, не доводилось їх форсувати. Легко-легко лилась пісня. Джоні відчув, що злі часи минули, голос знову був при ньому. І йому було до спини, якщо він сяде в калюжу із своїми фільмами, начхати було й на те, що він минулої ночі не зміг упоратися з Тіною чи що Вірджинія ненавидітиме його, бо ж він знову співатиме. На мить він пошкодував лише за тим, що голос повернувся не тоді, коли він намагався заспівати для своїх доньок, як гарно б це було. Це було б дуже гарно.
  ***
  Готельна медсестра увійшла в номер, штовхаючи перед собою візочок, навантажений медикаментами. Джоні підхопився і уважно глянув на Ніно, котрий спав чи, може, віддавав богові душу. Він знав, що Ніно не ревнував і не заздрив відродженню його голосу. Ніно заздрив його щастю з приводу відновлення голосу. Заздрив його несамовитому бажанню знову співати. Тепер уже було ясно, що самого Ніно Валенті ніщо не цікавило настільки, щоб могла відновитись його воля до життя.
  Розділ 27.
  Майкл Корлеоне прилетів пізно ввечері. За його власним розпорядженням в аеропорту ніхто його не зустрічав. Майкла супроводили лише двоє  — Том Хейген і новий охоронець Альберт Нері. На Майкла та його супутників чекав найрозкішніший номер готелю, де зібралися люди, з якими Майкл хотів побачитися.
  Фредді зустрів брата палкими обіймами. Фредді погладшав, мав добродушний, життєрадісний вигляд. Зовні — справжній чепурун: на ньому був елегантно пошитий костюм з сірої матерії, в тон підібрана краватка й усе інше. Волосся підстрижене під бритву й зачесане, як у кінозірки, чисто виголене обличчя аж вилискувало. Цей чепурун був зовсім не схожий на того Фредді, якого чотири роки тому вивезли з Нью-Йорка.
  Фредді відхилився назад і любовно оглянув Майкла.
  — Тепер, коли тобі поправили обличчя, ти виглядаєш значно краще. Мабуть, Кей умовила зробити операцію, га? Як вона тепер? Коли нарешті вибереться до нас?
  Майкл посміхнувся до брата.
  — Ти теж маєш непоганий вигляд. Кей хотіла приїхати разом зі мною, але вона знову ходить при надії, та й за дитям треба ж доглядати. А крім того, Фредді, я прибув у справах і завтра ввечері або післязавтра вранці мушу повертатися назад.
  — Але спочатку попоїж чого-небудь, — сказав Фредді. — У нас у готелі знаменитий шеф-кухар, тобі подадуть таку смакоту, якої ти зроду не їв. Скупайся, перевдягнися з дороги, а я подбаю про решту. Я вже викликав усіх, з ким ти хотів зустрітися, вони чекають, і коли ти будеш готовий, я їх гукну.
  — Прибережи Моу Гріна на кінець, добре? — задоволено відказав Майкл. — Спочатку мені потрібен Джоні Фонтане. — Він обернувся до Хейгена. — Може, ти б хотів ще кого запросити, Томе?
  Хейген заперечливо хитнув головою. Фредді привітав його куди холодніше, ніж Майкла. Хейген розумів чому: Фредді був у батька в неласці і, звісно, винуватив консільйорі за те, що той не поміг йому. Хейген радо зробив би все для Фредді, але й сам не знав, чому той втрапив у неласку. Батько ні в чому конкретно не дорікав синові. Він просто давав відчути своє незадоволення.
  Було вже за північ, коли сіли за стіл, накритий у Майкловому номері. Люсі поцілувала Майкла й не стала розходитися про те, що його обличчя після операції набуло значно привабливішого вигляду. Джуліс Сігал діловито оглянув оперовану вилицю й сказав Майклу:
  — Добра робота. Зашито на совість. Як тепер ніс, в порядку?
  — Цілком і повністю. Дякую за допомогу, — відповів Майкл. Під час вечері загальна увага була зосереджена на Майклові. Всі помітили, що своєю поведінкою, навіть манерою говорити він нагадував дона. Якимось чином викликав таку саму повагу, такий самий шанобливий острах, хоча поводився цілком природно й намагався, щоб кожний почував себе невимушено. Хейген, як завжди, залишався в тіні.
  Новий чоловік, якого присутні не знали — Альберт Нері, — теж тримався дуже спокійно й скромно. Він заявив, що не хоче їсти, і сидів у кріслі біля дверей, переглядаючи місцеву газету.
  Коли всі трохи випили й під'їли, офіціантів відпустили.
  Майкл говорив з Джоні Фонтане:
  — Кажуть, що до тебе повернувся голос, а заразом і всі твої шанувальники й шанувальниці. Вітаю.
  — Дякую. — Джоні цікавило, чому Майкл хотів з ним зустрітися. Чого він зажадає? Якої послуги?
  Тепер Майкл говорив до всіх зразу:
  — «Родина» Корлеоне думає перебратися сюди, у Вегас. Продамо наші акції у фірмі маслинової олії й переїдемо сюди. Дон, Хейген і я вже все обговорили й вважаємо, що саме тут у «родини» велике майбутнє. Це не означає, що ми переїдемо прямо сьогодні чи наступного року. Щоб усе влаштувати, потрібно буде два, три, а то й чотири роки. Але такий наш генеральний план. Дехто з наших друзів уже має чималу частку акцій у цьому готелі і в казино, отже, і цього й почнемо. Моу Грін продасть нам свої акції, отже, друзі нашої «родини» повністю володітимуть готелем і казино.
  — Майку, а ти певен, що Грін продасть? Він ніколи не говорив мені про це, і він любить цей бізнес. Я не думаю, що він захоче продати акції. — Кругле, як місяць, обличчя Фредді набрало стурбованого виразу.
  Майкл спокійно сказав:
  — Я зроблю йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитись.
  Ці слова було вимовлено звичайним тоном, проте вони прозвучали приголомшливо — можливо, тому, що це була улюблена фраза ватажків мафії. Майкл знову звернувся до Джоні Фонтане:
  — Дон розраховує, що ти допоможеш нам зробити добрий початок на новому місці. Кажуть, що розваги мають великий ефект у заманюванні гравців. Ми сподіваємося, що ти підпишеш контракт і п'ять разів щороку приїздитимеш на якийсь тиждень з концертом. Сподіваємося, що твої друзі-кіноактори наслідуватимуть твій приклад. Ти зробив їм чимало послуг, отже, тепер можеш нагадати, що час відплачувати.
  — Авжеж. Я зроблю для Хрещеного все, що можу, ти ж знаєш, Майку. — Проте в голосі Джоні відчувалося ледь чутне вагання. Майкл посміхнувся й запевнив:
  — Ні ти, ні твої друзі нічого не втратите на цьому ділі. Ти матимеш посаду і частку прибутків готелю. Якщо вважаєш, що треба дати ще комусь, то і йому дамо. Можеш вірити мені: я передаю слова дона.
  Джоні поспішив запевнити:
  — Я вірю тобі, Майку. Але на Косі будується ще десяток готелів з казино. Коли ти тут об'явишся, ринок захоплять інші й тобі буде пізно встрявати в конкуренцію.
  Озвався Том Хейген:
  — У «родини» Корлеоне є друзі, що фінансують будівництво трьох готелів.
  Джоні відразу зрозумів, що «родина» Корлеоне володіє ще трьома з цих готелів, разом з їхніми казино. Отже, буде з чого знімати проценти.
  — Я візьмусь за цю справу, — запевнив він.
  Майкл повернувся до Люсі й Джуліса Сігала.
  — Я зобов'язаний тобі, — сказав він Джулісу. — Кажуть, що ти знову хотів би різати людей, але лікарні не дозволяють користуватися їхнім устаткуванням через ту стару справу з абортами. Я б хотів почути від тебе, чи це так і є?
  Джуліс усміхнувся.
  — Здається, що так. Але ти не знаєш медичного світу. Для них ніяка твоя сила не має значення. Боюсь, що ти мені не допоможеш.
  Майкл замислено кивнув головою.
  — Ти вірно кажеш, я знаю. Але мої друзі, дуже відомі люди, збираються побудувати велику лікарню в Лас-Вегасі. Судячи з того, як розростається це місто і з планів його розбудови, ця лікарня знадобиться найближчим часом. Якщо все вірно подати, вони могли б взяти тебе в хірургічний кабінет. Де, у біса, вони знайдуть таких талановитих хірургів, як ти, котрі захотіли б лізти в цю пустелю? Хоча б наполовину таких талановитих? Ми навіть зробимо лікарні велику послугу. Отож не зникай з поля зору. Я чув, що ви з Люсі збираєтеся одружитися?
  Джуліс стенув плечима.
  — Коли буде видно, що можу забезпечити сім'ю, — відповів він.
  — Якщо ти, Майку, не побудуєш лікарню, вікувати мені старою дівою, —  невесело підсумувала Люсі. Всі засміялися. Всі, за винятком Джуліса. Він заявив Майклу:
  — Якщо я отримаю цю роботу, я не хотів би, щоб мене чіпляли на неї, як на гачок.
  — Ніяких гачків, — холодно відповів Майкл. — Просто я в боргу перед тобою й хочу віддячити.
  Люсі лагідно попросила:
  — Майку, не бери до серця.
  — А я й не серджусь. — Майкл посміхнувся Люсі й знову звернувся до Джуліса. — Ти бовкнув дурницю. «Родина» Корлеоне використала свій вплив, щоб допомогти тобі. Невже ти маєш мене за такого недоумка, який зажадав би від тебе чогось для тебе огидного? А якщо б і зажадав, то й що? Чи поворухнув ще хтось бодай пальцем, щоб допомогти тобі, коли ти втрапив у халепу? Коли я почув, що ти хочеш знову працювати за фахом, мені довелося чимало поморочитися, щоб тобі допомогти. Я ні про що тебе не прошу. Але ти принаймні можеш вважати наші стосунки дружніми, і я сподіваюсь, що ти зробиш для мене те ж саме, що ти зробив би для кожного твого доброго товариша. Оце і є мій гачок. Але, будь-ласка, можеш відмовитися.
  Том Хейген низько схилив голову й посміхнувся. Навіть дон не міг викласти краще. Джуліс зашарівся.
  — Я хотів сказати зовсім інше. Повір, я вельми вдячний і тобі, й твоєму батькові. Забудь про сказане.
  Майкл кивнув головою і сказав:
  — Ну й чудово. А поки побудують і відкриють лікарню, ти відповідатимеш за медичну службу в усіх чотирьох готелях. Підбери собі штат. Встановимо тобі підвищену платню, але про це ти домовишся пізніше з Томом. Люсі, я хочу, щоб ти зайнялася чим-небудь важливим. Можливо, крамницями, що відкриватимуться навколо готелів, їхнім фінансуванням. Або наймом дівчаток для казино, що-небудь в цьому дусі. Якщо Джуліс не одружиться на тобі, будеш принаймні багатою старою дівою.
  Фредді сидів і похмуро пихкав сигарою. Майкл обернувся до нього й лагідно сказав:
  — Фредді, я в батька лише на побігеньках. Чого він хоче для тебе, він тобі скаже, звісно, сам. Але я певен, що тебе воно задовольнить. Нам не нахваляться твоєю вправністю на цьому місці.
  — Тоді чому він сердитий на мене? — жалісним голосом запитав Фредді. — Тільки тому, що казино дає збитки? Так ним заправляє Грін, а не я. Тоді якого ж біса старому від мене треба?
  — Не хвилюйся, — сказав Майкл.
  Він звернувся до Джоні Фонтане:
  — А де ж Ніно? Я хотів побачитися з ним.
  — Ніно дуже хворий. Коло нього постійно сидить медсестра. Але ось цей лікар каже, що його пісенька проспівана, Ніно себе сам доконав. Отаке з Ніно!
  Майкл замислився і, дивуючись, прокоментував:
  — Ніно завжди був гарний хлопець. Я не пригадую, щоб він вчинив якесь паскудство чи бодай словом когось принизив. Його ніколи ніщо не обходило. Крім спиртного.
  — Так, — погодився Джоні. — Гроші самі пливуть йому до кишені, він ніколи б не залишився без діла, міг би й співати, й зніматися в кіно. Йому тепер платять по п'ятдесят тисяч за фільм, а він чхати хотів на все. Його аніскільки не цікавить слава. Ми з ним завжди були нерозлийвода, і я не пригадую, щоб він зробив якусь капость. Але ж, сучий син, зводить себе пиятикою на той світ.
  Раптом постукали в двері. Джоні здивувало, що чолов'яга, який сидів у кріслі біля дверей, не зрушив з місця, а спокійнісінько читав собі й далі газету. Двері відчинив Хейген. Його мало не збив з ніг Моу Грін, що вдерся до кімнати у супроводі двох охоронців.
  Грін був вродливий хлопчина, що зробив собі репутацію, працюючи в Брукліні виконавцем вироків від банди найманих убивць. Потім перекинувся на гральні заклади й переїхав на Захід, щоб тут збити собі капітал. Він раніш за всіх збагнув можливості Лас-Вегаса й побудував один з перших готелів з, казино на Косі. У нього й досі часто бували спалахи скаженої люті, і в готелі його боялися всі підряд, не виключаючи Фредді, Люсі і Джуліса Сігала. По можливості вони намагалися не потрапляти йому під гарячу руку. І тепер його вродливе обличчя було спотворено люттю. Він сказав Майклові Корлеоне:
  — Майку, я чекав на тебе, щоб переговорити. У мене завтра багато роботи, отож я вирішив спіймати тебе сьогодні. Що ти мені на це скажеш?
  Майкл подивився на нього, як здавалося, з приязним здивуванням.
  — Чом би ні? — Він зробив Хейгенові знак рукою. — Томе, налий випити панові Гріну.
  Джоні відзначив собі, що той, кого звали Альберт Нері, уважно вивчав Моу Гріна, не звертаючи ніякої уваги на двох охоронців, що стояли, спершись на двері. Він знав, що кровопролиття тут, у Лас-Вегасі, виключене. Таке суворо заборонялося, бо кровопролиття мало б фатальні наслідки для наміру перетворити Вегас у законний притулок для азартних гравців Америки.
  Моу Грін сказав своїм охоронцям:
  — Улаштуйте цих людей, щоб вони могли трохи пограти в казино. — Він явно мав на увазі Джуліса, Люсі, Джоні Фонтане й Майклового охоронця Альберта Нері; Майкл Корлеоне кивнув головою на знак згоди.
  — Непогана думка.
  Лише після цього Нері підвівся з крісла й приготувався разом з іншими вийти з кімнати.
  Залишилися Фредді, Том Хейген, Моу Грін та Майкл Корлеоне. Грін поставив свій келих на стіл і сказав, ледь стримуючи обурення:
  — Що я чую? «Родина» Корлеоне збирається викупити у мене готель? Ні, це я у вас викуплю, а не ви у мене.
  Майкл розважливо відказав:
  — Усі виграють у твоєму казино, а саме казино зазнає збитків. Якось дивно ти ним порядкуєш. Може, у нас справи підуть краще.
  Грін хрипко засміявся.
  — Ах ви ж чортові макаронники. Я зробив вам послугу, взяв Фредді, коли вам було непереливки, а тепер, бачте, вам закортіло витурити мене з бізнесу. Даремно багатієте цією думкою. У мене є друзі, що постоять за мене.
  Майкл сказав так само спокійно й розважливо:
  — Ти взяв Фредді, бо «родина» Корлеоне дала тобі добрий шмат грошей, щоб ти міг дообладнати готель. І відкрити казино. І ще тому, що «родина» Молінарі гарантувала його безпеку й зробила тобі певні послуги за те, що ти взяв його. «Родина» Корлеоне розрахувалася з тобою повністю. Я не знаю, чого ти хвилюєшся. Ми купимо твою пайку за будь-яку розумну ціну, яку ти встановиш, що ж тут нечесного? Оскільки твоє казино втрачає гроші, то купівлею ми ще й тобі робимо послугу.
  Грін похитав головою.
  — «Родина» Корлеоне вже не має тої сили, що колись. Хрещений хворий. Вас виживають з Нью-Йорка інші «родини», й ви гадаєте, що тут рибка клюватиме краще. Я порадив би тобі, Майку, по-хорошому — не витрачай сили.
  Майкл стиха запитав:
  — Оце тому ти й вирішив, що можеш прилюдно заїхати Фредді по пиці?
  Том Хейген уражено обернувся до Фредді. Той почервонів як буряк.
  — Ет, Майку, це пусте. Моу просто згарячу. Він, буває, зривається, але ми з ним добрі друзі. Правда, Моу?
  Грін нашорошився.
  — Ну, заїхав, ну то й що ж. Інколи мені доводиться роздавати підср..., щоб тут був лад. А Фредді допік мені, бо крутив з усіма офіціанточками, навіть коли вони потрібні на роботі. Ми з ним гостро поговорили, ну, я його й поставив на місце.
  Майкл із незворушним виглядом запитав брата:
  — Ну то як, Фредді, тепер ти вже знаєш своє місце?
  Фредді похмуро дивився на меншого брата і мовчав. Грін засміявся й повідомив:
  — Сучий син, він тягав їх у ліжко по дві зразу. Мушу визнати, Фредді, що після цього сандвіча з тобою уже ніхто не може ощасливити цих дівчисьок. Не знаю, чим ти їх причаровуєш.
  Хейген бачив, що почуте здивувало Майкла. Вони перезирнулись. Можливо, саме через це дон і не злюбив Фредді. В таких справах дон дотримувався суворих правил. Він міг розцінити таку вольність з боку свого сина Фредді, як дві дівчини в ліжку водночас, за ознаку занепаду. А що Фредді терпляче зніс ляпаса від Моу Гріна — це може підірвати повагу до «родини» Корлеоне. І цей факт також міг бути причиною того, що Фредді потрапив у батька в чорний список.
  Майкл, підводячись з крісла, сказав тоном, який, видимо, означав, що розмову закінчено:
  — Завтра я мушу повертатися до Нью-Йорка, отже, подумай про ціну, яку ти встановиш.
  Грін аж закипів від люті.
  — Ах ти ж сучий сину! Ти думаєш, що так легко можеш відтерти мене? Та я, поки вибився в люди, вколошкав більше людей, ніж тобі снилося! Завтра я полечу в Нью-Йорк до самого дона і зроблю йому свою пропозицію.
  Фредді нервово звернувся до Тома Хейгена:
  — Томе, ти ж консільйорі, може, поговориш з доном і порадиш йому?
  І тоді Майкл заговорив до обох лас-вегасців — до Фредді й до Гріна зразу, і від його голосу повіяв крижаний холод.
  — Дон наполовину відійшов від справ. Тепер я веду родинне діло. І я усунув Тома з посади консільйорі. Він буде тільки моїм адвокатом у Лас-Вегасі. Через два-три місяці Том перебирається з сім'єю сюди, щоб розпочати всю необхідну юридичну роботу. Отже, якщо у вас є щось заявити, говоріть мені.
  Всі мовчали. Майкл сказав сухо:
  — Фредді, ти мій старший брат, і я поважаю тебе. Але не здумай ще колись виступити хоч би з ким проти «родини». Я навіть не стану доповідати донові про цей випадок. — Він повернувся до Моу Гріна. — А ти не ображай людей, що прагнуть допомогти тобі. Краще б не лютував, а шукав причини, чому казино горить. «Родина» Корлеоне вклала сюди чималі кошти, і ми не отримуємо того, що вони мусили б давати, але ж я приїхав не для того, щоб звинувачувати тебе. Я хочу допомогти й простягаю дружню руку. Ну, а якщо ти хочеш плюнути в цю руку — це твоє діло. Мені більше нічого сказати.
  Він жодного разу не підвищив голосу, але його слова протверезили й Гріна, й Фредді. Відходячи від столу, Майкл дивився на обох, даючи втямки, що він хоче, щоб вони пішли з номера. Хейген підійшов до дверей і розчинив їх. Обидва вийшли, не сказавши добраніч.
  Другого ж дня Майкл Корлеоне отримав від Моу Гріна записку — той не згоджувався продати свою частку ні за яку ціну. Записку приніс Фредді. Майкл знизав плечима й сказав братові:
  — До від'їзду в Нью-Йорк хочу ще відвідати Ніно.
  У номері Ніно вони побачили Джоні Фонтане, котрий снідав, сидячи на канапі. Джуліс оглядав Ніно за запнутою завісою в спальні. Нарешті завісу відслонили.
  Вигляд Ніно вразив Майкла. Він танув на очах. Погляд його горів, рот не затулявся, м'язи на лиці обм'якли. Майкл присів біля нього на ліжко й промовив:
  — Ніно, це добре, що я побачився з тобою. Дон завжди розпитує про тебе.
  Ніно ошкірився, як завжди.
  — Передай йому, що я вмираю. Передай йому, що шоу-бізнес ще небезпечніший, ніж бізнес маслинової олії.
  — У тебе все буде гаразд, — відповів Майкл. — Якщо тобі треба якоїсь допомоги від «родини», скажи лише мені.
  Ніно заперечно похитав головою:
  — Вже нічого не треба. Нічого.
  Майкл поговорив ще трохи й пішов. Фредді провів брата і супроводжуючих у аеропорт, однак, на Майклове прохання, не став чекати до самого відльоту.
  Коли разом з Томом Хейгеном і Нері піднімалися на літак, Майкл обернувся й запитав Нері:
  — Ну як, добре запам'ятав?
  Нері постукав себе по лобі:
  — Отут у мене той Моу Грін з усіма тельбухами.
  Розділ 28
  У літаку Майкл Корлеоне спробував трохи відпочити і навіть заснути. Та марно. Наближався найстрашніший, можливо, фатальний період його життя. Далі відкладати не було куди. Все готово, здається, все передбачено, ретельне готування забрало два роки. Ні, просто неможливо далі тягти. Минулого тижня, коли дон офіційно повідомив обох капореджіме та інших членів «родини» Корлеоне про те, що він іде на спочинок, Майкл зрозумів, що батько по-своєму дає йому зрозуміти: настав час.
  Минуло майже три роки, відколи він повернувся додому, й більш двох років, як одружився з Кей. Усі три роки він активно вивчав «родинне діло». Провів багато довгих годин з Томом Хейгеном, багато довгих годин з доном. Його вразили могутність і справжнє багатство «родини» Корлеоне. Їм належало величезне нерухоме майно в самому центрі Нью-Йорка, цілі хмарочоси, зайняті діловими установами. Через підставних осіб «родина» мала пай у двох банківських синдикатах на Уолл-Стріт, в банках на Лонг-Айленді, в деяких швейних фірмах, і все це на додачу до розгалуженої мережі незаконних гральних закладів.
  Коли Майкл знайомився з операціями «родини» Корлеоне, він з великою цікавістю довідався, що «родина» отримала чималі прибутки одразу ж після війни, надаючи свою протекцію компанії підроблювачів грамофонних платівок. Вони без контрактів виготовляли й продавали копії платівок з записами відомих артистів, і все підробляли так майстерно, що їх так ані разу й не накрили. Звісно, з цих платівок ні артисти, ні фірми, які мали на них контракти, не отримали ні цента. Майкл Корлеоне зауважив, що Джоні Фонтане втратив немало грошей через цих підроблювачів: адже тоді, якраз перед пропажею голосу, платівки з його піснями були найпопулярніші в країні.
  Він спитав у Тома Хейгена, чому дон дозволив цим пройдисвітам оббирати свого хрещеника. «Бізнес є бізнес», — відповів Том, знизивши плечима. Джоні якраз був у неласці, бо розійшовся з дружиною — коханням дитинства, — щоб одружитися з Марго Ештон. Це вельми не сподобалося донові.
  — А чому ці люди припинили свої операції? — поцікавився Майкл. — Поліція все-таки натрапила на їхній слід?
  Хейген заперечливо схитнув головою.
  — Ні, дон перестав їм протегувати. Це було якраз після весілля Конні.
  Майкл помітив, що досить часто дон допомагав у скруті тим, до чийого нещастя він сам же почасти й спричинився. Не через хитрість чи свідомий намір, а через величезну розгалуженість свого бізнесу, а можливо, також і тому, що так уже побудований світ: і добро, й зло нерозривно переплітаються в ньому.
  Майкл і Кей обвінчалися в Новій Англії, справили скромне весілля, де були тільки її батько, мати та кілька її друзів. А потім переїхали в один з будинків в доновому маєтку на Лонг-Біч. Майкла не переставало дивувати, як легко зійшлася Кей з його ріднею та людьми, що жили в їхніх будинках. І, звичайно, вона зразу ж завагітніла, як і мусила за старими звичаями добра дружина італійця; це також допомогло зближенню в родині. А друга дитина, яка мала народитися через рік після першої, вже зовсім розвіяла будь-яку настороженість.
  Кей мала чекати на нього в аеропорту, вона завжди зустрічала його і завжди раділа, коли він повертався з подорожей. І він також. Але не сьогодні. Адже завершення цієї подорожі означало, що йому нарешті треба приступати до операції, яку він готував протягом останніх трьох років. Дон чекатиме на нього. І обидва капореджіме теж. А він, Майкл Корлеоне, мусить віддати накази й ухвалити рішення, які визначать його долю й долю «родини» Корлеоне.
  ***
  Коли Кей Адамс-Корлеоне прокидалася вранці, щоб погодувати дитину, вона щоразу бачила, як один з охоронців автомобілем везе матусю Корлеоне, дружину дона, з маєтку й повертається з нею через годину. Невдовзі Кей дізналася, що її свекруха щоранку їздить до церкви. Повернувшись, вона часто заходила до них, щоб випити ранкову чашку кави й навідати малого онука.
  На початку розмови матуся Корлеоне завжди запитувала Кей, чом би і їй не стати католичкою. Її анітрохи не бентежило, що Кей уже охрестила сина за протестантським обрядом. Отож і Кей уважала за доречне поцікавитися, чому свекруха щодня їздить у церкву, чи це обов'язкове для католиків.
  Стара відповідала так, ніби лише ця обставина утримувала Кей від переходу в іншу церкву:
  — Ні, зовсім ні. Декотрі католики бувають у церкві лише на Великдень та на Різдво. Ходи, коли тобі хочеться.
  Кей сміялася:
  — А чому ж тоді ви кожного дня буваєте у церкві?
  Матуся Корлеоне відповіла дуже просто:
  — Я ходжу в церкву, щоб мій чоловік не потрапив отуди, — вона показала пальцем униз. — Щодня молюся за його душу, щоб він був там, — і піднесла руку вгору. Стара сказала це з хитруватою посмішкою, так, ніби робила проти волі чоловіка або ж знала наперед, що це безнадійне діло. Вона сказала все майже жартома, напускаючи на себе вигляд старої сварливої італійки. І, як завжди, коли чоловіка не було поряд, говорила про великого дона дещо не поважно.
  — Як здоров'я мого свекра? — ввічливо питала Кей.
  Матуся Корлеоне знизувала плечима.
  — Вже не той, відколи підстрелили. Полишає всю роботу на Майкла, а сам бавиться в саду зі своїм перцем та помідорами. Немовби він і досі селянин. Але, знаєш, чоловіки  — вони завжди такі.
  А пізніше до неї заходила Конні Корлеоне, ведучи за собою обох дітей, приходила навідати й поговорити. Кей подобалась ця весела жінка, її очевидна любов до брата Майкла. Конні навчила Кей готувати деякі італійські страви, але інколи приносила з собою страви власного, вправнішого приготування, щоб зробити приємне братові.
  Сьогодні зранку вона, як завжди, запитала Кей, що Майкл думає про її чоловіка, Карло. Чи справді він любив Карло, як здавалося? У Карло спочатку завжди були якісь неприємності з «родиною», але в останні роки він виправився. Його справи в профспілці йшли добре, але доводилося багато й довго працювати. Карло щиро любить Майкла, неодмінно додавала Конні. Та що ж, усі любили Майкла, так само, як усі любили її батька. Тепер Майкл був доном. Це й на краще, бо ніхто б не впорався ліпше Майкла з родинною фірмою імпорту маслинової олії.
  Кей ще й раніше помітила, що, коли Конні говорила про свого чоловіка у зв'язку з «родиною», їй завжди хотілося почути схвальне слово на адресу Карло. Кей мала б бути зовсім дурною, щоб не помітити, з якою тривогою Конні допитувала, чи Майкл любить Карло. Одного разу ввечері Кей розповіла про це Майклові й сказала також, що ніхто ніколи не згадує Сонні Корлеоне, принаймні в її присутності. Кей якось спробувала висловити своє співчуття донові та його дружині, її вислухали мовчки і навіть не знайшли, що відповісти. Вона намагалася говорити і з Конні про її старшого брата, й знову марно.
  Вдова Сонні, Сандра, забрала дітей і перебралася з ними до штату Флорида, де жила її рідня. Влаштували так, щоб вона з дітьми могла жити в достатку, хоч Сонні не залишив по собі ніякої спадщини.
  Майкл неохоче розповів про події тієї ночі, коли вбито Сонні. Про те, що Карло налупцював свою жінку, що Конні подзвонила додому, а трубку взяв Сонні й, розлючений, помчав у місто. Отже, природно, Конні й Карло завжди непокоїлися, що «родина» може звинуватити її, ніби вона винна в смерті Сонні. Або звинуватять її чоловіка, Карло. Але ж їх ніхто не звинувачує. Кращий доказ тому — їх оселили в маєтку і дали Карло важливу посаду в профспілках. І Карло також узявся за розум, перестав пиячити, волочитися за жінками, перестав стромляти носа куди не просять. «Родина» задоволена з його роботи й поведінки протягом останніх двох років. Ніхто не покладає на нього вини за те, що трапилось.
  — Тоді чом би тобі не запросити їх колись на вечерю, щоб заспокоїти сестру? — запитала Кей. — Бідолашна, вона завжди сушить собі голову, чи ти не сердитий на її чоловіка. Сказав би їй сам. І порадив би викинути з голови всі ці дурні сумніви.
  — Не можу, бо в нашій сім'ї не кажуть про такі речі.
  — То, може, хочеш, щоб я переказала їй те, що ти розповів мені?
  Кей з подивом відзначила, що Майкл так довго думав над, здавалося очевидною відповіддю. А потім сказав:
  — Думаю, що не треба цього робити, Кей. Це нічого не дасть. Вона все одно тривожитиметься. У таких справах важко чимось допомогти.
  Кей дивувалася. Вона помітила, що Майкл завжди був стриманіший з сестрою, ніж з будь-ким у родині, незважаючи на всю її любов до нього.
  — Але ж ти справді не звинувачуєш Конні у смерті брата?
  — Звичайно ж. — Майкл зітхнув. — Вона моя менша сестра, ми разом гралися в дитинстві, я завжди любив і люблю її. Мені її шкода. Карло взявся за розум, але однаково це не той чоловік, якого їй треба. Та нічого не вдієш. Облишмо цю розмову.
  Не в натурі Кей було набридати, отож вона більше не поверталася до цієї теми. До того ж Кей уже пересвідчилась, що Майкл не та людина, яку можна легко умовити. Він просто холодно відмовляв, і на тому кінець. Вона знала, що їй єдиній в світі щастило подолати його волю, але була свідома й того, що, коли б вона вдавалася до цього часто, тоді могла б і втратити таку владу над ним. А за два роки спільного життя вона полюбила його ще більше. Любила його за чесність. Це невелика дивина, але ж він з усіма незмінно був порядний, навіть у найменших дрібницях. Вона бачила, що він став впливовою особою, до них в дім приходили люди, щоб радитися з ним і просити про допомогу, всі ставилися до нього з шанобливою повагою, але одна річ робила Майкла для неї найдорожчим.
  Коли Майкл повернувся з Сицилії з понівеченим обличчям, всі в родині марно намагалися намовити його на операцію. Майклова мати не давала йому спокою, а одної неділі, коли у Корлеоне за столом зібралася на обід уся родина, вона таки нагримала на Майкла:
  — У тебе пика як у бандита з кіно, зробив би операцію, хоч заради господа-бога та своєї сердешної жінки. Може, перестало б текти з носа, як у п'яного ірландця.
  Дон, що сидів на чільному місці за столом і пильнував порядок, звернувся до Кей:
  — Це тебе дратує?
  Кей схитнула головою, мовляв, аніскільки. Тоді дон заявив своїй дружині:
  — Тепер він уже не в твоїх руках і це не твій клопіт.
  Стара зразу замовкла. Не тому, що боялася чоловіка, було б неповагою до нього встрявати у суперечку з ним перед присутніми.
  Але Конні, донова мазунка, вийшла з кухні, де вона готувала в неділю обід, і з розшарілим від гарячої плити обличчям утрутилася в розмову:
  — І я гадаю, що йому треба зробити операцію. Він був найвродливіший у нашій сім'ї, поки не скалічили. Ну-бо, Майку, зроби не відкладаючи.
  Майкл подивився на неї з байдужою міною, ніби він і справді не чув, про що говориться, і не відповів. Конні підійшла до батька.
  — Звели йому, хай зробить операцію. — Конні любовно поклала обидві долоні на батькові плечі й погладила йому потилицю. Вона єдина дозволяла собі таку фамільярність із доном. Її любов до батька була зворушлива. Вона лащилася до нього, як маленька дитина. Дон поплескав її по руці й попросив:
  — Ми всі вмираємо з голоду. Подавай на стіл спагетті, а потім уже базікай.
  Конні звернулася до свого чоловіка:
  — Карло, скажи хоч би ти Майклові, щоб зробив операцію. Може, він хоч тебе послухається? — Мовила це з такою інтонацією, ніби у Карло Ріцці була дружба з Майклом більша й міцніша, ніж у будь-кого іншого.
  Симпатичний засмаглий Карло, з акуратно підстриженим і зачесаним чубом, надпив зі свого келиха вина домашнього виробу й відповів:
  — Майкл сам знає, що йому робити.
  Карло став іншою людиною після переїзду на Лонг-Біч. Він знав своє місце в «родині» й поводився відповідно.
  У всій цій сцені було щось приховане, але що саме — Кей не могла збагнути. Як жінка, вона бачила, що Конні умисне лестилась до батька, хоча це й робилося невимушено й навіть щиро. І все ж таки в цьому був якийсь прихований намір. Навіть сама відповідь Карло, видно, мала показати, що він визнає Майклову вищість. Але Майкл, здавалося, нічого не помічав.
  Кей не звертала уваги на спотворене обличчя свого чоловіка, хоча її непокоїв його нежить — внаслідок ушкодження нерва. Операція на обличчі все б усунула. І тому вона хотіла, щоб Майкл звернувся до лікарів. Але розуміла, що невідомо чому, але він воліє, щоб його обличчя залишалося спотвореним. І була певна, що дон також розумів це.
  Та коли вона народила першу дитину, Майкл здивував її запитанням:
  — Хочеш, щоб я зробив операцію на лиці?
  Кей підтвердила.
  — Ти ж знаєш, які діти. І твій син почуватиме себе ніяково, коли підросте й почне розуміти, що це ненормальна річ. Мені б не хотілося, щоб наша дитина бачила тебе таким. Мені, любий, це, їй-богу, не вадить.
  Він посміхнувся до неї.
  — Гаразд, — сказав, — зроблю.
  Почекав, поки вона повернулася після пологів додому, а тоді домовився з лікарями. Операція пройшла вдало. Пошкодження щоки тепер майже не було помітно.
  Всі раділи в родині, а Конні більше за всіх. Вона щодня навідувала Майкла в лікарні, тягнучи за собою Карло. А коли Майкл вернувся додому, Конні почепилася йому на шию, розцілувала, подивилась на нього захоплено і прорекла:
  — Тепер ти знову став моїм красенем братом.
  Тільки дон не надав цій події ніякої ваги. Він знизав плечима й пробурчав:
  — Ну й що ж тут такого?
  Але Кей була вдячна. Вона знала, що Майкл погодився на операцію проти свого власного бажання. Він зробив операцію лише тому, що вона попросила його, отже, вона була єдиною людиною в світі, що могла примусити його діяти проти своєї власної волі.
  ***
  Того дня, коли Майкл повертався з Лас-Вегаса, Рокко Лампоне підігнав лімузин під будинок, щоб забрати Кей в аеропорт зустрічати чоловіка. Вона завжди їздила зустрічати Майкла з позаміських поїздок, в укріпленому маєтку дона Корлеоне вона почувала себе без нього такою самотньою.
  Кей бачила, як він разом з Томом Хейгеном і новим його працівником Альбертом Нері вийшов з літака. Кей не дуже полюбляла цього Нері, він їй нагадував своїм спокійно-грізним виглядом Луку Бразі. Бачила, як Нері рушив від літака трохи ззаду й збоку її чоловіка, бачила, як його швидкі, допитливі очі обнишпорювали всіх, хто був неподалік. Саме Нері перший помітив її й доторкнувся до плеча Майклові, щоб той глянув у її бік.
  Кей поспішила до чоловіка в обійми, він швидко поцілував її і відпустив. Він, Том Хейген і Кей сіли в лімузин і поїхали, а Нері десь зник. Вона не помітила, що Нері сів у другу машину з двома іншими людьми і та машина їхала за лімузином аж до маєтку на Лонг-Біч.
  Кей ніколи не розпитувала Майкла про справи. Навіть ввічливе запитання про бізнес було б недоречне, звичайно, він би їй також ввічливо відповів, проте це нагадало б їм обом про заборонену сферу, яка була десь поза їхніми взаєминами. Кей уже впокорилася. Проте коли Майкл заявив їй, що пробуде вечір з батьком, щоб доповісти про свою подорож до Лас-Вегаса, вона не змогла приховати свого розчарування.
  — Пробач, — вибачився Майкл, — завтра ми поїдемо в Нью-Йорк, десь пообідаємо й посидимо у вар'єте, гаразд? — Він погладив її по животі: вона вже була на сьомому місяці. — Бо коли народиться мале, ти знову будеш прив'язана до дому. Далебі, ти вже не янкі, а італійка — двоє дітей за два роки.
  — А ти більше янкі, ніж італієць, — кисло пожартувала Кей. — Перший вечір, як повернувся додому, й проведеш його не вдома, а віддаси бізнесові. — І все ж вона всміхалася. — Пізно повернешся?
  — Десь опівночі, не пізніше. Не чекай на мене, якщо тобі важко.
  — Я не спатиму, — відповіла Кей.
  В нараді того вечора, що відбулася в наріжній кімнаті-бібліотеці в будинку дона Корлеоне, брали участь сам дон, Майкл, Том Хейген, Карло Ріцці й обидва капореджіме — Клеменца й Тессіо.
  Настрій на тій нараді панував уже не такий теплий, як на давніших. Відколи дон оголосив, що наполовину відходить від справ і передає владу в «родині» Майклові, відчувалась певна напруженість. Влада в «родинах» зовсім не обов'язково була спадковою. В будь-якій іншій «родині» сильні капореджіме, такі, як Клеменца чи Тессіо, мали б прийти до влади й посісти донове місце. Або ж принаймні їм дозволили б відокремитися й заснувати власні «родини». А крім того, відтоді, як дон Корлеоне уклав мир з п'ятьма «родинами», сила «родини» Корлеоне зменшилася. Поза всякими сумнівами, «родина» Барціні тепер була наймогутнішою в районі Нью-Йорка, а в союзі з Татталья вона зараз посіла місце, яке раніше належало «родині» Корлеоне. Вона й далі підточувала силу цієї останньої — почала відкривати заклади в районах, що належали «родині» Корлеоне, і, побачивши, що «родина» Корлеоне чинить не дуже сильний опір, насаджувала своїх букмекерів.
  «Родини» Барціні й Татталья не приховували задоволення тим, що дон Корлеоне відійшов від справ. Хай хоч який здібний його син Майкл, та зрівнятися з батьком у спритності і впливі він не зможе ще добрий десяток років. «Родина» Корлеоне, безперечно, занепадала.
  Звісно, їй дуже не пощастило. Фредді виявився ні на що не здатним, з нього був хіба що добрий управитель готелю та нікчемний бабник. Великим нещастям була і смерть Сонні. Його боялися, з ним не можна було не рахуватися. Правда, він зробив помилку, пославши меншого брата Майкла вбити Солоццо й капітана поліції. Хоча цей крок виглядав необхідним з тактичних міркувань, він був цілковитою помилкою з погляду далеких стратегічних інтересів. Це, між іншим, змусило дона встати з ліжка передчасно. Це позбавило Майкла двох років цінного досвіду й навчання під батьковим наглядом. І, безперечно, ірландець-консільйорі — це єдина дурниця, якої припустився дон. Жодному ірландцеві не зрівнятися з сицилійцем у хитрості. Такої думки дотримувалися всі «родини», і вони, звісно, ставилися з більшою повагою до спілки Барціні-Татталья, ніж до «родини» Корлеоне. Щодо Майкла, вони вважали, що він поступається Сонні силою, хоча й розумніший за нього, але ж не такий мудрий, як його батько. Пересічний ватажок, якого не варто надто побоюватися.
  Крім того, хоча дон і виявив здібності державного мужа, укладаючи мирну угоду, він не помстився за смерть Сонні, й через це повага до «родини» також дуже підупала. Вважалося, що в цьому випадку донова мудрість походила зі слабкості.
  Все це було відоме тим, хто зібрався в цій кімнаті; дехто навіть щиро вірив, що справи стоять саме так. Карло Ріцці любив Майкла, одначе не боявся його так, як колись боявся Сонні. Клеменца, хоча не міг не віддати Майклові належного за сміливість, виявлену при вбивстві Солоццо й капітана поліції, також вважав, що Майкл занадто м'який як на дона. Клеменца сподівався, що він отримає дозвіл заснувати власну «родину», з тим, щоб його імперія відокремилася від імперії Корлеоне. Але дон дав утямки, що цього не станеться, а він був надто відданий донові, щоб не підкоритися. Хіба що справи пішли б зовсім ні к бісу.
  Тессіо був кращої думки про Майкла. Він відчував, що цей молодик уміло приховує свою силу, ревниво охороняє свою міць від людського ока, керуючись доновим принципом: хай друг недооцінює твої чесноти, а ворог — переоцінює твої вади.
  Сам дон і Том Хейген знали Майкла краще, ніж будь-хто. І дон нізащо не відійшов би від справ, коли б не переконався на всі сто відсотків у синовій здатності відновити колишнє становище «родини». Хейген був протягом останніх двох років Майкловим учителем і не раз дивувався швидкості, з якою Майкл засвоював усі тонкощі «родинного діла». Він таки був гідний син свого батька.
  Майкл дошкулив Клеменці й Тессіо ще й тим, що послабив їхні загони й не відновив загону Сонні. Отже, у «родини» Корлеоне тепер було тільки два бойових підрозділи, та й то чисельно послаблені. Клеменца й Тессіо вважали, що це дорівнює самогубству, надто тепер, коли спілка Барціні-Татталья зазіхала на їхні володіння. Отож вони сподівалися, що хоч на цій нараді, скликаній доном, пощастить виправити цю помилку.
  Майкл почав з розповіді про свою подорож до Лас-Вегаса і про відмову Моу Гріна продати свою частку.
  — Але ми йому зробимо таку пропозицію, що він не зможе відмовитися, — казав далі Майкл. — Ви вже знаєте, що «родина» Корлеоне планує перевести свої операції на Захід. Нам належатиме чотири готелі з казино в Лас-Вегасі. Та це станеться не відразу. Нам потрібний час, щоб улаштувати справи тут. — Він обернувся до Клеменци. — Піте, я хочу, щоб ти й Тессіо служили мені протягом року без запитань і без застережень. А на кінець року ви обидва зможете відділитися від «родини» Корлеоне й стати на чолі своїх власних «родин». Звісно, ми збережемо нашу дружбу, я б образив вас і вашу повагу до батька, коли б хоч на хвилину міг дозволити собі думати інакше. Але до того часу я б хотів, щоб ви цілком поклалися на мене й виконували мої накази, ні про що не турбуючись. Тепер тривають переговори, під час яких ми розв'яжемо проблеми, що здаються вам безнадійними. Отже, майте бодай трохи терпцю.
  — Якщо Моу Грін хотів переговорити з твоїм батьком, — докинув Тессіо, — чом би не дати йому такої змоги? Дон може переконати кого завгодно, ще не було такої людини, яка б не підкорилася силі його розуму.
  Відповів сам дон.
  — Я відійшов від справ. Майкла перестали б поважати, якби я втрутився. А крім того, Грін — така людина, з якою мені б не хотілося говорити.
  Тессіо пригадав чутки про те, що Моу Грін якось увечері в готелі в Лас-Вегасі дав ляпаса Фредді Корлеоне, і почав розуміти, де собака заритий. «Моу Грін  — уже труп, — подумав Тессіо. — «Родина» Корлеоне не хоче його переконувати».
  Заговорив Карло Ріцці.
  — Отже, «родина» Корлеоне збирається цілком припинити свою діяльність у Нью-Йорку?
  Майкл підтвердив:
  — Ми продаємо фірму маслинової олії. Все, що тільки можна, передаємо Тессіо й Клеменці. Але тобі, Карло, нема чого турбуватися про свою роботу. Ти виріс у Неваді, ти знаєш штат, знаєш тамтешніх людей. Я розраховую на те, що ти станеш моєю правою рукою, коли ми туди перебазуємося.
  Карло відхилився в кріслі назад, і його обличчя спалахнуло від вдячності. Настав і його час, невдовзі й він доторкнеться до могутності.
  Майкл говорив далі:
  — Том Хейген уже не консільйорі. Він буде нашим юристом у Лас-Вегасі. Через два місяці він перебереться туди на постійне проживання разом з усією родиною. Але тільки як юрист. Від цієї хвилини до нього ніхто не буде звертатися ні з якими справами. Він юрист, і квит. Том тут ні до чого. Просто я так вирішив, і все. Якщо мені потрібна буде якась порада, то хто б для мене був кращим консільйорі, ніж батько?
  Всі засміялися. Проте, незважаючи на жарт, вони все ж таки розуміли — Тома виставлено, він більше не має ніякої влади. Скоса позирали на Хейгена, щоб побачити його реакцію, проте його обличчя залишалося незворушним.
  Огрядний Клеменца заговорив хрипко:
  — Отже, мине рік, і ми отримаємо самостійність, так я зрозумів?
  — Може, навіть раніше, — ввічливо відповів Майкл. — Але, без сумніву, ви можете й залишатися в «родині». На ваш вибір. Та основні наші сили буде перенесено на Захід, отож вам, очевидно, буде краще створити самостійні організації.
  — В такому разі, — тихо зауважив Тессіо, — я думаю, що тобі слід би дати нам дозвіл набрати нових людей до наших загонів. Ці виродки з «родини» Барці ні врубуються в мою територію. Думаю, що було б добре трохи навчити їх гарних манер.
  — Ні, — відрубав Майкл. — Не годиться. Не піддавайтесь на провокації. Все це ми вирішимо під час переговорів. До нашого від'їзду все буде залагоджено.
  Але від Тессіо не так легко було відбутись. Він звернувся до самого дона, ризикуючи викликати Майклове незадоволення.
  — Пробач мені, Хрещений, хай роки нашої дружби будуть мені виправданням у цьому разі. Але я вважаю, що ти і твій син цілковито помиляєтеся в своїх розрахунках на Неваду. Як ви можете сподіватися на успіх там без сили, яку ви мали тут, без підтримки звідси? Одне невіддільне від другого. А коли ви виїдете звідси, Барціні й Татталья будуть надто сильні, щоб ми могли з ними конкурувати. У мене й Клеменци почнуться з ними сутички, і рано чи пізно нам доведеться скоритися їм. А Барціні мені не до смаку. Я кажу, що переїзд «родини» Корлеоне мусив би свідчити про її силу, а не про слабкість. Нам треба зміцнити наші загони й повернути втрачені території, принаймні на Стейтен-Айленді.
  — Не забувай, що я уклав мир, — відповів дон, — і не можу ламати свого слова.
  Але Тессіо не вгавав:
  — Усі знають, що з того часу Барціні не раз провокував тебе. А крім того, якщо Майкл — новий ватажок «родини», то що утримає його від дій, які він вважає за доцільні? Твоє слово для нього не таке вже обов'язкове.
  Майкл різко урвав його. Голос Майклів тепер звучав як у справжнього ватажка:
  — Ми ведемо переговори, що дадуть відповідь на твої запитання й розвіють усі твої сумніви. Якщо тобі не досить мого слова, то спитай у самого дона.
  Але Тессіо вже зрозумів, що зайшов надто далеко. Якби він насмілився ще питати дона, то зробив би Майкла своїм ворогом. Тому він лише стенув плечима й сказав:
  — Я говорив, уболіваючи за інтереси «родини», а не за свої власні. За себе я можу постояти й сам.
  Майкл по-дружньому всміхнувся до нього.
  — Тессіо, я не сумніваюся щодо твоєї відданості. І ніколи й не сумнівався. Але довірся мені. Звісно, мені далеко до тебе і Клеменци в таких справах, але ж мене завжди може напутити батько. Я не напартачу, все буде гаразд.
  Нарада закінчилася. Великою новиною було те, що Клеменца й Тессіо дістануть дозвіл утворити нові «родини» на основі своїх загонів. Тессіо отримає гральні заклади у Брукліні, разом з операціями в порту, Клеменца — гральні заходи на Манхеттені й зв'язки «родини» на іподромах Лонг-Айленду.
  Та обидва капореджіме залишили нараду ще не цілком задоволені, не всі їхні сумніви було розвіяно. Карло Ріцці ще трохи пом'явся, сподіваючись, що до нього вже ставляться в родині як до рівного, однак побачив, що Майкл іншої думки. Тому він залишив дона, Тома Хейгена й Майкла самих у наріжній кімнаті-бібліотеці. Альберт Нері вивів його з дому, і Карло помітив, що Нері стояв у дверях і дивився, як він перетинає залите світлом подвір'я, йдучи до себе додому.
  В бібліотеці всі троє почувалися невимушено, як люди, що роками жили разом в одному домі, в одній сім'ї. Майкл налив ганусівки батькові й шотландського віскі Томові Хейгену. Він і собі поставив чарку, хоча це траплялося з ним дуже рідко.
  Першим заговорив Том.
  — Майку, а чому ти мене виводиш з операції?
  Запитання начебто здивувало Майкла.
  — Ти будеш моєю першою людиною в Лас-Вегасі. Ми цілком легалізуємося, а ти ж юрист. Що може бути важливішим за таке призначення?
  — Я не про це. — Хейген посміхнувся трохи сумно. — Я говорю про створення таємного загону на чолі з Рокко Лампоне й без мого відома. Я говорю про те, що ти сам даєш вказівки Нері, а не передаєш їх, як звичайно, через мене або одного з капореджіме. Чи, може, ти й сам не знаєш, що робить Лампоне?
  — Як ти дізнався про загін Рокко Лампоне? — лагідно запитав Майкл.
  — Не турбуйся, — відповів Хейген, — ніхто не пробалакався й ніхто, крім мене, про це не знає. Просто мені з мого місця видно, що робиться. Ти відпустив Лампоне на власні заробітки, надав йому велику свободу. Отже, йому потрібні люди, що допомагали б йому в його невеличкій імперії. Проте він мусить сповіщати мене про кожну людину, яку бере собі на службу. І я помітив, що кожен із завербованих ним людей занадто добрий для тієї служби, на яку його беруть, і отримує трохи більше, ніж мав би отримувати на такому місці. До речі, ти не помилився, обираючи Лампоне. Він чудово робить своє діло.
  — Не так уже й чудово, якщо ти помітив, — скривився Майкл. — А обрав його не я, а дон.
  — Ну гаразд, — згодився Хейген. — Але чому ти відсторонив мене?
  Майкл подивився на нього і відрубав, не криючись:
  — Томе, ти не тягнеш на консільйорі під час «війни». З цим нашим переїздом справи можуть ускладнитись, і, можливо, нам доведеться воювати. І я хочу про всяк випадок відвести тебе далі від лінії вогню.
  Хейген почервонів. Якби дон сказав йому те ж саме, він прийняв би ці слова покірно. Але хто такий Майкл, щоб робити такі рішучі висновки?
  — Добре, — заявив він. — Але чомусь і я на боці Тессіо. Мені здається, що ти все задумав хибно. Твої дії виказують слабкість, а не силу. А це недобре за будь-яких обставин. Барціні — як той вовк, і коли він почне роздирати тебе на шматки, інші «родини» не кинуться тобі на допомогу.
  — Томе, — заговорив нарешті сам дон, — цей план розробляв не лише Майкл. Я був його порадником у всіх справах. Є речі, які необхідно зробити й за які я не хочу нести ніякої відповідальності. І це не Майкл так хоче, а я. Я ніколи не вважав тебе поганим консільйорі, хоча я вважав Сантіно поганим доном, мир душі його. Він мав досить відваги, але не годився для того, щоб очолити нашу «родину», коли зі мною сталася невеличка прикрість. І хто б міг подумати, що Фредо зробиться баб'ячим лакизою? І тому не журись. Я цілком довіряю Майклові, так само, як і тобі. З причин, яких не стану тобі оповідати, ти не повинен бути замішаний у те, що може відбутися. Між іншим, я говорив Майклові, що таємний загін Лампоне не лишиться поза твоєю увагою. Отже, як бачиш, я вірю в тебе.
  Майкл засміявся.
  — Щиро кажучи, я не думав, що ти помітиш, Томе.
  Хейген бачив, що його втішали.
  — Може б, я чимось допоміг.
  — Ні, Томе, тебе вилучено.
  Том допив до дна своє шотландське віскі й перед тим, як вийти, зауважив Майклові з легким докором:
  — Ти майже досяг батькової майстерності. Але в одній справі тобі ще варто повчитись у нього.
  — В якій ж? — увічливо запитав Майкл.
  — Як говорити людям «ні», — відповів Хейген.
  — Добре, — поважно кивнув головою Майк. — Я запам'ятаю.
  Коли Хейген залишив їх наодинці, Майкл звернувся жартівливо до батька:
  — Отже, ти навчив мене всього, а тепер скажи, як говорити людям «ні», щоб це їм подобалося.
  Дон пересів за стіл.
  — Не говори «ні» людям, яких ти любиш, принаймні не говори часто. Оце й уся таємниця. А потім — говори в такий спосіб, щоб воно звучало, неначе «так». Або ж примусь їх самих сказати «ні». Не поспішай і все обдумай як слід. Але я людина старожитня, а ви  — нове сучасне покоління, то можеш і не слухати мене.
  Майкл засміявся.
  — Гаразд. Але ж ти згоден з тим, щоб Тома відсторонити, хіба ні?
  Дон погодився:
  — Його не слід замішувати у цю справу.
  Майкл тихо сказав:
  — Думаю, що тепер саме час сказати тобі: те, що я задумав зробити, не є лише помстою за Сонні й Аполлонію. Це треба зробити так чи так. Тессіо й Том правду сказали про Барціні.
  Дон Корлеоне погодився:
  — Помста — така справа, що смакує краще, коли вона холодна. Я б ніколи не пішов на мир, але я знав, що інакше тобі б нізащо не повернутися додому живим. І все ж таки я був здивований, коли Барціні зробив ще одну спробу покінчити з тобою. Можливо, він підготував усе ще до наших переговорів і вже не міг зупинити. Ти певен, що там, на Сицилії, вони полювали саме на тебе, а не на дона Томмазіно?
  — Зовні усе робилось так, наче полювали на нього. І коли б я не лишився живий, навіть ти б не зміг запідозрити нічого. Але я бачив, як Фабріціо тікав через ворота, підклавши бомбу в машину, де сиділа Аполлонія. І, звісно, я все це перевірив після того, як повернувся в Нью-Йорк.
  — Тобі вдалося розшукати того вівчаря? — поцікавився дон.
  — Так, —  відповів Майкл. — Ще рік тому він відкрив піцерію в Буффало. Під новим ім'ям, з підробленим паспортом. Цей вівчар Фабріціо живе як у бога за пазухою.
  — Отже, більше нема чого чекати. Коли почнеш? — спитав дон.
  — Хочу почекати, поки Кей народить дитину, — відповів Майкл. — Бо може трапиться щось непередбачене. І хочу, щоб Том улаштувався в Лас-Вегасі, щоб він не був уплутаний у цю справу. Гадаю, що через рік.
  — Ти підготувався до всього? — запитав дон. Він не дивився на Майкла.
  — Тебе це не стосується, — тихо говорив Майкл. — Я беру на себе всю відповідальність. Я навіть не можу дозволити тобі права вето. Якби ти спробував заборонити мені тепер, я б вийшов з «родини» й готував усе на власний ризик. Ти не відповідаєш за цю справу.
  Дон довго мовчав, а потім зітхнув і сказав:
  — Хай буде так. Може, саме тому я й відійшов від справ. Може, тому я й передав усе тобі. Я вже зробив своє в житті, у мене вже немає сили.
  ***
  Того року Кей Адамс-Корлеоне народила другу дитину, теж сина. Пологи були легкі, без ніяких ускладнень, і її вітали в маєтку на Лонг-Біч як принцесу. Конні Корлеоне подарувала для немовляти шовкове вбрання і білизну ручної роботи, привезені з Італії, надзвичайно дорогі і гарні. Вона сказала Кей:
  — Це все Карло десь розкопав. Він перевернув увесь Нью-Йорк, щоб знайти щось надзвичайне, після того, як мені не пощастило купити нічого підходящого.
  Кей вдячно посміхнулася й відразу збагнула: від неї хочуть, щоб вона переповіла цю зворушливу історію Майклові. Отже, вона вже ставала сицилійкою.
  Цього ж таки року в Голлівуді помер від крововиливу в мозок Ніно Валенті. Його смерть висвітлювалась під великими заголовками у бульварних газетах, бо кілька тижнів перед тим з великим успіхом з'явився на екранах фільм, у якому Джоні Фонтане забезпечив для Ніно провідну роль. Газети вказували також, що похорони узяв на себе Джоні Фонтане. В одному сенсаційному інтерв'ю навіть стверджувалось, що Джоні Фонтане звинувачував себе в смерті свого друга, бо не примусив його лікуватися, але все це виглядало скоріше як докори сумління вразливого, але невинного свідка трагедії. Джоні Фонтане зробив кінозіркою свого друга дитинства Ніно Валенті, а що ще може зробити друг?
  Ніхто з членів «родини» Корлеоне не приїхав у Каліфорнію на похорон, був лише Фредді та ще Люсі з Джулісом Сігалом. Дон хотів і собі поїхати на похорон, однак мікроінфаркт на місяць прикував його до ліжка. Отже, натомість він послав великий вінок живих квітів. Вінок повіз на Захід Альберт Нері, як офіційний представник «родини».
  А через два дні після похорону Ніно в Голлівуді, в домі коханки-кінозірки застрелено Моу Гріна; Альберт Нері ще цілий місяць не повертався до Нью-Йорка. Він провів свою відпустку на Карибському морі й повернувся до виконання своїх обов'язків засмаглий, як негр. Майкл Корлеоне привітав його усмішкою й кількома словами подяки, між якими була також звістка про те, що віднині Нері отримає від «родини» додаткову платню у вигляді прибутку від одного грального закладу на Іст-Сайді, що вважався вельми прибутковим. Нері був задоволений і радий з того, що живе у світі, де належно винагороджують за сумлінне виконання обов'язків.
  
  КНИГА ВОСЬМА
  Розділ 29
  Майкл Корлеоне передбачив усе. Мав непохибні розрахунки, в цілковитій таємності, не поспішаючи, гадав використати рік на готування. Але скористатися цим часом повністю йому не пощастило. Бо сама доля виступила проти нього, і то найнесподіванішим чином. Не хто інший, як сам Хрещений Батько, сам великий дон підвів Майкла Корлеоне.
  Одного сонячного недільного ранку, коли жінки були ще в церкві, дон Віто Корлеоне убрався в свою садівницьку одіж: мішкуваті сірі штани, вилинялу синю сорочку, пом'ятий рудий капелюх, прикрашений пропотілою сірою шовковою стрічкою. За останні роки дон нівроку погладшав і заявляв, що порається коло своїх грядок з помідорами, щоб підтримувати здоров'я. Хоча нікого не міг завести в оману.
  Правда була в тому, що він справді любив порпатися в садку; йому подобалося спостерігати ранкове пробудження природи, воно нагадувало про дитинство на Сицилії, якихось шістдесят років тому, ще в ті часи, коли він не знав жаху і смутку, які відчув, утративши батька. Тепер на грядках бобів зацвіли білі квітки; висока цибуля-шалот оточувала все зеленим живоплотом. У кінці саду стояла, мов на варті, діжка з розведеним коров'ячим гноєм — найкращим городнім добривом. У цій же частині стояли й дерев'яні підпори, які дон зробив власноручно. Над ними витикались нагони помідорів.
  Дон поспішав полити свій сад. Треба встигнути, поки не припекло сонце й не перетворило краплі води на лінзи, що збирають сонячні промені й пропалюють листя салату, немов папір. Сонце потрібніше від води, хоча вода теж необхідна, але нерозумне дозування того й другого може наробити чимало лиха.
  Дон обходив город, вишукуючи мурашок. Якби побачив мурашок, значить, на його городині завелася попелиця і мого треба збризкати хімікатами.
  Закінчив поливати саме вчасно. Сонце вже починало припікати, і дон подумав: «Досить». Але треба ще було підперти кілочками кілька рослин, і він знову нахилився. Як тільки закінчить оцей останній рядок, зразу ж піде в дім.
  Раптом він відчув, наче сонце спустилося з неба й пече його в саму маківку. У повітрі затанцювала безліч золотистих мушок. Старший Майклів син біг до діда, що стояв навколішках. Хлопчика огортала запона жовтого сліпучого світла. Але дона не обдуриш, надто він був досвідчений для цього. За вогненною жовтою запоною зачаїлася смерть, що наготувалася завдати йому удару, і дон помахом руки попередив хлопця, щоб той тікав геть звідси. І вчасно, бо вдарило як молотом у груди; дон жадібно розкрив рота, щоб ухопити повітря, й повалився ницьма на землю.
  Хлопчик помчав кликати батька. Коли Майкл Корлеоне й люди, що вартували при воротах, прибігли в садок, вони побачили, що дон лежить розпростертий долі, стискаючи в жменях землю. Підняли його і перенесли у затінок до вимощеного кам'яними плитами подвір'я за домом. Майкл нахилився над батьком, тримаючи його за руку, а інші вже дзвонили до лікаря й викликали «швидку допомогу».
  Величезним зусиллям дон розплющив очі, щоб востаннє подивитися на сина. Від гострого серцевого нападу його рожеве обличчя стало майже синім. Дон помирав. Він відчув запах саду, жовта запона світла засліпила йому очі, й він прошепотів:
   — Яке гарне життя...
  Дон не бачив жіночих сліз, він помер до того, як жінки повернулися з церкви, до того, як приїхала «швидка допомога» й лікар. Помер, оточений чоловіками, помер, тримаючи за руку найулюбленішого сина.
  Похорон був царський. П'ять «родин» надіслали своїх донів і всіх капореджіме, прийшли й родини Тессіо та Клеменци. Джоні Фонтане потрапив у жирні заголовки в бульварних газетах, бо прибув на похорон, не послухавшись Майклової ради. Фонтане заявив кореспондентам, що Віто Корлеоне був його хрещеним батьком і найкращою людиною з усіх, кого він будь-коли знав, і що він вважає за честь для себе віддати останню шану цій людині; його не обходить, що подумають інші.
  З тілом прощались, за старим звичаєм, у будинку на Лонг-Біч. Амеріго Бонасера перевершив самого себе, готуючи до похорону давнього друга — Хрещеного Батька — так, як мати готує молоду до весілля. Він повністю розплачувався за свій борг донові. Усі лише й говорили про те, що навіть смерть не змогла стерти величі й благородства з обличчя великого дона — такі слова сповнювали Амеріго Бонасера гордістю й дивним відчуттям сили. Лише йому одному було відомо, як спотворила смерть донову зовнішність.
  Прийшли всі давні друзі й сподвижники. Назоріне, його дружина, донька і її чоловік та їхні діти; з Лас-Вегаса прибув Фредді. Том Хейген з дружиною та їхні діти, дони з Сан-Франциско й Лос-Анджелеса, Бостона й Клівленда. Коло труни стояли Рокко Лампоне, Альберт Нері, Клеменца і Тессіо і, звичайно ж, донові сини. Весь маєток, усі будинки були заповнені вінками з живих квітів. За брамою маєтку стояли кореспонденти газет і фотографи, а на невеличкій вантажній машині прибули, як стало відомо, агенти ФБР, що увічнювали на кіноплівку це епохальне видовище. Дехто з кореспондентів намагався проникнути всередину, але коло брами і понад огорожею було розставлено варту, яка вимагала показати посвідчення й запрошення. І хоча з газетярами обійшлися дуже ввічливо, передали їм з дому напої й перекуску, всередину їх не пропустили. Вони намагалися говорити з тими, хто виходив з подвір'я, але їм відповідали кам'яними поглядами й цілковитою мовчанкою.
  Майкл Корлеоне пробув цілий день з Кей, Томом і Фредді в наріжній кімнаті-бібліотеці. До них проводили людей, які хотіли побачити його, щоб висловити своє співчуття. Майкл приймав їх вельми ввічливо, навіть якщо дехто з них, звертаючись до нього, називав його Хрещеним або доном Майклом; лише Кей помітила, що він тоді невдоволено стискав губи.
  Клеменца й Тессіо зайшли, щоб приєднатися до родини небіжчика, і Майкл сам налив і підніс їм випити. Трохи переговорили про справи. Майкл повідомив їх, що маєток з усіма будинками продається одній будівельній компанії. За неймовірно вигідну ціну — і це було ще одне свідчення геніальності великого дона.
  Всі розуміли, що тепер імперія повністю переходить на Захід. Що «родина» Корлеоне зліквідує всі свої справи в Нью-Йорку. Для цього треба було лише дочекатися відставки чи смерті дона.
  Хтось нагадав, що майже десять років, від самого весілля Конні Корлеоне з Карло Ріцці, в цьому домі не збиралося стільки люду. Майкл підійшов до вікна, що виходило в садок. Колись давно вони з Кей сиділи в цьому садку, й гадки не маючи, що на Майкла чекає така дивна доля. Його батько, вмираючи, сказав: «Яке гарне життя». Майкл не пригадував, щоб його батько коли-небудь філософував про смерть, ніби дон надто поважав смерть, щоб говорити про неї.
  Час був їхати на кладовище. Час ховати великого дона. Майкл узяв за руку Кей і вийшов у садок, щоб приєднатися до похоронної процесії. За доновою труною йшли капореджіме з їхніми людьми, а потім усі ті скромні люди, що їх благословив Хрещений за своє життя. Пекар Назоріне, вдова Коломбо з синами й незліченні ряди інших людей із світу, яким він правив. Були навіть його вороги, що прийшли віддати йому шану.
  Майкл дивився на процесію з ледь помітною ввічливою посмішкою. Його ніщо не дивувало. «Так, — думав він, — якщо я, вмираючи, зможу сказати, що життя гарне, якщо зможу так само вірити в себе, тоді ніщо не матиме значення». Він наслідуватиме свого батька. Піклуватиметься дітьми, сім'єю, своїм світом. Але його діти ростимуть в іншому світі. Вони стануть лікарями, артистами, науковцями, губернаторами, президентами. Ким завгодно. Він подбає, щоб вони приєдналися до вселюдської родини, проте, як могутній і обережний батько, він, безперечно, не спускатиме ока з цієї вселюдської родини.
  ***
  Вранці наступного дня всі важливі особи «родини» Корлеоне зібралися в маєтку. Перед дванадцятою їх впустили в порожній будинок дона. Приймав їх Майкл Корлеоне.
  Люди майже заповнили наріжну кімнату-бібліотеку. Тут були обидва капореджіме — Клеменца й Тессіо; Рокко Лампоне з розсудливим, тямущим виразом на обличчі; дуже тихий Карло Ріцці — людина, що знає своє місце; Том Хейген, що залишив свої суто юридичні обов'язки, щоб допомогти в цю нелегку годину; Альберт Нері, який намагався стояти ближче до Майкла, підносячи запальничку до сигарети нового дона, наливаючи йому в склянку віскі — всіляко демонстрував беззастережну вірність, незважаючи на недавнє лихо в «родині» Корлеоне.
  Смерть дона була великим нещастям для «родини». Вона, здавалося, втратила половину своєї сили й майже всі шанси в переговорах із спілкою Барціні-Татталья. Це знав кожен із присутніх у кімнаті, всі чекали, що скаже Майкл, бо в їхніх очах він ще не був новим доном, він не заслужив ні цього становища, ні цього титулу. Якби Хрещений жив, він би забезпечив для сина становище ватажка, а так усе ще вилами по воді писане.
  Майкл зачекав, поки Нері підніс усім по келиху. А потім тихо проказав:
  — Я розумію ваші почуття. Всі ви поважали мого батька, а тепер вам доводиться непокоїтися за себе й за свої родини. Дехто гадає, як усе це вплине на наші попередні наміри та мої обіцянки. Що ж, відповідь буде така: ніяк. Усе йтиме своїм звичаєм, як досі.
  Клеменца схитнув своєю здоровенною буйволячою головою. Його волосся посивіло, а риси обличчя ще більше розпливлися від жиру.
  — Барціні й Татталья тепер напруть на нас з усією силою, яка в них є, Майку. Тоді доведеться або ж битися з ними, або підготуватися до виснажливої конкуренції.
  Кожен відзначив, що Клеменца не назвав Майкла повним ім'ям, не кажучи вже про те, що не величав його доном.
  — Давайте почекаємо й побачимо, що буде, — відповів Майкл. — Хай вони перші порушать мир.
  Тессіо заговорив, як завжди, тихо:
  — А вони вже порушили, Майку. Сьогодні вранці відкрили два нових тоталізатори в Брукліні. Мені це переказав капітан поліції, що складає список закладів під протекцією в його дільниці. А через місяць у мене в Брукліні уже не буде місця, щоб повісити свій капелюх.
  Майкл замислено подивився на Тессіо.
  — І ти щось робив проти цього?
  Тессіо заперечливо хитнув маленькою, як у тхора, головою:
  — Ні, я не хочу створювати для тебе ніяких проблем.
  — Добре, —  схвалив Майкл. — Тримайся впевнено свого, і квит. Я це хочу всім вам сказати. Тримайтеся міцно, і квит. Не піддавайтесь на провокації. Дайте мені кілька тижнів, щоб усе владнати, щоб визначити, в якому напрямку віє вітер. А потім я зроблю все можливе для кожного присутнього в цій кімнаті. Тоді ми зберемося на останню нараду й винесемо остаточні ухвали.
  Він не звернув уваги на їхнє здивування. Альберт Нері почав їх випроводжати. Майкл коротко сказав:
  — Томе, зажди хвилинку.
  Хейген підійшов до вікна, що дивилося в подвір'я. Він чекав, поки не побачив, як обидва капореджіме, разом з Карло Ріцці та Рокко Лампоне, пройшли у супроводі Нері через ворота. А потім повернувся до Майкла і запитав:
  — Чи вдалося тобі перебрати на себе всі політичні зв'язки?
  Майкл відказав, не приховуючи жалю:
  — Не всі. Мені треба було ще місяців чотири. Ми з доном якраз працювали над цим. Але я маю всіх суддів, ми з них почали, і найважливіших людей в конгресі. Ну й партійні керівники тут, в Нью-Йорку, безперечно, не ставили ніяких проблем. «Родина» Корлеоне сильніша, ніж будь-хто може собі уявити, але я маю застрахуватись від будь-якої несподіванки. — Він посміхнувся Хейгенові. — Гадаю, що ти вже й сам усе збагнув.
  — Так, мені неважко було здогадатися, — підтвердив Хейген. — За винятком того, чому ти відсторонив мене. Але я надів сицилійський капелюх і зрештою зрозумів і цей хід.
  Майкл засміявся.
  — Старий казав, що ти здогадаєшся. Але тепер такої розкоші я собі вже дозволити не можу. Ти потрібен мені тут. Принаймні на кілька тижнів. Краще подзвони в Лас-Вегас і скажи своїй дружині, що залишишся на кілька тижнів.
  Хейген спитав замислено:
  — А як, по-твоєму, вони підступляться до тебе?
  — Дон мені розказав, — зітхнув Майкл. — Через кого-небудь з наближених. Барціні надішле мені свої умови через когось настільки близького, що в мене не повинно виникнути ніякої підозри.
  — Когось на зразок мене, —  посміхнувся Хейген.
  — Ти ірландець, — відповів йому Майкл з усмішкою. — І тобі вони не довіряться.
  — Я — американець німецького походження, — уточнив Хейген.
  — Для них це все одно, що ірландець, — сказав Майкл. — Вони не підійдуть до тебе й не підійдуть до Нері, бо Нері — колишній полісмен. А потім, ви обидва занадто близькі до мене. Ні, вони не стануть ризикувати. Рокко Лампоне — не досить близький. Отже, це буде Клеменца, Тессіо або Карло Ріцці.
  Хейген тихо подумав уголос:
  — Можу битися об заклад, що це Карло.
  — Побачимо, — відповів Майкл. — Чекати залишилося недовго.
  Це сталося наступного ранку, коли Майкл і Хейген разом снідали. В бібліотеці задзвонив телефон. Майкл підвівся, щоб відповісти, й коли повернувся з бібліотеки в кухню, то повідомив Хейгена:
  — Так ось. Все вже запущено. Я зустрічаюся з Барціні через тиждень. Щоб тепер, після смерті дона, укласти новий мир. — Майкл засміявся.
  — Хто тобі дзвонив? — поцікавився Хейген. — Хто зв'язався з ним?
  Обом було відомо, що той, хто в «родині» Корлеоне пішов на контакт, був зрадником. Майкл сумно посміхнувся і сказав:
  — Тессіо.
  Доїли сніданок мовчки. Як уже пили каву, Хейген нарешті заговорив:
  — Я міг би заприсягнути, що це мав би бути Карло або Клеменца. Я ніколи не міг подумати на Тессіо. Він же серед них найліпший.
  — Найрозумніший, — погодився Майкл. — І він зробив на свій розсуд вельми вдало. Він видасть мене Барціні й успадкує «родину» Корлеоне. А як триматиметься мене, то пропаде, —  гадає, що я не зумію перемогти.
  Хейген довго думав, перше ніж запитав:
  — Ну, й наскільки слушно він розраховує?
  — Зовні все виглядає кепсько. Але батько був єдиною людиною, яка розуміла, що політичні зв'язки й влада варті десяти загонів. Думаю, що я вже перебрав більшу частину політичного впливу батька в свої руки, але я єдиний знаю про це. — Він посміхнувся до Хейгена підбадьорливо. — Я примушу їх називати мене доном. Хоча мені прикро за Тессіо.
  — Ти погодився на зустріч з Барціні? — запитав Хейген.
  — Так, за тиждень від сьогодні. У Брукліні, на території Тессіо, де мені ніщо не загрожує. — Він знову засміявся.
  — Але й до того  — будь обережний, — попередив його Хейген.
  — Для таких порад мені консільйорі не потрібен, — вперше відрубав йому холодно Майкл.
  За той тиждень, що залишився до переговорів між «родинами» Корлеоне й Барціні, Майкл продемонстрував Хейгенові, наскільки обережним він може бути. Він не потикав носа з маєтку і нікого не приймав без Нері. Сталося лише одне неприємне ускладнення. У католицькій церкві мала відбутися конфірмація старшого сина Конні й Карло. Кей попросила Майкла бути хрещеним батьком. Він відмовився.
  — Я не часто прошу тебе, — благала Кей. — Будь ласка, зроби це заради мене. Конні так хочеться. І Карло теж. Для них це дуже важлива річ. Ну, прошу тебе, Майкле.
  Вона бачила, що розсердила чоловіка своєю настирливістю, й чекала, що той відмовиться. Але, на свій подив, почула від нього:
  — Гаразд. Але я не можу залишати оселю. Скажи, хай домовляться зі священиком і відбудуть конфірмацію вдома. Витрати візьми на себе. А якщо у них виникнуть якісь непорозуміння з церквою, то Хейген усе владнає.
  Отож напередодні зустрічі з «родиною» Барціні Майкл Корлеоне став хрещеним батьком сина Карло й Констанці і Ріцці. Він подарував хлопцеві дуже дорогого годинника з золотим браслетом. У будинку Карло відбулася вечеря; прийшли обидва капореджіме, Хейген, Лампоне й усі, хто жив у маєтку, —  звичайно ж, і донова вдова. Конні не знала, що робити від радості, і весь час цілувала то Майкла, то Кей. Карло теж розчулився і при щонайменшій нагоді потискував руку Майклові й називав його по-сільському кумом. Та й сам Майкл, здається, ніколи не був таким люб'язним, таким уважним. Конні шепотіла на вухо Кей:
  — Думаю, що тепер Карло й Майк стануть справжніми друзями. Такі події завжди зближують людей.
  — Я дуже, дуже рада, — відповіла Кей, потискуючи руку своїй зовиці.
  Розділ 30
  Альберт Нері сидів у своїй квартирі в Бронксі й старанно чистив полісменську форму, пошиту з голубої діагоналі. Він відстібнув значок полісмена і поклав на стіл, щоб теж почистити. Кобура з пістолетом висіла на спинці стільця. Ця колись щоденна процедура дивним чином тішила його, хоч Нері мало що тішило останні два роки, відколи його кинула дружина.
  Нері одружився з Ритою, коли та ще ходила до школи, а він був новоспеченим полісменом. Рита була сором'язлива, темноволоса дівчина з суворої італійської родини, батько й мати не дозволяли їй затримуватися на вулиці після десятої вечора. Нері по вуха закохався в цю дівчину, в її невинність, в її добре серце, в її смагляву вроду.
  Спочатку Рита була зачарована своїм чоловіком. Він був надзвичайно дужий. І вона бачила, що інші бояться його через його силу і непохитну справедливість. Нері дуже рідко поводився дипломатично. Якщо він був не згоден з думкою чи поглядами когось іншого, навіть багатьох, то або насуплено мовчав, або різко заперечував. Крім того, Нері мав справжній сицилійський темперамент і був жахливий у гніві. Але ніколи не гнівався на дружину.
  За п'ять років Нері став одним з тих полісменів, яких у Нью-Йорку бояться як вогню. Але й одним з найчесніших у всій нью-йоркській поліції, хоча й мав свої уявлення про те, як треба забезпечувати повагу до закону. Він терпіти не міг хуліганів, і коли бачив гурток молодих нероб, що ввечері десь на розі вулиці чіплялись до перехожих, порушуючи спокій, негайно вживав рішучих заходів. Вдавався до фізичної сили, якою природа нагородила його вельми щедро  — він, здається, і сам не знав її міри.
  Якось увечері він вискочив з патрульної машини в районі Сентрал-Парк-Вест і затримав шістьох хуліганів у чорних куртках, його напарник, знаючи характер Нері, визнав за краще не вплутуватися й не вилазив з машини. Шестеро хлопців, кожному з них було десь під двадцять, зупиняли перехожих і загрозливим тоном домагалися у них сигарет, хоча нікого не покривдили фізично. Вони також дражнили перехожих дівчаток непристойними жестами і то не американськими, а, мабуть, французькими.
  Нері поставив їх попід кам'яною стінкою, що відгороджує Центральний Парк від Восьмої авеню. Ще не смеркло, але Нері вже мав напохваті важкий електричний ліхтар — свою улюблену зброю. Він ніколи не вдавався до пістолета  — не було потреби. Коли він був розлючений, його обличчя ставало таке грізне, що у поєднанні з формою полісмена завжди наганяло страху на хуліганів. Так вийшло й тепер. Нері запитав першого хлопця в чорній шовковій куртці:
  — Як тебе звуть?
  Хлопець назвав ірландське прізвище. Нері суворо йому наказав:
  — Ушивайся з вулиці. Як ще раз побачу тебе сьогодні, то розіпну. — Він показав своїм ліхтарем, куди йти, і хлопець чкурнув у той бік. Нері так само відпустив ще двох. Але четвертий назвав італійське прізвище й навіть усміхнувся до Нері, ніби апелюючи до його національних почуттів. Адже у Нері на лобі написано, що він італієць. Нері якусь мить дивився на хлопця, а потім перепитав без потреби:
  — Так ти італієць?
  Хлопець довірливо посміхнувся у відповідь. А за мить Нері ошелешив його ліхтарем по голові. Хлопець упав навколішки. Шкіра і м'язи на лобі розірвалися, й обличчя залила кров. Але череп не ушкоджено. Нері сказав люто:
  — Ах ти ж стерво! Ти ганьбиш італійців. Через отаких, як ти, за нами тягнеться погана слава. Ану стань. — Він копнув хлопця в бік — не дуже сильно, але боляче. — Іди додому, й щоб я тебе не бачив більше на вулиці. І не попадайся знову мені на очі в цій блазенській одежі, бо я з тебе каліку зроблю. Забирайся додому. Маєш щастя, що не я твій батько.
  Нері не завдав собі великого клопоту з тими двома, що стояли. Він просто потурив їх ногою під зад, нагадуючи вслід, щоб не попадалися йому сьогодні на вулиці.
  Все це робилося завжди так швидко, що не встигав зібратися натовп і ніхто не протестував. Нері зразу сідав у патрульну машину, напарник з місця брав велику швидкість. Не без того, що інколи попадалися й важкі типи, які хотіли дати здачі, а то й витягали ножа. Оцим останнім уже справді не можна було позаздрити. Нері з хижою люттю бив їх до безпам'яті й, закривавлених, жбурляв у патрульну машину. їх садовили під арешт і звинувачували в нападі на полісмена при виконанні обов'язків. Але, як правило, судові доводилося чекати, поки їх випишуть з лікарні.
  Потім Нері, головним чином через те, що не виявив належної поваги до свого сержанта, перевели на дільницю, де будувалась штаб-квартира Організації Об'єднаних Націй. Люди з Організації Об'єднаних Націй, користуючись дипломатичною недоторканістю, ставлять свої машини де завгодно, не звертаючи уваги на встановлені поліцією заборони. Нері поскаржився у відділок, йому порадили не зчиняти галасу, а просто не звертати уваги, та й годі. Але якось увечері на одній з бічних вулиць поставлені безладно машини геть закрили проїзд. Було вже за північ; Нері взяв свій важкий ліхтар з патрульної машини, і, йдучи вздовж вулиці, потрощив усі вітрові стекла на дрібний мак. Не так просто, навіть для поважних дипломатів, за один день поставити нове вітрове скло на свою машину. У поліцію посипалися скарги та вимоги забезпечити належний захист від хуліганства. А скло в автомобілях били щоночі цілий тиждень, поки нарешті хтось здогадався, в чому річ, і Нері перевели до Гарлему.
  Якось невдовзі після цієї пригоди, в неділю, Нері з дружиною подався в Бруклін до своєї овдовілої сестри. Альберт Нері, як справжній сицилієць, почував велику відповідальність за свою сестру і провідував її принаймні раз на два місяці, щоб пересвідчитись, чи все в неї гаразд. Вона була багато старша за нього і мала вже двадцятирічного сина. Цей син, Томас, що ріс без батька, завдавав матері великого клопоту. Він. уже кілька разів потрапляв у якісь халепи, бешкетував. Нері вже раз довелося вдатися до своїх зв'язків у поліції, щоб врятувати хлопця від звинувачення у крадіжці. Того разу він стримав свій гнів, але попередив небожа:
  — Томмі, моя сестра плаче через тебе, і якщо ти не виправишся, то я сам тебе виправлю.
  Він говорив це по-дружньому, як дядько небожеві, не погрожуючи. Та хоча Томмі був найзухваліший юнак у цьому хуліганському районі Брукліна, він все ж таки побоювався свого дядька.
  А тепер сталося так, що в суботу Томмі повернувся додому дуже пізно й, коли вони приїхали, ще спав. Мати пішла розбудити сина, щоб він разом з дядьком і тіткою пообідав. Крізь прочинені двері почулася брутальна відповідь:
  — Чхав я на них. Не заважай спати, — І мати вийшла назад до кухні, винувато всміхаючись.
  Отже, пообідали без нього. Нері поцікавився, чи Томмі дуже допікає сестрі. Вона заперечно схитнула головою.
  Уже збиралися йти, коли Томмі нарешті встав. Він ледь промимрив вітання й пішов на кухню. А звідти гаркнув матері:
  — Гей, ма. А чи не приготувала б ти мені щось попоїсти?
  Він не просив, він вимагав тоном вередливої, розбещеної дитини. Мати крикнула сердито:
  — Вставай перед обідом, тоді й попоїси. Я не збираюся задля тебе ще раз пектися біля плити.
  То була досить неприємна сцена, але такі трапляються скрізь, і нічого б не сталося, коли б Томмі, роздратований спросоння, не зробив помилки й не вилаяв матір брудними словами, заявляючи, що піде їсти до ресторану. Йому зразу ж довелося пошкодувати. Дядько вже вхопив його як кіт мишу. Не так тому, що небіж образив матір перед ним, як тому, що, за всіма ознаками, Томмі щодня отак розмовляв з нею. Томмі ніколи не важився поводитись таким чином при дядькові. Просто цієї неділі він забув про нього. На своє нещастя.
  Перед очима двох переляканих на смерть жінок Нері безжалісно й методично катував свого небожа. Хлопець спочатку намагався боронитись, але скоро здався й почав проситися. Нері ляскав його по пиці, поки губи набрякли й укрилися кров'ю; він гупав його головою в стіну, стусав у живіт, повалив на підлогу і товк обличчям у килим. Тоді наказав жінкам почекати, а сам виволік небожа на вулицю, затяг у свою машину й настрахав: «Якщо я хоч раз почую від сестри, що ти собі дозволяєш обзивати її такими словами, то я так розмалюю тебе, що сьогоднішня прочуханка тобі здасться поцілунком вуличної шльондри. Я хочу, щоб ти взявся за розум. А тепер іди додому й скажи моїй дружині, що я чекаю на неї».
  Через два місяці після цього випадку, повернувшись додому з пізньої зміни, Нері побачив, що жінка пішла від нього. Вона забрала всі свої манатки й подалась до батьківського дому. Її батько сказав Нері, що Рита боїться його, боїться жити з ним через його запальну натуру. Альберт Нері не міг повірити. Він ніколи в житті не зачепив своєї дружини й пальцем, ніколи їй не погрожував, ніколи не почував до неї нічого, крім любові. Її вчинок настільки збив його з пантелику, що Нері вирішив зачекати кілька днів, перш ніж іти переговорити з нею.
  Як на те, наступного нічного чергування з ним сталася халепа. Його машина поїхала на виклик до Гарлему — сказали, що там спроба вбивства. Як завжди, Нері вискочив з машини, коли та ще тільки підкочувалась до бровки. Було вже за північ, і його замашний ліхтар був при ньому. Він зразу побачив, де саме потребували його. Коло одного з під'їздів стояв натовп. Якась стара негритянка сказала Нері:
  — Ом там чоловік ріже дівчинку...
  Він зайшов у під'їзд. З другого кінця крізь відчинені двері виривалося світло й чулися зойки. Нері поспішив до відчинених дверей, тримаючи в руці ліхтаря, і мало не впав, спіткнувшись об двоє жіночих тіл, розпростертих на підлозі. Одна була негритянка років двадцяти п'яти. Друга — мулатка років дванадцяти, не більше. Обидві закривавлені від порізів бритвою на обличчі й на тілі. Нері побачив в кімнаті й того, хто скоїв це. Бачив його не вперше.
  То був Вакс Бейнс, відомий у околиці сутенер, розповсюджувач наркотиків і грабіжник. Його очі були зовсім безтямні від великої дози наркотику, а тремтяча рука стискала кривавого ножа. Нері заарештував його якраз два тижні тому, коли він на вулиці жорстоко побив одну з повій, які працювали на нього. Бейнс сказав тоді йому:
  — Чоловіче, це не твоя справа.
  Напарник Нері також щось промимрив на зразок того, що хай, мовляв, негри хоч переріжуть один одного, якщо їм так хочеться, але Нері привів Бейнса в відділок. Наступного ж дня сутенера випустили на поруки.
  Нері ніколи не любив негрів, а робота в Гарлемі знеохотила до них ще більше. Вони пиячили, дуріли від наркотиків, а їхні жінки працювали або таскалися по вулиці. Від них йому не було жодної користі. Зухвале порушення Бейнсом закону збісило його. Вигляд дівчини, жахливо порізаної бритвою, доконав Нері і він холоднокровно вирішив не відводити Бейнса до відділення.
  Але за ним вже стояв натовп свідків: люди з сусідніх квартир і його партнер по машині.
  Нері наказав Бейнсові:
  — Кинь ніж, ти заарештований.
  — Чоловіче, — засміявся Бейнс, — щоб арештувати мене, тобі доведеться взятися за пістолет, якщо ти не хочеш скуштувати цього, — він підніс ножа.
  Нері рвучко кинувся вперед, так що напарник його не встиг вихопити пістолета. Негр полоснув ножем, але Нері, що мав дуже швидку реакцію, перехопив його за зап'ясток лівою рукою, а правою з усієї сили блискавично опустив на скроню Бейнсові ліхтар. Удар примусив Бейнса впасти на коліна, він захитався як п'яний, а ніж випав у нього з руки. Негр був безпорадний, отож другого удару Нері вже не можна було вибачити, як зробили висновок із зізнань численних свідків та його напарника слідство і кримінальний суд. Його другий удар по голові Бейнса був такої сили, що скло в ліхтарі розлетілося на скалки, а головка ліхтаря з лампочкою відлетіла через усю кімнату, далеко вбік. Важка трубка зігнулась, й лише батарейки не дали їй переламатися. Один з присутніх  — негр, що жив у цьому будинку і пізніше свідчив проти Нері, — промовив захоплено:
  — Чоловіче, та в цього негра голова як камінь!
  Однак Бейнсова голова все ж таки не була кам'яна. Удар проломив йому череп. І через дві години в лікарні «Гарлем госпітал» він помер.
  Альберт Нері єдиний з усіх здивувався, коли його звинуватили у перевищенні вжитих ним заходів під час самооборони. Його звільнили з поліції й почали проти нього кримінальну справу. Звинуватили в убивстві й засудили на десять років. Але тепер його переповнювала така дика лють і зненависть до суспільства, що йому на все було начхати. Його визнали злочинцем! У них вистачило нахабства запроторити його в тюрму за вбивство отієї тварюки, того чорного сутенера! І їм немає діла до жінки й дівчинки, що й досі лежать у лікарні, спотворені на все життя.
  Нері не боявся тюрми. Думав, що завдяки своїй дружбі з ним, як з колишнім полісменом, та ще з огляду на характер його злочину, поводитимуться не так суворо. Кілька приятелів-полісменів уже обіцяли переговорити з ким слід. Лише його тесть, кмітливий літній італієць, власник рибної крамниці в Бронксі, був переконаний, що Альбертові Нері не витримати й року в тюрмі. Або його вб'є хтось із сусідів по камері, або він сам порішить когось з них. Відчуваючи за собою провину — адже його донька через якийсь жіночий веред кинула такого порядного чоловіка,» — тесть Нері попросив «родину» Корлеоне втрутитися. Тесть сплачував гроші одному з представників «родини» за протекцію й постачав на стіл самим Корлеоне, як подарунок, добірну рибу.
  «Родина» Корлеоне знала про Альберта Нері. За ним йшла слава справедливого й грізного полісмена; за ним також закріпилась репутація людини, якою не можна легковажити, людини, що навіює страх сама собою, незалежно від службової зброї й мундира. «Родина» Корлеоне завжди цікавилася такими людьми. Той факт, що він був полісменом, не говорив ні про що. Багато людей змолоду стають на хибний шлях, що не відповідає їхньому справжньому призначенню. Але час і доля, як правило, допомагають знайти справжнє покликання.
  Клеменца зі своїм нюхом на необхідних людей звернув увагу Тома Хейгена на справу Нері. Хейген вивчив копію матеріалів слідства й вислухав Клеменцу. Потім зауважив:
  — Не виключено, що маємо другого Луку Бразі.
  Клеменца завзято закивав головою. Лице огрядного капореджіме не мало добродушного виразу, характерного для повних людей.
  — Я думаю так само. Майклові слід самому взятися за нього.
  Отож не встигли ще перевести Альберта Нері з тимчасового ув'язнення до тюрми на півночі штату, де він мав відсидіти свій термін, як його повідомили, що суддя переглянув справу на підставі нових даних і свідчень високих поліцейських чинів. Вирок було замінено умовним, і його звільнили. Альберт Нері не був дурнем, а його тесть надмірним скромником. Довідавшись, як усе сталося, Нері сплатив борг тестеві, погодившись розлучитись з Ритою. Після цього він зробив візит на Лонг-Біч, щоб подякувати своєму благодійникові. Звичайно, про все було домовлено заздалегідь. Майкл прийняв його в своїй бібліотеці.
  Нері висловив свою подяку офіційним тоном, і його здивувала й потішила теплота, з якою Майкл сприйняв ту подяку.
  — Чорти б їх узяли, — говорив Майкл. — Я не можу дозволити, щоб так попихали земляком-сицилійцем. Адже тебе мали б ще й нагородити якоюсь там медаллю чи біс їх знає чим. Але ці кляті політикани ні про що не дбають, крім своєї закулісної гри. Я б ніколи не став утручатись, якби не перевірив усе від початку й до кінця і не побачив, що з тобою по-свинячому вчинили. Один з моїх хлопців переговорив із твоєю сестрою, й вона розповіла, як ти завжди турбувався про неї та її хлопця, як ти направляв його у житті, не давав зіпсуватися. Твій тесть не нахвалиться тобою. А це не часто трапляється. — Майкл тактовно не згадав про те, що дружина кинула Нері.
  Вони трохи поговорили. Нері мав мовчазну вдачу, але з Майклом Корлеоне він розговорився. Майкл був лише на п'ять років старший за нього, але Нері говорив з ним так, ніби той був набагато старший, принаймні як його батько. Майкл зауважив:
  — Не було б ніякого сенсу визволяти тебе з тюрми, а потім кидати напризволяще, без шматка хліба. Я можу підшукати для тебе роботу. У мене є підприємства в Лас-Вегасі, і з твоїм досвідом ти б міг керувати охороною в готелі. Або, якщо тобі хочеться завести якийсь власний бізнес, я міг би замовити слівце в банку, щоб тобі дали позику.
  Нері аж дух перехопило від вдячності і зніяковіння. Він гордо відмовився, а потім додав:
  — Однаково з умовним вироком я мушу перебувати під наглядом суду.
  — Це пусте, — жваво відповів Майкл, — я все влаштую. Забудь про цей вирок, а щоб банки не копилили носа, я можу вилучити твій жовтий бланк.
  Жовтий бланк — це листок, на якому поліція веде облік карних вчинків правопорушників. Як правило, бланк передають судді, коли той зважує міру покарання звинуваченому. Нері досить довго служив у поліції і знав, що не один розбишака відбувся легким вироком, бо підкуплені поліцейські з департаменту кримінального обліку подавали до суду чистий жовтий бланк. Отже, його не здивувало, що Майкл Корлеоне міг таке влаштувати, здивувало тільки те, що він це робить для нього.
  — Якщо мені буде потрібна допомога, я скористаюсь... — сказав Нері.
  — Добре, добре, — охоче погодився Майкл і глянув на годинник. Нері вирішив, що йому пора йти, й підвівся. І знову його здивували.
  — Час обідати, — сказав Майкл. — Ходімо, пообідаємо в нас. Мій батько казав, що хоче бачити тебе. Підемо до його будинку. Мати сьогодні приготувала смажений перець з яйцями й ковбасою. По-сицилійському.
  Це був найкращий день для Альберта Нері, відколи він став сиротою, тобто з п'ятнадцяти років. Дон Корлеоне був сама люб'язність, і його дуже потішило, коли він довідався, що рід Нері походить з невеличкого сільця всього за кілька хвилин ходу від його рідного села. Точилася приємна розмова, подавали смачні страви, пили густо-червоне вино. Нері вразила думка, що ось нарешті він сидить серед своїх, по-справжньому своїх. Він розумів, що попав сюди як випадковий гість, але вже знав, що може знайти тут постійне місце для себе й бути щасливим у світі цих людей.
  Майкл і дон провели його до машини. Дон потис йому руку і сказав:
  — Ти гарний хлопець. Ось цьому синові, Майклу, я передаю свою фірму імпорту маслинової олії, навчаю його комерції, бо я вже старий і хочу відійти на спочинок. І ось він прийшов до мене і просить утрутитися в твою справу. Я кажу йому: ти держись краще маслинової олії. Але він править своєї, і квит. Каже мені: таж то добрий хлопець, сицилієць, і з ним хочуть повестися по-свинському. І не давав мені спокою. Я розповідаю це тобі для того, щоб сказати, що він таки мав рацію. Тепер, коли я побачив тебе, я радий, що ми поклопоталися про тебе. Отож якщо ми ще зможемо щось зробити для тебе, проси не соромлячись. Зрозумів? Ми до твоїх послуг(тепер, пригадавши донову люб'язність, Нері пожалкував, що дона вже немає живого і що він не зможе дізнатися про послугу, яку Нері зробить сьогодні «родині» Корлеоне).
  Не минуло й трьох днів, як Нері вже все вирішив для себе. Він добре розумів, що його вербують, але зрозумів також і те, що «родина» Корлеоне схвалила той його вчинок, який суспільство засудило і за який покарало його. Отже, «родина» Корлеоне цінує його, а суспільство — ні. Він зрозумів, що йому поведеться краще в світі, створеному «родиною» Корлеоне, ніж у великому світі. І зрозумів також, що в своїх вузьких рамках «родина» Корлеоне мала більше влади.
  Нері знову прийшов до Майкла і виклав карти на стіл.
  Він сказав, що не хоче працювати в Лас-Вегасі, а воліє служити «родині» десь тут, у Нью-Йорку. Запевнив у своїй відданості. Майкл був зворушений. Нері це добре бачив. Але Майкл наполіг, щоб Нері спочатку відпочив місяць у Майамі, в готелі, що належав «родині»; йому оплатили дорогу й видали місячну платню наперед, отже, він мав потрібні кошти, щоб відпочити як слід.
  Цей відпочинок уперше дав Нері змогу зазнати розкошів. Обслуга в готелі аж упадала за ним: «То ж приятель Майкла Корлеоне!»
  Про це вже знали тут усі. Йому дали шикарний номер, не якусь там кімнатчину, як для бідного родича. Чоловік, що держав нічний клуб при готелі, звів його з вродливими дівчатами. Повернувшись до Нью-Йорка через місяць, Нері уже трохи не так дивився на життя.
  Його приділили до загону Клеменци. У цього знавця кадрів він пройшов пильну перевірку. Доводилося вживати певних запобіжних заходів. Адже як-не-як Нері колись був полісменом. Але природна злість Нері поборола всі докори сумління, якщо вони у нього ще були.
  Менше як за рік він «пройшов гарт», і всі дороги назад було йому відрізано.
  Клеменца співав йому дифірамби. Нері, мовляв, справжнє диво, другий Лука Бразі. Клеменца хвалився, що він буде ще кращий за Луку Бразі. Адже ж Нері був його знахідкою. Фізичні дані його були досконалі. Він мав таку реакцію й координацію, що міг би стати другим Джо ді Маджо. Клеменца також знав, що Нері не залишать під його командою. Його підпорядкували самому Майклові Корлеоне — звісно, з неодмінним посередництвом Тома Хейгена. Нері отримував чималу платню, але у нього не було власного джерела прибутку, такого, як, скажімо, букмекерська контора чи данина з профспілкової організації. Зрозуміло, що його пошана до Майкла Корлеоне була безмежна, і одного дня Хейген жартома сказав Майклові: «Ну, тепер ти маєш свого Луку».
  Майкл кивнув головою. Він справді домігся свого. Нері став вірним йому до самої смерті. А навчив Майкла зробити це, звичайно, сам дон. Якось, під час своєї довгої науки у батька, Майкл запитав:
  — Скажи, як ти зумів приручити такого типа, як Бразі? Таку звірюку?
  І дон прочитав йому лекцію.
  — Є на світі люди, — сказав він, — котрі самі нариваються, щоб їх уколошкали. Ти, певне, помічав таких. Граючи в карти, заводять сварки; коли хто на дорозі ледь-ледь черкне їхню машину крилом, вискакують з машини, як скажені, або лають і дратують людей, про чию силу нічого не знають. Я якось бачив одного дурня, що умисне дражнив цілий гурт горлорізів, сам-самісінький і без зброї. Такі люди ніби ходять по світу й кричать: «Убийте мене! Убийте мене!» Про таке ми читаємо в газетах щодня. Звісно, такі люди й іншим завдають чимало лиха.
  Ось Лука Бразі й був такою людиною. Але він був чоловік такий надзвичайний, що дуже довго не міг знайти на свою голову сильніших за себе. Для нас такі люди здебільшого ні до чого, але такий, як Бразі, в умілих руках стає могутньою зброєю. Весь фокус ось у чому: коли вже він не боїться смерті й справді шукає її, зроби так, щоб ти був єдиний на світі, від чиєї руки він не хоче вмерти. Нехай він боїться тільки цього — не самої смерті, а тільки того, що порішиш його саме ти. І тоді він твій.
  Це був один з найцінніших уроків, даних доном за життя, і Майкл скористався ним, щоб зробити Нері своїм Лукою Бразі,
  І ось тепер нарешті Альберт Нері у своїй квартирі в Бронксі збирався знову вдягти форму полісмена. Він старанно чистив її. Потім начистить кобуру. І на кашкеті також треба надраїти козирок, налощити міцні чорні черевики. Нері працював з охотою. Він знайшов своє місце в світі, Майкл Корлеоне довіряє йому цілковито, і сьогодні Нері виправдає цю довіру.
  Розділ 31
  Того ж таки дня два великі лімузини стояли на подвір’ї в Лонг-Біч. Одна з машин чекала на Конні Корлеоне, її матір, чоловіка та двох синів, щоб відвезти їх до аеропорту. Родина Ріцці збиралася провести в Лас-Вегасі літо й підготуватися до остаточного переїзду в це місто. Такий наказ отримав Карло від Майкла, незважаючи на протести Конні. Майкл не став пояснювати, що він бажає вивезти всіх з маєтку до початку переговорів між «родинами» Корлеоне й Барціні. Бо й саму зустріч тримали у великій таємниці. Про неї в «родині» знали лише капореджіме.
  Другий лімузин чекав на Кей з дітьми: вони їхали навідати її батьків у Нью-Гемпшир. Майкл мусив залишатися на Лонг-Біч, у нього, на жаль, були невідкладні справи.
  Напередодні ввечері Майкл переказав Карло Ріцці, що Карло зможе приєднатися до жінки й дітей через кілька днів, але поки що він потрібен тут. Конні лютувала. Намагалася додзвонитися до Майкла, але той поїхав у місто. І тепер нишпорила по всьому маєтку, але Майкл зачинився з Томом Хейгеном і наказав, щоб його не турбували. Конні поцілувала на прощання свого Карло, і він допоміг їй сісти в машину.
  — Якщо ти не прилетиш через два дні, то я сама приїду сюди, за тобою, — погрожувала йому Конні.
  — Я приїду, — пообіцяв він, нагороджуючи її наостанку змовницькою посмішкою хтивого чоловіка. Вона висунулася у віконце.
  — Як ти думаєш, навіщо ти потрібен Майклові? — Від хвилювання її обличчя виглядало старим і непривабливим. Карло стенув плечима.
  — Він обіцяв мені щось значне, — відповів Карло. Може, саме про це й хоче переговорити. У всякому разі, він натякнув саме на таку можливість.
  Карло не знав, що на сьогоднішній вечір призначено зустріч з Барціні. Конні перепитала зацікавлено:
  — Це правда, Карло?
  Чоловік заспокійливо кивнув головою.
  Лімузин виїхав через ворота на вулицю. Лише коли від'їхала перша машина, вийшов Майкл, щоб попрощатися з Кей і синами. Карло також підійшов і побажав Кей щасливої подорожі й доброго відпочинку. Нарешті й другий лімузин від'їхав з подвір'я.
  — Вибач, що затримав тебе тут, Карло. Але це забере не більше двох днів.
  — Будь ласка, скільки завгодно, — поспішив висловити свою згоду Карло.
  — От і добре, — сказав Майкл. — Будь коло телефону, я тебе покличу, коли звільнюсь. А до того у мене є ще деякі справи, гаразд?
  — Гаразд, гаразд, Майку, — відповів Карло. А тоді пішов до себе додому, подзвонив коханці, яку таємно тримав у Вестбері, і пообіцяв, що сьогодні ввечері спробує приїхати до неї. А потім витяг пляшку віскі й приготувався чекати. Сидіти за пляшкою довелося досить довго. Десь після полудня у ворота почали заїжджати машини. Карло бачив, як з однієї вийшов Клеменца, а трохи пізніше з другої вийшов Тессіо. Обох охоронець провів до будинку Майкла. Через кілька годин Клеменца вийшов, а Тессіо не з'являвся.
  Карло пішов на подвір'я подихати свіжим повітрям, хвилин на десять, не більше. Він знав в обличчя усіх охоронців, що несли службу в маєтку, навіть приятелював з декотрими. Думав погомоніти з ким-небудь, щоб згаяти час. Але, на його подив, серед сьогоднішніх охоронців не було жодного знайомого обличчя. Всі незнайомі. А ще дивніше — коло брами стояв Рокко Лампоне, а Карло знав, що Рокко має надто високе становище в «родині», щоб виконувати таке холуйське доручення, хіба трапилося щось справді надзвичайне.
  Рокко всміхнувся по-дружньому й привітався. Карло насторожився. Рокко сказав:
  — Ого, а я думав, що ти збирався на відпочинок разом з доном.
  — Майк хоче, щоб я затримався на пару днів. Має для мене якісь справи, —  відповів Карло.
  — Он воно що, — зітхнув Рокко Лампоне. — Мені сказав те ж саме. А потім звелів стовбичити при воротях. Що ж, він бос, ворота так ворота, кат їх бери. — В його голосі відчувалася трохи презирлива нотка; мовляв, Майклові ще далеко до свого батька.
  Карло вислухав той натяк неприхильно.
  — Майкл знає, що робить, — відказав він.
  Рокко прийняв цю відсіч мовчки. Карло попрощався й пішов у дім. Щось діється, але Рокко не знав, що саме.
  Майкл стояв біля вікна у вітальні й дивився, як Карло тиняється по двору. Хейген подав йому чарку міцного коньяку. Майкл вдячно всміхнувся й трохи надпив. Позад нього Хейген лагідно нагадав:
  — Майку, треба починати, вже час.
  — От якби не так скоро, — зітхнув Майкл, — якби старий протяг трохи довше.
  — Все буде гаразд, — заспокоїв Хейген. — Якщо я не наплутав, то й ніхто не наплутає. Ти все чудово облагодив.
  Майкл відвернувся від вікна.
  — Багато що спланував ще старий. Я й гадки не мав, який він проникливий. Але думаю, що ти це знав.
  — Другого такого, як він немає, — притакнув Хейген. — Але все задумано чудово. Просто незрівнянної. Ти теж будеш непоганий.
  — Побачимо, що вийде. Тессіо й Клеменца вже тут? — спитав Майкл.
  Хейген підтвердив.
  Майкл допив коньяк.
  — Надішли до мене Клеменцу. Я сам проінструктую його. А Тессіо взагалі не хочу бачити. Просто перекажи йому, що я за півгодини буду готовий для зустрічі з Барціні. А після цього вже почнуть діяти люди Клеменци.
  Хейген спитав байдужим голосом:
  — Ніяк не можна залишити Тессіо на цім світі?
  — Ніяк, — відповів Майкл.
  ***
  На півночі штату, в Буффало, невеличка піцерія на бічній вулиці ледь встигала обслуговувати, клієнтів. А коли пройшла обідня пора й настав відносний спокій, продавець прибрав з віконця круглу бляшану тацю, на якій лежало кілька шматків піци, й поставив її на полицю над чималою цегляною піччю. Тоді зазирнув у піч, де випікалася нова піцца — великий корж, притрушений сиром і присмачений томатною пастою. Сир ще не взявся пухирцями. Продавець знову повернувся до прилавка-вікна, що дозволяв йому обслуговувати людей з вулиці. Біля вікна стояв кремезний молодик. Він замовив:
  — Скибку піци.
  Продавець поклав на дерев'яну лопату один з охололих шматків і вправно вкинув у піч розігрівати. Клієнт, замість чекати на вулиці, вирішив зайти досередини. Піцерія була вже порожня. Продавець витяг з печі гарячу скибку й поклав на паперову тарілочку перед клієнтом. Але той, не збираючись розплачуватися, пильно дивився на нього.
  — Я чув, що в тебе на грудях шикарне татуювання, —  сказав клієнт. — Он у тебе комірець розстебнутий і видно верх. А чи не показав би ти мені його повністю?
  Продавець заціпенів. Його немов паралізувало.
  — Розстебни сорочку, — наказав клієнт.
  — Немає в мене ніякого татуювання, — вимовив нарешті продавець з дуже помітним італійським акцентом. — Той чоловік працює ввечері.
  Клієнт хрипко зареготав. Зареготав недобре, удавано.
  — Ну-ну, розстібай сорочку, хочу глянути.
  Продавець почав задкувати, сподіваючись заскочити за піч і вислизнути задніми дверима в підсобку. Але клієнт підніс над прилавком руку з пістолетом і вистрелив. Куля вдарила продавця в груди, він заточився за піч. Клієнт вистрелив ще раз, і продавець упав на підлогу. Клієнт обійшов прилавок, нахилився і смикнув за сорочку, обриваючи ґудзики. Груди вже залила кров, але татуювання ще можна було бачити — обнімаються коханці, а їх пронизує кинджал. Рука продавця безсило піднялася вгору, ніби він ще хотів затулитися нею. Вбивця повідомив:
  — Фабріціо, Майкл Корлеоне переказує тобі своє шанування.
  Тоді підніс пістолет майже впритул до скроні продавця і натиснув на курок. А потім вийшов з піцерії. Коло тротуару на нього чекала машина з відчиненими дверцятами. Він ускочив усередину, й машина зірвалася з місця.
  Рокко Лампоне почув телефонний дзвінок і підійшов до одного з стовпів брами, на якому висів апарат. Йому і казали:
  — Ваш товар готовий, —  і поклали трубку.
  Рокко сів у свою машину й поїхав з Лонг-Біч. Перетнув дорогу Джонс-Біч-Козвей — ту саму, де вбито Сонні Корлеоне, — і під'їхав до залізничного вокзалу в Вантафі. Там поставив машину. На нього вже чекала інша машина, а в ній двоє чоловіків. Вони підвезли його до мотелю за десять хвилин їзди від дороги Санрайз-Хайвей і заїхали НА подвір'я. Лампоне залишив обох чекати на нього в машині, а сам пішов до одного з невеликих бунгало в стилі сільського будинку. Ударом ноги висадив двері й заскочив досередини.
  Сімдесятирічний Філіпп Татталья, голий як немовля, підвівся з ліжка, на якому лежало молоденьке дівчисько. Волосся на голові Татталья було чорне, як смола, але шерсть на грудях і животі зовсім сива. Тіло пухке, як у поросятка. Рокко всадив чотири кулі в голе черево. А потім крутнувся й побіг до машини. Його висадили коло вокзалу в Вантафі. Він пересів у свою машину й поїхав на Лонг-Біч. Приїхавши, на якусь мить зайшов до Майкла Корлеоне, а потім знову зайняв свій пост біля воріт.
  ***
  Нарешті в своєму безлюдному помешканні Альберт Нері закінчив опоряджувати форму. Він неквапно вдягнувся — штани, сорочка, краватка й мундир, пояс із кобурою. Коли його вигнали з поліції, то примусили здати зброю, але через якийсь службовий недогляд не забрали обмундируванні і нагрудний знак. Клеменца забезпечив його новеньким пістолетом поліцейського зразка тридцять восьмого калібру, який неможливо було засікти. Нері розібрав його, почистив, змастив, перевірив бойок, зібрав і натиснув на курок. Зарядив барабан і вже був готовий іти.
  Поклав поліцейський кашкет у великий паперовий кульок, а поверх мундира накинув цивільного плаща, щоб не впадала в очі його форма. Глянув на годинник. Машина мала під'їхати аж за п'ятнадцять хвилин. Він простояв чверть години, розглядаючи себе в дзеркало. Сумнівів не могло бути. Він виглядав справжнім полісменом.
  У машині на передньому сидінні вже чекали на нього двоє з людей Рокко Лампоне. Нері сів ззаду. Машина рушила, й коли виїхали за межі району, де він жив, Нері скинув з пліч цивільного плаща й залишив його на землі, розірвав кульок, вийняв і надяг на голову кашкет полісмена.
  На розі П'ятдесят п'ятої вулиці й П'ятої авеню машина під'їхала до тротуару, й Нері вийшов. Рушив уздовж авеню; до нього поверталося дивне відчуття, от немовби він і справді чергує й обходить вулиці, як колись. Було людно. Дійшов до Рокфеллерівського центру й зупинився навпроти собору св. Патріка. По цей бік П'ятої авеню помітив потрібний йому лімузин. Підійшов уже до самого Рокфеллерівського центру. Лімузин стояв самотньо між стовпчиками, на яких було написано, що стоянка й зупинка в цьому місці заборонена. Нері стишив ходу. Він прийшов рано. Зупинився, щоб щось записати в службовий блокнот, а потім пішов далі. Підійшов до лімузина. Торкнув ліхтариком крило машини. Водій здивовано зиркнув на нього. Нері вказав кийком на знак «СТОЯНКА ЗАБОРОНЕНА» й показав водієві, щоб той забирався геть. Шофер відвернув голову. Нері зійшов на проїжджу частину дороги й став навпроти відчиненого віконця шофера. Той мав вигляд дебелого бандюги, саме таких Нері подобалось вгамовувати. Сказав навмисне образливим тоном:
  — Слухай, хлопче, ти хочеш, щоб я причепив тобі нижче спини квитанцію про штраф і виклик до суду, чи, може, все ж таки здимієш звідси?
  Водій відповів спокійно:
  — Розпитай спершу в своєму відділку. Ну а якщо вже тобі так кортить, то можеш виписати мені свою квитанцію.
  — Ану гайда звідси, — підвищив голос Нері, — бо як витягну з машини, тоді начувайся.
  Водій, як фокусник, видобув звідкись десятидоларівку, склав її однією рукою в маленький квадратик і спробував пропхнути Нері за пазуху. Нері вийшов на тротуар і поманив водія пальцем до себе. Той вийшов з машини.
  — Ану давай свої права й документи на машину, — наказав Нері. Він мав надію завести водія за ріг, однак тепер це відпадало. Краєм ока він помітив, як з будинку «Плаза білдінг» на вулицю вийшло троє невисоких, міцної будови чоловіків. Це був сам Барціні й двоє його охоронців, що вирушали на зустріч з Майклом Корлеоне. Тієї ж миті один з охоронців заквапився вперед, щоб з'ясувати, що там скоїлось біля машини Барціні. Він запитав у водія:
  — Що трапилося?
  Водій сердито відповів:
  — Виписує мені штраф. Тільки й усього. Певне, цей хлопець недавно у відділку.
  Підійшов сам Барціні з другим охоронцем і гримнув:
  — Що тут за чортівня?
  Закінчивши писати в блокноті, Нері віддав водієві його права й документи на машину. Потім поклав у задню кишеню блокнот і блискавично видобув «спеціальний» тридцять восьмого калібру. Він устиг послати три кулі в широченні груди Барціні, перше ніж троє інших отямилися й кинулися врозтіч. На той час Нері вже зник у натовпі, забіг за ріг вулиці, де його підхопила машина й помчала в напрямку Дев'ятої авеню, а потім до центру міста. Біля парку «Челсі» Нері, що вже скинув кашкета, переодягся і накинув на себе плащ, пересів у іншу машину, що чекала на нього. Пістолет і форму полісмена він залишив у першій машині. Їх треба було спекатися. А ще за годину він уже спокійно розмовляв з Майклом у маєтку «родини» Корлеоне на Лонг-Біч.
  ***
  Тессіо чекав на кухні в доновому будинку, п'ючи міцну каву, коли по нього прийшов Том Хейген.
  — Майкл уже готовий їхати з тобою, — сказав він. — Але спочатку подзвони Барціні й скажи, нехай виїжджає.
  Тессіо підвівся й підійшов до телефону, що висів на стіні. Він подзвонив Барціні до його контори в Нью-Йорку й коротко сказав:
  — Ми вже виїжджаємо в Бруклін. — Повісив трубку й усміхнувся до Хейгена. — Сподіваюся, що Майкл сьогодні привезе нам приємні новини.
  Хейген відповів дуже серйозно:
  — Не маю сумніву.
  Він провів Тессіо з кухні надвір і підійшов з ним до дверей Майклового будинку. Коло дверей їх зупинив охоронець.
  — Бос сказав, що поїде своєю машиною. Наказав вам обом їхати без нього попереду.
  Тессіо спохмурнів і обернувся до Хейгена.
  — Сто чортів, не можна цього робити. Це ж псує всі мої приготування.
  В цю мить коло них з'явилося ще троє охоронців. Хейген лагідно відповів:
  — Я теж не можу їхати з тобою, Тессіо.
  Капореджіме з тхорячою мордочкою миттю все зрозумів.
  І підкорився. На якусь мить йому стало недобре, а потім він опанував себе. Сказав Хейгенові:
  — Скажи Майклові, що я робив це заради справи. А самого його я завжди любив.
  — Він розуміє, — відповів Хейген, ствердно схитнувши головою.
  Тессіо повагався якусь мить, а потім запитав стиха:
  — Томе, чи не міг би ти мене врятувати? В ім'я давньої дружби?
  — Не можу, — заперечливо хитнув головою Том. Він дивився, як охоронці оточили Тессіо й повели в машину, що вже чекала поблизу. Хейгенові було недобре на серці. Адже Тессіо був найкращий боєць у «родині» Корлеоне. Старий дон покладався на нього більше, ніж на будь-кого іншого, за винятком Луки Бразі. Як прикро, що такий розумний чоловік припустився фатальної помилки в своїх розрахунках уже в такому поважному віці.
  ***
  Карло Ріцці й досі чекав на розмову з Майклом. Машини, що приїздили й від'їздили, почали його нервувати. Очевидно, відбувалося щось велике, а про нього немов забули. Він нетерпляче подзвонив Майклові. Трубку взяв охоронець, пішов до Майкла, а потім передав, що Майкл наказав йому сидіти спокійно і запевнив: швидко настане і його черга.
  Карло передзвонив коханці й підтвердив, що вони, напевно, сьогодні подивляться десь пізню виставу й повечеряють у нічному клубі. Майкл сказав, що «швидко»; значить, хай там що, через годину-дві Карло звільниться. Дорога до Вестбері забере сорок хвилин. Отже, він ще міг побачитися з нею. Карло ласкаво умовляв її не сердитися на затримку. Поклавши трубку, вирішив передягтися, щоб потім не витрачати час. Ледве перемінив сорочку, як постукали у двері.
  Карло подумав, що Майкл хотів зв'язатися з ним по телефону, але весь час було зайнято, й тому він послав до нього гінця. Карло пішов до дверей і відчинив. Відчув, що все тіло обм'якло від панічного жаху. В дверях стояв Майкл Корлеоне, і його лице було подібне до маски смерті, яку Карло Ріцці часто бачив у снах.
  За Майклом Корлеоне стояли Хейген і Рокко Лампоне з похмурими обличчями, як у людей, що мимо власної волі прийшли до друга з поганою звісткою. Карло провів їх до вітальні. Відходячи від переляку, вирішив, що у нього просто розходилися нерви. Але від Майклових слів його насправді замлоїло.
  — Ти маєш відповісти за Сантіно, — сказав Майкл.
  Карло не озивався, вдаючи, ніби не розуміє, про що мовиться. Хейген і Лампоне відійшли до протилежних стін, так що він залишився з Майклом сам на сам.
  — Ти видав Сонні людям Барціні, — говорив Майкл різким голосом. — Барціні напоумив тебе, ніби та комедія, що ти розіграв з моєю сестрою, введе в оману «родину» Корлеоне.
  Карло Ріцці відповів без найменшої гідності, ніби говорив не він, а сам смертельний переляк:
  — Присягаюся, я не винний. Присягаюся головами своїх дітей, я не винний. Не губи мене, Майку, прошу тебе, не губи мене.
  Майкл сказав спокійно:
  — Барціні мертвий. Так само й Філіпп Татталья. Сьогодні хочу розрахуватися по всіх рахунках «родини». Отож не кажи мені, що ти не винний. Для тебе буде краще зізнатися в усьому.
  Хейген і Лампоне глянули на Майкла з подивом. Вони подумали, що він ще не-може тягатися зі своїм покійним батьком. Навіщо домагатися, щоб цей зрадник визнав свою вину? Його вина вже доведена, наскільки можна щось довести в таких речах. Відповідь була очевидна. Майкл ще не був певен за своє право, ще боявся вчинити несправедливо, ще непокоївся тією часткою неясності, яку могло прояснити лише зізнання Карло Ріцці.
  Але той мовчав. Майкл сказав майже доброзичливо:
  — Та не бійся. Невже ти думаєш, що я зроблю свою сестру вдовою? Що я залишу сиротами своїх небожів? Адже я хрещений батько одному з них. Ні, твоя кара полягатиме в тому, що тобі буде закрита будь-яка робота в «родині». Я відішлю тебе літаком до твоєї сім'ї в Лас-Вегас, до твоєї дружини і дітей, і хочу, щоб ти там і залишався. Я призначу Конні утримання. Але це все. Тільки не кажи, що ти невинний. Не вважай мене за дурня і не гніви. То хто зв'язався з тобою, Татталья чи Барціні?
  Хапаючись за соломинку, щоб не загинути, вдячний за те, що його не вб'ють, що йому дарують життя, Карло Ріцці промимрив:
  — Барціні.
  — От і добре, — тихо вимовив Майкл. Він махнув правою рукою. — А тепер забирайся, не хочу більше тебе бачити. Машина чекає на тебе, щоб відвезти до аеропорту.
  Карло перший вийшов з будинку, всі троє йшли поблизу нього. Була ніч, але подвір'я, як завжди, яскраво освітлене. Подали машину. Карло побачив, що це його власна машина. Він не впізнав водія. Ззаду в дальньому кутку також хтось сидів. Лампоне відчинив передні дверцята й велів Карло сідати. Майкл сказав:
  — Я подзвоню твоїй дружині й передам, що ти вже в дорозі.
  Карло сів у машину. Його шовкова сорочка геть змокріла від поту. Карло почав повертати голову, щоб роздивитися, знайомий чи незнайомий сидить іззаду. Тієї ж миті Клеменца, спритно й обережно, так начебто дівчинка стрічку на шию кошеняткові, накинув на шию Карло Ріцці зашморг. Шовковий шнур урізався Карло в шию, і Клеменца так сильно затяг його, що Карло затіпався, мов рибина на гачку, але Клеменца тяг і тяг, аж поки Карлове тіло не обм'якло. Машина раптово наповнилася смородом — у наближенні смерті тіло звільнювалося від нечистот. Він потримав зашморг затягненим іще кілька хвилин, задля певності, а тоді зняв його й сховав у кишеню. Карлове тіло ударилось об дверцята і осунулось на підлогу. Клеменца, зітхнувши з полегкістю, відкинувся на спинку сидіння. Згодом він відкрив віконце, щоб випустити з машини сморід.
  Перемога «родини» Корлеоне була цілковита. Того самого дня Клеменца й Рокко Лампоне дали волю своїм загонам у покаранні порушників кордону імперії Корлеоне. Нері віддали під команду загін Тессіо. Букмекерів Барціні розігнали: двох найзначніших його помічників застрелили, коли вони спокійно копирсалися в зубах, пообідавши в італійському ресторані на Малбері-стріт. Одного відомого іподромного агента Барціні теж убито вдома, коли він саме повернувся після вельми зисковного вечора. Зникло двоє найбагатших портових лихварів, і лише через кілька місяців їхні трупи знайшли в болотах Нью-Джерсі.
  Одним шаленим ударом Майкл Корлеоне здобув справжню славу й відновив давню вагу «родини» Корлеоне серед нью-йоркських «родин». Відтепер його шанували не лише за блискучий тактичний хист, а й за те, що найкращі капореджіме «родин» Татталья і Барціні негайно перейшли на службу до нього.
  Лише істерика його сестри Конні, яка прилетіла з матір'ю, залишивши дітей у Лас-Вегасі, затьмарила тріумф Майкла Корлеоне. Вона стримувала свою вдовину скорботу, аж поки лімузин не спинився на Лонг-Біч. Тут, не чекаючи, поки мати вгамує її, вона помчала просто до будинку Майкла Корлеоне. Вона влетіла вихором до вітальні, де сиділи Кей і Майкл. Кей подалася до неї, щоб заспокоїти й по-сестринському обняти її, але зупинилась, почувши крик й лайку Конні:
  — Ах ти ж вошивий виродку! — верещала та. — Ти вбив мого чоловіка! Ти вичекав, поки помер батько, щоб тебе ніхто не міг зупинити. Ти, ти його вбив. Ти завжди винуватив його в смерті Сонні, ти завжди думав про нього, ви всі думали. А про мене ти ке подумав! Тобі начхати на мене. Що мені тепер робити? Що мені робити?  — голосила вона. Двоє охоронців Майкла вже стояли за нею, готові виконати наказ свого боса. Але він чекав з байдужим обличчям, коли сестра закінчить своє голосіння. Вражена Кей спробувала угамувати її:
  — Конні, ти не при собі, подумай, що говориш!
  Конні отямилася від своєї істерики й засичала, як отруйна змія:
  — А чого, по-твоєму, він завжди був до мене такий непривітний? Як ти думаєш, навіщо він тримав Карло в цьому маєтку? Вій весь час хотів убити мого чоловіка. Але не смів, поки був живий тато. Бо тато не дозволив би йому. І він знав. Він просто вичікував. І навіть погодився бути хрещеним батьком нашого сина, щоб збити нас з пантелику.
  Безсердечний виродок. І ти думаєш, що знаєш свого чолові, га? А чи відомо тобі, скільки людей він порішив разом з моїм Карло? Почитай лишень газети. Барціні, Татталья й ще багатьох. Мій брат їх убив!
  Конні знову розпалила себе до істерики. Пробувала навіть плюнути в обличчя Майклові, але в роті не було слини.
  — Відведіть її додому й покличте лікаря, — наказав Майкл. Охоронці миттю підхопили її під руки й потягли з дому. Кей все стояла, вражена й перестрашена тим, що сталося.
  — Майку, чому вона наговорила таких жахливих речей? Чому вона так подумала? — запитала вона нарешті.
  — Просто вона в істериці.
  — Майку, скажи мені, що все це неправда, будь ласка, скажи, що це неправда. — Кей дивилася пильно в Майклові очі.
  Майкл утомлено похитав головою.
  — Звісно, що неправда. Повір мені. Сьогодні я востаннє дозволив тобі запитати про мої справи й відповідаю — це неправда.
  Він ніколи не говорив так переконливо. Дивився їй в очі не кліпаючи. І з почуття взаємної довіри, що зміцніло між ними за спільно прожиті роки, вона повірила йому. І вже не сумнівалася. Сумно посміхнулася й пригорнулась до чоловіка.
  — Нам обом треба щось випити, — заявила Кей, пішла на кухню по лід і почула, як майже водночас рипнули вхідні двері. Вийшла з кухні й побачила, як до кімнати заходять Клеменца, Нері й Рокко Лампоне з охоронцями. Майкл стояв до неї спиною, але Кей відійшла вбік, і їй було видно його профіль. Клеменца звернувся до її чоловіка:
  — Доне Майкл.
  Кей бачила, з яким виразом Майкл приймав їхню повагу. Він нагадував римські статуї — подоби стародавніх імператорів, які мали від бога право дарувати життя й смерть своїм підданим. Майкл поклав собі руку на бік і недбало відкинувся тілом на одну ногу, а профіль його являв холодну, горду владність. Капореджіме завмерли перед ним, і в цю мить Кей відчула: все, що вигукувала Конні в обличчя Майклові кілька хвилин перед тим, було правдою. Кей повернулась на кухню й заплакала.
  
  КНИГА ДЕВ'ЯТА
  Розділ 32
  Кривава перемога «родини» Корлеоне стала цілковитою аж через рік, коли після складних політичних маневрів Майкл Корлеоне утвердив своє становище ватажка наймогутнішої «родини» у Сполучених Штатах. Протягом дванадцяти місяців Майкл ділив свій час порівну між штаб-квартирою на Лонг-Біч і своїм новим домом у Лас-Вегасі. Але під кінець цього року вирішив продати маєток біля Нью-Йорка. Саме тому Майкл Корлеоне привіз на Схід усю свою родину. Вони мали пробути тут місяць, згортаючи справи, а Кей сама простежить, як пакують та відсилають домашнє майно. І ще був мільйон різних дрібних справ.
  Тепер ніхто більш не міг кинути виклик «родині» Корлеоне, а Клеменца мав уже свою «родину». Рокко Лампоне став капореджіме у Корлеоне. У Неваді Альберт Нері очолив службу безпеки в готелях «родини». Хейген також працював для «родини» на Західному узбережжі.
  Час допоміг загоїти старі рани. Конні Корлеоне помирилася зі своїм братом Майклом. І справді, не минуло й тижня після її жахливих звинувачень, як вона вже прийшла до Майкла вибачатися за все, що намолола, і запевнила Кей, що в її словах не було й крихти правди, що то була істерика щойно овдовілої жінки.
  Конні Корлеоне недовго шукала нового чоловіка, вона навіть не дочекалася року після смерті Карло, як у її ліжку вже лежав молодий хлопчина, що найнявся працювати секретарем у «родині» Корлеоне. Він походив з надійної італійської сім'ї, закінчив провідний комерційний коледж в Америці. Звісно, шлюб із сестрою дона забезпечив йому майбутнє.
  Кей Адамс-Корлеоне дуже потішила чоловікових родичів, перейшовши в католицтво. Обидва її сини теж, як годиться, були записані до цієї церкви. Майкла це не вельми тішило. Він би волів, щоб діти були протестантами, це було б більш по-американському.
  На власний подив, Кей сподобалося жити в Неваді. Їй подобалися краєвиди, пагорки й каньйони, червоне каміння, гаряча пустеля, несподівано свіжі озера, навіть спека. Обидва сини каталися на своїх поні. У неї тепер були справжні слуги, а не охоронці. Майкл теж жив нормальнішим життям. Йому належали будівельні фірми, він вступив до бізнесменських клубів і до громадських комітетів, виявляв здорову зацікавленість у місцевому політичному житті, хоч і не втручався у нього публічно. Таке життя було добре. Кей раділа, що вони позбудуться маєтку в Нью-Йорку і влаштуються в Лас-Вегасі на постійно. Вона приїздила до Нью-Йорка з великою неохотою. Отож і в цей останній свій приїзд вона дуже швидко спакувала й відіслала свої речі, і тепер їй нетерпеливилося від'їхати — як ото людям, що пробули чимало часу в лікарні, кортить швидше виписатися й попасти додому.
  Цього останнього дня Кей Адамс Корлеоне прокинулася ще вдосвіта. Знадвору почула гуркіт моторів вантажних машин. На цих машинах з будинків вивезуть усі меблі, а після обіду вся родина Корлеоне, з мамою Корлеоне включно, вилетить у Лас-Вегас.
  Коли Кей вийшла з ванної, Майкл напівлежав на ліжку, затягуючись сигаретою.
  — Якого біса тобі кожного дня йти до церкви? — запитав він. — Ну, я б розумів у неділю, але якого біса й у будні дні? Ти така сама, як і моя мати. — Він помацав у темряві й увімкнув лампу на нічному столику. Кей сіла на край ліжка, щоб натягти панчохи.
  — Хіба ти не знаєш, що навернені католики ставляться до релігії серйозніше, —  спробувала вона відбутися жартом. Майкл доторкнувся до шовкової шкіри на її теплому стегні якраз над краєм нейлонової панчохи.
  — Не чіпай. У мене сьогодні причастя.
  Майкл не став її затримувати, коли вона звелася з ліжка. Лише зауважив з млявою усмішкою:
  — Якщо ти така вже побожна католичка, то чому дозволяєш хлопцям так часто ухилятись від церкви?
  Кей було неприємно, вона насторожилась, почуваючи, що він уважно вивчає її своїми очима дона, як вона називала його про себе.
  — Ще встигнуть, коли повернемося додому, я братиму їх частіше з собою.
  Поцілувала його на прощання й вийшла. Надворі вже теплішало. Зі сходу піднімалося червоне літнє сонце. Кей пішла до своєї машини, що стояла неподалік воріт. У машині вже сиділа, чекаючи на неї, матуся Корлеоне, вдягнена в своє чорне вдовине вбрання. В них уже стало звичкою їздити на ранкову молитву вдвох.
  Кей поцілувала зморшкувату щоку старої й сіла за кермо. Матуся Корлеоне запитала її з підозрою:
  — Ти поснідала?
  — Ні.
  Стара схвально кивнула головою. Кей якось забула, що того дня, коли приймаєш святе причастя, вже з півночі не можна їсти. Це сталося вже давно, однак матуся Корлеоне після того випадку, не довіряючи, щоразу перепитувала її.
  — А як почуваєшся?
  — Добре, — відповіла Кей.
  Маленька церква на світанку була майже порожня. Віконця з кольоровими шибками не пропускали сонячного тепла, всередині було прохолодно, якраз приємно для відпочинку. Стара полюбляла передню лаву — ближче до вівтаря. Кей постояла хвилину, ніби побоювалася невідь-чого.
  Нарешті зайшла в прохолодний півморок. Умочила пучку в свячену воду й перехрестилася, побіжно торкнувшись мокрими пальцями пересохлих уст. Перед святими і перед розп'яттям Христа червонясто блимали свічки. Кей трохи зам'ялася, перше ніж зайти на своє місце, а потім упала навколішки й стала чекати причастя, низько схиливши голову, ніби в молитві. Але вона ще не була готова молитися.
  Лише тут, у сутінках склепистих церков, Кей наважувалася думати про те, друге життя чоловіка. Про жахливу ніч, від якої минув уже рік, ніч, коли він удався до їхньої довіри й любові, щоб змусити її повірити, ніби не він убив чоловіка своєї сестри.
  Кей залишила його через цю брехню, а не через те, що він зробив. Наступного ранку забрала дітей і поїхала до своїх у Нью-Гемпшир, не сказавши нікому жодного слова, сама не знаючи, що, власне, вона збирається цим довести. Майкл миттю зрозумів. Він подзвонив першого дня, а потім дав їй спокій. Лише через тиждень біля її будинку зупинився лімузин з Нью-Йорка, з якого вийшов Том Хейген.
  Того дня після обіду вона провела жахливі нескінченні години з Томом. Кей не могла пригадати жахливіших у цілому житті. Вони пішли в лісок, що ріс поблизу її рідного міста. Хейген був безжальний. Кей припустилася помилки, бо стала розмовляти з Хейгеном жорстоко й зухвало, а це не в її натурі.
  — Чи не прислав тебе Майкл, щоб погрожувати мені? Я сподівалася побачити в машині «хлопців» з автоматами, присланих, щоб повернути мене силоміць.
  Вперше, відколи вони знали одне одного, Кей побачила Хейгена сердитим. Він різко відповів:
  — Це найбільша дурниця, яку мені будь-коли доводилося чути. Від кого-кого, Кей, а від тебе я не сподівався почути таку нісенітницю. Перестань.
  — Гаразд.
  Вони йшли зарослою зеленню, мало їждженою дорогою. Хейген спокійно запитав:
  — Чому ти втекла?
  — Тому, що Майкл збрехав мені, — відповіла Кей. — Тому, що він пошив мене в дурні, коли погодився стати хрещеним батьком сина Конні. Він зрадив мене. Я не можу любити такого чоловіка. Не можу з ним жити. Не можу дозволити, щоб він був батьком моїх дітей.
  — Не знаю, про що ти говориш, — відмовив Хейген.
  Тепер вона накинулася на нього уже з непідробним гнівом:
  — А про те, що він убив чоловіка своєї сестри, розумієш ти чи ні?.. І він збрехав мені.
  Вони довго йшли мовчки. Нарешті Хейген сказав:
  — Ніхто не може знати напевне, так воно чи ні. Але хай буде по-твоєму, припустімо, що все було саме так, як ти кажеш. Затям, я не кажу, що було саме так. Але якби я навів тобі деякі виправдання того, що він зробив, чи, краще сказати, можливі виправдання?
  Кей презирливо глянула на нього.
  — Томе, ти вперше заговорив зі мною як юрист, і скажу, що досі ти мені подобався більше.
  Хейген посміхнувся.
  — Гаразд, але вислухай мене. А що, коли Карло підставив Сонні, продав його з головою? Що, коли того разу Карло набив Конні умисне, щоб виманити Сонні; адже вони знали, що він поїде саме дорогою Джонс-Біч-Козвей? А що, коли Карло заплатили за те, щоб убити Сонні? Що тоді?
  Кей не відповідала. Хейген вів далі:
  — І якщо дон, цей великий чоловік, не міг зважитися на те, що він мав зробити, —  помститися за смерть сина смертю зятя? Можливо, це було над його сили, і він зробив Майкла своїм наступником, знаючи, що Майкл візьме на свої плечі такий нелегкий тягар, візьме на себе цей гріх?
  — Що було, те загуло, — відповіла Кей зі сльозами на очах. — Всі жили щасливо. Чому не можна було вибачити Карло? Чом не жити, як жили, й забути про все?
  Вони простували лугом до річки, затіненої деревами. Підійшли, Хейген сів на траву і зітхнув. Він озирнувся навколо, зітхнув ще раз і відповів:
  — У цьому світі можна було б.
  — Він не той чоловік, за якого я виходила заміж, — сказала Кей.
  Хейген уривчасто засміявся:
  — Якби залишився тим, то уже був би на тому світі. А ти була б удовою, і ніяких тобі проблем. Кей зчудовано втупилась у нього.
  — Що все це означає? Томе, хоч раз у житті поговори її мною відверто. Я знаю, що Майкл не спроможний на відвертість, але ж ти не сицилієць і можеш сказати жінці правду поставитися до неї як до рівної, як до людини.
  Знов запала довга тиша. Нарешті Том відповів:
  — Ти не зрозуміла Майкла. Тебе обурило, що він сказав тобі неправду. Що ж, хіба він не попереджав, щоб ти ніколи не цікавилася його бізнесом? Тебе обурило, що він став хрещеним батьком сина Карло. Але хіба не ти сама примусила його піти на це? До того ж він і повинен був зробити саме так, якщо хотів потім виступити проти Карло. Класичний хід, щоб завоювати довіру жертви. — Хейген похмуро осміхнувся. — Чи досить відверто я говорю з тобою?
  Кей тільки нахилила голову.  
   — Я спробую говорити ще відвертіше, — провадив далі Хейген. — Після смерті дона і Майклові загрожувала смерть. Знаєш, хто його продав? Тессіо. Отже, треба було прибрати Тессіо. Прибрати Карло. Тому, що зради не можна прощати. Майкл міг би їх вибачити, але вони самі ніколи б не вибачили собі, отже, завжди були б небезпечні. Майкл любив Тессіо. Він любить свою сестру. Але він не виконав би свого обов'язку перед тобою, перед дітьми, перед усією «родиною», переді мною й моєю сім'єю, якби відпустив Карло й Тессіо. Вони б загрожували життю кожного з нас.
  Кей слухала його, а сльози котилися в неї по щоках.
  — Майкл надіслав тебе, щоб ти мені розповів усе це? 
  Хейген глянув на неї з щирим подивом.
  — Ні, він тільки наказав мені передати, що ти матимеш усе, чого захочеш, і можеш робити все, що захочеш, поки будеш дбати про дітей. — Хейген усміхнувся. — Він наказав передати, що ти дон над ним. Але це жарт.
  Кей узяла його за руку.
  — Він наказував не говорити про все інше?
  Хейген помовчав, ніби не знаючи, чи відкрити їй остаточно всю правду.
  — Ти й досі не розумієш, — сказав він. — Якщо ти розповіси Майклові те, про що дізналася сьогодні від мене, вважай, що я вже мертвий. — Він знову помовчав. — Ти й діти — це єдині люди на світі, яким він ніколи не зробить нічого поганого.
  Минуло довгих п'ять хвилин, аж поки Кей підвелася трави. І вони пішли назад до її дому. Майже біля сам будинку вона сказала Хейгенові:
  — Чи не міг би ти після вечері відвезти мене й дітей Нью-Йорк?
  — Задля цього я й приїхав, — відповів Хейген.
  Через тиждень після повернення до Нью-Йорка вона пішла до священика, щоб довідатись від нього, як легально перейти в католицьку віру.
  ***
  Десь із самої глибини церкви малий дзвін закликав каяття. Як її навчено, Кей легенько вдарила себе в груди складеними пучками на знак каяття. Знову озвався дзвін і почулося шурхотіння ніг молільників, що, встаючи своїх лав, посунули на причастя до вівтаря. Кей підвелась, щоб приєднатися до них. Вона впала навколішки перед вівтарем, і десь із самої глибини церкви знову озвав дзвін. Кей знову вдарила себе під серце складеними пальцями. Перед нею стояв священик. Кей відкинула назад голову й розтулила уста, щоб прийняти облатку, тоненьку як папір. Це була найжахливіша мить з усіх. Аж поки облатка не розтала в роті, тоді Кей проковтнула її і вже могла чинити те, заради чого прийшла сюди.
  Очищена від гріхів, задоволена прохачка, вона схили голову й підняла руки над бар'єром коло вівтаря. Трохи змінила позу, щоб не так тиснуло їй коліно.
  Свідомість її звільнилася від усіх думок про себе, про своїх дітей, позбулася всіх образ, сумнівів і побоювань. І з глибоким бажанням, вірити і бути почутою, як щодня після смерті Карло Ріцці, вона зашепотіла молитви за спасіння душі Майкла Корлеоне.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ЯК СТВОРЮВАВСЯ «ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО»
  До написання цих спогадів, гадаю, спричинилася відмова великих тузів на кіностудії «Парамаунт Пікчерз» повністю задовольнити моє прохання з приводу перегляду остаточної редакції кінофільму. Хоч як прикро зізнаватися в тому, що я аж так перейнятий власною персоною, але, чорти б його переймали, ніхто не безгрішний.
  Згаданий випадок також був причиною мого рішення ніколи не братися за написання нового кіносценарію, якщо за мною не визнаватиметься право на остаточне рішення. Саме в такому дусі я дав розпорядження своєму агентові. А це означає, що я практично поставив себе поза кінобізнесом.
  Але перед тим я підписав угоди ще на два кінофільми, які вже майже готові. Отже, гадаю, набутий досвід дозволяє мені стверджувати, що кіносценарій  — це найменш приємна для письменника форма творчості. Але, майже як і все інше, принаймні один раз і це цікаво спробувати.
  Фільми у більшості своїй виходять нікчемні саме тому, що ті, хто приймає остаточне рішення, насправді не тямлять, чим беруть публіку сюжет і персонажі. Голлівуду ще треба відкрити для себе, що підвищення автора до становища, співмірного із статусом продюсера, режисера і (я навіть наважусь сказати) керівника студії, —  це вірний шлях до збільшення грошей на банківському рахунку.
  Книга
  Я написав три романи. Два попередні були кращі за «Хрещеного Батька», якого я написав, щоб заробити гроші. Мій перший роман «Темна арена» (1955 р.) отримав переважно дуже схвальні відгуки в пресі, мене називали письменником, який ще заявить про себе. Зрозуміло, я вважав, що розбагатію і заживу слави. Книга принесла мені три з половиною тисячі доларів, і я все ще не знав, що мені доведеться чекати цілих п'ятнадцять років.
  Мій другий роман «Щасливий пілігрим» вийшов у світ через десять років, 1965 року, і приніс три тисячі доларів. Я швидко котився з гори. І все ж таки ця книжка мала кілька надзвичайно гарних рецензій. «Нью-Йорк Таймс» нарекла її «малою класикою». Вона навіть подобається мені самому, і я нескромно думаю про неї як про мистецьку річ.
  Так чи інакше я вважав себе героєм. Проте мій видавець — «Атенеум», відомий як першокласне видавництво зацікавлений не так у грошах, як у красному письменстві був не в захопленні. Я попросив у них аванс, щоб розпочати свою наступну книжку (що мала стати ВЕЛИКОЮ класикою), але видавці були невблаганні. Вельми ввічливо вельми люб'язно мені вказали на двері.
  Я не міг повірити й ще раз перечитав усі рецензії на мої перші дві книги (несхвальні обминув). Тут щось не так. Принаймні за мною визнавався непідробний талант. По стривайте, таж я справжній письменник, їй-богу, досконалий митець, маю за собою два зустрінутих з ентузіазмом романи в яких кожне слово було вистраждане і було моїм власним. Ні від кого я не мав ніякої допомоги. Не може бути, що мій видавець не дав мені аванс для роботи над новим твором.
  Отже, між нами відбулась ще одна розмова. Редактора не подобався задум мого нового роману. Виглядало, що черговий невдаха. Один з редакторів, пригнічено розмірковуючи, зауважив, що коли б в «Щасливому пілігримі» було більше про мафію, можливо, книжка змогла б зібрати гроші. (Один з другорядних персонажів роману був ватажком злочинного світу).
  Мені було сорок п'ять, і я вже стомився від мистецтва. Поза тим я заборгував двадцять тисяч родичам, фінансовим компаніям, банкам, всіляким букмекерам і лихварям. Насправді вже час стати чоловіком або закрити лавочку, я радив колись Ленні Брюс. Отже, я сказав своїм редакторам: гаразд, я напишу книжку про мафію, але дайте мені якісь гроші, щоб я зміг розпочати. їхня відповідь була одно значна: жодних грошей, поки не побачимо ста сторінок. Я пішов на компроміс і накидав план на десяти аркушах. Мені ще раз вказали на двері.
  Неможливо описати жахливі почуття відмови, враженого самолюбства, депресії й безвілля, яких зазнає письменник внаслідок отакого ставлення. Але цей випадок також просвітив мене. Я був надто легковірний, коли вважав, що видавці дбають про мистецтво. Ні, вони хочуть заробити гроші (прошу, не треба питати: «Ви серйозно?»). Бізнес є бізнес. Вони вклали капітал, і їм треба платити по рахунках. А коли хтось навіжений прагне творити мистецькі шедеври, то чому б і ні ? — тільки власним коштом.
  Я щиро вірив у мистецтво. Я не вірив у релігію, кохання, у жінок чи чоловіків, я не вірив у суспільство чи філософію. Протягом усього свого життя вірив у мистецтво. Воно давало мені втіху, якої годі було шукати в іншому місці. Проте я знав також, що вже ніколи не напишу жодної книги, якщо наступна не принесе мені успіху. Психологічний і економічний тиск буде надмірний. У мене ніколи не було сумніву, що зможу написати комерційний бестселер, якщо захочу. Мої друзі з письменницького світу, моя родина, ліги й кредитори — всі в один голос запевняли мене, що настав час або показати, на що ти здатен, або вже сидіти її не рипатись.
  Я хотів переконати, у мене був план на десяти сторінках — але ніхто не хотів мати зі мною справи. Минали місяці. Я працював на видавництво пригодницьких журналів, редагував, писав на замовлення. «Мартін Гудман» ставився до мене краще, ніж будь-хто інший з моїх дотеперішніх видавців. Я вже ладен був забути про романи, за винятком, може, їхньої ролі як засобу приємно згаяти час у моєму похилому віці. Та якось до мене в редакцію завітав один мій знайомий письменник. На знак звичайної ввічливості я дав йому примірник «Щасливого пілігрима». Через тиждень він навідався знову. Він вважав, що я великий письменник. Я пригостив його в ресторані розкішним обідом, розповів кілька кумедних історій про мафію і виклав мій десятисторінковий начерк роману. Він загорівся і влаштував для мене зустріч з редакторами фірми «Дж. Р. Патнамс Сонз». Редактори посиділи годину зі мною, слухаючи мої оповідки про мафію, і дали добро. Вони також дали мені п'ять тисяч доларів авансу і повну свободу дій. Отакої. І я вже майже остаточно повірив у людяність видавців.
  Коли мені до рук потрапили гроші від «Патнам», природно, я не сів за написання книги. На моє щастя, частина авансу мала бути сплачена лише по отриманню від мене завершеного рукопису, інакше б я його ніколи не закінчив. Справа в тому, що я ніколи по-справжньому не збирався писати «Хрещеного Батька». Мені кортіло створити зовсім інший роман, який я так і не написав і вже ніколи не напишу, бо сюжети художніх творів підвладні ерозії, як і все інше.
  Усі мої колеги по редакції пригодницького журналу в один голос радили засісти за книгу. Всі були впевнені, що вона принесе мені удачу й гроші. На мою користь свідчили й цікаві епізоди, які задумувалися для книги. Всі мої знайомі були переконані, що саме цим я мав зайнятися, і зрештою, я взявся за написання. І звільнився з роботи.
  А закінчив лише через три роки. Протягом цього часу писав по три пригодницьких оповідання для «Мартін Гудмена» як нештатний співробітник, видав крадькома дитячу книжку, яка отримала захоплену рецензію від журнал; «Нью-Йоркер» і завдяки якій цей журнал вперше довідався про моє існування. Написав також чимало книжкових оглядів. А ще були журнальні описи, два з них для «Нью Йорк Тайме Санді Мегезін», хоча там і не набивають ваш кишені золотом, проте ставляться до вашої роботи з повагою. До того ж, на мій погляд, це найкраще місце для друкування, якщо ви прагнете впливати на суспільство. Хай там що, але протягом цих трьох років я створив більше ніж протягом усіх попередніх. І переважно все це писалося собі на втіху. Цей час згадується мені як найкращий період мого життя (родина і друзі такої думки не поділяють)
  Мені соромно зізнатися, але «Хрещеного Батька» я на писав цілком і повністю на підставі вивчення джерел, бо ніколи не зустрічався з більш-менш серйозним гангстером. Світ гральних закладів я знав досить добре, але тільки й того. Коли вже книга стала «відомою», мене познайомили з кількома джентльменами, причетними до цієї справи. Вони розсипали компліменти і ніяк не хотіли повірити, що я ніколи не був зв'язаний з рекетом. Вони так і не повірили, що я не користувався довірою котрогось із донів. Проте книга їм усім сподобалась.
  В різних кінцях країни я чув цікаву байку: нібито мафія заплатила мені мільйон доларів, щоб я написав «Хрещеного Батька» як засіб пошити публіку в дурні. Я не багато ошиваюсь у літературному світі, але чув, як деякі письменники стверджували, що я мусив бути причетним до мафії, бо таку книгу неможливо написати на матеріалах кабінетних досліджень. Що ж, я належно ціную їхній комплімент;
  Зрештою, мені треба було завершити «Хрещеного Батька» в липні 1968 року, оскільки останніх тисячу двісті доларів в авансу від «Патнам» я потребував, щоб вивезти дружину й дітей до Європи. Дружина не бачилася зі своїми родичами вже двадцять років, і я пообіцяв їй поїздку цього року. Грошей у мене не було, натомість я мав при собі гарну колекцію кредитних карток. Проте ці тисяча двісті мені потрібні були готівкою, отож я віддав ще сирий рукопис. Перед відбуттям до Європи я попросив видавця нікому не показувати рукопис, бо по ньому ще треба було пройтись.
  Моя родина чудово провела час в Європі. Відділення «Емерікен-Експрес по пред'явленні їхньої кредитної карта» беруть для оплати готівкою п'ятсотдоларові чеки. Я скористався послугами відділень у Лондоні, Каннах, Ніцці й Віс-Бадені. Я грав з дітьми у найшикарніших казино французької Рив’єри. Коли бодай би одному з нас пощастило, я б оплатив по всіх тих чеках, що їх «Емерікен-Експрес» відправив авіапоштою до Сполучених Штатів. Та всі ми програли. Як батько я зазнав невдачі. Коли ми зрештою дістались додому, я заборгував кредитним компаніям вісім тисяч доларів. Та я не турбувався. Якщо вже буде непереливки, ми завжди зможемо продати наш дім. Або я можу загриміти до в'язниці.
  Я поїхав до Нью-Йорка, щоб зустрітися з своїм агентом — Кандідою Донадіо. Мав надію, що вона, як фокусник, видобуде гарненький контракт при якомусь журналі і виручить мене, як це вона вже не раз робила в минулому. Кандіда повідомила, що мій видавець щойно відхилив пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів за право видати «Хрещеного Батька» кишеньковим форматом.
  Мої вказівки були досить чіткі щодо того, щоб книжку не показували навіть редакціям кишенькових видань, проте тепер було не до нарікань. Я зателефонував Біллу Таргу, моєму редакторові в «Патнам», і він сказав, що вони наполягають на чотириста десятьох тисячах, бо чотириста тисяч були своєрідним рекордом. Чи не хотів би я переговорити з Клайдом Тейлором, їхнім фахівцем по правах на перевидання, який провадив переговори? Я відповів: «Ні», — і додав, що був цілковито впевнений в людині, яка змогла відхилити пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів. Я потинявся по Нью-Йорку, потім з Таргом з'їв у ресторані дуже пізно другий сніданок, і, коли ми вже пили каву, йому подзвонили. Ралф Дей із «Фоусетт» купив право на кишенькове видання за чотириста десять тисяч.
  Я заскочив у редакцію пригодницького журналу, щоб відмовитися від своєї позаштатної роботи, і повідомив усім друзям приємну новину. Тоді ми трохи випили, і я вирішив поїхати додому на Лонг Айленд. Очікуючи, поки виведуть машину, я подзвонив братові, щоб поділитися з ним приємною новиною. Цьому братові належало десять відсотків від «Хрещеного Батька», тому що він підтримував мене протягом усього мого життя і дав мені останню добрячу позичку на завершення роботи над книгою. Роками я діймав його телефонними дзвінками, потребуючи кількох сот доларів, щоб сплатити по заставній чи щоб купити взуття дітям. А тоді приїздив до нього на таксі забрати гроші. Хай дощ чи сніг, він зроду не користувався таксі, проте ніколи не дорікав і завжди виручав мене. Отож тепер я хотів, що він знав, що оскільки моя половина прав на кишенькове видання дорівнювала двомстам п'яти тисячам (друга поло вина належала первісному видавцеві книги), його доля становила трохи більше двадцяти тисяч.
  Він з тих, хто завжди буває вдома, коли треба попросити у нього в борг. А тепер, коли у мене були гроші, щоб повернути, його, звісна річ, дома не було. Я додзвонився до матері. Вона погано говорить англійською, але чудово все розуміє. Отож я їй розтлумачив, що й до чого.
  Вона запитала:
  — Сорок тисяч доларів?
  Я відповів, що не сорок, а чотириста десять тисяч. Повторив їй тричі, аж поки вона нарешті сказала:
  — Нікому не розповідай.
  З гаража вивели мою машину, і я повісив слухавку. Дорога була забита, і мені довелось понад дві години діставатися до свого дому в передмісті. Коли я увійшов досередини, дружина куняла перед телевізором, а діти гралися десь надворі. Я поцілував дружину в щоку і сказав:
  — Золотко, нам вже не треба буде ніколи сушити собі голову з грішми. Я щойно продав свою книгу за чотириста десять тисяч доларів.
  Вона посміхнулась мені й куняла собі далі. Я пішов до своєї робочої кімнати, щоб задзвонити братам і сестрам. Мені кортіло це зробити, бо кожна італійська родина має свого «чуча» — свого телепня. Тобто свого сімейного ідіота, який, за загальним визнанням, ніколи не зможе заробити собі на прожиття, і тому всі разом і кожен зокрема мають допомагати йому, не нарікаючи і не ремствуючи. Саме я й був отаким родинним «чучем», і мені кортіло повідомити всім їм, що я зрікався цієї ролі в нашому сімействі.
  Я подзвонив старшій сестрі.
  — Ти вже чула? — запитав я її.
  Сестра розмовляла досить стримано. Це починало дратувати мене. Здається, ніхто не надавав цій події великого значення. Хоча все моє життя повинно було змінитися. Мені вже не доведеться сушити собі голову роздобуванням грошей. Це майже все одно, ніби не дбати про смерть. Сестра сказала:
  — Та знаю, ти отримав сорок тисяч за книгу. Мені мама дзвонила.
  Ні, таки моя мати може кого завгодно довести до сказу. Опісля всіх моїх пояснень вона все ж таки зрозуміла по-своєму. І її вісімдесят років тут ні при чому.
  — Ні, —  відповів я сестрі, — не сорок, а чотириста десять тисяч доларів.
  Нарешті я почув реакцію, якої мені хотілось. Після відчайдушного зойку настала хвилина збудженої розмови. Але треба було знову переговорити з матір'ю. Я зателефонував і сказав:
  — Ма, ну як ти могла переплутати? Я ж тобі разів п'ять втовкмачував, що чотириста десять тисяч, а не сорок. Звідки воно запало тобі в голову?
  По тривалій мовчанці моя мати прошепотіла в трубку:
  — Нічого мені не запало. Я не хотіла їй казати.
  Коли я перебалакав з усіма, дружина вже спала в ліжку.
  І діти теж. Я й собі пішов і заснув як мертвий. Коли я прокинувся наступного дня вранці, дружина й діти оточили моє ліжко. Дружина запитала:
  — Чого це ти мені вчора ввечері нагородив? — До неї лише тепер дійшло.
  Так, це справді чудовий «щасливий кінець». Проте, здається, ніхто не хотів мені вірити. І тому я подзвонив Біллові Таргу й оформив чек на аванс  — на сто тисяч доларів. Я розквитався з боргами, виплатив комісійні агентові, заплатив братові чесно зароблені десять відсотків і через три місяці знову зателефонував видавцеві та агентові, потребуючи грошей. Вони були приголомшені. А що сталося з тим чеком на добрячу суму, якого я отримав лише три місяці тому? Я не втримався. Та й чому б я мав ставитися до них інакше, ніж я ставився до родини всі ці скрутні роки?
  — Сто тисяч не вічні, — відповів я їм.
  Що ж, принаймні буду «чучем» свого видавця.
  На сьогодні «Хрещений Батько» приніс понад мільйони доларів, але я так і не розбагатів. Частину грошей поклав на убезпечення дітей. Крім того, сплатив комісійні агентові і гонорар адвокатові. Федеральні податки і податки штату. Все це зменшило первісний мільйон більш ніж вдвічі. Але поки я збагнув цю істину, я був щасливою людиною. Розтринькував гроші, ледве вони потрапляли мені до рук. Тільки якось вельми неприродно було не почувати себе боржником. Нікому не був винен ані цента.
  Гроші мені подобаються, а от «слава» — не зовсім. Вона мені видається просто-напросто набридливою. Я ніколи не був у захопленні від прийомів, ніколи не любив розмовляти більш ніж з двома-трьома особами заразом. Не люблю давати інтерв'ю і фотографуватися (не без підстав).
  Мене втягли до телевізійної передачі «Ті-Ві тудей шоу», коли один з редакторів у фірмі «Патнам» заявив: «Звідки тобі знати, що це тобі не подобається, якщо ти ніколи не брав участі у телешоу?» Це виглядало логічно. Отож я пристав на пропозицію. І мав саму лише прикрість. Зате мені вже ніколи більше не кортіло, коли надходили пропозиції від інших телевізійних розмовних передач. Не вважаю, що це з мого боку «снобізм навпаки» чи якась удавана скромність. Просто я почуваюсь до біса ні в сих ні в тих. І майже кожний письменник, якого мені доводилося бачити по телевізору, виглядає по-дурному, цей засіб не про нас.
  А в інтерв'ю я розпатякую як чорт його знає хто, і я не звинувачую й тих, хто бере інтерв'ю. Всі оці дурні заяви робив я, але ж я їх робив не так. Отож я відмовився від телебачення і будь-якої реклами, з інтерв'ю включно. І, дякуючи богу, я зроду не вдавався до поїздок по всій країні, які нібито сприяють успіхові книги. Не з огляду на інших людей, а з власної причини. Зустріч з незнайомою людиною завжди є стресом для моєї нервової системи, хоча, гадаю, це ж саме стосується більшості людей.
  А тим часом я зробив, як виявилося, величезну помилку. Перед завершенням «Хрещеного Батька» я продав права на кишенькове видання «Щасливого пілігрима» за звичайний гонорар з виплатою півтори тисячі авансу. Я продав його видавництву «Лансер букс», і один з партнерів, Ірвін Стейн, був настільки люб'язний, що вислав мені півтори тисячі відразу, не відділяючи половину до дати виходу в світ.
  Ще більшої помилки я припустився задовго до публікації, ще коли були написані перші сто сторінок «Хрещеного Батька». Агентство Уїльяма Морріса схвалило контракт зі студією «Парамаунт» на книгу за дванадцять з половиною тисяч на право вибору книги, з «підвищенням» до п'ятдесяти тисяч, якщо вони скористаються цим правом. Я вже мав своїм агентом Кандіду Донадіо, проте Уїльям Морріс підписав первісний контракт на книгу і тому репрезентував мене у відносинах з кіношниками. Мені не радили погоджуватися на ті умови, радили зачекати. Це все одно що комусь зануреному під воду порадити глибоко вдихнути. Я потребував грошей, і дванадцять з половиною тисяч готівкою здавалися мені скарбами самого форту Нокс. Тепер я маю сказати, що та помилка лежить цілком і повністю на моїй совісті. Я ніколи не закидав «Парамаунт», що вони придбали «Хрещеного Батька» так дешево. Протягом всього цього розділу я раз по раз згадую, як люди вдаються до речей, схожих на шахрайство, і у читача може скластися враження, що це мене обурює, дивує чи ображає. Нічого подібного. У тому світі і в тому суспільстві, в якому ми живемо, всі ці дії є цілком логічними. Той факт, що мені здається, ніби агентство Уїльяма Морріса обмахлювало, й продало мене з тельбухами студії «Парамаунт Пікчерз», не означає, що я ставлюсь несхвально, чи засуджую, чи навіть ображаюсь на нього з цього приводу. Я вважаю, що ним було виявлено зрозумілий діловий підхід.
  Та будемо закінчувати. «Хрещений Батько» став у США бестселером номер один; шістдесят сім тижнів у списку бестселерів у «Нью-Йорк Таймс»; так само в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах. Його перекладено на сімнадцять чи двадцять мов, я вже облишив підрахунок. Мене запевняють, що це найшвидше й найкраще розпродуване кишенькове літературне видання всіх часів або буде таким, коли одночасно з кінофільмом побачить світ «кіно видання» — але ж годі вірити всьому тому, що видавці можуть набалакати своєму авторові. Хоча Ралф Дей з видавництва «Фоусетт» виявився надійним чолов'ягою і забезпечив книзі дивовижну рекламу. Навіть виплатив мені все за те, що, як він каже, продав я сам. Хай там що, але книжка мала незаперечний успіх, і мені пригадується один з тих днів, коли я працював над нею. Дружина відправляла мене в продовольчий супермаркет, дочка попросила підкинути її до подруги, син хотів, щоб я відвіз його на тренування з футболу. Я спалахнув і вигукнув: «Господи-боже ж ти мій, чи ви, люди, не знаєте, що я працюю над книгою, яка може дати мені сто тисяч доларів?» Вони подивились на мене, і ми всі разом розсміялись.
  Книга отримала значно кращі рецензії, ніж я сподівався. Мені б страшенно хотілося написати її краще. Вона мені подобається. У ній є міць, мені пощастило із створенням головного персонажу, якого широко сприйняли як майстерну вигадку. Але в цій книзі я писав нижче своїх можливостей.
  Кінофільм
  Мене аж ніяк не обходило, що робитиме Голлівуд з моєю книгою, ставлячи фільм, якщо звідти не звертатимуться до мене по допомогу. Але якось мені на очі потрапила газета з повідомленням, що Денні Томас хотів грати роль Хрещеного Батька. Ця новина нагнала на мене страху. Я завжди вважав, що для цієї ролі найкраще підходить Марлон Брандо. Отож через спільного приятеля Джеффа Брауна я зв'язався з Брандо, написав йому листа, і він люб'язно подзвонив мені. Ми переговорили по телефону. Він не читав книги, але сказав мені, що студія зроду не запросить його, хіба що на його участі наполягатиме хтось з впливових директорів. Вій був ввічливий, але не відчувалось, щоб пропозиція його зацікавила по-справжньому.
  Я не знав під ту пору, що студія «Парамаунт» вирішила не знімати картину. Спричинилася до такого рішення та обставина, що поставлений студією фільм, під назвою «Побратимство» — також про мафію, —  став творчою і фінансовою катастрофою. Коли я дивився «Побратимство», у мене було таке відчуття, ніби перші сто сторінок моєї книги дали якомусь кіносценаристу-пройдисвіту із завданням їх перелицювати. Відтак доручили Кірку Дугласу грати провідну роль і показувати, який він гангстер-симпатяга, що знай цілує малих діточок. А тоді звеліли братові вбити цього гангстера за наказом зверху.
  Переглянувши той фільм, я не розсердився, хоча й вважав, що в «Парамаунт» мене обшахрували. Це нормально. Працюючи на журнали, в свій час я теж грішив заробітчанськими перелицюваннями. Але викликала огиду неприхована тупість кінофільму, його сценарію, всієї концепції, цілковите нерозуміння світу мафії. Я не знав тоді, що фінансовий крах того фільму примусив мозковий центр студії вважати, що стрічки про мафію прибутків не обіцяють. Лише коли «Хрещений Батько» став екстра-бестселером (шістдесят сім тижнів в списку бестселерів, складеному «Нью-Йорк Таймс», забезпечили йому таке визначення від комерсантів), на студії вирішили ставити кінокартину.
  Нарешті продюсеру Елу Радді було доручено робити фільм, він прибув до Нью-Йорка, зустрівся з моїм агентом і повідомив, що студія «Парамаунт Пікчерз» хотіла, щоб я написав кіносценарій. Це буде дешевий фільм, сказав він, отож вони не можуть мені запропонувати багато. Я відхилив їхню пропозицію. Вони знайшли більше грошей, ще й процент з прибутків, і я погодився зустрітися з Радді. Ми домовилися поснідати в «Плаза». Радді — високий довгов'язий чолов'яга з нью-йоркською невимушеністю й шармом.
  Він був такий славний, я навіть подумав, що поїздка до Каліфорнії, мабуть, і справді може бути приємною розвагою. Коли йому треба було під час нашої зустрічі вийти з залу «Плаза Едвардіан Рум», щоб відповісти на телефонні дзвінки, він елегантно вибачився: «Боже, —  сказав він, —  виглядає, так ніби те лайно в кінофільмах, але мені й справді треба переговорити».
  Я теревенив з його дружиною і був потішений, коли вона видобула зі своєї ручної торбинки малесенького живого пуделя. Заледве той заскавчав, як торбинка у нього над головою знову закрилась на зіпер, щоб метрдотель не вгледів, звідки видобулося те дзявоління. Схоже на те, що Ел з дружиною скрізь крадькома тягають пуделя за собою. З торбинки цуцик не давав жодних ознак життя. Під кінець ленчу я був зачарований і подружжям, і пудельком і погодився написати сценарій.
  Колеги-романісти цікавилися: чому я захотів устряти в кіно? Я ж не люблю шоу-бізнес, мені, як письменникові, треба писати романи.
  Як же воно справді сталося? Коли я був бідний і працював вдома над своїми книжками, я клятвено пообіцяв своїй дружині, що якщо мені колись страшенно поталанить, я винайму собі студію й вирвусь з-під її тиранії. Протягом дня я був у домі як сіль в оці: вічно плутався у неї під ногами, зминав ліжко, створював безладдя у вітальні, тинявся з прокльонами по дому, вилітав, репетуючи, з своєї робочої кімнати, коли діти зчиняли бійку. Одним словом, псував усім нерви. А що ще гірше — вона ніколи не могла застати мене за роботою. Дружина запевняє, що ніколи не бачила мене за машинкою. Вона стверджує, що протягом трьох років я лише те й робив, що спав на канапі, а потім якимсь дивом добув рукопис «Хрещеного Батька». Та хай там що, а чоловіка урочисті обіцянки зобов'язують. Тепер, коли на мене впав великий успіх, треба було на час роботи залишати свій дім.
  Я спробував. Винайняв собі елегантну спокійну студію. Потім вибрався до Лондона. Перепробував французьку Рив'єру, Пуерто-Ріко і Лас-Вегас. Я винайняв секретарів і купив диктофони. Ніщо не допомогло. Мені треба було, щоб діти зчиняли галасливу колотнечу, щоб дружина переривала мою працю, демонструючи нові фіранки. Були потрібні поїздки до продовольчого супермаркету: деякі з найчудовіших моїх ідей прийшли до мене саме тоді, коли я допомагав дружині завантажувати візок у магазині Але ж я дав слово вибратися з дому. Гаразд, подамся до Голлівуду.
  Це правда — успіх вибиває автора з колії. Протягом року я «чудово проводив час». Хоча, власне, нічого чудового не було. Було непогано, але не більше. А до того ж не будемо забувати, що я протягом двадцяти років вів життя самітника. Вряди-годи зустрічався з кількома близькими друзями за вечерею. Вечори проводив в товаристві жінчиних приятельок. Ходив до кінотеатрів. Вчив дітей маніпулювати з процентами. Але переважно жив сам у собі, зі своїми мріями і фантазіями. Світ немовби проходив повз мене. Я не помічав, наскільки змінилися чоловіки й жінки, як змінилися дівчата та юнаки, яких змін зазнало суспільство і навіть сам уряд.
  Поза тим мене цілком задовольняла роль спостерігача на тих кількох прийомах, які я відвідав у минулі роки. Я майже ніколи не розпочинав розмови чи знайомства. Зненацька виявилося, що мені й не треба. Здавалося, люди отримували справжню радість, розмовляючи зі мною чи слухаючи мене; вони чарували мене, і мені це лестило. Здається, що по всій Західній півкулі нікого не можна було зачарувати легше, ніж мене. Сприяло ще й те, що ці люди в переважній більшості своїй були й справді милими людьми. Було неважко і навіть приємно позбутися своєї відлюдкуватості. І тому я наважився податися до Голлівуду.
  Умови роботи над сценарієм були пристойні: п'ятсот доларів кишенькових на тиждень, плюс два з половиною проценти від чистого прибутку. Це була чесна угода як на ті часи, особливо якщо взяти до уваги, що Ел Радді отримав згоду на створення фільму, лише пообіцявши зробити картину за один мільйон доларів.
  Проте мій контракт був не такий-то вже й привабливий, як видавалося. Насамперед, досить зазначити, що номер в готелі «Беверлі Хіллс» коштував п'ятсот доларів на тиждень, отже, від моїх кишенькових відразу ж нічого не лишалось. До того ж мої два з половиною проценти були пса варті, хіба що фільм отримав би такий неперевершений успіх, як «Історія одного кохання». Бо все влаштовується таким чином, що звичайно студія цупить на законних підставах усі доходи тих, хто працює за проценти від чистого прибутку. Робиться це за допомогою бухгалтерських штучок. Якщо картина обійшлась в чотири мільйони, додають ще мільйон на покриття додаткових витрат. Збитки рекламного відділу відносять на рахунок прибуткового фільму, який має касу. В руках їхніх бухгалтерів прибутки зникали, як ескапіст Гудіні.
  Треба відразу застерегти — я не хочу стверджувати, нібито Голлівуд не чесніший за видавництва. У порівнянні а видавництвом книг кишенькового формату, що називається «Лансер букс», голлівудські студії виглядають Діогеном. У своїй рекламі «Лансер букс» зазначало, що продало майже два мільйони «Щасливого пілігрима», а мені заплатило не більше тридцяти процентів від цієї кількості.
  Ну то нехай. В Америці ніхто не гудить жодний бізнес, що виявляє надмірну спритність. Але ж «Лансер букс»! Вони випустили оригінальну книжку під назвою «Хрещена Мати». Я подумав собі: хай хоч що казали мені про Голлівуд, він ніколи не міг би впасти так низько. (Авжеж, то був не Голлівуд: в Італії поставили фільм, в якому діє створений мною герой, але під іменем Вітторіо де Сіка, а фільм називається «Хрещеник»).
  Отож я відбув до Голлівуду з повною впевненістю, що він не піднесе мені ніякої несподіванки. Мене просто так не візьмеш, «Хрещений Батько» був їхній фільм, а не мій. Не буду нічим перейматися. Нічого не братиму близько до серця. Ні на що не претендуватиму і нічим не обурюватимусь. Я службовець, тільки й того.
  У Каліфорнії багато сонця, багато свіжого повітря і безліч тенісних кортів. (Саме перед тим я відкрив для себе теніс і був без тями захоплений ним). Отож набуду здоров'я і засмаги.
  На мій погляд, готель «Беверлі Хіллс» — найкращий в світі. Це химерна триповерхова споруда, оточена садами, окремими бунгало, з плавальним басейном і славнозвісним розважальним «Поло Лаундж». Та ще з тенісним кортом, на якому професіонал Алекс Олміда називав мене чемпіоном. Звісна річ, він усіх величав чемпіонами, і все ж таки...
  Обслуговування в «Беверлі Хіллз» чудове й приязне, але без панібратства. Це єдиний серед бачених мною готелів, де я почував себе цілком комфортно. Але ж він забирав мої п'ятсот щотижневих і ще до біса зверх того.
  Два наступні тижні я провів, граючи в теніс і зустрічаючись зі своїми нью-йоркськими приятелями, що отаборились у Каліфорнії. А також мав зустрічі з Робертом Евансом  — директором виробництва на студії, і Пітером Бартом, його правою рукою.
  Колись я прочитав у журналі «Лайф» статтю про Еванса, яка не залишала від нього живого місця. І тому був приємно вражений, побачивши, що він проста й цілком природна людина. Він мені відразу сподобався.
  Еванс не мав апломбу й говорив, здається, те, що думав. Говорив так, як діти ріжуть правду в очі: з дивовижною невинністю, яка робила найсуворішу критику чи категоричну незгоду необразливою. За будь-яких обставин він був незмінно ввічливим зі мною. Якщо такий портрет керівника кіностудій може комусь видатись надто захвалювальним.
  Можу додати: він так неохоче роздавав свої гаванські сигари, що мені доводилось цупити їх, забираючись до його кабінету, коли там не було господаря.
  Еванс був відкритий до - аргументів, його не раз вдавалося переконати змінити своє рішення. Звичайно, він був чарівливий, проте в Голлівуді, ба навіть в усій Каліфорнії, чарівливі всі, за винятком Пітера Варта, він має холодний розум і є єдиною необворожуючою людиною, яка стрілася мені в кінобізнесі. І неговіркою. Причиною тому (хоча тоді я цього не знав) є його звичка думати, перш ніж висловлюватись, він ще не опанував каліфорнійське вміння залишатися чарівливим і тоді, коли щось обмірковуєш.
  Наша перша нарада пройшла дуже добре, в ній брали участь Еванс, Ел Радді, Пітер Варт, Джек Баллард і я. Баллард — чолов'яга з головою Юла Бріннера, слідкує за витратами на виробництво фільму. Він був сором'язливий, проте у директорів і продюсерів жижки дрижали, коли він підбивав бабки по їхніх витратах. Нараду вів Еванс. Йшло звичайне обговорення з вмонтованими в нього сентенціями, розрахованими спеціально на мене. Це мав бути видатний фільм для «Парамаут Пікчерз». Я мав викластися і виручити. Фільм мусив УРЯТУВАТИ «Парамаунт». Такі балачки мені до вподоби, вони сповнюють почуттям власної важливості, і я працюю з подвоєною енергією. (Я й справді прагнув «УРЯТУВАТИ» «Парамаунт Пікчерз», але спізнився. За мене це зробила «Історія одного кохання»). Потім обговорювали добір артистів. Я запропонував Марлона Брандо на роль Хрещеного Батька. Зі мною розмовляли люб'язно, але я відчував, що мої акції впали враз на п'ятдесят відсотків. Ел Радді запропонував Роберта Редфорда на роль Майкла, і, хоча він був милий чолов'яга, його акції в моїх очах теж упали наполовину. Я висловився відверто і був приємно здивований, коли Еванс і Барт погодилися зі мною. Що ж, майнуло мені, це буде чесне змагання.
  Студія ще не мала директора фільму, і мені довелося писати сценарій до того, як знайшли директора. А директори полюбляють читати сценарій до підписання контракту. Що ж, саме для цього я й стирався в Каліфорнії. Я запевнив, що я один з найкращих спеціалістів у західному світі. (Без зайвої скромності, бо майстерність можна визначити, тут хвалькуватістю не візьмеш).
  Все це відбувалось в оббитій плюшем штаб-квартирі студії «Парамаунт Пікчерз» на Кенон Драйв. Коли ми з Елом Радді відбули до його відносно скромного офісу в павільйонах студії, ми почувалися солдатами, що повертаються на передову і нарешті спекаються офіцерського нагляду.
  — Пиши, як вважаєш за потрібне, —  порадив мені Радді. — Ти ж письменник. Але зроби мені таку люб'язність: розпочни з любовної сцени між Майклом і Кей.
  Він все ще хотів знімати Редфорда.
  — Ел, — відповів я йому, п'ючи його віскі й затягуючись його сигарою, — не випадає починати «Хрещеного Батька» любовною сценою.
  Він упізнав розхожий вислів і розсміявся. З цим хлопчиною з нью-йоркських вулиць мені було просто ладити.
  — Послухай, — переконував він, — ти лише спробуй. А згодом ми завжди зможемо її вирізати.
  — Гаразд, — відповів я йому й пішов нагору до свого кабінету, де ще раз перечитав контракт. Авжеж, там було сказано, що продюсер може вказувати письменнику, як писати сценарій. Мені довелось починати фільм сценою молодечого кохання. Я написав її, і вона вийшла в мене нікчемною. Та коли показав її Елу, вона йому сподобалась.
  Це мене потішило — полюби мою роботу, і я любитиму тебе. Проте я все одно був переконаний, що він помиляється. Наступні три дні я провів, граючи в теніс. Еге ж! Не три дні, а наступні два тижні. А потім вирішив на пару тижнів завіятися додому. Я сумував за дружиною і дітьми. Був місяць квітень, а весна в Нью-Йорку завжди гарна.
  Радді поставився до мого рішення як джентльмен. Поки я жив удома, він і надалі сплачував мені щотижня п'ятсот доларів на дрібні витрати. Я пробув вдома пару тижнів, дещо зробив і прилетів знову до Каліфорнії із зупинкою в Лас-Вегасі, де проциндрив до решти все з того, що заощадив із своїх кишенькових.
  Від квітня до серпня я чудово проводив час: Каліфорнія, теніс і загоряння на сонці — аж поки не з'явиться ностальгія, а тоді знову подорож додому. А тоді, коли вже мені починає діяти на нерви домашнє життя — назад до Каліфорнії. Ніхто не знав, де й коли я об'явлюся. А тим часом усі, з ким доводилося зустрічатися в Каліфорнії, перевершували самих себе у зачаровуванні моєї особи. Переді мною майже запобігали, іншого слова тут і не добереш. Я аж ніяк не перепрацьовував, та на це, здається, ніхто не зважав.
  Той факт, що я був самітником, який після двадцяти років виповз із своєї схованки, не означав, що я був «зеленим наївняком». Проте люди з кіносвіту й справді завжди обворожують, навіть якщо їхні чари і не завжди бувають безкорисливі. Однією з найбільших несподіванок для мене було відкриття такої душевності акторів. Сценаристи, режисери й продюсери завжди тиранять виконавців. А актори-кінозірки вважаються телепнями. Актрисами в їхньому особистому і професійному житті завжди маніпулюють силоміць. Вважається, що у них не може бути ні інтелекту, ні чутливості.
  Хоча я на власні очі побачив: дуже часто має місце якраз протилежне. Я відкрив для себе, що багато хто з них обдаровані інтелектом і скромністю, чутливі й сором'язливі за характером. Я бачив, що на початку кар'єри, та й потім, їх жорстоко експлуатують продюсери, студії, агенти й всілякі пройдисвіти. їм доводиться зазнавати найнеймовірніших принижень, щоб отримати саму лише можливість займатися своїм мистецтвом. Побачивши, через що їм доводиться перейти на початку кар'єри, і беручи до уваги довгі роки очікування, легко вибачити їхні ексцеси, коли згодом вони стають відомими й впливовими.
  З квітня по серпень 1970 року я гасав між Нью-Йорком і Лос-Анджелесом, працюючи над сценарієм, граючи в теніс, смакуючи голлівудський спосіб життя. Все було чудесно. Час, поки автор не здасть рукопис, є своєрідним медовим місяцем. Всі тебе люблять, всі тебе знають.
  Мені подобалося спостерігати гарненьких дівчаток, що обходять офіси режисерів, беручи проби на ролі. У кожної студії є зграя режисерів, що винаймають офіси на її території, коли готуються зйомки фільму. Дев'ятсот дев'яносто дев'ять з тисячі цих фільмів так ніколи і не бувають реалізовані. А тим часом режисери зустрічаються з артистами, що приходять читати і розігрувати ролі, вивчають рукописи і ведуть тривалі щирі розмови про те, як слід грати ту чи ту роль. Поза студією є ще десять тисяч претендентів, які написали сценарії і мають при собі три контейнери плівки, щоб знімати самотужки незалежний фільм. І вони теж бесідують з мільйоном гарненьких молодих американок і американців, які злетілися в Лос-Анджелес, щоб потрапити на кіноекран. Усе це, на додаток до чудової погоди і яскравого сонця, створює в Голлівуді атмосферу, яка не була позбавлена для мене принаймні деякої привабливості.
  Інколи я бував на перегляді фільмів у закритому кінозалі. Ніякого задоволення. Під час сеансу люди говорять по телефону, передають і отримують повідомлення, жартують, теревенять. Я ж ходжу в кіно, як віруючий до церкви — сприймаю фільм серйозно. Або просто виходжу з кінотеатру, і квит.
  Вечорами я заглядав у офіс до Ела Радді, і ми випивали з ним і з його персоналом. З Елом завжди дуже легко, він чудовий оповідач, його оточення  — симпатичні люди. Це був один з найприємніших періодів мого дня на студії.
  Тепер уже мені хотілося подати «Парамаунт Пікчерз» видатний рукопис і зробити знаменитий видатний фільм. Я ставав амбітним, це ж, зрештою, був мій фільм. Чудово знаючи своє місце в «заявочному списку» команди (я йшов восьмим номером), я все ж таки настільки себе накрутив, що заявив: перша редакція сира і її не слід брати до уваги. Це дорівнювало з мого боку наданню студії права на довільну переробку рукопису й втрату кругленьких двадцяти п'яти тисяч. Мені ж хотілося завоювати їхні симпатії, хотілось довести, що я й справді «вкоренився на нашому боці». Звідки мені було знати, що як тільки я заявлю про неспроможність першого варіанта, його ніхто не стане читати.
  А тоді відбулися дві події, що примусили мене позбуватися отих сентиментальних дурниць.
  Одного дня, коли я зайшов до його кабінету, Радді говорив по телефону. Розмовляючи, він переписував сценарій, який йому треба було подати до іншої кіностудії. Я здивовано стежив за ним. По суті, він працював, не відволікаючись від телефонної розмови. У мене завжди викликали захоплення люди, здатні робити два діла одночасно. Таке вдається не багатьом. Але це був особливий випадок. Заключною фразою його телефонної розмови було: «Тепер, здається, я вже вилизав рукопис».
  Я переповідаю цей випадок без наміру викликати обурення у письменників чи присоромити режисерів. Але він тоді відкрив мені очі на моє становище. І я знову на п'ять днів поринув у теніс. Бо то був не мій фільм.
  Гадаю, треба пояснити, чому цей випадок не засмутив і не образив мене як письменника. Часто доводиться читати, що кінозірка переписує її чи його слова, що режисер виправляє сценарій, а продюсер «доводить рукопис до кондиції». І все ж таки неможливо сердитися, якщо ви справді розумієте, чому це відбувається. Приміром, під час другої світової війни я був прикомандирований до англійської армії, якось ми зустрілися з частинами російської армії в одному містечку на півночі Німеччини. Здається, ця російська дивізія, набрана в дикій азіатській області, ніколи не бачила водогону. Вони були вражені тим, що вода біжить з мідного крана. Росіянин у хутряній шапці відірвав кран від стіни і прибив його до стовпчика в паркані. Відкрутивши кран, він здивувався, коли звідти й не капнула вода. Він вважав, що вода тече просто з самого крана. Йому ніколи не доводилося мати справу з принципом дії водогону. Якщо хочете, можете сміятися над цим, але справа тут не в примітивній тупості, а в звичайнісінькій необізнаності.
  Коли режисер, чи кінозірка, чи продюсер беруться за перо, стаються такі ж самі речі (безперечно, бувають і винятки). Вони вірять, що слова течуть з пера. І знову ж таки це не тупість, а все та ж сама необізнаність. Вони просто поняття не мають про принципи дії художнього слова. Ось чому письменникам і не слід ображатися. їм слід забиратися якомога далі від кінобізнесу.
  Друга річ, яка мене доконала, пов'язана з Пітером Бартом. На один з літніх місяців я винайняв будинок у Малібу і привіз з Нью-Йорка свою родину. Проваландавшись перед тим майже чотири місяці, я тепер серйозно засів за роботу. Мені друкувала секретарка, робота над кіносценарієм, як то кажуть, пішла. Але я не витримав термінів подання першого варіанта (якщо б я був не віддав на їхню милість першу редакцію, намагаючись засвідчити моє добре до них ставлення, все було б гаразд). Бартові було відомо, що я бив байдики, і він почав на мене тиснути. Я сказав: добре, до кінця тижня. Звісно, до кінця тижня я не вклався. Але він наполягав. Мені залишалося переписати заключний розділ, ще раз пройтись по ньому й відредагувати, як того заслуговує серйозна робота. А тоді, й не тому, що Барт чи ще хтось «діставали» мене, вони при цьому завжди були ввічливі й люб'язні, просто зненацька я сказав собі: «Яка мені різниця? Це ж не МІЙ фільм!»
  І тому я наказав секретарці просто передрукувати написане й не став переглядати заключну частину. А потім вдягнув плавки і вперше після переїзду в будинок на чудовому узбережжі в Малібу подався на пляж: буду розкошувати на океанських хвилях.
  Вчинив я абсолютно по-дурному. Замість ображатися, я мав примусити їх ще зачекати. Відчуваю докори сумління. Треба б мені бути дорослішим. Невірно це було з мого боку ще й тому, що я терпіти не можу мокнути в океані.
  Отже, я подав рукопис, і він усім сподобався. Звісно, відповідно до контракту, я мав його виправляти. Тепер треба було винайняти режисера. Пішов серпень 1970 року. А тим часом протягом наступних місяців, поки тривали пошуки режисера, у мене сталося кілька пригод. Найцікавіша — з Френком Сінатрою, який входить до десятки найпопулярніших людей світу. Я захоплювався ним на відстані, він був моїм кумиром.
  Багато хто вважає, що співак Джоні Фонтане з «Хрещеного батька» написаний з Френка Сінатри. До появи книги друком мій видавець отримав листа від адвокатів Сінатри, які вимагали знайомства з рукописом. У ввічливій формі ми їм відмовили. Проте кінокартина — то інша річ. На першій же зустрічі з юридичною службою «Парамаунт Пікчерз» адвокати висловили занепокоєння з цього приводу, та я запевнив їх, що згаданому персонажеві в картині відводиться незначне місце. Так воно й вийшло.
  Поза тим, в своїй книзі я написав Фонтане з цілковитою симпатією до нього самого, до його способу життя та особистих уподобань. Мені здавалося, що я відтворив невинність діячів великого шоу-бізнесу, їхню безпорадність перед розбещеністю, яку нав'язують їм оточення й умови їхнього способу життя. Мені здавалося, що я вхопив внутрішню невинність цієї натури. Але мені також було зрозуміло, що коли Сінатра вбачав у цьому персонажі себе, йому міг і не сподобатись цей персонаж... або книжка... або ж її автор.
  Але ж, річ зрозуміла, дехто прагнув звести нас разом. Одного вечора у Елейна в Нью-Йорку Сінатра сидів при барі, а я за столом. Елейн запитав мене, чи я не маю заперечень проти зустрічі з Сінатрою. Я сказав, що не маю, якщо він не має. Але Сінатра заперечував. Це мене цілком влаштовувало, і згодом я забув про той випадок.
  Минув рік, я працював в Голлівуді над рукописом і рідко виходив з дому вечорами, але того вечора мене запросили в ресторан «Чейзена» на день народження до продюсерового приятеля. То була вечеря на дванадцять осіб, влаштована відомим мільйонером. Просто приємна вечеря. Протягом останніх шести місяців усі до того мене обворожували, що я вже потроху став долати свою упередженість. Отож я пішов.
  Їжа спустила мене на грішну землю. Вона була жахлива. Боже, в італійських забігайлівках з одним службовцем в Нью-Йорку годують краще. І це славнозвісний ресторан «Чейзена»? Та чи варто дивуватися, коли у вишуканих французьких рестораціях Нью-Йорка також доводилося зазнавати розчарування. Я зрадів, коли ми по всьому подались до дверей. Та по дорозі мільйонер взяв мене під руку й почав скеровувати до якогось столика. Його зірний помічник підхопив мене під руку з другого боку.
   — Вам треба зустрітися з Френком, — сказав мільйонер. — Він мій добрий приятель.
  Ми вже майже підійшли до столу. Я все ще міг би вивільнитися й ушитися, але то був би очевидний афронт. І фізично й психологічно легше було, дати себе провести ще кілька останніх кроків. Мільйонер представив мене. Сінатра сидів, не підводячи зору від своєї тарілки.
  — Я хотів би, щоб ви познайомилися з моїм добрим приятелем, Маріо П'юзо, — сказав мільйонер.
  — А мені б не хотілося, — відказав Сінатра.
  Це розв'язало мені руки. Але бідолаха мільйонер не втямив і знову почав своєї.
  — Я не хочу бачитись з ним, — відказав Сінатра.
  Тим часом я намагався обминути мільйонерового помічника й забратися звідси подалі. А тоді я почув, що мільйонер белькоче вибачення не мені, а Сінатрі.
  — Ви тут ні при чому, — сказав Сінатра.
  Я завжди уникаю сварок і дуже рідко обурююсь людськими вчинками, але тоді я сказав Сінатрі:
  — Слухайте, це була не моя ідея.
  І тут сталася найдивовижніша річ. Він зрозумів усе навпаки. Він вважав, що я вибачаюсь за персонаж Джоні Фонтане з моєї книги. Він запитав майже лагідним тоном:
  — А хто ж напоумив включити це до книги? Видавець?
  Я був повністю ошелешений, бо навіть ком не дозволяю видавцям розставляти в моїх книжках. Це єдина річ, де я непоступливий. Нарешті я вимовив:
  — Я маю на увазі ідею знайомства.
  З часом безповоротно померкла ганебність того, що сталося після цих слів. Сінатра почав вигукувати лайки. Мені пригадується, що всупереч його репутації він абсолютно не вдавався до брутальної мови. Пам'ятаю, він запевняв, що коли б я не був настільки старший за нього, він би побив мене як цуцика. Я був хлопчиськом, коли він вже співав в «Парамаунт». Та хай буде, він виглядав років на двадцять молодше. Але дошкуляло те, що він, північний італієць, загрожує мені, італійцеві з Півдня, фізичною розправою. Грубо порівнюючи, це рівнозначне тому, що Ейнштейн замірився б фінкою на Аль Капоне. Таке просто виключається. Північні італійці нізащо не зв'язуються з людьми з Півдня, хіба що коли разом потраплять до в'язниці чи депортуються на якийсь безлюдний острів.
  Кілька дуже відомих режисерів відмовились від «Хрещеного Батька», бо він ображає їхню громадську свідомість, оскільки «прославляє мафію і злочинців». Коли звернулись до Костаса Граваса, режисер фільму «Зет» сказав, що охоче взявся б за цей фільм, який є вироком американському капіталізмові. Але він не наважився бо це була надто американська річ, а він, як іноземець, відчував, що не відтворить нюансів.
  Досить чесна позиція. Мені сподобалось ставлення Костаса Граваса. Хоча й інших я також розумів. Мій перший роман дехто з критиків називав ницим і брудним, хоча інші підносили його, як твір мистецтва. Але під цю пору мене вже нічия думка не обходила, крім моєї власної. А я був вимогливішим за більшість моїх критиків, отож мені рідко могли дошкулити. Проте я не знав, що розглядалась можливість зварганити картину малою кров'ю, а касу зібрати за рахунок рекордного успіху книги.
  Зрештою, вирішили поставитися до фільму з усією серйозністю. Барт написав рецензію на перший варіант мого сценарію і висловив чимало слушних міркувань, що певною мірою компенсувало відсутність у нього каліфорнійського шарму. По суті, я побачив, що здебільшого від нього можна сподіватися чіткої відповіді на поставлені питання. Що, безперечно, не таке приємне, як шарм, але більш корисне. Ідея залучення режисером Френсіса Копполи належала Барту. Переважно через те, що Коппола був італієць і був молодий. Стенлі Джаффі, президент студії «Парамаунт Пікчерз», Боб Еванс і Радді погодились з Бартом. І знову мій цинічний розум примушує мене замислитись: чи не тому зупинили вони свій вибір на Копполі, що він був шмаркачем, якому ледь за тридцять і який щойно поставив два фінансово невдалих фільми, отже, його можна буде тримати в руках? На той час сподівалися зробити «Хрещеного Батька» десь за мільйон-два (фактично фільм коштував понад шість мільйонів доларів).
   — Ми з Френсісом хочемо, щоб ти чітко зрозумів, — сказав мені Радді, — ніхто не збирається переписувати твій сценарій. Просто Френсіс здійснюватиме режисуру, а зроблене тобою всіх влаштовує.
  Я негайно ж збагнув, що у мене з'явився співавтор.
  І не помилився. Він переписав одну половину, я переписав другу. Потім обмінялися текстами і переписали один одного. Я запропонував працювати разом. Френсіс пильно подивився мені в очі і відмовився. Тоді-то я й відчув по-справжньому, що він є режисером-директором фільму.
  Він мені сподобався. І він чесно заробив своє право на половину хвали за кіносценарій. Я радий з того, що вона йому висловлювалась, бо я можу тепер відносити на його рахунок усі невдалі діалоги і деякі з поганих сцен. Він ніколи не був різким, ми з ним порозумілися, і зрештою сценарій для зйомок був готовий.
  Приємний період скінчився. Тепер всі взялися до роботи. Кінозірки, агенти, керівники і віце-президенти студії, продюсер, його заступник, композитори, поети-піснярі і багато іншого енергійного люду. Тепер я вже бачив, що це не МІЙ фільм.
  Залишилось велике питання: хто гратиме Хрещеного Батька? Я пам'ятав про мою розмову з Брандо і одного дня переговорив з Френсісом Копполою. Він вислухав і сказав, що моя ідея йому імпонує. Я попередив його, що ВСІ категорично проти неї. Дехто побоювався, що Брандо наробить клопоту, що він не дасть потрібних касових зборів, називалось ще безліч різних причин. Я гадав, що режисер, на рахунку якого дві провалені картини, не має достатньої сили.
  Френсіс Коппола — кремезний відчайдушний веселун. Проте я не знав, що в роботі він міг бути непоступливим. Хай там що, а він воював і домігся участі Брандо. І, до речі, з Брандо ніколи не було жодного клопоту. А чого тільки не стверджувала його репутація.
  Розпочався добір акторів. Претенденти на ролі приходили на бесіду з Копполою, демонстрували йому все своє мистецтво й майстерність, намагаючись запам'ятатись. Я був присутній при деяких пробах. Коппола тримався з людьми спокійно й ввічливо, але як на мене картина залишала надто гнітюче враження. Я втік. Не міг більше дивитися на артистів, вони були такі ранимі, такі відкриті, такі незахищені в своєму сподіванні на чудо. Тоді-то я й зрозумів, що акторів і актрис треба вибачити за всі неподобства і надмірності їхнього поводження, коли вони стають зірками. Я не закликаю нікого миритися з цим, а просто прошу вибачити.
  Я остаточно вирішив зав'язати з участю у доборі артистів після того, як одне звичайнісіньке симпатичне дівчисько прийшло в офіс, й усім казало, що випробовується на роль. Я спитав, на яку. Вона відповіла: «Аполлонії».
  За книгою Аполлонія — доволі вродлива сицилійська дівчина. Я запитав цю «симпатяшку», чому вона вирішала пробуватися саме на це амплуа. «Тому, що я схожа на Аполлонію», — була її відповідь. Тоді мені майнуло, що у акторів не всі вдома.
  На підтвердження можу навести ще такий випадок: мені зателефонувала Сью Менджерс, я не знав тоді, що вона відомий агент. Сью запропонувала пообідати разом. Я спитав, чому. Вона відповіла, що репрезентує Рода Стейгера, який хоче отримати роль в «Хрещеному Батькові». Род Стейгер хотів зіграти роль Майкла. Я розреготався. Вона розлютилася і заявила, що просто-напросто викладає бажання свого клієнта. Я вибачився.
  Стейгер хороший актор, але ж, їй-богу, його ніяк не можна уявити молодшим сорока років. А роль Майкла вимагає двадцятип'ятирічної зовнішності.
  Нарешті все перемістилось до Нью-Йорка. Коппола розпочав пробні зйомки. Тепер виникла велика проблема з добором когось на роль Майкла, фактично найважливішу в кінофільмі. Певний час здавалося, що її отримав Джіммі Каан. Його проби були успішними. Але він також пробувався на роль Сонні, другого сина Хрещеного Батька, і добре проходив на Хейгена. Справді, він міг би грати їх трьох. Та зненацька все склалося так, що йому вже не світила жодна з цих ролей.	
  Роберт Дювалль мав проби на Хейгена і пройшов їх чудово. Інший артист добре підходив на Сонні. Отож Джіммі Каану залишився Майкл, але тут він нікого не міг задовольнити цілком своєю грою. Нарешті з явилося ім'я Аль Пачіно. В Нью-Йорку в театрах його слава гриміла, але ніхто ще не бачив його на екрані.
  Висувалися заперечення. Пачіно надто невисокий, має надто італійську зовнішність. А за задумом Майкл — найбільш американізований з усієї «родини», і тому мусив мати першокласний вигляд. Коппола ж знай твердив, що добрий актор є добрим актором.
  Пачіно й надалі знімався в пробах. Тріскотіли кінокамери. А він не виучував слова, надолужував відсебеньками й цілковито не розумів своєї ролі. Був просто жахливий, Джіммі Каан виглядав в сто разів краще.
  З Пачіно морочились цілими днями: натаскували його, репетирували, зганяли з нього сто потів. Все це знімалось на плівку. Протягом місяця відзняли всіх. Настав час продемонструвати все це в переглядовому залі будинку «Галф енд Вестерн білдінг».
  Аж до цієї миті я тішився думкою, що я велика персона в кінофільмі. Відвідання переглядового залу повернуло мене до реальності, і я справді перейнявся повагою до фахівців цієї справи. Еванс, Радді, Коппола просиджували в кінозалі цілими днями. Я відсидів кілька переглядів, і це мене доконало.
  Та хай там що, а досвід переглядового залу є повчальним. Я дивувався майстерності, з якою розігрувалися сцени перед камерою, але на екрані вони вже не були такими захоплюючими. Пригадуються проби артисток на роль Кей Адамс — молоденької дівчини. Була одна дівчина, що не підходила на ту роль, хоча з екрана те дівчисько буквально приворожувало. Її відзначили всі, і Еванс сказав:  — Нам треба було б щось зробити з нею...
  Бідне дівчисько так ніколи й не здогадувалось, як близько стояло воно до багатства й слави. Але на той час всім було не до неї. Я міг би приділити їй увагу, але ж я не був великою «кіноперсоною».
  Деякі з проб виглядали просто жахливо. Окремі сцени були бездарними. А інші — напрочуд гарними. Серед іншого Френсіс використовував для проб сцену залицяння між Майклом і Кей. Він написав її таким чином, що в певному місці Майкл мав цілувати дівчині руку. Я категорично протестував, і Френсіс викинув її. Але на пробах усі претенденти на роль Майкла неодмінно цілували Кей руку або гралися її пальчиками. Френсіс під'юджував мене:
  — Маріо, я не казав їм цього робити. І чого це всі вони цьомкають їй руку?
  Я розумів, що він розважається, але не міг приховати роздратування.
  — Бо вони артисти, а не гангстери, — пояснював я йому.
  І роздратування було не випадковим. Я відчував, що переписуючи, Коппола пом'якшав характери героїв.
  З екрана Пачіно, як знахідка на роль Майкла, усе ще нікого не вражав, за винятком Копполи, який і надалі наполягав на своєму. Нарешті Еванс заявив:
  — Френсісе, мушу сказати, що тебе в цій справі не підтримує жодна душа. — Це я розцінив як найелегантніше «ні», яке мені будь-коли доводилось чути. Пошуки Майкла тривали.
  Коппола й надалі наполягав на тому, що саме Пачіно підходить на цю роль. Проте здавалося, що це дохлий номер. Стенлі Джаффі настільки знавіснів від безперестанного споглядання артистичних проб в переглядовому залі, що, коли поцікавились його думкою, вибухнув:
  — Вам справді цікаво знати, що я думаю? Гадаю, що ви зібрали найгіршу колекцію нездар, яку мені будь-коли доводилось бачити! — Він день у день, не кажучи й слова, терпляче переглядав остогидлі йому стрічки, отож його всі зрозуміли.
  Це мене вразило. Незважаючи на все прочитане мною про Голлівуд, я не був готовий до такого. Боже, якої ще демократії треба! Ніхто нікому не нав'язує своєї думки. До мене знову поверталось відчуття, що це МІЙ фільм. МІЙ, так само, як і всіх інших.
  Мені довелось від'їхати на тиждень, Коли повернувся, Аль Пачіно вже отримав роль Майкла, а Джіммі Каан — роль Сонні. Актора, що призначався на роль Сонні перед моїм від'їздом, вже не було, Джон Райєн, який був кращим на пробах на важливу роль Карло Ріцці, теж десь зник. Хоча, здається, йому вже були пообіцяли ту роль. Рейєн настільки блискуче грав на пробах, що я вчинив нечувану для себе річ: я розшукав його, щоб повідомити, наскільки чудово він грав. Його змінив актор по імені Рассо, який, здається, перед тим заробляв радіодраматургією в Лас-Вегасі. Я так ніколи й не довідався, що ж трапилось. Можу лише здогадуватись, що Коппола й верховоди з «Парамаунт пікчерз» «обміняли гнідих». Я ніколи не встрявав у ці обміни артистами. Мені навіть в голову не приходила така ідея.
  Хоча кіносценарій вже був готовий, мені все ще виплачували п'ятсот доларів щотижневих як консультантові. Тепер почала здіймати галас Ліга американських італійців. Радді спитав мене, чи не міг би я зустрітися з Лігою і залагодити справу. Я відмовився. Тоді він вирішив узятися сам, і йому це вдалося. Він пообіцяв вилучити з фільму будь-яку згадку про мафію і не нанести шкоди честі італійців. Ліга обіцяла свою допомогу у виробництві фільму. «Нью-Йорк Таймс» навіть помістила на першій сторінці повідомлення про цю подію, а наступного дня присвятила їй обурену редакційну статтю. Чимало людей обурювались не на жарт. Мушу сказати, що Радді талановито вів переговори, бо слово «мафія», якщо вже на те пішло, ніколи не згадувалось у тексті фільму.
  Десь о цій порі я відійшов від фільму і як консультант, не через що інше, а лише тому, що, як мені здавалось, я вже тільки заважав. А ще й тому, що останнім часом у суперечках я опинявся на боці адміністрації, а не творчого персоналу, і це мене вельми нервувало.
  Зйомки художнього фільму — це найнудніша в світі робота. Два дні я спостерігав за зйомками: все, що я бачив, не чоловіків, які вибігають з будинків, ускакують у машини і зі скреготом зриваються з місця. І я не витримав. Картина посувалась порівняно гладко, і я, невдовзі загубив зв'язок з тим, що там відбувалось. Це був не мій фільм.
  Через півроку фільм уже лежав в коробках, за винятком сцен на Сицилії, які мусили знімати в останню чергу.
  Мій телефон знову не змовкав. Еванс хотів знати, чи конче необхідні ті сицилійські сюжети. Зрозуміло, він хотів почути від мене, що не конче. Я відповів, що потрібні. Згодом зателефонував Пітер Варт і поцікавився, чи справді є потреба в тих сицилійських кадрах. І знову я відповів, що так. Тоді подзвонив Коппола. Він згодився зі мною. Ті, хто розпоряджався грішми, вважали, що епізоди з Сицилії ні до чого, навіщо витрачатися на них, коли їх можна легко вилучити з фільму?
  Треба віддати належне Евансу, Вартові й Джеффрі — вони погодилися зняти сицилійські сцени, прислухалися до творчої думки, коли могли б і зігнорувати її, бо ж, напевне, знаходились під тиском і мали заощаджувати. І сицилійські сюжети, на мій погляд, зробили фільм.
  Отже, відзняли сицилійський шматок, і тепер стрічка була готова для редагування й монтування. Уявіть собі фільм величезною брилою мармуру, з якої директор вирубує певну форму. А коли він закінчить, продюсер і керівник студії почнуть вирізати з неї скульптуру, після них за справу візьмуться інші продюсери й редактори.
  Монтаж картини завжди вражає своєю подібністю до письменницької праці. Він вельми схожий на остаточне редагування літературного твору. І тому мені справді хотілось бути причетним до цього процесу.
  Я бачив дві попередні редакції фільму, і висловив з їхнього приводу все, що мав висловити. І знову всі були ввічливі і сприйнятливі. Мій агент по зв'язках з кіностудією запевнив, що зі мною у Голлівуді поводились не гірше, ніж з будь яким новим автором. Так чому ж тоді я не відчував задоволеності? Тільки тому, що це був не мій фільм. Що я не був босом. Але ж фактично він не був чиїмсь фільмом. Нікому не вдалось наполягти на своєму від початку й до кінця.
  З переглянутого мною роблю висновок, що це сильний фільм, і він заробить гроші, можливо, навіть надто великі, щоб їх змогли змахлювати ейнштейни від бухгалтерії, отож їм доведеться виплатити мені мої проценти. Але я так і не бачив остаточної редакції, і тому не можу дати стопроцентної гарантії.
  Мені хотілось показати попередній варіант декому з моїх приятелів, але Радді сказав:
  — Ні, ще рано.
  Тоді я попросив Пітера Варта, але він теж відповів:
   — Ні, ще рано.
  Я попросив Боба Еванса, і той сказав, гаразд, якщо тільки фільм не розсипали для озвучування й дублювання. Незалежно від того, чи був виправданий цей привід, то було друге найлюб'язніше «ні», яке мені довелось почути. А вся справа полягала в тому, що на студії не хотіли показувати фільм чужакам. А може, в тому, що я не згоджувався з кінцівкою, яку вони вибрали. Я хотів залишити ще тридцять секунд сцени запалювання Кей свічок за спасіння Майклової душі, проте мене ніхто не підтримав. Ну то й біс із ними, якщо моїм друзям невільно дивитися його зі мною, то і я не хочу його бачити. Знову дитячі дурниці.
  А все через те, що я й досі ніяк не міг погодитися з думкою, що це не мій фільм.
  Як би мені хотілось, щоб сценарій був принаймні наполовину такий гарний, як гра артистів, хоча мені належить і в ньому лише половина.
  Критика може рознести картину на чому світ стоїть, але я не бачу, як вона могла б дискредитувати гру акторів. Брандо грає дуже добре. Так само як і Роберт Дювалль. Так само, як і Річард Кастеллано. Гадаю, вони всі троє можуть розраховувати на «Оскара». Так, вони чудові. Але великою знахідкою став Аль Пачіно.
  Аль Пачіно був саме таким, яким мені хотілось бачити Майкла на екрані. Я не міг повірити. Як на мій погляд, це було досконале виконання, твір мистецтва. Я був настільки щасливий, що всім і кожному радо оповідав, як я помилився. Я займався самовикриттям, наче це моє найулюбленіше зайняття. Аж нарешті Ел Радді відвів мене вбік і по-дружньому порадив:
   — Послухай, —  сказав він, —  якщо б ти не розпатякував при всіх про те, що помилився, ніхто б і не знав. Як, у бісового батька, ти збираєшся стати продюсером?
  Письменникові, який прибуває в Голлівуд працювати над фільмом за його книгою, слід змиритися з тим, що це не його фільм. Просто так воно є. Вірно також і те, що коли б я порядкував фільмом, я б його завалив. Постановка фільму — це особливе мистецтво. Так само, як і акторська гра. Все це надто специфічне і вимагає обдарованості й досвіду (як завжди й скрізь, і тут не без винятків).
  І хоча дуже легко кепкувати з керівників студії, ті, хто рік за роком вивчають милі кіноплівок, мають розумітися на своїй справі.
  Але мушу визнати, що одне інтерв'ю мене засмутило. Френсіс Коппола пояснював у ньому, що він взявся за «Хрещеного Батька», щоб заробити на ньому капітал і поставити фільм його мрії. Засмутило те, що він спромігся дійти до цього в свої тридцять два, а мені знадобилося сорок п'ять років, доки я збагнув, що треба написати «Хрещеного Батька», аби мати змогу творити книжки за власним бажанням.
  То були гарні для мене часи. Працював я не перепрацьовуючи, бо написання кіносценарію насправді не така важка річ, як створення роману. Моє здоров'я зміцніло, я засмагав на сонці і грав у теніс. Було й кілька прикрих винятків, але все придасться для якогось роману і як таке має терпеливо сприйматися і навіть присмачує щоденне життя.
  Раніше було чимало написано про те, що люди в Голлівуді «напускають на себе», отож мені майже ніяково зізнаватися, але я нічого такого не помітив. Не більше, ніж серед письменників чи бізнесменів. Вони імпульсивніші, відкритіші, живуть на нервах, і це подекуди робить їх різкими.
  Чимало смішних подій траплялось і навколо мого офісу, поки я писав на студії кіносценарій «Хрещеного Батька». Часами я був просто спантеличений.
  Найповчальнішою була зустріч з однією новоприбулою. Якось гарнесенька, життєрадісна дівчинка — миле дитя років шістнадцяти — завітала до мого офісу в «Парамаунт Пікчерз». Вона заявила, що її звуть Марі П'юзо і що вона прийшла з'ясувати, чи ми, бува, не родичі з нею. А особливо ще й з огляду на те, що наші прізвища пишуться з одним «з», а це вже небачена рідкість.
  Що ж, хоча я й був самітником протягом останніх двадцяти років, проте я вже провів чотири місяці в Голлівуді. В її зовнішності не було нічого італійського. Так я їй, власне, й сказав. Вона видобула свої водійські права. Так і є: Марі П'юзо. Це мене настільки розчулило, що я зателефонував до Нью-Йорка своїй матері і з'єднав її з Марі П'юзо. Ми перебрали всі міста, з яких походять родичі — рідні і двоюрідні, —  і були розчаровані, не змігши встановити кровної спорідненості. Але дівча було таке миле, що я на прощання вручив їй примірник «Хрещеного Батька» з автографом.
  На свій подив, через кілька годин я побачив її на території студії, вона вже йшла до виходу. Ми зупинились потеревенити. Дівчина зізналась, що затрималась, щоб залишити свою заяву в бюро найму артистів.
   — До речі, —  мовила вона, — я сказала, що я ваша племінниця. Це нічого?
  Я посміхнувся й відповів, ще все гаразд.
  А що ж казати, коли їй лише шістнадцять? І звідки їй було знати, що вона на хибному шляху. Їй треба було заявити, що вона племінниця Радді, Копполи, Брандо чи Еванса або Барта. Звідки їй було знати, що я йшов лише восьмим.
  Вірно, особисті стосунки в Голлівуді підпорядковані інтересам постановки кінофільму. Дружні відносини переважно зав'язуються навколо виробничих інтересів. Але навіть і в цих межах чимало людей, з якими довелось працювати, були приємними, а подекуди навіть сердечними й щедрими натурами. А великий особистий егоцентризм мені зрозумілий, бо без цього книжок не напишеш. 
  Я уклав угоду на створення двох кіносценаріїв, які на цей час уже готові. І я проінструктував свого агента, що візьмусь за новий кіносценарій, лише якщо матиму повний контроль над фільмом і половину — над студією. Отож, думаю, вся ця забава не про мене. А може, я відчув, що у моєму підході до кіно немає необхідного професіоналізму.
  Я знову сів за роман. Перспектива прожити наступні три роки самітником відлякує, але дивним чином я почуваюсь щасливіше. Почуваю себе як Мерлін.
  У переказах про короля Артура Мерлін знає, що відьма Моргай Лі Фей збирається заточити його у печері на тисячу років.  В дитинстві я ніяк не міг зрозуміти, чому Мерлін дозволив їй це зробити? Так, я знав, що вона чаклунка, але хіба й Мерлін і сам не був великим магом? Що ж, інколи не допомагає й те, що ти маг, а чари за звичай бувають жорстокі .
  Здається безумством знову сідати за роман. Або ще й гірше. Та скільки б я не нарікав на видавців і видавництва, там все ж таки звітують перед собою в тому, що це не їхня, а письменникова книжка. Можливо, нью-йоркські видавці й позбавлені шарму голлівудської братії, але вони не опускають вас до рівня одного із співучасників. Письменник — це кінозірка, й режисер, і керівник студії в одній особі. Фільм ніколи не буває МОЇМ, а книжка завжди МОЯ. Вона вся моя, і, гадаю, це єдина річ, що має значення в цьому чаклунстві. 
  
  
    1 Велика персона. Жаргон: дослівно — «пістолет 90 калібру».
    2 Ганьба, неподобство (італ.)
    3 Гроші(італ).
   ??
   
   ??
   
   ??
   
   ??