Украiна, 1918: Хронiка
Владлен Мараев


Великий науковий проект
«Украiна, 1918: Хронiка» – це огляд найбiльш значущих для iсторii нашоi Батькiвщини подiй, що трапилися у скорочений календарною реформою рiк. Проголошення самостiйностi Украiнськоi Народноi Республiки, укладення Брест-Литовського миру з Центральними державами, гетьманський переворот i проголошення Украiнськоi Держави пiд керiвництвом Павла Скоропадського, заснування Украiнськоi Академii наук, антигетьманське повстання пiд проводом Директорii та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки – такоi «програми» цiлком могло вистачити на декiлька десятилiть, але усе це i навiть бiльше вмiстив у себе короткий 1918-й. Основну увагу придiлено тим подiям, якi, на думку автора, е найбiльш важливими, цiкавими й визначальними для подальшого розвитку нашоi краiни. Популярний виклад матерiалу в поеднаннi з iлюстрацiями й наведеними iсторичними джерелами (державними документами, газетними повiдомленнями, щоденниковими записами i спогадами вiйськових та полiтичних дiячiв того часу) сприяе легкому прочитанню i дае змогу усвiдомити, скiльки зусиль було докладено для того, щоб Украiна стала незалежною.





Владлен Мараев

Украiна, 1918: Хронiка



© В. Р. Мараев, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


?










Передмова


1918-й рiк став найкоротшим в iсторii Украiни: в ньому бракувало тринадцяти днiв. І все через календарну реформу – офiцiйний перехiд зi старого на новий стиль, або ж iз юлiанського на григорiанський календар. Суто умовно, але весна тодi прийшла ранiше, нiж зазвичай, тому що 1 березня настало одразу пiсля 15 лютого.

Загалом, буремний 1918-й виявився надзвичайно насиченим подiями iсторичноi ваги, якi з калейдоскопiчною швидкiстю змiнювали одна одну. Ось лише деякi, найголовнiшi з них: бiльшовицько-украiнська вiйна, проголошення самостiйностi Украiнськоi Народноi Республiки, укладення Брест-Литовського миру з Центральними державами, гетьманський переворот i проголошення Украiнськоi Держави пiд керiвництвом Павла Скоропадського, похiд украiнських вiйськ пiд командуванням Петра Болбочана на Крим, заснування Украiнськоi Академii наук, створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки та початок польсько-украiнськоi вiйни, завершення Першоi свiтовоi вiйни, антигетьманське повстання пiд проводом Директорii та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Такоi «програми» могло вистачити на кiлька десятилiть. Але все вмiстилося в один «скорочений» 1918 рiк.

Ця книга не претендуе на глибоке наукове дослiдження i повноту викладу iсторичних подiй та явищ 1918 року в Украiнi. Основну увагу придiлено тим, якi, на думку автора, е найбiльш важливими, цiкавими й визначальними для подальшого розвитку нашоi краiни.

Головну мету автор вбачае в популяризацii вiтчизняноi iсторii в цiлому та iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв зокрема. З цiеi причини для книги було обрано науково-популярний формат. Пiд час написання автор спирався на значний масив архiвних та опублiкованих документiв, спогадiв, матерiалiв преси та наукових дослiджень, список яких подаеться пiсля основного тексту роботи.

Частину iсторичних джерел або фрагменти з них наведено у текстi, при цьому збережено iхнiй стиль та орфографiю. Для зручностi читання всi дати в текстi, за винятком окремо згаданих випадкiв, наведено за новим стилем (григорiанським календарем).




Мирнi переговори у Брест-Литовську i пiдписання миру


1 сiчня до Брест-Литовська (нинi мiсто Брест, Бiлорусь) прибула делегацiя Украiнськоi Народноi Республiки для участi у мирних переговорах.

Такi перемовини у Брест-Литовську мiж представниками Радянськоi Росii та краiн Четверного союзу (Центральних держав), до якого входили Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина, почалися ще 2 грудня 1917 року. Їхнiм iнiцiатором став росiйський бiльшовицький уряд на чолi в Володимиром Ульяновим-Ленiним. Фактично, бiльшовики не мали вибору. З одного боку, гасло «Мир без анексiй i контрибуцiй» було одним iз провiдних у iхнiй програмi та увiйшло до «Декрету про мир», що був ухвалений ІІ Всеросiйським з’iздом рад. З iншого, вони доклали чималих зусиль до того, щоб пiсля Лютневоi революцii росiйська армiя почала швидко розкладатися, в результатi чого переважна бiльшiсть фронтових частин втратила боездатнiсть, i сил для продовження вiйни проти потужних держав практично не залишилося.

Уряд Володимира Ленiна пропонував приеднатися до перемовин краiнам Антанти, але вони категорично вiдмовилися. Треба вiдзначити, що захоплення влади бiльшовиками шляхом збройного перевороту, сам характер iхнього лiворадикального режиму сприймалися урядами краiн-союзникiв Росii по Першiй свiтовiй вiйнi вкрай негативно. Зокрема, «Декрет про мир» взагалi вважали закликом до свiтовоi революцii.

У краiнах Четверного союзу теж не мали iлюзiй щодо бiльшовикiв. Та iхнi уряди, насамперед Нiмеччини та Австро-Угорщини, побачили можливiсть нарештi позбутися вiйни на два фронти i на перемовини в Брестi погодилися. Вони проходили в декiлька етапiв. 15 грудня вже було досягнуто угоди про перемир’я. Та в подальшому бiльшовицька делегацiя, незадоволена умовами держав Четверного союзу, вдавалася до гучних заяв i демаршiв, навiть залишала Брест.

Коли в Киевi стало вiдомо про брестськi перемовини, в урядi УНР та Центральнiй Радi почалося обговорення можливостi приеднатися до них. Адже на заходi Украiни пролягала лiнiя фронту Великоi вiйни, вийти з якоi прагнули не лише бiльшовики, а й лiвi лiдери УНР. Врештi-решт, 24 грудня 1917 року Генеральний Секретарiат звернувся до воюючих i нейтральних держав iз нотою, в якiй повiдомляв, що УНР вступае у зносини з iншими краiнами як самостiйна держава i бажае вислати своiх представникiв на переговори до Бреста. 26 грудня надiйшла вiдповiдь, що фактично мiстила запрошення на цi перемовини.








Пiсля нетривалого, але бурхливого обговорення у Центральнiй Радi була сформована делегацiя, яку очолив Всеволод Голубович. До неi також увiйшли: Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Любинський та Микола Левитський. Вони представляли Украiнську партiю соцiалiстiв-революцiонерiв та Украiнську соцiал-демократичну робiтничу партiю, якi мали найбiльшi фракцii у Центральнiй Радi. Нiхто з цiеi п’ятiрки не належав до професiйних дипломатiв – таких молода украiнська держава просто не мала.








Тодiшнiй голова Генерального Секретарiату Володимир Винниченко пiзнiше писав, що першим його мотивом направлення украiнськоi делегацii до Бреста був «контроль над бiльшовиками». Олександр Севрюк згадував: «Інструкцiй жадних дано не було нi Урядом, нi Ц. Радою. Їх мав привести пiзнiше Голубович. Правда, ми мали довшу конференцiю з Головою Ц. Ради проф. Грушевським, говорили про Чорне море, про економiчнi iнтереси Украiни та про украiнськi землi, про Холмщину, Пiдляшье1, Буковину, Закарпатську Украiну, ну й, розумiеться про Схiдну Галичину2. Інтереси цих украiнських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жадного зi Схiдною Галичиною нi Ц. Рада, нi ми не мали; незручно й тяжко було говорити вiдносно Сх. Галичини за спиною ii представникiв й без жадного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите найкраще для наших iнтересiв"», – напустували нас цими словами в Киевi».

1 Цi землi до Першоi свiтовоi належали Росiйськiй iмперii, а пiд час вiйни були окупованi армiями Центральних держав.

2 Цi землi належали Австро-Угорськiй iмперii.

3 сiчня 1918 року украiнськi делегати розпочали у Брестi попереднi зустрiчi з представниками Центральних держав, зокрема з начальником штабу командувача Схiдним фронтом генерал-майором Максимiлiаном Гофманом. Дипломати Туреччини та Болгарii майже не брали участi у переговорах з УНР, з якою iхнi краiни не мали спiльноi лiнii фронту.








Фактично вiдразу посланцi УНР заявили: «Ми хочемо визнання не тiльки нашоi делегацii, але й признання Украiни, й без такого признання ми не уважаемо можливим приймати участь у перемовах». Треба зазначити, що статус i Украiни, i ii делегацii мав вкрай важливе значення, бо тодi дiяв III Унiверсал Центральноi Ради, згiдно з яким Украiна ще зберiгала федеративний зв’язок iз Росiею. Існувала також значна iнерцiя геополiтичних уявлень. Не дивно, що спочатку представники Центральних держав сприймали Украiну, як частину Росii.

Через три днi вiдбулося знайомство украiнськоi делегацii з мiнiстром закордонних справ Нiмеччини Рiхардом фон Кюльманом та його австро-угорським колегою Оттокаром Чернiним. Останнiй враження вiд першоi зустрiчi виклав у своему щоденнику: «Украiнцi дуже вiдрiзняються вiд росiйських делегатiв. Вони значно менш революцiйно налаштованi, вони значно бiльше цiкавляться своею батькiвщиною i дуже мало – соцiалiзмом… Украiнськi делегати дуже культурнi люди. Вони були явно налаштованi використати нас як трамплiн, з якого найбiльш зручно накинутися на бiльшовикiв. Вони прагнуть до того, аби ми визнали iхню незалежнiсть, щоб вони могли пiдiйти до бiльшовикiв з цим fait accompli3 та примусити iх прийняти украiнцiв як представникiв рiвноi держави, що прийшли завершити справу миру».

3 З французькоi – «доконаний факт».

Для посланцiв УНР вiдносини з росiйською делегацiею виявилися дражливим питанням. Недарма О. Чернiн назвав членiв бiльшовицькоi делегацii людьми нечесними, лицемiрство яких «перевищуе все, в чому зазвичай дорiкають професiйних дипломатiв».

Дiйсно, у той час бiльшовики вже вели вiйну проти УНР, i при цьому на всiх рiвнях iхнi представники продовжували торочити про право народiв на самовизначення та свою палку прихильнiсть до якнайшвидшого досягнення справедливого i демократичного миру.

Вважаючи досягнення миру завданням надважливим, М. Полоз пропонував своiм колегам домовитися з росiйськими представниками, яких у той час очолював Лев Троцький (Бронштейн). «Ми мусимо виступати як окрема делегацiя, але единим фронтом перед Центральними державами», – казав вiн. Багато хто з ним погодився. Але iнструкцii, що нарештi надiйшли з Киева, категорично заборонили угоду з бiльшовиками, допоки iхнi вiйська не припинять наступ в Украiнi.

Та взагалi оминути нарад iз бiльшовиками було неможливо. «Спочатку порозумiння нiби було знайдено, – згадував О. Севрюк. – Росiйська делегацiя визнала нашу делегацiю як самостiйну… визнала навiть Центральну Раду й Генеральний Секретарiат». Це Л. Троцький визнав i на першому пленарному засiданнi з представниками Четверного союзу, яке вiдбулося 10 сiчня. Та все ж вiн додав, що украiнську делегацiю треба розглядати як таку, що стоiть разом iз росiйською по один бiк фронту. Ця заява суттево погiршила i без того напруженi вiдносини мiж представниками УНР i бiльшовикiв, та дещо ускладнила визнання украiнськоi делегацii як самостiйноi iншими учасниками переговорiв.

Наполегливiсть команди В. Голубовича все ж принесла перший бажаний результат. Вже на пленарному засiданнi 12 сiчня О. Чернiн вiд iменi Центральних держав визнав самостiйнiсть Украiни та ii делегацii. Вiн заявив: «Ми визнаемо украiнську делегацiю самостiйною делегацiею i повноважним представництвом самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки… яка е в станi укладати самостiйно мiжнароднi договори».

Це була одна з перших перемог дипломатii УНР, яка тiльки-но спиналася на ноги. Ввечерi того самого дня, отримавши новини з Брест-Литовська, генеральний секретар мiжнацiональних справ УНР Олександр Шульгин виступив на засiданнi Центральноi Ради iз заявою. Вiн повiдомив, що УНР вiдтепер виступатиме на мiжнароднiй аренi як самостiйна держава. Виступ О. Шульгина зустрiли оплесками.

Заява О. Чернiна спричинила вкрай незадоволену реакцiю бiльшовицьких дипломатiв. Вiдтак, вона прискорила процес пiдготовки Брест-Литовського мирного договору мiж УНР i державами Четверного союзу.

Загалом на переговорах представники УНР докладали чималих зусиль для захисту iнтересiв своеi краiни. Найбiльш запеклi дискусii точилися щодо територiального питання. Ще раз звернемося до спогадiв О. Севрюка: «…Украiнцi жадали Холмщину, Пiдляшье, плебiсцит в Закарпатськiй Украiнi та в Схiднiй Галичинi й пiвнiчнiй Буковинi. На засiданнi 13 сiчня Чернiн твердо заявив, що не може й мови бути про доторканiсть австро-угорськоi монархii. Кюльман i Гофман також рiшуче пiдтвердили сю заяву. Було ясно, що реальне вiдношення сил не позволяло нам плекати рожевих надiй, але з Вiдня приходили вiдомостi про демонстрацii, про неспокiй. Се був наш актив й треба було його використати».

Врештi-решт переговори зайшли у глухий кут. Не краще йшли справи i у бiльшовикiв. Центральнi держави не збиралися звiльняти понад 150 тис. км? територii колишньоi Росiйськоi iмперii, що контролювали iхнi вiйська. 18 сiчня Л. Троцький попросив перерву та поiхав радитися з В. Ленiним. Украiнськiй делегацii теж знадобилася перерва, щоб навiдатися до Киева за новими iнструкцiями.

Протягом наступних двох тижнiв сталися вкрай важливi змiни. 22 сiчня (по факту – в нiч iз 24 на 25 сiчня) своiм IV Унiверсалом Центральна Рада проголосила повну незалежнiсть Украiни. Бiльшовики швидко наступали на Киiв, а достатнiх сил для оборони своеi столицi лiдери УНР мобiлiзувати не змогли. Мiж украiнськими полiтичними партiями виникла криза, наслiдком якоi стали вiдставка уряду В. Винниченка та створення нового уряду на чолi з В. Голубовичем.

Делегацiю на переговорах у Брестi тепер доручили очолити О. Севрюку. Фактично, вiн не отримав нових iнструкцiй, крiм загальноi настанови якнайшвидше пiдписати мир, та одержав навiть повноваження для ратифiкацii договору.

Пленарнi засiдання на перемовинах за участi украiнськоi делегацii поновилися 1 лютого. Саме на ньому Центральнi держави визнали незалежнiсть УНР.

Подальшi два днi точилися запеклi дебати щодо умов миру. Делегацiя УНР запропонувала компромiсне рiшення: Холмщина i Пiдляшшя входять до складу Украiни, а Схiдна Галичина разом iз Буковиною утворюють автономну провiнцiю Австро-Угорщини. Представники Центральних держав висували декiлька iнших полiтичних комбiнацiй, але украiнцi наполягали на своему, а 3 лютого рiшуче заявили, що iхнi умови остаточнi i подальшi компромiси неможливi. Пiсля цього перерву взяли Р. Кюльман, О. Чернiн та М. Гофман, що поiхали на нараду до Берлiна.

Треба зазначити, що пiд час цього раунду переговорiв суттево змiнилася позицiя бiльшовикiв. Вони привезли до Бреста представникiв Украiнськоi Народноi Республiки Рад, яку було проголошено в Харковi 25 грудня 1917 року.








Делегацiю очолював голова Центрального виконавчого комiтету цього державного утворення Юхим Медведев. Л. Троцький намагався довести представникам Центральних держав, що саме Ю. Медведев та його «товаришi» мають представляти Украiну. Вiн навiть вдався до вiдвертоi провокацii, заявивши 3 лютого, що бiльшовики захопили Киiв, i мати справу з посланцями Центральноi Ради тепер не мае сенсу. Завдяки вчасно отриманiй телеграмi з Киева О. Севрюку вдалося спростовувати зухвалу заяву Л. Троцького. Вести переговори з харкiвськими делегатами так нiхто й не став.

Перемовини представникiв УНР та Центральних держав поновилися 7 лютого. Пiсля повернення з Берлiна нiмецькi та австро-угорськi дипломати загалом погодилися на пропозицii украiнськоi сторони. Єдиною суттевою пропозицiею стало винесення питання про автономiю Схiдноi Галичини та Буковини до окремого договору Австро-Угорщини з УНР.

Текст мирного договору пiдготували швидко. Уночi з 9 на 10 лютого вiдбулося його пiдписання.

Загальний настрiй пiдписантiв окреслив в своему виступi Р. Кюльман: «Панове, нiхто з вас не може не признати iсторичного значення цiеi зустрiчi, в якiй представники Союзних Держав поедналися з представниками Украiнськоi республiки, щоби пiдписати цей перший мир з метою закiнчити цю свiтову вiйну. Цей договiр буде першим з серii дальших договорiв. Ми пiдписуемо цей договiр з висловами найкращих побажань Союзним Державам та украiнському народовi».








«Мировий договiр мiж Нiмеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею та Украiнською Народною Республiкою

Тому, що украiнський народ в протягу сучасноi свiтовоi вiйни проголосив себе незалежним i виразив бажання привернути мирний стан мiж Украiнською Народною Республiкою i державами, що находяться в вiйнi з Росiею, правительства Нiмеччини, Австро-Угорщини, Болгарii i Туреччини постановили заключити мировий договiр з Правительством Украiнськоi Народноi Республiки. Вони хотять цим вчинити перший крок до тривкого i для всiх сторiн почесного свiтового миру, котрий не тiльки мае покласти кiнець страхiттям вiйни, але також мае вести до привернення дружнiх вiдносин мiж народами на полi полiтичному, правному, господарському i умовому. Задля того до нав’язання мирових переговорiв в Берестю-Литовськiм зiбралися повновласники вище означених правительств, а саме:

За цiсарське нiмецьке правительство державний секретар заграничного уряду цiсарський дiйсний тайний радник п. Рiхард фон Кюльман;

За ц. i к. спiльне австрiйсько-угорське правительство мiнiстер цiсарського i королiвського дому i справ заграничних його ц. i к. апостольського величества тайний радник Отокар граф Чернiн;

За королiвське болгарське правительство президент мiнiстрiв п. др. Василь Радославов, посол п. Андрiй Тошев, посол п. Іван Стоянович, вiйськовий повновласник п. полковник Петро Ганчев, п. др. Теодор Анастасов;

За цiсарське османське правительство його величества великий везир Талат-Паша, мiнiстер справ заграничних Агмед Мессими-Бей й. в. Ибрагим Гакки-паша, генерал кавалерii Агмед Іцед-паша;

За правительство Украiнськоi Народньоi Республiки члени Украiнськоi Центральноi Ради п. Олександер Севрюк, п. Микола Любинський i п. Микола Левицький, i по предположенню своiх повновластей, якi признано добре i належно виставленими, згодилися на слiдуючi постанови:

Стаття 1. Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина з одноi сторони, i Украiнське Народне Заступництво, з другоi сторони, заявляють, що военний стан мiж ними покiнчений, сторони, заключуючi договiр, рiшилися надалi жити взаiмно в мирi i дружбi.

Стаття 2. 1) Мiж Австро-Угорщиною з одноi, i Украiнською Народною Республiкою, з другоi сторони, наскiльки тi двi держави граничитимуть з собою, будуть тi границi, котрi iснували мiж Австро-Угорською монархiею i Росiею перед вибухом вiйни. 2) Дальше на пiвнiч iтиме границя Украiнськоi Народноi Республики, починаючи вiд Тарнограда по лiнii Бiлгорай, Щебретин, Красностав, Пугачев, Радин, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрiбно установлятиме границю мiшана комiсiя пiсля етнографiчних вiдносин i з узглядненням бажань населення. 3) На випадок, якби Украiнська Народна Республiка мала границi ще з якою iншою державою Почвiрного Союзу, застерiгаються щодо того окремi умови.

Стаття 3. Опорожнювання зайнятоi областi почнеться негайно по ратифiкацii нинiшнього мирового договору, спосiб переведення опорожнення i передачi спорожнених областей означать повновласники iнтересованих сторiн.

Стаття 4. Дипломатичнi i консулярнi зносини мiж сторонами, що заключають договiр, почнуться зараз по ратифiкацii мирового договору. Для якнайбiльше далеко йдучого допущення консулiв обох сторiн застерiгаються окремi умови.

Стаття 5. Сторони, що заключають договiр, зрiкаються взаемного звороту iх военних коштiв, то значить державних видаткiв на провадження вiйни, як також звороту iх военних шкiд, то значить тих шкiд, якi повстали для них i iх горожан у военних областях через вiйськовi зарядження з включенням всiх реквiзицiй, зроблених у ворожому краю.

Стаття 6. Военнi полоненi з обох сторiн будуть вiдпущенi додому: хiба би вони хотiли за згодою держави, в котрiй вони перебувають, залишитися в ii областях, або удатися до iншого краю. Питання, що стоять у зв’язку з тим, будуть полагодженi в окремих договорах, передвиджених в 8-й статтi.

Стаття 7. Сторони, якi заключають договiр, зобов’язуються зваiмно зав’язати негайно господарських зносин до слiдкуючоi згоди i устроiти обмiн товарiв на пiдставi слiдуючих постанов:

1. До 31-го липня б. р. треба буде переводити взаiмний обмiн лишкiв найважнiших сiльськогосподарських промислових виробiв для задоволення бiжучих потреб згiдно з такими постановами: а) кiлькiсть та рiд витворiв, котрих обмiн передбачено в попередньому уступi, означить обостороння згода комiсii, яка складаеться з однаковоi кiлькостi членiв з обох сторiн i збереться негайно пiсля пiдпису мирового договору; б) цiни витворiв при згаданiм обмiнi товарiв означуе по взаемнiй згодi комiсiя, котра складаеться з рiвноi кiлькостi представникiв обох сторiн; в) обрахунок вiдбувати в золотi на таких основах: 1 тис. нiмецьких державних марок в золотi рiвнi 462 крб. в золотi Украiнськоi Народноi Республiки, а також рiвнi 462 руб. в золотi бувшого росiйського цiсарства (1 руб. рiвняеться 1/16 iмперiала), або 1 тис. австрiйських i угорсьских корон в золотi рiвнi 396 крб. 78 грошам, в золотi бувшого росiйського цiсарства (1 руб. рiвняеться 1/16 iмперiала); г) обмiн товарiв, котрi мають бути установленi комiсiею, яка перебачена в уступi «а» вiдбуваеться через державнi, або державою контрольованi центральнi iнституцii, обмiн же тих витворiв, котрi не будуть означеними вище передбаченими комiсiями, вiдбуваеться дорогою вiльного обороту на пiдставi тимчасового торговельного договору, котрий передбачаеться в слiдуючiм числi.

2. Наскiльки в числi І не передбачено нiчого iншого. В основу господарських зносин мiж сторонами, котрi заключають договiр, тимчасово до заключення остаточного торговельного договору, але у всякому разi на протяг не менше як шiсть мiсяцiв пiсля заключення миру мiж Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною з одноi сторони, i тепер стоячими з ними в станi вiйни европейськими державами, Сполученими Державами Пiвнiчноi Америки та Японii, з другоi сторони, повиннi бути положенi в основу отакi постанови: а) для господарських зносин мiж i Украiнською Народною Республiкою i Нiмеччиною тi умови, якi зложенi в нижче згаданих постановах росiйсько-нiмецького договору про торгiвлю та мореплавство з року 1894, 1904, а саме: стаття 1 до 6, 7 включно тарифи «а» та «в», 8 до 10, 12, 13 до 19, далi в постановах в кiнцевому протоколi перша часть до статтi 1, уступ 1 i 3 до статтi 1 i 12 уступи 1, 2, 4, 5, 6, 8 i 9 до статтi 3, до статтi 5, уступи 1 i 2, до статтi 5, 6, 7, 9 i 10 до ст. 6, 7 i 11 до ст, б до 9, до ст. 6 i 7, до ст. 12 уступи 1, 2, 3 i 5 далi в частинi четвертiй, параграфи: 3, 6, 7, 12, 12 б, 13, 14, 15, 16, 17, 18 з застереженням вiдповiдних змiн в органiзацii властей, 19, 20, 21, 23.

При цьому настала згода вiдносно слiдуючих точок:

1. Загальна росiйська тарифа з 13-26 сiчня 1903 р. задержуе свою силу.

2. Стаття 5 одержуе слiдуючий уклад: сторони, що заключають мир, обов’язуються обостронньо не перепиняти взаемних торговельних зносин нiякими заборонами в справi привозу, вивозу або перевозу i дозволяти перевiз. Виiмки дозволяються лише для таких виробiв, котрi на областi одноi зi сторiн, що заключають договiр, були або будуть предметом державного монополю, як також для деяких виробiв, вiдносно котрих зi взглядiв на здоров’я, ветеринарну полiцiю i публiчну безпечнiсть, або з iнших важних полiтичних i господарських причин можна би видати надзвичайне зарядження заборони, особливо в зв’язку з перехiдним военним часом.

3. Жодна сторона не буде мати претензiй до тих полегшень, котрi друга сторона заперучуе, або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi, або майбутньоi митовоi умови, як це е наприкладом мiж Нiмеччиною i Вел[иким] кн[язiвством] Люксембург, або в дрiбному пограничному оборотнi в межах 15-кiлометровоi смужки.

4. Стаття одержуе слiдкуючий уклад: всякого роду товари, котрi перевозяться через область одноi з обох сторiн, мають бути вiльнi вiд всякоi перевозовоi оплати, незалежно вiд того чи перевозяться прямо, чи в дорозi виладовуеться, складаеться на складi i знову наладовуються.

5. На мiсце статтi 12 мае вступити слiдуюча постанова: а) вiдносно взаемного захисту прав первотворiв на твори лiтератури, штуки та фотографii в зносинах мiж Украiнською Народною Республiкою i Нiмеччиною набирають сили постанови договору, котрий заключили Нiмеччина i Росiя 15-28 лютого 1913 р.; б) вiдносно взаемного захисту означення товарiв мають бути важними декларацii також на будучнiсть постанови з 11-23 липня 1873 р.

6. Постанова кiнцевого протоколу до 19 статтi одержуе слiдуючий уклад: сторони, якi заключають договiр, мають себе по змозi взаiмно пiдпирати щодо залiзничних тариф, особливо в доставцi безпосереднiх тарифiв. Для того обидвi сторони, що заключають договiр, ввiйдуть по можностi скоро взаiмно в переговори.

7. Параграф 5 четвертоi частини кiнцевого протоколу одержуе слiдуючий уклад: «обидвi сторони погодились, щоб митовi уряди обох держав були вiдчиненi в кожний день року з виключенням днiв недiльних та тих, котрi законами означенi як свята«. в) Для господарських зносин мiж Австро-Угорщиною i Украiнською Народною Республiкою набирають сили тi умови, котрi зазначенi в наступаючих постановах росiйсько-австро-угорського договору про торгiвлю та мореплавство з 2 (15) лютого 1906 р., а саме: статтi 1, 2, 5, включно тарифи А i В, статтi 6, 7, 9 до 13, ст. 14 уступи 2, 1,З, ст. 15 до 24, далi в постановах кiнцевого протоколу до статтi 1 i 12 уступи 1, 2, 4, 5 i 6 до статтi 2, 3 i 5, до статтi 2 i 5, до статтi 1, 4, 5, 7 i 8, до статтi 2, 5, 6 i 7, до статтi 17, як також до статтi 22 уступ 1 i 3. При цiм наступае згода про слiдуючi точки:

1) загальна росiйська митна тарифа з 13 (24) сiчня 1903 р. остаеться в дальшiй силi.

2) стаття 4 одержуе слiдуючий уклад: «сторони, котрi заключають договiр, зобов’язуються не перепиняти взаiмних зносин мiж своiми областями нiякими заборонами для привозу, вивозу i перевозу». Виiмки вiд сего дозволяються лише в таких случаях: а) для тютюну, солi, пороху та усяких iнших взривних матерiалiв, як також для товарiв, котрi б коли-небудь на областi одноi зi сторон, що заключають договiр, були предметом державного монополю; б) вiдносно военних запотребовань при надзвичайних обставинах; в) вiдносно публiчноi забезпеки i санiтарних та ветеринарiйно-полiцiйних зглядiв; г) для деяких виробiв, для котрих з iнших важних полiтичних i господарських причин, особливо в зв’язку з перехiдним военним часом можна би було видати надзвичайнi розпорядження заборони; 3) жодна сторона не буде мати претензiй до тих полегшей, котрi друга сторона запоручуе, або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови мiж ними, як се е, наприклад мiж Австро-Угорщиною та князiвством Лiхтенштейн, або в дрiбному пограничному оборотi в межах 15-кiлометровоi смужки; 4) стаття 8 одержуе слiдуючий уклад: «всякого роду товари, котрi перевозяться через областi одноi зi сторiн, котрi заключають договiр, обосторонньо мають бути вiльнi вiд всякоi перевозовоi оплати незалежно вiд того, чи перевозиться прямо, чи в дорозi виладуються, складуються на склади i знов наладовуються»; 5) постанова кiнцевого протоколу до 21 статтi одержуе слiдуючий уклад: «сторони, котрi заключають договiр, мають себе по змовi взаемно пiдпирати, особливо в доставцi безпосереднiх тарифiв. Для того обидвi сторони, якi заключають договiр, ввiйдуть по можностi скоро у взаемнi переговори. Що торкаеться господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою i Болгарiею, то належить iх управильнити до заключення остаточного торговельного на засадi найбiльше упривiлейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензiй на тi полегшi, котрi друга сторона запоручуе або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови, або в дрiбному програничному оборотi в межах 15-кiлометровоi пограничноi смужки»; д) що торкаеться господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою i Туреччиною, то обидвi сторони до заключення нового торговельного договору взаемно запоручають собi таке поступовання, з яким вiдносяться до найбiльше упривiлейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензiй на тi полегшi, котрi друга сторона признае, або признае другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови, або в дрiбному пограничному обмiнi; з) сила тривання, передбаченого в 11 числi нинiшнього договору для господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою, з одноi сторони i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною, з другоi сторони, може бути продовжена по взаемнiй згодi сторiн. Якби речинцi, передбаченi в 1 уступi 2 числа, мали наступити перед 30 червня 1919 р., то кожнiй iз сторiн, котрi заключають договiр, вiльно виповiсти на шiсть мiсяцiв, рахуючи вiд 30 червня 1919 р., постанови, що мiстяться у вище помiченому числi 4; а) Украiнська Народна Республiка не буде мати нiякоi претензii на тi полегшi, якi Нiмеччина запоручуе Австро-Угорщинi, або якому другому краевi, котрий стоiть з нею в митнiй спiлцi i граничить з Нiмеччиною безпосередньо через якусь другу державу, котра стоiть з нею або Австро-Угорщиною в митнiй спiлцi, або якi Нiмеччина запоручуе своiм власним колонiям, заграничним посiлостям i областям, котрi е пiд охороною, або краям, котрi стоять з ними в митнiй спiлцi. Нiмеччина не буде мати нiяких претензiй, якi Украiнська Народна Республiка запоручуе якомусь другому краевi, який стоiть з нею в митнiй спiлцi i граничить з нею безпосередньо через другий край, котрий стоiть з нею в митнiй спiлцi, або якi вона запоручуе колонiям, заграничним посiлостям i областям, якi стоять з нею в митнiй спiлцi; б) в господарських зносинах мiж обнятими договором митовими полосами обох держав, Украiнськоi Народньоi Республiки, з одноi сторони i Австрiйсько-Угорськоi монархii, з другоi сторони, Украiнська Народна Республiка не буде мати нiяких претензiй на тi полегшi, якi Австро-Угорщина запоручуе Нiмеччинi, або якому-небудь другому краевi, стоячому з нею в митнiй спiлцi, котрий граничить з Австро-Угорщиною безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що е в митнiй спiлцi з нею, або з Нiмеччиною. Колонii, заграничнi посiлостi i областi, коли находяться пiд охороною, стоять пiд тим зглядом на рiвнi з матерним краем. Австро-Угорщина не буде мати нiяких претензiй на тi полегшi, якi Украiнська Народна Республiка запоручуе якому другому краевi, стоячому з нею в митнiй спiлцi, котрий з Украiною граничить безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що стоiть з нею в митнiй спiлцi або колонiям, заграничним посiлостям i стоячим пiд охороною областям тих краiв, якi з нею в митнiй спiлцi. А наскiльки в нейтральних державах находяться товари, якi походять з Нiмеччини або Украiни, i на котрих лежить заборона безпосереднього чи посереднього вивозу в межi одноi з сторiн, котрi заключають договiр, то такi заборони до вiльного орудування повиннi бути знесенi щодо сторiн, котрi заключують договiр. Тому обидвi сторони, котрi заключають договiр, обов’язуються негайно повiдомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень довiльного орудовання; в) поскiльки в нейтральних державах находяться товари, котрi походять з Австро-Угорщини або Украiни, i на котрих лежить заборона безпосереднього i посереднього вивозу з меж одноi iз сторiн, котрi заключають договiр, то такi обмеження до вiльного орудування повиннi бути знесенi зглядом сторiн, котрi заключують договiр. Тому обидвi сторони, котрi заключають договiр, обов’язуються негайно повiдомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень до вiльного орудування.

Стаття 8. Привернення публiчних i приватних правних зносин, вимiна военнополонених i бранцiв, амнiстiйна справа, як також справа поступовання з торговельними кораблями, якi попали в власть противника, управильниться з Украiнською Народною Республiкою в поодиноких договорах, котрi становлять дiйсну часть складову нинiшнього мирового договору i якомога рiвночасно з ним правосильними.

Стаття 9. Умови, довершенi в оцiм мировiм договорi, творять неподiльну цiлiсть.

Стаття 10. При толкованнi сего договору для зносин мiж Украiною i Нiмеччиною мiродатний украiнський i нiмецький текст, для зносин мiж Украiною i Австро-Угорщиною украiнський, нiмецький i угорський текст, для зносин мiж Украiною i Болгарiею украiнський i болгарський текст, а для зносин мiж Украiною i Туреччиною украiнський i турецький текст. Кiнцева постанова: нинiшнiй мировий договiр буде ратифiкований. Ратифiкацiйнi грамоти мають бути обмiнянi якомога скоро у Вiднi. Мировий договiр стае правосильним, оскiльки в нiм нiчого iншого не постановлено по його ратифiкацii.

На доказ цього повновласники отсей договiр пiдписали i своiми печатями ствердили. Зладжено в п’яти первописях в Берестю-Литовськiм 9 лютого 1918 р.

Граф Оттокар Чернiн, в. р. мiнiстер ц. i к. дому i заграничних справ, Л. Ф. Кюльман, в. р. як представник найвищоi нiмецькоi управи, Гофман, в. р. генерал-майор i шеф генерального i Схiдного фронту, др. Радославов, в. р. А. Тошев, в. р. Стоянович, в. р. полковник Ганчев, в. р. др. Анастасов, в. р. Талад4, в. р. І. Гакки, в. р. Агмед Нессими, в. р. А. Нiшед5, в. р. О. Севрюк, в. р. Микола Любинський, М. Левицький в. р.».

4 Мехмед Талаат-паша – великий вiзир Османськоi iмперii.

5 Ахмед Іззет-паша – командувач Анатолiйськоi групи турецьких армiй, в подальшому (жовтень – листопад 1918 року) був великим вiзиром Османськоi iмперii.

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 137–142.

«Тайний договiр мiж Австро-Угорщиною й Украiнською Народною Республiкою в справi Схiдноi Галичини та Буковини

Не ранiше 27 сiчня (9 лютого) 1918 р.

При пiдписаннi заключеного миру мiж Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною, з одноi сторони, i Украiнською Народною Республiкою, з другоi, ц. i к. мiнiстр закордонних справ граф Чернiн, як уповноважений Австро-Угорщини, з одного боку i… як уповноважений Украiнськоi Народноi Республiки, з другого боку, кладуть вагу на те, щоби встановити, що слiдуе:

З перебiгу ведених переговорiв представники Австро-Угорщини й Украiнськоi Народноi Республiки набрали переконання, що обидвi великодержави е керованi волею жити мiж собою в тiснiй дружбi i оживлених зносинах.

Признаючи, що тi зносини будуть скрiпленi, якщо меншостi, що живуть в обох тих державах, вiдносно яких друга сторона е заiнтересована, будуть мати цiлковите забезпечення для свого свободного нацiонального i культурного розвитку, ц. i к. мiнiстр закордонних справ iз вдоволенням приймае до вiдомостi, що Украiнська Народна Республiка вже створила закони, якi забезпечують права живучих на Украiнi частин польського i нiмецького народу, а також права жидiвського населення.

І навпаки, уповноваженi Украiнськоi Народноi Республiки приймають до вiдома, що австрiйський уряд рiшився на основi намiрiв, проголошених його цiсарською i королiвською апостольською величнiстю при його вступi до правлiння i в його престольнiй промовi, поробити заходи, якi, розбудовуючи далi iснуючi iнституцii, мають дати тiй частинi украiнського народу, яка мешкае в Австрii, дальше забезпечення для ii нацiонального i культурного розвитку.

Для осягнення тiеi цiлi австрiйський уряд предложить обом палатам Державноi ради проект закону, силою якого тi частини Схiдноi Галичини, де переважае украiнське населення, будуть вiддiленi вiд королiвства Галичини i злученi з Буковиною в один суцiльний коронний край. Цей замiр австрiйський уряд мае здiйснити найпiзнiше до 31 липня б. р. Австрiйський уряд буде всiма засобами, якi дае йому конституцiя, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону.

При цьому iснуе порозумiння про те, що ця заява творить з мировим договором неподiльну цiлiсть, i, що важнiсть цiеi заяви вигасае, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору.

Цей документ i його змiст мають лишитися тайними».

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 150–151.

Укладення Брест-Литовського договору стало визначним успiхом молодоi украiнськоi держави. Їй вдалося укласти сепаратний мир, вийти з Першоi свiтовоi вiйни, отримати мiжнародне визнання та закласти пiдвалини рiвноправних вiдносин iз учасниками Четверного союзу. Якщо порiвняти умови двох Брест-Литовських договорiв – мiж УНР i Центральними державами вiд 9 лютого 1918 року та мiж бiльшовицькою Росiею i Центральними державами вiд 3 березня 1918 року, – УНР опинялася у значно вигiднiшому становищi. На вiдмiну вiд Росii, Украiна не втрачала, а здобувала територii (Холмщину i Пiдляшшя), а також не зобов’язувалася демобiлiзовувати свою армiю.

Всупереч поширеним уявленням, власне Брест-Литовський договiр не передбачав анi окупацii територii Украiни нiмецькими i австро-угорськими вiйськами, анi економiчного поневолення Украiни. Запрошення союзницьких вiйськ для вiдсiчi бiльшовицькiй агресii, особливостi торговельно-економiчноi спiвпрацi стали результатом подальших домовленостей.

Втiм, для УНР пiдписання Брест-Литовського мирного договору мало позитивнi наслiдки лише у короткостроковiй перспективi. Наявнiсть суттевих протирiч iз нiмецьким i австро-угорським вiйськово-полiтичним керiвництвом призвела до того, що вже у квiтнi 1918 року цi краiни пiдтримають гетьманський переворот проти Украiнськоi Центральноi Ради. А в листопадi 1918 року Перша свiтова вiйна завершиться поразкою Центральних держав, i Брест-Литовськi договори втратять чиннiсть. Переможцi, краiни Антанти, не пробачать Украiнi сепаратного миру зi своiми ворогами i вiдмовлять у наданнi пiдтримки. Головну ставку в боротьбi з бiльшовизмом Париж i Лондон зроблять не на Украiну, а на росiйський Бiлий рух i Польщу.




Вiдставка Павла Скоропадського з посади командувача 1-м Украiнським корпусом


11 сiчня 1918 року генерал-лейтенант Павло Скоропадський подав у вiдставку з посади командувача 1-м Украiнським корпусом. Тимчасовим командувачем з’еднання став генерал-майор Якiв Гандзюк.

1-й Украiнський корпус постав на основi украiнiзованого 34-го армiйського корпусу 7-i армii Пiвденно-Захiдного фронту. Протягом певного часу вiн був одним iз найбiльш боездатних з’еднань Армii УНР. Зокрема, в листопадi 1917 року частини корпусу роззброiли та вiдправили до Росii збiльшовизованих воякiв 2-го гвардiйського корпусу, який наступав iз Правобережжя на Киiв, прагнучи повалити Украiнську Центральну Раду. Та на зламi 1917–1918 рокiв навiть 1-й Украiнський корпус не оминула загальна хвиля масового дезертирства вiйськовослужбовцiв, якi понад усе бажали припинення бойових дiй та повернення додому.








Павло Скоропадський здав командування корпусом через низку нездоланних протирiч iз керiвництвом Украiнськоi Народноi Республiки. Лiдери УНР вбачали в його особi «старорежимного царського генерала» з диктаторськими замашками, а корпус в його руках вважали небезпечним iнструментом потенцiйного державного перевороту. В свою чергу, П. Скоропадський був украй незадоволений недостатньою увагою керiвникiв УНР до вiйськових справ, поганим постачанням корпусу та кадровими змiнами: призначенням соцiал-демократа Миколи Порша – людини без вiйськового досвiду – генеральним секретарем вiйськових справ УНР, а також призначенням полковника Юрiя Капкана, що мав неоднозначну репутацiю серед вiйськових, керiвником оборони Украiни вiд бiльшовикiв. Майбутнiй Гетьман Украiни досить емоцiйно i докладно розповiв про свою вiдставку:

«…Петлюра ушел, вместо него военным министром стал Порш, о котором я тогда еще понятия не имел. Главнокомандующим всеми силами на Украине был Капкан, последнее меня взорвало… Капкан, какой-то преподозрительный авантюрист, с очень нелестной репутацией насчет денежных вопросов за время его службы в Ораниенбаумской офицерской школе, – с этим назначением я согласиться не мог.

Приехав в Киев, я также постарался собрать сведения, кто такой Порш. Оказывается, что это по профессии присяжный поверенный, исключенный за всякие неблаговидные проделки из сословия адвокатов, вместе с тем имевший, по слухам, какие-то отношения с немцами. Умный, большой нахал. Я поехал к нему и заявил, что если мне не дадут все по списку, который я тут же представил, для поддержания корпуса в порядке, я прошу меня освободить от командования корпусом. Порш имел чрезвычайно надменный вид, видимо, ничего в нашем деле не понимал и ни на одно мое законное требование не дал мне положительного ответа, хотя для меня было ясно, что при желании возможно было это сделать.

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кiнець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацiю. Менше нiж за мiсяць пiсля цiеi подii генерали Я. Гандзюк i Я. Сафонов потрапили в полон до бiльшовикiв i були розстрiлянi. 1-й Украiнський корпус припинив свое iснування. А сам П. Скоропадський навеснi 1918 року став лiдером опозицii, що готувала державний переворот проти УНР. Пiсля його приходу до влади тiла Я. Гандзюка i Я. Сафонова були вiднайденi в однiй з братських могил жертв червоного терору та з вiйськовими почестями перепохованi на територii Видубицького монастиря. Мала Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави 27 червня 1918 року постановила видати iхнiм удовам грошову допомогу в розмiрi пiврiчного утримання чоловiкiв. За радянських часiв могили зрiвняли iз землею. Тiльки у 1990-х роках зусиллями нащадкiв Я. Гандзюка та киiвських краезнавцiв над його похованням встановили надгробок.




Всеукраiнський православний церковний собор


20 сiчня в Киевi з урочистого богослужiння в соборi Святоi Софii вiдкрилася перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирiшити основнi питання церковного життя, що назрiли з початком революцii. А саме: визначити статус православноi церкви в Украiнi, обговорити можливiсть отримання автокефалii, вiдновлення традицiй соборноправностi (тобто устрою, в якому церковним життям керують всi разом – iерархи, нижче духовенство й миряни). Востанне до того православнi церковнi собори Киiвськоi митрополii вiдбувалися в XVII столiттi, коли вона ще пiдпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патрiархату.

Проведення собору було пiдготовлене Всеукраiнською православною церковною радою. Проте iнiцiатори цього заходу наштовхнулися на активну протидiю киiвського митрополита Володимира (Богоявленського) та епископату, що стояли на позицiях збереження едностi з Московським патрiархатом i категорично не сприймали iдею украiнськоi автокефалii.

Уряд Украiнськоi Народноi Республiки визнав Всеукраiнську православну церковну раду. В структурi генерального секретарства внутрiшнiх справ з’явилася посада комiсара у справах iсповiдань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Украiнськоi партii соцiалiстiв-федералiстiв. Хоча в цiлому соцiалiстичне керiвництво УНР виявляло досить кволу зацiкавленiсть у церковних справах.








Головою Всеукраiнського православного церковного собору було обрано епископа Пимена (Пегова). В керiвних органах собору переважали представники Всеукраiнськоi православноi церковноi ради, якi наполягали на автокефалii. Собор створив низку комiсiй:








– урядову (розробляла положення про Вище церковне управлiння в Украiнi);

– з питань епархiального управлiння i парафiяльного життя;

– з проблем украiнiзацii церкви;

– з проблем духовноi освiти;

– економiчну (питання матерiального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Пiд час засiдань собору було виразно помiтно протистояння проукраiнського i проросiйського духовенства. 24 сiчня единий раз перед делегатами собору виступив комiсар у справах iсповiдань УНР О. Карпинський. Вiн оголосив курс на розбудову самостiйноi церкви у самостiйнiй державi та заявив: «Генеральний Секретарiат не допустить московськоi гвардii у нашiй церквi».

Перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору, вiдбувши дев’ять пленарних засiдань (iхнi матерiали не збереглися), так i не ухвалила найважливiших рiшень. В умовах розгортання бiльшовицько-украiнськоi вiйни проросiйськi делегати зайняли вичiкувальну позицiю. 2 лютого 1918 року робота першоi сесii була припинена. В цей час у середмiстi Киева точилися запеклi боi мiж вiйськами УНР i повсталими прихильниками бiльшовикiв, а з лiвого берега до столицi наближалися червоногвардiйцi Михайла Муравйова. Проукраiнське крило собору встигло хiба що ухвалити спецiальну постанову iз заявою, що через оголошення бiльшовицькою Росiею вiйни УНР будь-якi зв’язки з росiйськими iнституцiями слiд припинити, фiнансовi вiдрахування залишати в Киевi, створити тимчасову епархiальну церковну раду для вирiшення епархiальних справ, вести документацiю украiнською мовою, духовенство та епархiальнi школи мають утримуватися за державнi кошти УНР.








Друга i третя сесii Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзi пiсля гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, вiдбувся киiвський епархiальний елекцiйний собор. Вiн обрав митрополитом Киiвським i Галицьким Антонiя (Храповицього), який, за словами Сергiя Єфремова, мав репутацiю «найзапеклiшого обрусителя й реакцiонера». Характерно, що анi Гетьман П. Скоропадський, анi його мiнiстри не були в захватi вiд такого рiшення i не визнавали митрополита Антонiя до затвердження на Всеукраiнському соборi, але й не вважали за можливе тиснути на делегатiв або вимагати перегляду результатiв виборiв. 4 червня московський патрiарх Тихон i Священний Синод затвердили Антонiя митрополитом Киiвським i Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всi украiнськi епархii визнали його главою церкви.

Проросiйське крило в середовищi церковникiв намагалося вiдтермiнувати або й взагалi скасувати другу сесiю Всеукраiнського собору. Вони побоювалися, що проукраiнськi сили будуть активно боротися за автокефалiю та скористаються пiдтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновникiв мiнiстерства iсповiдань. Та все ж, за погодженням iз владою, 20 червня – 11 липня вiдбулися засiдання другоi сесii. На ii проведення Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави асигнувала мiнiстерству iсповiдань 1 117 600 карбованцiв.

Із самого першого дня роботи другоi сесii, так само як i на першiй, позначилося протистояння проросiйськоi бiльшостi та проукраiнськоi меншостi делегатiв. 7 липня членiв Всеукраiнськоi православноi церковноi ради позбавили мандатiв, i вони були змушенi припинити участь в сесii собору. Це дало змогу проросiйському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi». Воно зберiгало юрисдикцiю московського патрiарха над украiнською церквою та фактично нiвелювало вплив органiв державноi влади на церкву. Так, московський патрiарх мав затверджувати Киiвського i Галицького митрополита та всiх епископiв. Богослужбовою мовою в Украiнi залишили церковнослов’янську, зважаючи на ii «багатство i придатнiсть висловлювати iстини Христовоi вiри, душевну потребу всiх народiв молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «вiд часiв Кирила i Мефодiя церковно-слов’янська мова об’еднуе усi слов’янськi церкви i народи». Украiнською дозволялося виголошувати проповiдi за бажанням прихожан. Матерiальне забезпечення духовенства та духовних шкiл було вирiшено покласти на державу.

Третя сесiя Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулася в Благовiщенськiй церквi Киево-Печерськоi лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення полiтичного становища в Украiнi, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраiнськi сили на нiй знову опинилися в меншостi: 60–70 представникiв iз загальноi кiлькостi в 351 делегата (тобто, менше 20 %).








Вiдповiдно, питання про украiнську автокефалiю знову було провалене, хоча на автокефалii наполягав гетьманський уряд, який також вiдмовився затвердити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi».

14 листопада перед собором виступив мiнiстр iсповiдань Украiнськоi Держави Олександр Лотоцький. Вiн вимагав якнайшвидше проголосити автокефалiю, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковнi справи. Пiд впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалiю на голосування, але «за» висловилися тiльки трое делегатiв. Решта проголосувала за збереження залежностi вiд Росiйськоi православноi церкви. А крiм того, в той самий день вiдбулася змiна уряду Федора Лизогуба на проросiйський кабiнет Сергiя Гербеля. Мiнiстр iсповiдань О. Лотоцький вiдправлений у вiдставку i замiнений на Михайла Вороновича. Такi зрушення були до вподоби бiльшостi делегатiв собору, вони звернулися до населення Украiни iз закликом «об’еднатися навколо Гетьмана i його нового уряду заради спасiння всiеi Росii i на славу православноi вiри та церкви».

12 грудня, всього за два днi до зречення вiд влади, П. Скоропадський вiдвiдав засiдання собору. Пiсля його вiзиту делегати ухвалили постанову про першiсть православноi церкви з-помiж iнших конфесiй в Украiнi. Шлях до украiнiзацii церкви знову рiшуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Украiнська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужiнь. До того ж, делегати вимагали вiд уряду повернути духовнi школи i Киiвську духовну академiю в пiдпорядкування духовнiй владi, цiлковито зберегти церковну власнiсть на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам i дияконам – по 6).

6 1 десятина = 1,0925 гектара.

Та вже 16 грудня засiдання третьоi сесii собору були перерванi через падiння гетьманського режиму та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Нова влада урядовим законом вiд 1 сiчня 1919 року проголосила автокефалiю православноi церкви в УНР, але втiлити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.




Четвертий Унiверсал. Проголошення самостiйностi УНР


Вночi проти 25 сiчня Мала Рада Украiнськоi Центральноi Ради ухвалила текст IV Унiверсалу, яким проголошувалася державна самостiйнiсть Украiнськоi Народноi Республiки. Щоправда, пiд цим iсторичним документом стояла iнша дата – 9 (22) сiчня 1918 року. Саме ii частiше вказують в iсторичнiй лiтературi.

Питання про остаточний розрив державних зв’язкiв iз Росiею актуалiзувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлiкту мiж УНР i бiльшовиками. Справдi, як далi можна було залишатися у складi держави, яка вже бiльше мiсяця здiйснювала проти Украiни збройну агресiю?








Хоча на початку сiчня 1918 року ще здiйснювалися спроби порозумiння мiж Киевом i Петроградом, але найбiльше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час i продемонструвати своi «миролюбнi намiри». Скажiмо, 3 сiчня бiльшовицький Раднарком надiслав пропозицiю розпочати переговори у Вiтебську або Смоленську. Проте як неодмiнну умову бiльшовики висували розрив будь-яких контактiв мiж УНР i Вiйськом Донським, яке на чолi зi своiм Отаманом Олексiем Каледiним чинило збройний опiр «бiльшовизацii». У вiдповiдь 6 сiчня Генеральний Секретарiат УНР надiслав до Петрограда ноту за пiдписами В. Винниченка i О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ бiльшовицьких вiйськ в Украiну i не втручатися у внутрiшню й зовнiшню полiтику УНР. Ця нота залишилася без вiдповiдi.

Крiм того, на часi було питання про укладення миру мiж Украiнською Народною Республiкою i Центральними державами та вихiд iз Першоi свiтовоi вiйни. Нiмецькi дипломати акцентували на обов’язковiй умовi для пiдписання мирного договору – проголошеннi повноi незалежностi УНР. Адже учасники Четверного союзу, як сувереннi держави, могли пiдписати мирний договiр тiльки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неiснуючоi (!) федеративноi демократичноi Росiйськоi республiки. Украiнський уряд вiдчував, що без цiеi угоди та без подальшоi пiдтримки Центральних держав дати вiдсiч бiльшовицькiй агресii не вдасться. На думку полiтика Дмитра Дорошенка, «самостiйнiсть… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже ранiше постановленого домагання, а просто як неминуча полiтична комбiнацiя, як вимушений обставинами акт». Хоча вiн i визнавав, що бiльшовицьке вторгнення призвело до зростання самостiйницьких настроiв серед украiнськоi громадськостi, зокрема вiйськових.

Четвертий Унiверсал Украiнськоi Центральноi Ради про незалежнiсть (в термiнологii того часу – самостiйнiсть) УНР ухвалили близько 1-i години ночi 25 сiчня 1918 року, на засiданнi Малоi Ради в будинку Украiнськоi Центральноi Ради по вулицi Великiй Володимирськiй, 57.








Однак датували Унiверсал 22-м сiчня з тiеi причини, що саме того дня мали розпочати роботу Украiнськi Установчi збори. Проте через обставини военного часу вибори до них вiдбулися лише в неокупованих бiльшовиками районах, i з 301 депутата вдалося обрати тiльки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керiвники Центральноi Ради взяли на себе вiдповiдальнiсть за один iз найбiльш доленосних крокiв в iсторii краiни.

Засiдання Малоi Ради тривало понад двi доби – узгодження партiйними фракцiями тексту Унiверсалу завершилося тiльки близько опiвночi на 25 сiчня. Перед тим як зачитати текст iсторичного документу, М. Грушевський виголосив промову. Голова Украiнськоi Центральноi Ради звернув увагу на те, що Украiнськi Установчi збори не змогли зiбратися 22 сiчня через «всякi заколоти», наголосив на потребi укладення негайного миру з Центральними державами й акцентував на тому, що бiльшовицький Раднарком веде збройну агресiю проти УНР, яку М. Грушевський назвав «братовбивчою вiйною».








Пiсля цiеi промови голова Центральноi Ради зачитав текст Четвертого Унiверсалу. Присутнi вислухали його стоячи, в абсолютнiй тишi.

«Народе Украiни. Твоею силою, волею, словом стала на землi украiнськiй вiльна Народна Республiка. Справдилась колишня давня мрiя батькiв твоiх – борцiв за вольностi i права трудящих.

Але в тяжку годину вiдродилась воля Украiни. Чотири роки лютоi вiйни знесилили наш край i люднiсть. Фабрики товарiв не виробляють. Заводи спиняються. Залiзницi розхитанi. Грошi в цiнi падають. Хлiба зменшуеться. Насувае голод. По краю розплодились юрби грабiжникiв i злодiiв, особливо, коли з фронту посунуло вiйсько, зчинивши криваву рiзню, заколот i руiну на нашiй землi.

Через усе це не могли вiдбутися вибори в Украiнськi Установчi збори в приписаний нашим попереднiм Унiверсалом час, i цi Збори, призначенi на нинiшнiй день, не могли зiбратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революцiйну владу над Украiною, установити лад в Народнiй Республiцi нашiй i органiзувати нове правительство.

А тим часом Петроградське правительство народних комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Украiнську Республiку, оповiстило вiйну Украiнi i насилае на нашi землi свое вiйсько, красногвардейцiв-бiльшовикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякоi плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство.

Ми, Украiнська Центральна рада, зробили всi заходи, щоб не допустити цеi братовбивчоi вiйни двох сусiднiх народiв, але петроградське правительство не пiшло нам назустрiч i веде далi криваву боротьбу з нашим народом i Республiкою.

Крiм того, те саме петроградське правительство народних комiсарiв починае затягати мир i кличе на нову вiйну, називаючи ii до того ще "священною". Знов польеться кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти свое життя.

Ми, Украiнська Центральна рада, обрана з’iздами селян, робiтникiв i солдатiв Украiни, на те пристати нiяк не можемо, нiяких вiйн пiддержувати не будемо, бо украiнський народ хоче миру i мир демократичний повинен бути якнайшвидше.

Але для того, щоб нi руське правительство, нi яке iнше не ставали Украiнi на перешкодi встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свiй край до ладу, до творчоi роботи, до скрiплення революцii та волi нашоi, ми, Украiнська Центральна рада, оповiщаемо всiх громадян Украiни:

Однинi Украiнська Народна Республiка стае самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою украiнського народу.

Зо всiма сусiднiми державами, як то Росiя, Польща, Австрiя, Румунiя, Туреччина та iншi, ми хочемо жити в згодi й приязнi, але нi одна з них не може втручатися в життя самостiйноi Украiнськоi Республiки.

Власть у нiй буде належати тiльки народовi Украiни, iменем якого, поки зберуться Украiнськi Установчi збори, будемо правити ми, Украiнська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робiтникiв i солдатiв, та наш виконавчий орган, який однинi матиме назву Рада народних мiнiстрiв.

Отож, насамперед приписуемо правительству Республiки нашоi – Радi народних мiнiстрiв – вiд цього дня вести розпочатi вже нею переговори про мир з Центральними державами цiлком самостiйно й довести iх до кiнця, незважаючи нi на якi перешкоди з боку яких-небудь iнших частин бувшоi Росiйськоi Імперii, i установити мир, щоб край наш розпочав свое господарське життя в спокою й згодi.

Що ж до так званих "бiльшовикiв" та iнших напасникiв, що нищать та руйнують наш край, то приписуемо правительству Украiнськоi Народноi Республiки твердо й рiшуче взятися до боротьби з ними, а всiх громадян нашоi республiки закликаемо: не жалiючи життя боронити добробут i свободу нашого народу. Народна Украiнська Держава повинна бути вичищена вiд насланих з Петрограда найманих насильникiв, якi топчуть права Украiнськоi Республiки.

Незмiрно тяжка вiйна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кiнець!

З тим, як армiя буде демобiлiзовуватись, приписуемо вiдпускати воякiв, пiсля пiдтвердження мирних переговорiв – роспустити армiю зовсiм, а потiм замiсть постiйноi армii завести народну мiлiцiю, щоб вiйсько наше служило охоронi робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйнованi вiйною й демобiлiзацiею мiсцевостi мають бути вiдновленi за помiччю й заходам державного нашого скарбу.

Коли вояки нашi повернуться додому, народнi ради – волоснi й повiтовi та мiськi думи мають бути переобранi в час, який буде приписано, щоб i вояки нашi мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на мiсцях таку власть, до якоi б мали довiр’я й яка спиралась на всi революцiйно-демократичнi верстви народу, Правительство повинно закликати до спiвробiтництва з мiсцевими самоврядуваннями ради селянських, робiтничих i солдатських депутатiв, вибраних з мiсцевоi людностi.

В справi земельнiй комiсiя, вибрана на останнiй сесii нашiй, вже виробила закон про передачу землi трудовому народовi без викупу, прийнявши за основу скасування власностi й соцiалiзацiю землi, згiдно з нашою постановою на сьомiй сесii. Закон цей буде розглянено за кiлька день в повнiй Центральнiй радi, i Рада народних мiнiстрiв вживе всiх заходiв, щоб передача землi в руки трудящих уже до початку весняних робiт через земельнi комiтети неодмiнно вiдбулась. Лiси ж, води i всi багатства пiдземнi яко добро украiнського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народноi Украiнськоi Республiки.

Вiйна також вiдiбрала на себе всi трудовi заробницькi сили нашоi краiни. Бiльшiсть заводiв, фабрик i майстерень виробляли тiльки те, що було потрiбне для вiйни, i народ зостався зовсiм без товарiв. Тепер вiйнi кiнець! Отож приписуемо Радi народних мiнiстрiв негайно приступити до переведення всiх заводiв i фабрик на мирний стан, на вироблення продуктiв, потрiбних насамперед трудящим масам.

Та сама вiйна наплодила сотнi тисяч безробiтних, а також iнвалiдiв. У самостiйнiй Народнiй Республiцi Украiни не повинен терпiти нi один трудящий чоловiк. Правительство Республiки мае пiдняти промисловiсть держави, мае розпочати творчу роботу у всiх галузях, де всi безробiтнi могли б знайти працю i прикласти своi сили та вжити всiх заходiв до забезпечення скалiчених та потерпiвших од вiйни.

За старого ладу торговцi та рiзнi посередники наживали на бiдних пригноблених класах величезнi капiтали. Однинi Народна Украiнська Республiка бере в своi руки найважнiшi галузi торгiвлi i всi доходи з неi повертатиме на користь народу.

Торг товарами, якi будуть привозитись з-за кордону i вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такоi дорожнечi, яку терплять найбiднiшi класи через спекулянтiв. Правительству Республiки на виконання цього приписуемо розробити i представити на затвердження закони про це, а також про монополiю залiза, угля, шкури, тютюну i iнших продуктiв i товарiв, з яких найбiльш бралося прибуткiв з робочих класiв на користь нетрудящихся.

Так само приписуемо встановити державно-народний контроль над всiма банками, якi кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудовi. Однинi позичкова помiч банкiв мае даватися, головним чином, на пiддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Украiнськоi Народноi Республiки, а не [на] спекуляцiю та рiзну банкову експлуатацiю (визиск).

На грунтi безладдя, неспокою в життi та недостачi продуктiв росте невдоволення серед деякоi частини людностi. Тим невдоволенням користуються рiзнi темнi сили i пiдбивають несвiдомих людей до старих порядкiв. Цi темнi сили хочуть знов пiдвернути всi вiльнi народи пiд едине ярмо Росii. Рада народних мiнiстрiв повинна рiшуче боротися зо всiма контрреволюцiйними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.

Всi ж демократичнi свободи, проголошенi 3-м Унiверсалом, Украiнська центральна рада пiдтверджуе i зокрема проголошуе: в самостiйнiй Народнiй Украiнськiй Республiцi всi нацii користуватимуться правом нацiонально-персональноi автономii, признаним за ними законом 9 сiчня.

Все, що з вичисленого в сiм Унiверсалi не встигнемо зробити ми, Центральна рада, в найближчих тижнях, певне, довершать, справлять i до останнього порядку приведуть Украiнськi Установчi збори.

Ми наказуемо всiм громадянам нашим проводити вибори до них як найпильнiше, вжити всiх засобiв, щоб пiдрахунок голосiв закiнчено якнайскорше, щоб за кiлька тижнiв зiбрались всi нашi Установчi збори, найвищий господар i впорядчик землi нашоi i закрiпили свободу, лад i добробут конституцiею нашоi незалежноi Украiнськоi Народноi Республiки на добро всього трудящого народу ii, тепер i на будуче. Сьому ж найвищому нашому органовi належатиме рiшити про федеративний зв’язок з народними республiками бувшоi Росiйськоi держави.

До того ж часу всiх громадян самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки кличемо непохитно стояти на сторожi добутоi волi та прав нашого народу i всiма силами боронити свою долю вiд усiх ворогiв селянсько-робiтничоi самостiйноi Республiки Украiнськоi.

Украiнська Центральна рада

У Киевi

9 сiчня7 1918 р.»

7 За юлiанським календарем. За григорiанським – 22 сiчня.

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.:

Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 102–104.



За ухвалення Четвертого Унiверсалу було проведено поiменне голосування членiв Малоi Ради. В ньому взяли участь 49 осiб. «За» проголосували 39 – всi представники украiнських партiй та депутат Корсак вiд революцiйноi фракцii Польськоi партii соцiалiстичноi. «Проти» було подано 4 голоси – меншовики i бундiвцi. Утрималися шестеро – росiйськi есери i частина представникiв еврейських i польських полiтичних сил.

Пiсля оголошення результатiв голосування М. Грушевський проголосив: «Четвертий Унiверсал Центральноi Ради принято. Украiну проголошено самостiйною i незалежною Народньою Республiкою». Присутнi заспiвали гiмн «Ще не вмерла Украiна». Далi вiдбулися виступи голови уряду В. Винниченка i представникiв партiйних фракцiй.

Таким чином, IV Унiверсал став iсторичним документом, який вперше у XX столiттi проголосив Украiну самостiйною, суверенною державою. Було заявлено незмiннiсть курсу на скликання Украiнських Установчих зборiв, укладення мирного договору з Центральними державами, здiйснення земельноi реформи в iнтересах селянства, переведення промисловостi з «вiйськових рейок» на мирне виробництво, одержавлення торговельноi i банкiвськоi сфер, забезпечення постраждалих вiд вiйни. Задекларовано прагнення до налагодження партнерських вiдносин iз усiма сусiднiми державами. Громадян УНР закликано до збройноi боротьби з бiльшовицькими агресорами.

Водночас, iдеали соцiальноi революцii настiльки домiнували серед переважноi бiльшостi полiтикiв УНР, що навiть в умовах вiйни з бiльшовиками вони задекларували такi плани на майбутне, як замiна регулярних збройних сил на народну мiлiцiю.

Та й власне незалежнiсть УНР ще не сприймалася як доконаний факт. Укладачi Унiверсалу сподiвалися, що бiльшовицький уряд не зможе надовго втриматися при владi, федеративна демократична Росiйська республiка все-таки буде створена, а Украiнськi Установчi збори вирiшать справу щодо приеднання (або неприеднання) УНР до цiеi держави. Проте, оскiльки Украiнськi Установчi збори так нiколи й не зiбралися, постанова Четвертого Унiверсалу про незалежнiсть Украiни перегляду не зазнала.

Маловiдомий факт: 24 сiчня 1919 року Рада народних мiнiстрiв УНР ухвалила закон про встановлення щорiчного святкування 22 сiчня Дня Самостiйностi Украiни – на честь роковин ухвалення Четвертого Унiверсалу. До першоi рiчницi самостiйностi приурочили й об’еднання УНР i ЗУНР (Акт Злуки), завдяки чому 22 сiчня святкуемо також День Соборностi Украiни.




Бiй пiд Крутами


30 (за iншими даними – 29) сiчня поблизу залiзничноi станцii Крути на Чернiгiвщинi вiдбувся бiй мiж вiйськами Украiнськоi Народноi Республiки та бiльшовиками.

Цiй подii випало стати найбiльш вiдомим боем не тiльки украiнсько-бiльшовицькоi вiйни, але й всiеi Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв. Цей бiй – символ героiчноi боротьби за незалежнiсть Украiни, приклад жертовного подвигу украiнськоi молодi та юнацтва. Водночас, бiй пiд Крутами до сьогоднi залишаеться однiею з найбiльш мiфологiзованих подiй в iсторii Украiни. Серцевиною цього мiфу е легенда про 300 студентiв i гiмназистiв, якi дали бiй кiлькатисячному бiльшовицькому вiйську, i майже всi при цьому загинули.

Формування легенди почалося невдовзi пiсля бою. Активно проводилася аналогiя з 300-ми спартанцями, через що про Крути почали говорити, як про «украiнськi Фермопiли» (або ж «Украiнськi Термопiли»). Бiй пiд Крутами неодноразово порiвнювали i з подвигом 300 украiнських козакiв пiд Берестечком у 1651 роцi, якi прикривали вiдступ козацького вiйська, i з героiзмом 300 воiнiв-арагвiнцiв у Крцанiськiй битвi 1795 року, якi захищали Тбiлiсi вiд перськоi навали.








В умовах наступу на Киiв бiльшовицьких вiйськ пiд проводом Михайла Муравйова украiнська студентська та учнiвська молодь виявила справжнiй патрiотизм. 18 сiчня 1918 року на зборах студентiв молодших курсiв Киiвського унiверситету Святого Володимира i новозаснованого Украiнського народного унiверситету було ухвалено приступити до створення добровольчого Студентського куреня сiчових стрiльцiв (отаман – студент С. Король) для участi у боротьбi проти бiльшовицьких вiйськ. Крiм студентiв, до складу куреня було залучено учнiв двох старших класiв 2-i Украiнськоi iменi Кирило-Мефодiiвського братства гiмназii.

Проте далеко не тiльки вони стали на захист Украiнськоi Народноi Республiки пiд Крутами. Насправдi, украiнське командування припустилося помилки: воно очiкувало наступу противника з полтавського напрямку, тодi як вiйська М. Муравйова наступали пiвнiчнiше – через Конотоп i Бахмач. Та все ж, i на бахмацький напрям були вiдправленi сили. Внаслiдок бою 25–27 сiчня бiльшовикiв вдалося затримати на три днi. Захисники Бахмача вiдступили залiзницею до станцii Крути (зараз Нiжинський район Чернiгiвськоi областi), приблизно за 130 км на пiвнiчний схiд вiд Киева.

Станцiю обороняли вiд 300 до 500 юнкерiв (за тодiшньою термiнологiею – «юнакiв») 1-i Киiвськоi юнацькоi школи iменi Богдана Хмельницького, близько 120 добровольцiв 1-i сотнi Студентського куреня сiчових стрiльцiв, до 80 вiльних козакiв i 20 офiцерiв («старшин»). На озброеннi було до 16 кулеметiв та одна гармата на залiзничнiй платформi. Отже, основний тягар бою винесли не студенти i гiмназисти, а вихованцi юнкерськоi школи, якi мали певну вiйськову пiдготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першоi свiтовоi вiйни. Загальне командування украiнськими силами здiйснював 27-лiтнiй сотник Аверкiй Гончаренко, який мав за плечима трирiчний досвiд участi у бойових дiях.

Необхiдно зазначити, що в тилу украiнських вiйськ, у Нiжинi, розташовувався курiнь iменi Тараса Шевченка (800 бiйцiв). Однак вони вимагали передати всю владу радам i вiдмовилися допомогти оборонцям Крут. Ба бiльше, оголосили протест проти «братовбивчоi вiйни з великоруським пролетарiатом», а стосовно муравйовцiв вирiшили «прийняти революцiйний загiн з належною пошаною i вiтати його як борцiв за трудовий народ i надавати йому всiляку пiдтримку».

Безпосередньо проти украiнськоi залоги станцii Крути виступали московськi й петроградськi червоногвардiйцi зi складу 1-i революцiйноi армii Павла Єгорова та матроси Балтiйського флоту зi складу 2-i революцiйноi армii Рейнгольда Берзiна, за пiдтримки двох бронепотягiв. Загальна чисельнiсть бiльшовицьких сил становила вiд 1000 до 3000 воякiв.

До наших днiв на офiцiйному державному рiвнi днем бою пiд Крутами вважаеться 29 сiчня 1918 року, i саме цього дня щороку вiдбуваються заходи на вшанування пам’ятi Героiв Крут. Однак окремi учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та iсторики як минулого, так i сучасностi (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Вiталiй Скальський) обгрунтовують, що бiй насправдi вiдбувся не 29-го, а 30 сiчня. Так, старший науковий спiвробiтник Інституту украiнськоi археографii та джерелознавства iменi М. С. Грушевського НАН Украiни i вiдомий вiйськовий iсторик Михайло Ковальчук доводить: «29 сiчня сталася сутичка на станцii Плиски, що неподалiк Крут. Не розiбравшись в топографii мiсцевостi, радянський штаб М. Муравйова у своему бойовому зведеннi вiдзвiтував про зайняття станцii Крути… Насправдi ж бiй пiд Крутами вiдбувся 30 сiчня 1918 року, за новим стилем».

Отже, 29 сiчня украiнськi пiдроздiли зайняли позицii перед станцiею Крути. Лiворуч вiд залiзничного насипу розташовувалися студентська i 2-га юнацька сотнi, праворуч – 3-тя i 4-та юнацькi сотнi. 1-ша юнацька сотня залишилися у резервi правого флангу украiнськоi позицii.

Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28–30 осiб. Три чоти розмiстилися на позицiях, де почали окопуватися. Одна чота, яка складалася з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiею.

Наступ бiльшовикiв на станцiю розпочався зранку 30 сiчня. На лiвому фланзi наступали переважно матроси-балтiйцi з 2-i армii Р. Берзiна. Правий фланг штурмували в основному петроградськi й московськi червоногвардiйцi з 1-i армii П. Єгорова. Несподiвано для себе вони натрапили на щiльний вогонь юнкерiв i студентiв. Тому атака почалася з неочiкуваних i вiдчутних втрат, особливо на правому фланзi.

Справжнiм героем бою пiд Крутами став уродженець Луганщини, 25-рiчний сотник Семен Лощенко. Пiд сильним ворожим обстрiлом разом iз чотирма iншими артилеристами вiн влучно i швидко вiв вогонь з единоi гармати, поставленоi на залiзничну платформу, не даючи змоги бiльшовикам розбити високий залiзничний насип i перервати зв’язок мiж украiнськими частинами по обидва боки залiзницi. Сотник Армii УНР Никифор Авраменко у своiх спогадах назвав його «незрiвняним артилеристом, людиною великоi одваги i правдивим героем бою».

Пiсля запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, украiнськi сили органiзовано вiдступили зi станцii Крути до своiх ешелонiв. До того ж вони отримали звiстку про те, що курiнь iменi Тараса Шевченка в Нiжинi оголосив про пiдтримку радянськоi влади. Оборонцi Крут могли опинитися в оточеннi.

Одна студентська чота, якi перебувала в резервi, пiд час вiдступу заблукала у темрявi i вийшла до станцii Крути в той час, коли ii вже зайняли бiльшовики. Студенти i гiмназисти потрапили в полон, i бiльшiсть з них наступного дня пiсля нелюдських тортур були розстрiлянi. За твердженням мемуаристiв Михайла Баталiна та Ігоря Лоського, сiмох поранених полонених вiдправили у тил. На розподiльчому пунктi в Харковi вони були помилково призначенi до харкiвського дворянського шпиталю, звiдки втекли за допомогою медичного персоналу.

Пiсля бою пiд Крутами М. Муравйов надiслав переможну реляцiю Володимиру Антонову-Овсiенку та в Петроград членам бiльшовицькоi Ради народних комiсарiв, практично повнiстю перекрутивши в нiй факти i, звичайно, не згадуючи про вбивство полонених: «После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах. Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».

Водночас, деякi бiльшовики не приховували факту розправи над полоненими студентами й гiмназистами. Особливо ж вiдвертими вони стали тодi, коли менше нiж за пiвроку М. Муравйов виступив проти бiльшовицькоi влади i був оголошений «зрадником i ворогом народу». Так, Сергiй Мойсеев – член комiтету 1-i революцiйноi армii П. Єгорова – свiдчив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

А ось свiдчення iншого члена комiтету тiеi ж армii, Єфима Лапiдуса: «На ст. Круты, при взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдамаков – большинство было студентов, один из них – прапорщик… На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, почему их расстреляли. Егоров, покуривая папиросу и улыбаясь, ответил, что разрешил он красногвардейцам потому, что они настаивали на этом. Одного гайдамака, убежавшего от красногвардейцев в деревню за 4 версты, по дороге сбросившего с себя одежды, красногвардейцы вытащили из-под печки в одной избе, куда он скрылся, избили и, приведя к месту, где были расстреляны другие, расстреляли, несколько раз, не попав в него смертельной пулей».

Пiсля повернення Чернiгiвщини пiд контроль УНР, тiла загиблих пiд Крутами студентiв i гiмназистiв були ексгумованi й перевезенi до Киева. 19 березня iх поховали на Аскольдовiй могилi – старовинному кладовищi на Днiпровському схилi. Велелюдний жалобний похiд вирушив вiд залiзничного вокзалу вулицями Безакiвською (нинi Симона Петлюри), Бiбiковським бульваром (бульвар Тараса Шевченка), Великою Володимирською (повз будинок Центральноi Ради), Фундуклеiвською (Богдана Хмельницького), Хрещатиком, Олександрiвською (Михайла Грушевського), Микiльською (Івана Мазепи), Миколаiвським узвозом (алея Героiв Крут) до церкви Святого Миколая на Аскольдовiй могилi. Саме тодi М. Грушевський виголосив промову, яка починалася зi слiв «Dulce et decorum pro patria mori!» («Солодко i прекрасно вмерти за отчизну»), Павло Тичина написав знамениту поезiю «Пам’яти тридцяти», а Людмила Старицька-Черняхiвська – есе «Пам’яти юнакiв-героiв, замордованих пiд Крутами». В цьому творi е такi рядки: «Поки iсторiя людська буде iснувати, доти будуть всi, i далекi нащадки нашi, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик". Каiн, Іуда i большевик – три людськi потвори, три звiра, що викинула на свiт Божий якась страшна безодня. Нi, i то порiвняння неправдиве! Каiн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства i як безумний, кинувся тiкати вiд братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпiв муки сумлiння i "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрiлом одрiзав носи, вуха, проколював очi, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по головi, мов скажених собак, i тiшився муками своiх братiв».

Могила крутян не збереглася – в серединi 1930-х рокiв бiльшовицька влада знищила цвинтар на Аскольдовiй могилi. Нинi на цьому мiсцi встановлено символiчний надгробок, бiля якого щороку наприкiнцi сiчня вiдбуваються заходи пам’ятi.

Останнiм учасником бою пiд Крутами вважаеться юнкер 1-i Киiвськоi юнацькоi школи iменi Б. Хмельницького Матвiй Данилюк, який дожив до вiдновлення незалежностi Украiни. Вiн помер у 1994 роцi на 103-му роцi життя.

За сучасними пiдрахунками, втрати украiнських вiйськ пiд Крутами оцiнюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гiмназистiв. Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами, за непiдтвердженими даними, сягали 300 воякiв.

Попри вiдступ, бiй пiд Крутами не можна вважати однозначною поразкою украiнських сил. Оборонцi Крут виконали бойове завдання. Вони нав’язали бiй, завдали вороговi втрат, а пiд час вiдступу пошкодили мости i залiзничнi колii, тим самим затримавши наступ противника на кiлька днiв. Сам М. Муравйов у донесеннi визнавав: «Причиной задержки служит порча мостов и дорог отступающими войсками Рады». Якби не це – вiдстань вiд Крут до Киева бiльшовики могли подолати за кiлька годин i з’явитися пiд стiнами столицi УНР у розпал повстання проти Центральноi Ради, органiзованого iхнiми мiсцевими колегами. Натомiсть, подвиг захисникiв Крут дав змогу украiнському урядовi придушити повстання в Киевi, провести евакуацiю державних установ та завершити пiдготовку Брест-Литовського мирного договору мiж Украiнською Народною Республiкою i краiнами Четверного союзу. Пiсля укладення миру нiмецькi й австро-угорськi вiйська допомогли Армii УНР вигнати бiльшовицьких загарбникiв з територii Украiни.

Пропонуемо Вашiй увазi фрагменти з низки спогадiв (як уенерiвських, так i бiльшовицьких мемуаристiв) про бiй пiд Крутами та похорон героiв-крутян у Киевi.

Фрагмент спогадiв командира украiнських вiйськ Аверкiя Гончаренка «Бiй пiд Крутами»:

«Ставлю собi завдання подати до прилюдного вiдома правдивий перебiг бою за ст. Крути…

Найкоротшою дорогою до Киева з пiвночi йдуть залiзничнi шляхи Гомель-Бахмач i Ворожба-Бахмач.

На оборону цього надзвичайно важливого залiзничного вузла командуючий вiйськами отаман Капкан вислав "1-шу iмени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку вiйськову школу", в складi якоi було 4 сотнi (по 150 юнакiв), 18 кулеметiв та 20 старшин. Школа складалася з юнакiв колишнiх росiйських вiйськових шкiл, з освiтою не менше як 6 кляс гiмназii, а переважно з укiнченою середньою школою.

Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на мiсцi, а старший 8.ХII.1917 р. в командi ген. штабу сотника (з росiйського вiйська капiтан) Носенка виiхав до Бахмача. Бахмач адмiнiстративно належав до Чернiгiвщини, де вiйськово-адмiнiстрацiйну справу провадив сотник (капiтан) Тимченко…

22-го грудня 1917 року мене, як командира куреня Юнацькоi школи покликав до себе командуючий вiйськами отаман Капкан.

Отаман Капкан наказав менi вiд’iхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальникiв. По одержаннi двох секретних пакетiв, я спитав командуючого вiйськами, чи не мiг би я вислати цi накази якимсь молодшим старшиною. На це дiстав таку вiдповiдь: – "Ви призначаетесь командантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова i Полтави. Головнi сили Муравйов провадить на Бахмач-Киiв. Забирайте решту юнацькоi школи. Потяг на ст. Киiв-товарний уже готовий. На помiч – трудно чекати". З цим я вiдiйшов.

Щедро надiлений повновластю з пiдкресленням за всяку цiну не вiддати Бахмача, щоби не допустити большевикiв до Киева, з глибоким смутком i жалем (тодi ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в своi обiйми невимовний жаль. Молодий цвiт нашоi армii – юнакiв – кидали в майже безнадiйну ситуацiю. Тодi як серед шалiючоi анархii десятки тисяч озброеного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобiлiзувалися: його не зумiли завчасу, використовуючи для цього нацiональне пiднесення, взяти в карби вiйськовоi дисциплiни, а навпаки на мiтингах деморалiзували накликуванням до подiлу землi. Тепер лише iдейнi горстки стали до боротьби за рiдний край…

Очевидним було, що Киiв не мав вiльних вiйськових частин.

Така ситуацiя, а до того ще й ворожо настроене населення, яке косим оком дивилося на "iнтелiгентiв"-юнакiв, безперервнi сутички з большевиками упродовж бiльше як мiсяця – це все дуже погано вiдбивалося на настроях школи. Частина юнакiв – то були дiти з-пiд селянськоi стрiхи, з неусталеним ще свiтоглядом, i тiльки iнтуiтивно вiдчували правоту наших змагань. Це давало можливiсть держати курiнь у рамках дисциплiни.

Активнiсть супротивника збiльшувалася; пiд його натиском нашi переднi частини вiдступили, тiльки вже не через Бахмач, а через передмiстя його, бо робiтники, з наближенням большевикiв, виступали активно, збiльшуючи i без того переважаючого нас у багато разiв противника.

Менi нiчого не лишалося, як тiльки приступити до оборони своiх позицiй i приготувити фортифiкацii до зустрiчi з навалою большовикiв. Отож, пiсля обслiдування терену й приступлено до працi. Роботу було виконано правильно й скоро.

25-го сiчня 1918 року дiстав я повiдомлення, що до мене вислано з Киева студентську сотню. Справа вiйськовоi пiдготовки цiеi сотнi була менi добре знана, бо в нiй був мiй брат з 3-го курсу медицини Унiверситету св. Володимира. Вiд нього я довiдався, що науку провадилось там сiм днiв, умiють вже стрiляти та що в Киевi – цiле пекло. Повiдомлення про приiзд студентськоi сотнi розiйшлося серед юнакiв, як блискавка, а враження, ii приiздом викликане, було таке, якби приiхала цiла дивiзiя.

Завдяки цьому, так високоцiнному i завжди в боях вирiшальному чинниковi, як пiднесення духа, вдалося спинити наступ Муравйова та змусити його до затяжноi боротьби.

27-го сiчня штаб сотника Тимченка раннiм ранком вiд’iхав у напрямi Нiжина, де стояв полк iменi Шевченка, щоб з цим полком приiхати нам на помiч.

Студентська сотня в числi 115-130 людей прибула на ст. Крути о годинi 4-й 27-го сiчня 1918 р.

Менi особисто треба було розв’язати справу, куди придiлити студентську сотню. Я стояв перед альтернативою: можна було влити ii до юнакiв, так би мовити – поповнити школу, а можна було дати ii як окрему сотню на дiльницю оборонноi лiнii. До цього другого рiшення я прийшов з мiркувань чисто вiйськового характеру: молодий вояк, без огляду на свою iнтелiгентнiсть, в критичнiй хвилину пiддаеться панiцi. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Панiка ж пiд час бою е явищем заразливим, а в результатi дае ганебну втечу.

Тому-то командировi студентськоi сотнi дав я вiдтинок найменше загрожений противником. Познайомив командира сотнi з ситуацiею, поiнформував, звiдки i як буде дiставати набоi, куди спрямовувати ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок вiдступу, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зi мною вiн призначив 3-х студентiв, мiж ними був i мiй брат; його, з огляду на мое становище, як командира, я був змушений вiдiслати до сотнi назад, прощаючи його поглядом, як виявилося, навiки…

Раннiм ранком червонi розпочали свiй наступ в зiмкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримiтивнiшi засоби безпеки.

Рельеф мiсцевостi маскував нас, i щойно наближення на вiддаль стрiлу могло нас виявити.

В нiч з 26 на 27 сiчня я мав розмову по прямому дротi з Муравйовим. Його вимога в формi наказу звучала так: «Прiгатовiться к встрече пабеданоснай краснай армii, прiгатовiть абед. Заблужденiя юнкероф пращаю, а афiцероф всьо равно расстреляю».

Я вiдповiв, що до зустрiчi все готове.

Переднi частини червоних, йдучи в зiмкнутих колонах, очевидно, були певнi нашоi втечi, а зi станцiйноi служби по апарату на iхнi виклики нiхто iм не вiдповiдав.

Тiльки-но червонi зблизились на вiддаль пострiлу, ми iх привiтали сильним вогнем 4 сотень i 16 кулеметiв. Щойно пiд прямими стрiлами переходили вони в розстрiльну, зазнаючи великих втрат у своiх рядах. Наступнi частини уже з поiзда приймали бойовий порядок.

Таким чином, москалi зайняли по фронту лiнiю завдовжки в 5 кiлометрiв, маючи за собою свiжi резерви й прихильно настроене населення.

А ми… 500 молодих воякiв i 20 старшин. Однi вояки мiсячними боями перемученi, iншi – вiйськово невишколенi. Розтягненi по лiнii завдовжки в 3 кiлометри, ми, в оборонi зарання нашоi державности, вступили в нерiвний бiй.

Коло год. 10 ранку приiхала на панцерцi 1 гармата, коло неi сам-один сотник Лощенко. Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста iнiцiятива. Цей старшина, борючись з подиву гiдною самопосвятою, вносив велике замiшання своiми влучними стрiлами в запiлля червоних, i це зупиняло переможний марш Муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свiй обов’язок пiдкреслити.

Коло год. 12-оi – 1-оi почали червонi наступати на студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусiли занехати свiй замiр; до цього iх змусила й поява на залiзничнiй колii Чернiгiв-Крути сотн. Семирозума, що прикривав наше лiве крило. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справжнiй наступ, як цього я й очiкував, большевики спрямували на оточення нашого правого крила, що дало б iм в руки ст. Крути, вiдтинало б нас вiд нашоi бази та уможливлювало б iм цiлковите оточення наших сил. Для цiеi операцii вони мали аж надто достатнi сили для маневрування. В цей момент я дiстав повiдомлення, що командир студентськоi сотнi поручн. Омельченко ранений. Цю страту болюче вiдчувалось, бо заступника його не було на мiсцi. Та про це я довiдався трохи пiзнiше; вiльних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зi строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше оточення розпочалося дуже солiдно, з застосуванням усiх, тактикою вказаних правил.

Наша гармата, уставлена на платформi лiнii Крути-Бахмач, не могла пiд прямим кутом на схiд протидiяти маневровi червоних.

Тодi я використав резерви. Введення в бiй резерви, нашоi останньоi сотнi, передрiшало, як ще довго можна боронити нашi позицii. Набагато чисельнiша вiд нас сила противника прискорювала нам вирок i тiльки слабе темпо його наступу дало можливiсть дотягти бiй до 9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна нiч.

В цiм великiм напруженнi юнак Валентин Атамановський (студент Унiверситету св. Володимира) подав менi телеграму, з якоi я довiдався, що Шевченкiвський полк з Нiжена виступив на з’еднання з наступаючими на нас большевиками, себто, наступае на нас ззаду. Атамановський був дуже вiдважний, i що було в нiм найбiльше цiнне – це завжди прекрасний гумор. І цю рiшальну хвилину вiн почав порiвнювати наш бiй з боями пiд Полтавою шведiв i наших з москалями… Та не було часу. Треба було йому сказати правду про наше становище: наступ большевикiв не припиняеться, Шевченкiвський полк вiддалений вiд нас за двi години iзди, а повний поiзд наших ранених бiйцiв потребуе опiки. Все, що лишилося, не мало можливости впродовж цiлого дня через частi атаки противника хоча б найменшого перепочинку. Отже, мушу вивести iх з бою без дальших утрат у людях i подбати, щоб за всяку цiну з’еднатися з Чорними Гайдамаками пiд командою Симона Петлюри; вони були вже на ст. Бровари i там приготовлялися позицii.

Атамановського пiдiслав я ще завидна до студентськоi сотнi з наказом про вiдступ на вказане iм мiсце. Цей вiдступ студентська сотня мала розпочати першою.

Сотник Лощенко ще за дня мусiв вiд’iхати. З вiд’iздом нашоi гармати по цiлому фронтi посилився енергiйний наступ противника. Скрiзь вiдчувався приплив нових сил.

Тут пiдкреслю надзвичайну холоднокровнiсть й умiння панувати над собою наших старшин i молодих воякiв, якоi я не зауважував за час свого перебування на фронтi пiд час свiтовоi вiйни серед старших, добре вишколених солдатiв. По студентськiй сотнi виводив я з бою сотнi юнакiв у такому порядку: 2, 3 i 4; 1 сотня, що була в резервi, а вступила в бiй по годинi другiй, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повноi темноти, пiсля чого рештки цiеi резерви вiдступили цiлком з поля бою i прилучилися до школи. По переглядi пiсля бою не було в студентськiй сотнi мого брата, хоч пiд час бою раненим вiн не був, бо не було його i в шпитальному вагонi. При докладнiм особистiм переглядi я довiдався, що немае цiлоi чоти студентськоi сотнi, 30 людей, хоч командир сотнi все запевняв, що вони ось-ось надiйдуть. Вислав я розвiдку, затримав ешельон – та все це було даремно. Про долю брата i його товаришiв довiдався я вже багато пiзнiше. Вони вiдступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пiшли на свiтло на ст. Крути, а там зi сходу надiйшли якраз большевики; пiсля того й розiгралася ще раз кривава драма… iх не розстрiлювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Киевi, в час похорону, на своему братовi й його товаришах.

Станцiю Нiжен справдi обсадив наш Шевченкiвський полк, що хотiв нас обеззброiти у вагонах, бо ж вступати в бiй, а ще до того вночi, у нього забракло мiтингового героiзму; а ще, певно, не знайшлося в ньому нi одного справжнього москаля, бо перед тим москалем вiн був би i слухняний до безтями i покiрливий.

Повна небезпек була наша дорога вiдступу. Страшний день ще гудiв у нас в ухах, а втрати в людях, що впали за свою державу, кликали до пiмсти.

З Нiжена треба було усунути Шевченкiвцiв, що, на щастя, обiйшлося без кровi. 31 сiчня 1918 року на ст. Бровари, я здав уже релятивний звiт Симоновi Петлюрi в присутностi його начальника штабу сотника (нинi генерал-полковника) Олександра Удовиченка.

Замiсть бодай хвилинного вiдпочинку, ми змушенi були вже не боронити доступiв до Киева, а брати його, бо в нiм повстали мiсцевi большевики, що гарненько озброiлись i зорганiзувались там, де був державний центр, отже – в серцi Украiни.

Та в цих боях я вже пiдлягяв Симоновi Петлюрi.

Тут мушу ствердити несовiснiсть деяких авторiв брошур на тему бою пiд Крутами, що в своiх публiкацiях старалися вiчною ганьбою покрити iм’я тоi совiсноi старшини. Що так вiддано керувала боем та чесно разом з молодими вояками вмiла вмирати.

Також маю сумнiв, чи направду цi автори безпосередньо приймали участь у бою, бо той, хто приймав там участь, не мiг не знати, що й я, як командир, нi на одну хвилину не залишив позицii та останнiм залишив поле бою. І тому, твердження тих авторiв, що наша молодь там була без проводу, е неправдивою.

Докладний релятивний звiт з бою пiд Крутами зберiгаеться на схованцi у Киевi.

Справою командуваннями вiйськами Чернiгiвщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаевського зайнявся у свiй час вiйськовий суд, але до кiнця справа не дiйшла через повстання проти гетьмана в 1918 роцi. Отже, обвинувачення з цих двох старшин також передчасне i лежить воно на совiстi тих осiб, що своiми iнформацiями впровадили в блуд навiть такого високозаслуженного нашого кол. мiнiстра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав, як зрадникiв, в iсторiю визвольних змагань Украiни Тимченка i Богаевського.

Так закiнчився бiй пiд Крутами.

Втрати сягали: 250 юнакiв, одна чота (до 30 людей) студентiв i 10 старшин.

Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять полеглих оповита ореолом слави i стала взором для майбутнiх поколiнь!

Бери ж собi, наша молоде, приклад вiд своiх попередникiв з-пiд Крут i завжди у всiх своiх починаннях пам’ятай, що найсвятiшим для нас було, е i буде – не 3-iй Інтернацiонал, а Бог i Украiна!».

Крути. Сiчень 1918 року: док., матерiали, дослiдж., кiносценарiй / Іст. – культурол. т-во «Героi Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвiта», 2010. – С. 209–215.

Фрагмент спогадiв гiмназиста 2-i Украiнськоi iменi Кирило-Мефодiiвського братства гiмназii Ігоря Лоського «Крути»:

«Окрiм згаданого сотника Омельченка, тодi ж призначено для першоi сотнi (друга сотня сформувалася пiсля вiд’iзду першоi пiд Крути й брала участь у боротьбi з большевиками в Киевi) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка, i двох лiкарських помiчникiв, у той час студентiв медичного факультету укр. унiверситету. Бунчужним призначено учня 8-оi кляси Он. Сушицького, брата вiдомого професора Ф. Сушицького.

Пару днiв перейшло досить спокiйно, вивчаючи премудрiсть здвоювання рядiв i поворотiв право- й лiворуч. Але щось на п’ятий день, дуже рано, коли сотня ще спала, спальнi наповнились якимись обiдраними, з виснаженими обличчями, страшенно брудними постатями. Виявилось, що це приiхали до Киева господарi хати юнаки I-i Вiйськовоi школи. Вже бiльше мiсяця займали вони позицiю на пiвнiч вiд Киева, коло Бахмача. Беззмiнна варта, вiдсутнiсть можливостi переодягнутися i помитися, брак харчiв й амунiцii, а найголовнiше – постiйна, непевнiсть, чи ворог не обiйде та не захопить iхню горстку, до того вимучило iх, що вони вирiшили, залишивши невеликий вiддiл на фронтi, iхати до Киева добувати помочi. Що найбiльше iх дратувало, це постiйнi заспокоюючi обiцянки вiд "головнокомандуючого" Капкана по телеграфу з Киева, що ось-ось прибудуть поповнення. Щоправда, деколи потяги з поповненням приходили, але… майже порожнi. Тi ж козаки, якi доiздили до мiсця призначення, гордо заявляли, що вони воювати не збираються, а оголошують нейтралiтет. За пару днiв вони, звичайно, розсiювалися. Юнакам все це так надоiло, що вони вирiшили самi здобути собi поповнення й, прибувши до Киева, заявили, що самi вони на фронт не вернуть. Але едине вiйсько, яким розпоряджав Украiнський уряд, була перша сотня Студентського куреня. Щоправда, це вiйсько, в своiй бiльшостi ще не вмiло й рушницi тримати в руках, але ж iншого виходу не було. До того ж самi Сiчовики (i то найбiльше наймолодшi з них) з великим захопленням поставились до можливостi вiд’iзду на фронт. Найбiльше прикро вражений був тим старенький полковник, який жив у школi i встиг щиро прив’язатися за кiлька днiв до молодi. З сльозами на очах просив вiн вiдмовитись вiд легковажного рiшення, але що могли зробити його намови проти войовничого запалу сiмнацятилiтнiх патрiотiв та проти стратегiчних талантiв панiв Капканiв та Поршiв.

В той же вечiр приступлено до виряджування. Розгардiяш, який панував тодi у Киевi, вiдбився навiть у такiй дрiбницi, як одягнено й озброено студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю й якусь арештантську шапку. Можна собi уявити, як гротесково виглядала сотня. Пересiчний вигляд був такий: власнi черевики, салдатськi штани, зав’язанi в долинi мотузком (обвивачiв не було), гiмназiйна чи студентська куртка або цивiльна камiзелька i згори шинеля, в якiй найменше бракувало однiеi поли.

Не лiпше виглядала зброя: старi, поржавiлi рушницi… І це все в той час, як мiсяць пiсля того, большевики, захопивши помешкання школи, знайшли там повнi склади новеньких чобiт, одягу, не кажучи вже про амунiцiю i зброю.

Одягненi й озброенi таким чином, чекали тоi же ночi на потяг, аби разом з юнаками вирушити на фронт. Чекати прийшлося досить довго – лише по обiдi наступного дня на залiзничний тор, що проходив недалеко вiд школи, подано ешелон. Посадка вiдбулася цiлком спокiйно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибiгла до потягу панi Лукасевич (дружина небiжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тодi учня 6-i кляси, який нелегально вступив до куреня. Бiдна мати гiрко плакала, вмовляючи сина лишитися, але безуспiшно. Спокiйнiше вела себе сестра iншого шостиклясника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата i всiх вiд’iзджаючих… Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днiв лежатиме на станцiйнiй плятформi з пробитою московським багнетом головою. Пiд спiв "Ще не вмерла Украiна" ешелон рушив на пiвнiч…

Переiзд вiдбувався весело. Центром загальноi уваги був куток в одному з вагонiв, де сидiли два студенти Ш. й К., що своiми безкiнечними анекдотами, грою на сопiлцi i спiвами розважали всiх. Потяг старався яко змога менше затримуватись на станцiях, аби оминати зайвих конфлiктiв з демобiлiзованими товарищами, якi тисячами сидiли на станцiях, чигаючи на проiзжаючi потяги. Через день пiсля вiд’iзду з Киева було вирiшено, що юнаки проiдуть далi на Бахмач, де лишився невеликий вiддiл на чолi зi старшиною Богданiвського полку, тепер полковником С. Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах i буде продовжувати вiйськовi вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними i що скоро можна iх сподiватися в Крутах. Отже, прийшлося всiм розташуватись у Крутах. В станцiйному будинку помiстився штаб пiвнiчно-захiдного фронту. Якщо пам’ять не зраджуе, то було то коло двохсот юнакiв, кiлька десяткiв "вiльних козакiв" (головно старшин) i студентська сотня, здаеться 116 чоловiка. Крiм того, пара кулеметiв й одна гармата згаданого Лощенка. Студентськiй сотнi роздано по однiй чи двi обойми iз попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стрiляти не вмiли. Невтомний сотник Омельченко спромiгся десь з мiсцевих вiйськових складiв роздобути трохи одягу – шинелi, гiмнастьорки. На жаль, не вдалося дiстати чобiт, а натомiсть видано було всiм валянки, якi на другий день пiд час вiдступу послужили безпосередньо причиною того, що кiлька сiчовикiв попало до полону. Всю сотню розбито на три частини – одна вiдiйшла в розвiдку, частина зайняла варти, а бiльшiсть послано рити окопи за кiльометр вiд станцii.

За суматохою незамiтно пролетiв день. Пiзно увечерi повернули тi, що рили окопи, i, як скошенi, повалились на лавки спати. Залишився на ногах невеликий вiддiл, що мав нести охорону. Запiзнена зима вступила нарештi в своi права. Стояла чудова морозна нiч, тишу лише iнколи переривали далекi пострiли. Але в станцiйному будинку було досить весело. Сiчовики, якi стояли на вартi, чули, як штаб, незважаючи на тяжке положення вiдтинку, веселився. Десь пiд ранок з бiчноi лiнii залiзницi надiйшов потяг, наповнений "товарищами". У багатьох була зброя. Перше, до чого хотiли сiчовики кинутись – це обеззброiти. Але "товарищi" знайшли несподiвано захист в украiнському штабi, який, мабуть, пiд впливом алкогольних парiв, розпорядився пропустити потяг на пiвнiч. Іншими словами, ворожi сили свiдомо збiльшено на кiлька сот люда.

Наступив роковий день бою. З самого ранку бiльша частина украiнського вiйська зайняла лiнiю окопiв, яких двадцять чоловiка залишено на станцii, як прикриття. Украiнська лава розташувалась в той спосiб, що праворуч вiд залiзничного тору лягли юнаки, лiворуч студентська сотня. На самому ж торi стояла на плятформi з паротягом едина украiнська гармата i коло неi невтомний Лощенко, який взяв собi до допомоги одного iз студентiв. Десь коло 10-i ранку з’явилися на обрii ворожi лави i в той же час большевицька артилерiя почала обстрiл. Обстрiл був досить iнтенсивний, але в рiвнiй мiрi невдалий – стрiльна лягали десь в полi. Натомiсць Лощенко стрiляв досить вдало. Добре вiдстрiлювались юнаки. Гiрше було iз студентською сотнею. Не кажучи вже про те, що багато не вмiло стрiляти, невелику кiлькiсть набоiв швидко вистрiляно i пiслано на станцiю за набоями. Але виявилось, що на станцii вже штабу не було, вiн сiв на потяг i втiк, але, що найгiрше, з переляку причепив до свого паротягу вагони з амунiцiею. Аж десь за Нiжином на другий день нагнали вiдступаючi недобитки студентiв та юнакiв штабний потяг.

Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути украiнськi кулемети, не маючи амунiцii. А бiльшовики наступали все ближче, вже можна було розпiзнати постатi матросiв, тiеi краси i гордостi революцii, якi йшли в першiй лавi. Командування юнакiв передало по лавi наказ вiдступати, але десь по дорозi наказ переплутано, й студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало вiдступ, лiве рушило вперед. Можна собi уявити, що ворог скористувався з оголення правого крила й зайшов у тил студентськiй сотнi. В той час смертельно поранено сотника Омельченка, що ще збiльшило загальне безладдя. Студенти почали вiдступ. Тi, що були на крайньому лiвому крилi, вiдступили, минаючи станцiю, вже зайняту ворогом, й щасливо добралися до свого ешелону, який стояв в пару кiльометрiв вiд станцii. Та ж частина, що була ближче до залiзничного тору, вiдступаючи, не знала, що станцiя вже зайнята, i була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливе. Кiлька людей заколено багнетами пiд час тоi невдалоi атаки, бiльшiсть попала до полону. Щоправда, кiлька з них могли б врятуватися, але на завадi стали згаданi валянки – вони вiд снiгу намокли, зробилися страшенно тяжкi, так що втiкати в них не було змоги…

Так протягом одного дня рiшилася доля студентськоi сотнi. Залишаючи третину своiх товаришiв вбитими i в полонi, вiдступала решта в напрямi на Киiв. Вiдступ тягнувся досить довго, по дорозi нищено залiзничий тор, зривано мости i т. д. Найдовше затримались у Дарницi пiд Киевом. Лише коли стало ясно, що двiста з чимось юнакiв i студентiв, все одно не в силах зупинити наступу кiлькатисячного ворога, що з пiвночi й сходу наближаеться до Киева, – комендант юнакiв, який перебрав команду також над студ. сотнею, наказав усiм розiйтися…

Як уже згадувано вище, 35 Сiчовикiв опинилося в полонi. Лише сiм iз них врятувалося, i зi слiв iх, уже кiлька мiсяцiв пiзнiше, почули Сiчовики про жахливу долю своiх товаришiв. Цiлу добу знущалися над ними червонi побiдники. Маленькi Жиденята, яких було багато серед червоних, пiдскакували. Бо iнакше не могли дiстати, або вдарити в обличчя… Зрештою, на другий день всiх, окрiм згаданих семи, розстрiляно. Перед розстрiлом учень семоi кляси II-оi укр. гiмназii – галичанин Пипський, затягнув повним голосом украiнський гiмн, усi пiдтримали.

Чому якраз сiмох не розстрiляли? Вони самi добре не знали. По якiйсь дивнiй фантазii залишено при життю кiлькох ранених, одного учня, сина машинiста, пiзнав машинiст, що возив большевицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, i знаючи батька того учня, випросив у Богданова для нього помилування. Зрештою, один врятувався просто завдяки тому, що, коли всiх виводили на розстрiл, вiн спокiйно пересiв до поранених i з таким спокоем та переконанням заявив матросам, що сам Богданов обiцяв йому дарувати життя, що матроси просто остовпiли. Справдi допомiг один з матросiв, мабуть Украiнець з походження, який пiдтвердив фантазiю про Богданова. Звичайно, тi сiм чоловiка, мабуть, все одно були б розстрiлянi, бо iх вiдправлено до Харкова, в розпорядження товарища Антонова (якщо не помиляюсь, будучого совiтського полпреда у Празi), але на iхне щастя, товариш Антонов у час iх прибуття до Харкова був непритомний вiд пияцтва. Наших Сiчовикiв тим часом помiстили в шпиталi, а звiдти уже сестри-жалiбницi i лiкарi-украiнцi допомогли iм втiкти…

Трупи розстрiляних пiд Крутами кинули большевики просто до ями, але, пiсля вiдходу останнiх, дооколичнi селяни поховали iх по християнському звичаю й на могилi поставили хрест. Це дало змогу пiзнiше, коли вже Украiнцi з Нiмцями вернули до Киева, викопати тiла замучених й привезти до Киева… В самий розквiт запашноi весни, прибула з Крут сумна валка. Тяжко було мiж тими, подiбними мiж собою жахливою подiбнiстю смертi мерцями, вiднайти рiдних, друзiв, знайомих… А на слiдуючий день потягнувся з двiрця сумний похiд. Лише за кiлькома трунами не було нiкого, крiм товаришiв по шкiльнiй лавцi i зброi – це були гiмназисти Галичини, що своею кров’ю принесли жертву на вiвтарi украiнськоi соборностi.

В супроводi тисячного натовпу тягнувся цей похiд вулицями Киева. Зупинилися коло Педагогiчного Музею, аби почути останне слово прощання вiд представникiв уряду.

"Dulce et decorum est pro patria mori", – промовив до полеглих голова Центральноi Ради проф. М. Грушевський.

На Аскольдовiй могилi, на березi Днiпра, знайшли свiй вiчний спочинок жертви Крут. Не було тут лишень згаданого голови гiмназiйних зборiв Павла Кольченка. Аж пiзнiше довiдались, що Кольченковi вдалося втекти з большевицьких рук, але вже десь пiд Нiжином захопили його матроси з большевицького панцирника i пiсля нелюдських знущань мертвого кинули на Нiжинському двiрцi.

На закiнчення ще кiлька слiв. Буде перебiльшенням назвати Крути, як це часто роблять, украiнськими Термопiлами. Не кажучи вже про те, що бiй пiд Крутами не мав жодного стратегiчного значiння, але й трагiчна його розв’язка блiдне пiсля тих гекатомб жертв, якi з того часу i по нинiшнiй день несе Украiна. Одного лише не дасться цьому, може, й незначному епiзодовi вiдiбрати, це того чистого, нiчим не скаламученого нацiонального iдеалiзму, який був у тi часи в украiнськоi молодi, i висловом якого був бiй студентського куреня пiд Крутами. Бо дiйсно тут нiяких iнших моментiв, чи то авантуризму, чи соцiяльноi помсти – факторiв, що вiдiгравали часто велику ролю в нашiй боротьбi з большевизмом, не знайдемо. І не вина тоi молодi, що порив ii реальноi користi не принiс. Якраз спомин про крутську трагедiю мусить лишитись як грiзне memento нашого украiнського невмiння органiзувати тi моральнi сили, якi в украiнствi е».

Крути. Сiчень 1918 року: док., матерiали, дослiдж., кiносценарiй / Іст. – культурол. т-во «Героi Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвiта», 2010. – С. 197–200.

Фрагмент спогадiв члена комiтету бiльшовицькоi 1-i революцiйноi армii Сергiя Мойсеева «Полк рабочей Москвы»:

«Постепенно вокруг Рогожского районного комитета партии и районного Совета объединялся боевой актив. Из рабочих, наиболее сроднившихся с военным делом, выделилось боевое красногвардейское ядро. Однако бойцам Красной гвардии предстояло пройти еще немало испытаний, прежде чем был создан рабочий Рогожско-Симоновский полк. Первым таким испытанием явилась поездка на Украину. Рогожские красногвардейцы в составе Московского межрайонного отряда оказали серьезную помощь украинскому трудовому народу в борьбе против буржуазно-помещичьей Рады…

Надо сказать, что, несмотря на трудности со снабжением, нам выдали новое обмундирование: шинели, шапки, шаровары, гимнастерки и обувь. Все радовались новеньким, только что с завода, трехлинейным винтовкам и патронным подсумкам с ременными поясами. Пулеметов не было, зато более чем достаточно имелось ручных гранат. Патронов получили с таким расчетом, чтобы не ощущать нужды в них хотя бы в первое время (в дальнейшем рассчитывали на снабжение за счет врага).

В отряде насчитывалось около тысячи человек. Подразделение каждого района избирало себе командный состав. Жили красногвардейцы в железнодорожных составах порайонно. Районные подразделения напоминали роты в полку, хотя по численности бойцов они были укомплектованы далеко не одинаково…

Вначале командиром нашего отряда был назначен бывший прапорщик, участник Московского вооруженного восстания, член большевистской партии Егоров. Его направил к нам Московский Центральный Штаб Красной гвардии. Но дней через 10–15 по прибытии на Украину Егоров принял командование над группой красногвардейских отрядов, в число которых входил и Московский, а во главе нашего отряда встал бывший старший унтер-офицер большевик Афоничев.

Из Москвы сводный отряд выехал в середине декабря. В Белгороде по просьбе местного Совета мы обезоружили польский легион. Легионеры подчинились без единого выстрела, за их счет увеличили запасы патронов и, что особенно важно, обзавелись несколькими пулеметами…

…Из Белгорода мы выехали спокойно.

В Харькове получили первый серьезный боевой приказ: выбить противника с узловой железнодорожной станции Лозовая и, заняв ее, ожидать дальнейших распоряжений. Нам и на этот раз не удалось сразиться: враг отступил, и Лозовую мы заняли без боя.

На Лозовой наш отряд находился несколько дней. Один за другим к нему присоединялись новые отряды рабочих-красногвардейцев из других индустриальных центров. Помню, первыми пришли шахтеры из Никитовки под командованием Жлобы.

Скоро из пролетарских отрядов выросло красногвардейское соединение, получившее название Первая революционная украинская армия. В ее составе московский отряд участвовал во многих боях, устанавливал власть Советов в Павлограде, Ромодане, Синельниково, Полтаве, Екатеринославе, Константинограде, Киеве и других городах.

К моменту прибытия на Украину бойцы наших отрядов в большинстве своем совершенно не знали военного дела, даже построиться не могли без сутолоки. Если бы такая необученная часть принадлежала к буржуазной армии, то в сражении она представляла бы беспомощное скопище людей, обреченное на уничтожение. Но красногвардейские отряды, даже необученные, но воодушевленные великой идеей революции, сражались храбро, инициативно и били белых, несмотря на их несомненно более высокую военную выучку и опыт…

А сколько мужества, отваги проявили красногвардейцы в бою под Крутами. В моей памяти хорошо запечатлелись те горячие дни.

Задача взять Круты – узловую станцию между Бахмачем и Нежином – была возложена на Московский и Тверской красногвардейские отряды. Здесь многим довелось проверить свою стойкость под огнем врага.

Вытянувшись длинной вереницей теплушек, наш состав медленно приближался к станции Круты. Около открытых дверей вагонов толпились красногвардейцы с винтовками в руках, готовые каждую минуту начать перестрелку с противником. Впереди – бронированный вагон. Установленное на нем трехдюймовое орудие вело редкий огонь.

Так мы и продвигались вперед, пока не остановились перед разобранными неприятелем рельсами. Дальнейшее наступление решили вести стрелковой цепью.

Перед нами лежало открытое поле. Красногвардейцы выпрыгивали из теплушек. Новенькая военная форма на многих сидела неуклюже, шинели топорщились. Руки, еще не привыкшие к оружию, неловко держали винтовки. Но все в бойцах дышало задором и отвагой.

– Цепью, так цепью!.. Даром, что в цепи не ходили, а белогвардейскую сволочь все равно расколотим!

Таково было общее настроение.

Бойцы проворно спустились с высокой железнодорожной насыпи, направляясь в лощину, которая тянулась параллельно линии неприятельских окопов, преграждавших пути к станции Круты.

Мы продвигались перебежками: ложились и вновь устремлялись вперед. Враг вел артиллерийский и ружейно-пулеметный огонь.

Красногвардейцы, как и было условлено, не открывали огня с дальнего расстояния. Бойцы сами пресекали попытки соседей начать стрельбу без команды:

– Не стреляй! Патронов мало!

Хорошим командиром снова показал себя Павлов. Он распоряжался спокойно и уверенно. В его обычно задумчивых и немного грустных глазах светилась решимость. Казалось, что он одновременно видел все. Высокий, в белой лохматой папахе, Павлов появлялся то в одном, то в другом месте, там, где это оказывалось наиболее нужным.

Хладнокровно, инициативно действовал во время наступления и Ефим Лапидус, член Московского отрядного комитета. Я все время не упускал Лапидуса из виду. Как сейчас помню его в то свежее, чуть туманное утро. Большие карие глаза спокойны, желтовато-смуглое лицо – в рамке темных волос. Они выбиваются волнистыми прядями из-под тяжелой папахи. Видно, что папаха ему велика и, сползая на лоб, надоедает. Он досадливо откидывает ее на затылок.

А вот Петр Титов. Он старается точно выполнить все, что наказывал командир. Но вид у него невоенный, винтовку держит так, словно боится потерять.

Все шло более или менее организованно, пока красногвардейцы не заметили движения в стане противника. Тут многие открыли беспорядочный ружейный огонь.

– Не стреляй! Не стреляй, не трать патронов! Не стреляй, вам говорят! – надрывались командиры, но стрельба не прекращалась.

Пожилой красногвардеец, видимо из бывших солдат, вскочил на ноги. Он весь побагровел от досады:

– Не стреляй, вам по-русски толкуют!.. – и крепко выругался. Его громкий голос далеко разнесся по цепи. Стрельба чуть стихла, а потом вновь возобновилась.

Со стороны станции донесся грохот сцепляемых вагонов, и тотчас в небе растаял дым уходящего паровоза. Красногвардейцы поняли, что враг спасается бегством. Без всякой команды бойцы бросились вперед. Все перемешалось, районные подразделения перепутались: вперемежку с замоскворецкими бойцами устремились вперед краснопресненцы и рогожцы. Красногвардейцев охватил могучий порыв. Люди сами стихийно избрали главное направление: центр неприятельских окопов и железнодорожную станцию.

– Держи белогвардейскую сволочь! Не давай садиться! Бей буржуев!.. Ура-а!..

Красногвардейцы стреляли на бегу.

Широкими шагами мерил пространство впереди других Петр Титов. Пригнувшись, он держал винтовку наготове. Теперь она не мешала Титову. Он крепко сжимал оружие, не отрывая глаз от юнкерских окопов, время от времени бросал одни и те же слова:

– Торопись, ребята!

Я бежал рядом с Афоничевым.

И ему, и другим красногвардейцам, побывавшим на фронтах империалистической войны, было совершенно ясно, какой огромной опасности подвергался отряд, наступая в таком исключительном беспорядке. Но изменить ход событий уже никто не мог.

– А, будь что будет! – с ноткой отчаяния воскликнул Афоничев, подмигнул мне и привычным движением подхватил винтовку.

Как буря, мчались бойцы вперед, – надвигалась неудержимая лавина, готовая смести на своем пути любое препятствие!

Если бы у врага сохранилась решимость к борьбе, то в степи перед Крутами на месте красногвардейских отрядов осталось бы кровавое месиво. Но, к счастью для нас, юнкерский заслон, оставленный в окопах, был полностью деморализован нашим штурмом. Юнкера прекратили огонь и, высыпав серой массой из окопов, что было духу бросились к станции.

Миновав пристанционные дома, мы выбежали на железнодорожные пути. Но догнать юнкеров не смогли и увидели лишь последние вагоны поезда, скрывавшегося за поворотом. Захватив Круты, красногвардейцы стали тщательно осматривать станцию и поселок. Они уже знали, что при взятии города нужно прежде всего убедиться, нет ли какой-нибудь засады, не остались ли контрреволюционные гнезда, нет ли тайных складов оружия, не спряталась ли где-нибудь кучка белогвардейцев.

Не прошло и десяти минут, как бойцы уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пыль и грязная солома никак не гармонировали с их холеными лицами и шинелями из дорогого сукна. Белогвардейцы были перепуганы и заискивали перед конвоирами, которые смотрели на них с нескрываемым презрением, но не произносили ни звука.

– Что-то вчера не такие были, господа офицеры! – раздался певучий, насмешливый голос молодой украинки, вышедшей из укрытия.

На станции стали скапливаться местные жители. Появилась какая-то пожилая женщина с заплаканными глазами, сверкающими ненавистью. Она рвалась к офицерам и пронзительно кричала:

– Убийцы, убийцы!..

Ее с трудом удерживал рабочий и что-то говорил, показывая на красногвардейцев.

– У нее сына расстреляли, – тихо объяснил кто-то из толпы.

– Братцы! Родимые! – взывала к нашим бойцам женщина, потерявшая сына. – Бейте их, окаянных! Они нас, рабочих, не жалеют! Мы все вам поможем!..»

Моисеев С. И. Полк рабочей Москвы. – М.: Воениздат, 1960. – С. 14–22.

Спогади украiнськоi громадськоi дiячки i журналiстки Харитi Кононенко «Крути (Памяти безталанних друзiв)»:

«Минуло 4 роки, з того часу, як сталася страшна Крутська подiя. Та хай минають сотки лiт, а украiнський нарiд не повинен забувати тих 17-20 лiтнiх героiв, що поклали своi голови за його щастя i долю. А ми, тi що загубили тодi своiх найдорожчих друзiв, ми через все свое життя пронесем у своiх спогадах iх свiтлий образ.

Ще пiд час смутних днiв, 1918 р., коли Киiв переходив вiд Украiнцiв до большевикiв i вiд большевикiв до Украiнцiв, до нас дiйшла жахлива звiстка про крутську катастрофу, яка сталася 16 сiчня старого стилю. У нас в осередку середнешкiльникiв ся звiстка зробила гнiтюче вражiння. Багато й наших товаришiв загинуло там. Кольченко, Мисан, Соколовський та й ще деякi нашi осередчане не вернулися до нас бiльше.

Як зiбрались ми перший раз пiсля вiдходу большевикiв, то тiльки й говорили про Крути. Називали iмена загинувших, а в голосi бренiла ще надiя: може ще вернуться?.. Та незабаром останню надiю втратили. Нас повiдомили, що забитих привозять до Киiва, i щоб ми готувались до похорон. Нашвидку склався комiтет з представникiв: студентiв, середнешкiльникiв та родичiв. Нам середнешкiльницям – Танi Марковськiй i менi, доручено закупити квiти, i прибрати труни. Наш невеличкий осередчанський хор за допомогою панi Шуровськоi готувався до панахиди. Ми всiх сил прикладали, щоб провести в останню дорогу наших товаришiв як найкраще, як найтеплiше.

Нарештi привезено до Киiва 28 трун. Дехто з наших пiшов на двiрець довiдатись хто саме був серед забитих. У вечерi повернулись засмученi блiдi зi страшними вражiннями. Трупи було так понiвечено, вони були в такому станi, що пiзнати кого-небудь було майже не можливо. З наших осередчан Соколовського признала його мати, дехто пiзнав Мисана, був ще один труп, думали, що Кольченка, але певности не було, що се саме вiн, бо очi було виколото, лице так знiвечено, що тiльки по маленькому шраму на руцi можна було догадатися що се вiн.

Сумнi, зажуренi в день похорон, ходили ми купувати квiти. Майже в кожнiй крамницi, куди ми заходили, заготованi похороннi вiнки з написами: там вiд рiдних, там вiд друзiв, вiд Центральноi Ради, вiд якогось з мiнiстерств, або котроiсь органiзацii. Продавцi, довiдавшись, на що ми купуемо квiти, додавали нам двi-три квiтки вiд себе, прохаючи покласти iх до трун тих, хто не мав в Киiвi нi родичiв, нi знайомих.

З тяжкими почуттями приiхали ми на двiрець. Дiзнавшись чого нам треба, нас провели до вагону, що стояв на запасних реях. По приставленiй драбинi увiйшли ми в товарний вагон. Тут просто на пiдлозi, одна коло одноi стояло 28 чорних трун. І в сих простих деревляних трунах лежав найдорожчий скарб Украiни – лежали ii сини, що без жалю вiддали свое молоде життя для ii добра i слави, за волю i щастя свого народу. Сльози набiгли на очi, здавили горло i тяжке ридання вирвалося з грудей.

За що, за що ви загинули, марно вiддали свое життя? Зрадники старшини покинули вас, утiкли, i ось вони житимуть, користуватимуться з утiх життя далi, а ви, що заслужили кращоi долi – ви лежите тут мертвi, замученi!

Одкрили першу труну: серьозне обличчя Мисана. Губи мiцно стиснутi, очi закритi, вираз обличчя, як i при життю, задумливий, рiшучий. Далеко вiд рiднi, вiд близьких, попрощався вiн з життям. Взятий в полон пiд час наступу росiйських вiйськ на Галичину, вiн давно ждав повороту до дому. І не дiждався, вiддав свое молоде життя за щастя инших, за рiдний край, за едину святу Украiну. Спасибi тобi, друже, i прости, якщо за твого життя серед нас, ми може мало уваги тобi присвятили. Люди тодi тiльки як слiд оцiнюють ближнього, коли його нема вже помiж ними i повернути не можна!

Друга труна якогось невiдомого. Молоде безвусе обличчя з виразом дитини, яку без вини ображено. Хай нашi квiти будуть тобi подякою вiд усього Украiнського народу.

Пiдiйшли до третьоi труни. Тiльки хотiли зняти вiкно, як почувся чийсь iстеричний, жiночий голос: "Не займайте, се моя труна!" Се мати Соколовського оберiгае спокiй свого сина. Довiдавшися, що ми товаришки покiйного, вона тяжко заридала: "Нема вже його помiж вами, нема, не буде вiн бiльше ходити на вашi збори в Осередку".

А ось i труна того, хто колись був Кольченком. Та нема сили дивитися. Милий, дорогий товаришу, що зробили з твого веселого, безжурного обличчя тi звiрi? Де твоi очi, повнi завзяття й захвату – юнацького запалу. Нема, нiчого нема! Один страшний синiй труп, а на мiсцi блакитнiх живих очей двi страшнi дiрки…Пригадуеться фраза небiжчика пiд час одного з останнiх побачень: "Яке гарне, яке чудове життя!" Ми вертались тодi пiсля веселоi вечiрки, безжурнi, радiснi, стомленi веселощами, вiн тодi перетанцював всiх. Вiн так любив життя. І вiн умiв жити. З таким захватом, з такою енергiею працював в Осередку, органiзовував, закладав, головував в рiжних комiсiях, надаючи iм стiльки ваги i значiння! Як недавно ще ми склали заяву до Центральноi Ради про те, щоб мiнiстром освiти назначили І. Стешенка. Бить по сему – сказав вiн, пристукуючи долонею печатку Осередку Середнешкiльникiв. І зробилось дiйсно по нашому. За весь час нашого знайомства я не пам’ятаю Кольченка без бадьороi, безжурноi усмiшки. Говорливий, енергiчний, рiшучий. Перед вiдходом на фронт, прощаючись зi мною i моею подругою, вiн теж смiявся: "Дiвчаточка, ми вернемось переможцями". Не судилось – вернулись, та не переможцями!

Перейшли до инших трун. Деякi були вже прибрано, коло деяких ще пораються родичi. Ось тут труна Володi Шульгина, що подавав стiльки надiй…

Та нема сил i змоги спинитись над кожною труною. Нема того пера, яке б списало все те горе, що ховалось в сьому товаровому вагонi, в сих чорних трунах!


?

О другiй годинi винесли труни, поставили на простi повозки, i рушив сумний похiд. Попереду несли вiнки, всi з жовто-блакiтними стьожками, деякi з чорними. За трунами йшли рiднi, близькi, друзi. Сила народу проводжала героiв до iх могили. Наш Осередок iшов окремо. Сумно похиленi голови: попереду несуть прапор. Спiвае кiлька хорiв, кiнчить один, починае другий. Дiйшла черга й до нашого хору.

"Святий боже, святий крiпкий…", – почав один з хористiв… "Святий безсмертний…", – пiдхопили кiлька голосiв, та на раз урвались. Тяжке ридання вихопилось iз грудей замiсть спiву!

Дехто з хлопцiв старався ще стриматись, та недовго видержали i ввесь наш Осередок тяжко, болюче ридав. Горячий жаль обхопив нас: не всi ми тут, он попереду везуть тих, хто вже нiколи не буде разом з нами! Не скоро, дуже не скоро змiг знову спiвати наш хор.

По дорозi сумний похiд кiлька разiв спинявся. Нашi Дiячi та члени Уряду говорили гучнi промови, та нехай иншим разом згадаеться про iхнi нещирi слова, якi тодi викликали в нас стiльки обурення i ненависти. Говорили iх тi, чие мiсце скорiше повинно було бути там, де загинули сi 17–20 лiтнi юнаки.

Ховали на Аскольдовiй могилi. Дорога була дальня, але нiхто з наших осередчан не пристав по дорозi – всi йшли до кiнця.

На краю провалля вирита широка яма. Уже стемнiло, коли спустили туди першу труну, за нею другу, третю. Застукотiли грудки глини по вiках i глухим стогором вiдбились в наших серцях.

Прощавайте, дорогi друзi-товаришi! Ми, що зосталися жити, покладемо все наше життя, всю нашу працю на те, щоб продовжити те, за що ви зложили своi голови – щоб наша безталанна мати Украiна перемогла одвiчних ворогiв i сама запанувала у своiй хатi!»

Крути. Сiчень 1918 року: док., матерiали, дослiдж., кiносценарiй / Іст. – культурол. т-во «Героi Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвiта», 2010. – С. 274–276.




Бiльшовицьке повстання в Киевi проти Украiнськоi Центральноi Ради


29 сiчня в Киевi спалахнуло повстання проти Украiнськоi Центральноi Ради та ii уряду. Це сталося в розпал наступу вiйськ М. Муравйова на Киiв i збiглося в часi з боем пiд Крутами та низкою iнших боiв, що вiдбувалися на Лiвобережжi.

Епiцентром повстання став завод «Арсенал» на Печерську. До повсталих приедналися робiтники Шулявки (машинобудiвний завод Гретера i Криванека), Демiiвки (снарядний завод, обмундирувальнi майстернi), Подолу (Днiпровське пароплавство, суднобудiвна верф, водопровiдна станцiя, взуттева фабрика), Головних залiзничних майстерень, а також вiйськовi украiнських частин, якi ще незадовго до того вважалися лояльними до Центральноi Ради – полку iменi Петра Сагайдачного, полку iменi Тараса Шевченка, Богданiвського куреня. Цей прикрий факт довелося визнати i урядовi УНР. У своiй вiдозвi до громадян Киева вiд 1 лютого 1918 року вiн стверджував: «З наказу большевицьких народних комiсарiв з Петрограда частина Киiвськоi вiйськовоi залоги (гарнiзону) повстала проти Украiнськоi Центральноi Ради… Мiсто Киiв i вся Украiни переповнена надiсланими петроградським правительством за великi грошi бiльшовицькими агiтаторами та красногвардiйцями». Сили повсталих сягали 1400 – 2000 багнетiв.

В Киевi перебувало ще досить багато вiйськових частин (загалом, щонайменше, 3500 багнетiв), якi вiдмовилися виконувати накази вiйськового вiдомства УНР, але й не пiдтримали повсталих. Здебiльшого вони оголошували нейтралiтет i займали вичiкувальну позицiю, сподiваючись стати на бiк тих, хто перемагатиме, або й взагалi уникнути будь-якоi участi у протистояннi.

Украiнська Центральна Рада на момент початку повстання в Киевi могла покластися на приблизно спiвставнi сили – близько 2000 багнетiв. То були окремi куренi 1-го Украiнського козацького полку iменi Богдана Хмельницького, полку iменi Павла Полуботка, полку iменi Івана Богуна, полку iменi Костя Гордiенка, а також 1-й Украiнський курiнь сiчових стрiльцiв (колишнiй Галицько-Буковинський, що складався з ексвiйськовополонених австро-угорськоi армii), Чорноморський (Морський) курiнь, загони вiльного козацтва i озброенi загони працiвникiв державних установ УНР. Важливим «козирем» в руках прибiчникiв УНР була наявнiсть вiд 3 до 6 бронеавтомобiлiв зi складу 1-го Украiнського панцирного дивiзiону пiд командуванням поручика Борковського.








Безпосереднiх приводiв до початку повстання було два. Перший – це виявлення поблизу станцii Пост-Волинський (нинi – Киiв-Волинський) тiла вбитого Леонiда П’ятакова. 29-рiчний Л. П’ятаков, один iз лiдерiв киiвських бiльшовикiв, був третiм сином заможного цукрозаводчика, закiнчив Киiвський полiтехнiчний iнститут, став iнженером. Однак замолоду долучився до лав бiльшовицькоi партii, очолив вiйськову органiзацiю Киiвського комiтету РСДРП(б), був членом виконкому Киiвськоi Ради робiтничих i солдатських депутатiв, а також депутатом Всеросiйських Установчих зборiв вiд Пiвденно-Захiдного фронту. Вiн проводив активну агiтацiю серед вiйськовикiв, закликаючи iх припинити пiдтримувати Центральну Раду i перейти на бiк «iстинно народноi» влади – тобто, бiльшовикiв. Вночi 7 сiчня 1918 року на киiвську квартиру П’ятакових прийшли невiдомi солдати, заарештували Леонiда i вивезли у невiдомому напрямку. На всi подальшi запитання родичiв генеральний секретар вiйськових справ УНР Микола Порш заявляв, що йому нiчого не вiдомо про цю справу. Киевом почали поширюватися чутки про те, що Л. П’ятакова жорстоко вбито – живим втоплено в ополонцi на Днiпрi. Лише через три тижнi тiло Л. П’ятакова було виявлене поблизу залiзничноi станцii Пост-Волинський. За словами бiльшовицькоi дiячки Євгенii Бош, яка була дружиною Леонiдового брата Георгiя, «труп тов. Леонида нашли под мостом с простреленной раной в области сердца, с вырезанными во всю длину тела полосами, выколотыми глазами и исполосованного сабельными ударами».








Попри заяви уряду УНР про непричетнiсть до вбивства Л. П’ятакова, виявлення його понiвеченого тiла спонукало бiльшовикiв та iхнiх прихильникiв до повстання проти Центральноi Ради. Трохи пiзнiше, пiд час тритижневого панування «червоних» у мiстi в лютому 1918 року, Л. П’ятакова було поховано у братськiй могилi в Марiiнському парку. На мiтингу, присвяченому його пам’ятi, молодший брат Георгiй П’ятаков пообiцяв помститися «всiм ворогам», що, вiрогiдно, спровокувало чергову хвилю бiльшовицького терору i позасудових розправ у мiстi.

Варто зазначити, що за Гетьманату Павла Скоропадського в червнi 1918 року проводилося розслiдування вбивства Л. П’ятакова. Свiдком виступив ротмiстр Украiнського гусарського полку Журавський. Вiн заявив, що наказ про арешт отримав вiд уряду УНР, а вбили Л. П’ятакова його пiдлеглi-козаки.

Другим приводом до початку повстання став наказ вiйськового мiнiстерства УНР про вивезення всього вугiлля з «Арсеналу» для потреб бронепотягiв. Це автоматично означало зупинку виробництва i спричинило вибух невдоволення робiтникiв. На заводi було створено революцiйний комiтет (ревком), до складу якого увiйшли член Центрального виконавчого комiтету рад Украiни Олександр Горвiц, командир 1-го куреня украiнського полку iменi П. Сагайдачного Сила Мiщенко, робiтники Іполит Фiалек i Микола Костюк.








Безпосередне керiвництво вiйськовими дiями було покладене на С. Мiщенка. Однак повсталим вiдверто бракувало едностi та узгодженостi дiй. Фактично, робiтники «Арсеналу», Подолу, Шулявки, Демiiвки, Головних залiзничних майстерень дiяли окремо один вiд одного, оскiльки Киiвський комiтет РСДРП(б) виявився неспроможний скоординувати iхнi зусилля. Це спростило завдання урядових сил, давало змогу перекидати вiйська з одного району мiста в iнший вiдповiдно до обстановки.

Бiльшовицьке повстання розпочалося в нiч проти 29 сiчня. Цей самий день став найбiльш критичним для iснування Украiнськоi Центральноi Ради. Причому, найбiльшу загрозу становили не повсталi арсенальцi, як заведено вважати, а робiтники Подолу. Їхнi загони пiднялися Андрiiвським узвозом до Великоi Володимирськоi вулицi, зайняли Софiйську площу, вiйськовий телеграф, готель «Прага» i Золотоворiтський сквер на розi Великоi Володимирськоi i Прорiзноi. Звiдти до будiвлi Центральноi Ради залишалося менше 400 метрiв. Секретаревi УЦР Михайловi Єремiiву довелося негайно створювати загiн для охорони парламенту УНР: «Змобiлiзував своiх урядовцiв, а в тому числi й дiвчат, озброiв iх японськими карабiнами, якi ми знайшли в люку, там же навчив iх стрiляти, i ми несли сторожу в вестибюлi будинку, забарикадувавши всi iншi дверi меблями. Вулицею часто проходили ватаги озброених, i ми нiколи не знали: чи то нашi, чи вороги. З нас вправно стрiляти вмiли тiльки двое, а тому я звелiв рештi тримати рушницi завше догори, що було не зайве».

Ситуацiю врятував пiдполковник Олександр Жуковський. Вiн зiбрав загiн спiвробiтникiв вiйськового вiдомства УНР, на чолi якого вибив повсталих iз Золотоворiтського скверу. Отримавши допомогу (в тому числi гарматний бронеавтомобiль пiд командуванням Вiкула Дiтеля), О. Жуковському до кiнця дня вдалося вiдтiснити противника до Трьохсвятительськоi вулицi. Рiшучiсть i хоробрiсть, з якою дiяв О. Жуковський, пояснювалася його попереднiм фронтовим досвiдом: в роки Першоi свiтовоi вiйни вiн був удостоений Георгiiвськоi зброi за багаторазову участь в багнетних атаках i виявлену при цьому вiдвагу.

Наступного дня украiнським вiйськовим вдалося заблокувати завод «Арсенал», фактично вiдрiзавши його вiд iнших осередкiв повстання. Основнi сили було кинуто проти подiльських i шулявських робiтникiв. Подiльцi спробували пiдiбратися до будинку Центральноi Ради через Хрещатик, вулицi Прорiзну i Фундуклеiвську (нинi – Богдана Хмельницького). Цього разу становище врятував полк iменi Костя Гордiенка пiд командуванням Всеволода Петрiва. Повсталих iз великими втратами було вiдкинуто аж на Подiл. Спроби демiiвських i шулявських робiтникiв перейти у наступ виявилися безуспiшними.








Ввечерi 31 сiчня лiдери Украiнськоi Центральноi Ради спробували порозумiтися з повсталими арсенальцями. У Марiiнському палацi почалися переговори, якi, втiм, не привели до укладення якихось домовленостей. Представники повсталих висунули такi вимоги: вiйська УНР мають припинити бойовi дii проти них; вiльне козацтво8, що воювало на боцi УНР, мае бути роззброене; скликати з’iзд рад робiтничих i селянських депутатiв Киева та Киiвськоi губернii та Всеукраiнський з’iзд рад для обрання нового украiнського уряду. Такi вимоги Центральна Рада вважала неприйнятними. Як свiдчив учасник перемовин вiд арсенальцiв С. Мiщенко, делегати вiд УЦР взяли перерву, а невдовзi пiсля того Марiiнський палац було зайнято козаками полку iменi Петра Дорошенка, якi заарештували делегацiю повсталих.

8 Вiльне козацтво – добровiльнi вiйськово-мiлiцiйнi формування, створенi з метою захисту прав i свобод громадян та пiдтримання порядку.

Самому С. Мiщенковi пощастило врятуватися вiд розстрiлу втечею. Надалi вiн робив кар’еру у складi Червоноi Армii, дослужився до звання комбрига i генерал-майора, проте 1941 року був звинувачений в «антирадянськiй агiтацii проти полiтики партii та Радянськоi держави» та розстрiляний в Бутирськiй в’язницi Москви.

Тим часом, повсталi прихильники бiльшовикiв захопили водогiнну й електричну станцii та вимкнули iх. Обстановка в Киевi, переважна бiльшiсть мешканцiв якого залишалися стороннiми спостерiгачами кривавих подiй, дедалi загострювалася. Газета «Нова Рада» повiдомляла: «Мiсто опинилось без води i свiтла, а разом з тим i без газет, i чутки одна вiд одноi непевнiша почали кружляти по мiсту… Найгiрше даеться взнаки людностi брак води, i не зважаючи на стрiлянину, всюду по вулицях, до самого смерку, видно людей з вiдрами та бутлями, що йдуть по воду. Коло деяких дворiв з криниць виростають цiлi хвости. Воду продають i в цiнах ii все зростае. По деяких мiсцях, наприклад, на Василькiвськiй, тощi бiльшовицькi банди розбивають крамницi, починаеться грабiжництво… Вечiр спустився темним, без свiтла, на вулицях повне безлюддя… Моторошно… Тiльки з вiкон блимають скупi вогники, у кого було чим свiтити. Цiлу нiч гуде канонада».

В нiч проти 2 лютого сталася переламна подiя – до Киева з лiвого берега прибули частини Гайдамацького коша Слобiдськоi Украiни на чолi з С. Петлюрою (850 багнетiв, 60–70 шабель, 8 гармат). Їхня поява остаточно схилила шальки терезiв на користь урядових сил. Того самого дня на Щекавицькому цвинтарi було придушено останнiй осередок опору повсталих iз Подолу. Оборонцi «Арсеналу», збагнувши безперспективнiсть опору, почали залишати територiю заводу через водогони i каналiзацiю. Декому, як-от членовi повстанського ревкому О. Горвiцу, при цьому не пощастило: його схопили вiльнi козаки й зарубали шаблями. Близько 200 осiб залишилися захищати завод. Їхне становище змалював червоногвардiець М. Дубасов: «В "Арсеналi" не було вже води. Змученi бiйцi заспокоювали спрагу жменями снiгу. Закiнчувалися запаси патронiв. Пораненi лежали на холоднiй, цементнiй пiдлозi, спливаючи кров’ю. Не було медикаментiв i перев’язочних матерiалiв».

3 лютого вiдбулися вирiшальнi боi за «Арсенал». Надвечiр пiсля рiшучого штурму украiнськi вiйськовi опанували територiею заводу. Сiчовий стрiлець Василь Кучабський згадував про це так: «Вiдомий у росiйськiй армii артилерист генерал Кирiй, що йшов у наступ з гайдамаками, перший навiв одну гармату на оточений грубезними мурами Арсенал i почав обстрiл… Швидко в могутнiх мурах Арсеналу вибито вилiм i туди рвонули гайдамаки з сiчовими стрiльцями. Поки запала нiч, значну частину Арсеналу здобуто в рукопашнiм бою, що припинився щойно через нiчну пiтьму».








С. Петлюра на чолi своiх вiйськ також увiйшов до «Арсеналу» i втримав пiдлеглих вiд розправи над полоненими робiтниками. Свiдчення про це залишив учасник бою Семен Левченко. Згiдно з його спогадами, С. Петлюра звернувся до украiнських вiйськових iз емоцiйною промовою: «Коли хочете розстрiляти iх – i показуе на юрбу – то розстрiляйте перш мене! Це ж робiтники, якi може й по несвiдомости, спровокованi до повстання проти украiнськоi влади робiтникiв i селян; мiж ними може е чимало й несвiдомих Украiнцiв iз тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, i ви iх хочете розстрiляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!». У пiдсумку, полонених розмiстили пiд охороною у вiйськових казармах неподалiк Киево-Печерськоi лаври. Однак це не завадило тому, що бiльшовики одразу почали творити мiф про «звiрячу жорстокiсть контрреволюцii». Провiдна бiльшовицька газета «Правда» вже у тi днi повiдомляла таке: «Терор контрреволюцiонерiв неможливо описати. Розстрiлювали всiх робiтникiв по прикметi: в кого були мозолястi руки чи робiтнича блуза. Усього розстрiляно бiльше 1500 осiб. Контрреволюцiонери билися вперто i в iхнiх рядах билися французькi, англiйськi i румунськi офiцери, а також киiвськi монахи. Французькi пiлоти кидали бомби з аеропланiв».

Надвечiр 4 лютого пiсля взяття Головних залiзничних майстерень на Солом’янцi киiвське повстання було остаточно придушене. Сiм днiв запеклого протистояння коштували кiлькох сотень життiв з обох бокiв i суттевих руйнувань мiста. Проте очiкуваний спокiй не настав, оскiльки з лiвого берега до столицi УНР вже пiдiйшли бiльшовицькi вiйська. Починалася нова сторiнка кривавоi драми.




Боi за Киiв i перша бiльшовицька окупацiя столицi УНР


4 лютого червонi загони Михайла Муравйова захопили лiвобережне передмiстя Киева Дарницю та пiдiйшли до мостiв через Днiпро. Наступного дня боi почалися безпосередньо за мiсто.

На перший погляд, захищали столицю Украiни солiднi сили, до яких належали п’ять полкiв, куренi сiчових стрiльцiв i чорних гайдамакiв, вiльне козацтво та Гайдамацький кiш Слобiдськоi Украiни. З-помiж найбiльш боездатних були сiчовики Євгена Коновальця та гайдамаки Симона Петлюри. Але всi цi формування мали дуже невелику чисельнiсть. Так, за пiдрахунками вiдомого сучасного iсторика Ярослава Тинченка, станом на 5 лютого полк iменi Івана Богуна налiчував 60 бiйцiв, а полк iменi Богдана Хмельницького – 170.

Загалом для оборони Киева не вдалося зiбрати навiть 2000 вiйська. Артилерiйську пiдтримку могли надати п’ять батарей, у яких разом налiчувалося до 17 гармат.

Ситуацiю погiршувала вiдсутнiсть належного керiвництва обороною з боку влади УНР. Новий вiйськовий мiнiстр Іван Немоловський не залишив по собi доброi згадки. Ба бiльше, його пiдозрювали у зрадi, адже невдовзi пiсля евакуацii органiв влади УНР з Киева, вiн опинився не де-небудь, а в Москвi.

Киiвським вiйськовим округом у той час командував Микола Шинкар. Колишнiй штабс-капiтан 11-го Фiнляндського стрiлецького полку, вiн пройшов Першу свiтову, мав бойовi нагороди та повинен був би очолити оборону, але самоусунувся вiд цiеi ролi. Вiйськовий мiнiстр Олександр Жуковський, що обiйняв цю посаду вже пiсля вiдступу з Киева, охарактеризував М. Шинкаря як досить талановиту та цiкаву людину, але вiн «стояв на роздорiжжi, вiн сам схилявся в сторону большевикiв, а тому ж i не дивно, що не було у нього завзяття. Вiн належав до групи лiвих, якi в той час йшли на згоду з большевиками, i в основу соцiальних i полiтичних реформ клав той же комунiзм».

Перетинався з М. Шинкарем i Павло Скоропадський, який пiсля того, як змушений був залишити командування 1-м Украiнським корпусом, знаходився в Киевi та на початку лютого намагався покинути мiсто, розумiючи, що в разi захоплення його бiльшовиками навряд чи залишиться живим. Вiн згадував, що 2 лютого вирiшив дiстатися Бiлоi Церкви, але не мав автомобiля, хоча у нього був водiй. «У Шинкаря, по должности, был автомобиль, а шофера не было. Я узнал, что он хочет ехать в Звенигородку и там образовать части для противодействия наступлению большевиков. Я послал ему сказать, что я дам ему шофера, если он меня свезет в Белую Церковь. В результате он немедленно укатил, убедив шофера, что все изменилось и что меня ждать не нужно». 8 лютого П. Скоропадський все ж потрапив до Звенигородки, де на свiй подив зустрiв М. Шинкаря. На дорiкання той почав виправдовуватися, «рассказывая, что не мог ждать, так как ему нужно было спасти какого-то раненого офицера, но что он выслал за мной другой автомобиль, и что я напрасно его не дождался».

В таких обставинах командувати обороною Киева довелося вiйськовому коменданту мiста Михайловi Ковенку. Вiн був органiзатором вiльного козацтва i вже довiв, що може дiяти рiшуче у критичнiй обстановцi. Але талановитий iнженер i справжнiй патрiот М. Ковенко не був вiйськовою людиною i не мав жодного бойового досвiду. Вiн докладав всiх зусиль для органiзацii спротиву ворожому наступу, та навряд чи його завзяття могло компенсувати вiдсутнiсть суто вiйськових знань та умiння.

Наочно свiдчать про обстановку, що склалася в Киевi, спогади Всеволода Петрiва, який у вiйську УНР дослужився до звання генерал-хорунжого, а до мiста прибув потягом на чолi полку iменi Костя Гордiенка пiд час сiчневих боiв з повсталими бiльшовиками та iхнiми прибiчниками. Із залiзничноi станцii Киiв ІІ вiн додзвонився до М. Шинкаря та дiзнався вiд нього, що в мiстi е два осередки керування обороною: «Штаб особливого команданта – Ковенка на Лютеранськiй вулицi та штаб вiльного козацтва на Миколаiвськiй, з якими я мушу перебалакати про свою дiяльнiсть… Хоч мене i здивували два осередки оборони, якi розположенi так близько один вiд другого (вулицi в 600 кроках), але почав шукати сполучення iз ними. Першим вiдкликнулося вiльне козацтво, яке зазначило, що iм потрiбно пiдсилити такий i такий район оборони, куди я маю дати в один – двадцять п’ять, у другий – шiстдесять, третiй – вiсiмдесять людей i т. д., себто розшарпати полк на кусники, i, не зорiентованих у Киiвi людей, розкинути без зв’язку вiд Подолу до Печерська. Вiдповiвши, що не дам розбивати полку, який тiльки в цiлости е силою, я дозвонився до штабу Ковенка, але i звiдтам посипалися накази: пiслати 10 людей зi скорострiлами туди, 20 сюди i т. д. Побачивши, що ради не мае, почав знову звонити до Шинкаря, але сполучення зi стацiею Киiв II перервалось, бо з телефонiчноi централi подали, що близько неi починаеться бiй та телефонiстки тiкають».

Не можна сказати, що вiйськова машина бiльшовикiв дiяла, наче добре налагоджений механiзм. Певнi проблеми виникали вже з того, що командувач М. Муравйов належав до партii лiвих есерiв. Крiм того, серед частини iхнього вiйська були популярнi анархiстськi iдеi. Та загалом штабу М. Муравйова вдавалося цiлком успiшно керувати наступом.

Бiльшовики мали суттеву чисельну перевагу перед силами УНР. Але iхнi з’еднання хоч i гучно називалися армiями, та за своiм складом скорiше нагадували бригади. 1-ша революцiйна армiя, якою командував Павло Єгоров, налiчувала близько 3400 багнетiв, а у 2-й армii Рейнгольда Берзiна було лише на сотню бiльше. Загалом пiд червоними прапорами виступало трохи бiльше 7000 бiйцiв. У артилерiйських пiдроздiлах та на бронепотязi нараховувалося до 25 гармат.

Щойно вiйська М. Муравйова вийшли до Днiпра, вiн наказав почати артилерiйський обстрiл мiста. Вогонь було спрямовано не стiльки на позицii вiйськ УНР, як на мiськi квартали, перш за все центральнi. Наприклад, один снаряд влучив в Киiвську оперу, декiлька розiрвалося поблизу будiвлi колишнього Педагогiчного музею, де якраз засiдала Центральна Рада.

Серед свiдкiв подiй був член Центральноi Ради Дмитро Дорошенко, який за Гетьманату очолював Мiнiстерство закордонних справ Украiнськоi Держави. Вiн писав, що «частину гармат большевики привезли з собою, але бiльшу частину знайшли тут же… це iх покинули свого часу демобiлiзованi гарматчики, а украiнська вiйськова влада не спромоглася iх забрати або принаймнi зiпсувати. Тепер цi гармати руйнували Киiв… П’ять день громили большевики пiвмiльйонове мiсто з гармат, не даючи спочинку i вночi. Знаряди лiтали по цiлому мiсту, вириваючи десятки й сотнi жертв з-помiж мирного населення, яке ховалося по льохах i нижчих поверхах будинкiв. Большевицький броньовий поiзд прорвався до станцii Киiв-товарний i обстрiляв мiсто з другого боку».

Бронепотяг прорвався до мiста 5 лютого. Його команда складалася переважно з матросiв на чолi з Андрiем Полупановим, який потiм став першим радянським вiйськовим комендантом Киева. Коли 7 лютого добре розвиднiлося, бронепотяг зайняв позицiю мiж Киiв-товарний та залiзничним вокзалом. Для його «комендорiв» особливою цiллю став великий шестиповерховий будинок з мансардою на вулицi Панькiвський, який належав Михайловi Грушевському. Цей дiм височiв на пагорбi i був легкою мiшенню, бо бронепотяг вiд нього вiддiляло менше кiлометра. Та полупанiвцi не могли похизуватися особливою влучнiстю – недарма мiстом ширилися чутки, що вони зловживають оковитою. Лише через декiлька годин пiсля початку обстрiлу у будинок влучив перший тридюймовий снаряд. За ним прилетiли ще й ще…








Пiзнiше М. Грушевський з болем писав, що бiльшовики запальними «знарядами розстрiляли дiм, де я жив – наш фамiльний дiм, побудований десять лiт тому за грошi, полишенi батьком. Кiльканадцять запальних знарядiв, що влетiли оден за другим до нашого помешкання й сусiднiх, за кiлька мiнут обернули в одно огнище весь дiм. Згорiли моi рукописи й матерiали, бiблiотека i переписка, колекцii украiнських старинностей, що зберав я стiльки лiт, збiрки килимiв, вишивок, зброi, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблiв, малюнкiв. Довго було б оповiдати, i прикро навiть згадувати».

Сам М. Грушевський в той час перебував у Центральнiй Радi. Але в будинку залишалися його дружина, донька, мати та багато мешканцiв, серед яких вiдомий художник i архiтектор Василь Кричевський з родиною. Коли поблизу стали вибухати снаряди, люди почали ховатися у пiдвалi, або поспiшили залишити небезпечне мiсце. Врятувалися майже всi. Але лiтня мати М. Грушевського Глафiра Захарiвна самотужки вийти не змогла. Ледь живу ii хтось винiс iз будинку. Стареньку доправили до Тарасiвськоi лiкарнi, що знаходилася на сусiднiй вулицi, та за п’ять днiв вона померла. Член Центральноi Ради iсторик Вадим Щербакiвський стверджував, що загинув також вiйськовий, якому була доручена охорона помешкання Грушевських.

Безпосередньо штурм Киева розпочався 5 лютого з боiв за мости. Захопити Ланцюговий мiст намагалися сформованi у Москвi та Петроградi загони червоноi гвардii зi складу 2-i армii. Безпосередньо бiля мосту iм протистояли загiн вiльних козакiв та сотня сiчовикiв. Другу лiнiю оборони, що розтягнулася на днiпровських пагорбах до Микiльського вiйськового собору (район сучасноi площi Слави), займали гордiенкiвцi. Перейти Днiпро червоногвардiйцям не судилося: зустрiвши щiльний вогонь з гвинтiвок та кулеметiв, вони зазнали значних втрат та змушенi були вiдступити.

Залiзничний мiст боронили з пiвтори сотнi украiнських бiйцiв. Чомусь нiхто не спромiгся не те щоб висадити його в повiтря, а хоча б розiбрати рейки, i коли бронепотяг Полупанова пiшов на прорив, вдiяти з ним нiчого не вдалося. Завдяки такий пiдтримцi передова група 1-i армii змогла надвечiр закрiпитися на правому березi.

З настанням сутiнок у боях виникла пауза. Жодна зi сторiн не бажала зайвий раз ризикувати своiми нечисельними силами.

Наступного дня головнi подii розгорталися бiля Ланцюгового мосту. З самого ранку вогонь гармат червоноi гвардii було зосереджено на позицiях вiйськ УНР, що були розташованi як безпосередньо бiля мосту, так i на пагорбах. Потiм почалася атака пiхоти, яку украiнським оборонцям вдалося вiдбити. Але це був лише початок.

«Тодi ворожi гармати навалилися на тi нашi позицii, якi стрiляли, приневолили змiнити мiсця скорострiлiв, розбили один з них, примусили розстрiльнi перейти до iнших рiвчакiв, причому командантовi другоi гордiенкiвськоi сотнi зiрвало гранатом голову та побило декiлькох гайдамакiв…», – згадував Всеволод Петрiв. – «Нашi батерii знемоглися; гармати були вже понищенi, порозриванi ворожим огнем на впрост. Коло години першоi по полуднi пiд рев ворожих гармат пiшла нова атака, попереду якоi йшов авто-панцирник системи "Пiрлiс", а за ним нахабно в кольонi пiхота.

Панцирник допустили Гордiенкiвцi аж до цвинтаря Аскольда, де так добре зустрiли його нечайним вогнем протипанцирних куль, захованих у ладiвницях "Кольтiв", що знищили прислугу та понищили машину, не давши iй навiть змоги почати вогонь. А ворожа пiхота, зачувши скорострiльну стрiлянину та гадаючи, що це працюе iх автопанцирник, прискорила крок, але попала пiд гордiенкiвський скорострiл. В панiцi застеливши мiст трупами, скачучи стрiмголов у Днiпро, завернули большевики назад…»

Таким чином, i ця атака провалилася. Але невдовзi пiдiйшли харкiвськi червонi загони зi складу 1-i армii, i украiнськi бiйцi вимушенi були вiдступити, щоб уникнути повного оточення.

Друга лiнiя оборони була утворена в районi Арсеналу. Вже сутенiло, i здавалося, що пiсля денних втрат бiльшовики не наважаться продовжувати бiй. Настало непевне затишшя. Та вночi по днiпровських кручах пiднялися загони 2-i армii, якi вже безперешкодно перейшли Днiпро по Ланцюговому мосту. Серед них були i матроси-балтiйцi, якi потiм стали одним з мiфологiзованих радянською пропагандою символiв бiльшовицькоi революцii. Цi загони здiйснили несподiвану атаку на украiнськi позицii. Бiй розпочався з новою силою, i подекуди доходило до рукопашних сутичок. Пiд натиском значно бiльших сил украiнськi оборонцi вiдступили на лiнiю Марiiнського палацу.

В цей же день червонi козаки, яких очолював Вiталiй Примаков, перейшли Днiпро по льоду на пiвнiч вiд Киева та з’явилися на Подолi. Цей район мiста захищали лише чорнi гайдамаки – особовий склад 2-i Украiнськоi вiйськовоi школи. Їхнiм головним осередком оборони стала Духовна академiя, яку червонi не змогли захопити сходу. Суттеву допомогу гайдамакам мiг би надати полк iменi Сагайдачного, дислокований поряд, та його солдати заявили про нейтралiтет. Але казарми полку заважали примаковцям вiдкрити по Духовнiй академii артилерiйський вогонь, i вони стали погрожувати почати обстрiл через казарми. Вiдбулися «тристороннi» перемовини, що не було дивиною у революцiйнi часи. Завершилися вони ультиматумом, який представники полку Сагайдачного висунули гайдамакам: або тi йдуть з академii, або полк порушить свiй нейтралiтет i стане на бiк червоних. Пiсля цього гайдамаки залишили Подiл i зайняли позицii бiля Царськоi площi (зараз Європейська).

Треба зазначити, що таких «нейтральних» частин в мiстi було чимало. Наприклад, В. Петрiв згадував про зустрiч з Сердюцькою дивiзiею, що займала Луцькi казарми на Дегтярiвськiй вулицi (зараз там командування Сухопутних вiйськ Збройних Сил Украiни та Митний комiтет): «…Ситi, виспанi, молодi пики, дехто жартуючи пiдходить до стомлених, виснажених гайдамакiв та питае: "Ну, що, мабуть вже досить? Доборолися?". Це "невтральнi" Сердюки, – улюбленцi тих, хто iх формував. Ми радо стрiльнули б у них зi скорострiлiв…»








Нейтралiтету дотримувалися не лише украiнськi частини. Як писав Д. Дорошенко, «нiзвiдки не було допомоги. Французькi, румунськi, бельгiйськi, чеськi, польськi вiддiли дотримувалися строгого нейтралiтету (тiльки одна сотня польських добровольцiв… билася разом з украiнцями проти большевикiв)». Вiн також зазначав: «Украiнцi завзято боронилися, але боротьба горстки бiйцiв серед населення, яке чим далi, тим бiльш ворожо до них ставилося, бо вважало iх за причину своiх нещасть – ставало усе бiльш безнадiйною».

Фактично доля Киева була вирiшена. Але утримання столицi мало важливе значення для ведення переговорiв у Брестi, якi саме в цi днi вступали у вирiшальну фазу.

7 лютого боi поновилися. Причому, украiнськi вiйська намагалися контратакувати на Печерську i хоча успiху не досягли, але завдяки активним дiям не дали просунутися вперед бiльшовикам. Тi намагалися потрапити у верхне мiсто з Подолу по Олександрiвськiй вулицi (сучасний Володимирський узвiз), та й тут вимушенi були вiдступити пiд вогнем украiнських бiйцiв. Обхiдний маневр червоних козакiв через Куренiвку виявився дуже розтягнутим у часi i теж не дав бажаного результату. Єдиного суттевого успiху досягли вiйська 1-i армii, якi змогли захопити центральний вокзал, встановити контроль над залiзницею та просунулися в центр мiста, майже до Бессарабськоi площi, де iх нарештi зупинили останнi украiнськi резерви.

«Провадити боротьбу далi означало – наражати Киiв на дальшу руiну», – писав Д. Дорошенко. В нiч проти 8 лютого було вирiшено почати евакуацiю органiв влади та вiдступ вiйськ. Єдиним вiльним шляхом залишалося Брест-Литовське шосе (нинi проспект Перемоги та його продовження – Житомирське шосе).

М. Ковенку вдалося органiзувати сили для ар’ергардних боiв. Найбiльш запеклi вiдбулися на Хрещатику та в Царському саду (нинi Хрещатий парк), у якому оборону тримали загiн Петра Болбочана i залишки Гайдамацького коша. С. Петлюра навiть органiзував декiлька контратак своiх гайдамакiв. Вiдчайдушнi зусилля украiнських вiйськ дозволили затримати просування бiльшовикiв вулицями мiста та не дали перерiзати Брест-Литовське шосе. По ньому вiйськовi пiдроздiли, уряд та Центральна Рада вiдступили у напрямку Житомира.








Зранку 9 лютого бiльшовицькi вiйська повнiстю зайняли Киiв. Настроi серед украiнських полiтикiв були вiдповiднi. Так, В. Винниченко з сумом писав у своему образному стилi: «А в Киiвi вже розташовуються большевiки. Бiдна наймичка, захотiла в своiй хатi пожити господинею. Нещасна нацiя, з якоi так жорстоко насмiхалася iсторiя: не донесла скарбу, не стало сили…»

Але переважна бiльшiсть киян без жалю i навiть з полегшенням сприйняла вiдхiд украiнськоi влади. Бiльшовикiв зустрiчали хоч i без захвату, та й без особливих пересторог. Якщо екстраполювати тодiшнi подii на сьогодення, то можна сказати, що багато хто сприймав iх як посланцiв «русского мира», такого звичного та комфортного для тодiшнiх мешканцiв Киева. Та дуже скоро цi поблажливi настроi змiнилися вiдчаем i жахом.

Росiйський монархiст герцог Георгiй Лейхтенберзький, який в тi днi перебував у Киевi, писав у своiй працi пiд характерною назвою «Воспоминания об "Украине": «Киевские обыватели, в огромной части своей великоруссы, оставались в этой борьбе нейтральными, так как они не могли симпатизировать ни той, ни другой стороне. Они были захвачены событиями врасплох и возмущались глупостью Петлюры, который навлек на город все эти бедствия, но довольно скоро впрочем они освоились со своим новым положением… Наконец, по истечении десяти дней нервы у всех оказались истрепанными до последней степени, всем надоела эта постоянная угроза бессмысленной смерти, все горячо желали того или иного конца. В эти моменты московские большевики нам представлялись не более опасными, чем эти украинские социалисты, которые, как мы видели, в борьбе со своими пленными врагами не отличались ни благородством, ни большим умом, раз они подвергли военным испытаниям мирное и нейтральное население, заставляя его оплачивать всякого рода лишениями и потерями свою собственную глупость. Наконец, 26 Января9 сопротивление "украинцев" было сломлено и они ушли – без больших сожалений со стороны оставшегося населения. Стрельба прекратилась. Люди вздохнули немножко. Никто и не подозревал, что настоящий кошмар только начинался».

9 За юлiанським календарем. За григорiанським – 8 лютого.

Ще перед штурмом мiста М. Муравйов вiддав своiм вiйськам наказ № 9, де зокрема закликав: «…Беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции». Виконувати його червоногвардiйцi почали завзято. Мiсто охопив справжнiй терор, поеднаний з банальними розбоями та грабунками.

«Жители города, не слыша больше артиллерийской стрельбы, выходили "за новостями" и встречали всюду страшные разрушения. Пылающие и простреленные здания, неубранные трупы, но главное – встречающиеся зверского вида субъекты, часто пьяные, в лице новых хозяев – красноармейцев. Начались повальные обыски и грабеж… Несмотря на успокоительные воззвания, расклеенные с утра в городе, большевистские банды, главным образом под предлогом проверки документов, начали массовые расстрелы, которые производились самым зверским образом. Раздетые жертвы сплошь да рядом расстреливались в затылок, прокалывались штыками, не говоря о других мучениях и издевательствах», – згадував про цi страшнi днi син розстрiляного полковника росiйськоi армiй Платон Стефанович.

Ще одним свiдком тих трагiчних подiй був етнограф i археограф Микола Могилянский, який пiд час Гетьманату працював в украiнському урядi. Вiн писав: «Началась в самом прямом смысле этого слова отвратительная бойня, избиение вне всякого разбора, суда или следствия оставшегося в городе русского офицерства, не пожелавшего участвовать в борьбе против большевиков на стороне украинцев. Из гостиниц и частных квартир потащили несчастных офицеров буквально на убой в "штаб Духонина" – ироническое название Мариинского парка – излюбленное место казни, где погибли сотни офицеров русской армии. Казнили где попало: на площадке перед дворцом, по дороге на Александровском спуске, а то и просто где и как попало…

Кроме офицеров, казнили всякого, кто наивно показывал красный билетик – удостоверение принадлежности к украинскому гражданству. Казнили куплетиста Сокольского, за его злые куплеты против большевиков; казнили первого встречного на улице, чтобы снять с него новые ботинки, приглянувшиеся красноармейцу. Начались повальные грабежи в домах "буржуев", обыски и вымогательства, с избиением недостаточно уступчивых и покорных судьбе…

Преследованию подвергались одинаково и русские, и евреи, и поляки, и украинцы. Среди комиссаров и других агентов большевистской "власти" доминирующая роль принадлежит великороссам, хотя были и украинские большевики, как, например, сын писателя Коцюбинский; евреи при этом не играли ни выдающейся роли, ни численно не превышали других национальностей. Справедливость требует категорически опровергнуть распространенную легенду, будто весь большевизм питается главным образом еврейскими силами…»

На представникiв елiти колишньоi росiйськоi армii в тi днi було влаштовано справжне полювання. Серед вбитих були генерали Болеслав Бильчинський, Ілля Волковицький, Вiктор Гаврилов, князь Михайло Голiцин, Володимир Данкварт, Костянтин Краковецький, Микола Ридзевський. Без жалю стратили i молодого штабс-капiтана Георгiя Родзянка – сина останнього голови Державноi думи Росiйськоi iмперii. Та загинули не лише офiцери, або класово ворожi бiльшовикам «буржуi», але й представники iнтелiгенцii: професори киiвських вишiв, викладачi гiмназiй, лiкарi.

В Киево-Печерськiй лаврi було вбито митрополита киiвського Володимира. Цей злочин викликав такий резонанс, що М. Муравйову довелося вiд нього вiдмежуватися i звертатися до киян зi спецiальною вiдозвою: «Всем гражданам г. Киева! В то время, когда революционные войска дрались, истекая кровью, на улицах Киева с врагами свободы пролетариата и трудового крестьянства на Украине, какие-то преступники, несомненно ложно назвавшиеся анархистами, ночью 25 января10 в тылу революционных войск совершили страшное дело. Они вооруженные ворвались в покои Киевского митрополита Владимира, ограбили его, вывели за монастырь и убили. Не нахожу слов возмущения оному злому делу. Заявляю от себя и всей революционной армии, что приму самые решительные меры к розыску злодеев-провокаторов и к жесточайшему их наказанию». Звiсно, нiкого знайдено не було.

10 За юлiанським календарем. За григорiанським – 7 лютого.

Але сам М. Муравйов, насправдi, не тiльки iнiцiював масовий терор, але й особисто страчував людей. Ось свiдчення Сергiя Мойсеева, члена комiтету 1-i революцiйноi армii пiд командуванням П. Єгорова:

«Около Дарницы Муравьев собственноручно убил шофера, у которого остановилась машина. Это было в присутствии народных секретарей Украйны тт. Лапчинского и Коцюбинского. Рассказывал мне об этом Коцюбинский…

Лапидус мне передавал, что Муравьев советовал повесить двух железнодорожников на трубы паровоза и провезти по станции Киева…

Около 24 часов на станции [Киев-Пассажирский] появился сам Муравьев и не нашел своего поезда. Вина в этой задержке была приписана его секретарше, после чего Муравьев в присутствии красногвардейцев и железнодорожников заявил: "Завтра же я отдам ее на изнасилование моим солдатам". Это я слышал лично.

При взятии Киева… люди разных отрядов начали грабить склады Арсенала. Видя это, начальник Донецкого отряда Жлоба приказал положить все взятое на место и не брать. В это время показался автомобиль Муравьева. Муравьев сказал в ответ на приказание [Жлобы]: "Отдайте им". И разграбление продолжалось.

В дворцовом саду, который был назван штабом Духонина, расстреливалось очень много людей без всякого основания. Расстрелы были предоставлены на усмотрение самих красногвардейцев. Расстреливались и солдаты, вышедшие из госпиталей без удостоверений…

Все трупы были раздеты и все снятое с них тут же делилось между расстреливавшими на глазах у толпы. Когда на место расстрела приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, он ничего не говорил о том, чтобы не грабили, а призывал к дальнейшим расстрелам, говоря, что прежде всего и главное, нужно быть беспощадным.

При взятии Киева отряды действовали на свой страх и риск, и точных руководящих приказаний от Муравьева не имели. Артиллерии было приказано Муравьевым бить вообще по Киеву, все это делалось так бессмысленно, что, несмотря на то, что был "нащупан" штаб Петлюры, били только по городу, главным образом по Крещатику».

Крути. Сiчень 1918 року: док., матерiали, дослiдж., кiносценарiй / Іст. – культурол. т-во «Героi Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвiта», 2010. – С. 127–129.

Одразу пiсля визволення Киева вiд бiльшовикiв центральний орган Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв газета «Боротьба» повiдомила:

«По тих вiдомостях, що зiбрала украiнсько-революцiйна органiзацiя Червоний Хрест, у Киевi за 10 день бiльшовицького панування розстрiляно було бiльше 5 тисяч чоловiк, що бiльшовики вважали контрреволюцiонерами. Особливо багато розстрiлювали красногвардейцi Муравйова у першi днi панування большевиков – 26, 27 i 28 сiчня11. Тодi в Мариiнському парку (коло палацу) безперестанно розлягались пострiли. Розстрiлювали людей цiлими гуртками по кiлькадесять душ. Разом з украiнськими есерами Зарудним, Бочковським та Пугачем розстрiляно бiля 40 душ. Часто над ними знущались i били перед тим, як розстрiляти, а часом i пiсля того. У всiх трьох згаданих есерiв поперебивано кiстки в плечах та грудях, – очевидно, iх били прикладами. У Зарудного, крiм того, дуже побито все лице, нiс зовсiм роздавлено. Пугачевi вибито з одного боку всi зуби, перебито нiс й проколото кiлька разiв голову багнетами. Бочковському вибито лiве око й побито дуже лице. Всiм трьом по кiлька разiв проколото груди багнетами, а также чисто пороздягнено i пороззовано, – трупи знайдено в одному шматтi…

11 За юлiанським календарем. За григорiанським – 8, 9 i 10 лютого.

Самих украiнцiв-гiмназистiв, якi були в бойовому куренi есерiв та у Вiльному козацтвi, й залишилися у Киевi, коли iнше вiйсько вийшло, розстрiляно 168 душ. З Морського курiня розстрiляно було 25 матросiв, якi навiть не бились iз большевиками, а додержували нейтралiтету. Крiм украiнцiв розстрiляно також чимало i москалiв, а мiж ними i бiльшовикiв, яких брали з лазаретiв поранених, де вони лежали разом з украiнцями, не маючи жодних документiв, не могли довести, що вони не контрреволюцiонери.

Крiм Мариiнського парку багато розстрiлювали бiльшовики людей ще на Черепановiй горi (за фабрикою Дувана), на Лабораторнiй та Дiловiй вулицях i по инших мiсцях. Часто розстрiли траплялися на очах у всiх людей, по таких вулицях, як Хрещатик, Володимирська, на Театральному майданi (коло Мiського театру), тощо. Кровавi плями в деяких мiсцях знати ще й тепер, коли саме розстав снiг, що був ту кров присипав. Багато трупiв розстрiляних ще й досi лежать непохованi».

Боротьба. – К., 1918. – 2 березня.

Точна кiлькiсть жертв червоного терору достеменно невiдома досi. Чимало сучасних авторiв, особливо публiцистiв, пишуть про 5000 загиблих в першi десять днiв панування бiльшовикiв у Киевi. Ця iнформацiя спираеться на вищенаведене повiдомлення газети «Боротьба». Але вже 6 березня 1918 року та сама газета надрукувала лист вiд Червоного Хреста, у якому було спростовано будь-який стосунок цiеi органiзацii до таких даних. З того часу iсторики намагалися дослiдити це питання. Скажiмо, Д. Дорошенко у серединi 1920-х рокiв схилявся до 3000 жертв. Серед сучасних вчених ретельне дослiдження на пiдставi аналiзу метричних книг провела Олена Бетлiй, яка встановила поiменно «значну кiлькiсть упiзнаних жертв» i наводить 1286 загиблих. Та навряд чи ця кiлькiсть е остаточною. Справа навiть не в кiлькостi, а в тому беззаконнi, яке було встановлено в Киевi з приходом бiльшовикiв, коли беззбройних людей масово страчували без суду i слiдства.

Безлад, що запанував у мiстi, стривожив навiть самих бiльшовикiв. М. Муравйова вiдкликали з Киева. В червнi 1918 року його навiть судили, але виправдали, врахувавши попереднi «революцiйнi заслуги». Та прожив цей дiяч недовго. Перебуваючи на посадi головнокомандувача Схiдним фронтом, вiн пiдтримав повстання лiвих есерiв i 10 липня очолив збройний виступ проти бiльшовицькоi влади у Симбiрську (нинi м. Ульяновськ, РФ). Бiльшовики швидко придушили цей бунт, а самого М. Муравйова 11 липня застрелили пiд час арешту.

Загалом, багато хто з радянських лiдерiв, що брали учать у походi на Киiв, завершили свое життя бiля розстрiльноi стiнки за часiв сталiнських репресiй. Так, Ю. Коцюбинського було страчено у 1937 роцi, а В. Антонова-Овсiенка i Р. Берзiна – у 1938-му.




Продовольчi поставки з Украiни до Центральних держав


5 лютого, перебуваючи у Берлiнi, мiнiстр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернiн написав головi уряду своеi краiни Ернсту Зайдлеру фон Фойхтенеггу особливо таемне повiдомлення щодо перемовин у Брестi з представниками Украiни про поставки продовольства.

«Для забезпечення хлiбних поставок з Украiни в мене були намiри розпорядитися про включення в мирний договiр пункту, по якому Украiна бере на себе зобов’язання поставити щонайменше один мiльйон тон хлiба та заявляе про свою згоду з тим, що в разi невиконання цього зобов’язання анулюеться також i полiтична частина договору.

Але угоди на цiй основi неможливо було досягнути, бо украiнськi делегати заявили, що включення зобов’язання про поставки в мирний договiр збудить проти них всю суспiльну думку в такiй мiрi, що теперiшнiй уряд взагалi не зможе утриматися в Киевi.

Тодi з украiнськими делегатами було узгоджено таке положення.

В мирному договорi буде мiститися лише умова, згiдно з якою обидвi сторони, що домовляються, зобов’язуються надати у розпорядження одна однiй надлишки продуктiв. Далi буде зафiксовано, що невиконання зобов’язань однiею зi сторiн звiльняе вiд зобов’язань також iншу сторону. Таким чином, у разi якщо Украiна не надасть у наше розпорядження своi надлишки, то й ми не будемо зв’язанi з полiтичними умовами договору.

Негайно пiсля пiдписання договору в Киевi збираються представники обох сторiн, щоб установити кiлькiсть надлишкiв (у обох сторiн), якi можна мати у своему розпорядженнi, та узгоджують умови поставки. Ця угода, яку буде укладено в Киевi, стане додатком до вищезгаданоi умови договору.

Украiнськi представники беруть на себе повну особисту вiдповiдальнiсть за те, що договiр про поставку буде укладено не менш, нiж на один мiльйон тон хлiба. Ми зi свого боку повиннi будемо заявити, що не проведемо ратифiкацiю договору, якщо така угода не вiдбудеться.

Таким чином, поставка хлiба з Украiни абсолютно забезпечена. У тому, щоб договiр на поставку одного мiльйона тон хлiба було пiдписано, украiнський уряд якнайбiльшою мiрою зацiкавлений, тому що iнакше не буде ратифiкацii, та договiр, що мае силу, не буде укладено. У виконаннi договору про поставку Украiна також зацiкавлена. Якщо хлiб, який згiдно з договором називаеться як надлишок Украiни, не буде здано, тодi Украiна не виконае зобов’язання, взятого нею на себе в мирному договорi стосовно здачi нею надлишкiв, тим самим й ми звiльняемося вiд зобов’язань, передбачених договором.

Переговори на цiй основi будуть продовженi пiсля мого повернення у Брест».

Таке ставлення головного дипломата Австро-Угорщини до, здавалося б, не полiтичного питання цiлком зрозумiле. Адже стан з продуктами харчування у Центральних державах був критичний. Так, за даними, що наводять австрiйський дослiдник Вольфрам Дорнiк i його нiмецький колега Петер Лiб, за час Першоi свiтовоi вiйни у Нiмеччинi вiд голоду померло майже 763 тисячi осiб. На початку 1918 року денна норма хлiба для цивiльного населення складала 250 грамiв на особу, а про «постачання м’яса свинини мiським мешканцям взагалi вже не йшлося».

Як ми вже бачили, врештi-решт до Мирного договору дiйсно були включенi лише загальнi положення про економiчнi взаемовiдносини, включно з курсом валют. Нiяких конкретних цифр стосовно обсягiв продовольчих поставок зафiксовано не було, а лише зазначено у статтi VII, що «до 31 липня бiжучого року треба буде переводити взаiмну обмiну лишкiв найважнiших сiльсько-господарських i промислових виробiв для покриття бiжучих потреб», а також «кiлькiсть та рiд витворiв, котрих обмiну передбачено в попередньому уступi, означить по обох сторонах комiсiя, яка складаеться з однаковоi кiлькостi членiв з обох сторiн i збiраеться негайно пiсля пiдпису мирового договору». Але так швидко налагодити роботу такоi комiсii не вдалося.

Коли нiмецькi, а потiм i австро-угорськi вiйська почали займати територiю Украiни, вони без зайвих роздумiв стали вдаватися до реквiзицii харчiв та фуражу в мiсцевих селян. Зрозумiло, що населення сприймало цi реквiзицii вкрай негативно, адже, зазвичай, отримувало лише розписки за свiй вирощений важкою працею хлiб. Селяни намагалися ухилитися вiд видачi дорогоцiнного продовольства, а де могли – чинили опiр.

Вiйськове керiвництво Центральних держав було налаштоване дiяти рiшуче. Його не надто бентежила вiдсутнiсть формальних домовленостей з урядом УНР про умови перебування союзних вiйськ в Украiнi. Одним зi свiдчень таких настроiв була телеграма вiд 9 березня уповноваженого верховного командування Нiмеччини в Киевi полковника Фрiдрiха фон Штольценберга до головнокомандувача Схiдним фронтом фельдмаршала Леопольда Баварського. Зокрема, вiн звертав увагу на вороже ставлення мiсцевих селян до реквiзицiй, що в подальшому могло призвести до «вiдкритих военних зiткнень хоча б i у формi партизанськоi вiйни». Імперський полковник сприймав керiвництво УНР досить скептично, тож писав iз цього приводу: «Надiя, що цей уряд, який складаеться лише з лiвих опортунiстiв, зможе органiзувати тверду владу, вельми сумнiвна».

Ф. Штольценберг побоювався, що бойовi зiткнення з селянами можуть розповсюдитися на найбiльш «багатi хлiбнi райони Полтави або Харкова», та пропонував низку заходiв для запобiгання цьому. Першочерговим завданням вiн вважав забезпечення охорони залiзниць, як единих надiйних лiнiй комунiкацiй. Полковник бачив потребу у направленнi до Украiни додаткових вiйськових пiдроздiлiв та вважав необхiдною «планомiрну окупацiю вiдповiдних районiв». Ф. Штольценберг пiдкреслював: «…Нашою нагальною потребою е постачання продовольством армii i батькiвщини. Єдина краiна, яка може надати нам продовольство, в цей час зайнята нашими вiйськами на одну третину. Теж саме повинне вiдбутися й з iншими двома третинами бiльш багатоi хлiбом територii. Бажана була б окупацiя такими вiйськовими силами, одна присутнiсть яких вже викликала б страх в населення i змушувала б його продавати нам надлишки хлiба, а якщо буде потрiбно, то доведеться взяти його силою».

Хоча Ф. Штольценберг наполягав, що питання хлiбних поставок треба вирiшувати «винятково вiйськовою силою», та все ж вiн не оминав i економiчних пропозицiй. «Рацiональну обробку землi неможна буде провадити без вiдновлення великого землеволодiння, хоча б частково вiдповiдно до мiсцевих умов, – писав вiн. – Селянин повинен отримати можливiсть купити землю, таким шляхом власники принаймнi отримають трохи грошей, i таким чином буде встановлена певна рiвновага». Але Ф. Штольценберг розумiв, що «теперiшнiй винятково лiвий уряд нiколи на це не погодиться», тому вважав байдуже вiд кого домогтися отримання хлiба – вiд цього уряду, «який не може довго протриматися», або вiд iншого.

14 березня уряд УНР нарештi утворив Комiсiю по товарообмiну з Центральними державами. Їi головою було призначено Миколу Порша, а його заступником – Івана Фещенка-Чопiвського. Комiсiя отримала «повноваження по веденню переговорiв в справi товарообмiну i пiдписанню, вироблення по згодi з комiсiями Центральних держав умов взаемного товарообмiну».

Як бачимо, минав лише тиждень, як нiмцi увiйшли до Киева, а один з iх високопоставлених офiцерiв вже завiв мову по необхiднiсть окупацii союзноi держави та можливiсть появи в Украiнi нового уряду.

Минув ще тиждень, i нiмецьке командування заходилося наводити лад на зайнятих територiях звичними для вiйськових методами. 21 березня головнокомандувач генерал Александер фон Лiнзiнген видав розпорядження, в якому йшлося про запровадження на територii Украiни законiв вiйськового часу та смертноi кари. Згiдно з ним, серед злочинiв, за якi людину могли стратити через повiшення або розстрiл, були не лише вбивство, розбiй, пiдпал, шпигунство, державна зрада, а й порушення суспiльного спокою, заклики до повстання, акти саботажу на залiзницi, псування телеграфних та телефонних лiнiй, крадiжки на суму бiльше 500 руб. Треба звернути увагу, що це розпорядження стосувалося як громадян Украiни, так i нiмецьких вiйськовослужбовцiв. МВС УНР вважало його неправомiрним, та союзники на це не дуже зважали.

До органiв влади УНР почали надходити скарги вiд громадян на дii нiмецьких та австро-угорських вiйськ. З часом iхня кiлькiсть збiльшувалась, i напруженiсть в краiнi зростала. До того ж, самими реквiзицiями не обiйшлося, на мiсцях почалися репресii щодо активiстiв лiвих украiнських партiй.

Украiнська влада знаходилася у складному становищi, i реагувала на такi дii союзникiв досить кволо. Так, 21 березня на засiданнi уряду розглядали повiдомлення про засудження нiмецькими судами громадян Украiни, та лише доручили «мiнiстру судових справ звернутись до всiх пiдлеглих iнституцiй з вiдповiдним циркулярним поясненням».








Наступного дня ситуацiю почали обговорювати на засiданнi Малоi Ради, де ледь зiбралася третина депутатiв. Вони хоч i провели жваву дискусiю, але жодного конкретного рiшення не ухвалили, та обмежилися передачею всiх звернень до спецiальноi комiсii.

Того ж дня вiдбулося чергове засiдання Ради народних мiнiстрiв, де знову ставилися питання, пов’язанi з вiйськами Центральних держав, та конкретики у рiшеннях теж виявилося небагато. Взагалi складаеться враження, що вiтчизнянi урядовцi лише тепер почали замислюватися над умовами перебування в краiнi iноземних вiйськ. Так, заслухавши пропозицiю мiнiстра закордонних справ по проекту «конвенцii з нiмцями з приводу iх пробування на Украiнi», було вирiшено:

«1) Доручити управляючому Мiнiстерством закордонних справ скласти комiсiю з представниками вiд Мiнiстерств харчових, судових i вiйськових справ;

2) комiсii доручаеться накреслити i сформульовати основнi пункти конвенцii, згiдно з побажаннями, висловленими зборами12;

12 Маеться на увазi засiдання Ради народних мiнiстрiв УНР.

3) проект конвенцii, виробленоi комiсiею, мiнiстр закордонних справ мае внести на розгляд в Раду народних мiнiстрiв i пiсля цього знестись з вищою нiмецькою владою».

На цьому ж засiданнi справа дiйшла i до хлiбних поставок. Мова йшла лише про Австро-Угорщину, де ситуацiя з продовольством була значно гiршою, нiж у Нiмеччинi. Уряд ухвалив:

«1) Доручити мiнiстру харчових справ виконати цю поставку австрiйцям в кiлькостi 2 млн пуд.;

2) одержати авансом 30 млн крб.;

3) всi переговори з приводу цього доручити вести мiнiстру харчових справ».

Лише 25 березня в Киевi зiбралась спiльна комiсiя з представникiв УНР та Центральних держав, створення якоi передбачала стаття VII Брестського миру. Вiд Украiни делегацiю очолював Микола Порш, вiд Австро-Угорщини – посол граф Йоганн Форгач, вiд Нiмеччини – посол барон Альфонс Мумм фон Шварценштайн.

А тим часом наближалася посiвна кампанiя. Впливав на ситуацiю i перерозподiл землi мiж колишнiми великими власниками i селянами, який не обходився без конфлiктiв. До того ж, пiсля реквiзицiй краiною ширилися чутки, що хлiб будуть вiдбирати, i багато хто з селян не збирався сiяти бiльше, нiж потребували власнi родини. Існувало чимало iнших проблем, пов’язаних iз революцiею та вiйною, якi порушили сталi вiдносини мiж рiзними верствами населення та звичну систему товарообiгу в краiнi. Виникала загроза господарського хаосу, i як наслiдок – значного зменшення виробництва сiльськогосподарськоi продукцii. Звiсно, це викликало значне занепокоення в урядах Центральних держав, адже становище iз продовольством в iхнiх краiнах погiршувалось буквально з кожним днем.

Уряди почали бомбардувати своiх представникiв в Украiнi тривожними депешами. Наприклад, 3 квiтня Оттокар Чернiн писав послу Й. Форгачу: «… Вимушений ще раз наполегливо звернути увагу Вашоi ясновельможностi на те, що Австрiя не в змозi протриматися до нового врожаю; якщо до нового врожаю не прибудуть щонайменше п’ятдесят тисяч вагонiв, якi за словами фельдмаршала-лейтенанта Лангера можна отримати, то катастрофа виявиться невiдворотною.

Прошу Вашу ясновельможнiсть дiяти з максимальною енергiею та домогтися всього, чого лише можливо».

Дипломати тиснули на уряд УНР, i той робив усе, що мiг. Але вiйськове керiвництво союзникiв вважало украiнську владу слабкою, i що вона тримаеться лише за рахунок багнетiв iхнiх вiйськ. Тому вживало своiх заходiв та фактично не зважало на офiцiйний Киiв. 6 квiтня новий нiмецький головнокомандувач генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн видав наказ:

«З всiх вiдомостей, якi тепер одержуються, видно, що весняний посiв на Украiнi одбуваеться з великою задержкою. Не дивлячись на те, що мiнiстр хлiборобства звернувся з вiдозвою до селянства i з наказами до земельних комiтетiв, щоб вся земля була засiяна тiльки селянами, тим часом сумнiвно, щоб земельнi комiтети мали в цiм дiлi великий вплив i щоб селяни з охотою взялися за працю. Через це нiмецька вiйськова влада в призначених для того межах повинна енергiйно настояти на тому, щоб вся земля була засiяна там, де це можливо, в згодi з украiнськими земельними комiтетами, а в iншому випадку – з ii власноi iнiцiативи.

Широкi маси селян повиннi бути оповiщенi про таке:

Нiмецьке вiйськове начальство на Украiнi буде домогатися, щоб були виконанi нижче приведенi пункти:

1. Хто засiвае землю, тому належить i зiбраний хлiб, той i одержуе наличнi грошi за зiбраний хлiб по вiдповiднiй цiнi.

2. Селянин, який набере землi бiльш того, чим зможе обробити i не зможе обробити всiеi землi, буде суворо покараний.

3. В тих мiсцях, де селяни не можуть обсiяти всiеi землi i де ще сидять помiщики, цi останнi повиннi побiдкуватися про засiв землi i в цих випадках земельнi комiтети не можуть забирати землю у помiщикiв для справедливого роздiлу ii мiж селянами. Селяни не повиннi перешкоджати помiщикам в тому. До засiву землi та збору хлiба земельнi комiтети повиннi доставить помiщикам коней, iнвентар, а також i зерно до посiву. В такiм разi жнива будуть належать на рiвнi з селянами тим, хто засiяв землю.

4. Всякi захвати, грабунки i знищення засiвiв будуть суворо каратись.

Нiмецьке вiйсько не буде втручатися до тих земель, якi згiдно розпорядженням державноi влади були законно розподiленi мiж селянами».

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.:

Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 346–347.



Як не дивно, але украiнська влада досить довго не помiчала цього наказу, який фактично нищив Земельний закон. Але й без того вистачало приводiв для обговорення на засiданнях уряду загострення вiдносин iз нiмцями та австрiйцями. Так, 10 квiтня мiнiстр продовольчих справ Дмитро Колiух зробив заяву, у якiй зазначив: «Нiмцi, а особливо австрiйцi, затримують продовольчi грузи, не пускають до Киева i пробують вивезти у Германiю i Австрiю. В Одесi австрiйцi грузять хлiб i всяке збiжжя на пароплави i вивозять. На Украiну прибули нiмецькi агенти, якi скуповують по вiльних цiнах хлiб i пробують його вивезти. Справа систематичного товарообмiну ускладнюеться. Потрiбно вжити рiшучих заходiв до припинення таких самочинних вчинкiв, i, в першу чергу, видати постанову про заборону вiльноi покупки хлiба i вивозу його без розпорядження Мiнiстерства продовольчих справ». Та на це уряд лише постановив: «Доручити Мiнiстерству продовольчих справ i шляхiв скласти вiдповiдну докладну записку в цiй справi i подати ii в Мiнiстерство закордонних справ». Не дивно, що невдовзi Д. Колiух подав у вiдставку на знак незгоди з дiями керiвництва УНР у справi продовольчих поставок до Центральних держав.

Лише 12 квiтня газета «Киевская Мысль» опублiкувала наказ Г. Айхгорна тижневоi давностi. І лише тепер в середовищi украiнських можновладцiв зчинився справжнiй скандал. На засiданнi Малоi Ради рiзку заяву вiд фракцii УПСР зробив Олександр Янко. Вiд iменi своiх однопартiйцiв вiн, зокрема, зажадав вiд уряду роз’яснень, яких заходiв вжито, «щоб припинити наказ нiмецького головнокомандуючого i чи доведено до вiдома германського уряду про втручання нiмецькоi вiйськовоi влади, яка пробувае на територii Украiни, у внутрiшнi справи Украiнськоi Народноi Республiки»? Пiсля недовгих суперечок Рада заяву ухвалила.

Наступного дня у Радi обговорення наказу Г. Айхгорна продовжили у присутностi членiв уряду. На вранiшньому засiданнi мiнiстр хлiборобства i справ харчових Микола Ковалевський у своiй промовi сказав, що коли прочитав наказ, «то мiркував, що це вийшло завдяки рiзним чуткам, якi пускають рiзнi хлiбороби-власники, котрi останнiми часами над’iжджають до Киева цiлими громадами i вимагають одмiнить земельний закон та замiнить соцiалiстичний уряд дiловим. Певне наказ цей i видано завдяки цих делегацiй, бо вони весь час казали, що земля засiеться.

Германське командування, очевидно, менi, яко мiнiстровi хлiборобства, не зовсiм довiряе. Я далекий вiд того, щоб казати, що справа засiву стоiть i не так кепсько, як це дехто намагаеться представити. Можна сказати з певнiстю, що ярина буде засiяна. Цi вмiшування нiмецькоi властi у внутрiшнi справи i зокрема в земельну справу можуть викликати серед селянства на мiсцях величезнi заколоти i зруйнувати дорешту всю налагоджену трохи справу посiвiв». Крiм того, М. Ковалевський у вiдповiдь на вчорашню заяву фракцii УПСР заявив, що подав у вiдставку.

Мiнiстр закордонних справ Микола Любинський спробував вгамувати пристрастi, та «висловив надiю, що цей наказ е непорозумiння, i його можна буде полагодити». Намагався знизити напругу i М. Грушевський, який доповiв, що вчора «при розмовi з нiмецькими представниками в дуже рiзких виразах осудив цей приказ».

Зростання напруги i взаемноi недовiри вiдбивалося i на перебiгу переговорiв з налагодження економiчних взаемовiдносин, якi спiльна комiсiя проводила в Киевi. Проте пiдготовка низки торгових угод поступово просувалася.

Та депутати не заспокоiлися i присвятили цьому питанню значну частину вечiрнього засiдання. Пiсля запальноi дискусii вони, на пропозицiю М. Порша, ухвалили резолюцiю, в якiй зазначили: «Украiнська Центральна рада вважае потрiбним заявити i вказати, що нiмецькi вiйська покликанi украiнським урядом для допомоги в справi заведення порядку на Украiнi лиш у тих межах i напрямi, якi будуть зазначенi урядом Украiнськоi Народноi Республiки, що нiяке самовiльне втручання германського i австро-угорського вищого командування в соцiально-полiтичне i економiчне життя Украiни недопустиме, що такi втручання, як згаданi накази фельдмаршала Ейхгорна, можуть тiльки дезорганiзувати наше господарче життя, ускладнити соцiально-полiтичнi вiдносини i мiж iншим зробити неможливим виконання тих економiчних договорiв мiж Украiнською Народною Республiкою i Центральними державами, котрi в цi днi виробляються i пiдписуються представниками згаданих держав. Разом з тим Украiнська Центральна рада, одкидаючи одставку мiнiстра земельних справ, доручае мiнiстру земельних справ широко оповiстити всю люднiсть Украiни, що наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися. Мiнiстру закордонних справ скласти протест проти наказу фельдмаршала Ейхгорна, як i проти всякого iншого дотеперiшнього самовiльного втручання германо-австро-угорських вiйськових властей в соцiально-полiтичнi вiдносини на Украiнi. Головi Ради народних мiнiстрiв зробити вiдповiдну заяву – ноту Берлiнському i Вiденському уряду в справi цього наказу – й переходить до чергових справ».

6 квiтня було пiдписано договiр, згiдно з яким уряд УНР зобов’язався поставити Центральним державам до 31 липня поточного року 60 млн пудiв (близько 1 млн т) зерна та «переробки його, фуражу, стручкових плодiв, сiм’ян взагалi та сiм’ян олiйних рослин». 11 квiтня справа дiйшла до пiдписання аналогiчного договору, за яким у той же термiн передбачалась поставка 400 млн штук яець, а 13 квiтня – договору про поставку «2750 тис. пудiв живоi рогатоi худоби». В той же день було пiдписано договiр про постачання овочiв. У ньому було зазначено, що Центральнi держави можуть вiльно закупати в Украiнi картоплю, цибулю, кислу капусту та iншi овочi. «Дозвiл на вивезення зазначених продуктiв запитуеться вiд Торговоi палати в м. Киевi. Кiлькiсть продуктiв встановлюеться по угодi з цiею останньою. До закiнчення посiвного перiоду, приблизно до 20 травня 1918 р., картопля може бутi вивезена в кiлькостi не бiльш 1 500 000 пудiв».

Як пише доктор iсторичних наук Павло Гай-Нижник, 23 квiтня «пiсля довготривалих кiлькатижневих перемовин i, як зазначав мiнiстр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернiн, пiд сильним дипломатичним тиском було пiдписано сумарний договiр з товарообмiну УНР iз Центральними державами». Зокрема в ньому були зафiксованi вже досягнутi домовленостi, головнiшими з яких були зобов’язання Украiни поставити до 31 липня 1918 року 60 млн пудiв збiжжя. Експортувати хлiб до iнших краiн УНР мала лише з дозволу Центральних держав за визначеними цiнами: за пуд пшеницi – 5 крб. 80 коп., жита – 4 крб. 48 коп., ячменю – 4 крб. 05 коп. «Зi 169-ти криворiзьких та донецьких копалень передбачалося вивезти 37,5 тис. пудiв залiзноi руди, марганцю, а також будiвельного лiсу з розрахунку 300 вагонiв щомiсячно та металобрухту в розмiрах ваги iмпорту машин та рiзних металевих виробiв.

Центральнi держави мали поставляти своi товари в Украiну. Так, Нiмеччина взяла зобов’язання експортувати 350 тис. пудiв нафти, хiмiчних i фармацевтичних товарiв, а також сiльськогосподарських машин, облаштування млинiв, маслобоень, машин для переробки сiльськогосподарських продуктiв тощо.

Фактично, вiдповiдати за виконання договору довелося вже гетьманському уряду. Товари з Украiни вивозилися залiзницею та суднами з портiв Херсон, Миколаiв, Одеса. Загалом обсяги поставок суттево вiдставали вiд запланованих. Так, за даними Мiнiстерства продовольчих справ Украiнськоi Держави у червнi замiсть 20 тисяч вагонiв з хлiбом до Центральних держав було вiдправлено лише 1450 вагонiв, а кiлькiсть експортованоi великоi рогатоi худоби склала 2 % мiсячноi норми. Щоправда, це лише тi обсяги, що змогла вiдслiдкувати украiнська влада, а ще чимало було вивезено сiльгосппродукцii, яку закупили на мiсцях агенти Центральних держав або конфiскували вiйськовi. Та загалом обсяг поставок становив близько 20 % вiд передбачених. Кошти за них залишилися на рахунках Украiнськоi Держави в державних банках Нiмеччини, Австрii та Угорщини. Вони були виданi вже протягом 1919–1920 рокiв урядовi вiдновленоi Украiнськоi Народноi Республiки.

10 вересня 1918-го в Киевi мiж Украiною та Центральними Державами було пiдписано новий економiчний договiр. Зокрема, ним передбачалося: «Роздiл добутоi кiлькостi хлiба, олiйного сiм’янi i макухiв вiдбуваеться в той спосiб, що 65 % призначаеться для украiнськоi потреби, включаючи сюди також вiйська Центральних Держав, що знаходяться на Украiнi. 35 % призначенi на вивiз до Центральних Держав». Загалом до кiнця травня 1919 року передбачалося вивезти 105,35 млн пудiв хлiба. Та пройшло трохи бiльше двох мiсяцiв пiсля пiдписання цього договору, як i в Украiнi, i в Нiмеччинi, i в Австро-Угорщинi вiдбулися полiтичнi подii, що унеможливили його виконання.




Наступ нiмецьких i австро-угорських вiйськ в Украiну


18 лютого нiмецька армiя почала наступ проти бiльшовицьких вiйськ в Украiнi. За 9 днiв до неi приедналася армiя Австро-Угорщини.

Операцiя почалася на прохання УНР про вiйськову допомогу проти бiльшовикiв. Вперше на офiцiйному рiвнi про необхiднiсть такоi допомоги заявив мiнiстр працi Микола Порш (який нещодавно був вiйськовим мiнiстром) на засiданнi Ради народних мiнiстрiв 12 лютого. Ідея викликала дискусiю серед украiнських мiнiстрiв-соцiалiстiв, але загалом бiльшiсть членiв уряду ii пiдтримала. Власне, шукати вiйськового союзу бiльше було нi з ким.

На доручення влади безпосередньо за допомогою до Нiмеччини та Австро-Угорщини звернувся голова украiнськоi делегацii в Брестi О. Севрюк. 14 лютого на засiданнi Малоi Ради у Житомирi голова уряду В. Голубович повiдомив: «Переговори ведуться i так, що вiйськова допомога не буде мати характеру вмiшування в нашi внутрiшнi справи. Єсть надiя, що через тиждень вже будемо мати деякi сили». Як бачимо, все вiдбулося швидше.

Багато хто з украiнських дiячiв був, м’яко кажучи, не в захватi вiд запрошення iноземних вiйськ. Наприклад, вiрний своiм марксистським поглядам В. Винниченко з гiркою iронiею писав у «Вiдродженнi нацii»: «Нацiональна полiтика бiльшовикiв на Украiнi дуже сильно подпихнула украiнську демократiю в обiйми нiмецького iмперiалiзму… Центральна Рада свiдомо кинулась на груди нiмецького мiлiтаризму й запросила його помочи. І без того хитка й непевна у своi соцiальних симпатiях, i без того з великим нахилом до паничiв хуторянка тепер з повним нiби правом заручалася з бравим нiмецьким генералом, щоб знайти у нього охорону i оборону нищених прав украiнськоi нацii».








Тяжко переживав це рiшення i М. Грушевський. О. Севрюк згадував про iхню зустрiч, що вiдбулася «в вагонi десь мiж Сарнами i Житомиром, вже пiсля миру, коли нiмецькi вiйська посувалися на Украiну. Ми були вдвох, й проф. Грушевський плакав. Приход нiмцiв на Украiну був драмою й його особистого життя».

Влада УНР намагалася обмежити «мандат» вiйськ своiх нових союзникiв та офiцiйно затвердити тимчасовiсть iхнього перебування в Украiнi. Наприклад, саме 18 лютого О. Севрюк i представник Австро-Угорського МЗС Фрiдрiх фон Вiзнер пiдписали протокол, у якому зокрема зазначалося: «Австро-угорськi вiйськовi сили, якi будуть з iх теперiшнiх становищ висланi в область Украiнськоi Народньоi Республiки, будуть повернутi назад на iх сьогоднiшнi становища, як тiльки правительство Ради заявить про це свое бажання».

2 березня В. Голубович направив рейхсканцлеру Нiмеччини Георгу фон Гертлiнгу телеграму, в якiй подякував за допомогу, а також висловив сподiвання, що як тiльки нiмецькi вiйська «виконають свiй обов’язок, буде видано розпорядження про iх вiдкликання». Вiдповiдь Г. Гертлiнга була дипломатично витонченою, i зокрема в нiй було зазначено: «Як тiльки Ви визнаете, що нiмецькi вiйська на Украiнi вже виконали свою мiсiю, вони будуть вiдiзванi звiдти».

Але у Нiмеччини та Австро-Угорщини були своi iнтереси в Украiнi, i вони полягали зовсiм не в тому, щоб захищати молоду республiку вiд загарбникiв з пiвночi. Насамперед, обидвi iмперii, економiки яких були виснаженнi вiйною, прагнули покращити свое продовольче забезпечення. Недарма Брест-Литовський договiр з Украiною мав неофiцiйну назву «хлiбний мир». Для отримання бажаного вiйськове командування ладне було вжити якнайрiшучiших заходiв. Так, генерал М. Гофман писав: «Коли центральнi держави хочуть мати хлiб з Хлiбного миру, то мусять самi його взяти. Ми сказали "а" i мусимо сказати "б".

Для участi у так званiй «схiднiй кампанii» були задiянi потужнi сили. Нiмцi створили армiйську групу з 20,5 пiхотних i 5,5 кавалерiйських дивiзiй на чолi з генералом-полковником Александером фон Лiнзiнгеном, якого 31 березня змiнив генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн. До австро-угорського контингенту увiйшли 10 дивiзiй пiд командуванням генерал-фельдмаршала Едуарда фон Бьом-Ермоллi. Треба зазначити, що забезпечення продовольством цих вiйськ та iншi умови iх перебування в Украiнi так i не були регламентованi жодним правовим актом.

Точних вiдомостей щодо загальноi чисельностi вiйськ Центральних держав на територii Украiни немае. За оцiнкою сучасних iсторикiв Вольфрама Дорнiка i Петера Лiба, станом на лiто 1918 року нiмецький контингент нараховував близько 250 тисяч осiб, а до початку листопада вiн скоротився до 200 тисяч. Австро-угорськi вiйська в Украiнi наприкiнцi серпня 1918-го налiчували щонайбiльше 240 тисяч осiб, а на кiнець жовтня ця кiлькiсть скоротилася до менш нiж 120 тисяч.

Вiдзначимо, що разом iз австро-угорськими частинами наступав i Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв пiд командуванням сотника Осипа Микитки (в недалекому майбутньому – генерал-хорунжого Украiнськоi Галицькоi армii). Сiчовi стрiльцi просувалися за маршрутом Жмеринка – Бiрзула – Херсон – Нiкополь – Олександрiвськ (нинi Запорiжжя). Вони практично не брали участi в бойових операцiях, переважно займаючись культурно-освiтнiми заходами серед населення Надднiпрянщини. У наказi по Легiону УСС йшлося: «Нiяких насильств i борб не зводити… Кара смерти заборонена… Поведение з людьми мае бути чемне, миле, але не фамiльярне… Говорити тiльки по-украiнськи до населення». Перебування «усусiв» на Надднiпрянщинi тривало понад 7 мiсяцiв. Лише на початку жовтня через вiдмову брати участь у придушеннi селянських повстань проти австро-угорських вiйськ iх перевели до Буковини.

21 лютого нiмцi увiйшли до Новоград-Волинського, де знаходилися украiнськi вiйська. На той час УНР мала вкрай незначнi сили. Вони теж перейшли у наступ, i де могли проводили самостiйнi операцii. Вiдiгравали вони i полiтичну роль, заходячи в мiста попереду нiмцiв, що дозволяло уникнути зайвоi конфронтацii з мiсцевим населенням та повинно було пiдняти авторитет украiнськоi влади.

Бiльшовики намагалися чинити спротив, але загалом були не спроможнi зупинити вiйська союзникiв, якi досить швидко просувалися Украiною. Розумiючи, що поява нiмцiв i австрiйцiв буде сприйнята значною частиною населяння як ворожа окупацiя, уряд УНР намагався заспокоiти народ та видав 23 лютого вiдозву.

«До всiеi людностi Украiнськоi Народноi Республiки

Громадяни!

Проголосивши 9 сiчня 1918 р. в своему 4 Унiверсалi Украiнську Народну Республiку державою самостiйною, нi вiд кого незалежною, Украiнська Центральна рада 27 сiчня замирила з Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею та Туреччиною, положила кiнець вiйнi, здобула для трудящого люду мир демократичний без всяких анексiй та контрибуцiй.

Цього миру домагався працюючий люд Украiни вже давно. І Украiнська Центральна рада вволила його державну волю, не дивлячись на те, що Совiт народних комiсарiв з Петрограда з усiеi сили перешкоджав украiнському урядовi, Радi народних мiнiстрiв заключити мир i дати тим змогу робiтникам та селянам стати до спокiйноi роботи на нивах та фабриках, заводах i майстернях.

Не маючи сам змоги здобути для Росii доброго миру з Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею та Туреччиною, Петроградський совiт народних комiсарiв рiшив не допустити й Украiнську Народну Республiку до заключення миру.

Безсовiсною брехнею та нечесними наклепами на Центральну раду цей Совiт народних комiсарiв хтiв посiяти недовiр’я серед украiнського народу до Ради i тим загальмувати справу миру.

Коли з цього нiчого не вийшло, коли трудящий люд, робiтники, селяни, солдати та матроси через своiх депутатiв заявили про свое довiр’я до Ради, тодi Совiт народних комiсарiв послав своiх красногвардiйцiв, запаморочених солдатiв та матросiв з Московщини на Украiну, щоб збройною силою скинути украiнський уряд, а Украiну знову вернути в московську неволю, зламати справу миру та знищити добробут украiнського народу.

Користуючись з того, що царське правительство i правительство Керенського пiд час вiйни кидали наших воякiв на далеку пiвнiч, а на Украiну насилали хмари воякiв-чужинцiв, Совiт народних комiсарiв, котрий так голосно i лицемiрно заявляв про кiнець вiйни та мир мiж трудящими людьми всiх народiв, почав збройною силою грабувати Украiну, вивозити силомiць з нашоi землi хлiб, цукор, вугiль, паровози, вагони i всяке народне майно, а особливо величезне майно вiйськове, на Московщину.

А для того, щоб легше було грабувати Украiну, i без того страшенно сплюндровану тяжкою вiйною, для того, щоб швидше вкинути Украiну в московську неволю, Совiт народних комiсарiв настановив на Украiнi народних секретарiв, котрi мають слухатися всякого наказу з Петрограда та продавати iнтереси Украiнськоi держави Московщинi, i власне росiйським капiталiстам.

Чи то мiг украiнський уряд, Рада народних мiнiстрiв мовчки дивитися на це руйнування добробуту нашого народу, на це знущання Московщини над Украiною, на це знищення нового самостiйного полiтичного життя украiнського народу.

Рада народних мiнiстрiв покликала весь украiнський народ до рiшучоi боротьби, боротьби збройноi з петроградськими насильниками, з Совiтом народних комiсарiв, з бандами грабiжникiв з Московщини.

Але для того, щоб швидше покласти кiнець грабуванню Украiни, щоб швидше приступити пiсля заключення миру до переведення земельного закону i закону про полiпшення долi робiтництва, Рада народних мiнiстрiв прийняла вiйськову допомогу вiд нинi дружнiх держав – Нiмеччини та Австро-Угорщини.

На Украiну, для допомоги украiнським козакам, котрi зараз б’ються з ватагами великоросiв-красногвардiйцiв та солдатiв, йдуть дивiзiя украiнцiв полонених, украiнцi – сiчовi стрiльцi з Галичини та нiмецькi вiйська.

Вони йдуть на Украiну для того, щоб знищити нелад та безладдя та завести спокiй та добрий лад на нашiй землi, для того, щоб дати змогу Радi народних мiнiстрiв творити велике дiло – будувати самостiйну Украiнську Народну Республiку, державу всього працюючого люду Украiни.

Вони будуть тiльки допомагати тим нашим козакам, котрi завзято боронять нашу державу, землю i волю на Украiнi вiд збройного нападу росiйського правительства, Совiта народних комiсарiв, котрi так само, як i за царiв, хотять, щоб Украiна опинилася пiд владою московських капiталiстiв, щоб Московщина живилася працею та багатствами украiнського народу.

Цi вiйська, дружнi нам, будуть битися з ворогами Украiнськоi Народноi Республiки пiд проводом польового штабу нашоi держави.

Допомагаючи украiнському урядовi в його боротьбi з насильниками та грабiжниками, цi вiйська не мають нiяких ворожих нам намiрiв, бо Нiмеччина i Австро-Угорщина також мають велику потребу, щоб на Украiнi настав добрий лад i спокiйна праця трудящого люду.

Адже ж тiльки при доброму ладовi на Украiнi можна буде налаштувати скоро торговельнi зносини та обмiн товарами мiж нашою державою та державами, з котрими замирено 27 сiчня.

Тому Рада народних мiнiстрiв закликае весь украiнський народ негайно ставати до мирноi працi, до боротьби з безладдям.

Довга i тяжка вiйна, анархiя за часiв революцii в Росii та грабiжницька полiтика росiйського уряду на Украiнi сплюндрували добробут нашого народу.

Рада народних мiнiстрiв постановила собi тверду i ясну цiль, – встановивши добрий лад в украiнськiй державi, негайно стати до роботи над полiпшенням долi робочого люду, селян та робiтникiв.

Тверда влада та добрий лад в державi – це найкращий фундамент для соцiально-економiчних реформ.

І Рада народних мiнiстрiв твердо i рiшуче стоятиме на сiм шляху, нi на одну хвилину не сходячи з нього нi пiд чиiм впливом.

Громадяни! Ваш обов’язок в цi днi з усiею силою та енергiею пiдтримати Раду народних мiнiстрiв в цих державних заходах.

До жвавоi працi, громадяни землi украiнськоi! До будування самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки на основах доброго ладу, твердоi влади та широких соцiально-економiчних реформ в iнтересах трудящого люду».

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.:

Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 160–161.

24 лютого нiмцi увiйшли до Житомира, вже зайнятого украiнськими вiйськами. Звiти почався наступ на Киiв. Для його оборони у бiльшовикiв залишилося трохи бiльше 2,5 тисяч бiйцiв. На заходi вiд мiста, бiля станцiй Бухтiiвка (нинi с. Садки Радомишльського району Житомирськоi областi), Бородянка, Буча та Ірпiнь вiдбулися боi з невеликими червоними загонами, в яких вiйська УНР вiдкинули противника з позицiй.

Власне за Киiв бiльшовики битися не стали, i 1 березня до нього увiйшли украiнськi вiйська. Наступного дня мешканцi мiста побачили на вулицях нiмцiв, а 3 березня на Софiйський площi вiдбувся об’еднаний парад. Найближчими днями до столицi повернулися Украiнська Центральна Рада i уряд УНР.

Саме 3 березня делегацiя Радянськоi Росii пiдписала у Брестi мирний договiр iз Центральними державами, за умовами якого бiльшовицькi вiйська мали залишити Украiну. Здавалося, боi повиннi були зовсiм припинитися, але нiмцям дуже швидко довелося згадати слова свого «залiзного канцлера» Отто фон Бiсмарка: «Нiколи не вiрте росiянам, бо росiяни не вiрять навiть самi собi». Перiодично передовим частинам все одно доводилось вступати в бiльш чи менш серйознi сутички. Наприклад, 25 квiтня запеклий бiй вiдбувся поблизу залiзничноi станцii Родакове на пiдступах до Луганська. На закиди про невиконання умов миру ленiнськi урядовцi вiдповiдали, що це воюють не iхнi вiйська, а Радянськоi Украiни.

Та загалом союзнi вiйська продовжували успiшно просуватися Украiною. 13 березня австрiйцi зайняли Одесу, 20 березня нiмцi увiйшли до Херсона, 8 квiтня – до Харкова, а 28 квiтня – до Луганська.

29 березня у мiстi Баден поблизу Вiдня представники верховних командувань Австро-Угорськоi та Нiмецькоi iмперiй уклали таемну вiйськову угоду про подiл сфер впливу в Украiнi («Ukraineabkommen»). До нiмецькоi зони вiдiйшли Киiвська, Чернiгiвська, Полтавська, Харкiвська, Таврiйська губернii i Крим, а до австро-угорськоi – пiвденно-захiдна частина Волинi, Подiльська, Херсонська i Катеринославська губернii. Штаб Г. Айхгорна дислокувався у Киевi, а штаб Е. Бьом-Ермоллi – в Одесi. 16 травня замiсть Е. Бьом-Ермоллi командувачем австро-угорськими вiйськами в Украiнi став генерал пiхоти Альфред Краусс.

Таким чином, з допомогою нiмецьких i австро-угорських вiйськ владi УНР вдалося звiльнити свою територiю вiд бiльшовикiв. Проте вiдносини з новими союзниками дуже швидко увiйшли в кризову стадiю, що суттево скоротило днi Украiнськоi Центральноi Ради.




Донецько-Криворiзька, Одеська i Таврiйська Радянськi Республiки


9–12 лютого в Харковi на четвертому обласному з’iздi рад робiтничих депутатiв Донецького кам’яновугiльного i Криворiзького залiзорудного басейнiв було проголошено утворення Донецько-Криворiзькоi Радянськоi Республiки (ДКРР).

Ідея створення Донецько-Криворiзькоi Радянськоi Республiки не виникла на порожньому мiсцi. Інiцiатива належала керiвникам рад однойменних промислових басейнiв. Вже з кiнця 1917 року «першу скрипку» в цих радах грали представники бiльшовицькоi партii. Особистi амбiцii та бажання взяти владу в своi руки вони намагалися пiдкрiпити тезою про буцiмто принципову вiдмiннiсть Донецького i Криворiзького басейнiв вiд iнших регiонiв Украiни. При цьому нагадували, що зовсiм нещодавно, в серпнi 1917-го, сама ж Украiнська Центральна Рада хай «зi скрипом», але прийняла до виконання Тимчасову iнструкцiю Тимчасового уряду Росii, згiдно з якою повноваження украiнського уряду не поширювалися на схiднi й пiвденнi терени Украiни (Харкiвську, Катеринославську, Херсонську i Таврiйську губернii). Хоча вже в листопадi Третiм Унiверсалом УЦР заманiфестувала приналежнiсть цих територiй (щоправда, на той час без Криму) до Украiнськоi Народноi Республiки.








Водночас, чимало бiльшовикiв були цiлком щиро переконанi, що з революцiею прийшла нова епоха, в якiй не буде мiсця для нацiональних держав. Таким чином, начебто, з’являеться можливiсть творити республiки на основi лише iхньоi економiчноi вiдособленостi. Тож обласний з’iзд рад ухвалив створення ДКРР на принципах економiчного суверенiтету, виходячи з переконання, що вся бiльшовицька Росiя незабаром стане федерацiею економiчних, а не нацiональних областей. Заявлена територiя новопосталоi республiки включала Харкiвську, Катеринославську, частину Херсонськоi областей, а також частину Областi Вiйська Донського, яка належала до Донецького кам’яновугiльного басейну. Центром ДКРР став Харкiв.

14 лютого було сформовано уряд ДКРР. За аналогiею з Радянською Росiею, вiн отримав назву Рада народних комiсарiв. Головою став 34-рiчний уродженець Курськоi губернii Федiр Сергеев, бiльше вiдомий за псевдонiмом Артем (або «товариш Артем»). Вiн був членом Росiйськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii ще з 1902 року, пiсля розколу на бiльшовикiв i меншовикiв пiдтримав В. Ленiна. За часiв Росiйськоi iмперii встиг побувати на засланнi у Схiдному Сибiру, звiдки втiк через Японiю, Корею i Китай аж до Австралii. Проживши на «зеленому континентi» шiсть рокiв, Артем повернувся на батькiвщину завдяки революцiйним подiям 1917-го.

Портфель народного комiсара у справах внутрiшнього управлiння отримав Семен Васильченко, наркома у справах фiнансiв – Валерiй Межлаук, судових справ – Вiктор Фiлов, працi – Борис Магiдов, народноi освiти – Михайло Жаков, у вiйськових справах – Мойсей Рухимович, державного контролю – Абрам Каменський.

Важливо вiдзначити, що спочатку ДКРР вважалася частиною федеративноi Радянськоi Росii – так само, як i Украiнська Народна Республiка Рад. Проти ii появи виступав украiнський бiльшовик Микола Скрипник – противник вiдокремлення Донецького i Криворiзького промислових басейнiв зi складу бiльшовицькоi Украiни. Але Артем вiдповiдав йому: «Сепаратисти не ми, а ви. Чому ви прагнете до Киева? Тому що Радянська республiка не за нацiональною ознакою для вас мiцнiший горiх, нiж нацiональна».

Колеги Артема з уряду ДКРР бiльш вiдверто висловлювалися про призначення новоствореноi республiки.

С. Васильченко: «Скрипник двома ногами стоiть на нацiоналiзмi… Щось одне: або соцiалiстична революцiя, або ви загрузнете по колiна в нацiоналiзмi… Нам не потрiбно нi мiнiстерства iноземних справ, нi монетних дворiв, нам потрiбна радянська влада, виконавиця центральноi влади Ради народних комiсарiв».

М. Жаков: «Якщо полiтика Донецького басейну мае бути чомусь пiдпорядкована, то це, звiсно, не випадковим тимчасовим полiтичним завданням наших украiнських товаришiв, а полiтицi промислових центрiв пiвночi. Донецький басейн важливий перш за все для долi всiеi росiйськоi революцii в цiлому».

З точки зору iдеологiв i промоутерiв створення ДКРР, ii iснування мало ще одну цiлком утилiтарну мету. Мовляв, якщо вiдокремити Донецький i Криворiзький промисловi басейни, то нiмецькi й австро-угорськi вiйська не зайдуть на цi територii, оскiльки вони займають лише територiю Украiни. Проте нiмецькому й австро-угорському командуванню цi iнсинуацii були глибоко байдужими. Вони виходили з меж Украiни, окреслених у ІІІ Унiверсалi Центральноi Ради.

Навiть вищi керiвники Радянськоi Росii не були палкими прихильниками створення ДКРР. 15 березня, буквально через три днi пiсля перенесення столицi Радянськоi Росii з Петрограда до Москви, вiдбувся пленум ЦК РКП(б). На ньому були присутнi Артем та представники УНР Рад Володимир Затонський i Василь Шахрай. В рiшеннi пленуму пiдкреслювалося, що «Донецький басейн розглядаеться як частина Украiни», тому необхiдно якнайшвидше створити об’еднаний уряд для всiеi бiльшовицькоi Украiни.

Ще 4 березня Народний секретарiат УНР Рад очолив М. Скрипник. Вiн рiшуче взяв курс на лiквiдацiю окремiшностi ДКРР, мотивуючи це потребою згуртувати сили для вiдсiчi нiмецько-австрiйському наступу. 17–19 березня у Катеринославi вiдбувся ІІ Всеукраiнський з’iзд рад. Його рiшенням Донецько-Криворiзька Радянська Республiка була включена до складу бiльшовицькоi Украiни. Остання ж проголошувалася незалежною та федеративною, причому пiдкреслювалося, що цей крок е вимушеним: «Мирний договiр, який насиллям нав’язуеться нiмецьким iмперiалiзмом Росiйськiй Федерацii, формально припиняе федеративний зв’язок Украiни з усiею Совiтською Федерацiею. Украiнська Народна Республiка стае самостiйною Совiтською Республiкою… Трудящi маси Украiни розглядають Украiнську Совiтську Республiку як республiку федеративну, що об’еднуе всi радянськi об’еднання – вiльнi мiста i республiки, як автономнi частини Украiнськоi Федеративноi Совiтськоi Республiки». Головою Народного секретарiату i народним секретарем закордонних справ було затверджено М. Скрипника. Втiм, офiцiйного визнання незалежностi з боку Радянськоi Росii так i не вiдбулося.

Не всi бiльшовики визнали рiшення цього з’iзду. Частина наркомiв ДКРР стали в опозицiю, наполягаючи на збереженнi республiки. Особливою завзятiстю вирiзнялися С. Васильченко, М. Жаков i В. Фiлов. Вони вiдверто критикували Артема за «угодовство», «зраду iнтересiв ДКРР на користь Радянськоi Украiни». Проте вони опинилися в меншостi. Донецько-Криворiзька Радянська Республiка припинила свое короткочасне iснування.

Подальша доля майже всiх членiв ii уряду склалася трагiчно. Артем вже в липнi 1921 року загинув пiд Серпуховим у катастрофi аеровагона iнженера Валерiана Абаковського. С. Васильченко, В. Межлаук, В. Фiлов, М. Жаков, М. Рухимович i А. Каменський були репресованi й розстрiлянi протягом 1936–1938 рокiв. Лише Б. Магiдов, пройшовши через арешт у 1939 роцi, дожив до 1972-го i написав кiлька мемуарних праць про ДКРР i Артема.

Не менш, якщо не бiльш драматично складалася обстановка в Одесi на початку 1918 року. 26 сiчня бiльшовики розпочали повстання в мiстi. Пiсля кiлькаденних запеклих боiв iз вiйськами Украiнськоi Народноi Республiки, в яких загинуло вiд 120 до 180 осiб i ще до 350 дiстали поранення, вони здобули перемогу. Влада в Одесi перейшла до новоутвореного вiйськово-революцiйного комiтету, що складався з бiльшовикiв i лiвих есерiв.

31 сiчня була проголошена Одеська Радянська Республiка (ОРР). Вона претендувала на територii Херсонськоi та Бессарабськоi губернiй, хоча реальна влада поширювалася щонайбiльше на три повiти Херсонщини – Одеський, Тираспольський i Ананьiвський. Керiвники цього самопроголошеного державного утворення спершу категорично вiдмовилися вступати до складу Украiнськоi Народноi Республiки Рад. Фактично, вони напряму пiдпорядковувалися ленiнському урядовi.

Рада народних комiсарiв ОРР була коалiцiйною, адже складалася з бiльшовикiв, лiвих есерiв, меншовикiв-iнтернацiоналiстiв i навiть анархiстiв. Керiвником став Володимир Юдовський – уродженець Херсонськоi губернii, член РСДРП з 1903 року, бiльшовик iз досвiдом роботи в революцiйному Петроградi протягом весни-осенi 1917-го.








Новому урядовi довелося практично негайно вдатися до масового друку одеських бон i розмiнних грошових бiлетiв, курс яких залишався вкрай низьким, оскiльки населення не довiряло такiй «валютi» та надавало перевагу розрахунковi у дореволюцiйних рублях, «керенках» i карбованцях УНР. Проводилася нацiоналiзацiя великих пiдприемств, конфiскацiя житла у великих домовласникiв, накладення контрибуцii на представникiв заможних верств – часто методом брутального тиску i шантажу, або навiть практикою захоплення заручникiв.

Вибудувати бiльш-менш дiевий державний механiзм очiльникам Одеськоi Радянськоi Республiки так i не вдалося. В. Юдовський згадував: «Мы не могли в течение такого короткого периода, как 2 месяца (даже не 2 месяца, а 40–43 дня), создать сколько-нибудь прочную и централизованную власть, которая действительно могла бы считаться фактической властью… Такого правительства в Одессе в то время не существовало. Несмотря на то, что я стоял во главе Совнаркома и был его председателем, я также, как и остальные комиссары, не охватывал всей работы целиком… Я был от отдельных комиссаров совершенно оторван, сидел в президиуме и занимался именно текущей работой, никем не руководя, да и вряд ли кто-либо нуждался в руководстве, и вряд ли какое-либо руководство в то время было возможно вообще… Время от времени мы собирались для обсуждения наиболее важных вопросов, однако, очевидно это происходило очень редко, и ни в коем случае мы эти случайные собрания не должны рассматривать как функционирование объединенного, организованного и сильного правительства».

Зате неабияких «досягнень» дiячi ОРР досягли на нивi терору проти «буржуазii та контрреволюцiонерiв». До цiеi категорii, загалом, мiг потрапити будь-хто. За пiвтора мiсяцi iснування Одеськоi Радянськоi Республiки було страчено близько 500 одеситiв. Справжнiм символом жаху для мешканцiв Пiвденноi Пальмiри в цей перiод став крейсер 2-го рангу «Алмаз». Цей знаменитий вiйськовий корабель (учасник грандiозноi Цусiмськоi битви 1905 року, один iз лише трьох i водночас найбiльший росiйський корабель, який зумiв тодi прорватися повз Японiю у Владивосток) тепер став плавучою в’язницею, мiсцем масових тортур i страт: людей спалювали живцем у корабельнiй топцi або зв’язаними скидали в море. Карт-бланш на застосування насильства отримали й численнi озброенi загони анархiстiв. Як зазначае сучасний iсторик Вiктор Савченко: «От «вооруженных братишек» зависела жизнь и смерть любого одессита, его сбережения. «Забрать и поделить» – суть их экономической политики».








Одним iз головних завдань Одеськоi Радянськоi Республiки бiльшовики та iхнi спiльники вважали встановлення контролю над Бессарабiею. Однак на цю територiю висловлювала претензii Румунiя, що призвело до короткотривалого збройного конфлiкту з нею. 10 лютого одеський Раднарком навiть ухвалив рiшення про добровiльну мобiлiзацiю пролетарiв i створення одеськоi Червоноi армii на базi загонiв мiсцевоi червоноi гвардii. Крiм того, була утворена попередниця сумнозвiсноi ЧК – «Верховна комiсiя з боротьби з румунською та украiнською контрреволюцiею», на чолi якоi став Християн Раковський. За рiшенням В. Ленiна до Одеси направили Михайла Муравйова, який нещодавно «вiдзначився» пiд час бiльшовицькоi агресii проти УНР. Тепер на нього покладалося завдання розбити румунськi вiйська у Приднiстров’i та Бессарабii.

М. Муравйов фактично встановив режим особистоi диктатури в Одеськiй Радянськiй Республiцi, що безперечно призвело до конфлiкту з iншими ii керiвниками. За словами В. Юдовського: «Что мы могли противопоставить Муравьеву? Ничего… Мы ничего не имели и были бедны, как церковные крысы. Мы потеряли даже то, что надо было сохранить прежде всего, влияние на массы… Мы слишком погрузились в нашу повседневную жизнь, мы от масс оторвались совершенно… Я тогда обладал какой-то странной слепотой… К приезду Муравьева мы влияния на массы не имели… Нам с Муравьевым ни в коем случае нельзя было тягаться, и когда он потребовал диктаторских полномочий, мы ничего не могли сделать и передали власть Муравьеву, хотя с большим недовольством и с большой скорбью; но другого выхода у нас не было. Комитет партии обсуждал этот вопрос, и было постановлено передать власть Муравьеву».

М. Муравйов, привiвши частину своiх вiйськ з-пiд Киева, продовжив полiтику терору i вибивання коштiв з одеситiв на потреби «революцii та оборони». Водночас, йому вдалося здобути низку локальних перемог у Приднiстров’i над румунськими вiйськами, що вирiзнялися невисокою боездатнiстю. Це спонукало Румунiю до переговорiв з урядом Одеськоi Радянськоi Республiки. Їх пiдсумком став «Протокол лiквiдацii росiйсько-румунського конфлiкту» вiд 8 березня, згiдно з яким Румунiя зобов’язалася забрати своi збройнi формування з Бессарабii та не втручатися в ii внутрiшне життя. Однак у той самий час стало вiдомо про успiшне просування украiнських, австро-угорських i нiмецьких вiйськ на Одесу. Офiцiйний Бухарест вiдмовився виконувати умови Протоколу i здiйснив окупацiю, а потiм i приеднання Бессарабii.








Попри те, що М. Муравйов i Х. Раковський засудили пiдписання Брест-Литовського мирного договору мiж Радянською Росiею та Центральними державами й оголосили, що будуть всiма засобами обороняти Одеську Радянську Республiку, iхнi зусилля були марними. Пiд тиском переважних сил противника вiйська ОРР безладно вiдступали. М. Муравйов спробував скласти з себе вiдповiдальнiсть i перекласти провину за крах республiки на одеських робiтникiв, якi, мовляв, не пiдтримали революцiйну владу: «Защитить Одессу стало невозможно. Город дал всего 500 красногвардейцев, в то время как в городе – 120 тысяч мужчин-пролетариев… Регулярные войска отказываются воевать… Повсюду царит измена… Ухожу в отставку. Невозможно работать при всеобщем недоверии».

12–13 березня радянськi органи влади були евакуйованi морем до Криму. Вже на свiтанку 13 березня до мiста почали вступати австро-угорськi частини – союзники УНР. Одеська Радянська Республiка припинила свое iснування. Натомiсть, тиждень по тому в Криму виникла ще одна радянська квазiдержава – Таврiйська Республiка.

Полiтична ситуацiя в Криму на зламi 1917–1918 рокiв характеризувалася надзвичайною складнiстю i напруженiстю. Ще 26 грудня 1917-го в Бахчисараi Курултай кримськотатарського народу проголосив створення Кримськоi Народноi Республiки. Але вона так i не вийшла зi стадii формування, оскiльки вже за мiсяць була знищена бiльшовиками, лiвими есерами й анархiстами за пiдтримки частини матросiв Чорноморського флоту. На пiвостровi, який ситуативно виявився практично iзольований вiд решти свiту, розпочалася справжня вакханалiя революцiйного терору. Жертвами його за два мiсяцi стали до 2 тисяч осiб, зокрема й лiдер кримськотатарськоi революцii Номан Челебiджiхан (Челебi Челебiев), ув’язнений i без суду вбитий матросами в Севастополi 23 лютого 1918-го.








19 березня у тому ж таки Севастополi на засiданнi Центрального виконавчого комiтету рад Таврiйськоi губернii був ухвалений декрет про утворення Таврiйськоi республiки рад робiтничих, солдатських та селянських депутатiв на територii Таврiйськоi губернii «у складi Сiмферопольського, Феодосiйського, Ялтинського, Євпаторiйського, Мелiтопольського, Бердянського, Перекопського та Днiпровського повiтiв». Таким чином, кримськi бiльшовики включили до складу своеi республiки повiти Пiвнiчноi Таврii, якi мали входити до складу Украiни. Та вже вночi проти 22 березня, отримавши вiдповiднi вказiвки з Москви, ЦВК рад Таврiйськоi губернii пiдтвердив створення держави, але тiльки в межах Кримського пiвострова i пiд назвою Радянська Соцiалiстична Республiка Тавриди (РСРТ) як автономноi частини бiльшовицькоi Росii. Новостворену Раду народних комiсарiв РСРТ очолив бiльшовик Антон Слуцький. Цей уряд, на вiдмiну вiд одеського Раднаркому, визнав Брест-Литовський мирний договiр i, за даними сучасного iсторика Сергiя Громенка, 4 квiтня навiть домiгся визнання РСРТ з боку РСФРР.

Але внутрiшня полiтика кримського Раднаркому фактично нiчим не вiдрiзнялася вiд практики ДКРР i ОРР – той самий терор, придушення реальноi та потенцiйноi опозицii, експропрiацii, одержавлення приватноi власностi, вивезення харчiв до Росii (вiд 3,5 до 5 млн пудiв хлiба за перiод iз середини сiчня до середини квiтня), бiльшовицька пропаганда i цензура, вiдвертий брак конструктивних державотворчих дiй. До цього додалася практично цiлковита вiдсутнiсть роботи з нацiональними меншинами, загострення конфлiкту з кримськотатарським населенням.

Зрозумiло, що керiвництво РКП(б) розглядало створення Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки Тавриди, насамперед, у контекстi протидii наступовi вiйськ УНР i Центральних держав та збереження власного контролю над Кримом. Проте серйозних заходiв для пiдвищення обороноздатностi РСРТ зроблено не було. Як згадував нарком з iноземних i нацiональних справ Ісмаiл Фiрдевс, А. Слуцький та деякi iншi члени уряду були переконанi: «Немцы подавятся и тем, что захватили, не могут добраться до Крыма… Немцы или сами остановятся, или их остановят, или, наконец, их армия разложится, пока она докатится до Крыма». Сам І. Фiрдевс, за його ж словами, усвiдомлював реальний стан справ i спiввiдношення сил, тому розмiрковував не про оборону пiвострова, а про вчасну евакуацiю з нього бiльшовицьких установ.

І вiн мав рацiю. Коли 18 квiтня нiмецькi вiйська через перекопський перешийок вступили до Криму, днi РСРТ були полiченi. У пiвденнiй частинi пiвострова одразу спалахнуло масове повстання кримських татар проти бiльшовикiв. Самi учасники назвали його «народною вiйною».

Існуе бiблiйний вислiв: «Посiеш вiтер – пожнеш бурю». «Жати» бурю тепер довелося керiвникам РСРТ. Бiльшiсть iз них включно з головою Раднаркому А. Слуцьким потрапили до рук татар i були розстрiлянi 24 квiтня поблизу Алушти. До 1 травня всi осередки бiльшовицького режиму на пiвостровi були лiквiдованi. Радянська Соцiалiстична Республiка Тавриди, як i Донецько-Криворiзька та Одеська Радянськi Республiки, виявилися скороминущими епiзодами iсторii.




Затвердження герба УНР i перехiд на григорiанський календар


25 лютого в мiстi Коростенi (нинi Житомирська область) вiдбулося засiдання Малоi Ради, на якому ухвалили Герб Украiнськоi Народноi Республiки та затвердили перехiд на григорiанський календар.

Розробку таких важливих символiв держави як прапор та герб розпочала геральдично-прапорна комiсiя на чолi з iсториком Дмитром Антоновичем (сином професора Киiвського унiверситету Володимира Антоновича – наукового керiвника М. Грушевського), створена ще у листопадi 1917 року. Було запропоновано чимало варiантiв герба, зокрема розглядалося використання зображення козака з мушкетом або напису УНР на синьому полi. М. Грушевський запропонував свою версiю герба, насичену багатьма символами: на синьому полi щита мав знаходитися золотий плуг, навколо якого розмiщувалися тризуб Володимира Великого, святий Юрiй з галицько-волинським левом, козак Вiйська Запорозького, лук зi стрiлою як символ Киева та львiвський лев. Та жоден з цих проектiв не був втiлений в життя.

Важливе значення на шляху розробки герба УНР мало затвердження 27 сiчня 1918 року Малою Радою украiнського морського прапора, запропонованого Д. Антоновичем. Вiн складався з синьоi i жовтоi смуг, а на верхнiй смузi був зображений золотий тризуб iз хрестом.

25 лютого в Коростенi перед Малою Радою вiдбулося засiдання уряду УНР пiд головуванням Всеволода Голубовича, на якому мiнiстри ухвалили «внести в Раду закон про установлення для Украiнськоi держави прийнятого морським флотом герба Володимира Великого (без Хреста)».

На самому iсторичному засiданнi Малоi Ради головував Михайло Грушевський. Стосовно герба була ухвалена лаконiчна постанова, мало схожа на закон: «У справi державного герба Украiни Мала Рада ухвалила: "Гербом Украiнськоi Народноi Республiки приймаеться знак Киiвськоi держави часiв Володимира Святого"».

Треба зазначити, що питання про герб Мала Рада розглядала другим, а першим був перехiд на григорiанський календар. Ним користувалася переважна бiльшiсть краiн свiту, а в УНР все ще дiяв успадкований вiд Росiйськоi iмперii давно застарiлий юлiанський календар, який вiдставав вiд григорiанського на 13 днiв.

Мала Рада ухвалила:

«1. Завести в Украiнськiй Народнiй Республiцi нове (григорiанське) числення часу з 16 лютого 1918 р. 16 число лютого рахувати першим числом мiсяця березоля (марта).

2. Одночасно з цим в Украiнськiй Народнiй Республiцi вводиться середньоевропейський час: 12 год. для Петроградського меридiану з 1 березоля нового стилю рахувати за 10 год. 52 хв. ранку i згiдно з цим в усiй Украiнськiй Народнiй Республiцi перевести стрiлки годинникiв.

3. Всякого роду обов’язання, котрi застае сей закон, продовжуються з 1 березоля на 13 день.

4. Всi питання, зв’язанi з переведенням в життя цього закону, мають вирiшуватися кожним мiнiстерством по приналежностi».

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 165–166.

До того часу на «новий стиль» вже перейшла Радянська Росiя, де згiдно з рiшенням уряду пiсля 31 сiчня 1918 року настало 14 лютого. Але на пiдконтрольних Бiлому руховi територiях до початку 1920-х рокiв зберiгався юлiанський календар, оскiльки бiлогвардiйцi вважали нелегiтимними рiшення як бiльшовицьких, так i украiнських властей. Деякi Православнi помiснi церкви, зокрема Росiйська та Сербська, досi користуються ним. Продовжуе жити за «старим стилем» i новоутворена Православна церква Украiни, де лише почалося обговорення можливостi переходу на григорiанський календар.




Першi авiалiнii в Украiнi


21 березня в Киевi на вiйськовому аеродромi Пост-Волинський (район сучасного аеропорту «Киiв» iменi Ігоря Сiкорського) здiйснив посадку австрiйський лiтак «Бранденбург» С.I. Ним керував екiпаж у складi льотчика Шитдгрубера та спостерiгача Егера, що виконував функцii штурмана. Так завершився технiчний рейс, який передував роботi першоi в свiтi мiжнародноi регулярноi лiнii авiапошти. А розпочався вiн о 9 годинi 20 березня на вiденському аеродромi Асперн. Першу посадку для дозаправки пальним лiтак здiйснив у Краковi, другу – у Львовi. Короткий свiтловий день не дозволив летiти далi, i екiпаж зупинився на ночiвлю. Наступного дня, здiйснивши ще одну посадку в Проскуровi (нинi Хмельницький), «Бранденбург» успiшно завершив перелiт за визначеним маршрутом. У повiтрi було подолано 1200 км.

Головною метою створення авiалiнii Вiдень – Киiв була оперативна доставка службовоi кореспонденцii та важливих державних паперiв, часто таемних. Вiдповiдали за ii дiяльнiсть Цiсарсько-Королiвськi повiтрянi сили Австро-Угорщини, зi складу яких для перевезень були видiленi двомiснi роззброенi лiтаки-розвiдники «Бранденбург» С.I та «Альбатрос» С.V. Керував лiнiею один з iнiцiаторiв ii створення вiйськовий льотчик А. Рафт.

Починаючи з 31 березня, рейси мiж Вiднем i Киевом стали здiйснюватися регулярно, у звичайному робочому режимi. Коли свiтловий день став довшим, лiтаки почали стартували о 5.30, а о сьомiй вечора вже завершували перелiт в кiнцевому пунктi призначення. Рейси виконували щоденно, за розкладом, який авiатори прагнули педантично витримувати. І загалом це iм вдавалося, попри технiчну недосконалiсть лiтакiв того часу та примхи погоди. Так, за першi 90 днiв роботи лiнii 80 рейсiв було виконано у повнiй вiдповiдностi до розкладу, i лише у десятьох випадках лiтаки запiзнилися через погану погоду.








Виявилося, що урядових паперiв потрiбно перевозити зовсiм небагато, i здебiльшого лiтаки стали доставляти звичайну поштову кореспонденцiю. Екiпажi вiдповiдали за свiй вантаж. Наприклад, службова iнструкцiя суворо вимагала у разi пожежi на борту «зробити все, щоби урятувати пошту, навiть, якщо треба скинути ii на землю». Лише врятувавши вантаж, екiпаж мав право зайнятися збереженням лiтака та навiть власних життiв.

Прихiд до влади в Украiнi Гетьмана Павла Скоропадського нiяк не позначився на роботi лiнii, i вона продовжувала успiшно функцiонувати. Скажiмо, киiвська газета «Вiдродження» 11 червня бадьоро звiтувала: «Мiж Вiднем i Киiвом улаштовано повiтряну пошту. Цю просторiнь в 1200 верств перелiтае аероплян на протязi 12 годин, коли поспiшний потяг потрiбуе на це 40 годин. Апарат i обслуга змiняються пiд час тоi iзди в Краковi, Львовi i Проскуровi». Можливо, в цьому повiдомленнi мiстилася неточнiсть: могло йтися не про замiну лiтакiв i екiпажу в промiжних пунктах маршруту, а про посадки для дозаправки пальним.

Так тривало до жовтня, коли почався процес розпаду Австро-Угорщини. Ця криза швидко призвела до закриття авiалiнii. Вона ж стала причиною того, що не вдалося розпочати рейси на лiнii Вiдень – Будапешт – Бухарест – Одеса.

За успiхами австрiйських союзникiв у справi повiтряних сполучень iз ревнiстю спостерiгали нiмцi, якi мали власнi плани в цiй галузi. Так, 14 липня мiнiстерство внутрiшнiх справ надiслало до МЗС та посла Альфонса Мумма листа, присвяченого саме цiй проблемi. Зокрема, дипломатiв просили «обережно прозондувати у Вiднi» питання щодо транзитних рейсiв нiмецьких лiтакiв у пiвденних напрямках. Крiм того, зверталася увага, що «деяких пунктiв без особливих труднощiв можна буде досягнути також через Польщу та Украiну. За дуже приблизними пiдрахунками, шлях до Константинополя через Польщу й Украiну лише на 10 % довший, нiж шлях через Австро-Угорщину». Окрему зацiкавленiсть викликала Одеса як транзитна точка на авiацiйних маршрутах, що планувалося прокласти на Кавказ i в Туреччину.

Нiмецьке МВС вважало, що украiнський уряд вже знайомий з повiтряними лiнiями, навiть мае досвiд iхнього розширення та краще нiж будь-який iнший може «зрозумiти значення цiеi справи». Щоб випередити можливих конкурентiв, дипломатам було рекомендовано «завчасно перешкодити украiнському уряду, якщо той захоче в майбутньому взяти в своi руки повiтряне сполучення з Одеси на Кавказ i Константинополь».

Дiйсно, в Украiнi вже був певний власний досвiд з налагодження повiтряних сполучень. Ще на початку 1918 року за iнiцiативою вiйськових авiаторiв у структурi Мiнiстерства пошт i телеграфу УНР було органiзовано вiддiл авiапошти. Передбачалося створити цiлу мережу повiтряних лiнiй та встановити з iхньою допомогою оперативний зв’язок мiж найважливiшими мiстами краiни.

Для цього вирiшили використовувати лiтаки зi складу Вiйськово-Повiтряного Флоту. Особливо приваблювала можливiсть залучити чотиримоторнi повiтрянi кораблi типу «Ілля Муромець», якi знаходилися на аеродромi у Вiнницi. Однак вони перебували в жахливому технiчному станi, а довести цi складнi машини до ладу у той час не було технiчноi можливостi. Тому польоти розпочали на одномоторних лiтаках iнших типiв.

У квiтнi «Вiйськово-науковий вiсник Генерального Штабу УНР» писав: «Мiж Киевом – Одесою та Киевом – Полтавою авiопошта вже функцiонуе. Законопроект про неi внесено до Центральноi Ради». Деякi подробицi про роботу авiалiнiй виклала киiвська газета «Вiдродження». Так, у випуску вiд 4 квiтня вона сповiстила: «Учора об 11 годинi ранку з аеродрому на Посту-Волинському, в присутностi вищих урядовцiв Мiнiстерства Пошт i Телеграфу, була вiдправлена друга авiопошта на Полтаву. З цею поштою пiшли всi часописи, що зараз виходять у Киiвi… В найблизчi часи мае бути розроблення авiо-шляхiв по лiнiям: Киiв – Одеса, Киiв – Полтава, Одеса – Миколаiв i т. и. Тим же робом – маеться притягти до перевозки пошти не тiльки легкi апарати, а також i кораблi "Муромцi", якi визначаються великою грузоподйомнiстю, а мiж близькими пунктами, як наприклад, Киiв – Житомир i др. навiть аеростати. Хоча останне не напевно, через те, що апарати повiтро-плавательного типа перш за все громоздкi а по 2) не так зручнi за для перельотiв, як для наглядання i коректировання. З боку вищоi "атаманщини" авiацii i повiтро-плавання – до авiо-пошти вiдношення дуже прихильне». 11 квiтня ця газета повiдомила, що в Мiнiстерствi «одзначено кiлька польотiв, за допомогою яких вдалося переправити велику кiлькiсть кореспонденцii. Повернулася повiтряна пошта з Винницi й Полтави. Готують повiтряну пошту в Катеринослав та Харькiв».

На жаль, наразi не знайдено документiв, якi б свiдчили, чи працювали цi внутрiшньоукраiнськi лiнii за часiв правлiння П. Скоропадського. Але гетьманський уряд придiляв досить велику увагу авiацii.

Так, iз вересня 1918 року активно обговорювалося питання органiзацii авiапошти мiж Киевом i Новочеркаськом – столицею самопроголошеноi козацькоi республiки Всевелике Вiйсько Донське, вiдносини з якою на той час вийшли на рiвень стратегiчного партнерства. У процесi переговорiв брали участь донськi представники Олександр Черячукiн, Володимир Лебедев, Юрiй Зiлов. 26 вересня посол козацького Дону в Украiнi генерал О. Черячукiн з Киева вiдправив головi свого уряду генераловi Африкану Богаевському телеграму i листа iз проханням дозволити органiзацiю авiапошти. Офiцiйний Новочеркаськ прихильно поставився до такоi пропозицii.

16 жовтня 1918 року iнспектор авiацii Харкiвського району полковник Тимофiй Гаусман телеграфував командировi 6-го Полтавського авiадивiзiону сотнику (капiтану) Леву Гриньову: «Телеграфним приписом голови авiацii13 2905, на мене покладено зобов’язання встановити лiнiю повiтропошти Киiв – Новочеркаськ засобами району… На виконання цього наказую термiново пiдготувати до роботи шiсть двохмiсних лiтакiв iз шiстьома льотчиками i двома спостерiгачами. Постам повiтропошти вашого дивiзiону по два лiтаки встати у Киевi, Лубнах i Полтавi. У цих мiсцях негайно приготувати примiщення, постам вибрати аеродроми, встановити намети, органiзувати малi бази, отримавши все необхiдне у парку. Цi авiазасоби повнiстю надiйдуть у вiдання начальника пошти… питання пошти надзвичайно термiнове й важливе».

13 Полковника Павла Самiйла.

Начальником i органiзатором повiтряноi пошти призначили полковника Романа Шоманського, який значився командиром 7-го Харкiвського авiадивiзiону. Проте виявилося, що для Р. Шоманського – вихiдця з польськоi родини спадкових дворян iз Волинi – служба в Украiнi була тiльки скороминущим епiзодом кар’ери, бо ще 28 вересня вiн прибув на службу до бiлогвардiйськоi Добровольчоi армii генерала Антона Денiкiна. Вiдтак, достеменних вiдомостей про початок функцiонування регулярноi лiнii авiапошти Киiв – Новочеркаськ наразi не виявлено. Вдалося з’ясувати, що 18 жовтня Украiнська Держава i Всевелике Вiйсько Донське пiдписали в Киевi «Умову вiдносно Поштово-Телеграфних зносин». Документ встановлював порядок обмiну поштовою кореспонденцiею залiзницями, грунтовими дорогами, «а коли виявиться можливiсть, також i водними та повiтряними шляхами». Проте менше нiж за мiсяць в Украiнi спалахнуло антигетьманське повстання, i подальшого розвитку iсторiя з лiнiею авiапошти мiж Киевом i Новочеркаськом не отримала.




Мирнi переговори Украiни з РСФРР


27 березня на засiданнi Ради народних мiнiстрiв УНР було розглянуто питання про «Проект ноти до Росii в справi миру» та доручено МЗС скласти ii текст. 30 березня украiнський уряд надiслав Раднаркому РСФРР телеграму з пропозицiею припинити стан вiйни та укласти договiр, яким врегулювати питання кордонiв та правових взаемовiдносин.

Передумови для укладання такого договору виникли пiсля пiдписання мiж РСФРР i краiнами Четверного союзу Брестського миру вiд 3 березня 1918 року. У його статтi VI було вказано: «Россия обязывается немедленно заключить мир с Украинской Народной Республикой и признать мирный договор между этим государством и державами Четверного союза. Территория Украины незамедлительно очищается от русских войск и русской Красной гвардии. Россия прекращает всякую агитацию или пропаганду против правительства или общественных учреждений Украинской Народной Республики».

У квiтнi уряди Украiнськоi Народноi Республiки та Радянськоi Росii розпочали попереднi консультацii та обмiнялися нотами з приводу майбутнiх мирних переговорiв. Але справа фактично пробуксовувала, i майже за мiсяць не вдалося домовитися навiть про мiсто проведення перемовин. Для обговорення цього та iнших питань, пов’язаних iз початком переговорiв, до столицi Украiни прибула бiльшовицька делегацiя на чолi з Християном Раковським, який брав участь у брестських перемовинах, а на початку наступного, 1919 року, очолив уряд УСРР. Та не встигла вона розпочати роботу, як у Киевi стався гетьманський переворот.

Здавалося, консервативно-правий Гетьманат i радикально-лiвий бiльшовицький режим роздiляли принциповi протирiччя, що повиннi були б зруйнувати сенс встановлення вiдносин мiж сторонами. Та натомiсть питання миру з РСФРР не лише залишилось актуальним, а й стало найбiльш прiоритетним у зовнiшньополiтичному курсi Украiни. Дмитро Дорошенко, що 20 травня очолив МЗС Украiнськоi Держави, писав iз цього приводу: «Замирення з Советською Росiею й улаштування з нею мирних вiдносин було головним з усiх завдань нашоi зовнiшньоi полiтики».

Першi кроки назустрiч одна однiй сторони зробили напрочуд легко. Скориставшись присутнiстю у Киевi росiйськоi делегацii, гетьманський уряд запропонував проводити переговори саме в украiнський столицi, i бiльшовики на це погодилися. Як пише Д. Дорошенко, вже 10 травня вiдбулася «перша нарада членiв росiйськоi й украiнськоi делегацiй у справi майбутнiх переговорiв». Мiсцем подальших перемовин був визначений колишнiй Педагогiчний музей, де ще два тижнi тому засiдала Центральна Рада.

Украiнську делегацiю очолив Сергiй Шелухiн, який вважався одним iз провiдних вiтчизняних юристiв, а в УНР у рiзний час обiймав посади генерального суддi та мiнiстра судових справ в урядi В. Голубовича. Його заступником став Ігор Кiстяковський – ще один вiдомий фахiвець в галузi права. До делегацii також увiйшли: Олександр Сливинський, Отто Ейхельман, Христофор Барановський, Адам Свiцин та Платон Линниченко. За довгий час перемовин склад делегацii зазнавав змiн. Наприклад, у вереснi І. Кiстяковського, який став мiнiстром внутрiшнiх справ Украiнськоi Держави, змiнив Петро Стебницький.

В делегацii РСФРР окрiм Х. Раковського значну роль вiдiгравав його заступник Дмитро Мануiльський. До роботи також залучалися: А. Борман, Н. Вейс, В. Гориневський, С. Одинцов, С. Холодовський та iншi. Пiд час переговорiв сторони утворювали рiзнi комiсii, зокрема полiтичну, змiшану вiйськову, фiнансову, економiчну, комунiкацiйну, культурну, юридично-редакцiйну.

Розташувалася росiйська делегацiя у другорядному готелi «Марсель» на Бiбiковському бульварi (ця будiвля на сучасному бульварi Тараса Шевченка збереглася, але зазнала значноi перебудови, пiсля реконструкцii з 2001 року тут розташований фешенебельний готель «Прем’ер Палац»). У той час вiн був добре вiдомий тим, що у номерах мiсцевi представницi найдавнiшоi професii приймали клiентiв. Бiльшовики були, м’яко кажучи, не в захватi вiд такоi «штаб-квартири». Якось украiнська розвiдка перехопила листа до Москви одного з членiв iхньоi делегацii, у якому той не просто лаяв готель останнiми словами, а вказував, що делегацiю там розмiстили навмисне для наруги.

Д. Дорошенко згадував, що Х. Раковський i Д. Мануiльський постiйно скаржилися йому «на свое помешкання i домагалися кращого. Але знайти в тодiшньому Киевi, переповненому до останньоi мiри, 30-40 вiльних кiмнат – це була не така-то легка справа. Скiльки я не клопотав, нiчого не вийшло. Та й те сказати наша адмiнiстрацiя не дуже-то й щиро старалася для таких "гостей" як большевики».

Безпосередньо переговори розпочалися 23 травня, в присутностi представникiв преси та небайдужоi публiки. Перше засiдання вiдразу продемонструвало, що легкiсть, з якою сторони домовилися про початок перемовин, залишилася далеко позаду. Про справу миру на цьому засiданнi взагалi не йшлося. З мiсця навскач С. Шелухiн вдався до демаршу. Як досвiдчений юрист, вiн зачепився за недосконалiсть документiв росiйськоi делегацii та висловив сумнiв, на що власне представники РСФРР мають повноваження: укладення миру чи перемир’я? Крiм того, С. Шелухiн наполягав на тому, що для ведення переговорiв потрiбно розумiти, «якi саме держави входять в склад Федеративноi Совiтськоi Республiки».

Судячи з протоколу засiдання, Х. Раковський намагався вiдмахнутися вiд наскоку С. Шелухiна та заявив: «Що торкаеться характеру переговорiв, то вiн рахуе, що се цiлком вияснено з попереднiх телеграм, якими обмiнялися Украiнська Держава i Совiтська Республiка. Там зовсiм точно зазначено все, що торкаеться сих переговорiв, так що можна лiчити, що уповноваження повиннi бути з’ясованi в зв’язку зо всiма дипломатичними документами, якi маються у обох сторiн. Питання про те, з яких держав складаеться Росiйська Соцiалiстична Федеративна Совiтська Республiка, вiдноситься до внутрiшнього устрою Росiйськоi Совiтськоi Федеративноi Республiки».

Але голова украiнськоi делегацii не збирався вiдступати. Особливу увагу вiн придiлив питанню про склад Росiйськоi Федерацii, зазначивши, що «необхiдно мати у даному разi певнi вiдомостi, з яким складом республiки ведеться справа, по тiй причинi, що до украiнського уряду вступив цiлий ряд заяв од Бiлорусii, Кавказу, Чорноморщини, Донщини, Сибiру, щоби iх при цих переговорах не уважали за членiв Росiйськоi Держави. Через це зараз, вступаючи в мировi переговори, треба знати, хто тут буде суб’ектом права».

С. Шелухiн зовсiм не блефував. Наприклад, 21 травня украiнський уряд отримав заяву вiд нещодавно прибулого посольства з Дону на чолi з генерал-майором Володимиром Сидорiним. У нiй iшлося про те, що проголошений 2 листопада 1917 року у Владикавказi Пiвденно-Схiдний Союз козацьких вiйськ, горцiв Кавказу i вiльних народiв степiв – окрема вiд РСФРР «суверенна держава», яка не визнае бiльшовицького уряду i веде проти нього вiйну. Необхiдно вiдзначити, що на той момент Пiвденно-Схiдний Союз через внутрiшньополiтичнi проблеми його учасникiв (Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, Уральське козацькi вiйська, калмики, гiрськi народи Кавказу й Закавказзя), а також бiльшовицьку експансiю де-факто припинив iснування, навiть не вийшовши зi стадii формування. Однак офiцiйного рiшення про його розпуск не iснувало, а iдея створення крайовоi федерацii зберiгала певну популярнiсть у середовищi росiйського козацтва. Тому посольство В. Сидорiна виступило вiд iменi цього вiртуального утворення на пiдставi того, що представляе iнтереси найбiльшоi частини Союзу – Вiйська Донського.

Таким чином, перше засiдання украiнсько-росiйськоi мирноi конференцii тривало менше години, а перемовини вже фактично зайшли в глухий кут. Сторони вирiшили розiйтися та подати своi пропозицii у письмовiй формi.

Наступного дня делегацii зустрiлися знову, але теж далеко не просунулися. Вони продовжували сперечатися навколо вчорашнiх питань, обмiнювалися досить жорсткими заявами, причому вже Х. Раковський висказував претензiй до оформлення повноважень украiнськоi делегацii.

Лише 25 травня з повноваженнями так-сяк розiбралися, а також прийняли заяву Х. Раковського про юридичну природу РСФРР, у якiй, зокрема, було наголошено: «…Субъектом международного права является Социалистическая Федеративная Советская Республика в ее целом». Пiсля цього нарештi дiйшли до головноi справи, i С. Шелухiн виголосив «Умови Украiнськоi Держави, за яких мали продовжуватись переговори про перемир’я»:

«1. Совiтськi вiйська повиннi негайно одiйти за демаркацiйну лiнiю, вказану для них на прикладенiй при цiм мапi (синiми чорнилами). Нiмецько-украiнськi вiйська розташуються не переходючи демаркацiйноi лiнii, вказаноi для них на тiй же мапi (червоними чорнилами). Вiйськовi операцii совiтських вiйськ на фронтах повиннi бути припиненi, про що мусить бути негайне розпорядження.

2. Всiм украiнцям i громадянам Украiнськоi Держави, що мають дозвiл вiд украiнського уряду, совiтський уряд повинен дати повну волю переiхати з Росii на Украiну з усiм iх майном, не виключаючи грошей, процентних паперiв, i взагалi з капiталами, i допомагати iм в переiздi транспортними засобами.

3. Вагони та паровози, що забранi на Украiнi та перегнанi з неi, повиннi бути негайно i не далi, як на протязi двох тижнiв, поверненi Украiнi i доставленi на ii територiю до рук украiнського народу.

Украiнський уряд на пiдставах взаемностi заводить своiх представникiв для захисту iнтересiв украiнцiв в Росiйськiй Совiтськiй Республiцi».

Мирнi переговори мiж Украiнською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи i стенограми пленарних засiдань: Збiрник документiв i матерiалiв / Упорядники: О. І. Лупандiн, І. В. Ралле, Л. В. Яковлева. – К. – Нью-Йорк – Фiладельфiя: Видавництво М. П. Коць, 1999. – С. 297–298.

Можливо, ленiнськi посланцi очiкували значно бiльших вимог, тому почуте не викликало у них суттевих заперечень. Наприклад, у стенограмi засiдання зазначено, що з приводу першого пункту Х. Раковський сказав: «…Ми цiлком iдемо назустрiч украiнськiй мирнiй делегацii, вважаючи, що конечною умовою переговорiв спокiйних, дiлових i серйозних е перемир’я. Я прохаю тiльки дати нам можливiсть, спiльно з вiйськовими експертами, освiдомитися о тiй демаркацiйнiй лiнii, котру Ви нам пропонуете».

Загалом сторони трохи придивилися одна до одноi, i напруження, що так вiдчувалося у першi два днi перемовин, суттево знизилося. Навiть тон промовцiв став значно м’якiшим. Так, пiсля коментарiв Х. Раковського до украiнських вимог С. Шелухiн сказав: «Я з великою приемнiстю мав честь вислухати Вашi заяви i бачу, що справдi у нас переговори про перемир’я налагоджуються».

В подальшому напруга то збiльшувалася, то знову спадала. Найбiльш палкi суперечки точилися з приводу демаркацiйноi лiнii, яку запропонувала украiнська сторона з урахуванням територiй, зайнятих вiйськами Центральних держав та Украiни. Всi розумiли, що в подальшому вона стане основою для визначення кордону мiж державами, i росiйськi представники вважали, що Украiна зазiхае на сотнi верст iхньоi територii.

Цю проблему обговорювала змiшана вiйськова комiсiя, що нiяк не могла дiйти згоди. Не краще йшли справи i на пленарних засiданнях. Так, 31 травня бурхлива дискусiя сталася мiж С. Шелухiним i Х. Раковським. Наприклад, вiдгукуючись на реплiку голови росiйськоi делегацii, щодо його точки зору на те, як саме повинна проходити демаркацiйна лiнiя, С. Шелухiн сказав: «Це все одно, яку лiнiю прийняти як основу. Вiд одноi лiнii прийдеться одступити в один бiк, вiд другоi – в другий бiк для компромiсу. Я мiркую, що, коли iде рiч про компромiснi лiнii, то буде вироблена нова якась, не на усiх пунктах, а в тих, де можливi тi компромiси». Дискусiя продовжувалася, i в черговому своему виступi Х. Раковський наголосив: «…Не безразлично, какую линию мы принимаем за основу, а если я говорю, что эта линия во многих местах расходится на сотни верст, то я это говорю не без оснований. В Вашей демаркационной линии требуется 14 уездов, треть Донской области и 3 миллиона населения».

Далi сторони продовжували вiдстоювати своi погляди i через деякий час самi почали плутатися, про якi саме лiнii ведуть мову. Так, у стенограмi засiдання зафiксоване питання С. Шелухiна: «Я, вибачте, не зрозумiв: Вашу лiнiю чи нашу?» На що Раковський: вiдповiв: «Это Ваше, оно стало нашим после того, как оно было Вашим».

Не досягнувши якогось конструктивного рiшення, делегати в черговий раз вiдправили це питання на доопрацювання у змiшану комiсiю. Але остаточно демаркацiйну лiнiю так i не було визначено протягом усього переговорного процесу.

У сторiн все ж було достатньо приводiв, щоб прагнути досягти угоди хоча б про тимчасове перемир’я. На бiльшовикiв тиснули умови Брестського миру. До того ж, нiмецькi й австро-угорськi вiйська просунулися далi меж Украiни, окреслених в Третьому Унiверсалi Центральноi Ради – вони зайняли частину Курськоi, Воронезькоi губернiй, Областi Вiйська Донського i навiть Кубанськоi областi (Таманський пiвострiв). Крiм того, в Росii розгорталася громадянська вiйна, i уряд Ленiна був вкрай зацiкавлений у стабiлiзацii ситуацii на кордонi з Украiною. Гетьманату пiдтримка Центральних держав давала суттевi важелi, щоб домагатися вигiдних для себе умов. Але нiхто не мiг сказати, як довго можна буде спиратися на таких потужних союзникiв, тому треба було скористатися можливiстю i досягнути максимально можливого у вiдносинах з РСФРР. Тому, попри всi розбiжностi, вже 2 червня украiнська делегацiя пiдготувала проект договору про перемир’я, який назвала «Тимчасова згода мiж владою Украiнськоi Держави i совiтською владою на час заключення мирного договору». Свiй варiант аналогiчного документу запропонувала i росiйська делегацiя. Щоб виробити остаточний текст договору, сторони утворили змiшанi комiсii.

Їхня робота завершилася успiшно, i 12 червня договiр було винесено на сьоме пленарне засiдання мирноi конференцii. З обговоренням його пунктiв сторони впоралися менш нiж за чотири години, i надвечiр пiдписали цей важливий документ.

«Договiр, утворений мiж Украiнською Державою та Росiйською Соцiалiстичною Федеративною Совiтською Республiкою 12 червня 1918 р. в м. Киевi.

Уповноваженi представники урядiв: Украiнськоi Держави: голова украiнськоi мировоi делегацii генеральний суддя Сергiй Павлович Шелухин, заступник голови секретар Ігор Олександрович Кiстяковський; члени делегацii: Христофор Антонович Барановський, Платон Констянтинович Линниченко, iнженер Адам Олександрович Свiцин, отаман Олександр Володимирович Сливинський i професор Отто Оттович Ейхельман, з одного боку, i Росiйськоi Соцiалiстичноi Федеративноi Совiтськоi Республiки Християн Георгiевич Раковський та Дмитро Захарович Мануiльський, з другого боку, зiбравшись в м. Киевi для утворення мiж названими двома незалежними державами договору про мир, 12 червня 1918 р. установили на час ведення мирових переговорiв i прийняли нижче поданi попереджаючi, але ж не обов’язковi для договору про мир, такi умови:

1. По згодi обох сторiн боевi операцii припиняються на всьому фронтi на весь час ведення мирових переговорiв мiж Украiнською Державою та Росiйською Соцiалiстичною Федеративною Совiтською Республiкою. Там, де боевi операцii ще не припинено, негайне припинення iх установляеться мiсцевим командуванням шляхом вiдповiдного порозумiння.

2. Уряди Украiнськоi Держави та Росiйськоi Соцiалiстичноi Федеративноi Совiтськоi Республiки беруть на себе обов’язок, на пiдставах взаемностi, не робити перепон i дати волю i можливiсть громадянам тiеi i другоi держави, по можливостi без пересадок, переiхати в свою вiтчизну, – росiянам в Росiю, а украiнським громадянам на Украiну з iх майном, за винятком краму, з процентними паперами i коштовними речами, а також з готовими грошима в сумi не звише 10000 крб. На одну людину i окрiм цього 2000 крб. на кожного члена з сiм’i тоi людини з тим, що вся сума готових грошей на одну сiм’ю не повинна перевищувати 20000 крб. Перевоз готовими грошима звише 20000 крб., але ж не бiльше 100000 крб. допускаеться при умовi, коли украiнський консул, установивши, що перевищення суми 20000 крб. е наслiдком лiквiдацii майна, доведе до вiдома совiтськоi влади вiдносно суми, яка перевозиться, зазначаючи, що перевищення 20000 крб. е наслiдок лiквiдацii майна.

Кожнiй з сторiн, якi договорюються, даеться право обмежувати i забороняти ввiз i вивiз закордонноi валюти. Посвiдчення про громадянство видаються представниками (див. п. 4 сих умов) Держав по належностi i, в мiру видачi сих посвiдчень, списки подаються до вiдома урядiв по належностi.

Для переiзду призначуються шляхи: через Оршу – Гомель, Брянськ – Конотоп, Брянськ – Ворожба, Курськ – Ворожба, Курськ – Харкiв, Єлець – Валуйки, Ворожба – Валуйки, Воронiж – Камiнська, Царицин – Лиха, Тихорiцька – Ростов, Єйськ – Ростов.

В першу чергу повинно перевозити военнополонених обох держав, що евакуюються з центральних держав, та женщин i дiтей, у яких не стало батькiв.

3. а) Обидвi сторони, якi договорюються, вживають всiх заходiв для вiдновлення обопiльного користування i обмiну залiзничим руховим составом на пiдставах, зазначених в росiйських залiзничих погодженнях та правилах, якi iснували до 7 листопада 1917 р. з тими в них змiнами, якi будуть виробленi мiж вiдомствами шляхiв обох сторiн.

б) 3 огляду на те, що пiд час вiйни руховий состав було перегнано з залiзниць Украiнськоi Держави за лiнiю фронту на залiзницi Совiтськоi Республiки, остання бере на себе обов’язок передати негайно Украiнськiй Державi залiзничий руховий состав в кiлькостi, в термiни i на умовах, якi будуть виробленi згодою мiж вiдомствами щляхiв.

в) Для сеi мети утворюеться негайно комiсiя з представникiв вiдомств шляхiв обох держав для негайного розгляду i вжитку заходiв до постепенноi передачi на залiзницi Украiнськоi Держави рухового состава по п. "б".

г) Одночасно з виконанням умов, зазначених в п. "а", "б" i "в", обидвi сторони, якi договорюються, приймають негайно необхiднi мiри для вiдновлення телеграфних, поштових i пасажирсько-залiзничих зносин.

д) Лiквiдацiя i докладний розрахунок за тимчасове користування руховим составом будуть зробленi в порядку i на пiдставах, якi будуть установленi в мировiм договорi.

4. Уряди обох держав на пiдставах взаемностi заводять в Украiнськiй Державi i Росiйськiй Республiцi своiх представникiв – консулiв та комiсарiв для оборони iнтересiв своiх громадян.

5. Украiнська i росiйська спiлки Червоного Хреста негайно вживають заходiв для полегшення проiзду военнополоненим з громадян обох держав i для органiзацii допомоги iм в дорозi.

6. Обидвi держави [з]обов’язуються одночасно з припиненням боевих дiй, на час ведення мирових переговорiв вжити потрiбних заходiв до найскорiйшого установлення можливого тимчасового товарообмiну для задоволення необхiдних бiжучих потреб кожноi з сторiн в певних продуктах. Для сього буде утворено в тижневий од пiдпису сього строк мiшану комiсiю з представникiв сторiн на паритетних пiдставах, яка вiзьметься за розгляд i вирiшення в ходi спiшностi операцii товарообмiну по кожному окремому заявленому сторонами домаганню.

Комiсiя повинна в першу чергу взяти на увагу, що цiлу низку грузiв через вiйськовi операцii не було доставлено сторонами обопiльно. Обидвi держави [з]обов’язуються вжити заходiв до негайного розслiду сього питання i можливого урегулювання його.

7. Обидвi держави негайно приступають до переговорiв про утворення мирового договору.

Сей договiр складено й пiдписано на двох мовах – украiнськiй i росiйськiй.

Голова украiнськоi мировоi Председатель русской мирной

делегацii, генеральний суддя: делегации:

Сергiй Павлович Шелухин Х. Раковский

Іг. Кiстяковський Д. Мануильский

О. Ейхельман, П. Линниченко

X. А. Барановскький, А. Свiцин

О. Сливинський».

Мирнi переговори мiж Украiнською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи i стенограми пленарних засiдань: Збiрник документiв i матерiалiв / Упорядники: О. І. Лупандiн, І. В. Ралле, Л. В. Яковлева. – К. – Нью-Йорк – Фiладельфiя:

Видавництво М. П. Коць, 1999. – С. 299–301.

Виходячи з умов договору, 22 червня украiнський уряд ухвалив постанову про органiзацiю генеральних консульств Украiнськоi Держави у Москвi та Петроградi, а також консульських агентств в Архангельську, Воронежi, Владивостоцi, Казанi, Курську, Тулi, Пензi, Саратовi, Самарi, Царицинi, Томську, Омську та iнших мiстах Росii. В Украiнi теж були вiдкритi росiйськi генеральнi консульства у Киевi, Харковi, Одесi та консульськi агентства у Житомирi, Кам’янцi-Подiльському, Полтавi та Чернiговi.

Переговори у Киевi продовжилися. На них обговорювалася низка питань, зокрема, налагодження економiчних взаемовiдносин, поштового зв’язку, врегулювання питань громадянства та особистих майнових прав. Так, 7 липня на засiданнi пiдкомiсii з товарообмiну домовилися про поставки важливих для обох краiн товарiв. Передбачалося, що за два мiсяцi Украiна надасть РСФРР по 2 млн пудiв вугiлля та коксу, 750 тис. пудiв чавуну, 100 тис. пудiв залiзничних рейок. В той же час Росiя мала поставити 100 тис. пудiв бензину, нафти, мастил, таку ж кiлькiсть рiзного паперу, 2 тис. вагонiв лiсу, на 1 млн крб. цементу, а також електротехнiчне обладнання та одяг для гiрникiв.

25 липня сторони домовилися щодо подiлу майна та боргiв Росiйськоi iмперii, прийнявши принцип подiлу у вiдповiдностi до процентного спiввiдношення населення Украiни до населення колишньоi Росii. Та фактична реалiзацii цих угод не вiдбулася.

Але чи не найбiльшу увагу на переговорах сторони придiлили встановленню державних кордонiв. Ця проблема стала каменем спотикання у дискусiях мiж членами делегацiй. Украiнська сторона вибудувала свою позицiю на пiдставi етнографiчного принципу, а також економiчних, географiчних та полiтичних чинникiв. На погляд бiльшовикiв, такий пiдхiд не враховував iхне улюблене «самовизначення народiв», i вони вважали, що встановлювати кордони треба у вiдповiдностi з волею населення.

Полемiка мiж сторонами була гострою, та все ж 22 червня вони спромоглися ухвалити компромiсну спiльну заяву, у якiй зазначили, що «обидвi делегацii заявляючи, що при визначеннi кордонiв будуть однаково рахуватися з полiтичними, економiчними та iншими iнтересами народiв взагалi i опиратися на етнографiчному принциповi, виходячи з нього, згiднi встановити державний кордон договором про мир, причому в окремих зазначених в тiм договорi спiрних мiсцевостях, i в зазначений в тiм же договорi термiн обидвi сторони згоднi розпочати органiзоване i вiльне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону в тих мiсцевостях. Запитання повинно вiдбуватися пiд контролем змiшаних украiно-росiйських комiсiй пiсля ратифiкацii договору i при умовi увiльнення спiрних мiсцевостей вiд вiйськ як одноi, так i другоi сторони».

Та в подальшому сторони дiйшли згоди лише щодо пiвнiчноi дiлянки кордону Украiни: Вигоновське озеро – Чернiгiвська губернiя, далi по адмiнiстративнiй межi Чернiгiвськоi губернii до Орловськоi губернii. Бiльше просунутися в цьому найважливiшому питаннi виявилось неможливим. Як слушно зазначив Д. Дорошенко: «Прелiмiнарний мир був найбiльшим i властиво одиноким успiхом в украiно-росiйських переговорах».

У спогадах Д. Дорошенка е ще один цiкавий момент щодо цих перемовин. Вiн писав: «…Большевицькi делегати старалися просто затягти переговори, пускаючись на рiзнi штуки. Придивившись добре до експансивноi, нервовоi вдачi С. П. Шелухина й спостерiгши, як палко реагуе вiн на уваги, якi зачiпають достоiнство й повагу Украiнськоi Держави, маестат ii суверенностi й незалежностi, вони умисне, коли iм було треба, – старалися подратувати С. П. Шелухина, щоб викликати iнцидент i зiрвати засiдання».

Треба взяти до уваги, що у той час бiльшовики взагалi прагнули до свiтовоi революцii, а переворот у Росii розглядали лише як ii початок. Фактично, i Брестський договiр, i тим бiльше мирнi переговори з Украiнською Державою для них мали лише тактичне значення, та дали змогу припинити бойовi дii на захiдному напрямку i вивiльнити сили для ведення громадянськоi вiйни на територii самоi Росii.

Виходячи зi своiх стратегiчний iнтересiв, уряд В. Ленiна не збирався вiдмовлятися вiд iдеi встановлення в подальшому радянськоi влади в Украiнi. Брестський договiр заважав бiльшовикам дiяти вiдкрито, але вони намагалися використовувати всi можливостi для досягнення своеi мети. Певнi ресурси для цього вони знайшли i у киiвських переговорах.

Так, начальник Штабу Гетьмана Борис Стеллецький згадував, що бiльшовики використовували свою мiсiю у Киевi «заради агiтацiйних та iнформацiйних цiлей… Були хвилини, коли остаточно приймалися рiшення перервати усi зносини з цiею делегацiею й запропонувати iй виiхати, але у ту рiшучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фiгура Мумма i вiн наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до вiдкриття вiйськових дiй мiж Украiною та Радянською Росiею, до якоi Украiна не була пiдготовлена, а нiмецькi вiйська на Украiнi знаходяться зовсiм не для того, аби вести вiйну з Росiею через самостiйнiсть Украiни. Мумм нагадував, що в Москвi знаходиться нiмецький посол, вiдповiдно Нiмеччина вважае Радянську Росiю в числi своiх друзiв, а не ворогiв».

В жовтнi були викритi двi бiльшовицькi органiзацii в Киевi та Одесi. Вiдбулися арешти, i з допитiв затриманих стало вiдомо про iхнiй зв’язок з делегацiею РСФРР та лiвими дiячами УНР. Були також даннi, що Х. Раковський i Д. Мануiльський контактують з В. Винниченком iз приводу пiдготовки антигетьманського повстання. Останнiй пiдтверджуе це у «Вiдродженнi нацii» та вказуе, що керiвники бiльшовицькоi делегацii «узгоджували пiддержувати нас не активно, а усиленням своеi розвiдочноi дiяльности на фронтах, щоб тим притягати увагу нiмецько-гетьманських вiйськ. Вони з’обов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою украiнською владою й абсолютно не втручатись у внутрiшнi справи Украiнськоi Самостiйноi Народньоi Республiки. З свого боку ми обiцяли легалiзацiю комунiстичноi партii на Украiнi».

Врештi-решт, 3 жовтня украiнська сторона зробила на перемовинах жорстку заяву, у якiй наголосила, що «совiтська влада» веде переговори лише для того, щоб перед Центральними державами «утворити видимiсть, нiбито вона хоче виконати 6 пункт договору» (тобто, Брестського миру вiд 3.03.1918. – Авт.). Крiм того, у цiй заявi було запропоновано розглянути черговий варiант кордону та наведенi конкретнi пропозицii. Дати вiдповiдi бiльшовикiв запрошували на засiдання 7 жовтня. «Украiнська мирова делегацiя сподiваеться, що росiйська делегацiя на дiлi доведе, що вона дiйсно бажае не затягати переговорiв, а закiнчити iх мировим договором в найскоршiм часi на користь обох народiв i держав», – говорилося у кiнцi заяви.

Але делегацiя Х. Раковського знову почала ухилятися вiд конкретноi вiдповiдi та вдалася до дипломатичних маневрiв для затягування переговорiв. Тодi украiнська сторона фактично оголосила ультиматум та заявила, що «буде ждати конкретноi вiдповiдi в справi предложеноi росiйсько-украiнськоi межi до зазначеного часу. Коли ж у понедiлок 7 жовтня 1918 р. такоi вiдповiдi вiд росiйськоi мировоi делегацii не буде, то украiнська мирова делегацiя буде змушена признати, що дальше продовження мирових переговорiв з Росiею на киiвському грунтi стало неможливим, i що через те мировi переговори мусять перерватися до вибору iншого моменту i бiльш слушних умов для закiнчення справи».

Та в черговий раз вiд бiльшовикiв конкретики не дочекалися. Замiсть того вони попросили перерви для отримання нових iнструкцiй з Москви. На цьому переговори перервалися i бiльше не поновлювалися.




Похiд вiйськ УНР пiд командуванням Петра Болбочана…

на Крим. Пiдняття украiнських прапорiв на Чорноморському флотi


22 квiтня частини Армii Украiнськоi Народноi Республiки, подолавши оборону бiльшовикiв на Чонгарi, вступили на територiю Кримського пiвострова.

Вiдповiдно до Третього Унiверсалу вiд 20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила Украiнську Народну Республiку без включення до неi Криму. Мешканцi пiвострова мали самi вирiшувати свою подальшу долю. Та з плином часу украiнський полiтикум переконався у стратегiчнiй необхiдностi приеднання Криму i встановлення контролю над Чорноморським флотом. Вiйськовий мiнiстр УНР Олександр Жуковський писав у щоденнику: «Республiка без Криму, особливо без морськоi бази, як народжена дитина без серця, не може жити». Майбутнiй Гетьман Павло Скоропадський також послуговувався яскравими метафорами – вiд називав Украiну без Криму «тулубом без нiг».

В лютому 1918 року УНР пiдписала Брест-Литовський мирний договiр iз Центральними державами. Нiмецькi та австро-угорськi вiйська почали наступ в Украiну. При цьому вони офiцiйно виступали союзниками УНР у боротьбi проти бiльшовикiв. Наприкiнцi березня нiмецький Генштаб ухвалив остаточне рiшення про захоплення Кримського пiвострова та Чорноморського флоту.

10 квiтня командувач Окремоi Запорiзькоi дивiзii Армii УНР отаман Олександр Натiев, перебуваючи у Харковi, отримав таемний наказ вiйськового мiнiстра УНР. Зi складу дивiзii необхiдно було видiлити двi групи. Перша – Кримська – пiд командуванням полковника Петра Болбочана мала наступати на Крим, щоб визволити його до приходу нiмцiв, встановити контроль над Чорноморським флотом i вiйськовим майном кримських портiв. Друга група, якою командував отаман Володимир Сiкевич, отримала назву Слов’янська. Вона мала звiльняти вiд бiльшовикiв Донбас.

До складу Кримськоi групи увiйшли 2-й Запорiзький пiший полк, 1-й Запорiзький полк кiнних гайдамакiв iменi Костя Гордiенка, автопанцерний, кiнно-гiрський i важкий гарматний дивiзiони, iнженерний курiнь. Загалом понад 9 тисяч вiйськових, 50 кулеметiв, 6 легких i 4 важких гармати, 12 бронеавтомобiлiв, 2 бронепоiзди.

Водночас на Крим наступали й нiмцi. Це був 52-й армiйський корпус генерала пiхоти Роберта Коша. На рiзних етапах операцii вiн налiчував вiд 30 до 50 тисяч вiйськових. Нiмцi знали про iснування «конкурентiв» у виглядi групи Болбочана. Та вочевидь, iм було складно правильно запам’ятати прiзвище украiнського военачальника. Тож у документах нiмецького командування полковник Болбочан перетворився на «General Raubautschau».

Сили бiльшовикiв у Криму нараховували до 30 тисяч вiйськових, з яких боездатними були менше половини. На озброеннi вони мали понад 100 кулеметiв, бiльше 30 гармат, кiлька бронеавтомобiлiв, 3 бронепоiзди.

18 квiтня нiмецькi вiйська прорвали оборону бiльшовикiв на Перекопi та вступили до Криму.

21 квiтня Кримська група Петра Болбочана пiдiйшла до бiльшовицьких укрiплень на Чонгарi. Наступноi ночi 20 бiйцiв 2-го Запорiзького пiшого полку за пiдтримки двох бронепоiздiв раптовим наскоком захопили залiзничний мiст через Сиваш, не давши змоги висадити його у повiтря. Бiльшовикам залишалося тiльки швидко вiдступати вглиб Криму, аби з тилу iм не вдарили нiмецькi вiйська.

Надвечiр 22 квiтня украiнцi вступили до Джанкоя, на той час вже зайнятого нiмцями. Звiдси Петро Болбочан направив одну частину своiх вiйськ на Євпаторiю, iншу – на Феодосiю, а сам з основними силами вирушив на Сiмферополь.

Деякi украiнськi воiни висловлювали нерозумiння, навiщо iм воювати за «татарську землю». Командування змогло переконати iх аргументом, що Украiнi потрiбна «Чорноморська фльота». До речi, уряд УНР наперед призначив комендантом Севастопольськоi фортецi й тимчасовим командувачем Чорноморського флоту капiтана 2-го рангу Миколу Мiсникова.








23 квiтня украiнцi розбили бiльшовикiв на станцii Сарабуз (нинi вiдомiй як Гвардiйське), а вранцi наступного дня визволили Сiмферополь, випередивши нiмецькi вiйська на кiлька годин. Як згадував сотник Борис Монкевич: «Нiде по всiй Украiнi не зустрiчали украiнського вiйська з таким ентузiазмом, з такими овацiями i з таким захопленням, як робило це населення Сiмферополя. Всi вулицi були декорованi квiтами й переповненi публiкою, яка радiсно вiтала Болбочана». 25 квiтня було визволено Бахчисарай, а передовi загони украiнських вiйськ вийшли на пiдступи до Севастополя (село Черкез-Кермен, нинi зникле). Тогочасна бiльшовицька преса з острахом згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана» i повiдомляла про велику винагороду за його голову. Хоча, звичайно, «генералом» Петро Болбочан не був, адже в росiйськiй царськiй армii дослужився тiльки до капiтана, за деякими даними – до пiдполковника.

Тi, хто знав П. Болбочана особисто, залишили чимало яскравих свiдчень про нього. Наведемо кiлька характерних прикладiв.

Письменник Борис Антоненко-Давидович: «Цей стрункий полковник з французькою борiдкою… мав, певно, в своiх жилах домiшок молдавськоi кровi, бо зовнi скидався бiльше на молдаванина чи навiть француза, нiж на украiнця… Вiн був завжди у френчi та кашкетi англiйського зразка».

Сотник Борис Монкевич: «Болбочан був одною з яскравiших постатей в цiлому корпусi. Великий органiзатор i здiбний стратег… В боях показав себе дiйсно талановитим полководцем. У нiякiм положенню i в жодних умовинах вiн не тратив здiбностi орiентуватися… Завжди був у найнебезпечнiших мiсцях, чим викликав пiдйом духу у Запорожцiв».

Генерал Володимир Посторонкiн: «Великолепный боевой офицер. Являлся душою всего Запорожского корпуса».

Пiд час Кримського походу група Болбочана поповнилися значною кiлькiстю добровольцiв iз мiсцевого населення. Саме в бою з украiнськими вiйськами й татарсько-турецькими добровольчими формуваннями пiд Сiмферополем загинув бiльшовик Борис Жаданiвський. Найбiльше вiн вiдомий тим, що в груднi 1905 року керував повстанням саперiв на Галицькiй площi Киева (зараз площа Перемоги). За радянських часiв стверджувалося, буцiмто вiн «героiчно полiг у бою з iноземними iнтервентами» – тобто, з нiмцями.

Проте нiмецьке командування почало вимагати припинення украiнського наступу, погрожуючи застосуванням сили. 26 квiтня нiмецькi вiйська за наказом генерала Роберта Коша оточили мiсця дислокацii Кримськоi групи. Полковниковi Болбочану оголосили ультиматум: негайно скласти зброю, залишити все вiйськове майно, розпустити добровольчi загони i виiхати з Криму на правах цивiльних iнтернованих. Своi вимоги генерал Р. Кош обгрунтував тим, що згiдно з умовами Брест-Литовського мирного договору Крим не належить до територii Украiни.

Вiйськове мiнiстерство УНР не бажало зайвих ускладнень у вiдносинах з Нiмеччиною. Вони й так були вкрай напруженi – до гетьманського перевороту i падiння УНР залишалося три доби! Фактично, офiцiйний Киiв самоусунувся вiд вирiшення проблеми i заявив, що «абсолютно нiчого не знае про Кримську групу i жодних завдань для операцiй у Криму нiякому вiддiловi не давало; Украiнський Уряд рахуе Крим цiлком самостiйною державою» (малася на увазi Кримська Народна Республiка – держава кримських татар).

Петро Болбочан не хотiв залишати Крим. На випадок збройного зiткнення з нiмцями вiн навiть розробив смiливий план: прорватися на Керченський пiвострiв i зайняти оборону у найвужчому мiсцi – на Ак-Монайському перешийку мiж Арабатською i Феодосiйською затоками, розраховуючи при цьому на пiдтримку мiсцевого населення i козакiв iз Кубанi.

Генерал Р. Кош бажав уникнути зiткнення. Вiн попередив: «Збройний конфлiкт завдасть найбiльшоi шкоди Украiнськiй республiцi, оскiльки вона втратить найкращi кадри свого вiйська». Зрештою, о 2-й годинi ночi 27 квiтня вiйськовий мiнiстр УНР Олександр Жуковський, пiсля наради з Михайлом Грушевським i головою уряду Всеволодом Голубовичем, телефоном вiддав наказ про негайний вiдхiд украiнських частин з Криму.

Вiдступ групи П. Болбочана до Мелiтополя пройшов у повнiй бойовiй готовностi, з озброенням, технiкою i бронепоiздами. Останнi украiнськi вiйськовi були виведенi з Криму до 10 травня 1918 року. На той час УНР вже не iснувало. При владi в Киевi був Гетьман Павло Скоропадський.

Кримська операцiя Петра Болбочана стала видатною перемогою украiнськоi зброi. Проте вона перетворилася на тяжку полiтичну поразку. Було втрачено найбiльш реальну за весь перiод Украiнськоi революцii можливiсть приеднання пiвострова до Украiни. Якби керiвництво УНР дiяло бiльш далекоглядно i рiшуче, Крим мiг стати украiнським вже з весни 1918 року.

Станом на квiтень 1918 року ЧФ перебував пiд контролем бiльшовикiв та iхнiх спiльникiв. Вiн складався з 8 лiнiйних кораблiв, 4 крейсерiв, 6 гiдрокрейсерiв, 27 мiноносцiв, 17 пiдводних човнiв, 5 канонерських човнiв, 6 мiнних загороджувачiв, а також кораблiв спецiального призначення та допомiжних суден. Особовий склад налiчував 6677 вiйськових морякiв. Це було вдесятеро менше, нiж рiк тому.

Похiд украiнських вiйськ П. Болбочана став каталiзатором ще однiеi важливоi подii в Криму – пiдняття прапорiв Украiни на кораблях Чорноморського флоту.

У 20-х числах квiтня моряки дiзналися про наближення Кримськоi групи Армii УНР до Севастополя. Командувач Чорноморським флотом вiце-адмiрал Михайло Саблiн (до речi, уродженець Севастополя) оголосив: «Всi кораблi, портове майно i укрiплення, якi знаходяться на узбережжi, е власнiстю Украiнськоi Народноi Республiки. Тому скрiзь де треба, наказую пiдняти украiнський прапор». Моряки готувалися зустрiти украiнську армiю, але Кримська група так i не дiйшла до Севастополя. Натомiсть, на пiдступах до мiста з’явилися нiмецькi вiйська. Пiд впливом цiеi тривожноi звiстки навiть вщухла давня ворожнеча мiж «братвою» (матросами) i «драконами» (офiцерами).

Побоюючись, що нiмцi захоплять флот, вiце-адмiрал М. Саблiн 29 квiтня – ще нiчого не знаючи про гетьмаський переворот у Киевi – пiдтвердив свiй намiр передати Чорноморський флот властям УНР i наказав урочисто пiдняти на кораблях украiнськi прапори. О 16-й годинi бiльшiсть суден виконали наказ. Ось як це змалював свiдок Святослав Шрамченко: «Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував, як дзеркало. В год. 16. флягманський корабель Чорноморськоi фльоти, лiнiйний корабель "Юрiй Побiдоносець" з наказу командуючого фльотою пiднiс сигнал: "Фльотi пiдняти украiнський прапор!" Опали червонi плахти. На бiльшостi кораблiв почулася команда: "Стати до борту!". На цю команду, по-старому, як це було в бойовiй Чорноморськiй Фльотi, не розбештанiй ще революцiею, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. "На прапор i гюйс – струнко! Украiнський прапор пiднести!" І пiд сурму i свист пiдстаршин-морякiв злетiв угору украiнський прапор. "Розiйтись!" Разом iз командою заграли сурмачi. Майже на цiлiй великiй фльотi Чорного моря залопотiли в повiтрi великi жовто-блакитнi полотнища».








До Киева iз Севастополя полетiла телеграма: «Сего числа Севастопольская крепость и флот, находящийся в Севастополе, подняли украинские флаги. В командование вступил адмирал Саблин».

Проте розумiючи, що навiть такi заходи можуть не вберегти флот вiд нiмцiв, Михайло Саблiн дозволив усiм кораблям залишити Севастополь. Частина суден iз половиною особового складу Чорноморського флоту вирушили до контрольованого бiльшовиками Новоросiйська. З ними вiдбув i сам М. Саблiн. Та невдовзi пiсля прибуття «червонi» посадили його до в’язницi.

Нiмеччина вимагала повернути кораблi, погрожуючи продовжити наступ вглиб Радянськоi Росii. Частина суден таки взяли курс назад на Севастополь, решту бiльшовики 17–19 червня 1918 року затопили у Новоросiйську i Туапсе. За радянських часiв цей «подвиг» регулярно оспiвувався офiцiйною пропагандою i став сюжетом для п’еси «Загибель ескадри» Олександра Корнiйчука, за мотивами якоi потiм поставили оперу i кiнофiльм.

Але насправдi пiсля всiх пертурбацiй бiльшiсть ЧФ залишилася в Севастополi: 8 лiнкорiв, 3 крейсери, 1 гiдрокрейсер, 17–18 мiноносцiв, 15–17 пiдводних човнiв, 5 плавучих баз, багато допомiжних суден i близько 4000 вiйськових морякiв. Переговори з Нiмеччиною про iхню долю довелося вести вже урядовi Павла Скоропадського.

Рiк потому мiнiстерство морських справ УНР проголосило 29 квiтня днем Свята Украiнського Державного Флоту i днем Свята Украiнського Чорного Моря.




Ухвалення Конституцii УНР


29 квiтня, в останнiй день iснування Центральноi Ради, було ухвалено Конституцiю Украiнськоi Народноi Республiки – основний закон держави, який так i не встиг набрати чинностi.

Конституцiйний процес в Украiнi набув розвитку вже в першi мiсяцi пiсля початку революцii. Адже обставини вимагали юридичного унормування тих суспiльних зрушень, якi вiдбулися внаслiдок повалення росiйського царату. В епiцентрi конституцiйного процесу опинилася Украiнська Центральна Рада, яка з плином часу переживала трансформацiю вiд громадсько-полiтичноi органiзацii до украiнського революцiйного парламенту.

Конституцiйне навантаження мiстили усi чотири Унiверсали Центральноi Ради. Першим було задекларовано намiр створити автономну Украiну, Другим – намiр вiдтермiнувати проголошення автономii до скликання Всеросiйських Установчих зборiв, Третiм – проголошену автономну Украiнську Народну Республiку, Четвертим – самостiйнiсть УНР. Крiм того, до актiв конституцiйного характеру зараховують декларацii i статути Генерального секретарiату Украiнськоi Центральноi Ради, iнструкцii Тимчасового уряду, деякi закони Центральноi Ради. Чимало з цих документiв мiстили вказiвки, що вони зберiгатимуть чиннiсть лише до початку роботи Всеросiйських або Украiнських Установчих зборiв. Проте украiнську конституанту через початок бiльшовицькоi збройноi агресii скликати взагалi не вдалося, а росiйську в Петроградi брутально розiгнали бiльшовики i «втомлений караул» на чолi з анархiстом Анатолiем Железняковим, який через пiвтора роки пiсля того знайшов свою смерть у степах Украiни вiд бiлогвардiйцiв.








Власне Конституцiю Украiни вже з лiта 1917 року розробляла спецiальна комiсiя Центральноi Ради на чолi з Михайлом Грушевським. Склад комiсii був багатонацiональним – 71 украiнець, 11 росiян, 8 евреiв, 2 нiмцi, 2 поляки, по одному бiлорусу, молдованину, татарину, болгарину, греку i чеху. Загалом 100 осiб. Пiд кiнець року комiсiя представила перший практичний результат своеi роботи – «Проект Конституцii Украiнськоi Народноi Республiки». За цим документом, Украiна мала стати автономною частиною Федеративноi Росiйськоi Республiки (на той момент неiснуючоi). Верховним органом влади в Украiнi проголошувалися Украiнськi Всенароднi збори. Суверенiтет УНР обмежувався у царинi зовнiшньоi полiтики, питань миру i вiйни, митного законодавства, нагляду за дотриманням прав нацiональних меншин тощо.

Бiльшовицька агресiя проти Украiнськоi Народноi Республiки перекреслила можливiсть автономного iснування Украiни у складi федеративноi Росii. До весни 1918 року дiячам Центральноi Ради стало остаточно зрозумiло, що потрiбно приймати основний закон незалежноi держави. Втiм, саме вищенаведений проект було взято за основу пiд час розробки Конституцii УНР, або ж «Статуту про державний устрiй, права i вiльностi УНР». Документ ухвалили в останнiй день iснування Центральноi Ради – 29 квiтня 1918 року. Авторами тексту були Михайло Грушевський, Сергiй Шелухiн i Михайло Ткаченко.

Конституцiя проголошувала Украiнську Народну Республiку «суверенною, самостiйною i нi вiд кого незалежною» державою, суверенне право в якiй належить народовi Украiни – «цебто громадянам УНР всiм разом». Саму Конституцiю слiд визнати надзвичайно демократичною. УНР було задумано як класичну децентралiзовану парламентську республiку iз забезпеченням усiх прав нацiональних меншин. Посада Президента була вiдсутня, тому спекуляцii на тему «Грушевський – перший Президент» не мають пiд собою фактичних пiдстав. Цей мiф було створено у мiжвоенний час в середовищi украiнськоi полiтичноi емiграцii (найвiрогiднiше, Дмитром Дорошенком). У повоенний перiод його перiодично роздмухували серед дiаспорян, а в Украiнi особливоi популярностi вiн набув у 1990-тi роки. Існуе думка, що за часiв президентства Леонiда Кучми мiф використовували, аби применшити значення його попередника Леонiда Кравчука. Щоправда, при цьому чомусь волiють менше згадувати, що до Л. Кравчука в нашiй iсторii були Президент Карпатськоi Украiни Августин Волошин (1939) i Президенти УНР в екзилi Андрiй Лiвицький (1948–1954), Степан Витвицький (1954–1965), Микола Лiвицький (1967–1989) i Микола Плав’юк (1989–1992).

За Конституцiею УНР парламент мав назву Всенароднi Збори Украiни, обирався партiйно-пропорцiйними виборами раз на три роки (а не на п’ять, як це вiдбуваеться у наш час згiдно з чинною редакцiею Конституцii Украiни 1996 року) i був суворо пiдзвiтний електорату. Будь-якоi митi Всенароднi Збори можна було розпустити «волею народу, виявленою не меньш, як трьома мiлiонами виборцiв, писаними заявами, переданими через громади Судовi, котрий, по провiрцi правосильности, повiдомляе про це домагання Всенароднi Збори».

Чисельнiсть депутатiв Всенародних Зборiв жорстко залежала вiд чисельностi населення Украiни: один депутат мав «припадати приблизно на сто тисяч людностi».

Набагато демократичнiшим, порiвняно iз сучасним, був порядок внесення на розгляд депутатiв законопроектiв: це могли робити президiя Всенародних Зборiв, окремi фракцii, групи депутатiв (вiд 30 i бiльше), уряд (Рада народних мiнiстрiв), органи мiсцевого самоврядування (якi представляють не менш як 100 тисяч виборцiв) i безпосередньо виборцi – також щонайменше 100 тисяч пiдписiв громадян республiки, пiдтверджених через громади i суд.

Конституцiя УНР мiстила дуже широкi права та повноваження мiсцевого самоврядування. Фактично, мiсцеве самоврядування поставало однiею iз самостiйних гiлок влади. Держава будувалася за принципом «знизу догори». Безпосередня мiсцева влада належала радам i управам громад, волостей i земель. Росiйська, еврейська i польська меншини отримували нацiонально-персональну автономiю. Бiлоруси, чехи, молдавани, нiмцi, татари, греки i болгари мали на це право, коли б зiбрали не менше 10 тисяч пiдписiв.

Велика роль надавалася судовiй гiлцi влади. Для всiх громадян мав дiяти один i той самий суд, «не виключаючи й членiв Всенароднiх Зборiв та членiв Ради Народнiх Мiнiстрiв».

Внести змiни до Конституцii було не так вже й просто: для цього необхiднi голоси 3/5 присутнiх депутатiв, а крiм того пiдтвердження змiн простою бiльшiстю Всенародних Зборiв наступного скликання.

Втiм, як уже зазначалося вище, Конституцiя УНР так i не набула чинностi. Вона не дiяла навiть протягом одного дня, хоча про це часто-густо пишуть у популярнiй лiтературi. Адже ii ухвалили не Установчi збори i навiть не Центральна Рада, а тiльки ii орган – Мала Рада. І то не у повному складi – на засiданнi були присутнi лише кiлькадесят депутатiв. І сталося це надвечiр 29 квiтня 1918 року, у «нервовiй, лихоманковiй» атмосферi, коли у мiстi вже повним ходом вiдбувався державний переворот, а на Софiйськiй площi вже висвятили на гетьманство Павла Скоропадського.




Гетьманський переворот


29 квiтня в Украiнi вiдбувся державний переворот. Центральну Раду було повалено, до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський.

Повоенна розруха, економiчна криза, запрошення до Украiни пiвмiльйонного контингенту нiмецьких i австро-угорських вiйськ вiдверто не додавали популярностi керiвництву УНР.

Украiнськiй Центральнiй Радi так i не вдалося стати виразником iнтересiв усього суспiльства. У складi Ради абсолютно домiнували лiвi полiтичнi сили (17 iз 19 полiтичних партiй, представники яких були членами УЦР, мали соцiалiстичне спрямування), тодi як правi, правоцентристськi й лiберальнi були слабко представленi. При цьому Раду все одно роздирали протирiччя мiж партiйними фракцiями та окремими полiтиками. Молодiй Украiнськiй Народнiй Республiцi дуже бракувало досвiдчених управлiнських кадрiв. Армiя, хоча й патрiотично налаштована, була невеликою. Як показали нещодавнi подii, без iноземноi допомоги вона, попри всi зусилля, не змогла захистити батькiвщину вiд бiльшовизму. Заможнi верстви суспiльства дратувалися через новi закони – скасування приватноi власностi на помiщицькi землi, передання iх без викупу селянам, встановлення державного контролю над виробництвом.

Слабкiсть Центральноi Ради, загроза перетворення Украiни на звичайну окуповану колонiю пiдштовхнули до консолiдацii украiнськi консервативнi сили. У квiтнi 1918 року вони об’едналися навколо Павла Скоропадського – нащадка давнього гетьманського роду, заможного землевласника, колишнього генерала росiйськоi царськоi армii, героя росiйсько-японськоi i Першоi свiтовоi воен. Ця кандидатура на керiвника Украiни влаштовувала i Нiмецьку iмперiю.

Зi свого боку, нiмецьке i австро-угорське керiвництво волiло бачити на чолi Украiни диктатора, який залучить на свiй бiк фахiвцiв, наведе лад в економiцi, змусить селян i робiтникiв повернутися до сумлiнноi працi та неухильно виконуватиме умови Брест-Литовського договору. І з яким буде простiше домовитися, анiж iз цiлою Центральною Радою, де кожна партiйна фракцiя сповiдувала власний iнтерес. Соцiалiстичний курс керiвництва УНР дуже непокоiв Берлiн i Вiдень, оскiльки загрожував, зокрема, зривом продовольчих поставок, що рятували населення Нiмеччини й Австро-Угорщини вiд масового голоду.

Остаточно вiдносини мiж Центральною Радою i нiмецьким вiйськовим командуванням зiпсувала «справа Доброго». 24–25 квiтня впливовий банкiр Абрам Добрий за iнiцiативою кiлькох мiнiстрiв УНР був заарештований i таемно вивезений з Киева до Харкова (пiд час Першоi свiтовоi вiйни вiн активно спiвпрацював iз нiмецькими спецслужбами, а навеснi 1918 року пiдтримував якнайтiснiшi контакти з нiмецькими фiнансово-торговельними колами, посольством i вiйськовим командуванням в Украiнi, органiзовував скуповування продовольства в украiнського населення для Нiмеччини). Це викрадення створило зручний привiд для нiмецького командування видати наказ про запровадження в Украiнi вiйськово-польових судiв, заборону проведення мiтингiв i зiбрань, обмеження свободи слова й друку. Звiсно, цей наказ був вiдвертим замахом на державний суверенiтет Украiнськоi Народноi Республiки.

Паралельно iз вищевказаними процесами, навеснi 1918 року в Украiнi визрiвала опозицiя правого спрямування, не готова миритися з подальшим iснуванням Центральноi Ради та ii уряду. Рушiйною силою державного перевороту стала новостворена полiтична органiзацiя Украiнська народна громада, що постала в березнi 1918-го на Киiвщинi. Вона була не надто чисельною (за рiзними даними, вiд 500 до 2000 осiб), але мiцно згуртованою навколо свого лiдера – Павла Скоропадського. Це були переважно землевласники, консервативна iнтелiгенцiя, вiйськовi, представники вiльного козацтва, колишнi старшини 1-го Украiнського корпусу, яким ще кiлька мiсяцiв тому командував П. Скоропадський. Так, до Украiнськоi народноi громади належали банкiр i фiнансист Антон Ржепецький, iнженер-залiзничник Борис Бутенко, наказний отаман вiльного козацтва Іван Полтавець-Остряниця, генерал Владислав Дашкевич-Горбацький, наближенi до П. Скоропадського старшини Гнат Зеленевський i Василь Кочубей. Конспiративнi зустрiчi керiвництва «громадiвцiв» вiдбувалися на квартирi, яку П. Скоропадський винаймав у Пасажi на Хрещатику, та в помешканнi лiкаря-фармаколога Всеволода Любинського по вулицi Великiй Володимирськiй, 45.

Серед програмних положень Украiнськоi народноi громади були: побудова суверенноi, демократичноi, економiчно розвиненоi Украiнськоi держави iз безумовним забезпеченням права приватноi власностi (зокрема, на землю), створення системи доступноi та якiсноi освiти й охорони здоров’я, державного страхування працi, налагодження транспортноi системи, надання можливостi використовувати польську i росiйську мови за державного статусу украiнськоi. Громада пiдтримувала вiдносини з Союзом земельних власникiв та Украiнською демократично-хлiборобською партiею (варто вiдзначити, що до лав УДХП тодi належали такi впливовi украiнськi дiячi, як Микола Мiхновський, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, брати Володимир i Сергiй Шемети). Інтерес до дiяльностi Украiнськоi народноi громади та до постатi П. Скоропадського виявляли навiть деякi представники полiтичних сил, що входили до складу Центральноi Ради – Украiнськоi партii соцiалiстiв-федералiстiв (УПСФ)i Украiнськоi партii соцiалiстiв-самостiйникiв (УПСС).

Пiдготовку та здiйснення гетьманського перевороту прискорила та обставина, що на 12 травня Украiнська Центральна Рада призначила скликання Украiнських Установчих зборiв на пiдставi результатiв грудневих i сiчневих виборiв (нагадаемо, вони вiдбулися лише в неокупованих бiльшовиками районах, i з 301 депутата змогли обрати 171).

Ближче до середини квiтня розпочалися контакти П. Скоропадського з представниками нiмецького вiйськового командування в Украiнi. Спершу вiдбулися зустрiчi з начальником розвiдувального вiддiлу майором Гансом Гассе, помiчником начальника штабу майором Вальтером Ярошем та гауптманом (капiтаном) графом Вернером фон Альвенслебеном – представником впливовоi нiмецькоi аристократичноi родини. Причому iнiцiатором цих переговорiв була нiмецька сторона. Водночас, нiмцi на той момент ще не стали на шлях сприяння держперевороту, вони намагалися вплинути на керiвництво УНР. 13 квiтня посол Нiмеччини барон Мумм зустрiвся з Михайлом Грушевським та iншими полiтиками. Однак конструктивноi розмови, вочевидь, не склалося. Того ж дня головнокомандувач групи армiй «Киiв» генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн написав мiнiстровi закордонних справ Нiмеччини Рiхарду фон Кюльману: «Постiйне спiвробiтництво з цими людьми, якi через своi соцiалiстичнi теорii перестають розумiти реальне спiввiдношення речей, неможливе».

23–24 квiтня в Киевi вiдбулася нiмецько-австрiйська нарада, в якiй взяли участь посол Нiмеччини А. Мумм, посол Австро-Угорщини Йоганн Форгач, начальник штабу нiмецькоi групи армiй «Киiв» генерал-лейтенант Вiльгельм Грьонер. Вони дiйшли таких рiшень: «1. Спiвробiтництво з [Центральною] Радою бiльше неможливе. 2. Не слiд намагатися створювати в Украiнi "генерал-губернаторство". 3. У прийнятний термiн слiд створити украiнський уряд, але такий уряд, який буде пiдпорядковуватися наказам нiмецького та австрiйського командування. Йому доведеться гарантувати власне невтручання у необхiднi военнi та економiчнi заходи центральних держав».

24 квiтня до будинку вiдомого цукрозаводчика Лева Бродського по вулицi Катерининськiй (нинi Липська), де мешкав В. Грьонер, запросили П. Скоропадського. Начальник штабу нiмецькоi групи армiй повiдомив майбутньому Гетьмановi, що нiмцi прихильно ставляться до iдеi перевороту i не мають намiру втручатися у внутрiшнi справи Украiни, але висунув низку чiтких вимог:

«1. В часи перебування австро-угорського i нiмецького вiйська в Украiнi нiяка украiнська армiя не може формуватися. Можна тримати винятково лише полiцейськi вiддiли за порозумiнням з обома командуваннями.

2. Для всiх злочинцiв супроти союзних вiйськ установлюються нiмецькi i австро-угорськi польовi суди. Украiнська юстицiя мае бути забезпечена проти терору полiтичних органiзацiй.

3. З усiх державних установ мають бути усуненi неблагонадiйнi елементи. Всi земельнi та iншi надзвичайнi комiтети мають бути розпущенi й замiненi нормальними державними або земельними органами.

4. Якщо в Украiнi нема вiйськових, судових законiв, то вони мають бути замiненi вiдповiдними законами Центральних держав.

5. Всi розпорядження, що гальмують торгiвлю харчовими i сирими продуктами, мають бути скасованi на користь Австро-Угорщини та Нiмеччини. Особливо мае бути допущена вiльна торгiвля пiд сильним контролем союзникiв i украiнського уряду, а всi заборони вивозу й залiзничний контроль мають бути скасованi. Мае бути встановлений один спiльний контроль на кордонi.

6. Аграрне питання мае бути розв’язане через вiдновлення приватноi власностi й виплату за роздiлену мiж ними землю. В iнтересах здатностi сiльського господарства до експорту великi земельнi господарства мають бути збереженi до певних, зазначених в законi меж.

7. Фiнанси й валютне питання мають регулюватися на основi взаемного порозумiння.

8. Робiтниче питання мае бути врегульоване на основi вiдповiдного законодавства».

Дорошенко Д. І. Історiя Украiни 1917 – 1923 рр. / Д. І. Дорошенко. – К.: Темпора, 2002. – Т. II. – Украiнська Гетьманська Держава 1918 року. – С. 31–32.

Пiсля деяких роздумiв П. Скоропадський погодився прийняти нiмецькi умови, очевидно, не вважаючи iх занадто нереальними, обтяжливими чи принизливими для Украiни. Перший досвiд спiлкування з В. Грьонером (у подальшому вони часто зустрiчатимуться i пiдтримуватимуть зв’язок навiть через роки, мешкаючи в Нiмеччинi) залишив у П. Скоропадського вельми позитивнi враження. Ось як вiн згадував про це: «На меня этот генерал произвел очень хорошее впечатление. Спокойный, уравновешенный и честный, без желания воспользоваться и урвать во что бы то ни стало. В дальнейшем Гренер указал, что я могу вполне рассчитывать, в случае удачного переворота на содействие немецких войск в деле восстановления порядка и поддержания меня и моего правительства. В день же переворота они будут держаться нейтралитета, но крупных беспорядков они на улицах допустить не могут, и поэтому он советовал мне как можно тщательнее обдумать способ действия для захвата правительственных учреждений и особо важных лиц. Впрочем, он постоянно прибавлял: "Мы в ваши дела не вмешиваемся".








Звичайно, В. Грьонер «тримав у курсi» справ головнокомандувача групи армiй «Киiв» Г. Айхгорна, а той уже iнформував нiмецького iмператора про пiдготовку перевороту в Украiнi. 26 квiтня Вiльгельм ІІ телеграфував Г. Айхгорну до Киева: «Передайте генераловi Скоропадському, що я згоден на обрання Гетьмана, якщо Гетьман вiзьме зобов’язання неухильно виконувати нашi поради».

В нiч на 27 квiтня нiмецькi вiйська роззброiли Синьожупанну (офiцiйно – 1-шу Украiнську стрiлецьку) дивiзiю, яка зовсiм нещодавно була сформована з украiнцiв-вiйськовополонених, колишнiх воякiв росiйськоi армii, в нiмецьких таборах i переведена в Украiну.

Проте твердження, буцiмто саме нiмцi силомiць «розiгнали» Центральну Раду, е безпiдставним. Наступного дня кiлькадесят депутатiв Малоi Ради зiбралися ще раз. Вони встигли ухвалити Конституцiю УНР, пiсля чого розiйшлися по домiвках.

Надвечiр 28 квiтня засiдання Малоi Ради (органу, що дiяв мiж пленарними засiданнями Центральноi Ради) було перерване загоном нiмецьких солдат. Лейтенант, який командував ними, наказав усiм присутнiм пiдняти руки вгору i здати зброю, якщо вони ii мали. Пiсля обшуку нiмцi взяли пiд варту кiлькох мiнiстрiв, а невдовзi заарештували й голову уряду УНР Всеволода Голубовича. Такi брутальнi дii були зумовленi санкцiею нiмецького слiдчого доктора Тройде, який розслiдував зникнення Абрама Доброго, i командира нiмецького 27-го армiйського корпусу, який виконував обов’язки вiйськового суддi. До слова, самого банкiра невдовзi звiльнили за сприяння нiмецькоi сторони.

Саме тодi стався замах на життя голови УЦР Михайла Грушевського. Коли ввечерi вiн разом iз дружиною Марiею-Іванною Сильвестрiвною i донькою Катериною вийшов iз будинку Центральноi Ради та сiдав до автомобiля, якийсь чоловiк в одностроi сiчового стрiльця (за iншими даними – росiйського офiцера) пiдбiг до нього i спробував проштрикнути багнетом. У М. Грушевського було розiрвано рукав шинелi, сам вiн не постраждав, але поранення отримала його дружина. Зловмисника заарештували, а 6 липня вiдомий украiнський громадсько-полiтичний дiяч Євген Чикаленко занотував у своему щоденнику: «Недавно отак перевозячи, застрелили того офiцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що вiн одкрие якусь тайну, може, й наказ йому убить Грушевського». Донинi цей замах залишаеться нерозгаданою таемницею iсторii.

Того ж дня у цирку Петра Крутiкова, вiдомому також як Гiппо-палас, пройшов Всеукраiнський хлiборобський з’iзд (6432 уповноважених делегати з усiеi краiни). Примiщення цирку обрали через те, що тут знаходилася найбiльша глядацька зала Киева. На жаль, до нашого часу iсторична споруда не дожила. У вереснi 1941 року в першi днi нацистськоi окупацii Киева ii знищили радянськi пiдривники (звiсно, переклавши вину на ворога). Пiсля вiйни, у 1964-му на тому мiсцi звели кiнотеатр «Украiна» (сучасна адреса – вулиця Архiтектора Городецького, 5), в якому вже через рiк пiсля вiдкриття вiдбувся знаменитий виступ украiнських дисидентiв на прем’ерi фiльму «Тiнi забутих предкiв». На жаль, кiнотеатр припинив роботу з 1 жовтня 2018 року.

Делегати хлiборобського з’iзду обрали Павла Скоропадського Гетьманом Украiни. Конкуренцiю йому пiд час голосування складали Іван Полтавець-Остряниця та один iз лiдерiв УПСС, лiкар Іван Луценко. Перший фактично був технiчним кандидатом П. Скоропадського, а от другий – справжнiм суперником. Згодом у Киевi почали ширитися чутки, що насправдi за І. Луценка було вiддано на 20 голосiв бiльше, але прибiчники П. Скоропадського ще до завершення пiдрахунку почали вигукувати: «Хай живе Гетьман Украiни Скоропадський!» Цей вигук пiдхопили iншi, i П. Скоропадського проголосили Гетьманом навiть без оголошення результатiв голосування. Нинi важко стверджувати, наскiльки цi чутки мали пiд собою реальне пiдгрунтя. Незаперечним е факт, що бiльше нiж за столiття з часу тих подiй iсторикам не вдалося з’ясувати, скiльки ж голосiв отримав кожен iз кандидатiв у Гетьмани. Водночас дослiдники бiографii І. Луценка Тарас Вiнцковський i Олександр Музичко дотримуються думки, що шанси лiкаря i полiтика-самостiйника на перемогу були суттево меншими, адже «в очах консервативноi частини суспiльства переваги представника гетьманського роду i генерала були очевиднiшими».

Новообраний глава держави звернувся до присутнiх у Гiппо-паласi з короткою промовою: «Панове, дякую вам за те, що ви менi передаете цю владу. Не для своеi користi беру я на себе тяготи тимчасовоi влади, одначе ви самi добре знаете, що анархiя всюди почала панувати i що тiльки на вас, хлiбороби, i на здравомислячi верстви ми будемо спиратися. Прошу Бога, щоб вiн дав нам силу та мiцнiсть врятувати Украiну».

Пiсля цього Павло Скоропадський з учасниками з’iзду вирушив на Софiйську площу, де в урочистiй обстановцi пройшло помазання на гетьманство. Ось як вiн змальовував цей епiзод у своiх спогадах: «Это были минуты, которых забыть нельзя. Сколько светлых, чистых надежд, сколько желания работать! Преосвященный Никодим произнес прочувственную речь. Хор грянул: "Многи лета господину нашему, Гетману усей Украины", колокола св. Софии гудели вовсю. Я видимо был спокоен, но в душе переживал многое».








В цей момент перебiг украiнськоi iсторii мiг змiнити 24-рiчний сотник iз Львiвщини Федiр (Федь) Черник, який вiв сотню сiчових стрiльцiв iз 12 кулеметами повз Софiйську площу до будинку Центральноi Ради на змiцнення ii охорони. Вiн мiг розiгнати гетьманцiв i зупинити переворот, але не отримав вiдповiдного наказу. Тому Федь Черник не став творцем iсторii. Можливо, тим самим визначивши i свою долю. Адже через пiвроку вiн загинув у бою проти гетьманцiв пiд Мотовилiвкою.

Тим часом, представники Центральноi Ради вiдрядили делегацiю у складi Всеволода Голубовича, Миколи Порша i Михайла Корчинського до нiмецького посла барона А. Мумма. Переговори вiв здебiльшого М. Порш, який дуже добре володiв нiмецькою мовою. Вiн повiдомив, що УЦР готова призначити новий уряд, бiльш лояльний до нiмецьких вiйськ, а також внести змiни до земельного закону iз вiдновленням приватноi власностi для дрiбних землевласникiв. Але А. Мумм був непохитним. Вiн вiдповiв, що ранiше Центральна Рада користувалася любов’ю i симпатiею нiмецьких властей, проте систематично iгнорувала вказiвки щодо нереальностi соцiалiзацii землi та iнших реформ. А тепер уже становище не виправити. «Занадто пiзно!» – «Zu sp?t!»

Вночi проти 30 квiтня на приватному помешканнi в Киевi вiдбулося насправдi останне засiдання членiв Украiнськоi Центральноi Ради. Вони ухвалили резолюцiю з приводу державного перевороту. На жаль, протокол цього засiдання досi не вiднайдений iсториками (або назавжди втрачений). За даними завiдувача Історико-меморiального музею Михайла Грушевського Свiтлани Паньковоi, останнi свiдчення про його iснування зафiксованi 1925 року – тодi вiн зберiгався у Всеукраiнському музеi iменi Тараса Шевченка.

Вiд вечора 29 квiтня й до пiзньоi ночi на 30 квiтня 1918-го прибiчники П. Скоропадського захоплювали адмiнiстративнi й урядовi установи. В той час у Киевi перебували понад 5 тисяч козакiв i старшин Армii УНР, але майже нiхто з них не виявив бажання захищати Центральну Раду. Одна з нечисленних збройних сутичок сталася власне за сам будинок Центральноi Ради. Сiчовi стрiльцi, якi охороняли його, вiдкрили вогонь i застрелили трьох офiцерiв-гетьманцiв.

Нiмецькi вiйськовi формально не втручалися у переворот, хоча, безсумнiвно, як i обiцяв Павловi Скоропадському В. Грьонер, були готовi втрутитися, якби справа дiйшла до масштабного збройного протистояння. Вже пiсля здiйснення перевороту вони роззброiли украiнських сiчових стрiльцiв у iхнiх казармах. Один сiчовий стрiлець, уродженець Закарпаття, не змiг пережити цього i скоiв самогубство. Пiсля отримання звiстки про роззброення своiх побратимiв так само вчинив ще один «усус»-кулеметник, якого вiдправили за кiньми до мiстечка Тараща.

За свiдченням журналiста Олександра Маляревського – керiвника пресового бюро при особистому Штабi Гетьмана П. Скоропадського, автора праць «П. Скоропадский, Гетман всея Украины» (1918) i «На переэкзаменовке. П. П. Скоропадский и его время» (1923) – окрiм самого П. Скоропадського, активними учасниками перевороту були тiльки майбутнiй перший начальник його особистого Штабу генерал Владислав Дашкевич-Горбацький, майбутнiй генеральний писар Іван Полтавець-Остряниця i всього-на-всього 13 «смельчаков офицеров (большинство которых носили чисто русские фамилии)». За даними ж сучасного вiтчизняного iсторика Павла Гай-Нижника, в розпорядженнi П. Скоропадського було трохи бiльше офiцерiв – вiд 15 до 22 осiб. Власне, трое з них i виявилися тими загиблими в нiчнiй сутичцi поблизу будинку Украiнськоi Центральноi Ради. Згодом П. Скоропадський ставив питання про встановлення iмен i винагородження всiх активних учасникiв державного перевороту, а також забезпечення родин загиблих. Але чи було залагоджено цю справу – залишаеться невiдомим.

Здiйснивши переворот, П. Скоропадський звернувся до украiнського народу iз манiфестом пiд назвою «Грамота до всього украiнського народу», автором якоi вважаеться досвiдчений юрист Олександр Палтов – у подальшому товариш мiнiстра закордонних справ Украiнськоi Держави. Грамота оголосила про скасування Украiнськоi Центральноi Ради i уряду Украiнськоi Народноi Республiки. Права приватноi власностi, в тому числi й на землю, визнавалися «фундаментом культури i цивiлiзацii» та вiдновлювалися у повному обсязi.

«Грамота до всього украiнського народу

Громадяне Украiни!

Всiм Вам, козаки та громадяне Украiни, вiдомi подii послiднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синiв Украiни i знову вiдродившасяя украiнська держава стояла коло краю загибелi.

Спаслась Вона дякуючи могутньому пiдтриманню центральних держав, якi, вiрнi своему слову, продовжують i по цей час боротись за цiльнiсть i спокiй Украiни.

При такiй пiддержцi у всiх зродилась надiя, що почнеться вiдбудовання порядку в державi й економiчне життя Украiни вiйде, врештi, в нормальне русло.

Але цi надii не справдились.

Бувше Украiнське Правительство не здiйснило державного будування Украiни, позаяк було зовсiм не здатне до цього.

Бешкети й анархiя продовжуються на Украiнi, економiчна розруха i безроботиця збiльшуються i розповсюджуються з кожним днем i врештi для багатющоi колись-то Украiни встае грiзна мара голоду.

При такому становищi, яке загрожуе новою катастрофою Украiнi, глибоко сколихнуло всi трудовi маси населення, якi виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здiбна була-б забезпечити населенню спокiй, закон i можливiсть творчоi працi.

Як вiрний син Украiни, я рiшив вiдкликнутись на цей поклик i взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Цiею грамотою я оголошую себе Гетьманом всiеi Украiни.

Управлiння Украiною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабiнету Мiнiстрiв i на остаточнiм обгрунтованнi нижче долучених до цього законiв про тимчасовий державний устрiй Украiни.

Центральна i Мала Ради, а также всi земельнi комiтети з нинiшнього дня розпускаються. Всi мiнiстри i товаришi звiльняються.

Всi iншi урядовцi, працюючi в державних iнституцiях, зiстаються на своiх посадах i повиннi продовжувати виконання своiх обов’язкiв.

В найблизчий час буде виданий закон, установляючий порядок виборiв до Украiнського Сойму.

До цього я буду твердо стояти на сторожi порядку й законностi в Украiнськiй Державi, буду домагатись негайного виконання всiх державних розпоряджень i буду пiдтримувати авторитет влади, не спиняючись нi перед якими самими крайнiми мiрами.

Права приватноi власности – як фундаменту культури i цивiлiзацii, вiдбудовуються в повнi мiрi, i всi розпорядження бувшого украiнського уряду, а рiвно Тимчасового уряду росiйського, вiдмiняються i касуються. Вiдбуваеться повна свобода по зробленню купчих по куплi-продажi землi.

Поруч з цим будуть прийнятi мiри по вiдчуженню земель по дiйснiй iх вартостi вiд великих власникiв, для надiлення земельними участками малоземельних хлiборобiв.

Рiвночасно будуть твердо забезпеченi права робiтничого класу. Особлива увага буде звернена на полiпшення правового становища i умов працi залiзничникiв, котрi при виключно тяжких умовах нi на один час не кидали своеi вiдповiдальноi працi.

В областi економiчнiй i фiнансовiй вiдбудовуеться повна свобода торгу i вiдчиняеться широкий простiр приватного пiдприемства й iнiцiативи.

Передбачаю всю труднiсть стоючоi передi мною працi i молю Бога дати менi силу, аби гiдно виконати те, що я вважаю своiм обов’язком перед рiдною Украiною в сучасний виключний i критичний для неi час.

Менi далекi i чужi якi-б-то не було власнi побудження, i головною своею метою я ставлю користь i благо народу i всiм дорогоi нам Украiни.

В цiй свiдомостi кличу всiх Вас, громадян i козакiв Украiни – без рiзницi нацiональности й вiроiсповiдання – помогти менi i моiм працiвникам i спiвробiтникам в нашому загальному великовiдповiдальному дiлi.

Гетьман Всiеi Украiни Павло Скоропадський

Отаман Ради Мiнiстрiв М. Устимович

29 квiтня 1918 р., м. Киiв».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 37–39.

Разом iз грамотою вийшли «Закони про тимчасовий державний устрiй Украiни», 4/5 положень яких були запозиченi зi Зводу законiв Росiйськоi iмперii. Сама держава стала називатися не Украiнська Народна Республiка, а Украiнська Держава. Гетьман Павло Скоропадський перебрав на себе усi владнi повноваження. Вiн мiг призначати отамана (голову) Ради мiнiстрiв, мав право затверджувати i розпускати уряд, контролював зовнiшньополiтичну дiяльнiсть держави, був головнокомандувачем збройними силами i флотом, мiг оголошувати военний чи особливий стан, проводити амнiстiю. В умовах вiдсутностi парламенту в Украiнськiй Державi законодавчi функцii мала виконувати Рада мiнiстрiв. Сформувати уряд Гетьмановi вдалося досить швидко, хоча з вибором прем’ер-мiнiстра виникли ускладнення. Спершу ним став Микола Сахно-Устимович – як i сам П. Скоропадський, виходець iз давнього старшинського роду, великий помiщик, один iз засновникiв Украiнськоi народноi громади. Проте наступного дня пiд приводом хвороби вiн пiшов iз посади, а на його мiсце Гетьман призначив вiдомого вченого-юриста й iсторика Миколу Василенка, члена центрального комiтету росiйськоi конституцiйно-демократичноi партii. Та вже 3 травня з’явився указ П. Скоропадського (на думку сучасного украiнського iсторика Руслана Пирога, складений дещо пiзнiше i датований заднiм числом) про призначення головою Ради мiнiстрiв Федора Лизогуба – також нащадка козацькоi старшини, великого землевласника, вiдомого земського дiяча, члена росiйськоi партii октябристiв. Саме Ф. Лизогуб очолював украiнський уряд протягом переважного перiоду iснування Гетьманату – до листопада 1918 року.

«Закони про тимчасовий державний устрiй Украiни

Тимчасово до обiбрання Сойму i вiдкриття його дiяльностi, Державний устрiй Украiни i порядок керування основуеться на слiдуючих законах:

Про гетьманську владу

1) Влада управлiння належить виключно до Гетьмана Украiни в межах всiеi Украiнськоi Держави.

2) Гетьман стверджуе закони, i без його санкцii нiякий закон не може мати сили.

3) Гетьман призначае Отамана Ради Мiнiстрiв. Отаман мiнiстрiв складае кабiнет i представляе його у повному складi на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджуе i скасовуе Кабiнет у повному його складi. Гетьман приймае i звiльняе iнших урядових осiб в разi для останнiх не обгрунтовано законом iншого порядку призначення i звiльнення.

4) Гетьман е вищий керiвничий всiх зносин Украiнськоi Держави з закордонними державами.

5) Гетьман е верховний воевода украiнськоi армii i фльоти.

6) Гетьман оголошуе областi на вiйськовому, осадному або виключному положеннi.

7) Гетьмановi належить помилування засуджених, полегчення кари i загальне прощення зроблених злочинних подiй з скасованням проти них переслiдування i висвободження iх вiд суду i кари, а також складання казенних взимок i дарування милостi в особистих випадках, коли цим не порушаються нiчиi охороненi законом iнтереси i громадянськi права.

8) Накази й розпорядження Гетьмана закрiпляються Отаман-мiнiстром або вiдповiдним йому мiнiстром.

Про вiру

9) Первенствуюча в Украiнськiй Державi е вiра християнська, православна.

10) Всi не належнi до православноi вiри громадяне Украiнськоi Держави, а також всi мешканцi на територii Украiни користуються кожний повсемiстно свобiдним вiдправленням iх вiри i богослуженням по обряду оноi.

Права i обов’язки украiнських козакiв i громадян

11) Умови придбання прав украiнського козацтва i громадянства, рiвно як iх згублення, визначаються законом.

12) Захист вiтчизни е святий обов’язок кожного козака i громадянина Украiнськоi Держави.

13) Украiнськi козаки i громадяне повиннi платити установленi законом податки i пошлини, а також вiдбувати повинностi згiдно з постановленням закону.

14) Нiхто не може пiдлягати переслiдуванню за злочиннi вчинки тiльки як в черзi, законом визначенiй.

15) Нiхто не може бути затриманий пiд сторожою крiм як в черзi, законом визначенiй.

16) Нiхто не може бути судимий i покараний, крiм як за злочиннi вчинки, передбаченi iснуючими в час iх здiйснення законами.

17) Оселя кожного недоторкана. Робити обшукування i виiмку в будинку без згоди його господаря можливо не iнакше як в випадках i порядку, законом визначених.

18) Кожний украiнський козак i громадянин мае право вiльно вибирати мiсце мешкання i працю, придбати i вiдчужити майно i без заборони виiзжати за кордон Украiнськоi Держави.

19) Власнiсть е неторкана. Примусове вiдчуження нерухомого майна, коли це необхiдно для якоi-небудь державноi чи громадськоi користi, можливо не iнакше, як за вiдповiдну платню.

20) Украiнськi козаки i громадяне мають право робити зiбрання в метах не шкiдливих законам, мирно i без зброi.

21) Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати i писати своi думки, а рiвно розповсюджувати iх шляхом друку або iншими засобами.

22) Украiнськi козаки i громадяне мають право гуртувати громади i спiлки в метах не противних законам.

Про закони

23) Украiнська Держава керуеться на твердих основах законiв, виданих в установленiй черзi.

24) Сила закону без виключення обов’язкова для всiх украiнських пiдданих i чужинцiв, в Украiнськiй Державi перебуваючих.

25) Закони особисто виданi для якоi-небудь областi чи частини населення, новим загальним законом не вiдсуваються, коли в ньому такоi вiдмiни не постановлено.

26) Закони обнародуються для загального освiдомлення в утвореному порядку i перш обнародування до дiла не прикладаються.

27) Пiсля обнародування законовi надаеться обов’язкова сила з часу призначеного для того в самому законi. В самому виданому законi може бути показане на вживання його, до обнародування, до виконання по телеграфу або через навмисних посланцiв.

28) Закон не може бути скасований iнакше як тiлько силою закону. Через те, поки новим законом остаточно не вiдмiнено закон iснуючий, вiн заховуе повну свою силу.

29) Нiхто не може вiдмовлятись незнанням закону, коли його було обнародувано iснуючим порядком.

30) Закони розробляються в кожному Мiнiстерствi по належностi i передаються на загальне обмiркування Ради Мiнiстрiв.

31) По ухвалi Радою Мiнiстрiв внесених законопроектiв вони передаються на ствердження Гетьмановi.

32) Закони, якi торкаються деяких вiдомств, передаються в Раду Мiнiстрiв пiсля обговорення iх заiнтересованими мiнiстерствами.

33) Мiнiстрам даеться можливiсть видавати розпорядження в розвитку i поясненню законiв, при чому всi такi розпорядження пiдлягають попереднiй ухвалi Радою Мiнiстрiв.

Про Раду Мiнiстрiв i про мiнiстрiв

34) Напрямок i об’еднання працi окремих вiдомств по предметах як законодавства, так i вищого державного управлiння накладаються на Раду Мiнiстрiв.

35) Керування справами Ради Мiнiстрiв накладаеться на генерального секретаря i на пiдлягаючу йому Державну генеральну канцелярiю.

36) Отаман-мiнiстр i мiнiстри вiдповiдають перед Гетьманом за загальний хiд державного управлiння. Кожний з них окремо вiдповiдае за свою дiяльнiсть i розпорядження.

37) За преступнi по посадi вчинки Отаман-мiнiстр i мiнiстри пiдлягають громадськiй i карнiй вiдповiдальностi на основах, в законi визначених.

Про Фiнансову раду

38) Фiнансова Рада е вища народна iнституцiя для справ державного кредиту i фiнансовоi полiтики.

39) Фiнансова Рада складаеться з представникiв i членiв, яких призначуе Гетьман. Крiм того, в склад Ради входять на правах членiв: Отаман-мiнiстр, мiнiстр Фiнансiв i державний контролер.

40) На Раду накладаеться: 1) обмiркування часу i умов державних позичок; 2) обмiркування справ, дотичних державного кредиту, а також питань грошового обороту i 3) попереднiй, з особистого кожний раз розпорядження Гетьмана, розгляд справ по фiнансовiй частинi, належачих вирiшенню в законодавчiм порядку.

41) Обмiркування Ради передаються на погляд Гетьмана.

Про Генеральний Суд

42) Генеральний Суд Украiнськоi Держави уявляе собою вищого охоронителя i захистника закону та вищий суд Украiни в справах судових та адмiнiстративних.

43) Генеральний Суд оголошуе до загальноi вiдомости всi закони i накази уряду, слiдкуючи за закономiрнiстю iх видання.

44) Порядкуючий Генеральний Суддя та всi генеральнi суддi призначаються Гетьманом.

Гетьман всiеi Украiни Павло Скоропадський

Отаман Ради Мiнiстрiв М. Устимович

29 квiтня 1918 р., м. Киiв».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 39–42.

Полiтичний режим, встановлений в Украiнi внаслiдок гетьманського перевороту, був диктатурою, що спиралася на iсторичну традицiю, але трималася на iноземнiй вiйськовiй силi. В iсторii Украiнськоi революцii почався новий етап.




Дiяльнiсть уряду Украiнськоi Держави з приеднання Криму


7 травня новостворений уряд Федора Лизогуба порушив питання про приеднання Криму до Украiнськоi Держави.

Окрiм Украiни, в 1918 роцi на Крим претендували Нiмеччина, бiльшовицька Росiя, росiйськi бiлогвардiйцi i навiть Османська iмперiя. Зацiкавлення у пiвостровi висловлювала Францiя, яка сподiвалася пiсля перемоги у Першiй свiтовiй збiльшити тут свiй вплив. Крiм того, частина мiсцевих полiтичних сил прагнула до самостiйностi Криму (принаймнi, тимчасовоi), а татари волiли реалiзувати сценарiй мусульманськоi Кримськоi Народноi Республiки.

Однак вiд кiнця квiтня реальними господарями становища – завдяки вiйськовiй присутностi – були нiмцi. Заступник начальника нiмецького Генштабу Ерiх Людендорф пропонував перетворити Крим на нiмецьку колонiю, а Севастополь – на стратегiчну вiйськово-морську базу, «нiмецький Гiбралтар» на Чорному морi. Вiдзначимо, що на вiдмiну вiд материковоi Украiни, в Криму вiд початку окупацii iснувала посада нiмецького губернатора. Ним був генерал-майор Морiц фон унд цу Еглоффштайн.








Водночас «Другий Райх» провадив досить гнучку полiтику. За згодою нiмецького командування, 25 червня у Сiмферополi був сформований Кримський крайовий уряд. Його очолив колишнiй генерал-лейтенант царськоi армii Мацей Сулькевич, литовський татарин родом iз Бiлорусi. Ставши прем’ер-мiнiстром Криму, вiн – мусульманин-сунiт за вiросповiданням – змiнив iм’я Мацей на Сулейман.

Як вiдомо, Третiй Унiверсал проголосив Украiнську Народну Республiку без Криму. І навiть у Брест-Литовському договорi УНР не заявила про своi права на пiвострiв. Усвiдомлення цiеi стратегiчноi помилки прийшло дуже скоро. Вже 27 лютого 1918 року голова уряду УНР Всеволод Голубович запропонував висунути бiльшовикам категоричну вимогу: Крим, а також весь вiйськовий i торговельний флот на Чорному морi мають належати Украiнi. Проте коли украiнськi вiйська Петра Болбочана вступили на пiвострiв, нiмецьке командування змусило Киiв вiдкликати iх.

Режим Павла Скоропадського вирiшив не повторювати помилок своiх попередникiв i вiд самого початку взяв рiшучий курс на приеднання Криму. Вже за тиждень пiсля гетьманського перевороту, 7 травня 1918 року Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави ухвалила «обратить особое внимание на необходимость присоединения Крыма к Украине» i схвально поставилася до iнiцiативи Гетьмана розпочати переговори з нiмцями з цього питання.

Найближчими днями П. Скоропадський звернувся з листом до барона Мумма – посла Нiмеччини в Украiнi. Вiн переконував: «Прилучення Криму мало б те значiння для Украiнськоi Держави, що вона була б забезпечена продуктами першоi необхiдностi, як сiль, тютюн, вино й садовина… Володiння Кримом дало б також можливiсть зберегти в Украiнi багато грошей, органiзувавши новi й вiдбудувавши старi курорти. Опрiч того, володiючи Пiвденним берегом Криму, Украiна одержала б такi природнi порти, як Севастополь i Теодосiя… Украiна без Криму стати сильною державою не могла б, i особливо з економiчного боку була б несильною. Так ненатурально одрiзана вiд моря мусила б Украiна обов’язково збiльшувати стремлiння до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загостренi вiдносини з тiею державою, котрiй би було передано посiдання Кримом».








Якщо полiтики Центральноi Ради певний час визнавали право кримських татар на створення КНР, то П. Скоропадський мiркував iнакше: «Було б з етнографiчного боку неоправданим заснування плановоi татарськоi держави, бо татари складають не бiльше 19 % кримського населення14».

14 Насправдi кримськi татари у Криму на той час становили, за рiзними даними, вiд 26,8 % до 38,2 % населення.

Також у листi Гетьман порушив питання приналежностi Чорноморського флоту: «З вiйськового погляду, не мае цей флот жадноi цiнностi для Нiмеччини через застарiлий його тип, для Украiни ж позбавлення ii цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття нацiональноi гордостi цiлого Украiнського народу».

30 травня подiбне звернення до нiмецького посла надiслав керуючий МЗС Украiни Дмитро Дорошенко. Вiн пропонував приеднати Крим на засадах автономii. На думку Д. Дорошенка, Украiна не могла зректися пiвострова з цiлоi низки причин: «Полiтичних – не бажаючи мати пiд рукою якийсь Пiемонт для вiдбудови единоi недiлимоi Росii; стратегiчних – не можучи залишати невiдомо в чиiх руках Севастополь – цю базу для украiнського флоту й ключ до панування на Чорному морi; з причин етнографiчних: високий % украiнського населення в Криму; нарештi, чисто економiчнi умови так тiсно в’яжуть Крим з Украiною, що вiн сам не може прожити без Украiни».

А поки нiмецьке керiвництво вагалося, «чий Крим», украiнське МЗС розпочало активну пропагандистську дiяльнiсть на пiвостровi. Вiдомство профiнансувало видавництво трьох проукраiнських газет, роботу украiнських громад у Криму i спецiального «Комiтету Степовоi Украiни». Офiцiйний Киiв одразу продемонстрував, що питання приналежностi пiвострова вважае «закритим»: телеграми до Сулеймана Сулькевича надсилалися украiнською мовою. І зверталися до нього не як до голови Кримського крайового уряду, а як до украiнського губернського старости.

С. Сулькевичу, який вже почав вживатися в роль кримського правителя, такий поворот не припав до вподоби. Та й розумiв вiн лише «общепанятний язик», не володiючи жодною iншою мовою. Тому вiдповiв: «Я не "староста", а глава правительства самостоятельного края, и прошу установить сношения между нами на общественном языке – на русском».

На пiвостровi почалися переслiдування украiнськоi преси i органiзацiй. Заборонялося приймати телеграми з Киева украiнською мовою. Державною мовою була проголошена росiйська, з можливiстю вживати на офiцiйному рiвнi татарську i нiмецьку.

7 липня 1918 року С. Сулькевич затвердив iнструкцiю щодо проведення державного кордону з Украiною. Керiвник крайового уряду збирався вдатися до полiтичного шантажу: «Весьма важным является присоединение к Крыму Чонгарского полуострова… На крайнем востоке граница должна быть проведена по проливу, отделяющему Арабатскую стрелку от материка. При этом водоснабжение портовой станции Геническ окажется расположенным за пределами Украины. Этим обстоятельством надлежит воспользоваться для того, чтобы вынудить представителей Украины на уступки в вопросе о Чонгаре, указав им на то, что отказ в передаче Крыму Чонгарского полуострова повлечет за собой немедленное прекращение водоснабжения в Геническе».

Втiм, розiграти такий сценарiй на переговорах було нереально, оскiльки украiнськi прикордонники вже зайняли понад 40 км Арабатськоi стрiлки до хутора Валок (нинi не iснуе; розташовувався на пiвдень вiд села Чокрак, яке зараз мае назву Стрiлкове i належить до Генiчеського району Херсонськоi областi). Крiм того, украiнськi вiйськовi взяли пiд контроль мiсто Перекоп на однойменному перешийку, змусивши мiсцеву мiлiцiю i «дружинникiв самооборони» вiдступити на Вiрменський Базар (нинi Армянськ). В обох випадках справа доходила до стрiлянини. Протистояння Киева i Сiмферополя набирало обертiв.

Як i П. Скоропадський, С. Сулькевич апелював до «арбiтра» – Нiмеччини. В серпнi вiн вiдправив до Берлiна графа Володимира Татищева, який у крайовому урядi мав портфелi мiнiстра фiнансiв, юстицii, промисловостi, торгiвлi й працi. Дорогою В. Татищев завiтав до Киева i неофiцiйно зустрiвся зi П. Скоропадським як приватна особа на прiзвище Селiвачов. Домовитися полiтикам не вдалося. Безрезультатною виявилася i поiздка В. Татищева до Нiмеччини: офiцiйний Берлiн не визнав Крим незалежною державою.

Аби змусити уряд С. Сулькевича до поступок, офiцiйний Киiв уже з кiнця червня розпочав «митну вiйну». Їi апогей припав на другу половину лiта – початок осенi 1918 року. Крим опинився у справжнiй економiчнiй блокадi. Припинилася торгiвля, залiзничний i морський рух, поштово-телеграфний зв’язок. Зате украiнська митниця демонстративно пропускала продукти, призначенi для нiмецьких гарнiзонiв на пiвостровi. Д. Дорошенко писав: «Наближався збiр урожаю овочiв, що того року випав дуже гарний. Кримськi садоводи потрiбували шельовок на ящики для овочiв, стружок, опилок для упакування; все те привозилося, звичайно, з Украiни, але тепер довiз був спинений. Потребували також цурку для консервування овочiв, дров для сушки – i цього всього теж не було. Нарештi, треба було для населення хлiба. За пару тижнiв цiни на всi продукти в Криму страшенно пiдскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садiвникiв робилося катастрофiчним. Нiмцi вже наперед закупили багато овочiв, свiжих i сушених, i тепер уже це гинуло. Морем везти було не можна, бо нiякi кримськi овочi не виносили довгоi перевозки морем i потiм новоi перегрузки на залiзницi».

Становище Криму погiршувалося з кожним днем. У Сiмферополi запровадили картки на хлiб (1 фунт – тобто 409,5 грамiв на одну особу на день). В Ялтi хлiбна норма становила 200 грамiв для дорослого i 100 грамiв для дитини. Севастополь також опинився на межi голоду.

Один з очевидцiв писав: «Обиватель звик… отримувати вiльно будь-яку кiлькiсть хлiба, тепер за наявностi карточок вiн стае бiля булочних у чергу з вечора. Олii й жирiв на ринку майже немае. Цiни на продукти пiднiмаються кожен день». Катастрофа спiткала виробникiв фруктiв: не маючи ринкiв збуту, iхнiй товар просто гнив.

Лише як виняток Киiв допускав лазiвки на лiнii розмежування. Наприклад, 28 серпня Рада мiнiстрiв дозволила пропустити придбанi в Украiнi Феодосiйською земською управою препарати, необхiднi для порятунку кримських виноградникiв.

За словами головного промоутера митноi вiйни Д. Дорошенка, С. Сулькевичу не допомогло навiть заступництво нiмцiв, якi попрохали зняти блокаду: «Украiнське правительство вiдповiло, що Украiна взяла на себе зобов’язання щодо постачання продуктiв до Нiмеччини, але вiдносно Криму таких зобов’язань на себе вона не брала, поскiльки Крим не входить до складу Украiнськоi Держави; украiнське правительство готово пiти назустрiч тяжкому становищу кримськоi людностi, але це залежить виключно вiд кримського крайового правительства, яке досi ухилялося вiд порозумiння з Украiною».

Одночасно з посиленням митноi вiйни, на пiвостровi активiзувалися украiнськi органiзацii. 28–29 серпня вони провели свiй перший з’iзд у Сiмферополi. На ньому було засновано Крайову украiнську раду в Криму. Щоправда, вона орiентувалася на опозицiйний до П. Скоропадського Украiнський нацiональний союз.

Офiцiйний Киiв не полишав спроб вирiшити кримське питання на переговорах iз Нiмеччиною. 17 серпня до Берлiна прибув прем’ер-мiнiстр Федiр Лизогуб у супроводi заступника мiнiстра закордонних справ Олександра Палтова, який вважався «сiрим кардиналом» Гетьмана. За пiдсумками перемовин Ф. Лизогуб оптимiстично запевнив журналiстiв: «Германiя визнае фактично за нами всi права на володiння Кримським пiвостровом».

У вереснi до Нiмеччини вирушив сам Павло Скоропадський. Кульмiнацiею його вiзиту стала зустрiч з iмператором Вiльгельмом ІІ у замку Вiльгельмсгьое поблизу Касселя 6 вересня 1918 року.








Тогочаснi невдачi Нiмеччини на Захiдному фронтi зробили ii керiвництво бiльш поступливим щодо Украiни. Значно прискорився процес передання пiд украiнський прапор кораблiв Чорноморського флоту. Крiм того, у Берлiнi Гетьман знову натрапив на графа В. Татищева. Той уже цiлком змiнив точку зору i вважав, що Крим може увiйти до складу Украiнськоi Держави за умови припинення митноi вiйни.

17 вересня П. Скоропадський повернувся до Киева, а вже наступного дня Рада мiнiстрiв ухвалила: «Осведомившись о решении представителей Крыма вступить с украинским правительством в переговоры об условиях слияния Крыма с Украиной и идя навстречу такому пожеланию населения Крыма, не могущего в условиях таможенной войны реализовать урожай фруктов и винограда… временно прекратить таможенную войну при условии немедленной присылки представителями Крыма в Киев уполномоченных ими лиц для открытия вышеупомянутых переговоров».

У вереснi 1918 року з Сiмферополя приiхав голова Таврiйськоi губернськоi земськоi управи князь Володимир Оболенський. Симптоматично, що вiн отримав аудiенцiю в мiнiстра внутрiшнiх справ Украiнськоi Держави Ігоря Кiстяковського.

І. Кiстяковський, прийнявши В. Оболенського у своему кабiнетi, з мiсця навскач запропонував: «Перейдите на нашу сторону, поддержите нас, и тогда мы дадим вам средства для украинской пропаганды и спасем ваши учреждения от гибели». Пiсля чого з рiшучiстю додав: «Вы напрасно смотрите на украинское государство, как на временное образование. Пропадает ли Россия или нет – мне неизвестно, но я вполне уверен, что Украина будет существовать как самостоятельное государство. А Крым будет присоединен к Украине. Если вы не сдадитесь миром, то мы вас завоюем. Если же вы и тогда будете все против нас, то мы вас повесим».

Слiдом за В. Оболенським, наприкiнцi вересня до Киева прибула повноважна делегацiя Кримського крайового уряду. Спочатку ii очолював мiнiстр юстицii Олександр Ахматович (як i С. Сулькевич, виходець з литовських татар), згодом – мiнiстр народноi освiти i вiросповiдань Микола Чариков (експосол Росiйськоi iмперii в Стамбулi). До складу делегацii входили: мiнiстр шляхiв сполучення, громадських робiт, пошт i телеграфiв генерал-майор Лев Фрiман, мiнiстр фiнансiв, торгiвлi i промисловостi Дмитро Никифоров, мiнiстр постачання Володимир Домброво, представники кримськотатарського Курултаю i Союзу кримських нiмцiв. Всi вони поселилися в готелi «Франсуа» на розi вулиць Фундуклеiвськоi (нинi Богдана Хмельницького) i Великоi Володимирськоi, бiля оперного театру.

Украiнська сторона також делегувала на переговори полiтикiв високого рiвня: прем’ер-мiнiстра Федора Лизогуба, мiнiстра закордонних справ Дмитра Дорошенка, внутрiшнiх справ – Ігоря Кiстяковського, фiнансiв – Антона Ржепецького, торгiвлi i промисловостi – Сергiя Гутника, вiйськового – Олександра Рогозу.

Спочатку О. Ахматович поводив себе досить зухвало. Вiн заявив: «Мы приехали сюда говорить, как равный с равным. Мы стоим на принципе национального самоопределения… Для Крыма мы будем требовать таких же прав, какие Украина требует для себя».

У вiдповiдь 9 жовтня украiнська делегацiя представила свiй проект приеднання пiвострова до Украiни. Згiдно з ним, Крим отримував широку автономiю. До компетенцii Киева передавалися зовнiшня полiтика, оборона, цивiльне й кримiнальне законодавство, призначення вищих посадових осiб автономii, затвердження мiсцевих законiв, фiнансова й митна системи, експлуатацiя залiзниць, пошти й телеграфу. Крим зберiгав свiй крайовий уряд i народнi збори з правом вироблення мiсцевого законодавства, власний бюджет, контроль над торгiвлею, промисловiстю, сiльським господарством, податками, судовими справами, освiтою, охороною здоров’я, мiжнацiональними вiдносинами. При мiнiстерствах закордонних справ, фiнансiв i вiйськовому Украiнськоi Держави мали бути створенi особливi вiддiли з кримських справ. При Гетьмановi – посада статс-секретаря з правом голосу на засiданнях уряду з усiх питань, якi стосуються iнтересiв пiвострова. Трьох кандидатiв на статс-секретаря мав висувати Кримський крайовий уряд, призначати одного з них – Павло Скоропадський.

Кримськi делегати назвали цей документ «проектом порабощения» i висунули контрпропозицiю – укласти рiвноправний федеративний союз. Але iх настрахали вiдновленням митноi вiйни. Тож представникам крайового уряду довелося на словах прийняти умови Киева. Затягуючи час, вони зажадали вiдвезти проект угоди до Сiмферополя для обговорення i затвердження Курултаем та з’iздом нацiональних i громадських органiзацiй Криму.

Гетьманський режим до самого кiнця не визнавав крайовий уряд Криму. Уродженцiв пiвострова, якi перебували в Киевi, на загальних пiдставах мобiлiзовували до вiйська задля боротьби iз повстанням Директорii.

Та сподiвання i зусилля з приеднання Криму останньоi митi були зведенi нанiвець. На завадi стали зовнiшнi чинники, вплинути на якi офiцiйний Киiв не мiг. Нiмецька iмперiя програла Першу свiтову вiйну i розпочала виведення своiх вiйськ додому. В серединi листопада пронiмецький уряд С. Сулькевича впав, йому на змiну прийшов проантантiвський уряд Соломона Крима. На пiвостровi висадилися вiйська Антанти i Добровольча армiя генерала Антона Денiкiна, який мрiяв вiдновити «едiную-неделiмую» Росiю.

Поваливши П. Скоропадського, керiвництво вiдновленоi УНР продовжило курс на iнкорпорацiю Криму. Але тодiшня геополiтична ситуацiя не залишила для цього реальних можливостей. Приеднання Криму до Украiни – щоправда, Радянськоi, – довелося вiдтермiнувати до 1954 року.




Украiнський нацiональний союз – опозицiя Гетьманатовi Павла Скоропадського


В серединi травня 1918 року опозицiйнi до гетьманського режиму украiнськi полiтичнi сили об’едналися в координацiйний осередок. Спочатку вiн мав назву Украiнський нацiонально-державний союз, першим керiвником якого став Андрiй Нiковський – вiдомий украiнський журналiст, лiтературознавець, член УПСФ, один iз засновникiв Украiнськоi Центральноi Ради.

Органiзацiйне оформлення украiнськоi полiтичноi опозицii до П. Скоропадського почалося одразу пiсля встановлення Гетьманату в Украiнi. Представники украiнських соцiалiстичних партiй, якi домiнували у складi Центральноi Ради, не могли сприймати гетьманський режим iнакше, як узурпаторський, адже вiн позбавив iх доступу до державноi влади.

Жорстку позицiю зайняли Украiнська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв i Украiнська соцiал-демократична робiтнича партiя. Бiльш помiрковану – Украiнська партiя соцiалiстiв-федералiстiв i Украiнська демократично-хлiборобська партiя. Вони виступали за компромiс мiж владою i опозицiею, покладаючи надii на задекларований тимчасовий характер влади Гетьмана, що мала згодом поступитися мiсцем всенародно обраному Сейму. Проте важливо вiдзначити, що i радикальнiшi, i помiркованiшi опозицiонери не закликали до збройного опору гетьманському режимовi, а на перших етапах дотримувалися здебiльшого легальних методiв полiтичноi боротьби.

Вже 2 травня начальника штабу нiмецькоi групи армiй «Киiв» генерала В. Грьонера вiдвiдала делегацiя вiд украiнських полiтичних партiй. До ii складу входили, зокрема, Володимир Винниченко (УСДРП) i i Сергiй Єфремов (УПСФ). Переговори тривали досить довго. Делегати вручили В. Грьонеру перелiк умов, на яких вони погоджувалися би увiйти до складу нового украiнського уряду: цiлковита змiна складу уряду; змiна земельноi полiтики; оголошення про саморозпуск Украiнськоi Центральноi Ради; створення Державноi Ради як тимчасового органу влади з представникiв усiх верств населення; скликання Украiнських Установчих зборiв пiсля наведення порядку в суспiльствi та економiцi.

В. Грьонер вiдкинув умови украiнських полiтикiв-соцiалiстiв. Вiн заявив, що гетьманський переворот е доконаним фактом, i повернути Центральну Раду вже неможливо. Водночас, Нiмеччина не мае планiв лiквiдацii украiнськоi державностi, а участь украiнських соцiалiстiв у гетьманському урядi е бажаною.

Слiд зауважити, що тими ж днями у приватнiй розмовi з послом Болгарii в Украiнi Іваном Шишмановим (зятем Михайла Драгоманова), В. Грьонер висловив думку, що Украiна не зможе втримати свою державну незалежнiсть: «Народнi маси не бажають самостiйностi. Ми подивимося, як розгортатимуться подii».

Наступного дня в Киевi вiдбулася нарада украiнських соцiалiстiв, на якiй було сформульовано новi умови до В. Грьонера: 1) не допустити включення до складу Ради мiнiстрiв Бориса Бутенка, Антона Ржепецького, Всеволода Любинського i Михайла Гiжицького (опозицiонери вважали iх антиукраiнськими i «реакцiйними» дiячами); 2) представники украiнських соцiалiстичних партiй мають отримати посади голови Ради мiнiстрiв, мiнiстра закордонних справ, земельних справ i освiти; 3) украiнськi соцiалiсти загалом мають отримати бiльшiсть в урядi. Також опозицiонери висунули проект конституцii, в якiй зазначалося, що виконавча влада належить Президентовi (Гетьмановi) та Радi мiнiстрiв. Тобто, вони продемонстрували готовнiсть визнати П. Скоропадського очiльником виконавчоi гiлки влади в Украiнi. Однак переговори провалилися, i Гетьман запросив до роботи в урядi представникiв несоцiалiстичних партiй.

У вiдповiдь украiнська опозицiя заснувала Украiнський нацiонально-державний союз (УНДС). До його складу увiйшли УПСФ, УПСС, УДХП, Украiнська трудова партiя, Поштово-телеграфна спiлка i Рада залiзниць. Першим практичним кроком УНДС стало подання Гетьмановi меморандуму вiд 24 травня. В цьому документi, невдовзi виданому у виглядi окремоi брошури, уряд пiд керiвництвом Федора Лизогуба було пiддано жорсткiй критицi. Опозицiонери стверджували, що «добрий державний лад може завести тiльки нацiональний демократичний дiловий кабiнет, складений в бiльшостi з вiдомих украiнських дiячiв, взагалi з осiб украiнськоi орiентацii, якi мали б повне довiр’я широких украiнських мас». Подiбнi заяви оприлюднювали й окремi полiтичнi сили, що входили до складу опозицiйного союзу. Так, делегати з’iзду УПСФ назвали гетьманський уряд «недемократичним, москвофiльським, в багатьох випадках реакцiйним i протидержавним». Дмитра Дорошенка, який погодився обiйняти посаду керуючого мiнiстерством закордонних справ Украiнськоi Держави, без попередження виключили з лав УПСФ.

Уже 30 травня Украiнський нацiонально-державний союз виступив зi зверненням до нiмецького народу. В ньому заявлялося, що за пiдтримки нiмецьких вiйськ в Украiнi встановився уряд проросiйськоi орiентацii. Це, мовляв, може зашкодити Нiмеччинi й зiрвати виконання продовольчих i сировинних поставок iз Украiни. Проте поява звернення, схоже, не справила жодного враження на нiмцiв.

Варто зазначити, що квiтневий переворот 1918 року суттево прискорив розкол в середовищi однiеi з провiдних украiнських партiй – УПСР. Це до певноi мiри корелювалося iз ситуацiею, в яку потрапили росiйськi есери. 13–16 травня у Святошинському лiсi та Пущi-Водицi нелегально вiдбувся четвертий з’iзд украiнських есерiв, на якому партiя розкололася на праве i лiве крило. «Правi» виступали за продовження легальноi дiяльностi, акцентування на культурно-просвiтницькiй роботi з селянськими масами, входження до складу Державноi Ради (якщо вона буде скликана П. Скоропадським). Позицiя «лiвих» була значно радикальнiша i зближувалася iз бiльшовиками: жодноi спiвпрацi з гетьманським режимом, продовження соцiальноi революцii, класовоi боротьби, перехiд у пiдпiлля та органiзацiя збройного повстання селян i робiтникiв проти «узурпаторськоi буржуазноi влади». Вони навiть засудили полiтичну платформу опозицiйного УНДС, назвавши ii контрреволюцiйною, а тактику дiй – принизливою: «Тактика "Союзу", що виявилась досi в оббиваннi порогiв нiмецькоi влади та у мудрих полiтичних комбiнацiях, якi переслiдують мету украiнiзацii сучасноi реакцii, замiсть боротьби з нею, – не тiльки виключае для УПСР всяку можливiсть спiвробiтництва в "Союзi" в центрi i у фiлiях, але ставить задачею партiйних органiв та усiх членiв партii рiшучу боротьбу з розповсюдженням впливу "Союзу" на трудовi маси, постiйного роз’яснення "щиро-украiнських" iдей цих "союзникiв" i пропаганду партiйних поглядiв на проблему нацii i держави».

Анi УПСР, анi УСДРП – друга провiдна украiнська полiтична сила – не брали активноi участi в дiяльностi УНДС. Вони створили окремий Центр украiнських партiй, прагнучи вести переговори з нiмецьким командуванням, водночас уникаючи безпосереднiх контактiв iз П. Скоропадським. Але Центр дуже скоро розпався, коли стало зрозумiлим, що нiмцi пiдтримують гетьманський уряд i не збираються йти на поступки украiнським соцiалiстам. Тодi представники есерiв i есдекiв увiйшли до складу УНДС, щоправда, лише з правом дорадчого голосу.

Врештi-решт, коли керiвництво УНДС запросило есерiв i есдекiв до повноцiнноi участi в союзi, вони стали активними учасниками його переформатування. Пiсля офiцiйного приеднання УПСР i УСДРП, зi складу союзу вийшла бiльш помiркована демократично-хлiборобська партiя, а з його назви було прибрано слово «державний». Так у першi днi серпня 1918 року (точна дата невiдома, але газета «Нова Рада» повiдомила про цю подiю 4 серпня) постав Украiнський нацiональний союз – скорочено УНС. Окрiм полiтичних партiй, до його складу входили численнi громадськi, професiйнi, територiальнi органiзацii: «Просвiта», Союз залiзничникiв, Селянська, Учительська, Лiкарська, Поштово-телеграфна спiлки, Студентський союз, Правниче товариство, Украiнське товариство економiстiв, Всеукраiнський земський союз, Галицько-буковинська, Чорноморська, Кримська украiнськi ради, Холмський комiтет тощо. Почалася радикалiзацiя украiнськоi антигетьманськоi опозицii.

Оновлений координацiйний центр опозицii висунув гасло: «За законну владу в Украiнi!» Було розроблено статус УНС, який поширювався по мiстах Украiни. Метою дiяльностi органiзацii проголошувалося: «а) Утворення мiцноi самостiйноi Украiнськоi держави; б) боротьба за законну владу на Украiнi, вiдповiдальну перед парляментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всi установи (по 5-ти член. формулi); г) оборона прав украiнського народу i Украiнськоi держави в мiжнароднiй сферi».

18 вересня замiсть помiркованого А. Нiковського УНС очолив В. Винниченко – полiтик радикальнiших поглядiв. Фактично, його «правою рукою» в органiзацii став один iз лiдерiв украiнських есерiв Микита Шаповал. До складу президii увiйшли також Федiр Швець, Андрiй Макаренко, Дмитро Левицький i колишнiй очiльник органiзацii Андрiй Нiковський. Нове керiвництво внесло структурнi змiни до УНС, утворило низку комiсiй – вiйськову, земельну, економiчно-фiнансову, культурно-просвiтню, церковну, закордонних справ.

Значних зусиль опозицiонери доклали для захисту украiнськоi мови. УНС видав вiдозву-протест «В оборону державних прав украiнськоi мови», що стало вiдповiддю на порушення в Державному сенатi Украiнськоi Держави питання про визнання росiйськоi як другоi державноi мови. УНС вимагав ухвалити закон, яким визнати украiнську мову единою державною. Основнi положення такого закону навiть були пiдготовленi опозицiонерами, i 2 жовтня делегацiя киiвськоi «Просвiти» звернулася до Гетьмана П. Скоропадського з вiдповiдним меморандумом.

Агiтацiйно-пропагандистська дiяльнiсть УНС проводилася в основному на шпальтах газет. Значне поширення в Украiнi мали такi видання, як «Нова Рада» (офiцiйний орган УПСФ) i «Робiтнича газета» (УСДРП). Полiтика гетьманського уряду, насамперед у царинi освiти, науки й культури, пiддавалася нищiвнiй критицi. Крiм того, впливовим iнструментом для проведення опозицiйних iдей i критики режиму були культурно-освiтнi заходи, органiзованi вiддiленнями органiзацii «Просвiта» по всiй Украiнi. Особливого значення вони набували в умовах, коли влада забороняла проведення мiтингiв i демонстрацiй. Також УНС органiзовував дiяльнiсть агiтаторiв у сiльськiй мiсцевостi, розповсюджував листiвки й плакати серед сiльського й мiського населення. Окрiм гетьманських властей, об’ектом для критики ставали й нiмецькi та австро-угорськi вiйська в Украiнi. Наприклад, в доповiдi одного зi спiвробiтникiв державноi варти йшлося: «Агитация эта ведется в двух направлениях: против немецких войск и против войск гетьмана, причем за последние две недели по общим отзывав людей, сохранивших связь с деревней, настроение крестьян под давлением этой агитации резко изменилось к худшему».

Активну дiяльнiсть провадили регiональнi вiддiлення УНС, якi працювали в Кам’янцi-Подiльському, Вiнницi, Кременчуцi, Полтавi, Одесi та низцi менших мiст. Вони не тiльки доводили до населення рiшення i заяви керiвництва союзу, але й оперативно реагували на подii у регiонах. В. Винниченко на сторiнках «Вiдродження нацii» згадував, що ставив цим фiлiям завдання, «щоб нi одно мiсто, мiстечко, село, нi один куточок, загроженоi, оточеноi ворогами Украiни не лишався не з’еднаним в цю всенацiональну органiзацiю». Крiм того, виникли закордоннi iнформацiйнi бюро Украiнського нацiонального союзу в Австро-Угорщинi й Нiмеччинi – у Вiднi, Львовi, Берлiнi.

Протягом осенi 1918 року активнiсть i впливовiсть УНС дедалi зростали. Це вiдчував i П. Скоропадський. Пiзнiше вiн згадував: «Украинский национальный союз, в котором объединились все украинские партии с Винниченко во главе, с одной стороны, с другой стороны, Протофис и Союз землевладельцев и прочие, мучили меня с утра до вечера». Навiть нiмцi почали радити Гетьману зробити кроки для порозумiння з опозицiею. Водночас, опозицiонери дедалi бiльше схилялися до силового сценарiю змiни влади в Украiни. Одразу з приходом до керiвництва УНС В. Винниченка вони почали пiдготовку антигетьманського повстання, водночас продовжуючи переговори з гетьманською владою про формування нацiонально-демократичного складу Ради мiнiстрiв.

Щоправда, трохи згодом на сторiнках свого щоденника В. Винниченко у притаманнiй йому манерi змалював своi враження вiд переговорiв iз П. Скоропадським:

«Смiшним i малесеньким видаеться ввесь процес переговорiв з тим нещасним, тупим i слинявим кретином з приводу "кабiнету". От вiн сидить у червоному "моему" кабiнетi, за тим самим столом, за яким я приймав делегацii, послiв вiд Антанти, комiсарiв, большевикiв. Наскiльки велика сила автосугестii: цей обмежений, неосвiчений, мабуть, хворий офiцер руськоi армii цiлком щиро вiрить у те, що вiн гетьман, себто людина вища за iнших, що мае право на власть i що iншi те право признають i поважають його. Вiн стараеться поводитися просто i сам це одмiчае, а також його приближенi одмiчають з притиском, що вiн поводиться з усiма зовсiм-зовсiм просто, як звичайна людина.

Бiлява, лиса, довгаста голова з породистим носом i круглими, каламутними, неуважними, немов трохи розтеряними очима. В куточках губ набираеться слина i бiлою пiною набиваеться там, коли вiн говорить. А говорити ця «звичайна людина» любить, але говорить кострубатими, пошарпаними, неохайними фразами, запинаючись, перестрибуючи на друге, забуваючи тему, крекчучи i роблячи враження людини, яку треба одправити в лiкарню».

Винниченко В. Щоденник. – Едмонтон – Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Украiнських Студiй i Комiсii УВАН у США для вивчення i публiкацii спадщини Володимира Винниченка, 1980. – Т. 1. – 1911–1920. – С. 306.

Найвагомiшого результату на перемовинах мiж опозицiею та урядом вдалося досягти тiльки в жовтнi, коли через наближення неминучоi поразки Центральних держав у Першiй свiтовiй вiйнi становище гетьманського режиму ставало дедалi бiльш загрозливим. Коли П. Скоропадський погодився допустити до уряду представникiв вiд украiнськоi опозицii, раптово виникло ускладнення «на протилежному фланзi». 17 жовтня десять мiнiстрiв подали головi уряду Федору Лизогубу колективну записку про потребу переорiентувати зовнiшню полiтику Украiнськоi Держави в напрямку едностi з небiльшовицькою Росiею (в науковiй лiтературi досить часто трапляеться неточна назва документу – «записка дев’яти»). Своi пiдписи пiд запискою поставили мiнiстр народноi освiти i сенатор Микола Василенко, мiнiстр фiнансiв Антон Ржепецький, земельних справ – Василь Колокольцов, торгiвлi i промисловостi – Сергiй Гутник, працi – Юлiй Вагнер, продовольства – Сергiй Гербель, юстицii – Олексiй Романов, iсповiдань – Василь Зенькiвський, державний контролер Георгiй Афанасьев i державний секретар, сенатор Сергiй Завадський.

«Накануне созыва мирной конференции, исход которой надолго решит судьбу государственных новообразований, возникших на пространстве бывшей Российской империи, для внешней политики Украины ставится большая задача, далеко выходящая за пределы вопросов текущего дня – во имя своего будущего Украина не может не стремиться к участию в конференции и должна явиться туда с ясно и твердо начертанной программой желательных для нее отношений к другим государствам.

Из числа этих государств надлежит выделить в особую группу те, на которые за время войны распалась Россия. К ним, и в особенности к Великороссии, до сих пор находящейся во власти большевиков, Украина могла бы относиться двояко: или строить свое благополучие и свою самобытность на упадке и бессилии Великороссии и других русских государств, или же, напротив, свое благополучие и усиление ставить в связь с их процветанием и мощью, а в частности с воссозданием в Великороссии попранного правопорядка и с избавлением ее от большевиков.

Есть, по-видимому, деятели, которые считают, что падение Великороссии будет полезно для развития самобытности и национальной культуры Украины. Само собою разумеется, что самобытность и национальная культура – цель великая, но она не может быть достигнута разрушением Великороссии и других новых государственных образований. Прежде всего, утверждение самобытной национальности не есть национальная исключительность, а, кроме того, новейшая история показала, что стремление к национальному возрождению идет рука об руку с возникновением группировок из государственно разных национальностей, лишь бы интересы их были согласуемы. Такого рода группировки доставляют возможность сблизившимся государствам лучше обеспечивать осуществление жизненных их задач, облегчая работу на поприще общечеловеческой культуры и увеличивая плодотворность этой работы.

Не единение Украины с Великороссией было ошибкой прошлого, а попытка их унификации. Напротив, все говорит за то, что единение обоих народов, правильно проводимое, составляет необходимое условие для укрепления украинской самобытности; обе стороны так тесно связаны, что разобщение их было бы самозакланием не для одной только Великороссии – экономические интересы влекут Украину и Великороссию друг к другу, так как могут быть удовлетворены лишь тесными их взаимоотношениями, а к этому присоединяется еще национальное родство, несомненно ближайшее, религиозное единство, освященное веками, и общность культуры, обновившаяся еще в то время, когда состояние великорусской государственности и украинской просвещенности легло в основание европеизации и великодержавности России.

Те, кто стремится воздвигнуть между Украиной и Великороссией стену вражды или, по крайней мере, безразличия, не ведают, что губят Украину. Пусть все в России вокруг Украины будет слабо и ничтожно, но безопасности для Украины этим не достичь, потому что сама она, изолированная от всего русского, не была бы в состоянии сохранить свою экономическую независимость, свое национальное бытие и беречь целость той культуры, в создании которой украинский народ принимал столь живое участие на пространстве русской истории. И это – в случае успеха такой политики.

А в случае неуспеха Великороссия и другие части России, которые уже теперь стремятся к ее освобождению от большевистского засилья, встанут на ноги помимо Украины или даже вопреки ей, и окажутся лицом к лицу с нею, как ее враги, тем более опасные, что она и сама недостаточно еще окрепла.

Отсюда следует, что политике на Украине надлежит идти по второму из намеченных выше путей, то есть видеть свое благополучие в благополучии других русских государств и в частности Великороссии. Ради себя самой Украина не может быть враждебна или хотя бы безразлична к их судьбе, а, напротив, должна быть им благожелательна, должна явиться на конференцию с твердим намерением отстаивать там общие интересы и уже ныне ратовать за помощь всеми доступными средствами к свержению большевистского ярма и за укрепление государственности на всем протяжении бывшей Российской империи.

Если эта политика увенчается успехом, Украина своей помощью Великороссии и своим единением с теми частями России, – которые уже проявили стремление к ее воссозданию, обеспечить себе спокойный расцвет, найдя друзей в других народах русского племени и выйдя из мирового кризиса не ослабленной, а усилившейся. В единении со всеми русскими государствами Украина и в отношении к остальным державам будет выступать более самостоятельно и авторитетно, чем обособленная и одинокая.

Равным образом, в этих отношениях своих к остальным державам Украина не должна вести политику исключительности, а, напротив, должна, строго сохраняя договорные обязательства, иметь равно добрые отношения со всеми культурными государствами, интересы которых не противоречат ее интересам. Война кончается, нынешние враги переходят к мирному сожительству; было бы непростительной ошибкой не использовать время до конференции и самую конференцию для установления дружественных связей Украины с прочими культурными государствами.

Итак, правильно понятые интересы Украины повелительно требуют, чтобы мы, ради будущего нашей державы, в меру сил и возможности домогались раскрепощения порабощенных большевиками частей бывшей Российской империи и способствовали воссозданию в них государственности, опираясь на те из них, в которых государственность уже возрождается. Такою политикою ми привлекли бы их всех к себе и усилили бы свое положение их дружеским сотрудничеством. В этом единении мы нашли бы пути к обеспечению нашей судьбы при одновременном сближении с просвещенными западно-европейскими и внеевропейскими государствами.

Такое направление внешней политики представляется единственно ведущим Украинскую Державу к светлому будущему, в соответствии со всем историческим прошлым Украины».

Чикаленко Євген. Щоденник (1918–1919). – К.: Темпора, 2011. – С. 180–182.

Поява цiеi записки призвела до урядовоi кризи, вiдставки частини мiнiстрiв-пiдписантiв i переформатування складу Ради мiнiстрiв. 24 жовтня портфелi мiнiстрiв Украiнськоi Держави отримали одразу п’ятеро членiв Украiнського нацiонального союзу. Всi вони були представниками партii соцiалiстiв-федералiстiв: мiнiстр освiти Петро Стебницький, працi – Максим Славинський, земельних справ – Володимир Леонтович, юстицii – Андрiй В’язлов, iсповiдань – Олександр Лотоцький. Проте й такий компромiс, насправдi, не влаштовував нiкого. Гетьман вважав, що новий кабiнет отримав «сильне украiнське забарвлення». Зi свого боку В. Винниченко заявив, що УНС залишаеться в опозицii та не буде вiдповiдати за дii гетьманського уряду – вiн волiв, аби всi мiнiстерськi портфелi були вiдданi представникам його органiзацii. Та й сама Рада мiнiстрiв у конфiгурацii вiд 24 жовтня не мала шансiв на тривале iснування, адже виявилася розколотою навпiл: 8 мiнiстрiв пiдтримували курс на державну самостiйнiсть Украiни (п’ятеро представникiв УНС, прем’ер-мiнiстр Федiр Лизогуб, мiнiстри закордонних справ Дмитро Дорошенко i шляхiв Борис Бутенко), решта восьмеро тяжiли до федеративного зв’язку iз небiльшовицькою Росiею.

Остаточна поразка Четверного союзу в Першiй свiтовiй вiйнi прискорила розвиток подiй в Украiнi. Вже в серединi листопада буде створена Директорiя на чолi з В. Винниченком, розпочнеться антигетьманське повстання, а П. Скоропадський оприлюднить так звану «федеративну грамоту» i затвердить новий, останнiй в iсторii Гетьманату, склад уряду – проросiйський i проантантiвський.




Вибухи на артилерiйських складах у Киевi та Одесi


6 червня в Киевi сталося щось нечуване. Про цю подiю писали всi тодiшнi украiнськi газети, повiдомлення про неi облетiли свiт, а згодом вона увiйшла до мiсцевих легенд i навiть кiнофiльмiв та лiтературних творiв. Не обiйшовся без неi у романi «Бiла гвардiя» i киянин Михайло Булгаков: «Однажды, в мае месяце, когда Город проснулся сияющий, как жемчужина в бирюзе, и солнце выкатилось освещать царство гетмана, когда граждане уже двинулись, как муравьи, по своим делишкам, и заспанные приказчики начали в магазинах открывать рокочущие шторы, прокатился по Городу страшный и зловещий звук. Он был неслыханного тембра – и не пушка и не гром, – но настолько силен, что многие форточки открылись сами собой и все стекла дрогнули. Затем звук повторился, прошел вновь по всему верхнему Городу, скатился волнами в Город нижний – Подол, и через голубой красивый Днепр ушел в московские дали. Горожане проснулись, и на улицах началось смятение. Разрослось оно мгновенно, ибо побежали с верхнего Города – Печерска растерзанные, окровавленные люди с воем и визгом. А звук прошел и в третий раз и так, что начали с громом обваливаться в печерских домах стекла, и почва шатнулась под ногами.

Многие видели тут женщин, бегущих в одних сорочках и кричащих страшными голосами. Вскоре узнали, откуда пришел звук. Он явился с Лысой Горы за Городом, над самым Днепром, где помещались гигантские склады снарядов и пороху. На Лысой Горе произошел взрыв.

Пять дней жил после того Город, в ужасе ожидая, что потекут с Лысой Горы ядовитые газы. Но удары прекратились, газы не потекли, окровавленные исчезли, и Город приобрел мирный вид во всех своих частях, за исключением небольшого угла Печерска, где рухнуло несколько домов. Нечего и говорить, что германское командование нарядило строгое следствие, и нечего и говорить, что город ничего не узнал относительно причин взрыва. Говорили разное.

– Взрыв произвели французские шпионы.

– Нет, взрыв произвели большевистские шпионы.

Кончилось все это тем, что о взрыве просто забыли».

Цiкаво, що Михайло Опанасович наводить мiсяць трагедii за старим стилем – мабуть, саме так запам’ятав. Та й загалом у його розповiдi бiльше емоцiй, нiж фактiв, але цим булгакiвськi рядки i дорогi нам, адже можемо вiдчути враження не просто свiдка, що тодi перебував у мiстi, а самого Майстра.

Насправдi вибух стався не безпосередньо на Лисiй горi, а ближче до Печерська, у мiсцевостi Звiринець, що тодi була околицею Киева. Там знаходилися величезнi артилерiйський склади, створенi ще у першiй половинi XIX столiття, якi належали до Киiвськоi фортецi. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни на них накопичували боеприпаси для Пiвденно-Захiдного фронту i загалом зосередили понад 2 мiльйони снарядiв.

Катастрофа 6 червня розпочалася з пожежi. Бiля 9.40 ранку дим над Печерськими пагорбами помiтив черговий на каланчi центральноi пожежноi частини Киева, що й досi знаходиться на тому самому мiсцi – перехрестi вулиць Володимирська та Велика Житомирська. Вiн здiйняв тривогу, i до Звiринця помчали першi екiпажi вогнеборцiв. Та вдiяти вони нiчого не встигли…








Вже о 10 годинi пролунав потужний вибух, за яким стався ще бiльший та декiлька сильних, а потiм посипалися меншi. Пiднявся величезний стовп диму й попелу. Вибуховi хвилi зруйнували майже 900 невеличких хатинок, що притулилися бiля складiв. Дуже постраждав Свято-Троiцький Іонинський монастир. Скло повилiтало з вiкон багатьох капiтальних будинкiв не лише на Печерську, а й на Хрещатику, та навiть в унiверситетi Святого Володимира. Зазнала пошкоджень мiська каналiзацiя, i стiчнi води пiшли у рiчку Либiдь. Точна кiлькiсть жертв невiдома й досi. Тодiшня преса писала про 200 загиблих, серед яких начебто були i 12 ченцiв Іонинського монастиря. Ще близько 1000 осiб отримали поранення. Однак статистичне бюро Киiвськоi мiськоi управи навело 22 червня значно меншу кiлькiсть втрат: 81 особа загинула, 139 отримали поранення, 119 були контуженi.

Посол Болгарii в Украiнськiй Державi Іван Шишманов записав 6 червня у своему щоденнику: «О 9.30 ранку – страшенний вибух на Печерську. Подумав, що обстрiлюють мiсто. Виникла панiка. Потiм з’ясувалося, що горять артилерiйськi склади бiля арсеналу. Гадаю, жертв мае бути багато. Причини, на думку Мумма (телефонував йому), не е полiтичними. Збiг обставин. Пiдпалилися ракети. На Хрещатику усi великi вiтрини повилiтали. В «Континенталi» вiкна також порозбивалися (в моiй кiмнатi розбилося скло вiкон, дверей на балконi, в канцелярii). Властi боялися, що можуть спалахнути гранати з отруйним газом. Про всяк випадок панi Райчева передала менi двi маски. Хто зна, як будемо спати цiеi ночi? Там е i склади з пiроксилiном… на Лисiй Горi».

Гетьманська варта i нiмецькi солдати дуже швидко оточили мiсце подii. Для спостереження у повiтря здiйнявся нiмецький лiтак, з якого були зробленi добре вiдомi зараз фотознiмки. Рятувальна операцiя почалася з надання медичноi допомоги постраждалим. Вже о пiв на першу вибухи майже припинилися самi собою. Фактично, вже мало що могло вибухати. Потiм загасили пожежу.

До Звiринцю прибув Гетьман Павло Скоропадський, прем’ер-мiнiстр Федiр Лизогуб, iншi урядовцi та вiдповiдальнi особи. П. Скоропадський досить докладно розповiв про той день у своiх спогадах. Зокрема вiн згадував:

«Утром я одевался и собирался идти брать ванну. В комнате у меня был лишь мой слуга. Вдруг, сильный шум и звон от разбитых стекол в окнах моей спальни, посыпалась с потолка штукатурка. Мой слуга, бывший кавалерист, всегда спокойный, даже вялый, нисколько не взволновавшись, говорил мне: "Пан Гетман, одевайтесь скорее, а я уложу вещи. Это бросают бомбы в нижний этаж, вероятно, и сюда сейчас попадет". Для чего он хотел укладывать вещи, я не знаю. Вероятно, вспомнил войну, когда денщикам, обыкновенно в минуту большой опасности, приказывали наскоро уложить вещи и отойти несколько назад, чтобы вещи не пропали. Я наскоро оделся и хотел выйти из комнаты. Когда я, подошел к двери, раздался второй взрыв: дверь с треском распахнулась и ударила меня в голову. Я вышел в столовую и тут встретил полковника Аркаса. Не зная, в чем дело, он первым прибежал ко мне на выручку. Через шесть месяцев он же первым из моего штаба пошел против меня, после моей декларации о федерации с Россией…

В это время взрывы начали повторяться со страшной силой, и все это перешло в какой-то рев. Я оделся и пошел телефонировать, требуя объяснений. Оказалось, что взрывались пригородные склады взрывчатого материала и снарядов на Зверинце. В первое время люди не могли дать себе отчета в том, что происходит. Все полагали, что взрывается вблизи от них, и спешили уходить. Появилась масса различных объяснений, из которых одним из самых распространенных было, что мой дом взорван. Ко мне начали приезжать и министры, и другие должностные лица. В гетманском доме все перешло в нижний этаж под своды, так как в верхнем этаже очень старые потолки грозили обрушиться. После первого смятения все пришло в порядок. Взрывы еще продолжались, но с меньшей силой.

Я пригласил Лизогуба, который пришел ко мне, поехать со мной на место несчастья. Первоначально мы отправились в офицерскую школу, которую я осматривал за несколько дней до этого происшествия. Там оказалось много раненых. Их развозили по госпиталям. Из школы мы пошли пешком вперед, непосредственно к месту взрыва. Картина нам представилась действительно ужасная: громадная площадь Зверинца, застроенная небольшими домиками, представляла сплошной пожар, причем, в различных местах не переставали раздаваться сильные взрывы. Все, что возможно было мобилизовать для оказания помощи, было использовано… Многие дома погибли из-за того, что рабочие, жившие в них, хранили там растасканные ими же снаряды. Потери и людьми, и имуществом были очень велики.

В тот же день совет министров постановил ассигновать крупную сумму в пользу пострадавших. Немедленно был составлен комитет имени Гетмана, куда стекались пожертвования. Комитет потом долгое время работал над распределением собранных денежных сумм среди неимущего населения.

Погибло тоже несколько немецких солдат, стоявших на часах у складов и не покинувших свои посты. Их торжественно похоронили. Несколько спустя мы хоронили местных погибших жителей, тоже с большой торжественностью. Киев сильно пострадал, была выбита масса стекол. Были немедленно, еще во время взрыва, посланы телеграммы для заблаговременной скупки стекла во всех больших городах. Этот взрыв, не говоря уже о большом количестве погибших людей и материального имущества, имел еще то значение, что указал нам, где находится одна из наших ахиллесовых пят в смысле могущих быть новых несчастий, которыми могли бы воспользоваться всякие неблагонамеренные люди. Оказалось, что на Лысой горе хранится много тысяч пудов динамита, большое количество снарядов на Посту Волынском, и в таком же положении находилось много складов на Украине…».

Скоропадський П. П. Спогади: кiнець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 209–211.

Коли Гетьман повернувся до своеi резиденцii, з ним зустрiвся посол Всевеликого Вiйська Донського генерал-лейтенант Михайло Свечин. Вiн згадував, що П. Скоропадський «был смущен всем виденным и неизвестностью причины. Приходя в себя сказал мне: "Какой ужас, как Ходынка была скверным предзнаменованием Государю, так и мне нехороший знак".

Невдовзi було розпочато збiр коштiв для постраждалих. 100 тисяч рублiв видiлила мiська дума, фiнансову допомогу надали еврейська та польська громади, Червоний Хрест, Украiнбанк, Олександрiвське та Корюкiвське товариство Абрама Доброго, Мезелаiвське товариство цукрових заводiв Демченка, багато iнших установ та органiзацiй. Кияни дуже близько сприйняли цю бiду, i переважна бiльшiсть вирiшила пожертвувати свiй одноденний заробiток. Не залишилися осторонь пiдприемцi, урядовцi та представники заможних родин. Так, Гетьман i Лев Бродський передали по 25000 рублiв, Кочубей – 20000, граф Радзiвiл – 5000, граф Мусiн-Пушкiн – 1000. Навiть посли Австро-Угорщини Йоганн Форгач i Болгарii Іван Шишманов переказали по 3000 рублiв кожен. Загалом приватнi пожертви перевищили 630 тисяч рублiв.

Майже тисячi мешканцiв втратили дах над головою, i влада тимчасово розмiстила iх у павiльйонах, якi залишилися вiд Всеросiйськоi виставки 1913 року (сучасна територiя НСК «Олiмпiйський»), у корпусах Олексiiвського iнженерного училища (тепер Киiвський вiйськовий лiцей iменi Івана Богуна) та у Видубицькому монастирi. Мiська дума органiзувала для них пункти харчування.

Розпочалося слiдство. Версiй було багато: пiдозрювали i бiльшовицьке або анархiстське пiдпiлля, i саботаж украiнських опозицiонерiв-соцiалiстiв, i диверсiю шпигунiв Антанти, i звичайне нехлюйство. Не можна також виключати злочинну змову з метою приховати розкрадання на складах.

Але до самого падiння Гетьманату слiдству нiчого конкретного з’ясувати не вдалося, i що насправдi призвело до «великого киiвського вибуху», так i залишилося невiдомим.

В останнiй день лiта 1918 року аналогiчна трагедiя сталася в Одесi. Там у передмiстi Бугаiвка теж розташовувалися великi артилерiйськi склади, поряд iз якими знаходилися армiйськi казарми та приватний сектор мiсцевих мешканцiв. О 15 годинi 20 хвилин все навколо струсонув потужний вибух, за яким почалося справжне жахiття – сильнi розриви боеприпасiв не припинялися майже десять годин. Спалахнула пожежа, що охопила не лише самi склади, а й прилеглi будiвлi. Вночi полум’я було видно бiльше як за 50 кiлометрiв. На ранок весь район катастрофи був охоплений iдким димом.

Як тiльки почалися вибухи, переляканi бугаiвцi почали тiкати до Одеси та шукати порятунку. В мiстi здiйнялася панiка, i чим страшнiшою ставала заграва над Бугаiвкою, тим вона бiльшала.

Мiсцева гетьманська адмiнiстрацiя дiяла не дуже рiшуче, але в справу втрутилися австрiйськi вiйська, розташованi в Одесi. Солдати оточили район складiв, забезпечивши роботу пожежних. Вони змогли не допустити розповсюдження вогню за межi Бугаiвки, та повнiстю загасити пожежу на самих складах не вдавалося досить довго, i поодинокi вибухи там лунали ще три днi.

Одеська преса охрестила жаливу подiю «вибуховим нещастям». У вереснi було оприлюднено, що пiд час вибухiв та пожежi 40 людей загинули та близько сотнi отримали порання. Майже 4 тисячi мешканцiв втратили своi домiвки i майно. Постраждала значна кiлькiсть промислових будiвель та об’ектiв транспортноi iнфраструктури. Серед них: залiзнична станцiя Одеса-Застава, хлiбнi сховища на вулицi Дальницькiй, корковий завод Арпса, паровий млин, завод цвяхiв Раухвегера, хiмiчний i цукровий заводи. Уламки, що розлетiлися пiд час вибухiв, також пошкодили психiатричну лiкарню та Пушкiнське училище, якi знаходилися у досить вiддаленому вiд Бугаiвки районi Слобiдка-Романiвка.

Одесити намагалися допомогти постраждалим, хто чим мiг. Ними опiкувався навiть австрiйський гусарський полк. Уряд Украiнськоi Держави видiлив жертвам катастрофи пiвмiльйона карбованцiв, яких виявилося недостатньо.

Вибуховi хвилi докотилися до центру Одеси i наробили лиха там. Комендантом польовоi жандармерii при австрiйському губернаторi мiста був Степан Шухевич – дядько майбутнього легендарного командувача УПА Романа Шухевича. Вiн згадував: «Якраз тодi йшов я на свою кватиру при Карангозовiй вулицi i на Дерибасiвськiй вулицi почув страшну детонацiю – з вiкон посипалося на вулицю скло iз побитих шиб, по якiй одна за одною слiдували дальшi.

Вулицею, як шаленi, гнали переляканi конi "iзвощикiв", з переверненими повозками без своiх панiв. Небезпечно було йти пiшоходом, бо з кам’яниць сипалося скло iз побитих шиб i ранило, небезпечно було йти серединою вулицi, бо там вганяли переляканi конi, тож я скочив до найближчого готелю, де мешкав д-р Максим Рожанковський, мiй тiточний брат. Його кватира була, мабуть, на четвертiм поверсi. З вiкна можна було оглянути цiле мiсто, що лежало надолинi, i ми оба станули при вiкнi i приглядалися далеким вибухам амунiцii, а кам’яниця наче гойдалася вiд сильних потрясiнь».

Звiсно, одеську трагедiю теж намагалися розслiдувати. За ствердженням С. Шухевича, «слiдство виявило, що вибух спричинив якийсь умовоанормальний мадярський вояк, який при порядкуваннi ручних гранатiв, беручи гранату, потягнув не за ручку, але за шнурок i спричинив вибух».

Та це була лише одна з версiй. Висувалися iншi, схожi на тi, що виникли в Киевi. Чи не найбiльш популярною була диверсiя антантiвських агентiв. До ii прихильникiв належав навiть гетьманський мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко. Але загалом результати роботи одеських «пiнкертонiв» не дуже вiдрiзнялися вiд сумнiвних здобуткiв столичних колег, i катастрофа на Бугаiвцi також досi залишаеться серед загадкових подiй буремного 1918 року.




Селянський повстанський рух в Украiнi 1918 року. Всеукраiнський страйк залiзничникiв


8 червня мешканцi сiл Кривецькоi та Стрижавськоi15 волостей Таращанського повiту Киiвщини пiднялися зi зброею в руках проти гетьманськоi адмiнiстрацii та нiмецьких вiйськ, що розташувалися в iхньому регiонi. Так починалося Таращанське повстання, що стало одним iз багатьох селянських збройних виступiв, якi охопили Украiну навеснi – влiтку 1918 року.

15 Нинi села Кривець та Стрижавка входять до складу Ставищенського району Киiвськоi областi.

Комплекс причин, що спонукав селян до заворушень, був досить розмаiтим. Насамперед, то були дii великих землевласникiв, якi з приходом на терени Украiни нiмецьких i австро-угорських вiйськ знову вiдчули «грунт пiд ногами». Вже навеснi 1918-го група польських помiщикiв i нiмецьких колонiстiв Подiльськоi та Волинськоi губернiй звернулася до австрiйського й нiмецького командування з проханням змусити селян повернути захопленi ними землi, вiдшкодувати заподiянi збитки, сплатити контрибуцiю та вiдбути примусовi вiдробiтки. Їхню iнiцiативу пiдтримали землевласники iнших губернiй. В деяких мiсцевостях нiмцi й австрiйцi пiшли iм назустрiч, застосовуючи щодо селян вiйськову силу.

Досить часто методом збройного примусу нiмцi й австрiйцi змушували селян здавати зерно. Свою роль вiдiграли й накази генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна про негайний засiв полiв (6 квiтня) та про запровадження нiмецьких вiйськово-польових судiв (25 квiтня). Карнi експедицii нiмецьких i австро-угорських вiйськ та органiзованi помiщиками «карнi вiддiли», якi прагнули отримати сатисфакцiю за своi втрати i збитки, завдавали значноi шкоди селянам. Наприклад, 27 травня начальник Ольгопольскоi повiтовоi мiлiцii доповiдав подiльскому губернському старостi про сутичку мiж польскими «легiонерами» та мешканцями села Баланiвка (нинi Бершадського району Вiнницькоi областi), в результатi якоi було спалено 28 хат разом зi всiм майном селян. Зокрема вiн писав, що «отряд польских легионеров объявил крестьянам снести все оружие и выдать всех зачинщиков [разгрома] имений графини Потоцкой, но крестьяне оружия не снесли, а несколько местных разбойников начали стрелять в легионеров и убили двух. Легионеры, в свою очередь, начали стрелять по крестьянам и также убили двух крестьян, а наконец, чтобы отомстить крестьянам за стрельбу, подожгли дома… Ущерб этим пожаром нанесен в целом на 19 850 руб.».

Водночас украiнськi селяни не бажали поступатися щойно розподiленими землями, адже за короткий перiод осенi 1917 – весни 1918 рокiв багато хто з них вiдчув себе повновладним господарем на землi. Свiй вплив на такi настроi справило i соцiалiстичне законодавство Центральноi Ради – ІІІ та IV Унiверсали, тимчасовий земельний закон вiд 31 сiчня 1918 року. Та Павло Скоропадський, щойно прийшовши до влади, скасував цi закони i вiдновив право приватноi власностi на землю. Такi дii одразу налаштували проти Гетьмана значну частину селянства: вони боялися, що розподiленi землi тепер повертатимуть колишнiм власникам. Наприклад, уже 3 травня – через чотири днi пiсля гетьманського перевороту! – Василькiвський i Звенигородський повiтовi селянськi з’iзди заявили про готовнiсть обстоювати своi права на землю i волю будь-якими способами. 8 травня вiдбувся нелегальний Всеукраiнський селянський з’iзд, скликаний Украiнською селянською спiлкою, де ухвалили резолюцiю «не признавати обраного помiщиками Гетьмана» та створювати в повiтах бойовi дружини для пiдготовки повстання.

Намагання уряду Украiнськоi Держави помiркованим шляхом вирiшити аграрне питання (продаж землi малоземельним селянам, вдосконалення сiльськогосподарського кредитування, обмеження розмiрiв приватного землеволодiння 25 десятинами16 iз обов’язковим викупом надлишкових площ) сприймалося зi скепсисом або роздратуванням. Як слушно зазначае сучасний iсторик Руслан Пирiг: «Украiнське селянство, розбещене спокусами безоплатноi "соцiалiзацii" землi не було готове психологiчно викладати за неi своi кровнi кошти. До того ж апокрифiчнiсть гетьманського режиму, пiдтримуваного окупацiйними вiйськами, потенцiйно таiла у собi можливiсть нових владних змiн, а вiдтак – й експропрiацii куплених селянами земель».

16 25 десятин = 27,3125 га.

Свiй внесок у радикалiзацiю настроiв робили бiльшовицькi, лiвоесерiвськi та анархiстськi агiтатори, якi пiдбурювали селян до заворушень, провокували конфлiкти мiж ними та гетьманською адмiнiстрацiею, помiщиками, нiмецькими i австро-угорськими частинами. Наприклад, у селi Тишкiвка Єлисаветградського повiту Херсонськоi губернii (нинi Добровеличкiвського району Кiровоградськоi областi) бiльшовики несподiваним нападом убили 35 австрiйських солдатiв i офiцерiв. У вiдповiдь австрiйцi розстрiляли багато селян i спалили 220 осель.

Дедалi бiльшою ставала рiшучiсть селян захищати своi iнтереси. І для цього вони мали значну кiлькостi зброi. Адже буквально кiлька мiсяцiв тому чимало з них ще були солдатами росiйськоi армii, загартованими в боях Першоi свiтовоi вiйни. Залишаючи фронт, вони зазвичай забирали з собою стрiлецьке озброення, кулемети, гранати, набоi, а в деяких випадках навiть гармати. Тепер весь цей потужний арсенал було легко застосувати в оборонi своеi землi та врожаю.

Украiною почали спалахувати масовi збройнi виступи селян. Серед них одним iз найбiльш масштабних стало повстання у Звенигородському повiтi Киiвщини (нинi Звенигородський район Черкаськоi областi). Там подii розпочалися 3 червня у селi Орли, коли мiсцевi мешканцi розгромили нiмецько-гетьманський загiн. Наступного дня ще один такий загiн зазнав значних втрат у селi Ганжалiвка.

Повстання швидко ширилося, а кiлькiсть його учасникiв зростала. Найбiльш боездатними силами були загони вiльного козацтва, якi очолювали старшини армii УНР Степан Туз та Дмитро Квiтковський (Цвiтковський).

Повстанцi вирiшили захопити мiстечко Лисянка. 6 червня в телеграмi зi Звенигородки мiсцева адмiнiстрацiя повiдомляла телеграфом до Киева:

«…Чисельнiсть партизанських загонiв, якi оточили Лисянку – 15 тисяч17. Нiмцi дiють артилерiею. В мiстi чути гуркiт гармат. Малочисельного нiмецького загону для боротьби з партизанами недостатньо». І дiйсно, нiмцi не мали змоги впоратися з набагато численнiшим противником i змушенi були залишити мiстечко.

17 Найпевнiше, чисельнiсть завищено.

За кiлька днiв до Лисянки для придушення повстання прибув пiдсилений нiмецько-гетьманський загiн. Та вдiяти вiн нiчого не змiг, ба бiльше, опинився в повному оточенi i зайняв кругову оборону в мiсцевому костьолi. Три днi повстанцi марно намагалися захопити храм, а потiм вночi оточенцi прорвалися через мiст над рiчкою Гнилий Тiкич i з боем вiдiйшли до Звенигородки.

До того часу повстання охопило майже весь повiт. На його чолi став вiйськовий авiатор, сотник Армii УНР Левко Шевченко. Тарасiвською сотнею вiльного козацтва командував його брат Ананiй. Значним авторитетом серед повстанцiв користувався отаман Звенигородського коша вiльного козацтва Юрiй Тютюнник. Судячи з усього, вiн не бачив можливостi досягти вирiшальних успiхiв у повстаннi, тому намагався закликати припинити виступи, аби уникнути значноi кiлькостi жертв. Проте повстанська стихiя вже набрала обертiв i зупинити ii було неможливо.

Ю. Тютюнник прийняв непросте для себе рiшення: очолити повстанський рух, але спочатку вдатися до «дипломатичних» заходiв, пошукати союзникiв i провести переговори з Гетьманом. Наказавши чекати його повернення, вiн рушив до Киева.

У столицi Ю. Тютюнник змiг зустрiтися та вiдверто поговорити iз П. Скоропадським. Вiн згадував: «У мене не залишилося твердого переконання, що карателi не робили з вiдома гетьмана, хоч П.18 i гетьман зi всiеi сили обурювалися на провокаторiв. При менi була написана телеграма з наказом вiдкликати карателiв зi Звенигородщини, але при менi ж одержано телеграму-повiдомлення, що карателi знищенi селянами пiд м. Лисянкою». Власне, нiчого конкретного ця зустрiч не принесла. Ще гiрше для Ю. Тютюнника було те, що знайти бодай якусь пiдтримку серед представникiв нацiонально-демократичних сил йому не вдалося, i взагалi в нього склалося враження, що повстала лише Звенигородщина.

18 Мова йде про Івана Полтавця-Остряницю – ад’ютанта Гетьмана, генерального писаря Украiнськоi Держави.

У далеко не кращому настроi Ю. Тютюнник повернувся назад та переказав своi враження вiд поiздки Л. Шевченку. Але той був налаштований дiяти активно попри будь-якi обставини i прагнув пiти в наступ на Звенигородку. Сповнений рiшучостi i навiть фатальностi вiн сказав Ю. Тютюннику: «Вам нiчого мiшатися в цю справу. Не маемо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потiм може бути потрiбною для полiтичноi роботи. Я тепер не маю вiри в успiх. Можливо, що це прийде згодом. Завтра поведемо рiшучу атаку на мiсто. Його треба захопити. Перемога наша пiд Звенигородкою може пiдняти населення сусiднiх повiтiв, а потiм побачимо. Хоч би одна особа приiхала сюди, яка користуеться авторитетом по всiй Украiнi. А Вам можу передати головну команду, коли Ви находите це необхiдним».








Вранцi, 9 червня повстанцi почали наступ. Маючи значну чисельну перевагу, вони увiрвалися у мiсто, де зав’язали вуличнi боi з нiмцями, якi чинили вiдчайдушний опiр. Вже було вiдомо, що загiн Олександра Шаповала розгромив ворожий гарнiзон у мiстi Шпола, тому допомога нiмцям могла надiйти лише з боку Уманi–Тального.

Невдовзi розвiдка доповiла про наближення вiд Тального нiмецького кiнного загону з артилерiйською батареею. Штаб повстанцiв оперативно вiдреагував на цю загрозу та надiслав для ii лiквiдацii чотири козацькi сотнi на чолi з Федотом Бондарем. За пiдтримки загону мiсцевих селян було влаштовано засiдку бiля села Гусакове. Вона стала справжньою несподiванкою для нiмцiв, якi швидко здалися.

Захопленi гармати вiдразу були застосованi у Звенигородцi для обстрiлу ремiсничоi школи та iнших осередкiв оборони противника. Становище оборонцiв стало безнадiйним, i невдовзi повстанцi побачили вивiшенi бiли прапори. Захоплених у полон нiмцiв вiдправили на сiльгоспроботи. Повiтового старосту, його помiчникiв та чотирьох гетьманських офiцерiв було розстрiляно. Побитого прикладами мiсцевого коменданта ув’язнили, але той за допомогою своiх родичiв вночi втiк.

Звiстка про перемогу повстанцiв швидко поширилася Украiною та спонукала до iнших виступiв. Але в самiй Звенигородцi ситуацiя швидко змiнилася. Багато селян майже вiдразу розiйшлися по домiвках, вважаючи, що свою справу вони зробили. Водночас, нiмцi стягнули навколо мiста значнi сили, готуючись вибити з нього повстанцiв. Значна перевага тепер була на iхньому боцi. Порадившись з Ю. Тютюником, Л. Шевченко вирiшив уникнути бою i безглуздих втрат та розпустив залишки свого вiйська. Прихопивши зброю, козаки i селяни в нiч з 12 на 13 червня залишили Звенигородку.

На ранок нiмцi увiйшли в мiсто. Л. Шевченко залишався в мiсцевому готелi «Брiстоль» i без опору здався. Його доправили до Киева, де поводилися досить лiберально: утримували не у в’язницi, а у нiмецькiй комендатурi та навiть дозволяли пiд супроводом прогулюватися мiстом. За два мiсяцi вiн втiк. Ю. Тютюник взагалi залишився поза пiдозрою.

Та на цьому повстання не завершилося. Уникнувши розгрому та маючи на руках велику кiлькiсть зброi, козаки i селяни швидко почали гуртуватися знову. 20 червня вчитель Смiлянськой гiмназii А. Школьний, який виконував розвiдувальну мiсiю у повстанському краi, доповiдав у мiнiстерство внутрiшнiх справ Украiнськоi Держави:

«Сейчас дело в таком положении: мятежников по лесам и хлебам (пашням) до 30 тысяч, 2 батареи полковой артиллерии и до 200 пулеметов, но с каждым днем мятежники увеличиваются своей численностью: приходят все новые и новые отряды из других уездов и даже из других губерний, как-то: из Подольской и Херсонской, всем этим управляют старшины Кравченко, Павловский, Бевзенко, Брайченко, Руссаловский, Скобла, Сухомлин, Задерыголова и несколько человек подстаршин. Германцы, в свою очередь, не ликвидируют отрядов этих на местах, а проходят лишь по большим дорогам и по пути сжигают села и только в бой раз вступили было под Тальным в числе 2 батальонов пехоты и 1 батареи, но должны были, оставивши несколько вооружений, отступить и идти в обход на Звенигородку. Сейчас при помощи другого отряда из Цветково германцы вступили в Звенигородку, но за город не идут, а все леса и пашни вокруг города полны мятежников, которых было, как я означил, до 30 тысяч, но число их увеличивается с каждым днем…

Для ликвидации мятежа нужно уничтожить штаб мятежников, который помещается в лесу "Хурсене" между селами Поповка и Кобринова в лесничестве».

Гражданская война на Украине 1918–1920: Сборник документов и материалов. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. 1, кн. 1. – Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории / Под ред. проф. И. К. Рыбалки. – С. 190–191.

В подальшому нiмецьке командування та гетьманський уряд докладали рiшучих дiй для придушення виступiв. Пiд тиском значно краще пiдготовлених та озброених вiйськ повстанцi вимушенi були вiдступати. В липнi вiдбулося об’еднання сил учасникiв Звенигородського i Таращанського повстань. До того часу суттевого впливу серед повстанцiв досягли бiльшовики. Об’еднаннi сили були зведенi у два пiхотних та один кулеметний полки, кавалерiйський ескадрон та артилерiйську колону.

Але навiть пiсля об’еднання повстанцi вимушенi були вiдступати. Багато селян залишили iхнi лави та розiйшлися по домiвках. З боями повстанцi проривалися до Днiпра. 2 серпня великий загiн прорвався на лiвий берег через мiст бiля села Кайлове. У наступнi днi повстанськi сили продовжували переправлятися, використовуючи захопленi пароплави та човни. На лiвому березi нiмцi та гетьманцi досить швидко витiснили iх у нейтральну зону на кордонi з Росiею, яку фактично контролювала Червона Армiя.

Згiдно з домовленостями мiж Центральними державами та Радянською Росiею повстанцi, що переходили в цю зону, мали скласти зброю. Формально так i вiдбувалося.

Незважаючи на формальне обеззброення, з особового складу пiд керiвництвом бiльшовикiв почалося формування 1-i повстанськоi дивiзii (пiзнiше 1-ша украiнська радянська дивiзiя). Таращанцi та звенигородцi склали ядро Таращанського полку, який очолив Василь Баляс.

Повстання на Киiвщинi були далеко не единi, що сколихнули Украiну навеснi-влiтку 1918 року. Паралельно аналогiчнi подii розгорталися на Волинi, Донбасi, Єлисаветградщинi, Полтавщинi, Харкiвщинi, Херсонщинi, Чернiгiвщинi та в iнших регiонах.

Так, виступи на Чернiгiвщинi почалися ще навеснi. Влiтку керiвну роль тут зiграли бiльшовики, якi створили штаб повстання на чолi з колишнiм пiдполковником росiйськоi армii Миколою Кропив’янським.

12 червня газета «Голос Киева» писала, що «в северных уездах Черниговской губернии сильнейшие волнения среди крестьян. Вооруженные крестьянские отряды разоружают отряды солдат-австрийцев. Все пять северных уездов Черниговской губернии охвачены крестьянским восстанием. Крестьянство Мглинского уезда ведет вооруженную борьбу с помощью пулеметов и орудий. Власть Скоропадского в этом уезде совершенно упразднена. В Суражском, Стародубском, Новгород Северском и Глуховском уездах крестьянство разоружает германские и австрийские отряды, пытавшиеся отбирать у крестьян продовольственные запасы. Города Сураж и Мглин совершенно отрезаны от сообщения с Черниговом».

Та найбiльш значнi подii сталися в Нiжинському повiтi. 8 серпня чернiгiвський губернський староста доповiдав у гетьманське МВС: «Нежин окружен бандами повстанцев, немецкие войска сосредоточились в одном пункте города, и охватываются все больше. Денег нет. Получены сведения, что из уезда Черниговского, Козелецкого банды направлены на Нежин, потом Чернигов, железнодорожное сообщение Круты – Чернигов прервано. Необходимо немедленное принятие решительных мер со стороны немецких войск, присылка денег, оружия для создания своих отрядов. Прошу помощи…»

Наступного дня головнi сили повстанцiв почали штурм Нiжина. Боi тривали три доби, мiсто фактично було захоплене, i повстанцям дiсталася значна кiлькiсть зброi, що зберiгалася на мiсцевих складах. Та закрiпитися в Нiжинi не вдалося. Нiмцi перекинули сюди залiзницею два ешелони своiх солдат i змусили повстанцiв залишити мiсто. В подальшому вони теж вiдступили в нейтральну зону, а М. Кропив’янський став командиром 1-i украiнськоi радянськоi дивiзii.

Серед подiй в центральнiй Украiнi великий резонанс отримало Канiзьке повстання на Єлисаветградщинi, що вiдбулося у травнi-червнi. Приводом до його початку стало покарання мешканцiв села Павлiвка (нинi Маловискiвського району Кiровоградськоi областi), яке вчинили австрiйськi вояки у вiдповiдь на скаргу мiсцевого помiщика, що селяни розграбували його майно. У Павлiвцi було спалено двi хати, а звинувачених у крадiжцi прилюдно побили шомполами.

Центром повстання стало село Канiж, вiд якого i пiшла його назва (сьогоднi село належить до Новомиргородського району Кiровоградщини). З мешканцiв кiлькох ближчих сiл було сформовано добре озброений загiн, що налiчував понад 700 бiйцiв. Наприкiнцi травня вони змогли розбити австрiйський загiн у селi Веселiвка. Хоча кiлькiсть повсталих зросла бiльш нiж у 4 рази, подальших успiхiв вони не досягли. Австрiйцi кинули проти них значно бiльшi сили i навiть застосували лiтаки, що постiйно вели розвiдку навколишньоi мiсцевостi. Повстанцi були розбитi, а 3 червня австрiйцi захопили Канiж, де розстрiляли або повiсили 117 чоловiк. Згiдно з вечiрнiм зведенням австро-угорського командування вiд 17 червня, бiля 1300–1500 повстанцiв «с оружием, повозками и скотом отправились 10 и 11 июня на север (леса между Фидваром и Красносельской)».

Інше повстання з центром у великому селi Гуляйполе Олександрiвського повiту Катеринославськоi губернii (нинi мiсто, районний центр Запорiзькоi областi) очолив один iз лiдерiв анархiстського руху в Украiнi – Нестор Махно. Ще наприкiнцi 1917 року вiн органiзував загiн «чорноi гвардii», який виконував охоронно-мiлiцейськi функцii. Невдовзi вiн вступив у боротьбу проти вiйськових частин росiйських козакiв, якi поверталися з Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв на Дон i Кубань, а з весни 1918-го – проти нiмецьких i австро-угорських вiйськ, якi вступили на терени Катеринославщини.

В цей перiод Н. Махно активно спiвпрацював iз бiльшовиками. Станом на березень 1918 року його загiн складався з 7 рот (одна з яких була еврейською) по 200–220 бойовикiв кожна, кавалерiйського загону (кiлькасот вершникiв), артилерiйськоi батареi (6 гармат iз набоями, отриманi вiд бiльшовицьких вiйськ Володимира Антонова-Овсiенка), окремих мобiльно-санiтарних лазаретiв. Пiд тиском противника Н. Махну разом зi своiми «червоними» союзниками довелося вiдступити до Таганрога. Далi вiн здiйснив поiздку мiстами Поволжя, а в травнi-червнi 1918-го вiдвiдав Москву, де в Кремлi отримав аудiенцiю в голови Раднаркому РСФРР Володимира Ленiна i голови Всеросiйського центрального виконавчого комiтету рад Якова Свердлова. За даними доктора iсторичних наук Дмитра Архiрейського, зустрiч Н. Махна iз В. Ленiним вiдбулася 25 або 26 червня. Детальну iнформацiю про них подав сам Н. Махно у спогадах, уривок iз яких ми наводимо нижче.








«Ровно в час дня я был опять в Кремле, у председателя Всероссийского Центрального Комитета Советов рабочих, крестьянских и солдатских депутатов товарища Свердлова. Он провел меня к Ленину. Последний встретил меня по-отцовски и одной рукой взял за руку, другой, слегка касаясь моего плеча, усадил в кресло…

Ленин же со свойственным организатору и руководителю умением старался так обставлять свои вопросы, чтобы я как можно подробнее на них останавливался. Так, например, на вопрос, как крестьяне тех местностей, откуда я, воспринимали лозунг "Вся власть Советам на местах!", Ленин переспрашивал меня три раза, и все три раза удивлялся тому, что я говорил ему, а именно, что этот лозунг крестьянами воспринят своеобразно: власть Советов на местах – это по-крестьянски значит, что вся власть и во всем должна отождествляться непосредственно с сознанием и волей самих трудящихся; что сельские, волостные или районные Советы рабоче-крестьянских депутатов есть не более и не менее как единицы революционного группирования и хозяйственного самоуправления на пути жизни и борьбы трудящихся с буржуазией и ее прихвостнями – правыми социалистами и их коалиционной властью…

– Думаете ли вы, что это понимание крестьянами нашего лозунга "Вся власть Советам на местах!" – правильное понимание? – спросил меня Ленин.

Я ответил: – Да.

– В таком случае крестьянство из ваших местностей заражено анархизмом, – добавил Ленин.

– А разве это плохо? – спросил я его.

– Я этого не хочу сказать. Наоборот, это было бы отрадно, так как это ускорило бы победу коммунизма над капитализмом и его властью.

– Для меня это лестно, – сказал я Ленину, полуусмехаясь.

– Нет, нет, я серьезно утверждаю, что такое явление в жизни крестьянства ускорило бы победу коммунизма над капитализмом, – повторил мне Ленин и добавил: – Но я только думаю, что это явление в крестьянстве неестественно: оно занесено в его среду анархистскими пропагандистами и может быть скоро изжито. Я готов допустить, что это настроение, будучи неорганизованным и подпав под удары восторжествовавшей контрреволюции, уже изжило себя.

Я заметил Ленину, что вождю нельзя быть пессимистом и скептиком…

Потом Ленин спросил меня: – Чем вы думаете заняться в Москве?

Я ответил, что здесь задержался ненадолго: по решению нашей повстанческой конференции в Таганроге я должен быть к первым числам июля на Украине.

– Нелегально?

– Да.

Ленин, обращаясь к Свердлову, говорит: – Анархисты всегда самоотвержен-ны, идут на всякие жертвы, но близорукие фанатики, пропускают настоящее для отдаленного будущего… – И тут же просит меня не принимать это на свой счет, говоря: – Вас, товарищ, я считаю человеком реальности и кипучей злобы дня. Если бы таких анархистов-коммунистов была хотя бы одна треть в России, то мы, коммунисты, готовы были бы идти с ними на известные условия и совместно работать на пользу свободной организации производителей.

Я лично почувствовал, что начинаю благоговеть перед Лениным, которого недавно убежденно считал виновником разгрома анархических организаций в Москве, что послужило сигналом для разгрома их и во многих других городах России. И я глубоко в душе начал стыдиться самого себя, быстро ища подходящего ответа ему.

Я выпалил в него словами: – Анархисты-коммунисты все дорожат революцией и ее достижениями; а это свидетельствует о том, что они с этой стороны все одинаковы…

– Ну, этого вы нам не говорите, – сказал смеясь Ленин. – Мы знаем анархистов не хуже вас. Большинство из них если не ничего, то, во всяком случае, мало думают о настоящем; а ведь оно так серьезно, что не подумать о нем и не определить своего положительного отношения к нему революционеру больше чем позорно… Большинство анархистов думают и пишут о будущем, не понимая настоящего; это и разделяет нас, коммунистов, с ними.

При последней фразе Ленин поднялся со своего кресла и, пройдясь взад и вперед по кабинету, добавил:

– Да, да, анархисты сильны мыслями о будущем; в настоящем же они беспочвенны, жалки исключительно потому, что они в силу своей бессодержательной фанатичности реально не имеют с этим будущим связи…

На все это я сказал Ленину и Свердлову, что я полуграмотный крестьянин и о такой запутанной мысли об анархистах, какую Ленин сейчас мне выражал, спорить не умею: – Но скажу, что ваше, товарищ Ленин, утверждение, будто анархисты не понимают "настоящего", реально не имеют с ним связи и т. п., в корне ошибочно. Анархисты-коммунисты на Украине (или, как вы, коммунисты-большевики, стараясь избегать слова Украина, называете ее Югом России) дали уже слишком много доказательств тому, что они целиком связаны с «настоящим». Вся борьба революционной украинской деревни с Украинской Центральной радой велась под идейным руководительством анархистов-коммунистов и отчасти русских эсеров (которые, правда, имели совсем другие цели в своей борьбе с радой, чем мы, анархисты-коммунисты). Ваших большевиков по деревням совсем почти нет, а если есть, то их влияние там совсем ничтожно. Ведь почти все сельскохозяйственные коммуны и артели на Украине были созданы по инициативе анархистов-коммунистов. А вооруженная борьба трудового населения Украины с вооруженной контрреволюцией вообще и с контрреволюцией в лице экспедиционных немецко-австро-венгерских армий была начата, исключительно под идейным и организационным руководством анархистов-коммунистов. Правда, не в ваших партийных интересах признать все это за нами, но это факты, которые вы не можете опровергнуть…

Скверный, если можно так выразиться, характер мой при всем моем уважении к Ленину, которое я питал к нему при данном разговоре, не позволил мне интересоваться дальнейшим разговором с ним. Я чувствовал себя как бы обиженным… Нельзя сказать, чтобы этих быстрых перемен в моем настроении Ленин не заметил. Он их заметил и старался подорвать перемену во мне разговорами на совершенно отвлеченные темы. И заметив, что я начал постепенно выправлять свое настроение (я его чувствовал) и таять перед его красноречием, он вдруг совершенно неожиданно для меня повторно спросил меня:

– Итак, вы хотите перебраться нелегально на свою Украину?

Я ответил: – Да.

– Желаете воспользоваться моим содействием?

– Очень даже, – ответил я…

Ленин тотчас же подхватил: – Так вот, товарищ, зайдите завтра, послезавтра или когда найдете это нужным к товарищу Карпенко и попросите у него все, что вам нужно для нелегальной поездки на Украину. Он вам укажет и надежный маршрут через границу.

– Какую границу? – спросил я его.

– Разве вы не знаете? Теперь установлена между Россией и Украиной граница. Она охраняется немецкими войсками, – нервно заметил Ленин.

– Да вы же считаете Украину Югом России, – заметил я ему.

– Считать – одно, товарищ, а в жизни видеть – другое, – ответил Ленин».

Махно Н. Под ударами контр-революции (апрель – июнь 1918 г.) / Под редакцией, с предисловием и примечаниями Тов. Волина. – Париж: Издание Комитета Н. Махно, 1936. – С. 126–135.

За сприяння бiльшовикiв у липнi 1918-го Н. Махно нелегально перетнув кордон РСФРР i Украiнськоi Держави та повернувся до Гуляйполя, де створювати збройний загiн анархiстiв довелося знову з нуля. Протягом другоi половини лiта та осенi вiн завзято боровся з представниками гетьманськоi адмiнiстрацii та австрiйськими вiйськами, дислокованими у своему районi, здiйснюючи також напади на помiщицькi маетки, ощаднi каси, контори. Перiодично доходило до серйозних боiв iз австрiйськими вiйськами та вiддiлами державноi варти. В цьому сенсi промовистими е спогади Н. Сухогорськоi, яка влiтку-восени 1918 року мешкала в Гуляйполi й стала свiдком дiяльностi Н. Махна.

«При австрийцах Махно сначала пришлось стушеваться. От этого он почувствовал великую обиду. Кроме того, он с братьями попал в число преследуемых в качестве "большевиков". Вся семья принуждена была скрываться в лесах. Тогда еще у Махно было мало активных приверженцев, орудовал он с небольшой, но теплой компанией. То убьет Махно, бывало, австрийца, то ограбит. Местного же населения, наоборот, первые махновцы еще не трогали и этим значительно увеличивали свою популярность.

Австрийцы энергично искали Махно с товарищами. Вскоре были пойманы 2 брата Нестора и убиты. Уцелели только трое братьев, в том числе сам Махно и его старший брат Савелий, недалекий, но тоже злой человек…

Махно был человеком храбрым и смелым по натуре, но партизанская борьба с австрийцами научила его особой увертливости. Во время пребывания австрийцев в селе, я в первый раз увидела Махно, спокойно гулявшего по главной улице. С виду он был неказист: небольшого роста, узкоплечий, с русыми, под горшок остриженными, гладкими волосами и каким-то плоским, немножко обезьяньим лицом. Ему можно было дать лет около 3019, одет он был в солдатскую форму, сбоку у него болталась сабля. В общем он напоминал мне тогда полицейского урядника.

19 Несторовi Махну на той час якраз минав 30-й рiк.

Махно не производил бы никакого впечатления, если бы не его взгляд. Сначала я думала, что это только мне делается страшно, когда он взглянет на меня своими серыми, холодными, стальными, прямо какими-то гипнотизирующими глазами, но потом оказалось, что самые заядлые разбойники-махновцы не выносили этого взгляда и начинали дрожать мелкой дрожью. Помню, как Махно шел по улице, а гуляющие широко расступались перед ним. Мой ребенок гулял в это время и попался ему под ноги. Кто-то из желавших угодить "батьке" кинулся убрать ребенка, но Нестор Иванович соблаговолил сказать: "Гуляй, малыш, не бойся". Эти неожиданные милостивые слова батьки привели всех присутствовавших в редкое умиление.

Махно боялись не только средние жители села, но и его собственные сподвижники. Я сама видела, как Махно на улице бил своего пьяного махновца нагайкой со свинчаткой на конце по чем попало, а тот кланялся, целовал ноги Нестору Ивановичу и копыта его коня, плакал и молил: "Прости, батька, не буду". Конечно, из этого совсем не следует, будто Махно был против пьянства всегда и везде. Нет, он преследовал только "несвоевременное" пьянство, когда враги были близко и грозила опасность, и сам напивался только в спокойное от своей военной деятельности время. Зато тогда он пил уже до потери сознания и становился форменным зверем. В таком состоянии он шел убивать кого-нибудь из своих личных врагов или отправлялся пытать и казнить пленных. Так, однажды в хмелю он зарубил 13 пленных солдат, красных сибирских стрелков20, исключительно ради своего удовольствия.

20 На жаль, мемуаристка не пояснюе, яким чином «червонi» сибiрськi стрiльцi могли опинитися влiтку або восени 1918 року в Гуляйполi.

Во время пребывания австрийцев на Украине, в частности в Гуляй-Поле, Махно собирал свой отряд. Недовольных было много; ведь австрийцы и германцы забирали у крестьян все, что только могли, причем обращение с населением было самое возмутительное.

В селе стояли мадьяры с командным составом из австрийцев. В Гуляй-Поле нарочно поставили не славян, а мадьяр, не понимавших языка местного населения.

Австрийцы энергично принялись водворять "порядок" и "священное право собственности". Начали они с того, что перепороли всех крестьян, у которых находили вещи, захваченные теми при аграрных беспорядках. В еще более широких размерах применялось телесное наказание в борьбе со все развивающейся махновщиной. Австрийцы хватали крестьян, казавшихся им почему-либо сторонниками Махно, людей иногда очень почтенного возраста, и пороли в пример прочим на глазах у всех.

С настоящими махновцами расправа у австрийцев была совсем коротка. Их оккупанты просто вешали на главной улице села перед бывшим волостным правлением (теперь исполкомом), напротив гимназии, и эти украшения на фонарях висели по несколько дней подряд. Снимать и хоронить тела казненных не разрешалось. Их потом куда-то закапывали сами австрийцы, чтобы никто не знал, где могилы убитых.

Махновцы в долгу перед австрийцами тоже не оставались, ловили и убивали их, где придется и кого удастся, как я уже упоминала. За каждое такое убийство на село накладывалась очередная контрибуция. Гуляйпольцы платить – платили, но число недовольных росло, и отряд Махно увеличивался.

Осенью 1918 года, в сентябре… австрийцы покинули Гуляй-Поле. Махновцы использовали положение. Они грабили обозы оккупантов, убивали отсталых. Взбешенные австрийцы еще раз вернулись в село. Был бой. Махновцы отступили, но для населения эта история обошлась недешево. Как только оккупанты ушли, махновцы заняли вновь Гуляй-Поле и стали расправляться уже кое с кем из местного населения побогаче и им поненавистнее. Я в это время уехала по делам в другой город, но газеты кричали, что Махно перебил всех в Гуляй-Поле, и я, бросив дела, кинулась обратно в село, где оставался мой сын. Перебить всех Махно не перебил, но все, кто имел какое-либо отношение к австрийцам в смысле дружбы с ними или просто торговых сделок, бежали, кто куда. Они поступили правильно: ведь Махно обещал прикончить всех "приятелей" австрийцев. Однако, редко кто ускользал далеко: мосты махновцами взрывались, поезда останавливались, и батько снимал с поездов всех, кто был ему "нужен". То же самое происходило и на проезжих дорогах.

Поддавшись панике общей, я тоже решила снова уехать из Гуляй-Поля в Бердянск. На железнодорожной узловой станции Пологи, в 19 верстах от Гуляй-Поля, скопилась масса народа из окрестных селений, убегавшего от Махно. Вокзал был битком набит, трудно было продвигаться в толпе. Всюду лежали и сидели люди всякого возраста и положения.

Австрийцы еще оставались в Пологах, хотя тоже должны были вскоре уйти отсюда, ввиду эвакуации всех австрийских войск из Украины. Вокзал был ярко освещен, солдаты ходили взад и вперед, так как временно здесь был помещен австрийский штаб. Между тем, среди беженцев совершенно спокойно разгуливал сам батько Махно. Переодетый рабочим, в темных очках, он похаживал и посматривал на публику. Мне указали его, так как до того я слишком мало видела его. На вокзале было много людей, видевших Махно не раз, но никому и в голову не пришло выдать его австрийцам. Защиты ведь было ждать неоткуда. Местные сельские власти сами его боялись, а австрийцы уходили, им было не до нас.

Эта ночь в Пологах мне очень памятна. Я вышла из ярко освещенного вокзала на улицу и сразу окунулась во мрак. Была темная осенняя ночь, хоть глаз выколи. Резко выделяясь на черном небе и опоясывая горизонт розовой лентой, виднелось зарево: это горели кругом хутора немцев и личных врагов Махно. Было жутко, хотелось, чтобы ночь поскорее кончилась. В светлых же залах станции было, кажется, еще хуже, чем на улице. Слухи о крушении поездов, взорванных мостах, об убитых, вытащенных из поездов и зверски пытаемых, не переставали передаваться, как по радио. К сожалению, слухи были верны и не расходились с действительностью. Здесь же на вокзале встречались потерпевшие, вернее, родные потерпевших, все больше женщины. Женщин тогда еще Махно не трогал».

Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы / Автор вступительной статьи и составитель В. Ф. Верстюк. – К.: РИФ «Дзвiн», 1991. – С. 41–44.

Наприкiнцi листопада Н. Махно повнiстю взяв пiд контроль Гуляйполе, де створив военно-революцiйний штаб. Тут вiдбувався перерозподiл помiщицькоi землi мiж селянами, конфiскацiя майна та накладення контрибуцiй на заможних мешканцiв. У груднi сили Н. Махна вже становили вiд 2,5 до 10 тисяч осiб. Пiсля падiння Гетьманату вiн розпочав боротьбу проти вiйськ Директорii Украiнськоi Народноi Республiки, а в останнi днi грудня спiльно з мiсцевими бiльшовиками здiйснив спробу взяти пiд контроль Катеринослав (нинi мiсто Днiпро). До рук махновцiв навiть потрапили лiтаки 8-го Катеринославського авiацiйного дивiзiону, що ранiше перебував у складi Армii Украiнськоi Держави. Втiм, пiд тиском вiйськ УНР загони анархiстiв вiдступили з мiста. Апогею махновський рух досяг вже в наступних 1919 i 1920 роках.

Треба вiдзначити, що хоча селянськi повстання набули значного розмаху, вони досягали лише локальних успiхiв. Вiдсутнiсть единого командного центру не дозволила загонам у рiзних регiонах дiяти злагоджено. Рiзноманiтними були i полiтичнi сили, що стояли на чолi рiзних виступiв. Значною мiрою подii взагалi вiдбувалися стихiйно: збуренi селяни швидко пiдiймалися на боротьбу, а пiсля досягнення першоi ж перемоги або пiд загрозою розгрому також швидко розходилися по домiвках.

Загалом, оцiнюючи кiлькiсть учасникiв селянських повстань у 1918 роцi, сучаснi украiнськi iсторики демонструють дещо рiзнi пiдходи. Так, Вiктор Савченко вказуе, що протягом травня-вересня 1918 року через повстанськi збройнi загони загалом пройшли до 80 тисяч селян. Такi ж цифри наводить i Валерiй Солдатенко, але вiн пише, що цiеi кiлькостi повстанцi досягали в одному тiльки серпнi.

Натомiсть нiмецько-австрiйське командування та гетьманський уряд централiзовано керували своiми вiйськами. Вони контролювали головнi лiнii сполучення в Украiнi, що давало змогу маневрувати силами та швидко концентрувати iх у найбiльш загрозливих мiсцях. В результатi протидiя повстанням вiдбувалася досить ефективно, i на стабiльнiсть гетьманського режиму вони не вплинули.

Також необхiдно зазначити, що лiто 1918-го в Украiнi позначилося пiднесенням не лише селянського, але й робiтничого руху. Особливо масштабним став всеукраiнський страйк залiзничникiв, що тривав близько мiсяця – вiд середини липня до середини серпня. Залiзничники виступили з вимогами запровадити 8-годинний робочий день, пiдвищити зарплати i погасити затримки з iхньою виплатою, збiльшити продовольчий пайок, визнати професiйнi спiлки, звiльнити заарештованих за полiтичнi переконання робiтникiв i поновити iх на робочих мiсцях, гарантувати недоторканнiсть членiв робiтничих органiзацiй.

14–15 липня страйк розпочали робiтники й службовцi вузлових станцiй Здолбунiв, Сарни, Коростень. Їх негайно пiдтримали залiзничники Киiвщини, Подiлля, Полтавщини, Харкiвщини, Катеринославщини, Херсонщини. Керiвництво взяв на себе страйковий комiтет Киiвського залiзничного вузла. Виступ набув загальноукраiнського характеру, в ньому взяли участь понад 200 тисяч осiб. Рiшучiсть страйкарiв посилювалася пiд впливом бiльшовицькоi агiтацii та репресiй з боку нiмецьких i австро-угорських вiйськ, застосуванням проти них вiйськово-польових судiв. Інтенсивнiсть руху на украiнських залiзницях у цей час знизилася в рази, сяк-так пiдтримуючись паровозними бригадами, термiново доставленими з Нiмеччини й Австро-Угорщини. Страйк завдав суттевоi шкоди цим краiнам, загальмувавши передислокацiю iхнiх вiйськ на Захiдний та Італiйський фронти, перешкоджаючи вивезенню продовольства з Украiни. В самiй Украiнi страйк залiзничникiв призвiв до перебоiв iз постачанням продуктiв харчування в окремих регiонах та рiзкого пiдвищення цiн на них. Врештi-решт, у серединi серпня 1918 року страйк вдалося приборкати репресивними заходами гетьманськоi адмiнiстрацii, нiмецьких i австро-угорських вiйськ, локаутами, масовим використанням штрейкбрехерiв та створенням у структурi мiнiстерства шляхiв iнституту залiзничних комiсарiв, що спирався на збройну силу. Свою роль вiдiграло й виснаження страйкарiв та загроза голоду, що постала перед ними.

В цiлому, до кiнця лiта – початку осенi 1918 року внутрiшне становище Украiни стабiлiзувалося. Це створило сприятливi можливостi для розбудови держави. На початку жовтня начальник штабу нiмецькоi групи армiй «Киiв» генерал-лейтенант Вiльгельм Грьонер писав у листi до дружини: «Нинi в Украiнi так мирно й спокiйно, що тут досить приемно жити». Проте дуже скоро з’ясувалося, що ця оманлива стабiльнiсть була лише затишшям перед справжньою бурею.




Створення Комунiстичноi партii (бiльшовикiв) Украiни


5–12 липня на І з’iздi вiдбулося створення Комунiстичноi партii (бiльшовикiв) Украiни. Характерно, що органiзацiйне оформлення цiеi партii сталося далеко за межами власне Украiни. А саме – в Москвi, столицi Радянськоi Росii.

Навiть самi «батьки-засновники» КП(б)У визнавали, що цей перший з’iзд зiбрався нелегально, «после полного разгрома наших партийных организаций на Украине… [от которых] не осталось камня на камне».

Вiдступаючи з Украiни пiд тиском нiмецьких, австро-угорських вiйськ i Армii УНР, бiльшовики ще 19–20 квiтня зiбралися на нараду в Таганрозi, де й вирiшили створити украiнську компартiю. Причому, одразу ж спалахнула бурхлива дискусiя з приводу назви майбутньоi партii. Еммануiл Квiрiнг, виходець iз поволзьких нiмцiв, запропонував як варiант «Росiйська комунiстична партiя на Украiнi». Але украiнський бiльшовик Микола Скрипник – голова уряду бiльшовицькоi Украiни – наполiг на назвi, яка зберiгатиметься аж до осенi 1952 року: «Комунiстична партiя (бiльшовикiв) Украiни». Крiм того, М. Скрипник активно обстоював iдею окремоi, органiзацiйно самостiйноi компартii Украiни. Йому вдалося домогтися ухвалення резолюцii про заснування КП(б)У, що матиме свiй окремий центральний комiтет, окремi партiйнi з’iздi та буде пов’язана iз РКП(б) лише через Комунiстичний iнтернацiонал (оформлення якого вiдбудеться в Москвi лише у березнi 1919 року). М. Скрипник же й очолив органiзацiйне бюро для пiдготовки з’iзду украiнських бiльшовикiв. Утiм, надовго затриматися в Таганрозi не вдалося, тому що вже 1 травня до мiста увiйшли нiмецькi вiйська. Комунiстам довелося перебиратися до Москви, куди в свою чергу нещодавно переiхав iз Петрограда уряд бiльшовицькоi Росii.

В радянськiй лiтературi (наприклад, в «Історii Украiнськоi РСР», том 6, виданий 1984 року в Киевi) з гордiстю вказували, що роботою з’iзду фактично керував Ленiн. Пiдкреслимо простий факт: лiдер бiльшовицькоi Росii в столицi своеi держави керував створенням партii для Украiни, територiю якоi бiльшовики на той момент не контролювали. І все це тодi, як за умовами Брест-Литовського мирного договору з Центральними державами вiд 3 березня 1918 року бiльшовицька Росiя не мала права вести агiтацiю i пропаганду проти уряду УНР (стаття VI).

За бiльшовицькими даними, в роботi І з’iзду КП(б)У взяли участь 65 делегатiв з ухвальним i 147 делегатiв з дорадчим голосом. Загалом на момент створення партiя налiчувала 4364 члени (на приблизно 30 мiльйонiв населення Украiни – i це без урахування земель у складi Австро-Угорщини). З-помiж них украiнцiв за походженням налiчувалося всього-на-всього близько 3 %. Абсолютну бiльшiсть становили росiяни i евреi.

На з’iздi ухвалили низку резолюцiй. Насамперед, основним завданням партii визначили органiзацiю збройного повстання в Украiнi проти режиму Гетьмана Скоропадського. Повстання мало вiдбуватися пiд гаслом «необмеженоi влади Рад, як диктатури робiтникiв, пiдтриманоi бiднiшими селянами». Все – вiдповiдно до ленiнськоi концепцii революцii. Тож, новостворена партiя цiлком вiдверто ставила за мету повалення наявного полiтичного й суспiльного ладу в Украiнi. В той самий час, коли делегацiя Радянськоi Росii в Киевi вела мирнi переговори з Украiнською Державою.








В резолюцii про вiдносини Украiни та Росii мовилося: «Завданням нашоi партii на Украiнi е… боротися за революцiйне об’еднання Украiни з Росiею на засадах пролетарського централiзму в межах Росiйськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки, на шляху до утворення всесвiтньоi пролетарськоi комуни». Отже, прямим текстом було заявлено про намiр приеднати Украiну до складу Росii. Хоча ще пiвроку тому В. Ленiн i Л. Троцький, принаймнi на словах, визнавали право Украiни цiлковито вiдокремитися вiд Росii.

Та й власне КП(б)У вiд самого початку була не самостiйною партiею. Перший же з’iзд постановив вважати ii складовою Росiйськоi комунiстичноi партii (бiльшовикiв), зi збереженням автономii лише «в мiсцевих питаннях». Микола Скрипник та прихильники його iдей опинилися в меншостi.

На завершення з’iзд обрав керiвництво партii – секретаря i Центральний комiтет. Секретарем (тодi ще без приставки «перший») став син росiйського дворянина i заможного цукрозаводчика Георгiй П’ятаков. До речi, керiвник «партii робiтникiв i селян» Володимир Ленiн також походив iз дворянськоi родини i був сином дiйсного статського радника (цивiльний чин, еквiвалентний армiйському чину генерал-майора i флотському – контр-адмiрала).








Цiкаво вiдзначити також, що серед керiвництва КП(б)У одразу позначилися суттевi розбiжностi у ставленнi до подiй в Украiнi, зокрема до запрошення Центральною Радою нiмецьких i австро-угорських вiйськ та до гетьманського перевороту. Наприклад, М. Скрипник вважав украiнську державнiсть зразка 1918 року буржуазною диктатурою, що «е виявом волi та iнтересiв украiнськоi буржуазii й союзного з нею нiмецького iмперiалiзму». Гетьманський переворот вiн розглядав як свiдчення наростання украiнськоi контрреволюцii, перетворення Украiни на базу для росiйськоi контрреволюцii та етап до вiдновлення монархiчного режиму в Украiнi. Натомiсть, Г. П’ятаков, який взагалi iндиферентно ставився до нацiонального питання, вiдмовляв i УНР, i Украiнськiй Державi в будь-яких ознаках самостiйностi. Вiн переконував своiх однопартiйцiв, буцiмто в Украiнi встановлено «вiйськову диктатуру нiмецького iмперiалiзму… Рада й гетьман i хто там ще буде – тримаються з ласки нiмецькоi буржуазii й не мають самостiйного значення… ми маемо справу зi спiлкою барина з його згодливими лакеями».

До першого складу ЦК КП(б)У увiйшли 15 членiв i 6 кандидатiв у члени. За нацiональним складом розподiл виявився вельми строкатим, але також цiлком симптоматичним: 9 евреiв, 5 росiян, 4 украiнцi, 1 грузин, 1 нiмець i 1 поляк. Проте для бiльшовикiв, чимало з яких тодi ще вiрили в iдеi пролетарського iнтернацiоналiзму i свiтовоi революцii, питання нацiональноi приналежностi мали другорядне значення.








Варто також зазначити, що долi учасникiв першого складу ЦК КП(б)У склалися трагiчно. Четверо iз 21 особи (Ісаак Крейсберг, Шулим Грузман, Пiнхус Ровнер i Петро Слинько) загинули протягом 1919 року вiд рук вiйськовикiв УНР, бiлогвардiйцiв або украiнських повстанцiв. Трое (Юрiй Лутовiнов, Микола Скрипник i Ян Гамарник) наклали на себе руки в 1924, 1933 i 1937 роках вiдповiдно. Одинадцятеро – бiльше половини! – були репресованi й загинули протягом 1937–1939 рокiв (Георгiй П’ятаков, Еммануiл Квiрiнг, Дмитро Лебiдь, Леонiд Тарський (Соколовський), Михайло Майоров (Бiберман), Іван Амосов, Володимир Затонський, Якiв Яковлев (Епштейн), Андрiй Бубнов, Лаврентiй Картвелiшвiлi, Станiслав Косiор). Дивом пережили сталiнськi табори Рафаiл Фарбман (23 роки ув’язнення) i Панас Буценко (18 рокiв ув’язнення). Лише одному – Ісааковi Шварцу – пощастило уникнути репресiй.




Участь Украiнськоi Держави у створеннi росiйських антибiльшовицьких збройних формувань


Влiтку 1918 року за сприяння Гетьмана Украiни Павла Скоропадського почалося створення Пiвденноi, Астраханськоi i Росiйськоi народноi армiй.

Як професiйний вiйськовий, колишнiй генерал-лейтенант росiйськоi армii, П. Скоропадський усвiдомлював необхiднiсть розбудови збройних сил. Також вiн не мав жодних iлюзiй стосовно справжнiх намiрiв керiвництва бiльшовицькоi Росii щодо Украiнськоi Держави. Вважаючи бiльшовикiв потенцiйним ворогом № 1 для iснування незалежноi, суверенноi Украiни, i не маючи змоги спрямувати максимум зусиль для створення потужноi украiнськоi армii через спротив Нiмеччини й Австро-Угорщини, вiн зi спiвчуттям ставився до тiеi боротьби, яку вели антибiльшовицькi сили в Росii.








Водночас, iснувала ще низка взаемопов’язаних проблем. Влiтку 1918 року на теренах Украiнськоi Держави, i в Киевi зокрема, сконцентрувалася значна кiлькiсть офiцерiв колишньоi росiйськоi армii. Вони мали найрiзноманiтнiшi полiтичнi уподобання, – вiд крайнього монархiзму до республiканiзму, – вороже ставилися до бiльшовицького режиму i не бажали, або не мали змоги вступити до лав Армii Украiнськоi Держави. В результатi, частина з них намагалися всiма правдами й неправдами дiстатися бiлогвардiйськоi Добровольчоi армii, що дiяла на Кубанi та Пiвнiчному Кавказi. Проте керiвники цiеi формацii, генерали Михайло Алексеев i Антон Денiкiн, категорично заперечували право Украiни на iснування у виглядi незалежноi держави, окремоi вiд Росii. Тому поступове «перетiкання» офiцерства з Украiни до лав Добрармii не вiдповiдало iнтересам офiцiйного Киева.

Суперечило воно й iнтересам керiвництва Всевеликого Вiйська Донського. Ця самопроголошена козацька держава вела безупинну вiйну з бiльшовицькими вiйськами, а ii лiдер – Вiйськовий Отаман Петро Краснов – мав досить напруженi стосунки з керiвництвом Добровольчоi армii. Адже М. Алексеев i А. Денiкiн розглядали козацький Дон, як i Украiну, винятково крiзь призму росiйськоi «едино-недiлимськоi» полiтики.

Пiвденну армiю спочатку планували сформувати у Киевi, але згодом мiсцем ii дислокацii визначили «нейтральнi» Богучарський i Новохоперський повiти Воронезькоi губернii, звiдки Донська армiя витiснила бiльшовикiв. Центром формування стала слобода Кантемирiвка Богучарського повiту, поблизу кордону зi Старобiльським повiтом Харкiвщини. Для набору добровольцiв лише по Украiнi вiдкрили вiд 22 до 25 бюро – зокрема, у середмiстi Киева, на вулицi Фундуклеiвськiй, та в усiх губернських мiстах. Крiм того, вербування вiдбувалося на Дону, в Мiнську i Псковi, а на Воронежчинi проводилася мобiлiзацiя населення. Гетьман Павло Скоропадський через донського посла в Украiнi генерала Олександра Черячукiна субсидував армiю. У свою чергу, донський посол видiляв на неi певнi суми з тих, що йому видавав уряд Всевеликого Вiйська Донського.

Тож не дивно, що досить швидко вималювалися перспективи вiйськовоi спiвпрацi мiж Всевеликим Вiйськом Донським i Украiнською Державою. Одним iз напрямкiв ii стало створення нових антибiльшовицьких збройних формувань за погодженням iз нiмецьким командуванням. До таких належали Пiвденна, Астраханська i Росiйська народна армii.

Активну участь у створеннi армii також брав киiвський союз «Наша Батькiвщина» (лiдери: присяжний повiрений Михайло Акацатов, полковник лейб-гвардii у вiдставцi герцог Георгiй Лейхтенберзький – близький друг П. Скоропадського – та iншi особи). Ця органiзацiя проголошувала за мету вiдбудову единоi Росii у формi конституцiйноi монархii.

Ось як згадував про створення Пiвденноi армii Г. Лейхтенберзький:

«…Предполагаемая к формированию армия будет называться "Южная армия", как долженствующая в конечном итоге объединить со временем все вооруженные силы антибольшевистской России на юге… сила ее предполагается первоначально в составе одной дивизии пехоты военного состава, с соответствующей конницей и артиллерией… отличительным знаком ее будет нашитый на рукаве угол из лент национальных цветов и бело-черно-желтой, как символа национально-монархического ее характера…

Очень быстро был сформирован "штаб армии", в котором вся тяжесть работы лежала на двух преданных делу, честных русских офицерах, полковниках Чеснакове и Вилямовском, мне тогда совершенно неизвестных, но которых я вскоре научился уважать и ценить. Они работали действительно не за страх, а за совесть, с полным самоотвержением…








Офицеров, желающих поступить в ряды армии, было достаточно. Перед зачислением им открывали монархическую цель формирования, не говоря пока, откуда имеются деньги; тщательно, насколько это вообще бывало возможно, проверяли их политические убеждения и предыдущую службу. При вступлении никаких подписок с них не отбирали, а объясняли, что армия – чисто русская, ни в какую борьбу ни с какими внешними врагами ввязываться не будет и, в частности, ни в коем случае не поднимет оружия против немцев, так как формируется на занятой ими территории и с их ведома, а потому идти против них было бы нечестно, что мы надеемся в будущем действовать рука об руку с Добровольческой армией и с казаками…

Допускаю, что создание Южной армии было немцам на руку, допускаю, что она отвлекала от Добровольческой армии часть офицерства, которая в конце концов пошла бы туда, чтобы не бездействовать…

Дело вербовки Южной армии продолжалось и развивалось; организовыва-лись вербовочные бюро в других городах, и в конце августа атаман Краснов уже мог смотреть на станции Чертково эскадрон кавалерийского полка, а в городе Богучаре батальон пехоты в 600 человек – первые части, сформированные нами. В штаб армии начали поступать предложения от целых офицерских составов кавалерийских и пехотных полков поступить в ряды Южной армии со своими знаменами и штандартами, спасенными ими в дни революции, и даже с частью старослуживых нижних чинов, при условии сохранения старых наименований их полков. На это мы, понятно, охотно согласились, это нас ободряло и радовало, показывая нам, что мы идем по верному пути, отвечающему желаниям лучшей части нашего офицерства».

Лейхтенбергский Г. Как начиналась «Южная армия» // 1918 год на Украине / Составление, научная редакция, предисловие и комментарии д.и.н. С. В. Волкова. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. – С. 124–137.

Через вербувальнi бюро в Украiнi протягом липня – листопада 1918 року до Пiвденноi армii набрали 16 тисяч добровольцiв, 30 % з них були офiцерами. Ще 4 тисячi вiйськовикiв вiдправили до Добровольчоi армii за посередництва П. Краснова – попри складнi стосунки з ii керiвництвом, для донського Вiйськового Отамана Добрармiя все ж була союзником у вiйнi проти «червоних». За даними Сергiя Волкова, одного з провiдних сучасних росiйських iсторикiв Бiлого руху, Гетьман П. Скоропадський передав до складу Пiвденноi армii кадри 4-i пiхотноi дивiзii (13-й пiхотний Бiлозерський i 14-й пiхотний Олонецький полки), з яких ще навеснi 1918 року планувалося створити Окрему Кримську бригаду армii Украiнськоi Держави, та кадри 19-i i 20-i пiхотних дивiзiй.

Водночас, керiвники Украiни i Дону прагнули використати Пiвденну армiю в якостi iнструменту тиску на командування Добровольчоi армii. Монархiчнi гасла дозволили залучити до цього збройного формування частину офiцерiв, якi прагнули виiхати у Добровольчу армiю або вагалися iз вибором мiсця служби. Офiцерiв, зокрема гвардiйцiв, переконували, що Добровольча армiя наскрiзь «просякнута республiканськими почуттями». До того ж, офiцерам i солдатам пропонували набагато бiльшу платню, нiж у М. Алексеева й А. Денiкiна.

За даними генерала Петра Єрошевича, на початку осенi 1918 року у Вiнницi для Пiвденноi армii здiйснювалася закупiвля коней та вербування офiцерiв i солдат iз мiсцевих селян, якi не мали роботи в Украiнi i виявляли бажання воювати проти бiльшовикiв. За свiдченням корпусного лiкаря 4-го Киiвського корпусу Мартирiя Галина, до Пiвденноi армii за «конфiденцiйними» наказами гетьманськоi влади була вiдправлена i значна частина украiнського санiтарного майна. Частина озброення та вiйськового спорядження, вiдправленого на адресу Пiвденноi армii, згодом передавалася Донськiй армii.

Астраханську армiю створювали пiд керiвництвом виконувача обов’язкiв Вiйськового Отамана Астраханського козацького вiйська, калмицького князя полковника Данзана Тундутова, також за активноi фiнансовоi пiдтримки Гетьмана Павла Скоропадського i нiмецькоi сторони. Вербувальнi бюро вiдкрилися у Киевi (готель «Прага» на вулицi Великiй Володимирськiй, 36), Полтавi, Харковi, Новочеркаську, Ростовi-на-Дону, Таганрозi, в iнших мiстах та в Криму. Армiю формували в районi станицi Великокняжеськоi Сальського округу Всевеликого Вiйська Донського (нинi мiсто Пролетарськ Ростовськоi областi Росiйськоi Федерацii), який межував iз Астраханською губернiею. Донський уряд також допомагав Д. Тундутову фiнансами – 8 липня 1918 року вiн вiдкрив кредит у розмiрi 50 тисяч рублiв на формування для цiеi вiйськовоi сили полкiв iз калмикiв Ставропольськоi i Астраханськоi губернiй.

Росiйська народна армiя полковника Вiктора Манакiна формувалася на пiвночi Всевеликого Вiйська Донського, переважно iз селян-бiженцiв сусiдньоi Саратовськоi губернii та колишнiх червоноармiйцiв, за активного сприяння саратовських земських дiячiв i фiнансування П. Скоропадського. Чисельнiсть ii була не бiльшою вiд однiеi бригади.

Крiм того, Вiйськовий Отаман П. Краснов дав дозвiл на зарахування охочих офiцерiв некозацького походження безпосередньо до складу Донськоi армii. В Украiнi такi особи мали звертатися до посла Дону О. Черячукiна, який видавав дозволи на в’iзд у Всевелике Вiйсько Донське за незначну платню. Серед найбiльш високопоставлених офiцерiв, якi перейшли з украiнськоi на донську службу наприкiнцi 1918 – на початку 1919 рокiв, були контр-адмiрал Семен Фабрицький i генеральний хорунжий Олексiй Максимов.

Однак, участь у створеннi вiйськових формацiй пiд вiдвертими росiйськими великодержавницькими гаслами могла завдати iмiджевих втрат Гетьману П. Скоропадському. Вiн волiв, аби вiдповiдальнiсть за це, принаймнi публiчно, взяв на себе його донський колега. За спогадами герцога Г. Лейхтенберзького, саме вiн спонукав Гетьмана до вiдповiдних крокiв: «Я поехал к Скоропадскому, у которого, начав организацию Южной армии, я стал бывать гораздо реже, чтобы не причинить ему неприятных запросов со стороны его украинских социалистов, и объяснил ему положение дел. Он снесся с Красновым, который согласился принять Южную армию на донскую службу – она могла быть ему очень полезной для ведения военных операций вне пределов Войска Донского, и было решено, что штаб Южной армии в Киеве будет переименован и будет исполнять функции лишь вербовочного бюро для армии, давая директивы остальным бюро в провинции, под руководством союза "Наша Родина", а что содержание, вооружение, снаряжение и прочее довольствие армия будет получать от Дона, по соглашению с Украиной. Военный штаб на Дону и начальствующие лица назначались уже не нами, а атаманом Красновым».

26 вересня 1918 року П. Краснов наказом Всевеликому Вiйську Донському № 932 офiцiйно дозволив формування у межах своеi держави Пiвденноi, Астраханськоi i Росiйськоi народноi армiй, а 13 жовтня наказом № 1192 оголосив про iх об’еднання в Особливу Пiвденну армiю. Вона складалася iз трьох корпусiв – Воронезького (колишня Пiвденна армiя), Астраханського (колишня Астраханська армiя) i Саратовського (колишня Росiйська народна армiя).








18 жовтня у Новочеркаську вiдбулася нарада Вiйськового Отамана i уряду Всевеликого Вiйська Донського з представниками усiх трьох вiйськових з’еднань. Розглядалося питання про союз iз Добровольчою армiею А. Денiкiна. Частина урядовцiв висловилися проти союзу, побоюючись верховенства А. Денiкiна. У пiдсумку було вирiшено негайно прискорити спiвпрацю iз Гетьманом П. Скоропадським.

Водночас П. Краснов публiчно заявляв, що Особлива Пiвденна армiя формуеться винятково на кошти селян Воронезькоi i Саратовськоi губернiй. Необхiднiсть створення такоi вiйськовоi структури вiн пояснював тим, що донськi козаки не виявляли бажання «йти рятувати Москву» i воювати з червоноармiйцями за межами Всевеликого Вiйська Донського. Тож на Особливу Пiвденну армiю Вiйськовий Отаман поклав завдання цiлковито витiснити бiльшовикiв iз Воронезькоi, Саратовськоi i Астраханськоi губернiй, у подальшому – розгорнути наступ на Курську, Тамбовську й Самарську губернii з поступовим просуванням до Москви. Киiвська газета «Армiя» вiд 8 листопада так передавала слова керiвника Дону: «Полуднева армiя находиться вище полiтики, як находжусь вище полiтики й я, верховний вождь армii. Нас не цiкавить, чи Росiя буде монархiею чи республикою, але жадному разi не буде совiтською».

5 листопада П. Краснов наказом Всевеликому Вiйську Донському № 1276 повiдомив, що на його запрошення командування армiею прийняв генерал вiд артилерii Микола Іванов – колишнiй головнокомандувач армiями Пiвденно-Захiдного фронту за часiв Першоi свiтовоi вiйни, пiд керiвництвом якого росiйськi вiйська 1914 року здобули перемогу в Галицькiй битвi. Начальником штабу став генерал-майор Петро Залесський, що перед цим за Гетьманату був харкiвським губернським старостою.

П. Скоропадський зi свого боку, пiд час переговорiв iз П. Красновим 2 листопада на залiзничнiй станцii Скороходове погодився видiлити на армiю 76 млн карбованцiв i вiйськове спорядження. У межах виконання досягнутих домовленостей, 15 листопада Гетьман затвердив таемну постанову Ради мiнiстрiв про асигнування у розпорядження мiнiстра фiнансiв Антона Ржепецького з коштiв державноi скарбницi 10 млн карбованцiв для передання уряду Всевеликого Вiйська Донського «на органiзацiю та утримання Пiвденноi армii». Однак за даними А. Денiкiна, оприлюдненими на сторiнках його працi «Нариси росiйськоi смути», до падiння гетьманського режиму Киiв встиг переказати лише 4,5 млн карбованцiв. За однiею з версiй, висловленою начальником контрольно-лiквiдацiйноi комiсii Головного управлiння вiйськових навчальних закладiв Украiнськоi Держави полковником Мелентiем Башковим, кошти для Особливоi Пiвденноi армii П. Скоропадський насправдi отримував шляхом переказiв вiд одного з берлiнських банкiв. Адже Нiмеччина, справи якоi на Захiдному фронтi йшли дедалi гiрше, була зацiкавлена в цiй вiйськовiй формацii, як у додатковому iнструментi стримування бiльшовицькоi Росii.

У цей же перiод Саратовський корпус намагалися формувати не лише за рахунок добровольцiв i мобiлiзованих, але й цiлеспрямовано запрошуючи офiцерiв з Украiни. Так, 26 листопада генерал-майор Терехов зi штабу корпусу вiдправив до Киева полковнику Генштабу Миколi Капустянському телеграму: «Чи не погодитеся ви зайняти посаду старшого ад’ютанта штабу Саратовського корпусу. Утримання сiмсот п’ятдесят крб. та пайок. Телеграфуйте». Однак М. Капустянський на пропозицiю не пристав. Пiсля повалення Гетьманату i приходу до влади Директорii вiн залишився в Украiнi на службi в Армii УНР.

Загалом Особлива Пiвденна армiя виявилася невдалим проектом. Восени 1918 року вона нараховувала близько 20 тисяч бiйцiв, але з них на фронтi перебували не бiльше 3 тисяч. При цьому в тилу зосередилися понад 40 рiзноманiтних штабiв, управлiнь i установ. Частина вiйськовослужбовцiв за слушноi нагоди намагалися перейти до лав Донськоi або Добровольчоi армiй. П. Краснов визнавав, що до Особливоi Пiвденноi армii «вигiдно було приписуватися героям тилу, любителям воювати на Хрещатику i на Подолi», пiд ii знаменами збиралися «священники, сестри милосердя, просто дами i дiвицi, офiцери контррозвiдки, полiцiя (iсправники i становi), старi полковники, розписанi на посади командирiв неiснуючих полкiв, артилерiйських дивiзiонiв i ескадронiв i, нарештi, рiзнi особи, якi домагалися посад губернаторiв, вiце-губернаторiв i градоначальникiв, iз бiльш або менш яскравим минулим». За свiдченням генерала П. Залесського, звичними явищами в Особливiй Пiвденнiй армii стали пияцтво та гулянки.

Час вiд часу здiйснювалися грабунки i навiть тяжкi злочини проти мирного населення. Так, 14 вересня 1918 року контррозвiдка Пiвденноi армii на залiзничнiй станцii Чертково Донецького округу Всевеликого Вiйська Донського (на кордонi зi Старобiльським повiтом Харкiвськоi губернii) безпiдставно затримала громадянина Івана Роскошного, мешканця Охтирського повiту Харкiвщини, i реквiзувала у нього особистi речi та кошти в сумi 6209 крб. 35 коп. Постраждалий скаржився гетьманському мiнiстерству закордонних справ, що «це вже перевершуе навiть бiльшовикiв, я ображений i викинутий цими дiями… на голодну смерть». Тiльки втручання цивiльних i вiйськових властей Украiни i Дону дало змогу залагодити справу.

Трагiчний випадок стався 24 жовтня на станцii Полтава. Офiцер Особливоi Пiвденноi армii штабс-капiтан Єрмолаев, перебуваючи в станi алкогольного сп’янiння, застрелив з револьвера службовця Слобiдськоi залiзницi Панаса Ждаху (за iншим варiантом написання прiзвища – Баху) за те, що той розмовляв украiнською мовою i назвав себе украiнським самостiйником. Єрмолаева заарештували, i хоча полтавська державна варта рекомендувала мiсцевим часописам проiгнорувати цей злочин, повiдомлення про нього потрапило у пресу. Президiя полтавськоi фiлii опозицiйного Украiнського нацiонального союзу та правлiння спiлки робiтникiв полтавського мiського самоврядування висловили свое обурення. Висловлювалися прохання «заборонити формування пiвденноi добровольчоi армii, як ворожоi Украiнськiй Державi». Єрмолаева утримували у полтавськiй тюрмi без винесення вироку аж до приходу Директорii, i його подальша доля невiдома.

29 жовтня «особливий штаб Астраханськоi армii» у Киевi здiйснив обшук у примiщеннi профспiлки шкiряникiв i розстрiляв члена профспiлки Урбановича.

Особлива Пiвденна армiя як едина органiзацiйна структура iснувала лише на паперi. Всi три корпуси дiяли на рiзних напрямках, без взаемозв’язку один з одним. 11–12 листопада Саратовський i Астраханський корпуси взагалi були вилученi з ii складу i переданi Донськiй армii.

Наприкiнцi осенi 1918 року через загострення полiтичноi кризи в Украiнi всi вербувальнi бюро Особливоi Пiвденноi армii було закрито. Лiквiдували й вiддiл постачання Астраханського козацького вiйська в Украiнi. Вiдтодi волонтерiв записували тiльки у штабi Всевеликого Вiйська Донського у Новочеркаську. В лютому – квiтнi 1919 року, за наказом нового донського Вiйськового Отамана Африкана Богаевського, Воронезький, Астраханський i Саратовський корпуси розформували. Їхнi частини включили до складу 6-i дивiзii 1-го Кубанського корпусу Кавказькоi Добровольчоi армii, Астраханськоi окремоi кiнноi бригади та iнших з’еднань Збройних Сил на Пiвднi Росii, загальне командування якими здiйснював А. Денiкiн.

Таким чином, керiвництво Украiнськоi Держави у 1918 роцi докладало зусиль для створення антибiльшовицьких збройних формувань, переважно на засадах добровiльного набору вiйськових iз територii Украiни. Згодом iх об’еднали в Особливу Пiвденну армiю, однак повноцiнною бойовою силою вона так i не стала i не змогла виконати покладенi на неi завдання.




Авiацiйнi поставки з Украiни на Дон, Кубань i в ЗУНР


На початку липня 1918 року зi станцii Пост-Волинський (нинi – Киiв-Волинський) на пiвденно-захiднiй околицi Киева вирушив перший залiзничний ешелон з авiатехнiкою для Всевеликого Вiйська Донського – козацькоi республiки, яка вела запеклу боротьбу з бiльшовицькими вiйськами. Поставка здiйснювалася таемно. Одним iз провiдних ii органiзаторiв став iнспектор авiацii Киiвського району Украiнськоi Держави вiйськовий старшина (пiдполковник) В’ячеслав Баранов. Ця iсторiя розкривае перед нами приголомшливе видовище того, наскiльки глибинним виявився процес розкладання украiнського вiйська понад сто рокiв тому.

Стисло охарактеризуемо життевий шлях В. Баранова до 1918-го. Вiн народився 9 березня 1888 року в Станицi Луганськiй. Тодi це селище належало до складу Донецького округу Областi Вiйська Донського. Зараз це – Луганська область Украiни, прифронтова зона.








В. Баранов походив iз родини донських козакiв, спадкових дворян, де за традицiею чоловiки присвячували життя вiйськовiй службi. Закiнчив Донський кадетський корпус у Новочеркаську, Миколаiвське iнженерне училище в Санкт-Петербурзi, Офiцерську повiтроплавальну школу в Гатчинi пiд Петербургом, став одним iз перших вiйськових льотчикiв Росiйськоi iмперii. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни брав участь у бойових дiях на Пiвденно-Захiдному i Захiдному фронтах. Отримав Георгiiвську зброю за повiтряну розвiдку австро-угорських позицiй, здiйснену 18 жовтня 1914 року. Станом на 1917 рiк пiдполковник В. Баранов командував 7-м авiацiйним дивiзiоном у Схiднiй Галичинi й на Подiллi.

28 грудня 1917 року пiсля секретноi наради авiаторiв у Киевi В. Баранова призначили «Головою украiнськоi авiацii» – тобто першим в iсторii командиром авiацiйноi складовоi Вiйськово-повiтряного флоту УНР. Штаб украiнськоi авiацii тодi розташовувався в «маетку Леопардова» по вулицi Катерининськiй, 12 – нинi це Липська, 10. Новостворений Вiйськово-повiтряний флот, який дiстався молодiй Украiнськiй Народнiй Республiцi у спадок вiд Росii, становив серйозну потугу. Адже станом на початок сiчня 1918 року в реестрах управлiння авiацii УНР нараховувалося 188 легких аеропланiв 26-ти типiв i модифiкацiй, а також 4 важких бомбардувальники «Ілля Муромець». Близько 110 лiтакiв (55–60 %) iз цiеi кiлькостi були справними. Крiм цього iснували резерви лiтакiв, що зберiгалися в авiапарках.

Однак «Голова украiнськоi авiацii» В. Баранов зовсiм не був патрiотом Украiни. Навпаки. Вiд самого початку вiн мав намiр вiдправляти авiацiйне майно з Украiни своiм землякам-козакам на Дон, який став одним iз головних осередкiв опору бiльшовицькому режимовi. Щотижневий ростовський журнал «Донская Волна» у 1919 роцi, змальовуючи подii дворiчноi давнини, повiдомляв про це iз виразним захопленням: «Чувствуют украинцы, что что-то неладное творится в управлении "головы украинской авиации". Чувствуют, что вершится что-то не в самостийных интересах, шныряют, подслушивают, но ни к чему не могут прицепиться, – так конспиративно ведется работа…»

У своiх мемуарах пiд назвою «Состояние авиации на Дону», вперше опублiкованих лише 2009 року, В. Баранов згадував, що в Киевi йому вдалося налагодити контакт iз осавулом Василем Шапкiним, який представляв уряди Пiвденно-Схiдного Союзу i Дону в УНР. Тiсний зв’язок вiн встановив i з органiзацiею «Азбука», яка займалася полiтичною та вiйськовою розвiдкою в Украiнi, вербуванням офiцерiв до росiйських антибiльшовицьких армiй. Керiвник «Азбуки», киянин i росiйський нацiоналiст Василь Шульгiн, шанобливо характеризував В. Баранова: «Пользуется среди офицеров-летчиков исключительно высоким авторитетом и уважением, как прекрасный организатор и боевой офицер, имеющий Георгиевское Оружие».

Ще наприкiнцi грудня 1917 – на початку сiчня 1918 рокiв В. Баранов таемно сформував великий «авiацiйний» ешелон (лiтаки, технiчне майно, автомобiлi), офiцiйно призначений для органiзацii украiнськоi бази в Олександрiвську (нинi м. Запорiжжя). Насправдi вiн мав потрапити на Дон, однак був захоплений бiльшовиками. Тi не встигли повнiстю вивезти захоплене майно до Москви, i частина ешелону таки потрапила до козакiв iз запiзненням у декiлька мiсяцiв, вже пiсля приходу в Украiну та на Дон нiмецьких i австро-угорських вiйськ.

Життя самого В. Баранова дедалi бiльше нагадувало шпигунське кiно. Коли Киiв захопили муравйовцi, вiн iз фальшивим посвiдченням особи вирушив до бiльшовицькоi Москви. Там, переховуючись пiд виглядом пiдмайстра-чоботаря, протягом двох мiсяцiв провадив пiдпiльну протибiльшовицьку агiтацiю серед льотчикiв. А навеснi 1918 року, дочекавшись вигнання «червоних» з Украiни, через контрольовану нiмецькими вiйськами бiлоруську Оршу повернувся до Киева.

За Гетьманату у травнi 1918 року В. Баранова призначили на нижчу посаду iнспектора авiацii Киiвського району. В його розпорядженнi опинилися значнi запаси авiамайна. Це дозволяло розраховувати на продовження секретноi дiяльностi на користь Дону навiть з бiльшим успiхом, нiж на посту голови украiнськоi авiацii.

Станом на травень 1918-го у складi Донськоi армii налiчувалося лише 1 (за iншими даними – 2) лiтаки. Донське посольство Михайла Свечина – Олександра Черячукiна одразу пiсля прибуття до Киева розпочало переговори про отримання аеропланiв з Украiни, а також вийшло на зв’язок iз В. Барановим. Уже 4 червня М. Свечин писав очiльниковi донського уряду Африкановi Богаевському: «Черячукiн просив у Рагози 20 аеропланiв… (тут iх налiчуеться, як кажуть, до 600–800), льотчики козаки тут також е i вони хочуть iхати до нас; з ними ж поiде льотчик козак Полк. Баранов, який тут вiдае авiацiйним вiддiлом. Є бажаючi льотчики i не козаки, але я сказав Баранову, щоб iз них взяв лише найкращих». 9 червня про це ж саме А. Богаевському писав О. Черячукiн, щоправда, за його iнформацiею, донськi посли прохали у вiйськового мiнiстра Украiнськоi Держави Олександра Рогози не 20, а 40 аеропланiв. Данi про наявнiсть в украiнському Вiйськово-повiтряному флотi часiв Гетьманату 600–800 лiтакiв, найвiрогiднiше, були суттево завищеними.

10 червня донський Вiйськовий Отаман Петро Краснов у листi до Гетьмана Украiни Павла Скоропадського попрохав надати Всевеликому Вiйську Донському аероплани, «якi будуть використанi винятково проти бiльшовикiв». Наступного дня О. Черячукiн повiдомив П. Краснову, що «постiйно i щоденно» клопоче про надання аеропланiв, додавши з оптимiзмом «все це налагоджуеться непогано; хоча усього не дають, але багато обiцяли». П. Краснов у листi до свого посла вiд 23 червня зажадав домогтися за надзвичайно короткий термiн – до 30 числа – вiдправки на Дон 12 аеропланiв. Проте О. Черячукiн не змiг отримати лiтаки настiльки швидко i був змушений пояснювати: «Гармати, рушницi, кулемети й аероплани Украiна не дае. Дiю на них через нiмцiв».

Тим часом В. Баранов розпочав час вiд часу таемно вiдправляти на Дон в артилерiйських ешелонах по одному вагону iз запчастинами, приладами для аеропланiв, фотоапаратами. 2–5 липня йому вдалося вiдправити з Поста-Волинського цiлий поiзд iз 21 критоi платформи i 3 критих вагонiв, навантажених лiтаками, двигунами, запчастинами й авiабомбами. У супровiдних документах зазначалося, що вiн адресований 7-му Харкiвському авiацiйному дивiзiону украiнськоi армii. Про справжне призначення ешелону О. Черячукiн доповiдав у листi до П. Краснова вiд 5 липня: «Аероплани (20 штук) тепер направляються до Харкова або, можливо, навiть до Таганрога. Думаю, що за негласним словесним вiдношенням нашого офiцера для зв’язку при Кньорцерi21 можна буде домогтися, що нiмцi не помiтять, як цi аероплани будуть помилково вiдправленi у Ростов чи в Новочеркаськ, i, можливо, деякi з них перелетять, для цього прошу вiдповiдних розпоряджень офiцеру зв’язку при Кньорцерi. Тут я зi свого боку докладу зусиль, щоб домогтися помилковоi вiдправки аеропланiв iз Таганрога у Ростов, але вважаю, що з мiсцевим командуванням органiзувати цю помилку ще зручнiше».

21 Карл фон Кньорцер – генерал вiд кавалерii, командувач нiмецького корпусу, який на той час займав частину територii Катеринославськоi губернii Украiнськоi Держави та захiдних округiв Всевеликого Вiйська Донського.

Для того, щоб особисто проконтролювати прибуття ешелону на Дон, В. Баранов вiд 3 до 30 липня взяв вiдпустку i виiхав поперед нього швидким поiздом у напрямку Полтава – Харкiв. У Харковi через iнспектора авiацii Харкiвського району полковника Тимофiя Гаусмана вiн домовився щодо пропуску вантажу до нейтрального на той час Таганрога (за мiсто вели суперечку Украiна i Дон, а реально його контролювали нiмцi). Зрештою, зi значними труднощами ешелон таки досяг Новочеркаська 27 липня.

Тим часом, 5 липня О. Черячукiн дiзнався, що пiд тиском нiмецькоi сторони украiнськi вiйськовi погодилися передати донцям два аероплани. Переговори про iхню вiдправку генерал вiв iз начальником украiнського Генштабу полковником Олександром Сливинським. Про деталi справи О. Черячукiн телеграфував А. Богаевському 10 липня: «Два аероплани дiстав i вони днями будуть вiдправленi. Оскiльки украiнцi хотiли все це робити таемно, то влаштував це так – украiнцi передають цi аероплани нiмцям, а тi в Ростовi передадуть нам iх, як вiд себе». 19 липня донський посол повiдомив А. Богаевського, що аероплани вже вiдправлено. Вiрогiдно, цими двома апаратами були старi розвiдники типу Voisin, про що йдеться у мемуарах В. Баранова.

Один iз донських льотчикiв докладно змалював усi перипетii вiдправки «авiацiйного ешелону» з Киева до Новочеркаська. Пропонуемо Вашiй увазi фрагменти з його спогадiв:

«После бесконечных мытарств в Киеве и переговоров с украинскими и нашим представителем генералом Черячукиным полковник Баранов сообщил, наконец, что немцы официально дают вместо 30 аппаратов, как он всячески домогался, всего только 2. Поэтому полковник Баранов решил уже на свой страх и риск все-таки нагрузить эшелон всеми аппаратами и другим авиационным имуществом и отправить его под видом груза, предназначенного якобы для Харьковского дивизиона, потом "протолкнуть" как-нибудь до Таганрога. А уже оттуда снова "протолкнуть" его до Новочеркасска. Другого менее рискованного пути добиться поставленной цели не предвиделось. В случае, если бы в Таганроге эшелон вызвал подозрения немцев, решено было начать разгрузку там, и пользуясь тем, что Таганрог нейтральный город, основать в нем авиационную базу… чтобы потом все-таки переправить все имущество на Дон часть по железной дороге, а часть – лётом.

Получив приказание, я направился к немецкому коменданту хлопотать о разрешении, и к 4 июля на Пост-Волынский немцы подали эшелон, предназначенный "для украинского авиационного имущества, направляемого в Харьков"…

В тот же день началась погрузка. Погружены были все аппараты, предназначенные на Дон, и после этого в крытые вагоны стали грузить все, что только было можно. Ухитрялись даже вместо, например, одного ящика с номером, предназначенным к погрузке, всунуть другой с более новыми и ценными материалами. А номера затирали и надписывали новые. Подчас из ящика выбрасывали его содержимое, вкладывали другое, втискивали в него еще разных вещей, ставили опять-таки нужный номер и относили в вагон. Все это проделывалось чуть не на глазах у немцев. Хотелось рисковать вовсю, чтобы осуществить задачу полковника Баранова, которая нас увлекала.

Таким образом была погружена 21 крытая платформа и 3 крытых вагона, из которых 2 были с бомбами. На другой день мы выехали из Киева, а накануне вперед выехал полковник Баранов, чтобы приготовить дорогу эшелону. Из массы летчиков, желавших ехать на Дон, на погрузку и для сопровождения эшелона почему-то никто не явился, и работать на погрузке, а также везти эшелон пришлось только прапорщ. М. И. Янченко и мне.

Быстро добрались мы до Дарницы, но в это время началась железнодорожная забастовка. Нам объявили, что дальше эшелон не пойдет. Настроение было отчаянное. Так простояли мы 6 дней. Денег у нас было в обрез, и скоро мы остались без гроша. М. И. Янченко поехал в инспекцию в Киев, но денег ему там без полковника Баранова не дали. В инспекции царила чуть ли не паника, говорили, что немцам будто бы все известно, что эшелон будет в пути арестован и т. п. Ждали арестов. В конце концов Г. и В. заявили, что они "ничего не знают и снимают с себя всякую ответственность". Им известно только, что эшелон идет в Харьков. На улице М. И. Янченко встретил Ковенко, который предупредил его, что в городе и у немцев очень поговаривают относительно эшелона. Все это было более, чем неутешительно.

Простояли мы в Дарнице еще один день. Наконец нас повезли дальше. Денег у нас не было, и мы буквально голодали. Доходило до того, что мы поджаривали хлеб, опускали его в кипяток и ели эту бурду. На одной из станций пришлось продать несколько бутылок керосина, имевшегося у нас для лампы.

Так добрались до Полтавы. Там, к великой нашей радости, встретил нас полковник Баранов. Он дал нам дальнейшие инструкции, предупредил, что в Харькове все подготовлено для дальнейшего нашего следования и снабдил нас деньгами. Тут уж мы двинулись вперед не ощупью, не с закрытыми глазами. И настроение совсем переменилось. Забастовка продолжалась, поезда ходили очень плохо, но нас, как воинский груз, везли довольно быстро.

Приехали в Харьков. Погрузили там еще аппарат брата М. И. Вас. Ив. Янченко22. Через день все было готово. Полковник Гаусман, с которым виделся перед этим полковник Баранов, сам поехал к немцам и достал нам разрешение, пропуск и наряд на эшелон, – до Таганрога, а нам выдали удостоверения, что мы сопровождаем туда украинский военный груз, а по прибытии в Таганрог назначаемся начальниками авиабазы, которую должны основать на заводе Лебедева.

22 Василь Янченко – один iз найбiльш результативних повiтряних асiв Росii перiоду Першоi свiтовоi вiйни, виходець iз родини украiнських переселенцiв до Зеленого Клину (Приамур’я). В емiграцii мешкав у США, де спiвпрацював iз видатним авiаконструктором Ігорем Сiкорським, уродженцем Киева. Його молодший брат Михайло, про якого йдеться в наведеному фрагментi спогадiв, також служив вiйськовим льотчиком, емiгрував до Аргентини, де пiшов iз життя у 1982 роцi.

Такие полномочия мы получили на тот случай, если бы никак нельзя было сразу пробраться в Новочеркасск.

До Таганрога мы доехали очень быстро. По дороге к нам в эшелон то и дело подсаживались какие-то подозрительные личности и очень тонко расспрашивали, куда мы едем, зачем, что везем. Приходилось быть все время начеку. Хвалили немцев, "неньку Украину" ругательски ругали, кроме этого ругали всё и вся.

В Таганрог прибыли в 4 часа утра. Эшелон остановился на запасном пути, а я сейчас же отправился на станцию. Идти пришлось ? версты. Хотел повидать казачьего или украинского коменданта. Но таких не оказалось. Полновластно царил один немецкий комендант. Всюду было множество немцев, разгуливали патрули. Настроение упало. Стало видно, что никак нам не снестись с Новочеркасском. Трудно было не заметить, как бдительно за нами следили…

На шестые сутки в ночь мы услышали стук в вагон. Отворяю и вижу немецкого солдата… Как только мы вышли из вагона, меня окружили немецкие солдаты и повели по путям на станцию. На платформе я увидел коменданта, перед которым стоял Янченко, а комендант вертел перед его носом револьвер…

"Арестовать", – коротко распорядился комендант. Нас повели обратно в вагон, заперли там и поставили часовых.

Целый день просидели в полной неизвестности относительно дальнейшего. Бесконечно тревожила судьба эшелона, думалось о полковнике Баранове, положившем столько сил, труда и энергии, чтобы сформировать эшелон, добиться его отправки. Приходилось подумывать и о собственных головах. Там, где немцы чуяли запах Добровольческой армии, шутки были плохи и разговоры коротки…

Через весь город повели нас в тюрьму, – в мрачное, совершенно не освещенное здание, окруженное высокой стеной, которое произвело на нас гнетущее, тоскливое впечатление. В конторе нас обыскали, отняли ордена, пояса, ремни, перочинные ножи и заперли в небольшую камеру. В маленькое окошечко в двери все время смотрел на нас чей-то глаз. Видимо, нас хорошо стерегли…

Утром пришел надзиратель и предложил нам пищу. Мы категорически отказались. Он ушел, видимо, удивленный. Днем и вечером мы опять отказались от обеда и ужина. На следующий день меня вызывает к себе смотритель и заявляет, что за всю его службу это первый случай, чтобы арестованные отказывались от пищи.

Почему вы не хотите принимать пищи?

– Мы не едим и не будем есть до тех пор, пока нам, как украинским офицерам, не знающим за собой никакого преступления, не предоставят более приличествующего нашему званию помещения…

Утром на 4-й день мы опять отказались от всякой пищи. Слабость у нас была страшная, даже голос переменился. Мы все время лежали вдвоем на нарах.

Вдруг входит немецкий солдат с большим свертком в руке и говорит, что немецкий комендант шлет нам кофе и хлеба, яиц и галеты, и что если мы не будем еще и сегодня выпущены, то он пришлет нам обед и ужин из офицерского собрания… Через некоторое время вернулся и сказал, что комендант просит нас пожаловать к нему в управление…

Через 3 часа нас выпустили.

Воспрянув духом, мы пошли на станцию к коменданту. Комендант заявил, что относительно эшелона у нас нет ниоткуда никаких инструкций и никаких пропусков никуда он им дать не может. Делать было нечего, законным порядком ни на что нельзя было рассчитывать. Я решил рискнуть ночью выехать в Новочеркасск. Приехал туда благополучно и на вокзале встретил полковника Усова23, который сообщил, что с немцами ведутся переговоры относительно пропуска эшелона в Новочеркасск. С первым же поездом я выехал обратно в Таганрог, обдумывая, как бы, не дожидаясь никаких переговоров, пробиться к заветной цели. Было ведь очень гадательно, что немцы соблаговолят пропустить эшелон, скорее – вернут его "дружественной" им "украинской державе".

23 Михайло Усов – вiйськовий льотчик, полковник, начальник авiацii Донськоi армii в 1918 роцi.

В Ростове решил рисковать до конца. Пошел к коменданту станции и попросил разрешения говорить с ним совершенно секретно…

Приезжаю в Таганрог, беспокоясь за эшелон, за Янченко. Там, слава Богу, все благополучно, ночь проводим там же, а на утро… – О, счастье! – нас прицепили к эшелону и везут в Ростов…

Ростов. Мчусь к коменданту сообщить, что тот эшелон, о котором я его предупреждал накануне, прибыл. В ту же минуту комендант отдает распоряжение подать нам паровоз (немцы свой тотчас же отцепили и отвели), отцепляют немецкие вагоны и уводят нас от станции.

В тот момент выбегает к коменданту немецкий офицер и говорит, что к авиационному поезду прицепили паровоз и куда-то отвезли эшелон. "Задержать его немедленно и, отцепив паровоз, поставить на прежнее место". Комендант делает вид, что готов исполнить приказание немца, делает нам незаметный знак. Мы, еле сдерживая спокойствие, чинно уходим мимо немецких офицеров – и, как сумасшедшие, мчимся к поезду. В ту же секунду поезд трогается, развивает ход и мимо Нахичевани мы проходим не останавливаясь.

Что было на душе – не передать…

Вдруг – в Аксае, внезапная остановка. На платформе 2 немецких офицера бурно разговаривают с начальником станции, требуя задержания поезда. Янченко настаивает, чтобы поезд немедленно пустили дальше. Положение обостряется настолько, что на путь перед паровозом стекаются немецкие солдаты, расставив руки, точно стараясь удержать поезд. На станции показываются 5 вооруженных казаков. Не помня себя, Янченко бросается к паровозу, увлекая за собой казаков, и требует, чтобы машинист ехал. Машинист как в лихорадке, боится, что немцы бросят под паровоз бомбу… Янченко требует, горячась и волнуясь, требует так, что машинисту ничего не остается, как исполнить приказание. Еще мгновение – поезд трогается. Немцы торопливо очищают путь.

Еще несколько неописуемых по радости и возбуждению последних минут – и Новочеркасск!!»

Попов. С Украины на Дон. Первый эшелон // Донская Волна. – Ростов-на-Дону, 1919. – 29 августа (11 сентября). – № 30 (58). – С. 4–6.

У серпнi-вереснi В. Баранов сформував ще один ешелон, цього разу призначений буцiмто для органiзацii украiнського авiазагону в Катеринославi. Вiн складався iз 40 (за iншими даними – 44) вагонiв iз авiацiйним майном i автомобiлями та 1 пасажирського вагону, в якому iхали декiлька авiаторiв i дружина В. Баранова – Катерина Дьякова з шестирiчною донькою вiд попереднього шлюбу Ольгою Демчинською. До козацькоi столицi поiзд прибув у серединi вересня.

Отже, В. Баранов завчасно готував пiдгрунтя для остаточного переiзду на Дон. А дружина цiлковито подiляла його погляди. Вона служила сестрою милосердя, захоплювалася письменництвом i була вельми екзальтованою особистiстю. Чого вартуе, наприклад, ii поезiя пiд назвою «Летчикам»:

		«Все полные силы, все молодые,
		Дети воздушной стихии.
		Вы не боитесь раскрытой могилы,
		Летчики наши лихие.

		Зарею вечерней, в часы ли рассвета,
		А надо и в полночь глухую
		Летите по небу, служа лишь завету,
		Беречь свою землю родную.

		Вы служите смело великому делу,
		В вас долг сочетался с призваньем,
		И, честью венчанные, запечатлели,
		Смерть многие крестным страданьем.

		Познавшие бури лазурного свода,
		Летавшие в высь голубую,
		Вы знаете счастье безбрежной свободы –
		Чистейшую радость земную.

		И чистые сердцем, душою большие
		Верны вы отчизне любимой.
		И в жертву все жизни свои молодые
		Готовы отдать ей единой.

		Вас много погибло, свой долг исполняя,
		И летчики рано седеют.
		Но павшим – на смену придет рать другая,
		И… Ваши ряды не редеют.

		Спаси же вас Боже от ранней могилы,
		Бойцов горделивая стая.
		Для жизни, для подвигов Русь вас вспоила,
		О будущем славном мечтая…

		О будущем славном, о вольном полете
		Души возрожденной России.
		И лавры бессмертья вы рвали и рвете,
		Стихийной победы – витии…»

Дьякова Е. Летчикам // Донская Волна. – Ростов-на-Дону, 1919. – 29 августа (11 сентября). – № 30 (58). – С. 1.

Згiдно з архiвними документами, В. Баранов сприяв i формуванню кадрiв авiацii Астраханськоi армii, що складалася з одного авiадивiзiону (2 авiазагони по 2 лiтаки). Наприклад, на початку серпня вiн улаштував туди на службу донського козака пiдосавула Шевирева.

Украiнськi та нiмецькi влади не могли не звернути увагу на зникнення великоi кiлькостi авiамайна. На киiвськiй квартирi В. Баранова у 2-му дворi Олександрiвськоi вулицi (нинi вул. Грушевського) декiлька разiв проводилися обшуки, але нiчого пiдозрiлого не було знайдено. В. Баранову довелося двiчi змiнювати квартиру, переселитися у серпнi на вулицю Велику Володимирську.

На тлi цих подiй iнспектор авiацii Украiнськоi Держави хорунжий Олександр Наконечний, вiдвiдавши Киiвський авiапарк у Святошинi, 13 серпня видав наказ по авiацii № 109 iз подякою В. Баранову за сумлiнну службу на користь Украiни. Не виключено, що О. Наконечний солiдаризувався iз В. Барановим i приховував його дiяльнiсть. Джерелом такого потурання могла бути позицiя самого Гетьмана П. Скоропадського. Так, урядовець управлiння iнспектора Повiтряного флоту Украiни Петро Бiлон у своiх «Спогадах» (Пiтсбург, 1952) згадував: «В серпнi м[iсяцi] мимоволi кидалось в очi, що мiльйонове авiяцiйне майно тане "як вiск на вогнi". Ми вiдчували, що щось робиться недобре, i пiзнiше довiдались, що нашi начальники з наказу гетьмана вiдправляють нашi лiтаки i лiтунiв на Дон до Денiкiна. Все менше i менше бачимо летунiв, зменшуеться рух у штабi, зменшуеться в штабi склад старшин…»

Хоча поставки озброень для Всевеликого Вiйська Донського були узаконенi «Додатковою секретною угодою» вiд 7 серпня 1918 року, немае жодних даних про те, що поставки авiацiйного майна отримали офiцiйний статус. Пiдтверджують це й слова начальника штабу Донськоi армii генерал-майора Івана Полякова: «Всi ii24 склади були пiд ключем у нiмцiв, i тому, якщо комусь вдавалося "поцупити" потрiбне для Дону i доставити в область, його вважали героем, нагороджували особливою увагою i вдячнiстю. Подiбним, наприклад, способом "викрали" й оманливим шляхом доставили у Новочеркаськ кiлька десяткiв аеропланiв iз запасними частинами й рухомими майстернями, тобто багатомiльйонне майно».

24 Тобто, Украiнськоi Держави.

Згiдно з даними дослiдника iсторii бiлоi авiацii Юрiя Доронiна, згаданий І. Поляковим поiзд-майстерня був доставлений зусиллями завiдувача хiмiко-фiзичноi лабораторii при донському авiацiйному парку iнженера Чернова, а вивезенням вiйськового майна з Украiни займався вiйськовий льотчик пiдполковник Костянтин Антонов – майбутнiй командир 3-го Донського лiтакового загону. Документи Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння (ЦДАВО) Украiни (фонд 2199) свiдчать, що iнженер Чернов у жовтнi-листопадi 1918 року iздив до Харкова для виконання доручень командування донського авiапарку.

Що ж до В. Баранова, то вiн 22 вересня подав рапорт ч. 2516 про усунення з посади через хворобу. «Хвороба» виявилася лише приводом. В. Баранов назавжди залишив службу в украiнськiй армii i вже наприкiнцi вересня вирушив на Дон. 9 жовтня його призначили командиром Донського лiтакового дивiзiону з управлiнням у Новочеркаську, у 1919 роцi вiн став начальником донськоi авiацii, а у 1920-му отримав чин генерал-майора. Перебував на командних посадах у авiацii Росiйськоi армii Петра Врангеля в Криму. Пiсля поразки бiлогвардiйцiв емiгрував, помер у Лондонi 21 червня 1964 року.

Проте й пiсля вiд’iзду В. Баранова на Дон авiацiйнi поставки з Украiни не припинялися. Так, 6 жовтня 1918-го керуючий залогою догляду залiзничноi дiлянки Луганськ – Вергунка на прiзвище Кноп затримав 26 вагонiв майна Катеринославського авiацiйного парку, на вивезення яких з Украiни не було пред’явлено жодних документiв. Як повiдомляв у телеграмi, адресованiй одразу чотирьом украiнським мiнiстерствам (шляхiв, вiйськовому, внутрiшнiх i закордонних справ), кордонний комiсар Михайло Свергун, 8 жовтня ешелон «було силою вивезено на Дон». М. Свергун запитував у Киева вказiвок i вимагав «пiдкреслення авторитета украiнськоi влади перед представниками Дона, аби останнi знали, що вони на Украiни, а не на Дону, що я i моi спивробiтники истнуем на залогах не для того, щоб нам всякiй доброволець Дона наносив образи, а задля того, щоб турбоватися за добробут украiнськоi держави». Щоправда, ця депеша з вiдмiткою «без всякой черги» була вiдправлена у Киiв занадто пiзно – тiльки 18 жовтня. Мiнiстерство закордонних справ на неi навiть не вiдреагувало (лише хтось iз чиновникiв написав на полях: «До вiдома»). М. Свергун виявив наполегливiсть, i 25 жовтня вiдправив другу телеграму iдентичного змiсту. Тiльки пiсля цього, 2 листопада, МЗС звернулося до донського посла О. Черячукiна з проханням розслiдувати справу i «коли виявиться, що майно вивезено самовольно i без дозволу, зробити роспорядження про повернення майна Украiнi». До того ж, у листi була допущена помилка, iмовiрно через неуважнiсть його укладачiв: керуючий украiнською залогою догляду «добродiй Кноп» був названий «добровольцем Всевеликого Вiйська Донського», який начебто i вивiз 26 вагонiв авiацiйного майна закордон. 8 листопада, тобто аж через мiсяць пiсля вивезення ешелону, О. Черячукiн вiдповiв, що надiслав вiдношення гетьманського вiдомства на розслiдування до голови донського уряду А. Богаевського. Враховуючи те, що вже за тиждень потому в Украiнi розпочалося антигетьманське повстання, подальшого розвитку справа, очевидно, не отримала.

Свiй слiд в iсторii з поставками гетьманськоi авiатехнiки залишив управляючий вiддiлом торгiвлi i промисловостi Дону Володимир Лебедев. Пiд час вiзитiв до Киева у липнi-серпнi 1918 року вiн спробував здiйснити комерцiйну операцiю. Як писав вищезгаданий генерал І. Поляков, В. Лебедев зайнявся «негарною аферою, викритою мною за допомогою начальника Донськоi авiацii полковника Усова, щодо прагнення його продавати Дону не приналежне йому авiацiйне майно». Цей скандал став однiею з причин, що змусили В. Лебедева переiхати у Катеринодар (нинi Краснодар, РФ), де вiн отримав портфель управляючого вiддiлом торгiвлi, промисловостi й постачання в Особливiй нарадi при головнокомандувачi Добровольчоi армii А. Денiкiнi.








Сучаснi iсторики Андрiй Венков i Дмитро Бондаренко, спираючись на данi звiту управляючого вiйськовим i морським вiддiлами i командувача Донськоi армii i флотом, вказують, що протягом 1918 року з Украiни на Дон чотирма ешелонами було вивезено 45 лiтакiв iз 2 тисячами бомб i запчастинами. За типами це могли бути винищувачi та розвiдники-бомбардувальники французького, британського, австро-угорського, росiйського виробництва: Nieuport XVII, XXI i XXIII, Farman XXX, Voisin LAS, Morane Monocoque, SPAD S.XIII, Sopwith 1 ? Strutter, Hansa-Brandenburg C.I, «Декан» («Анаде»), «Лебедь XII». Невелику частину отриманих аеропланiв (В. Баранов у спогадах писав про частину одного ешелону) Всевелике Вiйсько Донське передало Добровольчiй армii в обмiн на запчастини. За оцiнкою ж керiвника «Азбуки» В. Шульгiна, один тiльки В. Баранов «в разное время, рискуя не только своим положением, но и личной безопасностью… переправил на Дон и в Добровольческую Армию свыше 70 летательных аппаратов… [Общая оценка доставленного имущества составляет] несколько десятков миллионов рублей». Цi данi, ймовiрно, е завищеними, або В. Шульгiн ураховував i тi лiтаки, на яких деякi авiатори перелетiли з Радянськоi Росii пiд впливом агiтацii В. Баранова.

Крiм того, вiдомо про декiлька випадкiв перельотiв авiаторiв iз територii Украiни на Дон. Прапорщик Василь Янченко iз 6-го Полтавського авiацiйного дивiзiону перелетiв на винищувачi типу Nieuport (утiм, на Дону вiн надовго не затримався i вступив у Добровольчу армiю). Значковий (штабс-капiтан) Іван Багровнiков, командир 2-го гарматного загону 7-го Харкiвського авiадивiзiону, вилетiв на розвiднику-бомбардувальнику Sopwith 1 ? Strutter. Лiтак було розбито пiд час вимушеноi посадки ще на територii Украiни, але І. Багровнiков змiг дiстатися Всевеликого Вiйська Донського. Поручик Валентин Веселовський, який з жовтня 1918 до лютого 1919 рокiв перебував на посадi командира 1-го авiазагону 1-го авiадивiзiону Особливоi Пiвденноi армii, здiйснив успiшний перелiт на розвiднику-бомбардувальнику Hansa-Brandenburg C.I.

Ще одна спроба перельоту закiнчилася загибеллю двох авiаторiв 7-го Харкiвського авiадивiзiону. 11 грудня 1918 року льотчик 2-го гарматного загону значковий (штабс-капiтан), кавалер Георгiiвськоi зброi Костянтин Воронцов разом зi значковим 1-го гарматного загону Олександром Дема вилетiли з Харкова до Луганська, який на той час вже зайняли частини Донськоi армii. Маршрут польоту мав пролягати над населеними пунктами Ізюм, Ниркове i Родакове. Близько 4-i години дня поблизу Ниркового авiатори потрапили у снiгову хмару, знизилися до 20 метрiв i були обстрiлянi вояками гайдамацького коша Директорii. Значковий О. Дема дiстав поранення в руку. На його прохання К. Воронцов посадив лiтак. Украiнськi вiйськовi заарештували авiаторiв, вивезли на станцiю Ниркове i пiсля вiйськово-польового суду розстрiляли. В. Баранов у мемуарах супроводив опис цiеi iсторii страшними подробицями: «Трупы убитых лежали 6 дней неубранными. У штабс-капитана Воронцова собаки отъели голову».

Що ж до пiдбитого аероплана, то його залiзницею повернули до Харкова. Мiсцева газета «Южный Край» 13 грудня повiдомила, що вiн «цел и годен для производства полетов».

Таким чином, враховуючи, що донська авiацiя станом на сiчень 1919 року налiчувала 68 лiтакiв (iз них 22 справних), можна стверджувати, що понад 2/3 ii авiапарку було укомплектовано апаратами «украiнського походження».

У пiдсумку, як стверджують сучаснi росiйськi дослiдники Марат Хайрулiн i В’ячеслав Кондратьев, на початку 1919-го Всевелике Вiйсько Донське мало найпотужнiшу авiацiю серед iнших бiлих армiй на Пiвднi Росii. Загальну ж вартiсть донського авiапарку iсторик Андрiй Венков оцiнюе приблизно у 5 млн крб.

На Дону опинилося й чимало авiаторiв украiнського Вiйськово-повiтряного флоту, якi не пов’язували свое майбутне з Украiнською Державою або Украiнською Народною Республiкою. В результатi дослiдження спискiв особового складу, якi зберiгаються у фондах Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння Украiни (м. Киiв) i Росiйського державного вiйськового архiву (м. Москва), вдалося встановити iмена щонайменше 27 офiцерiв, якi служили в донськiй авiацii у 1919 роцi, пройшовши через украiнський Вiйськово-повiтряний флот у 1917 – 1918 роках. Це вiйськовi льотчики: полковники В’ячеслав Баранов, Павло Богдашевський, Борис Бруяк i Дмитро Коровнiков, капiтани Іван Багровнiков, Пилип Василевський, Борис Горн, Володимир Іванов, Олександр Лутц, Леонiд Самуйлов i Петро Тихонович, осавул Дмитро Федоров, штабс-капiтани Ігор Карачевський, Іван Рощин i Валерiан Терлецький, поручики Орест Гурков i Олександр Третьяков, пiдпоручики Микола Оврам (Обрам, Абрам) i Олександр Суханов. Льотчики-спостерiгачi: капiтани Григорiй Репiк i Євген Хiнцинський, штабс-капiтани Володимир Куллама (Куламма) i Микола Фiлiн, поручики Олександр Шафранський, Йосип Носик i Петро Остахнович. Також у рухомiй ремонтнiй авiабазi донськоi авiацii служив колишнiй начальник поiзда-складу-майстернi 8-го Катеринославського авiадивiзiону поручик Леопольд Якубов. Стосовно ще принаймнi 11 донських авiаторiв факт прибуття з украiнськоi служби потребуе уточнення. Особливо привертае увагу те, що на Дон виiхали офiцери, якi посiдали команднi пости в авiацii за Гетьманату П. Скоропадського: В. Баранов, як уже зазначалося вище, був iнспектором авiацii Киiвського району, а у серпнi-вереснi 1918-го виконував обов’язки iнспектора авiацii Украiнськоi Держави, П. Богдашевський командував Киiвським авiапарком, Б. Бруяк – 4-м Киiвським авiадивiзiоном, Д. Коровнiков – 8-м Катеринославським авiадивiзiоном.

Не можна оминути увагою i договiр, укладений мiж урядом Всевеликого Вiйська Донського й акцiонерним товариством «Матiас i К°», яке володiло авiабудiвним заводом у Бердянську – на той час центрi Таврiйськоi округи Украiнськоi Держави. 15 жовтня 1918 року директор-розпорядник заводу Микола Глаголев зобов’язався не пiзнiше 1 грудня видати донському уряду 20 розвiдникiв-бомбардувальникiв Farman XXX, замовлених Управлiнням Повiтряного флоту ще 17 травня. Пiсля отримання необхiдних матерiалiв для завершення будiвництва лiтакiв, «Матiас i К°» повинен був здати ще 10 машин. Однак Донська армiя отримала тiльки 10 Farman XXX у наступному 1919 роцi, коли Бердянськ тимчасово опинився пiд контролем бiлогвардiйцiв. Причому, як зазначав В. Баранов, цi лiтаки мали вкрай поганi льотнi якостi. Цей факт пояснюеться кризовими умовами, в яких перебувало бердянське авiапiдприемство.

Втiм, для частини адептiв «единоi-неделiмоi» Росii, якi служили в лавах Вiйськово-повiтряного флоту Украiнськоi Держави, навiть переiзд до донськоi козацькоi республiки був не надто бажаним варiантом продовження кар’ери. Вони прагнули одразу потрапити до Добровольчоi армii, яка в другiй половинi 1918 року оперувала проти бiльшовицьких вiйськ на Кубанi й Пiвнiчному Кавказi. Дiстатися туди було дещо складнiше, нiж на Дон, але це не зупиняло гарячi голови. Найбiльш епiчна спроба перельоту на Кубань сталася 16 вересня, коли група пiлотiв на чолi з командиром 3-го Херсонського авiадивiзiону сотником (капiтаном) Євгеном Рудневим – одним iз пiонерiв вiйськовоi авiацii Росii, кавалером Георгiiвськоi зброi – вирушила у колективний перелiт за маршрутом Одеса – Катеринодар. Їхнi iмена наразi встановленi iсториками – це були вiйськовi льотчики сотники Вадим Надеждiн, Володимир Камiнський, Костянтин Савелов, хорунжi Олексiй Камiнський i (Федiр?) Шевчук, морськi льотчики лейтенанти Вацлав Івашкевич i Сергiй Яригiн, поручик (?) Володимир Енгельмейер, льотчик-спостерiгач Стефан Васильев. Перелiт здiйснювався на 8 аеропланах: 6 типу Nieuport, 1 Farman XXX i 1 «Декан» («Анаде»).

Щоправда, вiд самого початку справи у старшин-дезертирiв пiшли не найкращим чином. Деталi перельоту яскраво змалювали росiйськi дослiдники Юрiй Доронiн i Марат Хайрулiн у статтi «Продолжение судьбы первого военлета России»: «Благополучно до Екатеринодара с посадкой на заранее подготовленных базах на о. Бирючьем в Азовском море и в Анапе долетел только прапорщик Шевчук. Лейтенант Ивашкевич и прапорщик Каминский разбили аппараты при взлете в Одессе. Капитан Руднев вследствие порчи мотора вынужден был опуститься между Николаевом и Херсоном, и переодевшись в крестьянское платье, пробрался затем в Екатеринодар. Поручик Каминский, вынужденный из-за недостатка бензина опуститься на Тамани, в расположении большевиков, смог пешком пробраться в Темрюк, а оттуда в Екатеринодар. Штаб-ротмистр Надеждин, лейтенант Ярыгин и поручик Энгельмейер благополучно долетели до о. Бирючьего в Азовском море, где на самолетах штаб-ротмистра Надеждина и лейтенанта Ярыгина перестали работать моторы. Дальнейший путь штаб-ротмистр Надеждин, лейтенант Ярыгин и поручик Энгельмейер совершили втроем на "Фармане XXX" последнего. Над Керчью из-за порчи карбюратора они вынуждены были опуститься, и оказались в плену у немцев, которые, продержав арестованных летчиков в крепости 35 дней, под конвоем отправили их в Одессу для выдачи украинским властям. В Мелитополе летчикам удалось бежать, и они прибыли в Екатеринодар».

За iронiею долi, вже через два-три мiсяцi органiзатор перельоту Є. Руднев повернувся до Одеси, дiставши призначення виконувача обов’язкiв iнспектора авiацii Одеського району Добровольчоi армii – на той момент Одеса вже контролювалася бiлогвардiйцями i вiйськами Антанти.

У жовтнi 1918-го до Добровольчоi армii на винищувачах Nieuport XXIII перелетiли два вiйськовi льотчики 7-го Харкiвського авiадивiзiону – сотник Микола Бафталовський i хорунжий Тимофiй Боровий. Вiдзначимо, що останнiй походив iз родини украiнських селян Ізюмського повiту Харкiвщини, за часiв Першоi свiтовоi вiйни став кавалером Георгiiвськоi медалi IV-го ступеня, Георгiiвських хрестiв усiх чотирьох ступенiв i Георгiiвськоi зброi. Пов’язавши свою подальшу долю з росiйським Бiлим рухом, вiн невдовзi опинився в емiграцii та вже 1923 року помер вiд туберкульозу в Хорватii.

Отримати лiтаки вiд Украiнськоi Держави намагалася й Кубанська Народна Республiка. Щоправда, легальним шляхом. Із другоi половини жовтня i до середини листопада 1918-го в Киевi працювала надзвичайна мiсiя цiеi козацькоi республiки пiд керiвництвом полковника В’ячеслава Ткачова – в недалекому минулому одного з найвiдомiших авiаторiв Росiйськоi iмперii, iнспектора авiацii армiй Пiвденно-Захiдного фронту. Кубанська дипломатична мiсiя отримала урочистий прийом у Гетьмана П. Скоропадського, взяла участь у пiдписаннi кiлькох двостороннiх договорiв i заручилася обiцянкою украiнського уряду стосовно поставок на Кубань озброення та вiйськового спорядження. Пiд час переговорiв йшлося i про продаж лiтакiв, можливо, навiть озвучувалися конкретнi суми. Принаймнi В. Ткачов звертався до свого уряду iз проханням видiлити 1,56 – 1,66 млн рублiв для придбання авiацiйного майна в Украiнi. З цього приводу сучасний росiйський дослiдник Дмитро Мiтюрiн писав: «История умалчивает, насколько продуктивной оказалась миссия Ткачева по части собирания авиационного имущества, но, судя по всему, добыть кое-что действительно удалось. Во всяком случае, после возвращения из Киева в Екатеринодар (ноябрь 1918 года) он приступил к формированию 1-го Кубанского авиационного отряда. Новое соединение имело в своем распоряжении 8 самолетов с соответствующим количеством летчиков, и обслуживалось примерно полутора сотнями рядового состава».

Нарештi, пiд завiсу iснування Гетьманату частину лiтакiв Вiйськово-повiтряного флоту Украiнськоi Держави вiдправили на допомогу новопосталiй Захiдно-Украiнськiй Народнiй Республiцi. Справа у тому, що на самому початку формування Галицькiй армii, якiй довелося протистояти польським вiйськовим формуванням, катастрофiчно бракувало аеропланiв, льотчикiв i авiацiйного обладнання. Адже основнi сили австро-угорськоi авiацii станом на осiнь 1918 року зосереджувалися не в Галичинi, а на Італiйському фронтi, та й вiйськових льотчикiв серед галичан було дуже мало. Тому в листопадi державний секретарiат вiйськових справ ЗУНР вiдправив до Киева поручника Дмитра Кренжаловського, прохаючи допомогти сформувати авiацiйнi частини. Д. Кренжаловський отримав аудiенцiю в мiнiстра закордонних справ Д. Дорошенка, а потiм i у П. Скоропадського. Гетьман пообiцяв сприяти галичанам, назвавши це «загальноукраiнською справою».

За вказiвкою П. Скоропадського та за дозволом iнспектора авiацii Одеського району полковника Павла Самiйла, наприкiнцi листопада – на початку грудня з Вiнницi до мiстечка Красне неподалiк Львова прибув пiдроздiл зi складу 2-го Подiльського авiадивiзiону Украiнськоi Держави. Вiн мав кiлька винищувачiв типу Nieuport. Особовий склад налiчував 6 (за iншими даними – 9) старшин, 6 пiдстаршин i 9 козакiв-мотористiв. Командував пiдроздiлом сотник Борис Губер – за походженням дворянин iз Московськоi губернii, кавалер ордена Святого Георгiя IV ступеня за збитий у повiтряному бою у вереснi 1916-го ворожий «Альбатрос».

Допомога вiд Надднiпрянщини «вдихнула життя» у галицьку авiацiю, яка вiдтодi змогла брати активну участь в польсько-украiнськiй вiйнi. Водночас вона ще бiльше послабила Вiйськово-повiтряний флот Украiнськоi Держави П. Скоропадського. Директорii УНР дiсталася лише невелика частка авiацiйних сил з тiеi кiлькостi, якими Украiна могла розпоряджатися ще на початку 1918 року. А це суттево знизило можливостi авiацii в боротьбi за незалежнiсть i суверенiтет Украiни.




Заснування Украiнськоi Академii наук


9 липня в Киевi розпочалися засiдання комiсii з пiдготовки до заснування Украiнськоi Академii наук, а 14 листопада Гетьман Павло Скоропадський пiдписав Закон про створення цiеi поважноi науковоi установи.

Робота над створенням Украiнськоi Академii наук (УАН) почалася зовсiм не раптово. Ще в останню чверть ХІХ столiття украiнськi iнтелектуали висловлювали цю iдею. Та про заснування такоi державноi структури i мови не могло йти не лише в консервативнiй Росiйськiй iмперii, а й бiльш лiберальнiй Австро-Угорщинi.

Та все ж украiнськi науковцi, серед яких були вченi европейського рiвня, не полишали намагань використати наявнi можливостi та заснувати загальнонауковi координацiйнi центри на громадських засадах. Так, у 1892 роцi у Львовi на базi Лiтературного товариства (що дiяло з 1873-го) було створено Наукове товариство iменi Шевченка – НТШ. Протягом 1897–1913 рокiв його очолював Михайло Грушевський, якому вдалося перетворити товариство на академiчну установу свiтового рiвня, залучити до членства в ньому багатьох провiдних учених Європи. Вiн же став iнiцiатором створення в 1907 роцi в Киевi Украiнського наукового товариства (УНТ) – аналогiчноi установи академiчного типу, що мала координувати дiяльнiсть украiнських вчених у межах Росiйськоi iмперii. Сам же М. Грушевський i очолював УНТ до початку Першоi свiтовоi вiйни, аж поки не був заарештований росiйською владою та висланий до Симбiрська.

Пiсля Лютневоi революцii у Росii М. Грушевський намагався спрямувати у практичну площину справу розбудови Академii. Вже на третiй день пiсля свого повернення до Киева, 29 березня 1917 року, на засiданнi УНТ вiн iнiцiював створення комiсiя з 12-ти осiб, що мала розробити статут Академii та вивчити можливостi ii фiнансування. Але справа далеко не посунулась – на перший план вийшла полiтика, що повнiстю захопила i самого М. Грушевського, i багатьох його соратникiв.








Питання створення Академii стало актуальним вже пiсля приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського. Тепер справа рухалась вже без участi М. Грушевського, який залишився по iншу сторону полiтичних барикад. Головним iнiцiатором заснування Академii став тодiшнiй мiнiстр народноi освiти та мистецтв Микола Василенко. Вiн був вiдомим iсториком та громадським дiячем, зокрема, свого часу входив до Товариства украiнських поступовцiв, потiм став членом Росiйськоi партii конституцiйних демократiв («кадетiв»), у якiй було багато науковцiв, а в 1917 роцi став депутатом Центральноi Ради.

Саме М. Василенко iнiцiював створення комiсii для вироблення законопроекту про заснування УАН. Очолити Комiсiю вiн запропонував видатному вченому-природознавцю Володимиру Вернадському. Вiн мав глибоке украiнське корiння, але його наукова кар’ера склалася переважно в Москвi. В. Вернадський був академiком Росiйськоi Академii наук, як i М. Василенко входив до партii «кадетiв», а за часiв Тимчасового уряду вони спiвпрацювали в Петроградi як товаришi мiнiстра освiти. Пiсля бiльшовицького перевороту В. Вернадський не ризикнув залишитися у росiйськiй столицi та перебрався до Полтави.

На початку травня 1918 року вiн приiхав до Киева на з’iзд украiнських «кадетiв» та зупинився у М. Василенка. 9 травня В. Вернадський записав у своему щоденнику: «Василенко мне предлагает заведывание высшей школой и учеными учреждениями: создание Академии наук в Киеве, исторического архива. Необходима широкая постановка культурной работы. Деньги на все это будут».

11 травня В. Вернадський записав про свою чергову розмову з М. Василенком стосовно Украiнськоi Академii наук. «Он ее мыслит как национальную, типа Праги. Обязательность печатанья всего на украинском языке. Я считаю, что она должна быть украинской, с правом решать язык печати самой… Дал ему ответ о моем вступлении в Комиссию в качестве председателя… Василенко предлагал мне товарища министра; от этого я отказался».

Ще один цiкавий запис В. Вернадський зробив наступного дня. «Все больше задумываюсь о создании большого центра в Киеве, воспользовавшись благоприятной политической конъюнктурой. Даже если не удастся провести – надо проводить. Обычно из всего этого всегда что-нибудь выходило, и никогда нельзя знать результата. Не надо знать результат, а надо знать то, что хочешь получить. Написал записку об Украинской Академии наук: 1. Национальная библиотека при Академии. Государство должно дать несколько миллионов на приобретение книг. 2. Научно-исследовательские институты: Геологический комитет, Географическая карта, земледельческая и почвенная карты. Необходимо немедленно разработать план. Отдел истории искусства. Украинский и славянский. Изучение Востока в связи с Крымом. Опытные учреждения в связи с богатствами Юга».








В. Вернадський почав зустрiчатися з вiдомим вченими та обговорювати з ними створення Академii. Зокрема вiдбулися бесiди з iсториками Вадимом Модзалевським, Володимиром Іконниковим та етнографом Орестом Левицьким. Вiн також вважав за необхiдне побачитися з М. Грушевським, але зробити це було не так вже й просто, адже пiсля гетьманського перевороту той перебував на нелегальному становищi.

Та все ж 8 червня брат М. Грушевського Олександр органiзував таку зустрiч. Йти до помешкання, де переховувався нещодавнiй голова Центральноi Ради, довелося з певними пересторогами, а дверi вiдчинилися лише пiсля умовного дзвiнка. «М. С. Грушевский встретил и проводил чрезвычайно любезно, даже дружески», – записав у щоденнику у той день В. Вернадський. Але бесiда не виправдала його сподiвань – М. Грушевський вiдмовився брати участь у справi. «Он говорит, что ничего не может принимать от этого правительства, в том числе и работы при организации Академии наук и самой Академии», – записав пiсля зустрiчi В. Вернадський.

Не зiйшлися вони також у поглядах щодо форм та методiв роботи Академii. Зокрема, М. Грушевський, який бачив ii як важливий iнструмент нацiонального вiдродження, пiдтримував iдею публiкацii наукових робiт украiнською мовою з супроводом французькою або нiмецькою i виключав можливiсть використання росiйськоi. В. Вернадський принципово бачив Академiю поза полiтикою i вiдстоював свою концепцiю «вiльноi мови», за вибором авторiв. Взагалi вiн залишився розчарований зустрiччю, i здаеться навiть був роздратований позицiею корифея украiнськоi науки. «Удивительно малое чувство мирового роста науки и значения исследовательского дела даже у таких широкообразованных историков как Грушевский», – пiдсумував В. Вернадський своi враження вiд зустрiчi.

Наступного дня його запросили до Гетьмана, пiсля чого у щоденнику з’явився запис: «Был у гетмана. Генерал свитский, не вполне разобравшийся в положении и недостаточно образованный, но, очевидно, очень неглупый и с характером… Разговор об Академии наук, большая неосведомленность. Широкий законопроект – малые траты на первый год… Обещал всякое содействие – позже Василенко говорил, что он очень хорошо отзывался ему об этом разговоре».

Треба вiдзначити, що взявшися за розробку концепцii Украiнськоi Академii наук, В. Вернадський не бачив ii як суто нацiональну установу. Так, 10 червня вiн записав про своi головнi завдання в Украiнi: «1) Объединение украинцев, работающих в украинском возрождении, но любящих российскую культуру, для них тоже родную, и 2) сохранить связь всех ученых и научно-учебных учреждений с русской культурой и аналогичной русской организацией, а не немецкой».

Тим часом зусилля Мiнiстерства освiти, особисто М. Василенка та В. Вернадського дали першi практичнi результати. 13 червня газета «Нова Рада» опублiкувала лист мiнiстерства, в якому повiдомлялося про створення комiсii з пiдготовки до заснування Академii. Крiм В. Вернадського до неi увiйшли ще 14 вiдомих вчених. Зокрема, серед них були колишнiй ректор Харкiвського унiверситету Дмитро Багалiй, професори: Киiвського унiверситету Святого Володимира – Богдан Кiстяковський, Євген Спекторський, Олександр Сперанський, Григорiй Павлуцький, Киiвського полiтехнiчного iнституту – Микола Кащенко, Украiнського киiвського державного унiверситету – Михайло Туган-Барановський, Петроградських полiтехнiчного iнституту та iнституту шляхiв – Степан Тимошенко.








Планувалося, що за два мiсяцi ця авторитетна команда зможе завершити пiдготовчий етап створення Академii. Для бiльш плiдноi роботи були утворенi пiдкомiсii. Зокрема, вони займалися питаннями органiзацii iсторично-фiлологiчного, природничого вiддiлiв Академii та вiддiлу соцiальних наук; придбанням друкарнi та земельних дiлянок для будiвництва споруд УАН.

Засiдання комiсii почалися 9 липня. Вже 20 липня було вирiшене питання мови публiкацiй: «…Все издания Украинской Академии наук обязательно должны печататься на украинском языке, причем параллельно каждая работа, по желанию автора, может быть напечатана Академией в своих изданиях и на любом другом языке».

Як бачимо, протоколи комiсii велися росiйською мовою, що взагалi не було дивиною для дiловодства часiв Украiнськоi Держави. Для вчених, якi взялися за створення Украiнськоi Академii, користуватися росiйською мовою було нормою, адже всi вони вийшли з середовища вищоi школи Росiйськоi iмперii, де викладання та наукова робота велися саме росiйською або латиною та европейськими мовами, а украiнська була пiд забороною. Та все ж вони визнали, що саме украiнська мова буде обов’язковою в УАН.

Влада Украiнськоi Держави пiдтримувала дiяльнiсть комiсii В. Вернадського i допомагала у створеннi Академii. Так, 26 липня Рада мiнiстрiв ухвалила закон, у якому було зазначено: «На початковi видатки та органiзацiю Украiнськоi Академii наук у Киевi тепер же асiгнувати в розпорядження мiнiстра народноi освiти та мистецтв аванс в розмiрi двохсот тисяч (200 тис.) карбованцiв з коштiв Державноi скарбницi». Це були хоча й не дуже великi, але цiлком достатнi грошi на декiлька мiсяцiв органiзацiйного перiоду. Для порiвняння можна сказати, що коли справа дiйшла до встановлення платнi спiвробiтникам Академii, то сума грошового утримання голови УАН була визначена у розмiрi 22 тис. карбованцiв на рiк, а дiловода – 3,6 тис. карбованцiв.

Тим часом серед членiв комiсii розгорнулася досить бурхлива дискусiя щодо питання, якою саме повинна бути Академiя: незалежною громадською органiзацiею на зразок УНТ чи державною установою з самоврядуванням. Остаточно з цим визначилися на восьмому засiданнi, яке вiдбулося 3 серпня. Вирiшили, що в статутi УАН мае бути записано, що «Украинская Академия наук есть самостоятельное высшее ученое государственное учреждение Украины, подчиненное непосредственно верховной власти».

Не меншi суперечки точилися у комiсii навкруги першого складу академiкiв. Найбiльш палка полемiка розгорнулася на засiданнi комiсii 7 вересня. За пропозицiю Д. Багалiя бiльшiстю голосiв визначили, «чтобы количество академиков первого состава было 12». Але як iх обирати? М. Туган-Барановський запропонував внести до закону про заснування УАН статтю, в якiй зазначити, що «первый состав академиков назначается верховной властью». Вiн також вважав обов’язковим додати до закону записку з аргументами, якi б вказували «на крайнюю трудность назначения первых академиков помимо и без участия самой комиссии».








В. Вернадський назвав останню пропозицiю М. Туган-Барановського абсолютно неприйнятною. Вiн вважав, що це «ставит верховную власть, комиссию и первый состав академиков в крайне трудное положение, лишая первую инициативы и создавая для комиссии и первых академиков возможности упреков в заинтересованности, ибо надо думать, что в числе лиц, рекомендованных комиссией, будут также члены самой комиссии». Резюмуючи свою промову, В. Вернадський сказав: «В законе достаточно указать, что назначение делается верховной властью». Врештi-решт, саме за таке рiшення i проголосувала комiсiя.

Ще одним полем для дискусiй стала структура УАН. Як видатний природознавець, В. Вернадський вважав, шо на сучасному етапi саме природничi науки будуть вiдiгравати провiдну роль. У своему першому проектi вiн пропонував створити в Академii крiм iсторично-фiлологiчного, економiчно-юридичного та фiзично-математичного вiддiлiв ще й вiддiл прикладного природознавства. Але пiдтримав його лише С. Тимошенко. Іншi члени комiсii були прихильниками бiльш класичного пiдходу. Їхнi погляди перемогли, i до УАН мало входити три вiддiли: iсторично-фiлологiчних, соцiальних та фiзично-математичних наук, хоча в останньому мала бути кафедра прикладного природознавства.

Таким чином, члени комiсii змогли порозумiтися стосовно всiх принципових питань. Загалом вони провели 23 засiдання, останне з яких вiдбулося 17 вересня. Як бачимо, вони впоралися зi своею почесною мiсiею, i трохи бiльш нiж за два мiсяця змогли розробити всi необхiднi для започаткування Академii документи, включно зi статутом. Далi справа була за урядом.

Не пiзнiше 12 жовтня М. Василенко надiслав вiд свого вiдомства до Ради мiнiстрiв велику пояснювальну записку до законопроекту про заснування Украiнськоi Академii наук. Зокрема, в нiй вiн звертав увагу, що «викликае Академiю до життя, з одного боку, зрiст та поглиблення нацiональноi свiдомостi украiнського громадянства, а з другого – необхiднiсть швидко пiдняти виробливiсть та трудову мiць украiнського народу та й використати в якнайвищiй мiрi природнi виробливi сили Вкраiни, в зв’язку з тим захитанням, яке внесла в наше життя всесвiтня криза, що ми ii переживаемо». В записцi М. Василенко також дуже докладно розповiв про особливостi УАН, ii структуру, функцii та склад кожного вiддiлу. Наприкiнцi вiн пiдкреслив: «Справа, для якоi початок кладеться оцим законопроектом, не скороминувшого дня, але з нею зв’язуеться майбутня доля довгих поколiнь».

14 листопада П. Скоропадський пiдписав Закон Украiнськоi Держави «Про заснування Украiнськоi Академii наук у м. Киевi». До ii складу увiйшли три наведенi вище вiддiли. Крiм того, як пише Д. Дорошенко, «у вiданнi Академii мали бути такi установи: Нацiональна Бiблiотека, яка посiдала свiй осiбний статут; Астрономiчна Обсерваторiя, Хiмiчна лабораторiя, Фiзичний iнститут, Нацiональний Зоологiчний Музей, Ботанiчний Сад, Нацiональний Ботанiчний Музей, Нацiональний Геологiчний Музей, Нацiональний Мiнералогiчний Музей, Нацiональний Астрономiчний Музей, Інститут Експериментальноi Зоологii, Інститут Експериментальноi Ботанiки, Фiзично-Географiчний Інститут, Бiологiчна Станцiя на Азовському морi. Інститут прикладноi Хiмii з Державною Аналiтичною Лабораторiею, Інститут прикладноi Механiки, Інститут Фiзики, Аклiматизацiйний Сад, Геодезичний Інститут, Інститут науковоi експериментальноi Медицини й Ветеринарii. Крiм того, цiлий ряд постiйних комiсiй. Академiя мала свою друкарню з словолитнею, лiтографiею, цинкографiею й фототипiею».

У той же день Гетьман також видав наказ «Про призначення дiйсних членiв Украiнськоi Академii наук». У ньому йшлося:

«Призначаються дiйсними членами Украiнськоi Академii наук:

а) По Вiддiлi iсторично-фiлологiчних наук:

1. Заслужений професор Харкiвського унiверситету Дмитро Іванович Багалiй.

2. Ординарний професор Украiнського киiвського державного унiверситету Агафангел Юхимович Кримський.

3. Заслужений професор Киiвськоi духовноi академii Микола Іванович Петров.

4. Професор Чернiвецького унiверситету д-р Степан Смаль-Стоцький;

б) По Вiддiлi фiзично-математичних наук:

1. Ординарний академiк Росiйськоi Академii наук Володимир Іванович Вернадський.

2. Професор Киiвського полiтехнiчного Інституту Степан Прокопович Тимошенко.

3. Професор Киiвського полiтехнiчного Інституту Микола Феофанович Кащенко.

4. Заслужений ординарний професор Киiвського унiверситету Св. Володимира Павло Аполлонович Тутковський;

в) По Вiддiлi соцiальних наук:

1. Ординарний професор Киiвського украiнського державного унiверситету Михайло Іванович Туган-Барановський.

2. Професор Катеринославського унiверситету Федiр Васильович Тарановський.

3. Ординарний професор Киiвського полiтехнiчного Інституту Володимир Андрiевич Косинський.

4. Член-секретар Комiсii по розбору давнiх актiв Орест Іванович Левицький».

Історiя Академii наук Украiни 1918–1923: Документи i матерiали. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 166–167.

Пiд наказом стоiть також автограф мiнiстра народноi освiти та мистецтв Петра Стебницького, який обiймав цю посаду з 24 жовтня, адже М. Василенко пiшов у вiдставку пiсля того, як взяв участь у пiдписаннi «записки десяти мiнiстрiв» про необхiднiсть еднання Украiни з небiльшовицькою Росiею.

Ще до призначення академiкiв постало питання про обрання голови УАН. Д. Дорошенко у своiх мемуарах «Моi спомини про недавне минуле» пише: «Кола, що ближче були зайнятi справою органiзацii Академii наук, дуже хотiли бачити першим ii президентом проф. М. Грушевського. На це була повна згода з боку Гетьмана. Але проф. М. Грушевський категорично зрiкся, не бажаючи дiстати призначення з рук Гетьмана».

27 листопада питання про обрання очiльника Академii було винесене на ii перше засiдання, яке почалося о шостiй годинi вечора у примiщеннi Украiнського наукового товариства за адресою вулиця Велика Пiдвальна, 36 (нинi Ярославiв Вал). У цей час в Украiнi вирувало антигетьманське повстання, Киiв уже був в облозi вiйськ Директорii, боi точилися на околицях мiста i за свiдченням Євгена Чикаленка, яке вiн залишив у своему щоденнику, саме 27 листопада «цiлу нiч i цiлий день [гримiла] страшенна канонада, аж шибки дзеленчать». Тому не дивно, що трое академiкiв – Д. Багалiй, С. Смаль-Стоцький i Ф. Тарановський – не змогли доiхати до столицi. Крiм того, захворiв М. Петров, але вiн передав свiй голос О. Левицькому, який головував на тому засiданнi. Одностайно головою-президентом УАН було обрано В. Вернадського, а секретарем – А. Кримського.

30 листопада Гетьман затвердив В. Вернадського на цiй посадi, М. Кащенка – головою вiддiлу фiзично-математичних наук, а М. Туган-Барановського – головою вiддiлу соцiальних наук. Д. Багалiй дiстався Киева лише 8 грудня, пiсля чого його обрали головою iсторично-фiлологiчного вiддiлу. 10 грудня П. Скоропадський затвердив Д. Багалiя на цiй посадi. До зречення Гетьмана залишалося всього-на-всього чотири днi.








Таким чином, Украiнська Академiя наук була створена у надзвичайно буремнi часи, та попри все вистояла i продовжуе успiшно працювати вже понад 100 рокiв.




Замах на мiнiстра Бориса Бутенка i вбивство ексмiнiстра Івана Стешенка


30 липня директор Украiнськоi телеграфiчноi агенцii Дмитро Донцов записав у своему щоденнику: «Щось трiвожне висить в повiтрi. Страйк, замахи… посилена агiтацiя московських прибiчникiв i росiян на Украiнi, арешти, арешти!»

Лiто 1918-го видалося не лише тривожним, але й сповненим гарячих новин. Украiну накрило хвилею тероризму. Газетярi заледве встигали штампувати шоковi звiстки. Вранцi 29 липня у Пущi-Водицi пiд Киевом зловмисник намагався вбити мiнiстра шляхiв Бориса Бутенка. Наступноi ночi в Полтавi двое невiдомих застрелили ексмiнiстра освiти Івана Стешенка. А вже наступного дня у середмiстi столицi росiйський терорист пiдiрвав нiмецького головнокомандувача Германа фон Айхгорна i його ад’ютанта Вальтера фон Дресслера.








Борис Бутенко, виходець iз дворянськоi родини з Херсонськоi губернii, колишнiй управляючий Подiльською залiзницею, був членом консервативноi партii Украiнська народна громада, активним учасником пiдготовки гетьманського перевороту. За правлiння Павла Скоропадського з 2 травня до 14 листопада 1918 року працював мiнiстром шляхiв Украiнськоi Держави. На цiй посадi вiдзначився надзвичайно бурхливою украiнiзаторською дiяльнiстю, заснував курси украiнськоi мови для пiдлеглих, рiшуче боровся з проявами анархii та бiльшовицькими впливами. Жорсткими адмiнiстративно-силовими заходами намагався придушити масовий страйк залiзничникiв, який охопив краiну в серединi липня.

З iншого боку, поiнформованi особи звинувачували Б. Бутенка в нещиростi, кар’еризмi та схильностi до сибаритства. Яскраве свiдчення залишив генерал Борис Стеллецький: «С сигарой в зубах он любил кейфовать в спокойном кресле служебного своего кабинета, и если мало осведомленное лицо начинало задавать ему какие-либо служебные вопросы, то на его полном лице являлось такое мучительное выражение… [словно] Бутенко внезапно заболел».

Обставини замаху на Б. Бутенка детально розкритi в документах слiдства, якi зберiгаються в Центральному державному архiвi вищих органiв влади та управлiння Украiни (фонд 2207, опис 1, справа 713). Близько 10-i ранку понедiлка, 29 липня 1918 року мiнiстр виiхав з дачi на роботу. В автомобiлi крiм нього перебували водiй Самарський, шурин Олександр Москальов i масажистка Емма Бунко. Свiдчення шурина слiдчi зафiксували так: «Александр Москалев, сидевший на передней скамье, заметил злоумышленника в тот момент, когда министр крикнул шоферу: "Скорей, скорей!" Злоумышленник гнался за автомобилем, держа в правой вытянутой руке браунинг; свидетель видел, как злоумышленник обеими руками оттянул назад затвор браунинга, выбросил гильзу и снова направил браунинг на автомобиль. Выстрела, однако, не последовало. Шофер в это время успел дать полный ход, и злоумышленник отстал. Подле угла городской линии25 Бутенко остановил автомобиль и передал Москалеву свой револьвер. Москалев вышел из автомобиля и пробежал по городской линии до угла Пушкинской улицы26 в надежде встретить злоумышленника, но последнего не оказалось, и Москалев возвратился на дачу. Приметы злоумышленника Москалев описывает так же, как и предыдущие свидетели: высокого роста, лет 30, довольно длинные, торчащие темные усы, без бороды, одет в длинное непромокаемое пальто защитного цвета».

25 Нинi вулиця Мiська.

26 Нинi вулиця Квiтки Цiсик.

Слiдство оперативно встановило, що органiзатором замаху був залiзничний страйковий комiтет. Вiн «засудив до смертi» Б. Бутенка за те, що мiнiстр прагнув лiквiдувати страйк.

Свiдчення Емми Бунко (до речi, цiкаво, що робила масажистка у мiнiстра на дачi та в його машинi?): «Свидетельница Бунко видела злоумышленника в тот момент, когда он просунул голову под крышку автомобиля. В руке его она видела револьвер. Бутенко отшатнулся к свидетельнице со словами: "Он хочет меня убить!" – и махнул рукой на злоумышленника. Свидетельница затем, оглянувшись назад, видела через окошко автомобиля, как тот же злоумышленник гнался за автомобилем, направив на него револьвер. Чтобы спасти Бутенко, она столкнула его с сиденья в кузов автомобиля. От испуга она не разглядела ни примет злоумышленника, ни его одежды и опознать его не может».

На роботу того дня Б. Бутенко все-таки потрапив. Увечерi в гетьманському палацi вiдбулося засiдання уряду, на якому прем’ер-мiнiстр Федiр Лизогуб повiдомив про замах i патетично заявив: «Все старания преступников, направленные против членов правительства напрасны, потому что у пана Гетмана найдется достаточно верных сынов Украины, готовых служить родине несмотря ни на какие опасности». Мiнiстри пiдтримали його i постановили: «Приветствовать Б. А. Бутенко по случаю счастливого избавления от опасности».

Пiдозрювану особу дуже скоро затримали. Вже 1 серпня киiвська газета «Вiдродження» повiдомила: «З наказу мiнiстра юстицii слiдство в справi замаху на мiнiстра шляхiв п. Бутенка передано слiдчому по важнiйших справах. Затриманого в лiсi невiдомого чоловiка буде показано багатьом свiдкам, чи хто не пiзнае». За даними професора Руслана Пирога, виконавцем замаху виявився один з вiйськовикiв добровiльного залiзничного полку, створеного в перiод Центральноi Ради. За твердженням iсторика Вiталiя Скальського, це був козак Залiзничного куреня на iм’я Євдоким Дзюбенко.

Зовсiм iнакше про цю подiю змальовували за радянських часiв. Бiльшовицька пропаганда взагалi прагнула якнайменше писати про дiячiв «украiнськоi контрреволюцii», а якщо вже й доводилося це робити, то iх намагалися зображати у гротескно-негативних тонах. Наприклад, 1925 року Б. Дашкевич (С. Нiколаев) у роботi «Железнодорожники в период австро-германской оккупации Украины. 1918 г.» так змалював обставини замаху: «Для того, чтобы еще более охарактеризовать чрезвычайно красочную личность Министра Шляхiв Бутенко, следует остановиться на незначительном инциденте, который сделал его чуть ли не героем в глазах украинских патриотов. В дачной местности под Киевом, так называемой "Пуще-Водице", к министерскому автомобилю, в котором помещался пан Бутенко, во время его остановки подбежал один железнодорожник, вероятно, попавший под начавшиеся репрессии со стороны железнодорожной администрации и дал пощечину "просвещенному министру". Чтобы выйти из неловкого положения Бутенко разыграл роль жертвы революционно-террористического покушения. Желтая правительственная пресса была переполнена статьями, восхвалявшими неустрашимость Министра Шляхiв и подлую трусость наемного убийцы, бесследно скрывшегося в лесу. Газеты требовали репрессий по отношению ко всем изменникам "Украинской державы", тщательного расследования происшедшего покушения и учреждения особой государственной охраны личности величайшего патриота, каким отныне стал Министр Шляхiв пан Бутенко».

На жаль, iнших вiдомостей про замах на Б. Бутенка наразi бракуе. Чим завершилося слiдство? Чи було когось засуджено i до якого покарання? Цi питання досi чекають на свого дослiдника.

Менше, нiж за добу пiсля подiй в Пущi-Водицi, сталася трагедiя в Полтавi. Там було вбито вiдомого украiнського громадсько-полiтичного й культурного дiяча Івана Стешенка.








І. Стешенко брав активну участь в украiнському русi з кiнця XIX столiття. Був одружений з третьою донькою видатного письменника Михайла Старицького – Оксаною. Став членом украiнськоi студентськоi громади, Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii, Товариства украiнських поступовцiв, Історичного товариства iменi Нестора-Лiтописця, заступником голови Украiнського наукового товариства, засновником i головою Товариства шкiльноi освiти. 1917 року І. Стешенко – один iз засновникiв i активний дiяч Украiнськоi Центральноi Ради. Вiд червня 1917 до сiчня 1918 рокiв – генеральний секретар освiти, тобто, фактично, перший в iсторii мiнiстр освiти Украiни. Пiсля вiдставки кабiнету Володимира Винниченка i до своеi загибелi працював генеральним комiсаром (iнспектором) народноi освiти в тому ж мiнiстерствi.

Влiтку 1918 року І. Стешенко взяв вiдпустку, аби пiдготуватися до професорськоi дiяльностi у новозаснованому Кам’янець-Подiльському унiверситетi. 29 липня разом iз 14-рiчним сином Ярославом вiн виiхав поiздом iз Киева до Полтави в гостi до старенькоi матерi та сестер. Подальшу трагедiю детально описав полтавський кореспондент газети «Вiдродження» С. Понурий (можливо, псевдонiм) у випуску за 10 серпня:

«І. М. Стешенко прибув з Киiва валкою коло пiвночi з 29 на 30 липня.

Не знайшовши вiзника (це рiч у Полтавi звичайна) вiн лишив своi речi на вокзалi i разом зi своiм сином (юнак 15 лiт) рушив пiшки у мiсто.

З вокзала "Полтава-Город" до мiста треба йти довгою й широкою Куракинською вулицею27, по серединi котроi насаджено деревця, а з одного боку (яким власне й iшов вiн) вуличка та переулки сполучають вулицю з досить великою Павленською площею.

27 Нинi вулиця Соборностi.

Коли вони наблизилися до одного з тих проулкiв, то звiдти вискочило двое озброених, що гукнули "Рукi вверх!", а разом з тим розлiгся вистрiл.

З несподiванки син Стешенка упав в картоплю, що росте побiч тротуара, а далi розляглося ще два вистрiли, i кулею поцiлено І. М. над праву брiв.

Кулька пройшла голову наскрiзь, розтрощивши потиличну кiсть. Коли І. М. упав, то злодii нахилилися над ним, але не взявши нiчого, втiкли. Грошi, папери, револьвер, добрий золотий годинник лишилися при ньому. Коли на вистрiли надбiгла варта, а далi й викликанi з вокзалу сином небiжчика нiмецькi солдати, то злочинцi десь вже зникли, й затримати iх не спромоглися.

І. М. непритомного одвезено до лiкарнi "Богоугодного заведення", де вiн не приходячи до притомности й упокоiвся коло 11-i години ранку 30 липня».

Полтавський губернський комiсар народноi освiти Вiктор Андрiевський, який дуже добре знав І. Стешенка, присвятив його вбивству цiлий роздiл у своiх спогадах «З минулого» (Берлiн, 1923). Зокрема, вiн переповiв таку розмову зi спiвробiтниками моргу:

«– Дуже сильний був чоловiк – привезли до лiчницi з кулею в головi. Везли не менше, як пiв години, бо сеж не близький свiт, i ще мучився мабуть години двi, поки Боговi душу вiддав!

– Свiдомий був?

– Де там – хiбаж можна з такою тяжкою раною бути свiдомим? Успiв тiльки промовити свое iмя: "Звуся Іван Стешенко"… i стратив притомнiсть.

– Колиж його привезли?

– Десь по першiй у ночi. Ішов собi чоловiк зi стацii, а якийсь розбишака перестрiв його на тротуарi, приставив револьвер до лоба… Раз тiльки й стрiлив, та знав, як i куди стрiляти…

– А убiйника зловлено?

– Не знаю, здаеться, що втiк. Поки полiцiю докликалися, щоб раненого перевезти!.. Хiбаж Ви не знаете, як у нас?»

Про полiтичний, а не кримiнальний характер убивства свiдчило те, що при небiжчиковi залишилися всi цiннi речi – золотий годинник, 700 карбованцiв i навiть револьвер. Сучасники майже не сумнiвалися: таемничими вбивцями І. Стешенка е або бiльшовики, або росiйськi нацiоналiсти (за старою звичкою iх називали «чорносотенцями»). Тому вже пiд час велелюдного прощання в Полтавi лунали заклики до «крiвавоi помсти Москвинам».

Однак суспiльний резонанс i замаху на Б. Бутенка, i вбивства І. Стешенка був заглушений терактом росiйських лiвих есерiв проти генерал-фельдмаршала Г. Айхгорна. Вiрогiдно через цей теракт слiдчi не надто активно займалися «другорядною», з iх точки зору, справою І. Стешенка. Принаймнi вищезгаданий В. Андрiевський нарiкав: «Крiм кiлькох статтей памяти небiжчика в украiнських газетах майбутнiй iсторик не знайде для неi нiякого матерiялу бiльше… Так цiлий той злочин i доси остався покритий таемничою пеленою невiдомости… Слiдство про убiйство Айхгорна було переведено за один день нiмецькою владою. Злочинцiв зловлено i негайно покарано. Але Айхгорн був Нiмцем, а хiба Украiнець у "своiй" державi мiг тодi сподiватися на оборону своiх громадянських i звичайних людських прав в такiй мiрi, як нашi "союзники»?".

3 серпня труну з тiлом І. Стешенка поiздом привезли до Киева i поставили у Володимирському соборi. Наступного дня пiсля вiдспiвування ексмiнiстра поховали на Байковому кладовищi поруч iз могилою Миколи Лисенка. Похорон перетворився на багатотисячну украiнську процесiю. Зiбрався весь цвiт украiнськоi iнтелiгенцii Киева – родина Грушевських, Олександр Олесь (Кандиба), Людмила Старицька-Черняхiвська, Володимир Самiйленко, Сергiй Єфремов, Марiя Грiнченко, Дмитро Антонович, Кирило Стеценко, Олександр Мурашко та багато iнших. Уряд Украiнськоi Держави за пропозицiею мiнiстра освiти Миколи Василенка покрив видатки на похорон з бюджету, видiливши 5000 карбованцiв.

Минуло п’ять рокiв. 20 грудня 1923-го Сергiй Єфремов пiсля розмови з полтавським дiячем Костянтином Товкачем записав у щоденнику: «Дiзнався од Костя Івановича страшнi подробицi про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька органiзацiя Зiнькiвського повiту; засуд виконав один з членiв тiеi органiзацii. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозумiти. Башловка сам розказував Костевi Івановичу. Коли б це я не вiд Костя Івановича чув – я б не повiрив: така це без краю безглузда, божевiльна якась iсторiя. А втiм – чи ж божевiлля у всяких формах i проявах у нас взагалi бракувало?»

Бiльшовицька влада навiть не приховувала своеi причетностi до злочину. Нарком держбезпеки УРСР Павло Мешик у 1941 роцi писав: «Стешенко… убит красными войсками в 1918 году». Комунiсти «подбали» i про родину загиблого. Син Ярослав, свiдок убивства батька, 1939 року загинув на Колимi, вдова Оксана Михайлiвна у 1942-му померла в одному з концтаборiв Казахстану. Вижила тiльки донька Ірина.

Родина Стешенкiв мешкала у Киевi по вулицi Столипiнськiй, 31, квартира 18. В iсторичнiй лiтературi трапляеться твердження, що пiсля трагiчноi загибелi ексмiнiстра вулицю перейменували на Івана Стешенка. Однак документального пiдтвердження авторовi знайти не вдалося. Коли в березнi 1919 року бiльшовицька влада перейменовувала вулицю на честь терориста Григорiя Гершунi, в якостi попередньоi назви вказувалася саме Столипiнська. В наш час це вулиця Олеся Гончара.

Тiльки нещодавно, в лютому 2016 року на мапi Киева з’явилася вулиця Сiм’i Стешенкiв. Знаходиться вона поблизу станцii швидкiсного трамвая «Сiм’i Соснiних» i ранiше називалася на честь генерала Тимофiя Строкача – наркома внутрiшнiх справ УРСР. Життя розпорядилося так, що І. Стешенко i головний украiнський енкаведист Т. Строкач похованi на Байковому цвинтарi недалеко один вiд одного.




Вбивство генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна


30 липня 1918 року у середмiстi Киева стався найбiльш резонансний теракт доби Украiнськоi революцii. Росiйський лiвий есер Борис Донський убив головнокомандувача нiмецьких вiйськ в Украiнi Германа фон Айхгорна.

З точки зору лiвих есерiв, нiмецький командувач був «головним катом, душителем селянства i революцii на Украiнi, прибiчником буржуазii», а П. Скоропадський – його марiонеткою. Для вбивства Г. Айхгорна бойова органiзацiя партii вiдрядила з Москви групу терористiв. Вони сподiвалися, що така гучна акцiя неодмiнно приверне увагу i спонукатиме як украiнських, так i нiмецьких селян i робiтникiв до боротьби з «експлуататорськими класами».

Фактичним органiзатором вбивства виступала Ірина Каховська – правнучата племiнниця вiдомого декабриста Петра Каховського. 24-лiтнiй балтiйський матрос родом з Рязанщини Борис Донський зголосився бути виконавцем – кинути вибухiвку i за потреби пожертвувати собою. Змовники швидко знайшли мову з украiнськими однопартiйцями, якi готували замах на Павла Скоропадського.








Для 70-лiтнього генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна, ветерана австрiйсько-прусськоi, французько-прусськоi i Першоi свiтовоi воен, служба в Украiнi була почесним призначенням, пiсля чого логiчним кроком мала стати вiдставка i спокiйне доживання вiку в родинному колi й пошанi. За спогадами сучасникiв, реально всiма справами займався його начальник штабу генерал-лейтенант Вiльгельм Грьонер. Але В. Грьонер завжди залишався «в тiнi», а про Г. Айхгорна було добре вiдомо загалу.

Терористи витратили кiлька тижнiв на пiдготовку замаху. Шляхом спостережень вони з’ясували, що Г. Айхгорн мешкае у «садибi Уварових» (вiдомiй також, як «будинок Попова») за адресою вулиця Катерининська, 16. У нашi часи ця вулиця мае назву Липська, а в будинку розташований Украiнський iнститут нацiональноi пам’ятi та низка iнших установ i органiзацiй. Щоденно приблизно о 13-й годинi фельдмаршал у супроводi лише свого ад’ютанта, гауптмана Вальтера фон Дресслера, йшов вулицею Катерининською до нiмецького штабу (будинок № 9) або з нього. Кращого моменту для виконання замаху годi було й шукати.








30 липня Борис Донський прийшов на Катерининську вулицю. Того дня головнокомандувач затримався. Ближче до 14-i години вiн з ад’ютантом вийшов зi штабу i направився до свого будинку, щоб пообiдати. На розi Катерининськоi i Липського провулку обидва зупинилися, ведучи розмову. І в цей момент Б. Донський, який стояв посеред вулицi, витягнув з кишенi плаща термос iз вибухiвкою i пожбурив його з вiдстанi в якихось 20 метрiв. Пролунав сильний вибух. Г. Айхгорн отримав смертельне поранення у стегно, у його ад’ютанта була вiдiрвана одна нога i сильно пошкоджена iнша.

Тим часом Павло Скоропадський всього у 200–300 метрах звiдти прогулювався у садку гетьманського палацу по вулицi Інститутськiй. Почувши вибух, вiн негайно прибув на мiсце подiй. Ось його враження: «Мы застали действительно тяжелую картину, фельдмаршала перевязывали и укладывали на носилки, рядом с ним лежал на других носилках его адъютант Дресслер, с оторванными ногами, последний, не было сомнения, умирал. Я подошел к фельдмаршалу, он меня узнал, я пожал ему руку, мне было чрезвычайно жаль этого почтенного старика».

Борис Донський спробував утекти. Катерининською вулицею у бiк Єлизаветинськоi (нинi Пилипа Орлика) iхав екiпаж вiзника Єфрема Бичка. Терорист застрибнув до нього, але кiнь раптово зупинився. Тодi Б. Донський вискочив на брукiвку i кинувся тiкати, але його швидко наздогнали й схопили нiмецькi солдати.

Г. Айхгорна i В. Дресслера доставили до Кауфманського вiйськового шпиталю на вулицi Лютеранськiй – бiля евангелiчноi кiрхи Святоi Катерини. Попри всi заходи лiкарiв, обидва померли того ж вечора.

Вбивство нiмецького головнокомандувача справило на багатьох шокове враження. Наступного дня новина опинилася на перших шпальтах усiх киiвських газет. Тижневик «Юг» у заголовку статтi розпачливо запитував: «За що?» Гетьманський уряд поквапився максимально вiдмежуватися вiд терористiв. Павло Скоропадський звернувся з грамотою до украiнського народу i надiслав нiмецькому iмператору Вiльгельму ІІ телеграму, в якiй висловлював «почуття глибокого обурення з приводу пiдступного замаху» i запевняв, що «вдячний нiмецькiй державi украiнський народ… шануе генерал-фельдмаршала Айхгорна як найшляхетнiшого захисника своеi вiдроджуваноi державностi». Аби уникнути будь-яких дипломатичних ускладнень, офiцiйний Киiв вiдправив до Берлiна генерального хорунжого Костянтина Середiна i поручика Ярошенка як своiх представникiв на церемонiю поховання Г. Айхгорна. Цей розрахунок виправдав себе.

Газета «Киевская Мысль» вiд 15 серпня 1918 року опублiкувала повiдомлення Украiнськоi телеграфiчноi агенцii про подорож К. Середiна, складене зi слiв самого генерала. Екстрений потяг iз трунами Г. Айхгорна та убитого разом iз ним ад’ютанта В. Дресслера iхав вiд Киева через Сарни, Ковель, Брест-Литовськ, Варшаву, Олександрово до столицi Нiмецькоi iмперii, де його зустрiли з великими почестями. У стiнах протестантськоi церкви iмператрицi Августи (iншi назви – церква «Інвалiдiв», церква «Милостi») у надзвичайно урочистiй обстановцi за участi великоi кiлькостi людей – розрахована на понад 1500 мiсць церква була переповнена – вiдбулася заупокiйна служба. К. Середiн поклав вiд Гетьмана срiбний вiнок з написом «Великому друговi Украiни» та вiнок iз живих квiтiв, посол Украiнськоi Держави у Нiмеччинi барон Федiр Штейнгель – вiнок вiд посольства з написом «Великому синовi Нiмеччини й друговi Украiни». Пiд час служби украiнськi представники перебували на почесному мiсцi поруч iз представником нiмецького iмператора Вiльгельма II генерал-ад’ютантом фон Льовенфельдом; до К. Середiна був прикомандирований спiвробiтник вiддiлу Украiни вiйськового мiнiстерства Пруссii гауптман Швайцер-Гагенбрух. Пiсля вiдспiвування Г. Айхгорна поховали на кладовищi Інвалiдiв, поруч iз вiдомим вiйськовим стратегом Альфредом фон Шлiффеном, де iхнi могили можна побачити й нинi.








По завершеннi поховальноi церемонii К. Середiн представився удовi та двом синам загиблого. Як повiдомляла «Киевская Мысль», вони «просили генерального хорунжего передать пану гетману благодарность за внимание к памяти дорогого им мужа и отца. Генеральный хорунжий Середин, как представитель пана гетмана, пользовался во время пребывания своего в Берлине исключительным вниманием со стороны германского правительства. Военное министерство устроило в честь генерального хорунжего Середина парадный обед, на котором присутствовали начальники всех главных отделов военного министерства. Все видные представители германского правительства, которым генеральный хорунжий Середин представлялся и которым он от лица пана гетмана выражал соболезнование по поводу кончины генерал-фельдмаршала фон-Эйхгорна, подчеркивали, что они ни на одну минуту не считали и не считают украинский народ виновным в совершившемся злодейском преступлении. При этом, представители германского правительства подтвердили свои теплые дружеские отношения к молодой украинской державе и ее главе пану гетману». Цiкаве свiдчення залишив начальник штабу Гетьмана П. Скоропадського Борис Стеллецький: «Говорят, что в Берлине публика с большим любопытством смотрела на Середина в его украинском наряде и эта посылка представителя нового государства сильно подняла престиж Скоропадского в глазах Германского Правительства».

Смерть Г. Айхгорна, цiлком можливо, врятувала життя П. Скоропадському: заходи безпеки були радикально посиленi, i есерам не вдалося здiйснити ще один теракт. Але за гiркою iронiею долi, останнiй украiнський Гетьман таки не уникнув смертi вiд вибухiвки. 26 квiтня 1945 року у Баварii вiн помер вiд травм, отриманих пiд час бомбардування американською авiацiею.

Лiвоесерiвська акцiя навряд чи досягла своеi далекосяжноi мети. На мiсце загиблого головнокомандувача одразу прислали нового – генерал-оберста (генерал-полковника) Гюнтера фон Кiрхбаха. Три мiсяцi по тому у Нiмеччинi спалахнула революцiя, але причиною ii було аж нiяк не вбивство 70-лiтнього фельдмаршала, а поразка краiни у Першiй свiтовiй вiйнi. У свою чергу, поразка i революцiя у Нiмеччинi призвели до падiння гетьманського режиму, вiдновлення УНР i новоi бiльшовицькоi агресii проти Украiни.

Теракт, задуманий як убивство самого лише нiмецького военачальника, насправдi потягнув за собою щонайменше шiсть смертей.

Окрiм Г. Айхгорна i його ад’ютанта В. Дресслера, вiн коштував життя i Борисовi Донському, якого 10 серпня стратили на Лук’янiвськiй площi Киева. Коли на початку 1919 року Киiв захопили бiльшовики, вони засудили i стратили вже тих, хто був безпосередньо причетний до катувань i смертi Б. Донського – тюремного наглядача Боровчука i ката Линника. Абсолютно невинною жертвою став вiзник Єфрем Бичок, який волею випадку опинився «не в той час i не в тому мiсцi». Заарештований як буцiмто спiльник Б. Донського, вiн не витримав допитiв i покiнчив з собою у тюремнiй камерi. Але про такi наслiдки своiх дiй терористи зазвичай волiють не думати…

Пам’ять про найбiльш резонансний теракт доби Украiнськоi революцii певний час зберiгалася у топонiмiцi Киева. За радянськоi влади з 1919 по 1944 роки Липський провулок мав назву «вулиця Бориса Донського». А пiд час нiмецькоi окупацii головна вулиця мiста – Хрещатик – у 1942–1943 роках називалася «Айхгорнштрасе» (Eichhorn Stra?e).




Налагодження стратегiчного партнерства мiж Украiнською Державою… та Всевеликим Вiйськом Донським


7 серпня у гетьманському палацi в Киевi було пiдписано попереднiй договiр мiж Украiною i козацьким Доном.

Навеснi 1918 року донське козацтво зi зброею в руках повстало проти бiльшовицького режиму. Вже у травнi, звiльнивши свою столицю – мiсто Новочеркаськ, – козаки обрали Вiйськовим Отаманом генерала Петра Краснова. Той проголосив Дон самостiйною демократичною республiкою пiд офiцiйною назвою Всевелике Вiйсько Донське. Козаки негайно звернулися по допомогу до сусiдньоi Украiни та до нiмецьких вiйськ, якi контролювали територii аж до нижньоi течii Дону.

Слiд визнати, що в той момент донцям неймовiрно пощастило. Адже при владi в Украiнi була вже не соцiалiстична Центральна Рада, а Гетьман Павло Скоропадський. Як колишнiй царський генерал, вiн зi спiвчуттям поставився до боротьби донцiв проти бiльшовикiв i вирiшив надати iм всебiчну пiдтримку. На рiвнi ж особистих взаемин, П. Краснов був його давнiм хорошим знайомим.

Одним iз ключових чинникiв украiнсько-донського зближення у 1918 роцi була присутнiсть вiйськового контингенту краiн Четверного союзу на територii Украiни i Вiйська Донського. Позицiя Нiмецькоi iмперii як лiдера i найпотужнiшого учасника цього союзу виявилася насамперед у тиску на гетьманський уряд у питаннi встановлення украiнсько-донського кордону, а також у певному сприяннi вiйськовим поставкам з Украiни на Дон. Зi свого боку, полiтичне керiвництво Всевеликого Вiйська Донського намагалося використати союзницькi вiдносини з Украiнською Державою як трамплiн до дипломатичного визнання i широкоi пiдтримки з боку Нiмеччини. Однак нi Нiмеччина, нi в подальшому краiни Антанти офiцiйно так i не визнали козацький Дон незалежною вiд Росii («червоноi» або «бiлоi») державою.

Втiм, налагодження вiдносин мiж Украiною i Доном здаеться швидким i безпроблемним лише на перший погляд. Переговорний процес Киева i Новочеркаська вирiзнявся напруженiстю, часом навiть конфлiктнiстю, i розтягся майже на три мiсяцi. Як писав мiнiстр закордонних справ Украiнськоi Держави Дмитро Дорошенко: «Розумiеться, нам iнтереснiше було мати своiм сусiдом на пiвденному сходi самостiйну Донську Республiку, нiж якусь частину майбутньоi "единоi" Росii. А покищо дуже важно було визнати Дон, щоб установити з ним кордони i розпочати економiчнi зносини… З другого боку треба було, щоб i Дон визнав себе не якоюсь тимчасовою державною органiзацiею, але державою в звичайнiм розумiннi цього слова. Тому то наше правительство й звернулось до донського… домагаючись яснiшого означення його державноi самостiйности».

Гетьманський уряд уникав створення дипломатичного представництва до визнання незалежностi Всевеликого Вiйська Донського у серпнi 1918 року. Пiсля цього на Дон було вiдправлене надзвичайне представництво Максима Славинського, яке протягом вересня 1918-го виконувало функцii посольства. Водночас, власне посольство, призначене в листопадi на чолi з генеральним хорунжим Костянтином Середiним, не змогло дiстатися мiсця призначення через розгортання бойових дiй (антигетьманського повстання в Украiнi). Тому единим постiйним дипломатичним представництвом, що повнiстю вiдповiдало своiм назвi та призначенню, з серпня 1918 року було консульське агентство I розряду у Новочеркаську пiд керiвництвом Володимира Мiщенка, покликане дбати про iнтереси украiнцiв у Всевеликому Вiйську Донському. Пiсля приходу Директорii до влади воно втратило зв’язок з украiнським урядом i зрештою наприкiнцi липня 1919 року було лiквiдоване за рiшенням офiцiйного Новочеркаська. Колишнiй консульський агент В. Мiщенко перейшов на службу до вiдомства внутрiшнiх справ козацького Дону.

За час iснування Гетьманату П. Скоропадського Вiйсько Донське направило до Украiни посольства Володимира Сидорiна (травень 1918 року), Михайла Свечина й Олександра Черячукiна (травень – червень 1918 року; вiд червня 1918-го до початку 1919-го очолював О. Черячукiн). Обговорювалося також питання створення донського консульства в Одесi. Характерною ознакою донських посольств цього перiоду був авторитетний склад (генерали, мiнiстри, високi посадовцi), що свiдчить про прiоритетнiсть украiнського напрямку у зовнiшнiй полiтицi Новочеркаська.








Найбiльш результативною стала дiяльнiсть посольства генерала О. Черячукiна. Наприкiнцi серпня пiсля обопiльного визнання незалежностi й суверенiтету двох держав воно отримало найвищий дипломатичний статус – повноважного посольства (Зимовоi Станицi Всевеликого Вiйська Донського на Украiнi).

О. Черячукiн зi своiми спiвробiтниками досяг налагодження комунiкацiй, вiйськовоi, торговельноi, економiчноi спiвпрацi. Запорукою цих здобуткiв стало й те, що донськi дипломати вибудували контакти iз дипломатичними представництвами Центральних держав в Украiнi та нiмецьким вiйськовим командуванням. На особистому рiвнi Гетьмана П. Скоропадського, Вiйськового Отамана П. Краснова, послiв М. Свечина й О. Черячукiна пов’язували близькi вiдносини, що сприяло плiдностi й конструктивностi двостороннiх переговорiв.

Найбiльш проблемним мiсцем украiнсько-донських перемовин стало визначення мiждержавного кордону. Зрештою, справа вирiшилася пiсля активного втручання нiмецькоi дипломатii, яка не бажала «зайвих ускладнень» в регiонi.

7 серпня 1918 року представники Украiни i Дону пiдписали в Киевi «Попередню угоду» (рос. «Предварительное соглашение»). Церемонiя вiдбулася в резиденцii Скоропадського – колишньому генерал-губернаторському палацi. Вiд цiеi iсторичноi споруди не лишилося й слiду: ii пiдiрвала польська армiя, вiдступаючи з мiста в червнi 1920-го.

Договiр складався з 10 статей. Сторони визнали незалежнiсть i суверенiтет одна одноi, зобов’язалися не укладати угод з iншими державами або збройними органiзацiями, що могли зашкодити одна однiй. На Дону забезпечувалися права украiнського населення на мову, школу i культуру нарiвнi з усiма iншими громадянами. Тi ж права отримували в Украiнi донськi уродженцi. Три з десяти статей договору були присвяченi економiчним i торговельним вiдносинам. Сторони зобов’язувалися у найкоротший термiн укласти окремi угоди про вiльний транзит, товарообмiн, митнi й фiнансовi взаемини, залiзничну i поштово-телеграфну конвенцii, а також про створення спiльних комiсiй з регулювання питань, що стосуються Донецького басейну

Украiнсько-донський кордон встановлювався за адмiнiстративною межею, яка iснувала в Росiйськiй iмперii мiж Катеринославською, Харкiвською губернiями та Областю Вiйська Донського (за винятком невеликоi територii на схiд вiд Марiуполя, яку вiддавали Украiнi). Таким чином, Украiна утверджувала за собою Марiуполь, Юзiвку (Донецьк), Ясинувату, Бахмут, Дебальцеве, Родакове, Слов’яносербськ i Луганськ, а Всевелике Вiйсько Донське – Ростов-на-Дону, Азов, Таганрог, станицю Новомиколаiвську (зараз Новоазовськ), Амвросiiвку, Ровеньки i станицю Луганську.

Складнiсть ситуацii полягала в тому, що до 1887 року Ростовський повiт i Таганрозьке градоначальство належали до Катеринославськоi губернii, яка тепер стала частиною Украiнськоi Держави. До того ж, за переписом 1897 року украiномовне населення в Таганрозькому окрузi становило 61,7 %. В результатi опозицiя звинуватила П. Скоропадського, що той вiддав донцям украiнськi землi. 30 серпня Украiнський нацiональний союз ухвалив «Резолюцiю у справi Донщини», в якiй зазначалося: «Три округи: Ростовська, Таганрогська i Донецька, залюдненi майже цiлком украiнським населенням, вiддiлюються мимо волi населення вiд Украiни i вiддаються пiд владу донського уряду, що позбавляе повних полiтичних прав украiнське населення, в кiлькости бiльше як пiвтора мiлiона людей… Украiнський Нацiональний Союз рiшуче вимагае, щоби при складаннi остаточноi згоди з Донщиною твердо захищалися права украiнського народу i не було допущено його поневолення та безправности».

Спiвробiтники Гетьмана з цим не погоджувалися. Посол у Болгарii Олександр Шульгин вважав: «Комбiнацiя з Доном непогана… Краще мати доброго сусiда, нiж лишнiй шматок землi». А майбутнiй головний iдеолог украiнського нацiоналiзму Дмитро Донцов переконував: «Мати в Донщинi приятеля е найпершою i найважнiйшою задачею нашоi схiдньоi полiтики. За цiну сього приятельства могла б Украiна зрезiгнувати з Украiнських нацiональних окраiн Донщини». Аби забезпечити якийсь компромiс, автори «Попередньоi угоди» застовпили за «донськими» украiнцями полiтичнi права нарiвнi з козаками, а також права у царинi мови, освiти й культури. Те саме отримали й донцi в Украiнi.

Оригiнальний примiрник договору наразi зберiгаеться в Державному архiвi Росiйськоi Федерацii в Москвi. На ньому стоять пiдписи: прем’ер-мiнiстра Украiни Федора Лизогуба, керуючого мiнiстерством закордонних справ Дмитра Дорошенка, голови украiнськоi делегацii на переговорах iз бiльшовицькою Росiею Сергiя Шелухiна, заступника мiнiстра торгiвлi i промисловостi Володимира Ауербаха, донського посла в Украiнi Олександра Черячукiна i донського мiнiстра торгiвлi i промисловостi Володимира Лебедева.

У спогадах В. Ауербаха е згадка, як С. Шелухiн, пiдписуючи договiр, вирiшив покепкувати з росiян через iхню пристрасть до величавих висловiв: «Я всегда недоумевал, почему нестреляющая пушка зовется великороссами "царь-пушкой" и незвонящий колокол "царем-колоколом"? Может быть, это потому же, что Украина зовется просто Украиной, а маленькое Войско Донское – "Всевеликим"?»

Разом iз «Попередньою угодою» було укладено «Додаткову секретну угоду». Украiнський уряд зобов’язувався якнайшвидше вiдвантажити Дону озброення та предмети вiйськового й санiтарного спорядження у розрахунку на три армiйськi корпуси. Поставки мали вiдбуватися з того майна, яке залишаеться понад кiлькiсть, необхiдну для укомплектування украiнськоi армii.

Договiр тримали в таемницi, бо за його умовами Украiна озброювала Донську армiю. Та воювала проти бiльшовицькоi Росii, з якою Украiна перебувала у станi перемир’я. Однак гетьманськi урядовцi усвiдомлювали, що ймовiрнiсть поновлення бiльшовицько-украiнського конфлiкту е вкрай високою. Дiяв класичний принцип: «Ворог мого ворога – мiй друг».

До наших днiв збереглися цiлих два оригiнальнi примiрники цього засекреченого документу – один у Киевi, другий у Москвi. Варто вiдзначити розбiжностi у складi його пiдписантiв. Якщо на примiрнику iз Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння Украiни (фонд 3766, опис 1, справа 126) стоять автографи Федора Лизогуба, Олександра Черячукiна, Дмитра Дорошенка i Сергiя Шелухiна, то на примiрнику iз Державного архiву Росiйськоi Федерацii (фонд Р-6087, опис 1, справа 12) замiсть Сергiя Шелухiна розписався Володимир Ауербах. Пояснення цiеi обставини знаходимо у споминах В. Ауербаха: «Церемония подписания происходила во дворце гетмана – в его личной Канцелярии, – где одновременно был подписан секретный военный договор. Ген. Черячукин торопился к поезду, почему окончательная считка и подписание договоров производились наспех. В этой суматохе я по оплошности подписал военный договор… спохватившись, хотел было вычеркнуть мою подпись, но делегаты обеих сторон, охраняя внешний вид документа, просили этого не делать».

Завдяки укладенню «Додатковоi секретноi угоди», Всевелике Вiйсько Донське до грудня 1918 року отримало вiд Украiнськоi Держави:

– 50 гармат калiбру 76,2 мм;

– 19 гаубиць калiбру 152 мм i 122 мм;

– 424 736 снарядiв рiзного калiбру;

– 105 кулеметiв;

– 35 180 гвинтiвок;

– 66 825 500 набоiв;

– 45 лiтакiв iз запчастинами;

– 2000 авiабомб;

– 450 велосипедiв;

– 3000 верст кабелю;

– 2000 телефонних апаратiв;

– 24 000 шинелей;

– 2 обладнанi санiтарнi потяги;

– iнше вiйськове майно i спорядження.

Донцi визнавали: поставки з Украiни задовольняли потреби iхньоi армii на 40 %, тодi як промисловiсть Дону – лише на 20 %. Переважну бiльшiсть озброення i вiйськового спорядження Украiна вiддала безкоштовно, хоча iхня вартiсть обчислювалася десятками мiльйонiв карбованцiв. Не даремно П. Скоропадський в одному з листiв до П. Краснова писав щодо «Попередньоi» i «Додатковоi секретноi» угод таке: «Я уверен, что Правительство Всевеликого Войска Донского и все славное Донское казачество оценит по достоинству ту готовность, с которой Украинский народ пошел навстречу этому соглашению во имя установления прочных и дружественных взаимоотношений между Всевеликим Доном и Украиной».

Варто вiдзначити й особисту позицiю посла Всевеликого Вiйська Донського генерала О. Черячукiна стосовно украiнськоi державностi. Вiн хоча й вважав донцiв «вiрними слугами й синами Росii», та все ж був насамперед донським патрiотом i прихильником якнайширшоi автономiзацii козацьких областей, а разом iз ними й Украiни. О. Черячукiн також був завзятим антикомунiстом, тому заради знищення бiльшовизму вважав усi засоби хорошими. Пропрацювавши в Украiнi близько восьми мiсяцiв (iз травня 1918 до сiчня 1919 рокiв) вiн усвiдомив, що украiнська нацiональна iдея мае мiцне пiдгрунтя. В одному з листiв до Вiйськового Отамана П. Краснова генерал писав: «Я держусь здесь политики дружбы Украины, хотя и самостийной, с Доном и громко заявляю, что Дон не посягнет на самостийность Украины, раз она будет не большевистская, и Донцы дружно будут помогать Украинцам в борьбе с большевизмом. Я уже доносил, что самостийное течение здесь сильное, что с ним нужно считаться, и раздражать упрямых хохлов "Единой, неделимой" теперь не следует. Дело русских здесь покамест проиграно. Лучше их самостийность, нежели общая большевистская страна, танцующая по дудке совдепов из Москвы… Сохранить дружбу с Украиной я нахожу для нас полезной… Только щирая самостийность, боязнь, что совдепская Московия поглотит Украину, может спасти все дело, а посему я полагаю, что самостийность на Украине не только нельзя заглушать, но наоборот поощрять и поддерживать, тогда Украина будет нам дружна и полезна».

Пiсля пiдписання договiр вiд 7 серпня 1918 року Киiв i Новочеркаськ почали виходити на рiвень стратегiчного партнерства. Однак слiд наголосити, що сторони уклали тiльки попереднiй договiр, який набирав сили з дня пiдписання. Передбачалося, що згодом його замiнить детальнiший, ратифiкований урядами обох держав документ. Вже наприкiнцi серпня донський уряд представив проект договору з Украiнською Державою у 12-ти пунктах. Висновки стосовно документу доручили зробити украiнськiй делегацii на переговорах iз РСФРР. 31 серпня ii голова Сергiй Шелухiн заявив, що «сей проект дуже невигiдний для Украiни i вимагае детального перегляду у всiх частинах. Особливо звертае на себе увагу позбавлення Украiнцiв права надбання i володiння нерухомостю в Республiцi Всевеликого вiйська Донського; установлення безмитного ввозу товарiв; контроль над транзiтом». Тож до пiдписання остаточного договору справа так i не дiйшла.

Зате сторони встигли укласти цiлу низку угод економiчно-господарського характеру. Першим договором у цьому перелiку стала «Тимчасова угода про експлуатацiю частини Запорiзькоi залiзницi, яка е в межах бувшоi Области Вiйська Донського» вiд 31 серпня. Документ встановив порядок експлуатацii тiеi частини Запорiзькоi (колишньоi Катерининськоi) залiзницi, яка перебувала на територii Донецького, Черкаського, Таганрозького й Ростовського округiв Всевеликого Вiйська Донського – протяжнiстю 1243 версти. Вона залишилася пiд орудою управлiння залiзницi у Катеринославi. Натомiсть у Таганрозi встановили особливе залiзничне управлiння (вiддiл), службовцi якого призначалися й замiнювалися за домовленiстю мiж украiнським i донським вiдомствами шляхiв. Останне мало видавати розпорядження керiвничому Запорiзькоi залiзницi, якi стосувалися експлуатацii у межах ВВД, а керiвничий – надавати вказiвки «про напрямок адмiнiстратiвноi i техничноi дiяльности» Таганрозькому вiддiлу.

2–5 вересня пiдписано «Тимчасову умову про перевiз у простому сполученнi пасажирiв, багулля та грузiв мiж залiзницями Всевеликого Вiйська Донського й Украiнською Державою». Згiдно з нею, для здiйснення перевезень застосовувалися норми дореволюцiйного загального статуту росiйських залiзниць. Грошовi розрахунки за перевезення пасажирiв, багажу i вантажiв здiйснювалися Украiною через державний банк у Киевi, а Доном – через державний банк у Ростовi. Дозволявся безкоштовний проiзд службовцiв, майстрiв i робiтникiв залiзниць з iхнiм майном.

7 вересня укладено «Тимчасову умову про передачу рухомого складу мiж залiзницями Всевеликого Вiйська Донського й Украiнськоi Держави». Поява документу зумовлювалася тим, що внаслiдок вiдступу бiльшовикiв навеснi 1918 року частина рухомого складу украiнських залiзниць опинилася на територii Дону, а донських – в Украiнi. Обмiн вагонами мав здiйснюватися на станцiях Мiллерове, Зверево i Лиха.

Вiд Украiнськоi Держави всi три договори пiдписав тимчасово виконуючий обов’язки товариша мiнiстра шляхiв А. Лукашевич, вiд Дону – директор департаменту торгiвлi i мореплавства вiддiлу торгiвлi i промисловостi Ю. Зiлов i директор експлуатацiйного департаменту вiддiлу шляхiв І. Вознесенський. Документи набирали чинностi iз дня пiдписання. Термiн дii встановлювався до 31 грудня 1918 року. За мiсяць до цiеi дати сторони мали або продовжити термiн, або скасувати угоди, або замiнити iх новими. Якби за форс-мажорних обставин цього не вiдбулося, угоди дiяли надалi, але не довше, нiж до 31 сiчня 1919 року. Крiм того, уряди обох держав повиннi були iх затвердити.

18 вересня 1918 року в Киевi було укладено «Договiр про спiльне регулювання питань, що стосуються Донецького Басейну». Своi автографи пiд документом поставили уповноваженi украiнського уряду В. Ауербах i А. Лукашевич, донського – Ю. Зiлов i І. Вознесенський. Згiдно з договором, уряди зобов’язувалися у найкоротший термiн призначити постiйну Доно-Украiнську комiсiю у справах донецького палива, яка мала складатися з трьох украiнцiв, трьох донцiв i двох представникiв вiд ради з’iзду гiрничопромисловцiв Пiвдня Росii. Комiсiя мала перебувати на територii Украiнськоi Держави, у Харковi. Як писав мiнiстр закордонних справ Украiнськоi Держави Д. Дорошенко: «Погоджуючись на те, що промисловий Таганрозький район залишався за донськими козаками, ми виговорили, що господарське життя цього району повинно пiдпорядковуватись центральному промисловому органу в Харковi. Донцi мусiли на це погодитись, бо заводи й копальнi донськi так тiсно зв’язанi i так залежать технiчно вiд Донецького басейну на Катеринославщинi, що самостiйно розвиватись майже не в силi».

Завданням Доно-Украiнськоi комiсii був розгляд i узгодження загальних питань, що стосуються видобування, розподiлу, торгiвлi, споживання й перевезення донбаського мiнерального палива. Украiнська Держава повинна була вжити усiх заходiв для забезпечення Донбасу деревиною, вибуховими матерiалами i металевими виробами, а Всевелике Вiйсько Донське – продовольством i мастилами. Договiр набирав чинностi негайно пiсля пiдписання i мав дiяти протягом одного року, або не бiльше трьох мiсяцiв пiсля укладення загального миру мiж учасниками Першоi свiтовоi вiйни. Як i попереднi три договори, вiн мав пройти процедуру ратифiкацii, а обмiн ратифiкацiйними грамотами мав вiдбутися у Киевi не пiзнiше, як через мiсяць пiсля пiдписання. Однак ця умова спричинила колiзiю: якщо Рада управляючих вiддiлами Всевеликого Вiйська Донського послiдовно затвердила або хоча би прийняла до вiдома на своiх засiданнях двостороннi договори (окрiм «Додатковоi секретноi угоди» про вiйськовi поставки, очевидно, через ii таемний характер), то Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави навiть не розглядала це питання.

Одразу пiсля укладення «Договору про спiльне регулювання питань, що стосуються Донецького Басейну», 18 вересня 1918 року, сторони пiдписали два додатки до документу: 1) «Про порядок роспредiлення Донецького палива, про порядок складання нарядiв на його перевозку та про порядок розгляду загальних питань, дотикаючих Донецького палива»; 2) «Про цiни на Донецьке паливо та про порядок згодження цiн на це паливо Донського i Украiнського походження» iз таблицею «Твердi та граничнi цiни на Вересень мiсяць 1918 року на Донецьке паливо». У жовтнi 1918 року В. Ауербах, А. Лукашевич, Ю. Зiлов i І. Вознесенський пiдписали «Інструкцiю Доно-Украiнськiй Комiсii у справах Донецького палива». Цi документи суттево деталiзували положення договору вiд 18 вересня.

18 жовтня в Киевi товариш мiнiстра внутрiшнiх справ Украiнськоi Держави В. Кулябко-Корецький i начальник Ростовського поштово-телеграфного округу Всевеликого Вiйська Донського, iнженер-електрик В. Пономарьов пiдписали «Умову мiж Правительствами Украiнськоi Держави та Всевеликого Вiйська Донського вiдносно Поштово-Телеграфних зносин». Документ встановлював порядок обмiну поштовою кореспонденцiею, виплати грошових переказiв, оплати поштово-телеграфних послуг. Обмiн поштовоi кореспонденцii Гетьмана Украiни, донського Вiйськового Отамана та голiв урядiв проводився безкоштовно. Усе iнше мiждержавне листування оплачувалося нарiвнi з приватною кореспонденцiю.

За даними сучасного украiнського iсторика Павла Гай-Нижника, 29 жовтня 1918 року Украiнська Держава i Всевелике Вiйсько Донське пiдписали офiцiйний договiр про постачання цукру. Як вiдзначав iсторик Ярослав Штанько, цей договiр синтезував усi ранiше досягнутi домовленостi щодо цукру. Це единий з украiнсько-донських договорiв, текст якого вiдомий лише у виглядi проектного варiанту. Архiвних даних про його офiцiйне пiдписання поки що не виявлено. До того ж, договiр вiд 29 жовтня не був ратифiкований донським урядом i навiть не прийнятий до вiдома пiд час його засiдань, на вiдмiну вiд решти документiв такого рiвня.

Отже, згiдно з вiднайденим у фондах ЦДАВО Украiни проектом договору, вiд 1 вересня 1918 року по 31 липня 1919 року Дон мав отримати 1,2 млн пудiв цукру – щомiсяця по 100 тис., а у жовтнi 200 тис. пудiв. Протягом цього ж перiоду йому вiдпускалося до 6 % вiд виробленоi рафiнадноi патоки. Зберiгалася можливiсть отримати додатково ще 300 тис. пудiв цукру. Спiввiдношення рафiнаду й цукрового пiску визначалося як 2:1. Гетьманський уряд завбачливо не взяв на себе вiдповiдальнiсть за термiновiсть доставки цукру, «оскiльки це залежить вiд труднощiв у залiзничному транспортi». В якостi платнi за цукор i патоку донський уряд розраховувався вугiллям та мастилами, що постачалися з Дону до Украiни за нарядами гетьманських мiнiстерств торгiвлi i промисловостi та шляхiв. У разi появи надлишкiв при проведеннi взаемозалiкiв, вони оплачувалися готiвковими грошима або товарами у тижневий термiн. У разi вiдмови украiнськоi сторони вiд донського вугiлля й мастил, вона могла припинити поставки цукру, якщо не вiдбудеться новоi домовленостi.

Реалii життя виявилися зовсiм вiдмiнними вiд намiрiв украiнських i донських полiтикiв. За перiод вiд 4 жовтня до 16 грудня 1918 року з Украiни на Дон iз запланованих 1,2 млн пудiв було поставлено лише трохи менше 46 тисяч пудiв цукрового пiску i рафiнаду на суму близько 4,7 млн карбованцiв. Залишаються нез’ясованими обсяги та загальна вартiсть вугiлля й мастил, вiдправлених з Дону до Украiни. Уряди не провели пiдрахунку надлишкiв i не встановили, хто з них i скiльки саме заборгував.

12 листопада 1918 року Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави на засiданнi пiд головуванням Антона Ржепецького прийняла до вiдома повiдомлення про призначення донським урядом зi свого боку членiв комiсii для напрацювання загального фiнансово-економiчного договору. Однак iсторичнi обставини не залишили часу на його укладання. Нереалiзованими залишилися й плани укладення угоди стосовно мореплавства, телеграфно-транзитноi, радiотелеграфноi, митноi угод.

Враховуючи загальну невизначенiсть полiтичного та економiчного майбутнього Украiни i Вiйська Донського, бiльшiсть договорiв вважалися попереднiми i тимчасовими, укладалися на термiн вiд кiлькох мiсяцiв до одного року. Фактично ж вони дiяли тiльки протягом короткого перiоду кiнця лiта – початку зими 1918 року.

Таким чином, пiдписання низки двостороннiх украiнсько-донських договорiв свiдчило про прагнення Киева i Новочеркаська налагодити широкомасштабну спiвпрацю, вiдновити економiчнi зв’язки, зруйнованi пiд час бойових дiй 1917–1918 рокiв, встановити тiснi вiдносини у вiйськово-полiтичнiй сферi з огляду на наявнiсть спiльного зовнiшньополiтичного противника – бiльшовицькоi Росii.

Подальшiй активнiй украiнсько-донськiй спiвпрацi завадив цiлий комплекс подiй: поразка Центральних держав у Першiй свiтовiй вiйнi та виведення нiмецьких вiйськ з Украiни i Дону, повстання пiд проводом Директорii, падiння Гетьманату i вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки, перехiд Донськоi армii до складу бiлогвардiйських Збройних Сил на Пiвднi Росii пiд командуванням Антона Денiкiна, розгортання наступу Червоноi Армii в Украiну i на Дон. Історiя здiйснила черговий карколомний поворот, i вже з грудня 1918 року вiдновлена УНР опинилася у станi неоголошеного конфлiкту iз козацьким Доном. А озброення, отримане з доброi ласки попереднього украiнського уряду, донцi тепер застосовували проти украiнських вiйськ.




Вiзит Гетьмана Павла Скоропадського до Нiмеччини


4 вересня потяг, у якому знаходилася украiнська делегацiя на чолi з П. Скоропадським, прибув до Берлiна.

Цьому вiзиту передувала робоча поiздка до Нiмецькоi iмперii голови Ради мiнiстрiв Федора Лизогуба, якого супроводжували товариш мiнiстра закордонних справ Олександр Палтов, ад’ютант Гетьмана Василь Кочубей та iншi особи. Починаючи з 17 серпня, ця делегацiя провела у Берлiнi низку переговорiв, зокрема з новим державним секретарем (мiнiстром) закордонних справ Нiмеччини Паулем фон Гiнце.

Хоча загалом украiнськi посадовцi були задоволенi результатами цих зустрiчей, та у найважливiшому для Украiнськоi Держави питаннi вони фактично нiчого не досягли. А на той час на перше мiсце виходила обороноздатнiсть Гетьманату. Адже положення Центральних держав ставало все бiльш загрозливим, а разом з тим зменшувалися сподiвання, що вони й надалi будуть спроможнi захистити Украiну вiд бiльшовицькоi агресii. Вiдповiдно, потрiбно було вживати заходiв для розбудови власних збройних сил, що було неможливо без згоди союзникiв, перш за все саме Нiмеччини. Накопичилися також iншi питання, що неможливо було вирiшити без втручання вищоi влади Нiмеччини. Зокрема, приеднання до Украiни Криму. Крiм того, Гетьмана дратувало зверхне ставлення нiмецьких военачальникiв до украiнських урядовцiв, офiцерiв та й до нього самого, i впоратися з цим теж було неможливо без прямого втручання офiцiйного Берлiна.

Таким чином, зустрiч Гетьмана з Кайзером Вiльгельмом ІІ треба було органiзувати якнайшвидше. Нiмецька сторона з розумiнням поставилася до вирiшення цiеi проблеми, взявши на себе фактично всi органiзацiйнi питання, включно з безпечною доставкою високоi украiнськоi делегацii до Берлiна. Невдовзi вiд Кайзера надiйшло запрошення вiдвiдати Берлiн.

Час був неспокiйний, i П. Скоропадський доручив державному секретаревi Сергiю Завадському розробити закон про тимчасову форму правлiння в Украiнi на випадок вiдсутностi Гетьмана. Той швидко впорався з завданням, i 31 липня Рада мiнiстрiв ухвалила «Тимчасовий Закон про Верховне Управлiння Державою на випадок смертi, тяжкоi хвороби i перебування по за межами Держави Ясновельможного Пана Гетьмана всiеi Украiни». Потiм його пiдписав П. Скоропадський.

«1. В разi тяжкоi хвороби або смертi Ясновельможного пана Гетьмана верховне управлiння аж до одужання або до вступу нового Гетьмана, в порядковi, який встановлено буде окремим законом, належить Колегii Верховних правителiв держави.

2. Колегiя Верховних правителiв держави складаеться з трьох осiб: одного правителя заздалегiдь визначае сам пан Гетьман (див. ст. 3 i 4), одного обирае Державний Сенат (див. ст. 7) i одного обирае Рада Мiнiстрiв (ст. 7).

3. Про згадане в попереднiй (2) статтi заздалегiдне визначення паном Гетьманом власноручно складаеться грамота в трьох примiрниках, якi пан Гетьман особисто вкладае в окремi конверти за власною i перстневою Його Ясновельможностi печатями, при чому першi два примiрники для сховку урочисто доручаються Державному Сенатовi i Головi Ради Мiнiстрiв, а третiй примiрник передаеться в Киiвський кафедральний собор св. Софii.

4. В грамотi (ст. 3) пан Гетьман визначае двi особи, а саме – першою визначеного ним Верховного правителя, а другою – особу, яка мае стати Верховним правителем, якщо перша помре, тяжко занедужае, або складе своi повноваження.

5. Про передачу зазначених в ст. 3 примiрникiв грамоти складаеться державним секретарем акт, який пiдписуеться паном Гетьманом i особою, що прийняла грамоту, i скрiплюеться державним секретарем. Згаданi тут акти переховуе Державний Сенат, а копii з них державний секретар.

6. Негайно, як тiльки стане неможливо для пана Гетьмана правити державою через тяжку хворобу, або коли пан Гетьман помре, Державний Сенат в складi на той час будучих сенаторiв, пiд проводом президента, а за його вiдсутнiстю – старшого з предсiдателiв Генеральних суддiв або осiб, що iх заступають (ст. 29 закона 8 липня 1918 року про утворення Державного Сенату), одкривае конверт з грамотою пана Гетьмана той, що переховуеться Державним Сенатом, а також i конверти з двома другими примiрниками грамоти, якi негайно мають бути приставленi в Державний Сенат, i оголошуе наймення визначеного Паном Гетьманом Верховного правителя i його заступника (ст. 4), вiдсутнiсть котроiсь з грамот не спиняе оголошення наймення визначеного паном Гетьманом правителя та його заступника.

Примiтка: визначення моменту, коли сам пан Гетьман через тяжку хворобу не матиме вже змоги правити державою, належить самому пану Гетьману, а якщо воля пана Гетьмана через хворобу не може бути ним виявлена, то Державному Сенатовi в купi з Радою Мiнiстрiв.

7. Два iншi члени Колегii Верховних правителiв пiсля зазначеного в попереднiй (6) статтi оголошення негайно вибираються Державним Сенатом i Радою Мiнiстрiв (ст. 2) закритим голосуванням, звичайною бiльшiстю присутнiх.

8. Про склад Колегii Верховних правителiв Державний Сенат того ж самого дня оповiщае до загального вiдома.

9. Колегiя Верховних Правителiв вступае в правлiння державою негайно, не дожидаючись оповiщення Державного Сенату (ст. 8).

10. Колегiя Верховних Правителiв вступае в усi законом встановленi права й обов’язки пана Гетьмана, одначе Колегii Верховних правителiв не належить право знiмати питання про змiну законiв, викладених в грамотi пана Гетьмана вiд 29 квiтня 1918 р.

11. Головою Колегii Верховних правителiв е правитель, визначений паном Гетьманом.

12. Всi справи в Колегii Верховних правителiв вирiшуються бiльшiстю го-лосiв.

13. На випадок смертi або тяжкоi хвороби Верховного правителя, визначеного паном Гетьманом, або складення цим правителем з себе уповноважень, в Колегiю вступае його заступник (ст. 4). На випадок же смертi або тяжкоi хвороби iнших Верховних правителiв, або складення ними своiх уповноважень, заступники iх вибираються в порядковi, встановленому в ст. 7 цього закону.

14. На випадок смертi або тяжкоi хвороби котрого з заступникiв Верховних правителiв, новий його заступник негайно вибираеться в порядковi ст. 7 цього закону при чому вибори робляться або Державним Сенатом, якщо вибув з Колегii обраний ним заступник, або Радою Мiнiстрiв в iнших випадках.

15. Про вступ кожного заступника до Колегii Державний Сенат незабаром оповiщае до загального вiдома, але заступники вступають до Колегii негайно, не дожидаючи цього оповiщення.

16. При виiздi поза межi держави пан Гетьман, як що знайде потрiбним, передае на час своеi вiдсутностi управлiння державою Колегii з трьох осiб, з яких одну визначае сам Пан Гетьман, а два iнших вибираються в порядковi, зазначеному в ст. 7 цього закону.

Голова Ради Мiнiстрiв Ф. Лизогуб

Державний секретар С. Заводський».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 194–196.

Вирушити до Берлiна вирiшили 2 вересня. Перед самим вiд’iздом Гетьман поставив на чолi Колегii прем’ер-мiнiстра Ф. Лизогуба, та звернувся до уряду i Сенату з проханням визначити своiх представникiв. Ними стали вiйськовий мiнiстр Олександр Рогоза та сенатор Дмитро Носенко.

П. Скоропадський взяв з собою лише О. Палтова та ад’ютантiв Гната Зеленевського i Абдула Захiдова. Через те, що пiсля вбивства генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна надходило багато агентурних повiдомлень про пiдготовку замаху й на Гетьмана, його вiд’iзд зi столицi вирiшили максимально утаемничити. Начальник особистого штабу Гетьмана генерал Борис Стеллецький згадував, що вiн сам дiзнався про вiд’iзд лише вдень 2 вересня вiд самого П. Скоропадського i пiд великою таемницею. «…На вопрос нужно ли сделать распоряжение о поезде, Скоропадский сказал, что все уже сделано германским штабом». Глибоко вночi на нiмецькому штабному автомобiлi П. Скоропадського доправили з його палацу на залiзничний вокзал, де вже чекав потяг з виключно нiмецькою охороною. Вартовi були навiть у гетьманському салон-вагонi. Подорож пройшла без пригод, i 4 вересня делегацiя щасливо прибула до Берлiна, де оселилася у готелi «Адлон».

Вже в день приiзду Гетьман та його супровiд вiдвiдали Мiнiстерство закордонних справ Нiмеччини, де зустрiлися з Паулем фон Гiнце та його заступником Хiлмаром фон дем Бусше-Хадденхаузеном. У своiх мемуарах П. Скоропадський писав, що П. Гiнце справив на нього дивне враження. «…Он говорил много, и вместе с тем я видел, что он не в курсе дела. Я с ним потом, еще за свое пребывание в Берлине имел возможность несколько раз говорить и совсем разочаровался в нем, я понял, что этот человек один из главнейших сторонников той отвратительной политики, которую в то время Германия вела с большевиками. Я понял, что если во время войны большевиков поддерживала военная каста, то теперь это дело все перешло в министерство иностранных дел, по крайней мере, они поддерживали и настаивали на продолжении принятого курса, заигрывания с большевиками. Ведь достаточно сказать, что этот самый "эксцеленц Гинце" ездил с красной гвоздикой в петлице обедать к Иоффе28 в российское посольство».

28 Адольф Йоффе – повноважний представник Радянськоi Росii в Нiмеччинi у 1918 роцi.

П. Скоропадський зi своею делегацiею та у супроводi посла Украiни у Нiмеччинi барона Федора Штейнгеля також вiдвiдав райхсканцлера графа Георга фон Гертлiнга. Ввечерi той дав обiд на честь украiнських гостей, пiсля якого вiдбувся свiтський раут. «Думаю, что большинство правительственного, финансового и промышленного Берлина там было. В общем, особенно интересного ничего не было. Канцлер, граф Гертлинг, был очень любезен, пил за мое здоровье во время обеда, я ответил. Никаких речей не было, разговор шел на различные темы, но ни о чем, имевшем значение, не было сказано», – згадував про цей прийом П. Скоропадський.

На 5–6 вересня була запланована зустрiч iз Кайзером. Для цього нiч довелося провести в потязi, який на ранок доправив украiнську делегацiю на чолi з Гетьманом до мiста Кассель, де знаходився палац Вiльгельмсгьое, який слугував офiцiйною резиденцiею Вiльгельма II.

В Касселi нiмцi спочатку запропонували Гетьману «культурну програму», i вiн iз задоволенням провiв пiвтори години в мiсцевiй картиннiй галереi. Лише потiм вiдбувся вiзит до Кайзера. Почалася ця зустрiч у форматi сам-на-сам. «Император встретил меня стоя, невдалеке от дверей. Разговор, о котором потом много говорили в газетах впоследствии, совершенно не касался настоящей политики», – писав у спогадах П. Скоропадський.

«Я был предупрежден, что с императором не стоит говорить о делах, так как в данное время это никакого значения не будет иметь. Я это намотал себе на ус и совершенно не старался говорить о тех вопросах, которые меня в то время интересовали. Разговор вначале вертелся на вопросе о здоровье императрицы, которая была больна и только что поправилась, затем перешли на темы о моей бывшей деятельности и войне, причём он вспоминал несколько генералов и начальствующих лиц, которых он знал в России во время своего тамошнего пребывания. В это время пришел адъютант и принес футляр с орденом. Император дал мне Большой крест Красного Орла и с большой серьезностью сам мне надевал на плечо…»

Ордени отримали i члени украiнськоi делегацii. Потiм вiдбувся снiданок, за яким Кайзер i Гетьман обмiнялися офiцiйними промовами. Пiзнiше П. Скоропадський стверджував, що «Палтов мне передавал, что почему-то немцы непременно настаивали, чтобы я выпил за победу немецких армий, я счел это лишним и пил за германский народ».








Пiсля снiданку Вiльгельм II визнав за необхiдне поговорити з О. Палтовим i Г. Зеленевським. Гетьмана в цей час «розважали» нудною розмовою наближенi до Кайзера особи його почету. Власне на цьому зустрiч i закiнчилася.

Пiсля повернення до Берлiна, наступного вечора П. Скоропадський отримав запрошення вiдвiдати оперу. Здаеться, вiн був не дуже щирий, коли згадував, про своi почуття у той вечiр. «Меня внизу в коридоре встретил директор Королевских Прусских театров, граф Гильзнер, человек чрезвычайно любезный. Я ко всему этому не привык и чувствовал себя несколько неловко… Он ввел нас в маленькую гостиную, затем через некоторое время началось торжественное шествие, впереди два капельдинера, затем он, затем я, затем мои украинские спутники, и шествие заканчивалось моими же немецкими спутниками гр. Берхемом, Альвенслебеном и Майером. Нас подвели, кажется, к какой-то занавеси, по жесту графа Гильзнера занавесь раздвинулась, и мы оказались в ложе. Гильзнер с большим поклоном указал мне на место в первом ряду, но всем остальным предложено было сесть во втором, положение для меня было невеселое».

8 вересня Гетьман поiхав до бельгiйського мiста Спа, де розташовувалася нiмецька Ставка верховного командування. Там вiн зустрiвся з начальником нiмецького генштабу фельдмаршалом Паулем фон Гiнденбургом та його заступником Ерiхом Людендорфом. Якщо вiзит до Кайзера виявився чисто протокольним, то тут П. Скоропадський мав можливiсть обговорити важливi справи. Перш за все вiн отримав обiцянку допомоги у формуваннi украiнськоi професiйноi армii. Прихильно нiмецькi военачальники поставилися i до формування на украiнських теренах Пiвденноi та Астраханськоi армiй, що належали до антибiльшовицьких сил. Було також досягнуто згоди про повернення украiнцiв-полонених колишньоi росiйськоi армii, якi б могли поповнити украiнське вiйсько.

Далi Гетьман отримав можливiсть оглянути вiйськовi заводи фiрми Круппа в Ессенi. «Меня не столько в данном случае интересовали заводы… – згадував П. Скоропадський, – сколько вопрос постановки рабочего вопроса на этих заводах и, особенно, разрешение квартирного вопроса, рабочие городки, о которых мне приходилось столько читать и слышать. Последнее имело особый интерес для меня в связи с тем новым Киевом, который мы предполагали строить в будущем и при котором хотелось использовать весь опыт Запада».

О. Палтов у цей час залишався в Берлiнi з декiлькома дорученнями Гетьмана. Зокрема вiн повинен був прозондувати внутрiшньополiтичний клiмат Нiмеччини та вийти на контакт з лiдерами соцiалiстiв, прихiд до влади яких вважався цiлком можливим. П. Скоропадський навiть сподiвався, що зможе завести новi, важливi для державноi справи знайомства. Та О. Палтов, хоч i знав потрiбних людей, та з цiею мiсiею не впорався. Гетьману залишалося лише шкодувати, що вiн особисто не виявив у цьому питаннi бiльшоi наполегливостi.

Натомiсть П. Скоропадський вдало скористався можливостями, що надав вiзит до Нiмеччини, для просування у кримському питаннi. Фактично, вище нiмецьке командування погодилося з його позицiею щодо доцiльностi приеднання пiвострова до Украiни. Крiм того, Гетьман провiв важливу i продуктивну зустрiч iз графом Володимиром Татищевим, який обiймав декiлька портфелiв у кримському урядi.

10 вересня П. Скоропадський зi своiми ад’ютантами вiдправився у Кiль, де розташовувалася головна база нiмецького флоту на Балтiйському морi. Власне, особливоi потреби у цiй поiздцi не було, але отримавши вiд нiмецькоi сторони пропозицiю, Гетьман вирiшив не вiдмовлятися. Головним приводом стала зустрiч з братом Кайзера – принцем Генрiхом Прусським.

«В Киле я был очень торжественно встречен, на станции был выставлен караул, меня встретило главное начальство, – згадував П. Скоропадський. – Я поехал немедленно к принцу Генриху, который ждал меня в своем дворце. После представления я вместе с принцем поехал в Морское Собрание, где состоялся обед. Офицеры моряки были очень любезны, принц пил мое здоровье, я его. После обеда перешли в курительную комнату, где беседа продолжалась. Все носило отпечаток официальный. Разговоры были самые общие».

Наступного дня Гетьман оглянув флотськi майстернi та завiтав до порту. «Я ездил на подводной лодке, причем она маневрировала и погружалась на глубину, – писав вiн у спогадах. – Мне, никогда не видевшего этого, все казалось очень интересным. В час состоялся завтрак в офицерской школе, на котором присутствовал также принц. Тут было все, как обыкновенно бывает в офицерских собраниях. После этого под звуки "Ще не вмерла Украина" я перешел на пароход, и меня познакомили с Кильским каналом».

Вiдразу пiсля повернення Гетьман побачив суттевi змiни у вiдносинах iз нiмецькими генералами. Якщо ранiше командувач нiмецьких вiйськ генерал-полковник Гюнтер фон Кiрхбах не вважав за доцiльне навiть перебувати в Украiнi i волiв переважно знаходитися у Вiльно (нинi Вiльнюс, Литва), то зараз з’явився на прийом до П. Скоропадського зi своiм начальником штабу Вiльгельмом Грьонером, i обидва тримали себе як пiдлеглi Гетьмана.

Повернувшись до Берлiна, Гетьман влаштував 12 вересня дипломатичний прийом, ще раз вiдвiдав оперу i в той же вечiр вiдбув на Батькiвщину.

Пiдсумовуючи результати вiзиту, П. Скоропадський писав у спогадах: «Путешествие мое очень критиковалось многими кругами, другие, наоборот, его одобряли. Я думаю, что оно ни одобрения, ни порицания у деловых людей не должно было вызвать. Я поехал потому, что иначе не мог сделать многого из того, что было необходимо немедленно сделать по возвращении. Разрешение на это я мог получить только в Берлине, и я его там получил».

Сам Гетьман пiсля вiзиту вiдчув себе полiтиком европейського рiвня, що додало йому впевненостi, можливо, навiть занадто. Генерал Борис Стеллецький у своiх спогадах зазначав, що П. Скоропадський був дуже задоволений поiздкою до Берлiна, а його поведiнка пiсля повернення iстотно змiнилася. «Вильгельм титуловал его "Светлостью", почему этот титул так и остался за гетманом… Власть и почет стали ему кружить голову, он, по всей вероятности, стал верить в свой ум и силу, а главное – непогрешимость…. Вернувшись "Светлостью" из поездки в Берлин, он перестал интересоваться с той подробностью, как это делал раньше, текущими делами… Целые толпы льстецов стали окружать Скоропадского, в честь его сочинялись оды и вирши, и он, утомленный властью, сократил время приема министров, начал их принимать только до завтрака, и остальное время стал уделять работе в новом направлении».

Якщо людина з близького оточення дуже критично поставилася до «оновленого» Гетьмана, то що вже казати про опозицiю. Наприклад, Володимир Винниченко не добирав слiв, коли писав в своему щоденнику: «Клясовий iнстинкт у цього дегенерата досить дужий. І клясова честолюбнiсть не мала. Йому хочеться зiграти якусь немалу ролю. Ролю вiдновителя "твердих устоiв правопорядку". Особливо пiсля повороту з Берлiну, де йому подавав руку сам Вiльгельм, у його слинявiй душi мiцно загнiздилось переконання в своiй особливiй мiсii на Украiнi. Але це, на горе його, тяглося так недовго: хутко Вiльгельм "надiв цилiндра", взяв у руки штатського патичка i став "звичайною людиною". Сонце погасло i залежна вiд нього плянета, що сяяла тiльки його свiтлом, зашамоталась, захвилювалась i почала шукати iншого свiтла, яким могла б свiтитися».

Загалом, пiсля вiзиту Гетьмана до Берлiна вiдносини Украiнськоi Держави i Нiмеччини досягли апогею. Було отримано згоду на формування восьми корпусiв украiнськоi армii, що давало можливiсть розпочати створення боездатних нацiональних збройних сил, спроможних убезпечити державу вiд бiльшовицькоi агресii, внутрiшнiх повстань та заколотiв. Нiмцi не лише погодилися на приеднання Криму до Украiни, а й на передання кораблiв Чорноморського флоту. Крiм того, поки П. Скоропадський гостював у Кайзера, 10 вересня в Киевi було пiдписано детальний економiчний договiр мiж Украiнською Державою з одного боку та Нiмеччиною i Австро-Угорщиною – з iншого.

Та все це фактично вже не мало сенсу. Адже поразка Центральних держав у Першiй свiтовiй вiйнi та революцiя у Нiмеччинi зробили неможливою реалiзацiю досягнень гетьманськоi зовнiшньоi полiтики. Ба бiльше, берлiнський вояж П. Скоропадського унеможливив налагодження конструктивного дiалогу з краiнами Антанти, i коли в Украiнi почалося антигетьманське повстання, вони не надали йому навiть дипломатичноi пiдтримки.




Створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки. Початок польсько-украiнськоi вiйни


18 жовтня у Львовi розпочала робота захiдноукраiнська конституанта – Украiнська Нацiональна Рада. Вже наступного дня вона проголосила створення Украiнськоi Держави на етнiчних украiнських землях Австро-Угорськоi iмперii.

Восени 1918 року Австро-Угорщина вступила в глибоку, системну кризу. Поразка краiни в Першiй свiтовiй вiйнi стала невiдворотною. Це, у свою чергу, посилило вiдцентровi тенденцii в iмперii, активiзувало прагнення народiв Габсбурзькоi монархii до власного державотворення.

Украiнський нацiональний рух в iмперii Габсбургiв мав тривалу iсторiю, що на початок XX столiття сягнула вже понад 100 рокiв. Саме в пiдавстрiйськiй Украiнi виникла перша в iсторii украiнська полiтична партiя (Русько-украiнська радикальна партiя, 1890 рiк). Саме тут Юлiаном Бачинським вперше була обгрунтована iдея створення незалежноi соборноi Украiнськоi держави (праця «Украiна Irredenta», 1895 рiк). І саме тут в 1914 роцi на самому початку Першоi свiтовоi вiйни постала перша у XX столiттi украiнська вiйськова формацiя – Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. Тож не дивно, що рiвень нацiональноi свiдомостi захiдних украiнцiв загалом був вищим, нiж у надднiпрянцiв.








Прагнення захiдноукраiнських полiтикiв до вiдокремлення краю вiд Австро-Угорщини особливо посилилося з лiта 1918-го, коли стало зрозумiло, що австрiйський уряд вiдмовився виконувати умову Брест-Литовського таемного договору мiж УНР i Австро-Угорщиною про створення зi Схiдноi Галичини й Буковини окремого коронного краю. Украiнськi посли австрiйського парламенту, насамперед Євген Петрушевич i Кость Левицький, почали виступати з вiдвертими заявами про бажання об’еднатися з Украiнською Державою Гетьмана Павла Скоропадського. А галицький соцiал-демократ Семен Вiтик 4 жовтня виступив iз такою рiшучою заявою: «Украiнський народ, який в Австрii числить бiльш 4 мiльйонiв, а на Украiнi бiльш 40 мiльйонiв населення, е положеним мiж слов’янськими державами i межуе також з румунськими, турецькими i угорськими племенами. Украiнський народ мусив через сотнi лiт досвiдчувати на собi гнiт i поневолення з боку слов’янських правительств i бути ограбленим з своеi самостiйностi на цiлi столiття так само з боку польського, я к i росiйського правительства. Тому домагаемося права самоозначення також для украiнського народу… Украiнський нарiд жадае як одинокоi умови свойого нацiонального життя мiж свобiдними державами Європи сполучення всiх украiнських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Пiдляшшя i Волинi з областями Украiни в Одну самостiйну республiканську державу, яка е i остане независимою вiд всiх слов’янських i других сусiднiх держав».

8 жовтня у Варшавi польська Регентська рада проголосила вiдновлення своеi нацiональноi держави. Уже наступного дня польськi посли австрiйського парламенту ухвалили приеднати до Польськоi держави всю Галичину – попри те, що в ii схiднiй частинi бiльшiсть населення становили украiнцi. Але поляки виходили з того, що до першого подiлу 1772 року цi землi належали Речi Посполитiй.

Оперативно реагуючи на дii полякiв, украiнськi посли австрiйського парламенту провели свое засiдання 10 жовтня. На ньому було ухвалено скликати 18 жовтня у Львовi Украiнську Нацiональну Раду як единий орган представництва украiнського населення Австро-Угорщини. На 19 жовтня запланували скликати з’iзд «мужiв народного довiр’я» вiд усiх повiтiв Схiдноi Галичини й Буковини.

16 жовтня дii украiнських полiтикiв перейшли в легальну площину, оскiльки iмператор i король Карл І Габсбург видав манiфест «До моiх вiрних австрiйських народiв». То була чи не остання спроба монарха врятувати iмперiю вiд остаточного розпаду. Вiн пропонував перебудувати Австро-Угорщину на засадах «союзу вiльних держав», що було рiзновидом федеративного устрою. Але така пропозицiя вже не могла задовольнити пiдданих, якi прагнули до цiлковитого вiдокремлення вiд iмперii.

18 жовтня у Народному домi у Львовi (сучасна адреса – вулиця Театраль-на, 22) зiбралися 69 делегатiв: 26 послiв австрiйського парламенту вiд Галичини й Буковини, 14 послiв галицького крайового сейму i 6 послiв буковинського крайового сейму, по 3 представники вiд украiнських полiтичних партiй Галичини (нацiонально-демократична, соцiал-демократична, християнсько-суспiльна i радикальна) та Буковини (нацiонально-демократична, соцiал-демократична i радикальна), митрополит Украiнськоi греко-католицькоi церкви Андрей Шептицький, радник австрiйського iмператорського двору Олександр Барвiнський та посланцi академiчноi молодi. На засiданнi було затверджено статут Украiнськоi Нацiональноi Ради (УНРади). Вона мала стати «конституантою сеi части Украiнського народа, яка живе в австро-угорськiй монархii на цiлiй етнографiчнiй територii». Головою УНРади став Євген Петрушевич – адвокат, член Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii, посол австрiйського парламенту i галицького крайового сейму, очiльник украiнськоi парламентськоi репрезентацii, яка об’еднувала депутатiв-украiнцiв австрiйського Райхсрату.

В науково-популярнiй та навчальнiй лiтературi час вiд часу трапляеться твердження, буцiмто Є. Петрушевич став Президентом ЗУНР. Проте воно некоректне. Насправдi, Є. Петрушевич обiйняв посаду Президента Украiнськоi Нацiональноi Ради. Тобто, вiн очолював конституанту i тимчасовий парламент новопосталоi держави, подiбно до того, як Михайло Грушевський в УНР очолював Украiнську Центральну Раду.

Наступного дня, 19 жовтня, як i планувалося, у Львовi вiдбувся «з’iзд мужiв довiр’я». На ньому було проголошено таку постанову УНР:

«Проголошення Украiнськоi Держави на украiнських областях Австрii i Угорщини

Львiв 19. жовтня 1918.

Стоячи на становищи самоозначення народiв, Украiнська Нацiональна Рада, як конституанта, постановляе:

І. Цiла етнографiчна украiнська область в Австро-Угорщинi – а з окрема Схiдна Галичина в граничною лiнiею Сяну з влученням Лемкiвщини, пiвнiчно- захiдна Буковина з мiстами Чернiвцi, Сторожинець i Серет та украiнська полоса пiвнiчно-схiдноi Угорщини – творять одноцiльну украiнську територiю.

ІІ. Ся украiнська нацiональна територiя уконституовуеться отсим як украiнська держава. Постановляеться поробити приготовнi заходи, щоби се рiшення перевести в життя.

ІІІ. Взиваеться всi нацiональнi меншости на сiй украiнськiй области – причiм Жидiв признаеться за окрему нацiональнiсть – щоб уконституувалися i негайно вислали своiх представникiв до Украiнськоi Нацiональноi Ради в скiлькости, вiдповiдаючiй iх числу населення.

ІV. Украiнська Нацiональна Рада виготовить конституцiю для утвореноi сим способом держави на основах: загального, рiвного, тайного i безпосередного права голосування з пропорцiональним заступством, з правом нацiонально-культурноi автономii та з правом заступства при правительствi для нацiональних меншостей.

V. Украiнська Нацiональна Рада жадае, щоб зорганiзована отсе в державу украiнська територiя мала безумовно своiх заступникiв на мировiй конференцii.

VІ. Теперiшному австро-угорському мiнiстрови заграничних справ гр. Бурянови вiдмовляеться права пересправляти iменем сеi украiнськоi територii».

Дiло. – Львiв, 1918. – 20 жовтня. – Ч. 239 (Окремий додаток).

20 жовтня постанову проголосили на площi Святого Юра у Львовi пiд час велелюдного вiча. Та поки що це була лише декларацiя про намiри, якi належало втiлити в життя. До речi, украiнськi полiтики, попри ухвалення iсторичноi постанови, ще не збиралися остаточно розривати зв’язки iз Габсбурзькою монархiею – адже за своiми полiтичними переконаннями вони були насамперед легiтимiстами, тобто прагнули, аби процес вiдродження украiнськоi державностi вiдбувався в межах наявного закону. Украiнськi посли австрiйського парламенту одразу запевнили, що новостворена держава перебуватиме у тiсному союзi з Австро-Угорщиною. Крiм того, вони прохали призначити намiсником Галичини одного з найавторитетнiших захiдноукраiнських полiтикiв Костя Левицького. Варто згадати ще одну важливу обставину: попри ухвалення постанови УНРади вiд 19 жовтня, чимало украiнських дiячiв не поспiшали повертатися з Вiдня до Львова. Зокрема, там залишався навiть Президент УНРади Є. Петрушевич, який спрямував своi зусилля на намагання заручитися мiжнародною пiдтримкою для украiнськоi справи. Так, 26 жовтня вiн звернувся з нотою до Президента США Вудро Вiльсона, застерiгаючи право Захiдноукраiнськоi держави «лишитись вiдтак самостiйною або прилучитись до державноi Украiни». І лише наприкiнцi 1918 року Є. Петрушевичевi вдалося повернутися до Схiдноi Галичини.








Вже 28 жовтня у Краковi постала Польська лiквiдацiйна комiсiя, що ставила за мету приеднати захiдноукраiнськi землi до Польськоi держави. У вiдповiдь украiнцi вирiшили дiяти на випередження. Ще з вересня 1918 року у Схiднiй Галичинi iснував Центральний вiйськовий комiтет, що планував перебрати владу на користь украiнцiв вiйськовим шляхом. Органiзацiя була глибоко законспiрована, але пiдтримувала вiдносини з украiнцями-вiйськовиками частин австро-угорськоi армii, дислокованих на теренах Галичини й Буковини. Суттево ускладнювало справу те, що Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв (приблизно 1300 осiб) розташовувався далеко вiд Львова – на Буковинi. Але наприкiнцi жовтня старшини Легiону вiдрядили до Львова сотника Дмитра Вiтовського – вiн мав очолити Центральний вiйськовий комiтет i органiзувати украiнське повстання.

31 жовтня вiдбулося засiдання УНРади, на якому Д. Вiтовський переконав украiнських полiтикiв у нагальнiй необхiдностi збройного повстання. Вiн заявив: «Справа може вдатися тiльки зараз. Як цiеi ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра його напевно вiзьмуть поляки». Вiн мав рацiю: на 1 листопада Польська лiквiдацiйна комiсiя запланувала перебрати владу вiд австрiйцiв у Львовi.

Одразу ж Центральний вiйськовий комiтет було перейменовано на Украiнську генеральну вiйськову команду (ii очолював Д. Вiтовський), а окружним украiнським вiйськовим командам у Перемишлi, Станiславовi (Івано-Франкiвську), Тернополi, Коломиi, Золочевi телеграфом розiслано накази найближчоi ночi взяти владу у мiстах i повiтах.

О 4-й годинi ранку 1 листопада розпочалася подiя, нинi вiдома в iсторii Украiни як «листопадовий чин». Близько 1400 украiнських стрiльцiв i 60 старшин оволодiли головними об’ектами Львова – мiською ратушею, вiйськовою комендатурою, палацом намiсництва, Австро-Угорським банком, головною поштою, залiзничними вокзалами, вiйськовими складами. Все пройшло швидко i без жертв. Останнiй австрiйський намiсник Галичини генерал-полковник Карл Георг фон Гуйн вiдмовився офiцiйно передати владу украiнцям i був ними iнтернований. Його повноваження перейшли до заступника – украiнця Володимира Децикевича, який пiдписав акт про передання влади УНРадi. Украiнська конституанта, в свою чергу, поширила новину про це через два публiчнi звернення: «До населення мiста Львова!» i «Украiнський народе!» Важливо, що нацiональнi меншини одразу були запрошенi до участi в державному будiвництвi – полякам, нiмцям i евреям запропонували обрати своiх повноважних представникiв до складу УНРади. Отже, украiнськi полiтичнi провiдники не збиралися творити моноетнiчну державу. Проте нацiональнi меншини проiгнорували запрошення (а поляки одразу розпочали збройну боротьбу за Схiдну Галичину), i УНРада залишилася саме украiнським представницьким органом. Крiм того, вона вiдкинула пропозицiю заарештувати 300 провiдних польських дiячiв Галичини, щоб пiддати iх репресiям у випадку розгортання польсько-украiнськоi вiйни. Тому що УНРада сподiвалася мирним i ненасильницьким шляхом вирiшити всi суперечки з польським населенням.

У деяких мiстах – наприклад, у Станiславовi, Коломиi – украiнцям вдалося встановити свою владу навiть кiлькома годинами ранiше, нiж у Львовi. Без збройного протистояння пiд контролем УНРади опинилися Жовква, Долина, Снятин, Буськ, Рава-Руська, Пiдгайцi.

Та вже 1 листопада поляки завзято розпочали збройний опiр. Вони утворили Польський нацiональний комiтет пiд керiвництвом Тадеуша Ценського. Командиром польських вiйськових формувань у Львовi став капiтан Чеслав Мончинський.

Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв не змiг швидко прибути з Буковини до Львова, а украiнцям-вiйськовим у Перемишлi не вдалося знищити залiзничний мiст через рiчку Сян, що значно ускладнило би перекидання польських вiйськ до Схiдноi Галичини. В результатi, 11 листопада (до речi, на цю дату припадае державне свято Польщi – День незалежностi) польськi вiйськовi встановили контроль над Перемишлем i почали посилювати своi контингенти у Схiднiй Галичинi, насамперед у Львовi.

Боi за Львiв тривали з наростанням iнтенсивностi протягом трьох тижнiв – iз 1 до 22 листопада. На початку протистояння поляки мали в мiстi, за рiзними даними, вiд 500 до 1000 бiйцiв i поступалися чисельно украiнським вiйськовим. Але украiнська перевага була дуже швидко знiвельована через прибуття польських сил iз Кракова, Варшави та iнших мiст. Значну допомогу польським бiйцям надавало i цивiльне польське населення Львова, яке в три-чотири рази перевищувало за чисельнiстю украiнське. Член Украiнськоi Нацiональноi Ради Михайло Лозинський згадував: «Украiнськi жовнiри, переважно дiти села, чужi й безраднi в великiм мiстi, в якiм зовсiм не вмiли орiентуватися i в якiм бiльшiсть населення… вiдносилася до них вороже, – мали проти себе польських повстанцiв, переважно львовян i взагалi дiтей мiста, якi знали кожду вуличку, кождий перехiд в каменицi i при тiм мали по своiм боцi симпатiю й помiч бiльшости населення. Украiнський жовнiр почував себе окруженим ворогами, вiд яких не знав i не мав де сховатися; польський повстанець знав, як ховатися, i скрiзь знаходив приятельське принятте. В боях проти украiнцiв брало всякими способами участь польське населення. На них сипалися стрiли з-за вугла, з коридорiв, з вiкон, з дахiв i пивниць, камениць».

Попри такi несприятливi умови i загрозливу обстановку, розбудова украiнськоi державностi не спинялася. 9 листопада Украiнська Нацiональна Рада утворила уряд. Спочатку вiн називався Тимчасовий державний секретарiат, згодом – Рада державних секретарiв. Головою президii уряду i державним секретарем фiнансових справ став Кость Левицький, вiйськових справ – Дмитро Вiтовський, внутрiшнiх – Лонгин Цегельський, закордонних – Василь Панейко.

13 листопада Украiнська Нацiональна Рада ухвалила ще один документ iсторичноi ваги:

«Тимчасовий основний закон про державну самостiйнiсть украiнських земель бувшоi австро-угорськоi монархii, ухвалений Украiнською Нацiональною Радою на засiданню 13 падолиста 1918

Артикул І. Назва

Держава, проголошена на пiдставi права самоозначення народiв Украiнською Нацiональною Радою у Львовi дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простiр бувшоi австро-угорськоi монархii, заселений переважно Украiнцями, мае назву Захiдно-Украiнська Народня Республика.

Артикул ІІ. Границi

Простiр Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республики покриваеться з украiнською суцiльною етнографiчною областю в межах бувшоi австро-угорськоi монархii – то е з украiнською частиною бувших австрiйських коронних краiв Галичини з Володимирiею i Буковини та з украiнськими частями бувших угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча i Мармориш, – як вона означена на етнографiчнiй картi австрiйськоi монархii Карла барона Чернiга, Etnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der K. K. Direktion der administrativen Statistik. – Wien, 1855, Mabstab 1:86400.

Артикул ІІІ. Державна сувереннiсть

Отся державна територiя творить самостiйну Захiдно-Украiнську Народню Республiку.

Артикул IV. Державне заступництво

Права влади iменем Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республики виконуе весь ii народ через свое заступництво, вибране на основi загального, рiвного, безпосереднього тайного i пропорцiонального права голосування без рiжницi пола. На сiй основi мають бути вибранi установчi збори Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республики. До часу зiбрання установчих зборiв виконуе всю власть Украiнська Нацiональна Рада i Державний Секретарiат.

Артикул V. Герб i прапор

Гербом Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республiки е Золотий Лев на синiм полi, обернений у свою праву сторону. Державна печать мае довкола гербу напис: "Захiдно-Украiнська Народня Республика"».

Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Документи i матерiали. У 5 т. – Том 2 / Керiвник, вiдп. ред. О. Карпенко. Івано-Франкiвська обласна державна адмiнiстрацiя; Прикарпатський унiверситет iм. В. Стефаника; Державний архiв Івано-Франкiвськоi областi. – Івано-Франкiвськ: Лiлея-НВ, 2001. – С. 5–6.

Отже, згiдно з законом вiд 13 листопада держава отримала офiцiйну назву Захiдно-Украiнська Народна Республiка, ii територiя мала охоплювати заселенi переважно украiнцями терени Схiдноi Галичини, Пiвнiчноi Буковини i Закарпаття сукупною площею 70 тисяч км? та населенням понад 6 мiльйонiв осiб.

Привертае увагу той факт, що початкова назва «Украiнська Держава», яка iснувала з 19 жовтня та повнiстю збiгалася з назвою тогочасноi надднiпрянськоi держави пiд управлiнням Гетьмана Павла Скоропадського, тепер була змiнена на «Захiдно-Украiнська Народна Республiка». На той час полiтичний провiд ЗУНР уже мав вiдомостi про пiдготовку антигетьманського повстання, а полiтичне майбутне Гетьманату в умовах поразки Четверного союзу в Першiй свiтовiй вiйнi видавалося безперспективним. Шанси на вiдновлення УНР зростали з кожним днем, i тому Захiдно-Украiнську державу було вирiшено також будувати на народно-республiканських засадах, аби спростити ii об’еднання з Надднiпрянщиною в Соборну Украiну.

В нiч проти 22 листопада пiд тиском переважних сил полякiв украiнськi вiйська (назва «Галицька армiя» офiцiйно з’явиться лише через два мiсяцi) за наказом полковника Гната Стефанiва залишили Львiв. Але далеко вони не вiдступили – аж до травня 1919 року фронт пролягав пiвкiльцем по пiвденним, схiдним i пiвнiчним околицям мiста Лева, украiнцi неодноразово здiйснювали спроби вiдбити його у полякiв або, принаймнi, для початку перерiзати залiзницю Перемишль – Львiв i оточити столицю ЗУНР з усiх бокiв. Урядовi структури ЗУНР тим часом евакуювалися до Тернополя, а з початку 1919-го – до Станiславова.

В таких умовах прискорився процес об’еднання ЗУНР iз Надднiпрянщиною, вiйськовоi допомоги якоi вона нагально потребувала. Причому, попереднiй договiр про намiр укласти Акт Злуки було пiдписано ще на етапi антигетьманського повстання, коли вiйська Директорii стояли пiд Киевом, а в самому мiстi над Днiпром ще зберiгався уряд Украiнськоi Держави П. Скоропадського. Та днi його вже були полiченi.

«Передвступний договiр, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастовi мiж Украiнською Народньою Республiкою й Захiдно-Украiнською Народньою Республiкою про маючу наступити злуку обох украiнських держав в одну державну одиницю

1. Захiдно-Украiнська Народня Республiка заявляе цим непохитний намiр злитись у найкоротшiм часi в одну велику державу з Украiнською Народньою Республiкою – значить заявляе свiй намiр перестати iстнувати як окрема держава, а натомiсць увiйти з усiею територiею й населенням, як складова частина державноi цiлости, в Украiнську Народню Республiку.

2. Украiнська Народня Республiка заявляе цим рiвнож свiй непохiтний намiр злитись у найкоротшiм часi в одну державу з Захiдно-Украiнського Народньою Республiкою – значить заявляе свiй намiр прийняти всю територiю й населення Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республiки, як складову частину державноi цiлости, в Украiнську Народню Республiку.

3. Правительства обох Республiк уважають зв’язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшiм часi перевести в дiло так, щоби в можливо найкоротшiм часi обi держави утворили справдi одну неподiльну державну одиницю.

4. Захiдно-Украiнська Народня Республiка з огляду на витворенi iсторичними обставинами, окремими правними iнституцiями та культурними й соцiальними рiжницями окремiшностi життя на своiй територii й ii населення, як будучiй частинi неподiльноi Украiнськоi Народньоi Республiки, дiстае територiяльну автономiю, котороi межi означить у хвилi реалiзацii злуки обох Республiк в одну державну цiлiсть окрема спiльна комiсiя за ратифiкацiю ii рiшень компетентними законодатними й правительственними державними органами обох Республiк. Тодi також установленi будуть детальнi условини злуки обох держав.

5. Договiр цей, списаний в двох примiрниках, як двох окремих оригiналах, призначених по одному для правительств кожноi з обох держав, може бути опублiкований за згодою обох правительств, т. е. Директорii Украiнськоi Народньоi Республiки й Ради Державних Секретарiв Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республiки.

Директорiя Украiнськоi Народньоi Республiки: В. Винниченко

П. Андрiевський

Ф. Швець

А. Макаренко

Отаман Укр[аiнських] Респ[ублiканських] вiйськ С. Петлюра

Повновласники Ради Державних Секретарiв

Захiдно-Украiнськоi Народньоi Республiки: д-р Льонгiн Цегельський

д-р Дмитро Левицький».

Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Документи i матерiали: у 5-х томах. – Івано-Франкiвськ: Мiсто НВ, 2009. – Том 5: у трьох книгах. – Книга 1 / Укладачi: О. Карпенко, К. Мицан. – С. 25–27.

Офiцiйно ж Акт Злуки вiдновленоi Украiнськоi Народноi Республiки iз Захiдно-Украiнською Народною Республiкою був ухвалений в Киевi вже у наступному, 1919 роцi – 22 сiчня.

Революцiйнi подii на Буковинi також розпочалися з процесом дезiнтеграцii Австро-Угорськоi iмперii наприкiнцi жовтня 1918-го. 25 числа в Чернiвцях було засновано Украiнський крайовий комiтет на чолi з Омеляном Поповичем – авторитетним громадсько-полiтичним дiячем, послом буковинського крайового сейму. Комiтет iнiцiював проведення 3 листопада на площi Єлизавети (нинi – Театральна) в Чернiвцях народних зборiв пiд назвою Буковинське вiче. В них взяли участь близько 10 тисяч осiб. Вiче ухвалило рiшення про приеднання Пiвнiчноi Буковини, заселеноi переважно украiнцями, до Захiдноукраiнськоi держави iз подальшою злукою з «Великою Украiною».

Однак ситуацiя на Буковинi до певноi мiри нагадувала те, що вiдбувалося у Схiднiй Галичинi. І там, i там украiнцi чисельно переважали в сiльськiй мiсцевостi, але поступалися в мiстах, особливо великих. Але якщо на Схiдну Галичину зазiхала вiдновлена Польська держава, вважаючи ii своею iсторичною землею, то на Буковину претендувало Королiвство Румунiя. Спочатку здавалося, що украiнцям i румунам вдасться досягти компромiсу: 6 листопада Украiнський крайовий комiтет домовився з демократичною частиною Румунськоi нацiональноi ради про розподiл Буковини за етнiчним принципом. Останнiй вiд iменi Австрii буковинський крайовий президент Йозеф фон Ецдорф передав владу над украiнською частиною краю Омеляну Поповичу, а над румунською – Аурелу Ончулу. Проте вже 11 листопада румунськi вiйська окупували Чернiвцi, а на початку грудня – всю територiю Буковини. О. Поповичу довелося виiхати до Кiцманi, потiм до Станiславова, де вiн був обраний вiце-президентом Украiнськоi Нацiональноi Ради ЗУНР. Що ж до А. Ончула, який був прибiчником розподiлу Буковини на украiнську й румунську частини, то вiн, за словами О. Поповича, «по румунськiй окупацii осiв… в Букарештi, бо не смiв вернути на Буковину. Там помер 1921 р., проживши ледве 50 лiт29. Був це мiж румунами бiлий крук, що шанував права украiнцiв». Буковина, фактично, так i не стала частиною ЗУНР, опинившись пiд владою Румунii аж до Другоi свiтовоi вiйни.

29 Насправдi Аурел Ончул прожив 57 рокiв.

Що ж до Закарпаття, то там 8 листопада в селищi Ясiня на Рахiвщинi виникла Гуцульська Народна Рада пiд керiвництвом Степана Клочурака (38 украiнцiв, 2 нiмцi й 2 евреi). Вона проголосила Гуцульську Республiку й направила делегацiю до ЗУНР, стверджуючи про свое бажання увiйти до складу Соборноi Украiни. Проте й щодо Закарпаття не бракувало краiн, охочих до встановлення контролю над краем (Угорщина, Румунiя, Чехо-Словаччина). 1919 року за умовами Сен-Жерменського мирного договору Закарпаття опинилося у складi Чехо-Словаччини.




Переговори П. Скоропадського i П. Краснова на станцii Скороходове


2 листопада на залiзничнiй станцii Скороходове, що на Полтавщинi, вiдбулася зустрiч лiдерiв двох державних лiдерiв – Гетьмана Украiни Павла Скоропадського i Вiйськового Отамана Всевеликого Вiйська Донського Петра Краснова.

Восени 1918 року становище держав, якi перебували у залежностi вiд Четверного союзу, суттево ускладнилося. Перша свiтова вiйна наближалася до завершення. Інiцiатива остаточно перейшла до Антанти. Для гетьманського режиму виведення нiмецьких i австро-угорських вiйськ iз Украiни загрожувало дестабiлiзацiею, розгортанням повстанського руху i бiльшовицькою експансiею. Тому офiцiйний Киiв активiзував спiвпрацю з небiльшовицькими утвореннями на теренах колишньоi Росiйськоi iмперii та шукав шляхiв до порозумiння з краiнами Антанти.

Для козацькоi республiки Всевелике Вiйсько Донське небезпека внутрiшньоi дестабiлiзацii була не настiльки актуальною. Однак зовнiшньополiтичне становище в умовах виснажливоi вiйни iз бiльшовицькою Росiею ставало критичним.

Станом на осiнь 1918-го взаемини Киева i Новочеркаська набули форми стратегiчного партнерства. Зрештою, Гетьман Павло Скоропадський i Вiйськовий Отаман Петро Краснов вирiшили провести переговори у форматi особистоi зустрiчi.

Нiмецьке командування допомогло органiзувати «полiтичне побачення», як його охрестив П. Краснов. Зустрiч планували на кiнець вересня, однак вiдтермiнували через перiодичнi повiдомлення про можливий замах на Гетьмана.

16 жовтня П. Краснов запропонував П. Скоропадському провести переговори найближчими днями в Харковi. Однак i цього разу рандеву вiдклали – вiрогiдно, через урядову кризу в Киевi.

Тiльки третя спроба виявилася успiшною. В лiтературi досi поширене твердження, що зустрiч лiдерiв Украiни i Дону вiдбулася 3 або 4 листопада. При цьому, зазвичай, посилаються на спогади П. Краснова, який вказував дату 20 жовтня (за юлiанським календарем). Однак, 20 жовтня за «старим стилем» – це 2 листопада за «новим». Цю ж дату наводив у мемуарах i донський посол в Украiнi Олександр Черячукiн. Крiм того, вона пiдтверджуеться повiдомленнями тогочасноi преси. Що ж до спогадiв П. Скоропадського, то хоч вiн у них i послуговувався датуванням за новим стилем, скороходiвську зустрiч чомусь вiднiс до середини жовтня.

Мiсцем проведення переговорiв обрали залiзничну станцiю Скороходове. Вона знаходилася поблизу хутора Павлiвка Чутiвськоi волостi Полтавського повiту однойменноi губернii (нинi – в селищi Скороходове Чутiвського району Полтавськоi областi, майже на межi з Коломацьким районом Харкiвщини).

Якi причини зумовили такий несподiваний вибiр? Насамперед, бажання максимально прискорити зустрiч, оскiльки Скороходове розташоване приблизно на пiвдорозi вiд Киева до Новочеркаська. Оскiльки це невелика станцiя, ii вибiр також пояснювався прагненням не афiшувати перемовини (П. Скоропадський так i зазначав: «Чтобы никто нам не мешал») та мiркуваннями безпеки. Адже заходи з охорони керiвних осiб в Украiнськiй Державi були радикально посиленi пiсля хвилi терактiв лiта 1918-го. Ще одна, очевидно невипадкова, обставина: в районi станцii Скороходове знаходилися володiння родичiв П. Скоропадського – Софii Дурново (уродженоi Волконськоi, удови гетьманового шурина) та князiв Кочубеiв.

1 листопада о 22.50 Гетьман виiхав з Киева. З мiркувань безпеки зайшов до поiзду не на головному вокзалi, а в Дарницi. П. Скоропадський почувався зле: вiн раптово захворiв на «iнфлуенцу» (грип) i хотiв знову вiдкласти зустрiч. Однак не наважився, дiзнавшись, що П. Краснов уже виiхав iз Новочеркаська.

Керiвника Украiнськоi Держави супроводжували:

начальник Генштабу полковник Олександр Сливинський;

головноуповноважений з управлiння й лiквiдацii iнституцiй i органiзацiй военного часу, колишнiй дiйсний статський радник Русчю Моллов;

особистий ад’ютант полковник Гнат Зеленевський;

посол Дону генерал-лейтенант Олександр Черячукiн;

iншi особи супроводу, офiцерський караул i нiмецька варта.

Із Петром Красновим у тривагонному поiздi приiхали:

генерал-лейтенант Михайло Свечин (голова донського посольства в Украiнi у травнi–червнi 1918-го, близький знайомий П. Скоропадського);

офiцiйний представник нiмецького командування на Дону майор Фрiдрiх фон Кохенгаузен;

два ад’ютанти i почесний караул лейб-гвардii Отаманського полку.

2 листопада об 11.00 гетьманський поiзд прибув на станцiю Скороходове, де на нього вже чекав поiзд Вiйськового Отамана. Для привiтання свого колеги П. Краснов вишикував на дебаркадерi почесний караул. Однак через хворобу Гетьман не змiг залишити свiй вагон, i вся зустрiч тривалiстю близько шести годин пройшла в ньому.

На прохання П. Скоропадського, П. Краснов погодився стати посередником у переговорах мiж Украiною та Польщею, Фiнляндiею, Грузiею, Бiлоруссю, Сибiром, Кубанню, Кримом i Добровольчою армiею. Було заплановано скликати загальну конференцiю, яка мала вирiшити подальшу долю державних утворень на територii Росii, чiтко визначити кордони мiж ними та з сусiднiми краiнами, консолiдувати зусилля з метою знищення бiльшовизму, домогтися пiдтримки як вiд Центральних держав, так i вiд Антанти. П. Краснов визнав право лiдера Украiни як «старшого» iнiцiювати скликання такоi конференцii.

Сторони також дiйшли згоди щодо Особливоi Пiвденноi армii. Як вже зазначалося вище, Гетьман погодився асигнувати на це антибiльшовицьке вiйськове об’еднання 76 млн рублiв i вiйськове спорядження, але встиг переказати лише незначну частину суми.

Гетьман i Вiйськовий Отаман обговорили питання вiйськовоi та економiчноi спiвпрацi мiж Киевом i Новочеркаськом. У зв’язку iз можливим виведенням нiмецьких вiйськ, П. Краснов попрохав тимчасово зайняти донським гарнiзоном станцiю Дебальцеве. Такий крок мав змiцнити становище лiвого флангу Донськоi армii у бойових дiях проти бiльшовикiв. П. Скоропадський погодився.

Також П. Скоропадський пообiцяв П. Краснову забезпечити необхiдними матерiалами будiвництво вузькоколiйноi залiзницi Мальчевська – Вьошенська на пiвночi Всевеликого Вiйська Донського. Вона мала стратегiчне вiйськове значення, зважаючи на близькiсть бiльшовицького фронту.

Пiд час зустрiчi вiдбулося частування, за яким П. Скоропадський i О. Сливинський побажали здоров’я П. Краснову, успiхiв i процвiтання Всевеликому Вiйську Донському. У вiдповiдь, П. Краснов (людина творча – письменник-белетрист i публiцист) виголосив емоцiйну промову, сповнену яскравих художнiх зворотiв: «Уже богатыри киевские стали по всем заставам молодецки. Уже Дон свободен от идолища поганого, уже по Кубани потомки запорожцев расчищают путь по снеговым гребням гор».

Насамкiнець, П. Краснов «товстим натяком» побажав П. Скоропадському завершити справу вiдновлення Росii: «Вы первые подали руку донскому казачеству… Это начало того великого, что призваны Вы совершить. Вам, Ваша Светлость, историей подготовлен путь тяжелый, но славный».

Скороходiвськi переговори завершилися надвечiр. О 17.15 гетьманський поiзд вирушив до Киева, отаманський – через Харкiв до Новочеркаська. До своiх столиць обидва лiдери повернулися 3 листопада.

Зустрiч мала далекосяжнi наслiдки. Бачення П. Скоропадським майбутнього Украiни як рiвноправноi складовоi (ба навiть – лiдера) федеративноi Росii знайшло вияв у грамотi вiд 14 листопада. Гетьманський уряд розiслав урядам Дону, Кубанi, Тереку, Грузii та Добровольчiй армii телеграми з пропозицiею вислати своiх делегатiв на конференцiю до Киева. Вона була запланована на 18 грудня, однак не вiдбулася внаслiдок повалення Гетьманату.

Практичним наслiдком переговорiв стало пожвавлення украiнсько-донського товарообмiну та зростання обсягiв вiйськових поставок з Украiни. Хоча це тривало дуже недовго – у серединi листопада спалахнуло антигетьманське повстання.

В результатi розширення Скороходiвських домовленостей, Донська армiя наприкiнцi 1918-го зайняла далеко не тiльки Дебальцеве. Вже 6 листопада О. Черячукiн надiслав звернення до вiйськового мiнiстра Украiнськоi Держави генерального бунчужного Олександра Рогози. Вiн повiдомив про рiшення щодо станцii Дебальцеве й додав: «Разом iз цим Донський Отаман для забезпечення стратегiчних перевезень i належного облаштування лiвого флангу Пiвнiчного фронту доручив менi прохати Украiнський Уряд про передання тимчасово в управлiння Вiддiлу Шляхiв Сполучення Всевеликого Вiйська Донського залiзничних лiнiй Мiллерове – Дебальцеве з гiлкою на Первозванiвку, Лиха – Родакове, про що я окрiм прохання до Вас звертаюся до Мiнiстра Закордонних Справ i Мiнiстра Шляхiв Сполучення». Вiйськове мiнiстерство погодилося задовольнити прохання П. Краснова. Та в результатi Донська армiя до кiнця 1918 року зайняла значну частину украiнського Донбасу, деякi райони Приазов’я i Слобожанщини – Старобiльськ, Бiловодськ, Бахмут, Луганськ, Родакове, Дебальцеве, Єнакiеве, Юзiвку (Донецьк), Волноваху, Марiуполь, низку менших населених пунктiв. Тогочаснi газети, наприклад, миколаiвське «Южное Слово», навiть поширювали неймовiрнi чутки про швидке просування донських частин у напрямку Киева. І хоча вiд самого початку П. Краснов заявив у вiдозвi до украiнцiв: «Дон не зазiхне нi на вашi землi, нi на вашi закони, нi на вашi права», – та водночас iз цим намагався утвердити свiй вплив на схiдноукраiнських територiях. Скажiмо, генерал-майора Донськоi армii Олександра Фiцхелаурова було призначено генерал-губернатором Старобiльського повiту Харкiвськоi губернii, до Всевеликого Вiйська Донського «тимчасово» приеднано мiсто Юзiвку, територiю Новоросiйського товариства кам’яновугiльного, сталевого i рейкового виробництв та всi мiсцевi пiдприемства, Луганський патронний завод оголошено власнiстю ВВД. Перебування Донськоi армii на територii Украiни зумовило короткотривалий збройний конфлiкт мiж вiйськами Директорii УНР, повстанцями Нестора Махна i донськими козаками. В першiй половинi грудня 1918 року, коли Директорiя отримала вiдомостi про репресii донцiв проти украiнських робiтникiв i селян, С. Петлюра офiцiйно заявив, що «козаки i вiйсько будуть розглядатися як вороги, за кождого розстрiляного робiтника i селянина буде розстрiляно десять донських козакiв» i запропонував усiм непiдлеглим Директорii вiйськам негайно залишити територiю Украiни (годi й казати, що ця вимога була проiгнорована усiма, кого вона могла стосуватися).

З полiтичних мiркувань П. Скоропадський волiв уникнути розголосу про Скороходiвську зустрiч, але його намiри зазнали краху. Про переговори повiдомила Украiнська телеграфiчна агенцiя. Ще й П. Краснов на радощах запустив у газети текст своеi патетичноi промови, щойно дiстався Харкова. Згодом Гетьман виправдовувався: мовляв, через кепське самопочуття не встиг застерегти колегу вiд необачного кроку. А своiх мiнiстрiв 5 листопада П. Скоропадський скликав на обiд, пiд час якого заявив, що союз iз Доном та iншими козацькими республiками потрiбен лише для забезпечення економiчних iнтересiв i нейтралiтету Украiни.

Однак полiтичний пiдтекст Скороходiвськоi зустрiчi i росiйськi великодержавники, i украiнська опозицiя трактували майже однаково. Скажiмо, учасники Ясськоi наради (росiйськi полiтики антибiльшовицького напряму, представники Добровольчоi армii та держав Антанти) висловили сподiвання, що ця подiя е «симптомом к послаблению шовинизма на Украине» – тобто змiни полiтичного курсу i скерованостi на вiдбудову единоi Росii.

З iншого боку, е свiдчення Василя Кучабського – командира сотнi Окремого загону сiчових стрiльцiв: «Текст розмови про федерацiю Украiни з Росiею мiж гетьманом Павлом Скоропадським i генералом Красновим пiд час iхньоi зустрiчi… передану по телеграфу з мiсця зустрiчi обох генералiв до гетьманськоi канцелярii, перехопив був один телеграфiст-украiнець i передав нацiональному союзовi. Вiдпоручники стрiлецтва тодi заявили, що стрiлецтво пiде не хитаючись в авангардi повстання». Лiдери УНС Володимир Винниченко i Микита Шаповал ознайомили з перехопленим текстом представникiв Сiчових Стрiльцiв Андрiя Мельника i Федора Черника. То був важливий аргумент, що спонукав «усусiв» до збройного виступу проти Гетьмана.

Втiм, навiть без такого «витоку iнформацii» серед украiнськоi громадськостi циркулювали найрiзноманiтнiшi чутки, що аж нiяк не йшли на користь гетьманському режимовi. Наприклад, подейкували про участь у Скороходiвських переговорах принца Леопольда Баварського, генерала Антона Денiкiна i про досягнення угоди щодо «обсаження Украiни донськими козаками».

«Полiтичне побачення» з П. Красновим, попри формальний успiх, завдало П. Скоропадському непоправноi шкоди. Воно допомогло згуртувати украiнську опозицiю i прискорило падiння гетьманського режиму.




Створення Директорii. Федеративна грамота Гетьмана П. Скоропадського


Ввечерi 13 листопада в Киевi, у примiщеннi мiнiстерства шляхiв Украiнськоi Держави по Бiбiковському бульвару (нинi – бульвар Тараса Шевченка), 34, на таемному зiбраннi представникiв украiнськоi полiтичноi опозицii було утворено Директорiю – колегiальний орган для керiвництва антигетьманським повстанням.

Звичайно, Директорiя не виникла «на порожньому мiсцi». Їi поява стала наслiдком дiяльностi опозицiйного Украiнського нацiонального союзу на чолi з Володимиром Винниченком. Утiм, ступiнь участi провiдникiв УНС у твореннi Директорii та органiзацii повстання досi е дискусiйними через брак документальноi бази та суперечливiсть свiдчень, залишених мемуаристами. Зокрема, остаточно не з’ясовано, хто першим висунув саму iдею Директорii та повстання – Володимир Винниченко, Микита Шаповал, Андрiй Макаренко чи хтось iз керiвництва лiвоi фракцii УПСР.

Крiм того, лише глибокоi осенi 1918 року склалися сприятливi iсторичнi умови для вiдкритого збройного виступу опозицii проти гетьманського режиму. Поразка краiн Четверного союзу в Першiй свiтовiй вiйнi стала доконаним фактом. За умовами Комп’енського перемир’я вiд 11 листопада мiж Антантою i Нiмеччиною, всi нiмецькi вiйська мали бути виведенi на територiю своеi краiни. Отже, Гетьманат Павла Скоропадського втрачав свою найбiльш дiеву опору. Передбачаючи це, П. Скоропадський ще 6 листопада видав наказ про запровадження вiйськового стану на територii Волинськоi губернii, 7 листопада – Подiльськоi, Херсонськоi, Таврiйськоi, Катеринославськоi, 10 листопада – Киiвськоi, Чернiгiвськоi i Полтавськоi.








Втiм, пiдготовка збройного виступу також велася завчасно, ще з вересня 1918-го – тобто з самого часу переформатування помiркованого Украiнського нацiонально-державного союзу на радикальнiший Украiнський нацiональний союз. Через 10 рокiв есер Микита Шаповал згадував у своiй працi «Велика революцiя i украiнська визвольна програма»: «Я був дуже близько до джерела полiтики У.Н.Союзу, навiть бiльше: будучи членом президii У.Н.Союзу i головою комiсii "мiжнародних зносин", я працював в порозумiннi з Винниченком, з яким ми удвох таемно пiдготовляли повстання ще задовго до виступу. Фактично дiло було так. У вереснi 1918 р. я змовився з Андрiем Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком i Хилобоченком працювати в напрямi пiдготовки повстання. Цей плян заздалегiдь був вирiшений трьома членами Центрального Комiтету соцiялiстiв-революцiонерiв (Григориiв, Лизанiвський i я). Потiм цей плян було втаемничено Винниченка, який зразу погодився на нього. Так ми нишком пiдготовляли справу. З гетьманського генерального штабу нам давав вiдомости полковник ген. штабу Василь Тютюнник (патрiот i демократ-революцiонер). Згодом втаемничено було в цю справу представникiв сiчових стрiльцiв (полк. Коновалець i ин.). Командiр Чорноморського кошу полк. Пелещук i начальник Запорiжськоi дивiзii полковник Балбачан в-осени самi запропонували довiрочно своi послуги. Зносини з цими особами я таемно пiдтримував… Полковники Пелещук i Балбачан ще за 2 тижнi одержали вiд мене особисто накази про виступ в середнiх числах листопаду. Ще значно ранiш перед повстанням Винниченко i я вели переговори з рiжними групами про iх участь в повстаннi. Розумiеться, соцiялiсти-революцiонери були за повстання… Соцiял-демократи на пропозицiю Винниченка за першим разом було вiдхилили свою участь в повстаннi, але за другим наворотом Винниченковi вдалось iх переконати».

Паралельно керiвництво УНС (як ми вже зазначали у роздiлi, присвяченому антигетьманськiй опозицii) активiзувало переговори з Гетьманом П. Скоропадським про «украiнiзацiю» уряду – тобто поповнення його представниками вiд опозицii. Практичним наслiдком переговорiв стало формування 24 жовтня коалiцiйного кабiнету, що все одно не задовольняло полiтичних амбiцiй В. Винниченка. Та майже до останнього моменту вiн не мав стовiдсотковоi впевненостi щодо потреби починати антигетьманське повстання. Вiн вагався, розмiрковуючи над можливiстю знайти компромiс iз П. Скоропадським. Ще за декiлька днiв до початку повстання, як пише iсторик доби Директорii Матвiй Стахiв, керiвник Украiнського нацiонального союзу «висловлював пропозицiю, щоб погодитися з гетьманом за таку полiтичну цiну: гетьман покличе до влади чисто украiнський кабiнет, який зобов’яжеться, що пiсля проведення загальних виборiв в Украiнi украiнська демократiя пiдтримае його кандидатуру на президента держави».

30 жовтня президiя Украiнського нацiонального союзу ухвалила в якнайближчому часi скликати Украiнський нацiональний конгрес i створила комiсiю для пiдготовки й розробки програми конгресу. 2 листопада президiя УНС призначила скликання конгресу на 17 листопада. В його роботi мали взяти участь не тiльки партii та органiзацii, що належали до складу УНС, але й iншi об’еднання та представники вiд украiнських громад тих земель, якi ще не входили до складу Украiнськоi Держави – Кубанi, Дону, Криму, Чорноморщини, Бессарабii, Галичини, Холмщини. В такий спосiб керiвництво УНС обстоювало iдею об’еднання всiх украiнських етнiчних земель в межах однiеi держави.

За задумом опозицii, Украiнський нацiональний конгрес мав вiдбутися за зразком подiбного заходу, що був скликаний Центральною Радою в Киевi у квiтнi 1917 року, i розглянути такi питання:

– сучасне мiжнародне становище та перспективи на майбутне;

– форми державного будiвництва в Украiнi;

– економiчна полiтика;

– земельна реформа;

– органiзацiя збройних сил;

– народне самоврядування.

Гетьман П. Скоропадський був поiнформований про пiдготовку конгресу i спершу поставився прихильно до цiеi iнiцiативи. Але зрозумiвши, що органiзатори планують втрутитися у питання внутрiшнього устрою та зовнiшньоi полiтики Украiни, перетворивши конгрес на передпарламент, вирiшив заборонив його проведення. Остаточна заборона вiдбулася за результатами обговорення в Радi мiнiстрiв 13 листопада, причому рiшення було ухвалено з перевагою всього в один голос – вiсiм проти семи. Така постанова гетьманського уряду остаточно спонукала украiнськi опозицiйнi сили до збройного повстання проти гетьманськоi влади.

Ще з кiнця вересня розпочалися контакти керiвникiв Украiнського нацiонального союзу з командуванням Окремого загону сiчових стрiльцiв. Ця вiйськова частина була створена П. Скоропадським незадовго перед тим i складалася з «усусiв», роззброених нiмцями одразу пiсля гетьманського перевороту. Вона дислокувалася у Бiлiй Церквi, особовий склад налiчував 1246 осiб – 59 старшин i 1187 стрiльцiв. Командиром був полковник Євген Коновалець (майбутнiй засновник i керiвник Украiнськоi вiйськовоi органiзацii та Органiзацii украiнських нацiоналiстiв), начальником штабу – полковник Андрiй Мельник. Сiчовi стрiльцi спершу досить обережно поставилися до iдеi органiзувати збройне повстання проти Гетьманату, але потiм пiдтримали ii. На iхню думку, повстання було потрiбне для захисту украiнськоi нацiональноi державностi вiд поглинання силами росiйськоi полiтичноi та вiйськовоi реакцii.

Вночi проти 30 жовтня у Киевi по вулицi Прорiзнiй, 19 (примiщення сiльськогосподарського кооперативу «Централ») за iнiцiативою Украiнського нацiонального союзу вiдбулася нарада, в якiй взяли участь В. Винниченко, М. Шаповал, О. Осецький та представники сiчових стрiльцiв А. Мельник i Ф. Черник (командир загону Є. Коновалець приiхати не змiг, оскiльки перебував у вiдпустцi в Харковi). На нарадi було вирiшено розпочати повстання, рушiйною силою якого мав стати Окремий загiн сiчових стрiльцiв. Створено оперативний штаб у складi: начальник штабу – генерал Олександр Осецький (командир Окремого корпусу залiзничноi охорони Украiнськоi Держави), начальник оперативного вiддiлу – полковник Василь Тютюнник, начальник адмiнiстративного вiддiлу – полковник Володимир Кедровський. Учасники наради також пiдрахували приблизнi сили, що були в iхньому розпорядженнi для початку повстання: 12 тисяч вiйськових, ще 60 полкiв залiзничноi охорони могли бути мобiлiзованi. Питання коштiв покладали на керiвництво УНС – В. Винниченка i М. Шаповала.

Гетьман П. Скоропадський та уряд Украiнськоi Держави вiдверто недооцiнили масштаб загрози з боку украiнськоi опозицii. Згiдно з донесеннями державноi варти, найбiльш небезпечним для гетьманського режиму вважався бiльшовицький виступ. Вважалося, що УНС не зважиться на збройне повстання, ба бiльше в умовах загрози новоi бiльшовицькоi експансii. Тим паче не спроможеться виступити з бiльшовиками «единим фронтом» проти Гетьманату. 12 листопада П. Скоропадський наказав звiльнити з Лук’янiвськоi в’язницi утримуваних там з середини лiта активних дiячiв украiнського руху – Симона Петлюру, Миколу Порша, Юрiя Капкана. Мiнiстр закордонних справ Украiнськоi Держави Дмитро Дорошенко писав, що С. Петлюру за розпорядженням Гетьмана звiльнив мiнiстр юстицii Андрiй В’язлов пiд «слово честi», що той не братиме участь у дiях проти П. Скоропадського. В той день С. Петлюра також був доставлений на прийом до самого очiльника Украiнськоi Держави, з яким мав «досить цiкаву розмову». Але одразу пiсля звiльнення С. Петлюра вирушив до редакцii газети «Нова Рада» на зустрiч iз В. Винниченком, М. Шаповалом, А. Макаренком, прийняв iхню пропозицiю негайно починати повстання i виiхав до сiчових стрiльцiв у Бiлу Церкву.

Тим часом надiйшли новини iз Захiдноi Європи: 9 листопада нiмецький кайзер Вiльгельм ІІ був детронiзований, краiну проголошено республiкою, а ще через два днi пiдписано Комп’енське перемир’я з Антантою. 13 листопада, реагуючи на це, Всеросiйський центральний виконавчий комiтет Рад РСФРР своiм рiшенням анулював Брест-Литовський мирний договiр вiд 3 березня 1918 року. Нагадаемо, що однiею з умов цього договору було зобов’язання бiльшовицькоi Росii вивести всi своi вiйська i червону гвардiю з територii Украiни, припинити агiтацiю i пропаганду проти УНР, укласти з нею мир i визнати мирний договiр мiж УНР i Центральними державами, пiдписаний ще 9 лютого. Вiдмова вiд виконання цих пунктiв фактично розв’язувала руки ленiнському Раднаркому для новоi агресii проти Украiни. Ще 11 листопада – до офiцiйного анулювання Брест-Литовського договору! – бiльшовицький уряд вiддав наказ Революцiйнiй вiйськовiй радi почати наступ на Украiну в 10-денний термiн.

13 листопада о 8-й годинi вечора в Киевi у примiщеннi мiнiстерства шляхiв Украiнськоi Держави розпочалося таемне засiдання президii Украiнського нацiонального союзу з вiйськовими, залученими до пiдготовки повстання. Зiбрання вiдбувалося в кабiнетi О. Стокози – урядовця для особливих доручень при мiнiстрi. Участь у ньому взяли В. Винниченко, М. Шаповал, представники Украiнськоi партii соцiалiстiв-самостiйникiв Андрiй Макаренко й Опанас Андрiевський, член ЦК Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв Олександр Янко, генерал О. Осецький, полковники Є. Коновалець (за свiдченням М. Шаповала), В. Тютюнник та iншi особи – загалом вiд 10 до 14, за рiзними даними. Було вирiшено створити революцiйний уряд у формi Директорii для керiвництва антигетьманським повстанням. Назву «Директорiя» запозичили з часiв Великоi французькоi революцii кiнця XVIII столiття та з росiйськоi Директорii, що на чолi з Олександром Керенським iснувала у Петроградi протягом вересня-жовтня 1917 року – напередоднi бiльшовицького перевороту. Скопiйовано було навiть кiлькiсть членiв цих органiв (а саме, п’ять).

Один iз учасникiв засiдання О. Янко запропонував включити до складу Директорii В. Винниченка, С. Петлюру i М. Шаповала. Останнiй одразу вiдмовився пiд таким приводом: «Я за кiлька мiсяцiв напруженоi пiдготовчоi працi по органiзацii повстання дуже втомився… В такому станi я не можу бути на висотi свого призначення… Ви не маете права настоювати на моiй кандидатурi, бо моя присутнiсть в Директорii дасть iй марку бiльшовицькоi… Пропоную себе в розпорядження будучоi Директорii на всi службовi ролi, хоч i роль простого жовнiра, але до верховного проводу я не беруся». Натомiсть М. Шаповал запропонував замiсть себе включити О. Янка, а коли той також вiдмовився – то висунув кандидатури професора Федора Швеця (члена ЦК УПСР), Андрiя Макаренка (директора департаменту мiнiстерства шляхiв i голову Спiлки залiзничникiв) i Опанаса Андрiевського (вiд УПСС). Зрештою, саме iх на початку 11-i години вечора було затверджено учасниками засiдання.

З приводу того, чому саме цi трое вiдносно маловiдомих дiячiв опинилися у складi найвищого органу керiвництва повстанням, а потiм i державного управлiння, М. Шаповал згадував на сторiнках спогадiв «Гетьманщина i Директорiя» (опублiкованi в Нью-Йорку 1958 року): «Бiдний Швець! Вiн попав нi з того нi з сього в Директорiю, як курка в борщ. Не знав нi пiдготовки, нi механiзму всього "заговору", нi провiдних його iдей… Швеця я запропонував до Директорii просто через те, що не було другого кандидата. Янко вiдмовився та через свою малу полiтичну освiту, вiн рiшучо не пiдходив до цiеi ролi. А Швець, хоч я його й не знав з особистого i полiтичного боку, опрiч того, що вiн син селянина i член Селянськоi Спiлки та нашоi партii… але вiн був "професор". Иншого кандидата взагалi не було. Я був доброi думки про його особистi прикмети, як людини освiченоi i коректноi, товаришськоi, але й це потiм стало пiд сумнiвом. А. Макаренко – вiн приймав близьку участь в пiдготовцi справи мiж залiзничниками, це в моiх очах було цiнним i я був певний, що його вибiр буде корисний. Потiм менi самому було жаль на безпринцiпнiсть, запобiгливiсть його перед дрiбними людьми во iмя популярности i т. д. Видно що в життi йому доводилось переживати роль, хоч би фiктивну – "доброго чоловiчка", що вiн занявся цим i Директорii. Полiтичних здiбностей не виявив. Не мав нiякого дiла в пiдготовцi повстання i Андрiевський. Його ми всi i я в тiм числi, знали дуже мало. На засiдання перед виборами до мене кiлька разiв пiдходив О. Макаренко, голова самостiйникiв-соцiялiстiв i просив приняти до Директорii також i iхнього кандидата, називаючи при тiм Андрiевського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соцiялiста, патрiота й порядну людину, то його рекомендацiя, як провiдника партii, мала свою вартiсть. Оскiльки я мiг помiтити потiм, вибiр Андрiевського був рiшуче не вдалим… Андрiевський потiм зкомпромiтував себе заговорщицтвом проти Директорii, пiяцтвом та безлабурним поведенням. Швець i Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати "директорами" в готелi. Маленькi, хоч по своему i чеснi може люди…»

Важливо зазначити, що засновники, добре усвiдомлюючи вiдсутнiсть будь-якоi легiтимностi у самому актi створення Директорii, сприймали ii лише як «тимчасовий повстанський полiтичний орган». Нiхто з учасникiв таемного засiдання 13 листопада 1918 року не мiг уявити, що перебування Директорii на чолi вiдновленоi Украiнськоi Народноi Республiки розтягнеться у часi на роки. Вважалося, що пiсля перемоги антигетьманського повстання буде скликане всенародне представництво на кшталт Установчих зборiв, перед яким вона складе своi повноваження. Втiм, вiд самого початку юридично-правовий статус Директорii не було чiтко окреслено, як i не визначено чiтке коло ii повноважень. Жодних установчих документiв не було затверджено, не вiвся навiть протокол засiдання – очевидно, в iнтересах конспiрацii.

Наступного дня члени новообраноi Директорii поодинцi рiзними шляхами почали виiжджати до Бiлоi Церкви, звiдки з допомогою Окремого загону сiчових стрiльцiв планувалося почати повстання i де з 12 листопада вже перебував С. Петлюра. Тiльки А. Макаренко не змiг вибратися з Киева i пiвтора тижнi переховувався на Демiiвцi, аж поки не зумiв дiстатися до повстанцiв (бойовi дii на той час вже точилися безпосередньо пiд Киевом). Для органiзацii повстання в самому Киевi при центральному комiтетi Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii було створено Украiнський вiйськово-революцiйний комiтет. До його складу увiйшли Михайло Авдiенко, Зиновiй Висоцький, Микола Галаган, Анатолiй Пiсоцький, Володимир Чехiвський – що симптоматично, всi вони були колишнiми членами Украiнськоi Центральноi Ради.

У той самий час вагомий козир для агiтацiйно-пропагандистськоi кампанii Директорii подарував сам Гетьман П. Скоропадський. Намагаючись здобути пiдтримку краiн Антанти, 14 листопада вiн вiдправив у вiдставку Раду мiнiстрiв на чолi з Федором Лизогубом i затвердив новий, проросiйський склад уряду пiд керiвництвом Сергiя Гербеля – заможного землевласника, екс-гофмейстера царського двору, колишнього харкiвського губернатора i члена Державноi ради Росiйськоi iмперii, вiдомого своiми проантантiвськими симпатiями. Того ж дня було видано документ, вiдомий пiд назвою «федеративна грамота». Їi текст написав товариш мiнiстра закордонних справ Украiнськоi Держави Олександр Палтов за участi П. Скоропадського.

«Грамота Гетьмана П. Скоропадського

до всiх украiнських громадян та козакiв

14.11.1918 р.

Перемир’я мiж Нiмеччиною i державами Згоди заключене. Найкривавiша вiйна скiнчилась, i перед народами всього свiту стоiть складне завдання утворити основи нового життя. Серед решти частин страдницi Росii на долю Украiни випала порiвнюючи бiльш щаслива доля. Украiна перша навела у себе основи порядоку i законностi. При дружнiй допомозi осереднiх держав вона заховала спокiй аж до нинiшнього дня.

Ставлячись з великим спiвчуттям до всiх терпiнь, якi переживала рiдна iй Великоросiя, Украiна всiма силами старалась допомогти своiм братам, виявляючи iм велику гостиннiсть i пiдтримуючи iх всiма можливими засобами боротьбу iх за утворення в Росii твердого державного порядку.

Нинi перед нами встають новi державнi завдання.

Держави згоди здавна були друзями колишньоi великоi i единоi Росiйськоi держави. Тепер пiсля пережитого Росiею великого заколоту, умови ii майбутнього iснування повиннi безумовно змiнитись.

На iнших початках, на принципах федеративних, повинна бути вiдновлена давня могутнiсть Всеросiйськоi держави. В цiй федерацii Украiнi належить зайняти одне з перших мiсць, бо вiд неi пiшов порядок i законнiсть в краю i в ii межах вперше вiльно одвели дух всi приниженi i пригнобленi большовицьким деспотизмом громадяне бувшоi Росii.

Вiд неi ж вийшли дружба i еднання з Всевеликим Доном i славетними Кубанськими i Терськими козацтвами.

На цих початках, якi, я вiрю, подiляють i всi спiльники Росii – держави Згоди, а також яким не можуть не спiвчувати всi без винятку народи не тiльки Європи, але й усього свiту, повинна бути збудована майбутня полiтика нашоi Украiни.

Їй першiй належить виступити в справi утворення Всеросiйськоi федерацii, якоi конечною метою буде вiдновлення Великоi Росii.

В осягненню цiеi мети лежить запорука добробуту як всiеi Росii так i забезпечення економiчно-культурного розвитку цiлого украiнського народу на мiцних пiдставах державно-нацiонально самобутностi.

Я глибоко переконаний, що iншi шляхи були б загибеллю для самоi Украiни, я кличу всiх, кому дорогi ii майбутнiсть та щастя, тiсно з’еднанi з майбутнiстю i щастям всiеi Росii, згуртуватись бiля мене i стати на захист Украiни i Росii.

Я вiрю, що в цiй святiй патрiотичнiй справi Ви, громадяне i козаки Украiни, а також i решта людностi, вчините менi сердечну й могутню пiддержку.

Новосформованому мною кабiнетовi я доручаю в найближче виконання цього великого та iсторичного завдання.

Павло Скоропадський

Дана у Киевi року Божого 1918-го листопада в день 14-й».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 68–69.

Виходячи з тексту грамоти, можна дiйти висновку, що вона була лише декларацiею про намiри Гетьмана в подальшому вiдновити Росiю на засадах федералiзму. Причому, Украiнськiй Державi вiн вiдводив роль локомотива цього об’еднання i, безперечно, одного з провiдних членiв майбутньоi Росii, зi збереженням украiнськоi «нацiонально-державноi самобутностi». Цим самим П. Скоропадський прагнув перехопити iнiцiативу в генерала А. Денiкiна та iнших проантантiвських «вiдбудовникiв» Росii, якi категорично не визнавали за Украiною жодних прав на державне iснування, ба навiть сам термiн «Украiна» вважали продуктом австрiйськоi або нiмецькоi пропаганди.

В дусi «федеративноi грамоти» було складене й повiдомлення нового прем’ер-мiнiстра С. Гербеля про найближчi завдання уряду, оприлюднене наступного дня, 15 листопада. Найпершим завдання Ради мiнiстрiв С. Гербель убачав «працю коло вiдбудування единоi Росii на федеративних основах i забезпечення Украiнi всiх прав на розвиток ii державностi й нацiональноi самобутностi». Далi йшлося про змiцнення державного ладу вiд анархii та бiльшовизму, ухвалення закону про Державний Сойм i проведення демократичних виборiв до нього (нагадаемо, Украiнська Держава Гетьмана П. Скоропадського iснувала взагалi без парламенту), проведення земельноi реформи, покращення умов працi, скасування хлiбноi монополii та твердих цiн на хлiб тощо.

Необхiдно зазначити, що сам П. Скоропадський в той перiод життя був федералiстом за переконаннями. Це пiдтверджують численнi рядки з його спогадiв, написаних за «гарячими слiдами» протягом сiчня-травня 1919 року: «Лично я понимал, что Украина на существование имеет полное основание, но лишь как составная часть будущей российской федерации… Федерация даст полную возможность развития украинского народа… Россия может возродиться только на федеративных началах, а Украина может существовать, только будучи равноправным членом федеративного государства… Я остался глубоко убежденным, что Великая Россия восстановится на федеративных началах, где все народности войдут в состав великого государства, как равное к равному, где измученная Украина может лишь свободно расцвести, где жизнь не будет пронизана насилием и справа, и слева, как до сих пор, что только тогда наступит покой, только тогда мы дойдем до периода нового, совместного, народного творчества, и нам не страшны будут ни Центральные Государства, ни Entente-ы того времени».

З висоти нашого часу можна стверджувати, що iдеi П. Скоропадського мали виразно утопiчний характер. Причому це усвiдомлювали навiть окремi його сучасники. Так, впливовий громадсько-полiтичний дiяч Євген Чикаленко 20 листопада 1918 року занотував у своему щоденнику: «Федеративною Росiя не може бути, бо московський народ звик бути, "хазяiном землi русской", i чи чорносотенець, чи кадет, чи большевик – кожний з них схоче по-колишньому панувати над "iнородцями", до яких ще Столипiн приеднав i нас. Росiя може бути тiльки або пiд Романовим, або пiд Ленiним, iншоi я собi не уявляю!»

Згодом, в умовах емiграцiйного життя, погляди П. Скоропадського еволюцiонували в бiк визнання iдеi повного державного суверенiтету Украiни. Причому вiдбувалося це досить швидко, бо вже через два роки, у жовтнi 1920-го, в iнтерв’ю швейцарськiй «Gazette de Lausanne» вiн стверджував, що «федеративна грамота» була вимушеним кроком, зробленим всупереч його особистому бажанню: «Союзнi мiсii ставили менi умови, якi зводилися до вимоги федерацii з Росiею. Я дуже добре розумiв небезпеку, що виникла з подiбного полiтичного домагання, але прагнучи насамперед до вищоi мети – утримання ладу в державi, яку я збудував, я мусив всупереч власнiй волi схилитися перед вимогою союзникiв i проголосити федерацiю з Росiею».

Та повертаючись до листопада 1918 року маемо пiдкреслити, що Директорiя та ii прихильники трактували «федеративну грамоту» абсолютно однозначно – як зрадницький акт скасування державноi незалежностi Украiни. Пiсля ii появи практично всi украiнськi полiтичнi сили остаточно вiдвернулися вiд П. Скоропадського i пiдтримали збройне повстання – навiть Украiнська демократично-хлiборобська партiя, яка не входила до складу опозицiйного УНС. Навiть такi прихильники Гетьмана, як В’ячеслав Липинський i Дмитро Донцов вважали грамоту великою, стратегiчною помилкою, i лише незначна кiлькiсть полiтичних i громадських дiячiв сприйняли ii появу як тактичний крок – проголошення федерацii з неiснуючою наразi Росiйською державою.

З приводу усього цього П. Скоропадський писав у спогадах: «До сих пор считаю, что единственной причиной такого подъема среди повстанцев в первое время была, как гром среди белого дня, появившаяся моя грамота о федерации… Я думаю, время покажет, кто предал Украину, я или Директория. Не говоря уже о том, что только враг мог желать вообще беспорядков такого рода для Украины…»








Є. Чикаленко в листопадовi днi 1918-го записав у щоденнику таке пророцтво: «Тепер повстанцi розiйдуться по всiй Украiнi i будуть пiдбурювати народ, в надii на помiч з большевiстii i в результатi повернуть Украiну в руiну. Тепер надiя тiльки на антантське вiйсько, яке внесе спокiй, як весною нiмцi. А що буде з Украiною? В самостiйнiсть я давно перестав вiрити, коли б хоч якась автономiя збереглась, а коли i ii не дадуть, то одна надiя на школу i взагалi на культурну працю, про що я раз у раз кажу; тiльки це есть певний спосiб витворити Украiну, а всякi повстання ведуть тiльки до деморалiзацii, до руiни та анархii, але таким честолюбцям, як Винниченко, Петлюра до цього байдуже, iм аби iх iм’я скрiзь лунало, аби йшла про iх слава; до такоi категорii людей належить i Грушевський, хоч вiн на цiлу голову вищий за всiх сучасних украiнцiв, про що я не раз вже казав. А якби iм пощастило допастись до влади, то вони моментально почнуть один проти одного iнтригувати, пiдкопуватись, щоб кожному бути найпершим, як ми це бачили за часiв Ц. Ради; дивно, як ще Порш не пристав до iх в компанiю; або вiн не вiрить в успiх, або через те, що репутацiя його пiдмочилась, коли вiн був в мiнiстерствi Голубовича i тепер йому мало хто вiрить».

Вже 15 листопада з’явилася промовиста вiдозва, пiдписана усiма членами Директорii – окрiм А. Макаренка, який затримався в Киевi.

«Громадяне.

Генерал росiйськоi служби П.[П.] Скоропадський, порозумiвшись в квiтнi 1918 року з нiмецькими генералами, штиками нiмецьких – тодi ще не вiльних пiдлеглих iм солдатiв, назвавшись гетьманом, захопив владу на Украiнi i скасував Украiнську Народну Республiку.

З того менту зачалось нищення всiх народних прав та нечуванi знущання над демократiею Украiни бувших жандармiв i полiцаiв старого царського ладу. Класова помста помiщикiв дiйшла до такоi мiри, якоi не знав i царський режим.

І що бiльше панування генерала-гетьмана посувало Украiну до единоi недiлимоi Росii, то лютiше, одвертiше i цинiчнiше ставало попрання прав народу й владування пануючих класiв над всiма здобутками революцii, як полiтично-соцiальними, так i нацiональними.

Останнiм зрадницьким актом генерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостiйностi Украiнськоi Держави украiнський народ вiддаеться остаточно на поталу помiщицько-бюрократичнiй реакцii i на цiлковите нацiональне поневолення. Сформований новий уряд iз представникiв реакцiйних класiв, якi мають творити едину недiлиму Росiю, виразно говорить про те, що чекае украiнський народ, коли вiн не встане рiшуче й до останнього чоловiка в оборону свого життя.

Украiнський Нацiональний Союз, як найвище представництво органiзованоi украiнськоi демократii, вживав до останнього дня всiх заходiв, щоб мирно без пролиття кровi i дезорганiзацii громадського життя захистити й одстояти права народу. Але всi мирнi заходи украiнськоi демократii весь час зустрiчали лютий опiр з боку помiщикiв, бюрократii та буржуазii. Отже, настав час залишити мирнi заходи. Од iменi органiзованоi украiнськоi демократii, вiд всього активного народного громадянства, яке обрало нас, ми, Директорiя Самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки, сим оповiщаемо: генерал П. Скоропадський е насильник i узурпатор народноi влади. Все правительство його як протинародне, протинацiональне оповiщаемо недiйсним. Пропонуемо генералу П. Скоропадському i його мiнiстрам залишити обманом i насильством захопленi ними урядовi посади. В iм’я спокою i порядку в Республiцi пропонуемо зробити це негайно, без пролиття кровi. Офiцерським руським органiзацiям пропонуемо мирно скласти зброю i виiхати з меж Украiни, куди хто хоче. В противному разi мiсце насилки iх буде призначено урядом Украiнськоi Народноi Республiки. Застерiгаемо генерала Скоропадського, його мiнiстрiв, руських офiцерiв i всiх, хто з ними, що всякi насильства, утиски, образи i пошкодження украiнцям або iхнiм органiзацiям, а також демократичним особам i органiзацiям, викличуть помсту, вибух якоi нiхто не зможе спинити. В iнтересах цих груп i осiб пропонуемо утриматись вiд агресивних заходiв проти демократii. Нiмецьке вояцтво демократичноi Германськоi Республiки сповiщаемо, що украiнська демократiя бiльш не може терпiти насильства, знущання i злочинного для всього краю панування монархiчно-помiщицькоi реакцii i з зброею в руках буде одстоювати права поневоленого народу. Ми вiримо, що солдати германського визволеного народу поставляться до боротьби пригнiченого украiнського народу вiдповiдно до своеi гiдностi. Всiм громадянам заявляемо: хто стоiть за утиск, експлоатацiю селянства та робiтництва, хто хоче панування жандармiв i охранок, хто може спокiйно дивитись на розстрiл мирних студентiв озвiрiлими руськими офiцерами, той нехай виступае з гетьманом i його урядом за едину недiлиму гетьмансько-монархiчну Росiю проти волi демократii Украiнськоi Народноi Республiки.

Всi ж останнi чеснi громадяне, як украiнцi, так i неукраiнцi повиннi разом з нами стати збройною дружною силою проти ворогiв i злочинцiв народу i тодi всi соцiальнi i полiтичнi здобутки революцiйноi демократii будуть поверненi. А Украiнськi Установчi Збори твердо й непохитно закрiплять iх на вiльнiй украiнськiй землi. Разом з тим Директорiя Украiнськоi Народноi Республiки закликае всiх борцiв стежити за порядком i рiшуче та безпощадно припиняти грабежi. Украiнськi народно-демократичнi вiйська пiдходять до Киева. Для ворогiв народу вони несуть заслужену ними кару, для демократii всiх нацiй Украiни – визволення.

До зброi, громадяне, i до порядку.

Голова Директорii Украiнськоi Народноi Республiки В. Винниченко

Члени Директорii: С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрiевський».

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. i матерiали. У 2-х томах, 3-х частинах. – Том 2 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Видавництво iменi Олени Телiги, 2006. – С. 374–375.

Наклад вiдозви було надруковано частинами в рiзних друкарнях Киева, причому певний iх вiдсоток навiть розмножили на гектографi в мiнiстерствi народного здоров’я Украiнськоi Держави. Вночi проти 16 листопада вiдозви вже розклеiли по всьому Киеву. Антигетьманське повстання пiд проводом Директорii почалося.




Антигетьманське повстання пiд проводом Директорii


16 листопада сiчовi стрiльцi повалили гетьманську адмiнiстрацiю в Бiлiй Церквi, розстрiляли кiлькох гетьманських урядовцiв i випустили з мiсцевоi в’язницi кiлька десяткiв арештантiв – як стверджував iсторик украiнського вiйська Зенон Стефанiв, то були полiтичнi в’язнi. З цього виступу почалося антигетьманське повстання пiд керiвництвом Директорii. Втiм, частина сучасних iсторикiв (наприклад, Павло Гай-Нижник i Олексiй Лейберов) схильнi квалiфiкувати його не як повстання, а як путч – добре пiдготовлену i попередньо продуману акцiю, метою якоi була змiна полiтичного i соцiально-економiчного шляху розвитку краiни, а також приведення до влади чiтко визначених осiб.

Повстання розгорталося пiд гаслами повалення Гетьманату, вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки та соцiалiстичного законодавства. Директорiя дуже вправно використала у своiх iнтересах появу «федеративноi грамоти» П. Скоропадського, затаврувавши Гетьмана як зрадника нацiональних iнтересiв, який буцiмто прагне повернути Украiну пiд владу единоi i неподiльноi Росii. З цього приводу варто нагадати, що голова Директорii Володимир Винниченко насправдi не був настiльки ревним самостiйником, як може здатися з тексту вищенаведеноi вiдозви вiд 15 листопада. П. Скоропадський писав, як пiд час зустрiчi з ним до початку повстання В. Винниченко переконував, що не мае нiчого проти федерацii з Росiею, але якщо одразу погоджуватися на федерацiю, то росiяни «ничего не дадут впоследствии, поэтому нужно стоять за "самостийность" до конца, которая и приведет к федерации». Далi Гетьман згадував, що життя дуже скоро створило для нього нагоду пересвiдчився у правотi свого полiтичного опонента: «То, что тогда было сказано Винниченко, я вскоре проверил на практике. Как только я объявил федерацию с Россией… великорусские круги уже никакой Украины совершенно не признавали».

Ударною силою антигетьманського повстання став Окремий загiн сiчових стрiльцiв пiд командуванням Євгена Коновальця – 1246 старшин i стрiльцiв при 12 кулеметах i 4 гарматах. Їхню позицiю Є. Коновалець на сторiнках своеi працi «Причинки до iсторii Украiнськоi революцii» пояснив таким чином: «Я сам спершу, а пiзнiше i делегацiя сiчових стрiльцiв з Бiлоi Церкви заявили й виразно це пiдкреслювали, що сiчовi стрiльцi будуть вiрнi гетьманськiй владi, якщо вона буде боронити самостiйну i вiд нiкого незалежну украiнську державнiсть… Виступивши в листопадi 1918 року проти гетьмана, сiчовi стрiльцi залишились вiрними своiй декларацii – звiльнив нас вiд вiрностi Скоропадському його унiверсал про федерацiю з Росiею».

15 листопада з’явилася ще одна вiдозва, розрахована на всiх украiнських вiйськових на теренах Украiни. Це був так званий унiверсал про початок повстання, пiдписаний в Бiлiй Церквi Симоном Петлюрою як Головним отаманом Республiканських вiйськ:

«Украiнськi Вояки i Козаки.

З наказу ДИРЕКТОРІАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолi всього Украiнського вiйська як головний його отаман. Оповiщаючи про се славних козакiв, закликаю iх до боротьби за державну самостiйнiсть Украiни проти зрадника й узурпатора генерала Скоропадського, що самозванно засвоiв собi назву i права гетьмана Украiни. Скоропадський, з постанови Директорiату, ставиться поза законом за головний державний злочин проти самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки, знищення ii свободолюбних порядкiв i установ, за заповнення тюрем найкращими синами Украiни, за розстрiл селян та палення сiл карательними отрядами, за насильство над робочим людом, поставлений внi закону.

Се значить – нiкому з громадян i мешканцiв Украiни не вiльно нi в якiм разi i пiд загрозою военного суду допомагати тому ж генераловi Павловi Скоропадському, чи то в утечi, чи то в прокормленнi, чи в укриваннi його. Навпаки, обов’язком кожного громадянина на Вкраiнi е арештувати генерала Скоропадського i видати в руки республiканськоi влади.

Гетьманськi накази по вiйську i розпорядження касуються i не смiють виконуватись.

Вiйськовi частини генерала Скоропадського для того, щоб не було зайвого пролиття кровi i заколотiв, – хай переходять в ряди вiйська Украiнськоi Народноi Республiки, слiдом за тими, що вже перейшли. Вiйсько Украiнськоi Народноi Республiки мае своею метою дощенту знищити безладдя, заведене гетьманським урядом, i ту силу, на яку вони досi опирались.

Славнi вояки i козаки украiнського вiйська.

Ви рiднi сини селянського й робочого люду, кров од кровi його i кiсть од костi його. В сю велику хвилю, коли скрiзь по великому свiту падають царськi престоли i виходять на волю закованi народи, коли по всьому свiту селяне й робiтники стали панами, в сей великий час ви, браття козаки, хиба осмiлитесь пiти з помiщицько-гетьманським урядом проти своiх батькiв i братiв, в сей великий мент ви, браття козаки, хиба ж осмiлитесь служити запроданцям, якi самi запродались i Украiну хочуть запродати чужинцям?

Козаки, закликаю вас усiх з усюди, як широка велика Украiнська земля, упорядкованими вiйськовими частинами зi зброею й амунiцiею йти i iхати в напрямi до Киева – столицi Украiни.

Дана в ставцi головноi команди Украiнських Республiканських Вiйськ у половинi листопаду 1918 року.

Головний отаман Украiнських Республiканських Вiйськ [С.] Петлюра

Начальник штабу [О.] Осецький».

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. i матерiали. У 2-х томах, 3-х частинах. – Том 2 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Видавництво iменi Олени Телiги, 2006. – С. 376–377.

Полiтичний дiяч iз Галичини Осип Назарук, який долучився до написання цього унiверсалу, через двадцять рокiв назвав його «iдеалiстично-полiтичним оправданням бунту». На думку сучасноi украiнськоi дослiдницi Олени Бойко, за змiстом i стилем «унiверсал являв типовий зразок ультралiвоi революцiйноi демагогii, закликав до всенародного повстання… свiдчив про обрання Директорiею радикального соцiалiстичного курсу, далекого вiд платформи i попередньоi дiяльностi» опозицiйного Украiнського нацiонального союзу. Пiдписуючи документ, С. Петлюра i О. Осецький сподiвалися максимально розширити соцiальну базу повстання, залучити до нього всiх незадоволених полiтикою гетьманського режиму, зокрема й радикально лiвi сили. І слiд зауважити, що своеi мети вони досягли. Прапор антигетьманського повстання здiйняли махновцi, анархiсти, росiйськi лiвi есери (вони досить активно дiяли в Украiнi в 1918 роцi), бiльшовики. Антиурядовi виступи й заворушення швидко охопили практично всю краiну, i схоже на те, що Директорiя не мала чiткого уявлення, як потiм приборкати цю народну стихiю. Адже увага ii учасникiв була повнiстю зосереджена на невiдкладному завданнi – поваленнi Гетьманату, – без грунтовного осмислення стратегiчноi перспективи.

Поваливши гетьманську адмiнiстрацiю в Бiлiй Церквi, сiчовi стрiльцi вирушили на залiзничну станцiю Фастiв, де без бою роззброiли державну варту i загiн сердюкiв (вiйськовикiв-добровольцiв iз заможних селян). Швидкiсть i вправнiсть цiеi акцii були такими, що сердюки, за словами стрiлецького сотника Василя Кучабського, «вiддавали крiси, взагалi не розумiючи, що з ними дiеться», а присутня публiка «наче закам’янiла. Щойно заспокоiвшись, почала обговорювати рiзнi здогади, мiж iншими, що це французи прийшли з-пiд Одеси».

17 листопада в Бiлiй Церквi члени Директорii пiдписали угоду з нiмецькою Великою солдатською радою (зольденратом), що постав пiсля вибуху революцii в самiй Нiмеччинi. В цьому договорi йшлося про те, що нiмцi не будуть втручатися у внутрiшнi справи Украiни i не стануть протидiяти повстанцям. Директорiя у свою чергу гарантувала недоторканнiсть нiмецьких вiйськ i безперешкодний виiзд за межi Украiни.

Окрилена цим успiхом, Директорiя сподiвалася здобути Киiв одним рiшучим ударом. Вже уночi проти 18 листопада сiчовi стрiльцi зайняли станцiю Мотовилiвка в селищi Борова (нинi Фастiвського району Киiвськоi областi), неподалiк якоi i вiдбувся найвiдомiший бiй мiж повстанцями та гетьманськими вiйськами. Деякi автори, попри локальний характер i обмежену кiлькiсть учасникiв, називають його «однiею з вирiшальних битв для долi тогочасноi Схiдноi Європи». Наприклад – Василь Кучабський, на думку якого повстання проти Гетьманату початково було справою з невисокими шансами на успiх, адже селянство Украiни виявляло пасивнiсть, а позицiя нiмецьких вiйськ залишалася непевною. Та Мотовилiвський бiй, мовляв, схилив шальки терезiв на користь Директорii.

Хто ж став на захист Гетьманату Павла Скоропадського? В iсторичнiй лiтературi часто трапляеться твердження, буцiмто чисельнiсть збройних сил Украiнськоi Держави становила 60–65 тисяч осiб. Однак за даними реестру вiйськового мiнiстерства, станом на 1 листопада в кадрових частинах гетьманськоi армii налiчувалося 5194 старшини, 3414 пiдстаршин, 13 979 козакiв i 904 урядовцi – тобто, загалом лише 23 491 особа. Причому, значна частина з них пiд час антигетьманського повстання перейшла на бiк Директорii або долучилася до росiйських антибiльшовицьких (бiлогвардiйських) формувань.

Проте слiд враховувати, що з осенi 1918 року за наказом П. Скоропадського проводився набiр до добровольчих дружин офiцерiв i юнкерiв, що опинилися на територii Украiни i не виявляли бажання служити у кадрових частинах Армii Украiнськоi Держави. Сам Гетьман зазначав, що в Киевi тодi зосередилося до 15 тисяч офiцерiв. Учасники цих добровольчих дружин стали головними захисниками гетьманського режиму в останнiй мiсяць його iснування. При цьому, бiльшiсть iхнiх учасникiв не приховували своiх прагнень до об’еднання з Добровольчою армiею Антона Денiкiна та спiльноi вiдбудови «единоi-недiлимоi» Росii. Вони якраз вважали появу «федеративноi грамоти» за ознаку того, що Гетьман подiляе iхнi погляди, а отже, готовий робити «спiльну справу» з А. Денiкiним. Хоча, як уже зазначалося вище, бачення П. Скоропадським i А. Денiкiним полiтичного майбутнього Украiни та Росii мало кардинальнi вiдмiнностi.

17 листопада гетьманськi вiйська пiд командуванням генерала князя Леонiда Святополка-Мiрського (1-ша офiцерська добровольча дружина, 4-й Сердюцький пiший полк i 1-й дивiзiон Лубенського Сердюцького кiнно-козачого полку – загалом, за рiзними даними вiд 1000 до 3000 бiйцiв) залiзницею вирушили з Киева для придушення повстання пiд проводом Директорii. Доiхавши до Василькова i дiзнавшись, що наступна станцiя Мотовилiвка вже зайнята повсталими, Л. Святополк-Мiрський наказав зайняти ii вранцi 18 листопада. Вiн дуже недооцiнив противника, вважаючи, що перед ним погано вишколенi й слабко озброенi «банди». Але сiчовi стрiльцi вдало зайняли оборону мiж Мотовилiвкою i Васильковом (в районi теперiшнього зупинного пункту Корчi), й вогнем гвинтiвок, гармат, кулеметiв, iмпровiзованого бронепотяга та в багнетному бою завдали гетьманцям тяжких втрат. Пiсля 6–7-годинного бою розбитi вiйська Л. Святополка-Мiрського вiдступили до Киева, по дорозi висадивши у повiтря залiзничний шлях, а вiддiл сiчових стрiльцiв пiд командуванням Романа Сушка вже ввечерi 18 листопада зайняв станцiю Василькiв.

Хоча немае сумнiвiв у тому, хто саме перемiг, а хто програв на полях пiд Мотовилiвкою, все ж цей бiй залишае чимало запитань i досi. По-перше, з легкоi руки переможцiв за Мотовилiвкою закрiпилася слава «украiнського Марафону» (так само як за Крутами – «украiнських Фермопiл»). При цьому пiдкреслюеться значення перемоги украiнського вiйська над росiйським та оминаеться увагою той факт, що «росiйське» вiйсько (офiцерська добровольча дружина) служило украiнському Гетьмановi П. Скоропадському, на боцi якого пiд Мотовилiвкою билися також украiнцi-сердюки, що безумовно робить цей бiй проявом громадянськоi вiйни в Украiнi.

По-друге, викликае подив та обставина, що перебiг Мотовилiвського бою вiдомий практично винятково з описiв переможцiв – сiчових стрiльцiв. У спогадах протилежноi сторони Мотовилiвка згадуеться дуже мало. І це при тому, що про оборону Киева вiд так званих "петлюрiвцiв" iснуе значний обсяг мемуарноi лiтератури, написаноi учасниками офiцерських добровольчих дружин.

По-трете, постае питання про кiлькiсть i спiввiдношення втрат у бою. Стрiлецькi мемуаристи та дослiдники Зенон Стефанiв, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський, Роман Дашкевич повiдомляють, що переможцi втратили загиблими 19 осiб – 17 стрiльцiв i двох старшин зi Львiвщини (24-рiчного Федора Черника i 26-рiчного Миколу Загаевича), – а ще 22 стрiльцiв дiстали тяжкi поранення. Натомiсть, переможенi буцiмто залишили на полi бою вiд 600 до 1000 загиблих. Окрiм того, що такий показник втрат гетьманцiв видаеться явним перебiльшенням, донинi залишаеться невiдомим також мiсце iхнього поховання. Тодi як про загиблих сiчових стрiльцiв добре вiдомо, що вони були урочисто похованi 19 сiчня 1919 року в Марiiнському парку Киева (очевидно, в районi сучасного оглядового майданчика навпроти вертодрому). Хоча тогочасна преса повiдомляла чомусь про похорон або 14, або 16 осiб, а свiдок подii Вiктор Андрiевський писав навiть про «двацять i кiлька» трун, – але не про 19.

До цього треба додати, що в наш час у лiсi на пiд’iздi до станцii Мотовилiвка iснуе впорядкована могила, де на пам’ятному каменi викарбувано напис: «Тут похованi сiчовi стрiльцi пiд проводом полковника Євгена Коновальця, якi впали в бою за Волю Украiни 18 листопада 1918 року. Вiчна слава Героям!» Але чи справдi у цiй могилi е похованi, i хто саме – невiдомо.

Пропонуемо Вашiй увазi двi розповiдi про Мотовилiвський бiй, складенi на пiдставi свiдчень учасникiв – сiчових стрiльцiв i дружинникiв Л. Святополка-Мiрського:

«Мотовилiвка положена серед великого лiсу, тягнеться три верстви в напрямi на Василькiв. За ним поля i горби. Один вiддiл, у силi одноi пiшоi сотнi, двох кулеметiв i десятьох гарматчикiв на конях, вислано о год. 8 рано 19 падолиста30 обходом лiсу направо, другий такий самий вiддiл – налiво. Шляхом посувались двi гармати у вагонах, чотири кулемети й одна пiша чета. Всi вiддiли мали злучитись на краю лiсу. Середнiй вiддiл з гарматами ще не доiхав до краю лiсу, а вже спостерiг на полi московських добровольцiв. Вони йшли в розстрiльнiй на лiс. Добровольча артилерiя вiдкрила обстрiл стрiлецьких поiздiв. Настав бiй. Спершу при залiзнiй дорозi, а опiсля вступили у бiй i оба вiддiли на крилах. Бiй був страшний. Добровольцi кидали щораз та новi резерви, i щораз новi розстрiльнi висувались проти Стрiльцiв. Коло 10-i год. рано СС наспiла помiч. Пiд’iхали прочi частини Стрiльцiв. Цiлий курiнь вступив у бiй. Сили все ж таки не були рiвнi. Проти СС (коло 600 штикiв, 2 гармат i 10 кулеметiв) стояло коло 300 московських офiцерiв з кулеметами й артилерiею i курiнь сердюкiв. Добровольцi наступали розстрiльною на лiс, а крiм того – вздовж шляху ровами пiд прикриттям своiх сталевих панцирникiв, щоби перервати в серединi стрiлецький фронт. Розшалiв пекельний бiй, настала рiшаюча хвиля.

30 Неточнiсть автора. Правильно – 18 падолиста (листопада).

Та не рiвнятись добровольцевi зi стрiльцем; московському випещеному офiцеровi, що умiв хiба пробрязкувати на вулицi шаблом, не йти в парi з сiчовиком, що виправив свое око на свiтовiй вiйнi та на широких степах старого Запорожжя. Не московським добровольчим дружинам боротися з Стрiльцями, що дружно вмiли станути за себе, анi добровольчiй гарматi – з вправним оком сiчового гарматчика.

Стрiлецькi гармати на поiздах вiдкрили скорий вогонь i повною скоростю паровоза серед ворожих куль пустились вперед. Московським трупом вистелено рови вздовж залiзничного шляху. Сталевi панцирники добровольцiв утiкали перед стрiлецькими деревляними, а тодi кулемети висiкли по обох боках залiзничного шляху добровольчi ряди.

Гармати СС опинились на задах добровольчих лiнiй. Фронт перервано. Пiхота СС пустилась до наступу, розбиваючи на прах московськi вiддiли. Се було цiлковите пораження добровольцiв i гетьманцiв. Командував ними в тiм бою князь Святополк-Мiрський.

Судьба Киева i гетьмана рiшилась дiйсно уже у сiм бою. Побоевище вкрилось московськими трупами, але i Стрiльцi понесли багато втрат, а мiж ними втратили вони двох найкращих старшин – сотника Черника i сотника Загаевича, команданта пiшоi сотнi на правiм крилi. Серед гетьманцiв настав такий переполох, що не важились бiльше вставати до отвертого бою та утекли в панiцi у Киiв i боронили мiсто головно артилерiею, в надii на помiч Антанти».

Олена Степанiв – Роман Дашкевич. Спогади i нариси / Упорядник Г. Сварник, А. Фелонюк; Львiвське вiддiлення ІУАД iм. М.С. Грушевського НАНУ. – Львiв: Лiтературна агенцiя «Пiрамiда», 2009. – С. 354–355.

«Поздним вечером 19 ноября в приют "Ясли" приехал начальник 2-го отдела полковник Крейтон. "Господа, вы должны выступить на вокзал… Там положение ненадежное. Надо разоружить какую-то дружину…" Полковник Крейтон что-то путает, но сознание дисциплины не позволяет сомневаться. Надо выступать. Собираемся… Темная ночь. Колонной по отделениям, четко отбивая шаг, идем городом… Пришли на вокзал. Здесь еще какие-то части… Волнение, сумятица… Больше всех бегает, кричит полный генерал… Это – Канцырев31.

31 Павло Канцеров – генерал-майор, восени 1918 року тимчасово виконував обов’язки начальника 2-го пiдвiддiлу 2-го вiддiлу киiвськоi добровольчоi офiцерськоi дружини, брав участь у боях проти вiйськ Директорii УНР.

Но вместо разоружения "какой-то дружины" генерал объявляет нам приказ: мы должны ехать на пост Волынский и поступить там в распоряжение начальника участка. Мы удивлены. Нам объясняют задачу: с Белой Церкви наступают банды Петлюры; дружина Святополка-Мирского уже имела с ними бой, но неудачный; мы должны идти ей на помощь…

Уже поданы вагоны. Кто-то подходит, рассказывает, что дружину Святополка-Мирского разбили вдребезги, раненых не успели подобрать, петлюровцы идут "тучами". Рассказ еще больше понижает настроение. Все чувствуют обман, но та же самая "дисциплинированность" заставляет молчать… Садимся в темные вагоны, звенят штыки сцепившихся винтовок… Поезд едет к посту Волынскому. Остановились… Кто-то пошел на станцию доложить о прибытии…

Пришел поезд с офицерами дружины Святополка-Мирского. Они только что из боя под Мотовиловкой. Возмущенно рассказывают: "Пошли мы без разведки, нам говорили, что петлюровцев тут очень немного, банды какие-то… А мы налетели на их главные силы, на сечевиков… Почти в кольцо попали… Потери понесли страшные, раненых побросали… Сердюки с нами были – разбежались…"

Бой под Мотовиловкой обсуждается и комментируется под крепкую ругань начальства. Снова подымается возмущение, но та же дисциплинированность заставляет замолкать».

Гуль Р. Киевская эпопея (ноябрь-декабрь 1918 года) // 1918 год на Украине / Составление, научная редакция, предисловие и комментарии д.и.н. С. В. Волкова. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. – С. 198–199.

Попри невтiшний для захисникiв режиму П. Скоропадського результат, перебiльшенням буде вважати Мотовилiвський бiй вирiшальною подiею всього антигетьманського повстання. Вiн безпосередньо призвiв до початку боiв за Киiв. Однак поки в столицi Украiни перебували нiмецькi вiйська, продовжувала триматися i влада Гетьмана П. Скоропадського. Крiм того, гетьманськi вiйська в районi Борщагiвки й Святошина зупинили наступ вiйськ Директорii, який вiвся в основному силами Окремого загону сiчових стрiльцiв i Окремого Чорноморського коша, який надiйшов з Бердичева i контролював дiлянку залiзницi Киiв – Коростень. Невдалою виявилася i спроба повстання в самому Киевi, органiзована Украiнським вiйськово-революцiйним комiтетом. Протистояння переходило в затяжну стадiю, з приводу чого В. Винниченко не приховував свого незадоволення i навiть побоювань. До того ж, керiвника Директорii непокоiло зростання популярностi його колеги С. Петлюри. У щоденнику В. Винниченка з’явилися такi записи: «Цiлий тиждень уже стоiмо у Фастовi. Малося на думцi в день-два захопити Киiв» (23 листопада); «Найгiрше те, що рух цiлком несподiвано набрав окраску приватноi марки одноi-двох людей. С. В. Петлюра став льозунгом справи. Сьогоднi маси мають до нього симпатiю й довiр’я. А що буде, як симпатiя до особи перевернеться в антипатiю через якийсь невдачний вчинок цiеi особи?» (27 листопада).

Рiзноманiтнi, зокрема й найбiльш неймовiрнi чутки про С. Петлюру в той час почали поширюватися i в гетьманському Киевi. Деякi з них переповiв Євген Чикаленко на сторiнках свого щоденника: «Коли [бiльшовики] заволодiли Киевом, то скiлькох були розстрiляли пiд iменем Петлюри, що дало основу для легенди, що Петлюру "й куля не бере". Тепер розповiдають, що коли "буржуки з гетьманцями посадили Петлюру в тюрму, то вiн сидiв, аж поки не прийшла йому пора, а тодi стiни перед ним розвалились i вiн вийшов, i тепер всiх скликае до повстання" i люди озброюються чим попало i спiшать до "батька Петлюри" якого вже надiлили й велетенською фiзичною силою. А в дiйсностi Петлюра маленький, худенький, бiлявенький, з баб’ячим досить приемним, безусим лицем, тiльки голос у нього симпатичний i язик добре почеплений, як то кажуть. Теперiшнiй уряд i росiйська преса теж надiляють Петлюру якоюсь надзвичайною моральною силою i вважають його органiзатором повстання, тим часом, в дiйсностi, органiзатори тiльки скористувались його популярним iменем, душею ж повстання досi був Микита Шаповал, який вдохновив i Винниченка, але в останню рiшучу хвилину перелякався i десь заховався в Киевi» (принагiдно уточнимо: М. Шаповал пiсля початку антигетьманського повстання, за його ж словами, переховувався в однiеi украiнськоi родини на дачi у селищi Ворзель, що пiд Киевом).

Водночас, Гетьман П. Скоропадський в Киевi з кожним днем вiдчував, як буквально втрачае грунт пiд ногами, як стрiмко позбуваеться пiдтримки, як вужчае коло його прихильникiв: «Под давлением русских кругов, все делалося для умаления моей власти, и новый кабинет, т. е. некоторые члены его, совершенно не считали нужным бороться с этим, приходилось самому защищаться… С одной стороны, немцы вели неопределенную линию, все более и более клонящуюся к тому, что они согласны иметь дело с Директорией. Мне даже думалось, что они могут стать против меня. С другой стороны, Entente-a еще не высказывалась за меня, а многие русские говорили, что никогда и не выскажется. Украинцы были против меня за грамоту о федерации». Також П. Скоропадський був украй неприемно здивований тим, як чимало дiячiв, яких вiн вважав цiлком лояльними до своеi влади, миттево перейшли на бiк повсталих. Зокрема, вiн писав: «Появились прокламации за подписью Директории, куда входили Винниченко, Петлюра и Швец, тот же самый, который за несколько дней до этого как-то завтракал у меня и еще ранее этого встречал меня с приветственной речью при открытии университета… Неприятно поразило, что тот самый Балбачан, который только что был произведен в полковники за действительно хорошие действия против большевиков, теперь со своим полком восстал и захватил Харьков».

Дiйсно, Петро Болбочан тiльки-но 5 листопада був затверджений в ранзi полковника Армii Украiнськоi Держави за успiшне командування 2-м Запорiзьким пiшим полком на чернiгiвськiй прикордоннiй смузi. Але, налаштований проти панiвного режиму, вiн ще ранiше був залучений у пiдготовку антигетьманського повстання i навiть, як стверджував М. Шаповал, сам «запропонував довiрочно своi послуги». «Федеративна грамота» лише змiцнила його переконання у правотi своiх дiй – П. Болбочан стверджував, що боротися варто лише за «самостiйну демократичну Украiнську Республiку, а не за едину Росiю, якою б вона не була, монархiчна чи бiльшовицька». В нiч на 18 листопада вiн наказав роззброiти гетьманськi офiцерськi дружини в Харковi та проголосив у мiстi вiдновлення влади Украiнськоi Народноi Республiки. А вже 27 листопада пiсля бою вiйська П. Болбочана зайняли Полтаву.

В iнших регiонах ситуацiя складалася по-рiзному. Наприклад, 2-й Подiльський корпус Армii Украiнськоi Держави пiд командуванням генерального значкового Петра Єрошевича 18 листопада перейшов на бiк Директорii. На Чернiгiвщинi аналогiчно й одночасно вчинила 1-ша стрiлецько-козацька (Сiра) дивiзiя. На пiвднi Украiни антигетьманське повстання очолив колишнiй штабс-капiтан росiйськоi армii, украiнський есер Никифор Григор’ев. На деякий час йому вдалося опанувати Миколаевом, Херсоном i практично всiею Одесою (крiм приморськоi зони), однак невдовзi росiйськi бiлогвардiйцi за активноi пiдтримки вiйськ Антанти, якi висадилися у Пiвденнiй Пальмiрi, витiснили загони Н. Григор’ева з мiста. Та й Головний отаман республiканських вiйськ С. Петлюра наказав не вступати в бойовi дii проти антантiвських формувань, прагнучи уникнути прямого конфлiкту з краiнами цього вiйськово-полiтичного блоку.

В Житомирi волинський губернський староста Дмитро Андро, колишнiй дiйсний статський радник, органiзував завзятий опiр повстанцям, сформувавши загiн зi складу добровольцiв i старшин 1-го Волинського корпусу. Поступаючись в чисельностi противниковi, загiн Д. Андро зумiв прорватися залiзницею до Киева i взяти участь в оборонi столицi.

У 8-му Катеринославському корпусi, яким командував генеральний хорунжий Гнат Васильченко, стався розкол: лояльна до Украiни частина особового складу пiдтримала повстання Директорii, а проросiйськи налаштованi вiйськовi (понад 1000 осiб) вирушили на з’еднання з бiлогвардiйцями в Криму. Один iз учасникiв цих подiй згадував: «Как только гетманская власть рушилась, корпус во главе со штабом принял добровольческую ориентацию: везде запестрели трехцветные флаги, украинский язык (который и раньше не всегда применялся) как ветром сдуло, офицеры и солдаты надели погоны русской армии, в собрании на почетных местах появились портреты вождей Доброармии». Приблизно те саме писав i сотник С. Левченко, який служив у цьому корпусi, але пiдтримав Директорiю: «Коли намiтилось протигетьманське повстання, украiнський штаб 8-го Катеринославського корпусу зняв свою провiзоричну, правда, маску i iн корпоре з командиром корпусу i начальником штабу покотився до територii, яку займала добровольча армiя, що вiдразу по доконанiм переворотi посунулася в Украiну… Легко прорвавши лiнiю повстанцiв, що облягали Катеринослав, гетьманцi потягли туди, де для них давно було мiсце».

За 34 днi «Катеринославського походу», як охрестили його бiлогвардiйськi iсторiографи, було подолано понад 500 верст, проведено низку боiв проти так званих «петлюрiвцiв» i «махновцiв», причому частина взятих у полон повстанцiв приедналася до участi в походi. Зрештою, кадри колишнього 8-го корпусу Армii Украiнськоi Держави опинилися у складi денiкiнських Збройних Сил на Пiвднi Росii.

В самому ж Киевi пiд час антигетьманського повстання спалахнула справжня антиукраiнська вакханалiя русофiлiв. П. Скоропадський згадував: «С объявлением федерации русские круги повели резкую политику ко всему украинству… Положительно все русское население, не имея фактически никакой силы, как будто спелось ругать все украинское и всячески провоцировать, где только возможно. Я неоднократно некоторым влиятельным лицам указывал на всю ошибочность такого поведения, просил прекратить эти нападки, но ничего не помогало. Все они считали, что украинства вообще не существует, что это кучка лишь подкупленных немцами людей. Раз немцы ослабели, больше незачем считаться и с украинцами».

Намагаючись опанувати становище i зберегти владу, що вислизала з його рук, Гетьман 19 листопада видав наказ Армii Украiнськоi Держави та грамоту до хлiборобiв такого змiсту:

«Старшини, козаки й жовнiри.

Настав грiзний час, коли всi чеснi й люблячi свою Вiтчину люди повиннi грудьми стати на ii оборону.

Тепер немае мiсця нацiональним суперечкам i полiтичному розбрату.

Украiна й Росiя кличуть усiх нас на оборону iх полiтичного iснування й ми повиннi врятувати iх або вмерти зi славою.

Я – голова Держави Украiнськоi, прийняв на себе тяжкi обов’язки кермування лише за для того, щоб усi своi сили вiддати на працю гаряче улюбленiй Батькiвщинi.

Тепер, коли Росiя гине, розшматована страхiттями большевизму, коли большевизм цей загрожуе вже Украiнi, Ви мусите вiддати всi вашi сили на працю Батькiвщинi; Я закликаю вас усiх рятувати Украiну й тим самим рятувати Росiю.

На Украiнi знайшли собi мiсце кращi сили Росii, на Украiнi зберiгся державний лад – Я закликаю всiх до збереження й змiцнення державного ладу, бо в ньому запорука перемоги, а перемога Украiни буде i перемогою Росii.

До вас, козаки, звертаюсь Я з великим проханням – одверто борiться з большевизмом, пам’ятайте, що пiд гнiтом большевизму гинуть у Росii всi справжнi працiвники, що всяка, навiть мала власнiсть нищиться, що влада захоплюеться тими, котрим нiчого тратити й що через це повстання селян проти большевицькоi влади йдуть одно за другим.

Вимагаю вiд вас однодушно стати на оборону Украiни й тим дати менi можливiсть скорiше перевести закони про землю й закони про притягання широких народних кiл до упорядження держави.

У твердiй надii на помiч Божу й на Вашу вiрнiсть Батькiвщинi – Я не сумнiваюся в успiховi нашого святого й справедливого дiла».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 72.

«Громадяне-хлiбороби!

Для Вас i для всiеi Украiни настали тяжкi днi. Скоро прийдуть кращi часи i змiцниться правовий лад, задля встановлення якого Я працюю в повнiй згодi з кращими силами Мого народу. Але ж поки той час прийде, Ви повиннi напружити всi Вашi сили в помiч Менi. Користуючись тим, що почате Мною утворення власноi украiнськоi армii, яке вимагае великоi пiдготовчоi працi, ще не закiнчене, – по багатьох мiсцях нашоi землi темнi сили пiднiмають голови i несуть з собою заколот та знищення трудового народного багатства. Для успiшноi боротьби з цим злом, Ви повиннi стати твердою стiною, щоби об неi розбилися всi змагання ворогiв порядку. Ідучи на зустрiч висловленому Вами кiлька разiв бажанню утворити свою хлiборобську озброену силу на противагу розбишакам та большевикам, Я заклинаю Вас утворити iз свого кола вiддiли вiрних синiв Ваших, [якi] одержавши з мого наказу повне озброення, пiд керiвництвом обраних спiлками хлiборобiв досвiдчених i вiдданих рiдному краевi i Менi офiцерiв виявили б мiць в справi знищення ворогiв порядку i заспокоення села. Назвiть самi таких людей, яким Ви можете довiрити святе дiло оборони рiдних полiв i маетку Вашого, i нехай нiхто з названих Вами оборонцiв не завагаються виконати свiй обов’язок до кiнця, пам’ятаючи, що вiд цього залежить врятування всiх близьких йому i всього йому дорогого, i що зрада прийнятому обов’язковi – великий грiх перед Богом i ганьба перед батькiвщиною.

Гетьман всiеi Украiни Павло Скоропадський

Киiв, 19 листопаду 1918 р.»

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 73.

П. Скоропадський вважав, що потрiбно якнайдовше утриматися в Киевi, розраховуючи на допомогу з боку краiн Антанти. Вiн отримав вiдомостi про висадку французьких вiйськ в Одесi та вступ на територiю Украiни румунських вiйськ. Очiкувався i приiзд до Киева з Одеси французького вiце-консула Емiля Енно. Гетьман писав: «Все это меня убеждало, что я взял правильный путь удержаться во что бы то ни стало, а по прибытии представителя Entente-ы, если он с силой, то хорошо, если же он без силы, то хуже, но совершенно не безнадежно, так как немцы, и дипломаты, и офицеры "Оберкомандо", мне сами говорили и просили настаивать на приезде представителя Entente-ы, говоря, что если таковой приедет и в решительной форме заявит Немецким частям, что на них возлагается ответственность за прекращение беспорядка и междуусобной войны, немецкие части, боясь, чтобы в противном случае их не интернировали, были еще в достаточных силах для того, чтобы прекратить всякую попытку к свержению правительства». Хоча становище Гетьмана з кожним днем погiршувалося i нiмцi навiть запропонували йому вилетiти аеропланом до Одеси (всi наземнi шляхи було вiдрiзано), та вiн вирiшив, що треба залишатися в столицi зi своiм урядом i вiйськом.

Тим часом 24 листопада вiдповiдно до наказу Головного отамана С. Петлюри вiдбулося органiзацiйне оформлення повстанських вiйськ в Армiю Украiнськоi Народноi Республiки (назву «Украiнська Держава» Директорiя категорично не визнавала i не вживала). До складу Армii УНР одразу були зарахованi такi вiйськовi частини та з’еднання: Окремий загiн украiнських сiчових стрiльцiв, Чорноморський кiш, Украiнська Сiра дивiзiя, Запорiзький загiн, 1-й полк залiзничникiв, Студентський полк сiчових стрiльцiв, 2-й Украiнський корпус (колишнiй 2-й Подiльський корпус Украiнськоi Держави). Також згiдно з текстом наказу в лавах Армii УНР завбачливо було «зарезервовано» мiсця для всiх iнших частин, що переходять на бiк Директорii або утворюються в результатi мобiлiзацii, а також для кадрiв армiйських корпусiв Украiнськоi Держави, якi пiдтримують повстання. Наказом також визначалися основнi вимоги до добровольцiв, що вливалися до Армii УНР: визнання самостiйностi Украiнськоi Народноi Республiки та заборона залишати лави Армii протягом двох мiсяцiв. Останне рiшення С. Петлюри слiд визнати дуже недалекоглядним. Воно призвело до того, що через два мiсяцi чимало добровольцiв повернулися до мирного життя – якраз у той час, коли проти вiдновленоi УНР розгорталася нова агресiя бiльшовицькоi Росii.

Вже 26 листопада, в передчуттi швидкоi перемоги над Гетьманом, Директорiя ухвалила постанову нагородити в недалекому майбутньому всiх учасникiв облоги Киева «особливим орденом Республiки» (цi нагороди так нiколи й не були виготовленi), а в самому Киевi у «найкращому мiсцi» звести пам’ятник, «щоб уславити навiки пам’ять лицарiв, котрi полягли головами за славу вiтчизни… щод вiчно нагадувати наступним поколiнням про славнi подii народних лицарiв, якi життям i кров’ю своею заплатили за державну самостiйнiсть У.Н.Р. в боротьбi з самозваними узурпаторами та насильниками Украiни». Годi й казати, що через короткочаснiсть перебування Директорii у здобутому Киевi (середина грудня 1918-го – початок лютого 1919-го) такий монумент загиблим учасникам антигетьманського повстання встановити не встигли.

Тим часом наприкiнцi листопада трапилася подiя, яка вiдтермiнувала взяття Киева повстанцями. 25-го числа в районi села Бiлогородка (нинi Киево-Святошинського району Киiвськоi областi) нiмецькi вiйська випадково потрапили пiд артилерiйський обстрiл повстанцiв. Почався бiй, в якому обидвi сторони зазнали дошкульних втрат (Є. Чикаленко переповiдав, очевидно, перебiльшенi чутки, буцiмто до 1000 нiмецьких воякiв загинули або дiстали поранення). Бойовi дii продовжилися 26 i 27 листопада – нiмцi намагалися очистити вiд повстанцiв залiзницю на Фастiв i Козятин для безперешкодного руху своiх ешелонiв. 28 листопада сторони пiдписали договiр про перемир’я, за умовами якого Директорiя була змушена вiдвести своi вiйська вiд Киева.

«Договор о перемирии

Сегодня вечером представителями германского штаба, германского совета солдатских депутатов и представителями войск Петлюры заключен и подписан следующий договор о перемирии:

Нижеподписавшиеся, собравшись 28 ноября 1918 г. в главной германской квартире киевской группы войск, уполномоченные представители украинской республиканской директории, верховного командования и главного совета солдатских депутатов в Киеве постановили следующее:

1) Заключается предварительное перемирие в районе Киева.

2) Украинские республиканские войска отходят за линию, отмеченную красной чертой на прилагаемой карте, которая в двух экземплярах вручается уполномоченным. Очищение линии должно быть произведено до 6 час. вечера 29-го ноября. Военный материал может быть вывезен и позже. На остальных фронтах у Киева украинские республиканские войска остаются на расстоянии 20 километров от центра города.

3) Германские войска киевского гарнизона обязуются не переходить линии, обозначенной голубой чертой на прилагаемой карте.

4) Пленные, взятые до сих пор украинскими республиканскими и германскими войсками, будут немедленно обменены.

5) Германское военное командование побудит правительственные войска отойти к Киеву.

6) Только по выполнении этого соглашения на основе этих установленных принципов, в отношении которых уже достигнуто частичное соглашение, в главной германской квартире киевской группы войск будут вестись дальнейшие переговоры.

7) Германские войска на дальнейшее время принимают на себя защиту украинского населения в Киеве.

Договор подписали:

Полковник [Виктор] Осмоловский, доктор [Осип] Назарук, Линницкий.

Со стороны германцев: Ярош, Бронгсарт, фон-Шеллендорф, Бемэ. Представитель главного германского солдатского совета И. А. Ризенфельд».

Киевская Мысль. – К., 1918. – 29 ноября. – № 227.

Звiстка про пiдписання перемир’я на таких умовах мало не довела до розпачу В. Винниченка. Того самого дня вiн занотував у щоденнику: «Це такi умови, якi цiлком пiдрiзують республiку. Гетьман i його уряд лишаються, ми – бунтарi, приходить Антанта i пiддержуе iснуючий уряд, усмиряючи бунтарiв… Нiмцi проти нас. Надiй на успiх мало. З пiвдня наступають дончаки. З Румунii, з Чорного моря, от-от з’являться вiйська Антанти. З боку Галичини – поляки. Большевики з пiвночi чекають нашоi перемоги, щоб насунути й задушити нас… Можливо, цю справу захоплення влади в даний момент ми програли. 75 шансiв за поразку пiд Киевом, за безпорядочне тiкання нашого недисциплiнованого вiйська, за остаточне розбиття нас нiмцями i Антантою разом… Ще раз нiмецький проклятий багнет зiграе чорну ролю в долi нашоi нацii».

Та побоювання керiвника Директорii виявилися марними. Повстанцi з користю використали тимчасову паузу в бойових дiях для поповнення своiх сил новими загонами. Було розпочато мобiлiзацiю всiх громадян iз досвiдом вiйськовоi служби вiком вiд 20 до 35 рокiв (старшин – до 43 рокiв). Наказом Головного отамана С. Петлюри суворо заборонена усна i письмова агiтацiя проти Украiнськоi Народноi Республiки, ii соборностi, за введення на територiю Украiни iноземних вiйськ або за формування в Украiнi вiйськ для iнших краiн.

3 грудня було офiцiйно створено Осадний корпус пiд командуванням полковника Євгена Коновальця. До складу корпусу увiйшли 1-ша дивiзiя сiчових стрiльцiв, Чорноморська дивiзiя, Днiпровська дивiзiя (сформована з повстанцiв Киiвщини), 8-ма пiша дивiзiя, Фастiвська залога (3 куренi), Бiлоцеркiвська окрема бригада, Бiлоцеркiвська та Уманська резервнi бригади, 2-й Днiпровський резервний полк, Ходорiвський курiнь та деякi iншi вiйськовi частини – загалом до 50 тисяч багнетiв i 48 гармат. Щоправда, переважна частина цих вiйськ була радше великими повстанськими загонами з низьким рiвнем органiзацii, слабким озброенням та вiдчутною нестачею командного складу (напливу повстанцiв пiд знамена Директорii сприяли i поширенi чутки, буцiмто переможцi отримають дозвiл три днi грабувати Киiв). Штаб Осадного корпусу розташовувався у Фастовi. Фактично, корпусу пiдпорядкували всi вiйська Директорii, що були задiянi в облозi Киева та бойових дiях на територii Киiвськоi губернii.

Гетьманський уряд також намагався використати час iз користю та накопичити сили для оборони столицi. 5 грудня Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави ухвалила закон про мобiлiзацiю всього чоловiчого населення Киiвського мiського отаманства вiком вiд 19 до 29 рокiв, здатного носити зброю – причому й тих, хто ранiше проходив вiйськову службу, i тих, хто не проходив. Із цього приводу директор Украiнськоi телеграфiчноi агенцii Дмитро Донцов 7 грудня занотував у щоденнику: «Настрiй в мiстi чимраз бiльш трiвожний. Трудно ховатися. Мобiлiзацiя. Запровадили нiбито военнополевi суди. Росiйська преса вие з розпачу з приводу байдужости росiйського елементу на Украiнi, який не думае сповнити свiй "долг перед родiной". Справдi, мобiлiзацiя проходила дуже мляво, значноi кiлькостi охочих повоювати за Гетьмана не виявилося. Ба бiльше, як стверджував В. Кучабський, деякi кияни кидали справи, всiма правдами й неправдами намагалися вирватися з мiста i приеднатися до вiйськ Директорii. Основними захисниками Киева, як i ранiше, залишалися офiцерськi добровольчi дружини пiд загальним командуванням генерал-майора Льва Кiрпiчова. А вони станом на 6 грудня налiчували всього-на-всього 2396 багнетiв, 83 шаблi, 109 кулеметiв i 43 гармати (36 легких, 6 гаубиць i 1 важка).

12 грудня в Козятинi мiж представниками нiмецького командування i Директорii було укладено нову угоду. Нiмцi зобов’язувалися не втручатися в подii та залишатися в казармах, а Директорiя гарантувала iм можливiсть вiльного виiзду за межi Украiни. Одразу пiсля цього в нiч проти 13 грудня вiйська Директорii повели загальний наступ на Киiв, який вiвся як iз правого берега (через Жуляни, Бiлогородку i Пущу-Водицю), так i з лiвого (через Дарницю). Вдень 14 грудня повстанцi увiйшли до центру столицi. Гетьман П. Скоропадський залишив свою резиденцiю по вулицi Інститутськiй, коли вони вже наближалися до неi. Вiн знайшов тимчасовий прихисток у посла Османськоi iмперii Ахмеда Мухтар-бея Моллаогли в готелi «Паласт» на Бiбiковському бульварi (нинi це – п’ятизiрковий «Прем’ер Палац», бульвар Тараса Шевченка, 7/29). П. Скоропадський згадував: «Я сознавал, что все пропало. У меня была на душе тяжесть. Я думал, должен ли я все-таки отказаться от власти или не следует этого делать. На меня повлияла раздающаяся где-то вдали пулеметная трескотня, и я подумал… вероятно, есть честные люди, которые дерутся до тех пор, пока они не получат сведения, что они освобождены от своих обязанностей и от присяги, и написал тут же на месте свое отречение от власти».

«Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, гетман всея Украины, в течении семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилась. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Ныне в виду сложившихся условий, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь.

Павел Скоропадский

14 декабря 1918 года, город Киев».

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – С. 74.

Пiсля цього Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави пiд керiвництвом С. Гербеля ухвалила скласти з себе повноваження i передати владу Директорii. Своiм останнiм актом «в интересах охранения порядка и спокойствия в городе Киеве и защиты интересов граждан» вона також ухвалила вiдновити дiяльнiсть киiвськоi мiськоi думи i мiськоi управи, передавши iм управлiння мiстом i киiвським градоначальством.

До кiнця дня 14 грудня вiйська Директорii повнiстю опанували Киевом. Украiнська Держава Гетьмана Павла Скоропадського припинила свое iснування. На iсторичну арену вийшла вiдновлена Украiнська Народна Республiка.




Граф Федiр Келлер i спроба антиукраiнського перевороту росiйських шовiнiстiв


21 грудня в середмiстi Киева, поруч iз пам’ятником Богдановi Хмельницькому, за остаточно не з’ясованих обставин був застрелений генерал вiд кавалерii граф Федiр Келлер. За мiсяць до смертi вiн отримав практично необмеженi владнi повноваження в Украiнi.

У 1918 роцi Ф. Келлеру виповнився 61 рiк, i вiн вважався одним iз найвiдомiших военачальникiв колишньоi Росiйськоi iмперii. Подолавши за чотири десятилiття шлях iз «нижнiх чинiв» у повнi генерали, Ф. Келлер зажив особливоi популярностi пiд час Першоi свiтовоi вiйни, в якiй командував 10-ю кавалерiйською дивiзiею, а потiм 3-м кiнним корпусом. Понад два з половиною роки вiн воював у Галичинi, Буковинi й Румунii, здобув низку перемог над нiмецькими i австро-угорськими вiйськами, був удостоений високоi i досить рiдкiсноi нагороди – ордена Святого Георгiя 3-го ступеня (за Першу свiтову вiйну його отримали трохи бiльше 60 осiб).

За полiтичними уподобаннями Ф. Келлер – дарма що нiмець за походженням i лютеранин за вiросповiданням, – був адептом «единоi-недiлимоi» Росiйськоi iмперii та фанатичним монархiстом, вiрним династii. В березнi 1917 року вiн надiслав телеграму Миколi ІІ, благаючи не зрiкатися трону, а далi категорично вiдмовився присягати Тимчасовому урядовi. Через це його усунули вiд командування 3-м кiнним корпусом.

Із квiтня 1917-го Ф. Келлер мешкав у Харковi, перебуваючи в резервi чинiв Киiвського вiйськового округу. Активноi участi в громадсько-полiтичному життi не брав, але помалу гуртував навколо себе офiцерiв-монархiстiв. Звертався до Олександра Керенського з проханням дозволити супроводжувати родину Романових на заслання до Сибiру. Вiдповiдi, схоже, не отримав.

Влiтку 1918 року Ф. Келлер iздив на Кубань, але порозумiтися з лiдерами Бiлого руху не змiг. Полiтичнi погляди генералiв Михайла Алексеева i Антона Денiкiна вiн вважав занадто демократичними, а iхню програму непередвизначеностi державного устрою – згубною. «Народ ждет царя и пойдет за тем, кто обещает вернуть его», – переконував граф усiх знайомих.

Саме тому в жовтнi 1918-го Ф. Келлер погодився очолити антибiльшовицьку Пiвнiчну армiю, що формувалася на Псковщинi пiд гаслами вiдновлення монархiчноi Росii. В розмовi зi своiм однодумцем полковником Володимиром Кислiциним вiн заявив: «Мы с тобой через два месяца поднимем императорский штандарт над священным Кремлем».

12 листопада Ф. Келлер приiхав до Киева, плануючи набрати офiцерiв-монархiстiв для Пiвнiчноi армii, а потiм iз ними вирушити до Пскова. Та подii розгорталися блискавично: поразка Нiмеччини у свiтовiй вiйнi, федеративна грамота Гетьмана, повстання пiд проводом Директорii… Павло Скоропадський пiд тиском проросiйських кiл у своему оточеннi почав шукати харизматичного военачальника, якому можна було довiрити справу придушення повстання.

«Пiд рукою» якраз опинився генерал вiд кавалерii Федiр Келлер. За свiдченням П. Скоропадського, на кандидатурi Ф. Келлера наполягли новий керiвник уряду Сергiй Гербель i мiнiстр внутрiшнiх справ Ігор Кiстяковський. Сам же голова держави не став на чолi вiйськ, бо плекав надiю на мирне залагодження конфлiкту i точно бажав залишитися осторонь братовбивчоi вiйни.

18 листопада Павло Скоропадський i керуючий вiйськовим мiнiстерством Борис Щуцькой пiдписали наказ Армii Украiнськоi Держави ч. 253, яким «з огляду на надзвичайнi обставини» загальне командування всiма збройними силами на територii Украiни покладалося на генерала Ф. Келлера «на правах головнокомандуючого армiями фронта». Вся територiя держави оголошувалася театром военних дiй. Цивiльнi адмiнiстрацii мали пiдпорядковуватися Ф. Келлеру.

П. Скоропадський згадував: «Это был человек очень большой храбрости и решительности, крайний правый монархист… Я ему указал всю обстановку и просил его заниматься войсками, но не менять своими распоряжениями основы той внутренней политики, которой мы придерживались. Его правые убеждения, ненавистничество ко всему украинскому меня пугали. Я знал, что он горяч и что он поведет свою политику, а она до добра не поведет. Он мне обещал, и я успокоился».

А даремно. Найближчi днi продемонстрували iстинну вартiсть обiцянок графа Ф. Келлера. Отримавши колосальнi повноваження, вiн, – перефразовуючи сумнозвiсного мiнiстра Петра Валуева, – почав дiяти так, наче нiякоi Украiни «не было, нет и быть не может».

У вiдозвi до населення головнокомандувач одразу ж назвав Украiну частиною «великой нераздельной России». В одному з перших наказiв по Армii вiдверто заявив: «В настоящее время идет работа по воссозданию Единой России, к чему стремятся: Добровольческая, Донская, Южная, Северная и Астраханская армии, а ныне принимают участие и все вооруженные силы на территории Украины под моим начальством. На основании этого все работающие против единения России почитаются внутренними врагами, борьба с которыми для всех обязательна, а не желающие бороться будут предаваться военно-полевому суду, как за неисполнение моих приказов».

Стосовно ж Гетьмана i Ради мiнiстрiв генерал казав: «Они думают, что я буду слушать все их глупости. Раз я назначен, я сам буду распоряжаться, а не ожидать, что они мне позволят и с чем согласятся».

Пiд впливом Келлерових дiй Киевом покотилася хвиля справжньоi украiнофобськоi вакханалii. В столицi Украiнськоi Держави вiйськовi з росiйськими кокардами i шевронами вивiшували росiйськi триколори, нищили украiнську символiку, арештовували украiнських дiячiв. Декого просто вбивали – як-от студента Украiнського державного унiверситету Івана Іванова, який звернувся до них украiнською мовою.

Ф. Келлер створив, по сутi, альтернативний вищий орган державноi влади – «Раду оборони», до складу якоi увiйшли чимало колишнiх членiв чорносотенних органiзацiй та «Монархiчне Особливе полiтичне бюро» пiд орудою Федора Безака. Вiдновив чиннiсть статутiв росiйськоi iмператорськоi армii. Вiйськовослужбовцям дозволив носити одностроi царських часiв замiсть нових украiнських. Своi накази головнокомандувач демонстративно пiдписував, як «генерал вiд кавалерii», хоча такого чину в Армii Украiнськоi Держави не iснувало (вiдповiдником був ранг генерального бунчужного).

Ввечерi 18 листопада Ф. Келлер наказав реквiзувати примiщення по вулицi Пушкiнськiй, 1. Там розташовувався украiнський клуб, який за пiвроку до того урочисто вiдкривав сам Гетьман П. Скоропадський.

Письменник Борис Антоненко-Давидович згадував:

«Шовiнiстична офiцерня обернула бiблiотеку клубу на вiдходок, розбила погруддя Шевченка й Франка i загидила iх екскрементами. Про це повiдомила газета "Нова Рада", i гетьманський уряд, хоч-не-хоч, мусив створити громадську комiсiю для перевiрки опублiкованого факту.

Комiсiя у складi представникiв мiськоi думи, земства й гетьманського та росiйсько-добровольчого командування й [Сергiя] Єфремова як представника украiнського громадянства увiйшла в будинок украiнського нацiонального клубу, над ганком якого тепер звисав триколiрний прапор Росiйськоi iмперii. Оточена ворожими поглядами золотопогонних офiцерiв, котрi не потурбувались навiть навести сякий-такий лад у примiщеннi, комiсiя пройшла по кiмнатах клубу, заставлених офiцерськими лiжками, й нарештi вiдчинила дверi в бiблiотеку. Перед очима комiсii постало бридке видовище дикого вандалiзму: розiрванi й розкиданi по пiдлозi книжки, загидженi рештки розбитих погрудь Шевченка й Франка, а головне, – разючий сморiд вiд неприбраного людського калу.

– Да, здесь русский дух, здесь Русью пахнет, – сказав Єфремов, iронiчно повторюючи вiдомi пушкiнськi слова».

Антоненко-Давидович Б. Д. СВУ // Антоненко-Давидович Б. Д. Твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1999. – Т. 2 / Упорядкування та примiтки Л. С. Бойка. – С. 426–427.

Дуже скоро до П. Скоропадського почали надходити чутки, що навколо Ф. Келлера гуртуються вiйськовi, готовi здiйснити антигетьманський переворот. Члени Ради мiнiстрiв також неодноразово пошкодували, що вмовили Гетьмана призначити такого головнокомандувача. Ігор Кiстяковський в розпачi скаржився своему старшому братовi Богдану – мовляв, «тепер Келлер нi вi що не ставить i його, i Гетьмана, i безперечно, коли лiквiдуе справу повстання, то скине Гетьмана i його, Кiстякiвського». В Киевi, за свiдченням Євгена Чикаленка, всi вже називали Ф. Келлера «диктатором». Деякi сучаснi автори стверджують, що генерал в ультимативнiй формi вимагав вiд П. Скоропадського передати йому всю повноту влади, але сам лiдер Украiнськоi Держави у спогадах про це не обмовився жодним словом.

26 листопада вийшов наказ Гетьмана про звiльнення Ф. Келлера з посади головнокомандувача i призначення замiсть нього генерал-лейтенанта князя Олександра Долгорукова. П. Скоропадського поеднувало з О. Долгоруковим давне знайомство, тож вiн сподiвався, що з князем буде простiше домовитися.

Дещо дивно, але Ф. Келлер пiшов iз посади без особливих заперечень. Вiн i далi демонстрував неспроможнiсть до будь-якого конструктивного дiалогу з украiнською владою, наполягаючи: «Могу приложить свои силы и положить свою голову только для создания великой, нераздельной, единой России, а не за отделение от России федеративного государства».

Попри все, Рада мiнiстрiв пiд керiвництвом Сергiя Гербеля задовольнила клопотання Ф. Келлера, асигнувавши для потреб його Пiвнiчноi армii 3 мiльйони карбованцiв. Щоправда, «на руки» граф отримав тiльки 700 тисяч, i всього за день до краху Гетьманату.

Пiсля вступу до Киева вiйськ Директорii Украiнськоi Народноi Республiки Ф. Келлер опинився пiд арештом у Михайлiвському Золотоверхому монастирi. В цей час генерал вiв щоденник, згодом опублiкований в книзi спогадiв князя Павла Бермондт-Авалова «В борьбе с большевизмом» (Глюкштадт; Гамбург, 1925). До речi, з його сторiнок можна дiзнатися, що росiйський шовiнiст i монархiст Федiр Келлер iз повагою ставився до украiнського республiканця i соцiалiста Симона Петлюри. Як до опонента – але з повагою: «Я слышал, что сам Петлюра очень порядочный и честный человек, но истинно убежденный республиканец, что не мешало человеку других убеждений, хотя бы и монархических, его уважать. Мне казалось всегда отвратительным и достойным презрения, когда люди для личного блага, наживы или личной безопасности готовы менять свои убеждения, а таких людей теперь громадное большинство, если же человек заблуждается, искренно и крепко верит в свою правоту, и в своих поступках не виляет, то такого человека можно стараться переубедить, можно жалеть, но не уважать его нельзя».

Натомiсть, до колишнього росiйського генерала i Гетьмана Украiни Павла Скоропадського Ф. Келлер ставився з неприхованим презирством i зневагою: «Защищать-же этого "самостийника" мне совсем не улыбалось… Какую грязную, предательскую игру сыграл во всем этом деле Скоропадский. Когда я давно уверял всех, что Скоропадский просто честолюбец, многие мне не верили старались меня убедить, что он пожертвовал собою для спасения России и только притворяется украинцем, а мечтает о монархии. На самом же деле Скоропадский говорил одно монархистам, другое украинцам и действовал как предатель, преклоняясь и лебезя перед немцами, а последнее время перед союзниками и заискивая даже у какого-то французского жида Энно, никем не уполномоченного. Скоропадскому не дорога была ни Великороссия, ни Малороссия, ни русский народ, ни Государь, ему была нужна только Украйна для удержания своего положения и он видел себя уже с Украинской короной на голове в полной независимости от России, на положении, как он в минуту откровенности признавался, королевства Саксонии. Его двуличная политика привела к тому, что ему не верят и презирают его и русские, и украинцы, и немцы, и союзники. В последнюю минуту он бежал постыдно и подло, бросив на произвол судьбы тех офицеров, дружины которых он насильно заставил втянуться в бой для спасения только себя, он не позаботился даже о том, чтобы спасти их часть, дав им возможность выйти из города с оружием в руках и обеспечив их отъезд хотя бы на Дон. Все убитые и раненые в ненужном братоубийстве лежат на его совести, а ему горя мало – лишь бы была цела его шкура».

Вночi проти 21 грудня 1918 року Федора Келлера з двома ад’ютантами – полковником Андрiем Пантелеевим i штабс-ротмiстром Миколою Івановим – пiд конвоем вивели з Михайлiвського монастиря. За однiею версiю, iх планували перевести до Лук’янiвськоi в’язницi. За iншою – в готель «Версаль» по вулицi Великiй Пiдвальнiй (зараз Ярославiв Вал), 10, де ранiше мiстився Осiбний вiддiл (розвiдка i контррозвiдка) при власному Штабi Гетьмана. До мiсця призначення заарештованi не дiсталися – на Софiйськiй площi бiля монумента Богдановi Хмельницькому iх було вбито.

Офiцiйно оголосили, що заарештованi здiйснили спробу втечi, тож вартовим довелося вiдкрити вогонь на ураження. Але i прихильники, i навiть деякi вороги Ф. Келлера вважали, що то була банальна позасудова розправа. Подейкували – причиною стали тi самi 700 тисяч. Принаймнi, Євген Чикаленко занотував у щоденнику 9 сiчня 1919 року: «Застрелили i гр[афа] Келлера, переводячи в тюрму, i забрали у його, кажуть, 700 тисяч руб. Якби у його не було грошей, то його судили б вiйськовим судом i, певне, розстрiляли б, але це не зробило б такого жахливого вражiння, як тепер».

Федора Келлера поховали на цвинтарi Покровського жiночого монастиря. На початку 1930-х бiльшовики, шукаючи нагороди i коштовностi, вiдкопали його тлiн. У наш час могила генерала вважаеться втраченою.




Вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Першi кроки Директорii при владi


26 грудня Директорiя оприлюднила декларацiю – програмний документ конституцiйного характеру, в якому були викладенi основнi засади полiтичного режиму вiдновленоi УНР.

Щоправда, не для всiх участь в зустрiчi Директорii минула щасливо. Наприклад, голова еврейськоi громади Киева i колишнiй член Украiнськоi Центральноi Ради Наум Сиркiн, який виступав iз привiтальною промовою, дiстав запалення легень i помер через шiсть днiв.

Вiдносно легка перемога над гетьманським режимом створила надмiрну ейфорiю серед членiв самоi Директорii та iхнiх прихильникiв. В’iзд Директорii до Киева вiдбувся лише 19 грудня, причому здiйснили його з особливою урочистiстю. Достатньо сказати, що для органiзацii зустрiчi «Високоi Директорii» було створено спецiальний комiтет на чолi з Олександром Салiковським – головним редактором щоденноi газети «Трибуна», одним iз лiдерiв Украiнськоi партii соцiалiстiв-федералiстiв. Приiзд В. Винниченка та його колег порiвнювали зi вступом Гетьмана Богдана Хмельницького до Киева в 1648 роцi пiд час розгортання визвольноi вiйни украiнського народу. Центром святкувань стала Софiйська площа, де вiдбувся вiйськовий парад – традицiйний захiд для всiх полiтичних режимiв, пiд контролем яких опинявся Киiв у 1917–1921 роках. Присутнiм був й iноземний дипломатичний корпус.








Протягом перших десяти днiв пiсля повалення Гетьманату, формальну роль тимчасового уряду Украiни виконувала Рада комiсарiв на чолi з Володимиром Чехiвським. Їi призначив Украiнський вiйськовий революцiйний комiтет, створений ще в листопадi для органiзацii повстання в самому Киевi. Першi засiдання Ради комiсарiв вiдбувалися спiльно з революцiйним комiтетом. В. Чехiвський одразу ж заявив, що «Революцiйний комiтет з часу повстання був весь час в контактi з Директорiею, посилав iй постiйно iнформацii про стан у Киевi та отримував од Директорii iнструкцii. Серед вказiвок Директорii маеться й така, аби Революцiйний комiтет вжив вiдповiднi пiсля знищення гетьманськоi влади заходи до менту приходу Директорii: охоронити державне майно, та сприяти нормальному ходовi життя у столицi». Проте реальна влада в тi днi перебувала не в руках В. Чехiвського i його колег, а в Осадного корпусу i його командира полковника Євгена Коновальця. Причому, згiдно з щоденником Дмитра Донцова, дуже скоро Є. Коновалець почав обговорювати з ним можливiсть здiйснення вiйськового перевороту, аби запобiгти занадто лiвiй полiтицi Директорii.








Необхiдно вiдзначити також i намагання Украiнського нацiонального союзу здобути вплив на Директорiю та перехопити до своiх рук кермо влади в державi. Втiм, цi спроби виявилися марними. Адже мета, заради якоi iснував УНС, перестала iснувати разом iз гетьманським режимом. Тим не менш, 23 грудня на своему засiданнi УНС, керiвництво в якому перейшло вiд Володимира Винниченка до Микити Шаповала, поставив питання про право контролю над Директорiею та iншими владними iнституцiями Украiнськоi Народноi Республiки. Але Директорiя навiть не звернула увагу на цю вимогу, адже була заслiплена швидкою перемогою i не збиралася одразу поступатися владою. Тож мiсiя Украiнського нацiонального союзу звелася до органiзацii урочистоi зустрiчi Директорii в Киевi, участi у формуваннi складу Ради народних мiнiстрiв i в обговореннi Декларацii Директорii вiд 26 грудня. Лiдер УНС М. Шаповал отримав в урядi посаду народного мiнiстра земельних справ. Пiсля цього Украiнський нацiональний союз остаточно зiйшов з iсторичноi арени.

24 грудня Директорiя сформувала повноцiнний уряд – вiдновлену Раду народних мiнiстрiв УНР. До ii складу увiйшли представники всiх полiтичних партiй, що належали до Украiнського нацiонального союзу. Прем’ер-мiнiстром i мiнiстром закордонних справ став усе той же В. Чехiвський, про якого Євген Чикаленко того самого дня склав таку характеристику: «Духовний академiк по освiтi, людина дуже гарного, навiть iмпозантного зверхнього вигляду, дуже хороший оратор i органiзатор молодi, але тупий i прямолiнiйний, недалекий, есдек, правда, безумовно чесний».

26 грудня Директорiя УНР оприлюднила свiй програмний документ.

«Декларацiя Директорii Украiнськоi Народноi Республiки

Героiчним поривом украiнського озброеного трудового народу зметено з лиця землi украiнськоi руйнуюче помiщицько-монархiчне панування – гетьманщину.

Украiну вичищено вiд карних експедицiй, старост, жандармiв та iнших злочинних iнституцiй пануючих класiв. Вiдновлено нацiонально-персональну автономiю, що забезпечуе право кожноi нацii на вiльне життя.

Цензовi думи та земства, наставленi гетьманським урядом, скасовано i вiдновлено демократичнi, вибранi всенародним голосуванням органи мiсцевого самоврядування.

До повного вирiшення земельноi реформи Директорiя Украiнськоi Народноi Республiки оголосила, що всi дрiбнi селянськi господарства i всi трудовi господарства залишаються в користуваннi попереднiх iх власникiв непорушними, а решта земель переходить у користування безземельних i малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пiшов у вiйсько Республiки для боротьби з гетьманом. Верховне порядкування цiею землею належить Директорii Украiнськоi Народноi Республiки. Ця постанова стосуеться також до монастирських, церковних i казенних земель. Для переведення реформи органiзовано народнi земельнi управи.

По "Наказу № 1 Директорii – селянам" робляться описи контрибуцiй, взятих помiщиками з селян, для повернення iх покривдженим.

Так само ведуться слiдства по всiй Украiнi з приводу тих зловживань i злочинств, якi було учинено над селянством помiщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорiя одмiнила всi закони й постанови гетьманського уряду в сферi робiтничоi полiтики. Вiдновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колективнi договори, право коалiцiй i страйкiв, а також всю повноту прав робiтничих фабричних комiтетiв.

У всiх iнших галузях життя Директорiя так само одмiнила всi закони й постанови гетьманського уряду, направленi проти iнтересiв трудящих клас i шкiдливих для всього громадянства.

Уповноважена силою i волею трудящих клас Украiни верховна влада Украiнськоi Народноi Республiки Директорiя цими заходами довершила перший акт соцiального та нацiонально-полiтичного визволення украiнського народу. Слiдуючим етапом нашоi революцii е творення нових, справедливих, здорових i вiдповiдних до реального вiдношення сил у державi, соцiальних i полiтичних форм.

Директорiя е тимчасова верховна влада революцiйного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управлiння державою вiд першого джерела революцiйного права – трудящого народу, Директорiя передасть своi повноваження тому ж самому народовi.

Але Директорiя вважае, що право управлiння й порядкування краем повинно належати тiльки тим класам, якi суть основою громадського життя, якi творять матерiальнi та духовнi цiнностi, якi кров’ю й життям своiх членiв вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Украiнськiй Народнiй Республiцi повинна належати лише класам працюючим – робiтництву й селянству. Тим класам, що здобули цю владу своею кров’ю.

Так званi "пануючi класи", класи земельноi i промисловоi буржуазii за сiм мiсяцiв цiлковитого, нiчим не обмеженого свого панування на Украiнi, доказали свою цiлковиту нездатнiсть i надзвичайну шкiдливiсть для всього в управлiнню державою. Маючи всi матерiальнi, фiзичнi i духовi засоби, маючи повну волю для органiзацii економiчного i полiтичного життя, цi класи внесли тiльки дезорганiзацiю й руiну в край. Дбаючи тiльки про своi вузькокласовi егоiстичнi iнтереси, цi класи вели воiстину грабiжницьку полiтику в краю. Ними розграбовано, розкрадено й роздано в чужi iмперiалiстичнi руки значну частину державно-народного майна. Дбаючи тiльки про накоплювання капiталiв у приватних руках, цi люде довели промисловiсть до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану. Розцвiт спекуляцii за панування цих правителiв дiйшов до нечуваних розмiрiв. Поводячись як у завойованiй краiнi, великовласники правили методом безоглядного терору й насильства. Закопування живцем у землю, вирiзування шматкiв живоi шкiри, випiкання очей так званими "помiщицькими карателями" були цiлком нормальними способами управлiння народом.

Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали нацiональнi права i здобутки нашого народу, ганьбили гiднiсть його державностi, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудованi державнi форми.

З боку революцiйного правительства, поставленого народом, що в гнiвi й муках повстав проти цих гнобителiв, було би злочинством супроти всього краю пiсля всього цього допустити цi класи до участi в правлiннi краiною.

Отже, Директорiя заявляе:

Класи нетрудовi, експлуататорськi, якi живляться й розкошують з працi клас трудових, класи, якi нищили край, руйнували господарства й одзначили свое правлiння жорстокостями й реакцiею, не мають права голосу в порядкуванню державою. Директорiя передасть своi права й уповноваження лише трудовому народовi самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки.

Директорiя пропонуе:

1. Трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорii та встало зi зброею в руках до бою з панством, по всiй Украiнi з’iхатись у губернii i вибрати своiх делегатiв на Конгрес Трудового Народу Украiни. Тi делегати будуть представляти там волю як того озброеного селянства, що тепер тимчасово е у вiйську, так i тих, що мирною працею дома допомагають творити державний лад та порядок.

2. Мiському робiтництву вибрати вiд фабрик, майстерень, заводiв, контор та iнших установ людськоi працi своiх делегатiв на Конгрес Трудового Народу Украiни. Частина робiтництва неукраiнськоi нацiональностi пiд час боротьби украiнського народу з бувшим гетьманом ставилась до цiеi боротьби не з повною активнiстю, а частина нейтрально. Директорiя гадае, що в боротьбi за визволення всiх працюючих неукраiнське робiтництво забуде свою нацiональну нетерпимiсть i щиро та дружно прилучиться до всього трудового народу Украiни.

2. Трудовiй iнтелiгенцii, що безпосередньо працюе для трудового народу, себто: робiтникам на полi народноi освiти, лiкарським помiшникам, народним кооперативам, служачим у конторах та iнших установах так само вибрати своiх представникiв на Конгрес Трудового Народу Украiни.

Мiсце й час одкритя працi Конгресу, а також норми виборiв до нього Директорiя оповiщае окремою iнструкцiею.

Конгрес Трудового Народу Украiни матиме всi верховнi права i повновласть рiшати всi питання соцiального, економiчного та полiтичного життя Республiки. Конгрес Трудового Народу Украiни, яко революцiйне представництво органiзованих працюючих мас, скликаеться не по удосконаленiй формулi виборiв, якоi додержати зараз неможливо. Надалi, коли настане мирне життя, вiн мае бути замiнений представництвом працюючих мас, обраним по удосконаленiй системi виборiв, себто Установчими Зборами. Конгрес Трудового Народу Украiни мае вирiшити форми влади як на мiсцях, так i в центрi. До цього вирiшення Директорiя вважатиме всякi спроби захвату влади, якими-будь групами насильством над волею трудового украiнського народу i тому буде рiшучо припиняти всякi такi самовiльнi виступи.

До Конгресу Директорiя верховною властю своею насамперед поверне селянству тi контрибуцii, якi було зiбрано з нього помiщиками.

Рятуючи державу вiд дальшого господарського та промислового занепаду, розграбування та безоглядноi експлуатацii робiтництва i всього населення, Директорiя поставить на фабриках, заводах та iнших промислових установах державний робiтничий контроль i пильно дбатиме, щоб промисловiсть набрала здорового, корисного для народу життя.

Всi зусилля своi Директорiя направить на таку органiзацiю народного господарства, яка вiдповiдала б сучасному переходовому моментовi, коли нищиться старий капiталiстичний свiт i на його руiнах сходять паростки нового всесвiтнього ладу, який не знатиме нiякого гнiту i визиску. Директорiя вважае своiм обов’язком взяти пiд керування Украiнськоi Народноi Республiки головнi галузi украiнськоi промисловостi й направити господарство в них в iнтересах працюючих клас i всього громадянства, а не малоi групи класи великовласникiв. Всi форми спекуляцii Директорiя нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами вiйськового часу: Для цього по всiй Украiнi будуть органiзованi "Комiсii боротьби з спекуляцiею". Так само Директорiя пильно дбатиме, щоб негайно трудовi маси були задоволенi предметами першоi необхiдностi (шкури, мануфактури, залiзних виробiв та iншого краму, а також продуктiв споживи).

Стаючи твердо i непохитно на шлях соцiальних основних реформ, Директорiя вважае необхiдним пiдкреслити, що вживатиме всiх заходiв, щоб уникнути анархiчних, неорганiзованих i несистематичних форм цiеi перебудови. Директорiя вважатиме своiм обов’язком погоджувати цi великi завдання з соцiально-iсторичними i мiжнародними умовами, в яких у даний момент перебувае Украiна, а також з тими кращими формами соцiальних реформ, яких досягатиме свiтова, особливо захiдноевропейська трудова демократiя.

В сферi мiжнародних вiдносин Директорiя стоiть на грунтi цiлковитого нейтралiтету i бажання мирного спiвжиття з народами всiх держав. Ставлячи перед собою великi та складнi завдання, Директорiя хотiла би всi здоровi трудовi сили свого народу вжити не на криваву боротьбу з сусiдами, а на утворення нового життя в краю та заведення порядку й ладу, так бажаного всiм працюючим.

Так само у внутрiшнiх вiдносинах Республiки Директорiя ставить собi метою нацiональну злагоду i дружне поеднання трудовоi демократii всiх нацiй, що заселяють украiнську землю.

Директорiя щиро вiрить, що спiльними силами всiх працюючих трудовий народ Украiни без жорстоких, кривавих i непотрiбних форм боротьби досягне своеi мети. Отже, класам нетрудовим треба розумно i чесно признати всю шкiдливiсть i несправедливiсть iхнього бувшого панування i раз на все примиритись з тим, що право рiшати долю бiльшостi народу повинно належати тiй самiй бiльшостi, себто класам трудовим. Трудову iнтелiгенцiю Директорiя закликае рiшучо стати на бiк працюючих клас i в iнтересах творення нового справедливого життя для всього народу прикласти своiх сил, знання i науки для найкращого направлення будiвничого соцiального процесу. Соцiалiстичнi партii та групи всiх соцiалiстичних напрямiв i всiх нацiональностей Директорiя кличе поставитися з повним розумiнням важностi моменту i всi своi сили направити на правильну та достойну трудового народу органiзацiю волi його, на органiзацiю порядку й ладу по всiй землi Трудовоi Республiки.

Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач правительству Украiнськоi Народноi Республiки – Радi Народних Мiнiстрiв, Директорiя вiрить, що весь трудовий народ Украiни щиро допоможе своему правительству в цiй важнiй, вiдповiдальнiй роботi.

Голова Директорii УНР В. Винниченко

Члени Директорii: [С.] Петлюра

[Ф.] Швець

[О.]Андрiевський

[А.]Макаренко»

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. – Том 2 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Видавництво iменi Олени Телiги, 2006. – С. 391–394.

В основу цiеi декларацii вiд 26 грудня 1918 року було покладено так званий трудовий принцип, за яким «нетрудовi» класи усувалися вiд участi в управлiннi державою. Директорiя позицiонувала себе тимчасовою верховною владою революцiйного часу. Найближчим часом планувалося скликати Трудовий конгрес Украiни (вiн дiятиме 23–28 сiчня 1919 року), але також як революцiйне представництво трудових мас. І тiльки з настанням мирних часiв Директорiя збиралася провести всенароднi демократичнi вибори до Установчих Зборiв, якi мали остаточно уконституювати Украiнську Народну Республiку.

Прагнучи здобути мiжнародне визнання своеi влади, насамперед збоку краiн переможноi Антанти, та вберегти Украiну вiд зовнiшньоi агресii, 28 грудня Директорiя поширила звернення до iнших краiн. Характерно, що в текстi документу мiстилося посилання на право нацiй на самовизначення згiдно з «14 пунктами» Президента США Вудро Вiльсона.

«До народiв всього свiту та iх правительств.

Коли вiйна оддала зброю в руки народiв i вiйсько стало народним, стара державна влада Росii не могла встояти й упала пiд ударами революцii. Визволилась i Украiна вiд вiкового гнiту Росiйськоi держави. Всенародною творчою роботою складено було на Украiнi незалежний демократичний державний лад з Центральною Радою, революцiйним парламентом на чолi. Та молодi парости демократичноi державностi на Украiнi було затоплено навалою безладдя, що насувалось на Украiну з Московщини й з розпадавшогося фронту, в значнiй мiрi зусиллям агентiв германського iмперiалiзму, якi намагались вибити молоду державу з кола своiх супротивникiв. Безладдям скористувались поводарi германського iмперiалiзму: силою багнетiв примусивши розiйтись Центральну Раду, пригнобивши украiнську демократiю, вони оддали владу на Украiнi в руки росiйського панства на чолi з росiйським генералом [П.]Скоропадським, який фальшиво прикривався демократичною iдеею державноi самостiйностi Украiни. Запанував над народами Украiни важкий гнiт росiйського панства. Карнi експедицii катували селянство, робiтники страждали по тюрмам та лагерам германським. Пiд ударами держав Згоди упав германський iмперiалiзм, ослабла сила його й на Украiнi. Одночасно однодушне повстав украiнський народ з зброею в руках од краю до краю. За мiсяць з 15 листопаду до 15 грудня повстання обняло всю Украiну, i русько-гетьманська влада згинула. Волею народу Украiна знов стала вiльною незалежною демократичною народною республiкою на чолi з Директорiею.

Вiтаючи мiжнароднi визвольнi сили, що допомогли знищенню германського iмперiалiстичного гнiту на Украiнi Директорiя вiд iменi Народноi Республiки Украiни приносить братнiй привiт всiм народам свiту i iх урядам i бажае жити в добрiй, дружнiй згодi з ними. Всi мiжнароднi зобов’язання, всi вимоги мiжнародного права являються обов’язковими для Украiни i спадщина бувшоi Росii в мiжнародних стосунках пропорцiйно силам Украiни переходить до останньоi.

В мент свого визволення украiнський народ, керуючись високими iдеалами всесвiтнього братства народiв, щиро бажаючи миру та розцвiту всiм нацiям, прямуючи до дружби та приязнi зо всiма своiми близькими та далекими сусiдами, спираючись на принципи самоозначення народiв, висловленi Президентом великоi Американськоi Республiки [В.]Вiльсоном, звертаеться до народiв всього свiту та до iх Високих правительств з братським щирим привiтом i закликом до пiдтримання добросусiдських, дружнiх, приязних зносин з украiнським народом, Украiнською Народною Республiкою.

Директорiя i правительство Украiнськоi Народноi Республiки тiшаться надiею, що цей заклик знайде спiвчуття у правительств народiв всього свiту, що привiт украiнського народу буде прийнятий усiма народами i дружнi, добросусiдськi, братерськi зносини скоро будуть зав’язанi мiж всiма державами та Украiнською Народною Республiкою, яка вже готова i зараз вiдповiдно прийняти представникiв iнших правительств i натомiсть послати своiх.

У столицi Украiнськоi Народноi Республiки

м. Киевi, 1918 року.

Директорiя Украiнськоi Народноi Республiки:

Голова Директорii: В. Винниченко [власноручний пiдпис]

Члени: [С.] Петлюра, Ф. Швець,

[О.] Андрiевський,

А. Макаренко [власноручнi пiдписи]

[Печатка]

Голова Ради Мiнiстрiв i мiнiстр

закордонних справ В. Чеховський [власноручний пiдпис]».

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. i матерiали. У 2-х томах, 3-х частинах. – Том 2 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Видавництво iменi Олени Телiги, 2006. – С. 398–399.

Ще одним важливим напрямком дiяльностi Директорii стала спроба органiзувати показовий судовий процес над провiдними дiячами поваленого гетьманського режиму.

Одразу зазначимо, що не всiм iз них вдалося пережити змiну влади в Украiнi. Найпершим загинув мiнiстр iсповiдань та ексгубернатор Бессарабii Михайло Воронович, якого наприкiнцi листопада 1918-го вiдрядили до Ясс налагоджувати контакти з представниками Антанти. Обставини його смертi змалював мiнiстр юстицii Украiнськоi Держави Вiктор Рейнбот: «В Жмеринке, расположенной среди фронта Петлюры, в купе вагона, в котором ехал под чужой фамилией М. М. Воронович с каким-то германским офицером, вышедшим на перрон, внезапно ворвался вооруженный дозор петлюровских казаков. Воронович был ими схвачен и вытащен в буквальном смысле слова на железнодорожные пути, где затем связанным был брошен в станционный магазин. Через несколько часов, после обыска и допроса, сопровождавшегося издевательствами и пытками, Воронович по распоряжению штаба Петлюры был расстрелян. Раздетое догола тело убитого было брошено в наскоро вырытую яму и засыпано угольным шлаком. Можно подозревать, что продал Вороновича герм[анский] офицер».

Щоправда, за повiдомленням киiвськоi газети «Вiдродження» (число 215 вiд 20 грудня 1918-го), повстанцi заарештували М. Вороновича не у Жмеринцi, а у Фастовi. Вiйськово-польовий суд засудив його до смертi, але вирок буцiмто не виконали. Та схоже, М. Вороновича все-таки стратили, оскiльки жодних свiдчень про його життя пiсля 1918 року досi не знайдено.








Трагiчно склалася й доля Миколи Сахна-Устимовича, який був першим керiвником (отаманом) Ради мiнiстрiв Украiнськоi Держави з 29 до 30 квiтня 1918-го, а далi очолював вiддiл конярства мiнiстерства земельних справ. У груднi 1918-го або на початку сiчня 1919-го його вбили в Дарницi. За даними Євгена Чикаленка, М. Сахно-Устимович «поiхав на Полтавщину за кiньми, а може й для переговорiв з Болбочаном… попав в руки отамановi 2-оi Днiпровськоi дивiзii, який, одiбравши у нього 1,5 мiльйона грошей, розстрiляв його». За словами ж Олександра Шульгина, «десь над Днiпром банда повстанцiв захопила його, пограбувала i живим пустила пiд лiд».

Пiсля вступу вiйськ Директорii УНР до Киева в серединi грудня 1918-го були заарештованi: останнiй голова Ради мiнiстрiв Украiнськоi Держави Сергiй Гербель, мiнiстр фiнансiв Антон Ржепецький, юстицii – Вiктор Рейнбот, освiти – Володимир Науменко, голова Малоi Ради мiнiстрiв i товариш мiнiстра продовольства Микола Гаврилов, товариш мiнiстра внутрiшнiх справ Сергiй Варун-Секрет i член правлiння Киiвського обласного Союзу земельних власникiв, учасник тимчасовоi юридичноi комiсii при мiнiстерствi внутрiшнiх справ Георгiй Ненарокомов. Але бiльшостi високопосадовцiв Гетьманату вдалося уникнути арешту, переховуючись у Киевi або виiхавши з мiста.

Затримання вищезазначених урядовцiв вiдбулося за рiзних обставин. Наприклад, С. Гербеля заарештували вдень 15 грудня на його приватному помешканнi. М. Гаврилова взяли пiд варту в мiнiстерствi продовольства, куди його викликали для передання справ новому мiнiстру Борису Мартосу. А. Ржепецький чотири днi переховувався, а потiм сам прийшов до киiвського мiського голови Євгена Рябцова i заявив, що добровiльно здаеться властям УНР.

В першi днi вiдновленоi Украiнськоi Народноi Республiки засоби масовоi iнформацii ряснiли заголовками про «злочинних попередникiв». Так, уже 17 грудня киiвська газета «Нова Рада» оприлюднила статтю з промовистою назвою «Пiд суд!», в якiй безапеляцiйно стверджувалося: «Гетьманський уряд являеться групою злочинцiв перед карним законом. Сiм з половиною мiсяцiв правили Украiною не тiльки узурпатори влади, не тiльки реакцiонери, але й самi справжнi шантажисти, злодii та насильники. Злодiй сидiв на злодiю, i шантажист допомагав насильниковi… Днем всенародного трiумфу демократii буде прилюдний суд над злочинцями».

Інше столичне видання, «Вiдродження», опублiкувало серiю матерiалiв пiд назвою «Гетьманська камарiлья», де викривалася «антиукраiнська» дiяльнiсть попереднього уряду. В однiй з таких замiток дiячiв поваленого режиму охрестили «гетьманськими рептилiями». А 24 грудня на шпальтах видання з’явився фейлетон «Фамилiологiя», в якому прiзвища кожного з провiдних полiтикiв Гетьманату супроводжувалися уiдливими коментарями. Наведемо фрагменти цього твору:

«Скоропадський. – Генер[ал] Скоропадський напевно не забобонна людина, бо як би вiн був такою, то не домагався б булави, вважаючи на свое призвiще, яке складаеться з пророчих слiв "скоро" й "падати".

Лизогуб. – Загадкове це призвiще! Вiдомо тiльки те, що з призначенням на посаду голови ради министрiв вiн частiше став облизувати губи, нiж ранiш це робив.

Гербель. – Чи не вiд слова "герб" (звичайно росiйський) походжуе призвiще? А може й "гарбати". Тодi зрозумiло буде те, що робив його брат (здаеться, Михайло) i чому й сам министр був призначений министром продовольчих справ.

Мерiнг. – Згучить подiбно росiйському слову "мерин", про якого е цiкава приповiдка…

Рейнбот. – Чи не з берегiв Рейну появився цей украiнець?..

Кiстякiвський. – Справдi один лише кiстяк, бо душi у нього щось бракувало…

Ржепецький. – Погано починаеться це призвiще. Немов вiд слова "ржати". Як що так, то чи не ржав вiн з початку вiд радости, а наприкiнцi, з переляку?..

Романов. – Очевидно, призвiще завжди мае вплив на почуття людини, бо й цей "украiнський" министр тако-ж любив украiнський нарiд, як i його коронований однофамилець…

Долгорукий. – Може по призвiщу воно й так, а в дiйсности рук не вистачило…».

Ще 17 грудня Директорiя ухвалила постанову про «державну зраду i злочини проти украiнського народу Павла Скоропадського». В документi – без проведення попереднього слiдства – стверджувалося, що вина колишнього глави держави «не викликае нiякого сумнiву». Його оголосили поза законом iз конфiскацiею всього майна.

Та як вiдомо, П. Скоропадський уник арешту. Вiн виiхав iз Украiни з нiмецькими вiйськами, скориставшись документами загиблого мушкетера 2-го ландверного Фрiдрiха-Вiльгельма полку, простого ельзаського слюсаря на iм’я Фрiдрiх Август Благау. Дещо пiзнiше В. Винниченко на сторiнках «Вiдродження нацii» звинуватив С. Петлюру в тому, що вiн буцiмто допомiг П. Скоропадському залишитися на свободi, дiючи за розпорядженням масонiв.

21 грудня Директорiя створила «Верховну слiдчу комiсiю УНР по розслiдуванню дiяльностi уряду Скоропадського», яку очолив мiнiстр юстицii УНР Сергiй Шелухiн – нагадаемо, перед цим, за Гетьманату, вiн керував украiнською делегацiею на мирних переговорах iз бiльшовицькою Росiею в Киевi. Працювала Верховна слiдча комiсiя в будинку по вулицi Великiй Володимирськiй, 56. Ранiше там дiяв Державний Сенат Украiнськоi Держави, а ще ранiше – киiвський вiйськовий окружний суд.

Заарештованих можновладцiв утримували в Лук’янiвськiй в’язницi. Тiльки В. Науменка – з огляду на його поважний вiк (66 рокiв) i майже пiвстолiтнiй стаж участi в украiнському русi – випустили на поруки. Усiм висунули звинувачення у спробi «скасувати украiнську державнiсть i прилучити Украiну до Московськоi (Росiйськоi) держави озброеною силою, а також розбить тiею силою украiнськi народнi маси, якi повстали для захисту незалежности, державности й суверенности Украiнськоi Народньоi Республiки». Йшлося про проголошений в листопадi 1918-го курс на федерацiю з небiльшовицькою Росiею та збройну боротьбу з вiйськами Директорii.

Цiкаво, що вiдповiдати украiнською мовою на запитання слiдчих спромiгся лише В. Науменко. Решта просто не володiла нею на належному рiвнi. В. Рейнбот, наприклад, вiдверто заявив: «Я затрудняюсь выражаться на украiнськiй мовi и буду давать объяснения на русском языке».

Всi заарештованi категорично вiдкинули звинувачення. Кожен на допитах намагався довести, що дiяв винятково в iнтересах Украiнськоi Держави. До честi ексурядовцiв слiд сказати, що жоден iз них не намагався виправдатися шляхом перекладання провини на своiх колег.

Але до судового процесу над урядовцями Гетьманату справа не дiйшла. Подii першоi половини 1919 року складалися таким чином, що пiд загрозою опинилося власне iснування УНР. Через евакуацiю столицi перед бiльшовицьким наступом, наприкiнцi сiчня – на початку лютого 1919 року заарештованих вивезли спочатку до Вiнницi, потiм до Жмеринки i зрештою до Кам’янця-Подiльського. В Киевi залишили тiльки В. Науменка. Для нього це мало фатальнi наслiдки – 8 липня 1919-го вiн був розстрiляний чекiстами.

Тих арештантiв, якi опинилися в Кам’янець-Подiльськiй в’язницi, 9 квiтня 1919 року звiльнив прокурор Кам’янецького окружного суду Нестеровський. Своi дii вiн аргументував тим, що, по-перше, пiд час переведення iх до мiсцевоi в’язницi не було надано постанови про арешт, а по-друге, iм загрожувала небезпека з боку бiльшовикiв. Пiсля звiльнення п’ятеро осiб – Сергiй Гербель, Вiктор Рейнбот, Микола Гаврилов, Сергiй Варун-Секрет i Георгiй Ненарокомов – виiхали до Хотина, що контролювався румунами. Шостого, Антона Ржепецького, ще наприкiнцi лютого через тяжку хворобу залишили у Жмеринськiй залiзничнiй лiкарнi. Звiдти вiн зумiв перебратися до Стамбула, а потiм до Італii та Францii. Тi ж, хто виiхав до Хотина, зрештою також опинилися в емiграцii.

Повертаючись до подiй останнiх днiв 1918 року зазначимо, що становище Украiнськоi Народноi Республiки залишалося надзвичайно складним. Армiя вiдновленоi УНР нараховувала, за даними деяких мемуаристiв i дослiдникiв, вiд 100 до 500 тисяч багнетiв i шабель (за бiльш тверезими оцiнками – близько 50 тисяч). Вона складалася з таких основних об’еднань: Лiвобережного фронту полковника Петра Болбочана, Правобережного фронту полковника Олександра Шаповала, Осадного корпусу полковника Євгена Коновальця, Пiвденного фронту отамана Олександра Грекова. Однак найбiльш слабким мiсцем Армii УНР був ii напiвпартизанський характер, слабка дисциплiна i, як наслiдок, невпинне зменшення чисельностi: селянськi повстанськi загони пiсля повалення Гетьманату просто розходилися по домiвках, вважаючи свое завдання виконаним. Захищати Украiну вiд вторгнення бiльшовикiв i бiлогвардiйцiв вони не мали надмiрного бажання. В результатi цього, уряд УНР вже до настання нового 1919 року не контролював частину пiвденноi, схiдноi i пiвнiчно-схiдноi Украiни. Боi точилися на Донбасi, на пiдступах до Харкова, Сум i Чернiгова.

Запобiгти цьому Директорiя була не спроможна. В ii дiяльностi прагнення до поглиблення соцiальноi революцii поеднувалося iз бажанням якнайдовше утримати свою владу i здобути вiд неi особистi преференцii. Почалися з’ясування стосункiв мiж окремими полiтиками, зведення старих рахункiв. Дуже швидко на перший план вийшов особистий конфлiкт мiж найбiльш впливовими й харизматичними «директорами» – Володимиром Винниченком i Симоном Петлюрою. В. Винниченко вiдверто ревнував С. Петлюру до його популярностi, особливо у вiйськах.

В останнiй день 1918 року Дмитро Донцов зробив запис у щоденнику: «Директорiя йде влiво. Вакханалiя. Всiх викидають з посад, хто не е соцiялiстом. Нiчого не розбудовують, рабське малповання большевизму. Страх перед рiшучими заходами проти червоних».

Євген Чикаленко в перший день 1919-го занотував: «Сьогоднi один студент, що служить в вартовому вiддiлi, оповiдав про "Контрасти" Винниченка в життi. На вартi в палацi вони голоднi, холоднi бачать, як Директорii готуються всякi розкiшнi страви, подаються вина в такiй кiлькостi, що член Директорii Андрiевський щодня такий п’яний, що ледве на ногах держиться, очевидно, такi "контрасти" не пiднiмають авторитету властi. Не дурно один жид казав в редакцii "Новоi Ради": "Недавно за Петлюрою шел весь народ, а теперь и десяток душ гимназистов не пойдет!"

А один iз засновникiв Украiнськоi демократично-хлiборобськоi партii Вiктор Андрiевський зафiксував таке спостереження: «В нашiй столицi, як i на цiлiй Украiнi, нiхто офiцiяльно не знав, чи ми воюемо з Московщиною, а чи з якимись бандами повстанцiв, чи "бандитiв", як iх офiцiяльно називала наша влада. З одного боку було всiм вiдомо, що наступають московськi большевицькi вiйська… Але з другого боку наш уряд вiв якiсь переговори, посилав до большевикiв у Москву делегацii i не хотiв обявити офiцiяльноi вiйни. Серед обивательства се викликувало велике незадоволення».

Новий 1919 рiк, як i попереднiй 1918-й, починався з тривожних очiкувань…




Джерела та лiтература


Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння (ЦДАВО) Украiни, м. Киiв. – Фонд 1004. – Опис 1. – Справа 1.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 92.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 21.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1074. – Оп. 1. – Спр. 65.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 1.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1077. – Оп. 4. – Спр. 6.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1077. – Оп. 5. – Спр. 19.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 37.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 8.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 274.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 275.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2199. – Оп. 1. – Спр. 343.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 713.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 29.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2607. – Оп. 1. – Спр. 17.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 2607. – Оп. 3. – Спр. 2.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 27.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 56.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 22.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 33.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 77.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 126.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 127.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 128.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 130.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 131.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 146.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 187.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 188.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 189.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 190.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 315.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 14.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 2.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 7.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 4401. – Оп. 1. – Спр. 4.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 4401. – Оп. 1. – Спр. 9.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1.

ЦДАВО Украiни. – Ф. 4588. – Оп. 1. – Спр. 4.

Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ), г. Москва. – Фонд Р-102. – Опись 1. – Дело 7.

ГАРФ. – Ф. Р-103. – Оп. 1. – Д. 3.

ГАРФ. – Ф. Р-103. – Оп. 1. – Д. 4.

ГАРФ. – Ф. Р-103. – Оп. 1. – Д. 5.

ГАРФ. – Ф. Р-103. – Оп. 1. – Д. 6.

ГАРФ. – Ф. Р-1255. – Оп. 1. – Д. 76.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 10.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 38.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 39.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 40.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 42.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 43.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 46.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 68.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 1. – Д. 76.

ГАРФ. – Ф. Р-1261. – Оп. 3. – Д. 1.

ГАРФ. – Ф. Р-6087. – Оп. 1. – Д. 12.

Российский государственный военный архив (РГВА), г. Москва. – Фонд 39457. – Опись 1. – Дело 408.

Авалов П. М. В борьбе с большевизмом: Воспоминания генерал-майора / Кн. П. Авалова, б. командующего русско-немецкой западной армией в Прибалтике. – Глюкштадт; Гамбург: Тип. И. И. Аугустина, 1925. – XIII, 540 с.

AVE. До 100-лiття Гетьманату Павла Скоропадського / За заг. ред. Л. Івшиноi; Упоряд. І. Сюндюков; Вiдп. ред. А. Мотозюк. – К.: TOB «Украiнська прес-група», 2018. – 680 с.

Андрiевський В. З минулого. – Берлiн: Украiнське Слово, 1923. – Т. II: Вiд Гетьмана до Директорii. – Ч. 1: Гетьман. – 270 с.

Андрiевський В. З минулого. – Берлiн: Украiнське Слово, 1923. – Т. II: Вiд Гетьмана до Директорii. – Ч. 2: Директорiя. – 308 с.

Антоненко-Давидович Б. Д. Твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1999. – Т. 2 / Упорядкування та примiтки Л. С. Бойка. – 656 с.

Армiя: Щоденна вiйськово-морська газета. – К., 1918.

Архiрейський Д. В. Махновська веремiя. Тернистий шлях Революцiйноi повстанськоi армii Украiни (махновцiв) 1918–1921 рр.: Науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2015. – 296 с.

Баранов В. Г. Состояние авиации на Дону // Российский Архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII – XX вв. – М.: Российский фонд культуры; Студия «ТриТэ» Никиты Михалкова; «Российский Архив», 2009. – Вып. XVIII. – С. 502–556.

Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. – К.: РВЦ «Проза», 1993. – 592 с.

Бiлон П. Спогади. – Пiтсбург, 1952. – Ч. 1. – 164 с.

Боберський І. Щоденник, 1918–1919 рр. / Упоряд. Ю. А. Мицик. – К.: Вид. дiм «КМ Академiя», 2003. – 260 с.

Боечко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони Украiни: iсторична ретроспектива та сучасний стан. – К.: Основи, 1994. – 168 с.

Бойко О. Украiнський Нацiональний союз i органiзацiя протигетьманського повстання // Проблеми вивчення iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. – К.: Інститут iсторii Украiни НАН Украiни, 2002. – Випуск 1. – С. 157–186.

Бондаренко Д. Я. Вiйськовi постачання з Украiнськоi Держави Всевеликому Вiйську Донському // Чорноморський лiтопис. – Миколаiв, 2011. – Вип. 3. – С. 10–14.

Бондаренко Д. Я. Гетман П. П. Скоропадский и атаман П. Н. Краснов: взаимоотношения Украинской Державы и Всевеликого Войска Донского // Донские казаки в борьбе с большевиками: Альманах. – Станица Еланская: Музей Белого Движения, 2010. – Вып. 4. – С. 87–100.

Бондаренко О. Г., Бондаренко І.Г. Повернення iз забуття. – К.: Украiнський прiоритет, 2011. – 480 с.

Бондаренко О. Г. Протистояння. Історичний нарис. – К.: Видавництво «Стiкс», 2013. – 360 с.

Борисенко С. А. Взаемини Украiни з державними формуваннями на теренах колишньоi Росiйськоi iмперii у 1918 р. (за документами ЦДАВО Украiни) // Архiви Украiни. – К., 2000. – № 4–6. – С. 35–38.

Боротьба: Орган Центрального Комiтету Украiнськоi Партii Соцiялiстiв-Революцiонерiв. – К., 1918.

Венков А. В. Атаман Краснов и Донская армия. 1918 год. – М.: Вече, 2008. – 480 с.

Верига В. Визвольна боротьба в Украiнi 1914–1923 рр. – Рiвне: Рiвненська друкарня, 2005. – Т. 1. – 472 с.

Верига В. Визвольна боротьба в Украiнi 1914–1923 рр. – Рiвне: Рiвненська друкарня, 2005. – Т. 2. – 496 с.

Вернадский В. И. Дневники 1917–1921. Октябрь 1917 – январь 1920. – К.: Наукова думка, 1994. – 272 с.

Верная гвардия. Русская смута глазами офицеров-монархистов. – М.: НП «Посев», 2008. – 754 с.

Верстюк В., Гай-Нижник П., Коник С. та iн. Науково-документальна збiрка до 90-рiччя запровадження державноi служби в Украiнi / Упоряд. А. Вишневський. – К.: Центр сприяння iнституцiйному розвитку державноi служби, 2008. – 124 с.

Весна 1918 року: у боротьбi за Запорiжжя. Спогади украiнських бiйцiв / Упоряд. Ю. Щур. – К.: УВС iм. Ю. Липи, 2017. – 132 с.

Винниченко В. Вiдродження нацii: (Історiя украiнськоi революцii [марець 1917 р. – грудень 1919 р.]): В III ч. – К.: Видавництво полiтичноi лiтератури Украiни, 1990. – Ч. III. – 542 с. – (Репринт).

Винниченко В. Щоденник. – Едмонтон – Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Украiнських Студiй i Комiсii УВАН у США для вивчення i публiкацii спадщини Володимира Винниченка, 1980. – Т. 1. – 1911–1920 / Редакцiя, вступна стаття i примiтки Г. Костюка. – 500 с.

Вирок Украiнськiй революцii: «Справа ЦК УПСР»: Науково-документальне видання / Упоряд. Т. Осташко, С. Кокiн. – К.: Темпора, 2013. – 688 с.

Вiдродження: Щоденна безпартiйна демократична газета. – К., 1918.

Вiйна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Украiнi 1917–1921 рокiв / Пiд заг. ред. В. Лободаева; Авт. кол.: Д. Архiрейський, П. Ісаков, М. Ковальчук, Д. Красносiлецький, В. Лободаев, Б. Малиновський, Ю. Митрофаненко, Д. Михайличенко, В. Резнiков. – Харкiв: Клуб сiмейного дозвiлля, 2017. – 400 с.

Вiнцковський Т., Музичко О. Іван Митрофанович Луценко (1863–1919): украiнський нацiетворець. – К.: Гамазин, 2013. – 352 с.

Волков С. В. Белое движение. Энциклопедия Гражданской войны. – СПб.: Нева; М.: ОЛМА-Пресс, 2003. – 672 с.

Волна: Общественно-политическая газета. – Харьков, 1918.

Воспоминания генерала Сергея Яковлевича Гребенщикова. – Симферополь: Н. Орiанда, 2009. – 344 с.

Гагкуев Р. Г. Белое движение на Юге России. Военное строительство, источники комплектования, социальный состав. 1917–1920 гг. – М.: Посев, 2012. – 704 с.

Гай-Нижник П. ЗУНР – ЗО УНР: становлення органiв влади i державного управлiння (1918–1919 рр.). – К., 2018. – 146 с.

Гай-Нижник П. Павло Скоропадський i Власний Штаб гетьмана всiеi Украiни: боротьба за владу i державнiсть. – К.: Крок, 2019. – 626 с.

Гай-Нижник П. П. УНР та ЗУНР: становлення органiв влади i нацiональне державотворення (1917–1920 рр.). – К.: «ЩеК», 2010. – 304 с.

Гай-Нижник П., Лейберов О. УНР у перiод Директорii: пошук моделi державного устрою (кiнець 1918 – 1919 рр.). – Нiжин, 2013. – 214 с.

Гай-Нижник П. П. Фiнансова полiтика уряду Украiнськоi Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квiтня – 14 грудня 1918 р.). – К., 2004. – 430 с.

Галаган М. М. З моiх споминiв (1880-тi–1920 р.): Документально-художне видання / Передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. – К.: Темпора, 2005. – 656 с.

Галин М. Спостереження й вражiння вiйськового лiкаря з часiв великоi вiйни й революцii. (1914–1918 роки) // За Державнiсть: Матерiяли до Історii Вiйська Украiнського. – Варшава, 1937. – Зб. 7. – С. 181–212.

Галушко К., Терещенко Ю., Гирич І., Папакiн Г., Осташко Т., Лободаев В., Громенко С., Пiнак Є., Харук А. Украiнська Держава – жорсткi уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 рокiв. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018. – 336 с.

Ганин А. В. Корпус офицеров Генерального штаба в годы Гражданской войны 1917–1922 гг.: Справочные материалы. – М.: Русский путь, 2009. – 895 с.

Германская интервенция и Донское правительство в 1918 г. / С предисловием С. Пионтковского // Красный архив: Исторический журнал. – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1934. – Т. VI (LXVII). – С. 93–130.

Гетман П. П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год: Сборник документов / Отв. ред. и отв. сост. О. К, Иванцова; сост. Е. В. Балушкина, Н. В. Григорчук, Е. И. Криворучко, К. Г. Ляшенко. – М.: Политическая энциклопедия, 2014. – 1087 с.

Гетьманат Павла Скоропадського: iсторiя, постатi, контроверсii. Всеукраiнська наукова конференцiя 19–20 травня 2008 р. Збiрник. – К.: Видавництво iменi Олени Телiги, 2008. – 320 с.

Головацький І. Дмитро Вiтовський – органiзатор Листопадового Чину. – Львiв: Галицька Видавнича Спiлка, 2005. – 64 с.

Головин Н. Н. Российская контрреволюция в 1917–1918 гг. – М.: Айрис-пресс, 2011. – Т. 2. – 704 с.

Голос Киева / Ред. Н. Строев; издает Паевое Товарищество. – К., 1918.

Голос Юга: Политическая, литературная и экономическая газета. – Елисаветград, 1918.

Горак В. С. Украiнська гетьманська держава 1918 року у свiтлi споминiв ii сучасникiв. – К.: ВД «Стилос», 2010. – 200 с.

Гражданов Ю. Д. Всевеликое Войско Донское в 1918 году. – Волгоград: ВАГС, 1997. – 158 с.

Гражданская война на Украине 1918–1920: Сборник документов и материалов в трех томах, четырех книгах. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. 1, кн. 1. – Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории / Под ред. проф. И. К. Рыбалки. – XXXVI, 876 с.

Гражданская война на Украине 1918–1920: Сборник документов и материалов в трех томах, четырех книгах. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. 1, кн. 2. – Борьба рабочих и крестьян за освобождение Украины от интервентов Антанты и деникинцев. Ноябрь 1918 – апрель 1919 / Под ред. чл. – кор. АН УССР Н. И. Супруненко, проф. М. А. Рубача. – XLVIII, 492 с.

Граф Келлер. – М.: НП «Посев», 2007. – 1146 с.

Гриценко І. Украiнський Державний Флот в 1917–1919 рр.: iсторiя його становлення, вiйськово-полiтичноi боротьби та занепаду. – К.: Видавець Олег Фiлюк, 2015. – 232 с.

Громенко С. В. Забута перемога. Кримська операцiя Петра Болбочана 1918 року. – К.: К. І. С., 2018. – 266 с.

Гуммерус Г. Украiна в переломнi часи. Шiсть мiсяцiв на чолi посольства у Киевi / Пер. з фiн., коментарi та передмова Й. Ремi, В. Пилипенка. – К.: ВПЦ «Киiвський унiверситет», 2004. – 188 с.

Дацкiв І.Б. Дипломатiя украiнських державних утворень у захистi нацiональних iнтересiв. 1917–1923 рр. – Тернопiль: Астон, 2009. – 520 с.

Дашкевич Б. Н. (Николаев С.). Железнодорожники в период австро-германской оккупации Украины 1918 г. – М.: Издание ЦК Ж. -Д., 1925. – 218 с.

Деникин А. И. Очерки русской смуты: Белое движение и борьба Добровольческой армии. Май-октябрь 1918. – Минск: Харвест, 2002. – 464 с.

Деникин А. И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Распад Российской империи. Октябрь 1918 – январь 1919. – Минск: Харвест, 2002. – 560 с.

Державник i Держава: до 100-рiччя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом Украiни. Збiрник наукових праць / Редкол.: Г. Папакiн (голова) та iн.; упоряд. Д. Гордiенко та Л. Бевз. – К., 2018. – 240 с.

Дедик О. Боi у Львовi. 1–21 листопада 1918 року. – Львiв: Видавництво «Астролябiя», 2018. – Частина І. – 192 с.

Дипломатiя УНР та Украiнськоi Держави в документах та спогадах сучасникiв: У двох томах / Упоряд. i передм. І.М. Гнатишина, О. С. Кучерука, О. О. Маврiна; Вступ. слово В. С. Огризка. – К.: Украiнський письменник, 2008. – Т. 2. – 379 с.

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. i матерiали. У 2-х т., 3-х ч. – К.: Видавництво iм. Олени Телiги, 2006. – Т. 1 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – 688 с.

Директорiя, Рада Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. i матерiали. У 2-х т., 3-х ч. – К.: Видавництво iм. Олени Телiги, 2006. – Т. 2 / Упоряд.: В. Верстюк (керiвник) та iн. – 744 с.

Дiло: Щоденна газета. – Львiв, 1918.

Документы по истории гражданской войны в СССР: В III т. – М.: Политиздат при ЦК ВКП(б), 1941. – Т. I: Первый этап гражданской войны / Под ред. И. Минца, Е. Городецкого. – 544 с.

Донцов Д.І. Рiк 1918, Киiв: Документально-художне видання / Упоряд.: К. Ю. Галушко. – К.: Темпора, 2002. – 208 с.

Доронин Ю. П. Авиация Всевеликого войска Донского и Белой Кубани в Гражданской войне // Белая армия. Белое дело: Исторический научно-популярный альманах. – Екатеринбург: НИЦ «Белая Россия», 1998. – № 5. – С. 11–19.

Доронин Ю. П., Хайрулин М. А. Продолжение судьбы первого военлета России // Белая армия. Белое дело: Исторический научно-популярный альманах. – Екатеринбург: НИЦ «Белая Россия», 1999. – № 6. – С. 58–61.

Дорошенко Д.І.Історiя Украiни 1917 – 1923 рр. – К.: Темпора, 2002. – Т. I. – Доба Центральноi Ради. – 320 с.

Дорошенко Д.І. Історiя Украiни 1917 – 1923 рр. – К.: Темпора, 2002. – Т. II. – Украiнська Гетьманська Держава 1918 року. – 352 с.

Дорошенко Д. Моi спомини про недавне минуле (1914–1920 роки): Науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2007. – 632 с.

Е. Д. Летчикам // Донская Волна. – Ростов-на-Дону, 1919. – 29 августа (11 сентября). – № 30 (58). – С. 1.

Єрошевич П. З боротьби украiнського народу за свою незалежнiсть // За Державнiсть: Матерiяли до Історii Вiйська Украiнського. – Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 9–65.

Єфремов С. Щоденники, 1923–1929. – К.: ЗАТ «Газета «Рада», 1997. – 848 с.

Жуковський О. Вспомини часiв епохи Великоi Схiдньоi Революцii початка 1917–19 рр. (Із окопiв до Тюрми). Записна книжечка. 1919 рiк / Упорядник: Павло Гай-Нижник. – К., 2018. – 274 c.

Жуменко В. Белая Армия. Фотопортреты русских офицеров. 1917–1922. – Париж: YMCA-PRESS, 2007. – 560 с.

Журналы заседаний Особого совещания при Главнокомандующем Вооруженными Силами на Юге России А. И. Деникине. Сентябрь 1918-го – декабрь 1919 года. Публикация / Под ред. С. В. Мироненко; отв. ред. и сост. Б. Ф. Додонов, сост.: В. М. Осин, Л. И. Петрушева, Е. Г. Прокофьева, В. М. Хрусталев. – М.: РОССПЭН, 2008. – 1003 с.

Залесский П. И. Южная Армия. (Краткий исторический очерк) // Донская Летопись. – Белград: Издание Донской Исторической Комиссии, 1924. – № 3. – С. 232–260.

Зарубин В. Г. Проект «Украина». Крым в годы смуты (1917–1921 гг.) / Худож. – оформитель А. Д. Кононученко. – Харьков: Фолио, 2013. – 379 с.

Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Документи i матерiали. У 5 т. – Івано-Франкiвськ: Лiлея-НВ, 2001. – Том 2 / Керiвник, вiдп. ред. О. Карпенко. Івано-Франкiвська обласна державна адмiнiстрацiя; Прикарпатський унiверситет iм. В. Стефаника; Державний архiв Івано-Франкiвськоi областi. – 712 с.

Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Документи i матерiали: у 5-х томах. – Івано-Франкiвськ: Мiсто НВ, 2009. – Том 5: у трьох книгах. – Книга 1 / Укладачi: О. Карпенко, К. Мицан. – 944 с.

Збiрник на пошану Олександра Шульгина (1889–1960): Працi Історично-фiлософiчноi Секцii. – Париж – Мюнхен, 1969. – 360 с.

Зеньковский В. В. Пять месяцев у власти [Воспоминания] / Под редакцией М. А. Колерова. – М.: REGNUM, 2011. – 648 с.

Зимина В. Д. Крах германофильской монархической контрреволюции на юге России в годы гражданской войны и интервенции. – Калинин: Калининский государственный ун-т, 1989. – 88 с.

ЗУНР, 1918–1923: Ілюстрована iсторiя. Львiв – Івано-Франкiвськ: «Манускрипт», 2008. – 524 с.

Из истории гражданской войны в СССР: Сборник документов и материалов в трех томах (1918–1922). – М.: Советская Россия, 1960. – Т. I: Май 1918 г. – март 1919 г. – 832 с.

Из Киевских воспоминаний. (1917–1921 гг.) / А. А. Гольденвейзер. На переэкзаменовке. П. П. Скоропадский и его время / А. И. Маляревский. Украинский вопрос, Россия и Антанта / К. Вышевич. – Репр. изд. – К.: Академкнига, 2010. – 295 с.

Історiя Академii наук Украiни 1918–1923: Документи i матерiали. – К.: Наукова думка, 1993. –576 с.

Історiя сiчових стрiльцiв: Военно-iсторичний нарис. – К.: Украiна, 1992. – 347 с., [16] арк.

История Украинской ССР: В 10 т. – К.: Наукова думка, 1984. – Т. 6. – Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине (1917–1920). – 656 с.

Капелюшний В. П. Здобута i втрачена незалежнiсть: iсторiографiчний нарис украiнськоi державностi доби нацiонально-визвольних змагань (1917–1921 рр.): Монографiя. – К.: Олан, 2003. – 608 с.

Кардиналовська Т. Невiдступне минуле: Спогади. – Харкiв: Майдан, 2005. – 174 с.

Кармелюки: До iсторii Запорозького полку iм. отамана Янка Кармелюка Армii УНР. – К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вiнниця: ДП «Державна картографiчна фабрика», 2012. – 160 с.

Кенез П. Красная атака, белое сопротивление. 1917–1918 / Пер. с англ. К. А. Никифорова. – М.: Центрполиграф, 2007. – 287 с.

Киевская Мысль: Ежедневная газета. – К., 1918.

Кирмель Н. С. Белогвардейские спецслужбы в Гражданской войне. 1918–1922 гг.: Монография. – М.: Кучково поле, 2008. – 512 с.

Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексii. – Іннсбрук: Накладом Марii Ковалевськоi, 1960. – 720 с.

Ковальчук М. Битва двох революцiй: Перша вiйна Украiнськоi Народноi Республiки з Радянською Росiею. 1917–1918 рр. – К.: Видавничий дiм «Стилос», 2015. – Т. 1. – 608 с.

Ковальчук М. А. Генерал Микола Капустянський: (1881–1969). – К.: Видавництво iм. Олени Телiги, 2006. – 128 с.

Ковальчук М. На чолi Сiчових стрiльцiв. Вiйськово-полiтична дiяльнiсть Євгена Коновальця в 1917–1921 рр. – К.: Украiнська видавнича спiлка iм. Юрiя Липи, 2010. – 288 с.

Комунiстична партiя Украiни в резолюцiях i рiшеннях з’iздiв, конференцiй i пленумiв ЦК: В 2-х томах. – К.: Полiтвидав Украiни, 1976. – Том перший: 1918–1941.– 1008 с.

Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское // Краснов П. Н. На внутреннем фронте; В донской станице при большевиках; Всевеликое Войско Донское. – М.: Айрис – пресс, 2003. – С. 227–442.

Красный террор глазами очевидцев / составл., предисл., примечания д.и.н. С. В. Волкова. – М.: Айрис-пресс, 2010. – 448 с.

Красный террор на Юге России / предисл., комментарии д.и.н. С. В. Волкова. – М.: Айрис-пресс, 2013. – 544 с.

Крах германской оккупации на Украине: (По документам оккупантов) / Под ред. М. Горького, И. Минца, Р. Эйдемана. – М.: Госиздат «История гражданской войны», 1936. – 208 с.

Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Історiя украiнського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв XX ст.) / Упорядник Б. З. Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. – Львiв: Свiт, 1992. – 712 с.

Крути. Сiчень 1918 року: док., матерiали, дослiдж., кiносценарiй / Іст. – культурол. т-во «Героi Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. Центр «Просвiта», 2010. – 880 с.

Кузьма О. Листопадовi днi. 1918 р. – Львiв: НВФ «Украiнськi технологii», 2003. – 536 с.

Кураев О. О. Полiтика Нiмеччини й Австро-Угорщини в Першiй свiтовiй вiйнi: украiнський напрямок: Монографiя. – К.: Інститут украiнськоi археографii та джерелознавства iм. М. С. Грушевського НАН Украiни, 2009. – 456 с.

Кучерук О. Киiв 1917–1919. Адреси. Подii. Люди: Художне видання. – К.: Темпора, 2008. – 156 с.

Кучерук О. Некрополь Марiiнського парку. – К.: Фундацiя iм. О. Ольжича, 2018. – 56 с.

Кучерук О. Украiнська Центральна Рада: iсторiя будинку. – К., 2010. – 130 с.

Левченко С. 8-й Катеринославський корпус // За Державнiсть: Матерiяли до Історii Вiйська Украiнського. – Варшава, 1938. – Зб. 9. – С. 60–75.

Лейхтенбергский Г. Н. Воспоминания об «Украине» 1917–1918: Авторизированный перевод с французского. – Берлин: Детинец, 1921. – Серия I. – № 2. – 52 с.

Литвин М. Р., Науменко К.Є. Вiйськова елiта Галичини. – Львiв: Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, 2004. – 376 с.

Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр.: Наукове видання. – К.: Темпора, 2010. – 672 с.

Мазепа І. Украiна в огнi й бурi революцii (1917–1921). – К.: Темпора, 2003. – 608 с.

Макарчук С. А. Украiнська Республiка галичан. Нариси про ЗУНР. – Львiв: Свiт, 1997. – 192 с.

Марголин А. Украина и политика Антанты. (Записки еврея и гражданина). – Берлин: Издательство С. Ефрон, 1921. – 400 с.

Мартос Б. Визвольний здвиг Украiни. – Ню-Йорк – Париж – Сидней – Торонто: Наукове Товариство iм. Шевченка, 1989. – 320 с.

Мартос Б. Оскiлко i Болбочан: Спогади. – Мюнхен: Вид-во Петро Белей, 1958. – 63 с.

Матвiенко В. М. Украiнська дипломатiя 1917–1921 рокiв: на теренах постiмперськоi Росii: Монографiя. – К.: ВПЦ «Киiвський унiверситет», 2002. – 376 с.

Матяш І. Іноземнi представництва в Украiнi (1917–1919 рр.): державна мiсiя та повсякденнiсть. – К.: Інститут iсторii Украiни НАН Украiни, 2019. – 556 с.

Махно Н. Под ударами контр-революции (апрель-июнь 1918 г.) / Под редакцией, с предисловием и примечаниями Тов. Волина. – Париж: Издание Комитета Н. Махно, 1936. – 164 с.

Машкевич С. Киев 1917–1920. Прощание с империей / С. Машкевич; худож. – оформитель М.С. Мендор. Т. 1. Прощание с империей. – Харьков: Фолио, 2019. – 461 с.

Мирнi переговори мiж Украiнською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи i стенограми пленарних засiдань: Збiрник документiв i матерiалiв / Упорядники: О.І. Лупандiн, І.В. Ралле, Л. В. Яковлева. – К. – Нью-Йорк – Фiладельфiя: Видавництво М. П. Коць, 1999. – 372 с.

Митюрин Д. Предисловие // В. М. Ткачев. Крылья России. Воспоминания о прошлом русской военной авиации. 1910–1917 гг. – СПб.: ГИЦ «Новое культурное пространство», 2007. – С. 9–15.

Михутина И. Украинский Брестский мир. – М.: Издательство «Европа», 2007. – 288 с.

Моисеев С.И. Полк рабочей Москвы. – М.: Воениздат, 1960. – 108 с.

Монкевич Б. Похiд Болбочана на Крим: Спогади сотника Армii УНР. – К.: Історичний клуб «Холодний Яр», «Наш формат», 2014. – 272 с.

Нацiональна та iсторична пам’ять: Зб. наук. праць. – К.: ДП «НВЦ «Прiорiтети», 2013. – Вип. 7. – 310 с.

Наша революцiя. 1917–1921 / Г. Єфiменко, К. Галушко, Т. Євсеева, О. Юркова, В. Скальський, А. Здоров, Е. Зуб та iн. // http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917

Наша Справа: Орган Катеринославського комiтету Украiнськоi С.-Д. Робiтничоi Партii. – Катеринослав, 1918.

Несвiцький О. О. Полтава у днi революцii та в перiод смути 1917–1922 рр.: Щоденник. – Полтава, 1995. – 280 с.

Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы / Автор вступительной статьи и составитель В. Ф. Верстюк. – К.: РИФ «Дзвiн», 1991. – 192 с.

Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921: Документы и материалы / Под ред. В. Данилова и Т. Шанина. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. – 1000 с.

Нова Рада: Газета полiтична, економична й лiтературна. – К., 1918.

Око: Ілюстрований украiнський часопис. – К., 1918.

Олена Степанiв – Роман Дашкевич. Спогади i нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; Львiвське вiддiлення ІУАД iм. М. С. Грушевського НАНУ. – Львiв: Пiрамiда, 2009. – XLVIII, 632 с.

Освободительная война украинского народа против немецких оккупантов: Документы и материалы / Под редакцией Н. Н. Попова. – Б. м.: Партиздат ЦК КП(б)У, 1937. – XII, 664 с.

Останнiй гетьман: Ювiлейний збiрник пам’ятi Павла Скоропадського, 1873–1945 / Вiдп. ред. О. Лупанов. – К.: Академпрес, 1993. – 397 с.

Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. – Львiв: Лiтопис, 2013. – 556 с.

Папакiн А. Г. Вiйська польськi. Польськi вiйськовi формування колишньоi росiйськоi армii в Украiнi (1917–1919). – 2-ге вид. – К.: Видавець Олег Фiлюк, 2015. – 128 с.

Папакiн Г. В. Павло Скоропадський: патрiот, державотворець, людина. Історико-архiвнi нариси. – К.: Державний комiтет архiвiв Украiни, 2003. – 282 с.

Папакiн Г. В. Архiв Скоропадських: Фамiльнi архiви украiнськоi родовоi елiти другоi половини XVII–XX ст. та архiвна спадщина роду Скоропадських. – К., 2004. – 420 с.

Переговоры Дона с Украйной и Германией в мае 1918 г. / Сообщил С. Пионтковский // Сборник материалов и статей. Редакция журнала «Исторический Архив». – М.: Государственное издательство, 1921. – Вып. I. – С. 224–232.

Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. – К.: ПП Сергiйчук М.І., 2006. – Т. IV. – 704 с.

Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. – Вишгород: ПП Сергiйчук М.І., 2016. – Т. V. – 632 с.

Петрiв В. Вiйськово-iсторичнi працi. Спомини. – К.: Полiграфкнига, 2002. – 640 с.

Пирiг Р. Я. Вiдносини Украiни i Центральних держав: нетипова окупацiя 1918 року. К.: Ін-т iсторii Украiни НАН Украiни, 2018. – 358 с.

Пирiг Р. Я. Дiяльнiсть урядiв гетьманату Павла Скоропадського: персональний вимiр. – К.: Ін-т iсторii Украiни НАН Украiни, 2016. – 518 с.

Пирiг Р. Я. Украiнська гетьманська держава 1918 року. Історичнi нариси. – К.: Інститут iсторii Украiни НАНУ, 2011. – 336 с.

Пiд гнiтом нiмецького iмперiялiзму (1918 р. на Киiвщинi): Статтi. Спогади. Документи. Хронiка / Редакцiя та примiтки В. Манiлова. – К.: Державне видавництво Украiни, 1927. – 304 с.

Пiнак Є., Чмир М. Вiйсько Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв / Пiд заг. ред. К. Галушка. – Харкiв: Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2017. – 432 с.

Пионтковский С. Гражданская война в России (1918–1921 г.г.): Хрестоматия. – М.: Издание коммунистического университета им. Я. М. Свердлова, 1925. – 708 с.

Полiтична iсторiя Украiни XX столiття: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та iн. – К.: Генеза, 2003. – Т. 2: Революцiя в Украiнi: полiтико-державнi моделi та реалii (1917–1920) / В. Ф. Солдатенко (кер.), В. Ф. Верстюк. – 488 с.

Полiтичний терор i тероризм в Украiнi. XIX–XX ст. Історичнi нариси / Д. В. Архiерейський, О. Г. Бажан, Т. В. Бикова та iн. Вiдповiд. ред. В. А. Смолiй. – К.: Наукова думка, 2002. – 952 с.

Полонська-Василенко Н. Спогади. – К.: Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2011. – 591 с.

Поляков И. А. Донские казаки в борьбе с большевиками: Воспоминания начальника штаба Донских армий и войскового штаба Генерального штаба генерал-майора И. А. Полякова / Вступ. ст. и примеч. Е. Ф. Морозова. – М.: Кучково поле; Гиперборея, 2007. – 624 с.

Попов. С Украины на Дон. Первый эшелон // Донская Волна. – Ростов-на-Дону, 1919. – 29 августа. – № 30 (58). – С. 4–6.

Потульницький В. А. Дипломатiя Павла Скоропадського. Вiйськово-дипломатичнi стосунки гетьмана з острiвними монархiями у 1926–1943 рр. – Харкiв: Акта, 2014. – 312 с.

Про минуле – заради майбутнього / Упорядник Ю.І. Шаповал; Редкол.: І.Ф. Курас та iн. – К.: Вид-во при Киiв. ун-тi, 1989. – 408 с.

Пташинський П. До iсторii нiмецько-австрiйськоi iнтервенцii на Украiнi // Архiв Радянськоi Украiни: Історично-архiвознавчий журнал. – Харкiв: Пролетар, 1932. – № 1–2 (сiчень-квiтень). – С. 64–71.

Пташинський П. Органiзацiя збройних сил украiнськоi i росiйськоi контрреволюцii та бюджет гетьманщини (1918 р.) // Архiв Радянськоi Украiни: Історично-архiвознавчий журнал. – Харкiв: Пролетар, 1932. – № 4–5 (липень-жовтень). – С. 292–334.

Пученков А. С. Украина и Крым в 1918 – начале 1919 года. Очерки политической истории. – СПб.: Нестор-История, 2013. – 352 с.

Рафес М. Г. Два года революции на Украине. (Эволюция и раскол «Бунда»). – М.: Госиздат, 1920. – 168 с.

Реент О. П. Павло Скоропадський. – К.: Альтернативи, 2003. – 304 с.

Робiтнича Газета: Орган Центрального Комiтету У. С.-Д. Р. П. – К., 1918.

Рубльов О., Реент О. Украiнськi визвольнi змагання 1917–1921 рр. – К.: Видавничий дiм «Альтернативи», 1999. – 320 с.

Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину / Худож. – оформитель А. А. Ленчик. – Харьков: Фолио, 2006. – 415 с.

Савченко В. А. Махно / Худож-оформлювач А. С. Ленчик. – Харкiв: Фолiо, 2008. – 415 с.

Савченко В. А. Павло Скоропадський – останнiй гетьман Украiни / Худож. – оформлювачi Б. П. Бублик, В. А. Мурликiн. – Харкiв: Фолiо, 2008. – 380 с.

Савченко В. А. Проект «Украiна». Вольная Одесса – Одесская республика – Юго-Западный край (1917–1919) / Худож. – оформитель Е. Д. Кононученко. – Харьков: Фолио, 2013. – 283 с.

Свечин М. Записки старого генерала о былом. – Ницца, 1964. – 208 с.

Сергiйчук В. Етнiчнi межi i державний кордон Украiни. – Вид. 3-е, доповнене. – К.: ПП Сергiйчук М.І., 2008. – 560 с.

Сергiйчук В. Неусвiдомлення Украiни. Ставлення свiту до Украiнськоi державностi: погляд у 1917–1921 роки з аналiзом сьогодення. – Видання друге, доповнене. – К.: ПП Сергiйчук М.І., 2012. – 872 с.

Симон Петлюра та украiнська нацiональна революцiя / Зб. праць Другого конкурсу петлюрознавцiв в Украiнi / Упоряд. та передм. В. Михальчука. – К.: Рада, 1995. – 368 с.

Сiдак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедiя украiнського державника: Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 426 с.

Сiм спогадiв Визвольноi вiйни / В.І. Моренець. – К.: Історичний клуб «Холодний Яр», ПП «Медобори-2006», 2015. – 328 с.

Скоропадський П. П. Спогади: кiнець 1917 – грудень 1918 / Упоряд. Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – 480 с.

Скоропадськi. Родинний альбом. Книга 2. Упоряд.: Осташко Т., Терещенко Ю. Художньо-документальне видання. – К.: Темпора, 2014. – 496 с.

Смовський К. Окремий Чорноморський Кiш // За Державнiсть: Матерiяли до Історii Вiйська Украiнського. – Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 99–118.

Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора: Сборник документов / Ред. коллегия: С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, И. Н. Земсков [и др.]. – М.: Политиздат, 1968. – Т. 1 (1917–1918 гг.). – I–XXII, 758 с.

Соколов Д. В. Таврида, обагренная кровью. Большевизация Крыма и Черноморского флота в марте 1917 – мае 1918 г. – М.: Посев, 2013. – 272 с.

Солдатенко В. Ф. Винниченко i Петлюра: полiтичнi портрети революцiйноi доби. – К.: Свiтогляд, 2007. – 621+16 с.

Солдатенко В. Ф. Украiна в революцiйну добу: iсторичнi есе-хронiки: У 4-х т. – К.: Свiтогляд, 2009. – Т. 2. Рiк 1918. – 411 с.

Солдатенко В. Ф. Украiнська революцiя. Історичний нарис: Монографiя. – К.: Либiдь, 1999. –976 с.

Соловйова В. В. Дипломатична дiяльнiсть украiнських нацiональних урядiв 1917 – 1921 рр.: Монографiя. – К. – Донецьк: Інститут iсторii Украiни НАНУ, 2006. – 394 с.

Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. – Б. м., 1973. – 381 с.

Старик В. П. Вiд Сараева до Парижа. Буковинський Interregnum 1914–1921. – Чернiвцi: Прут, 2009. – 168+184 с.

Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР / М. Стахiв. – Торонто: Украiнська Науково-Історична Бiблiотека в Скрентонi, Па., ЗДА, 1962. – Т. 1. – Власними силами. – 272 с.

Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР. – Торонто: Украiнська Науково-Історична Бiблiотека в Скрентонi, Па., ЗДА, 1963. – Т. 2. – Украiна мiж двома силами. – 248 с.

Стецишин О. Ландскнехти Галицькоi армii / Центр дослiджень визвольного руху. – Львiв: «Часопис», 2012. – 480 с.

Студii з архiвноi справи та документознавства. – К., 1999. – Т. 5: Гетьман Павло Скоропадський та Украiнська Держава 1918 року. Науковi доповiдi. – 264 с.

Тинченко Я. Белая гвардия Михаила Булгакова. – К. – Львов, 1997. – 256 с.

Тинченко Я. Вiйська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армiя Украiнськоi Держави, травень-грудень 1918 р.: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2014. – 152 с.

Тинченко Я. Героi Украiнського неба: Науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 200 с.

Тинченко Я. 1919. Дiева армiя УНР, листопад 1918 – листопад 1919 р.: Науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2017. – 164 с.

Тинченко Я. Украiнськi збройнi сили. Березень 1917 – листопад 1918 рр. (органiзацiя, чисельнiсть, бойовi дii). – К.: Темпора, 2009. – 480 с.

1918 год на Украине / Составление, научная редакция, предисловие и комментарии д.и.н. С. В. Волкова. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. – 414 с.

Тищик Б. Й. Захiдно Украiнська Народна Республiка (1918–1923). Історiя держави i права. – Львiв: Трiада плюс, 2004. – 392 с.

Тютюнник Ю. О. Революцiйна стихiя. Зимовий похiд 1919–20 рр. – Львiв: Унiверсум, 2004. – 192 с.

Удовиченко О.І.Украiна у вiйнi за державнiсть: Історiя органiзацii i бойових дiй Украiнських Збройних Сил 1917–1921. – К.: Украiна, 1995. – 206 с.

Уилер-Беннет Дж. Брестский мир. Победы и поражения советской дипломатии / Пер. с англ. С. К. Меркулова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2009. – 415 с.

Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / Вольфрам Дорнiк та iн.; упоряд. В. Дорнiк; пер. з нiм. В. Кам’янець; наук. ред. Р. Пирiг. – К.: Нiка-Центр, 2015. – 512 с.

Украiна: Хронiка ХХ ст.: Рiк 1918: Довiд. вид. / Редкол.: В. А. Смолiй (голова) та iн.; Упоряд.: А. П. Гриценко, О. Й. Щусь. – К.: Ін-т iсторii Украiни НАН Украiни, 2005. – 402 с.

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 1 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – XVIII+790 с.

Украiнська Держава (квiтень – грудень 1918 року). Документи i матерiали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2 / Упоряд.: Р. Пирiг (керiвник) та iн. – К.: Темпора, 2015. – XX+412 с.

Украiнська Держава Павла Скоропадського: здобутки i прорахунки. Наук. зб.: Матерiали круглого столу з нагоди 100-рiччя проголошення Украiнськоi Держави / Упр-ня культури Волин. ОДА; Волин. краезн. музей; Затурцiвськ. мемор. музей В’ячеслава Липинського; Благод. фонд пам’ятi В. Липинського; Упоряд. i ред. В. Бортнiков. – Луцьк, 2018. – 86 с.

Украiнська революцiя 1917–1921 рокiв: погляд iз сьогодення / Мiжнародна наукова конференцiя 25 квiтня 2012 р. – К.: Украiнський iнститут нацiональноi пам’ятi, 2013. – 656 с.

Украiнська революцiя 1917–1921: Спецпроект / В. Верстюк, О. Кучерук, В. Скальський, О. Бетлiй, Д. Шурхало, Я. Файзулiн, А. Руккас та iн. // https://www.istpravda.com.ua/themes/rev100/view_texts/

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – 424 с.

Украiнськi дипломатичнi представництва в Нiмеччинi (1918–1922): Документи i матерiали / Упор. В. М. Даниленко, Н. В. Кривець. – К.: Смолоскип, 2012. – 592 с.

Ульяновський В. І. Церква в Украiнськiй державi 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського): Навч. посiбник. – К.: Либiдь, 1997. – 320 с.

Ульяновський В.І. Церква в Украiнськiй державi 1917–1920 рр. (доба Украiнськоi Центральноi Ради): Навч. посiбник. – К.: Либiдь, 1997. – 200 с.

Усенко П. Чи був Михайло Грушевський президентом Украiни? (Вiд iсторii нацiональних катастроф – до катастрофи нацiональноi iсторii). – К.: Нора-друк, 2003. – 100 с.

Федюк В. П. Украина в 1918 году. Гетман П. П. Скоропадский: Учебное пособие. – Ярославль, 1993. – 80 с.

Хайрулин М. А., Кондратьев В. И. Военлеты погибшей Империи. Авиация в Гражданской войне. – М.: Эксмо, Яуза, 2008. – 432 с.

Харук А. Крила Украiни: Вiйськово-повiтрянi сили Украiни, 1917–1920 рр. – К.: Темпора, 2009. – 96 с.

Цветков В. Ж. Белое дело в России. 1917–1918 гг. (формирование и эволюция политических структур Белого движения в России). – М., 2008. – 520 с.

Цегельський Л. Вiд легенд до правди: Спомини про подii в Украiнi зв’язанi з Першим листопада 1918 р. / Передмова Я. Дашкевича. – Львiв: Свiчадо, 2003. – 336 с.

Чернецький Є. А. Шляхами полковника Никифора Блаватного. 1886–1941. – Бiла Церква: Вид. О. В. Пшонкiвський, 2013. – 140 с.

Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. – 521 с.

Черячукин А. В. Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918–1919 г. // Донская Летопись. – Белград: Издание Донской Исторической Комиссии, 1924. – № 3. – С. 163–231.

Чикаленко Є.Х. Щоденник (1918 – 1919). – К.: Темпора, 2011. – 424 с.

Чмир М., Пiнак Є., Музичук С., Галицька Армiя, 1918–1920. – Рiвне: Видавець Олег Зень, 2008. – 80 с.

Шанковський Л. Украiнська Галицька Армiя: Военно-iсторична студiя. – Львiв: Видавничий центр Наукового товариства iм. Шевченка, 1999. – 398 с.

Шаповал М. Велика революцiя i украiнська визвольна програма. – Прага, 1928. – 333 с.

Шаповал М. Гетьманщина i Директорiя. Спогади. – Нью-Йорк: Видала Украiнська Громада iм. М. Шаповала в Новiм Йорку, 1958. – 126 с.

Шкiльник М. Украiна у боротьбi за державнiсть в 1917–1921 рр. Спомини i роздуми / Упоряд. В. Верстюк. – К.: ТОВ «Видавництво «Клiо», 2016. – 512 с.

Штанько Я. В. Вiйськово-полiтичнi взаемини Украiнськоi Держави гетьмана П. П. Скоропадського та Всевеликого Вiйська Донського // Питання iсторii Украiни: Збiрник наукових статей. – Чернiвцi: Зелена Буковина, 2003. – Т. 6. – С. 138–143.

Шубин А. В. Махно и его время: О Великой революции и Гражданской войне 1917–1922 гг. в России и на Украине. Изд. стереотип. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2014. –320 с.

Юг: Общественно-политический еженедельник. – К., 1918.

Южное Слово: Ежедневная политическая, экономическая и общественно-литературная газета. – Николаев, 1918.

Южный Край: Газета общественная, политическая и литературная. – Харьков, 1918.

Яблонський В. Вiд влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-полiтичний аналiз Директорii УНР. – К.: «Альтерпрес», 2001. – 160 с.

Яневський Д. Полiтичнi системи Украiни 1917–1920 рокiв: спроби творення i причини поразки. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2003. – 767 с.