Книга Застою. 1965–1976 Олена Олексiiвна Литовченко Тимур Іванович Литовченко 101 рiк Украiни «Застiй» однi згадують як перiод спокою, «золоту» добу розвиненого соцiалiзму, iншi – як лихолiття, яке «глушили оковитою». У цей перiод масово пiшло з життя поколiння, яке на власному досвiдi пам’ятало революцiйнi подii 1917 року, трансформацiю Росiйськоi iмперii в СРСР i катастрофу Першоi Украiнськоi Республiки. Вiдповiдно, героiку революцii змiнив всеохопний культ Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. Разом з тим представники молодого радянського поколiння з рiзних причин i кожен по-своему вiдчували: далеко не все гаразд зi звичною всiм дiйснiстю! Але розбиратися з негараздами потрiбно вкрай обережно, щоб не наразитися на всесильний КДБ… Щоб не роздiлити сумну долю «шiстдесятникiв», яких «виправляли» вже не тiльки в таборах, але i в психiатричних лiкарнях. Щоб не бути розтоптаним, як паростки «Празькоi весни». Хто мiг – той намагався втекти за кордон. Решта ж призвичаювалася до нових умов… Тимур Литовченко, Олена Литовченко Книга Застою. 1965-1976 © Т. i О. Литовченки, 2019 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2019 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 Передмова Сукхаватi[1 - Сукхаватi (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддiйський рай.]. Поза простором i часом О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Щойно будда Амiтабха[2 - Один з п’ятьох дгьянi-будд, будда захiдного напрямку. Творець i управитель буддiйського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаватi.] вимовив i якомога довше «розкатав» священну мантру, як все довкiлля засяяло мiрiадами дiамантових вогникiв. До чого ж це прекрасно!.. Втiм, нiяка краса давно вже не зачiпала, не зв’язувала i не прив’язувала до себе його особистiсноi сутi. Отож тепер будда Амiтабха абсолютно безкорисливо й вiдсторонено старався для iнших – для тих, хто завдяки палким молитвам перероджувався на Полi, Сповненому Щастя, й тепер блаженствував тут. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Кожна клiтиночка червоного тiла[3 - Тiло будди Амiтабхи мае червоний колiр, що символiзуе втiлення в ньому чотирьох карм: дiянь очищувальних, поширювальних, пiдкорюючих та суворих.] будди вiбрувала, розповсюджуючи довкола благодатнi хвилi. Вiд цього ставали ще благодатнiшими родючий грунт, жива вода й запашне повiтря, а будiвлi з золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв – ще прекраснiшими. Слiдом за Амiтабхою i всi тутешнi жителi – бодхiсатви найвищого рiвня пiдхопили дружно: О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Якщо досi Поле, Сповнене Щастя, сяяло окремими дiамантовими вогниками, то тепер воно аж вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка. І от дивина: хоч яким слiпучим було це свiтло, проте очей воно зовсiм не рiзало. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Такою була прадавня мрiя Амiтабхи – створити райську мiсцинку для того, щоб насолоджувалися тут просвiтленi душi. Незлiченний час минув, доки вiн еволюцiонував i з простоi душi перетворився спочатку на бодхiсатву Дхармакару, а вже згодом i на будду Амiтабху. Й тiльки тодi спромiгся практично реалiзувати цю прадавню мрiю в тонкому духовному свiтi. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Отож тепер душi бодхiсатв мали можливiсть довго, нескiнченно довго насолоджуватися життям на Полi, Сповненому Щастя, в прекрасних будiвлях iз золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв, буквально купаючись у променистiй нiрванi. Досягнувши певного рiвня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смертi всього лише прочитати спецiальну мантру, присвячену буддi Амiтабсi, й не мати сумнiвiв щодо мiсця свого посмертного потрапляння – отак просвiтленi й опинялися в Сукхаватi. А пiсля приемного в усiх вiдношеннях перебування в сансарi (тривалого чи не дуже – то вже залежало вiд iхнього власного вибору) цi високi душi мали можливiсть знову втiлитися в земне тiло… але могли й не втiлюватися – це вже кому з бодхiсатв як заманеться. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Утiм, ситуацiя з прибiчниками й послiдовниками рiзних гiлок та шкiл буддизму була бiльш-менш зрозумiлою. Натомiсть коли на Полi, Сповненому Щастя, з’являлися вiдвiдувачi з iнших осель (а, як вiдомо, цих осель в домi Сущого багато, багато… дуже багато!..) – отут вже слiд було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна смiливо констатувати, що якби будда Амiтабха дуже давно не втратив найменшоi прив’язаностi до земного життя в усiх його проявах, то деякi з цих гостей могли б навiть розвеселити його. Але не в теперiшньому станi… О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Нi-нi, тiльки не в теперiшньому станi самадгi!.. Тепер його вiчна сутнiсть насолоджуеться нiрваною, купаеться в нiй i купатиметься цiлу вiчнiсть. І нiщо не в змозi вивести будду з вiдстороненоi рiвноваги. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. А мiж тим гостi з iнших осель бувають доволi-таки веселими, смiшними й дивакуватими. Наприклад, колись давно… навiть дуже давно хтось iз вiдвiдувачiв розповiв, нiбито спрямований з нескiнченностi в нескiнченнiсть палаючий меч Манджушрi[4 - Манджушрi – у буддизмi Махаяни i Ваджраяни бодхiсатва, «оберiгач Раю на Сходi», легендарний сподвижник Будди Гаутами.] (яким вiн, як вiдомо, розсiюе морок невiгластва) людськi душi, перебуваючи на пiдйомi, використовують для своерiдних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бiгтиме-ковзатиме з нескiнченностi в нескiнченнiсть?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама». О-о-о-о-о-ом-м-м!.. При цьому змагальники ставили за приклад Гаутаму Сiддгартху: подейкували мiж собою, нiбито вiн брав участь аж в сiмдесяти тисячах подiбних «перегонiв», внаслiдок чого таки досягнув нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на земне втiлення i перетворився на справжнього Будду. А ще – нiбито спромогтися на таке в iдеалi може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амiтабха лишався прив’язаним до звичайного земного життя бодай однiею клiтиною свого священного червоного тiла, вiн би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер… О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Інший вiдвiдувач в захватi вигукував, на всi боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому iхньому раю файно, хлопцi! До чого ж файно… Однак менi милiша наша Украйна». А третiй прошепотiв на вухо своему товаришевi: «Поглянь-но о-о-он на того – це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, i все думае про щось свое… думае, думае… От чого тiльки йому бракуе, то це бандури в руках i набитоi конопельками люльки в зубах. А так чистiсiнький Мамай! Я тобi кажу…» Цi дивнi гостi вважали, нiбито Амiтабха iх не чуе, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацiею самого його ества. То як же мiг будда не вiдчувати цим самим еством, про що шепочуться вiдвiдувачi?.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Отакi дотепники трапляються зрiдка з-помiж вiдвiдувачiв. Хто вони – всi цi дотепники, жартуни-веселуни? З якоi землi? І де, в яких божественних сферах мандруе душа того бодхiсатви, якого вiдвiдувачi назвали «козаком Мамаем»… Либонь, вельми дивною е та земля, якщо вiд дотепних цих вiдвiдувачiв вiн почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабiв до раю не пускають!..» О-о-о-о-о-ом-м-м!.. А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхiсатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться зв’язаними? Адже маючи зв’язанi крила, Сокiл не може лiтати». При цьому один iз вiдвiдувачiв, похиливши чубату голову, почав зажурено наспiвувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому… я не сокiл?.. Чому… не лiтаю?..» О-о-о-о-о-ом-м-м!.. Але що означало все це як для самого будди Амiтабхи, так i для iнших жителiв раю Сукхаватi? Нiчого, практично нiчого. Суцiльнi земнi клопоти, пустопорожнi та беззмiстовнi. Значно милiшими були зовсiм iншi звуки – священнi мантри, вiд яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквiтчувалося мiрiадами дiамантових вогникiв, а потiм вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка… О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. О-о-о-о-о-ом-м-м!.. 1965. Трое в «Украiнi» Ростов-на-Дону, 2 сiчня 1965 року Ах, до чого ж добре, що вiн настiльки вчасно забрався з цiеi нелюб’язноi, негостинноi… можна навiть смiливо говорити – ворожоi Украiни! Правду люди кажуть: риба шукае, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчуковi добре на цiй огидно-зрадливiй Украiнi?! Що такого Владо побачив там, окрiм безпросвiтного горя i суцiльних злиднiв?! Та про це навiть говорити не доводиться… Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на бiлий свiт десь на просторах Подiлля. Але ж далi, далi!.. Батька вiн навiть i не пам’ятав як слiд. Все, що лишилося вiд батька, – в жодному разi не спогади, а просте усвiдомлення, що будь-хто з людей окрiм мами обов’язково мае також i тата. Просто таким чином влаштований свiт… Матiр вiн згадував дуже рiдко, причому спогади цi були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара нiжних пестливих рук, то як доволi низький, але приемний голос, то як усмiхнений рот з крихiтною, ледь помiтною родимкою трохи лiворуч бiля складочки шкiри, що простягнулася вiд верхньоi губи до перенiсся… Оце й усе, що пам’ятав Владо. Значно чiткiше уявляв свою мимовiльну мачуху – тiтку Мокрину, звичайну селянку iз згаслим вiд безрадiсного та безпросвiтного життя поглядом темно-сiрих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям i натруженими руками, почорнiлими й зашкарублими вiд постiйноi важкоi роботи на землi. Дiтей тiтки Мокрини – своiх зведених братикiв – вже почав забувати… але ж не ii саму!.. Всiх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матiр i тiтку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усi вони пiшли в небуття саме там, на далекiй тепер негостиннiй Украiнi. А iще?.. А що там iще було згадувати!.. Дитячий будинок у Кiровоградi, з якого вiн декiлька разiв тiкав, намагаючись розшукати родичiв?.. Кiровоградський завод, на якому працював токарем?.. Вулицю Пiонерську в Ямполi, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зi старого жидiвського цвинтаря»?.. Лейтенанта з лiнiйного вiддiлу мiлiцii на залiзничнiй станцii «Вапнярка», який так i не надiслав жодноi вiсточки про його рiдних – хоча наiвний хлопчик повiрив мiлiцiонеровi й чекав на те послання довго, але марно?.. От що такого було в тiй землi, за чим тепер можна сумувати?! Нiчого, геть нiчого!!! Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинкiвського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змiнилося до невпiзнанностi. Заради справедливостi варто зауважити, звiсно, що першi пару рокiв пiсля переiзду на нове мiсце проживання вiн вiдпрацював на знаменитому Ростсiльмашi[5 - Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки.] так само, як i в Кiровоградi. Однак на вiдмiну вiд украiнського обласного центру, тут, при ростовському пiдприемствi, функцiонував самодiяльний театр. Дiзнавшись про це, молодий чоловiк сповнився нахабства, завiтав просто на найближчу репетицiю i з порога ошелешив усiх чи то проханням, чи завуальованою заявою: – Вiзьмiть до себе i мене, хочу теж грати разом з вами! Коли ж стисло розповiв театралам про себе, заради проби станцював i проспiвав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трiйку пiсень, керiвник самодiяльного колективу спитав: – Чи подобаеться тобi творчiсть класикiв росiйськоi дожовтневоi лiтератури? Чи знайомий ти з творчiстю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторi бiля Диканьки» читав?.. А «Нiч перед Рiздвом»?.. Нi-нi, я не про фiльм Олександра Роу[6 - Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року.] запитую – оригiнальну гоголiвську повiсть читав?.. А коваля Вакулу зiграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловiкiв кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюеш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобi зiграти – раз плюнути! То як?.. Звiсно ж, на таку шикарну пропозицiю Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Нiч перед Рiздвом» був зiграний напередоднi Нового 1963 року. Очевидно, попри вiдсутнiсть акторськоi (та й загалом будь-якоi мистецькоi) освiти, коваль Вакула у виконаннi новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскiльки тут сталося нове диво: виявляеться, на спектакль завiтав режисер i художнiй керiвник ростовського Молодiжного театру драми iм. Ленiнського комсомолу, який в наступному роцi було вирiшено реорганiзувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральноi трупи аж нiяк не завадило б влити трохи «свiжоi кровi». З любителями вiн був максимально вiдвертим i не церемонився анiтрохи: – Ви своi спектаклi любительськi граете вряди-годи, тодi як у нас театр професiйний: своя сцена, свiй репертуар, все серйозно. Вiддайте менi вашого Вакулу – аж надто цей хлопець менi сподобався! Ми теж мрiемо поставити свiй спектакль «Черевички для Оксани», то його не тiльки працiвники Ростсiльмашу побачать – на нього ж все наше мiсто подивитися прийде!!! А як на гастролi поiдемо, то й не тiльки наше мiсто!.. Це ж масштаб який, уявiть лише собi… Уявили, еге ж?! Вгадати фiнал цiеi розмови було неважко. Ясна рiч, режисер Молодiжного драмтеатру мiг би полюбовно вирiшити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителi, а все ж сякi-такi колеги по мистецькому цеху… Всi чудово розумiли: така пропозицiя, зроблена любителю, – це справжнiй подарунок долi, який треба хапати обома руками без найменших роздумiв. Тим паче у глибинi душi Владо Муратов завжди мрiяв про акторську кар’еру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вiрив у подiбну можливiсть. Отак i сталося, що молодий токар звiльнився iз Ростсiльмашу i переквалiфiкувався в актори реорганiзованого ростовського ТЮГу. Почалися репетицii спектаклю за мотивами гоголiвськоi рiздвяноi повiстi. Прем’ера спектаклю «Черевички для Оксани» була намiчена саме на сьогоднiшнiй день – на суботу, 2 сiчня 1965 року. Але… Але прем’ера так i не вiдбулася. Причиною провалу настiльки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишнiй токар, якого художнiй керiвник вперто, не один мiсяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точнiше, не вiн сам, а його неймовiрно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовiрно пристрасне кохання з партнеркою по сценi – мiнiатюрною красунею, виконавицею ролi Оксани. Правду кажучи, уникнути ii чарiв у Владо не було жодноi можливостi… тим паче з його запальним циганським темпераментом!.. Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трiшечки вивiтрився з мiзкiв закоханоi акторськоi парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагiтна, але вагiтна дуже навiть помiтно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хiба ж могла вона в такому станi грати першу красуню на хуторi бiля Диканьки?.. Це навiть не смiшно. А втiм, без сюрпризу все одно не обiйшлося. Бо хоча прем’ера гоголiвського спектаклю була вiдкладена, доки виконавиця провiдноi жiночоi ролi не вийде з декретноi вiдпустки, але ж саме сьогоднi – в суботу, 2 сiчня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскiльки його кохана дружина народила дiвчинку, то з вибором iменi акторське подружжя анiтрохи не вагалося: звiсно ж, Оксана! Як iще могли вони назвати це маленьке диво?! Тiльки так, не iнакше… Санаторiй «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Киiвщина, 8 сiчня 1965 року Ото добре, що зараз зимовi канiкули! Замiсть того щоб зранку йти до школи, а ввечерi вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибiгти до мами на роботу. Адже тут, в санаторii «Конча-Заспа», де вона працюе прибиральницею, ось просто зараз намагаеться поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра. Василько випадково дiзнався про це вiд матерi буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неi на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося пiд час канiкул) займуться прибиранням поверхiв, вiдведених матерi, а покоiвки в цей час мiнятимуть постояльцям постiлi й рушники i загалом наводитимуть лад в iхнiх кiмнатах. Але натомiсть матiр прошепотiла, схилившись до його вуха: – Ондо поглянь за моею спиною… Бачиш, двое стоять бiля дверей на сходи? То це, Васильку, вiдомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марiею Гаврилiвною. Якщо хочеш, пiдiйди до них швиденько… Тiльки щоб справдi швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти менi допомагаеш, то я б хотiла ранiше прибирання завершити й додому пiти. Тож давай!.. Василько хутко пiдбiг до парочки бiля дверей та одразу ж спитав: – Здрастуйте! А це правда, що ви – вiдомий поет Сосюра? – Хлопчику! Хiба тебе не навчали, що втручатися отак в бесiди дорослих людей геть неввiчливо? – невдоволеним голосом спитала жiнка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловiк зупинив ii легеньким кивком голови, потiм звернувся до хлопчика: – Так, я справдi поет Сосюра. А в чiм рiч? – Володю! Не забувай про те, в якому станi ти зараз перебуваеш… – мовила жiнка, за м’якiстю тону намагаючись приховати обурення. – Марiйко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловiк i знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобi треба? – Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що пiдступно застрягла в горлi, однак все ж наважився i мовив: – Я власне, вiршi пишу i хотiв би, щоб iх якийсь вiдомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно… – Навiть тут, в санаторii вiд цих юних обдарувань немае спокою! – не витримала жiнка. – Вас, юних талантiв, багато, а мiй Володя – вiн один. Вiн унiкальний, а ти, хлопчику… ти поки що невiдомо хто i збоку бантик!.. – Марiйко, я тебе прошу! – посмiхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик: – Та, власне, я збирався показати своi вiршi iншому поетовi – товаришу Тичинi. Нам… нашому класу, тобто до Киева екскурсiю влаштовували, ми з ним… з Тичиною спецiально зустрiчалися. Та я йому не… Василько несподiвано замовк. – Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет. – Я товаришу Тичинi не повiрив. – Не повiрив?! – здивувався Сосюра i знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марiйко, Тичинi цей молодий чоловiк не повiрив. А менi… – Знаете, коли наша екскурсiйна група зустрiлася з товаришем Тичиною, то вiн почав говорити, що треба любити Партiю, любити Ленiна, що ця любов допоможе митцевi стати на едино можливий вiрний творчий шлях. І щоб ми робили все, як вiн написав у вiршi «Партiя веде». – А-а-а… хiба це аж такi поганi поради? Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потiм на його дружину, потiм пробурмотiв: – Нi-нi, мабуть, товариш Тичина все вiрно порадив. От тiльки вiн робив це не щиро, от в чiм рiч… – Ти чула, Марiйко? – вигукнув у захватi поет. – Тичинi вiн не повiрив, тодi як менi, очевидно, навпаки довiряе. Хiба ж не так? – Володю, ми цього хлопчика вперше в життi бачимо. Отямся!.. – У мене тут мама прибиральницею працюе, я прийшов iй допомогти, щоб вона якнайшвидше закiнчила i додому пiшла. А звати мене Василем. – Отакi справи, Марiйко!.. – розплився в посмiшцi поет. А далi мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаеш, Василю, вiн просто життям наляканий. Дуже наляканий, от i справляе подiбне враження. – А ти, Володю? – в голосi поетовоi дружини вперше прослизнули жорсткi нотки. – Хiба тебе життя милувало? – А я, Марiйко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом iз тобою. А тому давай-но зробимо наступне… І пiсля невеличкоi паузи мовив: – У мене тут iз серцем негаразди. Настiльки зле менi, що ось навiть Марiйка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’iздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогоднi-завтра менi лiкарiв пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвiдаю, обживуся трохи. Отож давай-но пiслязавтра ти менi принесеш своi вiршi, щоб я вже спокiйно мiг iх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсi, третя кiмната по лiвому боку коридору. Пiсля снiданку приходь. Зустрiнемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?.. Ясна рiч, Василько погодився. Тому сьогоднi прихопив iз собою два шкiльнi зошити, вiд початку й до кiнця списанi вiршами. Однак щойно попрямував до вказаноi кiмнати, як був зупинений матiр’ю: – Не ходи туди, синку, не треба. Нема бiльше Володимира Миколайовича, помер вiн. – Як це – помер?! – ошелешено заклiпав очима хлопчик. – Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак i помер. Йому вночi з серцем зле стало, Марiя Гаврилiвна покликала на допомогу, але коли прибiгли лiкарi, було вже надто пiзно. Отож його вже повезли до Киева, i дружина разом з ним поiхала, звiсно ж. Там у них у номерi тiтка Фрося прибираеться, не ходи туди, не заважай. Краще давай зi мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна… Остання порада мiцно засiла Васильковi в голову, й, допомагаючи матерi наводити лад на вiдведених iй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вiрш про «чарiвну роботу». От тiльки це був не звичайний славень вiльнiй комунiстичнiй працi, якими напхана пiд зав’язку iхня шкiльна програма. У нього мав вийти важкий вiрш про важкий монотонний фiзичний труд, який допомагае забути про все на свiтi… Й звичайно, цього вiрша вiн збирався присвятити щойно померлому поетовi Володимиру Миколайовичу Сосюрi. Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 22 сiчня 1965 року – Елло Никанорiвно, я все прекрасно розумiю… але де ж справедливiсть?! Хiба таке може статися, щоб… – Нiчого жахливого, миленька, абсолютно нiчого жахливого не сталося, – втiшала ii колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всiх однакове, й якщо я досягла пенсiйного вiку, то нiчого з тим не поробиш. – Але ж особливо цiнних працiвникiв… – Невже ж ти на повному серйозi вважаеш директорку провiнцiйноi бiблiотеки аж таким цiнним робiтником, що ii навiть замiнити нема кому? Нiна Панасiвна не знайшлася з вiдповiддю. Мiж тим на директорському «керогазi» (господарка так i не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудiти, готуючись по мiрi розiгрiву перейти до насвистування добре знайомоi пiсеньки. Тому кивнувши бiблiотекарцi, Елла Никанорiвна дiстала з полицi двi чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку iз заваркою, двi чайнi ложки та зайнялася безпосереднiми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бiблiотекарку на самотi з ii думками. А думки цi були геть невеселими, бо замiсть Елли Никанорiвни Дзюбан, яку щойно вiдправили на заслужений вiдпочинок, новим директором Канiвськоi бiблiотеки iменi Аркадiя Гайдара несподiвано для всього маленького, проте товариського бiблiотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченкiвського музею!!! Годi й казати, призначення всiх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снiгу, заради жарту засипаний за комiр пальта. Хоча… якi ще жарти: все це сталося по-справжньому i всерйоз. Новому товаришевi директору ще тридцяти рокiв не виповнилося, отож дiзнавшись про призначення настiльки юного «начальства», поза очi бiблiотекарки називали його не на iм’я та по батьковi, а ласкаво – «Васильком». Наскiльки ж великим було iхне здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провiв збори трудового колективу, але з непiдробним ентузiазмом почав розсипати пригорщi свiжих та оригiнальних iдей щодо майбутнього iхнього культурно-просвiтницького закладу. Насамперед виявилося, що «Васильковi» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно вiдправлена на пенсiю Елла Никанорiвна Дзюбан та всi iншi керiвники подiбних закладiв. Мабуть, враховуючи досвiд на попередньому мiсцi роботи, новопризначенець вирiшив перетворити бiблiотеку на… бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара!!! Вiн вже марив тим, як з найвiддаленiших куточкiв усього Радянського Союзу до iхнього Канева з’iжджатимуться дiти, пiдлiтки та юнаки, жовтенята, пiонери та комсомольцi. Групами великими i малими, а також окремо. Як усiх цих вiдвiдувачiв водитимуть музеем спецiально навченi дiти-екскурсоводи… Адже вислуховувати розповiдь дорослого екскурсовода – це одне, тодi як дiставати вiдомостi про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолiтка – це зовсiм iнше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолiтнього, проте мiж ними завжди iснуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цiлковито об’ективнi причини. Натомiсть дитина, пiдлiток чи юнак у ролi екскурсовода сприйматиметься молодими вiдвiдувачами як рiвний – отже, побiльшае довiра як до самого провiдника, так i до його розповiдi про письменника-героя експозицii. Саме такого гатунку iдеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрiстю пухнастоi осiнньоi хмари, з якоi сiеться нескiнченний дощик, дрiбонький i несподiвано холодний. Звiсно, iдеi цi були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змiсту. Так би мовити – «сирими». А просторiкування про натовпи школярiв, якi з’iжджатимуться до вбогого провiнцiйного Канева звiдусiль, декому нагадали сюжет вiдомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершеннi зборiв одна бiблiотекарка тихенько шепотiла iншiй на вушко: – Жителi Киева, втомленi житловою кризою, кинуться до вашого чудового мiстечка. Республiканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переiжджае уряд УРСР. Канiв перейменовують на Нью-Киiв, а Киiв – на Старий Канiв. Харкiв’яни скрегочуть зубами, але нiчого не можуть вдiяти. Нью-Киiв стае елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзi й усього свiту… Млiючи вiд талановитого переспiвування «Дванадцяти стiльцiв» Ільфа та Петрова, друга бiблiотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомiсть урочисто спроваджена на пенсiю Елла Никанорiвна, заваривши свiжого чайку, тiльки рукою махнула: – Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузiазм так i пре. А от коли посидить на керiвнiй посадi два-три роки… якщо не два-три мiсяцi, то й позабуде всi своi дурнуватi iдейки. Аякже, знаемо! Коли я була молодою, то й менi хотiлося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотiлося! А мрii… Овва, та я ще й не про таке мрiяла – куди там цьому нинiшньому!.. Але згодом все встало на своi мiсця. А змiни?.. Навiщо мiняти те, що й без того працюе непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по iнстанцiях потикаеться та й заспокоiться собi. Ось побачите!.. Справдi, виявити слабкi мiсця iдей «Василька» при ближчому пильному розглядi було доволi легко. От взяти, наприклад, бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара. Як можна в принципi схрестити бiблiотеку з музеем?! Ще буквально кiлька рокiв тому, коли всi радянськi люди (аж до найвищого партiйного керiвництва включно!) чекали небачених див вiд «мiчурiнськоi агробiологii», а ще бiльше – вiд «народного академiка» Трохима Денисовича Лисенка i його учнiв, було аж надто легко повiрити в перспективу будь-якого «схрещування». Але пiсля торiшньоi вiдставки товариша Хрущова умонастроi в суспiльствi кардинально змiнилися, отож iдея щодо бiблiотеки-музею викликала лише скептичну посмiшку. Якою буде провiдна функцiя цього закладу: дiтям книжки для прочитання видавати чи про життя i творчiсть письменника Гайдара розповiдати?! Хто буде важливiшим: гiпотетичний дорослий «бiблiотекар» або все ж таки гiпотетичний неповнолiтнiй «екскурсовод-пiдлiток»?! А якщо цi двi iпостасi поеднати в едину, то як одна людина займатиметься двома принципово рiзними видами дiяльностi?! Який буде штатний розклад нового культурного закладу i хто з чиновникiв у царинi культури при здоровому глуздi вiзьметься затвердити цей штатний розклад та iншi необхiднi документи?! Як можна ставити на один щабель дорослу бiблiотекарку та неповнолiтню дитину, з якоi навiть неможливо спитати як слiд за виробничi показники, за дотримання трудовоi дисциплiни i все таке iнше?! Як виглядатиме ця iдея з фiнансовоi точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейнiй» частинi можна буде обiйтися зовсiм без дорослого персоналу. Але якщо уявити собi гiпотетичного «керiвника музейного вiддiлу», то… як може вiн бути керiвником без пiдлеглих працiвникiв?! Начальство мусить мати пiдлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсii проводитимуть дiти та пiдлiтки, то офiцiйно оформити iх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навiть юними екскурсоводами), а в школi навчатися… І де iх готувати – екскурсоводiв цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальнi плани для таких курсiв?.. А як бути з коштами на прибудову музейного примiщення до бiблiотечого?! Якщо розiбратися, то тут не прибудовувати потрiбно, а радше зводити бiблiотеку-музей наново!.. І куди, в яке примiщення переводити наявну – стару бiблiотеку з усiма ii фондами?! Запитання, запитання… самi лише запитання без жодних притомних вiдповiдей. Отож не варто непокоiтися через затiяну «Васильком» метушню. – Ти, миленька, ще неодноразово згадаеш цi моi слова, – запевняла Елла Никанорiвна колишню вже пiдопiчну, розбавляючи крутим окропом свiжу заварку, розплескану на дно чашок. Нiна Панасiвна знала, що вона мае рацiю. Не може бути iнакше, бо за сутулими плечима пенсiонерки вiдчувався неабиякий життевий досвiд, набутий в часи, значно жорсткiшi вiд нинiшнiх. І тим не менш невиразнi побоювання не вiдступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злi язики жартували, що «народному академiку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити бiологiю з марксизмом-ленiнiзмом, i принаймнi деякий час цей «гiбрид» жив… причому доволi-таки успiшно. То де гарантiя, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пiзно все ж таки не постане омрiяна ним бiблiотека-музей… Що станеться тодi?! З точки зору Нiни Панасiвни – абсолютно нiчого доброго. Усе це нагадувало демонстрацiйний експеримент, який вона запам’ятала ще зi шкiльних часiв. Беруться два стрижнi, – мiдний та цинковий, – водний розчин якоiсь там солi й невеличка лiхтарна лампочка. Якщо однi кiнчики стрижнiв занурити до посудини з розчином, а до iнших притиснути контакти лампочки, то вона почне свiтитися. А чим це нагадувало сучасний Канiв?! Тим, що похованi на днiпровськiй кручi неподалiк один вiд одного Аркадiй Гайдар i Тарас Шевченко видавалися iй схожими… саме на отакi стрижнi! Справдi, навряд чи можна вiдшукати двох настiльки ж вiдмiнних в усьому лiтераторiв, як виходець iз пролетарiв, колишнiй червоний командир, а згодом друг всiх радянських дiтлахiв Гайдар i колишнiй крiпак-селянин та панський «козачок», а згодом академiк живопису, «мужицький» поет-демократ i ворог царату Шевченко. Вони творили рiзними мовами, сповiдували рiзнi, часом дiаметрально протилежнi цiнностi – але похованi майже поруч. А тепер колишнiй сезонний екскурсовод Шевченкiвського музею став директором бiблiотеки, яку мрiе перетворити на Гайдарiвську бiблiотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вiльнi кiнцi мiдного i цинкового стрижнiв. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тiльки над iхнiм мiстом, а над усiею землею! От тiльки що саме?.. Нiна Панасiвна не знала. Невiдомiсть завжди лякае, отож вона й непокоiлася. І заспокоiти ii не мiг навiть абсолютно впевнений тон Елли Никанорiвни. Щось iще станеться в iхньому тихому провiнцiйному Каневi. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмiнно. Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, вечiр 4 вересня 1965 року Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали цi двi жiночки хоча й нещодавно, проте надiйно. Опасиста, завита на дрiбонькi кучеряшки Вiта була поштаркою за професiею (точнiше, за мiсцем роботи), а вiднедавна стала по життю ще й матiр’ю-одиначкою. Нi-нi, формально чоловiк у неi був – штампувальник заводу «Ленiнська кузня»[7 - Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».] Вацлав Менжик. Молодi люди збиралися жити довго i щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованiй «висотцi» на Набережно-Хрещатицькiй вулицi. Однак коли позаторiк, окрiм старшого сина Любомира, в iхньому сiмействi народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволi швидко вiдчули дефiцит коштiв. Щоб подолати скруту, Вацлав загорiвся iдеею завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутiю, кинувши рiдний завод. Вiту не цiкавило, що таке кiмберлiтова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та iншi подробицi. Вона заперечувала загалом: – Ну Вацику!.. Нормальнi люди що завгодно готовi вiддати, аби лишень до Сибiру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобi там що, медом намазано? – Вiтусю, але ж в Якутii неабиякi грошi свiтять! – резонно заперечував чоловiк. У вiдповiдь вона лише скрушно зiтхала. Перший рiк заробiткiв минув добре. Вацлав надсилав додому грошовi перекази регулярно. Задоволена дружина обставила iхню двокiмнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, i пральну машину, i транзисторний радiоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевiзор «Рубiн»[8 - Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.], який нiбито ось-ось мав з’явитися в ЦУМi… Як раптом у сiчнi цього року Вацлав припинив надсилати листи i грошi. Лютий минув у напруженому чеканнi. Коли ж Вацик не привiтав любу Вiту з Мiжнародним жiночим днем (хоча нi за час залицянь, анi за сiм рокiв шлюбу нiколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листiв, зверталася до мiлiцii… А наприкiнцi травня з Мирного до Киева повернувся товариш Вацлава, який повiдомив, що той покинув алмазну копальню ще в сiчнi, разом з п’ятьма iншими вiдчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Вiд тiеi пропозицii вiдгонило явною авантюрою, отож на вiдмiну вiд колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомiсть шестеро вiдчайдухiв з Мирного виiхали – i бiльше нiхто про них нiчого не чув. Сибiр – край суворий, там все що завгодно може статися. І нiяка мiлiцiя не допоможе… Що ж, у будь-якому разi життя тривало далi. Зробивши ревiзiю домогосподарства, Вiта виявила, що на погашення розстрочок за меблi та «пралку» надiсланих зниклим чоловiком грошей вистачить, хоча про телевiзор краще не мрiяти. А якщо деякi дрiбнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишкiв, здати до комiсiонки, то при ощадливому господарюваннi вона з дiтьми у всякому разi не бiдуватиме. Шкода, що свекор i свекруха вiд неi вiдмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела iхнього Вацика до зникнення»… Але ii власнi батьки, в крайньому разi, з села завжди пару лантухiв картоплi та чогось iще iстивного пiдкинуть. Вiдтодi лишалась, по сутi, едина проблема: перебувати й надалi на чоловiковому прiзвищi чи повернутися на дiвоче – Чмут?! І якщо вертатися на дiвоче, то як записати дiтей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Вiта вирiшила зачекати свого Вацика ще рокiв п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема вiдпаде сама собою, а якщо нi – то нi. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 роцi пiде до школи, вона все вирiшить остаточно. Так i жила поштарка з дiтьми в багатоповерхiвцi на Набережно-Хрещатицькiй. Проте хто мiг заборонити молодiй жiнцi мрiяти про краще, бiльш витончене i красиве життя?! Нiхто не мав права забороняти… А мрii стають яскравiшими, коли перед очима змiнюють одна одну красивi картинки. Хтось iз сусiднього будинку регулярно передплачував собi небачений дефiцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час вiд часу Вiта дозволяла собi притримати часопис на пару днiв, перш нiж вкинути його до поштовоi скриньки. Ця нiбито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помiтила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильськоi[9 - Польська актриса театру i кiно. Народилася в 1936 роцi у Варшавi. Закiнчила Варшавську академiю драматичного мистецтва. В 1960-тi роки також мала популярнiсть як спiвачка.] у № 1 часопису за 1965 рiк, трохи пожмакав i надiрвав сторiнку з матерiалом «Продолжение знакомства». А не помiтивши цього – як завжди вкинула журнал до потрiбноi поштовоi скриньки. Наступного ж дня на пошту прибiгла розлючена мешканка флiгеля по вулицi Набережно-Хрещатицькiй, № 9 Ельвiра Макосiй i влаштувала гучний скандал з вимогою розiбратися, хто ще читае «Советский экран» без ii вiдома. Вiта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне: – Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому спiвачка й акторка – i що тут такого?! Вiн ще маленький, геть нiчого не розумiе… До речi, це польська спiвачка, а мiй Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!.. Збудження власницi журналу вмить випарувалося невiдомо куди. Жiнки розговорилися. Вiта розповiла про себе, Ельвiра ж повiдала, що е студенткою Інституту iноземних мов[10 - Тепер Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет.] i вивчае саме слов’янську фiлологiю – зокрема, польську. Наприкiнцi бесiди дозволила поштарцi приходити до себе в гостi, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран». Отак i розпочалася iхня дружба. Природно, пiсля загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибiрських просторах Вiта з Ельвiрою зблизилися ще тiснiше. Оскiльки майбутня спецiалiстка зi слов’янськоi фiлологii вiдвiдувала рiзнi цiкавi мiсця, куди пересiчна поштарка навiть не мрiяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вiтинiй кухнi: все ж таки побутовi умови в новенькiй багатоповерхiвцi були значно кращими, нiж у напiвзруйнованому дворовому флiгельочку… Сьогоднi була субота, отож Ельвiра якимсь дивом зумiла прорватися на прем’ерний показ «Тiней забутих предкiв» режисера Параджанова в один з найкращих киiвських кiнотеатрiв – в «Украiну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустрiч творчоi групи з глядачами… Отже, очiкувати Ельвiру ранiше 23:00 було не варто. Тим не менш Вiта чекала на юну подругу з нетерпiнням, бо студентка обiцяла розповiсти про дiйство сьогоднi ж. З’явилася вона майже опiвночi, коли не тiльки молодший Мар’янчик, але i старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очi, що вона явно налякана чимось невiдомим. Дуже-дуже налякана… – Ну як?! – кинулася до неi поштарка, однак Ельвiра мовила тихо: – Зроби менi каву, бо для початку я маю отямитися. – Елю, що сталося?.. – Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка. – У мене тiльки розчинний кавовий напiй. Цикорiй, маю на увазi… – Нiчого, зроби цикорiй. Тiльки з молоком. І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зi старих пошарпаних фiлiжанок (бо пiсля зникнення чоловiка Вiта здала новенький кавовий сервiз до комiсiонки), Ельвiра розповiла наступне. Як i було заплановано, перед прем’ерним сеансом розпочалася зустрiч творчоi групи кiнофiльму «Тiнi забутих предкiв» з глядачами. Все вiдбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену пiднявся скандально вiдомий лiтературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюеться 1937 рiк, що вiд Киева до Львова влада масово арештовуе украiнську iнтелiгенцiю й нацiонально свiдому молодь, що це ганьба й несправедливiсть, що не можна мовчати, а необхiдно заявити протест на повен голос. І все таке iнше. Але на тому не окошилося: якийсь невiдомий[11 - Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя».] iз глядацькоi зали закликав усiх присутнiх пiднятися зi своiх мiсць на знак протесту проти полiтрепресiй. Добре, що у лiтературного хулiгана Дзюби вирвали мiкрофон та увiмкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки. – Можеш уявити, в якому настроi я переглядала стрiчку! – Ельвiра була змушена поставити напiвпорожню фiлiжанку на стiл, бо ii руки дрiбно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний нацiоналiзм, а тут ще таке… Та я весь час очiкувала, що всiх глядачiв почнуть перевiряти спiвробiтники КДБ!.. – А й справдi могли б, – погодилася поштарка. – Та звiсно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершеннi сеансу, кiнотеатр був щiльно оточений мiлiцiею. Уявляеш мiй стан?! – Бiдолашна… – І навiть цього всього нацiоналюгам було замало! Бо коли перегляд скiнчився й увiмкнули свiтло, хтось[12 - Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус.] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!» – Та хто тобi не дае говорити правду?! – обурилася Вiта. – Сиди собi на кухнi й говори, що хочеш! І нiхто тебе за це i пальцем не зачепить. – Так i я ж про те саме! – пiдхопила Ельвiра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухнi, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хiба нi?! Бо ми зiбралися кiно подивитись, а цi трое на чолi зi скандалiстом Дзюбою тут як здрасьте – зi своею полiтикою пхаються, нас усiх пiдставляють… Ну от як це можна назвати?! – А знаеш що, подруго, давай-но я ще нам цикорiю заварю, – запропонувала поштарка. – Це напiй, це не кава, вiд напою на нiч жодноi шкоди для серця не буде. – Давай-но завари, справдi, – погодилася студентка. – Можливо, я тодi заспокоюсь i нарештi розповiм тобi про стрiчку. Бо вона на те заслуговуе… Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, вечiр 17 вересня 1965 року Коли з-за стiнки долинули особливо потужнi лайливi вигуки, бiдолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пiсеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бiк займаноi сусiдами кiмнати i завмерла на центральнiй поперечнiй жердинцi клiтки. – Циря! Ти ж моя хороша… Не хвирюйся, будь раска, то вони мiж собою сваряться, оскiрьки Самсон Данирович знов до коханки збираеться, Агата ж заперечуе й намагаеться впринути на батькову совiсть. Зрозумiро тобi?.. Схилившись над клiткою канарки, Клара Мусiiвна намагалася таким чином заспокоiти свою улюбленицю. Канарка i справдi пожвавiшала, з центральноi поперечноi перескочила на бiчну дiагональну жердинку i трохи схиливши голiвку на бiк, невiдривно дивилася на господарку крихiтним чорним, схожим на маленьку бусинку оком. – Зерняток хочеш, моя хороша? Зерняточок… Гаразд, Циречко, гаразд, зачекай трiшечки, зараз пiдсипрю тобi проса. А ще ябручко поiж, ябручки дря нашоi Циречки дуже кориснi… Отак, отак, розумничка ти моя!.. Сварка у сусiдiв за стiнкою поступово вщухла. Отож поклювавши запропоноване частування, канарка заспiвала знов. Що ж до Клари Мусiiвни, то вона умиротворено завмерла на краечку лiжка, як завжди на дозвiллi розмiрковуючи на улюблену тему. Адже сьогоднi була не просто звичайна п’ятниця, нiчим особливим не прикметна з-помiж iнших п’ятниць протягом року. Одного разу вона навмисно уточнювала в розташованому неподалiк Флорiвському монастирi, що 17 вересня е днем пам’ятi пророка Мойсея – того самого, який вивiв еврейський нарiд з египетського рабства. А вона ж по батьковi Мусiiвна!.. Бiльш того, колись давно по вiйнi ii покiйний нинi тато зробив невеличкий шахер-махер у паспортному столi, завдяки якому з власне Мойсея Гершелевич перетворився на Мусiя Григоровича, а родове прiзвище Гебель[13 - Єврейське прiзвище, що походить, ймовiрно, вiд iдишистського «губл» – «рубанок».] виправив на Габель[14 - Gabbel – виделка (нiм.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Францii, що стягувався до 1790 року.]. А це, як новоспечений Мусiй Григорович полюбляв пояснювати всiм i кожному – прiзвище дворянське, шляхетське. Чи то нiмецьке, чи польське, чи навiть французьке – не надто суттево. Головне, що у «п’ятiй графi»[15 - Графа радянського наспорта, до якоi вписувалася нацiональнiсть людини.] його паспорта вiдтодi красувалося гордовите «росiянин». Цим пишався i сам власник паспорта, i його дружина – уроджена Фрiда Зерахiiвна Плятт, яка синхронно з чоловiком стала Фредерiкою Захарiвною Пляттер[16 - На вiдмiну вiд еврейського «Плятт», Плятери або Платери (нiм. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв.]. Теж, ясна рiч, росiянкою. І единiй дочцi вони наввипередки втовкмачували премудрощi нового стилю життя. – Ти, Кларочко, мусиш зрозумiти, що внаслiдок останньоi вiйни, найжахливiшоi з усiх воен, що вiдбувалися будь-коли, свiт неповоротно змiнився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак i наш Радянський Союз насправдi змiнився також. В армii погони й генеральськi лампаси повернули, деякi церкви знов повiдкривали… Та колись про щось подiбне навiть подумати було лячно! – Так-так, i практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до вiйни, але ж подивись от хоч би на Олексiя Толстого: неперевершений лiтературний класик, тричi сталiнський лавреат! – вторила йому матiр. – Нi-нi, особливо тепер, пiсля вiйни шляхетних людей заповажали, а далi поважатимуть ще бiльше. Отож повiр нам, донечко: хоч як важко тепер навiть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пiзно знайдеться свiй «червоний граф», з яким ти житимеш довго i щасливо. Можливо, навiть десь за кордоном – але можна i тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно i довго. Клара була довгоочiкуваною пiзньою дитиною. Вона повною мiрою вiдчувала нiжнiсть, з якою ставилися до неi престарiлi батьки, а тому вiрила iм беззастережно. Та й який iм сенс вводити в оману едину донечку?! Жодного!.. Отже, все обiцяне могло бути правдою, тiльки правдою i ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варiантiв. І вона чекала на чудесну появу обiцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато рокiв. Радiла батьковiй мудростi й далекоглядностi: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусiлими нiмцями – нащадками родiв Габелiв i Пляттерiв, вони жодним чином не постраждали пiд час кампанii боротьби з безрiдними космополiтами i процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лiкарiв-отруювачiв» на них не позначилася. Хiба ж могло щось пiти не так надалi?! Звiсно ж, не могло… Утiм, рiк спливав за роком, а довгоочiкуваний наречений з’являтися не поспiшав. Престарiлi батьки померли, з вiдомчоi квартири, колись видiленоi татовi, Клару Мусiiвну вiдселили у восьмиметрову кiмнатку на Старому Подолi. Хоча були в цьому i своi плюси: по-перше, дiставатися до полiграфiчного комбiнату, в палiтурному цеху якого вона працювала, було доволi зручно, по-друге, до Андрiiвського узвозу звiдси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскiльки саме там вiдбувалися час вiд часу зiбрання неформального товариства мiсцевоi шляхти. Ну-у-у, точнiше, не те щоб товариства… i тим паче не Дворянського зiбрання, як воно iменувалося за часiв царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за iнтересами», де нiхто не мав жодного офiцiйно закрiпленого статусу – просто всi знали всiх в обличчя й неодноразово вислухали iсторiю багатовiкового шляхетства кожного з членiв… Точнiше, членкинь-дворяночок: адже збори вiдвiдували чомусь лише перезрiлi дiвчата – такi ж шукачки руки i серця довгоочiкуваного «принца», як i Клара Мусiiвна та ii найкраща подруга «Рiря». Жодна шляхтянка не вирiзнялася з-помiж iнших красою чи iнтелектом, зате у кожноi був якийсь хатнiй улюбленець: породиста кiшечка, песик з пiдтвердженим родоводом чи на крайнiй випадок пташка. Отож i маскувалися вони пiд «товариство любителiв хатнiх тварин». Саме пiд впливом найкращоi «клубноi» подруги Клара Мусiiвна врештi-решт вирiшила обзавестися канаркою, й вiдтодi яскраво-жовта «Циря» скрашувала заливистими трелями процес впертого очiкування шляхетного нареченого. А сусiди?! А що з них, вбогих, вiзьмеш!.. Нехай собi сваряться досхочу – для iхнього рiвня недорозвитку це дуже навiть припустимо. Нехай майже шiстдесятирiчний Самсон Данилович навiдуеться до коханки, а його дочка Агата вичитуе батька за непристойну поведiнку, нехай вони там, за стiнкою, навiть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусiiвна тодi матиме шанс переiхати з нинiшньоi восьмиметровоi кiмнатки в значно бiльшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займае цей престарiлий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а бiс у ребро. Отож нехай собi сваряться-чубляться! Якщо на вiдмiну вiд Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмiтливостi переписатися з еврейськоi нацiональностi в якусь iншу, бiльш пристойну – туди йому разом з нащадками i дорога. А якщо лiньки було шахер-махер у паспортному столi влаштовувати… Ну, тодi можна було повестися i простiше – наприклад, як ii найкраща подруга «Рiря»: просто повiдомити в «клубi за iнтересами», що насправдi вона зовсiм нiяка не Лiля Фiшелевна Димарська, але уроджена Лiлiя Францовна Демаре. А Демаре – це французькi дворяни де Маре. Зовсiм як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно i е! «Рiря» навiть стверджувала, що в iхньому роду були знаменитi французькi письменники[17 - Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини.], отак!.. Отже, годi й сумнiватися, що i Лiлiя Францовна Демаре, i Клара Мусiiвна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичiв. Рано чи пiзно – але дочекаються. Звiсно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такоi високоi мети, як продовження шляхетних родоводiв, можна i потерпiти. А поки що… поки що… – Ну що, Циречко, сподобарися тобi зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, мое ти зоротаве сонечко!.. Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихiтними чорними бусинками очей. Вул. Правди[18 - Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного.], Рiвне, початок жовтня 1965 року – Микито… Зробивши вигляд, нiбито вiн нiчого не чуе, хлопець навiть не озирнувся i продовжував прямувати вулицею. – Агов, Микито! Ну що ж це таке?! Невже аж настiльки важко зрозумiти просту рiч: якщо когось кличуть, а вiн не озираеться – то це вiдбуваеться через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто… – Микито, та стривай же ти!!! Ото причепився… Впертий. Цiкаво, хто це? Здаеться, Ромчик… або не Ромчик?! Тодi Вiлька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча вiн навчався тут вже понад мiсяць, проте й досi не навчився розрiзняти голоси однокласникiв наослiп – не дивлячись на того, хто гукае. Отже?.. Микита озирнувся й мовив одночасно: – Ну, i чого ж тобi треба? – Та так, поговорити хотiлося. «Не так, а за грошi!» – спробував вiджартуватися Микита, проте замiсть цього промимрив невиразно: – Ото навiщо всi цi розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лiзе… – Чого-чого? – перепитав Вiлька. Зрозумiвши, що вiн ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливiше: – Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свiй дiм е, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навiщо чiпати… Озирнувши Вiльку з голови до нiг, переконався, що той розгублено клiпае очима, роззявивши рота вiд подиву, тому додав: – Отак от, не займай мене! І передай iншому, щоб не займав. – Іншому?.. – Ну так, третьому, якому наказано спостерiгати за мною. – Чого-чого?! – у Вiльки очi на лоба полiзли вiд подиву. – Шпигувати за мною не треба, от чого! Так i передай цьому… третьому. – Якому ще третьому?! Ти про що це?.. «Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволi здивувався Микита. – Чи… А раптом Вiлька не вдае подиву?! А раптом це серйозно…» – Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарештi погодився вiн i додав: – Тiльки додому я тебе не поведу, май на увазi. – Чому? – Бо додому я запрошую тiльки друзiв. – Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пiшло! – одразу ж пожвавiшав Вiлька, проте Микита поквапився осадити його: – Е-е-е, нi, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотiв. Тiльки от куди пiдемо? – А давай-но на рiчку! – На рiчку? – Еге ж! Тут до Устi[19 - Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.] квартали чотири, не бiльше. – Та знаю, знаю, як менi того не знати… Ну що ж, ходiмо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулицi Правди, а не в кiнцi бiля набережноi. Втiм, якщо Вiлька i справдi е приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкае сiмейство Горбачiв. Чим довше вiн не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокiйнiшим лишатиметься його життя. Все просто i без жодних образ! Отож нехай вирiшить, що Горбачi мешкають або по вулицi Правди неподалiк ii перетину з Прибережною[20 - Нинi – вул. Набережна.], або ж на самiй Прибережнiй. – Чого посмiхаешся? – Я посмiхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку. – Ти, ти, авжеж. – І не думав навiть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйознiший вираз, бо настiльки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що вiн розкусив усi пiдленькi намiри цього Вiльки – це ще пiвсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дiйдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз… – Ну, i що ти там торочив про шпигунство? Рiчкова вода повiльно пливла пiд ногами хлопцiв, якi стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрiбонькими брижками водну поверхню, а не один на одного. – Послухай-но, Вiлько, чому це ти мене першим запитуеш? Я тебе не чiпав, це ти до мене навiщось причепився, немов той реп’ях. Отож i поясни менi першим, чому наша класна керiвниця тебе пiдiслала, а не сама менi все пояснила як слiд? Невже ж Тереза Юзефiвна боiться? – Микито, ти це про що?! І стiльки непiдробного подиву прозвучало цього разу в запитаннi Вiльки, що вiн майже повiрив у щирiсть однокласника… Майже – саме так! Бо в останнiй момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано: – Отже, ти також зображуеш тут менi подив… Отже, боiшся сказати правду так само, як i наша класна керiвниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як i вона!.. Ех, Вiлько, Вiлько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефiвна хоча й доросла, але все ж таки жiнка, iй можна i здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очiкував вiд тебе такого, нiяк не очiкував. – Микито!.. – Га?.. – Ти про що?! – Про те саме. – Та ми нiбито про рiзне говоримо, а не про одне i те саме!.. – Вiлька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми i справдi про рiзнi речi говоримо, га?.. – Так, годi! Набридло це все менi, чесне слово, – скрушно зiтхнув Микита. – Давай тодi так… Якщо ти засцяв настiльки, що не можеш менi пояснити все вiдверто, тодi пояснюватиму я. Гаразд? – Ну, гаразд. – Добре. Отож коли наша Тереза Юзефiвна дiзналася, що в ii класi вчитиметься новенький, то й зрозумiла, що всю систему «трiйок» доведеться перекроiти по-новому. – А-а-а… Утiм, оскiльки запитання буквально повисло у Вiльки на кiнчику язика, Микита поквапився випередити однокласника: – Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потiм ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд? Хлопчина мовчки кивнув, i Микита продовжив: – Отже, училка переробила всю систему «трiйок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моеi «трiйки», але замiсть того, щоб повiдомити менi про все, класна доручила зробити це тобi. Отож скажи нарештi: наша «трiйка» – хто ще до неi входить?! Ти, я – це вже зрозумiло, бо надто очевидно. А третiй хто? – Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вiлька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нiбито весь наш клас розбитий на якiсь там «трiйки» i що це розбивання здiйснюе класна керiвниця, це так? – Так. – А навiщо все це, можеш пояснити нарештi?! – Ну-у-у… як тобто, навiщо?! Щоб усерединi кожноi «трiйки» учнi слiдкували один за одним i про все вивiдане складали рапорти вчительцi, нашiй класнiй керiвницi – от для чого. – Що-о-о-о?! Ти з дуба впав i головою вдарився, чи що?.. – Ти, Вiлько, знаеш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком: – А нумо стривай!!! Я здогадався: таке вiдбувалося у тiй школi, звiдки ти до нас прийшов, – чи не так?! – Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хiба iншi порядки? – Жартуеш!.. – Зовсiм нi. – Ти серйозно?! – А-а-а… Однак, окрiм цього беззмiстовного «акання», Микита так i не змiг сказати нiчого путящого. Йому ж навiть на думку не спадало, що в тому класi, де вiн провчився вже понад мiсяць, можуть бути встановленi не звичнi для нього «драконiвськi» порядки, а якiсь iншi – бiльш людянi… – Послухай-но, Микито… Ти звiдки до нас прийшов? – Я ранiше у Бiлiй Криницi[21 - Село на Рiвненщинi.] жив, там у мене дiдусь iз бабусею, вони в радгоспi «Рiвненському» працюють. – А чому не з батьками? – Бо тато у мене в Сибiру був… вiдбував… – трохи скрививши губи, вiдповiв хлопчина, – мама слiдом за татом поiхала, але мене вирiшила iз собою не брати. Бо в Сибiру ж холодно i щоб iсти, то не дуже… Тобто значно гiрше, нiж тут. Це по вiйнi люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Бiлiй Криницi ранiше – ще до радгоспу теперiшнього – був колгосп iменi товариша Маленкова, то вже тодi стало добре, а тепер… Ну, отож i вiддали мене дiдовi й бабусi на виховання. – І в тамтешнiй школi у вас був такий порядок?.. – А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобурякiв, виховувати – у мене город, менi iсти хочеться. Отож я вас на «трiйки» розiб’ю, станете один за одним шпигувати й менi рапорти складати, а я рапортички тi вашi щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домiвках записочки вiд мене батькам своiх товаришiв. Це краще й надiйнiше, нiж записи в щоденнику робити. – І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домiвках товаришiв своiх розносив? – Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопцi писали – тi, яких Гаврило Мартинович зi мною в одну «трiйку» призначив. – Гаврило Мартинович – це ваш тамтешнiй вчитель? – З Бiлоi Криницi, так. Вiн так i казав: вас, лобурякiв, грамоти тiльки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трiшечки схожими на товариша Кузнецова[22 - Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу.], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливостi й дисциплiни, а також тренують вмiння викладати думки на паперi. – А не писати доноси ти не пробував? – А я що, хiба на дурня схожий? – посмiхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати вiдмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рiк залишав, а за це… – Я розумiю, – поквапився вставити Вiлька, проте Микита несподiвано розлютився i мовив крiзь зчiпленi зуби: – А якщо розумiеш, то якого дiдька мене розпитуеш?! Просто скажи: отакi справи, наша класна керiвниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третiй такий-то. І все встане на своi мiсця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи… – Нi, – мовив Вiлька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба нiякi «рапортички» вчительцi писати. Й на тебе нiхто нiчого не писатиме. І не думай навiть. – Еге ж, так я тобi й повiрив! Знайшов дурника, – крива посмiшка не сходила з обличчя Микити. – Мiй тато в Сибiру щойно «десятку» вiдмотав, я у вашiй школi новенький. І щоб при цьому за мною нiхто не нишпорив?! Не вiрю. Комусь iншому це розказуй, тiльки не менi. – І тим не менш, нiхто за тобою стежити не збираеться, – стояв на своему однокласник. – Ага, ага… От я тобi повiрю, а потiм за «недоносительство» i «вiдмову в допомозi класнiй керiвницi у виховнiй роботi» мене на другий рiк залишать. – Не кажи дурниць… – Та пiшов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, пiдхопив притулений до огорожi мосту ранець зi шкiльним причандаллям i попрямував назад – туди, звiдки школярi прийшли на набережну. – Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобi не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керiвницю, й вона тобi пiдтвердить, що… Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгiдну Вiльчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, вiн кинув через плече: – Назвеш третього з нашоi «трiйки», тодi й поговоримо. І прискорив кроки. 1966. Камiнь обiцянки Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Василькiвська, № 30, Киiв, 20 квiтня 1966 року Дивна ситуацiя склалася: не якийсь там пересiчний громадянин, яких повно скрiзь i всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вiльних вiд роботи працiвниць в очiкуваннi запитань з iхнього боку. Стояв i аж виблискував щирою, знаменитою на весь свiт «гагарiнською» усмiшкою. А працiвницi трикотажноi фабрики, знiяковiвши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловiка!.. – Ну, то що ж менi вам сказати, товаришi трикотажницi… Прекраснi костюми для нас, для радянських космонавтiв ви робите! За що вам велика подяка вiд усiх нас, хто в костюмах цих працюе. Зрозумiвши, що пауза затягуеться понад всяку розумну мiру, Гагарiн заговорив першим. І цим врятував ситуацiю. – О-о-ой, та невже?.. Дуже приемно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомонiли працiвницi врiзнобiй. А одна з них, раптом набравшись смiливостi, запитала: – Мабуть, там, у Космосi, холодно, так? Насправдi ii цiкавило зовсiм iнше. Проте напередоднi товариш парторг фабрики суворо застерiг вiд «рiзних дурниць» i вияву «бабських iнтересiв». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народовi!.. І додав суворо: «Отож щоб нiяка менi дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарiн[23 - Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали.] чи нi? Краще про природу i погоду спитайте, про те, подобаеться йому мiсто чи нi. Щоб усе менi пройшло гладенько!» Ослухатися парторга – собi ж дорожче… Довелось запитувати про погоду i природу. Космiчну… – Температура в Космосi мiнус двiстi сiмдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, вiдповiв Гагарiн. – Ого, до чого ж холодно! А хiба ж стiльки бувае?! – здивувалися трикотажницi. А та, яка запитала першою, поцiкавилася: – А якщо раптом мiнус двiстi сiмдесят чотири? – От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гiсть, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудовi костюми, виготовленi на вашiй фабрицi, зiгрiють нас навiть при мiнус двiстi сiмдесяти трьох градусах. Це не проблема. Працiвницi почали здивовано перезиратися мiж собою. Й лише зрозумiвши, що Космонавт № 1 жартуе, розсмiялися та дружно зааплодували. Гiсть же сяяв знаменитою посмiшкою на всi боки. – Ну гаразд, товаришi трикотажницi, нам далi треба… – почав директор фабрики, проте рiшуча працiвниця все ж таки наважилася: – Товаришу Гагарiн, а можна вас спитати про дещо особисте? – Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвiл високого гостя випередив його порив: – А чого ж, запитуйте! – Товаришу Гагарiн, тут таке дiло… У мене подруга сьогоднi вранцi сина народила, ii чоловiка Олексiем звуть. Вiд таких слiв навiть високий гiсть трохи розгубився: – Ну-у-у, звiсно… я вiтаю вашу подругу… – Не в тiм рiч. Подруга просила дiзнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрiем? Бо тодi вiн буде вашим повним тезкою – теж Юрiем Олексiйовичем. Можна ж, так?.. Парторг фабрики почервонiв немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсмiявся настiльки щиро, що на реакцiю начальства нiхто не звернув особливоi уваги. – Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що вiдтепер у вас в Киевi житиме мiй повний тезка – теж Юрiй Олексiйович!.. Закiнчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканнi долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керiвництва, то вони поспiшили потягнути високого гостя в бiк схiдцiв, що вели нагору – до директорськоi приймальнi. Подалi вiд грiха… i нових незручних запитань. Ташкент, 25 квiтня 1966 року Сталося це рокiв десять тому. Вiн тiльки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рiдним домом. За розподiлом йому випало бути помiчником лiсничого, однак його не взяли. Вiн i досi пам’ятав, як головний лiсничий Малинського лiсгоспу обурено горлав на начальника вiддiлу кадрiв: – Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажiть, будьте ласкавi, навiщо менi в лiсi отакий красунчик з обличчям кiноактора з «Мосфiльму» або я вже не знаю звiдки?! Ведмедiв взимку посеред сплячки лякати, чи що?.. – Та годi вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозумiти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарештi – зовнiшнiсть, бачте, не пiдходить, – не дуже впевнено вiдбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хiба лiсничi не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24 - Кодекс законiв про працю.] забороняе? – Якщо такий красунчик, то нехай iншу роботу шукае, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лiсничий мае особливим станом душi вирiзнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лiсу. – Та пожалiй ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не вiзьмемо його за розподiлом, то вiн навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримiнальникiв?.. – Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комунiстичне будiвництво iде, але тiльки не до мене. Не вiзьму його, все, крапка! Упiймавши облизня в Малинському лiсгоспi, вкiнець засмучений Леонiд наважився на вiдчайдушний крок. Зрештою, ця жiнка його iз сестрою Любою на свiт народила, хоч потiм i здала обох до сиротинця… Назад до Мотовилiвки дiстався вже затемно. На вiдчайдушний стукiт у дверi нiхто не вiдчиняв. Леонiд вже збирався пiти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос: – А що це за придурошний там у дверi гамселить?! Кого це чорти принесли на нiч гледючи? Юнак розгубився вiд несподiванки i вiдповiв, заiкаючись: – Менi… Менi Софiя Юрiiвна потрiбна… – Ти б наступного разу головою у дверi, головою!.. Нащо тобi вона, га?.. – Я ii син, Леонiд Гайдамака. Вiрнiше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправдi я… Проте рипучий голос зробився ще злiшим: – Не знаемо ми нiяких Гайдамакiв, та й Софiйки вдома немае вже як цiлий тиждень, мабуть що. – А коли вона додому повернеться? – А бiс ii знае! А ти йди звiдси, чоловiче, йди геть! Немае нiяких синiв у Софiйки й не було нiколи! – Як же нема, коли я… Та ось же мое свiдоцтво про народження! Щоправда, вiдшукали його зовсiм нещодавно, але ж там написано, що я – син Софii Юрiiвни Голомозоi… Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася: – Пiшов геть, окаянний!!! А як добром не пiдеш, то собаку спущу!!! Раптом з-пiд паркану пролунало загрозливе гарчання… Тодi Леонiд кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибiгши на залiзничну станцiю, не знав, чи то пiд поiзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останнiй вагон товарного потяга – тiльки б забратися подалi вiд цього клятого мiсця, де матерi зрiкаються власних дiтей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нiчному небу сповзав до обрiю диск надзвичайно великого криваво-червоного мiсяця. І в той момент Леонiдовi здавалося, що нiчне свiтило, яке набуло сьогоднi настiльки незвичного вигляду, тягне за собою його нiкчемне життя… Та нiч немовби пiдбила незримий пiдсумок пiд усiм його минулим життям. Попереду було щось незвiдане… але живе. Пiд потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поiхав до Ташкента. – Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Вiдiрвавши погляд вiд величезного багряного сонячного диску, який повiльно зникав за обрiем, Леонiд виринув зi спогадiв у реальнiсть i з нiжнiстю поглянув на сина. Малюковi лише три рочки, а вiн вже так грамотно розмовляе, такий допитливий i розумний!.. Пощастило йому i з дружиною: Гелi лише тридцять, а вона вже завiдуе вiддiленням мiськлiкарнi. – Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок. – Не бачу я нiяких спалахiв, Валерко, тож i сказати нiчого не можу, – знизав плечима вiн. – Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!.. Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове свiтiння на пiвночi. Леонiд не знав, що вiдповiсти, а малий все не вгамовувався: – Що це? – Зiрниця. У нас навiть така гра пiонерська була, пiд час неi ми багаття палили, а потiм на вугликах картоплю пекли. – Нi, тату, це не зiрниця. Зiрницi восени бувають, а зараз весна. Леонiд почухав потилицю i подумав: «Дивина, та й годi! Валерка ондо навiть пори року знае, натомiсть я в його вiцi навiть прiзвища свого не мiг згадати, тому замiсть Голомозого мене Гайдамакою записали». – Валерко, синку, а може, ти додому пiдеш, мамi перепiчки вiднесеш? А я тим часом у магазин по консервованi помiдори сходжу… Хочеш? Син радiсно застрибав навколо батька. – Звiсно, хочу! Двi банки купи. А ще я конфiтюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, пiвцарства вартий. – Добре! Куплю я i помiдори, i конфiтюр. Але скажи менi, Валерко, а з чого це мама стiльки перепiчок замовила? Аж десять штук. Син розгорнув хустку i почав лiчити пласкi хлiбини: – Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять. – Три та п’ять – буде вiсiм, – повчальним тоном додав батько. – Вiсiм… Ми купили скiльки було, бо бiльше не було. – А чого так багато? Малий хитро посмiхнувся й, озирнувшись на всi боки, змовницьки прошепотiв: – Землетрус сьогоднi буде. «Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знае наперед, аж лячно», – подумав Леонiд. Немовби прочитавши батьковi думки, Валерка тихесенько прошепотiв: – Це не мама, це Рафаiл Тагiрович сказав. І Вiктор Лi також. Сьогоднiшня вечеря в сiмействi Гайдамакiв-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфiтюром, хоча i коштував вiн скаженi грошi. Тим не менш Леонiд купив аж три банки, немов i справдi наближався кiнець свiту. Пiсля вечерi Гелена пiшла в кiмнату, а Леонiд з Валеркою лишилися на кухнi мити посуд. Коли навели лад, батько сiмейства раптом уздрiв у куточку цiлий ящик «Боржомi» й величезний двадцятилiтровий бiдон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, вiн негайно побiг до кiмнати… i побачив, що дружина пакуе дорожню сумку. – Ми що, кудись вiд’iжджаемо? – спитав Леонiд розгублено. – Нi, – вiдповiла Гелена. – А що тодi?.. – Невдовзi нас сильно качне, електрику, воду i газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати пiд рукою необхiднi речi, документи та грошi, а у квартирi – запас продуктiв. У бiдонi вода для вмивання i прибирання. – Мати пiд руко-о-ою-у-у… – передражнив ii Леонiд. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки i кришталь?! – У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посмiхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся. Леонiд вiдскочив i схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепiтком: – Не переймайся, я кришталь потiм цiлим дiстану. А от наш сусiд Юра з третього поверху свiй спальний гарнiтур на сходи поспiхом потягне, все попереламае, потiм два днi прибиратиме. – Касандрочко моя люба! Це тобi Вiктор сказав або Рафаiл? – спитав чоловiк насмiшкувато, поступово оговтуючись вiд шоку. – Нi, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так? Спати полягали рано, при цьому навiть малий Валерка вгомонився i заснув напрочуд швидко. Леонiд прокинувся вiд тужливого оглушливого гуркотiння, немов грiзний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповiдала Ірма, раптом заграв на довжелезнiй трембiтi. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Пiдбiг до вiкна, визирнув на темну вулицю… Як раптом на пiвнiчнiй частинi небокраю блимнув вогняний спалах, i за якийсь час по тому завiбрувала земля. Гудiння наростало, нiби щось велике i страшне повiльно, але впевнено котилося просто на iхнiй дiм. Леонiд перелякано заметушився по кiмнатi й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цiкавiстю спостерiгае за поведiнкою чоловiка. – Гелю, вiйна! Америка нас бомбить!!! Лiтаки чуеш?! – Заспокiйся, Льоню, не вiр газетним плiткам. Особливо тому, що друкують у журналi «За рубежом»[25 - Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року.], – ласкаво прошепотiла Гелена й додала заспокiйливо: – Нiяка це не вiйна, це всього лише землетрус. Раптом земля пiд будинком повiльно заворушилася, немов пiдземнi сили вирiшили нагадати людям про свое iснування. Потiм зарипiло й заскреготало. Будинок затремтiв, як перелякане звiрятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кiлькох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхiв, земля крекотала i звивалася, будинок трусився в жорстокiй пропасницi. Було чутно, як за стiнами у сусiдiв б’еться посуд у шафах i буфетах. Потiм з гучним рипiнням лiжко поповзло до стiни. – Може, побiжимо на вулицю?! – у вiдчаi Леонiд схопив ii за руку. – Нi, не варто, – вiдповiла дружина напрочуд спокiйно. – Там холодно i небезпечно, зараз почнуться сильнiшi поштовхи, щось впаде, здiйметься пилюка, дихати буде нiчим. Та й не пройдеш ти сходами: сусiд Юра вже почав витягати з квартири меблi. Леонiд прислухався: справдi, щось жалiсливо рипiло i трiщало на сходах… Раптом земля здригнулася вiд жахливого, неймовiрноi сили удару! Звiдусiль залунали гучнi зойки смертельно переляканих людей. Леонiд розчахнув вiкно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там вiдбувалося: земля дибiлася й осiдала, то оголюючи, то знов ховаючи рванi глибокi трiщини. Припаркованi бiля будинкiв автiвки кидало вперед i назад. Дерева ламалися, немов сiрники, й виверталися з корiнням, утворюючи завали. З будинкiв на вулицю вискакували люди, босi й напiводягнутi: хтось в спiдньому, хтось навiть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Пiд акомпанемент пронизливого передзвону вiконних шибок, гуркотiння уламкiв цегли, скреготання металу й iншi звуки руйнування споруд вони кидалися врозтiч, бiгли навмання в пропилену темряву – лише б подалi вiд будинкiв. Дехто примудрявся вскочити в автiвку й навiть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й вiдiрваними дошками, об’iжджаючи бетоннi плити, що хтозна як повиповзали на проiжджу частину. Ось один з легковикiв (мабуть, через погану видимiсть) на величезнiй швидкостi влетiв у рiг будинку, вiдскочив вiд нього, немов тенiсний м’ячик, налетiв на бетонний брус. Вiд удару через вiтрове скло вилетiв водiй i, розпластавшись на заваленому смiттям асфальтi, нерухомо застиг у калюжi власноi кровi, безладно розкинувши руки й ноги… Невелика вантажiвка, яка виiхала переднiми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу пiд нею трiщину i зникла пiд землею. Увесь цей жах тривав не бiльше 5–7 хвилин, якi здалися Леонiдовi вiчнiстю. Потiм будинок вже вкотре здригнувся й вiдчутно нахилився, з даху полетiли уламки шиферу, цегли i дощок. Споруда стогнала i плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здiйнялися майже до четвертого поверху… Леонiд закрив вiкно i повернувся в лiжко, вирiшивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далi були ще поштовхи – слабкi й ледь помiтнi. Але саме цей поштовх, найпотужнiший з усiх, нiби запустив ланцюговий механiзм руйнування старих глинобитних будинкiв, якi безладно розсипалися. Натомiсть нещодавно збудованi панельнi будинки, гуркочучи i крекчучи, повiльно складалися в один поверх, немов картковi. Валерка нарештi прокинувся й ошалiлими очима дивився на батькiв. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена пiдiйшла до нього, вийняла з дитячого лiжечка, поклала на диван i лягла поруч. Малюк притулився до неi, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материнi груди i лежав деякий час нерухомо. Потiм пiдняв голову й запитав: – Мамо, а ти i тато завтра пiдете на роботу? – Нi, маленький, не пiдемо. Малюк мiцно обiйняв матiр, незабаром заспокоiвся i тихо засопiв. Прокинулися пiзно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажiвки, що вивозили смiття за мiсто. Вставати не хотiлося. Свiтла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радiо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихiйне лихо в Ташкентi: «У першi ж години пiсля землетрусу по тривозi були пiднятi всi служби мiста: служби пожежноi охорони, МВС, армii та медицини. Радянськi люди, в тому числi жителi Ташкента, непереможнi. Велике всiм iм спасибi!» І таке iнше в тому ж дусi. Леонiд спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблi на сходи виносив не тiльки дядя Юра з третього поверху, але й iншi сусiди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусiди з четвертого поверху – надiйно заблокувала дверi квартири сiмейства Гайдамакiв-Уханьських. – Я ж тобi казала вночi, що на вулицю бiгти не варто, – посмiхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибiг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашоi оселi! Уявляеш?.. – Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберiгала вночi дивний спокiй? Чи ти, може, знала, що наш будинок вцiлiе? – Так, знала. – Звiдки?! – Бо вiн вiдносно новий i цегляний. Зруйнувалися ж переважно древнi саклi та новiтнi панельнi будинки. А наш встояв, хоч стiни i порепалися. Снiдали по-королiвськи: iли перепiчки з конфiтюром, запивали «Боржомi». Потiм взялися прибирати квартиру. На стiнах з’явилися помiтнi трiщини, зi стелi мiсцями обсипалася штукатурка. Пiдмели пiдлогу, ретельно змочивши вiник водою з бiдона. Розставили по мiсцях меблi, посуд повернули у шафи й сервант, а тодi вляглися читати казки. Так минув день. Незважаючи на лихо, увечерi 26 квiтня вiдбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонiд на нього так i не потрапив: вийти з оселi все ще заважала платяна шафа дядька Ікара. Вранцi iх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова. – Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопцi. На щастя, сусiди сяк-так розчистили меблевi завали на сходах, тому Леонiд поiхав з розвозкою, а Гелена i Валерка лишилися вдома самi. Близько полудня в дверi гучно постукали iззовнi. – Хто там? – спитала Гелена. Незнайомий чоловiчий голос вiдповiв: – Капiтан мiлiцii Селiмов! Гелено Сергiiвно, ви затриманi у зв’язку з надзвичайними подiями, що мали мiсце, i повиннi проiхати зi мною. Оскiльки телефонний зв’язок у вашому районi досi не налагоджений, за вами прислано автомобiль. Я повинен термiново доправити вас у ЦК Компартii Узбекистану. І без вiдмовок, будь ласка! Вiдмовки не приймаються. – За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машинi, – спокiйно вiдповiла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плiтки. Мiлiцiонер потупцяв бiля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жiнка з дитиною пiдiйшли до автiвки. – Не можна з дитиною! – спробував протестувати капiтан, однак Гелена вiдчинила дверi з рiшучим виглядом: – Без сина не поiду! Капiтан пiдiбгав губи, потiм мовчки вiдвернувся. Легковик просувався повiльно, акуратно об’iжджаючи трiщини в землi й завали. Гелена i Валерка дивилися у вiконце… i не впiзнавали мiста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руiнах, немов пiсля бомбардування. У деяких будинках стiни впали в бiк вулицi, а нiчим не пiдпертi дахи звисали над порожнечею, тримаючись невiдомо яким дивом. Вулицями раз у раз проiжджали карети «швидкоi допомоги» i пожежнi автiвки. Коли дiсталися центру, хлопчик побачив, що стiни затишного магазину iграшок «Дитячий свiт» попадали й оголили порожнi вiтрини, тепер заваленi цеглою, балками й шифером, а милi дитячому серцю iграшки були щедро притрушенi пилом i будiвельним смiттям. Тодi сльози мимоволi закапали з дитячих оченят… – Не плач, синочку. Мине час, i тут збудують новий магазин iграшок, – намагалася втiшити його матiр. Проiжджаючи повз Червону площу, капiтан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дiстатися ЦК Компартii. Гелена помiтила величезний натовп людей перед урядовою будiвлею i спитала у капiтана, хто вони? – Щури завжди бiжать з потопаючого корабля, – презирливо вiдповiв мiлiцiонер, – а цi бажають виiхати з республiки. Тут приймають заяви i документи на виiзд. Їм пропонують Киiв, Львiв, Ленiнград та iншi мiста. – Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якiше. – До Ташкента приiде багато народу з усiх республiк, люди вiдбудовуватимуть наше мiсто будинок за будинком, квартал за кварталом. За деякий час вони нарештi дiсталися до красивоi скляноi будiвлi ЦК Компартii Узбецькоi РСР. Як виявилося, Гелену Сергiiвну Уханьську викликали на виробничу нараду всiх служб мiста, що вiдбувалася в малiй залi бiля кабiнету самого товариша Рашидова[26 - Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.]. Звiсно, на саму нараду Валерку не пустили, вiн очiкував маму в приймальнi. Коли ж Гелена нарештi вийшла з зали, то пошепки повiдомила синовi, що ii пiдвищили до заступника головного лiкаря. Звiсно, новина була доброю i приемною, однак обов’язкiв i пов’язаних з ними клопотiв у мами додалося з надлишком. Починалося нове життя… Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, травень 1966 року Зiнаiда Євдокимiвна майже нiколи не сумнiвалася, вiрно вчинила в тiй чи iншiй ситуацii або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхiднiсть вибору, щодо наслiдкiв якого вона ще й як сумнiвалася!.. Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумiлим пiд час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тiлом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли iз затемнених прохолодних глибин мiського моргу i встановили на кам’яний п’едестал посеред невеличкоi кiмнати з трохи пошарпаними стiнами, то Зiнаiдi Євдокимiвнi раптом здалося, що небiжчик трохи повернув голову в ii бiк, розплющив повiки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще бiльш запалих) очей, розлiпив губи i проскреготав замогильним голосом: – Зюню! Ти, звiсно, несповна розуму, це знаю я, знаеш i ти. Це знають всi, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою i послухай, що я тобi пораджу: кидай iк чортовiй матерi любу тобi дачу й вибирайся назад на подiльську квартиру! Послухаешся – добре, не послухаешся – начувайся. Сказав так, зневажливо тiпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлiбозаготiвлях, потiм знову повернув голову рiвно, заплющив очi й закляк у своiй шикарнiй, оббитiй найкращим чорним велюром трунi. Й надалi вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнiм напутнiм словом навiть в той момент, як на Байковому цвинтарi бiля могильноi ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголiв’i та бiля нiг. Усе це дуже бентежило бiдолашну стару удовицю! Вибиратися з любоi серцю дачi на Микiльськiй слобiдцi?! Навiщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсiю спровадили, вони так i домовились мiж собою: квартира на колишнiй Притисько-Микiльськiй вулицi, а теперiшнiй вулицi iменi Георгiя Лiвера – чоловiковi, а прекрасна дача на лiвобережжi Днiпра – дружинi! Навiщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокiйноi Микiльськоi слобiдки на гамiрливо-бурхливий Старий Подiл?! Тим паче, в облаштування цiеi прекрасноi дачi вона вклала стiльки любовi… i стiльки грошей вiд проданих через знайомого ювелiра «брязкальцiв»!.. Тим паче, ii улюблену прикрасу – срiбний кулон у формi калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так i не розшукав. І навiть вiдстеження долi проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слiд пiдлоi злодiйки Ірми. Ну так, звiсно: чоловiк мiг вигадувати якi завгодно вiдмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслiдно разом з тiею нахабою. А раптом товариш Федосов просто не хотiв шукати калиновий кулон?! Раптом вiн лiнувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неi… Тодi чи можна вiрити цьому дивному видiнню в мiському морзi? Сумнiви довго краяли серце Зiнаiди Євдокимiвни. Ледь-ледь вона тi сумнiви вгамувала… Однак тiльки-но минули традицiйнi дев’ять днiв з моменту смертi чоловiка, як на дачу зателефонував давнiй знайомий – вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков i попросив термiново приiхати для дуже важливоi особистоi бесiди. Коли ж вони зустрiлися – пояснив, що мати одразу i квартиру мало не в самому центрi республiканськоi столицi, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжне нахабство! Причому неприховане. Навiть враховуючи ту обставину, що покiйний товариш Федосов мав неабиякi заслуги перед Радянською Батькiвщиною. Це якщо навiть не згадувати про першого чоловiка Зiнаiди Євдокимiвни – теж чекiста товариша Загоруйка. – Тим не менш, Зюню, тобi таки доведеться обирати мiж квартирою i дачею. Або одне, або iнше. Стара удовиця хотiла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив ii мовчати, потягнувся до полiрованого латунного портсигара, що лежав на краю стiльницi, витягнув звiдти цигарку «Казбек», розiм’яв ii, закурив i лише тодi додав: – І як старий знайомий i твiй, i твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобi вiдмовитися вiд дачi на користь квартири. – З якоi це ласки?! Зiнаiда Євдокимiвна аж сiпнулася, неприемно вражена збiгом слiв вiдповiдального працiвника райвиконкому зi змiстом видiння в морзi. – А ти, Зюню, не сiпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – вiн пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсмiявся: – Ти як гадаеш, торiк на лiвому березi Днiпра одразу ж три станцii метро[27 - Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року.] дарма вiдкрили?.. Отож бо й ба, що недарма! – А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Менi навпаки тепер зручнiше iздити до центру… – Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася. – Та що ти таке!.. – Кажу те, що е. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кiсточками стиснутих у кулак пальцiв по дерев’янiй стiльницi, потiм безцеремонно тицьнув вiдстовбурченим вказiвним пальцем у напрямi лоба Зiнаiди Євдокимiвни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тiльки, Зюню: якщо метро до Дарницi протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микiльську слобiдку з усiма тамтешнiми дачами, садочками, курниками i крiльчатниками невдовзi знесуть до бiса! Так, знесуть i геть нiчого не залишать. Отож куди ти пiсля того подiнешся, га?! Сенс сказаного доходив до свiдомостi староi удовицi дуже повiльно. А коли дiйшов остаточно – бiдолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков мiж тим продовжив переконувати ii. Хоча, за великим рахунком, мiг би цього не робити. Зiнаiда Євдокимiвна розумiла, що вiн правий повнiстю, на всi сто… ба навiть на тисячу вiдсоткiв!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмiнно програе. Бо рано чи пiзно, але з Микiльськоi слобiдки ii виселять, як i решту сусiдiв, з якими вона встигла перезнайомитися i до товариства яких сяк-так призвичаiлася. Всiх iх виселять звiдти, усiх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки е змога, треба перебиратися з улюбленоi дачi назад в квартиру на вулицю Лiвера. Обiцянка товариша Мориченкова видiлити вантажiвку для перевезення речей i загалом всемiрно допомагати з переiздом була слабкою втiхою. Невиразно розпрощавшися з вiдповiдальним працiвником райвиконкому й вiдчуваючи, що ватянi ноги погано слухаються ii, Зiнаiда Євдокимiвна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подiльськими вуличками, перш нiж повернутися на Микiльську слобiдку. А потiм аж до самих сутiнкiв блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стiни, безцiльно пересувала туди-сюди стiльцi та крiсла, брала до рук i клала назад якiсь дрiбнички… Так, звiсно: треба вже готуватися до переiзду! А отже – намiтити, що з речей вона повезе на подiльську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправдi Зiнаiда Євдокимiвна навiть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звiдси. Шкода до слiз!.. Але що вдiеш?! Вона прекрасно розумiла, що i видiння на похоронi чоловiка, i товариш Мориченков повнiстю правi. Й нiчого тут не вдiеш. Але ж шкода! До чого шкода!.. Охтирка, кiнець серпня 1966 року Чай в цьому домi водився аж нiяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсiм не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч i не хотiлося… «Ти, Левко, тiльки не ображайся, бо я кажу, як воно е: доволi посереднiй з тебе педагог вийде. Самостiйностi мислення тобi бракуе. Розумiеш, про що я? Отримавши iнструкцiю вiд начальства, ти з дiтьми вiдпрацьовуеш все, як треба. Але в тiм-то й бiда, що в педагогiцi так не можна! Не iснуе в цiй сферi настiльки докладних iнструкцiй, щоб вони кожну дитячу витiвку передбачали, щоб на всi випадки життя годилися. Так чи iнакше iмпровiзувати доводиться – а от в iмпровiзацii ти слабенький. Зате коли е чiткi методичнi вказiвки – отут ти на конi, отут тобi немае рiвних!..» Приблизно так характеризував його професiйний потенцiал сам товариш Калабалiн – перший в життi Левка Потаповича начальник, пiд керiвництвом якого вiн працював спочатку в Сталiнiрськiй колонii, а потiм i в Мотовилiвському дитбудинку. Звiсно, як чоловiк делiкатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, сутi проблеми це не змiнювало: Левко Потапович i справдi чекав рiзноманiтних завдань вiд начальства, якi й виконував з блиском i шиком, буквально заражаючи дiтей своiм ентузiазмом. Так сталося й тепер. Схоже, що пiсля помпезного святкування 9 травня минулого року 20-лiття Великоi Перемоги радянського народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi на теренах СРСР почала розгортатися цiла кампанiя, що мала на метi нагадати всьому свiтовi: НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28 - Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi.] От саме в рамках цiеi кампанii всiм вчителям було доручено з’ясувати, хто зi старших родичiв нинiшнiх школярiв боровся з нiмецьким фашизмом особливо героiчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героiв перед дiтлахами на урочистих зборах протягом навчального року. Ця кампанiя збiглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довiрили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, вiн поспiшив озброiтися списком дiтей класу з хатнiми адресами та почав обходити сiм’ю за сiм’ею, знайомитися з батьками своiх «першачкiв» i розпитувати, хто де воював чи перебував пiд час вiйни. Камiла Шепетун була в охвiстi списку, отож додому до неi Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласницi. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так i мама ученицi були не з мiсцевих: вiн приiхав з Харкова, вона – з Киева, причому обидва обiймали незначущi посади на труболиварному заводi. Як раптом вчитель дiзнався таке!.. Виявляеться, пiд час вiйни Мирослав Сергiйович Сусло командував пiхотним батальйоном, а його дружина Марiя Явтухiвна Шепетун була справжньою киiвською пiдпiльницею! Оце так знахiдка!.. Та таким батькам, можна сказати, цiни немае!!! Кому ж iще виступати перед малечею, як не цим двом?.. Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицiю Мирослав Сергiйович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Камiли на той час не було вдома – пiшла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марii Явтухiвнi втихомирити чоловiка, який вилетiв з iхноi кiмнати, рiзко грюкнувши дверима i при цьому ледь не збивши з нiг стару сусiдку, яка спiшно вдала, що просто проходила коридором, а не пiдслуховувала. – Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мiй чоловiк терпiти не може, коли хтось починае розпитувати про його фронтове минуле. Марiя Явтухiвна спробувала зобразити лагiдну посмiшку, однак це вийшло настiльки невдало, що вона якнайшвидше вiдвернулася. – Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотiв всього лише запросити або його, або вас… До речi, а ви теж нервуетесь, згадуючи вiйну? – Знаете, що я вам скажу… Жiнка трохи помовчала й раптом запропонувала: – А давайте-но чайку вип’емо! Згода?.. Левко Потапович кивнув. Тодi Марiя Явтухiвна виставила на стiл, що стояв посеред кiмнати, двi пошарпанi чашки з надтрiснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра i цукорницю з дрiбно поколотим цукром, виклала пару нержавiючих чайних ложечок. Пiшовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звiдти з повним чайником окропу i всiлася за стiл навпроти гостя: – Про чоловiка мого я не розповiдатиму… бо якщо вiдверто, то й досi не в усьому розiбралася. Скажу лише, що воював вiн героiчно, але… Скажiмо так, через певнi обставини вже пiсля вiйни у нього забрали й офiцерське звання, i всi нагороди та запроторили в Камишлаг[29 - Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.] на пiдземнi роботи. – А-а-а… – Левко Потаповичу, я дуже прошу бiльше не торкатися цiеi теми! Я не знаю нiчого, окрiм того, що замiсть «десятки» за вироком мого Мирося звiльнили всього лише через три або чотири роки, проте нiчого з вiдiбраного не повернули i проживати у великих мiстах заборонили. У нього в Харковi була сiм’я – то i дружина, i дiти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумiете, як вiн опинився тут, в Охтирцi й чому ми зiйшлися?.. – Марiе Явтухiвно, хоч я i працював з малолiтнiм контингентом у спецiальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, якi вiдсидiли за рiзнi… м-м-м… грiхи перед нашою Радянською Батькiвщиною. А iнодi й без грiхiв вiдмотали рiзнi строки. – Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподiваюсь, ви бiльше не станете торкатися цiеi болiсноi теми. – Це через ув’язнення дочка записана на ваше прiзвище? – обережно спитав Левко Потапович. – Так. Адже Мирослав вважае, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також… – Ви, Марiе Явтухiвно?! – А з чого б менi добровiльно переiжджати з Киева в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?.. Тепер вже гiсть вiдвiв очi, знiяковiло втупившись в свою чашку. Розцiнивши це по-своему, господиня пiдлила йому ще заварки й гарячоi води, стурбовано мовила: – Треба б знов чайник закип’ятити. Однак до кухнi не пiшла, натомiсть заходилася розповiдати iсторiю про те, як виявила в купi смiття маленьку еврейську дiвчинку Дору, яку таемно сховала у себе вдома й яка прожила у неi пiд лiжком довгi два роки окупацii. – Але ж, Марiе Явтухiвно… Не знаю, що там у чоловiка вашого сталося чи то на фронтi, чи вже в мирному життi, але ви точно героiня!!! І те, що ви зробили, – це справжнiй подвиг!.. – На жаль, тi, хто залишив мене в Киевi для пiдпiльноi роботи, так не вважають. І вони мають рацiю: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстрiляли. Отож нема чого заперечити: я справдi пiддала загрозi те надзвичайно важливе завдання, яке менi доручили виконати. – Невже ви шкодуете?.. – Нi, не шкодую. І не шкодувала нiколи, – Марiя Явтухiвна слабко посмiхнулася. – Бiльш того, якби заздалегiдь знала, що через порятунок Дори у мене пiсля вiйни виникнуть неприемностi, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь менi здаеться, що я вчинила правильно. Вони трохи помовчали, тодi жiнка пересмикнула плечима i спитала гостя: – Левку Потаповичу, а от ви як вважаете, вiрно я вчинила чи нi? Звiсно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школi можете розказувати дiтям те, що вам наказано розказувати. Я це розумiю. Але ось зараз, коли тут немае нi мого Мирослава, анi Камiли – що ви зараз скажете менi особисто?.. Гiсть вiдверто розгубився, бо нiяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж вiн прийшов з’ясувати, хто з учасникiв вiйни зможе виступити перед дiтьми, як раптом… То вiдповiсти чи нi?! Чи не варто?.. З iншого боку, розповiдь Марii Явтухiвни несподiвано збурила його власнi спогади про военне лихолiття. Нi-нi, звiсно ж, вiн на фронтi жодного дня не був через малолiтство. Проте у Левка Потаповича були власнi спогади, пекучi й незвичайнi: про бабусю з Кiзляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармiйськiй вулицi й до якоi його вiдправили на початку лiта 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один мiсяць), про евреiв-переселенцiв з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та ii чудодiйну силу… Про смерть бабусi й поневiряння по дитбудинках спочатку в Дагестанi, потiм у Карачаево-Черкесii. І звiсно ж про те, як у сiчнi 1944 року карачаевцi викрали вихованцiв дитбудинку, розташованого в станицi Зеленчуцькiй, та розстрiляли, щоб помститися за втраченi сiм’i[30 - У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.]. «Моi сини також хотiли жити! І його дiти, i його, i його! Але мiлiцiонери iх пристрелили, бо вони опиралися. Моi сини тепер в раю бiля Аллаха, i його дiти, i його також, i його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!» Так кричав той черкес, що командував iншими озброеними чоловiками. І хоч як благали викраденi дитбудинкiвцi – iх усiх поставили до стiни напiвзруйнованого будинку та розстрiляли. Мабуть, до самоi смертi Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тiл товаришiв до глибокоi ночi, як пiд покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течiею. А над головою свистiли невидимi кулi… І головне, про що вiн не мiг забути – то це про бiлу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його i врятувала!!! Бо нi кулi, анi крижана вода йому не зашкодили. Одного разу Левко Потапович таки наважився розповiсти цю iсторiю вихованцям Мотовилiвського дитбудинку. Дiти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усiх вiдношеннях розповiдь Марii Явтухiвни про дiвчинку Дору, вчителевi закортiло подiлитися з нею власними спогадами. Проте щойно Левко Потапович зiбрався з духом, як дверi кiмнати розчинилися, i в них з’явився Мирослав Сергiйович Сусло, який мовив з неприхованою вiдразою: – Ви тут чаювати розсiлися, я так бачу… Але чи не здаеться вам, товаришу Силич, що ви зловживаете становищем майбутнього вчителя нашоi Камiли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися. – Миро-о-осю-у-у!.. Хiба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марiя Явтухiвна, однак ii чоловiк лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Вiн знав, що бiльш нiколи не навiдаеться сюди в гостi. Аж надто очевидно було, що батьковi сiмейства його iдея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджуеться, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батькiвщини заради порятунку маленькоi дiвчинки – i тим не менш, ризикнула. Чи варто розповiдати про це дiтям?! Навряд чи… Що ж, Левко Потапович побував у них один-единий раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марiя Явтухiвна абсолютно не вмiе його заварювати! А хто ж перед дiтками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намiчаеться декiлька кандидатiв. Коротше кажучи, Левко Потапович бiльше не мав намiру спiлкуватися з батьками Камiли Шепетун. Як раптом… Так, сьогоднi ввечерi до нього додому несподiвано прибiгла Камiла i буквально з порога, вiд хвилювання плутаючи слова, випалила: – Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак. Зважаючи на доволi пiзнiй час (було вже пiв на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовiрним. – Ти правду кажеш? Нiчого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель. – Нiчого, – Камiла крутнула головою так енергiйно, що двi акуратно заплетенi кiски пiдстрибнули вгору i знов впали iй на плiчка. – Це тато просить, не мама? – Тато, тато! – А чого ж так пiзно? – А я там знаю! – Камiла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу. – Не забув. Але, звiсно ж, пiдемо разом, бо пiзно вже й маленьким дiткам не годиться вештатися вулицями проти ночi. – Та-а-а!.. – дiвчинка напнула губки i подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж мiсцева, хто менi що зробить?.. На щастя, йти було недалеко: кварталiв сiм чи вiсiм, не бiльше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сiмейства раптом запросив його в гостi?! Та ще й на нiч глядючи… З якого це дива, справдi?.. Гадав, гадав – i не вгадав: виявляеться, причина була… в iншому гостi! Принаймнi саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскiльки варто було йому слiдом за Камiлою переступити порiг iхньоi кiмнати, як похнюплений Мирослав Сергiйович одразу ж зрадiв неймовiрно i звернувся до молодого чоловiка, який сидiв проти нього за столом: – О-о-о, ось i Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутнiй вчитель нашоi Камiли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу пiде. Як час летить, як летить, подумати тiльки: здаеться, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тiльки!.. – Так-так, Мирославе Сергiйовичу, час iде, а разом з тим i давня iсторiя про штучний перкаль стае дедалi… – Нi-нi-нi, годi на сьогоднi, годi! – лагiдно усмiхнений господар рiшучо замахав руками. – Годi на сьогоднi про штучний перкаль. До нас завiтав майбутнiй вчитель нашоi Камiли, ми мусимо термiново обговорити з ним… До речi, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж iз самого Харкова кореспондент приiхав! Знайшов, бачте, навiть тут, в Охтирцi. Хоче, щоб я згадав деякi справи давно минулих днiв, як казав Пушкiн… – Товаришу Сусло, але ж iсторiя з революцiйним винаходом штучного перкалю i справдi варта того, щоб вiдновити всi подро… – почав харкiв’янин. Та Мирослав Сергiйович лишався непохитним: – Товаришу Гапочка, дорогий, годi на сьогоднi! У нас важлива розмова з майбутнiм вчителем нашоi Камiли… – А я?! А той революцiйний винахiд як же?.. – Нiчого не можу вдiяти! От повернуся з вiдрядження за тиждень, тодi й поговоримо як слiд. Неквапом i спокiйно. – Але ж я не можу стирчати тут, у вашiй Охтирцi, цiлий тиждень, очiкуючи вас! – скрикнув кореспондент вiдчайдушно. – Нiчого не можу вдiяти. Вам час додому. І хоч як впирався харкiвський гiсть, проте його все ж таки витурили з кiмнати, а потiм i з комунальноi квартири. – Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка… Вiн озирнувся на голос i тiльки тут побачив Марiю Явтухiвну, яка забилася в найтемнiший куточок кiмнати i звiдти насторожено спостерiгала за всiм, що вiдбувалося. – Наскiльки я розумiю, Мирослав Сергiйович тривiально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотiв вчитель. Дiйсно, кому ж сподобаеться, якщо тебе використовують у такий спосiб… Марiя Явтухiвна зiбралася щось вiдповiсти, проте не встигла: у дверi увiйшов господар, на обличчi якого не залишилось жодного слiду люб’язностi. – Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотiв вiн дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той клiщ i крутить, крутить свое!.. Все викручуе, бач, викручуе!.. – Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцiкавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цiкавiсть. – Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергiйович, причому тепер в його голосi брязкнули загрозливi нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речi не просто неприемнi, але й небезпечнi! Ви не харкiвський кореспондент, це вiн може… Натомiсть вам краще про цей клятий винахiд забути i не згадувати нiколи! Мене один чоловiк попереджав, я не послухався… i от тепер… Утiм, хто i про що попереджав Мирослава Сергiйовича, так i лишилося невiдомим. Чоловiк замовк раптово i, схоже, не збирався нiчого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марiя Явтухiвна не порушила тишу: – Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Камiло, збiгай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз… – Так, звiсно, поп’емо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляе на стiл чашки та блюдця. Мирослав Сергiйович скрушно зiтхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули дверi кiмнати: це Камiла побiгла на комунальну кухню. Район Бабиного Яру, Киiв, 23 жовтня 1966 року Затягнуте суцiльними, без жодного просвiту хмарами небо плакало огидно-холодним осiннiм дощем. Небеснi сльози рясно поливали задвiрки Лук’янiвського цвинтаря й серед iншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеноi до паралелепiпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на нiй вибито наступний напис: ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ Через те, що дощовi потоки рясно зрошували вертикальну гранiтну поверхню, канавки вирiзаних на нiй лiтер вже давно (очевидно, ще вночi) намокли. Завдяки цьому виникла оптична iлюзiя – лiтери немовби розчинилися i зникли. Тому щоб розiбрати напис, потрiбно було докласти неабияких зусиль. Звiсно, було б краще наблизитися до каменюки упритул… Однак тi, хто зiбрався бiля муру, що огорожував задвiрки Лук’янiвського цвинтаря, не наважувалися на подiбний крок iз двох причин. По-перше, парковi дорiжки, «пролiнiенi» залiзобетонними квадратними плитами, проходили на певнiй вiдстанi вiд гранiтноi брили. Оскiльки земля мiж парковими дорiжками i каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неi, ризикував не тiльки безнадiйно зiпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певнiй вiдстанi звiдси, бiля самого виходу однiеi з залiзобетонних дорiжок на вулицю Мельникова бовванiла фiгура мiлiцiонера, закутаного в сiрий плащ-намет. Хтозна, куди вiн дивиться: можливо, на проiжджу частину, якою час вiд часу повiльно проiжджали автiвки… але цiлком можливо, що сюди, на пам’ятний камiнь! Точнiше, на людей, якi намагатимуться розiбрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить… Тому тi, хто завмер бiля гранiтноi брили, читали напис, одночасно тримаючи фiгуру в плащ-наметi на межi бокового поля зору. Прекрасно розумiючи, навiщо тут чергуе «топтун», люди намагалися вдавати, що змiст написаного iм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешiптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через рiзкi пориви вогкого холодного вiтру, який розкидав на всi боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розiбрати вирiзьблений на каменi напис. Можливо, iхню увагу найбiльше притягували двi перехрещенi ламанi канавки, якi нiбито перекреслювали написане – чи то природнi, чи прорiзанi навмисно… А можливо… Втiм, усе було можливо! Одне зрозумiло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тiльки в чому вiн полягае, умисел цей хитромудрий?! Однак стояти на пронизливому вiтрi пiд огидно-холодним осiннiм дощем до нескiнченностi неможливо. Вiд потокiв небесноi води та поривiв крижаного вiтрi не врятуе нi парасолька, нi осiнне пальто, анi плащ. Тому постоявши хто скiльки мiг, люди прямували до виходу парковоi дорiжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотiлося проходити поруч з постовим мiлiцiонером – бо раптом той подивиться на твое обличчя i запам’ятае?! А кому воно треба… Звiсно, не можна було виключати, що другий «топтун» засiв бiля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетiти. А отже, все одно тебе засечуть i запам’ятають, зафiксують, що цiеi недiлi, 23 жовтня 1966 року ти приходив пiд мур, яким було обнесено вiйськову дiлянку Лук’янiвського цвинтаря, аби на власнi очi побачити мокре диво – каменюку з багатообiцяючим написом, перекресленим навхрест двома лiнiями-канавками невiдомого походження. Пiшли до виходу на Дорогожицьку i четверо чоловiкiв, трое з яких мали вже солiдний вiк, а четвертий був значно молодшим. – Ну, Аво[31 - Мiлецький Авраам Мойсейович (1918–2004) – украiнський архiтектор, член Спiлки архiтекторiв СРСР, доцент Киiвського державного художнього iнституту. Зробив величезний внесок у формування «обличчя» столицi Украiни.], i що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити вiд дощу величезною чорною парасолею iх обох. – Навiщо мене запитувати? Немовби сам не розумiеш, до чого воно йде. – А чого ж не розумiю? Все дуже навiть зрозумiло. – Тодi не мене турбуй своiми запитаннями, а от хоч би учня свого. – Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловiкiв. – Вас, Анатолiю, звiсно ж, що вас, – пiдтвердив той, кого Йосип Юлiйович Каракiс по-простецькому назвав Авою. – Я все ж таки вiрю, що попри прикметнi ознаки, що так i кидаються в очi, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле… Вони саме оминули кущi й завертали з парковоi дорiжки лiворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вiтру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, вiн би загалом впустив ii. – Маете на увазi те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракiс. – Саме так, – кивнув Анатолiй i звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, iнакше б менi мокнути довелося. – Нема за що, – пробуркотiв той не надто люб’язно. – Пробачте, хiба я вас чимось… – Нiчим ви мене не образили й не зачепили навiть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпiти не можу отаких «пластилiнових» людей, здебiльшого молодих, як-от ви. – Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилiнова» людина?.. – перепитав Каракiс, намагаючись захистити вiд пронизливого вiтру вухо долонею, приставленою до скронi кiвшиком. – Саме так, «пластилiнова», – кивнув той. – І прошу мати на увазi, що подiбних субчикiв я зустрiчав не тiльки на фронтi, але й, на жаль, в мирному життi також. Причому, можете вiрити або не вiрити, з одним таким «пластилiном» я перетнувся саме на цiй маруднiй справi. – З Бабиним Яром?.. – Точнiше, з Куренiвкою, – Харитон Якимович мимоволi стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розiбрати. – Все йому, «пластилiну» цьому, бачте i так, i сяк. І проект тiеi дамби клятоi в цiлому подобався, i не без окремих застережень… – Стривайте, стривайте, – Каракiс мимоволi стишив ходу, тим самим затримавши всю компанiю, – здаеться, я навiть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справдi?! – Ходiмо, Йосипе. Навiщо пiд дощем мокнути? – супутник спробував вiдволiкти Каракiса вiд роздумiв. – Справдi, Аво, ходiмо, бо я вас усiх, здаеться, затримую. – Нас усiх!.. – Так-так, звiсно, що нас. Ходiмо. – Тим паче не вартий той «пластилiн», щоб його зараз згадувати, – пiдхопив вусань. – Це вiн тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабiнетi цього мерзотника Давидова… – А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракiс. – Розумiю, розумiю. Тепер я розумiю ваше до нього ставлення. – Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цiеi, отож вiн i почав. Щоб i вашим i нашим. Абсолютно «пластилiнова» позицiя, кажу ж вам! Тодi вже я його запитую, хiба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звiдки ти, «пластилiн» сякий-такий, в нашому Киевi взявся?! А вiн… – А я тут до чого? – Що-що?.. – вусань змiряв Анатолiя здивованим поглядом. – Ви сказали, що я такий самий «пластилiновий», як i цей чоловiк, iм’я якого ви нiяк пригадати не можете. Чому? – Бо ти вiриш, що i пам’ятник розстрiляним тут буде встановлено, i несприятливих прикмет не заперечуеш. Це, знаеш, знов-таки i вашим i нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже… – Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолiя кажете, – слабко посмiхнувся Каракiс, вирiшивши, що учень потребуе певного захисту. – Просто ви його знаете недостатньо добре, тодi як я маю задоволення спостерiгати за цим молодим чоловiком ще зi студентськоi лави. Втiм, наш Анатолiй не такий вже й молодий… І досвiду встиг набратися. Вiн же тепер цiлий головний архiтектор в «УкрНДІПмiстобудуваннi», отакоi! Це як в анекдотi про Карла Маркса. Знаете?.. От Ава точно знае. – Це про економiста?.. – перепитав той i хихикнув, не втримавшись. – Так-так, той самий. Хлопчик запитуе маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Вiн, синку, був економiстом», – «Ага-а-а, зрозумiв! Це як наш дядя Ізя!» – «Нi-нi, синку, наш дядя Ізя – вiн старший економiст, тодi як Карл Маркс – вiн просто економiст». Усi довго смiялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуацii Каракiс наважився в його присутностi розповiсти полiтичний анекдот, свiдчило про довiрчiсть iхнiх стосункiв. Хоча познайомилися вони очно менше мiсяця тому. Очно – бо колись давно нинi покiйний голова Киiвського мiськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будiвельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашоi iнiцiативноi групи товаришiв, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собi архiтектор Каракiс?! Але тодi вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прiзвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав. І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, бiля узголiв’я засипаного (нарештi все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зiбралися на стихiйний мiтинг найсмiливiшi кияни… коли перед цим стихiйним зiбранням виступили як Іван Дзюба, так i Вiктор Некрасов… Тодi хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижакiв, до мимовiльних слiз поезiю Євтушенка: Над Бабьим Яром памятников нет. Крутой обрыв, как грубое надгробье. Мне страшно. Мне сегодня столько лет, как самому еврейскому народу. Мне кажется, сейчас – я иудей. Вот я бреду по древнему Египту. А вот я, на кресте распятый, гибну, и до сих пор на мне – следы гвоздей. Мне кажется, что Дрейфус – это я. Мещанство – мой доносчик и судья. Я за решеткой. Я попал в кольцо. Затравленный, оплеванный, оболганный. И дамочки с брюссельскими оборками, визжа, зонтами тычут мне в лицо… Саме в цей момент до мiтингувальникiв почали наближатися мiлiцiонери, якi до того тупцювали неподалiк. Промовець, який читав вiрш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомонiли iншi: – Не заважайте!.. – Дайте нам вiдзначити роковини!.. – Сьогоднi ж кругла дата – двадцять п’ять рокiв!.. – Чверть сторiччя вiд початку розстрiлiв!.. – Та майте ж ви совiсть!.. – Ви радянськi люди чи нi?.. – Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!.. Але мiлiцiонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловiчок у дiловому костюмi, худий, блiдий i довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом: – Спокiйно, товаришi, спокiйно! Я представляю мiськвиконком i маю заявити наступне… Заявити цiлком офiцiйно, так би мовити. Йдучи назустрiч побажанням трудящих… а ви у нас i е трудящi – отже, йдучи назустрiч вашим побажанням… Вашим, товаришi, побажанням!.. – Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу. – Я кажу, що йдучи назустрiч вашим, товаришi, побажанням, був проведений конкурс архiтектурних проектiв на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувiрiв. І от, товаришi, я маю офiцiйно оголосити, що на цьому конкурсi перемiг проект двох шановних архiтекторiв – товаришiв Каракiса Йосипа Юлiйовича та Мiлецького Авраама Мойсейовича. Привiтаемо ж iх нашими бурхливими оплесками! Пiсля чого худий, блiдий, довготелесий чоловiчок представив мiтингувальникам обох авторiв переможного проекту. Ясна рiч, на цьому стихiйний мiтинг i завершився. А по його закiнченнi до архiтекторiв Каракiса й Мiлецького пiдiйшов схвильований вусань, вiдрекомендувався: – Бугрим Харитон Якимович, ветеран будiвельноi галузi. Пiсля чого розповiв, як свого часу створена пiд його орудою iнiцiативна група товаришiв «знизу» намагалася протидiяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х рокiв брав участь у добудовi Будинку Червоноi Армii i Флоту[32 - Нинi – Центральний будинок офiцерiв Збройних сил Украiни.]. Але ж керував цим будiвництвом не хто iнший, як Йосип Юлiйович Каракiс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомi не один десяток рокiв… Природно, старий архiтектор i старий будiвельник розпрощалися найкращими друзями. А далi, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зi швидкiстю кур’ерського потяга Киевом розлетiлася чутка про якусь дивну гранiтну брилу, нiбито встановлену поруч iз муром Лук’янiвського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлiйович, як автори переможного, офiцiйно визнаного й узаконеного владою проекту поiхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумiлим передчуттям, Каракiс прихопив iз собою колишнього свого учня Анатолiя. Але кого ж вони зустрiли тут, бiля рясно вимоченоi дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не мiг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицькоi вулицi, всi четверо гадали, чи справдi здiйсниться багаторiчна мрiя багатьох киян – чи це чергова вiдмовка, обiцянка-цяцянка влади з метою заспокоiти громадськiсть?.. – А знаете, Йосипе Юлiйовичу, я бiльше не працюю в «УкрНДІПмiстобудуваннi», – мовив раптом Анатолiй. – Перепрошую?.. – Кажу, що я бiльше не головний архiтектор «УкрНДІПмiстобудування». Вiднедавна я став експертом художньо-експертноi колегii Мiнiстерства культури УРСР. Звiсно, це не мае аж настiльки великого значення… – О-о-о, навпаки мае! – негайно ж заперечив Каракiс. – Адже я тiльки-но хотiв поцiкавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмiстобудуваннi» хоч би якихось вiдомостей про можливiсть перенесення Лук’янiвського цвинтаря. – Тобто?.. Тепер вiд несподiванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолiй же хоч i був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому iхнi парасолi зiштовхнулися, хлюпнувши навсiбiч струменями холодноi дощовоi води. – Бачте, яке дiло… – почав пояснювати Каракiс. – Моi знайомi з «УкрНДІпроектстальконструкцii» по секрету повiдомили, що у нас в Киевi збираються споруджувати за iхнiм проектом нову телевежу[33 - Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii.]. І наскiльки я знаю, споруджуватимуть ii саме на тому мiсцi, де тепер лежить цей камiнь. Ава про це знае, я йому розповiв трохи ранiше. А тепер i вам кажу. – Так-так, – кивнув на пiдтвердження Мiлецький. – Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузi, тому розумiюся на певних речах. І можу з усiею певнiстю стверджувати, що на тому мiсцi, звiдки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настiльки мiзерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хiба що частину Новоокружноi треба перекрити, лише тодi… – Нi-нi, Харитоне Якимовичу, нiхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове мiсце або Лук’янiвський цвинтар цiлком, або його частину. – Найiмовiрнiше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мiлецький. – Подейкують, там е специфiчнi поховання, зробленi в давнину пiд час епiдемiй. Якщо розкрити тi могили… Невiдомо, чим це скiнчиться. – Все так, Аво, все так. Але якщо навiть переноситимуть частину могил… наприклад, вiйськовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потiм ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вiрите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятилiття – це точно. А за цей час все може змiнитися. – Але ж на каменi написано… – почав свое Анатолiй. – Наскiльки я розумiю, Йосип Юлiйович натякае, що цим каменем поки що хочуть вiдволiкти увагу людей вiд спорудження телевежi, – заперечив Бугрим стурбованим тоном. – Усе вiрно, Харитоне Якимовичу, все вiрно! Адже якщо навiть вiйськовi могили перенесуть, все одно це буде колишня територiя кладовища. Якщо ж з неi транслюватимуться радiосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересiчнi люди. – Як святотатство сприймуть, – зiтхнув Мiлецький. – Точно, як наругу, – погодився Бугрим. – А тому можна спробувати вiдволiкти увагу людей обiцянкою реалiзацii нашого з Авою проекту. Припустiмо, невдовзi почнуть розчищати територiю пiд якесь будiвництво й навiть переносити могили? Навiщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увiчнення пам’ятi жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж вiдкрито оголосити про спорудження телевежi – це сприймуть неоднозначо. Робiть висновки!.. Деякий час йшли мовчки. Нарештi Анатолiй наважився спитати: – Отже, ви не вiрите в перспективу цього пам’ятника? – І я не вiрю, й Ава теж не вiрить, наскiльки я розумiю. – Не вiрю, нi, – мотнув головою Мiлецький. – А тому, Анатолiю, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посмiхнувся Каракiс. – Недарма ж я прихопив вас сьогоднi з собою. – У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на мiнiстерського експерта з явною недовiрою й додав: – Вiн же «пластилiн» справжнiй, такi не здатнi вiдстоювати свое. – У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Вiн все ж таки мiй учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаете. – Йосипе Юлiйовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолiй. – Ви вже якось передрiкали менi, що я долучуся до робiт на Хрещатику, i що з того? А нiчого. Отож облиште. – Одне iншому не завадить. Як я сказав – так i станеться. От згадаете моi слова через пару десяткiв рокiв. Ви, Анатолiю, ще будуватимете i на Хрещатику, i тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це. І Каракiс посмiхнувся знов. Посмiхнувся абсолютно щиро. 1967. Останнiй з УПА Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, середина квiтня 1967 року – А котра вже година?.. Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики i миттево пiдхопившись з-за столу, стурбовано мовила: – Ой, менi ж додому треба! Бо там же ж моi без мене… – Хто такi «твоi»? – щоб не вронити голову на стiл, Давлетов мусив пiдперти ii переплетеними пальцями рук. – Чоловiки твоi, чи що? – Ну так, моi чоловiки. Всi трое: Андрiйко, наш Спартак i тато Сьома. – Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослi, самi впораються… – А Спартак?! Йому ж iще чотири роки, – резонно заперечила Гатя. Едуард Рустамович хотiв щось заперечити у вiдповiдь, проте Тося поквапилася перехопити iнiцiативу: – Іди, Агато, йди собi додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо. – Але ж на столi ондо ще скiльки не доiдено! – обурився вiдставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталiна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!.. – Було. Ось тiльки не у всiх грошей на цю красу вистачало, – зiтхнула Гатя. Однак не звернувши на ii зауваження найменшоi уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напiвпорожньоi пляшки, уважно зазирнув всередину крiзь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дiвча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моею мамою… за мамою Мiленою!.. Всi сусiди порозбiгалися, а ми ще не допили й не доiли – i куди ж це годиться?! – Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а пiсля трьох iнфарктiв! А зараз погода яка мiнлива, раптом йому зле стане?.. – А-а-а, Самсон Данилович!.. – вiдставник розплився в хитрiй посмiшцi. – А як там його Белла поживае? Здорова чи теж того?.. Гатя виструнчилася й закусила губу, оскiльки дуже болiсно сприймала все, що стосувалося батьковоi коханки. Зокрема, вона й досi не могла пробачити нi татовi, анi собi самiй, що через iхнi сварки на цю тему тепер весь iхнiй дiм у курсi амурних справ ii батька. Однак побачивши настiльки болiсну реакцiю подруги, Тося ледь помiтно махнула iй рукою (мовляв, забирайся, доки е шанс) i звернулася до колишнього сусiда: – Едуарде Рустамовичу, дайте Гатi можливiсть нарештi доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут е тост. – Тост?.. Справдi?.. Вiдставник вичiкувально дивився на Тосю й навiть не вiдреагував на грюкання вхiдних дверей. – Справдi, маю прекрасний тост: ми як слiд пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’емо i за ваше, i за мое здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую… – То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця! Едуард Рустамович спробував плеснути в долонi, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив: – А пам’ятаеш, як ми зустрiлися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тодi стiльки всього проспав, Тосько, стiльки всього!.. – Авжеж пам’ятаю, – пiдтвердила вона. – Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мiлена!.. Вiн знов клюнув носом i забурмотiв: – Спочатку тато Рустам, а тепер i мама Мiлена… А я то в Китаi, то на Кубi… Добре, що хоч тепер у вiдставцi. Але ж тепер вже й батькiв нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер i мами Мiлени… – Ми ще не випили за здоров’я всiх, – нагадала Тося, проте вiдставник раптом заперечив: – Нi, Тосько, знаеш… Випити ми встигнемо, а давай-но вiршi краще почитаемо, ти як вважаеш? І негайно ж продекламував[34 - Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».]: А весной, весной… Да где там, Лучше скажем наперед: Если горько гибнуть летом, Если осенью – не мед, Если в зиму дрожь берет, То весной, друзья, от этой Подлой штуки – душу рвёт. І додав з неприхованим сумом: – Зараз квiтень, так… Навеснi пiшла з життя мама Мiлена, навеснi. А це така пiдла штука, що направду аж душу розривае! Шматуе душу, так… Костопiль, серпень 1967 року Бокал-Бобокал був улюбленим об’ектом рiзноманiтних витiвок мiсцевоi шпани, причому витiвки цi iнодi бували доволi-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько мiг залюбки обходитися без черевикiв i ходив босонiж – тому коли напивався до стану непритомностi й засинав десь на узбiччi вулицi в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35 - Ровер – велосипед (дiал.).]: акуратно встромивши сплячому помiж пальцiв нiг сiрники, запалювали сiрчанi голiвки й вiдбiгали на безпечну вiдстань. Коли сiрники догоряли i полум’я обпiкало тiло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому вiдчайдушно молотячи ногами повiтря. А мiсцевi шибеники, стоячи на безпечнiй вiдстанi, голосно реготали i дражнилися: – Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав, Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобi пек!.. Втiм, для безхатька подiбнi витiвки шпани час вiд часу оберталися доволi кепськими наслiдками. Наприклад, у розпал одного спекотного лiта вiн заснув не в заростях лопухiв, а на доволi-таки нiчогенькому острiвцi засохлоi трави. Отож коли внаслiдок «ровера» недогорiлi до кiнця сiрники порозлiталися на всi боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища i встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також пiдсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей. Іншим разом, вже в розпал зими, вiн заснув на березi Замчиська[36 - Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль.] – то хулiгани обережно вiдтягнули його на рiчковий лiд i, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тодi через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки i кiлька мiсяцiв мочився кров’ю. До речi, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували кривавi вiдмiтини на заснiжених задвiрках, а знайшовши – гукали до товаришiв: – А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Владька Нiдзелiнський бешкетував таким чином разом з усiма… але рiвно до того разу, коли вертаючись додому пiзнiм серпневим вечором, провалився у вiдкритий каналiзацiйний люк, який випадково забули помiтити попереджувальною позначкою. З каналiзацii його витягнув не хто iнший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидiв неподалiк i насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсiнькими (щоб розтягнути задоволення) порцiями просто з горлечка флакона. Вiдтодi хлопець не тiльки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його вiд витiвок. Наслiдки не забарилися: почалися сварки з товаришами. – Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – вiн же справжнiй доходяга! Подохне, то нiхто й не згадае добрим словом, – обурювалися бешкетники. – Та хоч би я згадаю, бо вiн мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цiлком резонно заперечував Владька. – То що, ти такий самий, як i п’яничка цей, га?! Мабуть, вiд тебе тхнуло не гiрше, коли безхатько тебе з каналiзацii витягнув… – Та пiшли ви всi в сраку!.. – Сам пiшов туди й не повертайся!.. Насамкiнець розсварилися всерйоз i надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помiтив! Хоча очiкувати подiбноi прозорливостi вiд нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зi школи, Владька почув позаду невиразне белькотання: – Ти як думаеш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?.. Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помiтно похитуючись вiд вiтру, що дув йому в обличчя. Справдi, якби вiтер вiяв у протилежному напрямi, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, вiд якого завжди смердiло неймовiрною сумiшшю запахiв немитого тiла, сечi та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться вiдповiдати, бо хоча Бокал-Бобокал i належить до покидькiв, проте все ж таки старший за вiком. – Звiдки менi знати, чого ти п’еш?.. – Владька несподiвано замислився й додав за кiлька секунд: – Себто ви… – Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаеш… – Не знаю i знати не хочу, – похмуро пробурмотiв хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, i протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати iсторiю про все, що сталося колись в Рiвному. Про те, як Нестор Бобокал героiчно боровся зi свiтовим злом, уособленим бiснуватим нiмецьким фюрером i його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах пiдробив на героiчного вояка похоронку, завдяки чому захапав i житлоплощу фронтовика, i його дружину. А також про вибiр мiж сучарою-майором i героем-фронтовиком, який насамкiнець зробила дружина. Не забув розповiсти також про намагання добитися правди спочатку в мiлiцii, потiм в облуправлiннi держбезпеки – що, власне, i скiнчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя. – От тому я i п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповiдь. – Т-та на моем-м-му мiсцi… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не нiх-х-хто н-не роз-зум-мiв-в… Тiко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та вiн той… Пом-мер вiн-н-н… От-то мене зi склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-пiл-ли, т-терп-пiл-ли… а пот-тiм взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!.. – То виходить, що Бобокал – це ваше прiзвище? – спитав здивований цим хлопець. – Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Прiз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то i з хат… з хат-ти теж… – А ви його не прибили? – раптом спитав Владька. – Кого?! – здавалося, що вiд несподiванки колишнiй сторож склотарного заводу навiть трохи протверезiв. – Як це – кого?.. Та майора того паскудного. – Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-нi… – А чому? – Т-та я ж!.. Я ж до мiл-лiц-цii ход-див… i до цих… Вiн спробував зобразити в повiтрi щось незрозумiле пальцями рук, однак жахливо хитнувся i ледь втримався на ногах. – А я б його пристрелив, – спостерiгаючи за безплiдними зусиллями п’янички крiзь злiсно примруженi повiки, процiдив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотiти щось малозрозумiле, та не слухаючи його, хлопець тiльки рукою махнув i поспiшив додому. Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопiльщинi, жовтень 1967 року Цукровi буряки в цьому роцi вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку… Себто, не Боже, звiсно, а цей нинiшнiй… Чи не нинiшнiй?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретаревi ЦК КПРС – якось воно… Кгм-м-м-м!.. Трясцi його матерi – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись! Утiм, як то кажуть самi на себе совiти: Пришла зима, настало лето: Спасибо Партии за это! А тому гаразд – можна дякувати Партii iхнiй за те, що буряки цукровi так вродили, що тiльки дай Боже весь цей врожай вчасно… Ну от, знов той Боженька на язик лiзе, коли Його нiхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?! Ну гаразд, гаразд: сьогоднi iз самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всi рукомишани були вже в полi на буряках, яких цього року вродило стiльки, що навiть старi люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не пiднiмаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивнi заклики: – А нумо кiнчай роботу! Кiнчай, кому кажу! Стоп! Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмiлився, цiкаво?.. Порозгинавши нарештi спини та попiднiмавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою мiлiцiонерiв – та ще й скiльки ж iх тут назбиралося!.. Лiчити – мабуть що, не перелiчити. – А нумо всi сюди! Та хутко менi, хутко! Виявляеться, це кричав якийсь начальник над усiма мiлiцiонерами – незнайомець iз вкрай суворим, ба навiть бiльше – роздратованим обличчям, дещо почервонiлим вiд напруги: – Всiм полишити поле i прослiдувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу! – Та чого ти лаешся, га?! Ви тiльки гляньте на нього: ото щойно приiхав, а вже лаеться… За що, га?.. Що ми тобi зробили?.. А буряки як же? Здивованi запитання посипалися звiдусiль. Не розгубившись, мiлiцiйний начальник вiдповiв одразу на всi суворим окриком: – А нумо р-р-руш, куди накажуть! Схоже, жартувати тут нiхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники пiд наглядом правоохоронцiв попленталися безладним натовпом кудись у напрямi Стрипи[37 - Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш.]. При цьому людей найбiльше цiкавило, звiдки понаiхали всi цi мiлiцiонери. Однак на всi розпитування слiдувала уривчаста одноманiтна вiдповiдь: – Мовчати! Не розмовляти! Зрештою колгоспники вирiшили: найiмовiрнiше мiлiцiю нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усiеi областi. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових бурякiв, коли ще принаймнi половина врожаю й досi не зiбрана?! Отож мае бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо… Однак минуло ще чверть години, перш нiж колгоспники зрозумiли, куди iх жене мiлiцiя. Тодi один за одним всi почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанiю – бо кожен мимоволi задавався запитанням, чи зрозумiла вона, що вiдбуваеться?! Проте ii чомусь нiде не було видно, хоча ось нiбито тiльки зараз тут була… буквально щойно… А де ж подiлася?! – А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де подiлася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одноi жiнки й дiвчата. – Та цитьте ви, дурепи, щоб вашi язики нетерплячi порозпухали!.. – придушено шипiли на них солiднi дядьки, водночас оглядаючись на мiлiцiонерiв: чи не чують раптом?.. Жiнки й дiвчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронцiв, проте вже за хвилину знов починали свое: – Та де ж ця Стефа подiлася?.. Ото дурна!.. Де ii тiльки носить?.. До печер на крутому березi Стрипи, якi колись слугували притулком для мешканцiв скельного монастиря, юрбу колгоспникiв пiдiгнали приблизно за пiвгодини. Тепер всi усе зрозумiли остаточно, оскiльки печери були оточенi кiлькома кiльцями вже не мiлiцiонерiв, а спiвробiтникiв держбезпеки настiльки щiльно, що й мишенятко не проскочить, навiть якщо захоче. Отже, зараз його накриють i схоплять. Шкода дядька, ох i шкода!.. Цiкаво, як цi кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тодi хто саме?! У якоi ж це паскуди, цiкаво дiзнатися, забракло совiстi, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все пiдготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?.. – Агов, Акiмочкiн! Де там тi школярi забарилися, скiльки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби вiдповiдаючи на невисловленi запитання колгоспникiв, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У вiдповiдь пролунало: – Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи. Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирiшили в присутностi не просто всiх повнолiтнiх селян, але навiть дiтей!.. Паскуди, ох i паскуди, щоб вам не дiждати!!! Хоча… що тепер вдiеш?.. Як раптом знов червонопикий: – Акiмочкiн! – Так?.. – А давай-но накажи мiсцевим, щоб термiново перевiрили, чи всi тут присутнi, чи раптом хтось не втiк звiдси? Та скажи, нехай селом пройдуться i будинки перевiрять. Кого знайдуть – всiх сюди до единого!.. Капiтан держбезпеки кивнув червонопикому й пiшов вiддавати розпорядження. Тiльки тут селяни помiтили, що мiсцевi рукомиськi правоохоронцi скупчилися окремо вiд усiх i позирали довкола з явною злiстю. Якщо операцiею керували чужаки – отже, мiсцевих просто вiдсторонили, iншого пояснення не було. Тепер капiтан, якого червонопикий майор назвав Акiмочкiним, про щось тихо розпорядився, тодi частина рукомиських мiлiцiонерiв побiгла до села, iншi ж розосередилися мiж людьми й почали уважно оглядати всiх i кожного. А раптом вони помiтять вiдсутнiсть ланковоi Стефанii?! О-йо-йой, що то з нею i з ii дiтьми буде, що то буде!.. Але саме тут назустрiч групi мiсцевих правоохоронцiв вiд околицi Рукомиша почали висуватися декiлька груп дiтей – мiсцевi молодшi школярi (бо шестий семикласникiв тимчасово мобiлiзували на збирання тих-таки цукрових бурякiв) пiд наглядом вчительок на чолi з директором школи. Отож коли всi пiдiйшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помiтили серед вчительок ланкову Стефанiю. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомiтно збiгати додому й повернутися так само непомiченою – отже, пощастило. Тiльки б мiлiцiонери чи кадебiсти не помiтили ii рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зi зморшкуватою вже шкiрою на тильному боцi долоней. Якщо не помiтять ii рук – ну… отож не помiтять! От тодi можна вважати, що все минулося. Хоча… Нi-нi, звiсно ж, нiчого ще не скiнчено. Навпаки, тiльки починаеться. – То хто ж засiв там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян i молодших школярiв, якi разом iз вчителями (а також ланковою Стефанiею) встигли пiдiйти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворiсть його тону, колгоспники загомонiли врiзнобiй: – Та нiхто не сидить… А хто ж там сидiти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нiкого… Здаеться… Точно нiкого нема вже який рiк поспiль!.. – Так-таки нема?! – мало не луснувши вiд лютоi ненавистi, приправленоi неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху: – Ну, зараз дивiться, як це по-вашому виходить – нема нiкого!.. Потiм мовчки розвернувся до кадебiстiв i махнув рукою. – Агов, бендера! А нумо вилазь звiдти! – залунало то тут, то там. Однак з печер нiхто не вийшов. – Бендера, годi тобi ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили! Слiдом за цими словами пролунало кiлька пострiлiв у повiтря. І знов нiхто не вийшов з печер до селян i правоохоронцiв. – Ну добре, бендера, ти сам напросився. Слiдом за цiею погрозою в отвори печер полетiли запаленi димовi шашки… проте й цього разу назовнi не вийшов нiхто! Невже встиг утекти?! Якби ж то… Перечекавши, доки шашки згорять i дим трохи розвiеться, кадебешники з передньоi шеренги вдягнули протигази, озброiлися лiхтариками та пiстолетами й обережно, всiм тiлом притискаючись до грунту i каменiв, пiрнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки спiвробiтники держбезпеки не витягнули з диму назовнi якийсь великий чорний лантух, на верхнiй частинi якого витанцьовували помаранчево-жовтавi язички полум’я. – Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспникiв червонопикий майор, коли його пiдлеглi, кинувши лантух на землю, загасили тлiюче полум’я й розвернули те, що насправдi виявилося обгорiлою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим вiдливом маслянистою рiдиною. Тодi стало видно, що лантух насправдi нiяким лантухом не був – це насправдi труп лiтнього чоловiка з чорним вiд кiптяви обличчям, жахливо виряченими посклянiлими очима, широко роззявленим ротом i висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!.. – Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Вiдповiдайте менi негайно, сучi дiти! – Ну, чому ж одразу та й бандерiвець… – непевно зауважив хтось iз селян. Хоча насправдi, звiсно ж, загиблого знали усi. – Он як, не бендера?! А хто ж це тодi? – Та бiс його знае! Безхатько якийсь. – Без… Чого-чого «без»?! – Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож i пiшов у печери. – А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадiв майор. – Тобi ж кажуть, що безхатько, – вiдповiв iнший колгоспник. Далi до трупа пiдводили iнших селян, однак усi були одностайними: не знаемо, хто це… найменшого поняття не маемо… нiколи не бачили, нi… мабуть, безхатько, хтозна!.. Процедура безуспiшного упiзнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таемний iнформатор може не витримати, опинившись перед тiлом загиблого, якого вiн же i здав чекiстам. Тiльки тодi наказав усiм полишити мiсце «викурювання», не чiпаючи при цьому труп: нехай i далi лежить там, де поклали. – Е-е-е, тобi не здаеться, що тут е ще хтось, а не тiльки ми?! – Та облиш… Можна подумати, ти бiля мертвякiв нiколи не чергував. – Ще б пак! Але ж на вiйнi, як на вiйнi… – Тихiше ти! Слухай!.. Кадебiсти вмить замовкли. Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанiя: саме вона наважилася прийти пiд покровом ночi до закинутого скельного монастиря, сподiваючись, що iй таки вдасться забрати звiдти й поховати по-людськи тiло старшого брата – 63-рiчного Юрiя Михайлецького, який довгих два десятилiття переховувався вiд нишпорок радянськоi влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помiтивши в суцiльнiй темрявi пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кiнчики тлiючих цигарок), жiнка зрозумiла, що виставленi бiля тiла вартовi нiкуди не дiлися i що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймнi сьогоднi. Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!.. Добре вже те, що коли мiлiцiя почала знiмати людей з копання цукрових бурякiв, вона встигла зорiентуватися, що й до чого. Далi непомiтно вислизнула з натовпу колгоспникiв i дременула додому, пошматувала i спалила всi речi, що бодай якось нагадували про Михайла, а попiл викинула на гнiй. Тепер шукай, не шукай – нiяких доказiв iхньоi спорiдненостi не знайдеш. Хоча б це добре… Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року – А ще я такий анекдот нещодавно почула, – вiдклавши вбiк виделку, iз змовницьким виглядом заговорила Марiчка: – Отже, помирае старий бандерiвець, як раптом розплющуе очi та й каже: «А най би хтось iз синiв моiх за парторгом збiгав, щоб сюди його привести! То зробiть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навiщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозi, а щоб всяке лайно в хатi смердiло, то нiкому воно не треба». – «А я перед смертю в партiю вступити хочу», – каже старий бандерiвець. Усi жахнулись: мовляв, з’iхав з глузду старий… Але бандерiвець стоiть на своему, а воля помираючого – то е закон. Ну, хтось iз синiв збiгав за парторгом, той прибiг i каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не вiриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих грiхах, хочу бодай перед смертю свою позицiю виправити», – вiдповiдае бандерiвець. Отож парторг його прийняв термiново в партiю та й побiг собi щасливий. Тодi дiти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, i нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очi дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тодi посмiхнувся радiсно старий бандерiвець: «Нiц ви не розумiете! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землi нашiй поменшае!..» Смiялися всi: як сама розкажчиця, так i ii мама Клава, i прийомний тато Маркiян (якого вона вже давно вважала рiдним, хоча й досi не звикла, що вiтчим вперто кличе ii Мусею), i зведений братик Леон. Смiялися, хоча для iхнього сiмейства день цей аж нiяк не був веселим. А все через Ілька! Коли вiн з’явився тут, у Берегометi, в серединi липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсiм не за «зразкову поведiнку», а просто щоб своею смертю не псував табiрному начальству статистичнi показники. Бо у них мiж таборами, бачте, цiла система соцiалiстичного змагання запроваджена!.. Невiдомо, на що саме розраховувало табiрне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсiм не скоро, як йому обiцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвiтлiше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii. Таким чином, сьогоднi був не тiльки справжнiй пiввiковий «кругляк» подii, що невiдворотно змiнила долю всього свiту. Намагаючись нiяк не демонструвати своiх справжнiх почуттiв, на п’ятирiчних споминах за сином i братом у скромнiй берегометськiй оселi зустрiлося все сiмейство Яроцьких: до провiдного працiвника мiсцевого лiсокомбiнату Маркiяна Лукича та його дружини-пенсiонерки Клавдii Лаврiнiвни приiхали з Луцька дочка Марiчка з зятем, а зi Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього полiтехнiчного iнституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сiмейному колi – про це нiхто стороннiй нiколи й нiзащо б не дiзнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттiв – як i належало серед своiх. Для початку пом’янули Ілька. Потiм настала черга загиблих на вiйнi з фашистами першого чоловiка Клавдii Лаврiнiвни та iхнього старшого сина. Потiм перебрали поiменно всю першу родину Маркiяна Лукича – «злiсних куркуляк-глитаiв» з Хiнчанки, поглинутоi сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальнi чарки скiнчилися i настала пора випити за живих, всi вже добряче захмiлiли. І несподiвано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно пiднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зi споминiв про Ілька. Звiсно, розмовляючи з матiр’ю в примiщеннi пошти влiтку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним i неприкаяним. Однак хто б мiг подумати, що, проживши у новознайденiй родинi пару мiсяцiв та трохи вiдiгрiвшись душевно, вiн виявиться приемним в усiх вiдношеннях скромним, чуйним i доброзичливим чоловiком?! Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи i тягнучи праву ногу (з часом дедалi сильнiше), вiн дуже полюбляв гуляти на берегу Серету[38 - Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет.] i майструвати зi знайдених по дорозi трiсочок, шишок та соломинок кумеднi фiгурки чоловiчкiв i тваринок, якi охоче роздавав усiм зустрiчним дiтлахам. За це батьки обдарованих час вiд часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жiнки шепотiли йому услiд: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – i крадькома хрестили його у спину. Попри всю свою доброзичливiсть, на людях Ілько здебiльшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такоi поведiнки його привчило табiрне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома вiн iнколи розслаблявся, тодi дозволяв собi згадати минуле. Тодi розповiдав речi настiльки незвичайнi, що аж у головi не вкладалися. А найбiльш незвичайними були його згадки про… бандерiвцiв, завдяки яким вiн нiбито й вижив! – Так-так, ви просто не уявляете, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмянi невиразнi очi починали свiтитися якимсь незвичайним внутрiшнiм свiтлом. – Там, у Теньлагу, усiх, хто був з Украiни, називали «хохлами». Але вiдколи до нас почали привозити бандерiвцiв… О-о-о, вiдтодi усе змiнилося! Не дай боже було обiзвати когось iз них «хохлом» – одразу могли в пику зацiдити навiть охоронцевi! Навiть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокiший спосiб – iх нiщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Украiнi!» кричали. І знаете… замiсть «хохлiв» iх таки справдi почали називати «бендерами». Вимовляли це з вiдкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачiпати, бо «бендери» не тiльки за себе стiною стояли, але й за «хохлiв» могли вступитися принагiдно. За мене теж вступалися двiчi. Тому я й живий досi… Отож саме через описанi дивацтва та незвичайнi розповiдi близькi не могли згадувати Ілька без теплих усмiшок. Навiть Клавдiя Лаврiнiвна, хоч як тяжко було у неi на серцi, також посмiхалася крiзь сльози, промовляючи: – Синку, синочку! До чого ж свiтлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки менi здаеться, що не пiшов ти в засвiти… Чи не весь пiшов – не знаю вже, як i сказати? Мабуть, ти знав, скiльки рокiв я на тебе чекала, отож тепер не йдеш вiд мене остаточно, приглядаеш за своею матусею старенькою, лишаючись невидимим. Маркiян Лукич нiкому про те не розповiдав, однак вiн час вiд часу бачив i чув, як дружина розмовляе з кимось невидимим – причому розмовляе лагiдно, з приемнiстю на обличчi. Й вiн здогадувався, з ким саме… Отож годi й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тiльки Ілька, але й усiх родичiв, якi не дожили до сьогоднiшнього дня, пiсля першого ж тосту за здоров’я, щастя та успiхи живих всi, хто сидiв за столом (а стiл же був поминальним!), вiдчули незрозумiле пiднесення. Причому зовсiм не через п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii – про неi нiхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», пiдгодовували смаколиками, крадькома хрестили i благословляли, як любили його мiсцевi дiтлахи. Але всiх вразила Марiчка. У цiй молодiй, впевненiй у собi жiнцi вже неможливо було пiзнати блiду маленьку дiвчинку, яка пiд впливом матусi та жахаючих розповiдей сусiдки Таiсii Єгорiвни (зять подруги якоi працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулицi «бандитського Тернополя». Навiть молоду дiвчину, яка пiд час перебування у Нових Броскiвцях щойно побачила тiтку Павлусю та ii матiр – бабу Сольку повiшеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволi вiддалено. Вiдчувалося, що Марiчка щаслива разом зi своiм чоловiком (який невiдлучно сидiв поруч iз дружиною), а також – що вона любить i цiнуе життя. І що в глибинi душi навiть пишаеться братом Ільком – таким, яким вiн був з усiма його дивацтвами. Отож саме Марiчка пiсля тосту за присутнiх заявила несподiвано: – Ілько багацько iсторiй про бандерiвцiв розповiдав, як там вони в таборi своему сидiли, то давайте ж i я розповiм трохи… І як почала сипати вельми специфiчними «бандерiвськими» анекдотами!.. Навiть Леон був змушений зiзнатися: – Ну знаеш, Мусю… Навiть у нас, у Львiвськiй полiтехнiцi, я таких добiрних iсторiй не чув, чесне слово!.. – Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркiяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марiчкою… О, до речi! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марiчки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот? – А то е файно, – всмiхався Леончик, а тато Маркiян кивав коротко: – Розповiдай. Далi слiдував новий «бандерiвський» анекдот i новий вибух веселого смiху. І якби хтось стороннiй зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмiнно вирiшив би, що iхне сiмейство добре святкуе ювiлей Жовтневоi революцii. Бо повiрити в те, що тут когось поминають, було неможливо. Вул. Петропавлiвська, Киiв, 7 листопада 1967 року – Синку, синку… І нащо ото було друкувати оцi твоi спогади? – зiтхнула Марiя Федорiвна. – Так, мабуть, нелегка це справа – бути матiр’ю письменника, – в тон iй мовив Анатолiй. – Ти не вiдповiв, – тоном справдешньоi вчительки, загартованоi багатьма роками сувороi педагогiчноi практики, нагадала матiр. – Я оприлюднив мiй роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тiлi Уленшпiгелi», попiл Клааса стукае в мое серце. – Так-так, я читала це i в «Юностi»[39 - «Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР.], i тепер вже у книжцi твоiй. – Тодi до чого твое запитання? – Бо я не розумiю. – Мамо, ну хiба ж це настiльки важко – зрозумiти мене?.. Я просто був змушений розповiсти, як воно все вiдбувалося i що бачив на власнi очi не тiльки я сам, але й ти, мiж iншим. – А тепер? – Що – «тепер»? – Тепер… будемо жити далi. – Я, Толю, побоююсь, що через цi публiкацii у тебе будуть неприемностi. – Мамо, ну навiщо говорити про це?! – Бо я твоя мати, тому не можу не говорити. – Якась напрочуд беззмiстовна бесiда у нас виходить! – вiд надлишку емоцiй Анатолiй сплеснув руками. При цьому окуляри у товстiй масивнiй оправi почали сповзати по спiтнiлому перенiссю, отож довелось iх поправити. – Про якi неприемностi йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з киiвськоi Куренiвки, а цiлий вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення Спiлки письменникiв СРСР?! – Толю!.. Але ж ти чудово розумiеш, що в наших умовах з плечей злiтали голови набагато вищих посадовцiв, нiж письменницький вiдповiдальний секретар обласного рiвня. Звiсно, не про тебе нехай буде сказано… – Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолiй i знов поправив окуляри, – i тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирiзати з фотографiй. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нiбито в малюнку на обкладинцi зашифрований портрет ворога народу. Я не мiг цього прийняти, мамо, хоча i був змушений мовчати. – І всi цi моменти ти акуратно вивiв у своему «Бабиному Яру», – зiтхнула Марiя Федорiвна. – Усе це я вивiв у своему романi-документi, бо попiл Клааса стукае в мое серце, – пiдхопив син. Вони замовкли. Дивна виходила ситуацiя, дуже дивна!.. Скориставшись грандiозним всесоюзним святом – пiввiковим ювiлеем Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, – вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення СП СРСР Анатолiй Кузнецов вирiшив злiтати на пару днiв до рiдного Киева, щоб вiдвiдати пристаркувату матiр Марiю Федорiвну. Вiн думав, що проведе цi днi в розслабленому станi, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомiсть мама раз у раз заводила одну i ту саму розмову: навiщо було публiкувати «Бабин Яр»?.. навiщо було видавати ще й книжку – хiба ж журнальноi публiкацii було замало?.. чому неодмiнно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документiв»?.. чи не забагато взяв на себе вiн – ii маленький i явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» i при цьому не маючи на руках нiчого, окрiм власних спогадiв?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?! Не вiдпочинок удвох iз мамою був, а суцiльна колотнеча i трiпання нервiв. – Толю?.. Вiн здригнувся, вiдчувши мамину руку на своему плечi. – Що?.. – Толю, а-а-а… чи можу я тобi допомогти?.. – Яким чином?! – щиро здивувався вiн. – Ну-у-у… Наприклад, я можу зберiгати твоi матерiали… чернетки там чи що… Архiви, коротше кажучи. У письменникiв же мають бути якiсь архiви, хiба ж не так? Якщо тобi небезпечно чи неручно iх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матiр. Озирнувши Марiю Федорiвну здивованим поглядом, Анатолiй спробував уявити, як мама переховуе його архiви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографiями, з яких треба було щоразу вирiзати все новi й новi обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Нi, краще не треба! Краще вiн вже сам якось. Без маминоi допомоги. – Чернеток, мамо, я не зберiгаю. Що ж до рукописiв, то я зафiльмував iх на фотоплiвки, якi склав у склянi банки, мiцно закупорив i закопав у лiсi. – Де це закопав?! – аж опiшила Марiя Федорiвна. – Це не тут, не переживайте. Це у мене там, пiд Тулою. І цiеi моеi схованки не знайде нiхто стороннiй, тiльки я один. Тiльки я. – Ну що ж, як знаеш, – зiтхнула мати. І вiн не змiг зрозумiти, що означало це ii зiтхання: чи то недостатнi пiдстави для заспокоення, чи то розчарування недовiрливiстю сина, чи щось iнше. Вул. Карла Маркса, Киiв, 4 грудня 1967 року Приблизно пiвгодини тому почало снiжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким бiлим покровом, що рипiв пiд ногами пiшоходiв при кожному кроцi. Недарма кажуть, що понедiлок – день важкий. А якщо на понедiлок призначаеться кiнопрем’ера – що тут скажеш?! Що прем’ера пройде важко?.. Що доля фiльму не складеться?.. Мабуть, так. – А все ж таки, Колю, якоi ти думки про те, як все пройшло? – Здаеться, я висловився доволi зрозумiло. – Нi, ти сказав лише, що стрiчку ми вiдпрацювали гiдно. – Саме так i сказав. – Але ж я не про те запитую! Мене цiкавить твоя… Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бiк, де сяяли нiчними вогнями Хрещатик та площа Калiнiна[40 - Назва столичного Майдану Незалежностi в перiоди 1935–1941 та 1944–1977 рокiв.], потiм мовив замислено: – А давай-но в iнший бiк пiдемо… – Навiщо? – Не хочу туди, де надто свiтло й людей забагато. Вiдчуваючи, що режисер явно не в гуморi, Журавльов лише зiтхнув: – Ну гаразд, якщо хочеш, пiдемо до метро. – Нi-нi, давай… – Куди? Шерстобитов мотнув головою лiворуч, тодi вони перейшли через проiжджу частину на протилежний вiд кiнотеатру «Украiна» бiк вулицi, оминули невеличкий скверик i завернули на вулицю Заньковецькоi. Лише тодi оператор запитав: – То про що ж ти хотiв дiзнатися? – Про те, як пройшла прем’ера. Не як добре вся наша знiмальна група вiдпрацювала на картинi, а як ii глядачi сприйняли. Оцi конкретнi глядачi. – Чесно? – Авжеж чесно. – Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кiно для дiтей та юнацтва – от що тобi найкраще вдаеться! Натомiсть фантастика… Та ще й Єфремов з усiма його зарозумiлими iдеями… Дарма, от i все. – Колю, ти прекрасно знаеш, що фантастичнi твори покликанi донести до поколiння радянськоi молодi в доступнiй формi передовi досягнення вiтчизняноi науки i технiки… – Серйозно? Це ти про «Туманнiсть Андромеди» чи про щось iнше? – Але ж уривки з роману публiкувалися i в «Пiонерськiй правдi», i в «Комсомольськiй правдi» також! Отже, не тiльки молодь, але навiть пiонери мусять зрозумiти наш фiльм. Тим паче, картина вiдкриваеться сценою вибору юнаками наставникiв для здiйснення «подвигiв Геркулеса»… Та i знiмалися цi сцени в «Артеку», а яка ж там краса!.. – Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумiеш, що це вiдмовка. На сьогоднiшнiй прем’ерi була повна зала дорослих, а не дiтей. Отже, хотiв ти того чи не хотiв, однак за рамки пiдлiткового кiно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тiльки для тебе, але також i для всiх нас. – Колю, ти ж погодився працювати на цiй картинi разом з усiма!.. – Так, погодився i працював. І що з того? – Та, власне… Не договоривши, Шерстобитов замовк, оскiльки його заперечення могли скидатися на докiр: мовляв, ти зголосився бути оператором на картинi, ти сам щойно казав, що ми всi постаралися, як могли – а тепер раптом заговорив про вихiд за рамки, бачте!.. Авжеж, це надто скидаеться на докiр. Але з якого дива режисер стане дорiкати операторовi зараз, пiсля прем’ери?! Ранiше треба було претензii висловлювати. Якщо ж претензiй як таких нема – тодi як це все розумiти?.. – Я, Женю, про те кажу, що вiдпрацювали ми, як могли, виклалися повнiстю, але результат щось не надто вражае. – Тебе не надто вражае чи глядачiв? – Глядачiв, ясна рiч. Принаймнi тих, якi щойно побували на прем’ерi. І… Журавльов раптом замовк. Коли рiвномiрне рипiння свiжого пухнастого снiжку пiд ногами стало нестерпним, режисер нагадав похмуро: – Ну-ну, давай, договорюй вже, годi тягнути кота за хвiст. – Я, Женю, побоююсь, що стрiчка ця вилiзе боком не тiльки тобi, але й усiм нам, хто вiдпрацював з тобою. Усiй нашiй знiмальнiй групi. А пiсля виходу другоi та третьоi частин[41 - Екранiзувати роман «Туманнiсть Андромеди» спочатку хотiли у виглядi кiнотрилогii, однак реально все обмежилося випуском лише першоi частини – «Бранцi Залiзноi зiрки». Офiцiйною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергiя Столярова (виконавця ролi Дара Вiтера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощi з проектом почалися вже пiсля виходу в прокат першоi частини.] все тiльки погiршиться. Розумiеш, про що я? – Невже ти натякаеш, що продовження знiмати не варто? – пiсля нетривалоi паузи промимрив Шерстобитов. – Аж не вiриться… – Принаймнi на твоему мiсцi я би спробував пiдшукати поважну причину для згортання зйомок. Бо як казав не пам’ятаю хто, це помилка – а вона гiрша, нiж навiть умисний злочин[42 - Маеться на увазi вислiв «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний мiнiстровi закордонних справ Францii Шарлю Морiсу де Талейрану-Перiгору, хоча насправдi вiн належить Буле де ля Мерту – головi Законодавчоi комiсii, що розробила Цивiльний кодекс Наполеона. Один з варiантiв перекладу: «Це гiрше, нiж злочин: це помилка».]. – Он навiть як… – Навiть так, Женю, навiть так. І знову вони замовкли. Скориставшись цим, Шерстобитов спробував подумки видначити, в якому саме пунктi вiн помилився. З одного боку, хай там як, але вже зараз зрозумiло, що «Туманнiсть Андромеди» Івана Єфремова – роман епохальний, глибокий та дуже рiзноплановий. Отже, екранiзувати його варто. Чому саме тут, на Киiвськiй кiностудii? Через наявнiсть найбiльш передового кiнематографiчного оснащення та найбiльшi в усiй Європi знiмальнi павiльйони. Е-е-ех-х-х, розмах наш радянський! Буржуям всяким рiзним навiть не снилося таке, що зараз е в Киевi… Чому знiмати взявся саме вiн – Євген Фiрсович Шерстобитов? Бо почав вiдчувати, що вiльно чи мимовiльно, але вже набув амплуа «дитячого» режисера. Отож екранiзацiю романа Єфремова вiн розглядав як своерiдний шанс зняти щось «доросле», тим самим вийшовши за рамки вже визначеного особистого амплуа. Щоб стрiчку запам’ятали, вiн зiбрав дуже потужну знiмальну групу. Ясна рiч, покликав на картину професiоналiв, з якими працював ранiше i вже давно порозумiвся – насамперед оператора Миколу Журавльова. Та й iнших також… А яких акторiв чудових зiбрав!.. Сергiя Столярова – того самого, зi знаковоi радянськоi комедii «Цирк», а також казкового мандрiвника Садка, а також одного з провiдних виконавцiв у довженкiвському «Аероградi»… Миколу Крюкова – актора дуже рельефного, прославленого виконанням ролi Бена Енслi в «Останньому дюймi»… Двох красунь – Вiю Артмане та Людмилу Чурсiну… Отож на акторiв нарiкати просто грiх! Проте з iншого боку… Якщо чесно, то не тiльки у Журавльова, але й у нього самого виникли певнi сумнiви в успiшностi картини, в яку було вкладено стiльки сил… І коштiв, до речi: адже грошi видiлили одразу на всю трисерiйну постановку – однак переважна частина iх вже витрачена! Звiсно, макети, декорацii та костюми, що лишилися пiсля зйомки «Бранцiв Залiзноi зiрки», можна використати в подальшому, не все доведеться робити з нуля. Тим не менш, схоже, зняти другу i третю частини без додаткових коштiв не вдасться. А чи видiлять iх тепер?.. Сумнiвно. Сумнiвно насамперед тому, що деякi глядачi пiд час перегляду трохи нудилися, а дехто тихесенько пiдхихикував у найбiльш непiдходящi моменти. Принаймнi так здалося режисеровi. Оператор про це вголос не сказав, але на чому грунтувалися його вельми обережнi висновки про недоцiльнiсть знiмати продовження?! Либонь, i вiн почув, як дехто стримано позiхав, а дехто пiдхихикував. Хоча дуже навiть серйозний!.. Отже, хоч як вони старалися… але десь таки не дотягнули. В якому саме аспектi?.. Що ж, критики пiдкажуть. Треба буде уважно вiдслiдкувати, якi рецензii публiкуватимуться. Поговорити з авторитетними людьми. А втiм… Є ж iще третiй бiк цiеi умовноi «медалi»: чесне слово, щось незрозумiле вiдбуваеться з усiею вiтчизняною фантастикою! Перш нiж братися за екранiзацiю, Шерстобитов всебiчно вивчив предмет. Наскiльки вiн мiг «судити», все почалося з 1953 року, коли Абрам Роом на «Мосфiльмi» зняв «Срiблястий пил». З iншого боку, неабиякий успiх мала чи то науково-популярна, чи науково-фантастична стрiчка Павла Клушанцева «Шлях до зiрок», що лише трохи забарилася у порiвняннi з запуском першого штучного супутника Землi. До речi, той-таки Клушанцев повторив свiй власний успiх, позаторiк випустивши новий фiльм промiжного (мiж фантастикою та наукпопом) жанру – «Мiсяць». При бажаннi сюди ж можна приплюсувати «Людину-амфiбiю», зняту Чеботарьовим i Казанським з «Ленфiльму». Так, екранiзацiя роману Беляева – вона про справи земнi, а не космiчнi. Тим не менш це стовiдсоткова наукова фантастика… Але ж до чого контрастно склалася доля фiльмiв Михайла Карюкова – «Небо кличе» i «Мрii назустрiч»! Нi-нi, пiсля успiху першоi картини нiчого не вiщувало бiди. Бiльш того, вчорашнiй оператор i сценарист, а сьогоднiшнiй новоспечений режисер аж млiв вiд того, що його творiння продали за кордон! Немов навiжений, носився Киiвською кiностудiею й розповiдав про це всiм i кожному, хто тiльки погоджувався слухати… Хiба ж мiг припустити неборака, що американцi перемонтують обидвi стрiчки, злiпивши з них низькопробнi бойовики сумнiвноi якостi? Природно, тепер нiхто i близько не пiдпустить Карюкова до режисури… Інша прикра iсторiя: буквально торiк на Одеськiй кiностудii якийсь початкiвець зi складним якимсь прiзвищем… як там його?! Чи то Юнкерс-Хилькевич… чи, може, Юнга-Хилевич… А-а-а, то е неважливо! Головне, що його фантастичний фiльм «Формула веселки»[43 - Так називалася дебютна робота Георгiя Юнгвальда-Хилькевича, заборонена через гостросатиричне зображення радянськоi бюрократii.] заборонили для широкого показу – вiн навiть у прокат пiти не встиг. І по контрасту з цими провалами зовсiм нещодавно на «Ленфiльмi» Ілля Ольшвангер зняв успiшну картину «Його звали Роберт». Знов-таки не про Великий Космос, а про людиноподiбного робота, образ якого втiлив красунчик Олег Стриженов. Та ще й iз Марiанною Вертинською – сестрою Анастасii Вертинськоi, яку тепер усi радянськi люди знали як красуню Гуттiере з «Людини-амфiбii». То що ж це виходить таке?! Якщо хтось знiмае кiнофантастику в Москвi чи Ленiнградi – на нього чекае успiх, якщо ж це стаеться на Украiнi – все обертаеться провалом. Отож якщо тепер зазнае невдачi його «Туманнiсть Андромеди» – це стане новим пiдтвердженням такого неприемного здогаду. Але ж «Бранцi Залiзноi зiрки» – це лише початок, попереду ще двi частини… Що станеться з ними?! Хтозна, хтозна… – Женю, агов! – Га?.. Шерстобитов розгублено дивився на супутника i намагався второпати, що ж йому сказав тiльки-но Журавльов. Вiн же не слухав оператора, це негарно. – Я запитую, чом би нам, справдi, не завернути в Пасаж i не випити по фiлiжанцi кави? – А чом би, справдi, нi?.. – режисер позирнув на наручний годинник, зiтхнув: – Ну що ж, можливо, ще встигнемо. Хоча для того, щоб випити кави, варто було на Хрещатик iти, а не в тил Пасажу. – Та це я так… щоб ти розвiявся, – Журавльов делiкатно кахикнув. – Бо хоч би там що, а у нас же прем’ера вiдбулася. А ти йдеш i мовчиш. – Бо все нiяк вирiшити не можу, наскiльки вдало пройшла прем’ера. Оператор хотiв щось заперечити, однак режисер не дав йому заговорити: – Втiм, маеш рацiю: завертаймо в Пасаж i вип’емо кави! Так буде хоч трiшечки веселiше. 1968. Дiзнайся, синку, i… забудь?! Будiвля видавництва «Молодь», вул. Пархоменка[44 - Нинi вул. Дегтярiвська.], № 38–44, Киiв, сiчень 1968 року Проминувши пост охорони, розташований у вестибюлi першого поверху, Олесь Павлович вирiшив поки що не виходити на скуту морозом вулицю, а постояти ще хоч трохи всерединi будiвлi. Тому вiн пiдiйшов до одного з двох гiгантських фiкусiв, якi немовби охороняли вхiднi дверi з обох бокiв, розгорнув свiже – перше за поточний рiк число журналу «Знання та праця» i прочитав на розкритiй сторiнцi, вiд якоi вiяло запахом друкарськоi фарби: Олесь Бердник Покривало Ізiди Повiсть-легенда Ну що ж, непогано, непогано… Це ще не книжка, це лише журнальна публiкацiя – але вже непогано. Редакцiя плануе вкластися в чотири числа? Добре, нехай так. Нехай цей рiк почнеться з журнальноi версii лiтературноi легенди про великого давньогрецького фiлософа Пiфагора та про Мiлона Кротонського, про пiфагорiйцiв як таких. Це добрий твiр, в якому зашифровано безлiч важливих символiв. От хоч би взяти епiграф на початку: «Не полетить сокiл, доки крила зв’язанi». Журнальний редактор довго й наполегливо домагався зняття епiграфа – цiкаво, з яких мiркувань?! Може, через подiбнiсть украiнського Тризуба до сокола, що пiкiруе на здобич?.. Або загибель Пiфагора пiд час пожежi в домi Мiлона у фiналi: це ж алюзiя на Фенiкса, який вiдроджуеться з попелу! Добре, що на вiдмiну вiд епiграфа, вiдкорнати кiнцiвку не можна. Втiм, епiграф, де йдеться про сокола зi зв’язаними крильми, неодмiнно з’явиться в книжцi, вихiд якоi запланований у «Веселцi»[45 - Маеться на увазi видавництво «Веселка».] на наступний рiк. Утiм, це вже не перспективнi плани, це звершення. А воно завжди менш цiкаве, нiж майбутне, яке все ще остаточно не склалося. Майбутне, яке попереду. А попереду, в перспективних планах у нього такий роман, що… Немов побоюючись, що його потаемнi думки пiдслухають, Олесь Павлович озирнувся на охоронця, який з байдужим виглядом сидiв на своему посту. Ну, звiсно ж, цього служаку боятися не слiд! Цей нiкому нiчого не заподiе, аж доки хтось не спробуе без належного дозволу проникнути в надра видавництва «Молодь»!.. Тому перебуваючи тут, у просторому вестибюлi зi скла, каменю й металу, можна бути спокiйним за власнi думки… якими б незвичайними вони не були!.. Олесь Павлович раптом пригадав, як шiсть рокiв тому, подорожуючи Алтаем, подумки розмовляв зi своiм Учителем Серця, намагаючись дiзнатися про свое призначення, про свою долю. Тодi було сказано: йди по життю, не вгрузай нi в якi чвари – просто твори, неси людям плоди творчостi та своi думки. Бо тiльки Той, Хто послав його, i тi, хто на нього чекають, – тiльки вони знають про iстинне призначення посланця… А цей охоронець – вiн явно не з тих, хто чекае i знае. Йому байдуже. Ну, що ж… Тодi вперед! І запахнувши як слiд комiр пальта, Олесь Павлович вийшов з вестибюля видавництва на скуту морозом вулицю Пархоменка. Цвинтар мiста Енен-Бомон, Францiя, 18 лютого 1968 року Один промовець змiнював iншого, i всi прославляли мужнього борця французького руху Опору, якого в роки нiмецькоi окупацii знали пiд iменем «лейтенанта Базиля»[46 - Василь Порик (1920–1944) – колишнiй вiйськовополонений, член ЦК радянських вiйськовополонених у Францii, командир французького партизанського загону, що в роки Другоi свiтовоi вiйни боровся проти нiмецьких окупантiв. Герой Радянського Союзу (посмертно).], або просто «Базиля», або «руського з Дрокура». Радянська делегацiя трималася дещо вiдокремлено вiд французiв, при цьому «хлопчики в цивiльному» невпинно озиралися на всi боки, пильнуючи, щоб нiхто не вступав у недозволенi контакти. Водночас очiльник делегацii маршал Соколовський та iншi «шишки» закам’янiли iз суворими обличчями, нагадуючи вiддалено гранiтний пам’ятник, поки що, в очiкуваннi вiдкриття, ретельно задрапiрованим тканиною. Пам’ятник, так… Над семитонною гранiтною брилою, вирiзаною в кар’ерi на Житомирщинi, добре попрацювали скульптори Зноба i Кальченко, для нього – просто Валя та Галя. Безперечно, французькi товаришi… точнiше всi цi «мадам» i «месье» справедливо захоплюються прорiзаною в гранiтнiй брилi трохи рваною п’ятикутною зiркою, в лiву половину якоi вписаний рельефний портрет «лейтенанта Базиля». І все ж таки… Усе ж таки повнiстю, в усiй красi задуму авторiв пам’ятника вони не побачать! Погода не та, як i час доби. От якщо ближче до вечора та в сонячний день… та ще й у вiтрену погоду – от тодi!.. – Толю, i не мрiй! За кордон тебе не випустять. – Нiкуди вони, Галю, не дiнуться! Випустити доведеться. – Звiсно, твоя архiтектурна задумка просто генiальна, але ж… – Галю, ну, ти ж сама розумiеш, що я особисто, як архiтектор проекту, мушу проконтролювати весь хiд монтажу багатотонного монументу вiд початку й до кiнця! Адже найменша помилка, недотримання хоча б одного з параметрiв призведе до порушення всього задуму. – І тим не менш… – Я ж навiть у ЦК все продемонстрував на макетi! Мусять вiдпустити, бо точнiсть монтажу е вирiшальним фактором. І крiм мене, нiхто з цим не впораеться. Тому випустять, бо iм нiчого не лишаеться. І таки справдi випустили, попри всi побоювання колег. Та чого там: навiть французи й тi головами кивали. Мовляв, при теперiшнiх порядках… І добре, що все склалося саме так, а не iнакше. Бо в ходi монтажу справдi виникло декiлька ситуацiй, коли все висiло на волосинцi й тiльки своечасне втручання «маестро Анатоля» дозволило уникнути помилок. Зате тепер!.. Ігнащенко самовдоволено посмiхнувся. Тепер, коли пам’ятник буде вiдкрито, коли погода буде сонячною й вiтреною, та ще й ближче до вечора – о-о-о, на французiв очiкуе неабиякий сюрприз! Тодi червоний промiнь у формi п’ятикутноi зiрки впаде точно на розташовану бiля пам’ятника табличку з написом: «Нашому дорогому другу вiд товаришiв». Анатолiй був готовий заприсягтися чим завгодно, що сюрприз цей оцiнять[47 - Пам’ятник Василю Порику на цвинтарi Енен-Бомона справдi отримав Гран-прi Паризькоi академii мистецтв.] належним чином!.. Бо двом скульпторам та архiтектору, якi працювали над проектом, вдалося повною мiрою реалiзувати те, чому навчав видатний митець Йосип Юлiйович Каракiс: мiнiмалiстичними засобами досягати максимального ефекту. Саме так вони i зробили! Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, нiч на 25 травня 1968 року Спартак уже засинав, коли раптом йому на думку спав Палаючий Чоловiк… Це не було видiнням. Нiчого такого, що можна було б назвати видiннями, у хлопчика не бувало в принципi. Кажете, це надто складно для п’ятирiчного малюка?! Ну, чому ж… Для допомоги дiтям iснують книжки, якi купують тато i мама – причому купують з величезним задоволенням! Щоб iз ще бiльшим задоволенням потайки спостерiгати, як iхнiй маленький синочок «ковтае» книжку за книжкою. Авжеж, пiсля того, як малого нарештi забезпечили окулярами. Якби не жахливий змiшаний астигматизм, Спартак, мабуть, читав би самостiйно вже торiк. Однак тодi все було складно. Спочатку тяжко хворiв, а потiм помер дiдусь Сьома, коли ж мама Гатя бодай трохи оговталася вiд жалобних клопотiв – тодi й помiтила, що при спробi читати синочок «пiрнае» в книжки, щосили примружуючись. Потiм малого довго тягали по кабiнетах окулiстiв, доки не встановили: лiвим оком вiн не бачить далi другого рядка спецiальноi таблицi, правим – далi третього рядка. Потiм довго пiдбирали складнi астигматичнi лiнзи (Спартак запам’ятав, що вони називалися «цилiндр на сферу, вiсi 70 i 110 градусiв»). Потiм пiвтора мiсяця виготовляли лiнзи, потiм при виготовленнi окулярiв невiрно виставили вiсi, потiм ще три мiсяцi все переробляли наново… Отак i сталося, що нормально бачити Спартак почав лише в березнi цього року, тодi й кинувся читати самостiйно. І звiсно ж, окрiм журналiв «Веселые картинки» й «Мурзилка», казок Вiталiя Бiанкi, Миколи Носова та Андерсена, збiрок народних французьких казок та билин «Русские богатыри», оповiдок Павла Бажова, оповiдань та повiстей Аркадiя Гайдара, «Дiтей капiтана Гранта» Жуля Верна, улюбленим чтивом малого стали двi «розумнi» книжки – «Из чего все» та «По ту сторону тайны». Перша популярно розповiдала про рiзноманiтнi матерiали, про iхнi властивостi та структуру аж до молекул i атомiв, а в другiй висмiювалися марновiрство й усякi рiзнi забобони. Отож саме з другоi книжки Спартак чiтко дiзнався: нiяких Палаючих Людей насправдi не бувае i бути не може! Це все хибнi фантазii на кшталт чорноi кiшки, порожнього вiдра чи розсипаноi солi. А як же бути з тим Палаючим Чоловiком, про якого вiн час вiд часу думав?.. По-перше, хлопчик нiкого загалом не бачив, вiн просто знав, що невидимий Палаючий Чоловiк ширяе у повiтрi, пiдпливае до вiкна дитячоi кiмнати, хапаеться палаючою рукою за пiдвiконня, застрибуе в кiмнату… Але ж бiля вiкна Спартак нiкого не бачив! А якби побачив – то не повiрив би. А так, по-друге, малому лишалося зробити простий i очевидний висновок: це його дитячий страх! Таке бувае. А чому бувае – чудово пояснювала «розумна» книжечка «По ту сторону тайны». Отож уявного Палаючого Чоловiка п’ятирiчний Спартак не боявся. Йому всього лише було цiкаво, як таке може статися: ото щоб горiти – i не згорiти… Гм-м-м, таки дивний у нього страх! Утiм, у iхньому сiмействi всi мали своi власнi страхи… Найбiльш наляканою була мама Гатя. Спартаковi iнодi навiть здавалося, що вона вся складаеться з суцiльних побоювань, немов клаптикова ковдра з окремих клаптiв тканини. Мама боялася, як би хто з iхнього сiмейства чимсь не захворiв – особливо iхнiй любий синочок Спартак. Коли хтось хворiв – переживала за можливi наслiдки, особливо за можливi наслiдки у маленького синочка. Регулярно переживала, чи вистачить iм грошей до черговоi получки. Коли грошей не вистачало – хвилювалася, що нiхто iм не позичить. Коли грошi все ж таки позичали – непокоiлася, чи буде чим вiддати борг… Пiсля третього iнфаркту у дiдуся Сьоми боялася, що вiн помре. А коли помер, то випивши на поминках, причитала: – Господи, зроби так, щоб iм усiм на тому свiтi не було боляче i лячно! Бо всi вони так мучилися тут, то не допусти, щоб вони мучилися ще й там!.. Утiм, тато якось пояснив малому, що мама – це тьотя, вона ж жiнка, а жiнки – це просто дорослi дiвчата. А дiвчатам (хоч малим, хоч дорослим) дозволяеться боятися будь-чого i загалом «розводити нюнi та шмарклi». Тодi як чоловiки мусять жiнок захищати, а тому мусять бути смiливими й не боятися геть нiчого у всьому свiтi. І все це було б добре, якби… Якби сам тато Андрiй не боявся КДБ! Спартак знав, що дiдусь – це батько або тата, або мами. Отож якщо у мами Гатi був батько – дiдусь Сьома, то тато Андрiй зростав без батька. Чому так сталося, Спартак не зовсiм розумiв. А розпитувати не наважувався, бо за такi запитання можна було дiстати по попi й на додачу суворе: – Не твое дiло!.. Лишалося робити власнi висновки. Наприклад, коли тато випивав на Жовтневi чи на Травневi свята, то iнодi плакав, немов маленька дiвчинка, i тихесенько шепотiв: – Тато, татусю мiй рiдненький!.. Якби ж я знав, де твоя могилка!.. Я б до цiеi могилки твоеi на колiнах повз!.. Саме в один з подiбних моментiв Спартаковi пощастило дiзнатися, що його дiдусь Федiр Леонтiйович Сивак був ворогом народу i що його розстрiляли нiзащо. Тодi ж тато Андрiй напутив малого: – І я боюся, що за нами всiма теж одного разу прийдуть, всiх нас заберуть i розстрiляють. І мене, й тебе, i нашу маму Гатю!.. Я боюся Ка-Де-Бе, пойняв?.. І ти бiйся, синку! Інакше не можна, бо Ка-Де-Бе можна тiльки боятися… Пойняв, синочку? Усе це нiяк не вкладалося в головi у Спартака. Із «Судьбы барабанщика», «Дыма в лесу» та iнших улюблених творiв Аркадiя Гайдара вiн знав, що вороги народу – це жахливi мерзотники, якi проти радянськоi влади i проти всiх хороших людей загалом, що вони всiх вбивають, усе ламають та трощать. Але з уривчастих вiдповiдей тата зрозумiв також, що дiд Федiр Леонтiйович зовсiм не був проти радянськоi влади, що вiн навпаки охороняв вiд ворогiв народу високого радянського начальника – якогось там Косiора. Тодi як одне спiввiднести з iншим? Щось тут було нечисто, а що саме – не розпитаеш. Бо можна по попi дiстати. Або тато розлютиться i щось зламае. Якось Спартак запитав про дiда Федора Леонтiйовича, коли стомлений тато тiльки-но прийшов з роботи. То вiн схопив «Веселi картинки» з чудовими картинками, якi синочок перед тим роздивлявся, i розшматував журнал на клаптики. А наостанок повторив загадкове: – Ка-Де-Бе нас усiх розстрiляе… І навiть дiдусь Сьома, доки був живий, теж мав свiй страх. Один-единий, але мав, i вiн про це якось сказав мамi Гатi, коли думав, що онук його не чуе: – Я боюся, Гатю, що наш любий Спартак якось до мене прибiжить i скаже: «Дiдусю, ти – жид!» Розпитувати у мами з татом, що таке «жид», хлопчик не ризикнув: а раптом розкажуть про це любому дiдусевi Сьомi?! Малий не мiг того допустити, бо дуже любив старого, у якого, до речi, було слабке серце. Тому про те, що таке «жид», вiн дiзнавався у хлопцiв з iхнього двору i з дитсадка. Тодi-то i з’ясувалося, що «жиди» – це евреi, а евреi такi поганi, такi поганi!.. Вони й жадiбнi, й хитрi, i смердючi, i боягузи ще тi – ну, мерзота, та й годi!.. Окрiм того, погано, якщо ти «грузин – джьопа резин», «армяшка – джьопа дерев’яшка», «татарин чорноджьопий», «чурка вузькоока» або «циган-тарган». Та все одно «жид» – це найгiрше з усiеi людськоi поганi, яка тiльки може бути. І скiльки iх не вбивали – вони все одно множаться, скрiзь пролазять, паскудять усiм нормальним людям i з жиру бiсяться. Тому якщо тобi не поталанило народитися «жидом», це потрiбно всiляко приховувати, немов погану дорослу хворобу «цефiлiс». Інакше тебе всi битимуть, дражнитимуть, кричатимуть тобi в спину «здгасьте-пiдегасьте!» i нiхто з тобою водитися не буде. Звiсно, при дорослих такi знання краще не демонструвати, бо перепаде на горiхи. Або ще гiрше – поставлять тебе в дитячу кiмнату мiлiцii на облiк… Але хто розкаже дорослим про подiбнi речi, той буде ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик! Такому спочатку бойкот оголосять, потiм добряче вiдколошматять кiлька разiв i для остаточного вибачення змусять iсти землю, щоб нiколи вже не ябедничав. Отож дорослих i дитячоi кiмнати мiлiцii можна не боятися. Почувши таке, Спартак нарештi дещо второпав. Малий пам’ятав свое здивування, коли самостiйно читаючи «Военную тайну» Гайдара, раптом наштовхнувся на такi рядки: – Конечно, – все так же охотно поддакнул парень. – Это такой народ… Ты им сунь палец, а они и всю руку норовят слопать. Такая уж ихняя порода. – Какая порода? – удивился и не понял Владик. – Как какая? Мальчишка-то прибегал – жид? Значит, и порода такая! Отож Спартак мiг заприсягтися, що коли ще не мав окулярiв i цю повiсть йому читала мама Гатя, то в ii виконаннi останнiй рядок абсолютно точно звучав по-iншому: «Как какая? Мальчишка-то прибегал – пионер? Значит, и порода такая, пионерская». А якщо у книжцi було написано одне, а мама читала iнше – це не просто так… це щось-таки означае!.. Пояснення напрошувалося саме собою, потрiбно було лише перевiрити. Пiдгадавши слушний момент, коли дорослих поблизу не було, Спартак дiстав з буфета дерев’яну скриньку, де зберiгалися особливо цiннi документи всього iхнього сiмейства, вiдшукав свою метрику[48 - Побутова назва свiдоцтва про народження.] й уважно прочитав, намагаючись не сплутати написанi вiд руки лиловими чорнилами лiтери: Гр. Сивак Спартак Андреевич Родился 4 января тысяча девятьсот шестьдесят третьего года Место рождения ребенка: город, селение, район г. Киев РОДИТЕЛИ: Отец Сивак Андрей Федорович Национальность украинец Мать Сивак Агата Самсоновна Национальность еврейка Место регистрации г. Киев Подольское бюро ЗАГС Це могло означати одне-едине: i його мама Гатя – еврейка, i дiдусь Сьома – теж еврей! Бiльше того, вiн сам, малолiтнiй громадянин Спартак Андрiйович Сивак, – такий самий напiвкровка, як Алька Ганiн з гайдарiвськоi «Военной тайны»! Бо у Альки мама була молдавською комсомолкою Марiцею Маргулiс, яку вбила в тюрмi безжальна румунська сiгуранца[49 - Таемна полiтична полiцiя у колишньому королiвствi Румунiя, що iснувала в 1921–1944 роках.]. Отже, дiдусь Сьома побоювався, що любий онучок назве його… Звiсно ж не назве: Спартак навiть подумати не мiг про те, щоб обзивати поганими словами любого дiдуся!.. Однак старий побоювався саме такоi витiвки з боку онучка. До речi, мама Гатя боiться також – iнакше б читала «Военную тайну» так, як було написано. Ну що ж, все як завжди, як скрiзь i всюди: дорослi з дiтьми нещирi! Всi повчають Спартака, що страх – це зле, що боятися будь-чого соромно (особливо хлопчиковi). Проте у кожного дорослого е свiй страх – iнодi навiть не один, а багато страхiв! І кожен дорослий цi своi страхи плекае й береже. От чому така несправедливiсть?.. Вiдповiдь прийшла зi сторiнок «розумноi» книжечки «По ту сторону тайны»: боятися… КОРИСНО! Наприклад, Спартак боiться тицяти пальцi в розетку – бо в книжечцi «Из чего все» прочитав, що таке електрострум i якi лиха вiн може накоiти. Так само корисно боятися, щоб з плити не витiкав газ – бо вiд iскри може статися вибух. Корисно боятися вибiгати на дорогу – бо потрапиш пiд колеса автiвки чи трамвая. І таке iнше в тому ж дусi. Отож боятися – це дуже корисно!.. Сьогоднi була п’ятниця, 24 травня. День одночасних радощiв i смутку. Радiсно було, бо 24 травня 1962 року тато Андрiй i мама Гатя розписалися – так у дорослих називалося весiлля. Сталося це рiвно шiсть рокiв тому: Спартак добре вмiв рахувати. Водночас, торiк 24 травня помер дiдусь Сьома, батько мами Гатi. Це був дивний збiг, чому так спiвпало – не мiг зрозумiти нiхто. Але що ж поробиш!.. У будь-якому разi сьогоднi мама вiдпросилася з роботи, щоб з’iздити на Байковий цвинтар на могилу батькiв. Точнiше, з самого ранку вона телефонувала у Запорiжжя своему братовi – дядi Льонi й лаялася з ним, чому вiн не прилетiв сьогоднi до Киева?! Але дядя Льоня став дуже великим начальником на «Днiпроспецсталi» (з розмов дорослих Спартак чув, що вiн «мiтить» або вже перейшов чи то в головнi механiки, чи в головнi енергетики) та стверджував, що без нього «все безнадiйно встане». Тодi мама спитала крiзь зуби: – Братику, зiзнайся чесно: це тебе Лiя налаштувала?.. Пiсля чого дядя Льоня у Запорiжжi негайно поклав слухавку: Лiя була його дружиною, i вiн терпiти не мiг найменшого вияву неповаги на ii адресу. Тим паче, вiд молодшоi сестри. Отож як слiд поплакавши, мама Гатя поiхала на цвинтар, прихопивши iз собою Спартака. – А як же дитсадок? – здивувався хлопчик. – Переб’еться дитсадок сьогоднi без тебе, – заперечила мама, – а от дорогу до могилки твоiх любих бабулечки й дiдусечка ти мусиш знати й нi в якому разi не забувати! От помру я – поховаеш мене там. І щоб ходив туди щороку на всi нашi днi народження i днi смертi! Спартак хотiв щось заперечити, однак вирiшив про всяк випадок промовчати. Все ж таки мама – це всього лише доросле дiвчисько, пiсля телефонноi сварки з дядьком Льонею нерви у неi геть зовсiм розтрiпалися. Отож краще з дорослим дiвчиськом не сперечатися. Принаймнi зараз. Бо йому ж це й вилiзе боком… На цвинтарi сталися двi дивнi речi. Насмперед, чим ближче мама Гатя пiдводила його до могилки дiдуся й бабусi, тим виразнiше Спартак розумiв, що колись вже… бував тут?! Саме так! От тiльки минулого разу було не задушливо i спекотно, як тепер, а дуже морозно. Вiн стояв там, де стояти насправдi неможливо – бо там знаходиться огорожа сусiдньоi могилки. Точнiше, не стояв навiть, а… нiбито висiв у повiтрi трохи вище мерзлоi заснiженоi землi. Невидимi, вмороженi в снiг дрiбнi ялинковi та сосновi голки боляче кололи пальцi, коли мама намагалася вiдшкрябати вiнки, що примерзли до свiжого могильного горбочка. Спартака це смiшило, бо вiнки вiдшкрябувала мама, а крихiтнi пальчики кололо йому… Бiльш того, Спартак розмовляв про все це з кимсь невидимим – з тим, хто пояснював щось незрозумiле… Що саме?! Малий не пам’ятав. Зате наперед знав, про що зараз плакатиме мама: – Моi дорогi, моi золотi мамунечко i татусечко! Я перед вами винувата, я вас не вберегла, ви так рано пiшли з життя!.. Пробачте менi. І щоб тiльки вам там не було боляче i лячно! Щоб ви i там не мучилися, як мучилися тут, у цьому клятому життi!.. Хлопчиковi дуже кортiло поговорити з мамою про своi дивнi спогади-вiдчуття. Однак вiн чудово розумiв, що доросле дiвчисько перебувае зараз у ще гiршому станi, нiж пiсля вранiшньоi телефонноi розмови з братом, який не приiхав до Киева, а залишився у своему Запорiжжi. Треба було дочекатися, коли вона припинить бути зарюмсаним дiвчиськом i знов стане дорослою мамою. Отож Спартак чекав, чекав… І дочекався. Але зовсiм iншого. Бо коли вони вже верталися, то йдучи центральною алеею цвинтаря, мама раптом прошепотiла: – Синочку, а поглянь-но лiворуч… Нi-нi, не повертай голови нi в якому разi! Самими лише очима поглянь… Бачиш мiлiцiонера? І справдi, бiля однiеi з могил центральною алеею прогулювався мiлiцiонер у випрасованому, з голочки парадному мундирi. Зайнятий своiми спогадами-вiдчуттями, хлопчик не звертав на нього уваги. Тепер же, пiсля маминого шепоту, подумав: «А й справдi, це якось дивно! Що цей Дядя Стьопа[50 - Дядя Стьопа – мiлiцiонер, герой однойменного вiрша Сергiя Мiхалкова i радянського мультфiльму, знятого за цим твором.] тут робить?! Вiн мае охороняти людей вiд злодюг, а кого можна охороняти на цвинтарi?! Й головне – вiд кого…» – Потiм. Зараз мовчи й бiльше не дивись на нього, – мiж тим додала мама Гатя. Як i ранiше – пошепки, крiзь стиснутi зуби. Отож дивну могилу i мiлiцiонера бiля неi проминули мовчки, пройшли вздовж усiеi центральноi алеi, пiрнули пiд баню надбрамноi церковки. І вже спускаючись Байковою вулицею вниз до трамвая, мама заговорила знов. От тодi-то Спартак i дiзнався про Куренiвську трагедiю, в якiй ледь-ледь не загинув його любий дiдусь Сьома! Власне, спочатку вона пояснила, що в Киевi на Сирцi е таке мiсце, як Бабин Яр, де недолюдки-фашисти пiд час вiйни вбивали людей сотнями i тисячами. І якби бабуся Юдiф i мамунечка Соня не евакуювалися до Абакана, все iхне сiмейство з численними родичами (окрiм чоловiкiв, якi воювали на фронтi) також загинули б у Бабиному Яру. Далi розповiла, як «великi пурици» з радянського начальства постановили замити Бабин Яр багнюкою, щоб i слiду вiд нього не лишилося – бо то все було «антисемiтське кодло». І головним у цьому «кодлi» був голова Киiвського мiськвиконкому товариш Давидов. А тодi в понедiлок 13 березня 1961 року багнюка вирвалася з Бабиного Яру, полилася на Куренiвку i поховала живцем усiх, кого накрила! Тодi «антисемiтське кодло» почало шукати цапiв-вiдбувайлiв. Знайшли товариша Давидова, який застрелився в тюрмi, щоб не йти пiд суд… От вiн-то й похований у тiй могилi. А мiлiцiонера поставили могилу охороняти, бо кияни, у яких загинули родичi, вже кiлька разiв паплюжили пам’ятник товариша Давидова: то нiс йому вiдiб’ють, то олiйною фарбою обiллють. А ще мама Гатя розповiла, як в той клятий понедiлок, 13 березня 1961 року, iздила на Куренiвку шукати свого тата – дiдуся Сьому. Бо вiн працював майстром на 4-й взуттевiй фабрицi, розташованiй поруч iз затопленим районом. Того ранку вiн не повернувся додому пiсля нiчноi змiни. Мама Гатя i бабулечка Соня вирiшили, що вiн загинув, отож мама й кинулася розшукувати батька. А там що коiлося, що коiлося!.. Весь район оточений вiйськами, трамваi не ходять, нiкого нiкуди не пускають, усi плачуть!.. Просто пекло. А потiм виявилося, що дiдусь Сьома затримався на фабрицi й завдяки цьому вижив, бо його товаришi, якi пiшли з роботи вчасно, загинули, захлинувшись у багнюцi. От що розповiла хлопчиковi мама по дорозi до трамвая. Як раптом… – А тепер забудь, синку, про все, що я тобi розповiла. – Що ти кажеш, матусю?.. Спартак не вiрив власним вухам, але мама повторила категоричним тоном: – Забудь про все, що почув, i бiльш нiколи не згадуй, кому сказано! Ти ж знаеш, хто твiй дiдусь Федiр Леонтiйович? Чи ти хочеш, щоб прийшло Ка-Де-Бе i всiх нас розстрiляло? Ти цього хочеш?! Знаеш, як Ка-Де-Бе полюе на всiх, хто хоча б заговорить про Куренiвку? – Мамуню, та я мовчатиму… – спробував запевнити ii Спартак. Однак мама несподiвано зупинилася, присiла бiля синочка навпочiпки i прошепотiла якимсь незнайомим злим голосом: – Ах ти ж, дурнику малий, а нумо присягайся мерщiй, що забудеш про все, що я тобi розповiла! Бо якщо пробовкнешся – не стане нi тебе, нi мене, нi нашого тата Андрiйка! Ти цього хочеш? Ти всiх нас вбити хочеш? А нумо присягайся, кому кажуть! Ти про все забудеш i нiколи не згадаеш! Маминi очi, такi добрi й лагiднi зазвичай, палали несамовитою люттю. Це було так лячно, що хлопчик промимрив тихесенько: – Присягаюся, мамуню… – Не чую! Гучнiше! – Присягаюся, що я про все забув, – повторив Спартак. – Добре, – одразу ж посмiхнулася мама. Й вони пiшли далi. Весь день мама готувала святковий стiл. Ввечерi вони з татом спочатку згадували всiх померлих родичiв, потiм пили за шосту рiчницю iхнього весiлля. Потiм полягали спати. Саме тодi Спартаковi на думку спав Палаючий Чоловiк… І саме тодi хлопчик зрозумiв, що не в змозi виконати те, в чому заприсягнувся мамi Гатi вдень, стоячи на Байковiй вулицi неподалiк трамвайноi колii! Не може вiн нi про що забути, i край! Розказане мамою намертво вкарбувалося в його дитячий мозок. Годi й дивуватися, що перед появою Палаючого Чоловiка вiн побачив немовби кiно, кадри якого на шаленiй швидкостi пронеслися перед ним. Люди, трамваi, автобуси, автiвки скупчилися на перехрестi вулиць, а на них несеться височезна чорна стiна багнюки, яка пiдминае пiд себе всiх i все, що стрiнеться на ii шляху – людей, трамваi, автобуси, автiвки… Дерева, будiвлi, лiхтарнi стовпи зрiзае, немов ножем… Люди вдихають багнюку й захлинаються нею… Всi до останнього! А дiдусь Сьома вижив дивом. Мама Гатя не знае про це, вона хоче прорватися через солдатське оточення туди, де мае бути ii тато. Але ii не пускають. Нiкого не пускають. І всi ридма ридають. Раптом у повiтрi летить вертолiт, з нього звiшуеться мотузкова драбина, до якоi причепився малесенький чоловiчок. І мама Гатя думае: «Господи, мого б татуся отак врятували!..» – i всi, кого не пускають солдати, думають про те саме. Дорогою iде автiвка, в кузовi якiсь меблi, дверцята дзеркальноi шафи вiдкрилися i хлопають, в дзеркалi вiдбиваються люди i вся вулиця… І таке вiн мусить забути й нiколи бiльш не згадувати?! Ба навiть бiльше… Усi дорослi завжди втовкмачували Спартаковi, як йому пощастило, що вiн народився в Радянському Союзi! Мама i тато, дiдусь Сьома, коли був живий, сусiдка Клара Мусiiвна, ii подружка «Рiря Фiшерiвна», виховательки в дитячому садочку – всi дорослi твердили про це, всi радо святкували Жовтневi та Травневi свята, тато (як парторг свого вiддiлу) ходив на демонстрацii трудящих в колонi Інституту електрозварювання… Але якщо поряд з усiм цим iснуе жахлива трагедiя, у якiй мало не загинув дiдусь Сьома та загинули його товаришi з цеху взуттевоi фабрики… Якщо на тих, хто згадуе про той жах, полюе безжальне Ка-Де-Бе, яке всiх-всiх знищуе так само, як другого його дiдуся – Федора Леонтiйовича, який не був нi в чому винен, але виявився ворогом народу… Як це все скласти до купи? Тут i дорослий заплутаеться – але ж Спартак зовсiм нiякий не дорослий, вiн маленький радянський хлопчик, якому неймовiрно пощастило народитися й жити в СРСР… Де за правду тебе схоплять i розстрiляють з усiма рiдними? Отже, так воно i е… Але ж як учинити йому – маленькому п’ятирiчному хлопчиковi?.. Як учинити? Малий подивився на порожне мiсце бiля пiдвiконня, де в його дурних фантазiях стояв, повiльно горiв i не згоряв Палаючий Чоловiк. І тодi раптом усе зрозумiв! Справдi, пояснення могло бути одним-единим: в усьому винен СТРАХ! Це нiяке не вiдчуття, не почуття. Це не засiб уберегтися вiд бiди – це, навпаки, найбiльша бiда з усiх можливих!.. Жахливого Ка-Де-Бе боявся тато Андрiй – але не мама. Якщо ж синочка сьогоднi цим лякала мама Гатя – отже, вона вже заразилася страхом вiд тата. Отже, страх – це таки хвороба. І сьогоднi мама намагалася заразити цiею хворобою i його самого – свого п’ятирiчного синочка… Звiсно, робилося це для блага всього сiмейства. Бо якщо вiднинi Спартак боятиметься разом з батьками та усiма дорослими включно – вiн виживе. І тато з мамою теж виживуть. Але якою цiною? Цiною брехнi – от якою. Цiною забуття, солодкого й безпечного. І ще… цiною ганьби. Адже скрiзь i всюди прославляли й пiдносили радянських героiв, якi розчавили гiдру фашизму! Його любий дiдусь Сьома воював на фронтi – вiн герой!.. Його бабуся Гапка – татова матуся – втекла з фашистського полону, вистрибнувши з потяга на повному ходу!.. А сусiди? От хоч би Едуард Рустамович з другого поверху… Всi вони боролися, всi перемогли фашистiв, всi героi. Чому ж Ка-Де-Бе злякалися? Чому однi й тi самi люди там героi – а тут мовчазнi боягузи? І навiщо заражати хворобою страху ще й його – п’ятирiчного хлопчика?.. Бо Спартак вже чiтко зрозумiв: якщо виконати присягу, дану вдень мамi Гатi, – бути йому боягузом до кiнця днiв!.. Звiсно, якщо боятися разом з усiма, якщо силомiць примусити себе забути про грязьовий потiк, який мало не вбив дiдуся Сьому!.. Тодi можна вижити. І мама з татом виживуть. От тiльки в глибинi душi вiн знатиме, що нiколи вже не стане достойним дорослих героiв – дiдуся Сьоми, бабусi Гапки, сусiда Едуарда Рустамовича. І ще – свого… як там його звали?! Ах так – прадiдуся Арона Марковича. Хтозна чому, але до старих будинкiв на киiвському Подолi гарячу воду пiдводили, тiльки якщо будинки були не вищими одного-двох поверхiв. Родина Сивакiв мешкала у чотириповерховому, ще дореволюцiйноi побудови, тому у них був лише холодний водогiн. Коли Спартак був ще зовсiм малесеньким, то мама купала його раз на тиждень на кухнi у великiй балii, в якiй зазвичай прала бiлизну. Коли хлопчик став великим i пiшов у дитсадок, то почав митися раз на тиждень в лазнi разом з татом Андрiем. Лазня знаходилася наприкiнцi Спаськоi вулицi майже бiля самого Днiпра, й похiд туди у недiлю вранцi перетворився на своерiдний сiмейний ритуал, що знаменував кiнець тижня. Оскiльки старезних будинкiв без гарячого водогону довкола не бракувало, то вiдвiдувачi знаменитоi лазнi так чи iнакше були знайомi один з одним. Отут Спартак i зiткнувся з дуже дивною рiччю: виявляеться, вiн був доволi вiдомим на весь тутешнiй район хлопчиськом! Принаймнi то один, то iнший вiдвiдувач говорив оточуючим: – Дивiться, оцей малий карапуз – та це ж праонук Арона Штульмана! – Як, того самого Арона Штульмана? – дивувалися у вiдповiдь. – Еге ж, того самого. – О-о-о!.. Ага-а-а!.. Так-так!.. Ну-у-у… Майже завжди все обмежувалося подiбними вигуками. Лише час вiд часу той незнайомець, до якого зверталися iншi незнайомцi, казав Спартаковi: – Послухай-но, хлопче… Якщо ти справдi праонук того самого Арона Штульмана, то… тодi вирости достойним свого прадiда! Дивись, не пiдкачай. – А-а-а… чого такого вiн зробив, прадiдусь мiй? – перепитував здивований хлопчисько. Й отримував загадкову вiдповiдь: – Арон Маркович був святою людиною. Отож не пiдкачай!.. Не розумiючи, що все це означае, малий одного разу звернувся за поясненнями до тата Андрiя. І сталося щось дивне: батько чомусь опустив очi, вiдвернувся i пробурмотiв невиразно: – Тобi ще рано про подiбнi речi знати, синку. Спартак вiдчув, що тато чомусь соромиться. З якого це дива? Та хто ж цих дорослих розбере!.. Звiсно, можна було спитати ще думку мами Гатi, однак iй i без того життевих клопотiв не бракувало. Тодi Спартак вирiшив пошукати вiдповiдь в однiй з «розумних» книжок – «По ту сторону тайны». Звiдти вiн дiзнався, що «святими» називали дуже хитрих людей, якi поводилися не як усi. У той час, як трудящi маси сумлiнно й покiрно гнули спини на експлуататорськi класи, так званi «святi» за рахунок своеi незвичайноi поведiнки позбавлялися тяжкоi працi. Й навiть ставали об’ектами нiмого поклонiння темних забитих мас трудящих… Був чи не був прадiдусь Арон Маркович «об’ектом нiмого поклонiння темних забитих мас трудящих», хлопчик не знав i сказати напевно не мiг. Але в тому, що пам’ять про цього чоловiка збереглася навiть пiсля його смертi, годi було й сумнiватися. Бiльш того, абсолютно незнайомi дядьки чекають вiд Спартака, як вiд праонука «святого», чогось незвичайного – це все також недарма!.. Але як можна вирости достойним того, хто незвичайною поведiнкою обдурював «темнi забитi маси трудящих»? Що це за поведiнка така чудернацька?.. Хлопчик довго не мiг второпати, що тут i до чого, аж доки не здогадався: пояснення може бути единим – прадiдусь Арон Маркович не боявся того самого Ка-Де-Бе, якого боялися i тато Андрiй, i мама, i всi-всi-всi дорослi! Саме тому татовi було соромно вiдповiдати синовi. Й саме надзвичайна смiливiсть Арона Марковича могла викликати повагу «темних трудящих мас». А ледарi в подiльськiй лазнi не милися, це Спартак знав точно!.. Отож найгiрший висновок, якого вiн дiйшов ось зараз, полягав у наступному: якщо виконати присягу, дану вдень мамi Гатi – тодi вiн нiколи не виросте достойним свого «святого» прадiда! Тодi вiн «пiдкачае», не виправдае покладених на нього людських сподiвань. То що ж мусить обрати: непокору мамi, яка одна-едина в свiтi – або невiдповiднiсть сподiванням зовсiм незнайомих дядькiв, яких дуже й дуже багато?.. Мабуть, треба все ж скоритися мамi. Але ж це означае, по-перше, що надалi вiн житиме у вiчному страху перед всемогутнiм Ка-Де-Бе разом з батьками! А також, по-друге, що не зможе переконатися в правдивостi чи неправдивостi маминоi розповiдi. Хто цих дорослих розбере, коли вони брешуть дiтям, а коли правду кажуть? А раптом мама Гатя… все це вигадала, щоб оббрехати радянську владу, яку сама ж називае прекрасною i справедливою? Це неймовiрно… але ж раптом? З iншого боку, як прожити в страху й непевностi все життя? Спартак поглянув на безнадiйно порожне мiсце бiля пiдвiконня, де в його думках все ще стояв Палаючий Чоловiк. Стояв i чогось очiкував. Слiдом за тим малий вiдчув, як його повiльно, дуже повiльно насаджують на величезний рожен, потiм кладуть на рогачi над вогнем i починають пiдсмажувати з усiх бокiв, повiльно обертаючи. З «розумноi» книжечки «По ту сторону тайны» малий знав, що такими е уявлення «темних забитих мас трудящих про так зване уявне пекло». Однак нi… Нi-нi, ця фантазiя була не про «уявне пекло» – таким буде його життя, якщо вiн боятиметься Ка-Де-Бе разом з мамою i татом, якщо не стане схожим на «святого» прадiдуся Арона Марковича… Нi, вiн не зможе так жити. Але як уникнути цього? Як може вiн, такий тихий, слухняний, розумний маленький хлопчик, пiти проти власноi мамунi? Вiн же ii так любить!.. Рiшення з’явилося раптово. Згадавши про «Серце Данко», Спартак посмiхнувся порожньому мiсцю бiля пiдвiконня, потiм влiгся якомога зручнiше, заплющив очi. Подумки простягнув до грудей лiву руку (хоча в цей час обидвi його руки лишалися витягнутими уздовж тiла), далi подумки обережно занурив ii в глиб грудей… Як i слiд було очiкувати, пальцi торкнулися не шалено пульсуючого серця, а чогось огидно-крижаного та слизького, що присмокталося до нього. Звiсно, це i був той самий Страх, яким мама Гатя заразила його з найкращих мiркувань – задля виживання! Страх цей вiчно сидiтиме бiля серця й отруюватиме його повiльно, але безжально та невпинно… Невпинно? А дзуськи! Намагаючись бути максимально обережним i в жодному разi не зачепити власне серце (бо вiн все ж таки Спартак, а не Данко!), хлопчик вхопив огидно-крижану слизьку грудку, щосили подумки рвонув… Страх являв собою кудлату сiру кулю, вкриту цiлим розсипом палаючих вугликiв замiсть очей. Ця бридка iстота широко роззявала смердючу зубасту пащеку й ревiла щодуху: – Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!.. – Я тебе вб’ю, – звернувся Спартак до кудлатоi кульки. Вуглики очей негайно згасли, смертельно переляканий Страх жалюгiдно заскавучав, немов побите цуценя, спробував лизнути шорстким собачим язиком хлоп’ячу руку, яка мiцно стискала бридку iстоту за шкiрку, i проволав: – Не вбивай мене, хлопче, я тобi ще згожуся! Я буду твоiм цуценям, я охоронятиму тебе! Я не дозволю тобi накоiти дурниць! Без мене ти загинеш i батькiв занапастиш, зi мною ви усi будете живi-здоровi, хоча й нещаснi!.. – Нi, – коротко вiдповiв малий. І хоч як скавучав i лизав його лiву руку Страх, але Спартак подумки вийшов у двiр, попрямував до одного з дворових флiгелiв, де був вхiд у пiдвал, прочинив дверi. Пiдвал зустрiв хлопчика абсолютною темрявою, а також пахощами вологи та плiсняви. Малий подумки спустився на саме дно пiдвалу, там нафантазував дверi, вiдкривши якi, подумки потрапив до невеличкоi коморки. – Не вбивай мене!.. – знову почав благати Страх. – Вибач. Менi шкода… однак я бачу, що ти намагаешся вдати iз себе цуцика. Ти знаеш, як я мрiю виховати й видресирувати власного песика! – Знаю, авжеж знаю! Ти добрий хлопчик, ти помилуеш свiй страх… – А отут ти помиляешся! Тут або ти – або я! Тому прощавай. Подумки сказавши це, Спартак згадав улюблену збiрку народних билин «Русские богатыри». Тодi в його правiй руцi сяйнув меч Іллi Муромця, хлопчик рубонув… Сiра кулька вискнула востанне й затихла. Хлопчик нафантазував лопату та корито з цементним розчином. Викопав у пiдлозi коморки яму, зiпхнув туди розрубане тiльце Страху, для надiйностi пригвоздив рештки мечем до земляного дна, потiм залив яму цементним розчином. Вийшов з коморки, замкнув вхiднi дверi на чарiвний ключик. Нафантазував нове корито цементу й купу цегли, замурував вхiд до коморки. Насамкiнець, пiднявся з пiдвалу, кинув ключик хтозна-куди через лiве плече. Й лише тодi знов повернувся до своеi дитячоi кiмнати. Розплющив очi, вкотре поглянув на порожне мiсце бiля пiдвiконня, перевiряючи, чи там i досi перебувае вигаданий ним Палаючий Чоловiк. І негайно ж здригнувся, оскiльки Палаючий Чоловiк вперше перестав горiти й виявився… – Дiдусю, то це ти? – Так, онучку, це справдi я. Щасливо усмiхнений дiдусь Сьома стояв усе ще бiля пiдвiконня. – Але чому ти горiв?.. – На фронтi це було, онучку. На фронтi, так… Мiй У-2 збили, я ледь встиг вистрибнути з кабiни. Але доки саджав палаючий лiтак, моя тужурка загорiлася, гiмнастерка зайнялася слiдом, i я ледь встиг поскидати iх. – Тобi було боляче? – Тодi, на фронтi – так, а зараз – нi. – Але ж ти зараз теж горiв! Я ж бачив… – Нi-нi, онучок, помиляешся. Те, що ти нiбито бачив – це лише облуда. Бачити таке примушував тебе Страх! Позбавившись Страху, ти побачив усе, як воно е насправдi. Я зараз не горiв, онучку, це Страх, твiй Страх брехав. – Отже, менi лише ввижалося, що ти горiв весь цей час? – Так, авжеж. Страх вводив тебе в оману. – Але ж весь цей час ти справдi прилiтав до мене?.. – Так, звiсно! Згадай, я почав прилiтати до тебе пiсля того, як помер. Ти ж не фантазував про Палаючого Чоловiка, доки я був живий, правда ж? – А й справдi, не фантазував! Малий посмiхнувся радiсно i запропонував: – А чого ж ти тулишся бiля вiкна? Йди-но до мене, дiдусю. – А ти не боiшся? – Я нiколи не боявся Палаючого Чоловiка, ти ж знаеш. – Знаю, тобi було цiкаво. Але живi зазвичай бояться мертвих… – Я ж усе це вигадав! І я не маленька Мурочка[51 - Маеться на увазi героiня вiрша Корнiя Чуковського «Закаляка», що завершуеться такими рядками:«Это Бяка-Закаляка Кусачая,Я сама из головы её выдумала».«Что ж ты бросила тетрадь,Перестала рисовать?» «Я её боюсь!»], про яку Чуковський написав вiршика, – мотнув головою Спартак, потiм посунувся на лiжку, подумки поплескав по ньому долонею i подумки кивнув на додачу. – До чого ж ти розумний, мiй онучку! Дiдусь плавно опустився на лiжко. – А тепер менi загалом нема чого лякатися, бо щойно я вбив свiй Страх. Вбив i замурував, як привидiв замку Шпессарт[52 - «Привиди замку Шпессарт» – музкомедiя, поставлена у ФРН в 1960 роцi.] в кiно, – додав малий. – Знаю, онучку, все знаю. – От тiльки… о-о-ой!.. О-о-ой, i що ж це я накоiв? – Що сталося, онучку? – Та я ж закопав у могилi i замурував разом зi Страхом також чарiвний меч Іллi Муромця! Як же я без нього? – Нiчого, онучку, нiчого, мiй любий! Не переймайся, буде у тебе зброя краща, нiж билинний меч богатиря! – А що ж то за зброя така? – Пiдростеш – побачиш. – Гаразд, дiдусю, я тобi вiрю. Гаразд, нехай чарiвного меча у мене не буде… зате я тепер нiколи й нiчого в життi не боятимусь! – Ти й ранiше не боявся, а тепер i поготiв. До речi, тобi вiтання вiд Багряного Янгола! Пам’ятаеш його? – Нi. – А двох своiх товаришiв, яких ти незмiнно випереджав пiд час забiгiв нескiнченним блискучим лезом? Пам’ятаеш, як ти единий з трьох майже досягав середини нескiнченностi, але потiм незмiнно зривався з вiстря?.. – Нi-i-i… Нiчого такого не пригадую. – Ага! Ну, тодi точно все гаразд. – А чом ти запитуеш? – Онучку, ти ж мусиш розумiти, що все це сталося не просто так! – Не просто так мама розповiдала? Не просто так я вбив Страх? Не просто так ти зараз прийшов? – Авжеж не просто так. – То все це правда? Ну-у-у, маминi слова… – А ти з’ясуй. – З’ясовувати… Хм-м-м!.. Дiдусю, а чом ти не хочеш пiдказати? – Багряний Янгол просив передати саме це: нехай з’ясовуе, але сам. – То що ж, мама брехала, так? – Ну, чому ж… Мама просто бачила лише те, що бачила – а це далеко не все. Ти ж мусиш знайти iнших людей – тих, хто пiд час катастрофи також бачив щось свое. Потiм усе спiвставити, звести iхнi слова разом… – О-о-ой, це ж, мабуть, складно! Мабуть, це треба буде записати, коли я ще пiдросту й навчуся писати. Але я не хочу, бо тато Андрiй боiться Ка-Де-Бе i надае менi по попi, якщо знайде записи… А якщо iншi знайдуть, що буде? – Не треба записувати, онучку. От зiзнайся, ти ж мiцно запам’ятав те, що тобi сьогоднi мама розповiла, еге ж? – Так, дiдусю! Я цього не забуду. І-i-i… Знаеш, я тебе не бачу, бо вигадав… Але ту Куренiвську катастрофу чомусь бачу! Це ж бо слова маминi, а не моi фантазii!.. – От до чого мiцна у тебе пам’ять! Така ж мiцна, як кладка Золотих Ворiт[53 - Маються на увазi реальнi рештки киiвськоi Золотоi Брами, а не сучасна реконструкцiя.], до яких ми ходили гуляти. Пригадуеш? – Це та, що на яечних бiлках i м’якому сирi? Яку нiхто-нiхто у свiтi не здатен зруйнувати навiть динамiтом i толом? – Отака ж i пам’ять твоя, онучку! Тому не треба нiчого записувати. Ти просто не забувай почуте, ото й усе. Переглядай тi картинки щовечора, нашаровуй новi картинки на старi. Збирай iх – таке тобi завдання. – А далi?.. – Виростеш – тодi зрозумiеш. А поки що треба розшукати iнших свiдкiв. – Гаразд, дiдусю, я зрозумiв. – Ну, от i добре! От i молодець. А тепер спи, годi з тебе на сьогоднi. – Добранiч, дiдусю! Малий перевернувся на правий бiк обличчям до стiнки i швидко заснув, щасливо посмiхаючись нафантазованому дiдусевi, який пiд час вiйни зумiв врятуватися з палаючого нiчного бомбардувальника У-2. Мiловiце, Чехословаччина, 21 серпня 1968 року – Do pici, hovno![54 - Брутальна чеська лайка.] Стара не просто лайнулася щосили, а ще й плюнула в пилюку солдатиковi пiд ноги, намагаючись поцiлити на його надраенi до блиску яловi чоботи. Вiд несподiванки бiлявий хлопчик, затягнутий в новеньку, з голочки радянську вiйськову унiформу отетерiв i лишився стояти посеред майданчика з порожнiм цеберком, нiяково переминаючися з ноги на ногу. – Sovetsk? ?tocn?k! Jdi domu! Okupant![55 - Радянський загарбник! Йди додому! Окупант! (Чеськ.)] – почулося з протилежного боку вулицi, де скупчився натовп мiсцевоi молодi. Рипнувши дужкою вiдра, солдатик розгублено поглянув на насмiшкуватих хлопцiв, якi хоч i не мали жодноi зброi, проте виглядали достатньо рiшуче. Потiм озирнувся до староi, котра шкандибала в протилежному напрямi, знов перевiв погляд на задерикуватих хлопцiв… – У чiм рiч, рядовий? – Га?.. – вiн розгублено озирнувся, проте негайно ж вронив пiд ноги кляте вiдро, що загуркотiло на всю околицю, витягнувся струнко, козирнув i несподiвано хвацько вiдрапортував: – Товаришу капiтан держбезпеки! Рядовий Іванов!.. Маю завдання вiд замкомвзводу роздобути вiдро води! Виконую завдання! – Що, невже справдi Іванов? – здивувався капiтан. – Так точно, Іванов! – пiдтвердив солдатик. – Ну, гаразд, повiрю на слово. То де ж вода? – Так вона ж… Вони ж!.. – бiлявий хлопчик в новенькiй, з голочки унiформi та надраених ялових чоботах вмить знiтився i забурмотiв: – Вона ж не показуе, де вода… Гiвном обзивае… А вони кричать, що я радянський окупант. А хiба ж ми окупанти, га, товаришу капiтане держбезпеки? Ми ж iх вiд фашизму врятували, ми ж всю Європу!.. – Вiд фашизму, кажеш?.. Обидва – i солдатик, i капiтан держбезпеки, – озирнулися до сивочолого сухорлявого дiдугана, затягнутого в темно-сiрий твiдовий костюм-трiйку, бездоганно бiлу сорочку i дорогу краватку кольору вечiрнього неба. Вiдточеним жестом пiдрiвнявши i без того бездоганну щiточку сивих вусикiв, вiн наближався до радянцiв майже стройовим кроком. – А-а-а… – протягнув капiтан держбезпеки, який зовсiм не очiкував подiбного нахабства. Сухорлявий дiдуган вiдточеним жестом витягнув з нагрудноi кишеньки пiджака солiдну на вигляд «корочку», тицьнув ii пiд нiс капiтану й мовив: – Густав Дорн. Звiть мене просто товаришем Дорном. – Так точно! – капiтан ледь утримався, щоб на клацнути пiдборами, проте виструнчився не надто охоче. Все ж таки перед ним був дуже високопоставлений нiмецький «штазi», хоч i в цивiльному. Втiм, росiйською вiн розмовляв напрочуд чисто, майже без всякого акценту – отже, явно мае якесь вiдношення до СРСР. А раптом це «наша людина» пiд виглядом «штазi»? Це ж спецоперацiя, тут i не таке можливо… – Ну гаразд. Що тут у нас? – дiдуган перевiв погляд на солдатика. – Та я-а-а… Менi б лише води вiдро набрати. Замкомвзводу наказав, старшина наш. А мiсцевi лаються… Тепер солдатик вiдповiдав не надто впевнено. Хлопця здивувало, що радянський капiтан держбезпеки виструнчився перед цивiльним дiдком, який назвався явно нiмецьким iм’ям. Тодi хто ж вiн, нiмчик цей? «Товариш Дорн», чи як там його… – Оце? – старий зневажливо тицьнув носаком дзеркального черевика вiдро, що й досi лежало бiля нiг солдатика. – Так… так точно. – Що ж це таке, капiтане, – дiдуган перевiв гострий, трохи насмiшкуватий погляд на чекiста. – Я так бачу, поганенько у вас полiтико-виховна робота поставлена. – А-а-а… – знов протягнув капiтан. Однак не слухаючи його, дiдуган раптом змахнув рукою, i з непомiтного бiчного провулку на майданчик вилетiв i вишикувався пiхотний взвод NVA[56 - Nationale Volksarmee (Нацiональна народна армiя) – збройнi сили Нiмецькоi Демократичноi Республiки, створенi в 1956 роцi.]. Немовби мiж iншим, попереду шеренги зупинився мотоцикл, в колясцi якого сидiв за кулеметом молодий, широко усмiхнений кулеметник – такий же бiлявий, як i рядовий Іванов, тiльки з ластовинням на обличчi та в iншiй унiформi. Командир взводу пiдбiг до «товариша Дорна», витягнувся струнко i хвацько клацнув пiдборами. – Цеберко пiднiми, солдатику, – насмiшкувато, як i ранiше, мовив старий, потiм звернувся нiмецькою до командира взводу. Той тицьнув пальцем у натовп принишклих мiсцевих хлопцiв i позвав: – Zu mir! Laufen![57 - До мене! Бiгом! (Нiм.)] Не розумiючи, до кого саме звертаеться нiмецький вояк, вмить принишклi хлопцi почали переглядатися, потiм один iз них спитав непевно: – Bin ich?..[58 - Я?.. (Нiм.)] – Schnell![59 - Швидко! (Нiм.)] – гримнув командир нiмецького взводу. Коли ж мiсцевий наблизився, то вiн тихо, напiвшепотом мовив: – Auf die Knie[60 - На колiна (нiм.).]. Мiсцевий хлопець вiдсахнувся, нiби вiд потужного ляпаса, зблiд, але продовжив стояти рiвно. – Auf die Knie, Tschechisches Schwein!..[61 - На колiна, чеська свиня!.. (Нiм.)] – прошипiв крiзь зуби взводний i вказав собi пiд ноги вiдстовбурченим пальцем. Кулеметник у колясцi мотоцикла немовби ненавмисно поклав праву долоню на приклад свого кулемета. Тодi мiсцевий хлопець повiльно опустився на колiна, взводний же мовчки вказав спочатку на вiдро в руках радянського солдатика, потiм зневажливо махнув рукою. – Менi б водички, – промимрив рядовий Іванов до мiсцевого хлопця. Той скочив на прямi, вихопив у нього з руки цеберко i помчав кудись пiдтюпцем. Радянський солдатик послiдував за ним. Командир нiмецького взводу повернувся до «товариша Дорна» i хвацько клацнув пiдборами. – Ну от, капiтане! Маючи неабиякий досвiд спiлкування зi свинотою штибу цих мiсцевих, по добротi душевнiй дiлюся цiнним досвiдом, – сонячно-радiсним тоном повiдомив дiдуган i слiдом за тим спитав: – До речi, а як тебе звати?.. – Мендрунем… Капiтан держбезпеки Мендрунь, товаришу Дорн! – Отак з ними треба, капiтане Мендрунь, – кивнув старий. Потiм полiз до внутрiшньоi кишенi пiджака, витягнув звiдти пласку нержавiючу, iз срiбною насiчкою фляжку, згвинтив з неi металевий ковпачок, замислився… Але роздiляти його на два келiшки не став, ковтнув просто з горлечка i повiльно промурмотiв: – Асбах… Моя слабкiсть. Це ж скiльки рокiв вiдтодi минуло? Понад тридцять п’ять – це точно… Це ж було… Ну так, тридцять сiм рокiв. – А що тодi було? – обережно спитав капiтан Мендрунь. Йому здалося, що ковток улюбленого брендi свiдчив про те, що дiдуган перебувае у розслабленому станi. Втiм, старий зиркнув на нього скоса, загвинтив кришечку, сховав фляжку i сухо мовив: – Це вас не стосуеться, капiтане. Просто раджу не давати мiсцевим свиням надто багато свободи. Будь-яка свинота пiдкоряеться силi, затямте це собi та всiм своiм пiдлеглим передайте. На все добре. І попрямував геть уздовж шеренги бiйцiв NVA. Нiмецький комвзводу крокував слiдом за ним. Братислава, Чехословаччина, 22 серпня 1968 року Перебачте Вашу майфайну донечку Алiску, якщо можете, i ся не журiть дарма даякими лихими думками, прошу дуже! Так колись писала Алiса, яка втекла на вiйну сестрою милосердя, йому – рiдному батьковi, котрий залишився в Хустi редагувати «Урядовий Вiсник Правительства Карпатськоi Украiни». Тепер же вони нiби помiнялися мiсцями. «Майфайна донечка Алiска» вже майже друге десятилiття проживае в Сполучених Штатах, учителюе в Мiннеаполiсi, веде активну громадську роботу. Тодi як вiн – Василь Гренджа – працюе скромним бухгалтером мiсцевоi кiностудii[62 - Filmovе ateliеry Koliba – братиславська кiностудiя, розташована бiля пiднiжжя Малих Карпат у районi, вiдомому пiд назвою Колиба.] (а зараз багато часу просиджуе над драматичною поемою «Пряшiв»[63 - Мiсто у Схiднiй Словаччинi, адмiнцентр Пряшiвського краю та Пряшiвського округу. Пряшiвщина – територiя проживання етнiчних украiнцiв у Пiвнiчно-Схiднiй Словаччинi, в iсторичному планi – частина Закарпаття. При цьому мiсто Пряшiв не лежить на автохтоннiй украiнськiй територii, хоча i е ii природним центром.]) i нi в якi перипетii намагаеться не вгрузати. Однак цього разу довколишне життя збурилося само собою. І ось, будь ласка, радянськi вiйська увiйшли в Чехословаччину! Василь уявляв, як донечка зараз переживае за те, щоб тато, по старiй пам’ятi, не кинувся у вир подiй. Але ж… Нi, не буде нiчого такого: свое вiн вiдвоював ще в Першу свiтову! Бо навiть пiд час борнi за Закарпатську Украiну вважав за можливе воювати не зброею, а словом – i потрапив до концтабору. Другу свiтову зустрiв тут, у Братиславi. Звiсно ж, приеднався до руху Опору – iнакше не мiг, iнакше перестав би себе поважати. Але зараз?.. Безумовно, держбезпека тримае поета i «буржуазного нацiоналiста» Василя Гренджу-Донського «на кiнчику олiвця». А йому вже сiмдесят два роки, мiж iншим! Чи багато треба в настiльки солiдному вiцi, щоб розпрощатися з цим свiтом? Зовсiм, зовсiм небагато. Тому вiн буде обережним i нi в що не вгрузатиме, навiть якщо саме життя довкола нього закипiло-завирувало. Хай молодi зупиняють радянськi танки, а вiн… А вiн краще допише драматичну поему «Пряшiв». Можливо, останню в життi… скiльки б того життя ще не лишилося!.. 1969. День святого Руперта Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, лютневий вечiр 1969 року – Мирчику, а що тут написано, га? Стоячи на порозi кiмнати, молодший брат простягав Любомировi трохи пожовклий, потертий по краях i на згинах посерединi паперовий аркуш, поцяткований машинописом. – Де ти це взяв? – насамперед поцiкавився вiн у Мар’яна, добре пам’ятаючи про давнiй скандал з «Советским экраном». – Сподiваюся, не в речах тiтки Елi? – Нi-i-i, не в речах, – якось невпевнено промимрив молодший братик i додав, ховаючи очi: – Тiтка Еля сама цей аркушик на мамину софу кинула, до чого тут я, щоб у ii речах нишпорити… – Нi, Мар’янчику, нiкуди це не годиться, – мотнув головою Любомир. – Тiтка Еля поклала цей аркушик на мамину софу не тому, що розкидаеться своiми речами навсiбiч. Просто вона нам довiряе, от i все. І як би воно там не було, але по чужих речах нишпорити негарно. – Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у! Ти ж сам знаеш, до чого смiшними бувають тi вiршi, якi приносить показати мамi тiтка Еля… Це була чистiсiнька правда. Бо торiк, наприклад, вони прочитали на схожому аркушику отаку веселу iсторiю: Ну так что же тут пытать, Что ж тут спрашивать? Вот стою я перед вами, словно голенький! Да, с племянницей гулял с тети Пашиной, И в «Пекин» ее водил, и в Сокольники. Поясок ей покупал поролоновый И в палату с ней ходил в Грановитую. А жена моя, товарищ Парамонова, В это время находилась за границею...[64 - Початок вiдомоi пiснi Олександра Галича «Червоний трикутник», написаноi приблизно в 1964–1965 роках.] Як вони обидва смiялися, коли Любомир прочитав це!.. Хоча веселощi тривали недовго – рiвно до того моменту, як з кухнi примчала мама Вiта з тiткою Елею. Тодi вже перепало iм обом, хоча попервах справдi було смiшно. А коли малий Мар’ян почав розпитувати, а що таке «Пекiн», що таке «Сокольники» i що за «Грановита» палата, дорослi трохи пом’якшали. Але ж це було торiк, а тепер… Старший брат прислухався до мелодiйного спiву Жана Татляна[65 - Радянський, французький i росiйський естрадний спiвак. Народився 1943 року в Салонiках (Грецiя) у вiрменськiй сiм’i, яка з 1947-го переiхала до Вiрменськоi РСР. Освiту здобув у Киiвському естрадно-цирковому училищi. Працював у Сухумi та в Ленiнградi. В 1971 роцi емiгрував до Парижа, пiсля чого всi записи телевiзiйних i радiовиступiв, а також платiвки Жана Татляна були в наказному порядку знищенi.], що долинав через причиненi кухоннi дверi: тiтка Еля принесла мамi послухати його нову платiвку, отож вони зайнятi. Проте краще не ризикувати. – Знаеш що… краще поклади це туди, де взяв. – Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у!.. – Вiднеси й поклади, кому кажуть!.. Але вмить напнувши губки, Мар’ян забурмотiв: – От щастить комусь, хто до школи вже ходить i читати надруковане вмiе!.. Як хто б мене читати навчив навiть по складах, то я б i не питав нiкого, а сам би взяв та й прочитав – отакоi!.. Настiльки явно продемонстрована сумiш образи зi зневагою все ж таки вплинули на Любомира, й вiн нарештi неохоче погодився: – Ну гаразд, нитику, давай вже сюди!.. Але взявши до рук, негайно повернув зi словами: – Та тут надто нечiтко продруковано, я не розберу. – А чому?.. – Бо коли машинiстка друкуе, то в машинку одразу ж п’ять аркушiв разом з копiркою закладае. – А чому?.. – Щоб бiльше копiй за один раз виходило. – А чому?.. – Бо друкувати нелегко i для того спецiально на курсах на машинiстку вчитися треба – от для чого! Бо чим бiльше копiй, тим нерозбiрливiшою виходить остання. А може, то через копiрку погану. – А копiрка – то папiрець, що зуби у фiолетовий колiр розфарбовуе? – Якщо таки малi дурники, як-от ти, копiрку гризтимуть, тодi так! – мимоволi посмiхнувся Любомир. – А чого тодi тут лiтери чорнi, а не фiолетовi? – Бо копiрка бувае i чорною також. – Ух ти-и-и! А скажи-но, Мирчику, а в який колiр зуби розфарбовувати страшнiше – в чорний чи у фiолетовий? – Та ходи звiдси i поклади де взяв цього аркуша нарештi! – пробурмотiв старший брат. – Кажуть же комусь тут, не заважай, менi уроки вчити треба. – Ну Ми-и-ирчи-ку-у-у! – Ну гаразд вже, давай сюди… Бо якщо чесно, то Любомировi й самому було цiкаво, що на цей раз тiтка Ельвiра принесла показати мамi Вiтi. Отож наморщивши чоло, вiн почав читати по складах: – «Тан-ки и-дут по Пра-ге в за-кат-ной кро-ви рас-све-та… Тан-ки и-дут по прав-де, ко-то-ра-я не га-зе-та…»[66 - Початок вiрша Євгена Євтушенка «Танки идут по Праге», написаного 23 серпня 1968 року як вiдгомiн на придушення «Празькоi весни» вiйськами СРСР та союзникiв по соцiалiстичному табору.] – А що воно таке – «закатана кров»? – негайно перервав старшого брата Мар’ян. – Не «закатана», а «закатна», – виправив Любомир. – Це коли вiтер на вулицi й сонце сiдае, то небо на обрii червоним робиться. Червоним як кров, маеться на увазi. Це на погоду, от. – Але ж тут не про «закат», а про «свiтанок» написано! А чому так? – А хтозна! Або той, хто вiршi писав, помилився, або… – А хiба тi, хто вiршi пише, помиляються? – щиро здивувався такiй можливостi молодший братик. – Та можливо й iнше: всхiдне небо також може бути червоним, якщо вiтрена погода з ночi на ранок, от!.. – А чому танки по правдi йдуть? Як це – насправдi, мовляв, танки йдуть чи щось таке?.. Утiм, Любомир так i не встиг вiдповiсти, оскiльки прислухавшись нарештi до iхнiх голосiв, з кухнi прибiгли мама Вiта i тiтка Ельвiра, якi до того мирно сидiли там i пiд келишки цикорного напою обговорювали новий i, поза всяким сумнiвом, надто небезпечний твiр Євтушенка. А тут – на тобi: цi малi шибеники за його читання взялися! Звiсно ж, все сталося, як завжди: малий Мар’ян побачив аркушик на маминiй софi, притягнув його до старшого братика й пiдбив того на самостiйне прочитання! От що поробиш з такими бешкетниками, га? Що з ними робити, скажiть на милiсть?.. Але ж i перепало на горiхи обом в той вечiр! Ох i перепало ж!.. Пивниця «U topola»[67 - «Бiля тополi» (чеськ. i словацьк.).], Братислава, Чехословаччина, 27 березня 1969 року «Руперт Пiхлер». Саме так його тепер звуть. Дiдько, тiльки б не забути, що треба вiдгукнутися на це дивакувате «Руперт», якщо раптом хтось надумае звернутися! Це ж треба, щоб саме таке iм’ячко йому вписали в пiдробнi документи… Але нiчого не поробиш: доведеться якось перетерпiти всi цi труднощi. Будемо сподiватися – труднощi тимчасовi. І ще будемо сподiватися, що всi цi «хованки» спрацюють. Бо саме на цьому кострубатому iм’ячку побудований весь розрахунок. – Бачиш, хлопче, я тi мушу пояснити дашто… Вiдчувши, що збиваеться на свiй закарпатський дiалект, пан Василь посмiхнувся i повiв далi повiльнiше, iнодi роблячи паузу й добираючи слова: – Поясню тобi дещо, так. Для австрiйцiв Руперт Зальцбурзький – то е видатна людина, великий святий, який нiс людям просвiтне слово. Його дуже, дуже шанують саме в Зальцбурзi. Ну, i в Австрii також. А тепер уяви, як шануватиме цього великого проповiдника той, хто був названий його iм’ям – Руперт!.. Не дивно, що в день пам’ятi святого Руперта такий чоловiк може собi дозволити налигатися пивом понад усяку розумну мiру. – Хай так, – погоджувався Леон, – але навiщо австрiйцям iхати святкувати день пам’ятi цього святого Руперта iз Зальцбурга неодмiнно сюди, до Братислави? От чому хоч би не до Пльзеня, примiром… – Ну-у-у, причин декiлька i всi вони очевиднi, – посмiхнувся пан Василь. – Насамперед, чехи – то е знатнi пивовари! Наприклад… «Kdo v Plzni ?patnе pivo varit, bude potrestаn»[68 - Хто в Пльзенi варитиме погане пиво, буде покараний (чеськ.).] – чув таке? – Перепрошую, але я й досi не дуже впевнений, що вивчив чеську як слiд, – Леон трохи знiяковiв. – Але… воно означае, що каратимуть того, хто варитиме погане пиво у Пльзенi? – Запевняю, що з твоею чеською все гаразд, бо саме це воно й означае, – посмiхнувся старий бухгалтер. – Але звiдки цей вираз узявся? – То е або цитата з якоiсь постанови Пльзеньського мiського магiстрату, або приказка. А можливо, цитата з постанови магiстрату, що стала мiсцевою приказкою. Чи навпаки – загальновiдома приказка, вписана в документ i таким чином узаконена. В будь-якому разi, й така приказка, i рядок офiцiйного документа могли з’явитися лише в мiстi, де пиво не просто поважають, а шанують на рiвнi нектару, що давав олiмпiйським богам вiчну молодiсть i безсмертя! Ти пльзеньський праздрой хоч раз пив? – Так, хороше пиво, – посмiхнувся юнак. Проте пан Василь негайно сполошився i поквапився виправити його: – Боже тебе збав назвати Plzensk? Prazdroj пивом! Для будь-якого порядного чеха це одна з найгiрших образ. А тим паче для того, хто прожив у Пльзенi хоч якийсь час… – А я… називав якось, – знов знiяковiв Леон. – І як?.. – Так, чехи i справдi образилися. Однак сказали, що я всього лише «sovetsk? vojаk»[69 - Радянський солдат (чеськ.).], хоча й маю особливi заслуги перед «Празькою весною». А тому менi можна вибачити подiбне невiгластво щодо праздрою. – Але ж вони лишилися ображеними? – Мабуть що так… – От бачиш! Я ж кажу, що праздрой для чехiв бiльше, нiж пиво, – дрiбонько закивав пан Василь. – Саме тому австрiйцi й приiздять сюди, попри «залiзний кордон», аби досхочу напитися знаменитого праздрою. – Але ж тодi варто iхати до Пльзеня… – Не варто. До Братислави з Вiдня рукою подати[70 - Братислава й Вiдень – двi европейськi столицi, розташованi найближче одна вiд iншоi (на вiдстанi 55 км). До того ж Братислава – едина столиця в свiтi, що безпосередньо межуе з iншою державою: мiська вул. Копчянська переходить безпосередньо у вул. Альте-Нордзюд-Ландесштрассе австрiйського с. Кiтзее.] – не бiльше однiеi години iхати. Напередоднi останньоi вiйни[71 - До 1936 року.] обидва мiста були навiть пов’язанi спецiальним трамвайним маршрутом. А вiд Зальцбурга до Пльзеня, мабуть, рази в чотири довше. Якщо не в п’ять. Отож все виглядае природно, i не переймайся тим, чим перейматися не треба. Краще продемонструй, як ти вiдрепетирував «Августина». – Та добре вiдрепетирував, усе добре! Це ж не кiно, справдi, – зiтхав Леон. Проте старий бухгалтер заперечував: – Це справдi не кiно, а цiлий тобi театр! Гратимеш ти одну-едину виставу, проте зiграти мусиш так, щоб тобi повiрили не зовсiм навiть люди, а… трохи десь так нелюди. Враховуючи те, до кого вони найнялися служити. Отож давай-но ще раз повтори. І щоб вже без жодного акценту. Щоб i слiду того акценту не було! А нумо давай разом!.. І вони на два голоси спiвали: O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin, O, du lieber Augustin, alles ist hin! Geld ist weg, M?d’l ist weg, Alles hin, Augustin. O, du lieber Augustin, Alles ist hin[72 - О, мiй любий Августин, Августин, Августин,О, мiй любий Августин, все життя – дим!Грошi скiнчилися,Люба втекла,О, мiй милий Августин,Нiц вже нема! (Нiм.)]. – Погано. Знаеш, хто такi дулiби[73 - Одне з великих слов’янських племен, лiтописне об’еднання слов’ян, що входило до Антського союзу.]? – Та цi ж вони… як там iх?.. – Це велике слов’янське плем’я. Отож у тебе замiсть «du lieber Augustin» виходить «дулiби Августин». «Du lieber» треба спiвати! «Du-lie-ber», а не «ду-лi-би-и-и»!.. Зрозумiв? – О-о-ох, Василю Степановичу, та ми ж там усi п’янi будемо, – намагався протестували Леон. – Всi ви – так. Але не прикордонники! – суворо заперечував старий бухгалтер. – Отож давай знов. – Та краще б ви менi ваших закарпатських пiсень заспiвали. Особливо цю пiсню, яка про качу. Ну його, «Августина» того! Заспiваймо «Качу». – Е-е-е, нi, ти ще не мештер[74 - Майстер (дiал.).] спiву! – вiд хвилювання старий бухгалтер знов зривався на свiй дiалект. І вони спiвали знов: O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin, O, du lieber Augustin, alles ist hin!.. – О-о-о, тепер вже краще, – пiдбадьорював хлопця старий. – А якщо краще, то подаруйте менi «Народнi пiснi пiдкарпатських русинiв»[75 - Видана в Ужгородi в 1944 роцi збiрка, де вiрш «Плине кача по тисинi» був вперше опублiкований як «народна» пiсня невiдомого автора.]! Ну, будь ласка… Ви ж iще собi дiстанете, а я… – А якщо прикордонники вам обшук влаштують i книжечку цю у тебе знайдуть – ти про це подумав? – Та нiби ж то не повиннi нас обшукувати. – Не повиннi. А раптом?.. – Ну-у-у… – розвiв руками Леон. – До того ж i пiсня там надрукована вже не зовсiм в тому виглядi, як ii вигадав колись мiй покiйний цiмбор Мирось Кордупель. То нехай вже книжечка у мене зостанеться, а ти давай-но ще раз «Августина» заспiвай. Щоб я нарештi почув: оце от таки мештер спiвае! Нумо… O, du lieber Augustin, Augustin, Augustin, O, du lieber Augustin, alles ist hin!.. – Стрiляй в них, стрiляй, падло! Вогонь! – щодуху горлав капiтан держбезпеки. – Командире, ти що, заслiп? Фашисти праворуч, на двi години! М-м-мать твою!.. Тепер лiворуч на одинадцять годин! Та щоб тебе мандавошки зжерли!.. Не так вiн уявляв собi всю цю кампанiю. Геть зовсiм не так… Повiстку на виклик до призовноi комiсii Леон отримав просто пiд час розподiлу дипломникiв. Це було немов снiг на голову: вiн готувався працювати в будь-якiй точцi Радянського Союзу за фахом iнженера-електрика, а до такого повороту був абсолютно не готовий. Втiм, якщо випускника Львiвського полiтехнiчного iнституту покликала Батькiвщина-матiр – треба вiдгукнутися. У вiйськкоматi юнака приголомшили iще сильнiше: виявляеться, служити його направляють не кудись там пiд три чорти, а сюди ж у Львiвську область – от тiльки служитиме вiн не за отриманим ВУСом[76 - ВУС – абревiатура вiд росiйського словосполучення «военно-учетная специальность».], а в тривiальнiй пiхотi. Чому так? А як же отриманi знання та навички?.. – От що я тобi скажу, в’юноша, – мовив голова призовноi комiсii, не дослухавши обурену промову Леона навiть до половини. – Тут нiкому не цiкаво, на кого ти там, у полiтехнiцi своiй навчався i на що ти загалом розраховував. Тут розмова коротка: треба?.. отже, треба! Батькiвщина-матiр вiдчувае ту чи iншу потребу – мусиш вiдповiдати! Тому стр-р-рун-ко!.. Кру-у-угом!.. І кроком руш звiдси нах** служити, куди посилають! Буквально наступного дня пiсля прибуття на мiсце служби i знайомства зi своiм взводом iх вiдправили з розташування полку в табiр на полiгон, де почалися дуже iнтенсивнi тренування з вiйськово-польовоi пiдготовки. Леон був змушений ганяти свiй взвод не просто до сьомого поту – а, здавалося, до сiмдесят сьомого. Дивним було те, що не тiльки рядовий i сержантський склад, але й молодших офiцерiв також тримали безвилазно в наметах, не дозволяючи нiкому полишати полiгон. Замiсть пояснення знущалися: – Що, лейтенанте, до мiста хочеш, щоб по дiвках прошвирнутися, еге ж?.. Якщо у тебе енергii забагато, ти тiльки скажи – ми твоему взводу додатковий марш-кидок пропишемо. Отакi у нас лiки. Кру-у-угом!.. Пiшов!.. Коли ж написав мамi Клавi листа, то був викликаний «на килим» до замполiта полку. Той пояснив, що «всi цi шмарклi» домашнiм не потрiбнi, отож листи додому мають бути максимально короткими й емними водночас: «Драстуйте, мамо Клаво i тато Маркiян! Служба йде нормально, все прекрасно, живий-здоровий. Поцiлуйте за мене сестричку Марiчку. Ваш син Леон Яроцький». І жодноi iншоi «розмазнi»!.. – Все це не просто так, – бурмотiв замкомвзводу старшина Гамалiя. – Пам’ятай мое слово, лейтенанте: щось найближчим часом затiваеться, i ми братимемо в цьому безпосередню участь. Такi у мене передчуття. Старшина був по своiй натурi чоловiком грунтовним, акуратним i досвiдченим. Якби не його дiева допомога, то вчораншiй студент-«електрик», мабуть, не впорався би з керуванням цiлим взводом. Тому передчуттям свого заступника Леон вiрив. Але мовчав, як i всi iншi. По завершеннi iнтенсивноi пiдготовки iхнiй взвод повернули в розташування полку, однак продовжили утримувати на казарменному становищi, не дозволяючи нiкому вiдлучатися за межi розташування вiйськовоi частини. До того ж польову пiдготовку змiнила iнтенсивна iдеологiчна накачка. Над усiм панувала тема актуальних подiй в Чехословаччинi: Александер Дубчек[77 - Чехословацький полiтичний дiяч словацького походження. У 1967–1969 роках – Перший секретар Компартii Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки, iнiцiатор кампанii лiбералiзацii, вiдомоi як «Празька весна», що суперечила генеральному курсу СРСР.] – зрадник i мерзенний запроданець, мiжнародний iмперiалiзм запустив своi огиднi мацальця в серце братньоi ЧССР, фашизм знов пiднiмае голову, чехи та словаки стогнуть пiд ярмом колаборантiв… І все таке в тому ж дусi. Змiнювали один одного ветерани Великоi Вiтчизняноi вiйни. Особливо запам’ятався мужнiй танкiст-пiдполковник зi слiдами опiкiв на обличчi, груди якого були рясно увiшанi орденами. Вiн згадував вiдчайдушнi заклики на початку травня 1945 року, переданi по радiо: «Rudа armаda, na pomoc![78 - Червона армiя, на допомогу! (Чеськ.)] Rudа armаda, na pomoc…» – що являли собою майже точне повторення заголовка однiеi зi статей мужнього комунiста Юлiуса Фучика[79 - Чеський письменник i журналiст, у вереснi 1943 року повiшений у нацистськiй в’язницi у Берлiнi. Автор книги «Репортаж iз зашморгом на шиi».]. Також пiдполковник нагадав молодi, що Велика Вiтчизняна вiйна завершилася 9 травня саме тому, що вiйськам Першого Украiнського фронту довелося розбити в цей день воякiв Празького угруповання, якi не схотiли капiтулювати 8 травня разом з усiм Третiм райхом. Рештки упертих швабiв добивали ще до 11 травня… По завершеннi iнтенсивноi iдеологiчноi накачки всiх перевдягнули у новеньку, з голочки унiформу та яловi чоботи i 21 серпня 1968 року кинули вперед на Захiд, на боротьбу з черговими фашистськими недобитками. Але десантувавшись на чеську землю, вояки майже миттево зрозумiли, що ситуацiя далека вiд змальованоi iхнiм начальством. Єдине, що справдилося, – то це повна пасивнiсть чеських збройних сил, якi не чинили радянським «помiчникам» жодного спротиву. Однак i ставилися до них з абсолютною холоднiстю, що вже видавалося ненормальним. От хто висловлював неприховану ненависть, то це мирне населення, яке язик не повертався назвати «мирним». Хоча, по iдеi, цивiльнi мали б навпаки всiляко радiти радянським «визволителям» – та де там!.. Мобiлiзованi з територii УРСР та БРСР солдати прекрасно розумiли, що чехи хтозна-чому обзивають iх «окупантами» та закликають забиратися геть додому. Все це вони швиденько розтовкмачили товаришам, мобiлiзованим з iнших республiк СРСР. Правдивiсть таких роз’яснень пiдтверджували красномовнi жести на адресу радянських воякiв, що додаткових пояснень не потребували. А ще виконанi росiйською рукописнi плакати: Идите домой водки нет! Нам не надо захватчиков! Не хочем русских! ОКYПАНТАМ ПОЗОР Идите домой советские собаки! 1945 ОСВОБОДИТЕЛ – СССР – ОКYПАНТ 1968 Москва ваше место! Почему вы стреляете «друзья» у нас нет оружией А ще – ненависна фашистська свастика та рiдна п’ятикутна зiрка, намальованi не просто поруч, а через знак рiвностi. Початковий бойовий настрiй миттево розвiявся димом. Невiдомо, чим би це скiнчилося, однак ситуацiю врятували особiсти: вони переконливо пояснили зневiреним воякам, що не слiд звертати увагу на всяких там пiдлабузникiв та iмперiалiстичних запроданцiв, що основна маса народу спить i бачить, як червонi героi принесуть iм мир i свободу, повторивши подвиг батькiв i дiдiв, здiйснений у далекому травнi 1945 року. А якщо це навiть не так, то жодного вибору в учасникiв десанту все одно не лишилося: вони мусять бути готовими придушити в зародку будь-який спротив – iнакше iх самих розчавлять i розiтруть на порох!.. У Мiловiце та iнших дрiбних мiстечках особливих проблем у них все ж не виникало: не йшло далi образливих вигукiв та плювкiв пiд ноги. Натомiсть у Празi почалося справжне пекло: окрiм каменiв-круглякiв, вивернутих ломиками з тротуарiв, у бiк «совiцьких окупантiв» полетiли «коктейлi Молотова». Якби пляшки iз запалювальною сумiшшю кидали фашисти в польовiй унiформi, зразкiв котроi було повно в радянських музеях, – все було б зрозумiло. Однак у ролi «палiiв» виступали знов-таки цивiльнi, а чеськi вояки, схоже, навiть не збиралися хоч якось iм заважати. То як же звелите все це розумiти?.. Утiм, в одному особiсти були правi: учасникам десанту не лишалося iншого виходу, крiм як вiдкрити вогонь (для початку попереджувальний, а потiм вже й на ураження) по «палiям», – бо перспектива згорiти живцем у бензиновому полум’i не подобалася нiкому. Тим паче, особiсти не дрiмали i на свiй манер «пiдбадьорювали» тих, хто «воював з чеським фашизмом» недостатньо мужньо. Все це можна було зрозумiти – навiть несамовитi вигуки капiтана держбезпеки, який вимагав вiд десантникiв рiшучого просування вперед i знищення «палiiв». Але коли рядовий Йона Бардадим кинув на брукiвку автомат i з вiдчайдушним зойком: «Не можу! Я не фашист!» – слiдом впав на колiна, особiст накинувся на нього, повалив i почав гамселити ногами. От тодi Леон i не витримав та й вигукнув: – Товаришу капiтане держбезпеки, припинiть негайно. Це моi солдати, отож я iх сам… – Що-о-о? Та як ти смiеш, шмаркачу? Та я тобi зараз!.. Я тобi!.. Особiст залишив Йону в спокоi, проте доволi стримане прохання командира взводу так розлютило його, що на розчервонiлу перекошену капiтанову пику лячно було дивитися. Втiм Леон прикипiв очима зовсiм не до його мармизи, а до правоi руки, що стискала пiстолет. Здаеться, то був старенький на вигляд ТТ… хоча яка рiзниця? Головне, що пiстолетне дуло дивилося лейтенантовi просто в черево. – Товаришу капiтане… – Ах ти ж падло таке! Мандавошка свинська, м-м-мать твою!.. Вони ж зараз танки нашi попалять!.. бронетранспортери!.. там же нашi!.. – Товаришу капiтане, це ми до них прийшли, а не вони до нас… – Та як ти смiеш? Та хто ти такий? – вiд напруги голос особiста зiрвався на дике вищання. – Та ти знаеш, що я у сорок п’ятому Прагу вiд швабiв визволяв i тепер, у шiстдесят восьмому… А ти, сцикун!.. менi!.. Та я ж тебе пiд тр-р-рибунал!.. Розв’язка настала раптово й несподiвано для всiх учасникiв. Особiст раптом зойкнув, його лiва рука рвонулася до потилицi, в яку поцiлив важкенький кругляк, що прилетiв з-за рогу найближчого будинка. При цьому капiтан сiпнувся усiм тiлом… Тодi пролунав пiстолетний пострiл, i Леон вiдчув болiсний удар в лiву нижню частину черева. Потiм i у нього, й у капiтана держбезпеки пiдломилися колiна, обидва одночасно знепритомнiли i впали на вуличну брукiвку. Як з’ясувалося згодом, Леон опритомнiв аж на третiй день пiсля важкого поранення. Як саме все скiнчилося там, на празькiй вулицi? Що сталося з капiтаном держбезпеки, а також з Йоною Бардадимом, iз старшиною Гамалiею та iншими його товаришами? Чому його кинули посеред проiжджоi частини стiкати кров’ю? Хтозна, хтозна… Зрозумiло було тiльки одне: спостерiгаючи за «радянськими окупантами» з-за рогу будинку, чехи стали свiдками суперечки комвзводу й капiтана-особiста, поцiливши кругляком останньому в потилицю, – побачили фатальний пострiл з ТТ i його наслiдки. Коли ж «совiцькi друзi» поспiхом вiдiйшли, з невiдомоi причини полишивши на брукiвцi пораненого командира, – хутко пiдiбрали його, сховали i перев’язали як могли. А пiзно ввечерi привели лiкаря, який зробив операцiю та призначив лiкування. Здаеться, чехи вирiшили, що в перепалку з особiстом молоденький лейтенант вступив не через побиття останнiм Йони Бардадима, а через намагання хоч якось протидiяти кривавiй банi, що ii влаштували в столицi ЧССР «радянськi собаки». Леон не заперечував. Вiн навпаки слабко посмiхався й ледь помiтно кивав, коли пишновусий чех – господар квартири, де переховували пораненого, поплескував його по плечу й басив: – Rusk? pr?tel! Dobre, dobr? chlap![80 - Росiйський приятель! Добре, хороший хлопець! (Чеськ.)] Поводився так тому, що чехи розтовкмачили: «совiцькi окупанти» розшукують лейтенанта Леона Яроцького, зниклого безвiсти пiд час придушення «Празькоi весни». Поранений розумiв, що нiякоi особливоi провини на ньому немае, що вiн зовсiм не нападав на капiтана держбезпеки, а всього лише намагався хоч якось протидiяти його розгнузданiй сваволi. З iншого боку, саме вiн став причиною того, що особiст пiдставив потилицю пiд кругляк, кинутий з-за рогу будинку. Одна справа, якщо капiтан залишився живий. Якщо ж помер… Хтозна, чи не припише слiдство Леоновi злiсний намiр вiдволiкти увагу капiтана вiд чеських «палiiв»? Це ж усе можна розтлумачити як завгодно! А на чию користь будуть свiдчення солдатiв його взводу?.. І найголовнiше, як слiдство розтлумачить отi свiдчення?.. Поранений боявся наразитись на такi ж самi неприемностi, що i його старший зведений брат Ілько. Тим паче не хотiлося повторювати його сумну долю. Але ж переховувати його до нескiнченностi також було неможливо. Тому коли молодий чоловiк хоч якось оклигав вiд поранення, то з квартири вусаня «Russkogo pr?telja»[81 - Росiйського приятеля (чеськ.).] переправили спочатку в Кралупи-на-Влтавi[82 - Мiсто в Чехii, залiзничний вузол на пiвнiч вiд Праги.], потiм у Карловi Вари (де вiн остаточно пiдлiкувався), а потiм i в Брно. І вже тутешньому господаревi квартири, який люб’язно надав притулок «оборонцевi чехiв», спала на думку прекрасна iдея: а чому б не залучити до порятунку «пана Лева» (саме так вони називали Леона), бухгалтера братиславськоi кiностудii «Колиба» – пана Гренджу? Останнiй погодився миттево: пересидiвши «Празьку весну» у себе в Братиславi тихiше вiд мишки, старий поет був надзвичайно радий допомогти мужньому спiввiтчизниковi, який потрапив у кепське становище. Бiльш того, пан Гренджа залучив до справи ще й свою дочку Алiсу, яка спецiально прилетiла з американського Мiннеаполiса до Вiдня, привезла грошi, зiбранi активiстами Украiнського Золотого Хреста в Америцi[83 - Ukrainian Gold Cross – громадсько-допомогова жiноча органiзацiя, заснована в США в 1931 роцi як жiночий вiддiл при Органiзацii державного вiдродження Украiни. Сучасна назва – з 1939 року.] (секретарем якого вона працювала), й зайнялася органiзацiйно-технiчним боком справи. План був наступним. 27 березня в австрiйському Зальцбурзi вчергове згадуватимуть святого епископа Руперта. Отож на цей день група австрiйських туристiв прибуде спецiально орендованим автобусом з Вiдня до Братислави, щоб випити в пам’ять великого проповiдника i просвiтителя стiльки пльзеньського праздрою та iнших сортiв чеських хмiльних напоiв, скiльки здатнi витримати шлунки. Центральним пунктом плану була наявнiсть в групi австрiйських «пивних туристiв» такого собi Руперта Пiхлера – молодого чоловiка приблизно однакового з Леоном Яроцьким вiку i статури. Як тезка святого проповiдника Руперта, пан Пiхлер мав повне право напитися в цей день хоч до нестями. Гуляти австрiйцi мали в братиславськiй пивницi «U topola». В самий розпал гульнi Руперт Пiхлер повинен був «випадково» загубитися й непомiтно полишити пивницю, а його мiсце мав зайняти Леон. Причому зайняти зовсiм не просто так, а… пiд виглядом Руперта Пiхлера! Це стане можливим завдяки тому, що найкращi фахiвцi кiностудii «Колиба» загримують його пiд загубленого австрiйця, а в його кишенi лежатиме фальшивий паспорт на вiдповiдне iм’я з усiма необхiдними штампами. Розрахунок будувався на тому, що чехословацькi прикордонники навряд чи оглядатимуть групу п’яних у дим австрiйських туристiв з тiею ж ретельнiстю, з якою б вони оглядали тверезих чоловiкiв. Оскiльки «пан Лев» буде професiйно загримований, нiхто нiчого не запiдозрить, навiть якщо iх оглядатиме та сама бригада прикордонникiв, що i зранку. Весь наступний день справжнiй Руперт Пiхлер переховуватиметься вдома у пана Гренджи й лише пiд вечiр звернеться до австрiйського консульства на територii ЧССР. Природно, вiн «запiзниться» – таким чином, проблему доведеться вирiшувати ще за пiвдоби. Лише тодi австрiйський консул почне офiцiйно займатися поверненням додому «ненавмисно загубленого пивного туриста» – справжнього Руперта Пiхлера. Синхронно з ним (себто, iз затримкою на пiвтори доби) гвалт мають здiйняти у себе вдома й iншi австрiйськi туристи: мовляв, усi е – але де ж подiвся iхнiй приятель i тезка святого проповiдника Руперт?.. Природно, у чехословацьких прикордонникiв мае виникнути питання: а хто ж перетнув кордон пiд iм’ям «загубленого» туриста? Проте довести нiхто нiчого не зможе, оскiльки на цей раз як Руперт Пiхлер, так i його документи будуть справжнiми, й перевiряй не перевiряй – а результат буде один-единий. Насамкiнець, все спишуть на недбалiсть першоi бригади прикордонникiв, на нiчний час i специфiчнiсть ситуацii. Якщо ж навiть пiднiмуть на ноги «совiцьких нишпорок», яких у Вiднi повно – це також не матиме сенсу: бо на цей час панi Алiса Гренджа вже встигне не тiльки зустрiти «пана Лева» по iнший бiк кордону, але й вилетiти разом з ним до Сполучених Штатiв. А вже ступивши на американську землю, Леон Яроцький попрохае там притулку з полiтичних мотивiв. Годi й казати, план був прекрасним! Єдине, що викликало певнi сумнiви, – то це здатнiсть втiкача спiвати без акценту «O, du lieber Augustin», а також безпомилковiсть реакцii на iм’я «Руперт Пiхлер». Для того щоб не помилитися, вiн мав все ж таки не дуже налягати на знаменитий пльзеньський праздрой та iншi хмiльнi напоi. А отже – переважно зображувати сп’янiння, нiж вiдчувати його насправдi. Однак фахiвцi студii «Колиба» потренувалися з ним також на предмет вдосконалення акторськоi майстерностi. Тому все мало скiнчитися добре… Обласне управлiння КДБ у Львiвськiй областi, вул. Дзержинського[84 - Нинi вул. Дмитра Вiтовського.], № 55, червень 1969 року Весь Львiв знав, що з цього будинку видно дуже-дуже далеко – аж до Магадана включно. Тому, здаеться, вiд самого лише виклику сюди… вiд виклику самого по собi цей огидний жидюга мав би обiсцятися, обдристатися й обблюватися водночас. Але куди там! Ви лишень погляньте на цього передчасно полисiлого бегемота – сидить собi, либиться вiд вуха до вуха, нагло демонструючи кривi зуби, морщить нiс картоплею й варнякае весело та легковажно: – Нiяк не розумiю, товаришу Тильний, з якого це дива мене викликали до вашого вiдомства! Хiба що за просто так поговорити… Звiсно, я знаю безлiч цiкавих iсторiй, отож справдi мiг би вам розповiсти пару штук… – Так, а нумо заткнися! – для певностi слiдчий ляснув долонею по стiльницi. Жарт природи, який звався Рафаiлом Шаевичем Левiтiним, i справдi заткнувся, хоча при цьому продовжував либитися так само нахабно, як либився й досi. – А тепер от що. Ти мое прiзвище навiщо чiпаеш, га? Ти менi щоб не смiв його вимовляти, пайняв?.. – Гаразд, товаришу майоре, – весело прорiк бегемот. – Я тобi не майор! Я тобi громадянин слiдчий! Хiба не зрозумiло? – Зрозумiло, громадянине слiдчий. От тiльки ви б тодi табличку на дверях кабiнету змiнили i замiсть наявноi почепили б «Громадянин слiдчий». Так буде зрозумiлiше таким тамбовським вовкам, як-от я. – Жартуеш? Та-а-ак… Тильний зробив грiзне обличчя. Важко судити, яке враження це справило на допитуваного нахабу: вiн мовчав, хоча либитися не припинив, лише дрiбонько заклiпав своiми огидними оченятками. – Ну гаразд, – продовжив слiдчий. – А тепер давай-но розказуй, за яким дiдьком ти поперся в Новосибiрськ у березнi минулого року? – Торiк у березнi? Хм-м-м… – бегемот пожував губами, наморщив полисiле чоло, потiм завiв свое: – Звiсно, я можу помилятися, як тьотя Циля помилялася дверима, коли замiсть подружньоi спальнi заходила до… – Ти знов починаеш? – ляснув долонею Тильний. – Я можу помилятися, звiсно ж, – повторив ненависний паскудник, – але я, здаеться, перебував у вiдрядженнi. Втiм, можете перевiрити моi слова, якщо цiкаво. Хоч у нас у журналi фiксацii вiдряджень, хоч… Ляскання майорськоi долонi об стiльницю змусило його замовкнути. – Тут я вирiшую, де i що перевiряти. І ти менi, будь ласка, не вказуй. – Гаразд, я мовчатиму, як старий Ізя завжди мовчав у присутностi… – Заткнися! У кабiнетi запанувала тиша. – Отак-от… Ну гаразд, ти був у вiдрядженнi. А з метою? – Тобто?.. – Якою була мета того вiдрядження? – Наскiльки можу пригадати – всесоюзна геологiчна конференцiя, на яку мене вiдрядили, як повноважного представника «Захiдукргеологii». – Таким чином, тебе, громадянина Левiтiна Рафаеля Шаевича, вповноважили навеснi шiстдесят восьмого року прибути до Новосибiрська на всесоюзну геологiчну конференцiю – я тебе вiрно зрозумiв? – Вiрно, – кивнув негiдник. І шморгнув огидним своiм носом. – Ти давай-но серйознiше! – гримнув Тильний. – Я й без того серйозний, як тьотя Песя на похоронi дядi Мордехая. – Цить! Знов запанувала тиша. – Так… А тепер скажи менi, будь ласка, якого дiдька ти робив у тамтешньому Академмiстечку на так званому фестивалi так званоi авторськоi пiснi, який зорганiзував клуб «Пiд iнтегралом»? – Як, тобто?.. – здавалося, смердючий бегемот нарештi здивувався. – Мабуть, що розважався. Новосибiрськ – це ж Сибiр, а там… – А от запхають тебе до Сибiру, тодi я подивлюся, як ти там розважатимешся, падло ти лисе! – гримнув Тильний. – До Сибiру?.. – попри очiкування, допитуваний нахаба знов розплився в огиднiй кривозубiй усмiшцi. – Та будь ласка! Бував я там, авжеж бував. І не тiльки на конференцii в Новосибiрську, але й у геологорозвiдувальних експедицiях. По обмiну досвiдом, так би мовити. Менi ж байдуже, де нафту шукати! Хоч тут, хоч у Сибiру – яка, зрештою, рiзниця?.. – Цить! Тиша. – Тобi, я так бачу, все хiхоньки-хахоньки… Ну нiчого, зараз я тобi… Отже, ти на цьому концертi розважався, кажеш? – Ну так, природно! – знов посмiхнувся огидний бегемот. – Я згадав: фестиваль той вiдбувався Восьмого березня, це всесвiтне свято – Мiжнародний жiночий день. Ну, то як на концерт святковий не сходити? Тим паче, у вихiдний… Я ж нiчого не порушував, нi в якому пунктi. – Гаразд. А що ти скажеш на те, що на концертi тому виступав такий собi поет-самоук Галич Олександр Аркадiйович? – Якщо бути точним, то вiн не просто поет, вiн бард. І всi, хто там виступали, на фестивалi цьому – всi вони барди. – Ну припустимо. А конкретно про Галича, хоч вiн поет, хоч бард – що ти про його виступ сказати можеш, га? – А що тут казати? – нахаба знов дрiбонько заклiпав оченятками i пересмикнув плечима. – Менi справдi подобаеться творчiсть Галича, це всi знають, кого не спитайте, бо я цього не приховую, на вiдмiну вiд тьотi Фiри, яка все ж таки доприховувалася до того, що… – Цить! Тиша. – Отже, тобi подобаються пiснi цього Галича, я правильно зрозумiв? – А що таке? Святковий фестиваль вiдбувся офiцiйно, Галич виступав на ньому офiцiйно разом з iншими бардами, а тому я не розумiю… – А якою була реакцiя преси на цей фестиваль, пригадуеш? А на виступ Галича конкретно якою була реакцiя? – Ну-у-у… лаяли, ну то й що? – нахаба явно нiчого не розумiв. – Галича тодi лаяли не вперше i не востанне. Ну-у-у, це означае, що критикам вiн не сподобався… – А тобi? – А менi навпаки. – Отже, навпаки сподобався? – Так. А що, хiба це аж так погано? Хiба я не маю права щось любити чи не любити, включно з тими чи iншими пiснями? – Маеш право. Ти все маеш. І навiть оце… Вимовляючи цi слова, майор вiдхилився трохи назад, вiдкрив шухляду свого столу, витягнув звiдти якiсь папiрцi, скрiпленi спиначкою, й кинув через стiл огидному бегемоту. – Нi, громадянине слiдчий, помиляетесь. Це не мое, це ваше. – Точно? – Точно. Ви ж дiстали його зi своеi шухляди, не з моеi… – Ну так, у даному разi це справдi наше, – погодився господар кабiнету. – Але ти почитай, почитай… Тобi мае сподобатися. Ненависний мерзотник пiдiбрав зi стiльницi аркушi, повертiв iх на всi боки, потiм почав мовчки читати. – Е-е-е, ти вголос читай, вголос! – мовив з викликом Ненашев. – Ви справдi цього хочете? – посмiхнувся бегемот. – Роби, як кажуть, i не просторiкуй менi тут! – Ну, як хочете… І пересмикнувши плечима, негiдник почав читати вголос: Покатились всячины и разности, Поднялось неладное со дна! – Граждане, Отечество в опасности! Граждане, Отечество в опасности! Граждане, Гражданская война! Был май без края и конца, Жестокая весна! И младший брат, сбежав с крыльца, Сказал: «Моя вина!» И камнем в омут ледяной Упали те слова. На брата брат идет войной, Но шелестит над их виной Забвенья трын-трава!..[85 - Тут цитуеться текст пiснi Олександра Галича «Бессмертный Кузьмин», написаноi, ймовiрно, в 1968 роцi. Судячи за певними ознаками, цiею пiснею бард вiдгукнувся на подii в Чехословаччинi.] Майор Тильний уважно слiдкував за виразом обличчя пархатого бегемота, яке пiд час читання лишалося незмiнно-iронiчним. Коли ж вiн дiйшов до слiв: «Граждане, Отечество в опасности! Танки входят в Царское Село!» – слiдчий раптом гримнув: – Стоп! І потiм, пiсля короткоi дзвiнкоi паузи: – Що ти можеш сказати про цi слова? – А-а-а… що я мушу сказати? – здавалося, здивування хитрого паскудника було цiлковито вiдвертим. – Це тобi нiчого не нагадуе? – А-а-а… що це менi мае нагадувати? – «Танки идут по Праге» Євтушенка, от що! – А при чому тут Євтушенко?.. – дрiбонько заклiпав оченятками ненависний паскудник. – Менi дуже подобаються пiснi Галича, а не вiршi Євтушенка. Я загалом не знаю, що вiн там написав про якiсь танки у Празi. – Не знаеш? – Не знаю. – Точно? – Точно. – А цю пiсню Галич в Новосибiрську на торiшньому фестивалi авторськоi пiснi спiвав? – Здаеться, нi… – мерзотник наморщив полисiле чоло, закотив вiчка до стелi, потiм пiдтвердив: – Точно не спiвав, iнакше б я запам’ятав. – І все одно дивно. – Що саме? – Дивно те, що цей самоук Галич торiк на Мiжнародний жiночий день мав перший i, сподiваюсь, останнiй офiцiйний виступ. І треба ж такому статися, щоб ти, його палкий любитель, саме в цей день опинився в Новосибiрську на тому самому концертi… – Все сталося офiцiйно, нiчого протизаконного я не робив. Впертий нахаба i слiдчий держбезпеки довго дивилися один одному в очi. Нарештi майор Тильний мовив трохи стомлено: – Ну гаразд, на перший раз будемо вважати, що все i справдi е так, як ти тут менi розказував. – А що, будуть iще й iншi рази? – кривозубо посмiхнувся нахабний паскудник. – Як треба буде, то викличемо. Але будь упевнений, що наступного разу ти м’якою профiлактичною бесiдою не вiдбудешся. Наступного разу… Слiдчий витримав паузу, потiм додав загрозливим тоном: – Наступного разу я з тебе особисто все лайно витрушу! А тепер давай сюди перепустку, я вiдмiчу. І провалюй звiдси, щоб духу твого тут не було!.. І простягнув через стiл руку. Кафетерiй гастроному, пр. Карла Маркса, Днiпропетровськ, початок жовтня 1969 року Найбiльш неприемною рисою Остапа Гапочки була легенька, ледве помiтна косоокiсть, що кидала на обличчя кореспондента газети «Харкiвський залiзничник» тiнь не дуже приемного лукавства або принаймнi нечесностi. Денис Єгорович розумiв, що думати про людину зле тiльки через малесенький дефект зовнiшностi – це неправильно. А тому всiляко вiдганяв подалi хибнi думки. І тим не менш… Тим не менш йому так i кортiло процiдити крiзь зуби з цинiчним виглядом: «Послухай-но, Гапочка… чи як там тебе? Нiякий ти не Гапочка, в бiса, ти натуральний Остап Бендер, шахрай i весела сволота – ось ти хто! Отож кажи, чого тобi вiд мене треба насправдi? Нумо викладай». З iншого боку, яке вiн мав право не вiрити редакцiйному посвiдченню, завiреному пiдписом i круглою редакцiйною печаткою? Нiякого права не вiрити людинi формально не було. А косоокiсть – дiло, знаете, таке… В життi зустрiчаеться час вiд часу. Навiть на фронтi у них в обозi служив косоокий вiзник – i що з того?.. Чистiсiнькi забобони – ось що це таке! І все ж як Денис Єгорович не намагався, але примусити себе повiрити харкiвському кореспондентовi не мiг. А тому вирiшив не приймати його нi у себе на роботi, анi, тим паче, вдома. Довелося йти сюди – в кафетерiй розкiшного гастроному на центральному проспектi Днiпропетровська. Правду кажучи, оточення у виглядi турботливих матусь, якi годували своiх чад кремовими тiстечками, та пiдозрiлих мужикiв з колючою тижневою щетиною на пiдборiддi, котрi обережно розливали у фiлiжанки iз вищербленими вiнчиками та вiдбитими вушками щось з-пiд поли, на серйозний лад не надихало. Однак… – Послухайте, товаришу дорогий, пояснiть нарештi, що вiд мене хоче ваша газета? Тiльки простими словами, прошу, бо я не звик… – Товаришу Голощокiн, я хочу лише з’ясувати, яке ви маете вiдношення до тематики так званого «штучного перкалю»? – Я ж вам одразу пояснив, що жодного вiдношення не маю. – Але ж товариш Буштинець Вiкентiй Пилипович стверджував, що… – Стоп! Запитую знов: а до чого тут Буштинець? Вiн же з Киева… – Так, Вiкентiй Пилипович завiдуе лабораторiею у складi одного з вiддiлiв Інституту електрозварювання. – Е-е-е, скiльки вiн там завiдуе!.. – І тим не менш, Вiкентiй Пилипович одразу так i сказав менi: «Остапе! Якщо хочеш розiбратися в цiй темi – знайди в Харковi своему такого собi Мирослава Сергiйовича Сусла, а в Днiпропетровську – Дениса Єгоровича Голощокiна». Отож я i знайшов, як i порадив товариш Буштинець. – Ну добре! Припустимо. Але ж я займаюся… м-м-м… корпусними виробами – назвемо це так. І той-таки товариш Буштинець, на якого ви весь час посилаетеся, також займаеться проблемами зварювання корпусних виробiв. Тiльки у нього, як у вченого з профiльного iнституту – теоретичнi аспекти, скажiмо так… У мене ж аспекти суто практичнi, виробничi. І все це пов’язано з корпусними виробами. Бiльшого знати вам не можна, бо ви не маете вiдповiдного допуску для роботи з секретними документами. – Та я погоджуюсь, але… – Ви надто багатослiвнi, дайте менi завершити думку, – перервав його Голощокiн. Гапочка слухняно кивнув. – Добре, дякую… Отже, нi я, анi товариш Буштинець не маемо жодного стосунку до ракетного палива. А цей ваш «штучний перкаль» так званий – це ж не тканина, а ракетне паливо чи його компонент, я правильно зрозумiв? – Вiрно. – Тодi до чого тут я? – Але ж паливо заливаеться до… м-м-м… до тих виробiв, з якими товариш Буштинець працюе теоретично, а ви – практично! – І що з того? – Хiба вас не цiкавить, яка саме рiдина заливаеться у вашi баки… – Тш-ш-ш!.. Тихiше, будь ласка. Не вимовляйте тут цього слова. «Корпуснi вироби» – i все! І тiльки так. – Гаразд, хiба ви зовсiм не хочете дiзнатися, що за рiдина заливаеться у вашi корпуснi вироби? – Уявiть, не хочу. Для мене важливi лише певнi параметри цiеi рiдини. Так би мовити, базовi характеристики. А як там вона називаеться – «штучним перкалем» чи якось iнакше… Та яка менi рiзниця? – Як це? – Гапочка здивувався настiльки вiдверто, що його очi дуже помiтно поповзли до перенiсся. – А з патрiотизмом як же бути?.. – При чому тут патрiотизм? – А при тому, що «штучний перкаль» винайшли саме в Харковi, а не десь за тридев’ять земель! Це й виявив товариш Сусло Мирослав Сергiйович. – Стоп! – Голощокiн скрикнув несподiвано гучно, тому на нього озирнулися всi мамашi з усiма своiми дiтлахами. Тiльки дивнi неголенi мужики продовжували потягувати пiдозрiлу рiдину, налиту з-пiд поли у кавовi фiлiжанки. – Денисе Єгоровичу, не кричiть, будь ласка. Дуже прошу. – А ви, товаришу Гапочко, не вводьте в свою дивну оповiдь невiдомих персонажiв, будь ласка. – Ну, чому ж одразу невiдомих… Товариш Сусло працював на Харкiвському заводi тепловозного електрообладнання начальником цеху. Це пiдприемство якраз дотичне до нашого «Харкiвського залiзничника», що й дозволило менi швиденько вiдшукати, куди подiвся Мирослав Сергiйович пiсля того, як його заарештували й вiдправили… – Отже, ви самi стверджуете, що цього товариша заарештували i з Харкова викинули! Прекрасно! Просто блискуче… Голощокiн ледь стримав ядучий смiх. – Так, я вiдшукав його в Охтирцi. – Гаразд, вiдшукали. Тодi знов повторюю: що з того? І при чiм тут я?.. – Та просто я вирiшив, що ви, Денисе Єгоровичу, знаете щось додаткове про так званий «штучний перкаль»! Бо як я не просив Мирослава Сергiйовича, однак говорити на цю тему вiн категорично вiдмовився. Я ж хочу вiдновити iсторичну справедливiсть, бо виходить, що сучасне ракетне паливо було насправдi створене харкiвським хiмiком Рудиком Полiкарпом Валер’яновичем ще задовго до вiйни… – Стоп!.. Знов усi подивились на дивну парочку чоловiкiв. Голощокiн вкотре подумав, що треба припинити безцiльну розмову, яка ведеться з незрозумiлою метою. Але судячи зi зведених до перенiсся пiдступних очей, Гапочку було вже не зупинити: – Ви тiльки уявiть, Денисе Єгоровичу, що це виходить!.. Виявляеться, ще до вiйни в Харковi працював iнженерний колектив, який займався ракетною тематикою – так звана Харкiвська реактивна група! Чи то вiдкриття, чи то створення хiмiком Полiкарпом Валер’яновичем Рудиком так званого «штучного перкалю» стало лише першим успiхом харкiв’ян. Далi сталося щось незрозумiле: цього хiмiка репресували i знищили, його сiм’ю знищили також за виключенням сина. З останнiм пiд час вiйни зiткнувся товариш Сусло, якого пiддали репресiям вже пiсля вiйни… Чи не здаеться це дивним? І головне, хто скористався вiдкриттям Рудика – «штучним перкалем»?.. – Я не знаю i знати не хочу, – стомлено пробурмотiв Голощокiн. – Ви кореспондент, ви цими шарадами i займайтесь, якщо хочете. А мое дiло – виробництво якiсних корпусних виробiв. Щоб вони лiтали куди слiд. А як зустрiну Буштинця… Ох, я ж йому покажу, як до мене кореспондентiв з харкiвських багатотиражок пiдсилати, щоб до мене з казочками чiплятися! – Та нiякi це не казочки! – не вгамовувався Гапочка. – За кiлька рокiв до вiйни так званий московський Реактивний НДІ розiгнали i майже всiх тамтешнiх провiдних спiвробiтникiв репресували. Не будемо перераховувати iмена цих талановитих людей в кафетерii гастроному… – Я загалом за те, щоб припинити нашу розмову. – Та послухайте ж! – i раптом наблизивши своi губи до вуха Голощокiна, Гапочка прошепотiв: – Гаразд, лише два iменi видатних працiвникiв РНДІ: Корольов i Глушко… Ви мусили чути про обох… – Ви з глузду з’iхали? – Денис Єгорович скочив. – Все, з мене годi! Ми ж в гастрономi, в кафетерii, тут повно людей… – Але в той час, як над РНДІ згустилися хмари й лiтали блискавки, тут, у Харковi, мiсцева ХРГ продовжувала працювати – от що дивно! Про такого собi академiка Проскуру Георгiя Федоровича чули? А це, мiж iншим, засновник Харкiвського авiацiйного iнституту, i помер вiн лише десять рокiв тому[86 - 30 жовтня 1958 року.] – саме тодi, мiж iншим, коли репресований за намагання розiбратися в iсторii «штучного перкалю» Мирослав Сергiйович Сусло з’явився пiсля вiдсидки в Охтирцi. Це ж мiстика якась… А чи знаете, що ХРГ здiйснила успiшний запуск пороховоi ракети власноi розробки у вереснi сорокового року? А що на сорок перший рiк вони планували побудову стратосферноi ракети знов-таки власного проектування? І якби не вiйна… Голощокiн повiльно осiв на стiлець i стомлено заплющив очi. Можливо, це все через дiю лиходiйського погляду трохи скошених до перенiсся очей кореспондента Гапочки… але припинити цей «цирк на дротi» вiн чомусь не мiг! Ох, не скiнчиться це добром! Ох, не скiнчиться… Актова зала Інституту кiбернетики АН УРСР, Киiв, 6 листопада 1969 року – Добре, що зусиллями таких досвiдчених спiвробiтникiв, як товаришка Ющенко[87 - Видатна науковець-кiбернетик, доктор фiзико-математичних наук, авторка першоi у свiтi мови програмування високого рiвня («Адресноi мови програмування», 1955 рiк), що випередила створення таких мов програмування, як FORTRAN, COBOL та ALGOL.] Катерина Логвинiвна, в нашому iнститутi виховуеться дуже здiбна, талановита молодь. В цьому зв’язку хотiлось би особливо наголосити на непересiчнiй ролi в створеннi мови АНАЛИТИК[88 - Вхiдна мова у радянськiй електронно-обчислювальнiй машинi «МИР-2», спецiальна мова високого рiвня, що стала результатом подальшого розвитку концепцii вбудованоi мови програмування ЕОМ «МИР-1».] молодшого наукового спiвробiтника, кандидата фiзико-математичних наук товариша Нехая Костянтина Демидовича. Без застосованих ним дуже смiливих i водночас елегантних рiшень нова машина «МИР-2» не змогла би продемонструвати рекордноi не тiльки для невеличкого поки що сiмейства «МИР»[89 - ЕОМ «МИР» (рос. абревiатура «Машина для Инженерных Расчетов») – сiмейство електронно-обчислювальних машин, створене в Інститутi кiбернетики Академii наук УРСР починаючи з 1965 року. Однiею з унiкальних особливостей цих ЕОМ стала апаратно реалiзована машинна мова, за можливостями близька до мов програмування високого рiвня.], але також для всiх сучасних ЕОМ швидкостi обчислень. В свою чергу, цей важливий параметр дiстав належну оцiнку фахiвцiв рiзних галузей науки та виробництва, яким вже довелось попрацювати на «МИР-2». Те, що його скромне iм’я згадав в урочистiй промовi сам директор[90 - Вiктор Глушков (1923–1982) – украiнський радянський вчений, пiонер комп’ютерноi технiки, автор фундаментальних праць у галузi кiбернетики, математики й обчислювальноi технiки, засновник i перший директор (до 1982 року) Інституту кiбернетики АН УРСР.] Інституту кiбернетики, було величезною честю та успiхом. Друзi, якi сидiли поруч, ледь помiтно запосмiхалися та схвально закивали, тим самим немовби говорячи: от бачиш, Костю, як тебе цiнують! А мiж тим сам автор дуже смiливих i водночас елегантних рiшень, приязно посмiхаючись i так само ледь помiтно киваючи у вiдповiдь, думав про матерii зовсiм iншого, значно бiльш тонкого порядку – про везiння й невезiння, якими розпоряджаеться слiпа доля. Це колись у сиву давнину ii уявляли у виглядi одразу ж трьох сестер, називали мойрами, парками чи ще хтозна-як. Костя ж знав, що три жiнки – це занадто, що неприемностей вистачить навiть вiд однiеi-единоi дiвчини, найменшi рiшення якоi непередбачуванi так само, як падiння на землю пiдкинутоi монетки «орлом» чи «решкою» догори. І, мiж iншим, це прямо i безпосередньо пов’язано з його колишньою пасiею – з красунею Сюзанкою, з якою вони стiльки разiв витанцьовували на «Жабi». От нiби пiдкинула ii апетитна пухка ручка монетку – «орел»! І вони раз за разом зустрiчаються на побаченнях, млiють одне вiд одного… Знов Сюзанка кинула монетку – «решка»! І через якусь дурнувату бесiду за морозивом у кафешцi молодi люди несподiвано розлучилися. Знов монетка з тонесеньким передзвоном летить догори – знов «орел»! І Костю огортае спочатку злiсть на бундючну красуню, яка до того ж пофарбувала волосся в дикий полум’яно-рудий колiр. Потiм злiсть змiнюеться претензiею до самого себе: це ж вiн – вихованець сиротинця Костя Нехай того травневого вечора не зумiв пiдшукати правильних слiв, не спромiгся розтовкмачити, що вiн i справдi перспективний в усiх вiдношеннях наречений, що його рука та серце чогось-таки вартi… А якщо так, то наступним було палке бажання створити iдеально гармонiйну мову комунiкацii, яку б розумiло навiть тупе залiзяччя! Бездоганну мову в логiко-математичному вiдношеннi. Звiдси i внесок у створення мови АНАЛИТИК для ЕОМ «МИР-2». Але… Що це? Далi пiсля «орла» мала б знову випасти «решка» – по iдеi, так… Проте не тiльки Катерина Логвинiвна, але й сам директор Інституту кiбернетики вкрай задоволенi його роботою! Бiльш того, за останнiй рiк Костя отримав одразу ж три пропозицii про перехiд до одного з навчальних закладiв – до Киiвського полiтехнiчного iнституту, до Киiвського держунiверситету чи до Киiвського iнституту iнженерiв цивiльноi авiацii на вибiр. Спочатку доцентом, ясна рiч, а вже потiм i професором, як захистить докторську дисертацiю. Ось тобi й кiбернетика, як така ж сама брудна лайка, що й генетика, – «продажна дiвка iмперiалiзму»[91 - Фраза, помилково приписувана одiозному академiку Трохиму Лисенку, хоча ii реальним автором був радянський письменник-сатирик Олександр Хазiн.]!.. А що ж у пiдсумку? Тепер все ж таки «решка»: хоча майже iдеальна мова програмування АНАЛИТИК створена, зближенню з красунею Сюзанкою це не допомогло. Шляхетне сiмейство Голландерiв так i не дозволило дiвчинi зiйтися з «сиротою мотовилiвською» Костею Нехаем. Отож ця красуня й досi одинока. Ну, i Костя теж не розгубився – таки побрався з дiвчиною не настiльки примхливою та перебiрливою. Тепер у нього своя молода й мiцна сiм’я, свое щастя… Щоправда вогненноволосу красуню вiн i досi не спромiгся забути остаточно. А головне, продовжуе мучитися запитанням: чия ручка пiдкинула доленосну монетку цього разу? І як розцiнювати теперiшнiй дарунок долi – як «орел» чи все ж таки як «решку»?.. Бо аналiтичнi вирази похiдних та iнтегралiв – це одне, а спiлкування з коханою – зовсiм, зовсiм iнше… І математика з кiбернетикою тут не допоможуть, нi! Й навiть якби вiн був магом-програмiстом, як-от Сашко Привалов з «Понедiлка…»[92 - Маеться на увазi головний герой фантастичноi гумористичноi повiстi братiв Стругацьких «Понедiлок починаеться в суботу» (1965), за фахом – програмiст.] – навiть тодi нiчого б не змiг вдiяти. Адже якщо Едiк Амперян був здатен начаклувати орхiдеi, що квiтли у його коханоi всю зиму й пахли найкращим ароматом, який вiн тiльки мiг вигадати, то в. о. завiдувача обчислювальною лабораторiею Науково-дослiдного iнституту чародiйства та ворожби м.н.с. О. І. Привалов подiбними талантами надiлений не був. Магiя цифр, чисел i множин, магiя математики й кiбернетики – це дещо принципово iнше… хоча й дуже потужне!.. 1970. Про користь радiацii Актова зала Обласноi лiкарнi, Хмельницький, 30 квiтня 1970 року – Таким чином, товаришi лiкарi, ми плавно й невимушено переходимо до висновкiв нашого дослiдження. І тут потрiбно пiдкреслити головне: всi побоювання тих, з дозволу сказати, науковцiв, а точнiше – чарiвникiв i навiть шаманiв вiд радiобiологii, якi просторiкують про дуже небезпечний вплив радiацii на живi органiзми, зокрема й на органiзми людськi, не мають пiд собою нiяких вагомих пiдстав. По-перше, самi ж шамани-радiобiологи визнають, що вплив iонiзуючого випромiнювання на клiтини живого органiзму мае стохастичний характер. Перекладаючи з iхньоi шаманськоi мови на нашу людську, можна з усiею впевненiстю сказати, що вплив цей непевний – вибачайте за мимовiльну тавтологiю! Все залежить вiд того, поцiлить випромiнювання в живу клiтину чи не поцiлить. Ймовiрнiсть цiеi подii навiть близько не дотягуе до ста процентiв! І навiть бiльше: чим меншою е опромiнююча доза радiацii, тим менш ймовiрно, що конкретна жива клiтина стане мiшенню для опромiнення з усiма наслiдками, як-от утворення вiльних радикалiв тощо. А по-друге, товаришi лiкарi, ви мусите знати, що позитивний вплив малих доз радiацii на живi органiзми, зокрема на рослини, вже давно е не тiльки доведеним фактом, але й засобом досягнення величезних успiхiв у нашому соцiалiстичному сiльському господарствi. Опромiненi малими дозами радiацii рослини виростають здоровiшими, бiльш стiйкими до паразитарного впливу i дають кращi врожаi. У тваринництвi малi дози опромiнення так само сприяють iнiцiацii iмунноi системи пiддослiдних тварин, що вiдкривае широкi перспективи у збiльшеннi виходу молока, м’яса, м’ясо-молочних виробiв, яець та iнших продуктiв харчування на душу населення. То невже ж, товаришi лiкарi, хтось iз вас сумнiватиметься в тому, що малi дози опромiнення здатнi чимсь завадити нашим людям – будiвничим комунiзму, яких впевнено веде до свiтлого майбутнього наша рiдна Партiя? Навпаки, товаришi лiкарi, все з точнiстю до навпаки! Навiть на органiзми вiйськовослужбовцiв, якi з рiзних причин були суто випадково пiдданi короткочасному впливу радiоактивного опромiнення, радiацiя не здiйснила будь-якого помiтного впливу[93 - Насправдi все з точнiстю до навпаки. Наприклад, серед 45 тис. вiйськовослужбовцiв, опромiнених 14 вересня 1954 року в ходi тактичних вiйськових навчань iз застосуванням ядерноi зброi на Тоцькому полiгонi (Оренбурзька обл. РРФСР), спостерiгалося рiзке збiльшення захворювань ракових i кровi, а у 10 тис. мiсцевих жителiв посилились генетичнi мутацii, почастiшали пороки розвитку i смертнiсть дiтей. Однак все це з’ясувалося лише пiсля розпаду СРСР.]. А що вже говорити про малi й мiкродози радiацii? Та вони для наших радянських людей… – Мабуть, вони дозволять нашим радянським чоловiкам збiльшити кiлькiсть яець, а жiнкам наростити додаткове м’ясо i пiдвищити вiддiлення молока пiд час вигодовування немовлят, я вiрно зрозумiв? – Хто це сказав? – негайно розгубивши все достоiнство, пiд стриманий регiт присутнiх гримнув приiжджий лектор товариства «Знання» й почав оглядати ряди одноманiтних бiлоснiжних халатiв i акуратних капелюшкiв з прискiпливiстю льотчика-винищувача, який вишукуе в небi ворожий лiтак. – Я сказав. Десь в серединi актовоi зали пiднявся чоловiк середнiх рокiв. Всi озирнулися на жартiвника, потiм почали стримано перешiптуватися. – Хто це? – обернувшись до президii, спитав суворо лектор. – Це Дунець Назар Амосович, один з наших терапевтiв, – чомусь зiтхнув головний лiкар, намагаючись не дивитися в очi високому гостевi. – Одже, один з терапевтiв. Та-а-ак!.. – Так, я терапевт, – спокiйно пiдтвердив жартiвник. – А що, хiба… – Назаре Амосовичу, будь ласка, замовкнiть. Брови лектора миттево зсунулися до перенiсся, однак, схоже, на жартiвника це не справило жодного враження: – А чому це я маю замовкнути? Я вас, товаришу лекторе, уважно слухав цiлу годину, та й усi ми вислуховували вашу лекцiю. Отож тепер послухайте мене, будьте так ласкавi. – А хiба ж я оголосив про запитання-вiдповiдi? – Ну, то оголосiть… – Назаре Амосовичу… Товаришу Дунець! – не витримав головлiкар. – Я би попросив вас виявити хоча б мiнiмальну повагу до нашого високого гостя. Тут вам, бачте, напередоднi Дня мiжнародноi солiдарностi трудящих, так би мовити, без вiдриву вiд виробництва зорганiзували лекцiю «Про користь впливу на населення малих доз радiоактивного опромiнення», лектора шановного прислали аж iз самого Киева, а ви поводитесь… перепрошую, як хлопчисько справжнiй! Ну чесне слово, товаришу Дунець, хiба ж вам анi крапельки не соромно… – Я навпаки хочу зрозумiти, що ми тут робили протягом останньоi години i продовжуемо робити, – вiдповiв терапевт. – На початку шановний лектор обiцяв розповiсти, яку користь опромiнення малою дозою радiацii несе для людини. Тодi як насправдi по ходу лекцii про людей вiн майже нiчого конкретного не розповiв. Навпаки, всi приклади стосувалися рослин i тварин. Що ж до людей… – Перепрошую, товаришу Дунець, ви мусите знати, що експерименти над людьми забороненi цiлою низкою мiжнародних конвенцiй. Такi дослiдження можуть проводити лише рiзнi фашиствуючi органiзацii на зразок гестапiвського товариства «Аненербе» або окремi есесiвцi-садисти, як-от лiкар Менгеле. Однак для радянськоi науки подiбний пiдхiд iз зрозумiлих причин не е прийнятним. Отже, ми просто вимушенi базуватися на непрямих даних та на паралелях щодо розвитку рослинно-тваринного свiту пiд впливом радiацiйного гормезису[94 - Гормезис (гермезис) – помiрне стимулювання будь-якоi системи органiзму зовнiшнiми впливами, що мають силу, недостатню для прояву шкiдливих факторiв таких впливiв.]. – Але ж ви наводили окремi приклади… – Ви мусите розумiти, товаришу Дунець, що в життi може статися всяке. Якщо внаслiдок випадкового збiгу обставин людина отримае порцiю iонiзуючого опромiнення, то кожен такий випадок документуеться, ретельно вивчаеться i порiвнюеться з наявними даними, отриманими по рослинах i пiддослiдних тваринах. Тому ваш жарт виглядае, м’яко кажучи, як мiнiмум недоречним. Як лiкар, ви мусите розумiти делiкатну специфiку предмета вивчення. Робiть висновки. – Ну гаразд, гаразд. Припустимо. Але ж тодi ваша лекцiя мала б називатися якось по-iншому! Наприклад, «Про користь впливу малих доз радiоактивного опромiнення на сiльськогосподарськi рослини i на тварин». – Таку лекцiю можна було б читати агрономам, зоотехнiкам, ветеринарам та iншим фахiвцям сiльськогосподарського профiлю, а ви лiкарi. Отож i мусите донести до людей точку зору офiцiйноi науки на дану проблему, щоб запобiгти розповсюдженню нiчим не обгрунтованих чуток та плiток… – Чуток та плiток про що саме? Доки тривала несподiвана суперечка мiж одним з iхнiх терапевтiв i шановним гостем, присутнi доволi стримано гомонiли: хтось дивувався необачною смiливiстю Назара Амосовича й напiвшепотом висловлював припущення, яким боком це йому вилiзе; хтось обговорював прослухану лекцiю, знехотя погоджуючись, що переносити результати з рослин i лабораторних пацюкiв на людей – пiдхiд, м’яко кажучи, дещо сумнiвний; а хтось вiдволiкся на стороннi теми, пов’язанi переважно iз завтрашнiм святкуванням Першотравня… Однак при згадцi «чуток та плiток» як першi, так другi й третi раптом замовкли. Не вловивши раптового напруження аудиторii, лектор товариства «Знання» як нi в чому не бувало мовив: – Чуток та плiток про можливу шкоду для населення вiд побудови в майбутньому у межах Хмельницькоi областi атомноi електростанцii. – Тобто?.. В актовiй залi запанувала дзвiнка тиша. Розумiючи, що все пiшло не так, як планувалося, гiсть обвiв ряди одноманiтних бiлоснiжних халатiв i акуратних капелюшкiв безпорадним поглядом. Однак задкувати було надто пiзно, отож вiн мовив з прихованою погрозою: – Ви, товаришу терапевт, своiми недолугими жартиками так i не дозволили менi довести заплановану лекцiю до логiчного завершення. А воно наступне: так, у середньостроковiй перспективi Партiею й Радянським Урядом заплановано будiвництво в межах вашоi областi сучасноi АЕС. Агенти свiтового iмперiалiзму розпускають серед радянського населення нiчим не обгрунтованi чутки та плiтки щодо згубного впливу на людський органiзм навiть мiкроскопiчних доз радiоактивного опромiнення. Отже, на противагу цьому, передова радянська наука мае донести до людей правдивi вiдомостi. Й кому це робити, як не вам – лiкарям обласноi клiнiки?.. – А якщо я не бажаю брехати людям… – Як? Повторiть, товаришу Дунець, як ви сказали – «БРЕХАТИ»? – Саме так, брехати, – не моргнувши оком, пiдтвердив терапевт. – Адже перенесення даних про вплив радiацiйного гормезису з рослин та тварин на людей не е коректним, тому вся ваша лекцiя – це лише пустопорожня, нiчим не обгрунтована балаканина. І доносити до людей такi, з дозволу сказати, вiдомостi особисто я вiдмовляюся. – Товаришу Дунець… чи добре ви подумали, перш нiж казати таке? – Так, я добре подумав. – А як же лiнiя Партii? Хоча до початку будiвництва ще далеко, однак над проектом АЕС вже працюють фахiвцi… – Товаришу головлiкар!.. Той озирнувся до парторга, який прошепотiв, затуливши долонею усмiхненi губи: – Ну, от вам i готова кандидатура на переквалiфiкацiю. – Тихiше ви! Ми все ж таки в президii сидимо, незручно якось виходить… Отож давайте вже пiсля свят, прошу! – так само затуливши губи долонею, прошепотiв у вiдповiдь головний лiкар. – Не пiсля Першотравневих свят, а одразу ж по завершеннi зборiв ви викличете до себе цього розумника Дунця й запропонуете йому пройти курси перенавчання на психiатра, – вiв свое парторг. – Це мусимо вирiшити зараз, щоб дiяти максимально швидко. А от пiсля свят вже мусить бути готовий наказ про те, що вiн направляеться на переквалiфiкацiю. – Не розумiю, невже ви хочете втратити доброго терапевта й отримати натомiсть вельми посереднього психiатра? – По-перше, невiдомо, яким психiатром стане цей Дунець. Можливо, навiть добрим… А по-друге, якщо навiть поганим, то кадрову «дiрку» завдяки йому ми нашвидкоруч заткнемо. А коли нам в область нарештi пришлють нормального психiатра – звiльнимо його, й нехай забираеться попiд три чорти. – Ви вважаете, вiн погодиться на переквалiфiкацiю? – А що йому ще лишаеться! – рикнув парторг. – Цей ненормальний привселюдно попер проти лiнii Партii, за це його запросто можна витурити з «вовчим бiлетом» – тодi нехай хоч би санiтаром спробуе десь приткнутися! Чи сiльським фельдшером… А так ви йому запропонуете переквалiфiкацiю. Це добрий вихiд, отож погодиться, бо дiватися нема куди. Головлiкар кивнув, далi вiдвернувся вiд парторга i перевiв погляд на лектора товариства «Знання», який тим часом встиг оволодiти ситуацiею i з пропаганди користi вiд малих доз iонiзуючого опромiнення перейшов на пiднесене оспiвування мудроi лiнii Партii. Будинок по вул. Вишгородськiй, № 54, Киiв, 5 липня 1970 року Розчахнувши навстiж вiкно, Мотрона Нечипорiвна обережно висунулася з нього, поглянула спочатку лiворуч, потiм праворуч i мовила: – Воно-то, звiсно, все добре, але ж автiвки тут, мабуть, так i сновигають в обидва боки, так i сновигають. – Ти щось кажеш, Мотрю? – Кажу, що вiкна у тебе просто на вулицю дивляться, а по нiй же ж автiвки туди-сюди сновигають. Отож, мабуть, в самiсiньку спеку вiкна тобi закритими доведеться тримати повсякчасно, – пiдвищивши голос i намагаючись чiтко вимовляти слова, повторила Мотрона Нечипорiвна. – То й нехай собi, – розсмiявшись, махнула рукою Таiсiя Іполiтiвна. – Я вже все одно недочуваю, менi iхнiй шум не заважае. – Та ну?! А цi… як там iх, в бiса?.. Вихлопи – о, згадала! Як тобi влiтку дихаеться, га? Коли вiкно навстiж, як-от зараз. – Ну що ти таке кажеш, Мотрю, – зiтхнула господиня оселi. – Вихлопи цi знизу понад землею стеляться, а у мене ж четвертий поверх все ж таки. До того ж димно бувае, тiльки коли щось там проiде на цьому… як там його?.. На мазутi – о, згадала! Вантажiвка якась чи щось таке. – На мазутi дизелi iздять чи як iх там, – авторитетним тоном додала Христина Архипiвна. – Я знаю, у мене племiнник на такому iздить. – Ну от, з’ясували! А вiд тролейбусiв якi ж вихлопи?! Тут електрика в дротах, тут все чисто. Та й коли вiтер з Пущi-Водицi вiе… От як зараз. – Так, до Пущi-Водицi вiд тебе рукою подати, i це менi в твоiй квартирi особливо подобаеться, – погодилася Христина Архипiвна. – Мiсце тут i справдi знатне. От тiльки кiно це… iменi Шевченка[95 - Маеться на увазi кiнотеатр iм. Шевченка, розташований у Киевi по вул. Вишгородськiй, № 49.]… – А що тобi те кiно? – Та шумно ж мабуть ввечерi, коли сеанси. – Нiчого не шумно, облиште. До речi, тут до Інституту геронтологii[96 - Розташований у Киевi по вул. Вишгородськiй, № 67.] рукою подати, отож якби мiсце було шумним або чадним, то iнститут цей, мабуть, приткнули б де завгодно, тiльки не тут. Бо в геронтологii цiй старих людей вивчають. Тих, якi живуть довго, чи я не знаю… – Еге ж, Таю, вивчають. От тiльки не нас з тобою та Мотрею. – А хiба ж ми такi старi?.. – Тому дохторам отим i не iнтереснi! Три лiтнi жiнки засмiялися над вдалим жартом, однак Мотрона Нечипорiвна все негайно зiпсувала, мовивши: – А знаете, дiвчата… Ви як собi хочете, а от менi, наприклад, дуже бракуе нашого старого дому на Подолi. Бо новий хоч i кращий, i квартирка окрема… а не те! Особливо новi сусiди… І хто ж мiг знати, що менi на Борщагiвцi найбiльше бракуватиме саме вас i… Вона не договорила, проте iншi прекрасно зрозумiли, що саме маеться на увазi. Й негайно зажурилися. Ще б пак, адже бiльшу частину життя всi вони прожили в чотириповерхiвцi на початку вулицi Хорива, тепер же Мотрю Стригунець вiдселили на Микiльську Борщагiвку, Христю Канiболоцьку – загалом на лiвобережжя до Дарницi, а тепер i Таю Згурiдi викинули сюди, в район площi Шевченка й Мiнського шосе. І хоча новi квартири були значно комфортнiшими вiд iхнiх осель на Старому Подолi, проте, з iншого боку, кожнiй доводилося звикати до чогось нового й незнайомого. Тим паче всi три жiнки встигли поховати своiх чоловiкiв. А тому зiбратися разом на новосiллi у Таiсii Іполiтiвни було для них неабияким задоволенням. А ще вони запросили до свого пристаркуватого кола едину молодичку – Агату Сивак. Насамперед тому, що вона уособлювала для них пам’ять про ii дiда-управдома, якого всi старi сусiди дуже поважали. До того ж у нову квартиру на Вишгородськiй вулицi Гатя немовби принесла якусь невидиму часточку атмосфери iхнього подiльського будинку. Щоправда, молода жiнка перiодично полишала iхне товариство, збiгаючи на кухню. Як-от зараз: «Нiчого, нiчого! Ви посидьте тут, вiдпочиньте, поговорiть, а я поки що посуд помию». Мабуть, iй трохи незручно перебувати серед лiтнiх жiнок. Треба ii якось розворушити… Аж раптом… – А у мене для вас, мiж iншим, сюрприз! Сяюча Гатя увiйшла до кiмнати урочистою ходою, тримаючи у витягнутих руках закатану лiтрову банку… – Гатю, це що таке? Невже баклажани по-грецьки? – Так, тiтко Таю, за вашим рецептом! Все зробила, як ви мене навчили. Спецiально зберегла на отакий випадок. Банка домашнiх консервiв була урочисто виставлена посеред столу. Мотрона Нечипорiвна, Христина Архипiвна i Таiсiя Іполiтiвна мимоволi замилувалися красою, яка просвiчувала крiзь ретельно протертий скляний бiк лiтровоi банки. – Гатю, а де ж консервний ключ? – нарештi спохопилася господиня новоi оселi. – Давай нарештi посмакуемо твоiми баклажанами! Чи будемо на них тiльки весь час дивитися та слиною давитися?.. – Ой, тiтко Таю, пробачте! – сполошилася молодиця. – Забула про ключ, геть чисто забула, дурепа така! Зараз принесу… І пiд загальний смiх старих сусiдок вона знов кинулася на кухню. Ужгород, серпень 1970 року Все ж таки е Бог на небi! Авжеж е… Бо як iнакше пояснити, що пiсля стiлькох рокiв емiграцii йому все ж таки дозволили вiдвiдати рiдне лемкiвське село Волове, яке поступово розрослося до цiлого селища i, тепер вже маючи нову назву – Мiжгiр’я, стало аж цiлим районним центром! З iншого боку, ким вiн зараз е? Маючи сiмдесят три роки вiд народження, яку небезпеку мiг становити для окупацiйноi радянськоi влади навiть потенцiйно? Та жодноi… От тому й дозволили. От тому в украiнськiй секцii Спiлки словацьких письменникiв його дуже шанують. Бiльш того, явно заграючи з ним, ось буквально нещодавно присвоiли звання заслуженого дiяча мистецтв – i це при тому, що Чехословаччина (як i решта краiн так званого соцтабору, який розумнi люди називають помiж собою «соцiалiстичним концтабором») вiд кордону до кордону ретельно контролюеться комунiстичними спецслужбами. А отже, у вiдповiдних вiдомствах абсолютно точно знають про бурхливу дiяльнiсть поета й журналiста Василя Гренджи-Донського часiв боротьби за право Закарпатськоi Украiни на iснування. Вiн же боровся, ще й як боровся!.. Отже, по iдеi, його мали б записати до лав затятих iдеологiчних супротивникiв окупацiйноi комунiстичноi влади загалом та Украiнськоi РСР зокрема. А тому про подорож до рiдного краю (либонь, останню в життi) годi було навiть мрiяти. Але ж таки дозволили! І пустили. Попервах Василь Степанович думав, що це все ж таки пастка. Ну, припустимо, у себе вдома в Братиславi вiн е лiтературним авторитетом i до того ж ветераном руху Опору, що розгорнувся в роки Другоi свiтовоi вiйни. Тому вдома його не заарештовують i навiть прижиттево присвоюють звання заслуженого дiяча мистецтв. Але що могло статися тут, на Закарпаттi?! Раптом лише зiйшовши з потяга, вiн би потрапив до рук мiсцевих чекiстiв. Тодi б на його зап’ястках клацнули б кайданки, й залiзний голос вiдкарбував би при цьому: «Громадянин Гренджа Василь Степанович, ви заарештованi за зраду комунiстичноi батькiвшини. Слiдуйте за нами». Ясна рiч, таке могло статися. Ще й як могло!.. Тому вiн думав, думав довго й напружено… І нарештi вирiшив: якщо його заарештують, то принаймнi нехай це станеться на рiднiй землi! А там… побачимо. Що ж, виходить, добре, що вiн таки наважився поiхати на батькiвщину! Бо нiхто старого поета й журналiста, а тепер на додачу ще й чехословацького пенсiонера заарештовувати не став. Звiсно, Василь Степанович прекрасно розумiв, до якого вiдомства належать тi, хто постiйно супроводжував його скрiзь i всюди. Однак поводилися з ним дуже лояльно, навiть подеколи трохи запобiгливо. Дозволили не тiльки вiдвiдати рiдне селище, але й досхочу насолодитися непередаваною атмосферою Ужгорода – а з цим мiстом у нього було пов’язано безлiч спогадiв!.. Отож Василь Степанович блукав ужгородськими вуличками i намагався вгадати, за що пiд кiнець життя на нього звалилася подiбна милiсть долi? Явно без втручання небесних сил тут не обiйшлося… За що ж йому така нагорода?.. Чи не за того молодого чоловiка – так званого Руперта Пiхлера, якому вiн торiк допомiг перебратися через австрiйський кордон?! Ясна рiч, насправдi вiн нiякий не Руперт Пiхлер, проте його справжне iм’я Василь Степанович змусив себе забути, зусиллям волi намертво вимарати з пам’ятi. Ще б пак: адже втекти йому до вiльного свiту допомагала люба донечка Алiска. Тому як його звали насправдi, старий поет не пригадав би навiть пiд дiею гiпнозу. Але певна рiч, саме через допомогу так званому Руперту Пiхлеру вiн i заслужив право вiдвiдати наостанок рiдне Мiжгiр’я та Ужгород. Саме цим божевiльним вчинком, не iнакше… Смт Карнаухiвка, неподалiк Днiпродзержинська, кiнець серпня 1970 року – Хтозна, чи то я нiчого не розумiю в цьому життi, чи й направду нема на свiтi жодноi справедливостi?.. Никифор Кузьмич полюбляв повторювати це останнiм часом, чудово розумiючи, що цi мiсяцi (а може, тижнi чи навiть днi) дiйсно е останнiми в його життi. Тiльки от чому ж так сталося, що на Днiпродзержинському коксохiмi працювала спочатку його люба Улянка, по закiнченнi школи туди ж влаштувався iхнiй синок Борька, а рак легенiв (та ще й iз метастазами у лiмфатичних вузлах) знайшли саме у нього? Причому вже на такiй стадii, що вживати будь-якi заходи було занадто пiзно… – Голубчику мiй, кажу вам всю правду, як на духу: саме у вашому випадку медицина абсолютно безсила! Звiсно ж, це неетично. І за великим рахунком, я мiг би вас навiть покласти на стiл, розпанахати, як м’ясник курку, щось там вирiзати… Але ж метастази, у вас же метастази пiшли!.. Тому кажу все, як е. А далi вирiшуйте, потрiбно вам зголошуватись на операцiю, в якiй нема жодного сенсу, чи не потрiбно. У правдивих сiрих очах лiкаря, що дивились на хворого з-за круглих опуклих лiнз у старомоднiй роговiй оправi, читалося явне спiвчуття. Цей професор був далеко не першим лiкарем, з яким Никифору Кузьмичу доводилося спiлкуватись. Отож належним чином оцiнивши його вiдвертiсть, хворий лише посмiхнувся: – Та не потрiбно воно менi! Чесне слово, ви маете рацiю. Я працював на землi замолоду, коли був садiвником. Працював i потiм – вже будiвельником. Копався в нiй аж до самого виходу на пенсiю… вже як могильник на цвинтарi. Що ж, тепер настав мiй час лягати в двокубометрову яму. Це нiчого, лiкарю, я все розумiю, менi не звикати. Тому не треба мене рiзати. Тiльки про одне хотiв попросити, якщо можна… – Про що ж саме? – Не лишайте мене в лiкарнi. Хай вже краще вдома… Можна? – Авжеж, можна, голубчику! Як завгодно, – кивнув лiкар. Наступного ж дня пiсля тiеi розмови Никифора Кузьмича вiдвезли назад до Карнаухiвки, де вiн i перебував в очiкуваннi кiнця, вже скорого й невiдворотного. Вдома хворому створили умови настiльки добрi, наскiльки загалом це було можливо. Доглядала його кохана Уляся – зважаючи на сiмейнi обставини, вона взяла на коксохiмi вiдпустку за власний рахунок. Їй допомагали син Борис i невiстка Майя, коли верталися з роботи та у вихiднi. І звiсно ж, вдома постiйно вертiвся п’ятирiчний онучок Борислав – йому бабуся надавала всякi дрiбнi й не надто вiдповiдальнi доручення. Таким чином, останнi мiсяцi (тижнi?.. днi?..) Никифора Кузьмича були сповненi любов’ю i турботою близьких. Єдине, що трохи затьмарювало iх, то це час вiд часу повторюване тужливе голосiння його Улясi: – І за що ж таке покарання на твою голову – га, Никифоре?.. Чому тобi, мiй любчику, чому не менi?.. А все через твою люльку будьонiвську, най би ii чорти до пекла iз собою забрали! Курив же ж як той паровоз, чесне слово: тiльки-но щось станеться – негайно ж до люльки рука тягнеться!.. От скажи чесно: замало тобi було емфiземи, га? От замало чи що?.. – Та чого ти за болячки тi вчепилася, – посмiхався чоловiк. Однак це тiльки дужче розлючувало дружину: – Ну, так, авжеж! Тобi це смiшно, отож маеш тепер не тiльки емфiзему, а ще й рак легенiв i метастази. Повний набiр болячок для твого задоволення!.. – Ну, Уля-а-а-асю-у-у, ну не тре-е-е-ба-а-а!.. – Треба, дурню старий, треба! Хто ж тобi ще правду скаже, окрiм мене? Дiстаючи подiбнi прочухани мало не щодня, хворий якось попросив: – Послухай-но, люба моя Улясю… Ти б хоч Дениса до мене в гостi запросила, бо iнакше ж не побачимось на цьому свiтi. Ти як, га? – Це якого ще Дениса? – Ну-у-у, як це, якого?! Звiсно, що однополчанина мого. Пам’ятаеш, ми ще в Запорiжжi колись… – А-а-а, це той Голощокiн, з яким ви пирiжками «артилерiйськими» об’iдалися, доки я нашого Борьку виношувала? – Авжеж, того самого! – То вiн же в Днiпропетровську на якомусь «ящику поштовому» працюе, нащо йому з тобою зустрiчатися? – Звiдтiля до нас рукою подати, тож нехай приiде. Побалакаемо хоч наостанок, бо скучив я за моiм командиром батареi. – Та нащо ото ти йому здався!.. – Здався, Улясю, здався. – Нi. – Ну будь ласка, хороша моя!.. – Якщо я сказала, що нi – отже, нi. У тебе, зрештою, е я. Є наш Борька зi своею Майкою, е iхнiй Бориславчик – а це ж онучок твiй! Отож з нами побудь. Ми твоi рiднi, твоi найближчi люди. А всякi iншi… Та вони навiть не заплачуть по тобi, як ти вiдмучаешся!.. – Та куди ж я вiд вас подiнусь, Улясю… – Отож, що нiкуди. Сперечатися не було жодного сенсу. Засмучений безвихiддю, хворий безнадiйно засумував… Як раптом до оселi Артеменкiв приiхали дивнi чоловiки, яких нi до того, анi опiсля в Карнаухiвцi нiхто не бачив жодного разу. Хоч як дивно це виглядало, але всi незнайомцi були вiддалено схожi мiж собою: такi ж старi й сивочолi, як i сам Никифор Кузьмич, кремезнi, але зi змарнiлими зморшкуватими обличчями, шкiра яких потемнiла й обвiтрилася, очевидно, вiд довгого перебування на вiдкритому повiтрi, а руки… Таких мозолястих натруджених рук з кострубатими, широко розчепiреними пальцями, суглоби яких були хронiчно розпухлими, не мали навiть мiсцевi селяни. Цiкаво, ким були цi шестеро? Звiдки вони взялися? І головне – як довiдалися, що старий копач перебувае при смертi?.. Вони ж бо приiхали в селище не просто так, а цiлеспрямовано, аби провiдати Никифора Кузьмича. В тому, що вони давно знайомi, жодних сумнiвiв не було, оскiльки ледь переступивши порiг кiмнати хворого, заговорили всi й одразу: – Ви?! Тут?.. – Ну драстуй, Никифоре!.. – Привiт, старий!.. – Звiдки?.. – Звiдти. – Краще не запитуй. – Не при стороннiх. – Вiтаю! Як ти?.. – Бачу, що не дуже… – Та куди там!.. – Та й я сам також, якщо чесно… – О-о-о, Сидоре! Ти й досi живий, я так бачу… – Никифоре, давай не при всiх, га?.. – А й справдi… Лише пiсля цих слiв поважного на вигляд чоловiка, якого хворий назвав Сидором, Никифор Кузьмич звернувся до домочадцiв: – Будь ласка, залиште нас самих! Це моi старi приятелi. Настiльки старi, що… Що й пригадати важко. Ясна рiч, попри граничну здивованiсть, дружина, син, невiстка та онук поспiшили виконати це прохання. Проте, щойно зачинивши ззовнi дверi кiмнати Никифора Кузьмича, всi кинулися за поясненнями до Уляни як до найстаршоi серед них. – А я вiдкiля знаю?! – виправдовувалася вона. – Ми ж у Спичинцях зазнайомилися, як я школу тамтешню закiнчувати мала. Никифор у школi тiй садiвником працював i був вже поважним чоловiком, ветераном Громадянськоi вiйни, який iз самим Будьонним воював – отакоi! А я хто?! Так, дiвка мала та ще й дурна до того ж, бо по вуха закохана в дорослого дядька – у садiвника нашого… Але нiкого з цих, якi ось щойно приiхали, я жодного разу не зустрiчала навiть у Спичинцях! Та й у Запорiжжi iх не бачила. Ну от загалом!.. Може, вони на фронтi, на вiйнi?.. Останне припущення чомусь видавалося химерним. Уляна знала декого зi старих фронтових товаришiв свого чоловiка – того ж Голощокiна, наприклад. Усi вони поводилися… якось не так. Якось бiльш розкуто, впевнено… чи як iще це висловити? А цi сивочолi кремезнi дiди були не те щоб затиснутими, але якимись… нiбито пригнiченими, навантаженими невидимим тягарем, що лежав на iхнiх широких, проте сутулих плечах. Утiм, домочадцям не лишалося нiчого iншого, окрiм як чекати природного розв’язання загадки, що творилася у них на очах… Себто нi – не на очах зовсiм, а за зачиненими дверима кiмнати смертельно хворого. Розв’язка настала несподiвано: з-пiд дверей потягнуло запашистим медвяним димком, тодi розлючена Уляна зi скандалом увiрвалася до чоловiчоi компанii. Кiлька хвилин звiдти не було чутно нiчого, окрiм обурених зойкiв, рiзких скрикувань i невиразного басовитого бурмотiння. Потiм дверi прочинилися знов, i з кiмнати хворого один за одним вийшли всi гостi. Останнiм був той, кого Никифор Кузьмич назвав Сидором, вiн трохи затримався на порозi, озирнувся i кинув через плече: – Никифоре, ти диви… Бо не годиться так. Не по-людськи воно. – Добре, добре, – долинуло з кiмнати. – Ну, то дивись. Та слiдом за ним з кiмнати хворого визирнула Уляна i покликала онука: – Бориславчику! Нумо зайди, дiд хоче тебе бачити. Коли малий переступив порiг дiдовоi кiмнати, то аж закашлявся вiд густого тютюнового диму, сизуватi пасма якого повiльно звивалися в повiтрi. – Ач накурили, чортяки! – Уляна причинила дверi й невдоволено озирнулася на всi боки. – Курили, – посмiхнувся Никифор Кузьмич вiд вуха до вуха, хоча дихав при цьому з видимим зусиллям. – Тобi ж не можна, дурню старий! – Улясю, облиш. – Тобi ж лiкарi заборонили… – Та скiльки там менi вже лишилося! – махнув вiн рукою. – Ти би краще вiкно зачинила i дала менi з Бориславчиком наодинцi поговорити. – Що-о-о?! Ще й вiкно тобi зачинити?! Тут же нема чим дихати!.. – продовжувала обурюватися дружина. – Ну, Уля-а-асю-у-у!.. – Дай менi провiтрити. Ви так накурили… – Нi. Зачини вiкно i вийди. – Ти що, при менi не можеш говорити?.. – Улясю! Будь ласка, зроби, як я кажу. Пересмикнувши плечима, вона зачинила вiкно i з невдоволеним виглядом полишила кiмнату. – Бориславчику! Пiдiйди-но ближче до мене. Хлопчик, який досi стояв бiля входу з нерiшучим виглядом, зробив кiлька крокiв у напрямку дiдусевого лiжка, однак знов зупинився. – Ходи-но до мене, Бориславчику. Маю тобi дещо розповiсти. – А що саме? – Ходи до мене, сiдай ось на лiжко. Є серйозна чоловiча розмова. – Серйозна?.. Малий зиркнув на дiда недовiрливо, потiм розсмiявся: – А-а-а, ясно: жартуете!.. – Зовсiм нi. Никифор Кузьмич намагався говорити м’яко, проте онучок вiдчував, що дiдусь налаштований дуже серйозно. До того ж хворий, мабуть, недарма просив зачинити вiкно, хоча дихати у прокуреному повiтрi йому було нелегко. Можливо, боiться, щоб iхню розмову нiхто раптом не пiдслухав з вулицi?.. Мабуть, так. – Ну, гаразд. Малий пiдiйшов упритул до дiдуся, всiвся на лiжко поруч з ним. І старий негайно ж простягнув онуковi найцiннiшу рiч, з якою не розлучався нiколи в життi, – невеличку, дбайливо виготовлену люльку вишневого дерева: – Тримай, Бориславчику, це тобi. – Як це – менi?.. Знаючи, як дiд дорожить цiею рiччю, хлопчина геть знiяковiв. – Тобi, онучку, тобi! Мене скоро не стане, отож я хотiв би… – Дi-i-iду-у-усю-у-у!.. – Ану не скиглити менi! Поводься як чоловiк, а не як дiвчисько. Малий негайно припинив кривитися i хоча дивився на дiда засмученими оченятами, проте дивився зосереджено, без найменшого натяку на готовнiсть розплакатися й розпустити нюнi. – Отак уже добре, – похвалив онука Никифор Кузьмич. – Отак i тримайся в життi… все життя тримайся, Бориславчику. – Дiдусю, ви б не помирали все ж таки, – тихесенько пробурмотiв малий. – Ми вас усi любимо, всiею сiм’ею. Я вас теж люблю i не хочу, щоб вас на цвинтар вiднесли i в землю закопали, як ви iнших закопували. А ми б iз вами на риболовлю на Днiпро ходили, як завжди влiтку ходимо… – Я б iз задоволенням, але ж бач… Легенi геть зiпсував, онучку, отак. – Це тому, що ви люльку цю курили постiйно? – Це не тiльки через люльку, Бориславчику! На руднику також… – Це коли ви сидiли? – Коли сидiв, так. Але ж бабця твоя Уляна це в розрахунок не бере. – Для неi всi бiди вiд твоеi люльки, я знаю, – кивнув хлопчик. – Отож я й боюся, що пiсля моеi смертi бабця Уляна ii просто вiзьме та й викине! А так ти люльку мою збережеш, бо дорога для мене ця рiч… – Знаю, знаю, ii сам Будьонний курив, – поквапився продемонструвати свою обiзнанiсть малий, проте дiд негайно заперечив: – І зовсiм не Будьонний, нi… – Не Будьонний?! Як це? Ви ж самi казали… – Брехав я, онучку. Все, що ти вiд мене досi чув, – усе це вигадки. – Вигадки?! Дiду-у-усю-у-у, що ви таке ка-а-аже-те-е-е… Маленькi сiрi оченята дивилися на Никифора Кузьмича з величезним подивом. – Правду. Тепер, Бориславчику, тiльки тепер правду тобi скажу, бо не хочу забирати ii з собою в могилу, – зiтхнув старий. – Бо якщо залишу тебе жити з брехнею, то не пробачу собi такого грiха довiку. Не знаю, наскiльки тяжким е той грiх… але цього не можна допустити! Та й товаришi моi, старi бойовi товаришi, те саме кажуть. – Це тi дiди, якi оце до нас приiхали? – Вони, онучку, вони самi. Особливо Сидiр, мiй колишнiй чотовий. Ти з ним поговориш потiм, вiн усе пiдтвердить. Тiльки говоритимеш таемно – так, щоб нiхто вас не чув: нi бабуся, анi батьки твоi. Тiльки iншi старi вояки. Вони знають, i ти вiдтепер знатимеш. А iншим… Іншим iще не час. – А чому не час, дiдусю? – здивувався малий. – Бо тато твiй запальний надто. Я його знаю краще, нiж ти. З iншого боку знаю. Вiн у школi… Никифор Кузьмич поманив онука до себе i, коли той схилився майже над самiсiньким обличчям дiдуся, прошепотiв з легким присвистуванням: – Вiн у школi коли навчався, то зорганiзував товаришiв, щоб правди домагатися, – отакоi! Вони, дурнi малi, до всесоюзноi газети листа написали, до «Пiонерськоi правди». Добре, що до них з розумiнням поставилися, бо могли б i заарештувати усiх. І мене заразом, оскiльки я вже вiдсидiв. – Отож, ви боiтеся… – Так! Бо якби твiй татусь тiльки знав усю правду, то вiн би таких дурниць накоiв, що ого-го! За мамцю Маю твою не знаю, нiчого сказати не можу. Уляся ж моя… Ех-хе-хех!.. Старий перевiв подих. Усе ж таки шепотiти було важкувато, однак вiн побоювався, що iхню розмову хтось ненароком пiдслухае: – Отже, Бориславчику, мiй колишнiй чотовий Сидiр Кметик пiдтвердить, що цю люльку курив колись нiякий не Будьонний, а сам пан полковник Болбочан! Отож про Будьонного – це вигадка, а про Болбочана – свята чиста правда. Ось про це я й хотiв тобi розказати, перш нiж помру. А тому бережи цю люльку, бережи, онучку, заклинаю тебе!.. – А-а-а-а… як це?.. – все почуте було аж надто дивним i нiяк не вкладалося в маленькiй русявiй голiвцi Борислава. – Дiдусю, а хто такий цей полковник Болбочан, якщо вiн важливiший аж вiд самого Будьонного? Чому вiн «пан», а не «товариш»? І що таке «чотовий»?.. – Чота, онучку, це нiби взвод по-сучасному. Сидiр Кметик тiею чотою командував, а я – роем у складi його чоти. Вiддiленням тобто. – А що це за армiя така? Це хiба будьоннiвська?.. – Нiяка не будьоннiвська! Це украiнська армiя була. – Як це – украiнська?! – Наша, украiнська. Яка спочатку за Центральну Раду воювала, а потiм за Директорiю. Полковник же Болбочан наважився повстати проти вищоi влади Директорii, за що його й розстрiляли. Отож ми з Сидором i вiдвели його на розстрiл – наказ у нас був, тому й вiдвели. Було це на залiзничнiй станцii Балин, що на Подiллi. От саме там перед смертю пан Болбочан i викурив мою люльку. Великим достойником вiн був, ох i великим!.. Я завжди пишався, що вiн мою люльку викурив. Гадав, розказуватиму про те з гордiстю i дiтям своiм, i онукам. Хiба ж я мiг тодi навiть припустити, що повiдомлятиму це тобi таемно, перед самою смертю? Так, щоб не почув нiхто… Однак Борислав не слухав дiда. В його русявiй голiвцi крутилася бравурна патрiотична пiсня: Наш паровоз, вперед лети, В коммуне остановка! Иного нет у нас пути, В руках у нас винтовка! Мы все из тех, кто выступал На бой с Центральной Радой, Кто паровозы оставлял, Идя на баррикады!.. То що ж це виходить?! Героiчнi вiрнi ленiнцi на чолi з самим товаришем Будьонним кидали паровози i йшли на барикади на бiй з Центральною Радою, а його рiдний дiдусь, який усе життя брехав про власну люльку i Будьонного… Вiн що, за ту саму Центральну Раду бився?! Проти товариша Будьонного?! Проти Чапаева i Котовського? Проти Щорса i Пархоменка?! Та що там… проти самого Ленiна – так?! – Дiду-у-усю-у-у-у… То ви що… невже ви бiляком були?.. – ледь вичавив Борислав, трохи оговтавшись вiд шоку. – А-а-а, яким ще бiляком!.. – хворий презирливо скривився. – Ну-у-у… як у «Невловимих месниках»!.. Там же Невловимi проти Бiлоi армii воюють, проти… як його?.. Проти полковника Кудасова, от!.. Ми ж у кiно[97 - Борислав трохи переплутав стрiчки: бiлогвардiйцi з’являються не у першому фiльмi кiнотрилогii, а лише в другому («Новi пригоди Невловимих», 1968 р.) та третьому («Корона Росiйськоi iмперii, або Знову Невловимi», 1971 р.) фiльмах.] ще дивилися, пам’ятаете? – Не так воно все було, онучку, геть зовсiм не так. Центральна Рада й Директорiя – це нiякi не бiлi, це тi, хто за Украiну боровся. Був ще гетьман Скоропадський, але вiн поводився несправедливо, людям землю не давав. У Тростянцi, в гетьманському маетку працював колись молодший брат мого дiда Прокiп Кiндратович, дружину мав тiтку Хiврю. То коли владу взяла Центральна Рада, селянам землю й роздали. Люди землю обробили, посiялися – аж тут гетьман повернувся, пани разом з ним, землю в людей вiдiбрали разом з посiвами. Ну, люди й повстали… Тодi нiмцi, якi гетьмана й панiв до влади привели, повстання те подавили. От тодi Прокопа Кiндратовича, дiда мого двоюрiдного, i повiсили, тiтку Хiврю вдовою зробили. Нi-нi, якщо й воювати, то не за гетьмана й панiв, а за Центральну Раду та Директорiю. Отож ми й воювали. Все почуте не вмiщалося в русявiй голiвцi Борислава, тож вiн вхопився за слiвце, яке дiд повторював чи не найчастiше: – А-а-а… то це пани всякi, виходить… Це як отаман Бурнаш чи отаман Лютий, який Даньку нагайкою по спинi вiдшмагав?! Так? – Кiно твое – це вигадки. В кiно тобi всього не покажуть, про що я кажу… – почав було Никифор Кузьмич, проте онук не став його слухати: – То ви що ж, дiдусю, простих людей зобижали? Ви у них корiв вiдбирали? І хлiб? Ви людей грабували, так? – Не кричи, бо бабуся почуе, – мовив старий iз суворiстю настiльки несподiваною, що онук негайно замовк. – А тепер послухай спокiйно, що я тобi скажу… Твоi отамани Лютий i Бурнаш, якi нiбито народ грабували – то все це вигадки! Отамани навпаки народ захищали, а хто грабував – то це червонi здирники. Й дограбувалися вони до того, що народ голодувати почав. Спершу ще в Громадянську вiйну, а потiм i восени тридцять другого року та наступноi зими стiльки народу повмирало, що й не злiчити! От що накоiли твоi червонi з Будьонним цим на чолi… А тепер у кiно все навпаки вивертають. І виходить так, нiби отамани грабували, а червонi захищали. – Але чому?.. – Бо не хочуть, щоб ви, малi дiти, дiзналися правди. Хочуть, щоб ви пiдтримували владу, яка всi соки висмоктувала з людей i продовжуе смоктати. Та якщо не вiриш менi… а ти не вiриш, я так бачу… Никифор Кузьмич пильно подивився на сторопiлого онучка i мовив: – Якщо не вiриш, то поговори з моiм чотовим колишнiм Сидором Кметиком, вiн тобi все пiдтвердить. Можеш i з бабусею про голод поговорити, вона пам’ятае, що в Украiнi коiлося. Я тодi на будiвництво ДнiпроГЕСу завербувався, нас те лихо оминуло, а от людей… Тiльки про люльку, яку пан Болбочан курив, не кажи iй. Нi в якому разi не кажи! І з батьками не говори нi про що також. А про голод з бабусею можна, чого ж. – З одним про одне можна, з iншим про iнше, а з батьками загалом нi про що, – хлопчик зiтхнув. – Чому так, дiдусю? – Бо занадто рано ще!.. – Рано… як це? – Виростеш – тодi зрозумiеш. Я у одного мудрого письменника прочитав, що крила нашого сокола поки що сплутанi. Добре сказано: «Не полетить сокiл, доки крила зв’язанi», – це про нас, Бориславчику. Але ти доживеш… Вiрю, що якраз доживеш до того, коли розв’яжуть соколу крила! Тодi все можна буде розповiсти про люльку пана полковника Болбочана всiм, не криючись – от ти й розповiси. Отож збережи ii до тих часiв. – А зараз?.. – А зараз за це заарештують i до табору вишлють. – Як вас? – Як мене. – А вас за це заслали? – За це мене би просто розстрiляли, Бориславчику. Тому благаю: збережи мою люльку, поговори про неi з товаришем моiм Сидором Кметиком, а з бабусею Уляною – про голод i решту нещасть, якi бiльшовики нам принесли. А бiльше нi з ким нi про що не говори. І батьковi скажеш, щоб нiяких менi таемних органiзацiй бiльше!.. Так i скажеш: дiдусь Никифор, мовляв, перед смертю заповiв тобi, щоб нiяких бiльше ТОТР!.. – А що таке ТОТР? – Батько зрозумiе, якщо йому скажеш. Ну, от i все… Ясно тобi? – Так. – Тодi з ким i про що можна говорити? Повтори, будь ласка. – З дiдом Сидором – про люльку i про пана Болбочана. З бабусею Улясею – про голоднi роки. З татусем Борисом – про торт… ой, про ТОТР! А з мамою Майею – загалом нi про що. І з усiма iншими також нi про що. Доки не настане час. А коли вiн настане… Я це сам колись зрозумiю. Так? – Все так, Бориславчику, все саме так. А тепер присягайся. – Дiду-у-усю-у-у-у!.. – Присягайся, кому кажу! – Гаразд, присягаюся… А чим присягатися? – Правдою. – Гаразд. Тодi присягаюся… правдою. – Ну що ж, онучку, – старий мимоволi розплився у посмiшцi, – а тепер ходи звiдси, мiй хороший. І дивись, люльку збережи, бо iншоi такоi нема!.. Никифор Кузьмич помер через день. Його старi однополчани весь цей час прожили в оселi Артеменкiв, спали в кухнi на пiдлозi покотом, коли Уляна, Борис чи Майя намагалися протестувати – вiдповiдали спокiйно: – Нам не звикати, ми життям тертi й битi, облиште. Коли ж Никифор Кузьмич помер – вiднесли домовину з його тiлом на селищний цвинтар, де й поховали. А далi, коротко попрощавшись, поiхали геть. Куди? Хтозна… Щоправда, старий Сидiр Кметик залишив Бориславовi манюсiнький клаптик паперу зi своею адресою. Так, про всяк випадок… Планетарiй, Киiв, 5 вересня 1970 року – Ну, i як тобi примiщення? Подобаеться? – Послухай… та це ж до чого класно! Щоб у центрi мiста… – І не просто мiста, врахуй. В центрi республiканськоi столицi!.. – Так. І за що така честь?! – Ну-у-у, знаеш… Я все ж таки Ярополк. – І що ж з того? – Але ж «Ярополк» – це княже[98 - Це iм’я носили давньоруськi князi Ярополк Святославич (955–978) i Ярополк Ізяславич (?–1087).] iм’я! Прикинь… – Що, справдi? Ах, ну так, так!.. – То як же передi мною дверi самого планетарiю не вiдкриються, га? От ти скажи, скажи… – Ну так, маеш рацiю… Бо менi в голову чомусь тiльки один Лапшин[99 - Ярополк Лапшин (1920–2011) – вiдомий радянський i росiйський кiнорежисер.] i лiзе. Щось вiн там назнiмав таке знамените… – «Угрюм-рiку»[100 - Радянський чотирисерiйний телефiльм, поставлений Ярополком Лапшиним на Свердловськiй кiностудii 1968 року. Екранiзацiя однойменного роману В’ячеслава Шишкова.] вiн зняв, от що. – Ах, так! Авжеж, «Угрюм-рiку». Синiльга[101 - Тунгуська шаманка (евенкiйською це iм’я означае «снiг»), персонаж фольклору сибiрських народiв. Образ прекрасноi шаманки був використаний В’ячеславом Шишковим у його романi «Угрюм-рiка», а звiдти перекочував в екранiзацiю Ярополка Лапшина.] там просто фантастична! – І якраз за нашим профiлем. Ярополк Курiй позирнув на товариша весело i трiшечки зверхньо. Що ж до Василя Ярмошка, то вiн, потерпаючи вiд розпачу, думав про едине: «І чому я Вася? От просто Вася, та й годi… Пощастило ж комусь Ярополком стати, йому й везе в усьому. А Василевi[102 - Дарма молодий чоловiк переймався надуманою проблемою! Адже iм’я Василь походить вiд давньогрецького ???????? – «цар».] хiба ж повезе? Ех-х-х!..» Вони зустрiлися сьогоднi в одному з пiдсобних примiщень киiвського планетарiю з дуже шляхетною, хоча далеко не кожному зрозумiлою метою: заради органiзацii Клубу любителiв фантастики «Обрiй». Познайомившись на засiданнi лiтературноi студii при Спiлцi письменникiв УРСР, вони доволi швидко виявили, що мають нетиповi мистецькi смаки: Ярополк вже доволi впевнено писав «у шухляду» коротенькi фантастичнi оповiдання, Василь же тяжiв до створення дуже незвичайноi мiстичноi поезii. Учасники лiтстудii пiд керiвництвом одного з визнаних метрiв сучасноi украiнськоi лiтератури навчалися писати «звичайну» прозу в стилi радянського соцреалiзму – то що ж було робити в iхнiх лавах цiй парочцi? До того ж назвати Ярмошка повноцiнним киянином було неможливо, оскiльки жив вiн у Козинi[103 - Селище мiського типу в Обухiвському районi Киiвськоi областi, розташоване на берегах Днiпра i Козинки.]. Отож мотатися щосуботи до Киева заради того, щоб дратувати учасникiв лiтстудii незрозумiлою iм поезiею?.. Навiщо? Годi й дивуватися, що вже на третю зустрiч Ярополк запропонував: – Послухай-но, Васю: я прозаiк, ти поет, але ж ми обидва – фантасти!.. Це твоя мама всього лише прибиральниця в санаторii, а у моiх батькiв е кiнцi в товариствi «Знання». Якщо я переговорю з татом, то йому, можливо, вдасться вмовити тамтешнiх знайомих, щоб нас запустили в якесь iхне примiщення. Поки що для початку нам багацько не треба: скромною кiмнаткою обiйдемося. Ти як гадаеш, га?.. Звiсно, Василь Ярмошко палко пiдтримав такий варiант. Але вiн навiть припустити не мiг, що кiмнатку для суботнiх зустрiчей iм видiлять аж у самому киiвському планетарii! Коли ж дiзнався, що цей заклад займае величну будiвлю колишнього Олександрiвського костелу[104 - У цiй будiвлi киiвський планетарiй перебував у 1952–1987 роках.] на вулицi Челюскiнцiв[105 - Нинi – вул. Костьольна.] – його захвату не було меж! Адже перетворений на планетарiй костел символiзував в його очах переможний поступ науки, а назва вулицi – пiдкорення все нових i нових просторiв. Отож його внеском у справу створення КЛФ стала назва «Обрiй». – Чому так?.. А тому, що декларуючи таку назву, ми намагатимемось вийти за обрii як мислимi, так i немислимi! От чому. Вiд цього пояснення Ярополк був у захватi. Отож сьогоднi, на п’ятий день вересня 1970 року, молодi люди й зiбралися у видiленому iм пiдсобному примiщеннi киiвського планетарiю на найперше органiзацiйне засiдання КЛФ «Обрiй». Сьогоднi iх було лише двое – прозаiк-початкiвець i поет-початкiвець. Але ж обидва сподiвалися, що зростання кiлькiсного складу iхнього клубу – це лише питання часу… Авжеж, це так i е! Лондон, 7 листопада 1970 року Ось i знов настав цей календарний день. Тiльки тут, у столицi Великоi Британii, це нiчим особливим не прикметна субота, а в Радянському Союзi, звiдки йому вдалося втекти, сьогоднi чи не найбiльше свято – рiчниця Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii. В усьому СРСР, так. Зокрема, i в рiдному Киевi, де лишилася мама. Цiкаво, як там поживае старенька?.. Навiть якби була можливiсть безпосередньо спитати про це, то хоч би як iй було кепсько, вона б вiдповiла: «Все гаразд, Толю, все у мене гаразд. Аби тiльки у тебе справи йшли добре». Його справи… Кгм-м-м… Анатолiй пiдiйшов до книжковоi шафи, зняв з полицi примiрничок роману-документа «Бабин Яр», виданий Вiльним росiйським видавництвом «Посiв», почав повiльно гортати сторiнки. Цiкавий рiк зараз видався! Так, цiкавий… Навеснi – 22 квiтня вождевi свiтового пролетарiату товаришевi Ленiну стукнуло сто рокiв. До чого славетна кругла дата!.. Далеко не кожен до неi доживае. Не дожив, власне, й Володимир Іллiч – але вiн лежить собi тихесенько в мавзолеi на Краснiй площi посеред Москви. А щодо чинного правителя, то в СРСР зараз iнший Іллiч розпоряджаеться – Брежнев. Ну, це в масштабах цiлого Радянського Союзу, припустимо… У нього ж свое, суто письменницьке: нарештi вийшла друком книжка, за яку не буде соромно перед нащадками! Можливо, тепер той самий, образно кажучи, попiл Клааса[106 - «Бабин Яр» Анатолiя Кузнецова починаеться з обiгрування цитати з роману Шарля де Костера «Легенда про Уленшпiгеля»: «Попiл Клааса стукае в мое серце».] нарештi припинить стукати в його серце. Адже саме в цiй книжцi е все: розставленi на мiсця текстовi фрагменти, викинутi радянською цензурою при пiдготовцi журнальноi публiкацii в «Юностi», а також пiзнiшi авторськi ремарки й доповнення. Отже, це саме такий текст роману-документа, яким би вiн хотiв його бачити вiд початку. Все там збалансовано, все вивiрено, до тексту нема чого додати. То як, можна заспокоюватись? Вiн зазирнув одразу в кiнець книжки, прочитав: Ми не смiемо забувати цей крик. Це не iсторiя. Це сьогоднi. А що завтра? Якi новi Яри, Майданеки, Хiросiми, [Колими i Потьми] – в яких мiсцях i яких нових технiчних формах – прихованi ще в небуттi, в очiкуваннi свого часу? І хто з нас, якi живуть, вже, можливо, кандидат в них? Ранiше про Колиму й Потьму вiн писати не насмiлювався, це доповнення зроблено вже тут, у вiльному вiд радянськоi брехнi свiтi. Фразу про те, що хтось iз нас, можливо, вже е кандидатом в новий Бабин Яр, Майданек чи Хiросiму, купiрували радянськi цензори як занадто песимiстичну. Тепер всi цi думки повернулися на належне мiсце. І все це надрукував «Посiв» – по сутi, бiлоемiгрантське видавництво. А вiн же колишнiй комунiст… Просто неймовiрне сполучення виходить! До чого ж тiсно все переплетене тут, в емiграцii: нащадки бiлогвардiйцiв, колишнi комунiсти – i всi «засiвають» разом, дружно i згуртовано… Але ж в Киевi мама! Десятки, сотнi, тисячi таких, як вона. Цi люди часом чудово знають i розумiють, що вже накоiла i що готуеться накоiти радянська влада. А найчастiше не знають, не розумiють i знати не хочуть! Їх i без того все влаштовуе, iм би жити й жити серед жахiть, сховавши голову в пiсок. Отож i йому надто рано розслаблятися. Книжка видана в належному виглядi, так. Але сталося це тут, у вiльному свiтi – а як же вдома? Невже ж на теренах Радянського Союзу люди масово спатимуть, як i зараз?.. Нi-нi, попiл Клааса й досi не вгомонився, вiн продовжуе стукати в серце. А тому вiн зараз поставить видану належним чином книжку на полицю, а потiм (завтра, пiслязавтра й надалi…) приходитиме на лондонський корпункт Радiо «Свобода», щоб звiдти будити колишнiх спiввiтчизникiв. Таких, як його мама – обiзнаних про радянськi бузувiрства, але все одно сумирних i слухняних. А також тих, хто загалом нiчого не знае i знати не хоче. Всiх. Що ж, хай буде так… 1971. У полонi печалi… Будинок по вул. Георгiя Лiвера, № 3, Киiв, березень 1971 року Зюня-Тряпишниця або Китайська Вобла – саме так називали цю стареньку, висушену життям до стану таранки, в останнi роки. Зiнаiда Євдокимiвна потерпала через хвору печiнку, отож ii обличчя то набувало легенького жовтуватого вiдтiнку, то вкривалося великими шоколадно-брунатними плямами неправильноi форми. До того ж у неi на головi почало вилiзати цiлими жмутами сплутане сиве волосся, й оскiльки витрачати грошi на перуку було шкода, вигляд староi можна було охарактеризувати одним-единим словом: ЖАХЛИВО! Старi сусiди виселялися з iхнього будинку один за одним, на звiльнену житлоплощу негайно заселялися новi мешканцi. Через постiйний «коловорот людей в масштабах окремо взятого двору» нiхто вже загалом не пам’ятав, хто такий Пилип Арсенович Загоруйко i чим вiн був знаменитий. І якби комусь iз тутешнiх сказали, що колись в нiчим не прикметнiй окремiй «двушцi» проживав цiлий начальник Подiльського райвiддiлу НКВС, а Зюня-Тряпишниця була його дружиною (а також таемною вiрною порадницею у деяких делiкатних справах), то в подiбну нiсенiтницю для початку нiхто би просто не повiрив, а потiм, мабуть, сказав би щось глибоко фiлософiчне – наприклад, отаке: – Іпать-копать, твою-то м-м-мать!.. І все одно не повiрив би в саму можливiсть подiбноi трансформацii… От кого тут ще не встигли забути, то це товариша Федосова! І звiсно ж, тутешнi мешканцi враховували, що Китайська Вобла в’iхала на житлоплощу ветерана-чекiста пiсля його смертi. Все це так… Але чи була ця придуркувата старушенцiя саме дружиною? А може, просто рiдною сестрою – адже дiтей у неi явно не було. А щоб побувати замiжнею (тим паче, двiчi!) й не настругати навiть одненьке дитинча собi на забавку… Нi-нi, звiсно ж, можливе й таке. Хоч i малоймовiрно. Таким чином, сама поява Зiнаiди Євдокимiвни в цьому будинку в 1966 роцi та проживання тут протягом наступноi «Золотоi п’ятирiчки»[107 - Неофiцiйна назва восьмоi радянськоi п’ятирiчки (1966–1970).] були оповитi покровом загадковостi. Почати хоч би з того, що за бажанням власницi, вантажники привозили ii речi до квартири по вулицi Георгiя Лiвера невiдомо звiдки виключно посеред ночi. З якоi ласки це робилося? Хтозна… Однак оскiльки Китайська Вобла була чи то дружиною, чи сестрою самого товариша Федосова, всi тутешнi мешканцi як один вважали за краще нiчого не уточнювати i в чужi справи не пхатися. Посеред ночi переiжджати закортiло? Ну то нехай собi посеред ночi переiжджае! Всяке бувае. Так думали й говорили одне одному всi сусiди й сусiдки… потайки сподiваючись на те, що одного прекрасного дня все роз’ясниться саме по собi. Але ж де там! Зюня-Тряпишниця нiколи й нiкого не пустила далi порога своеi квартири. Навiть якщо хтось допомагав iй принести додому сумку з продуктами, то перед самими вхiдними дверима вона категоричним тоном вимовляла коротке: – Дякую! – далi вiдбирала сумку i без всяких подальших пояснень зникала. Зате до сусiдiв заходила по декiлька разiв на день позичити щось продуктове: чи то жменьку цукру-пiску, гречки або iншоi крупи в газетний кульочок-«фунтик», чи то пiвсклянки олii, скляночку молока або кефiру… А якщо нi, то хоча б скоринку хлiбчику! – Три скоринки хлiбу!.. Три скоринки хлiбу!.. Буратiна!.. Буратiнушка!.. – дражнилися вже невдовзi мiсцевi дiтлахи, побачивши стару. – Щоб ви не дожили до моiх лiт, байструки! – лаялася у вiдповiдь Китайська Вобла i додавала: – А як доживете, то щоб дiзналися, що таке бiднiсть i з чим ii iдять!.. Утiм, отриманi вiд дорослих потиличники дуже швидко вiдбили у малечi найменшу охоту дражнитися. А все тому, що стареньку помiтили на речових рядах Житнього ринку за продажем рiзноманiтного дрiбного мотлоху. Отож дорослi миттю зробили вiдповiднi висновки i вiдбили (потиличниками) у дiтлахiв охоту ображати злиденну бабульку. Окрiм того, продукти позичали iй щедро, а про повернення нiколи не нагадували. Дiтлахи ж у боргу не залишилися й нагородили огидну скнару iншим прiзвиськом – отак i перетворилася вона на Зюню-Тряпишницю. Але ж скiнчилася «Золота п’ятирiчка», померла i Зiнаiда Євдокимiвна. Внаслiдок замкнутого способу життя, спочатку ii вiдсутностi просто не помiтили. Потiм сусiдки при зустрiчi стали зауважувати одна однiй: – Щось Вобла давненько не зазирала макаронiв позичити. – Та й до мене за заваркою не заходила також, – вiдповiдала iнша сусiдка. – Можливо, щось не те з бабулею?.. Сумнiви зникли, коли на сходах бiля таемничоi квартири потягнуло неприемним смородом. Тодi викликали мiлiцiю, вибили дверi… Тiло Зюнi-Тряпишницi вже почало розкладатися, тому неможливо було точно визначити походження брудних плям на жовтуватiй бiлизнi ii постiлi: можливо, то були продукти гниття плотi, а може, вона ще за життя не випрала як слiд простирадло, пiдковдру й наволочку – хтозна! Тепер це вже було байдуже. Зрештою, зовсiм не це вразило сусiдiв, якi разом з мiлiцiею вперше переступили порiг помешкання Зiнаiди Євдокимiвни. Дивним було те, що ii квартира дуже скидалася на склад меблевого магазину: i передпокiй, i обидвi кiмнати були пiд зав’язку забитi найрiзноманiтнiшими меблями – вiд шаф i комодiв до поставлених один на одного стiльцiв. А майже всi рiвнi поверхнi (за виключенням невеличкоi дiляночки столу) були загромадженi рiзноманiтним фарфором i фаянсом. – Ого-го!.. – мимоволi здивувався один з мiлiцiонерiв, оглядаючи «меблевий склад», ретельно затиснувши нiс i намагаючись дихати ротом. – Шо ого-го?.. Шо ого-го?! – передражнив його другий мiлiцiонер. – Тепер усе це барахло хiба що на звалище повивозити можна. – Так, трупний сморiд – це вам не хрiн моржовий, – пiдтакнув третiй охоронець правопорядку. Через закладений нежиттю нiс тепер вiн почувався найбiльш комфортно з усiеi трiйцi. Почали складати протокол, використовуючи сусiдiв у якостi понятих. Однак усi дверцята всiх шаф, а також всi шухляди виявилися замкненими, а куди небiжчиця сховала ключi, не знав нiхто. Без застосування спецiальних вiдмикачок (чого не хотiлося робити привселюдно) вдалося вiдкрити одну-едину платтяну скриню. Старовинне, окуте залiзом здоровезне сховище речей розмiщувалося в кухнi й використовувалося, очевидно, як iмпровiзований ослiн. Однак коли кришку вiдкинули, то з темних надр скринi здiйнявся цiлий рiй сiроi молi. Стривоженi раптовим потоком електричного свiтла, добре вiдгодованi комашки безладно пурхали по кухнi, налiтали одна на одну, сiдали куди хотiли, злiтали в повiтря знов… – А-а-а, дiдько iх забирай! А ми все гадали, звiдки у нас вдома мiль все лiзе та й лiзе? А це, виявляеться, вiд Вобли цiеi Китайськоi! – лайнулися понятi. – Що у тiй скринi лежить, чи можна хоч би одним оком глянути? Скриня виявилася до верху напханою рiзноманiтними хутряними виробами: були тут щонайменше три шуби, капелюхи, елегантна старовинна горжетка, лисячi комiри, щось iще… От тiльки зусиллями багатьох поколiнь молi все хутро перетворилося мало не на труху. А з самого дна тiеi скринi мiлiцiонери видобули дюжину пакункiв з повоенними, ще сталiнських часiв червiнцями. Оскiльки маснi купюри були наскрiзь погризенi мишами, визначити iхню кiлькiсть навiть приблизно було неможливо. Зрозумiвши, що просотане трупним смородом повiтря примiщення вiдлякне кого завгодно, мiлiцiонери поспiшили виставити з квартири всiх сусiдiв, а також вийшли самi. Протокол дописували вже на сходах, поклавши папiр на послужливо принесену кимсь табуретку. Ташауз[108 - Нинi Дашогуз.], Туркменська РСР, травень 1970 року – Апа[109 - Апа – ввiчливо-м’яке звернення до жiнки середнiх рокiв або лiтньоi в рядi краiн Середньоi Азii. Приблизно можна перекласти як «тiточка». Водночас «едже» – звернення бiльш поважне.] Ільнаро, добридень! – Драстуй, дочка. – А ви навiщо це… – Народжувати я прийшла, хiба не розумiеш, не?.. Погляд тiточки Ільнари зробився настiльки суворим, що у спiврозмовницi розвiялися найменшi сумнiви щодо ii намiрiв. Хоча беручи до уваги ii величезне, просто гiгантське черево, про це можна було навiть не згадувати. Не зовсiм розумiючи причину такого ставлення до себе, Лiдiя спробувала виправити ситуацiю: – Апа Ільнаро, я не маю жодних сумнiвiв щодо того, навiщо ви сюди з’явилися. Тим паче, ось у мене приблизний строк помiчений. Отож я на вас чекала, можете не сумнiватися. Медсестра показала на саморобний настiнний календарик, де весь поточний тиждень був пiдкреслений подвiйною лiнiею, а на полях стояла помiтка: «Ільнара Айдарова». – Чекала? – не надто довiрливо перепитала вiдвiдувачка. – Авжеж чекала. – Тодi навiщо запитуеш, га?.. – Я не про те запитую, навiщо ви прийшли… – Так-так! Нам всiм суворо-пресуворо наказано: вдома щоб нiхто не народжував, тiльки до лiкарнi йдiть, тiльки до лiкарнi! Отож я i прийшла. – Апа Ільнаро, вислухайте ж мене нарештi, будь ласка!.. – в голосi Лiдii з’явилися благальнi нотки. – Я слухаю тебе, дочка, слухаю! Вуха маю, так. Отже, слухаю. – Отож я й запитую: апа Ільнаро, навiщо було пiшки йти вiд вашого дому сюди, до нас? Ви що, на автiвцi пiд’iхати не могли? Немолода вiдвiдувачка трохи помовчала, перетравлюючи почуте. А коли зрозумiла абсолютно чужу для неi росiйську мову, то тiльки рукою махнула: – А скiльки тут йти! Ай, як смiшно ти кажеш, дочка… – А чоловiк ваш де? – Мiй Мурат де?! На Бай-Базарi[110 - Найбiльший ринок Дашогуза, розташований у центральнiй частинi мiста.] вiн, як завжди. Торгуе. Манати заробляе. Рублi по-вашому. О-о-о, мужчина мае багато манатiв заробляти, щоб жiнка могла вдома сидiти, господарство вести та дiтей народжувати. От ти, дочка, хоча й за нашого замiж вийшла, а працюеш. Недобре це, недобре. Мужчина мае багато манатiв заробляти, жiнка мае вдома сидiти – так!.. Твiй мужчина хто – спортсмен, так? Команду виховуе, так?.. – Тренуе, а не виховуе. – А-а-а, яка рiзниця!.. Отож нехай твiй мужчина манати заробляе, а ти вдома сиди, господарство веди, дiтей виховуй. Дiтей скiльки маеш? – Апа Ільнаро, давайте не вiдволiкатися, – попрохала Лiдiя, яку зi зрозумiлих причин засмучувала будь-яка розмова про дiтей. – А чому не хочеш поговорити, га? От не треба вашоi лiкарнi. Нема вашоi лiкарнi – не треба! Я вдома сиджу, ти вдома сидиш, всi жiнки вдома сидять i дiтей вдома народжують. Якщо треба – до них додому гебек ене[111 - Повитуха (туркм.).] прийде. Потрiбна лiкарня? Не потрiбна лiкарня! Якщо хлопця народжуеш – мужчина огул той[112 - Традицiйне туркменське свято на честь народження сина.] зробить. Всiм весело, всiм добре! На огул той багато-багато манатiв потрiбно, мужчина… – Апа Ільнаро, у вас перейми вже були? – цього разу прямо, без жодних натякiв спитала Лiдiя. – Ай, були, були! Я тому i прийшла, що були. – Отож не треба баритися. Зараз вам кiмнату пiдготую… – Ай, дочка! Ти ж казала, що чекала мене, нi?.. – Я очiкувала, що на цьому тижнi ви прийдете, але ж я не знала, що от саме сьогоднi. Тому треба пiдготуватися. І ще лiкаря сповiстити. – Гаразд, дочка, йди готуй менi кiмнату, зви лiкаря. Йди, я тут посиджу. Без подальших пояснень Лiдiя пiдвелася з-за столу i полишила кабiнет. Якщо у тiточки Ільнари вже були перейми (а iнакше б вона до лiкарнi не прийшла), затягувати справу не варто. Насамперед треба пiдготувати те, що можна було умовно назвати пологовою залою: для цього в звичайному процедурному кабiнетi просто на пiдлогу стелилася клейонка, на яку вкладалися одне на одне пара простирадл. Потiм Лiдiя приводила до процедурноi породiллю, допомагала всiстися на простирадла i насувала зверху над ii тулубом столик з невисокими, спецiально пiдпиляними нiжками так, що поза столиком лишалися тiльки плечi, руки й голова жiнки. Далi вiдвiдувачку треба було залишити саму, i поки вона народжувала – Лiдiя встигала збiгати до розташованоi неподалiк чайхани й розповiсти про все лiкаревi. Якщо вiн вважав за потрiбне, то за деякий час приходив до лiкарнi, якщо нi – уповноважував Лiдiю зробити для породiллi все, що там необхiдно зробити. Потiм медсестра поверталася до процедурноi (з лiкарем чи без нього – як вже вийде) i через зачиненi дверi спiлкувалася з пацiенткою. Заходити всередину iй дозволялося, лише коли пологи завершувалися. Тодi нарештi дозволялося вiдсунути подалi столик з пiдпиляними нiжками, перев’язати i перерiзати пуповину, обмити i сповити новонароджене немовля, попiклуватися про породiллю. А вже потiм дозволялося зайти i санiтарам, якi вiдносили жiнку до лiкарняноi палати… Лiдiя давно вже звикла до всiх цих умовностей. Але це тепер, пiсля багатьох рокiв, проведених у Ташаузi. Попервах же подiбнi речi неабияк шокували ii, викликали шалений внутрiшнiй опiр i бажання зробити все як слiд. На що лiкар спокiйно зауважив: – Ти хоч i вийшла замiж за нашого, але тутешньою не е. Наш Ташауз – це тобi не Ашхабад, у нас багато вчорашнiх селян, вони живуть, як iм подобаеться. А тому звикай. Просто звикай i приймай, що треба робити, як тебе просять. Як кажуть у вас, урусiв, зi своiм законом до чужого монастиря не пхайся. Інакше сидiтимеш вдома i не працюватимеш, як нашi жiнки. Зрозумiло? Довелось призвичаiтися. І не тiльки до цього… Мабуть, iще бiльше, нiж процедура пологiв, Лiдiю вразила звичка мiсцевих жiнок носити замiсть панталонiв лише нижнi частини холош, вiдрiзанi на манiр пiдв’язок i вдягнутi на стегна. Вперше вона зiткнулася з подiбним, коли лiкар прописав Сагадат Гундогдиевiй серiю iн’екцiй в м’язи. Коли апа Сагадат вляглася на клейончасту медичну кушетку, що жалiсливо рипiла пiд ii вагою, та задерла спiдницю, Лiдiя мало шприць не вронила вiд здивування, побачивши ii голi сiдницi з «пiдв’язками» на ногах. І звiсно ж не втрималася вiд запитання: – Апа Сагадат, що це таке у вас на ногах вдягнене? – Нова ти у нас, так? – насмiшкувато вiдгукнулася жiнка i пояснила: – Нам сказали, що треба труси носити, бо наш Ташауз е великим мiстом. Але наш мужчина зовсiм не той, що ваш урус. Наш мужчина гарячий i нетерплячий, вiн не любить чекати, доки жiнка знiме труси. Вiн сказав – усе, повинен отримати. А доки будеш труси скидати – це довго, вiн втратить терпець i розлютиться. Нашого мужчину краще не розлючувати. А так задерла спiдницю, i все гаразд, i мужчина задоволений. – Але навiщо цi «пiдв’язки» носити?.. – Не можна без них. Влада сказала: Ташауз е великим мiстом, тут жiнки не можуть ходити без трусiв пiд спiдницями, це ганьба! Треба носити. І так було на кожному кроцi. Не дивно, що Лiдiя невпинно мрiяла про час, коли ii Касим нарештi натренуе мiсцеву команду юнакiв-легкоатлетiв, якi доб’ються очевидних успiхiв на республiканському, а ще краще на всесоюзному рiвнi. Саме за такоi умови мiсцеве спортивне начальство погоджувалося вiдпустити подружжя Турсунових на всi чотири сторони… точнiше, назад до Киева, де чоловiк i дружина свого часу закiнчили Інститут фiзкультури, де познайомилися. І де й досi мешкала мати Лiдii, пiд вимушеною опiкою якоi перебували обидва сини подружжя. От за ким Лiдiя сумувала аж до сердечного болю – то це за своiми хлоп’ятами! Але ж вона не могла навiть помислити про те, що вони зростатимуть тут, у Ташаузi, де на кожному кроцi стикаешся з по-справжньому дикунськими звичаями мiсцевого населення! Не ii провина, що пiд час навчання в iнститутi вона закохалася в стрункого красеня Касима. Звiсно, це щастя… От тiльки погано, що по закiнченнi навчання його розподiлили працювати сюди, в туркменську провiнцiю, а тутешне начальство поставило жорстку умову: натренуй нам мiсцеву команду, i все!.. А це ж не на один рiк робота. Доводилося чекати й терпiти буквально на кожному кроцi. Терпiти розлуку з дiтками. Терпiти мiсцевi дикунськi звичаi. Терпiти вiдсутнiсть нормальноi роботи (бо посада медсестри мiсцевоi клiнiки – це все, що вдалося пiдшукати для Лiдii). Терпiти жахливий клiмат… Добре, що хоч ii Касим був з мiсцевих, але ж вигiдно вiдрiзнявся вiд них у планi вихованостi й iнтелiгентностi. Хоч у чомусь iй пощастило!.. Середня школа № 20, Киiв, 1 жовтня 1971 року Ганна Михайлiвна спускалася на перший поверх шкiльноi будiвлi нечасто: адже тут розташовувалися кабiнети класiв початковоi школи – з першого по третiй, а також гардероб, три коморки, кабiнет шкiльноi медсестри i бiблiотека. Та окрiм викладання росiйськоi мови й лiтератури в старших класах, лiтня вчителька вела також лiтературний гурток юних пушкiнiстiв. Його найближче засiдання планувалося присвятити листу Тетяни до Онегiна. А на завершення найкращi ученицi-пушкiнiстки мали прочитати вiршованi листи, власноруч написанi уявним коханим юнакам. Для створення вiдповiдноi атмосфери Ганна Михайлiвна зазвичай використовувала набiр великих iлюстрацiй з картин художникiв-класикiв, наклеених на аркушi цупкого синього картону. Як раптом з’ясувалося, що за розпорядженням вчителя iсторii Миколи Семеновича цей набiр iлюстрацiй перекочував до однiеi з комiрчин на першому поверсi! Сталося непорозумiння тому, що в сусiдньому iсторичному кабiнетi тривав ремонт (там бiлили стелю й верхню частину стiн, а нижню частину готували до фарбування), отож на особисте прохання директорки школи, «русачка» тимчасово прихистила гостя. Ну, а Микола Семенович, перебуваючи напiдпитку, наказав учням-десятикласникам «прибрати все зайве» до однiеi з комiрчин на першому поверсi. Лобуряки радо виконали розпорядження, бо чим е для них витончене пушкiнське слово?! Що для них страждання юноi Тетяни?! Нiчого, геть зовсiм нiчого… – Миколо Семеновичу, та ви хоч би подумали рештками своiх мiзкiв, перш нiж чужим навчальним iнвентарем розпоряджатися!!! – кип’ятилася Ганна Михайлiвна. – Добре хоча б те, що на макулатуру цей комплект не здогадалися здати… – Нiчо, потерп-пiть. Мнi те’троха мiсця тра-ба, – белькотав iсторик, дихаючи перегаром. Сваритися з ним не мало жодного сенсу: Микола Семенович Репей був протеже завуча Тамари Антипiвни, чоловiк якоi мiцно вкорiнився у владних лавах Подiльського району. Однак вiдшукати, до якоi з трьох комiрчин заховали iлюстрацii, теж потрiбно. Отак i сталося, що Ганна Михайлiвна в супроводi юних пушкiнiсток спустилася на перший поверх. На щастя, синi картонки з iлюстрацiями до «Євгенiя Онегiна» вдалося розшукати цiлими й неушкодженими. Коли експедицiя добiгала кiнця, продзеленчав шкiльний дзвоник, сповiщаючи велику перерву. Вийшовши до коридору, вчителька раптом помiтила декого, тодi звернулася до учениць: – Дiвчата, вiднесiть iлюстрацii до мого кабiнету, будь ласка, й покладiть на задню парту. Тодi можете бути вiльними. – А ви, Ганно Михайлiвно?.. – А у мене е невеличка справа, – кивнула «русачка», даючи зрозумiти, що розмову закiнчено. Пушкiнiстки попрямували коридором до сходiв, тодi як вчителька замкнула дверi комiрчини та пiшла лiворуч. Тут, бiля дверей кiмнати другого класу, бавилася компанiя жовтенят, супроводжуючи все це вiдчайдушними криками та верещанням. Лише один хлопчик з поважним виглядом прогулювався туди-сюди попiд дальньою стiнкою, трохи схиливши голову на лiве плече i схрестивши руки на грудях. Оскiльки це був всього лише другокласник, то невластива його вiку серйознiсть викликала у пристаркуватоi «русачки» мимовiльну посмiшку. – Спартаку! – покликала вона. Хлопчик зупинився й озирнувся до неi. – Спартаку, а ти знаеш, хто я така? – Звiсно, знаю. Ви Ганна Михайлiвна Пiдшибай, вчителька росiйськоi мови та лiтератури старших класiв нашоi школи. – А ще… – Вибачте, Ганно Михайлiвно, я не договорив, – мовив вiн, не втрачаючи серйозностi. – А ще коли моя мама Гатя вчилася в цiй школi, то ви були у неi класною керiвницею i… Тут хлопчик озирнувся на всi боки, перевiряючи, чи не чуе iх хтось: – І ще ви захищали ii перед Тамарою Антипiвною, яка зарiзала моiй мамi золоту медаль. Мама Гатя розповiдала, як iхнiй дев’ятий клас збунтувався через те, що Тамара ця… ой, вибачте – Тамара Антипiвна вижила зi школи стару вчительку Фрiду Оскарiвну, а на ii мiсце привела Миколу Семеновича. А коли iхнiй клас збунтувався – зробила з мами Гатi й тiтки Сюзи цапiв-вiдбувайлiв… Хоча нi, так казати негарно, так дорослi ображаються… Спартак подумав трохи й виправився: – Ну, себто почала мститися мамi Гатi й тiтцi Сюзi за весь iхнiй клас. А ви обох захищали, бо вони були вашими вихованицями. Я все знаю. І трохи нiяково посмiхнувся. – Ти багато чого знаеш, – зiтхнула Ганна Михайлiвна i, рухома раптовим поривом, схопила хопчика за потилицю та притиснула до себе. Поруч з несамовитим виском гасали зграйки жовтенят, бiля туалету хтось бризкався на всi боки водою з фонтанчика для пиття. А лiтня «русачка» i син ii колишньоi ученицi завмерли бiля пофарбованоi салатовим стiни. – Так, я ще багато чого знаю, – промимрив хлопчик, намагаючись вiдлiпити обличчя вiд черева Ганни Михайлiвни. – Наприклад, знаю, що мама Гатя народила мене найпершою серед усього iхнього класу. Знаю, що вони з батьком були бiднi, немов церковнi пацюки. Знаю, що весь мамин клас прийшов до нас додому i надарував для мене всяких пелюшок та сорочечок. А ви були тодi разом з усiм класом. – Ти це пам’ятаеш? – здивувалася вчителька. – Нi, не пам’ятаю, брехати не стану, – рiшучо мотнув головою Спартак. – Натомiсть пригадую… як мене мама народила, то там, у залi пологового будинку все було бiле-бiле, в кахлях, а звуки лункi, розкатистi. А ще коридор пологового будинку, там ще арка така була… мене несуть i… Хлопчик раптом замовк на пiвсловi, весь напружився, пiднiс долоню до правоi скронi й повiльно потер голову трохи вище вуха. Спантеличена його словами Ганна Михайлiвна спробувала заперечити: – Це неможливо! Це… Мабуть, це твоi фантазii якiсь. Нiхто з людей такого не може пам’ятати. – Ганно Михайлiвно, я не брешу. І навiть бiльше… – Що?.. – Знаете… це мама Гатя виховала мене так, щоб говорити правду. Отож я кажу те, про що знаю, а з iншим… З iншим я поки не розiбрався. – Що iще ти пам’ятаеш? – наполягала лiтня «русачка». Проте хлопчик несподiвано посмiхнувся: – Ганно Михайлiвно, сьогоднi перше жовтня, пiслязавтра День вчителя. Чи ви ото хочете, щоб я псував вам настрiй напередоднi вашого свята неперевiреними здогадами?.. Воно вам треба, от скажiть?.. – Ну гаразд, лишай своi фантазii при собi… фантазере!.. Вона нарештi вiдпустила хлопчика, але слiдом спитала: – Послухай-но, а чого це ти тут ходив попiд стiнкою з таким виглядом… – О-о-ох, i чого вас всiх мiй вигляд аж так бентежить! – з непередаваним почуттям зiтхнув Спартак. – Кого це «всiх»?.. – Та от наша класна керiвниця Олександра Павлiвна теж якось спитала: «Спартаку, а чому ти тут ходиш, руки за спину заклавши? Побiгав би з iншими однокласниками». От i ви про те саме питаете. Я вже навiть руки за спину не закладаю, а перед собою на грудях схрещую, а вам все одно цiкаво. – Справдi, чому б тобi з iншими не побiгати? – здивувалася вчителька. – Ох-х-х… Невже ви не бачите, що я тут думаю? – Ти-и-и… Ти й Олександрi Павлiвнi те саме сказав?.. – Ну так! Мама Гатя привчила мене правду говорити, отож i сказав, як е. – І що ж на те Олександра Павлiвна? – Та нiчого, – знизав плечима хлопчик. – Вiдсахнулася попервах, а потiм поглянула на мене, немовби я… не можу просто так думати. Хоча це ж дуже просто. Майже як у Кукiна. – Чо… чого-чого?! Що ти кажеш?.. – Ганна Михайлiвна не хотiла вiрити власним вухам. – У Юрiя Кукiна така пiсня е, «Дорожнi роздуми» називаеться. Це звiдти – про те, що не думати загалом неможливо: Красный свет – раздумья перекресток: Правда может оказаться ложью, Думать просто так – совсем не просто, А не думать – просто невозможно… Близько хвилини лiтня вчителька збиралася з думками, потiм спитала: – Ти-и-и… Звiдки ти цю пiсню знаеш?.. – Та дядько Рафка зi Львова привiз, – охоче пояснив Спартак. – Вiн як зi Львова до Киева приiздить, то до нас неодмiнно в гостi зайде. – Дядько Рафка – це хто? – Дядько мiй троюрiдний. Вiн геолог вiдомий, фахiвець з покладiв нафти, по всьому Союзу мотаеться. Бувае, на фестивалi заiжджае, де такi пiснi спiвають. Ранiше вiн був фанатом Галича, але тепер на Кукiна переключився. Каже, так безпечнiше. – І ти що, слiдом за дядьком… – Так цi ж пiснi легко запам’ятовуються! Хоча якщо чесно, то у Кукiна менi мало що подобаеться. Хiба от тiльки ця, а ще «Маленький гном», «Марш солдатiв Кiплiнга»… Ну, «А я iду за туманом» теж, звiсно, ii навiть по радiо крутять постiйно. От i все. А так менi Висоцький до вподоби ще навiть бiльше, нiж колись Галич – дядьковi Рафцi. – Ой, нi! Давай-но краще не будемо про Висоцького в стiнах нашоi школи, – попросила Ганна Михайлiвна. – Але ж у нього такi веселi казковi пiснi! «Старый дом на Арбате», «В заповедных и дремучих страшных Муромских лесах…», «Чудо-Юдо»… Уявляете, через рядок «Протрубили во дворе трубадуры» я ще донедавна трубадурiв з герольдами плутав. – Спартаку! Я кому сказала!.. – голос «русачки» посуворiшав, тож хлопчик знизав плечима i зiтхнув: – Гаразд, як собi хочете. – Послухай-но… ти хоч щось нормальне читаеш, окрiм цих самопальних пiсеньок? Казки якiсь для молодшого шкiльного вiку, наприклад… – Звiсно, читаю. Французькi народнi казки, Андерсена, Шарля Перро, Миколу Носова про Незнайку, билини про руських богатирiв. От тiльки… – Що? – Тiльки на самих лише казках не проживеш. Інакше б, окрiм казок, письменники нiчого iншого не вигадували б, вiрно? – Та ти… Ти хоч нiкому про такi своi захоплення не кажи! Бо раптом тебе не так зрозумiють. – А я тiльки вам i кажу, бо що я, дурний, чи як?.. – вiдверто здивувався хлопчик. – Мама Гатя мене попереджала: мовляв, якщо Ганна Михайлiвна раптом тебе про щось питатиме, ти iй все можеш розказувати. Бо вона своя. – Ах ти ж фантазер!.. – лiтня вчителька знов притиснула хлопчика до себе й зiтхнула: – От тiльки, мабуть, Олександрi Павлiвнi з тобою важко… – Чому? – Бо знаю я вас, вундеркiндiв! Ти для другокласника… Ти стiльки всього знаеш!.. То, мабуть, пустуеш на уроках, коли тобi не цiкаво, так? А вчителям з такими розумниками знаеш як незатишно почуватися… – І нiякий я не вундеркiнд, – трохи ображено прогугнявив хлопчик, знов намагаючись розвернутися обличчям убiк. – По-перше, менi тато Андрiй пояснив, що нiякого толку з мене в життi не вийде. – Чому це раптом?! – здивувалася Ганна Михайлiвна. – А-а-а… довго пояснювати. У тата своя теорiя на цей рахунок, але бiда зовсiм не лише в його думцi. – А в чому тодi? – Та просто i мамин брат – дядько Льоня, i також дядько Рафка, який геолог, – вони теж вважають, що я нiжний, немов дiвчисько, i до життя анi краплi не пристосований. І навiть бабуся Гапка називае мене «панською дитиною». Це як у вiршi Мiхалкова про «Мiмозу»: И живет он в новом доме, Не готовый ни к чему. Ни к тому, чтоб стать пилотом, Быть отважным моряком, Чтоб лежать за пулеметом, Управлять грузовиком. – То вони хочуть… – Тато Андрiй хоче, щоб я вирiс, став спортсменом i поiхав на Олiмпiйськi iгри. Дядя Льоня хоче забрати мене до себе в Запорiжжя й виховувати правильно, як справжнього чоловiка. Дядя Рафка просто надi мною смiеться. А бабуся Гапка каже, щоб мама народила менi братика чи сестричку, бо iнакше я виросту жадiбним егоiстом. І всi вони впевненi, що мама Гатя мене виховуе неправильно. Не розбереш цих дорослих!.. Спартак скрушно зiтхнув. – Але ж мама в тебе, мабуть, вiрить! – заперечила Ганна Михайлiвна. – Мама едина i вiрить, так, – погодився хлопчик, – але вона теж каже, що я не вундеркiнд i щоб навiть слово це забув. А якщо у школi на уроках я наперед знатиму те, про що вчителька розповiдае, то треба просто сидiти мовчки й не подавати нiяких ознак, що менi це вiдомо. Бо вчителi теж люди, у них теж нерви. Отож я й сиджу собi мовчки та намагаюсь не нервувати Олександру Павлiвну, коли вона пояснюе знайомi речi. – І у тебе не уриваеться терпець отак просто сидiти?.. – А я завжди можу про свое думати, – нагадав Спартак. – Знов ти про це! Лiтня вчителька вiдсторонилася вiд хлопчика, трохи нахилилася, зазирнула йому в обличчя i спитала: – То скажи нарештi, про що ти думаеш, га?.. І тут сталося щось незрозумiле. У Ганни Михайлiвни виникло моторошне вiдчуття, нiби всупереч всiм канонам педагогiки цей маленький школярик… у свою чергу уважно вдивляеться iй в очi, нiби випробовуе дорослу вчительку, зважуючи й вiдмiряючи щось невидиме!.. Нiби дитиною раптом стала вона – колишня вчителька його мами!.. А Спартак став старим i мудрим… І доки «русачка» боролася з цим вiдчуттям, хлопчик мовив: – Ну гаразд, скажу. Ось, наприклад, мене цiкавить, чому Венька Дзюма нiчого не знае про того, на честь кого названа вулиця, на якiй вiн живе. – А-а-а… хто такий цей Венька Дзюма?.. – Та однокласник мiй, хто ж iще… – А на якiй вулицi вiн живе? – На бульварi Давидова. Влiтку його батьки отримали там квартиру в новобудовi, але вирiшили не забирати Веньку з нашого класу. Отож вiн тепер живе на бульварi Давидова, а хто це такий, як вiн жив, що такого видатного вчинив – не знае i знати не хоче. Добре, що вони стояли бiля стiни, недбало пофарбованоi салатовою олiйною фарбою! Бо якби лiтня вчителька не сперлася спиною на тверду поверхню, то, можливо, тут би i впала… Бо надто вже слова малого скидалися на провокацiю! А хiба ж дiти не можуть працювати провокаторами КДБ?! Згадати хоча б iсторiю пiонера-героя Павлика Морозова, який здав «органам» власного батька… Хоча… Нi, все ж завербований другокласник, та ще i з напiвеврейськоi родини – це якось занадто! Але чому тодi цей дивний хлопчик цiкавиться товаришем Давидовим? Як вiн, бачте, жив i чого такого вчинив? Звiдси ж один лише крок до чуток про те, через що голова мiськвиконкому застрелився!.. Але одне дiло – слiдом за дядьком вивчати напам’ять пiсеньки сумнiвноi художньоi цiнностi й зовсiм iнше – дiзнаватися про речi, за якi Комiтет держбезпеки запроторить або в табори, або в психiатричну лiкарню!.. Утiм, недарма Ганна Михайлiвна мала неабиякий педагогiчний стаж. Весь минулий досвiд пiдказував, що перш нiж робити остаточнi висновки, варто пошукати iншi можливi пояснення – простiшi та бiльш зрозумiлi. Адже перед нею всього лише другокласник, хоча й вундеркiнд. І вона спитала: – А чому, власне, в Киевi не може бути бульвару iменi товариша Давидова? Вiн багато рокiв очолював наш мiськвиконком, багато корисного зробив для розвитку Киева. Отож i назвали бульвар його iм’ям. – Е-е-е, нi, Ганно Михайлiвно, я над цим теж думав. Киiвський виконком багато хто очолював, але щоб твоiм iм’ям вулицю назвали – тут треба щось особливе зробити! Ось я живу на вулицi Хорива, е вулиця Щекавицька – вони названi на честь Хорива та Щека, братiв Кия, вони Киiв заснували, за легендою. Є вулицi Яна Гамарника[113 - Нинi вул. Квiтки Цiсик.] або Юрiя Коцюбинського[114 - Нинi вул. Володимира Винниченка.], вулицi Смирнова-Ласточкiна[115 - Нинi Вознесенський узвiз.] чи Георгiя Лiвера, Артема[116 - Нинi вул. Сiчових Стрiльцiв.] чи Фрунзе[117 - Нинi вул. Кирилiвська.] – але ж це далеко не всi, хто боровся за нашу радянську владу. Отже, треба зробити щось по-справжньому видатне, аби твоiм iм’ям цiлу вулицю назвали. То що ж видатного зробив товариш Давидов? Можливо, ви знаете? Маленькi допитливi оченята, здаеться, так i просять… благають!.. Справдi?! А може, iй всього лише здаеться?.. Як раптом Ганна Михайлiвна здогадалася: – Стривай-но, стривай… Ти що, хочеш, аби твоiм iм’ям теж якусь киiвську вулицю назвали, так? У маленьких оченятах на мить промайнуло явне розчарування. Однак негайно губи Спартака розтяглися в посмiшцi та пробурмотiли очiкуване: – Якщо чесно… то так, хочу. Дуже хочу!.. Тодi б i мiй тато Андрiй не казав би, що нiякого толку з мене не буде, i дядьки Льоня й Рафка припинили би з мене кепкувати. І навiть бабуся Гапка сказала би, що «панська дитина» теж на щось-таки придатна, окрiм як бути егоiстом. Хоча… Я вже казав, що люблю пiснi Висоцького. А раптом зi мною станеться так, як вiн спiвае? И хоть я во все светлое верил – Например, в наш советский народ, – Не поставят мне памятник в сквере Где-нибудь у Петровских ворот. Но я не жалею! У Ганни Михайлiвни вiдлягло вiд серця. Бо хоч яким дивакуватим може видатися цей, поза сумнiвом, неординарний хлопчик, але рухае iм всього лише тривiальне бажання прославитися, а не дiзнатися щось про Бабин Яр та Куренiвську трагедiю. І це добре. Дуже добре!.. – От що скажу тобi, Спартаку, – з полегшенням посмiхаючись, вона скуйовдила русяве волосся на його тiм’ячку. – Ми тут розмовляемо зовсiм випадково, але ти спромiгся вразити мене знаннями й iнтересами, абсолютно нехарактерними для другокласника. Ти поки що занадто малий, аби можна було судити про твiй потенцiал. Можливо, це все у тебе поступово зiйде нанiвець… Однак якщо й надалi ростимеш таким розумником, то не виключаю, що якусь вулицю твоiм iм’ям i справдi назвуть. – Дякую, Ганно Михайлiвно! Спасибi вам велике, дуже приемно чути такi слова вiд вчительки моеi мами Гатi. Але зараз я пiду до класу, можна? – Невже тобi набридло зi мною розмовляти? – Зовсiм нi, просто гляньте о-о-он туди. Лiтня вчителька позирнула в напрямi, вказаному хлопчиком, але нiчого цiкавого, окрiм паркетноi пiдлоги, натертоi густо-помаранчевою мастикою, не побачила. Тодi Спартак поспiшив пояснити: – Сьогоднi сонячно. Верхня частина оцих дверей засклена прозорою шибкою, на пiдлогу падае чiткий блiк. Бачите, вiн вже торкнувся о-о-он тiеi паркетинки, значно темнiшоi вiд решти? Це означае, що велика перерва закiнчуеться, зараз буде дзвiнок на урок, всi ломануться до класу i… Шалено задзеленчав дзвiнок. З дикими скрикуваннями, виттям i виском всi другокласники одночасно рвонулися до дверей своеi класноi кiмнати. – Ну от, не встиг, – розчаровано зiтхнув хлопчик. – Будьте уважнi, Ганно Михайлiвно, в ясний день стежте за сонячними блiками на паркетi, це немов сонячний годинник. А я все ж таки пiду, у нас там арифметика. – Звiсно, звiсно! Поспiшай. – Та я встигну, не переймайтеся. Не тiльки ви неуважнi, але й нашi хлопцi також: Олександра Павлiвна як пiшла з класу на початку перерви, так досi не повернулася. Отож можна заходити спокiйно, без цих крикiв. – І все ти помiчаеш! – здивувалася «русачка». – Тобi це не важко? – Знаете, пiсля того як я припинив боятися… Однак що хотiв сказати Спартак, так i лишилося невiдомим. Наприкiнцi коридора зi сходiв виринула Олександра Павлiвна, тож хлопець мовив тихо: – Ну все, вибачте, от тепер i справдi не можна баритися. До побачення. Було дуже приемно поговорити з вами. Натовп другокласникiв саме прорвався крiзь дверi. Спартак кивнув на прощання лiтнiй вчительцi та зi спокiйною величчю, немов директор школи, увiйшов до класу, за ним послiдувала Олександра Павлiвна. Ганна Михайлiвна проводила iх здивованим поглядом i також попрямувала коридором до сходiв. Цех експедицii перiодичних видань, Призалiзничний поштамт, Киiв, 22 листопада 1971 року – Ну що ж, Володю, як бачиш, робота сортувальника е такою простою, що впоратися з нею може навiть сцикливий бендерiвський кугут, який щойно виповз рачки з карпатського лiсу i… Мабуть, начальник цеху вважав, що цей жарт мае неабияк прикрасити iнструктаж. Однак в очах новачка спалахнула така вiдверта ненависть, що лiтнiй чоловiк вiд несподiванки мало не прикусив язика. Новачок мiж тим проскреготав, карбуючи кожне слово: – Ну скiльки можна повторювати всiм i кожному, що до будь-яких антирадянських угруповань я не маю жодного стосунку?! – Та ла-а-адно тобi! Охолонь, – начальник цеху замахав руками, немовби вiдганяючи вiд себе надокучливу муху, а може, й нечисту силу, хтозна. – Ти, здаеться, зовсiм жартiв не розумiеш. – На вас би я глянув, якби вас отак… все життя… як мене!.. Голос новачка аж тремтiв вiд внутрiшньоi напруги, тому начальник цеху спитав тепер уже якось обережно: – Що, отак-от просто все життя?.. – А ви як думали… Начальник цеху прикрив на мить рот кулаком, нерозбiрливо мугикнув, потiм делiкатно кахикнув i продовжив звичайним побутовим тоном: – Ну гаразд, чорт iз тобою! Зрештою, тебе мали грунтовно перевiрити при прийомi на роботу в наш поштамт. Мусиш сам розумiти, до чого важливою е наше пiдприемство в планi iнтересу рiзних там шпигунiв, нишпорок та iнших агентiв свiтового iмперiалiзму. Хто яку кореспонденцiю отримуе, а також вiд кого. Зокрема, i хто що з перiодики передплачуе. А це, Володю, коло iнтересiв!.. Отак от. – Я розумiю, – пiдтвердив вiн тихим, але тепер вже рiвним голосом. – А якщо розумiеш, то давай-но перейдемо до структури й головних принципiв заповнення форм. Згiдно з посадовою iнструкцiею, найчастiше тобi доведеться мати справи з формами СП-34, СП-35 та СП-36. Однак це все похiдне. Найважливiшою серед усiх е зовсiм iнша форма – СП-14. Це, Володю, те, що зветься сортувальною таблицею. І для тебе це – основа основ, можна сказати. Ось вона… Начальник цеху поклав перед новачком пустографку. – Так само важливою, хоча й не настiльки, як сортувальна таблиця СП-14, е iнша форма – СП-33, так звана накладна. Ось i вона… Начальник цеху поклав нову пустографку поверх попередньоi i пояснив: – Якщо ти в накладнiй маху даси, тодi, Володю… Тодi менi тебе шкода, бо з тобою таке зроблять, що… А-а-а, давай-но краще не будемо про це! Давай краще сподiватися, що ти не припускатимешся помилок у накладнiй нiколи за час майбутньоi роботи у нас. Ти, до речi, як?.. – Що «як»? Що саме?.. – Тс-с-с, не кип’ятися, немов той чайник. Надовго у нас тут вирiшив прилаштуватися чи як iншi – посидиш, посидиш та й пiдеш?.. – Наступного року знов поступатиму, – пробурмотiв новачок, – отож лишуся працювати, тiльки якщо вступнi iспити провалю. А так… – А-а-а… Ну зрозумiло, зрозумiло все з тобою. Ну що ж, доживемо до наступного року, тодi й побачимо. А поки що давай-но займемося сортувальною таблицею. Почнемо от iз цiеi графи… Володя спробував зосередитися на структурi та нюансах заповнення форми СП-14, однак щось не дуже-то виходило. Зовсiм iншi думки лiзли в голову цiлим натовпом, вiдволiкаючи вiд пояснень начальника цеху експедицii перiодичних видань. …За що це йому?! От за що, справдi?.. Й найголовнiше – коли iншi припинять знущатися з нього, знов i знов необгрунтовано зараховуючи до лав ворогiв Радянськоi Вiтчизни?! Здавалося б, вистачить i того, що через слабкiсть, яку батько свого часу виявив на допитi в СМЕРШi, в рiдному селi його дражнили «бандерою», що довго вiдмовлялися приймати в пiонери, а згодом i в комсомол. Не надто допомагало навiть те, що затурканий школяр Вовка готовий був зi шкури вилiзти, немов та змiя пiд час линяння, аби тiльки довести: я такий самий, як i решта!.. я нормальний!.. припинiть же мене третирувати… Ще кiлька мiсяцiв тому Володi здавалося, що коли продзвенiв останнiй в його життi шкiльний дзвiнок, весь цей жах нарештi скiнчився. Але ж нi, нi, ще раз нi! Сто разiв нi! З Вищоi школи мiлiцii, куди вiн намагався подати документи, юнака вигнали мало не в три шиi все через ту саму причину: абiтурiент Володимир Вiкторович Медвiдь буцiмто е сином «бандерiвця»… Жодних пояснень нiхто не став слухати. Вiдповiдь (скорiше навiть ганебний вирок) був однозначним: – Такi, як ти, нам не потрiбнi. Пiшов звiдси геть! Забирайся! Звiсно, спроб добитися правди вiн не полишив попри те, що й надалi чув: – А хто тебе знае, правду ти говориш про батька чи нi?.. Вiн свiй строк у таборах вiдмотав, отже – сидiв недарма. Отже, винний! Та у нас невинних i не саджають… А тому батько твiй – фрицьовський пiдлабузник i бандерiвець, ти – син бандерiвця. То чого ж ти хочеш?.. Зрештою наполегливiсть молодого чоловiка таки принесла плоди: його направили працювати на киiвський Призалiзничний поштамт. Саме по собi це було дуже добре: кадри тут перевiряли з неабиякою прискiпливiстю – мало не «пiд мiкроскопом». А тому, в залежностi вiд продемонстрованих успiхiв, керiвництво Вищоi школи мiлiцii могло й перемiнити свою точку зору, прийняти у Володi документи i допустити до iспитiв. Могло б допустити, так… Але могло б i не допустити знов! А тому вiн збирався вжити додаткових заходiв для полiпшення власного iмiджу. Найпростiше було б записатися до лав Добровiльноi народноi дружини i проявити себе як добровiльний помiчник правоохоронних органiв. Але якщо вчинити ще бiльш радикально i… Якщо влаштуватися на роботу безпосередньо до мiлiцii – як на це подивляться в керiвництвi ВШМ?! Так, було б непогано… Щоправда, туди беруть лише тих, хто вiдслужив в армii: досвiд, дисциплiна i таке iнше. Але можна ж i не в штатi працювати… – Агов, Володю, ти мене слухаеш чи нi? – Слухаю уважно, авжеж. – Тодi скажи, про що я зараз розповiдав? – Ми щойно завершили з формою СП-33. – Хм-м-м, вiрно… А ти не такий простий, яким здаешся. Ну гаразд, продовжимо. Отже, слухай сюди… Із зосередженим виглядом юнак придивився до черговоi таблицi. Тепер вiн точно знав, що робити: потрiбно за будь-яку цiну зробитися позаштатним працiвником мiлiцii – це саме те, що треба! Тодi вступ до ВШМ йому гарантований, i отримати профiльну освiту не завадить вже нiщо!.. Селище Приморське неподалiк Жданова, кiнець листопада 1971 року Ольга сидiла на грубо сколоченому ослiнчику i зачарованим поглядом, з легенькою посмiшкою на вустах дивилася в радiоприймач, звiдки линула чарiвна мелодiйна пiсня: Ти признайся менi, Звiдки в тебе тi чари? Я без тебе всi днi У полонi печалi. Може, десь у лiсах Ти чар-зiлля шукала, Сонце-руту знайшла І мене зчарувала? Ждан завмер поруч з матiр’ю, розумiючи, що в такi моменти ii краще не чiпати. Та вiн i сам з непередаваним задоволенням слухав цi чудовi слова: Червону руту Не шукай вечорами – Ти у мене едина, Тiльки ти, повiр! Бо твоя врода – То е чистая вода, То е бистрая вода З синiх гiр. А далi… А далi починався другий куплет, вiд якого мама вiдверто плакала. Плакала мовчки, але рясно – бо згадувала покiйного тата, якого Ждан навiть не бачив жодного разу: Бачу я тебе в снах, У дiбровах зелених, По забутих стежках Ти приходиш до мене. І не треба нести Менi квiтку надii, Бо давно уже ти Увiйшла в моi мрii… – Мамо, та не плачте ж ви! Не треба, – благав Ольгу син, спостерiгаючи, як з куточкiв ii очей сповзають по щоках сльози. – Я не плачу, Жданчику, хороший мiй, – вiдповiдала на те жiнка, як i зазвичай в подiбнi моменти, – це мое кохання плаче за твоiм татом, отак. – Мамо, та я теж татка нашого люблю. Так, люблю, хоча й не бачив його нiколи в життi! Але ж я не плачу при цьому… – Ото й добре, що не плачеш, синочку. Ти ж у мене справжнiм чоловiком ростеш, весь у нього, в Олеженька мого коханого! Ти й не мусиш плакати. Виростай твердим, дужим, мiцним. І неодмiнно з палким серцем! А як виростеш, так i проживеш подальше життя. – Я-то виросту i стану мiцним, – вiдповiдав хлопець. – Але ж якщо ви припинете плакати, то… – Що саме?.. – То менi буде легше вирости таким, яким ви мрiете мене бачити. – Але ж пiсня яка, Жданчику, пiсня яка!.. Ольга знесилено заплющувала очi, при цьому з-пiд iхнiх повiк продовжували котитися сльози. – Чую ii й уявляю татка твого в лiсi. Як вiн там разом з товаришами переховуеться, не червону руту шукаючи, а для нас iз тобою, синочку мiй, свободу здобуваючи. – Але ж хiба пiсня про це?! – дивувався Ждан. – Адже там, в пiснi червону руту дiвчина шукае. – Але ж пiсня про лiси, про гори… про Карпати!.. – Там нема про те, що про Карпати. – А я все одно знаю свое, синочку мiй. Пробач вже менi ту слабкiсть. І обiймаючи хлопця, плакала далi вже мовчки. Обласне управлiння КДБ у Львiвськiй обастi, вул. Дзержинського, № 55, грудень 1971 року – То як накажете розумiти вашу пасивнiсть, дорогi товаришi?! – кип’ятився товариш Тильний. – Чого ми тут чекаемо, дозвольте дiзнатися?! Може, новоi й настiльки ж гучноi справи, якою свого часу стало люте вбивство несамовитими бандерiвцями письменника Ярослава Галана?! Ми цього чекаемо, так? – Та-а-ак… Галана того ще коли вбили, – ризикнув зауважити хтось з мiсця. Реакцiя товариша майора була миттевою й жорсткою: – А ви менi на давнiсть рокiв не кивайте! Не можна ставитися до виконання своiх обов’язкiв настiльки безвiдповiдально, щоб якiсь там дикi гуцули знов спустилися з гiр, як це сталося в сорок дев’ятому роцi, та й знов зарубали клятою своею барткою будь-яку знакову персону. – Товаришу Тильний, заспокойтеся: тут усього лише… – Що-о-о? «Всього лише»? Ви кажете, «всього лише»?! То насмiлюсь нагадати вам, що у нас тут, пiд носом «всього лише» якийсь Громадський комiтет захисту Строкатоi[118 - Перша вiдкрита правозахисна органiзацiя в Украiнi, зорганiзована Ігором Калинцем i В’ячеславом Чорноволом у Львовi в зв’язку з арештом 6 грудня 1971 року украiнськоi дисидентки та науковицi Нiни Караванськоi (у дiвоцтвi Строкатоi). Окрiм органiзаторiв, до Громадського комiтету увiйшли Василь Стус, Леонiд Тимчук, Петро Якiр та iн. Всi вони були заарештованi вже у сiчнi 1972 року.] з’явився! Ви хоч розумiете, що це означае й якi козирi дае оскаженiлiй буржуазнiй пропагандi?! – Але наскiльки нам вiдомо, цей так званий комiтет декларуе виключно дiяльнiсть в рамках чинного радянського законодавства, – ця фраза завершилася зневажливим мугиканням. Однак товариша Тильного це анiтрохи не заспокоiло: – Дiяльнiсть в рамках чинного радянського законодавства, кажете?.. Поки що так… але де гарантiя, що рано чи пiзно цей клятий комiтет не перейде вiд чистого декларування до брудних убивств? Хто з присутнiх може це менi гарантувати? Хто, я вас запитую?.. У кабiнетi повисла могильна тиша, яку порушив знов-таки голос товариша майора: – А якщо нiхто, тодi даю вам тиждень… усi почули?.. Один тиждень на те, щоб з’ясувати не лише органiзаторiв, але також повний склад цього так званого Громадського комiтету. Окрiм того, за вказаний тиждень необхiдно виявити всi зв’язки кожного з комiтетчикiв. А потiм зберемося рiвно через тиждень, кожен доповiсть своi результати. Далi складаемо план i всiм цим комiтетчикам, вiд першого до останнього, дамо по пальцях. Всiм i кожному! Всiх повиловлювати, щоб жоден не втiк! І всiх пiд суд! Ясно? Напружена мовчанка давала зрозумiти, що так, безперечно, все зрозумiло, вiднинi нiхто панькатися з цими мерзотниками не стане. 1972. Стрiчки на вiнку Ташкент, квiтень 1972 року Коли пiсля руйнiвного землетрусу 1966 року Гелену Сергiiвну Уханьську пiдвищили iз завiдуючоi чоловiчим вiддiленням до заступника головного лiкаря, вона спочатку зрадiла, але зовсiм невдовзi засмутилася. Адже на новiй посадi майже не залишалося часу для нормальноi лiкарськоi практики… Лише поступово, розриваючись мiж благоустроем лiкарнi та частими вiдрядженнями на конференцii й симпозiуми, Гелена Сергiiвна повною мiрою вiдчула переваги свого нового становища. Ще б пак: тепер вона була в курсi новiтнiх технологiй i методiв лiкування! Це дозволяло вiдчувати величезну радiсть i задоволення, незвiданi ранiше. У лiкарнi поки що залишався працювати 59-рiчний головлiкар Андрiй Борисович Зiмiн – прекрасний фахiвець (як то кажуть, дiагност вiд Бога) i просто добра чуйна людина. Вiн був переконаним холостяком, який все свiдоме життя вiддав медицинi. Одна бiда: до виходу Андрiя Борисовича «на заслужений пенсiйний вiдпочинок» залишався рiк – а що буде далi?.. Утiм, поки що наявний стан речей влаштовував обох. Як людина вкрай iнтелiгентна, Зiмiн був невибагливим до забаганкiв влади. Вiн дозволяв молодiй амбiтнiй заступницi повною мiрою розпоряджатися в лiкарнi, сам же ходив «на килим» у рiзнi iнстанцii та на засiдання в райком партii. Що ж до Гелени Сергiiвни, то ii зусиллями лiкарня розширила займанi територii за рахунок площ фабрики трикотажного полотна, зруйнованоi пiд час епiчного землетрусу. Окрiм того, був зведений i запущений новий лiкувальний корпус, а також обладнано декiлька пiдсобних примiщень, що використовувалися як склади матерiалiв i майстернi. Звiсно, були також проблеми. Фондiв на утримання лiкарнi бракувало катастрофiчно, стiльцi, столи, лiжка ламалися, пiжами, халати i постiльна бiлизна рвалися – i все це доводилося лагодити своiми силами. Але попри все це, вже шостий рiк поспiль Уханьська успiшно справлялася з дорученою роботою. У цьому iй завжди дуже допомагав парторг лiкарнi Микола Ернестович Гурiев, однак два мiсяцi тому його пiдвищили – перевели на роботу в апарат ЦК Компартii Узбекистану, натомiсть прислали нового парторга товариша Васильева. Мiж iншим, iм’я та по батьковi у нього були дуже промовистi – Володимир Іллiч. Хтозна-чому, але до цього добродiя Гелена Сергiiвна одразу ж вiдчула антипатiю, хоча по роботi з ним не стикалася, зустрiчала лише на загальних засiданнях у головлiкаря, де парторг сидiв з вiдчуженим виразом обличчя i час вiд часу позiхав. Про цю людину ходили рiзнi чутки. Подейкували, нiбито за останнi пiвроку вiн встиг пропрацювати в шести лiкарнях Ташкента – причому скрiзь вибухали грандiознi скандали, звiльнялися цiннi фахiвцi, тодi як товариш парторг майстерно уникав покарання. І просто переходив працювати в наступний медичний заклад. Бiльш того, плiткували, що товариша Васильева нiбито прикривають довгi «волохатi руки» аж iз самоi Москви!.. Гелена Сергiiвна вважала за краще не дослухатися до «сарафанного радiо» (чого тiльки злi язики не плiткують!), аж доки одного разу не вiдбулася ii перша й остання сутичка з новим парторгом. Сталося це на початку квiтня. У Ташкентi саме зазеленiла перша травичка, на деревах з’явилися першi клейкi листочки – коротше кажучи, весна набирала сили. Перебуваючи в прекрасному настроi, Гелена Сергiiвна поiхала на конференцiю в Алма-Ату, а головлiкар Андрiй Борисович залишився керувати iхньою медустановою. Однак повернувшись через три днi, Уханьська була буквально ошелешена навалою новин одна гiрша вiд iншоi: виявляеться, за час ii вiдсутностi Зiмiн потрапив до лiкарнi з iнфарктом, старшу сестру Гюльнару Алiшеровну звiльнили iз займаноi посади, а на ii мiсце взяли Вiру Федорiвну Ковалишину. З’ясувати одразу, що за катастрофа спiткала iхню лiкарню, Геленi Сергiiвнi не вдалося, оскiльки весь персонал ходив, немов у воду опущений i вперто вiдмовчувався. Потiм почалися походи в республiканське Мiнiстерство охорони здоров’я, де вона ознайомилася з наказом про свое призначення на посаду в.о. головлiкаря, а також у райком Партii, звiдки надiйшли чiткi iнструкцii: у ходi кампанii по боротьбi з «небажаними соцiальними елементами»[119 - Ще 4 травня 1961 року Президiя Верховноi Ради СРСР на пiдставi ст. 12 Конституцii СРСР ухвалила Указ «Про посилення боротьби з особами, якi ухиляються вiд суспiльно-корисноi працi й ведуть антигромадський паразитичний спосiб життя». Указ щодо посилення боротьби з дармоiдством у радянських умовах застосовувався i до так званих «небажаних соцiальних елементiв». При цьому громадян, звинувачених у неробствi, називали «борзими» – абревiатура вiд рос. «Без Определенного Рода Занятий».] запровадити в iхнiй лiкарнi систему трудовоi терапii[120 - Трудотерапiя психiчно хворих – царина медичноi практики на стику психiатрii, клiнiчноi психологii та психологii працi, центральним завданням якоi е адаптацiя психiчно хворого до соцiуму за допомогою його включення в активну трудову дiяльнiсть, змодельовану в стацiонарi або на виробництвi.]. Геленi Сергiiвнi це дуже не подобалося. Вона вважала, що трудотерапiю не можна застосовувати повально до всiх пацiентiв, тому чинила спротив вiдкриттю на територii лiкарнi виробничих цехiв, як тiльки могла, натомiсть обладнала майстернi, в яких пацiенти могли проявити себе добровiльно. Однак тепер зник ii головний «щит» – Андрiй Борисович Зiмiн, отож Уханьська просто задихалася вiд турбот, що звалилися на неi. Тодi в. о. головлiкаря згадала, що колись ii дуже пiдстраховував i пiдтримував парторг Гурiев. Природно, вона спробувала звернутися по допомогу до товариша Васильева, але на всi ii вiдчайдушнi заклики вiн вiдповiдав якось загадково: – Вибачте, Гелено Сергiiвно, але у мене iнша мiсiя. Всi спроби з’ясувати, чим повинен займатися парторг психiатричноi лiкарнi, не приносили жодних результатiв. Незабаром Уханьська зробила для себе невтiшний висновок: або Володимир Іллiч не бажае працювати – або вiн просто не знае, чим повинен взагалi займатися. Зробивши такi висновки, Гелена Сергiiвна пiшла в наступ – викликала Васильева до себе в кабiнет i протягом пiвгодини пояснювала роль системи соцiально-трудовоi реабiлiтацii в досягненнях радянськоi психiатрii. Пiсля того попросила парторга розписати свое бачення створення цiеi системи безпосередньо в конкретно взятому закладi – а саме, в iхнiй психлiкарнi. Наостанок чемно поцiкавилася, чи все йому зрозумiло? Володимир Іллiч потупився, буркнув щось невиразне i вилетiв з кабiнету. Наступного дня Гелена Сергiiвна спробувала дiзнатися, як просуваеться виконання завдання? Васильев вiдповiв, що завдання перебувае в стадii обмiрковування. Минуло ще два днi, проте в. о. головлiкаря отримувала на своi запитання аналогiчну вiдповiдь: – Обмiрковуемо й вирiшуемо. В середу на початку дня вона вирiшила знов потривожити парторга… І тут Володимир Іллiч повiвся дуже дивно: з криками, що його несподiвано викликають в райком партii, полишив територiю лiкарнi. Хiба ж вiн мiг навiть припустити, що Гелена Сергiiвна виявить небувалу для перевантаженого роботою в. о. керiвника лiкувального закладу спритнiсть, вiдвiдае райком партii i перевiрить достовiрнiсть виклику та наявнiсть там самого Васильева?! Але вона виявила… Й дiзналася, що товариша Васильева сьогоднi в райкомi не бачили i навiть не чекали! А на пiдтвердження продемонстрували, що в журнал вiдвiдувань на прохiднiй вiдмiтка про прихiд-вихiд парторга вiдсутня. У четвер у вiдповiдь на запитання Володимир Іллiч пробубонiв: – Завдання буде виконано. Далi парторг нiбито покiрно поплiвся на свое робоче мiсце. Але щойно за ним зачинилися дверi кабiнету в. о. головлiкаря, як вiн… кинувся на вулицю i побiг у напрямку до прохiдноi. Але, на його нещастя, Гелена Сергiiвна мала високо розвинену iнтуiцiю. Отож побачивши у вiкно, що Васильев з’явився на вулицi, вона зателефонувала начальниковi охорони. Майор-вiдставник В’ячеслав Іванович Ткач сидiв на прохiднiй i безтурботно читав детектив, коли йому зателефонували з приймальнi головлiкаря. Вiдкинувши книжку i виструнчившись, головний охоронець хвацько вiдрапортував: – Охорона пост-один i два слухае! – В’ячеславе Івановичу, будь ласка, повiдомте, скiльки автiвок виiжджало сьогоднi з територii лiкарнi пiсля восьмоi години ранку? – пролунав у слухавцi металевий голос Гелени Сергiiвни. – Жодноi не виiжджало! – вiдрапортував охоронець. – Не може бути, виiжджало авто зi смiттям! В’ячеслав Іванович погортав журнал i знов доповiв: – Пiсля восьмоi нуль-нуль не виiжджало жодноi, а смiттевозка виiжджала за п’ять хвилин сьома ранку. – Дякую, Івановичу! А хто з чоловiкiв перетинав прохiдну? – З чоловiкiв нiхто не перетинав. – Прошу й надалi нiкого не випускати до мого безпосереднього розпорядження. – Добре, Гелено Сергiiвно, вас зрозумiв – нiкого не випускати. Через пiвгодини товариш Васильев прибiг до ii кабiнету з криками, що його чекають в райкомi партii в дуже важливiй справi. Не сказавши жодного слова, Гелена Сергiiвна зателефонувала до райкому. Доки тривали гудки виклику, спокiйно поцiкавилася у Володимира Іллiча: – Хто там на вас чекае? – Батиров, – випалив Васильев. – Батиров у себе? – запитала Гелена Сергiiвна. На iншому кiнцi дроту вiдповiли, що нiякого Батирова в райкомi немае. – Немае такого, кажуть, – в. о. головлiкаря послала парторговi погляд запитальний та насмiшкуватий водночас. – Бейтуров… – червонiючи, пробелькотав Володимир Іллiч. – Перепрошую, а Бейтуров у себе? – повторила вона в слухавку. На iншому кiнцi дроту вiдповiли, що i Бейтурова у них теж немае. – Вибачте, будь ласка, напевно, мене невiрно проiнформували, – мовила Гелена Сергiiвна i поклала слухавку. Потiм уважно подивилася на Васильева i, карбуючи кожне слово, промовила крижаним тоном: – А тепер, Володимире Іллiчу, негайно вийдiть з мого кабiнету, пiдiть до себе i виконайте нарештi поставлене перед вами завдання. А потiм доповiсте менi про виконання. Васильев хотiв щось закричати у вiдповiдь так само, як нещодавно кричав на Зiмiна, але… не змiг! Його язик нiби прилип до зубiв. Вiн спробував накинутися на цю ненависну бабу, яка тероризуе його вже тиждень, проте ноги чомусь самi понесли його до виходу в коридор. І тiльки щiльно закривши дверi начальственного кабiнету, горопашний парторг перевiв подих i прийшов до тями. А тодi, лукаво посмiхаючись, подивився кудись у далечiнь, погрозив пальцем комусь невидимому i прошепотiв: – Ось я тобi!.. Валерка з нетерпiнням чекав закiнчення уроку. Як же йому набридла ця безграмотна стара вчителька, яка жодного слова написати правильно не в змозi, тим паче щось пояснити. Недарма ж в ii класi найнижча на всю школу успiшнiсть… Ось i зараз Галина Петрiвна виводила посеред дошки гарним, як вона вважала, почерком слово: ДЕКТАН Трiечник Сашко, який сидiв на першiй партi, зареготав щосили. Вчителька глянула з ненавистю на нього з-пiд товстих окулярiв i гримнула: – Пiшов геть! Сашко радiсно вибiг з класу, прихопивши портфель. – А можна й менi? – поцiкавився Валерка. – Нi! Ти сиди! – вiдповiла Галина Петрiвна. Але вiн не хотiв сидiти i слухати, вiн хотiв побiгти до мами на роботу, бо iй сьогоднi мали привезти термопласт-автомат для виробництва гудзикiв, якого вона домагалася вже три мiсяцi. Це ж так цiкаво для дитини, вихованоi на журналах «Наука и жизнь», «Техника – молодежи» та iнших!.. Тому Валерка встав зi свого мiсця за останньою партою, пiдiйшов до дошки, взяв рожеву крейду i виправив усi помилки в написаному словi. Вийшло: ДИКТАНТ Клас голосно зареготав. Не встигла обурена вчителька щось сказати, як Валерка схопив портфель i побiг геть з класу. Але навздогiн все ж почув: – Батькiв до школи!.. Вiн приiхав вчасно: термопласт-автомат саме розвантажили i встановили в однiй з так званих майстерень. Молодий майстер Костя Кравченко пiдключав апарат до електромережi, але той чомусь не запускався. Майстер порався вже годину, але нiчого не виходило… І тут Валерка запропонував: – А може, «Кулiбiних» покликати? – Та де iх зараз знайдеш? – скрушно зiтхнув Костя. – Та у нас тут цiла палата, i всi неоцiненi iншими генii! – широко посмiхнувся хлопчик. – Ну, поклич, якщо зможеш… – знизав плечима майстер, який не був у курсi мiсцевих новiцiй. Валерка кивнув i побiг до адмiнiстративного корпусу. Три роки тому, побувавши на конференцii лiкарiв-психiатрiв з обмiну досвiдом, Гелена Сергiiвна приiхала з новiтньою iдеею щодо роздiлення пацiентiв не тiльки за дiагнозом, а й за iнтересами. Тепер у палатi № 10 лежали самi лише «Кулiбiни» – люди творчi й технiчно пiдкованi. Як то кажуть, майстри на всi руки, здатнi зiбрати ракетну установку з пiдручних засобiв. У палатi № 20 сконцентрувалися «Електрики», а у № 15 – «Червонодеревцi». Були в iхнiй психлiкарнi також розумовi працiвники: «Марксисти-ленiнцi» у палатi № 7, якi цiлими сторiнками цитували Маркса, Ленiна, Канта й iнших мудрагелiв i навiть мали свою бiблiотеку в кiмнатi вiдпочинку. У палатi № 14 лежали «Парторги», у палатi № 5 – «Швачки». Особливою була палата № 2, що мала трохи загадкову назву «ЕОМ»: тутешнi пацiенти «в розумi» миттево складали, перемножали й дiлили довжелезнi числа без жодних допомiжних засобiв – навiть без папiрця й олiвця!.. Отож побiгши до палати № 10, Валерка повернувся за чверть години з двома «Кулiбiними» – Петровичем i Кузьмичем у супроводi двох санiтарiв – Сашка i Славика. Пiд наглядом останнiх Петрович зайнявся електрикою, Кузьмич заглибився у вивчення iнструкцii iнжекцiйно-ливарноi машини. Не минуло й години, як апарат запрацював. Тодi «Кулiбiни» у супроводi санiтарiв пiшли обiдати, в майстернi залишилися тiльки Костя i Валерка. Згораючи вiд нетерпiння, вони засипали полiмер бiлого кольору в машину i невдовзi виготовили першу партiю продукцii: це були заготовки – такi собi великi «снiжинки» з майбутнiми бiлими гудзиками для лiкарських халатiв на кiнчиках. Одразу по шiсть штук на однiй «снiжинцi». – Якi вони чудовi! – зрадiв Валерка. – Пiду й покажу мамi. – Стривай! Зараз наштампуемо чорнi для пiжам, тодi й пiдеш. А поки давай розпишемо весь техпроцес, починаючи iз завантаження полiмеру й закiнчуючи упаковкою готових гудзикiв в коробку. Ну-у-у, послiдовнiсть технологiчних операцiй. Покроково, – запропонував Костя. – Гаразд, давай запишемо, – погодився Валерка. Удвох вони впоралися доволi швидко, але потiм вирiшили наштампувати ще бiльше бiлих «лiкарських» гудзикiв. Утiм, працювали недовго: бiла полiмерна крихта закiнчилася доволi швидко, а в другому лантуху замiсть очiкуваноi чорноi крихти виявилася червона. – Пересорт. Тьху ти, зар-р-раз-за-а-а!.. – спересердя лайнувся Костя. – Отже, чорного полiмеру на заводi немае, тому й вiдвантажили червоний. Що ж, доведеться чекати наступноi поставки. – А коли вона буде? – поцiкавився хлопчик. – Через два мiсяцi… – Довго, – засмутився Валерка i раптом спитав: – А може, як у казцi про Колобка? По амбарах помести, по засiках поскрести… Костянтин раптом посмiхнувся i змовницьки пiдморгнув: – Я чув, мiсцевi «Кулiбiни» тебе Генiем кличуть? – Жартують, – знiяковiв Валерка. – От «Кулiбiни» точно генii, а я так… – Якби ти менi допомiг, я б вам цього полiмеру завтра хоч цiлу тонну притаранив! – пообiцяв Кравченко. – А що треба робити? – Розумiеш, у нас на заводi е рiзнi машини, якi використовують рiзну сировину – полiстирол i полiетилен. Постачальник у цих полiмерiв один i той самий, вiдвантажуе вiн хоч полiстирол, хоч полiетилен у паперових лантухах. При транспортуваннi якась частина лантухiв рветься, полiмерна крихта змiшуеться. Нашi з вiддiлу постачання вже скiльки часу сваряться iз сумiжником – а iм усе байдуже: вантажать продукцiю у паперовi лантухи i хоч би тобi що!.. Та коли рiзнi полiмери змiшати, то працювати з сумiшшю вже неможливо. Отож i списують ii тоннами та вивозять на смiтник!.. А от якби знов роздiлити цi два полiмери, га?! Якщо вашi «Кулiбiни» додумаються, як це зробити… Бо у нас полiмерноi сумiшi – хоч греблю гати!.. Правда. Валерка загорiвся iдеею, тому одразу ж запропонував Костянтину: – Для початку потрiбно мати сумiш, щоб подивитися, як полiстирол з полiетиленом роздiлити. Небагато – скiльки в руках винести можна. – Потрiбна? Отже, буде! Та хоч зараз доставимо!.. Хлопчик принiс матерi заготовки-«снiжинки» i кинув на стiл цiлу купу. Потiм за Валеркою приiхав батько, й вони разом з Костею поiхали спочатку на завод за сумiшшю, потiм додому. Що ж до Гелени Сергiiвни, то вона затрималася на роботi, оскiльки ще необхiдно було пiдписати купу рахункiв. Окрiм того, вiдколи вона стала в. о. головлiкаря, то повсякчасно намагалася з’ясувати iстину про причини iнфаркту у головлiкаря i звiльнення Гюльнари Алiшеровни. Вона навiдувалася до Андрiя Борисовича, але про предмет ii зацiкавленостi Зiмiн уперто мовчав. Так само грався в глуху мовчанку i весь iнший персонал медзакладу, кого б Уханьська не запитувала. Вона iнтуiтивно вiдчувала, що всi неприемностi пов’язанi з новим парторгом, але ж здогади – не факти!.. Раптом до кабiнету забiгла Оленька – завiдувачка лабораторiею: – Ой, Гелено Сергiiвно! А у нас знову НП, а я сьогоднi чергую. – Що сталося, Оленько? – Та спирт десь подiвся!.. Я виписала сьогоднi для того, щоб оптику на нашому мiкроскопi протерти. Оце кинулася, а спирту на мiсцi й нема! Зник, немов i не було. Ось я до вас i прийшла. – Як це – зник?! Давно такого не було… Я ж усiх алкоголiкiв позвiльняла, у нас же практично сухий закон! І навiть якщо спирт вкрадуть, то на прохiднiй все одно несуна виловлять. Отож не винесуть. Оленька лише мовчки тупцювала на мiсцi, отож Уханьська продовжила: – І що означае оце твое «знову НП»?! Хiба у нас були нещодавнi випадки пропажi спирту?.. Щось я про те нiчого не чула. – Та було, було! Коли Саiда в декрет йшла, тодi спирт також пропав. – Але це ж Саiда пiшла в декрет!.. – вона раптом здогадалася. – Ви тодi були десь у вiд’iздi. Про зникнення спирту я доповiла Андрiю Борисовичу особисто, вiн запевнив, що розбереться. – А скажи-но ще таке: з чого це Гюльнара Алiшеровна вiд нас пiшла? – Ой, Гелено Сергiiвно! Подейкують, нiбито Гюльнара постiйно медикаменти крала, ii Андрiй Борисович по недовiрi хотiв звiльнити, але пожалiв. Через скандал i в лiкарню потрапив. Я у це не вiрю, але хтозна!.. – Нi, Оленко, щось ти плутаеш. Не могла Гюльнара вкрасти, я з нею бiльше десяти рокiв працювала. Нiколи у неi крадiжок не було, все чiтко збiгалося, нi надлишкiв, анi недостач… Лише единий раз був пересорт – то вона сама помiтила i сказала, що то провина лiкаря: записала один препарат, узяла iнший. А так усе завжди добре було. Хто ж зловив ii за руку? – Ну, за руку, не за руку… Але кажуть, нiбито Вiра Федорiвна все бачила, а Володимир Іллiч пiдтвердив. – Он воно що!.. А хто ж цю Ковалишину привiв? – Гюльнара Алiшеровна i привела. – Дивно якось виходить: вона Ковалишину привела, а та Гюльнару Алiшеровну здала… Що б це означало?.. – Виходить, що так… хоч i справдi дивно! У цiеi Вiри Федорiвни рекомендацii хорошi, чеснiсть бездоганна. – Ти, Оленько, не фiлософствуй, а вiдповiдай, будь ласка: хто з них був у нашiй лiкарнi, коли вперше спирт пропав? – Та всi були – i Ковалишина, i парторг. Ще, пригадую, торт iли… – А сьогоднi? – Сьогоднi Ковалишина була, а парторг – нi. – Ну, гаразд. Ти йди, про нашу розмову поки що нiкому анiчичирк. І про зникнення спирту також мовчи. І останне: а нумо запроси до мене цю Ковалишину! Поговорю з нею, дiзнаюся, що вона за пташка така… Однак хвилин через двадцять Оля повернулася i повiдомила, що Вiра Федорiвна вже пiшла додому. Тодi Уханьська вирiшила перевiрити документи пiдозрiлоi парочки. Але в сейфi вiддiлу кадрiв чомусь не виявилося нi справи Ковалишиноi, анi справи Васильева! Гелена Сергiiвна негайно набрала охорону i поцiкавилася у В’ячеслава Івановича, чи пам’ятае вiн, з ким прийшла до iхнього медзакладу Ковалишина Вiра Федорiвна? – Сама прийшла, – вiдповiв майор-вiдставник Ткач, однак майже одразу виправив себе: – А нумо… Нi-нi, зачекайте… Все, пригадав: Вiра Федорiвна нiбито йшла на спiвбесiду до Гюльнари Алiшеровни, бо Саiда мала йти в декрет. Але запитала парторга нашого, Володимира Іллiча. Вiн же наказав ii пропустити. А потiм не тiльки Саiда в декрет пiшла, але й Гюльнара Алiшеровна звiльнилася також. А Вiра Федорiвна влаштувалася на роботу замiсть неi на посаду старшоi медсестри. Отак воно було. – Дякую за iнформацiю, В’ячеславе Івановичу. Нарештi Гелена Сергiiвна все зрозумiла: Васильев навiв Ковалишину на мiсце Саiди, яка йшла в декрет. Новоспечена санiтарка вкрала спирт, Гюльнара Алiшеровна помiтила це й викрила злодiйку. Проте парторг i його спiльниця очорнили старшу сестру перед головним лiкарем, тодi Зiмiн звiльнив Гюльнару Алiшеровну, злiг з iнфарктом, а Ковалишина зайняла мiсце старшоi сестри. Наче так?.. Але бракувало единого – доказiв. Мiж тим годинник показав сьому вечора. «Знов пересидiла на роботi. Пора додому», – подумала Уханьська. Однак щойно зазбиралася, як раптом дверi з гуркотом розчинилися, i в кабiнет ввалився п’яний як чiп парторг. Гелена Сергiiвна негайно натиснула кнопку тривоги, на табло охорони спалахнула червона лампочка, увiмкнувся гучний зв’язок. – Ану швидко на мiсце сiла, стерво! – ревонув Васильев. – Ти що ж собi думаеш, я тобi твоi знущання просто так спущу, га?! Уханьська спокiйно повернулася за стiл i запитала, втупившись парторговi у самiсiнькi очi: – Отже, Володимире Іллiчу, ви пиячите на робочому мiсцi? – Н-нi, н-не вгадала! Робочий день давно скiнчився, а що я пив, то про це ти нiколи н-не дiзнаесся!.. – Отже, ви пронесли алкоголь на територiю лiкарнi? Володимире Іллiчу, а чи пам’ятаете ви, що пiдписували наказ про те, що на робоче мiсце не можна приносити мiцнi напоi? І що не варто з’являтися п’яним на робочому мiсцi?.. І що за це може бути порушниковi?.. – Не вийде у тебе мене звiльнити! Я спирт не приносив, я тут його взяв. – Отже, я гадала, що у нас тут ситуацiя сорок один, а виявилося, що насправдi код двадцять два. Що ж, це змiнюе справу. – Та я тебе, с-с-суку, розчавлю навiть швидше, нiж твого сраного слинька головлiкаря! – Володимир Іллiч немов сказився. – Ви, будь ласка, заспокойтеся, товаришу Васильев, i дайте вiдповiдi… Отож це ви Зiмiна до iнфаркту довели, так виходить? – Нi, не я! Верка йому пару ласкавих слiв сказала, а вiн на пiдлогу i гепнувся, лайно всмятку!.. – Володимир Іллiч смачно харкнув на пiдлогу. – А ти що, вважаеш, що ти у нас аж така недоторканна? Думаеш, я не бачу, що у вас в майстернях пiдпiльний цех iз виробництва гудзикiв вiдкрився? Та в тебе докази по всьому столу розкиданi! Засаджу я тебе, одним пальцем засаджу! Ми з Веркою не одного головлiкаря засадили, засадимо i тебе. – Де випивку взяли? – Де взяли, там уже нема! – передражнив парторг. – У вас цього добра повно, навiть у лабораторii стоiть у баночцi. Вдруге беремо, й жодне лайно слова не сказало, окрiм Гюльнари цiеi! Вона як побачила, що Веруся спирт бере, та-а-акий гвалт здiйняла, до головлiкаря побiгла!.. Але розумниця Веруся iй у цей час усi лiки з холодильника в шафу i поскладала… – То ви, по всьому виходить, аферисти, якi чесних людей пiдставляють? – А це не твое сране дiло! Ти, дурепа, бачила б очi свого Зiмiна, коли ми його до шафки цiеi Гюль… Гюль… Гюльчатай привели i показали, що вона лiки краде. Гюльчатай одразу в сльози, а Зiмiн iй: пиши заяву за власним бажанням, бо за статтею пiдеш!.. Комедiя, та й годi! – Було б весело, якби не було так сумно. – Нiчого, я й тобi гайки прикручу! Лист на тебе вже пiшов, куди треба. І не думай мене чiпати!.. З понедiлка працюватимеш за моiми правилами. З цими словами Володимир Іллiч вийшов з кабiнету i, похитуючись, попрямував до прохiдноi. Негайно в кабiнетi Уханьськоi задзвонив телефон, i оксамитовий голос начальника охорони запитав: – Код ситуацii – двадцять два? Психоз на базi алкогольноi iнтоксикацii? Гелена Сергiiвна монотонно, рiвним голосом вiдповiла: – Все за iнструкцiею. Завести картку. Негайно взяти аналiз кровi на алкоголь. Заспокiйливе. Промивання шлунка. Палата номер чотирнадцять або номер сiм – залежно вiд того, де е вiльне мiсце. Валерка знайшов спосiб роздiлити полiмери: порадив Костi кинути сумiш у воду, при цьому полiетилен спливав, а полiстирол тонув. Отож тепер у майстернi завжди стояли два лантухи чорноi крихти для гудзикiв. Гюльнару Алiшеровну поновили на посадi. Ковалишину звiльнили за статтею, потiм нею зайнялася прокуратура. Володимир Іллiч провiв у мiськiй психiатричнiй лiкарнi майже тиждень. Спочатку його помiстили в палату № 7 до «Парторгiв», але вони швидко визнали його полiтично безграмотним i попросили перевести до «Марксистiв-ленiнцiв» у палату № 14. Тепер уже рiдна лiкарня не скупилася на заспокiйливе: адже в зазначених палатах лежали iнтелiгентнi люди… У четвер подзвонили з райкому партii i попросили виписати Васильева. Вiн полишив медзаклад з виглядом важливим та переможним й одразу ж покiрно поiхав додому. А в п’ятницю, 21 квiтня, до лiкарнi несподiвано нагрянула партiйна комiсiя на чолi з Миколою Ернестовичем Гурiевим: виявляеться, до райкому надiйшов анонiмний (вiд «свiдомого громадянина») тривожний сигнал про злочин, що готуеться в данiй медичнiй установi!.. Гелена Сергiiвна пiдписала протокол i дала згоду показати все, що зацiкавить високу комiсiю. Вiдвiдувачi вибiрково поспiлкувалися з пацiентами палат № 7 i № 14, розпитували дуже ретельно, навiть протокол вели. О 12:00 прибув товариш Васильев. За запахом перегару, змiшаним iз запахом жувального тютюну, одразу вiдчувалося, що вчора вiн добряче «прийняв на груди». Володимир Іллiч поводився з комiсiею дуже фамiльярно, а потiм переможно глянув в очi Уханьськiй i тихо процiдив крiзь зуби: – Ну то що, стерво, з’iла?.. Гелена Сергiiвна ледь торкнула Васильева за плече i звернулася до нього: – Володимире Іллiчу, ви неабияк насмiтили в коридорi, тож прошу вас прибрати розсипане там смiття. Будь ласка!.. На загальне здивування, Васильев покiрно поплентався прибирати смiття… якого нiхто з членiв комiсii не бачив!.. – І часто з ним таке? – поцiкавився хтось. – Так, часто. Рiч у тiм, що товариш Васильев е пацiентом нашоi лiкарнi. Як бачите, вiн страждае на алкогольну залежнiсть, однак добровiльно лiкуватися не бажае, бо не усвiдомлюе небезпеку даного захворювання. Ось, будь ласка, його картка – тут усе написано. – І що ви пропонуете в його випадку? Уханьська посмiхнулася i вiдповiла: – Тут мене викликали у ЦК Компартii Узбекистану i попросили подумати про роль трудовоi терапii в лiкуваннi хворих… Знаете, менi дуже сподобалося це рiшення Партii! Наша лiкарня радо застосуе систему трудовоi терапii для лiкування достатньо великоi категорii пацiентiв – а саме, пацiентiв з алкогольною залежнiстю. З цiею метою для наших майстерень був придбаний термопласт-автомат для виробництва гудзикiв для потреб лiкарнi й не тiльки. Завтра в суботу, 22 квiтня, ми планували запустити цю програму в життя! І я вважаю, що почати треба з людини, яка колись перебувала в авангардi нашоi установи – з нашого колишнього парторга, а нинiшнього пацiента Васильева Володимира Іллiча. Наступного дня члени комiсii знов заiхали до психiатричноi лiкарнi. Зокрема, зазирнули в тутешнi майстернi, де всi дуже патрiотично, з неабияким трудовим ентузiазмом працювали на суботнику, присвяченому 102-й рiчницi вiд дня народження вождя свiтового пролетарiату – Володимира Іллiча Ленiна. Колишнiй парторг психлiкарнi – Володимир Іллiч Васильев – також натхненно, з «вогником» штампував гудзики. Над його головою на червоному кумачi бiлими лiтерами було виведено гасло: Кто боится труда, тот сам себя лишает возможности найти истину.     В. И. Ленин Пам’ятник Олексi Довбушу, Печенiжин, Івано-Франкiвська область, 4 вересня 1972 року Поза всяким сумнiвом, Олекса Довбуш був найвидатнiшим з опришкiв. Проте нинiшнiй рiк не був ювiлейним нi з точки зору анi його дня народження, анi дати героiчноi загибелi. Отож у понедiлок зранку до пам’ятника бунтiвниковi приходили виключно поодинокi вiдвiдувачi, кожен з яких приносив по парi скромних квiточок. Нiяких делегацiй не було та й загалом не передбачалося. Коли до пам’ятника почала наближатися група молодих людей – два Дмитра, Василь-Іван, просто Василь, Микола, Роман i Федiр, – нiяких особливих пiдозр нi у кого це також не викликало. Судячи лише по бiльш нiж скромному одягу, можна було смiливо припустити, що це або ж робiтники, або якiсь студенти. Мабуть, у них просто забракло грошей на квiти, отож i скинулися всi разом на невеличкий ялиновий вiночок, поклавши який, вони спокiйно, неквапом пiшли геть: два Дмитра, Василь-Іван, просто Василь, Микола, Роман i Федiр. І лише згодом хтось iз iнших вiдвiдувачiв звернув увагу на те, до чого ж незвичайне пiдношення видатному земляковi лежить бiля пiднiжжя його пам’ятника! А розгледiвши – заявив куди слiд… Ввечерi того ж дня в Управлiннi КДБ в Івано-Франкiвськiй областi, що розташувалося в будинку на вул. Чекiстiв[121 - Нинi вул. Академiка Сахарова.], № 15, вибухнув жахливий скандал. Явно скориставшись тiею обставиною, що начальника УКДБ генерал-майора Капацина щойно перевели на аналогiчну посаду в Донецьк, а тимчасовий виконувач обов’язкiв ще не встиг увiйти в курс справ, вороги радянськоi влади заворушилися й пiдкинули пiд пам’ятник народному герою Олексi Довбушу в Печенiжинi ялиновий вiночок, обплетений… бандитсько-буржуйськими синьо-жовтими стрiчками! Нечуване зухвальство, так!.. Вороги народноi радянськоi влади, мабуть, вирiшили, що вiдсутнiсть повноцiнного очiльника обласного Комiтету держбезпеки завадить швидкiй та суворiй реакцii на iхне зухвальство?! Тож нехай знають, що вони рахували, рахували та все ж прорахувалися! І завертiлися колiщатка новоорганiзованого слiдства… Обласний суд, Киiв, початок вересня 1972 року – Громадянине Стус! Чи визнаете ви свою провину? – Нi, не визнаю. Судили Поета… З точки зору найсправедливiшого в свiтi радянського законодавства, пiдкрiпленого численними висновками авторитетних експертiв, це був жахливий до огиди «антирадянщик», в так званiй «творчостi» якого превалювали буржуазний декаданс, духовне убозтво, гранична ницiсть та iдейний занепад. Радянських людей – героiчних будiвничих комунiзму – цей наклепник зобразив як iстот занепалих, морально деградованих, здатних на найжахливiшi злочини. Самi ж його, з дозволу сказати, «книженцii вiршованоi брехнi» назвати iнакше, окрiм як тiльки свiдомим наклепом, очорнюванням й оббрiхуванням нашоi дiйсностi, було неможливо. З точки зору ж самого Поета, зграя душогубiв-слiдчих i хижакiв-суддiв готувалася розтерзати не тiльки його самого, але й Живе Слово Правди! Що завадить цим кровожерам винести найсуворiший обвинувальний вирок?! Нiчого не завадить. Нiхто не допоможе, не врятуе. Судили Поета… Середня школа № 20, Киiв, жовтень 1972 року Хто б не подивився на Спартака Сивака, бiльш вiдомого всiй школi (аж до старших класiв, без перебiльшення!) пiд прiзвиськом Професор, i на Мар’яна Чмута – той би нiзащо не мiг припустити, що настiльки несхожi мiж собою хлопцi можуть хоча б зблизитися, не те що потоваришувати. Мiж тим у своему класi вони були чи не найлiпшими друзяками. Їхне зближення почалося минулоi осенi, коли на великiй перервi два найзапеклiших хулiгана з iхнього класу – Йоська Гороховський i Данька Красноштан – влетiли до класноi кiмнати й кинулися розповiдати наввипередки, перекрикуючи й перериваючи один одного, захлинаючись слиною i смiхом: – Вирiшили кугути перекласти свою жлобську «Червону руту» з кугутськоi мови на людську, ги-ги!.. Тiльки нiчого у них не вийшло, ги-ги-и-и!.. Бо кугутською мовою тiльки кугути в селi балакають, га-га!.. А тому вийшло у них перекласти по-придурошному, ги-ги-ги-и-и!.. І потiм знов-таки заспiвали недружним дуетом: Ти признайся менi, Де вчора ти напився?! Де ти взяв три рублi, Шоб ти з ними сказився?! Та-тi-ду-ба-а-а!.. Яу-у-у!.. Бо така е вода Аж под градусов сорок: Як хильнеш той води, То вернесся не скоро!.. Та-тi-ду-ба-а-а!.. Яу-у-у!.. Красную руту Не iшши в туалетi – Ти сидиш на парашi, Тiльки ти, гiдрот[122 - Гiдрот – викривл. «гiдроцефал». Рiзновид «легкоi» лайки, що мае медичне пiдгрунтя.]! Та-тi-ду-ба-а-а!.. Яу-у-у!.. Ти ж набухався, Пiсля того ти всрався, А iще обригався, Ідiот!.. Та-тi-ду-ба-а-а!.. Яу-у-у!.. Бо твоя рожа На свинячу похожа, На козлину-ослину, Ти баран!.. Та-тi-ду-бан!!! Доспiвавши, Йоська з Данькою зiрвалися на дикий нестримний регiт, слiдом за розбишаками зареготали всi однокласники. Тiльки Спартак залишився непохитно спокiйним, а коли всi хоч трiшки вгомонилися – раптом кинув свое знамените: – Придурки ви обидва. Хлопцi вмить припинили реготати i так само разом спитали: – Чо… чого-чого?.. Ти шо там варнякаеш, Професоре?.. – Я кажу, що ти, Данька, просто придурок. А ти, Йоська, мало того що придурок, так ще й вилупок нiкчемний, от, – спокiйно мовив хлопчик, пожираючи поглядом веселунiв по черзi. – Це ти мене придурком назвав? – не повiривши власним вухам, перепитав ошелешений Данька. На вiдмiну вiд нього, Йоська немов ошаленiв i загорлав щодуху: – Чого ти зириш на мене?! Ану не зир! Не гляди, падла!.. – Краще б тобi вибачитися, бо буде бiда… – почав Професор. Але наступноi ж митi Йоська розмахнувся i щосили зацiдив йому лiвим кулаком у праву скроню. Хлопчик як стояв, так i впав непритомним. Усi вiдсахнулися, дiвчата перелякано заверещали. Коли шок минув, хтось iз хлопцiв кинувся до Професора. Його торсали, трусили за плечi, плескали по щоках, однак все було марно. Тодi Данька пробелькотав, заiкаючись вiд переляку: – Ід-дi-от ти!.. Т-ти що ж т-так-ке?.. Тодi Йосчин кулак мимоволi розтиснувся, й на пiдлогу з гуркотом випав саморобний довгастий биток, вiдлитий зi свинцю. – Ц-це що? – Данька жахливо зблiд. – Та я тобi показати хтiв… замiсть кастету, – лупнув очима Йоська i кивнув на непритомного: – А все ж диви, як класно я його вирубив, га? – А як-к т-ти йог-го приш-шиб?.. – очi Даньки округлилися. Мiж тим зарюмсанi дiвчата збiгали за класною керiвницею. Олександра Павлiвна розпорядилася вiднести Професора в медпункт, де шкiльна медсестра нарештi привела хлопчика до тями за допомогою вати, змоченоi у нашатирному спиртi. Однак оглянувши постраждалого, мовила стурбовано: – Схоже на струс мозку. Його мае оглянути невропатолог. Професора увезла «швидка». Ближче до вечора стало вiдомо, що це i справдi струс мозку, а також що хлопчика ушпиталили в Інститутi нейрохiрургii на тиждень. Мiж тим, Даньку i Йоську вiдвели до директора школи, до неi ж вiднесли саморобний свинцевий биток. Природно, весь клас скупчився бiля входу до директорського кабiнету, звiдки крiзь не дуже щiльно причиненi дверi iнодi долинали уривки фраз: – Та я ж з лiвоi, а не з правоi… – Вбити можна!.. – Я звiдки знав… – Ідiот!.. – А нашо вибачатись… – У скроню!.. Хiба можна?.. – А шо вiн вилупився… – Придурок!.. Результати були невтiшними. Через неповагу до всенародно улюбленоi пiснi «Червона рута» обидва хулiгани авансом дiстали «двiйки» в чвертi по «Рiднiй мовi», а за побиття однокласника – ще й «незадовiльно» по поведiнцi за тиждень, також авансом. Окрiм того, Йоська мав просити вибачення у постраждалого, бо якби його стан погiршився, забiяцi «свiтила» постановка на облiк у дитячiй кiмнатi мiлiцii. Вiн вибачався через день, коли до Професора навiдалася цiла делегацiя дiтей на чолi з Олександрою Павлiвною. – Гаразд, я не серджусь, – слабко посмiхнувся постраждалий. – І, звiсно ж, я не хочу, щоб тебе на мiлiцiйний облiк поставили… Але я ж попереджав, щоб ти вибачився, бо буде бiда. От i сталося… – Та я ж не думав, що ти такий слабкий на голову… – Йосипе, знов?! – прошипiла крiзь зуби класна керiвниця. – Все-все, якщо я кажу, що не серджусь, то пробачаю, – хворий хлопчик заплющив очi. – Я видужаю, неодмiнно видужаю. А зараз… якщо можна, хочу полежати спокiйно. Медсестра, яка супроводжувала вiдвiдувачiв, зробила всiм знак виходити. Але скориставшись загальною стурбованiстю, Мар’ян сховався за вiшаком з бiлими халатами, що приткнувся бiля дверей. Коли звуки в лiкарняному коридорi стишились, вiн повернувся до лiжка хворого й обережно торкнувся його руки. – Мареку? – слабко здивувався Професор, розплющивши очi. – Чого тобi треба? Ти ж у цiй iсторii нi до чого… – Я тобi подякувати хотiв окремо, – мовив Мар’ян, – бо «Червона рута» i справдi гарна пiсня, а Йоська з Данькою справдi козли, що смiялися з неi. От тiльки нiхто iм не мiг цього сказати, бо всi боялися. А ти сказав, не злякався. Тiльки погано, що… – Данька тут нi до чого, – перервав хворий, – а от Йоську треба було зупинити будь-що, бо це дурбецало не тямило, що робило. Я просто не знайшов кращого способу… Але ж я не знав, що у нього в кулацi биток i що вiн менi у скроню вломить!.. Теж не додумав, а це теж погано. Мар’ян хотiв заперечити, що якщо хтось i винен, то саме Йоська. Однак натомiсть спитав здивовано: – А-а-а… чому його треба було зупиняти? Що вiн такого робив? І чому Данька не причетний, коли вони разом… – А ти хiба не зрозумiв? – у слабкому голосi Професора вiдчувалося здивування. – Це ж очевидно. – Не зрозумiв. – Ну знаеш… Хворий подумав трохи, потiм ледь помiтно скосив очi набiк: – Давай не зараз, бо ми iншим заважаемо. Палата ж на вiсiм мiсць. – Ти-и-и… говорити не хочеш?.. Проте в палату якраз повернулася Олександра Павлiвна i без зайвих пояснень витягла Мар’яна в коридор. – Одужаю, тодi скажу, – пообiцяв на прощання Професор. І справдi, коли через тиждень вiн, на загальне полегшення, знов з’явився у школi, то пiсля урокiв пiдiйшов до Мар’яна i спитав: – То як, чи додумався ти, навiщо Йоську треба було будь-що зупиняти? – Нi, – чесно зiзнався Мар’ян, який через рiзнi клопоти вже й думати забув про свою минулу цiкавiсть. – А-а-а… навiщо ж? – М-м-м… Я думав, ти здогадаешся. Шкода. – Та не тягни вже, кажи. – Все ж надто очевидно: Йоська ж еврей! – А-а-а… ти що, евреiв не любиш?! Мар’ян аж позадкував, бо нiяк не очiкував такого дикунства вiд нiбито начитаного розумаки. – Дурницi! Я ж сам напiвкровка, – слабко посмiхнувся Професор. – Ти-и-и?.. – Ну так, по мамi. – А-а-а… Утiм, Мар’ян все одно нiчого не второпав. – Ти щось знаеш про «справу лiкарiв-отруювачiв»? – Нi. А що це таке? Хвилин десять пiшло на пояснення, потiм Професор додав: – Ну, десь отак. Я сам не про все розвiдав, бо зараз дорослi говорити про це або стидаються, або не хочуть. Але все ж знаю, що в п’ятдесят другому роцi мою прабабусю Ітеле заарештували як «вбивцю у бiлому халатi». – Як?! Твою прабабцю?! – Мар’ян не вiрив, що таке загалом можливо. – Так, Мареку, бабусю моеi мами Гатi. Заарештували, до Лук’янiвки запроторили, де вона довго сидiла, а вийшла зовсiм хворою й невдовзi померла. Отакi-от справи… Ну що, тепер врубився нарештi? Але Мар’ян все одно нiчого не розумiв!.. – Ох ти ж i тугодум, – зiтхнув Професор. – Тодi давай так… Хто розкрутив «справу лiкарiв-отруювачiв»? КДБ! Вони хотiли, щоб iншi люди розлютилися на евреiв, а тодi зiбрати всiх i в Бiробiджан вислати. Так?.. – Припустимо, що так. – А тепер прикинь далi… Тобi ж подобаеться «Червона рута», хiба нi? – Подобаеться. – А «Водограй»? – Подобаеться. – А «Черемшина»?.. А «Чорнобривцi»?.. А «Два кольори»?.. Мар’ян закивав. – От бачиш, скiльки пiсень, якi подобаються, причому не тiльки тобi! Думаеш, таке… всiх влаштовуе? Чи, може, не всiх?.. Мар’ян хотiв щось заперечити… однак застиг iз роззявленим ротом. – Нарештi здогадався, – зiтхнув Професор. – А я второпав ще тодi, що «Червону руту» спаплюжили не такi дурники, як Данька з Йоською, а хтось iнший. Цi дурники просто пiдхопили те, що почули вiд iнших. А тi також вiд ще iнших чули. І так далi… А ти чув, яке убозтво з «Черемшини» зробили? – Нi-i-i… – А я чув, просто повторювати не хочу. Отже, Мареку, це все не просто так. Тепер далi: Данька з Йоською почули дурню та повторили, ага? – Ага. – Кому з них пробачать, а кому нi? – А-а-а… – Даньцi пробачать, бо Данька Красноштан – вiн украiнець, хоч i геть дурний. А Йосцi Гороховському не пробачать! Скажуть: мовляв, жидiвська пика з чудовоi украiнськоi пiснi знущаеться. І ще скажуть: евреi проти украiнцiв. Ти розумiеш, що так може дiйти до новоi «справи лiкарiв»?.. Мар’ян безпорадно дивився на Професора, не знаючи, що заперечити. – А тепер останне: згадай, хто розкрутив ту справу i вгадай з трьох разiв, де насправдi перевирають украiнськi пiснi, якi всiм подобаються!.. От тому я й мусив Йоську зупинити. Саме я, бо тепер скажуть: нi, не всi евреi паскуднi, не всi проти украiнцiв, якщо Спартак Йоську зупинив! Тодi у них – у тих, хто все це затiяв, нiчого не вийде. Отакi справи, Мареку. Канiвська ГЕС, 4 листопада 1972 року Високе начальство обласного рiвня майже нiколи не навiдувалося до цього тихенького провiнцiйного мiстечка. Востанне це сталося аж вiсiм рокiв тому: адже тодi 22 сiчня виповнилося 60 рокiв вiд дня народження Аркадiя Гайдара, а 9 березня – рiвно 150 рокiв вiд дня народження Тараса Шевченка. Й обидва похованi тут, у Каневi… Однак, по-перше, «iменинниками» тодi були саме майстри слова, а не мiсто Канiв. А по-друге, через безсумнiвну «круглiсть» Шевченкового ювiлею його могилу вшанувало присутнiстю республiканське начальство, на тлi якого обласнi керманичi виглядали… м’яко кажучи, не надто велично. Сьогоднi ж все складалося по-iншому: офiцiйний урочистий пуск Канiвськоi гiдроелектростанцii знаменував перетворення провiнцiйноi глушини на важливий вузол Днiпровського гiдрокаскаду. До того ж у ньому ця ГЕС ставала шостою й останньою з усiх запланованих. І що, хiба не прекрасний привiд для першого секретаря Обласного комiтету Комунiстичноi партii товариша Андреева очолити святкування?! Та ще й запуск гiдростанцii традицiйно приурочили до черговоi рiчницi Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii… Саме зi згадки про цю подiю Олександр Микитович i розпочав урочисту промову: – Дорогi товаришi! Звiсно, хизуватися подiбними речами скромному партiйному працiвниковi не дуже годиться, але ви прекрасно зрозумiете моi вiдчуття, коли дiзнаетеся, що ось зараз перед вами виступае ровесник нашоi Революцii. Так-так, дорогi товаришi, я також народився в тисяча дев’ятсот сiмнадцятому роцi, як i Великий Жовтень, який кардинально змiнив долю не тiльки всiх республiк, що мають щастя входити до складу Радянського Союзу, але i всього свiту. Це нiяке не перебiльшення, дорогi товаришi. Й сьогоднiшне перетворення Канева на мiсто гiдроенергетикiв е чи не найкращим пiдтвердженням цiй тезi. Саме так, дорогi товаришi! А тому зрозумiйте мене правильно: я скажу вам не по-писаному, хоча доповiдь менi тут i пiдготували. Нi, сьогоднi я говоритиму без усяких папiрцiв, зате вiд чистого щирого селянського серця! Так-так, за походженням я дуже скромна людина – селянський син з незаможникiв. Якби не Великий Жовтень, яка доля чекала б на мене попереду? В кращому разi – жити й померти наймитом. Але рiдна радянська влада в люди мене вивела, на вчителя вивчитися дозволила. Коли ж на нашу святу землю навалилися лютi фашистськi орди – я захищав ii зi зброею в руках у складi мiнометного полку. І от тепер, як бачите, дорiс до першого секретаря обкому. Те саме можна сказати i про нашу древню величну рiку – про сивий Днiпро. Сотнi… та де там – тисячi рокiв вiн котив могутнi води через плодючi украiнськi землi в Чорне море. Але котив просто так, можна сказати, не приносячи по дорозi нiкому жодноi користi. Тепер же це положення змiниться. Ми, комунiсти, керованi мудрою Партiею, яка веде нас вiд перемоги до перемоги, сказали: годi байдикувати, Днiпре старий! Ми перегородили тебе греблями i дамбами по всiй течii – це покращить умови для судноплавства, збiльшить водний, гiдротехнiчний, мелiоративний потенцiал нашоi республiки, дозволить розводити в штучних морях бiльше риби, покращить умови для вiдпочинку наших людей. Та головне, товаришi, в iншому: цiлий каскад гiдроелектростанцiй – ось що отримае наше соцiалiстичне господарство в результатi! Ранiше Канiв був таким собi провiнцiйним мiстечком, в планi економiки нiчим особливо не прикметним. Вiднинi ж вiн стае шостим у загальному перелiку й останнiм днiпровським гiдровузлом. Отож зараз, дорогi товаришi, менi, ровесниковi нашоi Революцii, випала висока честь – подати команду на пiдключення Канiвськоi гiдроелектростанцii до мережi… З цими словами товариш Андреев вийшов з-за трибуни, перетнув простiр, що вiддiляв трибуну вiд стiни адмiнiстративного корпусу ГЕС, впевнено взявся за чорну ебонiтову ручку розташованого на нiй символiчного рубильника i замкнув надраенi до блиску контакти! Негайно ж на верхiвцi станцiйноi греблi спалахнула фраза, яку утворювали переплетiння декiлькох гiрлянд електричних лампочок: Канiвська ГЕС працюе на комунiзм Оскiльки вже настали присмерки, цю гордовиту палаючу фразу було видно здалеку. Вiд повноти почуттiв натовп, перед яким виступав перший секретар Черкаського обкому Компартii, вибухнув потужними аплодисментами, що плавно перейшли в бурхливу овацiю. Професiя енергетика вимагае великоi вiдповiдальностi. З iншого боку, сьогоднi було справжне свято – введення гiдростанцii в експлуатацiю. До того ж до сьогоднi в Каневi не знайшлося зали порядних розмiрiв, здатноi вмiстити всiх гостей свята… Зважаючи на цю обставину, iмпровiзованi бенкетнi столи та ослони (складенi з усiх пiдручних матерiалiв, якi тiльки вдалося вiдшукати) вирiшили накрити просто в актовiй залi адмiнiстративного корпусу. Що ж, не тiльки учасникам урочистого вiдкриття, але й тим, хто вже встиг вiдпрацювати першу змiну, це було дуже зручно! Ясна рiч, для високих гостей з областi накрили окремий стiл у директорському кабiнетi. Поки все начальство перебувало там – почали святкувати i тут, в актовiй залi. За чверть години вiдтостували тричi. Тодi всi розiгрiлися як слiд, розслабилися, й нiхто вже не звертав особливоi уваги на те, чим зайнятi iншi, окрiм найближчих застiльних сусiдiв. – Іване, а хiба тобi не здаеться, що перший секретар говорив… ну-у-у, як би це сказати точнiше… Трохи ризиковано вiн говорив, хiба нi? – В якому сенсi ризиковано? Що ти маеш на увазi, тезко? – Ну-у-у… Чи не надто велику увагу вiн притягнув до власноi персони? Все-таки говорити не про нашу гiдростанцiю, а про себе, як про ровесника Жовтневоi революцii… – А що ж йому робити, якщо вiн у сiмнадцятому роцi народився? – Ну-у-у, я там знаю… Скромнiше все ж таки варто поводитися. Менi так здаеться, що скромнiше. Та й тобi… – Знаеш, тезко, от саме тому, що ми поводимося скромнiше, я поки що всього лише начальник змiни, а ти… – Ну-у-у, Іване, не прибiдняйся! Ти не всього лише – ти аж цiлий начальник змiни! Це я так, скромненько… Вiн пiдхопив зi столу суху зсередини порожню чарку, з розчарованим виглядом дунув у неi i констатував: – Через мою водiйську професiю навiть випити сьогоднi не можна. – А оце вже, тезко, хто на що вчився, – посмiхнувся той, кого назвали начальником змiни, та налив собi пiвчарочки оковитоi. – Казав же тобi: давай-но разом поступимо на електроенергетичний факультет!.. Зараз би пив, скiльки хочеш, без проблем. – Нi-нi-нi! У мене з електрикою не склалося, ти ж знаеш. Отож я краще з автiвками матиму справу. – Можна подумати, в автiвках акумуляторiв нема! – Ну-у-у, акумулятор з вашими турбiнами не порiвняти, знаеш… – Знаю, тезко, знаю. Але якщо ти пити не можеш, то я за тебе вип’ю iз задоволенням! Будь здоровим менi й собi! Будьмо!.. Вiн перехилив чарчину, проте спiврозмовник зiтхнув: – А все ж таки, як на мене, перший секретар говорив ризиковано… – Овва, знов ти за свое!.. – спересердя начальник змiни мало не подавився шматком голубця, насадженим на виделку. – Не одне, то iнше… Що з тобою сьогоднi, тезко? Розслабся й не парся. – Та воно, знаеш… Сказано ж було все це при загалi, ми всi це слухали. – То й що?! – А те, що тепер не тiльки з товариша Андреева спитати можуть, але й з усiх нас. З тих, хто його слухав. Я, знаеш, якось не хочу неприемностi мати. – Та облиш ти, тезко!.. – Справдi, дарма ви боiтеся, – несподiвано втрутився в розмову двох Іванiв ще один «застiльний» сусiда, на вигляд значно молодший вiд обох товаришiв: – Зараз не тi часи, що ранiше, нiхто нiчим не ризикуе, нi товариш Андреев, анi тi, хто його слухав. Звiдки ви взяли? – Ну-у-у, як же, як же… Порiвнювати себе з революцiею, говорити не по-написаному – хiба не ризиковано? – А скiльки буде сiмдесят два мiнус сiмнадцять? – несподiвано пiдморгнув молодший, при цьому спровокований алкоголем блиск в його очах трохи посилився. – А-а-а?.. До чого це? Щось я… – промимрив водiй. – П’ятдесят п’ять, – впевнено мовив начальник змiни. – О, вiрно! Отже, першому секретаревi обкому вже п’ятдесят п’ять рокiв. Та йому всього нiчого до пенсii лишилося! Хто ж його чiпатиме? – Та без папiрця що завгодно намолоти можна… – А тут товариш Андреев схитрував. Промову йому явно пiдготували, просто вiн цю промову вивчив напам’ять. Чи якось так… – Вивчив?! – обидва Івани здивовано перезирнулися. – А от послухайте, хiба це не схоже на його слова… І молодий чоловiк продекламував: Человек сказал Днепру: – Я стеной тебя запру, Чтобы, падая с вершины, Побежденная вода Быстро двигала машины И толкала поезда. Чтобы столько полных бочек Даром льющейся воды Добывали для рабочих Много хлеба и руды… – Це-е-е… Це що таке?.. – вiдверто здивувався водiй. – Та так, дитячий вiршик Самуiла Маршака, присвячений ДнiпроГЕСу. «Вiйна з Днiпром» називаеться. Мiж iншим, це ще до вiйни написано. Отже, пересказавши своiми словами вiдомого всiм вiршика, товариш перший секретар нiчим не ризикував. А ви хiба в школi Маршака не вчили? – Е-е-ет, таке скажеш!.. – вiдмахнувся начальник змiни. – Це в вашiй мiськiй школi таке вчать. А в нашiй сiльськiй… Доки з хутора до неi дiстанешся, а потiм назад… Е-е-ет!.. – Так, я мiсцевий, канiвський, – кивнув молодий. – У нас в мiстi Бiблiотека-музей iменi Гайдара знаете яка?! У-у-у, яка – на весь Радянський Союз другоi такоi нема!.. До речi, он вони, бiблiотекарi. Запросили i iх також до нас на свято, нехай порадiють з усiма разом. Молодий махнув виделкою з насадженим на неi маринованим грибочком кудись у напрямi протилежного кiнця iхнього столу. – Отож у бiблiотецi нашiй я колись i прочитав цей вiрш Маршака. І так вiн менi сподобався, що вирiшив я на iнженера-гiдротехнiка вивчитись. А ви – начальник змiни Синенко, я не помилився? – Нi, не помилились. Я справдi начальник змiни. А це мiй тезка, теж Іван. Щоправда, Артемович, а не Васильович. Вiн у нас водiем, тому й не п’е. – Ну, а ми не за баранкою, нам можна! – мовив весело гiдротехнiк i наповнив чарки собi та начальниковi змiни. Обидва Івани потоваришували з дитинства. Можливо, тому, що обом не пощастило з батьками – просто кожному по-своему… Ваня Синенко був п’ятою дитиною в родинi. На жаль, його тато Василь так i не повернувся з вiйни, отож матiр була змушена тягнути вдовину лямку, зчепивши зуби й лише iнодi самотнiми ночами ридаючи в подушку. Проте незважаючи на всю тяжкiсть iхнього становища, дiти трималися дружно, завжди оберiгали одне одного, в усьому допомагали матерi. Отож i вирiс Ваня Синенко веселим товариським хлопцем. Оскiльки ж з дитинства демонстрував неабиякi успiхи в точних науках, то за порадою шкiльноi вчительки фiзики пiсля служби в армii вивчився на iнженера-електрика. На новозбудовану Канiвську ГЕС вiн прийшов на посаду начальника змiни, i тепер пiдлеглi шанобливо iменували його Іваном Васильовичем. Утiм, було очевидно, що нинiшня посада для настiльки кмiтливого та енергiйного чоловiка – це ще далеко не межа можливостей. На вiдмiну вiд нього, Івась Кайстрюк батька мав… i навiть не одного. Проте вiд подiбноi «щедростi» долi йому було не легше. На вiдмiну вiд тезки, на хуторi Вiдрадному хлопчик з’явився лише в 1947 роцi, народився ж далеко звiдси – на сусiднiй Сумщинi. Хата його матерi Докii Полатай стояла на околицi села Черневе. Сталося так, що пiд час запеклих боiв з фашистськими загарбниками восени 1941 року жiнка прихистила на нiч групу поранених радянських бiйцiв. Трохи перепочивши i перев’язавши рани, вони рушили на схiд, намагаючись вийти з оточення. Невiдомо точно, що сталося з ними в дорозi, проте буквально на другий день нiмцi привели до Черневого наймолодшого з усiх – перевдягненого в цивiльне Артема Рiдкодуба, який назвався чоловiком Докii. Природно, жiнцi тiльки й лишалося, що пiдтвердити цi слова… Артем залишився в цьому селi на весь перiод окупацii. Коли ж через два роки Радянська Армiя звiльнила Сумщину – СМЕРШ заарештував хлопця як дезертира. Бiльше його в Черневi не бачили. Докiя знов лишилася з дiтьми сама… от тiльки дiтей в ii хатi побiльшало! Через цю обставину чоловiк, який повернувся з вiйни додому у травнi 1945 року, добряче провчив непутящу дружину. Пiсля того «уроку» жiнка майже перестала посмiхатися, ховаючи вiд свiту вибитi переднi зуби. На тому чоловiк заспокоiвся i лише коли випивав на чергове свято, скрушно зiтхав: – Ну ти ж i курва драна! Хай би Артемка цей тобi мiж нiг «прочищав» регулярно, чорти б вас обох не вхопили. Але навiщо було ще одну дитину клепати?! От навiщо, га? Вiн змився, гадьониш, а менi тепер байструка його до яких пiр годувати? Ну ти ж i курва, ох i курва!.. Годi й дивуватися, що малого Івася чоловiк Докii терпiти не мiг i часто бив, навiть без видимоi причини. Особливо нестерпним становище незаконно прижитого хлопчика стало пiсля голодноi зими 1946/47 року, яку все сiмейство Полатаiв ледь пережило. Зрештою чоловiк заявив Докii прямо: – Подiнь свого байструка куди хочеш, тiльки б з очей моiх подалi! Бо не стримаюсь, пришибу на смерть – з мене ж за це i спитають. Як вiдправлять до Сибiру лiс валити, що тодi робитимеш, як наших з тобою дiточок одна пiднiматимеш? Тож вмiла дитину нагуляти – зумiй тепер кудись ii дiти. Думали вони, гадали, всiх родичiв питали, аж поки забрати малого Івася на виховання й записати на свое прiзвище зголосилася Глафiра Кайстрючиха – троюрiдна тiтка Докii, яка жила на хуторi Вiдрадному на Чернiгiвщинi. Тiльки тут життя хлопчика стало нарештi бiльш-менш стерпним, однак побоiв вiтчима йому, схоже, вистачило з надлишком. Отож на вiдмiну вiд свого тезки Ванi Синенка, Івась Кайстрюк зростав похмурим i вiдлюдькуватим. І що найгiрше – вiн завжди i з будь-якого приводу чекав неприемностей! Не дивно, що всякi бiди й капостi сипалися на сердегу, немовби з рогу достатку… Тим не менш по закiнченнi школи вiн вивчився на водiя. Коли вже не Ваня, а Іван Васильович Синенко пiшов працювати на Канiвську ГЕС, то, виконуючи передсмертне прохання тiтки Глафiри, попiклувався про ii прийомного сина i свого тезку. І тепер Іван Кайстрюк працював на спорудженнi другоi черги гiдростанцii. Офiс Fairchild Space Company, Джермантаун, штат Мерiленд, США, 20 грудня 1972 року – Вернере, облиште ви це! Чесне слово, не варто так убиватися. – Я не вбиваюсь, ви невiрно розумiете мою реакцiю на останнi подii. – Але ж, Вернере!.. Ну, давайте ж нарештi помiркуемо тверезо. – Гаразд, давайте мiркувати тверезо. – От скажiть, прошу, чим може обернутися закриття якоiсь однiеi програми особисто для вас? А також для всiх нас. Скажiть, прошу. – Але ж це не проста програма!.. – Що означае «не проста»? Чим саме вона не проста у порiвняннi з iншими? – Це Мiсячна програма, зрозумiйте ж ви кiнець кiнцем… – Ну то й що? Мiсячна програма чи якась iнша – невелика рiзниця! Будуть у нашому життi ще й iншi програми. Головне, щоб не припинялися розробка i будiвництво ракет. Ви ж фахiвець у цiй галузi, хiба нi? – Ракета балiстична, призначена для обстрiлу наземних цiлей, ракета для орбiтальних польотiв i ракета для польотiв на Мiсяць – це три рiзнi типи ракет. Одна не може замiнити iншу. Тому згортання Мiсячноi програми, яка була справжньою метою всього мого життя, для мене особисто – це катастрофа. Нi, навiть бiльше: це немовби маленька смерть… – Вернере! Менше патетики, будь ласка. І бiльше прагматизму. – Не можу… – Смерть Мiсячноi програми, кажете? Маячня. Програми вiдкриваються й закриваються, а от хто помирае – то це люди. От торiк, наприклад, помер мiстер Ферчайлд[123 - Шерман Ферчайлд (1896–1971) – американський винахiдник та авiатор, засновник низки компанiй включно з Fairchild Space Company, що займалася розробкою й виробництвом лiтакiв, керованих ракет та iншоi аерокосмiчноi технiки.] – оце так, оце справдi неповоротна втрата для всiх нас. – Не треба мене повчати, будь ласка. Я знаю, що таке смерть близькоi людини! Адже цього року помер мiй батько[124 - Магнус фон Браун (1878–1972) – батько Вернера фон Брауна, юрист i полiтик правоконсервативноi орiентацii, мiнiстр продовольства i сiльського господарства в урядi Веймарськоi республiки.], якщо ви не в курсi… – Справдi?! О-о-о, перепрошую щиро, я не знав. – Та й знати не могли. Зрештою, старому було вже далеко за дев’яносто… Але що таке особиста втрата, я знаю не з чужих слiв. Я це вiдчув на власному досвiдi, бо батька не замiнить нiхто. – То невже ви продовжуете стверджувати, що?.. – Так, я продовжую стверджувати, що закриття Мiсячноi програми для мене е тим самим, що i смерть батька. Двi настiльки грандiознi втрати – i все за один цей рiк, подумати тiльки!.. Вони довго мовчали, уважно розглядаючи один одного. Нарештi президент Fairchild Space Industries спитав обережно: – То що… загалом жодних надiй? – Жодних. Програму закрито, – мотнув головою мiстер Браун. – Таким чином, полiт Аполло-17[125 - Полiт космiчного корабля Apollo-17 тривав 7–19 грудня 1972 року. Мiсячний модуль здiйснив посадку 11 грудня. У ходi експедицii було зiбрано 110,5 кг зразкiв мiсячного грунту.] став останнiм? – Так, то був останнiй пiлотований полiт в рамках Мiсячноi програми. Отже, смiливо можна стверджувати, що вчора вона добiгла кiнця в ii нинiшньому виглядi. Й тепер не потрiбнi нi новi потужнi ракети, нi проект Мiсячноi бази, анi, тим паче, мiсячних поселень. – Невже зовсiм не потрiбнi? Щось не надто вiриться… – У NASA менi пояснили, що для збирання зразкiв мiсячного грунту можна вiдправляти автоматичнi й напiвавтоматичнi зонди. Це дешевше i безпечнiше з точки зору вiдсутностi ризикiв для людських життiв, нiж вiдправляти пiлотованi експедицii. А з доставкою зондiв впораються й наявнi ракети. Отже, розробку нових потужних ракет мiнусуемо, кошти платникiв податкiв заощаджуемо. Ти бач, якi ж ми млодцi!.. Мiстер Браун мерзлякувато зiщулився, пересмикнув плечима i прошипiв крiзь мiцно стиснутi зуби: – Пас-с-скуди… – Вернере, а може, не варто аж так категорично? – Варто. Все ж таки я був заступником директора NASA з планування космiчних польотiв, я iх усiх знаю як облуплених. Зрештою, саме мене називають батьком двох програм Сполучених Штатiв у царинi пiдкорення космiчного простору – Космiчноi програми i Мiсячноi програми. І раптом заявляти, що все це згортаеться лише тому, що росiяни не збираються висаджуватись на Мiсяць, бо не мають для цього сил i коштiв! Що за маячня? Якщо ми i справдi настiльки випередили iх – то нам i карти в руки! Ми поза конкуренцiею – берiть та й пiдкорюйте Мiсяць, а комунiсти нехай подохнуть вiд заздрощiв! Але якщо не можуть вони, то виходить, що це не потрiбно й нам! З чого б це, раптом? Навiщо оглядатись на цих лузерiв – якщо з’ясувалося, що росiяни i справдi лузери… – Але ж вам пояснили? – Менi сказали, що вся Мiсячна програма з пiлотованими польотами, з проектом мiсячноi станцii зараз i мiсячних поселень в перспективi – все це насправдi фiкцiя. До того ж для всiх це секрет Полiшинеля… Точнiше, для всiх, окрiм мене, бачте! Бо в усьому NASA тiльки один мiстер Вернер Браун щиро вiрив у практичну реалiзацiю цiеi маячнi, всi ж iншi знали, що таким чином ми лише втягуемо росiян у щурячi перегони на витривалiсть! Отож якщо вони здалися – що ж, ми досягли поставленоi мети, можна згортатися. Потiм вони довго мовчали, аж доки президент не мовив стомлено: – Ну гаразд, Вернере, годi вже бiдкатися. Йдiть до себе – бо хоч би як там було, але ви поки що наш вiце-президент. Fairchild Space мае виконувати важливi поточнi замовлення, а не лише посипати голову попелом через втраченi можливостi, не забувайте про це. І ще… – Слухаю вас? – мiстер Браун зупинився буквально на порозi кабiнету. – І ще, Вернере, не забувайте, що невдовзi Рiздво. Тому веселiше на свiт дивiться, будь ласка, веселiше! Усе, йдiть до себе. Мiстер Браун так i зробив. Прямуючи коридором, щиро намагався пiддатись загальному передсвятковому настрою, який вже незримо ширяв скрiзь i всюди, придивлявся до сяючих облич i мимовiльних посмiшок. Навiть принюхувався, щоб вловити пахощi рiздвяних ялинкових вiнкiв, гарячого шоколаду та апельсинiв… хоча святковi вiночки з’являться на дверях кабiнетiв лише пiслязавтра, у п’ятницю – в останнiй робочий день перед початком рiздвяних канiкул. Утiм, щойно вiн зачинив вхiднi дверi власного кабiнету, як святковi iлюзii негайно зникли всi до останньоi, натомiсть змiнившись абсолютно новою реальнiстю. Хоча… не такою вже й новою! Швидше навiть добре забутою старою, бо на стiльцi за приставним столиком сидiв виснажений чоловiк у смугастiй робi, на якiй бiля перевернутого червоного вiнкеля був позначений його табiрний номер – 2106. – Гер Кондратюк?! Чим зобов’язаний? Чому саме сьогоднi?.. – Так, гер штурмбанфюрер, в’язень двадцять один нуль шiсть без вашого наказу прибув на побачення. Сам прибув, без конвою, майте на увазi. – Вибачте, гер Кондратюк, я увiмкну кондицiонер, бо ви принесли iз собою жахливе амбре свого табiрного барака. – Нюхайте, гер штурмбанфюрер, нюхайте! Так тхне ваше минуле. Робiть що хочете, але такою е реальнiсть, нiчого не вдiеш. – Ну гаразд, як хочете. Мiстер Браун всiвся на свое мiсце, глибоко вдихнув, повiльно видихнув. Заспокоiвшись, нарештi позирнув у давно мертвi очi привида, що зараз чомусь сяяли незвичайним потойбiчним свiтлом, i спитав: – Отже, чим зобов’язаний, так би мовити?.. – Гер штурмбанфюрер!.. – обличчя привида розпливлося в посмiшцi. – Послухайте, припинiть нарештi мене так називати! Вiйна скiнчилася понад чверть столiття тому, я давно вже е громадянином Сполучених Штатiв. І вже давно нiхто не називае мене фон Брауном. Я давно вже просто мiстер Браун, звичайний собi мiстер Браун, а тому не варто… – Нi, гер штурмбанфюрер, варто! Ще й як варто. Ви навiть не уявляете, до чого варто. – Чому? Пояснiть, прошу!.. – Бо я – це ваше минуле, що пояснюе ваше теперiшне й майбутне. – Тобто?.. – Як ви колись використали моi напрацювання, так тепер американцi скористалися вашими. А опiсля викинули на помийницю, немов кружальце лимона, використане для заварювання чаю: тепер з нього вичавленi всi соки – можна викинути на смiття. – Не кажiть дурниць, гер Кондратюк. – Це нiякi не дурницi. – Але ж хоч я i скористався вашими напрацюваннями, проте iменi вашого не приховав! Мiсячна траса Кондратюка як була, так i лишилася мiсячною трасою Кондратюка. Отже, все чесно. – Так, нiбито чесно!.. – З чого це раптом ви ставите пiд сумнiв моi слова? – Бо не для вас я цю трасу розраховував! Отже, ви хоча й не привласнювали мою розробку – треба вiддати вам належне, гер штурмбанфюрер, – проте все ж таки використали ii на свiй розсуд. Так само з вами тепер повелися американцi: дали можливiсть… – Переданi iм напрацювання стали пропуском для мене й усiеi групи моiх людей, вивезених з Нiмеччини, в нове життя!.. – Ну так, так, авжеж. Я ж не заперечую, що ви хотiли, аби я продався вам за бутерброди, солодкий чай з лимоном i сигарети, а тепер самi продалися американцям за власний набiр розробок. – Гер Кондратюк! Я би попросив вас… – Стверджую, що вас та всi вашi напрацювання використовували лише до певного моменту. До якого – визначили американцi, а не ви. Ну що ж, тепер усi вашi напрацювання пiдуть до iхнього архiву, а потiм, уже через багато рокiв, ними скористаються iншi конструктори – але не ви!.. Мiстер Браун притиснув обличчя до складених кiвшиком долоней i пробурмотiв уже вголос, а не подумки: – Припинiть знущатися, гер Кондратюк! Дуже прошу: припинiть i забирайтеся геть звiдси. Забирайтеся туди, звiдки виринули незваним гостем. І почув у вiдповiдь подумки: «Ну, як це, гер штурмбанфюрер?! Куди ж це я заберусь?! Де будете ви, там буду i я, бо повторюю: я – то е ваше минуле… А щодо майбутнього…» – І що ж?.. – мiстеру Брауну зробилося цiкаво, й вiн пiдвiв обличчя знов. «А коли iншi скористаються вашими напрацюваннями, то вашим iм’ям назвуть… наприклад, кратер на Мiсяцi[126 - Ім’ям Вернера фон Брауна справдi названо великий древнiй ударний кратер у районi захiдного узбережжя Океану Бур на видимiй сторонi Мiсяця.]. Або якийсь астероiд. І майбутнi американськi астронавти лiтатимуть до кратера вашого iменi трасою мого iменi. Як вам така перспектива, гер штурмбанфюрер?..» І тодi, попри дуже кепський настрiй, губи мiстера Брауна мимоволi розтягнулися у трохи саркастичнiй посмiшцi. 1973. Прапори над Чортковом Чорткiв, нiч проти 22 сiчня 1973 року Якщо одна за одною написати двi п’ятiрки, вийде двозначне число – 55. Хто пам’ятав, що в ту нiч над Украiною зiйшлися отi самi п’ятiрки?! Що рiвно 55 рокiв тому в Киевi Украiнською Центральною Радою був проголошений Четвертий Унiверсал, де чорним по бiлому було написано: А тим часом Петроградське правительство народних комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Украiнську Республiку, оповiстило вiйну Украiнi i насилае на нашi землi своi вiйська красногвардейцiв – большевикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякоi плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство. А також: Крiм того, те саме Петроградське правительство народних комiсарiв починае затягати мир i кличе на нову вiйну, називаючи ii до того ще «священною». Знов польеться кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти свое життя. А тому: Однинi Украiнська Народна Республiка стае самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою украiнського народу. Звiсно ж, згадувати про таке нiхто б не наважився! Бо найменша згадка про Четвертий Унiверсал обернулася б визнанням простого факту: вражена бiльшовизмом Росiя напала на суверенну й незалежну Украiнську Державу, завоювала ii силою зброi, проливши море кровi, а потiм на уламках самостiйноi УНР нагромадила свою потворну бiльшовицьку фiлiю – УРСР, з якою й уклала так званий «Союзний договiр». А отже, не було нiякоi Громадянськоi вiйни, нiякого широкого народного волевиявлення на пiдтримку новоi полiтики не було також. Зате було щось зовсiм iнше: моря кровi, гори трупiв, хмари брехнi… От тiльки хто про це все згадае?! Адже тi, хто обороняв УНР, або давно вже спочивають в могилах, або перетворилися на табiрний порох ГУЛАГу, або розсiялися по свiтових просторах. Тому коли ввечерi в недiлю 21 сiчня важка холодна пiтьма накривала украiнську землю, нiщо не вiщувало попереду жодних несподiванок. Справдi, минуть довгi нiчнi години, настане ранок понедiлка, 22 сiчня, люди ще затемно потягнуться на роботу… Ото й усе! Тобто все як завжди. Але щойно розвиднiлося в одному з мiст Тернопiльщини – а саме в Чортковi, як сталося щось жахливе: на тлi свiтанкового неба спантеличенi люди побачили чотири саморобнi жовто-блакитнi стяги, що iх полоскав колючий крижаний вiтерець. Бiльше того, хтось прилiпив на стiни деяких будинкiв саморобнi прокламацii, якi закликали: прокиньтесь, люди: сьогоднi 55-та рiчниця проголошення Четвертого Унiверсалу УНР! Прокиньтесь i радiйте! Борiтеся – поборете, кiнець поневолення невпинно наближаеться! Планетарiй, Киiв, 7 квiтня 1973 року На сьогоднiшньому засiданнi Клубу любителiв фантастики «Обрiй» один з його батькiв-засновникiв – Василь Ярмошко взявся зробити доповiдь «Митцi про часовi петлi», базуючись на романi-феерii Олеся Бердника «Зоряний Корсар». Хоча уривки з цього твору ранiше публiкувалися в перiодицi, позаторiк вiн нарештi побачив свiт у видавництвi «Радянський письменник» у цiлiсному виглядi. Не дивно, що iнтерес до роману провiдного украiнського космiста був просто величезним, хоча… Хоча через принаймнi один епiзод – сходження украiнського подружжя Богдана i Лесi Полум’яних на Говерлу перед стартом космiчного крейсера «Любов», i все це в 2082 роцi, – вибухнув неабиякий скандал, який не вщухнув i досi. Тим паче, це був лише найяскравiший з двозначних епiзодiв. Бо ким був вчений Сергiй Горениця?! А «зелений» кримiналiст Григiр Бова?! Та у цього Бердника куди не плюнь – скрiзь поцiлиш або в Украiну, або в украiнця чи в украiнку. До того ж це украiнське подружжя навiть у Космосi пiд час польоту плодиться й розмножуеться. А кому може сподобатися ще один персонаж – УР, вiн же Унiверсальний Робот? Чи не е ця абревiатура прихованим натяком на… Украiнську Республiку? Причому не на УРСР, а на неодноразово прокляту й осмiяну УНР… Справдi, якщо принцип скорочення зовсiм трiшечки змiнити, якщо скорочувати «Унiверсального Робота» – вийде саме «УНР»! А як же бути з новою iсторичною спiльнотою людей[127 - Таке визначення поняття «радянський народ» було офiцiйно ухвалено на XXIV з’iздi КПРС, що вiдбувався в Москвi з 30 березня по 9 квiтня 1971 року.] – з радянським народом? А як же Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк – чому в 2082 роцi про нього навiть згадки нема? Ну то й що з того, що цей, з дозволу сказати, товариш Бердник писав свiй роман до iсторичних рiшень XXIV з’iзду КПРС? Це безперечна провина цензури: не догледiли! Треба було поперек друкарського верстата кинутися, але нiзащо не допустити виходу друком книженцii, настiльки шкiдливоi в iдеологiчному планi. Годi й дивуватися, що вже з вуст у вуста перелiтала звiстка, нiбито автор «Зоряного Корсара» е… «космiчним хохломаном», про що було сказано не десь на кухнi, а на пленумi Спiлки письменникiв УРСР – отже, цiлком офiцiйно. Окрiм того, з’явилися згадки про його першу вiдсидку ще в п’ятдесятих роках. А це означало, що у нас i справдi «за просто так» не саджають! А якщо й саджають – то не за просто… ох, i не за просто так! Отож можливо, цьому, з дозволу сказати, товаришевi Берднику мало було того ув’язнення? Може, йому знов захотiлося походити в табiрному бушлатi й пожувати протухлу табiрну пайку? Ач який! Тому головний батько-засновник i керiвник КЛФ «Обрiй» по-доброму просив свого впертого сподвижника: – Ну Васю! Ну подумай ти над ситуацiею тверезо, без зайвих емоцiй i скажи: де гарантiя, що «Зоряного Корсара» завтра не заборонять, не вилучать з книгарень i бiблiотек?! Таке вже бувало, i неодноразово. То невже ти хочеш неприемностей i собi, й менi, i всьому нашому Клубу? – Ярику, облиш! – вiдмахувався той. – У нас надворi, здаеться, не тридцять сьомий рiк. Бiльш того, культ особи товариша Сталiна давно вже розвiнчаний, а його з Мавзолею перенесли в могилу пiд Кремлiвську стiну. – Васю, не забувай, що Микитку-Хруща, який усе це зробив, давно вже поперли з влади й тепер навiть не згадують! До того ж сам Микитка, доки ще при владi перебував, iнiцiйоване ним же розвiнчування Сталiнського культу i зупинив. А чому? А тому, щоб глибше не копати… Тобто, щоб не копати глибше, нiж потрiбно. Щоб на пiвштика копати, а не на цiлий штик. Зрозумiло я висловився, сподiваюсь? – Інакше кажучи, ти боiшся? – спитав Василь трохи задерикувато. – Не боюся, нi. Просто… давай-но поводитися обережнiше, гаразд? – Але чому? – Сам подумай, – зiтхнув Ярополк. Проте Василь не бажав бути обережним. Ну, нiзащо не бажав! Намiчену доповiдь пiдготував i ось щойно зробив. Щоправда, всi моменти, з «хохломанiею в космосi» пов’язанi, елегентно оминув – ну, i на тому спасибi. Але при цьому зачепив iншу болiсну тему, з точки зору керiвника Клубу – не менш небезпечну! Навмисно вiн це зробив чи ненавмисно? Важко сказати. Поки що всi присутнi на засiданнi, завмерши вiд несподiванки, слухали Василевi одкровення: – Ось як Олесь Бердник описуе пристрiй, що дозволяв героям феерii «Зоряний Корсар» зазирати у майбутне. Цитую: Чорна Грамота? Сувiй дивноi речовини, що дае вiдповiдi на запитання? Чому вiн менi знайомий? Звiдки? Десь я читав про таку рiч, тiльки вона iнакше називалася. Здаеться, ще й досi вiдчуваю нiжний доторк сувою, тремтiння теплоi чутливоi речовини. Щось давно забуте, глибинне… Стiй, згадав. Дещо згадав… Александр Великий ходив через палючi пiски до храму Амона. Там вiн розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папiрус. Цар носив його на шиi. Легенда розповiдае, що той Папiрус тримав у собi сокровенне знання таемниць свiту. Великий полководець радився з Чорним Папiрусом, нерозлучно мав його при собi. Таемничий сувiй було поховано разом з останками царя… Невже це вiн? Невже Чорна Грамота? Чи моя пiдсвiдома вигадка, фантазування? Але це не вiдповiдь, а лише нова загадка. Переадресацiя загадки, так би мовити. Бо що таке Чорна Грамота, вона ж Чорний Папiрус? Ось нова цитата: Я насилу повертаюся до земноi свiдомостi, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папiрусу. – О, яке видiння, – шепочу я. – Ти модель самоi безмiрностi? Ось звiдки твое знання? – Так, – промовляе темно-фiолетова сфера. – Я модель безмiрностi. І зерно твого розуму… «Модель безмiрностi» та «зерно розуму» того, хто спiлкуеться з цим артефактом – ось що воно таке! Отже, заглядаючи в Чорний Папiрус або адресуючи якесь запитання Чорнiй Грамотi, дослiдник… або контактер, як його ще можна назвати, фактично заглядае в «зерно» власного розуму. В «зерно» – себто в ту саму стартову точку, з якоi розвинулася особистiсть дослiдника-контактера. І крiзь це «зерно», через всю точку вiн може озирати весь Всесвiт в його минулому, теперiшньому й усiх майбутнiх станах. Уявляете, яка це сила?.. Присутнi на засiданнi схвально кивали головами, погоджуючись, що фантазiя видатного украiнського космiста Олеся Бердника i справдi дивовижна. Стримано-настороженим лишався тiльки Ярополк. Вiн немовби вiдчував, що його товариш готуе якийсь пiдступ. І хоч як дивно це виглядало, але його передчуття зрештою справдилося: – А тепер, друзi, настала пора розповiсти про дивний випадок, який мав мiсце зi мною в реальному життi. Коли я ще малим школярем був i час вiд часу допомагав по роботi матерi, яка працювала в санаторii «Конча-Заспа» прибиральницею, то я суто випадково познайомився з… – Е-е-е, стоп-стоп! – негайно зупинив товариша Ярополк. – Ти чого це раптом збився з аналiзу «Зоряного Корсара» на якийсь там випадок з твого життя?! Хiба ж це вкладаеться… – Це повнiстю вкладаеться в заявлену тему моеi доповiдi «Митцi про часовi петлi», – не розгубився Василь, немовби заздалегiдь очiкуючи зауваження вiд голови Клубу, – оскiльки я збираюсь розповiсти про реальний випадок з життя видатного украiнського поета Володимира Сосюри, з яким я особисто познайомився в санаторii «Конча-Заспа». – Коли це сталося? – На самому початку шiстдесят п’ятого року, якщо хочеш знати. – Нiчого не розумiю! Яким боком, вибач, видатний поет-лiрик Сосюра прилiпився до часових петель?! Ти про що, загалом, Васю?.. – Ну, то послухайте ж нарештi, про що саме я збираюся розповiсти, а ти, Ярику, чомусь нiяк не даеш менi це зробити!.. Протягом наступних двадцяти хвилин доповiдач живописав настiльки проникливими словами, якi тiльки були доступнi природженому поетовi, пригоду видатного поета-лiрика Володимира Сосюри, яка сталася з ним у Дебальцевому ввечерi пiсля виступу в мiсцевому Палацi культури i через яку навiть довелося скасовувати його наступний виступ у Донецьку, який тодi носив гордовиту назву Сталiно. – Н-н-ну-у-у… І-i-i… який же з цього висновок можна зробити? – обережно спитав керiвник Клубу по закiнченнi цiеi дивноi розповiдi. – Висновок дуже простий i очевидний: поет-лiрик Володимир Сосюра насправдi, в реальному життi, потрапив у часову петлю, описану Олесем Бердником у романi-феерii «Зоряний Корсар». Ось саме тому я i стверджую, що подорожi в часi – то е найцiкавiший базисний елемент цiеi феерii, а зовсiм не польоти до зiрок i все таке iнше, як здаеться декому з членiв нашого Клубу любителiв фантастики. Сказавши це, доповiдач обвiв слухачiв переможним i трохи зверхнiм поглядом: мовляв, як я вам носи втер, га? Втiм, слухачi негайно ж вiдповiли масовим викиданням рук вгору – кожен просив слова, бо кожному хотiлося щось негайно заперечити… – Стоп-стоп! – розхолодив усiх Ярополк, вiдчайдушно замахавши руками в повiтрi. – Спочатку дозвольте менi на правах голови нашого КЛФу, а вже потiм вам по черзi… Коли лiс рук розчаровано впав, вiн продовжив: – А тепер, Васю, давай-но по порядку. Домовились? – Гаразд, домовились. – Отже, кажеш, пiд час описаного тобою виступу в Дебальцевому поет Сосюра потрапив у так звану часову петлю? – Так, я саме це i стверджую. – То куди ж його, в такому разi, занесло: в минуле чи в майбутне? – У майбутне, – упевнено кивнув Василь. – Чому? – Бо якби часова петля простягалася в минуле, описанi подii, по-перше, були б зафiксованi в бiографii поета, а по-друге, вони б не стали для Сосюри повною несподiванкою. – Що ж, логiчно, логiчно… Але що тодi у нас виходить: у майбутньому на Донбасi якiсь, з дозволу сказати, бандити ловитимуть людей i битимуть тiльки за те, що вони розмовлятимуть украiнською? І ще обзиватимуть… Як ти там казав, що його обзивали, га?.. – «Рагулем» називали, а також «буржуйським випердишем», «кривавим нацiонал-хохлом» i «фашистським кугутом». Украiну ж називали «жлобською» i чомусь «телячою». – Хм-м-м… Дивно, вкрай дивно! Я б навiть сказав, що неймовiрно. – Що ти маеш на увазi? – Я маю на увазi, що описана тобою нiбито зi слiв Володимира Сосюри поведiнка пролетарiв майбутнього докорiнним чином суперечить принципам пролетарського, нi – навiть соцiалiстичного iнтернацiоналiзму! Адже пролетарi, тим паче шахтарi Донецька, як передовий загiн робiтничого класу, просто не можуть поводитися настiльки ганебно! – А який сенс йому було брехати?! Маю на увазi, Володимиру Сосюрi… – Стривай, стривай, Васю! Я хотiв би продовжити думку. Отже, з твоiх слiв виходить, що Сосюра потрапив у часову петлю й перенiсся в те Дебальцеве, яким воно стане в майбутньому? – Так. – Але ж i Олесь Бердник також описав у своему романi неймовiрне майбутне, коли у двi тисячi вiсiмдесят другому роцi з якогось дива iснуе Украiна та украiнцi, якi перед мiжзоряним перельотом пруться на Говерлу. А де ж тодi комунiзм? Де СРСР, який перемiг у свiтовому масштабi? Де радянський народ, що свято сповiдуе соцiалiстичний iнтернацiоналiзм? Де це все, поясни менi нарештi? – Н-н-ну-у-у… я не знаю… – розгубився доповiдач. – От вiзьмемо той-таки «Понедiлок починаеться в суботу» братiв Стругацьких. Коли Саша Привалов подорожуе в описуване майбутне, то у Свiтi Гуманноi Уяви бачить оптимiстичну картину, що вiдповiдае комунiстичному майбутньому, а Свiт Переляку перед Майбутнiм просякнутий буржуазним песимiзмом. Обидва свiти роздiленi Залiзною Стiною. Таку фантазiю ще сяк-так зрозумiти можна, але що твоя розповiдь, що феерiя Бердника – це щось… щось! Ярополк лише роздратовано смикнув руками. – Ярику, але ж ти головуеш у нашому КЛФi! – щиро здивувався Василь. – Ми ж його разом засновували… – Ну то й що з того? – У тебе що, фантазii забракло? – Не забракло, нi, – Ярополк трохи пiдбадьорився. – Але фантазii, знаеш, теж можуть бути рiзними. Є фантазii свiтлi комунiстичнi, е темнi буржуазнi. З цим, знаеш, треба обережнiше… Обережнiше, так. – Я знаю те, що знаю вiд вдови Володимира Сосюри, – наполягав на своему доповiдач. – Йому не було жодного сенсу брехати, отож… – Стоп-стоп! – голова Клубу аж здригнувся вiд несподiванки. – Як ти сказав – «вiд вдови Володимира Сосюри»?! – Ну так, вiд Марii Гаврилiвни. А що? – А-а-а… чому не вiд нього самого? – Бо ми з Володимиром Миколайовичем познайомилися буквально в останнi днi його життя. Я тiльки i встиг сказати йому, що пишу вiршi й що хотiв би, щоб вiн почитав моi першi витвори. Володимир Миколайович погодився, але наступна зустрiч наша так i не вiдбулася, бо вiн помер там же, в санаторii. Але Марiя Гаврилiвна була настiльки люб’язною, що декiлька разiв приймала мене в себе вдома. Ну-у-у, от саме тодi я й почув вiд неi деякi iсторii з життя Володимира Миколайовича. Зокрема, i цю про виступ у Дебальцевому з наступним побиттям. Тут уже не витримали учасники засiдання, i в кiмнатi зчинився такий гвалт, що за декiлька хвилин прибiгла роздратована тiточка й закликала всiх поводитися тихiше: адже «клубанти» заважають нормальнiй роботi планетарiю. А якщо вони не вгомоняться, то тiточка поскаржиться директоровi, й КЛФ «Обрiй» випруть на вулицю – при всiй повазi до особистих зв’язкiв батькiв Ярополка Курiя з товариством «Знання»… – От бачиш, до чого ти довiв ситуацiю? – з докором мовив голова Клубу, коли всi заспокоiлися, а невдоволена тiточка пiшла геть. – При чому тут я… – спробував виправдатися Василь, однак Ярополк продовжив суворо: – А при тому, що розбурхуеш наше товариство неперевiреними вiдомостями, от чому. – А чом це раптом неперевiреними? – Бо iхнiм джерелом е не сам поет Сосюра, а всього лише його дружина. Це непряме джерело, Васю! Отак… – Але ж… – Гаразд! Скажи, де була Марiя Гаврилiвна у той час, як ii чоловiк, згiдно з твоiми словами, потрапив у часову петлю? Разом з ним чи?.. – Нi, в той перiод вона перебувала, здаеться, в Казахстанi. – Як так у Казахстанi? Чому? – Бо ii… заарештували й вислали, – трохи вагаючись, пояснив Василь. – Овва! Нiчого собi… отже, Марiя Гаврилiвна знае цю iсторiю зi слiв чоловiка, а ти знаеш з ii слiв? – Так. – Ну, тодi це подвiйне непряме свiдчення. Й останне… – Що тобi ще незрозумiло? – пробурмотiв Василь, роздратований явною недовiрою того, кого вважав найкращим другом i однодумцем. – І останне. Олесь Бердник описуе в своiй феерii «Зоряний Корсар» дуже прикметний артефакт, за допомогою якого здiйснюються подорожi в часi – Чорну Грамоту, або Чорний Папiрус. У твоiй же розповiдi про пригоди поета Сосюри в Дебальцевому я щось не помiтив нiякого артефакту. Хiба нi? У кiмнатi вмить запала дзвiнка тиша, оскiльки всiм присутнiм на засiданнi здалося, що Ярополк серйозно пiдловив доповiдача. Але… – Був такий предмет, – Василь мимоволi посмiхнувся. – Тобто?! Що за предмет? – Адрес. – Який такий адрес?! Що iще за адрес? – Звичайний… себто не зовсiм звичайний. – Не розумiю… – Адрес. Така собi ошатна тека, до якоi зазвичай вкладають привiтання. – А-а-а, он воно що… i що ж то був за адрес? – Та Володимир Миколайович розповiдав, нiбито у Дебальцевому йому пiднесли адрес iз урочистим привiтанням вiд землякiв до Дня шахтаря як лауреату Сталiнськоi премii сорок восьмого року. – Стоп-стоп! Але ж вiдбувалося все це у п’ятдесят першому, чи не так? – Сталiнську премiю Сосюра отримав у сорок восьмому роцi, але в Дебальцеве приiхав у п’ятдесят першому. Та й День шахтаря був попереду… отож i пiднесли земляки цей адрес. А тека була, мiж iншим, чорною з золотим тисненням! Ось тобi й Чорна Грамота i Чорний Папiрус. – А чому чорний?! Чому не червоний?! Це ж жалобний колiр… – Бо адрес робили шахтарi. А вони видобувають чорне вугiлля. – Хм-м-м… Якщо у гiрникiв таке почуття гумору… – не завершивши думки, Ярополк лише руками розвiв. – Васю, скажи, а куди подiвся цей чорний адрес? – не витримавши, запитав хтось iз слухачiв. – У нас вже почалися запитання з мiсця, причому без мого дозволу, – сумно зiтхнув голова Клубу. – Ну гаразд, Васю, вiдповiдай, бачив ти ту теку вугiльного кольору чи… знов скажеш, що не бачив? – Не бачив! – розплився в посмiшцi доповiдач. І слiдом за ним щиро розсмiялися всi присутнi на засiданнi. – То де ж вона, течка та? – спитав Ярополк, коли смiх трохи стишився. – Не знаю. Коли Валодимир Миколайович сковзнув по петлi часу в майбутне – мабуть, там i загубив десь. Або… – Або що? – У романi-феерii «Зоряний Корсар», з якого я починав свою доповiдь, Чорну Грамоту поховали в козацькiй могилi, поклавши на груди Вогневиковi. Так само i Чорний Папiрус поховали разом з Александром Македонським. – То невже ти хочеш сказати, що Чорний Адрес похований разом з Володимиром Сосюрою в його могилi на Байковому цвинтарi? – пiд уiдливе хихотiння присутнiх спитав голова Клубу. – То диви, не спровокуй самовiльне розкопування могили класика «чорними» археологами!.. – Нi, на Байковому цвинтарi в Киевi цього артефакту точно, з гарантiею, нема, – впевнено заперечив Василь. – Чому? – Бо якщо Чорний Адрес загубився на Донбасi, то мусить бути десь там. – А де саме, чи можеш сказати? – Є на Донбасi така собi Савур-Могила… – А-а-а… вона що, просто у Дебальцевому? – Не зовсiм. Кiлометрiв сорок-п’ятдесят мiж ними, я так гадаю. Але мiсце те знамените, iсторичне, тож якщо десь i шукати той Чорний Адрес… Утiм, останне зiзнання спричинило новий потужний вибух реготу присутнiх. Побоюючись, що Клуб любителiв фантастики «Обрiй» таки справдi випруть з планетарiю за неналежну поведiнку, Ярополк поквапився закрити засiдання. І вже коли всi учасники гамiрливим натовпом вивалили на залиту радiсним квiтневим сонечком вулицю Челюскiнцiв – наздогнав доповiдача, хлопнув по плечу й мовив коротко: – Тобi б, Васю, при таких задатках самому б написати науково-фантастичний роман, не гiрший вiд «Зоряного Корсара». Це ж треба: радянський поет-класик – i раптом щоб у петлю часу потрапив!.. – Ярику, ти ж знаеш, що я поет, тому краще не роман напишу, а поему, – поспiхнувся той у вiдповiдь. – Поему?.. – голова Клубу знизав плечима. – Ну гаразд, пиши. І гамiрливий натовп молодi повалив похилою вулицею до площi Калiнiна. Середня школа № 20, Киiв, 26 квiтня 1973 року – Чуеш, Мареку, а ти певен, що на це кiно варто сходити? – Якщо тiтка Еля каже, що варто – отже, справдi варто. І навiть маму Вiту вона вмовила. А ти що, Професоре, здрейфив три уроки прогуляти, га? – Та не здрейфив, ти ж знаеш… – Тодi в чiм рiч? Тобi що, «Природознавство» з «Русьопою»[128 - «Русьопа», «Украйопа», «Англьопа» – жаргонна назва таких шкiльних предметiв, як «Росiйська мова», «Украiнська мова» й «Англiйська мова».] шкода прогуляти? Поду-у-ума-еш-ш, тваринки-рослинки, «жи-ши», «при-пре»!.. – Та до чого тут «Природознавство» з «Русьопою»? Ти ж i сам прекрасно знаеш, що мiж ними ми ще й «Математику» пропустимо. – А що тобi «Математика»? Пхе! – Я не за себе, я за тебе переживаю. Мар’ян позирнув на Спартака трохи зверхньо i раптом спитав: – Чуеш, Професоре, от скажи, друг ти менi чи не друг? – Та звiсно ж, що друг. – То що, ти менi хiба не допоможеш повирiшувати усi тi рiвняння? – Ну, Мареку… ти ж знаеш моi принципи! – При-и-инципи-и-и!.. – передражнив його Мар’ян. – Його просять як найкращого друга, як… як… По-людськи тебе просять, а ти як завше зi своiми принципами носишся! А-а-а… Хлопчина махнув рукою з таким розчарованим виглядом, що Спартаковi негайно стало соромно й вiн поквапився запевнити: – Ну добре, добре! Гаразд, поступлюсь я принципами й допоможу тобi всi рiвняння порозв’язувати. До речi, рiвняння не «вирiшують», а саме «розв’язують», як ти не можеш запам’ятати? Це ж просто. – Та ла-а-адно вже тобi! Бути завше правильним… І як тобi ця правильнiсть тiльки не набридае? – Ну-у-у, я ж погоджуюся з тобою разом цiлих три уроки прогуляти i в кiно сходити, – цiлком резонно зауважив Спартак. – Наша людина! – з важливим виглядом мовив Мар’ян i ляснув друга по плечах, потiм додав тихiше: – Отже, зараз у нас «Украйопа», а потiм на першiй же перервi линяемо! І дивись, нiкому щоб жодного слова, щоб анiчичирк! І брехати потiм, щоб як домовилися, згода? – Та що я тобi, дурний чи маленький? – Ну, отож диви… Професор!.. Вся iхня затiя була чистоi води авантюрою, хоча й нiбито добре продуманою. Все почалося з того, що позавчора ввечерi додому до сiмейства Чмутiв примчала вкрай збуджена тiтка Еля й повiдомила, що пiслязавтра в четвер, 26 квiтня у «Харчовику»[129 - Початково – клуб «Харчовик» (клуб працiвникiв харчовоi промисловостi), згодом Палац культури «Славутич». Нинi – Киiвський мунiципальний академiчний театр опери та балету для дiтей та юнацтва. Розташований на Старому Подолi по вул. Межигiрськiй, № 2/1.] нiбито демонструватимуть «Пропалу грамоту» – кiнострiчку, зняту за мотивами однойменноi повiстi Миколи Гоголя. Фiльм нiбито видатний, але з певних причин його готуються покласти на полицю, бо комусь вiн там не догодив. Сама тiтка Еля бачила цей фiльм на якомусь закритому показi – здаеться, ще на допрем’ерному: як перекладачку «Інтуриста» ii час вiд часу запрошували «по блату» на рiзнi цiкавi заходи. Отож тепер категорично радила переглянути «Пропалу грамоту» не тiльки своiй найкращiй подрузi – мамi Вiтi, але й обом ii дiтям. Водночас, зважаючи на неоднозначнiсть подальшоi долi фiльму, на нього краще ходити поодинцi, а не всiм скопом. І навiть не на стиковi сеанси… Хоча i в перший же день, бо не було гарантii, що вже у п’ятницю 27 квiтня стрiчку не знiмуть з прокату. Сеанси в «Харчовику» нiбито розписали за щодвогодинною сiткою: 10:00, 12:00, 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00. Сама тiтка Еля дуже хотiла переглянути «Пропалу грамоту» ще раз, отож збиралася пiти на останнiй сеанс. Мама Вiта запланувала пiти з роботи трохи ранiше, щоб встигнути на 18:00. Якщо Любомир бiгтиме пiсля урокiв щодуху, то з невеличким запiзненням (хвилин 10–15) ще мiг би вскочити на 14:00 – ну, то нiчого, залишиться без кiножурналу, невелика втрата… Зате найгiрше було з першим сеансом: щоб потрапити на нього, Мар’ян мав прогуляти цiлих три уроки поспiль! – Та що я, з глузду з’iхала, щоб заохочувати цього трiйочника до прогулювання школи? – обурилася мама Вiта. – Ти вже якось там вибачай, Елю, але своiх дiточок у тебе поки що нема, отож ти не знаеш, що це за головний бiль, коли цi шибеники уроки вчити не хочуть. – Ну, Вiтусю! Ну один же разочок та й можна, хiба нi? – Ельвiро, ти з глузду з’iхала? Та Мар’яна ж мого тiльки ременякою по срацi за уроки загнати можна! – Вiту-у-усю-у-у, та там же ж Миколайчук грае! Голубович!.. Симчич!.. Лiдiя Вакула!.. Неонiла Крюкова!.. А сценарiй знаеш хто написав? Не хтось там, а сам Іван Драч! Та дiточки твоi, коли пiдростуть, то цiлком можливо, на все подальше життя тобi вдячними залишаться, що ти сама заохотила iх цей видатний фiльм переглянути. – Елю, не видумуй. – Та нiчого я не вигадую. – Тодi вiдчепися. – Вiтусю, от скажи, ти хiба хочеш, щоб твоi дiтки виросли неотесаними чурбанами? Чи все ж таки хай культурними людьми ростуть… – Та ну! Пiсля одного лише фiльму… – Так, Вiтусю, навiть один фiльм може змiнити дуже багато! Поштарка з сумнiвом подивилася на перекладачку, i та спитала: – Вiтусю, ти моему смаку довiряеш? – Ну, припустимо… – Тодi зроби так, як я кажу. Один раз. Та один цей фiльм… Це краще, нiж цiлий рiк лiтературу в школi вивчати! Побiльше б таких фiльмiв! – Ну гаразд, припустимо, – здалася поштарка. – Але як менi Мар’янчика зi школи забрати, ти подумала?! Я ж не можу написати цидулку iхнiй класнiй керiвницi: «Олександро Павлiвно, прошу вiдпустити мого нехлюя розгильдяйського в кiно замiсть трьох урокiв»? – Та я так думаю, вiн би й сам втiк… – Я втечу, авжеж, – розплився у посмiшцi хлопчина. – Ось я тобi, шибенику! – погрозила йому стиснутим кулаком мати. – Ну, Вiту-у-усю-у-у! – Елю, не видумуй. Ситуацiя здавалася безвихiдною. Мама Вiта вже почала схилятися до думки, що ii молодший шибеник небагато втратить, якщо не перегляне це кiно, хай би яким видатним воно було. Або нехай iде на 14:00 разом зi старшим братом. Як раптом Мар’ян аж пiдстрибнув: – А я знаю! Треба Професора пiдбити, щоб ми удвох у кiно змилися. Вiн же менi потiм i допоможе з пропущеними уроками, та й Олександра Павлiвна йому бiльше повiрить, нiж менi. На запитання, що це за Професор такий, хлопчина розповiв наступне. Виявляеться, Професором прозвали його однокласника, справжне iм’я якого було, як у футбольноi команди – «Спартак», хоч як i всi в iхньому класi, вболiвав вiн за киiвське «Динамо». Але якщо назвали тебе Спартаком, то з цим вже нiчого не вдiеш… Професор був хлопчиком незвичайним. Дехто навiть вважав його хворим на голову. По-перше, вiн багацько читав, причому книжки явно не дитячi, а справжнi дорослi. До того ж умiв переказувати прочитане так чудово, що навiть лобуряки-старшокласники слухали його, завмерши й пороззявлявши роти. По-друге, всi хлопцi в iхньому класi терпiти не могли, коли iх саджали за одну парту з дiвчатами, вважаючи це неймовiрним приниженням. Професор же третiй рiк поспiль спокiйно подiляв другу парту зi Свiтланкою, коли ж iм кричали: «Жених i невiста наiлися тiста!» – дивився на кривдникiв дуже уважно, зосереджено, потiм спокiйно кидав одне лише слово: «Придурки». І вiд цього кривдникiв чомусь аж тiпало. Окрiм того, на перервах вiн охоче стрибав разом з дiвчатами в «резиночку»[130 - Активна гра, популярна серед радянських школярiв у 1960–1980-х роках. При цьому двое гравцiв стоять, натягнувши резинку для трусiв на розставленi на ширину плечей ноги, а третiй стрибае через цю резинку.] й навiть бив усi рекорди у «вертиклюшках»[131 - Найскладнiший стрибок пiд час гри в «резиночку», що вимагае неабиякоi координацii рухiв.] на третiй висотi[132 - При цьому «резиночка» натягуеться на рiвнi колiн гравцiв.]. Ну, а третьою особливiстю Професора була ретельно прихована вiд усiх оточуючих любов до украiнських пiсень, особливо до «Червоноi рути», – через що минулоi осенi вiн навiть дiстав вiд Йоськи Гороховського кастетом у скроню. Дiзнавшись про таке, природно, всi погодилися, що такий незвичайний в усiх вiдношеннях хлопчик, як Спартак на прiзвисько Професор, теж неодмiнно мае переглянути «Пропалу грамоту», яку ось-ось готувалися покласти на полицю! Тим паче, вiн допоможе Мар’янчику надолужити пропущений на трьох уроках матерiал. І, до речi, якщо хлопцi втечуть зi школи удвох, iм легше повiрять. Адже Спартак був дуже дисциплiнованим, його навiть в пiонери вже прийняли, а тому… – А тому я скажу, що на перервi до мене пiдiйшов якийсь хлопець i повiдомив, що у нашому домi… ну-у-у, наприклад, пожежа! – несподiвано запропонував Мар’ян. – Отож я i рвонув додому. А Професор, мовляв, за мною ув’язався. Мовляв, ми прибiгли, а пожежi нiякоi нема. Потiм бiгали по дiльницi поштовiй, доки маму мою не вiдшукали. Потiм знов додому. А вже тодi до школи повернулися. Як я придумав, га? Що скажете?.. – Непогано, – почухав потилицю Любомир. – Тiльки б тепер твiй Професор не вiдмовився. Бо якщо вiн зубрилка… – Нiякий вiн не зубрилка! – заперечив молодший брат. – Ти Професора нашого не знаеш, то й не кажи. Та й нiхто не знае, як це йому вдаеться… але вiн просто запам’ятовуе все, що прочитае. Ех-х-х, якби я так мiг, менi би теж було легко вчитися! На авантюру, запропоновану Мар’яном, Спартак погодився напрочуд легко. Мав на те свою причину… От тiльки виклав ii не одразу: – Чуеш, Мареку, а потiм, коли ми в кiно те сходимо, можна мене з тiею твоею тiткою Елею познайомити? – З тiткою Елею? А-а-а… навiщо це тобi? – Ти ж казав нiбито, що вона в «Інтуристi» перекладачкою працюе. – Працюе, але ж ти не iнтурист! Ти ж наш… – Зате у мене книжки iноземнi е. Спартак сказав це навмисно, бо розраховував, що це надiйно приверне Мар’янову увагу. Так i сталося: – У тебе?! Іноземнi?! – Так. – Звiдки?! – Та-а-а, розумiеш… Ми тут збирали макулатуру на суботнику, отож я й побачив, що якийсь довбень запхав туди двi книжки: перша про Кротика[133 - Krtek або Krtecek – популярний протягом багатьох десятилiть персонаж цiлоi серii мультфiльмiв студii Krаtk? Film Praha, вигаданий чеським художником Зденеком Мiлером.] за чеськими мультиками, а друга «Столцек престрi са»[134 - Дещо викривлене прочитання назви казки «Stolcek prestri sa» (словацьк.): не розiбравшись iз чеською граматикою, Спартак не знав, що лiтера «c» читаеться як «ч», а не «ц».] називаеться. Ну, я iх потихеньку i попер звiдти. Книжки ж такi гарнi, тiльки подранi. Але то нiчого, я iх попiдклеював акуратно. – Ух ти! – у Мар’яна аж очi заблищали вiд заздростi. – Мабуть, хтось iз Чехословаччини привiз, коли нашi там фашистський бунт придушили. – Так, книжки хоча й фашистськi, але ж дуже вже красивi! До того ж це казки… А хiба мультики про Кротика у нас не показують? – Показують, авжеж! – Ну, отож я й подумав, що книжки не фашистськi зовсiм, а нашi. Просто iх читати не можна, бо вони не росiйською написанi. Тому iх, мабуть, i викинули в макулатуру: дитина, якiй iх привезли, книжки порвала, а потiм виросла. Кому вони тепер треба!.. Отож я й хотiв, щоб твоя тiтка Еля сказала, якою мовою книжки написанi: чеською чи словацькою? Ну щодо Кротика зрозумiло, його в Празi знiмали, а от як зi столиком бути… – Стоп-стоп… Як це? – не зрозумiв Мар’ян. – Що саме? – Ти сказав, що мова або чеська, або словацька. – Так. І що? – Так краiна ж у них – Чехословакiя, тому мова чехословацька! – Нi, не так, – посмiхнувся Спартак. – Є чехи, але е також i словаки, вони в одну краiну поеднанi, як у нас п’ятнадцять республiк – в один Радянський Союз. Але ж мови у них рiзнi: у чехiв – чеська, у словакiв – словацька! Отож я не знаю, який словник купувати: чеський чи словацький? Я вже вiдкладати почав, он скiльки назбирав. Хлопчик витягнув з кишенi брюк i продемонстрував саморобну полотняну торбинку, в якiй брязкала купка монет. – Ти навiть словник купувати хочеш? – з придиханням спитав Мар’ян. – Ти що, геть здурiв, чи як? – А як без словника чужу мову вивчити можна? – А нащо ii вчити?! Мене от мамка «англьопу» лише з ременякою може примусити вчити, та й то «англьопа» у мене не йде, а ти… щоб сам! Ну-у-у, знаеш, у тебе точно з головою негаразди. – Мареку, от скажи, у твоеi тiтки Елi робота хороша, як ти вважаеш? – В «Інтуристi»? Гм-м-м… Звiсно, що хороша. Там же iноземцi! Вiд них можна рiзнi речi моднi дiстати або, скажiмо, жувальну гумку. Чи «кока-колу» в бляшанцi. Або каву… Менi б таку роботу, як виросту! – А коли тiтка Еля ще малою була, ii мама теж з ременякою змушувала iноземнi мови вивчати? Чи вона сама… – А знаеш… мабуть, що сама! Мар’ян був явно здивований, що не додумався до цього ранiше. – Отож i я хочу сам прочитати книжки про Кротика i про «столцек престрi са»… Ну-у-у, мабуть, це щось подiбне до нашоi скатерки-самобранки, але без словника нiзащо не розберешся. – Все одно дивно, – тон Мар’яна лишався здивованим. – Про тебе в школi говорять, нiби ти тiльки дорослi книжки читаеш. Жуля Верна там, чи «Вершника без голови», чи «Собаку Баскервiлiв» i все таке iнше. – Менше слухай, хто про що говорить, – посмiхнувся Спартак. – Краще подумай, чому не можна водночас любити i дорослi книжки, й дитячi? – Тому що… – i пiсля паузи: – А й справдi, чому не можна? – Можна, Мареку, можна! От ми з тобою збираемося на доросле кiно, але ж це не означае, що i ти, i я мультики розлюбили? Не означае ж? – Точно! – А тому познайомиш мене з тiткою Елею твоею. Коли вона допоможе менi з книжками розiбратись, я iх неодмiнно перекладу i тобi дам почитати. А якщо у неi словники вдома е… Це ж iще краше! Мар’ян охоче кивнув. Спартак iз вдячнiстю потиснув йому руку. Проте… Якщо чесно, то вiн уже самостiйно розiбрався, що книжка «Stolcek prestri sa» надрукована словацькою мовою, а не чеською. Розiбрав навiть iм’я художника-iлюстратора: Carlos Busquets. І вже вирiшив купувати чеський словник, а не словацький – бо книжка «Krtek a barvy»[135 - «Крiт-художник» (букв. «Крiт i фарби» – чеськ.).] була товстiшою та виглядала привабливiшою. Отже, познайомитися з тiткою Ельвiрою, яку так вихваляв Марек, хлопець прагнув зовсiм з iншою метою. Адже якщо чесно, то за всi п’ять рокiв, що проминули вiд 24 травня 1968 року, його власне розслiдування Куренiвськоi трагедii так i не зрушило з мiсця! З ким тiльки Спартак не намагався поговорити про це – все було марно! Коли одного разу тiтка Лiда прилетiла з Ташауза провiдати дiтей i свою маму – бабусю Гапку, то батьки поiхали на Куренiвку побачитися з нею i, природно, прихопили з собою синочка. Спартак довго обирав пiдходящий момент, а тодi спитав тiтку, чи бувало таке, щоб якийсь район Киева заливало багнюкою? Тiтка Лiда надзвичайно перелякалася, ii обличчя вмить скам’янiло, й вона хрипким голосом спитала, що за нiсенiтницi верзе племiнник? Довелося збрехати, що iх у дитсадку (Спартак тодi вiдвiдував пiдготовчу групу дитсадка) настрахала перед денним сном одна дiвчинка. На що тiтка Лiда сказала, що нiчого такого не було й бути не могло. Або iнший випадок – коли позаторiк у школi вiн спробував закинути Ганнi Михайлiвнi пробну кульку, розпитуючи ii про покiйного голову Киiвського мiськвиконкому товариша Давидова, на честь якого назвали бульвар на Русанiвцi. І знов те саме: Ганна Михайлiвна вмить насторожилася, вся закам’янiла – Спартак бачив, до чого вона злякалася! Довелось вдавати iз себе зарозумiлого дурника, який хоче, щоб i на його честь якусь киiвську вулицю перейменували. І таке ставалося щоразу, варто було лише натякнути дорослим на трагедiю 1961 року, що сталася на Куренiвцi! Нерозумiння, переляк, намагання будь-що дiзнатися, навiщо Спартак запитуе про це i хто його на таке напоумив – що завгодно, тiльки не щира розповiдь про трагедiю! Завдання явно виявилося складнiшим, нiж уявлялося на початку. А без розповiдей iнших людей малий не знав, наскiльки варто вiрити мамi Гатi. Себто, скiльки в ii схвильованiй розповiдi правди, а скiльки домислiв… навiть ненавмисних! Спартак знав, що останне цiлком можливе. Якось по телевiзору демонстрували цiкаве документальне кiно[136 - Маеться на увазi документальний фiльм Фелiкса Соболева «Я та iншi» (студiя «Киiвнаукфiльм», 1971).] про те, що викладач якогось iнституту пiдлаштував свое викрадення, а потiм опитував студентiв, хто його викрадав? І всi вiдповiдали по-рiзному. Отже, вiдшукати iнших свiдкiв Куренiвськоi трагедii було конче необхiдно – тiльки де ж iх знайти? Саме тому хлопчик дуже сподiвався на цю тiтку Елю. Адже якщо вона пiдмовила Марекову матiр на те, щоб ii дiти неодмiнно переглянули фiльм, який готувалися зняти з прокату, та ще й щоб Спартака з собою прихопили – отже, вона надзвичайно вiдчайдушна! Якщо вона не злякаеться розповiсти про багнюку, що вилилася з Бабиного Яру на Куренiвку, то це стане першим успiхом у реалiзацii того давнього задуму. Хлопчик на це сподiвався. Дуже-дуже сподiвався!.. Обласний суд, Івано-Франкiвськ, серпень 1973 року – Встати, суд iде! Засновуючи «Спiлку украiнськоi молодi Галичини», вони протестували проти масових арештiв та судового переслiдування украiнськоi iнтелiгенцii. Хто ж знав, що невдовзi вони самi опиняться на лавi пiдсудних? Точнiше, не так… Сам засновник СУМГ – Грiм-Гора чесно й вiдверто попереджав усiх, хто вступав до спiлчанських лав: боротьба буде жорстокою, попри весь молодечий запал, шансiв на перемогу обмаль, а тому треба готувати себе морально до найгiршого. Добре, що це нiкого не зупинило! Погано, що розв’язка настала дуже швидко. Занадто швидко… Минулорiчне покладання вiнка, оповитого жовто-блакитними стрiчками, до пам’ятника Олексi Довбушу в Печенiжинi так i залишилося найпомiтнiшою публiчною акцiею, на яку спромоглася iхня Спiлка. Окрiм того, хлопцi слухали закордоннi «радiоголоси» й розповсюджували почуте у виглядi саморобних летючок[137 - Летючка (розм.) – листiвка.]. Грiм-Гора (в реальному життi – слюсар Дмитро Гринькiв) очолював на своему пiдприемствi комiтет ДТСААФ, отож взявся навчити всiх спiлчан поводитися з вогнепальною зброею. Ото, власне, й усе, на що вони спромоглися! Бо далi Грiм-Гора припустився прикроi i в чомусь наiвноi помилки: задля солiдностi вирiшив обзавестися печаткою органiзацii! Саме гравер з Коломийського унiвермагу, якому замовили кляту печатку, i здав iх усiх… Передчуваючи скорий провал, Грiм-Гора влаштував збори, на яких була винесена фальшива ухвала про саморозпуск СУМГ. Окрiм того, керiвник наказав усiм спiлчанам влаштувати у самих себе обшуки i знищити все, що може викликати найменшу пiдозру. Свята наiвнiсть: хiба ж можна знищити самих себе, хiба можна вирвати з грудей полум’яне серце патрiота рiдноi Украiни? Але ж самi вони й були головними доказами та свiдками iснування створеноi ними молодiжноi Спiлки! Про решту доказiв подбали чекiсти. Так, шкода. Дуже шкода, що надто швидко увiрвалися в iхнi молодi життя цi суворi слова: – Встати, суд iде!.. Площа Лесi Украiнки, Киiв, 3 вересня 1973 року – Проходьте, товаришi митцi, будь ласка, проходьте. Вам сюди… Товаришу Ігнащенко! Анатолiю Федоровичу! Вiн озирнувся до розпорядника, коротко мовив: – Одну хвилинку, буквально одну хвилинку. Знов озирнувся до щойно вiдкритого пам’ятника. Трохи схиливши голову до плеча, поглянув спочатку лiворуч, потiм праворуч. Добра робота! Монумент прекрасно вписався – немовби завжди стояв на цьому самому мiсцi, вiд початку йому призначеному. І весь простiр площi тепер нiбито зовсiм по-новому органiзований. І все це сталося завдяки одному-единому монументу, зведеному на честь Лесi Украiнки, чие iм’я носить ця прекрасна площа… що стала тепер ще кращою! Добре, коли новий тиждень починаеться з вiдкриття добре виконаного Галею[138 - Галина Кальченко (1926–1975) – видатна украiнська скульпторка, заслужений дiяч мистецтв УРСР (1964), народний художник УРСР (1967), лауреат премii ЛКСМУ iм. Миколи Островського (1970) та державноi премii УРСР iм. Тараса Шевченка (1974).] пам’ятника, майстерно вписаного ним в цей простiр! І добре, що цей монумент не гiрший вiд першого[139 - Маеться на увазi пам’ятник Лесi Украiнцi в Марiiнському парку Киева, встановлений у 1965 роцi скульптором Василем Бородаем i архiтектором Анатолiем Ігнащенком.], ним же i встановленого… – Ну, товаришу Ігнащенко… Ну майте ж совiсть! На вас же всi тiльки й чекають. А пам’ятник ваш нiкуди звiдси не втече, та й площа не зникне. – Столи накритi, шампанське видихаеться, а горiлка нагрiваеться? – Ну так, Анатолiю Федоровичу, ви ж усе розумiете. – Гаразд, iду, – зглянувся вiн на розпорядника (чоловiка пiдневiльного, вiд найменших примх начальства залежного, а тому трохи знервованого), тодi пружними кроками пройшов до чорноi «Волги», всiвся на задне сидiння поруч з колежанкою i спитав ii, прикривши дверi: – Ну то як, Галю, задоволена ти цiею роботою чи нi? – Толю, якщо архiтектором проекту був ти, то я просто не можу не бути задоволеною нашим результатом, – дипломатично вiдповiла вона. Оцiнивши майстернiсть, з якою скульпторка уникнула прямоi вiдповiдi, Анатолiй Федорович замовк. Хтозна, чому Галя не хоче розмовляти на цю тему! Можливо, через шофера, який сидить на водiйському мiсцi мовчки, але сьогоднi ж увечерi може вiдзвiтувати куди слiд, про що теревенiли скульптор Кальченко та архiтектор Ігнащенко, яких вiн вiдвозив на урочистий бенкет з нагоди вiдкриття пам’ятника видатнiй украiнськiй поетесi на площi ii iменi. А може, вимотала ii ця робота… Бо не можна сказати, що все пройшло гладесенько-рiвнесенько, аж нiяк не можна! Анатолiй Федорович скосив очi на колежанку: сидить серйозна й зосереджена. Так, щосили намагаеться бути серйозною й зосередженою, хоча iх везуть на бенкет на чорнiй «Волзi». Тому вiн також доклав усiх зусиль, аби лишень зберегти серйознiсть. Хоча при згадцi про один з епiзодiв, пов’язаних iз завершеною щойно роботою, це було важкувато. …Оскiльки йшлося про монумент свiточу украiнськоi нацiональноi лiтератури i водночас видатнiй демократцi дожовтневого перiоду, iхнiй проект курувався на республiканському рiвнi – найвищому з можливих у даному випадку. Отож ситуацiя: на однiй з нарад в ЦК КПУ першi особи партiйно-господарського активу УРСР розглядали проект пам’ятника, прискiпливо вишукували бодай якiсь недолiки… вишукували… вишукували, але вiдшукати нiяк не могли! Час спливав, треба було завершувати нараду й переходити до iнших питань. Але що то за нарада, якщо нiхто не може дати жодного суттевого зауваження авторам проекту? Як раптом не хтось iнший, а сам Перший секретар ЦК КПУ товариш Щербицький нiбито мовив: – Щось у Лесi срака замала. Передайте авторовi, нехай виправить. На тому нараду й завершили, оскiльки жадане суттеве зауваження до проекту (що прозвучало з вуст самого товариша Першого секретаря!) було висловлене. Звiсно, нiкого з творчих працiвникiв до тiеi наради i близько не пiдпустили, проте з результатами ознайомили: адже побажання найвищого республiканського посадовця було занесене в протокол, та й авторцi належало виправити проект вiдповiдним чином! Подейкують, нiбито секретарка, передруковуючи протокол наради набiло, мовила iз щирим захватом: – Оце одразу видно, що Володимир Васильович справжнiй мужчина, якщо звертае увагу на подiбнi речi! Однак на вiдмiну вiд секретарки, Галя пiсля того випадку дуже засмутилася: з ii точки зору, скульптура Лесi Украiнки була iдеальною, вона ж змушена була збiльшити вiдповiдну частину. Інакше не можна… Ну що ж, працювати з великим радянським начальством i справдi нелегко. От хоча б згадати, що Ірма[140 - Ірма Каракiс (нар. 1930 р.) – украiнська архiтекторка, дизайнерка iнтер’ерiв та меблiв, лауреатка золотоi медалi ВДНГ УРСР. Дочка архiтектора Йосипа Каракiса.] розповiдала про роботу над iнтер’ерами Палацу культури «Украiна» – зокрема, як товариш Шелест[141 - Петро Шелест – Перший секретар ЦК КПУ в 1963–1972 роках.] попсував iй нерви. Тепер мiсце Шелеста посiв Щербицький, йому i нерви митцям псувати. Бо робота у нього така, не можна iнакше!.. Утiм, зараз скульпторка може думати про щось iнше. Галя – натура неспокiйна, вона поспiшае жити, тому весь час прагне зробити бiльше за попередне. І якнайшвидше. А це ж не завжди вдаеться… Наприклад, вона мрiяла про пам’ятник Пантелеймону Кулiшу на хуторi Мотронiвка, що неподалiк вiд ii рiдноi Борзни, або в самiй Борзнi. Проте з якихось iдеологiчних мiркувань пробити цей проект нiяк не вдаеться. Можливо, вона вже повнiстю переключилася на пам’ятник Котляревському, який планувалося встановити в Киевi[142 - Цей пам’ятник був встановлений у 1975 роцi.] невдовзi – попрацювати над цим проектом запрошували знов-таки iхнiй творчий дует. А можливо, й не повнiстю: Галя з Бородаем теж щось грандiозне затiвае[143 - Галина Кальченко слугувала натурницею Василевi Бородаю пiд час роботи над скульптурою Батькiвщини-Матерi, згодом встановленоi на схилах Днiпра.] – от тiльки нi Бородай, нi вона нiкому не кажуть, що саме… Коротше кажучи, така невгамовна натура, як Галя Кальченко, не може хоч би трiшечки розслабитися навiть в такий знаменний день, як сьогоднi! Ну що ж, така вона е – i в цьому ii «родзинка»! Спецiальне вiддiлення Центрального госпiталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург, № 11, Киiв, жовтень 1973 року – Тосю… Невже це знов ти? – Вгадали, Едуарде Рустамовичу, це справдi я. – Тiльки не кажи, що я знов опинився у тому ж самому госпiталi, що й у шiстдесят другому роцi пiд час Карибськоi кризи… – Вiрте не вiрте, Едуарде Рустамовичу, але ви опинилися у тому ж самому спецвiддiленнi, що й тодi. – Тьху ти… Ой… Тобто це не на тебе тьху, а на незадачку, що зi мною сталася! Вибач, Тосю, але я справдi не очiкував. – Нiчого, Едуарде Рустамовичу, нiчого страшного. Я вас розумiю, бо я ж також не очiкувала вас тут побачити. Ви ж нiбито на пенсiю вийшли, аж тут раптом бац – i знов!.. – На пенсiю… Охо-хох! Насидiвся я на тiй пенсii. Ще коли батьки живi були – тодi ще нiчого, а тепер… земля iм пухом… Давлетов трохи помовчав (бо щось у головi гуло – мабуть, тиск ошаленiв зовсiм), потiм спитав: – До речi, Тосю, ми ж з тобою бачилися востанне саме на поминках за моею мамою, я не помиляюсь? – Це ви сказали, а я про тiтку Мiлену згадувати не хотiла, зважаючи на ваш стан, – мабуть, «бiле янголятко» пiдiбгало губи, хоча пiд традицiйною для шпиталю ватно-марлевою пов’язкою того не було видно. – А хiба мiй стан настiльки безнадiйний? – Нi-нi, чому ж. Лiкарi кажуть, що викарабкаетесь. – А ти хiба ще не лiкарка? – Навiщо, Едуарде Рустамовичу? Менi й у медсестрах непогано. У лiкаря вiдповiдальнiсть, а медсестра лише приписи виконуе. Так спокiйнiше. – Так-так, я пам’ятаю, рука у тебе легка. – Дякую, Едуарде Рустамовичу! – А це що таке? – вiн кивнув на крапельницю, голка якоi впилася у вену його правоi руки. – Та так, гемодез. Кров вам почистити треба. – Печiнка не справляеться? – Є таке… – А що зi мною сталося? – Едуарде Рустамовичу, ви ж знаете: медична таемниця! Ось буде обхiд, спитаете лiкаря. Якщо вiн скаже, тодi… А я не маю права. – Ех-х-х, Тосю, Тосю! Я так бачу, за тi одинадцять рокiв, що минули з часу мого тут останнього перебування, i справдi нiчого не змiнилося. – Ну, чому ж… Тодi я ще тут практиканткою була, а тепер давно вже у штатi працюю. Ну, й тодi вас привезли з Куби, а тепер з Лiвii. – Що ж, твоя правда, – погодився вiн. – А що ви в Лiвii робили? – У тебе, Тосю, медична таемниця, а у мене вiйськова. – Зрозумiло, – кивнула вона. – Вам просто на пенсii набридло сумувати, отож i завербувалися. – Отож i завербувався, – повторив вiн та додав: – Зараз у Лiвii така каша без масла заварилася, що без старих кадрiв, як-от я, ну нiяк не обiйтись! Отож знайшли мене, поговорили, запросили. Ну, я й погодився. А що?.. Фашистiв я бив? Бив. Китаю допомагав? Допомагав – навiть медаллю нагородили за допомогу у справi створення основних родiв вiйськ Китайськоi Народно-визвольноi армii. Це ми потiм з ними розсварилися, пiсля смертi товариша Сталiна, а попервах… Кгм-м-м… Далi, у Кореi я був? Був. І навiть на Кубi теж встиг побувати. – Тiльки от не забувайте, в якому станi вас звiдти привезли, – слушно зауважила медсестра. – Так, саме на Кубi менi вперше не пощастило по-крупному, – погодився Давлетов. – Що фашистськi, що американськi кулi мене не зачепили, а цi пiдлi мiкроби… вiруси… чи як iх там?.. – Медична таемниця, – приглушено посмiхнулася пiд ватно-марлевою пов’язкою Тося. – Але дивiться, щоб бiльше з Киева нашого нiкуди! Якщо вам вдома не сидиться, то краще заведiть дачу i там у землi копайтеся. – Та я в землi лише окопи копати можу! А картоплю там, овочi-фрукти всякi… Нi, Тосю, не мое це. Мое – це таке… Таке, Тосю, що становить вiйськову таемницю. Оце менi подавай, а не грядки з кабачками. До речi… Вiн замовк надовго, збираючись з думками, поки медсестра не спитала: – Що ви хотiли сказати, Едуарде Рустамовичу? – Ти нiчого не чула, як там Таiсiя Іполiтiвна поживае на Мiнському масивi? Оце за кабачки почав i згадав ii баклажани по-грецьки. – Не знаю. От як Гатя до неi на новосiлля iздила, то пiсля того й не була жодного разу, тому нiчого нового не розповiдала. – А ти сама? – Та як моi батьки на Вiдрадний виiхали, то i я з ними. А спробуйте помотатися з нашого дому сюди, на роботу в цей госпiталь, а потiм назад! А по вихiдних, якщо навеснi та влiтку – тодi мама на дiлянку припрягае, а восени консервацiя й варення. Менi того всього вистачае. Ще як тато живий був, тодi ще нiчого. А тепер усе те хазяйство на нас iз мамою. А вона ж iще i курей, i кролiв тримае, не вгамуеться нiяк! Думала, що як я Максимку народила, то мама тепер з онуком бiльше сидiтиме, але дарма. – То ти хлопця народила? – Ще п’ять рокiв тому. От тiльки давайте не будемо… Проте Давлетов уже встиг запитати: – А батько його до вас у прийми пiшов чи як? Вiн теж на Вiдрадному? – Його батько… – голос медсестри раптом зробився хрипким, i Едуард Рустамович iз запiзненням зрозумiв, про що вона не хотiла говорити. – Батько його з ваших був. З вiйськових iнструкторiв. Майор. Ми ж тут i познайомилися, у госпiталi цьому… Одружилися… В сенсi, розписалися. Потiм вiн у В’етнам поiхав. І все… – Вибач, – тихо мовив Давлетов, – я не знав… І саме у В’етнамi я не був. Одразу сюди завербувався, в Лiвiю. – Та нiчого, – махнула рукою Тося, – ви ж не могли знати нi про те, що я замiж встигла сходити, нi про мого благовiрного i В’етнам. А далi… Квартира у нього в Киевi була, але казенна – ясна рiч, мене звiдти виперли. Свекор i свекруха так i не визнали нi мене, нi онука. Обзивали… Вона проковтнула грудку, що застрягла в горлi: – Обзивали негарно. Казали, що я лягла пiд iхнього сина, що звабила, коли вiн слабким був. А свiдоцтво про шлюб для них нiчого не означае. Ну, то куди ж менi було подiтися, як не назад до мами вертатися?! Отож вона тепер не тiльки з курями та з кролями по господарству пораеться, а ще й Максимку мого доглядае. А я тут працюю, а так на Вiдрадному. Хiба що час вiд часу Гатя в гостi заiде й розкаже, що в нашому домi старому робиться. – Гатя? Здаеться, ii не любили нi твiй батько, анi мати… – Гатя моя подруга, тож до мене i приiжджае. Тодi мама йде щось по хазяйству робити або у себе в кiмнатi зачиниться. Дiм великий, хазяйство неабияке… Але вибачте, Едуарде Рустамовичу, щось я забалакалася! Тося швидко пiдiйшла до крапельницi, перетиснула зажимом прозору трубочку, потiм нахилилася до правоi руки хворого, вправно витягнула з вени голку, залiпила мiсце проколу проспиртованою ваткою та лейкопластирем, скомандувала: – Зiгнiть руку в лiктi, потримайте хвилин десять, а краще п’ятнадцять. А менi час до iнших йти. – Ми ж iще побачимося? – спитав вiн на прощання. – Неодмiнно, – кинула медсестра вже з порога. – Я так розумiю, ви до нас надовго, отож iще поговоримо. Тiльки… – Що?.. – Тiльки не потикайтесь уже нiкуди, Едуарде Рустамовичу! Нi в Лiвiю, нi у В’етнам – нiкуди! Краще вдома сидiти чи на дачi. Повiрте. І вийшла з палати. Управлiння карного розшуку ГУВС м. Киева, вул. Володимирська, № 15, пiзнiй вечiр 16 грудня 1973 року – Товаришу Артеменко, будь ласка, негайно передайте нам всi матерiали у справi громадянина Параджанова Сергiя Йосиповича. Ось вiдповiдний припис, прошу ознайомитися. – Тобто?.. – Товаришу молодший лейтенанте, будь ласка, не примушуйте мене повторювати двiчi! – А-а-а, власне кажучи… – Послухай-но, ти… Ти що, жартувати зi мною зiбрався, чи що?! Ану зiбрав усе й вiддав менi! І швидко! Бо iнакше ти у мене довiку в молодших лейтенантах ходитимеш… Горопашний iнспектор карного розшуку розумiв, що жартувати зi слiдчим прокуратури УРСР, який суе пiд нiс оформлений належним чином припис, – справа кепська. І тим не менш продовжував стовбичити посеред кабiнету, нiяково переминаючися з ноги на ногу. Адже справа, на яку вiн покладав стiльки райдужних кар’ерних сподiвань, стрiмко упливала з рук. Чому це сталося? Що за несправедливiсть? Попервах усе складалося якнайкращим чином. На минулому тижнi керiвництво iхнього управлiння наказало: за будь-яку цiну назбирати «залiзний» компромат на кiнорежисера Параджанова. Мотивiв для збирання компромату назвали цiлих три: або украiнський буржуазний нацiоналiзм, або спекуляцiя коштовностями чи антикварiатом, або мужолозтво. Обирай, що хочеш, дiй, як вважаеш за потрiбне, – аби результат був! Проаналiзувавши ситуацiю, iнспектор вирiшив, що вiд украiнського буржуазного нацiоналiзму занадто вже вiдгонить полiтикою, а тому е ризик, що рано чи пiзно довiрену йому справу перехопить держбезпека, яка й пожне всi плоди старань мiлiцii. Отже, при всiй привабливостi такого мотиву, для збирання справи вiн не годився. Що ж до спекуляцii, то тут потрiбнi речовi докази – але наскiльки «залiзними» вони будуть? Важко сказати. Отож насамкiнець iнспектор Артеменко видрав з власного блокнота аркуш «в математику» i лiвою рукою накарябав заглавними лiтерами заяву вiд iменi такого собi Петриченка Семена Петровича, якою «поспiшав» негайно звернутися до «громадянина начальника» з приводу «розпусницьких дiй пiдараса Параджанова Сергiя Йосиповича», якi нiбито мали мiсце щодо як самого Петриченка С. П., так i ряду iнших громадян. Датував заяву минулою недiлею – 9.12.1973 року. До вигадки iнспектора начальство поставилося схвально, його рапорт прийняло до уваги i дало вiдмашку: дiйте смiливiше, товаришу молодший лейтенанте! Артеменко почав дiяти, внаслiдок чого в справi з’явилися перехреснi свiдчення щодо здiйснення добровiльних, за обопiльною згодою гомосексуальних контактiв «режисером-пiдарасом» з актором Фелiксом Десятником, а також з Володимиром Кондратьевим, з Іваном Пiсковим, зi студентом Паращуком i навiть зi старшим науковим спiвробiтником Інституту теорii та iсторii архiтектури Михайлом Сенiним. Але головне – з членом КПРС механiком Олександром Воробйовим: з ним лиходiй Параджанов нiбито «вчиняв дii насильницького характеру» (простiше кажучи – згвалтування), коли громадянин механiк перебував напiдпитку й не мiг чинити жодного опору… Годi й казати, матерiал накопичився просто-таки добiрний! Можна смiливо вважати, що все це тягнуло не просто на частину 1 статтi 122 Кримiнального кодексу УРСР, але й на частину 2 тiеi ж таки «гомосексуальноi» кримiнальноi статтi. На додачу iнспектор Артеменко збирався «пришити» ще й статтю 211 КК УРСР – розповсюдження порнографii: для цього, у принципi, годилося будь-яке «пiдозрiле» зображення – вiд пляжних фотографiй до картин в стилi «ню»… У пiдсумку режисера Параджанова можна було смiливо звинувачувати в органiзацii пiдпiльного притулку розпусти. Як раптом сьогоднi, в недiлю 16 грудня, мало не проти ночi молодшого лейтенанта термiново викликали до Управлiння карного розшуку, де наказали передати всi ретельно зiбранi матерiали слiдчому з особливо важливих справ при республiканськiй прокуратурi. З якоi це ласки?! Чому так термiново – у недiлю ввечерi? Хiба не можна було зачекати, наприклад, до завтрашнього ранку? Молодший лейтенант Артеменко не знав, що сьогоднi, 16 грудня, близько 20-i години старший науковий спiвробiтник Інституту теорii та iсторii архiтектури Михайло Сенiн був знайдений у ваннiй кiмнатi своеi квартири мертвим з перерiзаними венами. При ньому також була знайдена записка, адресована його прийомному батьку – колишньому першому заступниковi голови Ради Мiнiстрiв УРСР Івану Семеновичу Сенiну. В записцi повiдомлялося, що зiзнання у «соромiцьких» контактах з Володимиром Кондратьевим самогубця здiйснив пiд тиском iнспектора карного розшуку Артеменка, насправдi ж це самообмова. Тим паче, жодних «соромiцьких» контактiв з видатним режисером Параджановим у самогубця не було. Надто пiзно зрозумiвши, яким чином слiдство збираеться використати його зiзнання, Михайло Іванович вирiшив звести рахунки з життям. Що тут скажеш… Слiдству були потрiбнi «залiзнi» докази та свiдчення проти Сергiя Параджанова вiд живих i здорових людей. Прийомний син колишнього першого заступника голови Радмiну УРСР, який зопалу перерiзав вени у ваннiй кiмнатi, псував усе враження вiд роботи мiлiцii. Саме тому молодшого лейтенанта Артеменка й вiдсторонили вiд ведення справи. Тепер нею займалися зовсiм iншi iнстанцii: Комiтет держбезпеки i прокуратура. 1974. Безiменний лист Обласна психiатрична лiкарня, Острог, Рiвненська область, початок лютого 1974 року – Ростиславе Леонiдовичу, дозвольте?.. Головний лiкар розмовляв телефоном, тому про всяк випадок прикрив мiкрофон слухавки лiвою долонею, водночас зробив правою рукою запрошувальний жест. Назар Амосович ретельно зачинив дверi кабiнету, всiвся на один з вишикуваних бiля стiни стiльцiв i заходився вгадувати, в якому настроi перебувае зараз високе начальство. Якщо судити за виразом обличчя й iнтонацiею телефонноi розмови – нiбито все гаразд. Але це може стосуватися не загального настрою головлiкаря, а сутi розмови з невидимим спiврозмовником на iншому кiнцi дроту… Що ж до Назара Амосовича, то единим свiдченням на його користь був новий запрошувальний жест Ростислава Леонiдовича, який вказав на стiлець за маленьким приставним столиком. Отже, запрошуе пересiсти поближче. Але чи свiдчить це про добре, тим паче про довiрче ставлення високого начальства до пiдлеглого? За весь час роботи Назара Амосовича в Острозькiй лiкарнi вони бачилися буквально пару-трiйку разiв, не бiльше… – Так, iз цим розiбралися… – поклавши слухавку, головлiкар кивнув на телефон i зi значущим виглядом додав: – Корекцiя бюджетного розпису – матерiя, далека не те що вiд психiатрii, але й вiд медицини як такоi. Зголошуючись обiйняти нинiшню свою посаду, нiколи навiть уявити не мiг, що переважну частину часу поглинатимуть справи саме такого порядку. Тому даруйте, шановний, але… – Це я перепрошую, що вiдволiкаю вас вiд важливих справ, – трохи знiяковiв Назар Амосович, – але моя ситуацiя зайшла в безнадiйно глухий кут, тому змушений звернутися особисто до вас. – А ви, здаеться… ем-м-м!.. Головний лiкар з замисленим виглядом мугикнув i поклацав пальцями, отож вiзитер був змушений нагадати: – Дунець Назар Амосович, трете чоловiче вiддiлення. – Ах, так-так! Трете чоловiче, авжеж, – кивнув Ростислав Леонiдович, просяявши. – Ну що ж, Назаре Амосовичу, слухаю вас уважно. – Дякую, я… Однак замiсть того, щоб викласти суть своеi справи, вiзитер розгублено замовк. Так i не дочекавшись нiчого протягом приблизно пiвхвилини, головний лiкар мовив з погано прихованим докором: – Назаре Амосовичу, знаете… Ми все ж таки на роботi обидва – i ви, i я також. У мене сила-силенна справ. Ось щойно з областi телефонували, пiсля обiду попросили до Рiвного прибути до обласного медуправлiння, а до обiду у мене ще знаете скiльки справ? – Так-так, звiсно, я все розумiю. Мене секретарка попередила, що маю хвилин двадцять… – …з яких вже минуло хвилин п’ять, – кивнув головлiкар. – Отож давайте, кажiть, з чим прийшли? І знову вiзитер промовчав, втупивши погляд у стiльницю перед собою. – Гаразд, Назаре Амосовичу, тодi я вам допоможу… Скажiть, ви заяву про звiльнення з собою принесли? Чи ви, можливо, збираетесь написати ii, повернувшись у мою приймальню й нарештi надавши менi можливiсть зайнятися iншими справами, якими й мусить займатися головлiкар? – А-а-а-а… – Ви хочете спитати, звiдки я знаю, що ви збираетеся звiльнятись? – А-а-а-а… Та-а-а… Власне, так, – ледь спромiгся вичавити з себе розгублений вiзитер. – Ну-у-у, знаете!.. – сплеснувши руками, Ростислав Леонiдович щиро посмiхнувся. – Ото був би з мене головлiкар, якби я не знав, що дiеться у пiдпорядкованому менi лiкувальному закладi! Тим паче в лiкувальному закладi не простому, а профiльованому… ем-м-м… У лiкарнi дуже специфiчного профiлю – назвемо речi своiми iменами. Сказавши це, господар кабiнету пiдвiвся, вийшов з-за столу, попрямував до шафи, що приткнулася до дальньоi стiни кабiнету, пошукав на однiй з полиць, пiдхопив там звичайну на вигляд сiру течку середньоi товщини, вiднiс ii звiдти на свое мiсце. А вже тодi розкрив, видобув з надр течки i помахав у повiтрi папiрцем, густо списаним фiолетовими рядками: – Ось доповiдна записка завiдувача третiм чоловiчим вiддiленням, в якiй вiн скаржиться на недбалого перекiрливого пiдлеглого, якого звуть… Як його звуть, а давайте-но вгадаемо?.. – Це про мою душу доповiдна, – тужливо зiтхнув вiдвiдувач. – Про вашу, Назаре Амосовичу, про вашу! Отже, якщо конфлiкт мiж вами та заввiддiленням загострився настiльки, що ви прийшли на прийом до головлiкаря нашого закладу, то з чим ви могли прийти? З проханням про звiльнення – тiльки так! Проголосивши цей висновок урочистим тоном, Ростислав Леонiдович сховав доповiдну записку назад до теки й заговорив буденною скоромовкою: – Але ми не будемо розкидатися цiнними кадрами. А ви ж у нас цiнний кадр, Назаре Амосовичу, хiба нi? Мовчiть, я знаю вашу вiдповiдь заздалегiдь: авжеж, ви кадр цiнний – ну, просто нема куди який цiнний! – Та ну!.. Не жартуйте так, прошу. – А чому ж? А як же ви себе не цiнуете? – Та-а-а… Я ж перенавчився, курси цi закiнчив, отож i пiшов по психiатричнiй лiнii. От якби ж я зi студентськоi лави мрiяв про те, щоб вивчитися на психiатра – тодi б iнша рiч була. – Справдi? А що так? А чого?.. – Та-а-а… – знову потупившись, вiдвiдувач пробубонiв нерозбiрливо: – Ви таке запитуете, а в особовiй справi моiй, мабуть, усе записано. – Так, у вашiй справi записано все, – пiдтвердив головний лiкар. – Тодi навiщо запитувати… – А для того, щоб нагадати вам, Назаре Амосовичу, що, враховуючи вiдомi як вам, так i менi обставини, хочу нагадати, що звiльнять вас аж нiяк не за власним бажанням. Точнiше, вас звiльнять з «вовчим бiлетом» у кишенi. За статтею про службову недбалiсть. Розумiете, що для вас це означатиме, чи не дуже розумiете? – Розумiю, – зiтхнув вiзитер, – але поставити Горбачу дiагноз «млява шизофренiя»[144 - Типовий дiагноз, який радянськi лiкарi ставили рiзного роду дисидентам, щоб вiдправити iх на примусове психiатричне лiкування. Сучасною психiатрiею не визнаеться.] не можу. – Тобто? – Не можу, та й годi. Й робiть, що хочте. – Ну-у-у… наприклад? Що, наприклад, мусимо ми зробити, аби вичерпати наш конфлiкт? – Мене звiльнiть, якщо хочете, повернiть на мое мiсце мого попередника. Отож нехай вiн i ставить такi дiагнози. – Ай-я-яй, Назаре Амосовичу, ай-я-яй! – картинно сплеснув руками головлiкар. – Ви такий дорослий, працюете на вiдповiдальнiй посадi такого поважного медичного закладу, як наш, а таку дурню верзете! Як же ми можемо вiдiграти назад кадрову ситуацiю, коли вашим попередником був ваш теперiшнiй заввiддiленням?! Не може ж вiн ставити настiльки серйозний дiагноз самотужки! Це ваша робота, як лiкуючого лiкаря – первинний дiагноз поставити. А вiн вже його пiдтвердить або не пiдтвердить. А в теперiшньому своему положеннi… Ем-м-м… Погодьтесь, Назаре Амосовичу, що заввiддiленням не може виконувати вашу роботу. – Але ж… І знов мовчанка. – Що ви хочете сказати? – не стерпiв нарештi Ростислав Леонiдович. – Давайте, не приховуйте, бо вiдведений вам час невпинно спливае. Немов на пiдтвердження цих слiв дверi кабiнету прочинилися, в них зазирнула секретарка й нагадала: – Ростиславе Леонiдовичу, тут у приймальнi Серов, Бистрих i Шолуха вже чекають. – Вже?.. Головлiкар набурмосився, пiдсмикнув лiвий манжет сорочки, поглянув на ручний годинник i винiс рiшення: – Перепросiть у всiх трьох вiд мого iменi та скажiть нехай зачекають… Ну-у-у, наприклад… зайвi чверть години. Бо у мене тут конфлiктна ситуацiя, що потребуе негайного вирiшення. І знов, коли дверi кабiнету зачинилися: – Ось бачите, Назаре Амосовичу, заради вас доводиться змушувати чекати поважних людей. А все тому, що ви вiдмовляетеся поставити такий простий i очевидний дiагноз. Ну куди це годиться, га?.. – У Горбача немае нiякоi шизофренii. Нi «млявоi», анi «уповiльненоi» – нiякоi немае. Отож i ставити такий дiагноз… – Як це – нема? Ну як же нема, коли все настiльки очевидно? Тепер Ростислав Леонiдович уже не приховував обурення, тому вiдвiдувач трохи вiдсахнувся i знiтився. – Ну гаразд, давайте ось зараз же, разом з вами пройдемося по справi цього самого Горбача. Можливо, ви хоча б тодi переконаетеся, що у нього таки справдi млява шизофренiя. Давайте? – Ну-у-у… давайте пройдемося… – явно неохоче, через силу вичавив iз себе Назар Амосович. Головлiкар видобув з теки новi папiрцi та спитав: – Отже, маемо хворого, який зветься Горбач Микита Лукич, п’ятдесят третього року народження, до надходження до нашого закладу працював молодшим продавцем овочевого магазину в Рiвному. Так? – Так. – От i добре, що ви хоч iз чимось погоджуетеся… Поiхали далi. Отже, що стало причиною надходження цього самого хворого громадянина Горбача до нашого лiкувального закладу? – Прохання слiдчого обласноi прокуратури про проведення первинноi психiатричноi експертизи на предмет встановлення у пацiента млявоi шизофренii, – пробурмотiв Назар Амосович. – О! – Ростислав Леонiдович погрозив йому вiдстовбурченим вказiвним пальцем правоi руки. – Розумiете? Слiдчий обласноi прокуратури просить нас поставити хворому громадянину Горбачу Микитi Лукичу цiлком конкретний первинний дiагноз – «млява шизофренiя». А ви тим часом… – Перепрошую, але доки зазначеному громадянину Горбачу Микитi Лукичу дiагноз не поставлено, його не можна називати хворим. Тим паче, такий дiагноз, як… – Ви впевненi у своiх словах, Назаре Амосовичу? – Я? – сердега навiть голову в плечi втягнув пiд суворим поглядом головного лiкаря. – Ви, ви! Звiсно, що ви, а не заввiддiленням. – Ну так, вiн згоден… – От бачите, Назаре Амосовичу, а вiн же бiльш досвiдчений лiкар, нiж ви. – Тим не менш моя думка – це моя думка. Маю на неi право. Помовчали. – Ну гаразд, Назаре Амосовичу, – Ростислав Леонiдович делiкатно кахикнув i спитав, мимоволi стишивши голос: – Тодi скажiть, якi пiдстави мала обласна прокуратура, щоб запiдозрити у громадянина Горбача таке пiдступне захворювання, як «млява шизофренiя»? – В обласнiй прокуратурi працюють слiдчi та прокурори, вони не мають вiдповiдноi медичноi квалiфiкацii, щоб… – Назаре Амосовичу, скажiть, будьте настiльки люб’язнi, що збирався вчинити хворий… – Пацiент… – Ну гаразд, гаразд! Пацiент, кажете? Отже, повiдайте менi, будь ласка, що збирався вчинити релiгiйний фанатик Горбач Микита Лукич у суботу, тринадцятого квiтня цього року, напередоднi так званого християнського свята так званоi Пасхи? – Надихнувшись випадком, що мав мiсце на початку вересня[145 - 1 вересня 1973 року невiдомий пiдiрвав вибуховий пристрiй усерединi Мавзолею Ленiна в Москвi. Закритий куленепробивним склом саркофаг не постраждав. Унаслiдок теракту загинув як сам «пiдривник», так i двое вiдвiдувачiв Мавзолею.] торiк, вiн збирався пiдiрвати саморобну бомбу або у Мавзолеi Ленiна в Москвi, або на Краснiй площi перед Мавзолеем, або на схiдцях, що ведуть безпосередньо до усипальницi товариша Ленiна. Тим самим пацiент Горбач збирався виправити помилку, якоi припустився його попередник. – І що ж це за помилка, дозвольте дiзнатися? – На думку пацiента Горбача, його невiдомий попередник невiрно обрав день для здiйснення бомбовоi атаки на Мавзолей. На його думку, перше вересня – це початок занять у школярiв i студентiв. Тодi як наш пацiент орiентувався на релiгiйне свято – на Великдень… – А?! Що я чую? – Ростислав Леонiдович аж привстав вiд напруження. – Наш пацiент орiентувався на так зване релiгiйне свято – Пасху, – повторив вiзитер, вiдвiвши очi. – Назаре Амосовичу, ви що… Невже ви вiрите у подiбного роду дурню? – Не вiрю, звiсно, – зiтхнув той, – просто батьки мене виховували… у традицiйному дусi. Тому мене охрестили, коли я ще немовлям був. У нас у Бакотi, знаете, там монастир знаменитий… – То що, тiльки через дурний вчинок батькiв ви тепер подiляете рiзнi глупства? І як вам тiльки не соромно! – Не те щоб подiляю, – обережно мовив Назар Амосович, – просто дитячi згадки… Це ж дитинство, про нього стiльки згадок лишилося. – Ви вже давно дорослий, – суворо мовив головний лiкар, – а старих забобонiв досi не позбулися. Негарно це, знаете… Втiм, йдеться про iнше: громадянин Горбач Микита Лукич прагнув завдати шкоди найбiльшому та найулюбленiшому символу всього радянського народу – товаришевi Ленiну. Хiба саме це не свiдчить на користь слiдчих прокуратури?.. Та «млява шизофренiя» – це абсолютно влучний висновок! Не розумiю, що заважае вам поставити саме такий дiагноз? – Бо не вважаю пацiента Горбача хворим душевно. Як на мене, його бажання е абсолютно свiдомим, а хвороба, яку йому намагаеться приписати прокуратура, тут абсолютно нi до чого. – Таким чином виходить, що абсолютно здоровий, при повному усвiдомленнi всiх своiх дiй радянський чоловiк спочатку проштудiював пiдручник Олександра Шидловського «Основи пiротехнiки», а потiм йому закортiло виготовити потужну бомбу з вибухiвки, яку вiн намагався нелегально придбати попервах у роботяг Ярiвського гранiтного кар’еру, а потiм у таких самих роботяг Івано-Долинського кар’еру? А потiм абсолютно здоровий, тобто, нi на краплю не слабкий на голову чоловiк, збирався пiдiрвати цiею бомбою не тiльки себе, але й невiдому кiлькiсть вiдвiдувачiв Мавзолею Ленiна? Все це нормально, ви вважаете? – За словами самого пацiента Горбача, вiн збирався криком попередити людей, щоб вони розбiглися. Якби хто й постраждав вiд вибуху, окрiм нього самого – то це охоронцi Мавзолею. – То що, охоронцi не люди?! Вони нелюди, чи не так виходить? – Нi, чого ж… Люди, звiсно. Просто служба у них така. Ризикована. – Робота, кажете? Хм-м-м! Хороша вiдмовка. – Це не вiдмовка, Ростиславе Леонiдовичу, це… – У будь-якому разi нам усiм, як лiкарям-психiатрам, необхiдно пам’ятати про нашi прямi службовi обов’язки також, – у голосi головлiкаря брязкнув метал, тому вiзитер, який збирався щось заперечити, в останнiй момент все ж вирiшив, що краще буде промовчати. – Ми, Назаре Амосовичу, охороняемо душевний стан нашого суспiльства, слiдкуемо за його здоров’ям. Суспiльство довiрило нам важливу функцiю: вчасно виявляти, помiчати, маркувати шкiдливi паразитарнi елементи, якi прагнуть проникнути в цю свiдомiсть i спотворити ii, навiть скалiчити певною мiрою. Розумiете, наскiльки це важливо? – Але ж я думав… – Не важливо, про що ви там думали. Важливо, як все е насправдi. А тут ситуацiя така, що, пiклуючись про душевне здоров’я окремих членiв суспiльства, лiкарi-психiатри опiкуються душевним здоров’ям суспiльства в цiлому. Ми всi – це дуже важлива захисна суспiльна система, але щойно ви, Назаре Амосовичу, продемонстрували, що е слабкою ланкою цiеi системи. Через вашi дii або, точнiше, через вашу бездiяльнiсть в ii роботi настане збiй – розумiете, чим це може обернутися для суспiльства, чим загрожуе його духовному й душевному здоров’ю? А тому перепрошую, я просто змушений зайнятися вами. – Тобто? Подiбного повороту вiн аж нiяк не очiкував, однак головний лiкар, схоже, наважився на рiшучi дii: – Назаре Амосовичу… А розкажiть-но менi, яким чином ви переквалiфiкувалися на лiкаря-психiатра? – Ну-у-у… навiщо згадувати ту давню iсторiю? Утiм, спроба уникнути пояснень виявилася марною: – Назаре Амосовичу, облиште! Ви прийшли до мене на особистий прийом, заради вас я був змушений змiнити графiк роботи та затримати у приймальнi Серова, Бистрих i Шолуху, а там дуже важливе питання… Отож вiдповiдайте, будь ласка. Коротко й по сутi. Бо я ж зацiкавлений i в швидкому наведеннi ладу в третьому чоловiчому вiддiленнi. Ну, то як? Довелось бодай коротко розповiсти про те, як майже чотири роки тому в Хмельницькiй обласнiй лiкарнi заiжджий лектор товариства «Знання» переконував спiвробiтникiв нести в народнi маси добру звiстку про позитивний вплив малих доз радiацii на людський органiзм. Як тодi ще терапевт Дунець виступив рiзко проти цього. Й як невдовзi по завершеннi згаданоi лекцii лiкаря-терапевта Дунця направили на курси переквалiфiкацii, оскiльки в Хмельницькiй областi тодi вiдчувався брак лiкарiв-психiатрiв. І головне – що на прощання тамтешнiй головлiкар напутив його: «Дурень ти, Назаре Амосовичу, ох i дурень же! Якщо Партiя та Уряд вирiшили збудувати Хмельницьку атомну електростанцiю, то цього не уникнути. Тим паче завадити реалiзацii цих планiв не зможе якийсь дохтур… А от життя собi поламати вiн може залюбки. Тому топай звiдси! Пiшов геть». Отак вiн i переквалiфiкувався з терапевтiв у психiатри. Але протягом пiвтора року по завершеннi переквалiфiкацii, змiнивши пару мiсць роботи на Хмельниччинi, на початку поточного 1974 року був переведений сюди – у Рiвненську обласну психiатричну лiкарню, де вже понад мiсяць працюе в третьому чоловiчому вiддiленнi. Десь на серединi розповiдi Назара Амосовича з-за дверей знов визирнула секретарка, однак Ростислав Леонiдович лише поклацав нiгтем по скельцю свого годинника i тихо кинув: – Нехай iще трохи почекають, ми вже скоро. Коли ж вiдвiдувач завершив, то пiдбив пiдсумок: – Таким чином, Назаре Амосовичу, я змушений констатувати, що в основi всiх службових пертурбацiй, на якi ви наразилися через вашу… не зовсiм розумну поведiнку – назвемо це так… – Та я просто висловив думку про некоректнiсть перенесення результатiв дослiдження тваринного свiту на людей! – Назаре Амосовичу, по-перше, я попросив би вас не переривати мене. По-друге, я повторно пiдкреслюю недостатню розумнiсть вашоi поведiнки. А по-трете… По-трете, змушений констатувати, що у вас радiофобiя. – Чо… чого-чого? – Острах радiацii. У першому гострому чоловiчому вiддiленнi е пацiент-параноiк, у нього ще восени почалося рiзке загострення манii переслiдування. Нещасному здаеться, що пiсля випробування будь-якоi атомноi чи водневоi бомби вченi еврейськоi нацiональностi нiбито «збирають» ii радiацiйне випромiнювання у спецiальнi «променi смертi» та опромiнюють ними цього нашого пацiента. Оскiльки, на його думку, цим займаються нiбито евреi, наш пацiент виготовив з молочних, кефiрних та iнших кришечок[146 - У радянський час дуже популярним способом упаковування рiдких молочних продуктiв було розливання iх у широкогорлi 0,5-лiтровi та лiтровi пляшки, якi закорковувалися невеличкими кругляшками з фольги. При цьому колiр фольги змiнювався залежно вiд рiзновиду молокопродукту: пляшки з молоком закорковували чистою (срiблястою) фольгою, з кефiром – зеленою, з пряженим молоком – темно-жовтою, з вершками – жовто-срiблястою смугастою, з ряжанкою – золотавою, з вершками – бузковою та iн.] спецiальну захисну фольгову шапочку на кшталт еврейськоi кiпи. Кришечки там рiзноколiрнi, викладенi в три шари. Зовнiшнiй шар зелений – нiбито пiд колiр листя. Потiм срiблястий середнiй шар. І нарештi внутрiшнiй шар, найближчий до мозку – золотавий. Пiд час загострень параноi хворий цю фольгову кiпу не знiмае, навiть спить у нiй. А у вас теж е така шапочка? – Яка ще… – Ковпак знiмiть! Хутко! Нумо? Назар Амосович пiдкорився несподiваному й наполегливому наказу. Переконавшись, що нiякоi фольговоi кiпи у вiзитера нема нi на макiвцi, анi в крохмально-бiлому медичному ковпаку, Ростислав Леонiдович мовив трохи стриманiше: – Ну гаразд, переконали… Але в тому, що ви враженi радiофобiею, годi й сумнiватися. Було б варто дослiдити, розвинулись у вас на базi радiофобii якiсь параноiдальнi прояви чи нi… Ви як вважаете, Назаре Амосовичу? – Я? – Ви, ви! Хочете перетворитися з лiкаря третього чоловiчого вiддiлення на нашого ж пацiента? Чи вам комфортно у нинiшньому становищi? Але якщо таки комфортно, то будьте настiльки люб’язнi – виконуйте належним чином вашi посадовi обов’язки! Ага-а-а, то ось куди хилить Ростислав Леонiдович!.. Мовляв, виконуйте належним чином посадовi обов’язки, ставте пацiентовi Горбачу дiагноз «млява шизофренiя», якщо так вирiшила прокуратура. Бiльш того – називайте пацiента «хворим», якщо так вирiшив прокурор! Інакше з лiкаря ви перетворитесь на нашого пацiента, тодi ми вас вилiкуемо. – Бачу, ви нарештi все зрозумiли, – головлiкар кивнув iз задоволеним виглядом. – Долю хворого Горбача Миколи Лукича нiщо вже не змiнить, нiякi вашi дурнуватi демаршi. Отож повертайтеся до себе у трете вiддiлення й виконайте нарештi все, чого вiд вас вимагають. І можете сходити на екскурсiю у перше гостре вiддiлення, подивiться на тамтешнього параноiка у кiпi з фольги й подумайте, чи воно вам треба? – Ростиславе Леонiдовичу… – Вам i досi щось незрозумiло? – погляд головлiкаря став iронiчним. – Я хотiв спитати, а якщо все ж таки… Пауза. – Що саме, Назаре Амосовичу? – Якщо все ж таки я вiдмовлюся ставити пацiенту Горбачу цей дiагноз? Вiдмовлюся навiть попри ваше попередження. – Вiд цього вашого самогубчого кроку нiчого не змiниться. – Як це? – Назаре Амосовичу, ну прокиньтесь же, нарештi! У вас що, фольгова шапочка всерединi черепушки схована, чи що? – Нi-i-i… – Отож-бо! Але тодi давайте-бо подумаемо разом. Припустiмо, ми не поставимо хворому Горбачу спiрний, з вашоi точки зору, дiагноз «млява шизофренiя». Це означатиме, що суд мае визнати його повнiстю вiдповiдальним за злочинний намiр зруйнувати Мовзолей Ленiна. А це непотрiбний нiкому розголос, бо друге поспiль зазiхання на Мавзолей… спочатку у вереснi минулого року, тепер у квiтнi нинiшнього… Цього не можна допустити, нiяк не можна! Бо чим пояснити раптове зростання агресивностi радянських людей, спрямованоi на святиню нашого народу? Отже, дiагноз «млява шизофренiя» Горбачу буде поставлено. Буде – i крапка! Якщо це станеться не в нашiй лiкарнi, то не забувайте про iснування Інституту Сербського в Москвi: дiагноз буде поставлено тамтешнiми лiкарями. Пiсля того вiдбудеться суд, однак вiн матиме зовсiм iнший характер. Бо якщо теракт в Мавзолеi Ленiна готував шизофренiк – тут всiм усе зрозумiло. Головний лiкар широко всмiхнувся й розвiв руками. Але на цьому його промова не завершилася: – Втiм, усе зрозумiло не тiльки з Горбачем. Або з прокуратури, або навiть з Комiтету держбезпеки нам вкажуть на недбале виконання наших прямих службових обов’язкiв. Отож з цiею справою потрiбно буде розбиратися, причому розбиратися дуже вiдповiдально. А тодi з’ясуеться, по-перше… Ростислав Леонiдович почав загинати пальцi на правiй руцi: – По-перше, що дiагноз «млява шизофренiя» хворому не побажав ставити лiкар Дунець Назар Амосович. По-друге, зазначений лiкар завжди вирiзнявся конфлiктним характером – за що, власне, його змусили свого часу переквалiфiкуватися з терапевтiв у психiатри. По-трете, лiкар Дунець потерпае вiд радiофобii. Й нарештi, по-четверте, вiн так само занурився в бiблiйний фанатизм, як i хворий «бомбiст» Горбач – бо й досi надае якесь значення акту власного хрещення, що мав мiсце в його далекому дитинствi. Головлiкар потрусив у повiтрi майже повнiстю стиснутим правим кулаком, потiм загнув останнiй – великий палець i резюмував: – Й нарештi, по-п’яте: будь-який досвiдчений психiатр пiдтвердить вам, що захворювання нашого профiлю мають таку погану властивiсть, як прилипливiсть. Тобто, маючи певнi психiчнi девiацii – а iх мають практично всi люди, – iнодi лiкар може почати копiювати поведiнку свого пацiента. Свiдомо чи несвiдомо. Отож зважаючи на всi цi обставини, дуже легко буде довести, що лiкар Дунець заразився «млявою шизофренiею» вiд хворого Горбача. Ви цього домагаетесь, Назаре Амосовичу? Не пiдводячи похнюпленоi голови, вiдвiдувач пiдвiвся й мовчки попрямував до виходу з кабiнету, човгаючи ногами по пiдлозi. – Добре, що ви все зрозумiли, Назаре Амосовичу, – мовив йому в спину головлiкар. – Вертайтесь до свого вiддiлення й виконуйте службовi обов’язки належним чином. І зробiть таку люб’язнiсть: там у приймальнi очiкують Серов, Бистрих i Шолуха – то скажiть iм, нехай заходять. Бо у нас тут справдi важливе питання потрiбно вирiшити. Зробите, еге ж? Лук’янiвська в’язниця, Киiв, 25 квiтня 1974 року Шлях тюремним коридором до камери видавався сьогоднi особливо довгим. П’ять рокiв ув’язнення у таборi суворого режиму з конфiскацiею особистого майна за статтями 122 (частина 1 i частина 2), а також за статтею 211 Кримiнального кодексу… Добре хоча б те, що у СРСР практикуеться «поглинання» найбiльш суворою статтею решти, iнакше сьогоднi в Киiвському облсудi йому б оголосили не про п’ять, а про всi сiм рокiв. Хоча… Яка, у принципi, рiзниця?! Доля засуджених за «гомосексуальними» статтями у переважнiй бiльшостi складаеться дуже… дуже погано, щоб не сказати рiзкiше. Оскiльки у преамбулi обвинувального вироку фiгурували статтi за «спекуляцiю» та за «украiнський буржуазний нацiоналiзм», але в постановi, насамкiнець, лишилися виключно мужолозтво, окрема iз застосуванням насильства та розповсюдження порнографii, це могло означати одне: влада вирiшила знищити кiнорежисера Параджанова гарантовано i найбруднiшими методами з усiх доступних. Поза сумнiвом, суд цiкавився виключно Параджановим, бо тiльки вiн дiстав реальний строк, iншi ж пiдсуднi вiдбулися трирiчним умовним покаранням. Отже, попереду у Сергiя Йосиповича буде ще багато, дуже багато тюремних коридорiв, значно довших за той лабiринт, який вiн знов i знов долав у Лук’янiвськiй в’язницi. Так, коридори цi настiльки довгi, що топтати iх доведеться не менше п’ятирiчки… Звiсно, якщо засуджений режисер не наразиться на додаткову «посадку»! Бо вiд нiбито найсправедливiшоi у свiтi «влади робiтникiв i селян» можна очiкувати будь-якоi пiдлостi, будь-яких провокацiй! І ув’язнення на новий термiн також. Але… нiчого, нiчого! Скiльки разiв вiдправляли за грати його батька (свiтла пам’ять i земля йому пухом) – але ж не зламався старий! І навiть примудрявся виходити на волю завчасно. Що ж, сидiв батько – настала тепер синова черга. Мабуть, це доля така лиха! Родове тавро. Луцьк, травень 1974 року Колись давно i Марiчка, i ii чоловiк Радомир Демидась працювали на 223-й авiаремонтнiй базi[147 - Нинi – державне пiдприемство Луцький ремонтний завод «Мотор».]. Усе було добре, аж доки не настав 1968 рiк: саме тодi пiд час введення радянських вiйськ до Чехословаччини зник безвiсти ii брат Леон. Обставини зникнення лишалися достеменно невiдомими принаймнi для родини Яроцьких. Одне було зрозумiло: з цiею справою щось явно нечисто – адже i маму Клаву, i тата Маркiяна неодноразово викликали на «бесiди» до Управлiння КДБ у Чернiвецькiй областi, де щоразу засипали зливою малозрозумiлих запитань i натякiв. «Та хай би краще цi харцизяки Леончика мого повернули живим-здоровим, нiж про його друзiв мене питати! Я там знаю його друзiв?! Воно менi треба, чи що?!» – обурювалася старенька мати, аж доки цi переживання… не звели горопашну в могилу. Вiдтодi до КДБ ще деякий час тягали невтiшного овдовiлого батька. Потiм вже в Луцьку довкола сiмейства Демидасiв почали увиватися якiсь пiдозрiлi особи. А завершилося все тим, що у вiддiлi кадрiв авiарембази Марiчцi та Радомиру по-доброму запропонували написати заяви на звiльнення за власним бажанням. Воно й не дивно: ремонтування авiацiйних двигунiв – матерiя тонка, багато в чому пов’язана з рiзноманiтними секретами. Навiщо ж ризикувати розкриттям таемниць радянськоi авiацii? Довелось обом працевлаштуватися на «цегельку»[148 - Завод будiвельних матерiалiв, введений в експлуатацiю в 1963 роцi в с. Кульчин Кiверцiвського району на Волинi. Попервах спецiалiзувався на виготовленнi силiкатних блокiв, з 1969 року був реконструйований пiд виробництво силiкатноi цегли. Нинi – ПАТ «Кульчинський силiкатний завод».], що в Кульчинi. Вiдтодi Марiчка обслуговувала автоклави, Радомир же прилаштувався бульдозеристом в кар’ерi. Робота, звiсно, не дуже iнтелiгентна у порiвняннi з авiарембазою – та що поробиш! Головне, платили добре. Окрiм того, через близьке розташування пiдприемства до Луцька можна було не клопотатися про змiну мiсця проживання. Хоча довелося привчати себе до щоденних поiздок на роботу розвозкою – але звикли доволi швидко. Одна проблема лишалася нерозв’язаною: Маркiян Лукич залишився в Берегометi сам. Хоч як умовляли його перебратися на Волинь, вiн вiдмовлявся навiдрiз: «Старий я, аби вкотре на нове мiсце перебиратися. Звик я до Буковини, та й Клава тут похована – хоч i пiзно ми зустрiлися, та я ii кохав… Отож не поiду до Луцька, i не просiть! За онуками наглядати? Самi своiх дiтей пiднiмайте – либонь, не маленькi. Якщо хочете – привозьте цих розбишак на лiто, а так самi, самi…» Життя налагодилося. Як раптом невдовзi пiсля Дня Перемоги з Марiчкою стався дивний випадок. По дорозi на роботу вона звернула увагу, що у розвозцi поряд з давно знайомими робiтниками iхав один незнайомець. Особливоi зацiкавленостi це нi в кого не викликало: мабуть, на «цегельку» влаштувався новачок – цiлком можливо… Вiн ще встигне перезнайомитися з усiма. Таким чином, Марiчка швидко забула про нiчим особливо не прикметного мужичка. Та коли виходила з розвозки на кiнцевiй зупинцi – вiдчула, як хтось тицьнув iй у руку якийсь паперовий прямокутничок. Озирнувшись, побачила за спиною незнайомця. – Це вам, на самотi глянете, – ледь чутно прошепотiв вiн. Пiсля чого одразу ж обiгнав Марiчку i широкими кроками попрямував у бiк заводу, фасад якого прикрашав трохи вилинялий кумачевий транспарант заввишки в цiлий поверх, на якому гiгантськими бiлими лiтерами було виведене популярне радянське гасло: МИРУ – МИР! Пiд час робочоi змiни вони не зустрiчалися, пiсля змiни назад до Луцька розвозкою незнайомець не повертався. Мабуть, вибрався з Кульчина в якийсь iнший спосiб. А може, залишився в селi – хтозна. Вiдчуваючи щось незвичайне, жiнка поклала паперовий прямокутничок до кишенi кофтини, не розгортаючи. До вечора ледь дотерпiла. Папiрець увесь цей час пролежав там, де його поклала вранцi, – у кишенi кофтинки. Переступивши порiг квартири, Марiчка нарештi витягнула прямокутничок на свiт, розгорнула… i не впала лише тому, що вчасно притулилася до стiнки: адже папiрець був списаний почерком ii брата Леона: Добридень, моi дорогi рiднi люде! Не знаю, коли цей лист дiйде до вас i чи дiйде загалом. Не знаю цього… i не знатиму, можливо, нiколи: адже повiдомляти вам зворотню адресу в моему становищi було б верхом необачностi. Я просто пишу цього листа, щоб повiдомити: я живий i здоровий, зi мною все гаразд. Як так сталося, що в 1968 роцi я щезнув?.. Сталося, ото й усе. Написати докладнiше не можу, оскiльки боюсь виказати людей, котрi допомогли менi викрутитися з надзвичайно складних обставин, до яких я втрапив не з власноi волi. Лише одне прошу зрозумiти: все буде добре зi мною! І дуже сподiваюся, що i з вами усiма також буде добре. Шукати мене не треба: це небезпечно. Знайте лише, що проживаю я тепер по сусiдству з дядьком Дем’яном Кандибою. Менi тут дуже подобаеться, але на те було двi умови. По-перше, треба було розповiсти всю правду про те, як ми посварилися з Михайлом Говалешком – ну, отож я й розповiв… А по-друге, iм’я мое рiзало вухо тутешнiм жителям. Тим самим сусiдам дядька Дем’яна, якi зголосилися мене прихистити. Отож i довелось менi iм’я змiнити, а разом iз ним усе iнше. Тому якщо я колись i з’явлюся вдома, то зватимуть мене зовсiм не так, як ранiше. А з’явитись рано чи пiзно я таки збираюся – бо дуже вже хочу обiйняти маму i тата! Вони немолодi вже, тим не менш сподiвань моiх нiхто в мене не вiднiме. А щодо сестрички Мусi (вибач, Марiчко, але нелегко позбутися давньоi звички) – то це вже само собою! Ми ще стрiнемося, вiрю в це. Цiлую мiцно,     Братик Того вечора Марiчка тiльки й робила, що безупинно плакала i все читала-перечитувала листа. Нi поратися по господарству, анi перевiряти уроки у дiтей вона була не в змозi. Насилу дочекалася повернення чоловiка пiсля другоi змiни: аби лягти спати, не могло бути й мови – до глибокоi ночi разом з Радомиром жiнка гадала, що це за послання таке i що воно означае?! Так – почерк Леона вона упiзнала одразу. Але ж почерк можна пiдробити… Дiстати зразки для пiдробки при бажаннi було неважко: наприклад, у Львiвськiй полiтехнiцi мала зберiгатися дипломна робота iнженера-електрика Леона Яроцького. Або якiсь курсовi роботи… В листi жодного разу iм’я того, хто писав, не згадувалося. Але чому? Що означала фраза: «…довелось менi iм’я змiнити, а разом iз ним усе iнше»?! Якщо Леон справдi змiнив iм’я i тепер не хотiв виказувати нове – що пiдштовхнуло його до подiбного вчинку? Що означали згадки знайомих сiмейства Яроцьких по Берегомету – Дем’яна Кандиби i Михайла Говалешка[149 - Уродженець Берегомета (1921–2004), украiнський радянський дiяч, новатор виробництва, майстер Шепiтського лiсопункту Берегометського лiсокомбiнату Вижницького району Чернiвецькоi областi. Депутат Верховноi Ради УРСР. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був поранений у боях за Прагу.]? Про яку таку «сварку» з другим йшлося, якщо цей чоловiк хоча й був вiдомий на весь Берегомет, проте тато Маркiян стикався з ним виключно по роботi? Чому Леон (якщо вiн справдi написав цей лист) спочатку назвав сестру «Мусею», а потiм одразу ж вибачився за це? Вiн же повинен знати, до чого Марiчцi це не подобаеться! А також що вона дозволяла називати себе Мусенькою тiльки вiтчиму… І знов-таки, чому всi цi iмена в листi наводяться, але iм’я автора замiнене обтiчним словом «Братик»? Марiчка й Радомир обдумували всi цi моменти до глибокоi ночi, але нiчого путящого не могли придумати, аж поки жiнка не зачепилася за фразу: «Знайте лише, що проживаю я тепер по сусiдству з дядьком Дем’яном Кандибою». На перший погляд, вона була позбавлена будь-якого сенсу, оскiльки згаданий в листi Кандиба спокiйненько жив собi в Берегометi, отож якби Леон Яроцький i справдi мешкав десь поруч – нiяких проблем загалом не було б. Отже, за цими словами явно щось ховалося… Що саме, Марiчка здогадалася вже ближче до ранку, коли за вiкном на сходi ледь-ледь порожевiв небокрай. Рiч у тiм, що з якоiсь там причини до дядька Кандиби прилiпилося вуличне прiзвисько «Канада»! Отже, «проживаю я тепер по сусiдству з дядьком Дем’яном Кандибою» могло означати, що Леон живе тепер… по сусiдству з Канадою! А це вказувало, що вiн перебувае в Сполучених Штатах – он воно що! От якi «сусiди дядька Дем’яна» зголосилися його «прихистити»! В цьому свiтлi швидко знайшлося пояснення уявнiй «сварцi» з Михайлом Говалешком. По-перше, пiд час вiйни той був поранений в боях за Прагу. По-друге, його прiзвище було спiвзвучним iз прiзвищем чеського драматурга-фашиста Вацлава Гавела, якого провiднi радянськi газети затаврували як одного з кривавих поплiчникiв свiтового iмперiалiзму в iдеологiчнiй царинi. Таким чином, фраза з листа про «сварку з Михайлом Говалешком» могла означати, що, опинившись у США, Леон розповiв кому слiд якусь свою правду про подii, що мали мiсце в Чехословаччинi в 1968 роцi. Також цiлком очевидно, що така правда жодним чином не сподобалась би в КДБ – от тому вiн, ймовiрно, i змiнив iм’я! Тому й не вказав навiть своеi новоi адреси – бо побоювався «довгоi руки» радянських чекiстiв. Тому й попросив, очевидно, передати листа сестрi якомога непомiтнiше. Насамкiнець, автор прекрасно знав, що Марiчка терпiти не могла, коли ii називали «Мусею». Тим не менш, назвав ii так, немовби натякаючи: вiн змушений писати не те, що хотiв би – але справжнiй сенс у написаному вiдшукати можна. Якщо тiльки захотiти читати помiж рядкiв… Коли Марiчка i Радомир нарештi зрозумiли все, на вулицi вже й розвиднiлося. Отож чоловiк нарештi лiг спати, а жiнка, попри легке гудiння в головi пiсля безсонноi ночi, нашвидкоруч перекусила тим, що пiд руку потрапило, й зазбиралася на розвозку. Вона вже все вирiшила: приiхавши на «цегельку», слiд негайно переговорити з майстром змiни й написати заяву на кiлькаденну вiдпустку за власний кошт – бо слiд з’iздити до Берегомета й розповiсти про все вiтчиму. Шкода, звiсно, що мама Клава померла – але нехай хоч вiн дiзнаеться про долю любого свого Леончика!.. Харкiв, 20 жовтня 1974 року – Ірмо!.. – Ну, чого тобi, Севко? – Послухай-но, Ірмо, невже ми i справдi провернули все це? – Справдi провернули. – Аж не вiриться, чесне слово!.. Сьогоднi була недiля, зараз уже вечорiло. Отож у Корнiя була вечiрня недiльна вистава у Старому харкiвському цирку. На прохання дружини вiн забрав iз собою на роботу також iхню дочку Римму – таким чином, Ірма дiстала можливiсть придiлити гостевi максимальну увагу. Чоловiк не ревнував, нi! Ще вiд самого початку iхнього шлюбу вiн звик до ситуацii, коли дружина регулярно вiдправлялася в рейси в якостi залiзничноi провiдницi, та й сам Корнiй час вiд часу виiжджав на гастролi. Але це було, коли вони були молодi та проживали в Киевi. Там все було прекрасно, все iх влаштовувало… окрiм неможливостi при такому стилi життя завести дитину. Тому перебравшись до «першоi украiнськоi столицi», Ірма почала з того, що з вагонноi провiдницi переквалiфiкувалася на вокзальну касирку. Що ж до Корнiя, то в Старому цирку невдовзi намiчалося вiдкриття[150 - Зазначена фiлiя запрацювала з 1975 року.] Харкiвськоi фiлii Всесоюзноi дирекцii з пiдготовки циркових програм, атракцiонiв i номерiв. Враховуючи багаторiчнi успiшнi виступи на аренi в якостi музичного ексцентрика, чоловiк сподiвався, що в новiй фiлii для нього знайдеться мiсце: мусить же хтось новi поколiння циркачiв виховувати! Завдяки цим змiнам подружжя нарештi дозволило собi здiйснити давню мрiю – отак i народилася iхня Риммочка! Всi трое були дуже щасливими, однак сьогоднi зранку до Ірми немовби снiг на голову звалився несподiваний гiсть – провiдний iнженер Інституту органiчноi хiмii Всеволод Тихомирович Чорнозуб власною персоною! – Це з Мотовилiвського дитбудинку, ми зростали разом, – коротко пояснила Ірма. – Скiльки я попереджала це «вовченя»: захочеш в гостi – приiжджай, але ж заздалегiдь попереджай! Та де там… Як був дикуватим «вовчонком», так ним же й залишився, з роками не змiнився анiтрохи! З його сестричкою мати справу було простiше. Добре, що сьогоднi хоч не моя змiна в касi, бо нам би поговорити по душах! Корнiй одразу ж, без зайвих пояснень усе зрозумiв i Римму з собою на роботу забрав. Дiвчинцi то тiльки на радiсть: циркову виставу вiдвiдати замiсть того, щоб уроки на понедiлок готувати!.. Що ж до Ірми та Всеволода, то, лишившись на кухнi за вечерею з пляшкою «Трамiнеру», вони вiддалися давнiм спогадам. Рiч у тiм, що завтра, в понедiлок виповнювалося рiвно пiвтора десятилiття вiдтодi, як «вовчата» помстилися заступниковi голови Щорсiвського райвиконкому товаришевi Калащуку за смерть своеi матерi та за власне спаплюжене дитинство. Звiсно, святкувати подiбнi дати авансом якось не заведено – погана прикмета… Але, по-перше, товариш Калащук був ще тим покидьком, по-друге, вiн безславно подох, по-трете, вихiдний був сьогоднi, а завтра понедiлок. Отож i влаштували вони вечерю на двох – один з месникiв i та, яка допомагала здiйсненню помсти. Бракувало iм хiба що Рити Чорнозуб, але iй зателофонували до Москви й мали з нею двадцятихвилинну бесiду. Тепер же пляшка «Трамiнеру» спорожнiла, вечеря була доiдена, перейшли до чаювання. Й зовсiм несподiвано Всеволод завiв оце саме: – Невже ми i справдi провернули все це? – Ех-х-х, «вовченя» ти, «вовченя»! Потягнувши за срiбний ланцюжок, вона дiстала з вирiзу свiтло-сiроi домашньоi сукнi кулончик у формi калинового листа з китицею гранатових ягiдок, замислено повертiла прикрасу в пальцях i сховала назад. Хоча з Киева вони давно вже переiхали, однак i сам кулон, i сережки Ірма вдягала лише вдома. До того ж виключно з певного приводу. Як-от на сьогоднiшнiй вечiр спогадiв у компанii несподiваного киiвського гостя. Костопiль, жовтень 1974 року Раз… Два… Три… Чотири… П’ять!.. З приглушеним, майже зовсiм нечутним подзвякуванням набоi один за одним падали йому в долоню. – Учень Нiдзелiнський п’ять набоiв отримав! – Ворошиловець… – прошелестiв незрозумiло звiдки заздрiсний шепiт. – Н-н-но! Розговорчики в строю!.. – суворо гримнув военрук. Потiм зробив крок до сусiда i почав вiдраховувати набоi йому. Владька ж виструнчився та мiцно стиснув у правiй руцi свою «мiлкашку». Тримав гвинтiвку з неабиякою гордiстю, бо у решти однокласникiв були звичайнiсiнькi «тузики»[151 - ТОЗ-8 – радянська однозарядна дрiбнокалiберна спортивна гвинтiвка зразка 1932 року виробництва Тульського збройового заводу. На вiдмiну вiд неi, гвинтiвка ТОЗ-12 була оснащена оптичним прицiлом.] й лише у нього одного – ТОЗ-12 з «оптикою». А все тому, що юнак готувався до виступу на обласнiй спартакiадi школярiв, отож военрук не впускав найменшоi можливостi потренувати надiю всiеi школи – Владислава Нiдзелiнського на прiзвисько Ворошиловець. Ще торiк вiн виконав усi нормативи на 1-й юнацький розряд по кульовiй стрiльбi з дрiбнокалiберноi гвинтiвки, потiм на першостi iхнього району виборов «срiбло». Звiсно, до участi в Спартакiадi народiв СРСР вiн ще не дорiс, але ж обласна спартакiада школярiв – змагання достатньо престижнi, й якщо Ворошиловець не пiдкачае… – Ось бачиш це вiльне мiсце? – якось вказав военрук на стiну бiля дошки у кабiнетi вiйськовоi пiдготовки. – Отож якщо привезеш якусь нагороду з обласних змагань, то, чесне слово, сам особисто, власними руками пришпандьорю на цьому мiсцi твою фотографiю з трофеем i напишу «Нiдзелiнський Владислав» от такими лiтерами! І демонстрував, якими лiтерами напише iм’я призера. Однокласники стримано хихотiли при цьому, затуляючи роти кулаками й долонями, а военрук лише приндився ще бiльше: – Чого смiетеся, розгильдяi, телепнi? Краще берiть приклад з товариша! Якби всi стрiляли так, як вiн… – Якби ми стрiляли сигарети у друзiв!.. Ги-ги-и-и!.. – лунав iз задньоi парти дурнуватий жартик. – Нiдзелiнський! Ти що, палиш?! – вмить обурювався военрук. – Та нi, товаришу пiдполковнику! Як можна?! – намагався удати безневиннiсть Владька. – Та не палить вiн, товаришу пiдполковнику, а тiльки затягуеться в туалетi на перервах, – пiд загальний регiт коментували з «камчатки». – Нiдзелiнський! Не кури. І не затягуйся також, це погана звичка, – погрожував кулаком военрук. – Ти спортсменом-стрiльцем стати хочеш? – Так точно, хочу! – А для спортсмена дихалка важлива, отак! А курiння дихалку збивае. – Нiчого, нiчого, товаришу пiдполковнику, – продовжували в тому ж дусi з задньоi парти, – як на дiвку залiзеш, то дихалка вмить вiдновиться… – Нiдзелiнський! – аж червонiв военрук. – Ти що, вже дiвок на х*ю крутиш? Ти менi диви! Якщо неповнолiтнiх, то це стаття… – Та якi там дiвки?! – обурювався Владька, з ненавистю озираючись на «камчатку». – Це отi придурки ляпають хтозна-що, аби лише ляпнути! – А-а-а… Ну, тож диви менi, не порушуй чого не треба! Бо не повiшу твою фотографiю на стiнку, – пiдсумовував военрук. – Ну все, гаразд! Кiнчаемо базар-вокзал, повертаемось до вивчення гранати ручноi РГ-42. Добре, що на вiдмiну вiд цивiльноi оборони, уроки вiйськовоi пiдготовки юнаки проходили окремо вiд дiвчат, котрi в цей час вивчали домоводство. Інакше проблеми з Нелькою юнаковi були б забезпеченi. Звiсно, нiяких особливо «тiсних» стосункiв мiж ними не було – так, зiтхання, несмiливi обiйми й обережнi поцiлунки в щiчку… Тим не менш «камчатцi» треба було принагiдно прищемити язики. Що ж до стрiлецьких змагань, то Владька прагнув досягти у цiй царинi високих результатiв зовсiм не через жагу слави. А тим паче, не заради того, щоб його фотокартка висiла на стiнцi кабiнету вiйськовоi пiдготовки. Справа була зовсiм в iншому – в наганi, який принiс його дiд з вiйни. Ранiше пiстолет явно належав якiйсь непересiчнiй людинi, бо в його рукiв’i колись були крихiтнi отвори, тепер залитi епоксидною смолою. Мабуть, ранiше до рукiв’я крiпився шильдик з iм’ям власника – отже, зброя була явно «з iсторiею»… Отож дiд якось пообiцяв, що пiсля його смертi наган перейде онуковi, якщо той продемонструе, що став «справжнiм чоловiком». А це ж легко можна продемонструвати, досягнувши успiхiв у стрiлецькому спортi? Отож Владька i старався заради дiдового нагана. Тим паче, довкола хлопця коiлося стiльки несправедливостi! Якщо ж у нього з’явиться власна короткоствольна зброя – юнак швиденько розбереться з кривдниками. Та чого там – вже сам вигляд бойового пiстолета у твердiй руцi юного Ворошиловця зупинить тих, хто затiвае зле! Зупинить неодмiнно. В усякому разi вiн нiзащо не дасть скривдити нi себе, анi своiх близьких, як дозволив це, примiром, добрий, проте безхарактерний безхатько Бокал-Бобокал, якому мерзотник-офiцер поламав усе життя. Нi-нi-нi, Владька не дозволить зробити з собою нiчого подiбного! Не дозволить нiзащо… Охтирка, листопад 1974 року – Марiе Явтухiвно, менi так шкода, що ви через мене постраждали! – Доро, ти чого це?! Головне, що тебе вдалося врятувати, а решта… – Але ж вас аж сюди законопатили – в Охтирку цю! Це ж i справдi у порiвняннi з Киевом жахлива «дiра», яких ще пошукати треба… Знаете, що про цю назву розповiдають? Що iхала якось цариця Катерина Друга мiсцевою розбитою дорогою, а колеса ii карети… – А колеса ii карети повсякчасно потрапляли то до баюри, то до калабанi, то до вибоiни? Тодi цариця-нiмкеня щоразу вигукувала: «Ох, тирка!.. Ох, тирка!..» – маючи на увазi «дiрки» в дорозi?.. Знаю, знаю! Всi мiсцевi цю байку про Катерину знають i одне одному переповiдають. – Ну, ще б пак! – А тому облиш, дiвчинко! Тим паче, якби тiльки треба було повторити все спочатку, я б повторила не замислюючись. – О-о-ох, Марiе Явтухiвно, яка ж ви! – Та отака, як вже е. А ти хiба не повторила б? – Мене рятували, то що я мала би повторювати? – Ах, так! Вибач, я трохи не зорiентувалася. – Хiба що… Можливо, знаючи, якi неприемностi чекають на вас через мене, я, ймовiрно, не пiшла би з тiеi смiттевоi купи до вас! Хай би краще там померла, чим щоб через мене… – Доро, ти чого це? Схопивши молоду жiнку за обидвi руки, Марiя Явтухiвна зазирнула iй в очi та продовжила проникливим голосом: – Ти ж поглянь на себе, якою красунею виросла!.. На меблевiй фабрицi працюеш, родичi знайшлися, замiж вийшла, дiточок двое… Що не так? – Але ж ви… – Та й менi грiх нарiкати на долю! Адже саме тут, у цiй «дiрцi» – в Охтирцi, я свого Мирослава зустрiла. – Але ж його знов забрали… – Ну-у-у… У тому нi я, нi ти – нiхто з нас не винен. Це все кореспондент той, чорти б його забрали! – Той, про якого ви розповiдали? – Ну так, Остап цей Гапочка, «Бендер» iз Харкова. Вже як вiд нього бiгав Мирось мiй бiдолашний, вже як тiльки намагався уникнути зустрiчi! І просив, i молив: мовляв, не чiпайте мене з цим своiм «штучним перкалем», облиште все це в минулому – але ж нiяк! Клiщ цей, кровопивця приiжджав сюди неодноразово, не вiдчеплявся вiд нас. Зрештою доконав-таки Мирося: щось вони довго говорили про той самий «перкаль», говорили, говорили… А потiм i зникли обидва. Тiльки Гапочка цей сам поiхав до свого Харкова, а Мiрося мого нiбито мiлiцiя забрала. Але потiм виявилося, що КДБ. – А за що ж його так?.. – жахнулася Дора. – Та хтозна! Як повезли його в область, так i з кiнцями. Я, звiсно ж, потiм до Сум iздила неодноразово, намагалася все з’ясувати, тiльки менi скрiзь дали вiдкоша. Сказали: мовляв, не твого бабського розуму це дiло! Тим паче, ти по нашiй лiнii перед Батькiвщиною проштрафилася. – Це через мене, все через мене!.. – схопилася за голову Дора. – Кажу ж, облиш! Ти тут нi до чого. Мирось мiй, виявляеться, сам в якусь справу державноi ваги загруз по самiсiньку макiвку. Вiн за справу цю, знаю, вiдсидiв вже якось, але тепер… Менi натякнули: мовляв, не вмiе вiн язика за зубами тримати – треба повторно мiзки чоловiковi прочистити! – Отак от, виходить… – Отак i виходить, Доро, отак i виходить! – Марiе Явтухiвно… – Що? – А раптом кореспондент цей… ну-у-у, «Бендер» який… – Так-так, i що ж вiн? – А раптом вiн – «пiдсадна качка»?! Провокатор вiд КДБ, який вашого Мирослава Сергiйовича спровокував на вiдвертiсть навмисно, га? – Ти знаеш, Доро… Можливо, цiлком можливо. Негарно людей пiдозрювати, але я й сама про це думала. – Боже, який жах! – Так, Доро, згодна: жах! Горе та й годi. Добре, що хоч би пiсля Мирославчика мого Камiла лишилася. – Так-так, Марiе Явтухiвно, авжеж добре! Дочка у вас просто прекрасна. – Вся у тата вдалася. І така ж правдолюбка, як i Миросик мiй любий. Тiльки обережнiша. – Це вже як ви! – Ну-у-у, де вже менi… Я пiддала ризику завдання Батькiвщини, ти ж i без мене все знаеш. От тiльки не треба знов цих вибачень! Облиш. – А-а-а… про Мирослава Сергiйовича вашого так нiчого й не вдалося дiзнатись? Геть зовсiм нiчого? – Анiчогiсiнько! – Марiя Явтухiвна скривила губи й тяжко зiтхнула. – Таемниця то е велика, державноi ваги! Процес закритий, вирок суду невiдомий. Що? Як? Нiчого невiдомо! Був чоловiк – i нема його! Отак. 1975. Мурльо Середня школа № 20, Киiв, 8 травня 1975 року – Миколо Семеновичу… – М-м-м-м?.. – вiн насилу розлiпив набряклi повiки та пробурмотiв, ледве рухаючи розпухлим язиком: – Тобi ч-ч-чо треба, га? – Миколо Семеновичу, ви зараз мали б у нас урок вести, проте… – У-у-у… ур-рок-к?.. Як-кий ще ур-рок-к… – Урок iсторii. Ви ж iсторiю у нас викладаете. – Т-ти… т-ти з як-кого клас-с-су, ком-маш-шко? Хоча… яка, в принципi, рiзниця, з якого саме? Теж менi велика справа… Головне, що сьогоднi було восьме травня, передсвятковий день. З самого ранку вiн встиг завiтати до Подiльського районного вiйськкомату, розташованого буквально в двох кварталах вiд мiсця його роботи – на вулицi Жданова, – й отримати ювiлейну медальку «ХХХ рокiв Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi». Потiм поспiшив сюди, в пiдсобку кабiнету, але тiльки-но встиг поставити пiд стiл солiдний на вигляд, хоча i дещо потертий портфель, як у дверi кабiнету вже стукала особисто директорка школи: «Миколо Семеновичу, на вас вже всi чекають в актовiй залi! Ходiмо». Потiм замiсть першого уроку були урочистi збори. Всi ветерани вiйни сидiли в президii, а попереду всiх, поруч iз самою директоркою – мiсце для нього. І недарма: адже у кого ще на грудях був настiльки розкiшний «iконостас»? І от навiть сьогоднi – чергова медалька з рук самого военкома. Тому виступав Микола Семенович першим з ветеранiв. Розповiв про подiю, що мала мiсце рiвно за рiк до Великоi Перемоги – про звiльнення Севастополя[152 - Це сталося 9 травня 1944 року.] вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Хоча, якщо чесно, вiн особисто Севастополь не звiльняв… воював на трохи iншому напрямi та й загалом в iнших вiйськах… Але достатньо було навмання тицьнути пальцем в «iконостас» на своiх грудях i мовити: «Оце менi за Севастополь дали, за мiсто руськоi слави! Там така битва була… Справжне пекло», – щоб усi повiрили. А все iнше… Хоча, зрештою, вiн учитель iсторii чи нi? Якщо вчитель – мусить розповiсти, як воно було… у вiдповiдностi до «Короткого курсу iсторii ВКП(б)» пiд особистою редакцiею товариша Сталiна! Хоча… навiщо такi подробицi цим комашкам – сучасним школярам сiмдесятих рокiв?! Вони просто мусять слухати, не запитуючи зайвого. І Микола Семенович штовхнув таку запальну промову про битву за очищення Севастополя вiд фашистськоi мерзоти, яку тiльки пiдказали йому товариш Сталiн (через «Короткий курс iсторii ВКП(б)») та прекрасна уява, розбурхана передчуттям майбутньоi випивки. Саме так – адже нову ювiлейну медальку належало обмити… бо iнакше не можна! Інакше – це неправильно. Тому вiд його запальноi промови половина актовоi зали буквально ридала, а друга половина захоплено цокала язиками. Розрада настала, тiльки коли по завершеннi урочистих зборiв вiн дiстався сюди – до своеi пiдсобки. Тут нарештi витягнув з портфеля й вiдкоркував пiвлiтрову пляшку зубрiвки, потiм витягнув з шухляди столу чисту склянку, вкинув туди отриману зранку ювiлейну медальку, залив мiцною настоянкою, випив, зажував купленим по дорозi «блювотиком»[153 - Пирiжком.] з капустою. Пiсля цього почепив обмиту за всiма правилами медальку на належне мiсце в «iконостасi», додав ще зубрiвки, потiм ще i ще… Микола Семенович не пам’ятав, як задрiмав у темнiй пiдсобцi. Шкода, що ця комашка його розбудила, як слiд виспатися не дала! Бо пiсля випитоi досуха пляшки, закушеноi единим «блювотиком», у нього жахливо «горiли труби». Е-е-ех-х-х, водички б зараз!.. – Я, Миколо Семеновичу, з п’ятого класу. У нас зараз ваш урок. – А-а-а… прiзвище твое яке? – Сивак. – Ім’я?.. – Спартак. – Ага… Так. Спартак, значицця… А знаеш, хто це був такий, га? – Це був лiдер повстання рабiв у Давньоримськiй iмперii в сiмдесят четвертому – сiмдесят першому роках до нашоi ери. – Кгм-м-м… Вiрно. От тiльки ти брешеш, що з п’ятого класу! – І нiчого я не брешу. – Брешеш, комашко! Брех-х-х-ло т-ти! Повстання Спартака – це iсторiя Давнього свiту. Це ш-шос-стий клас, а четвертий-п’ятий – це «Оповiдання з iсторii СРСР». Отож ти про Спартака ще не можеш знати. – Чому це раптом не можу? Можу ще й як! Я «Спартака» Рафаелло Джованьйолi ще в другому класi прочитав. – Ти?! – Я. – Цiлий роман? У другому класi? От-так-кен-ноi товв-вшин-ни? – вчитель показав двома пальцями, якоi саме. – Та в другому класi знаеш що читають?! Казки про Колобка й Козу-дерезу. А «Спартак» – це ж роман! – Ага, отакий завтовшки. І що з того? – Що з того?! А те, що ти точно заливаеш, брех-х-х-ло. – Нема чого менi бiльш робити, окрiм як вчителю брехати. – Та що ти таке кажеш, к-ком-маш-шко? А скажи-но, як звали цього… ну-ну-у-у… от керiвника школи гладiаторiв, звiдки втiк Спартак, – як?.. – Лентул Батiат. – Тьху, щоб тобi… Вiрно. Але ти все одно брешеш! Мабуть, у кiно «Спартака»[154 - Маеться на увазi фiльм Стенлi Кубрика, випущений у США в 1960 роцi.] подивився. Що на це скажеш, хiба нi? – Тодi спитайте про героiв, якi е в книжцi, але яких нема в кiно! – А чого ж, можна й так… Германець, сподвижник Спартака? – Еномай. – Жiнка, в яку Еномай втрiскався по вуха, але яка любила Спартака? – Евтiбiда. – А жiнку Спартака як звали? – Ну, це зовсiм просто: Валерiя. А в кiно – Варiнiя[155 - Розходження спричинене тим, що Стенлi Кубрик екранiзував роман не Джованьйолi, а американського письменника Говарда Фаста. Останнiй був також спiвавтором сценарiю зазначеноi стрiчки.]. Пiсля пiвлiтра зубрiвки краще було б сидiти в темрявi, бо свiтло рiзало очi. Проте не втерпiвши, вчитель помацав перед собою, знайшов вимикач настiльноi лампи, клацнув ним i спрямував яскравий свiтловий конус в обличчя малому негiдниковi. Так Миколi Семеновичу було зручнiше – бо нагадувало часи, коли вiн займався… Втiм, байдуже, що там було в минулому, коли вiн ще не встиг переквалiфiкуватися у шкiльнi вчителi. Важливо, що зараз перед вчителем стояв, примружившись вiд слiпучого свiтла, що нестерпно рiзало очi, типовий вiдмiнник. Такий дурити старшого навряд чи стане. Але найважливiшим було те, що малий тримав у руках! – Вода?! Це яка там у тебе? – «Миргородська», як ви i просили. – Просив? Хто – я? – Ну так! Ми зайшли до кабiнету iсторii ще на перервi, почули тут, у пiдсобцi шарудiння. Мене завжди просять зазирнути кудись, отож я зазирнув – а ви якраз зубрiвку допиваете. Тодi й попросили мене збiгати за водою в гастроном на розi Червоноi площi та Жданова. До речi, ось решта… Спартак простягнув учителевi зiжмаканi карбованцi та якiсь копiйки. – Карбованцi дай менi, а копiйки можеш залишити собi на морозиво. А воду давай сюди, базiкало! Нетерпляче вирвавши пляшку з простягнутоi руки, вчитель притулив зубчастий бляшаний корок до краю стiльницi, точним ударом долонi з першого разу вiдкоркував пляшку, присмоктався до горлечка i пив, пив, жадiбно ковтав газовану мiнералку… Лише коли пляшка наполовину спорожнiла – задоволено вiдригнув i блаженним тоном мовив: – А-а-а, як добре!.. На твое щастя, комашко, ти ще не знаеш, до чого це зле – коли закусь погана. – То хто ж вам винен, що горiлку ви пирiжком з капустою закушували? – пiдiбгавши губи, хлопець кивнув на недоiдений пирiжок. – От коли я спирту випив, то… – Ти-и-и? Спи-и-ир-ту-у-у? – у вчителя мимоволi очi на лоба полiзли. – Ну так, настоянки перегородок волоських горiхiв[156 - Перевiрений радянський засiб вiд шлункових розладiв.]. Цiлу столову ложку за раз. Вона на чистому медичному спиртi робиться. Якщо шлунковий розлад – це мировий засiб! Мама цiею настоянкою весь наш дiм рятуе, у разi чого. Всiх сусiдiв по нашому будинку, маю на увазi. – Ох i розумна ж у тебе мама! – мугикнув Микола Семенович. – Цей рецепт iй тiтка Тая повiдомила, – продовжив хлопець, – тiльки ii на Мiнський масив вiдселили, а ми тут залишились, на Старому Подолi. Але я про закусь. Отож як мама давала менi столову ложку цiеi настоянки випити, то закушував я ii чорним хлiбом з отаким шаром масла, а не пирiжком. Спартак показав, який шар масла намастила мама на хлiб, i продовжив: – А ви б краще не з капустою пирiжка купили, а з «кошенятами». – З м’ясом? – З м’ясом, з м’ясом. І хлопець простягнув вчителевi те, що тримав у другiй руцi – пирiжок: – Ось, нате, iжте. Це я на додачу до мiнералки купив, хоч ви й не замовляли пирiжок, а тiльки «Миргородську». – Н-ну, Спартаче, тобi за сьогоднiшнiй урок заслужена «п’ятiрка»! Тiльки з водички та «блювотика» з м’ясом треба було починати, а не теревенi менi всякi розводити… Наступного разу щоб так i робив. Ясно?! – Тодi поставте i Мареку «п’ятiрку» також. – А з чого це раптом?! І хто вiн такий, Марек той? – Марек Чмут, мiй друг. Ми разом за водою бiгали. – Е-е-е, нi, так не годиться! – вчитель погрозив малому нахабi вiдстовбурченим пальцем з неохайно пiдчикриженим нiгтем, пожовклим вiд тютюну дешевих цигарок. – Я або «п’ятiрку» одному з вас поставлю, або двом по «напiвп’ятiрцi» – «двiйку з плюсом» на брата. Ну то як?.. – Тодi поставте «п’ятiрку» лише Мареку, йому потрiбнiше. – А ти чого ж собi не хочеш? – А я вам будь-яку тему i без того розповiм. – Ах ти ж нахаба такий! Подивiться тiльки на нього… Отак-от будь-яку? – Ага! – А подвиг Дев’ятаева[157 - Михайло Дев’ятаев (1917–2002) – льотчик-винищувач перiоду Другоi свiтовоi вiйни, Герой Радянського Союзу. Потрапивши в полон, 8 лютого 1945 року здiйснив втечу з нiмецького концтабору при ракетному центрi Пенемюнде на викраденому бомбардувальнику Heinkel He 111 разом з iще дев’ятьма бранцями.] – про нього розповiси? – Та залюбки! – Залюбки, кажеш?.. – погляд Миколи Семеновича раптом затуманився, i вiн ковтнув трохи мiнералки. – А ти як розповiдатимеш: як у пiдручнику написано чи-и-и… як насправдi було? – Як у пiдручнику, – знизав плечима Спартак, – бо про подвиг Дев’ятаева скрiзь однаково написано, я читав. – Скрiзь однаково… Чита-а-ав вiн, бачте… Кгм-м-м… А чи знаеш ти, комашко нахабна, що коли Дев’ятаев назад до наших перелетiв, його СМЕРШ р-р-раз – i до фiльтрацiйного табору? – Н-н-н… Не знаю, – заперечно мотнув головою хлопчик. – А як ти до СМЕРШа ставишся? – Нормально ставлюся, – не моргнувши оком, повiдомив Спартак i пояснив: – СМЕРШ означае «смерть шпигунам», а виловлювати ворожих шпигунiв пiд час вiйни – це нормально. – Х-х-хех-х-х!.. Нормально брешеш. Хлопець промовчав. – Ну, можливо, й не брешеш, хто тебе розбере… А що з фiльтрацiйного табору льотчика-втiкача сам Корольов витягав, бо Дев’ятаев мiг дещо цiкаве розказати про ракети «Фау», – про це знаеш? – Не знаю. – Ну отож… – скрушно зiтхнув вчитель. – І нiчого ти не знаеш насправдi, але розказувати збираешся… Нахаба ти малий – от ти хто. – Так у пiдручнику ж не напишуть нiчого такого, що ви нам на уроках розказуете, Миколо Семеновичу! – Ну, отож i користуйся тим, що я такий добрий. – Я i користуюся… – А що ти менi розкажеш з того, що я вам, комашкам, довбив протягом року? Давай-но будь-яку довiльну тему. Н-ну?.. – Що саме?.. – наморщивши чоло, Спартак подумав трохи, потiм вигуктув: – А давайте я про Петьку Чапая розкажу! – Ану давай, – Микола Семенович знов присмоктався до горлечка пляшки «Миргородськоi», потiм з’iв м’ясний пирiжок i всiвся якомога зручнiше, всiм своiм виглядом демонструючи, що приготувався слухати. – Ну, отже, було це ще до вiйни. Їхали ви якось уральським степом, iхали. Раптом бачите: край дороги стоiть грубо збитий стiл з необструганих дошок, поруч з ним стiлець, на столi пляшка оковитоi, хлiб, м’ясо смажене, огiрки квашенi на газетi розкладенi. На пошарпаному стiльцi чоловiк сидить i вам рукою махае. Ви тодi автомобiль зупинили, вийшли, а незнайомець вас i запитуе: «Привiт! Знаеш, хто я такий?» – «Нi, не знаю! Звiдки ж менi знати?» – «Ну, отож знай: я – Петька, ординарець самого Чапая Василя Івановича». – «Та ну?!» – «Кiно бачив?» – «Авжеж!» – «Ну отож. В кiно показали, що мене вбили, коли я за Чапаем у рiчку Урал кинувся, але насправдi бiляки мене не дiстали, стрiляли, але промазали. Живий я насправдi». – «Отакоi!..» – «Так-так, живий. Але живий не просто так, бо мене до Чапая насправдi ОГПУ приставило, щоб я за ним слiдкував…» – Що таке ОГПУ, ти знаеш, комашко? – перервав Спартака вчитель. – Об’еднане державне полiтичне управлiння. Те саме, що зараз КДБ. – Так, вiрно. Продовжуй. – Ну от, незнайомець i каже: «Отож мене до Чапая насправдi ОГПУ приставило, тому я й живий, бо скiльки чекiстiв не стрiляй, нас не перестрiляеш. Ми, вважай, безсмертнi». А ви йому: «Ну, Петька-Чапай, ти даеш!.. От ти який, виявляеться». А вiн: «Так, отакий я. Але про те, що я живий, ти нiкому-нiкому не розказуй, бо то е таемниця державноi ваги! Як я дуба врiжу – тодi можна, а доки живий – то е таемниця, отак… А поки що давай-но червоного героя пом’янемо, бо сьогоднi день його загибелi…» – Дата загибелi Чапаева яка? – знов перервав учня Микола Семенович. – П’яте вересня дев’ятнадцятого року. – Вiрно. Далi?.. – А далi… Утiм, що сталося далi, Спартак не встиг розповiсти, бо приглушене гудiння, що долинало в пiдсобку з класу через причиненi дверi, раптом змiнилося на жахливi хлоп’ячi крики та пронизливе дiвчаче верещання. Вiдштовхнувши учня, Микола Семенович кинувся до дверей, але сп’яну попервах промахнувся, добряче гепнувся в стiну й лише з другоi спроби таки опинився у власне кабiнетi. А там на порожньому майданчику бiля дошки розгорiлася кривава (до заюшених носiв) бiйка: Йоська Гороховський, Данька Красноштан та Артак Арзуманян щосили мутузили один одного. Четверо дiвчат, якi перед тим гралися в «резиночку», перелякано забилися в куток, щоб не потрапити ненароком пiд удар кулака. – Ану стоп! – гримнув на хлопцiв Микола Семенович i завмер, безсило привалившись до стiнки, бо ноги його не тримали. – Це що таке за неподобство? Ви що, вилупки, посидiти тихо без мене не можете? – Можемо, – хлюпнув розбитим носом Данька, – от тiльки нехай Йоська не б’еться. – А ти сам перший почав!.. – Це ти почав через Лисого Бена! А ще й цей! – Йоська тицьнув пальцем на Артака. – Це ви, гiдроти, обидва почали! – заперечив той. – І не смiйте обзивати його Лисим Беном, бо я вам!.. – Хто гiдрот? Я гiдрот? – забувши про присутнiсть вчителя, Данька зацiдив Артаку кулаком пiд дих. – Чи я гiдрот? – тепер його вдарив Йоська. – Ану не лiзь, я його сам урекаю! – тепер Данька стукнув Йоську. – Це ти не лiзь! Тобi що, ще раз в нiс дати? – не розгубився той. – А нумо розборонiть iх! – гримнув Микола Семенович, щоб не допустити нового «боксерського раунду». Забiяк насилу вiдтягли один вiд одного, при цьому особливо старався Валерка Гайдамака. Як знавець маси секретних прийомчикiв, що дозволяли санiтарам контролювати навiть буйних божевiльих, вiн тримав Йоську Гороховського, при цьому ще примудрявся вкидати своi «п’ять копiйок»: – Хлопцi, справдi припинiть, бо ви всi неправi. Коли ми жили у Ташкентi, у мене з мiсцевими узбеками нiколи не виникало таких сварок, як у вас зараз. Ви що, збрендили всi трое, чи що? – Ах ти ж Гайдамака-срака! – горлав Йоська й намагався вдарити хлопця зiгнутим лiктем у печiнку, щоб вивiльнитися з його захвату. Проте Валерка щоразу майстерно прогинався, уникаючи удару. Коли всi нарештi заспокоiлися, то з’ясувалося наступне. За фактичноi вiдсутностi на уроцi вчителя (всi чудово розумiли, що Микола Семенович напередоднi Дня Перемоги весь робочий день проведе в пiдсобцi сам на сам з пляшкою оковитоi i що заважати йому не варто), кожен п’ятикласик займався своiми справами. Зокрема, Данька Красноштан та Йоська Гороховський окупували одне з пiдвiконь i грали на ньому в марки[158 - Гра полягае в наступному. Марка кладеться на рiвну поверхню малюнком вгору, потiм зiгнутою кiвшиком долонею завдаеться удар з наступним рiзким вiдсмикуванням руки таким чином, щоб пальцi й долоня не задiли марку. Мета полягае в тому, щоб створений повiтряний потiк пiдхопив марку i змусив пiдстрибнути. Хто з гравцiв змусить марку перевернутися клейовою поверхнею догори, той марку й виграе.]. Конфлiкт у гравцiв виник через марку з портретом Комiтаса[159 - Комiтас (справжне iм’я Согомон Согомонян; 1869–1935) – вiрменський композитор, музикознавець, фольклорист, спiвак i хоровий диригент. Пантеон дiячiв вiрменськоi культури розташований у парку iм. Комiтаса (Єреван). Поштова марка СРСР, присвячена Комiтасу, була випущена в 1969 роцi.]: Данька вважав, що законно виграв ii, однак Йоська заперечував, що при ударi долонею приятель нiбито пiдчепив паперовий прямокутничок мiзинцем. Що Комiтас е генiем вiрменськоi музики, сперечальники не знали i знати не хотiли, отож промiж собою називали зображеного на марцi «Лисим Беном». Оскiльки оспорювання результатiв розiграшу марки вiдбувалося на пiдвищених тонах, на сперечальникiв звернув увагу Артак Арзуманян. Второпавши, що «Лисий Бен» – це видатний вiрменин, вiн негайно припинив викарябувати на кришцi парти сакраментальну iстину «ШКОЛА = ТЮРМА» i накинувся на однокласникiв мало не з кулаками. При цьому горлав, що якщо зображений на марцi – це «Лисий Бен», то Данька – це тупорилий хохол, а Йоська – гнiйний жид. – Ах ти ж армяшка – джьопа дерев’яшка! – звився ображений у найкращих почуттях Йоська. Данька мовчки, без зайвих слiв накинувся на кривдника з кулаками. Йоська вiдштовхнув його, прагнучи помститися за «гнiйного жида»… У пiдсумку про гру в марки забули геть-чисто. Гравцi побилися мiж собою, Артак же побився з ними обома, обороняючи честь генiя всiх вiрмен. – «Кол»! – проголосив свое рiшення Микола Семенович, ледь дочекавшись завершення плутаноi розповiдi трьох задирак, якi постiйно переривали один одного. – Шо-шо?.. – трохи здивовано перепитав Данька. – Кол тобi! Кол йому! Кол i йому також! – гримнув учитель. – За сьогоднiшнiй урок кожному – по одиницi!.. Ти мурльо, вiн мурльо i вiн також мурльо! Пам’ятаете, дурбелики, як я вам iсторiю про Мурла розказував, який до дiвчини чiплявся? А тодi добрий хлопець-комсомолець натренувався у бокс, i летiло у нього оте Мурльо ногами уперед! – Мурльо!.. Мурльо!.. – засмiялися всi, окрiм трьох зганьблених забiяк. – Ну отож… Три мурла – три кола. Три бали на трьох. Ображати один одного за нацiональною ознакою – це остання пiдлiсть. І все, i крапка. – Миколо Семеновичу, це несправедливо. Утiм особливого ентузiазму в голосi Даньки не вiдчувалося. І недарма: адже вiн миттево второпав, що одиницю легко виправити на… – Тiльки дивiться, щоб нiхто з вас не виправив у журналi цi одиницi на четвiрки самостiйно, – попередив вчитель. – Тiльки через перездачу особисто менi! А перездачу… Я вам влаштую перездачу, стривайте! Недобре всмiхаючись, учитель вiдштовхнувся вiд стiни, неймовiрною дугоподiбною траекторiею дiстався до вчительського столу, розкрив журнал п’ятого класу, вiдшукав свiй розворот i почав виставляти оцiнки за урок вiд 8 травня 1975 року: Арзуманян – «1», Гороховський – «1», Красноштан – «1», Чмут – «5». – А Мареку п’ятiрка за шо?! – обурився Данька. – За куряче капшо, – фiлософiчним тоном мовив Микола Семенович i закрив журнал. І тут хтось тихо мовив: – Во Рюрик дае! – Ейленкрiг! – не пiдводячи голови, вигукнув учитель. – А чого це раптом Ейленкрiг?! – обурено вiдгукнувся той i, мавпуючи героя кримiнальноi комедii «Джентльмени удачi», пробубонiв невдоволено: – Коли щось, то одразу Ейленкрiг… – Це ти назвав мене Рюриком. – А ви не бачили! – негайно завiвся той. – Зате чув. – А ви доведiть! – Пхе! Нащо доводити те, що й без того вiдомо? – Це ж нечесно… – Тобi «пару» влiпити за сперечання з учителем чи як? Микола Семенович знов схопився за журнал. На вiдмiну вiд одиницi, переправити на iншу оцiнку двiйку не було можливостi. Це означало, що перездачi не буде, тому хлопець ображено прошипiв крiзь зуби: – Ну то й ставте «пару»! Однiею бiльше, однiею менше, поду-у-умаеш… Рюрик нещасний! – До речi… – вчитель раптом вiдсунув журнал. – Я тут подумав i-i-i… знаеш, справдi придумав дещо iнше! От ти можеш сказати, хто такий Рюрик? – Рюрик? З розгубленим виглядом учень подивився на стелю, немовби там могла бути записана пiдказка. Однак допомога прийшла зовсiм в iнший спосiб – обережним, ледь чутним шепiтком: – Варязький князь… Засновник дина… – Це хто там суфльором працювати найнявся? – суворо гримнув вчитель. – Сивак, це ти?! Ану цить! По насмiшкуватому хихотiнню учнiв можна було зрозумiти, що Микола Семенович мае рацiю. – Рюрик – це князь… – почав непевно Ейленкрiг. – Варязький. – Так, вiрно, це тобi пiдказали. А що ж вiн заснував, га? – Вiн заснував… дина… дина… Хлопець розгублено оглядався довкола, шукаючи новоi пiдказки. – Ди-на-стi-ю-у-у… – знов почувся вiдчайдушний шепiт, однак закiнчення слова потонуло в новому вигуку вчителя: – Сивак, я кому сказав не пiдказувати?! Нехай сам вiдповiдае. – Вiн заснував… дина… дина… дина… м-м-м!.. – безпомiчно мугикнув Ейленкрiг, як раптом радiсно вигукнув: – А-а-а, знаю, знаю! Рюрик заснував «Динамо», от вiн що заснував! Клас вибухнув реготом, а Микола Семенович спитав насмiшкувато: – І яке ж таке «Динамо» заснував князь Рюрик? – Ну-у-у, тобто, як це – яке? Киiвське «Динамо»! Той, хто стояв, вiд реготу мало не попадав. – А нумо, Сивак, скажи цьому двiечнику, що насправдi заснував князь Рюрик? – ледь помiтно посмiхнувся вчитель. – Бо футбольна команда «Динамо» у дев’ятому столiттi! Мда-а-а, це ж треба! – Династiю князiв Рюриковичiв, – розчаровано зiтхнув той. – Абсолютно вiрно. От бачиш, Ейленкрiг, у чому рiзниця мiж такою комашкою, як ти, i… До речi, у Сивака е прiзвисько? – Професором його звуть, – пiдказав хтось. – Професором?.. Хм-м-м… Що ж, нормально так. Професор. Так! – Ну все, Професоре, тепер твою клiкуху сам Рюрик схвалив! – незважаючи на отриманий кол i розквашений у бiйцi нiс, Данька Красноштан товариськи похлопав вiдмiнника по плечах. Усi схвально засмiялися. – Комашки! Краще брали б з вашого товариша приклад, особливо ти, двiечник Мишко Ейленкрiг. Бо як учителям прiзвиська приклеювати… – А то не ми. Ми про Рюрика вiд старших класiв чули. – Ага! Почув Ейленкрiг дзвiн, але не знае, де вiн… Тим не менш повторив. А ти хоч би знаеш, що твое прiзвище з нiмецькоi перекладаеться як «грецька вiйна»? Ейленкрiг. «Ейлен» – еллiн, давнiй грек, житель Еллади, «крiг» – вiйна. Ейлен-крiг – грецька вiйна. – Грецька вiйна, ги-ги!.. Грецька вiйна! – загомонiли школярi. – А якщо так, то я б тебе обiзвав… Ну-у-у, наприклад, Пердiккою[160 - Пердiкка (бл. 365–321 до Р. Х.) – охоронець македонського царя Фiлiппа ІІ, згодом полководець Александра Македонського. Дiадох. Убитий змовниками пiд час походу проти правителя Єгипту i колишнього свого соратника – Птолемея.]. – Пердiкка! Пердiкка! – усi мало не попадали вiд реготу, i тiльки почервонiлий вiд жахливоi образи Ейленкрiг мало не плакав. – Ну, отож знатимеш, як вчителям прiзвиська приклеювати, – кивнув Микола Семенович. Однак тут заговорив Спартак: – Мiж iншим, Пердiкка був дiадохом Александра Македонського, нiчого смiшного тут нема… Мабуть, вiдмiнник пожалiв ображеного однокласника i хотiв його бодай трiшечки заспокоiти. Проте вийшло навпаки, бо почувши, ким насправдi був Пердiкка, збудився уже Йоська Гороховський: – Дiадоха? Ти сказав, що вiн – дiадоха? – Точнiше, дiадох[161 - Дiадохи – полководцi Александра Македонського, якi пiсля його смертi роздiлили мiж собою iмперiю, створену ним iз завойованих краiн.], – виправив його Спартак. – Не важливо! – Йоська пiдлетiв до iншого хлопця: – Дiодоров, а я знаю, як тебе назвати: Дiадоха! – Шо-о-о?.. – не зрозумiв той. – Дiадоха! Був ти у нас Дiдом, а тепер Дiадохою будеш. – Ах ти ж Горох!.. Та я тобi!.. Пiд загальний регiт Йоська вправно ухилився вiд удару. Невiдомо, чим би скiнчилися новi з’ясування стосункiв, якби пронизливий дзвiнок не сповiстив про завершення уроку. Проте, схоже, не для всiх… – Сивак! – негайно вигукнув Микола Семенович i, коли Спартак обернувся до нього, мовив коротко: – Затримайся. – У нас далi… – А я кажу, затримайся! Хто у вас тут староста класу? – Я староста, – Нонна Дудченко саме потяглася за журналом. – От i добре, що ти! Передаси наступнiй вчительцi… Що там у вас за наступний урок намiчаеться? – Росiйська лiтература. – Ага! Отож передаси Ганнi Михайлiвнi, що я цього вашого Професора… ой, тьху ти!.. Що я Сивака затримав. – А-а-а… навiщо?.. – Оскiльки вiн демонструе блискучi знання з iсторii… причому не за своiм вiком… Хочу його проекзаменувати трохи. Нащо менi вiн в класi такий красавець, якщо вiн знае бiльше, нiж треба?! Поставлю йому п’ятiрку за рiк – i нехай гуляе. Але для цього попитати його по програмi треба. У мене зараз «вiкно», слушний час, отож i займуся. Коли всi вийшли, Микола Семенович кивнув на передню парту центрального ряду, що стояла впритул до його столу, i наказав: – Сiдай… Професоре. – Я не Професор, я Сивак Спартак Андрiйович, – зiтхнув учень, примощуючись навпроти вчителя. – Н-ну-у… якщо не Професор, то вундеркiнд. Це також з нiмецькоi: «wunder» означае «чудовий», «дивовижний», «kinder» – «дитина». – Хоч я англiйську вивчаю, а не нiмецьку, проте менi вiдомо, хто такий вундеркiнд, – кивнув хлопець. – От тiльки слово це погане. – Чому? Іншi он навпаки заздрять, рвуться школу екстерном закiнчити. А ти чого ж не рвешся? Невже тобi в школi подобаеться? – Мама заборонила, – знизав плечима Спартак. – Вона вважае, що у мене мусить бути нормальне дитинство. Ну от, припустiмо, поздаю я iспити екстерном, закiнчу школу рокiв у чотирнадцять, пiду в iнститут. Усi довкола – вже здоровезнi дядьки, лише я один недоросток… Хiба це добре? – Гм-м-м… Вдруге змушений визнати, що твоя мама дуже розумна. – Та й батько теж наполягае, щоб я не видригувався i не вдавав iз себе генiя. Мовляв, розумнi дiти виходять, коли старий на молодiй одружуеться, й у них рiзниця рокiв двадцять-тридцять. Батько ж старший вiд мами всього лише на сiм рокiв, а при такiй вiковiй рiзницi дiти виходять звичайними. – Батько твiй украiнець чи росiянин? – Украiнець. З селян вийшов, але зараз лаборантом в Інститутi Патона працюе. У лабораторii електрошлакового переплаву, якщо вам цiкаво. – Отже, був селянином, пролетарем став. Не дивно, що вiн тебе виховуе у такому дусi. А-а-а… А дай-но вгадаю: мати твоя не украiнка, вiрно? Виникла крихiтна пауза. На обличчi Спартака не сiпнувся жоден м’яз, тон його голосу не змiнився, проте Микола Семенович майже фiзично вiдчув, до чого напруженi думки роiлися в його русявiй голiвцi: – Моя мама – еврейка, але ж ви самi сказали Даньцi, Йосцi й Артаку, що ображати людей за нацiональною ознакою – це остання пiдлiсть… – Я й не думав ображати нi тебе, анi твою шановну маму, – запевнив його вчитель, – просто тепер менi дещо зрозумiло. – Ви все ж таки вважаете мене вундеркiндом, хоч це i погане слово? – Якщо тобi бiльш до вподоби Професором називатися, то й називайся. Але давай-но ближче до нашоi теми. Про що ти менi розповiсти збирався? – А-а-а… хiба iспит так вiдбуваеться? Це ж ви мусите мене спитати… – Ну що ж, гаразд. Тодi розкажи менi… От, припустимо, про спорудження ДнiпроГЕСу можеш розказати? – Як по пiдручнику? – Спочатку як по пiдручнику. Спартак кивнув i заговорив. Микола Семенович не переривав його, слухав дуже уважно, аж доки новий дзвiнок не сповiстив про завершення довгоi перерви та про початок нового уроку. – Гаразд, я зрозумiв, що пiдручник ти прочитав вздовж i поперек, – кивнув вчитель. – А що ж я вам розповiдав не за пiдручником? – А не за пiдручником ви нам розповiли не про саму лише ДнiпроГЕС, а про весь каскад днiпровських електростанцiй. Учитель кивнув. – Отже, пiсля завершення вiйни потреба в енергоозброеностi соцiалiстичного господарства зросла багатократно. Тодi вченi вирiшили не тiльки вiдновити ДнiпроГЕС, що його пiдiрвали фашисти, але й збудувати ще п’ять гiдроелектростанцiй по Днiпру на територii нашоi УРСР. Аби продемонструвати особисто товаришевi Сталiну, як це все працюватиме, вченi вiдтворили в масштабi всi перепади рельефу вздовж течii Днiпра. У вiдповiдних мiсцях макет рiчкового русла перегородили дамбами i греблями в масштабi, а потiм залили все водою, пiдфарбованою синiм чорнилом. Тодi стало наочно видно, якi обриси матимуть штучнi моря i як розгортати систему мелiорацii украiнських земель. Але тут стався конфуз. – Що за конфуз? – Коли весь цей макет, заповнений водою, демонстрували товаришевi Сталiну, хтось випадково штовхнув одну з табуреток, що пiдтримували макет по кутках. Тодi гребля найвищоi за течiею – Киiвськоi ГЕС впала, вода з макета Киiвського водосховища вилилася на береги Днiпра, макет Канiвського водосховища переповнився, вода полилася далi… У пiдсумку, найбiльше води вихлюпнулося в дельту Днiпра i в Чорне море. Подивився на все це товариш Сталiн, розкурив свою люльку й мовив: «Ну що ж, товаришi вченi, всi присутнi тут дiстали змогу бачити, до чого небезпечним може бути запропонований вами Днiпровський гiдрокаскад. А тому, товаришi вченi, мусите подбати насамперед про мiцнiсть i стiйкiсть дамб та гребель вздовж усiеi течii Днiпра! Вважайте це головним завданням нашоi рiдноi Партii та Уряду, бо це буде запорукою безпеки всiх людей». От чим завершилася демонстрацiя макета каскаду ГЕС товаришевi Сталiну. – Ну от, а кажеш, що не вундеркiнд, – посмiхнувся Микола Семенович. – Майже дослiвно запам’ятати все, що я вам розповiдав… До того ж пам’ятати, що написано в пiдручнику i що розповiдав вам я… Не змiшувати одне з одним!.. Отже, хлопче, слово – не горобець: буде тобi п’ятiрка з iсторii за рiк, питання закрите. Але оскiльки п’ятiркою за сьогоднiшнiй урок ти поступився цьому своему Мареку, хотiлося б чимсь тобi вiддячити. Скажи, ти хотiв би почути вiд мене якусь таку iсторiю, яка виходить за межi пiдручника i шкiльноi програми? Про цi своi слова вчитель негайно пошкодував, оскiльки Спартак мовив: – Чи знаете ви щось про Куренiвську трагедiю? – Про шiстдесят перший рiк? – голос учителя раптом дивно забринiв. – А-а-а… з якого дива ти про це запитуеш? – Та бачте, таке дiло, – знизав плечима хлопець. – Розповiдаючи про Днiпровський гiдрокаскад, ви особливо пiдкреслювали, як товариш Сталiн пiклувався про безпеку людей. Бабин Яр замивали не один рiк, мабуть… – Десять рокiв, – ледь чутно пробелькотiв Микола Семенович. – Отже, замивати почали у п’ятдесят першому. А дамбу проектували ще ранiше. Отже, товариш Сталiн мусив попередити: будуйте дамбу мiцнiше, щоб у Киевi не сталося бiди! То попередив чи нi, ви не знаете, часом? – Я знаю от що… Наступнi пiвгодини Микола Семенович говорив без упину, Спартак же слухав украй уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Виявляеться, колись у часи вiйни у майбутнього вчителя iсторii був товариш по службi – капiтан Маматкулов, який закiнчив вiйну пiдполковником. Вдома у таджицькому мiстi Кулябi у нього були дружина й дiти. Один з них вирiшив пiти по стопах батька, отож, пройшовши строкову службу в Киевi, залишився тут i став мiлiцiонером. Батько просив старого товариша по службi – Миколу Семеновича – приглянути за сином i в разi чого допомогти. Але той перiод життя у нього виявився складним: вiн ще не встиг адаптуватися у цивiльному життi на посадi шкiльного вчителя. Хто ж знав, що старший сержант Маматкулов чергуватиме на розi вулиць Фрунзе i Новоокружноi того самого фатального ранку 13 березня 1961 року? – Вiн був такий м’який, ввiчливий – як-от ти зовсiм. Вихований iнтелiгентний хлопець… якщо мати на увазi вроджену народну iнтелiгентнiсть. Коли батько приiхав до Киева, щоб забрати рештки тiла сина, то вiн валявся у мене в ногах i ридма ридав отакенними сльозами. Все запитував: «Колю, Колю!.. Як же ти не догледiв за моiм хлопчиком?! Я ж тебе просив… Просив, а ти не догледiв». Це лячно, коли здоровий мужчина ридае, немов дiвчисько. Лячно! А загинув вiн знаеш як? Отож слухай… Розповiдь учителя зупинив черговий дзвiнок, що сповiстив про закiнчення чергового уроку. Лише тодi Микола Семенович вiдпустив учня, бо пiсля росiйськоi лiтератури у п’ятому класi мала бути математика, та й до кабiнету iсторii повинен був прийти на урок 9-А клас. Сьогоднi ввечерi Спартак лягав спати вкрай щасливим: ще б пак, йому нарештi вдалося роздобути друге альтернативне свiдчення про Куренiвську трагедiю! А разом з iсторiею мами Гатi – трете за загальним лiком. Ще одну iсторiю вiн почув вiд колишньоi киянки, яка вийшла замiж за жителя Запорiжжя: торiк вони вiдпочивали разом у Кирилiвцi на Азовському морi. А ще треба якось викликати на вiдвертiсть тiтку Елю, з якою його звiв Марек. От тiльки зробити це не надто просто. Треба пiдлаштувати все таким чином, щоб Марек привiв його до тiтки Ельвiри, а потiм пiшов би геть, залишивши iх удвох. Тодi можна буде розпитувати, не боячись, що про це дiзнаеться його однокласник. Утiм, поки що лишалося обробити сьогоднiшнiй «улов». Отож Спартак зробив те, що зазвичай робив щотижня в недiлю ввечерi: улiгшись в лiжко, заплющив очi й почав в усiх можливих подробицях уявляти розвиток трагедii хвилину за хвилиною. Тiльки тепер у цю картину стiбок за стiбком вплiталися обставини останнiх хвилин життя, а також загибель постового сержанта, який опинився у самому вирi подiй. Крiм того, Микола Семенович внiс певнi додатки стосовно транспортноi ситуацii в мiсцi катастрофи. Ех-х-х, знайти б когось iз трамвайникiв! Тiльки от де iх шукати? Додивившись жахливе уявне кiно до останнього кадру, Спартак подумки вiдмотав його на початок i для надiйностi «прокрутив» усе знов. Історiя мiлiцiонера вплелася в уявну картинку надiйно, вiн вже ii не забуде. Адже головне було в тому, щоб не робити жодних записiв! Записи можуть знайти, а в його мозок хто влiзе?! Отож, нiхто. Тепер усе – спати! Шкода, що Миколi Семеновичу не можна вiдкрити, що свого часу мама Гатя вчилася у нього: по-перше, iсторик може розповiсти мамi, що вони говорили про Куренiвську трагедiю – а це неприпустимо, по-друге, вiн може сказати це Тамарi Антипiвнi – а вона тодi «зарiже» Спартаковi оцiнку з украiнськоi, як «зарiзала» мамi Гатi. Шкода! Бо раптом Микола Семенович iще якiсь деталi пригадае? Спартак не мiг знати, що, схвильований власною вiдвертiстю, вчитель iсторii вiдпустив додому старшокласникiв. Потiм сходив до гастроному, де Спартак i Марек купували йому зранку «Миргородську», придбав ще одну пляшку оковитоi, додаткову мiнералку та повернувся назад до школи. Жив вiн самiтником у комуналцi, сусiдiв терпiти не мiг – який же сенс поспiшати додому? Жодного сенсу… Отож вiдкоркувавши пляшку, дрiбними ковтками Микола Семенович вицмулив половину горiлки, пiсля чого вiдчув блаженне полегшення. Добре, що вперше за без малого пiвтора десятилiття знайшовся той, хто не побоявся вислухати його! Довкола Куренiвськоi трагедii нагромадили таку стiну непiдробного страху, що люди уникали найменших розмов на цю тему. Але ж не можна носити у душi весь цей бiль… Так i до божевiлля дiйдеш! Добре, що хоч би цей п’ятикласник зачепив гнiйник нестерпних спогадiв. Звiсно, з часом хлопець про все те забуде… З часом навiть вундеркiнди забувають. Але вiн виговорився. Нарештi! От що добре. Далi закортiло покурити. А ще пiсля випитого хилило на сон… Микола Семенович так i задрiмав iз запаленою цигаркою в руцi, яка випала iз заслаблих пальцiв просто на розкриту книжку… Вiн так i не прокинувся, задихнувшись вiд диму i чадного газу. Отож коли Спартак повторював перед сном почуту розповiдь про старшого сержанта Маматкулова, вчителя iсторii вже не було в живих. Будинок по вул. Постишева[162 - Нинi – вул. Мала Житомирська.], № 10, Киiв, початок липня 1975 року – Ходiмо, Альбiночко, ходiмо вже звiдси. – Тату, чому ти так поспiшаеш? – Заради тебе, доню, виключно заради тебе. Не хочу, щоб тебе бачили тут навiть протягом зайвоi хвилини. – А хто ж мене тут побачить?! – Стiни побачать, доню! Стiни. Вони у нас мають очi та вуха. Ти вже доросла й мусиш розумiти подiбнi речi. – Але ж ти сам казав, що Павло Павлович… що вiн – велика людина! – Так, маестро Вiрський[163 - Павло Вiрський – органiзатор, балетмейстер i художнiй керiвник Державного ансамблю танцю УРСР. Помер 5 липня 1975 року в Киевi у 70-рiчному вiцi, похований на Байковому цвинтарi.] – вiн, безперечно, гiгант сучасного танцювального мистецтва. Отож я i взяв тебе з собою, щоб ти колись змогла сказати власним онукам: «Любi моi, я мала рiдкiсну можливiсть на власнi очi бачити великого маестро в останнi днi його життя». – Але як тодi зрозумiти… – Доню, давай-но краще поговоримо про це вдома, гаразд? Доля великих митцiв не завжди складаеться щасливо. На превеликий жаль, Павла Павловича лихо також не оминуло… А тому пiдемо звiдси якнайшвидше. Вiдколи кларнетист Богдан Новак (при народженнi вiн був Богумiлом, однак враховуючи мiсце проживання, при отриманнi паспорта записався саме Богданом) полишив оркестр Киiвського цирку та перейшов до музичноi частини Державного ансамблю танцю УРСР, то перебував у величезному захватi вiд «маестро Вiрського» – саме так вiн називав художнього керiвника найчастiше й лише зрiдка – на iм’я та по батьковi. Однак при всьому пiететi, лiтнiй кларнетист дедалi частiше повторював: – Недарма ж люди кажуть про нашу професiю, що доля грае чоловiком, а чоловiк грае на сурмi! – Але ж тато! Ти не сурмач, ти кларнетист!.. – смiялася Альбiна. – Все одно, доню, все одно… Ондо маестро Вiрський не грае нi на сурмi, нi на кларнетi, бо танцюе. Однак доля з ним так зiграла, що просто ой-йо-йой! Не позаздриш сердезi, не позаздриш. Там була якась заплутана темна iсторiя. Нiбито пiд час гастролiв шiсть рокiв тому в Іспанii, пiсля чергового концерту на сцену вибiг якийсь схвильований кабальеро, котрий довго тиснув руку «маестро Вiрському» i через перекладача розсипався у комплiментах. А наступного ж дня iспанськi газети пiстрявiли сенсацiйними репортажами на тему палкоi, з рукопотисканнями зустрiчi «генiя росiйського танцю» та… «капельмейстера спецоперацiй» Отто Скорценi! Нiбито той самий кабальеро i був уславленим фашистським диверсантом, особистим поплiчником Гiтлера, кавалером шести Залiзних хрестiв… Хто ж мiг знати про таке?! Звiсно, це був чистiсiнький прокол «чекiстiв у цивiльному», якi супроводжували ансамбль на гастролях. Однак тiнь пiдозри мимоволi впала й на «маестро Вiрського». Цi неприемностi множилися з року в рiк у виглядi нескiнченних пояснювальних записок, якi доводилося писати на одну й ту саму тему. Хоча в 1972 роцi Павла Павловича випустили разом з ансамблем на гастролi до США, однак вiдчувалося, що хмари над ним дедалi густiшають. Усi цi пристрастi вилилися у два iнфаркти та шлункову кровотечу. І от тепер батько каже, що «маестро» доживае останнi днi. До лiкарнi iхати вiдмовився: сказав, що краще вже вдома… Шкода! Якби не рiзке погiршення здоров’я, вiн мiг би ще стiльки зробити! Кабiнет декана юридичного факультету, Львiвський державний унiверситет iм. Івана Франка, Львiв, початок серпня 1975 року На вiдмiну вiд вулицi, в коридорi унiверситетського корпусу хоча б не вiдчувалося лiтньоi спеки. Оскiльки ж менше години тому пройшла потужна злива, вуличне повiтря нагадувало задушливу атмосферу лазнi. А тут, у коридорi – зовсiм iнша рiч! Володя зупинився перед оббитими дерматином дверима з написом: СОКУРЕНКО В.Г.[164 - Декан юридичного факультету Львiвського державного унiверситету в 1972–1977 роках. Дослiджував проблеми теорii держави i права, iсторii украiнськоi правовоi та полiтичноi думки, основи юридичноi деонтологii.] декан Спробував привести до ладу i без того iдеальнi зачiску та сорочку. Рiзко вдихнув. Повiльно видихнув. «Якщо буде лисий, тодi все вийде. Якщо волохатий – не вийде нiчого!» Хтозна, з якого дива йому на думку спала подiбна нiсенiтниця – але ж спала, нiкуди правди дiти! Стоп! А якщо декан – жiнка? Наприклад, Сокуренко Валентна Герасимiвна… Про це вiн якось не подумав. Втiм… Ситуацiя, як у вiдомому анекдотi: думати вже пiзно, треба стрибати. Проковтнувши клубок, що засiв у горлi, Володя постукав у дверi, трохи прочинив iх i запитально мовив в утворену шпаринку: – Можна увiйти? – Так-так, заходьте, будь ласка. На щастя, голос явно належав чоловiковi. От i добре! Перетинаючи порiг кабiнету, Володя мiцно замружив очi й розплющив, лише зробивши пару крокiв уперед. На його щастя, у крiслi за столом вмостився лисий чоловiк, який заповнював довгу таблицю. ЧОЛОВІК! Отже… – Скажiть, будьте ласкавi, чи це ви Сокуренко Ве-Ге? – Сокуренко Володимир Гаврилович. Так, це я. А що? Ну, отже, чоловiк – не жiнка! До того ж лисий. Отже все буде гаразд… – Та нiчого, просто я теж Володимир, тiльки Вiкторович. Медвiдь Володимир Вiкторович, от. – Це добре, дуже радий це чути. Але я все ж таки не розумiю, чого ви хочете, Володимире Вiкторовичу? – Поновитися на навчання я хочу. – Ага-а-а, он воно що!.. В якiй групi ви ранiше навчалися? – Я ранiше не у вас на факультетi навчався, а в Киевi. – У Ки-и-ие-вi-i-i? Якщо досi Володимир Гаврилович продовжував заповнювати таблицю, не припиняючи розмови, то тепер вiдсунув ii й уважно подивився на вiзитера: – Отже, ви ранiше навчалися в Киевi, там же навчання припинили, а тепер хочете поновитися, але у нас, у Львовi? Я все вiрно зрозумiв? – Так. – Але чому? – А у вас щодо мене мае бути спецiальне розпорядження товариша мiнiстра вищоi i середньоi спецiальноi освiти СРСР. – Щодо вас персонально? – Так. – Цiле розпорядження мiнiстра? – Так. – Хм-м-м… Вибачте, зараз перевiримо. Володимир Гаврилович зняв слухавку одного з трьох телефонних апаратiв, що стояли перед ним на столi, й мовив у мiкрофон: – Там мало надiйти розпорядження з союзного Мiносвiти щодо такого товариша, як Медвiдь Володимир… Перепрошую, як вас по батьковi? – звернувся декан тепер уже до вiдвiдувача. – Вiкторович я. – Розпорядження щодо Медвiдя Володимира Вiкторовича. Отож дуже прошу, занесiть менi це розпорядження i загалом усi папери, якi у нас е по цьому товаришевi. Будь ласка. Так, зараз – бо вiн тут передi мною сидить. Хвилин на п’ять, доки невидимi люди шукали затребуванi документи, декан повернувся до заповнення таблицi. Але потiм жiнка середнiх рокiв принесла розкритий конверт i ще якусь не надто товсту теку. Вiдклавши убiк таблицю й подивившись на обкладинку теки, Сокуренко мовив здивовано: – Це що, нам уже й вашу особову справу переслали? Не розумiю, це нав’язування нам нового студента у вашiй особi, чи що?.. Отакоi! – Ви папери почитайте, – мовила жiнка i чомусь трохи позадкувала. Кивком голови вiдпустивши ii, декан заглибився у принесенi документи. Однак чим далi вивчав iх, тим бiльше здивування проступало на його обличчi. Зрештою вiдклавши теку з конвертом, попросив: – Так, давайте поговоримо, у такому разi. Розкажiть для початку, як усе це з вами сталося. Хоча б у загальних рисах. – Вiд якого моменту розповiдати? – Вiд вашого виключення. – Це несправедливо. – Що саме? – Те, що сталося. – Ну так, природно! Що ви ще можете сказати… – Це запитання? – Нi, твердження. А втiм, облишимо констатацii. Розкажiть докладнiше. – Ну-у-у… нас просто засудили. – Несправедливо? – Авжеж несправедливо! Адже ми порядок пiдтримували. – У патрулi? – У нарядi «Добровiльноi народноi дружини». А цей… – Нетудихатько? – Так, неповнолiтнiй недомiрок Нетудихатько. Оце точно, що «не туди»!.. Туди його!.. – Володимире Вiкторовичу, я би попросив вас! – Гаразд. Цей неповнолiтнiй Нетудихатько був п’янючий в устiльку. – Володимире Вiкторовичу, я би повторно попросив… – Гаразд, нехай не в устiльку. Нехай просто п’янючий. – Хто це визначив? – Очiльник комсомольськоi трiйки ДНД. – Володимире Вiкторовичу, я перепрошую, але зараз не сталiнськi часи, а тому козиряти словечками на кшталт «трiйка» не варто. Особливо в кабiнетi декана юридичного факультету. – А ви що, хiба вважаете рiшення всiх сталiнських трiйок незаконними? «Ого! А такому пальця до рота не клади – по лiкоть руку вiдкусить!» – подумав Сокуренко. Але вголос мовив: – По-перше, молодий чоловiче, зараз запитую я, а не ви, оскiльки це ви прагнете поновитися на навчання, а не я. По-друге, моя парафiя наукових дослiджень – це юридична деонтологiя[165 - Деонтологiя – вчення про проблеми моралi та моральностi, роздiл етики. Термiн введений Бентамом для позначення теорii моральностi як науки про мораль.]. І я, мiж iншим, намагаюсь розробити основнi вимоги до професiйно-правових обов’язкiв юриста, що були б аналогiчнi вимогам щодо лiкаря. Ваша ж поведiнка… поведiнка вашого наряду… А-а-а, та чого вже там – комсомольськоi трiйки ДНД, якщо користуватися вашою термiнологiею, була вкрай неетичною. – Але ж… – Володимире Вiкторовичу, давайте продовжимо! – Ну що ж, давайте. – То хто ж очолював наряд ДНД? – Я очолював. – Ага-а-а… Отже, це ви визначили, що неповнолiтнiй громадянин Нетудихатько перебувае у нетверезому станi? І все це вiдбувалося… – У Киевi на вулицi Володимирськiй. – Кгм-м-м… Ну, а ви хоч би перевiрили, нетверезий вiн насправдi чи? – Авжеж перевiрили! – Яким чином? – Запропонували цьому юному п’яничцi без сторонньоi допомоги опуститися на колiна, а потiм самостiйно пiдвестися. – Що-о-о? – А чого такого? Як на мене, прекрасний тест. П’яний цього не зможе. – Не знаю, не знаю, – промимрив декан, уважно розглядаючи вiдвiдувача, – я б iз принципу вiдмовився ставати на колiна. – То цей чортiв п’яничка Нетудихатько вiдмовився також! – iз запальним ентузiазмом пiдхопив Володя. – І тодi? – Тодi ми його провчили. – Інакше кажучи, побили неповнолiтнього хлопця до струсу мозку i поламаних ребер? – мовив через губу декан, зазирнувши до теки. – Цей негiдник вiдмовився пiдкорюватись вимогам влади. – «Влада» – це хто, дозвольте поцiкавитись? – Влада – це ми, трiйка ДНД. – Дозвольте заперечити, що у кращому разi ви були добровiльними помiчниками влади. Бо справжня влада – це мiлiцiя, а ви – ii добровiльнi помiчники. Недарма ж дружина називаеться «добровiльною»… – Нi, в даному випадку ми повноцiнно замiнювали владу в особi мiлiцii. – Наскiльки я бачу, суд iз цим не погодився, – мовив Сокуренко, знов зазирнувши до теки. – Адже наскiльки я бачу, народний суд Ленiнського району мiста Киева засудив кожного з дружинникiв за статтею сто два Кримiнального кодексу УРСР до двох рокiв позбавлення волi. І все це – за заподiяння неповнолiтньому громадянину Нетудихатьку тiлесних ушкоджень середньоi тяжкостi. Я все вiрно зрозумiв? Чи ви можете щось заперечити? – Кажу ж вам, що то був несправедливий суд! – На якiй пiдставi ви це стверджуете? – Через вiдсутнiсть результатiв судово-медичноi експертизи на наявнiсть у кровi цього малолiтнього п’янички Нетудихатька слiдiв алкоголю. – Перепрошую, але ж у першiй судовiй справi результати судмедекспертизи е, й вони негативнi! – А в другiй судовiй справi… – Так-так, я бачу, що постановою Судовоi колегii з кримiнальних справ Киiвського мiського суду перше рiшення було скасовано, справу повернуто на додаткове розслiдування, а потiм рiшення переквалiфiковано на статтю сто шiстдесят шiсть, частина друга – «Перевищення влади або службових повноважень». Однак якщо судити за датою, то друга судмедекспертиза проводилася через рiк пiсля побиття громадянина Нетудихатька. – І що з того, що через рiк? – Та що це за експертиза така? – Володимире Гавриловичу, не кричiть, будь ласка! – вiдвiдувач криво всмiхнувся, при цьому хижо вишкiривши зуби. – Ви ж бачите, що за статтею сто шiстдесят шiсть, частина друга нам дали по шiсть мiсяцiв. Оскiльки ж термiн утримування в камерi попереднього ув’язнення на той час уже перевищив пiвроку, нас усiх вiдпустили. А також перечитайте ще раз розпорядження товариша мiнiстра вищоi i середньоi спецiальноi освiти СРСР щодо мого поновлення в унiверситетi. Не Украiнськоi РСР, прошу звернути особливу увагу, але СРСР. Вам щось незрозумiло? – Ви-и-и… з Комiтетом спiвпрацюете? – спитав декан, стишивши голос. – Володимире Гавриловичу, давайте не будемо гратися у запитання-вiдповiдi, гаразд? Розпорядження союзного Мiнiстерства е, чого вам iще треба? – Скажiть, чом би вам не повернутися на навчання до Киiвського унiверситету, чому раптом до нас? Вiдвiдувач збирався щось вiдповiсти, однак Сокуренко випередив його: – Помовчте, прошу, бо я знаю вiдповiдь i без вас: у Киiвському унiверситетi вас не побажали бачити нiзащо – навiть попри тиск з Комiтету держбезпеки. Отож ви й вирiшили прилаштуватися у нас. Львiв – не Киiв… – Так, Львiв – не Киiв! – обличчя вiдвiдувача аж перекосилося вiд злостi. – У вас тут справжнiй розсадник бандерiвщини, i я виведу iх на чисту воду, бандерiвцiв цих! – Чого-чого? Ви сказали, «у нас»? Себто на нашому факультетi? – У Львовi, – молодий чоловiк дещо охолонув, – та й на всiй Захiднiй Украiнi також, нiде грiха потаiти. То письменника барткою зарубають… – Ви Ярослава Галана маете на увазi? Овва, то коли це було! – А Громадський комiтет захисту Строкатоi? Це вже зовсiм нещодавно, якихось чотири роки тому. – Усi цi небезпеки давно лiквiдованi. Але… Мушу зазначити, молодий чоловiче, що чим далi, тим цiкавiше з вами розмовляти. Видобувши з кишенi носовичка, декан промокнув спiтнiлу лисину. – Не заперечуватиму, що ситуацiя у Захiдному регiонi вiдмiнна вiд решти УРСР, однак усе ж пояснiть, дуже прошу, чому ви раптом приплели до своеi справи ще й бандерiвцiв?! – А от чому… Протягом наступних десяти хвилин Володя Медвiдь розповiв Сокуренку сумну iсторiю про те, як пiд час вiйни слiдчий СМЕРШу призначив його батька «тройкарем-бандерiвцем», а вiйськовий трибунал 1-i танковоi армii винiс вiдповiдний вирок, через що постiйно потерпало все сiмейство Медведiв. І насамперед вiн – единий син своiх батькiв… – А постривайте-но! – раптом перервав закiнчення оповiдi декан. – Здаеться, я про деякi речi здогадався… Це ж виходить, що слiдчий СМЕРШу призначив вашого батька «тройкарем-бандерiвцем», так? У свою чергу, ви як очiльник комсомольськоi дружини, буквально призначили неповнолiтнього громадянина Нетудихатька малолiтнiм п’яничкою… Таке у нас виходить, товаришу Медвiдь? – Я був владою, я мав право, – проскреготав Володя. – Дайте менi лишень унiверситет закiнчити, я вже лад наведу!.. – Ну гаразд, давайте вирiшимо наступне, – декан нарештi закрив теку. – Ви будете поновленi на навчаннi в нашому Львiвському унiверситетi, але на першому курсi нашого юридичного факультету. – Тобто? – вiдвiдувач аж пiдскочив. – Але ж мене вiдрахували з третього курсу, як же я на перший повернусь? Це ж несправедливо! – Говорячи вашими словами, я тут декан факультету, я влада, менi й вирiшувати, – мовив Сокуренко суворо. – Розпорядження справдi е, однак там не сказано, що вас треба поновлювати на третiй курс. А враховуючи те, що ви проштрафилися, були засудженi за статтею Кримiнального кодексу УРСР i вiдсидiли свiй строк, нехай навiть у КПЗ… Обирати вам не доводиться. Отже, вирiшуйте: або до нас на перший курс – або вертайтеся до Киева i шукайте правди там. Ну, то що скажете? Володя думав довго, але нарештi був змушений погодитися: – Гаразд, зараховуйте на перший курс. Зрештою, буде бiльше часу для того, щоб у вашому Львовi бандерiвцiв поганяти. – І щоб нiяких менi комсомольських дружин! – гупнув по столу кулаком декан. – Займайтеся чим завгодно, тiльки не ДНД. Особисто прослiдкую за цим, майте на увазi! 1976. Син полкового комiсара Бакота, Подiлля, 15 лютого 1976 року – Мамо, сiдайте нарештi до столу й давайте снiдати! Сьогоднi не тiльки недiля, але ще й Стрiтення. День, коли старець Симеон та пророчиця Анна перестрiлися в Єрусалимському храмi з самим Ісусом Христом. День, коли постарiла вже Зима з молоденькою Весною зустрiчаеться, пiсля чого друга починае проганяти першу. А ще сьогоднi недiля Митаря i Фарисея!.. Куди не кинь, всюди свято, от тiльки старiй Аглаi невесело. Але чому? Зганьбив ii синок старшенький, зганьбив на старостi! Дiйсно, це ж треба таке утнути: жив собi як усi, вiйну вiдвоював, опiсля до колгоспу рiдного повернувся, де i працював сумлiнно плiч-о-плiч з батьками, заднiх не пас, хоча й у передовики не вибивався. Як раптом щойно за п’ятдесят рокiв перевалило – одружитися йому закортiло! Парубка iз себе вдав, коли вже кiнчики вусiв посивiли… І головне, хоч би як не дiвку, то жiнку добропорядну собi угледiв, а тут – нате вам, мамо… зовсiм як у приказцi «на тобi, небоже, що менi негоже»! Ось вам, мамо Гуля, невiсточка – сектантка-адвентистка Надька Нехай… Точно, що НЕХАЙ! Цiкаво, де вiн тiльки вiдкопав цю навiжену? Нi-нi, ззовнi це просто квiточка у вiночку i фунт родзинок. Коротше кажучи, суцiльне щастя: сиротинка по життю, роботяща, лагiдна, анiтрохи не конфлiктна – хоч до болячки прикладай! Все в неi в хатi аж блищить, готуе немовби кращiй подрузi на весiлля… Але щойно субота настане – палець об палець не вдарить, а тiльки знай собi Боговi молиться. Тьху ти, провалися! І хоч що iй кажи – вiдповiдь буде однаковою: – Пам’ятай день суботнiй, щоб святити його, сказано у Святому Письмi. А що всi нормальнi християни не жидiвську суботу шанують, а людську недiлю? Але ж вiри вона, бачте, адвентичноi, а до людей iй дiла нема. Тим паче, нема дiла до колгоспникiв, якi пiд час жнив жили рвуть iнодi навiть цiлодобово. Нi-нi, наша Надька-адвентистка не така: як настане субота – тодi все, кiнчай роботу! Якби ж спiзнавшися з сектанткою, Гарась лишався таким же, як ранiше, Аглая б йому i словом не дорiкнула. Навпаки, то е добре, що хоч на старостi рокiв, але одружитися вирiшив. А якщо турботливу i працьовиту обрав – то й поготiв. Бiда в iншому: ця навiжена Надька-сектантка звабила у вiру свою адвентичну також i новоспеченого чоловiка! Й вiдтепер по суботах вони обидва тiльки й робили, що майже безперервно молилися. Вiд такоi, скажiмо прямо, нелюдськоi зухвалостi гудiла вся Бакота. Насамперед, висувалося припущення: а може, Надька ця нiяка не сектантка, а прихована жидiвка? Дуже вже скидаеться на те… Гарась через подiбнi речi кiльком односельцям ребра порахував i мармизяки начистив, але його доволi швидко дружина присоромила: – Гарасю, хiба ж так можна? Адже Ісус вчив благословляти тих, хто тебе проклинае, творити добро тим, хто тебе ненавидить, й молитися за тих, хто вас переслiдуе, а ти руки розпускаеш. Нiкуди це не годиться! Грiх то е. Тодi «адвентичне» подружжя викликали на товариський суд, влаштований в сiльському клубi. Однак вислухавши зусiбiч скарги й догани на iхню адресу, Гарасим звернувся до односельцiв з единим запитанням: – Людоньки добрii! Звертаюся до тих, хто старший: хiба ви не пам’ятаете з довоенних часiв мiшiгнутого на всю голову жида Мошка? А якщо пам’ятаете, то скажiть чесно: що й кому той Мошко заподiяв лихого, окрiм лишень доброго? Кажiть менi зараз же, люди! Нiхто не вронив анi звуку, тодi Гарасим завершив: – Отож кому яке дiло до того, адвентисти ми чи не адвентисти, жиди чи не жиди? Ми з Надiйкою моею вам не заважаемо, нiкого в селi не займаемо – то будьте вже такi люб’язнi, не займайте i ви нас! Що тут скажеш? На тому товариський суд i завершився: нiчого громада з «сектантським гнiздом» зробити не змогла. А ввечерi того ж самого дня Гарасим нарештi поговорив з Аглаею вiдверто, як-то кажуть – «по душам». Можливо, вперше в життi. При цьому на поверхню вилiзло те, чого стара матiр вiд сина зовсiм не очiкувала: – Ми, мамо, хочемо до Канади перебратися. Тому вся ця людська нетерпимiсть, спроби образити мене чи Надiйку, товариський суд навiть – все це добре! Це означа, що в Канадiйському посольствi ми зможемо заявити про утиски на релiгiйному грунтi. Тодi нам гарантовано вiзу дадуть! – О-о-ой, синку! О-о-ой, що ж це воно таке коiться, га? – сплеснула руками Аглая. – Хiба ж не можна було обiйтися без того, щоб нашу сiм’ю на все село не ганьбити? Ти б як не мене живу, то хоч би пам’ять батька покiйного не паплюжив, бо люди ж кажуть: мовляв, дивiться, кого Амос з Аглаею своею виростили: молодший син – психiчний дохтур якийсь дивний, а старший – сектант-адвентист! – Не можна, мамо! Вибачайте, але без цього не можна: якщо громада нас не судитиме й не ганьбитиме – не буде на що в посольствi Канадiйському скаржитися. А як треба, то треба, нiчого не вдiеш! Потерпiть, прошу. Отак Аглая й жила вiдтодi. Не жила, а терпiла щодня вiд невiсточки: «Мамо, сiдайте нарештi до столу!.. Мамо, облиште – я сама!.. Мамо, не переймайтеся!.. Мамо, не се!.. Мамо, не те!..» Ех-хе-хех-х-х, щоб тобi… сектантко чортова!.. В Канаду iй, бачте, закортiло! Та не самiй, а з Гарасем удвох. Порядною прикидаеться… Нащо iм ота Канада? Тут селянам паспорти повиписували[166 - Виходячи з необхiдностi «бiльш точного (паспортного) облiку населення СРСР», колгоспникам у 1974 роцi нарештi повидавали паспорти. Щоправда, при цьому заборонили приймати на роботу в мiстах – однак це був колосальний прогрес у сферi полiпшення прав радянських селян.], у колгоспi суцiльна механiзацiя – не життя, а медова малина! А вони в Канаду рвуться. Тьху!.. Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, 8 березня 1976 року Хоча канарка «Циря» померла вже давненько, а найкраща подруга «Рiря» зникла з обрiю лише пiвроку тому, Клара Мусiiвна переживала, мабуть, найщасливiший перiод свого життя. Ще б пак, таки не обдурили ii покiйнi батьки Мусiй Григорович та Фредерiка Захарiвна: нарештi, вона зустрiла довгоочiкуване свое щастя – шляхетного малоросiйського князя Альберта Рудольфовича Алфьорова, спадкового дворянина Чернiгiвськоi губернii! Найбiльша iнтрига iхнього знайомства полягала в тому, що сталося це зовсiм не в неформальному товариствi киiвськоi шляхти, де з року в рiк штовхалися боками давно i безнадiйно перезрiлi дiвицi. Нiде правди дiти: посиденьки на Андрiiвському узвозi багато рокiв поспiль вводили в оману обох подружок. Клара Мусiiвна прозрiвала довго й болiсно, а в мiру прозрiвання дедалi частiше запитувала Лiлiю Францiвну, чи не варто подругам якось змiнити коло спiлкування? На жаль, дiвиця Демаре чiплялася за старi iлюзii з впертiстю, гiдною кращого застосування… Останнi сумнiви зникли, коли в неформальному товариствi поширилася сенсацiйна чутка: а чи вiдомо «дворянському зiбранню», що такi знаковi радянськi кiноактори, як Петро Вельямiнов, Марiя Капнiст та Олег Янковський е носiями шляхетноi кровi?! Тодi у всiх немовби чорнi фiранки з очей поспадали: ну так, природно – де ж iще можна гарантовано вiдшукати шляхетного нареченого, як не в кiношному середовищi? Й куди ранiше iхнi очi дивилися! Попервах до шляхти намагалися притулити ще й Георгiя Жжонова, який блискуче зiграв у парi двосерiйних картин[167 - Маються на увазi суперпопулярнi стрiчки «Помилка резидента» (1968) i «Доля резидента» (1970). Ще два фiльми «Повернення резидента» (1982) i «Кiнець операцii «Резидент» (1986) до них вiдверто не дотягували.] захiдного шпигуна, закинутого в Радянський Союз пiд розвiдницьким псевдонiмом Надiя. Однак, на щастя, доволi швидко розiбралися, що «граф Тульев» – це всього лише привабливий кiнообраз. Але ж Вельямiнов, Капнiст та Янковський – це не омана, вони справжнi! – Ах, Кларочко, до чого ж це романтично, – зiтхала Лiлiя Францiвна, томно закочуючи очi до стелi. – Уяви собi: актор i дворянин в одному флаконi! Вся краiна дивиться на цього талановитого красунчика, але його серце належить тобi й тiльки тобi! – Рiречко, аре ж Руi де Фюнес також кiноактор i дворянин, – резонно заперечувала дiвиця Габель. – На нього не тiрьки вся Францiя дивиться, а й весь свiт, можна сказати. Аре ж хiба вiн красунчик? Маренький, рисий i неймовiрно смiшний. Аре ж дворянин! – Так-так, наш французький дворянин! Наша гордiсть! – екзальтовано вигукувала дiвиця Демаре. – Нехай кажуть, що вiн смiшний… А для мене вiн був би просто дотепним… i чарiвним пустуном! Ах, наш пустунчик! Клара Мусiiвна не подiляла ii настроiв, i поступово мiж давнiми подругами почалося охолодження. Обидвi страждали вiд цього, обидвi мрiяли про вiдновлення мiцноi жiночоi дружби, однак нiчого путящого у них не виходило. Чому? Важко сказати. Мабуть, так розпорядилася сама доля, вищi сили, в iснування яких у нинiшнiй час нiхто не вiрив. Як раптом цi самi вищi сили проявили свою волю просто iз запаморочливою яскравiстю! У когось iз спiвробiтникiв палiтурного цеху настав день народження. Як водилося, в обiдню перерву винуватець торжества накрив розкiшний стiл. Іменинника привiтали, випили по першiй чарцi, по другiй… І тут – настирливий стукiт у дверi! Потiм ще i ще. Коли терпець урвався, того, хто сидiв найближче до дверей, попросили подивитися, що за нахаба не дае людям нормально пообiдати. Найближче до дверей сидiла Клара Мусiiвна – отож саме вона i з’ясувала наступне. Виявляеться, несподiваного вiзитера звали Альбертом Рудольфовичем, на полiграфкомбiнат вiн завiтав, оскiльки працюе у вiддiлi збуту лакофарбового заводу. Але принагiдно його попросили з’ясувати, чому затримуеться випуск альбому вибраних робiт Ігоря Олександровича Алфьорова – колишнього багатолiтнього головного архiтектора Харкова, а тепер першого заступника голови Держбуду УРСР. Отож, хто мiг би проконсультувати щодо альбому? Адже зривати строки виходу видання – це нiкуди не годиться! Оскiльки вiзитер прибув на полiграфiчний комбiнат невчасно, його потягнули за стiл. Спочатку налили «штрафну», потiм змусили промовляти третiй тост – традицiйно, за жiнок. Саме пiд час тостування Альберт Рудольфович i пробовкнувся, що пов’язаний з товаришем Алфьоровим родинними узами, хоча й вiддаленими. Тому-то вiдомий архiтектор i попросив його з’ясувати ситуацiю з пiдготовкою до друку свого альбому… Точнiше, подробицi про себе Альберт Рудольфович розповiв вже персонально Кларi Мусiiвнi по завершеннi застiлля. Тодi-то i з’ясувалося, що вiн теж Алфьоров i що Алфьорови – це, виявляеться, шляхетський рiд, який походить вiд гетьмана Олiфера Остаповича Голуба, сподвижника Сагайдачного i Дорошенка. А те, що нащадок гетьмана працюе у вiддiлi збуту та займаеться постачанням фарби – то на це не треба зважати. До речi, Клара Мусiiвна – персона дуже миловидна. Нi-нi, випитi в обiд чарки тут зовсiм нi до чого! Це чиста правда! І до речi, Альберт Рудольфович овдовiв чотири роки тому. А його обидвi дочки вже давно виросли й обзавелися власними сiм’ями. А йому тепер так самотньо! Природно, дiвиця Демаре розiрвала зi щасливицею всi стосунки, дiзнавшись, що шляхетного нареченого дiвиця Габель знайшла без найменшоi допомоги збiговиська перезрiлих баришень з Андрiiвського узвозу. Проте Клара Мусiiвна не зважала на подiбнi дрiбницi. Вона просто купалася в довгоочiкуваному щастi, готуючись поеднатися з нареченим в його окремiй двокiмнатнiй квартирi на Борщагiвцi! Зокрема сьогоднi, в Мiжнародний жiночий день, вони домовилися пiти в кiно на «Зорю принадливого щастя»[168 - Радянський художнiй фiльм режисера Володимира Мотиля про долю декабристiв та iхнiх дружин, знятий у 1975 роцi – до 150-рiччя повстання декабристiв.]. Це нiчого, що показ повторний i що Клара Мусiiвна встигла подивитися стрiчку ще торiк разом з дiвицею Демаре! Головне в тому, що картина яскраво демонструвала всю простоту та розкiш життя росiйського дворянства i, зокрема, шляхетнiсть росiйських дворянок в поеднаннi з неймовiрною жертовнiстю. Прекрасний фiльм! Полишаючи квартиру, дiвиця Габель випадково зiткнулася в коридорi з сусiдським хлопчиком Спартаком. Вiдносини з сусiдами у неi не складалися нiколи, але сьогоднi Кларi Мусiiвнi було особливо приемно почути вiд малого святково-пiднесене: – З Мiжнародним жiночим днем вас! – А ти знаеш, що я невдовзi замiж виходжу й переiду звiдси до чоровiка? – приязно кивнувши у вiдповiдь, спитала вона й додала: – Твое парке бажання нарештi здiйснирося. – Знаю, Кларо Мусiiвно. – От кори ти нарештi заведеш котика! Я не забура, як ми сваририся. То була чиста правда. Коли Спартак навчався ще в першому класi, мама Агата принесла якось синовi маленьке сiре кошеня. Нехай вчиться пiклуватися про тваринку, бо iнакше виросте жахливим егоiстом – так лякала ii навчена життям свекруха Галина Опанасiвна. Згадавши свое дитинство, в якому чiльне мiсце посiдала Хiрохiта Єрмолаiвна Рабiнович, мама зупинила вибiр на кошенятi. Хлопчик перебував у непiдробному захватi вiд крихiтного вихованця, натомiсть Клара Мусiiвна постiйно переживала за свою ненаглядну канарку: «От виросте ваш Мурзик, пробереться в мою кiмнату, витягне мою нещасну Циречку з ii крiтки й обов’язково зжере! Коти – вони такi бандюги! І що я тодi робитиму на самотi над скривавреним пучком пiр’я?!» Пiсля низки скандалiв i намагань староi дiви вiддавити кошенятi хвоста чудового пухнастика довелося вiддати iншим. Спартак тодi зненавидiв сусiдку з усiма ii страхами – дiвиця Габель це чудово знала. Проте повiвся якось дивно, побажавши: «Щоб ви, Кларо Мусiiвно, замiж нарештi вийшли i з нашоi квартири щезли! І мене б не чiпали». Вона цього не забула, бо чомусь вважала прокльоном. А виявляеться, все на краще… – Я, мабуть, не котика заведу, – мiж тим мовив хлопець. – Хоча тепер ви знаете, що не всiх канарок коти з’iдають, iнодi вони вiд старостi вмирають. Але я краще попрошу маму про цуценя. Коли мiй дядько Льоня малим був, то у нього була вiвчарка Негус. Цей пес на фронтi загинув як герой. Але мое цуценя житиме зi мною, бо у нас зараз мир настав. – І-i-i… як же ти назвеш свого собаку? – поцiкавилася Клара Мусiiвна. – Трошкою, от як! – посмiхнувся хлопчик. – Трохимом його зватимуть. Читальна зала бiблiотеки Штабу 4-i повiтряноi армii Верховного Головнокомандування, Легниця, Нижньосiлезьке воеводство, Польща, травень 1976 року Бiблiотекарка раптом пiдняла голову й подивилася на вхiднi дверi: iй здалося, нiбито в коридорi здiйнявся незвичайний шум. Отож коли до читальноi зали широким розмашистим кроком буквально увiрвався пiдполковник Красильщиков у супроводi товариша, вона зашикала: – Тихiше, тихiше, це ж бiблiотека! Тут же ж… – Та ну тебе! Пiдполковник рiзко махнув рукою на бiблiотекарку, немовби струшував пил з невидимоi поверхнi, й додав: – Тут мужик, можна сказати, розшукав батька-героя, про якого стiльки рокiв нi сном нi духом, а вона зi своею тихiстю… з тихiшою… Тьху, як його?! А-а-а, все одно усе всiм зрозумiло! – Але ж у такому виглядi в бiблiотеку! Справдi, супутник товариша пiдполковника був вдягнений у темно-сiрий робочий комбiнезон ремонтника, через що навiть погонiв на його плечах видно не було. – Товаришу пiдполковнику, а може, я б i справдi того… перевдягнувся i руки помив, чи що? – Валерiю Миколайовичу, я щось не пойняв… – Погляд Красильщикова став украй здивованим: – Нащо тобi руки мити, якщо вони у тебе й без того чистi?! Ти ж iнженер, ти радiоапаратуру налагоджуеш. Та iншого такого чистюлю ще пошукати треба!.. – Товаришу пiдполковнику! Я хочу руки помити не тому, що вони бруднi. Просто ми ж в бiблiотецi… Це ж, вважайте, храм мудростi! Як же можна сюди входити з немитими руками?.. – Валерiю Миколайовичу… Ну, ти ж i дивак!.. От зiзнайся чесно: ти про батька свого дiзнатися хочеш чи нi? – Та хочу, звiсно ж… – Ну, то в чiм рiч? – Але ж вона мае рацiю… – ремонтник окинув себе невдоволеним критичним поглядом. – Це читальна зала бiблiотеки. Культурний заклад, – якомога вагомiше додала бiблiотекарка. – А-а-а, не видумуйте ви обое! – махнув рукою пiдполковник. – Це у вас виходить, зовсiм як у Райкiна: «В Греческом зале, в Греческом зале, как вам не стыдно! Ну, селедку развернул у него на плече… А что ему сделается? Двести лет стоял, еще простоит»[169 - Цитати з iнтермедii Михайла Жванецького «В Грецькому залi», написаноi для Аркадiя Райкiна.]. Коротше, ми зайнятi. Пiшли по книжку… А ти поки що, – звернувся вiн до бiблiотекарки, – картку мою читацьку знайди i знов у неi книжку напиши! – Ту саму? – Ту саму, авжеж, ту саму! А ми тобi книжку зараз винесемо. – От тiльки не просiть бiльше ii на винос! У нас же читальна зала все ж таки, а не бiблiотечний абонемент. – А чого ж це ви настiльки невдало книги розподiляете мiж читальною залою та абонементом, що найцiкавiше звiдти навiть винести не можна? Бiблiотекарка лише руками розвела. – Ну от, не знаеш, а до нас претензii пред’являеш, – кинув Красильщиков трохи зверхньо i звернувся до супутника: – Ну що ж, Валерiю Миколайовичу, ходи за мною. Зараз буде тобi сюрприз! Вважаеш, що тут культурний заклад i храм мудростi? Гаразд, хай так! Тодi тримай руки по швах i книжок не торкайся! – Та не буду, звiсно ж, не буду. – Ну, отож ходiмо. Проте щойно вони опинилися в промiжку мiж довжелезними книжковими стелажами, як пiдполковник змовницьки пiдморгнув супутниковi: – Не переймайся, Валерiю Миколайовичу, це я для гримзи цiеi сказав, щоб ii заспокоiти. Бо у неi чоловiк – полковник, якщо ти не знаеш, тому зайве конфлiктувати з нею не варто. Але книжку ти бери, чого вже там… – Та я б i справдi краще руки вимив попередньо, – ремонтник знов оглянув долонi й додав: – Книги все ж таки, незручно виходить. – Ну, як знаеш! Я тобi книжку покажу, де вона стоiть. А ти потiм приведеш себе до ладу, в читальний зал запишешся, прийдеш i вiзьмеш. От i все. – Краще б на абонемент… – Нема такоi на абонементi, я там усе передивився. Тiльки в читальному залi… Ага, ось i вона! Красильщиков указав на верхню полицю лiвого стелажа, потiм зняв з-пiд лiтери «Б» i продемонстрував товаришевi книжку мемуарiв маршала бронетанкових вiйськ Амазаспа Бабаджаняна «Дороги Перемоги» i мотнув головою кудись назад: – Ну от, вертаймося. Зараз зарееструемо, i я тобi все покажу. Все-все… – А як ти на неi натрапив? – Та бач, полюбляю я спогади про вiйну читати! Недбайла[170 - Анатолiй Недбайло (1923–2008) – радянський вiйськовий льотчик, двiчi Герой Радянського Союзу, воював у штурмовiй авiацii 3-го Бiлоруського фронту.] «В гвардiйськiй сiм’i», Кожедуба «Три битви» та «Вiрнiсть Вiтчизнi», Речкалова[171 - Григорiй Речкалов (1920–1990) – радянський льотчик-ас, двiчi Герой Радянського Союзу, воював у винищувальнiй авiацii 2-го Украiнського фронту.] «В небi Молдавii» по декiлька разiв перечитав. А тут думаю собi: все льотчики та льотчики, такi самi, як-от я i ти… – Ну-у-у… я все ж таки бiльше ремонтник, – скромно потупивши очi, мовив Валерiй Миколайович. – А-а-а, не мае значення! В авiацii, то й в авiацii. На тобi, оформлюй. Чоловiки саме пiдiйшли до столу бiблiотекарки. Доки вона робила необхiднi помiтки у формулярах – мовчали. Вiдновили розмову, лише всiвшись за вiддалений стiл бiля вiкна: – Ну, отже, начитався я мемуарiв вiйськових льотчикiв та й думаю собi: гаразд, отак боротьба з фашистами в небi виглядала – а що ж на землi вiдбувалося?! Тодi i взявся за мемуари Бабаджаняна. А тут як здрастi – Пивоваров Микола Гнатович! А ти ж у нас теж Пивоваров, чи не так? – Так. – І ти у нас Валерiй Миколайович, так? – Так. – І батько твiй, про якого нi слуху нi духу ось уже тридцять п’ять рокiв, – вiн же комiсаром був, так? – Так, полковим комiсаром, – мовив ремонтник якомога спокiйнiше, хоча при цьому його гладко виголене пiдборiддя ледь помiтно тремтiло, тремтiв i тихий голос. – Ну, тож я й подумав, а раптом це твiй батько?! Отож на, читай! Красильщиков розгорнув книжку мемуарiв маршала Бабаджаняна на другому роздiлi «Вiйна!» й пiдсунув ii ремонтниковi. І той прочитав: 395-м полком, куди я був призначений, тимчасово командував начальник штабу І. В. Артюх. Я з ним зустрiчався iще в двадцятих числах липня пiд Смоленськом, коли дивiзiя вела важкi боi на захiдному березi Днiпра. Розумний, дiловитий, небагатослiвний… Я був дуже радий, що саме такий буде у нас начштабом. Комiсаром полку був М. Г. Пивоваров. З ним я познайомився щойно, але було вiдчуття, що знаемо один одного давно. Прiзвище полкового комiсара було двiчi пiдкреслене смужками, продавленими нiгтем на паперовiй сторiнцi. – Це ви, товаришу пiдполковнику, прiзвище пiдкреслили i куточок сторiнки загнули? Ремонтник пiдняв погляд на Красильщикова. Тепер у нього не тiльки ледь помiтно трусилося пiдборiддя, але також права щока. – Я, Валерiю Миколайовичу, авжеж я. – Навiщо ви так? Книжка все ж таки… – Та ти далi читай! – посмiхнувся пiдполковник, дружньо поплескавши ремонтника по спинi, затягнутiй в темно-сiрий комбiнезон. І вiн прочитав: Коли настала нiч, дивiзiя почала вiдхiд на лiвий берег Днiпра. Супротивник шалено обстрiлював переправу. На жаль, знайшлося чимало бiйцiв, якi, як i новий командир полку, не вмiли плавати. Органiзувавши переправу всього особового складу, в воду полiзли i ми з Артюхом i Пивоваровим. Пивоваров за першими моiми рухами зрозумiв, що мене треба рятувати. Непомiтно для себе я опинився на iншому березi й констатував: протягом доби двiчi випробувавши своi плавальнi здiбностi, я вже мав деякi успiхи. Втiм, констатував я це про себе, не зовсiм впевнений в тому, що Артюх та Пивоваров теж дiйдуть такого висновку, не знаючи, з чим порiвнювати. «Де Фiалка?» – подумав я. Як йому перепало сьогоднi, моему першому вчителевi плавання, моему першому рятiвниковi… На вiйнi багато нелегких для людини законiв, але е й неймовiрно високий в своiй шляхетностi: сам потерпай, а товариша рятуй… – Ти розумiеш, Валерiю Миколайовичу, що це означае, га? – Невже мiй батько i цей Артюх переправили на собi через Днiпро майбутнього маршала Бабаджаняна?! Погляд ремонтника зробився трiшечки божевiльним. Пiдполковник задоволено мугикнув i охоче пiдтвердив: – Означае! Саме це й означае. – Неймовiрно… А ми ж нiчого цього не знали. Якого року ця книжка? – Торiк видана. Але це не перше видання, перше вийшло друком в тiй же московськiй «Молодiй Гвардii» в сiмдесят другому роцi. Я не звертав уваги на мемуари Бабаджаняна, бо вiн танкiст, хоча тепер розумiю, що слiд було звернути. Але ти далi читай, далi! І ремонтник прочитав те, що було пiд наступною закладкою: – Сподiваюся, зараз, Бабаджанян, ти не ображений на наш лексикон? Окопники ми, – закiнчив вiн як нi в чому не бувало. – «Окопники» – це вiн для красного слiвця, – мовив Пивоваров пiсля вiдходу Акименка, – ти не вiр у цю грубiсть, показна вона у нього. Знаеш, е такi люди: iм здаеться, що мужнiсть i мужикуватiсть – це тотожнiсть. Насправдi ж я Акименка зрозумiв, вiн душею вболiвае за тебе, за мене, за всiх. Це такий… Пивоваров зрозумiв. Вiн майстер був розумiти, я – нi. Але, напевно, тому саме вiн був комiсаром, а я стройовим командиром. І вчився у нього осягненню цiеi науки «розумiти», розумiти людину. Без удаваноi скромностi скажу, що, напевно, полiтпрацiвники тому i приятелювали зi мною, що помiчали мою стараннiсть в осягненнi цiеi науки. – Ти бачиш, що спiлкуванню з «окопниками» Бабаджанян вчився у твого батька? – спитав пiдполковник. – По всьому виходить, що твiй батько розумiв простих бiйцiв та бойових офiцерiв краще, нiж стройовий командир. – Бачу, – замислено зiтхнув ремонтник. – Цю рису ти, Валерiю Миколайовичу, явно вiд нього успадкував. – Та я що… Я ж не стройовий командир i не комiсар, я iз залiзяччям весь час справу маю. – Ну-ну-ну, не прибiдняйся! – Красильщиков знов поплескав його по спинi. – Ти такий самий товариський i контактний, як i твiй покiйний батько, кажу тобi! Душа-хлопець, можна сказати… Але давай далi. Пiдполковник розкрив чергову закладку й запитав: – А ти знаеш, що наказ про перейменування дивiзii, де твiй батько воював, в гвардiйську зачитував знов-таки вiн, а не Бабаджанян? – Гвардiйськоi?! Ви сказали – гвардiйськоi? – Так. – То по всьому виходить, що мiй батько був ГВАРДІЇ комiсаром? – Виходить, що так. Але ти читай, читай сам… І витираючи краечка очей вiд уявних порошинок тильним боком правоi долонi, ремонтник прочитав: До 8 вересня небезпечний ельнiнський виступ був лiквiдований. Ми знов повернулися в свою рiдну 127-му… Верхи iдемо з М. Г. Пивоваровим слiдом за головним батальйоном нашого 395-го полку. Попереду на обрii замаячили силуети двох вершникiв. Один з них енергiйно махае кашкетом. Впiзнаемо начальника полiтвiддiлу дивiзii батальйонного комiсара Є. І. Сорокiна. Пiд’iхавши, вiн зажадав: – Зупинiть рух колони. Отримано наказ наркома оборони – треба оголосити всьому особовому складу. І вас вiтаю: нинi ви – гвардiйцi! З подивом ми дивилися на радiсний вираз обличчя Сорокiна. – Так, так, братцi, це я буквально кажу – «гвардiйцi». Народилася радянська гвардiя! Ось наказ. Хто з вас його оголошуватиме? – Ну, це все-таки краще зробить комiсар полку. Давай, Миколо Гнатовичу, дiй! – сказав я Пивоварову. – А я зараз зупиню рух. Стi-iй! За декiлька хвилин полк вже був вишикуваний прямокутником пiд прикриттям невеликого гайка. – Струнко! Слухай наказ народного комiсара оборони! Пивоваров виступив вперед i чiтким голосом почав: – «Наказ народного комiсара оборони СРСР № 308, 18 вересня 1941 року, мiсто Москва. Про перейменування 100-i, 127-i, 153-i i 161-i стрiлецьких дивiзiй вiдповiдно у 1-шу, 2-гу, 3-тю, 4-ту гвардiйськi дивiзii. У численних боях за нашу Радянську Батькiвщину проти гiтлерiвсько-фашистськоi Нiмеччини 100-та, 127-ма, 153-тя, 161-ша стрiлецькi дивiзii показали зразки мужностi, вiдваги й органiзованостi. У важких умовах боротьби цi дивiзii неодноразово завдавали жорстоких поразок нiмецько-фашистським вiйськам, спонукали iх до втечi, наводили на них жах…» Пивоваров скiнчив. У мовчаннi застигло вiйсько. Тремтячим голосом Пивоваров запитав: – Дорогi друзi! Змiст наказу наркома зрозумiлий? – Товаришу комiсаре! – почувся голос сержанта Ступанева. – Можна попросити: прочитайте ще раз. Коли Пивоваров повторив текст, пролунав спiльний, як по командi, хоча нiхто ii не подавав, крик «ур-ра!». Радiсть була безмiрною. Горде слово «гвардiя» надихало на подвиг, вселяло впевненiсть у майбутню перемогу над ворогом, в силу Червоноi Армii, в непорушнiсть радянського ладу. Свiдчення тому – потiк заяв до партii та комсомолу. Мабуть, нiколи ще наше партбюро не розбирало такоi кiлькостi заяв. – А ми ж нiчого того не знали… – ледь чутно прохрипiв ремонтник, завершивши читання. – А тут одразу ж стiльки… Стiльки! Далi замовк, не в силах продовжувати. – Мiж iншим, тут i про його загибель е, – тепер уже обережно зауважив пiдполковник. – Будеш читати чи-и-и… утримаешся на сьогоднi? – Авжеж буду. Красильщиков кивнув i пiдсунув ремонтниковi наступну закладку: Там, на правому фланзi, нерiвний бiй вели кулеметники лейтенанта М. А. Василяна. Вбили командира розрахунку, поранили кулеметника. Василян лягае до кулемета, поруч, не сказавши анi слова, Пивоваров. Пiхота супротивника тiкае. Колишнього бакинця, нинi iнженера одного з найбiльших ереванських заводiв Миколая Арташесовича Василяна[172 - Народився у 1923 роцi. Один iз трьох синiв полковника Арташеса Василяна (1898–1943) – командира 89-i стрiлецькоi Таманськоi Червонопрапорноi орденiв Кутузова та Червоноi Зiрки дивiзii (2-го формування) у 1942–1943 роках.], я зустрiв пiсля вiйни. Ми знов згадали той бiй… Пивоваров подае i подае стрiчку. І раптом Василян вiдчувае, що Пивоварова немае. Пивоваров убитий. Немае комiсара Пивоварова, я не знаю втрати гiрше. На вiйнi гiрка будь-яка втрата. Але кожна в той момент, коли вона спiткае тебе, здаеться найгiршою. Нема Пивоварова, нема друга й рятiвника. Немае чоловiка, який в першу ж зустрiч здався знайомим все життя. «Командире, – полюбляв вiн говорити, – ти думай про те, як полку досягати перемоги в бою, решту довiр менi – дисциплiну, свiдомiсть, постачання… Не пiдведу». Вiн не пiдводив. Вiн був зi славетноi когорти старих кадрових комiсарiв Червоноi Армii. Це про таких, як вiн, напевно, вперше хтось сказав: душа полку… Весь наступний день, попри всi клопоти, я не мiг змусити себе забути хоч на хвилину про Пивоварова. «…Командире, можеш вiрити, що не пiдведу», – не йшли з пам’ятi його слова, його iнтонацii. Сам того не помiчаючи, я забрiв у другий батальйон. Влiгся до станкового кулемета i короткими чергами обстрiлював нiмецьку пiхоту – потрiбно було дати вихiд бажанню ось так, буквально фiзично, помститися за Пивоварова. – Мабуть, це все, – мовив пiдполковник, коли Валерiй Миколайович завершив читання. – Можливо, в iнших мiсцях е ще якiсь iншi згадки, однак ти це вже сам з’ясуеш наступним разом. Я тобi показав, на якому стелажi книжка стоiть? Показав. Отож прийдеш i сам усе прочитаеш. – Е-е-е, нi, – раптом мовив ремонтник тепер уже рiшучим тоном, – от саме тепер менi вже замало прочитаного. – Тобто?.. Ти, можливо, хочеш дiзнатися, хто такий цей лейтенант Миколай Арташесович Василян, який став прямим свiдком загибелi твого батька? То в мемуарах написано: «Колишнiй бакинець, iнженер одного з найбiльших ереванських заводiв». Оскiльки Бабаджанян зустрiчався з ним пiсля вiйни – то прямий свiдок загибелi твого батька, очевидно, живий-здоровий. Якщо маршал його знайшов… – Вiдшукати його потрiбно, це само собою, – кивнув Валерiй Миколайович. – Я розумiю, що вiн мiг не все розповiсти Бабаджаняну. Також можна припустити, що не все з почутого маршал використав у мемуарах. Але мене цiкавить зовсiм iнше. – Що саме? – А ви подивiться, товаришу пiдполковнику, як вiн пише про батька: «Нема Пивоварова, нема друга й рятiвника». ДРУГА Й РЯТІВНИКА! Отже, Бабаджанян вiдкритим текстом визнае, що батько його врятував – очевидно, маючи на увазi переправу через Днiпро разом з Артюхом. А тепер скажiть, тiльки чесно: якщо хтось тебе переправив на власному горбу вплав через рiчку – що за таке належить робити? – Якщо чесно, то до кiнця днiв поiти чистiсiньким медичним спиртом, – Красильщиков мимоволi посмiхнувся. – Але ж батько твiй загинув, i бажаючи помститися за нього, Бабаджанян власноруч розстрiлював фашистiв зi станкового кулемета. – Це так, але ж е сiм’я! Є мама – вдова його друга i рятiвника. Вдова чоловiка, який фактично взяв на себе пiдтримання дисциплiни в полку, пiдвищення свiдомостi бiйцiв i навiть всi проблеми постачання – Бабаджанян вiдкрито пише, що батько його жодного разу не пiдвiв. І от тепер уявiть: пiсля загибелi цього чоловiка лишилися вдова i двое синiв. А Бабаджанян, мiж iншим, не простий рядовий боець, вiн маршал бронетанкових вiйськ! – Н-ну-у… припустимо, маршалом вiн став не одразу. – Якщо й не маршалом, то принаймнi в генералiтет по завершеннi вiйни, мабуть що, вибитися встиг. – Так, припустити це можна, – погодився Красильщиков. – А от тодi й пояснiть менi, товаришу пiдполковнику, як це Бабаджанян не розшукав сiм’ю свого друга й рятiвника? Вiд моменту загибелi батька, судячи з мемуарiв, минуло вже тридцять п’ять рокiв. Маршал двiчi встиг мемуари видати, а нi маму, анi нас iз братом не розшукав! Щоправда, мама на дiвочому прiзвищi тепер, вона тепер Козаревич… – Ну от, Валерiю Миколайовичу! От тобi й пояснення: прiзвище iнше!.. – Але я i старший брат – ми ж Пивоварови обидва. – А твiй брат служить чи-и-и?.. – У пiдводному флотi, на атомному човнi. – Ну от, бачиш! Брат твiй моряк, ти в авiацii, а Бабаджанян танкiстом став. Порозкидало вас усiх життя. – У будь-якому разi тепер я його знайду! Якщо вiн до маршала дослужився, то, мабуть, через Москву шукати треба. Якби ж менi хтось у пошуках Бабаджаняна допомiг… – Не переймайся, Валерiю Миколайовичу, ми ж льотчики! Як там у пiснi спiвають? «Мне сверху видно все, ты так и знай!»[173 - Цитата з пiснi, що звучала в радянськiй музичнiй кiнокомедii «Небесний тихохiд» (1945).] – отож лiтаемо високо, дивимось далеко. Дiстанемо тобi адресу Бабаджаняна. Тодi й розпитаеш його, про що сам вважатимеш за потрiбне. Спитаеш, а потiм матерi й братовi все те розкажеш. І пiдполковник Красильщиков укотре плеснув ремонтника по плечах. Район Бабиного Яру, Киiв, 2 липня 1976 року – Ана… то… Вiн озирнувся, але нiкого iз знайомих не побачив. Цiкаво, що б це могло бути? Точнiше, хто, а не що… Хтось iз тих людей, якi юрмилися позаду – але хто саме? Голосочок тихенький, слабенький, чимось невловимим схожий на стрекотання цвiркуна. Колись в далекому передвоенному дитинствi мама вiдправила його (тодi ще просто Толiчку, без згадування прiзвища i, тим паче, по батьковi) в пiонерський табiр. От саме там, в iхнiй палатi завелася ця паскудна комашка! Щойно вимикали свiтло пiсля вiдбою, як у нiчнiй пiтьмi починали лунати одноманiтнi дратiвливi «рулади». І скiльки не шукали, але знайти стрекотуна так i не спромоглися. – Ана-толi-ю-у-у… Та що ж це таке, справдi? Найбiльше цей голос нагадуе манеру розмови його дорогого вчителя. Тiльки от бiда: на сьогоднiшню урочисту церемонiю Йосип Юлiйович не прийде нi за якi коврижки, причому одразу ж iз двох причин. По-перше, тому, що на офiцiйно влаштованому конкурсi проектiв на найкращий пам’ятник жертвам нiмецько-фашистських загарбникiв офiцiйно перемогло «дiтище» архiтекторiв Каракiса й Мiлецького, про що було проголошено ще десять рокiв тому. Звiсно, Йосип Юлiйович ще тодi не повiрив у настiльки легкий успiх. І ще тодi передрiк: «Ви, Анатолiю, ще будуватимете тут, у Бабиному Яру». Як у воду дивився! Проте одна рiч – вимовити пророчi слова, i зовсiм iнша – прийти та подивитися на те, як замiсть вистражданого тобою проекту реалiзуеться iдея твого ж учня. Нехай це твiй улюблений учень, але все ж не ти… Й окрiм того, нiякоi «реалiзацii iдеi» архiтектора Ігнащенка, власне, не було. Власне, iдея була – однак спаплюжена до невпiзнанностi. Початкова задумка Анатолiя Федоровича зводилася до фрази: Бабин Яр – це КРИВАВА РАНА Землi. Реалiзувати концептуальну iдею вiн збирався наступним чином. По-перше, засадити шовковистою зеленою травичкою вiдведену пiд монумент дiлянку. Повнiстю. По-друге, керуючись довоенною аерофотозйомкою нинi засипаного Бабиного Яру, викопати посеред газону його зменшену копiю. В масштабi. З усiма деталями рельефу. По-трете, стiнки i дно зменшеноi копii Бабиного Яру посипати червоним гравiем. По-четверте, зробити з осколкiв авiабомб та снарядiв стилiзовану «гiрлянду», яку прокласти по дну копii яру. По-п’яте, в темний час доби ця «гiрлянда» мала би пiдсвiчуватися знизу догори – до неба. Отакою мала б бути зяюча КРИВАВА РАНА зеленоi Землi! Отак все було задумано… Й навiть почало реалiзовуватися. Але знайшлися недоброзичливцi та заздрiсники – куди ж без них? На саму «верхiвку» влади (мабуть, в ЦК КПУ, не iнакше!) пiшли злостивi анонiмки. Як згодом дiзнався Анатолiй Федорович, автори безiменних опусiв порахували вiдроги зменшеноi копii Бабиного Яру й нарахували iх… рiвно шiсть штук! На думку анонiмникiв, це означало, що пiдступне Авраамово плем’я пiдкупило легковiрного архiтектора Ігнащенка, який з подачi «жидiвськоi закулiси» мав намiр зашифрувати в своему монументi… ЗІРКУ ДАВИДА! А якщо «портрет» древнього Киева прикрашатиме вiднинi зашифрований магендовiд[174 - Зiрка Давида (давньоевр.).], видимий навiть з Космосу… Та це ж ганьба на весь свiт! Анонiмки подiяли: з певного моменту архiтектора Ігнащенка вiдсторонили вiд робiт, тодi пiд керiвництвом iнших його колег три вiдроги (з шести) зменшеноi копii Бабиного Яру були засипанi. Для цього переважно в темний час доби на Сирець ганяли низки самоскидiв, якi нiч за нiччю возили звiдкись тонни грунту. Анатолiй Федорович намагався протестувати, неодноразово робив спроби прорватися на особистий прийом до товариша Щербицького – але все було марно: Перший секретар ЦК КПУ вiдмовлявся його приймати. Коли ж три вiдроги копii яру були ретельно засипанi й зрiвнянi з поверхнею землi – вiдповiдь нарештi надiйшла. Щоправда, в переказi, зате однозначна: Передайте авторовi, що вiн правий, але протестувати надто пiзно. Лишилося небагато. Спочатку пiд керiвництвом iнших архiтекторiв червоним гравiем засипали дорiжки, а зеленою травичкою, навпаки, засадили стiнки i дно копiй вiдрогiв, що лишилися. Таким чином, концепцiю «кривавоi рани» спаплюжили остаточно, а на стилiзовану, пiдсвiчувану вночi «гiрлянду» мiсця не лишилося. На довершення нещасть, Анатолiю Федоровичу наказали встановити скульптурну групу роботи Михайла Лисенка, Вiктора Сухенка й Олександра Вiтрика, що символiзувала розстрiлюваних радянських громадян, де тiльки заманеться – але встановити! Неодмiнно! Бо так тямущi люди з ЦК розпорядилися… Й оце така свобода творчого самовираження? Та це бозна-що i збоку бантик – от що вийшло в пiдсумку! От що за неподобство вiдкривали сьогоднi тут, у Бабиному Яру. Ображений до глибини душi Анатолiй Федорович саме обдумував текст скарги на сваволю мiсцевого партiйного начальства, яку збирався надiслати невдовзi аж до самоi Москви. Бо звiсно ж, лишати всю цю справу на самоплив нiяк не можна… А тут цей невiдомий «цвiркун» стрекоче мало не в обличчя: – Ана-толi-ю-у-у… Ана-толi-ю-у-у… Ви-и-и… Анато-о-олiй? Як раптом… Та ось же вiн: неймовiрно товстий, просто запливлий жиром мерзенний дiдуган, замiсть очей якiсь опухлi шпаринки, пiдборiддя i верхня губа безладно заросли «кущиками» щетини, довге немите волосся розкуйовджене вiтром, одягнений абияк… та ще й весь трясеться, немов холодець… – Ви-и-и… Анато-о-олiй, та-а-ак? Як раптом аж рiзонуло: – Харитоне Якимовичу, невже це ви?! – Я-а-а… я-а-а… та-а-ак, це-е-е я-а-а… Господи, та що це сталося iз заслуженим будiвельником, з ветераном галузi? Адже Харитон Якимович Бугрим завжди виглядав молодецьки, весь випромiнював незламну енергiю… Ігнащенко загалом нiколи не бачив його в настiльки занедбаному виглядi… з цiею жалюгiдною пародiею на бороду замiсть пишних, дбайливо пiдстрижених вусiв! Що це з ним сталося? – А м-мен-не… м-мен-не лiк-кув-вал-ли… зна-а-а… зна-а-ает-те… – Лiкували?! Вiд чого? Оточуючi зашикали на них, адже церемонiя урочистого вiдкриття пам’ятника радянським громадянам та вiйськовополоненим солдатам i офiцерам Радянськоi армii, розстрiляним нiмецькими нацистами у Бабиному Яру, тривала належним чином, i вони своiми теревенями заважали iншим. Тому вхопивши Харитона Якимовича за лiкоть, Анатолiй Федорович вiдтягнув його подалi вiд натовпу мiтингувальникiв i перепитав знов: – То вiд чого вас лiкували? Не розумiю… – Па-ра… пар-ра-а… – Що-що ви кажете? – Пар-ра-но-о-о… – Параноя? – Нi-i-i… ши-и-и… ш-ш-шиз-зо-о-о… – Шизофренiя? – Та-а-ак… Па-ра-но-о-о… ш-ш-шиз-зо-о-о… па-ра-но-о-о… Далi зi плутаних, дивним чином розтягнутих i повторюваних слiв Бугрима стало зрозумiлим, що лiкували його вiд параноiдальноi шизофренii, що лiкували переважно iнсулiновим шоком i ще якимись лiками, а тепер от випустили через явне полiпшення стану. Втiм, найбiльше шокувало Анатолiя Федоровича те, що Харитон Якимович позабував майже всi важливi речi! Наприклад, вiн пiзнав Ігнащенка, а також пригадав, що його звуть Анатолiем – але геть-чисто забув, хто вiн такий, за яких обставин вони познайомилися i кого ще з видатних киiвських архiтекторiв товариш Бугрим мав честь знати особисто. Вiн не пам’ятав навiть, що Ігнащенко теж мае сяке-таке вiдношення до архiтектури… Вiн пам’ятав, що колись до лiкування ходив до Бабиного Яру – але навiщо було туди ходити? І чому Харитон Якимович опинився тут саме сьогоднi, в розпал лiта, а не восени? І що тут робити восени, коли затягнуте низькими сiрими хмарами небо плаче дрiбоньким холодним дощиком? При згадуваннi таких прiзвищ, як «Каракiс», «Мiлецький», «Давидов», «Шелест» та iнших, в очах Бугрима читався справжнiй вiдчай: було очевидно, що вiн щосили намагаеться пригадати, хто вони такi – але не може. При словi «Куренiвка» в куточках запливлих салом оченят навернулися двi каламутнi сльозинки, i Харитон Якимович впав у ступор. А дарма! Бо Анатолiй Федорович саме мучився запитанням: як саме колишнiй будiвельник, а нинi успiшно вилiкуваний параноiк опинився на сьогоднiшньому урочистому заходi? Не мiг же вiн самостiйно дiстатися сюди через пiвмiста, хтось же його привiз… Тодi хто? Й навiщо, якщо Харитон Якимович геть-чисто все позабув? Як раптом… – Анатолiю Федоровичу, будь ласка, вертайтесь на мiтинг! Ми далi самi впораемося, а ви ж архiтектор… Отож вертайтеся, прошу. Поруч iз ними немов з-пiд землi вигулькнув пiдтягнутий, спортивноi статури чоловiчок з нiчим особливим не прикметною зовнiшнiстю. Хiба що, на вiдмiну вiд усiх оточуючих, попри липневу спеку, вiн був одягнений у добротний сiрий костюм-двiйку, а не в лiтнi брюки й футболку або ж тенiску з коротким рукавом. Отож саме цей чоловiчок легенько вхопив Ігнащенка пiд лiкоть i пiдштовхнув назад до натовпу мiтингувальникiв, додавши на прощання: – Туди йдiть, Анатолiю Федоровичу, там ваше мiсце. А з товаришем Бугримом ми самi тепер здатнi впоратися, не переймайтесь. Товариш Бугрим на власнi очi переконався, що пам’ятник в Бабиному Яру таки встановили, як i обiцяли людям. Отож нам час додому, а вам туди, туди вам!.. На ватяних ногах Ігнащенко повернувся туди, в гущину урочистого мiтингу. До речi, як виявилося, вiн пропустив найважливiший момент – той самий, коли гiгантське полотнище поповзло донизу, вiдкривши грандiозну скульптурну композицiю роботи Лисенка, Сухенка й Вiтрика. Ту саму, що вiднинi символiзуватиме трагедiю Бабиного Яру в тому свiтлi, в якому ii хочуть бачити Партiя та Уряд. Та головне, що зрозумiв Анатолiй Федорович, – це те, що писати скарги в Москву на свавiльнi дii товариша Щербицького немае жодного сенсу. Бо якщо надумае поскаржитися – з ним може статися те саме, що i з заслуженим будiвельником товаришем Бугримом. Адже iхня сьогоднiшня зустрiч не була випадковою, так? Звiсно ж, що так! Отож нiякоi скарги до Москви не буде. Планетарiй, Киiв, 11 вересня 1976 року – Ярику! – Чого тобi? – Ярику, а чи знаеш ти, що Васi вже цiлий мiсяць, як нiде нема? – Я лише бачу, що вiн злiсно не вiдвiдуе засiдання нашого Клубу любителiв фантастики. А Вася, мiж iншим, один з батькiв-засновникiв КЛФ «Обрiй»! Отож цiнуйте, що на вiдмiну вiд нього, хоч би я вас не кидаю. – А тебе не дивуе настiльки раптове його зникнення? Не сповiстити нiкого – це, знаеш, на Васю зовсiм не схоже. – Ну-у-у, мало чого… Вiн же на останньому курсi унiверситету навчаеться, а там, знаеш… – Що я мушу знати? – Раптом у нього переддипломна практика? Направили кудись, там роботи навалили, що й голови не пiдняти. – Але ж наш Клуб збираеться по суботах! А субота – це вихiдний. – Послухай-но, що ти менi мiзки компостуеш? Знайдеться наш Вася. Не маленький вже, здаеться. – Та рiч у тiм, що я сам спробував його вiдшукати. – Тобто? – Тобто з’iздив на фiзичний факультет унiверситету, пiшов у деканат, запитую: мовляв, скажiть, в якiй групi у вас числиться студент п’ятого курсу Василь «Батькович» Ярмошко – бо для мене вiн просто Вася, а як там його по батьковi, я нiколи не цiкавився. То методистка, яка в деканатi сидiла, на мене та-а-аку чорну пащеку роззявила, що я летiв звiдти, як на крилах! – Це все, що ти можеш сказати? – Нi, не все. Йду я собi й гадаю, що все це означае? Як раптом наздоганяе мене якась дiвчина i каже, що Василя Ярмошка, мовляв, вiдрахували з унiверситету. І не просто вiдрахували, а за полiтичними мотивами! Прикинь? – Тобто? За якими це «полiтичними мотивами»? – А за такими, що у нього в гуртожитку книги Бердника знайшли. А вони ж нiбито i з бiблiотек, i з книгарень нещодавно[175 - Згiдно з наказом Головного управлiння охорони державних таемниць у друку при РМ СРСР вiд 13 серпня 1976 року № 31, передбачалося вилучення з бiблiотек загального та спецiального користування i книготорговельноi мережi СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника). Наказ мав гриф «Для службового користування», але результати його виконання були надто очевиднi. Тодi ж Олеся Бердника виключили зi Спiлки письменникiв УРСР.] зникли, причому скрiзь i вiдразу. Як корова язиком злизала! Здогадуешся, що то за «корова»? – Здогадуюсь, звiсно. – Ну, i що ж будемо тепер робити? – А-а-а… що, власне, ми можемо зробити? – То Васю ж якось виручати треба! – Вибач, але ж вiн сам взявся твори Бердника розбирати, нiхто йому насильно не нав’язував цiеi теми. – Ярику, ти що таке кажеш? – Добре. Згадай всю низку Васиних доповiдей, починаючи з найпершоi, пiдготовленоi три роки тому, – про митцiв i «часовi петлi». – Це та, в якiй вiн ще Володимира Сосюру приплiв до справи? – Отож, що саме «приплiв»! Казав же я йому: Васю, будь обережнiшим iз «Зоряним Корсаром» – якщо цю книжку Бердника вилучать з бiблiотек, що тодi робити станеш? – Ти-и-и?! Казав Ва-а-асi? – Казав. – Коли? – А ще на етапi обрання теми – навiть не пiдготовки! Це мiж нами тет-а-тет було, нiхто з вас про мое попередження не знав. Але я попереджав. Чесно. – А-а-а… ти звiдки знав? – Я не знав, я лише припускав. – На якiй пiдставi? – Бердник сидiв? Сидiв… А у нас, як вiдомо, просто так не саджають. Отож я i припустив, що рано чи пiзно… – Я-а-ари-и-ику-у-у! – Ну, чого ти витрiщився на мене, як той баран на новi ворота, га? – Та ти! Ти! – Коротше кажучи, я попередив Васю, щоб вiн був обережнiшим з творами Бердника? Попередив. Йому казали, що немае жодних пiдстав для приплiтання в його доповiдь Сосюри? Казали. Зауважували, що Савур-Могила не може бути мiсцем зберiгання Чорноi Грамоти, Чорного Папiрусу… чи як там його Бердник назвав у феерii своiй? Зауважували, сам чув, на власнi вуха. І ти чув. І всi чули. Один лише Вася нiкого слухати не бажав. Ну, отож i догрався. – Ярику! – Все, не бажаю бiльше слухати! Розшукувати Васю не раджу нi тобi, анi комусь iз наших членiв. І допомагати йому не раджу також: по-перше, вiн сам вплутався, куди не треба, а по-друге, ви йому не допоможете. Якщо за цього дурика взялася Контора Глибокого Бурiння[176 - Жартiвлива розшифровка абревiатури «КГБ», що побутувала в радянськi часи.] – тодi все зрозумiло. Бо Контора «бурить» i справдi глибоко. Дуже-дуже глибоко… І побачимо ми Васю не скоро. Дуже не скоро. Якщо взагалi побачимо… Все, закрили тему! І плескання долонi по стiльницi, немовби прикладання печатки до вироку. Миколаiв, 14 жовтня 1976 року Сьогоднi був прекрасний день! Найчудовiший за весь цей рiк… а можливо, й за все Вiльчине життя? Вiн не знав цього, не мiг би гарантувати, як то кажуть, «на всi сто». Але, можливо, i за все життя! Дуже навiть можливо. Й не тому, що за народним календарем настала якась Покрова: йому було байдуже, хто, кого i чим покрив у сиву давнину. Нi-нi, Вiльку завжди цiкавила «ближня» iсторiя – така, про яку можна було почути з живих вуст безпосереднiх учасникiв i свiдоцтва якоi можна було помацати руками. Й одне з таких свiдоцтв лежало тепер у нього за пазухою. Вiлька обережно, з якимсь внутрiшнiм трепетом, розстiбнув гудзики «дохлого» осiннього пальтечка, витягнув з його внутрiшньоi кишенi невеличкий газетний згорток. Немовби боячись, що зi згортком щось станеться, – притиснув його пiдборiддям до грудей i, мiцно утримуючи в такий спосiб, роздягнувся i пiд здивованими поглядами сусiдiв по комуналцi шмигнув до своеi кiмнати. Лише там, закривши дверi зсередини на невеличку облуплену клямку, пiдiйшов до обшарпаного письмового столу, увiмкнув настiльну лампу пiд зеленим абажуром, поклав пiд неi згорток, розгорнув… Всерединi виявилася невеличка, кишенькового формату пухка книжечка розмiром всього 9 на 5 сантиметрiв. На обкладинцi кольору морськоi хвилi було надруковано: LE KOBZAR par Taras Chevtchenko КОБЗАРЬ Тараса Шевченка Частина перша ЖЕНЕВА ПЕЧАТНЬА «ГРОМАДИ» 1878 Книжка була прошита наскрiзним отвором – немовби слiдом вiд кулi, остання сторiнка обкладинки забруднена округлими брунатними плямами. Проте Вiльку зацiкавила не стiльки сама книжечка з гiпотетичним кульовим отвором i слiдами кровi, а прiзвище з iнiцiалами, акуратно виведенi на сподi заголовноi сторiнки обкладинки побляклими вiд часу синiми чорнилами: Бондарукъ К. Є. Це було дивно, дуже дивно, якщо подумати… Вищоi освiти Вiлька Нагнибiда не мав: на жаль, на вступ до педiнституту талантiв забракло, тож вiн закiнчив усього лише педагогiчний технiкум, та й то не в Рiвному, а в Сарнах. Межа, на яку можна було розраховувати з подiбною освiтою, це викладання в зачуханiй сiльськiй школi. Годi й дивуватися, що при першiй-лiпшiй нагодi молодий чоловiк дременув звiдти… нi-нi, не свiт за очi, а всього лише на пiвдень Украiнськоi РСР – у Миколаiв, де влаштувався екскурсоводом в Обласний краезнавчий музей. «Кобзаря» помiтив давно: книжка сиротливо притулилася в однiй з вiтрин експозицii, присвяченоi перiоду встановлення радянськоi влади на територii нинiшньоi Миколаiвськоi областi. Прилаштований поруч з експонатом напис сповiщав, що книжечка належала колись бiйцевi продзагону, пiдло вбитому в сутичцi з куркулями пiд час хлiбозаготiвель у селi Велика Врадiiвка 19 сiчня 1922 року. Водночас, саме iм’я загиблого бiйця продзагону в написi не згадувалося. Чому? Не маючи профiльноi вищоi освiти, Вiлька лише в загальних рисах уявляв, як вiдбувалися хлiбозаготiвлi пiд час Громадянськоi вiйни. Оглянути експонат всебiчно вдалося тiльки пiсля нещодавнього оновлення вiтрин, тодi ж екскурсовод i помiтив напис зi споду обкладинки: «Бондарукъ К. Є.». Припустивши, що це i е iм’я загиблого бiйця продзагону, вiн переворушив усi доступнi матерiали як у самому музеi, так i в обласному архiвi. Тодi й зробив просто приголомшливе вiдкриття: не було нiякого бiйця продзагону з таким iм’ям – натомiсть виявилося, що Бондаруком Кирилом Євлампiйовичем звали чоловiка, бiльш вiдомого як «отаман Лихо», банда якого тероризувала пiвденнi регiони УРСР на початку 1920-х. І що найцiкавiше: пан отаман був вистежений чекiстами, оточений i вбитий на околицi Великоi Врадiiвки саме 19 сiчня 1922 року – точнiсiнько так, як i сповiщав напис у розiбранiй вiтринi! Останнiм кроком стало обстеження опису загадкового експонату в музейному запаснику. Виявилося, що цей опис складений вкрай безглуздо, можна сказати – абияк. Було сказано саме те, що ранiше значилося на написi у розiбранiй музейнiй вiтринi: що «Кобзар» Т. Г. Шевченка належав бiйцевi продзагону, вбитому в сутичцi з куркулями пiд час хлiбозаготiвель у Великiй Врадiiвцi 19.01.1922. Однак жодних деталей про книжку (рiк i мiсце видання, видавець, кiлькiсть сторiнок, розмiри тощо), про наскрiзний отвiр i брунатнi плями на заднiй сторiнцi обкладинки в описi не було. На цьому тлi рiшення щодо пiдмiни оригiнальноi книжечки на iншу виглядало цiлком природним. Багато мiсяцiв поспiль Вiлька вiдкладав грошi з убогоi зарплатнi музейного екскурсовода, щоб придбати у букiнiстичнiй книгарнi «Кобзар» 1925 року[177 - Перше радянське «канонiчне» видання творiв Тараса Шевченка.] видання. Пiдмiну здiйснив сьогоднi. Чи помiтять пiдмiну в майбутньому, чи кинуться шукати оригiнальну книжечку, прострелену кулею? Вiлька того не знав i лише припускав, що нiхто на пошуки не кинеться. Справдi, якщо досi нiхто не переймався тим, щоб описати музейний експонат як слiд, – кому вiн потрiбен? Натомiсть Вiльку всi виявленi ним незрозумiлостi хвилювали неймовiрно! Яка куля пробила «Кобзар» – пiстолетна чи рушнична? Чи були брунатнi плями на заднiй сторiнцi обкладинки слiдами кровi вбитого власника книжечки? «Бондарукъ К. Є.» – хто вiн: той самий легендарний «отаман Лихо» чи справдi боець продзагону? Екскурсовод вiдчував, що не знатиме спокою, доки не знайде вiдповiдей на всi цi запитання. І вiн iх знайде неодмiнно! Рано чи пiзно – але знайде!     Киiв, 29 серпня 2018 року – 17 сiчня 2019 року notes Примечания 1 Сукхаватi (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддiйський рай. 2 Один з п’ятьох дгьянi-будд, будда захiдного напрямку. Творець i управитель буддiйського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаватi. 3 Тiло будди Амiтабхи мае червоний колiр, що символiзуе втiлення в ньому чотирьох карм: дiянь очищувальних, поширювальних, пiдкорюючих та суворих. 4 Манджушрi – у буддизмi Махаяни i Ваджраяни бодхiсатва, «оберiгач Раю на Сходi», легендарний сподвижник Будди Гаутами. 5 Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки. 6 Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року. 7 Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”». 8 Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi. 9 Польська актриса театру i кiно. Народилася в 1936 роцi у Варшавi. Закiнчила Варшавську академiю драматичного мистецтва. В 1960-тi роки також мала популярнiсть як спiвачка. 10 Тепер Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет. 11 Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя». 12 Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус. 13 Єврейське прiзвище, що походить, ймовiрно, вiд iдишистського «губл» – «рубанок». 14 Gabbel – виделка (нiм.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Францii, що стягувався до 1790 року. 15 Графа радянського наспорта, до якоi вписувалася нацiональнiсть людини. 16 На вiдмiну вiд еврейського «Плятт», Плятери або Платери (нiм. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв. 17 Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини. 18 Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного. 19 Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне. 20 Нинi – вул. Набережна. 21 Село на Рiвненщинi. 22 Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу. 23 Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали. 24 Кодекс законiв про працю. 25 Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року. 26 Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану. 27 Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року. 28 Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi. 29 Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу. 30 У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi. 31 Мiлецький Авраам Мойсейович (1918–2004) – украiнський архiтектор, член Спiлки архiтекторiв СРСР, доцент Киiвського державного художнього iнституту. Зробив величезний внесок у формування «обличчя» столицi Украiни. 32 Нинi – Центральний будинок офiцерiв Збройних сил Украiни. 33 Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii. 34 Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин». 35 Ровер – велосипед (дiал.). 36 Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль. 37 Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш. 38 Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет. 39 «Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР. 40 Назва столичного Майдану Незалежностi в перiоди 1935–1941 та 1944–1977 рокiв. 41 Екранiзувати роман «Туманнiсть Андромеди» спочатку хотiли у виглядi кiнотрилогii, однак реально все обмежилося випуском лише першоi частини – «Бранцi Залiзноi зiрки». Офiцiйною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергiя Столярова (виконавця ролi Дара Вiтера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощi з проектом почалися вже пiсля виходу в прокат першоi частини. 42 Маеться на увазi вислiв «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний мiнiстровi закордонних справ Францii Шарлю Морiсу де Талейрану-Перiгору, хоча насправдi вiн належить Буле де ля Мерту – головi Законодавчоi комiсii, що розробила Цивiльний кодекс Наполеона. Один з варiантiв перекладу: «Це гiрше, нiж злочин: це помилка». 43 Так називалася дебютна робота Георгiя Юнгвальда-Хилькевича, заборонена через гостросатиричне зображення радянськоi бюрократii. 44 Нинi вул. Дегтярiвська. 45 Маеться на увазi видавництво «Веселка». 46 Василь Порик (1920–1944) – колишнiй вiйськовополонений, член ЦК радянських вiйськовополонених у Францii, командир французького партизанського загону, що в роки Другоi свiтовоi вiйни боровся проти нiмецьких окупантiв. Герой Радянського Союзу (посмертно). 47 Пам’ятник Василю Порику на цвинтарi Енен-Бомона справдi отримав Гран-прi Паризькоi академii мистецтв. 48 Побутова назва свiдоцтва про народження. 49 Таемна полiтична полiцiя у колишньому королiвствi Румунiя, що iснувала в 1921–1944 роках. 50 Дядя Стьопа – мiлiцiонер, герой однойменного вiрша Сергiя Мiхалкова i радянського мультфiльму, знятого за цим твором. 51 Маеться на увазi героiня вiрша Корнiя Чуковського «Закаляка», що завершуеться такими рядками: «Это Бяка-Закаляка Кусачая, Я сама из головы её выдумала». «Что ж ты бросила тетрадь, Перестала рисовать?» «Я её боюсь!» 52 «Привиди замку Шпессарт» – музкомедiя, поставлена у ФРН в 1960 роцi. 53 Маються на увазi реальнi рештки киiвськоi Золотоi Брами, а не сучасна реконструкцiя. 54 Брутальна чеська лайка. 55 Радянський загарбник! Йди додому! Окупант! (Чеськ.) 56 Nationale Volksarmee (Нацiональна народна армiя) – збройнi сили Нiмецькоi Демократичноi Республiки, створенi в 1956 роцi. 57 До мене! Бiгом! (Нiм.) 58 Я?.. (Нiм.) 59 Швидко! (Нiм.) 60 На колiна (нiм.). 61 На колiна, чеська свиня!.. (Нiм.) 62 Filmovе ateliеry Koliba – братиславська кiностудiя, розташована бiля пiднiжжя Малих Карпат у районi, вiдомому пiд назвою Колиба. 63 Мiсто у Схiднiй Словаччинi, адмiнцентр Пряшiвського краю та Пряшiвського округу. Пряшiвщина – територiя проживання етнiчних украiнцiв у Пiвнiчно-Схiднiй Словаччинi, в iсторичному планi – частина Закарпаття. При цьому мiсто Пряшiв не лежить на автохтоннiй украiнськiй територii, хоча i е ii природним центром. 64 Початок вiдомоi пiснi Олександра Галича «Червоний трикутник», написаноi приблизно в 1964–1965 роках. 65 Радянський, французький i росiйський естрадний спiвак. Народився 1943 року в Салонiках (Грецiя) у вiрменськiй сiм’i, яка з 1947-го переiхала до Вiрменськоi РСР. Освiту здобув у Киiвському естрадно-цирковому училищi. Працював у Сухумi та в Ленiнградi. В 1971 роцi емiгрував до Парижа, пiсля чого всi записи телевiзiйних i радiовиступiв, а також платiвки Жана Татляна були в наказному порядку знищенi. 66 Початок вiрша Євгена Євтушенка «Танки идут по Праге», написаного 23 серпня 1968 року як вiдгомiн на придушення «Празькоi весни» вiйськами СРСР та союзникiв по соцiалiстичному табору. 67 «Бiля тополi» (чеськ. i словацьк.). 68 Хто в Пльзенi варитиме погане пиво, буде покараний (чеськ.). 69 Радянський солдат (чеськ.). 70 Братислава й Вiдень – двi европейськi столицi, розташованi найближче одна вiд iншоi (на вiдстанi 55 км). До того ж Братислава – едина столиця в свiтi, що безпосередньо межуе з iншою державою: мiська вул. Копчянська переходить безпосередньо у вул. Альте-Нордзюд-Ландесштрассе австрiйського с. Кiтзее. 71 До 1936 року. 72 О, мiй любий Августин, Августин, Августин, О, мiй любий Августин, все життя – дим! Грошi скiнчилися, Люба втекла, О, мiй милий Августин, Нiц вже нема! (Нiм.) 73 Одне з великих слов’янських племен, лiтописне об’еднання слов’ян, що входило до Антського союзу. 74 Майстер (дiал.). 75 Видана в Ужгородi в 1944 роцi збiрка, де вiрш «Плине кача по тисинi» був вперше опублiкований як «народна» пiсня невiдомого автора. 76 ВУС – абревiатура вiд росiйського словосполучення «военно-учетная специальность». 77 Чехословацький полiтичний дiяч словацького походження. У 1967–1969 роках – Перший секретар Компартii Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки, iнiцiатор кампанii лiбералiзацii, вiдомоi як «Празька весна», що суперечила генеральному курсу СРСР. 78 Червона армiя, на допомогу! (Чеськ.) 79 Чеський письменник i журналiст, у вереснi 1943 року повiшений у нацистськiй в’язницi у Берлiнi. Автор книги «Репортаж iз зашморгом на шиi». 80 Росiйський приятель! Добре, хороший хлопець! (Чеськ.) 81 Росiйського приятеля (чеськ.). 82 Мiсто в Чехii, залiзничний вузол на пiвнiч вiд Праги. 83 Ukrainian Gold Cross – громадсько-допомогова жiноча органiзацiя, заснована в США в 1931 роцi як жiночий вiддiл при Органiзацii державного вiдродження Украiни. Сучасна назва – з 1939 року. 84 Нинi вул. Дмитра Вiтовського. 85 Тут цитуеться текст пiснi Олександра Галича «Бессмертный Кузьмин», написаноi, ймовiрно, в 1968 роцi. Судячи за певними ознаками, цiею пiснею бард вiдгукнувся на подii в Чехословаччинi. 86 30 жовтня 1958 року. 87 Видатна науковець-кiбернетик, доктор фiзико-математичних наук, авторка першоi у свiтi мови програмування високого рiвня («Адресноi мови програмування», 1955 рiк), що випередила створення таких мов програмування, як FORTRAN, COBOL та ALGOL. 88 Вхiдна мова у радянськiй електронно-обчислювальнiй машинi «МИР-2», спецiальна мова високого рiвня, що стала результатом подальшого розвитку концепцii вбудованоi мови програмування ЕОМ «МИР-1». 89 ЕОМ «МИР» (рос. абревiатура «Машина для Инженерных Расчетов») – сiмейство електронно-обчислювальних машин, створене в Інститутi кiбернетики Академii наук УРСР починаючи з 1965 року. Однiею з унiкальних особливостей цих ЕОМ стала апаратно реалiзована машинна мова, за можливостями близька до мов програмування високого рiвня. 90 Вiктор Глушков (1923–1982) – украiнський радянський вчений, пiонер комп’ютерноi технiки, автор фундаментальних праць у галузi кiбернетики, математики й обчислювальноi технiки, засновник i перший директор (до 1982 року) Інституту кiбернетики АН УРСР. 91 Фраза, помилково приписувана одiозному академiку Трохиму Лисенку, хоча ii реальним автором був радянський письменник-сатирик Олександр Хазiн. 92 Маеться на увазi головний герой фантастичноi гумористичноi повiстi братiв Стругацьких «Понедiлок починаеться в суботу» (1965), за фахом – програмiст. 93 Насправдi все з точнiстю до навпаки. Наприклад, серед 45 тис. вiйськовослужбовцiв, опромiнених 14 вересня 1954 року в ходi тактичних вiйськових навчань iз застосуванням ядерноi зброi на Тоцькому полiгонi (Оренбурзька обл. РРФСР), спостерiгалося рiзке збiльшення захворювань ракових i кровi, а у 10 тис. мiсцевих жителiв посилились генетичнi мутацii, почастiшали пороки розвитку i смертнiсть дiтей. Однак все це з’ясувалося лише пiсля розпаду СРСР. 94 Гормезис (гермезис) – помiрне стимулювання будь-якоi системи органiзму зовнiшнiми впливами, що мають силу, недостатню для прояву шкiдливих факторiв таких впливiв. 95 Маеться на увазi кiнотеатр iм. Шевченка, розташований у Киевi по вул. Вишгородськiй, № 49. 96 Розташований у Киевi по вул. Вишгородськiй, № 67. 97 Борислав трохи переплутав стрiчки: бiлогвардiйцi з’являються не у першому фiльмi кiнотрилогii, а лише в другому («Новi пригоди Невловимих», 1968 р.) та третьому («Корона Росiйськоi iмперii, або Знову Невловимi», 1971 р.) фiльмах. 98 Це iм’я носили давньоруськi князi Ярополк Святославич (955–978) i Ярополк Ізяславич (?–1087). 99 Ярополк Лапшин (1920–2011) – вiдомий радянський i росiйський кiнорежисер. 100 Радянський чотирисерiйний телефiльм, поставлений Ярополком Лапшиним на Свердловськiй кiностудii 1968 року. Екранiзацiя однойменного роману В’ячеслава Шишкова. 101 Тунгуська шаманка (евенкiйською це iм’я означае «снiг»), персонаж фольклору сибiрських народiв. Образ прекрасноi шаманки був використаний В’ячеславом Шишковим у його романi «Угрюм-рiка», а звiдти перекочував в екранiзацiю Ярополка Лапшина. 102 Дарма молодий чоловiк переймався надуманою проблемою! Адже iм’я Василь походить вiд давньогрецького ???????? – «цар». 103 Селище мiського типу в Обухiвському районi Киiвськоi областi, розташоване на берегах Днiпра i Козинки. 104 У цiй будiвлi киiвський планетарiй перебував у 1952–1987 роках. 105 Нинi – вул. Костьольна. 106 «Бабин Яр» Анатолiя Кузнецова починаеться з обiгрування цитати з роману Шарля де Костера «Легенда про Уленшпiгеля»: «Попiл Клааса стукае в мое серце». 107 Неофiцiйна назва восьмоi радянськоi п’ятирiчки (1966–1970). 108 Нинi Дашогуз. 109 Апа – ввiчливо-м’яке звернення до жiнки середнiх рокiв або лiтньоi в рядi краiн Середньоi Азii. Приблизно можна перекласти як «тiточка». Водночас «едже» – звернення бiльш поважне. 110 Найбiльший ринок Дашогуза, розташований у центральнiй частинi мiста. 111 Повитуха (туркм.). 112 Традицiйне туркменське свято на честь народження сина. 113 Нинi вул. Квiтки Цiсик. 114 Нинi вул. Володимира Винниченка. 115 Нинi Вознесенський узвiз. 116 Нинi вул. Сiчових Стрiльцiв. 117 Нинi вул. Кирилiвська. 118 Перша вiдкрита правозахисна органiзацiя в Украiнi, зорганiзована Ігором Калинцем i В’ячеславом Чорноволом у Львовi в зв’язку з арештом 6 грудня 1971 року украiнськоi дисидентки та науковицi Нiни Караванськоi (у дiвоцтвi Строкатоi). Окрiм органiзаторiв, до Громадського комiтету увiйшли Василь Стус, Леонiд Тимчук, Петро Якiр та iн. Всi вони були заарештованi вже у сiчнi 1972 року. 119 Ще 4 травня 1961 року Президiя Верховноi Ради СРСР на пiдставi ст. 12 Конституцii СРСР ухвалила Указ «Про посилення боротьби з особами, якi ухиляються вiд суспiльно-корисноi працi й ведуть антигромадський паразитичний спосiб життя». Указ щодо посилення боротьби з дармоiдством у радянських умовах застосовувався i до так званих «небажаних соцiальних елементiв». При цьому громадян, звинувачених у неробствi, називали «борзими» – абревiатура вiд рос. «Без Определенного Рода Занятий». 120 Трудотерапiя психiчно хворих – царина медичноi практики на стику психiатрii, клiнiчноi психологii та психологii працi, центральним завданням якоi е адаптацiя психiчно хворого до соцiуму за допомогою його включення в активну трудову дiяльнiсть, змодельовану в стацiонарi або на виробництвi. 121 Нинi вул. Академiка Сахарова. 122 Гiдрот – викривл. «гiдроцефал». Рiзновид «легкоi» лайки, що мае медичне пiдгрунтя. 123 Шерман Ферчайлд (1896–1971) – американський винахiдник та авiатор, засновник низки компанiй включно з Fairchild Space Company, що займалася розробкою й виробництвом лiтакiв, керованих ракет та iншоi аерокосмiчноi технiки. 124 Магнус фон Браун (1878–1972) – батько Вернера фон Брауна, юрист i полiтик правоконсервативноi орiентацii, мiнiстр продовольства i сiльського господарства в урядi Веймарськоi республiки. 125 Полiт космiчного корабля Apollo-17 тривав 7–19 грудня 1972 року. Мiсячний модуль здiйснив посадку 11 грудня. У ходi експедицii було зiбрано 110,5 кг зразкiв мiсячного грунту. 126 Ім’ям Вернера фон Брауна справдi названо великий древнiй ударний кратер у районi захiдного узбережжя Океану Бур на видимiй сторонi Мiсяця. 127 Таке визначення поняття «радянський народ» було офiцiйно ухвалено на XXIV з’iздi КПРС, що вiдбувався в Москвi з 30 березня по 9 квiтня 1971 року. 128 «Русьопа», «Украйопа», «Англьопа» – жаргонна назва таких шкiльних предметiв, як «Росiйська мова», «Украiнська мова» й «Англiйська мова». 129 Початково – клуб «Харчовик» (клуб працiвникiв харчовоi промисловостi), згодом Палац культури «Славутич». Нинi – Киiвський мунiципальний академiчний театр опери та балету для дiтей та юнацтва. Розташований на Старому Подолi по вул. Межигiрськiй, № 2/1. 130 Активна гра, популярна серед радянських школярiв у 1960–1980-х роках. При цьому двое гравцiв стоять, натягнувши резинку для трусiв на розставленi на ширину плечей ноги, а третiй стрибае через цю резинку. 131 Найскладнiший стрибок пiд час гри в «резиночку», що вимагае неабиякоi координацii рухiв. 132 При цьому «резиночка» натягуеться на рiвнi колiн гравцiв. 133 Krtek або Krtecek – популярний протягом багатьох десятилiть персонаж цiлоi серii мультфiльмiв студii Krаtk? Film Praha, вигаданий чеським художником Зденеком Мiлером. 134 Дещо викривлене прочитання назви казки «Stolcek prestri sa» (словацьк.): не розiбравшись iз чеською граматикою, Спартак не знав, що лiтера «c» читаеться як «ч», а не «ц». 135 «Крiт-художник» (букв. «Крiт i фарби» – чеськ.). 136 Маеться на увазi документальний фiльм Фелiкса Соболева «Я та iншi» (студiя «Киiвнаукфiльм», 1971). 137 Летючка (розм.) – листiвка. 138 Галина Кальченко (1926–1975) – видатна украiнська скульпторка, заслужений дiяч мистецтв УРСР (1964), народний художник УРСР (1967), лауреат премii ЛКСМУ iм. Миколи Островського (1970) та державноi премii УРСР iм. Тараса Шевченка (1974). 139 Маеться на увазi пам’ятник Лесi Украiнцi в Марiiнському парку Киева, встановлений у 1965 роцi скульптором Василем Бородаем i архiтектором Анатолiем Ігнащенком. 140 Ірма Каракiс (нар. 1930 р.) – украiнська архiтекторка, дизайнерка iнтер’ерiв та меблiв, лауреатка золотоi медалi ВДНГ УРСР. Дочка архiтектора Йосипа Каракiса. 141 Петро Шелест – Перший секретар ЦК КПУ в 1963–1972 роках. 142 Цей пам’ятник був встановлений у 1975 роцi. 143 Галина Кальченко слугувала натурницею Василевi Бородаю пiд час роботи над скульптурою Батькiвщини-Матерi, згодом встановленоi на схилах Днiпра. 144 Типовий дiагноз, який радянськi лiкарi ставили рiзного роду дисидентам, щоб вiдправити iх на примусове психiатричне лiкування. Сучасною психiатрiею не визнаеться. 145 1 вересня 1973 року невiдомий пiдiрвав вибуховий пристрiй усерединi Мавзолею Ленiна в Москвi. Закритий куленепробивним склом саркофаг не постраждав. Унаслiдок теракту загинув як сам «пiдривник», так i двое вiдвiдувачiв Мавзолею. 146 У радянський час дуже популярним способом упаковування рiдких молочних продуктiв було розливання iх у широкогорлi 0,5-лiтровi та лiтровi пляшки, якi закорковувалися невеличкими кругляшками з фольги. При цьому колiр фольги змiнювався залежно вiд рiзновиду молокопродукту: пляшки з молоком закорковували чистою (срiблястою) фольгою, з кефiром – зеленою, з пряженим молоком – темно-жовтою, з вершками – жовто-срiблястою смугастою, з ряжанкою – золотавою, з вершками – бузковою та iн. 147 Нинi – державне пiдприемство Луцький ремонтний завод «Мотор». 148 Завод будiвельних матерiалiв, введений в експлуатацiю в 1963 роцi в с. Кульчин Кiверцiвського району на Волинi. Попервах спецiалiзувався на виготовленнi силiкатних блокiв, з 1969 року був реконструйований пiд виробництво силiкатноi цегли. Нинi – ПАТ «Кульчинський силiкатний завод». 149 Уродженець Берегомета (1921–2004), украiнський радянський дiяч, новатор виробництва, майстер Шепiтського лiсопункту Берегометського лiсокомбiнату Вижницького району Чернiвецькоi областi. Депутат Верховноi Ради УРСР. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був поранений у боях за Прагу. 150 Зазначена фiлiя запрацювала з 1975 року. 151 ТОЗ-8 – радянська однозарядна дрiбнокалiберна спортивна гвинтiвка зразка 1932 року виробництва Тульського збройового заводу. На вiдмiну вiд неi, гвинтiвка ТОЗ-12 була оснащена оптичним прицiлом. 152 Це сталося 9 травня 1944 року. 153 Пирiжком. 154 Маеться на увазi фiльм Стенлi Кубрика, випущений у США в 1960 роцi. 155 Розходження спричинене тим, що Стенлi Кубрик екранiзував роман не Джованьйолi, а американського письменника Говарда Фаста. Останнiй був також спiвавтором сценарiю зазначеноi стрiчки. 156 Перевiрений радянський засiб вiд шлункових розладiв. 157 Михайло Дев’ятаев (1917–2002) – льотчик-винищувач перiоду Другоi свiтовоi вiйни, Герой Радянського Союзу. Потрапивши в полон, 8 лютого 1945 року здiйснив втечу з нiмецького концтабору при ракетному центрi Пенемюнде на викраденому бомбардувальнику Heinkel He 111 разом з iще дев’ятьма бранцями. 158 Гра полягае в наступному. Марка кладеться на рiвну поверхню малюнком вгору, потiм зiгнутою кiвшиком долонею завдаеться удар з наступним рiзким вiдсмикуванням руки таким чином, щоб пальцi й долоня не задiли марку. Мета полягае в тому, щоб створений повiтряний потiк пiдхопив марку i змусив пiдстрибнути. Хто з гравцiв змусить марку перевернутися клейовою поверхнею догори, той марку й виграе. 159 Комiтас (справжне iм’я Согомон Согомонян; 1869–1935) – вiрменський композитор, музикознавець, фольклорист, спiвак i хоровий диригент. Пантеон дiячiв вiрменськоi культури розташований у парку iм. Комiтаса (Єреван). Поштова марка СРСР, присвячена Комiтасу, була випущена в 1969 роцi. 160 Пердiкка (бл. 365–321 до Р. Х.) – охоронець македонського царя Фiлiппа ІІ, згодом полководець Александра Македонського. Дiадох. Убитий змовниками пiд час походу проти правителя Єгипту i колишнього свого соратника – Птолемея. 161 Дiадохи – полководцi Александра Македонського, якi пiсля його смертi роздiлили мiж собою iмперiю, створену ним iз завойованих краiн. 162 Нинi – вул. Мала Житомирська. 163 Павло Вiрський – органiзатор, балетмейстер i художнiй керiвник Державного ансамблю танцю УРСР. Помер 5 липня 1975 року в Киевi у 70-рiчному вiцi, похований на Байковому цвинтарi. 164 Декан юридичного факультету Львiвського державного унiверситету в 1972–1977 роках. Дослiджував проблеми теорii держави i права, iсторii украiнськоi правовоi та полiтичноi думки, основи юридичноi деонтологii. 165 Деонтологiя – вчення про проблеми моралi та моральностi, роздiл етики. Термiн введений Бентамом для позначення теорii моральностi як науки про мораль. 166 Виходячи з необхiдностi «бiльш точного (паспортного) облiку населення СРСР», колгоспникам у 1974 роцi нарештi повидавали паспорти. Щоправда, при цьому заборонили приймати на роботу в мiстах – однак це був колосальний прогрес у сферi полiпшення прав радянських селян. 167 Маються на увазi суперпопулярнi стрiчки «Помилка резидента» (1968) i «Доля резидента» (1970). Ще два фiльми «Повернення резидента» (1982) i «Кiнець операцii «Резидент» (1986) до них вiдверто не дотягували. 168 Радянський художнiй фiльм режисера Володимира Мотиля про долю декабристiв та iхнiх дружин, знятий у 1975 роцi – до 150-рiччя повстання декабристiв. 169 Цитати з iнтермедii Михайла Жванецького «В Грецькому залi», написаноi для Аркадiя Райкiна. 170 Анатолiй Недбайло (1923–2008) – радянський вiйськовий льотчик, двiчi Герой Радянського Союзу, воював у штурмовiй авiацii 3-го Бiлоруського фронту. 171 Григорiй Речкалов (1920–1990) – радянський льотчик-ас, двiчi Герой Радянського Союзу, воював у винищувальнiй авiацii 2-го Украiнського фронту. 172 Народився у 1923 роцi. Один iз трьох синiв полковника Арташеса Василяна (1898–1943) – командира 89-i стрiлецькоi Таманськоi Червонопрапорноi орденiв Кутузова та Червоноi Зiрки дивiзii (2-го формування) у 1942–1943 роках. 173 Цитата з пiснi, що звучала в радянськiй музичнiй кiнокомедii «Небесний тихохiд» (1945). 174 Зiрка Давида (давньоевр.). 175 Згiдно з наказом Головного управлiння охорони державних таемниць у друку при РМ СРСР вiд 13 серпня 1976 року № 31, передбачалося вилучення з бiблiотек загального та спецiального користування i книготорговельноi мережi СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника). Наказ мав гриф «Для службового користування», але результати його виконання були надто очевиднi. Тодi ж Олеся Бердника виключили зi Спiлки письменникiв УРСР. 176 Жартiвлива розшифровка абревiатури «КГБ», що побутувала в радянськi часи. 177 Перше радянське «канонiчне» видання творiв Тараса Шевченка.