Книга Вiдлиги. 1954-1964 Тимур Іванович Литовченко Олена Олексiiвна Литовченко 101 рiк Украiни Смерть товариша Сталiна обернулася потеплiнням суспiльного клiмату в усьому СРСР загалом та в Украiнськiй РСР зокрема: змiнилися методи роботи каральних органiв, на всiх рiвнях влади з’явилися новi – принаймнi ззовнi бiльш привабливi обличчя, була реформована, а згодом i трансформована система ГУЛАГу, iз таборiв та заслань почали повертатися люди. У повiтрi ширяв дух призабутого вiльнодумства… Водночас вкрай загострилося протистояння з капiталiстичними краiнами, а Угорська революцiя 1956 року продемонструвала небезпечнi суперечки в соцтаборi. Не дивно, що на небачений приплив ентузiазму вiд початку Космiчноi ери наклалося жахiття техногенноi катастрофи в столицi УРСР – Киевi… Насамкiнець, налякане невизначенiстю наслiдкiв «вiдлиги», радянське керiвництво згорнуло ii. Тимур Литовченко, Олена Литовченко Книга Вiдлиги 1954—1964 Передмова Сфiра Даат[1 - У Кабалi вiдповiдае таким поняттям, як «зв’язок», «осягнення», «пiзнання», «спiвпричетнiсть», «усвiдомлення».]. Поза простором i часом Вiд нескiнченностi й до нескiнченностi простягалася невисока, тоненька й надзвичайно мiцна подоба сяючого золотавого леза меча, з обох бокiв облямована м’якими пухнастими хмарами кольору освiжаючоi лiтньоi грози. В каскадi тонких свiтiв мiсцевi гострослови жартома прозвали блискуче вiстря «лезом Оккама»[2 - Принцип логiки, приписуваний середньовiчному фiлософу Вiльяму Оккамському (Вiльгельму з Оккама, що в англiйському графствi Суррей), який обмежуе кiлькiсть припущень мiнiмально необхiдною. В оригiналi формулюеться наступним чином: «Рiзноманiття не слiд припускати без необхiдностi».]. Авжеж жартома – бо сам метр Вiльям Оккамський був би дуже здивований тiею обставиною, що щось передвiчне пов’язали з його скромним земним iм’ям. Навiщо iснувало оте лезо меча, занурене в грозовi хмари? Дуже навiть просто. Напередоднi земного втiлення для будь-якоi душi вкрай важливо з’ясувати, наскiльки у неi розвинене вiдчуття мiри й балансу. Адже наслiдки його порушення згубнi. Пам’ятаете, чим скiнчив цар Валтасар, перед яким просто з повiтря виникла загадкова рука й накреслила на стiнi напис: Мене, мене, текел, упарсiн (давньоевр.) – «калька» з арамейськоi, яка буквально перекладаеться «мiна, мiна, шекель [i ще] пiвмiни». Тут згадуються розповсюдженi мiри ваги: мiна – давньогрецька i близькосхiдна, шекель – близькосхiдна. Однак використовуючи синонiмiчнi значення цих слiв, бiблiйний пророк Даниiл прочитав цю фразу в iнший спосiб: «Обчислено, обчислено, зважено та роздiлено», – i на цiй основi розтлумачив подальшу долю царства Валтасара (Книга пророка Даниiла, гл.5). От чим обертаеться порушення балансу – крахом усього, що тобi дороге, обнуленням усiх твоiх земних досягнень! Тому задля з’ясування мiри власноi розвиненостi душi приходили у сфiру Даат, ставали на «лезо Оккама» i якомога швидше бiгли-ковзали з нескiнченностi в нескiнченнiсть, розкинувши руки. При цьому на праву долоню iм повсякчасно падали речi впорядкованi, на лiву – хаотичнi. Тодi, коли це ставалося, було вкрай важливо врiвноважити набуту рiч ii протилежнiстю: – логiчне – осяянням; – прояв сили – проявом милосердя; – закон – благодаттю; – здатнiсть утримувати – прагненням давати. Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескiнченностi в нескiнченнiсть. Хто не встигав – утрачав баланс i падав або праворуч у приховану за хмарами сфiру Бiна[3 - Розумiння.] чи в сфiру Гвура[4 - Сила.], або лiворуч у сфiру Хохма[5 - Мудрiсть.] чи в сфiру Хесед[6 - Милiсть.]. При бажаннi забiг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмiнним. Нарештi остаточно переконавшись, до порядку вона тяжiе чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалiсть перебування на «лезi», душа починала готуватися до вiдповiдного земного втiлення. Ось, власне, i вся кабалiстична мiстика, довкола якоi там, у земному свiтi, накрутили хтозна яких дурниць. З-помiж цiлого сонму iнших душ «лезом Оккама» тепер нiсся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому свiтi вiк був абсолютно вiдносним, яку подобу хто хотiв мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всiх зовнiшнiх рис i всiх деталей одягу, тому фiксуватися на них – тiльки час гаяти. У сфiрi Даат душi пiзнавали одна одну в зовсiм iнший спосiб – через внутрiшне тяжiння чи вiдштовхування. А зовнiшнiсть можна було змiнити будь-коли. Дехто навiть навмисно «перекроювався» щомитi: зi старця на дитину, потiм на огрядну жiнку, потiм на худорлявого юнака, на лiтнього чоловiка, на дiвчину… i знов, i знов… Утiм, наш веселий молодик вважав за краще незмiнно зберiгати серйознiсть в очах навiть пiд час забiгу «лезом Оккама». І навiть при тому, що на бiгу спокiйно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом: – Отже, ця мiсiя пропонуеться менi? – Тобi, так. – І це високе рiшення, кажеш? – Не просто високе – найвище! – Особисто Всемогутнiй?.. – Особисто Сущий найменшi деталi затвердив. – Висока честь! – Авжеж. Таке не кожному довiрять. – А чому саме менi? Чому не iншому комусь? – Бо ти вже майже досягнув середини нескiнченностi. – Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!.. Коли молодик заусмiхався, то на його лiвiй руцi нiзвiдки раптом виникла чималенька порцiя осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осiдае, i нестримнi маси сморiдно-чорного глею проливаються апокалiптичним потоком на натовп людей, якi все ще перебувають у повному невiданнi. Щоб не втратити рiвновагу i продовжити бiг-ковзання, молодиковi довелось шалено вигнутися праворуч i зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розумiння причин майбутньоi трагедii. – От бачиш, як вправно ти впорався! – радiсно похвалив молодика Багряний Янгол. – Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зiтхнув молодик. Пiд дiею скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врiвноважуватися веселощами на лiвiй руцi. – Переважна бiльшiсть душ не дiстаеться навiть сюди. А ти майже дiстався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?.. – Це сiмнадцята спроба. – От бачиш! У тебе вистачило впертостi аж на сiмнадцять забiгiв. – Подейкують, нiбито такий собi Гаутама Сiддгартха здiйснив не якiсь там сiмнадцять, а цiлих сiмдесят тисяч спроб i все ж таки спромiгся досягти нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на втiлення i став Буддою. – Ну, ти ж розумiеш, що це лише жарт… – З якого дива я маю це розумiти? – Бо свiт влаштований так, що розвиток душi можливий тiльки в найнижчому – в земному свiтi. – А як же сiмдесят тисяч спроб Гаутами? – Кажуть же тобi: це жарт! Його душа пройшла земний шлях… – Ну, тодi пiдкиньте менi такий земний варiант, щоб я теж став Буддою! – Станеш, тiльки не одразу, а поступово. – А прискорити хiба не можна?.. – Кожнiй людськiй душi пропонуеться завдання, яке вона здатна виконати на межi напруги. Така цiна розвитку. Наприклад, ти все ще не дiстався середини «леза Оккама»… – Краще не треба про це, бо я… Однак було вже надто пiзно: нагадування про попереднi невдачi вивело молодика з рiвноваги. Вiн вiдчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величi, й полетiв шкереберть у хмари лiворуч, лишаючи за собою в золотавому повiтрi туманно-мiнливий слiд. Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовiй сфiрi Нецах[7 - Перемога.]. Себто, як зупинився… Прилип на малахiтовiй стелi – якщо тiльки можна було в цьому свiтi вести мову про «верх» i «низ». – Чотириста п’ятдесят! Вiтаю з досягненням. Розпластавши ошатнi, з полум’янистими кантиками багрянi крила по шовковисто-трав’янистiй хмарнiй поверхнi, посланець прилаштувався «валетом» поруч iз молодиком. – Чотириста п’ятдесят земних дiб… Пхе! Бувало й бiльше – наприклад, цiлих чотириста сiмдесят п’ять. – А чотириста двадцять п’ять?.. – Так, одного разу. – Ну, тодi у тебе нормальна статистика, в якiй чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка. – Золота… як i все в сфiрi Даат, – зiтхнув молодик. – А чому невесело? – спробував пiдбадьорити Багряний Янгол. – Сам знаеш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рiвень Розуму. А я хочу дотягнути рiвня Любовi. – Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот дiб бiгу «лезом Оккама»… – Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше. – Ну, отож у теперiшньому втiленнi випаде тобi шалене кохання! Поеднаеш серце з призначеною тобi – досягнеш рiвня вселенськоi Любовi. – З коханою разом? – Молодик недовiрливо скосив очi на Багряного Янгола… i мимоволi розсмiявся пiд його хитрим поглядом, вiдповiдаючи: – Знаемо ми цi вашi земнi шлюби. За попередньою змовою й рiшенням батькiв нареченого та нареченоi, пiд суворим наглядом iерея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаемо цю «любов», коли все регламентовано, все вивiрено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцiльна мука. Я такого не хочу. – Мiж iншим, доки ти тут «лезом Оккама» бiгав-ковзав, там, у земному свiтi, багато чого змiнилося. Нинi там настала точнiсiнько середина двадцятого столiття, доки дiйде до твого втiлення, ще з десяток рокiв мине. – І що з того?.. – А ти подивись, подивись сам. З янгольськоi десницi злетiла червонувато-рожева кулька, пiдпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самiсiньким його обличчям i повiльно розпливлася рубiновим маревом. Коли серпанок розсiявся остаточно, стало очевидним, наскiльки стурбувався молодик: – Гм-гм-м-м… Отакоi! Отже, все якраз навпаки? – Сам бачиш, нинiшне столiття поставило все з нiг на голову. – Загальну зневiру менi доведеться компенсувати вiрою у власну мiсiю, якiй нема звiдки взятися?! Ого… – В такiй халепi ти ще не бував, хiба нi? – Нi, ще не бував. Справдi дуже цiкаво! – А це ж i е збалансованiсть. От подумай тiльки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть iще пiвсотнi – ото й досягнеш у пiдсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далi за нею буде Радiсть, потiм Гармонiя i нарештi Просвiтлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посмiхнувся Багряний Янгол. – Нi, тут явно ховаеться пiдступ, – вперто мотнув головою молодик. – Чому ти так вирiшив? – Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумiв, а так… – Вибач, я не врахував, що ти все ще на рiвнi Розуму. Хочеш вiдчути вселенську Любов? Нумо мерщiй за мною!!! Вiд потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повiтрям покотилися сапфiровi хвилi, однак нi Янгола, анi молодика в сфiрi Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла. Берег Озера Непролитих Слiз. Поза простором i часом – Вона… важка, немов свинець! Нi-нi… швидше, немов ртуть. Тiльки ртуть не срiбляста, а попелясто-чорна. І ще обпiкае льодовим холодом. Молодик нахилив руку. Важкi краплi скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на полiровану базальтову плиту. Вiд цього по чорнiй рiдинi пiшли на всi боки рiвнi концентричнi кола… І знов все виглядае мертвим! Вiчно мертвим. Вiчно!.. – Озеро Непролитих Слiз. Звiдки така дивна назва? – Нiхто вже не пам’ятае точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потiм якнайзручнiше склав на спинi розлогi крила, що в одвiчному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовуе наступне пояснення. Коли людина плаче, то вiдчувае полегшення. Отже, пролитi сльози полегшують ii стан. Натомiсть сльози невиплаканi – це од-вiчний невблаганний бiль. Тому цi сльози важкi, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодянi. Сподiваюсь, ти мене зрозумiв. – Таким чином, цi негiдники хочуть… – Так, вони прагнуть, аби живi забули про все це. Отож саме забуття i е причиною катастроф, якi триватимуть одна за одною, доки хтось не розiрве цей ланцюжок. Тодi сльози проллються i настане полегшення. – І це маю зробити я? – І це зробиш ти. Вже не з мiркувань Розуму – з Любовi до людей!.. Чи з’являеться у тебе передчуття Любовi тепер, у цьому пекельному мiсцi?.. – Стривай… Наскiльки менi вiдомо, у Вирii бiля Сущого вiдпочивають улюбленi Його пророки – Кобзар i Каменяр. Чому я, чому не вони? – Сущому виднiше. Вiн стверджуе, що час пророкiв ще не настав, що дорогу для них хтось мае проторувати, пiдготувати. – Як Іван Хреститель для Христа? – Отож наперед пророкiв до народу цього були посланi поети, надiленi неабиякими талантами. Однак усi вони злякалися. Всi до одного. – А чим я кращий вiд поетiв? – Упертiстю. Сiмнадцять спроб. У земному вимiрi лише на забiги «лезом Оккама» ти витратив бiльш нiж два земних десятилiття. Окрiм того, попри наявнiсть Вищого запрошення, ти вiдмовився йти як до християнського раю, так i до буддiйського Поля, Сповненого Щастя. – Щоб подорожувати нескiнченною жовтавою пiщаною дорiжкою серед ланiв троянд або купатися в нiрванi посеред дiамантового блиску?! Пхе! Не треба воно менi. Цього прагнуть тi, хто шукае блаженного спокою. Я ж краще нескiнченним «лезом Оккама» побiгаю. – Ну, от бачиш, який ти! – Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому свiтi, я забуду про все це: i про десять сфiрот, i про пекло, i про Озеро Непролитих Слiз. Я про все це забуду!.. – Тобi нагадають. І зв’язком забезпечать. – Зв’язком… Пхе!.. – молодик пiдiбгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик. – Ти ж знаеш, що смертi немае, – розсмiявся Багряний Янгол. – Це я тут знаю, а там, на Землi… Однак цiеi митi сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Слiз раптом покотилися концентричнi хвилi, потiм десь усерединi озера з непроникно-чорноi води висунулася кiстлява, обтягнута снiжно-бiлою шкiрою рука. Мiж розчепiреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тодi пальцi склалися в щiпку, й снiжно-бiла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду. – Це знак тобi, – прорипiв Багряний Янгол. – Крiзь смерть i лiд пронеси полум’я, що прожене пiтьму. Ти виконаеш цю мiсiю, упертюху, проторуеш шлях iншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому свiтi, ти працюватимеш не один. Вас буде багато… Молодик не вiдповiв. Важко дихаючи, вiн дивився на те мiсце посеред Озера Непролитих Слiз, де щойно зникла примарно-бiла рука. 1954 Вiзит до Поетеси Бульвар Тараса Шевченка, Киiв, 30 квiтня 1954 року Сьогоднiшнiй день був вiдзначений знаменною подiею – вiдкриттям на перетинi з вулицею Комiнтерна величного монумента герою Громадянськоi вiйни, звитяжному визволителю Киева Миколi Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покiйний товариш Сталiн розпорядився ще в 1936 роцi, однак цьому завадив пiдлий, без оголошення вiйни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потiм довелося протягом багатьох рокiв пiднiмати краiну з руiн. І ось нарештi сталося!.. 1954 рiк був двiчi ювiлейним. По-перше, в сiчнi на всесоюзному рiвнi широко святкувалося 300-рiччя возз’еднання двох народiв-братiв – «меншого украiнського» i «великого росiйського». Тепер виглядало особливо символiчним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виiхавши на площу перед Софiею Киiвською i простягнувши бронзову булаву вбiк Москви, немовби казав: «Навiки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’еднувача куди подалi… Добре, що не посунув! Бо тепер, нiби отримавши вiд нього iсторичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому конi бронзовий Микола Щорс, пiдтверджуючи: «Так, Богдане, навiки разом за щастя всього людства!!!» По-друге, невдовзi мало виповнитися 35 рокiв вiд дня героiчноi загибелi славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповiт покiйного вже товариша Сталiна й не увiчнити нарештi в бронзi «украiнського Чапаева»?! Не можна було допустити такого, нiяк не можна… Тому зiбралися найкращi украiнськi скульптори, вiдлили величну кiнну статую, а найкращi архiтектори встановили ii на постаментi, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героiв! Украiнському народовi потрiбнi не багатii-цукровари i не всякi рiзнi граф’я, а справжнi народнi героi, якi проголошують вiковiчну еднiсть з Росiею. Звiсно ж, теперiшньому трiумфу iсторичноi справедливостi посприяли двi жiнки, присутнi зараз на трибунi серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрiбних людиськiв, якi заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, i задоволено посмiхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там мiфiчний божок – це ii власний батько, вiдлитий у бронзi, вiднинi нестиме в народ добру звiстку про скоре торжество комунiзму в усьому свiтi! Старша ж, сухорлява, мiцна й пiдтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смолянiй зачiсцi, трималася трохи позаду, при цьому невiдривно дивилася на молодшу i думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я вiд мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комунiстку виховала йому на змiну. Все в життi зробила правильно. Тепер ось навiть пам’ятник цей встановлено. Ех, i добре ж життя прожило наше поколiння!..» Киiв, липень 1954 року Близько полудня суботи 3 липня стрiмкий рухливий натовп винiс iз будiвлi Залiзничного вокзалу на Вокзальну площу двох чоловiкiв доволi пересiчноi зовнiшностi, в яких дуже легко вгадувалися селяни. Втiм, оскiльки «селянську» зовнiшнiсть мала бiльша половина новоприбулих до республiканськоi столицi, то ця парочка майже нiчим особливим не вирiзнялася на загальному тлi. Саме майже… Бо старший з цих двох чоловiкiв (судячи за рiзницею в вiцi, очевидно, – вже лiтнiй батько) мав скалiчену праву руку, на якiй бракувало великого пальця, а вiд вказiвного лишилась одна-едина фаланга. На щастя, i сам лiтнiй селянин, i його син мали за плечима старi на вигляд, потертi й вилинялi брезентовi солдатськi сидори, бо носити речi в фанернiй валiзi, як багато хто з пасажирiв, з такою рукою було б незручно. Зупинившись на бiльш-менш вiльному мiсцi пiд лiхтарним стовпом, чоловiк лiвою здоровою рукою видобув з кишенi потертих штанiв з витягнутими колiнцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потiм поклав на мiсце й покликав, стурбовано озираючись на всi боки: – Назаре, агов!.. Назаре, ти де?.. – Та тут я, батьку, тут, – вiдгукнувся молодик, насилу продираючись крiзь натовп, що намагався вiднести його в протилежний бiк. – Ти чого це там застряг, га? – Та так… – вiн явно застидався. – Чогось не бачив, чи що? – Та кажу ж, що так, не переймайтеся. Насправдi Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в iхнiй рiднiй Ба-котi нiякого транспорту, окрiм гужового, споконвiку не було (хiба що вантажiвка якась час вiд часу заiде випадково), на автобуси i трамваi вiн встиг надивитися пiд час проходження строковоi служби в армii. Натомiсть тролейбуси ранiше бачив хiба що на газетних фотографiях, а тут – на тобi, все наживо! Бiгае, немов трамвай, пiд електродротами, але не по рейках, а на автомобiльних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хiба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не iхне забите село! Тут цих тролейбусiв, либонь… – А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець. – Де?.. – Та оце… Ах ти ж!.. Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помiтив, що ззаду його тканину перетинае чималенький вертикальний порiз. – І де це я так зачепився, що не помiтив, як порвав… – почав вiн замислено, однак батько подивився на нього скоса i скрушно зiтхнув: – Ох, Назарко, Назарко! Тобi ж уже двадцять чотири годи, вже i в армii вiдслужив, ондо в iнститут поступати зiбрався, а життя ти й досi геть не знаеш. Не зачепився ти нiде й нiчого не порвав. Це лихi люди тобi наплiчника пiдрiзали, он воно як! – Лихi люди?.. – молодик розгублено клiпав очима, немовби не вiрячи в саму можливiсть iхнього iснування. – Так, злодii, – пiдтвердив батько. – Пограбувати хотiли, доки ти там гав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплiчнику? – Та нiчого такого… – А давай-но перевiримо. Опираючись натовпу й намагаючись триматися пiд лiхтарним стовпом, перевiрили. Нiбито все було на мiсцi. Про всяк випадок перевiрили також батькiв сидiр, з яким усе виявилося гаразд. – Теж менi йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в життi не бачити, бiсовi дiти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя i звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дiрку сяк-так та й пiдемо собi. – Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?.. – Перукарню шукати пiдемо, – не звернувши жодноi уваги на хвилювання в голосi сина, мовив батько авторитетним тоном. – Перукарню?! А навiщо нам вона? – Побачиш. – Ну та-а-ату-у-у!.. – Ходiмо зi мною. Перукарню шукали мало не пiвгодини, розпитуючи всiх зустрiчних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши: – Тю, ви чого це?! Та пiдстригтися ж прямо на вокзалi можна. У вестибюлi на другий поверх лiворуч i без проблем… Справдi, перукарня знайшлася просто в будiвлi вокзалу там, де й було сказано. В чоловiчому вiддiленнi очiкувало з десяток громадян, однак трое майстрiв працювали настiльки вправно, що навiть години чекати не довелося. – Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, вiдступивши на крок, клацаючи високо в повiтрi ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всiвся на його крiсло першим. – Пiд бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своему голосу якомога бiльше солiдностi, мовив Амос i додав: – А ще б одеколоном. «Ще й одеколоном?! Навiщо це батьковi?» – знов здивувався Назар. Перукар мiж тим продовжував розпитувати: – Потилицю вiдкриваемо повнiстю? Наскiльки коротке волосся на скронях, по боках i на макiвцi залишаемо? – Коротко робiть. Зараз лiто, спека. Нехай голова дихае. А потiм ось цього молодика… Це синок мiй. – Гаразд, нехай голова дихае. А сином займемося потiм, – посмiхнувся перукар, примружив спочатку лiве око, потiм праве… І ножицi, гребiнець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник i якiсь блискучi флакони лiтали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час вiд часу уривчасно командував: – Голову трохи лiворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очi… – А менi якомога простiше, – попросив Назар, коли настала його черга сiдати в крiсло. – Зробимо простiше, – ледь помiтно всмiхнувся майстер. – Стрижка «пiд горщик» вам згодиться, молодий чоловiче? Вуха вiдкриваемо? – «Пiд горщик» згодиться. Вуха не треба… – Треба, треба! – втрутився батько. – Вiн у мене сюди приiхав в iнститутi на дохтура вчитися, отож вiдкрийте йому усi вуха, нехай всю науку дохтурську чуе, щоб нiчого з неi не пропускати! – Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловiк, проте Амос мовив з несподiваною суворiстю: – Я кому сказав?! Якщо людина тобi пропонуе вуха вiдкрити, то й вiдкривай. Бо зарости завше встигнеш. – Гаразд, вуха вiдкриваемо. Менш нiж за десять хвилин зачiска «пiд горщик» була готова. – Червiнця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою: – Ви не тiльки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловiк… Дванадцять двадцять п’ять за обох. Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потiм одягнув свiй сидiр i коротко скомандував синовi: – Ходiмо. Назар послiдував за батьком. Оскiльки його сидiр пiдрiзали, молодий чоловiк про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплiчника, якi сповзали. Незручно, але що поробиш… – Тату… – Чого тобi? – А навiщо ви… ми… той… – Що? – Навiщо ви отак причепурилися? – Послухай-но, синку. Я iду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток рокiв. Хочу навiдатися до нього красивим. Щоб по всiй формi, так би мовити… Ото маю я право раз на десять рокiв привести себе до божого ладу чи не маю?! – Звiсно, що маете. – Отож бо. Ти давай-но, не вiдставай. * * * Керуючись записаними на папiрцi вказiвками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 i пiсля кiлькахвилинного очiкування вже трусилися в переповненому вагонi. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскiльки сподiвався вперше в життi прокататись на тролейбусi… Однак не вийшло. «Нiчого, нiчого! От поступлю в медичний, тодi ще буде нагода i на тролейбусi з’iздити», – втiшав вiн себе. У переповненому трамваi ставало спекотно. Оскiльки, згiдно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумiв, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Тi, хто стояв довкола, перiодично косували на Амоса Дунця, незадоволено пiдiбгавши губи. Вiн же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловiк i далi сушив мiзки, намагаючись второпати, навiщо батьковi аж так ретельно готуватися до зустрiчi з однополчанином?! Вийшли з вагона, коли водiй оголосив зупинку «Житнiй ринок». Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всiма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидвi пiшохiднi тротуари шумiло справжне торжище – мабуть, це й був отой Житнiй ринок. А просто на зупинцi посеред бульварчика стирчала на цегляному пiдмурку простецька дерев’яна будiвля, пофарбована свiтло-брунатною олiйною фарбою. Обiйшовши довкола неi, батько й син побачили на парадному фасадi напис: Кiнотеатр КОЛОС До входу вели пiвдюжини бетонних схiдцiв, лiворуч пiд написом «СКОРО» висiла афiша кiнодрами «Анна на шее» з Аллою Ларiоновою в головнiй ролi, праворуч пiд написом «СЬОГОДНІ» глядачiв запрошували на перегляд комедii «Запасной игрок» за участю Георгiя Вiцина, Тетяни Конюховоi та Всеволода Кузнецова. – Ми що, в кiно пiдемо? – обережно поцiкавився Назар. – Та в яке ще кiно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приiхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою вiн повторно видобув лiвою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всi боки, звiряючися з намальованою на ньому схемою. – Якось не вiриться, що ми аж у самому Киевi, – продовжив недовiрливим тоном молодий чоловiк. – Погляньте, батьку, якi тут низенькi будiвлi: або на один, або на два поверхи. Тiльки ондо там чотириповерхiвка стирчить. Хiба ж так у столицi будують?.. – Ну-у-у, то дiло таке… – схоже, Амос нарештi зорiентувався, бо сховав папiрець назад до кишенi та поправляв свiй сидiр. – Трамвай же тут е? – Трамвай е. – Оце тобi, синку, i столиця, якщо трамвай. – А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар. – То вже не наше дiло, то нехай начальство думае, якщо воно столиця. Ходiмо, нам туди, – махнув рукою батько. Втiм, вiн попрямував спочатку зовсiм не у вказаний бiк, а до дерев’яноi чоботарськоi будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалiк мiсця, де завертали трамвайнi колii, та попрохав чоловiка, який працював у нiй: – Скажiть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно… – У мене ремонт, а не чищення, – прохрипiв чоботар абсолютно пропитим голосом, спiдлоба недовiрливо покосившись на двох явних провiнцiалiв. При цьому Назара раптом вразило вiдчуття, що перед ними на низенькому ослiнчику сидить зовсiм не старий горбатий дiдуган, а чоловiк приблизно однакових рокiв з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Гулею. От тiльки якби виголити його сантиметрову щетину, як слiд помити, пiдстригти, – от тодi… А так виглядае, немов той старий дiдуган, що iзогнувся, як дуга[8 - Трохи перекручена цитата з украiнськоi народноi пiснi «Ой пiд вишнею, пiд черешнею».]! – Перепрошую, але ми щойно з поiзда… – мiж тим продовжив свое Дунець-старший, однак чоботар несподiвано мовив, вказавши на його скалiчену праву руку: – На фронтi? – Так, – не надто охоче пiдтвердив Амос. – А де саме? – В Угорщинi на Балатонi. А що?.. – А тут на Днiпрi, на Букринському плацдармi ти часом не був? – Нi. – А я бував, – зiтхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цiеi чортопхайки… Нiнки, курви цiеi, щоб iй… Чоботар замислився про щось свое. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловiк здригнувся, потiм нахилився до шухлядки у себе пiд ногами, видобув звiдти й передав Дунцевi-старшому щiтку, баночку з гуталiном i пробурмотiв: – На, наводь марафет на свою кирзу. Тiльки сам чисти, я тобi не служник. І далеко не вiдходь, бо менi зовсiм не треба, щоб ви мое причандалля сперли. – Скiльки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраiли чоботи. – А-а-а, не скiльки… Анiскiльки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад свое причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто пiд Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатонi в Угорщинi, я так подивлюся, теж кислувато було. – Несолодко, так… А можливо, пiдкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там ii в бiса? Знов розгорнувши папiрець, Амос прочитав: – Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?.. – Вулиця Хорива!.. – посмiхнувся чоботар. – Як ii тiльки не називають: i Хорива, i Хоривая, i Хорева, i Хоревая, i Хоровая. І навiть Хорьова, тьху!.. Але далi махнув рукою з почорнiлими вiд бруду й поламаними нiгтями: – Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж i вздовж. Потiм лiворуч. Не праворуч, а лiворуч. А там вже або самi пiдворiтню знайдете, або спитаете. Табличку б iм повiсити, але ж нi! Мовляв, усi й без жодноi таблички знають, де тут який будинок… Щоб iм руки повiдсихали, курвам драним!.. * * * Поплутавши довколишнiми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунцi нарештi опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пiрамiдальними топольками. Пiднявшись мiсцями проiржавiлими бляшаними схiдцями на другий поверх дерев’яноi веранди, що по всiй довжинi примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якiсь дверi. Оскiльки нiхто не вiдповiв, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорi. – Ага-а-а, он воно як, – зiтхнув батько, оглядаючи трое внутрiшнiх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!.. Знов постукалися, тепер вже в iншi – внутрiшнi дверi. Звiдти пролунав невдоволений вигук: – Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити. – Скажiть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить дверi прочинилися, й на порозi постала мiнiатюрна жiночка середнiх рокiв, худорлява i чорнява, в розцяцькованому дрiбонькими рожевими квiточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопiла, потiм несподiвано пiдстрибнула на мiсцi, повиснула на шиi батька й радiсно вереснула на весь коридор: – Амосику, ти-и-и!.. Приi-i-iха-а-ав!.. – Капо!.. Капко!.. – Амос мiцно обiйняв ii скалiченою правою рукою, водночас роблячи лiвою синовi якiсь знаки, котрих вiн не розумiв. Так i не дочекавшись адекватноi реакцii молодого чоловiка, батько нарештi мовив: – Капо, а це мiй синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приiхали, аби… – А чому зараз? Я ж писала, що в серпнi краще. – У серпнi, Капочко, не можна, бо тодi жнива будуть у розпалi. Та й Назарко ж не просто так до Киева приiхав, а в медичний iнститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потiм iспити i все таке iнше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпнi. – Шкода, – жiночка чомусь сумно зiтхнуло. – Тату… це що… Це i е ваш фронтовий товариш? – наважився нарештi запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрiв iх на порозi кiмнатки комунальноi квартири, ставало зрозумiлим, з якого це переляку iхне перебування в столицi розпочалося з вiзиту до перукарнi. І все ж таки молодий чоловiк був дуже здивований. – Так, синку. Це i е мiй фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капiтолiна Замбриборщ, – пiдтвердив батько. – Можеш називати ii просто тiткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко? – Авжеж можна, – охоче погодилася жiночка i негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своеi невеличкоi кiмнатки: – А чого це ми на порозi застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужоi ж приiхали… Принаймнi ти, Амосику. – Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою дверi, – треба до тебе зайти, бо сусiди… – Сусiди?! Пхе!!! Плювала я на сусiдiв, ось вони всi у мене де, – жiночка покрутила в повiтрi над головою мiцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловiк бувалий, ти майже всю вiйну вiдтрубив, доки тобi осколком великого пальця не зрiзало. Отож ти знаеш, до чого це зручна штукенцiя – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи нi?.. – Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та нiяк… – Так то на фронтi. Але i в мирному життi телефон у квартирi – то е велике дiло! А хто у нас тут на тридцять шостiй АТС працюе, га?! Так я ж i працюю… Телефон у себе мати всiм хочеться, а вiд кого це залежить, га?.. – Невже вiд тебе? – Вiд мене, Амосику, не сумнiвайся. Я не тiльки квартирний телефон у нашу комуналку пробила. Я зробила так, що у кожного з сусiдiв е свiй апарат з блокiратором. А блокiратор – це знаеш яка штука? – Та звiдки ж менi знати, – скрушно зiтхнув батько. – Нащо воно менi в селi, блокiратор той твiй… – Тодi пояснюю, – жiночка заговорила авторитетним тоном. – Блокiратор – це така штука, що дозволяе по однiй телефоннiй лiнii з декiлькох апаратiв розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то iншi тебе пiдслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кiмнатi залишиться! А до кого тодi пiде, щоб подзвонити? До Капiтолiни Макарiвни Замбриборщ пiде. А я iм усiм – отакоi!!! З якимсь хижим виразом на обличчi жiночка скрутила велику дулю. – Ну, Капко… Ти як була бойовою, так i лишилася… – Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тiнi сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволi зашарiвся. Колишня фронтовичка зреагувала миттево: – А чого це ти стидаешся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нiбито вчитися приiхав, а вiд таких простецьких речей червонiеш. А медики – вони знаеш якi? О-о-о, хлопчику!.. – Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловiк, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армiю служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санiтаром поставили, бо я потiм далi по цiй частинi вчитися хочу, що мене таки записали до медроти. Щоправда, через це на цiлий рiк довше на службi протримали, але то навпаки добре, бо тепер… – Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капiтолiна. – Тепер мирний час, а от на вiйнi ми з твоiм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобi й не снилося. – Ото й добре, що не снилося, – поспiшив перехопити iнiцiативу Амос. – Будемо сподiватися, що все горе висьорбали ми, а у дiточок наших все тепер добре буде. Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мiй Назарко великим дохтуром стане, то не тiльки менi вiдiрваного пальця пришие, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лiкувати буде?! А що?.. – Все можливо, – кивнула вона. – Але годi вже балачки розводити, давайте якось той… зустрiч нашу вiдмiтимо, чи що?.. – Капiтолiно, ти читаеш моi думки! – батько аж просяяв. – Пхе! А що тут читати, коли двое мужикiв з дороги зголоднiлi? Все зрозумiло. Зараз стiл зорганiзуемо й посидимо в свое задоволення. – Тiльки це… – Що? – Як ти на роботу далi пiдеш пiсля посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос. – Нiчого страшного. Я чергую цiлу добу через три, отож на роботу менi аж пiслязавтра вранцi. В понедiлок себто. Тому не переймайся. – А-а-а… Ну, тодi все гаразд. Спiльними зусиллями накрили стiл приблизно за годину. Коли молодий чоловiк обережно нiс iз комунальноi кухнi каструлю вареноi картоплi, то несподiвано зiткнувся в коридорi з батьком, який заступив синовi дорогу i змовницьким тоном прошепотiв: – Ти ж не розповiси мамi, до кого ми в гостi приiхали, еге ж?.. – Та як я розповiм iй, коли вона там, вдома, а ми тут? – Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустiмо. То не писатимеш мамi про Капку, правда ж? Назар раптом зрозумiв, що весь цей час i справдi проганяв вiд себе думку про те, написати мамi Гулi про все чи не написати. Але ж вирiшувати рано чи пiзно i справдi доведеться… Однак слiдом за тим згадав слова, колись сказанi матiр’ю надмiрно допитливiй сусiдцi: «Менi байдуже, що мiй Амос робить i з ким ходить. Менi важливо лише, аби вiн додому приносив, а не з дому виносив, а все iнше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тодi вiн не зрозумiв значення тих слiв, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до вiйни. Ну так, до вiйни – бо навiть сестричка його Риця ще жива була… Отож i не зрозумiв. А тепер сенс сказаного несподiвано вiдкрився йому. І якщо мамi байдуже… – Не хвилюйтеся, тату, я мамi не писатиму й не розповiдатиму також. Нi тепер, анi будь-коли. Можете заспокоiтися. – Ну i молодець! – батько аж просяяв, i в напiвтемрявi коридору Назаровi чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клiента перукар, раптом посилився. – Це нашi чоловiчi справи, i матерi в них суватися зовсiм нi до чого. – Ну так, ясна рiч. – А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цiкаве мiсце… – В яке ще цiкаве мiсце? Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловiк умить надумав собi бозна-що, та, прочитавши на його обличчi лихi думки, батько лише розсмiявся: – Облиш, синку! Завтра побачиш. І обiцяю, що тобi сподобаеться. Оскiльки вони i справдi зголоднiли з дороги, господиня кiмнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потiм почали випивати. Також батько багато розпитував Капiтолiну про старих бойових товаришiв, iмена яких Назаровi були абсолютно незнайомi. Не дивно, що молодий чоловiк поступово засумував. Зрозумiвши це, Амос раптом попросив: – Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине. – Лесине?! – здивувалася вже трохи захмiлiла господиня кiмнати. – Що iще за Леся… та ще i в моему домi!.. – Леся Украiнка! – розсмiявся батько i пояснив: – Мiй Назарко просто закоханий у ii творчiсть, вiн… А-а-а… Нехай краще вiршi почитае, нiж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить… – Та зараз, не переймайтеся. Притримуючись за стiлець, молодий чоловiк пiдвiвся, трохи вiдкашлявся i виразно продекламував: – Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти, Так мiцно, щiльно, i закрить од свiта, Я не боюсь тобi життя одняти, Ти будеш, мов руiна, листом вкрита. Плющ iй дае життя, вiн обiймае, Боронить вiд негоди стiну голу, Але й руiна стало так тримае Товариша, аби не впав додолу. Їм добре так удвох, – як нам з тобою, — А прийде час розсипатись руiнi, — Нехай вона плюща сховае пiд собою. Навiщо здався плющ у самотинi? Хiба на те, аби валятись долi Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополi І статися для неi гiрш могили? По завершеннi всi трое деякий час мовчали, потiм Капiтолiна обiйняла Амоса за плечi й повторила замислено: – Оповити, мов плющ… – «Мов плющ, обняти», – несмiливо виправив ii Назар. – Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаеш, Амосику? Вiн же менi халатик цей шовковий i здобув у якостi трофея… – Аякже! – охоче пiдтвердив батько. – Отож я i пригадала. Вона вiдвернулася й раптом попросила знов: – А ще чогось почитати можеш? – Із задоволенням… «Вечiрня година» називаеться. Читати? – Давай, синку, читай. Молодий чоловiк набрав повнi легенi повiтря i з придихом продекламував: – Уже скотилось iз неба сонце, Заглянув мiсяць в мое вiконце. Вже засвiтились у небi зорi, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При мiсяченьку та й заспiваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, бiленькi хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якiй краiнi, Як тут, на нашiй рiднiй Волинi! Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов маленьких дiточок мати, Вiтрець весняний тихенько дише, Немов дiток тих до сну колише. Знов довго мовчали, аж поки Капiтолiна наважилася спитати: – Послухай-но, Назаре… Тобi самому на Волинi бувати довелося? – Нi. Тiльки оцi вiршi… – А ми з твоiм татом Волинь ту вiд фашистiв визволяли. І з моiм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе? – Так, Капочко, так, – погодився батько. – І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш? – А-а-а… що, ви хiба не думаете, що… – розгубився молодий чоловiк. – А може, тобi б той… на артиста вивчитися? Читаеш добре. – Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сiпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумiю! Люди завше хворiли, хворiють i хворiтимуть. Отож лiкувати iх завше треба, хоч би що… І як Назарко мiй на дохтура вивчиться, то матиме в життi надiйний кавалок хлiбу, що б там не сталося. А артист твiй що?! Як людинi припече, то вона й без вiршiв тих проживе. – Та-а-ату-у-у!.. – Помовч, Назаре, коли старшi кажуть, май повагу! – Та я маю i до вас, i до… до тiтки Капи також. – Ну то й добре, що маеш. Отже, Капочко, ти менi хлопця з пантелику не збивай. Як ми всiею сiм’ею вирiшили, щоб на дохтура вiн вивчився – то нехай вчиться, як вирiшили. Бо якщо хлопцевi моему меншому не в медицину iти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаеш, скiльки там у нас народу пiд час повоенного голоду повмирало?! Двi третини села, вважай – отак! Бо до вiйни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своiм хлiбом жидiвським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аглая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на мiсцi старих монастирських фiльваркiв[9 - Фiльварок (фольварок, польськ. folwark) – панський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя на продаж (рiдше на тваринництво i сiльськогосподарськi промисли), на територiях зi складу колишньоi Речi Посполитоi аж до XIX ст. На Правобережнiй Украiнi i в Галичинi фiльварки зберiгалися подеколи до революцii 1917 року, а в Польщi – подеколи аж до Другоi свiтовоi вiйни.], горох ночами обривала. Та ще й поталанило iй, що сторож не схопив, бо Палажку Гирлижиху за таке саме у степи казанстанськi… тьху ти – в казахстанськi… А-а-а, один хрiн десятку впаяли й нi на якi обставини не зглянулися!.. Батько лише рукою махнув розчаровано: – Нам, Дунцям, дуже пощастило, що ми все це пережили. Що i я сам, i Гуля моя, й сини… Отож нехай Назарко на дохтура вчиться. А вiршi… А вiршiв у нього цiлих двi книжки та ще й грубий зошит цiлий, вiд руки списаний. Одну книжечку вiршiв йому хтось там ще пiд час вiйни подарував, другу вiн зi служби армiйськоi привiз. А звiдки понавиписував те, що в зошитi – хтозна. Ну, нехай собi читае на дозвiллi, я не проти цього. – Гаразд, – Капiтолiна вiдсторонилася вiд батька, потягнулася, доволi спритно скочила на ноги й мовила: – Ну що ж, Назаре, треба тебе десь на постiй поставити. І краще зробити це, доки не зовсiм пiзно. На сьогоднi я тебе добрим обiдом нагодувала, до ранку вистачить. А завтра… – А-а-а… Молодий чоловiк знов зашарiвся, не наважуючись спитати про певнi речi. – Як у свiй медiнститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобi десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуемо, – господиня кiмнати енергiйно кивнула, не моргнувши оком, а потiм додала замислено: – Звiсно, в серпнi було би краще. Я б тебе тут же, в своiй квартирi у сусiдiв прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз. – А-а-а… – Що тобi незрозумiло? – А-а-а… ви, тату, як же? – А я, синку, й на пiдлозi переночую. Знаеш, скiльки разiв на фронтi доводилося просто на голiй землi спати? Тож не переймайся за мене. – Так-так, я все те пам’ятаю, – пiдтвердила Капiтолiна. – Шкода, що у мене кiмната замала. Тож я спатиму на своему лiжку, батьку твоему на пiдлозi постелю. На нiч ми ще поговоримо, бойових товаришiв згадаемо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобi добре висипатися треба, щоб iспити не провалити. Тому ходiмо, розквартирую тебе. Довелось пiдкоритися. Вийшовши у двiр, молодий чоловiк виявив, що вже почало сутенiти. Добре посидiли за обiдом!.. – У нас будинок номер перший, ми ж пiдемо навпроти – в будинок номер другий, – Капiтолiна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишнiй управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловiка на плечах не просто голова, а цiлий тобi Дiм Рад! Я й сама собi кмiтлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тiльки до нього зараз краще не потикатися. – Чому? – Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нiчогенька була собi, хоча й в iншому родi… Але як «справу лiкарiв-отруювачiв» розкрутили, то ii й заарештували i кiлька мiсяцiв у Лук’янiвцi протримали… Лук’янiвка – це у нас у Киевi тюрма така. – Я здогадався, – пробурмотiв Назар. – А чи багато старiй людинi треба?! Отож що небагато. Тому Юдiф Бенцiонiвна як з Лук’янiвки вийшла, коли «справу лiкарiв-отруювачiв» прикрили, то весь час хворiла, хворiла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало. Пару тижнiв, як ii на Куренiвському цвинтарi поховали. Чоловiк за нею так побиваеться, так вже побиваеться!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мiлена – милi люди! Син iхнiй Едька теж фронтовик, як i батько… Мiж iншим, Едька Киiв наш вiд фашистiв визволяв, розвiдником був. Цього хлопця зараз немае i довго ще не буде, наскiльки я знаю, тож вони тебе iз задоволенням приймуть… А ось i iхня квартира. Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляеться, сьогоднi майже одночасно з Дунцями додому приiхав i майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Вiн вже доволi довго працював у Китайськiй Народнiй Республiцi, в якостi радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армiю Китаю. Звiсно, участь радянських радникiв у цiй добрiй справi особливо не афiшувалася, листiв звiдти намагалися не писати, тому приiзд товариша Давлетова-молодшого став для всiх повною несподiванкою. Про те, щоб пiти звiдти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитоi i не з’iвши тарiлку плову з куркою, нiчого було й думати. – Заразом i повечеряли, – мугикнула собi пiд нiс Капiтолiна, коли вони опинилися в пiд’iздi. – Одначе, на постiй я тебе не поставила, а це погано. Отож пiдемо ми з тобою, мабуть що, у двiр… Безуспiшно поткнувшись ще у двi квартири, iм нарештi пощастило в третiй. Прихистити майбутнього абiтурiента погодилися в одноповерховiй прибудовi до двоповерхового флiгелю. Тут в однокiмнатнiй (зате окремiй!) квартирцi зi «зручностями» у дворi жила тiтка Галя. Їi простора кiмната була захаращена якимись лантухами, навiть пiдходити до яких молодому чоловiковi категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухнi на трьох стiльцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за нiч. «По карбованцю за стiлець», – пожартувала господиня. – Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капiтолiна. – Завтра недiля, а менi на чергування аж пiслязавтра. * * * – Тату… – Чого тобi? – Тату… А ви з тiткою Капою як?.. – То не твое дiло, синку, що там у нас i як. Ми дорослi люди, я твiй батько, отож не суйся, куди не треба. – А мама Гуля як же? – А що тобi мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анiчичирк, – батько подивився на сина сторожко. – Та я-то мовчатиму, але… – Тобi щось не зрозумiло? – А ви маму точно не кинете? – Тю ти, дурне теля! Я ж тобi пояснював… Вони знов iхали в тому самому трамваi № 9, яким учора дiсталися на Подiл до «старого фронтового товариша» – тiтки Капiтолiни Замбриборщ. Їхали вбiк того ж таки залiзничного вокзалу, але на тамтешнiй трамвайнiй зупинцi не вийшли, бо маршрут пролягав далi на Демiiвку. Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотiв по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповiсти синовi: як вони з тiткою Капою разом воювали, як у неi був фронтовий коханець – капiтан Плющ, як усi почали задирати й ображати тiтку Капу, називати ii «ППЖ» i всякими рiзними негiдними прiзвиськами, коли капiтана Плюща вбило пiд час артобстрiлу, як тiльки вiн один – Амос Дунець пожалiв тiтку Капу… – Зрозумiй, синку, що я для неi так… Старий бойовий товариш. Що там мiж нами було i е – то нiкого не обходить. Але щоб Аглаю мою заради неi кидати… Ти з глузду з’iхав чи що?! Я тут тiльки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в iнститут документи подаси, а потiм назад додому подамся. І буде у нас iз мамою твоею свое життя, а у тiтки Капи – свое. Ми ж iз нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собi. Я не потрiбен iй, вона не потрiбна менi. Ми дорослi люди. От i все. Пiсля того Назар вже не чiплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нiчого, нiчого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знае. Все ж таки в одному вiн правий: ми всi – дорослi люди». Зiйшли з трамваю пiд невеличким залiзничним мостиком на зупинцi, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залiзничним мостиком буквально через дорогу. – Навiщо ми сюди приiхали? – здивовано спитав молодий чоловiк. – Зараз побачиш, – вiдповiв батько. На базарчику попiд червоним кладовищенським муром купили невеличкий букетик квiтiв. Пiшли вгору. Амос час вiд часу звiрявся з планом, намальованим на клаптику паперу, очевидно, тiткою Капою. Коли лiворуч перед ними з’явилися ворота – зайшли туди. Поблукали трохи мiж могилами, а тодi… – Ось тобi, синку, могила твоеi улюбленоi поетеси – Лесi Украiнки, вiршами якоi ти вчора розчулив не тiльки тiтку Капу, але й мене також. Оце i е той сюрприз, який я тобi обiцяв. Тепер можеш покласти квiти. Якщо навiть батькiв голос трохи тремтiв вiд хвилювання, то що можна сказати про бiдолашного молодого чоловiка?! Та Назар просто онiмiв вiд несподiванки!!! Тим паче, що поруч з Лесею Украiнкою були похованi ii найрiднiшi люди: брат Михайло, батько Петро Антонович Косач i матiр Ольга Петрiвна Косач, бiльш вiдома пiд лiтературним псевдонiмом «Олена Пчiлка». Звiсно, трясучись у розжареному липневим сонцем трамваi № 9, молодий чоловiк навiть уявити не мiг, що на нього чекатиме отаке щастя!.. Дитячий будинок, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, початок серпня 1954 року Дуже сумно, що лiто з його останнiми теплими днинами добiгало кiнця. Нiбито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на пiдходi вже осiнь з новим навчальним роком. У Мотовилiвському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподiвано для всiх, замiсть довгоочiкуваних бюджетних асигнувань i затверджених навчальних планiв, Мiносвiти надiслало стандартну вiдписку щодо дефiциту коштiв у всiй краiнi. До того ж повiдомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачi, вiдправленi влiтку в Москву на так зване «пiдвищення квалiфiкацii», до Мотовилiвки не повернуться. Ото ситуацiя: новий навчальний рiк на носi, а штат дитбудинку не укомплектований – особливо нянечками i викладачами в молодших групах!.. Не встигши завершити розпочатий влiтку ремонт, спiшно кинулися набирати новий персонал. Добре, що харкiвськi шефи допомогли коштами i матерiалами, i це дозволило вивезти молодших вихованцiв до пiонерських таборiв. Викладачi разом зi старшими працювали ударними темпами. Спiльними зусиллями був перекритий дах у житлових корпусах, збудована нова лазня i душовi, поруч з кухнею зведений невеличкий сарайчик, а також утепленi дитячi корпуси. Зокрема, «невезучий» килим, з якого почалися всi перевiрки й iншi бiди, постелили в дитячiй iгровiй залi. Старшi вихованцi в столярних майстернях полагодили столи i стiльцi для iдальнi, а також пiдготували до нового навчального року актову залу. Решта вихованцiв працювали на городах i в яблуневому саду, який в цьому роцi дав доволi щедрий врожай. * * * Ще на початку серпня Мiнiстерство освiти повiдомило керiвництво дитбудинку, що у них працюватиме iнший вчитель iсторii. Отож якось вранцi до директорського кабiнету Семена Опанасовича, не постукавшись, увiйшов незнайомець. Попри спеку одягнений в сiрий, запорошений пилюкою плащ, в руках вiн тримав акуратну маленьку валiзку i чорний фетровий капелюх. Калабалiн саме пiдписував купу рахункiв. – Здрастуйте, Семене Опанасовичу! – почав гiсть з порога. – І вам доброго дня! Сiдайте, будь ласка, i зачекайте кiлька хвилин… – пробурмотiв господар кабiнету, коротко кивнувши на стiлець бiля свого столу i водночас продовжуючи пiдписувати рахунки. Незнайомець присiв i одразу ж нервово засмикав ногою. Коли ж минуло хвилин п’ять, вiн мовив з погано прихованим обуренням: – Товаришу Калабалiн, мiж iншим, я приiхав здалеку, а ви менi навiть чаю не запропонували, не кажучи вже про настiльки зневажливий прийом… Семен Опанасович на мить вiдiрвався вiд паперiв i спокiйно вiдповiв: – Я розумiю вас i перепрошую, але менi необхiдно термiново, зараз же пiдписати цi рахунки. Можливо, ви звернули увагу, що бiля входу чекае автiвка, яка повинна iхати спочатку в банк, потiм за матерiалами. Нам потрiбно термiново закiнчити ремонт, бо скоро повернуться дiтки. – То доручiть ремонт своiм заступникам i нарештi придiлiть увагу менi! І нехай ваша секретарка… чи хто там iще… принесе менi нарештi чаю!.. – гнiвно прогарчав незнайомець. Почувши це, Калабалiн весело розсмiявся: – Так, товаришу, у нас тут зараз ремонт, i вам украй пощастило, що в цей час ви мене в кабiнетi заскочили, а не на даху iдальнi чи на подвiр’i за розвантаженням матерiалiв. У нас тут нянечок бракуе, не кажучи вже про викладачiв, а ви про секретаря та заступникiв… Та про них я навiть не мрiю! Отож, будь ласка, вiдрекомендуйтесь i якомога швидше та стислiше викладiть, в чому, власне, суть вашоi справи. Незнайомець нервово пiдхопився зi стiльця, ледве не перекинувши його, простягнув Калабалiну через стiл руку, при цьому мало не зачепивши рукавом плаща повний чорнил каламар, i голосно вiдрекомендувався: – Єрохiн Федiр Петрович, учитель iсторii, прибув з Москви. Семен Опанасович потиснув простягнуту руку i виголосив скоромовкою: – Дуже добре. Тодi не станемо гаяти час, бо роботи скрiзь з надлишком. Отож оперативно пiдключайтеся. – Але я щойно з дороги… – почав гiсть. – Я це помiтив, – Калабалiн змiряв прибульця гострим поглядом i простягнув низку ключiв: – Ось вам! Пройдiть прямо по коридору, кiмнати 15, 16 i 17 вiльнi, обирайте, яка сподобаеться, влаштовуйтесь. Душовi на подвiр’i, знайдете самi. Якщо хочете чаю або поснiдати, то пройдiть у iдальню – добре, що вона поки не зачинена. Знайдете там тiтоньку Марiйку, скажете, що ви наш новий вчитель – вона вас нагодуе. Наче все… Якщо виникнуть якiсь проблеми – то о дев’ятiй годинi вечора зустрiнемося тут, в цьому кабiнетi, й поговоримо. А поки що мушу бiгти, перепрошую… Увечерi на Семена Опанасовича чекав неприемний сюрприз. Виявилося, що протягом дня москвич устиг пересваритися з усiм персоналом i тепер з нетерпiнням чекав директора бiля кабiнету. – Це нечувано, просто нечувано!.. – заволав вiн, щойно помiтивши Калабалiна в коридорi. – Прошу вас пройти в кабiнет, – попросив Семен Опанасович. Гiсть слухняно увiйшов i продовжив у попереднiй манерi: – Кiмнати маленькi й занадто тiснi, в них навiть шафи немае! – Це вам не готель, а нормальна житлова кiмната на вiсiм квадратних метрiв. Є лiжко, комод i тумбочка. У вас маленька валiзка, речей небагато, навiщо вам ще шафа? Шафи навiть у мене немае, – парирував директор. – Щодо речей ви помиляетесь. У мене на станцii залишилося ще двi валiзи, якi необхiдно забрати… До речi, коли менi iх принесуть?! – У наших викладачiв немае челядникiв. Вашi валiзи – то е вашi проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовуе кiмната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом. – Ну гаразд, iз житлом зрозумiло, – похнюпився гiсть. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!.. – Вода для душу нагрiваеться вiд сонця в пофарбованих чорним дiжках. Усi миються нею, але чомусь нiхто не скаржиться. Втiм, ви б могли помитися в лазнi. Хiба вам не показали? – Менi люб’язно показали… але до того ж розповiли, що спочатку треба наколоти дров i наносити води, бо у вас навiть водогiн вiдсутнiй!.. – На територii дитбудинку е колодязь, отож обходимося без водогону. В лiсi поруч заготовляемо дрова. Якщо це вас не влаштовуе, то в Боровiй е громадська лазня, можна було сходити туди… Щось iще? – Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там ii звати… Коротше, чому вона вiдмовилася принести чай менi в кiмнату?! Чим далi, тим бiльше розпалювалися пристрастi, а терпiння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гiсть явно перегинав палицю… Нарештi, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово: – Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилiвський дитячий будинок, а не в санаторiй. Тут треба працювати, а не вiдпочивати. Іншi спiвробiтники дитбудинку не е вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо iдальнi, то це не ресторан. Вiдвiдувати iдальню дозволено тiльки за розкладом, а iжу в житловi примiщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гiгiени. Дитбудинок практично на балансi у держави, коштiв видiляеться обмаль, отож усi так званi блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте iмена наших спiвробiтникiв, якi нiчим не гiршi вiд вас! Зокрема, в iдальнi порядкуе тiтонька Марiйка, а не Марина i тим паче не Марта… А ще у нас е чергування i громадськi обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективi тихо-мирно, вам доведеться час вiд часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати пiдводи тощо. – Я цього не робитиму. Я викладач iсторii, а не чорнороб!.. Калабалiн знизав плечима: – Як хочете. Але тодi не скаржтеся i налагоджуйте свiй побут самотужки. Минув тиждень, протягом якого Єрохiн щодня намагався винайняти житло в Боровiй, але щоразу вертався й обурено кричав: – Це ганьба!!! В яку ж це дiру мене занесло!.. Тут же в кiмнатах пiдлоги землянi, в хлiву i те краще. – Але ж е хати i з дерев’яними пiдлогами, – заперечували йому. – Звiсно, що е. Але за них цi невмитi селюки просять цiну, що значно перевищуе мою зарплатню, – зiтхав Федiр Петрович. Якось увечерi Єрохiн зайшов до Калабалiна в директорську i мовив, недобре посмiхаючись: – Семен Опанасович, пiдготуйте менi на завтра, будь ласка, особовi справи всiх ваших спiвробiтникiв з вашою включно. – А навiщо це вам, Федоре Петровичу? – Менi тут Партiя доручила розiбратися в одному питаннi… – i Єрохiн простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис iз Москви. Семен Опанасович розсiяно проглянув папiрець, знизав плечима, потiм вiдкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабiнету, видобув звiдти теки з особовими справами i простягнув Єрохiну зi словами: – Будь ласка, вивчайте тут, за межi кабiнету не виносьте. * * * 29 серпня пiд час педагогiчноi наради, пiсля обговорення всiх запланованих питань слово взяв товариш Єрохiн. Ковзнувши по рядах викладачiв уважним поглядом, Федiр Петрович мовив: – Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рiк. Отож, згiдно з рекомендацiями РВНО, цього дня серед учнiв потрiбно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопноi i повсякденноi керiвноi та спрямовуючоi ролi КПРС[10 - Саме так iз жовтня 1952 року почала офiцiйно називатися Партiя.]». На виконання цих рекомендацiй педагогiчно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходiв… Однак коли дiйшло до розгляду цього плану, самi ж розробники безнадiйно потонули в нескiнченному узгодженнi деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуацiя дiйшла до небезпечноi межi, Калабалiн рiзко ляснув розчепiреною долонею по стiльницi. Всi негайно замовкли, а вiн запропонував: – А знаете що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозицiя, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесiдою для них усiх. Усi вичiкувально притихли, обдумуючи пропозицiю директора. Лише вчитель iсторii не погодився з Калабалiним рiзко й вiдверто: – Семене Опанасовичу, а як же бути з керiвною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендацiя прийшла… Проте широко посмiхнувшись, Калабалiн продовжив, звертаючись до всiх: – Та згадайте ж нарештi себе в дитячо-пiдлiтковому вiцi! Хто з вас не мрiяв про подвиг, а надто про подвиг вiйськовий?! Та нашi хлопчаки й дiвчатка тiльки i марять подiбними речами – ну, то я розповiм iм, яка цiна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендацiях РВНО прописано. А ще йтиметься про довiру до нашоi Радянськоi Батькiвщини i до ii охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такоi довiри – ось на чому потрiбно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мiрою. Останньою фразою директор таки переконав майже всiх тих, хто сумнiвався найзатятiше. Усi дружно закивали, тiльки товариш Єрохiн намагався щось заперечити. Але його вже нiхто не слухав… Актова зала Дитячого будинку, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 1 вересня 1954 року Одягнувши весь свiй парадний «iконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперiшнiй посадi, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нiбито добре. Калабалiн живописав, як пiсля невдалого десантування в нiмецький тил 14 серпня 1941 року в районi села Антонiвка, що в Барському районi Вiнниччини, його группу знищили ще в повiтрi, а його самого схопили й катували полiцаi… Як раптом товариш Єрохiн скочив зi свого мiсця i, неввiчливо перервавши оповiдача, повчально уточнив: – Це були не просто полiцаi, це були так званi бандерiвцi – несамовитi лiсовi бандити з кривавоi бандерiвськоi УПА!.. Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спiдлоба, але вирiшив продовжити розповiдь, нiчого не заперечивши: – У будь-якому разi, з усiеi нашоi десантноi групи дивом вижив тiльки я. А завдання, дане менi Комунiстичною партiею, треба було виконати. І ось на одному з допитiв я прямо й вiдверто сказав одному з полiцаiв, що говоритиму не з такими, як вiн, а тiльки з фашистським генералом. І знов товариш Єрохiн скочив зi свого крiсла й голосно заперечив: – Семене Опанасовичу, не плутайте: не полiцаi то були, а бандити з УПА!.. Тодi з останнього ряду пiдвiвся дитбудинкiвський сторож Мокiй Кононович i, звертаючись до Федора Петровича, поцiкавiвся дещо недовiрливим тоном: – Що, невже ж отак просто бандерiвцi з тiеi самоi УПА?.. – А хто ж iще? – здивувався Єрохiн. Зрозумiвши, в чiм рiч, i намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутнi педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати: – Та звiсно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель iсторii, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохiн, зорганiзувалося тiльки через рiк вiд того моменту, коли полiцаi нашого товариша Калабалiна полонили. Зал завмер, спостерiгаючи за словесним двобоем. Титулований москвич стояв iз широко роззявленим ротом, а дитбудинкiвський сторож пiд загальний смiх оточуючих тихо мовив: – Соромно не знати того предмета, який ви ж i викладаете. А ще з самоi Москви до нас приiхали!.. – А тобi про це звiдки вiдомо, старигане? – негайно розлютився Федiр Петрович. – Тебе там i близько не було! Ти ж усю вiйну кашоваром на солдатськiй кухнi провоював, я знаю… – Так, я був кашоваром на польовiй кухнi й нi з якими бандерiвцями i близько навiть не стикався. Це правда. – Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохiн. – А от я, на вiдмiну вiд вас, прямо в очi всяким пiдлим зрадникам нашоi Радянськоi Батькiвщини дивився. Тут iз мiсця скочила тiтонька Марiйка й обурено звернулася до сперечальникiв: – Ми зiбралися в цьому залi послухати розповiдь нашого шановного Семена Опанасовича, а не вашi дурнуватi суперечки нi про що. Продовжуйте, товаришу Калабалiн, а на цих двох не зважайте… Директор вдячно подивився на куховарку i продовжив: – Отак мене й вiдправили на зустрiч з гером майором Марвiцом в Холмському концтаборi для вiйськовополонених № 319-А. Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос: – У цьому Холмському концтаборi для вiйськовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж? – Не без цього… Звiсно, було лячно перед незвiданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокiйно пiдтвердив Калабалiн. – Та я про iнше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавськоi розвiдшколи гер Марвiц. Викликае по черзi, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – нi пiдслухати, нi здогадатися, анi розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабiнет мав другий вихiд, i пiсля спiвбесiди всiх виводили туди. Ну що ж, стою i я серед iнших полонених, своеi черги очiкую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як iз ними бесiду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам менi належало, виходячи з iхньоi мотивацii… – Ой, до чого ж лячно! А далi що? – шепотiли слухачi. – Отож назвався я рядовим Наливком i на зустрiчi з гером майором Марвiцом удавав, нiби згоден продати Радянську Батькiвщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистськоi школи резидентури, розташованоi в передмiстi Варшави. – А коли ви втекли звiдти? – спитав хтось iз дiтей. – Навiщо ж тiкати? Нi, я навпаки все вивчав якомога стараннiше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерiгав за кожною дiею аж до дрiбниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвiдувальним управлiнням i доповiв про те, що готували фашисти, щоб знищити нашу Батькiвщину. Отож завдяки отриманим вiд мене вiдомостям, вдалося запобiгти безлiчi диверсiй, провалити декiлька ретельно спланованих фашистських операцiй, а спiвробiтники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентiв i зрадникiв. Батькiвщина високо оцiнила мiй подвиг i нагородила мене по лiнii контррозвiдки орденом Вiтчизняноi вiйни. По завершеннi розповiдi Калабалiну довго аплодували всi присутнi. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибiг товарищ Єрохiн. Закликаючи до тишi, вiн здiйняв над головою руки й мовив з дещо iнтригуючим виглядом: – Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квiточки»… Зрештою, на цiй вiйнi все було бiльш-менш зрозумiло: ось вони – i ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борцi за свободу i щастя всього людства. Там фашистськi пiдлабузники, зрадники-бандерiвцi й iнше бандитське кодло – тут вiрнi сини й дочки Радянськоi Вiтчизни. Все зрозумiло! Але на iншiй вiйнi – на Громадянськiй все було далеко не настiльки однозначно. Тодi брат пiшов на брата, батько на сина – спробуй-но розiбратися, чия правда правдивiша!.. Здивованi вихователi почали перезиратися, не розумiючи, з якого дива Федiр Петрович згадав тi давнi подii. Вiн же мовив урочисто: – А чи вiдомо вам, товаришi, що серед нас присутнiй розвiдник, який вiдзначився ще тодi – на Громадянськiй вiйнi?! А, мiж iншим, саме так воно i е! Бо це не хто iнший, як сторож нашого дитбудинку Мокiй Кононович Завада. Це вiн для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаете ви, товаришi, що iще пiд час Першоi свiтовоi вiн був нагороджений кiлькома Георгiiвськими хрестами?! Отож-бо, що не знаете! А що скромний наш Мокiй Кононович був розвiдником у бандi зеленого отамана Струка – про це вам вiдомо?.. А хотiли б дiзнатися просто зараз?.. – Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!.. Збентежений несподiваною увагою до своеi скромноi персони, сторож зробив пару крокiв вперед i завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, вiн щосили намагався второпати, звiдки Єрохiн дiзнався про його нагороди ще царських часiв та про стеження за бандою Струка. – Та я… Я ж давно про це не розказував нiкому. Мiг i пiдзабути щось, бо стiльки часу вiдтодi минуло… І стiльки всього сталося… – промимрив Завада нарештi. Але до уваги ця вiдмовка не була взята. – Нiчого, Мокiю Кононовичу, нiчого. Ви собi розповiдайте, а ми вас у разi потреби виправимо, – пообiцяв вчитель iсторii, кивнувши погляд в бiк решти викладачiв, якi продовжували перезиратися мiж собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упiймав я тебе? Ти пiдловив мене на маленькiй нестиковочцi про час утворення УПА. Але тепер ми всi разом, всiм дитбудинком перевiримо, скiльки нестиковок буде в твоiй оповiдцi! Гадав, що я не знайомий з твоею особовою справою? Чи не припускав навiть, що на тебе особова справа заведена… А що iнакше бути не може, бо ми виховуемо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…» Але, попри подiбнi думки, Єрохiн широко посмiхнувся сторожу, який брiв до невеличкоi сцени, немов мiфiчний Христос на свою мiфiчну Голгофу. Інститут ДІПРОмiсто, Киiв, жовтень 1954 року – Добридень, Йосипе Юлiйовичу! Дозвольте зайти? – Анатолiю! Звiсно, заходьте. Якими це вiтрами вас занесло до нас? – Вiтрами, що вiють зi спорудження метрополiтену. – Ага! А де ви працюете, власне? – В iнститутi «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуваннi станцii «Днiпро». Нашому iнституту з вашим треба було узгодити деякi речi – i от я у вашому «ДІПРОмiстi»!.. – А-а-а, он воно що… Ну, тодi все зрозумiло. – Як ваше життя, Йосипе Юлiйовичу? Чим нинi займаетеся? – Життя?.. Все добре настiльки, наскiльки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом… Каракiс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана. – А загалом працюю над прив’язкою до конкретноi мiсцевостi чергового типового проекту черговоi типовоi школи. – Ви здатнi на бiльше. На значно бiльше, Йосипе Юлiйовичу. З вашим досвiдом проектування!.. Каракiс лише бровами смикнув i мовив фiлософськи: – Знаете, Анатолiю… Усi ми здатнi на значно бiльше, тiльки от на що саме, стае зрозумiлим iнодi навiть занадто пiзно. – Це загальнi слова, Йосипе Юлiйовичу! Але ж ви мiй вчитель в архiтектурi, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополiтен… – Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допомiг з проектуванням станцiй «Унiверситет» i «Полiтехнiчний iнститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене. – «Полiтехнiчний iнститут»[11 - Станцii киiвського метрополiтену «Полiтехнiчний iнститут» i «Завод «Бiльшовик» (нинi «Шулявська») становили другу чергу станцiй метро, вiдкриту 5 листопада 1963 року, тодi як перша черга – станцii «червоноi» лiнii вiд «Вокзальноi» до «Днiпра» (за винятком теперiшньоi «Театральноi») склали першу чергу, вiдкриту 6 листопада 1960 року.]?! Таким чином, на «Вокзальнiй» киiвське метро на правому березi не завершиться? Я гадав, що далi буде мiст на лiвий берег, що колiю потягнуть на Дарницю… – Звiсно, що нi. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть i до другоi, i до третьоi черги. – А вас, Йосипе Юлiйовичу? Уявляю, як багато ви допомагали… – Анатолiю, облиште. – Чому? – Насамперед тому, що офiцiйно я на той час сидiв без роботи. Мене ж «вичистили» як украiнського буржуазного нацiоналiста i «безрiдного космополiта», не забувайте. Тому якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги… Каракiс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посмiхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги, то це аж нiяк не означае, що про iхнiй вчинок варто кричати на кожному кроцi. Аж надто недалеко в iсторичному планi ми вiдiйшли вiд тих часiв». – Усе одно шкода, що ваше iм’я не впишуть в iсторiю киiвського метро. – Ну-у-у… Ім’я – то дiло таке. Для мене значно суттевiшим е те, що я не беру участi в цiй штурмiвщинi. – В якiй?.. – Гадаете, я нiчого не бачу? – перервав колишнього учня Каракiс. – Усе у нас робиться поспiхом, нахрапом. Бо всi роботи – нiякi не роботи зовсiм, а «великi звершення»! А всi «великi звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до черговоi рiчницi Жовтневоi революцii, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо е визначена заздалегiдь урочиста дата – починаеться штурмiвщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такi вiдповiдальнi пiдземнi споруди, як метрополiтен… Перепрошую, це не мое. Облиште. – Йосипе Юлiйовичу, але ж хiба ви не хочете, щоб у Киевi нарештi хтось та й зiбрався метро вiдкрити?.. – Мiж iншим, Анатолiю… Тiльки мiж нами кажучи – мiж нами!.. Еге ж? – Само собою, Йосипе Юлiйовичу, само собою! – Отож спорудити в Киевi метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звiсно, в тi часи мене тут i близько не було… Але пропозицiю на той проект я в архiвi бачив, i знаете… вона таки вражае!.. – Отже, в цьому планi Киiв мiг би навiть Москву обiгнати? – Мiг би, як це вже сталося з електричним трамваем[12 - Перша лiнiя киiвського електричного трамваю була вiдкрита 1 (13 за новим стилем) червня 1892 року, тодi як у Москвi – 25 березня (6 квiтня) 1899 року. В столицi Росiйськоi iмперii – Санкт-Петербурзi – регулярний рух електричного трамвая розпочався аж у 1907 роцi.]. А тепер навпаки наздоганяе. А це обертаеться штурмiвщиною. І не тiльки тут… Каракiс на деякий час замислився, а потiм продовжив, стишивши голос: – Як ви знаете, Анатолiю… А тепер про це знають усi кияни, якi хоч би наскiлькись пiднiмають голову й дивляться на те, що вiдбуваеться довкола них… Отже, як ви знаете, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху пiдсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмiвщини не обходиться, от що зле! Бо штурмiвщина – це неодмiннi порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Вiн же, мерзотник такий, столичний виконком очолюе, вiн же мусить розумiти всю мiру вiдповiдальностi!.. Деякий час помовчали, далi знов заговорив Каракiс: – Мабуть, я таки сходжу до мiськвиконкому. Але брати участь у всiх цих ударних проектах, в усiй цiй штурмiвщинi?! Нi-нi, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмiвщина, однак об’ект сам по собi простiший: проекти типовi, мною розробленi, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретноi мiсцевостi… Це значно простiше, i на це я згоден пiти. – Вiн знов мотнув головою в бiк кульмана i додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазi!.. 1955 Spiritus vini[13 - Етиловий спирт (лат.).] Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 29 березня 1955 року – Ну що ж, Нiно, як бачиш, господарство у нас нiбито невеличке, однак клопоту з ним не бракуе. І головне: фонди невпинно збiльшуються, як тiсто на дрiжджах – отож упорядкуванням фондiв ти i займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботi е вихiдний, то це недiля, у нас же це вiвторок, як-от сьогоднi. – Це нiчого, Елло Никанорiвно. Я звикну, аби робота була. І менi так незручно, що ви свiй вихiдний день на мене витрачаете… Позаяк директорка бiблiотеки йшла попереду, а Нiна говорила iй в потилицю, то судити про реакцiю на таке зiзнання було важко. Тодi як Елла Никанорiвна продовжувала спiлкуватися, як i досi, пiднесеним тоном: – Та-а-а, знаю я ваше молоде поколiння! Усiм вам попервах байдуже, а потiм як спрацюемося, як звикнемо одна до одноi, то й починаеться: ту вiдпусти, цю пiдмiни… А що у нас в недiлю найбiльший читацький наплив, то це байдуже всiм, окрiм мене! – Я не така, чесне слово! Я старатимусь. – Старатимешся? – Зупинившись i водночас розвернувшись обличчям до новоi спiвробiтницi, директорка зазирнула iй просто в очi та додала лагiдно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходiмо до мене, чайку поп’емо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходiмо!.. І вже зачинившись у директорському кабiнетi та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорiвна чомусь вперто називала «керогазом»[14 - Побутовий нагрiвальний прилад, що працюе на гасi.]), Нiна почула: – Те, що я свiй законний вихiдний на нову спiвробiтницю витрачаю, це нiчого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слiд бiблiотеку нашу показати з усiма ii закуточками. Це в iнтересах майбутньоi роботи, а отже, вважай, в моiх особистих iнтересах. До того ж… – Директорка зiтхнула. – До того ж у мiстечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канiв – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправдi… Дiрка вiд бублика, через яку жодного просвiту в життi не видно – от чим е наш Канiв. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому мiстi похованi двое письменникiв, якi мали колосальний вплив у царинi лiтератури: Аркадiй Гайдар, в бiблiотецi iменi якого ти вiдтепер будеш працювати, i Тарас Шевченко. При згадцi iменi останнього Нiна не змогла утриматися, i ii обличчя на мить перекосила мимовiльна огидлива гримаса. Директорка бiблiотеки вiдреагувала миттевою змiною тону з лагiдного на залiзний: – А тепер давай-но розповiдай, за якi грiхи тебе до нас запроторили. – Ви про що… – промимрила новоспечена бiблiотекарка, трохи налякана такою несподiваною трансформацiею. – А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стрiляний i калач тертий. А тому давай-но порахуемо… – Елла Никанорiвна почала загинати пальцi: – До нашого богом забутого Канева ти приiхала працювати не з села якогось, а аж iз самого Киева – це раз. Направила тебе на роботу мiлiцiя – це два. У трудовiй книжцi у тебе дивний запис е, закреслений – три. Ти не молоденька дiвчинка i не стара шкапа, подiбна до мене, тобi ще тридцяти немае. При цьому одинока, без сiм’i – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять. Вона здiйняла над головою стиснутий кулак, повертiла ним у повiтрi та з виглядом переможицi резюмувала: – П’ять причин, що нагло кидаються в очi! Цiлих п’ять причин… Тiльки треба бути уважною, щоб iх розгледiти. Я уважна, можеш навiть не сумнiватися. То що, ти навiть тепер хочеш сказати, що все це випадковостi, що тебе з Киева не висилав нiхто, так?.. І гадаеш, я в це повiрю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповiдай все, як е. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову i чим це менi загрожуе. На електроплитцi шумiв чайник. Елла Никанорiвна не зводила допитливих очей з новоi спiвробiтницi. А Нiна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповiдати своiй новiй начальницi, а чого не можна. І якщо навiть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати… * * * Колись вона вважала, що не може бути в свiтi нiчого гiршого, нiж жити з татом-випивакою, який у нетверезому виглядi лупцюе тебе тим, що пiд руку трапиться. Мати лише зiтхала: «Доню, доню… От виростеш, тодi зрозумiеш, що це за нещастя для простецькоi баби – коли iй нема кому навiть око пiдбити». Чи зрозумiла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймнi було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунii, а жив би з ними. Ще бiльше вона жалiла, що нема i бiльш нiколи не буде серед живих ii нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звiсно, коли Венька йшов на фронт, то обiцяв пронести iхне молоде кохання крiзь вогонь, дим i всi небезпеки, щоб повернутися до своеi Нiночки… З iншого боку, вони навiть одружитися не могли, бо в червнi 1941 року iй ледь виповнилося шiстнадцять. Отже, наречений, не наречений… обiцяв, не обiцяв… Ну, звiсно ж, до Веньчиноi матерi вона заходила з завидною регулярнiстю на правах майбутньоi невiстки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на ii майбутньому щастi. Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квiточки» були. Справжнiми ж «ягiдками» обернувся сюрприз, пiднесений старшою сестрою Вiркою – цiею лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжнi муки до самоi Нiмеччини. Себто це вони з мамою спочатку вважали, нiбито Вiру на каторжнi роботи вiдправили. І всi сусiди так вважали. Попервах навiть по декiлька разiв на тиждень заходили, щоб поцiкавитися, знайшлася вже iхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гiдру розчавили, хто живий залишився, тi потроху додому верталися на радiсть близьким. Але то було лише попервах. Бо чим далi, тим пiдозрiлiшою ставала вiдсутнiсть найменших вiдомостей про старшу дочку подружжя Федякiв. В чiм же рiч?! Нiхто не розумiв. Як раптом… Здаеться, сталося це все ж таки в 1946 роцi. Хоча, можливо, i в 1947-му… Нi, здаеться, був таки 1946 рiк – чекiсти все ж працюють вправно, не могли вони катавасiю зi з’ясуванням долi Вiрки на цiлих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна… У будь-якому разi якось ввечерi чи то в 1946-му, чи в 1947 роцi пiд iхнiй будинок пiдкотив «воронок»… i маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навiть речей нiяких iз собою взяти. Чому?! За що?! З якоi ласки?! – Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?! – Без запитань, – повторив старлей, перш нiж полишити iхню квартиру. Що це могло означати?! Нiна не розумiла. Пiдказати чи порадити бодай щось не було кому: сусiди свiдомо не вiдчиняли дверi дiвчинi, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також. Вона спочатку довго плакала, потiм поступово заспокоiлася, вирiшивши, що вiд слiз користi жодноi – тiльки сил меншае. Припинивши плакати, почала обдумувати своi подальшi дii. Десь близько другоi ночi нарештi вирiшила, що на ранок замiсть роботи обiйде хоч усi районнi вiддiли держбезпеки, хоч мiське управлiння, хоч республiканське, але маму знайде! Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нiбито все з нею було гаразд… тiльки зблiдла, немов смерть, губи сизi, руки дрiбно-дрiбно трусилися й очi якiсь порожнi та вицвiлi. Одне слово, чужими стали не тiльки маминi очi, але й уся вона вiд макiвки до п’ят. – Мамо, що?.. Проте лiтня жiнка не могла вимовити анi слова. Мовчки прошкандибавши до лiжка, впала на нього як була – в одязi та взуттi, – й беззвучно розплакалася. Нiна розула матiр, допомогла iй влягтися якомога зручнiше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозумiло, на роботу не пiшла, просидiла бiля материного лiжка, аж доки бiдолашна не виспалася як слiд. І лише тодi повiдомила дочцi приголомшливу новину. Як з’ясувалося, iхня красунечка Вiра, яку жалiли всiм миром i за долю якоi стiльки переживали всi сусiди, виявилася (лячно навiть уявити подiбне!) пiдлою зрадницею Радянськоi Батькiвщини. Так-так, Вiра Панасiвна Федяк тепер оголошена у всесоюзний розшук як Вiра Свитка – зв’язкова кровожерливих недолюдкiв-бандерiвцiв, пiдлих фашистських наймитiв i посiпак самого Адольфа Гiтлера, скаженого нiмецького фюрера!!! У зв’язку iз цим у слiдчих Мiнiстерства держбезпеки… Так-так, МДБ – все ж таки це був уже 1947 рiк!.. Отже, через усе це слiдчi Мiнiстерства держбезпеки переймалися довгою низкою нагальних запитань: Якою мiрою громадянка Федяк Вiра Панасiвна захоплювалася всiм украiнським ще в шкiльнi роки? Хто ще з ii знайомих виявляв аналогiчнi схильностi? Чи не вона сприяла фашистським окупантам у вбивствi ветерана Фiнськоi вiйни, iнвалiда Каснерика Валерiя Антоновича, в якого, згiдно з непевними чутками, була колись закохана, а потiм навпаки розчарувалася в ньому? З яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна лишилася в окупацii? Чи не було це зроблено за завданням таемноi органiзацii ОУН мiста Киева? Вiдповiдно, з яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна поiхала до Нiмеччини нiбито на примусовi роботи: через розпорядження, що надiйшло з фашистськоi бiржi, – чи все ж за таемним завданням бандерiвського, мельникiвського або навiть бульбiвського нацiоналiстичного пiдпiлля?.. І таке iнше в тому ж родi. Попервах Нiна просто не повiрила в усе це. Гадала, що це якась жахлива помилка, прикре непорозумiння… Аж доки наступного вечора «воронок» не примчав тепер уже за нею! І всi тi ж самi запитання (а також багато-багато iнших) слiдчий не поставив тепер уже iй самiй. Що сталося потiм? Сталося, так… З роботи Нiну звiльнили не просто так, а за грубе порушення трудовоi дисциплiни – прогул: справдi, вона ж пiвдня просидiла бiля лiжка матерi пiсля ii першого допиту! Мама вiдреагувала на це доволi фiлософiчно: «Перед вiйною за прогул могли й розстрiляти, отож подякуй». От тiльки кому дякувати?! І головне, за що?! Адже пiсля появи такого запису в трудовiй книжцi Нiну або вiдмовлялися брати на роботу, або звiльняли, протримавши вiд сили пару тижнiв. Сусiди просто не давали iм проходу. Найлагiднiший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зi своеi кiмнати в коридор, вони виявляли на дверях гiгантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Нiна, бо, термiново намочивши ганчiрку, вона встигала все швиденько змити. Натомiсть мама декiлька разiв непритомнiла… Нiна неодноразово намагалася простежити, хто саме займаеться «художествами», та нiчого путящого з того не вийшло. Дiвчина тiльки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночi вiд найменшого шурхотiння, але все одно свастика на дверях iхньоi кiмнати з’являлася мiнiмум двiчi на тиждень. Бували й iншi сюрпризи. Наприклад, пiдсунутi пiд дверi вiршованi записочки: Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом Федяки Ножi освятили.[15 - Перекручена цитата з «Гайдамакiв» Тараса Шевченка.] На цiй пiдставi Нiна запiдозрила, що iхнiм цькуванням командуе подружжя Мориченкiв. Адже вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков (невiдомо яким чином, але вiн «русифiкував» власне прiзвище, приписавши наприкiнцi лiтеру «в») ще на самому початку нiмецькоi окупацii Киева особисто прослiдкував, щоб полiцаi вiдвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманiв з iхнього двору, коли ж чоботаревi Меiру Гехтману вдалося дивом утекти – допомiг його вистежити i впiймати. В тому не могло бути найменших сумнiвiв, оскiльки в жовтнi 1941 року Мориченки урочисто в’iхали в бiльшу за площею кiмнату Гехтманiв. А такий «приз» нiмецькi окупанти видiляли саме тим, хто допомагав iм зробити Киiв територiею «юденфрай». Ясна рiч, коли фашистiв прогнали, чекiсти взялися за Мориченкiв. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Бiльше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пiшов працювати в Подiльський райвиконком, а його дружина Тамара Антипiвна тепер викладала украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 20. До речi, це була ще одна причина запiдозрити саме iх – бо хто краще вiд профiльноi вчительки мiг розбиратися в лiтературнiй спадщинi Великого Кобзаря… – А ти доведи, фашистко! – щоразу смiялася в обличчя Нiнi вчителька, й ii верхня губа здималася вгору вiд насолоди, коли вона повторювала, немов суддiвський вирок: – Фашистко!.. Однак найстрашнiше сталося позаторiк, коли просто посеред ночi вiконна шибка в iхнiй кiмнатi раптом трiснула й посипалася дрiбненькими друзками, слiдом за тим з двору влетiла й гепнулася на пiдлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папiрець. Останнiй виявився радянським агiтплакатом часiв Великоi Вiтчизняноi вiйни з виправленим пропагандистським гаслом: Смерть нiмцю ФЕДЯКАМ! З мамою сталася iстерика, пiсля якоi у нещасноi вiднялися ноги. Нiна спробувала поскаржитися в мiлiцiю. Там обiцяли розiбратися… але скiльки не старалися, винних так i не знайшли. – Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дiвчину Тамара Антипiвна, при цьому ii верхня губа випнулася особливо помiтно. Нiна не вiдповiла нiчого, бо поспiшала до мами, вiдтепер назавжди прикутоi до лiжка. На роботу ii тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспiль доглядала матiр, яка згасала поступово, але невiдворотно. Аж доки не померла в лютому. І тут уперше за останнiй десяток рокiв щастя, схоже, нарештi посмiхнулося Нiнi. Почалося з появи у них нового дiльничного iнспектора. Всебiчно вивчивши справу сестри зрадницi Радянськоi Батькiвщини, оголошеноi у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Нiну до себе на спiвбесiду. Наприкiнцi пiдбив невтiшний пiдсумок: – Такi справи, Нiно Панасiвно… Уже четвертий рiк[16 - Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публiкувався офiцiйно.] iснуе Указ Верховноi Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москвi та областi справи ще жорсткiшi[17 - Йдеться про спецiальну Постанову Ради мiнiстрiв СРСР вiд 19 липня 1951 року «Про заходи щодо лiквiдацii жебрацтва в Москвi та Московськiй областi та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами».], проте ми все ж таки в Киевi. У будь-якому разi ви давно вже нiде не працюете, а живете, за вашим власним визнанням, лише на грошi, вирученi вiд нелегальноi торгiвлi на так званiй «барахолцi» речами, винесеними з вашого i нещодавно померлоi матерi помешкання. То що ж робити з вами?.. – Робiть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом вiдповiла Нiна. – Можете хоч у тюрму за грати запроторити, хоч в колонiю вiдправити, хоч розстрiляти, хоч повiсити. Менi вже все це остогидло. – Яка ж ви, одначе! – пхикнув дiльничний iнспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустiмо, я вашу долю вирiшити не можу, тiльки суд… Але у мене е альтернативна пропозицiя. Чи знаете ви, що в райцентрi Черкаськоi областi – в древньому мiстi Каневi – на Днiпровських схилах е не тiльки могила вiдомого… – Не згадуйте про Шевченка!!! – вiдчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило вiд згадки про перекручену цитату з «Гайдамакiв». – Шевченко там теж похований, але не тiльки вiн, – спокiйно продовжив дiльничний. – Зокрема, я мав на увазi могилу радянського дитячого письменника Аркадiя Петровича Гайдара. Є там i бiблiотека його iменi, створена зусиллями пiонерiв усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрiбна бiблiотекарка. Отже, якщо згоднi промiняти Киiв на Канiв… Це добрий вихiд, повiрте менi! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звiльнення за прогул ми лiквiдуемо. – Яким чином?! – Закреслимо, громадянко Федяк, вiзьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згоднi на такий варiант… Чи була вона згодна?! Та звiсно ж!!! Якби iх не роздiляв широкий канцелярський стiл, Нiна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантовi. Щоправда, вiн трохи охолодив радiсть несподiвано прощеноi сестри «ворогинi Краiни Рад». Мовляв, пропозицiя зроблена не зовсiм вiд нього, хоч вiн i уповноважений зробити таку пропозицiю… Хто саме уповноважив, громадянка Нiна Панасiвна Федяк дiзнаеться неодмiнно й дуже скоро, буквально невдовзi. * * * З цим вона i приiхала до Канева. Однак директорка бiблiотеки Елла Никанорiвна Дзюбан здогадалася, що нову спiвробiтницю прислали аж iз самого Киева не просто так. Що ж вiдповiсти на ii запитання?.. Звiсно, до такоi ситуацii треба було пiдготуватися заздалегiдь. Нiнi у загальних рисах пояснили, як вiдповiдати на подiбнi закиди. Проте в останню мить усi iнструкцii раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподiбне, причому зараз же, негайно. От тiльки що саме?.. Санаторiй «Рай-Оленiвка», Харкiвщина, квiтень 1955 року – Ну, Володю… ти таки справдi в усьому мав рацiю, описуючи тутешнi мiсця. Це i справдi рай земний, яким його тiльки можна уявити. – Марiйко! Те, що я достовiрно описав тобi санаторiй… Ну, а що ж ти хотiла?! Усе ж таки це робив не пересiчний обиватель, а досвiдчений поет. – О-о-о, нi-нi, не применшуй своiх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-помiж сучасних украiнських лiрикiв – от ти хто! – Провокуеш, так?.. Вiн оглянув дружину спiдлоба. (Так-так, тепер вони знов купалися в обопiльному щастi, повторно одружившись пiсля жахливих рокiв вимушеноi перерви…) Однак у поглядi найкращого лiрика з-помiж сучасних украiнських лiрикiв не було нi настороженостi, анi навiть найменшого слiду напруженостi – тiльки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тiльки сльоза не смутку, а радостi. Так-так, тепер вони можуть радiти… Бiльше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперiшню радiсть обопiльними стражданнями. – Можливо, i провокую, – жiнка послала чоловiковi погляд, сповнений кохання, що було вiддзеркаленням його власного почуття. Тiльки от наскiльки щирим воно було, це чоловiче кохання?.. – Отже, потребуеш доказiв, – тепер вiн задивлявся в глибину ii очей дуже-дуже прискiпливо, нiбито щось прикидаючи… прицiлюючись… – Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тодi вiн несподiвано, без найменшого попередження перейшов до вiршування: – Як сонце в небi, ти в душi моiй, Як пiсня в полi, в серцi ти в мойому. Так синьо, синьо сяе погляд твiй, Як тихий вечiр пiсля дня утоми… – Це все? – поцiкавилася Марiя. Володимир заперечно мотнув головою i продовжив з поступово нарощуваним пiдйомом: – Ти у кровi i в мрiях ти моiх, Торка вiтрець кiнцi твоеi шалi, І усмiх твiй, як той хмаринок бiг, Що линуть в даль, не знаючи печалi. Кудись бiжать, спiваючи, дроти, Хвилюеться пiд сонцем стигле жито, І легко так менi з тобою йти, І радiсно менi з тобою жити. – А тепер?.. – Тепер усе, – пiдтвердив вiн. – Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офiцiйним тоном, – новоi Сталiнськоi премii в галузi лiтератури за цей вiрш вам не дадуть, можете навiть не розраховувати… – Через цiлковито зрозумiлу причину[18 - Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно). Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР.] Сталiнську премiю не даватимуть вже нiколи й нiкому, – уточнив вiн. – Враховуючи настiльки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс. І немовби згадавши давнi часи молодостi, Марiя рвучко поцiлувала чоловiка просто в губи… Але негайно ж слiдом за тим вiдсторонилася й вiдскочила на доволi пристойну вiдстань настiльки стрiмко, що вiн просто не встиг зреагувати. – Марiйко, кохана моя!.. Чоловiк спробував пiдiйти до неi, обiйняти за плечi, та вона не дозволила. – Ну от, знов… – розчаровано зiтхнув вiн i спитав: – Отже, ти й досi ревнуеш?.. Ревнуеш, навiть попри те, що ми знов з тобою удвох. – Як ти мiг, Володю?! – Марiйко, зрозумiй, для мене нiколи не iснувало жодноi iншоi! Тiльки ти одна в усьому свiтi… – А вона?! – Марiйко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!.. – А потiм i до Захiдного Сибiру. – Ну так, до Сибiру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але менi сказали, що тебе засуджено за розголошення державноi таемницi. – Мене морили голодом, аби я тiльки звела наклепи на всiх вас i на тебе в тому числi! Аби засвiдчила, що украiнськi письменники буцiмто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождiв. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього рокiв. Коли ж зрозумiли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камерi на цементнiй пiдлозi босонiж i щоб навiть очей не заплющувала… – Нещасна моя Марiйка! Твоi чудовi блакитнi очi завжди стояли перед моiм внутрiшнiм поглядом. – Навiть тодi, коли при живiй дружинi ти одружився втрете в життi?! Чоловiк хитнувся так, нiби отримав потужного ляпаса, й прохрипiв: – Але менi сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборiв. – Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слiдом за ним! Вона хотiла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого. – Я був хворий. Я дуже-дуже захворiв, Марiйко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною. – Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповiдав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постiйного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хiба ж нi? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця. – Нi, не можна. Мене змусили. Поставили умову: нiяких доглядальниць! Поруч зi сталiнським лавреатом може перебувати тiльки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися. – Таке враження, що тi, хто опинявся за гратами чи в таборi, iнодi були бiльш вiльними, нiж ви всi, разом узятi, якi лишилися на свободi, – вуста жiнки скривила нервова посмiшка. – В усякому разi, коли мене вiдправили сюди, в Рай-Оленiвку, то я поiхав сам, без неi… без новоi моеi дружини. – Так, Володю. Вона прекрасно зрозумiла пiдтекст цього зауваження: «До земного раю я ранiше iздив сам, тепер же привiз сюди кохану жiнку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – ii до земного раю не возив». – Марiйко, кохана моя… Чоловiк усе ж обiйняв ii за плечi, проте вона легко розiрвала цi сторожкi непевнi обiйми й мовила благально: – Дай менi трохи отямитися, Володю. Я все ще не вiрю в початок нашого нового щастя. – А коли отямишся, тодi повiриш? – Можливо, Володю, можливо, – i вона тужливо зiтхнула. Робiтнича столова заводу «Днiпроспецсталь», Пiвденне шосе, № 81, Запорiжжя, липень 1955 року Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопатi величезного вентилятора, що повiльно оберталися вгорi попiд стелею i майже не впливали на рух розпеченого повiтря. Потiм тильним боком правоi долонi витер спiтнiле чоло, посипав сiллю й вiдкусив чорного хлiба та пробурмотiв: – Ну, i що ж там далi сталося? Кiлька рокiв тому два подiльськi шибайголови та троюрiднi брати – Льонька Литвак i Рафка Левiтiн закiнчили середню школу, за наполяганням родичiв поступили на зварювальний факультет Киiвського полiтехнiчного iнституту i тепер, успiшно здавши iспити, проходили останню в життi виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи iнженернi захищати. І з цим, схоже, могли виникнути певнi проблеми: з мiркувань оптимiзацii та рацiоналiзацii навчального процесу iнститутське начальство вирiшило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнiшого i принаймнi кiлькiсно бiльшого факультету КПІ – механiко-машинобудiвельного. Ясна рiч, реформа ця мала суто органiзацiйний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету i весь професорсько-викладацький склад лишалися на своiх мiсцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механiки»… То дiло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо! «Е-е-е, нi, не кажи, братику! Формальностi iнодi також свою роль вiдiграють. Хтозна, як воно далi в життi складеться?.. Можуть i спитати принагiдно, як так сталося, що дипломи захищенi на мехмашi, коли ми на зварюваннi всi п’ять рокiв вiдтрубили. Знаю я цi штучки», – зiтхав Льонька. Рафка намагався всiляко вiдволiкти троюрiдного брата вiд безглуздих пересторог – принаймнi йому весь час здавалося, що Льонька занепокоений саме злиттям двох факультетiв, а не чимсь iншим. На цей випадок у запасi у молодого чоловiка був один безвiдмовний засiб – розповiдати якомога бiльше рiзноманiтних цiкавих iсторiй. Робив вiн це не без успiху. Коли неiснуючий нинi Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав iхньому поколiнню людей зовнiшнiсть, то Рафка Левiтiн пiшов з роздачi явно обдiлений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньоi щелепи, незграбний вiд макiвки до п’ят та ще й iз побитим вiспою обличчям через перенесену в дитинствi хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усi вмить забували про його недолугу зовнiшнiсть i буквально млiли вiд захвату, вислуховуючи iсторiю за iсторiею, iсторiю за iсторiею… Де Рафка все це почув?! Нiхто не мiг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповiдав вiн майстерно, з вогником i з неабияким гумором. Цього разу оповiдач особливо старався – адже розважити треба було троюрiдного брата, з яким вони пережили безлiч карколомних пригод i давно вже стали нерозлийводою. Об’ектом для черговоi «хохмочки» Рафка обрав керiвника iхньоi практики – молодого, проте нiбито перспективного спiвробiтника зварювального факультету (а невдовзi мехмашу) Михайла Сергiйовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергiйовичем» вимагав вiн сам виключно з мiркувань непорушностi свого авторитету, студенти ж iменували його поза очi не iнакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими. Гордий першими кар’ерними успiхами спiвробiтник прекрасно знав про це i був дуже незадоволений зазiханнями на свiй авторитет, а тому вирiшив витончено помститися пiдопiчним практикантам: хоча офiцiйно вони приiхали працювати на «За-порiжметалургмонтажi», Мишко-Самотряс поставив iм завдання: вiдвiдати ще кiлька iнших пiдприемств i включити розгорнутi довiдки про цi вiдвiдини до звiтiв по Запорiзькiй практицi. Цього тижня практиканти мали побувати на сусiднiй «Днiпроспецсталi» – отак i опинилися пiд час обiдньоi перерви в робiтничiй iдальнi. Чим у подiбнiй ситуацii мiг займатися балакун Рафка?! Природно, розповiсти, як iще пiд час свого навчання на iнженера-зварювальника iхнiй керiвник Мишко-Самотряс здавав «тисячi» з нiмецькоi мови: – А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате пiд час навчання тим ще лобурякою був. Ну, i вивчати нiмецьку мову йому хотiлося приблизно так само, як менi – китайську. Це ж одразу пiсля вiйни було, про фашистiв пам’ять у всiх свiжа, зокрема у нього. А тут «тисячi» з нiмецькоi здавати. Як тобi, га?.. – Ти далi давай, далi, – доки троюрiдний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пiсним борщем. – Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому нiмецькi «тисячi» на людську мову, а потiм узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобi хiд конячкою, га?! – Що, невже всi «тисячi»?! – здивувався Льонька. – Всi, братику, всi до одноi!!! – Ото пам’ять залiзна, – в Льончиному голосi вчувалася недовiра. – Залiзна-то залiзна, нема питань. Але ти далi послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс своi «тисячi», прийшов здавати вже пiд вечiр, сiв перед викладачкою-нiмкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш i почав шпарити напам’ять – тiльки очима з боку в бiк водить, iмiтуе, стараеться щосили. І тут… треба ж такому статися… свiтло згасло, взяло та й згасло… – Як?! – А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна рiч, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж вiн злякався, що як свiтло увiмкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звiдси», – а вiн же може тiльки безперервно вiд початку до кiнця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжуе шпарити напам’ять визубрений текст. Нiмкеня спочатку не в’iхала, а потiм i запитуе: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темрявi бачите?!» Обидва реготали так, що мало не подавилися iжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темрявi бачите… в темрявi бачите… Отакоi». Робiтники з-за сусiднiх столикiв почали з цiкавiстю озиратися на веселих практикантiв. Але зовсiм несподiвано Льонька припинив смiятися й мовив: – А знаеш, Рафко… Дарма ми так. – Що дарма? – не зрозумiв той. – Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуемо. Вiн i справдi молодець. – Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка. – А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також iншi пiдприемства вiдвiдувати. – Добре?! Ти кажеш, добре?! – Кажу, так. – Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти вiд спеки вже зовсiм… того?.. – Ех, Рафко, що не кажи, але в Запорiжжi менi сподобалося. Тут же суцiльнi промисловi гiганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирiшив… – Що?.. – Пiсля захисту диплому сюди розподiлитися. – Сюди, в Запорiжжя?! – Так. – Але ж… У тебе ж батьки в Киевi живуть, навiщо тобi Запорiжжя здалося?! Ну, припустiмо, я для вас сьома вода на киселi – твiй брат троюрiдний, менi Киiв не свiтить. Але ти?.. Там же вся мiшпоха[19 - Сiм’я (iдиш).] твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дiдусь Арон… Ти що, справдi перегрiвся?! То випий компотику й розслабся… – Нi, Рафко, я не перегрiвся. Це на повному серйозi. – Але навiщо?.. – У мене мама знаеш яка? – А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такоi мами, як тiтка Соня. – Вона у мене дуже вольова i принципова, – зiтхнув Льонька, пiдсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене пiти напоумила. Вона, а не хтось iнший. – І що, скажеш, зле тобi вiд цього зробилося? – Та нi, не зле, – випивши рiдину, Льонька почав виколупувати виделкою зi склянки й iсти розваренi фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня. – Як ти… Негуса свого? Рафка про всяк випадок трохи вiдсунувся, бо знав, що на давню iсторiю про пса-героя троюрiдний брат i досi реагуе доволi-таки болiсно. Однак попри очiкування, Льонька вiдповiв спокiйно й розважливо: – Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тiльки не це. Тож проситимусь пiсля диплома до Запорiжжя, це вирiшено. Рафка промовчав, бо при всiй своiй балакучостi явно розгубився. Тепер вiн зрозумiв нарештi, що останнiм часом троюрiдний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсiм не через майбутне злиття iхнього факультету з мехмашем. Аж нiяк! Насправдi Льонька потайки обдумував, як би пiсля диплома розподiлитися в Запорiжжя. От же ж хитрун!.. – Тiльки дивись менi, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мiшпоха дружно кинулася мене вiдмовляти. То як, не здаси брата?.. – Звiсно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нiзащо, – кивнув приголомшений Рафка. – Дякую, братику, – щиро усмiхнувся Льонька, – я так i знав, що в разi потреби на тебе можна розраховувати. Арсенал «Редстоун», околиця Гантсвiла, округ Медiсон, штат Алабама, США, 11 вересня 1955 року – Вiтаю, мiстере Браун! – Вiтаю з отриманням американського громадянства! – Тепер ви нарештi перетворилися на повноправного янкi! Цi та iншi подiбнi привiтання сипалися на нього звiдусiль, немов снiг з неба в нiч на Рiздво. Здавалося б, вiн мав радiти. Справдi, надто багато таких, як вiн i його люди, тепер вiддувалися за катастрофу Третього райху, що сталася рiвно десятилiття тому. Його ж – Вернера фон Брауна разом з однодумцями – взяв пiд крильце уряд Сполучених Штатiв. Їх прихистили, пригрiли, дали можливiсть працювати й розвивати проекти, ще в не надто далекому минулому «загостренi» проти теперiшнiх господарiв. Отже, все добре?.. Але ж власне до Космосу йому особисто шлях перекрили!!! Як iнакше розцiнити ту «маленьку прикрiсть», що проектування ракети й першого супутника, що мае вiдкрити перед людством новий вiдлiк часу – Космiчну еру, – вiддали пiд патронат вiйськово-морського флоту?! А вiн… «Мiстере Браун, прошу правильно зрозумiти мотивацiю нашого рiшення. Вашу нову батькiвщину – Сполученi Штати – потрiбно захистити вiд зазiхань бiльшовицькоi Росii. Не забувайте, що Третiй райх програв цю Свiтову вiйну, але ж особисто ви мали можливiсть утекти на цей бiк Атлантики. Куди збираетеся тiкати тепер, мiстере Браун?.. Отже, або ви й надалi працюете над балiстичними ракетами – або… Втiм, iншого варiанта все одно немае. Навряд чи потрiбно пояснювати вам, чим може обернутися перемога бiльшовизму у всесвiтньому масштабi. Цього просто не можна допустити, та й усе. Отже, використайте весь досвiд, накопичений за час роботи над ракетами серii «Фау» – i нова батькiвщина в боргу не залишиться! А космiчнi ракети… Нехай ними займаються iншi. Повiрте, мiстере Браун, так буде краще i для США, i для людства в цiлому». Що можна на це заперечити, Вернер фон Браун… себто вiдтепер просто мiстер Вернер Браун, не знав. Точнiше, заперечувати вiн все одно намагався – просто заперечення цi до уваги не бралися. Головне полягало в тому, що не всю документацiю в Пенемюнде вдалося знищити. Очевидно, все вцiлiле дiсталося клятим бiльшовикам… На це йому зазвичай заперечували: «Зате нам, мiстере Браун, дiсталися ви з усiма вашими людьми! А це значно, значно краще. Ну от скажiть на милiсть, що росiяни можуть зробити зi старими кресленнями?! Реально, без зайвих домислювань… Так, вiрно: максимум iхнiх можливостей – це вiдтворити вашу ракету «Фау-два» з усiма ii недолiками, лiтак-снаряд «Фау-один» або «Фау-чотири»[20 - «Фау-4» – пiлотована версiя лiтака-снаряду «Фау-1».]. Ото й усе. А що робити з усiм цим мотлохом далi?.. Щоб знати це, потрiбнi ви, мiстере Браун, з вашими колегами. Мозок потрiбний! А мозок у нас… Отже, все добре. Працюйте i не переймайтеся тим, чим не мусите перейматися». От на якi заперечення наштовхувалися всi його попередження. Проте не таким був Вернер фон Браун, щоб спасувати перед труднощами, хай навiть вони i здаються нездоланними. Насправдi у нього в запасi був ще один козир, причому дуже серйозний. Нахилившись до нижньоi шухляди письмового столу, вiн видобув звiдти стареньку тоненьку книжечку брошурного типу, на обкладинцi якоi кирилицею було надруковано: «Ю. Кондратюк ЗАВОЮВАННЯ МІЖПЛАНЕТНИХ ПРОСТОРІВ» Вiдклав книжечку вбiк, вибрав один iз зошитiв, помiчених так само: «Кондратюк Ю. В.» розкрив його й почав гортати сторiнки. Зупинився на розворотi, де мiстився малозрозумiлий непосвяченим малюнок: два кола (велике й маленьке) були з’еднанi спiраллю. Причому спiраль ця спочатку розкручувалася довкола бiльшого кола, а потiм, досягнувши спецiально видiленоi жирноi точки мiж колами, починала, навпаки, зменшуватися, аж доки не зливалася з меншим колом. Пiд малюнком мiстився пiдпис: Траса мiжпланетного перельоту Саме так, у цьому зошитi мiстилася неймовiрно цiнна наукова розробка – теоретичний розрахунок найбiльш економноi (в планi енерговитрат) траси мiжпланетного перельоту, здiйснений в’язнем «2106» концтабору, створеного при полiгонi Пенемюнде. Про те, що Вернер фон Браун, а вiд сьогоднi новоспечений громадянин США мiстер Вернер Браун мае на руках такий козир, уряд Сполучених Штатiв i досi не знав. Поки що не знав… Але якщо його й надалi вiдсуватимуть вiд космiчних розробок, «милостиво» лишаючи можливiсть множити проекти балiстичних ракет… Так, цей козир таки доведеться витягти на свiт божий. Нi-нi, нiчого красти вiн не буде й навiть не збираеться. «Траса Кондратюка» залишиться «трасою Кондратюка». Однак передавши розрахунки в’язня «2106» у розпорядження уряду Сполучених Штатiв, новоспечений громадянин США мiстер Вернер Браун розраховував тим самим оплатити свою участь у Космiчнiй програмi. Дуже-дуже розраховував! От тiльки коли саме оплатити цей рахунок?! Схоже, час поки що не настав. Можна ще трохи зачекати… Один з аеродромiв 50-i Повiтряноi армii дальньоi авiацii, Смоленська область, 8 грудня 1955 року – Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув! – Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба передi мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував… Але чудово розумiючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрiй продовжував стояти по командi «струнко». – Розслабся, сержанте, ти ж не на парадi, – повторив майор Осьмiнiн, проте безрезультатно. Лише тодi вiн весело реготнув, з розмаху ляснув розчепiреною долонею по своему правому стегну й мовив: – Ти диви, до чого ж хитрий хохол! Знае службу солдатську, знае, чортяка… От скажи менi, сержанте Сивак, чому ви всi, хохли, отакi дурнуватi, але ж i хитрющi – куди там всiм другим нацiям?! – Не можу знати, товаришу майоре! – вiдкарбував Андрiй. – «Не можу зна-а-ати, не можу зна-а-ати…» – передражнив його майор. – Все ти знаеш, тiльки мовчиш, таiну свою хохляцьку бережеш. Навiть вiд мене бережеш, чортяко! Ну гаразд, гаразд: вiльно! Годi вже в бiрюльки гратися, давай-но дiлом краще займатися. Андрiй виконав команду «вiльно» i спитав уже зовсiм iншим – трохи приглушеним голосом: – То що, товаришу майоре, як завжди? – А чого це ти шепочеш? Боiсся, що хтось нас в ангарi цьому почуе? – Це я так, про всяк випадок. – «Про всяк випа-а-адок, про всяк випа-а-адок». Ач, який пуганий! Х-х-хех-х-х… – Осьмiнiн крутонув головою. – Звiсно, що як завше. Не лiкер-шасi[21 - Жаргонна назва мiцного напою, отримуваного з рiдини, що заливалася в елементи гiдравлiчноi системи шасi на деяких лiтаках. Рiдина складалася з глiцерину, етилового спирту й води. Щоб зробити ii придатною для вживання «всередину», рiдину сильно збовтували, пiсля чого вона розшаровувалася, тодi «непитна» частина осаджувалася або на стiнки судини, або на будь-який занурений в неi предмет (ложку, виделку, нiж, гiлочку дерева, шпичку тощо). Природно, вмiст спирту в «питнiй» частинi пiдвищувався.] ж менi дудлити. Це вашоi касти напiй – технiкiв, а я ж летюча авiацiя, з крильцями за спиною, отак. – Бiда в тому, товаришу майоре, що далi вiдливати вже не можна. – Що-що ти там кажеш? – примружився Осьмiнiн. – Кажу, що далi вiдливати вже не можна. А раптом перевiрка?.. – Ану вiдставити! Андрiй вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув: – Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадiбний до того ж – от про це не знав! Не очiкував такого вiд тебе, сержанте, нiяк не очiкував. – Але ж, товаришу майоре… – Я кому сказав вiдставити?! – гримнув той i додав уже спокiйнiше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенiв цих твоiх хохляцьких. Зрозумiвши, що чому належить бути, того не оминути, Андрiй стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, вiдiгнув козирок з «риб’ячого хутра». Акуратно розмотавши нитку й вiдшпиливши голку, обережно витягнув звiдти лезо «Нева» i завмер, ще раз запитально подивившись на начальство. – Давай вже, не тягни жили з моеi душi. – А якщо перевiрка, товаришу майоре?.. – Не буде нiхто нiякоi перевiрки взимку присилати. – А раптом?.. – Ти комунiст, сержанте, чи нi? – Так точно, товаришу майоре, комунiст. – Ну, отож як комунiст комунiстовi, як старший товариш по партii молодшому кажу тобi, що до самого квiтня нiяких перевiрок боеготовностi не буде – отож не буде. Тому вiдкривай. А далi я розпоряджуся, й тобi видадуть, скiльки там його треба для компенсацii. – Ну, гаразд уже, гаразд. Пiдiйшовши до одного зi стелажiв, Андрiй зняв з нього величезну темно-зелену канiстру, принiс i поставив ii на стiл поруч з майором. Потiм лезом «Нева» акуратно пiдрiзав пластилiнову печатку, вiдвернув з горлечка канiстри металеву кришку з ущiльнювачем. Далi видобув з верхньоi шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у канiстру i показав майоровi. – Ну от, до нижньоi мiтки ще не дiстае! – задоволено мовив Осьмiнiн. – А ти менi тут цiлий концерт розвiв: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хiба ж можна вiдмовляти начальству, коли у нього душа просить?.. Тепер Андрiй вiдшукав у нижнiй шухлядi двi простенькi алюмiнiевi кружки, плеснув в обидвi спирту з канiстри. Кружку, до якоi налив бiльше, вiддав майоровi, iншу взяв собi й рапом спитав пiдозрiло: – А закусити?.. – От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за грунтовнiсть в усьому, – Осьмiнiн погрозив сержантовi вiдстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, пiдiйшов до вiшака, на якому висiли його шинель i зимова шапка, видобув з кишенi, принiс i розгорнув на столi невеличкий газетний згорток. Усерединi виявилися чотири кавалка бiлого (з офiцерськоi iдальнi) хлiба, густо намащенi жовтим вершковим маслом. Потiм мовив: – Гаразд, сержанте, давай-но хряпнемо з тобою по ковточку цього «спiрiтус вiнi», бо ми з тобою люди, а не свинi!.. Випили й одразу ж закусили бiлим хлiбом з вершковим маслом. Однак тiльки-но Андрiй примiрявся до другого кавалка, як майор застерiг: – Стривай-но, спершу плесни в кружки ще потроху. – Але ж товаришу майоре!.. – Вiдставити! На цьому лiтаку, зрештою, менi з екiпажем летiти, а ви, технiки, машинерiю цю лише обслуговуете. – Товаришу майоре!.. – Сержанте, облиш! Ти ж особисто рiвень спирту в канiстрi перевiрив, там ще й на наступний раз вистачить. І не тiльки на наступний. – Наступного разу вже не буде. – Буде i наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай. Випили по другiй, знов закусили хлiбом з маслом. Прожувавши свiй кавалок, Осьмiнiн нарештi вiдкинувся на своему стiльцi, крекнув i… зовсiм несподiвано заспiвав трохи хрипким фальшивим баритоном: – Придет война, и нас с тобой на плаху В теплушках грязных вместе повезут. И после первой атомной атаки На поле труп обжаренный найдут. И после первой атомной атаки… Ошелешений Андрiй не знав, що й подумати про таку поведiнку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакцiя розвеселила майора, тому що вiн раптом перервав спiв, посмiхнувся i пояснив: – Це до нас з поповненням осiннiм лейтенантика молодого зеленого прислали, вiн навчив. Лейтенантик тiльки пiсля вузу, тамтешнi студенти цю пiсеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, пiдтягуй приспiв. Там усе дуже просто – два останнiх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмiнiн повторив перший куплет: Придет война, и нас с тобой на плаху В теплушках грязных вместе повезут. И после первой атомной атаки На поле труп обжаренный найдут. Пiсля чого вони вже удвох повторили: – И после первой атомной атаки На поле труп обжаренный найдут. І далi: – О нас с тобой грустить никто не станет, Никто слезинки даже не прольет. И только, может быть, весною ранней Сквозь дырку в черепе травинка прорастет. И только, может быть, весною ранней Сквозь дырку в черепе травинка прорастет. – Отака от пiсенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика вiйни, м-м-мать ii!.. Не встиг Андрiй навiть жодного слова вставити, як Осьмiнiн без жодного переходу прорипiв голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон: – Нашi якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже бiльше двох тижнiв тому[22 - Маються на увазi випробування першоi радянськоi двоступеневоi термоядерноi бомби РДС-37, що вiдбулися на Семипалатинському ядерному полiгонi 22 листопада 1955 року.]. Результати, сержанте, я тобi прямо скажу – закачаешся!.. Ти ж знаеш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офiцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповiси. А тут!.. Можеш вiрити, сержанте, можеш не вiрити, це вже дiло твое. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмiнно, я тобi прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоiй атомнiй… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети i сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж цi бомби й понесемо!.. – Нашi «тушки-шiстнадцятi»[23 - Ту-16 – радянський важкий двохмоторний реактивний багатоцiльовий лiтак. Прийнятий на озброення в 1953 роцi. Лiтаками Ту-16 в модифiкацii бомбардувальника оснащувалася радянська стратегiчна авiацiя, зокрема, i 50-та Повiтряна армiя дальньоi авiацii. До речi, випробування термоядерноi бомби РДС-37 восени 1955 року вiбдулося саме за допомогою бомбардувальника Ту-16.]? – про всяк випадок поцiкавився Андрiй. – Вони самi, сержанте, вони самi. Це ж стратегiчна авiацiя, кому ж iще возити цi бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вiрити чи не вiрити, як собi хочеш – але вперше в життi менi, бойовому офiцеру стало лячно вiд однiеi думки про те, що за фiтюльки ми невдовзi возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в життi менi щось не дуже хочеться лiтати… Пiсля цих слiв майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своеi алюмiнiевоi кружки. Двi порцii чистого нерозведеного спирту м’яко шумiли в головi, все довкола уквiтчалося свiтловими ореолами, вiддалено схожими на нiмби святих. Андрiй же принишк i мовчав, чудово розумiючи, що саме тепер Осьмiнiн i розкривае причину своеi поведiнки: – Отож скажу тобi коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кiно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офiцерiв… Допуск, такi справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там i до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кiно це зацiнив по достоiнству. Вчитися тобi треба, от що я тобi скажу! Якби ж ти офiцером був, а не авiацiйним технiком, ми б тодi… – Нащо воно менi треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрiй. Справдi, якщо судити за маминою долею, то що iй те навчання дало? Нiчого, окрiм зайвих клопотiв. Ну, закiнчила вона там щось колись, навiть працювала агрономом в Хомутцi – але ж щоб надалi докладати настiльки шалених зусиль, аби лише приховати всi цi обставини?! Та ну його, навчання те!.. – Дурко ти, дурко, – зiтхнув товариш майор. – От нiбито й розумака, i довбешка у тебе шурупае, i хитрий, як i всi хохли – а дурко… У тебе в роду серед батькiв-дiдiв нiяких офiцерiв раптом не проскакувало, га? – Де там! – вiдмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хлiб, селян. Матiр то в одному радгоспi, то в iншому. Лише пiсля вiйни хатньою робiтницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкiстом вiн був, механiком-водiем. Спочатку трактористом, потiм танкiстом. На Фiнськiй вiйнi в танку своему i згорiв. Насправдi Андрiй чудово пам’ятав надраенi до блиску офiцерськi хромовi чоботи, що в дитинствi здавалися просто гiгантськими. Пам’ятав i те, як перестрибував укритi по краях тонесеньким блискучим льодком калюжi, повиснувши на витягнутих руках мiж мамою i татом. З iншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твiй тато, синочку, самого товариша Косiора охороняв, його найближчим помiчником був. Не менi судити, чого вiн там накоiв… Але хоч я i записала тебе Андрiем Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким вiн був – тато твiй справжнiй! Тодi й тебе, i мене саму, i Лiдку нашу розстрiляють!!! І не спитае нiхто, що там i як: просто «воронок» приiде – i не стане нiкого… Бiйся цього, синку. В живих залишишся, тiльки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стiй на своему: батько-танкiст на Фiнськiй вiйнi загинув, i все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею». Саме так Андрiй i робив: в усiх анкетах, долучених до всiх особових справ, брехав про танкiста Сивака Федора Леонтiйовича, загиблого на Фiнськiй вiйнi. Хоч на хлопця, який побував в окупацii «пiд фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе вiд нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своему класi. Потрапивши в армiю, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС i теж домiгся свого. А оскiльки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золотi» – командири його завжди вихваляли i ставили iншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмiнiн, який полюбляв час вiд часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленоi канiстри. До речi, про що там товариш майор говорить? – …як собi хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то дiло твое. Я тобi просто по-батькiвськи рекомендую, зрозумiй. Ну так, розумiю, що рiдний твiй батько правильною смертю хоробрих на вiйнi загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не iгноруй: тобi вчитися треба! Повторюю: термоядернi бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом вiйну зупинимо. Якщо перше, то всi повиздихаемо, тодi байдуже. Але якщо друге – от тодi вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скiльки тобi ще служити? – Ще рiк. – От через рiк, коли звiльнятимешся, хочеш, щоб тобi одразу дали направлення в iнститут? От звiдки ти призивався в армiю? – З Одеси. Сказавши це, сержант несподiвано згадав ослiплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робiтницею. Якось мама прийшла вiд Рувiнштейнiв дуже засмученою i стурбованою. Андрiй тодi довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пiнхаса Шаулевича щось iз головою не в порядку, бо вiн стверджуе, що ми всi ледь-ледь уникнули Третьоi свiтовоi вiйни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як вiн сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувiнштейни – вони хорошi люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь». Андрiй i забув. Але ж те, що мама почула вiд Пiнхаса Шаулевича, i те, що вiн сам щойно почув вiд майора Осьмiнiна, – воно ж практично збiгалося! То що ж це означае?! Вони ж обидва не просто вояки, але старшi офiцери – полковник i майор. Хоча не генералiтет, а все ж таки знають дещо бiльше вiд цивiльних… То невже можлива Третя свiтова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотiлось докладнiше, однак вiн не наважився. Мiж тим Осьмiнiн продовжив свое: – Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж мiсто таке… Там або десантникiв готують, або ж протиповiтряну оборону. Якщо ж авiацiю нашу брати, то це або Харкiв, або Киiв. – Нещодавно мама писала, що хоче до Киева повернутися. Власне, ми ще напередоднi та пiд час вiйни в Лiсниках пiд Киевом жили. Тож мама з сестрою Лiдкою хочуть назад перебиратися. Тiльки не в самi Лiсники, а… – О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавiшав. – Скажу тобi по секрету: нiбито е така iдея – на базi КВІРТУ[24 - Киiвське вище iнженерне радiотехнiчне училище Вiйськово-повiтряних сил Радянськоi армii, засноване 1 вересня 1951 року. На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище.] авiанiженерiв готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатiв на навчання собi виглядати. Ти саме службу строкову закiнчиш – отож i поiдеш iз направленням по всiй формi! А якщо виключно про цивiлку мову вести… Також е в Киевi iнститут цивiльного повiтряного флоту[25 - Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет.], якщо тiльки захочеш, зробимо тобi направлення туди. Маючи армiйський досвiд авiатехнiка Ту-16, знаеш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити! – Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрiй. – Вiн подумае! Вiн, бачте, подумае!.. – Осьмiнiн змiряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собi, доки попереду ще маеш рiк служби. На сьогоднi все, завершуемо. Давай приберися тут, пiдрiзану печатку на мiсце налiпи, тодi й пiдемо. Бо менi хоч до жiнки пiд бiк, а тобi ще звiдси по морозу до казарми бiгти. І дивись менi, не патякай про те, що тут говорилося. – Так точно, не патякатиму, можете не переживати. – Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевiрений, надiйний. І Осьмiнiн по-батькiвськи поплескав Андрiя по коротко голенiй потилицi. 1956 Калиновий кулон Село Княжичi, Киiвщина, 6 травня 1956 року – Ну от, тепер у нашiй хатi нiби посвiтлiшало навiть! Жiнка вiдступила на пару крокiв i з любов’ю та благоговiнням оглянула iкону, яку щойно повiсила в красному кутку iхньоi хати в ласкавих обiймах бiлого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до iкони Господа нашого Ісуса Христа, то ii намалював меншенький синок Федько. Почалася ця iсторiя на Рiздво. Тодi ще тринадцятилiтнiй пiдлiток то до хворого батька шкандибав, то за матiр’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав i промовляв чи то здивовано, чи прохально: – А я Бога бачу!.. А я Бога бачу… Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось свое – про дiвоче. Матiр ставилася до слiв меншенького синочка з незмiнною увагою… проте не бiльше: адже вважала себе недостойною давати хоч якiсь поради пiдлiтковi, удостоеному честi бачити Самого Бога!.. Хай навiть пiдлiток цей – ii любий меншенький хлопчик Федько… Лише батько мовчав, бо мучився через застарiлi, ще на вiйнi з фашистами отриманi рани, що жахливо розболiлися з настанням морозiв. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу вiзьми та й скажи: – То який вiн? Яким е Бог, Якого ти бачиш? – Ну-у-у… Вiн такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька вiдчув, що йому бракуе слiв для будь-яких пояснень, в чому й поспiшив вiдверто зiзнатися батьковi. – А намалювати можеш? – Що? – сторопiв пiдлiток. – Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив. – А-а-а… хiба так можна? – Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, нiж сотню разiв почути, – Костянтин Кирилович усмiхнувся, спостерiгаючи за розгубленiстю пiдлiтка, i додав: – Я впевнений, що тобi краще намалювати, нiж на словах розказати. Ти ж, бува, майструеш з картоплi, буряка, цибулi та квасолi всякi дивнi штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме. Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому вiн раптом запропонував таке, чоловiк лише плечима пересмикував: – А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, вiн вугликом на припiчку намалюе, а хто ж знав, що воно отак вийде? У будь-якому разi результат виявився геть неочiкуваним. Малювати Бога вугликом на припiчку Федько не став. Натомiсть для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потiм, дочекавшись свого дня народження[26 - Феодосiй Тетянич народився 17 лютого 1942 року.] i набравшись неабиякого нахабства, хитрун навiдався додому до самого голови колгоспу i прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякi писанi миски, ложки та iнший посуд, що продаеться на ярмарках, а по-друге – чи е щось таке для розпису у них в колгоспi? Голова довго не мiг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий пiдлiток i чого вiн хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарештi розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за iнших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копнякiв i вигнав з хати… Однак надворi стояв уже лютий мiсяць – «мертвий сезон» на селi. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крiм того, недобре вiдмовляти у проханнi дивакуватому пiдлiтку iз злиденноi сiм’i в самий день його народження… Отож несподiвано для самого себе голова мовив: – Пошукай вдома порожнi пляшечки чи там баночки i приходь завтра на госпдвiр, подарую тобi дещо. Коли ж Федько заявився туди, маючи при собi декiлька порожнiх скляночок з-пiд лiкiв, якi час вiд часу купувалися хворому батьковi, то найбiльшу голова наповнив олiфою, ще в три меншi налив потроху червоноi, жовтоi та синьоi олiйних фарб i сказав на прощання: – Вiзьмеш у матерi вапна, яким вона хату бiлить, або сам зi стiн нашкрябаеш, розiтреш з олiфою – буде тобi бiла фарба. Розiтреш сажу з печi – буде чорна. Пензлiв не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товстi тобi не згодяться. Як мiшати фарби мiж собою – сам розберешся. Перш нiж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мiшай фарби потроху, обачно, бо бiльше не дам – i не проси навiть. Баночки прикривай – iнакше фарба засохне. Все, дуй звiдси, богомазе нещасний… Федько вчинив так, як сказав голова: вапна i сажi нашкрябав з печi, розтер з олiфою – у нього побiльшало на двi фарби. Замiсть пензлiв зi скiпок, клаптикiв лляноi тканини й ниток накрутив з десяток «квачикiв». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змiшував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три меншi дощечки. У перший же день його вправлянь мама поцiкавилася, чим таким дивним тхне в хатi, що аж у носi закладае. Пiдлiток вiдповiв просто: – Бога я малюю. Як тато сказали, так i роблю. І продемонстрував головну дощечку, на якiй саморобною чорною фарбою були обведенi нечiткi обриси, всерединi наполовину замазанi саморобною побiлкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пiшов зi своiми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федьковоi затii прихильно i навiть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сiмейство i показала розмальовану дощечку. Останне слово, звiсно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив: – Що ж, хай собi стараеться. Побачимо, що з того вийде. А вийшло таке, що за два тижнi на дощечцi постав малюнок чоловiка. Був вiн немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борiдкою i невеличкими вусиками, з пiднятою вгору правою рукою, три пальцi якоi були складенi щiпкою, два притиснутi до долонi. Але найдивнiшими були три речi: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкiра, що немовби свiтилася зсередини, по-друге – проникливi волошково-блакитнi, з влучно пiдмальованими свiтловими блiками очi, що нiбито заглядали тобi в душу, й по-трете – жовтувато-променистий нiмб довкола голови. Поза сумнiвом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволi здiймалася рука для хресного знамення. Навiть у голови колгоспу, якому схвильованi батьки теж показали Федькове творiння… Втiм, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у пiднесений до рота кулак, мовив стримано: – Талант. Учитися вашому Феодосiю треба, на маляра вчитися, – i дременув з хати Тетяничiв швиденько, немов чорт вiд ладана. Втiм, усi вони були, по сутi, малоосвiченими селянами – а от що скаже про все це справжнiй священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матiр сiмейства вiдправилася до Киева. Метою поiздки Тетяни Михайлiвни була Покровська церква на Подолi: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексiй Глаголев, до якого колись возили Федька i який стверджував, що у хлопця мае розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тодi на увазi священнослужитель?.. З далекоi подорожi матiр приiхала вкрай щасливою i просто окриленою. Покровська церква i досi працювала, отець Олексiй правив там службу, як i ранiше. Оглянувши малюнок на дошцi, вiн з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа вiдповiдае майже всiм церковним канонам. Хiба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а свiтло-русявим… Однак враховуючи, що «раб божий Феодосiй» використовував саморобнi фарби та й загалом малював ними вперше у життi, його досягнення було просто неймовiрним! Тому отець Олександр саморобну iкону пiсля прискiпливого вивчення освятив та передав щасливiй матерi зi словами: – Ваш син – художник вiд Бога. Зробiть усе можливе, аби тiльки дати йому пристойну освiту, бо погубити такий талант – це великий грiх. Отож допоможiть йому в iм’я Господа нашого Ісуса Христа!.. Що ж, про це належало подбати в майбутньому, а поки що несказанно щаслива i горда за найменшого синочка жiнка повiсила iкону в красному кутку iхньоi хати, прикрасивши власноруч вишитим рушником. Дитячий будинок, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 18 травня 1956 року – Семене Опанасовичу, як же ми тепер без вас?! Нащо вам нас кидати? Що ми не так зробили, скажiть! Що?.. Вихованцi дитбудинку оточили директорський стiл щiльним кiльцем i закидали запитаннями, що мали аж надто очевиднi вiдповiдi. Коли Калабалiн нарештi стомився вислуховувати потiк прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька i до того ж трохи сумна посмiшка, й лише потiм почалися вiдповiдi, одна за iншою: – Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означае «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шiсть рокiв тому, але ж хiба передi мною тут не було iншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то i тепер мене кимсь замiнять. Можете не хвилюватися, держава про це подбае. Що означае «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повнiй вiдповiдностi до моiх виховних принципiв. Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то вiн на своему мiсцi й залишиться, нiкуди не дiнеться. Чи, може, вважаете, що в повiтрi розчиниться?! Чи я висадженi яблуньки iз собою заберу?.. Отож i не треба. Що маете на увазi, кажучи, нiбито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсiм нi, аж нiяк. Просто мене на iншу роботу переводять, бо пiонерськими таборами[27 - Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року.] хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинiвну: вона ж поки що тут залишиться[28 - Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року.] – ii звiдси ще нiхто не прибирае! Отже, через неi можемо й надалi спiлкуватися, якщо тiльки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишаеться. Зрештою, ви всi грамотнi, листи писати вмiете – пошта у нас справно працюе, пишiть менi листи!.. Хто каже, нiбито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республiканського Мiнiстерства просвiти вирiшило саме так, а не iнакше: «Годi з вас, товаришу Калабалiн! Попрацювали тут, у Мотовилiвцi, – отож i годi! Переходьте на iнше мiсце роботи, передавайте свiй безцiнний педагогiчний досвiд там». Отак от! А ви кажете… Приблизно в такому дусi вiдбувалася вся прощальна бесiда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано i дуже переконливо. Однак про одне-едине вiн все ж таки промовчав: в переведеннi на iншу посаду зiграло роль також його особисте бажання. Адже через давню iдiотичну iсторiю з шефським подарунком – килимом, який вiн нiбито привласнив, – у вищих iнстанцiях i досi перiодично зчинявся рейвах. Час був неспокiйний: пiсля смертi товариша Сталiна на всiх рiвнях змiнювалися чиновники, i кожен, хто починав труди праведнi на нивi просвiти, вважав своiм святим обов’язком перевiрити «злодiйкуватого» директора дитбудинку, який нiбито «обiкрав» вихованцiв. Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, i вiн таки попросив начальство про переведення кудись подалi вiд Мотовилiвки – туди, де пiдлеглi не пишуть на свое начальство анонiмки. Тим паче тепер любителi «паперотворчостi» почали додавати до своiх «шедеврiв» ще один мотив: нiбито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але пiсля пам’ятноi всiм розповiдi про подвиги часiв Громадянськоi вiйни Мокiй Кононович настiльки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалi погiршувався повiльно, але невпинно. Скiнчилося тим, що вiн злiг i бiльше не пiднiмався. А потiм i помер… І хоча любителi анонiмок прекрасно знали, що розповiсти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсiм не директор, а вчитель iсторii Єрохiн, вони з неймовiрним ентузiазмом взялися за нову тему. З Калабалiна i без того вистачало слави «крадiя» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивцi за змовою»?! Нi-нi, пiти з директорськоi посади простiше i спокiйнiше. Так буде краще всiм. Ще багато часу витратив Семен Опанасович, вiдповiдаючи вихованцям. Коли ж запитання скiнчилися – мовив: – Ну все, годi. Менi вкрай потрiбно закiнчити деякi справи саме сьогоднi, отож прошу надати менi таку можливiсть. Сумуючи вiд усвiдомлення марностi докладених зусиль, дiти й пiдлiтки почали залишати директорський кабiнет. Як раптом Калабалiн вiдчув, що на нього хтось дивиться невiдривно i дуже уважно. Наступноi митi iхнi погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрiбно залагодити невiдкладно… – Гайдамака! – Так, Семене Опанасовичу? – Будь ласка, залишся. Нам потрiбно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловiк з чоловiком. Дехто з хлопцiв пригальмував ходу i занепокоено озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив iм знак, що все гаразд. – Леонiде, – звернувся до вихованця директор, коли iншi вийшли з його кабiнету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останнiй тиждень i… – Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тiльки мене збиралися всиновлювати, Антон[29 - Антон Калабалiн (1939—2013) – молодший син подружжя Калабалiних, продовжувач справи батька.] саме про це просив… – Ти дослухай спочатку, а потiм вже запитуй, – доволi стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець знiяковiло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у пiдсумку вийшло зовсiм не те, на що я розраховував. Вийшло так… Калабалiн подумав трохи, потiм мовив: – Коротше кажучи, всиновити нi тебе самого, анi разом з твоею сестрою я не можу, бо не маю на те нiякого права. – Як тобто не маете права?! – здивувався хлопець. – А так, не маю. Бо при живiй матерi… – Як тобто при живiй! – Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива. – Що-о-о?! – Те, що чуеш. Жива вона. Жива i здорова. Бiльше того, живе тут же – в Мотовилiвцi. Та й загалом, у тебе з Любою тут пiвсела родичiв. – Не може того бути… – Ще й як може, – зiтхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоiм дядьком розмовляв, вiн усе пiдтвердив. Насправдi ваше з сестрою прiзвище – не Гайдамаки, а Голомозi. Батько ваш кадровим вiйськовим був, вiн загинув, а мати жила всi цi роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця iз спiвчуттям: – Як не шкода менi й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живiй матерi означае йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумiеш. Та й ким ти станеш, подавшись слiдом за мною? Педагогом?.. Це явно не твое покликання, хлопче. Отож раджу тобi залишитися в цьому дитбудинку до повнолiття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакi-то справи. Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозумiло одне-едине: всi його смiливi плани на майбутне щойно зазнали нищiвного краху. Дачний кут Микiльськоi слобiдки[30 - Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний.], Киiв, серпень 1956 року Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Днiпра! Переважно на правому, ясна рiч… І тим не менш це прекрасно по самiй своiй сутi!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долае 30-градусну позначку, повзе дедалi вище й невiдомо, де зупиниться, коли мiський центр майже готовий розплавитися вiд лiтньоi спеки, немовби позабута на столi прямокутна пачка вершкового пломбiру мiж двома вафельками i з бiлим ведмедем на блакитнiй паперовiй обгортцi – в таку погоду iснуе одне-едине спасiння: тiкати на пляж, щоб освiжитися. І як же добре, що потопаючi в обiймах зеленi днiпровськi пляжi з дрiбоньким золотавим пiсочком – вони тут же, поруч… А ще краще, що на днiпровському лiвобережжi розкинулися цiлi дачнi масиви – Русанiвськi сади та Микiльська слобiдка. Винайняти на лiто хатку, до якоi рукою подати – це ж неоцiненна зручнiсть! Тим паче, якщо дача не проста, а з усiма можливими зручностями. Та й збудована з високоякiсноi цегли… Принаймнi Зiнаiда Євдокимiвна стверджувала саме це, умовляючи чоловiка прийняти вiдомчий «дарунок долi» в довiчне користування. Звiдки вона заздалегiдь, ще до вiдвiдин майбутньоi сiмейноi власностi, знала про такi тонкощi, як матерiал стiн?! Хтозна… Та вже на мiсцi товариш Федосов переконався: дружина мае рацiю – такоi цегли в Киевi давно вже не виробляють, «дарунок долi» треба приймати. – Інтуiцiя. Жiноча iнтуiцiя спрацювала, мiй любий, – мило усмiхнулася вона у вiдповiдь на здивоване запитання чоловiка. Товариш Федосов лише плечима знизав i про всяк випадок вирiшив не докопуватися до джерел жiночоi iнтуiцii. Вiн просто погодився стати власником сiмейноi дачi. І добре, що так – бо невдовзi пiсля iсторичного ХХ з’iзду КПРС його спровадили на почесну пенсiю, обгрунтувавши цей крок тим, що всi державнi органи потребують оновлення, й система держбезпеки нiчим не краща. Нiякого особливого кохання мiж чекiстом Федосовим i його благовiрною не було, iхнiй шлюб нагадував швидше дiловий союз. Тому, починаючи з цьогорiчноi весни, чоловiк з шиком розквартирувався на Притисько-Микiльськiй вулицi, тодi як дружина облюбувала собi дачу. Бiльше того, на Микiльськiй слобiдцi вона була згодна жити хоч до самоi смертi!.. Роз’iзд влаштовував обох. Тепер кожен нарештi мав можливiсть жити своiм життям, зустрiчей раз на мiсяць iм вистачало з головою. Як раптом днями в подiльськiй квартирi задзеленчав телефон, i коли товариш Федосов неквапом, пiсля шести «дзень-дзеленикiв» нарештi пiдняв слухавку, то почув у нiй тремтливий i якийсь замогильний голос Зiнаiди Євдокимiвни: – Приiжджай. З нами бiда. – З тобою? – спробував уточнити чоловiк. І почув: – Нi, з нами обома. * * * Звiсно, дача – це добре, а дача на Микiльськiй слобiдцi (себто фактично в межах мiста… i не простого мiста, а республiканськоi столицi) – добре i сто разiв, i навiть тисячу! Проте, з другого боку, сiмейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’iжджати в новi хороми, щоб нюхати запахи попереднiх власникiв, якi в’iлися в побiлку, стiнну фарбу, штукатурку i шпалери, – це не зовсiм comme il faut[31 - Як слiд, як треба (фр.).], як колись казали в Інститутi шляхетних дiвиць. Отже, без освiжаючого ремонту було не обiйтися. Та й якщо Зiнаiда Євдокимiвна збиралася жити тут цiлий рiк, дачний будиночок треба було нашпигувати вiдповiдним чином. А це означало новi витрати. Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й рiзноманiтний коштовний мотлох, дбайливо знесений додому ii першим чоловiком – Пилипом Арсеновичем при арештi в жовтнi 1937 року спочатку конфiскували, але як винагороду за спiвпрацю зi слiдством половину повернули потiм. Увесь дрiб’язок вдалося вивезти iз собою в евакуацiю, а там вберегти. Та й другий ii чоловiк – товариш Федосов – у повоеннi роки старався потiшити дружину чим мiг. Тому принаймнi з меблями проблем не мало виникнути, меблiв у киiвськiй квартирi було навiть з надлишком. Лишалося небагато: якнайвигiднiше продати частину сiмейного «золотого запасу» i цим коштом оплатити ремонт та переiзд – ото й усi проблеми… Хоча… Як з’ясувалося згодом, не всi. Зовсiм навiть не всi! Бо якщо ранiше Зiнаiда Євдокимiвна переважно скуповувала у надiйних перевiрених ювелiрiв те, що впало в око, то тепер, навпаки, широким жестом викинула на продаж невеличку часточку власноi колекцii. Надiйнi перевiренi ювелiри не могли скупити одразу все, натомiсть вони порекомендували дружинi поважного пенсiонера-чекiста деяких своiх клiентiв. От саме помiж цих клiентiв, як з’ясувалося згодом, затесалася паршива вiвця на iм’я Ірма. Це була залiзнична провiдниця рокiв 20—25, на вигляд нiбито без особливих прикмет… якщо не враховувати фiолетову газову косинку, яку вона не знiмала з голови, навiть попри лiтню спеку. Але ж хiба можна запiдозрити когось у пiдступних намiрах, тiльки грунтуючись на такiй дрiбницi?! Зiнаiда Євдокимiвна й не запiдозрила… Хоча якщо розiбратися, то трохи дивним видавався шлях, яким вона потрапила до клiентки. Адже до ювелiра Ірма прийшла зовсiм не для того, щоб купувати: нiбито прибираючи чергове купе, вона знайшла простенькi сережки-пусети[32 - В народi бiльш вiдомi як «цвяшки».] iз «самоварного» золота, очевидно, загубленi якоюсь роззявою-пасажиркою – отож i шукала, кому б iх продати з вигодою. Природно, за всiма правилами коштовну знахiдку треба було здати до мiлiцii… але дiвчина конче потребувала грошей, отож i знехтувала службовою iнструкцiею. І вже переговоривши з ювелiром про предмет своеi зацiкавленостi, раптом рiзко змiнила поведiнку, побачивши у нього срiбнi сережки-пiдвiски з невеличкими гранатами. Згодом ювелiр пригадав навiть, що Ірма трохи вiдсахнулася, та й очi ii якось дивно звузились. Проте наступноi ж митi дiвчина защебетала соловейком. Виявляеться, грошi iй таки були потрiбнi… тiльки не зовсiм для себе: наближався день народження найкращоi подружки – от саме iй на подарунок вона i збирала копiечку до копiечки, карбованець до карбованця! Нi-нi, сережки-пiдвiски з гранатами залiзничнiй провiдницi навряд чи по кишенi, але якби ювелiр розповiв, хто здав йому цi прикраси!.. А раптом саме там i подарунок для подружки знайдеться?! Отак Ірма й опинилася у дружини пенсiонера-чекiста товариша Федосова. І тут щебетала вже зовсiм iнше – бiда лише в тому, що Зiнаiда Євдокимiвна геть нiчого не запiдозрила! Нi-нi, професiю Ірма назвала ту саму – залiзнична провiдниця. Навiть уточнила, що працюе на потягах, якi курсують вiд станцii «Дарниця». Але про пусети з «самоварного» золота навiть не заiкалася, як i про сережки-пiдвiски з гранатами. Просто сказала, що знайомий порекомендував Зiнаiду Євдокимiвну, бо в неi буцiмто можна розжитися пристойною «ювелiркою» за «божеською» цiною. – Ну, знаете!.. Менi теж ремонт не задурно зробили, iнакше б загалом нiчого не розпродувала. То про яку таку пристойну цiну мова?! – пiдiбгала рясно напомаженi губи товаришка Федосова. Однак поступово змiнивши образу на милiсть, усе ж продемонструвала намiчений до продажу дрiб’язок. Хоч як шкода, але примхливу гостю нiчого не влаштувало. – Щось ви занадто перебiрливi там, на своiй Пiвденно-захiднiй залiзницi, – зрештою фуркнула господиня, не розумiючи претензiй. Тодi пiдступна Ірма i попросила рiвним буденним тоном: – А чи маете щось iз гранатами? Дуже вже я полюбляю цi крихiтнi червоненькi камiнчики, хотiла би бодай прицiнитися. – Нi-нi, так не пiде, нiяких прицiнювань! Тiльки якщо братимете. – Ви покажiть спочатку, – резонно заперечила дiвчина. Загалом-то продавати цю штучку Зiнаiда Євдокимiвна не планувала… Та все ж ремонт дачi й подальше безбiдне життя на нiй чогось коштувало! Отож пiдвiвшись з улюбленого крiсла, привезеного на дачу з Киева (та спецiально на честь переiзду наново оббитого свiженьким дерматином), i продемонструвала гостi срiбний кулончик, що зображував китицю калини (кожна ягiдка – манюсiнький гранатик, криваво-червоний, немов крапелька кровi) на тендiтному калиновому листочку, вкритому зi споду дуже натуральними канавками-прожилками. При цьому мовила через губу: – Тисячу карбованцiв. І то лише тому, що прикраса срiбна, а не золота. І без ланцюжка. Та й камiнчики так собi… не дуже. Звiсно, якщо ви на камiнчиках обiзнанi. Хоча якщо чесно, то скидати цiну можна було i до восьмисот, i навiть до семисот п’ятдесяти. Але Зiнаiду Євдокимiвну надто образила фразочка про «божеську» цiну, тож починати вирiшила з тисячi. Як раптом… – О-о-о, так-так! Ця прикраса варта i тисячi карбованцiв, i значно бiльшого, – мовила гостя, прикипiвши поглядом до кулончика. І навiть зараз господиня не звернула уваги на те, як дивно змiнився не тiльки ii погляд, але й голос. Просто вона не очiкувала, що Ірма настiльки легко погодиться на завищену цiну, тому трохи отетерiла вiд несподiваноi радостi. – За цю прикрасу я б i значно бiльшу цiну ладна була заплатити, оскiльки вона з секретом, – мiж тим продовжувала провiдниця. – З секретом?! З яким ще секретом… – не зрозумiла господиня. – А там треба на двi калиновi ягiдки натиснути, тодi кулон-чик розкриеться й на браслет перетвориться. – На браслет?! – Ну так, два в одному. І ще отут, у цьому мiсцi, – гостя вказала пальцем, кiнчик якого ледь помiтно тремтiв, – буде вигравiрувано два iменi. Точнiше, одне жiноче iм’я двома мовами. Та ось, будь ласка, дивiться. І вправно натиснула на двi ягiдки китицi великими пальцями обох рук одночасно. Пiд дiею прихованоi пружинки кулончик розкрився i просто в руках гостi розклався по акуратних канавках-прожилках на сподi. – А ось i воно, iм’я… Дiвчина продемонструвала ошелешенiй господинi спiдню частину тендiтного срiбного браслетика, вкритого кривавими крапельками гранатiв. На однiй iз секцiй було вигравiрувано: – Те слово, яке ви не можете прочитати, – це на давньоеврейськiй «Марiам». «Марiя» по-вашому. А «Марi» – домашне скорочення вiд нього. Якщо там переставити лiтери, то з «Марi» вийде «Ірма». Перелякана Зiнаiда Євдокимiвна заклякла в своему улюбленому, наново оббитому дерматином крiслi, а гостя якось аж надто спокiйно додала: – Так, Ірмою мене на честь мами назвали. * * * Пiсля погрому 1903 року з Гомеля втiк один еврей-ювелiр, який згодом оселився в Харковi. Коли його улюблениця – молодша дочка Марiам виходила замiж, то вiн подарував iй срiбнi сережки i кулон на ланцюжку, прикрашенi криваво-червоними гранатами. При цьому кулончик, виконаний у формi калиновоi китицi на характерному листочку, мав секрет: при одночасному натисканнi на двi ягiдки вiн розкривався й розкладався в симпатичний браслетик. Що ж до вигравiруваного двома мовами iменi… – Коли ти виростеш i виходитимеш замiж, iм’я ми перепишемо. Шкода, що дiдусь не може зробити цього власноруч, але ми знайдемо, хто за це вiзьметься. Сережки я собi залишу, вони менi подобаються бiльше, натомiсть кулон твоiм буде, не сумнiвайся. Чому дiдусь-ювелiр не мiг виправити iм’я власноруч? З цього приводу дiвчина коротко зазначила: – У тридцять восьмому роцi я була ще надто малою, менi не пояснювали. А невдовзi розпочалася вiйна, на фронт пiшли всi чоловiки й навiть старша сестра, яка пройшла прискорену пiдготовку на курсах радистiв-операторiв. Вдома лишилися тiльки Марiам з молодшенькою Ірмою. 24 жовтня 1941 року Харкiв окупували нiмцi, всiх евреiв i циганiв ретельно переписали, а в серединi грудня почали вiдправляти iх у гетто, розташоване на схiднiй околицi в районi Харкiвського тракторного заводу. Звiсно, iм нiхто не сказав, що в бараках вони проживуть недовго i що iхнi життя обiрвуться в Дробицькому Яру. Навпаки, спочатку пильнiсть людей приспали повiдомленням, нiбито гетто невдовзi переведуть кудись на Полтавщину. Та в будь-якому разi Марiам нi на якi умовляння й погрози не пiддалася, в гетто не поiхала, а вирiшила разом з дочкою сховатися у добрих людей. Нiмцям iх видав чоловiк зi шрамом на обличчi. – Прикметний такий шрам через усю щоку, майже вiд самого ока i до щелепи, – мовила Ірма, не зводячи пильного погляду з Зiнаiди Євдокимiвни. Та мимоволi здригнулася, оскiльки обличчя товариша Федосова було спотворене саме таким застарiлим бiлуватим шрамом. «На хлiбозаготiвлях вiд куркулiв перепало. Дякувати треба, що не вбили», – пояснив вiн якось i бiльше до цiеi теми не повертався. Як раптом зараз!.. – Ага! Бачу, мерзотник зi шрамом вам не чужий, – задоволено кивнула Ірма. – Цiкаво, хто вiн вам: чоловiк чи брат? Чи хтось iще… – Чоловiк, – немов загiпнотизована, мовила Зiнаiда Євдокимiвна. – Втiм, особливого значення це не мае, – сумно всмiхнулася дiвчина. – Ким би покидьок не був, однак саме вiн прийшов до нашоi схованки на чолi з полiцаями. А як спалахнули його очi, коли мама потихеньку простягнула йому улюбленi прикраси i попросила: «Вiдпустiть!.. Згляньтеся, будь ласка». Прикраси чоловiк зi шрамом забрав собi так, щоб iншi не бачили. Однак далi спокiйно махнув полiцаям – i тi заарештували як мене з мамою, так i людей, якi надали нам притулок. Що сталося з цими добродiями, не знаю. Нас же передали нiмцям. Далi Ірма розповiла, як уже проти ночi iх повезли в гетто i як неподалiк мiсця призначення мотор автомобiля заглух на грудневому морозi. Тодi молоденький лейтенант наказав водiевi розiбратися з двигуном i взявся особисто вiдконвоювати Марiам з дочкою до баракiв. Пiшки. Практично в повнiй темрявi на околицi мiста… І тут сталося несподiване: вiдiйшовши на достатньо велику вiдстань, лейтенант раптом наказав обом бранкам зупинитися й заговорив. На щастя, знаючи як iдиш, так i нiмецьку, мати усе зрозумiла, а також змогла розтлумачити його слова Ірмi. Лейтенант сказав, що був мобiлiзований на вiйськову службу в 1939 роцi з початком польскоi кампанii i що за понад два роки вiйни вiн бачив та робив багато такого, з чим принципово не згоден. А якби не вiйськова присяга, то й не погодився б нiколи. Сказав, що поводження з евреями – це одна з моторошних помилок iхнього фюрера. Сказав, що в душi вiрить у Бога, який покарае людей за вчинене зло… І нарештi сказав головне: якщо одна з бранок зараз же, негайно втече – вiн навряд чи зможе розшукати ii в зимовiй темрявi на мiськiй околицi. Однак обох вiдпустити нiяк не може: другу бранку мусить застрелити, аби пiсля не мати претензiй вiд начальства. Бо його й без того пiдозрюють у неприпустимiй для офiцера Великого райху м’якостi, через що гальмують просування по службi. Тому другу таки мусить застрелити, однак зробить це, наприклад, порахувавши до ста. А далi здiйме тривогу. Що ж, та з жiнок, яка залишиться, помре максимально швидко. Вiн говорив щось iще, проте припинивши перекладати, Марiам упала перед лейтенантом на колiна, обiйняла i поцiлувала його чоботи, потiм озирнулася до дочки й мовила, мабуть, останне в своему життi слово: – Тiкай. Лейтенант ледь помiтно кивнув та почав вiдлiк: – Eins!.. Zwei!.. Drei!.. Vier!.. F?nf!.. Тодi Ірма кинулася в темряву i щодуху побiгла вперед, не розбираючи дороги. Пiстолетного пострiлу майже не чула: мабуть, вiдбiгла таки далеченько, та й пронизливий вiтер звук вiднiс… – Брешеш, хвойдо!!! – з ненавистю просичала крiзь зуби Зiнаiда Євдокимiвна. Дiвчина не зрозумiла причину такоi реакцii й перепитала: – Як-як?! Брешу?.. – Так!!! Адже всiм вiдомо, що фашисти… Що вони – нелюди!!! Цього просто не могло статися!!! Ти все вигадала, с-с-суко мала!!! – Присягаюся пам’яттю моеi любоi мамунi. Ірма рвучко поцiлувала браслет, потiм знов склала його в кулон i продовжила з неприхованою ненавистю: – Коротше кажучи, до маминих сережок менi не дiстатися, проте кулон я забираю, вiн мiй. Мамуня обiцяла, що передаруе цю прикрасу менi на весiлля… Що ж, доведеться забрати ранiше. – Що-о-о?! Ану вiддай сюди!!! Та вiд несподiвано потужного стусана в груди Зiнаiда Євдокимiвна вiдлетiла назад у свое крiсло. – Не смiй мене торкатися, сволото!!! – гримнула дiвчина. – І не забувай, що я знаю, що твiй благовiрний здавав фашистам евреiв у Харковi!!! Якщо спробуете мене розшукати… я вам не заздрю! Усе розповiм «органам», нiчого не приховаю! Уяви, що тодi з вами зроблять!.. З цими словами вона попрямувала до виходу з кiмнати. Розлючена стара фурiя спробувала кинути iй у спину безсилий прокльон. Умить озирнувшись, дiвчина проштрикнула Зiнаiду Євдокимiвну сповненим презирства й ненавистi поглядом, спитала коротко: – Що?.. Вiд цього розпеченого, немов вулканiчна лава, погляду дружина чекiста мало не задихнулася i навiть схопилася за серце. * * * – Ну ти, Зюню, i дурепа!!! Ідiотка схибнута!!! Лахудра грьобана!!! Свиня роздовбана!!! Та тьху на тебе!!! Товариш Федосов бiгав перед дружиною, яка зiщулилася в своему улюбленому крiслi й перелякано бурмотiла: – А що я, по-твоему, мала подумати?.. От скажи, га?! Ми ж познайомилися тiльки на самому початку сорок четвертого року, я про тебе нiчого докладно не знала, геть нiчого!!! Що ж було робити… – Мозок свiй курячий увiмкнути, якщо тiльки вiн у тебе е!!! – ревонув у вiдповiдь товариш Федосов. – То я вже геть здурiла, по-твоему?! – Авжеж здурiла!!! Їй, бачте, таемницю розкрили, що чоловiк носатих i пейсатих недорiзаних фашистам здавав, а вона вже й вуха розвiсила!.. – То здавав чи нi?! Бо я так i не зрозумiла… – Здавав – але кого?! Кого здавав, я тебе питаю, дурепо ти така?.. – Ну-у-у, як тобто… – Зiнаiда Євдокимiвна явно побоювалася вiдповiдати. – По всьому виходить, що цих… носатих i пейсатих. І тих громадян, якi надумали укривати… цих… якi найрозумнiшi… – Ідiотко, геть нiчого не тямиш!!! Яких таких громадян?! Яких громадян, я кого запитую?! – Ра-а-а… Радянських?.. – Яких таких радянських?! Яких радянських, запитую вдруге?! – Та-а-а… – Радянськi люди або зi зброею в руках захищали нашу Батькiвщину, або знайшли можливiсть евакуюватися, або пiшли в партизани чи пiдпiлля! А всi iншi разом з носатими-пейсатими та найрозумнiшими включно – це банда зрадникiв нашоi Батькiвщини!!! Нащо iх усiх спасати?! От нащо?! – Отже, ти… – Я мав завдання, доручене менi Радянською Батькiвщиною: увiйти в повну довiру до окупантiв… в повну довiру, Зюню, розумiеш?! А увiйшовши – такi вiдомостi постачати, якi жодному iншому розвiдниковi навiть не снилися!!! І я це зробив!!! І все завдяки тому, що здав певну кiлькiсть зрадникiв Вiтчизни!!! Бо всi, хто планував пiд фашистами просто вiдсидiтися – всi вони так чи iнакше працювали на пiдлого ворога, який пiдступно, без оголошення вiйни напав на нас!!! – Отже, виходить, що ця Ірма… – А цi носатi-пейсатi розумаки так чи iнакше були приреченi, якщо тiльки в партизани завчасно не подалися! Їх просто грiх було не здати!.. – То що ж це виходить?! Отже, твое керiвництво знало, що ти… – Дурепа ти, Зюню!!! Звiсно, всi про все знали ще пiд час вiйни!.. – Отже, ця Ірма не являе для тебе небезпеки? – Не являла. Ранiше не являла себто. А от саме тепер стала небезпечною. І все завдяки твоему, Зюню, глупству! Товариш Федосов раптом заспокоiвся i тепер стояв навпроти дружини, яка тiльки i спромоглася пробурмотiти, вiдчайдушно клiпаючи очима: – Ти постiйно звинувачуеш мене, хоч я й не розумiю… – А що тут розумiти?! Заради iхнього ж блага наша Партiя веде людей вперед до комунiзму, до загального щастя для всього людства. Однак не всi те щастя розумiють, далеко не всi… Отож Партii необхiднi ми – чекiсти так само, як чередниковi необхiднi батiг i пес-помiчник, щоб загнати череду в призначену для неi кошару. Але череда не мае сумнiватися в тому, що чередник i його пес дiють на ii благо! Хоча чередник час вiд часу рiже ту чи iншу овечку, робить з неi шашлик, а псовi кидае кiстки. Так само нашi люди не мусять сумнiватися нi в Партii, анi в нас – у чекiстах… Однак тепер завдяки твоiй недолугостi ця сама Ірма впевнена, що спiвробiник держбезпеки в разi потреби, переслiдуючи Велику Мету, може здати ворожим катам-фашистам декiлька дурних обивателiв, якi насправдi зрадили Радянську Вiтчизну i тепер хоч сяк, хоч так приреченi на винищення! А раптом ця дурепа почне втирати це iншим громадянам – таким же тупоголовим, як ти?! Розумiеш, що з того може вийти?.. Схоже, Зiнаiда Євдокимiвна нарештi зрозумiла, бо ii очi округлилися, й вона пробелькотала здавленим голосом: – Ну-у-у… тодi ii розшукати треба!.. І зупинити. – Уже шукають, – зiтхнув товариш Федосов, – проте поки що марно. Уже всю станцiю «Дарниця» на вуха поставили – немае там жодноi Ірми! Ювелiра допитали – i теж марно. Ну, жодноi зачiпки нема!.. Хоч би якась прикмета особлива… Кажеш, косинка на головi навiть у таку спеку?! – Так! І це дивно, – кивнула Зiнаiда Євдокимiвна. – Але пiд косинкою можна сховати що завгодно: хоч шрам, хоч сивину, хоч чорта лисого!.. Нi, це не годиться. Якщо вона сиротою лишилася – отже, в дитбудинку ii виховували. Але не тут, не на Украiнi – бо тут хазяйнували фашисти. Тодi де шукати – по всьому Радянському Союзу?! Або взяти ii приналежнiсть до носатих-пейсатих. Скiльки iх у Харковi до вiйни проживало?! Хто вижив, а хто нi?.. Не зрозумiло геть нiчого. Ти ii зовнiшнiсть хоч би запам’ятала?! – Є особлива прикмета: очi розпеченi, немов диявольське залiзо… – Тьху ти, дурепа!!! – лайнувся товариш Федосов. – У тебе таки з головою не все в порядку… Я питаю про особливi прикмети: шрами, кульгавiсть… блондинка чи брюнетка?! – Не кульгала, шрамiв не мала. Кольору волосся через косинку геть зовсiм не розiбрала. – Отож i ювелiр цю стерву не запам’ятав. Ех-х-х!.. – вiн скрушно зiтхнув i додав: – Погано ще, що я тепер на пенсii й не маю тих самих можливостей, що й ранiше. І тим, хто лишився працювати, нiчого докладно не поясниш: пiсля виступу товариша Хрущова на ХХ партз’iздi скрiзь новi вiтри подули, перемiни то там, то тут… Отже, треба дiяти обережно, щоб собi ж не зробити гiрше. Однак можеш не сумнiватися: Ірму цю рано чи пiзно розшукають i якщо треба… Якщо треба – матку iй вивернуть i замiсть неi гланди помiж нiг запхнуть, аби лишень мовчала, с-с-сучка жидiвська!.. Останнi слова товариш Федосов вимовив з неприхованою погрозою. Вiд того у Зiнаiди Євдокимiвни аж подих перехопило: нiколи вона ще не бачила свого другого чоловiка настiльки розлютованим. Пiдходи до мосту Сталiна[33 - Нинi – мiст Арпада.], Будапешт, ранок 4 листопада 1956 року І грянув «Грiм»… Нi, грози не було – хiба ж можлива гроза в листопадi?! Це вiйськовi радiостанцii передали недiльного ранку сигнал «Грiм» – i вирiшальний штурм угорськоi столицi розпочався… …Бо фашизм не мав пройти нiзащо!!! Недарма ж бо радянський народ принiс колосальнi жертви на вiвтар Великоi Перемоги над Третiм райхом!!! Завоювання, купленi найдорожчою в свiтi цiною – цiною кровi – не можна отак залюбки кидати пiд ноги свiтовому iмперiалiзму та його посiпакам. А вони ж, негiдники, зрадiли, вловивши слабенький вiтерець змiн, що повiяв на теренах Радянського Союзу взимку цього року пiсля iсторичного ХХ з’iзду КПРС. Так-так, зрадiла мразота, заворушилася, розправила плечi, й ось результат: фашистський заколот в Угорщинi. Але зарано зрадiли, ох, зарано: Маршал Перемоги товариш Жуков вiддав у Москвi наказ – передати сигнал «Грiм»! Головнокомандувач Об’еднаних збройних сил держав-учасниць Варшавського договору маршал Конев пiдхопив – «Грiм»!!! І розпочалася операцiя «Вихор» – нестримна, як стихiйне явище, однак, на вiдмiну вiд нього, продумана i прорахована до найменших дрiбниць. Керуючись мудрими вказiвками генiя всiх часiв i народiв – товариша Ленiна, розробники плану вiйськовоi операцii «Вихор» неабияку увагу придiлили взяттю пiд контроль мостiв через Дунай: адже це мало би забезпечити безперешкоднi комунiкацii мiж Пештом i Будою, вiльне маневрування вiйськами i якнайшвидше захоплення решти намiчених планом об’ектiв. Звiсно, шкода, що висаджений ще вермахтом мiст Ержебет досi не вiдновили. З iншого боку, шлях на виходi з нього буквально впирався в гору Геллерт… отож гаразд, обiйдеться i без мосту Ержебет! Але хоча ланцюговий мiст Сеченi та мiст Маргiт, наприклад, були важливi тому, що немовби охоплювали з обох бокiв будiвлю парламенту (саме там, згiдно з наявними вiдомостями, отаборився голова угорсько-фашистських заколотникiв Імре Надь), тим не менш, першочергову увагу радянське командування придiлило найпiвнiчнiшому з переходiв – мосту Сталiна. Ясна рiч, узяти його пiд контроль було бажано iз суто iдейних мiркувань: це мало би показати кривавим бандитським недобиткам, що, попри знамениту хрущовську промову та курс на розвiнчання сталiнського культу особи, справа Вождя i Вчителя, Батька Народiв (i таке iнше, i таке iнше) все одно живе i перемагае!.. Саме тому, коли о 05:15 недiльного ранку на хвилях Сольнокського радiо голова новоствореного Революцiйного робiтничо-селянського уряду товариш Кадар звернувся до великого радянського народу з проханням про iнтернацiональну пролетарську допомогу, до мосту Сталiна рушила ударна штурмова група, посилена танками зi складу 8-i механiзованоi армii генерал-лейтенанта Бабаджаняна. Вони були вже на пiдходi до об’екту, як раптом… Як раптом сталося непередбачуване: невеличка i простенька, ледь помiтна в темрявi барикада огризнулася спочатку недружним гвинтiвочним вогнем, а одразу пiсля того й пострiлом чи то з фашистського фаустпатрона, чи з iмперiалiстичноi американськоi базуки. Запалав пiдбитий радянський бронетранспортер… i в мiнливих вiдблисках полум’я солдати розгледiли над барикадою незвичайний прапор, не схожий на жоднi iншi: згори криваво-червоний, знизу глухо-чорний. БАНДЕРІВЦІ?! Тут, у Будапештi?! Мало того, що цих гiтлерiвських пiдлабузникiв ось уже дванадцятий рiк не могли викурити з теренiв Захiдноi Украiни, де вони тероризували мiсцеве населення, робили атентати над активiстами й народною iнтелiгенцiею, пiдло стрiляли з-за рогу в спину червоним бiйцям i командирам – то ще й на береги Дунаю припхалися, щоб кинути братську Угорщину на поталу свiтовому iмперiалiзму?! І тут вони розраховують творити своi чорнi справи – насамперед завадити радянським вiйськам узяти пiд контроль важливий в усiх вiдношеннях мiст… Ну, кровопивцi, не буде вам пощади!!! З-за палаючого бронетранспортера викотився танк Т-54 i одразу ж на ходу вгатив по барикадi 100-мiлiметровим осколково-фугасним снарядом, який лiг праворуч з невеликим перельотом. Невiдомо, чи мали клятi фашистськi посiпаки ще й iншi протитанковi заряди. В усякому разi вогонь не припинявся, отож танк якомога швидше зробив другий пострiл – i тепер вже снаряд поцiлив точно! Третiй пострiл довершив справу. Убезпечити радянських героiв вiд сумнозвiсних пострiлiв у спину мала група десантникiв, додатково посилена спiвробiтником КДБ. Коли один з бiйцiв, посланих до розбитоi влучним вогнем бандерiвськоi барикади, озирнувся, заклично махнув рукою i гукнув: – Тут живий е! – до нього кинувся немолодий вже чекiст. І тут сталося щось малозрозумiле. Побачивши один одного, напiвживий вiд наскрiзноi рани черева бандит i лейтенант КДБ одночасно скрикнули: – Юрко?! Ах ти ж!.. – Льошко?! Ти як тут!.. Негайно бандерiвець вiдiрвав праву руку вiд кровоточивоi рани i спробував пiдхопити армiйську фiнку, що валялася поруч на асфальтi. Чекiст же стрибнув уперед i впав на пораненого мерзотника, лiвою рукою намагаючись перешкодити йому вхопити нiж, а правою потягнувшись до своеi кобури з пiстолетом. Пiсля кiлькасекундноi боротьби пролунав пострiл. Скривавлена права рука бандита рiзко сiпнулася й завмерла, тодi як чекiст повiльно пiднявся спочатку на колiна, потiм на повен зрiст, витягнув вперед руку з пiстолетом, прицiлився й всадив бандитовi другу кулю точно в чоло. Тодi плюнув на його труп, просичав крiзь зуби: – Тепер вже точно не оживеш, падло… І тiльки тодi почав обтрушуватися вiд кровi, бруду, пiску й асфальтового кришива, утвореного пiсля вибухiв. * * * – Що-о-о?! То ти… ти!.. Ти ходити можеш?.. Виряченими вiд здивування очима Олексiй дивився на товариша, який доволi рiвно й мiцно тримався на ногах, хоча досi стверджував, що у нього роздробленi обидвi гомiлковi кiстки. – Можу, як бачиш, – похмуро пробурмотiв Юрiй, пiсля чого холоднокровно вистрелив товаришевi (вiд цього моменту колишньому) в груди. Сила пострiлу вiдкинула Олексiя далеко назад. Пiдiйшовши якомога ближче, Юрiй схилився над нерухомим тiлом i переконався, що явнi ознаки життя у щойно пiдстреленого вiдсутнi. Звiсно, у вереснi 1941 року, наступного дня пiсля жорстокого бою за село Черневе в березовому гайочку, що на лiвому березi рiчки Клевенi, треба було поводитися розважливiше. Якби Юрко Мендрунь тодi переконався, що пiсля його пострiлу Олексiй Учень залишився живим, все склалося б зовсiм по-iншому: вiн би витратив ще один набiй – тодi його колишнiй товариш не потрапив би в нiмецький полон i не пройшов би концтабiр Майданек. А вже там не потоваришував би з iншими украiнцями – палкими адептами нацiонально-визвольноi iдеi, не влився б пiсля звiльнення до лав бандерiвськоi ОУН… а отже, не опинився б серед тих, хто рано-вранцi в недiлю 4 листопада 1956 року обороняв пiдходи до мосту Сталiна в Будапештi вiд радянських вiйськ, якi докладали всiх можливих зусиль для придушення Угорського повстання. Але восени 1941 року на лiвому березi Клевенi в березовому гайочку Юрко Мендрунь зробив те, що зробив. Ну так, насправдi кiстки його нiг не були перебитi – напередоднi фашистськi кулi всього лише прошили м’язи. Тому пересуватися вiн i справдi мiг, хоч би й кульгаючи по черзi на обидвi ноги. Просто вдаючи повну неспроможнiсть, заощаджував сили – тому його всю дорогу тягли на собi товаришi. З iншого боку, рани вiдчутно болiли, i присiсти бiля пiдстреленого, щоб помацати пульс або перевiрити наявнiсть дихання, вiн би навряд чи спромiгся, навiть якби й хотiв. Юрковi ситуацiя видавалася обнадiйливою. Перевдягнутого в цивiльне Артемку Рiдкодуба вони вiдiслали зробити розвiдку – той перебував десь далеко. У короткiй сутичцi з парою нiмцiв, якi наштовхнулися на групу поранених радянських бiйцiв, загинули всi – як вороги, так i Єгор Андрiйчик з Макаром Бiлястим. До останнього моменту в живих лишилися двое – Юрiй Мендрунь та Олексiй Учень. З чотирьох набоiв у комiсарському ТТ один був витрачений на фашиста, iнший – на збереження таемницi бiйця Мендруня. Тому, щиро радiючи неймовiрному везiнню, Юрко сховав до своеi протигазноi сумки пiстолет з двома останнiми набоями, пiдiбрав iз землi якусь ковiньку i, помiтно кульгаючи, пошкандибав геть. Нiякоi зброi у мертвих фашистiв не взяв: тi, хто знайде тiла на галявинi в гайочку, мають бути впевненi, що радянськi бiйцi та нiмцi пострiляли один одного, тодi як зникнення, наприклад, нiмецького карабiна засвiдчило б, що хтось забрав його з мiсця сутички. Тодi фашисти захочуть прочесати березняк – а вiн на прострелених ногах (хоч i з вцiлiлими кiстками) вiд переслiдувань не втече… Що ж до Льошки… Нехай вибачае, але на вiйнi виживають бiльш спритнi й бiльш везучi. Їм дiстаеться життя. А тих, хто загинув – iх називають героями, iхнi подвиги оспiвують в пiснях. І нарештi, за iхню смерть мстяться пiдлим ворогам. Якщо Юрко Мендрунь вижив, то за героiчну смерть товаришiв (з Олексiем Учнем включно) вiн помститься фашистам. Але все ж таки насамперед спробуе розшукати Жорку Храпливого – пiдлого перебiжчика, зрадника Радянськоi Батькiвщини!.. * * * – То… товаришу лейтенанте, ви… Ви, що, знали… цього? Командир групи десантникiв ошелешено, але водночас якось пiдозрiло дивився на чекiста, який все ще приводив до ладу свою шинель. – Так, знав, – спокiйно пiдтвердив лейтенант держбезпеки Мендрунь. – Воювали ми колись разом ще в сорок першому. На Сумщинi це було, е там таке село Черневе… До речi, як не дивно, але генерал-лейтенант Бабаджанян тодi також був нашим командиром, от тiльки командував вiн ще не механiзованою армiею, а всього лише полком. Та й звання мав лише майорське. Але все ж таки дивно, хiба нi?.. – А-а-а… цей? – командир десантникiв кивнув на мертвого бандерiвця. – А цей був рядовим необученим, як i я сам. От поглянь сюди… Схилившись над небiжчиком, чекiст щосили смикнув убiк комiр його куцого пальтечка, потiм розiрвав сорочку i, побачивши праворуч на грудях, ближче до плеча застарiлий шрам, пояснив: – Воно, падло таке, здатися фашистам хотiло, отож я його i пристрелив. Тобто тiльки думав, що пристрелив, а насправдi це стерво вижило. І судячи iз сьогоднiшнiх подiй – таки пiшло прислужувати ворожим недолюдкам. Що ж, у сорок першому роцi я його не добив, довелось робити це зараз. – А ви?.. Тодi… тепер… потiм, пiсля того… – А я стiльки на кривавi звiрства надивився, проiжджаючи додому через Захiдну Украiну, стiльки!.. Вони ж у Стрию, наприклад, просто при менi людей на залiзничнiй платформi розстрiлювали й вiшали, я вiд цих бандюкiв тодi ледь вiдбився. Отож, дiставшись додому, не змiг перетворитися на цивiльну галушку, тому зрештою пiшов служити до держбезпеки, на лейтенанта навiть вивчився. Бо з цими тварюками треба боротися!.. Розпеченим залiзом iх випалювати!.. Всiх до одного, без жалю!.. Чекiст якось по-звiрячому загарчав, потiм додав: – Ну що ж – вважай, вони таки догралися. Не за ними – за нами правда, за нами сила, за нами й перемога! Ми всiх цих вилупкiв винищимо, я в тому анi на краплю не сумнiваюся. Пiсля цих слiв i лейтенант держбезпеки Мендрунь, i командир десантникiв, i бiйцi iхньоi групи перевели погляд на мiст Сталiна, яким на другий бiк Дунаю переправлялися героiчнi радянськi вояки. Дача Олександра Довженка, селище Переделкiно, Московська область, 25 листопада 1956 року – Юленько! Юленько!.. – Що, Олександре, «швидку» викликати нарештi будемо? – Нi-нi, тiльки не це… – Але чому?! Знаеш, я боюся… – Не бiйся, Юленько, не треба. Точнiше, не того треба боятися. – Знов ти за свое?! Олександре, давай-но поводитися розважливо. Ти ж не маленький хлопчик, здаеться. Онде голова вся сива… – Люба моя, ти прекрасно знаеш, що посивiв я ще в тридцятому роцi, як «Землю» мою шельмували. – Та знаю, знаю! Пам’ятаю й не забуду нiколи. – Не забудеш, Юленько, не забудеш. А тому дай менi сказати… – Знов ти про цього Чоловiка-з-Люлькою, так?! Знов?! – Ти Артеменка маеш на увазi? – Його самого, – щоб зайве не дратувати хворого чоловiка, Юлiя Іполитiвна вiдвернулася й лише тодi невдоволено пiдiбгала губу. – А Никифор Кузьмич тут нi до чого, мiж iншим. – Невже?.. Вона кинула на чоловiка недовiрливий погляд, бо теперiшнi негаразди з серцем у Олександра Петровича розпочалися пiсля знайомства з цим навiженим будiвельником, який свого часу надумав протестувати проти спорудження Каховського водосховища. Довженко спецiально декiлька разiв iздив у вiдрядження кудись на Херсонщину… в Цюрупинськ, здаеться… чи в Нову Каховку… вивчав Великий Луг перед затопленням. Вiн ще з товаришем Корнiйчуком на цей предмет зустрiчався i довго обурювався, чому для отримання дозволу на цю работу режисеровi треба неодмiнно йти до голови Спiлки письменникiв… Так, було, було. Отож саме в однiй з поiздок просторами Пiвденноi Украiни вiн i познайомився з цим самим Артеменком. Коли точно це сталося? Важко пригадати. Хiба що за щоденниковим записом: «Наше нове море – наше нове горе Так народ говоре про море» Ранiше, до iхнього знайомства, Олександр Петрович дивився на проект спорудження Днiпровського гiдрокаскаду значно позитивнiше, нiж пiсля. Щось таке цей Артеменко нарозповiдав… Щось жахливе. Щось про пiдiрвану в 1941 роцi греблю Днiпрогесу, про масову загибель людей в Запорiжжi внаслiдок цього i про жахливi руйнування, спричиненi по обох берегах Днiпра гiгантською хвилею. Пiсля однiеi з таких зустрiчей Довженко i зробив той пам’ятний запис. А тут ще сама можливiсть зйомок «Поеми про море» раптом стала сумнiвною через кошторис, немилосердно покромсаний бюрократами з Мiнiстерства культури. От цiкаво, як на видiленi з барського плеча жалюгiднi копiйки можна зняти повнометражний iгровий фiльм?! Їм у Мiнкультi легко говорити: «Думайте, товаришi, думайте. По своему лiжку простягайте нiжку, як каже мудрий наш нарiд!.. Адже перед радянським соцiалiстичним господарством стоять також iншi завдання, не менш важливi, нiж ваше кiномистецтво». І от нарештi сталося: настав перший знiмальний день новоi картини… Однак через погане самопочуття Олександр Петрович так i не виiхав з дачi. Юлii Іполитiвнi довелось телефонувати на кiностудiю та скасовувати сьогоднiшнi зйомки, а потiм ходити навшпиньках довкола чоловiка, який забувся у важкому неспокойному снi. Оце щойно прокинувся – i любляча дружина стоiть на колiнах бiля хворого… – Нi-нi, Юленько, кажу тобi, що Никифор Кузьмич тут нi до чого. Хоча… Хоча непрямо – так, мабуть, десь трохи дотичний. – Овва, знаю я це «трохи» й «мабуть»! – не стримавши потужних емоцiй, вона обурено сплеснула руками. – Не вередуй, моя люба, не треба. Тим паче, якщо я сказав «дотично», то так воно i е, – заперечив чоловiк. – Никифор Кузьмич мислить усе ж не настiльки масштабно. Ну так, стосовно Днiпровського i Каховського водосховищ вiн в курсi справ як безпосереднiй будiвельник. Адже вiн навiть вiдсидiв через те, що намагався протестувати. Нехай небагато, нехай всього лише три роки – але ж вiдсидiв!.. – А може, не варто зараз… – Нi-нi, Юленько, кажу ж тобi: всього лише двома штучними морями проблема далеко не вичерпуеться! Днiпровське i Каховське водосховища – це охвiстя гiдрокаскаду, який хочуть побудувати вздовж русла Днiпра по всiй украiнськiй територii. Мало хто уявляе, чим насправдi е гiдрокаскад. Затоплення плодючих украiнських земель, знищення наших сiл разом зi старовинними церквами та з могилами наших предкiв – так, це колосальна трагедiя, непоправна втрата… Але ж це ще не все, далеко не все, Юленько!.. От, скажiмо, той-таки Никифор Кузьмич просто боiться уявити, чим може обернутися катастрофа на каскадi в цiлому. На всiх морях, на всiх греблях. А я уявив… Точнiше, щойно побачив сон про це. – Сон? І що ж то був за сон… – Юлiя Іполитiвна дивилась на чоловiка з неприхованою тривогою. – Чи знаеш ти, Юленько, що найвище за течiею днiпровське водосховище планують побудувати просто над Киевом? Чи знаеш, що сталося в Запорiжжi пiсля пiдриву греблi Днiпрогесу в сорок першому роцi? Отож уяви, що те саме сталося зi столицею УРСР… – Олександре, не треба… – Але ж саме цi руйнування менi наснилися!!! – чоловiк ухопив дружину за руку настiльки мiцно, що вона не могла вирватися. – Бiльше того, водяний вал з Киiвського моря переливаеться далi – в наступне водосховище. Якщо тамтешня гребля чи дамба не витримують, тодi вниз за течiею помчить уже подвiйна порцiя води! А далi потрiйна… аж поки весь той вал не вихлюпнеться в Чорне море… Уявляеш, що менi наснилося?! – Кажу тобi, припини. У тебе надто бурхлива фатазiя художника. Ти краще не про дурний сон думай, а про зйомки нового фiльму. – Нi-нi, Юленько, «Поему про море» я зняти вже не встигну. Ти ii знiматимеш, вже як мене не стане. – Олександре, та що ти таке верзеш?! Ти сам!.. – Не сперечайся, я так вiдчуваю. А про весь каскад морiв людям розповiсть один хлопчик. Вiн уже народився… його звуть… Раптом губи Довженка посинiли, вiн стиснув руку дружини просто з неймовiрною силою i прохрипiв: – Кредо!.. Хлопчик каже: «Розповiсти про каскад – таке мое КРЕДО!..» Тодi його пальцi раптом заслабли, обличчя скривилося, Олександр Петрович прошепотiв ледь чутно: – «Швидку»… серце… І знепритомнiв. Юлiя Іполитiвна пiдхопилася з колiн i негайно помчала до телефону. Тiльки б «швидка» встигла приiхати сюди, в Переделкiно. Ну чому, чому Олександр Петрович на захотiв лишатися в Москвi, чому попросив привезти його сюди?! Так, звiсно, тут i повiтря чистiше, й шуму нiякого. Але ж, з iншого боку, спробуй-но дiстатися з дачного селища до лiкарнi!.. В такiй ситуацii мимоволi засумнiваешся, де краще перебувати: тут або все ж таки в мiстi?.. Втiм, тепер не час думати над цим. Тепер мае значення одне-едине: тiльки б «швидка» встигла доiхати!!! Тiльки би встигла!.. 1957 Остання шана Каховський завод металоконструкцiй, вул. Пушкiна, № 109, Каховка, 8 квiтня 1957 року Вихiд на роботу в понедiлок зранку – рiч не надто приемна, особливо коли тобi всього лише 23 роки: позаду один-единий вихiдний на тиждень, попереду цiлих шiсть робочих днiв… А тут ще специфiкацiю нiяк не вдаеться докупи звести – чорти забрали би цей iдiотичний документ! Дякувати Ісидору Мартиновичу, що позавчора вже близько четвертоi години дня змилостивився i мовив заспокiйливо: – Кешо! Давай-но закруглятися й додому збиратися, бо субота все ж таки. Хрiн уже тертий з пробором на ту твою дурнувату специфiкацiю, чорти б ii забрали – в понедiлок ii доробиш. – То ви ж самi мене пiдганяли, бо ми проект закрити не можемо… – почав технiк, однак начальник був категоричним: – Ходiм вже додому, кому кажуть!!! Проект все одно в понедiлок здавати доведеться, сьогоднi, однак, не встигнемо. Тiльки дивись менi!.. Ісидор Мартинович скривив губи, зсунув брови до перенiсся, продемонстрував пiдлеглому кулак i попередив: – Тiльки диви, щоб максимум до одинадцятоi нуль-нуль специфiкацiя була вивiрена до останньоi коми! Інакше… сам розумiеш. Отож сьогоднi технiк прибiг на роботу, вже маючи вiдповiдний настрiй, як раптом почув категоричне: – Кешо, на тебе в «першому вiддiлi»[34 - Усталена назва структурного пiдроздiлу органу державноi влади, пiдприемства, установи або органiзацii iз забезпечення умов обiгу iнформацii, що становить таемницю державну i/або корпоративну. В радянський чвс «перший вiддiл» вiдповiдав не тiльки за пiдтримку режиму секретностi, але також за полiтичну безпеку.] давно вже чекають i нiяк не дочекаються, зайди туди, будь люб’язний. – А-а-а… як же специфiкацiя? – спитав вiн. Однак прихований натяк на спротив навiть у такiй от безневиннiй формi вмить зiрвав бурю палкого начальственного гнiву: – Нумо взяв ноги в руки та й побiг у «перший вiддiл», хрiн на тебе тертий з пробором!!! Чим швидше там усе владнаеш, тим швидше специфiкацiю свою доб’еш!!! І дивись менi, щоб… Проте не дослухавши, якi нещастя збирався наобiцяти на його голову керiвник проекту, технiк уже поспiшав широким кроком до головного корпусу. Звiсно ж, «перший вiддiл» нiкого не смикатиме просто так, через якiсь несуттевi дрiбницi в понедiлок зранку. Отже, сталося щось таке, що заслуговувало на теперiшнiй виклик. Тiльки от що саме, цiкаво дiзнатися… – Чи можна зайти? – спитав вiн ввiчливо, коли пiсля стуку в дверi зазирнув до кабiнету… i вмить розгубився, замiсть знайомого «особiста» побачивши там сивочолого, вдягненого в цивiльне чоловiка, який дуже скидався на двiчi сталiнського лавреата Сергiя Лук’янова в ролi мiлiцейського полковника Афанасьева зi «Справи Румянцева»[35 - Один з перших радянських кiнодетективiв, поставлений на «Лен-фiльмi» режисером Йосипом Хейфiцем. Прем’ера вiдбулася 8 березня 1956 року.]. – Громадянин Буштинець? – замiсть дозволу заходити спитав той. – Так, а-а-а… – Вiкентiй Пилипович? – Так. – Доброго ранку. Заходьте, будь ласка, тiльки дверi за собою причинiть, бо я не хочу, аби нашу розмову почув кожен, хто в цей час може випадково пройти коридором повз цей кабiнет. – А-а-а… – Це я на вас чекаю. Заходьте вже i причинiть нарештi дверi. Вловивши в голосi «полковника Афанасьева» (ну, а як ще можна було назвати незнайомця?!) легенькi нотки невдоволення, Кеша поквапився виконати те, що вiд нього вимагали. – Сiдайте навпроти мене, будь ласка. Вiн опустився на гостьовий стiлець i завмер в очiкуваннi невiдомо чого. – Як справи, Вiкентiю Пилиповичу, що скажете? – Справи?.. Кгм-м-м… Оскiльки «особiст» був чужинцем, а не своiм, технiк не знав, чи можна пожалiтися на нелади зi специфiкацiею. А раптом це буде розцiнено як розголошення таемницi стороннiй особi?! Тому вiдкашлявшись, вiн мовив: – Справи могли б бути i кращими. – Могли б бути кращими, якби?.. «Полковник Афанасьев» дивився на Кешу нiбито цiлком прихильно… але ж прихильнiсть ця могла бути оманливою! Ще й як могла. Проте, вирiшивши дотримуватися обраноi лiнii поведiнки, технiк мовив стримано: – А розповiдати незнайомим людям про поточний стан справ докладнiше мене нiхто не уповноважував. – Овва! Ти диви, якi ми суворi, – посмiхнувся незнайомець. Цiеi ж митi дверi кабiнету вiдчинилися, всередину зазирнув заводський «особiст» i мовив, зiтхнувши з полегшенням: – А-а-а, то вiн вже тут, цей ледар! А я ж його шукаю, шукаю… – Так, Петю, громадянин Буштинець вже прибув у мое розпорядження. Я сам попередив його керiвника проекту, а тому прикрий-но дверi, щоб ми могли спокiйно переговорити сам-насам… наприклад, десь пiвгодинки. Заводський «особiст» негайно зник, дверi закрилися. Технiк же мовив дещо стурбовано: – Отже, цiлих пiвгодини… – Прикидаете, чи встигнете зi специфiкацiею до одинадцятоi? – знов посмiхнувся «полковник Афанасьев». – Як, ви i про це знаете? – здивувався Кеша. – Ну-у-у, якщо я сам особисто попрохав Ісидора Мартиновича, щоб вiн якомога швидше забезпечив нашу зустрiч, то мав же поцiкавитися заразом i тим, як це вплине на поточну роботу. Бо маючи повноваження на зустрiч з вами, тим не менш, я не уповноважений зривати поточну дiяльнiсть вашого заводу в цiлому. А тому давайте ближче до справи. – Давайте, – якомога бадьорiше погодився молодий чоловiк. – Якщо так, тодi скажiть, будь ласка, чи не набридло вам займатися всякими нiсенiтницями на кшталт цiеi от вашоi специфiкацii? – Але ж навiть з нею заминка вийшла… – Дурницi, Вiкентiю Пилиповичу, все це дурницi! Ваше безпосередне начальство в особi Ісидора Мартиновича ставиться до вас в цiлому добре. Можна навiть сказати, схвально ставиться. А тому… – Але ж на посадi технiка другоi категорii я просто приречений виконувати тiльки таку роботу, а не якусь iншу. – «Прире-е-ечений»!.. Пхе, – передражнив «полковник Афанасьев». – Що за поховальний тон, молодий чоловiче?! У вашi-то роки… Кеша трохи подумав, перш нiж вiдповiсти: – Можливо, ви не в курсi, хоча… якщо мене викликали сюди по лiнii «першого вiддiлу», то мусили б знати, що вищоi освiти менi не бачити, як власних вух без дзеркала. А без вищоi освiти я так i сидiтиму в технiках аж до самоi пенсii. – Це зовсiм не обов’язково, Вiкентiю Пилиповичу. Якщо тiльки ви добре читаете нiмецькою, то прошу ознайомитися. Якщо ж нi… «Полковник Афанасьев» нахилився, пiдняв з пiдлоги й поставив на стiл чорний шкiряний портфель, видобув звiдти i простягнув Кешi якусь газету, пiсля чого додав з нотками спiвчуття в голосi: – Отже, якщо нiмецькою ви читаете погано, то повiдомляю, що понад два тижнi тому ваш батько – Буштинець Пилип Маркiянович тихо спочив у бозi, до останнього дня свого проживши в швейцарському мiстечку Кегисвiль, розташованому в напiвкантонi Обвальден. Ось некролог. Однак вiдштовхнувши часопис, Кеша просичав крiзь зуби: – Отже, подох нарештi, с-с-собака!.. І було в його словах стiльки непiдробноi ненавистi, що «полковник Афанасьев» аж вiдсахнувся та пробурмотiв: – Ну-ну, молодий чоловiче! Ви чого це?! Не можна ж так на батька… – Я його ненавиджу. – Через що, дозвольте дiзнатися? – Бо ця сволота зрадила нашу Радянську Батькiвщину. А також через усе те, що натерпiвся я… i, мабуть, ще бiльше – моя нещасна матуся. – Ну-ну, молодий чоловiче, облиште це, – махнув рукою «полковник Афанасьев». – Ви маете розумiти, що час був такий… Дуже непростий час, скажемо вiдверто: тут фашисти напирають щосили – а тут, бачте, цiлий заступник директора Інституту електрозварювання, член-кореспондент республiканськоi Академii наук та професор кафедри зварювання Киiвського iндустрiального iнституту, винахiдник електромагнiтного вiбрографа i вдосконаленоi голiвки для зварювання пiд флюсом вiдкритим електродротом всього лише сiм’ю встигае з Киева евакуювати, сам же, невiдомо з якого дива, лишаеться пiд нiмцями. Вдумайтесь тiльки: замдиректора, членкор i професор – це ж не пересiчний лаборант! Вiн мае такi знання в царинi зварювання, що фашистам дуже навiть згодяться. Наприклад, якщо йдеться про зварювання товстолистовоi легованоi сталi пiд флюсом… Ви хоч розумiете, що йшлося про перевагу радянського танкобудування над фашистським?! А мати кращi танки для одноi зi сторiн протистояння… – Я все розумiю, товаришу полковник. – Мiж iншим, я всього лише капiтан держбезпеки, – посмiхнувся «полковник Афанасьев». – Посилати до вас у вiдрядження цiлого полковника… це вже якось занадто, знаете. – Ой, вибачте, – знiяковiв Кеша, – це у мене так… ненавмисно вирвалося. Вибачте, я не хотiв вас… переплутувати. – Гаразд, облишили це. Я просто хотiв сказати, що ви, Вiкентiю Пилиповичу, не маете ображатися нi на кого: нi на Батькiвщину, нi на нас, ii вiрних вiдданих охоронцiв. Бо цiлком природним виглядало негайне затримання вашоi матерi на предмет перевiрки, чи не пов’язана вона раптом з чоловiком, який i замдиректора, i членкор, i професор. А вас, малолiтню дитину, куди накажете дiвати? Скiльки вам у сорок першому виповнилося? – Сiм рокiв. – От бачите! Куди накажете подiти семилiтнього ЧСІРа[36 - ЧСІР – абревiатура вiд визначення «член семьи изменника Родины» (одна зi статей радянського Кримiнального кодексу часiв Другоi свiтовоi вiйни).], батько якого добровiльно залишився в окупацii, а матiр направили на перевiрку? – Я все розумiю i не маю найменших претензiй до Батькiвщини за те, що мене помiстили до спецiального дитбудинку, – похнюпився Кеша. – Я лише хотiв би дiзнатися нарештi, що сталося з моею нещасною мамунею? – Ну-у-у, тут дiло таке… военне, – розвiв руками «полковник Афанасьев». – На жаль, в однiй з пересильних тюрем вона захворiла на черевний тиф i померла. Пiсля цього вас тим паче не було куди повертати. Справдi, не вiдправляти ж вас на окуповану територiю до батька-зрадника i його гарненькоi молоденькоi мандусi!.. – Чо… чого-чого?! Найменша лайка у вустах iнтелiгентного на вигляд немолодого чекiста видавалася настiльки неприродною, що технiк аж отетерiв вiд несподiванки. – Вибачте, Вiкентiю Пилиповичу, але я гадав, що ми обидва здоровi дорослi чоловiки, отож ви маете право на те, щоб нарештi дiзнатися правду, – «полковник Афанасьев» вiдкинувся на спинку стiльця, подумав трохи й додав: – Отже, слiдство тривало довго, але нам таки вдалось дiзнатися, що Пилип Маркiянович Буштинець, замдиректора i членкор, професор i винахiдник, син видатного нiжинського лiкаря-невропатолога Маркiяна Кiндратовича Буштинця залишився в зонi фашистськоi окупацii пiд впливом коханки, яку завiв таемно вiд вашоi нещасноi матерi. Цiй хвойдi – назвемо речi своiми iменами! – захотiлося красиво жити, отож вона i вплинула на рiшення вашого батька зрадити Радянську Батькiвщину, де не бачила жодних перспектив. На жаль, подiбне з нашим братом-чоловiком стаеться. Як-то кажуть, сивина в голову, бiс у ребро. – Зi мною точно не станеться нiчого подiбного, – похмуро пробурмотiв технiк. – Я ненавиджу не тiльки мого вилупка-батька, але й усi його справи. І те, як вiн жив i подох там, у Швейцарii своiй… – У напiвкантонi Обвальден, в мiстечку Кегисвiль. Я про всяк випадок прихопив iз собою фотокопii деяких матерiалiв з його справи. Якщо бажаете проглянути, то я негайно… «Полковник Афанасьев» знов потягнувся до свого портфеля, однак Кеша лише рукою махнув: – Ще раз кажу, що навiть найменших подробиць знати не бажаю! – Ну, не хочете, то й не треба. Тим паче до одинадцятоi нуль-нуль ви мусите добити специфiкацiю, а тодi вже i власною долею зайнятися. – Власною долею? – Так. – А-а-а… чого нею займатися? – здивувався Кеша. – Я i без того вдячний Радянськiй Батькiвщинi, що не дала менi загинути, вдячний за виховання, за освiту, за дозвiл жити хоч би тут, у Каховцi, та працювати… – …i працювати всього лише заводським технiком. Хоча якби ви, Вiкентiю Пилиповичу, закiнчили iнститут, то могли б пiти значно вище. – Ви чудово знаете, що ЧСІРу шлях до iнституту закритий. – Колишньому ЧСІРу, – «полковник Афанасьев» погрозив йому пальцем. – По-перше, ще приклад товариша Сталiна доводить, що батько за сина не вiдповiдае[37 - Натяк на те, що старший син Сталiна – Якiв Джугашвiлi – потрапив у нiмецький полон i загинув у концтаборi Заксенгаузен приблизно наприкiнцi 1943 року.] – то чому син мае вiчно вiдповiдати за зрадника-батька?! По-друге, смерть Пилипа Маркiяновича Буштинця остаточно змiнила все, що сталося. Якщо навiть попри вашi щирi запевнення… – Я справдi ненавиджу цього покидька!!! – поквапився вставити Кеша. – Якщо навiть попри вашi щирi запевнення i контроль з нашого боку, ви все ж установили i пiдтримували таемнi контакти, то тепер це неможливо фiзично. Отже, Вiкентiю Пилиповичу, вiдтепер перед вами вiдкритi всi можливi життевi перспективи. Ми навiть допоможемо вам до iнституту поступити, якщо ви цього захочете. – Це натяк? – молодий чоловiк насторожився вперше за весь час бесiди. – Та який там натяк! – розсмiявся «полковник Афанасьев». – Як доросла притомна людина, ви мусите знати, що наше вiдомство мае своi квоти на вступ до будь-якого вiтчизняного вузу. Отож вам i пропонуеться гарантований вступ за нашою квотою… – Але натомiсть я буду змушений дещо зробити i для вашого вiдомства, чи не так? Чи я в чомусь помиляюся? – Вiкентiю Пилиповичу, але ж хiба ви не хочете, щоб подальша ваша кар’ера розвивалася без зайвих проблем, хiба ви недостатньо намучилися з батьком-зрадником?.. – «полковник Афанасьев» був самою люб’язнiстю. – От скажiть, чи любите ви наш Радянський Союз? – Всiм серцем! – якомога щирiше вiдповiв Кеша. – Отож i доведiть цю любов на дiлi! Це ж суща дрiбниця. – Отже, я все ж мушу доводити, що син за батька не вiдповiдае, – технiк сумно зiтхнув i вiдвернувся. – Якщо ваша любов до Батькiвщини непiдробна, зробити це буде легко. – А якщо вiдмовлюся? – Тодi до пенсii ходитимете в технiках Каховського заводу металоконструкцiй. Але навiщо вам втрачати шанс, Вiкентiю Пилиповичу? Станете iнженером, захочете – повернетесь сюди ж, на рiдний завод. Каховка – прекрасне мiстечко, до того ж дуже патрiотичне. Як там у пiснi?.. «Каховка, Каховка, родная винтовка! Горячая пуля, лети»… Краса! Тим паче, хоч я не маю права казати цього… але надто вже ви менi симпатичнi! – І що з того? – не зрозумiв Кеша. – А те, що ваш рiдний завод можуть перепрофiлювати[38 - З 1959 року за настiйливим наполяганням Інституту електрозварювання АН УРСР Каховський завод металоконструкцiй був перепрофiльований в Каховський завод електрозварювального обладнання (КЗЕЗО).] зовсiм невдовзi, тодi працювати тут буде значно, значно цiкавiше – повiрте вже моему слову. Чи хочете й надалi працювати тут, але вже як iнженер з перспективою переведення, наприклад, до Киева? Чи вважаете за краще втратити посаду технiка й пiти звiдси лiсом?.. Якщо ви, Вiкентiю Пилиповичу, на вiдмiну вiд вашого батька, маете тверезий пiдхiд до життя, то в вашому виборi годi й сумнiватися. Що скажете на таке, громадянине Буштинець?.. Тепер в очах «полковника Афанасьева» спалахнула хитринка. Адже в виборi спiврозмовника вiн анiтрохи не сумнiвався. Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, 3 травня 1957 року – Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Як же я завинив перед тобою!.. Пiсля смертi дружини Арон Маркович почав здавати чим далi, тим сильнiше й помiтнiше. Ситуацiя значно ускладнювалася тим, що колишнiй управдом невпинно картав себе життям, прожитим «неправильно». Найбiльшою помилкою Штульман вважав iхнiй гет, який вiн же мiг розiрвати власноруч одразу пiсля повернення дружини додому з Громадянськоi вiйни, натомiсть носився з цим нiкчемним папiрцем ще добру дюжину рокiв, як той дурень з писаною торбою. А навiщо, скажiть на милiсть?! Скiльки щасливих днiв, тижнiв, мiсяцiв i рокiв вони могли би провести в подружньому щастi, а не у взаемних чварах, образах i докорах?! І тепер цей час не повернути, нiзащо не повернути!.. Мало того, немовби знущаючись з упертюха, якому колись забракло милосердя для вибачення вбитоi горем дружини, Всемогутнiй забрав його любу Ітеле пiд свою Шехiну ранiше вiд нього. Що це, як не вияв вищоi милостi?! Недарма ж бо кажуть, що найкращi йдуть попереду… – Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Зачекай, я йду слiдом за тобою!.. – повсякчас повторював Арон Маркович пiсля того, як одразу по закiнченнi Песаха[39 - В 1957 роцi еврейський Песах завершився 23 квiтня.] вiдчув слабкiсть в усьому тiлi, злiг i бiльше на ноги не пiднiмався. Про одне тiльки просив усiх i кожного: – Поховайте мене окремо вiд моеi Ітеле! На тому самому цвинтарi, на Куренiвському, але в окрему могилу. Будь ласка!.. – Тату, навiщо це?! Що за примха така?! – сердилася Софiя Аронiвна. Перед Травневими святами в республiканському «Лiспапiрбудпостачi» розпочався черговий аврал, отож в тi рiдкiснi моменти, коли вкрай втомлена жiнка насилу виривалася з роботи, iй зовсiм не подобалося вислуховувати вiд хворого батька подiбнi речi. – Нi-нi, Ципочко, ти не розумiеш: там, на Небi, бiля пiднiжжя трону Всемогутнього ми з Ітеле з’еднаемося, обов’язково з’еднаемося… але тут, на землi мое тiло не достойне лежати в однiй могилi з ii тiлом!!! Я це вiдчуваю. – Тату, я ж давно змiнила iм’я!!! Я вже скiльки часу не Ципора, а Софiя!.. – Знаю, Софочко, знаю… мое ти сонечко!.. Однак ми з мамеле так тебе назвали пiсля народження, коли ми ще були молодими i щасливими, не вiдаючи навiть, що на всiх нас чекае… – Ой, тату, тату!.. – Не сперечайся, донечко. – Але ж не можна!.. – Просто зробiть так, як я прошу… унд зайт гезунд! Зрештою Софii Аронiвнi таки довелося заприсягтись усiм святим, що вона виконае останню волю батька. Бо якщо пiсля трагiчноi загибелi сина Арон Маркович став небайдужим до питань релiгii, то з наближенням смертi цей «пунктик» в його головi розрiсся просто до немислимих меж!!! Недарма ж в останнi своi днi вiн частенько повторював: – Це добре, що я встиг ще один Песах справити! Гам зе ле тойв… Арона Марковича не стало 1 травня, отож коли вся Краiна Рад веселилася, сiмейство Литвакiв, навпаки, перебувало в жалобi. Найгiрше полягало в тому, що по закiнченнi КПІ Льонька таки розподiлився на «Запорiжметалургмонтаж», вподобаний ще пiд час останньоi виробничоi практики, внаслiдок чого тепер перебував далеченько вiд Киева. Через Першотравень придбати квитки на потяг не було жодноi можливостi… Але ж все сiмейство знало, до чого зблизилися дiд та онук! Пiд впливом Арона Марковича колишнiй шибайголова навiть почав поступово виявляти цiкавiсть до релiгii предкiв. Ще навчаючись на четвертому курсi iнституту, Льонька час вiд часу iздив на залiзничну станцiю «Киiв-Петрiвка», де разом з iншими любителями «халтури» вечорами й ночами розвантажував вагони з вугiллям. Нiхто i припустити не мiг, що на вирученi кошти юнак придбае… дванадцять томiв «Історii евреiв» Генрiха Греца – ще дореволюцiйне, 1907 року, видання! І хоч як важко було читати тексти з незвичними радянськiй молодi лiтерами «?», твердими знаками наприкiнцi слiв та специфiчними правилами граматики – Льонька вперто вгризався в цi тексти. То як учинити тепер – ховати колишнього управдома, не дочекавшись приiзду улюбленого онука iз Запорiжжя… чи трохи зачекати?! І якщо все ж таки зачекати, то як довго?.. Зрештою, жалобну церемонiю призначили на п’ятницю, 3 травня: бо далi наставала субота, а зважаючи на релiгiйнiсть покiйника (хоча й не афiшовану вiдкрито), похорон в шабос Арону Марковичу навряд чи сподобався б. Льонька додому дiстатися все ж не встиг. Зате… Зате до будинку № 2 по вулицi Хорива в цей день зiйшовся чималий натовп людей рiзного вiку, переважно чоловiкiв. Майже нiкого з них тут ранiше не бачили. Майже нiкого – бо, власне, дехто зi старожилiв будинку (Канiболоцькi, Стригунцi, Давлетови, Згурiдi) стримано вiталися з тими, хто старiшi. Отже, звiдкись вони були знайомi?.. Що ж до Литвакiв, то з усього цього натовпу вони знали хiба що Алевтину – колишню куховарку, яку винаймала ще покiйна Юдiф Бенцiонiвна. Отож саме Алевтина щось довго пояснювала Самсону Даниловичу i Софii Аронiвнi. Остання слухала колишню куховарку, вирячивши очi й затиснувши рот обома долонями, але зрештою не витримала, кинулася iй на шию й розридалася, повторюючи крiзь сльози: – Та як же ж?.. Ми ж навiть подумати не могли!.. Та де ж ми вас усiх розсадимо, чим нагодуемо?.. – Нiчого особливого нам не треба, – заперечила Алевтина. – Ми зробимо свою справу та й розiйдемося собi. – Та це ж не по-людськи!.. Треба ж i вам мого тата пом’янути!.. – Нiчого, Софiе Аронiвно, не переймайтеся. Зрештою дочку покiйного управдома взявся заспокоювати чоловiк Самсон Данилович, Алевтина ж пiдiйшла до Гатi. Треба зазначити, що смерть дiдуся i всi клопоти, пов’язанi з його похованням, дуже пригнiчували дiвчину. Тим паче вона злякалася мало не пiвсотенного натовпу незнайомцiв. Отож колишня куховарка дуже вчасно розповiла (пошепки, час вiд часу рвучко озираючись) iсторiю про те, як узимку 1932—1933 рокiв оголошенi «куркулями-кровопивцями» селяни намагалися врятуватись вiд небаченого досi на украiнських землях голоду. Декому з них щастило дiстатися Киева й розшукати тут настоятеля Добромикiльськоi церкви отця Олександра Глаголева. У свою чергу священик вiдправляв неборак до управдома Штульмана, який прописував iх у пiдвалi свого будинку. Отож сьогоднi сюди, на мiсце порятунку, зiйшлися всi «пiдвальнi мешканцi», вцiлiлi пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни, разом зi своiми сiм’ями, з дiтьми й онуками… А дехто навiть племiнникiв привiв!.. Виявляеться, всi вони пiдтримували зв’язок один з одним через Олексiя Глаголева – сина отця Олександра. – Так-так, знаю iх, – кивнула Гатя. – Я разом з його дочкою Машунею навчаюся в одному класi. А коли бабулечку Ітеле заарештували як «лiкарку-отруювачку», то я у них вдома навiть прожила декiлька мiсяцiв. А все тому, що ти, Алевтино, колись похрестила мене. – Так, авжеж, сiмейство Глаголевих – це святi люди! Та й дiдусь твiй Арон Маркович теж святим був, хто б там i що не брехав про вас. – Ой, Алевтино, й не кажи!.. – Гатя потупилась i хлюпнула носом. – У нашому класi е ще одна моя подружка – Сюзанка Голландер. То якось ми йшли зi школи додому, а за нами погналися старшi дiвчата iз сусiдньоi школи, якi смикали нас за коси i кричали: «Жидiвки пархатi! Двi жидiвки!» – От якi ж дурнi цi дiвчата! – обурилася куховарка. – Якби я була там, я б iм показала!.. Ображати таку хорошу дiвчинку, як-от ти… – Та я б вiд них дременула, але ж Сюзанка… Вона ж рохля вся iз себе, i замiсть того, щоб тiкати, стала посеред вулицi та й розревiлася. Не кину ж я ii?! Отож i довелося терпiти. – Бiдолашна ти моя! – обiйнявши Гатю, Алевтина скрушно зiтхнула: – Господи, i чому ж хорошi люди завжди потерпають?! Ну що ж то таке, га?.. – Дякую, Алевтино, ти дуже добра. – Своему дiдусевi дякуй, дiвчино! Кажу ж, свята людина… Адже якби не вiн, то й мене б не було. – А-а-а, то ти?.. – Дiдусь твiй i мого тата теж вiд голоду врятував, як i iнших. – Ой, правда?! – Правда, Гатю, правда. – А де вiн, тато твiй? – Нема його, на вiйнi загинув. Та й не вiн один не дожив. Онде Мокiй Кононович з Мотовилiвки помер кiлька рокiв тому, дехто ще… Таке життя. – Шкода! – зiтхнула Гатя. – Ти тiльки диви, нiкому не розказуй про все це, бо радянська влада… Алевтина iнстинктивно озирнулася й додала: – Радянська влада i досi вважае тих людей «кровопивцями». А я, наприклад, дочка «хижого куркуля-глитая». Радостi в тому нiякоi… – Знаю, знаю. У нас в школi е вчителька украiнськоi мови Тамара Антипiвна. І не просто вчителька, а завуч. То вона на всiх зiбраннях з промовами виступае i про куркулiв розповiдае, i про ворогiв народу всяких, i про петлюрiвцiв, i про вбивць-бандерiвцiв… про всiх!.. Тому я знаю. – Господи! Це ж треба, щоб таке!.. дiтям!.. украiнську мову!.. завуч!.. – жахнулася колишня куховарка. – Та й не кажи, – зiтхнула Гатя. – Ця Тамара Антипiвна менi з украiнськоi мови все «трояки» та «трояки» лiпить, хоча тим дiвчатам, якi у мене списують, ставить самi лише «п’ятiрки». – От бачиш, яка вона погана! – Бачу, Алевтино, бачу. А знаеш, який у неi чоловiк? Вiн у нашому Подiльському райвиконкомi працюе, такий поважний пуриц, що аж жах! І до прiзвища свого «Мориченко» наприкiнцi лiтеру «в» приробив, щоб «Мориченковим» зробитися, бо так йому було в люди вийти легше. – От бачиш, якi вони?! Тож будь обережною. Особливо з такими людьми, як ця твоя Тамара Антипiвна. Якщо, не дай Боже, вони дiзнаються, кого рятував твiй дiдусь… – Не скажу, Алевтино, можеш не переживати. Я вмiю мовчати. – Ну, ото й добре, що вмiеш. Коли з моргу привезли труну з тiлом Арона Марковича Штульмана, то незванi гостi влаштували дивну церемонiю. Спочатку шестеро з них пiдняли жалобний вантаж на плечi й понесли вниз по вулицi Хорива, за ними потягнулися iншi. За деякий час з натовпу вийшли наступнi шестеро носiiв, якi змiнили перших, потiм ще i ще… Таким чином передаючи труну з плечей на плечi, ii донесли до рогу з вулицею Шолом-Алейхема, повернули праворуч i через Червону площу та вулицю Академiка Зелiнського[40 - Таку назву мала вул. Покровська в 1955—1990 роках.] дiсталися обнесеного огорожею приямку, з якого i досi височiла дзвiниця церкви Миколи Доброго, перетворена владою на пересiчну бухгалтерську «контору». Постоявши тут трохи, через Червону площу й вулицю Георгiя Лiвера[41 - Таку назву мала вул. Притисько-Микiльська в 1957—1991 роках.] повернулися до вихiдноi точки маршруту. – Ну що ж, Гатю, от i все, чого ми хотiли, – сказала iй на прощання Алевтина. – Не знаю, побачимося ми колись чи нi… але попрошу тебе про двi речi. Запам’ятай, будь ласка, цi похорони – це раз… Однак заклинаю тебе всiм святим, нiкому про них не розказуй – це два!!! Просто знай, що дiдусь твiй святим чоловiком був, оце i все. Дiвчина мовчки кивнула у вiдповiдь. Арсенал «Редстоун», околиця Гантсвiла, округ Медiсон, штат Алабама, США, пiзнiй вечiр 4 жовтня 1957 року «Мiстере Браун, будьте настiльки люб’язнi пояснити, як таке могло статися?! Яким чином комунiстична Росiя раптом вирвалася вперед i вивела на навколоземну орбiту штучний супутник ранiше, нiж на це спромоглися ми?! От як таке могло статися, я вас запитую?! Як?! Як?..» Звiсно, пояснення вiн мав… От тiльки навряд чи воно сподобалося б цим недалеким бюрократам з National Advisory Committee for Aeronautics[42 - Нацiональний консультативний комiтет з повiтроплавання (англ. абревiатура NACA) – попередник Нацiонального управлiння з аеронавтики i дослiдження космiчного простору (англ. National Aeronautics and Space Administration – NASA). НАКА був заснований 3 березня 1915-го, лiквiдований 1 жовтня 1958 року.], яким було би вкрай важко, майже неможливо не те що про космiчнi польоти мрiяти, але навiть жирнi дупи з м’яких крiсел вирвати! Втiм, плювати. Плювати вiн хотiв на iхнi почуття, бо й сам шаленiв вiд самоi лише думки про все, що сталося. Отже, цi жирнодупi свинi цiкавилися, чи розумiе значення того, що сталося, вiн – мiстер Вернер фон Браун, «батько-розробник» нiмецьких ракет «Фау»?! Вiн, який досягнув реальних практичних успiхiв ще пiд час Другоi свiтовоi вiйни, коли iдiоти з цього боку Атлантики ще тiльки потилицi чухали… Ясна рiч, вiн розумiв! Це зараз навколоземною орбiтою лiтае, можна сказати, звичайнiсiнька болванка, яка випромiнюе iдiотичний радiосигнал «бiп-бiп-бiп» i бiльш нi на що не здатна. І ще пiвбiди, що «радiоболванку» цю можна використовувати для кращого наведення балiстичних ракет, якi стартуватимуть з поверхнi планети. Таку ракету, що долетить, наприклад, з просторiв Сибiру до Вашингтона, ще треба створити! До того ще довго чекати… хоча, ймовiрно, не настiльки вже й довго!.. Однак зовсiм iнша рiч, якщо виведений на навколоземну орбiту супутник нестиме термоядерний заряд. О-о-о, так – це вже значно, значно гiрше!!! Бо в будь-який момент по радiокомандi, що надiйде хоч iз самого московського Кремля, такий супутник полишить свою орбiту i полетить вниз… хоч у той-таки Вашингтон, хоч у будь-яку iншу точку прицiлювання!!! А якщо таких термоядерних супутникiв буде багато – як за всiма ними прослiдкувати?! Отакий жах… «Мiстере Браун, але ж ви запевняли нас, що росiйськi комунiсти не мають балiстичноi ракети, здатноi розвинути першу космiчну швидкiсть i вивести на орбiту навiть саму себе!!! Запевняли, що подiбноi ракети вони довго ще не матимуть!!! І чого ж вартi вашi обiцянки в такому разi?!» Ну-у-у, як запевняв, себто… Повiдомляла ж головна й едина комунiстична новинна агенцiя – ТАРС кiлька мiсяцiв тому[43 - Маеться на увазi запуск ракети Р-7 вiд 21 серпня 1957 року з Тюратамського полiгону (з 1961 року – космодром Байконур), яка досягла заданого району на Камчатцi. Заяву з цього приводу ТАРС оприлюднило 27 серпня 1957 року.] про успiшний запуск в Радянському Союзi багатоступеневоi балiстичноi ракети, теоретично здатноi дiстатися в будь-яку точку земноi кулi?! Вiн попереджав усяких рiзних жирнодупих свинiв з NACA, що до цiеi iнформацii варто поставитися з усiею можливою серйознiстю! Бо якщо це не звичайний комунiстичний блеф, то подiбна ракета теоретично може вивести корисне навантаження на стабiльну навколоземну орбiту. Отож i маемо… Що ж до здатностi читати креслення, якi радянськi спецслужби вантажiвками вивозили з Пенемюнде – очевидно, i досi е в Радянському Союзi талановитi iнженери. Очевидно, не всiх розстрiляли в 1937 роцi, а когось-таки не добили. Цi комуняки так завжди й робили: якщо сякий-такий iнженер щось корисне створить – його одразу ж i розстрiляють, хоча винахiд залюбки використовують… Та от узяти хоч би цю iхню жахливу зброю – чи то «Ластiвки», чи то «Катюшi», чи як iх там… Реактивнi мiномети так званi. Скiльки в Третьому райху не старалися, але створити подiбноi зброi не змогли! Мабуть, якогось розумаку iз цього проекту залучили – того, якого розстрiляти не встигли… А що?! Можливо, цiлком можливо! Дуже навiть ймовiрно. (Те, що вiн – Вернер фон Браун i досi мав у запасi вагомий козир у виглядi декiлькох грубих зошитiв iнженера Кондратюка з докладними розрахунками траси мiжпланетних перельотiв, вiн жирнодупим свиням з NACA й досi не сказав. Все ще вичiкував того часу, коли цю козирну карту можна буде викинути на стiл з найбiльшою користю для себе!..) «Мiстере Браун, а може, це ви або вашi люди допомогли комунiстичнiй Росii здiйснити цей космiчний прорив?..» О-о-о, мабуть, цi жирнодупi свинi з переляку зовсiм з глузду з’iхали, якщо тiльки намагалися уявити подiбну можливiсть!!! Допомагати комунiстам, яким у 1941 роцi довелося завдавати превентивного удару, щоб вони самi не напали на Третiй райх?! Повiдомляти щось цим безжальним азiатам, якi не просто перемогли у вiйнi, але занапастили в сибiрських концтаборах цвiт нiмецькоi нацii, який не загинув в полум’i Другоi свiтовоi вiйни?.. Нi-нi, це неймовiрно, просто неймовiрно! Загалом-то вiн сам вiтае «полювання на вiдьом»[44 - Маеться на увазi полiтика маккартизму, що проводилася у внутрiшньому курсi США в 1950—1957 роках. Характеризувалася крайнiм посиленням антикомунiстичних настроiв, що вилилося в пильнi пошуки тих, хто спiвчував СРСР, з усiма подальшими наслiдками для них.] – але от тiльки не треба шукати росiйських шпигунiв з-помiж його людей! Це виключено, причому категорично. «Ну гаразд, мiстере Браун, припустiмо, ви скрiзь правi. Але що ж нам накажете робити тепер, в який спосiб дiяти?» Як дiяти, запитували обдристанi вiд переляку свинi з NACA?! Що робити тепер, коли росiяни несподiвано вирвалися вперед?! О-о-о, звiсно ж, у Вернера фон Брауна е не просто теоретичний рецепт – у нього цiлий план розроблено!!! Для початку не варто вiдтирати його самого i всю його групу вiд Космiчноi програми. І це лише для початку!.. Справдi, давайте розмiрковувати тверезо й вiдповiдально. Якщо почалася космiчна гонитва (а вiдбуваеться саме вона, в цьому годi й сумнiватися…) – що сприятиме стратегiчному успiху?! Вiрно: концентрацiя зусиль i коштiв!!! Концентрацiя, концентрацiя i ще раз концентрацiя!.. Американцi ж розпорошують сили: реактивна авiацiя окремо, Космiчна програма окремо, бойовi балiстичнi ракети окремо – все тут розмежовано й вiдокремлено!.. Нi-нi, так можна лише програти космiчну гонитву, а не виграти. «А як же бути з конкуренцiею, мiстере Браун?» Конкуренцiя настане потiм, коли великi США знов випередять росiян зi значним вiдривом. Тодi можна буде знов розпорошити «мiзки» по кiлькох конкуруючих програмах, так. Зараз же треба тимчасово поеднатися, щоб надолужити й перегнати СРСР. Ось хто тепер головний конкурент!!! Як там кажуть фахiвцi з торгiвлi? Один продавець морозива не е конкурентом iншому продавцевi морозива – натомiсть обидва затято конкурують з продавцем охолодженоi «Кока-коли»!.. До речi, е у нього i конкретнi викладки – можливо, фахiвцi з NACA захочуть на них поглянути?.. Якщо цi викладки[45 - 21 листопада 1957 року в складi NACA був створений Спецiальний комiтет з космiчних технологiй («Стiверiвський комiтет» – вiд iменi його очiльника Гайфорда Стiвера), до складу якого увiйшла, зокрема, i група пiд керiвництвом Вернера фон Брауна.] вдасться втiлити в життя найближчим часом, це вже прискорить американський прогрес у царинi виходу в Космос!.. Далi NACA варто реформувати. Яким чином?.. Питання надто складне, тому потребуе додаткового обговорення. Але без реформи не обiйтися, це очевидно! (А вже керiвництву реформованого NACA вiн i пiднесе на блюдечку всi викладки стосовно «траси Кондратюка»!.. От коли настане час викласти на стiл грубi зошити з розрахунками, пiдписанi iменем ще одного радянського винахiдника, належним чином не визнаного на його батькiвщинi!.. Мабуть, якби цей Кондратюк тiльки показав своi зошити начальству десь у Москвi, то його негайно б розстрiляли. А так «трасою Кондратюка» ще полетять американськi кораблi. Що ж, справу вирiшено – так все i зробимо.) Кабiнет голови Киiвського мiськвиконкому, вул. Хрещатик, № 36, Киiв, 5 жовтня 1957 року – Товаришу Доброткаль! – Так, я тут ось. Венедикт пiдвiвся з мiсця, намагаючись виглядати якомога солiднiше, поправив окуляри на вмить спiтнiлому перенiссi, обсмикнув i пригладив комiр сорочки й лише потiм додав: – Слухаю. – Це добре, що ви уважно слухаете, а не спите на нашiй нарадi, – пiд загальне хихикання похвалив його товариш Давидов. – Але в даному разi мене бiльше цiкавить не ваша пильнiсть, а цiлiсна думка про проект, заради якого ми всi тут зiбралися. Отож i скажiть нам всiм, будьте ласкавi, якими е вашi загальнi мiркування щодо всього цього? – А-а-а… хiба це мае якесь значення?.. Усi присутнi негайно (причому всi разом) заговорили, й оскiльки кожен торочив щось свое, то просторий кабiнет голови мiськвиконкому сповнився жахливим галасом. Товариш Давидов був змушений зняти з карафи скляний корок, постукати ним по пузатому скляному боку посудини й закликати: – До порядку, товаришi, давайте до порядку, iнакше ми тут не те що до завтра – до понедiлка не впораемося! – Так, нашi вчора цiлий супутник в Космос запустили, вiн уже цiлу добу жахае усiх всесвiтнiх капiталiстiв, якi тiльки е, – пожартував хтось iз будiвельникiв. На жаль, змушений невiдривно дивитися на високе мiське начальство i весь час поправляючи окуляри на спiтнiлому вiд хвилювання перенiссi, Венедикт не мiг бачити, хто саме жартуе. – А якщо ми тут не розберемося з якоюсь вшивотною дамбочкою, то ця мразота свiтова так налякаеться, що весь свiтовий капiталiзм вiд переляку того не тiльки повиздихае, але ще й остаточно згние i перегние. А тодi… – До порядку!.. – товариш Давидов знов вiдчайдушно постукав скляним корком по пузатiй карафi. – Це добре, дорогi товаришi, що ми вмiемо демонструвати патрiотизм на словах. Я лише за те, щоб ми його також дiлами доводили. Конкретними практичними дiлами. Що ж до вас… Повернувши корок у горлечко карафи, голова мiськвиконкому знов звернувся до Венедикта: – Що ж до вас, товаришу Доброткаль, то ваша думка е для всiх нас важливою, в iншому разi я би про неi не запитував. Зрозумiло? – Так, – кивнув вiн, ледь не загубивши клятi окуляри, чим спричинив нову хвилю смiшкiв. Однак тепер голова мiськвиконкому вгомонив веселунiв значно швидше, тому знов вiдкашлявшись, Венедикт продовжив: – Якщо ви, товаришу Давидов, запитуете мене про… м-м-м… Якщо хочете дiзнатися мою загальну думку про цей проект, то вона в цiлому схвальна… хоча й не без певних застережень, я би так сказав. – Тьху ти, напасть! Це ж треба, щоб такий молодий, а вже такий податливий, як пластилiн той. Пишновусий, з кошлатими смоляними бровами худорлявий чоловiк, який сидiв поруч з Венедиктом, подивився на молодого проектувальника з неприхованим обуренням i навiть вiдсунувся трохи подалi вiд нього. – Харитоне Якимовичу, прошу до порядку! – негайно втрутився товариш Давидов. – Якщо ви – ударник комунiстичноi працi та й загалом авторитетний фахiвець будiвельноi галузi, то це ще не дае вам права роздавати подiбнi оцiнки налiво й направо… вибачайте за каламбур. – А я чого… лiворуч вiд мене сидять такi ж самi пролетарi-будiвельники, якi разом зi мною категорично не пiдтримують цей проект. Отож налiво я подiбнi оцiнки не роздаю. Виключно направо… Пишновусий знов кинув презирливий погляд на Доброткаля i додав: – А про пластилiн я недарма сказав. От на фронтi, примiром, теж бували у нас такi собi гнучкi хлоп’ята, якi й нашим, i вашим. Ласкаве теля двох маток ссе, ага, знаемо… Розказати, чим вони зазвичай кiнчали? – Товаришу Бугрим, ви менi… ви нам тут своi фронтовi байки не переповiдайте, будь ласка. Не треба нам того. – А чого ж це байки, раптом? Нiчого не байки, це все i правда ставалося. – Харитоне Якимовичу! Товаришу Бугрим! Я, знаете, теж зi слюсарiв починав i вже потiм, пiсля робiтфаку по партiйнiй лiнii пiшов. І я теж воював – зокрема, в сорок першому роцi комiсаром правого сектора оборони Киева був, потiм уповноваженим вiйськради Пiвденного фронту, заступником начальника бронетанкового управлiння Закавказького фронту, а потiм уповноваженим вiйськради Четвертого Украiнського фронту. У мене, знаете, своiх iсторiй вистачить… Тому давайте ближче до дiла. – Гаразд, давайте, – невдоволено мовив пишновусий. – Але якщо так, то хотiлось би дiзнатися у цього молодого чоловiка, який явно не з пролетарiв походить… А звiдки вiн родом? З Киева чи нi? – Харитоне Якимовичу, ми ж щойно домовилися!.. – Нехай вiдповiдае. – Товаришу Бугрим, пояснiть, будьте ласкавi, яке це мае значення?! Я от, наприклад, теж не з Киева родом, а з бiлоруських Климовичiв, що в Могильовськiй областi. То й що?! – Хвилинку, – нарештi зiбрався з духом Венедикт, – я вiдповiм, гаразд. Якщо вже товариш так хоче знати, то я народився в Федорiвцi Другiй, отак. – А де ця твоя Федорiвка? – скептично посмiхнувся пишновусий. – Федорiвка Друга. В Чкаловськiй[46 - З 26 грудня 1938 року по 4 грудня 1957 року Оренбург (РФ) носив iм’я знаменитого радянського льотчика-випробувача Валерiя Чкалова… хоча сам Чкалов навiть не бував в Оренбурзi жодного разу.] областi. – А-а-а… це той Чкаловськ, що авiацiйна столиця Радянського Союзу? Отож видно за польотом пташку… яким тiльки вiтром тебе до нас занесло!.. – Товаришу Бугрим, я попросив би вас триматися в рамках, – тепер уже Давидов постукав по стiльницi кiсточками пальцiв, уловивши в тонi пишновусого слабенький натяк на сарказм. – І менi дивно чути подiбнi запитання вiд ударника комунiстичноi працi й заслуженого будiвельника, – раптом пiдбадьорився Венедикт, прочитавши в очах голови мiськвиконкому нiме прохання: «Ану врiж йому, хлопчику! Покажи цьому зарозумiлому пролетаревi, де раки зимують». – От товариш Бугрим назвав мою позицiю «пластилiновою». – А як же ii назвати, якщо ти i за весь цей проект в цiлому, i не без застережень? – здивувався пишновусий. – Я справдi за цей проект, – почав нарештi пояснювати Венедикт, – бо Киiв бурхливо розвиваеться, вiдновлюеться пiсля вiйни, й люди конче потребують нового сучасного житла. Будiвлi потрiбно десь зводити, i Бабин Яр – вiн немовби бiльмо на оцi… нiбито подряпина на тiлi Киева. Подальше збереження яру стримуе розвиток будiвництва в напрямi Сирця. Отже, рiшення залити яр пульпою, яка вiдстоiться, розшаруеться на фракцii, вода зверху стече, а глина ущiльниться внизу… Отже, особисто я вважаю це рiшення прекрасним! Бо воно дозволить нарештi лiквiдувати яр i дасть нову територiю для будiвництва сучасного житлового масиву. – Тобi там що, вже квартирку окрему пообiцяли, так? – з-пiд пишних вусiв заслуженого будiвельника сяяла саркастична посмiшка. – Товаришу Бугрим, ну давайте не будемо!.. – спробував зупинити його Давидов, однак Венедикт не витримав: – Ну-у-у, якщо дадуть там квартиру, то я не проти. Бо я зараз у гуртожитку живу. Але якщо i не дадуть… не менi дадуть… тодi хай iншим, я також не проти, якщо людям. – А що там, у Бабиному Яру, людей вбивали, тобi це як?! – Товаришу Бугрим, от цього я не дозволю!!! – несподiвано зiрвавшись, голова мiськвиконкому щосили гепнув кулаком по стiльницi. – От цю агiтацiю ви менi вже облиште!!! У нас, знаете, по всiй краiнi… по всьому Радянському Союзу в його окупованiй частинi людей вбивали, то що тепер робити?! Можливо скажете, краiну не вiдроджувати, га?! – І ви менi, товаришу Давидов, облиште це! – пишновусий теж пiдвищив голос. – Нi ви, анi цей молодик не е спадковими киянами! Ви приiхали сюди, поселилися тут, укорiнилися. А я з дiда-прадiда киянин! Спадковий!!! Нiхто з вас мiста цього не вiдчувае так, як вiдчуваю я!.. – Ви менi цю агiтацiю облиште, не грайтеся з вогнем, не забувайтеся!!! – вiд збудження товариш Давидов аж з мiсця скочив. – Я не сам по собi тут, на посадi теперiшнiй опинився! Мене, мiж iншим, Партiя поставила Киiвським мiськвиконкомом керувати! А те, що ви тут розводите… Та це ж попiвська маячня якась!!! Мiсцевий буржуазний нацiоналiзм!!! З дiда-прадiда вiн киянин, бачте… Ач, чого понакрутили, тiльки би проекту зашкодити!.. – Я не накручую, – похмуро пробурмотiв пишновусий, причому за контрастом з попереднiми викрикуваннями тепер здавалося, що вiн майже шепоче. – На спорудженнi дамби, що перегороджуе гирло Бабиного Яру, царюе штурмiвщина, там порушення на порушеннi… – То й мене це непокоiть! – пiдхопив Венедикт. – Звiсно, я всього лише молодший проектувальник, невелика посада… Однак i менi очевидно, яка кiлькiсть порушень мае мiсце там, на будiвництвi, порiвняно з проектом… – А-та-та! А-та-та!.. – товариш Давидов знов постукав кiсточками пальцiв по стiльницi, дивлячися з докором тепер уже на Доброткаля. Той вмить замовк, тодi голова мiськвиконкому звернувся до пишновусого: – Отже, будемо пiдбивати пiдсумки. По-перше, прошу всiх присутнiх затямити собi, що нiякоi буржуазноi агiтацii я не терпiв ранiше, не потерплю зараз i не терпiтиму надалi. Навiть з вуст такого заслуженого будiвельника й ударника комунiстичноi працi, як Харитон Якимович Бугрим. Бо агiтацiю цю розводять самi знаете хто. – Розводять агiтацiю родичi тих зрадникiв Радянськоi Батькiвщини, якi в окупацii пiд фашистами лишилися й родичiв яких в яру тому пострiляли, – кинув хтось iз присутнiх на нарадi. – Зауваження цiлком слушне, – кивнув товариш Давидов. – А тому, по-друге, прошу мати на увазi всiх i кожного: бiльше нiякоi необгрунтованоi огульноi критики проекту!!! Всi зауваження й заперечення подавайте менi виключно в письмовому виглядi, а ми з вiдповiдальними товаришами iх розглянемо i зробимо все можливе для виправлення ситуацii. Так, товаришi? Присутнi проектанти й керiвники будiвництва дружно закивали, пiдтримуючи голову мiськвиконкому. Пишновусий з трьома товаришами були в явнiй i беззаперечнiй меншостi. Дуже задоволений подiбним результатом, товариш Давидов нарештi сiв на мiсце, посмiхнувся стомлено, але щасливо й мовив, навмисно розтягуючи слова: – І по-трете, бiльш щоб нiяких менi iнiцiативних груп, створених «знизу». Й нема чого посилатися на ленiнськi принципи демократичного централiзму, коли це недоречно. – Як так недоречно?! – обурився пишновусий. – Як так недоречно, коли «виборнiсть знизу догори, а звiтнiсть згори донизу»?! От, наприклад, ми «внизу», серед фахових будiвельникiв створили нашу iнiцiативну групу й вимагаемо, щоб ви «згори» вiдзвiтували нам, що зроблено в контекстi наших критичних зауважень до проекту. Це ж i е ленiнський демократичний централiзм у чистому виглядi… – Товаришу Бугрим, будь ласка, не плутайте праведне з грiшним! – пiд загальний смiх мовив товариш Давидов. – Не треба порiвнювати низовi партiйнi органiзацii з вашою iнiцiативною групою товаришiв, сколоченою невiдомо ким з не зовсiм зрозумiлою метою. Перед низовими парторганiзацiями ми iз задоволенням прозвiтуемо… до речi, це перiодично робиться. Натомiсть звiтувати перед вашою iнiцiативною групою не зобов’язанi й не збираемось! До речi, такий собi архiтектор Каракiс… Цей надто розумний дiяч архiтектури якимсь боком до вашоi групи причетний? – Нi. – Ага-а-а… Ну, зрештою це не мае значення. Просто демонструе, що не тiльки ви, товаришу Бугрим, помиляетеся. Всi здатнi помилятися, окрiм нашоi рiдноi Комунiстичноi Партii, плотi вiд плотi нашого героiчного й переможного радянського народу. А тому прошу запам’ятати цi моi слова, товаришi: Бабин Яр буде лiквiдовано, як би хто i хоч би якими методами намагався завадити цьому. Я тут проводжу партiйну лiнiю, а не вiдсебеньками займаюся. Отже, буде саме так, як Партiя постановила, а не iнакше, затямте це собi. На цьому все, нашу нараду завершено. І плеснув складеною кiвшиком долонею по стiльницi. Редакцiя щомiсячного журналу[47 - До вересня 1957 року «Украiнський самостiйник» виходив у щотижневому режимi.] «Украiнський самостiйник», Мюнхен, ранок 12 жовтня 1957 року Чомусь у журналiстськiй практицi подiбнi прецеденти стаються настiльки ж часто, як i в студентському життi: як студенту бракуе однiеi-единоi останньоi ночi напередоднi iспиту для засвоення важливого матерiалу – так само напередоднi здачi до друку важливого номера часопису неодмiнно вигулькне якась принципово важлива неузгодженiсть, що ii неможливо прибрати без особистоi участi самого головного редактора!!! Подiбнi курйози виникають з нахабною настирливiстю чортика, який з огидним механiчним хихотiнням вистрибуе з табакерки – i роби з цим, що хочеш: хоч головою об стiнку бийся, хоч вовком вий, хоч плач… нiчого не допоможе. Так сталося й сьогоднi. Всю нiч невеличкий, але дружний i злагоджений редакцiйний колектив напружено й самовiддано працював над жовтневим числом «Украiнського самостiйника», який мав потрапити до читачiв у понедiлок, 14 жовтня – точнiсiнько на свято Покрови! Щоб вiдкатати весь наклад i пiдготувати його до розсилу, часу було обмаль: сьогоднiшня субота й завтрашня недiля. Тому i пропрацювали всю сьогоднiшню нiч до самiсiнького ранку. Природно, головний редактор пан Ребет працював разом з усiма i дозволив собi вiдправитися додому, лише коли була виготовлена остання матриця. Тодi Лев Михайлович розпрощався з усiма, тихенько прошепотiв: – Боже благослови! – й полишив редакцiйне примiщення. І треба ж такому статися, щоб приблизно через годину в готовому наборi зовсiм випадково помiтили кричущу помилку! І головне – де?! У передовицi, написанiй самим головним редактором!!! Передовицю читали-перечитували всi, кому належить, iз самим автором включно, до того ж неодноразово!!! І все одно груба помилка проскочила… Причину зрозумiли швидко: пiд час верстки через навiжений темп роботи набiр першоi шпальти випадково розсипали, а коли зiбрали наново, то в двох рядках передовицi поплутали мiж собою окремi слова й навiть лiтери. Звiсно, з наново складеного набору робили контрольний вiдбиток, який двiчi вичитали. Та оскiльки сталося це посеред ночi, очi у всiх уже трiшки «замилилися», отож плутанину в текстi не помiтили. Тепер нiчний поспiх i пов’язана з ним неуважнiсть вилiзли боком: через плутанину слiв i лiтер губився сенс цiлого абзацу… а це впливало на статтю в цiлому – бо тепер у нiй бракувало головного: висновку! Стаття ж була присвячена дуже болiснiй темi – наявному розколу в ОУН. І от тепер через досадну нiчну прикрiсть не можна було зрозумiти, до яких саме дiй закликав читачiв головний редактор!.. Як-то кажуть, на подiбне б не спромоглися, якби навiть до чарiв удалися. Але жарти жартами, а щось треба було робити. Це ж не проста стаття – це передовиця, написана головним редактором особисто! Найпростiше було б зателефонувати Леву Михайловичу додому з проханням термiново повернутися до редакцii, щоб якомога швидше виправити виявлене безглуздя. Та чи зручно це робити?.. Можна було б i по телефону виправлення узгодити… а все ж таки краще пану головному редакторовi залагодити помилку власноруч! Надто вже тема болiсна… – А давайте краще я з’iжджу до пана Ребета додому з гранками, – запропонував вiдповiдальний секретар. – Ми там все узгодимо, потiм я повернуся, й ми самi переверстаемо передовицю належним чином. Якщо ж Лев Михайлович захоче вертатися – повернемося вдвох. Пропозицiя сподобалась. От тiльки перш нiж вiдправляти вiдповiдального секретаря в дорогу, вирiшили все одно зателефонувати, щоб його приiзд не став для сiмейства Ребетiв несподiванкою. І тут з’ясувалася дивна рiч: на iншому кiнцi дроту слухавку взяла Дарiя Омелянiвна, яка повiдомила, що чоловiк ще й досi додому не вертався! – Я знаю, що ви номер завершували, отож i не надала значення затримцi, – пояснила вона. – А чи давно Лев Михайлович додому зазбирався? Скiльки ж ото можна його просити: як виiжджатимеш – зателефонуй! Але ж нi… Вiн, бачте, полюбляе вертатись несподiвано, при цьому то квiти менi купуе, то дрiбнички всякi. Такий серйозний, солiдний чоловiк, а в душi й досi романтичний, немов хлопчисько. Розмова з панi Ребет нiчого не пояснювала, отож усi присутнi в редакцii розхвилювалися не на жарт. Справдi, такий жвавий, сповнений сил чоловiк, як Лев Михайлович, за пiвтори години мiг не тiльки вiд редакцii додому навiть пiшки дiстатися, але вже й поснiдати, i навiть до вiдпочинку пiсля безсонноi ночi приготуватися… То в чiм же рiч?! Про всяк випадок вирiшили ще раз зателефонувати додому до головного редактора. Дарiю Омелянiвну, яка знов взяла слухавку, попросили вийти з квартири та оглянути сходи. І… сталася нова несподiванка. – Я не можу вийти з квартири. Чомусь не вiдкриваеться замок на вхiдних дверях, його нiби хтось заблокував ззовнi, – пролунав у слухавцi ii голос, тепер уже трохи схвильований. – Дарiе Омелянiвно, а чи вдома ваш Андрiй? – негайно поцiкавився вiдповiдальний секретар. – Вiн вдома, так. – А чи може хлопчина спробувати дверi вiдчинити? Раптом у нього це вийде краще, нiж у вас. – Ви гадаете, що я вже не здатна… – трохи насмiшкувато почала панi Ребет, як раптом тон ii змiнився: – Нумо зачекайте, хтось подзвонив у дверi… Точнiше, дзвонить безперервно, як на пожежу!.. Я зараз. Вона не поклала слухавку на апарат, а просто кинула на телефонний столик i, судячи з цокотiння крокiв, що лунало з навушника, побiгла до передпокою. – Там хтось у дверi дзвонить, – встиг повiдомити вiдповiдальний секретар спiвробiтникам, якi мимоволi пiдтягнулися поближче. Цiеi ж митi зi слухавки пролунали нерозбiрливi крики. – Алло, панi Ребет!.. – стурбовано гукнув вiдповiдальний секретар. – Дарiе Омелянiвно, алло?.. Ви мене чуете?! З вами все гаразд? – Що там?! Що сталося?! – запитували його. – Сам не второпаю, – знизав плечима вiдповiдальний секретар. Як раптом у слухавцi пролунав голос Андрiя – сина подружжя Ребетiв: – Батько помер. – Що-о-о?! Як?! Вiдчувши, що сталося зле, спiвробiтники редакцii аж подих затамували, отож усi пояснення хлопчака вiдповiдальний секретар вислухав серед гнiтючоi могильноi тишi. Лева Михайловича знайшли сусiди майже одразу пiсля телефонного дзвiнка з редакцii. Виявляеться, за пiвтори години, що минули, головний редактор у супроводi особистого охоронця (приставленого до знаковоi персони з огляду на можливi провокацii) таки встиг дiстатися додому. Очевидно, охоронець перевiрив пiд’iзд, пiсля чого був вiдпущений. Далi пан Ребет уже без супроводу почав пiднiматися по схiдцях, пiдiйшов до вхiдних дверей квартири, де й зупинився. Вiн навiть встиг зробити ключем в дверному замку пiвоберта – тому замок i виявився заблокованим, через що Дарiя Омелянiвна не могла вийти на схiдцi. Мабуть, саме в цей момент у Лева Михайловича i вiдмовило серце. Прийти на допомогу не було кому. В усякому разi сусiди виявили пана Ребета на сходовому майданчику пiд дверима власноi квартири без найменших ознак життя. Лишалося хiба що викликати полiцiю… Ця новина глибоко шокувала всiх присутнiх у редакцii. Приблизно чверть години вони приходили до тями. А потiм… Вiдповiдальний секретар все ж таки поiхав додому до Ребетiв, аби з’ясувати найменшi подробицi екстраординарноi подii. Водночас двое спiвробiтникiв вiдправилися до пана Маркуся[48 - Василь Маркусь – украiнський науковець, публiцист, журналiст i громадський дiяч украiнськоi дiаспори. Був спiвредактором журналу «Украiнський самостiйник», а пiсля смертi Лева Ребета – головним редактором цього часопису.] – адже зважаючи на новi обставини, передовицю зi спiрним абзацом треба було негайно мiняти на некролог Леву Михайловичу. Змiни мав хтось схвалити й затвердити… Годi й казати: газетярська справа мае своi непорушнi закони, тож читачi мусили отримати свiже число «Украiнського самостiйника» точно за графiком пiслязавтра, в понедiлок! І навiть раптова смерть головного редактора не могла завадити цьому. 1958 Потоптана пам’ять Подвiр’я приватного будинку по вул. Каблукова (колишня вул. Нова), Киiв, кiнець березня 1958 року – Тосько! Агов, Тосько… – Чого вам, тату? – Ну то як, подобаеться тобi тут? – Та-а-а… не те щоб дуже. Так собi, – дiвчина знизала плечима й вiдвернулася, явно не бажаючи продовжувати розмову. Однак батько, навпаки, прагнув добитися вiд неi визнання всiх переваг нового становища iхнього сiмейства, тому негайно звернувся до дружини: – Любко, ти тiльки подивись, до чого дурна твоя дочка, якщо не цiнуе, що таке не якась там кiмнатка в комуналцi на цьому нещасному Подолi, а свiй повноцiнний будиночок з десятьма сотками землi. І що ж ти на таке можеш сказати, га?.. Цю тираду Захар Захарич вимовив тоном настiльки ядучо-глузливим, що якби його слова набули матерiальноi форми i пролилися на папiр або на тканину, то, ймовiрно, пропекли б неабияку дiрку. Втiм, Любов Савiвна знала, як вiдповiсти чоловiковi в його ж дусi, не втрачаючи в його очах власноi гiдностi: – А те скажу, що це не моя дочка дурна, як сто пiдвалiв з павутинням, а саме твоя! Бо i ти сам такий же бовдур, як i твiй покiйний батько. А вже до чого пришелепкуватою була твоя покiйна мамашка, то про це я краще промовчу, адже хоча наша Тоська вже дiвка ондо яка здорова та вродлива вимахала, однак ще й досi не засватана. Отож не годиться iй чути того, як… – О-о-ой-йо-йо-о-ой!!! Куд-кудах, куд-кудах, пiшло-поiхало!.. Тобi б лишень батькiв моiх покiйних образити, курва ти пiдзаборна. – Яке поiхало, таке i здибало, лайдак ти вшивотний! Ти перший до мене причепився, як клiщ, хiба ж нi?! Отож не займай – здоровiшим будеш. – Ата-та, ата-та!.. Та якби не батьки моi покiйнi – царство iм небесне обом, – то не бачити б тобi цiеi хатиночки й цих десяти соточок земельки, як своiх вух на потилицi. – Ах ти ж гiмнюк!!! Та це я тобi зараз таке скажу, таке… що у тебе вуха не на потилицi, а на макiвцi вузлом зав’яжуться!.. – Обох би вас не чути, – пробубонiла дiвчина роздратовано, але водночас якомога тихiше. Саме так, щоб ii ненароком не почули. – Чо… чого-чого ти там варнякаеш?! – батько негайно переключився на Тосю, небезпiдставно запiдозривши, що дочка сказала щось не надто комплiментарне на адресу старших. – Ти, Тосько, i справдi того… слова добирай, – пiдключилася до Захара Захарича дружина. Побоюючись, як би iй зараз же не перепало, дiвчина спробувала виправити ситуацiю: – Я слова добираю, а от ви менi скажiть, нащо було зриватися з насидженого мiсця тепер, у березнi?! Ото вже не можна було зачекати початку лiта, коли у нас випускнi iспити вiдбудуться. Сверблячка-нетерплячка на вас обох напала. – Та як же чекати?! Тут же не тiтьки дiм, тут пiсля свекра i свекрухи десять соток землi лишилося! Ти тiльки подивись на цю розкiш: ось тобi смородинка чорна, ось порiчка, ось агрус, а он там малинка по периметру. А ще двi яблуньки – справжнiй снiжний кальвiн. І слива-угорка. А тут ми полуницю посадимо, а он там помiдорчики. Як тобi, га?! Та довкола цього усього треба поратися, вчасно обробляти – бо це ж у нас тепер хазяйство… – То ми що, село якесь невмите колгоспне, щоб на землi поратися? – Чому це село?! Чому село?! – здивувалася матiр. – Це тобi не село, це Киiв, тiльки, вважай, передмiстя. Хатка е, земелька, базарчик поруч – ну, то й добре! Та з цих десяти соток можна стiльки всього назбирати i потiм на базарчику продати!.. А як не тут – то сiдай на транвай i вези все, примiром щоб так, на Лук’янiвку. Тут тобi i чотирнадцятий, i п’ятнадцятий транваi – обидва на Лук’янiвку бiгають. Хiба погано?.. – Ох, мамо, мамо! А менi як звiдси на Подiл до школи мотатися, ви з татом про це подумали?! – А чого тут думати? Сiла на той же чотирнадцятий транвай i доiхала собi, як королева. А там ще трохи пiшки пройти. – Трохи, ага… Спочатку до школи, потiм зi школи. І так шiсть днiв на тиждень менi ноги бити, а не вам. – А що ж ти була хотiла, щоб тобi… – почала Любов Савiвна, проте ii негайно перервав чоловiк: – Стривай, стривай, Любко, я, здаеться, знаю, чим вона не вдоволена. – І чим же? – А тим, що ii з Гатькою розлучили, з сусiдською дiвочкою-жидiвочкою – от чим!.. – Так, i цим також! – раптом не втерпiвши, з викликом мовила… та чого там – майже вигукнула Тося. – Донечко, та у тебе що, з головою не тойво?.. Проте не зважаючи на витягнуте вiд подиву материне обличчя, дiвчина продовжувала вперто захищатися: – А це вже не ваше дiло! Гатя моя подруга, а не ваша, отож iз еврейкою дружити чи не з еврейкою, я якось сама розберуся. І не пхайте до мене свого носа нi ви, мамо, анi ви, тато! Вам ясно?! – От!!! От бачиш, Любко, це таки твоя дочка, а не моя, якщо взяла собi за подругу таку мразоту!!! – в голосi Захара Захарича бринiло торжество. Не звернувши уваги на цю реплiку, дружина гнула свое: – Та поясни ти, дурепа мала, нащо тобi ота Гатька здалася справдi?! Ну, припустiмо, ти полюбляла з ii кiшкою гратися, з Хiрохiткою цiею. Але ж кiшка та ще торiк вiд старостi здохла… – Не здохла, а померла. – Помирають люди, а тварини здихають. – Померла, i не ваше дiло. – Ну померла, хай би ii чорти вхопили!!! – Мамо!.. – Доню!!! Це вже точно не твоя кiшка була… Але ж ii вже рiк як нема, то чого ж тепер за Гатькою тiею… – А у них телевiзор КВН[49 - Маеться на увазi перший масовий радянський телевiзор КВН-49, що випускався в 1949—1960 роках.] е, отак! І вони, мiж iншим, нiколи не жмотничають, а завше пускають подивитися передачi не тiльки мене, але й усiх сусiдiв, хто б до них не просився. Дiтей завше в перший ряд саджають. А якщо прийде хтось iз Рiзбергiв… – А це хто такi? Це дворовi жиди чи що?.. – Так, це з флiгеля у тому нашому дворi, якi на другому поверсi жили й варили на продаж iриски та козинаки. Отож якщо подивитися телевiзор приходив хтось iз Рiзбергiв, то неодмiнно пригощав усiх своiми цукерками. А ще добре було, коли тiтка Тая передавала щось iз баклажанiв. Ти ж знаеш, як вона баклажани готуе… – Ну гаразд, а що ж там такого хорошого в тому телевiзорi, окрiм того, що сусiди тебе чимсь пригощають? Бо я цього нiколи не розумiла i телевiзор той жидiвський не дивилася. – Ну-у-у… Литваки тебе на телевiзор нiколи б i не запросили, бо ви з батьком нашим завжди тiльки i знали, що лаятися. А хорошого?.. Ну-у-у… Наприклад, «Доля барабанщика»[50 - Дитячий художнiй фiльм 1955 року випуску – екранiзацiя однойменноi повiстi Аркадiя Гайдара.], «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша»[51 - 20-хвилинний радянський мультфiльм 1958 року випуску. Був знятий за твором Аркадiя Гайдара «Казка про вiйськову таемницю, про Хлопчиша-Кибальчиша i його тверде слово», самостiйно опублiкованим в 1933 роцi, але надалi включеним як виокремлена «вкладинка» в повiсть «Вiйськова таемниця».], «Чудесниця»[52 - 20-хвилинний радянський мультфiльм 1957 року випуску, що оспiвував переваги такоi сiльськогосподарськоi культури, як кукурудза, зокрема, в пiвнiчних регiонах СРСР.] або щось таке. Ще комедiя якась про вiйну – «Небесний тихохiд» там або «Неспокiйне господарство». Це про льотчикiв фiльми, а Гатiн тато Самсон Данилович – вiн теж льотчик. Окрiм того, я Целiковську знаеш як люблю?! А Жаров i особливо Крючков[53 - Людмила Целiковська (1919—1992), Михайло Жаров (1899—1981), Микола Крючков (1911—1994) – популярнi радянськi кiнозiрки.] – ото-о-о!.. – А «Чудесниця» ця… Що воно таке, цiкаво? – Та про кукурудзу мультик же ж. – Про кукурудзу?! А нащо вона тобi треба, кукурудза ця?! Ось тобi на наших десяти соточках i смородинка, i порiчка… агрус… малинка… – Мамо, та ви не розумiете!.. – Ти що, думаеш, усе воно в телевiзорi росте?! Нi, доню, його треба… – А я от що iще скажу, – знову втрутився Захар Захарич. – Тоська наша не просто така ж дурна, як i ти. Вона загалом несповна розуму, бо не хоче на землi поратися, а надумала собi теж лiкаркою стати, як i бабця Гатьки цiеi – ота стара отруювачка Юдiф Бенцiонiвна, яку власть наша вчасно упiймала, але яка так i не подохла в буцегарнi за гратами, як мала би подохнути. – Що-о-о?! Та не може того бути!!! – аж верескнула Любов Савiвна. Колись давно, дуже-дуже давно Тосю та Гатю пiдловили на тому, що вони гралися в «лiкарню» – себто, приспустивши трусики, по черзi «штрикали» одна одну в сiдницi iржавою швейною голкою. Ясна рiч, за це обом подружкам як слiд перепало – бо так i до зараження кровi недовго… Здаеться, найменших рецидивiв бажання «стати лiкаркою» у Тосi пiсля того випадку не спостерiгалося. Хоча… Хоча доки Юдiф Бенцiонiвна була жива, то завжди лагiдно усмiхалася сусiдськiй дiвчинцi й натякала то на ii «тверду руку», то на «гостре око». То невже ця дурепа й досi вiрить у те, що може?.. – Так, мамо, я не збираюся ставати нi куркулькою, анi базарною перекупкою. Якщо ви з татом хочете, то живiть так, як вам подобаеться, але я того не хочу й не буду, мене до цього не примушуйте! Ростiть собi хоч смородину з порiчкою, хоч яблука зi сливами, а я… – А ти ще нiхто, мiж iншим!!! – гримнув Захар Захарич, вкрай збуджений вiд самого лише пiдтвердження власного здогаду. – Ти ще неповнолiтня, тобi ще паспорт тiльки восени отримувати, тому!.. Але не вважаючи за потрiбне вислуховувати батьковi погрози, дiвчина раптом зiрвалася з мiсця i, ляснувши хвiрткою, кинулася на вулицю. – Стiй, скажена!.. Але зупинятися Тося не стала. Залiзнична станцiя Добрянка, Вiнниччина, травень 1958 року Владо навiть уявити не мiг, що з важким серцем полишатиме колись селище, до якого ранiше прагнув потрапити з надмiрним заповзяттям. Навiть з дитячого будинку через цю заповзятiсть тiкав кiлька разiв… хоча згадувати про це тепер було якось навiть соромно. Вiн довго збирався з’iздити до Вапнярки, щоб навiдатись до знайомого лiнiйного вiддiлу мiлiцii, що на вулицi Привокзальнiй, № 1 – але нарештi опинившись тут, так i не зайшов. По-перше, навряд чи у вiддiлi й досi працюе той самий лейтенант мiлiцii, який колись заносив на стандартний бланк вiдомостi про маленького циганського мандрiвника, який прагнув дiстатися Ямполя мiсцевою вузькоколiйкою. По-друге, у Вапнярцi затримуватись – тiльки час гаяти. Краще забратися звiдси якнайшвидше, а не повертати якiсь там спогади дитинства. Що колись було – те загуло… Краще поiхати прямо в Добрянку, де можна розшукати бодай якихось родичiв тiтки Мокрини, разом з дiтьми якоi зростав пiд час вiйни. А ще краще було б натрапити бодай на якiсь слiди циганського табору Джугастрянських… Або й на них самих, хтозна?! Ну, припустiмо, розшукати матiр вiн навiть не мрiяв. Була би мама жива – неодмiнно забрала би синочка або одразу ж пiсля звiльнення вiд окупантiв, або принаймнi по завершеннi вiйни… Що ж, Владо давно змирився з лихою думкою, та водночас продовжував вiрити, що зустрiне iнших родичiв. Справдi, циганський табiр – вiн великий, в таборi зазвичай налiчуеться кiлькадесят чоловiк. Не могли ж усi загинути?! Плекаючи райдужнi надii, Владо насилу дочекався, коли пiсля першого року роботи на заводi дiстане нарештi право на першу свою вiдпустку. І вирушив до Ямполя, що на Вiнниччинi. На те, що лейтенант з Вапнярського лiнiйного вiддiлу мiлiцii так i не надiслав жодноi вiсточки, теж не зважав: а раптом обiцяв, обiцяв… та й забув?! Зрештою, хто вiн тому лейтенантовi?! Черговий залiзничний «заець», яких за рiк виловлюють десятками… а може, й сотнями! До того ж не просто «заець», а маленьке циганча з сиротинця… Отже, сповнений надiй молодий чоловiк спочатку дiстався з Кiровограда до Вапнярки, потiм нарештi здолав ту саму дiлянку шляху, яка в дитинствi лишилася для нього нездоланною – через Томашпiль вузькоколiйкою доiхав сюди, до заповiтноi залiзничноi станцii Добрянка. Тут спробував розшукати дiм, в якому жила колись покiйна тiтка Мокрина… але марно: вiн забув, геть начисто забув саму назву вулицi, на якiй стояв дiм, не кажучи вже про прiзвище самоi тiтки Мокрини. Пам’ятав лише, що на перекривленому парканi, що огороджував ii хату, бiля хвiртки була намальована крива цифра «6». Але, щоб розшукати ii дiм, цього було явно замало. Безрезультатно проблукавши вуличками Добрянки цiлу годину, Владо пiшов власне до Ямполя. Причина була бiльш нiж вагома: пошук мiсця, куди би прилаштуватися на нiчлiг – iнакше можна було дуже просто лишитися ночувати на вулицi. А це не надто приемно, хоча травень був уже в розпалi. Отут i сталося те, що перекреслило всi райдужнi плани молодого чоловiка. Блукаючи тепер уже Ямполем, Владо вийшов на вулицю Пiонерську, проминув стадiон «Колос», майже дiстався школи № 1… Як раптом в душi з’явилося якесь дивне вiдчуття. Щось не те було в довколишньому свiтi… не те або не так… щось кричущо неправильне, дуже помiтне й, навпаки, приховане водночас… Тiльки вiн нiяк не мiг зрозумiти, що ж саме?! Озираючись на всi боки в пошуках цiеi неправильностi, молодий чоловiк випадково глянув собi пiд ноги… Й волосся на його головi раптом само собою заворушилося: i як вiн мiг досi не помiчати, що замiсть брукiвки або тривiальноi землi пiд ногами у нечисленних перехожих знаходяться величезнi гранiтнi брили?! Причому не простi, а в деяких мiсцях розцяцькованi чудернацькими, не схожими на жоднi вiдомi йому лiтери… Та це ж… це ж!.. Нi-нi, не може того бути!.. – А це зi старого жидiвського цвинтаря, – немов вiдповiдаючи на вiдчайдушний здогад, пiдтвердила огрядна тiтка, обганяючи закляклого Владо. Вiн здригнувся i прохрипiв: – А я, мiж iншим, нiчого не запитував. – Хiба?! – зупинившись, тiтка уважно поглянула на молодого чоловiка. – Я ж чула на власнi вуха, як ти спитав: «Це що таке?» Владо одразу ж згадав, що в дитячому будинку з ним час вiд часу ставалися такi самi курйози: вiн навiть рота не розкривав – але ж iншi стверджували, що чули його голос… тiльки нiбито трiшки приглушений, хоча всi слова розрiзнялися напрочуд чiтко! До нього навiть прiзвисько приклеiлося – «Черевомовець». Хоча це було явно щось iнше. Незбагненне, нез’ясовне – але iнше!.. Утiм, не варто про це зараз навiть думати. – Так, вибачте, я справдi спитав, що це, – покiрливо погодився вiн. – Кажу ж, це зi старого жидiвського цвинтаря привезли, – охоче пiдхопила тiтка. – Фашистюги всю мiсцеву жидву пiд час вiйни до ноги повибивали, отож ходити дивитися за могилами все одно нема кому. А плити ж якi хорошi!.. То чого ж добру пропадати?! Взяли, привезли та й замостили. – Дякую, – злетiло з його пошерхлих губ. – А ти сам не з них… Не з жидiв, себто? – пiдозрiло спитала тiтка. – Нi-нi, не з них. Я просто смаглявий i чорнявий. – А-а-а, ну, то дiло таке, воно бувае, а чого ж?.. Бо я тут подумала, чи ти часом не родичiв шукаеш, то, може, пiдказати щось там… чи я не знаю… – Нi-нi, дякую. Сказавши це, вiн розвернувся i майже прожогом кинувся назад – на залiзничну станцiю Добрянка. Зупинився лише перед касою. А заспокоiвся, вiдчувши в руках невеличкий картонний прямокутничок – квиток на зворотний потяг. Бо твердо вирiшив: все, годi – ноги його бiльше не буде в цьому мiстi й навiть в його околицях!!! Нема тут не тiльки його матерi й тiтка Мокрини – навiть жодного слiду табору Джугастрянських бути не може в мiстi, де смерть розлита скрiзь!!! Розлита до того, що перехожi топчуть ii ногами!!! Й нiхто нiчого не помiчае, всiм байдуже!.. Всiм – але тiльки не йому, вiдiрваному навiки вiд рiдного табора, загубленому в цьому неосяжному, пiдлому й жорстокому свiтi! Отже, геть звiдси, геть, геть!!! Спочатку назад до свого Кiровограда, а там… А там побачимо. Вiн дорослий, сиротинець уже позаду, професiю токаря вiн мае, на кавалок хлiба заробляе. Щоправда, на заводi йому не надто подобаеться… Але для початку треба вибратися з цього клятого мiсця й додому дiстатися, а вже потiм вирiшувати, що робити далi. Так i треба дiяти. Примiщення пошти, вул. Центральна, № 144, Берегомет, Буковина, друга половина дня 19 липня 1958 року Важко було навiть припустити, що вдягнений в лахмiття лiтнiй чоловiк iз вкрай стомленим поглядом тьмяних очей, зморшкуватою землистою шкiрою обличчя, худорлявий i лисий, з пiдборiддям, вкритим брудною рябою щетиною, – це той самий красень Ілля, який пiвтора десятилiття тому поiхав працювати до Нiмеччини. Хоч нинi йому ще навiть тридцяти рокiв не виповнилося, виглядав вiн принаймнi як ровесник власноi матерi. А може, навiть старшим – особливо коли пiд впливом чергового нападу черевного болю кривив губи: тодi Клавдiя бачила його поламанi зуби, немовби облямованi по краечках десен характерною сизувато-сiрою смужечкою. – Ілько, Ілько!.. Це ж не по-людськи, – зiтхала нещасна жiнка, витираючи з внутрiшнiх куточкiв очей мимовiльнi сльози. – Ти ж Мусин брат все ж таки. Рiдний брат, а не зведений!.. – Нi-нi, мамо, забудьте про це! Чого то ви, чесне слово, – стомлено махав вiн рукою. – Тепер у вас усiх нова сiм’я. Нi, не хочу. – Ти ii брат! – продовжувала наполягати вона. Але марно. – Нi-нi, мамо, нi! Мою рiдну сестру Марiчкою звали, а ця вже не Марiчка, а Муся якась. – Але ж синку, що ж ти поробиш, коли мiй новий чоловiк почав називати твою сестричку саме так, а не iнакше?! Вона сама довго звикнути не могла, все казала, бувало: «Мамо, а чого це дядько Маркiян мене Мусенькою кличе, коли я Марiчка?! Не треба так, не хочу». А я iй у вiдповiдь: «Що поробиш, доню? Вiн тобi тепер не дядько Маркiян, вiн тепер батько. Отже, якщо називае Мусею – треба призвичаюватись, нiчого не поробиш». Так поступово i перехрестили нашу Марiчку на новий лад. – От бачите, як воно бувае! – Та бувае, синку, звiсно ж, бувае!.. – А я так не хочу, не хо!.. О-о-о-о!.. Знов вишкiривши поламанi зуби iз сизувато-сiрою облямiвкою на деснах, чоловiк зiгнувся, немовби переламавшись навпiл, i натужно застогнав. Люди, якi стояли в черзi до вiконечка, пiдозрiло озирнулися в iхнiй бiк. Клавдiя була змушена недбало махнути рукою i усмiхнутися (мовляв, усе гаразд, людоньки добрii, не звертайте уваги), а потiм спитала про очевидне: – Болить? – Та-а-а… це ще так… терпимо, – прошипiв вiн, повiльно розпрямляючись. – Та й загалом менi пощастило, бо якби мене на урановий рудник запроторили, то я б там давно вже загнувся i зараз би з вами не побачився. А так… Це не уран, а всього лише олово. І не рудник, а збагачувальна фабрика. Можна сказати, курорт!.. Вiн знову вишкiрив зуби, вважаючи цей жартик вдалим. – Я бачу, що то за «курорт», – Клавдiя витерла чергову сльозинку i додала спересердя: – Щоб усiм ворогам нашим такий «курорт» був!!! Особливо таким, хто мого маленького Ілька прирiк на такi жахливi муки!.. Люди з черги до вiконечка знов озирнулися, й жiнка знову була змушена посмiхнутися iм якомога невимушенiше. – Кажу ж, що не бачили ви тих, кого на урановi копальнi запроторили, – мiж тим мовив чоловiк. – А я бачив, бо i ми, i вони в Теньлагу[54 - Теньлаг (функцiонував в 1949—1956 роках) – Тенькiнський виправно-трудовий табiр з системи ГУЛАГу.] строки своi мотали. Якось нас переганяли на iнше мiсце – коли нову аглофабрику спорудили, отож на пару днiв поселили по сусiдству. Ну-у-у, як по сусiдству тобто… Бараки майже поруч, тiльки через колючий дрiт. Але все було видно, що там у них вiдбуваеться. То я бачив, як доходяги з того… з «уранового» боку кров’ю не тiльки блювали, але i дристали. Як у когось напад стаеться, то аж шаленiе вiд болю, i тодi… – Не треба, синку!.. – тепер уже не звертаючи уваги на людей з черги, Клавдiя вiдвернулася i мiцно заплющила очi. – Та знаю я, знаю, що негоже рiднiй матерi такi жахiття розповiдати, – стомлено зiтхнув чоловiк, – але ж i ви зрозумiйте, що мене… Що менi хоч трохи легше, коли комусь про це розкажеш. Бо носити в собi те, на що я надивився там, у таборi цьому клятому неподалiк селища Усть-Омчуг!.. Це ж коли нiмцi на свiй заводик снарядний привезли, я було повiрив, йолоп перський, що кiнець свiту настав. Ех-хе-хех, до чого ж наiвним я був! Не знав ще тодi, що воно таке – Магадан… Ото справжнiй кiнець свiту!.. А тепер вже й менi кiнець настае. З раком цим. – Синку!.. – Мамо, та якби не рак, то мене б так i залишили на збагачувальнiй фабрицi. А якщо, бачте, помилували нинi, коли менi ще два роки лишалося, – це, по сутi, подихати викинули! Розумiете, мамо? Просто виперли звiдти на всi чотири боки подихати, аби я iм статистику захворювань на виробництвi не похабив. А це означае, що менi не жити. – Ну, то, може, все ж таки прийдеш до нас у гостi? – Клавдiя знов перевела на чоловiка погляд, сповнений душевного болю i палкого благання. – Ну що ж то таке: приiхав нарештi син до матерi пiсля стiлькох рокiв… – Мамо, та уявiть лишень, як важко було менi розшукати вас, – зiтхнув вiн. – Я ж нiчого не знав: нi що ви вдруге замiж вийшли, нi що переiхали спочатку до Житомира, потiм до Тернополя, а потiм вже сюди – в Берегомет цей… Знаете, як довго я сюди дiставався?! – Отож я й кажу, синку: якщо вже сюди з такими труднощами дiстався – навiщо зустрiчатися зi мною отут, на поштi?! Нiби ми чужi одне одному… Заходь до нас у гостi, не стидайся! Ти ж Мусин… ой – Марiччин братик рiдний, та й зi зведеним братиком твоiм, з Леончиком, познайомишся. Ну i, звiсно, з Маркiяном моiм. Вiн чоловiк хороший, добрий, роботящий, ти не сумнiвайся, ви полагодите, я знаю… – І я кажу, що полагодимо. Мати i син одночасно здригнулися, бо зайнятi важкою розмовою, зовсiм не помiтили, як у дверi поштового вiддiлення зайшов i зупинився майже поруч Маркiян Яроцький. А також не помiтили, що на них знов дивляться всi, хто вишикувався в чергу до вiконечка поштарки. – Мамо, хто це? – Ілля вмить напружився. – Ма-а-а… Маркiян мiй. – Клавуню, облиш, будь ласка, бо я й сам вiдрекомендуватися можу, – зупинив чоловiк дружину i продовжив, простягнувши руку пасербковi: – Будемо знайомi, я Маркiян Лукич Яроцький… – Мамо!!! Я ж просив, щоб нiхто, окрiм нас!.. – простогнав нещасний. – Навiщо я вам здався такий?! Пiдлабузник, який пiд примусом на фашистiв працював i майже до кiнця за це строк вiдмотав… І якого тепер подихати викинули… От навiщо я вам, поясни?! Однак не давши дружинi рота розкрити, знов заговорив чоловiк: – Послухай-но, хлопче, матiр твоя тут нi при чому. Берегомет – селище невеличке, як бачиш, отож добрi люди прибiгли до мене на лiсокомбiнат та й кажуть: мовляв, Маркiяне Лукичу, а чи знаете, що жiнка ваша з якимсь вельми пiдозрiлим чоловiком на поштi здибалася? Ну, отож я i прийшов. Адже мусив подивитися, що то за чоловiк. Як i ранiш, Ілля переводив недовiрливо-вовчий, спiдлоба погляд з вiтчима на матiр i назад, тому Маркiян продовжив у попередньому тонi: – Ну годi тобi, годi! Все гаразд, у тебе е сiм’я… хоча ти не з усiма ще знайомий, але ж ми е!.. Твоя матiр i сестра. Ну, i ми з Леончиком, звiсно. Отож годi стирчати посеред пошти, де на нас витрiщаються всi, кому не лiньки. Пiшли додому… Ходiмо туди, де на тебе чекають. Ходiмо!.. Кабiнет завуча школи № 38, смт Карнаухiвка, неподалiк Днiпродзержинська[55 - З 2016 року – Кам’янське.], 21 жовтня 1958 року – Ну, Борько, нехай сьогоднi ввечерi твоя дупа готуеться до зустрiчi з моiм ременем! Щоб чекав мене на диванi долiлиць без штанiв i навiть не думав нi у друзiв, анi у сусiдiв переховуватися, iнакше я тобi таке влаштую, бандите малий, що цiлий тиждень сидiти буде боляче, – пригрозив Никифор Кузьмич синовi, перш нiж виходити вранцi з дому. – Ну, i нащо отак з дитиною!.. – спробувала протестувати дружина, однак чоловiк лишився непохитним: – А ти, Улясю, не захищай нашого шибеника там, де не треба! Не тебе ж до школи викликають, а мене – це раз. Викликають не просто так, а до самого завуча – це два. Добре хоч що не до директора… iнакше б я цьому засранцю ще вчора ввечерi всю дупу розмачулив би, iй-богу!!! Так би мовити, авансом. Хоча шмагати, не знаючи за що – це проти моiх правил… – То вiдшмагайте краше зараз!.. – похмуро пробурмотiв винуватець скандалу, проте батько заперечив коротко: – Нi, це не годиться. Я хочу бути справедливим, хочу знати, за що тобi всипати, – i широким кроком вийшов з хати. Насправдi вiн не любив карати сина. Ще б пак: вони з Улясею так довго не наважувалися на його народження – тiльки по вiйнi вирiшили, що все, годi чекати кращого i спокiйнiшого життя… Отак у них i з’явився Борька. На жаль, Никифор Кузьмич надто пiзно зрозумiв усю гiркоту iронiчноi приказки: «Малi дiти – малi проблеми, великi дiти – великi проблеми». Бо якщо попервах усi негаразди зводилися лише до безсонних ночей, то чим далi, тим бiльше неприемних сюрпризiв пiдносив iм довгоочiкуваний синочок. Наприклад, у цьому навчальному роцi вiн встиг жорстоко побитися одразу з двома однокласниками буквально в перший день занять! Саме так усе й вiдбулося – бо вже на 2 вересня Улясю викликали до школи. Але тодi класна керiвниця бажала говорити саме з матiр’ю. Натомiсть вчора до них додому завiтав Борьчин однокласник. Скрививши рота в пiдлiй посмiшцi й кидаючи багатозначнi погляди на хлопця, вiн вручив Никифору Кузьмичу записочку наступного змiсту: Шановний тов. Артеменко Н. К.! Завтра, 21/ Х.58 о 14:00 Ви викликаетеся на педагогiчну раду нашоi школи на предмет поведiнки Вашого сина Бориса з групою однокласникiв. До того ж я хотiв би попередньо переговорити з Вами в моему кабiнетi о 13:00 того ж дня. Зав. учбовою частиною Когут В. А. Ясна рiч, щоб уберегти свою «п’яту точку» вiд «побачення» зi старим солдатським ременем батька, цей шибеник присягався, чим тiльки мiг, що нiяких бiйок з однокласниками останнiм часом не вчиняв. Але навiщо тодi викликати батька на шкiльну педраду, а попередньо – ще й до завуча?! І що означала загадкова ремарка «з групою однокласникiв»?! Чого такого вони встигли накоiти «в групi»… Завуч хотiв бачити Никифора Кузьмича лише о 13:00, тому зранку вiн пiшов на роботу. Прочитавши записку, директор цвинтаря лише плечима знизав: мовляв, якщо викликають, то йди. На щастя, нi на сьогоднi, анi на найближчу пару днiв жодних поховань не намiчалося – отож у копаннi ям не було потреби. Що ж до масового прибирання з могил оберемкiв осiннього листя й опалих гiлок, то з цим варто зачекати ще пару тижнiв. От коли всi дерева пооблiтають – хiба що тодi… Отже, через вiдсутнiсть конкретноi роботи, Никифор Кузьмич просидiв до полудня в конторi, навiть не перевдягаючись, а тодi вже неквапом вiдправився до школи, де навчався шибеник Борька. – Знайомтеся, товаришу Артеменко, це до нас iз самоi Москви кореспондента прислали! Товаришу Хмелик, оце i е батько призвiдника, знайомтеся, – мовив завуч, щойно Никифор Кузьмич перетнув порiг його кабiнету. Справдi, на стiльцi в затiненому куточку примостився незнайомець, котрий з пiдкресленим достоiнством виправив Власа Архиповича: – Я не простий кореспондент, я вiднедавна заввiддiлом[56 - До 1958 року Олександр Хмелик працював завлiтом журналу «Вожатый», а з 1958-го по 1963 рiк – заввiддiлом лiтератури i мистецтва в газетi «Пионерская правда». Назвати завiдувача вiддiлом «кореспондентом» – це серйозна, хоча й типова статусна помилка для людей, далеких вiд преси.] у «Пiонерськiй правдi» працюю. Звати мене Хмеликом Олександром Григоровичем. І ще мушу зазначити, що мене до вас не присилали – бо це я сам напросився у вiдрядження. Повiрте, все можна було вирiшити по телефону! Дуже просто… Однак не хотiлося зводити справу до чистого формалiзму. І ось я тут, з вами. – Дуже приемно, товаришу кореспондент… – Заввiддiлом!.. – Ну так, так, – Никифор Кузьмич кивнув московському гостевi суто для заспокоення й одразу ж звернувся до завуча: – Власе Архиповичу… товаришу Когут, ви все ж таки пояснiть менi, навiщо викликали… та ще й у присутностi ось товариша з газети, з самоi Москви. – Гаразд, пояснюю, – завуч пiдiбгав губи. – Скажiть, товаришу Артеменко… тiльки чесно скажiть: чи вiдомо вам, що таке ТДПЗ? – Нi-i-i… не знаю, не чув. А-а-а… що це? – Тодi ось, читайте. Завуч простягнув подвiйний аркуш, мабуть, акуратно видраний зi шкiльного зошита «в лiнiечку». – Що це? – Лист. Та ви читайте, товаришу Артеменко! Читайте. І вiн прочитав: Дорога редакцiе! Нашу увагу звернула до себе явна несправедливiсть, що коiться у нас в класi. Та й не тiльки в класi, але в усiй школi, якщо чесно. Всi ми любимо нашу Радянську Батькiвщину, серед нас зрадникiв Вiтчизни немае. І все ж таки всякi вiдмiнники й зубрилки дражнять нас рiзними образливими прiзвиськами, бо вважають, що через те, що нашi батьки й матерi та iншi родичi вiдсидiли, то ми не любимо СРСР, а тому погано вчимося, не пiдтримуемо дисциплiну. І всяке таке. І за це нас можна дражнити, обзивати й задирати, як вони тiльки собi захочуть. Дорога редакцiе! Якщо вони так вирiшили, то собi постановили й ми: бий вiдмiнникiв i зубрилок, щоб не зазнавалися! Нехай будуть рiвними права iхнi, вiдмiнникiв, i нашi, трiйочникiв!!! А поки ми начистимо iм усiм мармизи, то просимо вас, дорога редакцiе, зi свого боку розiбратися в цiй справi i пропiсочити iх у своiй всесоюзнiй газетi, яку ми всi любимо та iз задоволенням читаемо всiм класом. Нехай знають, що якщо вони вiдмiнники й зубрилки, то це ще не дае iм жодного права знущатися з нас, трiйочникiв, у яких вiдсидiли рiзнi родичi.     З повагою, ТДПЗ – Це до нас в редакцiю надiйшло, – про всяк випадок уточнив московський гiсть. Проте Никифора Кузьмича цiкавило дещо iнше: – «ТДПЗ»… що це? Як його все ж розшифрувати? – Отож-бо! Це найскладнiше в усiй справi, – зiтхнув завуч. – У справi?! То що… справа вже… iснуе?.. Вiн не вiрив власним вухам. Боявся повiрити в те, про що сам же й запитував. Якщо завели справу, тодi… – Якби була справа, тодi вiдбувалася б зовсiм iнша розмова. І не в моему кабiнетi, а в iншому мiсцi, – Влас Архипович знов зiтхнув. – І саме ви, товаришу Артеменко, мусите розумiти це, як нiхто iнший. – Але ж тодi… – Вашому хлопцевi й усiм iншим неабияк пощастило, що наш новий дiльничний iнспектор виявив чуйнiсть i вирiшив не «топити» всю iхню компанiю одним махом… хоча мiг би. Отож вiн прийшов до нас, до вчительського колективу, щоб попередньо порадитися. І сказав наступне: якщо вправимо цим дурбеликам мiзки, тодi на перший раз нiякоi справи не буде, все окошиться внутрiшнiми шкiльними розбiрками на педрадi. – А мiй Борька точно до цього причетний? – про всяк випадок вирiшив уточити Никифор Кузьмич. – Вiзьмiть будь-який зошит вашого синка i порiвняйте його почерк з цим листом. Все надто очевидно! Хочете, зараз дам його зошит? У мене е. – На конвертi листа, надiсланого до «Пiонерськоi правди», е вихiдний штемпель поштового вiддiлення, – пiдхопив московський гiсть. – До того ж назву населеного пункту вони чiтко вказали: «смт Карнаухiвка, Днiпропетровська обл., УРСР». Школа в вашому селищi одна-едина, отож з’ясувати, хто склав i написав листа, було не важко. – Але головна заковика в тому, що наш дiльничний так i не з’ясував остаточно, що ж означае оце загадкове «ТДПЗ». – Як це?! – Товаришу Артеменко, ви ж строк вiдмотали, – розвiв руками завуч, – отож мусите знати, що iнформатори е скрiзь. І навiть в класi, де навчаеться ваш синок. Просто iнформацiя може надходити суперечлива. Якби дiльничний завiв справу, тодi, повiрте, з’ясував би все, що потрiбно. А так… А так, товаришу Артеменко, е двi версii. Однаково робочi. – Якi саме? – Згiдно з першою, «ТДПЗ» означае «Товариство дiтей проти зубрилок». Це бiльш-менш м’який варiант… скажiмо так. Звiсно, умовно-м’який, бо створювати незаконнi товариства – це, знаете, загрожуе наслiдками. Для радянських дiтей i молодi у нас працюють три офiцiйнi органiзацii: жовтенята, пiонери i комсомол. Борису вашому за вiком треба в пiонерах ходити, а тут, бачте, чого надумали?! Ач, «товариство» якесь самопальне!.. – А що ж друге?.. – А друге, товаришу Артеменко – це «Товариство дiтей полiтичних зекiв». Розумiете, чим це попахуе, враховуючи те, що у вас у самого за плечима строк висить?.. Вiд напливу почуттiв Никифор Кузьмич полiз до кишенi й намацав там свою люльку в старому потертому капшуцi. – Що ви там шукаете? Сподiваюсь, це не пiстолет… По тону вiдчувалося, що завуч жартуе, однак Никифору Кузьмичу було зовсiм не до веселощiв. Вiн завжди побоювався, що «органи» дiзнаються про його давню участь у Громадянськiй вiйнi на боцi армii УНР. Так старанно маскуватися все життя… Вiн же навiть про люльку цiлу легенду вигадав, буцiмто ii курив сам товариш Будьонний!.. Тому майже все життя було прожите тишком-нишком, нiбито впiвсили. Ось тiльки дiдько лисий смикнув його пiдключитися до протестiв проти спорудження Каховського водосховища. Хоча можна було одразу ж здогадатися, що це чистiсiнька провокацiя: сексоти Мiнiстерства держбезпеки самi розповсюджували плiтки про таемний рух спротиву, демонстрували саморобнi газети й листiвки… i негайно «брали на олiвець» тих, хто цьому спiвчував! За Никифором Кузьмичем жодних особливих грiхiв, окрiм усного спiвчуття, не виявили – отож дали заради профiлактики 5 рокiв. А коли звiльнився достроково – викинули всю сiм’ю iз Запорiжжя: обласний центр, аякже!.. Саме тому вiн i працюе могильником на селищному цвинтарi, бо пiсля вiдсидки на жодну iншу роботу його не брали. Через мiзерну зарплатню Улянка змушена гробити здоров’я на Днiпродзержинському коксохiмi – бо iнакше жити за що?! І треба ж такому статися, щоб тепер iхнiй Борька утнув подiбний фортель! «Товариство дiтей полiтичних зекiв» – ТДПЗ… Ще й листа в «Пiонерську правду» накатав. Вони, бачте, за рiвнi права трiйочникiв i вiдмiнникiв. Це ж треба таку дурню утнути!!! От як вони до такого додумалися, га?! – Бачу, ви неприемно здивованi, – обережно мовив завуч. – Не те слово! – здригнувшись, пiдтвердив Никифор Кузьмич. – Я одне не розумiю: чому дiльничний справу не вiдкрив?! – Та я й сам не знаю, якщо чесно, – завуч виглядав розгубленим. – Я з ним уже трохи роззнайомився. Мужик вiн бувалий, по всьому видно. Вiйну пройшов… i до речi, цi мiсця вiд фашистiв визволяв – Днiпродзержинськ з околицями. Щось там на вiйнi таке сталося, що вiн по-людськи вибудовуе стосунки з тими, хто вiдсидiв. Не те що його попередник… – Знали б ви, що у нас в Москвi коiться!.. – тепер настала черга товариша Хмелика, щоб зiтхати з непiдробним сумом. – Коротше, як би там не було, а дiльничний iнспектор прийшов до мене та й каже по-простому, по-людськи: отакi справи, товаришу Когут, даю шанс батькам i школi спiльними зусиллями вправити мiзки цим лобурякам, якi це свое «ТДПЗ» утворили. Сподiваюся, що виростуть вони нормальними радянськими людьми, а не сволотою зi смердючоi канави, тодi мене ще добрим словом згадають. А як не впораетеся – що ж, вiдкрити кримiнальну справу можна завжди. – Та не сумнiвайтеся, Власе Архиповичу, я своему Борьцi вдома роз’ясню, почiм фунт лиха! – запевнив завуча Никифор Кузьмич. А сам подумав з досадою: до чого ж прикро помилився. Ще б пак, вiн думав, що йдеться про тривiальну бiйку з однокласниками – а виявляеться, вони вже товариство створюють! «Товариство дiтей полiтичних зекiв»… Справедливостi хочуть, бачте!.. Ну так, звiсно: без того, щоб через своi переконання комусь мармизи начистити – без цього нiяк. Але якщо розiбратися… От у скiльки рокiв сам Никифор Кузьмич пiшов воювати за УНР?! Вiн же ройовим уже в сiмнадцять рокiв став! Вiн же справжнiм шмаркачем був, конвоюючи на розстрiл самого пана Болбочана, якого навiть подумки не варто згадувати в стiнах радянськоi школи… То чого ж тодi вiд Борьки вимагати?! Вони ж, утворюючи це свое товариство дурнувате, прагнули всього лише справедливостi!!! Зовсiм як вiн сам – колишнiй ройовий армii УНР. Вони… його Борька про справедливiсть i рiвноправ’я – а вiн за батькiвську ременяку хапаеться! Хоча насправдi анiтрохи не кращий i не розумнiший вiд свого власного сина. Отже, якщо подумати добре… то яким же iдiотом виглядае вiн в очах Борьки?! І як вiн ранiше до цього не додумався?! Але якщо так, то це ж зовсiм iнший коленкор виходить. Бо якщо вони настiльки схожi, то для збереження бодай якогось авторитету в очах сина з ним… Ну так – iз сином розмовляти доведеться! Причому розмовляти не як старший з молодшим, а на рiвних. Доведеться такi слова пiдшукати, щоб… щоб!.. Щоб Борька зрозумiв усе один раз i назавжди. Але ж це настiльки незвично! Як iз цим новим впоратися?! До того ж, на свою бiду, колишнiй садiвник i будiвельник, а теперiшнiй кладовищенський копач нiколи не мiг похизуватися красномовством. От хто мiг би добре слово сказати, то це його покiйний приятель Олесь Карпович… який загинув лютою смертю у днiпровських водах ще в 1941 роцi. А нинi?! Хiба що Денис?.. Так, можливо, й вiн. Але ж Денис у Днiпропетровську на своему заводi секретному, а вони тут, у Карнаухiвцi. Отака бiда… – Ну що ж, товаришу Артеменко, якщо ви все поясните синовi в доступнiй формi, то й добре, – кивнув завуч. – Ми ж натиснемо на них зараз на педрадi. На всю iхню компанiю, не тiльки на вашого. На тому, сподiваюсь, усе i владнаеться. Дуже сподiваюсь… – Стривайте, а як же з листом до «Пiонерськоi правди» бути?! – раптом спохопився Никифор Кузьмич. – Не переживайте, все владнаемо, – посмiхнувся московський гiсть. – Як тобто владнаете? До вас же лист поштою надiйшов. Офiцiйно. – Лист я, як бачите, повернув керiвництву школи. Якщо треба, дiльничний його тепер до справи долучить. А як не треба, то й не треба… – Але ж мусите на нього вiдреагувати якось? – А ми вiдреагуемо… творчо! – загадково усмiхнувся москвич. – Як це – творчо?! Як тобто творчо?! – разом здивувалися Влас Архипович i Никифор Кузьмич. – А отак… П’есу я тут придумав. Напишу ii, покажу газетному начальству – оце й буде наша творча реакцiя. – Тобто ви, товаришу Хмелик, хочете нашу школу на весь Радянський Союз знеславити?! Як Гоголь своiм «Ревiзором»?! Так, чи що?! – завуч аж привстав вiд хвилювання. – Нi-нi, не переймайтеся, все виглядатиме нормально i знеособлено, – заспокоiв московський гiсть. – По-перше, нiякоi Карнаухiвки в п’есi навiть близько не буде. По-друге, головного персонажа зватимуть не Борькою, а… наприклад, Колькою. По-трете, замiсть «ТДПЗ» буде… наприклад, «ТОТР». Отже, нiхто нi про що не здогадаеться. – А що таке «ТОТР»? – пiдозрiло спитав Никифор Кузьмич. – «Тайное общество троечников»[57 - Порiвняйте описане з деталями п’еси Олександра Хмелика «Друг мiй, Колька!» (1959) та однойменноi кiноекранiзацii (1961), де вiн виступив у ролi кiносценариста.], – пiдморгнув московський гiсть. – А-а-а… Ну-у-у… хiба що так. Тiльки без прикметнiших деталей, будь ласка, – з полегшенням зiтхнули обидва. – Кажу ж вам, що все буде гаразд, – знов запевнив iх москвич. – Цей сюжет саме життя пiдкидае, тож треба його використати. Ми ж бо, товаришi, прекрасний час переживаемо – час оновлення. Зараз потрiбнi як новi пiдходи до справи, так i наше вiдповiдальне розумiння. Отже, пiдемо назустрiч часу! Смiливiше, товаришi, годi вже боятися!.. Охтирка, 7 листопада 1958 року Що потрiбно для гiдноi зустрiчi черговоi, але не ювiлейноi рiчницi Великого Жовтня у вузькiй компанii?! У компанii настiльки вузькiй, що до неi входять лише двое людей рiзноi статi: вiн – технолог мiсцевого труболиварного заводу Мирослав Сергiйович Сусло, вона – облiковиця того ж таки пiдприемства Марiя Явтухiвна Шепетун. Виявляеться, для повного щастя потрiбно зовсiм небагато: каструля вареноi картоплi, притрушена дрiбно накришеною зеленню з часничком, полита розтопленим масельцем, тарiлка квашених огiрочкiв, помiдорчикiв та капустки, пiвлiтрова баночка маринованих грибiв-лисичок, пiвпалки докторськоi ковбаси, пiвдюжини свiжозасмажених котлеток, пiвбуханця хлiба i головне – лiтрова банка домашнього первака, на зубрiвцi настояного. Прекрасного первака – такого мiцного, що аж горить!.. Дешево й сердито. І до того ж цiлковито в пролетарському дусi. Що не дивно: адже сама Велика Жовтнева соцiалiстична революцiя, на честь 41-i рiчницi якоi пишно прикрашений сьогоднiшнiй «червоний» аркушик вiдривного настiнного календарика, вона ж пролетарська… Отож усе вiрно, все закономiрно! – На нас двох вистачить, це я тобi як облiковиця кажу, – запевняла Маня, усмiхаючись до Мирослава Сергiйовича лагiдно, але водночас хитро. – А як раптом хтось у гостi зайде? – хвилювався вiн. – Не зайде, Мирославчику, можеш не переживати. Ми з тобою у цiй дiрi пiд назвою «Охтирка» е чужаками, не потрiбними нiкому, окрiм нас обох. – Ох, Маню, Маню!.. Маеш рацiю, – сумно зiтхав технолог. Так, сумно… дуже навiть сумно! Бо що вiн, Мирослав Сергiйович Сусло, що вона, Марiя Явтухiвна Шепетун – справжнiсiнькi дурники… тiльки кожен на свiй власний манер. – Ти, Маню, тiльки не ображайся, будь ласка, але це так i е. Бо якби в наших довбешках бодай по однiй крапельцi розуму було, хiба опинилися б ми з тобою тут, у чорта лисого в зубах?! – зiтхав вiн роздратовано. І додавав: – Звiсно, не опинилися б!.. – Авжеж, Мирославчику, авжеж. Жила б я собi в своему Киевi… – А я б жив у Харковi. Та й не один жив би, а з дружиною. А так… – Зате ми зустрiлися, отак! – Зустрiлися… два дурники. Як там воно в пiснi тiй? Пiсля цих слiв обидва розреготалися i грянули дуетом: – Жив собi дурак, Жiнку взяв вiн дурнувату, Вони не знали, що робить, Та й спалили хату!.. Досхочу насмiявшись, чоловiк потягнувся до банки з перваком. – Е-е-е, Мирославчику… Чи не здаеться тобi, що ми зачастили з чаркуванням? – стурбовано спитала вона. – А чого це зачастили? Все нормально. От давай-но порахуемо… Ти ж у нас облiковиця, хiба нi? – Так. – Ну, отож рахуй собi… Ми ж насамперед за сорок першу рiчницю Великого Жовтня випили? – Випили. Сьогоднi грiх за це не випити! – Так… Далi за вiчно живого товариша Ленiна випили? – Випили. – Третю за жiнок… Себто, за вiрну революцiйну подругу товариша Ленiна – за Надiю Костянтинiвну Крупську… а також за тебе випили? – Ти справжнiй чоловiк, Мирославчику мiй любий! І дурепа не я – дурепа ця твоя фiфа, яка такого чоловiка, як-от ти, зреклася. – Так, не згадуй ii, гаразд?! Не хочу про неi чути. Не сьогоднi… – Гаразд, не буду, – мотнула головою Марiя Явтухiвна. – Отже… три першi чарки випили? Ти там облiк свiй ведеш чи як?! – І четверту випили. Тепер уже за всiх революцiонерiв i за тебе заразом, мiй Миросю. Оскiльки… Во всех краях, во все века Четвертый тост за мужика! Вона всмiхнулася сама собi й додала трохи тихiше: – Бо що ми, баби, без вас таке?.. Без мужика – це не життя, я вже знаю, знаю!.. Скiльки рокiв менi не дозволяли!.. Казали, що я iм такою потрiбна, як е сама по собi… Незамiжньою. А це тоскно, Мирославчику, до чого ж воно!.. – Ну годi тобi. Годi, кажу!.. – вiн, навпаки, пiдвищив голос. – Не кричи, Мирославчику, не треба свято менi псувати. – Я не кричу, я лише порахувати хочу, скiльки ми випили. Отже, чотири чарки нарахували. А далi?.. – А далi було ще двi: за свiтле майбутне всього людства – то була п’ята, а за мир в усьому свiтi… щоб нiколи вже вiйни тiеi триклятоi не було – це шоста. Отже, шiсть чарок уже перехилили. То нащо ти за сьомою тягнешся? – А що таке?! Свято ж… – Миросла-а-авчи-ку-у-у!.. – вона томно потягнулася й зiтхнула: – Я просто не хочу, щоб нашi посиденьки скiнчилися тривiальною пиятикою! – Думаеш, я пiсля шести чарок нiчого не можу?! Та ми на фронтi!.. Чистого спиртику в медсанбатi, бувало!.. Ще й iз глюкозою. – Ой, нi, звiсно ж, нiчого такого я не думаю, що ти, що ти!!! Жiнка з удаваним обуренням замахала обома руками… чим тiльки додатково розпалила чоловiка. – Гаразд, я тобi зараз доведу… а потiм буде все iнше. Чоловiк завбачливо вiдсунув банку з перваком подалi вiд краю столу i простягнув до неi руки: – Ну, Маню… йди до мене. – А сiрники?! – в ii очах раптом спалахнула хитринка. – А до чого тут сiрники?.. – Щоб хату не спалити, от до чого! – Ма-а-а-ню-у-у!.. Жартiвниця ти моя!.. Чоловiк мiцно обiйняв жiнку, пiдхопив на руки i понiс до лiжка. Нi-нi, виявляеться, життя не закiнчуеться навiть у такiй забутiй усiма (i навiть неiснуючим богом) дiрi, як Охтирка. Це попервах тут тоскно до неможливостi, а далi… Як усе ж таки добре, що вона – Маня Шепетун – пожалiла еврейську дiвчинку Дору. Що, порушивши iнструкцiю, врятувала ii вiд Бабиного Яру – iнакше б ii не вислали з Киева, iнакше б i досi не дозволяли сходитися надто тiсно, на постiйнiй основi з жодним чоловiком!.. А як добре, що вiн – комбат Сусло по закiнченнi вiйни почав поступово розкопувати справу зрадника Радянськоi Батькiвщини, який став вояком дивiзii ваффен-СС «Галичина»! Звiсно, пару дiб, пережитих у пiдземному гаражi Управлiння МДБ УРСР у Харкiвськiй областi, не назвеш iнакше як паскудними. Шкода, що пiсля тих допитiв у нього поменшало зубiв, шкода, що зламанi колись пальцi лiвоi руки досi нестерпно ниють на погоду. Шкода, що вiн так i не зрозумiв, що таке «штучний перкаль» – усе ж таки тканина чи щось iнше… щось дуже-дуже важливе… Шкода, що дружина не тiльки пiшла вiд «зека», але i з дiтьми бачитися забороняе. Так, iм обом е про що шкодувати. Але ж, з iншого боку, до чого добре, що тут, в Охтирцi, вони зустрiлися одне з одним – двi скалiченi життям душi… Добре, що прилiпилися одне до одного, що лагiдними обiймами й нiжними поцiлунками загоiли кривоточивi душевнi рани. А колишне життя?.. Та нехай воно пропаде, нехай пiде порохом на всi чотири боки!!! Бо вони тепер е одне в одного – чого ще можна бажати?.. 1959 Камiнний господар з берегiв рiчки Снов Середня школа № 20, Киiв, 14 лютого 1959 року – Тамаро Антипiвно, облиште це, будь ласка! – А я кажу вам: вийдiть з мого кабiнету, Ганно Михайлiвно! – Але ж, Тамаро Антипiвно, ви самi цю ситуацiю i спровокували… – Що-о-о?! Та як ви тiльки смiете?! – Тамаро Антипiвно!.. – Ганно Михайлiвно, зiзнайтеся, тiльки чесно: чого ви хочете?! – Тобто?.. – Себто ви хочете й надалi працювати в нашiй школi чи пiдете слiдом за Фрiдою Оскарiвною?! Давайте вирiшуйте!.. – Тамаро Антипiвно, я тут вчителюю трохи довше, нiж ви… – Ганно Михайлiвно, я тут завуч, а ви всього лише вчителька. Отож якщо не згоднi працювати в нашому тiсному колективi – будь ласка, ми нiкого насильно не тримаемо! Пишiть заяву за власним бажанням хоч зараз. Або зачекайте закiнчення навчального року й напишете тодi… Але в цiй ситуацii я розберусь без вашоi допомоги. І вчиню так, як годиться вчинити вiдповiдно до всiх обставин. На цю тираду, сповнену погроз, вчителька не вiдповiла жодним словом. Повнiстю задоволена цим, завуч самовдоволено посмiхнулася: – Що ж, товаришко Пiдшибай, будемо вважати нашу розмову завершеною. А тепер звiльнiть мiй кабiнет вiд своеi присутностi, будьте так ласкавi, бо у мене ще багацько роботи. Знов не промовивши анi слова, вчителька росiйськоi мови та лiтератури розвернулася на пiдборах, попрямувала до виходу в коридор. «Дверима на прощання не грюкнула, хоча могла б. Отже, будемо вважати це доброю прикметою», – подумала Тамара Антипiвна. Потiм пiдвелася з-за письмового столу, пiдiйшла до бiчноi шафи, розкрила дверцята й одна за одною видобула звiдти двi дюжини тек – особовi справи всiх учнiв «9-А» класу. Ач, що вигадали, негiдники! Уроки зривати… А iхня класна керiвниця – ця лицемiрка Ганна Михайлiвна iх усiх покривае. Отже, заохочуе… Розпустилися, геть розпустилися!!! Страх забули!!! Гадають, якщо настала пора «вiдлиги», то тепер усе можна?! Е-е-е нi, не вийде!!! По всьому виходить, що ви товариша Хрущова на ХХ з’iздi КПРС чули, але недочули. А дарма. Ох, i дарма ж! Бо хоч у нас i «вiдлига», та все ж змiнювати життя треба обережно, iнакше… Інакше хтозна, куди крива стежина заведе. А тому нiчого у вас не вийде: нi у «9-А» класу, анi у його класноi керiвницi товаришки Пiдшибай. Давно працюете, Ганно Михайлiвно? Що ж, це так. Але ж треба i честь мати, дорогу молодим давати. А вам, можливо, починати про пенсiю думати. Або можна i слiдом за Фрiдою Оскарiвною пiти. Фрiда Оскарiвна ця клята… З неi все почалося, з неi!.. Подейкують, колись давно – ще до революцii серед киiвськоi жидви особливо видiлявся такий собi купчина Божою милiстю Давид Семенович Марголiн. Мав вiн нiбито кiлька пароплавiв чи щось таке… Неважливо це, не принципово. Головне, що цей пан Марголiн був справжнiм прогнилим капiталiстом-кровопивцею, запекло експлуатував нещасних трударiв, останнi соки з них витискав i все таке iнше – як там у них, у глитаiв, належить. Коли злиденнi трударi повстали й розiрвали кайдани рабства, пан Марголiн з переляку обдристався i втiк кудись за кордон, прихопивши нажитi нещадною експлуатацiею темних мас капiтали. Однак тут, у Киевi, лишились якiсь його далекi родичi – так, сьома вода на киселi. Була серед них i така собi Фрiда Оскарiвна Марголiна, яку влада робiтникiв i селян (ще в той час занадто наiвна) вигодувала, виростила i в люди вивела. І стала зазначена купецька племiнниця радянською вчителькою iсторii… Впертою була просто до неможливостi – що для iхнього клятого племенi, в принципi, не дивно: замiсть того, щоб згинути в Бабиному Яру пiд час фашистськоi окупацii або тихенько зникнути в добу всенародноi боротьби з «безхребетним космополiтизмом», Фрiда Оскарiвна й надалi викладала iсторiю в iхнiй чудовiй школi. Природно, обiйнявши посаду завуча, Тамара Антипiвна Мориченко аж нiяк не збиралась миритися з цiею прикрiстю. Однак хоч як старалася, та все було марно… Виручив ii чоловiк: працюючи в Подiльському райвиконкомi, товариш Мориченков мав доступ до мiсцевого архiву – зокрема, й дореволюцiйного. Якось вiн звернувся до редакцii «Вечiрнього Киева» з проханням прислати кореспондента, який би хоч трохи розумiвся на iсторii. А через мiсяць у цьому поважному часописi був надрукований фейлетон, де в найтемнiших тонах змальовувалася дiяльнiсть жахливого мерзотника пана Марголiна. Киян цей недолугий витвiр поставив у тупик: старi люди, якi ще пам’ятали дореволюцiйне життя, глибоко в душi обурювалися безсовiсним наклепом, тодi як молодим подiбнi речi були загалом байдужi. Однак зовсiм не такою була ситуацiя в столичнiй середнiй школi № 20!!! Число «Вечiрнього Киева» з надрукованим фейлетоном зачитували до дiрок, потiм обговорювали публiкацiю на нескiнченних класних зборах. Закiнчилося все педагогiчною радою, де з генеральною промовою виступила завуч Тамара Антипiвна Мориченко. Головна думка ii була наступною: не можна й надалi миритися з ситуацiю, коли iсторiю викладае вчителька, яка мае за плечима свою «темну iсторiю», люб’язно висвiтлену шановним мiським перiодичним виданням!.. Фрiду Оскарiвну повезла зi зборiв «швидка», дiагностувавши рiзке загострення iшемii. Вже перебуваючи на лiкарняному лiжку, вона повiдомила, що напише заяву за власним бажанням, тiльки-но одужае. А отже, вже тепер варто пiдшукати iй замiну. Тамара Антипiвна i тут не розгубилася, й не минуло i тижня, як у школi з’явився новий вчитель iсторii – ветеран вiйни Микола Семенович Репей. Щоправда, вiн вирiзнявся не тiльки тим, що ходив шкiльними коридорами, демонструючи всiм «iконостас» орденських планок бiля нагрудноi пiджачноi кишеньки, й не тiльки вельми оригiнальною манерою викладання предмета. Окрiм того, час вiд часу новий вчитель помiтно «заливав за комiр». Остання особливiсть спричинила мовчазний протест не тiльки серед педагогiв, але й серед учнiв також. Хоча… кого цiкавила думка неповнолiтнiх дiтей?! Найбiльше невдоволення висловлювали учнi «9-А» класу. Тамара Антипiвна пiдозрювала, що класна керiвниця Ганна Михайлiвна потихеньку пiд’юджуе пiдшефних лобуряк, – та довести нiчого не могла. Однак ситуацiя досягла критичноi межi позавчора, в четвер: хтось iз учнiв «9-А» класу принiс до школи снодiйне, пiгулку якого потайки вкинули до пляшки з оковитою, що лежала в портфелi Миколи Семеновича. Зайшовши перед початком уроку до пiдсобки, щоб пiдбадьорити душу, вчитель там i заснув, навiть не закусивши як слiд. Переконавшись у цьому, весь «9-А» дружно втiк до широкоекранного кiнотеатру «Жовтень». Вчорашнiй учбовий день почався зустрiччю з Тамарою Антипiвною, яка намагалася виявити призвiдникiв потворноi витiвки. Однак хлопцi та дiвчата «9-А» класу стояли одне за одного горою. І навiть бiльше: у вiдповiдь на вимогу завуча вони висунули свою умову – повернути Фрiду Оскарiвну! Інакше «юна парость» збиралася вигадати «щось iще»… Вкрай обурена Тамара Антипiвна твердо пообiцяла, що «пiдлабузницю капiталiстiв-кровопивцiв» у стiнах iхньоi школи нiхто бiльше не побачить. Проте ii насторожила сьогоднiшня розмова на пiдвищених тонах з Ганною Михайлiвною. Якщо класна керiвниця дiятиме разом з учнями «9-А»… хтозна, у що це виллеться?! Отже, треба дiяти в iнший спосiб. Саме тому завуч i взялася перебирати особовi справи «бунтiвного» класу. Зрештою, вiдiбрала теки двох дiвчат – Сюзанни Голландер i Агати Литвак. Батьки першоi були вiдомими на весь Киiв лiкарями – отже, саме iхня дочка могла принести до школи снодiйну пiгулку. Що ж до другоi, то вона вирiзнялася з-помiж однолiткiв норовливою вдачею. І, звiсно ж, обидвi належали до «безхребетних космополiтiв», як i запроторена до кардiологiчного вiддiлення лiкарнi вчителька Марголiна. Таким чином Тамара Антипiвна зробила свiй вибiр. Щорс[58 - Таку назву в 1935—2016 роках носило мiсто Сновськ.], 21 жовтня 1959 року Це було щось неймовiрне – справжне втiлення мрii! Саме сьогоднi в радiопрограмi «Пiд час обiдньоi перерви» вiн нарештi почув: – Дорогi товаришi! Зараз на прохання Лук’яна Мефодiйовича Калащука – заступника голови районного виконавчого комiтету мiста Щорс та iнших наших постiйних слухачiв в ефiрi прозвучить улюблений багатьма романс композитора Лiстова на вiршi поета Арського «В парке Чаир» у виконаннi Аркадiя Погодiна. Пiсля чого томно-солодкий тенор заспiвав: В парке Чаир распускаются розы, В парке Чаир расцветает миндаль, Снятся твои золотистые косы, Снится весёлая звонкая даль. «Милый, с тобою мы увидимся скоро», — Я замечтался над любимым письмом. Пляшут метели в полярных просторах, Северный ветер поёт за окном… Щоправда, замовниковi все ж таки бiльше подобалося не улюблене бiльшiстю народу довоенне, можна сказати – класичне виконання Аркадiя Погодiна, а бiльш витончений, лiричний спiв Вадима Козiна. Однак про це тепер годi було навiть мрiяти, враховуючи впертi чутки, буцiмто цей розпусник вже вдруге вiдправився на «трудове перевиховання» за однiею з найганебнiших статей Кримiнального кодексу[59 - Саме в 1959 роцi естрадний спiвак-тенор Вадим Козiн був удруге засуджений за ст. 154 Кримiнального кодексу СРСР (мужеложтво) й вiдбував покарання до 1968 року. Вперше спiвак був засуджений в 1945 роцi на 8-лiтнiй термiн, але в 1950 роцi звiльнений достроково за зразкову поведiнку i хорошу роботу.]. Якщо все справдi так i е – навряд чи найближчим часом звучатимуть пiснi в його виконаннi. А шкода, чесне слово, шкода! Хоча пiсля iсторичного ХХ з’iзду КПРС нiбито настали новi часи, й тепер скрiзь i всюди набирае сил «вiдлига», дотримуватися розумних обмежень у глибинi та iнтенсивностi змiн теж потрiбно. Бо ламати легко, натомiсть будувати ще й як важко. Тим паче Кримiнальний кодекс змiнювати – це ой-йо-йой до чого складно! Тут один параграф заторкни – все iнше слiдом потягнеться. Отож нехай краще розгнузданий спiвак в таборi «вiдпочине», з нього станеться… Та в будь-якому разi заявку Лук’яна Мефодiйовича на радiо нарештi виконали, тому особистий прийом громадян (традицiйно за розкладом запланований на третю середу мiсяця по обiдi) заступник голови виконкому провiв, перебуваючи просто у вiдмiнному настроi. Це пiдтвердила i секретарка з приймальнi, наступного дня вiдповiдаючи на запитання слiдчого: прийом вiдбувся гладко – можна сказати, як по маслу. Його навiть застарiла астма не надто мучила. Те саме говорили майже всi громадяни, якi побували в кабiнетi заступника голови виконкому в середу 21 жовтня по обiдi. МАЙЖЕ всi… оскiльки одну громадянку розшукати не вдалося. Судячи за записом у журналi реестрацii, це була така собi Барсукова Маргарита Степанiвна – невдаха-лiмiтчиця[60 - Лiмiта, лiмiтчик(-ця) – загальна презирлива назва людей, якi уклали трудовий договiр з промисловим пiдприемством за т. зв. «лiмiтом прописки». В 1950—1980-х роках лiмiтчики вербувалися в «малоперспективних» регiонах, нерiдко в сiльськiй мiсцевостi. Використовувалися для виконання робiт, що не потребували високоi квалiфiкацii й оплачувалися вiдповiдним чином. Головним бонусом для лiмiтчика було отримати койко-мiсце в гуртожитку пiдприемства i таким чином зачепитися у великому мiстi.], котру витурили з якогось там московського пiдприемства. Очевидно, розраховуючи на безмiрне нахабство, притаманне цiй людськiй породi, ця шепелява дурепа не вигадала нiчого кращого, окрiм як припхатися на прийом до вiдповiдального працiвника виконкому з iдiотичним проханням: прописати ii в славетному мiстi Щорс! Ясна рiч, вона отримала вiдкоша, що засвiдчувала вичерпна резолюцiя в журналi реестрацii вiдвiдувачiв: Не задовольняти От саме цю лiмiтчицю не те що допитати – навiть розшукати не вдалося! Мабуть, спiймавши облизня, вона вiдчула гiрке розчарування й назавжди полишила райцентр Чернiгiвщини. Що там сталося з Барсуковою Маргаритою Степанiвною надалi?.. Повернулася вона до свого рiдного села чи подалася шукати щастя кудись iще?.. В мiстi про це не знали. Звiсно, обласному начальству доповiдали. Однак причини смертi Лук’яна Мефодiйовича Калащука були аж надто очевидними: помилився при прийомi лiкiв… Сам помилився. То навiщо розшукувати якусь там лiмiтчицю?! Облиште, люди добрi… * * * Мало того, що саме сьогоднi в радiопрограмi «Пiд час обiдньоi перерви» нарештi виконали його улюблену пiсню, то ще й по обiдi на особистий прийом раптом прийшла… ВОНА!!! Молода, струнка, золотоволоса (якщо судити за локоном, який грайливо виглядав з-пiд пов’язаноi на головi хустинки) i блакитноока… Вся така iз себе молода i прекрасна – немовби щойно з того самого романсу!.. Одна бiда: «наштукатурилася» i напарфумилася ця дiвиця понад всяку розумну мiру – що виказувало натуру, вiд народження обдiлену естетичним смаком. Ще й косметика паскудна… Але ж молодiсть!.. Так, молодiсть i свiжiсть неможливо зiпсувати жодною косметикою, хоч як ти старатимешся. – Барсукова Маргарита Степанiвна, – вiдрекомендувалася з порога й одразу ж додала, мило посмiхнувшись: – Можно просто Ритою називати, я анiтрохи не горда. Тепер товариш Калащук звернув увагу ще й на трохи одутлi щоки дiвицi, надто яскраво вираженi вилицi, родимку на перенiссi (майже мiж бровами) та дещо шепеляву вимову. Хоча, знов-таки, всi цi риси можна було вiднести до милих пiкантностей ii натури. – Слухаю вас уважно, – мимоволi розплившись у лагiднiй усмiшцi, промуркотiв заступник голови райвиконкому. Вiн трохи побоювався, що через пахощi парфумiв у нього розiграеться застарiла астма, однак цього не сталося. Навпаки, в присутностi молодоi красунi дихалось явно легше. Дiвчина скромно присiла на краечок стiльця за приставний столик i почала розповiдь. Нiчого особливого, все надто очевидно, а тому очiкувано. Народилася на Полтавщинi в селянськiй родинi. Довоенне дитинство загалом стерлося з пам’ятi. Вiйну та першi повоеннi роки згадувати без дрожi Рита не могла. Далi життя почало потроху налагоджуватись, але нiчого особливо видатного попереду не майорiло. Хiба що з молодоi доярки перетворитися на доярку досвiдчену, а потiм i на стару… Як раптом – оргнабiр перспективних кадрiв, переiзд аж до самоi Москви, робота на деревообробному комбiнатi № 3… нехай брудна й аж нiяк не престижна… але ж це столиця Радянського Союзу – найкращоi, найсправедливiшоi в свiтi держави!.. Тiльки-но дiвчина встигла призвичаiтися до нових реалiй, як настав 1957 рiк, а з ним – VI Всесвiтнiй фестиваль молодi та студентiв. Яскраво-розмаiтий. Пiстряво-гамiрливий. Багатомовний. Мультикультурний. Звiсно ж, для вчорашньоi доярки, а сьогоднiшньоi рiзноробочоi ДОКу найважливiшим елементом молодiжного фестивалю стали зарубiжнi делегати. Якщо навiть точнiше – то делегати-чоловiки: хоча спiлкуватися з ними доводилось переважно за допомогою красномовних жестiв i ще пiвтора десятка сяк-так завчених слiв, проте й задоволення вiд того Маргарита отримувала неабияке. А ще подарунки. Хоча… Хоча без прикрощiв також не обiйшлося: пiсля однiеi особливо потужноi гулянки дiвчину упiймав молодiжний патруль, тодi ж комсомольськi активiсти поголили ii налисо. Наступного дня було дуже незручно з’явитися на комбiнат в такому незвичному виглядi. Далi були комсомольськi збори з жорстокою прочуханкою, суцiльнi насмiшки i кпини товаришiв по роботi, суцiльна ненависть i презирство товаришок, карикатура у вiтринi «Комсомольського прожектора» i все таке iнше. Втiм, Рита вже не могла зупинитися: скочування тривало й надалi. Хоча молодiжний фестиваль завершився, а закордоннi гостi роз’iхалися, дiвчата й надалi спiлкувалися з хлопцями – тiльки тепер вже не з iноземцями, а з нашими, радянськими. Щоправда, задоволення вiд «своiх» було меншим, а iхнi подарунки i платня – далеко не такими щедрими… Та це компенсувалося кiлькiстю «своiх». Вiдповiдно, молодiжнi патрулi ловили гулящу дедалi частiше i голили голову щоразу, проте Рита не просто привчилася постiйно носити хустину, а й завела собi перуку. Однак тривати до нескiнченностi все це не могло. Через те, що як з виробничими показниками, так i з виробничою дисциплiною у товаришки Барсуковоi не залагодилося, ii насамкiнець звiльнили з деревообробного комбiнату й витурили з гуртожитку. Що тепер робити – невже повертатися в свiй колгосп до корiв?! Пiсля трьох рокiв, прожитих у Москвi, це видавалося неможливим. Рiшення напрошувалося само собою: зачепитися в якомусь мiстечку – не великому, але й не надто малому. Щорс для цього пiдходив iдеально. – Отож менi потрiбна квартира, – мило клiпаючи густо нафарбованими вiями, пiдбила вона пiдсумок довгоi промови. – Квартира?! Отак одразу?! Хм-м-м… – замислено промимрив заступник голови райвиконкому, не вiдриваючи погляду вiд розстiбнутого гудзика на кофтинi вiдвiдувачки в районi грудей i намагаючись вирiшити, навмисно цей гудзик розстiбнувся чи ненавмисно. – Так, квартира. Нехай навiть «однушка», – пiдтвердила дiвчина. – Адже з гуртожитку мене вже виганяли, а iз законноi житлоплощi нехай хто спробуе, то я йому задам чортiв!.. – Ну, знаете… кхе-кхе… Це так швидко не робиться. – А прискорити нiяк не можна?.. Томно розкривши наведенi багряною помадою губи, Маргарита повiльно облизнула iх трiпотливим кiнчиком язичка й томно зiтхнула: – За мною не заiржавiе, я вiдпрацюю… вiдплачу!.. Мене зарубiжнi студенти всяким хитрим штукам навчили, задоволення вiд них чоловiкам – м-м-м!!! Значно вище середнього. Особливо пригадую, як був у мене один хлопець з Гаiтi. Чорний такий, весь iз себе негр. Бертраном звали. То вiн… – І все ж таки не маю права. – Хiба?! – Не маю права погоджуватися одразу, – товариш Калащук посмiхнувся з хитрим виглядом. – Спочатку треба перевiрити, що ви кажете правду… що ти не брешеш. Переконатися особисто. – Ну, то переконайся, – посмiхнулась вона. – Ну, гаразд… Гаразд! Поки що тобi вiдмовлено. – Е-е-е, нi!.. – І не сперечайся! А от далi побачимо. Приходь увечерi до мене, поговоримо… в приватному порядку. Поговоримо удвох, неофiцiйно. Тiльки ти i я, без секретарки в приймальнi. Вiн написав на клаптику паперу адресу i простягнув вiдвiдувачцi. – Гаразд, це вже iнша розмова, – сховавши папiрець з адресою за пазуху, дiвчина нарештi застiбнула гудзик i поквапилась уточнити: – То о котрiй годинi я маю бути у тебе? – Десь так о восьмiй. – А чого так пiзно? – Можна подумати, ти кудись поспiшаеш. – Та нi, куди ж менi поспiшати в чужому мiстi!.. – густо нафарбованi вii дiвчини знов затрiпотiли. – От i я так думаю, що нема куди. Тому дай менi пiдготуватися до твого приходу, щось на стiл виставити. – О-о-о, то ти ще й сам готуеш?! – Аякже, аякже, – широко посмiхнувся вiн. – По-перше, я застарiлий переконаний холостяк. По-друге, пiд час вiйни в партизанському загонi… – О-о-о, то ти партизаном був?! – Так, було дiло. Але давай-но про це ввечерi поговоримо, гаразд? – Гаразд, переконав. Тiльки хотiлось би ще уточнити… ти щось п’еш чи як? Чи, може, скажеш, що тверезе життя ведеш… – З твоiх ручок вип’ю все, що горить! – вигукнув вiн з ентузiазмом. – Тим паче, як може не пити старий партизан зi стажем?! Та ми б там, у лiсi, пiд час вiйни взимку позамерзали би всi, якби не пили. Морози, сама знаеш… – Що ж, зрозумiла. Але все ж таки, що тобi принести? – Якщо хочеш, щоб твое питання вирiшилось якнайшвидше – принеси таке, щоб я лишився задоволеним. – Гаразд, не переживай, – кивнула вона, – буде тобi задоволення. І випурхнула з кабiнету. * * * – Чуеш, Мефодiйовичу, а що за краля у тебе в приймальнi сидiла? – Та-а-а… лiмiтчиця якась. А що? – Лiмiтчиця? Хм-м-м… А знаеш, вона нiчогенька така собi. – Знаю. І що з того? – А-а-а… в якiй справi вона до тебе приходила – невже тiльки житло… Чи, може, щось iще? Вимовляючи це, начальник вiддiлу оргроботи виконкому ледь помiтно посмiхнувся, а його очi хижо сяйнули. – Про житлове питання ти в журналi реестрацii прочитав? – спитав товариш Калащук i, отримавши ствердну вiдповiдь, пояснив: – Тiльки житло ii цiкавило i бiльш нiчого. Без усяких таких «але», про якi ти вже собi нафантазував бозна-що i з боку бантик. – А-а-а… куди вона подiлася? – А я там знаю?! – напустивши на себе якомога байдужiший вигляд, заступник голови райвиконкому зневажливо знизав плечима. – Вона ж не наша, не мiсцева. Либонь, дiставши вiдкоша… – А що, ти ii спровадив?! – в голосi начальника оргвiддiлу вiдчувалася неприхована досада. – Авжеж спровадив! – пхинькнув Лук’ян Мефодiйович. – А як же було не спровадити, якщо таке от молоде нахабне теля приходить до тебе й починае скиглити: да-а-айте кварти-и-иру та й да-а-айте кварти-и-иру!.. Отож i довелось ii поперти. Якщо вона з Москви приiхала, то це ще нiчого не означае. Нехай знае, що ми тут, у Щорсi, теж не ликом шитi. Ну, отож хай собi забираеться геть пiд три чорти. – А куди?! Куди саме вона забралася?! – вiд явного нетерпiння начальник оргвiддiлу аж пiдстрибував на мiсцi. – Кажу тобi, не знаю! Либонь, пiшла собi на станцiю та й поiхала кудись… А куди саме – то не мое дiло! Нехай забираеться, куди хоче. – Е-е-ех, Мефодiйовичу, Мефодiйовичу… Лагiднiше треба до народу ставитися, лагiднiше! З бiльшим розумiнням чи що?.. – Тобто?! Квартиру цiй нахабi дати чи як? Чи що ти маеш на увазi? – Ну-у-у… Квартиру не квартиру, а затримати ii у нас не завадило б. – А нащо, га?! От скажи, нащо? – Ну, ясне дiло, нащо! – на пухких губах начальника оргвiддiлу розквiтла масна посмiшка. – Та-а-а!.. Нащо тобi ця лiмiта московська? Тобi що, мiсцевих замало, га? – Замало не замало, а свiжатинки не тiльки тобi хочеться. – Ну гаразд, гаразд, годi слини в моему кабiнетi розпускати, паскуднику! Прийде ще до нас не одна дiвка, не переживай. А тепер йди собi, справами займайся. Це у мене прийом з особистих питань скiнчився, а у тебе ще сорок п’ять хвилин робочого часу. Оскiльки той продовжував тупцювати на мiсцi, довелося мовити суворо: – Йди, кому кажуть!.. Сумно зiтхнувши, начальник оргвiддiлу грюкнув вхiдними дверима. А Лук’ян Мефодiйович похвалив себе за прозорливiсть. От вiн же так i знав, що витурена з московського ДОКу № 3 лiмiтчиця Барсукова Маргарита Степанiвна неодмiнно впаде в око ще комусь iз працiвникiв iхнього виконкому! Вона просто не може не приглянутися, настiльки мила, прекрасна та свiжа… А те, що з iноземцями вешталася… з гаiтянцями та з рiзними iншими… Ну то й що?! Хiба негри – це нелюди якiсь?! Якщо виходити з принципiв пролетарського iнтернацiоналiзму – то зовсiм нi. Навiть навпаки: вони справдi могли навчити всяким цiкавим штукам, якими сьогоднi вночi дiвчина потiшить його, Лук’яна Мефодiйовича. Отут i варто пам’ятати, що хоча вiн i е заступником голови райвиконкому, проте, по-перше, за посадою голова вищий вiд нього, а по-друге, тут поруч працюють молодшi й так само доволi впливовi кадри – наприклад, той-таки начальник оргвiддiлу. Хтозна, чи не вiддасть ця лiмiтчиця перевагу молодшому перед впливовiшим?! Але ж Лук’яну Мефодiйовичу дуже-дуже хотiлося «скуштувати» ii першим!.. Потiм нехай робить що захоче – але ж потiм, не тепер. Вiн раптом настiльки розхвилювався, що вiдчув першi симптоми стисненого дихання. Клята астма! Цього ще тiльки бракувало… Намагаючись не панiкувати, товариш Калащук рiзким рухом вiдкрив верхню шухляду тумби монументального письмового столу, видобув звiдти картонку з цукром-рафiнадом i флакончик солутану[61 - Стимулятор моторноi функцii дихальних шляхiв.], накапав трохи лiкiв на кубiчну рафiнадинку, закинув до рота, заплющив очi й сидiв так, аж доки дихання повнiстю не нормалiзувалося. Що це з ним вiдбуваеться?! Коли вони з лiмiтчицею домовлялися про побачення, нiкого в кабiнетi не було, iхньоi розмови нiхто не мiг почути. То з якого дива нервувати?.. Усе буде добре. Зараз вiн завершить усi справи, потiм пiде додому, неквапом приготуе вечерю. Потiм у гостi прийде вона – Барсукова Маргарита Степанiвна, новоявлена красуня, яку пiд час фестивалю молодi та студентiв всебiчно «просвiтили» iноземнi гостi. І все у них буде прекрасно, просто шикарно! Все-все-все… * * * Дiвчина справдi з’явилася, як i було домовлено – рiвно о восьмiй годинi вечора, немовби кинувши погляд на витiювато вирiзьбленi ходики iз зозулею, що цокотiли на стiнi у вiтальнi. Саме коли зозуля прокукувала вiсiм разiв – от тодi й подзвонила в дверi його окремоi холостяцькоi квартирки. До речi, тепер – увечерi – вона здавалася ще гарнiшою, нiж удень. Мабуть, таке вiдчуття виникало через те, що одутлiсть ii щiк загадковим чином зникла. Або через манiрнi лайковi рукавички з довгими, до середини передплiччя розтрубами. – Ого-о-о, пусiчка, до чого ж шикарно ти постарався! – вигукнула вона, побачивши любовно, зi знанням справи накритий стiл. – Ну що ж, я теж постаралася i сподiваюсь, що мiй вибiр ти схвалиш. Слiдом за тим з пошарпаноi фанерноi валiзки, поставленоi на стiлець, з’явилася пляшка п’ятизiркового вiрменського коньяку «Арарат». – Ого! Ну, ти пiдготувалася так само добре, якщо не краще, – вiдповiв Лук’ян Мефодiйович, уважно розглядаючи напис на етикетцi й додатково вiдзначивши подумки, що шепелявiсть дiвчини загадковим чином зникла разом з одутлiстю щiк. – Але стривай-но… Як ти там мене назвала? – Пусiчкою. Мене так один студентик-англiець[62 - Pussy – киця, кицюня (англ.).] називав. Не думаю, що це щось погане, скорiш навпаки хороше. – Ну гаразд, пусiчка – то хай буде пусiчка. Я хотiв про коньяк сказати. – А-а-а, це… – вона замрiяно звела очi до стелi. – Це менi вiд одного вiрменина перепало вже нещодавно. – Хороший коньяк! Я думав, ти горiлку принесеш чи вино, а ти… – А менi дуже квартира потрiбна. Отож я й вирiшила: навiщо жмотничати? Принесу те, що маю. Якщо е «Арарат» – принесу «Арарат». Лук’ян Мефодiйович кивнув автоматично, бо раптом подумав про свое… i вiд цих думок зробилося аж надто незручно. Проте цiкавiсть виявилася сильнiшою за сором, i вiн спитав: – Скажи, Маргарито, а-а-а… можна у тебе про дещо дiзнатися? – Про що саме? – А-а-а… А чи правду кажуть, що у вiрмен, у грузинiв… ну-у-у, що у кавказцiв загалом iхня штучка коли набухае, то стае такою… бугристою? Ну-у-у, от як кукурудза вся в бугорках, примiром. І тому дiвок до них так i тягне, так i тягне, як мух на стерво… Спочатку вона не зрозумiла, однак коли второпала, то розреготалася аж до дикоi гикавки. Ображений Лук’ян Мефодiйович прошипiв крiзь зуби: – Припини, негайно припини це, чуеш?.. – Ой, вибач, пусiчка… Ой, не можу!.. Ой… – вона нарештi взяла себе в руки. – «Кукурузка» мiж нiг, кажеш?.. Ой, ну… ви, чоловiки, i смiшнi!.. Ви таке вигадаете, таке… що й на вуха не налазить. – Отже, нi? – Та, звiсно ж, це дурня. Втiм, якоi тiльки дурнi люди не вигадують… Особливо чоловiки. А ти, пусiчка, так легко на дурню повiвся. Хоча, здавалося б, i немолодий вже, з життевим досвiдом i при посадi. – А ти мене точно не пiддурюеш? – Знаеш, за що нашi дiвчата недолюблюють наших же чоловiкiв? – Маргарита раптом посерйознiшала. – І чому ж? – Бо ви до нас ставитеся несерйозно. От скажи, чим ми коньяк вiрменський будемо закушувати? – Так е ж ондо скiльки всього… – Лук’ян Мефодiйович обернувся до столу й широко повiв рукою, проте дiвчина резонно заперечила: – Загалом-то не забувай, пусiчка, що я у вашу дiру з Москви приiхала. А там до коньячку заведено подавати нарiзаний лимончик з цукром-пiском. І фрукти. Чи знайдеться у тебе вдома лимон? Ти чай з чим п’еш, га?.. – Лимон? Аякже, звiсно, знайдеться. – Отож принеси його, поки я пляшку вiдкоркую. І яблучок до того ж не забудь помити. – А може, краще я пляшкою займуся? – Нi, пусiчка, якщо ти штопор даси, то я з пляшкою впораюся. А ти займайся краще лимоном. Давай-давай, ворушись! Не в змозi противитися чарiвливому впливу дiвочоi посмiшки, Лук’ян Мефодiйович поквапився пiти на кухню. Повернувся звiдти хвилин за десять, тримаючи в однiй руцi блюдечко з кружальцями лимону, присипаними цукром-пiском, а в другiй – кришталеву вазу, повну рум’яних яблук. Лагiдно усмiхнена Маргарита чекала на нього за столом, поруч стояла вiдкоркована пляшка коньяку i два наповнених келихи. Наступна година проминула за неквапливою застiльною бесiдою. Вiн згадував героiчну партизанську молодiсть, вона – московське життя, найяскравiшою подiею якого був позаторiшнiй молодiжно-студентський фестиваль. Пляшка вiрменського коньяку наполовину спорожнiла. Лук’ян Мефодiйович вiдчував, що час переходити на iнше продовження… але не мiг: легендарний мiцний напiй подiяв на нього не надто добре – бо чим далi, тим гiрше вiн почувався, оскiльки дихати ставало все важче. Зрештою вiн був змушений попросили гостю: – Он там у буфетi вiдкрий дверцята – там стоiть iнгалятор i лiки. Інгалятор – це така штукенцiя з гумовою грушею, ну-у-у, ти зрозумiеш, коли побачиш… Принеси-но сюди. – Що сталося? – занепокоено спитала Маргарита. – Та так… Астма допiкае. Коли в партизанах був, то застудився якось, потiм не вилiкувався як слiд… Оце i вилiзло менi боком. – То, може, тобi краще прилягти? – Якщо прилягти, то тiльки з тобою, – Лук’ян Мефодiйович з нiжнiстю обiйняв дiвчину за плечi. – Але попервах очуняти треба. Неси iнгалятор. Забризкавши лiки, вiн одразу ж вiдчув полегшення, тодi вiдкинувся на спинку стiльця, блаженно заплющив очi та пробурмотiв: – Ось зараз вiдсиджуся трохи, потiм потанцюемо, доп’емо коньяк – i в лiжко полягаемо. Покажеш, чому навчили тебе студенти-iноземцi. – А може, не треба танцювати, якщо тобi зле? Краще… Так, краще телевiзор подивитися! – вона вказала на КВН, встановлений на комодi пiд дальньою стiнкою вiтальнi. – Телевiзор?.. – здивувався Лук’ян Мефодiйович. – Нащо тобi здався цей «електричний ящик»? – Ну пу-у-усiчка, як ти не розумiеш!.. – дiвчина ображено випнула густо напомаженi губки. – Коли я жила в московському гуртожитку, у нас там був патефон i платiвки, у вихiднi ми самi собi танцюльки влаштовували. Натомiсть телевiзора у нас не було. А телевiзор подивитися – це ж немовби в кiно сходити, тiльки вдома… Ну дозво-о-оль, ну-у-у!.. – Гаразд, вмикай, – махнув вiн рукою. Зрадiла Маргарита, цьомнула його в щiчку (такий собi «аванс на майбутне»), приголубила волосся на потилицi гарненькою долонею, затягнутою в тендiтну лайкову рукавичку, i пурхнула до телевiзора на комодi. Виявляеться, саме цього вечора демонстрували «Поему про море» режисерки Юлii Солнцевоi. В кадрi був напружений момент, коли голова колгоспу Сава Зарудний (у виконаннi актора Бориса Андреева) звертався до колишнiх односельцiв з проникливою промовою. – Що ж, хороший фiльм, можеш дивитися, – кивнув товариш Калащук. – Тут добре показали радянську владу, яка про народ пiклуеться. Я сам такий же турботливий, я це знаю, як нiхто iнший. – Тiльки от якби свiтло вимкнути… – оминувши стiл, дiвчина пiдiйшла до настiнного вимикача. – Навiщо тобi свiтло вимикати? – Щоб усе було, як у справжньому кiно. Вона клацнула вимикачем, але негайно ж мовила: – Нi, так погано видно, що у нас в кiмнатi за столом дiеться. Ще раз клацнув вимикач, i люстра пiд стелею знов засяяла. – Нi, все ж таки хочу, як у кiно… Клац! – А так нiчого не видно за столом. Клац! – Маргарито, припини! Ти ж нiбито доросла, то й поводься як доросла… – Вибач, пусiчка, я трiшечки сп’янiла, це все коньяк… Як раптом вигукнула, просяявши: – Стривай… а в мене iдея виникла! Кинувшись до столу, наповнила обидва келихи й запропонувала: – А давай-но вип’емо з тобою «За мир i дружбу»[63 - «За мир i дружбу» – гасло VI Всесвiтнього фестивалю молодi i студентiв.], як казали на тому фестивалi! А?! Як тобi?.. – Пий без мене, я не хочу, – пробурмотiв Лук’ян Мефодiйович, а сам подумав: «Пий, дiвко, пий, наливайся коньячком! Якщо я тобi навiть не дуже подобаюсь, то п’яною в лiжку тобi буде легше». Так вони й сидiли, як раптом хтось почав стукати у вхiднi дверi квартири: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп… – Ну що за iдiот там приперся проти ночi?! – пробурмотiв Лук’ян Мефодiйович, насилу розлiпивши набряклi повiки. А мiж тим з передпокою знов пролунало: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!.. – Там же на дверях дзвiнок е, навiщо ж оце калатати? Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!.. – А-а-а, щоб ти там головою калатав у стiну!!! Доведеться вiдчинити, доки менi дверi не винесли. Товариш Калащук насилу пiдвiвся, вийшов з-за столу i на неслухняних ногах поплентався в передпокiй. Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!.. – Та зараз же, зараз! Стривайте, вже вiдчиняю. Ще декiлька секунд вiн порався з замком. Потiм дверi прочинилися… І горопашний Лук’ян Мефодiйович закляк на порозi! Бо на сходовому майданчику завмер не хто iнший, як його колишнiй приятель Тихомир Чорнозуб власною персоною!!! Все такий же молодий, як i на момент загибелi в 1943 роцi!.. Причому найголовнiше – в робочому одностроi залiзничника. Принаймнi тужурка точно залiзнична, форменна. – Ти… Ти-и-и… Тихо-ми-и-ире-е-е… Очi привида з-пiд примружених повiк випромiнювали вбивчу сумiш ненавистi та зневаги. – Ти чого прийшов? Навiщо?.. Зненацька привид почав зростати, зростати… Й ось вже вiн дивиться на заступника голови райвиконкому звiдкись згори… дуже-дуже здалеку!.. – Ти через Орисю свою гнiваешся, чи не так?! І через дiтей ваших… Погляд привида обпiк винуватця, немовби вiдро крутого окропу. – Та зрозумiй же, що не мiг я iм допомогти!!! Не мiг, i все тут!.. Час був такий… такий!.. Такий, що або я – або вони!.. Ти як загинув собi у сорок третьому, так i не знаеш, що з нами усiма надалi коiлося!!! Тобi було ще хороше, дуже хороше в могилi твоiй, а от нам як, ти про це подумав?.. Привид плюнув просто в обличчя негiдниковi. Якщо його погляд обпiкав, немов окроп, то вiд плювка у Лук’яна Мефодiйовича просто дихання перехопило. Схопившись обома руками за верхню частину грудноi клiтини бiля горла, вiн вiдчув, що задихаеться. Що ж до мертвяка, то пiд розмiрене гупання важелезних крокiв його довгаста тiнь почала вiддалятися, аж доки зовсiм не зникла в темрявi сходового майданчика. Тiльки тодi жертва галюцинацii поповзла назад у квартиру, дихаючи уривчасто, зi свистом i хрипом. – О-о-ой, пу-у-усiч-ка-а-а!.. Що це з тобою?! – А-а-а!.. А-а-а!.. Аст-ма-а-а!.. – насилу долаючи нестерпний бiль у грудях, прохрипiв вiн. – Лi-i-i… лi-i-i… лi-i-i-ки-и-и… – Ой, я зараз же, зараз! Доки Лук’ян Мефодiйович доповз до найближчоi нiжки столу, дiвчина кинулася до своеi обшарпаноi фанерноi валiзки, видобула звiдти широкогорлу скляну пляшечку з якимись пiгулками i простягнула хворому: – Ось, випий! Це новiтнiй засiб! Мiж iншим, зарубiжний. – Це що-о-о?.. Це не… не ас… не ас-пi-рини-ин?.. – ледь пробурмотiв хворий. Маргарита вкрай здивувалася: – А при чiм тут аспiрин?! Нi-нi, пусiчка, це новiтнi лiки, що вiд одного iноземця менi дiсталися. Вiн теж вiд астми потерпав, тож i залишив у подарунок. Так i сказав: хай будуть у тебе про всяк випадок, от. – Що-о-о?.. що-о-о це-е-е?.. – Тут не по-нашому написано, – знизала плечима дiвчина, – але я спробую прочитати: а-а-а… а-а-асi-ду-у-ум… Асiдум а-а-асету-у-ул… Асету-у-ул-са-лi-су-у-улi-су-у-ум… А-сi-дум а-се-тул-са-лi-су-лi-сум[64 - Викривлене «acidum acetylsalicylicum» (лат.) – «кислота ацетилсалiцилова»: пiд такою назвою випускався радянський дженерик аспiрину.] – от що це. – Нi-i-i… нi-i-i… – Чого це раптом нi?! Боiшся чи що, га, пусiчка?.. – Не-е-е хо-о-о… не-е-е хо-о-о… – Не хочеш?! Ну-у-у, як собi хочеш. А iнгалятор тобi дати? – Та-а-ак… – Гаразд, я миттю. Тiльки лiки туди долити треба, потерпи секундочку. Перебуваючи в цiлковитiй панiцi через мiстичний вiзит при-мари загиблого пiвтора десятилiття тому друга й несподiвано рiзке погiршення стану, Лук’ян Мефодiйович не второпав, що iнгалятор тiльки-но був повним. Тому не чинив жодного спротиву, коли, опустившись навпочiпки, дiвчина притиснула йому до рота кiнчик iнгалятора i двiчi пирснула гумовою грушею. Можливо, вона би i втрете зробила це, проте вже на другий раз обличчя хворого посинiло, вiн рiзко виструнчився, широко розкинувши руки й роззявивши рота в безсилому бажаннi вдихнути хоч трохи повiтря, судомно затрусився. – Пу-у-у-сi-i-iч-ка-а-а, що це з тобою? – грайливо посмiхаючись, запитала Маргарита. – Невже ж iнгаляцiя не допомогла?.. Здригнувшись востанне, заступник голови райвиконкому обм’як i привалився потилицею до нiжки столу. Стягнувши лайкову рукавичку з правоi долонi, Маргарита схопила його за зап’ясток, спробувала намацати пульс – але дарма: серце не билося. – Нарештi ти подох, пусiчка, – з полегшенням зiтхнула дiвчина. Потiм знов натягнула рукавичку на праву долоню, пiдвелася й почала дiяти. Насамперед пiшла в передпокiй i перевiрила, чи немае когось там або на сходовому майданчику бiля дверей. Однак, на щастя, вже було доволi пiзно, й за декiлька хвилин, що минули вiд вiзиту примари до смертi товариша Калащука, в пiд’iздi будинку нiхто не з’являвся. От i добре! Повернувшись до вiтальнi, Маргарита зiбрала зi столу своi тарiлки, виделку та нiж, а також обидва келишки з рештками вiрменського коньяку, вiднесла все це на кухню, ретельно вимила й насухо витерла. Свiй посуд перевiрила на вiдсутнiсть слiдiв губноi помади i повернула на належнi мiсця до буфету в вiтальнi. Келишок померлого поставила на стiл бiля його тарiлок i знов налила туди «Арарату». Далi вимила iнгалятор не менш ретельно, нiж посуд, наповнила свiжим розчином i вклала в праву долоню небiжчика. Пiдхопила зi столу широкогорлу скляну пляшечку з пiгулками «Acidum acetylsalicylicum», спочатку притиснула до лiвоi долонi Лук’яна Мефодiйовича, але потiм кинула на пiдлогу поруч зi столом. Прибрала назад до фанерноi валiзки ще одну скляночку – тепер вже з розчином ацетилсалiциловоi кислоти в горiлцi, яку непомiтно витягала ранiше. Тодi оглянула зроблене. По всьому виходило, що, повернувшись iз виконкому, товариш Калащук вирiшив потiшити себе розкiшною вечерею. До того ж наодинцi з пляшечкою «Арарату». З якого приводу?.. Якщо довго над цим думати, то завжди можна щось придумати. Отже, привiд – це дiло таке… що слiдчi самi вигадають! Що ж до товариша Калащука, то вiн повечеряв пiд коньячок i телевiзор… …Як раптом Лук’яну Мефодiйовичу стало зле. Скористався iнгалятором – не допомогло. Тодi взяв пляшечку з пiгулками «Acidum acetylsalicylicum», проковтнув… i вiддав чортам душу! Ну-у-у, якщо не чортам, яких немае так само, як i бога… Коротше, не стало на свiтi заступника голови виконкому мiста Щорс товариша Калащука. І давно би так – бо важко зрозумiти, як загалом подiбних негiдникiв земля носить?! Але то вже зовсiм iнша iсторiя… Дiвчина ще раз схилилася над трупом, перевiряючи, чи не плюнув Севка мерзотниковi в обличчя. Вона б i сама iз задоволенням плюнула, причому неодноразово… Та лишати слiди в цiй квартирi – розкiш надто небезпечна. А слина з плювка – ще й який слiд… Озирнулася, прикидаючи, чи не залишила десь вiдбиткiв пальцiв? Хоча навряд: рукавички вона скидала лише двiчi – перевiряючи у цiеi сволоти пульс i миючи посуд, який опiсля ретельно витерла кухонним рушником. Туалет? Нi, не вiдвiдувала. Сьогоднi ввечерi iла-пила не надто багато, переважно пiдливала господаревi. Що ж, до станцiйного туалету можна дотерпiти. Лишилося зробити ще дещо… Спочатку дiвчина ретельно обшукала буфет, потiм комод. В однiй iз шухляд останнього пiд бiлизною виявила схованку з грiшми, вiдрахувала звiдти вiсiм сотенних папiрцiв, решту поклала на мiсце: тi, хто завтра вранцi знайдуть труп, не мусять навiть припустити, що заступниковi голови виконкому хтось допомiг пiти в небуття. Зникнення 800 карбованцiв з-помiж багатьох тисяч, що зберiгалися в шухлядi комоду, навряд чи помiтять. Їй же таких грошей мае вистачити. Залишивши в квартирi увiмкненими i люстру, i телевiзор, дiвчина пiдхопила з бiчного стiльця обшарпану фанерну валiзку, вийшла в передпокiй, зняла з вiшака i вдягнула осiнне пальтечко, поправила хустинку на головi, вiдкрила вхiднi дверi й тихенько вислизнула на сходовий майданчик. Так нiкого й не зустрiвши, полишила пiд’iзд i неквапом попрямувала в бiк залiзничноi станцii. Поспiшати не було жодного сенсу: електричка на Бахмач вiдправляеться лише о 5:00, квиток вона придбала заздалегiдь. Все одно доведеться куняти аж до ранку в станцiйному залi очiкувань… Дiлянка Пiвденно-захiдноi залiзницi мiж Бахмачем i Киевом, 22 жовтня 1959 року Перевiривши квитки, провiдниця плацкартного вагона Ірина знов пройшлася вздовж свого «хазяйства», що з гуркотiнням здригалося на кожному стику рейок. При цьому за-клично хитнула головою, минаючи двi секцii. З однiеi вийшов i попростував за провiдницею молодий чоловiк з невеличким клумаком в руцi, з iншоi – дiвчина з пошарпаною фанерною валiзкою. Якби хтось бачив iх напередоднi в Щорсi, то з подивом упiзнав би в молодому чоловiковi «привида» Тихомира Чорнозуба, загиблого в 1943 роцi, а в дiвчинi – «лiмiтчицю» Маргариту Барсукову. От тiльки на молодому чоловiковi була тепер не форменна тужурка залiзничника, а звичайна куртка, залатана на лiктях. Що ж до дiвчини, то на ii обличчi не тiльки не залишилося навiть слiду грубо, з несмаком накладеноi косметики, але й вилицi набули цiлком нормального вигляду. Змiнилася форма носу, зникла з перенiсся родимка. На волоссi тепер не було хустинки, та й саме волосся замiсть свiтло-бiлявого чомусь стало темно-каштановим. Добре, що в будинку, де проживав щойно померлий заступник голови виконкому товариш Калащук, iх так нiхто i не побачив. До того ж по черзi вiдвiдавши туалет залiзничноi станцii, кожен з них вийшов звiдти вже в новiй iпостасi. Сидячи в рiзних кiнцях зали очiкувань i жодного разу не заговоривши одне з одним, обидва дочекалися вiдправлення на Бахмач ранковоi електрички. Виiхали зi Щорса в рiзних вагонах. Удень нарiзно сiли на потяг з Шостки, який прослiдував на Киiв через Бахмач. Зiйшлися разом тiльки тут – у службовому купе провiдницi Ірини, яка спитала одразу ж по тому, як зачинилися дверi в коридор: – Ну що, наскiльки успiшно вiдiграли довiльну iмпровiзацiю «Камiнного господаря» Лесi Украiнки? – О-о-ой, Ірмочко, та ми… – Тс-с-с!!! Тихiше!!! – округливши очi, перелякано зашикала на удавану «лiмiтчицю» провiдниця. – Нiхто не мусить знати, як звуть мене насправдi! На залiзницi мене знають пiд iм’ям з паспорта – а за паспортом я Ірина. І ще не забувайте, що пiсля замiжжя я змiнила прiзвище на «Сахно». – Та яке це мае значення… – почав молодий чоловiк, проте провiдниця не дала йому договорити: – Мае!!! Адже чоловiк староi лахудри, якiй дiсталися прикраси моеi бiдолашноi матусi, не тiльки здав нас фашистам, але тепер працюе на «органи». Досi не можу второпати, як його не вирахував СМЕРШ ще пiд час вiйни?! Отже, щось тут не те… Й оскiльки i ця стара лахудра, i цей мерзотник живi-здоровi – краще я двiстi разiв побережуся. Тому звiть мене Іриною Сахно, а про дiвчину-казкарку, яка в дитбудинку розважала вас рiзноманiтними iсторiями, тут, у потязi, забудьте. Гаразд?.. – Ти, Севко, i справдi того… добирай слова, – пiдiбгавши губи, попросила брата Рита. – Нашiй Іринцi ми й без того завинили стiльки, що… – Не так вже й багато ви менi завинили, – усмiхнулася провiдниця. – Ти знаеш, що менi потрiбно. Про грошi не забула? – Не забула, не забула, – кивнула удавана «лiмiтчиця». – Взяла в потаемнiй заначцi вiсiмсот, решту не чiпала. Як гадаеш, цього вистачить? – Наскiльки пригадую, вiн називав шiсть сотень. Та якщо навiть трохи цiну пiднiме, все одно мае вистачити. – Нiчого, я торгуватимусь, як левиця! Мае вистачити. В крайньому разi, доплачу скiльки треба. – Е-е-е нi, Рито! Про таке навiть не думай. – Іринко, облиш: якщо треба буде доплачувати, то я доплачу. – Нi в якому разi! Це мое дiло. – Нi, мое також… Зрештою, ти дуже допомогла нам – дозволь уже й тобi приемне зробити! – Рито, вiд тебе тепер потрiбно зовсiм небагато: купити прикрасу, потримати кiлька мiсяцiв про всяк випадок, а потiм менi вiддати. Я тобi навiть поносити iх дозволяю – тiльки щоб не дружина цiеi мразоти!.. Деякий час дiвчата сперечалися, а молодий чоловiк мовчки спостерiгав за ними. Нарештi провiдниця отямилася: – Ну годi вже, бо щось ми розходилися не на жарт! Для початку повернiть позиченi речi – бо пробалакаемо й забудемо. Тодi молодий чоловiк розгорнув клумак, в якому була схована чоловiча залiзнична тужурка, дiвчина ж повернула «блондинисту» перуку, велику коробку з театральним гримом i флакончик парфумiв «Красная Москва»[65 - Вiдомi за часiв СРСР жiночi парфуми виробництва московськоi фабрики «Нова зоря».]. – Отак уже краще. А тепер розповiдайте, що у вас там було. Першим заговорив Сева – бо вiн, власне, тiльки те i зробив, що пiсля сигналу сестри (блимання свiтла у вiкнi квартири товариша Калащука), зачекавши для надiйностi ще хвилин п’ять, пiднявся на другий поверх та, вдаючи «Камiнного господаря» – командора дона Гонзаго де Мендозу, почав якомога сильнiше гатити кулаком у дверi: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!.. Справу довершила феноменальна схожiсть сина з покiйним татом, посилена тужуркою залiзничника. – Це падло навiть не второпало, що тужурка сучасна, а не довоенного зразка – отож ми побоювалися дарма. Як Калащук побачив мене, то й закляк, а коли я зробив вигляд, нiбито плюнув йому в обличчя, вiн так i бахнувся на колiна, а потiм поповз назад, у глиб квартири. Оце i все, власне, бо, вiдвернувшись вiд переляканого шматка лайна, я пiшов геть важкими кроками Командора. Решту тiльки сестричка знае, донну Анну зiграла вона. Вiн мiцно обiйняв за плечi удавану «лiмiтчицю», що сидiла поруч з ним. – Так, Командор всього лише ефектно постае з могили, тодi як весь сюжет витягуе саме донна Анна, – погодилася Рита. Їi розповiдь була значно довшою: адже треба було описати i процес гримування, i вiдвiдування виконкому, i перебiг особистого прийому в заступника голови, i вечiрку у нього вдома з усiма подробицями – особливо тi моменти, коли пiдливала розчинений в горiлцi аспiрин спочатку в келишок Лук’яна Мефодiйовича, потiм в його iнгалятор, а також знищувала найменшi слiди своеi присутностi в його квартирi. – Ну, Ритко, ти ж i смiливиця! – захоплено вигукнула провiдниця по завершеннi розповiдi. – Не бiльше, нiж ти, Іринко. Ти ж не злякалася прийти на дачу до своеi… до цiеi… Ну-у-у, щоб iмен не називати – але ти зрозумiла. – Зате ти не тiльки додому до свого Калащука приходила, але й у виконком також. З’явитися на людях – це, знаеш… – Завдяки твоiй допомозi я була в перуцi та в хустинi, з ватяними тампонами за щоками, з накладками на вилицях, з родимкою на фальшивому перенiссi та з шаром гриму на обличчi. Навряд чи мене впiзнають. – А якщо почнуть розшукувати Барсукову Маргариту Степанiвну? – Хай собi шукають! Це ж «мертва душа», «пiдснiжниця»[66 - «Пiдснiжник» – фiктивна персона, нiбито прийнята на роботу. Нарахована на «пiдснiжника» зарплатня насправдi використовуеться керiвництвом пiдприемства на власний розсуд.], якоi нiколи не iснувало в природi. Я ж нiкому не показувала свiй паспорт – тiльки трудову книжку на iм’я цiеi Барсуковоi. – Стривай… Там же мае бути помiтка про звiльнення з ДОК № 3, так? – Ну i що з того, що помiтка е! Як повернусь на роботу – закреслю й запишу: «Виправленому вiрити». Отож вийде, що «пiд-снiжниця» Барсукова як працювала на нашому деревообробному комбiнатi, так i працюе далi. – Отже, ii не знайдуть… – Іринко!.. Якщо ти погано зрозумiла – повторюю: лiмiтчицi Барсуковоi Маргарити Степанiвни не iснуе в природi, е лише ii трудова книжка. А я вже навiть не Чорнозуб, я тепер Волкова Рита Тихомирiвна. Це Севка наш Чорнозубом як був, так i залишився. Севко, чуеш?.. Несильно ткнувши брата лiктем в бiк, вона попросила: – Фото покажи. Сева полiз рукою за пазуху i видобув iз внутрiшньоi кишенi трохи пожовклу, ще довоенну фотографiю батькiв i простягнув сестрi. – Схожий! До чого ж ти схожий на нашого татка… Примруживши очi, Рита переводила погляд з цупкого паперового прямокутничка на брата i назад. Зрештою зiтхнула: – Втiм, не тiльки ваша схожiсть допомогла. Нехай земля буде пухом нашiй матусi – бо вона була абсолютно права щодо аспiрину! Ця сволота не вiдчула його присмак у келишку з коньяком… але я бачила, що пiсля першого ж тосту йому стало важче дихати. Й чим далi, тим важче i важче. – То це мама тобi розповiла? – уточнила провiдниця. – Так, мама. Коли десять рокiв тому це стерво вiдмовило iй в допомозi, вона довго плакала i все повторювала: «Щоб ти аспiрином подавився…» – Подумати тiльки! Нiколи не знала, що аспiрин отак дiе на астматикiв. – Не на всiх, лише на частину. Але таки дiе, бо завдяки цьому ми нарештi помстилися… за вас, нашi любi! Отож спiть спокiйно. І Рита нiжно поцiлувала пожовклий паперовий прямокутничок. Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, початок грудня 1959 року Коли сьогоднi зателефонував товариш Федосов i коротко повiдомив: «Є цiкавi новини», – Зiнаiда Євдокимiвна одразу ж зрозумiла, що це стосуеться ii улюбленоi прикраси – калинового кулона. Тому приiзду чоловiка на дачу очiкувала з особливим нетерпiнням. Однак новини виявилися геть невтiшними: – Ну, Зюню, купили нарештi твоi сережки, тiльки результату це не дало. Коли ця паскуда Ірма три роки тому виманила у Зiнаiди Євдокимiвни улюблену прикрасу, то для пошукiв не було жодноi зачiпки. Тодi товариш Федосов i запропонував стежити за сережками з гранатами, що знаходилися у задiяного в справi ювелiра. Хтозна, чи не потягнеться пiдла зловмисниця також до них?! І ось зненацька спрацювало: частину ювелiрного гарнiтуру – прикрашенi невеличкими гранатами срiбнi сережки-пiдвiски таки купили! За тi самi шiстсот карбованцiв, що ювелiр запросив вiд початку. Товариш Федосов саме i привiз вирученi вiд продажу грошi за винятком «комiсiйних» – платнi, що ювелiр справедливо взяв «за клопоти». От тiльки жодного результату цей крок не дав: прикраси придбала нiяка не Ірма, а така собi Рита Тихомирiвна Волкова – «кадровичка» з московського деревообробного комбiнату № 3. Їi зовнiшнi прикмети жодним чином не збiгалися з портретом злодюжки Ірми, складеним на основi словесних описiв, ледве зроблених як Зiнаiдою Євдокимiвною, так i ювелiром. В Киевi ця Рита Волкова перебувала тимчасово: гостювала у рiдного брата – Всеволода Тихомировича Чорнозуба, лаборанта Інституту органiчноi хiмii Академii наук УРСР. Невдовзi пiсля Жовтневих свят жiнка повернулася до Москви й вийшла на роботу з вiдпустки в понедiлок, 16 листопада. Судячи за деякими ознаками, срiбнi сережки з гранатами вона придбала для себе: принаймнi пiсля Жовтневих свят вдягала iх двiчi – це пiдтвердило зовнiшне спостереження. От i все, що вдалося встановити… – Як тобто, все?! – обурилася Зiнаiда Євдокимiвна. – А улюблений мiй калиновий кулон як же?! А цi сережки?! – Забудь про все, дурепо ти така!.. – прошипiв крiзь зуби товариш Федосов, ледь стримуючись, щоб не нагримати на дружину. – В оточеннi як «кадровички» Волковоi, так i лаборанта Чорнозуба нiякоi Ірми, що працюе на залiзницi, виявлено не було. Колишнi твоi сережки поiхали до Москви, а там люди займаються серйознiшими справами, нiж пошук твоiх коштовних цяцьок. Повторюю востанне: не треба було тодi рота роззявляти й гав ловити. А тепер… Якщо я ще колись почую твоi скарги – приб’ю, так i знай!.. І для наочностi покрутив перед носом сторопiлоi дружини дужим кулаком. 1960 Страсна п’ятниця панi «Стефи» Лазарет слiдчоi в’язницi при Управлiннi КДБ у Тернопiльськiй областi, вул. Коперника, № 1, Тернопiль, 15 квiтня 1960 року Коли поранену бандитку привезли вчора до тюремного шпиталю, майор Ненашев особисто настрахав мiсцевого «ескулапа»: – Ти дивись менi, роби що хочеш, аби ця курва живою лишилася! Головою за неi вiдповiдаеш, ясно тобi чи нi?! Бо якщо сконае – з тебе спитаеться, май на увазi!!! Легко сказати… А виконувати як?! У бандитки ж не тiльки обидвi руки навилiт простреленi – у неi ж iще поранення в скроню!!! Причому, судячи з усього, куля десь у черепушцi застрягла. Їi б витягнути… але ж тут лише крихiтний лазарет при в’язницi, а не нейрохiрургiчне вiддiлення, де е все необхiдне на подiбний випадок – операцiйна, iнструменти, квалiфiкований персонал. От що робити в такiй ситуацii?! Що?.. Тим не менш, коли наступного дня до лазарету знов завiтав товариш Ненашев, то почув обнадiйливе: – Усе гаразд, вона жива. – Ага-а-а, це добре! Дуже добре. Отже, зараз влаштуемо допит пiд протокол по всiй формi. – То… товари-ишу ма… ма-йоре!.. – заiкаючись i ледь помiтно клацаючи зубами, вигукнув ошелешений лiкар. – Чого тобi? – Як-кий до… доп-пит… як-кий доп-пит мо… мож-же бут-ти?.. – Як тобто який? – здивувався товариш Ненашев. – Звичайний. – Вона ж то… того… в гол-лову-у… – Ну то й що менi робити накажеш через ii поранення? – А-а-а… – лiкар змахнув руками вiдчайдушно, немов канатоходець, який втратив рiвновагу. – Ти що, боiшся, що вона подохне? – Та-а-а… так. Бо… Бою-ся-а-а… – Вiдставити боятися, – майор криво посмiхнувся. – По-перше, тобi було сказано, щоб вона до сьогоднi не подохла. Це виконано? – Вик… вик-ко-нано… – Ну, отож i молодець. По-друге, якщо вона не подохла до сьогоднi, маючи «самострiл» не просто в голову, а в скроню – отож е надiя, що допит вона якось та й витримае. Але!.. Товариш Ненашев погрозив лiкаревi пальцем: – Але всяке може статися. Отож якщо допит не проведемо, а лярва ця все ж таки сконае, то це для нас значно гiрший варiант. Отож не переживай, я цю паскуду бандитську не битиму. Та й нiхто ii пальцем навiть не зачепить. Сам розумiеш, з якоi причини. Не маленький вже. Майор не став пояснювати лiкаревi, що бандитка потрiбна живою для органiзацii та проведення вiдкритого показового суду. Оскiльки пiд час вчорашньоi кривавоi сутички обидва ii кривавi поплiчники застрелилися, життя цiеi бандитки до певного часу становило надто велику цiннiсть, щоб ризикувати ним без потреби. Тим паче в минулому товариш Ненашев мав за плечима завчасно померлого в’язня – австрiяцького принца Вiльгельма Габсбурга на прiзвисько «Василь Вишиваний». І хоча формально смерть цього старого пояснювалася цiлковито природними причинами, слiдчий мав через це певнi неприемностi. Зокрема, затримку в просуваннi по службi. Отже, майор мав бути дуже-дуже обережним. Ну що ж – буде!.. Можна навiть сказати, буде лагiдним. Якщо треба, то треба. Охоронця, який мав невiдлучно перебувати безпосередньо в палатi бiля лiжка бандитки, виставили в коридор, натомiсть дозволили бути присутнiм лiкаревi: якщо вiн аж так переживае за життя хвороi – нехай бачить на власнi очi, до чого обережно з нею поводяться. Щоб потiм без претензiй… Насамкiнець до палати занесли i встановили бiля лiжка пару табуретiв, на одному розмiстили друкарську машинку, на другий всiвся сержант, який мав друкувати протокол допиту. І почалося… – Прiзвище? – Стефа[67 - Пiдпiльницьке псевдо «Стефа» мала Марiя Пальчак – учасниця зiткнення останньоi пiдпiльноi боiвки УПА з радянськими вiйськами та силами КДБ, що вiдбулося в лiсах Тернопiльщини 14 квiтня 1960 року.]. – Ім’я? – Стефа. – Тобто… Ти що, не зрозумiла мене? – Зрозумiла, – хвора ледь рухала язиком, було видно, що розмовляе вона через силу. Тим не менш вiдповiдала так чiтко, як могла. – А якщо зрозумiла, то ще раз назви свое прiзвище та iм’я. – Стефа. – Це лише iм’я… – А прiзвища не скажу. І по батьковi теж. – Послухай, ти! – майор кинув злий погляд на лiкаря. Вiн явно шкодував про дану ранiше обiцянку, бо просичав крiзь зуби: – Ти загалом спасибi скажи, що лежиш тут вся iз себе така поранена, перев’язана… Якби не це, то повiр: ти би менi все-все виклала, бо я знайшов би спосiб тебе розговорити! У мене й не такi язики розв’язували, от що!.. Поранена промовчала. Заспокоiвшись, товариш Ненашев пробурмотiв: – Гаразд, от пiдрихтують тебе трiшечки, тодi й поговоримо серйознiше, а поки що це так… попереднi забавки. Отже, рiк народження?.. Вона промовчала. – Коли ти народилася? Мовчання. – Друкуй: попередньо – тисяча дев’ятсот вiсiмнадцятий рiк[68 - Чекiст помилився зовсiм трохи: Марiя Пальчак народилася 22 липня 1922 року.], – щось прикинувши на око, звернувся майор до сержанта, який клацав на друкарськiй машинцi, потiм знов до пораненоi: – Мiсце народження? – Украiна, – на цей раз усе ж таки вiдповiла вона. – Я розумiю, що така кровожерлива потвора, як-от ти, могла вилупитися на свiт тiльки у вашiй кугутськiй Хохляндii. Ти менi назви те засране село, де тебе мамка твоя на соломi вип**дила!.. Мовчання. – Не хочеш? – Я народилася в Украiнi. Це все. – Ну гаразд, не хочеш вiдповiдати – то я за тебе вiдповiм, а ти як собi хочеш. А ти давай друкуй, – майор знов звернувся до сержанта, – що за нацiональнiстю вона кугутка, що за партiйнiстю перебувае в складi кривавого формування несамовитих бандюкiв-недобиткiв, вiдомого як УПА, що пiд судом i слiдством досi не перебувала, але тепер неодмiнно буде. – Що, так усе i друкувати?.. – про всяк випадок вирiшив уточнити «секретар», несмiливо обернувшись до високого начальства. – Так i друкуй, – поплескав пiдлеглого по плечах товариш Ненашев. – Вона вiдповiдати вiдмовляеться – отож нехай зрозумiе, що таким чином лише самiй собi гiрше зробить. Бо я знайду вихiд, знайду завжди!.. Друкарська машинка дрiбно зацокотiла. – Я такий протокол не пiдпишу, i не сподiвайтеся навiть, – ледь чутно прошепотiла поранена. – О-о-о, то ти у нас досвiдчена! Знаеш, що протоколи пiдписувати треба, – посмiхнувся майор. – Цiкаво, звiдки? Я так розумiю, вже встигла десь посидiти, так? Нумо кажи, де строк мотала? Давай-давай, колися!.. – Нiде я не сидiла. Менi чоловiк розповiв. – Чоловiк? Товариш Ненашев схилився над лiкарняним лiжком i спитав з цiкавiстю: – Це один iз тих двох, якi разом з тобою в криiвцi сидiли? І хто ж iз них, цiкаво дiзнатися, га? Чи ти з обома одразу жила?.. – Моiм чоловiком був Іван Чорний[69 - «Чорний», «Петро» та «Іван» – пiдпiльнi псевдо Петра Пасiчного, керiвника останньоi пiдпiльноi боiвки УПА та чоловiка Марii Пальчак.]. – О-о-о, добре говориш! От бачиш, виявляеться, з нами навiть розмовляти можна, якщо постаратися. Отже, якщо твого чоловiка Іваном Чорним звуть… тобто звали – вiн же застрелився… Отже, ти за чоловiком своiм – Стефа Чорна? Так у нас виходить? – Виходить так. – Давай, давай друкуй! – майор знов поплескав сержанта по плечах. – А як надрукуеш – повернися вище й на мiсцi прочерку бiля ii прiзвиша постав: «Чорна». Зрозумiв? – Так точно, зрозумiв, – кивнув сержант, не припиняючи друкувати. – От тiльки я все одно вам протоколу не пiдпишу хоч так, хоч так, – тихо мовила поранена. – А й не треба! Такiй неписьменнiй кугутцi, як-от ти, достатньо хрестика замiсть пiдпису поставити. Такий же хрестик, як на могилi твоiй невдовзi мали би встановити… Хоча де там: привалять каменюкою, ото й буде з тебе. – Ви би так про хрест не жартували, – стримано заперечила вона. – Адже сьогоднi страсна п’ятниця, а пiслязавтра Великдень. – О-о-о! То ти у нас не тiльки кугутка бандитська, але ще й сектантка?! Либонь, греко-католичка, як i всi ви, опиряки?! Зрозумiвши, що ненароком бовкнула зайвого, поранена знов замовкла. – Гаразд, якщо мовчиш, то й мовчи собi. А ти друкуй: вiросповiдання – греко-католицька бандитська секта, – розпорядився товариш Ненашев i задоволено потер руки: – Та-а-ак, наш допит просуваеться потроху… – А може, годi вже на сьогоднi? – обережно спитав лiкар, помацавши пульс хвороi та приклавши тильний бiк своеi долонi до ii правоi щоки. – З чого б це?! – здивувався майор. – У нас тiльки-но спiлкування налагодилося, а ти раптом прогнати мене хочеш. Нi-нi, не вийде! Нехай краще вiдповiсть, як третього iхнього звали? – Іваном Молодим[70 - Пiдпiльне псевдо Олега Цетнарського, ще одного члена останньоi пiдпiльноi боiвки УПА.]. – А-а-а… «Молодий» – це кличка його собача чи прiзвище? – Прiзвище, прiзвище, – запевнила поранена. Оскiльки дружина[71 - Ольга Цетнарська – дружина Олега Цетнарського. На момент лiквiдацii останньоi боiвки УПА була вагiтною. Коли згодом працiвники КДБ вийшли на неi, то почали погрожувати, що вiдберуть дитину пiсля народження. Пiд iхнiм тиском Ольга Цетнарська була змушена сказати, що чоловiк ii нiбито полишив. А надалi загалом змiнила прiзвище.] iхнього бойового товариша перебувала при надii, зберегти справжне iм’я загиблого в таемницi було потрiбно за будь-яку цiну. – Хм-м-м!.. Ви, кугути, все ж таки дивнi люди. Обидва Івани, один Іван, бачте, Чорний, а другий – Молодий. Дивнi ви… – Та якi вже е. – Ну, гаразд. А тепер скажи… м-м-м!.. – вiн зазирнув до вже вiддрукованоi частини протоколу. – А тепер скажи менi, Стефо, навiщо ви, кривавi бандюгани-бандерiвцi, вбивали в спину представникiв народноi радянськоi влади, вчителiв, лiкарiв та й загалом трудову iнтелiгенцiю? На совiстi вашоi банди просто незлiченна кiлькiсть моторошних злочинiв, а руки кожного з вас по лiкоть у кровi таких же украiнцiв, як-от ви. Я мiг би докладно зачитати весь список протиправних дiянь, який пред’являють вашiй злочиннiй групi… Але сьогоднiшнiй допит все одно е попереднiм, а тому це ще встигнеться. Отже, розкажи для початку, як воно в цiлому? – Брехня, все це брехня, – простогнала поранена. – Може, все ж таки годi на сьогоднi? – знов спитав лiкар. – Нiчого не годi! Нехай вiдповiдае, якщо почала. – Брехня, що ми нiбито вбивали в спину, – мовила жiнка. – Це вiйна, це бiй, хоча й нерiвний. Хоч з нацистами, хоч iз вами, iз совiтами. – А отут ти вже точно збрехала, – мовив спокiйно товариш Ненашев. – Адже всiм вiдомо, що ви, бандюки бандерiвськi, е улюбленими вихованцями шефа СС та СД Генрiха Гiммлера – то як же могли ви воювати з фашистами, коли насправдi були iхнiми вигодованцями i мерзенними поплiчниками?! – Ми воювали з нацистами, – стояла на своему поранена. – От хоч би той «вальтер»[72 - Згiдно з матерiалами справи, Марiя Пальчак намагалась застрелитися з нiмецького самозарядного 9-мiлiметрового пiстолета «Walther P38», що був наймасовiшою короткоствольною зброею вермахту та спецслужб Третього райху, починаючи з 1940 року.], з якого я хотiла застрелитися, я здобула в чесному двобоi ще пiд час нiмецькоi, а не совiцькоi окупацii. Особисто… – Брешеш, не вiрю!!! Не може того бути!!! Ви – гiтлерiвськi посiпаки, вас обклали у вашому так званому схронi, як ведмедя в барлозi… – Я би попросив не нагнiтати атмосферу, – нагадав лiкар, однак майор перервав його роздратованим: – Заткнися!!! – Я бачила, що проти нас трьох ви нагнали цiлу армiю[73 - В операцii з лiквiдацii останньоi боiвки УПА, що складалася з трьох осiб, брали участь понад пiвтисячi (!!!) радянських воякiв i спiвробiтникiв силових структур.], – слабко i водночас трохи гордовито усмiхнулася поранена. – Висока честь… – Яка там честь, ти про що?! Ви ж усi трое стрiлялися, як справжнi боягузи, брехливi й безчеснi, злякавшись можливих мордувань. Тiльки твоi два Івани застрелилися, а ти навiть цього зробити як слiд не змогла. – І знов брешеш: не боялися ми нiяких мук, просто не хотiли, щоб ви влаштували неправедне судилище над нами. А так… катуйте, мучте – це байдуже. Якщо заради Украiни, то ми стерпимо, все стерпимо. Адже ми вже все одно перемогли. – Перемогли?! Ти при своему розумi?! Чи застрягла в твоiх протухлих мiзках куля заважае тобi думати як слiд… – Це ти краще мiркуй, – поранена знов слабко усмiхнулася. – Вiдтодi, як скiнчилася Друга свiтова вiйна, минуло пiвтора десятилiття. І весь цей час ви нiяк не можете задавити нас – тих, хто вирiшив опиратися вашiй клятiй совiтизацii до останньоi краплi кровi, до останнього подиху! Не знаю, чи була наша боiвка останньою… – Сподiваюсь, що ви таки останнi бандюки, яких ми винищили, – з гордiстю мовив майор. – Принаймнi товариш Золотоверхий[74 - Золотоверхий Василь Андрiйович – начальник УКДБ при Радi мiнiстрiв УРСР у Тернопiльськiй областi в 1955—1960 роках.] вже привiтав усiх учасникiв вчорашньоi операцii з цим видатним досягненням. – У Золотоверхого твого, можливо, i золотий верх, проте нутро… душi у всiх вас точно прогнили. Тому ви i програли, а ми перемогли. Знищення нашоi боiвки не мае значення. Важливо лише, що ми стiльки часу боролися спочатку з Третiм райхом, а потiм з вами – з совiтами. Отже, наступного разу гору вiзьмемо вже ми, а не ви. А станеться це рокiв через десять, через п’ятдесят чи сто – нiякого значення не мае… – Послухай, ти, бандитко!!! – зробивши лiкаревi знак не втручатися, товариш Ненашев схилився над лiжком так, що його обличчя впритул наблизилося до блiдого вiд втрати кровi обличчя пораненоi. – Ти того… слова добирай!.. Бо я можу не стерпiти i так тобi зараз врiжу, що ти… – Що ж, давай, врiж, – вiдповiла вона безбарвним голосом. – Вбий мене, давай. А прикiнчивши безпомiчну жiнку – можеш i далi просторiкувати про те, хто тут безпринципний боягуз, а хто герой. Давай!.. – Гаразд, живи поки що, паскудо, – товариш Ненашев розпрямився, вiдвернувся, вiдiйшов до дальньоi стiнки лiкарняноi палати i вже звiдти мовив: – Ну що ж, гаразд. Будемо вважати, що наш попереднiй допит на цьому скiнчився. Давай, сержанте, додруковуй свiй протокол. – Ще б пак, неприемно визнавати, що ви здатнi перемагати, лише кидаючи проти кожноi бандерiвськоi боiвки цiлу армiю солдатiв, – донеслося з лiжка. Однак майор виклику не прийняв. Вiн попрямував до виходу з палати, зупинився вже на порозi й кинув через плече: – Ми ж не знали, що вас там усього трое[75 - Це не зовсiм правда. Взимку 1960 року остання боiвка УПА переховувалася в криiвцi, обладнанiй в с. Шумляни на Тернопiльщинi, однак Петро Пiдгородецький – господар подвiр’я, на якому була обладнана криiвка, перебуваючи напiдпитку, нiбито похизувався перед односельцями, що переховуе трьох бандерiвцiв. Через це група Петра Пасiчного була змушена полишити криiвку й перебазуватися в лiс ще 4 березня 1960 року. Безумовно, все це полегшило ii розкриття.]. А в такiй справi, як боротьба з озброеним бандитизмом, краще перегнути, нiж не дотиснути… Гаразд, сержанте, оскiльки злочинниця Стефа Чорна пiдписувати протокол вiдмовляеться – по завершеннi занесеш папери до мене, я сам усе пiдпишу. І вийшов у коридор. Завод скловиробiв, Костопiль, 28 червня 1960 року Прийшовши зранку на роботу, працiвники першоi змiни мали можливiсть помилуватися виконаним чорною i червоною тушшю на подвiйному паперовому аркушi шедевром наступного змiсту: БЛИСКАВКА!!! Сьогоднi ВТ, 28/ VI.1960 о 12:00 вiдбудеться ТОВАРИСЬКИЙ СУД над сторожем заводу тов. БОБОКАЛОМ Нестором Дорофiйовичем. Увага!!! Всезагальна присутнiсть в акторiй залi заводу ОБОВ’ЯЗКОВА!!! Слова «БЛИСКАВКА!!!», «Увага!!!» та «ОБОВ’ЯЗКОВА!!!» були дбайливо виведенi червоною тушшю, а над першим з цих слiв красувалося стилiзоване зображення блискавки – червоний триступiнчастий, iз загостреним кiнчиком зигзаг, додатково облямований чорним. Це означало, що сьогоднiшня обiдня перерва накрилася мiдним тазиком, оскiльки витратити ii доведеться не на задоволення власних потреб в iжi та вiдпочинку, як i належить вiдповiдно до трудового законодавства, а на «навернення на iстинний шлях» мiсцевого п’янички, сидячi в розжаренiй нещадним лiтнiм сонцем актовiй залi! Тьху, та щоб вiн не дiждав, якщо оце через нього!.. І де ж справедливiсть, де?! Тим паче, що вся ця справа не вартувала навiть виiденого яйця, i для ii розслiдування не потрiбно було мати талантiв майора Пронiна[76 - Лiтературний персонаж, створений наприкiнцi 1930-х рокiв письменником Левом Оваловим – такий собi «комунiстичний Джеймс Бонд». Заради справедливостi треба зазначити, що романи Яна Флемiнга про агента 007 почали публiкуватися лише в серединi 1950-х рокiв – приблизно на пiвтора десятилiття пiзнiше вiд появи перших детективних оповiдань про майора Пронiна.] – i без того абсолютно усiм все зрозумiло. Уже закiнчувався червень, ось-ось мала настати пора щорiчноi Великоi Консервацii, отож продукцiя Костопiльськоi «склотарки» набувала особливого, майже сакрального значення для всiх дбайливих господинь. Саме тому хтось здогадався добряче напоiти заводського сторожа дядька Нестора, i поки вiн давав хропака на робочому мiсцi – винести через прохiдну декiлька ящикiв з дефiцитними банками. Мотив злочину зрозумiлий. Отже, вигодоотримувач мав або пiдпiльно приторговувати краденою склотарою – або масштабно використовувати ii для власних потреб. Найшвидше – для консервацii. От i весь злочин, от i все покарання: Костопiль – не Москва, це мiсто маленьке, тут всi усе про всiх знають, бери та й шукай… але до чого тут сторож-п’яничка?! – Тихiше, товаришi, не шумiть! Дайте можливiсть усе пояснити, – кричав парторг, водночас щосили ляскаючи розчепiреною долонею по застеленому червоною скатертиною столу президii. – Ви невiрно мене зрозумiли, товаришi дорогенькi. З iнiцiатором крадiжки народного надбання у виглядi восьми ящикiв склотари розберуться вiдповiднi компетентнi органи, прошу не сумнiватися. Що ж до нашого товариського суду, то перед нами iнше завдання – вирiшити, а що ж робити з товаришем Бобокалом?! Бо якщо через вживання мiцних напоiв вiн один раз проспав крадiжку, нема гарантii, що не проспить i вдруге, i втрете… От що iз цим робити, товаришi?.. – А що тут зробиш?! Догану йому оголосити! – запропонували десь iз заднього ряду. – Нi, не годиться, – заперечив парторг. – На вид товаришевi Бобокалу вже ставили, догану вже оголошували, i це не допомогло, як бачите. – Ну, тодi сувору догану!.. А не допоможе – ще одного «суворчика»!.. Премii його, негiдника, позбавити!.. Звiльнити п’яничку до дiдька лисого – i нехай на дозвiллi наливаеться оковитою досхочу!.. Нехай далi що хоче, те й робить, якщо нi на що бiльше не здатен, як тiльки… – Те-те-те, те-те-те!!! Понеслося-поiхало!.. – товариш парторг знов заляскотiв долонею по столу. – Так вже одразу i депремiювати, i з роботи звiльнити… Не годиться це, товаришi, нiкуди не годиться! Якщо отак от одразу ж премii позбавимо, товариш Бобокал, безумовно, засмутиться, а перебуваючи в смутку – чого доброго, знов на роботi нап’еться i засне. Уявляю собi, скiльки всього тодi через нашу прохiдну пронесуть… Присутнi засмiялися, а винуватець всього – Нестор Дорофiйович Бобокал, який стояв, похнюплений, на порожньому мiсцi мiж столом президii та кiлькома рядами ослонiв, весь зiщулився i втягнув голову в плечi. – Ну, а щодо звiльнення – то я тут навiть коментувати не стану, – продовжив парторг. – Ми ж, товаришi… Ми ж не просто так, ми – це трудовий колектив! А отже, маемо виховувати наших членiв, боротися за кожного, а не бездумно на вулицю викидати. Хiба ж не так, товаришi?.. Присутнi схвально загули в тому сенсi, що справдi так. – Отже, я так гадаю, оголосимо ми товаришевi Бобокалу Нестору Дорофiйовичу догану, тiльки тепер вже сувору. А також дамо доручення зобразити його «подвиг» у нашому заводському «вiкнi сатири» – нехай повисить там картинка! А товариш Бобокал нехай подумае над своею поведiнкою. Так, товаришi, га?.. Присутнi знов загули схвально. Як раптом це безладне гудiння перекрив чийсь задерикуватий вигук: – А що вiн сам може сказати з приводу всього того, що сталося? – Тобто?.. Що маете на увазi? – не зрозумiв парторг. – А нехай розкаже, що там у нього сталося, що вiн напився. – Ну-у-у… як тобто, що сталося?! Взяли та й пiдпоiли його, збили на криву стежинку, – почав було парторг, як раптом заговорив сам винуватець: – Друг у мене помер. – Що-що?! Що ти там верзеш?! Кажи гучнiше, – загомонiла зала. – Друг у мене помер. Валерiй Струсь з Киева, – мовив сторож тепер вже гучнiше. – Ми з ним на фронтi разом воювали, вiн менi життя один раз врятував. У самого ж Валерки нiчого не клеiлося: коли ще хлопцем був, то мрiяв матросом стати, щоб по всiх морях поплавати. Потiм хотiв бути кавалеристом, але тут вiйна наспiла. І воював вiн у пiхотi, як i я сам. А по вiйнi працював чоботарем, жив у злиднях, сiм’i так i не завiв, отож випивати почав… Спочатку потроху, а потiм i дуже сильно – не те, що я… Ну, отож i помер нарештi. Я до нього в Киiв на похорон iздив, оце щойно приiхав – ну, тепер от узяв та й напився. – Ну годi вже, годi! Не перетворюйте наш товариський суд на ярмарковий балаган, – спробував зупинити його парторг. – Ваша розповiдь, товаришу Бобокал, е щемливою, але ж водночас не мае найменшого вiдношення до крадiжки готовоi продукцii, що сталася на заводi з вашоi ласки, та до нашого товариського суду… – Як це не мае?! – обурилися присутнi. – Як це не мае, коли у нього товариш помер?! Ясна рiч, тодi можна й назюзюкатися… Дуже навiть можна! От я особисто ще не так би напився… мабуть… Зала гула, немов розбурханий бджолиний вулик. Тепер людей не могло заспокоiти навiть суворе гримання кулака парторга по застеленому кумачем столу. Присутнi ж нiбито раптом побачили замiсть жалюгiдного п’янички ветерана жахливоi вiйни, який пiвтора десятилiття тому кров проливав за щастя всiх людей, за мирне небо над головою… То за що його засуджувати товариським судом, за що догану лiпити, та ще й сувору?! Ну, знаете!.. Змiну настрою людей засвiдчив новий вигук iз зали: – А нехай розкаже, що там з ним на фронтi сталося i з цим його… Ну-у-у, з тим, який спився й помер у Киевi?.. – Так-так, нехай розкаже! Ми вже зрозумiли, що за кожного нашого члена треба боротися, отож хай вилле душу!.. Хай розкаже!.. Сторож – вiн що, не людина хiба?.. – залунали голоси тут i там. – Повторюю, товаришi, це не мае вiдношення до справи, – намагався урезонити людей парторг, та де там!.. Отож у пiдсумку неохоче погодитися: – Ну гаразд, товаришу Бобокал, якщо народ того вимагае – розкажiть нам про… як там його звали? – Про Валерiя Струся. – От-от, саме так! Розказуйте, а ми уважно послухаемо. І в залi майже миттево запанувала тиша. Бакота, Подiлля, ранок 18 липня 1960 року – Назаре! Агов, брате! Годi вже боки пролежувати, пiдемо зi мною, косити допоможеш, – гукнув Гарась. Однак молодший брат залишився в лiжку, хiба що пробурмотiв стомленим голосом: Батько косять, а я нi: Нах*я воно менi?! – Назаре!.. – позвав старший брат знов та ще й за плече штурхонув. – Це що, твiй улюблений вiрш, написаний Лесею Украiнкою? – Та ну, таке скажеш! Це мене студенти навчили. – А чого ж це ти всякий непотрiб вiд цих дурнiв запозичуеш разом з лiнощами? Давай вставай негайно, лежню ти сякий-такий!.. Але тут до хати забiгла мати, яка негайно заходилася захищати молодшенького неробу: – Гарасю, облиш його у спокоi! Хiба ж не бачиш, що спить вiн? Ну, отож i нехай собi спить. – Але ж я хотiв, аби Назарко менi допомiг… – Батько допоможе. Що ж до Назарка, то нехай собi далi вiдсипаеться. Чого ти до нього причепився? – Бо вiн… – А я кажу, нехай собi спить! У них там, у Киевi iхньому, знаеш яке життя скажене?! О-о-о, краще б того i не знати… Отож нехай проспиться дитина, додому приiхавши. Бо де ж йому ще вiдпочити дадуть, як не вдома?.. Гарась був готовий сперечатися й надалi, та в хату зазирнув Амос Дунець i, не переступивши порога, гукнув: – Гарасю, пiшли косити. Пiзно вже – ондо як високо сонце видерлося по небу! Бо якщо й надалi Назарка вмовлятимеш, ми пропустимо все, що тiльки можна. І навiть що не можна, пропустимо також. Зрозумiвши, що нiякого зиску його зусилля не дадуть, Гарась лише зiтхнув i, розподiливши мiж собою реманент, батько i старший син попрямували у бiк покосiв. Матiр з молодшим братом залишилися в хатi, причому Назарко явно не збирався робити пiдйом ще протягом принаймнi пари годин. Звiсно ж, Гарасю це не просто не сподобалося – вiн був глибоко обурений. З iншого боку, що вiн мiг удiяти?! Назарко завжди намагався примазатись до мами, хоча… Хоча заради справедливостi треба зазначити, що Аглая майже все життя намагалася тримати обох синiв на певнiй дистанцii вiд себе, вважаючи, що iнакше вони виростуть «ганчiрками» й «мазунчиками». Та й узагалi з усiх дiтей вона найбiльше любила дочку Рицю, яка померла ще маленькою. Ставлення до молодшого сина змiнилося тiльки пiсля того, як вiн спочатку служив в армii на рiк довше, а потiм провiв цiлих п’ять рокiв у республiканськiй столицi, навчаючись на лiкаря. Не можна сказати, що за роки студентства Назарко загалом не навiдувався до iхньоi Бакоти. Однак короткi вiдвiдини рiдноi домiвки раз на рiк пiд час лiтнiх канiкул нiбито навпаки пiдкреслювали: молодший синочок – це вже «вiдрiзана скибка», ось вивчиться на лiкаря, тодi зникне назавжди. Тепер медiнститут залишився позаду, й колишнiй мрiйливий сiльський хлопчина Назарко перетворився на молодого працiвника «швидкоi допомоги», який i справдi почав укорiнюватися в Киевi. Вiдчувши, що цього лiта вiн приiхав ненадовго, Аглая раптом змiнила свою звичайну лiнiю поведiнки. Тепер вона всiляко пiклувалася, аби молодшенький синочок був вiд пуза нагодований i не дай боже не стомився! Назарко ж нахабно користувався цим i майже не допомагав по господарству. Гарась намагався заручитись батьковою пiдтримкою, проте старий Амос тiльки рукою махнув: – Не чiпай iх, синку. Матiр скучила, дай iй натiшитись. То що ж це виходить?! Щоб з тобою отак поводилися, оберiгали вiд усiх хатнiх справ, треба надовго полишити батькiв?! Нiбито так i виходить… Старший син нiколи не полишав рiдноi домiвки за виключенням чотирьох рокiв вiйни – але ж то була примусова мобiлiзацiя, вiд якоi не було можливостi ухилитися. Тепер же, дивлячись на те, як матiр в’еться довкола Назарка, Гарась уперше в життi почав замислюватися, а чи не дременути кудись свiт за очi й йому також? От тiльки куди саме… Вiн не знав. Поки що не знав… Голосiiвський лiс[77 - Лiсовий масив, розташований в iсторичнiй мiсцевостi Голосiiв (сучасний Голосiiвський район Киева).], Киiв, 25 вересня 1960 року Їхне товариство було незвичайним в усiх вiдношеннях. Насамперед не всiм дiтям щастить мати батькiв, якi працюють у справжньому цирку. Це обертаеться можливiстю не тiльки вiдвiдувати вистави, але навiть брати в них участь. Пересiчнi громадяни й не здогадуються, що коли пiд час дiйства хтось iз артистiв звертаеться до публiки, то найчастiше на його заклик вiдгукуеться «своя людина», з якою все заздалегiдь вiдрепетирувано. Коли «свояками» працюють дiти, то вони мають шанс побешкетувати на аренi разом з клоунами, покрасуватися асистентом iлюзiонiста тощо. А наприкiнцi iхнi старання винагороджуються щедрими аплодисментами глядачiв. Якщо ж твiй батько працюе в цирковому оркестрi – о-о-о, тодi всi описанi вище переваги не просто лишаються при тобi, а подвоюються. Бо бути дитиною циркового артиста – це вже незвичайно, а бути дитиною циркового оркестранта означае безпосередне вiдношення всiеi вашоi сiм’i до невловимо-чарiвного свiту музики. А це просто неймовiрно!.. Щоправда, ця блискуча медалька мае також спiднiй бiк. Адже всi вихiднi та святковi днi для всiх «циркових» (з оркестрантами включно) е часом найнапруженiшоi роботи. Тодi вистави вiдбуваються двiчi на день, i на сiм’ю не лишаеться жодноi вiльноi хвилини. Ну що ж, мистецтво вимагае жертв… Тим паче мистецтво циркове! Втiм, усi вони були не просто дiтьми циркових оркестрантiв. Особливiсть оркестру Киiвського цирку на Червоноармiйськiй[78 - Нинi не iснуе. Вулицi Червоноармiйськiй пiсля кiлькох спроб усе ж таки повернули iсторичну назву – Велика Василькiвська.] полягала в тому, що там було чимало полякiв, i це згуртовувало додатково. Особливо тiсно приятелювали Агнешка Ковальчик i Кася Заремба. Чому? Хтозна… Можливо, тому, що батьки обох дiвчат грали на тромбонах. Можливо, через однаковий вiк або ще з якоiсь другорядноi причини… Здавалося б, конфiгурацiю iхнього дуету не змiнить нiщо. Та коли в оркестрi з’явився кларнетист Богдан Новак, його дочка Альбiнка дуже швидко налагодила стосунки з подружками. І от уже всiм трьом здавалося, що вони знайомi цiлу вiчнiсть!.. Нинi цирк готувався до переiзду в нове примiщення на площi Перемоги (вiдомоi в народi як Євбаз), що стало можливим завдяки зусиллям теперiшнього директора товариша Черненка[79 - Директор Киiвського цирку (нинi – Нацiональний цирк Украiни) в 1952—1962 роках.]: саме Борис Іванович «продавив» через Москву рiшення, реалiзацiя якого тривала форсованими темпами. Вiдкриття нового майданчика намiчалося на 5 листопада – напередоднi запуску першоi черги киiвського метрополiтену. Таку дату обрали, позаяк на 6 листопада припадала ще й 17-та рiчниця визволення Киева вiд нiмецько-фашистських загарбникiв – а вводити в експлуатацiю новий цирк у такий святий день… Це виглядало би трохи навiть аполiтично. З аналогiчних мiркувань нiхто б не наважився заводити мову про 7 листопада – 43-тю рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii… Отож i нацiлилися на 5 листопада. Тепер усi працювали на майбутню подiю як скаженi, не шкодуючи сил та здоров’я. І знов-таки допомiг закон «зворотного боку медалi»: доки чоловiки-оркестранти днювали й ночували на роботi, iхнi сiм’i вирiшили провести сьогоднiшню недiлю в Голосiевi у гостинному домi вiолончелiста Левандовського. Адже тут настiльки чудова природа, що нiякими словами не описати!.. Отак i сталося, що трiо подружок – Агнешка, Кася й Альбiнка вирiшили прогулятися в мiсцевий лiс. Напередоднi дощило, й вони розраховували щвидко назбирати бiлих, а ще краще – польських грибiв для сирного супу по-кракiвськи. Усе йшло добре, плетенi кошики вже наповнилися приблизно до половини, як раптом дiвчата зiштовхнулися з дивним лiтнiм чоловiком, який прямував iм назустрiч майже непомiтною лiсовою стежиною. Власне, ця зустрiч ошелешила саму лише Альбiнку, яка досi ще нiколи не бувала тут, у Голосiевi. Що ж до Касi й Агнешки, то вони привiталися з чоловiком, немовби з добрим старим знайомим: – Доброго ранку, Максиме Тадейовичу! Доброго ранку… На це старий не вiдповiв нiчого. Вiн як iшов собi, так i продовжував iти, розглядаючи траву пiд ногами та щось зосереджено бурмочучи собi пiд нiс. При цьому примудрявся легенькою паличкою, затиснутою в правiй руцi, креслити на землi перед собою таемничi знаки, що зникали наступноi ж митi. Легенький вiтерець трохи розтрiпав акуратно пiдстрижене, абсолютно сиве волосся, завдяки чому голова старого здавалася немовби оповитою яскравим нiмбом – адже насувався вiн на дiвчат проти сонця. – Волхв. Це хто… невже справжнiй волхв?.. – прошепотiла трохи перелякана Альбiнка, коли, оминувши iх, незнайомець нарештi пiрнув у лiсовi хащi за iхнiми спинами. – Волохов?! Який такий Волохов?.. – здивувалася Кася, не розчувши як слiд слова подружки. – Нема тут нiкого з подiбним прiзвищем. – Не Волохов, а волхв, – виправила ii Альбiнка. – Волхв. Давнiй чаклун. Як у Пушкiна – пам’ятаеш, ми «Пiсню про вiщого Олега» вчили?.. Из темного леса навстречу ему Идет вдохновенный кудесник, Покорный Перуну старик одному, Заветов грядущего вестник… – Альбiнко, та ти що?! При чiм тут волхв, при чiм тут кудесник, що ти таке верзеш?! Це ж поет Рильський! – щиро розсмiялася Агнешка. – Максим Тадейович живе на дачi, це зовсiм поруч. – А що бурмоче пiд нiс i не помiчае нiчого довкола, то це нормально. Отже, черговi вiршi якiсь придумуе. Щось таке: Як парость виноградноi лози, Плекайте мову… – Це що… той самий Рильський, якого ми в школi проходили?! – Альбiнка не вiрила власним вухам. – Ну так, той самий, – пiдтвердили подружки. – А чому не вiриш? Та, незважаючи на очевидну безглуздiсть висунутого припущення, Альбiнка продовжувала наполягати на своему: це був волхв, i все тут!.. Суперечка тривала, аж доки дiвчата не назбирали повнi кошики грибiв. Коли ж повернулися додому до Левандовських i розповiли про зустрiч на лiсовiй стежинi – о-о-о, що тут почалося!.. Всi наввипередки кепкували з Альбiни через нестримнiсть ii фантазii, радили замiсть романтичноi поезii читати куховарську «Книгу про смачну i здорову iжу» – оце в життi точно згодиться, щоб прокласти надiйний, тисячолiттями перевiрений шлях до серця чоловiка через його шлунок. Як раптом… – А чи знаете ви, звiдки взялася сама ця назва – Голосiево? Всi як по командi обернулися до Ірини Сахно. Якщо когось у цiй тiснiй компанii дружин i дiтей циркових музикантiв i можна було назвати «бiлою вороною», то це саме ii! По-перше, тому, що вона вийшла замiж не за оркестранта, а за музичного ексцентрика Корнiя Сахна – просто обидва вони, чоловiк i дружина, дуже добре вписалися в оркестрову компанiю. По-друге, не зовсiм зрозумiло, як Ірину звали насправдi – бо на екзотичне iм’я «Ірма» вона вiдгукувалася також. По-трете, працювала Ірина-Ірма залiзничною провiдницею, тому могла зникати з дому так само надовго, як i чоловiк. Причому робила це навiть частiше вiд свого Корнiя. Грунтуючись на таких прикметах, знавцi сiмейного життя пророкували дивнiй парi скоре розлучення. Але нова дивина: прекрасно задоволенi одне одним, вони прожили вже цiлих шiсть рокiв i розлучатися навiть не думали. І от тепер ця, без перебiльшення, дивакувата жiнка запитуе щось там про назву Голосiева… Та хтозна! Назвали собi та й назвали, i кому яке дiло?! – Очевидно, тут голими сiяли! – зненацька запропонувала якась iз дорослих жiнок i пiд дружний регiт пояснила: – Ну-у-у, це в сиву давнину звичай такий був: роздягнутися догола, перш нiж зерно сiяти. Тодi, мовляв, земля краще родитиме. Язичницька традицiя. – Нi, не так. Голосiево названо на честь волхвiв, яких наказав тут стратити князь Володимир. – Що?! Що ти таке верзеш?! – вмить обурилися жiнки, покидавши чищення грибiв, цибулi, моркви й часнику, необхiдних для приготування сирного супу по-кракiвськи. – Ми тут жартуемо, а ти… – А я не жартую, – вперто наполягала на своему Ірина-Ірма. – От Левандовськi тут хоча й живуть… а нiбито й не живуть зовсiм! Бо я тут, у Голосiевi, всього лише втрете в життi, але ж одна мiсцева бабця розповiла менi, що за часiв Киiвськоi Русi, коли князь Володимир Красне Сонечко насаджував тут вiру християнську, то наказав стратити всiх волхвiв, якi продовжували пiдтримувати в народi прадавнi слов’янськi звичаi. От саме тут, у Голосiевi, волхвiв i стратили. Тому-то ця мiсцевiсть так i називаеться, що народ плакав-голосив за вбитими жерцями. Пiсля цих слiв у просторiй кухнi Левандовських запанувала неймовiрна тиша, тiльки матiр Агнешки за деякий час тихо прошепотiла: – Ох, дорогенька, до чого ж жахливi речi ти розповiдаеш… – Але це ще не все, – поспiшила запевнити Ірина-Ірма. – Також подейкують, нiбито прийшовши на мiсце страти наступного дня, мiсцевi жителi виявили серед мертвих тiл одного жер-ця, який вижив. Отож, перебуваючи при смертi, старий i почав «голосити» – себто проклинати князя Володимира, всiх киян i саме мiсто Киiв за те, що вiдiйшли вiд вiри предкiв. І прокляв усе це на тисячу рокiв. Так i сказав: «Не бачити щастя цiй землi цiле тисячолiття…» – Ну-у-у, тодi це все точно казки, – несподiвано заспокоiвшись, матiр Агнешки знову взялася за обшкрябування моркви. – Тисячолiття це, мабуть, давно спливло, а щастя… Та щоб нашим ворогам таке щастя, як оце у нас!.. – Нiчого ще не скiнчилося, – заперечила Ірина-Ірма. – Хто пам’ятае, коли князь Володимир охрестив Русь? – Ну-у-у… Е-е-е… М-м-м… – А мiж iншим у Мотовилiвському дитбудинку вчителька пiдказала нам просте мнемотичне правило: «Дав вiру Володимир» – отже, дев’ятсот вiсiмдесят восьмий рiк! Лiтери Де-Ве-Ве, зрозумiло? – Якщо навiть так, то-о-о… Мати Агнешки несподiвано замовкла з широко розплющеними очима, тодi Ірина-Ірма завершила замiсть неi: – Якщо все так, тодi прокляття волхва втратить силу десь невдовзi пiсля тисяча дев’ятсот вiсiмдесят восьмого року, але нiяк не ранiше. І якщо нашi дiвчата, збираючи гриби, зустрiлися з волхвом… – Стривай-но, стривай! Про якого такого волхва йдеться? – Про того чоловiка, якого вони зустрiли. – Але ж тобi пояснили, що це поет Максим Рильський, що у нього тут е дача, на якiй вiн i мешкае. – Але ж коли Агнешка з Касею привiталися iз зустрiчним, вiн не вiдповiв. – Так, не вiдповiв, бо був занурений у себе, у римування нового вiрша. – Це ви так вважаете. А якщо все ж таки це був отой ожилий волхв?! Тодi вiн з’явився в нашому часi з минулого, то й не мусив вiтатися з нашими дiвчатами, з якими анiтрохи не знайомий… – Невже ти серйозно вiриш у подiбнi нiсенiтницi? – здивувалася господиня квартири. – Це ж несерйозно якось. Це якась така фантастика… Точнiше, це твоi дурнуватi фантазii – от воно що! Не можна так, не можна… – В усякому разi, чекати лишилося недовго, рокiв через тридцять сила давнього прокляття спливе, тодi справдi побачимо, чого вартi всi цi плiтки, – кивнула Ірина-Ірма i повернулася до чищення зубчикiв часнику. Платформа станцii метро «Днiпро», Киiв, 6 листопада 1960 року Тi, хто зiбралися на вiдкритiй платформi, з погано приховуваним нетерпiнням очiкували на прибуття «урядового» потягу, захищаючись вiд пронизливого осiннього вiтру за допомогою пiднятих комiрцiв легеньких пальт, курток i плащiв. Ясна рiч, що з усiх станцiй першоi черги киiвського метрополiтену найважливiшою, а тому найголовнiшою була та, звiдки можна було потрапити на центральну вулицю столицi УРСР – «Хрещатик». А там не тiльки були передбаченi ескалатори з обох кiнцiв платформи, там один з виходiв роздвоювався, верхньою частиною виходячи на вулицю Жовтневоi революцii[80 - Нинi – вул. Інститутська.] неподалiк Жовтневого палацу культури[81 - Нинi – Мiжнародний центр культури i мистецтв.], а промiжним пiшохiдним вiдгалуженням – на паралельну iй вулицю Карла Маркса[82 - Нинi – вул. Архiтектора Городецького.]. Доки все це оглянеш… До того ж iншi станцii хоча й мали по одному виходу, проте це аж нiяк не применшувало iхнього значення. Судiть самi: «Вокзальна» вiдтепер забезпечуватиме пряму доставку киян i гостей мiста до центрального залiзничного вокзалу, «Унiверситет» – до провiдного вищого навчального закладу Киева, а також до Ботанiчного саду, «Арсенальна» – до цiлоi низки важливих об’ектiв, розташованих на Печерську. До речi, щодо «Арсенальноi», то ii спорудженням киiвськi метробудiвцi втерли носа всьому свiтовi, бо тутешня платформа залягала на рекорднiй глибинi – аж на 105,5 метрiв! І кому ж було краще знати про останню обставину, як не молодому спiвробiтниковi iнституту «УкрДІПРОшахт» Анатолiю Ігнащенку… Отже, вiн анiтрохи не дивувався затримцi «урядового» потягу, який все не прибував на платформу «Днiпро» – останню станцiю першоi черги киiвського метрополiтену. Доки високi посадовцi оглянуть всi унiкальнi елементи решти станцiй, доки проiдуться на всiх ескалаторах!.. З iншого боку, iм i справдi було чим пишатися: адже мiсцевий метрополiтен став третiм на весь СРСР пiсля московського й ленiнградського – висока честь!!! Що б там не розповiдав Йосип Юлiйович про «метро гетьмана Скоропадського», це були не бiльш нiж красивi плани, самi лише нереалiзованi плани. Але ж вони (весь iхнiй творчий колектив!) пiшли до кiнця, втiливши своi проекти в камiнь, бетон, метал i скло. Є тут i його особистий творчий внесок. Скульптори Кунцевич i Карловський виготовили величезну статую робiтника, який запускае в небо чи то супутник, чи маленьку зiрку, скульптори Коцюбинський, Кузнецов та Горовий – парну до неi статую жiнки, яка випускае в небо трьох голубiв. Зовсiм як у пiснi з кiнофiльму «Прощавайте, голуби»[83 - Радянська мелодрама, знята режисером Яковом Сегелем в 1960 роцi. Зйомки вiдбувалися виключно в Киевi – в центрi мiста i в районi тодiшнiх новобудов на Чоколiвцi. В масових сценах знiмалися жителi вiдповiдних мiкрорайонiв. Слова процитованоi пiснi написав Михайло Матусовський, музику до фiльму – Марк Фрадкiн.]: Наступай, наше завтра, скорей! Распахнись, небосвод! Мы гоняли вчера голубей, Завтра спутников пустим в полет. Пусть летят они, летят И нигде не встречают преград!.. Знаковi статуi «Праця» i «Мир», що тут скажеш… Вiн же – архiтектор Ігнащенко вписував цi скульптури в iнтер’ер станцii метрополiтену. Перебравши декiлька варiантiв, насамкiнець було вирiшено встановити кожен з монументiв вiдповiдно лiворуч i праворуч вiд платформ (якщо дивитися з боку Днiпра) на гiгантськi постаменти, довкола кожного запустити спiраллю ззовнi заскленi сходи. Через збудованi таким чином пiлони пасажири метрополiтену зможуть спускатися з платформи просто на днiпровську набережну! Пiднiматися теж можна при бажаннi… однак спускатися легше. Отож всi вони й очiкували на прибуття «урядового» потягу метро. Далi республiканське, а також киiвське обласне й мiське начальство мало б огледiти першу i поки що едину станцiйну платформу вiдкритого типу, пiсля чого всi спустяться на набережну по сходах лiвого пiлону (що пiд монументом «Праця»), розсядуться по автiвках та й поiдуть у свiй урядовий квартал. Кортеж iз «Чайок» i чорних «Волг»[84 - Радянськi легковi автомобiлi представницького класу.] уже чекае на них, припаркований бiля бровки… Цiкаво, хто саме з керiвникiв зараз мае прибути «урядовим» поiздом? Якщо в кортежi е принаймнi одна «Чайка» (можливо, й бiльше, але заглядати з мосту вниз усiм присутнiм категорично заборонено), то напевно серед них буде сам Пiдгорний[85 - Станом на 1960 рiк Микола Пiдгорний був Першим секретарем ЦК КПУ.] – не iнакше! Анатолiю називали ще якiсь прiзвища, але вiн не запам’ятав. Хоча… достатньо високий пуриц на твою голову знайдеться завжди, непокоiтися з цього приводу не варто. А от хто точно мае прибути зараз, то це голова Киiвського мiськвиконкому Давидов. Звiсно, йому не мiсце в «Чайцi», але для начальства його рiвня i чорноi «Волги» вистачить. І от що стосуеться товариша Давидова, то… краще б його сьогоднi не бачити! Бо занадто багато знав Анатолiй про конфлiкт свого вчителя в архiтектурi з цим чиновником. Звiсно, Йосип Юлiйович набридав не тiльки йому. Наприклад, на прийом до Пiдгорного вiн теж проривався. І все ж таки з Давидовим мав справи значно частiше. А тому чудово знав, яку лiнiю обстоюе голова Киiвського мiськвиконкому: «Товаришу Каракiс, я нiчого не можу зробити – рiшення замити Бабин Яр спустили аж iз самоi Москви, тепер мусимо виконувати! Всi мусимо, не тiльки я один. Розумiете?» І Пiдгорний вiдповiдав те саме, тiльки знаходив м’якiшi, обтiчнiшi й дипломатичнiшi формулювання для тiеi самоi сутi. Натомiсть Давидов дiяв вiдвертiше та прямолiнiйнiше. До того ж застосовував не дуже хорошi натяки про хворобливий iнтерес до цiеi теми «рiзних космополiтiв та украiнських буржуазних нацiоналiстiв вiд мистецтва». На Анатолiя теж поглядав скоса – адже знав, чий вiн учень!.. «Повiрте менi, все це скiнчиться бiдою», – пiдбивав пiдсумок Йосип Юлiйович, завершивши чергову розповiдь про черговий невдалий вiзит до мiського чи республiканського начальства. Але здаватися не збирався: наступного – 1961 року замивання Бабиного Яру пульпою мало завершуватися. З iншого боку, наступноi осенi мало виповнитися 20-лiття вiд початку масових розстрiлiв у цьому похмурому мiсцi. Анатолiй чудово розумiв: для Йосипа Юлiйовича це не привiд для того, щоб опускати руки. Навпаки, тепер вiн добиватиметься свого ще наполегливiше. Архiтектор Каракiс не вiдступить, нiзащо не вiдступить… Днiпропетровська обласна органiзацiя Спiлки письменникiв, пр. Карла Маркса[86 - Нинi – пр. Дмитра Яворницького.], № 60, Днiпропетровськ, грудень 1960 року Сьогоднi в спiлчанському примiщеннi презентувався свiженький роман Олеся Гончара «Людина i зброя». Протягом сорока хвилин присутнi вислуховували коротенькi (й не дуже короткi) промови лiтераторiв i статусних критикiв, якi стримано хвалили й помiрно картали книжку – кожен на свiй манер. Нарештi настав момент, без якого не обходився жоден лiтературний захiд. – Ну що ж, товаришi, переходимо до запитань i вiдповiдей, – мовив ведучий, обвiв аудиторiю уважним поглядом i спитав: – Отже, хто у нас сьогоднi виявиться найхоробрiшим?.. Негайно ж посеред лiсу голiв i торсiв зметнулася вгору рука i прозвучало: – Можна?.. – Будь ласка, товаришу! Просимо, просимо, – пiдбадьорив ведучий. Тодi зi стiльця пiдвiвся чоловiк середнiх лiт i вiдрекомендувався: – Голощокiн мое прiзвище, а звати Денисом Єгоричем… коли щось. – А-а-а… що саме? – Та так… всяке, – не вловивши iронii в запитаннi ведучого, вiдповiв чоловiк. Присутнi поблажливо запосмiхалися. – Гаразд, зрозумiло. А-а-а… – А мiсце роботи я вам не назву, бо це «скринька». – Яка ще «скринька»?! – П’ятсот вiсiмдесят шоста. Але бiльшого сказати не можу, вибачте. – Гаразд, товаришу, гаразд. Не треба нам знати, чим займаеться ваша «поштова скринька», – намагаючись трохи виправити ситуацiю, до iхнього дiалогу пiдключився автор роману. – Нам хотiлось би нарештi запитання ваше почути. Отже?.. – Дякую, товаришу Гончар. – Якщо вам буде зручнiше, можете називати мене на iм’я та по батьковi – просто Олесем Терентiйовичем. – Дякую, Олесю Терентiйовичу… Я хотiв би спитати, як вам вдаеться писати про вiйну настiльки правдиво? В залi одразу ж запанувала тиша. Лише пiсля тривалоi паузи першим оговтався ведучий: – Перепрошую, товаришу… м-м-м… Голощокiн, я нiчого не перекрутив? – Так-так, Голощокiн Денис Єгорович. – Отже, що ви хочете цим сказати? Невже iншi нашi лiтератори пишуть про вiйну неправдиво – чи не так у нас виходить? – Розцiнюйте, як хочете, – стояв на своему чоловiк, – однак у Олеся Терентiйовича справдi виходить написати про вiйну настiльки правдиво, як нi у кого iншого. От взяти хоч би оцей – найновiший роман «Людина i зброя». Тут показано, як з початком вiйни простi студенти беруться за зброю, органiзовують студентський батальйон i йдуть захищати вiтчизну. Вони там… Вони… Чоловiк наморщив чоло, мугикнув собi пiд нiс щось нерозбiрливе i пiсля крихiтноi паузи продовжив: – У них там рiзнi вiдносини – не знаю, як це сформулювати… не вмiю. Коротше, вони воюють, гинуть… а можливо, i в полон потрапляють. І все це так добре описано… так добре, що цьому вiриш. Та й я ж сам на фронтi був, тiльки не в пiхотi, а в артилерii, отож знаю, що таке вiйна. А коли iнших письменникiв читаеш, то вiриш iм не завжди. Отож я й хотiв спитати, як це товаришевi Гончару вдаеться друкувати такi романи, яким вiриш? Дякую. Чоловiк сiв на мiсце. Ведучий делiкатно кахикнув i скоса подивився на автора роману «Людина i зброя», даючи тим самим зрозумiти, що особисто вiн, ведучий, на мiсцi автора уникнув би розгорнутоi вiдповiдi. Однак i бровою не моргнувши, Олесь Терентiйович мовив: – Мiй новий твiр грунтуеться на абсолютно реальних подiях. Якщо ви, товаришу, не в курсi, то для мене особисто вiйна розпочалася саме в лавах такого студбату. І як ви вiрно зазначили, я навiть до фашистського полону потрапив улiтку сорок другого. – Олесю Терентiйовичу, а може, не варто?.. – спробував зупинити його ведучий, однак Голощокiн зреагував миттево: – Отже, ви, мабуть, тiкали з того полону, я вiрно зрозумiв? – Вiрно, товаришу, вiрно. І фiльтрацiю в таборi НКВС я теж проходив. І подолав ii успiшно. Тому стидатися менi нема чого. Остання фраза була адресована ведучому, який знизав плечима й заходився розглядати акуратно пiдстриженi нiгтi лiвоi руки. – Я так i знав, що ви пишете правду про вiйну, як воно все було! – вигукнув Голощокiн, на цей раз вже не пiдводячись iз мiсця. – Але ж скажiть, яким чином вдаеться це публiкувати? Вам же не так просто дозволяють це, мабуть, що… Принаймнi я так думаю, що не просто так. Ведучий знов делiкатно кахикнув, проте Олесь Терентiйович зробив вигляд, що не зрозумiв його натяку: – Так, товаришу, мушу зiзнатися, що пробити публiкацiю бувае дуже, дуже непросто. Це тепер стало простiше – бо все ж таки я правлiння нашоi республiканськоi Спiлки письменникiв очолюю[87 - Головою правлiння Спiлки письменникiв УРСР Олесь Гончар був у 1959—1971 роках.], а от ранiше… Знаете що, давайте-но залишимо «Людину i зброю» трохи осторонь i згадаемо моiх «Прапороносцiв». Читали? – Звiсно ж, читав! І з величезним задоволенням. – Дякую. А чи знаете, яка iсторiя пов’язана з iхньою публiкацiею? – І яка ж? – А от уявiть, що закiнчив я роботу i принiс рукопис… ну-у-у… скажiмо, до редакцii «товстого» лiтературного журналу чи до видавництва – не мае значення. Не хочу називати, куди я принiс рукопис. Просто хотiв опублiкувати свою працю. А знаете, що сталося далi? – І що ж? – Коли редактор ознайомився з рукописом, то викликав мене до себе i спитав: «Товаришу Гончар, а де ви оце писали? В тому сенсi, де працювали над цим». А мiж iншим, писав я «Прапороносцiв» тут, у Днiпропетровську, на вулицi Клубнiй, номер двадцять п’ять[88 - За цiею адресою мешкала сестра Олеся Гончара.]. Ну, отак i вiдповiв. Тодi редактор знов запитуе: «А чи ростуть там, де ви оце написали, якiсь дерева? Наприклад, вишневi». Я сказав, що, мовляв, так – авжеж ростуть. Тодi редактор каже: «Отож забирайте цей ваш так званий рукопис, вертайтеся в ту вашу Ломiвку на вулицю Клубну, номер двадцять п’ять i закопайте це лайно там пiд вишнею, пiд черешнею, щоб його нiхто й нiколи бiльш не бачив! На добриво це згодиться, а на роман аж нiяк не тягне». – Кгм-м-м!.. – вже не криючись i дивлячись Олесевi Терентiйовичу просто в очi, кахикнув ведучий. Але з мiсця знов скочив Голощокiн: – Як себто закопати?! «Прапороносцiв» закопати пiд вишнею?! – «Прапороносцiв», – скреготнув письменник, обличчя якого несподiвано скам’янiло. – Так i сказав?! Та там же такi героi!.. Такi!.. Черниш!.. Ясногорська!.. Шовкун!.. Й особливо Хома Хаецький – це ж мiй улюбленець!.. Та й «Прапороносцi» ж двi Сталiнськi премii[89 - Сталiнськi премii другого ступеня на 1948 i 1949 роки.] отримали!.. – Премii були вже згодом. А попервах рукопис роману рекомендували закопати пiд вишнею, пiд черешнею. Але я не здався, я продовжив боротьбу iз зашкарублими бюрократами вiд лiтератури – а вони у нас, на жаль, е! Причому в надмiрнiй кiлькостi… Просто здаватися не треба, товаришу. Якщо вiдчуваеш власну правоту – роби свою справу. І рано чи пiзно тобi вдасться все. Сподiваюсь, я вiдповiв на ваше запитання? – Так, Олесю Терентiйовичу, вiдповiли! Красно дякую. Голощокiн сiв на мiсце, а ведучий нарештi повернув собi iнiцiативу: – Отже, дякуемо товаришевi з «поштовоi скриньки» за цiкаве запитання, що спричинило цей мiнiатюрний лiтературний диспут. Але повернiмося, власне, до предмета сьогоднiшньоi презентацii. У кого е ще запитання про новий роман Олеся Терентiйовича Гончара «Людина i зброя»?.. 1961 Помста Бабиного Яру Лютневий пров., Киiв, 9:05 ранку 13 березня 1961 року Вiленор Мартинович Чукашкiн обережно здiйняв на рiвень обличчя повне блюдечко паруючого чаю, склавши губи трубочкою, декiлька разiв дмухнув на його поверхню. Потiм з величезним задоволенням сьорбнув ароматну рiдину, поставив блюдечко на стiл, пiдхопив бублик з маком, вiдкусив, поклав на стiл поруч з блюдечком. Намагаючись подовжити задоволення, заплющив очi, сповз на стiльцi настiльки низько, що вперся потилицею в спинку, якомога далi витягнув ноги i блаженно крекнув. Ех-х-х, до чого ж прекрасне життя!.. Тим паче, на вiдмiну вiд мiсцевоi куренiвськоi жлоберii, вiн розумiе, яке то задоволення – мати вдома цiлий електросамовар, з якого так зручно й затишно пити смачнющий краснодарський чай з цукром-рафiнадом вприкуску, з бубликами й ожиновим варенням!.. Для мiсцевих кугутiв краснодарський чай – це тьху! Їм якщо чай – то тiльки цейлонський, бачте, а так подавай розчинну каву! Тьху, йолопи царя-батюшки-матушки… Ну нiчого, недовго лишилося жити в цiй халупцi: коли по сусiдству на Сирцi завершать намивку грунту – нагромадять там силу-силенну сучасних новiтнiх «хрущовок», в одну з яких i переiде сiмейство Чукашкiних. І стане iхне життя таким прекрасним… не те що нинi! Але ж заради того прекрасного життя таки доводиться трохи потерпiти. Зокрема, в теперiшню куренiвську халупку Вiленор Мартинович в’iхав понад пiвтора десятилiття тому майже одразу по завершеннi Великоi Вiтчизняноi вiйни. Господарiв халупки вважали «вибувшими». У райвиконкомi звiльненого в запас майора тиловоi служби запевнили, що цi куренiвськi куркуляки були викритi в посiбництвi колишнiм окупантам, а тому «вибули» вони до Сибiру й бiльше звiдти не повернуться. Втiм, зупинятися на досягнутому Вiленор Мартинович зовсiм не збирався. Тримаючи руку на пульсi подiй (у нього завжди все було схоплено й за все сплачено), з’ясував, що зовсiм поруч – буквально за Новоокружною вулицею[90 - У 1969 роцi була роздiлена на вул. Олександра Довженка i вул. Дем’яна Коротченка. Остання в 1993 роцi перейменована на честь Олени Телiги.] – збираються звести модерновий мiкрорайон з усiма зручностями. Тодi вiн нарештi одружився й негайно почав клопотатися перед керiвництвом Киiвського шкiрзаводу, де ударно працював завскладом, про необхiднiсть полiпшення житлових умов. Щоправда, керiвництво профкому доволi прозоро натякнуло, що справа просувалася б ще активнiше, якби молоде подружжя Чукашкiних активно плодилося й розмножувалось… Що ж, якщо треба – то треба: його дружина перебувае при надii ось уже шостий мiсяць, вагiтнiсть навiть iззовнi тепер помiтна… Ах, до чого ж приемно сьогоднi, в понедiлок зранку, провiвши благовiрну до жiночоi консультацii, розслабитися на верандi iхньоi халупки, попити iз самовару краснодарського чайку з бубликами й варенням, помрiяти про райдужнi перспективи: про кар’ерне зростання, про нову квартиру… i, звiсно ж, про iхне майбутне немовля!.. На шкiрзавод йому потрiбно йти лише на другу змiну – часу ще з надлишком, вiн i до продмагу зайти встигне, i поспить вдень перед змiною. А поки що… ех, i добре ж жити на свiтi!.. Втiм, якщо чесно, в суто сiмейному планi не все складаеться аж настiльки райдужно, як хотiлось би. Найгiрше полягае в тому, що Чукашкiни нiяк не могли узгодити пiдходяще iм’я для ще ненародженого дитятка. Сам Вiленор Мартинович, як записний патрiот Радянськоi Батькiвщини[91 - Вiленор – скорочення вiд «Володимир Іллiч Ленiн – Отець Революцii».], наполягав на тому, щоб назвати iхнього майбутнього синочка Кукуцаполем[92 - Кукуцаполь – скорочення вiд «Кукурудза – Цариця Полiв».]. Однак подiбний вибiр несказанно лякав його дружину! Почувши цю пропозицiю, Стелла щоразу починала кричати, що навмисно народить не хлопчика, а дiвчинку, яку неодмiнно зватимуть Ізольдою. Оскiльки Вiленор Мартинович наполягав на хлопчиковi, подружжя спочатку жахливо сварилося, потiм довго мирилося… i все починалося знов i знов, i знов!.. А на минулому тижнi олii у вогонь пiдлили товаришi по роботi. Дiзнавшись, як саме Вiленор Мартинович хоче назвати майбутнього синочка, цi йолопи царя-батюшки-матушки спитали, як вiн збираеться скорочувати чудернацьке iм’я. «Цапик», – не моргнувши оком, вiдповiв Чукашкiн. Пiсля чого товаришi по роботi довго реготали, а натiшившись, пояснили, що на мiсцевому жлобському дiалектi, якого Вiленор Мартинович не знав i вивчати не мав найменшого бажання, «цапик» означае те саме, що й «козлик» нормальною людською мовою. Якщо замiсть «Цапика» вживати «Куцика» – це теж нiкуди не годиться. Бо «куць» – це «чорт» людською мовою. Таким чином, майбутнiй Кукуцаполь Вiленорович Чукашкiн ризикуе все подальше життя потерпати вiд жартiв i кпинiв… І що ж робити?! Хiба що пiдшукати нове iм’я – але яке саме?.. Арвiль[93 - Арвiль – скорочення вiд «Армiя В. І. Ленiна».]?.. Даздрасен[94 - Даздрасен – скорочення вiд «Да Здравствует Седьмое Ноября».]?.. Нiсерх[95 - Нiсерх – скорочення вiд «Нiкiта Сергiйович Хрущов».]?.. Ревмарк[96 - Ревмарк – скорочення вiд «Революцiйний Марксизм».]?.. Томiл[97 - Томiл – скорочення вiд «Торжество Маркса І Ленiна».]?.. Вiленор Мартинович губився у варiантах i дуже сподiвався на те, що вранiшне понедiлкове чаювання внесе в проблему бодай якусь визначеннiсть. Як раптом… Десь зовсiм поруч гахнуло так, нiби одночасно вибухнули штук десять важких фугасних бомб!!! Земля здригнулася, всi меблi пiдстрибнули, налита до половини чаем чашка дзеленькнула по краечку блюдця!.. «Вiйна?! Невже знов?!» – виникла в мозку перша-лiпша думка, спричинивши справжнiй переполох не тiльки в головi, але й в усьому органiзмi товариша Чукашкiна. Бо вiн одразу ж гучно i дуже непристойно зiпсував повiтря на верандi. А-а-а, щоб тобi!.. Добре, що вiн один вдома, що дружина Стелла не стала свiдком настiльки промовистоi ганьби. Але все ж таки, що це гахнуло?! Якщо не вiйною… тодi чим це пояснити?.. Вiленор Мартинович кинувся до дверей. Перевдягати пiжаму не став – просто накинув на плечi франтувате шкiряне пальто, насунув на голову iнтелiгентний фетровий капелюх, взув на босу ногу надраенi черевики, вискочив надвiр, тремтячими руками закрив дверi на ключ i почав озиратися на всi боки. Здаеться, щось сталося по iнший бiк Новоокружноi вулицi… Принаймнi там у просоченому холодною вологою весняному повiтрi з огидним карканням ширяла чорна хмара сполоханого гайвороння. І щось придушено ревiло. Зiщулившись вiд крижаного вiтру, вiд якого навiть шкiряне пальто погано захищало, намагаючись оминати калюжi та наповненi багнюкою вибоiни, Чукашкiн почимчикував до виходу з Лютневого провулку до Новоокружноi, пересвiдчившись у вiдсутностi автiвок, перетнув ii… І тут очам Вiленора Мартиновича вiдкрилася жахлива картина: виявляеться, земляна дамба, що десять рокiв тому перекрила гирло Бабиного Яру i весь цей час поступово зростала, щойно обвалилася, i тепер з майже доверху замитоi яруги в прорив з гучним гуркотiнням хлестала чорна брудна вода з таким самим чорним брудним мулом! І потiк цей проносився майже бiля самих нiг Чукашкiна… Майже!!! Отож, що майже… Адже нi насипу, яким пролягала Новоокружна вулиця, анi тим паче Лютневому провулку, утиканому куренiвськими куркульськими хатинками, абсолютно нiчого не загрожувало! Анiчогiсiнько. А отже, цей прорив дамби жодним чином не зачiпае його, товариша Чукашкiна Вiленора Мартиновича, iнтересiв. Ну, крижаний вiтер дме… Ну, потiк реве, вируе i смердить… І що з того?! Дамбу неодмiнно вiдновлять, ту пульпу, що зараз витече з яру, накачають туди знов. А потiм i мiкрорайон обiцяний зведуть з усiма зручностями. Щоправда, Стелла з дому пiшла… Але ж вона мала вiдвiдати жiночу консультацiю, розташовану в дитячiй клiнiцi. А дитяча клiнiка знов-таки по цей бiк дороги. Отже, Стеллi це також нiчим не загрожуе. А от якби на той бiк насипу подалася… Мабуть, там зараз водички натече – але що з того?! У крайньому разi хтось нiжки намочить, а нинi весна, ще доволi прохолодно. Добре, що це не його вагiтна Стелла, що iй не треба на iнший бiк насипу!.. Щасливо зiтхнувши, Чукашкiн пiдняв комiр шкiряного пальта i поплентався додому, де на верандi на нього чекав недопитий чай з недоiденим бубликом та ожиновим варенням, ще восени дбайливо заготовленим чарiвною дружиною. Бо дочаювавши, вiн збирався ще зайти до продмагу та поспати трохи перед другою змiною. Мiлiцейська будка на розi вул. Фрунзе i вул. Новоокружноi, Киiв, 9:25 ранку 13 березня 1961 року Весь учорашнiй вечiр, сьогоднiшню нiч i ранок дув потужний захiдний вiтер. Пiд його впливом вода з «чашi» майже доверху замитого Бабиного Яру почала вночi перехльостувати через край земляноi дамби, що перегородила гирло яруги. Далi потоки брудноi застiйноi води текли в напрямi вулицi Фрунзе. Бiля ii перетину з Новоокружною вулицею рельеф утворював природну низину. Саме тому вранцi понедiлка, 13 березня, в цьому мiсцi утворилася величезна калюжа, а якщо точнiше – чорне смердюче озеро. Доки люди, автiвки, трамваi та автобуси могли здолати несподiвано виниклу водну перешкоду – вони ii долали. Однак пiсля дев’ятоi ранку озеро розрослося настiльки, що абсолютно поглинуло трамвайнi колii, тож тепер посеред водяноi гладi стирчало одразу ж декiлька металевих вагонiв з вiдкритими дверима. Хто хотiв – той вийшов, хто не хотiв – залишився всерединi, очiкуючи, що ж станеться далi. Картину доповнювали iншi транспортнi засоби, що масово заглухли в рiзних мiсцях смердючого озера. Стелла Чукашкiна була серед тих, хто полишив трамвай i тепер безпорадно стояв на «березi» бiля самоi води. Пiшовши з дому дуже рано, вона вiдвiдала жiночу консультацiю. Тамтешня лiкарка попросила взяти на роботi чергову довiдку, отож спустившися з вулицi Копилiвськоi до вулицi Фрунзе, молода жiнка сiла на «пущинський»[98 - Один iз найстарiших киiвських трамвайних маршрутiв, що зв’язуе Старий Подiл (Контрактову площу) з розташованим у лiсi селищем Пуща-Водиця (14-та лiнiя).] трамвай № 12. Адже працювала вона санiтаркою в Пологовому будинку № 2[99 - Розмiщувався в корпусах колишньоi Зайцевськоi лiкарнi.], куди найзручнiше було дiставатися саме трамваем. Якихось чотири зупинки – без проблем! Без проблем?! Якби ж то… Найбiльша та водночас найочевиднiша проблема полягала в неосяжному смердючому озерi, що надiйно закоркувало будь-який рух транспорту i пiшоходiв в обидва боки вулицi Фрунзе. Сюди ж додавалися автiвки, що не могли з’iхати на перпендикулярну вулицю з Новоокружноi. А також сотнi людей, якi скупчилися на «берегах» в очiкуваннi вирiшення ситуацii. Адже був ранок понедiлка – година пiк. Багато якi пiдприемства, поступово нарощуючи темпи виробництва до не настiльки вже далекого Першотравня, перейшли на семиденну роботу в 3-4 змiни. Отже, на «берегах» озера скупчилися як тi, хто поспiшав на роботу, так i тi, хто намагався потрапити додому пiсля недiльноi нiчноi змiни… – Дiвчино! Агов… Стелла зрозумiла, що кличуть саме ii, а не когось iще, тiльки з третього разу. Притиснувши обидвi долонi до плаща таким чином, щоб з-пiд одягу проступило опукле черево, запитально мовила: – Та-а-ак?.. – Ой, вибачте… Жiночко, пiднiмайтесь-но до мене! Мерщiй. Тiльки тепер вона второпала, що гукають до неi звiдкись згори. Пiднявши голову, побачила навислу над затопленою дорогою будку регулювальника дорожнього руху, схожу на гранчак, прикручений до кiнчика приземкуватого лiхтарного стовпа. Отож зараз iз розчахнутих дверей будки висунувся постовий регулювальник, який заклично махав iй рукою. – Менi?.. До вас? – про всяк випадок уточнила вона, не розумiючи намiрiв мiлiцiонера. – Так-так, до мене! – кивнув той. – А-а-а… зробити це менi буде важкувато, – вона знов провела рукою по опуклому череву. – Пiднiмiться, прошу! Що ж, якщо представник влади наказуе – треба коритися… навiть якщо це звичайний регулювальник дорожнього руху. До того ж драбина, що вела до його будки, не така вже й довга – сходинок п’ять, здаеться, не бiльше. Стелла протиснулася крiзь натовп до драбини, пiднялася металевими схiдцями, схопилася за простягнуту з розчахнутих дверей руку, переступила порiг будки й запитала сторожко: – І що я порушила, скажiть, будь ласка? – Старший сержант Маматкулов, – мiлiцiонер ввiчливо козирнув, i його смагляве пласке, з рельефними скулами обличчя аж засяяло вiд лагiдноi усмiшки. – Ви нiчого не порушували, i не думайте. – Тобто?! – обурилася вона. – Навiщо ж було затягувати мене… – Та самi погляньте, що коiться, – мiлiцiонер широким жестом десницi обвiв смердюче озеро епiчних розмiрiв. – Тут натовп, а тут дивлюся й бачу таку гарну дiвчину… Аж раптом виявляеться, що ця дiвчина – не просто дiвчина, а молода прекрасна жiночка, та ще й при надii! Все це, що тут затопило – воно надовго. Навiщо вам стояти бiля цiеi калюжi? Краще посидьте у мене! Я тут всi пульти повимикав, бо рух все одно зупинився, регулювати нема чого. Отож сидiть, тiльки не торкайтесь нiчого. Все ж вам легше, нiж стояти… – А-а-а… дякую за таке, – мовила Стелла стримано, не знаючи, як поставитись до подiбного прояву гречностi. А Маматкулов мiж тим продовжив без найменшого слiду сорому: – Тут, в Киевi, такi дiвчата й жiнки… Всi красунi, на яку тiльки не глянь! Я сам родом з Куляба[100 - Мiсто в Хатлонськiй областi Таджикистану.], тут проходив строкову службу. Маю на увазi, що тут, у Киевi на Подолi, е частина внутрiшнiх вiйськ. Отож вiдслужив собi та й думаю: а залишуся тут! Дiвчата красивi, тiльки ж i норовливi! Але так навiть краще, менi гоноровi подобаються. Пiшов у мiлiцiю працювати, оце регулювальником поставили. А ви замiжня? Стелла чомусь аж здригнулася й промимрила скоромовкою: – Так, замiжня. Ми з чоловiком тут живемо, на Куренiвцi. – Прекрасно, – мовив мiлiцiонер якось навiть замрiяно. – Як прекрасно народитися в такому великому мiстi, як Киiв! Мiй Куляб теж нiчогенький, але все ж таки менший… – Я теж, знаете, не в Киевi народилася. І мiй чоловiк… – Як же добре, що всi ми зiбралися тут, у цьому чудовому мiстi! – обличчя Маматкулова так i розпливлося в щирiй усмiшцi. – Майже тост вийшов. Шкода, що я на службi, а тому ми не можемо… Зненацька веселий настрiй мiлiцiонера безслiдно зник. Вiдчайдушно скрикнувши: – Та що вiн, на гальма поставити не може?! – регулювальник вмить вискочив з будки i скотився драбиною в натовп. Стелла озирнулась на озеро й побачила, що пiд дiею сили водяного потоку з’iздом з Новоокружноi на вулицю Фрунзе сповзае фургончик хлiбовозки. Водiй намагався завадити самовiльному руху, та у нього чомусь нiчого не виходило. Мiж тим вода несла хлiбовозку просто на автобус, застряглий посеред калюжi… А ще за кiлька секунд сталося щось незбагненне: вдалинi лiворуч з’явилася неймовiрна стiна, чорна i блискуча. Вона стрiмко наближалася, зростаючи щосекунди, аж поки не закрила пiвнеба, змiтаючи i пiдминаючи пiд себе все, що траплялося на ii шляху. Хоча полишаючи будку регулювальника, мiлiцiонер закрив дверi, iззовнi всередину долетiв багатоголосий крик неймовiрного переляку: очевидно, людський натовп теж помiтив рухливу чорну стiну… Вул. Фрунзе, № 126/2, Киiв, 9:25 ранку 13 березня 1961 року Якщо подивитися на ситуацiю загалом, то Михайлу Дуб’язi пощастило просто неймовiрно! Ще б пак: втратити в дитинствi спочатку обох батькiв, а потiм внаслiдок вибуху фугасноi мiни i старшого брата Славка, виховуватися в Мотовилiвському дитбудинку, де единими однолiтками, яких вiн сяк-так знав, були брат i сестра Нехаi з Руликова – здавалося б, гiршого дитинства придумати просто неможливо… Але ж недарма в дитбудинку йому посилено втовкмачували: терпiнням i працею всього добудеш! І що ж?! Вiн живе не десь у глушинi, а в Киевi на Куренiвцi, причому вже не в якiйсь там комуналцi з клопами в шпалерах i «зручностями» у дворi, а в новенькому, з голочки будинку, окрему квартиру в якому iхня молода сiм’я отримала минулоi осенi. На кафедрi фiнансiв Киiвського iнституту народного господарства[101 - Нинi – Киiвський нацiональний економiчний унiверситет iм. Вадима Гетьмана.] начальство розглядае вчорашнього сiльського безбатченка як вельми перспективного молодого вченого-аспiранта, у якого дисертацiя майже на виходi. У нього е красуня-дружина Варюня i чудова п’ятирiчна донечка Лолочка. І останнiй штрих до чудовоi картини олiею: напередоднi Нового 1961 року вони взяли в трирiчну розстрочку (яку виплачують ось уже три мiсяцi) новеньку, з голочки радiолу[102 - Побутовий радiоелектронний «музичний комбайн», в корпусi якого конструктивно поеднанi радiоприймач i електрофон (пристрiй для вiдтворення звуку з вiнiлових грамплатiвок).] «Латвiя М». Щоправда, Варюня хотiла телевiзор… Однак знавцi вiтчизняноi «розважальноi» технiки не радили з цим поспiшати: «ящики» КВН з манюсiньким екранчиком, перед яким треба додатково встановлювати пузату, наповнену глiцерином лiнзу, аби щось розгледiти – це вже вчорашнiй день. Зовсiм невдовзi скрiзь i всюди продаватимуться поки що страшенно дефiцитнi широкоекраннi телевiзори. На щастя, дружину таки вдалося переконати, що почати краще з радiоли. А от коли ажiотаж на новi моделi «телеящикiв» бодай трохи спаде й розстрочку на «музичний комбайн» буде виплачено – тодi можна буде i телевiзором зайнятися! І не тiльки телевiзором, мабуть: адже на той час Михайло встигне захиститися, грошей у сiмейному бюджетi побiльшае… Ех-х-х, життя-буття, до чого ж ти прекрасне! Навiть в окремих моментах. От хоч би сьогоднiшнiй ранок: нiбито i понедiлок – день нещасливий, i число тринадцяте… а до чого ж iм усiм пiдфартило – навiть не передати!!! Ще збираючись вранцi на роботу, вони почули за вiкном невиразний гомiн. Визирнувши на вулицю, Варя негайно покликала чоловiка: – Мишко, мерщiй сюди! Виявляеться, наскiльки вистачало кута огляду, вся вулиця Фрунзе була залита чорною брудною водою – очевидно, ii нагнало захiдним вiтром з Бабиного Яру, який намагалися замити вже багато рокiв поспiль. Вода прибувала настiльки iнтенсивно, що зливнi стоки не могли з нею впоратися, отож посеред проiжджоi частини вже застрягли з пiвдюжини легковикiв, хоча вантажiвки i громадський транспорт все ще насилу долали стихiю. За чверть години, коли вони вже вдягнулися, ситуацiя тiльки погiршилась: гiгантська калюжа перетворилася на озеро, в рiзних мiсцях якого зупинилися вже й тi транспортнi засоби, що рухалися ранiше. Понад те, вода пiдповзала вже й пiд iхнiй будинок – прямiсiнько до входу в магазин, розташований на першому поверсi просто пiд iхньою квартирою. Ясна рiч, тепер на вулицю не вийти! А отже, нi вiн до свого КІНГу не добереться, нi Варюня не вiдведе Лолочку до дитячого садочка й не добереться до своеi роботи. Добре, якщо пiсля обiду вода схлине. А якщо раптом нi?.. – Та-а-ату-у-у, а якщо магазин пiд нами затопить, що тодi, га? – раптом спитала Лолочка. – А що, як ти думаеш? – Ну-у-у… там же товари, вони ж намокнуть… – Ну що ж, спишуть, переоцiнять i продадуть зi знижками, що можна. – А ми?.. – нiяк не вгамовувалася дочка. – А що ми? – А ми що робити станемо? – Ну, до нас, до другого поверху вода не дiстане, тому… – Михайло подумав трохи, як раптом хтозна з якого дива розвеселився: – Тому ми зараз вiдпочинемо, ще кави вип’емо, а потiм пiдемо запускати кораблики! – Якi такi кораблики? – Паперовi, Лолочко, паперовi!.. Все, роздягаемось. Остання фраза призначалася дружинi. Вони знов перевдягнулися в хатнi речi, Варюня вправно розсипала по фiлiжанках розчинну каву «Галка» з цукром-пiском, нарiзала простенькi канапки з батона й вершкового масла. Михайло ж поставив на плиту чайник i, дочекавшись 9:00, сходив до сусiдiв, у яких був телефон, подзвонив на кафедру i попередив, що колоквiуму у другокурсникiв сьогоднi не буде. На кафедрi вiдповiли, щоб товариш Дуб’яга не переймався, бо вчасно дiстатися до КІНГу не в змозi не тiльки вiн. Потiм телефонувати на свiй завод до сусiдiв ходила Варюня. Коли ж повернулася, то на кухонному столi чекали двi фiлiжанки розчинноi кави з канапками, а Лолочка примостилася поруч i вже майструвала паперовi кораблики двох типiв: як «парусники», так i «двотрубнi». – До речi, Мишко, давай хоча б радiолу послухаемо, якщо вже купили! Ти як? – закинула дружина iдею, на що вiн радiсно вiдгукнувся: – Звiсно! – й попрямував до кiмнати. По дорозi випадково глянув у вiкно… й оторопiв!!! Бо приблизно вiд Бабиного Яру, прямо по ходу Новоокружоi вулицi на них стрiмко неслася неймовiрно жахлива стiна, чорна i блискуча. Окомiр у Михайла працював прекрасно, тож, попри наявну дистанцiю, вiн миттево второпав, що стiна ця сягае заввишки щонайменше третього, а може й четвертого поверху. Отож гукнувши щосили: – За мною, хутко!!! – вiн пiдхопив найцiннiше, що було в домi – новеньку радiолу «Латвiя М», за яку ще треба було виплачувати розстрочку цiлих два роки й дев’ять мiсяцiв. Щосили стискаючи в руках важелезний полiрований «ящик», вмить опинився на сходах i прожогом понiсся вгору, гiгантськими кроками перемахуючи одразу ж через двi сходинки. Знесилений, зупинився тiльки на п’ятому поверсi. Негайно дiм здригнувся вiд потужного удару, але на ногах Михайло встояв i «музичний комбайн» утримав. Десь гучно скреготало, щось натужно крекало, ухало й гуло, трахало й бабахало… Як раптом усе стихло. З полегшенням зiтхнувши, вiн озирнувся назад i покликав: – Варюню!.. Але сходовий майданчик за його спиною був чомусь порожнiм. – Варюнько!.. Лолiточко!.. Де ви? На сходах панувало гробове мовчання. – Варваро!!! Лоло!!! Покажiться негайно, це вже не смiшно, ви мене!.. – Чого розкричався? Замовкни. Вiн озирнувся… i вiдсахнувся вiд побаченого так, що гепнувся плечима в стiну сходового майданчика! Бо Варя й Лолочка, виявляеться, стояли просто перед ним, при цьому дружина елегантно тримала в правiй руцi надкушену канапку, а донечка – паперовий двотрубний кораблик. На перший погляд, все з ними було нiбито нормально… от тiльки в iхнiх очах не було нi зiниць, нi райдужок, анi навiть бiлкiв – сама лише непроникна чорнота неймовiрноi стiни, що декiлька хвилин тому неслася на iхнiй будинок. Михайло хотiв щось сказати, однак горло перехопив настiльки потужний спазм, що звiдти вирвалося лише жалюгiдне нерозбiрливе шипiння. Натомiсть заговорила дружина: – Ну ти ж i падлюка! І на таке лайно я витратила не просто найкращi роки, а, як виявляеться, все свое коротке життя… – А-а-а… А-а-а… Чо-о-о… чо-му-у-у ви-и-и… не-е-е… не-е-е… – Чому за тобою не побiгли? – докiнчила його думку Варя. – Бо ми з кухнi не бачили того, що ти побачив з кiмнати. Ми нiчого не зрозумiли. – Та-а-ак… Я ж… я ж-ж-ж… – А що ж ти зробив, га? – дружина не кричала, нi, ii тон продовжував лишатися могильно-спокiйним: – Ти крикнув: «За мною, хутко», – i кинувся рятувати радiолу. Цей клятий «ящик», купувати який я зовсiм навiть не хотiла. А про мене з Лолочкою ти подумав? – А-а-а… а-а-а… за не-е-еi-i-i… роз-стро-о-оч-ка-а-а… Обличчя дружини перекосилося вiд невимовного внутрiшнього болю, та навiть тепер вона мовила спокiйно: – Ну що ж, врятував свiй «комбайн»? Тепер стiй з ним. Дай нам пройти. Пiсля чого поклала недоiдену канапку просто на полiровану кришку радiоли й почала насуватися на чоловiка. І було це настiльки лячно, що Михайла вiдкинуло назад, вiн проiхався плечима по стiнi сходового майданчика та забився в куток. – Бувай здоровий, татусю. Запускай кораблики. Лолочка поклала паперовий двотрубний пароплав поруч з канапкою, наздогнала i схопила за лiву руку матiр. Вони удвох повiльно попрямували сходами донизу. Михайло опустив очi й чомусь не побачив на кришцi радiоли нi канапки, анi кораблика. Водночас вiдчувши, що спазм вiдпускае горло, сiромаха вiдчайдушно вереснув: – Куди ви?! – Туди, де всi ми. Наше мiсце тепер там, – долинув слабкий Варюньчин голос звiдкiлясь iзнизу. – Прощавай, тату, – тихо прошелестiв голос Лолочки. І все знов затихло. Тодi зробивши над собою неймовiрне зусилля, Михайло вiдiрвався вiд стiни й обережно, тримаючи перед собою символ достатку радянськоi людини – дорогоцiнний «музичний комбайн», теж почав спускатися… Однак подолавши пару сходових маршiв, вимушено зупинився, бо весь третiй поверх був надiйно похований… нi, навiть не пiд водою – пiд рiдкою багнюкою, чорною i смердючою, якою цiле десятилiття накачували Бабин Яр, переганяючи пульпу з вiдпрацьованих кар’ерiв старих цегельних заводiв. З-пiд води ще можна було виринути, пiд водою – проплисти, але як же ти попливеш у рiдкiй багнюцi?! І тодi Михайло закричав! Закричав жахливо, як не кричав ще нiколи в життi!!! Не кричав навiть пiсля того, як вибухом фугасу в Руликовi рознесло хатинку, в якiй перебували його старший брат Славко, «старший розмiновувач» Демид Нехай i його дружина – тiтка Докiя… Але ж тодi Мишко був ще малим – а тепер вiн уже дорослий перспективний аспiрант, без п’яти хвилин кандидат економiчних наук!.. У нього е кохана дружина Варюня i чудова донечка Лолочка, i окрема квартирка в новому домi… Ось щойно чайник закипiв на плитi, й у фiлiжанках паруе смачна кава… А Лолочка сидить поруч i майструе собi паперовi кораблики… А дружина наспiвуе, як в якомусь кiно… чи то в книжцi, яку вона читала на нiч донечцi: Плыл кораблик голубой, А на нем и я с тобой…[103 - Фрагмент колисковоi з повiстi Аркадiя Гайдара «Вiйськова таемниця». Покладений на музику вiрш був використаний в однойменнiй екранiзацii повiстi, здiйсненiй в 1958 роцi на Ялтинськiй кiностудii.] От тiльки дружина з донечкою вiдтепер перебуватимуть там, на кухнi… А кухня – вона там… пiд непроникним чорно-смердючим шаром рiдкоi багнюки. А вiн… А вiн тут, на сходах, обтяжений дорогоцiнною радiолою. Радiолою?! Та щоб iй!.. Однак розмахнутися як слiд i рознести клятий «музичний комбайн» об стiнку сходового майданчика чомусь не вийшло. Вiн, навпаки, притиснув радiолу до грудей якомога сильнiше… i тут побачив, що його руки перетворилися на темно-сiрi волохатi лапи, пальцi яких закiнчувалися довгими кривими пазурами, що намертво врiзалися в полiроване дерево «ящика». То от чому вiн не може вiдпустити його!!! Але що це, як таке пояснити?! Колись у дитбудинку одна з тамтешнiх вихованиць – Ірма Седова – розповiдала iншим дiтям рiзнi цiкавi iсторii, часом доволi страшнi. Згадувала, зокрема, i вовкулакiв. То, може, вiн теж перетворився на перевертня?! Отже, вiн став вовкулакою чи навiть вовком?! Хоча… Нi, нi й ще раз нi! Категорично нi, в жодному разi!!! Що зробив би справжнiй вовк, якби його лiгву загрожувала небезпека?! Кого б вiн рятував, цiкаво дiзнатися: свою вовчицю i iхне вовченя – чи, примiром, улюблену смачнющу кiстку з рештками м’яса?! А як би повiвся не вовк, а кiт?! А пес?! А будь-яка iнша тварина кого б рятувала?! А хiба ж навчав вихованцiв Мотовилiвського дитбудинку рятувати насамперед цiннi речi, а не людей знаменитий директор Семен Опанасович Калабалiн?! А його дружина Галина Костянтинiвна?! А незграбний, дещо смiшний i сором’язливий вихователь Левко Потапович?! То на кого ж вiн перетворився, скажiть на милiсть!.. Не людина, не звiр, не перевертень… Тодi хто вiн?! Не знаходячи притомноi вiдповiдi, без п’яти хвилин кандидат економiчних наук знову завив, притискаючи до грудей вiдтепер едину свою цiннiсть – нiкому не потрiбний символ достатку радянськоi людини. Трансформаторна пiдстанцiя, Трамвайне депо iм. Красiна, вул. Фрунзе, Киiв, 13 березня 1961 року – Агов, посвiтiть-но сюди! Яскравий промiнь лiхтаря розсiк темряву i!.. – Бачу руку!!! – Пульс? Невеличка пауза. – Пульс е! Жива. Пощастило. Мабуть, глей[104 - Те саме, що й мул – водяна глиниста суспензiя.] не затiк пiд сходи, але утворив «повiтряний мiшок». І комусь пощастило там опинитися… Але ж зараз рання весна, глей холодний, майже крижаний. Провести в ньому стiльки часу… – Нумо посмикай цю руку! Чи е реакцiя? – Нi, немае. Однак пульс хоч i слабкий, проте стабiльний. – Ти точно не помилився? – Нi. – Тодi копаемо! Нумо хутко, хутко! Ворушiться! Солдатик, який звiшувався зi сходового маршу, видобув з чохла на ременi малу саперну лопатку й подався вперед, iнший солдатик тримав товариша за ноги. Отак звисаючи головою донизу, вiн i копав… копав, копав, копав… Бiда була в тому, що мул i досi лишався рiдким. Чекати, доки вiн загалом висохне, не можна: по-перше – довго, по-друге – його тодi тiльки вiдбiйним молотком довбати можна. Або ж екскаватором. Тому солдатик уперто копав, висячи донизу головою. Близько години пiшло на те, щоб надiйно, з гарантiею розчистити достатньо великий об’ем пiд сходовим маршем, який би не замулювався протягом бiльш-менш тривалого часу. – Лiкаря сюди! Штрикання в руку для пiдтримки серця i трохи медичного спирту всередину – для внутрiшнього прогрiву. – Дiвчино, хто ти? – Чому ми й досi живi? – Агов, рiдненька, у тебе з головою все гаразд?! Я запитую, хто ти, а ти замiсть цього… – А я запитую, чому трансформаторна пiдстанцiя не вибухнула?! – А чому, власне… – Та ви прикиньте лишень, скiльки там кiловольт!!! Якби працюючi трансформатори залило, тут би так шарахнуло, так!.. Тут би пiврайону рознесло на порох, не те що цю пiдстанцiю… – Ну-у-у… я не знаю. Я медик, мое дiло – це тебе, дурепку, врятувати, а чому трансформатори не вибухнули… – Бо вiн iх знеструмив!!! Знестру-у-умив, розумiете?.. – Ну-ну, без iстерик менi тут!.. Хто знеструмив? Хто вiн такий?.. – Не знаю… Але вiн знеструмив. Той, хто заступив на першу змiну. Вiн не втiк, вiн залишився на пультi керування i все вимкнув. Вiн герой! А хто?.. Розкопайте пульт керування – тодi дiзнаетесь. – Ми спочатку тебе розкопаемо… – Нi! Нi-нi-нi!!! Плюньте на мене!!! Я в «повiтряному мiшку» випадково опинилась, я нiчого не зробила такого, бо менi ноги чимось затиснуло, ось i зараз не пускае, зар-р-раз-за-а-а!.. – Ну-ну, не лайся! Це не личить такiй гарнюнi, як-от ти. Нiчого, нiчого, потерпи трiшечки, допоки ще бiльше мiсця розчистимо… – А я кажу, киньте мене, а вiдкопайте краще його!!! Бо вiн герой!!! Вiн герой, а не я!!! Вiн вiд смертi врятував мене… всiх… весь район!.. – Овва, така мала, а така вперта. – А я кажу, киньте мене, пошукайте бiля пульта, чи вiн вижив?.. – Ох ти ж i вперта!!! Ох, не заздрю твоему чоловiковi майбутньому… Ти замiжня чи нi? – Нi. – Ну так, майбутньому чоловiковi. Чи на тебе так spiritus vini подiяв? – А я кажу, шукайте бiля пульта!.. Ви менi зуби не заговорите. – Ну гаразд, гаразд… Агов, там!.. Пошукайте, чи е хто живий бiля пульту управлiння пiдстанцiею? – Так точно!.. – Чула? – Чула. – Ну що, тепер заспокоiшся? – Так, тепер гаразд, можете й далi мене вiдкопувати. Лiкар вiдповз убiк, i за справу знов узявся солдатик-строковик з малою саперною лопаткою в натруджених руках. Киiвський мiськвиконком, вул. Хрещатик, № 36, Киiв, вечiр 13 березня 1961 року Це було щось нечуване, незбагненне!!! Нiхто й нiколи бiльше жодного разу не бачив, щоб хтось без запрошення секретаря, санкцiонованого самим товаришем Давидовим, свавiльно увiрвався в кабiнет голови мiськвиконкому i говорив йому в обличчя те, що не постидався не просто говорити, але жахливо горлати заслужений фахiвець будiвельноi галузi, ударник комунiстичноi працi, а за сумiсництвом – очiльник створеноi «знизу» iнiцiативноi групи товаришiв Харитон Якимович Бугрим. Либонь, товариш Давидов перебував у надто розвированих почуттях, якщо на пропозицiю викликати мiлiцiю лише гримнув на секретарку в абсолютно не властивiй для себе манерi: – Закрийте дверi й залиште нас удвох!!! Дуже прошу!!! Секретарка слухняно виконала наказ. Закривши подвiйнi внутрiшнi дверi, повернулася за свiй стiл. Але повернутися до рутинноi канцелярськоi роботи не змогла – просто сидiла й разом з усiма присутнiми в приймальнi прислухалася до нерозбiрливих вигукiв, якi долинали з кабiнету голови виконкому навiть крiзь зачиненi дверi: – Бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-у-у!.. Минуло вже хвилин десять, якщо не всi п’ятнадцять, коли дверi рiзко прочинилися, мало не злетiвши з петель, i до приймальнi вискочив почервонiлий вiд напруги вусань з виряченими очима. Не встигла секретарка вiдреагувати на його появу, як у просвiтi кабiнетних дверей з’явився Олексiй Йосипович Давидов власною персоною. І не просто з’явився, а… стоячи на колiнах i притискаючи до грудей складенi кiвшиком руки. Побачивши таке, горопашна секретарка iстерично вискнула й повалилася на свiй стiлець. Усi, хто перебував у приймальнi, дружно видохнули: «Га-а-а!..» – однак вимовити щось бiльш зв’язне так i не змогли. Один лише голова мiськвиконкому промимрив: – Ось бачите, товаришу Бугрим, я каюся й на колiнях прошу перед пам’яттю безневинно загиблих: нехай пробачать мiй грiх!.. i ви пробачте!.. – Та ти не до мене – ти до них звертайся!!! – ревонув заслужений будiвельник, загальмувавши на пiвдорозi до виходу з приймальнi в коридор. – Ти iх загубив, падло бездушне, – отож повзи на колiнах туди, на перетин Новоокружноi та Фрунзе, до стадiону «Спартак»!.. Повзи i там замолюй свiй грiх, бо вiдтепер на твоiй совiстi сотнi життiв, i повiк тобi не вiдмитися!.. А мене i моiх товаришiв якщо бодай ще раз назвеш «ворогами народу», «пiдбурювачами», «плiткарями-iнiцiативщиками», «наклепниками», «антирадянцями» чи iншими собачими прiзвиськами, то так i знай… – Не назву!!! Нiзащо не назву!!! Ви правi були, правi в усьому, а я помилявся, про що тепер шкодую!.. дуже-дуже шкодую!.. – Пiзно ж ти отямився, сволото, занадто пiзно заговорила твоя приспана совiсть!.. Бо тепер на твоiх руках iхня безневинна кров… На твоiх, на твоiх!.. Як i на всiх ваших!.. Вусань зненацька обернувся до вiдвiдувачiв, якi перелякано зiщулилися на своiх стiльцях, i почав по черзi тицяти в кожного пальцем. Дiйшовши ж до Доброткаля, раптом зупинився i проскреготав: – А-а-а, «пластилiновий» молодик, ось i ти!.. І нашим, i вашим… Ласкаве телятко двох маток ссе… Ну що, тепер бачиш, чим обертаються помилки проектувальникiв дамб?! Бачиш, сволото?! Отож затям: вони тепер i до тебе приходитимуть!!! Тi, якi задихнулися мулом, якi потонули в ньому, немов оса в банцi з варенням!.. Натовпами приходитимуть i поодинцi! Вдень i вночi!.. А ти давай проси у них вибачення!.. Вимолюй прощення, вимолюй!.. Сказавши це, товариш Бугрим вилетiв з приймальнi, а товариш Давидов нарештi пiдвiвся з колiн, з реанiмованим достоiнством обтрусив iх i зник у надрах начальницького кабiнету, проговоривши в порожнечу: – Валер’янки менi… i чогось вiд серця… Коли вiн зник, усi погляди зосередилися на тому, кого розлючений будiвельник назвав «пластилiновим молодиком». Венедикт же зiщулився на своему стiльцi, боячись навiть поворухнутися. Двiр будинку по вул. Патона[105 - Вулиця виникла в серединi ХХ ст. пiд назвою «725-та Нова».У 1953 роцi перейменована на честь академiка Є. О. Патона. На початку 1980-х рокiв лiквiдована через змiну забудови.], Киiв, вечiр 13 березня 1961 року Прохолодне й вогке вечiрне повiтря здавалося напоеним не вологою, утвореною внаслiдок танення снiгiв, а справжнiми сльозами. Через це нав’язливе вiдчуття перебувати на вулицi було важко. Однак ще важче було знаходитися вдома i вислуховувати безперервнi голосiння матерi: – О-о-о-ой, i що ж це таке коiться на бiлому свiтi?! О-о-о-ой, i за що ж Ти так тяжко караеш нас, Господи?! О-о-о-ой, i коли ж воно все скiнчиться?.. Рано чи пiзно слухати «концерт у виконаннi Гапки Пустовгарихи» набридало, й не витримавши, ти робив вiдповiдне зауваження. Однак це призводило лише до того, що мати включала в своi голосiння ще й тебе: – О-о-о-ой, i за що ж Ти, Господи, посилаеш такi випробування моiй дитинцi?! О-о-о-ой, i що ж це таке коiться на бiлому свiтi?! О-о-о-ой, i за що ж Ти так тяжко караеш нас, Господи?.. Нi-нi, анiж вислуховувати материнi голосiння, краще посидiти надворi, пiдклавши на сидiння дерев’яноi лавицi пару газет, якi вiдтягнуть на себе всю вологу, що швидко, майже на очах конденсуеться просто з повiтря. І вони сидiли й оплакували одну i ту саму людину, хоча кожен по-своему. Лiдка ридала за найкращою подружкою – молодою спортсменкою Вiкторiею Шибчак, яка загинула сьогоднi вранцi, iду-чи на стадiон на тренування легкоатлетичноi збiрноi киiвських «спартакiвцiв». Рейсовий автобус, яким подружка Вiкуся приiхала сьогоднi вранцi на тренування, заглох у новоутвореному «озерi» на проiжджiй частинi, не доiхавши до зупинки буквально сотню метрiв. Спочатку водiй вiдчинив дверi, й усi, хто не боявся замочити ноги по колiна в смердючiй мертвiй водi, вибралися на тротуар. Та Вiкуся берегла суглоби перед змаганнями, тому лишилася на мiсцi. Коли ж зiйшов основний селевий потiк, автобусу нiбито пощастило: початкова хвиля води, немов потужний поршень, протягла його майже вздовж усього стадiону й кинула далеко вперед, тому багнюка покрила корпус не повнiстю, а лише частково, звiдти можна було вибратися… Але разом з деревами сель повиривав iз землi також лiхтарнi стовпи, один iз пiдтримуваних ними електродротiв, який лишався пiд напругою, впав просто на перевернутий автобус. Через коротке замикання спалахнули пари бензину в бензобацi, вiн вибухнув… Палаючий автобус вдалося полишити буквально двом особам, усi iншi, оглушенi електрострумом, згорiли живцем. Включно з надiею легкоатлетичноi збiрноi киiвських «спартакiвцiв» – Вiкою Шибчак. Що ж до Андрiя, то вiн не плакав (бо лити сльози чоловiкам не годиться), але мовчки тужив за своею нареченою, одружитися з якою йому так i не судилося. Вiдслуживши в армii авiацiйним технiком, вiн не дослухався до дружнiх порад майора Осьмiнiна i не вступив до КВІАВУ (себто до колишнього КВІРТУ), а влаштувався працювати на завод штампiв i прес-форм. Учинив так, бо завжди пам’ятав, що е сином розстрiляного ворога народу. І якщо офiцiйна точка зору на роль i значення «кривавого зрадника» Станiслава Косiора для Краiни Рад поступово пом’якшувалася, то що думали про його особистого тiлоохоронця – хтозна… Тому-то Андрiй i не пiшов до вiйськового училища: бо раптом тамтешнi «особiсти» перевiрять його документи як слiд i виявлять, що Федiр Леонтiйович Сивак загинув зовсiм не пiд час Фiнськоi вiйни?! Натомiсть ретельно перевiряти документи робiтника-ливарника… Та кому воно треба?! Отож написавши в анкетi те, чого навчила мати, Андрiй Федорович Сивак трудився настiльки зразково й ударно, що через пару рокiв став парторгом ливарного цеху свого заводу! Здавалось би, завидний наречений… Але пов’язувати свою долю з якоюсь конкретною дiвчиною молодий пролетар не поспiшав усе через той самий огидний внутрiшнiй страх. Обручка – не рукавиця, дружина – не дiвиця: ти iй душу вiдкриеш, розкажеш про розстрiляного батька… а вона тебе в КДБ закладе, а разом з тобою – ще й маму з сестрою?! Е-е-е нi, це нiкуди не годиться!.. Цей страх повсякчасно пiдiгрiвала його матiр, яка дуже довго боялася переiжджати до Киева – бо раптом хтось тут упiзнае колишню дружину особистого тiлоохоронця товариша Косiора?! Коли ж нарештi наважилася – то оселилась на вiддаленiй «куркульськiй» Куренiвцi й намагалася за ii та Пущi-Водицi межi носа не висовувати. Ну, хiба що в крайньому разi до Лiсникiв з’iздити, де вони всi жили до 1946 року… Коротше, сiмейство Пустовгарiв трималося вiдокремлено вiд iнших, наскiльки це було можливо. Сама Гапка нiяких подружок собi не заводила й дiтям не рекомендувала. Що ж до Вiкусi Шибчак, то з нею спочатку обережно потоваришувала сестра Лiдка, а потiм якимись своiми iнтуiтивно-жiночими методами перевiрила мама. І вже пiсля того, як Гапка натякнула синовi: мовляв, усе гаразд, ця не видасть, – лише тодi Андрiй почав дуже обережно залицятися до неi. Лiдка допомагала iхньому зближенню зi свого боку. І все мiж ними йшло добре, рiвно i гладко… Не знали вони лише, що з майбутнього на них насуваеться сьогоднiшнiй понедiлок, який безжально прибере з життя Вiкусю. Отож оплакуючи наречену разом iз Лiдкою, Андрiй тужив також над власною злою долею. Якщо вiн цю кандидатку в дружини вiдшукав з такими труднощами, за посередництва одразу ж матерi й сестри, то що ж буде з наступною?! Де i як ii шукати?! А може, йому загалом судилося холостякувати до кiнця днiв?.. Ох, горе, та й годi!.. «Перший вiддiл» Інституту електрозварювання iм. Є. О. Патона АН УРСР, Киiв, 14 березня 1961 року – А-а-а, товаришу Буштинець! – Так, це я. Викликали? – Заходьте, будь ласка, i сiдайте. – Маючи справу з вашим вiдомством, краще чути «присядьте»… – Товаришу Буштинець, давайте будемо серйозними, гаразд? – Гаразд. Я вас слухаю. Трохи помовчавши i переконавшись у серйозностi настрою вiзитера, господар кабiнету продовжив: – Отже, товаришу Буштинець, нагадую вам про умову вашого переведення з Каховського заводу металоконструкцiй, а нинi – Каховського заводу електрозварювального обладнання сюди до Киева на роботу в провiдну науково-прикладну установу республiканськоi Академii наук. Отже, що це за умова?.. Нагадайте, будь ласка. – Плiдна всебiчна спiвпраця з вашим вiдомством i виконання всiх ваших вимог, – намагаючись виглядати якомога серйознiшим, вiдповiв вiн. – Товаришу Буштинець, ви менi тут не корчiть мармизяки, будь ласка! Це вам нiяк не личить. – Нiчого я не корчу. Просто намагаюсь виглядати серйозним. – А ви просто розслабтеся. Гаразд? – Гаразд. – Ну, отак вже краще… Отже, як вам вiдомо, вчора в Киевi сталася така собi невеличка надзвичайна подiя. Сподiваюсь, ви чули про неi? – Авжеж, чув. По радiо передали про дванадцять загиблих, потiм уточнили, що загинуло десятеро людей. – Так, усе вiрно. А чи не пiдкажете, скiльки загинуло насправдi? – Десятеро людей, як i передали по радiо. – Ви впевненi в цьому? – Так, авжеж. – От i прекрасно. В цьому контекстi дуже просимо вас: якщо хтось iз спiвробiтникiв вiддiлу, в якому ви працюете, казатиме про десятки загиблих… я вже не кажу про сотнi чи навiть тисячi… – Я маю повiдомити про це вам, вiрно? – Так, товаришу Буштинець, все ви вiрно розумiете. Інакше ризикуете опинитися навiть не в Каховцi на своему КЗЕЗО, звiдки вас перевели сюди, а значно, значно далi на пiвнiчному сходi СРСР. Ви ж туди не хочете? – Не хочу. А скажiть… – Що саме?.. – А якщо про це говоритимуть не в нашому вiддiлi, а десь iще, в якомусь iншому мiсцi – менi теж вам доповiдати? – Ви зробите цим неоцiненну послугу нашiй Батькiвщинi! До речi… – Так?.. – Як там ваш диплом просуваеться? – Добре просуваеться. – Ну, ото й добре, що добре! Сподiваюся, невдовзi ставши iнженером, а згодом i кандидатом технiчних наук, ви доведете, що гiднi називатися сином свого батька – Пилипа Маркiяновича Буштинця. На сьогоднi все, питання вичерпане. Район стадiону «Спартак», Киiв, 16 березня 1961 року Коли кiвш екскаватора розiрвав навпiл черговий жiночий труп, екскаваторник навiть не зупинив роботу. Вже звик, отак! А ще позавчора хлопцi вiд такого непритомнiли… Отже, Назара покликали дарма. Розпорядник робiт тiльки рукою махнув: мовляв, усе гаразд – можеш iти туди, де твоя присутнiсть потрiбнiша. Проте Назар залишився на мiсцi. Бо якщо нижню частину жiночого трупа разом iз порцiею землi екскаваторник вивантажив до кузова вантажiвки, то верхня частина ще лишалась на мiсцi. Й у цiй верхнiй частинi лiкар упiзнав ii – батькову однополчанку Капiтолiну Замбриборщ, яку йому було дозволено називати просто «тiткою Капою». Щоправда, вдома у неi вiн побував лише раз, проте був твердо упевнений: це вона, точно вона!.. Здавалося, що, на вiдмiну вiд нижньоi частини, доля верхньоi складеться по-iншому: за розкопки вручну взялося одразу трое людей… Проте, як виявилося, розкопували вони тiло постового мiлiцiонера, пальцi якого в останнi секунди життя мiцно сплелися з жiночими пальцями. А коли всi рештки були звiльненi вiд затвердiлого грунту, труп мiлiцiонера поклали на ношi й кудись понесли, тодi як верхню частину тулубу «тiтки Капи» закинули в кузов зовсiм iншоi вантажiвки. Побачивши таке, Назар спробував протестувати, але перед ним немовби з-пiд землi вигулькнув приземкуватий, з неприкметною зовнiшнiстю чоловiчок у цивiльному, який спитав безбарвним голосом: – Ви хто такий? – Лiкар «швидкоi допомоги». – Прiзвище, iм’я, по батьковi? – Дунець Назар Амосович. – То в чiм рiч, Назаре Амосовичу? Що сталося? Трохи затинаючись вiд хвилювання, вiн почав розповiдати про побачене, однак, уловивши саму лише суть, чоловiчок в цивiльному перервав його: – Гаразд, Назаре Амосовичу, гаразд. Замовкнiть i вислухайте пояснення. Цей регулювальник дорожнього руху е представником держави, вiн героiчно, до кiнця виконував своi посадовi обов’язки, тому його особу зараз iдентифiкують. Що ж до жiнки, яку вiн безуспiшно намагався врятувати, то ii рештки iдентифiкувати, на жаль, не вдалося. Тож вони будуть похованi вiдповiдним чином – як не iдентифiкованi. – Що-о-о?! Але ж я упiзнав ii!!! Це Капiтолiна Макарiвна Замбриборщ, я навiть знаю ii хатню адресу… – Назаре Амосовичу, прошу нагадати: ви у нас хто?.. – Лiкар «швидкоi допомоги». – Ваше завдання яке? – Надавати медичну допомогу… – …а не iдентифiкувати трупи. Ідентифiкацiю здiйснюють iншi. – Але ж!.. – Назаре Амосовичу, чому ви пориваетеся лiзти не в свое дiло? Повторюю: рештки цiеi жiнки iдентифiкувати не вдалося. Тепер це не рештки, це просто неiдентифiковане смiття. – Але ж!.. – Назаре Амосовичу, ви дуже хочете мати неприемностi на свою голову? Вiд того, що голос чоловiчка в цивiльному залишився абсолютно безбарвним, погроза виглядала особливо реалiстичною. Звiсно ж, Назар був змушений промимрити неслухняними губами: – Вибачте, я помилився. Чоловiчок у цивiльному знизав плечима i вiдiйшов, миттево втративши до лiкаря «швидкоi» будь-який iнтерес. Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, вечiр 8 липня 1961 року – Ципочко, ми виграли!!! Уявляеш?! Два – нуль!!! Обидва м’ячi Канева[106 - «Канeва» – Каневський Вiктор Ізраiлович (1936—2018), украiнський радянський футболiст, нападник, капiтан киiвського «Динамо» в 1960—1964 роках. З 1988-го мешкав у США, де всебiчно пропагував европейський футбол, зокрема створив приватну футбольну школу для пiдлiткiв.] вкотив, ух-х-х!!! Такi м’ячики-красунчики, що просто ух-х-х!!! – Самсоне Данировичу, ви не могри б розмовряти трохи тихiше? Бо своiми криками ви напорохари мою Цирю… Нова сусiдка сiмейства Литвакiв – Клара Мусiiвна Габель завмерла на порозi iхньоi вiтальнi й дивилася на всiх з погано прихованим осудом. Клару Мусiiвну пiдселили в iхню квартиру роки за пiвтора по тому, як iз крихiтноi восьмиметровоi кiмнатки вибралося сiмейство Шпунiв. На вiдмiну вiд грубувато-простецьких Захара Захарича i Люби Савiвни, нова сусiдка була баришнею вишуканою й дивакуватою у вiцi далеко за тридцять. Одним з ii дивацтв була жахлива гаркавiсть, тому свою найкращу подругу вона називала «Рiря» замiсть «Лiля», а улюблену канарку, що жила в клiтцi на пiдвiконнi, – «Циря», а не «Циля». Іншим дивацтвом можна було вважати бажання вiдшукати бодай якихось шляхетних предкiв, чому Клара Мусiiвна присвячувала весь вiльний час – звiсно, за винятком спiлкування з найкращою подругою Рiрею та догляданням канарки Цирi. Таким чином, якщо колись внутрiшньоквартирнi сутички iз сiмейством Шпунiв виникали на етнiчному грунтi, то тепер сусiди сварилися на предмет того, що е низьким, а що, навпаки, шляхетним. Наприклад, узяти день сьогоднiшнiй… А сьогоднiшнiй день ознаменувався не зовсiм звичайним футбольним матчем. Рiч у тiм, що два десятилiття тому – в недiлю 22 червня 1941 року несамовитий вболiвальник Самсон Данилович Литвак мав вiдвiдати епохальний футбольний матч мiж киiвськими «динамiвцями» та московськими «армiйцями». Гра мала вiдбутися на щойно вiдремонтованому Республiканському стадiонi iменi М. С. Хрущова… однак через пiдлий, без оголошення вiйни напад фашистськоi Нiмеччини на СРСР так i не вiдбулася. Втiм, невикористаний квиток Самсон Данилович не викинув – навпаки, скатав у тугий паперовий цилiндрик i сховав до стрiляноi кулеметноi гiльзи, де i зберiгав усi военнi роки. Минуло багато часу. Несамовитi футбольнi фанати, якi так само зберегли квитки на той епохальний матч (серед яких Самсон Данилович Литвак був вельми помiтною персоною), почали гуртуватися в якусь подобу неофiцiйного об’еднання. Увечерi в четвер 22 червня цього року вони як слiд пом’янули всiх, хто згинув пiд час военного лихолiття… i разом з тим придумали, що робити з унiкальними квитками! Отож сьогоднi, в суботу 8 липня, зiбралися бiля входу на той-таки Республiканський стадiон iменi М. С. Хрущова та здiйняли шум i гвалт, громоподiбно вимагаючи, щоб iх пропустили на сьогоднiшню гру киiвського «Динамо» з московським «Спартаком»… за невикористаними квитками двадцятирiчноi давнини!!! Назрiвав скандал, групу футбольних фанатiв почала оточувати мiлiцiя… Як раптом сталося диво: до них прибiг ад’ютант одного з керiвникiв Киiвського вiйськового округу! Ідучи на матч, генерал раптом помiтив своiх знайомих (в тому числi Самсона Даниловича Литвака) в групi оточених мiлiцiею «хулiганiв» – отож i вирiшив з’ясувати, що ж це сталося?.. А коли дiзнався – всiх до одного власникiв квиткiв, датованих 22.06.1941, запросили на спецiальну урядову трибуну. Звiдти вони мали задоволення спостерiгати, як капiтан киiвських «динамiвцiв» Вiктор Каневський забив два голи у ворота московських гостей. Пiсля матчу всiх пригостили шампанським, потiм завсiдники урядовоi трибуни (так-так, вище керiвництво УРСР i столицi!) сфотографувалися на пам’ять з вiдчайдушними фанатами. Насамкiнець вони влаштували пiшу ходу зi смолоскипами, скатаними з газет, вiд Республiканського стадi-она Червоноармiйською вулицею i Хрещатиком аж до площi Калiнiна[107 - Тогочасна назва Майдану Незалежностi.]! От саме в «дуже хулiганському» виглядi – пропиленим, спiтнiлим, з недопалком «газетного» смолоскипа в руцi, – завалився Самсон Данилович до iхньоi квартири й одразу ж на всю силу своiх легенiв сповiстив, з яким рахунком «динамiвцi» розгромили «спартакiвцiв». Чим, ясна рiч, шокував вишукано-манiрну Клару Мусiiвну. А його домочадцi?.. А що домочадцi!.. Софiя Аронiвна терпiти не могла, коли чоловiк називав ii «Ципочкою». Однак сил на обстоювання своiх прав бiдолашна жiнка не мала, бо ще й досi не оговталася пiсля другого iнфаркту. Їi серце не витримало в той фатальний день, коли з Бабиного Яру вирвався i накрив частину Куренiвки жахливий сель. Самсон Данилович працював майстром на 4-й взуттевiй фабрицi, розташованiй зовсiм поруч iз постраждалим мiкрорайоном. Того ранку вiн не повернувся додому пiсля нiчноi змiни. Злякавшись найгiршого, Софiя Аронiвна так переживала, що зрештою злягла вдома з серцевим нападом. Гатя витратила пiвдня, марно намагаючись прорватися в оточений мiлiцiею район бiля стадiону «Спартак». Коли ж повернулася додому, то побачила живого-здорового Самсона Даниловича, який невмiло втiшав дружину: виявляеться, по закiнченнi нiчноi змiни вiн затримався на фабрицi у невiдкладних справах. Це його i врятувало – бо товаришi з того ж самого цеху, якi поверталися додому трамваем № 12, загинули всi до одного. Та хоча все обiйшлося, рiвень нервування для горопашноi жiнки виявився надмiрним: в нiч на 14 березня у неi стався iнфаркт мiокарду. Посприяло цьому i те, що пiсля смертi матерi-«медички» Софiя Аронiвна зовсiм розперезалася i курила, як паротяг – по 2—3 пачки цигарок на день. Отож серце й не витримало… Звiсно, галасливий i геть неiнтелiгентний вияв Самсоном Даниловичем радостi з приводу перемоги улюбленоi футбольноi команди над «зарозумiлими москвичами» неабияк дiяв iй на нерви. Понад усе вона потребувала спокою i тишi… Однак на спiтнiлого, пропиленого, пропахлого кiптявою вiд газетного «смолоскипа» чоловiка Софiя Аронiвна дивилася з ледь помiтною лагiдно-поблажливою посмiшкою. Їi очi немовби промовляли: «Що молоде, що старе – а все дурне! Тож нехай тiшиться, доки е чим тiшитись». Спостерiгаючи за взаеминами батькiв, Гатя також мимоволi переймалася цiею мудрою жiночою фiлософiею. Ще в жахливий день Куренiвськоi трагедii, коли Самсон Данилович незрозумiло яким дивом уникнув загибелi, дiвчина дозволила собi кричати батьковi рiзнi дурницi: – Тату!!! Чому ж ти не дав нам знати, що залишився живим?! У вас же там, на взуттевiй фабрицi, е телефон!!! У нас же вдома телефон е, отож ти мiг би подзвонити й повiдомити, що не поiхав тим трамваем!.. А якщо не нам, то Давлетовим мiг би подзвонити, у них теж телефон е!.. Ми би тодi не хвилювалися, а так подивись, до якого стану ти мене довiв!!! А маму?! На маму подивись!!! Ти що ж, хочеш, щоб ii теж не стало, як дiдуся з бабусею?! Ти цього хочеш, так?! Вiдповiдай!.. Ще тодi Софiя Аронiвна не тiльки змусила дочку вибачитись перед батьком, але й прочитала довгу нотацiю, що зводилася до наступного посилу: – Нiколи не кричи на чоловiка! Нiколи й нiзащо!!! Інакше одного разу обставини складуться таким чином, що вiн зникне з твого життя навiть проти своеi волi!.. У будь-якому разi тобi ж буде вiд цього гiрше. Тiльки тобi, доню, а не комусь iншому. Цей урок Гатя засвоiла дуже добре. Отож коли в середу 12 квiтня Самсон Данилович прибiг додому з несамовитим криком: «Людина в космосi!!! Знай наших!!!» i, сяючи вiд щастя, тицьнув дружинi листiвку[108 - Киiв був единим в СРСР мiстом, де про полiт Юрiя Гагарiна сповiстили не тiльки по радiо, але й за допомогою листiвок, розкиданих з лiтакiв. Пiсля цього кияни в масовому порядку виходили на вулицi, таким чином влаштувавши щось на кшталт стихiйноi демонстрацii.] вiдповiдного змiсту, Гатя вже не кричала батьковi про необхiднiсть лишити у спокоi Софiю Аронiвну, яка нещодавно перенесла iнфаркт. Навпаки, з того самого дня «гагарiнська» листiвка красувалася на стiнi iхньоi вiтальнi в окремiй ошатнiй рамочцi. Отож i тепер, коли пропахлий потом, пилом i кiптявою вiд газетного «смолоскипу» Самсон Данилович повiдомив про неймовiрно красиву перемогу киiвського «Динамо», дiвчина спитала просто, з лагiдною усмiшкою на вустах: – Ну то як, тату, ти з цього приводу спиртику вип’еш чи обiйдешся шампанським, яким вас пригощали на стадiонi? Спостерiгаючи за ними, Софiя Аронiвна теж мимоволi усмiхнулася, подумавши, до чого кмiтливою росте iхня Гатя. 1962 «Восток-4» Одеська кiностудiя, Одеса, червень 1962 року – Ох, Михайле, Михайле… З усього того, що ти менi тут нагородив, можна зробити один-единий висновок: я так бачу, у тебе й досi не минув запал пiсля твоеi з Козирем стрiчки «Небо кличе»[109 - «Небо кличе» (англ. Battle Beyond the Sun) – науково-фантастичний фiльм, поставлений Михайлом Карюковим та Олександром Козирем на Киiвськiй кiностудii iм. О. П. Довженка в 1959 роцi.]. Еге ж? – Припустiмо, так. А хiба це погано? – Але Михайло Карюков усе одно бiльше оператор, нiж режисер. – Так само як Отар Коберiдзе переважно актор. – Ну, от бачиш! – Ти хочеш сказати, що досвiдчений оператор, який вже набув певного режисерського досвiду саме в царинi науковоi фантастики, разом з досвiдченим актором не в змозi зробити нову фантастичну стрiчку? Причому не менш якiсну, нiж попередня… Отар мовчав з меланхолiйним виглядом, тож Михайло, сумно зiтхнувши, вiдповiв сам собi замiсть грузинського гостя: – Сумнiваешся, так. – Розцiнюй мою позицiю, як хочеш. – Скажи менi, Отаре, хто може заборонити операторовi переквалiфiкуватися в режисери?! Як i акторовi, до речi… – За моiми сумнiвами прихована всього лише здорова обережнiсть. – І чого ж ти боiшся? – Провалу. – Але ж минулу мою стрiчку закупили американцi[110 - У 1962—1963 роках за дорученням американського режисера i продюсера малобюджетних фiльмiв Роджера Кормена (англ. Roger Corman) майбутнiй американський режисер, продюсер i сценарист, а тодi ще студент Френсiс Форд Коппола керував перемонтажем i переозвучуванням стрiчки «Небо кличе», пiсля чого вона була випущена в прокат у США. В американськiй версii дiя вiдбуваеться пiсля ядерноi вiйни, через яку Земля роздiлилася на два регiони, що конфлiктують мiж собою.]! – Оце мене й насторожуе. – Ну, знаеш! У них там, в Америцi, дикий капiталiзм усе ж таки. – Ну так, ну так: дикi акули капiталу плавають в океанi кiноiндустрii пiд назвою «Голлiвуд» i безжально жеруть одна одну. – Точно, Отаре, все так i е! Жеруть, ковтають i кiсточок не випльовують. А тому погодься: якби наша з Козирем стрiчка «Небо кличе» нiчого не вартувала, то американцi не стали б ii купувати. У цього iхнього продюсера… як там його?.. Ах, так – у Роджера Кормена, либонь, своя голова на плечах е! Щоб грошi дiстати, йому доводиться неабияк потiти – отже, задурно розкидатися грiшми жоден американець не стане. – Звiдси ти робиш висновок, що «Небо кличе» складае гiдну конкуренцiю голлiвудським фiльмам… – А хiба недостатньо переконливо звучить? Чому навiть тепер ти зi мною не погоджуешся, що за впертiсть? У кабiнетi знов запанувала мовчанка, яку порушував приглушений гомiн великого пiвденного мiста. Звiсно, на Привозi чи на якомусь iз одеських пляжiв гамiр стоiть значно потужнiший, проте навiть його слабеньке вiдлуння, що долинало сюди, ненав’язливо нагадувало обом сперечальникам: кидайте вже свою безплiдну дискусiю, iдiть на морське узбережжя, скупнiться в ласкавих хвилях Чорного моря, випийте пивка, закусiть бичками чи барабульками, камбалою чи будь-якою iншою рибкою, яка вам тiльки подобаеться! У червнi мiсяцi в Одесi можна прекрасно вiдпочити – навiщо ж маринуватися в задушливому кабiнетi?! До чого ви домовитесь, упертюхи?.. – Сталося це ще до вiйни, – раптом мовив грузинський гiсть. – Це вiдома iсторiя, отож нема потреби називати гучне iм’я одного з провiдних авiаконструкторiв СРСР… – Ти про що, Отаре? – насторожився Михайло. – Та про те саме, чого побоююсь… Отже, не стану називати iм’я одного з провiдних радянських авiаконструкторiв, бо ти зараз i сам його вгадаеш. Рiч у тiм, що очолюваний ним колектив якось розробив дуже потужний i дуже перспективний лiтак. Потiм у самих «верхах» – аж у Москвi, як ти розумiеш, – було вирiшено продати цей лiтак Нiмеччинi. Якщо ти ще не забув, то в тридцятi роки нашi краiни перебували в доволi непоганих вiдносинах… – Я не забув, – потупивши погляд, прошипiв Карюков крiзь зуби, – однак згадувати про це не раджу. – Ну-у-у, у нас же творчий мiнi-диспут, – миролюбно посмiхнувшись, розвiв руками Коберiдзе. – Гаразд, у цьому кабiнетi можеш говорити про подiбнi речi. Однак за його межами… будь обережнiшим! Я щиро, повiр вже менi. – Гаразд, я врахую твое попередження. Але повернiмося до нашоi iсторii, цiкавоi й мiнливоi… На черзi громадянська вiйна в Іспанii. Як вiдомо, СРСР постачав озброення тамтешнiм республiканцям, а фашистський райх – фалангiстам. І раптом стався неприемний сюрприз: радянськi винищувачi зiткнулися в небi з гiдним конкурентом нiмецького виробництва, що вигулькнув невiдомо звiдки – зовсiм як той чортик з табакерки! Хто?! Що?! Як?! Коли?! Стали розбиратися. По всьому виходило, що нiмецькi конструктори отримали вiд наших фахiвцiв чи то готовi машини, чи якiсь елементи, чи, можливо, креслення… І кого ж звинуватили в усьому? – Перепрошую, але розказане тобою навряд чи вiдповiдае дiйсностi[111 - Історiя з продажем креслень майбутнього двомоторного важкого винищувача (в т. ч. нiчного) i винищувача-бомбардувальника Messerschmitt Bf 110 i справдi скидаеться на легенду. Але насамперед тому, що авiаконструктор Туполев нiколи не проектував винищувачi.], – зiтхнув Михайло. – Хоча Туполева справдi посадили в шаражку… – Але ж посадили, ти не заперечуеш! – Коберiдзе виглядав задоволеним. – Якби креслення лiтака нiмецьким колегам дiйсно передав Туполев, його би просто розстрiляли. – Нi! Його тому й не розстрiляли, що креслення передав хтось iнший. Туполева ж зробили в цiй iсторii цапом-вiдбувайлом: на нього просто звалили чужi грiхи! Скористалися тим, що вiн бував у Нiмеччинi – отже, вiн i продав Мессершмiтту секретнi креслення!.. – Нi-нi, Отаре, ти про iнше скажи: до чого iсторiя з авiаконструктором Туполевим до нашоi з Козирем картини «Небо кличе»? – Просто в разi чого вас обох можуть зробити цапами-вiдбувайлами. А якщо я стану тим дурником, який погодиться разом з тобою поставити наступну стрiчку – може перепасти й менi також. – Отже, боiшся? – Отже… не те що боюсь. Я просто обережний. – Але ж iсторiя з Туполевим сталася в тридцятi роки, а зараз на календарi шiстдесят другий рiк! – Ну так, ну так: культ особи товариша Сталiна розвiнчано, ГУЛАГ зазнав системноi реформи. «Вiдлига», як то кажуть… – «Вiдлига», так. – Михайле, от скажи чесно: ти i справдi такий наiвний чи до операторського амплуа хочеш додати не тiльки режисера i сценариста, але й актора також? – Коберiдзе розглядав спiврозмовника крiзь багатозначно примруженi повiки. – Якщо друге, то змушений розчарувати: ти явно переграеш. Нi-нi, що стосуеться моiх очей, то iх ти переконав, але ж тiльки не внутрiшньо. Ти, звiсно, вибачай, але ж не може доросла, при здоровому глуздi людина поводитися, немов песик, якому повiдок вiдпустили?! Ти ж не песик, Михайле! Ти ж мусиш розумiти, що все одно лишаешся на повiдку – хай навiть на довгому, а не короткому. Вiдверто кажучи, Карюкову iхня суперечка вже добряче набридла. Михаiл розраховував, що надiлений запальним темпераментом горця грузинський гiсть накинеться на пропозицiю щонайменше з ентузiазмом. Натомiсть вони розмовляли вже понад годину, i цю iхню розмову можна було смiливо назвати «теревенями нi про що». Пора було завершувати. І, схоже, зараз доведеться викласти свiй головний козир… – Гаразд, Отаре, давай тодi пiдiб’емо промiжнi пiдсумки. – А чому не остаточнi? – Зараз зрозумiеш. Отже, пункт перший: ти заздалегiдь сумнiваешся в тому, як ти це сформулював, що досвiдчений оператор i досвiдчений актор здатнi разом поставити науково-фантастичне кiно високого рiвня. Так? – Я справдi сумнiваюся в цьому. – Гаразд, це був пункт перший. Що ж до другого пункту, то грунтуючись на моiй розмовi з покiйним Данилом Демуцьким… – Е-е-е… Стривай-но, стривай! До чого тут раптом Демуцький? – А до того, що коли ми працювали разом на картинi «Тахiр i Зухра»[112 - Картина кiнорежисера Набi Ганiева за мотивами узбецькоi народноi легенди на Ташкентськiй кiностудii. Операторами фiльму були Данило Демуцький, Михайло Карюков i Михайло Краснянський.] пiд час евакуацii в Ташкентi, то вiн i розповiв менi про всi перипетii з довженкiвською «Землею». – Ага-а-а, он воно як!.. Отже, ти наслухався цих розповiдей та й собi вирiшив також, що попервах кiномитця можуть шпетити, але це нiчого не означае i в пiдсумку обертаеться трiумфом. Головне, щоб стрiчку продали за кордон, а там уже буде, як буде… – Нi-нi, Отаре, не так. Якщо стрiчку продали за кордон – це ознака ii непересiчностi, неординарностi. А тому з нею все буде гаразд, що б i хто не говорив попервах! Демуцький саме так i стверджував. – І керуючись його розповiддю, а також тим, що якийсь там американець купив «Небо кличе», ти зваблюеш мене на спiльну постановку? – Не просто на постановку, Отаре. Я також пропоную тобi зiграти одну з головних ролей. Оце i був той самий «козир», завбачливо збережений Карюковим для вирiшального моменту. Бо пропонувати актору Отару Коберiдзе попрацювати колективним режисером-постановником – це одне, тодi як запропонувати ще й хорошу роль – то вже зовсiм iнше! Ігнорувати таку пропозицiю грузинський гiсть навряд чи зможе. – І-i-i… яку ж роль ти менi пропонуеш? – Як ти подивишся на те, щоб зiграти радянського космонавта, iнженера i, за сумiсництвом, художника-аматора – три образи в одному «флаконi»?.. Як тобi пропозицiя?.. Утiм, про подiбне можна було навiть не запитувати: тепер обличчя Коберiдзе було осяяне якимсь внутрiшнiм свiтлом. Бiльше того, вiн перебував у захватi вiд почутого, це ж ясно, немов божий день!.. І щоб грузинський гiсть уже не вiдкрутився, Карюков вирiшив посилити дiю «наживки», додавши: – О!!! Те, що треба… Себто навпаки не треба нiяких кiнопроб – вважай, ти поцiлив точнiсiнько в потрiбний образ! Просто в «яблучко»!!! Отож запам’ятай свiй теперiшнiй стан i перенеси його на екран. Зробиш?.. – Гаразд, переконав. Отар махнув рукою, тим самим даючи зрозумiти, що переговори скiнчилися. Проте здорового глузду вiн не втратив, бо негайно слiдом за згодою поспiшив поцiкавитися: – А тепер скажи нарештi, як звати мого героя? – Іваном Баталовим, якщо це тебе аж так непокоiть. – Іваном Баталовим?.. Коберiдзе наморщив чоло i на певний час про щось напружено замислився. Утiм, Карюков прекрасно розумiв причину такоi поведiнки: – Либонь, ти подумки перебираеш сторiнки повiстi… – Саме так. І щось не пригадую в «Серцi Всесвiту»[113 - Повiсть Олеся Бердника, покладена в основу кiносценарiю фiльму Михайла Карюкова й Отара Коберiдзе «Мрii назустрiч», знятого на Одеськiй кiностудii в 1963 роцi.] нiякого космонавта, iнженера та художника Івана Баталова. Нi художника-аматора, анi професiонала – от нiкого з таким iм’ям там немае, хоч би що!.. – У повiстi такого героя i справдi немае, але в нашiй спiльнiй кiнострiчцi ця роль буде прописана. – Отже, це буде не близька до тексту екранiзацiя, а… – Так, я планую науково-фантастичний фiльм за мотивами повiстi, а не дослiвну екранiзацiю. Що ж, погодься: тим цiкавiше буде знiмати стрiчку!.. – Е-е-е нi, Михайле, стривай, стривай! З твоiх слiв випливае, що, на вiдмiну вiд опублiкованоi повiстi, сценарiю картини ще немае. Це так? – Це справдi так: сценарiй ще треба написати. – А самого письменника ти плануеш залучити до роботи над сценарiем? – Бердника? Аякже, аякже! Бо якщо без нього, тодi вiн, чого доброго, ще вiдмовиться згоду на екранiзацiю надавати… – Як?! То ти ще не запитував його авторськоi згоди на екранiзацiю?! Коберiдзе навiть трохи вiдсунувся вiд спiврозмовника й подивився на нього з неприхованим здивуванням. – А як можна було запитати про це, коли автор повiстi в цей час перебувае в далекiй гiрськiй експедицii? – А-а-а… де саме? – На Алтаi, здаеться. Утiм, я можу й помилятися. – О-о-о, це вже значення не мае! Головне, що нiчого ще не узгоджено… i в найближчiй перспективi навряд чи вдасться узгодити. – Чому ти так вважаеш? Гiрськi експедицii рано чи пiзно завершуються, й гiрськi експедицii на Алтай чи кудись там ще не е виключенням з цього простого правила. Отож нiчого страшного: по завершеннi мандрiв товариша Бердника ми все узгодимо, пропозицiю йому зробимо. І вiн не вiдмовиться. – А-а-а… як раптом не погодиться?! Це ж авантюра чистоi води. – Нiкуди вiн не дiнеться! Як казав товариш Ленiн, кiно е нинi найважливiшим з-помiж усiх видiв мистецтв. Отже, якщо товариш Бердник зацiкавлений в популяризацii своеi творчостi – нiкуди вiн не дiнеться i свою згоду на участь у нашому проектi дасть. Це ж шанс для нього… – Навiть попри тi змiни, якi ти, як майбутнiй режисер, збираешся внести в основу?! Не забувай, що спецiально пiд мене ти хочеш прописати цiлий новий образ такого собi космонавта Івана Баталова… До речi, на якого з Баталових ти натякаеш: на Олексiя[114 - Олексiй Баталов (1928—2017) – культовий радянський i росiйський актор. Станом на 1962 рiк уже встиг зiграти десяток помiтних кiноролей, серед яких особливо видiляються Сашко Рум’янцев («Справа Рум’янцева», 1955 рiк), Борис Бороздiн («Летять журавлi», 1957 рiк) i Дмитро Гусев («Дев’ять днiв одного року», 1961 рiк).] чи на Миколая[115 - Микола Баталов (1899—1937) – росiйський i радянський актор, дядько Олексiя Баталова, який залишив помiтний слiд у радянському довоенному кiнематографi, зiгравши, зокрема, червоноармiйця Гусева («Аелiта», 1924 рiк), Сергеева («Путiвка в життя, 1931 рiк) i Лациса («Три товаришi», 1935 рiк). Цiкаво, що як Микола, так i Олексiй Баталови в рiзний час втiлили один i той самий образ – Павла Власова в екранiзацiях п’еси Максима Горького «Мати» (у 1926 i 1955 роках вiдповiдно).]? – Швидше на другого. – Ага! Отже, протазановська «Аелiта», червоноармiець Гусев, Марсiанська революцiя… – І дружина нашого Довженка – Юлiя Солнцева в ролi самоi Аелiти. – Ну що ж, Михайле, дякую! От тепер i справдi щиро дякую за таку пропозицiю. Навiть попри те, що твоя iдея з екранiзацiею повiстi Бердника так i вiдгонить авантюрою… а вона i справдi вiдгонить авантюрою… Коберiдзе несподiвано замовк, при цьому радiсний вираз iз його обличчя поступово зник. Карюкову така змiна, ясна рiч, не сподобалася. – Щось iзнов не так, Отаре? – Я от про що подумав. Здаеться, у Бердника в доробку е речi сильнiшi вiд «Серця Всесвiту» – наприклад, тi ж таки «Шляхи титанiв» менi подобаються бiльше. А раптом вiн не захоче екранiзувати намiчену тобою повiсть?! Тодi всi твоi плани й обiцянки… а тим паче намiченi змiни… – Захоче. – Ти певен? – Так. Не годиться говорити подiбнi речi в добу переможного методу соцiалiстичного реалiзму… проте Олесь Бердник уже встиг заявити себе як потужний письменник-космiст. А тепер поглянь на те ж «Серце Всесвiту»: Космос, подорож Сонячною системою, контакт з iншопланетною цивiлiзацiею… У повiстi по ходу розвитку сюжету iнопланетяни рятують вiд смертi Андрiя Савенка. Я ж хочу запропонувати Бердниковi для написання кiносценарiю зворотний хiд: нехай нашi земляни – радянськi космонавти врятують представника iншопланетноi цивiлiзацii. – Але ж це поставить сюжет з нiг на голову… – Гадаю, що «Шляхи титанiв» для автора важливiшi, нiж «Серце Всесвiту». Отже, якщо екранiзувати другу рiч, то Олесь Бердник легше погодиться на змiни. Бо головне ж не в тому, як твiр виглядае на паперi, а в тому, як це на екранi виглядатиме! А фiльм буде шикарним, про це ми з тобою й мусимо подбати. Якщо нам вдасться ще додатково посилити любовний аспект… Вийде саме те, що треба глядачевi! Отож нiкуди вiд нашоi пропозицii вiн не дiнеться! І останне… Тут уже Карюков зробив навмисну, суто драматургiчну паузу, хитро подивившись на Коберiдзе. – І ще одне, Отаре: хороший фiльм – це хороша пiсня, яка запам’ятовуеться. А якщо пiсня не одна… – У тебе вже е iдея i щодо пiсень? – Так! І можеш вважати мене нi на що не здатним базiкалом, якщо iх не спiватимуть невдовзi скрiзь i всюди[116 - Спецiально для кiнофiльму «Мрii назустрiч» поетом Євгеном Долматовським i композитором Вано Мураделi були написанi пiснi «Яблунi на Марсi» та «Я – Земля». Окрiм того, у фiльмi була частково виконана пiсня на вiрш Володимира Войновича та музику Оскара Фельцмана «Чотирнадцять хвилин до старту».]. Особливо ж одну – про яблунi, що колись зацвiтуть на Марсi. – Яблунi – i раптом на Марсi?! – здивувався Коберiдзе. – Прекрасний потужний образ, чи не так?.. До речi, вiрш цей вже написаний тим-таки Олесем Бердником[117 - Справдi, iснують вiдомостi, що Євген Долматовський всього лише переклав для фiльму оригiнальний украiномовний вiрш Олеся Бердника.] – от тiльки украiнською мовою. Ну нiчого, сподiваюся, Долматовський попрацюе над перекладом. – Отже, ти навiть самого Долматовського залучити до роботи хочеш?.. – Так. – А погодиться? Замiсть вiдповiдi Карюков лише загадково усмiхнувся. Хоча, вiдверто кажучи, все ще було вилами по водi писане, але вiн чомусь не сумнiвався в успiху майбутньоi стрiчки. Орбiта Землi, 13 серпня 1962 року Ех, звiсно ж, шкода, що вiн так i не став першопрохiдцем! Ох, i шкода ж… Втiм, це зважаючи, з якого боку подивитися. Адже якщо Юрiй Гагарiн справдi став «космонавтом № 1» (з будь-якоi точки зору, як не крути), а його дублер Герман Титов – твердим «космонавтом № 2», то далi iсторiя почала ускладнюватися. Отож сьогоднi, у понедiлок 13 серпня, тривае перший в iсторii парний полiт «Сокола» i «Беркута»[118 - «Сокiл» – позивний «космонавта № 3» Андрiяна Нiколаева, «Беркут» – позивний «космонавта № 4» Павла Поповича.] – двох радянських «птахiв», якi пiднялися в таку космiчну височiнь, куди жодна жива перната iстота з плотi та кровi ще нiколи не залiтала… (Звiсно, якщо не рахувати «космiчних псiв», починаючи вiд Цигана i Дезика[119 - Першi собаки, якi 22 липня 1951 року здiйснили полiт на геофiзичнiй ракетi В-1В (Р-1В) у верхнi шари атмосфери з полiгону Капустин Яр (Астраханська обл.).] й завершуючи Чернушкою[120 - Собака-космонавт, яка 9 березня 1961 року здiйснила орбiтальний полiт з успiшним приземленням. Разом з Чернушкою в спусковому апаратi перебував манекен «Іван Іванович», 12 мишей i мухи.] та Зiрочкою[121 - Собака-космонавт, яка здiйснила полiт, аналогiчний польоту Чернушки, 25 березня 1961 року. Два останнiх «собачих» польоти вважаються «генеральною репетицiею» космiчного польоту Юрiя Гагарiна.]. Але песики – це песики, а люди – як не крути, все ж таки люди! Homo sapiens, розумнi iстоти.) Що ж, тепер вiн, звичайний хлопчик з мiстечка Узина, нiчим особливим не прикметного з-помiж iнших украiнських мiстечок, сiл i селищ, колишнiй кочегар i столяр, який з трепетом у серцi принiс колись квiточку до пiднiжжя пам’ятника самому товаришевi Ленiну, самотужки пробився сюди – в Космос! Ну так, можна сказати, що це лише порiг неосяжного космiчного простору. Проте лiнiю Кармана[122 - Висота над рiвнем моря, яка умовно вважаеться межею мiж верхнiм шаром атмосфери Землi та Космосом. Висота лiнii Кармана дорiвнюе 100 км.] iхнi кораблики успiшно перетнули[123 - Параметри орбiти корабля «Восток-4» були: мiнiмальна висота – 179,8 км, максимальна висота – 236,7 км, кут нахилу – 65°, перiод обертання – 88,39 хвилини.] i тепер стрiмголов мчать орбiтою Землi плiч-о-плiч – «Сокiл» i «Беркут», «Беркут» i «Сокiл»… Радянськi космiчнi кораблi «Восток-3» й «Восток-4», пiлотованi вiдповiдно Андрiяном Нiколаевим i Павлом Поповичем. Космiчними «братами»… – «Беркут», «Беркут», я – «Сокiл». Як чуете мене? Прийом. – «Сокiл», «Сокiл», я – «Беркут». Чую вас нормально. Прийом. Це сьогоднi вiн вiдповiв, як годиться, а ще вчора, тiльки-но розпочавши перший сеанс зв’язку iз сусiдом по орбiтi[124 - Початкова вiдстань мiж «Востоком-3» й «Востоком-4» дорiвнювала 6,5 км.], на його звернення загорлав вiдкритим текстом: «Привiт, Андрiю! Я не тiльки тебе чую, я тебе бачу!!! Ти праворуч вiд мене летиш, немов маленький Мiсяць…» А на зауваження «Сокола», що ЦУП[125 - Центр управлiння польотом.] справедливо висварить iх за спiлкування без позивних, а отже – за порушення режиму секретностi, повiв свое й надалi: «Та облиш ти! Нехай спочатку спробують дiстатися до нас, щоб висварити, а вже потiм сваряться…» А й справдi, що то за секрети такi особливi?! Адже будь-кому при здоровому глуздi зрозумiло, що на орбiтi нинi лише вони – космонавти Андрiян Нiколаев i Павло Попович, «Сокiл» i «Беркут». То що це за секретнiсть така?! Й головне – навiщо?! Якби ж тут був хтось iще… Як раптом… Губи космонавта ще вимовляли останне слово стандартизованого рапорту про стан роботи телеметричноi апаратури корабля «Восток-4», а в навушниках вже з’явилося й почало зростати якесь трiскотiння. – «Беркут», «Беркут», не чую вас, не чую… Не чую вас, «Беркут». Повто… метрична iнформа… Закiнчення словосполучення «телеметрична iнформацiя» остаточно потонуло в тепер уже жахливому трiскотiннi. Що за раптовi перешкоди?! Якого це дiдька… – «Сокiл», «Сокiл», не чую вас, не чую! У мене перешкоди, суцiльнi перешкоди. Чи чуете мене загалом? Прийом… Трiскотiння лише посилилося. – «Сокiл», «Сокiл», не чую вас. Повторюю: вас не чую! Прийом… Трiскотiння зробилося нестерпним для барабанних перетинок його нещасних вух. Та що ж це таке?! Може, радiацiя?.. Цiкаво, що там фiксують зовнiшнi корабельнi дозиметри[126 - Для оперативного контролю за радiацiйною ситуацiею в космiчному просторi кораблi «Восток-3» i «Восток-4» були обладнанi дозиметричною апаратурою, показники якоi автоматично передавалися через систему радiотелеметрii на Землю.] i яка радiацiйна ситуацiя у Нiколаева… Як раптом – спалах свiтла!!! Яскравий спалах свiтла тут, у кабiнi корабля, просто перед обличчям космонавта!!! І ще один спалах!.. Що це – гроза?! Втiм, нi… «Гроза» – це в iхньому кодi[127 - Кодове слово «гроза» означало, що у космонавта розпочалася нудота, супроводжувана блюванням.] дещо iнше. З подiбними до «грози» словечками треба бути обережнiшим, бо i «Сокiл», i ЦУП, чого доброго, подумають[128 - Наприкiнцi польоту, 15 серпня 1962 року, Павло Попович справдi спостерiгав крiзь iлюмiнатор корабля атмосферну грозу, про що й повiдомив ЦУП. Однак там вирiшили, що «Беркута» знудило… Наслiдком стало те, що рiшення про продовження польоту «Востока-4» ще на одну добу – до 16 серпня – було вiдхилено.] таке, що й не поясниш потiм. З iншого боку, його навряд чи чують через перешкоди. Однак… Однак гарантii немае. Може, все з точнiстю до навпаки: це вiн нiчого не чуе, його ж чують прекрасно! Отже, краще притримати язика за зубами. Собi ж дешевше обiйдеться. Але все ж таки, що це за спалахи?! Немовби двi маленькi кульовi блискавки ширяють у кабiнi корабля навколо його голови… – Лесю, ти тiльки поглянь на нього, до чого вiн серйозний! – Та й не кажи, Маратику! І… смiх?! Так, кришталево-чистий, дитячо-радiсний смiх!.. Тут – на земнiй орбiтi!!! Звiдки?! – Ти знаеш, братику Маратику, я чомусь не можу тебе уявити на його мiсцi. Не таким, який ти зараз, а здоровезним дядечком. У цьому крiслi, вдягненим у цей кумедний помаранчевий скафандр… І ще iз цим шоломом на головi!.. Ах-ха-ха-а-а!.. – Е-е-е нi, Лесю, це добре, що у нього на головi шолом е. – Чому це? – А пам’ятаеш, як вiн учора з крiсла пiдскочив та й у стелю головою гепнувся?! Аж загуло… – Пам’ятаю, авжеж! Ах-ха-ха-а-а!!! А до чого смачно вiн при цьому лайнувся, пам’ятаеш? – Ах-ха-ха-а-а!.. Що-о-о?! Звiдки цим дивним кульовим блискавкам вiдомо про вчорашнiй кумедний випадок[129 - 12 серпня 1962 року Павло Попович здiйснював експериментальний вихiд з крiсла, до якого був пристiбнутий. Звiльнившись вiд ременiв, вiн не сплив у повiтря через щiльне затиснення в ложемент. Тодi за порадою Андрiяна Нiколаева, космонавт щосили вiдштовхнувся вiд крiсла… i врiзався головою в стелю кабiни корабля!]?! Неймовiрно… – Ну що, дiточки, подивились на нього? Натiшилися? Якщо судити по низькому (майже на межi iнфразвуку) тону третього голосу, то вiн мав би належати настiльки гiгантськiй кульовiй блискавцi, що вона, мабуть, зайняла би всю кабiну космiчного кораблика. Однак нiчого подiбного не сталося: нiякоi третьоi кульовоi блискавки нiде не виникло. Нi величезноi, нi середнiх розмiрiв, анi малесенькоi – загалом нiякоi!.. Зате першi двi кульовi блискавки миттю пiдскочили пiд стелю, тодi в кабiнi пролунало: – Дякую, Господи, що зберiг цього хлопчиська вiд усiх нещасть! І там, в Узинi, i в Бiлiй Церквi й особливо в Магнiтогорську, коли там, в аероклубi, пiд час тiеi аварii… Що-о-о?! «ГОСПОДИ»?! Це як же накажете розумiти… А звiдки якийсь слiпучо-сяйливий клубочок енергii знае про такi речi, як та давня аварiя в Магнiтогорському аероклубi?! Що кульова блискавка загалом може тямити в подiбних речах?! У неi що, мiзки е?! Можна подумати… – А я Тобi дякую, Господи, за те, що мiй улюблений братик Маратик задоволений. Вiн хороший хлопчик… – Вiн також i Мiй улюбленець, дитинко. – Ах-ха-ха-а-а, до чого ж все добре склалося!!! Ах-ха-ха-а-а!.. – Нi, склалося не зовсiм так, як Я того хотiв. Утiм… нарiд Мiй улюблений хоча й не першим, але все ж таки вийшов до Мене на призначену людству космiчну стежинку. А якщо так… Що ж, дiточки, вертаймося назад до мого Вирiю?.. Ми тут на все гарненько подивилися, тепер час пiти назад до iнших. – Так-так, усе гаразд. Вертаемось. – Ну, якщо мiй братик Маратик задоволений, то й я також за повернення. Кульовi блискавки, якi щойно висiли попiд стелею кабiни, вмить розтанули – немовби й не було iх тут. Нестерпне для барабанних перетинок трiскотiння вмить припинилося, i в навушниках зазвучав чiткий командирський голос Андрiяна Нiколаева: – … казникiв телеметрii, а також не чую вас особисто… – «Сокiл», «Сокiл», я – «Беркут»!!! Чую вас прекрасно!!! – не дочекавшись закiнчення фрази, перервав товариша Павло Попович. І додав, вчасно схаменувшись: – Прийом… – «Беркут», я – «Сокiл»!!! Що сталося?! Ви кудись зникли, телеметрiя вiдсутня… Що там у вас таке? Прийом. – «Сокiл», я – «Беркут»! Не знаю, що сталося. Нiчого не можу пояснити. Якийсь збiй апаратури. Прийом. – «Беркут», я – «Сокiл»! Прошу перевiрити стан апаратури. Прийом. – «Сокiл», я – «Беркут»! Виконую. Прийом. Про все, що тут щойно вiдбувалося – про кульовi блискавки та невiдомо звiдки виниклi голоси, – вiн вирiшив мовчати. Так буде краще, справдi… Адже яке його прiзвище? Вiрно: «Попович»! Нащадок якогось попа… А тут, можна сказати, суцiльна попiвщина на борту радянського космiчного корабля, пiлотованого космонавтом з настiльки промовистим прiзвищем!.. Та його не просто засмiють – його можуть нiколи бiльше до Космосу не пустити!!! А вiн не настiльки дурний, щоб власноруч, перед самим собою прикрити найменшу перспективу… Е-е-е нi, не дочекаетесь!!! Якщо бортова корабельна апаратура бодай щось зафiксувала – будь ласка, вiн готовий до пояснень. Але станеться це не ранiше, нiж «Восток-4» повернеться назад на Землю. А до тих пiр краще мовчати. Карлсруе, ФРН, жовтень 1962 року – Матусю, чи розумiеш ти, що така твоя заява буде розцiнена всiма як зрада нашого шановного батька i самоi його пам’ятi? – Звiсно, я все розумiю, синку. – Тодi навiщо?.. Вибiр перед сiм’ею покiйного Лева Ребета постав iще той: продовжувати вiдкрито й показово наполягати на справедливому покараннi вбивцi свого чоловiка чи… публiчно пробачити його?! Нi, звiсно ж, насправдi про жодне вибачення йтися не може – Дарiя Омелянiвна непiдробно кохала свого милого, i навiть суто показова, про людськi очi, вiдмова вiд iхнього кохання, випробуваного часом i неймовiрними труднощами, ранили ii серце настiльки глибоко, що воно мало не розривалося на шматки вiд болю. Але ж, з iншого боку, про таку жертву слiдство просило не просто так! Подiбне прохання означало, що вбивця Лева Ребета i Степана Бандери згоден пiти на спiвпрацю зi слiдством. Що в обмiн на тюремне ув’язнення замiсть смертного вироку колишнiй агент КДБ згоден повiдомити спецслужбам по-справжньому вартiсну iнформацiю. Можливо, завдяки цим вiдомостям вдасться наблизити ганебний крах нелюдського совiцького режиму. От тiльки цiна занадто висока: особисте (хоч i про людськi очi) прощення вбивцi ii коханого чоловiка… Однак i це ще не все! Припустiмо, вона е давньою учасницею антисовiцькоi борнi, яка пройшла вогонь i воду. Припустiмо… Але ж iдеться не про неi саму, а також про Андрiйка – iхнього синочка! Добре, що хоч би одинадцятилiтня Оксанка позбавлена цiеi тяжкоi необхiдностi через малолiтство. Але ж Андрiйковi вже двадцять! Вiн повнолiтнiй, тому також мае зробити той самий вибiр i пробачити Сташинського… або не пробачати! Звiсно, в другому випадку ситуацiя ускладниться: бо якщо бодай син Лева Ребета вимагатиме того покарання, на яке московський агент справдi заслуговуе, то судовi буде нелегко, дуже нелегко засадити обвинуваченого за грати на смiшний термiн. А тодi нiякоi спiвпрацi зi слiдством не буде. Отакий вибiр стояв зараз перед ними. Нiчого собi вибiр!.. – То що скажеш, мамо? Як раптом вона знайшлася з вiдповiддю. Власне, не з вiдповiддю, а з контрзапитанням: – А скажи-но, Андрiйко, як на нашому мiсцi вчинив би тато? От суто на твiй розсуд скажи, як?.. – Тобто… – Якби, наприклад, хтось убив мене, а потiм здався би владi й запропонував цiкавi вiдомостi в обмiн на поблажливий вирок суду та змiну особистостi за програмою захисту свiдкiв. От як би наш батько вчинив у такому разi? З одного боку, мене вже не повернути, але з iншого – пробачивши вбивцю, вiн допоможе нашiй боротьбi. Прискорить ту жадану мить, коли впаде бiльшовицький режим, i розкиданi свiтами украiнцi дiстануть шанс повернутися додому… Дарiя Омелянiвна бачила, як напружився Андрiйко, як затремтiли його кулаки, стиснутi до болю кiсточки пальцiв. І тодi додала: – Ти справжнiй чоловiк, мiй синочку. Розкажи ж про те, що промовляе зараз твое чоловiче серце? Несподiвано все скiнчилося: досягнувши пiку, напруження розсiялося. Тодi молодий чоловiк узяв материнi долонi в своi руки, нiжно приголубив iх, потiм схилився, поцiлував безiменний палець, на якому була вдягнути «вдовина» обручка, й мовив тихо, майже пошепки: – Я все зрозумiв, мамо. Я пiдтримаю тебе, бо таким е наш обов’язок перед покiйним татом. Ми всi не належимо собi, ми належимо Украiнi. – Дякую, синку, ти все вiрно зрозумiв. Дарiя Омелянiвна потиснула руки сина у вiдповiдь. Усе було вирiшено: вбивця дiстане прощення… хай навiть про людськi очi! Зате iхня боротьба триватиме й надалi. Спецiальне вiддiлення Центрального госпiталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург[130 - Нинi – вул. Липська.], № 11, Киiв, 14 листопада 1962 року – Де я?! Це що, рай?.. Усе довкола таке слiпучо-бiле й рипучо-крохмальне, що в його реальнiсть… у матерiальнiсть усього цього навiть не вiриться. – Агов! Хто-небудь… – Товаришу пiдполковнику, тихiше, будь ласка. Вам шкiдливо хвилюватися. Отож дуже прошу: заспокойтеся. – Хто ти – невже янгол?! – Товаришу пiдполковнику, ще раз прошу… – Ах, так… Якщо «товариш» i ще до того ж «пiдполковник», то це точно не рай. Х-х-ху-у-ух-х-х… – Звiсно, що не рай. – Але що це за мiсце в такому разi? – Це iнфекцiйний бокс. – Ага-а-а… Отже, ядерного зiткнення не сталося? – Не сталося, нi. – Бо я грiшним дiлом подумав, що американцi вдарили чи то по Кубi, чи просто по територii СРСР… а ми у вiдповiдь – по США… І ось я вже в раю! В раю, якого не iснуе. Бо раю не бувае й бути не може, як i бога… – Товаришу пiдполковнику, припинiть, будь ласка! Вам хвилюватися шкiдливо, бо у вашому станi… – Янголе!.. – Я не янгол. – Ах, так… Ти лiкар… себто лiкарка? Чи менi щось не те ввижаеться… – Я тут справдi медсестрою працюю. Ну-у-у… або майже працюю. Бо якщо чесно, то я тут на практицi поки що. – А де це «тут», сестричко?! Де ми знаходимось i що зi мною сталося?! – Ну-у-у… як тобто де знаходимось?.. – Ми на Кубi чи?.. – Нi-нi, товаришу пiдполковнику, це не Куба нiяка. Хiба ж практикантiв-медикiв на Кубу возитимуть? – Ну-у-у, я не знаю… – У будь-якому разi ми в Радянському Союзi. – А де саме? «Бiле янголятко» завмерло поруч з лiжком пiдполковника. І вiн уперше з легеньким хвилюванням в душi подумав… що цi свiтло-карi очi не такi вже й незнайомi. Десь вони вже зустрiчалися… Напевно зустрiчалися!.. – Товаришу пiдполковнику, мене нiхто не вповноважував повiдомляти вам, де саме… в якому мiстi ми перебуваемо, – пролунав нарештi тихий голос з-пiд марлевоi пов’язки, що прикривала нижню частину обличчя «янголятка». – Якщо скажу, то у мене можуть бути неприемностi. – Чому? – Бо з дисциплiною у нас суворо. – Але хто ж дiзнаеться? – Ну, Едуарде Рустамовичу! Ну облиште ж ви це, нарештi… – Ти знаеш, як мене звати?! Звiдки?.. – Ну-у-у… як це – звiдки… Було очевидно, що «бiле янголятко» розгубилося й не знае, що вiдповiдати. Як раптом: – Ах так, у вас же на лiжку це написано! Ось графiк вимiрювання температури хворого, можете самi подивитися, товаришу пiдполковнику. Один рух гарненькоi тендiтноi ручки, затягнутоi в рукав бiлого халатика i ще додатково в бiлу гумову рукавичку – i над лiжком з’явилася дощечка в алюмiнiевiй рамочцi, до якоi був пришпилений папiрець з вiдповiдним графiком. Добре пояснення… але ж не те, не те!.. – Нi-нi, сестричко, ти менi на папiрцi не посилайся. Ми звiдкiлясь знайомi, явно знайомi… i графiк вимiрювання температури тут нi до чого. – О-о-о, товаришу пiдполковнику… Едуарде Рустамовичу!.. Якщо ви кажете таке – отже, вашi справи явно полiпшуються. Звiсно, я не лiкарка i не можу повною мiрою… не маю права… Проте… – Сестричко, хто ти така, де ми познайомилися?! – Звiдки ви знаете, Едуарде Рустамовичу?! – Очi, твоi оченята! Десь я iх вже бачив – але ж де?.. – О-о-о-ох-х-х!.. Було очевидно, що у «бiлого янголятка» бракне сил i надалi приховувати таемницю, чим хворий i скористався: – Ну, сестричко, люба дiвчино! Ну, будь ласка!!! Молю тебе про цю невеличку милiсть. Це ж така незначна ласка… – О Боже, я ж не залiзна!!! – у вiдчаi скрикнуло «бiле янголятко», а потiм додало рiшучим тоном: – Гаразд, розкажу. Хай менi буде гiрше, хай мене витурять звiдси… – Я заступлюся за тебе, обiцяю!.. – А-а-а, товаришу пiдполковнику, яке це мае значення?! Знали б ви, до чого суворий генерал медичноi служби командуе нашим госпiталем!.. – Отже, ми в госпiталi? – Так, це iнфекцiйний бокс Спецвiддiлення Центрального госпiталю КДБ УРСР, що в Киевi. – Як – просто в Киевi?! В моему рiдному Киевi!.. – Так. – А ти, сестричко? – А я сусiдка ваша. Тобто, колишня вже сусiдка, бо доки ви в Китаi були, а потiм на Кубi… – Що-о-о?! Сусiдка?! Яка ще сусiдка… – Тося я. Антонiна Захарiвна Шпунь. Наша кiмнатка просто над вашою була, а жили ми, доки з Подолу не з’iхали… – Що-о-о?! Тоська, дочка Шпунiв, якi сусiди Штульманiв i Литвакiв?! То он воно як обернулося… – Так-так, це я. – А знiми-но цей марлевий «намордник»! Чого ж ти обличчя ховаеш, Тосько, якщо… – Не можна ВМП[131 - Ватно-марлева пов’язка.] знiмати, – у голосi «бiлого янголятка» раптом з’явилася категоричнiсть. – Оце вже точно порушення iнструкцii, за яке можна звiдси вилетiти в двi секунди. Це ж iнфекцiйний бокс усе-таки… – Ах, так!.. – схаменувся хворий. – То все ж таки скажеш нарештi, що зi мною, чи й далi мовчатимеш? – Захворiли ви, товаришу пiдполковнику. – Це зрозумiло. – Щось вас вкусило. Можливо, клiщ якийсь, а може, i щось iнше. Це й досi намагаються з’ясувати… але нiяк не з’ясують. – Чому? – Ну-у-у, як тобто, чому… Куба – це ж тропiки, а там усяка рiзна живнiсть така, що нам i не снилося!.. – Що живнiсть, то це точно, – пiдполковник чомусь посмiхнувся, а на його обличчi з’явився ласий вираз. – Спочатку ще думали, може, ви вiд кубинських панянок якусь хворобу дурну пiдчепили, – немовби прочитавши його думки, мовило «бiле янголятко», – але потiм це вiдкинули. Кубинки тут нi до чого. – Ти звiдки про такi хвороби знаеш? – насторожився хворий. – Ти ж молода нiбито, зовсiм ще дiвчисько… – Я тепер медицина, – заперечило «янголятко», – я багато чого знаю, про що в школi не вивчають. А у нас в училищi курс прочитали. – А-а-а, то ти вже навчена? – Так, навчена. Отже, це клiщ, мураха чи iнша якась комаха. Оце i встановлюють досi. А також з’ясовують, природне це чи бiологiчна зброя. Там же США поруч – раптом вони щось там вивели штучно й на Кубу випустили?! А ви тепер жертва. Недарма ж ви… – Що недарма? – Понад мiсяць у комi провалялися. – Що-о-о?! Скiльки, скiльки?.. – Тридцять сiм дiб, якщо бути точною, – мовило «бiле янголятко», знов звiрившися з графiком, що висiв на металевiй спинцi лiжка. – Ох, нiчого собi!.. То це я таким чином проспав найцiкавiше, що сталося мiж нашими й американцями… – Справдi проспали[132 - Пiк Карибськоi кризи припав на 24—26 жовтня 1962 року.], але то таке дiло… – почала медсестра. Як раптом десь здалеку пролунав нерозбiрливий шум, тож випаливши на одному диханнi скоромовкою: – Ой, треба бiгти, бо зараз побачать, що я з вами тут!.. – «янголятко» кинулося кудись за широку снiжно-бiлу фiранку. – Чекай, Тосько! Чи можеш моiх сповiстити, де я перебуваю?.. – щосили намагаючись не закричати, спитав хворий. – Потiм договоримо, – на мить висунувшись iз-за фiранки, мовила медсестра. І зникла остаточно. Байковий цвинтар, Киiв, 26 грудня 1962 року – Матусенько, люба моя, що ж це таке коiться?! Як же тепер менi виправити це неподобство?! О-о-ой, мабуть, тепер уся ця купа вiнкiв залишиться примороженою аж до весни – бо коли ж я тепер доберуся до тебе, моя люба матусенько!.. О-о-ой… Сльози мимовiльно текли з очей Гатi, коли вона намагалася зiшкрябати з могильного горбочка вiнки, що намертво попримерзали до гранiтно-твердоi землi. Вiнки залишилися тут ще з серпня – вiдтодi, як поховали Софiю Аронiвну Литвак: «Вiд чоловiка Самсона Даниловича». «Вiд дочки Агати й зятя Андрiя». «Вiд сина Леонiда й невiстки Лii з Запорiжжя». «Вiд племiнника Рафаiла». «Вiд спiвробiтникiв з Лiспапiрбудпостачу». «Вiд колишнiх спiвробiтникiв з Мiнлiспрому УРСР». «Вiд скорботних родичiв». Останнiй вiнок Гатю вiдверто розлютив. «Вiд скорботних родичiв»?! Коли фашистськi гниди пiдло, без оголошення вiйни напали на мирну Радянську Батькiвщину, i з Киева почали поступово евакуювати людей, то рiзне високе начальство пiклувалося про те, як би прихопити iз собою найбiльшу кiлькiсть лахмiття. Бабуся Ітеле була вiдповiдальною посадовицею Наркомату охорони здоров’я УРСР, батько Самсон Данилович працював у штабi КОВО – куди вже вище?! Та, на вiдмiну вiд iнших, Штульмани й Литваки запаслися тiльки необхiдним мiнiмумом речей, а на вiдведенi iм у вагонi мiсця напхали родичiв, яких тiльки вдалося провести на вокзал. Усi вони дiсталися до Абакана, там уже кожен прилаштовувався, як тiльки мiг, – та головне, евакуйованi врятувалися вiд ненажерливоi пащеки Бабиного Яру. Ох, i багато ж комплiментiв, запевнень у вiчнiй вдячностi й «неоплатному боргу» вислухала Юдiф Бенцiонiвна по завершеннi военного лихолiття!!! І що ж?.. Коли на Сукот 1952 року бабусю заарештували як «криваву вбивцю», «безхребетну космополiтку» i загалом звинувачувану в усiх грiхах персону – хто з колись урятованих родичiв заступився за неi?! Хто хоча б допомогу iхньому сiмейству запропонував?! НІХТО!!! Саму Гатю прихистила на деякий час православна родина Глаголевих… але ж не еврейськi родичi!.. Уже пiсля смертi товариша Сталiна знесилену i хвору Юдiф Бенцiонiвну випустили з тюрми (як i решту «пiдступних отруювачiв у бiлих халатах», яких не встигли розстрiляти), однак рiзноманiтна мiшпоха навiдувалася в гостi до Штульманiв i Литвакiв дедалi рiдше. Й от тепер дiйшло до того, що на могилу Софii Аронiвнi поклали спiльний вiночок «Вiд скорботних родичiв» – один на всiх!!! Та це ж ганьба, справжнiсiнька ганьба!!! Льонька з дружиною на окремий вiнок матерi розщедрилися, вони з Андрiйком також, племiнник Рафка i той не поскупився – а що ж iншi?.. Щоправда, для нелюбовi конкретно до Софii Аронiвни у «скорботних родичiв» iснувала вагома пiдстава: вiдповiдальна посадовиця спочатку Мiнлiспрому УРСР, а потiм Лiспапiрбудпостачу не робила нiяких гешефтiв. Не робила просто тому, що не хотiла цього в принципi! У цьому Гатя мала можливiсть переконатися особисто… * * * Сталося це в 1955 роцi – вже пiсля смертi бабусi Ітеле. Гатя тодi захворiла чи то на скарлатину, чи на кiр, чи на грип. Пiсля кризи була заслаблою й потребувала серйозного догляду, тому Софii Аронiвнi довелось брати лiкарняний i сидiти вдома, попри шалену завантаженiсть на роботi. Як раптом у дверi iхньоi квартири подзвонив незнайомий молодик, який нiс на плечi… здоровенний ящик мандаринiв!!! Зi словами: – Софiе Аронiвно, це вам! Так, знаю – у нас немае фондiв… Але дуже просимо видiлити те, що нам потрiбно! – поставив ящик, вiд якого линув божествений аромат, посеред кiмнати. Далi видобув з кишенi чорного шкiряного пальта викрутку, вiдiрвав край однiеi дощечки, видобув з ящика мандаринку i, щиро всмiхаючись, простягнув Гатi: – На, це тобi. Мандаринка була великою й лискучою, до того ж загорнутою в тоненький хрусткий папiрець з надрукованим на ньому золотавим сонечком… Однак не минуло i хвилини, як незнайомець разом зi своiм ящиком i навiть з мандаринкою, врученою особисто Гатi, опинився на сходовому майданчику. І скiльки не дзвонив, скiльки не стукав у дверi – допущений назад не був. Пiсля цього хвора дiвчина довго плакала, крiзь ряснi сльози запитуючи, чому iй не можна було залишити бодай оту одненьку мандаринку?.. На це Софiя Аронiвна вiдповiла твердо й рiшучо: – Доню, зрозумiй, нам не можна поводитися так, як iншим. Де всiм пробачать – там евреiв не помилують. Ще i зловтiшатимуться: «Ось дивiться, що жиди виробляють! Усi вони негiдники, чортовi вилупки». Тому жити треба чесно – це едина для нас можливiсть. Інакше в один далеко не прекрасний день i ти сама загинеш, i решту за собою потягнеш. А як житимеш чесно, працюватимеш багато й сумлiнно – тодi тебе поважатимуть, i все у тебе складеться добре! І у тебе самоi, i у твоiх близьких також. Запам’ятай те, що я сказала, на все життя… * * * – Ох, мамо, мамунечко, матусенько!.. То що ж це у свiтi коiться?! Привчила ти мене жити чесно, як i сама жила – але що ж це за життя таке?! Ти ж завжди на роботi не просто жила – горiла!!! Отож у сорок вiсiм рокiв i згорiла пiсля трьох своiх iнфарктiв… Та хiба ж це старiсть – сорок вiсiм рокiв?! Це ж не те, що до революцii, тепер люди довше живуть… Люди – але ж не ти, мамо, мамунечко, матусенько!.. А як тебе поховали?! У найдешевшiй трунi iз соснових дощок – тканиною не оббитiй, навiть у нефарбованiй!.. Немов якусь жебрачку бездомну!.. Отакий вiн – зворотний бiк сумлiнного чесного життя, «горiння» на роботi!.. І вiнки цi, вiнки… Як же я, дурепа така, не подумала, що взимку вони попримерзають тут?! Це ж, мабуть, уже до весни… Вибач, моя мамо, мамунечко, матусенько: я про таке бiльш не забуватиму!!! Нiколи й нiзащо!.. Так причитала горопашна Гатя, марно намагаючись зiшкрябати вiд могильного горбочка намертво примерзлi ялинковi й сосновi гiлочки, перевитi жалобними чорними стрiчками з золотавими написами. Можливо, вона б i впоралася… та не в теперiшньому ii станi. Бо не тiльки про себе й матусеньку нещасну думати доводиться, але також i про те, що мае статися невдовзi… по завершеннi дев’яти мiсяцiв вагiтностi!.. * * * Вiн стояв трохи позаду – буквально на вiдстанi витягнутоi руки вiд молоденькоi жiночки, яка все ще марно намагалася впорядкувати заметену снiгом могилку, перiодично розмазуючи тильним боком то лiвоi, то правоi долонi сльози, що линули з куточкiв очей двома вузенькими струмочками та застигали вiд холоду на щоках. Хоча… Хоча визначення «стояв» не надто пiдходило до ситуацii. Швидше висiв у повiтрi не вище однiеi долонi над землею. Мабуть, найцiкавiшим було те, що, перебираючи в морозному повiтрi кiнчиками малюпусiньких пальчикiв, вiн вiдчував поколювання вкритих iнеем соснових i ялинкових голочок. Справдi, як це може бути?! Копiюючи рухи жiнки – вiдчувати те саме, що вiдчувае вона. – Бавишся? – А?.. – Скiльки ще бавитися будеш, запитую? – Хто це промовляе до мене? – Це я говорю. Ти мене хiба не бачиш? Про всяк випадок вiн ще раз озирнувся й вiдповiв не надто впевнено: – Нi, не бачу… хоча ця жiночка не бачить мене також. Дивно якось виходить: вона бачить усе, що довкола, окрiм мене й тебе; я бачу все це i себе самого – але не бачу тебе; ти бачиш усiх нас… Чому так? – Усе просто: i ти, i я з тонкого свiту, жiнка ця сприймае лише матерiальнi речi, а таких, як ми, вона не сприймае – бо не вiрить у нас… хоча безумовно хоче вiрити! – Але ж я не бачу тебе!.. – Бо ти вже приготувався до народження в матерiальний свiт, тому перестав сприймати свiт тонкий, духовний. – Чому? – Бо якби зберiг звичайну чутливiсть, то груба матерiя обпалила б тебе. Обварила б, немов вiдро окропу, вивернуте на чутливе мiсце. – Як це? – О-о-о, це дуже-дуже боляче i неприемно! Повiр уже на чесному словi… – Гаразд, вiрю. А чому моi пальцi вiдчувають те саме, що й пальцi цiеi жiнки? Що за дивина така?! – Бо вона – твоя мама… Ну-у-у… майбутня мама, якщо точнiше. – А що це таке – мама? – Це жiнка, яка народжуе дитинча. – Отже, я – ii дитинча? – Майбутне. Ти ж iще не народився. – А чому я стою… ой – ширяю в повiтрi позаду неi? – Бо прогулятися трохи вийшов. – А хiба так можна? – Поки не втратив таку здатнiсть… Ну що ж, гуляй! Тiльки недовго. – Чому? – Ще встигнеш нагулятися. От народишся через дев’ять днiв… – Дев’ять днiв?! Так довго… – Ото нетерплячка! Майже дев’ять мiсяцiв готуешся до переходу в матерiальний свiт, а тепер дев’ять днiв якихось зачекати не можеш!.. Невидимий засмiявся так дзвiнко, немов тоненькi бурульки почали ламатися одна за одною… одна за одною… – А все ж таки, хто ти? Скажи нарештi, бо я ж тебе не бачу… – Багряний Янгол я – от хто. – Багряний… це як? – Бачиш снiг? – Це такий холодний?.. – Так, i снiг цей бiлий. А бачиш голочки на вiнках? – Це тi, що пальцi мамi колють? – Так-так. Отож голки зеленi. А отi штучнi квiточки на вiнках бачиш? – Так, бачу. – Отож квiтки цi багрянi. Або червонi – то вже кому як подобаеться. – Зрозумiло… А ти i справдi Багряний чи тiльки так кажеш? – Справдi Багряний. Хiба ти мене не пам’ятаеш? – Нi. – Зовсiм-зовсiм? – Кажу ж, що не пам’ятаю. – А золоту сфiру Даат? А смарагдову сфiру Нецах? А блискуче вiстря нескiнченного «леза Оккама»? А берег Озера Непролитих Слiз?.. – Не пам’ятаю… Нiчого цього не пам’ятаю. – Ну, то й добре! Отже, ти остаточно пiдготувався до втiлення в матерiальний свiт i до виконання покладеноi на тебе мiсii. – Якоi ще мiсii?.. – Насправдi на кожного народженого в матерiальному свiтi покладене те чи iнше завдання. От тiльки не всi про нього згадують, коли настае час! Переважна бiльшiсть або забувае, або зраджуе справжне свое призначення. – А в чому полягае мое призначення? – Коли настане час – згадаеш. – Ти певен? – Авжеж. Тобi нагадають про це. – А чому не зараз?.. – Бо для початку треба народитися. Тож iди до матусi, дозрiвай… Вiн хотiв iще про щось спитати. Проте несподiвано отримавши вiд невидимоi руки м’якого стусана в потилицю, прожогом полетiв уперед, влетiв головою в зiгнуту жiночу спину… І в ту ж саму мить розслаблювальна червоно-чорна пiтьма огорнула його. Одразу зробилося так затишно, так добре!.. Лежати б тут i лежати цiлу вiчнiсть, згорнувшись калачиком!.. Шкода, що ця вiчнiсть закiнчиться через дев’ять днiв. Хоча… Хто це сказав?! Це ж треба – забув!!! От щойно знав i вже забув. Ну й нехай… Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, 26 грудня 1962 року – Агато… – Ой! Тiтко Тая, це ви? – Я, хто ж iще! – Не звертайте уваги. У мене через вагiтнiсть щось таке з очима коiться… Куряча слiпота чи щось на кшталт неi. Зазвичай зима як зима, але саме цього року якщо погане освiтлення, то я геть нiчого не бачу. – А ти лiкарцi казала? – Авжеж. – Ну i?.. – Саме лiкарка про курячу слiпоту i сказала. Мовляв, дитинцi зараз потрiбнi всякi речовини для ii органiзму, отож плiд на себе щось та й вiдтягуе – вiд того зiр матерi в сутiнках i слабшае. Лiкарка ж заспокоiла, що пiсля пологiв усе почне покращуватися, а навеснi то й загалом минеться. – Зрозумiло. Послухай… давай-но зайдемо до нас на хвилинку, бо навiщо в парадному розмовляти? Тут i холодно, i темно. – Ой, тiтко Тая, менi б додому! Раптом Андрiйко з роботи повернеться… – Тiльки на хвилинку! Бо я на свого Аристарха теж чекаю, проте доки вiн не повернувся, можемо поговорити. – Ну-у-у… Гаразд. Пiдхопивши Гатю пiд лiвий лiкоть, Таiсiя Іполитiвна потягла ii в свою квартиру, допомогла скинути пальто i теплу шаль, завела в кiмнату. – Ну от, тепер розповiдай, де ходила щойно? Де ти була? Бачу, що очi у тебе заплаканi. З чого б це? – Де була?.. – Агата мимоволi знiтилася. – А що, власне… – У тебе куряча слiпота, сама сказала. Окрiм того, чоловiк твiй зараз iз роботи мае вертатися. І батько також. А ти десь вештаешся. То де саме? В кiмнатi зависла незручна пауза, яку порушувало тiльки цокотiння будильника на комодi. Нарештi Таiсii набридло чекати: – Ну, i довго ти в мовчанку гратимеш? – Тiтко Тая! – Що? – На цвинтар я iздила, – нарештi через силу вичавила Агата. – На цвинтар?! Отакоi… – Сьогоднi матусин день народження, отож доки всi на роботi, я до неi на Байкове кладовище i мотнулася. – Ох ти ж i дурненька! – сплеснула руками Таiсiя Іполитiвна. – Чому? – Не сердься, але ж там, на кладовищi, iз тобою що завгодно могло статися. Ну, сама лише подумай: грудень, морозно, пiд снiгом десь наст, а десь i льодок… А якби впала i забилася – хто б тобi допомiг пiднятися, хто б тебе пiдтримав?! У твоему нинiшньому станi… – Але ж там моя матусенька люба!!! Тiтко Тая, там моя мамуня лежить в землi одна, iй холодно, сумно й самотньо. У неi ж день народження сьогоднi, отож я i прийшла, щоб матiнка моя люба не сумувала… Агата теревенила собi й теревенила далi, що ж до Таiсii Іполитiвни, то вона продовжувала спостерiгати за цiею молоденькою дурепкою з невимовним щемливим жалем. «Там моя мамуня… iй холодно, сумно й самотньо». Дiвчинко, дiвчинко!.. Ти сама невдовзi матусею станеш, тобi треба думати про майбутне дитинча, а не про померлу матiр. Уперед дивитися, а не назад!.. Хоча, з iншого боку, саме Агату зрозумiти можна. Дiвчинка опинилася в кепському становищi: ще кiлька рокiв тому у неi були живi дiдусь та бабуся, ще пiвроку тому – ii матiр. Ранiше в разi чого вона могла отримати допомогу вiд рiдних жiнок – а тепер сердезi на кого розраховувати?! На батька й на чоловiка, такого ж молодого й недосвiдченого, як i вона сама?! Але ж це не та допомога, не та… Отож i розгубилася. Тому й кинулась на цвинтар до материноi могилки наприкiнцi грудня. Дурепка… – От що я тобi скажу, – нарештi мовила Таiсiя Іполитiвна. – Я розумiю, до чого тобi зараз кепсько, але ж дурницi робити теж не годиться. – Тiтко Тая!.. – Не переривай, дай договорити. – Гаразд. – Отже, май на увазi, дiвчинко… Це нiчого, що я тебе дiвчинкою називаю? Це тебе не ображае, сподiваюсь? – Нi-нi, що ви! – От i добре. Отож запам’ятай, дiвчинко: ми з моiм чоловiком, дядьком Аристархом, Канiболоцькi, Стригунцi, Давлетови – ми всi старi, ще довоеннi сусiди. Ми всi знайомi давно-давно, ми разом через таке пройшли, що твоi прикрощi порiвняно з усiм цим – пху, й нема!.. Повiр, дiвчинко: я розумiю, що таке без пiдтримки опинитися, i всi iншi також це розумiють. Отож у разi потреби, коли тобi вкотре кепсько зробиться чи коли необхiдна буде хоч яка допомога – смiливо звертайся до всiх нас! Ми з Аристархом моiм чим зможемо, тим тобi допоможемо, а також Канiболоцькi, Стригунцi, Давлетови – всi старi довоеннi сусiди. Бо i дiд твiй Арон Маркович нам усiм багато добра зробив, i бабуся твоя Юдiф Бенцiонiвна, i мама вiд нього не вiдставали. То нехай iм усiм буде царство небесне й земля пухом… але ти не до мертвих по допомогу бiжи, а до живих! Гаразд? – Гаразд, тiтко Тая! – Агата усмiхнулася вперше за час iхньоi розмови. Як раптом запитала стурбованим тоном: – Послухайте… а ви можете навчити мене робити такi самi смачнющi баклажани по-грецьки, якi самi робите?! Бо якщо вiдверто… я вам так заздрю через це!.. – Ну звiсно ж, дiвчинко! Навчу, авжеж. Тiльки вже не сезон нинi, то наступного року дочекатись доведеться. – Ой, тiтко Тая, спасибi вам величезне!!! – вiд напливу почуттiв Гатя кинулася сусiдцi на шию та палко обiйняла. – Нема за що… Ну гаразд, гаразд! Годi обiйматися, бiжи додому. Здаеться, невдовзi твiй Андрiй мае з роботи прийти. Вiн далеко працюе? – Так, досить далеко – на заводi штампiв i прес-форм. – Ну, то йди додому, чоловiка з роботи зустрiчай. – Так-так, гаразд. Дякую за все! – пролунало вже вiд дверей. 1963 Вiзити Багряного Янгола Пологовий будинок № 2, Киiв, початок сiчня 1963 року От чому одним у життi щастить, а iншим – навпаки?! Медсестра Стелла належала до категорii людей, яких переслiдувало ну просто фатальне невезiння! Наприклад, ще два роки тому у неi було все, про що тiльки можна мрiяти: хороша робота, турботливий чоловiк, невеличкий приватний будиночок i головне – зрозумiла перспектива на осяжне майбутне. Молода жiнка твердо знала, що за три мiсяцi народить дитину, за п’ять рокiв вони переiдуть до новоi квартири, яку обiцяли видiлити сiмейству Чукашкiних за мiсцем роботи Вiленора Мартиновича (а це був, мiж iншим, Киiвський шкiрзавод, у просторiччi – «Шкiрянка»). І все у них буде чудово настiльки, наскiльки загалом можливо. Всю цю радiсну перспективу перекреслив триклятий понедiлок – 13 березня 1961 року. Поiхавши з жiночоi консультацii на роботу за черговою довiдкою, Стелла потрапила, сама того не бажаючи, пiд селевий потiк, що зiйшов з Бабиного Яру на Куренiвку. Їй пощастило вижити (хоча щастя тут виявилося обмаль) завдяки випадковостi: постовий регулювальник гречно запросив ii до своеi «будки на курячiй нiжцi», що нависала над перехрестям спуску з Новоокружноi вулицi та Фрунзе. Вiд удару стiни багнюки будку регулювальника розвернуло, шибки повибивало – однак на «курячiй нiжцi» вона утрималась. Водночас потоком Стеллу не змило донизу, а лише притиснуло до пульта. Оскiльки мiлiцiонер-регулювальник повимикав усi пульти, це дозволило молодичцi уникнути ураження електрострумом. Проте вагiтнiсть зiрвалася, плiд урятувати не вдалося. Точiше навiть не простий плiд, а подвiйний: коли лiкарi вивели жiнку з критичного стану – повiдомили, що вона носила пiд серцем рiзнояйцевих близняток. Якби не сель, то потiшила б i чоловiка синочком, i себе донечкою… Потiшила б, якби не!.. Поки Стеллу витягали з покрученоi, залитоi багнюкою мiлiцейськоi будки, у неi вiдкрилася кровотеча, неприемним «доважком» до якоi стало ще й зараження кровi. Коротше кажучи, сердегу ледь-ледь удалося витягнути буквально з того свiту. Однак присуд медикiв був однозначним: дiтей вона бiльше не матиме нiколи в життi. Нiколи-нiколи!.. Очевидно, це саме повiдомили й товаришевi Чукашкiну, оскiльки, не дочекавшись остаточного одужання дружини, Вiленор Мартинович примчав до неi в лiкарняну палату i влаштував гучний скандал. Сенс сказаного ним (точнiше, викрикуваного на всю лiкарню) зводився до двох пунктiв: по-перше, чоловiковi потрiбна дружина, здатна плодитися й розмножуватися, а не «стерильна колба», придатна лише для «пустопорожнiх втiх»; по-друге, вона потрапила пiд сель навмисно – бо не хотiла народжувати хлопчика. І що б ви думали?! Доки Стелла лежала в лiкарнi, чоловiк з нею таки розлучився. Бiльше того – навiть виписав з iхнього приватного будиночка в Лютневому провулку. Отже, з усiх позаторiшнiх атрибутiв щастя тепер у сердеги залишилася хiба що робота санiтаркою в пологовому будинку. Бо хоча гуртожитком молодичку забезпечили, «койко-мiсце» в загальнiй кiмнатi не йшло в жодне порiвняння з тим, що вона мала ранiше i до чого вже звикла. Отож тепер Стеллi залишалося животiти разом з товаришками по нещастю, марно нарiкаючи на лиху долю. Таке становище було тим гiршим, що за самою специфiкою роботи вона мала справу не iз «стерильними колбами», а зi справжнiми молодими матерями. Та навiть до цього можна було б якось призвичаiтися, якби серед контингенту пологового будинку не траплялися час вiд часу прямi винуватицi ii особистоi трагедii. Так-так, Стелла чудово розумiла, хто винен в усьому! Недарма ж бо жiночим гуртожитком, в якому вона вiдтепер мешкала, повзли й ширилися наполегливi чутки: Куренiвська трагедiя – це не що iнше, як помста Бабиного Яру за наругу живих над мертвими. Ну, а кого там стрiляли найбiльше, з кого все почалося?! Ясна рiч – iз них!!! З тих, кого вже по вiйнi дуже м’яко та обтiчно назвали «безхребетними безрiдними космополiтами»[133 - Це не зовсiм так. Є вiдомостi, що напередоднi 29 вересня 1941 року нiмецькi окупанти знищили в Бабиному Яру приблизно п’ять таборiв ромiв.]… Отож саме вони – цi «безхребетники» весь цей сель i влаштували! Дочекалися, коли ж нещасливе тринадцяте число чергового мiсяця припаде на нещасливий день – на понедiлок… i зруйнували дамбу в гирлi майже замитоi яруги!!! Звiдси й усi нещастя пересiчних киян. Але цим злостивим «безхребетникам» байдуже, для них головне – помститися!.. От про що посилено теревенили в гуртожитку. Вiд подiбних розмов Стелла спочатку сахалася, рiшуче проганяла дурнуватих плiткарок, однак поступово почала замислюватися: а чи настiльки вже неправi тi, хто говорить подiбнi речi?! А раптом «безхребетники» i справдi хочуть узяти владу в своi руки – спочатку тут, у цьому мiстi, потiм у Москвi, потiм в усьому СРСР… а потiм i в свiтовому масштабi!.. А все тому, що товариш Ленiн виявляв до них пiдозрiлу безхребетнiсть… Товариш Сталiн намагався це виправити – але не встиг. А нинiшнiй товариш Хрущов… Микитка-Кукурудзяник цей… – Стелло, давай-но ворушись! Ти там засинаеш на ходу чи що?! Давай до дитячоi, звiдти треба до п’ятоi палати малюкiв на годування вiднести. До п’ятоi палати, так… Є там одна молода мамочка з цих самих… з «космополiтичного» племенi цього. На перший погляд, з прiзвищем у неi все нiбито гаразд: Сивак. Проте достатньо було подивитися на ii огидний гачкуватий нiс i темне хвилясте волосся, щоб зрозумiти: маскуеться! До того ж Стелла бачила ii документи, в яких лiловими канцелярськими чорнилами було написано: «Сивак (дiвоч. Литвак) Агата Самсонiвна – еврейка». Отже, за документами таки маскуеться… але ж не на словах!.. Бо ця нахабна молода матуся не втомлювалася повторювати всiм i кожному: – Моя нещасна матiнка померла в серпнi, однак перед смертю все заспокоювала мене: «Гатю, не бiйся, все з твоею вагiтнiстю буде гаразд! Народиш ти здоровенького хлопчика, бiлявого i блакитноокого». Так воно i сталося, як матусенька моя передбачала – отак!.. Що ж, народила – то й народила: справдi з’явився у неi хлопчик бiлявий i сiроокий… хоча при палкому бажаннi його витрiщенi оченята можна було б назвати i сiро-блакитними також. Та головне, важив вiн аж чотири кiло i сто п’ятдесят грамiв! У всiх породiль були дiти як дiти, всiх носили до матерiв на годування попарно. Оскiльки молока у «безхребетноi» мамки не бракувало, то свого кабанчика вона ще й неабияк розгодувала. Отож доводилося носити його самого, а не парою з iншим немовлям. От i зараз Стелла немовби сама по собi опинилася перед «богатирем». – Агов, ти чого це забарилася? – звернулася до неi старша медсестра. – Давай, тягни цього в п’яту палату до Агати цiеi балакучоi. Прямуючи коридором, Стелла дивувалася, до чого важко тягнути туго сповите здоровезне немовля, яке мирно спало у неi на руках, сопучи в обидвi нiздрi. А й справдi важко! А що станеться, якщо раптом… вронити цього кабанчика?! Нi-нi, ясна рiч, вронити ненавмисно i тiльки ненавмисно!!! Бо якщо шваркнути його голiвкою об пiдлогу з умислом – це злочин, так не можна!.. А от якщо випадково… тодi при чiм тут медсестра?! Це просто так, знiчев’я, саме по собi… Зате цей кабанчик, можливо, гепнеться головою об пiдлогу… i, можливо, здохне! Принаймнi це було б чесно. Адже вона сама не народила двiйню – то чому мае розмножуватися ця паскуда, прихована «безхребетниця» Агата Самсонiвна Сивак?! Можливо, саме вона була серед тих, хто розкопав дамбу в гирлi Бабиного Яру в той клятий понедiлок 13 березня 1961 року… І недарма, зовсiм недарма люди про це теревенять! Отож нехай i вiдповiдае за злочинний вчинок життям свого немовляти!.. Життя цього мерзенного малого «безхребетника» за життя ii двох прекрасних дiточок – звiсно, цього замало, обмiн нерiвноцiнний… Однак це хоч би щось схоже на справедливiсть! Не те що зараз… Далi все сталося настiльки швидко, що медсестра довго не могла второпати, що й до чого. – Стелло, де ти там? – покликала старша медсестра, яка встигла пiти далеко вперед разом з iншими медсестричками, хоча несли вони одразу ж по парi немовлят. – Іду, вже йду! – вiдгукнулася Стелла. Й заклякла на мiсцi, зупинившись рiзко немов укопана. Бо дорогу медсестрi перегородило щось незрозумiле. Точнiше, не щось, а… ХТОСЬ!!! Ця iстота була найбiльше схожа на гору багряного вогню та ще й iз величезними, з полум’янистими кантиками по краях крильми за спиною!!! Вiд несподiванки пальцi Стелли ненавмисно розтиснулися, руки повисли вздовж тiла безвiльними плiтьми. А вже наступноi митi скосивши очi додолу, вона побачила, як ненависний кабанчик падае на пiдлогу – просто на праву скроню, але вже в повiтрi розвертаючись донизу тiм’ячком!.. Так вiн i гепнувся об пiдлогу бiля нiг медсестри. Точнiсiнько так, як в ii потаемних мрiях!!! Це що ж таке… злочин?! Але ж вона не хотiла!.. Чесне слово – не хотiла!!! Це все вона – ця багряна гора з полум’янисто облямованими крильми!.. Стелла заклякла, не знаючи, що робити i як повестися. Багряний Янгол схилився над дитинчам, що вiд болiсного удару тихенько пхинькало бiля нiг медсестри, обережно провiв гiгантською вогнистою долонею по його тiм’ячку i правiй скронi. Потiм невiдомо звiдки (здавалося, звiдусiль – з усього довколишнього простору) забринiв сурмоподiбний голос: – Усе гаразд, зв’язок забезпечено. І… примара розтанула в повiтрi!!! Зникла, немовби нiколи ii тут не було!.. – Стелло!.. Агов, Стелло?.. Скiльки ще на тебе чекати?! Медсестра здригнулася. Зацiпенiння, що мiцно стискало ii в обiймах ще за якусь мить до цього, зникло без слiду, як i примара. Вона пiдхопила i мiцно притисла до грудей кабанчика, озирнулася на всi боки й переконалася, що нiхто iнший не бачив вияву кричущоi халатностi з ii боку. Ну, то й добре!.. – Стелло, та що ти там робиш?! – Та бiжу вже, бiжу… Пришвидшивши крок, медсестра щодуху понеслася коридором. Якщо навiть хтось щось спитае – вона так i скаже: «Менi привидiлося незрозумiле. Примара якась багряно-вогняна. Я тут нi до чого». А якщо не спитають… Ну, отож не спитають! Так навiть краще. А якщо кабанчик цей подохне?.. Ну, отже, подохне. Зрештою, це справедливо. Вона ж витримала смерть двiйняточок – Кукуцаполя й Ізольди!.. Отож i ця Агата Самсонiвна Сивак (у дiвоцтвi Литвак) витримае, нiкуди не дiнеться. Якщо ж кабанчик не подохне… Ну, тодi нехай iдiотом виросте! Це ще краще: намучиться тодi з ним ця балакуча мамка… – Де тебе чорти носять? – спитала старша медсестра, стоячи бiля дверей п’ятоi палати. – Ой, та важко ж таке дитя тягати, – зiтхнула вона. – А чого малий пхинькае? – продовжила старша медсестра пiдозрiло. – Усi ж спали, коли iх з дитячоi забирали. – Не знаю. Мабуть, усрався, – буденним тоном мовила медсестра i про всяк випадок спитала: – Може, переповити його спочатку?.. – Нi, спочатку дай мамцi. Зараз за графiком годування – ну, то нехай нагодуе, а вже потiм переповиватимемо, – вирiшила старша. – Зрештою, це добре, що вiн не спить: не доведеться будити. Що ж, давай немовля матерi, а далi розберемося. Стелла кивнула й увiйшла до палати. Редакцiя газети «Соцiалiтичний Донбас», Донецьк, початок березня 1963 року – Ну що ж, дорогi товаришi, дозвольте представити вам нашого нового спiвробiтника – Стуса Василя Семеновича. Вiн працюватиме у нас на посадi лiтредактора украiномовноi частини редакцii. Чи мае хтось запитання до нашого нового спiвробiтника? – Якi можуть бути запитання до лiтредактора, та ще й украiномовного, – скрушно зiтхнув хтось iз присутнiх. – А-а-а… в чiм рiч, власне? – миттю зреагував головред. – Та знаемо ми цих лiтературних редакторiв, цих… фiлолухiв!.. Василь вiдзначив подумки як крихiтну паузу, зроблену недоброзичливцем, перш нiж вимовляти останне образливе слово, так i загальний презирливий тон його слiв. Ураховуючи це, вiдповiв якомога стриманiше: – Мiж iншим, до вашоi газети я прийшов, попрацювавши пiдземним плитовим на шахтi. – На якiй саме, якщо не секрет? – в голосi недоброзичливця вiдчувся легенький натяк на зацiкавленiсть. – На «Октябрьськiй». Це тут, у Донецьку. – Ну-у-у… це ще сяк-так. – Бiльше запитань до нашого нового спiвробiтника немае? – Нехай скаже, що вiн робив улiтку торiк пiд час невдалоi спроби фашистського заколоту[134 - Влiтку 1962 року у великих промислових центрах СРСР (Артем’евськ, Донецьк, Кемерово, Краматорськ, Омськ) прокотилася хвиля робiтничих страйкiв.] в нашому пролетарському мiсцi. – Я би дуже попросив!.. – тон головного редактора був дуже суворим, проте той, хто запитував, повторив: – Нехай вiдповiсть! Ми ж маемо знати, з ким працювитимемо: з фашистським посiпакою чи з нашою людиною? Головред зiбрався заперечити повторно, однак Василь вiдповiв коротко i просто, причому вичерпно: – Я працював. – Якщо вiн знае, що таке шахта i чим у нiй тхне, то й добре, – констатував хтось iнший. – Бо якщо людинi треба в термiнологii розбиратися, якщо треба вивчити, чим штрек вiд шурфу вiдрiзняеться… тодi ситуацiя поганенька. А якщо на шахтi попрацював i нi в якi фашистськi страйки не вгрузав, то це додатковий плюс. Що ж, хай так. – Тодi будемо вважати, що все добре, – кивнув головний редактор. А Василь подумав, що доводити свое право працювати в цьому нелюб’язному колективi йому доведеться ще довго. Ох, i довгенько ж!.. Село Княжичi, Киiвщина, 7 квiтня 1963 року Тетяна Михайлiвна нiжно голубила волосся сина i все повторювала: – Федько, мiй Федько… До чого ж великим ти вирiс! От тiльки вчора, здаеться, народився, а погляньте на нього, людоньки добрii: уже студент! Та не просто студент, а в самiй академii малярськiй! – Мамо! Та не в малярськiй академii ж, а в Киiвському державному художньому iнститутi[135 - Нинi – Нацiональна академiя образотворчого мистецтва i архiтектури.]. Проте Тетяна Михайлiвна лише усмiхаеться й махае рукою: iй байдуже, як там правильно та академiя малярська зветься, головне в тому, що синочок ii там навчаеться! Їi Федько – та й в академii. Та ще й у Киевi… Добре, що матiнку пристаркувату не забувае провiдати принагiдно. От сьогоднi, наприклад, подвiйне свято – одразу ж i Благовiщення, й Вербна недiля. Вона ж так чекала, так сподiвалася, що вiн приiде, що не забуде… І от справдi – заiхав таки! Сталося, як гадалося. І раптом… – Синку! А чи пам’ятаеш ти, як намалював на дошцi Бога? – Звiсно, мамо, пам’ятаю! Ондо ж iкона ця висить у красному кутку, рушниками вишитими огорнута. – Так, синку. Вона сама… А пам’ятаеш, ти писав менi, що в лаврi Киево-Печерськiй було тобi видiння – що Сама Пресвята Богородиця на вербовiй корi перед тобою з’явилася? Пам’ятаеш? То я хотiла би… Нiбито згадавши щось важливе, Федько з розчарованим виглядом ляснув себе по чолу i потягнувся до наплiчника, однак раптом завмер i спитав: – Ви щось почали говорити, мамо, а я тут про свое згадав… Вибачте, ви про щось хотiли б дiзнатися? – Так, хотiла спитати, чи не привiз ти менi ту Богородицю, яку в лаврi на вербовiй корi намалював? – Та нi, мамо, ви трохи не так зрозумiли, – розсмiявся синок. – Я тодi Богородицю i справдi на корi дерева побачив, але ж тiльки побачив! Тому й не малював, бо нiчого у мене при собi не було: нi олiвця, нi пензля з фарбами, нi навiть мастихiну – ну зовсiм нiчого… Тiльки очi моi, кора староi верби й Пречиста Дiва на нiй така прекрасна, що й не передати!.. – Ну-у-у… Головне, що ти ii побачив, – мовила матiр примирливо. Хоча якщо чесно, то була дуже розчарована цiею вiдповiддю. Насправдi ж iй так хотiлося мати ну хоч би ще одну iконку, синочком намальовану! Як раптом… – Так, мамо, головне, що я ii побачив. Але це ще не все. – А що ж iще?.. – Повернувшись того дня додому, я побачив знов… побачив знов… Говорячи це, Федько порпався у наплiчнику. Нарештi видобув звiдти невеличкий газетний згорточок i мовив: – От тодi вже я мав пiд рукою все необхiдне, мамо, тож i намалював оце. Дивiться! Тепер це ваше, матусю моя рiднесенька… Це був ще один малюнок на дощечцi, тiльки на вiдмiну вiд Бога з красного кутка iхньоi хати, це була якась хмароподiбна багряна iстота, схожа на гору живого вогню. Та ще й iз величезними крилами за спиною, облямованими по краях полум’янистими кантиками. – І що ж воно таке, синку? – чи то з недовiрою, чи з легесеньким побоюванням спитала Тетяна Михайлiвна. – Це Багряний Янгол, мамо! – з непiдробною серйознiстю на обличчi мовив Феодосiй i, вiдчувши материну нерiшучiсть, повторив: – Так-так, матусю, це ваше. Вiн з’явився менi того ж дня, коли я побачив Богородицю на корi. Отож Янгола цього Багряного я таки намалював, бо тепер вже мав пiд рукою все необхiдне. Звiсно ж, погоджуюсь: вiд канонiчного малюнок дуже далекий, тому не треба вiшати нову картину поруч з намальованим колись давно Богом! Але сам малюнок приймiть, будь ласка. Нехай вiн завжди нагадуе вам про те, що виростили сина-живописця. І посмiхнувся весело й завзято. Палац з’iздiв, Кремль, Москва, 22 червня 1963 року – Що ж, Миколо Вiкторовичу, вiтаю вас з обранням секретарем Центрального Комiтету Комунiстичноi партii Радянського Союзу! Це висока честь i велика вiдповiдальнiсть, проте ви впораетесь, неодмiнно впораетесь. Присутнi дружно зааплодували, вiн слухняно зобразив на обличчi посмiшку та почав розкланюватися на всi боки. Хоча якщо чесно, то нове призначення його вкрай не задовольняло. Адже минуть буквально лiченi днi, й йому доведеться розпрощатися[136 - На посадi Першого секретаря ЦК КПУ Микола Пiдгорний перебував (уже суто формально) до 28 червня 1963 року.] з посадою Першого секретаря ЦК КПУ, щоб мати можливiсть повною мiрою вiддатися новiй роботi тут – у столицi Радянського Союзу. І отака прикрiсть: там, у Киевi, вiн був першим над усiма – тодi як тут, у Москвi, став одним iз багатьох секретарiв ЦК, рiвних собi… й навiть бiльш заслужених, якщо зважати на цекiвський стаж. Як там сказав якийсь древнiй пуриц: «Краще бути першим у провiнцii, нiж другим у Римi»[137 - Слова давньоримського iмператора i полководця Гая Юлiя Цезаря, процитованi давньогрецьким iсториком Плутархом у працi «Вислови царiв i полководцiв».]? Що ж, вiн таки мав рацiю! Безперечно, мав. Сiльський клуб колгоспу «Будiвник комунiзму», Хомутець, Житомирська область, 28 вересня 1963 року З-помiж решти населених пунктiв Хомутець видiлявся наявнiстю власноi семирiчки: ще на самому початку радянськоi влади цей навчальний заклад був зведений на територii садиби мiсцевого дяка Пащевського замiсть старорежимноi церковно-парафiяльноi школи. До того ж у Хомутецькiй семирiчцi оволодiвали грамотою дiточки з довколишнiх сiл – Вiльшкiв, Кракiвщини й Дубрiвки. А в розкiшних будинках мiсцевих гнобителiв трудового селянства Григорiя Васильчука та Костянтина Пащевського, конфiскованих на користь чесних трударiв, тепер квартирували народнi педагоги й навчалися найменшi дiтлахи… Однак не можна ж вiчно iснувати за рахунок зробленого на самому початку нового життя?! За понад чотири десятилiття багато чого змiнилося. Отож коли директором школи призначили Івана Даниловича Данилiвського, вiн проаналiзував наявний стан речей i просто на засiданнi правлiння колгоспу «Будiвник комунiзму» поставив питання руба: – Ви, товаришi, як собi хочете, але без новоi школи нам не обiйтися. Судiть самi: кiлькiсть дiточок зростае – а де ж iх усiх навчати?! Як нiхто iнший, я розумiю, що це не одного року[138 - Справдi, спорудження новоi школи в Хомутцi розтяглося на 1963—1972 рр.] питання. Директор усе ж таки, аякже… З iншого боку, чим швидше почнемо, тим швидше впораемося. Правлiння колгоспу на чолi з його головою Савелiем Федоровичем Дяченком вiд почутого тiльки злагоджено вiдмахнулося: весняно-польовi роботи були саме в розпалi – не на часi займатися iншим. Та й людей вiд сiльгоспробiт нiхто не вiдриватиме, бо вiд середини весни й аж до пiзньоi осенi кожна пара робочих рук на суворому облiку… Однак товариш Данилiвський виявив неабияку впертiсть, навiть iздив кiлька разiв у Брусилiв до районного начальства. І таки домiгся свого. Спочатку не просто з району – з областi прибули дуже поважнi чоловiки, котрi щось там довго й ретельно обмiряли, потiм позабивали в землю якiсь кiлочки й забралися геть, залишивши директоровi важелезну теку з документацiею. До речi, очолив будiвництво особисто Іван Данилович, який проводив на будмайданчику весь час, вiльний вiд виконання директорських обов’язкiв. Доки стояла вiдносно тепла погода, вiн навiть жив тут же – у брезентовому наметi, встановленому на невисокому пагорку (щоб осiннiми дощами не заливало). Спираючись на вказiвки поважних обласних дiячiв, перейшли до копання фундаменту. Але хто ж копав яму пiд нього, якщо всi до останнього колгоспники були втягнутi в нещадну битву за врожай?! О-о-о, можете не сумнiватися, товариш Данилiвський i про це подбав заздалегiдь: для виконання земляних робiт з усiеi Житомирськоi областi на трудове перевиховання направляли рiзноманiтний людський непотрiб, який у звичайному життi тiльки i знав, що байдикувати та паразитувати за рахунок iнших. Злiснi прогульники, нероби, дармоiди, п’янички, дебошири, жiнки асоцiальноi поведiнки та iншi ненадiйнi елементи вiд раннього ранку й до пiзнього вечора махали штиковими лопатами, тягали землю i камiння ношами й верейками. Як пожартував один iз перевихованцiв: Два солдата Из стройбата Заменяют экскаватор. Щоправда, досвiд спорудження Хомутецькоi школи доводив, що екскаватор з успiхом замiнюють не тiльки будбатiвцi, але також асоцiальнi елементи з числа пересiчних громадян… але то справа десята. От саме з однiею такою «перевихованкою» був пов’язаний прикрий випадок, що хвилював уяву хомутчан доволi тривалий час. * * * Сектантка Надiя вирiзнялася з-помiж iншого контингенту копачiв ями пiд фундамент надзвичайним працелюбством. Часом здавалося навiть, що вона одна здатна замiнити епiчних «двох солдатiв iз будбату»… Але ця iлюзiя тривала лише шiсть днiв на тиждень – з ранку недiлi й до вечора п’ятницi. Бо протягом цiлоi суботи жодна сила в свiтi не могла змусити цю дурепу до сумлiнноi працi на благо суспiльства i свое власне! Справа виглядала саме так, а не iнакше: адже за кожен день саботажу сектантцi додавався новий тиждень перебування на виправних роботах. Таким чином, «вiдмотавши» належнi п’ятнадцять дiб покарання, Надiя примудрилася заробити собi два новi «штрафнi» тижнi. Так вiдбувалося знов i знов, знов i знов iз завидною регулярнiстю. – Послухай-но, нещасна… Ти хоч би рахувати вмiеш? – спитав сектантку Іван Данилович пiсля чергового «штрафу». – Авжеж, у дитбудинку навчили, – кивнула дiвчина. – І не тiльки рахувати вмiю, але й читати також. – І що ж ти читаеш? – Бiблiю. От тiльки у мене ii вiдiбрали, коли затримували. – Ну-у-у, припустiмо, Бiблiя нам не допоможе, – почухав потилицю директор школи, – але давай-но прикинемо от що. Ти сумлiнно працюеш шiсть днiв на тиждень, а сьомий байдикуеш. – Не байдикую, а молюся. – Навiть без Бiблii твоеi? – Навiть без неi. – Хм-м-м… Отакоi! Ну гаразд, ми вiдволiклись. Я про те, що за кожен одноденний прогул на тижнi тобi додаеться новий тиждень примусових робiт. Чи розумiеш ти, що так може тривати до нескiнченностi? – Авжеж, розумiю, – охоче погодилася сектантка. – То якщо розумiеш, чом байдикуеш по суботах знов i знов?! – Бо вiра моя така, що мушу по суботах лише молитися. – А що це за вiра у тебе така… еврейська? – Не еврейська, нi. Я звичайна дiвчина Нехай Надiя Демидiвна, родом з Руликова, батьки загинули вже по вiйнi, отож виховувались ми разом з братом Костянтином у Мотовилiвському дитбудинку. Можете перевiрити. – А чого ж ти в суботу шабашуеш, а не в недiлю? – Бо вiри я адвентистськоi, а ми шануемо день суботнiй, як про те сказано в восьмому вiршi двадцятоi глави Книги «Вихiд». – Але ж так триватиме хтозна-скiльки часу!.. У вiдповiдь сектантка лише худенькими плечиками пересмикнула. – А якщо тобi подвiйну норму встановлять?! А потрiйну?.. – Роботи я не боюся, – лагiдно мовила вона. На тому дiвчину залишили у спокоi… однак лише тимчасово. Справдi, «трудотерапiя», по iдеi, повинна була завершитися повним перевихованням усього ненадiйного контингенту. Пiсля будiвництва Хомутецькоi школи до лав радянського суспiльства мали б повертатися соцiально здоровi кадри. Але ж молода адвентистка, судячи з усього, не збиралася вiдмовлятись вiд своiх хибних переконань! То що ж це виходило?! Неухильно дотримуючись звички байдикувати по суботах, ця Надiйка забезпечувала собi на роки наперед дах над головою, триразове харчування й роботу… Звiсно, то була непрестижна фiзична праця на будiвництвi сiльськоi школи – i тим не менш… Добре прилаштувалася, хай iй грець! Було надто очевидно, що директор школи (а за сумiсництвом i начальник будiвництва) вичерпав можливостi вплинути на сектантку. Тому годi й дивуватися, що в чергову суботу 21 вересня раптом вiдчула напад неймовiрного збудження мiсцева православна вiрянка – Гланька Кудашиха. Хоча iй було вже далеко за сiмдесят, а вiдправляти своi релiгiйнi потреби вона не мала жодноi можливостi, однак усе село знало, що саме ця самотня згорблена бабуся е «правильною» християнкою. Адже навiть в суворi роки сталiнськоi «безбожноi п’ятирiчки» Гланька не знiмала з шиi дерев’яного хрестика, знала напам’ять молитви «Отче наш» i «Богородице Дiво», а на вiдповiднi свята варила кутю, випiкала паски i фарбувала яйця. Отож «пiдiгрiвшись» гранчаком роздобутого хтозна-де перваку, в суботу 21 вересня неймовiрно роздратована Кудашиха пошкандибала до старого сараю, в якому утримувалися паразитичнi елементи, направленi в Хомутець на трудове перевиховання. Про подальшi намiри бойовитоi бабульки можна було судити за ii несамовитими вигуками: – Та я цiй курвi одвентичнiй всi патли зараз повисмикую!!! Та що ж це за секта у них така паразитська?! Як же ж можна не вiрити в Бога нашого Суса Христа i в Його Матiр-Богородицю?! Сьоднi ж Друга Пречиста, а ця курва в Богоматiр не вiруе, чи що?! Та я ж iй!.. я ж iй!.. Усi iншi «перевихованцi» вже давно копали яму пiд фундамент школи, сектантка перебувала в старому сараi на самотi, й захистити ii не було кому… Проте сталося щось незрозумiле: нiякоi сутички мiж «пiдiгрiтою» первачем Кудашихою та сектанткою Надiйкою Нехай не сталося. Навпаки, iхня двогодинна бесiда тривала в доволi миролюбному тонi, а по завершеннi бабуся полишила скромний сарай i проголосила на все село: – Ну то й що з того, що вона вiри одвентичноi?! Писання вона напам’ять знае, молитви знае, вiру в душi мае крiпку – нехай i свою одвентичну вiру, але ж яку крiпку!.. Вона шануе i Суса Христа, i Богородицю – то й добре, а якщо робе це на свiй власний манер – то й нехай собi робе, як схоче… Тiко б шанувала, бо всi iншi загалом Суса Христа не знають i знать не хочуть. А Бог у свiй час усiх нас розсуде, хто правий, а хто нi. А так вона нещасна дитинка, й нема чого ii чiпать… – Це ви вiдчепiться вiд моеi душi, бабо Кудашихо! Зв’язався оце на свою голову, треба воно менi було… оцi чвари вашi!.. – благав дiльничний, за яким стара Гланька увивалася ще пару днiв, щось марно намагючись довести. – А якщо в областi вважають, що я не справився, то хай звiльняють мене iк чортовiй матерi й переводять звiдси, куди хочуть! Хоч попiд три чорти!!! Як же ж воно менi все остогидло… Звiсно, лишати справу перевиховання сектантки в недовершеному станi обласне начальство не збиралося. Отож тiльки-но баба Кудашиха нарештi вгомонилася, як головиха мiсцевоi сiльради Марьванна[139 - Пенчева Марiя Іванiвна – голова Хомутецькоi сiльради в 1952— 1975 роках.] оголосила, що на наступну суботу, 28 вересня, «на прохання широкоi громадськостi» призначаеться товариський суд над сектанткою Нехай Надiею Демидiвною, направленою до iхнього села на примусове трудове перевиховання. – Та що це за неподобство?! Який може бути товариський суд, якщо вона не з нашого товариства?! – обурювалися селяни, почувши таке. – То не вашого розуму дiло, – огризалася головиха. – Якщо в областi сказали провести товариський суд – отже, треба провести. Для нас, як для будiвничих комунiзму, кожна наша людина – брат i товариш. – І навiть сектантка?! – Вона заблукала, отож треба повернути ii в суспiльство повноцiнною громадянкою, а не вiдщепенкою, якою вона е нинi. – А-а-а… Ну-ну, давай, давай, – бурмотiли селяни собi пiд нiс. І про всяк випадок розходилися у своiх справах. Вiдчувалося, що затiя з товариським судом хомутчанам не надто подобаеться. Як раптом напередоднi подii – у п’ятницю 27 вересня – селом поповзли чутки: шкурка вичинки таки варта, бо Тимошка Деньга приготував якусь «кумедiю». Оскiльки цей чоловiк ще з далекого довоенного дитинства зарекомендував себе вiдмiнним жартiвником, здатним на найзухвалiшi розiграшi, то суспiльна думка вмить змiнилася: стало очевидним, що в усякому разi сумно на судi не буде… * * * «Кумедiя» почалася ще на пiдходах до сiльського клубу. Колгоспники прямували до широко розчахнутих дверей поважно, неквапом, як раптом розступилися i позадкували. Тодi по утворенiй мiж ними дорiжцi хвацько прошкандибав на милицях Тимiш Деньга власною персоною… Але ж в якому виглядi вiн був!!! Насамперед в очi кидалося те, що лiва нога Тимоша чомусь прикоротилася удвiчi – рiвно до колiна. Окрiм того, вдягнений вiн був якось дуже незвичайно. Не тiльки тому, що надраений чобiт мав лише на правiй нозi – якраз це видавалося природним. Але водночас його штани пiдозрiло нагадували сiрi шаровари з дуже грубого, швидше схожого на мiшковину рядна. За контрастом з обвислими штаньми пiджак був прикрашений не тiльки десятком орденiв i медалей на грудях, а ще й кудлатою рожево-червоною айстрою в петличцi. Отак, здiймаючи на дорозi куряву милицями i правим чоботом, виблискуючи несподiваними нагородами, жартiвник просувався мiж завмерлими колгоспниками. – Е-е-ей, Тимошко… що це у тебе з лiвою ногою? – спитав той iз них, хто перший оговтався вiд шоку. – Так я ж ногу на вiйнi загубив. Так сказать, у героiчнiй борьбi з хвашисськими захвачиками, – не моргнувши оком, вiдповiв жартiвник. – А-а-а… А ти хiба воював?.. – Аякже! Пiдлiтком у партизанському загонi. – Справдi? – Ага, правда, правда. А ви шо, не знали? – Гаразд. А милицi звiдки взяв? – Та хвельдшер позичив. У нього на хвельдшерському пунктi парочка валяеться про всяк випадок. Отож головиха наказала, вiн i видав. – А-а-а… звiдкiля у тебе стiльки цяцьок на грудях? – Це менi товариш голова i товариш парторг позичили заради благородноi мети – перевоспитування сектантки в нормальну людину. – А-а-а… То це ти заради неi вирядився?.. Здаеться, люди почали розумiти, що саме задумав жартiвник, проте вiн негайно ж знову спантеличив усiх несподiваною вiдповiддю: – Канешна заради Надьки цiеi одвентичноi. Оце женихатися до неi йду. – Женихатися?! Рiч у тiм, що Тимiш Деньга був вiдомий на весь Хомутець не тiльки вiдмiнними розiграшами, але також амурними походеньками, за якi його навiть пару разiв добряче побили. Та хоч як любив вiн пiдбивати клинцi до дiвок, молодих вдiв i жiнок, проте до жодноi ще всерйоз не залицявся. Як раптом… – Нумо проходимо, проходимо всi, не затримуемося. Чого стали? Виявляеться, слiдом за «кавалером» (хоча й на певнiй вiдстанi) йшла головиха Марьванна з чоловiком – парторгом колгоспу «Будiвник комунiзму». А слiдом ще й голова колгоспу Савелiй Федорович пiдтягнувся. Стало очевидним те, що люди розумiли досi лише iнстинктивно: вся «кумедiя» розiгруеться з благословення мiсцевого начальства. А тому справдi варто не затримуватись, а проходити всередину й розсаджуватися на широкi довгi ослони. До речi, жартiвник Тимiш Деньга нахабно всiвся в першому ряду поруч iз начальством. Отже, справдi все це недарма! Ну що ж, побачимо… Товариський суд почався з того, що директор школи (як безпосереднiй керiвник «перевоховних» робiт) коротко розповiв про лiнiю Партii й Уряду, спрямовану на перетворення людського непотребу в нормальних членiв радянського суспiльства. Потiм виступили працiвники – колишнiй дрiбний хулiган i хронiчний прогульник, – якi пiд злагодженi аплодисменти присутнiх розповiли про позитивний вплив фiзичноi працi на iхнiй свiтогляд. Далi взялися за сектантку. Для початку Надiйка дуже стисло розповiла про свое дитинство, про втрату батька й матерi внаслiдок вибуху в iхнiй хатi фугасноi протитанковоi мiни, про проведенi в дитбудинку роки… Однак на запитання, як же вона у своi двадцять два роки докотилася до участi в сектi та хто ii туди втягнув – уперто не вiдповiдала. Очевидно, не хотiла виказувати iнших сектантiв. – То ти розкажеш усе нам, твоiм товаришам, чи так i мовчатимеш?! – не витримала нарештi Марьванна. Як раптом головиху зовсiм неввiчливо перервав Тимiш Деньга: – Та це ладно, про це хай мовчить… Я про iнше хтiв ii попитати: злягалася ця одвентиска iз Сусхристом своiм чи нi? Вiд такоi безцеремонностi карi, з легкою прозеленню очi горопашноi Надiйки мимоволi розширилися, губи сiпнулися. Але перш нiж вона встигла бодай щось вимовити, головиха щодуху гримнула на жартiвника: – Тимоше, це що таке?! Що таке, я кого питаю?! Тут голова сiльради розмовляе з пiдсудною, а ти… ти!.. Нахаба, неввiчливий нахаба!!! Хамло!!! – А шо такого?! – показово здивувався Тимiш. – Я ж тут до неi, можна сказати, женихатися прийшов. Зараз оце, можна сказати, вся моя судьба рiшаеться. Ну, то чи маю я право знати… – Бандюган!!! Богохульник!!! А щоб ти не дiждав!.. – пролунали звiдкись iззаду збудженi старечi вигуки. Втiм, обурення бабцi Кудашихи швиденько вгамували i про всяк випадок виставили ii з клубу на вулицю, щоб не заважала розгортатися «кумедii». – Я тебе почув, Марiе Іванiвно, тепер ти помовч, – мовив до дружини чоловiк-парторг, потiм звернувся до Тимоша: – А ти, товаришу Деньга, будь ласка, поясни присутнiм, чим викликана твоя цiкавiсть? – Ну-у-у… Як це, чим?! Як тобто чим?.. – жартiвник переводив погляд з парторга колгоспу на головиху, потiм на сторопiлу пiдсудну й назад. – Ви ж должни припомнiть, товариш парторг, як до нашого Хомутця торiк приiздив лектор з якогось там дюже поважного товариства, який нам тут, в оцьому самому клубi читав лекцiю про сектантiв. Пам’ятаете такого? Ну-у-у, дюже такий вчений лектор… можна сказати, навiть – дюже научний, о! В окулярах зi скельцями круглими та з борiдкою козлячою. – Ну-у-у… нiбито приiздив. І що з того? Товариш парторг удавав, нiби насилу пригадуе торiшню подiю… хоча лише вчора сам же навчав Тимоша, що i як говорити на товариському судi. – А те, шо цей научний лектор розказував нам про життя сектантiв, як один з них об’явив сам себе Сусхристом, а по тому сказав, шо кожна сектантка мае з ним злягтися, i яку вiн благословить – та й народить вiд нього божественне дитя, такого собi маленького Христосика. І попаде в рай. Отож трьох сектанток вiн таки ощасливив, причому всiх – парнишками. А далi вони переругалися промiж собою, у кого народився Христосик маленький, а у кого так… невiдомо шо!.. На тому сектантiв тих i пов’язали. – Неправда, – нарештi стримавши розбурханi почуття, мовила Надiя. – Шо-шо ти там говориш? – перепитав негайно Тимiш. – Неправда це, брехня повна. – Та ну?! То шо, лектор той научний брехав, кажеш? Пiдсудна мовчки кивнула. – Отакоi… – уявно здивувався жартiвник. – А скажи-но… ти як… Сектантка ти чи не дюже?! – Я не сектантка. – Овва! А хто ж тодi?! – Я – адвентистка сьомого дня. – А-а-а, ну, тодi точно сектантка, якшо одвентиска, ги-ги-и-и!.. – широко посмiхнувшись, хихотнув Тимiш. – Та я!.. – Мiж iншим, той научний лектор попереджав нас, шо всi сектанти неймовiрно мстивi, зрадливi, боягузливi та ще й брехливi на додачу. І знаеш… пiсля того, як ти одказалася зiзнатись у тому, шо злягалася iз… – Але ж я не злягалася!!! Чесно!!! – сповненим вiдчаю благальним тоном скрикнула бiдолашна дiвчина. – Научний лектор недарма казав, шо ви всi брехливi, – Тимiш iз багатозначним виглядом задер угору вiдстовбурченого пальця правоi руки. – Я не брешу… – А давай перевiримо! Ти як, не проти?.. – Що це означае? – А от шо: помолися за мене, шоб моя вiдiрвана нога знов вiдросла! Почувши це, присутнi колгоспники щиро засмiялися – бо раптом зрозумiли, куди хилить жартiвник. Хтось хотiв навiть сказати Надiйцi, що лише вчора Тимiш Деньга мав обидвi ноги. Проте згадавши про присутнiсть у клубi всього мiсцевого начальства, все ж не насмiлився розкрити таемницю. – Я не молитимусь за це, – раптом мовила Надiйка рiшучим тоном. І всi, хто й досi стримано хихикав або спiвчутливо зiтхав, раптом замовкли. – Чого-чого?! – здивувався жартiвник. – То шо ж це таке виходить: ти вiдказуеш менi, бойовому ветерану вiйни та орденоносцю… Ай-я-яй, до чого ж негарно! А мiж iншим, научний лектор казав, шо сектанти всi добренькi. – Так, усi ми добрi. І Бог добрий також. – То чому б тодi не iзделать менi добро, вiдростивши ногу? Присутнi знов не втрималися вiд смiшкiв, i Надiя впевнено вiдповiла: – Бо все це несерйозно. Ви жартуете. – Жартуемо?! Овва! Звiдки ти це взяла, iнтересно взнати… – Бо смiетеся. – Отакоi… Я так гляджу, ти не дюже довiрлива, тодi як той научний лектор утверждав, шо всi сектанти такi дурнi-дурнi, бо дюже довiряються… Особливо одвентиски. Але так, шось ти не схожа на сектантку!.. – Чому? – Бо вумнiчаеш. Несерйо-о-озно-о-о… Смiете-е-еся-а-а… Ну ладно, якшо ти вже така вумна, як вродi й не одвентиска зовсiм, тодi диви, як не бог твiй Сусхристос, а диявол зцiлення проводить! І не встигла Надiйка, котра вмить несказанно перелякалася, хоч би щось заперечити, як зi свого мiсця на ослонi зiрвався товариш парторг, пiдбiг до Тимiша Деньги, виструнчився довкола нього з витягнутими вгору руками i жахливим замогильним голосом завив: – Заклана-а-аю тебе-е-е iмене-е-ем дi-i-iдька-а-а ли-и-исо-го-о-о: вста-а-ань на оби-и-идвi-i-i ноги-и-и i ходи-и-и, ходи-и-и, ходи-и-и!.. Коли ж «заклинання» було прочитане, жартiвник раптом сiпнувся, театральним жестом кинув на пiдлогу милицi, якi стояли лiворуч вiд нього обпертими об ослiн, i… скинув грубi «штанi», якi насправдi виявилися зшитими разом мiшками! А пiд ними були вдягненi нормальнi штанi. А найголовнiше – лiву ногу Тимiш зiгнув у колiнi так, що п’ята опинилася пiд самiсiнькою сiдницею, i мiцно зв’язав стегно та гомiлку мотузкою. Не дивно, що ззовнi нога здавалася наполовину ампутованою… – Ну шо ж, будемо щитати, шо молитва до дiдька лисого подiяла, i моя нога дивним чином вiдросла, – констатував Тимiш, розв’язуючи мотузку пiд гучний смiх присутнiх колгоспникiв. – Однак скажи, чому ти все ж таки не помолилася своему Сусхристосу за мою ногу? Бо виходить, ти не така вже й дурна, якшо запiдозрила жарт. Але чому тодi дала затягнути себе в секту твою одвентичну?.. – Дарма ви так. – Шо-о-о?! – Дарма ви над Ісусом Христом вирiшили посмiятися, дарма затiяли оце ваше «зцiлення», – голос пiдсудноi зробився несподiвано жорстким. – Такого робити не можна, Бога ображати не можна нi словом, анi дiлами. І Святу Трiйцю ображати не можна, бо Бог помститься… – Та заткнися ти! – зневажливо мовив жартiвник. І пiдвiвся з ослона, аби продемонструвати, що лiва його нога абсолютно здорова, хоч i не взута… Однак через довге перебування ноги в складеному навпiл станi, та ще й туго зв’язаною мотузкою, ii м’язи надто сильно затерпли. Отож коли Тимiш спробував спертися на неi, лiва нога пiдломилася в колiнi, й вiн як стояв, так на повен зрiст i гепнувся на пiдлогу, жахливо зойкнувши при цьому. – Гаразд, годi вже баламутити, – мовив парторг до жартiвника. – Вставай i не верещи, бо нам товариський суд завершувати треба. Проте замiсть того, щоб пiдвестися, Тимiш заверещав огидним тоненьким голосочком, немов рiзане порося: – Рука-а-а… а-а-а!.. у-у-у!.. – Що-що ти там верзеш? – Рука-а-а!.. – продовжував верещати вiн: – Вона-а-а ме-нi-i-i руку-у-у зла-а-ама-а-а-ла-а-а!!! Ру-у-у-ку-у-у!.. Вона-а-а!.. Вi-i-iдьма-а-а-а!.. Справдi, кисть його лiвоi руки була якось неприродно вивернута набiк i безвiльно мотилялася при кожному русi жартiвника. – Я ж казала, що ви це дарма затiяли… – почала Надiя, однак усе мiсцеве начальство зацикало на неi настiльки дружно, що дiвчина розсудливо замовкла. На тому i завершився епохальний товариський суд у Хомутцi. Будiвля ЦК КПУ, Киiв, 20 жовтня 1963 року Чому?! Чому так вийшло, що все життя вiн намагався допомагати людям, усi сили вiддавав на боротьбу за побудову справедливого в усiх вiдношеннях комунiстичного суспiльства – а закiнчуе життя настiльки паскудно?! Закiнчуе життя… Саме так! Адже в ЦК КПУ йому вже не натякнули, а повiдомили майже вiдкритим текстом: – Але ж ти розумiеш, Олексiю Йосиповичу, що, окрiм рядових «стрiлочникiв», за подii, що сталися позаторiк 13 березня на Куренiвцi, мае вiдповiсти хтось iз середньоi ланки партiйно-господарських керiвникiв нашоi республiки! Ну справдi, не можна ж на Миколу Вiкторовича[140 - Маеться на увазi Микола Пiдгорний.] кивати… Тим паче з посади Першого секретаря ЦК КПУ вiн успiшно пiшов до Москви на пiдвищення i тепер став секретарем ЦК КПРС. Отож в його бiк тепер навiть дивитися не варто… Також не можна вказувати на iнших московських товаришiв, якi обстоювали цей проект. А тодi хто iнший краще претендуватиме на цю роль, як не ти? На кого можна в разi чого вказати пальцем, як не на голову Киiвського мiськвиконкому?.. А вказати е за що – про це вже органи держбезпеки подбали. Є на тебе добiрний компромат, який збирали майже два десятилiття. Повiр, я тобi правду кажу, не брешу… Далi надовго зависла мовчанка, яку порушив знов-таки господар кабiнету: – І вже тут, Олексiю Йосиповичу, е лише два виходи. Звiсно, якщо ти не вживеш нiяких заходiв, ми спробуемо вiдмазати тебе вiд цiеi марудноi справи. Однак вiдмазати так, щоб уже зовсiм i остаточно, не вийде… Отож подумай, чи треба воно тобi?! Все життя пройти з чистою репутацiею, щоб пiд самiсiнький кiнець про тебе вiдкрито наговорили, про що ти й сам давно вже навiть думати забув… – Або… кави випити? – нарештi спромiгшись розлiпити пошерхлi губи, промимрив товариш Давидов i кивнув на фiлiжанку, до краiв наповнену ароматною чорною рiдиною. – Або кави випити! – радiсно кивнув господар кабiнету. – Випити кави, пiти додому i заспокоiтися. У тебе, Олексiю Йосиповичу, буде ще пару годин, тому можна не квапитися. От тiльки «швидку» викликати не варто. Бо сенсу в цьому, вiдверто кажучи… Господар кабiнету знов кивнув на фiлiжанку: – Я з тобою такий вiдвертий, Олексiю Йосиповичу, бо ми знайомi хтозна-скiльки часу i можемо спiлкуватися максимально вiдверто, без недомовок. Здаеться, зазнайомилися ми ще тридцять восьмого року – вiд твого призначення першим секретарем Жовтневого райкому КП(б)У в Киевi. – Так-так! – охоче кивнув вiн. – То скiльки ж це рокiв у нас виходить, га?.. – Двадцять п’ять, – швиденько пiдрахував вiн. – Двадцять п’ять!.. Чверть столiття – такий собi ювiлей!.. – Подумати тiльки!.. – у тон господаревi кабiнету мовив товариш Давидов. І почув у вiдповiдь: – Кава ця особлива. Колумбiйська. Там у них звичаi знаеш якi? О-о-о, колумбiйцi полюбляють, щоб швидко й безболiсно. Тому або ти… Втiм, товариш Давидов не став вислуховувати все по другому разу. Вiн просто випив фiлiжанку кави. Влив у себе чорну рiдину одним залпом i проковтнув, майже не вiдчуваючи смаку. – Дякую, Олексiю Йосиповичу, я в тобi не сумнiвався жодноi хвилини. А тепер прощавай, – мовив господар кабiнету. І навiть руку потиснув старому знайомому. А ще додав на прощання: – Ну, i щоб вулицю в Киевi на твою честь назвати – це вже само собою… Тут можеш навiть не сумнiватися: буде вулиця твого iменi! Або бульвар чи проспект. Але буде обов’язково. * * * І ось вiн лежить у себе вдома на диванi й чекае, хто ж з’явиться перед ним зараз?! Колись Харитон Якимович Бугрим – заслужений будiвельник i заразом його багаторiчний опонент у запальних суперечках, – кинув ядучий присуд, що намертво впаявся в мозок: «Тепер на твоiх руках iхня безневинна кров! І вони приходитимуть до тебе натовпом i поодинцi, вдень i вночi… Готуйся до цього, сволото». І вони справдi приходили, коли хотiли, – тi, хто загинув через його впертiсть у той фатальний понедiлок 13 березня 1961 року. Однак тепер перед внутрiшнiм поглядом товариша Давидова повiльно проступало щось незбагненне: якась величезна, нiколи ще не бачена гора багряного вогню! А потiм позаду цiеi багряноi гори раптом розгорнулася пара величезних, облямованих полум’янистими кантиками по краях крил… Щось шпигонуло в грудях, i негайно весь довколишнiй простiр спалахнув, немовби десять тисяч блискавок беззвучно вдарили в його нещасне натруджене серце! А потiм усе огорнула непроникно-чорна пiтьма. Вiчна пекельна пiтьма… «Захiдукргеологiя», Львiв, листопад 1963 року – То що, вiн точно не приiде на гастролi? – Точно не приiде. – Але ж пiдготовка йде вже повним ходом!.. – Рафаелю Шаевичу! Ну от скажiть менi, будь ласка, чом ви такий нетямущий, слово честi?! Нiбито ж маете розумiти… Начальник експедицii раптом прикусив язика, тож вiн був змушений спитати: – Що ви мали на увазi? – Я мав на увазi, що в питаннях геологii ви достатньо тямущi, щоб не сказати бiльшого – i це попри вiдсутнiсть профiльноi освiти… Начальник експедицii послав Рафцi багатозначущий погляд з-пiд насуплених брiв. Це мало б означати, що вiн не хоче зайвий раз пiдiгрiвати амбiцii молодого чоловiка схваленням – навiть обгрунтованим. – Але е якась царина, де я, навпаки, зовсiм нiчого не тямлю… – Так, е!!! І це полiтична ситуацiя. – Та-а-а… у нас же «вiдлига»! Позаторiк же таку чудову Третю Програму партii[141 - Третя Програма партii – головний документ Комунiстичноi партii Радянського Союзу, ухвалений XXII з’iздом КПРС 31 жовтня 1961 року. Головною ii метою було створення плану побудови комунiзму в СРСР. Зокрема, протягом двох десятилiть (отже, в 1961—1981 роках) Компартiя i радянський народ мали створити матерiально-технiчну базу комунiзму.] було ухвалено… – Рафаелю Шаевичу, будь ласка, йдiть до себе i займiться поточними справами. Гаразд? Супроводжуваний суворим начальницьким поглядом, вiн вийшов з кабiнету. Потiм поплентався до розташованоi наприкiнцi коридору курилки, де двое бороданiв просторiкували щось на тему особливостей моноклинального залягання нафтових шарiв, однак з появою Рафки швиденько забичкували своi цигарки i пiшли собi геть. От i добре! Бо тепер можна на самотi всебiчно пережити розчарування життям. Ну так, все йде нiбито добре… от тiльки такого жаданого концерту Олександра Галича у них не вiдбудеться. Хоча все було анонсовано ще мiсяць тому, й приготування до приiзду вiдомого на весь Радянський Союз барда тривали на всiх парах. А тепер… Е-е-ех, Рафка ж так хотiв почути не з пошкодженого магнiтофонного запису, а наживо «Старательский вальсок»!!! Це ж майже про них – про геологiв! Про одвiчних шукачiв не тiльки корисних копалин, але, можна смiливо так сказати, самоi iстини!.. Мы давно называемся взрослыми И не платим мальчишеству дань, И за кладом на сказочном острове Не стремимся мы в дальнюю даль, Ни в пустыню, ни к полюсу холода, Ни на катере… к этакой матери. Но поскольку молчание – золото, То и мы, безусловно, старатели. Промолчи – попадешь в богачи! Промолчи, промолчи, промолчи! Хоча… про яких саме «старателiв» йдеться в настiльки чудовiй, настiльки життевiй пiснi – ще те питання… И не веря ни сердцу, ни разуму, Для надежности спрятав глаза, Сколько раз мы молчали по-разному — Но не «против», конечно, а «за»! Где теперь крикуны и печальники? Отшумели и сгинули смолоду… А молчальники вышли в начальники, Потому что молчание – золото. Промолчи – попадешь в первачи! Промолчи, промолчи, промолчи! «Старательский вальсок» саме тому й непокоiв Рафку, що була в ньому та сама правда життя, про яку чомусь не говорили по радiо й не друкували нiчого в газетах чи журналах – нi в передовицях, нi на центральних розворотах, анi на останнiх шпальтах. От, чесне слово, якби ж навiть серед анекдотiв щось таке ховалося – i то було б легше… Однак шукати щось подiбне навiть там – у найкращих часописах було марно. А здавалось би, навiть неприпустимий культ особи товариша Сталiна на ХХ з’iздi КПРС розвiнчали. Чому б тодi не сказати, що не тiльки у великi – в маленькi начальники вийшли тi самi «молчальники»?! Чому б не дiстатися не тiльки до верхiвки, але й до партiйних низiв також?.. Нiхто про це не говорив нiчого нi на радiо, анi в газетах чи журналах. От тiльки цей бард наважився проспiвати: И теперь, когда стали мы первыми, Нас заела речей маята. Но под всеми словесными перлами Проступает пятном немота. Пусть другие кричат от отчаянья, От обиды, от боли, от голода! Мы-то знаем: доходней молчание, Потому что молчание – золото! Вот как просто попасть в богачи, Вот как просто попасть в первачи, Вот как просто попасть в палачи: Промолчи, промолчи, промолчи!.. Вiн спiвав… ба нi – мало не кричав пiд простеньку гiтарну музику, що мовчати – це краще, спокiйнiше… доходнiше, зрештою! Чомусь не боявся зробити це на повен голос. Рафка не хотiв аж надто нездiйсненних речей – вiн усього лише мрiяв потрапити на концерт улюбленого барда, вже давно проголошений i пiдготовлюваний. У нього прекрасний начальник, який е не тiльки чудовим знавцем геологiчноi справи (чи швидше геологiчного мистецтва – будемо вiдвертими!), але й доброзичливою людиною. Коли роботи не надто багато, вiн надае Рафцi небачену розкiш – у робочий час поговорити трохи на теми, якi роботи безпосередньо не стосуються. Нинi справ у iхнiй експедицii небагато. Здавалося б, можна обговорити причини несподiваного скасування концерту вiдомого на весь СРСР виконавця?! Можна було б, авжеж… Одначе такоi розмови начальник експедицii старанно уникав i зрештою виставив Рафку зi свого кабiнету. Промовчав. Цiкаво, чому вiн так повiвся, чому?.. На жаль, на думку спадали виключно негативнi пояснення. 1964 Мiж минулим i майбутнiм Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 22 сiчня 1964 року Сьогоднi видатному дитячому письменниковi Аркадiю Гайдару мало б виповнитися якихось 60 рокiв. Як для чоловiка, то, здаеться, це зовсiм не вiк… але ж не дожив! Загинув у жорстокiй боротьбi з фашистською навалою вранцi 26 жовтня 1941 року. Загинув смертю хоробрих, воюючи в партизанському загонi на Канiвщинi – село Лiпляве зовсiм неподалiк звiдси. Непросте життя прожив цей чоловiк, ох i непросте ж, якщо розiбратися!.. Попри лютi зимовi холоди, сьогоднi до бiблiотеки, названоi на честь цiеi прекрасноi людини й видатного письменника, набилася сила-силенна дiтлахiв. Бiлiють хлоп’ячi сорочки й дiвочi фартушки, багрянiють пiонерськi краватки. Та головне – блищать допитливi оченята: сiрi й карi, волошково-блакитнi й зеленкуватi… всякi! І блиск цей засвiдчуе, що чекають вони якщо не дива дивного, то принаймнi чогось незвичайного. А бажано – то й надзвичайного. Чудово розумiючи, наскiльки iхня бiблiотека е унiкальною, можна сказати – единою в своему родi на весь Радянський Союз, директорка Елла Никанорiвна разом з усiма бiблiотекарками доклали всiх можливих зусиль, аби це диво дивне мiсцевiй пiонерii забезпечити. Хоча… нi, не тiльки мiсцевiй: онде збоку, бiля затканого морозними вiзерунками вiкна, притулилася за столиком вiдряджена аж iз самоi Москви кореспондентка «Пiонерськоi правди», яка все пише i пише щось у своему блокнотику. Обiцяе репортаж зробити, який прочитають пiонери в найвiддаленiших куточках неосяжноi радянськоi краiни… Своерiдна «iнспекцiя», хоча й дещо iншого гатунку – це мiнiатюрна, лише з двох осiб делегацiя з «дружнього» Шевченкiвського музею: сезонний екскурсовод Василь Береза i його старша сестра Катерина – завiдувачка тамтешньою науковою бiблiотекою. Зважаючи на повоенне киiвське минуле, Нiна Панасiвна мала всi пiдстави для того, аби ненавидiти Тараса Шевченка за його людожерськi (а мiсцями навiть профашистськi) погляди. Однак якщо Шевченкiвський музей у Каневi досi iснував, а самого цього лисого екстремiста навiть тепер не викопали з могили i не викинули його труп у Днiпро – отже, комусь його жалюгiдна творчiсть потрiбна… А тому пiд пильними поглядами «ворожих агентiв» з Шевченкiвського музею ну нiяк не можна було запаскудитися. А тому Елла Никанорiвна разом з Нiною Панасiвною дуже-дуже постаралися i запросили до iхнього, по сутi, глибоко провiнцiйного мiстечка двох високих гостей: Лiю Лазарiвну Солом’янську – другу дружину Аркадiя Гайдара та Євгена Фiрсовича Шерстобитова – кiнорежисера Киiвськоi кiностудii iменi О. П. Довженка. Хоча митцi всi поголовно забобоннi, а тому не дуже полюбляють розповiдати про своi майбутнi проекти, щоб не зурочити – однак на кiностудiю надiйшла сувора вказiвка з ЦК ЛКСМУ: розповiсти канiвським пiонерам про майбутню повнометражну стрiчку «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша», робота над якою ось-ось мае бути завершена. І як не пручався режисер – але ж таки приiхав до Канева i ось тепер сидить в очiкуваннi своеi черги на виступ. А виступала зараз саме Лiя Солом’янська. Ясна рiч, вона не розповiдала дiтлахам, з яких мiркувань свого часу промiняла видатного письменника Аркадiя Гайдара на секретаря Шепетiвського укому РКП(б), журналiста Ізраiля Разiна. Тим паче, що пiсля розстрiлу останнього (як учасника контрреволюцiйноi органiзацii) Лii Лазарiвнi довелося вiдмотати в АЛЖИРi[142 - «Акмолинский лагерь жен изменников Родины» – один з жiночих «виховних» закладiв ГУЛАГу.] порiвняно невеличкий термiн… Знати про такi нюанси сучаснiй пiонерii зовсiм не обов’язково. Тому колишня дружина Аркадiя Гайдара з величезним задоволенням описувала найменшi нюанси роботи над сценарiем «Казки про Хлопчиша-Кибальчиша», знятоi в Москвi на «Союзмультфiльмi» ще в 1958 роцi. Цi два виступи вiдомих радянських кiнодiячiв, якi зголосилися завiтати сьогоднi до Канева, смiливо можна назвати подiею неймовiрного масштабу. І головне, обидва виступи у взаемнiй зв’язцi засвiдчували: пам’ять про Аркадiя Гайдара i досi жива, а справа, за яку вiн звитяжно боровся й героiчно вiддав життя, – перемагае! Принаймнi справу цього ненависного «мужицького поета» Тараса Шевченка перемагае точно, це бiблiотекарка Нiна Панасiвна чiтко читала в очах присутнiх конкурентiв з Шевченкiвського музею. Вона була впевнена: мине ще чотири десятилiття, i в далекому 2004 роцi про цього схибнутого украiнського нацiоналiста фашизоiдного типу нiхто вже i не згадуватиме. Зате 100-лiтнiй ювiлей прекрасного дитячого письменника Аркадiя Гайдара святкуватиме весь СРСР! А можливо, i вся комунiстична спiвдружнiсть краiн, яка на той час неодмiнно розростеться щонайменше на половину Землi… як не на всю планету!.. Танцмайданчик «Жаба»[143 - Знаходився приблизно на серединi Володимирського узвозу. Свою «народну» назву дiстав через те, що спочатку був пофарбований в жахливий ядучо-зелений колiр.], Киiв, вечiр 17 травня 1964 року Такого розкiшного подарунку любителям потанцювати, як уже трете виконання «Чорного кота»[144 - Написана наприкiнцi 1963 року пiсня Юрiя Саульського на вiршi Михайла Танiча. Один з найперших радянських твiстiв, що одразу ж перетворився на тогочасний хiт.] протягом сьогоднiшнього вечора, спричинило фееричний i всеохопний вибух захвату. Запальна мелодiя так i пiд’юджувала, так i пiд’юджувала!.. Отож простягнувши Сюзанцi руку вже при перших акордах, Костя широко усмiхнувся й запитав подумки: «Пiдемо?..» «Авжеж!» – так само подумки, не проронивши жодного слова, вiдповiла дiвчина. Нiчого дивного в тому не було: адже слова закоханим не потрiбнi… Отож не минуло навiть жалюгiдних п’яти секунд, як молодi люди разом з усiма iншими вихлялися в запальному твiстi пiд ревiння оркестру i спiв невiдомоi молодоi солiсточки – очевидно, студентки якогось iз киiвських музичних училищ: Жил да был черный кот за углом. И кота ненавидел весь дом. Только песня совсем не о том, Как не ладили люди с котом. До рiвня Тамари Мiансаровоi[145 - Тамара Мiансарова (дiвоч. Ремньова, 1931—2017) – радянська i росiйська естрадна спiвачка. Народилася в УСРР в м. Зiнов’евську (тепер Кропивницьке). Стала першою виконавицею пiснi «Чорний кiт».] ця солiстка, м’яко кажучи, не дотягувала. Проте брак таланту й досвiду з надлишком компенсувався ентузiазмом танцюристiв, якi не менш злагоджено, нiж професiйний хор, ревонули приспiв: Говорят, не повезет, Если черный кот дорогу перейдет. А пока наоборот: Только черному коту и не везет!.. Сюзанка i Костя самозабутньо й весело протанцювали ще один куплет, як раптом хлопець трохи збився з ритму на словах: Даже с кошкой своей за версту Приходилось встречаться коту. Только песня совсем не о том, Как мурлыкала кошка с котом. А все тому, що раптом вiдчув себе саме отаким «чорним котом», який вимушено зустрiчаеться зi своею «кiшечкою» за версту вiд мiсця проживання. Адже вони з Сюзанкою зазвичай перетиналися десь у мiстi, розважалися на «Жабi» чи iншому танцмайданчику… але далi iхнi стосунки чомусь не рухалися. А чому справдi… – Агов, Костю! – тепер уже вголос покликала його дiвчина. – Га?.. – Що з тобою? Вiн тiльки рукою махнув якомога безтурботнiше (мовляв, потiм поговоримо) i з подвiйним ентузiазмом прогорлав останнiй, не менш сумний по сутi своiй куплет, а потiм i приспiв: Бедный кот от усов до хвоста Был черней, чем сама чернота! Да и песенка, в общем, о том, Как обидно быть черным котом! Говорят, не повезет, Если черный кот дорогу перейдет. А пока наоборот: Только черному коту и не везет!.. Не везет!.. Коли солiстка та оркестр нарештi змовкли, весь танцмайданчик вибухнув злагодженими аплодисментами. Мабуть, вирiшивши винагородити публiку у вiдповiдь, музиканти заграли «Пiнгвiнiв»[146 - Радянський естрадний хiт, написаний композитором Вiктором Купревичем на слова Анатолiя Горохова. Пiсня виконувалася вокальним квартетом «Акорд».]. Тепер уже солiстка спiвала замiсть цiлого вокального квартету: В Антаpктиде льдины землю скpыли, Льдины в Антаpктиде замела пуpга. Здесь одни пингвины пpежде жили, Pевниво охpаняя свои снега. Pевниво охpаняя свои снега… Как-то pаз пингвины в полном сбоpе К моpю на pыбалку побpели гуpьбой. Стpанную каpтину видят в моpе: Огpомный чеpный айсбеpг дымит тpубой! Огpомный чеpный айсбеpг дымит тpубой… І знов вони самозабутньо танцювали пiд iсторiю про пiнгвiнiв, якi вперше у життi зустрiлися з пiдкорювачами Антарктиди, вiд яких перейняли любов до гiмнастики та до музичних набуткiв цивiлiзацii – старовинних вальсiв, Баха i джазу. Звiсно, пiсля такоi «розминочки» ноги у всiх вiдчутно гули. Чудово розумiючи це, оркестр заграв значно повiльнiшого «Аiста»[147 - Пiсня композитора Аркадiя (Авраама) Островського на вiрш Вадима Семернiна (нар. в Костянтинiвцi Донецькоi обл.). Виконувалася Майею Кристалiнською та Іриною Бржевською.], i пiсля короткого вигуку: «Бiлий танець!» солiстка заспiвала: Еще сады не распускались В ответ на первое тепло, А я гляжу: знакомый аист Над крышей выпрямил крыло. Аист, здравствуй, аист! Мы наконец тебя дождались. Спасибо, аист! Спасибо, птица! Так и должно было случиться. Звiсно, Сюзанка, мило усмiхнувшись, одразу ж запросила Костю покружляти серед iнших парочок. Але щойно розпочався другий куплет, як вона несподiвано завмерла на мiсцi, й тепер вже хлопець був змушений поцiкавитися з легким занепокоенням: – Що сталося? – Нiчого. Просто втомилася. – Ти не хочеш бiльше танцювати? – Не хочу. Пiдемо звiдси. Оминаючи парочки, якi продовжили кружляння, вони почали пробиратися до виходу. А iх наздоганяли слова: Ты помнишь, как мы расставались, Как догонял тебя мороз? Ты не забыл наказ мой, аист, И сына-первенца принес. Костя так i не зрозумiв причини раптовоi «втоми» подруги, яка насправдi була прихована в цих простих, але настiльки значущих для будь-якоi дiвчини словах. Добре, що вони пiшли зараз, не дочекавшись третього куплета: адже там героiня пiснi висловлюе надiю на повторну зустрiч з «аiстом» пiсля того, як ii маленький синочок навчиться ходити. Бр-р-р!.. – Тобi холодно? – спитав Костя. Не встигла Сюзанка вiдповiсти, як його пiджак опинився у неi на плечах. – Дякую. Вони неспiшно прямували Володимирським узвозом до Поштовоi площi та початку вулицi Жданова[148 - Нинi – вул. Сагайдачного.], намагаючись триматися якомога правiше. Адже, попри доволi пiзню годину, лiворуч проносилися автiвки, отруюючи газами напоене чудовими травневими ароматами повiтря. Бiля дерев, що густо вкрили крутий днiпровський схил, дихалося значно приемнiше i легше. Раптом позаду почулося металеве дзижчання й стримане гудiння: це, налягаючи на гальма, вiд площi Ленiнського Комсомолу[149 - Нинi – Європейська площа.] сповзав «тягништовхай»[150 - Прiзвисько трамвайного вагона, який мае два водiйських мiсця – попереду й позаду. Це дозволяе при необхiдностi змiнювати напрям руху трамваю на 180° без розвороту, щоб рухатися тiею ж колiею.] – трамвай № 16[151 - До речi, цей трамвайний маршрут пролягав трасою, якою 1 (13) червня 1892 року вперше на територii тогочасноi Росiйськоi iмперii почав курсувати електричний трамвай. Нинi маршрут лiквiдований.]. Сюзанка спробувала рвонутися вперед, однак Костя утримав ii за руку, зауваживши: – Не треба бiгти. Давай краще прогуляемося. А поiхати можна i наступним, то не страшно. Нiчого на це не сказавши, дiвчина знов пiшла поруч з молодим чоловiком. Вони обидва хотiли поговорити на делiкатну тему. Бiльше того – i вона, i вiн прекрасно розумiли, що iнший також хоче поговорити про те, що нестерпно пече душу… Однак нiхто з них не наважувався заговорити про це першим. Саме тому, що розмовляти пiд рипiння й гудiння «тягништовхая» не дуже зручно, на найближчiй зупинцi вони не затрималися, а попрямували далi в глиб Старого Подолу. Проходячи повз полiклiнiку, де працював батько Сюзанки, парочка мимоволi прискорила крок, хоча це не мало жодного сенсу: сьогоднi була недiля – вихiдний день, отож побачити iх разом нiхто не мiг. Костя спробував заговорити, проте уривчастим помахом гарненькоi випещеноi ручки дiвчина завадила його намiру. Так вони й дiйшли до кафетерiю «Морозиво» на розi вулиць Жданова та Андрiiвськоi. На щастя, заклад i досi працював. – Ну що ж, у раннiх втечах з танцмайданчикiв теж е своi переваги. Вдаримо по морозиву? – з показною бадьорiстю спитав юнак. Сюзанка кивнула, вони зайшли до кафетерiю i невдовзi прилаштувалися за столиком у куточку з двома вазочками пломбiру. Вже доiвши першу прохолодну кульку з двох, дiвчина випадково ковзнула поглядом по стiнах… i тiльки тут виявила, що вони сидять точнiсiнько пiд фрескою, що зображувала двох бiлих ведмедiв – величезну матiр-ведмедицю й ведмежа, якi ласували морозивом… Ти диви, що коiться: чому сьогоднi тема матерi й дитини переслiдуе ii настiльки нав’язливо?! З iншого боку, не змiнювати ж столик через якийсь там настiнний малюнок!.. Однак умить вловивши спантеличений настрiй подружки, юнак насмiлився спитати: – Послухай-но, Сюзанко… а коли нарештi ми вже пiдемо знайомитися з твоiми батьками? Мало не подавившись ванiльним пломбiром, вона мовила тихо: – Але ж я тебе вже знайомила з ними… – Нi-нi, я не те маю на увазi. Коли ми нарештi познайомимося з твоiми батьками, як наречений з нареченою? – А ми що, вже наречений з нареченою?! – вона розгублено заклiпала гарненькими, густо пiдфарбованими оченятами. – Ну-у-у… А що, хiба нi?.. Вiд несподiванки дiвчина мало не впала обличчям на свою вазочку з пiдталими рештками недоiденого морозива. – Так ми ж скiльки зустрiчаемось, на танцюльки регулярно бiгаемо, на побачення… се i те. – Ну знаеш! – у голосi дiвчини бринiла легка образа. – Якщо у вашiй Мотовилiвцi чи в цьому… як його там називають, де ти народився?.. – Руликiв. – Так от, якщо у вашiй Мотовилiвцi чи у вашому Руликовi того, що хлопець i дiвчина бiгають на побачення й на танцюльки, достатньо, то у нас, у Киевi, це-е-е… знаеш… – Тодi давай по-iншому. Й вiдкашлявшись i пригладивши волосся, Костя мовив: – Сюзанко, давай одружимося! Вона повiльно розiгнула спину, вiдсунула морозиво i промимрила: – Як здрас-с-сте… приiхали!.. Такий вечiр зiпсувати… – Чому?! – здивувався Костя. – Чому ми маемо зустрiчатися тiльки на танцюльках i загалом деiнде, а як побратися, то й не можемо?! – Я ж тобi вже пояснювала пiсля того, коли ти вперше побував у нас удома, що нi тато з мамою, анi iнша наша рiдня тебе не прийме. – Та-а-ак… – молодий чоловiк напружився, теж розгинаючись. – Це що ж виходить? Костя Нехай, таким чином, годиться лише для того, аби на танцюльки з ним бiгати, а коли щось серйозне… – А не треба нiчого серйозного, – осмикнула його дiвчина. – Ти порiвняй краще, з якоi сiм’i я i з якоi ти сам. І все зрозумiеш. – А-а-а… що тут порiвнювати? – У мене тато, мiж iншим – вiдомий на весь Киiв хiрург, а мама – не менш вiдома гастроентеролог. Я теж учуся в медичному. – Ну, а я, як ти знаеш, вже в Інститутi кiбернетики працюю. Тому з роботою у мене все гаразд. – Та що ти таке кажеш! Та ця твоя кiбернетика, мiж iншим, це така сама лайка, як i генетика. – Як не знаеш, то краще не говори такого, – Костю образила подiбна зневага до того, чому вiн присвячував майже всi душевнi сили… за винятком тих, якi витрачав на цю пухкеньку яскраву блондиночку. – За кiбернетикою майбутне, повiр менi! А у мене до того ж дисертацiя вже наполовину написана. От уяви, стану я кандидатом фiзико-математичних наук… – Хвалько! – Сюзанка зневажливо пхинькнула. – Доки до твого захисту дiйде, то кiбернетику вашу рознесуть на камiнчики, як «лисенкiвцi» рознесли генетику. Кому твоя дисертацiя буде потрiбна? – А я тобi кажу, що кiбернетика – це i польоти в космос, i вся теплофiзика, i багато чого iншого. Можу лише повторити: ти просто не в курсi всiх моiх перспектив! Тож грiх нарiкати на мою роботу, де мене дуже цiнують. Повiр уже менi, прошу… – Костику, людям властиво перебiльшувати, особливо якщо йдеться про власну значущiсть. Ти теж передi мною зараз хизуешся, як павич у зоопарку. – Можливо, – зiтхнув молодий чоловiк, – але ж це ти щодо роботи завелася, а не я! Та й справдi, головне в тому, що я тебе кохаю. А вся ця робота… Моя кiбернетика, твоя медицина – це дiло десяте. Головне – це кохання, наше взаемне почуття, хiба ж не так? – От у тiм-то й рiч, Костику мiй хороший, що не про кохання наше йдеться, а про шлюб. А це рiзнi речi. – Та невже?.. – вiн подивився на Сюзанку з недовiрою, нiбито бачив ii вперше в життi. – Принаймнi для мене рiзнi. От тому i кажу: кохання коханням, але пiти замiж за якогось там кiбернетика… Вибач, але ж для мене як для дочки двох вiдомих лiкарiв – це просто верх несерйозностi. Молодий чоловiк ошелешено мовчав, тому Сюзанка продовжила: – Та й зрештою, ця твоя пiдозрiла робота – це ще пiвбiди. Значно гiрше, що батьки твоi… вибач, що я згадую про твого батька й матiр, але ж вони були простими селюками з якогось там Руликова! Вони все життя в землi длубалися… Це ж так неiнтелiгентно!.. Почувши таке, Костя аж смикнувся, тому дiвчина поквапилася уточнити: – Вибач, я знаю, що це болiсно усвiдомлювати. Тим паче, не вiд тебе залежить, чим твоi батьки займалися… Але ж ми, Голландери, е справжнiми iнтелiгентами, отож моя сiм’я далеко не на кожного зятя погодиться. Ну, i ти до того ж ще i в дитбудинку зростав. Та й сестра у тебе сектантка. – Ти i про сестру знаеш, – молодий чоловiк був готовий розплакатися, але все ще тримався з останнiх сил. – Авжеж, знаю, Костику! Я ж кохаю тебе, а тому з’ясувала всi нюанси, якi тiльки могла. Я ж вiдчувала, що рано чи пiзно ти менi освiдчишся… – Я… Я!.. – у сiромахи перехопило горло, тому вiн ледь вичавив iз себе: – Я не знаю… Здаеться, ми ж у Радянському Союзi живемо… а в СРСР усi мiж собою нiбито рiвнi, а ти… Раптом про сiм’ю починаеш, немовби ми при царському режимi якомусь. Та вже понад чотири десятилiття тому все буржуйське вiдкинуте, а всi суспiльнi стани лiквiдованi!.. – І тим не менш, Костику, ми всi живемо за певними правилами, на якi не варто заплющувати очi. – Але чому?! – Це погано закiнчуеться: можна втратити пiдтримку сiм’i. – Тобто?! Ти про що таке говориш, про якi такi речi?! Пiдтримка сiм’i, ви на неi лише гляньте… Можна подумати, ти англiйська принцеса! – Я не принцеса, але все ж таки належу до порядноi сiм’i лiкарiв, якi користуються загальною повагою. У тiеi сiм’i свое коло спiлкування, своi правила. Зокрема, i правила вибору майбутнього нареченого. Мушу iх дотримуватись, як i все наше оточення. – Як i все оточення… – луною повторив Костя. Як раптом аж сiпнувся вiд несподiваноi думки й запитав: – Стривай, стривай, а як тодi бути з цiею твоею подругою… з Агатою?! – З Гатею? – Так-так, iз нею, iз нею! І з ii… як там звати ii чоловiка? Ти ж нас сама познайомила принагiдно… – Андрiем його звати. Дуже добре, що ти згадав про цю мою подругу та ii вбогу сiмейку! Просто навiть чудово. Сюзанка пiдозрiло пожвавiшала. Це насторожувало Костю, однак молодий чоловiк приготувався уважно вислухати все, що б там йому не наговорили. І дiвчина мовила: – Отож саме моя подруга Гатя подала яскравий приклад, до чого може призвести легковажний вибiр чоловiка. – Легковажний вибiр?! Справдi?! – Так. – Але ж ти казала, нiбито у них якесь незвичайне, божевiльне кохання… – Еге ж, казала, – Сюзанка коротко зiтхнула. – Це менi сама Гатька розповiдала. Там така iсторiя дивна… щоб не сказати iнакше… Коротше, у сестри Андрiя була подруга, котра загинула пiд час Куренiвськоi трагедii. – Це коли в шiстдесят першому роцi… – Тш-ш-ш!!! Ми все ж таки на людях, про це говорити небезпечно. Обидва вмить замовкли й хутко огледiлися. Однак нiхто в кафетерii не звертав на них жодноi уваги, тож дiвчина продовжила: – Ну, отож найкраща подруга сестри Андрiя загинула пiд час тих подiй, Андрiй же був за ту подругу просватаний. Отож уяви: в день народження загиблоi на Куренiвцi зiбралася тiсна компанiя тих, хто знав ii. То вже не роковини були. Роковини минули. Зiбралися просто, бо день народження, розумiеш? Загибла була спортсменкою, дуже товариською… – Я розумiю, – кивнув Костя. – Ну от. Сидiли всi, спортсменку ту згадували. Як раптом на квартиру, де вони зiбралися, зайшла парочка гостей – хлопець iз дiвчиною. Зайшли вони просто так, без жодноi задньоi думки. Просто хлопець мусив передати якусь там дрiбничку незначущу господаревi квартири. А його подружкою була якраз моя Гатя. І варто було iй побачити Андрiя, а йому побачити Гатю… Сюзанка довго пiдшукувала потрiбнi слова, проте зрештою тiльки скривилася й рукою махнула: – Одним словом, не знаю, що там сталося. Гатя стверджуе, що то було обопiльне пронизливе почуття, близьке до божевiлля. Бо вона вмить забула про хлопця, з котрим прийшла, Андрiй же вмить забув про ту спортсменку, яку на тiй вечiрцi поминали i з якою йому так i не судилося бути. Вiн просто взяв Гатю за руку, й обидва пiшли з тiеi вечiрки, не помiчаючи нiчого й не слухаючи нiкого, хто намагався iх зупинити, напоумити… – Зупинити?! Напоумити?! – хоч як уважно Костя слухав Сюзанку, проте в цьому мiсцi не витримав: – Але навiщо було iх зупиняти?! – По-перше, тому, що Гатя заявилася на вечiрку з кавалером, про котрого вмить забула. До того ж вечiрка була жалобною, на це треба було зважати. Андрiй же вчинив ще гiрше, бо наплював i на загиблу спортсменку, i на почуття всiх присутнiх, починаючи з рiдноi сестри. – Але ж бувае настiльки шалене кохання… Дiвчина змiряла Костю таким крижаним поглядом, що неборака вмить замовк i аж зiщулився. Тодi продовжила: – Є визнанi усiма правила пристойностi, в даному ж випадку iх порушили як Гатя, так i Андрiй. Гатька потiм менi розповiдала, що у ii батькiв теж було шалене кохання. Мовляв, ii майбутня мати – Софiя Аронiвна – поперлася з якогось дива до Проскурова, там пiд дощ потрапила, стояла посеред калюжi. Поруч проходив ii майбутнiй батько – Самсон Данилович. Побачив вiн змерзлу дiвчину в калюжi, загорнув у шинель i додому до себе вiднiс просто на руках. Отож Гатька i зрадiла: мовляв, це у них спадкове – одружуватися зопалу. Щоб побачив, пiдхопив на руки… чи вхопив за руку… – Якщо це справдi спадкове, то iм усiм можна лише позаздрити. Костя заплющив очi й усмiхнувся, однак був змушений повернутися до реальностi пiд впливом слiв Сюзанки: – Позаздрити?! Але… чому ж тут заздрити, скажи, будь ласка?.. – Хоча б силi почуттiв. – Ах, облиш! Почуття з часом так чи iнакше охолонуть. – Ти серйозно? Молодий чоловiк уже вдруге за цей вечiр оглянув дiвчину тим самим здивованим поглядом, нiби бачив ii вперше в життi. – Я, Костику, абсолютно серйозно. Усе ж таки я майбутня лiкарка, не забувай. Будь-який лiкар пiдтвердить тобi, що нiякого «шаленого вiчного кохання» не iснуе. Це просто красива казочка для дурнiв, що сяк-так маскуе викид у кров вiдповiдних гормонiв. Але гормонiв iз часом меншае, почуття холонуть. Тодi кохання змiнюеться розрахунком. І саме тут важливо, кого ти вхопив за руку чи схопив на руки пiд впливом надлишку гормонiв. – Отже, ти вважаеш, що й Агата з Андрiем, i батьки Агати помилилися? – Щодо батькiв Гатi, то не дуже. Звiсно, пiд тим дахом були своi мишi. Мало того, що Самсон Данилович одружився на дiвчинi, котру пiд впливом почуттiв витягнув з калюжi посеред Проскурова, так ще й бабуся Гатi свого часу втекла на Першу свiтову вiйну, щоб стати сестрою милосердя, а потiм вивчитися на лiкарку. Не дивно, що родичi дивилися на цю божевiльну сiмейку з пересторогою. Але ж Самсон Данилович був принаймнi льотчиком! Вiн ще до вiйни в Іспанii воював, потiм у штабi КОВО працював, а в пiдсумку до полковника дослужився. Але ж Андрiй!.. Сюзанка лише руками безсило розвела. – Матiр його на Куренiвцi живе – простецька сiльська баба, темна, як сто пiдвалiв. Руки грубi й чорнi вiд роботи на землi. Батька немае – нiбито на Фiнськiй вiйнi загинув. Був трактористом-механiзатором, став танкiстом. Сам же Андрiй – типовий неотесаний пролетар, працюе, здаеться, ливарником на заводi штампiв i прес-форм. Єдине його досягнення – парторг цеху. Ех-х-х, був би вiн офiцером!.. Ну, принаймнi сином офiцера!.. Тодi iхнiй з Гатею божевiльний шлюб можна було би хоч якось виправдати. А так… Дурепа вона остання – от! Не дивно, що рiдня вiд них вiдвернулася. – І навiть батьки?.. – Нi, тiльки не батьки… Софiя Аронiвна тодi ще жива була, отож вони з Самсоном Даниловичем напрочуд тепло до Андрiя поставилися. Та й з мамашкою його – з цiею невмитою селючкою – спiльну мову знайшли. Єдина, хто видавав коники, – то це Лiдка, сестра Андрiева: вона братиковi все вибачити не могла, що той образив пам’ять своеi нареченоi – ii загиблоi подруги. Але мати Лiдку швиденько приструнила: мовляв, не твое це дiло, живим до живих треба тягнутися, а не до мертвих. Хоча… Було б дивно, якби ця селючка Андрiевi з Гатькою не потурала. В останнiх словах Сюзанки було стiльки зневаги, що Костя не мiг не поцiкавитися причиною такого ставлення. У вiдповiдь почув крижане: – Гатька розписалася зi своiм Андрiем буквально через пiвтора мiсяцi пiсля iхнього знайомства. Розумiеш, що це означае? – Ага, он воно як!.. Усе було зрозумiло без подальших пояснень. Радянськi РАГСи давали молодятам пiсля подачi заяви на укладання шлюбу ще три мiсяцi, так би мовити, «на обмiрковування». Щоб скоротити цей термiн, була потрiбна аж надто поважна причина. Найчастiше – вагiтнiсть нареченоi. – Так отож, – кивнула Сюзанка. – Як майбутня лiкарка, я одразу ж усе второпала i вирахувала, що немовля у них мае з’явитися десь на початку сiчня шiстдесят третього року. Спартак саме тодi й народився. – Спартак?.. – Еге ж. Так його Гатька назвала, а ii пiдкаблучник Андрiйко, бачте, слухняно погодився. – Чому ти називаеш його пiдкаблучником? – А як його ще назвати?! Насамперед тому, що не Гатя до нього переiхала, а вiн до Гатi у прийми пiшов. А ii батьки теж хорошi: нi Софiя Аронiвна, анi Самсон Данилович не погребували тим, щоб прийняти цього гоя у свiй дiм. То що можна говорити пiсля цього… – Як?! Як ти сказала?! Не вiрячи власним вухам, бiдолашний Костя вiдчув, що його аж тiпати почало вiд обурення. – А що я такого сказала? – не второпала Сюзанка. – Як ти цього Андрiя назвала? – Ну-у-у… пролетарем. А як ще його називати?.. – Нi-нi, не так. Здаеться, ти назвала його… гоем?.. – Так. А що такого? Дiвчина повела далi, однак Костя ii майже не слухав, бо з невiдомих йому самому глибин пам’ятi раптом виринули жахливi спогади. Колись у них у селi, здаеться, говорили, нiбито еврейське словечко «гой» означае «нелюдь», «тварина». І ще говорили, що е евреi, а е жиди. Якщо з евреями мати справи ще можна, то з жидами (а це саме тi, котрi називають iншоплемiнникiв «гоями» – себто нелюдами i тваринами) варто триматися якнайдалi й жодних справ з ними не вести. Нiколи й нiзащо!.. То що ж це виходить?! Його Сюзанка… дiвчина, котру вiн ще годину тому кохав… чи нiбито кохав… чи сподiвався, що кохае… Отож, якщо його Сюзанка вжила це огидне, мерзенне слiвце, то вiд неi варто тiкати якнайдалi, тодi як вiн ось зараз!.. – Костику, ти слухаеш мене? – Чого ти хочеш?.. Молодий чоловiк обернувся до абсолютно чужоi незнайомки, ковзнув байдужим поглядом по ii обличчю, знов вiдвернувся i тихо сказав: – Що тобi вiд мене ще треба… – Я кажу, що Софiя Аронiвна померла, так i не дочекавшись онука. Отож Гатька моя залишилася зi своiм пролетарем i з iхнiм первiстком практично сама, бо iхню сiм’ю пiдтримують тепер тiльки двое людей – батько дружини Самсон Данилович i мати чоловiка, ця куренiвська жлобиха. Позаяк Гатя доглядае малого – а Спартак дуже, дуже хворобливий! – то з них двох заробляе лише Андрiй. Ну, мае вiн карбованцiв дев’яносто – оце i все. Хiба що останнiм часом Гатя якiсь халтури додому бере. Але я знаю, що у неi голова постiйно пухне вiд думок, у кого б позичити грошi до чоловiковоi получки. Тим паче, зважаючи на перебоi з постачанням продуктiв, що мають мiсце останнiм часом, особливо молочних… Це тут, у кафетерii, морозиво продають, але ж водночас молока й кефiру в магазинi не купити. То скажи, як iм дитину ростити?! Що це за життя… Сюзанка замовкла в очiкуваннi вiдповiдi, однак Костик бiльше не збирався продовжувати цю огидну розмову. Тепер йому все стало зрозумiлим: нiколи вони не одружаться! Адже у нього, як у нареченого, все неправильне: i професiя кiбернетика, i селянське походження, i виховання в дитбудинку, i наявнiсь сестри-сектантки. До того всього вiн ще i «гой», негiдний руки i серця майбутньоi лiкарки з благопристойного сiмейства Голландерiв!.. Не вiдповiвши дiвчинi геть нiчого, молодий чоловiк мовчки пiднявся зi свого стiльчика… але хитнувся так сильно, що мало не впав. Устояв лише тому, що вчасно сперся на столик. – Що це з тобою?! – спитала Сюзанка стурбовано. – Ти ж, здаеться, навiть не пив нiчого… – Я нiчого не пив, так, – пiдтвердив Костик, – у мене просто ноги затерпли вiд довгого сидiння. Пiшли вже, треба тебе додому вiдвести. Й ледь утримався, щоб не додати: «…вiдвести тебе додому, а там живи собi як знаеш. Не хочу тебе нi бачити, нi чути. Нiколи-нiколи». Киiв, початок липня 1964 року Максимовi Тадейовичу лишалося вже недовго[152 - Рильський помер 24 липня 1964 року.] – на жаль, це було видно за багатьма ознаками. І головним чином – у його очах, якi мовби вдивлялися в далечiнь, яку не бачили iншi люди. – Цiле поколiння вiдходить у вiчнiсть. Так, цiле поколiння… Ти розумiеш, Борисе Дмитровичу? Я не люблю казати подiбних речей, але що поробиш, коли так воно i е?.. Тiльки тому я й погодився оце зараз поговорити з тобою, що знаю: iншi – вони можуть виявитися могильниками, але ж ти не такий! Ти, Борисе Дмитровичу, не могильник, ти якщо напишеш, то не для того, щоб у ямi закопати й навiк поховати. Ти напишеш, щоб ми жили!.. Я, мiй друг Павло Губенко, iнший Павло – той, котрий Тичина, Володя Сосюра… й iншi. Нехай задуману тобою книгу нарисiв[153 - Тут йдеться про збiрку лiтературно-критичних i теоретичних нарисiв «Здалека й зблизька» (1969).] я не побачу, проте бачу твiй задум, немов на долонi. – І як задум цей – подобаеться? – Кажу ж, пиши! Тому й розмовляю оце з тобою. Менi було б простiше навiть на порiг тебе не пустити, удати iз себе поки що живого класика i вiдмовити категорично. Мовляв, я тут Сталiнськi премii отримував i дачу вiд радянського уряду, доки цей Антоненко-Давидович в ГУЛАГу строк мотав… Але хтось же мусить!.. Максим Тадейович перевiв подих i продовжив: – Хтось же мусить нашу справу продовжити?.. Так, не все у нас виходило чисто, не все ми робили так, як слiд було робити. Однак ми були! Були i творили, ковтали сльози i боролися, здавалися i стрiлялися!.. Не всi й не завжди вчасно – але час вiд часу… І сидiли по тюрмах, як-от я, чи по таборах, як-от ти… Хтось мусить про все це розповiсти – от ти й розповiси. Ще не час розповiдати про все достеменно, але хоч би частково!.. Зроби це, Борисе Дмитровичу, зроби, прошу!.. – Так, авжеж. Вiн гадав, що розмову завершено, проте Максим Тадейович зробив знак, що збираеться говорити далi: – Це важливо для нас, для поколiння, що вiдходить – показати, що ми були i бодай щось для Украiни зробили, попри всi нашi невдачi… Однак ще бiльше, нiж нам, така праця знадобиться тим, хто йде слiдом. Наше поколiння мае в тилу Франка, Лесю Украiнку, Коцюбинського й iнших, нове поколiння матиме в тилу нас. Розумiеш, Борисе Дмитровичу?.. Вони матимуть шанс виправити нашi похибки! А якщо не вони, то тi, хто прийде далi слiдом, i далi, i далi… Колись-то виправлять. А ще, можливо, зрозумiють, чому з нами сталося все те, що сталося. Я от розмовляв нещодавно з одним… Руденком його звати, вiн у фантастичному жанрi працюе. Нiбито несерйозною та лiтература вважаеться, але знаеш, що Руденко цей сказав менi про Сосюру? Антоненко-Давидович навiть приблизно не уявляв, а тому лише мовчки звiв догори брови на знак того, що слухае уважно. – Пам’ятаеш, Володя Сосюра всiм i кожному розповiдав пошепки, що пiсля виступу в Дебальцевому його, Сталiнського лавреата, побили невiдомi особи? Вiн iще пiсля того випадку довго лiкувався, причому лiкував не тiльки синцi й забиття… Ну, отож розмовляли ми з Руденком цим самим про лiтературу, як-от iз тобою зараз розмовляемо. А вiн менi й каже: «А знаете що, Максиме Тадейовичу? Чомусь нiхто не розглядае такого варiанта, як петля часу, – а от чому?! Незрозумiло». Я спитав, що то е – петля часу. А Руденко цей менi: «А якщо Сосюру i справдi побили пiсля творчого вечора в Дебальцевому – але тiльки не в наш час?! Чому б йому не перенестися рокiв десь, скажiмо так, на п’ятдесят?! Хтозна, яка ситуацiя тодi буде на нашому Донбасi… Можливо, i поб’ють його тодi за саме лише украiнське слово». Я спочатку вiдмахнувся, а потiм подумав: цiкава iдея!.. – Та ну, Максиме Тадейовичу! Потрапити на пiвстолiття наперед, щоб тебе тiльки побили, а потiм назад?.. Нi, це неможливо. – Це нам так здаеться! Нам з нашим пересiчним розумом. Але ти пиши! Пиши для того самого майбутнього, для якого твоя книга нарисiв згодиться бiльше, нiж для нас!.. Пиши, Борисе Дмитровичу, а майбутне… Воно вже розбереться, що зберегти, а що вiдкинути. От пiсля якоi розмови з Рильським повертався Антоненко-Давидович з дачi поета, що в Голосiевi, до Киева. Повертався i не знав, вiрити почутому чи нi, використати цi матерiали для черговоi задуманоi книги чи забути про них?.. В одному не сумнiвався нi на мить: задумана ним книга нарисiв справдi потрiбна. А отже, рано чи пiзно вона таки буде написана. Могила Лесi Украiнки, Байковий цвинтар, Киiв, друга половина дня 1 серпня 1964 року Несмiливе намагання зафiксувати особистiсть Капiтолiни Макарiвни Замбриборщ (а по-простому – тiтки Капи), загиблоi пiд час Куренiвськоi трагедii, таки добряче «гикнулися» Назаровi. Очевидно, компетентнi «органи» взяли молодого лiкаря, як кажуть, «на олiвець». Інакше неможливо пояснити, чому саме на iхнiй екiпаж «швидкоi» сипалися всi можливi неприемностi й водночас саме до них пред’являлися завищенi, порiвняно з iншими, вимоги. Наприклад, пiд час чергування на екiпаж лiкаря Дунця скидали кiлькiсть заявок мало не в пiвтора раза бiльшу, нiж на iншi екiпажi. Водночас саме для iхньоi карети «швидкоi» чомусь не знаходилося бензину – отже, навiть виiхати зi станцii, розташованоi на вулицi Ленiна[154 - Нинi вул. Богдана Хмельницького.], вони не могли. Внаслiдок цього зваленi на них виклики в оперативному порядку (як говорилося в тому полiтичному анекдотi – «за допомогою лопати, сапки i якоiсь матерi») розподiлялися мiж iншими екiпажами. А потiм iх усiх шпетили на загальних зборах трудового колективу станцii «швидкоi допомоги»… Скiнчилося все викликом до головного лiкаря, котрий заявив хоча й пошепки, зате вже прямо й вiдверто: – Такi вже у нас iз тобою справи, Назаре Амосовичу, що розходяться нашi стежки-дорiжки. Ти лiкар хороший, але з тобою ми не спрацюемося. Нам не дадуть спрацюватися… Головлiкар чомусь подивився на стелю у себе над головою, поцокав язиком i завершив: – Хоч як шкода, але не дадуть! Ну, то нiчого. Хорошi лiкарi – вони, Назаре Амосовичу, скрiзь потрiбнi. Зокрема, в Хмельницькому. Ясна рiч, не для «швидкоi допомоги», а просто хорошi дiльничнi лiкарi. Отож вiдправляйся ти в Хмельницький i працюй там, а нашу станцiю звiльни вже якось вiд своеi присутностi i вiд пов’язаних з тобою незручностей. Отже, все було вирiшено. Але перш нiж вiдбути до нового мiсця роботи, Назар не мiг не зробити те, що вже увiйшло у нього в звичку. Коли в далекому ще 1954 роцi вiн уперше приiхав до Киева подавати документи в медiнститут, батько привiв його сюди – на могилу Лесi Украiнки. Отож надалi, коли на душi ставало важко, Назар звик приходити в це скорботне мiсце, щоб подумки подiлитися з улюбленою поетесою своiм тягарем. Сьогоднi були «некруглi» – 51-шi роковини з дня ii смертi, тому вiдвiдувачiв на могилi побувало порiвняно небагато. Принаймнi всi вони приходили або зранку, або до обiду, або максимум в обiдню пору. Тепер же бiля заваленоi квiтами могили сiмейства Косачiв вiн був один. І нiщо не заважало Назаровi виливати вголос свiй душевний бiль. – Ну, чому, чому все у нас влаштовано отак кепсько?! Хiба ж зберегти iм’я загиблоi людини, не дати iй загубитися з-помiж сотень… ба навiть тисяч iнших загиблих – це аж такий злочин?! – запитував вiн бронзовий бюст, що сумним, але рiвним поглядом вдивлявся кудись удалечiнь… але впирався в дерева, якими густо заросла «польська» дiлянка Байкового цвинтаря. – А як воно у твiй час було, Лесю – невже ж так само кепсько?! Чому ж нiчого не мiняеться у нас, га?.. Скажи, дуже прошу! Цвiрiнькали пташки, десь неподалiк гуркотiв рейками вантажний потяг. Але жодноi притомноi вiдповiдi Назаровi на думку чомусь не спадало. Тодi вiн вдався до ще одного засобу, перевiреного неодноразово – продекламував перший-лiпший вiрш великоi поетеси, що спав на думку: Скрiзь плач, i стогiн, i ридання, Несмiлi поклики, слабi, На долю марнi нарiкання І чола, схиленi в журбi. Над давнiм лихом Украiни Жалкуем-тужим в кожний час, З плачем ждемо тii години, Коли спадуть кайдани з нас. А потiм замислено повторив останнiй рядок: – «Коли спадуть кайдани з нас»… «Коли спадуть кайдани з нас»… Скажи, Лесю, чи не тут ховаеться вiдповiдь?! Як i ранiше, бронзовий бюст сумним рiвним поглядом вдивлявся удалечiнь. Тодi Назар завершив вiрш: Тi сльози розтроюдять рани, Загоiтись iм не дадуть. З аржавiють вiд слiз кайдани, Самi ж нiколи не спадуть! Нащо даремнii скорботи? Назад нема нам ворiття! Берiмось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! І знов спитав: – То що ж, Лесю, берiмось до роботи?! Ну, гаразд, працювати я вмiю, вiд роботи не бiгав нiколи… Ти це хотiла менi порадити? Здавалося, тепер бронзовий бюст непевно посмiхнувся. Що ж, якщо так… Колись одразу пiсля закiнчення вiйни вiн мрiяв вивчитися на «дохтура», щоб знов пришити батьковi втрачений у боях з фашистами палець. Тодi ж збирався поiхати до Проскурова, до Рiвного чи до Вiнницi… Ну що ж, схоже, як гадалося, так i сталося: якщо його переводять працювати до Хмельницького[155 - Сучасна назва Проскурова.] – отже, так тому i бути! – Дякую тобi, Лесю, за слушну пораду! Що ж, прощавай. Не знаю… можливо, колись, може, й побачимося. І вклонившись бронзовому пам’ятнику в пояс, Назар почав пробиратися на широку алею, що вела до виходу, звивистою стежинкою помiж щiльно розташованими могилами. Селище Приморське[156 - Нинi смт Сартана Донецькоi областi, пiдпорядковане Кальмiуськiй райрадi Марiуполя.] неподалiк Жданова[157 - Тогочасна назва Марiуполя.], вересень 1964 року – Ма-а-ам, а я що, бандит? – Ти?! Господи, Жданчику, що за нiсенiтниця?! Вiдiйшовши вiд плити, Ольга витерла руки об фартух, присiла на невеличкий ослiнчик, поставила синочка перед собою i, зазираючи йому в очi, спитала проникливим тоном: – Як ти можеш про себе говорити подiбнi дурницi? Як тобi це тiльки на думку спало: ти – i раптом бандит… – А то не я говорю, – хлопчик намагався вiдвернутись i тим самим уникнути прямого погляду матерi, але Ольга не давала йому зробити цього. – Не ти?.. А хто ж тодi?! – Та так… – Хто? Скажи, синку. Але Жданчик уперто мовчав. – Чом ти не вiдповiдаеш, мiй маленький? Знов мовчанка у вiдповiдь. Треба якось по-iншому… – Ну, що ж, не хочеш говорити, хто це сказав – тодi розкажи хоча б, де ти почув таку дурню. Ти можеш сказати принаймнi, де саме?.. – У дитсадку. Серце аж тьохнуло й огидно заскнiло. Вона ж так i вiдчувала. – Себто це виховательки казали? Жданчик заперечно хитнув головою. – Тодi iншi дiти? Вiн кивнув. – А хто ж саме з дiтей? Мовчанка. – Жданчику, рiднесенький мiй, чому ти нiяк не хочеш вiдповiсти? – Бо вони сказали, що якщо я розкажу про це комусь iз дорослих, то буду ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик. А я так не хочу… – Синочку!.. – Ольга нiжно обiйняла Жданчика i мiцно притиснула до себе. – Я тобi обiцяю, що якщо ти менi розкажеш, хто тобi сказав цю дурню, то не будеш… як там вони тебе назвали? – Ябедою-каябедою-донощиком-курячим-вожчиком. – Отож-бо! Не будеш ти донощиком, обiцяю. Мовчанка. – Жданчику, я ж твоя мама! Я тебе не обдурюю. І хочу для тебе всього-всього найкращого. Ти ж вiриш у це? Вiн кивнув. – Ну, тодi скажи… – Але ж мамо, я не можу! Я ж землю iв… – Ти?! Землю?! – Та-а-ак… – А навiщо?! – Вони ж бо змусили. Сказали, що я говорю не так, як усi нормальнi люди. Що так, як я говорю – так говорять лише самi западенцi. А всi западенцi – то е бандити недорiзанi. А до того ж i дурнi кугути, а тому вони не можуть вимовити правильно це слово – «бандит». І замiсть того у них виходить «бандера». Отакоi… Вiд почутого Ольга аж сiпнулася. Проте шаленим зусиллям волi змусивши себе заспокоiтися, спитала майже рiвним голосом: – А до чого тут земля? Навiщо було землю iсти? – Бо Тошка з Льошкою змусили… Ой!.. Зрозумiвши, що мимоволi прохопився, Жданчик вiдсторонився вiд матерi. – А хто вони такi – цi Тошка з Льошкою? – Вони зi старшоi групи, а я з молодшоi. – Отже, вони на два роки старшi вiд тебе? – Так. Тiльки ви не кажiть iм, що я вам розказав!.. – Не переймайся, синочку мiй, не скажу. Але оскiльки ти все ж таки прохопився, то давай вже, розповiдай про все, як там i що мiж вами сталося. Нiц не приховуй, бо я мушу подумати, як повестися. Малий трохи помовчав, але зрештою наважився: – Ну, гаразд, тiльки дивiться, не кажiть iм, бо Тошка з Льошкою казали, що ще й приб’ють мене, якщо я стану ябедою-ка-ябедою. Приб’ють i в землю закопають. Тому я й iв землю, щоб не закопали… – Та вони самi бандити!.. Й навiть гiршi!.. – не втрималась Ольга. – Нi, мамо. Вони казали, що то западенськi бандити, якi бандери, закопують людей в землю живцем, як фашисти закопували. – Синочку! Ольга вхопила малого за плечi, рiзко трусонула i прошепотiла: – Синочку, не вiр цим дурнуватим хлопцям, прошу! Вони самi не знають, що за нiсенiтницi торочать. Але прошу тебе дуже запам’ятати наступне: бандерiвцi – це не бандити нiякi! Бандерiвцi – це борцi за нашу волю i щастя. І ще запам’ятай… Вона глибоко вдихнула, замружилася i повiльно видихнула: – Запам’ятай, синку, що твiй покiйний тато був бандерiвцем. – Ма-а-амо-о-о!.. – оченята хлопчика округлилися вiд подиву. – Так-так, синку. Вiн бився за наше щастя i загинув, як герой. – То вiн… вiн що, людей в землю закопував?.. – Жданчику, рiднесенький мiй! Те, що всякi дурнi кажуть про бандерiвцiв… Ти ще й не таке почуеш, але знай одне: це все маячня, наклеп. Люди самi не знають, що торочать. Це iхня бiда… Але ж ти – син бандерiвця! А отже, мусиш знати правду… Тiльки от про неi вже нiкому-нiкому не розказуй, це точно! – А землю iсти треба? – Нi-нi, синку, нiякоi землi iсти не треба. Це теж дурня. Та якщо ти розкажеш комусь правду, тодi мене до тюрми посадять, а тебе заберуть i в дитячий будинок здадуть. – Але чому?! – Кажу ж, що твiй батько був бандерiвцем! Тому й заберуть. Те, що наше теперiшне прiзвище «Костiв» – то це я так змiнила. – А чому?.. – Бо батька твого звали Олегом Цетнарським, i разом з товаришами вiн аж до шiстдесятого року воював за нашу волю! Ти тодi ще тiльки мав народитися, отож менi пригрозили: якщо не розкажу все, що знаю – пiсля народження тебе заберуть вiд мене, саму ж мене в тюрму посадять. Твiй батько i ще один чоловiк загинули в бою з ворогами, отож я й розповiла про них усе, що знала. Жiнка там з ними ще була, але я сказала, що нiц не знаю про неi. Менi повiрили й вiдпустили. Однак виселили звiдти, де ми жили, й переселили сюди. А також прiзвище змусили змiнити. – Чому?.. – Щоб нiбито стерти з людськоi пам’ятi твого батька! Щоб нi я, анi ти не були Цетнарськими. Але ж ти запам’ятаеш? Олег Цетнарський – це твiй батько. Вiн був героем-бандерiвцем, а не вбивцею. І вiн загинув у бою. Олег, мiй Олежек!.. Ми весь час смiялися з того, що вiн Олег, а я – Ольга!.. Не в змозi стримуватись жiнка дала волю почуттям: – А тебе я назвала Жданом, бо дуже-дуже ждала, коли ж ти з’явишся на свiт… Але вони подумали, що це я так перевиховуюсь, перелаштовуюсь пiд них… як iм хочеться. Нас же сюди вислали – в Приморське, пiд Жданов… Отак я iх обдурила. – Кого? – Ворогiв, Жданчику, ворогiв. – А хто вони – вороги цi? Ольга подумала трохи, але мовила: – Давай-но ти ще трохи пiдростеш, а тодi я вже розкажу все, як воно е. А поки що… Поки ти ще надто малий. Раптом пробовкнешся… навiть ненавмисно… Ти ж не хочеш до дитбудинку? Малий рiзко крутонув головою. – Отож-бо! А тому давай домовимося наступним чином: я нiц не розповiм Льошцi з Тошкою, а ти нiкому не розказуватимеш, про що ми з тобою тут говорили. Гаразд? – Гаразд, мамо. – Чесне слово? – Чесне-пречесне! – Ну, от i добре. Обiйми ж мене, синочку! І матiр з сином скрiпили взаемну обiцянку мiцними обiймами. Борова Мотовилiвка, Киiвщина, кiнець листопада 1964 року – Тату… – Ну, чого тобi? – Тату… а коли допитують, то це як – боляче чи не дуже? Знов цей малий шибеник зi своiми дурнуватими запитаннями пiдповзае! Щоб цьому паскудниковi зайвий раз гикнулося посеред ночi… – Це приблизно так само, як матiр тебе по срацi ременякою лупцюе, тiльки вдесятеро болючiше, – вiдповiв Вiктор Несторович, скривившись вiд огиди й роздратування. – А-а-а… Ну, тодi можна i потерпiти, – зiтхнув Вовка. Вiдчувши в його словах легенький натяк на презирство, батько мовив: – Ах ти ж мерзотнику малий! Та коли тебе матiр лупцюе, ти ж горлаеш так, що на всю Мотовилiвку чути. А як мене запитувати, то одразу ж про терпiння заговорив. Ач який!.. – А все ж таки я терплю, якщо навiть мамка мене неодноразово вiдшмагае. А що горлаю, то так терпiти легше. А от ви, тату, двадцять рокiв тому не потерпiли, й мене тепер у пiонери не приймають. Кажуть прямо: «Ти, Вовко, син бандери, а всi бандери – вони брехуни, зарiзяки i фашистськi пiдлабузники. Якщо у тебе такий батько, то ти весь у нього вдався. Як же тебе до пiонерii приймати з такими показниками?» – От я матерi поскаржуся, вона тобi ременякою вдуе!.. – пригрозив Вiктор Несторович, не знаючи, як зупинити сина. Вовка ж негайно вiдбiг до дверей i вже звiдти прогугнявив: – Ага, отакi ви… Коли щось та й не по-вашому, то одразу ж матерi скаржитись. А як потерпiти заради власного сина, то!.. – Та тебе ж, паскудника, тодi ще навiть у проектi не було! Заради кого ж я терпiти мусив, як по-твоему?! – Але ж я з’явився. Вiктор Несторович хотiв щось заперечити, однак Вовки вже i слiд прохолонув. От завжди вiн так!.. Причому не можна сказати, що синуля аж настiльки неправий. Терпiти катування i справдi було можливо, але ж… – Ти мене зрозумiй, у мене ж план е: знайти стiльки-то бандерiвцiв, стiльки-то простих полiцаiв тощо. Такоi-то категорii стiльки-то. Бiльше можна, менше – ну нiяк!.. План по полiцаях виконано, натомiсть план по бандерiвцях – нi. Причому злiсно. Отож як ти собi хочеш, а бандерою тобi бути. Але не переживай, трибунал зважатиме на твою хворобу, i бiльше «десятки» тобi не дадуть, це точно. А в таборi… Ну, там теж усяка робота е, знайдеться i для такого доходяги, як-от ти. Справдi, вiйськовий трибунал 1-i танковоi армii зважив на ту обставину, що «тройкар-бандерiвець» Вiктор Несторович Медвiдь обтяжений туберкульозом кiсток, а тому впаяв йому навiть не «десятку», а 8 рокiв таборiв плюс 4 роки поразки в правах. Вiдмотавши весь строк вiд дзвiнка до дзвiнка, нiмецький пiдлабузник iз Сибiру повернувся спочатку на рiдну Житомирщину. Втiм, «бандерiвському» сiмейству односельцi не давали проходу, а як пояснити всiм i кожному рiзницю мiж простою спiвпрацею з окупантами й очiльництвом у бойовiй бандитськiй «трiйцi»?! Всi його спроби завершувалися приблизно однаково: «Ти, Вiкторе, на фрицiв працював?» «Ну так, статистиком у районнiй управi…» «Отже, ти – фашистський пiдлабузник». «Так, але…» «Отже, бандерiвець! Чого ж тобi ще треба?! Нумо ходи звiдси!..» Щоб виправити ситуацiю, Медведi були змушенi продати хату в селi на Житомирщинi й переiхати сюди, в Борову. Проте новi односельцi хтозна-звiдки дiзналися про звинувачення, висунуте Вiктору Несторовичу трибуналом 1-i танковоi армii. Одним з результатiв цього було стiйке небажання шкiльного колективу приймати до лав пiонерii сина Вовку. Малий з цього приводу жахливо комплексував i весь час розпитував батька про одне й те саме: ну чому, чому вiн не потерпiв на допитах ще трохи, навiщо послухав слiдчого СМЕРШу?! І нiяк йому не втовкмачиш, що цьому слiдаковi просто необхiдно було виконувати спущений згори план… Можливо, Вiктор Несторович i пояснив би, але перебування в таборi остаточно пiдiрвало його здоров’я. Через це тепер вiн навiть ременя в руки взяти не мiг, отож виховання сина здiйснювала за батьковими вказiвками «дружина-бандерiвка» Фаiна Юрiiвна. А це невiрно, це в коренi помилково! Не може жiнка так приголубити хлопця ременякою, як це зробить чоловiк!!! А тому Вiктор Несторович Медвiдь повсякчасно нудився вiд паскудноi думки: що за людина виросте з iхнього сина, якщо його покараннями займаеться мати, а не батько?! Ох, щось не те виросте!.. Щось явно не те… У нього з голови все не йшло, з якою образою Вовка скрикнув одного разу: «Всiх вас ненавиджу, всi ви сволоти!!! Бандерiвцi, смершiвцi, радянцi – всi!!! Ви ж немовби граетеся мiж собою в якiсь своi iгри, от тiльки вiддуватись за це менi й таким, як я… Щоб ви всi були погорiли!» З iншого боку, якщо i справдi подумати тверезо… Можливо, цей паскудник Вовка не настiльки вже й неправий. Малому, як на його вiк, i справдi дiстаеться на горiхи. Одна надiя на те, що товариша Хрущова… та чого вже там – обридлого всiм Микитку-Кукурузника нещодавно спромоглися з мiсця зiпхнути. Хтозна, можливо, хоча б тепер iхне життя нарештi змiниться на краще?! Принаймнi дуже хочеться вiрити в це… Інакше… Інакше бiс його знае, чим усе це неподобство могло б скiнчитися. Вже на що тихою й забитою (пiсля трьох хвиль нiколи небаченого тут голоду – ще б пак!) е нинi Украiна, вже як любили хохли цього Микитку-Кукурузника – але ж останнiми роками навiть тут, на пiвденно-захiдних окраiнах СРСР, час вiд часу бунтували людиська. Донецьк, Одеса[158 - У 1962 роцi докери Одеського морського порту спробували вiдмовитися вiдвантажувати продовольство для «Острова свободи» – Куби, мотивуючи це нестачою продуктiв харчування в СРСР.], Кривий Рiг[159 - У Кривому Розi пiд час святковоi демонстрацii 7 листопада 1963 року деякi учасники ходи пiдняли портрети Сталiна. Через застосування мiлiцiею зброi декого з демонстрантiв поранили.]… І це не враховуючи iнших, вiддаленiших регiонiв Радянського Союзу. Отже, добре, що його поперли! Можливо, чекати змiн на краще вже недовго. Киiв, 31 травня – 28 серпня 2018 року notes 1 У Кабалi вiдповiдае таким поняттям, як «зв’язок», «осягнення», «пiзнання», «спiвпричетнiсть», «усвiдомлення». 2 Принцип логiки, приписуваний середньовiчному фiлософу Вiльяму Оккамському (Вiльгельму з Оккама, що в англiйському графствi Суррей), який обмежуе кiлькiсть припущень мiнiмально необхiдною. В оригiналi формулюеться наступним чином: «Рiзноманiття не слiд припускати без необхiдностi». 3 Розумiння. 4 Сила. 5 Мудрiсть. 6 Милiсть. 7 Перемога. 8 Трохи перекручена цитата з украiнськоi народноi пiснi «Ой пiд вишнею, пiд черешнею». 9 Фiльварок (фольварок, польськ. folwark) – панський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя на продаж (рiдше на тваринництво i сiльськогосподарськi промисли), на територiях зi складу колишньоi Речi Посполитоi аж до XIX ст. На Правобережнiй Украiнi i в Галичинi фiльварки зберiгалися подеколи до революцii 1917 року, а в Польщi – подеколи аж до Другоi свiтовоi вiйни. 10 Саме так iз жовтня 1952 року почала офiцiйно називатися Партiя. 11 Станцii киiвського метрополiтену «Полiтехнiчний iнститут» i «Завод «Бiльшовик» (нинi «Шулявська») становили другу чергу станцiй метро, вiдкриту 5 листопада 1963 року, тодi як перша черга – станцii «червоноi» лiнii вiд «Вокзальноi» до «Днiпра» (за винятком теперiшньоi «Театральноi») склали першу чергу, вiдкриту 6 листопада 1960 року. 12 Перша лiнiя киiвського електричного трамваю була вiдкрита 1 (13 за новим стилем) червня 1892 року, тодi як у Москвi – 25 березня (6 квiтня) 1899 року. В столицi Росiйськоi iмперii – Санкт-Петербурзi – регулярний рух електричного трамвая розпочався аж у 1907 роцi. 13 Етиловий спирт (лат.). 14 Побутовий нагрiвальний прилад, що працюе на гасi. 15 Перекручена цитата з «Гайдамакiв» Тараса Шевченка. 16 Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публiкувався офiцiйно. 17 Йдеться про спецiальну Постанову Ради мiнiстрiв СРСР вiд 19 липня 1951 року «Про заходи щодо лiквiдацii жебрацтва в Москвi та Московськiй областi та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». 18 Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно). Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР. 19 Сiм’я (iдиш). 20 «Фау-4» – пiлотована версiя лiтака-снаряду «Фау-1». 21 Жаргонна назва мiцного напою, отримуваного з рiдини, що заливалася в елементи гiдравлiчноi системи шасi на деяких лiтаках. Рiдина складалася з глiцерину, етилового спирту й води. Щоб зробити ii придатною для вживання «всередину», рiдину сильно збовтували, пiсля чого вона розшаровувалася, тодi «непитна» частина осаджувалася або на стiнки судини, або на будь-який занурений в неi предмет (ложку, виделку, нiж, гiлочку дерева, шпичку тощо). Природно, вмiст спирту в «питнiй» частинi пiдвищувався. 22 Маються на увазi випробування першоi радянськоi двоступеневоi термоядерноi бомби РДС-37, що вiдбулися на Семипалатинському ядерному полiгонi 22 листопада 1955 року. 23 Ту-16 – радянський важкий двохмоторний реактивний багатоцiльовий лiтак. Прийнятий на озброення в 1953 роцi. Лiтаками Ту-16 в модифiкацii бомбардувальника оснащувалася радянська стратегiчна авiацiя, зокрема, i 50-та Повiтряна армiя дальньоi авiацii. До речi, випробування термоядерноi бомби РДС-37 восени 1955 року вiбдулося саме за допомогою бомбардувальника Ту-16. 24 Киiвське вище iнженерне радiотехнiчне училище Вiйськово-повiтряних сил Радянськоi армii, засноване 1 вересня 1951 року. На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище. 25 Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет. 26 Феодосiй Тетянич народився 17 лютого 1942 року. 27 Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року. 28 Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року. 29 Антон Калабалiн (1939—2013) – молодший син подружжя Калабалiних, продовжувач справи батька. 30 Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний. 31 Як слiд, як треба (фр.). 32 В народi бiльш вiдомi як «цвяшки». 33 Нинi – мiст Арпада. 34 Усталена назва структурного пiдроздiлу органу державноi влади, пiдприемства, установи або органiзацii iз забезпечення умов обiгу iнформацii, що становить таемницю державну i/або корпоративну. В радянський чвс «перший вiддiл» вiдповiдав не тiльки за пiдтримку режиму секретностi, але також за полiтичну безпеку. 35 Один з перших радянських кiнодетективiв, поставлений на «Лен-фiльмi» режисером Йосипом Хейфiцем. Прем’ера вiдбулася 8 березня 1956 року. 36 ЧСІР – абревiатура вiд визначення «член семьи изменника Родины» (одна зi статей радянського Кримiнального кодексу часiв Другоi свiтовоi вiйни). 37 Натяк на те, що старший син Сталiна – Якiв Джугашвiлi – потрапив у нiмецький полон i загинув у концтаборi Заксенгаузен приблизно наприкiнцi 1943 року. 38 З 1959 року за настiйливим наполяганням Інституту електрозварювання АН УРСР Каховський завод металоконструкцiй був перепрофiльований в Каховський завод електрозварювального обладнання (КЗЕЗО). 39 В 1957 роцi еврейський Песах завершився 23 квiтня. 40 Таку назву мала вул. Покровська в 1955—1990 роках. 41 Таку назву мала вул. Притисько-Микiльська в 1957—1991 роках. 42 Нацiональний консультативний комiтет з повiтроплавання (англ. абревiатура NACA) – попередник Нацiонального управлiння з аеронавтики i дослiдження космiчного простору (англ. National Aeronautics and Space Administration – NASA). НАКА був заснований 3 березня 1915-го, лiквiдований 1 жовтня 1958 року. 43 Маеться на увазi запуск ракети Р-7 вiд 21 серпня 1957 року з Тюратамського полiгону (з 1961 року – космодром Байконур), яка досягла заданого району на Камчатцi. Заяву з цього приводу ТАРС оприлюднило 27 серпня 1957 року. 44 Маеться на увазi полiтика маккартизму, що проводилася у внутрiшньому курсi США в 1950—1957 роках. Характеризувалася крайнiм посиленням антикомунiстичних настроiв, що вилилося в пильнi пошуки тих, хто спiвчував СРСР, з усiма подальшими наслiдками для них. 45 21 листопада 1957 року в складi NACA був створений Спецiальний комiтет з космiчних технологiй («Стiверiвський комiтет» – вiд iменi його очiльника Гайфорда Стiвера), до складу якого увiйшла, зокрема, i група пiд керiвництвом Вернера фон Брауна. 46 З 26 грудня 1938 року по 4 грудня 1957 року Оренбург (РФ) носив iм’я знаменитого радянського льотчика-випробувача Валерiя Чкалова… хоча сам Чкалов навiть не бував в Оренбурзi жодного разу. 47 До вересня 1957 року «Украiнський самостiйник» виходив у щотижневому режимi. 48 Василь Маркусь – украiнський науковець, публiцист, журналiст i громадський дiяч украiнськоi дiаспори. Був спiвредактором журналу «Украiнський самостiйник», а пiсля смертi Лева Ребета – головним редактором цього часопису. 49 Маеться на увазi перший масовий радянський телевiзор КВН-49, що випускався в 1949—1960 роках. 50 Дитячий художнiй фiльм 1955 року випуску – екранiзацiя однойменноi повiстi Аркадiя Гайдара. 51 20-хвилинний радянський мультфiльм 1958 року випуску. Був знятий за твором Аркадiя Гайдара «Казка про вiйськову таемницю, про Хлопчиша-Кибальчиша i його тверде слово», самостiйно опублiкованим в 1933 роцi, але надалi включеним як виокремлена «вкладинка» в повiсть «Вiйськова таемниця». 52 20-хвилинний радянський мультфiльм 1957 року випуску, що оспiвував переваги такоi сiльськогосподарськоi культури, як кукурудза, зокрема, в пiвнiчних регiонах СРСР. 53 Людмила Целiковська (1919—1992), Михайло Жаров (1899—1981), Микола Крючков (1911—1994) – популярнi радянськi кiнозiрки. 54 Теньлаг (функцiонував в 1949—1956 роках) – Тенькiнський виправно-трудовий табiр з системи ГУЛАГу. 55 З 2016 року – Кам’янське. 56 До 1958 року Олександр Хмелик працював завлiтом журналу «Вожатый», а з 1958-го по 1963 рiк – заввiддiлом лiтератури i мистецтва в газетi «Пионерская правда». Назвати завiдувача вiддiлом «кореспондентом» – це серйозна, хоча й типова статусна помилка для людей, далеких вiд преси. 57 Порiвняйте описане з деталями п’еси Олександра Хмелика «Друг мiй, Колька!» (1959) та однойменноi кiноекранiзацii (1961), де вiн виступив у ролi кiносценариста. 58 Таку назву в 1935—2016 роках носило мiсто Сновськ. 59 Саме в 1959 роцi естрадний спiвак-тенор Вадим Козiн був удруге засуджений за ст. 154 Кримiнального кодексу СРСР (мужеложтво) й вiдбував покарання до 1968 року. Вперше спiвак був засуджений в 1945 роцi на 8-лiтнiй термiн, але в 1950 роцi звiльнений достроково за зразкову поведiнку i хорошу роботу. 60 Лiмiта, лiмiтчик(-ця) – загальна презирлива назва людей, якi уклали трудовий договiр з промисловим пiдприемством за т. зв. «лiмiтом прописки». В 1950—1980-х роках лiмiтчики вербувалися в «малоперспективних» регiонах, нерiдко в сiльськiй мiсцевостi. Використовувалися для виконання робiт, що не потребували високоi квалiфiкацii й оплачувалися вiдповiдним чином. Головним бонусом для лiмiтчика було отримати койко-мiсце в гуртожитку пiдприемства i таким чином зачепитися у великому мiстi. 61 Стимулятор моторноi функцii дихальних шляхiв. 62 Pussy – киця, кицюня (англ.). 63 «За мир i дружбу» – гасло VI Всесвiтнього фестивалю молодi i студентiв. 64 Викривлене «acidum acetylsalicylicum» (лат.) – «кислота ацетилсалiцилова»: пiд такою назвою випускався радянський дженерик аспiрину. 65 Вiдомi за часiв СРСР жiночi парфуми виробництва московськоi фабрики «Нова зоря». 66 «Пiдснiжник» – фiктивна персона, нiбито прийнята на роботу. Нарахована на «пiдснiжника» зарплатня насправдi використовуеться керiвництвом пiдприемства на власний розсуд. 67 Пiдпiльницьке псевдо «Стефа» мала Марiя Пальчак – учасниця зiткнення останньоi пiдпiльноi боiвки УПА з радянськими вiйськами та силами КДБ, що вiдбулося в лiсах Тернопiльщини 14 квiтня 1960 року. 68 Чекiст помилився зовсiм трохи: Марiя Пальчак народилася 22 липня 1922 року. 69 «Чорний», «Петро» та «Іван» – пiдпiльнi псевдо Петра Пасiчного, керiвника останньоi пiдпiльноi боiвки УПА та чоловiка Марii Пальчак. 70 Пiдпiльне псевдо Олега Цетнарського, ще одного члена останньоi пiдпiльноi боiвки УПА. 71 Ольга Цетнарська – дружина Олега Цетнарського. На момент лiквiдацii останньоi боiвки УПА була вагiтною. Коли згодом працiвники КДБ вийшли на неi, то почали погрожувати, що вiдберуть дитину пiсля народження. Пiд iхнiм тиском Ольга Цетнарська була змушена сказати, що чоловiк ii нiбито полишив. А надалi загалом змiнила прiзвище. 72 Згiдно з матерiалами справи, Марiя Пальчак намагалась застрелитися з нiмецького самозарядного 9-мiлiметрового пiстолета «Walther P38», що був наймасовiшою короткоствольною зброею вермахту та спецслужб Третього райху, починаючи з 1940 року. 73 В операцii з лiквiдацii останньоi боiвки УПА, що складалася з трьох осiб, брали участь понад пiвтисячi (!!!) радянських воякiв i спiвробiтникiв силових структур. 74 Золотоверхий Василь Андрiйович – начальник УКДБ при Радi мiнiстрiв УРСР у Тернопiльськiй областi в 1955—1960 роках. 75 Це не зовсiм правда. Взимку 1960 року остання боiвка УПА переховувалася в криiвцi, обладнанiй в с. Шумляни на Тернопiльщинi, однак Петро Пiдгородецький – господар подвiр’я, на якому була обладнана криiвка, перебуваючи напiдпитку, нiбито похизувався перед односельцями, що переховуе трьох бандерiвцiв. Через це група Петра Пасiчного була змушена полишити криiвку й перебазуватися в лiс ще 4 березня 1960 року. Безумовно, все це полегшило ii розкриття. 76 Лiтературний персонаж, створений наприкiнцi 1930-х рокiв письменником Левом Оваловим – такий собi «комунiстичний Джеймс Бонд». Заради справедливостi треба зазначити, що романи Яна Флемiнга про агента 007 почали публiкуватися лише в серединi 1950-х рокiв – приблизно на пiвтора десятилiття пiзнiше вiд появи перших детективних оповiдань про майора Пронiна. 77 Лiсовий масив, розташований в iсторичнiй мiсцевостi Голосiiв (сучасний Голосiiвський район Киева). 78 Нинi не iснуе. Вулицi Червоноармiйськiй пiсля кiлькох спроб усе ж таки повернули iсторичну назву – Велика Василькiвська. 79 Директор Киiвського цирку (нинi – Нацiональний цирк Украiни) в 1952—1962 роках. 80 Нинi – вул. Інститутська. 81 Нинi – Мiжнародний центр культури i мистецтв. 82 Нинi – вул. Архiтектора Городецького. 83 Радянська мелодрама, знята режисером Яковом Сегелем в 1960 роцi. Зйомки вiдбувалися виключно в Киевi – в центрi мiста i в районi тодiшнiх новобудов на Чоколiвцi. В масових сценах знiмалися жителi вiдповiдних мiкрорайонiв. Слова процитованоi пiснi написав Михайло Матусовський, музику до фiльму – Марк Фрадкiн. 84 Радянськi легковi автомобiлi представницького класу. 85 Станом на 1960 рiк Микола Пiдгорний був Першим секретарем ЦК КПУ. 86 Нинi – пр. Дмитра Яворницького. 87 Головою правлiння Спiлки письменникiв УРСР Олесь Гончар був у 1959—1971 роках. 88 За цiею адресою мешкала сестра Олеся Гончара. 89 Сталiнськi премii другого ступеня на 1948 i 1949 роки. 90 У 1969 роцi була роздiлена на вул. Олександра Довженка i вул. Дем’яна Коротченка. Остання в 1993 роцi перейменована на честь Олени Телiги. 91 Вiленор – скорочення вiд «Володимир Іллiч Ленiн – Отець Революцii». 92 Кукуцаполь – скорочення вiд «Кукурудза – Цариця Полiв». 93 Арвiль – скорочення вiд «Армiя В. І. Ленiна». 94 Даздрасен – скорочення вiд «Да Здравствует Седьмое Ноября». 95 Нiсерх – скорочення вiд «Нiкiта Сергiйович Хрущов». 96 Ревмарк – скорочення вiд «Революцiйний Марксизм». 97 Томiл – скорочення вiд «Торжество Маркса І Ленiна». 98 Один iз найстарiших киiвських трамвайних маршрутiв, що зв’язуе Старий Подiл (Контрактову площу) з розташованим у лiсi селищем Пуща-Водиця (14-та лiнiя). 99 Розмiщувався в корпусах колишньоi Зайцевськоi лiкарнi. 100 Мiсто в Хатлонськiй областi Таджикистану. 101 Нинi – Киiвський нацiональний економiчний унiверситет iм. Вадима Гетьмана. 102 Побутовий радiоелектронний «музичний комбайн», в корпусi якого конструктивно поеднанi радiоприймач i електрофон (пристрiй для вiдтворення звуку з вiнiлових грамплатiвок). 103 Фрагмент колисковоi з повiстi Аркадiя Гайдара «Вiйськова таемниця». Покладений на музику вiрш був використаний в однойменнiй екранiзацii повiстi, здiйсненiй в 1958 роцi на Ялтинськiй кiностудii. 104 Те саме, що й мул – водяна глиниста суспензiя. 105 Вулиця виникла в серединi ХХ ст. пiд назвою «725-та Нова». У 1953 роцi перейменована на честь академiка Є. О. Патона. На початку 1980-х рокiв лiквiдована через змiну забудови. 106 «Канeва» – Каневський Вiктор Ізраiлович (1936—2018), украiнський радянський футболiст, нападник, капiтан киiвського «Динамо» в 1960—1964 роках. З 1988-го мешкав у США, де всебiчно пропагував европейський футбол, зокрема створив приватну футбольну школу для пiдлiткiв. 107 Тогочасна назва Майдану Незалежностi. 108 Киiв був единим в СРСР мiстом, де про полiт Юрiя Гагарiна сповiстили не тiльки по радiо, але й за допомогою листiвок, розкиданих з лiтакiв. Пiсля цього кияни в масовому порядку виходили на вулицi, таким чином влаштувавши щось на кшталт стихiйноi демонстрацii. 109 «Небо кличе» (англ. Battle Beyond the Sun) – науково-фантастичний фiльм, поставлений Михайлом Карюковим та Олександром Козирем на Киiвськiй кiностудii iм. О. П. Довженка в 1959 роцi. 110 У 1962—1963 роках за дорученням американського режисера i продюсера малобюджетних фiльмiв Роджера Кормена (англ. Roger Corman) майбутнiй американський режисер, продюсер i сценарист, а тодi ще студент Френсiс Форд Коппола керував перемонтажем i переозвучуванням стрiчки «Небо кличе», пiсля чого вона була випущена в прокат у США. В американськiй версii дiя вiдбуваеться пiсля ядерноi вiйни, через яку Земля роздiлилася на два регiони, що конфлiктують мiж собою. 111 Історiя з продажем креслень майбутнього двомоторного важкого винищувача (в т. ч. нiчного) i винищувача-бомбардувальника Messerschmitt Bf 110 i справдi скидаеться на легенду. Але насамперед тому, що авiаконструктор Туполев нiколи не проектував винищувачi. 112 Картина кiнорежисера Набi Ганiева за мотивами узбецькоi народноi легенди на Ташкентськiй кiностудii. Операторами фiльму були Данило Демуцький, Михайло Карюков i Михайло Краснянський. 113 Повiсть Олеся Бердника, покладена в основу кiносценарiю фiльму Михайла Карюкова й Отара Коберiдзе «Мрii назустрiч», знятого на Одеськiй кiностудii в 1963 роцi. 114 Олексiй Баталов (1928—2017) – культовий радянський i росiйський актор. Станом на 1962 рiк уже встиг зiграти десяток помiтних кiноролей, серед яких особливо видiляються Сашко Рум’янцев («Справа Рум’янцева», 1955 рiк), Борис Бороздiн («Летять журавлi», 1957 рiк) i Дмитро Гусев («Дев’ять днiв одного року», 1961 рiк). 115 Микола Баталов (1899—1937) – росiйський i радянський актор, дядько Олексiя Баталова, який залишив помiтний слiд у радянському довоенному кiнематографi, зiгравши, зокрема, червоноармiйця Гусева («Аелiта», 1924 рiк), Сергеева («Путiвка в життя, 1931 рiк) i Лациса («Три товаришi», 1935 рiк). Цiкаво, що як Микола, так i Олексiй Баталови в рiзний час втiлили один i той самий образ – Павла Власова в екранiзацiях п’еси Максима Горького «Мати» (у 1926 i 1955 роках вiдповiдно). 116 Спецiально для кiнофiльму «Мрii назустрiч» поетом Євгеном Долматовським i композитором Вано Мураделi були написанi пiснi «Яблунi на Марсi» та «Я – Земля». Окрiм того, у фiльмi була частково виконана пiсня на вiрш Володимира Войновича та музику Оскара Фельцмана «Чотирнадцять хвилин до старту». 117 Справдi, iснують вiдомостi, що Євген Долматовський всього лише переклав для фiльму оригiнальний украiномовний вiрш Олеся Бердника. 118 «Сокiл» – позивний «космонавта № 3» Андрiяна Нiколаева, «Беркут» – позивний «космонавта № 4» Павла Поповича. 119 Першi собаки, якi 22 липня 1951 року здiйснили полiт на геофiзичнiй ракетi В-1В (Р-1В) у верхнi шари атмосфери з полiгону Капустин Яр (Астраханська обл.). 120 Собака-космонавт, яка 9 березня 1961 року здiйснила орбiтальний полiт з успiшним приземленням. Разом з Чернушкою в спусковому апаратi перебував манекен «Іван Іванович», 12 мишей i мухи. 121 Собака-космонавт, яка здiйснила полiт, аналогiчний польоту Чернушки, 25 березня 1961 року. Два останнiх «собачих» польоти вважаються «генеральною репетицiею» космiчного польоту Юрiя Гагарiна. 122 Висота над рiвнем моря, яка умовно вважаеться межею мiж верхнiм шаром атмосфери Землi та Космосом. Висота лiнii Кармана дорiвнюе 100 км. 123 Параметри орбiти корабля «Восток-4» були: мiнiмальна висота – 179,8 км, максимальна висота – 236,7 км, кут нахилу – 65°, перiод обертання – 88,39 хвилини. 124 Початкова вiдстань мiж «Востоком-3» й «Востоком-4» дорiвнювала 6,5 км. 125 Центр управлiння польотом. 126 Для оперативного контролю за радiацiйною ситуацiею в космiчному просторi кораблi «Восток-3» i «Восток-4» були обладнанi дозиметричною апаратурою, показники якоi автоматично передавалися через систему радiотелеметрii на Землю. 127 Кодове слово «гроза» означало, що у космонавта розпочалася нудота, супроводжувана блюванням. 128 Наприкiнцi польоту, 15 серпня 1962 року, Павло Попович справдi спостерiгав крiзь iлюмiнатор корабля атмосферну грозу, про що й повiдомив ЦУП. Однак там вирiшили, що «Беркута» знудило… Наслiдком стало те, що рiшення про продовження польоту «Востока-4» ще на одну добу – до 16 серпня – було вiдхилено. 129 12 серпня 1962 року Павло Попович здiйснював експериментальний вихiд з крiсла, до якого був пристiбнутий. Звiльнившись вiд ременiв, вiн не сплив у повiтря через щiльне затиснення в ложемент. Тодi за порадою Андрiяна Нiколаева, космонавт щосили вiдштовхнувся вiд крiсла… i врiзався головою в стелю кабiни корабля! 130 Нинi – вул. Липська. 131 Ватно-марлева пов’язка. 132 Пiк Карибськоi кризи припав на 24—26 жовтня 1962 року. 133 Це не зовсiм так. Є вiдомостi, що напередоднi 29 вересня 1941 року нiмецькi окупанти знищили в Бабиному Яру приблизно п’ять таборiв ромiв. 134 Влiтку 1962 року у великих промислових центрах СРСР (Артем’евськ, Донецьк, Кемерово, Краматорськ, Омськ) прокотилася хвиля робiтничих страйкiв. 135 Нинi – Нацiональна академiя образотворчого мистецтва i архiтектури. 136 На посадi Першого секретаря ЦК КПУ Микола Пiдгорний перебував (уже суто формально) до 28 червня 1963 року. 137 Слова давньоримського iмператора i полководця Гая Юлiя Цезаря, процитованi давньогрецьким iсториком Плутархом у працi «Вислови царiв i полководцiв». 138 Справдi, спорудження новоi школи в Хомутцi розтяглося на 1963—1972 рр. 139 Пенчева Марiя Іванiвна – голова Хомутецькоi сiльради в 1952— 1975 роках. 140 Маеться на увазi Микола Пiдгорний. 141 Третя Програма партii – головний документ Комунiстичноi партii Радянського Союзу, ухвалений XXII з’iздом КПРС 31 жовтня 1961 року. Головною ii метою було створення плану побудови комунiзму в СРСР. Зокрема, протягом двох десятилiть (отже, в 1961—1981 роках) Компартiя i радянський народ мали створити матерiально-технiчну базу комунiзму. 142 «Акмолинский лагерь жен изменников Родины» – один з жiночих «виховних» закладiв ГУЛАГу. 143 Знаходився приблизно на серединi Володимирського узвозу. Свою «народну» назву дiстав через те, що спочатку був пофарбований в жахливий ядучо-зелений колiр. 144 Написана наприкiнцi 1963 року пiсня Юрiя Саульського на вiршi Михайла Танiча. Один з найперших радянських твiстiв, що одразу ж перетворився на тогочасний хiт. 145 Тамара Мiансарова (дiвоч. Ремньова, 1931—2017) – радянська i росiйська естрадна спiвачка. Народилася в УСРР в м. Зiнов’евську (тепер Кропивницьке). Стала першою виконавицею пiснi «Чорний кiт». 146 Радянський естрадний хiт, написаний композитором Вiктором Купревичем на слова Анатолiя Горохова. Пiсня виконувалася вокальним квартетом «Акорд». 147 Пiсня композитора Аркадiя (Авраама) Островського на вiрш Вадима Семернiна (нар. в Костянтинiвцi Донецькоi обл.). Виконувалася Майею Кристалiнською та Іриною Бржевською. 148 Нинi – вул. Сагайдачного. 149 Нинi – Європейська площа. 150 Прiзвисько трамвайного вагона, який мае два водiйських мiсця – попереду й позаду. Це дозволяе при необхiдностi змiнювати напрям руху трамваю на 180° без розвороту, щоб рухатися тiею ж колiею. 151 До речi, цей трамвайний маршрут пролягав трасою, якою 1 (13) червня 1892 року вперше на територii тогочасноi Росiйськоi iмперii почав курсувати електричний трамвай. Нинi маршрут лiквiдований. 152 Рильський помер 24 липня 1964 року. 153 Тут йдеться про збiрку лiтературно-критичних i теоретичних нарисiв «Здалека й зблизька» (1969). 154 Нинi вул. Богдана Хмельницького. 155 Сучасна назва Проскурова. 156 Нинi смт Сартана Донецькоi областi, пiдпорядковане Кальмiуськiй райрадi Марiуполя. 157 Тогочасна назва Марiуполя. 158 У 1962 роцi докери Одеського морського порту спробували вiдмовитися вiдвантажувати продовольство для «Острова свободи» – Куби, мотивуючи це нестачою продуктiв харчування в СРСР. 159 У Кривому Розi пiд час святковоi демонстрацii 7 листопада 1963 року деякi учасники ходи пiдняли портрети Сталiна. Через застосування мiлiцiею зброi декого з демонстрантiв поранили.