Книга Безнадii. 1991—2004. Вiд миру до вiйни Тимур Іванович Литовченко Олена Олексiiвна Литовченко 101 рiк Украiни Розпад Радянського Союзу вiдкрив шлях вiковiчнiй мрii багатьох поколiнь украiнцiв. Здавалося б, далi все просто: живи та радiй незалежному життю… Однак бiда в тому, що при владi в цiлому лишилися все тi ж персони, якi продовжили полiтику тотального пограбування краiни. До того ж зазнав краху усталений стиль життя, що ранiше здавався «вiчним», почалася напружена конкуренцiя на ринку працi, гiперiнфляцiя й iншi небаченi досi речi. Все це породжувало непевнiсть у майбутньому. Тi, кого цi змiни вкрай налякали, намагалися тiкати за кордон у пошуках кращого життя. А тi, хто залишився, подiлились на два прошарки: бiльшiсть намагалася вижити за будь-яку цiну, аби тiльки не опуститися на соцiальне дно, меншiсть боролася за змiни на краще, хоча й не завжди вдало долаючи все новi перешкоди. Здавалося, прекрасним шансом на оновлення краiни стала Помаранчева революцiя (точнiше – фронда) 2004 року… Книга содержит нецензурную брань Тимур i Олена Литовченки Книга Безнадii 1991–2004 Вiд миру до вiйни Серiя «101 рiк Украiни» заснована у 2018 роцi Художник-оформлювач М. С. Мендор © Т. i О. Литовченки, 2021 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 * * * Передмова Обитель Творця, зала Справедливостi. Поза простором i часом Сто двадцять п’ять схiдцiв складали квадратну в своiй основi пiрамiду. Сто двадцять п’ять схiдцiв вели вгору – туди, де на верхньому майданчику був встановлений величний кам’яний Трон Справедливостi. Той, Хто сидiв на Тронi, звернувся до душ, якi вишикувалися величезним напiвкiльцем бiля найнижчоi сходинки: – Улюбленцi моi! Вас зiбрав я по всiх оселях, якi тiльки е в Моему домi. Осель цих багацько, всi вони облаштованi так, щоб саме там кожен з вас почувався найкомфортнiше. Ви тривалий час вiдпочивали в оселях дому Мого, могли б вiдпочивати й надалi, оскiльки кожен з вас заслужив на вiчний спокiй тими справами, якi вчинив пiд час перебування у свiтi земному. До того ж, усi ви напрацювали стiльки неоцiненного земного досвiду, що декому вистачило б не на одне життя… Разом з тим, Я зiбрав вас усiх тут i зараз, бо в тому виникла нагальна потреба. Вас усiх, кожного з вас закликав Багряний Янгол – i саме на цього Мого посланця був покладений обов’язок пояснити, що й до чого. Чи всiм були данi достатньо докладнi пояснення? Чи всiм зрозумiло, з якою мiсiею пропонуеться вiдправитися цього разу в земний свiт?.. Бо якщо хтось щось не второпав – той може почути пояснення не вiд посланця Мого, а вiд Мене безпосередньо. Тут i зараз. Отже, чи е такi?.. Кажiть, не вагайтеся. Гуркiт Божественного голосу прокотився могутньою хвилею над тими, хто зiбрався бiля пiднiжжя Його престолу – а межа натовпу цих душ зникала в незмiрнiй далечинi… Проте нiхто не проронив жодного слова. Почекавши для впевненостi ще деякий час, Творець продовжив: – Ну що ж, це добре. Отже, мiй посланець – Багряний Янгол – попрацював належним чином. Добре, дуже добре!.. Якщо так, то ви всi мусите уявляти: потрiбна справжня мiсiя ПРОРИВУ, для того й посилаю вас – дванадцять хвиль по дванадцять тисяч в кожнiй. Ви народитесь не всi одночасно, але все ж таки з достатньо невеликим iнтервалом, щоб разом скласти едине поколiння прориву, за яким пiдтягнуться iншi. Кiстяк у розмiрi ста сорока чотирьох тисяч душ. Разом з тими iншими вас налiчуватимуться вже мiльйони. І все ж таки навiть цих мiльйонiв буде дуже й дуже замало порiвняно з тiею силою опору, яку ви зустрiнете i яку мусите здолати неодмiнно! Долатимете опiр завзятiстю й наполегливiстю – а цих якостей вам буде дана мiра i ще одна мiра, i третя мiра ще й iз надлишком… Тi, хто був посланий попереду вас, – вони, в цiлому, приготували вам шлях. І все ж навiть цiеi пiдготовки бракуе для того, щоб усе минуло без жодних проблем! Вони лише мiсцями послабили всi препони та бар’ери, а прориватися належить не iм – вам i тiльки вам! Насамкiнець, моя головна умова лишаеться незмiнною: хто потрапляе в грубий земний свiт – той забувае те, що вiдбувалося тут, в оселях дому Мого. Єдине, що вам залишиться, – то це спиратись на внутрiшне вiдчуття, незрозумiле й невловне. Вiдчуття того, що все на свiтi вiдбуваеться не просто так, а з певною, не вами визначеною метою. Такою буде ваша едина опора. Як бачите, мiсiя далеко не з легких… А тому ще е шанс вiдмовитися! Тут i зараз! Останнiй шанс!.. Нiхто вас не засудить за таку вiдмову. Ви просто повернетесь кожен до тiеi оселi, звiдки кожного закликав Мiй посланець. І знов настане для вас вiчний вiдпочинок. Чи хоче хтось скористатися цим останнiм шансом?.. Нова розкотиста хвиля Божественного голосу прогуркотiла по всiх усюдах i завмерла десь удалечинi. Тодi спитав Всемогутнiй: – А чи е серед вас улюблений Мiй пророк? – Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радiсний вигук. Втiм, у порiвняннi з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотiнням нiчного цвiркуна. Але вiдгукнувся Той, Хто сидiв на тронi: – Радiй, Тарасе, радiй! Адже нарештi вiдпускаю тебе з Вирiю Мого на милу твоему серцю землю не дзвiнким соловейком i не легкокрилим жайворонком, а в людськiй подобi. – Дякую Тобi, Боже! – Не поспiшай, пророче мiй, не квапся… Адже спецiально для тебе е ще одна умова. Така умова, якоi для iнших не висувалося. – І що ж то за умова, Боже? – Мусиш з’явитися в милому твоему серцю краi, але не в середовищi народу, який живе там з давнiх-давен. Улюбленому моему народовi ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь iншому народовi з-помiж тих, що живуть у тому краi! Що скажеш на це, пророче Мiй улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?.. Довго думав Тарас Григорович, перш нiж дати вiдповiдь. Зате вiдповiв твердо, не вагаючись: – Так, Боже мiй! Згоден я навiть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра пiду! – Не поспiшай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш нiж настане твiй час переходити звiдси в земний свiтi. – Але ж час такий настане?.. – Настане, пророче Мiй улюблений! Настане неодмiнно… Скажи, чи вiриш ти в сказане Мною? І пiсля тривалого мовчання, сповнений урочистоi величi, пророк вiдповiв твердо i впевнено: – Так, Боже мiй! Вiрю Тобi, немовби самому собi, – цей час настане. 1991 Прощавай, СРСР! Будинок по вул. Правди, № 2, Рiвне, 27 сiчня 1991 року Лежачи на старiй продавленiй канапi, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозi кiмнати несподiвано виникла мати i тремтливим голосом спитала: – Синку, ти не сваритимеш мене? – Що-що?.. Вiн трохи повернув голову й одразу ж зiпнувся на лiвий лiкоть, запитавши вкрай занепокоеним тоном: – Мамалушо, що сталося?! – Бiда, синку, ох, бiда! – А саме?.. Лiкерiя Маркiвна не вiдповiла, лише мовчки покрутила головою. Тодi Микита пiдвiвся з канапи, пiдiйшов до матерi, обiйняв ii за плечi та якомога нiжнiше пообiцяв: – Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тiльки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся блiда й аж трусишся? Якщо вiн i перебiльшував, то лише зовсiм трiшки. В усякому разi лiтня жiнка явно почувалася не у своiй тарiлцi й дивилася на сина спiдлоба, немов побитий собака. У цьому поглядi вiдчувалося нiме каяття i благання про вибачення. Не маючи сил терпiти цей погляд, Микита мовив рiшучiше: – Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зiзнаешся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаеш: я таки зроблю щось, що тобi дуже не сподобаеться. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повiр менi… Лiтня жiнка тяжко зiтхнула, обережно потягнулася до синовоi руки, скинула ii з плечей, немовби порох обтрусила. Зiтхнула: – Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку. – Мамалушо, що це знов за розмови такi?! – прорипiв Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навiть вiдмотав певний строк самi знаете де, це ще нi про що не свiдчить. – Свiдчить, синку, ой свiдчить… – Мамалушо!.. – Ти ж збирався пiдiрвати цю бомбу твою… сказати навiть лячно!.. – Чому?! – Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеi самого товариша Ленiна посеред Москви збирався тую бомбу пiдiрвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле менi, твоiй матусi… – Мамалушо! Ну скажи, при чiм тут одне до iншого?! – Ну-у-у, як це при чiм… – лiтня жiнка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Ленiна не пожалiв, то й рiдну матiр, яка-а-а… Й замовкла розгублено, нiбито подавившись словами. – Ленiн – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити вiн. Однак це, здавалося б, тверезе мiркування не справило на лiтню жiнку жодного враження. – Знаеш що, Мамалушо… Давай кiнчати цей цирк на дротi. Тепер Микита спробував надати своему голосу прокурорськоi суворостi. Це нарештi подiяло. Лiкерiя Маркiвна приречено зiтхнула, мовивши: – Ну гаразд, пiшли. Зараз сам подивишся. А коли вони пiдiйшли до розсунутого складаного столу, додала: – Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирiшила i знайшла. Це був старовинний обiднiй стiл, важкий i дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стiльниця складалася з двох великих розсувних половинок, мiж якими можна було вставити додаткову секцiю, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стiльницю, на схованих ранiше пiд нею половинках додатковоi секцii був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – двi стопки купюр номiналом по 50 i 100 карбованцiв. Вiд такого видовища потемнiло в очах, вiн похитнувся i, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стiльницi. Тодi почув мамин голос, що насилу пробивався крiзь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стiну: – Уяви собi, тут п’ятнадцять «соток» i двадцять «п’ятдесяток». Двi з половиною тисячi… Я й забула за них зовсiм. Щойно «Павлiвську реформу»[1 - Радянська конфiскацiйна грошова реформа, що полягала у термiновому вилученнi з обiгу 50- i 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дiстала народну назву на честь iнiцiатора – мiнiстра фiнансiв СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов пiдписав Указ про початок реформи ввечерi 22 сiчня 1991 року. Термiн обмiну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обмiну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливiсть обмiну бiльших сум розглядали спецкомiсii до кiнця березня 1991 року. Сума готiвковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на мiсяць на вкладника (з вiдмiткою в паспортi).] оголосили – весь дiм догори дригом перевернула, але так i не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсiм. – Це-е-е… Це що за грошi? – спитав вкрай розгублений Микита, тiльки аби щось спитати. – Та то я про всяк випадок приготувала. Або менi на смерть… Або тобi, синочку, на весiлля. Бо колись ти ж таки надумаеш оженитися?.. «Оженитися? Пхе!.. Тiльки цього менi зараз бракувало», – пiдiбгавши губи, з гiркотою подумав вiн. І знов почув мамин голос: – То ти не сваритимеш мене, синочку? – Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала. – Ой, дякую тобi!.. А як гадаеш, як тепер iз цими грiшми вчинити? – З грiшми?! Ти називаеш це ГРІШМИ?! – А як же iх ще назвати… – ПАПІРЦЯМИ – от як!.. – Та що ти таке говориш… – Що знаю, те й кажу! Можеш цi папiрцi на стiну прилiпити. У тебе на зовнiшнiй стiнi кiмнати шпалери повiдставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенськi морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тодi ще й якi морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться. – Си-и-иноч-ку-у-у… У вiдчаi Мамалуша закусила губу. – Коротше, роби тепер iз цим мотлохом паперовим що завгодно, але… – Синочку, а я тут подумала, може твого Бiдосика попросити?! Вiн, Бiдосик твiй, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумае?! Про колишнього Микитиного товариша Бiдосика в зв’язку з «Павлiвською реформою» ходили просто неймовiрнi чутки. Однi говорили, що коли в програмi «Час»[2 - Радянська (тепер росiйська) телепрограма новин, що почала виходити в ефiр з 1 сiчня 1968 року о 21:00 за Московським часом на Центральному телебаченнi СРСР.] повiдомили про обмiн грошей, то, прихопивши всi крупнi купюри, якi тiльки мав удома, Бiдосик негайно кинувся на вокзал i заходився скупати найдорожчi квитки на всi напрями до самого закриття залiзничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цiй оборудцi вiдносно незначну суму, зате «легалiзувавши» решту готiвки. І звiсно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмiтливiстю перед знайомими!.. Втiм, ця хвалькувата розповiдь подiяла на кого завгодно, тiльки не на Микиту! Бо вислухавши Лiкерiю Маркiвну, вiн загрозливо пробурмотiв: – Мамалушо… Ну скiльки можна говорити, щоб я не чув у власному домi навiть найменших згадок про цю паскуду?! – Але ж синку, Бiдосик був же колись твоiм другом!.. – І справдi був. Аж доки не здав мене КДБ. – Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер… – Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита i навiть грюкнув кулаком по вiдсунутiй половинцi стiльницi. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душi побоювалася власного сина-сидiльця. Та й як не боятися?! Хтозна, якi дурнi звички вiн «на зонi» пiдхопив!.. Книжкова ятка неподалiк Будинку актора, вул. Ярославiв Вал, № 7, Киiв, 29 вересня 1991 року Попри те, що вже добiгав кiнця перший осiннiй мiсяць, сьогоднiшня недiля видалася напрочуд затишною i теплою. На прозоро-чистому небi, блакить якого не затьмарювала жодна, навiть найлегша срiбляста хмаринка, вiд самого ранку сяяло лагiдне сонечко. Здавалося б, настiльки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всiх i кожного… Але ж нi! У Спартака на душi вiд цього було, навпаки, дуже й дуже гiрко. А все через те, що сьогоднi були ювiлейнi – п’ятдесятi – роковини початку розстрiлiв у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловiк уявляв, що рiвно пiвстолiття тому – 29 вересня 1941 року (тiльки от не в недiлю, а в понедiлок) стояла така сама лагiдна й тепла, майже лiтня погода. Прочитавши напередоднi розклеене мiстом розпорядження окупацiйноi влади: «Наказуеться всiм жидам мiста Киева i околиць зiбратися в понедiлок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-i ранку при вул. Мельника-Докторiвськiй (коло кладовища)», не насмiлюючись протестувати через те, що ввечерi наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, цi люди зiбрали необхiдний мiнiмум речей та потяглися з усiх куточкiв Киева до вказаного пункту збору. Вони наiвно вважали, що нiмцi як висококультурнi, моральнi люди посадять iх у поiзди та вiдправлять жити на Близький Схiд – у Палестину. Насправдi ж «подорож» виявилася значно коротшою, й ii кiнцевим пунктом був Бабин Яр. Мiсце масового розстрiлу… Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осiнню днинку! От якби з неба сiявся дрiбонький холодний дощик, – можливо, тодi було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через iхне передчасне розставання з життям, а так!.. Чи вiзьмемо вранiшнiй осiннiй туман: якби хто надумав дременути вiд полiцаiв та десь сховатися – зробити це було б легше, нiж в кришталево-прозорому повiтрi. То яка погода все ж таки стояла пiвстолiття тому?.. Спартак i розслаблявся, i, навпаки, напружувався – але жоднi давно випробуванi методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося вiд небораки, зв’язок часiв було втрачено. А це вже само по собi видавалося жахливим! А може, поiздка до Бабиного Яру все змiнить?! Подейкували, сьогоднi там мусять вiдкрити якийсь меморiальний знак на додачу до того наскрiзь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять рокiв тому. Отож хоча зусиллями прабабусi Ітеле й бабусi Сонi всю еврейську рiдню з напiвоточеного Киева вдалося евакуювати i в Бабиному Яру нiхто з iхньоi мiшпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогоднi. Бо п’ятдесятi роковини – це таки п’ятдесятi роковини… Втiм, пiсля снiданку мама Гатя заявила категорично: – Ой, Спарику, знаеш що… Як я поiду туди, то неодмiнно розплачуся! Й плакатиму весь час вiд початку до кiнця… А тодi у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб менi в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали! – А чому одразу «швидку»? – здивувався вiн. – Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хiба не знаеш, що таке наше еврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Менi ж, за великим рахунком, один рiк життя за два… та нi – навiть рiк за три мае зараховуватися! – То що, тобi зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати? – Знаеш що, Спарику, ти менi тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловiк зрозумiв, що повнiстю вгадав ii потаемнi думки: матiр на повному серйозi вважала, що iй зараз не 48, а всi 144 роки! Хоча люди стiльки й не живуть… – Гаразд, тодi я поiду сам. – Їжджай, синочку, обов’язково iжджай. А потiм менi розповiси, як там воно було i що саме. Тато Андрiй весь цей час мовчав, пiдiбгавши губи, а пiсля цих слiв дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся i прожогом кинувся в iхню з мамою кiмнату. Розпитувати про причину подiбноi поведiнки Спартак не став, бо все чудово розумiв i без розпитувань. Адже батько панiчно боявся пiдступiв з боку КДБ, а тому вважав, що всiх учасникiв сьогоднiшнiх подiй неодмiнно заарештують просто на урочистому мiтингу i там же розстрiляють! Отож iхати в Бабин Яр на проголошенi «урочистостi» – дурiсть не менша, нiж вчинена пiвстолiття тому занадто наiвними «переселенцями до Палестини», якi натомiсть дружно вiдправилися в могилу. Таким чином, безадреснi, кинутi в повiтря кучерявi матюки були останнiм засобом стримати единого сина вiд жахливоi помилки. Тим не менш Спартак таки поiхав на мiсце розстрiлiв. Вiн добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього i попрямував вiд самоi тролейбусноi зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змiн. Подумав, що мама Гатя дарма вiдмовилася iхати сюди: хоч би квiти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дiзнався вiд випадкових перехожих, що новий меморiальний знак вiдкрили в iншому мiсцi – через дорогу звiдси, на територii старого еврейського Лук’янiвського цвинтаря… Яким же було здивування молодого чоловiка, коли вiн побачив, що за меморiальний знак вiдкрили сьогоднi в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до пiднiжжя якоi вели вiсiм кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лiвiй з яких напис було виконано еврейськими лiтерами, а на правiй украiнською мовою викарбувано: ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ Вiн знав, що цитата взята з Бiблii[3 - Буття 4:10.]. Мiг навiть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено iсторiю вбивства Авеля братом Каiном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орiентувався в бiблiйних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – росiйський синодальний переклад з паралельними мiсцями та кiлькома мапами Палестини в додатку. То був подарунок вiд знайомого – вiд диякона Агапiта. Саме з ним молодий чоловiк i збирався подiлитись враженнями вiд побаченого. Чому саме з Агапiтом, а не з мамою, наприклад?.. Бо вiд усього почутого мама, звiсно, розридаеться, не дослухавши до кiнця. Потiм у неi пiдскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подiбних випадках: ii треба заспокоювати, клопотатися довкола неi – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться. Натомiсть Агапiта не треба опiкати, як маму. Вiн не хапатиме судомно ротом повiтря, не проситиме нi пiгулок, нi корвалолу й водички, щоб запити лiки. Вiн просто все оцiнить. Спокiйно й виважено. А ще Спартак щиро сподiвався на дружню пораду стосовно своiх можливих дiй в нинiшнiй ситуацii. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, першi ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловiк iх стiльки рокiв пiддурював!.. Агапiту ж вiн довiряв, причому мав для того всi пiдстави. Адже насправдi вони були знайомi понад два десятилiття. І чим далi, тим бiльше Спартак переконувався: доля iх звела аж нiяк не випадково… * * * …Так-так, сталося це чи то наприкiнцi весни, чи то на початку лiта 1968 року. Мама Гатя тодi навчалася заочно в Інститутi народного господарства, i коли настав час черговоi сесii – звично завiтала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака iз собою… Чомусь-таки взяла. Втiм, час вiд часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаемних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, i його розписували видатнi художники. Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, бiля входу мама придбала тоненьку воскову свiчечку, потiм пройшла вглиб собору, обрала одну з iкон, запалила свiчку, прилiпила на свiчник. Потiм мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такi хвилини заважати мамi не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зiпхнути» черговий важкий iспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув: – Перепрошую… Чи можна з вами поговорити? Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоiть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсiм?! Спартак тодi нiчого не тямив у церковних чинах, вiн просто бачив дорослого дядьку (насправдi доволi молодого чоловiка) в незвичайного вигляду вбраннi. Проте насамперед в очi малому кинулася родима плямка на лiвiй щоцi дядьки. Окрiм того, вiн поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрi зазвичай зверталися до вiдвiдувачiв храму прямо й вiдверто, без найменших вагань i в повчальнiй манерi. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсiм не збирався. Тодi чого ж йому треба?.. Про це мама Гатя i спитала «ченця». На що отримала вiдповiдь: – Якщо це ваш хлопчик… тодi я хотiв би помолитися за нього. Спартак нiчого не розумiв. Себто коли мама молилася за успiшну здачу сесii, в тому не було нiчого дивного, бо мама – це теж дiвчисько, тiльки велике. Мамi подiбнi речi дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно. Втiм, дуже скидалося на те, що i мама Гатя також не розумiла геть нiчого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жiнка, iнший би вiдчепився вiд неi – проте тiльки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввiчливо i водночас наполегливо: – Ви того не вiдчуваете, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тiльки не в його присутностi. – Але чому?.. – Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму. – Ну, гаразд… Спарику, ми вiдiйдемо о-о-он туди, а ти постiй тут. Тiльки стiй так, щоб я тебе бачила. Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стiни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати вiзуальний контакт з малим. Проте – чернець не послiдував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика: – Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твое iм’я? – Мене Спартаком звати, – охоче вiдповiв малий. – Але ж назвати так дитину не по-християнськи… – А нiчого, то мене нарекли на честь бабусi Ципори… – Спарику! – не стрималася мама Гатя, i в ii напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамi Гатi знак рукою та пiдбадьорливо кивнув хлопчиковi: – Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо. І малий охоче пояснив: – Мою бабусю всi називали Сонею. Отже, Софiею. Проте це ii не справжне iм’я, бо насправдi ii звали Ципорою. Просто це бабусi дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-еврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки. – Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав iй мовчати, i хлопчик завершив: – Бабуся не хотiла бути ПТАШКОЮ по-еврейськи, вона хотiла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож i змiнила iм’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамi, що у неi буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусi. – Як це? – Дуже просто. От якi приголоснi в iменi ЦИПОРА, знаете? – І якi ж?.. – Ц-П-Р. А першi три приголоснi в iменi СПАРТАК якi? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусi, а зовсiм не через футбольну команду. – Скiльки тобi рокiв? – П’ять. – І ти вже рахувати вмiеш? – Авжеж вмiю. – А до скiлькох лiчбу знаеш? – Вiд одного до ста. Назад вiд ста до одного знаю також. І сотнi знаю. І тисячi. Й навiть мiльйони. – І читати можеш? Спартак ствердно кивнув. – Вибачте його, вiн сам не розумiе, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неi тепер уже трохи навiть суворо: – Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я нiяк не мiг зрозумiти. І тепер точно мушу сказати… Тiльки не в його присутностi. Вiдiйдемо. Спартак лишився на мiсцi, дорослi ж вiдiйшли до стiни i встали мiж колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя нi на мить не зводила iз синочка пильного погляду. Тому вiн чiтко бачив, як ii очi поступово розкривалися вiд подиву дедалi ширше i ширше. Коли ж спiвбесiдник закiнчив, то пiдiйшов до малого, поклав на русяву голiвку обидвi долонi, деякий час простояв мовчки, потiм нахилився до нього, простягнув невеличкий, розмiром з дитячу долоньку округлий хлiбчик, з якого був вирiзаний крихiтний трикутний кавалочок: – Це тобi, чадо. З’iси обов’язково, чуеш? Ну все, будь благословенний. І пiшов, втупивши замислений погляд у храмову пiдлогу. Втiм, мама Гатя теж бiльше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку вiдiбрала i сховала в ручну сумочку хлiбчик, далi попрямувала до вхiдних дверей, а потiм до розташованоi неподалiк тролейбусноi зупинки. – Ма-а-а, а що то за хлiбчик? – спитав ii Спартак за деякий час. – Це проскурка, – пояснила вона i додала пошепки: – Нiколи… Чуеш? Нiколи не розповiдай чужим людям, як насправдi звали бабусю Соню! – А чому?.. – Бо я так сказала. Хлопчик знав: якщо мама говорить подiбним тоном – краще бiльше нiчого не з’ясовувати! Тому вiн спитав про iнше: – Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою? – Це не дядько, вiн семiнарист. – А що таке СЕМІНАРИСТ? – Ну-у-у… От я в iнститутi навчаюся, в Наргоспi. А вiн у семiнарii. Священником хоче стати. Батюшкою. – То про що ви говорили? Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, нiби бачила вперше у життi. Мовила: – Про це тобi справдi не можна знати, вiн мае рацiю. – Але чому?.. – Тому. І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячоi матусi… Тодi Спартак вирiшив поговорити про iнше: – Ма-а-а, а цю проскурку, що вiн дав… Ти ii менi вiддаси? – Вдома отримаеш, щоб нiхто не бачив. – Менi цей дядько семiнарист наказав хлiбчик з’iсти. А можна я його маслом намащу i вiзьму до чаю?.. * * * Проскурку вiн i справдi отримав удома i з’iв, як збирався, намастивши маслом i запивши мiцним солодким чаем. Натомiсть скiльки не розпитував матiр про суть ii розмови з семiнаристом – теж не дiзнався геть нiчого. Отож з часом облишив цi марнi спроби, пiсля чого мама Гатя, ймовiрно, просто забула той випадок – адже iснувало багато iнших, значно важливiших речей, про якi вона мала пам’ятати. Однак сам Спартак нiчого не забув. Тим паче зустрiч iз дивним семiнатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, вiдверта нiчна розмова з нафантазованим дiдусем Сьомою i початок збирання усiх доступних вiдомостей про Куренiвську трагедiю. Звiсно, вiн ладен був би вiддати що завгодно, аби дiзнатися бiльше про те, що саме семiнарист говорив мамi Гатi. Легко уявити всю мiру здивування хлопця, коли влiтку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборi вiн абсолютно випадково зустрiв того самого Агапiта – тiльки тепер уже в чинi диякона! До того ж колишнiй семiнарист став п’ятою за загальним лiком людиною, яка наважилася розповiсти про жахливi подii 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортiло спитати, чи пам’ятае диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирiчного русявого хлопчика, названого на честь бабусi, а не футбольноi команди?! Про саму ту зустрiч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапiт геть-чисто забув – вiн перевiряв. Але раптом згадае, якщо спробувати поговорити про це знов i знов?! А може, Агапiт саме тому й розповiв про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилiвськiй церквi, бо насправдi знав, кому розповiдае? Може, вiн таки не забув про iхню першу зустрiч – просто уникае такоi розмови, керуючись своiми мiркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкiсть! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настiльки добре, що навiть прекрасним виданням Бiблii забезпечив!.. Але раптом вiн розсердиться на нове нагадування про час i обставини iхньоi найпершоi зустрiчi? Спартак все вагався щодо доцiльностi такого нагадування, вагався… однак так i не наважився протягом усiх цих рокiв. Й лише сьогоднi по дорозi з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирiшив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадае все, що i як сталося понад два десятилiття тому. Час доби був найбiльш пiдходящим: недiля, вранiшне богослужiння вже мало б скiнчитися, до наступного е достатня кiлькiсть вiльного часу… Тiльки б зустрiти Агапiта в соборi!.. Або принаймнi дiзнатися, де вiн е, а тодi розшукати його. Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звiстку: виявляеться, по-перше, його пiдвищили на один щабель в iерархii, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь iншу, причому не киiвську парафiю. Усi спроби дiзнатися про перевод детальнiше наштовхувалися на суцiльне нерозумiння спiврозмовницi – вже лiтньоi жiнки, яка продавала бiля входу свiчки, iконки, хрестики та рiзноманiтну церковну лiтературу. – Кажуть же тобi, що перевели звiдси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубонiла вона. – Так ви скажiть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак. – А тобi це навiщо? – Бо диякон Агапiт… – Протодиякон. – Ну так, тепер вже протодиякон. – Не нукай, не запряг. – Вибачайте. Просто протодиякон – це мiй добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборi… – Бачити бачила, i що з того? – Я хочу знати, куди його перевели, от i все. Тiльки й того. – Хоче вiн, овва!.. Це в тобi гордiсть промовляе, а не проста цiкавiсть. А гордiсть… тобто, гординя – це смертний грiх. Отак! – Але менi потрiбно спитати… – Нема чого набридати протодиякону, нав’язуватися з цим своiм знайомством! У нього таких «знайомих», як-от ти, цiла парафiя. Й у кожного своi невiдкладнi потреби, кожен зi своiм, з дуже суттевим… – Менi треба було б лише дiзнатися… – Кожен про щось хоче дiзнатися, не ти один. І багато хто перебувае у важчiй ситуацii, нiж твоя. – Звiдки ви знаете, в якiй ситуацii я опинився? – Ти молодий, здоровий, ситий, одягнений i взутий. Чого тобi ще треба?.. Чого ще треба?! Хм-м-м-м!.. Спартак iз задоволенням пояснив би суворiй тiтцi, до якоi високоi мети вiн прагне. От тiльки чи зрозумiе?! Мимоволi згадався бiблiйний рядок[4 - Вiд Матвiя 7:6.]: «Не давайте святого псам, i не розсипайте перел своiх перед свиньми…» Звiсно, порiвнювати храмову торгiвку з собакою чи свинею – iдея зовсiм не найкраща. Можна сказати, погана. Але з iншого боку, якщо подумати… Так, Агапiт би його зрозумiв, а чи зрозумiють iншi? От хоч би ця тiтка… Занурившись в абсолютний смуток, молодий чоловiк вирiшив прогулятися центром Киева. Вийшовши з собору, неспiшно попрямував вулицею Івана Франка. Пройшовши ii всю до кiнця, опинився на Ярославовому Валу i завмер на розi, не знаючи, звертати лiворуч чи праворуч? Подумав, що ця вулиця е одним iз зразкiв плинностi життя, оскiльки колись носила iм’я Полупанова – героiчного матроса Революцii, а ще ранiше – iм’я легендарного командарма Ворошилова та напiвзабутого ворога народу Раковського. Бiльше того, попередньоi назви – Велика Пiдвальна вулиця позбулася, коли Спартак навчався класi десь у шостому. Отаке воно, наше життя: вулицi перейменовуються, знайомих дияконiв пiдвищують в санi й переводять в iншу парафiю… А ти лишаешся тут, посеред Киева, сам-на-сам зi своiми проблемами! Й нiхто тебе не розумiе… Постоявши трохи на розi, Спартак звернув праворуч i попрямував Ярославовим Валом до Золотих Ворiт, на ходу ковзаючи поглядом по стiнах старовинних будинкiв, прикрашених лiпниною. Десь посерединi шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалiк входу до Будинку актора. Молодий чоловiк знав, що цю споруду проектував знаменитий архiтектор Городецький як караiмську кенасу. Оскiльки вiн i досi вiдчував роздратування пiсля напруженоi розмови з суворою продавчинею свiчечок у Володимирському соборi (та й вранiшнiй смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку еврейських розстрiлiв у Бабиному Яру, досi не вщух) – то з гiркотою подумав: «Невже не змогли пiдшукати кращого мiсця для торговоi ятки?! Ідiоти…» Одне втiшало: торгували там не чим iншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак нiколи не мiг встояти… Що ж, вiн просто прогулюеться. Не буде нiякоi бiди, якщо пiдiйти й оглянути розкладку. Спартак пiдiйшов… І у нього миттево перехопило подих! Бо в самому центрi столика поруч лежали двi книжечки: середньоi товщини у твердiй палiтурцi роман-документ Анатолiя Кузнецова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з бiлими лiтерами брошурка «Память Бабьего Яра». Обережно, немовби побоюючись, що обидвi книжечки розчиняться i просто зникнуть у повiтрi вiд найменшого дотику, вiн простягнув руку, взяв зi столика спочатку першу, потiм другу, здiйняв погляд на продавця, ледь розлiпив вмить пошерхлi губи й ледь чутно промимрив: – Скiльки це?.. Цi двi?.. Коштують?.. Продавець назвав цiну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхiдний мiнiмум, Спартак вiдклав книжечки, витягнув з кишенi брюк гаманець, витрусив з нього всi грошi… Як не дивно, в гаманцi знайшлося рiвно стiльки грошей, скiльки було необхiдно, щоб придбати обидвi книжки! Копiечка до копiечки! Хоча, з iншого боку, нiчого не лишалося на проiзд… Але то пусте! По-перше, можна дiйти до площi Ленiнського Комсомолу, сiсти на 16-й трамвай i доiхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге… Спартак знов зазирнув до гаманця i побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончикiв. Отже, проблему вирiшено. – Ось, дайте одну i другу, – вiн простягнув усi своi грошi продавцевi. Й почув у вiдповiдь те, на що сподiвався найменше: – Забирайте тi, що на розкладцi. То останнi примiрники. – Обидвi?! – Так. «Нiби лежали собi тут i на мене чекали», – подумав молодий чоловiк. «А чому ти не припускаеш, що цi книжки справдi були вiдкладенi саме для тебе, а не для когось iншого?» Як це бувало з ним завжди, Спартак нiчого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба нi – здивоване запитання саме по собi виникло у нього в головi. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловiк був твердо впевнений: обидвi книжечки Хтось Невiдомий вiдклав саме для нього!.. Намертво, до побiлiння пальцiв учепившись обома руками в дорогоцiннi трофеi, Спартак неспiшно попрямував далi. Дiставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Ворiт, опустився на вiльну лавку. Обережно, намагаючись навiть ненароком не зiм’яти жодноi сторiнки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолiя Кузнецова… * * * …Це був знак. Обидвi книжки чекали на його появу в единому примiрнику кожна, лежачи на книжковiй розкладцi. В гаманцi було рiвно стiльки грошей, щоб вистачило на обидвi. До копiечки… Забрiв вiн на Ярославiв Вал, по сутi, випадково. Вiдвiдавши нововiдкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свiдка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборi. Явний знак для нього!.. У п’ятирiчному вiцi Спартак почув вiд мами Гатi розповiдь про Куренiвську трагедiю. Пiсля того матiр взяла з синочка чесне слово, що вiн негайно забуде про ii розповiдь. Однак попри зразкову слухнянiйсть, вiн обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхiття, коли навiть незнайомi дядьки в лазнi говорили: «Твiй прадiд Арон Маркович був святою людиною. Отож не пiдкачай, малий, будь гiдним його пам’ятi!..» Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллi Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати iнших дорослих (окрiм мами) про подii 13 березня 1961 року. Передостаннiм опитаним свiдком став тодi ще диякон Агапiт, останнiм – божевiльний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героем-пiдпiльником Венiамiном Панiбудьласка», то своею власною матiр’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свiдкiв катастрофи налiчувалося шестеро. Щоб навiть ненавмисно не видати себе, Спартак нiколи й нiчого не занотовував – тiльки запам’ятовував, нанизуючи одне свiдчення на iнше. Отож у пiдсумку в його головi сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повнiстю вiдповiдала реалiям, проте мала i безперечну перевагу… Бо всi деталi катастрофи – вiд руйнування земляноi дамби в гирлi Бабиного Яру до моменту, коли нещаснi жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’емними. Немовби в стереоскопiчному кiно. Тiльки ще з запахом i смаком сироi землi, а також з тактильними вiдчуттями!.. Спартак чiтко уявляв усе це… i водночас не знав, що iз цим робити?! Так, рокiв з одинадцяти вiн мрiяв стати прозаiком-фантастом. Проте всi дорослi постiйно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорiв» виходять науковцi й iнженери, але не лiтератори!.. Пiд впливом цих розмов Спартак чiтко уявив, що рiвно за два десятилiття до того в тому ж районi Киева – в Бабиному Яру почалися масовi розстрiли. А якщо вiдмотати назад у часi ще два десятилiття – виникне перiод, коли голодний Киiв замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, якi забули завезти в мiсто. Боярська вузькоколiйка. І ще – перший з трьох Голодоморiв, коли продзагони вигрiбали у селян «пiд нуль» хлiб на потреби Червоноi Армii. Тодi Спартак, уявивши себе справжнiм «науковцем», вигадав числовий ряд: 1921 ? 1941 ? 1961 ? 1981 (?) І почав чекати, що ж станеться в 1981 роцi?.. Коли не сталося геть нiчого жахливого, вiн вiдчув настiльки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорiю якомога швидше. Тим паче, десь в той перiод Спартак попервах просто познайомився, а потiм почав зустрiчатися з дочкою циркового тромбонiста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанiя таких самих безшабашних дiвчат – i все ж таки його Евка вирiзнялася навiть на тлi подружок!.. І хоча вона була на кiлька рокiв старшою вiд Спартака, а старанний, трохи занудний студент Киiвськоi полiтехнiки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовiрному шаленому коханнi!.. Евка стала другою, хто дiзнався про його пошуки. Першим був шкiльний друг Валерка Гайдамака, через матiр якого – тiтку Гелену – вдалося вийти на останнього свiдка. Проте якщо Валерцi вiн не розповiдав подробиць, то Евцi чомусь виклав усi вiдомостi, якi дiзнався вiд кожного свiдка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповiдач!.. Я аж заслухалася». Тодi вiн не втримався й подiлився спогадами про те, як пiд час навчання у школi вчителi (з директрисою включно!) смiливо залишали на його вiдповiдальнiсть навiть старшi класи, i здоровезнi лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповiдав iм що завгодно – детективи, пригодницькi твори, фантастику… Додав, що вчительки лiтератури колекцiонували його шкiльнi твори. І звiсно ж, подiлився заповiтною мрiею – стати прозаiком-фантастом… «А ти вiзьми та й напиши якусь мiстичну рiч про всю цю Куренiвську трагедiю!» – несподiвано запропонувала Евка, вислухавши його. «Мiстичну?..» – прошепотiв Спартак, здивовано зазираючи в очi коханоi. «Ну так, природно». «Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не мiстиком…» «Яка рiзниця?! Аби роман вийшов цiкавим». Втiм, хоч молодик i обiцяв подумати, проте братися за перо не поспiшав. Адже нiяких особливих катастроф у 1981 роцi анi в Киевi, анi навiть в Украiнi в цiлому не сталося! Усе змiнила аварiя на Чорнобильськiй АЕС. Як i Куренiвська трагедiя, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко вiд Киева. А що вже лиха накоiла не тiльки в СРСР, але навiть в Європi та свiтi – то цього б нiхто вже не став заперечувати! Тодi Спартак дещо змiнив i розвинув виведену ранiше формулу, яку назвав подумки «Вектором киiвських катастроф ХХ столiття»: (19??) ? 1921 ? 1941 ? 1961 ? (1981) 1986 ? 2001/2006/2011 (?) 1921 ? 1941 ? (!!!) ? 1986 Це означало двi речi. По-перше, з невiдомих причин перiод мiж знаковими подiями катастрофiчного характеру змiстився на 5 рокiв – зате характер аварii на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалi приховувати вiдомостi про Куренiвську трагедiю, то весь ланцюжок розсипаеться, втрачаючи очевиднiсть. Звiдси вiн зробив висновок, що мовчати далi про подii 13 березня 1961 року не можна. Хай навiть ризикуючи нарватися на неприемностi з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!.. «Евко, ти таки маеш рацiю. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти i запропонувала – мiстичний!..» Почувши слова коханого, дiвчина трохи здiйнялася над Спартаком (а вiн зробив це зiзнання в той момент, коли вони, рознiженi, вiдпочивали в обiймах одне одного) i загадково посмiхнулася: «Що ж, мiй любий, пиши! Я чекаю». Тодi Спартак нарештi взявся за працю всерйоз. Створення роману пiд назвою «Апокалiпсис по-киiвськи» виявилося справою нелегкою, мiсцями навiть марудною, з цiлими масивами «пiдводних каменiв», об якi раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початкiвця. Неодноразово вiн впадав у вiдчай… І лише сяючi очi коханоi нагадували перiодично: «Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..» З часом дiйшло до читання спочатку першоi, потiм другоi частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири мiстични «сни» з розлогою пiслямовою. Вiд перших двох «снiв» Евка впадала мало не в екстаз, пiсля чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постiйно вертався назад по тексту, читав i перечитував, нещадно виправляв окремi епiзоди, великi й малi… І знов кидався вперед, вперед… вперед!.. Далi сталося непередбачуване: разом зi старшою сестрою Касею Евка загинула пiд час сходження на Пiвденну Ушбу. А молодий чоловiк вже готувався прочитати iй третiй «сон» – а тут раптом!.. Годi й дивуватися, що Спартак впав у розпач i сховав рукопис роману якомога далi. До тями його привели лише передсмертнi слова коханоi, почутi в переказi колишнього однокурсника Олега Фомiчова – теж альпiнiста-любителя, як виявилося згодом: «Ми – це вектор, який нiщо не зупинить на шляху вперед». Так, Евка сказала це про себе i про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислiв не можна було вiднести… наприклад, до того ж «Вектора киiвських катастроф ХХ столiття»?! А цей «Вектор» таки потрiбно зупинити, розповiвши правду про Куренiвську трагедiю! І навпаки, «вектор» написання роману вiн не мае права зупиняти нiзащо!.. Коротше кажучи, цi слова аж надто нагадували послання до нього з нематерiального свiту, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пiшло цiлих сiм мiсяцiв (протягом яких було випито чимало оковитоi), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зi схованки дiстав i роботу продовжив. Молодий чоловiк навiть звик до передчасноi втрати свого единого читача… Як раптом позаторiк його спiткала нова бiда: сприйнявши чернетки «Апокалiпсису по-киiвськи» за старi студентськi конспекти, мама Гатя викинула iх на смiтник з мiркувань прибирання в кiмнатi сина, куди вiн навiть не може привести нову дiвчину… буцiмто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але вiдновлювати рукопис по пам’ятi, виявляеться, було удесятеро складнiше, нiж писати «з нуля». Вiдтодi все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без пiдтримки коханоi молодий чоловiк не мiг. Вiн губився у здогадах щодо злого року, який його переслiдуе. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрiбна бодай комусь!.. У пошуках пiдтримки (навiть мiстичноi!) Спартак навiть дiстав усiма правдами й неправдами культовий роман «киiвського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчостi в надii якнайшвидше почути фiнальнi слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеi, вершника Понтiя Пiлата». А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?! От у тiм-то й рiч! У тiм-то й рiч… Нарештi Спартак вирiшив зачекати наближення 50-х роковин початку еврейських розстрiлiв у Бабиному Яру: якщо «знак iз потойбiччя» i мав з’явитися – то коли ж iще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очiкування цього моменту не змогли перебити жоднi бурхливi подii серпня: нi путч ГКЧП, нi арешт i подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, анi навiть проголошення Незалежностi Украiни! Спартак очiкував свого, вiдомого тiльки йому одному… * * * І от – сталося… Якщо справдi сталося! Втiм, важко було витлумачити абсолютно випадкову купiвлю одразу ж двох останнiх примiрникiв настiльки важливих для задуманоi справи книжок (на якi у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який вiн сам собi призначив пороговим. Тому тепер Спартак iз завмиранням серця гортав сторiнки роману-документу Анатолiя Кузнецова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкiнцi не наштовхнувся на видiлений курсивом текст: «Бабин Яр перегородили дамбою i стали в нього нагнiтати по трубах пульпу з сусiднiх кар’ерiв цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це сумiш води i багнюки. По iдеi багнюка мала вiдстоюватися, осiдати, а вода стiкала через дамбу по жолобах. Я ходив туди i збуджено дивився на озеро багна, що поглинае попiл, кiстки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, i день i нiч шумiли труби, що подавали пульпу. Це тривало декiлька рокiв. Дамбу пiдсипали, вона росла i до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок. У понедiлок 13 березня 1961 року вона завалилася…» Опис Куренiвськоi трагедii займав сторiнки пiвтори, не бiльше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмiрну цiннiсть. Адже тепер вiн мав можливiсть порiвняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зi старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому виглядi письменником-дисидентом. Бiльше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толiк Кузнецов – це вiн сам залишився «пiд нiмцями» разом з матiр’ю-вчителькою, дiдусем, бабусею й домашнiм котом. Тепер же спогади про життя в окупацii одного киiвського хлопчика потрапили до рук iншого киiвського хлопчика. І там, у цих спогадах, мiстилося зовсiм невелике, але таке важливе свiдчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хiба ж це не знак згори?! Втiм, у нього ж е ще й друга книжечка… Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелiк iмен евреiв, розстрiляних пiд час нiмецькоi окупацii. Перелiк був складений зусиллями Комiтету «Бабин Яр». Цiкаво, що це за комiтет?! І головне, що саме можна вiдшукати у цiй скромнiй брошурцi?.. Як раптом сяйнула просто блискуча думка! А справдi, чом би й нi?! Якщо коротко, то вигаданий Спартаком сюжет роману «Апокалiпсис по-киiвськи» розвивався наступним чином. Пiд час Куренiвськоi трагедii з-помiж iнших гинуть трое людей: по-перше – будiвельник Юра, який працював на зведеннi дамби в гирлi Бабиного Яру; по-друге – бард-любитель Мишко, якого запхнули до божевiльнi за написання антирадянських пiсеньок; по-трете – дiвчина на прiзвисько Мишка, яка заробляла на шикарне життя проституцiею. Отож ця трiйця стикаеться з душами трьох евреiв, розстрiляних у вереснi 1941 року: по-перше – з дiвчиною Сонею, яка на момент загибелi закiнчувала середню школу; по-друге – з ii дiдусем, якого всi називали Старим Сьомою; по-трете – з його другом Борухом Пiнхусовичем, який звався офiцiйно, на радянський манер, Борисом Петровичем. Там дiяли ще й iншi героi, проте цi були головними: з одного боку – Юра, гiтарист Мишко i повiя Мишка, з другого боку – Соня, ii дiдусь Старий Сьома i його друг Борис Петрович. Перевiрити першу трiйцю Спартак не мiг. Натомiсть щойно придбана чорна брошурка «Память Бабьего Яра» iдеально пiдходила для перевiрки другоi – еврейськоi трiйцi… А й справдi, раптом вдасться вiдшукати хоча б когось вiддалено схожого хоча б на одного з героiв-евреiв?! Треба лише пам’ятати, що Старий Сьома з онукою Сонею жили десь в середнiх номерах чи то по вулицi Жаданiвського[5 - Таку назву сучасна вул. Жилянська мала в перiод 1926–1993 рокiв.], чи по вулицi Саксаганського… можливо, в якомусь iз дворiв мiж ними. А друг Сониного дiдуся – Борис Петрович мешкав по вулицi Шота Руставелi (колишнiй Малiй Василькiвськiй) неподалiк синагоги Бродського, яку радянська влада передала Театру ляльок. Ну, що ж… Спартак заходився гортати сторiнки брошурки. Чим далi, тим бiльше зростало його розчарування, бо нiкого бодай вiддалено схожого на вигаданих ним персонажiв усе не бачив та й не бачив. Як раптом… Серце шалено закалатало в грудях, коли погляд буквально вперся в наступний запис аж на 68-й сторiнцi: «САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав. маг., 1890, м. Киiв, вул. Шота Руставелi, д. 10, кв. 4» На момент розстрiлу цьому нещасному був 51 рiк. Навряд чи його можна було б назвати «Старим Сьомою», та й онукiв у нього не проглядалося. Але ж будинок № 10 по вулицi Шота Руставелi… Ідеальний збiг мiсця проживання! А що, як раптом дiдусем вигаданоi старшокласницi Сонi був не Старий Сьома, а… вигаданий Борис Петрович?! Намагаючись угамувати калатання серця, Спартак з подвоеною пильнiстю повернувся до переглядання скорботних спискiв. Коли ж дiйшов до 72-i сторiнки, то аж не повiрив власним очам, наштовхнувшись на рядки: «СТАВСЬКА СОФІЯ, учениця, 1924, м. Киiв, вул. Жаданiвського, д. 41, кв. 11. СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870» Ось тобi й школярка Соня! Рiк народження – 1924. На момент розстрiлу iй було 17. Десятикласниця… Вона i Борис Ставський на одному прiзвищi, очевидно – за однiею адресою. Отже, дiдусь та онука. Його рiк народження – 1870, на момент розстрiлу дiдусевi був 71 рiк. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пiнхусович… Борис Петрович?.. Чом би й нi?! І мiсце проживання пiдходить iдеально: серединнi номери по вулицi Жаданiвського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механiчно переставити мiсцями двох дiдусiв – вийде точнiсiнько та сама фантазiя, яка спадала йому на думку епiзод за епiзодом, коли вiн з такими зусиллями писав цей клятий мiстичний роман! Але чи можна назвати фантазiею те, про що вiн ось буквально зараз прочитав в чорнiй брошурцi?.. Молодий чоловiк вiдчув, що його б’е пропасниця, з очей котяться гарячi сльози. І, мабуть, найгiрше полягало в тому, що вiн… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справдi, вiдтодi, як у п’ятирiчному вiцi Спартак подумки вбив i замурував у пiдвалi будинку свiй Страх, вiн забув, що це означае – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здаеться, раптом ожив i на мить заволодiв усiм його еством!.. Та i як тут не перелякатися, скажiть на милiсть?! Вiн же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трiйцю – старшокласницю Соню, ii дiдуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, ii старий дiдусь Борис i Самуiл Сахновський справдi були розстрiлянi в 1941 роцi. Отже, вiн зовсiм не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трiйцю… Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усiх трьох ОДНОЧАСНО?! Нi-нi, бути такого не може!.. Це якби не двi, а цiлих три авiабомби прилетiли б в одну вирву! Витерши очi вiд слiз, Спартак зацьковано озирнувся навсiбiч. Однак нiхто не звертав уваги на молодого чоловiка, який гортав книжечки, сидячи на лавцi у скверику бiля Золотих Ворiт. Тодi вiн знов перевiрив усi три записи на сторiнках 68 та 72 чорноi брошурки – й лише пересвiдчився, що все прочитав вiрно. Отже, тричi вгадати з трьох разiв – це!.. «Ну ти й дурень, хлопчику Мiй! Хотiв отримати вiд Мене знак саме сьогоднi – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобi вiд Мене знак саме сьогоднi – 29 вересня 1991 року. Чого тобi ще треба, Мiй хороший?..» Як завжди, цих слiв нiхто не промовляв – просто саме такi думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-едине: все, що вiдбувалося з ним, починаючи з п’ятирiчного вiку – все це не просто так… Це не глупство i не його дурнувата примха. Роман «Апокалiпсис по-киiвськи» справдi мае бути написаний, бо люди повиннi дiзнатися правду про Куренiвську трагедiю. Роман потрiбно написати за будь-яку цiну, навiть вiдновивши втрачений рукопис по пам’ятi – бо невiдомо, що чекае на Киiв у 2001 або в 2006, або i в 2011 роцi!.. Якщо розповiсти про техногенну катастрофу, що сталася в понедiлок, 13 березня 1961 року, можливо, навiть не станеться нiчого! Бо «Вектор киiвських катастроф ХХ столiття» нарештi вдасться перервати, розповiвши про нього людям – це единий засiб проти наступноi бiди!.. Дай-то Боже, щоб не сталося, звiсно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотiти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який вiн сам же й намiтив. Тепер не вiдкараскаешся. Будинок по вул. Жовтнева[6 - З середини 2009 року – вул. Покровська.], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року Тримаючи Зоряну на руках, Валiк розiгнався настiльки швидко, що вона аж заверещала вiд переляку: – Ти ненорма-а-а-а?.. Однак слова «ненормальний» вимовити (точнiше, прокричати) так i не встигла, оскiльки вдаривши у зачиненi дверi носком правого чобота, вiн встиг рiзко прочинити iх швидше, нiж голова коханоi врiзалася в оббитi чорним дерматином дошки. – Валько, ну ти ж i ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стiльцiв» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7 - Маеться на увазi т. зв. «Танго Остапа Бендера» у виконаннi Андрiя Миронова й Любовi Полiщук з 4-серiйного телефiльму «Дванадцять стiльцiв» (екранiзацiя 1976 року).] тобi спокiйно спати не дають?! – Якщо спати, то тiльки з тобою, причому багато, активно i аж нiяк не спокiйно! – запевнив вiн, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке лiжко. – Чим ми з тобою зараз i займемося… – Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову. – А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед лiжком на колiна. – Сьогоднi наша шлюбна нiч, мiж iншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, нiж тропiчний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й нi на що не здатними ветеранами шлюбу – от тодi, можливо, й дам тобi спокiй. – Добре, що твоi учнi тебе зараз не бачать. Зоряна запустила розчепiренi пальцi правоi руки в його розпатланi кучерi й заходилася пестити iх, знов i знов пропускаючи крiзь пальцi. – А чого тебе непокоять моi учнi?.. Невже не може вчитель молодших класiв… Хiба ж я не чоловiк? – Чоловiк, звiсно, чоловiк, – охоче пiдтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями. – А тодi припини своi мудрування. І давай нарештi займемося тим, для чого ми тут, у цiй кiмнатi усамiтнилися. – Давай, – i загадково посмiхнувшись, вона додала: – Іди до мене… Десь в кафе продовжувало гудiти бундючне весiлля, але вже без двох головних героiв цього дiйства. Бо принаймнi на початок сьогоднiшньоi ночi вся ця квартира, розташована на верхньому поверсi цього двоповерхового будиночка, була вiддана у повне кiлькагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнiшнi стiни будиночка червонiють – бо таким насправдi е колiр цегли, з якоi зведено споруду. На ранок можна! Але вночi кольору стiн не видно. Бо сьогоднiшня нiч належить iм двом. І нiкому бiльше!.. Село Княжичi, Киiвщина, вечiр 28 грудня 1991 року – Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлiвна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о… – Так, мамо, я тут. 77-рiчна жiнка не бачила вже геть нiчого, тiльки вiдчувала, що вiдходить у позасвiти. Туди, де на неi давно вже чекае Костянтин Кирилович. Їi любий Кость… Нелегке життя прожили вони обое. Ясна рiч, особливо багато випробувань перепало чоловiковi: спочатку на фронтi, потiм у колгоспi – коли скалiченому довелося працювати нарiвнi зi здоровими. Зате жили вони достойно! Дiточок пiдняли, господарство… Дiточки. Якi ж вони у них чудовi – справжня окраса i гордiсть життя! Що дiвчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопцi… З Івана вийшов справжнiй науковець, а з Феодосiя – знатний живописець. Ой, до чого ж чудову iкону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був i тiльки вчився. Ту iкону навiть благословив один киiвський батюшка, якого всi поважали i до якого Тетяна Михайлiвна кiлька разiв возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою нiженькою, а потiм – з отiею саморобною iконкою… – Федь-ко-о-о! – знов покликала вона. – Кажу ж вам, мамо, я тутечки. Його долоня м’яко лягла на ii схрещенi на сонячному сплетiннi руки. – Федько, дай менi Бога, будь ласка! – Іконку? – Так-так. Ту саму, що ти намалював колись. Хоча вона нiчого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцiнна iкона, прикрашена власноруч вишитим рушником, i досi висить в красному кутку iхньоi хати. – Навiщо вам iкона тая, мамо? – Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усiх вас. – Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зiбралися?! Та за кiлька днiв Новий Рiк настане, тодi ми з вами… – Не дожити менi вже до Нового року. Помру як не сьогоднi ввечерi чи вночi, то завтра вже точно. – Мамо, та ви!.. – Я так вiдчуваю, Федько. Менi вже час вiдходити, а тому дай свою iкону, будь ласка. І не сперечайся. Проте оскiльки Феодосiй продовжував сидiти бiля неi нерухомо, не вiднiмаючи своеi долонi вiд ii рук, Тетяна Михайлiвна повторила: – Прошу, синочку, дай твою iкону, будь ласка! Не сперечайся i не пручайся. Все гаразд, бо все так i мае бути. 1992 Незручнi кордони Залiзничний вокзал, Житомир, вечiр 21 лютого 1992 року Зiйшовши на платформу з киiвськоi електрички, уся трiйця прослiдувала всередину станцiйноi будiвлi. Тут один з них – найвищий на зрiст, який тримався найупевненiше, явно по-командирськи, – зробив iншим долонею знак зупинитися, потiм уважно огледiв ряди фанерних крiсел в кутку зали очiкування. Намiтивши пiдходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до намiченого мiсця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрiмав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слiвцями сидiнь, постукавши носком свого чобота по пiдошвi його облупленоi кросiвки: – А нумо очисти мiсце! – А шо таке-е-е?.. – в поглядi юнака читалося щире здивування. Тодi «командир» видобув з внутрiшньоi кишенi теплоi куртки-«аляски» солiдну на вигляд червону корочку i не розкриваючи ii, процiдив крiзь зуби: – Пiш-ш-шов звiдси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобi ж це боком вилiзе!.. – Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грiзним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зiтхнувши, юнак пiдхопив з сусiднього сидiння доволi мiстку сумку на довгiй лямцi, вiдiйшов трохи убiк, зупинився й озирнувся в пошуках вiльного мiсця. Не знайшовши нiчого, подивився запитально на трiйцю, яка мiж тим влаштовувалася на двох звiльнених мiсцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потiм попрямував чомусь не до вихiдних дверей, а до касових вiконечок. Втiм, новоприбульцi не звернули на те уваги. – Ну й навiщо ви хлопця зiгнали? – звернувся Назар Амосович до своiх супроводжувачiв. – Вiн тут дрiмав, нiкого не займав… – Не твое собаче дiло, – пробубонiв «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там… – А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити? – Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено пiдтвердив другий «конвоiр». – Втiм, ти сам нарвався, старий хряк. – Хлопцi, ну навiщо ви так?.. – Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сiпнувся «командир». – Але ж Валя – моя дружина, а ви – ii брати!.. – Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоiр»: – Тобi як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?.. – Хлопцi, хлопцi, ви ж ii брати! Як ви можете… – Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоiром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також i чоловiки!.. Отож чудово розумiемо, що молоденька солоденька м*ндуся нашоi Валюхи для тебе, хряка-смердюка… – Хлопцi, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офiцiйно, ми ж чоловiк i дружина!.. – Розкажи це комусь iншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращi роки свого молодого життя й дозволила тобi, старому негiднику, першому вiдпердолити ii ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офiцiйно розписалися?! Теж менi аргумент!.. – Але ж вона мене кохае! – у вiдчаi скрикнув Назар Амосович. – Кохае?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здорованi. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив… – Ще не зовсiм втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знiтився i додав, пильно вдивляючись у брудну пiдлогу: – Це вiкове, таке з усiма чоловiками трапляеться. І зi мною, i з вами таке станеться, i з… – Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай… – Я все ж таки лiкар, – нагадав Дунець. – І х*й тобi за це в сраку, старому хряку!.. – пiдтримав брата «конвоiр». – Коротше кажучи, заткнися i слухай сюди. Сиди собi тут, у Житомирi… – Але ж я тут не знаю нiкого, геть-чисто нiкого!.. – А то не наше дiло. Коротше, сиди тут i не смiй до Киева вертатися. А як вернешся i як ми побачимо, що ти знов додому прешся… – Отож запам’ятай: руки-ноги тобi повириваемо, в сраку запхаемо i скажемо, що так i було, – резюмував «командир». – А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоiр». – Це моя квартира, хлопцi! Це менi вiд лiкарнi дали… – Була твоя, а стала нашоi сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне: – А нумо, хто ви такi? Вашi документи! Здорованi пiдвели очi й побачили перед собою двох мiлiцiонерiв. Втiм, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрiшньоi кишенi «аляски» солiдну червону «корочку» i знов-таки не розгортаючи ii, весело мовив: – Привiт, хлопцi! Це наш пацiент, ми його мусимо доправити… – Який такий пацiент? – здивувалися мiлiцiонери. – Наш пацiент, психiатричний. Ось ледве виловили аж у Киевi. – Втiк, собацюро! – пiдтримав його «конвоiр». – Отож i доводиться у п’ятницю ввечерi замiсть того, щоб вдома сидiти й пивасика перед телевiзором дудлити, в Зарiчани[8 - В с. Зарiчани (Житомирська обл.) по Бердичiвському шосе, № 3, знаходиться Житомирська обласна психiатрична лiкарня № 1.] до психушки пертися. – Ми там працюемо, – кивнув «командир». – М-м-м, он воно як… – тепер уже спiвчутливо промукав один з мiлiцiонерiв. Але другий кивнув на закриту «корочку»: – І все ж таки?.. – Хло-о-опцi-i-i… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрiшню кишеню теплоi куртки, мовив «командир» i звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свiй пачпорт! При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитiй посмiшцi. Вiн запустив руку собi за пазуху, витягнув iз внутрiшньоi кишенi свого подертого пальтечка й передав мiлiцiонерам нiбито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як i у всiх. Та розкривши документ, правоохоронцi мало не вронили його вiд несподiванки: адже на внутрiшнiй сторiнцi обкладинки, насамперед, кидався в очi надрукований на газетному паперi тризуб, грубо вирiзаний по контуру «геральдичного» щита i за допомогою силiкатного клею налiплений на сторiнку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубiв була аналогiчним чином налiплена на деяких внутрiшнiх сторiнках (зокрема, на сторiнцi останньоi прописки), в iнших мiсцях абревiатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Украiна». – Це-е-е… Це що таке?! Спантеличенi мiлiцiонери розгублено дивилися то на пiдло усмiхнених здорованiв, то на Дунця. – Це я украiнiзував свiй паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежнiсть Украiни, як я взяв та й украiнiзувався, не очiкуючи нiяких вказiвок. – Але ж це документ! Хiба ж можна?.. – дивувалися мiлiцiонери. – Нехай усi бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ! Дунець спробував пiдвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й рiзко: – Нумо сидiти, кому сказано!.. А потiм знов звернувся до правоохоронцiв: – Отже, як бачите, це наш клiент, який повсякчасно збiгае з психушки, що в Зарiчанах. Добре, що ми його упiймали. Так що, хлопцi… – Ну, лади, переконали, – мовив один з мiлiцiонерiв, рiзко козирнув i резюмував: – Щасливоi дороги! Й дивiться, не загубiть свого клiента знов. – Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий мiлiцiонер. Потiм озирнувся до вхiдних дверей i дав вiдмашку рукою. Хлопець з мiсткою сумкою на плечi, якого здорованi зiгнали з мiсця, з розчарованим виглядом вийшов на залiзничну платформу… Бабин Яр, Киiв, 13 березня 1992 року Їхня лабораторна кiмната розташовувалася на самому горищi одного з iнститутських корпусiв, отож коли протягом зими на вiдповiднiй дiлянцi даху накопичувалося забагато снiгу, який при потеплiннi починав танути, то озброений фанерною «двiрницькою» лопатою Спартак, разом з iншими лаборантами та iнженерами, лiз на горище розгрiбати замети. Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як вiн, нарештi вiдпрацювавши трирiчний термiн молодим спецiалiстом у Дослiдному конструкторсько-технологiчному бюро ІЕЗ iм. Патона, перейшов працювати у лабораторiю високотемпературного паяння № 32 того ж iнституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зi стелi лабораторноi кiмнати потекло… Тодi наприкiнцi вранiшньоi летучки завлаб – зазвичай коректний i стриманий Людвiг Альфредович Кудрiн – несподiвано гучним голосом суворо спитав: – Ну i довго ми збираемось терпiти «потоп» у горищному примiщеннi? Ще не знаючи достеменно мiсцевих традицiй, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський вiддiл: мовляв, скидати снiг з дахiв – то iхнiй прямий обов’язок. Присутнi на летучцi стримано заiржали, тодi як Кудрiн змiряв його оцiнюючим поглядом i так само гучно мовив: – Спартаку Андрiйовичу… Ти у мiцно спаяному вузькому колективi ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене нiiпаiт, яким чином з вашоi дiлянки даху зникне снiг, мене iпаiт, щоб господарськi теми виконувалися вчасно i в повному обсязi. У вашому примiщеннi на горищi повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навiть припускати не хочу, що якесь устаткування залле талою водою… А тому зараз же, негайно зробiть так, щоб про танення снiгу на даху я бiльш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити! Усi пiдтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплi куртки й пальта, а керiвник групи Дем’ян Лукич видавав чоловiкам фанернi лопати. Потiм секретарку-машинiстку Натуську вiдправили вниз – чергувати, аби нiхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снiгу, чоловiки ж вилiзли на дах. Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зi слизькоi бляшаноi покрiвлi, розгрiбальники снiгу прив’язувалися до огорожi мiцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без особливих проблем зав’язати булiнь[9 - Один з основних i найдавнiших морських вузлiв загального застосування. Утворюе кiнцеву петлю, що не затягуеться. За простоту й унiверсальнiсть булiнь називають «королем вузлiв».] – навiть наослiп!.. Нi-нi, звiсно ж, iншi теж володiли подiбними навичками, от тiльки всiх iх навчав в’язати морськi вузли iнженер на прiзвисько «Боцман», який колись служив на справжньому атомному пiдводному човнi. Спартак же тiльки лiтнi табори пройшов, можна сказати – справжньоi армii не нюхав… а отже, нiчого не розумiв у життi. А тут!.. – Ти де навчився булiнь в’язати? – негайно поцiкавився «Боцман». – По-перше, я з Подолу, а Подiл – район припортовий i загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подiбним речам?.. – вiдповiв той. – А по-друге, у мене колись дiвчина була. Скелелазка… – І що, полiзла вiд тебе так високо, що втекла? – вирiшив поглузувати iнший iнженер на прiзвисько «Пiцунда». – Полiзла високо, так. Але не втекла, а зiрвалася й розбилася, – крижаним тоном вiдповiв Спартак. – Тож я тебе прошу вперше i востанне… – Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би пiд руку, коли ми на дах лiземо снiг скидати, – сплюнув пiд ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прiзвисько, а його справжне прiзвище). – То хай Пiцунда не глузуе… – А справдi, Пiцундо, ти б не чiплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це вiд тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подiльському хлопцевi таки вiдчуваеться морська душа, чесне слово!.. – Ой-йо-йой! Теж менi клуб сухопутних морякiв… Тiльник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – берьош… – Но-но, Пiцундо!.. – Ну годi, хлопцi, годi, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаемо снiг i за роботу мерщiй. І дивiться, щоб без травм сьогоднi!.. Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але вiдтодi «Боцман» з Бугаем непiдробно заповажали Спартака, це мимоволi вплинуло також на ставлення iнших працiвникiв лабораторii. Отже, хоча для вирiшення проблем у царинi паяння його освiта iнженера-металурга пiдходила не на всi сто вiдсоткiв, молодий чоловiк адаптувався на новому мiсцi роботи доволi швидко – втiм, як i колись у конструкторському вiддiлi. Група Дем’яна Лукича Нiлова (вiн сам, як керiвник, iнженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гiгантами, як завод «Азовмаш» та Марiупольський металургiйний комбiнат iменi Іллiча. Були в лабораторii ще двi групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорiн – саме йому пiдпорядковувалися Спартак, iнженер на прiзвисько «Пiцунда», якого насправдi звали Ваською, i лаборант з кумедним прiзвищем Рачок. Ця група вела господарськi теми переважно з киiвським заводом «Ленiнська кузня» та запорiзьким ВО «Моторобудiвник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими iншими пiдприемствами Запорiзькоi областi. З тим-таки ЗБОМом в Днiпрорудному, наприклад. Отаким несподiвано тiсним виявився свiт!.. Попервах молодий чоловiк гадав, що завлаб Кудрiн добирае спiвробiтникiв, орiентуючись на кучерявi iмена чи кумеднi прiзвища… хоча всi вони були, беззаперечно, знавцями своеi справи. Проте Людвiг Альфредович сам же й розвiяв це враження, якось спитавши: – Спартаку Андрiйовичу, ти як щодо риболовлi – тямиш чи нi?.. – Хiба що з поплавчанкою полюбляю ввечерi посидiти. А що? – А зi спiнiнгом вправляешся? – Та так, закидушку на пару гачкiв поставити, не бiльше. – А на блесну рибалиш? А з моторного човна?.. – Нi. – Слаба-а-ак, – скроiв невдоволену мармизу Кудрiн i оголосив, що дуже поважае людей, поведених на риболовлi. Мовляв, за його спостереженнями, гарнi рибалки зазвичай е уважними до деталей, сумлiнними працiвниками й ретельними виконавцями. Тим не менш, дiзнавшись, що Спартак майстерно в’яже булiнь – махнув рукою: – Гаразд, згодиться. «Боцману» я довiряю, вiн в людях розбираеться. А коли НФ-оповiдання молодого письменника С. Сивака потроху почали друкуватися в киiвськiй газетi «Молода гвардiя», визнав остаточно: – Ну точно наш чоловiк. І негайно зiзнався, що в молодi роки керiвник однiеi з груп iхньоi лабораторii – Дем’ян Лукич «бавився вiршатами». Й навiть написав двовiрш, що буквально обезсмертив його iм’я серед «патонiвцiв»: В сварное шво уткнув свое хлебало, Стоял наш шеф и думал чем попало. Неабияка перевага цього поетичного шедевру полягала в тому, що замiсть словосполучення «наш шеф» можна було легко пiдставляти якесь iм’я чи прiзвище, наприклад: «…Стоял Патон и думал чем попало», «…Стоял Кучук[10 - Сергiй Кучук-Яценко – украiнський науковець у галузi зварювання, академiк, з 1986 року – заступник директора ІЕЗ iм. Патона.] и думал чем попало», «…Стоял Кудрин и думал чем попало», «…Стоял Лукич и думал чем попало», «…Стоял Спартак и думал чем попало», «…Стоял Бугай и думал чем попало» – i так до нескiнченностi. Ба навiть «…Стоял Дядь-Юр и думал чем попало» теж вписувалося в загальний ряд, хоча корiнний житель Великоi Мотовилiвки – дядя Юра, як майстер-зварювальник екстра-класу, перебував в лабораторii на особливому рахунку. І згiдно зi штатним розписом, йому доводилося не стiльки думати, скiльки руками працювати. Тим не менш, молодий науковець Спартак Андрiйович Сивак, з усiма своiми примхами та нереалiзованими письменницькими амбiцiями, дуже добре вписався у невеличкий, однак мiцно спаяний колектив лабораторii. І те, що було задумано здiйснити сьогоднi, у «Friday the 13 »[11 - Культовий американський фiльм жахiв режисера Шона Каннiнгема, що користувався шаленою популярiстю як в СРСР доби «пiзньоi перебудови», так i в пострадянський перiод.] – безумовно, не вдалося б без того, що iншi спiвробiтники погодилися милостиво заплющити очi на його тривалу вiдсутнiсть на роботi. Оскiльки потеплiшало ще в останнiй декадi лютого, то сьогоднi, в п’ятницю, Людвiг Альфредович збирався вперше за цей рiк з’iздити на дачу, розташовану десь поблизу Пухiвки на березi Деснi. Бо треба було довiдатися, як там перезимував його улюблений моторний човен, чи потребуе вiн поточного ремонту i таке iнше. Бiльш того, минулоi осенi на iхню лабораторiю видiлили, за iнститутськими лiмiтами, «УАЗ-469»[12 - Повнопривiдний позашляховик, що виробляеться на Ульянiвському автомобiльному заводi (РФ).] – отож, звiсно, на зборах трудового колективу всi спiвробiтники дружно поступилися правом придбати автiвку на користь Кудрiна, й тепер шеф уперше в життi готувався iхати на дачу ще й власним транспортом! – Ви тiльки дивiться менi, пiсля одинадцятоi не розбiгайтеся з лабораторii усi до останнього. Треба, щоб хтось же й на мiсцi лишався, – попередив вiн суворо на летучцi напередоднi в четвер. – Все буде гаразд, Людвiгу Альфредовичу, – запевнили його трое керiвникiв груп. – Усi розумiють, що робота простоювати не може. – Ну, то я в понедiлок перевiрю, що було зроблено без мого нагляду. Все складалося так, що краще й не придумати! Спартак розрахував маршрут буквально по хвилинах i зрозумiв: вiн таки мае встигнути! Й не треба чекати суботи, можна впоратися i в п’ятницю, 13-го числа – саме в той день, у самiсiнькi роковини!.. Лишалось домовитися з хлопцями. – Ну, що тобi сказати… Ти ж знаеш, що ми – люди не вибагливi, нас задовольнить хоч вино, хоч горiлка. І навiть «Стругураш»[13 - Мiцний коньячний напiй, що вироблявся в Молдовi. Вирiзнявся дешевизною при огидному смаку.] теж задовольнить, – знизав плечима Пiцунда. – Задовольнить усе, що горить, – пiдтвердив лаборант Рачок. – Отже, я зранку прийду, сам зразки на термообробку поставлю, щоб ви тiльки за режимом нагрiвання-охолодження прослiдкували… – Спартаку, будь спок – прослiдкуемо! Ти, головне, пляшку не забудь. Звiсно, у п’ятницю зранку вiн не тiльки не забув принести пляшку «Стругураша», але й додав пiвдюжини молочних сосисок з чорним хлiбом: – Закушувати будете, щоб не на голодний шлунок пити. Тiльки зварiть, не iжте сосиски сирими, дуже прошу… – Та ти мировий хлопець! – поплескав його по плечу Пiцунда. – А ти думав!.. Рачка направили на п’ятий поверх в туалет набрати в пiвторалiтрову банку води, щоб за допомогою кип’ятильника зварити в нiй сосиски. Коли лаборант повернувся, Спартак вже зосереджено готував зразки для монтажу у вакуумнiй камерi. – А може, до нас приеднаешся? – змовницьки спитав Пiцунда, коли зваренi у два прийоми сосиски були розкладенi по тарiлках. – Може ну ii, тую твою поiздку?.. Одно поглянь, на вулицi ще доволi сиро, вiтер. А у нас в лабораторii i третя склянка знайдеться, i шiсть сосисок легко на трьох подiлити, як i на двох… Га, Спарику?! Та й якщо нам мало здасться, ми завжди за добавкою збiгати можемо. – Нi-нi, Пiцундо, не можу я. Поiздка надто вiдповiдальна. – А хоч куди?.. – Не закудикуй! – доволi рiзко обрубав Спартак. – Темниш… – зiтхнув iнженер. – Гаразд, дiло твое. Їжджай. – Я буду наприкiнцi дня. А ви хоча б одинадцятоi дочекайтеся, бо раптом Вольдемар Савич нагряне? І дивiться менi, пийте, але щоб режим нагрiву… – Іди вже собi геть. Ми з Рачком дорослi люди, розберемося. Спартак кивнув, потiм увiмкнув вакуумнi насоси. Подивився на стрiлки мановакууметрiв, що повiльно поповзли до вiдмiтки «0 атм.». Перевiрив роботу системи водяного охолодження. На прощання махнув рукою Пiцундi, вийшов з кiмнати, спустився схiдцями на п’ятий поверх, потiм лiфтом – на другий. І там буквально нiс до носу зiткнувся з Людвiгом Альфредовичем! – Спартаку Андрiйовичу, що там у тебе з експериментом? – негайно спитав шеф, за своею трохи дивакуватою звичкою хапаючи спiврозмовника за верхнiй гудзик пiджака. – Розпочали вакуумування нагрiвальноi камери. – Умгу… Качати години три з половиною, так? – Десь так, тiльки потiм нагрiв-охолодження. – Гаразд. Що ж, до понедiлка. Чекатиму на позитивнi результати. Кудрiн вiдпустив його гудзик i широким кроком попрямував у кiнець коридору. Вiн був тепло вдягнений – отже, тепер не повернеться. Про всяк випадок Спартак спустився на перший поверх в кiмнату зварювальника дядi Юри: звiдти було добре видно iнститутську автостоянку, зокрема i припаркований «УАЗ-469» шефа… – Ну що, поiхав Кудрiн? – спитав дядя Юра з-пiд маски, при цьому не припиняючи зварювати пару чудернацького вигляду залiзяк. – Поiхав. – І ти теж хочеш з роботи чкурнути? – Сподiваюсь, ви про це нiкому не розповiсте. Дядя Юра припинив зварювати залiзяки, пiдняв маску, кинув на Спартака напружений погляд и процiдив: – А яке мое дiло, хто куди?! У мене справи, а ти роби, що хочеш. – Я ввечерi ще приiду, а за устаткуванням i Рачок послiдкуе. Дядя Юра лише рукою махнув i повернувся до роботи. А молодий чоловiк пiднявся на другий поверх в загальну кiмнату, одягнувся, пробурмотiв: «Я надовго, але ще повернуся», – й побiг коридором до виходу з корпусу. На ходу перевiрив, чи лежить в його кишенi мiшечок з попелом… * * * Колись давно, ще пiд час навчання у школi, спаливши зошит зi своiм дебютним НФ-оповiданням «Полiт в один кiнець», Спартак вiдтодi саме так вчиняв i з усiма iншими чернетками. По-перше, для молодого чоловiка була нестерпною сама лише думка про те, що написанi ним на паперi слова гнитимуть десь на звалищi, то нехай краще пiдуть попелом!.. По-друге, це було дуже красиво, й вiд самого по собi процесу спалювання вiн отримував неабияке задоволення. А по-трете, прочитавши «Майстра i Маргариту», Спартак зрозумiв: рукописи таки справдi не горять, – але чернеток сказане не стосуеться! Можливо, його рукописи з часом опублiкують, але в чернетки, сповненi пошукiв i сумнiвiв, не мусить зазирати нiхто iнший… Тим паче зараз йшлося не про якесь там НФ-оповiдання газетного формату i навiть не про повiсть, а про мiстичний роман «Апокалiпсис по-киiвськи» з його «Вектором киiвських катастроф ХХ столiття», з образами людей, загиблих жахливою смертю пiд час Голодомору, розстрiляних в Бабиному Яру, потоплих у селевому потоцi Куренiвськоi трагедii, вбитих «мирним атомом» в результатi аварii на ЧАЕС… Вiдновити по пам’ятi ТАКИЙ роман, вiд першого до останнього рядка просякнутий людським болем, горем i слiзьми – це була по-справжньому пекельна робота! Тим не менш, Спартак з нею успiшно впорався. І коли його творiння було передруковано з чернеток набiло на друкарськiй машинцi iхньоi лабораторii (одну сторiнку вiн друкував зранку, ще до початку робочого дня, другу сторiнку – в обiд, третю – по закiнченнi роботи), молодий чоловiк чiтко зрозумiв: його «Апокалiпсис по-киiвськи» вийшов незвичайним в усiх вiдношеннях, отож i вчинити з чернетками роману вiн просто мусить не так, як з iншими. Тим паче, наближалося 13 березня 1992 року – 31-шi роковини Куренiвськоi трагедii!.. Отож в минулi вихiднi вiн попервах вчинив, як i зазвичай: дiстався одним з «дарницьких» трамваiв до Пiшохiдного мосту, перейшов на Труханiв острiв, вiдшукав одне зi старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету i сухоi трави, розвiв багаття i ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всi чернетки. Однак утворений внаслiдок цього попiл на цей раз не закидав золотавим днiпровським пiсочком, але ретельно зiбрав у полотняний мiшечок, в яких вони в iнститутi зазвичай носили на аналiз спаянi або ж термообробленi металевi зразки. Цей попiл був потрiбен Спартаковi для своерiдного «звiту мертвим». Звiсно, вiд такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапiт нiзащо не схвалив би нiчого подiбного. Однак до Агапiта тепер не пiдступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвiтувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нинi сама пам’ять втрачена… Якщо не подати iм жодноi звiсточки про те, що вдалося зробити – нехай навiть у настiльки оригiнальний спосiб… Нi-нi, iх неодмiнно треба сповiстити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навiть начитавшись на нiч Бiблii. Отож молодий чоловiк почав дiяти. Насамперед, вiн сiв на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-пiд консервiв трамвай i поiхав на Байковий цвинтар, територiально найближчий до ІЕЗ iм. Патона. Колись у 1968 роцi на центральнiй кладовищенськiй алеi чергував мiлiцiонер, пильнуючи мiсце останнього спочинку киiвського мера Давидова, тепер же тут було зовсiм безлюдно. – Ну так, Олексiю Йосиповичу, я розумiю, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилi. – Ви старалися жити для людей, вашим iм’ям навiть бульвар на лiвобережжi Днiпра назвали. Але Куренiвська трагедiя – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподiвалися, що всi про це забули. Комiтет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексiю Йосиповичу! Я вiдмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирiчний хлопчик, любого дiдуся якого ви мало не вбили… Запустивши пальцi в мiшечок, молодий чоловiк витягнув звiдти трохи попелу i кинув на могилу Давидова зi словами: – Ось, почитайте, Олексiю Йосиповичу! Вам мае бути цiкаво. Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцiю попелу вiн кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так: – А ви, Володимире Васильовичу, так i не ризикнули пiсля аварii на ЧАЕС оголосити евакуацiю з Киева бодай маленьких дiточок i вагiтних жiнок. Через вас такi, як мiй однокласник Данька, хапанули невiдому кiлькiсть радiацii – i цього нiхто нiде не фiксував! Не кажучи вже про мене та iнших… Про тих, хто тодi ходив на Першотравневу демонстрацiю. Про школярiв i дошколят, якi опромiнювалися через ваше особисте боягузтво й небажання ламати партiйну кар’еру!.. Отже, ви, Володимире Васильовичу, продовжили «Вектор киiвських катастроф». А тому i ви будьте люб’язнi почитати про те, що накоiли. Озирнувся уважно на всi боки. Але на головнiй кладовищенськiй алеi в цей день не було нiкого. От i добре! Нехай би й далi так… Потiм трамваем, метро i тролейбусом молодий чоловiк поiхав на Берковцi. Третю порцiю попелу висипав на могилi Евки, при цьому перепросив: – Вибач, кохана, що не встиг завершити цей роман за твого життя! Але навiть за порогом смертi ти допомогла виконати цей задум. Знала б ти, до чого цiнними стали твоi останнi в життi слова про «вектор», повiдомленi Олегом Фомiчовим!.. Ти дуже допомогла менi, Евко. Дуже-дуже!.. Я завжди кохатиму тебе i завжди пам’ятатиму, скiльки живий буду. Що ж, читай i ти. Тролейбус i автобус довезли молодого чоловiка до Куренiвського цвинтаря. На таксi було б швидше – але не з його зарплатнею iнженера роз’iжджати на автiвцi! Ну нiчого, якщо поквапитись – мае встигнути… Четверта порцiя попелу впала на могилу Арона Марковича Штульмана, при цьому Спартак уперше заговорив не надто впевнено: – Привiт, прадiдусю! Бачиш, яке дiло… Вiд самого дитинства, скiльки себе пам’ятаю, незнайомi люди, по-перше – говорили, що ти був святим чоловiком, а по-друге – бажали, щоб я вирiс достойним тебе. Я й досi найменшого поняття не маю, чого такого ти зробив, щоб навiть абсолютнi чужаки вважали тебе святим. Менi навiть мама про це не розказуе чомусь. А коли запитую тата – вiн лише матюкаеться… Не знаю, вдалося менi вирости твоiм достойним праонуком чи не вдалося?.. Втiм, почитай i ти. Далi тролейбус довiз його до перетину вулиць Фрунзе i Коротченка. Саме тут, неподалiк входу на стадiон «Спартак» (подумати тiльки, який символiзм!..) i навпроти трамвайного парку iм. Красiна, була розсипана п’ята пригорща попелу. Цього разу Спартак висловився коротко: – Ось, читайте… Чому?.. Бо на всiх трьох цвинтарях подiбного вiдчуття не виникало… А от саме на цьому перехрестi йому вперше здалося, що довкола юрмляться невидимi натовпи душ тих, чиi життя рiвно 31 рiк тому, день у день забрав грязьовий потiк! Тiльки й рiзницi, що тодi був понедiлок, а зараз – п’ятниця!.. Та все одно день нещасливий. І вони нещаснi – тi, хто загинув. Неприкаянi душi зiбралися на фатальному перехрестi. Хоча буквально поруч вулицею Фрунзе iздили автiвки та мiський транспорт, тротуаром просувалися перехожi, Спартак твердо знав, що буквально тут же… i водночас не тут, а в якомусь iншому вимiрi його оточив цiлий натовп. А може, вiн сам на хвилину зник звiдси – з реального свiту?! Як iнакше пояснити, що нiхто з перехожих або з тих, хто проiжджав поруч, не звернули найменшоi уваги на молодого чоловiка, з долонi якого вiтер повiльно здував чорний всерединi, сивий по краях попiл вiд спалених паперових сторiнок?.. Повна пригорща попелу повiльно зникла, а вiн усе стояв на тому самому перехрестi. Й нiкому не було до нього дiла… Дивина та й годi!.. Проiхавши звiдти три зупинки тролейбусом, Спартак дiстався фiнальноi точки намiченого на сьогоднi маршруту – Бабиного Яру. До «офiцiйного» радянського пам’ятника навiть не пiдходив, а одразу ж широким кроком попрямував до встановленоi торiк менори. Молодий чоловiк не просто знав – вiн був упевнений, що найбiльше на нього чекають саме тут!.. Вже починало потроху сутенiти, до того ж погода пiд вечiр зiпсувалася: в спину тепер дув рiзкими поривами доволi сильний вiтер. Отож коли Спартак вивернув i витрусив з полотняного мiшечка рештки попелу – той не впав на землю, а пiдхоплений холодним вогким повiтряним потоком, понiсся мiнливою хмаринкою убiк дерев, що повиростали на мiсцi колишньоi яруги, ретельно засипаноi землею. – Ось вам, читайте! – надривно вигукнув вiн, вiдчувши, як з очей мимоволi полилися сльози полегшення. – Радянська влада всiляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобнi пам’ятнi мiтинги! До того ж, про вас розповiв в романi-документi «Бабин Яр» киiвський хлопчик Толiк Кузнецов!.. Але через потуги радянськоi влади сталася Куренiвська трагедiя, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже цi новi спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумiете?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!.. Вогкий вiтер ридав вiд почутого, коли Спартак наполегливо продовжив: – Я второпав: не бувае хорошоi влади!.. Їi треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, киiвського хлопчика Толiка Кузнецова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч вiн i втiк до Лондона… Не знаю, так воно чи нi?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, ii читають. Я теж прочитав, ви знаете!.. Що ж, нехай я не Толiк Кузнецов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарештi встановили пам’ятники, але сталися новi бiди, новi смертi!.. То ось вам – цей мiй «попiл Клааса»[14 - Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тiлi Уленшпiгелi”, попiл Клааса стукае в мое серце».], вiн бiльше не стукае в серце!.. В мое серце!.. Тепер вже не стукае, бо роман написаний!.. Я спромiгся на це! Чуете?! Ви ж знаете, як я писав… в яких умовах!.. Писав i вiдновлював по пам’ятi!.. Пiдвивання вiтру заважало почути, вiдповiли йому щось чи нi. Втiм, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розiбравши пригощами i щiпками попiл вiд спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторiнка за сторiнкою… Читають уважно, намагаючись вiдчути iнтонацiю, гру слiв i смислiв… Читають всiм натовпом. І головне – читають тi трое, яких вiн вигадав, але якi реально були вбитi у вереснi 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, ii дiдусь Борух Пiнхусович i його приятель Сьома, який мешкав на вулицi Шота Руставелi бiля закритоi нинi синагоги… – Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув вiн убiк засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блiдих примар дружно озирнувся до нього, тодi молодий чоловiк продовжив: – Щоб ви не сумнiвалися… Щоб нiхто з вас не сумнiвався… Я присягаюся! Чуете?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут i зараз, що не дам забути про жах Куренiвськоi трагедii! Якщо я вже по пам’ятi вiдновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаете!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли вiдновлював по пам’ятi… Ви ж знаете?! Раптом низькi вогкi хмари на трохи вже посутенiлому небi розступилися, i згори на землю впав багряний промiнь, широкий i яскравий. – Так, зрозумiло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокiйнiше, без надривноi напруги: – Отож двiчi спустившись у це пекло, я збожеволiв, звiсно. Не мiг не збожеволiти, ви розумiете… бо подвiйного сходження в пекло не витримав би нiхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двiчi. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з киiвського Подолу, куди вже менi!.. Однак можете не сумнiватися, що моi слова неодмiнно дiйдуть до людей, i вони згадають Куренiвську трагедiю та ii жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нiзащо… Ну, а тепер вибачайте, менi час вертатися до iнституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелi чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаете… Все, тепер можете спати спокiйно. Щойно вiн замовк, як вiтер остаточно вщух, а просвiт у вогких хмарах розширився, вiд чого вологе повiтря i все довкiлля набуло криваво-багряного вiдтiнку. Тодi Спартак мовчки кивнув убiк зарослого деревами мiсця, де невидимi мерцi продовжували уважно вивчати його опус, потiм кинув побiжний погляд на бронзову менору i широким кроком рушив у напрямi тролейбусноi зупинки, що знаходилася на Дорогожицькiй вулицi. VIP-зала, кафе «Смак», Рiвне, середина травня 1992 року – Ну, Бiдо-о-осику-у-у!.. – Чого тобi? Вони дивилися один на одного абсолютно по-рiзному: Бiдосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в поглядi мацiпусiньких, схожих на лукавi шпаринки оченятках Курлики не вiдчувалося найменшого вiдторгнення i навiть роздратування. Нарештi пiсля тривалоi паузи останнiй мовив благально: – Ну, Бiдо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласностi»!.. – Та я уже розказував, розказував… Стiльки понарозказував, що… – А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсiм по-жiночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило вiд такого, й вiн мовив роздратовано: – Ну, Бiдо-о-осику-у-у!.. Сьогоднi чий день народження – твiй чи мiй усе ж таки?.. Давай-давай, зiзнавайся!.. – А ми не на допитi, мiж iншим, щоб я тобi зiзнавався. – Не на допитi, кажеш?.. – Еге ж. – То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!.. – Та йди ти в п*зду!.. – Сам iди. Знов замовкли. – Ну, Бiдо-о-осику-у-у!.. – Вiдчепися. – Ну, това-а-аришу Бiдо-о-ола-а-ах-х-х!.. – Курлико, я сказав: iди в п*зду!.. Тим паче я тобi тепер не товариш. – Хiба?! А хто ж тодi… – Я тобi тепер не товариш у тому сесi… Ой – у тому сенсi, звiсно, що ми тепер усi рiзко i водночас стали панами. – Нi, Бiдосику, в нашiй «конторi», як i в армii, усi й досi величають один одного «товаришами». – Курлико!.. – Шо?.. – Ти диви менi, легше нашшот «контори» нашоi!.. – А хто нас почуе?! – Ну-у-у, все ж таки… Для порядку. Нова мовчанка. І раптом вiн здався: – Гаразд, зараз розповiм, як усе те сталося, ще раз. – Ану-ну-ну!.. Перезбуджений Курлика аж пiдстрибнув на стiльцi. – Отже, слухай. Отже, я у вiдрядженнi, значицця… У вiдрядженнi, так. – Так, у вiдрядженнi. А далi?.. – А далi?.. А далi йду я по Москвi, значицця… Як у пiснi зовсiм… І Бiдосик заспiвав, а Курлика майже одразу пiдхопив: А я иду, шагаю по Москве, А я пройти еще смогу Слоеный Тихий океан И тундру, и тайгу-у-у!..[15 - Трохи перекручена строфа з популярноi радянськоi пiснi до кiнофiльму «Я крокую по Москвi» (режисер – Георгiй Данелiя). Музику написав Андрiй Петров, слова – сценарист стрiчки Геннадiй Шпалiков.] – Стоп! – раптом гримнув Курлика. – Чого б це раптом?.. – здивувався Бiдосик. – Ти що це спiваеш?! – Ми спiваемо… А що саме?.. – Який океан?! Океан який, я тебе питаю?.. – Тихий. – А ще?! – Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!.. – Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!.. – Га-га-га-а-а!.. Посмiялися трохи. – Ну, то нiчого, гаразд. – Нi-i-i, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!.. – Та той, хто пiсню цю написав, i сам був… упiвсвиста п’яний! – Та ну?! – От тобi й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!.. – Обгрунтуй. – А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16 - Героi дiалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскiльки по тексту пiснi згадуеться «бiле вiтрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливiсть «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядае дуже органiчно.] Тихий океан, га?.. – Ногами. – Е-е-е, нi!.. Океан – вiн же рiдкий, якщо ногами – ти потопнеш. – А-а-а, он воно як!.. – Отак!.. – А-а-а!.. Га-га-га-а-а!.. Посмiялися. – Ну гаразд, Бiдосику, давай!.. Розповiдай про «будку гласностi». – Ну, хрiн з тобою!.. Отже, йду я по Москвi, крокую. Раптом бачу – стоiть вона, будка ця. А коло неi люди. – Натовпом? – Ага. – А будка яка ця? – Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний. – Ну-у-у i-i-i?.. – Ну, i тiльки всередину заходиш, свiтло увiмкнув – i ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш! – Що душi завгодно можеш сказати? – А так, так!.. – Цивiлiзацiя!.. – здiйнявши посоловiлi вiд випитого очi до стелi VIP-зали, замрiяно мовив Курлика. – Ну так, ну так, ясна рiч, що цивiлiзацiя! Це ж тобi, друже мiй, Москва, а не наше глухе Рiвне. – І навiть не наш жльобський Кi-i-iе-е-ев!.. – Та стопудово!.. Вони змрiяно помовчали. – Отже, ти став у чергу?.. – Так-так. Став я у чергу. Стою i слухаю, про що там народ говорить? – А там чутно?.. – Та ясна рiч, що чутно! – І-i-i… люди не боялися?.. – А чого ж боятися, коли всерединi тебе й без того на камеру пишуть?! – І те вiрно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили? – Та про всяке рiзне! Якийсь хлопчисько зайшов i ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всiм привiт. З привiтом, Дуся, я – Маруся! Отак от». – Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика. – Молоде, зелене. Засране, – Бiдосик знизав плечима. – Вояки якiсь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, подiлилися ми кордонами на рiзнi держави, були одним цiлим, зараз у кожного армiя своя. От я, каже – росiянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний прицiл на своiх вчорашнiх товаришiв – на украiнцiв, бiлорусiв, казахiв?.. Ми ж служили разом!.. – Маячня! – рiзко видихнув Курлика. – Так, маячня. А iнший вояка сказав iще конкретнiше: Єльцин, каже, Кравчук i Шушкевич – вони, каже, зрадники Батькiвщини! Передiлили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зiбрати усiх – i пiд суд!.. – А ти?.. – А я!.. – Бiдосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дiйшла, встав перед камерою i кажу: дорогi товаришi, вiтаю усiх вас… весь наш Радянський Союз i весь наш единий радянський народ iз нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Нiмеччиною у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi! Саме ми врятували свiт вiд «коричневоi чуми» – честь нам i слава!.. Батькам нашим i дiдам, якi зламали хребта фашистськiй гiдрi!.. – Так i сказав?! – Так i сказав, щоб ти не сумнiвався! Це ж саме пiд Дев’яте Травня було, а цьогорiч була рiвно сорок сьома рiчниця Перемоги!.. Отож i сказав. І нехай всi чують, усi знають!.. – О-о-о-о! Це я й хотiв почути! І то е найкращий подарунок менi на день народження… Дякую тобi, дорогенький! І Курлика з Бiдосиком обiйнялися та з глибоко урочистим почуттям тричi, «по-брежневськи» розцiлувалися. Чи то в губи, чи то «в десна» – неважливо!.. Головне ж бо – це традицii дотримуватися. Туристично-оздоровчий комплекс «Судак», вул. Ленiна, № 89, Судак, АР Крим, 9 серпня 1992 року Як i бiльшiсть вiдпочивальникiв, Руслан i Роберт вiдправилися на море, бо водичка ввечерi тепленька й лагiдна, немов парне молоко!.. Натомiсть Лiдiя з Касимом залишилися в холi, щоб разом з усiма охочими подивитися трансляцiю з урочистого закриття XXV лiтньоi Олiмпiади в Барселонi. Турсунови скромно сидiли на м’якому диванчику позаду iнших. Спостерiгаючи за шикарною церемонiею, вони не обмiнялися жодним словом. Адже й без слiв кожен з них прекрасно знав, про що думае iнший. Їхнi думки давно й надiйно крутилися довкола речей, про якi iх повсякчасно запитували вихованцi, iнодi скромно ховаючи очi, iнодi навпаки – дивлячись на наставникiв прямо та невiдривно: «Лiдiе Онисимiвно!.. Касиме Мансуровичу!.. А що ж це воно тепер буде?! І головне – як воно все буде з нами?..» Вони обидва не тiльки квалiфiкованi тренери та авторитетнi суддi. Що Касим, що Лiдiя насамперед – наставники спортивноi молодi. Отже, щось-таки мусили вiдповiдати… Та iм самим здавалося, що iхнi вiдповiдi здебiльшого скидаються на жалюгiднi вiдмовки. Справдi, ранiше iхньою великою, могутньою та единою батькiвщиною був Радянський Союз, збiрнi команди якого зазвичай вигрiбали спортивнi нагороди мало не лопатами. Але з цим клятим путчем ГКЧП, з танками в Москвi, з арештом i подальшим звiльненням товариша Горбачова, з «парадом суверенiтетiв», «мiжсобойчиком на трьох» у Бiловезькiй пущi та грудневим референдумом, як фiнальною крапкою усiх подiй, – великий СРСР раптом наказав довго жити, розвалившись на пiвтора десятки незалежних держав. Вiдтодi ще й року не минуло, отож на XXV Олiмпiадi в Барселонi тепер вже колишнiм радянським спортсменам дозволили виступати Об’еднаною командою. Але це разове рiшення, а далi що ж?! Нi-нi, звiсно ж, спортсмени завжди нацiленi на iндивiдуальне вивищення, навiть якщо йдеться про колективнi види спорту: будь-яка команда завжди мае капiтана – безумовного лiдера… Це висока честь, вiд якоi не вiдмовиться нiхто… І все ж таки е нагороди iндивiдуальнi, е й команднi. Командний медальний залiк також нiхто не скасовував. То як же з цим бути?! Це що ж виходить: на наступних Олiмпiйських iграх команда Украiни змагатиметься… ну-у-у, наприклад – з командою РРФСР?! Чи з командою Бiлорусii?! А якщо тренер Касим Мансурович родом з Туркменii – як йому бути: в Киевi лишатися чи додому iхати?! А його дружинi Лiдii Онисимiвнi куди подiтися?! А iхнiм дiтям?.. Як усе це можна роздiлити, розмежувати?! От як? Тим паче, що доки iснував СРСР, то найкращi з кращих спортсменiв з року в рiк запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики i все таке iнше – а тепер що ж?! Це Киiв, примiром, тепер у якостi Москви буде?! Ох, та це навiть не смiшно… Взяти, наприклад, iхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгiна в забiгу на 400 метрiв та Інеса Кравець в стрибках у довжину, якi цьогорiч виступали у складi Об’еднаноi команди вiд Украiни, вибороли срiбнi медалi… Але ж одна справа – це сяючi срiблом нагороди на тлi медального «букету» вiд дюжини дружнiх радянських республiк. І зовсiм iнша – якщо результат Украiни розглядати виокремлено. Якась жалюгiдна парочка всього лише срiбних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годi. А далi що ж буде?! Звiсно, всi ще дуже добре пам’ятали, як на межi 1980-х i 1990-х рокiв той-таки Киiв буквально атакували голоднi натовпи з Воронезькоi та Курськоi областей, вимiтаючи полицi продмагiв буквально «пiд нуль». Тому-то й почали запроваджуватися рiзноманiтнi талони на всi види товарiв, якi тiльки можна було уявити… З цiеi точки зору, розмежування колишнiх радянських республiк виглядало благом. Але ж не з iнших позицiй!.. Бо життя не обмежуеться лише «хавчиком», одягом i взуттям, квартирами й iншими матерiальними благами. Є ще й такi поняття, як честь i достоiнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею? Нi у Касима, анi у Лiдii готових вiдповiдей не було. Одне зрозумiло: настали якiсь новi реалii, в яких потрiбно жити й робити свою справу. Жити, незважаючи на жоднi несприятливi обставини. Приватний будинок по вул. Киiвськiй, Козин, пiзнiй вечiр 7 листопада 1992 року – Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тiтка Фрося йде додому. – Умгу… – пробелькотав вiн з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидiти на мiсцi, з огидним рипiнням возюкаючи зубцем виделки по порожнiй фаянсовiй тарiлцi. Обидвi старi подруги обмiнялися багатозначними поглядами, але тiтка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, пiдвелася зi стiльця й мовила: – Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож пiду я до себе, вибачай… – А може, ти б iще посидiла?.. – без жодноi надii, суто формально спитала Юлiя Іванiвна. На що дiстала очiкувану вiдповiдь: – Нi-нi, вже невдовзi пiвнiч, куди ж менi iще сидiти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому пiду я, й не вмовляй мене. Не треба. Проводжати гостю Василь не пiшов, вiн все так само сидiв на своему мiсцi й рипiв виделкою по тарiлцi. Рипiв та й рипiв, рипiв та й рипiв… І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кiмнати, син здiйняв на неi сповненi вiдчаю та безнадii очi. – Ну, синку, i що ж ти менi скажеш на все це? – якомога обережнiше спитала Юлiя Іванiвна, зазираючи у Василевi очi. – А що я мушу говорити, мамо?.. – Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсiм неадекватно, от i поясни… – Чому це раптом? – А я не знаю, чому! – в голосi Юлii Іванiвни вперше за весь сьогоднiшнiй вечiр прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тiтка Фрося. – А-а-а, он ти про що!.. Василь нарештi вiдсунув порожню тарiлку, кинув у неi виделку й мовив: – Бачиш, мамо, такi справи: я бiльш нiколи в життi й нiзащо не святкуватиму рiчницю Жовтневого перевороту. Таке вiднинi мое кредо. – Ти ба, подивiться лишень на нього! – сплеснула руками Юлiя Іванiвна. – Все життя ми святкували, а тепер вiдмовляемось. Та ми ж iз тiткою Фросею так старалися, щоб сьогоднiшне застiлля органiзувати! Це ж усе заради тебе – заради единого любого синочка, який пiсля стiлькох рокiв нарештi змiг повернутися в рiдну домiвку!.. Та ми ж обидвi зi шкiри були ладнi вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаеш, як тiтка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойностi бодай якийсь кавалочок хлiбу зжував!.. І не рипiв би весь вечiр виделкою по порожнiй тарiлцi! Та що ж це таке?.. – Що таке, питаеться?.. А те, мамо, що я вiдсидiв, а вас iз тiткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома рiзниця. Ось чому я… – Вiдсидiв, так. І що з того?! Адже ж i вiдсидiв ти не через свято Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого нацiоналюгу Бердника за грати втрапив. Гадаеш, я нiчого не знаю й не розумiю?! Ну, знаеш, Васю!.. Тобi вже тридцять сiм рокiв, у цьому вiцi Пушкiн помер – думаеш, якщо я проста покоiвка, то не в курсi подiбних речей?! Помиляешся, синочку. Та й ти сам у мене досi поводишся, нiби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мiй любий?.. Через Бердника, каже мама. Десь так воно i е… Через того самого «космiчного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповiдь на достопам’ятному засiданнi киiвського Клубу любителiв фантастики «Обрiй». Ох, уже цей наiвний Вася Ярмошко!.. І ця наiвна доповiдь на наiвну тему!.. А потiм р-р-раз – i в каталажку!.. За пристрасть до «космiчноi хохломанii». А пiсля вiдсидки вертатися додому не дозволили. Вiдправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята дiра на тiлi Украiни!.. А найгiрше, що можна було вигадати, – це дурепа Дiна Порфирiвна в ролi багаторiчноi начальницi в лабораторii районноi СЕС. І все через того Бердника! Який, покаявшись за своi переконання, практично зрiкся того, за що наiвний Вася Ярмошко вiдсидiв за гратами, а потiм вiдбув фактичне заслання!.. Ну, то цей самий Олесь Бердник в той час, як наiвний Вася томився в клятому Цюрупинську, вiн у цей самий час зорганiзував так звану «Украiнську Духовну Республiку» й навiть балотуватися у президенти всiеi Украiни надумав! Ач, чого захотiлося розкаяному «космохохломану»!.. Щоправда, у президенти Бердник минулоi осенi йшов, йшов – та й у пiдсумку не дiйшов!.. А чому?! А хтозна… Просто не зареестрували, от i все! А як же грошi, що йому на виборчу кампанiю нiбито пожертвували украiнськi патрiоти?.. Наскiльки змiг дiзнатися Вася, грошi були – та кудись спливли. Єдине, що втiшае, що спливли явно не в кишеню самого Бердника: бо вiн як був бiдним, але високодуховним, так ним i залишився. Однак це не виправдання: якщо для твоеi кампанii хтось розкошелився – будь люб’язний, приглядай за коштами, щоб тебе не пограбували i людську довiру для наживи не використали!.. А недогледiв?.. Ну… тодi краще не балотуйся в президенти, не засновуй нiяких «духовних республiк»! Бо вiд цього саме лише розчарування. І не тiльки вiд цього, до речi. Сьогоднi в першiй половинi дня Вася побував у Киевi. На старому мiсцi планетарiю вже не було – там тепер вiдродили Олександрiвський костел. Зате в новiй будiвлi Киiвського планетарiю, розташованого бiля станцii метро «Республiканський стадiон», як i ранiше, збирався старий добрий КЛФ «Обрiй», де головував той самий Ярополк Курiй. Все, як i ранiше… Звiсно, голова клубу пiзнав Васю, разом з яким колись давно – ще за радянських часiв – заснував усе це, м’яко кажучи, неподобство. Свого старого товариша нинiшнiм клубантам Ярик представив. Хоча цi юнi хлопцi та дiвчата виявили до Васi iнтерес не бiльший, нiж до пропиленого музейного експонату. Та й загалом, на засiданнi Клубу обговорювався зовсiм не основний предмет, заради якого вiн i був свого часу утворений – себто, зовсiм не фантастика… Аж нiяк! В центрi уваги сучасних хлопцiв i дiвчат були якiсь комерцiйнi проекти: розробка дизайну та виробництво «фантастичних» етикеток на пляшки, запис аудiокасет з начитаними фантастичними творами з метою подальшого продажу пiлотам i водiям-далекобiйникам… І все таке iнше в тому ж родi. Одне слово – комерцiя. По завершеннi цiеi пародii на засiдання КЛФ Ярополк намагався втекти, проте Вася його перехопив i таки поставив руба тi запитання, якi вiн ретельно обдумував, вивiряв вiд першого до останнього слова усi попереднi роки. А ще додав трохи нових – про нинiшню комерцiйну пародiю на Клуб. Ярик не розтiкався думкою по дереву. Навпаки, вiдповiв дуже стисло: «Васю, при чiм тут я до твоеi посадки на нари?! Доповiдь ти робив сам, тему обирав самостiйно. Все проходило публiчно, слухали тебе усi клубанти. Отож скажи, а при чiм тут я?..» Ось якою була вiдповiдь на весь перелiк запитань, ретельно обдуманих пiд час вiдсидки i заслання до Цюрупинська. І не давши Василевi оговтатись, Ярик продовжив: «Зараз новi часи, новi вiяння, так. Комерцiя, кажеш?! Але ж це велiння часу! Ти на цьому просто не розумiешся… Це поза межею твого сприйняття. Тому моя тобi порада: змирись! От i все». А в пiдсумку?.. В пiдсумку Вася як нi з чим приiхав до Киева, так нi з чим i повернувся додому. А тут мама i тiтка Фрося зi своiм святкуванням! Ну й що це таке?.. А мiж тим за гратами вiн дiзнався дещо нове й незвичайне на тему всього Днiпровського гiдрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з iншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тодi й Киеву, i всiй Украiнi можуть бути непереливки, ще й якi!.. Вася носив у собi це знання довгi роки. Приiхавши до Киева – тiльки й розмiрковував, з ким би все це обговорити?! А вони, бачте, комерцiею займаються! Ну-ну… А з мамою чи тiткою Фросею?.. Двi лiтнi жiнки, якi багато рокiв пропрацювали покоiвками в санаторii, навряд чи зрозумiють його побоювання. А боятися там i справдi е чого. А тут!.. В першiй половинi дня – комерцiя замiсть фантастики, у другiй – Свято Великого Жовтня в компанii мами та ii давньоi подруги. Ну що ж це таке, чесне слово, га?.. 1993 Число звiрини Будинок по вул. Хорива, № 4, Киiв, квiтень 1993 року Цiеi суботи Валерка прокинувся несподiвано рано. Сонечко тiльки-тiльки виповзало з-за обрiю. Гулi поруч не було, отож за звичкою вiн попрямував на кухню. Проходячи повз дитячу, зазирнув туди i посмiхнувся: виявляеться, маленька Аля i Гуля солодко спали, мiцно обнявшись. «Ох, вже ця маленька завойовниця, знов не вiдпустила маму!» – подумав Валерка. Зваривши в турцi кави, вiн сiв бiля кухонного вiкна й, попиваючи ароматний напiй, задивився на витончену красуню – Андрiiвську церкву, що немов ширяла над пасмами ранкового туману, в якому потопав i весь Подiл з Флорiвським монастирем, i навiть пагорб бiля пiднiжжя церкви. За деякий час на кухню вийшла розбуджена чудовими ароматами Гуля. Випивши горнятко кави, вона ласкаво обiйняла i поцiлувала чоловiка й знову пiшла до спальнi. Валерка ж з насолодою подумав: до чого ж добре, що у нього е кохана дружина i що у них пiдростае маленька донечка Алюся!.. Адже життя могло скластися зовсiм iнакше, якби у квiтнi 1989 року вiн не поiхав до Киева та ще й не затримався у Москвi. А почалося все з пiзнього дзвiнка… * * * Весь день в Ташкентi стояла виснажлива спека. Однак ближче до вечора раптом здiйнявся вiтер, потiм почав сiятися дрiбний дощик, який незабаром перейшов у затяжну зливу. О першiй годинi ночi вiн несподiвано вщух, i Валерка вийшов на балкон, щоб перед сном насолодитися нiчною прохолодою. Як раптом голосно i протяжно задзвонив телефон. Це був мiжмiський дзвiнок, телефонували з Киева. Зв’язок був на рiдкiсть вiдмiнним. У слухавцi лунав схвильований голос тiтоньки Владислави: – Валерко, миленький, до чого ж я рада чути тебе! Я б не стала турбувати вас в таку пiзню годину, якби не надзвичайнi обставини… Рiч у тiм, що коли в 1986 роцi Валерка раптом виiхав до Ташкента, тiтка-одеситка Владислава залишилася в Киевi та влаштувалася на роботу в Подiльський ЖЕК № 801 бухгалтером. А вже на початку наступного – 1987 року вона несподiвано для всiх вискочила замiж за Василя Прокопченка – капiтана частини внутрiшнiх вiйськ, розташованоi буквально на сусiднiй вулицi Лiвера. І тепер вони щасливо жили-поживали в квартирi на вулицi Хорива. – Доброi ночi, тiтонько Владиславо! Що там таке страшне коiться? – поцiкавився племiнник. – Поки все добре, сподiваюся, так i надалi буде! Але, як вiдомо, всi важливi подii у нас починаються з чуток… Отож мiсяць тому заговорили про те, що начальник ЖЕКу Лапiн хоче найближчим часом перевести старi подiльськi будiвлi з житлового фонду в нежитловий. Отож я i вирiшила приватизувати квартиру, доки не пiзно, документи зiбрала й вiдправила на оформлення, але боюся, що не встигну все довести до пуття, бо мого Василя несподiвано переводять служити в Євпаторiю. А я, як дружина капiтана, поiду за чоловiком – як же вiн без мене?! І строки пiдтискають – тиждень нам на збори. Тому прошу когось iз вас оперативно приiхати до Киева. Валерка уважно вислухав тiтку Владиславу, подякував i запевнив, що найближчим часом приiде для вирiшення квартирного питання. Потiм вони тепло попрощалися, i зв’язок перервався. Годинник показував другу ночi. Вранцi пiд час снiданку вiн повiдомив батькам про нiчну розмову з тiткою й заявив про бажання особисто поiхати до Киева. – Ось тiльки заяву напишу на вiдпустку й одразу поiду, – додав вiн. Батько припинив гримiти каструлями на кухнi та вибiг звiдти з радiсним виразом на обличчi: – І я поiду! Тим паче менi вчора прийшло запрошення на зустрiч випускникiв нашого дитбудинку, отож готовий вiдбути до Киева. Польоти в Москву, Тюмень i Мурманськ розпочнуться тiльки через три тижнi, отож встигну точно в належний термiн. Гелена Сергiiвна в цей час збиралася на роботу. Уважно вислухавши чоловiка й сина, вона оголосила: – Ви обидва помиляетесь: до Киева поiду я. По-перше, квартира ця вiд початку оформлювалася на мене. По-друге, рiдненькi моi, одного з вас вiдпустять лише через тиждень, а iншого термiново викличуть на роботу. По-трете, квитки на Киiв зараз дiстати складно, хiба що пощастить… Тому, Льоню, прошу тебе: вiзьми мiй паспорт, прояви усi своi здiбностi, зачаруй дiвчат в авiакасi й купи менi квиток на лiтак саме на сьогоднi. А ви вже, моi любi, приiдете до Киева слiдом за мною, як тiльки зможете. Квитки Леонiд i справдi дiстав з великими труднощами: довелося писати заяву командиру льотного загону, знiмати бронь, як стверджували – урядову. Тому, попри ускладнення, Гелена Сергiiвна вилетiла до Киева, як i запланувала. Як завжди, збулися й усi iншi ii передбачення. Валерка написав заяву на вiдпустку в п’ятницю, але вiдпустили його тiльки через тиждень. Леонiда Семеновича несподiвано викликали на роботу. Минуло п’ять днiв – i що ж?! Квиткiв на Киiв не було, як не шукали… Отож найближчоi суботи вранцi батько з сином вилетiли в Москву, пiдсiвши на службовий лiтак. Далi Леонiд Семенович планував вiдправити Валерку до Киева або рейсовим лiтаком, або в крайньому разi – нiчним поiздом. Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москвi. Батько i син з величезною сумкою, набитою полуницею, огiрками та зеленню, бiгли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогоднi, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службовi каси були зачиненi на обiд. Довелося чекати… Озирнувшись на всi боки в пошуках вiльних мiсць, Леонiд Семенович помiтив у лабiринтi черги знайоме обличчя. – Антоне! – радiсно скрикнув вiн. Кiлька людей озирнулися до нього, i Леонiд Семенович, передавши сумку розгубленому Валерцi, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обiйми, а потiм поглинула батька в багатоликiй строкатостi. – Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звiдти. За деякий час батько повернувся, але тепер вiн був не сам. Пiдбiгши до Валерки, вимовив радiсно i водночас урочисто: – Знайомся, синку, це мiй найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалiн! Можна сказати, мiй названий брат. І справдi, незнайомець був невловимо схожий на батька: тi ж жести, такий самий погляд, зрiст i статура. Хiба що батько був блакитнооким блондином у формi льотчика, тодi як Антон Семенович – карооким шатеном в цивiльному костюмi й легкому пальтi… Ото й уся рiзниця. – А це мiй Валерка! – вiдрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонiв, збентежився i легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потiм стояв, явно не знаючи, що робити: бiгти назад в чергу чи продовжувати спiлкування з другом дитинства. Нарештi мовив: – Я тут вiд самого ранку стою за квитками на Киiв, менi днями запрошення на зустрiч випускникiв надiйшло. – І менi так само! – пiдтвердив батько. – Ми з сином теж до Киева зiбралися. А квитки я зараз вiзьму в касi для персоналу на всiх нас, на трьох. – Гаразд, якщо зможеш, вiзьми, будь ласка! – з надiею в голосi попросив Антон Семенович. – Тiльки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племiнниця. – Тодi давай швидше паспорти – i свiй, i племiнницi, – кивнув батько. Калабалiн довiрливо глянув на друга дитинства i простягнув документи. Квитки взяли тiльки на п’ятницю: такого дефiциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тодi зупинитися?.. Леонiд Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що вiн хоче щось сказати, але соромиться. Нарештi батько пiшов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим. І тут Калабалiн нарештi наважився: – Льоню, якщо тiльки хочеш… я твого сина до себе заберу. – А ми тебе не обтяжимо? – поцiкавився Леонiд Семенович. Антон Семенович лише весело розсмiявся: – У мене чотири кiмнати, моя дружина Нiна Миколаiвна разом з сином Семеном до кiнця тижня на конференцii в Ленiнградi. Отож житиме твiй Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столицi мешкаемо, а в Калiнiнградi[17 - З 1996 року – мiсто Корольов Московськоi областi.]. – Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько. – Та нi, це iнший Калiнiнград. Двадцять п’ять кiлометрiв електричкою вiд Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоiзд ходить часто i точно за розкладом, як годинник. А у нас там, мiж iншим, i лiс е, i повiтря свiже, i навiть обслуговування в магазинах краще, нiж в столицi!.. А як захоче твiй Валерка на Москву подивитися, так моi дiвчата – Оленка i Гуля йому iз задоволенням покажуть все, що треба: i в якi завгодно музеi поведуть, i в театр, i екскурсiю влаштують якнайкраще. Леонiд Семенович уважно вислухав, кивнув у вiдповiдь, а потiм, нiби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’ятi купюри. – Щодо iжi, Антоне, то ти не думай, я тобi грошi залишу i ще вiтамiнiв ташкентських пiдкину! – i вiн простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович вiдмовитися, але продукти все ж довелося взяти. О 12:00 вся компанiя завалилася в простору квартиру сiм’i Калабалiна. Дiвчат вдома не виявилося, але на плитi стояла каструля свiжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет i смаженоi картоплi. – Гуляють! Нiчого, до дев’ятоi повернуться, тодi я познайомлю твого хлопця зi своiми дiвчатами, – безтурботно пообiцяв Антон Семенович. Вони з апетитом пообiдали, потiм Валерку вiдправили в сусiдню кiмнату вiдпочивати. А друзi дитинства лишилися на кухнi, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича i Галину Костянтинiвну. Близько 20:00 Леонiд Семенович спiхом попрощався i поiхав до Москви, оскiльки вранцi мав летiти до Мурманська. Щойно годинник пробив 21:00, як в пiд’iздi пролунали легкi дiвочi кроки, дверi зi скрипом вiдчинилися, i в передпокiй увiйшли двi дiвчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглоi пшеницi, з молочною шкiрою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарiвна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподiбними очима, обрамленими довгими пухнастими вiями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерцi дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в ii схiднiй зовнiшностi було щось чарiвливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то вiн вказав на блондинку i голосно мовив: – Це Оленка – моя донька. Потiм, повернувся до племiнницi: – А це наша Гуля. Валерка уважно подивився на дiвчат i несподiвано для себе бемкнув: – А знаете, Гулю я зустрiчав ранiше. – Не може того бути! – з iронiею в голосi мовив Антон Семенович. – Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закiнчив фрази, оскiльки Гуля густо почервонiла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пiшов слiдом за нею, побажавши гостевi й дочцi добранiч. Отож на кухнi залишилися тiльки Валерка з Оленкою. Щоб розрядити обстановку, дiвчина запропонувала попити чаю, а заразом i познайомитися. Й лише за деякий час знiяковiло спробувала пояснити причину раптовоi втечi кузини: – Ти не дивуйся поведiнцi Гулечки, вона торiк поховала обох батькiв. – Як це сталося?! – сторопiв Валерка. – Вони були лiкарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тiльки нещодавно почала приходити до тями. До Киева вона iде, щоб продовжити навчання в аспiрантурi, отож будь до неi поблажливим. Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською i дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, якi випускалися кондитерською фабрикою iм. Бабаева, тiльки бiльш дорослу. З нею було весело, цiкаво i затишно. Вони захоплено теревенили до першоi години ночi, немов були знайомi все життя. Ймовiрно, спiлкувалися б i далi, але прийшов Антон Семенович i розiгнав iх по кiмнатах – вiдсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закiнчила фiлологiчний факультет Коломенського державного педагогiчного iнституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечiр Валерка так про це i не дiзнався. Наступного дня пiсля щiльного снiданку вiн разом з обома дiвчатами вирушив до Третьяковки[18 - До Державноi Третьяковськоi галереi – знаменитого московського художнього музею.]. І тут Валерка вперше здивував супутниць. Рiч у тiм, що вiн, виявляеться, знав безлiч цiкавих фактiв майже про кожну картину зi знаменитого мистецького зiбрання, а тому понад двi години ходив з дiвчатами по галереi й докладно розповiдав про кожен експонат не гiрше вiд професiйного екскурсовода. Навколо них зiбрався цiлий натовп туристiв, якi з цiкавiстю слухали молодого чоловiка. І коли втомлена й голодна компанiя нарештi покинула музей, Гуля запитала гостя: – Валерiю, а ви дiйсно закiнчили тiльки КПІ? Чи, можливо, паралельно навчалися iще десь? На що той весело вiдповiв: – Нi, окрiм полiтеху нiде я не вчився. – А звiдки ж тодi про все це знаете?.. – Просто я дуже допитливий i люблю читати. Вони пiшли обiдати, потiм поiхали кататися в метро. Розповiдали анекдоти, жартували, дуркували. Було весело. Гуля навiть дещо вiдтанула, i хоча вся компанiя неабияк втомилася, кiнець кiнцем вони все одно вiдправилися подивитись на Старий Арбат. Потiм вирiшили наступного дня поiхати або на ВДНГ, або в Музей образотворчих мистецтв iм. О. С. Пушкiна. А ввечерi ще й вiдвiдати фiлармонiю… На Ярославський вокзал буквально ледве приповзли, геть знесиленi. І беручи квитки на електричку, вгрузли у неприемнiсть. Коли Оленка отримала квитки з рук молоденькоi касирки i поклала iх у мiнiатюрну шкiряну сумочку, то одразу ж високий, немов жердина, юнак у вицвiлiй гiмнастерцi й епатажних галiфе вихопив ii з рук дiвчини i побiг геть. Валерка кинувся навздогiн i ледь не схопив грабiжника за комiр сорочки, як раптом двое хлопцiв нiбито випадково збили його з нiг. Однак молодий чоловiк не розгубився i, видобувши з кишенi невеликий гумовий м’ячик-«стрибунець», щосили жбурнув у потилицю злодюжцi. Важкенька пружна гумова кулька втрапила точно в цiль, отож за мить довготелесий розтягнувся на мармуровiй пiдлозi бiля сходiв. Далi до нього пiдбiгла Гуля й нарештi вирвала з його рук сумочку кузини. Пасажири й перехожi, якi спостерiгали за несподiваною «виставою» з роззявленими ротами, схвально зарепетували. Й лише тодi, немовби знехотя, звiдкiлясь виринула мiлiцiя… Але банда злодюжок давно вже зникла – нiби й не було нiкого з них! Звiсно, млявi та байдужi до всього служителi закону лише плечима знизали та повiльно розчинилися в натовпi пасажирiв. Валерка з дiвчатами попрямували на свiй перон, щоб сiсти на електричку. Як раптом зовсiм поруч пролунало приглушене гнiвне сичання: – Ми з вами ще не скiнчили! Чекай на реванш, Дандi Крокодил[19 - Маеться на увазi епiзод з першоi частини австралiйськоi комедiйноi трилогii «“Crocodile” Dundee», в якому головний герой – Мiк Дандi – збивае з нiг грабiжника влучним кидком консервноi бляшанки в потилицю.]. Юнак завертiв головою, роздивляючись навсiбiч, але так i не помiтив, хто це вимовив. Чи лиховiсний шепiт просто почувся?.. – А що це за диваки у вас тут розплодилися, що iх навiть московська мiлiцiя намагаеться не помiчати? – поцiкавився Валерка у Оленки, коли вони вже сiли у вагон. – Любери[20 - Любера, любери – молодiжний рух, що виник у мiстi Люберцi Московськоi областi наприкiнцi 1970-х рокiв i проiснував до 1990-х у багатьох мiстах СРСР. Займалися культуризмом у пiдвалах, а також рукопашним боем та iншими силовими видами спорту.] це або тi, хто iх копiюе, – знехотя вiдповiла вона. – Там у них цiла органiзацiя, вони фанатiють вiд групи Расторгуева «ЛЮБЕ». Оскiльки всi добре накачанi, то мiлiцiя намагаеться не звертати уваги на iхнi художества. Вони ж коють, що хочуть. Покидьки, одне слово… Додому iхали мовчки. Наступний день минув без особливих пригод. ВДНГ не працювала, отож бiльшу частину дня провели в Музеi iменi Пушкiна, а далi iли рiзнобарвне морозиво в якомусь кафе. Додому повернулися вiдносно рано й одразу ж полягали спати. Вiд самого ранку третього дня вони бродили коридорами Центрального будинку авiацii та космонавтики. Валерка дуже давно мрiяв вiдвiдати цей музей, щоб мати змогу роздивитися кожен тамтешнiй експонат, – а iх там було понад 35 тисяч! І кожен з них унiкальний… Й хоча за один день зробити це було просто нереально – все одно екскурсiя була чудовою!.. На четвертий день дiвчата запропонували Валерцi на вибiр екскурсiю по Калiнiнграду (все ж таки iсторичне мiсто, засноване в XVI столiттi) або поiздку в Сергiiв Посад, де була розташована Троiце-Сергiева лавра. Гiсть обрав другий варiант – i не пошкодував: у Сергiевому Посадi було на що подивитися, незабутнiх вражень залишилося море!.. На п’ятий день, як i планували, вранцi вирушили на ВДНГ, де вiдвiдали лише малу частину незлiченних павiльйонiв. Потiм зайшли в ГУМ, поштовхалися в чергах. Оленка вибрала батьковi вовняний джемпер, Валерка купив подiбний i своему. Гуля ж допомогла йому вибрати бiлоснiжну мохерову кофтинку для Гелени Сергiiвни й ситцевий квiтчастий сарафан для тiтки Владислави, собi ж нiчого купувати не стала. Шукаючи подарунки, геть забули про час, отож ледь встигли на останню електричку. Народу на перонi майже не було, отож iхали в порожньому вагонi. Дiвчата перебирали речi, акуратно складаючи iх в сумки. Валерка дрiмав, влаштувавшись пiд вiкном. Раптом дверi рiзко вiдчинилися, й у вагон забiгли четверо молодикiв в солдатських гiмнастерках, спортивних штанях, кросiвках, шкiряних куртках з приплюснутими кепками. – Кого ми бачимо?! Дандi Крокодил зi своiм гаремом! Ну що, не чекав на нас, га?! – вигукнув нахабний здоровань, в якому Валерка легко упiзнав грабiжника з Ярославського вокзалу. Чудово розумiючи, що затiяли тi, кого Оленка називала люберами, вiн не став робити рiзких рухiв, а завмер i напружився, немов готовий до стрибка барс. Дiвчата припинили щебетати, миттево позапихували придбанi речi в сумки й поховали iх за спини. – Агов, ми чекаемо! Чи ти вважаеш, що коли Жирафа м’ячиком з нiг збив, то вже такий крутий?! А от давай перевiримо! – горлали щодуху брати-близнюки – тi самi, якi збили з нiг Валерку на вокзалi. – Отож облиш свiй гарем i поговори з нами, як справжнiй мужик! А що, слабо вже?.. Валерка мовчав, не звертаючи уваги на провокацiйнi вигуки. Тiльки коли здоровань простягнув руки до Оленки й вона втиснулася в сидiння, молодий чоловiк блискавично пiдхопився i рiзко вiдштовхнув мерзотника. Через несподiвану атаку довготелесий втратив рiвновагу i повалився на лаву бiля Гулi. Вона негайно пiдхопилася, стрибнула до Оленки й притулилася до неi. Тут на виручку здорованю прийшов товстун в гiмнастерцi й спортивних штанях. Зрозумiвши, що не варто бити супротивника кулаками, Валерка щосили вдарив його пiдбором по пальцях нiг. Нападник завив вiд болю й зiгнувся, тодi Валерка вдарив товстуна обличчям об лаву, а потiм, пiднявши за комiр шкiрянки, штовхнув на сусiдне сидiння, немов мiшок картоплi. Товстун гепнувся у прохiд i там нерухомо завмер. – Круто! – одночасно скрикнули близнюки. – А з нами спробуй!.. І кинулися на Валерку одразу з двох бокiв. Близнюки були непогано пiдготовленi, отож сили були нерiвнi. Вони били Валерку ногами в груди, по ногах, в черево. До такого молодий чоловiк не був готовий, вiн ледь ухилявся вiд ударiв, що сипалися на нього зусiбiч. Побачивши, що йому нiщо вже не загрожуе, Жираф вирiшив повторити спробу i знов забрати сумку в Оленки. Але тут з мiсця несподiвано пiдхопилася Гуля. Для початку вона сильно штовхнула здорованя, i той, вiдступивши i спiткнувшись об ноги товстуна, ледь не впав. Але рiвновагу таки зберiг i, струснувши головою, знову кинувся в атаку. Однак Гуля несподiвано вiдправила його в нокаут блискавичним ударом ноги в щелепу. Один з близнюкiв задивився на Гулю i в свою чергу дiстав непоганого удару в щелепу вже вiд Валерки. У цей час отямився здоровань. Спочатку вiн сiв i хотiв пiдвестися, проте Гуля, не розгубившись, ударом ноги знов вiдправила його «вiдпочити» й накинулася на одного з близнюкiв. Била його ногами у праве стегно в одну й ту саму точку, вiн вiдчайдушно верещав вiд нестерпного болю й намагався ухилитись, але при цьому отримував ще й по ребрах. Зрештою, не витримавши потоку ударiв вiд Гулi, почав повiльно задкувати до дверей у тамбур. Вiдчувши полегшення, Валерка з глухого захисту перейшов до активного наступу. Вiн бив другого близнюка то по верхнiй, то по нижнiй частинi корпусу, то завдавав йому ударiв по головi або в щелепу. Але цей суперник виявився спритнiшим, нiж його брат. Ухилившись вiд чергового удару, вiн спробував зацiдити ногою Валерцi по тулубу, але той спритно ухилився, й перехопивши ногу нападника, щосили штовхнув його на лавку. Той звалився на нерухомого товстуна, але негайно скочив i знов кинувся в атаку. Його брат, як i ранiше, плазував до виходу з вагона, отож Гуля кинулася на виручку Валерцi. Здавалося, другий близнюк опинився в жорстких лещатах… Аж раптом одночасно отямилися i довготелесий, i товстун. Але поки здоровань намагався пiдвестися, Жираф видобув з кишенi невеликий складаний нiж i метнув його в Гулю. Краем ока Валерка встиг це помiтити. Тодi все довкола немовби уповiльнилося, й вiн сам дуже повiльно кинувся навперейми, вiдштовхнув дiвчину убiк, спробував вiдхилитися сам – але марно: гостре лезо чвиркнуло його по руцi, далi нiж продовжив рух i встромився в стiнку вагона. Далi все пiшло у звичайному темпi. Кров бризнула навсiбiч, Валерка затиснув рану рукою. Гуля розлютилася i кинулася на довготелесого, який спробував врятуватися втечею. Але дiвчина в два стрибки наздогнала його, перехопила правою рукою його зап’ясток i з силою крутонула. Пролунав трiск, Жираф огидно вереснув i поповз рачки слiдом за близнюком до виходу. Гуля ж повернулася до Валерки. Рана була невеликою, але глибокою, кров струменiла рясно. Довелося стягнути руку ременем i перев’язати вiдiрваним вiд сорочки шматом тканини. Приiхавши у Болшево, вони одразу мотнулися в лiкарню. Там Валерцi зробили укол вiд правцю, промили й зашили рану, наостанок насипали жменю антибiотикiв i вiдправили додому. Ввечерi у Валерки пiднялася температура, вiн почав марити, бурмотiв щось невиразне. Гуля не вiдходила вiд iхнього рятiвника всю нiч. Їi стараннями вже пiд ранок температура впала, отож дiвчина заснула, сидячи у великому м’якому крiслi й загорнувшись у теплий плед. Того ж дня ввечерi вони мали летiти до Киева: речi були заздалегiдь спакованi – тiльки б спокiйно дочекатися вечора!.. Проте вранцi Антону Семеновичу зателефонували з лiкарнi й поцiкавилися здоров’ям пацiента, який проживае за його адресою. Калабалiн нi про що не знав, отож негайно зажадав роз’яснень. Валерка i Гуля мовчали, немов партизани, чудово розумiючи: з мiлiцiею краще не зв’язуватися, бо, по-перше, нема гарантii, що бiйку в електричцi не «повiсять» на них же самих, а по-друге, поiздка до Киева тодi вже точно накриеться старим мiдним тазиком. Натомiсть кмiтлива Оленка не розгубилася й видала: – Тату, ти навiть уявити не можеш, до чого неуважними бувають хлопцi! Коли ми прибули на станцiю, вiн йшов i навiть не помiтив вантажника, який прямував нам назустрiч з фанерним ящиком, стягнутим такою собi сталевою стрiчкою… От саме об ii гострий кiнець Валерка розiрвав сорочку i руку подряпав! Але все обiйшлося, йому надали допомогу, тепер все гаразд. Щоправда, iнтерн, який вчора чергував у приймальному покоi i надавав Валерцi допомогу, за характером рани припустив, що вона рiзана… Оленка заперечувати не стала, лише сказала, що все це прикра випадковiсть, отож не варто робити з мухи слона. Коли настав час розставання, брати з собою в аеропорт Оленку не захотiли. Гуля тихо плакала, обiйнявши кузину, а та, не соромлячись, шморгала почервонiлим носиком, повиснувши на широкому плечi Валерки. За цi п’ять днiв вони дуже прив’язалися одне до одного, i розлучатися було дуже важко. Втiм, Киiв – це всього лише ближне зарубiжжя… Отож вони пообiцяли неодмiнно зiдзвонюватися i перiодично листуватися. В аеропорт трiйця на чолi з Антоном Семеновичем прибула за двi години до рейсу. Коли проходили реестрацiю, iм надали мiсця в рiзних кiнцях лiтака. Втiм, при посадцi Гуля помiнялася мiсцями з iншим пасажиром i примостилася поруч з Валеркою. Всю дорогу вони проговорили… i тут вiдкрилася дивна рiч! Молодий чоловiк весь час хотiв з’ясувати, який виш закiнчила Гуля. Отож саме зараз Валерка спромiгся так спрямувати розмову, що вона вiдповiла легко й невимушено: – Я закiнчила КПІІЯ[21 - Абревiатура вiд росiйськоi назви «Киевский педагогический институт иностранных языков», тепер – Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет.]. – О! А я закiнчив КПІ… – тiльки почав молодий чоловiк, як вона, не давши йому договорити, одразу ж пiдхопила: – А ти знаеш, коли ми вiд нашого вишу ходили на святковi демонстрацii, то колони КПІІЯ та КПІ завжди крокували поруч! – Знаю, звiсно. Я ж був в колонi полiтеху. – А я була в колонi студентiв-лiнгвiстiв!.. – То ось звiдки я тебе пам’ятаю!.. Здивовано клiпаючи очима, вони деякий час мовчали. Потiм Гуля схвильовано продовжила: – Ну так, ну так… Коли нашi колони сходилися разом, вашi починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..» – А вашi вiдповiдали: «А ми – КПІІЯ…» А коли на першому курсi ми з подружками пiшли на демонстрацiю, то нам роздали прапорцi. А у вас, у полiтехнiкiв були… – Надувнi кульки у нас були! Червонi кульки, – кивнув Валерка. – Точно, червонi! Я вам так заздрила i дуже хотiла й собi мати червону кульку. Я навiть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом i менi кульку видадуть?! І тодi один iз полiтехнiкiв немовби прочитав моi думки… – Так, я подарував тобi свою кульку. А ти менi тицьнула прапорець. – Але один з хлопцiв-телепнiв вирвав подаровану кульку у мене з рук i випустив у яскраво-блакитне небо. – Я пам’ятаю, – зiзнався вiн. – Пам’ятаю, нiби все це сталося вчора. – І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала вiд образи, тодi ти схопив мене за руку, вивiв з колони. І ми втекли з тiеi демонстрацii. – Ми гуляли святковим Киевом цiлий день! – замрiяно мовив Валерка. – Пiднялися обхiдними вуличками вгору до Софiйського собору, потiм спустилися вниз Андрiiвським узвозом. Ми ласували пирiжками з яблучним повидлом i морозивом «Каштан». А на Червонiй площi, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобi цiлу зв’язку рiзнокольорових кульок. А потiм ми гуляли по набережнiй Днiпра, i коли посутенiло, я укутав тебе у свiй джемпер. – Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому… – А коли стемнiло остаточно, всi чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе. – Ага! Я зустрiла подружок, вони покликали мене, i я пiшла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слiдом!.. – Я i справдi пiшов слiдом за тобою, однак ти несподiвано зникла. Там був натовп, було вже темно, i я втратив тебе. – Ах, он воно що!.. – Гуля посумнiшала. – Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетiла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бiк, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпi, вiн тебе поглинув, – сумно мовив вiн. – Я не зникала i вiд тебе не тiкала. Я просто спiткнулася i впала на колiна. І саме тодi випустила з рук кульки! Мене пiдняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотiв: «Обережнiше треба ходити». Я ж озирнулася i не побачила тебе! Менi хотiлося кричати, кликати тебе, але ж я так i не спитала, як тебе звати!.. – А я не спитав, як звуть тебе. – І тут прогримiв перший залп салюту. Усi радiсно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гiрко ридала, – зi сльозами на очах зiзналася Гуля. Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив: – Я протискувався крiзь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потiм шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з iншого вишу… Я оббiгав усi факультети. Потiм щороку ходив на Першотравневi демонстрацii, але тебе бiльше так i не зустрiв. – І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстрацiях. – Овва! Але чому раптом?! – Бо вирiшила, що чимсь образила тебе, тому ти пiшов вiд мене й навiть залишив свiй джемпер. – Та я i думати забув про нього!.. – А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень менi щороку ставало так гiрко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована i вражена, коли побачила тебе у дядька Антона. – І я теж. Я тебе одразу впiзнав. І раптом, немовби пiдкорившись якомусь внутрiшньому наказу, вони мiцно обнялися i пристрасно поцiлувалися. – Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка. – Я знала, що колись знов побачу тебе, – зiзналася Гуля. – Давай не будемо бiльше розлучатися! – запропонував вiн. – Авжеж не будемо! – палко пiдтримала вона. – Коли прилетимо до Киева, поiдемо до мене. – Прилетимо – подивимося!.. – Е-е-е, нi! Тепер я тебе не вiдпущу нiкуди, – погрозив Валерка пальцем i раптом спитав стурбовано: – До речi, де ти навчилася так битися? – Невже ти боiшся, що я отака?.. – загадково всмiхнулася Гуля. – Я тебе нiяку не боюся. Нi крапельки!.. – Точно? – Анiтрохи. Просто цiкаво. То де саме?.. – Ти ведеш мене до себе додому i навiть не знаеш, хто я така… А я мiж iншим – Гантiмурова[22 - Гантiмурови – княжий рiд «тунгуського» (даурського) походження. Родовiд йде вiд маньчжурського пiдданого Гантiмура.], й моя родина – це даурська гiлка китайського iмператорського двору. Всi представники нашого древнього роду повиннi вмiти постояти за себе. – І навiть слабкi жiнки? – в його тонi вiдчувався прихований сумнiв. – Особливо слабкi жiнки! – вiдрубала вона рiшучо. – Ну-у-у, отож тепер у нашiй родинi блакитна кров бунтiвних польських аристократiв Уханьських змiшаеться з лютою кров’ю тунгуських князiв Гантiмурових. Просто вибухонебезпечна сумiш!.. – А раптом на наших дiтях природа захоче вiдпочити?.. Вони разом розсмiялися, потiм Валерка мовив: – Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадiе! У Борисполi на них чекав Леонiд Семенович, який спецiально приiхав в аеропорт, щоб зустрiти усiх трьох. Виявляеться, тiтка Владислава вже вiдправилася до Євпаторii разом з чоловiком, проте залишила дуже емоцiйний лист. Гелена Сергiiвна блискуче впоралася з приватизацiею i вже виiхала в Ташкент. Постiйного житла у Гулi не було: ранiше вона мешкала в унiверситетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дiвчина зупинилася у них i поселилася в його кiмнатi. Батько анi секунди не заперечував… Валерка знов перевiвся працювати на киiвську фiлiю авiазаводу iм. Антонова. Не минуло i трьох мiсяцiв, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потiм тихо, без зайвоi метушнi, розписалися. Гуля вiдновилася в iнститутi й продовжила навчання в аспiрантурi. Киiв – Борова Мотовилiвка, середина квiтня 1993 року Першу зустрiч випускникiв дитбудинку, що мала вiдбуватися в ресторанi «Ювiлейний» ще у 1980-х роках, довелося скасувати. Органiзацiею тодiшнiх посиденьок займалася Галочка Барчун. Сама вона не була вихованкою дитбудинку, але навчалася у випускному класi з Антоном i Леонiдом – з нерозлучними друзями, переведеними до iхньоi школи пiсля розформування виховного закладу в Боровiй Мотовилiвцi. Тодi старшокласниця була у захватi вiд Леонiда, а Антон до нестями закохався у дiвчину, – отож i ходили вони завжди разом. Їх навiть прозвали «святою трiйцею». Тепер же Галочка… точнiше Галина Павлiвна Степанова, працювала великою начальницею в республiканському Мiнiстерствi освiти. У 1987 роцi, розшукуючи якiсь документи в архiвi, вона раптом виявила десятки коробок особових справ колишнiх випускникiв Мотовилiвського дитбудинку. Тодi й народилася iдея щодо органiзацii зустрiчi випускникiв дитячого будинку. І хоч на ii заклик вiдгукнулися близько десятка чоловiк, у пiдсумку до Киева прибули тiльки двое – Леонiд Гайдамака та Антон Калабалiн. Галина Павлiвна дуже засмутилася, скасувала ресторанне замовлення й вiдправилася сумувати на дачу, але до неi в гостi нагрянули нерозлучнi колись приятелi. Утрьох вони влаштували на природi шикарний пiкнiк, пiд час якого, за шиплячим шашличком i печеною картопелькою, попиваючи солодке ароматне грузинське вино, «свята трiйця» довго згадувала дитинство, юнiсть i перше кохання. Домовились обов’язково зiбратися знов ще рокiв через три – але вже ширшою компанiею, щоб в душевнiй обстановцi поговорити про життя, похвалитися дiтьми й онуками… * * * Антон Семенович прилетiв до Киева в четвер 15 квiтня 1993 року пiзно ввечерi. Леонiд Семенович зустрiчав його в аеропорту. Звiдти друзi поiхали на Подiл вiдсипатися, оскiльки вранцi у п’ятницю разом з Галиною Павлiвною планували поiздку до Мотовилiвки. Ледь торкнувшись подушки, Антон Семенович заснув. Натомiсть Леонiд Семенович ще довго зiтхав i кректав, перевертаючись з боку на бiк. При будь-якiй згадцi про Мотовилiвку, його свiдомiсть розривалася вiд суперечливих почуттiв – частково дуже теплих, добрих, щасливих, частково, навпаки, холодних, злих, трагiчних. Особисто для нього спогади про сиротинець були радiсними, свiтлими, просоченими щирою любов’ю. Адже як для сотень таких самих «дiтей вiйни», як i вiн, колектив i вихованцi дитбудинку стали доброю люблячою родиною, на такому бажаному, затишному острiвцi щастя. І коли по життю йому ставало зовсiм зле, вiн заплющував очi й подумки переносився на кiлька хвилин туди, де минуло його дитинство. Але були й iншi почуття, пов’язанi саме з цим селом: гiркота, образа, щемливий душевний бiль… Минуло понад 35 рокiв, але вiн не забув, як повелася з ними рiдна мати, i не бажав ii вибачати. Це ж якою негiдницею треба бути, щоб пiсля загибелi батька кинути на залiзничнiй станцii його з сестрою! Так кидають кошенят, цуценят або непотрiбну обридлу рiч – але ж не двох маленьких дiточок… Вiн сам та його сестра Люба страждали, не розумiючи причини такого дивного вчинку, а мати спокiйно жила зовсiм поруч, забувши про своiх дiтей. А коли Леонiд Семенович вирiс, раптом згадала про iснування сина… i подала на алiменти! Вiн дуже розiзлився на стару, причому не стiльки через те, що у нього тепер забирали грошi на ii утримання, скiльки через ставлення матерi до нього i сестри. Водночас Леонiда Семеновича тiшило, що серед вихованцiв дитбудинку було чимало успiшних видатних особистостей. Життя в сиротинцi формувало всерединi людини потужний незламний стрижень. Завдяки йому багато хто з вихованцiв непогано влаштувалися в життi. Попри всi складнощi, цi люди здобули вищу освiту i тепер обiймали високi посади на рiзних пiдприемствах. З таких дiтей виросли талановитi журналiсти, педагоги, успiшнi директори заводiв i фабрик, лiкарi, вченi, льотчики й режисери. Леонiд Семенович нарештi заснув, згадуючи iмена i прiзвища вихованцiв: Остап Гарбуз, Свiтлана Зав’ялова, Саня Донусенко, Даша Бикова, Семен Дуб, Ната Ливарна, Костя Нехай, Надiйка Нехай, Ірма Седова, Севка Чорнозуб, Ритка Чорнозуб… А ще Ксюшка!.. Колька!.. Назар!.. Полiнка!.. Вiрочка!.. А хто ще?! Вiн не мiг пригадати, хоч як намагався… Вранцi друзiв розбудило деренчання будильника. День обiцяв бути теплим i сонячним. Щiльно поснiдавши, вони вiдправилися до Галини Павлiвни. Вона жила на вулицi Ленiна (буквально пару мiсяцiв тому[23 - Вiдповiдне Розпорядження Киiвськоi мiськради народних депутатiв та КМДА датовано 2 лютого 1993 р.] перейменованiй на вулицю Богдана Хмельницького) у просторiй комфортабельнiй квартирi зi своiм другим чоловiком Олександром – успiшним режисером-документалiстом, дуже популярним в колах столичного бомонду, i маленьким сином Ярославом, якого на тиждень вiдправили до бабусi (матерi чоловiка) в Жовтi Води. Втiм дверi гостям вiдчинила не Галина Павлiвна, а незнайома моложава жiнка в яскравому атласному халатику. – Привiт, хлопцi! А ви майже не змiнилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосi здалося Леонiду Семеновичу болiсно-знайомим… Вiн уважно придивився до моложавоi жiнки… Як раптом йому здалося, що час пiшов назад, а перед ним стоiть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квiтка, до якоi в дитбудинку прилiпилося прiзвисько «Пiаф». Вона i справдi спiвала вiбруючим контральто, наслiдуючи велику Едiт Пiаф. Усi думали, що дiвчина поступатиме до консерваторii, та вона стала зовсiм не спiвачкою, а… швачкою, поступово пiднявшись до директорки швейноi фабрики в Шахтарську. – Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонiд Семенович. – А хто ж iще! – смiючись, вiдповiла Оксана Кирилiвна. Тут у передпокiй вибiгла Галина Павлiвна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику i смiшних пухнастих капцях, вона виглядала рокiв на десять молодшою. Проводивши друзiв на кухню, поставила перед ними двi фiлiжанки на блюдечках зi словами: – Пригощайтеся, хлопцi, кавою з цукерками i вершками, а ми будемо готовi хвилин через тридцять. – Знаемо ми вашi жiночi тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо. – Оце нас четверо буде, не бiльше? – про всяк випадок спитав Леонiд Семенович. – Невже в Киевi бiльш нiкого з наших нема? – В ІЕЗ iменi Патона працюе Костя Нехай. Пам’ятаеш такого?.. – Авжеж пам’ятаю! Лише сьогоднi вночi згадував. І що ж вiн?.. – На симпозiумi в Єреванi. Севка Чорнозуб на хiмiка вивчився, працюе в якомусь там НДІ на лiвобережжi в Дарницi. Але його саме зараз, немовби навмисно, у вiдрядження запроторили. – А у нього сестра ще була, здаеться. – Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москвi живе. – Менi потiм нагадаеш про неi, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?.. – Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлiвна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очi: – Однак його все одно що нема. – Як це? – Збожеволiв вiн, у психлiкарнi живе давно й безвилазно. – Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання. Однак Галина Павлiвна лише зiтхнула: – Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповiм. Потiм… А поки що ласуйте кавою з цукерками. – А ви збирайтеся швидше, – нагадав Леонiд Семенович i додав: – Що ж до Мишка Дубяги, то моя дружина, як лiкар-психiатр, можливо, щось про нього i знае. Якщо все це так – треба ii лише попросити, щоб… – Льоню! Я ж просила iншим разом. – Ну гаразд, давай iншим разом. Однак не встигли чоловiки допити каву i з’iсти по парi цукерок, як на кухню вийшли Оксана Кирилiвна i Галина Павлiвна… себто просто Ксюша i Галя! Адже обидвi були одягненi по-молодiжному: в джинси, картатi сорочки, куртки i кепки. – Ну, ось ми i готовi! І мiж iншим, пiвгодини ще не минуло… – з викликом мовила господиня помешкання й додала: – Нумо, хлопцi, на вихiд! На нас чекають великi справи. Чоловiки дивилися на них, нiбито вперше побачивши. – Я говорив тобi, що треба вдягатися по-похiдному, – пробурчав Леонiд Семенович, – а ти менi весь час твердив про офiцiоз… От поглянь на дiвчат: немов на пiкнiк зiбралися, а ми – як на прийом у посольствi!.. І дiйсно, Калабалiн був у модному сiрому картатому вовняному костюмi, який сидiв на ньому просто бездоганно, у свiжiй бiлiй сорочцi, яку прикрашала шовкова строката краватка синiх вiдтiнкiв. Моднi нейлоновi шкарпетки були пiдiбранi в тон краватцi. Довершували парадну картину дорогi iмпортнi туфлi. На вiдмiну вiд Антона Семеновича, Леонiд Семенович одягнув бiльш скромний темно-сiрий кашемiровий костюм, блакитну сорочку, тонку краватку i надраенi до дзеркального блиску елегантнi напiвчоботи. На пропозицiю переодягнутися з радiстю погодився: начепив спортивний костюм Олександра – чоловiка Галини, його легку курточку i гумовi чоботи. Натомiсть Антон Семенович будь-якi умовляння переодягтися у щось простiше вiдхилив. Так поiхали до Мотовилiвки: трое «туристiв» i з ними один «дипломат»… У напiвпорожнiй електричцi усi веселилися, реготали i згадували, згадували, згадували… Зокрема, згадали потопаючу в зеленi дерев школу, що була на територii дитбудинку. Величезнi клумби перед вiкнами. Дiлилися веселими моментами, якi виникали навеснi пiд час суботникiв, коли вихованцi саджали клени, кущi акацii, тополi… Згадали, як бiгали в iдальню, а також куховарку тiтоньку Марiйку. При цьому не одягалися навiть взимку не тiльки тому, що бажали опинитися за столом першими, бо були завжди голоднi. Просто не хотiли гаяти час на роздягання! Та й порцii, накладенi першим вiдвiдувачам iдальнi, здавалися великими! І добавку можна було попросити… Згадали, як лежали в лазаретi, а медсестра, яку називали «Тамаркою-санiтаркою»[24 - Натяк на популярну колись пiсню в жанрi мiського фольклору, де е наступнi слова: «Бежит по полю санитарка, звать – Тамарка, в больших кирзовых сапогах на босу ногу…»], напувала iх риб’ячим жиром. Як кидалися i билися подушками, як у пiдсумку рвали iх, розсипаючи перо по всiй спальнi. А потiм за це всiх карали, й винуватцi два днi чистили на кухнi картоплю та носили з найближчого колодязя воду. При цьому дуже замерзали, а куховарка тiтонька Марiйка, зглянувшись над ними, наливала гарячого молока i накладала по чашцi густоi наваристоi пiдливи. Як копали ставок i запускали туди риб’ячих малькiв. А потiм восени iли юшку i сушили, в’ялили, коптили рибу. І до чого весело було взимку кататися на льоду на саморобних ковзанах!.. А який в дитбудинку був стадiон!.. Справжне футбольне поле, майданчик для волейболу, бiговi дорiжки. Пустир для спорудження того стадiону розчищали вiд каменюк i смiття всiм дитбудинком. А гiмнастичний iнвентар (шведськi драбини, трапецii, бруси), гойдалки та футбольнi ворота принагiдно привезли шефи. Леонiд Семенович згадав величезний яблуневий сад, в якому збиралося чимало яблук. Навеснi пiд квiтучими деревами вiн уперше поцiлувався з Дашею… за що отримав перший ляпас! А потiм складаним ножиком вирiзьбив на яблунi сакраментальне: Д + Л = ? Даша була старшою за нього на два роки, тому зустрiчатися з «малолiткою» не хотiла нiзащо. Вiн засмутився i втiк на стайню, де тримали двох старих шкап: Княгиню i Матильду, а також сiрого низькорослого жеребця Орлика. Юнак скаржився коневi на «зрадливу дiвку», а той, уважно слухаючи його, презирливо пирхав. А до чого дужим був Орлик!.. На ньому орали городи, возили воду, бiдони з молоком, ящики з сиром, горщики зi сметаною й iншi продукти. Жеребець слухняно пiдкорявся, виявляючи по-справжньому нестримний норов, тiльки коли хтось намагався його осiдлати. При цьому Орлик брикався, кусався, валився на землю, але залiзти собi на спину не дозволяв нiзащо!.. Втiм, Леонiдовi одного разу таки вдалося проскакати на ньому по територii дитбудинку з вiтерцем – проте кiнь жорстоко помстився, пiсля скаженоi скачки притиснувши ногу хлопця до паркану й ледь не роздробивши при цьому кiстки. Ох, Орлику… Що сталося з тобою потiм, друже?.. Леонiд Семенович зажурився. Вiн озирнувся i подивився на супутникiв. Усi вони старшi вiд п’ятдесяти рокiв, а всю дорогу трiщать без угаву, жартують, навiть дуркують, тицяють пальцями у шибки, захоплюючись зеленими пейзажами, що пролiтали за вiкнами. Ну чесне слово, як дiти!.. А ось i вона – станцiя Борова Мотовилiвка. Тепер цi мiсця було не впiзнати. Приiхали – i розгубилися, не могли вiдшукати свiй дитбудинок!.. Вони тiльки адресу пам’ятали: вулиця Пушкiна, № 68. Дiвчата в сльози: отака пригода – приiхали, щоб побродити по пам’ятних мiсцях, а вони позникали без слiду!.. Все довкола змiнилося, неможливо нiчого упiзнати. Почали згадувати, а що ж було ранiше?.. Там, де зеленiли кущi акацii, клени i тополi – лишилися тiльки пеньки. Дерева порубали на дрова. Ставок висох, риба загинула – лишилася тiльки брудна яма. Зникли сараi, стайня, спальний корпус i iдальня. Замiсть них лишилися пустирi, трохи схожi на лисину, але заваленi горами смiття. На мiсцi стадiону i дитячого спортивного майданчика височiли паркани, а за ними були приватнi садиби. І скрiзь – недоглянута неохайна земля, поросла бур’яном. Лишилася тiльки сама будiвля Борiвськоi загальноосвiтньоi школи i крихiтна часточка колись величезного яблуневого саду. Цей маленький клаптик землi з квiтучими деревами виглядав немовби живою пам’яткою видатному педагогу Семену Опанасовичу Калабалiну, який разом з тогочасними вихованцями висаджував i доглядав дерева, збирав урожай… Леонiд Семенович з тугою озирнувся довкола. А де його яблуня – та, яку посадив особисто вiн?! Чи жива ще «деревна бабуся»? Вiн перебiгав вiд дерева до дерева, розшукуючи пам’ятний напис, вирiзьблений складаним ножем… І таки знайшов ii, красуню!.. Стояла його заповiтна яблунька, немов наречена, прикрашена бiло-рожевим квiтковим кипiнням, а довкола неi дзижчали бджоли, збираючи з великих квiтiв ароматний нектар… Скiльки яблук дасть «деревна бабуся» цьогорiч?! Леонiд Семенович обняв яблуньку… як раптом почув за спиною розлючений окрик: – Гей! А нумо вiдiйди вiд неi й не чiпай бiльше! Це дерево дiти не для того саджали, щоб усякi безхатьки бродячi ii мацали! Вся компанiя вмить злякано здригнулася, немовби завинилi в чомусь учнi. Тiльки Оксана Кирилiвна поцiкавилася: – А ви хто самi будете? – Я – Матвiй Єгорович! Ранiше працював у дитбудинку викладачем, а зараз я тут за сторожа, – вiдповiв бiдно одягнений дiдок. – Матвiй Єгорович?! – здивовано повторила жiнка. – Я пам’ятаю лише одного Матвiя, вiн був справжнiм красенем. Усi дiвчата були закоханi в нього, а вiн ще на гармошцi так душевно награвав… – От тiльки зовсiм не на гармошцi я грав, а на баянi. А ще на сопiлцi й на гiтарi. Та чого там, я i зараз можу! Щоправда, баяну у мене з собою нема… Але таки заграю, якщо сходжу до себе в сторожку i принесу iнструмент… – Матвiю Єгоровичу, облиште! То це, виходить, ви?.. Як же ж приемно зустрiти людину з минулого життя! – розплився в посмiшцi Гайдамака. – А ви хто такi е? Вони всi по черзi назвалися, тодi Галина Павлiвна запитала: – А хтось iще з дитбудинку залишився тут, у Мотовилiвцi? – Звiсно, залишилися – Сашко Донусенко й Остап Гарбуз! Працюють i живуть обидва в Киевi на фабрицi Боженка, але корiння свое тут пустили, наречених з Мотовилiвки взяли. Їхнi дiти й онуки тут живуть, сьогоднi на збори вони обов’язково приiдуть. А ще наша активiстка, спортсменка Даша Дзвонар живе трохи вище – у Червонiй Мотовилiвцi, в старезному будинку. Тепер вона – Даша Семенець, у неi дванадцятеро дiтей, причому всi хлопчики. А ще й онуки – цiла футбольна команда!.. Шкода, що стадiону тепер бiльш немае. А пам’ятаете Петю Левiна?.. Тихоня такий, мовчун. – Пригадуемо, хоча й не дуже чiтко. – То вiн механiком у колгоспi працював. Золотi руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився вiн на Нiночцi Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаете – слабенька, худенька така собi була, з молодших… – І що ж iз нею?.. – Померла вiд раку, отож i запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лiсiвник, немовби пороблено йому з прiзвищем таким! Одинаком живе посеред лiсу. Менi й моiй сестрi Тамарцi ще старий голова сiльради i землю обiцяв дати, i хатиночку побудувати. Але так i не збудували нiчого… Вiрнiше будувати почали, але так i не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожцi живу. Влiтку ще нiчого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно менi Петро пiчку-«буржуйку» на якомусь пустирi вiдкопав i в сторожцi по старiй пам’ятi встановив. – Це той Петя Левiн, що запив?.. – Вiн самий! А Сеня-лiсiвник мене дровами постачае. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну. Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневiрялася по чужих хатах, потiм надовго прилаштувалася у Полiни-куховарки. – Це у тiеi, яка пiсля тiтки Марiйки?.. – Так, у неi. Проте Полiна померла, ii хату знесли й пообiцяли нову поставити. Але нещодавно Наташа вiд нас поiхала, i ту хатинку, що iй побудували, вiддали Єрохiну. Вiн такий пройдисвiт – овва!.. З’явився у нас в Боровiй рокiв зо три тому, а вже не просту хатинку – цiлий другий будинок у нас для себе зводить! Щороку навеснi наприкiнцi квiтня на зборах розповiдае, як пiднiмав дитбудинок… Калабалiн, який ранiше мовчав, раптом сердито поцiкавився: – Це який такий Єрохiн пiднiмав дитбудинок, га?! – Федiр Петрович! Учитель iсторii, який з Москви, – вiдповiв сторож. – Не пригадуемо ми такого керiвника, який разом iз Семеном Опанасовичем наш дитбудинок пiднiмав! Вчитель Єрохiн колись недовго, але таки був – але щоб сподвижник?! Це самозванець, а не сподвижник!.. Та що вiн собi дозволяе?.. – обурено закричали всi разом. – Самозванець?.. О-о-о, нi-нi, берiть вище: це саме той бездарний i вкрай нахабний кляузник, завдяки якому попервах усунули Семена Опанасовича, а потiм закрили наш дитбудинок. – Але ж я син Калабалiна, проте не знав цього! – обурився Антон Семенович. – Як таке можливо?! – Ну, отож батько тобi не все розповiдав, – розвiв руками сторож. – Отже, Єрохiна до нас iз Москви прислали нiбито на кiлька днiв буквально, а простирчав вiн у нас майже два з половиною мiсяцi! При цьому щодня надсилав туди, звiдки прибув, чергову кляузу або скаргу. Писав про диктат i насильство вихователiв над вихованцями, про свавiлля особисто директора. А ще про те, нiбито вiн разом з дружиною обкрадае нещасних сирiток… У дитячий будинок зачастили комiсii з перевiрками. – Мер-р-рзотник!.. – тихо проричав Антон Семенович. – Доходило до парадоксiв i вiдвертого абсурду, – зiтхнув Матвiй Єгорович. – Кляузи прискiпливо перевiряли, але вони жодного разу так i не пiдтвердилися. Єрохiна кiлька разiв вiдкликали, але вiн не здавався i продовжував вiдправляти гнiвнi листи з погрозами до Киiвського облвно[25 - Обласний вiддiл народноi освiти.] й обкому партii, до iнших iнстанцiй. На деякий час зник, потiм ненадовго з’явився знов… І знов за свое узявся! Наш дитбудинок захищали хоч i самовiддано, проте за деякий час пiсля уходу Калабалiна все одно розформували, вихованцiв же порозпихували по iнших дитбудинках у Киевi, в Полтавi та в Рiвному. Самого ж Семена Опанасовича, пiсля усiх розслiдувань, запросили до Москви, де вiн прийняв Клемьонiвський дитячий будинок в Єгор’евському районi. – Батько до того кiлька мiсяцiв працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, – уточнив Антон Семенович. – Можливо i так, – погодився сторож. – Це не надто суттево. Головне, що наш Мотовилiвський дитбудинок розформували. – А Єрохiн цей… Вiн що, тепер тут проживае, в Боровiй?.. – Точно так. Немовби сир у маслi катаеться! Скiльки рокiв тут його не було, як раптом з’явився, не запилився. Звання собi вибив – вiдмiнник народноi освiти й почесний пенсiонер, бачте!.. Призначену фельдшерицi Наташi хату собi забрав, тепер же, кажу вам, добудовуе вже другий будинок для всiеi своеi родини з онуками включно, – повiдав Матвiй Єгорович i додав, здiйнявши догори вiдстовбурчений вказiвний палець: – А зовсiм нещодавно хвалився, нiбито за заслуги перед Батькiвщиною йому пообiцяли видiлити безкоштовно нову «Волгу»!.. – За заслуги перед Батькiвщиною? – здивувався Антон Семенович. – Так i сказав, дослiвно, – кивнув старий. – А як же вiн досяг такого благополуччя за якихось три роки, за яких i Радянський Союз розвалився, i стiльки всього сталося?! Наскiльки можна судити, ваша мiсцева влада просто непробивна якась… Нiкому з простих людей за стiльки рокiв нiчого так i не побудували, декому навiть землю не видiлили, а таким, як цей кляузник Єрохiн – iм вже другий?! Та це ж!.. – О-о-о, це i справдi щось неймовiрне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тодi працював сторожем при школi, нам iз сестрою саме почали будувати хатинку, якоi ми так i не дочекалися. Єрохiн же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим мiсцевим начальством – але, здаеться, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потiм зник, немовби й не бував тут нiколи. Не чути i не видно його було. Як раптом знов вигулькнув у березнi дев’яностого року! Привiз iз собою цiлий талмуд рекомендацiйних листiв, характеристик та iнших важливих паперiв з пiдписами керiвникiв рiзного рiвня, завiреними мокрими печатками. Але i це належного ефекту не дало: наше начальство пообiцяло вирiшити питання з житлом для Єрохiна рокiв за п’ять – бо i без нього справ вистачало з надлишком… Але вiн i тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на видiленнi йому житла саме в Мотовилiвцi. Коштом громади, ясна рiч. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому примiщеннi школи, в актовому залi зiбралися мiсцевi жителi, тодi ж з Киева приiхали представники телебачення, радiо i всякоi преси… Як ювiлей, справляли сорокарiччя переведення Семена Опанасовича Калабалiна на роботу в наш будинок-iнтернат, який вiдтодi почав працювати за виховними методиками Макаренка. – До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирiшили вiдсвяткувати усе разом… – Мабуть, так. Пiд час проведення урочистоi частини слово раптом попросив товариш Єрохiн, про якого нiхто тодi навiть не думав серйозно. Вiн промовляв виразно, дохiдливо, неголосно, наводив багато цiкавих, веселих i повчальних прикладiв з життя вихованцiв дитбудинкiв. Розповiдав про те, до чого важко було пiднiмати у повоенний час сиротинцi й iншi дитячi установи при тотальнiй розрусi й зубожiннi, нерозумiннi чиновництва. І як результат, колишньому вчителевi й соратниковi товариша Калабалiна, вiдмiннику народноi освiти, продовжувачу справи великого педагога Макаренка постановили видiлити нову хату коштом мiсцевоi громади. І тепер двiчi на рiк уся Борова Мотовилiвка святкуе в серпнi день вiдкриття дитячого будинку-iнтернату, а в квiтнi – день його закриття. При цьому на кожне святкування в обов’язковому порядку запрошують в якостi почесного гостя товариша Єрохiна. І сьогоднi зiбрання теж вiдбудеться, i на ньому неодмiнно премiюють та нагородять цiнним подарунком шановного Федора Петровича… – Ага, то он якi справи! – сумно мовив Антон Семенович. – Ну що ж, подивимося, що станеться цього разу. * * * Народу в актовому залi колишнього шкiльного примiщення Мотовилiвського дитбудинку набилося багато. Спека стояла неймовiрна. Малопотужний вентилятор ганяв повiтря тiльки на сценi, понад зсунутими разом i покритими червоною оксамитовою скатертиною столами президii, яка поки що не зiбралася. Там поки що сидiв у гордiй самотностi лише щасливо усмiхнений Федiр Петрович Єрохiн власною персоною, який дбайливо поправляв i без того iдеально рiвну скатертину. Водночас красуня-секретарка розставляла уздовж столу гранчаки, а поруч з Федором Петровичем урочисто встановила наповнену прозорою водичкою карафу. Тепер вiн оглядав залу через товщу води i ледь помiтно всмiхався через те, як звичайна рiдина спотворюе обличчя присутнiх буквально до невпiзнанностi. Про майбутнi збори нiхто не говорив: усi знали, що це всього лише чергова профанацiя – але нiхто не намагався втекти з нудного збiговиська, не бажаючи сваритися з начальством. Все ж таки весна – треба городи копати, потiм засiвати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автiвка… Те чи iнше. Отож терпляче чекали всi. Втiм у задушливiй залi сидiли самi лише жiнки, покiрливо витираючи спiтнiлi обличчя кiнчиками головних хустинок. Мужики димiли цигарками на ганку. У вiдносно прохолодному коридорi, спершись на широке пiдвiконня, бiля розлогого зеленого фiкуса мирно дрiмав член правлiння радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк. Проте за деякий час народ повалив до зали. Слiдом за iншими у дверi повiльно увiйшов член правлiння Гаврилюк, його обiгнав голова сiльради Назар Васильович Дорошкевич, який всiвся за столом просто пiд вентилятором. Збори почалися з пiдбиття пiдсумкiв за минулий рiк, лише потiм Дорошкевич привiтав усiх колишнiх вихованцiв дитбудинку. За сценарiем вiн мав окремо привiтати товариша Єрохiна, пiдкресливши його величезний внесок у справу виховання пiдростаючого поколiння. Потiм шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невiдомих причин голова сiльради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохiну це набридло, вiн не втерпiв, пiдвiвся зi свого мiсця, побiг до трибуни й урочисто оголосив: – Моi спогади! Пiсля чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнiм… сторiнки зi щоденника Галини Костянтинiвни Калабалiноi! – Видавати чужi думки за своi?! Яка пiдлiсть! – раптом пролунав жiночий голос з останнього ряду. – Товаришi, я тут читаю своi мемуари i прошу вас або слухати мене уважно, або залишити примiщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федiр Петрович. – Я усiма шанований, вiдомий на весь колишнiй СРСР ветеран педагогiчноi галузi, отож вимагаю до себе вiдповiдного ставлення… – Ви не шанована людина, ви жалюгiдний крадiй чужих спогадiв, кляузник i брехун! – мовила жiнка, яка стояла у проходi. Зблiдлий Єрохiн збирався вибухнути гнiвною тирадою, як раптом голова сiльради Дорошкевич урочистим тоном оголосив: – Слово надаеться нашому шановному гостевi з Пiдмосков’я – директоровi Хотькiвськоi школи Антону Семеновичу Калабалiну! Почувши цi слова, Єрохiн не повiрив власним вухам, а потiм повiльно опустився на стiлець, який незрозумiло яким чином виник бiля трибуни. А мiж тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагодi! Добре, що, на вiдмiну вiд мене, вiн таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонiд Семенович, милуючись другом дитинства. – Антоне! Привiт, Антоне! – кричали колишнi вихованцi дитбудинку. Мiж тим Калабалiн-молодший вийшов на сцену i добре поставленим голосом повiдав присутнiм про долю батькiв пiсля вiд’iзду з Боровоi Мотовилiвки. Далi подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батькiв, що поза сумнiвом, сприяе вiдновленню доброго iменi Семена Опанасовича Калабалiна, як видатного педагога. Запропонував випускникам зiбратися на окрему зустрiч тут, у Боровiй Мотовилiвцi, або в Киевi. А далi проголосив: – Немае нiчого сильнiшого за людську пам’ять. Лише завдяки iй продовжують жити загиблi героi. Велика вам подяка, дорогi друзi, за те, що не забуваете про великi справи двох шанованих педагогiв i моiх дорогих батькiв – Семена Опанасовича i Галини Костянтинiвни Калабалiних!.. Пiсля цих слiв член правлiння Гаврилюк передав ключi вiд нового будинку, розташованого по вулицi Ленiна, багатодiтнiй матерi Даринi Володимирiвнi Семенець. Зал вибухнув гучними оплесками. Але тут Єрохiн, який до цього моменту тихо сидiв у кутку сцени, звився на прямi й, задихаючись вiд обурення, нестямно заволав: – Я буду скаржитися! Ключi вiд цього будинку повиннi були передати моiй родинi! Це несправедливо! Ганьба вам, ганьба!.. Не приховуючи зневаги та огиди, Антон Семенович поглянув на старого i тихо мовив: – Вам би, Федоре Петровичу, краще помовчати, а ви знов на рожен лiзете. Зараз настали iншi часи, отож вашi методи брехливих кляуз, погроз i шантажу давно застарiли. І ще: сьогоднi я навiв довiдки про вашу трудову дiяльнiсть, отож тепер маю цiкавi подробицi з останнього вашого мiсця роботи. Ви працювали завгоспом в одному з дитячих будинкiв мiста К***, де регулярно розкрадали ввiрене вам майно. Ви крали у дiтей i вийшли сухим з води знов-таки завдяки тому, що надали неправдиву iнформацiю про уявну хворобу свого единого сина!.. Отож прошу полишити цю залу тихо, без зайвих скандалiв. Інакше я зроблю все, щоб вiдкрити правду про вас! Тут i негайно!.. Запевняю, що наслiдки моiх вимушених дiй будуть згубними для вас i ваших близьких. Єрохiн важко пiдвiвся i, втягнувши голову в плечi, човгаючи по пiдлозi ногами, повiльно попрямував до виходу. Через тиждень вiн тихо й безслiдно зник з Боровоi Мотовилiвки, але цього нiхто навiть не помiтив. А в недiлю 18 квiтня 1993 року на пустирi бiля колишньоi школи, на територii дитбудинку були розставленi столи. Тодi дев’ятнадцятеро вихованцiв дитбудинку, якi з’iхалися сюди з рiзних мiсць колишнього СРСР, нарештi зiбралися разом. Їм було про що поговорити… Канiв, травень 1993 року – Чуеш, Іване… Ти цю жiнку знаеш? – Нiну Панасiвну? – Їi саму, так. – Наше мiсто маленьке, тут всi так чи iнакше знайомi з усiма. А що?.. – От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хiба не маю права вiдвiдати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченкiвськоi премii, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесi Украiнцi в Киевi ще сiмдесят четвертого року… Анатолiй Федорович обурювався зовсiм недарма, оскiльки поведiнку Нiни Панасiвни Федяк зрозумiти було неможливо. Принаймнi з точки зору здорового глузду. Але якщо у цiеi лiтньоi жiнки не все в порядку з головою, то як ii допускають до вiдвiдувачiв?! Тим паче, до вiдвiдувачiв Гайдарiвськоi бiблiотеки-музею… Адже це – дiти!.. Ну, припустимо, вiн сам до iншоi категорii належить. Але ж дiти?.. Нi-нi, тут щось явно не те! Загадкове щось. – Знаете, Анатолiю Федоровичу… – Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всiм тiлом. – Я, Анатолiю Федоровичу, всього лише водiй, чоловiк маленький. – І-i-i?.. – І воно менi не треба. Це ж як виходить? Дирекцiя попросила – я вас супроводжую. А все iнше мене не обходить. – І все ж таки?.. В принципi, Кайстрюк розумiв наполегливiсть гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заiхав до бiблiотеки-музею у справах, бо вiд якихось киiвських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрiбно. Дiзнавшись, що до бiблiотеки-музею, де ця Нiна Панасiвна ранiше працювала, мае заiхати у справах знаменитий архiтектор, вона прибiгла на колишне мiсце роботи й почала розпитувати Анатолiя Федоровича про його творчу дiяльнiсть. З особливою впертiстю чомусь просила розповiсти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморiал загиблим воiнам на Савур-Могилi, розташованiй майже на стику Донеччини з Луганщиною… Але вже отримавши необхiднi роз’яснення, раптом дiзналася, що зараз високий гiсть працюе над новим проектом – над меморiальним комплексом «Голодомор-33», який плануеться вiдкрити неподалiк Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дiзнавшись, несподiвано для всiх присутнiх спитала рiзким неприемним тоном: – Анатолiю Федоровичу, та як ви можете брати участь у цiй профанацii?! Цього не очiкував нiхто. Отож усi на деякий час розгубилися, тiльки колишнiй ii начальник – директор бiблiотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсiонерку: – Нiно Панасiвно, що ви маете на увазi? Та й загалом, якi у вас претензii до нашого шановного гостя… Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацiю, заявивши, що по завершеннi зустрiчi й перед вiд’iздом з Канева збираеться вiдвiдати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, лiтня жiнка аж вiдсахнулася, потiм пробурмотiла крiзь зуби: – Ну й цiлуйтеся зi своiм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножi освятили…» Цiлуйтеся на здоров’я!.. І вибiгла з бiблiотеки-музею прожогом, навiть не попрощавшись. Так, звiсно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведiнку своеi колишньоi пiдлеглоi. Однак неприемний осад, як-то кажуть, лишився. Не дивно, що iменитий гiсть вимагае пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його мiсцi – вiн би, мабуть, так само розпитував свого провiдника: а в чiм рiч, власне кажучи?! Чим цю Нiну Панасiвну Федяк не влаштовуе постать справжнього генiя нацii – величного поета Шевченка?.. – І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко. – Та я чого там… Я людина маленька, – спробував вiн ухилитися вiд теми. Однак архiтектор продовжив наполягати. Тодi Кайстрюк запропонував: – А ви б краще Березу спитали про це. – Знаеш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогоднi вперше у життi побачив, як, власне, i всiх вас. Ми ж iз тобою тепер сам-на-сам, отож i поясни… Пiдкажи, насамперед, чи не е вони родичами? У них же по батьковi однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожi. Втiм, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве. – Так, вони не родичi. А що по батьковi однакове, то це лише збiг. – Я так i думав! – радiсно кивнув Ігнащенко. – А про iнше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович. – Але чому?.. – Бо вiйна кожному наробила лиха. І Нiнi Панасiвнi наробила, й менi теж. А тому у кожного можуть бути таемницi, пов’язанi з минулим. – Невже тобi настiльки важко пояснити… – Анатолiю Федоровичу!.. Здаеться, ви збирались вiдвiдати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк. – І не просто збирався, а ми туди ж iдемо. – Ну, то пiшли, – водiй легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, пiд бiблiотекою, то я не встигну вiдвезти вас на автобус. Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив: – Мiсто у нас маленьке, отож Нiна Панасiвна так чи iнакше дiзнаеться, що я висловив вам свою думку про неi. – Та як вона дiзнаеться, якщо ми зараз тiльки удвох?! – Не знаю, як саме, – але дiзнаеться, – стояв на своему Кайстрюк. – В таких от маленьких мiстечках, яким е наш Канiв, усi завжди дiзнаються про подiбнi речi. Ви звiдси поiдете, вам воно байдуже. А менi тут i далi жити. А Нiна Панасiвна ця – баба доволi огидна, як ви вже встигли переконатися. – А як раптом?.. – Раптом нiчого не стаеться, – заперечно мотнув вiн головою. – А тому кажу востанне: я краще промовчу. Так що давайте пiдемо на могилу Шевченка, а потiм я вiдвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не прогавили. Отож ходiмо!.. Приватний будинок по вул. Озернiй, Миргород, жовтень 1993 року Назву його хвороби вимовити було вкрай складно: холецiстоангiохолiт. Хоча якщо бути справедливим, то назва спецiальностi, написаноi у Спартака в дипломi – «спецелектрометалургiя», – була навiть трохи довшою. А спробуйте вимовити без жодноi помилки таке словосполучення, як «адсорбцiйно-автокаталiтична теорiя Байкова»! Мiж тим, саме вiн навчився цьому чи не найпершим на весь iхнiй курс… Отож засвоiти вимову свого теперiшнього дiагнозу – не така вже й велика премудрiсть. Значно важче було зрозумiти, що ж iз цiею хворобою робити? Холецiстоангiохолiт – це, якщо на пальцях пояснювати, комбiноване запалення жовчного мiхура i жовчогiнних шляхiв. Ну гаразд, Спартака на тиждень ушпиталили, якимись лiками наштрикали, навiть гемодезом кров почистили. А далi що – на карсилi сидiти чи трав’янi настоянки пити?.. – Режим дня не треба порушувати, – суворим тоном мовила дiльнична лiкарка, вклеюючи отриману зi стацiонару виписку до розпухлоi медичноi картки пацiента Сивака Спартака Андрiйовича. – Особливо ж моя рекомендацiя стосуеться харчування. Хоча… Лiкарка трохи подумала й обережно запитала: – Ви ж i досi не одруженi, якщо я не помиляюся? Вам хто iсти готуе – мама чи, як це зараз модно казати, цивiльна дружина?.. – Мама, – Спартак пiдiбгав губи. Було помiтно, що спрямованiсть розмови починае дiяти йому на нерви. – Е-е-ех-х-х, молодий чоловiче!.. Й не соромно сидiти у мамунi на шиi?! Це ж ще й у тридцять рокiв!.. – Перепрошую, ви тут мене виховувати зiбралися чи хочете вiдкрити фiлiю РАГСу при нашiй полiклiнiцi?! – не стерпiв вiн. – Я всього лише про ваше здоров’я пiклуюсь. – А здоров’я таке, яке е. У мене вдома тато пiсля трансмурального iнфаркту, отож лiкування треба забезпечити насамперед йому. І харчування також. А я поки що пiдготовкою до дисертацii краще займатимусь, в чому менi заважае наш завлаб, який поставив мене в чергу на захист лише пiсля… Утiм, второпавши, що його заносить на нецiкаву й несуттеву тему, Спартак з безнадiйним виглядом махнув рукою та замовк. Трохи почекавши на продовження, дiльнична лiкарка мовила: – Доки людина молода i сповнена сил, то зазвичай про стан здоров’я не замислюеться. А коли отямиться – як правило, бувае надто пiзно… Гаразд, Спартаку Андрiйовичу, це ваше життя й ваше здоров’я. Вам про нього i дбати… Вашiй мамi я зателефоную окремо, щоб дати деякi рекомендацii щодо режиму харчування. Ну, i ще було б непогано в якийсь санаторiй з’iздити. В Миргород, мабуть, було б найкраще. Де ви там працюете?.. – В Інститутi Патона. – Ну от, ну от! Зайдiть в мiсцевком[26 - Скорочення вiд «мiсцевий комiтет» – побутова назва мiсцевого комiтету профспiлки за радянських часiв.], поцiкавтеся путiвочкою. – Але ж дисертацiя?.. У мене ось-ось вiдрядження до Тольяттi назрiвае, там на АвтоВАЗi семiнар намiчаеться, з’iдуться фахiвцi з усього СНД… – І до чого це призведе?! – лiкарка iз суворим виглядом поплескала долонею по пухкiй медкартцi. – Знаю я вашi вiдрядження: це як мiнiмум безладне харчування в заводськiй iдальнi! При вашому дiагнозi!.. А втiм, робiть, як хочете. Ви вже дорослий хлопчик, вам уже тридцять рокiв. Семiнар на АвтоВАЗi вiдбувся успiшно. Та пiсля повернення звiдти Спартака з нiг до голови обкидало якимсь дивним висипом. Довелося знов навiдатися до полiклiнiки… – Якщо продовжите в тому ж дусi, у вас не тiльки з жовчним мiхуром, у вас ще й iз печiнкою проблеми почнуться, – пообiцяла дiльнична лiкарка. – Все, iжджайте у Миргород! Тепер уже категорично. Спартак навiдався до профспiлкового комiтету ІЕЗ iм. Є. О. Патона, проте там лише руками розвели: – Ви у нас не кандидат наук i не доктор, за сiмейним станом – самотнiй, нiяких особливих пiльг для вас не передбачено. А тому путiвку до Миргорода ми вам зорганiзувати зможемо лише за повну вартiсть. – Але ж я скiльки рокiв у профспiлцi, внески сплачую регулярно!.. – Молодий чоловiче, у нашому iнститутi не ви один такий. Є люди бiльш заслуженi. Є й такi, хто потребуе допомоги бiльше, нiж ви. Майте совiсть!.. Проконсультувавшись iз власною совiстю, Спартак повернувся додому i розповiв про все батькам. Як i слiд було чекати, тато Андрiй дуже засмутився. Схопившись за серце i скрушно зiтхаючи, вiн тихо шепотiв: – О-о-ох, якби не цей клятий iнфаркт, якби менi тiльки здоров’ячка трiшечки! Я би пiшов у той профком i всiм би iм повправляв мiзки… Та я б… я б iм усiм!.. О-о-ох… Вiн безсило сплеснув руками. – Облиш, тату, нiчого б ти не зробив, – зiтхнув Спартак. – Ти навiть у значно сприятливiших ситуацiях пасував, а тому розраховувати на твою пiдтримку… Собi ж дорожче вийде. – А може, ти б виявляв трохи бiльше поваги до тата? – неприязно спитав батько. – Та якби я не поводився обережно, нас би давно всiх заарештували та розстрiляли!.. І мене, i маму Гатю, й тебе також… Але тут в iхню розмову втрутилася Агата Самсонiвна: – Спарику, ти б i справдi язика свого прикусив та й залишив тата у спокоi. А щодо Миргорода… Ви обидва забули, що там живе тепер наш колишнiй сусiда – Едуард Рустамович. – А-а-а, то це туди Давлетов подався?.. – Еге ж! Вiн на старостi рокiв оженився й перебрався до дружини. Їi звати… звати, здаеться… Нi, не пригадаю, – скрушно зiтхнула мама Гатя, – але iм’я якесь таке чудернацьке… Билинне iм’я, можна сказати. У неi в Миргородi хатка приватна. Десь менi Едуард Рустамович лишив адресу на прощання, треба у блокнотику пошукати. А якщо у мене не записано, тодi Тосю попитаю: вiн у неi в шпиталi стiльки вiдлежав, що ой-йо-йой!.. На тому й зупинилися. Новоi адреси Давлетова у своему записнику мама Гатя не виявила, хоч як шукала. Проте стара подруга Антонiна Захарiвна не пiдвела: саме вона повiдомила, що Едуард Рустамович тепер i справдi мешкае у Миргородi по вулицi Озернiй. Вiдповiдь на мамин лист надiйшла за два тижнi. Давлетов запевняв, що разом з дружиною Василiсою готовий прийняти Спартака в будь-який момент i на будь-який термiн. «Хай твiй хлопчик приiздить i живе скiльки треба – хоч тиждень, хоч два, хоч i цiлий мiсяць. Ми з нього навiть грошей за проживання не вiзьмемо, ще й нагодуемо», – пообiцяв Едуард Рустамович. Також додав, що за невеличку особисту винагороду лiкарi будь-якого мiсцевого санаторiю оглянуть Спартака й пропишуть тi процедури, якi йому треба. І ще водичку мiнеральну – це дiло святе!.. Єдине, що лишаеться, – це доiхати з Киева до мiсця призначення на дизелi: дешево й сердито. Далi все сталося саме так, як i планувалося. Давлетови прийняли сина колишньоi сусiдки Едуарда Рустамовича з розпростертими обiймами. Розквартирувавшись в iхньому будиночку, молодий чоловiк «лiвим способом» оформився на лiкування в санаторiй залiзничникiв «Пiвденний»[27 - Зараз – санаторiй iм. Гоголя.]. Поснiдавши, у першiй половинi дня вiдвiдував усi прописанi процедури, потiм вертався на Озерну вулицю, щоб пообiдати, ввечерi ходив «попити водичку». Решту часу використовував на власний розсуд. Окрiм автобусноi поiздки у Великi Сорочинцi в музей-садибу Миколи Гоголя, обраний постояльцем спосiб «вбивання» вiльного часу видався господарям дуже дивним – i це ще м’яко кажучи!.. Бо пiсля ситного обiду Спартак, залежно вiд погоди, вмощувався або на лiтнiй верандi iхнього будиночка, або на кухнi, або у вiдведенiй йому кiмнатi й починав щось строчити вiд руки у грубому, на 96 аркушiв зошитi «в математику» сторiнка за сторiнкою, сторiнка за сторiнкою, сторiнка за сторiнкою… Час вiд часу все змiнювалося, тодi на додачу до ручки молодий чоловiк озброювався звичайними ножицями i флакончиком силiкатного клею, пiсля чого швидко читав i перечитував написане. А потiм щось закреслював, вписував помiж рядкiв як окремi слова та словосполучення, так i цiлi речення. Якщо ж виправлення були бiльш суттевими, тодi Спартак занотовував на окремих чистих аркушах, видраних наприкiнцi зошиту, цiлi абзаци, якi потiм вiдрiзав i пiдклеював до вщент списаних сторiнок. Природно, в перший же день Едуард Рустамович поцiкавився, чим займаеться колишнiй хлопчик, якого вiн знав практично вiд самого народження. У вiдповiдь почув: – Це мiй новий роман «Лейтенант диявола». – Який ще роман?! Що за роман?! – не второпав колишнiй вояк. – Якщо бути точним, то мiстичний. – Тобто… як це… мiстичний?! Що значить мiстичний?! Це про чортiвню всяку, чи що?.. Кгм-м-м… Нiчого не розумiю. Було аж надто очевидно, що Давлетов геть розгубився й не може чiтко сформулювати власну думку, тому Спартак якомога спокiйнiше пояснив: – А про що зараз можна писати, коли Юрiй Кривоногов[28 - Украiнський iнженер-кiбернетик, кандидат технiчних наук, творець i лiдер «Бiлого братства». Свого часу спiвпрацював з секретним вiддiлом КДБ, який займався вивченням манiпуляцiй масовою свiдомiстю.] пророкуе, що цьогорiч 24 листопада настане Страшний Суд i кiнець свiту? Та ще й закликае своiх юсмалiан зiбратися у цей день в нашому Киевi, щоб здiйснити масове самогубство, оскiльки… – Стривай, стривай, – перервав його Давлетов, – я за твоею думкою не встигаю. Це ти про бiлобратчикiв[29 - Велике бiле братство ЮСМАЛОС – релiгiйний рух есхатологiчного напряму, деструктивна тоталiтарна секта, заснована в Киевi у 1990–1991 роках Юрiем Кривоноговим й уродженкою Донецька, випускницею журфаку Киiвського державного унiверситету iм. Т. Г. Шевченка Мариною Цвiгун, бiльш вiдомою як «Матiр Миру Марiя Девi Христос».] цих придуркуватих, чи що? – Так, Едуарде Рустамовичу, саме iх я маю на увазi. – А-а-а… ти сам не до них… тягнешся? – вiн з пересторогою покосився на густо списанi сторiнки розкритого зошита. – Та ну, скажете теж, – Спартак бридливо поморщився. – Я навiть навпаки, можна сказати… – Що значить це твое «навпаки»? – Та-а-а, розумiете… Молодий чоловiк ненадовго замислився, потiм продовжив: – Я тут знайшов залiзний аргумент, який безвiдмовно вкладае на лопатки будь-якого бiлобратчика. Знайшов самотужки, потiм випробував його на деяких iз них i зрозумiвши, що цей аргумент таки спрацьовуе… – Анумо стривай, не поспiшай, – знов перервав його Давлетов, – давай по порядку. Насамперед скажи, що це за аргумент такий? Що ця твоя Марiя Девi Христос… – Їхня, а не моя, – одразу виправив суворим тоном Спартак. – Ах, ну так, так… Їхня Марiя Девi Христос, а не твоя – вона жiнка, тодi як справжнiй Христос мае бути чоловiком. Це ти маеш на увазi? – Нi, не цей, – заперечно мотнув головою молодий чоловiк. – Юсмалiани добре пiдготовленi, iм надто добре промили мiзки. Вони сперечатимуться з тобою до хрипоти, але вiд свого не вiдступляться. Отож який сенс нариватися на безплiдну суперечку заради суперечки?! Ви ж вiйськовик, Едуарде Рустамовичу! Ви ж мусите розумiти, що суперника треба бити в слабке мiсце. Туди, де вiн удару не очiкуе. – Гм-м-м… Розумно кажеш. От тiльки де вона, ота слабинка?! Це ж треба в iхнiх тих… в писаннях iхнiх розбиратися!.. – Можна подумати, що «христовочки» важко дiстати! – зневажливо посмiхнувся Спартак. – У нас в Киевi на кожному кроцi повно. – Та й у нашому Миргородi не бракуе. – Ну, то вiзьмемо й почитаемо, – знизав плечима Спартак, схопив один зi списаних зошитiв… i раптом видобув з нього «христовочку», поля якоi були поцяткованi рiзноманiтними позначками, а окремi слова або пiдкресленi, або обведенi овалами чорного, синього, зеленого або лiлового кольору. – Стоп! – Давлетов аж вiдсахнувся. – Це що таке?! – А хiба не бачите? – здивувався молодий чоловiк. – Але ж люди кажуть, що цi «христовочки» зачарованi, i хто тiльки вiзьме цю гидоту в руки, той неодмiнно… – Цю муйню розпускають самi ж юсмалiани, щоб люди боялися iх самих та iхню Матiр Миру, – процiдив Спартак, при цьому очi його сяйнули гнiвом. – А мiж тим, боятися не треба. Нi в якому разi не треба!.. Хто злякався, той уже наполовину програв. Розумiете, Едуарде Рустамовичу?.. – Розумно кажеш. Але ж раптом… Ти не боiшся? – Не боюсь. Бiльше того, трохи згодом я вам покажу, що боятися не треба нi в якому разi! Але поки що прошу вас, прочитайте оце. Вiн вказав на едине мiсце в «христовочцi», обведене червоним, i додав: – Ось вiн, безвiдмовний аргумент проти всiх юсмалiан, взятих разом. – Нi-нi… Знаеш, я цю гидоту все ж таки не братиму в руки, – рiшучо мовив Давлетов. – Боiтесь, – скрушно зiтхнув Спартак. – Ну гаразд, папiрець триматиму я. Але хоча б прочитайте. Прочитати можете? Едуард Рустамович заперечно мотнув головою, тодi молодий чоловiк сам процитував «христовочку»: Тiльки той удостоiться честi перебувати в Царствi Моему, хто з першого разу i без усяких додаткових умов повiрить Менi та прославить Мене! Всi ж iншi будуть проклятi. – То що… це i е твiй залiзно-безвiдмовний аргумент? – Давлетов подивився на молодого чоловiка з неприхованим подивом. – Так, це вiн, – задоволено посмiхнувся Спартак. – Але ж я не розумiю… – Перепрошую, Едуарде Рустамовичу, ви як… чоловiк вiруючий? – Як i всi зараз, так i я, – доволi обтiчно мовив Давлетов. – А якщо «як i всi зараз», то ви хоч раз Бiблiю читали? – Якщо чесно?.. – Авжеж чесно. – Нi, не читав. Скрушно зiтхнувши, Спартак вийшов з кухнi, на якiй вони сидiли, та за деякий час повернувся, тримаючи в руках Бiблiю кишенькового формату. – Нiчо’собi книги ти читаеш!.. – здивувався вiдставник. – А що, невже боiтеся, що й Бiблiя зачарована? – посмiхнувся той. – Бiблiя?.. Нi, просто це дуже розумна книга… можна сказати, аж надто розумна, як для мене. – А якщо так, тодi прочитайте оце… І погортавши тонесенькi, «цигарковоi» товщини сторiнки, Спартак вказав спiврозмовниковi на один з вiршiв: Дослiдiть но Писання, бо ви думаете, що в них маете вiчне життя, вони ж свiдчать про Мене![30 - Вiд Івана 5:39.] – Ну i що з того? – недовiрливо спитав Едуард Рустамович. – А те, що слова «христовочки» кардинально розходяться з Євангелiем! – переможним тоном мовив Спартак. – Що сказав майже два тисячолiття тому Христос тим, хто не вiрив у Нього?! «Дослiдiть Писання» – от що! Вiн нiколи й нiкому не сказав: «Достойний Царства Небесного тiльки той, хто повiрив у Мене з першого разу i без усяких додаткових умов». Навпаки, Христос наказав дослiдити Писання, а знайшовши там свiдчення про Нього – вже тодi повiрити!.. Й тiльки тодi. Не iнакше. – Ти так справдi вважаеш? – пробурмотiв Давлетов, знов i знов перечитуючи то бiблiйний вiрш, то «христовочку». – В еврейському середовищi загалом не вiтаеться слiпа вiра, – впевнено мовив Спартак. – Вiрити можна лише усвiдомлено. Бо слiпа, без жодних перевiрок вiра… Це фанатизм – от що це таке! А юдаiзм не просто не вiтае – вiн заперечуе фанатизм. – Ти певен?.. – Едуарде Рустамовичу, я все ж таки галахiчний еврей! Як наш колишнiй сусiда, ви мусите знати, що дiвоче прiзвище моеi мами – Литвак. А воно походить вiд ребе Нахума Литвака – мого прапрадiда. Колись дуже давно Нахум бар-Урi вивчився на рабина i свого часу очолив общину евреiв-литвакiв Проскурова, який тепер називаеться мiстом Хмельницьким. У цього рабина був син Даниiл – лiкар-стоматолог. У нього ж був син Самсон – а це i е мiй любий дiдусь Сьома. Отож я, мабуть, знаю, що кажу… хоч я не юдей, а православний християнин. – Так, мабуть, тобi виднiше, – махнув рукою Давлетов. – Ну отож! Але якщо ця жiнка Марiя Девi стверджуе те, що прямо суперечить Євангелiю вiд Івана, а отже, суперечить Бiблii… Нi-нi, вона нiзащо не може бути Христом. Бо Ісус казав… Ось, будь ласка! Спартак знов погортав сторiнки й показав йому iншу цитату: Не подумайте, нiби Я руйнувати Закон чи Пророкiв прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати[31 - Вiд Матвiя 5:17.]. – Отже, як бачимо, Христос був тодi й мусить бути зараз взiрцем виконання Закону i Пророкiв. А якщо жiнка на iм’я Марiя Девi вiщае те, що суперечить Бiблii – то вона не Христос у жiночiй подобi. Вона самозванка. Подумайте над цим, Едуарде Рустамовичу, i спробуйте хоч щось заперечити. Пiсля кiлькох невдалих спроб Давлетов здався: – Бачу, що тебе i справдi не переспориш. Але скажи, як на твоi слова реагують бiлобратчики? – Юсмалiани? – Вони, вони. – Так само, як i ви: ще жоден мене не переспорив. Кажу ж, аргумент залiзний, дiе безвiдмовно! Я перевiрив це на трьох прихильниках Марii Девi, яка безпiдставно називае себе Христом, а по сутi е самозванкою. І всi трое передi мною вiдступили. Вони, Едуарде Рустамовичу, лише у «христовочках» своiх пишуть, що усiх перемагають. А насправдi!.. Молодий чоловiк задоволено розсмiявся. – І ти не боiшся, що вони тебе… – Що?.. – Ну-у-у… що проклянуть, як обiцяють? – обережно спитав Давлетов. – Проклянуть?! Юсмалiани?! Мене?! Вiдставник кивнув, тодi Спартак знов погортав Бiблiю i продемонстрував ще один вiрш – тепер уже з апостольського послання: Тож пiдкорiться Боговi та спротивляйтесь дияволовi, то й утече вiн вiд вас[32 - Якова 4:7.]. А тодi повторив повiльно й урочисто: – Не можна боятися сектантiв. Треба вiрити в Бога i протистояти iм – тодi розгубляться i втечуть свiт за очi. А люди iх, навпаки, бояться: а раптом жiнка Марiя Девi – все ж таки Христос?! Хтозна, хтозна… Це не протистояння. Це, навпаки, злiсне потурання самозванцям. – Ну-у-у… Не знаю, не знаю… – Зате я знаю, – впевнено кивнув Спартак, – тому й намагаюсь хоч якось донести свое знання до людей. – Через отого твого «Лейтенанта диявола»?.. – А чом би й нi! Це не найгiрший варiант. Якщо мене на радiо вислухати не побажали, тож i доводиться роман писати. – На ра-а-адiо-о-о?.. – Едуард Рустамович мимоволi вiдсахнувся. – Невже ти не злякався навiть радiо потурбувати?! – А чого такого?! Пхе!.. Можна подумати… – Спартак знизав плечима. – І-i-i… як, не вдалося?.. – Не вдалося, – зiтхнув вiн. – Там попервах вирiшили, що я, бачте, випускник якоiсь семiнарii. Бо пересiчнi парафiяни, бачте, Бiблii не читають. – А я про що тобi кажу?! – кивнув Давлетов. – Але коли дiзналися, що за освiтою я всього лише iнженер-металург… Тут увесь iхнiй ентузiазм миттево випарувався, – молодий чоловiк посумнiшав. – Коротше кажучи, не випустили мене на радiо, отак!.. – А ти певен, що роман твiй надрукують? – обережно спитав Едуард Рустамович. – Бо цiеi… як ii?.. Письменницькоi освiти у тебе нема також. А щоб на письменника вивчитися… – Треба поiхати в Москву й закiнчити Лiтературний iнститут iменi Горького?! – тепер Спартак дивився на спiврозмовника трохи насмiшкувато. – Знаю, знаю. Менi таке радили. Але я вважаю iнакше: головне в цiй справi – природний талант, а не якась спецiальна письменницька освiта. – І ти вважаеш, що у тебе е письменницький талант? – Я не просто вважаю, я це ЗНАЮ. – Звiдки? – Бо деякi моi оповiданнячка вже опублiкованi. Й навiть невеличка повiстинка також вийшла друком в журналi «Наука i суспiльство». Маю вiдгуки та рецензii на надруковане. – А романи теж?.. – Давлетов кивнув на грубий зошит. – До романiв ще не дiйшло, – зiтхнув Спартак, – але це ще попереду. Отож все ще буде, Едуарде Рустамовичу, зачекайте лише трiшечки. – І-i-i… яка ж iдея цього твого «Лейтенанта диявола»?.. Замiсть вiдповiдi молодий чоловiк розкрив зошит-чернетку на чистому блоцi, видрав звiдти чистий подвiйний аркуш паперу й лише тодi спитав: – А скажiть-но, Едуарде Рустамовичу, в якому роцi розпався СРСР? – Шуткуеш?! – про всяк випадок перепитав Давлетов. – Це сталося позаторiк. Отже, в дев’яносто першому роцi. Спартак написав на чистому аркушi «1991» i продовжив: – Добре. Тепер скажiть: СРСР утворився на мiсцi колишньоi Росiйськоi iмперii, я нiчого не наплутав? – Не наплутав. – Гаразд. А Росiйська iмперiя – це розбухле Московське царство, так? – Так. – А Московське царство виросло довкола Великого князiвства Московського i Володимирського, чи не так?.. – Оце вже вибач, я не настiльки обiзнаний в iсторii… – Ну, то повiрте, що це так. І почав «збирати руськi землi» Московський князь Іван Калита, який спершу став Великим князем Московським i Володимирським. Можете i в цьому менi повiрити. – Та чому ж, про Калиту я чув, – ствердно кивнув Давлетов. – А в якому роцi Іван Калита став князем Московським? Коли все це почалося, теж знаете? – Брехати не стану, не знаю, – чесно зiзнався вiдставник. – То можете перевiрити: це сталося в тисяча триста двадцять п’ятому роцi! А тепер зробiть, прошу, одну арифметичну операцiю… І Спартак дописав на аркушi паперу: «1991–1325 =?» – Отож скажiть менi, Едуарде Рустамовичу, яка тут вiдповiдь?! І Давлетов власноруч написав: 1991–1325 = 666 – Браво! – Спартак картинно зааплодував, потiм знов взявся за Бiблiю, розкрив ii десь наприкiнцi й мовив урочисто: – А тепер прочитайте ось цей вiрш, будь ласка… Й Едуард Рустамович прочитав: Тут мудрiсть! Хто мае розум, нехай порахуе число звiрини, бо воно число людське. А число ii шiстсот шiстдесят шiсть[33 - Об’явлення 13:18.]. – І що з того?.. – вiн подивився на молодого чоловiка якось розгублено. – А те саме, що держава Івана Калити, зiбрана довкола Московського князiвства, простояла рiвно шiстсот шiстдесят шiсть рокiв. Ви щойно самi вирахували це. Ваш розрахунок не суперечить правилам арифметики, га?.. – Не суперечить, – Давлетов почухав потилицю. – Вас щось засмучуе? – вмить спитав Спартак. – Не знаю, як це пояснити… – А це пояснив президент США Рональд Рейган, коли назвав СРСР «iмперiею зла»! Вам це, звiсно, неприемно визнати, бо ви вiддали всi своi сили, всю завзятiсть «солдата Вiтчизни», коли вiрою i правдою служили цiй iмперii. Та й усi ми жили в нiй. Я також, мiж iншим… – І на цiй пiдставi… – На цiй пiдставi я стверджую, що Радянський Союз розпався дуже вчасно – рiвно через шiстсот шiстдесят шiсть рокiв пiсля свого заснування! І едине, що зараз потрiбно – це не дати йому воскреснути. Про це я й пишу мiстичний роман «Лейтенант диявола». – То ти вважаеш, що СРСР буде вiдроджуватися?! – Я не вважаю, що БУДЕ. Я вважаю, що така спроба буде здiйснена. Але якщо ми не дамо цього зробити – то цього й не станеться. – А хто такi «ми», якщо не секрет?.. – Тi, хто матиме смiливiсть протистати спробам вiдродити СРСР – нову «iмперiю зла». І колись ми проти неi ще повоюемо, повiрте… – Фiзично?! – Фiзично, Едуарде Рустамовичу, фiзично! З кров’ю i смертями. – Ти гадаеш, це так легко?! – обурився Давлетов i додав, не стримавшись: – Х-х-хлопчисько!.. Ти хоч знаеш, про що говориш?! – Я знаю лише двi речi. По-перше, допустити вiдродження СРСР не можна. Інакше попереду будуть новi шiстсот шiстдесят шiсть рокiв панування нечистого на тутешнiй землi. І я не знаю, яким жахом це обернеться для людства в цiлому. – Ти настiльки впевнений?.. – Так. Бо, по-друге, жiнка-самозванка Марiя Девi, яка сама себе назвала Христом, а по сутi е антихристом, з’явилася на нашiй украiнськiй землi. Й народилася вона в Донецьку, а журфак закiнчила в Киевi… Отже, нечистий зазiхае на нашу землю, Едуарде Рустамовичу! А тому вiйна… якщо хочете – ДУХОВНА вiйна за майбутне всього людства на нашiй землi ще запалае! Незалежно вiд того допишу я роман «Лейтенант диявола» чи не допишу, опублiкують його чи не опублiкують. Так буде, i все тут! – А коли саме?! – Не знаю. Але колись це станеться неодмiнно. – Ох, Спартаку, Спартаку!.. І знайшов же ти собi тему, – Давлетов аж крекнув вiд розчарування. – Я ж бо думав, ти про щось веселе пишеш, а ти!.. – Ну, чому ж, е у мене й веселi заготовки майбутнiх творiв, – посмiхнувся молодий чоловiк. – Усякi заготовки е, на будь-який смак. Просто цi «бiлобратчики» настрiй такий мiстичний навiяли… Та й екскурсiя в садибу Гоголiв-Яновських… Микола Васильович великим мiстиком був, погодьтеся. – Не знаю, не знаю, – невдоволено пробурмотiв вiдставник. – Я ж казав, що не люблю чортiвнi всякоi. Й менi дуже шкода, що колишнiй хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли пiдрiс i вивчився на нормального iнженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, вiдьмами, ожилими мерцями й потопельницями. – Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприемна, – зiтхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось iнше. – І про що ж саме?.. – От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа вiд того, кого назвали Алiком Вайнштейном. Вiн нiбито жив колись у нашому домi в Киевi на Подолi, але потiм поiхав звiдти свiт за очi… – Ну так, казав, – не дуже охоче пiдтвердив Давлетов. – Це дiйсно колишнiй наш сусiда, так. От навiть коли мене на вiйну призивали в сороковому роцi, то Алiк тодi… – Секундочку! – Спартак зреагував миттево: – А чому ви кажете про сороковий рiк? Хiба вiйна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?.. – Це ще не та вiйна була. Не Велика Вiтчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на вiйну всiм нашим двором першого травня сорокового ще року. Алiк Вайнштейн на той час вже був офiцером, i твiй прадiдусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алiк Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стiл. Едуард Рустамович зробив крихiтну паузу i спитав трохи здивовано: – А тобi мама хiба про цi нашi проводи не розповiдала?.. – Мама Гатя тiльки в сорок третьому роцi народилася, то як же вона могла про це розповiсти?! – Отакоi! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зiтхнув Давлетов. – То розповiсте про того Алiка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак. – Навiщо це тобi? Як нас на вiйну призивали – це ж тобi не Гоголь!.. – А чом ви вирiшили, що мене виключно мiстика цiкавить?.. – А що ж тодi? – Ну-у-у… Ось я вiд маминоi подруги – вiд тiтки Тосi – чув, нiбито ви на Кубi служили. Це так? – Так. Але ж я не тiльки на Кубi служив. – А де ще? – Наприклад, в Лiвii. Або в Китаi. У мене нагороди навiть звiдти е. – То розкажiть про цi краiни! – посмiхнувся Спартак. – Навiщо?! Це тим паче не Гоголь. – Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!.. – Гаразд, умовив. Давлетов вдарився у спогади. Розповiдав не дуже вправно, iнодi збивався з думки – отож молодому чоловiковi час вiд часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основноi теми. Зате всi недолiки розповiдi компенсувалися демонстрацiею в’етнамськоi Медалi Дружби та Медалi «Китайсько-Радянська дружба» – адже такi нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил. – Подумати тiльки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усiх бокiв другу нагороду. – Авжеж. Доки товариш Сталiн був живий, ми китайцям допомагали збройнi сили розвивати, – пiдтвердив Едуард Рустамович. – І ви також?.. – І я також. Тому й медальку маю вiд них. А ще тодi пiсню спiвали… Як там вона звучала? Здаеться, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й нi… Можливо, я таки наплутав? Здаеться, все ж по-iншому: «Русский с китайцем – братья навек!» – Овва! Нiчого собi «брати»… пiсля конфлiкту на Даманському островi. – Я тодi у В’етнамi був, – знизав плечима Давлетов. – А на Кубi?.. – А на Кубi я якусь заразу пiдчепив, тому мене звiдти евакуювали достроково. Втiм, тiтка Тоня про це бiльше знае, бо я довго непритомним полiном у госпiталi лежав, тодi як вона… – Тiтка Тоня про свою роботу нiчого не розповiдае. Принаймнi менi так точно, – зiтхнув Спартак. – А тобi так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!.. Таким чином, про неприемний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «iмперiю зла» обидва нiбито забули. Лише в останнiй день перебування в Миргородi, пакуючи речi у велику клейончасту сумку, молодий чоловiк раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитiв, розпухлих вiд додаткових вклейок, i мовив з неприхованою гордiстю: – А знаете, Едуарде Рустамовичу, свiй роман я таки дописав! – Оту свою чортiвню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов. – Так, «Лейтенанта диявола». Звiсно, це чернетки, а тому обсяг можна визначити лише приблизно… Але таке враження, що аркушiв[34 - Маеться на увазi один авторський аркуш – мiра обсягу друкованого тексту, яка дорiвнюе приблизно 40 000 друкованих знакiв з урахуванням пробiлiв, або 23,4 сторiнки стандартного машинопису (30 рядкiв по 60 знакiв у машинописному рядку).] двадцять е. – І багато це? – Доволi товста книжка вийде. – Гм-м-м… Ну що ж, сподiваюся, хоча б даси почитати? – Не просто дам – автограф поставлю й подарую! – розплився у посмiшцi Спартак. – Я у вас три тижнi лiкувався. Отже, двадцять один день. Таким чином виходить, що за один день я встигав написати один авторський аркуш… Хоча це й чернетка, яка ще може перероблятися, це дуже хороший темп! От що таке Полтавщина. Миргород. Ах, до чого ж легко тут пишеться!.. Я розумiю, чому на цiй землi Гоголь народився. – Ти дивись краще, не наскiльки швидко пишеш, а що саме пишеться, – доволi стримано вiдповiв Давлетов. – Ти би все ж на чортiвню не налягав. Було б краще, якби ти про щось бiльш серйозне написав. Хоча б щось iсторичне, я не знаю… – Подумаю, Едуарде Рустамовичу, подумаю над вашими словами, – пообiцяв молодий чоловiк, трамбуючи списанi зошити в сумку. – І ще… Про вiйну поменше фантазуй. Вiйна, знаеш – це тобi не коврижки цукровi. Вiйна – це лячно. Тим паче така вiйна, яку ти собi понапридумував… Маю на увазi вiдродження СРСР та все iнше. – А це вже як вийде! Спартак ледь застiбнув «блискавку» на сумцi й озирнувся на Давлетова: – Але в будь-якому разi, «Лейтенант диявола» в чернетцi готовий. І вiд своiх слiв я не вiдступлюся: щойно вийде книжка – можете розраховувати на подарунок з автографом. – Не кажи «гоп», доки не перескочиш, фантазере! – Не фантазер зовсiм, а фантаст, – виправив його молодий чоловiк. – Я давно вже все вирiшив. Отже, так i буде. Ось побачите. 1994 Прихiд «червоного директора» Будинок по вул. Ленiна, № 16, Димер, 24 червня 1994 року Ольга Матвiiвна – сусiдка з другого поверху, з квартири, розташованоi просто над помешканням Шизодiда, стверджувала, що його звати Якимом Харитоновичем, хоча решта мешканцiв точно пам’ятали, що все навпаки – вiн саме Харитон Якимович. Окрiм того, всi без винятку сходилися на його клiнiчному дiагнозi: шизофренiя. Щоправда, iснував ще якийсь додаток до цього дiагнозу: чи то «млява» шизофренiя, чи «параноiдальна» – i про цей довiсочок можна було сперечатися… Та оскiльки «шизофренiя» жодному сумнiву не пiдлягала, мiсцевi бешкетники-хлоп’ята дали йому саме таке прiзвисько – «Шизонутий дiд», яке з часом утрусилося до бiльш простого та зрозумiлого – «Шизодiд». Усе iнше видавалося спiрним. Насамперед, його прiзвище дуже нагадувало якогось вiдомого на весь колишнiй Радянський Союз циркача[35 - Прiзвище Харитона Якимовича (Бугрим), мабуть, асоцiювалося з уродженою харкiв’янкою Іриною Бугримовою (1910–2001) – радянською дресирувальницею левiв, першою в СРСР жiнкою-дресирувальницею.] – от тiльки якого?.. Димер – селище невеличке, власного цирку там не було, а той «цирк», який показували по телевiзору, називався Верховною (з)Радою Украiни, i головним «циркачом» там виступав Іван Степанич[36 - Іван Плющ (1941–2014) – украiнський державний дiяч, голова Верховноi Ради Украiни у 1991–1994 та 2000–2002 роках, секретар РНБО Украiни.] з його коротенькими, але соковитими висловлюваннями, якi вмить увiчнювалися в народi, наприклад: «Депутат Заець, не стрибайте по залу – ви не в лiсi». Або: «От нащо пхати те, що не лiзе? Припинiть цей цирк». І справдi – цирк! З такою Верховною (з)Радою iншого й не треба. Погано одне: справжне прiзвище Шизодiда нiхто пригадати не мiг… Далi, кардинально розходилися думки щодо того, звiдки його привезли в Димер. Що привезли й заселили з мiлiцiею – це точно, а от вiдкiля?.. Бiльшiсть сусiдiв сходилася на тому, що з Киева. Меншiсть наполягала, що там мерзенного, запливлого жиром дiдуганчика, який дивився на довколишнiй свiт крiзь вузенькi шпаринки мiж опухлими повiками, всього лише намагалися вилiкувати вiд шизофренii. Хоча й безуспiшно. Насамкiнець нiхто не знав точно, на який строк Шизодiд оселився в Димерi по вулицi Ленiна. У цьому питаннi громадська думка переполовинилася доволi акуратно: половина мешканцiв будинку стверджувала, що вiн тут назавжди, друга половина – що забереться зовсiм невдовзi, буквально ось-ось!.. Точнiше як мiлiцiя його заселила в порожню «однушку» в розпал «перебудови», так i виселить. Намагалися отримати роз’яснення у дiльничного iнспектора, але той тiльки глузував: – Заходь до мене – поговоримо! Чекаю iз задоволенням. Але хто ж при здоровому розумi сам, добровiльно сунеться до мiлiцii «на дружню бесiду»?! Оскiльки охочих так i не знайшлося – питання поступово, само собою втратило гостроту. Вiдтодi Шизодiд жив собi самiтником там, де його оселили. Друзiв чи просто знайомих серед димерцiв вiн так i не завiв з двох причин: по-перше, хто ж ризикне товаришувати з мерзенним стариганом, у якого з головою явно негаразд?.. по-друге, якi б пертурбацii з владою не вiдбувалися, а за цим дiдуганчиком невпинно стежила мiлiцiя в особi дiльничного iнспектора. Та й самому Шизодiдовi нi з ким приятелювати, схоже, не хотiлося. Вiдколи вiн вивчив дорогу вiд дому до найближчого продовольчого магазину, то через день прогулювався туди, щоб прикупити хлiбу, якоiсь крупи та кефiру чи квашеного молока – на тому й жив. Ну, хiба що зрiдка купував пачку чаю, трохи лiкарськоi чи лiверноi ковбаски… А також предмети зi списку першоi необхiдностi – сiль, сiрники, господарське мило. Окрiм регулярних походiв за продуктами, божевiльний стариган квартири не полишав. Пенсiю йому приносила додому поштарка, комунальнi послуги оплачував дiльничний, який спецiально для цього зазирав до «однушки» Шизодiда раз на мiсяць, заразом закидаючи йому пачки старих газет. На здивованi запитання, що означають подiбне милосердя i доброзичливiсть з боку офiцiйних iнстанцiй, поштарка лише здивовано плечима знизувала, а дiльничний мiлiцiонер вiдповiдав: – Так треба. Не суйтеся куди не слiд. Що ж до самого Шизодiда, то розпитувати його на будь-якi теми не мало сенсу. Вiн загалом слабко уявляв, де знаходиться i що з ним вiдбуваеться. На всi спроби зав’язати розмову завжди озирав спiврозмовника якимсь дуже неприемним поглядим з-пiд припухлих повiкiв, потiм вiдповiдав двома реченнями, змiнюючи лише iхнiй порядок, а також порядок слiв усерединi кожного з речень: – Будiвництво завершуеться. Невдовзi треба об’ект здавати… Або: – Об’ект треба здавати невдовзi. Завершуеться будiвництво… Щось iнше вiд Шизодiда чула хiба що продавчиня продмагу, i були це назви споживчих товарiв. Попервах сусiди побоювалися, що цей божевiльний утне щось таке, вiд чого постраждае весь будинок. Наприклад, вчинить пiдпал чи щось подiбне. Особливо хвилювалася Ольга Матвiiвна – ясна рiч, через розташування свого помешкання. Проте дiльничний запевняв: – Не бiйтеся, в побутi стариган абсолютно безпечний, iнакше б його не вислали до нас самого. – То вiн таки пiд наглядом, чи що? – намагалися уточнити люди. На що негайно слiдувала вiдповiдь мiлiцiонера: – Не лiзьте поперед батька в пекло. Що ж, не лiзьте – то й не лiзьте. Поступово мешканцi будинку по вулицi Ленiна, № 16 змирилися з дивним сусiдою. Тим паче в краiнi коiлися значно бiльш незвичайнi речi, про можливiсть побачити iх наживо ранiше нiхто навiть i не думав. А тут якийсь хоч i божевiльний, проте абсолютно безпечний дiдуганчик… Та грець iз ним! Цур йому пек!.. Отак усе й тривало до самого останнього часу, аж доки Шизодiд не затiяв удома якiсь хiмiчнi експерименти, наслiдком яких став неймовiрно жахливий смердiж, що пробивався навiть на сходову клiтку. Попервах проходячи повз зачиненi дверi його квартири, Ольга Матвiiвна та ii домочадцi лише затикали носи й дихали виключно через рот. Потiм усi сусiди, намагаючись подолати нудотний сморiд, перестали закривати вiкна буквально цiлодобово. А коли терпiти стало несила, хтось кинув iдею: – Послухайте, скiльки можна зносити знущання цього шизонутого над усiма нами?! А давайте вимагати, щоб його нарештi виселили звiдси! – Ага, так тебе, вумника, й послухають, – резонно заперечили iншi. – Послухають, послухають! Якщо ми заявимо, що не пiдемо голосувати на президентськi вибори всiм нашим будинком, – послухають! Вибори пiслязавтра, iм явка потрiбна. То що, як вам iдея?! З’iли, га?.. Ідея таки сподобалася: цiлий багатоквартирний будинок в масштабах селища – це багато. Влада мае дослухатися, неодмiнно мае!.. Отож склали петицiю, пiдписали ii всiм будинком (за виключенням Шизодiда, який i став причиною невдоволення) та вiднесли дiльничному. Прочитавши петицiю i вислухавши обуренi промови активiстiв на чолi з Ольгою Матвiiвною, iнспектор зажадав розiбратися з усiм на мiсцi. Коли прийшли пiд дверi квартири, мiлiцiонер принюхався, потiм з перекошеним обличчям озирнувся до натовпу сусiдiв i проскреготав: – Людоньки добрii, скiжiть-но, а коли хоч хтось iз вас загалом востанне бачив громадянина Бугрима?! – Бугрима?.. А хто вiн, Бугрим той?! Хто це такий?.. – посипалися звiдусiль здивованi запитання. – Бугрим Харитон Якимович, вiн тут живе. Ви ж про нього петицiю… – Авжеж! Точно, його Харитоном Якимовичем звати, а не Якимом Харитоновичем! І так, Бугримом, – зрадiла Ольга Матвiiвна. – Нi, здаеться, останнiм часом не бачили. Останнiм часом вiн, здаеться, не виходив… – Тодi ламаемо дверi. – Чого-чого?.. – Ламаемо дверi, кому кажу! Нумо, хто менi допоможе? Наперед вийшов найздоровiший з сусiдiв, i разом з дiльничним вони з розбiгу вдарили плечима у вхiднi дверi квартири, потiм ще й ще, аж доки не виламали замок. Попри те, що сморiд посилився багатократно, натовп вломився в «однушку» слiдом за мiлiцiонером, а там!.. – Ах ти ж мать моя женщина! І як ми не второпали, що Шизодiд просто сконав, а не хiмiею зайнявся?! – мовив хтось iз сусiдiв. – Шизодiд – це хто? – перепитав iнспектор, затиснувши нiс i хекаючи широко роззявленим ротом. – Шизодiд – це Бугрим ваш. Харитон Якимович, царство йому небесне. Прiзвисько у нього таке було помiж нами, – уточнила Ольга Матвiiвна. Набережна Днiпра, Киiв, кiнець липня 1994 року Хоча вони були рiдними братом i сестрою, проте розмовляли вiдверто на життево важливi теми не надто часто. Воно й зрозумiло: в шкiльнi роки Льонька повсякчасно тягнувся до Рафки, щоб разом з ним влаштовувати рiзноманiтнi капостi, Агата ж проводила весь вiльний час iз подружками та своею пухнастою улюбленицею – кiшкою Хiрохiткою. Окрiм вiковоi рiзницi у цiлих десять рокiв, у них були абсолютно рiзнi iнтереси, що розiйшлися ще бiльше, вiдколи хлопцi поступили в iнститут. А по закiнченнi КПІ Льонька розподiлився до Запорiжжя, де побудував життя сам собi, як умiв i як розумiв, без жодноi сторонньоi допомоги. А тепер?.. А що тепер!.. Обидвi дочки Леонiда Самсоновича разом з усiма своiми кiндерами обживалися на землi обiтованiй. При цьому, керуючись мудрими батьковими вказiвками, обидвi змiнили iмена: Інга перетворилася на Едiт (що трохи нагадувало iм’я ii прабабусi – Юдiф), Евелiна – на Елiану[37 - Ім’я Елiана мае цiлих три версii походження – греко-римську, французьку та еврейську. За останньою версiею, це iм’я означае або «Мiй Бог – моя сiм’я», або «Бог вiдповiсть менi».]. До речi, молодшенька вже остаточно викинула з серця i пам’ятi свого Колокольцева, знайшла собi нового кандидата в чоловiки i тепер посилено готувалася до замiжжя. Зробити хупу[38 - Хупа – 1) традицiйне еврейське весiлля; 2) церемонiальний балдахiн, пiд який стае майбутне подружжя.] розраховували, коли батьки нареченоi остаточно переiдуть до Ізраiлю. На жаль, у старшенькоi все складалося не настiльки райдужно. Чому так?.. Хтозна. Своему Русанову (який пiсля розлучення «квасив» по-чорному i, здаеться, був готовий забомжувати) Інга-Едiт анiтрохи не симпатизувала, ще коли вони мирно спiвiснували разом, а про емiграцiю нiхто навiть не думав. Можливо, «щось таке» вона й досi вiдчувала до невiдомого коханця, про якого батьки лише здогадувалися, але мiсце проживання якого так i не «вирахували»… В усякому разi впорядкування справ старшоi дочки Леонiд Самсонович вiдклав на деякий час, адже вони з дружиною все ще перебували на територii ненависноi Украiни, де заслужених будiвельникiв i орденоносцiв старi сусiдки обзивають «пархатими жидами» i де загалом все йде до масових погромiв та до безжального винищення всiх порядних людей. І доки вiн усе ще тут, необхiдно вжити бодай останню спробу. Хоча б для того, щоб формально очистити свою совiсть. Щоб потiм, коли дурепа-сестричка та ii жалюгiдний вилупок сконають наглою смертю, нiхто не мiг би дорiкнути йому: «Льоню, Льоню, i що ж ти наробив?! Чому не спробував iх урятувати?» Але для цього треба було вiдверто поговорити з Агатою. А де це можна зробити?! Якби йшлося про Рафку – не було би проблем: вони б посидiли кiлька годин за пляшкою «бурячихи», очищеноi марганцiвкою, i про все б домовилися. Та Рафаель Шаевич Левiтiн вже твердо нацiлився вiдправити своiх дiтей зi Львова до Франкфурта-на-Майнi, навiть змусив всю свою сiм’ю зубрити нiмецьку. Леонiд Самсонович вiдверто не розумiв, як можна переiжджати на ПМЖ туди, де лише якихось пiвстолiття тому iхньому народовi влаштували справжнiй Голокост?! Тим не менш намiри Рафки пiддавалися хоч якомусь поясненню. Але сидiти сиднем тут, у Киевi, й очiкувати, коли тебе виловить i повiсить на найближчому лiхтарному стовпi якийсь там «мовний патруль»?! На таку дурiсть були здатнi лише його пришелепкувата сестричка та ii недоумкуватий вилупок, прижитий вiд батька-гоя!.. Отже, з Агатою треба серйозно поговорити. Але у неi вдома зробити це неможливо з двох причин. По-перше, ii чоловiк Андрiй як син розстрiляного «ворога народу» все життя боявся, що iх усiх рано чи пiзно таки розстрiляе КДБ… чи як там ця «контора» звалася в незалежнiй Украiнi?! СБУ, здаеться… Отож боявся Андрiй цього iхнього СБУ, боявся – i добоявся: торiк небораку вхопив трансмуральний iнфаркт, i тепер цей колись дужий красень сидiв удома на мiзернiй пенсii за iнвалiднiстю – постарiлий, посивiлий, не потрiбний нiкому, окрiм дружини й сина. Сидiв i ковтав тоннами лiки, навiть влiтку кутаючись у щось тепле, бо послаблене аневризмами серце, об’ем якого збiльшився утричi, ледь-ледь забезпечувало кровообiг в органiзмi. Леонiд Самсонович i ранiше не надто поважав цього, з дозволу сказати, «чоловiка», який пiшов жити у прийми в подiльську квартиру, успадковану Агатою вiд батькiв, а не заробив на житло самостiйно. Тепер же поважав ще менше. Тодi з якоi радостi розмовляти з сестрою в його присутностi?! По-друге, в подiльськiй квартирi його дружина Лiя зараз пакувала валiзи, оскiльки iхнi квитки були на пiслязавтра. Тим паче iз сестрою не поговориш!.. Можна було на прощання зводити Агату до ресторану чи принаймнi до якогось кафе. Непоганий варiант, звiсно… Але враховуючи те, що ця дурепа була охрещена, вискочила замiж за свого Андрiя, а тепер не бажае кинути його, як це зробили Інга-Едiт та Евелiна-Елiана… Та ще й ii брехливий боягузливий вилупок Спартак абсолютно вдався як у свою мамуню, так i в свого мерзенного татуся!.. Звiсно, за таких умов вести сестричку навiть у найдешевший «кабак» не хотiлося. Бо забагато честi!.. Хоча грошi у Леонiда Самсоновича були. Недарма ж бо вiн просидiв стiльки рокiв у Запорiжжi, вiдправивши до Ізраiлю поперед себе обох дочок!.. Адже йому треба було продати (звiсно – з максимальною вигодою!) квартиру свою, квартири Інги-Едiт та Евелiни-Елiани, свою розкiшну дачу, своi «Жигулi», а також автiвки, вiдiбранi у вiдставних зятькiв… а також три гаражi… а також купу речей. А що не вдалося продати – те було запаковано в контейнери й вiдправлено до нового мiсця проживання сiмейства Литвакiв. Єдине, що не вдалося продати, – це антикварне видання «Історii евреiв з давнiших вiкiв до теперiшнього часу» Генрiха Греца, в якому бракувало одного тома, та ще двi огромезнi валiзи книжок, якi Спартак забрав собi. Ну, нехай цей вихрест тiшиться, доки його не повiсили на Хрещатику!.. Але все ж таки, де можна було серйозно поговорити з Агатою?! Леонiд Самсонович не мав найменшого уявлення про це. Як раптом все вирiшилося саме собою. Сьогоднi сестричка мала намiр повезти його спочатку на Байковий цвинтар на могилу батькiв, а потiм на Куренiвський цвинтар – туди, де були похованi iхнi дiдусь Арон Маркович i бабуся Юдiф Бенцiонiвна. Могилу батькiв вiн знайшов у зразковому станi, яким лишився вкрай задоволений. Коли вони вийшли за кладовищенську браму i вулицею Байковою спускалися до трамвая, Леонiд Самсонович раптом мовив: – А знаеш, Гатю, мабуть, на Куренiвку ми не поiдемо. – Що-що-о-о?! Як це?! – вона вхопила брата за руку так несподiвано й зупинила так рiзко, що вiн аж похитнувся. – Як це ти не поiдеш?! Але ж там дiдуленька та бабуленька нашi! Вони ж тебе виростили, вони ж на тебе стiльки сил поклали! А ти не хочеш до них завiтати, навiть вiд’iжджаючи на Пе-еМ-Же в Ізраiль?! Ну не можна ж бути таким!.. таким черствим! Це ж дiдусь i бабуся, вони тебе виростили… – І зовсiм я не черствий, – спокiйно заперечив Леонiд Самсонович. – Льонько! Як же ж не черствий?! Ти ж, мабуть, вже нiколи у життi не матимеш змоги до них навiдатися!.. Ти ж тiльки подумай!.. – Я думаю, Гатю. Саме я думаю про всiх як найстарший у нашiй родинi чоловiк. А тому… – вiн трохи помовчав i додав: – Давай-но сядемо на «дев’ятку» i поiдемо на набережну, бо маю до тебе розмову. – На набережну?! – здивувалася вона, не вiрячи почутому. – А-а-а… чому про це не можна поговорити по дорозi на Куренiвський цвинтар?! – Бо виглядатиме це занадто патетично. Все, поiхали!.. Трамваем № 9 вони дiсталися колишньоi Червоноi площi, кiлька рокiв тому перейменованоi в Контрактову. Тодi Агата завропонувала: – Послухай, Льонько… А може, на пляж з’iздимо? Тут нам тiльки на «дарницькi» трамваi пересiсти, до Пiшохiдного мосту доiхати… – Нi-нi, Гатю, не вихляй. У нас намiчаеться серйозна – зовсiм не «пляжна» розмова. – А в Днiпрi востанне скупатися хiба ж не хочеш?.. – У Днiпрi я накупався й у себе в Запорiжжi. Не хочу. Й вони пiшли на набережну, рясно облiплену агiтацiйними листiвками новообраного президента Леонiда Кучми. Однаковi листiвки були поклеенi одна за iншою – цiлими смугами. З кожноi листiвки промовисте, надруковане напiвжирним шрифтом гасло закликало: Дайте менi мiсяць, i я наведу в краiнi ПОРЯДОК! Вибори вже завершилися, попереднiй президент Леонiд Кравчук вже програв. Тим не менш, застарiлу агiтацiю чомусь нiхто не чiпав, хоча який в нiй був сенс?! Незрозумiло… Одноманiтнiсть цих «агiтацiйних смуг» тiльки в одному мiсцi була порушена розмашистим написом, аршиннi лiтери якого, виведенi червоною фарбою, проголошували сакраментальне: КУЧМА ЖИД Втiм, прiзвище повообраного президента було очiкувано перекреслене чорною смугою, а далi було дописане iнше – вже чорне прiзвище попереднього глави держави, отож виходило: ЖИД КРАВЧУК! – І як це тобi, сестричко? – саркастичним тоном спитав Леонiд Самсонович, зверхньо поглядаючи на Агату. – Неподобство, – мовила сестра, сором’язливо ховаючи очi. – А що ти скажеш про фашистських бойовикiв з УНА-УНСО? Тепер вона загалом промовчала. – Ну гаразд, давай просто подихаемо повiтрям, – насолоджуючись своею очевидною перемогою, вiн навiть посмiхнувся поблажливо. Повiтря на набережнiй Днiпра i справдi було вiдносно свiжим (хоча по Набережному шосе дуже iнтенсивно рухалися потоки автiвок iз вкрапленнями автобусiв) та вiдносно прохолодним, враховуючи липневу спеку, що панувала в Киевi. – І все ж дарма ти Куренiвський цвинтар не вiдвiдав, – обережно мовила Агата, коли вони дiсталися до острiвця зеленi бiля пiжнiжжя Рiчкового вокзалу й розташувалися на лавочцi пiд липами. – Пхе! А чого туди iхати, якщо й на другому цвинтарi ти все прибрала так само ретельно, як i на Байковому?! – пересмикнув плечима Леонiд Самсонович i про всяк випадок додав: – Там же все в порядку, сподiваюся?.. – Ну так, авжеж… – Ну от, бачиш! Тому пертися на другий цвинтар нема сенсу, – резюмував вiн. – До речi, Гатю, грошi на догляд за могилами я тобi не дам. – Як так не даси?! – вона навiть вiдсахнулася, настiльки несподiваними були слова брата. – Як не даси, коли ти обiцяв?! – Обiцяв, але… передумав, – вiн знов знизав плечима. – Грошi менi згодяться для того, щоб утвердитися на новому мiсцi. – Але ж твоя обiцянка!.. – Я вважав, що ти не справляешся з прибиранням могил, що тут треба людей наймати. Але якщо ти пiдтримуеш поховання на Куренiвцi в такому ж станi, що й на Байковому… Навiщо платити, коли ти й сама все прибираеш?! – Але-е-е!.. Але ж!.. – Агата задихалася вiд образи. – Але ж ти бачиш, в якому станi мiй любий Андрiйчик?! Ти хоча б уявляеш, скiльки я сил витрачаю на догляд за ним?! А я ж iще працюю, не забувай!.. А тут iще… – Це твiй чоловiк, Гатю. Якщо ти не хочеш його кидати… – Та як у тебе язик лишень повертаеться, Льонько?! Щоб я та свого Андрiйчика коханого кинула!.. Ти хоч думаеш, про що говориш?! – Думаю, – кивнув вiн, – про те й мова, сестричко моя, саме про те… Протягом наступноi пiвгодини Леонiд Самсонович викладав iй власне бачення ситуацii, яке, в принципi, мало змiнилося за останнi п’ять рокiв – вiдтодi, як вiн казав те саме Спартаковi. В хiд пiшли всi аргументи: хвилеподiбне нарощування антиеврейських настроiв, що засвiдчують хоча б оцi ганебнi написи про Кучму i Кравчука; згадки про дефiцит продуктiв та споживчих товарiв, що мав мiсце вiдносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна iнфляцiя, якiй поки що кiнця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на пiдприемствах… Усе це не могло не закiнчитися нiчим добрим. Коли людям стае дуже погано – вони починають шукати винних. Традицiйно винними в людських негараздах в усi часи та в усiх краях призначають евреiв. Отже, Леонiд Самсонович востанне пропонував… пропонував з усiею вiдповiдальнiстю, як старший брат – молодшiй сестричцi: по-перше – кинути до бiса свого Андрiя подихати в Киевi, бо з кiлькома аневризмами на серцi й пiсля трансмурального iнфаркту вiн все одно не жилець; по-друге – брати за шкiрку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тiкати в Ізраiль; по-трете – якщо вона аж так рветься сконати разом зi своiм Андрiйчиком – нехай випне в Ізраiль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвiтленi еврейським духом Інга-Едiт та Евелiна-Елiана пiдшукають любому кузеновi правильну еврейську дружину, яка поступово перевиховае його в правильному дусi – не те що його покiйна шиксочка польських кровей, яка не знала нiчого iншого, окрiм як по горах лазити!.. – Льоню… – тiльки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарештi припинив читати свою лекцiю з давно накатаними аргументами. – Що ти хочеш менi сказати? – нарештi мовив Леонiд Самсонович, так i не дочекавшись продовження. – Я одного не розумiю… От звiдки в тобi весь цей непримиренний нацiоналiзм взявся?! – вона нарештi кинула на брата прямий погляд, при цьому ii очi сяйнули якось навiть загрозливо. – Тебе ж зовсiм не таким виховували в нашiй родинi! Дiдусь i бабуся… нашi батьки… Та в них же цього всього не було анi на грам! Вiзьми тата i його фронтових товаришiв: там же суцiльний iнтернацiонал! А наш подiльський будинок – хiба у нас не те саме?! У нас же яких тiльки нацiональностей серед сусiдiв нема!.. От хiба що немае чукчiв… Звiдки ж тодi твiй еврейський нацiоналiзм, вузьколобий i примiтивний?! Це тебе Лiя зiпсувала, еге ж?.. – Сестричко… давай не будемо чiпати мою Лiю! – в голосi Леонiда Самсоновича забринiла загрозлива напруга. – А ти не чiпай мого чоловiка й сина, – в тон йому вiдповiла Агата. – Я тiльки хочу, щоб ви вижили… Усi, хто може вижити, – або ти зi своiм Спартаком, або хоча б вiн один! До речi, хотiв тебе спитати… – Про що саме? – Агата вмить напружилась. – Про Спартака. Якось вiн змiнився дивним чином. – Тобто? – Якось повеселiшав… чи що?.. Бо коли в минулi роки приiздив до нас у Запорiжжя, то повсякчасно смурним виглядав. А тепер вiн… не знаю, як i сказати… – Леонiд Самсонович пiдiбгав губи i поклацав пальцями, пiдшукуючи необхiдне слово: – А зараз вiн нiбито аж свiтиться iз середини вiд щастя! І ця його iдiотична самовпевненiсть… – Це ти про своi контейнери в Одесi? – Так, твiй цедрейтер питання з контейнерами визвався утрясти – хоч я в його обiцянки й не вiрю анiтрохи, вiдверто кажучи… З чого б це все?! Що таке з моiм племiнничком сталося?! Вiн що, нову шиксочку собi знайшов?.. – Льоню, давай не будемо! – вскинулась Агата. – А що ж тодi? Я просто хочу знати, пiдбирати йому нормальну еврейську наречену чи нi. Бо хто ж iще з нього чоловiка зробить… – Вкотре прошу, залиш мого хлопчика у спокоi, – впевненим тоном попросила вона. – З дiвчатами у нього щось епiзодично виникае, проте далi пари-трiйки зустрiчей не йде. Можливо, щось iз дисертацiею просунулося?! То я би знала про це… А може, якась публiкацiя у нього зрiе. – Яка ще публiкацiя? – Та художня ж… Чергове оповiданнячко в черговiй газетьонцi або журнальчику, – вiдмахнулася Агата. – На превеликий жаль, вiн i досi не полишив своеi idеe fixe[39 - Нав’язлива iдея (фр.).] стати письменником. В якийсь там клуб любителiв фантастики записався навiть – не розумiю, i нащо йому отой клуб здався?.. А ще у них якiсь там конвенти фантастичнi вiдбуваються. – А-а-а, он воно що! – засмiявся Леонiд Самсонович. – То у твого мiшигiне синочка i досi крильця за спиною, он воно як!.. – Мiж iншим, – стрепенулася Агата, – Спарик колись сказав дивну рiч: мовляв, коли наш тато Сьома був маленьким, то родина очiкувала, що вiн стане дантистом, як i його батько, а хлопчик мрiяв лiтати, немов пташка!.. Тато Сьома весь час наспiвував iм колисанку «Ойфн вег штейт а’бойм», але нi тато Даня, анi мама Сiма нiяк не могли второпати, що для iхнього синочка означае «лiтати, немов пташка»?! А вiн утiк з дому й вивчився на льотчика. І став буквально «лiтати у небi». Цiкаво, що я Спарику про це не розказувала, то може, це ти розповiв якось?.. – Я вже точно не розповiдав, – впевнено заперечив Леонiд Самсонович. – Напевно, все ж ти якось ненавмисно бовкнула, просто забула… Але який тут зв’язок?! Поясни менi, прошу. – Та бач… Спарик стверджуе, що як нашого тата Сьому не розумiли, так не розумiють i його самого як дiдусевого онука… – Ти передай своему вилупку, нехай облишить навiть думати про таке! – загрозливо проскреготав Леонiд Самсонович. – На дiда вiн рiвняеться, ач!.. Та Спартак твiй навiть мiзинця нашого тата не вартий! Наш тато… Та вiн героем був, справжнiм чоловiком! Вiн Іспанiю пройшов, Халхин-Гол, Велику Вiтчизняну!.. Вiн не мрiяв – вiн дiяв! А твiй нiкчемний синуля лишень фантазii фантазуе i з рiзними шиксами плутаеться, а перед справжнiми еврейськими жiнками одразу ж свiй шмок на бантика зав’язуе… – Так, набридло менi все це вислуховувати, – обiрвала вона брата. – Годi! У нас все гаразд. Ми зi Спариком працюемо, слава Богу. Те, що полицi в магазинах були порожнi, то зараз усе виправилося. Їсти е що – не голодуемо. А вдягатися можна i з секонд-хенду. Але це тимчасово. А все iнше… Все це налагодиться. Мiй синочок вiзьметься за розум, захистить дисертацiю, стане видатним вченим. А от тодi вже… – Ти в це вiриш? – Так! І все iнше налагодиться також. У нас щойно президентом обрали «червоного директора» Кучму, вiн в краiнi швидко наведе порядок. Ти ж i сам такий, з когорти «червоних директорiв», мусиш його розумiти… «Червоний директор» – це виробництво, а виробництво – це наука. Отже, у мого синочка е прекрасна перспектива стати видатним вченим! Я за нього постiйно молюся – за його успiхи. Свiчки ставлю. І це, щоб ти знав, допомагае, отак!.. Єдине, чого не виправиш – це iнфаркт та аневризми у мого Андрiйчика любого… – Твiй Андрiй, вважай, приречений. Так чи iнакше. – Не кажи так. Доки я про нього пiклуюся… – Ну й дурепа! Я думав, у тебе вистачить розуму, щоб iхати за нами… – Ти б краще з лiками моему Андрiйчиковi допомiг. Йому «Бафферин»[40 - «Баффер-аспiрин» – спецiальний «серцевий» аспiрин, що розрiджуе кров. Виробляеться у США.] потрiбен, причому постiйно. А вiн знаеш який дорогий?! – Сказав же, що допоможу – отже, допоможу. – Як з грiшми на догляд могил наших батькiв, дiдуся й бабусi?! – Не вiриш?.. – Тепер не вiрю. * * * Виявляеться, вона нiби в воду дивилась. Бо рiвно через день, коли до парадного iхнього будинку подали вантажне таксi, що мало доправити гостей до аеропорту «Бориспiль», то перш нiж взятися за туго натоптанi валiзи, Леонiд Самсонович оголосив сестричцi: – А знаеш, Гатю… Я тут подумав, що грошi краще мати в потрiбний момент, нiж не мати зовсiм. А тому Андрiевi твоему на лiки… в сенсi – на допомогу на лiки я якось потiм передам. Чи перешлю… Коротше, потiм я знайду спосiб. А поки що ви тут самi розберетеся. Ти працюеш, Спартак ондо теж працюе… Нiчого, не маленькi – викрутитесь! Бо скiльки менi потiм, по приiздi, грошей знадобиться – хтозна… Отож потерпiть. Ну, все!.. Далi в два прийоми перетягали в таксi усi валiзи, сумки i клумаки. Андрiй при цьому сидiв на кухнi, попри липневу спеку, одягнений у старенький вовняний спортивний костюм, подарений сестрою Лiдою i дбайливо заштопаний на лiктях i колiнках Гатею. Сидiв i дивився на напiвпорожню пляшечку корвалолу, що стояла на кухонному столi: це були единi лiки, «з барського плеча» залишенi емiгрантами. Як раптом у дверi квартири подзвонили. Дивуючись, хто б мiг завiтати до них у гостi, Андрiй почовгав у коридор. І з подивом виявив, що за дверима стояв… шуряк. – Ой, до чого ж повiльно ти повзаеш, Андрiю! – невдоволено мовив Леонiд Самсонович, вiдсторонюючи його й кидаючись на кухню: – На нас же таксi чекае, а ти повзаеш… А я тут… За мить вiн повернувся з пляшечкою корвалолу, широко посмiхнувся i повiдомив: – Так-так, я знаю: повертатися – погана прикмета. Але я тут лiки забув у вас на столi. Воно, звiсно, дрiбницi, але Лii моiй в дорозi може знадобитися. А корвалольчик краще мати пiд рукою в дорозi, нiж не мати… Ну гаразд, тримайся тут i все таке iнше. І вже широким кроком збiгаючи вниз по схiдцях, додав: – А те, що я повернувся… То ти не переживай! Я тричi плюнув через лiве плече, отож все у нас iз Лiею в дорозi буде гаразд. Будинок по вул. Червоноармiйськiй, № 114, Киiв, кiнець серпня 1994 року – Мамо, давай-но поквапся, бо я запiзнюся на роботу. – Ой, Максику, облиш! Вiд того, що ти запiзнишся у свое ателье, Земля з небесноi осi не зiстрибне, нiякоi особливоi свiтовоi катастрофи не станеться. – І тим не менш, давай-но ворушися швидше. – Ма-а-акси-ку-у-у… ти як з рiдною матiр’ю розмовляеш, паскудник ти малий, такий-сякий, га?! Вiд розпачу у Тосi навiть руки опустилися, кухонний нiж вислизнув з правоi долонi на стiльницю, забруднивши ii слiдами вершкового масла. А паскудник-синок змiряв ii здивованим поглядом i мовив крiзь губу: – Слухай сюди, мамуню… Якщо ти працюеш у своему есбеушному шпиталi, а я – в ателье пошиття одягу, то це ще не означае, що твоя робота бiльш важлива од моеi. Бо якби не ти i не твоя робота, люди би попередохли, я це розумiю, що воно десь так i е. Але з iншого боку, якби не я i не моя робота, то люди б ходили… І зробивши крихiтну паузу, вiн радiсно скрикнув: – Голими! Голими б ходили люди, якби не я… i робота не моя! Так що давай, мамуню, масти менi бутери хутко!.. Розумiючи, що i справдi затримуе сина, Тося пiдхопила нiж i продовжила робити канапки. Вони мали бути особливими, дуже особливими!.. Спочатку нарiзалося шiсть кавалкiв особливоi бiлоi булки «з зернятками» – тiльки «той самий сорт» i купленоi в тому самому спецмагазинi, який одного разу показав iй Максик, i нiяка iнакше замiна не допускалася. Потiм треба було намастити на булку масло мiжнародноi фiрми «Rama», яке синулька чомусь називав «спредом» i яке купувалося в iншому спецiальному магазинi… причому тiльки в яскравiй жовто-золотавiй пластиковiй ванночцi!.. Замiна знов-таки не допускалася, хоча, як на смак Тосi, той «спред» був огидним. Зате престижним – принаймнi з точки зору колег ii Максика. Але найбiльша, найпильнiша увага придiлялася останньому шару канапок! Бо це мала бути тiльки шинка спецiальноi – «середньоi прокопченостi» й неодмiнно «з прожилками», та ще й порiзана акуратними скибочками по два мiлiметри завтовшки, щоб м’ясо «вигравало на просвiт» бiло-рожевими тонами. Максимум, на що дозволялося замiнювати шинку – то це на червону рибу, причому на будь-яку: тут вже допускалася i форель, i кета, i горбуша, i лосось. Але тiльки щоб не на палтус! Бо палтус – це тьху, це тiльки для тих, хто хоче здаватися успiшним!.. І звiсно ж, не дозволялася пiдмiна шинки нi на ошийок, анi на грудинку: це теж було тьху, теж тiльки для тих, хто видае успiх… Як резерв у холодильнику трималася невелика палка сирокопченоi ковбаси. І знов-таки, боронь Боже робити Максиковi канапки з ковбаскою частiше, нiж двiчi на мiсяць!.. «Мамо, та зi мною ж нiхто не розмовлятиме навiть, якщо я iстиму в обiд не тi бутери, що треба! Ти анiтрохи не розумiешся на питаннях престижу», – вiдповiдав синуля на всi обгрунтованi претензii Тосi. Й додавав, що час вiд часу його канапками пригощаеться якась там Белусенька – дiвчина, що перебувае «на довiрi» у директора iхньоi майстернi. Буцiмто робить це вона аж нiяк не просто так, а перевiряючи якiсть харчування усiх закрiйникiв. З подальшою доповiддю директоровi про найменшi помiченi недолiки… А заходи при невiдповiдностi канапок певним уявленням директора майстернi можуть бути жорсткими. Аж до звiльнення. Саме тому Максик неймовiрно жахнувся, коли Тося одного разу запропонувала насмажити йому на обiд домашнiх котлеток. «Мамо ти моя, якi ще котлетки?! Ти хоч розумiеш, що пропонуеш?! Котлетки твоi – це ФУ-У-У! Котлетки – це БЕ-Е-Е!.. Це гидота! На обiд у нас всi iдять бутери зi спредом i з шинкою! Або з червоною рибкою!.. Єдине, що дозволяеться додавати до шинки, – це скибочки зеленого огiрочка, все iнше – ФУ-У-У!..» – Ну ось, тримай. Тося простягнула синовi його шiсть канапок, упакованих у спецiальний пластиковий контейнер, який Максик називав «бутербродницею» – теж предмет особливого престижу. І заразом – такий собi «контролер» маминих навичок з комплектування канапок: бо якщо нарiзати хлiб чи шинку (або червону рибку, як варiант) товстiше, нiж треба – до «бутербродницi» не вмiстяться усi шiсть канапок! Або ii кришка не закриеться… – Дякую, мамуню. Отак от краще, – кивнув синок, ховаючи «бутербродницю» до валiзки-дипломата. Але сховавши – полишити iхню кухню не поспiшав. – Що таке, синочку, що сталося? Ти ж тiльки-но… – Так, знаю, – пiдтвердив вiн. – Але я тут довго думав i от… «ДУМАВ?! Щось на мого хлопчика це не надто схоже», – здивувалася Тося. І справдi, Максик неодноразово висловлювався в тому сенсi, що процес мислення шкодить здоров’ю та що жити треба з легким серцем i з головою, звiльненою лише для позитивних емоцiй, а не для обтяжливих думок. Як тут раптом… Цiкаво, що такого сталося i над чим розмiрковував синочок?.. – Ма-а-а, послухай… А тобi не набридло? – А-а-а… що менi мало набриднути? – Усе це?.. – вiн задер голову до стелi й повiв очима з боку на бiк. Тося навiть трохи розгубилася. Звiсно, iхня нинiшня двокiмнатна квартирка не йде нi в яке порiвняння iз втраченим батькiвським будинком… Бо будинок – то е будинок, як не крути. Та й землиця там була своя, нехай хоч клаптик землицi… Але ж скiльки на ньому росло!.. І все свое, все домашне. Одне слово: хазяйство!.. З iншого ж боку, на цю квартирку iм грiх жалiтися: нехай не центр Киева, але ж район престижний, буквально навпроти палацу «Украiна»! При цьому будинок iхнiй трiшки вигинаеться лiтерою «Г», i сама квартира та вхiд у пiд’iзд були розташованi не на гамiрливiй велелюднiй Червоноармiйськiй, а на вулицi Тельмана[41 - Нинi – вул. Нiмецька.]. Поверх – всього лише третiй. До станцii метро «Червоноармiйська», торiк перейменованоi в «Палац “Украiна”», – рукою подати. Володимирський ринок – ось вiн, у якiйсь пiвсотнi метрiв… а може й менше. Не квартирка – «цукерочка»!.. Без допомоги керiвництва Центрального госпiталю СБУ фiг би вона квартирку цю урвала. Та й загалом, навряд чи та iсторiя скiнчилася б настiльки вдало для них з Максиком. Звiсно, у Тосi й дотепер серце кров’ю обливалося при згадцi про страждання iхньоi нещасноi Чучки, але… Але якби щось подiбне зробили з нею самою?! Або ж, не приведи Господи, з Максиком!.. Отже, добре все, що добре закiнчуеться. Нехай вони тепер мешкають не в приватному будиночку, що бiльше нагадував чи то дачу, чи то господарство святошинських «куркулiв», нехай харчуються не з власного городу, а з близького базару. Нехай район розташування новоi квартири бiльш гамiрливий, а повiтря тут бiльш загазоване. Зате звiдси i iй, i Максику значно зручнiше дiставатися на роботу! Та й мiсце проживання у них престижне, що цiлком вiдповiдае самолюбству ii синочка. Тодi цiкаво знати, що ж йому встигло «набриднути» в настiльки чудовiй квартирцi, що його тут не влаштовуе?! Не знаючи, що вiдповiсти, Тося мовчала. Отож не витримавши, Максик заговорив першим: – Знаеш, мамо, я б тебе попросив подумати, як би нам з тобою перебратися жити до США. А як тобi неохота переiжджати, то хоча б мене… – Як?! Як ти сказав?! Тепер вона боялася повiрити в почуте, тому зневажливо посмiхнувшись, Максик продовжив розвивати свою думку: – А ти думала, з чого б це я продовжував сидiти з тобою на кухнi, отримавши нарештi бутери на сьогоднiшнiй обiд? А для того я й затримався, щоб повiдомити тобi: осточортiв менi тутешнiй бордельер! Все, годi вже з мене! Й якщо ти сама не здатна второпати, що твого синочка конче треба врятувати вiд того жахiття, що тут коiться, тодi я заявляю тобi це прямо, без жодних дурнуватих натякiв i недомовок. Оскiльки ж Тося лише очима лупала, синочок спитав наполегливо: – Ну то як, мамуню, я достатньо вiдверто висловився, чи менi тобi треба все спочатку повторити? – Достатньо вiдверто, так, – нарештi кивнула вона. – Але чому, Максику?.. Чому?! От я не розумiю… – Бо Украiна – це дупа свiту, мамо! До речi, смiшний анекдот про дупу знаю… Ти ж у мене медицина, ти ж мусиш знати, як у чоловiка заднiй прохiд називаеться? АНУС! А у жiнки заднiй прохiд як називаеться?.. БОНУС! Типу що вона туди дае, щоб чоловiка за слухнянiсть заохотити!.. Максик розгнуздано зареготав, тодi як Тося гидливо скривилася: – Й не соромно тобi, паскуднику, подiбнi речi рiднiй матерi казати?! – А тобi, мамо моя рiдна, хiба не соромно единого синочка в дупi свiту тримати?! А я, може, не хочу в дупi сидiти, менi тут тiсно i смердить огидно! Я хочу жити, як живуть цивiлiзованi люди в цивiлiзованiй краiнi. Ти знаеш щось краще, нiж США?! Я не знаю, тому подбай, будь ласка, про… – Максику, стривай… Якщо ти хочеш iхати, то будь ласка. Старайся, синку, я тобi в усьому допоможу. – Я, мiж iншим, працюю, – заявив вiн високомiрно. – Я працюю також, – парирувала Тося. – Х-ха-а!.. Скiльки там тобi лишилося?! Рокiв три чи там п’ять. – Синочку… Ти що, не пам’ятаеш, з якого року твоя мама?! – Я не зобов’язаний це пам’ятати. У тебе в паспортi написано, з якого ти року. Свiй рiк народження я також не пам’ятаю, до речi. Й нiчого, живий. Це було правдою, тому вона промовчала з сумним виглядом. – От бачиш, мамо… Ми сперечаемося нi про що, тому давай-но на цьому будемо закруглятися: ти придумуеш спосiб, як вивезти твого любого синочка з цiеi дупи свiту?! Самого або з тобою – байдуже. Можна спочатку мене евакуювати звiдси, потiм я тебе заберу до себе – давай зробимо так! І тодi пiклуватимусь про тебе на новому Пе-еМ-Же!.. – Ох, Максику, Максику! Життя ж тiльки налагоджуватися почало… – Що-о-о?! У нас тут всякi рiзнi дупутати з трибуни заявляють: мовляв, давайте розберемося, хто мае право iсти украiнський хлiб, а хто не мае – це ж фашизм, мамуню, це справжнiй фашизм! Чи ти вважаеш це нормальним?! – Я не вважаю, нi в якому разi не вважаю. Але… – А от цими днями всякi показушники, типу такого, третю рiчницю якоiсь сраноi незалежностi вiдсвяткували. Незалежностi вiд кого?! – Вiд Радянського Союзу… – … якого просто нема! Не можна бути незалежним вiд того, що не iснуе. Це вже не незалежнiсть… це я не знаю, як назвати цей цирк!.. Ти хоч би сама в неi вiриш, в незалежнiсть тую?! – Я не знаю, в що й вiрити, Максику, – Тося раптом звела на сина очi. – Я ж у госпiталi СБУ працюю. Ранiше це був госпiталь Комiтету держбезпеки, единого на весь СРСР. То я все не можу второпати: наше СБУ тепер що – ворог цього росiйського КДБ… Як там його?! Весь час от забуваю, а спитати боюся: а раптом не так зрозумiють, а раптом звiльнять?.. – От бачиш, мамо! Ти боiшся тих, з ким багато рокiв працюеш. Не знаеш, чого вiд них чекати. А ця iсторiя з нашим будинком на Каблукова… – Максику, не треба! – Я там був, я бачив, що будуеться на мiсцi нашоi староi розвалюхи… – Максику, стули пельку! Ох, дарма вона розповiла синовi всю правду про те, що сталося! Ох, дарма… Хай би знав не бiльше, нiж попервах. – Але ж, мамо… Якщо ти працюеш у певному вiдомствi, а потiм люди з твого ж вiдомства починають виганяти тебе з твого ж будинку!.. Та це якийсь Дикий Захiд США сто рокiв тому, чесне слово! Добре, що вони хоча б… – Максику, це була звичайна помилка, – терпляче пояснила Тося. – Вони не знали, де я працюю. Не знали, що все можна вирiшити тихо-мирно, через мое начальство. Помилки й накладки стаються скрiзь. Добре, що в пiдсумку передi мною вибачилися, оцю квартирку допомогли придбати з доплатою в обмiн на наш будиночок з дiлянкою. Єдине, що Чучку шкода: як вона мучилася, бiдолашненька, з перебитим хребтом!.. Як же я ii любила!.. – Не розкисай. Ось тобi, витри очi, – синочок пiдхопив верхню серветку з пачки, тицьнув ii матерi. – Коротше, мамунечко… Дивуюсь я тобi! З тобою зiграли в «доброго мента i злого мента», обвели довкола пальця… – Вибачилися передi мною за помилку! І квартирку цю з доплатою… – «Добрий мент», ага! Володя Шарапов. Пхе!.. – Синку!.. – А як тебе випхали колiнкою пiд зад моi дiдо з бабою – батьки мого тата?! Це ж сволота нi мене не визнала, анi тебе!.. Ох, мамуню, мамуню… І пiсля такого ти кажеш, що Украiна – це не дупа свiту?! Та облиш!.. – Але ж як би там мое життя склалося, а ти ж вивчився, на кого хотiв – на закрiйника! Й у тебе зараз кар’ера складаеться вкрай вдало. То навiщо?.. – Кар’ера вдало складаеться?! Пхе!.. Весь haute couture[42 - «Висока мода» (фр.). Швацьке мистецтво високоi якостi та проривних напрямiв.] шиеться на Заходi! Все pr?t-?-porter[43 - «Готове вбрання» (фр.). Моделi готового одягу стандартних розмiрiв, що шиються великими партiями.] – теж на Заходi! Тканини – на Заходi! Фурнiтура – теж на Заходi!.. А що у нас?! Та нiчого… Отож якщо ми лишимося тут… Ну, переросту я позицiю закрiйника. Ну, стану директором ателье… Це моя тутешня «стеля», мамунечко! А я хочу бiльшого. А тому… Максик пiдвiвся й явно приготувався проголосити заключну промову, тому Тося швиденько мовила: – Але ж я не уявляю навiть, як усе це зробити… пiд яким соусом… – Пiд яким?.. Вiн повiльно пiдiйшов до порогу кухнi, там зупинився, завмер, постояв деякий час мовчки, потiм озирнувся до матерi зi словами: – А я не знаю! Як хочеш, так i зроби, але тiльки щоб я звiдси… – А як, синку?! – Наприклад… М-м-м!.. – вiн набурмосився. – Наприклад, помухлюй з моею метрикою. Скажи, що мiй покiйний тато – зовсiм не мiй, що то був якийсь миршавенький еврейчик, наприклад… Нас же його батьки так i не визнали, то яка рiзниця, зрештою?.. – Ма-а-акси-ку-у-у!.. – А якщо не подобаеться… Я знаю?.. Наприклад, можеш укласти з кимсь фiктивний шлюб. Або менi знайди «кобилку», на якiй я виiду звiдси, а там ми розбiжимося та й годi. Якщо треба – я заплачу, скiльки треба. Та й у тебе грошенята за наш старий будинок е, я знаю. Ти ж згодна вiддати цi грошi заради щастя твого единого синочка, чи не так, мамусенько? І променисто посмiхнувшись, Максик на прощання помахав ручкою матерi й нарештi побiг на роботу. Бар «Гамбрiнус», вул. Дерибасiвська, № 31, Одеса, 22 вересня 1994 року Наслiдуючи булгаковське «Собаче серце», самi ж спiвробiтники охрестили свою органiзацiю «Одеським Абирвалгом». Перспективи на вдале спiвробiтництво були, правду кажучи, слабенькими, але на безриб’i, як то кажуть, i дупа соловейком тьохкае. Тим паче в активi у Спартака був досвiд спiвпрацi на аналогiчну госптематику iз санкт-петербурзьким «Невським заводом» та киiвською «Ленiнською кузнею». От тiльки якщо на «Ленкузнi» iдея виготовлення панелей морозильних агрегатiв для сейнерiв i траулерiв методом паяння була доведена лише до експериментальних зразкiв, то при роботi з «Одеським Абирвалгом» вiд набутого ранiше досвiду можна було одразу ж вiдштовхуватися, врахувавши усi помилки, й почати просуватися далi – у напрямi пробноi серii паяних панелей. Інша рiч, що надворi стояв уже далеко не 1989 рiк, а тому грошей на науково-дослiдницькi розробки, можна сказати, вже майже не видiлялося, а тодi чиiм коштом проводити навiть мiнiмально необхiднi дослiдження?! Так у пiдсумку i сталося: попри обнадiйливi стартовi умови, керiвництво «Одеського Абирвалгу» вирiшило, що закупати за кордоном готовi морозильнi агрегати з усiма iхнiми запчастинами значно дешевше й надiйнiше, нiж мудрувати над власним виробництвом. До того ж, iноземцi забепечували як гарантiйне, так i постгарантiйне обслуговування i самих сейнерiв та траулерiв, i всiх тамтешнiх вузлiв та агрегатiв. Отже, зараз Спартак прибув до Одеси, так би мовити, iз заключним вiзитом – щоб залагодити всi справи по госптематицi, яка так i не запрацювала належним чином. Втiм, це був лише офiцiйний бiк справи. Неофiцiйно ж пiд час кожного вiдрядження молодий чоловiк встигав навiдатися до Одеського морського порту, щоб пiдштовхнути вiдправку до Ізраiлю контейнерiв з речами дядi Льонi та його дружини тiтки Лii. Справа ця була дуже неприемною, а кажучи вiдверто – навiть огидною. Портовi чиновники хотiли отримати «на лапу», дядя Льоня не погоджувався з «цiною питання». Чиновники обурювалися: – Послухайте, за кого ви нас усiх маете?! Що ви нам тут розказуете своi майси[44 - Повчальнi iсторii з гумором чи без нього (iдиш).] – за нашi справи ми й самi можемо вам розказати не гiршi. – Азохн вей![45 - Вираз вiдчаю на iдиш. Буквально перекладаеться приблизно як: «У мене такi справи, що тiльки ой-вей!»] – зiтхав дядя Льоня: – Що ви знаете за моi справи?.. Усе це не закiнчувалося нiчим, тiльки затягувалося далi й далi. Зрештою питання постало руба: або треба плюнути на контейнери й остаточно вiдлiтати в Ізраiль, або здавати квитки й вiдтермiновувати вилiт… Тодi Спартак i запропонував свою допомогу. Не надто довiряючи «цьому тюхтiевi», дядя Льоня, тим не менш, примусив племiнника заприсягтися всiма святими, а також здоров’ям батькiв, що питання вiн закрие. Й тодi, хоч i не заспокоiвшись остаточно, все ж таки емiгрував. І треба ж такому статися, щоб протягом якихось пари мiсяцiв Спартак нарештi домiгся того, що так i не вдалося дядi Льонi! Сьогоднi вiн переконався в успiшному вiдбуттi контейнерiв за призначенням – то хiба ж вiн не заслужив на вiдвiдини культового злачного мiсця?! Звiсно, теперiшнiй «Гамбрiнус» не мав нiчого спiльного iз «Гамбрiнусом», що його прославив на вiки вiчнi видатний письменник Купрiн, окрiм назви й адреси. Тим не менш, молодий чоловiк мав власний спогад про це мiсце: адже вперше побував тут ще в середу, 1 квiтня 1981 року, коли представники всiх стiннiвок, що випускалися студентами КПІ («ТОК» – на електротехнiчному факультетi, «БЕГЕМОТ» – на теплоенергетичному, «УТЮГ» – на радiотехнiчному, «ДУГА» – на iхньому iнженерно-фiзичному i т. iн.) домовилися мiж собою i дружно рвонули на знамениту одеську Гуморину. Так-так, хоча за суто зовнiшнiми ознаками про це нiхто б нiколи навiть не подумав – тим не менш, навчаючись на першому курсi КПІ, Спартак i справдi випускав факультетську стiннiвку! До «Комсомольського прожектора» як художника-самоука його кооптували вже потiм, починаючи з другого курсу. А в перший рiк навчання громадська робота була дуже навiть веселою – вiршi, прозовi мiнiатюрки, малювання карикатур, виписування вiтiюватих заголовкiв, загальне оформлення… Про той короткий перiод свого життя молодий чоловiк i згадував зараз, сидячи за пiвлiтровим келихом неймовiрно дорогого i водночас неймовiрно, до непристойностi розбавленого свiтлого пива (точнiше, трiшечки розпивленоi води) i бесiдуючи з Аркадiем Юлiановичем Вернiковим – контрагентом по госптемi, що представляв «Одеський Абирвалг» у вже закритому договорi. Обом було i весело, й сумно водночас. Весело – бо попри суттеву рiзницю у вiцi, вони вiдчували спорiдненiсть душ. До цього додавалося таемне задоволення, отримане Спартаком вiд усвiдомлення того простого факту, що вiн таки умовив чиновникiв Одеського морського порту вiдправити за призначенням дядьковi контейнери без сплати шалених хабарiв у твердiй валютi. Сумно – бо попри усi прекраснi перспективи, госптема щодо паяння панелей морозильних агрегатiв провалилася через тривiальне безгрошiв’я. А отже, бачаться вони, найшвидше, востанне у життi. До того ж, хоча Спартак i не говорив про це, та в Одесу вiн приiхав мало не з похорону: буквально цими днями не стало Костянтина Демидовича Нехая з вiддiлу математичних методiв дослiджень, який буквально виручив його з дипломом – хоча й заборонив розповiдати про це. Отож iще на поминках у недiлю Спартак марно намагався втiшити Аделiну Єфремiвну – нещасну вдову померлого. Осад вiд тiеi жалобноi подii лишався в душi й досi, тому молодий чоловiк щиро сподiвався змити його неймовiрно дорогою розпивленою водою. Вiдчуваючи, що на душi у киiвського контрагента скребуться кiшки, Аркадiй Юлiанович розважав його розповiдями про те, як його син Альошка Вернiков зiграв епiзодичну роль пiонера в польсько-украiнськiй стрiчцi «Дежа вю», що переважно знiмалася тут, в Одесi. А також про те, що сам знаменитий режисер картини Юлiуш Махульський робив йому пропозицiю про подальшу спiвпрацю, обiцяв навiть допомогти поступити на акторський факультет – настiльки йому сподобалася фраза у виконаннi юного обдарування: «Ну, привет товарищу Чаплину от одесских пионеров!» – вимовлена з патрiотичним вогником i з натуральним блиском великих чорних, немов маслини, очей. – То ваш син в актори подався? – запитав Спартак, сьорбнувши трохи розпивленоi води. – Та яке там! – махнув долонею Аркадiй Юлiанович. – Альошка по ходу зйомок надивився на тих професiйних акторiв, якi вони всi розбещенi, – овва! Уявляете, коли треба, то вони разом перевдягаються. Що чоловiки, що жiнки – аби лише хутко, хутко!.. Отож надивився мiй Альошка на всi цi фривольностi й каже: «Нi, тату, це не для мене». Отакий вiн, хлопчик мiй. – Дарма, – Спартак знов сьорбнув розпивлену воду, – якби менi сам Махульський пропозицiю таку зробив, я б не вiдмовився нiзащо. – Ну, то не вийшло б з вас iнженера! Не працювали б ви в Інститутi електрозварювання. Не пробивали б госптему з морозильними плитами… – Так, маете рацiю, ми б не познайомилися, – посмiхнувся киiвський гiсть. – А тому… Гам зе ле тов! – Маете рацiю, Спартаку Андрiйовичу: що не робиться, все на краще. Вони чокнулися келихами й допили те, що в теперiшньому «Гамбрiнусi» подавалося вiдвiдувачам в якостi «пива». – Ну що, по другiй?.. – Не вiдмовлюся, Аркадiю Юлiановичу! Знаете, я не любитель пива… але тут воно настiльки розведене, що навiть я сприймаю його як газовану воду! – Бо це Одеса!.. – Безперечно. Й обидва щиро розсмiялися. Orchestra Hall, Peavey Plaza, Мiннеаполiс, США, осiнь 1994 року Отримавши Гран-прi фестивалю «Доля» в Чернiвцях, «Пiккардiйська Терцiя» гастролювала Сполученими Штатами i Канадою, презентуючи розгалуженiй украiнськiй дiаспорi свiй дебютний альбом, завбачливо названий iм’ям самоi акапельноi формацii – «Пiккардiйська Терцiя». – Хлопцi, анумо всi сюди! Погляньте-но на оце. Із цими словами Володимир Якимець продемонстрував колегам невеличку збiрочку поезiй Василя Гренджi-Донського, розгорнуту посерединi. А там!.. І художнiй керiвник формацii виразно добре поставленим високим голосом продекламував: – Плине кача по Тисинi, Сам не знаю, де загину… Погину я в чужiм краi, А де саме – то не знаю… Плине кача по Тисинi. Мамко ж моя, не лай менi! Залаеш ми в злу годину, Збiтанговану дитину… Мамко ж моя, моя мамо, Хто ж ми буде брати яму? Виберуть ми чужi люди, Ци не жаль ти, мамко, буде? Як би ж менi, синку, не жаль? Ти ж на моiм серцю лежав!.. Плине кача по Тисинi. Мамко ж моя, не лай менi! По завершеннi декдамацii оглянув решту спiвакiв з переможним виглядом, тим самим заохочуючи до реакцii. – Потрясно!.. Грандiозно!.. Чудово!.. – вiдгукнулися вони, передаючи книжечку з рук у руки. – А звiдки це? – Лiтня панi пiсля концерту подарувала. Сказала, що звати ii Алiсою i що вона е дочкою цього самого Василя Гренджi-Донського. – То вона е тутешня? – Як i решта дiаспори, проживае в Мiннеаполiсi вже рокiв близько сорока, досi вчителюе. Але то таке… Що про вiрш скажете? – Та ми вже сказали, що потрясно!.. – Я вже бачу, як це можна заспiвати… – Володимир мрiйливо заплющив очi. – От зi сцени це справдi звучатиме чудово! – А ця панi Алiса не заперечуватиме, що… Проте Якимець постукав пальцем по сторiнцi з текстом, i спiвак мовив: – Ага-а-а, он воно як! Отже, то е народна пiсня?.. – Саме так. А тому панi Алiса не заперечуватиме. Та й навряд чи б вона дарувала нам батькову збiрочку, якби аж так боялася, що звiдси ми вiзьмемо дещо в роботу. З того, що панi Алiса розповiла, я зрозумiв наступне. Ця збiрка поезiй е першим посмертним виданням творiв Василя Гренджi-Донського до його вiсiмдесятирiччя, побачила вона свiт тут – у США в сiмдесят сьомому роцi. Зараз панi Алiса готуе повне, дванадцятитомне зiбрання батькових творiв, бо наближаеться його столiтнiй ювiлей. Оскiльки всi матерiали староi збiрочки так чи iнакше увiйдуть до дванадцятитомника, вона й вирiшила подарувати нам цю раритетну збiрочку, перебуваючи пiд враженням вiд нашого виступу. Спiваки задоволено запосмiхалися: хто би що не казав, а чути подiбнi вiдгуки про себе будь-кому приемно… – І все ж таки, хто автор тексту?.. – Спробую написати панi Алiсi й дiзнатися. Втiм, не думаю, що вона зможе додати хоч щось, – зiтхнув Якимець. – Адже очевидно, що видання готувалося вже без всякоi участi Гренджi-Донського, який на той час помер. Отже, якщо в його паперах дочка знайшла запис вiрша, який неможливо було надiйно iдентифiкувати… Отож вiн i був включений до збiрки, як «народна пiсня». А тому… Вiн посмiхнувся: – А тому гадаю, що панi Алiса не заперечуватиме не тiльки проти виконання нами цього вiрша, але й проти певного скорочення тексту. Зовсiм трiшки, буквально пару рядкiв, але скоротити варто, як на мене. – Ти певен? – Подумати треба, звiсно, – мовив художнiй керiвник, – але з чого б нам квапитися? Роботи тут ще вистачить. І насамперед, як будемо на Закарпаттi, звiдки цей Гренджа-Донський родом, треба спробувати дiзнатися, чи хтось вже ii заспiвав був. Хоча б у загальних рисах мелодiю почути треба. Бо мое бачення – то е мое бачення, та якщо пiсня народна – то е iнша рiч. На тому й зупинилися, зайнявшись iншими важливими справами. 1995 Зайвi люди Приватний будинок по вул. Озернiй, Миргород, 24 лютого 1995 року – Василiсо!.. Агов, Василi-i-iсо-о-о!.. Бiльше iй зайнятися нема чим, тiльки iз сусiдкою теревенити. І все ж… – Ну, чого тобi? – Василiсо, Сергiйчик просив переказати, щоб ти Давлетова свого у них забрала, бо вiн там уже з ночi отаборився… – Що-о-о?! – А те, що чуеш. Отож ходи хутчiш! Дивина та й годi! Ясна рiч, Василiса чудово знала, де саме шукати чоловiка пiсля великих свят, так чи iнакше пов’язаних з вiйною чи Збройними силами. Вчора, у четвер було 23 лютого – День Радянськоi Армii i Вiйськово-морського флоту. Таким чином, вдень i ввечерi Едуард Рустамович напевно перебував десь у розташуваннi 831-го Миргородського винищувального авiаполку[46 - Нинi – 831-ша бригада тактичноi авiацii (831 БрТА).] чи в аеродромному мiстечку. Де саме?.. Ясна рiч – там, де тривало найбундючнiше святкування! На сам захiд Василiсу просто нiхто б не пустив, отож iдеальним видавалося перехопити пiдпитого чоловiка по дорозi додому. От тiльки як же ж вирахувати, якою саме дорогою вертатиметься вiдставний «солдат Великоi Вiтчизняноi»?! Аж надто невизначеними були цi варiанти… Значно надiйнiшим варiантом зустрiчi був вiзит до мiлiцiйноi дiльницi: Миргород – мiстечко невеличке, де всi знають одне одного. Тим паче, тут знали й любили ii Едуарда Рустамовича! І тi ж мiлiцiонери його неабияк поважали, бо потрапивши до них навiть п’яним «в устiлку» – ветеран нiколи не потрапляв до «мавпятника» разом з рiзною наволоччю, а вiдсипався в окремому, бiльш-менш пристойному примiщеннi. Зовсiм уникнути подiбного фiналу пиятик нiяк не вдавалося: Едуард Рустамович п’янiв вже на третьому чи четвертому келиху – причому завжди рiзко, з непередбачуваними наслiдками, з жахливими «заносами» у повну неконтрольованiсть. Важко сказати, з чим це було пов’язано. Можливо, з його схiдним етнiчним походженням, можливо, з iншими факторами… Та й неважливо це, якщо чесно! Бо в будь-якому разi, 3–4 чарки в тутешнiх широтах знаменували хiба що початок веселого застiлля, отож Василисi доводилося перiодично розшукувати чоловiка по всьому Миргороду. Добре, якщо вiн напивався вдома: тодi його хоча б не було потреби шукати. Але ж як бути з офiцiйними святами?! Давлетов мав що згадати з колишнього армiйського життя, що пiдтверджували численнi нагороди, зокрема iноземнi. Його часто запрошували виступити перед молоддю. А завершувалося все завжди однаково. Причому скiльки Василiса не застерiгала органiзаторiв торжеств – нiчого не допомагало: вони просто не вiрили, що пiсля третього тосту (традицiйно «гусарського» – «За баб-с!») бравий ветеран вже не сприймае дiйснiсть адекватно. Звiдси й фiнал, щоразу один i той самий, один i той самий… Але все ж таки, в яку «чорну дiрку» зникае Едуард Рустамович, потрапляючи до мiсцевого вiддiлку мiлiцii?! Коли вчора ввечерi вiн не повернувся додому, Василiса так i не лягала спати, а оббiгала в пошуках чоловiка весь Миргород. Зокрема, до мiлiцii навiдувалася двiчi. Як раптом сусiдка повiдомляе, що Давлетов, виявляеться, «вже з ночi отаборився» у вiддiлку! То як накажете зрозумiти цю загадку, га?.. Берег Десни, околиця села Пухiвка, Киiвщина, 23 квiтня 1995 року Земля ще не встигла прогрiтися достатньою мiрою, тому вони сидiли за невеличким квадратним столиком на «дачних» складаних алюмiнiевих крiслах. Людвiг Альфредович, як хазяiн дачi, розташувався посерединi обличчям до рiчки. Зараз вiн був зайнятий тим, що розглядав довколишнiй пейзаж через наповнений «напоем богiв»[47 - Популярний за часiв СРСР «елiтний» алкогольний коктейль, що виготовлявся з медичного спирту, червоного вина (причому чим дешевшим було вино, тим смачнiшим виходив результат), лимонного соку, цукру й ванiлi.] келих. Дем’ян Лукич прилаштувався на стiльцi праворуч, Вольдемар Савич – лiворуч, проте подiбний спосiб розмiщення гостей за столом нi про що не свiдчив… Про це i було заявлено в манерi жартiвливiй – наскiльки дозволяла ситуацiя: – Я запросив вас, панове, з тим, аби повiдомити вам дуже неприемну звiстку… Яку саме – ви, гадаю, й самi легко здогадаетесь. – Невже до нас iде ревiзор?! – насмiшливо вигукнув Нiлов. – Якби ж то… – Кудрiн зiтхнув, витримав невеличку паузу й видав скоромовкою: – Нам даеться рiвно один рiк, не бiльше й не менше, аби виправити стан справ у нашiй лабораторii. Якщо ж не зможемо зробити цього – нас просто лiквiдують. – Саму лабораторiю? Як штатну одиницю? – Так, Дем’яне Лукичу. І хоч як прикро менi говорити подiбнi речi, але в такому разi вийде, що звiльнення не тiльки Павлини Авксентiвни нiчого не вирiшило, але й «самостiйне плавання» всiеi твоеi групи також. Хоча ви не пропадете, я вiрю в тебе й у твоiх хлопцiв. – Мабуть, що не пропадемо. – Не «мабуть», а «точно». В тiм-то й рiч… – Послухайте, товаришi, ви це про що?! Невже ви збираетесь теревенити про службовi негаразди за святковим столом?! Та що ви, чес’слово!.. Давайте краще вип’емо по першiй. Печорiн простягнув до середини столу свiй келих з «напоем богiв», елегантно затиснутий двома пальцями правоi руки: – Ну, який там заведено вимовляти перший тост на Великдень? «З днем народження Ісуса Йосиповича Христа»… Здаеться, так? – Неук ти, Вольдемаре, – зiтхнув Нiлов. – Що неук, то це точно. Хоча й кандидат технiчних наук, при цьому ще й iз «пушкiнським» прiзвищем, – пiдтримав колишнього пiдлеглого Кудрiн. – Адже день народження Ісуса Йосиповича Христа – це Рiздво, а воно святкуеться сьомого сiчня. – Ет, авжеж, авжеж!.. – Печорiн роздратовано ляснув себе в чоло, немовби комара долонею пришиб. – А сьогоднi у нас Великдень, на який Ісус Йосипович не народився, а воскрес. І тому сьогоднi кажуть: «Христос воскрес!» – На що вiдповiдають: «Воiстину воскрес». А тому годi грiти в келихи налите, давайте вип’емо, – пiдбив пiдсумок Нiлов. Дзенькнули келихи. Добре пiшов «напiй богiв»!.. – Ну то що, зарiзаемо?.. – Вольдемар Савич кивнув на велику паску, викладену на iдеально бiлу тарелю посеред столу. – Шкода таку красу рiзати, – примружившись i нахиливши голову на плече, Людвiг Альфредович придивлявся до притрушеноi кольоровим кришивом бiлоi глазурi, що вкривала макiвку паски. – І ще шкода, що моя мама не дожила до того, як ми Великдень почали справляти. Хоч вона була старою переконаною бiльшовичкою… Кудрiн трохи помовчав, примруживши очi, потiм завершив: – Але ж моя мама любила та цiнувала усе прекрасне. Жодних сумнiвiв не маю, що навiть моя покiйна мама, якби була жива, неодмiнно б оцiнила таку красу, як оця наша паска! А тому… А тому, товаришi, я пропоную зарiзати цю красу вже пiсля третьоi, га?.. Як ви? – Я – «за», – Дем’ян Лукич потягнувся до полумиска з крашанками, вибрав собi червону та зелену й заходився ретельно очищувати iх вiд шкаралупи. – Я так сподiваюся, все це освячене? – Ображаеш, – Кудрiн теж взявся за крашанки. – А де святили? Тут, у Пухiвцi? – Знов ображаеш! У Киевi, в соборi Володимирському. Там, кажуть, мiсце намолене. А тут, у Пухiвцi, що?.. Така собi сiльська церковка. – То це аж з Киева везли… – зiтхнув Печорiн. – А ти як думав! «УАЗик» менi навiщо?! Всенощну з дружиною вiдстояли, продукти посвятили – i сюди… До речi, ось ще й ковбаска е. Теж освячена, пригощайтесь, не стидайтесь. – І не лiньки тобi, Людвiгу Альфредовичу, було до Киева й назад ганяти? – Менi для вас, друзi моi, нiчого не шкода. – О-о-о, так… Дякую, – кивнув Нiлов, який уже встиг вiддати належне крашанкам i тепер «озброiвся» кавалком ковбаси. – Ну що ж, друзi моi… Як то кажуть: «Между первой и второй перерывчик небольшой», хiба нi?.. – Ти, Людвiгу Альфредовичу, господар, тобi й наливати. Випили по другiй чарцi «напою богiв». І тут Печорiн таки не втримався вiд дошкульного запитання: – А коли ми зараз третiй тост питимемо, як водиться, за жiнок – то можна, я не питиму за Павлину Авксентiвну?.. – Вольдемаре, ну i хто тебе за язика тягнув?! – вiдчайдушно скрикнув Нiлов. Втiм, господар посиденьок одразу ж зупинив його: – Облиш, Дем’яне, ми ж звичайнi радянськi люди, як не крути! А тому на роботi говоримо виключно про вiдпочинок, тодi як на вiдпочинку… – Про роботу, – сумно зiтхнув Нiлов. – Ну от, бачиш! Тому-то наш дорогенький Вольдемар просто не може мислити по-iншому. Чи я не правий? – Правий ти, Людвiгу Альфредовичу, правий як завжди. – Та нi, не завжди… Завлаб гидливо поморщився, зiтхнув i додав: – Якби я був завжди правий, то ми б iз вами, товаришi, не перебували зараз в такiй жорстокiй дупi. Оце дружина на минулому тижнi принесла той модний роман Булгакова, який тепер усi читають… «Майстер i Маргарита». Так-так, вiн, вiн… – Його вже давно усi читають-перечитують, – зауважив Печорiн настiльки обережно, щоб у жодному разi не образити Кудрiна. – Це тi науковцi, якi мають лiтературнi прiзвища, читають-перечитують давно, а я от i досi читаю по першому разу, – повчальним тоном зауважив господар дачi. – Отож мушу зазначити, що тематично романчик цей дуже пiдходить до сьогоднiшнього свята Великодня. І мало не вчора я вичитав там одну дуже цiкаву фразу: «Прокуратор нiколи не помиляеться, але цього разу схибив»[48 - Цитата з роздiлу 25 «Як прокуратор намагався врятувати Іуду з Кирiафа».]. Отак само i я: завжди правий – але цього разу схибив… Причому не тiльки з цiею клятою Павлиною, але i з нашим Есенбогою. Тому хоча за законами математики «мiнус» помножений на «мiнус» дае «плюс» – в нашому випадку такого не сталося. Отак от… – Прикро! – зiтхнув Нiлов. – Ще б пак… Це була правда чиста й мiцна, немов той медичний спирт, що пiшов на продукування «напою богiв», який Кудрiн зараз розливав по келихах, стомлено, по-старечому крекаючи. Все починалося торiк, причому попервах зовсiм не виглядало загрозливим. От хiба що вiдсоткiв на двадцять, не бiльше. Але ж хто тодi мiг передбачити, що на них усiх чекае!.. * * * Коротше кажучи, приблизно торiк заступник директора ІЕЗ iменi Патона, який курував «паяльний» напрям в дiяльностi iнституту, раптом викликав Людвiга Альфредовича до себе «на килим». Вiд замдиректора Кудрiн повернувся засмученим i на термiново скликанiй нарадi повiдомив наступне: оскiльки бюджетне фiнансування науки постiйно скорочуеться, дирекцiя вирiшила оптимiзувати структуру провiдного наукового закладу Нацiональноi академii наук Украiни вiдповiдно до вимог часу. Оскiльки у складi ІЕЗ iснують одразу ж вiддiл технологii паяння № 29 та лабораторiя високотемпературного паяння № 32, iхне злиття або ж скорочення меншого з пiдроздiлiв (себто лабораторii) видавалося кроком цiлковито логiчним. Отже, завлабу Кудрiну пропонувалось якнайшвидше довести дирекцii, що його пiдлеглi недарма iдять свiй хлiб. Головним козирем на користь подальшого розвитку лабораторii Людвiг Альфредович вважав те, що iхнiй провiдний iнженер Есенбога ось-ось мав захищати кандидатську дисертацiю. Коли це станеться – у складi лабораторii можна буде створити третю групу пiд керiвництвом новоспеченого ка-те-ена. А три групи iнженерiв – це вже мiнiатюрний вiддiл… Тодi можна буде подумати про наступнi кроки: по-перше – сам Кудрiн мав би нарештi доопрацювати матерiали власноi докторськоi дисертацii, що вже багато рокiв вiдкладалося до кращих часiв; по-друге – iнженер Сивак ставав черговим кандидатом у дисертанти. Цiкаво, у кого б язик повернувся назвати подiбнi кроки хибними?! Перспективи усiм здавалися вельми непоганими. І в цей самий момент завлаб припустився помилки, що згубно вплинула на весь подальший перебiг подiй. Почалося з того, що наступного ж понедiлка з Президii Нацiональноi академii наук Украiни завлабу зателефонував один iз старих «патонiвцiв» – колишнiй заввiддiлом Буштинець: – Вiтаю, Людвiгу Альфредовичу. Тут менi сорока на хвостi принесла, нiби у тебе неприемностi з дирекцiею назрiли? Ну так, все вiрно: тепер це називаеться дуже красиво – «оптимiзацiя структури на вимогу часу». Звучить i справдi нiчогенько, можна погодитись… Але суть кепська, як не крути. До речi, Людвiгу Альфредовичу, я тебе розумiю, як нiхто iнший: оскiльки менi шiстдесят стукнуло, хотiли на пенсiю викинути – то я ледь ублагав, щоб цього не робили. Ледь-ледь залишили, тiльки попередили: мовляв, дивись там, Вiкентiю Пилиповичу, працюй на благо вiтчизняноi науки так, щоб нiхто не пожалiв про твое подальше перебування на посадi. Вiдверто кажучи, завлаб щосили намагався зрозумiти, куди хилить його спiврозмовник. Але оскiльки всi розумовi потуги виявилися марними, а подiбних загравань Кудрiн терпiти не мiг, то зрештою запитав прямо, куди хилить Буштинець. На що той зробив аж надто «смачну» пропозицiю, вiдмовитися вiд якоi мiг би лише останнiй iдiот: – Все просто, Людвiгу Альфредовичу! Все просто як двiчi два – чотири. Є тут у мене жiночка знайома. Інженерка-металознавиця передпенсiйного вiку, прiзвище мае Кузюра, iм’я та по батьковi – Павлина Авксентiвна. Їi старший син хоча й не рибалка-любитель, але ж заповзятий мисливець. Все вiдповiдае твоiм критерiям вiдбору персоналу… Облиш, Людвiгу Альфредовичу, про твою примхливiсть знають навiть тут у нас, у Президii НАНУ, отож давай без церемонiй. І мiж iншим, Павлину Авксентiвну цю ти вiзьмеш не просто так, а з фондом зарплати… Отож i думай, зголошуватися на це чи нi? Бо як зголосишся – буде твоiй лабораторii суцiльний профiт. Що ж, в теорii все виглядало дуже добре. Мiряючи людей на власний аршин, Людвiг Альфредович вважав, що чудернацькi прiзвище та iм’я вiд народження пробуджують в людинi нестандартне мислення. Додатковим бонусом в його очах було захоплення риболовлею – це мало б свiдчити про глибинний зв’язок з природою. Оскiльки ж Павлину Авксентiвну «зiсватали» аж на рiвнi Академii наук та ще й «у посаг» iй дали фонд зарплати – запiдозрити щось недобре Кудрiн не мав нiяких пiдстав. Але чого точно нiхто не мiг передбачити – то це яка «гримуча сумiш» вийде з дуету новоi спiвробiтницi й аспiранта Есенбоги. До Вiлiана Арленовича завлаб завжди ставився дуже прихильно з двох причин. По-перше, його прiзвище не тiльки мало турецьке корiння[49 - Esenboga – село, колись розташоване у 28 км на пiвнiчний схiд вiд Анкари. На його мiсцi тепер знаходиться Мiжнародний аеропорт Есенбога. В свою чергу, цей населений пункт дiстав назву вiд власного iменi полководця Esen Boga, що турецькою буквально означае «Спокiйний Бик».], але й нагадувало про вiдомого на весь СРСР автора[50 - Маеться на увазi Равнак Єсенберлiн.] кiлькох монографiй з проблематики високотемпературного паяння. По-друге, Вiлiан Арленович був фанатом особливого рiзновиду риболовлi – зимовоi пiдлiдноi. Вiн навiть брав участь в якихось змаганнях з цього виду активного вiдпочинку, причому небезуспiшно. Тому згадуючи аспiранта, Людвiг Альфредович завжди i з незмiнною повагою промовляв: – Нема нiчого дивного в тому, щоб погожоi лiтньоi днини порибалити хоч на бережку, хоча б з човна. Але щоб мерзнути взимку на кризi, коли ти вiдкритий усiм вiтрам!.. Та це ж яку силу волi треба мати, га?! І при тому якщо озеро чи, скажiмо, ставок вкритий товстелезним льодом, риба може задихнутися. Отож такi унiкуми, як Вiлiан Арленович, можна сказати, рятують природу. Хоча й не без користi для себе, ясна рiч. Саме в розпорядження Есенбоги й було вирiшено передати «креатуру товариша Буштинця», як Людвiг Альфредович називав поза очi Павлину Авксентiвну. Мiнiатюрна група у складi аспiранта й iнженерки передпенсiйного вiку – це, звiсно, ще та «виробнича одиниця». Оскiльки до захисту дисертацii лишалися лiченi мiсяцi, Вiлiан Арленович буквально по макiвку зосередився на пiдготовцi до цього вiдповiдального процесу й жодноi госптеми не вiв. Таким чином, жодною корисною справою Павлина Авксентiвна практично не займалася. Попервах вона постiйно вiдвiдувала наукову бiблiотеку Інституту електрозварювання, звiдки приносила одну за одною книжки з кристалографii, якi демонструвала всiм i кожному, немов мисливець, що повернувся з африканського сафарi. Коли ж це iй нарештi набридло, несподiвано зайнялася iнтригами. Протягом наступного пiврiччя «креатура товариша Буштинця» успiшно пересварила мiж собою половину лабораторii високотемпературного паяння. Першою очевидною жертвою Павлини Авксентiвни стала секретарка-машинiстка Натуська, яка звiльнилася пiсля гучного скандалу i привселюдного обзивання новоi спiвробiтницi спочатку «лахудрою по металу», а потiм просто «металохудрою». Та про що там казати, коли такий веселун, як Дем’ян Лукич Нiлов особисто заборонив Кузюрi перетинати порiг двокiмнатного примiщення, в якому хазяйнувала його група!.. Не залишився поза увагою iнтриганки навiть зварювальник дядя Юра: «металохудру» обурювало, що вiн йде з роботи близько 16:00, аби встигнути на Мотовилiвську електричку. А те, що пенсiонер живе у чорта в зубах, негiдницю не обходило… Їi спроба дисциплiнувати «майстра – золотi руки» завершилася справжнiм розносом в кабiнетi Кудрiна. При цьому навiть крiзь ретельно зачиненi дверi долiтали скрикування завлаба: – Ви менi дядю Юру не чiпайте!.. Облиште це!.. Його сам академiк Патон знае та цiнуе!.. Облиште це категорично, дуже прошу!.. Вiд дядi Юри користi на порядок бiльше, нiж вiд вас!.. Я двiчi не повторюватиму!.. Ви iнтриганка, товаришко Кузюра!.. Ваша поведiнка не витримуе жодноi критики!.. Пiсля цього Павлина Авксентiвна нiбито заспокоiлась. Але, як невдовзi з’ясувалося, то був лише затишок перед справжньою бурею. Адже коли аспiрант Есенбога нарештi успiшно захистив дисертацiю та почав входити в курс поточних справ лабораторii, дуже швидко з’ясувалося, що новоспечений кандидат технiчних наук разом з «металохудрою» почали активно «копати»… пiд самого Людвiга Альфредовича! Оскiльки увiйти у володiння Нiлова не було жодного шансу, новоспечений «слiдчий дует» взяв у розробку групу Печорiна. Як i вся лабораторiя, Вiлiан Арленович прекрасно знав, що через поганi стосунки з дружиною «Пiцунда» часто випивае на робочому мiсцi. Бiльше того, вiн потихеньку привчив зазирати на дно чарки лаборанта Рачка… Оскiльки ж перiодично ставалися затримки зарплатнi, то щоб дiстати грошi на випивку, парочка п’яничок винесла поза межi iнституту й продала на радiоринку деякi прилади. З iншого боку, також нi для кого не було секретом, що пiсля звiльнення Натуськи единим, хто друкував на машинцi хоча й чотирма пальцями, але з пристойною швидкiстю, був iнженер Сивак. Вiн же, до речi, дуже допомiг Есенбозi в останнi мiсяцi перед захистом… Але знов-таки всi знали, що Спартак передруковуе на машинцi своi фантастичнi опуси, в написаннi яких молодий чоловiк досягнув явних успiхiв. Таким чином, усiм пiдлеглим Вольдемара Савича «слiдчий дует» запропонував звести наклеп на Людвiга Альфредовича, який нiбито покривае торгiвлю майном своеi лабораторii з боку «Пiцунди» та Рачка, а також друкування iнженером Сиваком – тiльки уявiть собi – «антирадянськоi лiтератури»! Таке безглузде обвинувачення так роздратувало Спартака, що зазвичай стриманий молодий чоловiк дозволив собi наступний випад на адресу старших за вiком людей: – Ви що, перепрошую, обидва на голову заслабли з якогось переляку?! Що за «антирадянську» лiтературу я можу друкувати, коли Радянський Союз накрився мiдним тазом у серпнi дев’яносто першого року?! Вiлiане Арленовичу, Павлино Авксентiвно, отямтесь, прошу! Подивiться навкруги й визнайте, що надворi у нас тепер зовсiм не розвинений соцiалiзм, а адмiнiстративно-бюрократичний недокапiталiзм, який ми все ладнаемо, ладнаемо й нiяк до пуття не доведемо!.. – Це вiдмовка! Ти друкуеш огидну антирадянщину – мене не пiддуриш, я твоi чернетки сама на власнi очi читала! Ти менi зуби не забалакуй!.. – не здавалася Кузюра. Есенбога ж додавав iз суворим виразом на обличчi: – Ти, Спартаку, даремно затiяв це. Ми правi якщо не за назвою, то за суттю. Кiнець кiнцем, Служба безпеки Украiни розбереться, як назвати те, що ти робиш. Суть же справи явно прогнила – бо ти друкуеш на машинцi нашоi лабораторii те, що не мае вiдношення до ii профiлю дiяльностi. Й робиться це з вiдома та за пiдтримки нашого завлаба. Це факт, i запевняю, що СБУ з ним розбереться, дасть належнi оцiнки, а тебе виведе на чисту воду. – Якщо, звiсно, не допоможеш нам поставити на мiсце завлаба товариша Кудрiна, – впевнено мовила Кузюра. Та попри усi погрози, допомагати «слiдчому дуету» письмак-любитель вiдмовився, внаслiдок чого був занесений у «чорнi» списки. Втiм, насамперед нерви здали у лаборанта Рачка, який пiсля кiлькох напружених «слiдчих» розмов написав заяву на звiльнення. Природно, Кудрiн спробував розiбратися, чим спричинений його демарш, – i лише за голову схопився вiд ретельно приховуваних ранiше речей, що раптом вiдкрилися йому в усiй своiй мерзотi! Особливо велике враження справила на нього вiдверта бесiда з новоспеченим ка-те-еном, оскiльки Есенбога заявив вiдверто й не криючись: – Ви собi як хочете, Людвiгу Альфредовичу, але керувати нашою лабораторiею за теперiшнiх умов ви неспроможнi. Доказом цих моiх слiв е масовi вiдмови виробничникiв вiд напрацювань наших фахiвцiв у царинi високотемпературного паяння лопаток для авiадвигунiв. Нашi машинобудiвники вважають за краще купувати готову продукцiю, наприклад, у «Pratt & Whitney»[51 - Американський аерокосмiчний концерн, виробник авiадвигунiв для цивiльноi та вiйськовоi авiацii, а також ракетних двигунiв для NASA.], – бо це, з iхньоi точки зору, дешевше та надiйнiше. В такiй ситуацii найкращим виходом для всiх нас було б, якби ви достроково вийшли на пенсiю, а лабораторiю високотемпературного паяння очолив би я. Другим же розумним кроком стало б наше приеднання до паяльного вiддiлу ІЕЗ. Адже наше самостiйне iснування не е виправданим. – Та що ви таке кажете, Вiлiане Арленовичу?! – обурювався у вiдповiдь завлаб. – Як це – не виправдане?! Що за дурiсть?! Хто вам навiяв подiбнi нiсенiтницi?! І вiд кого я це чую – вiд нашоi надii?! Вiд того, кому були забезпеченi всi умови для захисту дисертацii?! Та це ж нi на що не схоже!.. Наслiдки були вельми сумними. Вiлiану Арленовичу та Павлинi Авксентiвнi довелося звiльнятись за власним бажанням. Вiдповiдним чином скоротився не тiльки фонд заробiтноi плати iхньоi лабораторii, але й зменшилася кiлькiсть спiвробiтникiв iз вченим ступенем. Причому не треба забувати, що все це вiдбувалося на тлi подальшого скорочення виробництва, закриття промислових пiдприемств i, вiдповiдно, звiльнень робiтникiв. Хоча минулорiчнi президентськi вибори виграв «червоний директор» Кучма – навести в краiнi лад протягом мiсяця, згiдно з передвиборчими обiцянками, вiн так i не змiг. Отож деструктивнi процеси в промисловостi просто не могли не вiдбитися й на науковому середовищi… Зважаючи на все це, з Президii НАНУ надiйшла сувора вказiвка: по-перше – негайно, у невiдкладному порядку скоротити штат лабораторii бiльш нiж удвiчi; по-друге, якщо протягом наступного року «напiвлабораторiя» не доведе свою ефективнiсть, остаточно лiквiдувати ii. Годi було й сумнiватися, що така iнiцiатива виходила вiд ображеного товариша Буштинця, який тривiально мстився за звiльнення своеi «креатури» – головноi iнтриганки Кузюри… Але що вже тут поробиш?! Виконати першу частину цього категоричного розпорядження було вiдносно легко: «у вiльне плавання» вiдправили всю групу Нiлова (самого Дем’яна Лукича, iнженерiв «Боцмана» та Кешу, лаборанта Бугая), а також попросили звiльнитися за власним бажанням iнженера «Пiцунду» з групи Печорiна. Таким чином, в лабораторii залишилися четверо людей: Людвiг Альфредович на посадi завiдувача, Вольдемар Савич як його заступник, Спартак Андрiйович як провiдний iнженер i дядя Юра – «майстер – золотi руки» та унiверсальний спецiалiст. Але що було робити далi?! Яким чином довести iнститутському начальству i, головне, Президii НАНУ ефективнiсть «напiвлабораторii»?! * * * На думку Кудрiна, шлях був один-единий: протягом найближчого року провiдний iнженер Сивак мав би пiдготувати й захистити кандидатську дисертацiю! Із цим нiбито не мало виникнути проблем. Однак таке рiшення завлаба несподiвано нарвалося на спротив… самого виконавця. – Людвiгу Альфредовичу, це нереально, це просто нереально! – кип’ятився Спартак, мiряючи кроками кабiнет завлаба. – Менi треба було дати захиститися, коли я тiльки-но прийшов до вас на роботу. Тодi у мене було все необхiдне: ентузiазм, бажання, можливостi… – А зараз?! – запитав завлаб якомога жорсткiше. – А зараз усi iлюзii пiшли за вiтром. Простiше кажучи, розвiялися. Насамперед ви самi поставили мене в чергу на захист слiдом за Есенбогою… – Але ж це логiчно! Спочатку мав би захиститися вiн, потiм ти… – Але ж мене примусили займатися виключно госптематикою, поточними договорами! Тодi як можна було паралельно накопичувати матерiал на свою дисертацiю, наприклад. Або готуватися до здачi кандидатського мiнiмуму за профiльною дисциплiною. Тодi як зараз… – Ну то й роби, Спартаку Андрiйовичу! Роби! Хто тобi не дае?! Навпаки, тепер я навiть прошу… нi, навiть благаю – роби!.. – Отже, за найближчий рiк ви пропонуете менi наступне. Дозбирати всi матерiали на дисертацiю – раз, – Сивак почав загинати пальцi. – Далi, дисертацiю треба, власне кажучи, написати, надрукувати й оформити – два. Треба здати профiльний кандмiнiмум зi зварювання – три. Треба перездати кандмiнiмуми з фiлософii та iноземноi мови, якi вже «заiржавiли» – чотири. Й нарештi, треба виконувати хоч якiсь договори, щоб заробляти поточнi грошi на iснування нашоi лабораторii – це п’ять. Молодий чоловiк здiйняв на рiвень обличчя мiцно стиснутий кулак, повертiв ним на всi боки й констатував: – Зробити все це за один рiк просто нереально. – Так i скажи, що ти просто не хочеш захищатися, – пробуркотiв Людвiг Альфредович, – i що ти просто брехав менi й усiм нам, всьому колективу… – Нi, не брехав. Прийшовши до вашоi лабораторii, я щиро хотiв захищатися. Однак ви самi поставили мене у чергу за Вiлiаном Арленовичем, то що я можу вдiяти?! Це було ваше помилкове рiшення. – Ну-у-у… припустимо, я справдi помилився, – Кудрiн опустив очi. – Але ж тепер я готовий всiляко допомагати тобi… – З Есенбоги зняли всi роботи над поточними договорами й розкидали iх на решту iнженерiв. Я такоi розкошi не маю, менi треба i договори виконувати, й дисертацiю писати. А головне… – Так?.. Слухаю тебе. – Головне в тому, що без патентування оригiнального припою мене забалотують – ви це самi казали. – Казав. І що з того? – А те, що припiй запатентують, лише якщо впровадити технологiю на виробництвi. А ви самi знаете, що вiд розробки технологii до впровадження на виробництвi минае не один рiк. У нас же на всю цю «кухню» нема часу… – Ми щось придумаемо, не переймайся. – Що саме? Людвiг Альфредович лише мовчки знизав плечима. – Отож i я не знаю. Бiльше того, при всiй своiй фантазii навiть не уявляю, як викрутитися iз теперiшнього становища. А тому не хочу витрачати зусилля протягом року даремно, так би мовити – у порожнечу. Якби ж я бачив хоч найменший шанс для себе, то був би готовий працювати. А так!.. А-а-а… Спартак лише рукою махнув з виглядом повноi безнадii. Канiв, 22 травня 1995 року З точки зору «шевченкiани» як суспiльного явища, нинiшнiй рiк не був ювiлейним. Тому чергова зарубiжна делегацiя, що мала на метi вiдвiдати могилу Великого Кобзаря на Тарасовiй горi, не вирiзнялася нi особливою пишнiстю, нi величнiстю, анi кiлькiсним складом. Все було дуже й дуже скромно, якщо порiвнювати хоч би з роком минулим, коли генiю украiнського народу виповнилося 180 рокiв. До того ж, Ельвiра не розумiла, навiщо приставляти до них перекладача?! Адже у складi делегацii було повно лiтнiх людей – явних емiгрантiв у першому колiнi… – Ельвiро Гелiiвно, зiзнайтеся, будь ласка: хiба вам шкода чи що?! Тiльки давайте чесно, так би мовити – поклавши руку на серце… Вам пропонують провести кiлька днiв з iноземцями, якi справдi здатнi, в принципi, обiйтися без ваших послуг. Ви будете бiля них суто для пiдстраховки, так би мовити. Спочатку тут, у Киевi, потiм у Каневi. Потiм проводжаете iх у Бориспiль – i все. Не робота – суцiльний вiдпочинок! То хiба вам шкода?.. А й справдi, невже iй шкода?! Це ж ii робота, зрештою – супроводжувати групи iноземцiв, що приiздять до Украiни. Пiсля перших же годин, проведених разом з делегацiею, Ельвiра переконалася в обгрунтованостi побоювань начальства. Перекладач гостям i справдi був потрiбен – от тiльки перекладач з… росiйськоi! А в окремих випадках – просто супроводжувач. Щось на кшталт «чарiвноi палички» або, точнiше кажучи, унiверсального помiчника. Зокрема, ще в аеропорту до Ельвiри звернулася незмiнно усмiхнена лiтня жiнка, яка назвалася «панi Вiрою» та спитала: – Добродiйко, пiдкажiть менi, будь ласка, чи матимемо ми в Киевi хоч трохи вiльного часу на самостiйний огляд мiста? – Сьогоднi розмiщуемося в готелi «Москва»[52 - Починаючи з 2001 року – готель «Украiна».], на завтра у нас запланована оглядова екскурсiя, пiслязавтра зранку iдемо на Рiчковий вокзал, де пересiдаемо на теплохiд, щоб дiстатися… – Так-так, я уважно вивчила всю програму, – кивнула панi Вiра. – Але мене iнше цiкавить. Розумiете, я ж народилася тут, у Киевi, колись ще до вiйни жила на Подолi. Отож якщо з’явиться слушна нагода з’iздити туди… Сподiваюсь, ви зрозумiли? – Авжеж, – кивнула перекладачка, – ви хочете проiхатися рiдними мiсцями самостiйно, без групи. І щоб я вас супроводжувала. – Саме так. – Зробимо. Тим паче я сама подолянка. – Он воно що! – приязно посмiхнулася панi Вiра. – А де ви живете, якщо не секрет? – Не секрет, звiсно. На Набережно-Хрещатицькiй. – А-а-а, он як… Нi, ми жили трохи далi вiд Днiпра. – Де саме? – Сподiваюсь, побачите, – якось ухильно вiдповiла панi Вiра. Однак ii сподiвання не справдилися. На Подiл обидвi жiнки вирушили у перший же вечiр, коли iншi гостi лишилися вiдпочивати з дороги в готелi. Проiхали метро до Контрактовоi площi, далi пiшли пiшки. По дорозi затрималися бiля кiнотеатру «Жовтень». В фойе не зазирали, лише постояли бiля входу на вулицi Костянтинiвськiй. Нарештi гостя тихо мовила: – Коли я була молодшою вiд вас, цей кiнотеатр називався «Третiм Комсомольським кiнотеатром на Петрiвцi»… Ми сюди ходили з друзями, так. Пам’ятаю навiть, як одного разу перед нами виступав сам великий Довженко! Себто, це тепер вiн великий, а тодi був звичайним режисером. Помiтивши мимовiльнi сльози в куточках ii очей, перекладачка поквапилася запитати: – А чому кiнотеатр на Петрiвцi? Адже Петрiвка – це… – Бо до вiйни весь Подiльський район перейменовували на честь товариша Петровського, тому й кiнотеатр – на Петрiвцi. Далi панi Вiра привела перекладачку на рiг вулиць Ратманського[53 - Нинi – вул. Введенська.] та Фрунзе, де й зупинилася немов укопана перед багатоповерховим панельним будинком, безпорадно клiпаючи очима. – Ви тут жили? – обережно поцiкавилася Ельвiра. Й почула у вiдповiдь: – Точнiше десь на цьому мiсцi. Боже, як же все тут змiнилося! Боже, я ж тут уже нiчого не впiзнаю… Нiчого… Анiчогiсiнько! У мене е… а може, була молодша сестра Нiна. Можливо, ще й досi жива наша мама, тому я сподiвалася вiдшукати… Але оце все… Оце!.. Панi Вiра ще раз озирнула панельну багатоповерхiвку, з безнадiйним виглядом кивнула i мовила коротко: – Поiдемо назад. Вони повернулися до готелю, де Ельвiра була змушена вiдповiдати завченими фразами на претензii гостей, чому iх поселити в готелi «Москва» i хiба не можна було пiдiбрати для iхньоi делегацii готель з бiльш оковирною назвою. Далi все пiшло за програмою: оглядова екскурсiя Киевом наступного дня, потiм виiзд з готелю, Рiчковий вокзал на Днiпрi, теплохiд, коротке плавання до Канева. Кульмiнацiйна подiя всiеi поiздки вiдбулася саме сьогоднi: вшанування пам’ятi Тараса Шевченка… букети квiтiв… вишиванки… урочистi промови… Усе сталося належним чином, як i мало б статися. При цьому поточних клопотiв, пов’язаних з рiзноманiтними оргмоментами, на Ельвiру впало стiльки, що вона й думати забула про всi стороннi речi. Зокрема, про гостю, з якою пару днiв тому ходила вулицями Старого Подолу. Як раптом… – Нiно?! – Вiро, ти-и-и?.. Перекладачка озирнулася на здивованi вигуки, що пролунали за ii спиною майже одночасно, й побачила, що та сама «особлива» гостя – панi Вiра – завмерла навпроти пересiчноi, цiлковито «радянського» вигляду бабцi, плечi якоi пригнув невидимим тягарем до землi вантаж суворих життевих випробувань i поточних клопотiв. – Нiно, що ти робиш тут, у Каневi?! Чому ти не в Киевi?! – спитала здивовано гостя, як слiд надивившись на спiврозмовницю. «Невже це ii молодша сестра?! Адже панi Вiра сама казала, що е старшою», – встигла подумати Ельвiра, коли згорблена бабця нервово постукала по асфальту подертим дерев’яним цiпочком, на який спиралася, та напружено прохрипiла: – Я тут живу. – А де наша мама?.. І тут з молодшою сестрою панi Вiри сталася дивовижна трансформацiя: з видимим зусиллям вiдштовхнувшись вiд свого цiпочка, вона випросталася, розправила зiгнутi плечi й загорлала так, що на неi озирнулися всi мимовiльнi свiдки зустрiчi двох сестер, включно з усiею закордонною делегацiею: – Де наша матусенька, питаеш?! А чому це раптом зацiкавило тебе зараз?! Чому це не цiкавило тебе тодi, коли ти, посiпака фашистська, тiкала за кордон слiдом за своiми паскудними хазяями! – Нiно, Нiно, ти про що?! Яка ж я посiпака?.. Отямся!.. – спантеличена несподiваною злiстю рiдноi сестри, спробувала напоумити ii панi Вiра. Але звiсно ж, ця жалюгiдна спроба виявилася марною. – Ти! Посiпака фашистська! Курва бандерiвська! – загорлала «радянська» бабця iще дужче. – Ви тiльки погляньте на неi: у вишиванку вона вирядилася, бачте… Та недарма ж твоя вишиванка червоно-чорним розшита: червонi нитки – це кров наша, а чорнi – це попiл вiд наших мiст i сiл, спалених твоiми фашистськими хазяями! А ти iм прислужувати пiшла!.. А вони тебе за це iз собою забрали!.. А тепер якого бiса приперлася?! Анумо геть забирайся з нашоi землi, сволото! Ге-е-еть! І здiйнявши свiй цiпочок високо над головою, немовби то був Караючий Меч в руцi Батькiвщини-Матерi, бабця зробила крок до панi Вiри. Оскiльки нiхто не очiкував вiд неi такого, здавалося, зараз станеться невiдворотне… Але наступноi ж митi ноги старенькоi пiдломилися в колiнах, i потягнувшись вiльною рукою до серця, вона впала на вуличний асфальт безвiльним лантухом. – Лiкаря… – перелякано прошепотiв хтось. Днiпропетровськ, початок червня 1995 року Погляд Генрiетти Густавiвни був сповнений болю i страждань, що зовсiм не дивно: адже на лiвiй щоцi у неi сидiв здоровезний комар, прозоре черевце якого просто на очах наливалося червоною кров’ю паралiзованоi жiнки. Скосивши очi донизу, вона прекрасно бачила комашку, проте зiгнати ii була не в силах, попри найпалкiше бажання… – Що, Густавiвно, мучаешся? – презирливо спитав Арнольд, який тепер звертався до матерi тiльки у такому тонi. – Ну нiчого, нiчого, терпи, вiд тебе не убуде… Чи тобi шкода цiеi крапельки кровi для цiеi комарихи?.. До речi, ти знаеш, що кровопивством займаються виключно комаринi дiвчата?! Знаеш чи нi?.. В материних очах не було нiчого, окрiм нiмого прохання зiгнати нарештi кляту комашку. Однак Арнольд продовжив незворушно: – Нiчого, нiчого, потерпи, не жмотися. Комариха виссе трiшечки твоеi кровi, й у тебе на одну мiзерну крапочку знизиться кров’яний тиск. А це невеличке кровопускання вбереже тебе вiд повторного iнсульту. Розумiеш, Густавiвно?! Можливо, якби тебе вдруге шляк трафив, ти би швидше подохла й нарештi звiльнила мене вiд необхiдностi сидiти з тобою, примусово жеврiти в клятих чотирьох стiнах нашоi вбогоi халупи, яку всi вважають розкiшним окремим примiщенням!.. Звiсно, ти й без того подохнеш рано чи пiзно… Арнольд критично оглянув матiр i констатував: – А втiм, ти, схоже, збираешся назло менi подихати пiзно, а не рано… Шкода, дуже шкода! Я б нарештi вирвався iз цього примусово-добровiльного ув’язнення та придумав, що робити зi своiм життям. Бо якщо зараз комариху цю вбити… Бач, яка справа: це ж доведеться тебе по щоцi ляснути! А як я промажу й поцiлю в твое око?! В твое б***ське ненависне око я-а-а-ак врiжу щосили!.. Що тодi буде, Густавiвно, ти розумiеш?! У тебе око витече, потiм загние, i ти нарештi подохнеш. Так, подохнеш! Тобi полегшення вийде, розумiеш?! Але ж мене посадять! Посадять мене, так, Густавiвно!.. Посадять. Оскiльки ж у моiй автобiографii намертво вписаний епiзод з Таткатуткою… Вона ж малолiточка, моя Лолiточка!.. Несподiвано Арнольд скочив з мiсця i закружляв по кiмнатi, незграбно пiдстрибуючи та наспiвуючи: – Ах, малолiточка, Моя Лолiточка!.. Моя ж ти душечка, Мамзель Танюшечка!.. Солодка дiрочка, Моя ти Вiрочка!.. Зваблива кралечка, Моя ти Лялечка!.. Ти мов картиночка, Моя Альбiночка!.. Чарiвна косенька, Моя Антосенька!.. Гарненьке сонечко, Моя Альоночка!.. Пухнаста бiлочка… Моя дебiлочка!.. Несподiвано зупинившись на «дебiлочцi», Арнольд знов пiдскочив до матерi та з ненавистю засичав крiзь зуби: – Розумiеш, Густавiвно, в чому жах мого становища?! Я ж твiй синочок единий, а твiй синочок – вiн же ж не гомосек!.. Але якщо зеки в тюрязi, боронь Боже, довiдаються про епiзод iз Таткатуткою, то мене «опустять», неодмiнно «опустять»!.. Зроблять безправним «пiвником» i чпокатимуть, кому скiльки влiзе, – от в чiм жах! Точнiше скiльки разiв iхнi прутнi влiзуть в мою багатостраждальну сраку – стiльки разiв менi й вiдiллеться туди за мою Таткатуточку, за мою солоденьку дiвулечку!.. Але я ж не гом! Якби ж хоч трiшки був – менi було б легше змиритися з цим. А так… Нi-нi, я не можу ляпнути цю комариху в тебе на щоцi!.. Й не проси навiть, чуеш?! Втiм, напившись нарештi кровi, комар злетiв у повiтря й з огидним зудiнням зник десь попiд стелею. – Х-х-х-ха-а-а-а, Густавiвно!.. Х-х-х-ха-а-а-а! Ось нарештi й завершилися твоi страждання через цю огидну комашку. Тепер на тому мiсцi, де комариха жигонула тебе, можливо, з’явиться пухир. Однак через твiй паралiч ти, мабуть, не вiдчуваеш такого ж свербiжу, який вiдчувають через комариний укус здоровi люди?! А може, й вiдчуваеш, хтозна!.. У будь-якому разi х*й з тобою i твоiми вiдчуттями, Густавiвно, стара ти лярво! От якби ж хтось… або щось – неважливо!.. Якби ж хтось або щось утамувало мiй свербiж за моею Таткатуточкою!.. Оце було б саме те, що треба. Але ж нi! Арнольд роздратовано ляснув себе долонею по колiнцi: – Нiхто й нiщо не позбавляе мене цього палкого бажання! Я ж i досi хочу близькостi з нею, з Таткатуточкою моею! Я ж iй якi вiршi писав, якi вiршi, Густавiвно, присвячував я моiй дiвчиночцi солоденькiй!.. Ось слухай. І прийнявши урочисту позу, Арнольд продекламував: – Палить вогонь любовi мое тiло — до кiсток пекучий палить. Лиш комiр займеться – а полум’я й подiл вже палить! Стражденний стогiн мiй i землю, i престол небесний палить — Якщо не з нею я, сонцеподiбний, блаженну всю долину палить Пекельне полум’я страждань, пече спекотнiше жарин в розлуцi! Втiм, негайно пiсля цього уточнив, трохи знiтившись: – Нi-нi, це ще не мiй вiрш… Точнiше це такий епiграф до одного з моiх численних вiршiв, присвяченого Таткатутцi. Це з Алiшера Навоi – був такий поет вiдомий… А мiй вiрш безпосередньо – ось вiн! Це вже далi, пiсля епiграфу слiдуе. Слухай, Густавiно… І знов прийнявши картинну позу, продовжив декламувати: – Я – твiй улюблений Лiнгам, Ти – моя Йонi[54 - Лiнгам i йонi – санскритськi термiни, що позначають прутень i пiхву вiдповiдно.]дорога. З тобою спарувались ми, Одверженi всiма людьми. Як Шактi-Ша у Шиви-Ши, Сидиш ти у моiй душi! Сидiтимеш ти там завжди — Не йди ж вiд мене ти, не йди!.. Щоночi я молюсь до тебе: Не треба йти, нi-нi, не треба!.. І знов вiн заговорив нормальним голосом, присiвши на узголiв’я продавленого диванчика бiля паралiзованоi матерi: – Ну то як тобi моя поезiя, Густавiвно?! Що скажеш?.. Правда ж колосально?! Чудово!.. Незрiвнянно!.. Особливо оця знахiдка: «З тобою спарувались ми, / Одверженi всiма людьми». До чого ж потужна сила мiститься у цих словах!.. Яка експресiя!.. Але ж вона розучилася цiнувати моi вiршi! Ти розумiеш, в чiм трагiкомедiя мого iснування?! Моя-а-а!.. Таткатуточка-а-а!.. Розучилася-а-а!.. Цiнувати мою поезi-ю-у-у!.. Закiнчивши пiдвивати на кожному словi, Арнольд розчаровано пхикнув: – Пхе!.. Густавiвно, просто пхе!.. Й нiчого бiльше. Я тобi не казав, Густавiвно, але я випадково зустрiв Таткатутку вчора, коли вибiгав за хлiбом. За сидiння з тобою «по догляду за безпомiчним родичем» менi виплачують сущу мiзерiю, якоi ледь-ледь на хлiб вистачае. Це ж треба було, щоб тебе шляк трафив, i я тепер сидiв з тобою вдома на хлiбi з кефiром, як i ти!.. А я ж здоровий мужик, Густавiвно! Я м’яса хочу! А сиджу з тобою на хлiбi з кефiром… Дякую цiй довбанiй Украiнськiй державi, що хоч би з кефiром, а не з водою. Та все ж я м’яска хочу!.. М’ясця, м’ясця, м’ясця! А бiгаю все за хлiбом та й за хлiбом!.. Отож i зустрiв вчора свою Таткатуточку, а вона-а-а… Раптом Арнольд навис над нерухомою матiр’ю й загорлав як скажений: – І тут, Густавiвно, уяви собi весь мiй жах: Таткатутка заявила, що я – хрiновий розпусник, який мусить залишити ii у спокоi! Розумiеш?! Я вже не ii потужний Лiнгам, а вона – не моя мила Йонi! Я для неi тепер нiхто! НІХТО, розумiеш?! Бiльше того, Таткатутка позбавила мене чоловiчого достоiнства, забравши нею ж подарованого Ловця Усiх Бiд! Ти знаеш, Густавiвно, чому ми дали цьому камiнчику таке iм’я?! Зовсiм не тому, що Таткатутка обплутала його червоними нитками, як заповiв великий Кастанеда… хоча вiн, мабуть, i не заповiдав нiчого подiбного… Ну, та бiс iз ним – iз цим Кастанедою та його Великим Вчителем Доном Хуаном: вони обидва видатнi, поза всяким сумнiвом, i заслуговують на огромезну пошану, але ж я з Таткатуткою… Таткатутка зi мною!.. Арнольд мiцно замружив очi й загарчав, нiби дикий звiр, а потiм продовжив крiзь зуби: – Отже, за допомогою камiнчика, згодом перетвореного на Ловця Усiх Бiд, я позбавив мою любу дiвчиноньку цноти. Розумiеш, Густавiвно, гладиш був iдеально обтесаний самою природою до такого стану поверхнi, щоб я зводив ii з розуму, пестячи цим камiнцем дiвочий лоскотунчик. За допомогою камiнчика я доводив Таткатуточку до божевiлля, до сказу! Й одного разу, коли ми з нею отак рознiжилися й перебували на пiку любовних пристрастей, мiй Лiнгам владно i впевнено увiрвався до звабливих вологих глибин ii Йонi… Нiколи не забуду, до чого щасливою була вона тодi!.. Саме пiсля того моя дiвуля й заплела гладиш червоними нитками, перетворивши таким чином на дуже своерiдний амулет. Назвала його Ловцем Усiх Бiд i передала менi, сказавши, що доки камiнчик зi мною – я не знатиму горя й печалi… А тепер що?! Що тепер, Густавiвно, я тебе питаю?.. Двi каламутнi сльозинки виступили в куточках Арнольдових очей. Та, не звертаючи на це уваги, вiн продовжив сичати крiзь зуби: – Коли все випливло на люди, Таткатутка сама забрала у мене амулет нашого кохання, позбавивши мене всього: захисту, миру, спокою… Всього! Саме пiсля того у тебе, Густавiвно, стався iнсульт – i от я вже скiльки рокiв сиджу вдома, намертво прив’язаний до тебе необхiднiстю нагляду! А коли я зустрiв мою дiвчинку, вийшовши за хлiбом, – вона заявила, що я, бачте, розбестив ii, скориставшись наiвнiстю малоi недосвiдченоi дурепи! Я позбавив ii цноти, перепаскудив iй душу, спаплюжив дiвочу юнiсть – i за це менi нема прощення!.. Моя Таткатутка казала все це, а Ловець Усiх Бiд, який стiльки разiв бавився з ii лоскотунчиком, тiпався у неi на шиi, нагло кидаючись менi в очi! Арнольд зiтхнув, криво посмiхнувся i додав: – До речi, Таткатутка сказала, що вимочувала камiнчик в розчинi прального порошку цiлий тиждень, а також наново переповила його червоними нитками. І тепер це вже остаточно не мiй Ловець Усiх Бiд, а ii персональне Янголятко-Охоронятко… Вона так i назвала камiнчик – Янголятко-Охоронятко!.. Як тобi це, Густавiвно? Подобаеться? Скажи. Га?.. Генрiетта Густавiвна дивилася на сина мовчки, й нiчого дивного в тому не було: адже паралiзована не розмовляла вже не перший рiк поспiль. Разом з тим до ii страдницького погляду додалися ледь помiтнi нотки винуватостi… Отож наморщивши носа, Арнольд принюхався, потiм вiдкинув легку вовняну ковдру i придивився до довгоi смуги вилинялоi й запраноi ситцевоi тканини, якою на манiр бре[55 - Деталь середньовiчного чоловiчого одягу – «попередник» кальсонiв i трусiв.] були оповитi стегна матерi. Зiтхнув розчаровано: – І знов ти обхезалася! Не напасешся на тебе чистого… Ех-хе-хех, Густавiвно, Густавiвно!.. І коли ти вже подохнеш нарештi, щоб не мучилася нi ти сама, анi я з тобою?! От коли, га?.. Але його запитання, ясна рiч, повисло у повiтрi без жодноi вiдповiдi. Отож намагаючись дихати не надто глибоко, Арнольд заходився мiняти пов’язку на стегнах паралiзованоi матерi. Луцьк, вересень 1995 року – То що, на повернення Марiчки ти вирiшив не чекати?.. – Не хочу. – Вона ж сестра твоя, ви стiльки рокiв не бачилися… Знав би ти, як вона про це мрiяла! – Я також мрiяв. Але ж, Радомире, зрозумiй мене вiрно: пiсля того всього, що зi мною сталося… Я не можу. Зрозумiй мене, прошу! Ну так, я тобi всього лише шуряк – та ще рiдня… До того ж, батьки у нас рiзнi. – Леоне, все гаразд! Ти нормальний хлопець, все загалом нормально… – Нi, ненормально, на жаль. Радомир тяжко зiтхнув i похлопав небораку по плечу. А що вiн iще мiг би зробити?! Що загалом можна вдiяти в подiбнiй ситуацii… Багато рокiв тому Марiчка отримала вiд брата одного-единого листа, який вiдтодi зберiгався у неi, немовби дорогоцiнна релiквiя: Добридень, моi дорогi рiднi люде! Не знаю, коли цей лист дiйде до вас i чи дiйде загалом. Не знаю цього… i не знатиму, можливо, нiколи… Багато чого сталося за роки, що минули пiсля його отримання. Як i ранiше, Демидасi весь цей час працювали на заводi будматерiалiв в Кульчинi. На вiдмiну вiд iнших пiдприемств, «цегелька» не закрилася – навпаки, враховуючи iнтенсивнiсть будiвництва на Волинi та в прилеглих областях, у найближчi роки такоi перспективи навiть вiддалено не проглядалося. Інша рiч, що заводське начальство дбало, насамперед, про пiдвищення своiх доходiв, а не зарплат працiвникiв. А Марiчка з Радомиром мусили тепер не тiльки про себе дбати, а ще й молодим сiм’ям дорослих дiтей допомагати… Що ж вдiеш, якщо iм випало жити в епоху змiн?! Отож думали вони, гадали та й вирiшили, що Радомир i надалi працюватиме бульдозеристом в кар’ерi, тодi як Марiчка спробуе поiхати на сезоннi сiльгоспроботи до сусiдньоi Польщi. Деякi ii подруги робили там не перший рiк i були дуже задоволенi результатами. От саме з цiеi причини Марiчки й не було вдома – бо вертатися вона мала б лише на початку листопада, не ранiше. І треба ж такому статися, щоб саме в цей час до Луцька приiхав той, на кого нiхто й не чекав навiть – ii братик Леон Яроцький! Приiхав не просто так, а з намiром заснувати американо-украiнську компанiю з виробництва новiтнiх облицювальних матерiалiв: згiдно з попереднiми прикидками, здiйсненими на основi всiх доступних вiдомостей про економiку Волинi й мiсцеву сировинну базу, подiбна продукцiя мала б неабиякий попит не тiльки в Украiнi, але й за ii межами!.. Тому не заставши сестру вдома, Леон не надто й засмутився: адже органiзацiя бiзнесу – справа не одного дня. Вiн лише побурчав трохи в тому сенсi, що замiсть поiздок до Польщi на сiльськогосподарськi роботи Марiчка краще зорганiзувала б власну справу вдома. Для цього ж треба зовсiм, зовсiм небагато: бажання працювати, тямуща голова на плечах, чиста кредитна iсторiя для банку – ото й усе… Тодi в чому ж проблема?! Однак все змiнилося, варто було Леоновi протягом одного лише тижня побiгати по рiзних мiсцевих iнстанцiях. З кожним новим днем, з кожною «прогулянкою по кабiнетах» його початковий ентузiазм випаровувався, немов вода, випадково пролита на розжарену конфорку кухонноi плити. Особливо неприемне враження справив на нього посадовець мiського виконкому, який талдичив одне i те саме з гидливою посмiшкою пiд схожими на пташинi пера вусиками: – Я розумiю, яку вигоду хочете мати з цього мироприемства ви, пане Яроцький. Розумiю ту муйню, яку ви менi тут заливаете про податки, сплаченi в центральний бюджет i про вiдрахування в бюджет мiсцевий. Усе це я чудово розумiю!.. Ви менi iнше пояснiть: що менi з цього вашого бiзнесу обламаеться?! Особисто менi, розумiете?! Й бажано, щоб обламалося наперед, заздалегiдь i незалежно вiд подальших результатiв вашоi дiяльностi… Тобто якщо результати будуть позитивними – тодi ви менi ще й доплатите. Але якщо ви розпочнете й розоритесь… Невже ви думаете, що можете експериментувати з бiзнесом просто так?! Нi-нi-нi, пане Яроцький, не на тих напали, нема дурних! Можливо, у вас в Се-Ше-А чиновники таки справдi дурнi – але тодi сидiть у себе вдома, а до нас не суйтеся. – Нi, ну це ж треба?! – кип’ятився Леон, мiряючи кроками кухню в квартирi Демидасiв. – Щоб вимагати хабарiв настiльки нахабно, не стидаючись… Та як ви тут живете?! Як усе це терпите?! – Отак i живемо, – похмуро бурмотiв Радомир. – Сподiваюсь, тепер ти розумiеш, чому моя дружина поiхала на пiдробiтки до Польщi, а не взялася за органiзацiю власноi справи у себе вдома. Гадаеш, менi тут дуже весело самому без любоi дружини?.. – Так, розумiю. Тепер я все розумiю, – зiтхав Леон. Обдумавши i зваживши все як слiд, вiн вирiшив не чекати на повернення сестри додому. Вiн вирiшив, що протягом найближчого часу навiдаеться до племiнникiв, а далi повернеться у Сполученi Штати. Зрештою, в одному аспектi той клятий чиновник i справдi мав рацiю: доки ситуацiя в Украiнi не змiниться, Леоновi не варто пхатися сюди зi своiми планами, хоч би якими прекрасними й багатообiцяючими вони були! 1996 Втрачене сердечко, або Крок у прiрву Вiдень – Киiв, травень 1996 року Чи хтось замислювався, чому нам сняться сни? Може, це просто наша свiдомiсть грае з нами злий жарт? А може, хтось згори хоче повiдомити нам про щось важливе… * * * Марек прокинувся посеред ночi вiд якогось жахливого марення i власного крику, зiстрибнув з лiжка, вибiг на терасу i присiв на край крiсла. Жадiбно вдихаючи холодне повiтря, вiн намагався пригадати, що ж такого йому наснилося?.. Але рештки щойно побачених жахливих сновидiнь вже зникли без слiду, натомiсть бурхливим потоком нахлинули спогади. Згадав вiн Киiв, Подiл, його вузенькi вулички, старi будинки й затишнi зеленi двори з дiтлахами, якi гралися там. Згадав рiдний дворик, стару яблуню, грушу-дичку, а ще в тiнi розкидистого волоського горiха – лавочки i столик для лiтнiх людей. Посеред двору, немов пам’ятник радянськоi епохи – маленький горбатий блакитний «Запорожець» дядька Сашка, що постiйно ремонтуеться. А ось i сам дядько Сашко, який дивиться на маленького, рокiв десяти хлопчика i каже, посмiхаючись: – Дивись сюди, Мареку – оце вона, вiчна машина! Перпет-мобiль[56 - Викривлене «perpetuum mobile» – вiчний двигун (лат.).], можна сказати… Одна з найперших моделей, що зiйшли з конвеера запорiзького заводу, а й досi бiгае, мотаеться вже скiльки рокiв. – Та не працюе ж цей древнiй мотлох! – заперечуе хлопчик. – Як-то не працюе?! Ти що ж таке кажеш?! Минулого тижня тiльки ми з тобою на ньому на риболовлю iздили!.. – Було таке, – погоджуеться маленький Марек, – але тепер ми його знов ремонтуемо… – Ех, малявко, – зiтхае дядько Сашко, – не тямиш ти всiеi краси життя. І не те щоб дядько Сашко вiдчував у цьому мотлоху аж таку велику потребу – адже в глибинi двору пiд брезентовим чохлом простоювала його нова розкiшна «Волга» ГАЗ-21 кольору вечiрнього неба – мрiя i заздрiсть усiх хлопчакiв в окрузi. Проте на нiй вiн iздив мало. Та й куди йому iздити?! Дачi у дядька Сашка не було, тодi хiба що в магазин за хлiбом… Щоразу, коли дядько Сашко ремонтував свiй древнiй «Запорожець», вiн кликав Марека i говорив: – Дивись, синку, до чого все у нього добре влаштовано! От виростеш – i моя автiвка твоею стане. – Дядьку Сашко, я i без того допомагатиму вам. Але не хочу я цю старезну драндулетку! – вередував Марек. – Так я ж тобi не «Запорожець» пропоную, а нову «Волгу»! – смiявся дядько Сашко: – Подарую я тобi ii, Мареку! Їй-богу, подарую. Всi знали, що у дядька Сашка нiкого з рiдних не лишилося. Колись ранiше була дружина – тiтка Наiна. Дуже смачнi пироги пекла, всi хлопцi у дворi iли й нахвалювали. Та вже рiк як ii не стало, а дiточок iм бог або не дав – або не дожили вони до кращих часiв, хтозна… Отож цiлком скидалося на правду, що таки залишить невгамiвний водiй автiвку Мареку. А продати комусь?.. Це навряд чи. Грошi дядьковi Сашку не були потрiбнi, оскiльки заробляв вiн i без того дуже добре на вахтах в Тюменi, в Сургутi та в Уренгоi. – А може, й подаруе! Марек, по всьому виходить, спадкоемцем у Сашка стане, – шепотiлися бабусi на лавочцi. Хлопцi заздрили Мареку через те, що мiсцевий «кулiбiн» дядько Сашко залучав саме його до всiх можливих ремонтних робiт. Дорослi шанобливо тиснули хлопчиковi руку, коли вони з дядьком Сашком мiняли сусiдам розетки, точили ножi, ножицi, лагодили будильники, переноснi електроплитки, а при потребi – навiть архаiчнi примуси. Не тiльки у всього iхнього двору, але й загалом на всьому Подолi ця парочка – майстер i учень, були в пошанi. Не схвалювала iхнi вiдносини лише Марекова мати. У Вiкторii Борисiвни Чмут було двое синiв: старшенький Любомир i меншенький Мар’ян. Однак лише старший займав усю ii увагу: його матiр цiнувала, обожнювала, на нього покладала всi надii. Вона часто повторювала: – Любомир – вiн красень i розумник, вiдмiнник i гордiсть родини! – А я? – запитував Марек, вiддано зазираючи мамi в очi. – А ти, Мар’яне, просто хулiган, – вiдповiдала вона. – Чому? – ледь не плачучи, цiкавився молодший син. – А хто вiкно сусiдцi розбив? – пригадувала його останнiй «подвиг» мама Вiта. – Це випадково вийшло! Ми ж потiм вiкно з дядьком Сашком i полагодили, й нiяких претензiй… – Знов ти про дядька Сашка свого?! А хiба iншого приятеля, щоб свого вiку, ти знайти не можеш? Марек вiд образи закушував губу: – Ма-а-амо-о-о, ти ж знаеш, що я приятелюю зi Спартаком i з Валеркою. І до речi, Спартак теж вiдмiнник, а в цьому роцi загалом перемiг на трьох районних олiмпiадах! А у Любомира таких досягнень нiколи не було. – Так у Спартака, мати – iнженерка, а дiд фронтовиком був, льотчиком i майстром взуттевоi фабрики. У твого Спартака е на кого рiвнятися. – Та при чому тут його дiд i мати?! – А при тому! Й не смiй матерi заперечувати. Ач, моду взяв!.. – А зате у Валерки кращий по всьому Киеву результат на стометрiвцi серед школярiв його вiку! Вiн навiть участь брав з дорослими в забiгу на три кiлометри, як наймолодший учасник, i прибiг п’ятим. Мати байдуже знизувала плечима: – Мареку, все це прекрасно, що твоi друзi чогось та й досягли в життi. А ось ти чого досягнув?! Вiдповiдай або покажи. Отак вона раз у раз доводила, що ii менший син – всього лише сiра посереднiсть, але бунтарська натура Марека не бажала миритися з цим. І вiн старався, як тiльки мiг. На конкурсi, влаштованому в районному Будинку пiонерiв авiамодельним гуртком на честь Дня космонавтики, перемогла саме його модель «кукурудзяника», яка злетiла i протрималася в повiтрi цiлих 55 секунд – тодi як виготовлена Спартаком модель легкого фронтового бомбардувальника Су-2 (на такому, за його твердженням, воював його дiдусь Сьома) навiть злетiти не змогла. Того дня Марек примчав додому з нагородною грамотою i дивовижним призом – приладом iз загадковою назвою «пантограф». Усi вiтали хлопця, навiть заздрили йому. Але на маму Вiту це досягнення не справило нiякого враження i, навпаки, навiть засмутило. І вона не впустила нагоди негайно висловити синовi свое незадоволення: – Мареку, ти зовсiм як твiй нiкчемний пройдисвiт-батько – займаешся нiкому не потрiбними дурницями. Вiн був не просто вражений, а розчавлений словами матерi, отож кинувши на лiжко своi почеснi трофеi, розплакався, як дiвчисько, i втiк на вулицю. Але там його зустрiв дядько Сашко. Дiзнавшись про причини засмучення свого маленького помiчника, вiн купив для Марека дорогущий «Киiвський» торт, цiле кiло шоколадних цукерок «Червоний мак», ящик газованоi води «Буратiно» i скликав до себе всiх дворових хлопчакiв, щоб вiдсвяткувати видатну перемогу свого талановитого учня. Це стало неабиякою розрадою. Тим не менш вiдтодi нехай невеличку, але трiщину дали його вiдносини зi Спартаком: хоча останнiй абсолютно щиро привiтав друга з перемогою, все ж таки не надто приемно, коли когось постiйно ставлять тобi за приклад – навiть якщо це твiй давнiй приятель… Вже навчаючись у старших класах, Марек зайнявся боксом. Вiн навiть виграв змагання Подiльського району Киева серед спортсменiв-юнiонiв! Тренер радiв i пишався молодим обдаруванням, але матiр похвалила його знов-таки скупо, натомiсть наголосивши на успiхах старшого брата i попросивши пiдналягти на навчання. І юнак кинув спорт… Коли йому виповнилося шiстнадцять, Марек при отриманнi паспорту змiнив прiзвище з «Чмут» на «Менжик». Дiзнавшись про це, мама Вiта довго плакала, кричала i погрожувала виселити молодшого сина з квартири. Але Марек доволi прохолодним тоном вiдповiв, що в такому разi пiде жити до дядька Сашка. А коли вона влаштувала вже справжню iстерику, звинувачуючи його в невдячностi та черствостi, а потiм знову почала нахвалювати Любомира, вiдповiв дуже просто: – Любомир, як i ти, мамо, – Чмут, а я – Менжик, як батько. І цим я вигiдно вiдрiзняюся вiд вас. Був би батько поруч – вiн би оцiнив моi досягнення i, звiсно ж, зрозумiв би мене. Лише тодi мама Вiта замовкла й залишила сина у спокоi. Любомир закiнчив школу з вiдзнакою, вступив до КІНГа (як за радянських часiв називався КНЕУ), навчаючись в iнститутi – йшов на «червоний диплом». Усе в ньому було прекрасно i гармонiйно, окрiм його нiкчемною нареченоi – Свiтланки Азовоi. Онука генерала, дочка головного постачальника однiеi з численних «поштових скриньок», владна, заздрiсна персона – вона не вирiзнялася нi розумом, анi красою, однак мiцно тримала Любомира в своiх чiпких, хижих i жадiбних рученятах. Ще у восьмому класi Свiтланка пообiцяла вийти за нього замiж, i хлопець сумлiнно навчався за неi i за себе. Але потiм… передумала i вiдклала замiжжя: сказала, що вирiшила спочатку здобути вищу освiту. До речi, було б непогано, щоб вони навчалися удвох i у вишi!.. Був скандал, з’ясування стосункiв i образи, але в пiдсумку Свiтланка все ж таки вмовила Любомира на цю авантюру також. І тепер вона (його стараннями!) вчилася в престижному iнститутi, при цьому незмiнно обiцяючи вийти за Любомира замiж. Просто щоразу, коли пiдходив призначений заздалегiдь термiн, знаходилася чергова поважна причина знов i знов переносити весiлля… Що ж до Марека, той давно вже перестав боротися за увагу мами Вiти. Хлопець просто жив тихим власним життям i не сперечався, коли вона намагалася напутити молодшого «нездару». Вiн тiльки мовчки кивав… i все робив по-своему. Марек добре бачив, як мама буквально лiзла геть зi шкiри, щоб тiльки забезпечити iх з братом усiм необхiдним. Вона позичала в борг, працювала понаднормово, iнодi просто падаючи з нiг знесиленою. Нервувала й плакала ночами. Носила лише пару вицвiлих, старих i давно не модних суконь, а ще древне пальтечко, яке, напевно, купував iй ще батько. Весь час ремонтувала й надраювала до блиску кривi стоптанi черевики, якi спотворювали ii красивi стрункi ноги замiсть того, щоб купити новi. «Але ж вона ще не стара i могла б знов вийти замiж!» – думав юнак. Вiн завжди допомагав мамi Вiтi як тiльки мiг: ще починаючи з молодших класiв, розносив замiсть неi пошту, прибирав квартиру, ходив по магазинах, а по суботах рано-вранцi, коли Любомир мiцно спав, разом з матiр’ю бiг на базар, а потiм слухняно тягнув додому непiдйомнi сумки з продуктами. * * * Сталося це ще в березнi 1979 року. Щойно прийшовши на роботу, Вiкторiя Борисiвна несподiвано зблiдла й гепнулася на стiлець, з якого тихо сповзла на пiдлогу. Перелякана завiдувачка поштовим вiддiленням викликала «швидку». Цiлий тиждень поштарка провалялася в лiкарнi, аж доки не оговталася бодай трiшечки. Вивчаючи всi ii аналiзи i кардiограми, старенька лiкарка лише сумно похитала головою, виписала iй направлення в санаторiй на оздоровлення i пiдбила пiдсумок: – Тобi, дочко, було б найкраще роботу помiняти, а поки що поiдь на море. Бо те, що сталося, – це ще «квiточки». А так, чого доброго, все може обернутися або iнфарктом, або iнсультом. За вечерею мати повiдомила про це синам. Любомир iз захватом мовив: – Так, мамунечко, тобi обов’язково треба поiхати на море! Ось Свiтланка з батьками в липнi збираеться в Сочi в пансiонат… Почувши таку новину, Марек саркастично пожартував: – Свiтлана, отже, на море, а тебе що – не беруть iз собою, братику? – Свiтланцi путiвку купили батьки. А я не iду, бо у мене повно справ на кафедрi. Та й за iхньою дачею комусь доглянути треба – полоти i поливати город, за садком доглядати. – То що, ти у них вже халявним садiвником став?! І саме тому тебе в Сочi не беруть, еге ж?! – Мареку, та яке тобi!.. – Любомир аж захлинувся словами вiд обурення, чим молодший брат i скористався: – Ти ж свою пiдвищену стипендiю всю до копiйки Свiтланцi вiддавав – то невже ii батьки це не взяли до уваги?.. А там же, якщо уважно порахувати, на Сочi вам обом вистачило б. Любомир набурмосився, не знаючи, що вiдповiсти. Але тут Вiкторiя Борисiвна, немов квочка, заступилася за старшенького: – Ти б, Мар’яне, помовчав i краще вчився б так само добре, як-от Любомир. І до iнституту вступив би… А щодо стипендii, то я сама наказала вiддавати ii Свiтланцi. Невеликi грошi!.. – Наша казка хороша, починай спочатку! – розреготався Марек, розумiючи, що мати бреше, прикриваючи старшого брата. Наступного дня Вiкторiя Борисiвна пiшла до мiсцевкому. Повнiстю безкоштовних путiвок там не виявилося, але iй запропонували поiхати в Одесу на червень за пiвцiни – отож хоч i 50 %, але потрiбно було доплатити. Причому якнайшвидше – бо на путiвку претендувала велика кiлькiсть людей, але в мiсцевкомi зглянулися на хвору спiвробiтницю. Пiд час вечерi, на яку завiтала i Свiтланка, мама Вiта розповiла про свою ситуацiю. – Це справжня ганьба! – обурився Любомир. – Мама стiльки рокiв пропрацювала на поштi, а iй навiть в Одесу хоча б десятивiдсотковоi путiвки не знайшлося. Не кажучи про безкоштовну… – А от моiм батькам обидвi путiвки дiсталися задурно, хоч моя мама не працюе. А менi тато домовився за пiвцiни, – похвалилася Свiтланка. Тут пожвавiшав Марек: – А може, вiн домовиться за путiвку i для нашоi мами Вiти?.. – Ти про що, Мареку?! – здивувалася дiвчина, майже не приховуючи образи. – Мiй тато – шанований багатьма чоловiк, член партii. Вiн не може брати путiвки незнайомим людям. – Все зрозумiло: твiй батько, прикриваючись iм’ям партii, незаконно забезпечуе безкоштовними путiвками всю свою сiм’ю, а моiй мамi-трудiвницi потiм не вистачае путiвки, щоб раз у життi з’iздити на море i безкоштовно вiдпочити, – гидливо скривився Марек. – Не смiй в такому тонi говорити про мого батька! Бо я тебе… я т-т-тобi!.. з-з-зроблю! – iстерично заверещала Свiтланка. – Мареку! Ти не смiеш принижувати мою наречену! – заступився за Свiтланку Любомир. Але зупинитися молодший брат вже не мiг: – Братику, ти ж у квiтнi отримаеш стипендiю – то вiддай ii мамi, щоб вона могла викупити путiвку. Любомир аж пiдскочив i вiдповiв рiшучо: – Я готовий дати грошi моiй мамi, щойно отримаю! – Ось бачиш, Мареку, Любомирчик дасть менi грошi! – iз захватом у голосi мовила Вiкторiя Борисiвна. Але тут голосно закричала Свiтланка, немовби з ланцюга зiрвавшись: – Любомире, як ти можеш розпоряджатися цими грошима?! Я планувала перед вiдпусткою сходити з тобою до РАГСу i подати заяву, а також треба сходити в перукарню, зробити манiкюр i педикюр! Та я бачу, що тобi це байдуже!.. Ти взагалi останнiм часом не думаеш нi про мене, анi про нашу майбутню сiм’ю! Вона пiдхопилася з мiсця i, демонстративно витираючи мереживним носовичком очi, вибiгла в коридор. Далi ляснули вхiднi дверi. Любомир негайно кинувся за нею. Тодi Марек спокiйно пiдвiвся i теж пiшов з кухнi. – Куди ти?.. – спитала мама Вiта. І почула лаконiчну вiдповiдь: – До дядька Сашка. У недiлю пiзно ввечерi Марек принiс матерi грошi на оплату путiвки. – Це звiдки?! – здивувалася вона. – Заробив на ринку, розвантажуючи машини з фруктами, овочами i ягодами. Дядько Сашко домовився… Ти тiльки Любомиру про це не кажи. Вiкторiя Борисiвна стримала слово, а коли прийшов час, забила продуктами маленький холодильник i, не поставивши до вiдома Любомира, тишком-нишком поiхала вiдпочивати до Одеси. Така пiдступнiсть молодшого брата i зрада матерi вразили Любомира. То був червень 1979 року, вiн здавав сесiю, i хоча залишених матiр’ю продуктiв було досить – готувати не хотiлося. Отож, приховавши вiд Свiтланки свою стипендiю, пославшись на сiмейнi обставини (мама в санаторii!), вiн тепер двiчi на день – вранцi i ввечерi – бiгав в iдальню бiля протезного заводу. Наприкiнцi червня сiмейство Азових зiбралося у вiдпустку. Савелiй Пантелiйович – батько сiмейства – роздавав останнi iнструкцii всiм, з ким так чи iнакше був пов’язаний. Зокрема й Любомиру. – Ну що, «зятьок», – звернувся вiн до юнака, – можливо, нехай твоя мати попрацюе на мене? Солити, маринувати вона, сподiваюся, вмiе? Поживе на природi – тут i лiс поруч… Що iй у мiстi робити? – Вмiе i солити, i маринувати, i компоти вона закривае. От тiльки мама в Одесу поiхала вiдпочивати, – вiдповiв Любомир. – Отакоi! – здивувався Савелiй Пантелiйович. – А де ж вона грошi дiстала?! Ти ж скаржився, що у вас нiбито нема… – Марек дав. – Та твiй брат iще школяр, де ж вiн нашкрябав грошi на путiвку в Одесу, нехай i п’ятдесятивiдсоткову?! Банк пограбував? – розреготався Азов. – Автiвки на ринку розвантажував. – Вiн у вас такий сильний? – Сильний, так… А ще вмiе на навантажувачi працювати. – Он воно як… – промимрив Савелiй Пантелiйович. А сам тим часом уже прикидав, як би залучити молодшого Любомирового брата до вантажних робiт i скiльки грошей при цьому можна заощадити. * * * Наприкiнцi серпня пiзно ввечерi в квартирi Вiкторii Борисiвни задзвонив телефон, i незнайомий чоловiчий голос висловив побажання – поговорити з Мареком. Мати перелякалася не на жарт, але сина все ж покликала. Проте виявилося, що то був не хто iнший, як Савелiй Пантелiйович, який запросив юнака на завтра до себе на роботу. А працював вiн, виявляеться, зовсiм неподалiк – на Подолi. Звiсно, Марек погодився прийти. – Ти тiльки паспорт не забудь iз собою прихопити, – попросив Азов, – я тобi перепустку випишу. Марек прибув на мiсце точно у призначений час i пред’явив паспорт, але перепустки на його iм’я замовлено не було. Втiм, хвилин за десять з’ясувалося, що перепустка була замовлена на прiзвище Чмут, а в його паспортi стояло iнше прiзвище – Менжик. – Це що за перекидачки з прiзвищем? – поцiкавився Савелiй Пантелiйович. – При отриманнi паспорта я взяв прiзвище батька, воно i в метрицi моiй вказано. Мама ж свого часу повернулася на дiвоче прiзвище, Любомир теж на ньому перебувае. – А ти, я так подивлюся – молоток! – Азов був у захватi. Поговорили про роботу з розвантаження вагонiв. Савелiй Пантелiйович поцiкавився: – Брат стверджував, що ти й на навантажувачi можеш. – Можу! – пiдтвердив Марек. – Хочете, покажу? Прийшли на господарче подвiр’я. Марек поговорив з водiем навантажувача хвилин десять, а потiм пiд наглядом його i всiх, хто перебував на подвiр’i, навантажив чотири палети на вантажiвку. До того ж ще й настiльки акуратно, що всi аж роти пороззявляли. – Ювелiр! – вигукнув бригадир вантажникiв. Вiдтодi Марека iнакше нiхто не називав. Савелiй Пантелiйович за перше розвантаження автiвки Мареку не заплатив, хоч вони про це i домовлялися. Любомиру ж вiн не платив за роботу на своiй дачi – то навiщо ж «розбещувати грiшми» його молодшого брата?! Але, на вiдмiну вiд Любомира, Марек не став спускати Азову його «забудькуватiсть» i наступного разу просто не прийшов. Бiльше того – не ставав до працi, аж поки Савелiй Пантелiйович не заплатив наперед та ще й старий борг не вiддав. Майже пiвроку, раз на мiсяць в позаурочний час Азов запрошував Марека на роботу, причому платив непогано. Задоволена мати складала грошi в коробку з-пiд чаю № 36. – Цi грошi, синку, на чорний день, – полюбляла повторювати вона. Потiм Савелiй Пантелiйович Азов пiшов на пiдвищення, i пiдробiтки молодшого сина скiнчилися. Про заробленi ним грошi всi забули… * * * Влiтку 1980 року Любомир вже традицiйно «вiдпочивав» на дачi майбутнього «тестя», водночас розмiрковуючи про те, як би по закiнченнi свого КІНГу лишитися у тамтешнiй аспiрантурi. Марек же щойно закiнчив школу i мрiяв вступати до КПІ, як i його друзi – Спартак та Валерка. Вiн i документи навiть в iнститут подав i ось тепер докладав усiх можливих зусиль для досягнення успiху. Спартак склав перший же iспит з письмовоi математики на «п’ятiрку» й одразу ж був зарахований на перший курс. Маючи попереду мiсяць вiльного часу до початку навчань, вiн тепер щоденно й наполегливо займався з Мареком, пiдтягуючи давнього приятеля перед другим iспитом – з усноi математики. Валерка ж на першiй – письмовiй математицi – отримав «четвiрку», отож готувався до iспиту з хiмii. У кожного з них було свое… І от в суботу, коли за обiднiм столом зiбралася вся родина, Любомир раптом звернувся до молодшого брата: – Мареку, я бачу, що ти збираешся поступати до iнституту… Але не варто це робити цьогорiч. – З чого це раптом не варто? – здивувався той. – Ну-у-у, ти сам подумай, – знизав плечима старший брат. – На одну працюючу маму у нас буде двое студентiв. – Ну то й що?.. Рiк чи два переб’емося, а там… – А там я планую в аспiрантуру КІНГа поступити. І знов у нас буде один студент та один аспiрант. І на нас двох – працююча мама. – Отже, тобi можна й навчатися й до аспiрантури вступати, а як менi до КПІ, то вже й зась?! – обурився Марек. – Ти б матiр краще пожалiв, – мовив Любомир, пильно вдивляючись братовi в очi. – Мама у нас он як втомлюеться. Отож одному з нас треба пiти працювати. Якщо хочеш навчатися… Ну що ж, навчайся – але не на стацiонарi, а на вечiрньому або на заочному. Мама Вiта хотiла щось сказати, але тут нареченого пiдтримала Свiтлана: – І справдi, Мареку, чому б тобi не влаштуватися на роботу? – А може б, вам краще одружитися i зажити власним життям, а не давати менi цiннi вказiвки? – ледь стримуючи обурення, парирував той. – До речi, останнiм часом по Киеву ширяться чутки, нiбито Свiтлана вже пiвроку е господинею двокiмнатноi кооперативноi квартири. Хiба це не правда, га?.. Любомир здивовано озирнувся до дiвчини, однак Свiтлана навiть не знiтилася й вiдповiла буденним тоном: – Квартира е, але меблiв ще нема… А звiдки ти про неi дiзнався? – І меблi е, i навiть гарнiтур спальний нещодавно завезли, – посмiхнувся Марек. – А розповiв про це твiй тато. А ще вiн сказав, що через мiсяць ваше сiмейство зiбралося на вiдпочинок в Ялту. Що Любомир знов житиме на вашiй дачi. А от ми з мамою Вiтою пiсля моiх iспитiв поiдемо в Одесу. Вiкторiя Борисiвна продовжувала розгублено мовчати. Любомир втупився у вiкно, оскiльки був просто розчавлений останнiми новинами, брехнею Свiтланки й особливо – нахабством молодшого брата. – І на якi ж грошi ви зiбралися в Одесу? – поцiкавилася Свiтланка. – А ось на цi! Марек дiстав з буфету коробку з пiд чаю № 36 i висипав ii вмiст на стiл. Грошей було багато. У Свiтланки жадiбно загорiлися очi, рученята самi потяглися до купюр… – Не чiпай, це моi грошi! Я iх заробив! – гримнув на неi Марек. Свiтланка набурмосилася, напнула губки й засопла, вдаючи образу. – Мамо, але ти ж знаеш, що зараз нам зi Свiтланкою, можливо, треба буде вирiшувати питання з весiллям! – отямився Любомир. – А що, хiба наречена нарештi дала згоду на шлюб з тобою? Невже наша Капризулька наважилася перевести тебе з «вiчних наречених» у статус «осоружного чоловiка»? – з удаваним спiвчуттям поцiкавився Марек. Любомир пiдхопився з мiсця, перекинувши стiльця, нервово змахнув руками i вихором вилетiв з кухнi. Свiтланка теж пiдвелася i гордовито пiшла до дверей, на ходу оголосивши: – Я додому! – Не варто було з Любомиром розмовляти отак жорстоко, – нарештi мовила мама Вiта, не пiдводячи очей. – Ви все ж таки брати… – А чого вiн отак поводиться?! – процiдив крiзь зуби Марек. – Живе з нами, iсть, спить, бере у тебе грошi на проiзд i на обiди, а стипендiю i те, що примудряеться пiдзаробити, вiддае цiй стервi? Все лiто працюе на iхнiй дачi, але жодного разу не привiз нам навiть червивого яблучка на компот. Вiд цiеi його п’явки тiльки й чути, що яблука, грушi, сливи у них гниють, бо вони не в змозi позбирати й переробити весь врожай… – Синку, не будь таким злостивим i дрiб’язковим. Вiн щасливий – ото й добре. Та й живе вiн тут на моi грошi, а не на твоi. А я про це не шкодую. * * * Наступного дня – в недiлю – Марек пiшов вiд Спартака близько 21:00. Додому вирiшив повернутися якомога ранiше, бо завтра о десятiй мав складати другий iспит – з тiеi самоi усноi математики. Отож треба було виспатися. Вiдчинивши вхiднi дверi, вiн зайшов до квартири… i почув кiнець розмови: – Мамо, я розумiю, що ти хочеш поiхати на вiдпочинок, але цi грошi потрiбнi менi! Нам!.. – переконував Любомир матiр. – Згоден, що Марек iх заробив, але якби не Савелiй Пантелiйович, цих грошей взагалi не було б. – І справдi, якби не мiй тато, нi Марек, анi тим паче ви, Вiкторiе Борисiвно, iх би не бачили, – пiдтримала нареченого Свiтлана. – Отже, це загалом-то грошi мого батька, вiн дав iх Мареку з милостi на добру справу. А ви iх намагаетеся розтринькати на всiлякi дурницi. У нас весiлля попереду, Любомиру потрiбен костюм, черевики. Та й менi необхiдно купити бiлу сукню, фату i туфлi. Тато згоден оплатити ресторан i лiмузин, а це вже непiдйомна сума! Та й житимемо ми з Любомиром в моiй новiй квартирi, з новою обстановкою. Все це купили моi батьки, а це грандiознi витрати! Медовий мiсяць на морi теж оплачуватимуть моi батьки. А ви менi: спитаю у Марека!.. Та вiн цi грошi не погодиться вiддати, бо вiн – егоiст. Дослухавши до цього мiсця, Марек навмисно гучно грюкнув дверима й увiрвався до кухнi, посеред якоi зацiпенiли мати i брат зi своею нареченою. Розмова вщухла, всi стояли й напружено дивилися на Мар’яна. – Це пiдло, Любомире, – мовив юнак. І тут обличчя Свiтлани на очах змiнилося: спочатку на ньому з’явився переляк, який майже негайно змiнився гримасою лютi, гнiву й ненавистi. Дiвиця нервово сiпнулася, на прощання прошипiла: – Не хочу я цього довбаного весiлля! Не стану я дружиною жебрака! І ранiше я того не хотiла, нiколи не хотiла! І як ти, придурку, досi не зрозумiв?! Я знайду в iнститутi партiю, кращу вiд тебе! Залюбки! І кинулася геть з кухнi. Любомир у вiдчай схопив ii за плече, намагаючись утримати, але Свiтлана грубо вiдштовхнула його руку i, гучно цокаючи пiдборами, побiгла до дверей квартири. Любомир кинувся слiдом за нею, але мати зупинила його вiдчайдушним вигуком: – Синку, почекай! Зараз я тобi все вiддам! Вона кинулася до буфета, тремтячими вiд напруження руками дiстала заповiтну коробку з-пiд iндiйського чаю № 36, витрусила з неi всi грошi до копiйки i тицьнула iх в руки старшого сина, який чекав в коридорi. Любомир узяв грошi й помчав наздоганяти наречену. Весь цей час Марек стояв нерухомо, немовби його стопи були прибитi до пiдлоги цвяхами. – Вiчно ти все зiпсуеш! – пробурмотiла Вiкторiя Борисiвна. – Мамо, а що ж я такого зробив?! – поцiкавився вiн. Але мати не вiдповiла. Губи ii тремтiли, з опухлих очей котилися великi сльози. Вона мовчки пройшла у свою кiмнату. Грюкнули дверi. Зрозумiвши, що краще залишити маму в спокоi, Марек пiшов спати. На завтра ж iспит… Вiн довго не мiг заснути. А вже пiд ранок раптом прокинувся, нiби вiд дужого поштовху. Обережно зазирнув в кiмнату матерi… i побачив ii на пiдлозi – блiду, з синiми… нi – з майже чорними губами!.. Юнаковi здалося навiть, що вона не дихае. Охоплений вiдчаем, вiн не знав, що робити. Пiдняв маму з пiдлоги, поклав на лiжко. Вона здалася Мареку надзвичайно легкою. Тодi вiн викликав «швидку», а потiм сiв i розплакався. Карета «швидкоi» прибула хвилин за десять. Молодий лiкар випхав заплаканого Марека за дверi й викликав додатково бригаду. Скiльки часу вони перебували в кiмнатi, хлопець не запам’ятав. Головне, що коли лiкарi поiхали, вручивши Мареку якiсь папери, то вiн кинув iх на стiл, нарештi вбiг у кiмнату матерi й побачив, що ii шкiра вже набула нормального вiдтiнку i тепер вона мирно спить. Тодi юнак сiв поруч, взяв ii за руку… i так просидiв до 14:00, перiодично засинаючи та прокидаючись. Але теплу руку вiн був не в силах вiдпустити. Ясна рiч, про вступ до iнституту вiн i думати позабув! А не з’явившись на другий iспит – поставив товстелезний хрест принаймнi на цьогорiчнiй спробi. Що ж до перспективи… Про це й мови бути не могло, доки ситуацiя з маминим здоров’ям не визначиться. Що було робити Марековi – хтозна… Але його пiдтримали сусiди на чолi з дядьком Сашком: вони допомогли юнаковi i з лiкуванням, i з медикаментами. Майже мiсяць мама Вiта пролежала тодi в лiкарнi, де ii лiкували кращi лiкарi. Доволi швидко вона пiшла на поправку, потiм ii спiльними зусиллями вiдправили в пансiонат «Жовтень» – колишню базу вiдпочинку Мiнiстерства водного i рiчкового господарства. Вiдпочивати там було дуже комфортно, i немолода вже поштарка була вкрай розчулена такою увагою до власноi скромноi персони. Марековi всi радили взятися за розум i все ж таки отримати вищу освiту. Всiляко втiшали й доводили, що перша провальна спроба вступу до КПІ ще нi про що не свiдчить, нiчого не означае. Що можна пробувати знов i знов… Але як вiн мiг пiти вчитися, якщо мати отак хворiла?! Що ж до Любомира, то йому, ясна рiч, повiдомили, що сталося з матiр’ю. Але вдома вiн так i не з’явився. Бiльш того, через деякий час до Марека докотилися чутки, нiбито Любомир нарештi одружився зi своею Свiтланою, проте на весiлля нi матiр, анi брата так i не покликав… У пiдсумку, замiсть iнституту Марек, за рекомендацiею сусiди – дядька Сашка влаштувався на роботу в таксопарк учнем механiка. Начальником автоколони там працював дядько Володя, який не дуже-то й хотiв брати юнака на роботу через надто юний вiк – 17 рокiв – i повну вiдсутнiсть виробничого досвiду. Однак побачивши в його паспортi прiзвище Менжик, чомусь перемiнився на обличчi й мовив замислено: – Знав я колись чоловiка з таким прiзвищем. У тебе до того ж i по батьковi – «Вацлавович»… А скажи, чи твiй батько не працював колись на «Ленiнськiй кузнi» штампувальником? Тут же з’ясувалося, що дядько Володя був давнiм товаришем його батька! Звiсно, дiзнавшись про цю обставину, вiн одразу ж погодився працевлаштувати юнака. І не прогадав! Як i його батько Вацлав, Марек любив i розумiв технiку на рiвнi iнстинкту. Вiн мiг годинами перебирати двигун або перекручувати трансформатор, аж доки все не починало працювати, немов швейцарський годинник! В учнях ходив недовго – бо вже через мiсяць цiлком професiйно проводив техогляд старих автiвок таксопарку. Пiсля обслуговування у нового механiка навiть найбезнадiйнiшi «корчi»[57 - «Вбитi» старi автiвки (жарг.).] починали бiгати як новенькi. Робота юнаковi подобалася, окрiм того, механiкам добре платили, вiд таксистiв вони мали хорошi «чайовi». Та ще й годували у виробничiй столовцi вiдмiнно, а головне – дешево. За якiсь 30–50 копiйок Марек отримував величезну порцiю супу, а на друге – печеню з кашею, де були повноцiннi, по 200–300 грамiв, шматки м’яса. Саме те, чого вимагав юний органiзм. А ще овочi, сметана, молоко й кефiр… Отож за три роки роботи механiком в таксопарку Марек дуже подорослiшав. Причому вiн не тiльки досконало оволодiв усiма тонкощами професii, вiд дрiбного ремонту до повного розбирання i збирання автiвок. Вiн до невпiзнання змiнився ще й ззовнi: вирiс, поширшав у плечах. Це вже був не худорлявий жалюгiдний замiрок, а ставний накачаний красень, дуже схожий на зниклого батька. Єдиним недолiком цiеi професii було те, що механiки багато «приймали на груди». Отож щоб захистити свого «хрещеника» вiд поганого впливу, дядько Володя влаштував так, що протягом пiвроку Марек навчався на комбiнатi, пiсля чого повернувся в рiдний таксопарк водiем. Ну так, на той час йому ще не виповнився 21 рiк… Але враховуючи покровительство дядька Володi й особливi сiмейнi обставини (зростав без батька, мати хворiе на серце) – йому знову пiшли назустрiч… Молодих водiiв зазвичай саджали працювати на «корчi». Таку саму автiвку дали й Мареку – древнiй, дивом не списаний ГАЗ-21. Навiть напарником до нього нiхто не ризикнув пiти! Тим не менш через мiсяць, завдяки старанням юнака, його таксi стало одним з найнадiйнiших в усьому таксопарку! Працював Марек важко, без радiостанцii, «вiд бордюру»: в нiчну змiну – вiд 19:00 вечора до 6:00 ранку ганяв пустельними нiчними вулицями, водiям «на фiльтрi» дорогу не перебiгав. За три мiсяцi роботи добре вивчив мiсто, отож план у 175 рублiв успiшно виконував i перевиконував. А ще мав щедрi чайовi вiд вдячних постiйних клiентiв, плюс дрiбнi пiдробiтки у вiльний час. * * * Коли Мареку виповнився 21 рiк, дядько Сашко, як i обiцяв, переписав на нього свою «Волгу». Вiдтепер Марек ганяв по мiсту на своiй крутiй «тачцi», викликаючи заздрiсть знайомих i захват всiх оточуючих. На роботi теж усе було гаразд. За пiвроку йому, як кращому працiвниковi таксопарку, дали нову автiвку – одну з тринадцяти, придбаних для розширення пiдприемства. Та й умови роботи помiнялися на краще: тепер вiн працював з радiостанцiею, перебуваючи на зв’язку з центральною диспетчерською. Заробiтки зросли майже удвiчi. Марек тепер ходив у нових шикарних джинсах Levi’s Strauss i супермодних кросiвках Adidas. З’явилися грошi на оновлення житла: було придбане розкiшне лiжко з рiдкiсним на той час ортопедичним матрацом для Вiкторii Борисiвни i найкращий телевiзор. Планували осучаснити кухню. У дружини вiдставного майора Марек придбав, знов-таки для матерi, майже нове iмпортне демiсезонне пальто i модельнi туфлi на високих пiдборах. Вiкторiя Борисiвна трохи оговталася i тепер виглядала значно краще. Інодi вона навiть дозволяла собi купити дорогу косметику, сходити на масаж, зробити стрижку i манiкюр. Окрiм того, щолiта вони з Мареком iздили то на Азовське море, то в Крим на Чорне. Але все добре колись-то закiнчуеться: навеснi 1984 року старий начальник автоколони – дядько Володя – раптово помер, а новий керiвник, молодий i амбiтний, вирiшив перебудувати всю роботу. Отож були звiльненi майже всi механiки i частина водiiв, пiд роздачу потрапив i Марек. Але юнак не надто сумував, бо отримав непогану вихiдну допомогу i масу вiльного часу. Дядько Сашко переймався долею свого «хрещеника», побоюючись, що безробiтний юнак сплутаеться з поганою компанiею, отож замовив за нього словечко перед керiвництвом нафтовидобувного комплексу в Сибiру. Тепер Марек працював технiком в Уренгоi разом з дядьком Сашком. Звiсно, попервах було важко звикати до холоду, до виснажливоi роботи, та й годували погано: макарони i тушонка, рибнi консерви i згущенка – i жодних овочiв та фруктiв. Але поступово юнак звик, втягнувся в роботу. Головне – платили дуже добре, регулярно i без затримок, та й графiк роботи був зручним. Цiлий мiсяць працювали практично цiлодобово, не вiдпочиваючи й не висипаючись, але потiм вахта закiнчувалася, i змiна роз’iжджалася по домiвках на три мiсяцi – вiдсипатися удосталь i вiд’iдатися. Наприкiнцi квiтня 1985 року в Киевi стояла майже лiтня спека. Мiсяць тому Марек повернувся з вахти i саме збирався поiхати з матiр’ю на море. Цього разу хотiлося побувати в Сочi – недарма ж казала героiня фiльму «Москва сльозам не вiрить»: «В Сочi, я гадаю, хоча б раз у життi вiдпочивае кожна людина»! Благо грошi, привезенi цього разу з Уренгоя, дозволяли таку розкiш. Зняти номер в найкращому готелi, харчуватися цiлий мiсяць в ресторанах, ходити на пляж, концерти, екскурсii!.. Але матiр оголосила, що вони iдуть до Одеси наприкiнцi травня, коли iй затвердять вiдпустку. А житимуть на зйомнiй квартирi бiля Привозу. – Так до моря буде далеко! – намагався заперечити Марек. – Зате до базару близько, – заперечувала Вiкторiя Борисiвна. – Будемо вранцi ходити на ринок, купувати рибу, м’ясо, овочi, фрукти. А вже потiм буде тобi i море, i купання, i повiтря. А вечорами – театри, концерти, прогулянки Дерибасiвською. Марека такий вiдпочинок не влаштовував, але чи варто було заперечувати матерi?.. Останнiм часом вiдносини мiж ними потеплiшали, лiтня поштарка з нетерпiнням чекала на повернення молодшенького з вахти, а коли вiн нарештi приiжджав – щиро радiла його приiзду. У вiдповiдь Марек тiшив ii обновками: модними iмпортними чобiтками, цигейковою шубкою з розкiшним комiром з чорнобурки, шикарною лисячою шапкою. А оленячi торбаза[58 - Якутське нацiональне взуття – м’якi чоботи з оленячих шкур, пошитi шерстю назовнi.], розшитi бiсером, викликали заздрiсть i водночас гордiсть всього жiночого колективу рiдного поштового вiддiлення. Отож подумавши як слiд, вiн лише рукою махнув: – Гаразд, хай буде Одеса! А в Сочi якось iншим разом… Вони, нарештi, купили новий куточок на кухню, розкладний двоспальний диван для Марека i два крiсла, а на пiдлогу в спальнi Вiкторii Борисiвни постелили яскравий довгошерстий вовняний килим ручноi роботи, привезений Мареком з Тюменi. Жодних звiсток про Любомира не було. Вiкторiя Борисiвна попервах нудьгувала, ночами навiть плакала, однак згодом змирилася. Рокiв зо три тому Марек кiлька разiв зустрiчав брата в метро, але той навiть не привiтався, а просто проскочив повз молодшого, втупивши погляд в пiдлогу. Подейкували, нiбито КІНГ вiн кинув i працюе бухгалтером на заводi. Матерi, нарештi, пiдписали вiдпустку, валiзи були спакованi, квитки до Одеси придбанi. Але Вiкторiя Борисiвна вирiшила наготувати iжi в дорогу: адже iхати вони мали понад 12 годин… Отож взявши сина, вiдправилася за покупками по магазинах i на Житнiй ринок. Ходили майже годину, купили горiхи, печиво i шоколаднi цукерки. На ринку Вiкторiя Борисiвна набрала м’яса на битки, а ще товстий шмат сала, балик, сир i жирну сметану. Купили навiть меду на домашнiй торт. Потiм пройшлися по овочевих рядах – набрали картоплi, моркви, цибулi, помiдорiв i огiркiв. Марек подумки лютився, проте мовчки нiс за матiр’ю важкi полотнянi торби з продуктами. Вони вже виходили з ринку, як раптом Вiкторiя Борисiвна встала, немов укопана. Погляд ii був прикутий до автостанцii, Марек подивився в той бiк i помiтив брудного бомжа в пожмаканiй подертiй сорочцi, сiрих заплямованих штанях i старезнiй заношенiй кофтi. Раптом скрикнувши: – Любомире! – стрiмголов кинулася до жебрака. Той здригнувся вiд ii крику, повiльно озирнувся. Це i справдi був вiн – ii старшенький. Мало що лишилося вiд його колишньоi вроди. Вiн дуже схуд i змарнiв, колись гарне обличчя було пошматоване глибокими зморшками, волосся з легкою сивиною на скронях стирчало врiзнобiч, а попереду на чолi утворилася велика лисина. Вiкторiя Борисiвна пiдбiгла до нього, нiжно обiйняла i спитала: – Що сталося?! Вiн мовчав, чи то не в змозi вiдповiсти, чи то чогось соромлячись. – Ходiмо додому, – прошепотiла нарештi засмучена мати. І Любомир слухняно пiшов за нею та Мареком. Про своi нещастя розповiв уже вдома. Як виявилося, батька Свiтланки – Савелiя Пантелiйовича – незабаром пiсля весiлля дочки посадили на 15 рокiв. Стаття була суворою: за злодiйство в особливо великих розмiрах. Добре, хоч «вишку» не дали… Багато майна конфiскували, втратили, зокрема, дачу. Щоправда, обидвi квартири залишилися. Теща переселилася до дiтей. Свiтланка кинула iнститут першою, але влаштовуватися на роботу не поспiшала. Довелося Любомиру облишити мрii про аспiрантуру й шукати роботу. Трикiмнатну квартиру вони здавали в найм, але грошей все одно бракувало. Тепер Любомир дедалi частiше чув бурчання тещi про свою нiкчемнiсть i ниття дружини про розлучення… Старший брат перетворив iхне життя на суцiльний хаос i жах. Мати щоранку запевняла молодшенького, що в Одесу вони поiдуть неодмiнно, але ввечерi приходив Любомир, i вона забувала про вранiшню обiцянку. Марек зiбрав речi й вирiшив iхати сам, але Вiкторiя Борисiвна не вiдпустила його, плакала i благала залишитися, просила пробачити ii. Одного вечора iй довелося викликати «швидку». Доки мати хворiла, Любомир не з’являвся. Час минав, вiдкладенi на вiдпустку грошi танули з кожним днем. Марек не мiг залишити хвору матiр саму. Коли ж iй стало краще – негайно з’явився Любомир. Вiн немовби мав приховану камеру стеження – не iнакше!.. Вiкторiю Борисiвну нiби пiдмiнили: тепер вона i слухати не хотiла про Одесу, натомiсть знов була готова опiкуватися долею улюбленого старшого сина. Для початку вирiшила оновити гардероб Любомира, а потiм мрiяла про його вiдновлення в аспiрантурi. Про що й повiдомила Мареку. Вперше за багато рокiв молодшенький накричав на неi й пiшов ночувати до дядька Сашка. Але не спав всю нiч, картаючи себе за материнi сльози. Рано-вранцi пiшов додому миритися… як раптом виявив на своему новому диванi Свiтланку! Вона мирно спала, розтягнувшись на повен зрiст. А поруч на своему старому й тiсному, ще пiдлiтковому лiжку, згорнувшись клубочком, спав Любомир. Марек розштовхав його i потягнув на кухню поговорити. Але розмови по душам не вийшло: щойно молодший брат почав докоряти старшому – той скрикнув, неначе поранений звiр, i перебудив усе сiмейство. На галас прибiгла спочатку мати, за нею Свiтланка, яка спросоння не впiзнала Марека й почала плакати, благаючи «незнайомця» вiдпустити ii чоловiка. Але коли, придивившись, зрозумiла помилку – здiйняла грандiозний скандал. Вона кричала на всiх, нiбито саме вони були виннi в ii бiдах, потiм театрально знепритомнiла. Коли ж Любомир кинувся до неi, то прорипiла голосом вмираючоi бабусi: – Я вагiтна… Вiкторiя Борисiвна, яка щойно стояла з виглядом вiдстороненим i байдужим, негайно встала на бiк невiстки i заявила, що й чути не бажае про видворення «Светiка» з iхньоi квартири! Ще б пак: перед нею була вже не недолуга дружина ii улюбленого сина, а майбутня матiр ii онука чи онуки. Марек був неприемно вражений такою змiною. Не маючи сил терпiти весь цей цирк, вiн нашвидкуруч зiбрав своi речi, взяв половину з тих грошей, що й досi лишилися нерозтриньканими, сiв у подаровану дядьком Сашком красуню «Волгу» i махнув до Одеси. Вночi з’iхав з траси, припаркувався на узбiччi й сяк-так виспався в автiвцi. В Одесу приiхав рано-вранцi, швидко розшукав необхiдну адресу. Дверi вiдчинила маленька лiтня жiночка – баба Феня. На вигляд старезна i сухувата, вона разом з тим вирiзнялася надзвичайною енергiею i жвавiстю. Нагодувавши Марека снiданком i напоiвши чаем, приготувалася вислухати нового постояльця. Вона не надто засмутилася тим, що Марек приiхав сам. Йому, навпаки, здалося, що через це старенька навiть зрадiла. – Ну, що тут вдiеш… Грошi, звiсно, не тi, але хай так, – мовила вона. – Якщо ти, молодий чоловiче, не боiшся важкоi роботи i згоден пожити в затишному будиночку бiля моря, з власним пляжем, але з туалетом i душем на вулицi, то можу надати таку можливiсть. – А море справдi поруч? – про всяк випадок перепитав Марек. – Ближче не бувае, – кивнула баба Феня. – Але е одна умова… – Яка ще умова? – насторожився вiн. – Зараз там проживае моя онука, – бабулька загадково посмiхнулася. – Вона тобi не заважатиме, бо весь час працюе. Та, можливо, ви будете зустрiчатися на кухнi. До речi, вона прекрасно готуе, i якщо тiльки забажаеш – нагодуе не гiрше вiд мене. Не надто добре виспавшись у «Волзi», Марек почувався з дороги втомленим, отож особливо не сперечався й погодився на варiант з онукою. «Гiрше не буде, а не сподобаеться, то й з’iду», – подумав вiн. А поки що дуже хотiлося опинитись спочатку пiд душем, потiм у лiжку… Вони вийшли на вулицю, i старенька попрямувала у бiк трамвайноi зупинки, проте Марек вчасно схопив ii пiд лiкоть i широким жестом вказав на «ластiвку» – як вiн нiжно називав свою автiвку: – Прошу уклiнно, екiпаж подано! Вiн миттю домчить нас на вашу чарiвну приморську вiллу! У старенькоi спалахнули очi, вона випросталася i, немов справжня свiтська панi, спритно всiлася в автомобiль, бурмочучи на ходу: – Оце поталанило, так вже й поталанило!.. – Куди iдемо, моя господине? – мiж тим поцiкавився Марек. – Спочатку на Привоз! «Всi жiнки однаковi, кожна хоче або в магазин, або на ринок», – подумав молодий чоловiк. Хоча вголос не сказав нiчого… На Привозi стареньку знали всi: з нею вiталися, жартували, бажали здоров’я. Баба Феня швидко скупилася й повернулася до «Волги», потiм вони недовго iхали уздовж трамвайноi колii, далi повернули на путiвець. За вiконцями автiвки проносилися фруктовi дерева: абрикоси, черешнi, вишнi, гiлки яких напружено схилилися пiд вагою достигаючих плодiв. Було близько десятоi ранку, але сонце вже пекло нещадно. Сади скiнчилися, й тепер «Волга» мчала вздовж кущiв колючоi шипшини, аж поки за рiзкою командою бабусi не зупинилися в тiнi величезного волоського горiха. – Ось i приiхали! – мовила баба Феня. – А де ж будиночок? – здивувався Марек. – А перед тобою! – розсмiялася вона. – Виноград його заплiв, сховав вiд стороннiх очей. Зате у нас завжди затишно й прохолодно. І справдi, в тiнi виноградноi лози, пагони якоi порозросталися навсiбiч, ховався достатньо просторий двiр iз зеленою травичкою, невеличким городиком i колодязем. Мiж двома старенькими яблунями був натягнутий гамак, а скраю двору, бiля розлогоi смокiвницi, приткнулася душова кабiнка з величезною, пофарбованою в чорний колiр дiжкою угорi. Посеред фруктового саду стояв мiнiатюрний цегляний будиночок з черепичним дахом i величезними вiкнами. Всерединi все було влаштовано дуже рацiонально. Двадцятиметрова кухня вмiщала майже все, що було необхiдно для комфорту, починаючи з мiнiатюрноi плити, холодильника, маленького умивальника i круглого столика з трьома рiзьбленими стiльцями. Доволi простора кiмнатка була роздiлена навпiл ситцевою фiранкою. На однiй половинi стояв невеличкий диванчик з книжковою полицею над ним, вiнтажна дубова шафа i сучасний телевiзор. На другiй половинi, бiля вiкна на стiнi висiло дзеркало в рiзьбленiй рамi, а над широким полуторним лiжком з двома вишитими подушками висiв гобелен на сюжет «Дiвчина i единорiг». – А де ж я спатиму? – здивовано запитав Марек. – Отутечки! Диви, до чого велика i м’яка перина, чистим гусячим i качиним пухом набита… Ох, яка перинка!.. – А де ж ваша онучка житиме?.. – Оксаночка живе у прибудовi, що з тильного боку будинку. У вас будуть спiльними тiльки кухня i холодильник. Там у неi теж усе зручно й затишно, ти за неi не турбуйся. Поки старенька крутилася на кухнi, Марек поставив «Волгу» в глибинi тiнистого двору i дбайливо накрив брезентом. Потiм взяв величезний лазневий рушник i вiдправився в душову. Вода була приемно-теплою. Вiн довго, з величезним задоволенням плескався пiд душем, змиваючи втому i дорожнiй пил. Потiм залив у дiжку свiжоi води i пiшов назад. Попри розжарену плиту, в будиночку було прохолодно. Апетитно пахло смаженою рибкою i картоплею. На столi стояли форшмак, свiжi помiдори, малосольнi огiрочки, молодий часник i зелена цибуля, баклажани по-одеськи i всiлякi смаколики. Рибка була хоч i дрiбонькою, але надзвичайно смачною, та ще й зi смаженою картопелькою i молодим часничком!.. Хоча Вiкторiя Борисiвна добре готувала, проте перемороженi хек i минтай, що продавалися в Киевi, i близько не могли зрiвнятися з цiею маленькою товстенькою одеською рибкою. – Як називаеться ця риба? – спитав Марек. – Сарделька[59 - Чорноморсько-азовська тюлька – дрiбна промислова морська риба сiмейства оселедцевих.]! – вiдповiла баба Феня i посмiхнулася. – Сарделька… – повторив молодий чоловiк i теж весело засмiявся. Пообiдавши, Марек розпрощався з господинею житла, потiм ледве доплентався до лiжка й миттево заснув, щойно торкнувся головою подушки. Спав мiцно, без сновидiнь. Прокинувся вiд шуму на кухнi. Машинально глянув у вiкно: виявляеться, вже був пiзнiй вечiр, i все подвiр’я поглинула нiчна темрява. На кухнi горiло свiтло, хтось дзеленчав посудом. А ще ароматно пахло смаженими кабачками. Пiдкоряючись неусвiдомленому пориву, Марек пiдiйшов до фiранки i завмер. І тут почув дзвiнкий дiвочий голос: – Та не ховайся ти, виходь! Я ж знаю, що ти голодний. Вiн мимоволi ковтнув слину, однак залишився на мiсцi. – Виходь! Я ж знаю, що ти тут! – знов покликав дiвочий голос. Марек i справдi був голодний, тому, обережно вiдсунувши фiранку, слухняно пiшов на поклик як був – в трусах i в майцi. На кухнi, на подив, нiкого не було, зате на столi стояла лiтрова банка молока, сметана, вазочка з варенням i величезне блюдо, на якому громадилася цiла гора свiжосмажених кабачкових млинцiв. Молодий чоловiк здивовано озирався навколо, як раптом з-пiд столу на мить виринуло симпатичне дiвоче обличчя i!.. – Ой, ви хто?! – перелякано скрикнула дiвчина i знов пiрнула пiд стiл. – Марек… – здивовано вiдповiв юнак i додав: – Тобто Мар’ян. Дiвчина обережно визирнула з-пiд столу: – А-а-а, то ви – наш новий мешканець! А мене Оксаною звати. Бабуся Феня менi про вас казала, та я ж не знала, що ви вже тут!.. – Я приiхав вранцi, дуже втомився з дороги, тому спав, – знiяковiло пояснив Марек. – А прокинувся, бо мене наполегливо кликали. – Я не… Дiвчина не договорила, бо звiдкись iз глибини будинку долинуло гучне i призовно-наполегливе: – Няв! Марек здригнувся вiд несподiванки i весело розсмiявся. Засмiялася i дiвчина, яку теж розвеселила несподiвана ситуацiя. Потiм покликала: – Киць-киць!.. – Няв! – знов долинуло з надр будинку. Дiвчина пiшла на крик тварини. І саме коли проходила повз Марека, з кiмнати на кухню кулею вилетiло сiро-бiле кошеня, пухнасте, з легенькими смужечками i з добре помiтною чорною плямкою у формi сердечка на спинцi. Й негайно всiлося на пiдлогу мiж молодим чоловiком i дiвчиною. – Ага! Ось i наш порушник спокою! – в унiсон мовили вони й одночасно нахилилися, щоб взяти тваринку на руки. Проте котик спритно ухилився, стрибнувши убiк, а вони зiштовхнулися лобами. – Ой!.. Оце так!.. – голосно вигукнули обое, потираючи забитi мiсця. Оксана зазирнула Мареку в очi, а вiн зазирнув в ii очi… Таких чудових виразних очей йому ще не доводилося бачити. Уся вона була такою нiжною, що викликала в ньому захват i розчулення. Всi ii риси були настiльки пропорцiйними, гармонiйними… «Притиснути б ii до грудей i поцiлувати!» – мимоволi подумав вiн. «А хлопець непогано складений. І такий чистий, такий наiвний!.. Вiн не схожий на тих брутальних вульгарних хлопакiв, з якими досi доводилося спiлкуватись», – подумала вона. Мовчання затягувалося, проте його знов порушило кошеня. Воно знов скочило мiж молодими людьми i замуркотiло: – Мр-р-р!.. Мр-р-р!.. Тепер вони разом сiли на рiзьбленi стiльцi й простягнули до кошеняти руки… i тваринка слухняно стрибнула на них! «Овва!.. То вiн нас зводить разом!..» – одночасно подумали вони. – Це якийсь чарiвний котик, – мовив Марек, нiяковiючи. – Це голодний маленький шерстяний клубочок, – вiдповiла Оксана. Далi вони повечеряли й нагодували кошеня, яке тепер голосно муркотiло на руках в Оксани. – Як його звати? – запитав юнак. – А звiдки я знаю! Оце ув’язався за мною на пустирi, бiг i нявчав всю дорогу, але в руки не давався. Коли я зайшла в будинок, вiн забiг теж й одразу ж i зник. Я нагрiла йому молока, потiм почала шукати й гукати, а вiн усе ховався вiд мене. – Можливо, ти, дiвчино, вiдьма? А це твiй кiт-помiчник? – грайливо посмiхаючись, спитав Марек. – Нi, Мар’яне, цей маленький паршивець бiг до тебе… – вiдповiла Оксана й одразу ж додала iз сумнiвом: – Або все ж до нас?.. «А й справдi, якби не вiн, ми б не познайомилися так кумедно», – подумав юнак. І немовби прочитавши його думки, дiвчина сказала: – Моi батьки постiйно розмовляли в унiсон. Вони були такi щасливi разом… І коли мама померла, тато не змiг того перенести i через три днi також помер вiд iнфаркту. А виховувала мене бабуся Феня. – А мене зi старшим братом виховувала мама, – сумно зiтхнув Марек. – На жаль, наш тато десь зник безвiсти… – У мене теж е брат, вiн старший за мене на п’ятнадцять рокiв. Коли померли батьки, вiн уже служив в армii на Сахалiнi. – У нас iз братом не така велика вiкова рiзниця. Та вiн ще так-сяк пам’ятае батька, а я був зовсiм маленький, отож i не пам’ятаю. Але мама каже, що вiн був добрим i дуже нас любив, а потiм поiхав на заробiтки i пропав. Отож коли я, бувало, iхав з дому, мама деякий час не могла звикнути. Втiм, тепер уже звикла i не звертае уваги… Дiвчина зi спiвчуттям подивилася на нього й продовжила вести свое: – Моi батьки одружилися блискавично – через три години пiсля знайомства. Тато був вiйськовим, його вiдправляли служити в Середню Азiю, у нього була невелика вiдпустка, вiн зустрiв мою маму тут, в Одесi, й вони одразу ж пiшли та й розписалися. – Це просто дивно, як у казцi. Але ж кажуть, що закоханi – це як двi половинки яблука… Інодi вони iдеально спiвпадають, а iнодi зовсiм не пiдходять одне одному, – сказав Марек. І чомусь згадав Свiтланку. – Це так… А ще кажуть, нiбито маленьке янголятко жартуе i пускае стрiлу кохання наослiп, куди поцiлить, – заперечила Оксана. – То не янголятко, то божок такий, – виправив ii юнак. – А давай-но назвемо це кошеня Амурчиком!.. Мурчик-Амурчик!.. – одночасно запропонували юнак i дiвчина. – Амурчик!.. Мур-мурчик!.. – Мр-р-р!.. Мр-р-р!.. – замуркотiло кошеня. – А йому подобаеться! – запевнив дiвчину юнак. Отак слово за слово – вони проговорили всю нiч. Розiйшлися по своiх мiсцях лише тодi, коли обрiй за вiкном з вугiльно-чорного перетворився на темно-сiрий. Коли Марек проводжав дiвчину до прибудови, то не втримався i невмiло чмокнув ii в щоку, пiсля чого стрiмко втiк. Вона ж дзвiнко засмiялася йому вслiд, потiм лягла в гамак i, дивлячись на посвiтлiле небо, всипане побляклими зiрочками, раптом помiтила, що обрiй перекреслила стрiмка яскрава рисочка метеору. Бажання виникло в головi само собою. Посмiхнувшись власнiй смiливостi, вона заснула. До вiдпустки Оксанi лишилося допрацювати два днi. Щоранку вона йшла на роботу, а молодий чоловiк сумно дивився iй услiд. Марек дедалi бiльше прив’язувався до неi. Увечерi гнав на «ластiвцi» в мiсто i з нетерпiнням чекав на дiвчину неподалiк порту. Потiм вони з вiтерцем мчали у свiй райський куточок. Вечеряли при свiчках, сидiли на березi, спостерiгаючи за заходом сонця. А коли на обрii спалахували зiрки й виповзав мiсяць, купалися в молочно-теплому морi, пустували, намагаючись потрапити на чарiвну мiсячну дорiжку. Потiм до свiтанку бродили фруктовими садами й цiлувалися пiд кожним деревом. Потiм у Оксани почалася вiдпустка, й вони поринули у повне щастя на цiлих три тижнi… Далi Мареку треба було вертатися додому, бо настав час збиратися на вахту – але вiн так не хотiв розлучатися з Оксаною!.. Телефонував у Киiв до дядька Сашка, але там чомусь нiхто не брав слухавку. Що б це могло означати?! Втiм, його думками повнiстю володiло кохання… Минуло ще кiлька днiв. Як раптом, коли вони сидiли на березi моря, обнявшись, пролунав гудок клаксона: це баба Феня на таксi привезла телеграму для Марека, яку вiдправила з Киева його мати: ТЕРМІНОВО ПРИЇЖДЖАЙ ТЧК ДЯДЬКО САШКО ЛІКАРНІ ТЧК ВИЛЬОТУ ТРИ ДНІ ТЧК МАМА Треба було iхати, причому термiново! Але Марек не бажав полишати анi iхнiй райський куточок, анi свою кохану Оксану… Вiн зажурено роздивлявся навсiбiч, уперше в життi розриваючись мiж почуттям обов’язку i нiжним, трепетним, таким солодким коханням! Розумiючи, як вiн мучиться, Оксана сама заговорила про невiдворотне: – Їдь, якщо так треба. Я дочекаюся тебе. Вони поiхали в мiсто, де на решту грошей Марек придбав для коханоi маленьку золоту каблучку iз сапфiром темно-синiм, як морська вода. Вона ж подарувала коханому крихiтне срiбне сердечко з манюсiньким червоним, як кров голубки, рубiном. Потiм вони подали заяву в РАГС, просили, благали, щоб iх розписали якнайшвидше. Але працiвники РАГСу були невблаганними i вимагали почекати три мiсяцi: – Така iнструкцiя. А раптом ви за цей час роздумаете?! – Бюрократи чортовi! – лаявся Марек. – Ми не роздумаемо, – запевняла Оксана. Проте працiвники РАГСу були невблаганними… Розлучалися вони важко. Марек плакав, нiбито передчував щось недобре. Вiн залишив Оксанi всi своi контактнi данi, просив обов’язково приiхати й неодмiнно дочекатися його. – Нiкому не вiр, що б тобi не говорили! – навiщось попереджав вiн. – Я дочекаюся, неодмiнно дочекаюся!.. – запевняла вона. – Мр-р-р!.. Мр-р-р!.. – загадково муркотiв Мурчик-Амурчик. До Киева Марек прибув пiзно вночi. Речi збирав похапцем, розумiючи, що ледве встигае. Пiд час зборiв непомiтно розв’язалася червона ниточка на зап’ястку лiвоi руки, на якiй висiло подароване Оксаною сердечко, i воно впало на пiдлогу. На превеликий жаль, молодий чоловiк виявив це, лише коли вже летiв до Уренгоя. Прилетiвши, зателефонував матерi, попросив неодмiнно вiдшукати пропажу i ще придбати для сердечка срiбний ланцюжок. Вiкторiя Борисiвна пообiцяла, що все знайде… Але Марек не мiг знати, що мама забуде його прохання, щойно поклавши слухавку. Тим паче не мiг знати, що сувенiр знайде Свiтланка. Пiднiме i повiсить собi на шию… Погода в Уренгоi стояла чудова. Попервах усе йшло добре, та коли до кiнця вахти лишалося пару днiв – раптом почалося пекло! Подув шквальний вiтер, який порвав усi дроти, i вишка залишилася без зв’язку. Коли у призначений день прилетiв вертолiт, то не змiг приземлитися. Наступного дня повторилося те саме. На третiй день вертолiт вже навiть не робив спроби сiсти, натомiсть скинув два контейнери – з обладнанням i з харчами. Що ж, iхнiй бригадi довелось лишатися на другий термiн!.. Зв’язку з управлiнням не було цiлих два тижнi, а коли нарештi з’явився – адмiнiстрацiя пообiцяла хорошу грошову компенсацiю за вимушену затримку. Марек телефонував матерi, попередив про можливий приiзд Оксани. Намагався подзвонити також коханiй, але зв’язку з Одесою, як на лихо, не було. В душi проклинаючи свое невезiння, молодий чоловiк щодня писав iй листи – але ж як iх вiдправиш?! До вiдтермiнованого кiнця змiни рахував спершу днi, потiм години, хвилини i секунди. З вахти полетiв першим же вертольотом. В аеропорту придбав квиток на найближчий рейс. Додому приiхав пiзно вночi й негайно замучив матiр розпитуваннями. Дивна рiч, але нiяка Оксана у них вдома не з’являлася!.. До речi, Марек помiтив, що вдома на нього не дуже-то й чекали… бiльшою мiрою розраховували на грошi, якi йому виплатили за подвiйну вахту. Коли сказав, що виплату затримали, домочадцi вмить втратили до нього iнтерес. Мареку навiть не було де лягти поспати, отож вiн пiшов до дядька Сашка. Старий уже одужав i тепер щиро зрадiв його приiзду. Попри пiзню годину, запросив до столу. Поки Марек вечеряв – постелив йому в окремiй кiмнатi. Молодий чоловiк вiдсипався два днi, потiм зiбрався i поiхав в Одесу… Але нi Оксани, анi баби Фенi в мiстi чомусь не знайшов! У квартирi жили чужi люди, маленький будиночок на березi моря стояв порожнiй – навiть Мурчика-Амурчика чомусь нiде не було видно… Пiд килимком на порозi вiн знайшов ключ i прожив в будиночку два днi, не полишаючи марних спроб розшукати кохану. На Привозi сказали, що баба Феня й Оксана поiхали, але куди – нiхто поняття не мав. Як раптом хтось пригадав, що Оксана з’iздила до Киева i повернулася дуже засмучена… А далi приiхав ii брат i забрав ii. Марек повернувся додому з тiею швидкiстю, яку тiльки мiг витиснути зi своеi «ластiвки»… І несподiвано виявив, що у вхiдних дверях квартири по вулицi Набережно-Хрещатицькiй, № 11 хтось помiняв замок! Хоча йому довго не вiдчиняли, молодий чоловiк спочатку настирливо дзвонив, потiм калатав у дверi. Нарештi йому вiдкрила заспана, з пом’ятим i перекошеним вiд лютi обличчям Свiтланка. Вiд неi нестерпно тхнуло сумiшшю смердючого перегару i тютюнового диму. Довга засмальцьована майка з глибоким вирiзом ледь прикривала ii огрядне тiло. Вона щось намагалася пробелькотати, але не могла через сильне алкогольне сп’янiння. Їi хитало з боку в бiк, вона ледь не впала, але на ногах все ж утрималася, вхопившись за дверну ручку… І тут з ii шиi впав якийсь крихiтний предмет. Марек нахилився, пiдняв його… i в пiтьмi передпокою на його долонi тьмяно сяйнуло срiбне сердечко з рубiном – подарунок його коханоi Оксани! – Де ти взяла це? – закричав вiн, шаленiючи вiд гнiву. – Де, де… Дiвка дала! Гик!.. – Свiтланка голосно гикнула. – Яка дiвка? – Приiж-ж-жа!.. Гик!.. – Брешеш, вона не могла тобi це дати! Адже вона подарувала це менi! – обурився молодий чоловiк. – Н-н-нi-i-i!.. Гик!.. Прийш-шла, вiддала i сказ-зала… Гик!.. «Бери с-соб-бi!.. Гик!.. Менi бiльш не тре… Гик!.. Я зам-мi-ж-ж вих-ход-жу-у!..» Гик!.. А поз-заду неi наречен-ний стояв… Гик!.. Багат-тий такий… весь iз себ-бе… Гик!.. І все… i пiш-шла геть… Гик!.. – гикаючи, ледь плентаючи язиком i постiйно затинаючись, пробелькотала Свiтланка. – Що вона тобi вiддала?! – з вiдчаем у голосi спитав Марек. – Ну це-е-е!.. Таке золот-те i круг-гле… Гик!.. А я ш-ш-шо?.. Брат же ж т-твiй дур-рень!.. Гик!.. Кин-ну йог-го!.. Гик!.. Кин-ну… Гик!.. Зах-хоч-чу… Гик!.. Т-то з-знов на соб-бi… Гик!.. наж-ж-ж!.. Гик!.. наж-жен-ню!.. Я бар-риш-шня вид!.. Гик!.. вид-д-на-а… А тв-вiй брат!.. Йол-лоп-п!.. А той ii жен-них-х!.. Гик!.. вiн хлоп вид-д-дний!.. А я бар-риш-шня!.. Гик!.. Молодий чоловiк вiдсунув убiк п’яну невiстку, кинувся на кухню, але, побачивши там п’яного Любомира – не став його пiднiмати, а побiг в кiмнату матерi. Там бiля дзеркала стояла шкатулка, яку вiн схопив, витрусив на серветку весь вмiст… i побачив елегантну золоту каблучку з сапфiром! Ту саму, яку на прощання подарував Оксанi!.. Схопивши дорогоцiнну дрiбничку, кинувся геть iз цього пекла. Тiльки тепер вiн остаточно зрозумiв, що втратив Оксану. Кохана таки справдi не дочекалася його. Але чому?! Прийшовши до дядька Сашка i не сказавши жодного слова, Марек впав на лiжко i негайно заснув. А рано-вранцi його розбудив дзвiнок у дверi: це був посильний з вiйськкомату, з-за плечей якого визирала перелякана мати… Посильний тицьнув йому в руки якийсь папiрець. То була повiстка… * * * Голосно задзеленчав будильник. На електронному табло блимали блiдувато-зеленi цифри: 7:00. На щастя, тепер був 1996 рiк, а те, що йому наснилося, лишилось у далекому минулому. А тепер час вставати, попереду дуже насичений день. Як раптом Марек знов згадав, що кричав увi снi, оскiльки подумки знов втратив кохану, як i одинадцять рокiв тому!.. «Оксана, люба моя Оксанонька, i чому ж ти мене кинула, чому не дочекалася мого повернення, як обiцяла?!» – крутилося в головi. Хоча… марно все це! Марно! Швидше за все, правди вiн не дiзнаеться вже нiколи. Марек рiзко пiдвiвся й пiшов у душ. Новий день насувався стрiмко й невiдворотно, сьогоднi необхiдно зробити багато важливих речей, причому зробити все вчасно. * * * Ернст Фiлiп Гаррах народився в канадiйськiй провiнцii Онтарiо в травнi 1940 року. Вiн був пiзньою дитиною Фрiдрiха Адольфа Гарраха й Летицii Луiзи Ботин. Його мати належала до заможного банкiрського роду, хоча серед ii предкiв були також барони та герцоги. Успадкувавши чималi статки, настiльки завидна наречена могла вийти замiж за чергового банкiра. Проте зовсiм несподiвано вiддала перевагу скромному клерку, та ще й iноземцю Фрiдрiху Гарраху. Настiльки загадковий вибiр майбутнього чоловiка неабияк спантеличив родичiв Летисii Лусii – бо саме так вона звалася в дiвоцтвi на iспанський манер. З iншого боку, приналежнiсть нареченого до однiеi з численних гiлок старовинного австрiйського дворянського роду Гаррахiв, що мав чеськi коренi, хоч якось виправдовувала пiкантну ситуацiю. Але, мабуть, не обiйшлося тут i без сприятливих iнтриг Венери й Амура: адже iхнiй шлюб видався на рiдкiсть щасливим. Фрiдрiх Адольф та Летицiя Луiза прожили душа в душу два десятилiття, виховуючи двох дiточок – хлопчика Альфреда i дiвчинку Анну. Щастило iм також у дiловiй сферi, причому значною мiрою – завдяки феноменальному таланту передбачення, яким був надiлений чоловiк. Ще на самому початку сiмейного життя йому вдалося переконати дружину, що правлiння короля Альфонсо ХІІІ ризикуе увiнчатися трагiчним фiналом. Добре, звiсно, що пiд час І Свiтовоi вiйни (яку тодi називали просто Великою i справедливо вважали справжньою катастрофою для всього людства) Іспанii вдалося утримати нейтралiтет. Проте хiба пандемiя iспанського грипу, на який перехворiв навiть сам монарх, а також повний роздрай в повоеннiй економiцi королiвства не засвiдчували, що «нещасливий номер» Його Величностi дiстався зовсiм недарма?.. Отож за порадою чоловiка, Летицiя Луiза встигла вивести з краiни всi капiтали до того моменту, як внаслiдок вiйськового перевороту генерала Мiгеля Прiмо де Рiвери-i-Орбанеха, другого маркiза де Естелья, у вереснi 1923 року запанувала вiйськова диктатура. На той момент сiмейство Гаррахiв давно вже оселилося у Вiднi. В нещодавно утворенiй Австрiйськiй Республiцi iхнi справи складалися вельми непогано… Проте з посиленням сусiдньоi Нiмеччини, Фрiдрiх Адольф знов вiдчув занепокоення. Коли ж батькiвщину його коханоi дружини охопила громадянська вiйна, яку супроводжували неймовiрнi жахiття, вiн поставив питання руба: – Кохана моя, як би ти поставилася до переiзду на iнший бiк Атлантики? – Невже все аж так погано… – Летицiя Луiза пiднесла до очей крихiтний носовичок, щоб промокнути мимовiльнi сльози. – Ну-у-у, якщо судити за тим пеклом, на яке перетворилася твоя миролюбна Іспанiя… Навiть подумати лячно, що може статися от хоча б тут, у Вiднi! Інтуiцiя пiдказуе менi, що невдовзi збожеволiла старенька Європа спалахне не гiрше вiд смолистих дрiв у камiнi. Інтуiцii чоловiка Летицiя Луiза довiряла беззаперечно. Отож розпродавши переважну бiльшiсть активiв (незначними сумами довелося пожертвувати, бо надто швидке i повне згортання справ виглядало б аж надто пiдозрiлим) протягом першоi половини 1937 року, Гаррахи здiйснили ще один переiзд – на цей раз до Канади. Можна лише уявити, до чого палко вони дякували Боговi, коли вже наступного – 1938 року спостерiгали за аншлюсом Австрii! Оговтавшись вiд шоку, подружжя усамiтнилося на невеличкому ранчо, розташованому в провiнцii Онтарiо. Призвичаiвшись до життя на новому мiсцi, вони зосередились на вихованнi дiтей, не забуваючи також про благодiйнiсть. Окрiм того, Фрiдрiх Адольф пристрастився до далеких подорожей в рiзнi екзотичнi краiни. Пояснював це просто: – Схоже, наш свiт остаточно з’iхав з глузду i впевнено, на всiх парах мчить до новоi Свiтовоi вiйни! Доки вона не розпочалася, треба встигнути подивитись на життя людей в iнших краях. Бо потiм може бути пiзно… Саме пiд час черговоi подорожi до Пiвденноi Африки вiн заразився малярiею i раптово помер, залишивши вагiтну дружину самотньою. Молодший син подружжя Гаррахiв – Ернст Фiлiп – народився гарненьким i здоровеньким. Вiд природи надiлений допитливим розумом i надзвичайно чiпкою пам’яттю, вiн легко вчився. У пiдсумку здобув прекрасну унiверситетську освiту, зокрема оволодiв п’ятьма мовами. Мати називала його «щасливчиком» – i зовсiм недарма. Ернста не торкнулися нi жахи вiйни, анi роки повоенноi депресii. Коли у 1960 роцi Летицiя Луiза вiдiйшла у засвiти, пiд впливом незрозумiлого почуття молодий чоловiк вирiшив повернутися до Вiдня, на батькiвщину свого тата. Належну йому частку грошей, успадковану вiд батькiв, в жодному разi не можна було назвати великим капiталом. Та коли навiть цi скромнi кошти Ернст вклав у, здавалося б, приречений на провал проект – то зовсiм несподiвано отримав колосальний прибуток! Далi були iншi проекти – i знов на нього чекав успiх. Таким чином, сколотивши у 36 рокiв пристойний капiтал, вiн дедалi частiше почав замислюватися про створення сiм’i. Але зустрiти ту, з якою хотiлося б провести все життя разом, нiяк не вдавалося… Ще через рiк помер його старший брат Альфред. Оскiльки нi вiн сам, анi iхня сестра Анна (якоi не стало ще ранiше) дiтей не мали, то, за винятком особистого секретаря i куховарки, в заповiтi Ернст фiгурував як единий серйозний спадкоемець. Втiм, нiякого особливого враження Альфредова спадщина не справляла: канадiйське ранчо, на якому колись зростали всi нащадки Гаррахiв (останнiми роками абсолютно закинуте i здичавiле); акцii кiлькох пiдприемств iз виробництва нiкелю й мiдi в окрузi Садберi, придбанi ще покiйним батьком одразу пiсля емiграцii на цей бiк Атлантики; невеличка картинна галерея в Торонто[60 - Столиця i водночас найбiльше мiсто канадiйськоi провiнцii Онтарiо.]… Та головне – незлiченна кiлькiсть картярських боргiв! «Альфреде, Альфреде, хiба ж такою бачили долю свого старшого сина нашi батьки?!» – запитував себе Щасливчик Ернст, одну за одною гортаючи борговi розписки. Тодi ж вiн вирiшив будь-що повернути занедбану репутацiю iхньоi сiм’i на належний рiвень, достойний фамiльноi честi предкiв як по лiнii Гаррахiв, так i Ботинiв. Скiльки б часу i яких би зусиль це не коштувало – але так мусить статися! Отож полишивши Вiдень, вiн повернувся до Торонто. Почав з того, що одразу ж сплатив частину боргiв Альфреда – настiльки велику, яку тiльки мiг сплатити у теперiшньому становищi. Такий крок був позитивно сприйнятий спiльнотою i додатково змiцнив репутацiю самого Ернста. Далi розiбрався з акцiями, успадкованими ще вiд покiйного батька. Проаналiзувавши обсяги розвiданих запасiв нiкелевих i мiдних руд, а також умови iхнього видобутку, вибрав найперспективнiше з усiх пiдприемств, а решту акцiй продав. Натомiсть пiсля тривалих переговорiв вiдкупив частки деяких iнших спiввласникiв обраноi видобувноi компанii, аж доки не заволодiв контрольним пакетом акцiй. Далi взявся за глибоку модернiзацiю збагачувальноi фабрики, а також нацiлився на купiвлю металургiйного заводу… Знаючи бездоганну репутацiю Ернста Гарраха, банки охоче кредитували його. Насамкiнець, настав той щасливий день, коли вiн остаточно розплатився з усiма картярськими боргами старшого брата. Певний час вiн обдумував, чи варто продавати колишне «сiмейне гнiздечко» – i досi покинуте ранчо. Але зрештою вчинив iнакше. Величезну територiю роздiлив на три нерiвнi частини, подбавши про зведення нових будиночкiв i господарських споруд у пiдходящих мiсцях двох великих дiлянок, i виставив iх на продаж. Собi ж залишив невеликий клаптик землi та старий будинок-садибу, в якому минуло його власне дитинство, решту ж господарських прибудов розпорядився знести: у будь-якому разi вiн вже зробив ставку на видобуток нiкелевоi руди та виробництво з неi готовоi продукцii, прибуткiв вiд цього бiзнесу гарантовано вистачить i йому самому, i його майбутнiй сiм’i, коли вона нарештi з’явиться… Зате в старiй добрiй садибi можна чудово, з комфортом влаштуватися! Звiсно, пiсля вiдповiдного ремонту!.. Саме обстежуючи на предмет ремонту iхнiй старий будинок, Щасливчик Ернст раптом зупинився перед дверима кiмнати, до якоi покiйна мати колись категорично, пiд загрозою суворого покарання, забороняла йому заходити. І ось тепер зовсiм несподiвано для себе вiн виявив за ii дверима просто величезну кiлькiсть картин i скульптур – щоправда, пiдiбраних доволi хаотично, без якогось единого задуму. Окрiм того, комора й горище були просто заваленi купами антикварних речей! Як вони туди потрапили – хтозна… Можна було лише припустити, що частину з них батьки прихопили ще в 1937 роцi, полишаючи Вiдень, решту ж Фрiдрiх Адольф придбав пiд час своiх подорожей. Ну добре, що е – те е… Але наскiльки воно цiнне?! Тодi Ернст згадав про успадковану галерею в Торонто! А при нiй ще можна вiдкрити антикварну крамничку… А чого ж?! Симпатично виходить. Дуже навiть симпатично. Наскiльки можна було зрозумiти з наявних паперiв, галереею керував такий собi Альфонсе Бонье, який у свою чергу мав помiчницю – Кармен-Сесiлiю Серрано. Та оскiльки жоднi документи не могли дати чiткоi уяви про реальний стан справ. Ернст вирiшив найближчим часом особисто навiдатися туди, всебiчно вивчити питання, при необхiдностi провести аудит, а вже тодi ухвалювати остаточне рiшення. Пiд час вiдвiдин виявилося, що галерея розташована в достатньо жвавому мiсцi. Щоправда, доволi гарна будiвля мала дещо занедбаний вигляд… «Схоже, доведеться вчинити з нею так само, як i з нашим старим добрим ранчо», – подумав вiн, зупинившись перед входом. А втiм, робити остаточнi висновки було ще надто рано. Щасливчик Ернст штовхнув вхiднi дверi… …Й у вестибюлi його мало не збила з нiг заплакана юна персона, яка летiла назустрiч, на бiгу витираючи сльози мереживною хустиночкою! Ледве глянувши на неi, вiн вiдчув приплив нiжностi, свiтлого i доброго почуття, що зворушило суворе серце холостяка. Пiддавшись миттевому пориву, Ернст несподiвано для себе кинувся навздогiн за вкрай засмученою мiнiатюрною нiмфою. Проте вона виявилася спритнiшою i, прожогом вилетiвши на вулицю, зупинила таксi, що дуже вдало проiжджало поруч, i миттево зникла, залишивши Гарраха наодинцi з зовсiм невеселими думками. Тодi вiн рiшучо попрямував у те крило, де за наявними вiдомостями мала перебувати адмiнiстрацiя. Вже пiдходячи до дверей, почув гучнi крики: – Уявiть тiльки, що ця клята аферистка хотiла влаштувати в моiй чудовiй галереi виставку якихось там сумнiвних молодих обдарувань! При потребi Гаррах завжди вмiв вiртуозно приховати своi емоцii, особливо коли йшлося про бiзнес. Однак зараз ним заволодiло таке потужне почуття гнiву, що вiн щосили штурхонув високi рiзьбленi дверi, якi роздiляли його i ще невидимого власника потужного огидного голосу. Дверi з гуркотом розчинилися, дивом не зачепивши моложавого товстуна. – Агов, ти, обережнiше! – заверещав той. – Вибачте, не розрахував. А ви, власне, хто такий? – веселим тоном поцiкавився Ернст, який уже встиг опанувати себе. Театрально закотивши очi, товстун знов заголосив вже фальцетом: – Я – Альфонсе Бонье! Я господар цiеi галереi, от хто я такий!! І вона сьогоднi зачинена! Розумiете?! Ми не працюемо! Отож негайно забирайтеся звiдси, бо я викличу полiцiю i вас викинуть звiдси силомiць!.. – Та невже? Не може того бути, – спокiйно вiдповiв Гаррах. – Та я тебе зараз!.. – Замовкнiть, будь ласка, – проскреготав Ернст крижаним голосом. Це було настiльки несподiвано, що товстун захлинувся власними словами. – Ну, оце вже краще, – рвучко кивнув вiн i вiдрекомендувався: – Отже, мiстере Бонье, приймiть до вiдома, що я – Ернст Фiлiп Гаррах. Не знаю, з якоi ласки ви називаете себе господарем власностi, що належить менi… Та у будь-якому разi як власник цiеi галереi я заявляю, що вона моя, отож працюватиме в той день i стiльки, коли i скiльки я вважатиму за потрiбне. Буде тiльки так, а не iнакше, я достатньо зрозумiло висловився? Бонье застиг на мiсцi, пильно придивився до Ернста, а потiм розплився у показовiй посмiшцi й солодким голосом заспiвав: – То це ви, шановний пане Гарраху? Вибачте, не впiзнав одразу. Втiм, ми ж досi не бачилися, отож я просто не мав такоi нагоди… такоi честi… А сьогоднiшнiй день у мене дуже-дуже невдалий! Отож ще раз перепрошую… – Усе так, я Ернст Фiлiп Гаррах. І я цiлковито згоден, що для вас цей день справдi е вкрай невдалим… А тепер будьте люб’язнi розповiсти, що у вас сталося з цiею молодою особою, яка щойно полишила мою галерею, вмиваючись сльозами. Тiльки майте на увазi, вiд вашоi розповiдi залежить, залишитесь ви тут i надалi чи зникнете з моiх очей. – Але ж ви не можете ось так взяти i звiльнити мене!.. – Можу! Я все можу, мiстере Бонье. І вважайте, що перше попередження вiд мене, як власника галереi, ви вже маете. – Але ж це несправедливо!.. – Мiстере Бонье, будь ласка, припинiть верещати. Краще вiдповiдайте на моi запитання. Бо я все ще чекаю. Ну, то що скажете?.. – Менi обiцяли, що я стану господарем, – Бонье надув пухкi губи. – Друге попередження. То що ж ви розповiсте про ту юну особу?.. Зрозумiвши, що з Гаррахом краще не жартувати, товстун почав викладати свою версiю подiй: – Я отримав листа вiд сеньйорити Ізабелли Марii, племiнницi маркiза Боргетто. Вона просила зарезервувати для неi галерею, для проведення двотижневого вернiсажу робiт юних художникiв-постмодернiстiв. Поштою надiслав iй угоду. Вона все пiдписала, виставлений рахунок оплатила. Ми кiлька разiв розмовляли телефоном, i я запросив ii прийти. І ось ця аферистка Ізабелла з’явилася. І я з ганьбою вигнав ii геть!.. Така вiдповiдь спантеличила й розлютила Ернста, проте могутнiм зусиллям волi стримуючи емоцii, вiн запитав якомога спокiйнiше: – Ви вiдмовили iй в орендi галереi вже пiсля того, як вона заплатила?.. – Так! – кивнув Бонье. – Але ж це неприпустимо! – обурився Гаррах. – До того ж хiба вона не е племiнницею маркiза Боргетто?! Ви ж самi щойно про це сказали!.. – На жаль, вона справдi племiнниця маркiза. – Тодi вам доведеться вибачитись i запросити сеньйориту Ізабеллу Марiю скористатися послугами нашоi галереi, як це й обумовлено пiдписаною вами ж угодою. А також надати iй якiсь бонуси, щоб заохотити до подальшоi плiдноi спiвпрацi, – пiдiбгав губи Ернст. – Я не вибачатимусь перед нею! Нiколи й нiзащо! – вереснув Бонье. – Чому це раптом?! – здивувався Гаррах. – Та тому, що вона е азiаткою! Почувши таке, Ернст вмить почервонiв i весь затрусився вiд гнiву. Ледь опанувавши себе i все ще стискаючи кулаки, прошипiв крiзь зуби: – Вас звiльнено, Альфонсе Бонье! Так – звiльнено!.. Збирайте речi i йдiть попiд три чорти… щоб i духу вашого тут не було! Далi Ернст поплентався до внутрiшнiх дверей, на яких красувався лаконiчний напис «офiс», там повiльно опустився на стiлець, обiперся лiктями на безневинно-чистий дубовий стiл i схопився за голову. Мабуть, уперше в життi вiн не знав, як вчинити… Що ж до колишнього управителя галереi, то його реакцiя виглядала дещо навiть комiчно. Певний час постоявши нерухомо, вiн раптом пiдстрибнув на мiсцi й кинувся коридором кудись у надра примiщення, на бiгу вигукуючи: – Я звiльнений!.. Звiльнений!.. Звiльнений!.. За деякий час у дверi ледве чутно постукали. – Заходьте, – промимрив господар галереi. До кабiнету навшпиньках зайшла невисока, просто одягнена жiночка i тут же вiдрекомендувалася: – Я – Кармен-Сесiлiя Серрано, помiчниця управителя галереi… Тобто, наскiльки я зрозумiла – вже колишнього управителя. Готова допомагати вам, мiстере Гарраху, чим можу. Хоча якщо ви й мене хочете звiльнити… У неi ледь помiтно затрусилися губки. – Усе залежить вiд вашоi поведiнки, – стомлено мовив Ернст. Почувши це, жiночка коротко зiтхнула i вже спокiйним тоном спитала: – Отож якими будуть вашi вказiвки?.. – Термiново дiзнайтеся все, що тiльки можливо про нашу клiентку, з якою мiстер Бонье повiвся так нерозважливо. – Уже дiзналася. Вона i справдi е племiнницею маркiза Боргетто. Їi бабуся була рiдною сестрою Пуi[61 - Китайський полiтичний дiяч, 10-й представник маньчжурськоi династii Айсiньгьоро, останнiй iмператор держави Цин (1908–1912), до 1924 року – титулярний iмператор. З 1932 року – Верховний правитель, а з 1934-го – iмператор Маньчжоу-го, генералiсимус i головнокомандувач Маньчжурськоi iмператорськоi армii. З 1964 року – член Народноi полiтичноi консультативноi ради КНР.] – останнього iмператора держави Цин. Як представницю маньчжурськоi династii Айсiньгьоро, ii видали замiж за Фiлiпа Боргетто. Батьки Ізабелли Марii загинули, тодi сирiтку взявся опiкати маркiз Боргетто. Дiвчина дуже скромна, освiчена, добре вихована. Спецiально для племiнницi дядечко створив благодiйний фонд, який здiйснюе допомогу молодим обдаруванням у царинi образотворчого мистецтва. Уважно вислухавши все це, Ернст тихо мовив: – Перепросiть, будь ласка… – але, покрутивши розчепiреними пальцями у повiтрi, трохи подумав, потiм продовжив: – А втiм, нi… Давайте зробимо iнакше. Вибачуся я сам. Особисто. Що ж до вас, Кармен… Попрошу вiд завтра взяти управлiння галереею у своi руки. Цей прецедент докорiнно змiнив долю Ернста Фiлiпа Гарраха. Попри те, що його особистi вибачення формально були прийнятi, в глибинi душi Ізабелла трималася вiдсторонено ще достатньо тривалий час. Їi прихильностi Щасливчик Ернст домагався майже два роки, а коли нарештi таки домiгся – iхнi стосунки несподiвано отримали подальший розвиток. Коли ж Ізабелла погодилася на шлюб, вони побралися й переiхали жити до Вiдня. Ернст був старший за дружину на два десятки рокiв, але, закохавшись, як зелений юнак, виконував усi ii капризи i забаганки. Минуло сiм рокiв, але його почуття не слабшало. Як i ранiше, заради коханоi чоловiк був готовий хоч зiрку з неба дiстати!.. Одне засмучувало подружжя Гаррахiв – вiдсутнiсть дiтей. Ернст з головою поринув у бiзнес, хапаючись навiть за вiдверто авантюрнi проекти i незмiнно перемагаючи за найнесприятливiших обставин. Що ж до Ізабелли, то вона займалася благодiйнiстю, а також продовжувала допомагати молодим творчим натурам вiдшукати свое мiсце пiд сонцем. І ось нарештi в груднi 1987 року Ізабелла вiдчула, що вагiтна. Безмiрно щасливий Ернст з неi буквально порошинки здував, однак характер майбутньоi матусi почав змiнюватся зовсiм не на краще: вона ставала дедалi бiльш вередливою, владною й нетерпимою до найменших вiдмов. І треба ж такому статися, щоб саме в цей час Ернст вклав кошти в будiвництво на Тенерiфе житлового комплексу для VIP-клiентiв!.. Проект був замислений ще у 1980 роцi, за наступний чотирирiчний перiод було зведено 37 комфортабельних бунгало i 10 будиночкiв для персоналу. Починаючи з травня 1984 року елiтний комплекс почав давати непоганий дохiд… Але влiтку 1987 року помер дiловий партнер Гарраха, тодi вiн вирiшив, що не варто продовжувати спiвпрацю з його спадкоемцем. Лише згодом з’ясувалося, наскiльки вiрним було це рiшення, а все через те, що отой спадкоемець був нечистий на руку… В червнi 1988 року Ернсту треба було термiново вилетiти на Тенерiфе для пiдписання останнiх паперiв. Проте Ізабелла нiзащо не хотiла вiдпускати чоловiка! Навпаки, вона категорично заявила, що бажае негайно вiдпочити саме на Тенерiфе – i край! А тодi вже нiякi вмовляння та обiцянки не могли вплинути на це ii рiшення… Кiнець кiнцем Гаррах винайняв на мiсяць вiллу, куди й вiдвiз вагiтну дружину. Вiлла була розташована на березi океану поруч з тим самим фешенебельним готелем для VIP-клiентiв, iх об’еднувала спiльна лiнiя пляжу. З боку сушi вiлла добре охоронялася, отож жодних пiдстав для занепокоення, здавалося б, не було. * * * На Тенерiфе Ізабелла почувалася чудово: свiже повiтря, щоденнi вечiрнi прогулянки океанiчним узбережжям швидко заспокоiли ii. Напруження останнiх мiсяцiв поступово зiйшло нанiвець, вона добре спала i з апетитом харчувалася виключно дарами океану. Садiвник Педро – син мiсцевого рибалки показав iй, як натягувати тенета i встановлювати пастки бiля скель. Тепер пiд час щовечiрнiх прогулянок перед сном жiнка перевiряла, яка живнiсть потрапила в ii снастi. Це нове захоплення ледве не обернулося для сiмейства Гаррахiв справжньою бiдою… Замислений i збудований Ернстом елiтний комплекс процвiтав. Котеджi здавалися цiлий рiк – причому недешево. Комплекс був закритий, вiн добре охоронявся, та й полiцiя не заiжджала туди без крайньоi потреби: кому ж хочеться нариватись на неприемностi?! Отож, окрiм сiмей звичайних вiдпочивальникiв, там знаходили тимчасовий притулок усi, кому було необхiдно сховатися на певний час i хто мiг при цьому щедро заплатити. Не дивно, що саме там опинилися одного разу трое французiв-переросткiв iз категорii «золотоi молодi». Цi дiтки високопосадовцiв (яким було вже пiд 30 рокiв) iз завидною регулярнiстю вгрузали то в один, то в iнший гучний скандал. Востанне лобуряки вiдзначилися тим, що гуляючи в одному з паризьких ресторанiв, неабияк напилися й затiяли бiйку, а господар закладу викликав полiцiю. Намагаючись уникнути вiдповiдальностi, вони вскочили в автiвку i спробували втекти вiд правоохоронцiв, але на одному з перехресть насмерть збили бабусю. І хоча мiсце злочину полишили благополучно, проте тепер, з легкоi руки високопоставлених батькiв, змушено переховувалися. Закритий котеджний комплекс на Тенерiфе пiдходив для цього якнайкраще. І ось «золотi дiтки» опинилися, можна сказати, у «золотiй клiтцi»! Справдi, в цьому занудному мiсцi не можна було нi покричати, нi побитися, анi побешкетувати як слiд, оскiльки постоялець будь-якого котеджу в разi потреби мiг найняти армiю адвокатiв i притягнути iх до вiдповiдальностi, – а там i лиховiсне ДТП спливе! Тодi вже точно в’язницi не уникнути… Отож лобуряки день за днем нудилися, не знаючи, чим зайнятися. До вечора вони встигали спустошити своi мiнi-бари, а тодi вже в сутiнках вирушали вештатися по пляжу в пошуках бодай якихось пригод. Той вечiр був теплим i безвiтряним. Вже почався вiдплив, оголюючи серед бiлого пiску темнi острiвцi застиглоi лави, надiйно прихованi вдень пiд товщею прозороi води. Ізабелла чекала на чоловiка, який вже давно мав прийти до неi, щоб супроводжувати пiд час вечiрньоi погулянки. Однак з невiдомоi причини Ернст затримувався. Вона ж сердилася на нього, гостро вiдчуваючи нестачу уваги та ще бiльше накручуючи себе. Коли ii терпець нарештi урвався, Ізабелла вийшла зi свого котеджу i попрямувала до пляжу. Попервах охорона пiшла слiдом за нею, проте жiнка озирнулася i розлючено скрикнула: – Анумо геть з очей моiх! Розумiючи, що господиню краще зайвий раз не дратувати, охоронцi слухняно розвернулися i пiшли назад. Справдi, стирчати на березi й вислуховувати вiд вагiтноi жiнки необгрунтованi претензii на свою адресу – ще те «задоволення»… В iхньому елiтному котеджному комплексi вiдпочивають бiзнесмени, полiтики й адвокати з родинами. Все тихо-мирно. Нiякоi небезпеки в такому мiсцi просто не може бути! Тодi навiщо охорона цiй навiженiй?! Гуляючи, Ізабелла помiтила в одному з плетених кошикiв-пасток, розставлених бiля скель, двох величезних крабiв. Забувши про все на свiтi, вона кинулася за здобиччю… як раптом зустрiлася поглядом з одним iз трьох мажорiв, якi з’явилися на пляжi невiдь-звiдки! Злi iскорки вигравали в налитих кров’ю очах лобуряки. «А ось i здобич!» – з веселим полегшенням подумав вiн. Справдi, вагiтну жiнку-азiатку легко можна було сприйняти за чиюсь служницю – отож нарештi е з ким подуркувати i побешкетувати! Мажор вiдокремився вiд друзiв i кинувся до жiнки. Передчуваючи недобре, Ізабелла рiзко побiгла назад до котеджiв. Мажор голосно зареготав i кинувся слiдом. Не маючи колишньоi спритностi, втекти вона не змогла, тому бешкетник легко зловив ii за руку. Ізабелла голосно скрикнула, але вiтер вiднiс ii вiдчайдушнi крики про допомогу убiк океану. Тодi вона почала благати: – Вiдпусти мене! Я ж чекаю на скору появу дитини!.. Мажор лише нахабно поглянув на неi, дихнув густим перегаром i розв’язно зареготав у вiдповiдь. А до них уже поспiшали двое iнших… Тодi жiнка приловчилася i вкусила його за руку. – Ой! – вереснув той вiд болю, розтиснув пальцi та, втративши рiвновагу, гупнувся на пiсок. Ізабелла теж ледь не впала, але, якимсь дивом втримавшись на ногах, спробувала якнайшвидше втекти геть. Та навздогiн за нею кинулися двое iнших мажорiв, якi теж хотiли безкарно познущатися над слабкою й беззахисною «служницею». Усi трое побiгли уздовж пляжу. Хоча Ізабелла вiд початку перегонiв мала певну фору, вона вже вибивалася з сил i ледь не впала, коли дужi чоловiчi руки раптом пiдхопили ii i дбайливо опустили на землю за кам’яним виступом, приховавши вiд стороннiх очей. Не зрозумiвши, куди вона зникла, переслiдувачi на мить зупинилися, потiм, зметикувавши, що жiнка могла сховатися у штучному гротi неподалiк, кинулися туди… Як раптом дорогу iм заступив незнайомий молодий чоловiк. Вiн був не такий високий i огрядний, як вони. Стрункий i спритний незнайомець легко ухилявся вiд iхнiх ударiв, робив фальшивi випади, виснажуючи суперникiв i вiдтiсняючи вiд входу в грот, де переховувалася налякана Ізабелла. Мажори задихалися i вже були ладнi пiти геть, коли з’явився iхнiй товариш. Пiдкравшись iззаду, вiн вдарив захисника «служницi» каменем по головi. Той упав, нiби пiдстрелений в польотi птах, безладно розкинувши руки. Попервах мажори очманiло дивилися на нерухоме тiло, а потiм, як i годиться боягузливим тварюкам, кинулися геть вiд жахливого мiсця. А тим часом на берег уже поспiшали охоронцi комплексу. Випередивши iх, на джипi мчала озброена берегова полiцiя. Юнака забрали в лiкарню з черепно-мозковою травмою, надмiрно зарозумiлих лобурякiв упiймали й вiдвезли до найближчого полiцiйного вiддiлку для з’ясування всiх обставин iнциденту. Тепер цi представники «золотоi молодi» скавучали, немов побитi цуцики, вiдчуваючи, що за спробу вiд душi «потiшитися» сьогоднi ввечерi доведеться заплатити дорого… ой, до чого ж дорого!.. Звiсно, пробачати лобурякам iхню жорстоку витiвку Ернст Гаррах нiзащо не збирався. Але насамперед вiн термiново, приватним лiтаком вiдправив додому до Вiдня перелякану дружину. Покiрна i лагiдна Ізабелла тепер нi в чому не заперечувала чоловiковi. Вона тiльки повторювала, наче молила: – Допоможи йому, Ернi! Вiн врятував i мене, i дитину. Ернст Фiлiп Гаррах нiколи не забував зробленого йому i його близьким добра, тому розшукав рятiвника своеi вагiтноi дружини Мар’яна Менжика (виявляеться, саме так звали цього iноземця) у вбогiй безкоштовнiй лiкарнi, куди страхова компанiя направила постраждалого. З’ясувавши, що в його полiсi не передбачений «напад хулiганiв, що мав наслiдком удар каменюкою по головi», – облаяв спочатку хитрих страховикiв, потiм лiкарiв, потiм наказав перевезти постраждалого на свою вiллу, оплатив лiкування i догляд за хворим, а також проживання та харчування на мiсяць наперед. Насамкiнець, придбав йому новий квиток додому з вiдкритою датою. Коли молодий чоловiк трохи оговтався, Ернст запропонував йому достатньо солiдну суму за порятунок дружини i майбутньоi дитини. Але Мар’ян вiдмовився, пояснивши, що так вчинив би будь-який чоловiк, надiлений гiднiстю. Тодi Ернст залишив йому свою адресу i телефон та попросив зв’язатися з ним у разi виникнення проблем. І поiхав до Вiдня. У призначений термiн Ізабелла народила сильного здорового хлопчика, якого побажала назвати Фрiдрiхом Марiею. Перше iм’я синовi обрав щасливий батько, друге – не менш щаслива мати. Власне, вона хотiла назвати сина на честь iхнього рятiвника – Мар’яном. Проте всi наполягали на тому, що таке iм’я для Австрii аж надто незвичне, отож Ізабелла насамкiнець погодилася трохи скорегувати свое бажання. Проти такого рiшення Ернст не заперечував. Вiн i сам часто згадував скромного чоловiка з абсолютно незнайомого Киева, який вiдмовився вiд запропонованих грошей. Пiзнiми вечорами спостерiгаючи за тим, як у затишнiй колисцi спить улюблений маленький синочок, Ернст запитував себе про одне й те саме: чи вiрно вiн вчинив, полишивши рятiвника своiх близьких на вiллi? Час минав, Ернст чекав, що той якось обiзветься, – але марно. Поступово вiн втягнувся у вир поточних справ, яких у дiлових людей завжди вистачае. Що ж до Мар’яна Менжика, то вiн поступово перетворився на таку собi красиву легенду сiмейства Гаррахiв… Якось Ернст побачив у дiлових новинах сюжет про «павлiвську грошову реформу» в СРСР. Уважно вислухавши думки експертiв, якi передрiкали Радянському Союзу неймовiрнi потрясiння внаслiдок настiльки свавiльноi полiтики, роздратовано вимкнув телевiзор i спробував зрозумiти, що ж коiться там, у комунiстiв, якими керуе такий прогресивний лiдер, як Горбачов?! А коли зрозумiв – то жахнувся. Як же так можна?! Люди все життя працювали, накопичували грошi – а iх отак нахабно пограбували!.. Нi-нi, такого просто не могло статися! Або це всього лише злий жарт, якась недолуга «кульгава качка», запущена «жовтою» пресою… Але на тлi подальших фатальних подiй, що спричинили розпад СРСР в 1991 роцi, ота сiчнева «павлiвська реформа» виглядала такими собi безневинними «квiточками». Отож в переддень Рiздва 1991 року в будинку Гаррахiв пiзно ввечерi пролунав телефонний дзвiнок. Телефонував той самий герой-рятiвник – Мар’ян Менжик, який почав благати допомогти йому виiхати з Украiни. Спочатку Ернст ледве впiзнав його голос: так могла благати лише приречена на смерть людина… Потiм вiн ледве второпав, що Украiна – це один з осколкiв, на якi розвалився СРСР. Звiсно, вiн допомiг молодому чоловiковi оформити статус бiженця, а потiм узяв до себе на роботу. Ернст також наполiг на тому, щоб Мар’ян спочатку вивчив австрiйський варiант нiмецькоi, а потiм закiнчив коледж. І тепер, пiсля п’яти рокiв знайомства, вiн анiтрохи не шкодував, що прийняв його тодi. З Мар’яном йому i справдi пощастило. Вiн був добрим, старанним, виконавчим, а головне – вiдданим помiчником у всiх справах. * * * Пiзньоi осiнньоi ночi 1995 року, коли всi вже спали, Ернст Гаррах повернувся з черговоi дiловоi поiздки. Втоми не вiдчував, отож попрямував у бiблiотеку-кабiнет. На столi накопичилося чимало газет, журналiв, рахункiв i листiв. Ернст вiдкрив один iз них i почав уважно вивчати. Його обличчя, кiлька секунд тому напружене й серйозне, раптом засяяло, на губах з’явилася перша за день посмiшка. Вiн дуже радiв i пишався собою, оскiльки найнятий тиждень тому аудитор, завершивши черговий звiт, оголосив, що всi його iнвестицiйнi проекти принесли прибуток. З-помiж решти видiлялася п’ятiрка проектiв, що принесли найвищий дохiд: усi вони були пов’язанi з нерухомiстю. Прихопивши листа, Ернст поспiшив в спальню, щоб потiшити доброю звiсткою Ізабеллу. Але дружина вже спала, затишно загорнувшись у ковдру, немовби величезна доглянута кiшка. Тодi вiн повернувся в бiблiотеку i продовжив розбирати пошту. Розсортувавши все за призначенням, Ернст вiдправив частину газет до смiттевого кошика: справдi, навiщо читати про подii, якi вже втратили актуальнiсть?! Але преси виявилося настiльки багато, що вона вже не вмiщалася в кошик… Раптом увагу Гарраха привернула фотографiя на шпальтi однiеi з газет. Там були зображенi його син i дружина, обидва виглядали вкрай щасливими. Ернст пробiгся очима по рядках газетного матерiалу i був приемно здивований прочитаним: виявляеться, на парадi олд-мобiлiв Фрiдрiх Марiя Гаррах отримав диплом як наймолодший учасник автопробiгу i сертифiкат господаря найпрекраснiшого антикварного олд-мобiля. Справдi, вiдновлений древнiй «лiнкольн», який до останнього часу сиротливо тулився у глибинi величезного гаража Гаррахiв, тепер виглядав вельми навiть iмпозантно. «Ах, Мареку! Який майстер!..» – подумав Ернст, вдивляючись у фото. Вiн передивився вiдкинутi газети бiльш уважно i раптом натрапив на ще одну статтю про свого сина. Цього разу юний Фрiдрiх Марiя Гаррах показав чудовi знання зоряного неба на вiкторинi у вiденському планетарii, розташованому в розважальному парку Пратер. На фотографii малюк стояв бiля колеса огляду, тримаючи в руках Зоряний атлас. Ернст знов перебрав газети, але бiльше нiчого цiкавого не виявив. Втiм, було достатньо i двох знайдених матерiалiв… Ще раз уважно перечитавши iх, вiн нарештi пiшов спати. Прокинувся пiзно, зате почувався вiдпочилим. Ізабелла вже давно сидiла в залi за вишиванням. Сина нiде не було нi видно, анi чутно. – Де Фрiдрiх? – стурбовано запитав Ернст. – В парку з Мареком, на атракцiонах. Я б також пiшла з ними разом, щоб просто прогулятися на свiжому повiтрi, пофотографувати природу. – То чого ж не пiшла?.. – Тебе хотiла дочекатися. Думала, ото нарештi пiдемо прогулятися разом. Я так сумую за тобою, Ернi!.. Вкрай зворушений нiжними словами, Ернст швидко поснiдав i за чверть години вже повернувся до дружини. Потiм вони довго гуляли, насолоджуючись кожною хвилиною спiлкування, i вирушили додому пити чай. Ернст з нетерпiнням чекав на повернення сина i постiйно поглядав на годинник. Помiтивши це, Ізабелла пояснила: – Я бачу, що ти весь нетерпеливишся. Але май на увазi, що iнодi вони з Мареком не вертаються додому на обiд. Усi ми давно звикли, що зазвичай тебе вдома немае, отож вони можуть зайти в кафе, де Марек купуе нашому синовi чай або гарячий шоколад з вишневим пирогом чи яблучним штруделем. Або морозивом нагодуе, якщо погода тепла… Але доки iх нема – хочеш, я покажу тобi фото нашого синочка?.. Я багато фотографую його пiд час прогулянок, вiн бувае таким милим… – Звiсно, хочу! – радiсно кивнув Ернст i зручно розташувався на м’якому диванi. Ізабелла принесла цiлий стос товстих фотоальбомiв i пiдшивку старих газет. Вiн кинув на дружину здивований погляд, вона ж у вiдповiдь тiльки посмiхнулася: – Ти не дивуйся, Ернi, наш синочок, як i ти сам, час вiд часу потрапляе на сторiнки газет. Часто це кiлька рядкiв, iнодi ж навiть цiла стаття! Ось дивись. Вона розкрила пiдшивку на першiй-лiпшiй сторiнцi й прочитала: «Рибалка-аматор Фрiдрiх Гаррах за годину риболовлi упiймав рекордну кiлькiсть риби: трьох рiчкових форелей i одного дзеркального коропа. Шеф-кухар форелевого господарства запiк свiжовпiйману рибу i подав ii з овочевим гарнiром сiм’i успiшного юного рибалки». До статтi додавалися фотографii як щасливого «рибалки-аматора Фрiдрiха Гарраха», так i його трофеiв. Ернст гортав альбом за альбомом, уважно розглядав фотографii, iнодi розпитував Ізабеллу про те, за яких обставин був зроблений той чи iнший знiмок. Що ж до мiсця i часу, то Ізабелла, як жiнка передбачлива, обов’язково вказувала на сподi час i мiсце фотографування. Але чим бiльше знiмкiв переглядав Гаррах, тим частiше ловив себе на думцi, що в метушнi дiлового життя випускае з уваги щось важливе… нi – навiть щось дуже суттеве!.. Ось знiмок на морi. Син навчаеться плавати, поряд Ізабелла… А знiмкуе iх, напевно, Марек. Їм весело, вони такi усмiхненi!.. – Овва, наш синочок проплив тодi сам, без зупинки, цiлих двадцять метрiв! І Мар’ян назвав його морським кошеням, – iз захватом i розчуленням в голосi згадала Ізабелла. А ось синок уже трохи старший, з iграшковою яхтою «Луiза» в руках. «Вiн не забув мою розповiдь про те, що в дитинствi я мрiяв про човен, який носитиме iм’я “Луiза”. Фрiдрiх назвав iграшку iм’ям своеi бабусi… Отже, пам’ятае нашi розмови!» – з вдячнiстю подумав Ернст. Були й iншi цiкавi знiмки, газетнi вирiзки, дипломи з математичних змагань i мовних конкурсiв. Виявляеться, у своi неповнi сiм рокiв iхнiй син знае цiлих сiм мов!.. Ернст згадав себе в цьому ж вiцi: до чого ж йому тодi не вистачало батька. Але його батько Фрiдрiх Адольф на той час помер, тодi як зараз Ернст живий-здоровий, от тiльки постiйно заклопотаний… «Стiльки часу згаяно даремно! Але чи варто й далi вбивати час в гонитвi за черговою порцiею грошей?! А може, краще присвятити життя вихованню сина?.. Статки у нього чималi, при розумних витратах вистачить i синовi, й онукам. А ось проведений нарiзно час вже не повернеш! То може варто зупинитися i перебудувати свое життя, придiляючи бiльше уваги сiм’i?! Тодi хоч буде що згадати…» Коли пiд вечiр Марек з Фрiдрiхом повернулися додому, Ернст запросив Менжика до себе й поцiкавився, чи не хотiв би вiн зайнятися iнвестицiями? – Нi, не бажаю! – категорично вiдповiв той: – У вiсiмдесят восьмому роцi я отримав спадок вiд дядька Сашка й вирiшив iнвестувати грошi в нерухомiсть на Тенерiфе. Оформлення паперiв вiдбувалося в Киевi. Та приiхавши на острiв, я дiзнався, що все це афера. Усi грошi я тодi втратив. – Це дуже сумно, – погодився Ернст, – але ж, Мар’яне, невже ти не сумуеш за своею краiною?! Невже тебе не тягне додому?.. Ти ж тепер заможний, ти маеш змогу вигiдно iнвестувати заробленi тут, в Австрii, кошти в економiку краiни. – Так, Ернсте, я дуже сумую за батькiвщиною i, можливо, з’iздив би до Киева на пару днiв. Але вкладати грошi в Украiну я поки що не готовий. Хоча народ наш працьовитий i в бiльшостi своiй старанний, однак жменька негiдникiв при владi… Марек ненадовго замислився, потiм продовжив з неприхованим сумом: – Моя мати усе життя важко працювала, ростила мене i брата сама, грошей постiйно бракувало, жили ми дуже бiдно, на межi можливостей. Потiм я сам багато i тяжко працював на Пiвночi, але в дев’яносто першому роцi аферисти, якi дорвалися до влади, перетворили все зароблене мною на купу рiзноколiрних папiрцiв. Отож я для себе вирiшив жити подалi вiд Украiни. Я можу спiвчувати своiм спiввiтчизникам, переживати за iхнi долi, – але нiколи не вестиму там нiяких справ. Я був би радий i надалi керувати справами галереi та антикварних крамничок. А назбиравши ще трохи коштiв, придбав би собi власну крамничку або галерею i жив би щасливо тут, у спокiйнiй затишнiй Австрii. Тут би й за Украiною тужив… Можливо, одружився б i з задоволенням виховував сина чи дочку. Вислухавши цю сповiдь, Ернст бiльше не ставив Мар’яну жодних запитань. Але для себе вирiшив, що, починаючи з цiеi самоi митi, в прiоритетi у нього буде iхнiй з Ізабеллою син. Тодi як iнвестицiйний проект з будiвництва вiйськового мiстечка у Кривому Розi, навпаки, стане останнiм. Втiм, останнiй – це все ж таки не нульовий! Отож для успiшного завершення розпочатоi справи необхiдно знайти надiйних людей… * * * Валера приiхав до аеропорту «Бориспiль» о 6:00, за двi години до рейсу «Киiв – Вiдень». Успiшно, без зайвого клопоту i затримок пройшовши паспортний контроль, тепер чекав посадки на лiтак у залi, призначенiй для пасажирiв бiзнес-класу та iнших непростих персон. Вiн трохи погуляв по другому поверху примiщення аеропорту, потiм зайшов у Duty Free i загубився там на деякий час. Купивши в пiдсумку пузату пляшку лiкеру Mozart, повернувся до VIP-зали, якнайзручнiше влаштувався в м’якому крiслi й замислився про майбутнiй день. …У теперiшнiй проект вiн потрапив випадково, подолавши всi можливi й неможливi випробування i перешкоди, подеколи просто немислимi, часом навiть абсурднi. Але все одно пройшов. Нiхто не вiрив у його успiх, окрiм шкiльного друга Спартака. Лише вiн сказав просто й вiдверто: – Дерзай i далi, Валерко, я знаю, у тебе все вийде. Є в тобi внутрiшнiй кремiнний стрижень, вiдсутнiй у бiльшостi… А все почалося з новорiчного привiтання. Зранку в п’ятницю, 20 грудня 1995 року, Валерiй традицiйно вiтав усiх партнерiв, з якими працював цiлий рiк. Набравши телефон пiдприемства «Припiй», був запрошений через три днi в ресторан на святкування Нового року. Ввечерi у понедiлок, 1 сiчня 1996 року в престижному ресторанi «Дубки» зiбралася рiзношерста галаслива компанiя. Святкування було в розпалi, коли директор «Припою» – Володимир Геннадiйович Себастьян – запропонував присутнiм пройти дивне випробування. Сприйнявши це як жарт, усi три десятки учасникiв грандiозноi пиятики весело погодилися на пропозицiю. Пiд передзвiн келихiв з шампанським, ага… Однак вже у п’ятницю, 5 сiчня, електронною поштою до всiх учасникiв вечiрки стали приходити рiзнi опитування й тести: математичнi, психологiчнi та iншi… На здивованi запитання Себастьян вiдповiв: нiяких жартiв – в «Дубках» усе було вкрай серйозно. Тривала перевiрка майже два мiсяцi, останнiй запит прийшов на початку березня. Завдання було чiтким i конкретним, з жорстко поставленими умовами: написати бiзнес-план до проекту з будiвництва котеджного мiстечка для вiйськових у Кривому Розi. Для Уханьського це не становило великих труднощiв. Вiн вже стикався з подiбними речами, отож надiслав свiй план через тиждень, при цьому максимально адаптувавши його пiд поточну економiчну ситуацiю. Пiсля того всi перевiрки… несподiвано припинилися. Складалося враження, нiбито Валерка не пройшов останнього випробування i вилетiв з проекту. Як раптом наприкiнцi березня надiйшла вiдповiдь… тiльки вже не вiд «Припою», а вiд фiрми «Пiрамiда»: повiдомлялося, що В. Л. Уханьський успiшно пройшов вiдбiр – отож йому необхiдно прибути до Вiдня на презентацiю проекту. До листа додавалися два квитки на лiтак (мiсця у бiзнес-класi) i ще багато iнших паперiв – вiд офiцiйного запрошення до чiткоi iнструкцii, як i де оперативно отримати закордонний паспорт, оформити вiзу, страховку. А ще контактнi данi вiдповiдальних осiб у Киевi та Вiднi. Необхiдно було пiдтвердити участь, уточнити кiлькiсть учасникiв презентацii, надати копii документiв, отримати вiзи, придбати страховки… Гуля вирiшила все через туристичну компанiю. Щоправда, довелося трохи попрацювати з документами й обговорити дещо з авiакомпанiею… Але нарештi настав сьогоднiшнiй травневий ранок. І тепер щасливий та задоволений Валера чекав, коли оголосять посадку на рейс до Вiдня. Вилiт трохи затримувався через погоднi умови, отож VIP-меню, заздалегiдь обговорене Гулею з авiакомпанiею, виявилося дуже доречним. Загалом понад усе йому хотiлося iсти i спати. Отож, коли потужний лайнер легко i плавно злетiв у небо, Валера легенько перекусив, потiм перетворив чарiвне крiсло салону бiзнес-класу в затишну колиску i приготувався до сну. Чемна стюардеса завбачливо принесла йому м’яку подушку i дбайливо вкрила теплою ковдрою. Отже, вiн успiшно проспав усi двi години польоту i висадився в аеропорту Wien-Schwechat бадьорим i вiдпочилим. Попереду на нього чекав цiкавий, насичений подiями день… * * * Якщо на початку своеi кар’ери в родинi Гаррахiв Марек гадав, що тiльки водитиме автiвку й виконуватиме дрiбнi доручення господинi, то вiн дуже помилявся. Отож станом на початок травня 1996 року склалося так, що, досконало вивчивши мову й закiнчивши академiю мистецтв, молодий чоловiк керував роботою двох антикварних крамниць, а також курирував дiяльнiсть вiденськоi галереi. Тиждень тому Ізабелла попросила свого вiдданого помiчника пiдготувати все необхiдне для благодiйного аукцiону. Часу було обмаль, але Мар’ян не став сперечатися з господинею, а завзято, з притаманною йому енергiею заходився виконувати завдання. Працював швидко i продумано. Пiднiмався рано, лягав пiзно. Спав мiцно, майже без снiв – окрiм сьогоднiшньоi ночi. Хоча вранцi вiн почувався немовби вивареним в казанi з окропом – але все ж змусив себе пiднятися i поiхати до магазину, щоб узяти там заздалегiдь приготований товар та вiдвезти в галерею на позачерговий аукцiон, грошi вiд якого пiдуть до благодiйного фонду Ізабелли Гаррах. Втiм, сьогоднiшнiй день видався просто божевiльним, бо несподiвано зателефонував Ернст Гаррах i попросив закинути в «Пiрамiду» договiр та iншi папери по iнвестицiйному проекту. І хоча вiн такого нiколи не робив, Мар’ян вiдмовлятися не став. Зрештою, вiн все одно перебував неподалiк вiд офiсу господаря… Ернст уже чекав на нього бiля входу, тримаючи теку з документами. Вигляд мав розгублений i заклопотаний. Марек оперативно заiхав до «Пiрамiди», передав папери. По дорозi додому завернув на мийку, поряд з якою розташовувалася непогана кав’ярня, де завжди були свiжi м’якi рогалики i мiцна пiдбадьорлива кава, якоi органiзм так i просив пiсля безсонноi ночi. Проте з незрозумiлоi причини здобних рогаликiв у кав’ярнi саме сьогоднi, на жаль, чомусь не було, натомiсть на бiлому блюдечку з золотавою облямiвочкою сиротливо лежало китайське печиво з передбаченням. Поки мили його Volkswagen, Марек пив каву – як завжди, мiцну i пiдбадьорливу. Виходячи надвiр, пiдхопив з блюдечка печиво. Не встиг вiд’iхати вiд автомийки, як побачив, що до нього бiжить Франц – особистий водiй Ернста. – Слава богу, що ти здогадався приiхати! – протараторив той замiсть привiтання: – Мареку, у нас тут сьогоднi прокол на проколi! Лiтак з гостем iз Киева спiзнився через затримку рейсу. Автiвку, яка виiхала зустрiчати гостя, забрав евакуатор. Ернст вiдправив до аеропорту мене – так на моiй автiвцi колесо лопнуло! Уявляеш?! – Ох, нiчого собi ситуацiя… – почухав потилицю Марек. – Отож i прошу тебе: змотайся в аеропорт Вiдень-Швехат, забери там гостя з Киева i вiдвези в готель. – А як я того гостя упiзнаю? – В аеропорту його вже зустрiв менеджер «Пiрамiди» Вiктор, вони удвох чекатимуть на тебе бiля термiналу. Кажу ж, усе через автiвку, яку забрав евакуатор: якби Вiктор припаркувався правильно… – Гаразд, я все зрозумiв. Виiжджаю в аеропорт. Пiднiмаючи бiчне скло на дверцятах, Марек згадав про китайське печиво. Але щойно стиснув його, як печиво розсипалося в руках i розлетiлося навсiбiч, натомiсть на долонi залишилася паперова смужка, яка сповiщала: Чекай на зустрiч з давнiм другом «Маячня якась! Який такий давнiй друг може бути тут, у Вiднi?! Хiба що з Киева… Але хто?! Нi-нi, це точно маячня. Втiм, iхати все одно треба». Марек мотнув головою, вiдганяючи нав’язливi думки. Автiвка зiрвалася з мiсця. До термiналу вiн пiд’iхав за чверть години. Ще здалеку помiтив Вiктора, який нетерпляче тупцяв бiля тротуару, тримаючи в руках невеличку табличку з логотипом «Пiрамiди». Припаркувавшись, згадав про розсипане китайське печиво, дiстав з бардачка щiточку, нахилився й заходився замiтати крихти з пасажирського сидiння й пiдлоги. Тим часом Вiктор посадив гостя на задне сидiння, завантажив у багажник його речi, потiм всiвся позаду i коротко мовив: – Поiхали. Тепер вони вже не поспiшали. Заколисаний плавним ходом Volkswagen’а, гiсть заснув на задньому сидiннi. Коли ж автiвка зупинилася бiля готелю, Марек уперше озирнувся на пасажира… й обiмлiв: – Валерко?! Гiсть очманiло подивився на нього, розгублено клiпнув очима, як раптом теж загорлав щодуху: – Мареку! Вони домовилися зустрiтися ввечерi, пiсля сьомоi, i поiхати в якийсь ресторан, щоб як слiд вiдзначити несподiвану зустрiч. А поки що Марек поiхав додому вiдсипатися. Що ж до Валерки, то вiн подiбноi можливостi не мав: до зустрiчi з керiвництвом «Пiрамiди» лишалося менше пари годин… Ввечерi Марек терпляче чекав на давнього друга бiля головного офiсу. Коли ж нарештi Валерка звiльнився, iхнi плани змiнилися: до ресторану було вирiшено не ходити, а замовили iжу додому. Приiхавши до Марека, Валерка остовпiв: усi стiни його квартири вкривали картини, на яких були зображенi дворики й будинки Старого Подолу, Андрiiвська церква, що ширяла над прихованою молочно-бiлим туманом гiркою, Флорiвський монастир, Житнiй ринок… А ще було багато портретiв: Валерка, Спартак, дядько Саша, його дружина тiтка Наiна… Далi була Одеса: Привоз iз рибними рядами, Молдаванка, Потьомкiнськi сходи… І ще два портрети: бабусi i якоiсь дiвчини. Доки Валерка роздивлявся портрети, посильний принiс iжу з найближчого ресторану. Друзi всiлися за стiл. Вони протеревенили до глибокоi ночi, переважно згадуючи минуле. Так i заснули, сидячи за столом. Вранцi Марек поiхав у галерею, де велася бурхлива пiдготовка до завтрашнього благодiйного аукцiону. Приятеля залишив досипати у себе. На 12:00 «Пiрамiда» запланувала для гостя екскурсiю мiстом. У визначений час менеджер Вiктор заiхав до готеля, але там дiзнався, що «гер Уханьський» навiть не ночував у себе! Зчинився неабиякий рейвах. На щастя, Вiктор здогадався якнайшвидше розшукати Марека, який усiх заспокоiв i попросив нiкому не розповiдати, що киiвський гiсть заночував у нього. Увечерi зiбралися знов, як i напередоднi, – говорили про все, про що iще не встигли згадати. Валерка розповiв, що одружився i що у нього пiдростае маленька донечка, яка нiколи ще не iла марципанiв i досi не читала казку про Лускунчика. А Марек поскаржився, що втратив усе – i свое кохання, й заробленi тяжкою працею грошi, i квартиру. Тому i втiк до Австрii, де i знайшов нарештi бажаний спокiй… На третiй день друзi майже не бачилися: Марек був гранично заклопотаний, Валерка подорожував мiстом у супроводi Вiктора. Увечерi, взявши фраки напрокат, прийшли на аукцiон. Ізабелла, вбрана в смарагдову сукню в стилi ампiр, виглядала чарiвно. Все пройшло дуже вдало. Наприкiнцi вечора панi Гаррах попрощалася з усiма й назвала iм’я свого наступника: – Гер Мар’ян Менжик! Таким чином, тепер i сама галерея, й обидвi антикварнi крамницi переходили у власнiсть Марека… Знову святкували, але тому й не поговорили наостанок як слiд. Вранцi зустрiлися в аеропорту. Марек подарував Валерцi його портрет, передав для Гулi пачку найкращоi кави, яку тiльки можна було придбати у Вiднi, а для маленькоi Алюськи – яскраво iлюстровану книжку Ернста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик i Мишачий король» та величезний пакунок з марципановими цукерками. Валерка в боргу не залишився, передавши Мареку якийсь згорточок i пояснивши при цьому коротко: – Потiм подивишся. Вони обiйнялися, i киiвський гiсть вирушив на реестрацiю. Увечерi Марек зняв упаковку i виявив всерединi згорточка невеличку картину й листiвку. На картинi був зображений потопаючий в зеленi затишний старенький будиночок. Пiдпис лаконiчно сповiщав: Waclaw Menzyk. Krakоw, Polska Текст на листiвцi додатково пояснював, що юний польський художник Вацлав Менжик з Кракова е переможцем конкурсу дитячого малюнка на тему «Моя гавань». У Марека пiдкосилися колiна, i вiн присiв. Серце калатало, нiби хотiло вистрибнути з грудей. Вацлавом Менжиком звали його покiйного батька. Щоправда, живописцем вiн не був. Тим паче не мiг бути юним художником. «А раптом син?!» – з надiею подумав Марек. А втiм… не з його щастям!.. Редакцiя Радiо Свобода, вул. Богдана Хмельницького, № 8, Киiв, серпень 1996 року Чергова трохи вiдчинила дверi звукоiзольованоi кабiнки й тихо мовила: – Зореславе, до тебе знов прийшов цей… як його… – То скажи, хай почекае п’ять хвилин, бо мушу монтаж завершити, – мовив вiн, водночас продовжуючи вправно клацати клавiшами студiйного магнiтофона i через правий навушник уважно прослуховувати аудiозапис. Водночас, лiвий навушник вiн зсунув на всяк випадок. Наприклад, щоб чути, хто до нього звертаеться. Якщо чергова не запам’ятала iм’я – найшвидше, це повернувся Ждан Костiв, з яким вони в обiд розмовляли хвилин двадцять. Мабуть, хотiв додати до своеi розповiдi щось суттеве. Ех ти ж!.. Годi й казати, цей самий Ждан – хлопець свiй, однак занадто вже сором’язливий. В Киевi таким не мiсце, бо в столицi необхiдно дiяти рiшучо, несподiвано, якщо треба – то й нахабно. Інакше свого не доможешся. А вiн поводиться, як справжнiй провiнцiал. Як хлопець з Марiуполя, одне слово… Шкода. Треба б йому мiзки вправити. Для його ж блага, мiж iншим. От тiльки монтаж завершити – i вже тодi… Втiм, коли Зореслав нарештi пiдiйшов до вхiдних дверей, то побачив там зовсiм не марiупольського гостя, а товариша Кузi Олежченка. Ет, авжеж! У нього теж дивакувате iм’я… Не дивно, що у черговоi язик заплутався. А справдi, як же його звати?! От дiдько… Втiм, Зореслав мовив буденним тоном, не подаючи найменшого натяку на свою забудькуватiсть: – Привiт! Ми нiбито не домовлялися про зустрiч. То чим зобов’язаний?.. – А що, треба було домовлятися заздалегiдь?! – суто в еврейському стилi, запитанням на запитання вiдповiв вiзитер. – Тодi залиште менi свiй контактний телефон, щоб я мiг заздалегiдь вам задзвонити. Без проблем! – Послухай, а чого се ти менi «викаеш»? – трохи здивувався Зореслав. – Бо ми з вами брудершафт не пили i пуд солi разом не з’iли. – То це натяк чи пропозицiя?.. – А ви, Зореславе, всiм малознайомим людям «тикаете»? – А ти завжди вiдповiдаеш запитанням на запитання? – Ну, то я ж еврей, менi так належить! – вiзитер розплився в посмiшцi. – До того ж москворотий… До речi! – вiн трохи театрально клацнув пальцями й зазирнув до полiетиленового пакету, який тримав у руцi, й видобув звiдти напiвпрозору пластикову теку для паперiв: – Ви запитували про мету мого приходу. То ось… Це вам. – Що це? – Кажу ж, це вам, Зореславе. Берiть i читайте. В тецi була надрукована на принтерi стаття на сiм аркушiв, озаглавлена: Спартак СИВАК Фантастика, але якою мовою? «Спартак Сивак – ось як його звати! Ну, хоч це з’ясувалося», – з полегшенням подумав Зореслав, але вголос мовив лише: – По-перше, давай все ж на «ти», бо ми так легше порозумiемося. – Гаразд, давай, – мовив вiзитер, iм’я якого нарештi з’ясувалося. – Так… Тодi по-друге, я все ж нiчого не розумiю. Що це за стаття? – Може… те-е-е… ой… Ну гаразд, Зореславе, можеш вважати це моiм подарунком тобi на честь нашого знайомства. Просто коли ми бачилися вчора, ти спитав: чому я пишу «московською» мовою? – Ти промовчав. – Так, вчора я промовчав. Але лише для того, щоб аргументовано, у виглядi статтi викласти своi погляди. Ось стаття. – То це ти написав iз вчора на сьогоднi?! – здивувався Бурбела. – Так. – Але навiщо?! – А чом би не викласти письмово своi погляди на проблему, про яку мене вже запитували? – Ну гаразд, Спартаку, давай-но вийдемо звiдси… – Зореслав озирнув редакцiйне примiщення, в повiтрi якого бринiв стриманий робочий гамiр. – Вийдемо на подвiр’я. Там i поговоримо. Буквально за пару хвилин вони вже сидiли на лавцi в тiньочку, Бурбела перелистував статтю, а Спартак мовчки слiдкував за ним з-пiд напiвзаплющених, трохи набряклих повiк. Зрештою мовив: – Я зовсiм не те мав на увазi. – Тодi я невiрно зрозумiв тебе, вибачай. – Просто якщо ти любиш украiнську землю, то мусиш любити й украiнську мову. Тодi навiщо писати московською?.. – Бо скiльки я не намагався пропонувати тутешнiм видавцям свою фантастику, мене всi вiдправляли або до Москви, або до Пiтера, або до будь-якого iншого росiйського мiста. Тодi який сенс писати украiнською? Зореслав подивився на Спартака недовiрливо, i той пояснив: – У разi чого – спитай Кузю, вiн пiдтвердить. Ми ж спiвавтори. – Я його спитаю… Неодмiнно спитаю, – Зореслав набурмосився. – Ти краще iнше скажи: де ти був ранiше? Чому ми познайомилися тiльки тепер… – Та я скiльки Кузьму просив! Але вiн казав: «Цей Зореслав Бурбела поведений на нацiоналiзмi, отож ви не зiйдетеся поглядами». – Так i казав? Сивак кивнув. Якщо вiн не бреше (а виглядало, що таки не бреше!), то це було трохи дивно. Адже Зореслав теж просив Кузю познайомити його зi спiвавтором, i Кузя стверджував: «Ти з цим моiм Спартаком стосункiв не налагодиш, вiн зростав у росiйськомовнiй родинi на киiвському Подолi, у нього матiр-еврейка, а ти – украiнський нацiоналiст». Але ж ось вони сидять на лавцi й розмовляють собi спокiйно! І стаття ця… Вiн що, написав оце менш нiж за добу, виходить?! І ще на комп’ютерi… – Послухай, Спартаку, ти, я так бачу, на комп’ютерi працюеш? – Так. – Це на роботi у тебе чи?.. – Нi, у мене вдома е комп. А щодо роботи, то я безробiтний зараз. Нашу лабораторiю в Інститутi електрозварювання лiквiдували у червнi. – То звiдки у тебе комп’ютер? Подарував хтось! – Аякже! Наздогнали й подарували!.. – посмiхнувся Спартак, пiсля чого стисло розповiв наступне. Виявляеться, за шкiльною освiтою вiн був програмiстом-обчислювачем, тому з обчислювальною технiкою був на «ти». Побачивши, що видавцi лiтератури дедалi охочiше приймають рукописи в електронному виглядi – на дискетах, – зробив наступне. В магазинi «Спорттовари» придбав станковий наплiчник, в магазинi «Госптовари» – мiцний возик-«кравчучку», який трохи вдосконалив. А далi протягом семи мiсяцiв, по шiсть днiв на тиждень почав розвозити на заказ по комерцiйних кiосках алкогольнi й безалкогольнi напоi, цигарки та шоколаднi цукерки. Звiсно, для цього злiсно «прихоплював» робочий час – однак його лабораторiя в ІЕЗ iм. Є. О. Патона все одно на ладан дихала, особливих справ там не було… На своему невеличкому «бiзнесi» Спартак заробляв $10 на тиждень, з них половину вiддавав мамi на ведення господарства й на лiки хворому татовi (хлопець жив з батьками), а половину вiдкладав собi в «кубушку». Враховуючи, що його офiцiйна зарплатня в ІЕЗ iм. Є. О. Патона складала $20 на мiсяць у доларовому еквiвалентi – приробiток був суттевим. Таким чином, за 7 мiсяцiв вiн накопичив $150, на якi придбав б/у комп’ютер IBM PC/XT[62 - Персональнi комп’ютери IBM PC/XT (або IBM 5160) випускалися в 1983–1987 роках. Отже, станом на описаний момент придбаний героем ПК перебував в експлуатацii щонайменше 9 рокiв i за рiвнем зношеностi досягнув стану, який на жаргонi називаеться «дровами».] з матричним принтером i невеличким запасом картриджiв. І хоча комп’ютер глючив немилосердно, Спартак був неймовiрно щасливим, бо поступово, вечорами й ночами перевiв в електронний вигляд усi рукописи, якi тiльки мав: вiд оповiдань до романiв. І оцю статтю у вiдповiдь на претензii Зореслава Бурбели теж з голови набрав, вiдредагував, роздрукував i йому в подарунок принiс… – Стоп! Стривай, – перервав вiн Спартака. – Давай по порядку. Кузя казав, що ти нiбито золотий медалiст за школу… – А ще «червонодипломник» за iнститут, – кивнув Спартак. – А хiба тобi не в облом було за допомогою наплiчника i «кравчучки» розвозити вино й горiлку по кiосках?! Це тебе не ганьбило?.. – У мене була мета, яку я досягнув, – не ворухнувши бровою, вiдповiв Спартак, – а все iнше мене не обходило. Хоча-а-а… мушу зазначити, що декiлька письменникiв перестали зi мною вiтатися. Вони вважають, що iнтелiгенцiя мусить страждати, але не опускатися до важкоi працi. – Сподiваюсь, це не Кузя?.. – Нi, – посмiхнувся Спартак. – Кузя, навпаки, сказав, що я – «молоток». І до речi, оскiльки ми обидва тепер комп’ютеризованi, то у нас вже накльовуеться видання одного спiльного роману в Москвi. Є таке видавництво «МосЕкспо». Можливо, ти чув?.. – Не чув. Мене цiкавить, як видавати книжки тут, в Украiнi. – Мене теж. Але-е-е… Мабуть, нашi видавцi не дозрiли ще. Вони зараз штампують довiдники й пiдручники, з лiтератури – класикiв, «Розстрiляне Вiдродження» чи «шiстдесятникiв». А до нас ще черга не дiйшла. Все iнше – це класичний самвидав. Вашi книжки – за вашi грошi. Хоча-а-а… – Що? – Зореслав уважно глянув на вiдвiдувача, вiдчувши, що вiн чогось не договорюе. – Нiчого, – мовив той. – Давай-но спочатку роззнайомимося краще, а потiм я, можливо, й розповiм, у чiм рiч. – Як хочеш, – зiтхнув Бурбела. – Але скажи ще от що. Якщо судити за цiею статтею… У тебе е свiй стиль, своя манера письма. Хоча украiнську тобi б не завадило пiдтягнути… Але працюеш ти швидко. Скажи, а в пресу ти прилаштуватися не хотiв би? Спартак скрушно зiтхнув. Пiсля чого розповiв, як йому склали протекцiю в одну з провiдних «жовтих» газет Киева – щотижневик «Авеню». Вiн навiть пiшов на спiвбесiду до тамтешнього головного редактора… Але той вiдкрито, прямим текстом сказав: «Уяви, що ти прийшов на iнтерв’ю до спiвачки NN. Якщо ти ii розкрутиш на вiдвертiсть i вона розповiсть тобi на диктофон, що промiняла продюсера YY на спiвака ZZ тому, що у другого х*й на п’ять сантиметрiв довший – будеш у мене працювати, а я платитиму тобi сто баксiв за шпальту. А якщо не зможеш, ти менi нах*й не треба». І навiв за приклад провiдних журналiсток своеi газети – Марту Крутозадову i Сонечку Сiсяндрову, статтями яких пiстрявiли шпальти «Авеню». – Звiсно, я вiдмовився, – зiтхнув Спартак, – бо це не мое. – А в нормальну газету ти не потикався? Нащо тобi «жовта» преса?.. – Нi-нi, ну ii, ту журналiстику! – замахав руками Спартак. – Тут у науково-виробничiй фiрмi мiсце накльовуеться, я краще почекаю. – Гаразд, ми до цiеi розмови ще повернемося. А зараз… Зореслав витягнув з кишенi вiзитiвку, дав ii Спартаковi й мовив: – А зараз менi треба до працi вертатися. Якщо треба – телефонуй, це раз. Про роботу в газетi ми поговоримо десь пiсля Нового року – це два. І ще третiй момент… Усе ж таки шкода, що ми ранiше не познайомилися! У тебе, кажеш, е не тiльки романи та повiстi, але й оповiдання? – Так. – Принеси менi якось почитати. – Гаразд. А коли саме? – Коли хочеш. Рiч у тiм, що-о-о… Зореслав трохи помовчав i додав: – Розумiеш, буквально пару тижнiв тому видавництво «Смолоскип» завершило формування збiрки сучасноi украiнськоi прози. Оповiдання Кузьми Олежченка там буде, а от твое… Якби Кузя познайомив нас на мiсяць ранiше, то, зважаючи на принесену тобою статтю, оповiдання Спартака Сивака там би було також. Але вибач, не склалося. – Та нiчого страшного! – безтурботно посмiхнувся вiдвiдувач. – Я, навпаки, дуже радий, шо Кузi пощастило. А оповiдання?.. У мене iх багато. До речi, хотiв би попросити, якщо можна… – Зважаючи, про що попросиш. – Кузя розповiдав, що у дев’яностому роцi ти нiбито брав участь в Революцii на гранiтi. Це так? – Не нiбито, а справдi брав. Я тодi на журфаку навчався. – Розкажеш, як там було? Ну-у-у, про враження, що й до чого… – Розповiм, якщо будеш добре поводитися. А зараз… Зореслав стурбовано поглянув на годинник i мовив: – А зараз пiшли до виходу, бо ми тут з тобою засидiлися, тодi як менi час до роботи повертатися. На цьому й розпрощалися. Однак про себе Зореслав вирiшив, що з Кузею треба серйозно поговорити. Бо вiн або чогось не розумiе – або повiвся в даному разi… дещо некоректно. А це нiкуди не годиться!.. Киiвський мiський клiнiчний шпиталь iнвалiдiв Великоi Вiтчизняноi вiйни[63 - Нинi – КНП «Киiвський мiський клiнiчний госпiталь ветеранiв вiйни».], вул. Червонофлотська[64 - Нинi – вул. Федора Максименка.], № 26, Пуща-Водиця, околиця Киева, друга половина жовтня 1996 року Оскiльки було вже доволi прохолодно, а ночами й ранками навiть ставалися заморозки, надвiр вони не пiшли. Просто розташувалися у величезному лункому холi так, щоб не потрапити на протяг, який безборонно гуляв вiд однiеi дверi до iншоi. Про самопочуття своеi колишньоi класноi керiвницi Агата Самсонiвна розпитала ще в минулий приiзд, про чоловiка й синочка розповiла iй тодi ж. А ще минулого разу вона вислухала деякi спогади Ганни Михайлiвни про далеку вже вiйну, хоча стара вчителька й вiднiкувалася: – Овва, яка з мене вояка?! Регулювальниця – можна подумати!.. Стоiш собi на дорозi, прапорцями вимахуеш. Були тi, хто воював по-справжньому, на передовiй, а я – та-а-а… Сама лише назва. – Але ж недарма ви тепер у ветеранському санаторii лiкуетесь! – заперечувала Агата Самсонiвна. – Мабуть, навiть в тилу служити було не так легко, як от ви кажете? – Всяке ставалося, звiсно, – зiтхала Ганна Михайлiвна. – А про фронт i загалом про вiйну значно краще вiд мене Репей розповiдав. Миколу Семеновича – iсторика з нашоi школи пам’ятаеш?.. І все ж таки вона хоча й не дуже охоче, та певними спогадами подiлилася. Але все це сталося минулого разу, отож у теперiшнiй приiзд вони одразу ж перейшли до справи. А справа, через яку Агата Самсонiвна навiдалася до староi вчительки у ветеранський шпиталь, розташований аж у Пущi-Водицi, була незвичайною в усiх вiдношеннях. А все через ii сина! Колись давно, ще в дитинствi… так давно, що Агата Самсонiвна забула навiть, коли це сталося, Спартак один-единий раз спитав ii, чи вийде з нього письменник? Звiсно, вони з чоловiком тодi спробували разом вибити цю дурнувату примху з голови синочка… Проте, очевидно, замало старалися! Бо хоча на словах Спартак i погодився, що це пустопорожня затiя, з якоi нiчого путящого не вийде за жодних умов – вiн все ж таки час вiд часу щось там потихеньку «пописував» у грубих зошитах. А починаючи з 1989 року, то в газетi, то в якомусь журнальчику почали виходити одне за одним його науково-фантастичнi оповiдання. Й навiть до невеличких повiстей справа дiйшла поступово! Ясна рiч, усi цi манiпусiнькi веселi опуси виглядали дуже мило. До того ж, за публiкацii Спартак отримував нехай мiзернi, але сякi-такi гонорари – хоч якась розрада… З iншого боку, така, з дозволу сказати, «лiтературна дiяльнiсть» виглядала вкрай несерйозно. Отож час вiд часу Агата Самсонiвна намагалася обережно навернути непутящого «письмака» на шлях iстинний: – Тобi що, Спарику, все ж таки закортiло повторити, з дозволу сказати, лiтературнi «подвиги» нашого ленiнградського родича Додiка Грiнбаума?.. – Петербурзького, мамо, петербурзького. – Та не вумничай! Ленiнград, Петербург… Нема рiзницi. – О-о-о, mamma mia!.. Ще й яка рiзниця. – Цедрейтер, краще б ти дисертацiею зайнявся, нiж зi мною сваритися. – Мамо, та я б iз задоволенням! Але хiба я винен, що наш завлаб Людвiг Альфредович поставив мене у чергу слiдом за Есенбогою?! Отож доки Вiлiан Арленович не захиститься, – мене до дисертацii навiть не допустять! – Але як же я вплину на твого Кудрiна?! Не можу нiяк. – І я не можу, мамо! Просто нашу лабораторiю лiквiдують швидше, нiж я встигну захиститися… Тодi який сенс починати? Краще зайнятися тим, до чого у мене завжди душа лежала. – Ну зрозумiло! «Шмок Додя в нашем взводе». Лаври цього нiкчеми не дають тобi спокiйно жити… А треба жити в реальностi, синочку! – Мамо, та я ж i намагаюся!.. А в реальному життi нашу лабораторiю нiщо вже не врятуе вiд лiквiдацii. – Ти певен? – Авжеж. І синочок таки наврочив: iхню паяльну лабораторiю лiквiдували швидше, нiж вiн встиг навiть приступити до роботи над дисертацiею. Звiсно, для любого ii Андрiйчика то був неабиякий удар: чоловiк аж надто звик пишатися успiхами синочка, отож зовсiм не очiкував настiльки епiчного провалу. Натомiсть самому Спартаковi все це було, як вода з гусака! Бiльше того, вiн переймався якимись дивними речами, що нiяк не личили молодому вченому: завiв станковий наплiчник, возик-«кравчучку» i почав розвозити по кiосках якiсь там продтовари… Попервах Агата Самсонiвна зрадiла, що на безгрошiв’i малий розумник придумав, як пiдхалтурити, не виiжджаючи з дому на нафтовi промисли в Сибiр або на збирання врожаю в Європу. Та коли вiн власноруч змайстрував з уламкiв, зiбраних на смiтнику, елегантний столик з висувною поличкою, потiм приволiк додому загадкове залiзяччя, що виявилося напiврозваленим комп’ютером, а вiдтодi почав просиджувати за цим жахливим залiзяччям день i нiч, сторiнка за сторiнкою щось друкуючи… Тiльки тодi Агата Самсонiвна второпала, до чого багато опусiв встиг накропати ii синочок! Їхнi розмови ставали дедалi жорсткiшими й зводилися до одного: як далi жити i що загалом робити?! Бо якщо судити за пiдозрiлого вигляду «молодими обдаруваннями» на кшталт Кузi Олежченка, Зореслава Бурбели, завсiдникiв то Клубу любителiв фантастики «Star trek», то Лiтературно-iнтелектуального клубу «Русское собрание», то украiнського Центру «Свобода слова», з якими тепер водився Спартак, усi цi, з дозволу сказати, невизнанi генii мали б затягнути ii нещасного дурника-синочка тiльки в якусь жахливу безвихiдь. Як протидiяти цьому, Агата Самсонiвна навiть не уявляла… І ось у понедiлок, 7 жовтня, на колись святковий день «Брежневськоi конституцii» сталася та сама жахлива катастрофа, якоi батьки так боялися. Незнайомий чоловiк пiдвiз Спартака додому на автiвцi, потiм вони удвох перетаскали до iхньоi квартири пiвтора десятки невеличких пакункiв. А потiм синочок урочисто оголосив: – Мамуню, татусю, можете мене привiтати – це моя перша книжка! Досi я був Письменником-Без-Книжки, тепер же став Письменником-З-Книжкою. – Яка така книжка?! Що iще за книжка така?! – сполошилися батьки. – «Апокалiпсис по-киiвськи» називаеться. Це роман. Книжечку я зверстав сам, дизайн також сам розробив – я усього цього навчився. Наклад невеликий – усього сто п’ятдесят примiрникiв, але, зважаючи на скромне фiнансування, бiльшого я собi дозволити не мiг. Та й навiть на такий варiант менi видiлив папiр ЛІК «Русское собрание», дякувати iм за це!.. – Стривай, стривай… А що ти там сказав про фiнансування?.. – Двiстi доларiв, – не моргнувши оком, оголосив Спартак. – Якi ще двiстi доларiв?! Ти про що?! – сполошилися батьки. – Та-а-а… я тут у одного «нового украiнця» позичив. Через мiсяць вiддати треба. У четвер, сьомого листопада, на рiчницю Жовтневоi революцii. День прикметний – отож запам’ятати легко, не сплутаеш. – А звiдки ж ми вiзьмемо двiстi доларiв?! – жахнулася Агата Самсонiвна, шокована такою гiгантською сумою. – Так, згоден, що все це виглядае кроком у прiрву[65 - Маеться на увазi «стрибок вiри», здiйснений головним героем фiльму «Indiana Jones and the Last Crusade» – третьоi частини кiносаги про археолога Індiану Джонса, випущену на екрани 1989 року.] Індiани Джонса. Проте у мене е план… – почав бадьоро Спартак. Однак у цей момент Андрiй Федорович схопився за серце i, голосно матюкаючись, побiг до iхньоi з дружиною спальнi. Агата Самсонiвна кинулася за ним, так i не вислухавши, в чому ж, власне, полягав загадковий план сина. Було зрозумiло одне: Спартак утнув непоправну дурiсть, а як ii розхльобувати – хтозна… Цiлий тиждень атмосфера у квартирi Сивакiв нагадувала наелектризовану утробу грозовоi хмари. Син взяв за звичку кудись зникати на цiлий день, а батько при його появi знов-таки лаявся так люто, що зупинити його не було жодноi можливостi. Тому лише через тиждень Агата Самсонiвна наважилася несмiливо попросити Спартака: – Послухай, синку… ти б хоч дав нам з татом одну книжечку, щоб ми подивилися, а що ж ти там такого написав, чи що?.. – Звiсно, мамо, – мовив вiн рiвним голосом, нiбито й не було нiякого тижневого скандалу. Пiсля чого винiс iз своеi кiмнати одну брошурку, оформлену дуже привабливо – треба вiддати йому належне. Всю наступну нiч батьки не спали, разом (голова до голови) схилившись над першою книжечкою свого сина, й, змахуючи з очей мимовiльнi сльози, читали сторiнка за сторiнкою мiстичний роман «Апокалiпсис по-киiвськи». А потiм перечитували знов i знов тi мiсця, що справили на них найбiльше враження, а таких моментiв було багато, дуже багато!.. І знов вони занурювалися у невимовний жах двох колосальних трагедiй, пережитих киянами в 1961 i в 1941 роках. І так проминула вся нiч – сторiнка за сторiнкою, сторiнка за сторiнкою, сторiнка за сторiнкою… Коли вранцi Спартак вийшов на кухню, то зустрiв там заплакану матiр, яка мовила тихим i якимсь винуватим тоном: – Спарику… то ти ж написав про Куренiвську трагедiю i про Бабин Яр!.. – Ну так. І що з того? – спитав синок тим самим безбарвно-буденним тоном, яким розмовляв учора. – Але ж ми з татом не знали… ми ж навiть припустити не могли, що ти напишеш про це!.. Спартак лише мовчки знизав плечима. – А дати… Там наприкiнцi тексту дати написання е! Вони вiрнi? – Так. – То що, невже ти почав писати роман ще у вiсiмдесят дев’ятому роцi?! – Бiльше того, ще моя покiйна Евка була в курсi цього задуму i дуже чекала, коли ж я нарештi напишу все це. На жаль, вона загинула ранiше… – Подумати тiльки! А ми з татом нi про що навiть не здогадувалися!.. – Ти ж наказала менi забути про Куренiвську трагедiю, щойно розповiвши про неi, – тiльки тут у голосi Спартака скрегонуло залiзо. – А тато так боiться КДБ… хоч його вже немае… То як вам було сказати?! – Так-так, я розумiю, – кивнула Агата Самсонiвна. – Бiльше того, я знайшла у твоему романi повний, вiд першого до останнього слова, запис моеi розповiдi. Це ж тодi, на Байковому цвинтарi?.. – Так, мамо. – І ти не забув нiчого?! Але як?! Ти ж у п’ять рокiв не мiг це записати… – Раз на тиждень перед сном я подумки повторював усе, що знав про Куренiвську трагедiю. І твою розповiдь зокрема. Раз на тиждень, з мiсяця в мiсяць, з року в рiк. То навiщо було записувати?! Запам’ятати простiше. – Неймовiрно!.. А iншi свiдчення? Вони теж реальнi чи-и-и?.. Спартак розповiв, як i коли вiдшукав iнших свiдкiв – включно зi шкiльним вчителем iсторii Миколою Семеновичем Репiем, протодияконом Володимирського собору Агапiтом i Михайлом Дубягою, божевiльним пацiентом лiкарнi iменi Павлова. – Неймовiрно… – знову повторила Агата Самсонiвна. Проте Спартак лише посмiхнувся (вперше за останнiй тиждень) i мовив: – Це ще нiчого, мамо, це ще сяк-так. А от що по-справжньому неймовiрно, то це наступне… Пiсля чого принiс зi своеi кiмнати чорну брошурку «Память Бабьего Яра» й розповiв, як вiдшукав у нiй Самуiла Вольфовича Сахновського, а також десятикласницю Софiю Ставську й Бориса Ставського. І закiнчив: – От кого я вигадав, то це iх! Усiх трьох. А вони, виявляеться, жили насправдi. Причому саме там, де я придумав. Оце вже точно поза межею мого розумiння, мамунечко!.. Проговоривши ще близько години, Агата Самсонiвна нарештi перейшла до найболючiшоi теми: – То як же нам усе ж таки вiддати двiстi доларiв за цю чудову книгу?! Ти казав, що маеш якийсь план… – Маю, – кивнув Спартак. – Якщо продати хоча б половину накладу книжки за подвiйну цiну – вийде саме позичена сума. «Новий украiнець» позичив менi двiстi доларiв… – А хто вiн, синку? – В минулому – мiй колега по ІЕЗ iменi Патона, який досяг успiху в бiзнесi… Та не це головне. Отже, при накладi у пiвтори сотнi примiрникiв собiвартiсть однiеi книжки складае долар тридцять три центи. При курсi один до двох[66 - В 1996 роцi курс долара до гривнi становив $1 = 2 грн.] маемо двi гривнi шiстдесят шiсть копiйок собiвартостi. Якщо продавати книжки по п’ять гривень за штуку, то за вiсiмдесят книжок можна виручити чотириста гривень – що й дае отi самi двiстi доларiв. Якщо ж по чотири гривнi – тодi треба продати сто книжок. Решта накладу залишиться на презентацiйнi цiлi. – На якi такi цiлi?.. – Я тут через Зореслава Бурбелу домовляюся про рецензування – це раз. Потiм, вiн умовив мене подати документи на вступ до Спiлки письменникiв – це два. У нас iз Кузею накльовуеться видання в Москвi спiльноi «цеглини», я хочу в «МосЕкспо» книжечку вiдправити. Або в iнше якесь московське чи пiтерське видавництво… Або ж тут, у Киевi пробиватися. – Та у тебе ж серйознi плани!.. – здивувалася Агата Самсонiвна. – А ти як думала?! Я хочу стати письменником i стану, отак-от. – Але продати книжку… Це ж безнадiйно! Вона одразу згадала рiзного вiку й зовнiшностi людей, якi стояли хто на Андрiiвському узвозi, хто на Майданi Незалежностi, хто бiля кас Театру росiйськоi драми – i кожен з них тримав в руках папiрець iз благально-жалiсливим написом: Купiть мою першу книжку! – Нi-нi, мамо, не так! – розсмiявся синочок, вислухавши ii. – Давай вiзьмемо за приклад Канадiйську оптову компанiю. – Це тi, якi бiгають по вулицях i пропонують рiзний мотлох? – Так… Ось послухай. За минулий тиждень я продав п’ять книжок, це вже двадцять п’ять гривень. Але менi це важко, бо мое поколiння про Куренiвську трагедiю майже нiчого не знае. А твое й батькове поколiння все це пережило! Вам буде легше. Отож уяви. Ти намiчаеш п’ятьох знайомих, кожному даеш по книжечцi з умовою: нехай прочитають, i якщо сподобаеться й вони вважатимуть за можливе, нехай заплатять п’ять гривень. Мiнiмум чотири, але не нижче. А як нi – нехай повернуть книжку. До того ж, якщо вважатимуть за можливе – вони можуть порекомендувати те саме своiм знайомим на таких же умовах. А тi люди – своiм знайомим… З рук в руки – це принцип мережевого маркетингу, на якому працюе Канадiйська оптова компанiя. Тодi на першому кроцi ми продамо п’ять книжок, на другому – ще двадцять п’ять, на третьому – ще сто двадцять п’ять. Це вже перекривае тираж! Але нам потрiбно продати вiд вiсiмдесяти до ста книжок, отож на третьому кроцi – вже як вийде… Та й я теж потроху продаватиму. Попереду ще три тижнi, ми все встигнемо. Хоч я й розумiю, що цiна велика, проте… – Твоя книга того варта, – зiзналася Агата Самсонiвна. – Чесно? – Чесно. – Тому, що я твiй син? Чи не тiльки тому… – Нi, зовсiм не тому. Просто вона… чудова!.. – Якщо так, тодi за справу! – впевнено кивнув Спартак. Отож сьогоднi Агата Самсонiвна вдруге за останнi днi навiдалася до своеi колишньоi класноi керiвницi Ганни Михайлiвни у шпиталь iнвалiдiв Великоi Вiтчизняноi вiйни, оскiльки обрала ii як одну з розповсюджувачок першоi книги свого сина. Звiсно, iй було дуже незручно брати грошi у такоi людини, проте стара вчителька запевнила, що ладна була б заплатити навiть бiльше i що п’ять гривень – цiлком пристойна цiна за таку дивовижну книжку. – У твого Спартака стиль настiльки ж вiдточений, як… як у Паустовського, – дивувалася Ганна Михайлiвна. – А за змiстом… Знаеш, це не гiрше, нiж «Бабин Яр» Анатолiя Кузнецова. – Шкода, що вiн не чуе ваших слiв. Бо я йому кажу те саме, а вiн не вiрить, дурник такий. – Нiчого, нiчого! От вийду я з цього шпиталю – ми з ним окремо зустрiнемося й поговоримо на цю тему. Ти не заперечуватимеш? – Як можна, Ганно Михайлiвно! Звiсно, Спарик з вами зустрiнеться iз задоволенням. А чи знайдете ви чоловiк п’ять, яким?.. – Та я бiльше знайду! – енергiйно кивнула Ганна Михайлiвна. – Ой, справдi?! Бо нас уже строки пiджимають трiшки… – Я тут уже декому дала почитати цей «Апокалiпсис по-киiвськи», вони вже хочуть i собi таку ж мати. Отож привези менi штук сiм книжечок. Добре? – Ой, дай вам, Боже, здоров’ячка, Ганно Михайлiвно! – Здоров’ячка твоему Спартаковi за те, що вiн таку важку працю виконав. Хай i далi працюе так само сумлiнно. Хоча… Тут стара вчителька помовчала, потiм додала замислено: – Хоча менi здаеться, що навряд чи вiн напише щось бiльш досконале. Я не знаю, як можна було наважитися на подiбний початок лiтературного шляху?! Це ж все одно що наздоганяти себе самого!.. – Уявiть, я це Спарику говорила також! – А вiн що? – А вiн лише повторив слiдом за тим-таки Анатолiем Кузнецовим: «Попiл Клааса стукае в мое серце». Каже, що мусив написати це. Мусив написати так, як написав, – зiтхнула Агата Самсонiвна. І стара вчителька та ii колишня учениця розгублено змовкли, думаючи про маленького хлопчика, якого вони обидвi нiбито знали… але, виявляеться, насправдi не знали зовсiм!.. Бутик «Шпилька», Костопiль, листопад 1996 року – Владиславе… – Ну, чого тобi ще треба?! – Владиславе… вiзьми грошi! – Нелько, а не пiшла б ти?.. – Але ж якщо люди дiзнаються, що я тебе та й не вiддячила… Пiсля всього того, що сталося!.. – Нелько, давай не будемо, га?! – Нi, давай, навпаки, будемо! – От поясни, звiдки вони дiзнаються, якщо тiльки ти iм не скажеш?! – І все ж таки… вiзьми цю «штуку»! Я ж знаю про стан твоiх справ. – Нелько, Нелько!.. Ти ж зрозумiй: як для оплати послуг охоронця, таких грошей за виконану роботу… м-м-м… Навiть за добре виконану квалiфiковану роботу iх забагато. А як для твого чоловiка… – Невже замало?.. Владислав змiряв ii таким вбивчим поглядом, що жiнка мимоволi втягнула голову в плечi. – Нi, Нелько, все з точнiстю до навпаки: як чоловiковi, менi приймати оплату вiд тебе грiшми просто образливо. – Владику!.. – Я ж тiльки тому це вчинив, що ти менi… Що ти менi й досi небайдужа. Навiть пiсля всього того, що мiж нами сталося. Отож найкраще, що можеш зробити в цiй ситуацii, то це вважати мiй вчинок моiм тобi подарунком на день народження. – Але ж до мого дня народження ще!.. – Вважай, що то аванс до твого дня народження, добре? До останнього часу проблем з «кришуванням» у власницi бутику «Шпилька» не виникало. Як раптом все змiнилося, й у «контролера», як то кажуть, зiрвало дах. Вiд цього Нелька Нiдзелiнська перебувала просто у вiдчаi – бо не мала найменшого поняття про те, як повирiшувати неочiкуванi проблеми. І треба ж такому статися, щоб зовсiм несподiвано в ситуацiю втрутився ii «колишнiй»! Причому Владик розiбрався з усiма рекетирами буквально однiею лiвою! От буквально!.. А наостанок ще й настрахав недолугих «контролерiв»: мовляв, ще насмiлитесь хоча б кiнчик носа у «Шпильку» встромити – без голови на плечах залишитеся. Так i сказав… Недолугi рекетири буквально очманiли вiд такого нахабства й «забили стрiлку» Владиславовi, щоб там раз i назавжди провчити нахабу. На «стрiлку» вiн прийшов не сам, а з двома друзями – такими ж ветеранами-«афганцями». І знов «контролери» звiдти ледь врятувалися – та й то не всi… А тi, хто лишився лежати в позi «пикою в землю», почули повторну пропозицiю: залишити «Шпильку» в спокоi – iнакше iм усiм гаплик!.. Втiм, вiдчепилися нахаби лише пiсля другоi «стрiлки», що завершилася так само не на iхню користь. Природно, захотiлося якось вiддячити Владиславовi. Однак приймати грошi вiн навiдрiз вiдмовився! А iншого способу Нелька не уявляла. Точнiше, уявляла… але ж вони давно розлученi! Причому не погоджувався на такий спосiб саме Владислав. Бо вона б iз задоволенням! Саме тепер – коли почуття, здавалося б, вже давно й безповоротно згасли. – Владиславе… – Га?.. – Владику!.. – Чого ти хочеш, Нелько? От чого?! Ти ж знаеш мiй принцип: «Як померла – то померла»! Якщо розлучилися – то розлучилися. І крапка. – Але ж… – Я ж «вбивця мирних жителiв», я ж «кат» i «фашист»! Ми ж там, в Афганi, тiльки тим i займалися, що… – Але ж про вас таке писали! Таке, що!.. – Ти кому бiльше вiрила: менi, своему чоловiковi, чи тим «iзмишлiзмам», якi про нас понакрутили всякi писаки?! Вона безпорадно втупилася в пiдлогу у себе пiд ногами. Так i не дочекавшись вiдповiдi, Владислав пробурмотiв: – Отож, Нелько, давай-но краще не станемо мучити одне одного. Оплати вiд тебе я не прийму в будь-якому виглядi, так i знай! Бо нема на свiтi такоi цiни… такого чогось цiнного, точнiше, за що ти б вiдкупилася вiд мене. – Отже, я тобi й досi небайдужа? – поцiкавилася вона обережно. – Отже, й досi небайдужа, – погодився вiн. – А може, тодi-i-i?.. – Нi, Нелько, не може. Ти ж мене знаеш: померла – то й померла. Сказавши це, вiн рiзко крутнувся на пiдборах i широким кроком вийшов з бутику, господиню якого i досi кохав. І, схоже, кохатиме вiчно… 1997 Обробка цуценяти пiд капiтана Залiзничний вокзал, Фастiв, липень 1997 року – Назарко, я просто не вiрю почутому! Вiдмовляюся вiрити! От скажи менi, як таке могло статися?! – Та отак i сталося, Гарасю!.. – Але ж, наскiльки я розумiю, квартира була твоя?! – Моя. Авжеж моя. – Як же тодi?.. – А що я мiг вдiяти?! Їi брати – вони знаеш якi дужi?! Божечки, ти iх не бачив, iнакше б не таких ще пiсеньок заспiвав!.. Гарась навiть вiдсунувся вiд брата трохи подалi й почав уважно розглядати небораку, немовби побачивши вперше в життi. Що ж до Назара, то пiд цим прискiпливим поглядом вiн якось знiяковiв, весь знiтився i, ховаючи очi, почав скрушно зiтхати. А Гарась все дивився й дивився, не вiдводячи погляду вiд жалюгiдного безхатька, на якого перетворився колишнiй мiський лiкар, а згодом сiльський фельдшер. І все це сталося за той час, коли Гарась i його дружина тихо-мирно жили собi в Канадi, нi про що погане навiть близько не пiдозрюючи. Та якби ж вони тiльки знали!.. Власне, тепер знають. І що ж далi?.. До Украiни вони потрапили, можна вважати, випадково… i зовсiм не випадково водночас! Це було Посольство Боже – мiсiя з евангелiзацii загублених украiнських душ. Мiсiя мала успiх, Святий Дух масово пробуджував до життя зашкарублi серця i зраненi душi… Як раптом з кiлькох райцентрiв Киiвщини i Житомирщини надiйшов запит на свiжу християнську лiтературу, з-помiж iншого завезену мiсiонерами. Дружина Гарася – Надiя була серед тих, хто брався доправити спасеннi брошурки адресатам. Навiщо це iй було потрiбно?.. «Хочу в Мотовилiвцi побувати. Там наш сиротинець, де ми з братом виховувалися. Все ж пам’ять…» Справдi, вже в Киевi з’ясувалося, що Надiйчин брат Костя помер у 1994 роцi. З iншого боку, Бакота, в якiй Гарась прожив бiльшу частину життя, давно вже була затоплена. А Борова Мотовилiвка як стояла, так i досi стоiть собi! Хоча сиротинець тамтешнiй таки закрили. І все ж туди треба доправити спасеннi брошурки – а це недарма, ой, недарма!.. Та однiею Мотовилiвкою маршрут мiсiонерiв не обмежувався. Зокрема, навiдалися вони i до Фастова. І саме там Гарась несподiвано, буквально нiс до носа зiткнувся… з рiдним братом! Назарко перебував в станi жахливому настiльки, що й не передати. Природно, Гарась почав розпитувати про те, як вiн занепав настiльки глибоко?! Тодi й почув сповiдь, як заради одноосiбного заволодiння квартирою, дружина Валентина виставила горопашного Назарку за порiг, а ii дужi брати вiдвезли небораку до Житомира й полишили на тамтешньому залiзничному вокзалi, наостанок всiляко настрахавши, що в разi спроби повернутися до Киева його просто вб’ють. То що ж, невже Назарко злякався настiльки, що i справдi не намагався повернутись додому жодного разу?! Отож-бо, що намагався!.. Тiльки не одразу, а приблизно через рiк пiсля вигнання – навеснi 1993 року… От тодi й з’ясувалося, що вертатись, власне кажучи, нема куди. Виявляеться, за час, що минув, Валентина встигла продати квартиру, а потiм разом з вирученими грiшми та своiми дужими братами зникла в невiдомому напрямi. Бiльш того, новi господарi встигли ще раз перепродати спiрну квартиру. І кiнцiв тепер не знайти… А разом з тим, не знайти i правди!.. Отож тепер Гарась намагався второпати, чим iще вiн може допомогти братовi, окрiм вже подарованоi п’ятдесятидоларовоi купюри i щироi молитви, запропонованоi Надiйкою?! Ну так, пiвсотнi у твердiй валютi, сполученi зi щирою молитвою, – це вже щось… Але чи вистачить цього?! Все ж таки Гарась i Назарко – не чужi люди, а рiднi брати!.. То чим iще можна допомогти горопашному невдасi, враховуючи обмеженiсть часу й ресурсiв iхньоi християнськоi мiсii?.. Чим? Костопiль, кiнець серпня 1997 року – Синочку мiй, а чи добре ти подумав, перш нiж вiдмовляти собi самому в такiй прекраснiй перспективi, як повернення на iсторичну батькiвщину?.. Цi слова Гражина Яромирiвна намагалася вимовляти якомога твердiше, до того ж тримаючи руки складеними на колiнах, щоб не було видно тремтiння затулених стiльницею долоней. Мабуть, це додасть ii словам переконливостi. Принаймнi так iй здавалося… Хоча синочок, поза сумнiвом, враховуе хворобливий стан своеi любоi матусi. Не може не враховувати! Адже вiн ii любить!.. Любить i жалiе по-справжньому й непiдробно. – Мамо, мамо!.. Про якi такi перспективи йдеться? – Про перспективи життя в Польщi, ясна рiч. – Це все дурницi, мамо. – Владику!.. – Перепрошую, звiсно, за грубiсть… але ж дурницi такими й лишаються, як iх не називай! В Польщi у мене немае перспектив, усi перспективи тут. – Де саме?! Невже в Костополi?.. – В Украiнi, мамо! В Украiнi. Треба ширше дивитися на речi. – Я тебе не розумiю, Владику. – А я не розумiю тебе, мамо. Пiсля цих слiв у iхнiй розмовi виникла напружена пауза. Вiдверто кажучи, останнiм часом Гражинi Яромирiвнi часом здавалося, що поруч iз нею живе не ii рiдний синочок, а зовсiм чужий, геть незнайомий чоловiк. Це вiдчуття гранично посилилося саме зараз – коли Владислав повернувся з Киева, де проходив ІІ Всесвiтнiй форум украiнцiв[67 - Вiдбувся 21–25 серпня 1997 року.]. Пiсля бурхливого розлучення з дружиною, котру в глибинi душi вiн i досi щиро кохав, синок ходив сам не свiй, не вiдриваючи погляду вiд землi й нiбито шукаючи там гудзика чи якусь iншу загублену дрiбничку. Тепер же, пiсля поiздки на форум, очi його палали потаемним внутрiшнiм вогнем, а радiсний погляд, навпаки, ковзав по стелi кiмнати чи по пiднебесних хмаринках – в залежностi вiд того, де Владислав перебував у даний конкретний момент. Гражину Яромирiвну така змiна одночасно i тiшила, й насторожувала. Звiсно, це добре, що синочок бiльше не зациклюеться на своiй зрадливiй Нельцi. Втiм, i батьки, й навiть дiдусь Вiтольд завжди попереджали його, що не пара вони, не пара! Не жити iм душа в душу в бiдi та в радостi аж до глибокоi старостi… Принаймнi Гражинi Яромирiвнi здавалося, що Владика про це завжди попереджали. Але ж цей свавiльний упертюх, як завжди, не послухався старших! Отож слiдом за «диким шаленим коханням» (за яким насправдi не стояло нiчого, окрiм холодного розрахунку з боку паскудноi невiсточки) пережив весь жах розлучення. Ну нiчого, нiчого! Добре, що хоч любляча матуся у синочка лишилася – хоча i з тремором рук, що свiдчив про бiльш серйозне захворювання… Однак з тремором чи без тремору – але матуся завжди приголубить i втiшить! Бо матуся – це не зрадлива дружина. Бо синочок – це ii часточка. Навiть вже доросла. Навiть така часточка, що пройшла крiзь пекло Афганськоi вiйни… Але ж з iншого боку – що це за «перспективи» такi тут, не в рiдному Костополi, а… «в Украiнi»?! В цiлiй Украiнi, бачте?.. Ну, припустимо, ранiше переiжджати в Польщу i справдi було не надто бажано. Будемо вiдвертi: за тим, як Лешек Бальцерович лiкуе iхню iсторичну батькiвщину за допомогою «шоковоi терапii», краще було спостерiгати ззовнi. Бажано з-за кордону. Але тепер, коли «терапiя» принесла результати, й Польща зазнала кардинальних перетворень, – чому б i не переiхати туди, на iсторичну батькiвщину?! Тим паче, вони лишилися удвох – старенька хвора матуся та ii синочок… Як ось тобi, будь ласка: «В Польщi у мене немае перспектив, усi перспективи тут». Якi такi перспективи у ii Владика можуть бути тут, в Украiнi?! Тут же геть нiчого не змiнюеться, тут було, е й буде суцiльне болото, в якому нема нiчого, окрiм жабiв та п’явок!.. Тодi про що вiн каже?.. А Владик же не тiльки казав – вiн ще й наспiвував, поминаючи ту саму «зелену Украiну», в мiру природних здiбностей намагаючись копiювати виконавську манеру Марилi Родович[68 - Maryla Rodowicz – одна з найпопулярнiших естрадних вокалiсток сучасноi Польщi, зокрема, у стилi поп- та фольк-року.]: Zal, zal za dziewczyna, Za zielona Ukraina, Zal, zal serce placze, Juz jej wiecej nie zobacze… І ще: Wina, wina, wina dajcie, A jak umre – pochowajcie Na zielonej Ukrainie Przy kochanej mej dziewczynie… Нiчого собi «перспективка» – бути похованим у цьому «зеленому болотi»!.. Але будь-якi спроби домогтися притомних пояснень завершувалися однаково: Владислав замовкав i лише загадково посмiхався… Цiкаво, про що саме вiн мовчав?! І чому мовчав?! І зрештою, що ж сталося на тому ІІ Всесвiтньому форумi украiнцiв, що ii любий синочок настiльки змiнився?.. Будинок по Фрунзенськiй наб., № 26, Москва, вересень 1997 року Нормально влаштувалася сестричка в Москвi, годi й казати! Навiть вiддалено не можна порiвняти з гамiрливим «п’ятачком» на Харкiвському шосе, де стоiть будинок Всеволода Тихомировича. Особливо якщо йдеться про години-пiк десь влiтку: тодi вiд автомобiльних вихлопiв дихати просто нiчим – хоч в протигазi цiлий день ходи. А тут, у сестрички Ритки!.. Вийшов на балкон – i перед тобою прекрасний краевид на Москву-рiку!.. Вийшов на вулицю, прошвирнувся пару кварталiв – ось тобi станцiя метро «Фрунзенська»!.. До Воробйових гiр, якi можна смiливо назвати найкрасивiшою мiсцевiстю в усiй Москвi, – просто рукою подати!.. Хiба що назва мiкрорайону[69 - Топонiм «Хамовники» нiбито справдi походить вiд слова «хам», тiльки в iншому значеннi, зафiксованому ще в XIV столiттi – «лляне полотно». Вiдповiдно, «хамовниками» називали ткачiв лляного полотна.] пiдкачала: Хамовники… Можна подумати, що живуть тут суцiльнi хами неотесанi! До речi, коли з Ритою сварився чоловiк, вiн ii так i називав – «хамовитою хохлушкою». Або ще «сючкою-кусючкою», бо нiкуди правди дiти: характер у неi з роками псувався дедалi сильнiше й сильнiше… Але лiзти в сiмейнi справи сестри та ii чоловiка Всеволод Тихомирович вважав негiдним. Та й загалом, жили вони добре, двох дiтей на ноги поставили. А сварки оцi всi?.. Та яке ж сiмейство живе без сварок?! Особливо якщо згадати, через що вони пройшли: коли то СРСР розсипаеться, немов картярський хмарочос, то воiстину народний президент Єльцин, «опiвлiтрившись» задля хоробростi, залiзе на танк i московський Бiлий дiм розстрiляе… А як повзли i ширилися чутки про насування голоду, аж доки усi газети не запiстрявiли фоторепортажами пiд аршинними заголовками: В ОЧЕРЕДИ Москва. Декабрь 1991 года. Украина шлет в Москву колбасу и сахар. Столичное правительство начинает приватизировать магазины. Голода не будет – картофеля и муки хватит на всю зиму. О-о-о, так-так! Подiбного в газетах як начитаешся, по телевiзору надивишся, по радiо наслухiешся – мимоволi впадеш у розпач i назвеш любу свою дружиноньку собачим прiзвиськом!.. Або як-от зараз, коли «пiрамiда» МММ захиталася, а настирливi розмови про ii злодiйський характер нарештi перейшли у площину конкретноi справи про банкрутство[70 - Акцiонерне товариство вiдкритого типу «МММ» було визнано банкрутом 22 вересня 1997 року. 22 липня 1998 року (у розпал економiчноi кризи в РФ, мiж iншим) його конкурсним керуючим був призначений Костянтин Глодев (у 2007 роцi засуджений на 15 рокiв за «шахрайство в особливо великих розмiрах»).], що наближалося стрiмко й невiдворотно. Ясна рiч, дiзнавшись, яку кiлькiсть акцiй АТ «МММ» прикупив ii чоловiк потайки, не сказавши дружинi анi слова, Рита продемонструвала коханому всю свою «вовчу» сутнiсть, притаманну iй ще з сирiтського дитинства! Й нарвалася на вiдповiднi комплiменти з боку благовiрного – як же без чоловiчоi вiдповiдi!.. Отож в сiмейному «лiгвi» Волкових i досi нестерпно смердiло вiйною, а повiтря квартири, здавалося, й досi бринiло вiд гнiвних вигукiв: «Якого бiса ти полiз у фiнанси, де нiчого не тямиш?!» «Я самостiйний дорослий чоловiк! Маю повне право!..» «Ну хоч би зi мною порадився, йолоп ти царя перського! А то накупив акцiй!.. Теж менi Льоня Голубков[71 - Епiчний персонаж телевiзiйноi рекламноi кампанii АТ «МММ» 1994 року, втiлений актором театру i кiно Володимиром Пермяковим.] знайшовся, щоб тобi уся ця iсторiя боком повилазила та й через булки!..» «То у Льонi Голубкова дружину теж Ритою[72 - Телеперсонаж рекламноi кампанii АТ «МММ» 1994 року, втiлений акторкою Оленою Бушуевою.] звуть! То як же ж було не купити отих акцiй, коли i дiм у Парижi, й чоботи, i що вона тiльки захоче – ото все-все iй Льоня купував?..» «Ну ти й iдiот!.. Не партнер, а халявщик[73 - Обiгрування «коронноi» фрази Льонi Голубкова: «Я не халявщик, я – партнер».] – от хто ти такий!» «Я не халявщик, Ритко, я навпаки!..» «Так, ти не халявщик! Ти – йолоп царя перського!..» Але Всеволода Тихомировича будь-якi сiмейнi розбiрки геть не зачiпали. Свiдком подiбних сцен вiн перiодично ставав пiд час неодноразових гостювань у сестри. І щоразу Волкови мирилися. Що не дивно: адже отак багато сiмей живе: спочатку лаються i навiть б’ються, iнодi до кровi, травм i навiть легкого калiцтва, потiм миряться, потiм знов i знов… Душить – отже, кохае! Отелло i Дездемона радянського штибу. Точнiше, навiть пострадянського… Однак цього разу з ним i сестричкою сталася неприемнiсть серйознiша, нiж можна було побачити навiть у жахливому снi! Та де там увi снi?! Навiть нафантазувати i те не було найменшоi можливостi!.. – Сидиш?.. Свiжим повiтрям дихаеш? – Гм-гм-м-м… Сиджу. Поки що на стiльцi. Всеволод Тихомирович озирнувся до сестри, яка з серйозним, вкрай стурбованим обличчям завмерла в отворi дверей, що вели з iхньоi вiтальнi на балкон. І з ксерокопiею того самого оповiдання в руках… А також на додачу – ще i з загадковою самвидавiвською книжкою. Ця iсторiя не мала жодного розумного пояснення. А всi тi обгрунтування, якими задiянi в нiй персонажi намагалися пiдперти своi химернi пояснення, нiкуди не годилися. От не годилися, i все тут! І край!.. Колись дуже давно, ще в пiзньому радянському минулому вже далеко не молода «кадровичка» з московського ДОКу № 3 товаришка Волкова незрозумiлим шостим вiдчуттям вловила натяк на змiни, що вже ширяли в повiтрi. А второпавши, що в суперечцi «лiрикiв» з «фiзиками» (як було модно називати це явище у днi iхньоi молодостi) почали несподiвано перемагати «економiсти», встигла вчасно зорiентуватися i закiнчити бухгалтерськi курси в той критичний момент, коли суспiльство охопила тотальна жага до заробляння грошей i, вiдповiдно, первiсного накопичення капiталiв. У такiй ситуацii тямущi бухгалтери були ой як потрiбнi!.. Таким чином, перестрибуючи попервах з кооперативу в кооператив, а потiм i з фiрми у фiрму, Рита Тихомирiвна потрапила до бухгалтерii процвiтаючого столичного видавництва «МосЕкспо». Книжковий бiзнес виявився дуже вигiдним. Тим паче, що в «тiнi» офiцiйноi дирекцii видавництва ховалися дуже серйознi люди з державноi структури, саму назву якоi вимовляли виключно пошепки… За таких умов справи «МосЕкспо» рiк у рiк лише покращувалися, зарплатню виплачували регулярно – то хiба могла знайти кращу роботу вже далеко не молода жiнка?! Але на те, що сталося зовсiм нещодавно, буквально кiлька мiсяцiв тому, Рита Тихомирiвна навiть розраховувати не могла! А сталося геть непередбачуване… Для початку хтось поплутав двi схожi ззовнi теки i замiсть кабiнету редактора занiс до бухгалтерii рукопис черговоi книжки, переданоi на розгляд в «МосЕкспо». На додачу до цього, поплутану з iншою теку поклали на стiл не якогось iншого бухгалтера, а саме Рити Тихомирiвни. В принципi, лише побачивши чужу теку, вона мала б негайно повернути ii редакторам й одразу ж з’ясувати, куди подiвся ii квартальний звiт?! Однак природна жiноча цiкавiсть виявилася вищою вiд будь-яких посадових iнструкцiй. До того ж, настала обiдня перерва. Тому Рита Тихомирiвна розкрила теку й побачивши, що то була авторська збiрка коротких фантастичних творiв – почала гортати сторiнку за сторiнкою. Дiйшовши до оповiдання «Нiхто не забутий», несподiвано заглибилася в сюжет… Але чим далi читала, тим бiльший переляк охоплював ii. Бо якщо коротко, то фабула оповiдання була наступною. Здiйснюючи диверсii в нiмецькому тилу пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни, партизани випадково пустили пiд укiс потяг-«порожняк» замiсть поiзда з боеприпасами. У загиблого машинiста лишилися вдова i двое дiточок. Водночас в партизанському загонi перебував колишнiй товариш загиблого машинiста, який по завершеннi вiйни зробив непогану кар’еру. Отож саме до цього чиновника одного разу i заявилася вдова загиблого з проханням про допомогу: адже загиблого машинiста всi вважали «ворогом народу», якого народнi месники буцiмто «стратили» за спiвпрацю з окупантом. Проте чиновник з ганьбою вигнав прохачку, яка пiсля того невдовзi померла. Сироти ж потрапили до дитбудинку… Всю цю iсторiю за допомогою фантастичноi «машини часу» в майбутньому вiдстежив один iз цих дiтей – вже лiтнiй чоловiк… Хоча це й порушувало субординацiю, проте Рита Тихомирiвна всiма правдами й неправдами дiзналася, що оповiдання «Нiхто не забутий» створив молодий киiвський письменник Спартак Сивак. Писав вiн спiльно з iншим молодим письменником – херсонцем Кузьмою Олежченком, на даний час у видавництвi «МосЕкспо» вийшла друком iхня перша «цеглина»[74 - На письменницькому жаргонi так називають монолiтний роман великого обсягу.] i намiчалася вже друга, а там i третя. За сюжетом все це були тривiальнi «бродилки», нiчим не прикметне бойове фентезi. Творили вони пiд спiльним псевдонiмом «Аристарх Зубов». Що ж до коротких творiв, то цей самий Сивак ледь-ледь умовив редактора переглянути скомпоновану ним збiрку. Хоча редактор i запевняв, що «МосЕкспо» займаеться виключно монолiтними романами, а на таку розкiш, як видання збiрки коротких опусiв, можуть розраховувати хiба що автори рiвня братiв Стругацьких, Кiра Буличова та iнших класикiв жанру. От, власне, i все, про що вдалося дiзнатись… Тим не менш, оскiльки у всякi там дива Рита Тихомирiвна не вiрила принципово, до Москви був термiново викликаний i допитаний «з упередженням» ii рiдний брат. – Та ти що, сестричко?! – здивувався Всеволод Тихомирович, зрозумiвши суть ii претензiй. – За кого ти мене маеш, вважаючи, нiбито я мiг розпатякати хоча б комусь про наших батькiв i цю паскуду Калащука?! – Севко, ти ж не забувай, що ми його на той свiт вiдправили – ти i я!.. Бо я тодi невдаху-лiмiтчицю з себе вдавала, а ти – нашого покiйного тата. – Та я пам’таю, сестричко, пам’ятаю… – І про аспiрин, який астматикам його типу протипоказаний категорично, теж пам’ятаеш?! І як я його тим аспiрином почастувала?.. – Ритко, та я, доки живий буду, – до могили того всього не забуду!.. – Чесне слово?! – Чесне-пречесне! – А кому ж ти про все це розпатякав?! – Та нiкому, запевняю! – Точно?! – Точно. Можу присягнутися чим завгодно. – Справдi можеш? – Так. Лишався единий варiант: потякалом виявилася Ірма Седова, яка зрежисувала любительську п’есу «Камiнний господар з берегiв рiчки Снов», свого часу феерично розiграну в реальному життi пiдшефними «вовченятами». А також саме Ірма допомогла дiстати форменну залiзничну тужурку, в якiй Всеволода Тихомировича неможливо було вiдрiзнити вiд батька! Отож вiн вiдбув додому з надважливим завданням: навiдатися до Харкова й «допитати з упередженням» едину пiдозрювану. Зараз же Всеволод Тихомирович i повiдомив сестрi результати власного розслiдування. Треба визнати, результати вельми несподiванi… По-перше, як i самi «вовченята», старша вихованиця дитбудинку нiкому, нiчого й нiколи не розповiдала. Та й з якого дива iй порушувати мовчання?! Адже на знак подяки за «режисуру», Рита Тихомирiвна допомогла Ірмi повернути коштовностi матерi, пiд час вiйни вiдiбранi «чекiстом» – отже, вся трiйця була мiцно пов’язана мiж собою необхiднiстю мовчати. Але, по-друге, виявилося, що з молодим киiвським письменником Сиваком iхня старша товаришка таки справдi знайома! Бо, ще проживаючи в Киевi, завдяки чоловiковi Ірма близько зiйшлася з тамтешнiми цирковими оркестрантами, серед яких був такий собi тромбонiст Заремба, у якого пiдростали дочки Кася й Евка, якi стали альпiнiстками-любительками й розбилися десь на Кавказi рокiв десять тому… В свою чергу, саме той молодий письменник Спартак Сивак i був чи то нареченим, чи то просто коханцем молодшоi дочки тромбонiста – Евки Заремби! Отут i з’ясувалася третя за лiком дивовижа: хоча цей хлопець i був, як-то кажуть, письмаком «широко вiдомим у вузьких колах» – тим не менш, вiн вже спромiгся створити загадковий романчик, котрий не залишав байдужим нiкого з читачiв! Романчик цей був виданий мiзерним накладом у 150 примiрникiв, однак попри очевидну смiховиннiсть такого «успiху», буквально кiлька мiсяцiв тому – у травнi 1997 року – його прийняли до лав украiнськоi Спiлки письменникiв! Причому не в три етапи протягом багатьох рокiв, як приймали усiх, а за скороченою процедурою в один етап – одразу ж на засiданнi Президii НСПУ. Таке везiння не могло не дивувати, бо наскiльки вдалося з’ясувати, вiн народився й вирiс у сiм’i, навiть вiддалено не причетнiй до мистецького середовища… Ясна рiч, Ірма Седова мала примiрник «Апокалiпсису по-киiвськи», тому Всеволод Тихомирович привiз цю непоказову на вигляд брошурку з собою в Москву для прочитання сестрою. При цьому зауважив: – А чи знаеш ти, що в Куренiвськiй трагедii, яка е головною темою цього опусу, постраждав один з наших дитбудинкiвцiв?! – Цiкаво, хто ж саме? – Мишка Дубягу пам’ятаеш? Вiн був старшим вiд нас… – Припустимо, пам’ятаю. І що ж з ним сталося? – Не з ним, а з його сiм’ею. Далi Всеволод Тихомирович коротко розповiв iсторiю колишнього товриша, наприкiнцi додавши: – Мишко вiд того всього збожеволiв i помер у киiвськiй психлiкарнi iменi Павлова три роки тому. – І що, це все описано тут?.. – вона з недовiрою поглянула на брошурку, яку брат мiцно стискав обома руками. – Нi, знаеш… Хоч я читав дуже уважно, та нiчого схожого не знайшов. – А як же тодi?.. – Зате цей письмак стверджуе, нiбито вгадав деяких iнших героiв. Саме так: вгадав, а не вигадав!.. Цiкаво, правда ж? – Кого саме вiн вигадав?! – Трьох евреiв, розстрiляних у Бабиному Яру в сорок першому роцi. – Не може того бути! – А ти спершу почитай, а потiм кажи… Отож саме зараз Рита Тихомирiвна i завершила читання привезеноi братом паскудноi книженцii. І якщо судити за ii серйозним, вкрай стурбованим обличчям, романчик таки справив на неi належне враження. – То що скажеш про всю цю iсторiю? – запитав Всеволод Тихомирович пiсля обмiну першими незначущими фразами. – Скажу, що цей Спартак Сивак е великим мiстифiкатором. А наша Ірма все ж таки безбожно розпатякалася. Рита Тихомирiвна зробила пару крокiв назад у кiмнату, поклала на пiдвiконня ксерокопiю оповiдання «Нiхто не забутий» та книжечку «Апокалiпсис по-киiвськи», потiм повернулася на балкон. – Але ж до чого майстерно написано!.. – Написано i справдi майстерно, не заперечую. – А ще врахуй, що вiн збирав вiдомостi про Куренiвську трагедiю iз самого дитинства! І вгадав трьох розстрiляних у Бабиному Яру!.. – А оце вже брехня повна, – Рита Тихомирiвна пiдiбгала губи. – То ти не вiриш?! Я вiрно зрозумiв?.. – Послухай мене, Севко… Добре послухай, – суворо мовила сестра. – Я знаю, для чого все це писалося. Як романчик цей, так i оповiданнячко. – І для чого ж?.. – Щоб звести наклеп на радянську владу – от для чого. – Що-о-о?! Всеволод Тихомирович вiдмовлявся вiрити власним вухам. – Те, що чуеш. – І це ти кажеш про наклеп?! Пiсля того як цей негiдник Лук’ян Мефодiйович!.. Пiсля того як вiн кинув напризволяще сiм’ю свого давнього товариша?! Та вiн же промiняв нас на тi блага, якi мав на повоеннiй посадi!.. – Калащук i справдi вчинив негiдно. Але ж коли наша мама померла, хто нас врятував, га?! От скажи – хто?! – І хто ж?.. – Радянська влада – от хто! Радянська влада нам з тобою померти не дала! Нас же у дитбудинку виростили державним коштом!.. – Ну так, добра влада: спочатку партизани нiзащо знищили нашого тата, а пiсля цей паскудник Лук’ян Мефодiйович вiдштовхнув нас iз мамою. Добра влада виховала «добрих» людей, нiчого не скажеш! – А нашi товаришi по дитбудинку?! А нашi чудовi, самовiдданi вихователi, якi вiддавали весь свiй педагогiчний талант… – А Єрохiна пам’ятаеш?! Історика Єрохiна, – Всеволод Тихомирович криво посмiхнувся. – Невже ти i його в чудовi педагоги записати готова? – Всюди е своя мерзота, – пересмикнула вона плечима. – Разом з тим, у цього письменника Сивака я бачу одне лише прагнення: показати всю нашу радянську минувшину виключно в негативному забарвленнi. Тобто без жодного позитиву – хоча позитив у тi роки був, поза всяким сумнiвом. – Але ж!.. – А тому, братику, я зроблю все вiд мене залежне, щоб пiсля другоi книжки Аристарха Зубова нiхто з цього дуету в нашому «МосЕкспо» бiльш нiколи не друкувався. Нi Сивак, анi Олежченко. – А Олежченка цього за що ж? – здивувався Всеволод Тихомирович. – За компанiю, Севко, його виключно за компанiю, – кивнула Рита Тихомирiвна. – Бо якщо вiн сплутався з Сиваком, iз цим наклепником, отже, такий самий брехун, як i вiн… як той же Сивак. – То ти вважаеш?.. – Так, вважаю, – тепер Рита Тихомирiвна мала вигляд вкрай серйозний, навiть якийсь урочистий. – Окрiм марнославства, нiчого цьому Спартаковi не треба. Й нiяких особливих талантiв вiн за душею не мае. – Але ж ти щойно… – Севко, я можу лише повторити: Спартак Сивак в нашому «МосЕкспо» бiльше не друкуватиметься! Нiколи й нi за яких умов!.. Повiр, якби я могла вплинути на вiдмову нашого видавництва вже вiд другоi «цеглини» Аристарха Зубова – то неодмiнно вплинула б, а так… Я просто мушу його зупинити! Бо якщо не я – тодi хто?.. І я його зупиню, повiр вже менi. Отак!.. Центральна виборча комiсiя Украiни, пл. Лесi Украiнки, № 1, Киiв, жовтень 1997 року Познайомилися вони абсолютно випадково. Принаймнi Спартак жодним чином не планував налагоджувати бiльш-менш сталого контакту з настiльки видатною персоною. Просто так сталося… І причина полягала в явному або ж удаваному дефiцитi машинописного паперу в прес-службi ЦВК. Загалом-то, нiчого дивного тут не було: в жодному органi влади прес-пiдроздiл не перебував у прiоритетi, а тому забезпечувався необхiдними матерiалами аж нiяк не першочергово, а за залишковим принципом. Тому i заощаджували, як i на чому тiльки могли заощадити… Зокрема, дiвчата з прес-служби Центрвиборчкому вдавалися до певних хитрощiв: поки пан Рябець[75 - Украiнський правник, заслужений юрист Украiни, голова Центрвиборчкому в 1997–2004 роках.] щось там розповiдав присутнiм, у передпокiй конференц-зали виносився й викладався на столик невеличкий стос прес-релiзiв. Штук 10–15, не бiльше. Природно, дуже важко було вловити момент, коли роздрукована iнформацiя виносилася в передпокiй, водночас не вiдволiкаючись вiд самого брифiнгу. Це вдавалося далеко не всiм, тому прес-релiзи дiставалися тiльки обраним або везунчикам… Ну, а хто не встиг, як-то кажуть – той запiзнився! І без образ. За подiбнi «понти» прес-служба ЦВК неодноразово пiддавалася нищiвнiй критицi з боку тих мас-медiа, представники яких весь час запiзнювалися на роздачу друкованоi iнформацii. Проте вiдповiдь на рiзноманiтнi закиди була завжди одна i та сама: – Панове, заспокойтеся! В Украiнi папiр та всi витратнi матерiали дорожчi, нiж, наприклад, в сусiднiй Росii. А тому, будь ласка, по своему лiжку простягайте нiжку. Привчайтесь до ощадливого, зате ефективного витрачання ресурсiв. Ми подаемо вам приклад, не сварiть нас!.. Природно, пiсля такоi вiдповiдi ображенi журналiсти запитували: що за натяк то був – заклик до епiчноi «економii на сiрниках» чи натяк на необхiднiсть закриття iхнiх газет, на якi витрачаеться паперу значно бiльше, нiж на прес-релiзи Центрвиборчкому?! Отож все переростало в банальний, нiкому не цiкавий срач. І порядок речей зберiгався незмiнним. Спартак, як акредитований при ЦВК власкор газети «Селянин», входив до групи везунчикiв, якi буквально на пiдсвiдомому рiвнi вiдчували момент появи в передпокоi свiжоi порцii друкованоi iнформацii. Те саме сталося i в той день: Спартаковi раптом закортiло вийти у передпокiй, де на невеличкому столику вже розкладено прес-релiзи – вiн знав це! Однак полишати конференц-залу просто посеред довгоi промови пана Рябця?.. Якось не дуже красиво це виглядало. Перед початком брифiнгу хтось iз дiвчат-журналiсточок вручив головуючому квiти зi словами: «З вчорашнiм днем народження, Михайле Михайловичу!» – ондо той букетик лежить, поруч iз вчорашнiм iменинником… який все говорить i говорить, говорить i говорить!.. Навiщо ж ображати його неповагою в такий день?! У пiдсумку, Спартак вирiшив дочекатися, коли ж очiльник ЦВК хоча б завершить вiдповiдати на чергове запитання, й лише тодi дозволив собi пiдвестися з мiсця й пiти до передпокою. Як з’ясувалося – дуже вчасно: адже на маленькому столику бiлiв буквально останнiй прес-релiз… Бiда лише в тому, що туди ж, у передпокiй, кинулися ще з десяток колег-журналiстiв! Але всi чомусь попервах завмерли на пiвдорозi, а потiм шанобливо позадкували перед довготелесим чоловiком, який широким впевненим кроком прямував до столика просто перед Спартаком! Неважко було зрозумiти, що станеться буквально зараз же, ще через пару секунд… І тут вiдбулося те, чому згодом Спартак не мiг пiдшукати розумного пояснення. Хтозна, звiдки взявся отой дивний, схожий на спортивний азарт, – але присiвши на напiвзiгнутих в колiнах ногах, вiн рвонувся вперед, зi швидкiстю гарматного ядра проскочив пiд лiвим лiктем довготелесого i буквально в стрибку вхопив зi столика останнiй прес-релiз! – А-а-ах-х-х!.. – схвильовано, в один голос зiтхнули всi присутнi. Потiм хтось мовив напруженим напiвшепотом: – Ти здурiв?! Це ж Гонгадзе!.. – Ну то й що?! Вiн, можливо, й Гонгадзе, а я Сивак, – пробурмотiв Спартак, водночас бiгаючи очима по рядках прес-релiзу. – О-о-ох-х-х!.. – зойкнули присутнi тепер уже якось перелякано. Лише тодi Спартак вiдiрвався вiд читання прес-релiзу. Насамперед вiн зустрiвся очима з трохи здивованим поглядом довготелесого й подумав чомусь, що саме з таким виразом обличчя досвiдчений ентомолог розглядае рiдкiсну комашку. Далi оглянув усiх присутнiх, пiсля чого спитав доволi стримано: – У нас тут що, «Звiроферма»?.. Запитання лишилося без вiдповiдi, тому Спартак продовжив у тому ж тонi: – Я ще раз запитую: у нас тут «Звiроферма» Джорджа Орвелла?! Вона ж – «Скотоферма», «Скотний двiр» або «Колгосп тварин», кому як подобаеться… Коротше кажучи – «Animal Farm» в оригiналi. То що, всi тварини рiвнi, просто деякi тварини бiльш рiвнi, еге ж?.. Усi рiвнi у своему правi взяти останнiй прес-релiз, просто дехто рiвнiший. Ми все ще тварини, колгоспнi тварини. «Скотоферма»… Вiн знов обвiв ошелешених колег i здивованого довготелесого тепер уже жорстким поглядом. І знов присутнi синхронно видихнули: – О-о-ох-х-х!.. Тодi Спартак задоволено посмiхнувся, помахав у повiтрi омрiяним папiрцем i пiрнув назад до конференц-зали, де тривав брифiнг. Вже по його закiнченнi, коли всi розходилися, до Спартака звернувся один iз свiдкiв епiчного перехоплення останнього прес-релiзу. Менторським тоном вихователя вiн заходився звеличувати «нашого Гiю», перераховуючи всi життевi досягнення останнього, як-от: «афганець», спортсмен, сподвижник батька – партiйного лiдера грузинських нацiонал-демократiв, а згодом – очiльник iнформвiддiлу Народного фронту Грузii (i це в 20-лiтньому вiцi!), борець проти диктатури… А ще – активiст Студентського Братства славетного мiста Львова i Руху… Кiнодокументалiст i тележурналiст… – От ти, примiром, вiд якого мас-медiа при ЦВК акредитований? Вiд якоi-якоi газетки, кажеш?! «Селянин»?.. Доки ти не сказав – не читав i навiть не чув про таку газетьонку! Чесно, без образ. А наш Гiя, мiж iншим, веде на СТБ «Вiкна-Плюс» та «Вiкна-Новини»! А тепер порiвняй читацьку аудиторiю своеi засраноi газетьонки «Селянин», про яку нiхто не чув навiть, з глядацькою аудиторiею такого популярного каналу, як СТБ… Порiвняв?! А тепер подумай, кого ти сьогоднi позбавив друкованоi iнформацii. От i зiзнайся пiсля всього почутого, соромно тобi чи нi? Соромно, еге ж?.. – Анiтрохи, – нарештi знизав плечима Спартак. – Хiба?! – здивувався «вихователь». – Я цiлком серйозно. – Звiдки така самовпевненiсть? – Це не самовпевненiсть, нi в якому разi. – А що ж тодi? – А те, що телебачення вирiшуе далеко не всi проблеми… Не всiх людей, точнiше, – Спартак зробив крихiтну паузу, перш нiж продовжити: – Ранiше я й сам не уявляв достеменно, як таке можливе. Але, попрацювавши в орiентованiй на село газетi, переконався, що деякi речi ми, мiстяни, уявляемо зовсiм не так, як iх уявляють селяни. – М-м-м… Наприклад?.. Бо я щось не розумiю. – Наприклад, вже рiк минув вiдтодi, як у нас вiдбулася грошова реформа i замiсть купоно-карбованцiв в обiг введенi гривнi. Але ж i досi е села, в яких люди ще навiть в руках жодноi гривнi не тримали! – Невже?! – здивувався «вихователь». – Та що ти таке кажеш… – Кажу те, що е. Я в таких селах бував як редактор вiддiлу полiтики своеi газети. Як гадаете, дивляться там СТБ з Георгiем Гонгадзе чи нi? – Н-н-не знаю, якщо чесно… – А я знаю, що в таких селах телевiзор е далеко не в кожнiй хатi. Особисто переконався пiд час вiдряджень… Так само е населенi пункти, до яких громадський транспорт заiжджае не частiше одного разу на тиждень. Автобуси, наприклад. А е такi, до яких вiд автобусноi зупинки чи вiд залiзницi доводиться йти пiшки по кiлька кiлометрiв. Отож саме для таких сiл наша газета е прекрасним i незамiнним варiантом. – Ну-у-у… Про незамiннiсть я б не став говорити, якщо iснують тi ж таки «Сiльськi вiстi». Старi добрi «Сiльськi вiстi», перевiренi часом. – Зате ми подаемо альтернативну точку зору! – посмiхнувся Спартак. – Чи нашi селяни не достойнi такоi розкошi – мати можливiсть почитати альтернативну пресу? У нас що, як в армii – «единоначалiе», уособлене «Сiльськими вiстями» на вiки вiчнi, чи що?.. – Бачу, що ти так нiчого й не зрозумiв, бовдуре, – зiтхнув «вихователь», усiм своiм виглядом демонструючи повну зневагу до Спартака. – А може, навпаки, зрозумiв, га?.. – весело вiдгукнувся той. – В усякому разi я не збираюсь поступатися правом на отримання дефiцитноi iнформацii нiкому. Навiть вашому Гонгадзе при всiх його безсумнiвних чеснотах… – З якого такого лиха ти вирiшив, нiбито Гонгадзе – «мiй»?! – А що… – почав було Спартак, як раптом осiкся i спитав: – Стоп-стоп, стривайте-но… Це Гонгадзе вас пiдiслав для бесiди зi мною? – Ох ти ж i бовдур! – зiтхнув «вихователь». – Тобi б детективи писати, а не в журналiстицi телiпатися. – Я не детективи пишу, а фантастику, – миттю парирував Спартак i про всяк випадок уточнив: – Здебiльшого це мiстика чи фентезi, а також жахлики. Хоча й science fiction також полюбляю… – Ну, тодi фантастику пиши, гаразд. – Я й пишу. А журналiстика – це щоб на життя заробляти. А чого ж?.. Ондо Іван Франко, наприклад, теж спiвпрацював з багатьма часописами як газетяр, а також редагував РУРПiвську[76 - Русько-Украiнська радикальна партiя (РУРП, з 1926 року – Украiнська соцiалiстично-радикальна партiя) – перша украiнська полiтична партiя, заснована на територii сучасноi Украiни (у Львовi) в жовтнi 1890 року на базi радикальних молодiжних (так званих «драгоманiвських») гурткiв.] пресу. – То ти у нас, таким чином, уявляеш себе сучасним Іваном Франком? Ти це серйозно чи жартома?.. – У мене свое бачення власного мiсця в лiтературi, яке я не хотiв би зараз обговорювати, – ухильно вiдповiв Спартак. – А чому ж так? Що за таемницi? – Просто ще не час. До того ж, якщо у мене все вийде… це побачать усi. – А що, вже е якiсь пiдстави для таких прогнозiв? – Є, звiсно, – вiн трохи вагався, говорити про те, як його приймали до лав Спiлки письменникiв чи не говорити, однак все ж вирiшив промовчати. – Ну гаразд, тодi старайся й надалi. Зичу успiхiв, – «вихователь» кивнув i попрямував до дверей. – Стривайте… А як вас звати? – Мене? – вiн затримався на самому порозi передпокою конференц-зали. – А тобi це навiщо? – Заради цiкавостi. – Якщо так, то шукай статтi, пiдписанi «Буйтур Всеволод». – А по-справжньому? – Забагато хочеш знати. Можливо, потiм… Хлопнули дверi. «Вихователь» попрямував до лiфтiв. Спартак же пiдiбгав губи, оскiльки вiдверто не любив явно надлишковоi втаемниченостi. Але то був зовсiм не кiнець, а лише початок iсторii… * * * Протягом тижня, що роздiляв минулий i теперiшнiй брифiнги в ЦВК, погода поступово зiпсувалася i, насамкiнець, буквально вилилася на голови жителiв Центру i Пiвночi Украiни жахливою, потужною зливою. Зокрема, в столицi значно уповiльнився рух всього наземного транспорту, а тому керiвництво Центрвиборчкому вiдклало початок спiлкування з журналiстами на цiлих пiвгодини – бо конференц-зала була напiвпорожньою. Спартак спокiйно розташувався на звичному мiсцi в другому ряду. Вiн прибув на захiд вчасно, оскiльки головна складнiсть полягала у подоланнi пари кварталiв вiд Бесарабського ринку (де на другому поверсi блоку адмiнiстративних примiщень розташувалася редакцiя тижневика «Селянин») до станцii метро «Хрещатик», а потiм кiлькох десяткiв метрiв вiд виходу з метро «Печерська» до ЦВК. Решта маршруту пролягала пiд землею. Отож залишивши розкриту парасольку в передпокоi, тепер можна було з незворушним виглядом спостерiгати, як конференц-зала повiльно заповнюеться його нинiшнiми колегами. Враховуючи те, що минулий брифiнг закiнчився для нього не надто приемним «виховним моментом», Спартак прикидав можливi варiанти розвитку подiй на сьогоднi. Звiсно, найбiльше його цiкавили двое – сам Гонгадзе i той, хто назвався «Буйтуром Всеволодом». Але з невiдомоi причини тепер запiзнювалися вони обидва… Іншi ж вiталися iз Спартаком, як завжди – себто, вельми прохолодно, в стилi: «Привiт – привiт». Бiльше нiхто не чiплявся до нього з жодними розмовами. Схоже, його просто вирiшили iгнорувати… Що ж, це не найгiрше! Зате нiхто не заважатиме працювати й не вчитиме його жити. Далi хоч i з запiзненням, але таки почався брифiнг. Заглибившись у просторiкування пана Рябця, Спартак i думати забув про щось iнше. Як раптом в найменш пiдходящий для цього момент почув позаду гучний вигук: – Ти-и-и! Озирнувшись, побачив у проходi довготелесу фiгуру, на яку вмить вiдволiклися усi присутнi. Навiть сам очiльник ЦВК дивився на порушника спокою з певним осудом… хоча при цьому не припинив говорити. Так, це був Георгiй Гонгадзе власною персоною! Очевидно, затримавшись через негоду, вiн щойно увiйшов до конференц-зали i тепер застиг мiж рядами столiв, вказуючи вiдстовбурченим пальцем витягнутоi вперед правоi руки просто на Спартака. – Я?.. – навiщось перепитав той. – Ти-и-и! – не змiнюючи пози, повторив новоприбулий i додав наказним тоном: – Дай сюди свiй диктофон. – А-а-а… як же запис?! Вiн же той… говорить… – Спартак мотнув головою убiк пана Рябця, який уважно слiдкував за сценою, що розгорталася перед його очима… i при цьому продовжував бубонiти щось свое. – Менi ж матерiал потiм робити. Як же?.. – Дай сюди диктофон, кому кажуть! – гримнув Гонгадзе загрозливо. – Так Михайло ж Михайлович… – Та пiшов вiн!.. І новоприбулий пояснив, куди, на його думку, мав би вiдправитися голова Центрвиборчкому, в манерi настiльки брутальнiй, що вiд почутого у будь-якоi вихованки дореволюцiйного Інституту шляхетних дiвчат вуха неодмiнно згорнулися б бантиком. Проте нiхто нi з присутнiх журналiстiв, нi членiв ЦВК навiть бровою не смикнув. Бiльш того, пiд час промови Гонгадзе пан Рябець продовжував просторiкувати про перебiг пiдготовки до виборiв. Чудовий синхрон, що вийшов у пiдсумку, заслуговував на окрему увагу… – Ну гаразд, – кивнув Спартак i простягнув новоприбулому диктофон. Той зупинив запис, перемотав касету на початок, гранично зменшив гучнiсть i протягом кiлькох хвилин прокручував рiзнi фрагменти аудiозапису, притиснувши диктофон до вуха. Потiм повернув його господаревi зi словами: – Пiсля брифiнгу затримайся, треба поговорити. Далi захiд тривав, як зазвичай: пан Рябець завершив промову, почалися запитання й вiдповiдi, по ходу справи до передпокою винесли прес-релiзи. Нiбито не сталося нiчого незвичайного… А може, й справдi не сталося?! Можливо. Ось вже i брифiнг завершився. Швидко зiбравши речi, присутнi почали виходити з конференц-зали, розбирати парасольки, що сушилися у передпокоi, та прямувати до лiфтiв. Вийшов i Спартак, озирнувся. Гонгадзе сидiв на пiдвiконнi й замислено, з-пiд зсунутих до перенiсся брiв, дивився на нього. Легеньким рухом долонi запросив пiдiйти. Тодi спитав: – Як тебе звати? Ти хто такий i звiдки на мою голову звалився? Хвилин десять Спартак розповiдав про себе суто в «анкетних» межах: про те, чому досягши «вiку Христа», простий хлопець з киiвського Старого Подолу був змушений залишити царину науки та переквалiфiкуватися спочатку в позаштатного журналiста, а потiм i в редактора вiддiлу полiтики газети «Селянин». Але наприкiнцi все ж не витримав i спитав: – Тiльки от навiщо я вам все це кажу?! Адже тиждень тому Буйтур Всеволод розпитував приблизно про те саме, хоч i дещо в iншому тонi… – Хто такий Буйтур Всеволод? – негайно поцiкавився Гонгадзе. Спартак коротко описав «вихователя», тодi спiврозмовник кивнув: – Ага, зрозумiло. Миколою його звати, а прiзвище вiн мае Трясун. – Себто Микола Трясун?.. – Ну так, певна рiч, маючи подiбне прiзвище, ти б i сам вигадав гучний псевдонiм, щоб пiд ним надiйно сховатися. – Мое прiзвище мене цiлком влаштовуе. Та й загалом не люблю я ховатися пiд псевдонiмом. – Чому? – Бо своi першi оповiдання я теж намагався опублiкувати пiд вигаданими iменами: «Іван Макогонюк», наприклад, або «Вiкентiй Пужальський», або… Спартак на кiлька секунд замислився, прикидаючи, розповiсти про те, як повелися з ним та з Кузею Олежченком у московському видавництвi «МосЕкспо», без якихось притомних пояснень буквально пару-трiйку тижнiв тому унеможлививши вихiд третьоi спiльноi «цеглини», однак все ж вирiшив не ускладнювати, тому вiдрубав: – Втiм, це неважливо. – Якщо неважливо, то навiщо про це говорити? – Йдеться про iнше. Коли я надсилав до редакцii якесь оповiдання, пiдписане псевдонiмом, – його нiколи не друкували. А от коли почав пiдписуватися «Спартак Сивак», публiкацii одразу ж пiшли одна за одною. Розумiете? Я не можу пiдписуватися будь-яким вигаданим iм’ям – тiльки своiм справжнiм. Якось так виходить… А чому? Не знаю навiть. – Отже, ти до всього ще й письменник, а не журналiст, – скрушно зiтхнув Гонгадзе. – І ти собi надумав, що зможеш отак залюбки влитися в наше середовище, що запросто станеш газетярем?.. Ну ти ж i наiвний! – А що, ви теж боiтеся конкуренцii? – Хто тобi сказав таку дурню?! – Нiхто, просто я з подiбними речами вже стикався. І Спартак розповiв, як раз за разом приносив до редакцii одного з «товстих» лiтературних журналiв своi рукописи. Приносив, аж доки головний редактор того часопису не запросив його до себе в кабiнет на коротеньку, але дуже показову особисту бесiду: – Молодий чоловiк, скажiть, будьте ласкавi, от що… Ви, напевно, десь працюете? Ну-у-у, на заводi там, на пiдприемствi якомусь… – Так, я працюю iнженером в Інститутi електрозварювання. А що? – І напевно, зарплатню там отримуете за свою працю. Чи не так?.. – Так, звiсно. – Ну от, бачите! Ви – професiйний iнженер, а ми – професiйнi лiтератори. Ми на це вчилися, тут працюемо, на хлiб заробляемо. То не вiдбирайте у нас наш чесно зароблений хлiб, будь ласка! Працюйте собi iнженером в своему iнститутi. А ми будемо працювати тут, в журналi. Пiсля чого головний редактор запевнив, що до iхнього часопису Спартаковi нема чого навiть потикатися, бо жоден його лiтературний опус там не опублiкують. Нiколи й нiзащо!.. – І знаете, пане Георгiю… Коли я вислухав це, менi стало до того огидно, що я мало не блювонув на пiдлогу редакторського кабiнету! Чесне слово… Бо що ж то за професiонали такi вiд лiтератури, якщо вони бояться конкуренцii з мого боку – з боку початкiвця?! Бо якби не боялися – головний редактор не казав би того, що я вiд нього почув. Але вiн сказав… Сказав, так. А тепер я бачу, що в журналiстицi повторюеться те саме! – Тобто ти вирiшив, що я або хтось iнший боiмося конкуренцii з твого боку?! А ти до всього ще й фантазер, я так дивлюся!.. – Фантаст. Прозаiк-фантаст. Я з дитинства знав, що стану колись саме ним – прозаiком-фантастом. – Ну гаразд, гаразд! Заспокойся, хай так. От що скажу тобi на все це… Гонгадзе раптом посерйознiшав: – Мабуть, нiкому це навiть на думку не спадало, але я давно спостерiгаю за тобою тут, у ЦВК. І мушу зазначити, що працюеш ти доволi-таки професiйно як для новачка в нашому середовищi… Тiльки от давай-но домовимося з тобою про деякi речi. – Про якi саме? – По-перше, чому ти менi весь час «викаеш»?! Давай перейдемо на «ти». – М-м-м… Ми ще пуд солi разом не з’iли i навiть не випили по чарочцi, щоб бути на «ти». Але-е-е… – А ти без цих дурниць можеш обiйтися? Спартак подумав трохи й кивнув: – Гаразд, якщо на те пiшло, давай на «ти» перейдемо. – О-о-о, це вже добре… Прогрес. Поiхали далi… По-друге, старших товаришiв у професii треба поважати. Ти мене зрозумiв, нахабо? – Поважати – так. Але навiть заради тебе… i при всiй повазi до твоiх заслуг, я не поступатимусь iнтересами своiх читачiв, а отже, своiм правом на iнформацiю! Ти мене теж зрозумiв, сподiваюсь? Гонгадзе, змiрявши його оцiнюючим поглядом, пробубонiв: – От же ж упертюх!.. Але то е добре, це менi подобаеться навiть. Далi, по-трете, ти даватимеш менi проглянути все, що пишеш. – Навiщо?! – Зроби менi таку ласку, прошу. Можеш показувати те, що вже опублiковано. Або рукописи. Або чернетки. Або просто розповiси, як бачиш той чи iнший матерiал. Це вже на твiй розсуд. Але-е-е… зроби так! – Невже починаеться обробка цуценяти пiд капiтана? – Чого-чого?.. – Це з «Червоних вiтрил» Олександра Грiна. Слова капiтана Гопа, зверненi до Артура Грея… – І Спартак процитував: – Якось капiтан Гоп, угледiвши, як вiн майстерно в’яже вiтрило на рею, сказав собi: «Перемога за тобою, хитруне». Коли Грей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, мовив: «Слухай уважно. Покинь палити! Починаеться обробка цуценяти пiд капiтана». – Поживемо – побачимо, розумнику, – обтiчно вiдповiв Гонгадзе й додав: – І нарештi, останне: ти принесеш менi почитати щось вартiсне ще i з твоiх лiтературних опусiв. – Що саме? Опублiковане чи рукопис?.. – Знов-таки, на твiй розсуд. Просто почитати. З поверненням. – А чого так?! Я можу i книжку з автографом подарувати, якщо бажаеш. – Гаразд, якщо вважаеш за потрiбне, даруй книжку. Тiльки дивись: якщо твоя писанина не справить на мене враження, я тодi!.. – Справить, не переймайся, – запевнив Спартак. – Я тобi книженцiю хоч завтра привезу. Скажи лише, куди везти. На домовленостi про мiсце завтрашньоi зустрiчi iхня розмова i скiнчилася. * * * – Як ти все це розкопав?! То було одне-едине, про що запитав Гонгадзе, прочитавши роман «Апокалiпсис по-киiвськи». Довелося розповiдати все. Причому з найменшими подробицями, як того вимагав новий знайомий. Спартак промовчав лише про три речi. По-перше, не сказав про те, що подумки ще й досi продовжував час вiд часу спiлкуватися з покiйним дiдусем Сьомою: дуже вже це скидалося на якусь форму божевiлля… По-друге, промовчав про те, як розвiз i де саме висипав шiстьма пригорщами попiл чернеток роману: знов-таки це скидалося чи то на прояв шизофренii, чи на чаклунство якесь пiдозрiле. І по-трете, промовчав про нещодавне знайомство з головним архiтектором меморiалу «Бабин Яр» Анатолiем Ігнащенком: Спартаковi здалося, що вiн i без того наговорив багацько, тому розповiсти про цього виняткового митця можна iншим разом. Гонгадзе вислухав усе дуже уважно, жодного разу не перервавши оповiдача. Додаткових запитань не ставив. На несмiливе побажання автора дати хоч якусь оцiнку прочитаному мовив: – Я вражений. Але давай-но займемося тим, про що я прохав. Отже, про що ти писатимеш пiсля сьогоднiшнього брифiнгу? Що з почутого вiд Рябця варте уваги? Чи все це пустопорожня балаканина й не бiльше?.. Кажи. Вiдтодi так i повелося: по завершеннi прес-заходу цi двое затримувалися в передпокоi конференц-зали. Й коли Гонгадзе або читав принесене Спартаком, або вислуховував його думки щодо брифiнгу, починалося обговорення прочитаного чи почутого. Наприклад: – Нi-нi, ти не вловив контексту. Коли Рябець говорив це, то частив так, немовби з кулемету строчив. Можеш промотати аудiозапис i переконатися в моiй правотi. Чому так? Чому вiн немов поспiшав виговоритися?.. Подумай. Бо якщо зрозумiеш це – у тебе змiниться контекст сприйняття його сьогоднiшнього «торохкотiння». А ще зверни увагу на тi моменти, коли вiн, навпаки, уповiльнював вимову й нiбито «жував» окремi слова… Або: – Коли ти розпитуеш Зленка про минуле, то згадуеш, що твiй дiд пару рокiв працював у Ставищi над органiзацiею тамтешньоi машинно-тракторноi станцii. Звiдси твоя ремарка про те, що вони могли зустрiчатися… Що це таке?! На що це схоже?! Як це ваш головний редактор пропустив?.. Ага-а-а, вiн теж робив зауваження!.. От бачиш, а ти не дослухався. А дарма, виходить! Бо тим самим ти, журналiст, порiвняв себе з мiнiстром закордонних справ Украiни. Навiщо?! Подумай над тим, що подiбнi речi не обов’язково виносити на публiку. Спитати мiнiстра про дитинство можна, а от публiкувати – нi, бо це негарно вигляде. Або: – Так, ти все помiтив i видiлив вiрно, проте в тональностi явно не дотягнув. Навiщо штучно стримувати себе? Є iншi, хто тебе стримуватиме. А якщо даси собi волю – твiй матерiал тiльки виграе. Іншi журналiсти, акредитованi при ЦВК, швидко помiтили несподiване зближення практично нiкому не вiдомого представника редакцii тижневика «Селянин» iз самим Гонгадзе. Наслiдки не забарилися: Спартак вiдчув, що ставлення до нього журналiстського загалу помiтно полiпшилося. 1998 «Пиво без горiлки – грошi на вiтер» Мiжнародний аеропорт «Бориспiль», Киiвщина, липень 1998 року – Нi-i-i, ну ти уявляеш це нахабство?! – обурювався майор. – Я йому: «Служитимеш там, де тобi Вiтчизна накаже». А вiн менi у вiдповiдь: «Ця вiйськова частина розташована на правому березi Днiпра, а наша квартира на Русанiвцi, а це лiвий берег. Отож пiдшукайте менi таку частину, щоб неодмiнно на лiвому березi стояла. Бо двiчi на день через мости переiжджати я не хочу, це складно i дуже непевно». Нi, ну ти можеш собi уявити, щоб у наш час солдатики такi умови висували?! Та куди це годиться?! Та що це за армiя така, поясни менi на милiсть?.. Пiддавшись розчаруванню, майор щосили лупонув правим кулаком по лiвiй долонi, проревiв щось нерозбiрливе на кшталт: «Гр-р-рм-м-м!..» – i затупцював на мiсцi. Тося ж подумала, що дарма запросила Громикiна на проводи. Вiн не проводжае коханку в далеку заокеанську «подорож в один кiнець». Зовсiм нi – майор переймаеться своiми негараздами, а на коханку йому плювати. Сто, двiстi разiв плювати… Скiльки завгодно!.. З iншого боку, що робити, якщо раптом на митному контролi ii змусять викласти з багажу якiсь речi?! Справдi, не дарувати ж iх митникам?! Обiйдуться цi паскуди й без ii мотлоху. Ось на цей випадок Тосi й був потрiбен майор Громикiн: краще мати по цей бiк контрольноi зони свою людину, яка, у разi потреби, просто забере речi собi. А далi хай що хоче, те з ними i робить. Захоче викинути? Хай викине! Захоче додому забрати чи на своiй роботi… на своему мiсцi служби залишити, себто – нехай лишае!.. Тiльки б не митникам, тiльки б не ненажерам цим клятим… Якби по цей бiк контрольноi зони лишався Максик, ото було б iдеально! Проте синок уже рiк з гаком як проживае в Пiттсбургу, штат Пенсiльванiя. Тося зараз iде на ПМЖ до малого, а тому треба пiдшукати когось iншого, щоб у разi потреби вiн мiг забрати речi з митного контролю. Однак вислуховувати майорськi скарги на занадто примхливих новобранцiв вже несила! Ну-у-у, подумав би про неi хоч трошечки!.. А подумавши – сказав би на прощання щось ласкаве. Ну хоч би щось!.. В принципi, вони давно вже з’ясували стосунки. Це сталося ще тодi, як сходилися разом. Майор… нi-нi, тодi ще капiтан Громикiн… Коротше кажучи, ii бахур одразу ж попередив, що нi за яких обставин не пiде на розлучення з дружиною i що Тося для нього була, е i буде виключно коханкою. Як казали на вiйнi – «похiдно-польовою жiнкою». ППЖ. Вона ж сказала, що в жодному разi не знехтуе iнтересами синочка Максика, бо саме вiн – едина опора матерi в неминучiй старостi. Та й загалом, едина улюблена дитинка!.. Що ж, Тося синочка не зрадила, i щойно з Пенсiльванii надiйшли обнадiйливi вiстi, зазбиралася до нього, до Максика свого любого. До материноi надii та опори. Що ж до Громикiна, то на майора покладатися не можна. Ну-у-у, хiба ж не про те вони домовлялися ще на початку вiдносин?.. Отож нема проблем: коханка – не дружина. ППЖ – то й ППЖ!.. – Послухай, Тосенько, ти менi писатимеш? О-о-о, а це що таке?! З чого б це раптом товариш майор скупу чоловiчу сльозу в свiй голос пiдпускав?.. Тося поглянула на коханця з подивом, тому Громикiн повторив про всяк випадок: – Напишеш менi, як до Пiттсбурга свого дiстанешся? – Ой, Громикiн, та що ти таке кажеш?! – вона трохи вiдсунулась назад i додала: – Звiсно ж, напишу. Авжеж. – Ти тiльки дивись, не забудь, – мовив майор настiльки пронизливо, що вона була змушена заспокоiти коханця: – Та не забуду, не забуду! – Чесно?.. – Чесне слово, не забуду. – Присягаешся? – Звiсно ж, присягаюся. – Чим саме? – Чим хочеш. – Здоров’ям свого Максима? – Звiсно, присягаюся його здоров’ям. Хоча Тося твердо знала й розумiла, що не напише майоровi нiколи. Там, у далекiй заокеанськiй Пенсiльванii, невдовзi розпочнеться ii нове життя. Навiщо при цьому вперто чiплятися за минуле?! Наобiцяти ж якихось незначущих дрiбниць – то вже дiло таке… Вона й наобiцяла. А як же ж не наобiцяти?.. Ірпiнь, травень 1998 року – Синку, поясни менi, що тобi в тiй Канадi? Гадаеш, там усе медом намащено, в Канадi тiй твоiй?! – Медом, не медом, але свободи… Ну-у-у… Тобто – простору для самовираження бiльше! Не знаю, зрозумiла ти чи нi, але… iншими словами я тобi це не передам. – Простiр для самовираження? Ох, як же ж ти загилив… – Я художник, мамо! Живописець. Для мене свобода – це все!.. Зокрема i свобода самовираження, про яку я тобi постiйно талдичу. – Але ж ти i тут самовиражаешся, як хочеш! – при згадцi про це на обличчi Лiдii Онисимiвни з’явилася гидливiсть, проте вона все ж вичавила iз себе через силу: – Бачила я ту «свободу самовираження», як Снiжанка твоя голою на стiльцi скакала, мараючи його менструацiею… – Ой, мамо, навiщо про тi картини згадувати?! – в межах пристойного обурився Павло. – Зрештою, пентаптих «Алегорii воен» – це давно вже пройдений етап. Хоча згадану тобою «Алегорiю Громадянськоi вiйни», мiж iншим, купив колекцiонер з Амстердама. І до речi, за нехилi грошики… – Ну так, ну так, пiшло-поiхало! – зiтхнула вона. – «Нехилi грошики» – це для тебе все! Уся твоя так звана «свобода самовираження» до грошей тiльки i зводиться. – А хiба це погано?.. – Тато пiсля того паскудного випадку до вас нi ногою, я сама змушена сюди в Ірпiнь мотатися! А тобi й байдуже! Тобi б лише «свободу» дати… про яку ти найменшого поняття не маеш. – Мамо, та поглянь хоча б на Фрiпулью!.. – А це хто такий? – Ой, та я вже двiстi разiв пояснював, що Фрiпулья – це Тетянич. Феодосiй Тетянич. Живописець такий киiвський, завжди весь iз себе дивно вбраний. Вiн тiльки те й робить, що вештаеться Хрещатиком i проголошуе: «Фрiпулья!.. Я Фрiпулья!.. Сво-бо-да!.. Дасво-бо, дасво-бо, дасво-бо!..» – То мiський божевiльний, блазень без медичноi довiдки, а не Свобода нiяка, – мовила презирливо Лiдiя Онисимiвна i, намагаючись надати своему голосу якомога бiльшоi переконливостi, додала: – Синку, от навiщо тобi рiвнятися на божевiльних мiських блазнiв, якщо… – От саме тому, що я не хочу померти… та чого там – не хочу подохнути божевiльним мiським блазнем, я прагну перебратися до Канади! І Снiжанку з собою заберу, бо вона мене на творчiсть надихае. Стану там знаменитим художником, вiльним митцем. Будете до мене в гостi усi iздити: i ти, i тато, i братики. Що, хiба вiльне заможне життя – це так погано?.. Лiдiя Онисимiвна скрушно зiтхнула, проте, перевiвши дух, взялася з новою силою переконувати сина викинути з голови самi лише думки про емiграцiю на iнший бiк Атлантики. Вiдкрита веранда ресторану «Старе Запорiжжя», вул. Сагайдачного, Киiв, початок осенi 1998 року Тiльки-но скiнчилося лiто, зачастили огидно-холоднi зливи. Здавалося, що надворi не вересень, а принаймнi кiнець листопада чи початок грудня. Ранiше, коли Валерка працював у вiддiлi головного технолога авiазаводу iм. Антонова, iх о цiй порi вiдправляли на тиждень в пiдшефний колгосп або, в крайньому разi, – на плодоовочеву базу. Зараз же овочебази стали перетворюватися на закритi акцiонернi товариства, i щоб утримати народ на мiсцях, кожному працiвниковi пропонували придбати акцii пiдприемства, звiсно, попередньо передiливши iх вiдповiдно до статусу та посади конкретного працiвника. Обiцяли виплачувати величезнi дивiденди, але вiрилося в це не дуже: надто велика кiлькiсть пiдприемств на той час мали застарiле обладнання i роздутi штати. До того ж система централiзованого планового матерiального постачання давно вже пережила себе. Тепер не було нiяких заздалегiдь запланованих «фондiв», а продукцiю на заводi-виробнику тепер мiг придбати будь-хто, аби тiльки зумiв домовитися щодо прийнятноi цiни i заплатити за виставленими рахунками. Настав час «дикого» (а точнiше – дикунського) ринку, царювання капiталу, комерсантiв i бiзнесменiв. А ще й кризи цi клятi!.. Маючи непогану iнтуiцiю, Валерка поступово облишив вiдчайдушнi спроби зробити кар’еру на авiазаводi. Вiн зрозумiв, що для злету стрiмкого i красивого, немов старт лiтака «Антей», необхiдно мати комерцiйну жилку, розум авантюриста i природне обдарування переконувати iнших. А ще потрiбно обрати справу, як-то кажуть, до душi… Отож вiн зрештою плюнув на вивчення усталених канонiв виробництва, стандартiв i технiчних умов, натомiсть уважно вивчив штатний розпис й угледiв собi тепленьке мiсце iнженера першоi категорii у вiддiлi постачання. Вiдтодi його зарплатня зросла утричi, до того ж i вiльного часу побiльшало: адже вiдсутнiсть на робочому мiсцi завжди можна було пояснити мiсцевим дiловим вiдрядженням. Насправдi ж Валерка тепер не тiльки працював на заводi, але й паралельно займався ремонтом квартир на замовлення. І треба зазначити – не без успiху… Руки у нього були золотi, а голова свiтла – чого ж iще можна хотiти в епоху первiсного накопичення капiталу?! От хiба якби сколотити цiлу бригаду ремонтникiв!.. Але для цього поки що бракувало надiйних перевiрених людей, надiлених талантами принаймнi не меншими, нiж сам Валерка. Отож вiн тiльки придивлявся то до одного, то до iншого колеги-ремонтника, оцiнював, порiвнював… Як тепер модно було говорити – «обростав необхiдними контактами». Будинок по вулицi Хорива, № 4 стояв без капремонту ще з часу побудови – по всьому виходило, з 1899 року. Власники квартир очiкували в черзi на нове житло щонайменше по парi десятилiть, за цей час нерiдко встигаючи досягти повнолiття, укласти шлюб, народити дiтей, розлучитися i знов одружитися, а в особливих випадках навiть вийти на пенсiю. Ясна рiч, усi цi змiни в початковому сiмейному розкладi гранично заплутували й перетасовували ситуацiю з житловою чергою. Але що тут вдiеш?! Як кажуть у подiбних випадках французи: «C’est la vie»[77 - Таке життя (фр.).]. Сiм’я Уханьських здогадалася приватизувати своi квадратнi метри однiею з перших на весь iхнiй будинок. І тут немовби за помахом чарiвноi палички, хтозна звiдки вигулькнув будiвельник-iнвестор, який заходився iнтенсивно вiдселяти жителiв: когось на Троещину, а кого i в Димер чи у Вишгород. Валерцi теж запропонували два варiанти новоi квартири: спочатку поза мiською межею Киева, а потiм, як величезну «милiсть» iнвестора – на задвiрках Лiсового масиву. Однак вiн вiдмовився вiд обох варiантiв… Тодi й послiдувала третя, а отже – остання пропозицiя: тимчасова «вiдселенка» на Подолi, причому буквально через дорогу вiд теперiшньоi квартири! Четвертоi пропозицii вже не передбачалося згiдно iз чинним законодавством: якби Валерка вiдмовився б i вiд цього варiанту, на Уханьських чекав би суд i виселення у примусовому порядку. Отож вiн таки ризикнув погодитися на пропозицiю iнвестора, вирiшивши наостанок потягнути час якомога довше – хоч i в межах дозволеного. І тепер, глибше занурившись у квартирне питання, несподiвано для себе вiдкрив… перспективне джерело доходу! Взявши невеличкий кредит, буквально за безцiнь придбав одну з «убитих» квартир (а за останнi мiсяцi вiн передивився безлiч отаких «клопiвникiв»), вiдремонтував ii ударними темпами, пiсля чого продав з непоганим наваром. Сьогоднi зранку вiн з’явився на авiазаводi, протягом години замовив i оплатив у рiзних мiсцях Киева товари й помчав дивитися чергову «двiйку» на Костянтинiвськiй. Квартирка мала непогане планування, отож Валерка кинувся до спонсора, щоб нарештi пiдписати документи на «вiдселенку» по вулицi Хорива, № 7 – через зручне мiсце розташування ii було вирiшено вiдремонтувати по-мiнiмуму i здавати пiд склад торгiвцям з Житнього ринку, щоб жити на вирученi за оренду грошi. Водночас сiмейство Уханьських перебереться до щойно оглянутоi «двiйки», яку також треба привести до ладу… Бiля будинку на нього ледь не наiхала новенька срiбляста тойота Land Cruiser. Оскiльки при цьому Валерка грюкнув кулаком по капоту автiвки, з неi миттево вистрибнули двое двометрових дуболомiв, якi професiйно викрутили винуватцевi руки за спину i застигли в очiкуваннi подальших вказiвок. Дверцята Тойоти вiдчинилися, i з надр просторого салону насамперед виринули мiнiатюрнi, як для чоловiка, ноги в запаморочливих модельних ковбойських чобiтках. А вже слiдом з’явився i мiнiатюрний лисуватий блондин з жовтими, немов у пугача, очима, одягнений в модний костюм вiд Арманi, бiлоснiжну сорочку i шовкову краватку, пiдiбранi в тон до костюма. Валерка спочатку обережно скосив очi у бiк чоловiчка, як раптом сiпнувся усiм тiлом i здивовано промимрив: – Ляля?.. Мiнiатюрний власник дорогого костюма спочатку отетерiв, потiм несподiвано дзвiнко розреготався i наказав дуболомам: – Вiдпустiть його, це мiй приятель! Охоронцi слухняно вiдпустили Валерку, дбайливо обтрусивши й розрiвнявши здиблений iхнiми ж зусиллями пiджак. – Вiтаю! – приязно продовжив Ляля, – Я так дивлюся, ти тут безцiльно байдикуеш в робочий час. Ти, часом, не безробiтний?.. – Нi, я тут у справах, – вiдповiв Валерка ухильно, вирiшивши поки що не конкретизувати, в яких саме справах перебувае на Подолi. – Хе-хе!.. Бачу я наскрiзь усi твоi «справи», яким явно далеко до моiх… Ляля кинув сповнений явноi переваги погляд на свою шикарну автiвку, потiм запропонував: – Послухай, а може, посидимо в якомусь затишному ресторанчику, поговоримо за життя?.. Звiсно, коли ми до вiйськового табору iхали тодi, пiсля п’ятого курсу, то в поiздi того… – А-а-а, пусте! – махнув рукою Валерка. – Що було – загуло. – Оце правильно, схвалюю. То як, згоден?.. – Я тiльки заскочу у два мiсця, тодi буду вiльний, – вiн позирнув на годинник i додав стурбовано: – Однак треба поквапитися, бо часу обмаль. – Це погано. Часу мае бути стiльки, скiльки треба саме тобi, а не iншим, – повчально прорiк Ляля i додав: – Сiдай в авто, я тебе пiдкину. Вони швиденько змоталися на експериментальний завод, розташований на Оленiвськiй, а потiм завернули на Оболонську, де Валерка передав документи одному з постачальникiв авiазаводу. – Ну от, тепер я звiльнився. – Тодi вперед!.. Вони розташувалися на вiдкритiй верандi затишного ресторанчика «Старе Запорiжжя» на вулицi Сагайдачного. Там не тiльки була непогана кухня, а ще й подавали справжнiй, а не пiдробний «Ризький» бальзам. Поiли у свое задоволення, потiм повiльно, смакуючи легендарний латвiйський напiй, почали неквапливу розмову. – Я так бачу, ти виглядаеш непогано, – мовив Ляля, критичним оком озираючи спiврозмовника. – Не скаржуся, – кивнув Валерка i додав: – Але ж i ти не бiдуеш, Вiкторе!.. До речi, чи можна одне особисте запитання?.. – Валяй, – милостиво дозволив Ляля, пригубивши бальзам. – Мене завжди дивувало, що тебе всi Лялею кличуть. Чому раптом «Ляля», коли ти – Вiктор Цимбалюк?.. – Так, я Вiктор. А «Ляля» тому, що зростом не вийшов. Легше одразу назвати себе самого «Лялею», перш нiж хтось почне дражнитися «гномом» чи навiть «карликом». Вiн помiтно посумнiшав: – На мене навiть дiвчата в iнститутi спочатку не дивилися. А до чого ж прикро було, що от хоча б твоiм приятелем Спартаком цiкавилися, а на мене найменшоi уваги не звертали! Вiн же пiдслiпуватий, огрядний, завжди одягнений немов шлепер – а на нього така дiвчина запала, як та його Евка… – То ти знав про неi ще в iнститутi?! – здивувався Валерка. – Про неi не знав такий придурок, як Фомiчов, не знали й iншi. Але тiльки не я!.. – процiдив Ляля крiзь зуби. – Зате зараз все змiнилося. Я, так би мовити – Big Boss, грошей купа, тачка крута, весь одяг, вiд костюма до трусiв – iз самоi Італii, телицi натовпами бiгають за мною, а менi!.. Його очi сяйнули несподiвано потужною люттю. – Зараз менi все це фiолетово. Тодi треба було, тодi, а не зараз! Як повiтря я чекав, щоб на мене звернула увагу навiть найжалюгiднiша, найбiльш вiдстiйна!.. Я б для неi став зразковим турботливим чоловiком, сидiв би тихесенько в якомусь НДІ, у вiдпустку ми б до Криму «дикунами» моталися, а не як зараз – на Тенерiфе або на Мальдiви. А тепер усi навколо мене крутяться, всiм вiд мене щось та й потрiбно. Щодня лягаю сам i засинаю в холодному лiжку… Щойно Валерка зiбрався запропонувати ввiчливу допомогу, як Ляля здригнувся, подивився на напiвпорожнiй келишок з бальзамом, рiзко вiдсунув його й мовив, криво посмiхнувшись: – Нi-нi, ти не подумай чогось там… У мене вже четверта дружина. Дiтей, щоправда, й досi нема… Кожна наступна Барбi прекраснiша вiд попередньоi. Прекраснiша й жадiбнiша також. А-а-а, всi вони одним миром мазанi!.. – І як же ти до такого життя докотився? – поцiкавився Валерка тепер уже з неприхованою iронiею. – Та так… Розумiеш, напевно, просто не пощастило. На останньому курсi iнституту запав я на одну дiвчину – на Алку Дейнегу. Не красуня була, однак все ж доволi симпатична. Жила в гуртожитку. Я вирiшив до неi позалицятися: квiточки там, шоколадки в хiд пiшли, навiть обручку виглядати в ювелiрцi почав. Ми тодi вже дипломи писали. Алка сама робила всi експерименти, навiть зразки сама шлiфувала! Мене вiд себе не вiдганяла, проте в душу не пускала. Я ходив тодi, немов окрилений дурень. А потiм… Вiн перевiв подих, перш нiж продовжити: – Лабораторiя у нас бiля першого корпусу була. «Ливарка» так звана, якщо знаеш. Алка сидiла бiля муфельноi пiчки, коли раптом щось там трiснуло, i розпечений метал побiг по пiдлозi! Уявляеш?! Щоправда, металу витекло надто мало, отож нiхто не постраждав. Але коли я дiзнався, то все кинув i прибiг до «ливарки». І-i-i… вгадай, що я там побачив?! – І що ж?.. – Побачив, як моя Алка повисла на плечi у Спартака й ридма ридае! Кажуть, вiн зовсiм випадково опинився поруч, аварiйну пiч знеструмив i мою Алку на свiже повiтря на руках винiс. Їi пiсля того хотiли вiд написання диплому усунути, бо експерименти пройшли не всi, устаткування накрилося, а тема була вже затверджена. Тодi Спартак нiбито пiшов до декана, який був i завкафедрою, i керiвником його дипломного проекту, i сказав, що вiдмовляеться розподiлятись на кафедру по закiнченнi iнституту… Його ж на кафедрi хотiли залишити, ти ж в курсi, сподiваюсь? – Так, чув дещо, – кивнув Валерка. А про себе подумав: «До чого ж дивно життя складаеться! Менi про друга дитинства Спарика розповiдае той, хто його на дух не переносить… Дивина та й годi». – Ну, отож як декан не вмовляв цього придурка, вiн навiдрiз вiдмовився на кафедру розподiлятися. Натомiсть сказав, щоб на кафедрi Алку залишили: мовляв, вона дуже тямуща, а той випадок з муфельною пiчкою – усього лише незначуща прикрiсть. І сталася вона через те, що обладнання на кафедрi вкрай зношене. Просто в хлам зношене барахло!.. І ще сказав, що Алка вагiтна, отож на виробництво ii розподiляти не можна, а на кафедру – саме те, що треба! Бо там, мовляв, тиха гавань, а може, й тихе болото! – Вiн i не таке мiг би ляпнути, – погодився Валерка. – Вiн мiг, так… Й останне: цей придурок навчив ii програмування. Причому пiсля того, як у нас на п’ятому курсi прочитали «Основнi засади програмування й обчислювальноi технiки», нiхто зi студентiв анiчогiсiнько не зрозумiв! Хоча нам усiм здавалося, що сам викладач тямив лише трохи бiльше нашого… Отож i залiк приймав, дивлячись на нас крiзь пальцi. Так i сказав: «Програмування металургам нi до чого, все це глупство». Єдиний на всю нашу групу, хто випендрився, – був саме Спартак, наш Академiк самозваний. Вiн навiть пожартував тодi, що лише за тиждень може будь-кого з нас навчити програмувати на Фортранi. Тобто ми тодi подумали, що вiн жартуе, отож послали його в дупу… А виявляеться, вiн анiтрохи не жартував! Бо варто було йому предметно зайнятися моею Алкою, як уже через тиждень вона й справдi почала програми писати! Сама почала, хоча й пiд його наглядом, уявляеш?! І де вiн тiльки навчився?.. – У школi, – пояснив Валерка. – За шкiльною освiтою, ми всi – програмiсти-обчислювачi. Мови програмування – ALGOL i FORTRAN. – І ти теж такий самий програмiст? – Формально – так. Хоча мене це не надто цiкавило, натомiсть Спартак оволодiв цiею навичкою досконально. До речi… – Що? – Я тепер пригадую, що вiн казав якось, що i BASIC опанував також! Мовляв, ця мова е розвитком FORTRAN’у – тiльки для персональних ЕОМ. – Ну й придурок… – процiдив крiзь зуби Ляля. – Чому? – Бо якби я розумiвся на програмуваннi, то не вчився б на металурга! Бути програмiстом тепер значно престижнiше. Знов-таки, платять iм бiльше. Та й на його мiсцi пiсля випуску можна було б комп’ютернi курси вiдкрити, на лихий кiнець… Це ж золота жила! А вiн натомiсть Алку мою за тиждень навчив програмування, причому задурно. Просто так!.. – А що в цьому такого поганого? – не зрозумiв Валерка. – А те, що коли ii вiд написання диплому вiдсторонити хотiли, саме Академiк придумав, як iй тему переформулювати. Замiнити треба було лише одне слово: «прогнозування» замiсть «аналiзу» – от i все!.. А вже пiд «прогнозування» легко було пiдвести математичнi методи… Тобто оту саму програмку на FORTRAN’i, що ii Алка написала пiд керiвництвом Спартака. Щоправда, завкафедрою довго не погоджувався нi на змiну теми диплому моiй Алцi, анi на те, щоб вона замiсть Академiка на кафедрi лишалася. Вiн через це навiть iз нашим деканом, який i кафедрою завiдував, жахливо пересварився – просто в хлам! Декан так i казав: мовляв, менi на кафедрi потрiбен не просто той, хто сам програмуе, а той, хто iнших може навчити!.. Проте все ж таки Академiк його переконав. – Авжеж, Спартак як упреться, то свого доб’еться, – кивнув Валерка. – Отож-бо!.. І все ж таки тут вiн нарвався на неприемностi, бо завкафедрою змiнив тему диплому не тiльки моiй Алцi, але й самому Спартаковi також. Причому зробив це на початку сiчня – за мiсяць до захисту, прикинь?! Але ж цей придурок i тут викрутився: бо i до свого диплому вставив главу про математичне моделювання переплаву титанових вiдходiв – причому програмульку написав уже на порядок складнiшу, нiж створила Алка пiд його керiвництвом! Коли принiс свiй диплом на кафедру напередоднi захисту – всi тiльки ахнули!.. – Тож Алку цю на кафедрi залишили замiсть Спартака, я вiрно розумiю? Ляля ствердно кивнув, знов схопив келишок, допив рештки бальзаму i додав: – Подейкують, потiм на даних його диплому якийсь протеже нашого декана кандидатський дисер захистив. Та й Алка справдi тямущою виявилася, бо залишившись на кафедрi, вже вона трьом iншим аспiрантам допомагала матмоделi розробляти i програми писати, як iй начальство наказувало. А тепер саме вона читае нашим студентам «Основнi засади програмування i обчислювальноi технiки». А все почалося з витiвок Спартака, цього чортового Академiка!.. Вiн, бачте, всього лише дiвчину пожалiв… Безсрiбник чортiв, iдiот!.. А все iнше по боку. Зокрема й те, що пiсля всього Алка в мiй бiк нiколи не подивилася навiть. Жодного разу!.. – А дитина вiд кого була? – спитав Валерка, щоб якось вiдволiкти увагу спiврозмовника вiд явно неприемноi йому теми. – Невже вiд Спартака… – Та яке там!.. – Ляля тiльки рукою махнув. – Академiк тодi з альпiнiсточкою своею роман крутив, йому не до Алки було… – То звiдки ж тодi дитина? – Напевно, в гуртожитку нагуляла. Дурна справа нехитра. – Отже?.. Ляля скрушно зiтхнув: – Отже, як я й казав, пiсля всiеi тiеi iсторii Алка мене зовсiм помiчати перестала. Хоч заради неi я був готовий не тiльки одружитися, але й чужу дитину всиновити… вдочерити… Ну-у-у, коротше, стати не тiльки чоловiком, але й повноцiнним батьком. Та де там!.. Вiн раптом замовк i втупився у спiврозмовника поглядом гострим та оцiнюючим. Немовби хотiв сказати щось, але не наважувався. – Я так розумiю, це ще не все?.. – обережно поцiкавився Валерка. – Так, не все. Просто я думаю, що ти давнiй друг Спартака, а тому… І пiсля нетривалоi паузи: – А-а-а, бiс iз ним! Все одно воно вже позаду. – Що саме? – Коли пiсля того випадку я пробував до Алки хоч якось пiдкотитися, то попросив одного разу розповiсти, яку таку програмульку написала пiд керiвництвом Академiка нашого, розумаки того чортового?! Менi ж було вкрай цiкаво, на що вiн здатен як керiвник… І знаеш, таки потрясно вийшло! Цiкаво, елегантно й економно. І головне – гранично просто: вибiр режимiв напилення покриттiв з оксидiв тугоплавких металiв на основу з нержавiючоi сталi. А тi напиленi зразки, якi Алка встигла отримати до аварiйного випадку з муфельною пiчкою, та це ж просто пiсня була!.. – А можна без зайвих подробиць? – спитав Валерка. – Я все ж таки не металург, а тому… – Ти технар, – махнув рукою Ляля, – а тому слухай сюди: там i справдi нiчого складного не було. Алка займалася вакуумним напиленням покриттiв з нiобiю i танталу на нержавiючу сталь. Спартак допомiг iй скласти матмодель i, головне, програму, яка обраховувала конкретний режим напилення. В цiлому все було настiльки красиво i просто, що я навiть переписав собi Алчину програмульку та ще деякi речi з ii диплому. Бо, читаючи все це, у мене народилася iдея, завдяки якiй я заробив свiй перший мiльйон… Причому мiльйон баксiв, а не наших «дерев’яних». Так-так, не посмiхайся, пане Уханьський! Так воно i е, як саме я розказав!.. Не вiриш?! – Моя вiра чи невiр’я тут нi при чому, – знизав плечима Валерка, – я просто не можу перевiрити твою розповiдь, ото й усе. – А ти на мене подивись! На шмотки моi, на тойоту, на охоронцiв… Вiдчуваеш масштаб?! А все завдяки тiй iдеi… Адже покриття з нiобiю i танталу, напилене у вакуумi на нержавiючу основу, за кольором неможливо вiдрiзнити вiд золота. Тодi в модi були золотi стоматологiчнi коронки… Отож я й почав клепати майже «золотi» зубнi коронки! Тобто брав у замовникiв золото як сировину i стоматологiчнi злiпки коронок, мостiв i цiлих щелеп. Потiм технiки переводили злiпки у нержавiйку, на яку напилювали покриття. Без аналiзу вiд золота не вiдрiзнити! – Отже, ти фактично викрав iнтелектуальнi напрацювання своеi Алки й мого друга Спартака, на них i розбагатiв… – скрушно зiтхнув Валерка. – По-перше, хто iм обом винен, що цi лохи не побачили власноi вигоди?! По-друге, я iхнi напрацювання не стiльки викрав, скiльки зреалiзував на практицi. Адже ще треба було пiдключити те, що тепер називаеться схемою з давальницькою сировиною… У пiдсумку, на входi я мав справжне золото, а на виходi – «золотi» на вигляд стоматологiчнi вироби, якi насправдi е нержавiйкою з напиленням. І головне – всi учасники процесу були вкрай задоволенi. Отак я заробив свiй перший «лимон» баксiв. А далi пiшло-поiхало… До речi, Сiму i Зеку пам’ятаеш?.. – Аякже, чудово пам’ятаю цих розгильдяiв, – стрепенувся Валерка. – Ага! То колись вони розгильдяями були, а тепер вони теж добре стоять. Не гiрше вiд мене, – посмiхнувся Ляля. – Сiма – вiн же Богдан Симоненко – лiсом займаеться. Вагонами шарашить вiдмiнну закарпатську деревину до Європи за цiною дрiв. Фактично – за безцiнь. А вже там, в Європi, цiна ой як злiтае!.. Я й сам було хотiв цим зайнятися, та все ж не наважився: там попервах все було просто, але зараз конкурентiв розвелося багацько, можна нарватися. Але Сiма виявився смiливiшим. – А Зека? Цей що продае?.. – Зека – то Олежка Фiлатов. – А може, Фомiчов?.. – Та нi! Фомiчов як сидiв у Днiпрорудному, так i досi там сидить. Теж менi придурок-скелелаз… хоча теж Олег. А Зека – це таки Фiлатов! Вiн тепер у Парижi. Велика людина, майже дипломат. Валерка трохи замислився, потiм запитав: – А чого його Зекою називають? І що там у Парижi?.. – «Зека» – це скорочення вiд «Громозека». У Кiра Буличова був такий персонаж. Пам’ятаеш мультик «Таемниця третьоi планети» про Алiсу Селезньову? Прикольний такий велетенський кiборг, шестирукий археолог, який на чоботях-роликах катався… – «Офiцiанте! Чотириста крапель валер’янки i салат» – це вiн?.. – Саме так, точно! Громозека напивався валер’янкою. Наш Зека – вiн родом iз Тюменi, син заступника декана з тамтешнього iнституту. Його батько i грошi мав, i зв’язки, але синуля ще в шкiльнi роки «заливати за комiр» почав. Адже Тюмень – це Сибiр, там холодно, клiмат такий, що всi «грiються»… Ну от, свого часу я на iнженерно-фiзичний факультет з Москви перевiвся, а Зека – з Тюменi. Точнiше, батько-замдекана «за знайомством» до Киева пiд нагляд друга синулю сплавив, щоб Зека своi «п’янi художества» демонстрував подалi вiд рiдноi домiвки. А друг його батька – це не хто iнший, як наш декан, вiн же i завкафедрою… Отож вiн i наглядав за Зекою. Але пiсля захисту диплому Олежка Фiлатов додому повернувся. Причому за час навчання вiн пити зовсiм не кинув, на що тато вiдверто сподiвався… Що робити?! Знайшли йому наречену – знов-таки не без батьковоi допомоги: дiваху красиву, спритну, розумницю – рiдкiсний букет достоiнств. Але при цьому моторошно жадiбна до грошей – це щодо недолiкiв… І тут мiж ними несподiвано кохання спалахнуло! Бувае ж таке, прикинь?! Ляля мугикнув i розплився в посмiшцi. – Та чого тiльки не бувае, – погодився Валерка. – Отож я й кажу… Наш Зека вiдтодi нiбито навiть з випивкою зав’язав! Батько-замдекана спiлкувався з iноземцями, якi в Тюмень приiжджали, отож i познайомив з ними невiсточку, а вона за пiвроку вже в росiйському посольствi у Францii опинилася. Зека, природно, разом з нею – як чоловiк… А що?.. І тепер вiн в Парижi… начальство його цiну-у-у… цiнуе-е-е… Хоча Ляля начебто й випив небагато, проте, очевидно, втомився вiд розмов. Його очi почали злипатися, язик заплiтався, вiн помiтно позiхав. Зрештою Валерка зглянувся над ним i, розпрощавшись, поквапився пiти додому пiшки. Хоча на прощання Ляля наполегливо пропонував пiдвезти його на тойотi «з вiтерцем». Накрапав дрiбний прохолодний дощик, було сиро й холодно. Валерка намагався повернутись подумки до «двушки», де треба було якнайшвидше зробити ремонт. Однак весь час вертався до почутого вiд Лялi. Ох, до чого ж дивнi пiруети виписуе теперiшне життя! Ляля зi своiми друзяками, як з’ясувалося, швидко зметикували, що саме треба зробити, аби грошенят побiльше заробити. Виявляеться, все дуже просто: розум, чуйне ставлення до iнших, добра освiта, золота медаль за школу, «червоний» диплом пiсля iнституту – це аж нiяк не головне; достатньо мати велике бажання розбагатiти за всяку цiну, не гребуючи нiчим!.. Або ще простiше: Щоб заробити грошi – потрiбно палке бажання ЗАРОБИТИ ГРОШІ! Круглого вiдмiнника Спартака викинули з Інституту електрозварювання за скороченням. При цьому вiн так i не захистився й тепер мотиляеться по якихось другосортних газетьонках. Сам Валерка поки що офiцiйно оформлений на авiазаводi, який повiльно наближаеться до розорення. Заводськоi зарплати ледь вистачае, щоб купити поiсти, сяк-так одягнутися й вiдкласти лiченi копiйки на вiдпустку бiля рiчки або «дикуном» на морi. Якщо нiчого не змiниться, то через рiк-другий злиднi тебе здолають. Отже, треба бути чесним хоча б iз самим собою: зараз настав час комерсантiв i бiзнесменiв! А тому Валерка все робить вiрно, поступово переорiентовуючись на ремонт «вбитих» квартир з iхнiм наступним перепродажем. Ех-хе-хех, набрати би ще бригаду фахiвцiв – тiльки таких, що не пiдкачають!.. Тодi справа могла би значно прискоритися. Гуртожиток ВАТ «Охтирський пивоварний завод», Охтирка, середина жовтня 1998 року Перемога Олександра Слободяна[78 - Генеральний директор, а згодом – президент (на громадських засадах) АТ «Оболонь», президент Футбольного клубу «Оболонь-Бровар», украiнський полiтик, народний депутат ІІІ, IV та VI скликань.] на парламентських виборах по мажоритарному округу № 220 у березнi 1998 року спричинила доволi несподiванi наслiдки. Виборчоi кампанii в традицiйному сенсi вiн не проводив, натомiсть весь Киiв уздовж i впоперек був обклеений рекламними плакатами пива «Оболонь», на яких неодмiнно фiгурував гендиректор пiдприемства власною персоною. Зважаючи на шалену популярнiсть цього хмiльного пiнного напою серед населення, у переважних симпатiях електорату саме до пана Слободяна годi було й сумнiватися… Однак само собою зрозумiло, що витраченi на рекламну кампанiю кошти треба «вiдбивати» в той чи iнший спосiб. Найпохмурiши прогнози стосувалися можливого пiдвищення цiн на всю продукцiю «Оболонi» – однак вони не виправдалися. Отже, профiт для пана Слободяна мав полягати в чомусь iншому – але в чому саме?! Можливо, якось розшириться асортимент пива, безалкогольних напоiв чи сокiв?.. А може, новоспечений депутат захоче якось вiддячити жителiв територiального виборчого округу, якi забезпечили його депутатство?.. Або зробить щось для Тернополя, в якому вiн з’явився на свiт 42 роки тому?.. Що ж, певний час люди потеревенили про це мiж собою, потеревенили та й забули, бо кожен мав достатню кiлькiсть своiх нагальних проблем, щоб нескiнченно думати про щось чуже – навiть про пиво… І саме тодi в пресi майже непомiченими промайнули нечисленнi повiдомлення про те, що Акцiонерним товариством «Оболонь» був викуплений контрольний пакет акцiй ВАТ «Охтирський пивоварний завод». Трохи згодом пан Слободян дав якомусь мас-медiа коротенький коментар щодо непоганих перспектив Охтирського пивзаводу – звiсно, якщо забезпечити грамотний менеджмент, без якого стан справ пiдприемства навряд чи покращиться. А ближче до кiнця вересня вiддiл маркетингу й реклами АТ «Оболонь» оголосив про органiзацiю невдовзi рекламного прес-туру на ВАТ «Охтирський пивоварний завод». Про гучний розголос справи нiхто особливо не дбав – швидше навпаки: всi прекрасно розумiли, що без дегустацii продукцii пiдприемства не обiйдеться, отож в прес-тур вiдбиралися тiльки представники авторитетних ЗМІ, якi не просто прокатаються на Полтавщину й поп’ють пивка задурно, але й забезпечать вiдповiдну рекламну вiддачу. Через пару тижнiв усi формальностi були нарештi залагодженi, рекламнi угоди мiж пiдприемством i мас-медiа укладенi, а списки учасникiв прес-туру складенi й затвердженi. І ось «веселий» прес-тур нарештi стартував… * * * – Всеволоде, дозволь поцiкавитися: що ти ховаеш за «Буйтуром», га? – От усiх чомусь непокоiть саме це, а не щось iнше! – мугикнув газетяр, примружившись по-котячому. – Те, про що я пишу, що саме я пишу i чому саме пишу, – воно нiбито другорядне. Натомiсть псевдонiм цiкавий всiм… – Так же, насамперед, треба ж зрозумiти, що ти за людина, чи як?! – Чи як, – пожартував Буйтур Всеволод. – Ішов би ти в дупу! – Сам ти йди гуляй у дупу… – Вiдштовхуючись вiд псевдонiму, легко пояснити все iнше, що ти собою являеш як людина. – Нi-нi, Ремко, ти не лiзь туди, куди лiзти не варто… Схоже, назрiвала серйозна сварка, проте в цей самий момент дверi кiмнати прочинилися, i всередину ввалився третiй мешканець, найбiльший хропун серед них усiх – Спартак Сивак. І до речi – единий, хто вiдправився у прес-тур… на не зовсiм законних пiдставах. Швидше, так би мовити, по блату… Адже якщо Богораз представляв Днiпропетровське телебачення (його оператора, який спав дуже сторожко, заселили в iншу кiмнату – подалi вiд хропунiв), а Буйтур Всеволод – газету «Поступ+», що була сучасною реплiкою легендарного часопису «Post-Поступ»[79 - Громадсько-полiтичний щотижневик, що виходив у Львовi в 1991–1995 роках. Його попередником був класичний «самвидавiвський» часопис «Поступ» (виходив у 1989–1990 роках, був офiцiйно зареестрований пiд новою назвою в 1991 роцi). Двiчi реанiмувався пiд назвою «Поступ» (вже як щоквартальник) в 1999 та 2005 роках. З виданням у рiзний час були пов’язанi такi видатнi украiнськi журналiсти, як Вадим-Сава Галиновський, Орест Друль, Андрiй Квятковський, Михайло Коломiець, Олександр Кривенко, Сергiй Набока, Мар’яна Чорна та iн.], то Сивака вiдрядила до Охтирки громадська органiзацiя – Украiнська асоцiацiя бiзнесменiв та орендарiв. До УАБО вiн потрапив, можна сказати, випадково – внаслiдок заплутаного ланцюжка подiй. У понедiлок, 2 березня 1998 року, редакцiя газети «Селянин» оголосила страйк через багатомiсячну невиплату зарплатнi, пiсля чого була миттево викинута на вулицю у повному складi. Далi, двох звiльнених газетярiв – головного редактора Зореслава Бурбелу i редактора вiддiлу полiтики Спартака Сивака – буквально на мiсяць винайняв у якостi PR-менеджерiв президент УАБО пан Гжесюк: вiн теж балотувався до Верховноi Ради Украiни по мажоритарному округу № 220… але куди ж йому було змагатися в популярностi з самим гендиректором легендарного пивзаводу?! Звiсно, вибори Ричард Бернардович з трiском програв… Але рiч у тiм, що АТ «Оболонь» як юридична особа була колективним членом Украiнськоi асоцiацii бiзнесменiв та орендарiв! Через це напередоднi виборiв Гжесюк намагався умовити Слободяна висуватися за якимсь партiйним списком (адже будь-яка партiя з задоволенням прийняла б у своi лави директора пивзаводу), поступившись мiсцем по «мажоритарцi» йому як президентовi УАБО. Ясна рiч, з цього нiчого не вийшло… Пiсля виборiв Зореслав звiльнився з асоцiацii, натомiсть Спартак залишився працювати там. Отож дiзнавшись про майбутнiй прес-тур, Ричард Бернардович Гжесюк знов зв’язався тепер уже з народним депутатом Слободяном i попросив забезпечити в групi журналiстiв мiсце для PR-менеджера УАБО. Розрахунок був простим: поки всi «акули пера й мiкрофону» оглядатимуть Охтирський пивоварний завод, Спартак мав оббiгати всю Охтирку, прорекламувати там УАБО i по можливостi навербувати нових колективних членiв. Насамперед, це стосувалося ВАТ «Охтирський пивоварний завод», але не тiльки… Загалом, чим бiльше – тим краще. Та оскiльки Спартак працював за своею власною програмою, свободи дiй у нього було бiльше вiд iнших. А тому Буйтур Всеволод i Ремка Богораз дуже чекали на його прихiд. Дуже-дуже!.. Вiн це знав, але з невiдомих причин вирiшив трохи подражнити хлопцiв: – Народе, а нумо погляньте, що менi до рук припливло!.. Як вам – вражае, хiба нi?! Пiсля чого помахав у повiтрi кiлькома аркушами паперу вiд шкiльного зошита «в лiнiечку», списаними щiльними лиловими рядками. Вiд такого видовища Буйтур Всеволод сердито загарчав, тодi як Ремка глибоко зiтхнув, негарно вилаявся i мовив: – Послухай-но, Спартаку, який вболiвае за «Динамо»!.. Чи тебе щось чисто конкретно просили принести, чи не просили?.. – Просили, – широко посмiхнувся новоприбулий. – Ну, то про що ж тебе попросили? Причому попросили по-людськи, зваж на цю обставину… – Пiвлiтруху просили притаранити! – гримнув Буйтур Всеволод. – Бо пиво без горiлки, сам розумiеш – це грошi на вiтер. А ти що принiс?! Що за папiрцями ти перед нами хизуешся?! Так само променисто посмiхаючись, Спартак широким театральним жестом кинув папiрцi собi на лiжко, потiм повiльно завiв праву руку собi за спину, витягнув з-за брючного ременя велику пляшку модноi горiлки «Nemiroff Медова з перцем» та здiйняв ii над головою високо, на манер факелу, який тримае американська статуя Свободи: – Ось вона, дивiться! Вже й пожартувати не можна… – Стривай, це ж iз перчиком, – здивувався Ремка. – І що з того? – А пiд пивасик як же?! Пиво з перцем… м-м-м!.. – А я саме гiрку полюбляю. Зараз скуштуеш, то й казатимеш потiм. – Ну, Спартаку, ти ж i збоченець! А ззовнi й не скажеш… – Я такий, яким уродився. – Ну гаразд, годi вже вам, годi! – перервав сперечальникiв Буйтур Всеволод. – Давайте повечеряемо нарештi, бо намоталися сьогоднi знатно. Я особисто зголоднiв, як вовк. Не знаю, як ви… – Як боярин Тугар Вовк iз «Захара Беркута»! – пожартував Спартак. Ремка вiдгукнувся в тому сенсi, що так, усi зголоднiли. Отож на кiмнатному столику швиденько розставили принесену Спартаком гiрку медовуху з перцем «Nemiroff», виклали кожен свiй «тормозок» та наiдки, що iх вдалося прикупити по дорозi. А на завершення додали основнi здобутки дня нинiшнього – по парi пляшок пива кожен: по однiй лiтровiй пляшцi «Охтирського Свiтлого» i ще по однiй лiтровiй – «Охтирського Гусарського». Пiсля коротенькоi наради вирiшили випити свiтлого пивасика на вечерю, а пляшки «Гусарського» все ж таки не вiдкорковувати, а привезти кожен в свою редакцiю – щоб i iхнi спiвробiтники також оцiнили хмiльну продукцiю тутешнього пивзаводу… Попри висловленi Ремкою побоювання, «пiдправлене» медовухою свiтле пiшло, що називаеться, «на ура». Перший тост проголосили за знайомство – оскiльки газетярi прибули безпосередньо з Киева, тодi як телевiзiйник – з Днiпропетровська. Другий тост пiдняли за майбутнi ринковi успiхи Охтирського пивзаводу, який вже зараз випускае вельми пристойну продукцiю. Третiй тост, за традицiею, мав бути «жiночим», отож вiдгукнувшись на пропозицiю Спартака, випили за ту саму «жiнку» – за ЖУРНАЛІСТИКУ, яка об’еднала iх усiх: випускника журфаку, колишнього вченого-металурга i колишнього аспiранта-iсторика. Далi вже не тостували, а лише повiльно сьорбали «йоржик з перцем», в мiру необхiдностi доливаючи у своi склянки або пиво, або медовуху – кому чого хотiлося. У паузах мiж тостуваннями i поiданням «тормозкiв» кожен розповiдав, як заведено, тi чи iншi журналiстськi бувальщини. Буйтур Всеволод повiдав, як торiк iздив на Тернопiльщину до села Шумляни, щоб записати розповiдь панi «Стефи» – Марii Пальчак, учасницi останнього зiткнення останньоi боiвки УПА з радянськими «чекiстами» у квiтнi 1960 року. Згодом виявилося, що iнтерв’ю з нею вийшло друком на першiй шпальтi газети «Украiнський нацiоналiст» i по факту стало останньою прижиттевою публiкацiею, присвяченою цiй героiчнiй жiнцi, яка невдовзi вiдiйшла у засвiти. – Та ну, заливаеш! – махнув рукою Ремка Богораз, якому розповiдь колеги явно не сподобалася. – Яке там УПА у шiстдесятому роцi?! Це що, виходить, вони iснували iще пiвтора десятилiття по вiйнi, так?.. – Саме так, – охоче кивнув Буйтур Всеволод. – І не просто iснували, не просто по схронах переховувалися, а воювали зi зброею в руках! – Маячня. – Не вiриш?! Ну-у-у, то твое дурне дiло… Щоб трохи розрядити ситуацiю, Спартак розповiв тематичний анекдот: – Йде чоловiк лiсом, гриби збирае. Раптом iз самiсiньких хащiв вистрибуе лiтнiй чоловiк в одностроi з нiмецьким «шмайсером» в руках i запитуе: «Дядьку, скажiть, чи е в селi нiмцi?» – «Та що ти таке кажеш, чоловiче?! Вже пiвстолiття, як вiйна скiнчилася». – «Тьху ти! А я, дурень, i досi поiзди пiд укiс пускаю». Посмiялися. Потiм Буйтур Всеволод додав, що буквально через пару мiсяцiв пiсля публiкацii останнього прижиттевого iнтерв’ю панi «Стефи» на нього вийшов марiуполець, який вiдрекомендувався Жданом Костiвим i повiдомив, що е сином Олега Цетнарського – ще одного учасника того легендарного бою! Нiбито «чекiсти» залякали його матiр (яка саме тодi була при надii), й вона була змушена розповiсти все, що знала про останню боiвку УПА, пiсля чого переiхала в Марiуполь (тодiшнiй Жданов) i змiнила прiзвище. Історiя, звiсно, цiкава – от тiльки як ii перевiрити, якщо панi Ольга (матiр Ждана Костiва i вдова Олега Цетнарського) позаторiк померла вiд раку, не маючи на руках жодних матерiальних доказiв на пiдтвердження правдивостi своеi розповiдi?.. – Якщо ти не проти – я подумаю. Можливо, щось i пiдкажу, – сказав на це Спартак. На вiдмiну вiд Ремки, iсторii панi «Стефи» i Ждана Костiва його явно зацiкавили. Далi слово надали PR-менеджеру УАБО – Спартак розповiв, як пiд час роботи в газетi «Селянин» його вiдрядили до Миронiвки на вiдкриття першоi черги модерного сiльськогосподарського комплексу, збудованого мiжнародною компанiею «Киiв-Атлантик-Украiна». На вiдкриття прибув посол США Вiльям Грiн Мiллер[80 - Надзвичайний i Повноважний Посол США в Украiнi в 1993–1998 роках.], отож, дочекавшись, коли на фуршетi всi як слiд «накатили», Спартак спромiгся пiдiйти з диктофоном у руках до пана Мiллера ранiше вiд його тiлоохоронцiв – через що останнi мало не пристрелили журналiста. Коли ж бодiгарди спробували м’яко вiдтiснити нахабу вiд охоронюваноi персони, нагримав, щоб не заважали брати iнтерв’ю. Чим ввiв бодiгардiв у ступор. – Заливаеш, – знов не повiрив Ремка. – О-о-о, ти Спартака не знаеш! Вiн може, – махнув рукою Буйтур Всеволод. І розповiв, як, перебуваючи на брифiнгу в ЦВК, «цей нахаба» висмикнув останнiй прес-релiз з-пiд носа у самого Гонгадзе. Спартак же додав, що пiсля його самовiльного пiдходу до Вiльяма Грiна Мiллера наступноi ж ночi додому до головреда газети «Селянин» Зореслава Бурбели зателефонували з СБУ i дуже ввiчливо попросили пояснити своему спiвробiтниковi, вiдрядженному до Миронiвки, щоб вiн не порушував систему охорони VIP-персон, особливо iноземних дипломатiв, якщо йому дороге здоров’я i навiть цiлiснiсть власноi макiтри на плечах… Тепер настала черга Ремки, й вiн повiдав, як кiлька мiсяцiв тому записував для Дiпропетровського телебачення ексклюзивне iнтерв’ю заступника Генiнспектора Генеральноi вiйськовоi iнспекцii при Президентовi Украiни з питань авiацii i космонавтики Леонiда Каденюка, коли той приiжджав у справах на «Пiвденмаш». – Ех, i поталанило ж тобi iз самим Каденюком зустрiтися! Якби менi подiбний шанс випав, я б тодi!.. – А якби менi випав шанс пiдiйти до американського посла ранiше вiд його бодiгардiв – я б тодi!.. – передражнив його Ремка i засмiявся разом з Буйтуром Всеволодом. Потiм додав: – Гаразд, не ображайся, я ж по-доброму. Ми тут всi трое по-доброму, бо всi своi… – Авжеж, усе по-доброму, – кивнув Спартак. – Ти загалом не такий зарозумiлий, як багато хто з телевiзiйникiв. Хороший ти хлопець… Хоча така профсiя, як «хороший хлопець», нiбито iснувала тiльки в перелiку професiй шпигунiв американського ЦРУ. Знов трохи посмiялися, тодi Ремка пояснив: – Та я майже такий самий, як i ти! Теж колишнiй вчений. Тiльки твоя наука називалася «зварюванням»… – «Високотемпературним паянням»… – А-а-а, яка нахрiн рiзниця?! Я ж аспiрантуру намагався закiнчити, щоб захиститися i стати кандидатом iсторичних наук. Ти хотiв стати кандидатом технiчних наук. В цьому наша схожiсть… а може, й не тiльки в цьому? – Не тiльки, – погодився Спартак. – А в чому ще?.. – Як мiг би сказати на моему мiсцi персонаж Калягiна у фiльмi «Здрастуйте, я ваша тьотя»: я тобi потiм скажу… якщо захочеш. Вiн посмiхнувся. – А чому не зараз?.. – Бо якщо скажу зараз, то зiпсую все застiлля. Прорiкши це, Спартак дуже артистично витримав паузу, потiм пiдвiвся з-за столу, майже не похитнувшись, пiдiйшов до своеi сумки, видобув звiдти пляшку «Гусарського» пива, брякнув ii на стiл та прокоментував: – Звiсно, матерiал для «Бiзнес-практики» я напишу. Це само собою, як i було домовлено. Навiть не обговорюеться… Але ж у «Бiзнес-практицi» я поза штатом, у нас iз ними суто гонорарнi вiдносини! То що, нести пивасик iм?! Чи приперти його Ричарду Бернардовичу?! Але ж Гжесюк нiяким боком не журналiст, а пиво е результатом прес-туру!.. Отож, хлопцi, iй-богу, ми цю пляшку краще зараз на трьох оприходуемо. – Дай я тебе обiйму!.. – Буйтур Всеволод насилу вiдiрвався вiд стiльця, незграбно упiймав Спартака за шию, чмокнув у щоку, потiм звернувся до Ремки: – А знаеш, до чого вправно вiн вихопив останнiй прес-релiз буквально з-пiд носу у самого Гонгадзе?! О-о-о, цей хлопець далеко пiде… Далек-ко-о-о… Дал-леч-чень-ко-о-о!.. Й не тiльки в жур-р-рналiс-с-тиц-цi, але i в лiтера… в лiтерат-тур-рi так-кож-ж!.. – Ого-го, як розвезло тебе, – трусонув головою телевiзiйник. – Навiть не знаю, наливати тобi «Гусарського» чи, може, не варто?.. – А як же не налити? Налити неодмiнно, – вступився за нього Спартак. – Ми ж трое хропунiв, тому як домовлялися: напиваемося «йоржиком» та спимо, хто б iз нас як не хропiв! А «полiрнутися» чистим пивасиком пiсля «йоржика з перцем» – дiло святе. Отож давай, не сачкуй!.. Сказано – зроблено. Налили й «полiрнулися». Тодi пробелькотавши: «Все, я готовий!..» – Буйтур Всеволод поплентався до свого лiжка, впав на нього й негайно захропiв, навiть не роздягнувшись. Ковзнувши по ньому побiжним поглядом, Спартак мовив тихо до Ремки: – Ну що ж, наш колега спить, отож тепер можна смiливо сказати, в чому наша з тобою схожiсть. Якщо тобi й досi цiкаво, звiсно… – Цiкаво, авжеж. – «П’ята графа». – А-а-а, он навiть як?.. – Саме так. Звiсно, якщо я не помилився щодо прiзвища «Богораз». – Нi, не помилився. А ти?.. – Дiвоче прiзвище моеi мами – Литвак. Ти в курсi, хто такi «литваки»?.. – В курсi… Що ж, за це й доп’емо досуха нашого пивасика! По-гусарськи, без закусончика. Гоп-па-а-а!.. Допили. – До речi, а що там наш билинний друг Буйтур варнякав про лiтературу? Нiбито ти щось там вмiеш, окрiм журналiстики. Чи вiн вже… того?.. – Нi, чого ж, вiн не збрехав, – Спартак хитро пiдморгнув Ремцi, – я в лiтературi справдi дечого вже досягнув… Хоча це так… вважай, лише початок. Колись напишу бiльше. Значно бiльше! А поки що… Вiн несподiвано пiдвiвся, наблизився до свого лiжка, зiбрав розкиданi там аркушi та знов продемонструвавши Ремцi, пояснив: – Це, вважай, згадки про дитинство одного мiсцевого вчителя i водночас його життева сповiдь. Звати вчителя Левком Потаповичем, цю свою сповiдь вiн писав i переписував роки й роки… i все одно не довiв до стану, коли б ii хтось-таки взявся опублiкувати! Отож тепер передав спогади менi, сказавши: «Спробуй зробити так, щоб мiй бiль дiйшов до людей! Дуже тебе прошу, спробуй». Так i сказав. Що ж, таки доведеться спробувати… – Як ти його розшукав, учителя цього? – На пивзаводi працюе один з його учнiв – вiн i пiдказав. А все iнше – справа технiки. Треба ж не тiльки вештатися туди-сюди в пошуках журналiстських матерiалiв. Інодi варто зупинитись i на всi боки озирнутися. От тодi й виявиться, що поруч iз тобою лежить нiкому не потрiбна заготовка майбутнього шедевру… Ну-у-у, майже нiкому не потрiбна, – виправив сам себе Спартак, – бо е вже двое: цей самий старий вчитель, який усе це пережив реально, i ти, якому до чужих спогадiв не байдуже. – То що ж iз цього вийде? Невже роман… – Ремка з недовiрою оглянув щiльно списанi аркушi «в лiнiечку». – Поживемо – побачимо. Може, й роман… але навряд чи. Найшвидше повiсть чи велике оповiдання. Натомiсть з розповiдi Марii Явтухiвни… – Стривай, стривай! А це ще хто така? – Та так, знайома цього Левка Потаповича. – Вона теж мемуарами бавиться? – слово «мемуарами» Ремка вимовив дещо зневажливо, через губу. – Нi, навпаки, – в голосi Спартака прозвучало здивування, – саме Марiя Явтухiвна все намагаеться приховати. – Чому?.. – Ще не знаю. Але якщо завтра збiгаю до неi додому рано-вранцi, то, мабуть, встигну поговорити до нашого вiд’iзду. А якщо нi… Левко Потапович сказав, що ii дочка Камiла в Полтавi живе. Не вдасться з матiр’ю – спробую поговорити з дочкою. А там, я вiдчуваю, все дуже, дуже цiкаво!.. Але сказавши це, Спартак запропонував: – А втiм, давай-но лягатимемо спати! Ми й повечеряли, i все повипивали, а завтра зранку менi ще треба до Марii Явтухiвни збiгати. Бо раптом вдасться ii розговорити?! Принаймнi я сподiваюся на це. Дуже сподiваюсь… 1999 «Ти запiзнився…» Днiпропетровськ, кiнець лютого 1999 року – Еге-гей, Густавiвно! Диви, чим нас сьогоднi ощасливили… Арнольд виструнчився у величнiй позi перед лiжком паралiзованоi матерi, вимахуючи у повiтрi перед собою невеличким мiшечком. – Чи знаеш ти, що це таке, га? Нумо давай-но перевiримо твою кмiтливiсть. Адже хочеться знати, чи вiдшибло у тебе щось окрiм розуму… Бо дивись менi: якщо не вiдшибло, я тобi ще жениха знайду годящого! Ти ж, Густавiвно, можна прямо сказати – майже iдеальна жiнка: весь час лежиш та й лежиш собi в лiжку. Лежиш, лежиш, нiчого не робиш – тiльки я та я за тобою весь час доглядаю. А так – ти лишень уяви: попервах ми удвох iз бахуром твоiм станемо за тобою ходити, а потiм уже й вiн один. Бо я нарештi улаштуванням власного статевого життя займуся. А бахур цей твiй – йому ж лафа суцiльна! Бо як захоче тебе вiдшпилити – йому достатньо буде на тебе видертися, i все. Ти завжди у лiжку, завжди готова вiддатися… Ну що, Густавiвно, скажеш, я настiльки вже не правий?.. Вона мугикнула з явним надривом. Розцiнивши це якось по-своему, Арнольд криво усмiхнувся й поквапився заспокоiти матiр: – Гаразд, гаразд, не нервуйся: шуткую я, шуткую… Ще б пак! Адже поряд iз твоею повсякчасною готовнiстю до злягання з мужичками ти маеш також два грандiознi недолiки. По-перше, якщо хтось i видереться на тебе – то з тебе самоi тодi або ж дрек[81 - Лайно (iдиш).] полiзе, або ж сцяки поллються, а потiм прибирай за тобою i мий… А по-друге, ти навiть ноги перед мужичком своiм розсунути самостiйно не можеш – що неприемно, погодься. От моя Таткатутка знаеш як нiженьки своi солоденькi передi мною розсувала, га?! О-о-о, моя ненаглядна Таткатуточка, де ти зараз, дiвчинко?.. На деякий час Арнольд завмер, замрiяно заплющивши очi, але потiм смикнувся усiм своiм хирлявим тiлом i продовжив: – А втiм, схоже, про Таткатуточку доведеться все ж таки позабути, хоча вона все не йде у мене з пам’ятi та не йде. І навiть досi я моiй дiвчинцi подумки присвячую цiлi поеми. Ось наприклад, коротенько… Й рiзко вiдсунувши назад праву ногу, колишнiй вчитель заходився декламувати виразно, з напiвтваринним пiдвиванням: Ти пам’ятаеш, як темноi ночi Тобi на черево я сiм’ям надрочив? Палали при цьому дiвочii очi, Вмовляючи: «Арнi, звози мене в Сочi!» Грузини тебе неодмiнно захочуть, Циганка кохання тобi напророчить. А я, вже не маючи жодноi мочi, Губами повисмокчу соки дiвочi… Це станеться темноi-темноi ночi: Мiй прутень кицюню твою залоскоче!.. Арнольд глибоко вдихнув, рiзко видихнув i спитав: – Ну, то як тобi моя творчiсть, Густавiвно? Генiально, еге ж? Паралiзована знов надривно мугикнула. – Так, згоден з тобою, – кивнув вiн. – Ти ж знаеш, я вже назбирав поезiй на двi товстелезнi збiрки, не менше! От щойно ти подохнеш, як я пiду до нашоi днiпропетровськоi Спiлки письменникiв i попрошу цi всi поезii надрукувати. Знаеш, як я цi книжки назву? Анумо спробуй вгадати. Однак скiльки не очiкував Арнольд, а Генрiетта Густавiвна завмерла й не те що не ворушилася – навiть майже припинила дихати. – Шкода, що не здогадалася, – зiтхнув нарештi невизнаний поет. – Ну що ж, я розумiю причину твого тугодумства, а тому не серджусь на тебе. Отож знай, що назву я збiрку дуже оригiнально: «Кексування». Оскiльки ж томiв там буде два, то у кожного буде свiй пiдзаголовок. У першого: «Я кексую Таткатутку». У другого: «Таткатутка кексуе мене». Класно, еге ж?! А псевдонiм який я собi придумав – знаеш?! На iдiш побажання «мир вам!» звучатиме, як варiант – «шлюм цу iр», отож я вирiшив взяти собi псевдонiм «Шелом Соер». Майже «Шолом-Алейхем», яке означае те саме побажання «мир вам»… Правда, класно?! Та з таким псевдонiмом я запросто переплюну цього самого Шолом-Алейхема!.. От просто тьху – i переплюну!.. Мати втупилася у нього закам’янiло-нерухомим поглядом. Намагаючись вловити в глибинi ii очей хоч якусь приемну для себе думку, Арнольд очiкував, очiкував… i раптом проскреготав: – Невже ти на iхньому боцi, мамо?! Невже?.. Не може того бути! Я ж твiй син, единий синок твiй улюблений, заради якого!.. Раптом вiн кинувся до паралiзованоi, наблизився упритул до ii обличчя i заскреготав хрипким загрозливим шепiтком, вiд напруги плюючись слиною: – Не вiрю! Не вiрю, мамеле моя, що ти перейшла на iхнiй бiк!.. Я ж твiй единий син… загалом едина дитина!.. Ти ж менi розповiдала колись, що татуся мого Артура не просто не любила, а навiть бiльше – терпiти не могла!.. І що ноги перед ним розсунула тiльки тому, щоб вiн тобi наклепав дитину, яку можна було б записати на його прiзвище i з правильною, а не еврейською нацiональнiстю в паспортi! Ти на все це пiшла заради любого свого Арнольдика, мамо моя рiдна. Батько про всi твоi фойле штик якщо й не знав, то принаймнi здогадувався, тому й кинув нас, коли я був ще маленьким. Але ж ти свого домоглася, Густавiвно, чи не так?.. Паралiзована раптом втягнула повiтря через нiздрi рiзко й глибоко, нiби задихаючись. Арнольд негайно розсмiявся i зашепотiв знов: – І все ж таки, до чого цiкаво виходить… Ти тiльки прикинь, Густавiвно, до чого цiкаво виходить?! Ти з моiм татом Артуром, який дременув вiд тебе свiт за очi, таки спромоглася наштопати синочка з правильним прiзвищем i правильною нацiональнiстю в радянському паспортi. Бiльш того – ти зробила все можливе, щоб синочок твiй закiнчив хоч би педiнститут i став шкiльним вчителем математики. Я знаю, до чого нелегко все це тобi далося, Генрiетто Густавiвно Баум!.. Знаю. Але ж тепер?! Як бути з тим, що стало тепер?.. Твiй син – Лопушанський Арнольд Артурович, у паспортi якого нема жодного натяку на неправильну нацiональнiсть його матерi. Тим не менш вiн обирае собi для першого ж лiтературного видання псевдонiм «Шелом Соер» i з цим псевдонiмом збираеться заткнути за пояс самого Шолом-Алейхема!.. І я його таки заткну за пояс – можеш не сумнiватися! Бо я ж мушу не працювати, а з тобою повсякчасно вдома сидiти i тобi весь час сраку вiд гiвна вiдмивати… А так сидiтиму вдома й не тiльки тебе доглядатиму, а ще й вiршi писатиму! Знаеш, як ми на гонорари вiд моеi суперськоi поезii заживемо, га?.. А втiм, стривай, Густавiвно, стривай!.. Сплеснувши руками, Арнольд раптом почав озиратися навсiбiч, явно щось шукаючи. Як раптом з радiсним вигуком пiдiбрав загадковий мiшечок, що його попервах продемонстрував матерi, а потiм ненароком, мiж мудруваннями та декламуванням вiршiв з претензiею на генiальнiсть, вронив на пiдлогу, пiсля чого продовжив уже гучнiше: – Отож, Густавiвно, мiшечок цей… Я так i не сказав тобi, що ж у ньому мiститься, а ти так i не вгадала. Не вгадала, правда ж?.. А мiж тим, в мiшечку цьому – мак! Менi мак цей видали в нашiй мiськiй еврейськiй общинi, щоб я напiк нам гументашiв на Пурiм, який святкуватимемо вже зовсiм невдовзi[82 - В 1999 роцi Пурiм припав на 2–3 березня.]. Але я не напечу, нi… Я пiду на базар i продам комусь цей мак, а на вирученi грошi куплю нам чогось попоiсти. Це буде краще, нiж гументашi, на якi все одно потрiбне борошно, якого нема!.. Але ж менi в общинi мак видали – га, як це тобi?! Й загалом пообiцяли тебе на облiк поставити, як паралiзовану, щоб нам якогось хавчику час вiд часу пiдкидати. Ти пам’ятаеш, Густавiвно, як ще напередоднi цього року я з голодухи хотiв тебе повiсити, а потiм i самому повiситися?! Най би ця обдовбана Украiнська держава сказилася вiд сорому за те, що заморила голодом нас – вигнаного зi школи чудового вчителя-математика i його паралiзовану мамеле… Але все ж таки втримався й не повiсив тебе. І сам не повiсився також. І вени нам обом не вскрив, щоб ми повитiкали кров’ю на цю ганебну землю!.. Зате тепер про нас община дбае, нам продуктами допомагае. А коли вони синагогу «Золота Роза»[83 - Знаменита синагога в Днiпрi, збудована в 1852 роцi. На межi тисячолiть були проведенi ii капремонт i реконструкцiя, завершенi 20 вересня 2000 року.] вiдремонтують, обiцяють розгорнути допомогу нужденним на повен зрiст. Отож прикинь, Густавiвно, яким би цедрейтером я був, якби тебе повiсив i сам би поруч повiсився!.. Деякий час Арнольд самозадоволено реготав, насолоджуючись власною кмiтливiстю, але потiм знов посумнiшав: – Одне лише погано: мою дiвчинку, мою Таткатуточку вони усiм скопом так проти мене налаштували, що вона все не вiдтане нiяк! Особливо цей ii дiдусь постарався… Ну цей вантажник з гастроному на проспектi Карла Маркса, здоровезний такий дядько, пам’ятаеш?.. Але хрiн iз ним, чорти б його скорiш до себе забрали!.. Головне, що вiн став головним, хто Таткатутку проти мене налаштовував i налаштовуе. До того ii налаштували, що пiд час нашоi останньоi зустрiчi вона мене «недомiрком обгризеним» обiзвала. Кого обзивати так почала – кого, га?! Адже коли ми кохалися у цiй самiй квартирi… коли я ii самозабутньо шпилив до сьомого поту, вона iнших пiсеньок спiвала: тодi я був у неi Богатирем Невтомним! А тепер вона каже, що я все це сам собi понавигадував!.. Нафантазував, бачте. Ну, нiчого!.. Арнольд аж просяяв весь вiд передчуття майбутнього щастя й завершив: – Нiчого, Густавiвно, нiчого! Тепер тобi еврейська община хавчиком допомагае – тепер протягнемо!.. А там я випущу поетичний двотомник «Кексування», а з двотомником мене залюбки до Спiлки письменникiв приймуть. От тодi син твiй стане знаковим поетом епохи Шеломом Соером, на виступи якого збиратимуться стадiони. Можливо, моiм iм’ям навiть нашу вулицю назвуть – оцю саму, де ми з тобою зараз живемо… А тодi моя Таткатуточка згадае, хто з неi свою любу музу зробив! Тодi вона вибачиться за «недомiрка обгризеного». Ще й як вибачиться!.. На колiнах вибачиться, паскуда така, в усiх позах вибачиться, в яких я лише захочу! Й Арнольд щасливо заiржав, немовби дикий огир. Мiнвуглепром Украiни, вул. Богдана Хмельницького, № 4, Киiв, нiч з 1-го на 2 квiтня 1999 року Все сталося, як у знаменитому дитячому вiршику Корнiя Чуковського: у нього задзвонив телефон. Оскiльки стрiлки його наручного годинника показували вже 22:20, то варiантiв було небагато. Власне, лише два, з вiрогiднiстю 95 %: або телефонував хтось iз журналюг-трудоголiкiв, або мама. Теоретично на кожен з варiантiв припадало по 47,5 %. Втiм, з усiх «трудоголiкiв пера i диктофона» пiсля десятоi вечора на робочому мiсцi могла лишатися хiба що Ланка Чекмарьова, вiдповiдальна в «господарствi» Михайла Коломiйця[84 - Вiдомий украiнський журналiст, засновник iнформагенцii «Украiнськi новини». Обстоював стандарти незалежноi журналiстики, орiентованоi на створення самодостатньоi прибутковоi компанii, що не потребуе зовнiшньоi фiнансовоi й адмiнiстративноi пiдтримки. Як доводять результати офiцiйного й неофiцiйного журналiстського розслiдувань, вкоротив собi вiку в жовтнi 2002 року.] за вугiльну промисловiсть, на даний момент охоплену потужним страйком. Не дивно, що з «Украiнських новин» Спартаковi телефонували хвилин десять тому… Отже, зараз Чекмарьова, найшвидше, додруковуе повiдомлення, яке поставить у стрiчку на 22:30. Вона кмiтлива, сказане вловлюе з першого разу. Така навряд чи стане передзвонювати по кiлька разiв i щось перепитувати. А тому… – Слухаю, – мовив вiн рiвним тоном, хоча i був майже впевнений, що зателефонувала мама Гатя. – Синку, то коли тебе додому чекати? – пролунало з навушника слухавки стурбоване запитання мами Гатi. – Мамо, ти про що?! – ледь стримуючись, запитав Спартак. – Я ж тобi сто… нi – навiть двiстi разiв пояснював, щоб ви з татом на мене сьогоднi не чекали, бо у нас тут надзвичайна ситуацiя. – Але ж я думала, що ти просто пожартував… – З чого б це?! – А з того, що сьогоднi – День дурня. В тому сенсi, що Перше квiтня… У тебе вся спина бiла i все таке iнше. – Ну так, ну так… Свiт перевернувся, а Геббельс оженився на еврейцi. – При чому тут Геббельс?! Нащо його проти ночi згадувати?! Та тьху на нього, на фашистюгу цього, скiльки вiн нещастя заподiяв!.. – Ой, мамо, ти облиш! Облиш, будь ласка. Це я всього лише процитував Штiрлiца iз «Сiмнадцяти миттевостей весни». – Хiба?.. – Можеш не сумнiватися. – Ну, то дивись менi! Бо такий веселий день псувати не годиться. Веселий день Перше квiтня, так, авжеж!.. Спартак з легким смутком згадав усi позитивнi моменти, пов’язанi з цим святом. Зокрема, поiздку на одеську Гуморину ще в студентськi роки, потiм його вiзити на «Одеський Абирвалг», зустрiчi з Аркадiем Юлiановичем Вернiковим, iхнi посиденьки в «Гамбрiнусi» на Дерибасiвськiй, келихи розпивленоi води та смачнючу рибку… А ще – розвеселу «тiтку-одеситку», родичку його друга Валерки… Мабуть, таки не слiд було згадувати кiно про Штiрлiца – бо тiльки матусю налякав. Усе ж таки вже майже нiч надворi, отож вона й не зрозумiла його гумору. – Спарику, то тебе все ж таки чекати з вечерею?.. – пролунало зi слухавки. – Якщо я перед цим незрозумiло висловився, то спецiально для тебе можу повторити: не чекати!.. не чекати!! НЕ ЧЕКАТИ! – А чого ти так кричиш, синочку?.. – Бо ти з першого разу не розумiеш. Я ж тобi по-людськи пояснив: у нас тут надзвичайна ситуацiя – шахтарi страйкують. Все треба залагодити. – А ти тут до чого, синочку? – А я – прес-секретар Мiнвуглепрому, заступник начальника iнформацiйно-аналiтичного управлiння. Отож особисто мiнiстр i попросив особисто мене, щоб особисто я допомiг по-людськи вiдредагувати фiнальну угоду мiж дирекцiею холдингу «Краснодонвугiлля» i страйкарями. – Синочку, та я тебе зараз навчу, як це робиться, – миттево пожвавилася мама Гатя. – Це треба взяти будь-яку попередню угоду… – Мамо-о-о!.. – скрушно зiтхнув Спартак. – Не переривай матiр, коли вона з тобою розмовляе!.. Отож береться будь-яка попередня угода за будь-який попереднiй рiк – це називаеться «коза». В ту угоду пiдставляються тi данi, що потрiбнi на сьогоднi, все редагуеться – i готово! І ти можеш прийти додому вечеряти. – Мамо-о-о!.. – Та й загалом, це не твоi обов’язки. От скажи iм, хай самi це роблять, а ти йди додому. Мабуть, е там кому угоди писати. Чи ти вважаеш, що твоя мама дурна i темна, що вона в життi нiчого не тямить?! То ти про мене поганоi думки, синку! А я тобi вечерю, мiж iншим, в шерстяний плед закутала, щоб вона теплою була, коли ти прийдеш… – Мамо! – знов не стримавшись, гримнув Спартак. І коли мама Гатя розгублено замовкла, мовив: – По-перше, це моi виробничi вiдносини, i ти в них не суйся, будь ласка. – Мама тобi поганого не порадить… – Мамо-о-о!.. По-друге, не забувай, що я не просто прес-секретар. Я ж письменник все ж таки! В цьому вже всi, здаеться, переконалися… – Ой, Спарику, до чого ж прекрасну книжечку ти написав! – негайно пiдхопила улюблену тему мама Гатя. – І треба ж такому статися, щоб ти дослiвно мою розповiдь про Куренiвську трагедiю в книжечку свою вставив, хоч я тобi все це ще малому розповiдала… Я читаю, перечитую i аж плачу!.. І всi, хто читае – всi плачуть!.. Ой, до чого ж ти талановитий… А стиль письма у тебе – як у Паустовського. Принаймнi не гiрший. – Тi, хто запросив мене прес-секретарем до Мiнвуглепрому – вони читали також. А ще буквально вчора… Я тобi просто казати не хотiв. – Про що, синочку?! – Менi телефонували з продюсерськоi агенцii «Зелений Пес», просили зайти до них наприкiнцi наступного тижня. – А що то за продюсерська агенцiя така?.. – Пам’ятаеш мiй роман «Двое в чужому домi»? – Це який саме?.. Нагадай, будь ласка. – Про вампiрiв i про крадiiв. Пародiя на типове американське кiно. – Ой, синочку, та ну iх, вампiрiв тих! Я iх боюся… Та й кiно американцi знiмати не вмiють. Куди iм хоча б до наших фiльмiв про вiйну!.. – Ну гаразд, це неважливо, зрештою. А важливо те, що продюсерська агенцiя «Зелений Пес» влаштувала перший Всеукраiнський конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай». Отож на цей конкурс я свiй вампiрський роман про крадiiв i вiдправив. Мама Гатя второпала не одразу, але пiсля паузи зi слухавки пролунало: – О-о-ой, Спа-а-арику… То ти на тому конкурсi перемiг, чи що?! – Перемiг чи нi – ще не знаю. Але до фiналу мiй рукопис таки дiйшов. Отож брати Капранови мене й попросили зайти до «Зеленого Пса» на наступному тижнi. Це зовсiм поруч з нашим домом – на Нижньому Валу… – О-о-ой, Спа-а-арику… Дай-то Боже, щоб мiй синочок!.. – Принаймнi схоже, що не тiльки ти, але тепер вже й органiзатори конкурсу «Золотий Бабай» теж переконалися, що я маю власний стиль письма. А ще ж напрацював редакторськi навички в газетi «Селянин»… Отож зовсiм недарма мiнiстр наш Борис Борисович попросив, аби я не просто поредагував стару якусь угоду – а щоб за моею участю ii написали наново, «з нуля». Бо все, написане ранiше, не витримуе жодноi критики. У попереднiх угодах все сформульоване косо-криво, неоднозначно, iз смисловими помилками. Написане, як курка лапою, коротше… – Ох, Спарику!.. – Мамо, особистi прохання мiнiстра треба поважати. Й нарештi, по-трете: е трудоголiки й серед журналiстiв, отож вони чекають повiдомлень для нiчних новинних стрiчок, як там ситуацiя зi страйком складаеться. А хто ж оперативно iм повiдомлення розкидае, як не наша прес-служба?! – Ох, Спарику, Спарику, не бережеш ти себе, – зiтхнула мама Гатя. – Коли в Інститутi Патона працював – ти на роботi сидiв, щоб книжки своi друкувати потроху. – Не книжки, а рукописи, – уточнив вiн. – Не перебивай!.. Коли в газету свою пiшов – теж весь час то в редакцii стирчав, то по вiдрядженнях мотався. Тепер, коли тебе прес-секретарем вугiльного мiнiстра «засватали», знов затримуешся на роботi… Коди ж ти зрозумiеш нарештi, що робота мае бути з дев’ятоi ранку до шостоi вечора?! А все iнше нiкого й нiчого не стосуеться? – Мамо, ми таки прийдемо до перемоги капiталiстичноi працi, хоча дiдусь Маркс iз дiдусем Ленiним нас цього й не навчали, що було дуже недалекоглядно з iхнього боку, – пожартував Спартак. Однак в цей момент дверi кабiнету вiдчинилися, й увiйшли одразу двое спiвробiтникiв прес-служби: спецiалiстка першоi категорii Льоля Остряниця притягнула п’ять штук перепiчок, куплених в кiоску на iншому боцi вулицi Богдана Хмельницького, а головний спецiалiст Гога Панкратьев принiс iз приймальноi мiнiстра чергову чернетку, з якою треба було працювати. Отож вказавши Льолi на електрочайник i немовби натиснувши пальцем на невидиму кнопку, Спартак мовив у слухавку: – Так, все, закругляемося, бо до мене люди прийшли. – То на тебе не чекати?.. – мама все ще сподiвалася. – Можливо, заiду додому вранцi, щоб сорочку помiняти, тодi ж поснiдаю. – А вечеряти?.. – Тут Льоля перепiчок принесла, зараз каву зробимо, ото й буде вечеря. А ти там дивись, не тримай нiчого загорнутим у пледi. Дарма це. – А раптом?.. – Мамо, все! Не займай телефонну лiнiю. Принюхуючись до складених бiля чайника ароматних перепiчок, вiн поклав слухавку. Однак телефон негайно задзвонив знов: от тiльки тепер це вже була не мама, а Ланка Чекмарьова з «Украiнських новин». Проглядаючи по дiагоналi принесену Гогою чернетку, Спартак повiдомив коротко: – До фiнальноi стадii ще далеко. Не для публiкацii повiдомляю: якщо всi пункти i вдасться узгодити – то десь вже пiд ранок. Тому всi сторони конфлiкту зараз перебувають в очiкуваннi та у сподiваннях. А що там iз попередньою iнформацiею чутно?.. – Попередня iнформацiя стоiть у стрiчцi новин на двадцять два – тридцять, – заспокоiла журналiстка. – Ну, от i добре. Все, на сьогоднi бай-бай. Спартак поклав слухавку й подумав: «До чого ж добрi стосунки з Чекмарьовою налагодилися! А починали ж як!..» А почали вони торiк iз скандалу. Себто попереднiй прес-секретар мiнiстерства тримав зацiкавленi мас-медiа «на голоднiй пайцi»: вiд нього загалом нiхто нiякоi iнформацii не бачив. Нiколи!.. Отож коли цю посаду обiйняв Спартак, то «Украiнськi новини» буквально в першi днi повелися традицiйно – накидали у новинну стрiчку вiдсебеньок, знятих «зi стелi». Тодi Спартак зателефонував туди й на пiдвищених тонах запитав, чому «УН» не звертаються до прес-служби Мiнвуглепрому, а лiплять хтозна-яку муйню?! Вислухав у вiдповiдь все, що думали про його попередника… Однак слiдом за тим до нього в гостi примчала Ланка Чекмарьова. І не просто так, а з маленьким «Киiвським» тортиком, який був негайно з’iдений за ii участю всiма спiвробiтниками прес-служби. Отак вони й потоваришували. Тим паче пару разiв на тиждень Спартак з Ланою iхали по домiвках передостаннiм або навiть останнiм поiздом метро: або о 23:40 – або о 0:05… Отакими трудоголiками були обидва. Втiм сьогоднi вибратися додому не свiтить… – Агов, ти! Як там тебе – Спартак?.. У напiввiдчиненi дверi кабiнету просунулася чиясь незнайома голова iз заспаним пом’ятим обличчям та скуйовдженим волоссям. – Вам чого треба? Знов зi своею справою?.. – Знов, – кивнула голова. – Перепрошую, однак зараз не маю часу. Вiд слова «абсолютно». – Але вже майже пiвнiч!.. – По-перше, до пiвночi ще години пiвтори. По-друге… ви ж самi бачите, що у нас коiться! Самi ж нас i пiкетуете. – Та просто не вiриться, що прес-секретар мiнiстерства працюе так пiзно… Я думав, ви тут, у столицi, геть усi байдикуете, а насправдi бачу… – Побачили, отож… А тепер хоч розумiете, наскiльки менi нiколи з вами розмовляти?! Бо якщо зараз зайнятися вашою справою, тодi… – Тодi хоч би кип’яточком розжитися, – голова з надiею кивнула на увiмкнений Льолею електрочайник, який уже доволi голосно «спiвав», готуючись закипiти. То був котрийсь iз страйкарiв, якi вже другий тиждень поспiль «квартирували» в коридорах Мiнвуглепрому на пiдстилках з цупкого пакувального картону та на тоненьких ковдрах, розкладених просто на пiдлозi. Начальниця iнформацiйно-аналiтичного управлiння Муза Адрiанiвна постiйно дорiкала Спартаковi, що вiн, бачте, «далекий вiд народу», оскiльки принципово розмовляе з рядовими вуглекопами украiнською мовою, а на своему робочому столi показово виставив синьо-жовтий прапорець – отож прес-секретар так само показово дiлився з шахтарями-страйкарями окропом. Звiсно, якщо тi просили… Якби ж вiн ще курив – то i цигарками б дiлився. А так – тiльки окропом!.. І «нарiд» це чудово знав. – Дам кип’яточку, не переживайте, – пiдтвердив Спартак, – от тiльки своiх людей з прес-служби кавою напою, а тодi вже й вам наллю. – Ну, правильно, правильно. Про своiх подбати – це святе! Скуйовджена голова задоволено мугикнула i зникла. Доки Льоля заварила каву, прес-секретар вже тричi перечитав принесену чернетку i ледь-ледь зрозумiв сенс накарябаного. Оскiльки мiзки вже потроху закипали – для розрядки тихо лайнувся: – Трим*ндоб***ський п**допро**б! Коли ж вони нарештi навчаться формулювати власнi думки?! Вибач, Льолю, за матюки, але вже нема сил!.. – Нiколи не навчаться, – знизав плечима головспец Гога, який весь цей час уважно спостерiгав за Спартаком. – Їхне дiло – це вугiллячко на-гора видавати, а не думки на паперi формулювати. – Маеш рацiю… Далi Спартак швиденько прикинув варiанти розвитку ситуацii й наказав пiдлеглим забиратися додому. – О-о-ой, Спартаку Андрiйовичу, а як же ви без мене?.. Точнiше без нас iз Гогою?.. – захвилювалася Льоля. – З блиском, – коротко запевнив прес-секретар. – Таких варiантiв пiдсумкового «тугаменту» ще мiнiмум два буде, як не три. Повiдомлення для преси ми розкидали. Перепiчками ти мене на нiч забезпечила. А щодо Гоги – тут i без нього буде кому носити папiрцi з першоi приймальнi. Та й загалом, зараз народу побiльшае. Тому дуйте додому, доки транспорт ходить. Льоля з Гогою слухняно попрощалися й пiшли. З коридора тричi заходили страйкарi, якi швиденько розiбрали весь окроп. Щойно Спартак встиг послати останнього шахтаря до туалету з порожнiм чайником за водою, як до кабiнету ввалилася цiла делегацiя у складi директора зупиненого страйком холдингу Івана Микитовича Красуцького, начальницi iнформацiйно-аналiтичного управлiння Мiнвуглепрому Музи Адрiанiвни Пухляковоi, начальника iнформацiйно-обчислювального центру iнституту УкрНДІпроект (а також – останнього мiнiстра вуглепрому перiоду УРСР) Миколи Сафоновича Сургая, лiдера ПРВП[85 - Профспiлка робiтникiв вугiльноi промисловостi.] Рудольфа Савовича Турянського та ще кiлькох страйкарiв. Усi вiдвiдувачi злагоджено, майже хором спитали, чи поредагував вже пан прес-секретар останнiй варiант iхньоi угоди i де, в бiса, ця редактура?! На що Спартак вiдповiв, мiшаючи азербайджанськi матюки з iталiйськими, що тут не редагувати треба, а переписувати наново весь текст. На ретельну роботу з чернеткою вiн витратив наступнi 35 хвилин, потiм роздрукував усе набiло й вiдпустив делегацiю. За нiч таких вiдвiдин було ще трое – це, в принципi, вкладалося в максималiстичний варiант роботи. Щоправда, близько 2:00 праця мало не зупинилася, бо у Спартака скiнчилися запаси кави. Добре, що за особистим дорученням Миколи Сафоновича хтось iз чергових спiвробiтникiв розташованого в пiдвалi ІОЦ подiлився запасами!.. Оскiльки ж останнi перепiчки на той час були з’iденi – невеличкий перекус усiм забезпечив директор холдингу Красуцький. – А от гiрничим профспiлкам в даному разi – величезний «мiнус»! – жартома обурився Спартак. – Рудольфе Савовичу, невже ваша профспiлка настiльки зубожiла, що у вас немае анi кави, анi «тормозкiв»?.. Погано. – А звiдки це все у нас вiзьметься, коли керiвництво холдингу нашим людям колосальнi суми по зарплатнi заборгувало?! – так само жартома вiдбивався Турянський. – Отож нехай хоча б нагодуе всiх нас… В пiдсумку, вже близько 4:00 ранку прес-секретаревi повiдомили, що особисто мiнiстр Борис Борисович Тулумбасов просив висловити йому усну подяку за участь в опрацюваннi фiнального тексту угоди, який нарештi задовольнив обидвi сторони конфлiкту. Чекати на мiнiстерську «розвозку» Спартак не став, додому вирiшив прогулятися пiшки. Дистанцiю вiд виходу з мiнiстерськоi будiвлi до дверей рiдноi квартири вiн долав рiвно за 35 хвилин, а пройтися порожнiми киiвськими вулицями, з яких вивiтрилися всi вихлопнi гази вiд незлiченних автiвок – та це ж суцiльне задоволення!.. Дверi квартири вiдчиняв якомога тихiше – i все одно в коридор визирнула сонна мама Гатя, яка пробурмотiла незадоволено: – Ну, нарештi!.. Слава Богу, почув Вiн моi молитви!.. Поспати вдалося буквально двi з половиною години, далi були пiдйом i збори на роботу. – А може б, тобi вiдгул дали на сьогоднi вiдiспатися?.. – незадоволено пробурмотiла мама, готуючи синовi завтрак. – Вiдгул?! Ага, канешна!.. Наздоженуть i ще дадуть, – пожартував Спартак, поспiхом ковтаючи яешню. – Страйк офiцiйно ще на завершився. Те, що документ напрацювали – це ще пiвсправи… Нiхто ж не може сказати, що там сьогоднi станеться?! Тато Андрiй, який мовчки вислухав усе це, недобре лайнувся, махнув рукою i пiшов у свою кiмнату… Неврологiчне вiддiлення Жовтневоi лiкарнi[86 - Нинi – Олександрiвська лiкарня.], Киiв, 2 квiтня 1999 року Того фатального ранку 2 квiтня, що настав слiдом за майже безсонною нiччю, Спартак сказав мамi Гатi чисту правду – немовби у воду дивився. Напророчив?.. Як знати, як знати!.. Хоча пiд впливом похвали мiнiстра за добре виконану редакторську роботу вiн перебував у цiлковитому спокоi й умиротвореннi… Аж доки не вийшов з пiдземного переходу, що вiв до станцii метро «Театральна»: тодi у вуха одразу ж вдарило рiвномiрне гупання по асфальту шахтарських шоломiв i порожнiх пластикових пляшок. Але якого дiдька?! Хiба ж вночi не була напрацьована обопiльна угода, що задовольняла всi сторони конфлiкту?! А якщо це все не звукова галюцинацiя, якщо все вiдбуваеться насправдi – чому шахтарi знов лупають по тротуару i щось там вигукують?! До речi, що саме вони вигукують?.. Луна заважала розiбрати. Чомусь згадалася пiсня Анни Герман «Эхо любви»… Й лише пiдiйшовши поближче, прес-секретар почув ритмiчне: – Вбив-цi!.. Вбив-цi!.. Вбив-цi!.. Гань-ба!.. Вбив-цi!.. Гань-ба!.. Та що ж це таке, чорт забирай?! При чiм тут «вбивцi» й «ганьба»?! Чому не знято облогу будiвлi Мiнвуглепрому, як це передбачалося одним iз пунктiв досягнутих домовленостей?! Чому гiрники й досi тут, на вулицi Богдана Хмельницького, а не по дорозi додому?.. Пiдiйшовши ще ближче, Спартак iз подивом побачив, що тепер страйкарi перекрили не тiльки тротуар, але також найближчу до нього смугу проiжджоi частини. Це вже було нi на що не схоже… І тут, на свое щастя, вiн помiтив поблизу одного iз спiвробiтникiв ІОЦ, розквартированого на пiдвальному поверсi. Вiд нього й дiзнався, що сьогоднi близько 5:00 ранку перед адмiнiстрацiею Державноi холдинговоi компанii «Краснодонвугiлля» сталося самоспалення[87 - Насправдi гiрник шахти iм. Баракова (ДХК «Краснодонвугiлля») Олександр Михалевич вчинив самоспалення дещо ранiше – пiсля 4:00 ранку 14 грудня 1998 року. Помер вiд опiкiв 28 грудня.]. Ну так, згiдно з досягнутими домовленостями, ранком п’ятницi, 2 квiтня намети мали бути прибранi, а заборгованiсть iз зарплатнi керiвництво холдингу обiцяло погасити, починаючи з понедiлка, 5 квiтня… Однак коли ще всi протестувальники спали, то якийсь шахтар вийшов на майданчик перед адмiнбудiвлею ДХК, облив себе бензином i чикрнув запальничкою. Доки до мiсця самоспалення, що сталося поза територiею наметового мiстечка страйкарiв, прибiгли товаришi постраждалого, якi прокинулися вiд його крикiв, та поки збили полум’я, палiй встиг дiстати значних опiкiв. Зараз шахтар перебувае в опiковому центрi у вкрай важкому станi. Не тiльки директор ДХК «Краснодонвугiлля» Красуцький, але й особисто мiнiстр вугiльноi промисловостi Тулумбасов, i навiть лiдер ПРВП Турянський в екстреному порядку вiдбули лiтаком до Луганська, звiдки мали в найкоротший час дiстатися Краснодона. «На господарствi» залишився перший заммiнiстра Родченков. Свою роль зiграла й передсмертна записка, в якiй палiй висловлював недовiру керiвництву холдингу щодо погашення заборгованостi (а йому особисто, в перерахунку на тверду валюту, були виннi мало не $1000). Конкуруючi мiж собою шахтарськi профспiлки ПРВП й НПГУ[88 - Незалежна профспiлка гiрникiв Украiни.] вже встигли обмiнятися взаемними звинуваченнями у зрадi iнтересiв найманих працiвникiв. Отож тепер кожна профспiлка тiльки й робила, що явно чи неявно пiд’юджувала страйкарiв, доводячи свою кориснiсть в iхнiх очах. Не дивно, що протести поновилися з подвоеною силою… – От дiдько! – роздратовано вигукнув прес-секретар. – Варто було менi вiдлучитися додому буквально на кiлька годин, як усе встало на вуха! – Це вугiльна промисловiсть, Спартаку Андрiйовичу, звикайте, – знизав плечима спiвробiтник ІОЦ. – Недарма ж Мiнвуглепром вiдносять до «найважчих», напiввiйськових мiнiстерств… Тут далеко не кожному вдаеться прижитися i працювати. Але хто пройшов наше мiнiстерство з честю – тому в карму буде величезний жирний «плюс». Нi, навiть «плюсище»!.. Прес-секретар лише зiтхнув i процитував: Встала утром над селом Аура зеленая. Карма: ехать за вином — А вино крепленое! – Це ви придумали, Спартаку Андрiйовичу? – Народна творчiсть, – невесело посмiхнувся вiн i додав: – Менi чужих заслуг не треба. До того ж я переконаний прозаiк, а не поет. Ну гаразд, дякую за iнформацiю! Тепер саме час поспiшити на робоче мiсце, бо прес-релiз пiдготувати треба. Хто там «господарюе» зараз – Родченков, кажете?.. – Вiн самий. – Отож у нього й завiзуемо прес-релiз… До речi, а чи вiдомо, з якого переляку той вуглекоп вчинив самоспалення?! Про все ж домовилися… – А хтозна! – зiтхнув працiвник ІОЦ. – Шахта, вона така: сама атмосфера пiдземна людей пригнiчуе. Отож i не витримали нерви у когось через напружену ситуацiю. А там… Бензин i запальничка, ото й усе. Проте увiйти до будiвлi мiнiстерства прес-секретар не встиг, почувши поруч iз собою здивоване: – Спартаку, невже це ти?.. Озирнувся. – Павлино Авксентiвно, кого я бачу!.. – Спартаку, а що ти тут робиш, скажи на милiсть?! Якщо чесно, то його самого цiкавило, що тут i зараз робить жiнка, яка зiграла роль «могильницi» лабораторii високотемпературного паяння № 32 ІЕЗ iм. Патона?! Втiм, Кузюра встигла спитати першою – треба вiдповiсти… – Та я тут працюю, Павлино Авксентiвно. – Працюеш?! – у неi мало очi з орбiт не повискакували. – Але ким?.. – Прес-секретарем Мiнвуглепрому Украiни. Якщо точнiше, то я тепер заступник начальника iнформацiйно-аналiтичного управлiння, але прес-секретар – це щоб коротко i зрозумiло для журналiстiв. І для народу також. – Ти-и-и?! Замначальника управлiння мiнiстерства-а-а?.. Прес-секретар?.. Кузюру аж тiпало вiд напруги. – А що, Павлино Авксентiвно, невже це вас дивуе? – Дивуе – не те слово!.. Адже про тебе ходили наполегливi чутки, нiби ти в Ізраiль дременув. А ти тепер в мiнiстерському начальствi… – Я?! В Ізраiль?! – у свою чергу здивувався Спартак. – Ну-у-у, природно! Ти ж у нас того… до «правильноi нацii» належиш. – Павлино Авксентiвно!.. – в голосi прес-секретаря брязкнув метал. – О-о-ой, Спартаку, облиш ти зображувати iз себе украiнського патрiота! – ii рот викривила нещира усмiшка, оченята поiхали кудись убiк. – Нiколи представник вашоi «правильноi нацii» не зробить Украiнi добра навiть на копiечку, отож не треба тут менi спектаклiв робити!.. – Нiчого я не зображую, Павлино Авксентiвно. І нiякий це не спектакль. Я тут народився, це моя краiна, й нiхто не мае права викидати мене звiдси!.. Вимовляючи цi слова, Спартак насправдi думав про торгiвця рiзноманiтними патрiотичними товарами, у якого вiн купив украiнський прапорець, прилаштований у нього в кабiнетi на робочому столi. Дивно, що той дiдок запитував практично те саме, тiльки дещо брутальнiшими словами. А тепер будь ласка – «могильниця» iхньоi лабораторii!.. Цiкаво виходить. – Е-е-ех ти-и-и, дурко, дурко!.. – мiж тим зiтхнула лiтня жiнка. – Це його краiна, бачте… Та якби у мене була б хоч крапелька вашоi «правильноi» кровi, я б iз цiеi довбаноi Украiни полетiла свiт за очi. Хоч у пекло вилетiла б, хоч куди! Хоч ногами вперед, хоч на мiтлi!.. Та й не я одна. «Непогано було б, якби ти й справдi здриснула звiдси за кордон!» – подумав Спартак. Але вголос спитав: – А хто iще такоi ж думки, як i ви?.. – Так Вiлiан Арленович?.. – А ви його давно бачили? Бо вiдколи вiн звiльнився з Інституту електрозварювання пiсля конфлiкту з Людвiгом Альфредовичем… – Так Вiлiан Арленович тут. Ми ж удвох тут вiд ПУДу. – Удвох?! Вiд Партii украiських демократiв?! – Ну так, природно. – Чому це раптом «природно»? Де ви працюете? – Я тепер на пенсii, на заслуженому вiдпочинку, так би мовити. А Вiлiан Арленович… Вiн же до СБУ перейшов, хiба ти не знав? – До СБУ?! Спартак вiдчув, як його нижня щелепа повiльно вiдвисла. Природно виникло наступне запитання: – А що ес-бе-ушнику робити на сьогоднiшнiй акцii протесту? – Ну-у-у, я не знаю, вiн тут по партiйнiй лiнii. Хоч я цього, напевно, й не мала б казати такому дурниковi малому, як-от ти… – Павлино Авксентiвно, я не ображаюсь на «дурника», – процiдив Спартак крiзь зуби. – І правильно робиш! Бо ти дурником був i лишаешся досi. – Ну, припустимо… Припустимо. Але якщо ви розумнiшi вiд мене, то пояснiть, будь ласка, що тут, на шахтарському пiкетуваннi, робить киiвський ес-бе-ушник, хоч би й направлений сюди по партiйнiй лiнii?! – А давай-но у нього самого спитаемо? І Кузюра почала кликати: – Вiлiане!.. Вiлiане Арленовичу, куди ти подiвся?.. Щойно ж поруч стояв, як ось раптом взяв та й зник… Вiлiане, пiдiйди-но сюди до нас!.. Прес-секретар ледь устиг здивуватися тiй обставинi, що до колишнього аспiранта «могильниця» лабораторii звертаеться на «ти». Як раптом хтозна-звiдки виринула вкрай збуджена бабулька, яка заверещати жахливим фальцетом, незграбно пiдстрибуючи на кривих ногах i грiзно вимахуючи в повiтрi пошарпаним дерев’яним цiпочком, нiби товариш Будьонний – нагостреною червоноармiйською шашкою: – Вбивцi, клятi вбивцi! І ти теж вбивця! Всi соки з народу смокчеш, смокчеш, нiяк не насмокчешся! Все тобi, смердюковi, мало, все мало!.. – Бабулько, та я всього лише прес-секретар мiнiстерства, – спробував заспокоiти ii Спартак. – Я сам з Киева, подолянин у четвертому колiнi. А до Донбасу не маю найменшого вiдношення… Якi соки i з кого я смокчу?! – Смокчеш, поганцю, смокчеш, ненажеро! – У мене просто робота така – повiдомлення для преси складати, iнтерв’ю з працiвниками Мiнвуглепрому влаштовувати. Якби не прес-служба, нiхто не мав би нiякоi iнформацii про вугiльну промисловiсть… – Якщо ти зв’язався з цими паскудами – отже, ти такий самий, як i вони! Ти запроданець, смердюк, манкурт падлючий! Вбивця, клятий вбивця! Горiти тобi в пеклi, сволото!.. І в цей самий момент щось важке вдарило Спартака у праву скроню. В головi потужно загуло, очi застелила червоно-золотава завiса, яка невпинно коливалася, вибухаючи то в одному мiсцi, то в iншому слiпучими спалахами. Останне, що долинуло до нього крiзь шалене гудiння, схоже на сирену повiтряноi тривоги зi старого кiно про вiйну: – Ти навiщо кидаешся, негiднику?! І в кого? Це ж прес-секретар, вiн до холдингу нашого, до будь-якоi шахти не мае вiдношення… А далi Спартак знепритомнiв остаточно. * * * Тут, у його непритомностi все чомусь було живим i золотим водночас. Навiть саме повiтря, яким вiн дихав… при цьому i висячи просто посеред прозоро-золотавоi порожнечi!.. – ТИ ЗАПІЗНИВСЯ. Озирнувшись на звук громоподiбного голосу, Спартак побачив там лише якусь гiгантську червону масу, бесформенну й неосяжну. Не розумiючи, з ким (або з чим) мае справу, вiн спитав коротко: – Хто ти? – А ти мене не пам’ятаеш?.. – тепер голос звучав iронiчно. – Не пам’ятаю. – І навiть не здогадуешся? – Нi. – А на це що скажеш?.. Червона маса, бесформенна й неосяжна, вiдсунулась подалi. З такоi вiдстанi вона вже скидалася на гiгантську фiгуру з величезними багряними крильми за спиною, що переливалися усiма «палкими» кольорами – вiд жовтогарячого до вишневого. – А те скажу… скажу… В iм’я Господа нашого Ісуса Христа, покажи своi ноги та свое тiм’ячко! – Що-що?! Ого-го!.. Не очiкував вiд тебе чогось подiбного. – А я наполягаю: покажи ноги й тiм’я, в iм’я Господа Ісуса! – Хто тебе навчив цього? – Мiй друг протодиякон Агапiт. – Ну що ж, вiдмовити в подiбному проханнi неможливо… Багряна iстота пiдтягнула трохи вгору подiл свого багряного балахону, продемонструвавши стопи нiг в сандалiях, потiм покiрно схилила голову i скуйовдила рукою волосся на макiвцi. – Ну то що, нема у мене нi чортячих ратиць, анi рогiв, так?.. – Так, нема. – До речi, хвоста нема також. Хочеш глянути? – Гаразд, не треба… Отже, судячи за крильми, ти таки янгол? – Так, я посланець Божий. І менi доручено передати наступне: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Повторюю це ще раз, готовий повторити знов i знов. – Але якщо я… якщо менi… Спартак напружив пам’ять i завершив: – Якщо менi у скроню прилетiло щось i я знепритомнiв, а тепер ширяю перед тобою в цiй золотавiй порожнечi – то я… таки перейшов у позасвiти. Хiба ж це не так?.. – Все так. – Але тодi я маю пiднести Всевишньому плоди своеi земноi дiяльностi. Нехай Вiн оцiнить… Спартак витягнув перед собою праву руку долонею догори. На долонi просто iз золотавоi порожнечi миттево виникла невеличка самвидавiвська брошурка мiстичного роману «Апокалiпсис по-киiвськи», тодi мовив: – Ось що я зробив, перебуваючи там. Нехай Всевишнiй побачить це й розсудить, достойно чи недостойно я провiв вiдпущенi менi роки? Це ж не рукопис, похований в шухлядi. Це справжня книжечка, яка пiшла гуляти серед людей… Навiть у невеликiй кiлькостi – але ж я спромiгся донести це до людей! Я присягнувся зробити це, розсiявши в Бабиному Яру останню пригорщу попелу вiд чернеток свого рукопису – i виконав свою присягу!.. – Послухай-но, дорогенький, давай не будемо гратися у Вищий Суд, га?.. – Отже, зробленого недостатньо?! – Почнемо з того, що я не Всемогутнiй, а лише Багряний Янгол. Всемогутнiй – Вiн о-о-он там перебувае!.. Золотавий простiр на мить розколовся, i в трiщинi проступили обриси ста двадцяти п’яти дiамантових схiдцiв, що вели до величного трону на верхiвцi гiгантськоi пiрамiди. А вже на тому тронi!.. Але тут края золотоi трiщини зiмкнулися знов, поховавши видiння. – Ага-а-а!.. То це ще не Суд – я вiрно зрозумiв? – Вiрно. Це не Суд, я не Бог i не Суддя. Я всього лише Божий посланець – Багряний Янгол, один iз сонма ангелiв. – Якщо так, то я чув про тебе вiд Фрiпульi. Це художник такий, вiн все ходить Хрещатиком, ходить i проголошуе… – Я знаю Фрiпулью. Знаю також, що написаний ним портрет твого старшого товариша Ігнащенка висить у творчiй майстернi останнього. Все це менi вiдомо – але ж йдеться не про те: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ… – Із цим романом?! З «Апокалiпсисом по-киiвськи»?.. – Нi-нi, тут ти, навпаки, випередив iнших, як випереджав завжди. Ти запiзнився з наступним завданням… Скажи, що ти мав зробити далi?.. – Далi?.. За внутрiшнiм вiдчуттям? – Так, ти завжди вiдчуваеш, що у тебе попереду. Отже?.. Спартак знов напружився, раптом посмiхнувся й мовив: – Ти знаеш, Янголе… Хтозна чому, але останнiм часом менi дуже закортiло написати такий собi полiтичний детектив. – Полiтичний детектив?! Цiкаво, цiкаво… – Саме так! Хоч як для письменника-фантаста, це таки дуже дивне бажання. Ну от, уяви, що нiбито жив такий собi украiнський журналiст. Вiдомий полiтичний оглядач. Вiн нiбито вирiшив попрацювати на наступних парламентських виборах на якусь там партiю… – На яку саме? – Це не надто важливо. Треба придумати. Ну от, коротше кажучи, цього полiтичного оглядача вбивають. А його менш досвiдчений товариш-журналiст починае свое власне розслiдування… А тим часом, через звiстку про смерть першого журналiста повстае вся Украiна!.. – Годi, сказаного вже достатньо. – Достатньо для чого? – Це вже тебе не обходить! Ти запiзнився з цiею новою роботою. – Отже, це i справдi мое нове завдання?! Це не просто моя примха, а саме нова робота, доручена менi?.. – Так. А тепер скажи, що завадило тобi реалiзувати новий задум? – То я все ж таки запiзнився… – Запiзнився, так. І це погано. Але я спитав про iнше: скажи, що саме тобi завадило взятися за новий роман?.. – Мене запросили на посаду прес-секретаря Мiнвуглепрому. Там я працюю зранку до ночi, з понедiлка по суботу. – Ти працював навiть ПО СУБОТАХ!.. – Багряний Янгол аж скривився. – Отже, брак часу… Але це не те. Якi справжнi причини? – У мене не фантастика виходила, а полiтичний детектив. А я хочу фантастику писати. – Хiба це тобi серйозно заважало? – Можеш не вiрити, але таки заважало. І щоб було легше, я придумав навiть, що загиблий журналiст буде в чомусь схожим на Гонгадзе. Це мiй добрий знайомий, вiн навчав мене працювати в журналiстицi пiсля того, як ми познайомилися в Центрвиборчкомi. – Отже, тебе жанр не влаштовував… Це все? – Нi. Остання причина: нас iз Кузьмою Олежченком виперли з «МосЕкспо». При цьому нi я, анi вiн не розумiемо, чому пiсля двох успiшних книжок видавництво категорично вiдмовилося вiд третьоi?! На цьому грунтi ми навiть посварилися з Кузею – бо вiн чомусь обвинувачуе в провалi мене. Каже, нiбито мае якусь iнсайдерську iнформацiю з «МосЕкспо». – Отже, такою е остання причина?.. – Так, я хотiв би й надалi видаватися в Москвi! І Кузя хотiв би. – А чому не в Киевi?.. – Бо украiнськi видавцi кажуть: «Ідiть зi своiми рукописами в Росiю, бо ми видаемо або “шiстдесятникiв”, або довiдкову лiтературу й пiдручники. А ви молодi й сучаснi, до вас черга ще не дiйшла». І от нас викинули з «МосЕкспо»… Звiсно ж, через це я впав у депресiю. – Впав у депресiю – i ЗАПІЗНИВСЯ! А якщо митець не впораеться з покладеним на нього завданням… Знаеш, що тодi стаеться з митцем?! – То що ж?.. Переляку Спартак не вiдчував – тiльки певну напругу, вiд якоi прозоро-золотаве повiтря заяскравiло мiрiадами крихiтних блискавок. – Побачиш, – в голосi Багряного Янгола з’явилася втома: – Тiльки не надумай тiкати. У тебе пiд носом зараз зрiе наочний приклад того, що стаеться з митцем, який тiкае вiд своеi долi. – Що за приклад?! – Кажуть же тобi: побачиш… Втiм, навiть пiсля епiчного провалу всiм даеться другий шанс. Дадуть шанс виправитися й тобi. Тiльки дивись, не схиб i цього разу! Бо то вже занадто. – Але якщо мiй детектив про загиблого журналiста настiльки важливий… Я на все плюну й таки напишу його! І хай це не фантастика… – Кажуть же одному упертюху: все – ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Тепер роби що хочеш, все одно не встигнеш. А втiм… Щоб заробити на життя, тобi дана прекрасна посада. Москва для тебе закрита – спробуй пробитися в Киевi. – Ага, легко сказати!.. Мене ж миттево в боягузи запишуть. – У тебе вже е досвiд, тому проривайся! Пiсля цих слiв Багряного Янгола брошурка «Апокалiпсис по-киiвськи» на його долонi спалахнула дивним, небаченим нiколи ЧОРНИМ полум’ям i розсипалася золотою курявою. Довколишнiй золотавий свiт здригнувся… * * * …i Спартак розплющив налитi свинцем повiки. – О-о-ой, синочку! Нарештi… Бiля узголiв’я його лiжка на бiлому стiльцi сидiла заплакана мама Гатя, за ii спиною стояв чоловiк, обличчя якого здавалося прес-секретаревi вiддалено знайомим. Вiн озирнувся довкола, принюхався i спитав: – Я в лiкарнi чи де?.. – Так, це Жовтнева лiкарня. Тебе доправили сюди зi струсом мозку. – Я був непритомним? – Так. – Скiльки часу? – Чотири години, Спарику. Цiлих чотири години. – Ще б пак! Потрапив ти пiд гарячу руку нашим шахтарям, – зiтхнув чоловiк. – Але шоломом по асфальту стукати – це одне, а от вже камiння в людей жбурляти – то зовсiм iнше. Не чекав я такого вiд них. – Я теж не чекав, – погодився Спартак, обережно тягнучи обидвi руки до голови, всерединi якоi немовби дзвонили срiбнi молоточки. Вiн встиг торкнутися бинтiв, перш нiж мама скрикнула: – Не чiпай голову! Лiкар не велiв… – Так, струс мозку – погана штука. По собi знаю. Особливо якщо тобi в довбешку камiння прилiтае. Якби та бабця тебе своiм цiпком шарахнула – i то було б легше. – Яка ще бабця… – самi по собi промимрили губи Спартака. Водночас в його забитiй головi виникло саме собою одне слово… навiть абревiатура: СБУ «При чiм тут Служба безпеки Украiни?!» – роздратовано подумав вiн. А вголос тихо спитав чоловiка, який стояв за спиною мами Гатi: – Перепрошую… а звiдки я вас знаю? – Я вас, Спартаку Андрiйовичу, витягнув з натовпу пiсля того камiнчика, що прилетiв вам у скроню. А ще ранiше… От буквально сьогоднi вночi я у вас кип’яточку просив. Пригадуете? – То це були ви! – прес-секретар щасливо посмiхнувся i прохрипiв: У бегемота нету талии, Он не умеет танцевать. А мы ему по морде чайником! И научим танцевать… – Не зрозумiв, це ви до чого?.. – Та так, дурницi… Не звертайте уваги. Ви згадали про окроп, про чайник, що кипiв у нас, – отож i спало на думку. Ну, а пiсенька називаеться «Детская плясовая», виконуе ii група «Президент и амазонка». – Спарику, ти б краще помовчав, – тихо попрохала мама Гатя. Тодi вiн трохи перевiв дихання та спитав: – Ну гаразд, давайте облишимо сучасну естраду i всi чайники у спокоi. Наскiльки можна зрозумiти, ви маете певну справу до мене, поговорити про яку вiчно бракувало часу? Адже коли ви прохали подiлитися окропом… – Так, маю, – кивнув незнайомець i вiдрекомендувався: – Цитайшвiлi Арчiл Зурабович, власник малого пiдприемства «Сакартвело». – А при чiм ви тодi до шахтарського страйку?.. – Рiч у тiм, що я – колишнiй гiрник з холдингу «Луганськвугiлля». Шукаю допомоги, й менi порадили звернутися саме до вас. – До мене?! Цiкаво, хто саме порадив… – Та нашi ж шахтарi-краснодонцi. Тi самi пiкетувальники. Бо, живучи в коридорах мiнiстерства, вони мали можливiсть спостерiгати за всiм, що там вiдбувалося. За всiма чиновниками. Отож про вас, Спартаку Андрiйовичу, склалася думка: цей молодий чоловiк – вiн не зарозумiлий жлоб, з ним можна побазарити по душах за життя… – Якщо навiть про мене склалася добра думка, це не завадило засвiтити менi чимсь важкеньким у скроню. Цитайшвiлi лише руками розвiв, не сказавши анi слова. – До того ж, як i вся преса, я можу небагато… Якщо чесно, то наша прес-служба iснуе лише тому, що так заведено в цивiлiзованих краiнах. Украiна зараз намагаеться стати такою ж цивiлiзованою, отож i наслiдуе приклад краiн Заходу. Але якщо по сутi, то Мiнвуглепром без прес-служби проживе. – Спарику, ти ж iз стiлькома журналiстами контактуеш, тому не кажи дурниць, – знов втрутилася в iхню бесiду мама Гатя. – Я з цим чоловiком говорила. Спарику, йому треба допомогти, конче треба! Розумiеш?.. – Мамо, скiльки тебе просити?! Не пхай носа в мою роботу. – Але ж Спарику, ти ж можеш звернутися в «Рупор Донбасу»! Там же головним редактором працюе Реваз Нугзарович, ти нас сам знайомив… – Ага, так-так! – кивнув бiзнесмен. – Порекомендуйте, щоб мою справу розглянув сам Берiдзе, вам вiн не вiдмовить… А матерiал вийде сенсацiйний, це я вам гарантую. – Ну гаразд, я подумаю. А зараз дайте менi вiдпочити. Все ж таки струс мозку – це таки напружуе… Дуже напружуе. І Спартак втомлено заплющив очi. – А якщо не в «Рупор Донбасу», то звернися, наприклад, до якогось полiтика. До Левка Лук’яненка, наприклад… – Ма-ам-мо-о-о!.. – простогнав Спартак. – Нi, ну а чого такого?! – здивувалася мама Гатя. – Ти ж знаеш самого Левка Лук’яненка, я ж пам’ятаю, як ти у нього iнтерв’ю брав… – Якщо я колись у когось iнтерв’ю брав, то це не означае, що я можу до нього звертатися з будь-якого приводу. – Але ж у Лук’яненка цiла партiя!.. – В «Рупор Донбасу» до Берiдзе краще, – зiтхнув Спартак. – А зараз дайте менi спокiй, бо голова мало не лусне. – Струс мозку, я розумiю, – скрушно зiтхнув Цитайшвiлi. Зала «Громадянська вiйна (1917–1920)», Днiпропетровський iсторичний музей iм. Д. І. Яворницького, Днiпропетровськ, травень 1999 року – Перепрошую, а чи могли ми бачитися ранiше? Вiлен уважно оглянув вiдвiдувача, перш нiж вiдповiсти: – Хiба що в Миколаевi. – А чому саме там? – Якщо нi – тодi в Рiвному. – А до чого тут Рiвне, перепрошую?.. – Бо в Рiвному я народився, зростав i школу закiнчував. У Сарнах навчався в педагогiчному технiкумi, який тепер перетворився на педколедж. Втiм, як i всюди… – От бачите, тепер уже i про Сарни згадали! – То це ж райцентр Рiвненськоi областi… – І тим не менш, про Сарни ви попервах забули. – Ну гаразд, гаразд! Тодi моя особиста географiя виглядае наступним чином: Рiвне – Сарни – Миколаiв. Мабуть, усе. Якщо не зважати на короткi одно- чи дводеннi поiздки. – А як ви пов’язанi з Миколаевом? – Там я працював в Обласному краезнавчому музеi, до Днiпропетровська ж перебрався менше року тому. Можна сказати – зовсiм нещодавно. Отож якщо ми колись i стикалися, то тiльки в Рiвному, в Сарнах або ж у «мiстi корабелiв», як його усi називають. Борислав лише потилицю почухав. Ще б пак: чим далi вони намагаються розiбратися в ситуацii, тим бiльше заплутуються. Оскiльки… – Одне лише зрозумiло – що… нiчого, власне, незрозумiло, – зiтхнув вiн. – Сам я з Карнаухiвки, можна вважати – з Днiпродзержинська. Звiдти дiстатися сюди, до Днiпропетровська, дуже навiть просто. До речi, мiй дiдусь мав тут знайомого. Ми з татом до того знайомого приiжджали навiть у гостi колись, щоб про дiдовi останнi роки життя i смерть розказати… І щось iз цим знайомим не те виявилося: бо, судячи за розповiдями дiдуся Никифора, цей знайомий мав бути нiбито або вченим, або ж iнженером, бо нiбито десь на «Пiвденмашi» працював. Тодi як насправдi вiн виявився вантажником, який працював в одному з гастрономiв, що в центрi мiста. – Справдi, дивно, – кивнув Вiлен, – хоча… вiдверто кажучи, не так вже й неможливо. Але що ж виходить?! Отже, далi Днiпропетровська ви не вибиралися, я вiрно зрозумiв? – Лише одного разу, ще в школi. – І куди ж?.. – До Запорiжжя. Було дiло, я написав реферат про прикордонника Карацупу. Простий шкiльний реферат. А вiн сам родом iз тих краiв… Ну, отож хоч я й мав за реферат той купу неприемностей… – Неприемностi? За простий шкiльний реферат?! – Це окрема iсторiя, – посмiхнувся Борислав. – Я про iнше хотiв сказати: хоча мою шкiльну роботу i сприйняли неоднозначно – тим не менш, до складу групи школярiв включили, коли у Запорiжжi зорганiзували зустрiч з культовим радянським героем. Щоправда, на той момент Карацупа давно жив у Москвi, але заради дiтей прилiтав на батькiвщину. Зрозумiло, що прожили ми в Запорiжжi близько тижня – бо ще й мiсто потiм оглядали… – Але ж я не бував у Запорiжжi! – знизав плечима Вiлен. – Отож i виходить, що по життю ми нiде не перетиналися й перетнутися не могли. Тим не менш вашу люльку я точно пам’ятаю. І навiть знаю звiдкись, що одного разу ii викурив полковник Петро Федорович Болбочан. Стовiдсотково! Я ii навiть в руках тримав. Тiльки от де й коли?.. Вiн знов узяв з рук вiдвiдувача явно старовинну люльку, повертiв ii на всi боки, наблизив до очей, уважно придивився до плавних лiнiй вiзерункiв деревини, до блиску вiдполiрованоi незлiченними дотиками людських рук колишнього ii господаря – рiдного дiда вiдвiдувача, простодушного чоловiка Борислава Борисовича Артеменка, жителя Карнаухiвки, що на Днiпропетровщинi. Успадкувавши вiд померлого дiда люльку разом з дуже дивною супровiдною легендою, вiн нiяк не мiг заспокоiтися i все намагався з’ясувати, чим уславився полковник Болбочан, яке мiсце вiн посiдав в армii УНР i, загалом, за що саме та армiя боролася. Отож, щоб отримати вiдповiдi на своi запитання, Борислав i вибрався зi своеi Карнаухiвки, приiхав у Днiпропетровський iсторичний музей… І тут зiткнувся з новою загадкою. Бо нi вiн сам, анi спiвробiтник музею, вiдповiдальний за залу «Громадянська вiйна (1917–1920)» Вiлен Миронович Нагнибiда, не могли пригадати, звiдки знають одне одного i за яких обставин та коли вони познайомилися?.. Звiсно, якби Вiлька розповiв Бориславовi про «Кобзар» отамана Лиха, прострiлений чекiстською кулею – обидва, можливо, i зрозумiли б нарештi, що перетиналися вони в Киевi в 1990 роцi пiд час Революцii на гранiтi, яку злоязикi недоброзичливцi презирливо обзивали «Киiвським студентським пшиком». От тiльки з якого це дива Вiлька мав розповiдати трохи сором’язливому вiдвiдувачевi про ту раритетну книжечку, яка тепер зберiгалася у нього вдома?! Таким чином, загадку власного знайомства (що явно мало мiсце колись ранiше) у той день вони так i не розв’язали… Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, листопад 1999 року – Валько… Та ти не просто Валько, а чортiв хвалько! А тому знаеш що… Йшов би ти звiдси, залишив би нас у спокоi, га?! – Зоряно, вiн усе ж таки мiй син! – І що з того, що ти наштопав менi сина?! На це великого розуму не треба. На таке навiть останнiй дебiл здатен. – Ти ще скажи, що я дебiл!.. – І скажу, а як ти собi думаеш?! – розсмiялася вона й, не вiдчиняючи дверей, мовила: – Валько, ти дебiл. Повний дебiл, тiльки i здатний на те, щоб дiтей штопати. А бiльше нi на що дiльне не спроможний. – Зоряно-о-о!.. – Я все одно не вiдчиню. Тупай звiдси… тупака тупорилого кавалок!.. – Зоря-а-ано-о-о, це мiй син! – Фiзично – так. Але окрiм як наштопати менi сина, ти бiльш нi на що не годишся. Тому не гай нi мiй час, анi свiй: все одно не вiдкрию!.. – А що ж тобi ще вiд мене потрiбно?! – Сам знаеш. – Грошi?! Саме так, напевно, грошi. – Вони потрiбнi для виховання твого ж сина. А ти, Валентине свiт Корнелiйовичу, за душою не маеш навiть ламаного шеляга!.. – Зате вiн мае! Бахур твiй. – Так, вiн мае. Тому сина, якого ти менi наштопав, роститиме саме вiн, а не ти. Подякуй хоча б за те, що малому твое прiзвище погане лишають – «Щепанок». Принаймнi поки що… Бо якщо ти не вгамуешся – носитиме твiй син прiзвище або вiтчима, або ж мое дiвоче!.. Втiм, ще побачимо… Помовчали. Першим не втерпiв Валентин, просичавши крiзь зуби: – Зоряно, ну ти ж i стервоза!.. – «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – передражнила вона його цитатою Васiсуалiя Лоханкiна з «Золотого теляти». – Колись давно ти менi геть iншi слова казала, хоча i в цiй самiй квартирi, – проскреготав ображений у найкращих почуттях Валентин. – Пам’ятаеш нашу шлюбну нiч, Зоряночко? Пам’ятаеш?.. – Не треба цих спогадiв, Валю. Ти мене на цi дешевi спогади не прошибеш, тiльки собi ж душу краятимеш. – Он як ти заговорила… – А що ж ти хотiв?! Тодi час був iнший, були надii. Та й я також була наiвною дурепкою, не те що зараз… Але минулого не повернути. Минуле пiшло на порох. І ти йди звiдси геть. – Зоряно! Це мiй син, я хочу його бачити!.. – Йди звiдси, по-доброму тобi раджу, – мовила вона востанне. Потiм з-за дверей долинули звуки крокiв, що вiддалялися. Тодi Валентин зрозумiв остаточно: все i справдi скiнчилося, сподiватися бiльше нема на що. 2000 Джокер Вiддiлення iнфаркту мiокарда та вiдновлювального лiкування Інституту кардiологii iм. академiка М. Д. Стражеска, Киiв, 14 сiчня 2000 року Невагомi снiжинки, що повiльно кружляли за вiкном, вже встигли утворити на металевому козирку чималеньку пухнасту подушку. Минулого разу Андрiй Федорович лежав у цiй самiй палатi влiтку. Тодi було не просто тепло – а навiть спекотно, отож, незважаючи на ризик напустити всередину кусючих комарiв, вiн полюбляв вiдкрити вiкно й накришити на металевий пiддашок трохи хлiбу. А опiсля спостерiгати, як злiтаються звiдусiль i розсаджуються на гiлках довколишнiх кущiв рiзноманiтнi пташки, як вони попервах недовiрливо придивляються до частування, пiсля чого то одна, то iнша смiливиця пурхае на пiддашок, майже на льоту пiдхоплюе намiчений шматочок i вмить уносить його подалi звiдси. Поступово день за днем пташки смiливiшали, доки нарештi не звикли прилiтати заздалегiдь i чекати, доки розпахнеться вiкно, а на пiддашку з’явиться частування. При цьому вони дзвiнко цвiрiнькали, в очiкуваннi трапези обмiнюючись мiж собою своiми пташиними новинами. А вiн насолоджувався iхнiм веселим гомоном. – Гатю, а як би нам вiкно вiдкрити, га?.. – Не можна, Андрiйчику. Надворi холодно та ще й снiжить. До того ж я з позавчора ще пам’ятаю, що вiкно примерзло до вiконницi. Сама я не вiдкрию, сил бракуе. Ти навiть присiсти на лiжку самостiйно не можеш. А санiтарок просити нема сенсу: не вiдкриватимуть вони вiкно, щоб не вихолоджувати примiщення. – Але ж десь там пташки голоднi. Зараз же зима, iм особливо важко, бо ондо скiльки снiгу понаметало!.. – Я пам’ятаю, якi «концерти» вони тобi влiтку тут влаштовували. – Отож-бо! А якби я зараз iм насiння насипав, то позлiталися б горобцi й, можливо, снiгурi. А якби ще трошки сальца – не обiйшлося б i без синичок. – Ох, Андрiйчику, не брала я нi насiння, анi сала тим паче. Не можна тобi зараз сала iсти. – То я ж не собi, я ж синичкам… – А як я синичкам принесу, раптом i ти захочеш?! Нi-нi, краще не треба. Та й вiкно не вiдкриваеться. А якби й вiдкрилося, то насипане на пiддашок частування швиденько снiгом замете. Отож краще зачекаемо до завтра, доки погода налагодиться. На завтра синоптики обiцяли ясну погоду й легке потеплiшання. Андрiй Федорович мало не бемкнув, що до завтра може й не дожити, але все ж таки стримався. Розцiнивши його мовчання по-своему, Агата Самсонiвна повернулася до своеi розповiдi. А розповiдала вона про те, що iхнього синочка, як молодого украiнського письменника-фантаста (та ще й до того ж програмiста-обчислювача за шкiльною освiтою), буквально днями запрошували на «Новий канал» в ранкову новинну телепрограму, щоб вiн розповiв про так звану «проблему 2000 року»[89 - «Проблема Y2K» була пов’язана з тим, що розробники програмного забезпечення, випущеного в XX столiттi, для позначення року в датах iнодi використовували лише два знака – наприклад, 25 вересня 1987 року позначалося як «25.09.87». Оскiльки пiсля 31 грудня 1999 року (31.12.99) наставало 1 сiчня 2000 року (01.01.00), то зазначенi програми мали б iнтерпретувати його як 1 сiчня 1900 року. Це могло призвести до серйозних збоiв у роботi систем управлiння техпроцесами i фiнансових програм.], через яку напередоднi Нового Року стояло багато галасу. На жаль, Андрiй Федорович перебував зараз не в тому станi, щоб виповзти в хол i самостiйно подивитися телепередачу за участю Спартака. Отож дружина описувала все побачене, як могла. Хоча зробити це iй було ой як нелегко: всiеi цiеi «зарозумiлоi» технiки вона вiдверто побоювалася – а тут треба було переказати, про що говорили одразу двое телеведучих i iхнiй синочок!.. – І все ж таки це не головне, – мовила вона нарештi. – А головним я вважаю те, до чого красивою украiнською мовою розмовляв наш Спарик протягом двадцяти хвилин. Ба навiть бiльше: розмова проходила в швидкому темпi, ведучих було двое, Спартак мiж ними, й жiнка до нього звертаеться украiнською, а чоловiк – росiйською. То наш синочок кожному вiдповiдав його ж мовою: iй – украiнською, йому – росiйською! І все це перехресно, в швидкому темпi, без жодного збою чи помилки! До того ж то був не змонтований запис, а прямий ефiр наживо, уяви тiльки!.. – І жодного разу не збився?! – Отож-бо, що жодного! Менi навiть здавалося iнодi, що ведучi навмисно прискорили темп бесiди й переривали одне одного, щоб тiльки наш хлопчик десь та й схибив. Але не на того напали… – Може, й навмисно, – кивнув Андрiй Федорович. – Чоловiк, якого запросили в студiю пiсля нашого Спарика, так i сказав: мовляв, вибачайте, я не можу так розмовляти, як мiй попередник, я краще росiйською. І перейшов на росiйську. Отже, далеко не всi можуть так, як наш любий синочок! Ти уявляеш, Андрiйчику?.. Трохи помовчали, пiсля чого Андрiй Федорович мовив тихо: – От що я скажу тобi, Гатю: виявляеться, справжнього мужика ми з тобою виростили! От тiльки як це сталося?.. Нiяк не второпаю… Вiн же завжди таким незграбним був, вайлуватим. Ходить перевальцем. Ручки-нiжки коротенькi, зате голова величезна – аж шiстдесят четвертого розмiру. Весь час над книжками просиджуе, все прочитане запам’ятовуе – як тiльки у нього макiтра не лусне?! Спортом для нього зайнятися – це найгiрше… Подивишся на нього – одне слово, лантух, соломою набитий! Але всерединi та-а-акий твердий стрижень – куди тобi!.. Я от в Інститутi надтвердих матерiалiв працював, та й то не знаю, з яким матерiалом його порiвняти: з кременем?.. з карбiдом вольфраму?.. чи з ельбором?.. Не знаю. – Ти б з алмазом його порiвняв, синочок все ж таки у нас один-единий, – тихесенько пiдказала Агата Самсонiвна. – Е-е-е, нi! – заперечно мотнув головою чоловiк. – Якщо з алмазом, то вiн, по-перше, загордитися може. А по-друге, до алмаза вiн таки не дотягнув. – Чому це раптом?! – Бо дурний. Мав би розум – поступав би в iнститут свiй на програмування та й жив би зараз, горя не знаючи. От тобi, наприклад, що брат з Ізраiлю написав? Що його молодша дочка Евелiна там програмiсткою працюе й заробляе зовсiм непогано. І там, на своiй новiй роботi, швиденько собi чоловiка нового знайшла. І вже вони до весiлля готуються. То хiба ж наш Спарик, якби тiльки тямущу голову на плечах мав, не переплюнув би твою племiнницю?! Та залюбки… – Звiсно, переплюнув би, – сумно зiтхнула Агата Самсонiвна. – А головне, у нього б тодi точно налагодилось особисте життя. Я ж йому скiльки казала: «Спарику, синочку, та забудь ти нарештi оту твою Евку-скелелазку! Не годиться чоловiковi все життя за однiею-единою жiнкою побиватися. Ну, померла вона – то що тепер вдiеш?! Не склалося з цiею – iншу пошукай». А йому хоч би що! Не слухаеться, хоч лусни… – Отож я й кажу, що на алмаз вiн ще не заробив, – пiдхопив Андрiй Федорович. – Алмаз-бо в усьому iдеальний, а наш Спарик то на металурга вчитися пiшов, то в паяльники переквалiфiкувався, то в журналiсти подався, то в письменники… А тепер от навiть прес-секретарем мiнiстра став! То одне, то iнше. Нiякоi визначеностi. Ну, i куди ж це годиться?! А як захворiе, то це ж хоч стiй, хоч падай! От пригадую, коли Спарик малим був – усе мрiяв собi цуцика завести, за прикладом твого брата Льонi. І що ж iз того вийшло?! Щойно сусiдка наша Клара Мусiiвна вiд нас з’iхала – таки завiв… Як раптом виявилося, що у нашого хлопчика алергiя на шерсть тварин! Оце тобi й цуцики, i котики заразом… А як на мiтингу шахтарському вiн каменюкою по головi дiстав, то одразу ж ангела побачив… Тьху ти, дурiсть яка! У мене самого клiнiчна смерть була, я прекрасно знаю: ТАМ НЕМА НІЧОГО! Анiчогiсiнько нема – навiть отiеi чорноi порожнечi… Тебе нiбито вимкнули, потiм увiмкнули знов – i все на тому. А йому, бачте, ангели ввижаються, та ще й червонi!.. – Зате роман який написав, – вступилася за сина мати. – А якi люди той роман читали, ти хоч розумiеш?! Головний архiтектор всього Бабиного Яру Ігнащенко… А вiн, мiж iншим, Шевченкiвський лауреат, його роботи по всьому свiту розкиданi – то вiд написаного нашим синочком просто в захватi!.. А той чоловiк з комiтету, який нашого Спарика на його нинiшню мiнiстерську посаду порекомендував?.. А художники всякi, артисти, кiношники?.. Та вся Спiлка письменникiв, зрештою!.. А тепер йому ж i статуетку «Золотого Бабая» вручили, i книжечка нова невдовзi мае вийти. – Ну так, все так. І статуетка ця дуже солiдна, i те, що ii на спецiальнiй церемонii всерединi Золотих Ворiт вручали – о-о-о!.. А роман цей «Апокалiпсис по-киiвськи» – ой, до чого ж потужна рiч!.. Це свята правда. – Причому без жодноi пiдтримки вiн роман цей написав. Сам про все це довiдався, сам людей розпитував. Все сам та й сам!.. Отакий наш синочок. – А ще мене дивуе, як вiн не боiться таке писати, казати i робити?! Я от скiльки рокiв прожив, а й досi чекiстiв боюся, що вони усiх нас колись-то розстрiляють. А Спарик наш не боiться анiтрохи, от чого я не розумiю!.. Тому й кажу, що стрижень внутрiшнiй у хлопця – ого-го, просто так не зламаеш!.. Справжнiй мужик вирiс. Хоча й не без дурнуватих недолiкiв… – А у кого iх нема, недолiкiв усяких?! От взяти хоч би тебе самого… – Та я що!.. – Андрiй Федорович лише рукою махнув. – Якби хтось мене переконав, щоб я таки здобув вищу освiту!.. Можливо, не тiльки мое, а й наше сiмейне життя по-iншому склалося. А так в лаборантах i в лаборантах до самоi пенсii дотягнув. – Ой-йо-йой! Можна подумати, я тебе не переконувала, – пiдiбгала губи Агата Самсонiвна. – Так мене ж i майор Осьмiнiн скiльки напучував, коли я в армii служив! Так i казав прямо: «Ти, Андрiю, всього лише хитрий сержант-хохол, а тобi вчитися треба, щоб ти офiцером був, а не авiатехнiком. Як захочеш – дамо тобi рекомендацiю в КВІРТУ, i станеш людиною». Але я, дурень такий, до вмовлянь товариша майора так i не дослухався… А тепер про що вже говорити?! Недоуком жив, недоуком i помру. – Та облиш ти, Андрiйчику! – якомога лагiднiше посмiхнулася дружина. – Куди тобi помирати?! Ти ще поживеш, я знаю. Ось пiдлiкуешся зараз, заберемо тебе додому. Сьогоднi п’ятниця, Спарик знов до пiвночi в Мiнвуглепромi стирчатиме, але завтра пiд вечiр вiн обiцяв на «Новий канал» заiхати, а там для нього вiдеокасету з його ефiром пообiцяли записати. Отож увiмкнемо вдома вiдеомагнiтофон i будемо дивитися, як нашого синочка по телевiзору показують! Все так i станеться, я знаю. Коли у тебе в дев’яносто другому роцi iнфаркт стався, тобi лiкарi скiльки життя вiдпускали, га?! Пiвроку, не бiльше. А ти натомiсть сiм рокiв прожив! – Твоiми зусиллями, Гатю, лише твоiми зусиллями. Вони обiйнялися, нiжно поцiлувалися й мовчки завмерли: чоловiк – на лiкарняному лiжку, дружина – бiля його узголiв’я на пофарбованому бiлим стiльцi. Звiсно, обидва знали, що десять днiв тому Андрiй Федорович пережив клiнiчну смерть, що його серце, роздуте трьома аневризмами, б’еться вже ледь-ледь… Тим не менш, зараз вони обое примусили себе повiрити, що все i справдi буде добре… Кафе «Хоривець», рiг вулиць Хорива i Межигiрськоi, Киiв, 17 червня 2000 року Зустрiчi колишнiх шкiльних однокласникiв та iнститутських одногрупникiв зазвичай вiдбуваються в березнi або ж у квiтнi. Перед тим, в лютому ще надто холодно, а пiсля того – у травнi вже починаються дачi й городи, потiм лiтнiй «червоний» сезон вiдпусток. А далi осiнь – тодi вже своiх дiтей та онукiв треба на навчання вiдправляти – куди там зi своiми колишнiми товаришами зустрiчатися!.. Тим не менш, коли на початку квiтня у квартирi Сукноваленкiв задзвонив телефон i господарка почула в навушнику слухавки життествердне: – Нонко, здорова була! – вона не зорiентувалася абсолютно й вiдповiла дуже стримано: – Мiж iншим, нiяка я вам не «Нонка», а Нонна Аркадiiвна. – Та що ти кажеш?! – здивувалися в слухавцi. – В такому разi, шановна Нонно Аркадiiвно, вас насмiлюються турбувати з прес-служби об’еднаного Мiнiстерства палива та енергетики Украiни. – А-а-а… з якого приводу? – З того приводу, що цьогорiч виповнюеться два десятки рокiв, як ви, багатолiтня незмiнна староста десятого-ве класу Нонна Дудченко, закiнчили киiвську середню школу номер сiмнадцять, та ще й iз золотою медаллю. – Хто це говорить?! – Ваш колишнiй однокласник Сивак Спартак Андрiйович. – О-о-ой, Спа-а-ари-ку-у-у!.. – вона вмить розпливлася в мимовiльнiй посмiшцi й привалилася до стiнки. – І судячи з того, що ти, Нонко, мене не впiзнала – бути менi багатим!.. – Та як же тебе упiзнати?! Та ще й iз мiнiстерства твого… як там воно?! – Мiнпаливенерго, якщо коротко. – Ну так, авжеж. А що ти там робиш? – Головним спецiалiстом прес-служби працюю. – Та ти що?! – Те, що чуеш. Втiм, у Мiнвуглепромi я загалом був замначальника управлiння, але вiдколи його об’еднали з Мiненерго, то всiх нас понизили на один щабель. До Кабмiну я переходити не захотiв… – До Кабмi-i-iну-у-у?! Тебе що… в уряд запрошували?! – Та нi, простим клерком. Теж головспецом, тiльки вже в тамтешньому апаратi. Але там я б вiдiрвався вiд преси. А я не хочу… – Послухай, Спарику, – перервала його Нонка, – але ж про тебе казали, нiби ти цигарками на базарi торгуеш… Як же так?! – Цигарками торгую?! Ха-а-а-ха-а-а-ха-а-а!.. Пару хвилин вiн смiявся, потiм пояснив, що цигарками на базарi вiн нiколи не торгував – просто в останнiй рiк iснування лабораторii № 32 ІЕЗ iм. Патона i протягом перших двох мiсяцiв пiсля ii лiквiдацii купував блоками цигарки на оптовiй фiрмi, розташованiй поблизу Республiканського стадiону (а отже, й бiля його iнституту), та розвозив iх по комерцiйних кiосках. А ще так само розвозив алкогольнi й безалкогольнi напоi. Поступово, долар до долару складаючи виручку вiд цього заняття, накопичив суму, необхiдну для придбання старенького, майже «вбитого» комп’ютера IBM PC/XT. Ресурсу цiеi «персоналки» вистачило рiвно настiльки, щоб перевести в електронну форму всi художнi твори, написанi на той момент. Електроннi тексти видавцi приймали на розгляд значно охочiше, отож Спартак не тiльки зайнявся самвидавом, але й прилаштував в одне з московських видавництв парочку «товстих» фантастичних романiв. – Стривай, стривай, щось я заплуталась… – зупинила його Нонна. – То ким же ти працюеш зараз: iнженером в Інститутi Патона, рознощиком сигарет, письменником чи спецiалiстом в мiнiстерствi?! – Я також i журналiстом встиг попрацювати, – додав Спартак. – Втiм, розумiючи, що в моiй бiографii без пiвлiтри не розберешся, пропоную саме це – зустрiч у ненав’язливiй атмосферi питного закладу. Далi вiн повiдомив, що приблизно всерединi червня в Мiнпаливенерго мае вiдбутися нарада, на яку неодмiнно мае прибути Артак Арзуманян, який працюе на Запорiзькiй ТЕС… – А ти звiдки знаеш?! – не втрималася Нонна. – Знаю, бо вiдвiдував i Запорiзьку ТЕС, i сусiдню Запорiзьку АЕС, i багато iнших пiдприемств паливно-енергетичного комплексу. – Може, ти i в шахтi бував?.. – Причому не в однiй. Але дай же нарештi договорити… Отже, Спартак пропонував пiдлаштуватися пiд приiзд Арзуманяна, зорганiзувавши зустрiч однокласникiв у суботу, 17 червня, в подiльському кафе «Хоривець». Наявними у нього координатами однокласникiв вiн ладен був подiлитися з колишньою старостою, натомiсть просив обдзвонити, наприклад, усiх iхнiх дiвчат. А у кого нема телефонiв – до тих по можливостi навiдатися в гостi, бо часу ще вдосталь, а зустрiч ювiлейна: двадцять рокiв закiнчення школи все-таки… Отже, Спартак розшукуватиме хлопцiв, Нонка – дiвчат. Особливо Свiтланку Смоляну – колишню Лущенко, з якою Спартак сидiв за однiею партою… – Ах, так, так… Розумiю. Вас же дражнили ще: «Жених i невiста наiлися тiста!» – а потiм у вас не склалося… – Нонко, давай не будемо про це, – делiкатно закруглив тему Спартак. – Просто пройдись по дiвчатах, i все. Про iнше поговоримо пiд час зустрiчi. – А чи багато у тебе адрес i телефонiв? – Могло б бути й бiльше, – зiтхнув вiн. – Попереджав же весь клас на випускному вечорi: я згоден стати хранителем адрес, хто куди переiжджае – всi повiдомляйте менi контактнi данi! Я в життi не загублюся i зберу весь наш клас, коли тiльки випаде нагода… Не моя провина, що до мене не побажали дослухатися. Тим не менш, пiвтора десятки контактiв маю. – Лише пiвтора десятки, – сумно зiтхнула Нонна. – Багато хто тепер в США, в Ізраiлi, в Нiмеччинi i в Італii. А дехто вже й на тому свiтi… – Наприклад?! – Наприклад, з хлопцiв – Рудик Кiпенер, з дiвчат – Карiна Рiбенок. І це ще не всi померлi. – Карiна?! Як?! Ти щось наплутав, нам же й сорока рокiв нема ще… – Рак грудей з метастазами. Померла позаторiк. Нонна аж губу закусила. – Втiм, повторюю: давай-но зберемося в кафе, а вже тодi поговоримо. Якщо згодна – бери ручку, папiрцi й записуй координати дiвчат… Бо буде добре, якщо вдасться зiбрати бодай третину. А половину – то воопше!.. * * * Як i передбачав Спартак, завiтати до кафе «Хоривець» зголосилися небагато хто, прийшло ж iще менше: з хлопцiв – лише Артак Арзуманян, Ігор Дiодоров, Венька Дзюма i Данька Красноштан, з дiвчат – сама лише Нонка Сукноваленко. Свiтланка Смоляна, як не вмовляла ii колишня староста, в пiдсумку проiгнорувала посиденьки однокласникiв. Нонна пiдозрювала, що сталося це через небажання побачитися iз Спартаком: почувши, що хлопець, якого поголос колись записував iй у «женихи», тепер працюе в Мiнпаливенерго та ще й книжки пише, Свiтлана якось надто поспiшно послалася на неуточненi «сiмейнi справи» й поклала слухавку. А мiж iншим, даремно вона проiгнорувала зустрiч! Адже сам Спартак того дня так до кафе й не дiстався: не змiг вирватися зi свого мiнiстерства… – Та що це за неподобство таке?! – обурювався Данька Красноштан. – Хочу побачити сьогоднi нашого Професора, i край! – І загалом, це не по фен-шую, – пiдтримав його Венька Дзюма. – Сам же обдзвонював усiх, сам для нас столики бронював… принаймнi з його слiв!.. А тепер сам же й не прийшов?! Ото номер!.. – Хлопцi, не вередуйте, – вступився за однокласника Артак Арзуманян, – зараз у нашому мiнiстерствi усi на вухах стоять, бо буквально позавчора наш мiнiстр Тулумбасов подав у вiдставку. Вiн же був до злиття Мiнпаливенерго мiнiстром вугiльноi промисловостi, Спартак тодi його прес-секретарем працював. Отож тепер вiн вляпався по повнiй… – А-а-а, подумаеш, мiнiстр у вiдставку пiшов! Ну то й хрiн iз ним, – мотнув головою Данька. – У Спартака ситуацiя – це ще «квiточки»… І якщо йому так кисло на душi, то хай би до нас приходив i напився як слiд, чим у своему мiнiстерствi сидiти!.. А от «ягiдки»… «Ягiдки», скажу я вам – це у мене! І головне, пити не можна, хоч би що. Даньку до кафе привела дружина Ксюша (яку вiн iменував скорочено – «Ксю») в супроводi пiдлiтка – iхнього сина Кияна. Попередила всiх учасникiв зустрiчi, що Данька «пiдшився» й загалом перебувае на межi. Тiльки пiсля цього вони пiшли в кафе. – А з тобою що?! – поцiкавився Ігор Дiодоров. – Ти ж водiем працював нiбито, як же можна пити i водночас… – Нiчого ти не розумiеш, Дiадохо, – зiтхнув Данька. – Не розумiеш, бо не знаеш… Пiд слiдством я зараз, от що! – Як, тобто, пiд слiдством?! Пiд яким ще слiдством?! Чого ти там накоiв?! – зарепетували всi одночасно. – А-а-а, з якого це дива я розповiдатиму вам про всяку гидоту?! – аж смикнувся Данька. – Не хочу зустрiч своiми негараздами псувати. Ми ж двадцять рокiв не бачилися, то навiшо?.. Був би тут мiй дружбан закадичний Йоська Гороховський – йому б я розповiв, а вам воно навiщо?.. Проте однокласники навперебiй заперечили, що Йоська Гороховський тепер у Сполучених Штатах, Мишко Ейленкрiг на прiзвисько Пердiкка – в Ізраiлi, Марек Чмут – чомусь в Австрii, Спарик Сивак – в мiнiстерствi, попри суботу, Валерка Гайдамака бiзнесом займаеться… Коротше кажучи, багато хто не з ними. Отож доведеться розповiдати тому, хто в наявностi!.. Лише тодi Данька Красноштан повiдав свою iсторiю, неймовiрно сумну й неймовiрно жахливу водночас. Виявляеться, приблизно пiвтора мiсяцi тому, мiж Травневими святами i Днем Перемоги вiн перевозив вантаж з Решетилiвки – райцентру Полтавськоi областi. Нiщо не вiщувало бiди, як раптом на пiвдорозi до Киева вiн побачив жахливу картину: просто на трасi лежало мертве тiло людини! Оскiльки тiло було добряче спресоване i спаплюжене, а нутрощi розмазанi по асфальту на кiлька метрiв у напрямi руху, було очевидно, що по трупу небораки проiхалася не одна автiвка… Але на вiдмiну вiд невiдомих байдужих водiiв, Данька зупинився вчасно. А зупинившись, виставив перед своею вантажiвкою пересувний «трикутничок», сам же пiшки пройшов по трасi аж до найближчоi автозаправки, звiдки викликав на мiсце пригоди мiлiцiю. І що ж?! Хоча на його вантажiвцi не було найменших слiдiв «бiологiчних матерiалiв» трупа, Даньку затримали, вiдвезли до мiсцевого «мавп’ятника», де заходилися вибивати з нього зiзнання в наiздi на загиблого! Причому вибивали зiзнання в буквальному сенсi – по нирках i по печiнцi… А з цими органами у Даньки були негаразди, починаючи з сумнозвiсного «комсомольського десанту» з прибирання смiття в селищi, розташованому на уражених радiацiею територiях Іванкiвського району… Коротше кажучи, в «мавп’ятнику» його ледь не забили до смертi. Та хоча провини Данька не визнав i результати експетизи всiх поверхонь вантажiвки були нульовими, справу проти нього не закрили. Навпаки – все йшло до суду. І звiсно ж, до розв’язання цiеi протухлоi справи автопiдприемство вiдправило водiя Красноштана у вiдпустку за власний рахунок. Просто так, про всяк випадок. А заразом навiсило на нього штраф за невчасну доставку вантажу з Решетилiвки. Зважаючи на такi обставини, Данька запив. Тодi дружина ледь вмовила його пiти до нарколога й пiдшитися, бо на майбутньому судi краще бути тверезим, нiж безпробудно п’яним. – А тому, любi моi однокласники, пити разом з вами я не можу. Самi розумiете – ампула… – пiдсумував вiн. – Про одне тiльки прошу: ось зараз, негайно випийте за те, щоб у нас усе було i нам за це нiчого не було! Це мiй улюблений тост. Якщо цi ментяри засудять мене, хоч знатиму, що хтось менi спiвчувае! Якщо ж пожалiють… – Та облиш ти! – хряцнув кулаком по стiльницi «Дiадоха». – Це добре, що ти нам усе розказав. Ми тепер докладемо всiх зусиль i на цих твоiх ментiв управу знайдемо!.. Агов, хлопцi, у кого е кiнцi в ментiвському середовищi?! – Ви для початку випийте за те, про що я прошу, – благально мовив Данька, втираючи долонею сухi очi. І щоб заспокоiти його, всi учасники зустрiчi наповнили келихи й випили за те, «щоб у нас усе було i нам за це нiчого не було». Державний науково-дослiдний iнститут медико-екологiчних проблем Донбасу та вугiльноi промисловостi, вул. Челюскiнцiв, № 163-г, Донецьк, 4 липня 2000 року Нiхто не розумiв, навiщо вiце-прем’ер-мiнiстр з питань паливно-енергетичного комплексу Ткач розпорядилася термiново зорганiзувати нараду, присвячену рiвню профзахворюваностi та травматизму у вiтчизнянiй вугiльнiй галузi. Себто, нiхто навiть i не подумав би заперечувати, що за рiвнем травматизму вугiльна промисловiсть поступаеться хiба що сiльському господарству… Однак невже зараз нема iнших – причому значно важливiших «больових точок», що безпосередньо впливають на рiвень вуглевидобутку?! А буде вугiллячко – буде все iнше, в тому числi й кошти на охорону здоров’я шахтарiв!.. Отже, як завжди, треба подбати про економiку галузi – отакою е головна полiтика… Втiм, це гасло («Для мене головною полiтикою е економiка вуглепрому») полюбляв повторювати вже колишнiй мiнiстр палива й енергетики Тулумбасов, вiдставку якого президент Кучма прийняв буквально днями, в передостаннiй день червня, 29 числа. І ось вiдтодi ще й тижня не минуло, а вiце-прем’ерка вже нараду зорганiзувала! Причому не деiнде, а саме в Донецьку – столицi вугiльного краю, звiдки був родом вiдправлений у вiдставку мiнiстр Тулумбасов! Якби ж термiнову нараду було наказано провести у будь-якому iншому мiстi Донбасу – наприклад, в Луганську, в Макiiвцi, в Краснодонi… Навiть у Стахановi таку нараду можна було проводити – i це виглядало б дуже символiчно! І всi б усе зрозумiли. Але в Донецьку та ще й поспiхом?! Пояснення могло бути одним-единим: правду люди кажуть, що це саме вiце-прем’ерка Ткач вижила з посади Тулумбасова! Тому тепер вона i квапиться з нарадою на першу-лiпшу тему, яка тiльки спала iй на думку, бо це все одно що «застовбити» вiдвойовану у полiтичного «ворога» територiю за собою, за героiчною переможицею. Втiм, попри неймовiрну швидкiсть пiдготовки заходу, свiй донецький вiзит Армiна Янiвна розпочала… з вiдвiдин шахти iм. Засядька. Ну так, ця вугiльна копальня була дуже-дуже непростою, оскiльки перебувала у приватнiй власностi пана Звягiльського, який з вересня 1993 року по червень 1994 року виконував обов’язки прем’ер-мiнiстра Украiни та й загалом був дуже поважною персоною в усiй вугледобувнiй галузi – отже, копальня була забезпечена всiм устаткуванням, про яке на багатьох iнших шахтах могли тiльки мрiяти. Тим не менш навiть тут у травнi минулого, 1999 року сталася велика аварiя з людськими жертвами, що цiлковито вiдповiдало темi наради. Й хоча пiсля спуску до шахти вiце-прем’ерку провели «президентським» маршрутом[90 - На шахтарському жаргонi – найлегший i найбезпечнiший маршрут пересування у пiдземних виробках.], вуглекопи не могли не вiдзначити про себе, що трималася Армiна Янiвна з неабияким достоiнством, бiльш того – залюбки розмовляла з усiма зустрiчними робiтниками й пiдмiчала найменшi дрiбнички. Їi гостре око не проминуло навiть загорнутий у ватник газовий аналiзатор[91 - Одне з типових порушень технiки безпеки, що дозволяе працювати при понаднормовому вмiстi у повiтрi шахтного метану. Вугiльнi шари шахти iм. Засядька е небезпечними за газом, пилом, а також раптовими викидами вугiлля i т. зв. суфлярними видiленнями метану – що i стало причиною аварii навеснi 1999 року.] – за що дехто негайно дiстав «на горiхи». Аж до погрози про звiльнення… – А знаете, хлопцi, у цiеi баби таки е залiзнi яйця, – обмiнювалися думками один з одним шахтарi, коли вiце-прем’ерка разом iз усiм своiм почтом полишила шахтнi штреки[92 - Штрек – горизонтальна (з кутом нахилу не бiльше 3°) гiрнича виробка, що не виходить безпосередньо на денну поверхню.]. Такий присуд був не простим комплiментом, оскiльки виник на контрастi з зимовими вiдвiдинами Донбасу нового прем’ер-мiнiстра Вiктора Адамовича Дорошенка: його теж вели «президентським» маршрутом, але наприкiнцi екскурсii вiн лише тихо молився, а по завершеннi мовив коротко: «І як ви тут працюете?! Це жах i неподобство». Поведiнка Армiни Янiвни рiзко вiдрiзнялася у кращий бiк, тому й викликала повагу таких суворих людей, як вуглекопи. Можливо, хтось розраховував, що пiсля традицiйних вiдвiдин лазнi (а як iнакше позбутися вугiльного пилу, якого вистачае навiть на «президентському» маршрутi?!) вiце-прем’ерка разомлiе… а може, навiть вiдмовиться вiд участi в скоростиглiй нарадi чи загалом скасуе ii?! Даремними виявилися сподiвання: Армiна Янiвна не захотiла порозкошувати у приготованiй за всiма правилами саунi й поспiшила до НДІ медико-екологiчних проблем Донбасу та вугiльноi промисловостi. І знов-таки, нараду не розпочинали, доки вона не обiйшла весь iнститут i не перекинулася бодай парою слiв з усiма зустрiчними. Отож запланований захiд розпочався зi значною затримкою – близько 16:00. І вже потiм, як у власнiй доповiдi, так i по ходу виступiв iнших учасникiв, вона неодноразово висловлювала думки щодо всього побаченого i почутого. На завершення зробила несподiваний хiд: представила учасникам наради одного з тих, хто ii супроводжував – вихованця Державноi акцiонерноi енергопостачальноi компанii «Крименерго» Тимофiя Захар’евича Єрмакова як майбутнього мiнiстра палива та енергетики. Уточнила, що хоча його кандидатура поки що перебувае на розглядi та узгодженнi, проте е 99-процентна впевненiсть в успiху саме з його призначенням. Пiсля чого додала: – Втiм, незалежно вiд персоналii майбутнього мiнiстра, прошу всiх присутнiх добре затямити одну просту iстину, а також передати моi слова iншим, кого цi стiни не здатнi вмiстити суто фiзично: для нашого уряду пiд керiвництвом Вiктора Адамовича Дорошенка найбiльшою цiннiстю е людина, ii здоров’я i саме життя. Насамперед, йдеться про людину працi, а тим паче, про передовий загiн робiтничого класу – про украiнських шахтарiв: ви достойнi тiльки найкращого!.. Наш уряд зробить усе вiд нас залежне, щоб якомога швидше досягти справжнього прориву в цiй царинi. Щоб усе погане неповоротно пiшло в небуття. Ось у чому полягае запорука зростання добробуту як кожного нашого громадянина, так i Украiни в цiлому. Ми рiшучо налаштованi на наведення зразкового ладу в питаннях, яких торкалися на сьогоднiшнiй нарадi, й ми це забезпечимо. Неодмiнно забезпечимо, як би хто не намагався посiяти тут хаос, гальмуючи прогрес! Прошу запам’ятати це як попередження. Не погребувала Армiна Янiвна й участю в розкiшному фуршетi. Втiм, пригубивши буквально пару чарочок вина, вибачилася, пославшись на невiдкладнi справи, мовила: – Ну що ж, залишаю замiсть себе Тимофiя Захар’евича як майбутнього повноправного господаря галузi. Знайомтеся один з одним, прошу. Любiть нового мiнiстра i шануйте! А ви, Тимофiю Захар’евичу, входiть у курс справ. Поки що неформально – тут для цього умови найкращi. Пiсля чого полишила фуршет в супроводi буквально лiчених людей. VIP-зала ресторану «Ексклюзив», вул. Артема, Донецьк, вечiр 4 липня 2000 року – Володимире Вiкторовичу, а чи можна було зорганiзувати сьогоднiшню виставу в iншому мiсцi? – замiсть привiтання спитала Армiна Янiвна, ледь перетнувши порiг невеличкоi VIP-зали нiчим особливим не прикметного ззовнi ресторанчика. Й одразу ж додала нiбито щось само собою зрозумiле: – Дуже сподiваюся, що «контора» цю нашу розмову не записуе… – «Контора» пише всiх, повсюдно й завжди, зi мною включно. Інакше б вона не була «конторою», – без найменшого натяку на жартiвливiсть мовив глава Адмiнiстрацii президента Украiни Медвiдь, коротким рвучким жестом вказуючи на стiлець поряд. – Як же можна вести серйознi справи за подiбних умов?! – З усiею належною серйознiстю, Армiно Янiвно. Добре обдумуючи те, про що збираетесь говорити. На це вiце-прем’ерка не вiдповiла нiчого, вона лише мовчки присiла на запропонований стiлець i так само мовчки перевела погляд на Медвiдя. – Одне можу гарантувати: доки ви будете поводитися виважено й розумно, про змiст нашоi сьогоднiшньоi бесiди не дiзнаеться нiхто з тих, кому знати це не потрiбно за службовим становищем. – А ви?.. – А що я?.. – Ви теж вивiряете кожен крок? – Аякже, звiсно, вивiряю. В полiтицi по-iншому не бувае. От вiзьмемо вашого колишнього шефа, наприклад. Скiльки його попереджали: «Петре Йоничу, не жени коней, потягни вуздечку на себе! Легше на поворотах! Бо може занести». А що у пiдсумку? Занесло його з панамським паспортом у кишенi свiт за очi. Отож i довелося йому, неборацi многогрiшному, з американською буцегарнею знайомитися. Щоправда… Медвiдь посмiхнувся: – Щоправда, мушу зауважити, що сидiти в особливiй камерi особливоi американськоi тюрми значно приемнiше, нiж «кукувати» в наших вiтчизняних умовах – навiть особливих… З якоi точки зору не поглянь, а все ж краще! А мiг би бути зовсiм iнший варiант перемiщення… гм-гм-м-м… Самi розумiете, що це за варiант, не проти ночi хай би про таке згадувати. – Невже ви зорганiзували як сьогоднiшне шоу, так i нашу особисту зустрiч лише заради того, щоб поговорити про Лазоркiна? – Та ви розслабтесь, Армiно Янiвно, розслабтесь, – посмiхнувся глава Адмiнiстрацii президента й поквапився завiрити спiврозмовницю: – Насамперед, я хотiв з вами побачитися, бо в Киевi, знаете, все нема часу та й нема… Заклопотанi ми там, у столицi, все кудись поспiшаемо. Коли ще посидимо отак по-простому?.. До речi, як там поживае ваш Ігнат Марленович? А як вашi чарiвнi дiточки? А чи все гаразд зi здоров’ям вашого шановного свекора Марлена Калениковича? Сподiваюся, з усiма ними все… – Так, з ними все гаразд, але… – До речi! – Володимир Вiкторович плеснув долонею по iдеально бiлiй скатертинi. – До речi, давайте займемося тим, чим i належить займатися в ресторацiях – повечеряемо. Ви ж на фуршетi на вашу честь хвилин п’ятнадцять пробули, вiд сили двадцять, я не помиляюсь? – Вам доповiли вiрно, – через губу мовила вiце-прем’ерка. – А до того такий шалений день… – немовби не почувши ii слiв, стурбовано мовив Медвiдь i продовжив: – То як, повечеряемо грунтовно чи перекусимо полегшено? Ви чого хочете? Вам закуски?.. Перше?.. Друге?.. Чи як?.. Бо тримати вас голодною – це все ж таки дуже неввiчливо з мого боку, а готують тут… Утiм, самi зараз оцiните. Медвiдь зробив непомiтний жест рукою, й бiля них немовби з повiтря виникла офiцiантка. Доки робили замовлення й чекали першоi подачi страв – мовчали, потiм заговорила Армiна Янiвна: – От ви нiби дорiкнули менi… – Я дорiкнув?! Чим, дозвольте поцiкавитись?.. – Тим, що в Киевi ми всi нiбито поспiшаемо. Я так розумiю, що цей камiнчик у мiй город полетiв, хiба ж нi? – А ви ж i направду поспiшаете, – глава АПУ ледь помiтно посмiхнувся: – Маю на увазi той поспiх надлишковий. – Я поспiшаю?.. – вiце-прем’ерка навiть вiдсунула елегантну супову чашку на блюдечку, хоча царськi щi з квашеноi капусти з телятинкою, iндичкою та бiлими грибочками лишилися нез’iденими й наполовину. – Авжеж ви, Армiно Янiвно, хто ж iще! От пояснiть менi, будь ласка, навiщо було Тулумбасова iз займаноi посади в пожежному порядку витискати, а тепер ще й Єрмакова вашого так само поспiхом проштовхувати? – Ну-у-у, навiщо менi Єрмаков на позицii мiнiстра – гадаю, особливих пояснень не потребуе через очевиднiсть такого кадрового рiшення. – Нi-нi, – мотнув головою Медвiдь, – це зовсiм не е очевидним. Але почнiть, будьте ласкавi, все ж з Тулумбасова. – У мене з ним давнi суперечностi. – Давнi?! Початок сiчня цьогорiч – це для вас «давнi суперечностi»?.. – Інодi цiлий день бувае, немов життя. – Армiно Янiвно, давайте без патетики, будь ласка. Щi доiли мовчки, потiм почекали перемiни страв i поновили розмову лише за котлетами по-киiвськи та фiгурно нарiзаною смаженою картоплею. – Ну гаразд, Володимире Вiкторовичу, вiдповiм, поклавши руку на серце: як колишнiй мiнiстр вугiльноi промисловостi та патрiот свого рiдного Донбасу, Тулумбасов нiзащо не погодився б запровадити полiтику прискореноi реструктуризацii всього паливно-енергетичного комплексу, вигiдну Украiнi в цiлому, Украiнi як державi. Навпаки, вiн би всiляко затягував агонiю Донецького вугiльного басейну замiсть того, щоб закрити його швидко й рiшучо, единим махом. – Якщо перекласти вашi слова з патетичноi мови на людську, – глава Адмiнiстрацii президента послав вiце-прем’ерцi хитрий погляд, – то можна сказати, що мiнiстр Єрмаков всiляко допомагатиме вам швидко i по-максимуму газифiкувати украiнську енергетику, переводячи тепловi електростанцii з вугiлля на газ, iмпортований iз сусiдньоi Росii. Це означае фактичну вiдмову вiд промислового видобутку в масштабах Украiни енергетичних сортiв вугiлля – але це лише перший етап. Бо на другому етапi вiдбудеться повiльне згортання видобутку коксiвного вугiлля. Що може лишитися, то це «дикий» вуглевидобуток в копанках. Втiм, прикрити копанки не спромiгся ще нiхто, хоча й намагався… – Так, схоже, «дикi» копанки справдi незнищеннi. Це якийсь суцiльний фiльм жахiв, дичина якась – от що таке копанки цi!.. – Не про них йдеться, Армiно Янiвно. Бiда в тому, що Тулумбасов на швидкiсне згортання, яке ви називаете «реструктуризацiею галузi», нiяк не погоджувався, тому й заважав вам. Хiба я щось невiрно описав?.. – Але ж, Володимире Вiкторовичу, даруйте: всiм вiдомо, що умови роботи в украiнських шахтах е найгiршими у свiтi, що повнiстю пiдтвердилося на сьогоднiшнiй нарадi! Звiдси сам собою напрошуеться елементарний висновок: треба остаточно припинити видобуток вугiлля в масштабах всього Донецького вугiльного басейну! Чим швидше, тим краще! Таким чином ми зекономимо колосальнi кошти, а заразом припинимо завдавати непоправних збиткiв екологii величезного регiону. – А що робити з тутешнiм багатомiльйонним населенням?.. – Велика Британiя лiквiдувала свою вугiльну галузь як таку – й нiчого, перетерпiли. Хоча там були й акцii протесту, i з профспiлками гiрникiв домовитися було ой як непросто!.. – Армiно Янiвно, ми не про те говоримо. Медвiдь вiдсунув порожню тарiлку, акуратно промакнув губи серветкою i довершив думку: – Нiхто не заперечуе проти напряму ваших думок. Навiть Тулумбасову все це добре вiдомо. Бiльше того, вiн мiг би сказати, яка кiлькiсть шахт закривалася на Донбасi щороку по-тихому, без зайвого рейваху як за радянськоi влади, так i за перiод незалежностi Украiни… Але вас такий пiдхiд не влаштовуе категорично! Вам хочеться заробити на газифiкацii украiнських ТЕС якнайшвидше i в якомога бiльших обсягах. Тут i зараз. На менше ви просто не згоднi. – Я не для себе вигоди шукаю, а для всiеi краiни! Адже вугiльна галузь висить непiдйомним тягарем на шиi нашого народу… – Ну так, ну так. А мiжнародний холдинг «ЕнергоГенерацiя Росiя – Украiна» укомплектований людьми, зiбраними Лазоркiним. І вiдколи ваш колишнiй шеф потрапив до лещат американськоi системи правосуддя, то весь ЕГРУ з усiма його тельбухами пiдхопили ви. Вiдтодi ваш чоловiк – шановний Ігнат Марленович став незмiнним членом правлiння МХК ЕГРУ. Годi й казати, шляхетна оборудка… Перепрошую – шляхетний вчинок. – Ви в чомусь мене звинувачуете, Володимире Вiкторовичу?.. – Боже збав, Армiно Янiвно, Боже збав! Я просто кажу, що мати свiй вiдсоток з постачання газу на територiю Украiни значно вигiднiше, нiж допомагати свекру в органiзацii мережi вiдеосалонiв у межах Днiпропетровськоi областi. Пам’ятаете обставини нашого знайомства?.. Вони вже вкотре замовкли, даючи офiцiантцi змогу прибрати порожнi тарiлки та принести десерт, два прес-френчi з зеленим чаем i порожнi чашки. Пiсля чого вiце-прем’ерка тихо мовила: – І все одно я не розумiю мету нашоi розмови. Ми i справдi знайомi вже понад десять… нi, вже навiть понад дванадцять рокiв. Але тодi навiщо ходити все довкола й довкола? Чому б не спитати прямо та вiдверто? Та ще й цi натяки на обставини нашого знайомства!.. Навiщо все це?! – Гаразд, Армiно Янiвно, враховуючи давню iсторiю наших стосункiв, запитаю вiдверто. По-перше, чи знаете ви про пiдозри мого безпосереднього шефа вiдносно вас i вашого колишнього шефа?.. Це раз. А по-друге, що там у нас iз майбутнiм опалювальним сезоном?.. Особливо прошу розшифрувати, як збираеться дiяти ваш протеже Єрмаков?.. Вислухавши все це, Армiна Янiвна повiльно вiдсунула порожню вазочку з-пiд десерту, натомiсть пiдсунула ближче до себе прес-френч, так само повiльно натиснула на поршень, потiм почала наливати зелений чай дуже тоненьким струменем до чашки… От же ж!.. Знае, куди бити. Хоча враховуючи, що глава АПУ стiльки часу все натякав та й натякав… i все непрямо… Делiкатничае. – Ну то що скажете, Амрiно Янiвно? – А те i скажу, Володимире Вiкторовичу, що справи кепськi: за минулий опалювальний сезон на теплову генерацiю було витрачено вугiлля значно бiльше, нiж зазвичай. До того ж ми почали переводити шахти на нову систему оплати: не за тонни видобутого вугiлля, а за його енергетичну цiннiсть – бо годi вже зараховувати собi у здобутки порожняк, пiднятий на поверхню разом iз «чорним золотом»!.. – Знов патетика, – зiтхнув вiн. – Ви по сутi вiдповiдайте, по сутi. – А якщо по сутi, то згiдно з висновками Єрмакова, новий опалювальний сезон вугiльна галузь ризикуе розпочати з небаченим дефiцитом вугiлля. – І що з цього приводу сказав мiй безпосереднiй шеф, приймаючи прохання Тулумбасова про вiдставку?.. – Леонiд Данилович сказав, що в разi виникнення дефiциту вугiлля взимку вiн опалюватиме Украiну головами тих, хто винен в такому дефiцитi. – Тобто?.. – Тобто президент мав на увазi мене i прем’ер-мiнiстра Дорошенка. Хоча в цей момент Армiна Янiвна мимоволi вiдчула внутрiшню напругу, вона намагалася говорити якомога чiткiше, рiвним тоном. Адже Кучма виголосив усе це на камеру, i слова його транслювалися по всiх телеканалах. Отже, президент зовсiм не жартував… – Люб’язна моя Армiно Янiвно, а чи розумiете ви, що вашi наiвнi спроби пiдвести пiд удар ваше теперiшне протеже не закiнчаться нiчим хорошим?.. Адже мiй безпосереднiй шеф сказав те, що сказав, ще до затвердження кандидатури Єрмакова на посадi мiнiстра палива та енергетики. – Я все розумiю. – І-i-i… що маете намiр робити за наявних обставин ви i ваш нинiшнiй шеф по Кабмiну – пан Дорошенко? – Вiктор Адамович готовий посприяти наданню енергогенеруючим компанiям пiльгових кредитiв на переобладнання електростанцiй. – Це рiвень мислення банкiра, а не прем’ер-мiнiстра, – скрушно зiтхнув Медвiдь. – Окрiм того, ви хоча б у першому наближеннi уявляете, скiльки часу займатиме таке переобладнання й яких зусиль потребуватиме? – Це технiчний бiк справи, вникати у який я не зобов’язана. До того ж, хто хоче, той знаходить можливiсть, а хто не хоче – шукае вiдмовки… – Армiно Янiвно, знов закликаю вас: давайте говорити серйозно про реальнi речi, а не про красивi, але недосяжнi перспективи! Тому скажiть, будьте ласкавi: що РЕАЛЬНО може зробити Вiктор Адамович у теперiшнiй ситуацii? А якщо вiн не може чи не хоче дiяти, тодi… – Окрiм органiзацii кредитних лiнiй, прем’ер не допоможе нiчим. Точнiше вiн мiг би допомогти, але-е-е… Вона замовкла, мило потупивши погляд. – Що означае це ваше «але»? – Вiктор Адамович просто не стане допомагати, хоча при бажаннi мiг би. Якщо вiдверто, то вiн менi одразу ж сказав: «Ви, Армiно Янiвно, самi захотiли змiстити Тулумбасова – отож тепер i робiть, як знаете. А я – пас». – Отже?.. – Отже, аби не потрапити пiд роздачу вашого, Володимире Вiкторовичу, безпосереднього шефа, треба його якось нейтралiзувати. – Кого?! – Вашого безпосереднього шефа, ясна рiч. – Армiно Янiвно, ви хоча б думаете, що верзете?.. – Я розумiю, про що подумали ви, – посмiхнулася вiце-прем’ерка. – Однак ви помиляетесь. Адже я сказала «нейтралiзувати», а не «прибрати»! Прибирають лише таких людей, як-от небезпечний в планi конкуренцii полiтик[93 - Натяк на загибель В’ячеслава Чорновола, що сталася за вельми пiдозрiлих обставин в автокатастрофi на шосе пiд Борисполем (Киiвщина) 25 березня 1999 року.]: вантажiвка поперек траси – р-р-раз, плюх-х-х! І конкурента нема. – Армiно Янiвно, я не збираюся терпiти й не терпiтиму!.. – Гаразд, гаразд, Володимире Вiкторовичу, можете вважати, що ви на мить вiдволiклися й не чули моiх помилково озвучених думок. – Ну-у-у… одначе ви тут не забувайтеся!.. – Насправдi ж бо iснуе безлiч способiв надiйноi нейтралiзацii не те що лiдера потужноi полiтичноi сили, але навiть вашого безпосереднього шефа, який е персоною номер один. Тим паче, якщо взятися за це серйозно. – А хто саме, скажiть на милiсть? Ондо Вiктор Адамович – ваш безпосереднiй шеф уже вiдмовився допомагати вам у дрiб’язковiй справi, а в такiй… – Ви менi допоможете, Володимире Вiкторовичу. – Я?! – Так-так, саме ви. – А-а-а… з якоi це ласки, дозвольте дiзнатися?! – А з такоi ласки, що i ви, i я, як справжнi державники, пiклуемося про найкраще майбутне для Украiни. В сусiднiй Росii щойно змiнився президент. Ваш безпосереднiй керiвник добре ладнав зi старим Єльциним, але як з новим?.. Чи не краще мати на чолi Украiни лiдера молодого i перспективного?.. Не ретроградського «червоного директора», а економiчно грамотного улюбленця народу? – Безумовно, це так. І це навiть не обговорюеться, – кивнув Володимир Вiкторович. – А якщо так, то ви мусите розумiти: держава – вона понад усе! Держава вища навiть понад персону номер один, отож якщо треба нейтралiзувати… або, якщо цей термiн вам не до вподоби… – Армiна Янiвна витримала невеличку паузу. – Гаразд, давайте назвемо це по-iншому: якщо треба зв’язати лiдера держави, позбавити його iнiцiативи – то для цього iснуе багато найрiзноманiтнiших способiв. Найпростiший – це iмпiчмент. – То ви хочете позбавити краiну лiдера нацii i гаранта Конституцii? – Ой-йо-йой, якi гучнi слова! – посмiхнулася вона. – В такому разi виконання обов’язкiв персони номер один бере на себе… наприклад, прем’ер-мiнiстр. Здаеться, це найпоширенiша свiтова практика. – А хiба не спiкер парламенту?.. – Прем’ер-мiнiстр менi подобаеться бiльше. Тим паче, в украiнському законодавствi нема закону «Про iмпiчмент», тож доведеться iмпровiзувати. – Гаразд, припустимо… Отже, ви хочете просунути на щабель вище вашого теперiшнього шефа? Що ж, гадаю, Вiктор Адамович буде вам дуже вдячний, – Володимир Вiкторович декiлька разiв поплескав у долонi й додав: – Браво! Яка шляхетна жертовнiсть з вашого боку!.. – Але ж у прем’ер-мiнiстра е певне коло своiх обов’язкiв, – продовжила Армiна Янiвна. – Таким чином, якщо прем’ер починае виконувати обов’язки персони номер один, то хтось iз вiце-прем’ерiв у свою чергу мусить виконувати обов’язки прем’ер-мiнiстра. Хiба ж нi?.. На деякий час у VIP-залi запанувала тиша, потiм глава адмiнiстрацii мовив вже без жодного натяку на награнiсть: – А оце вже дуже серйозна заявка, шановна Армiно Янiвно! – Вона тим серйознiша, що пiсля iмпiчменту буде серйозно скомпрометована посада номер один сама по собi, як «мiсце у владi». А тому буде логiчно i повнiстю в дусi волелюбноi украiнськоi традицii змiнити державний устрiй Украiни на парламентську республiку. Так-так, нам нi до чого нi президентська, нi президентсько-парламентська, анi парламентсько-президентська форми правлiння. Тiльки парламентська республiка у чистому виглядi! Коли президент е лише номiнальним лiдером нацii, такою собi «пустушкою», а вся реальна влада зосереджена в руках прем’ер-мiнiстра. – Дорога моя Армiно Янiвно, я все зрозумiв! Не треба бiльше слiв, ви все змалювали детально й поетапно, – мовив глава адмiнiстрацii. – Головне, що це реальна схема, яку лишилося тiльки реалiзувати, – пiдхопила вона. – Отож для початку треба обрати… назвемо його джокером. – Тобто… Про кого йдеться? Пояснiть, прошу. – Треба обрати цапа-вiдбувайла, за рахунок якого буде скомпрометовано теперiшню першу особу, от що я маю на увазi. Блазня, якого вiдлупцюють кийками. Або ж «куховарчиного сина», якого вiдшмагають рiзками замiсть панськоi дитини. Тому i джокер, бо вiн стане центром комбiнацii. – Ага-а-а, он воно що… А хто ж лупцюватиме? Ви?! – Ваша «контора», Володимире Вiкторовичу! Я ж лише слабка жiнка, куди там менi!.. – А-а-а… який профiт моiй «конторi» вiд цього, дозвольте спитати? – Ну-у-у… Гадаю, усi зацiкавленi в найтiснiшому союзi Киева з Москвою? Щоб молодi перспективнi лiдери обох краiн… – В Москвi цiляться на едину Євразiю вiд Лiссабона до Владивостока. – З часом станеться i це. Але починати варто з Киева. А для цього нейтралiзуемо старого ретрограда, побивши джокера. Ну, i далi… Володимир Вiкторович подумав трохи, пiсля чого повiдомив: – У такому разi вам буде приемно дiзнатися, що за одним таким чоловiчком стеження вже ведеться. – Сподiваюся, це достатньо неприемний тип?.. – Достатньо неприемний, так, – глава адмiнiстрацii почав загинати пальнi: – Всюди пхае свого носа – це раз. На останнiх виборах керував передвиборчим штабом одного з конкурентiв мого шефа – це два… – А вiд якоi партii, якщо не секрет?.. – Вiд Украiнськоi партii максимального прогресу. – Ах, он воно що… Ну-у-у, тодi я знаю, про кого йдеться. Справдi, тип неприемний i слизький. Такого можна i кийками, й рiзками, i батогами. Не шкода. Але ви сказали, що за ним вже стежать?.. – Так, вже близько тижня. Вiдколи стало зрозумiло, що мiй шеф таки прийме вiдставку Тулумбасова… Рiч у тiм, Армiно Янiвно, що про комбiнацiю, яка аналогiчна змальованiй вами, дехто вже подбав. – Тодi навiщо я перед вами тут розсипалася бiсером мало не цiлу годину?! – обурилася вiце-прем’ерка. – Ну-у-у, як це навiщо?! Треба ж було переконатися, що збiгаються не тiльки нашi цiлi, але й бачення шляхiв iхнього досягнення! Отож я радий констатувати, що вони збiгаються, – посмiхнувся глава адмiнiстрацii. * * * Не знав нiхто з них, що по завершеннi наради в НДІ медико-екологiчних проблем Донбасу та вугiльноi промисловостi аналогiчна розмова на тему майбутнього вiдбулася мiж главою Донецькоi облдержадмiнiстрацii Вiктором Устимовичем Самойловичем та Гакiлем Магбусовичем Алпаровим – поважним чоловiком, якого поза очi iменували «Центровим»… Інформацiйно-обчислювальний центр УкрНДІпроекту, пiдвальний поверх Департаменту вугiльноi промисловостi Украiни, вул. Богдана Хмельницького, № 4, Киiв, пiзнiй вечiр 16 вересня 2000 року – Ну то чим уся ця iсторiя скiнчилася? – спитав Спартак. – Ну-у-у, чим, чим… – дивлячись немовби крiзь спiврозмовника, Микола Сафонович посмiхнувся власним спогадам. – Варька-Сонька таки натрапила на шахтарiв в одному з вибоiв та й заходилася iм кричати: «Сусхристос явився! Сама бачила». Ну, ii хоч сяк-так заспокоiли, а тодi на автiвку – i в психушку запроторили. Лiкують ii, лiкують, а вона на своему стоiть: «Сусхристос явився!..» – Що, отак одразу i в психушку?! – А ти як думав! – І-i-i… як, вилiкували? – Та за деякий час я собi подумав: треба якось того… Бабу треба виручати, бо залiкують сiромаху, на «овоча» перетворять… Ну-у-у, отож пiшов я до парторга шахти нашоi iменi Газети «Правда», кажу: такi справи – не бреше Варька-Сонька, правду каже. Парторг менi не повiрив, вирiшив попервах, що я шахтного газу нанюхався. Ну, отож я й розповiв, як з дiрок ватника недбалоi операторки пiдйомноi машини насмикав вати, намайстрував собi вуса та борiдку й мовив до неi, розбудивши: «Дщерь моя!.. Дщерь моя, вставай, прокинься! Я – Ісус Христос, я оце зараз з’явився перед тобою, аби пробудити нарештi твою мiцно сплячу на робочому мiсцi в робочу змiну совiсть! А також прийми в себе хоч трiшечки вiдповiдальностi…» – Ох, Миколо Сафоновичу!.. Ох, i перепало ж вам за це, мабуть!.. – посмiхнувся в свою чергу i Спартак. – Тим не менш, до вугiльного мiнiстра УРСР я все ж таки дорiс, – знизав плечима Сургай. – А що були у мене неприемностi, то не сумнiвайся. Парторг шахти мене попервах з нiг до голови обматюкав, насварив за отаку iнiцiативу. Мовляв, якби Варька-Сонька десь вбилася, я би в тюрму пiшов… Окрiм того, моя витiвка вилилася в мимовiльну релiгiйну агiтацiю, а в тi роки з подiбними речами було ой як суворо!.. Однак у пiдсумку парторг сказав: «Гаразд, беруся справу залагодити, як тiльки зможу. А результат побачимо». Як вiн там Варьку-Соньку з психушки витягав – хтозна… Та все ж якось витягнув. Звiсно, ii не долiкували… точнiше, не залiкували, а просто настрахали, щоби про «явлення Сусхристоса» нiкому-нiкому й нiколи-нiколи не розказувала. Отож у пiдсумку Варька-Сонька повернулася на роботу й надалi працювала операторкою пiдйомноi машини. Щоправда, на робочому мiсцi бiльш нiколи не спала, а всю змiну просиджувала отак… Вирячивши очi й завмерши на своему стiльцi в напруженiй позi, Сургай зобразив, як Варька-Сонька проводила змiни пiсля «зустрiчi iз Сусхристом». Це виглядало вкрай кумедно i дотепно. І в цей момент на столi перед оповiдачем дзеленькнув телефон. Вiн миттево зняв слухавку: – Сургай на дротi. Так, у мене… Що?.. Тодi простягнув слухавку вiдвiдувачевi: – Це тебе. – Слухаю? – мовив Сивак у мiкрофон. – Спартаку Андрiйовичу, вам щойно мама телефонувала, у неi для вас важлива iнформацiя, – пролунав у навушнику голос Льольки Остряницi. – Що там за iнфа така? – Це не телефонна розмова. – Льолю, ти хоча б думаеш, про що кажеш?! – Ой, а чого… – вона замислилася на пару хвилин, а тодi виправилася: – Ну-у-у, я хотiла сказати, тобто, що не хочу по внутрiшньому мiнiстерському телефону вам казати. Просто мамi передзвонiть, ото i все. Ви зараз пiднiметесь, так? Спартак подумав, що не годиться розмовляти з мамою з кабiнету такоi поважноi людини, як Сургай, i пiдтвердив коротко: – Зараз буду. І далi до господаря кабiнету: – Що ж, Миколо Сафоновичу, менi на робоче мiсце треба вертатися. А щодо наших справ… Дякую, я все зрозумiв. – Вибач, що так сталося, Спартаку Андрiйовичу. Якби я тiльки знав!.. – Нiчого, Миколо Сафоновичу, так вже й буде. Тепер подумаю, що ж його робити далi. – Ранiше я нiяк не мiг второпати, навiщо Тулумбасов тебе на роботу в Мiнвуглепром затягнув?! А тепер розумiю: бо хороший ти хлопець! І тямущий. Е-е-ех-х-х, таких би нам побiльше та й на iншi посади!.. Однак Спартак був вже на порозi кабiнету. Кивнувши Сургаю на прощання, вiн попрямував до сходинок. Адже у пiдвал пасажирський лiфт не спускався – лише на перший поверх. А йому треба було на третiй. …Все сталося через iдею щодо новоi газети. Рiч у тiм, що пiсля вiдставки з посади мiнiстра Тулумбасов був призначений заступником секретаря Ради нацiональноi безпеки i оборони Украiни. Пару тижнiв тому Борис Борисович запросив свого колишнього прес-секретаря «поговорити в неформальнiй обстановцi». Пiд час розмови поцiкавився його планами на майбутне. Тодi Спартак i сказав, що у медiа-сферi вугiльноi галузi склалася парадоксальна ситуацiя: по рiзних холдингах i шахтах виходить чотири десятки багатотиражок, плюс двi потужнi газети в Луганську – щомiсячна «Збiйка» та щотижнева «Рупор Донбасу»… i при цьому в Киевi галузева газета не видаеться! А не завадило б таку мати!.. Причому в новiй ситуацii об’еднаного Мiнпаливенерго це може бути централiзований тижневик, присвячений паливно-енергетичному комплексу в цiлому – ще й тепловiй та атомнiй енергетицi, а також нафтогазовому комплексу. Така iдея Борису Борисовичу сподобалася, й вiн попросив Спартака пiдготувати макет пробного числа омрiяного тижневика. Причому все повинно було мати вигляд максимально натуральний: зi статтями, з фотографiями, з колонками новин по кожнiй галузi – на всi 16 шпальт формату А3!.. Спартак напружився й макет пiдготував. Роздрукував шпальти в ІОЦ УкрНДІпроекту, склеiв. Далi вiднiс макет iз супровiдним листом в приймальню нового мiнiстра Єрмакова, якого Тулумбасов заздалегiдь попередив. А далi… А далi сталося щось незрозумiле! Бо i Микола Сафонович Сургай, i новий мiнiстр Тимофiй Захар’евич Єрмаков, i тепер вже директор департаменту вугiльноi промисловостi Іван Микитович Красуцький, i його перший заступник Вiктор Борисович Родченков – усi експерти одностайно висловилися проти запропонованоi газети! Але чому?! Звiсно, причину несприйняття iдеi тижневика Єрмаковим можна було зрозумiти. Але iншi?.. – Я орiентувався на думку мiнiстра, – пояснив свою позицiю Красуцький, коли Спартак принагiдно заговорив з ним на цю тему. – Навiщо менi йти проти нього через якусь там газету? – А ти хiба маеш вiдношення до цього проекту?! – щиро здивувався Родченков. – Вибач, Спартаку Андрiйовичу, не знав… Не розiбрався. – Я гадав, що ця газета друкуватиметься на моему принтерi весь час. А менi це навiщо?! Де я вiзьму стiльки паперу i картриджiв?! Та й неоковирне воно, вручну склеене, – пояснив Сургай. – Якби ж я знав, що це лише макет i що видаватиметься все в друкарнi… А супровiдного листа я не читав. «Отак i зарубали мiй проект на рiвному мiсцi! Купа начальникiв… Нi, купа старих iдiотiв!..» – думав Спартак, пiдходячи до дверей свого кабiнету. Цiкаво, чого там хоче мама?! Не може потерпiти, доки вiн додому вернеться… Ну, затримався син на роботi – i що з того?! Нiбито не вперше… Бо упiймати Миколу Сафоновича так, щоб вiн був хоча б вiдносно вiльний, можна лише пiзно ввечерi. То як, отримав пояснення?! Отримав, еге ж… І ще кумедну iсторiю про Варьку-Соньку вислухав. А й справдi дотепно! Як там?! «Сусхристос явився! Сама бачила». Треба запам’ятати цей перл… – Ну що, Льолю, мама бiльше не телефонувала, доки я сюди пiднiмався? – Телефонувала, Спартаку Андрiйовичу! – Ну гаразд, дякую. Далi я сам… Спартак набрав iхнiй хатнiй номер: – Алло, мамо?.. Що ти?.. – Синочку, це ти?! – Звiсно я. А що, хiба е сумнiви?.. – З тобою все гаразд? – Все найкраще вiд усiх. А хiба?.. – Синочку, скажи: ти ж знаеш Гонгадзе?! – Авжеж знаю! Вiн мене трохи навчав працювати в журналiстицi. Як i мiй перший головний редактор Зореслав. Як i Буйтур Всеволод. Тiльки це вже було навчання прийомам суто полiтичноi журналiстики. Просто на мiсцi, в Центрвиборчкомi, по гарячих слiдах. – Ой, Спарику, не завантажуй мене, будь ласка!.. – Як це?! Ти ж спитала, отож я i… – Ну, коротше кажучи, ти цього Гонгадзе знаеш. – Так, знаю. – Ну, то вiн пропав! – Що-о-о?! Як, себто, пропав?! – А отак i пропав! Я, щоправда, не все запам’ятала. Ти ж знаеш, вiдколи мiй Андрiйчик помер, у мене провали в пам’ятi почалися… – Мамо, менше тексту!.. – Ну, отож по телевiзору в новинах сказали, що Гонгадзе твiй чи то з редакцii своеi… своеi… Як там ii?! – Мабуть, з редакцii «Украiнськоi правди». – Так-так, з цiеi самоi редакцii «Украiнськоi правди» додому вийшов. Чи, може, навпаки – з дому до «Украiнськоi правди» вийшов, але так i не дiйшов. Ти ж знаеш, у мене провали в пам’ятi… – Мамо!.. – Коротше, цього твого Гонгадзе всi шукають, шукають i вiдшукати не можуть! Отож я i хвилююся за тебе, синочку: ти ж бо додому не йдеш та й не йдеш!.. А вже он як пiзно. Бо по телевiзору кажуть, що якась там акцiя починаеться. Щоб усi, кому щось вiдомо про Гонгадзе… Але що там казали по телевiзору, Спартак вже не слухав. Як i торiк в неврологiчному вiддiленнi Жовтневоi лiкарнi, перед його очима коливалися потоки золотавого, з яскравими спалахами повiтря, а в них ширяла гiгантична постать Багряного Янгола i бринiли жалем слова: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Схоже, так воно i е насправдi!.. Про що вiн там планував написати детектив?! Про жорстоке вбивство вiдомого украiнського журналiста пiд час виборiв?.. Про те, як вiд цього вибухае вся Украiна?.. Вiн же так i не завершив початий роман. Занурився з головою попервах в роботу прес-секретаря, потiм на газету цю дурнувату скiльки сил витратив – i все одно усi теперiшнi посадовцi цей проект завалили. А треба було роман писати! Попри все – писати, писати, не здаватися, але писати!.. Якби вiн не проволиндив з тим романом – можливо, зараз би мав видану книжку на руках. І тодi, можливо, нiчого б iз Гонгадзе не сталося. Стоп! А з чого вiн вирiшив, що з ним… Що його таки ВБИЛИ, зовсiм як у недописаному романi?! Але в розбурханому тривожною звiсткою мозку негайно виник спогад про те, як Гiя Гонгадзе розповiдае перед мiкрофоном про те, що помiтив за собою «хвоста»[94 - Факти щодо стеження за ним Георгiй Гонгадзе виклав в офiцiйному листi, адресованому Генеральному прокурору Украiни Михайловi Потебеньку14 липня 2000 року.]. Коли це сталося?! Здаеться, десь всерединi лiта… А ще ранiше, коли Кучма приймав вiдставку мiнiстра Тулумбасова… Що президент заявив тодi?! Також щось надто важливе – але що саме?! Як раптом… «Тiльки майте на увазi наступне: вiдставку Тулумбасова я приймаю, але якщо взимку на складах теплових електростанцiй раптом не вистачить вугiлля, то я натоплю житла украiнцiв головами винних в такiй нестачi». Цi слова Кучма адресував прем’ер-мiнiстровi та вiце-прем’ер-мiнiстру з питань ПЕК. Це було сказано наприкiнцi червня. А вже в середнiх числах липня Гонгадзе помiтив, що за ним стежать, i звернувся з цього приводу до Генпрокурора. А сьогоднi 16 вересня – i Гонгадзе зникае… То що ж це виходить?! Але якi б розклади не виникали, в скронях вiдчайдушно калатала думка проста й очевидна до огидностi: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Ех-х-х, якби ж вiн тiльки знав!.. Якби знав про все заздалегiдь! А тепер вже нiчого не вдiеш. Нiчого!.. Анiчогiсiнько. 2001 «Украiна без Кучми» Киiв, 10 березня 2001 року – Неврастеник ти, Владе! Справжнiй неврастеник, хоча й «афганець». – Нi-нi, Ждане, це ти не розумiеш, що цих паскуд можна лише вiдстрiлювати короткими чергами, не iнакше. – Владе!.. – Ждане!.. Вони щойно вийшли зi станцii метро «Вокзальна» i тепер ось зупинилися просто посеред проходу до залiзничного вокзалу. Зважаючи на те, що через реконструкцiю площа була перекрита в декiлькох мiсцях, а також на суботнiй день, проходом назустрiч один одному рухалися два доволi-таки щiльнi людськi потоки. Отож iх обох постiйно штовхали, сварили i просили просуватися вперед разом з усiма. Тим не менш, вони вперто стояли на мiсцi, мiряючи один одного зневажливими поглядами. – Та чо’се ви стали, хльопцi?! Давай’ти чи так, чи сяк!.. Зненацька вiд потужного удару в спину Ждан полетiв уперед i мало не збив з нiг товариша. Проте Владислав вiдреагував вчасно й утримав вiд падiння i iх обох, i ще увiшану клумаками тiтку праворуч вiд себе. – Н-но, хто там пхаеться?! – гримнув вiн суворо. – А ти шо такий задуманий? Чи на те’ весна подiяла?.. – долинуло глузливе зауваження вже десь iздалеку. – Хльопцi, та ви б або з метра до вокзальу йшлi, або з вокзальу до метра вертальи, – мовила тiтка, яку Владислав щойно утримав вiд падiння. Пiсля чого, поправивши своi клумаки, пiрнула в потiк, спрямований до центрального входу у вокзал. – Що ж, пiшли, справдi, – потягнув його за руку Ждан. – Все одно нас затягнуть рано чи пiзно в той чи iнший бiк. Отож краще пiдемо до кас. – Ну, як знаеш… – пробурмотiв Владислав розчаровано й не надто охоче поплiвся за товаришем. Втiм iншого все одно не лишалося… Обидва прибули до Киева вчора вранцi. Приiхали рiзними потягами: Владислав – з Рiвного, Ждан – з Марiуполя. Так сталося, оскiльки на той час вони навiть знайомi ще не були. Чоловiки зiйшлися разом по завершеннi бурхливоi акцii вшанування пам’ятi Великого Кобзаря. Зiйшлися, ясна рiч, силомiць – опинившись в одному «мавп’ятнику». Хоча настiльки сумного фiналу попервах нiчого не вiщувало. Звiсно, iдучи до столицi ще позавчора, як Влад, так i Ждан вже знали, що численнi лiдери громадськоi думки зробили низку хльостких заяв у тому сенсi, що «диктатор Кучма» недостойний високоi честi – покладати квiти до пiднiжжя пам’ятника Тарасовi Шевченку. І якщо мислити тверезо, то вже вчора вранцi, коли стало вiдомо, що «вмитий кров’ю журналiста Гонгадзе диктатор», провину якого доводили знаменитi «плiвки майора Мельниченка», проiгнорувавши передову громадську думку, квiти все ж таки поклав i в закордонне вiдрядження вiдбув, – вже тодi можна було спрогнозувати, що просто так усе це не минеться. Але хто на мiсцi учасникiв патрiотичноi акцii був здатен мислити тверезо?! Ще вчора вранцi усiм здавалося, що варто лише кинули гасло: «Украiна без Кучми!» – i на нього вiдгукнуться мiльйони й мiльйони… Що ж, покладенi «кривавим диктатором» квiти розтоптали й повикидали геть, акцiю непокори проголосили. Але реакцiя правоохоронцiв не забарилася: активiстiв «очищення краiни вiд диктатури» затримали й доправили до столичного управлiння Мiнiстерства внутрiшнiх справ – на вулицю Богомольця. Тодi на стихiйному мiтингу, що зiбрався буквально на мiсцi подiй – у парку Шевченка, було вирiшено влаштувати пiшу ходу до МВС, де «сатрапам-кучмоноiдам» мала бути передана петицiя з вимогою звiльнити тих, кого негайно нарекли «совiстю украiнського народу». Наостанок якийсь худорлявий поет-неформал, струшуючи в повiтрi стиснутим кулаком, прочитав гнiвно-викривальний вiрш: Нет, журналист – не камикадзе, Не выбирал он смерть в бою. И вы убили не Гонгадзе, А демократию свою. А вместе с вами убивала Ее слепая саранча — Та, что вчера голосовала За президента-палача![95 - Автор вiрша – киiвський поет Тарас Лiпольц.] І попри те, що цей щирий вiрш був написаний росiйською, зустрiли його дуже схвально, з неабияким ентузiазмом. Власне, саме тут, на мiтингу, стоячи плiч-о-плiч i слухаючи запальних промовцiв, Владислав i Ждан побачилися вперше, а також коротко обмiнялися враженнями вiд усього побаченого. Саме тодi Ждан i почув у процiджених крiзь зуби словах спiврозмовника приховану погрозу: – Стрiляти iх треба, через одного стрiляти як мiнiмум!.. – Ви, мабуть, з УНА-УНСО? – уточнив вiн про всяк випадок. Але Владислав заперечив: – Нi, до цих хлопчикiв я не належу. Просто я пройшов Афган, а потiм мене зрадили. Пройшовши пекло, я бачу певнi речi iнакше, нiж iншi. – Нiчого собi «хлопчики»!.. – здивувався Ждан, пригадавши все, що знав про Украiнську нацiональну самооборону. – Але якщо хтось i вiзьметься за зброю, то саме вони… Хто ж iще? – От саме тому я й не вступаю до лав УНА-УНСО. Бо якщо тiльки дотягнуся до зброi – боронь Боже!.. – Ви серйозно? – Авжеж серйозно. Я ж снайпер, ще в школi на спартакiадi призовi мiсця брав, а вже потiм, в армii було таке… Владислав раптом замовк, тому Ждан перепитав: – То що ж було потiм? – Зараз не те мiсце i не та обстановка, щоб згадувати минуле, – похмуро пробурмотiв Владислав. – Майте на увазi лише одне: я тому лише не озброений зараз, що пройшов через реальну вiйну i надто добре знаю цiну людськоi кровi, а тут… А-а-а!.. Нiчого путящого з усього цього не вийде. І навiть «касетний скандал» не допоможе. – Ви певнi? – Певен. А доки ворогiв Украiни не перестрiляють принаймнi через одного – нiчого путящого не станеться. – А чому через одного, а не геть усiх? – Бо iнша половина злякаеться й вiд страху обдристаеться. Бiльше вони на цю тему не говорили, хоча й продовжували надалi iнстинктивно триматися один бiля одного. Найприкрiше полягало в тому, що песимiзм Владислава виправдався повнiстю: з теперiшнього виступу акцii «Украiна без Кучми» нiчого путящого таки не вийшло. Хтозна, в чому саме полягала причина ii поразки. Можливо, в тому, що до столичного управлiння МВС дiйшла лише половина протестувальникiв – бо друга половина несподiвано звернула на вулицю Банкову i взялася пiкетувати Адмiнiстрацiю Президента Украiни?.. Можливо, в тому, що у пiдсумку бiйцi мiлiцiйного спецназу «Беркут» чисельно переважали демонстрантiв?.. А може, все сталося через погану пiдготовку до силового сценарiю зiткнення?.. Але, найiмовiрнiше, головною причиною поразки стали роздрiбненiсть i внутрiшнi суперечки. Справдi, Партiя украiнських демократичних республiканцiв, Партiя украiнських реформаторiв, Украiнська партiя максимального прогресу, Рух украiнського народу (бiльш радикальна з двох «половинок» донедавна единого Руху, яку не слiд було плутати з iншою «половинкою» – з Рухом «За Украiну») й iншi намагалися проштовхнути на першi ролi усiх своiх лiдерiв. Найбiльшi шанси з-помiж них мала неофiцiйна очiльниця Блоку «ТАЯ» – вiце-прем’ерка нинiшнього уряду Армiна Ткач… Однак сама Армiна Янiвна, не побоявшись прибути до парку Шевченка на мiтинг опозицii, заявила наступне: – Виступ проти знахабнiлого диктатора Кучми мае очолити не слабка жiнка, а чоловiк – наш прем’ер-мiнiстр Вiктор Адамович Дорошенко, справжнiй лiдер i всенародний гетьман! Ми всi йому iз задоволенням допоможемо, i я найперша пiдтримаю його кандидатуру!.. А також кандидатуру Дорошенка пiдтримае справжня совiсть нацii – безстрашний майор Мельниченко, i Юлiй Лукiенко – всi ми, хто вирiшив боротися за кращу долю нашоi багатостраждальноi Украiни!.. Їi пропозицiю протестувальники зустрiли з палким ентузiазмом. Проте буквально за годину стало вiдомо, що прем’ер-мiнiстр рiшучо вiдмежувався вiд заяв своеi урядовоi соратницi, а партiя його прихильникiв – «За украiнця Дорошенка» закликала всiх, «кому небайдужа доля держави», припинити будь-яку участь в протестах. Наскiльки було вiдомо, сам Кучма на всi цi подii не вiдреагував, однак безвiдповiдальну позицiю вiце-прем’ерки Ткач засудив очiльник Адмiнiстрацii Президента – Володимир Медвiдь, вiн же закликав Дорошенка якнайшвидше звiльнити ii з займаноi посади. Вiдповiдний проект урядовоi постанови нiбито навiть вже готувався… – Та що це за партiя така – «ЗаУД»?! Ваш лiдер Дорошенко не гетьман, вiн боягуз! А ви перейменовуйтеся або в партiю «ЗАД», або в «ЗУД»! – обурювалися протестувальники, якi негайно кинулись розшукувати в своiх лавах розкольникiв. Та хто ж зiзнаеться в зрадi iдеалiв демократii, опинившись серед знервованого натовпу?.. В одному не можна сумнiватися: з цiлоi низки причин акцiя «Украiна без Кучми» була приречена на поразку. Не дивно, що сутички з «Беркутом» завершилися масовим затриманням найактивнiших демонстрантiв, аж до вiце-прем’ерки Ткач (яку i справдi звiльнили з займаноi посади), а також розгоном стихiйного зiбрання, що вiдбувалося в Будинку вчителя, й захопленням киiвського штабу УНА-УНСО. Оскiльки Владислав та Ждан трималися поруч – iх обох i запакували до одного «мавп’ятника». Там вони й просидiли всю нiч, час вiд часу тихесенько перешiптуючись. Поступово перейшли на «ти». Обох iх вiдпустили наступного ж ранку, допитавши коротко i склавши адмiнiстративнi протоколи. Оскiльки особливих справ у Киевi жоден з них не мав, чоловiки одразу ж попрямували на залiзничний вокзал, мрiючи лише про те, як би найшвидше опинитися вдома. Про провал акцii протестiв дорогою майже не розмовляли, за винятком короткоi, крiзь зчепленi зуби фрази Владислава щодо необхiдностi «вiдстрiлювати паскуд короткими чергами». Та й про що тут говорити – про те, що на двох украiнцiв традицiйно припадають трое гетьманiв?.. Лише коли квитки вже лежати в iхнiх кишенях, на прощання Владислав i Ждан про всяк випадок обмiнялися контактними даними. Ото й усе… Нацiональна Спiлка письменникiв Украiни, вул. Банкова, № 2, Киiв, 13 березня 2001 року Вiдтягнувши долонею лiвi рукави пiджака й сорочки, ведучий поглянув на наручний годинник, потiм налив з карафи, що стояла на застеленому синьою оксамитовою скатертиною столi, води до склянки, одним ковтком проковтнув ту воду й мовив: – Ну що ж, панове добродii, мабуть, будемо починати. Насамперед, повiдомлю для тих, хто не знайомий зi мною особисто: звати мене Устимом Валiгудою, я не простий письменник, а ще й секретар нашоi Спiлки та член президii НСПУ. Однак на сьогоднiшньому заходi моя роль значно скромнiша: менi доручено модерувати творчу зустрiч iз нашим колегою – з письменником Василем Кредо. Вiн же зробить перед присутнiми доповiдь… Про всяк випадок ведучий не став ризикувати, а прочитав з папiрця, видобутого з внутрiшньоi кишенi пiджака: – Доповiдь на тему «Чи може повторитися Куренiвська трагедiя в значно бiльшому масштабi, нiж сорок рокiв тому?» Тодi сховав папiрець, вiдкашлявся, випив ще пiвсклянки води i з солiдним виглядом резюмував: – Отже, ви почули, як звучить тема доповiдi нашого колеги. Не знаю, як вам, а менi дуже цiкаво послухати його виступ. А всiм нам, сподiваюся, це ще й, до того ж, корисно. Що ж, пане Василю, запрошую до слова! Нагадаю лише, що регламент вашого виступу – тридцять хвилин. І останне: будь ласка, ставте запитання виключно по темi доповiдi! Ви всi дорослi люди, кожен розумiе ситуацiю, що склалася пiсля нещодавнiх протестiв… – Отже, не можна обговорювати нiчие ставлення до акцii «Украiна без Кучми»?! – негайно спитала сухорлява жiночка, яка зайняла одне з крiсел у першому ряду бiля самого столу президii. – Ну, я ж просив!.. – аж скривився Валiгуда. – А якщо раптом?.. – Нi-нi, не треба! Категорично не треба! Вiн постукав кiнчиком видобутого з кишенi олiвця по порожнiй склянцi, що стояла на столi президii бiля карафи з водою, й повторив: – Прошу до слова, пане Кредо! Будь ласка, починайте. Пiднявшись на сцену й зупинившись бiля столу президii, доповiдач (а це був не хто iнший, як Василь Ярмошко, який вирiшив назавжди сховатися пiд псевдонiмом «Кредо») неквапом оглянув залу. Десятки два… навiть менше – десятки пiвтора людей. Якщо не дюжина. Мало, ох, до чого ж мало кого цiкавить жахлива трагедiя сорокарiчноi давнини!.. А отже, надто мало людей почують сьогоднi про загрозу, навислу над усiма ними… Хотiлося б бiльше, звiсно. Але ж недарма в «Кавказькiй полонянцi» прозвучав знаменитий тост: «Отож вип’емо за те, щоб нашi бажання завжди збiгалися з нашими можливостями!» – а отже, тепер доведеться пiдiгнати своi «хотiлки» пiд реальнiсть. Хто прийшов – той прийшов. Прийшли тi, якi хотiли прийти! Для них i будемо робити доповiдь. Навiть якщо це якийсь бомж-нечупара, який ще й медальку бойову на груди начепив… Трапляються ж такi унiкуми!.. – Скажiть менi, будь ласка, чи потребуе хтось iз присутнiх пояснень стосовно Куренiвськоi трагедii? – запитав вiн насамперед. – Чи всi присутнi знають, що сталося сорок рокiв тому в районi стадiону «Спартак» i трамвайного парку iменi Красiна? Чи хтось, можливо, не в курсi?.. Вiдповiддю було повне мовчання, тому ведучий з погано приховуваним роздратуванням мовив: – Як бачите, пане Василю, аудиторiя у нас пiдготовлена. Всiм про все вiдомо, отож ваше запитання не мае сенсу… – Тодi, мабуть, всi зрозумiють, чому я пропоную вшанувати пам’ять безневинних жертв Куренiвськоi трагедii хвилиною мовчання. – Що ж, тодi… хвилина мовчання, – не надто охоче проголосив ведучий i пiднявся зi свого мiсця. Слiдом повставали тi, хто розташувався в залi. І треба ж такому статися: саме в той момент, коли запанувала жалобно-урочиста тиша, вхiднi дверi рипнули, i з коридору увiйшов невисокий опецькуватий молодий чоловiк в сiрому костюмi-трiйцi, бiлiй сорочцi при краватцi й дбайливо надраених черевиках. Було очевидно, що вiн дуже поспiшав, оскiльки влетiв до зали кулею й вiдхекуючись, однак трохи повертiвши на всi боки непропорцiйно великою головою – оцiнив ситуацiю й безглуздо завмер просто посеред проходу мiж рядами крiсел. – Прошу сiдати, – мовив Валiгуда секунд через тридцять й одразу ж звернувся до «головастика», який i досi стояв посеред проходу: – А ви, молодий чоловiче?.. Ви, здаеться, пан Сивак, я не помилився?.. – Так, я Спартак Сивак, заступник голови Комiсii з пригодницькоi та фантастичноi лiтератури Киiвськоi органiзацii НСПУ, – пiдтвердив той i додав: – Вибачте за затримку, але я з роботи, просто з Мiнпаливенерго. Я вгору бiг сюди, на Банкову… на лекцiю. – Ага, ну, тодi ви потрапили куди слiд. Сiдайте, бо ми вже почали… А ви, пане Василю, доповiдайте, доповiдайте! І вибачайте наших не зовсiм дисциплiнованих письменникiв. – Я з роботи!.. – ще раз нагадав новоприбулий. Однак ведучий зробив йому знак мовчати, а потiм з пiдбадьорливим виглядом кивнув доповiдачевi. – Що ж, це добре, що послухати мою доповiдь зiбралися люди, добре обiзнанi з ситуацiею, – мовив той. – Це означае, що говорити сьогоднi про Куренiвську трагедiю нема особливоi потреби. Однак погано, що знаючи про тi подii, ви всi поголiвно мовчите, немовби води до рота набрали. А чому?! Чому, я вас запитую?! Чому нiхто з вас так досi й не написав жодного вартiсного твору про катастрофу сорокарiчноi давнини?.. – Перепрошую, що вдруге поспiль мимоволi порушую атмосферу сьогоднiшньоi доповiдi, але ви помиляетесь, причому глибоко, – подав голос новоприбулий «головастик», який вже встиг всiстися на одне з крiсел. – Так-так, це правда! – негайно вiдгукнувся медальований бомж-нечупара. – Якби ви тiльки знали, до чого чудову книжечку написав пан Спартак, ви б цього не говорили… – Так, роман дуже сильний, – пiдтвердив ще хтось. Проте кинувши суворий погляд спочатку на «головастика», потiм на бомжа й невiдомого балакуна, Валiгуда постукав олiвцем по склянцi й мовив суворо: – До порядку, панове, до порядку! Якщо хтось хоче висловитися по сутi або ж подати реплiку – просiть на те дозволу ведучого, будь ласка. Пiсля чого звернувся до доповiдача: – Так, пане Василю, ви просто не в курсi, що серед нас присутнiй автор роману «Апокалiпсис по-киiвськи», виданого окремою книжкою. Як секретар нашоi Спiлки та член президii НСПУ, можу авторитетно пiдтвердити, що це високохудожнiй твiр, який по-справжньому вражае, про що свiдчать реплiки з мiсць, зокрема, самого автора, вiдомого поета Доброткаля i-i-i… кхе-кхе… Ведучий покосився на медальованого бомжа й завершив: – Отож ваш, пане Кредо, закид е щонайменше безпiдставним. – Ну так, щоб жид та й не виперся поперед усiх зi своею нiкчменою писаниною!.. – проскреготав жовчного вигляду лiтнiй чоловiк з третього ряду. Однак i його зупинили суворий заклик дотримуватися порядку та дзвiнке постукування олiвця по склянцi. – Що ж, це добре, якщо не мовчите. Тим паче, якщо навiть книжечки на цю тему виходять, – кивнув доповiдач. – Шкода лише, що громадськiсть про тi вашi книжечки мало знае. Хоча, здаеться, про одну я нещодавню навiть по радiо чув… В повiтря миттю зметнулася рука. – Оце правильно, оце дисциплiна! – ведучий схвально кивнув: – Пане Сивак, ви щось хотiли сказати? Будь ласка! – Ви, очевидно, маете на увазi документальну книжку киевознавця Олександра Анiсiмова «Куренiвський апокалiпсис», – мовив «головастик» з мiсця. – Видана торiк, вона справдi мала розголос… Втiм, хоча перша книжка Анiсiмова, знов-таки документальна, побачила свiт ще дев’яносто восьмого року, мiй «Апокалiпсис по-киiвськи» був надрукований ще ранiше – в дев’яносто шостому. До того ж, у мене художня лiтература. Ну i, звiсно ж, я навiть не кажу про Анатолiя Кузнецова, у якого Куренiвська трагедiя згадуеться в романi-документi «Бабин Яр»… – Один жид i два москалi все пишуть, пишуть!.. – знов невдоволено пробурмотiв жовчний чоловiк. – Пане Дричак, я б дуже попросив вас як представника улюбленого всiма часопису дотримуватися дисциплiни! – тепер Валiгуда не дзеленчав олiвцем по склянцi, а гучно поплескав долонею по стiльницi. – А ви, будь ласка, не затикайте вiльнiй пресi рота, – негайно вiдгукнувся жовчний чоловiк. – Спiлка письменникiв завжди славилася демократичним духом. Тут, мiж iншим, у цих стiнах Рух утворився!.. – Пане Дричак, будь ласка, вгамуйтесь. Славетну iсторiю утворення Руху я знаю не гiрше вiд вас, оскiльки був учасником тих самих установчих зборiв. – Я пам’ятаю… – І я пам’ятаю. Але, на превеликий жаль, пiсля передчасноi смертi нашого палко улюбленого лiдера В’ячеслава Максимовича Чорновола… – Пiсля пiдлого вбивства, а не пiсля нiякоi так званоi «передчасноi смертi»! – жовчний чоловiк аж пiдскочив на своему крiслi. – Давайте вже називати речi своiми iменами й не брехати бодай самим собi!.. – Пане Дричак!.. Немире Фроловичу… – ФЛОРОВИЧ! – аж вибухнув несамовитим скрикуванням жовчний чоловiк. – Скiльки можна повторювати: я «Флорович», а не «Фролович»?! – Ну, то пробачте… – Не нукайте – не пробачаю! Всi ви у вашому РЗУ такi… безпам’ятнi!.. Василевi набридло чекати, коли ж завершиться несподiвана сварка, й вiн делiкатно кахикнув у пiднесений до рота кулак. Здригнувшись, ведучий кинув на нього винуватий погляд i мовив примирливим тоном: – Ну от що. Давайте вiдкладемо до iншого разу з’ясування того, хто саме винен в розколi колись единоi органiзацii на наш Рух «За Украiну» i ваш Рух украiнського народу, що стався пiсля смертi безумовного лiдера Чорновола В’ячеслава Максимовича. А зараз пропоную нарештi все-таки прослухати доповiдь, заради якоi ми всi тут зiбралися. Уклiнно прошу, шановний мiй колего Немире ФЛОРОВИЧУ Дричак!.. Жовчний чоловiк невдоволено набурмосився, але кивнув настiльки рвучко, що його голова, здаеться, ледь утрималася на жилавiй шиi. – Що ж, пане Кредо, тодi продовжуйте свою доповiдь, – з полегшенням зiтхнув Валiгуда. – Точнiше, я ii тiльки-тiльки починаю, – посмiхнувся Василь. – А для початку скажу от що: гаразд, це добре, що нехай потроху, але про минулу трагедiю ви пишете… Але в тiм-то й рiч, що вона давно минула! А як бути з тiею бiдою, що на наш Киiв… та й на всю Украiну лише насуваеться?.. От про це, власне, я й вестиму сьогоднi мову. І вiн заговорив, i говорив без угаву цiлу годину – весь вiдведений регламентом час. Що тiльки мiг – те пiдтверджував саморобними графiками й таблицями. А ще мапою Украiни, на якiй були ретельно показанi всi об’екти унiкального, як для свiтовоi практики, Днiпровського гiдрокаскаду: Киiвська ГЕС/ГАЕС, Канiвська ГЕС, Кременчуцька ГЕС, Днiпродзержинська[96 - З 2016 року – Середньоднiпровська ГЕС.] ГЕС, легендарний ДнiпроГЕС, Каховська ГЕС i всi рукотворнi «моря», утримуванi греблею кожноi з них. Василь аргументовано довiв, що в межах теперiшньоi Украiни такоi рiчки, як Днiпро, фактично не iснуе, натомiсть е система штучних водоймищ загальною площею в 6950 км?, що покривае та багатократно перекривае колишне рiчкове русло. Адже з 981 км довжини русла Днiпра, якi припадають на територiю Украiни, в природному станi збереглося не бiльше 100 км, або трохи бiльше 10 %. Вiн показав, який середнiй та максимальний обсяги води мiститься в кожному з «морiв». Коли ж говорив про загальний обсяг води, акумульованоi в усьому гiдрокаскадi (43,8 км?), то для наочностi попросив уявити водяний куб iз стороною в 3 км 525 м – бо його загальний об’ем дорiвнюе саме цiй гiгантськiй величинi. Також навiв данi по висотi кожноi греблi та по перепаду висот мiж сусiднiми водоймищами. – А тепер, панове, врахуйте, що один лiтр води, або ж один дециметр важить один кiлограм. Вiдповiдно, один кубiчний метр води важить в тисячу разiв бiльше – себто, одну тонну. Оскiльки в одному кiлометрi – тисяча метрiв, то один кубiчний кiлометр – це, вiдповiдно, мiльярд кубометрiв води i мiльярд тонн ваги. Таким чином, в усьому Днiпровському гiдрокаскадi акумульовано сорок три мiльярди вiсiмсот мiльйонiв тонн води. Оскiльки ми живемо в «атомному» двадцятому столiттi, то переводячи цей неймовiрний показник в звичнi нам мегатонни, констатуемо: загалом в рукотворних «морях» акумульовано сорок три тисячi вiсiмсот мегатонн води! Уявiть же, яка руйнiвна сила мiститься в цiй унiкальнiй гiдротехнiчнiй спорудi!.. Вiд цифр Василь перейшов до iсторичних дат. Почав з того, що руйнiвна сила днiпровськоi води була випробувана на радянських людях ввечерi 18 серпня 1941 року, коли працiвниками НКВС була висаджена у повiтря гребля ДнiпроГЕСу. З оборонноi точки зору, цей акт практично не мав сенсу: адже водяна хвиля, що виникла внаслiдок вибуху, вдарила по пологому лiвому берегу рiчки, все ще зайнятому радянськими вiйськами – нiмцi ж на той момент знаходилися на високому правобережжi й майже не постраждали. Однак сталiнське керiвництво СРСР досягнутими результатами було задоволене, тому по завершеннi вiйни вiдбулося не тiльки вiдновлення ДнiпроГЕСу, але й спорудження п’яти нових гiдроелектростанцiй. – Ви тiльки вдумайтеся, панове: в зонi можливого затоплення опиняються всi лiвобережнi райони Киева, а також частина правобережних районiв – Оболонь, Старий Подiл i Видубичi, а ще такi обласнi центри, як Днiпропетровськ, Запорiжжя i Херсон. І все це не враховуючи низки бiльш дрiбних мiстечок та сiл, а також всi комунiкацii, перекинутi мiж двома берегами Днiпра… Втiм, особливу небезпеку являе собою Запорiзька АЕС – мiж iншим, найбiльша в Європi! Уявiть, що станеться, якщо потужна водяна хвиля накрие одразу ж ШІСТЬ реакторiв ВВЕР-1000, потужнiсть кожного з яких складае тисячу мегават! Та Чорнобильська катастрофа не йтиме нi в яке порiвняння iз цим пеклом – ви тiльки уявiть це жахiття, уявiть!.. Обвiвши прискiпливим поглядом принишклу залу, Василь переконався, що його слова справили належне враження, та продовжив: – От саме тому Пiвнiчноатлантичний альянс, бiльш вiдомий у нас пiд абревiатурою НАТО, нiколи не планував наступати на СРСР через украiнськi територii. Все пояснюеться просто: адже у випадку сухопутного наступу достатньо висадити в повiтря греблю чи дамбу Киiвського водосховища – i тодi рукотворне цунамi змете половину столицi Украiни, а також всi киiвськi мости, лiнii електропередач тощо! Коли вода першого з «морiв» досягне Канiвського водосховища – воно швидко переповниться, пiсля чого вже подвоений обсяг води переповнить Кременчуцьке «море»… Звiсно, найбiльш руйнiвнi наслiдки матиме прорив греблi ДнiпроГЕСу: по-перше, ii висота дорiвнюе шiстдесяти метрам, по-друге, в Днiпровському, або ж по-iншому – в Запорiзькому водосховищi мiститься понад три кубiчнi кiлометри власноi води, плюс вода з чотирьох верхнiх водосховищ… Ну, i Запорiзька АЕС з усiма ii реакторами нижче за течiею, про що я вже сказав. Плюс на довершення – прорив дамби або греблi Каховського водосховища. Пiсля чого водяне цунамi вириваеться в Чорне море, перетинае його i вдаряе по Туреччинi – мiж iншим, по краiнi НАТО… Не варто також забувати, що доннi вiдкладення Чорного моря багатi на метан – ось вам ще одне джерело пiдвищеноi небезпеки. Тепер, сподiваюсь, ви всi остаточно зрозумiли, що основна функцiя Днiпровського гiдрокаскаду е оборонно-захисною, покликаною запобiгти сухопутному наступу вiйськ НАТО у напрямi на схiд?.. І це зовсiм не енергогенерацiя або ж мелiорацiя територiй. У залi здiйнялася вгору рука. Знов цей «головастик»! Анумо, нумо?.. – Пане Сивак, ви щось хотiли спитати? – стрiпонувся ведучий. – Так, хотiв. Менi здаеться, що вести мову про сухопутну наступальну операцiю вiйськ НАТО через територiю Украiни вже давно нема нiякого сенсу. І не тiльки через вiдсутнiсть СРСР на полiтичнiй картi свiту. Просто з появою балiстичних ядерних ракет сам характер сучасноi вiйни змiнився кардинально. Тодi навiщо городити таку грандiозну оборонну споруду, як Днiпровський гiдрокаскад? – Маете рацiю, шановний, – кивнув Василь. – Однак ви не враховуете, що замисел цей виник ще напередоднi Другоi Свiтовоi вiйни, у розпал сталiнiзму. А вже потiм, просто в процесi спорудження, що розтягнувся на чверть столiття, Днiпровський гiдрокаскад морально застарiв, як оборонна споруда, i давно вже втратив свое основне призначення. – А от менi цiкаво, звiдки у вас вся презентована нам iнформацiя? – Хвилинку, пане Сивак, хвилинку! – Валiгуда задзеленчав олiвцем по склянцi. – Це вже друге запитання поспiль. Якщо тiльки наш доповiдач… – В принципi, у загальних рисах я розповiв про все, як i планував, – поквапився уточнити Василь i вирiшив: – Що ж, можна переходити до запитань-вiдповiдей. Я готовий. – Тодi вiдповiдайте, будь ласка, – кивнув ведучий. – Що ж, спробую. Хоча для цього доведеться заглибитись у певнi елементи моеi бiографii. А я не знаю, чи воно того вартуе?.. Погляд Василя схрестився з пильним поглядом «головастика», й доповiдач мимоволi замовк, прикидаючи, чи варто розповiдати про давню iсторiю з любительською доповiддю, присвяченою феерii Олеся Бердника «Зоряний Корсар», через яку вiн потрапив спочатку пiд слiдство, потiм на виправнi роботи? А також про тих людей, з якими вiн стикався в той перiод i якi по крихтах передавали вiдомостi, якi вiн потiм звiв докупи… А можливо, доведеться згадувати ще й про Ярополка Курiя i керований ним КЛФ «Обрiй»! Чи про Кузю Олежченка… А навiщо все це присутнiм?! – Ну, то чому ж ви мовчите, пане Кредо? – мовив ведучий, коли напружена тиша, що встановилася в залi, почала дiяти всiм на нерви. – Перепрошую за вимушене очiкування, – вибачився Василь, – але тi люди, якi подiлилися зi мною вiдомостями про Днiпровський гiдрокаскад, нажили собi великих неприемностей з радянськими органами держбезпеки. Отож я не хотiв би, щоб хтось iз вас мав такi самi неприемностi тепер… – Досi я знав лише одного чоловiка, який панiчно боявся КДБ, – «головастик» пiдiбгав губи: – Це був мiй тато, батька якого… себто мого дiда… розстрiляли як ворога народу. Той панiчний страх звiв тата у могилу всього лише у вiцi шiстдесяти семи рокiв, хоча йому б iще жити та жити… І от тепер я бачу другого чоловiка, який знов-таки боiться КДБ, якого нема вже майже десять рокiв. Невже ви це серйозно, пане доповiдач?! Ми ж живемо в незалежнiй Украiнi, у нас е своя СБУ… Це ж майже за Конфуцiем: ловити в темнiй кiмнатi чорну кiшку, якоi там нема! Хiба так можна?! – Можете вiрити, можете не вiрити, але я вже i з СБУ мав неабиякi неприемностi через свою позицiю щодо Днiпровського гiдрокаскаду, – зiтхнув Василь. – А тому не хочу, щоб такi неприемностi спiткали й вас. – Ну гаразд, гаразд! – Валiгуда задзеленчав олiвцем по склянцi. – Пане Сивак, ви вже поставили доповiдачевi цiлих два запитання, отож дайте таку можливiсть iншим… У кого ще е запитання до доповiдача? «Головастик» знизав плечима, потiм схрестив руки на грудях i завмер у своему крiслi. Натомiсть пiдняв руку жовчний чоловiк. – Так, пане Дричак, слухаемо вас?.. – Дякую, пане ведучий. Жовчний чоловiк пiдвiвся, вiдкашлявся й мовив: – Немир Дричак, журнал «Вiчний Киiв»… Шановний пане доповiдачу, як ви ставитесь до того факту, що п’ятнадцять рокiв тому мiсцева жидва пiдiрвала Чорнобильську АЕС, виконуючи завдання закулiсного жидiвського свiтового уряду – всесвiтнього Сiонiстичного конгресу? – Пане Дричак!.. Немире Флоровичу!.. Це провокацiя! – ведучий спочатку схопився за голову, потiм вiдчайдушно задзеленчав олiвцем по склянцi. Однак, не звертаючи на нього уваги, журналiст продовжив: – Пане Валiгудо, не смiйте переривати мене! Адже саме так мiсцева жидва мстилася украiнцям за погроми часiв Богдана Хмельницького i Гайдамаччини, тому питання дуже принципове! А тепер, коли завдяки шановному доповiдачевi ми дiзналися про небезпеку Днiпровського гiдрокаскаду, придуманого жидо-грузином Сталiним-Джугашвiлi, виникае нове запитання: як дiзнатися, коли сiонiстичний Ізраiль плануе завдати ракетно-ядерного удару по тутешнiх греблях, щоб за потурання жида-президента Кучми остаточно знищити нашу нещасну Неньку-Украiну?! Присутнi обурено загомонiли, а Валiгуда простогнав безнадiйним тоном: – Це провокацiя. Я змушений перепросити за поведiнку представника шановного часопису i мого колишнього партiйного соратника… – Не треба перепрошувати! Адже очевидно, що всi тутешнi сiонiсти, окрiм Кучми, недарма дременули з Украiни до Ізраiлю i що нам усiм треба бути готовими до ядерного удару сiонiстичними ракетами по греблях Днiпровського каскаду!.. А до такого ми не готовi, злочинно не готовi! – Ну-у-у… припустимо, емiгрували не всi, – подав голос «головастик», який дивився на Дричака з явним сарказмом. – Припустимо, я з вами був, е й лишатимусь надалi. І живемо ми з мамою на Старому Подолi. Пане Кредо, пiдкажiть-но, за скiльки хвилин водяний вал вiд зруйнованоi греблi Киiвськоi ГЕС досягне нашого району проживання?.. – За п’ятнадцять хвилин, – з готовнiстю мовив Василь. – От бачите! Ясна рiч, ми з мамою не врятуемося. – Ну, то мотай у свiй Ізраiль! Давай! – гримнув жовчний чоловiк. – Перепрошую, це не ваше дiло, але я й надалi лишатимусь у Киевi, – спокiйно мовив «головастик». – Це моя земля, нiхто мене звiдси не вижене. – Ну… тодi ти смертник, залишений у нас свiтовим сiонiзмом! – Он як?! Нiчого собi… А яка ж менi вигода вiд цього, не пiдкажете? – Вигода пряма: марнославство! Ти хочеш, щоб сiонiсти зробили тебе святим жидом, а твою нiкчемну книженцiю оголосили новим Євангелiем. Не в змозi стриматися, присутнi так i вибухнули реготом. Дехто навiть покрутив пальцем бiля скронi. Однак «головастик», навпаки, посерйознiшав: – Та-а-ак, вашi ескапади набридли навiть менi! Перепрошую… Вiн пiдвiвся, вийшов у прохiд, наблизився до сцени i простягнув доповiдачевi бiленький прямокутничок цупкого паперу: – Ось моя вiзитiвка. Обов’язково зв’яжiться зi мною! Все ж таки, як головспец прес-служби Мiнпаливенерго, спробую допомогти вам пiдняти питання гiдрокаскаду в нашому вiдомствi… Не гарантую, але спробую. Майте це на увазi, що у мене особливий режим роботи: з шостоi ранку до п’ятнадцятоi дня. А тепер… не хочу дискутувати з хворими на голову. Молодий чоловiк рiзко кивнув у бiк жовчного журналiста й полишив залу. – Пане Дричак! Немире Флоровичу! Навiщо ви так?.. – зiтхнув ведучий. – Нiчого, нiчого, – задоволено посмiхнувся жовчний чоловiк, – чим менше серед нас агентiв прОклятого племенi, тим легше дихаеться… Але я так i не почув вiдповiдi на поставлене мною дуже серйозне запитання. – Пане Кредо, чи можете ви сказати щось про небезпеку жидо-iзраiльського ракетно-ядерного удару по греблях украiнського гiдрокаскаду? – в голосi Валiгуди вiдчувалися втома i розчарування. – У мене нема таких вiдомостей, – спокiйно мовив Василь. – Бiльше того, Ізраiль офiцiйно не вважаеться ядерною державою. – Я бачу, ти, пане Кредо, теж продався свiтовому жидо-масонству i сiонiзму, якщо ведеш такi розмови, – зневажливо мовив жовчний чоловiк. – До речi, а хто ти за етнiчною приналежнiстю?! Яке прiзвище ховаеться пiд твоiм псевдонiмом Кредо – жидiвське чи москальське?! – Я украiнець вiд дiда-прадiда… – почав Василь, однак в цю мить ведучий перехопив слово: – Ну все, годi з нас провокацiй! Пане Дричак, я позбавляю вас слова. – Це недемократично! – вибухнув жовчний чоловiк. – Годi вже, дайте й менi дещо запитати, – зiтхнув Валiгуда. – Я б хотiв дiзнатися, яким чином можна зменшити небезпеку прориву будь-якоi дамби чи греблi водосховищ Днiпровського каскаду? Особливо ДнiпроГЕСу, зважаючи на близькiсть Запорiзькоi АЕС. Але й Киiвськоi ГЕС також – бо сам я живу в Дарницi, яка також вiдноситься до ризикових районiв, наскiльки я зрозумiв. То чи скажете щось втiшне, пане Кредо?.. Незадоволено буркочучи щось собi пiд нiс про «втрату пильностi», Немир Дричак теж полишив залу, як i «головастик» незадовго перед ним. Надалi захiд тривав без ексцесiв. Ковбасний цех малого пiдприемства «Корольок», Рiвне, кiнець вересня 2001 року – Лаврентiю Терентiйовичу! – Га?.. – Я тут Горбача до вас привiв, як ви й наказували. – А-а-а, цього правдолюба… Кгм-м-м!.. Секундочку. Нi, хвилинку… Три хвилинки дай менi… А ти закрий дверi з iншого боку. Коли секретуточка вийшла, Королюк единим духом перехилив повну чарку Jack Daniels, примружившись, проковтнув, потiм (за старою звичкою, якоi досi не мiг позбутися) занюхав рукавом власного пiджака, чхнув. От що таке е в цьому вiскi, вiд чого так пруться усi цi iноземцi?! Якщо добре розiбратися, то будь-який iхнiй розрекламований вiскарик нiчим не кращий вiд самогону… Бурячиха, що горить… Як казали у давнi часи в iхнiй школi, розтягуючи й викривляючи слова на французький манер: «Самжене-е-е, самп’е-е-е»… Але бурячиху за кордон цистернами не вивозять, а до них з-за кордону всякi там Jack Daniels, Ballantine’s Finest Whisky, Jim Beam i чого там вiн загалом напробувався завдяки своему дружбановi Бiдосику – це все будь ласка! Пийте на здоров’я, лише закусювати не забувайте!.. До речi – про закусь… Лаврентiй Терентiйович смачно схрупав попервах парочку малосольних огiркiв, потiм величезний бутерброд з потрiйним прошарком нежирноi шинки й на додачу заiв усе це голiвкою цибулi настiльки «злоi», що аж сльози з очей мимоволi покотилися. Нi-нi, вiн найменше вiд усього переймався, що вiд нього буде тхнути перегаром. Все ж таки вiн, Лаврентiй Терентiйович Королюк, не хто-небудь, а власник цього пiдприемства, отож мае право на будь-яку поведiнку. Якщо йому заманеться – може хоч голим бiгати по територii, й нехай хоч якась падлюка бодай одненьке слово скаже!.. Але вiн усiма фiбрами власноi душi ненавидiв «правдолюба», який зараз очiкував у приймальнi. І якби не особисте прохання того ж таки Бiдосика – давно б вигнав цю паскуду. А так… Хай же в начальницькому кабiнетi краще «злою» цибулею смердить, а не закордонним Jack Daniels’ом. – Агов! – скрикнув вiн, дожувавши закусь. Секретуточка миттю зазирнула до шефа. – Давай цю паскуду сюди. Невдовзi винуватець чергового скандалу сидiв на жорсткому стiльцi навпроти нього, а Лаврентiй Терентiйович мовчки «маринував» негiдника вбивчим поглядом. При цьому в кабiнетi бринiла напружена тиша. Як сказав би той-таки Бiдосик: було чутно, як мухи на вiконнiй шибцi паруються. Ох, цей вже Бiдосик!.. Ох, Петя, Петя!.. Вмiе ж доречне слiвце ввернути, падло! – Н-ну-у-у, i довго ми мовчати збираемося? – спитав Королюк нарештi. – Так це ж не я вас бачити хотiв, це ви мене викликали, ви й кажiть першим, чого хотiли, – вiдгукнувся правдолюб. – Отже, тобi мене бачити неприемно, чи що? Погляд шефа зробився колючим, а нiздрi мимоволi роздулися. – Приемно, неприемно… Яке це мае значення?! Ми ж на роботi, а тут особисте мае вiдходити на другий план. Тут грошi заробляють. – Розумно говориш, – мугикнув Лаврентiй Терентiйович i негайно запитав: – До речi, а скажи-но менi, ким ти там на моiй фiрмi влаштований i скiльки платнi тобi поклали в бухгалтерii? – Це не мае жодного значення, – знизав плечима правдолюб. – Чому це раптом? – Бо працюю я шприцювальником в сосисковому цеху, а платня… Якою б вона не була, а нiчого кращого в нашому мiстi все одно не знайдеш. – От бачиш! Тверезо мислити ти вмiеш… якщо тiльки захочеш, – похвалив його Королюк, але додав негайно: – Однак в такому разi пiдшукати притомне пояснення твоiй поведiнцi на роботi… важкувато якось! – А чим саме вас моя поведiнка не влаштовуе? – Чим саме, питаеш?! Хм-м-м… Насамперед тим, що ти полюбляеш вештатися територiею пiдприемства – от чим. І то лише насамперед. – А чому не можна у двiр вийти, щоб свiжого повiтря ковтнути? – «Свiжого повi-i-iтря»… Ач, який нiженка! Погляньте на нього!.. – Так в сосисковому цеху такий же сморiд стоiть, що хоч сокиру вiшай! – Н-но-но!.. – гримнув кулаком по стiльницi Лаврентiй Терентiйович. – Ти диви, не забувайся, на якого господаря працюеш. Смердить йому в цеху, бачте… Ич, який манiрний мазунчик знайшовся!.. – А хiба я неправду кажу? Ви ж наказуете у тi сосиски пхати… – Та все наше мiсто давно вже в курсах, що чоловiка правдивiшого, нiж Микита Лукич Горбач, нi по яких закапелках не вiдшукати. – А я по закапелках не ховаюся, мiж iншим. І не думав навiть. – Ну так, ну так, авжеж. І язика в срацi не тримаеш, – передражнив його Королюк. Але, не зрозумiвши сарказму, правдолюб гордовито мовив: – Мiж iншим, таки не тримаю! На вiдмiну вiд iнших ваших працiвникiв, якi чомусь панiчно бояться свого господаря – вас, тобто. – Ну от що! – Лаврентiй Терентiйович знов гримнув кулаком. – Кажуть тобi, не забувайся! Отож i не забувайся, поводься пристойно. – Так я ж!.. – На моему пiдприемствi «Корольок», мiж iншим, дiють певнi Правила внутрiшнього розпорядку. І згiдно з цими правилами, пiд час робочого дня вештатися територiею моiм робiтникам забороняеться, причому категорично. Ясна рiч – окрiм випадкiв виробничоi необхiдностi, до яких вдихання так званого свiжого повiтря явно не вiдноситься. Чи давали тобi на ознайомлення Правила внутрiшнього розпорядку, коли ти ввiдний iнструктаж проходив? – Давали, але ж… – Нiяких щоб менi «але»! – сердито мовив Королюк. – Якщо вештатися територiею без особливих виробничих потреб заборонено – отже, заборонено. І все. І крапка. Зрозумiло? – Так. – Отож-бо!.. Якби не особисте прохання мого друга Бiдосика… Ой, перепрошую – Петра Петровича Бiдолаха, я би з тобою не панькався. Ти б у мене швидко на вулицi опинився! Зрозумiло?! – Звiсно, зрозумiло, але… – Нiяких менi «але»! Петро Петрович все ж таки е народним депутатом Украiни по нашому мажоритарному округу. Вiн захищае iнтереси нашого мiста й областi у самiй Верховнiй Радi, тому його слово треба поважати. – Само собою, – кивнув правдолюб. Вловивши в його словах насмiшкувату iронiю, Лаврентiй Терентiйович продовжив: – Далi, всi виробничi завдання начальства, отриманi кожним робiтником, треба виконувати беззаперечно. – Навiть якщо йдеться про обдирання шкурки з прострочених сосисок, якi вже аж позеленiли?.. – Навiть так. Адже тобi доручили пiдготувати сировину для повторного використання, тодi як ти… – Отже, це називаеться пiдготовкою сировини? – Саме так. Як i та пiдготовка, якiй пiддаються курячi стегенця, рiзноманiтнi курячi ж тельбухи… – Все це е пiдготовкою? – Авжеж. І цi операцii не потрiбно обговорювати з iншими робiтниками. Далi, якщо пiд час обiдньоi перерви хтось iз моiх робiтникiв вiдрiзае частину якоiсь ковбаси для поiдання на мiсцi – не треба його вiдмовляти вiд подiбних крокiв. Те саме стосуеться сосисок та iншоi продукцii… – Але ж вашi працiвники знають, яким чином i з якоi сировини все це готуеться! Як же вони можуть, не побоюючись за свое здоров’я?.. – Микито Лукичу, – посмiхнувся Королюк, – якщо ви так полюбляете правду, як стверджуете, то скажiть, яка реклама для моеi продукцii може бути кращою, нiж те, що моi робiтники ii самi ж i споживають?! Якщо вони самi це iдять i своi сiм’i годують – отже, впевненi у безпецi та якостi ковбасних виробiв торгiвельноi марки «Корольок»! Саме тому моiм робiтникам дозволяеться безкоштовно споживати по одному кiлограму наших виробiв на тиждень. Це дуже навiть демократично, погодьтесь. – Ну-у-у, самi-то ви, схоже, далеко не нашу шинку iсте… – правдолюб демонстративно принюхався. – А ви менi у рота не заглядайте, – набурмосився Лаврентiй Терентiйович. – Краще вертайтеся на свое робоче мiсце й подумайте, чого ви бiльше хочете: працювати шприцювальником на моiй фiрмi, чи вiд голоду подихати на вулицi?! Не сказавши жодного слова, Горбач пiдвiвся зi стiльця й полишив кабiнет начальства. Що ж до Королюка, то почекавши трохи, вiн нахилився до правоi тумбочки свого столу i знов видобув звiдти пляшку вiскi Jack Daniels. Все ж таки виховання персоналу – рiч не надто приемна i потребуе лiкування «мiкстурою». А потiм ще й секретуточку викликати… От хто всi його сердечнi рани, всi шрами полiруе самою лише своею присутнiстю – то це вона, його гарненька дiвчинка-секретуточка!.. От тим i треба зайнятися, причому в невiдкладному режимi. Пивбар «OcmaNNja BARикаДА», вул. Суворова[97 - Нинi – вул. Михайла Омеляновича-Павленка.], № 4, Киiв, жовтень 2001 року В очiкуваннi зустрiчi з найвпливовiшим лiдером громадськоi думки молодi люди потроху цiдили пиво й обмiнювалися думками щодо прекрасних людських якостей екс-прем’ера. Зокрема, говорили про його любов до колекцiонування антикварiату i предметiв старовини – особливо козацькоi доби. А також про те, що Дорошенко розумiеться на ковальському й гончарному ремеслах. А ще у нього нiбито пасiка е – а хiба ж бувають поганi люди серед бджолярiв?! Та нiзащо, нi в якому разi! Бджоли – вони ж вiдчувають поганцiв i жалять, жалять, безжально жалять!.. Пiддавшись загальному настрою i впливу пива, хтось спробував заспiвати хiт модного кiлька рокiв тому гурту «Президент и амазонка»: Я – маленькая пчелка, Жу-жу, жу-жу, жу-жу! За медом я летаю И дома не сижу. Мне солнышко будильник — Я по нему встаю, Работаю все лето, Зато зимою сплю! Жу-жу-жу, жу-жу-жу, Жу-жу-жу, жу-жу! Жу-жу-жу, жу-жу-жу, Жу-жу-жу, жу-жу! Однак доспiвати цю пiсеньку не дали: по-перше, гурт «Президент и амазонка» вже вийшов з моди, а по-друге – це москальський гурт, який спiвае москальською ж мовою! Тодi як екс-прем’ер Дорошенко – вiн, поза всяким сумнiвом, е зразковим украiнським патрiотом, який розводить зразкових украiнських бджiл… якi навiть дзижчать по-особливому – не те що якiсь там москальськi комашки!.. А спiвають хай краще «ВВ» i Руслана. Отак спливали десятки зайвих хвилин очiкування появи того, хто ще у квiтнi цього року очолював украiнський уряд, а потiм був пiдло вiдправлений у вiдставку президентом-узурпатором. І це при тому, що не надто давно Киiв здригався вiд протестних хвиль акцii «Украiна без Кучми»!.. Втiм, Дорошенко виявив максимальну лояльнiсть до чинного (точнiше, до ПОКИ ЩЕ чинного – хоча це ненадовго) президента. Й навiть вiдправив у вiдставку свою найвiдданiшу соратницю – вiце-прем’ерку Ткач. А потiм збайдужiло спостерiгав за ii затриманням i попереднiм ув’язненням… Пристрастi навiть крутiшi, нiж в бойовику «Тюряга» з Сильвестром Сталлоне!.. Отака вона реальна, без прикрас Украiна. А мерзотник Кучма його за всю виявлену лояльнiсть – у вiдставку! Отакий негiдник!.. Але ж екс-прем’ер Дорошенко та екс-вiце-прем’ер Ткач – вони просто святi, справжнi патрiоти рiдноi землi! Вiктор Дорошенко – справжнiй гетьман!.. Армiна Ткач – його вiрний «тил», опора та надiя!.. Терезка Комарницька, яка розташувалася в тiсному колi студентiв НаУКМА з пiвлiтровим кухлем пива i пакетиком сирних чiпсiв, радiла i смiялася, як i решта. Однак сидячи ближче вiд усiх до вхiдних дверей, вона першою вловила якусь надзвичайно пiднесену метушню й уривчастi вигуки: – Йде!.. Йде!.. Вже!.. Нарештi!.. Один за одним присутнi повернулися до дверей. Що ж до операторiв рiзних телеканалiв, яких до пивбару набилося просто немiряно, то вони за лiченi секунди вишикувалися навпроти дверей i нацiлили на них своi телекамери. Останнi секунди очiкування… Й нарештi Вiктор Адамович Дорошенко легкою пружньою ходою увiрвався до внутрiшньоi зали пивбару! Точнiше, першим з дверей вистрибнув невисокий опецькуватий чоловiчок – мабуть, журналiст, котрий запiзнювався. А вже слiдом в супроводi лише пари бодiгардiв у дверi увiйшов сяючий, немов новенький п’ятак, екс-прем’ер-мiнiстр. – До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!.. – вмить заволали всi присутнi: – До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!.. Наш геть!.. ман-н-н!.. До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!.. Перш нiж прослiдувати до зарезервованого спецiально для нього мiсця в центрi зали, екс-прем’ер пройшовся вздовж рядiв столикiв i потиснув руки всiм охочим. Однiею з перших такоi честi удостоiлася Терезка Комарницька. Простягнута iй рука виявилася несподiвано м’якою, тендiтною i теплою, найбiльше нагадуючи яловичу котлету з тих, якi смажила на обiд мама Альбiна. Втiм, про своi враження дiвчина не сказала нiкому: а раптом не так зрозумiють?! Може вийти не дуже гарно… Мiж тим, завершивши церемонiю рукопотискань, радiсний Дорошенко пройшов нарештi за свiй столик i вже звiдти звернувся до присутнiх: – Любi друзi! Я несказанно щасливий теплим прийомом, який ви продемонстрували. У вашому товариствi я почуваюся надзвичайно затишно, комфортно та розслаблено. Що ж, давайте спiлкуватися! Я готовий. На нього негайно посипалися запитання. Звiсно, прiоритет вiддавався таким метрам журналiстики, як Микола Вересень, В’ячеслав Пiховшек, Данило Яневський, Костянтин Стогнiй та iншi. Однак у коротких промiжках, коли один гранд мiкрофону й камери змiнював iншого, до всенародного улюбленця пiдходив то один, то iнший студiозус, чокався своею гальбою пива об кухоль екс-прем’ера i белькотав щось беззв’язне, але таке наiвно-миле!.. Пiсля чого всi присутнi, включно з Дорошенком i самим студiозусом, дзвiнко й безтурботно смiялися. До речi, нiяких серйозних запитань не ставив також нiхто з журналiстiв – хоча, здавалося, мiг би!.. І все ж пiсля години цього легкого спiлкування народний гетьман раптом заявив: – Знаете, любi друзi, колеги-журналiсти… серед вас я почуваюся, немовби серед тигрiв у клiтцi! Така заява спричинила новий вибух легковажного дзвiнкого смiху. Справдi, якщо всi нешкiдливi сьогоднi журналiсти нагадували Дорошенку тигрiв – то тигри цi були явно паперовими. Іграшковi тваринки, чие ричання бiльше скидаеться на нявчання й яких нiхто-нiхто не боiться… Вже добiгала кiнця друга година посиденьок за пивом. Усi метри журналiстики вже вдовольнили свою цiкавiсть i пiшли геть. Також здавалося, що з екс-прем’ером по декiлька разiв чокнулися гальбами всi охочi… Як раптом слово взяв той самий опецькуватий журналiст, який влетiв до пивбару попереду високого гостя й пари його бодiгардiв: – Спартак Сивак, газета «Рупор Донбасу», – прогудiв вiн трохи хрипким басом: – Пане Дорошенко, шановний Вiкторе Адамовичу! У мене нема жодних сумнiвiв, що на чергових президентських виборах, якi вiдбудуться восени двi тисячi четвертого року, черговим главою держави станете саме ви. Отож скажiть менi, як майбутнiй лiдер нацii та Гарант Конституцii: якою мае бути та нацiональна iдея, що об’еднае всю Украiну? Ідея, на яку вiдгукнуться украiнцi на Пiвночi й Пiвднi, в Центрi, на Сходi та Заходi нашоi держави – всi без виключення… Журналiст замовк, пiсля чого у просякнутому пивними парами повiтрi повисла раптова й нiким не очiкувана тиша. І поки здивованi студiозуси намагалися зрозумiти, що ж оце сталося, з-за центрального столика пролунав якийсь невпевнено-деренчливий, боязкий голосочок: – Це провокацiя… Аж не вiрилося, що це говорив той самий Дорошенко, який щойно випромiнював радiсть i щастя: – Ви провокатор!.. І запитання ваше провокацiйне!.. Ви засланий козачок – ось хто ви такий, я зрозумiв! – Отже, ви не знаете, яка нацiональна iдея об’еднае всiх украiнцiв з найвiддаленiших куточкiв нашоi держави… – прогудiв газетяр. – Але якщо так, то чи можна назвати вашу позицiю вiдповiдальною?! Адже лiдер нацii повинен дати своему народовi тi смисли, якi мобiлiзують усiх на докорiнне перетворення, на таку необхiдну модернiзацiю краiни!.. Почувши це, Дорошенко спочатку жахливо зблiд, потiм, навпаки, рiзко почервонiв плямами i, не стримавшись, заволав: – Повторюю, що ви – засланий козачок i провокатор! Адже ця iдея давно вiдома всiм украiнцям, бо нашу нацiональну iдею кожен давно плекае в своему серцi, в iнтимних глибинах своеi душi!.. – І все ж таки, прошу озвучити цю iдею, – наполягав «головастик». Тодi екс-прем’ер нарештi не витримав i вереснув надтрiснутим фальцетом: – Агов, хто-небудь, заткнiть цього провокатора! – Та ну, не переймайтеся! Краще я пiду сам. Журналiст «Рупору Донбасу» пiдвiвся з-за свого столика й попрямував до виходу, пробубонiвши сумно: – Дякую, шановний Вiкторе Адамовичу, я почув усе, що ви хотiли й могли сказати. Бувайте здоровi, до нових зустрiчей на прес-заходах. Нiхто його не затримав, нiхто не «заткнув», як просив загальний улюбленець i кумир громадськоi думки… І саме тому Терезка Комарницька не могла залишити ситуацiю просто так! Кинувши товаришам рвучке: «Ну, зараз я йому!..», дiвчина скочила з мiсця й кинулася наздоганяти клятого «головастика». Вдалося це лише на вулицi, де Терезка загорлала щодуху: – Ти-и-и, провокаторе чо-о-ортi-i-iв!.. Як тобi не соромно нападати на загального улюбленця, на справжнього народного гетьмана Дорошенка?! – Перепрошую, але насамперед скажiть, хто ви е? «Головастик» говорив дуже спокiйно… навiть можна сказати – аж надто спокiйно, зважаючи на граничне збудження студенточки. До речi, пiд впливом його монотонного «трубного» басу дiвчина несподiвано заспокоiлася й вiдповiла вже значно тихiше: – Я – Комарницька Тереза, навчаюся в Киево-Могилянськiй академii… – Гаразд, Терезо, дякую. А тепер скажiть чесно, хiба ви не помiтили, що Дорошенко жодним натяком так i не окреслив ту сакраментальну всеохопну нацiональну iдею, про яку я, власне, запитував?.. Натомiсть вiн лише висунув менi безглуздi обвинувачення. Погодьтеся, це… – Але ж ти провокатор!.. – безпорадно пискнула студентка. На це «головастик» лише сумно посмiхнувся й заперечив: – Я не провокатор, дiвчинко, я всього лише сумлiнний газетяр. Моя мета е простою та зрозумiлою: докопатися до iстини. Так працюе кожен представник «четвертоi влади». – Ага-а-а, то ти влади захотiв!.. – Повторюю, я всього лише докопуюсь до iстини. В даному ж разi iстина полягае в тому, що вiдставний прем’ер-мiнiстр Дорошенко збираеться висувати свою кандидатуру на майбутнiх президентських виборах, не розумiючи прагнень украiнського народу й не знаючи, чого люди хочуть. – Нiхто ще нiкуди не висуваеться… – Офiцiйно – нiхто. Але навiщо тодi навiдуватися у молодiжнi пивбари i запрошувати туди «тиху» пресу?! Ту саму пресу, яка чомусь не кусае полiтика, як належить ланцюговим псам демократii, а мурчить i нявчить бiля нiг, немов домашня кiшечка. Гадаете, це просто так?.. Нi, шановна. Хтось почав просувати Дорошенка вперед до перемоги. Схоже на те. Дуже схоже. Принаймнi Георгiй Гонгадзе, який трохи навчав мене працювати, звернув би увагу саме на цю обставину. – Як?! Невже сам Гонгадзе?! – здивувалася студенточка. – Сам Гонгадзе, так. Але важливо iнше: виборча кампанiя де-факто розпочалася сьогоднi й зараз, в цьому пивбарi. Розумiете, Терезо, про що я?.. – Отже, ти-и-и… Ну гаразд – ВИ вважаете, що-о-о… наш Вiктор Адамович виграе цi вибори?.. – обережно поцiкавилася вона. – Виграе. Неодмiнно виграе, – кивнув журналiст. – Ви-и-и… певнi?! – Терезка не вiрила власним вухам. – Певен, так. Але це сумно, дуже сумно. – Чому це раптом сумно? – По-перше, тому, що Дорошенко не здатен генерувати смисли, якi б об’еднували нацiю. А по-друге, тому, що вiн – слабак. – Що-о-о?! – дiвочi кулачки мимоволi, самi собою стиснулися. – Так-так, майбутнiй президент Украiни Вiктор Адамович Дорошенко – слабак i тюхтiй. Запам’ятайте моi слова якнайкраще, дiвчинко. Можливо, колись згадаете i ще подякуете менi. – Помиляешся, провокаторе негiдний, вiн лiдер! Справжнiй харизматичний лiдер нацii, наш звитяжний гетьман!.. – Цього «гетьмана» я елементарно довiв до iстерики, то хiба вiн годиться на роль лiдера нацii?! Облиште. – Це лише сьогоднi… – Не лише, Терезо, не лише сьогоднi. Наприклад, ще цьогорiч навеснi, двадцять шостого квiтня, тодi ще повноправний прем’ер Дорошенко звiтував перед Верховною Радою про роботу свого уряду. Звiт провалився, й у травнi уряд пiшов у вiдставку… Але того фатального для уряду дня, двадцять шостого квiтня, в парламентських кулуарах Дорошенко сказав журналiстам буквально наступне: «Я дiйшов до бiологiчноi межi своiх можливостей». Мiж iншим, цей момент потiм показали у вечiрнiх новинах, але я чув тi слова наживо, з його власних вуст. Чи розумiете ви, що це означае? – Що наш лiдер втомився, дуже втомився вiд таких провокаторiв, як ти!.. Вона мимоволi здiйняла сумнi очi до всiяного зiрками вечiрнього неба. – Це означае, що Дорошенко – слабак i тюхтiй. А вам, Терезо, його при тому ще бiльше шкода. У цьому й полягае наочне пояснення моеi впевненостi, що саме Вiктор Адамович стане наступним президентом Украiни – а це сумно. Бо з незрозумiлоi причини наш народ полюбляе слабакiв. Люди милуються ними, вони вiд слабакiв у захватi, просто в екстазi! Але мати слабкого лiдера нацii – це… це!.. А-а-а, через три роки самi побачите, чим подiбна нерозсудливiсть обернеться для всiх нас. І махнувши на прощання рукою, «головастик» попрямував вулицею. Як раптом Терезцi здалося, що вони… колись… – Стривай… те!.. Перепрошую, стривайте!.. – гукнула вона. – Ну, чого вам ще? – журналiст зупинився упiвоберта до студентки. – Вибачте… Але чи не могли ми бачитися ранiше?.. – Не знаю, – мотнув вiн головою. – Можливо, десь бачилися. Колись… Киiв – це, знаете, насправдi таке собi велике село. Тут усi знають усiх i кожного, просто не можуть одразу пригадати минулi обставини. – Отож i у мене таке вiдчуття, нiбито… – Не знаю. Можливо. Все можливо. І ще раз махнувши рукою, «головастик» вiддалився остаточно. 2002 Кава по-львiвськи Славутич, Чернiгiвщина, 25 березня 2002 року Ще рiк тому головний редактор тижневика «Рупор Донбасу» Реваз Нугзарович Берiдзе навiть подумати не насмiлювався, що в його газетi працюватиме такий цiнний кадр, як Спартак Андрiйович Сивак. Ще торiк вiн обiймав посаду головного спецiалiста прес-служби Мiнпаливенерго… хоча й перебував на особливому становищi через свiй письменницький талант. А все через невеличкий роман про якусь там маловiдому трагедiю… Сам Реваз Нугзарович тiеi книженцii не читав: головреду i так доводиться щодня перелопачувати силу-силенну iнформацii – тут не до белетристики!.. І справдi, що цiкавого може бути в письменницьких вигадках?! Тим не менш вiн не мiг iгнорувати авторитетнi думки iнших людей – тим паче якщо йдеться про профiльних мiнiстрiв! Дiйсно, Сивака розшукав i привiв тодi ще до Мiнвуглепрому хтось iз помiчникiв тодiшнього мiнiстра Тулумбасова… Причому цей чоловiк, який досi не мав найменшого стосунку до вугiльноi галузi, якось дуже швидко, навiть блискавично вписався в колектив галузевого мiнiстерства. Другим же авторитетом для Берiдзе став наступник Єрмакова – Богдан Іллiч Сташковський. Наскiльки вдалося з’ясувати, вiн виявився живим свiдком тiеi загадковоi катастрофи, про яку Сивак придумав написати свою скромну книжечку. З’ясувавши це, Богдан Іллiч для початку затребував для прочитання примiрник книжечки, потiм попросив колишнього прес-секретаря, а тепер головспеца прес-служби супроводжувати його в декiлькох регiональних вояжах. А насамкiнець, довiрив Сиваку особливу мiсiю: щоранку реферувати центральну пресу й особисто доповiдати мiнiстровi все, що пишуть про паливно-енергетичний комплекс! Здавалося б, особистий щоденний доступ до мiнiстра – честь дуже висока, про яку годi й мрiяти… Тим не менш, коли десь так у червнi минулого року Берiдзе вкотре приiхав до столицi вирiшувати черговi проблеми з Мiнпаливенерго, Сивак попрохав його про особисту зустрiч, на якiй буквально приголомшив запитанням: – Скажiть, Ревазе Нугзаровичу… От ви намагаетесь модернiзувати ваш часопис, хоча й не надто успiшно. А чи хотiли б ви для початку обзавестися столичним власкором газети «Рупор Донбасу»? Модернiзацiя газети, про яку згадував Сивак, назрiла вже давно. Справдi, «Рупор Донбасу» створювався як друкований орган вуглевидобувноi галузi. Однак тепер, пiсля злиття Мiнвуглепрому i Мiненерго в едине Мiнiстерство палива та енергетики, Берiдзе хотiв перетворити свiй щотижневик на медiйний вiсник всього ПЕКу – але як?! А тут ще така дивна пропозицiя… Тому вiн вiдповiв доволi стримано: – Це зважаючи на персону того, хто маеться на увазi. На що Сивак вiдповiв: – Я маю на увазi персонально себе. Отже, в планi вашоi модернiзацii, хочете обзавестися кореспондентом по столицi? Заразом акредитуете мене у Верховнiй Радi та при Кабiнетi Мiнiстрiв. А якщо захочете – то й при Адмiнiстрацii Президента. Що вiдповiсте на мою пропозицiю? Сказати, що Берiдзе був шокований – це не сказати нiчого. На його здивування головспец вiдповiв: – Якщо вiдверто, то я й сам виношував плани, як би зробити новий часопис паливно-енергетичного комплексу. Централiзований тижневик, в якому б вiдображувалися справи усiх його складових галузей. Тулумбасов мене пiдтримував – але тiльки вiн, а не його наступники, Єрмаков i Сташковський. Отож я й вирiшив: навiщо створювати газету з нуля, коли можна допомогти такiй чудовiй людинi, як Реваз Нугзарович, модернiзувати його тижневик?! Хай же його «Рупор Донбасу» стане вiсником всього ПЕКу. – Дякую, Спартаку Андрiйовичу, але… – До того ж, аби щоранку о восьмiй нуль-нуль представляти Сташковському реферат центральноi преси, я мушу прибувати на роботу на шосту нуль-нуль першим потягом метро, пiдйом у мене ще ранiше. А я по натурi – «сова», а не «жайворонок», мене такий режим роботи порядком вимотуе. Й хоча мiй робочий день завершуеться о п’ятнадцятiй нуль-нуль… Сивак безпорадно розвiв руками. – От саме тому, Ревазе Нугзаровичу, я й шукаю, куди б податися. Звiсно, я такий вiдчайдух, що мiг би i просто на вулицю пiти… Або, я чув, е редакторська вакансiя у «Хрещатику». Але це газета щоденна й столична – формат трохи не мiй. Тижневик менi ближчий за темпом подачi матерiалiв. До того ж, в тижневику бiльше аналiтики, нiж новин… Тому якщо е шанс домовитися з вашим «Рупором Донбасу» – давайте домовлятися. Згоди дiйшли поступово, хоча i не без проблем в аспектi фiнансiв. – Ревазе Нугзаровичу, я не прошу у вас зайвого. Бiльше того, можете не сумнiватися, що вiдпрацюю вашiй газетi кожну копiйку… – Але ж, Спартаку Андрiйовичу! Я можу взяти вас у штат лише власним чи спецiальним кореспондентом, не бiльше. А отже, не можу запропонувати вам редакторську ставку. Мене просто не зрозумiе колектив! – Ви пропонуете менi платню, нижчу навiть за ставку, яку дають в УНІАНi «хлопчиковi з вулицi» без досвiду роботи. Я на таке погодитися не можу принципово – iнакше я сам себе не поважатиму. – Спартаку Андрiйовичу!.. – Ревазе Нугзаровичу!.. Але зрештою все ж таки вдарили по руках. Так завершилася мiнiстерська кар’ера головспеца прес-служби, зате поновилася його журналiстська дiяльнiсть. Як i припускав Берiдзе, звiстку про те, що у «Рупора Донбасу» зненацька з’явився свiй столичний кореспондент, колектив тижневика зустрiв неоднозначно. Дехто почав тихо пiдозрювати, що луганська редакцiя невдовзi буде лiквiдована, колектив виженуть на вулицю, а газета робитиметься в Киевi. Почувши таке, головний редактор лише розсмiявся: – Заспокойтесь, будь ласка! Нiхто нiкого виганяти не збираеться, а наш тижневик як виходив у Луганську, так i надалi виходитиме. Що ж до Сивака… По-перше, ми знайомi по роботi вже не перший рiк. По-друге, нiщо не завадить звiльнити його, якщо Спартак Андрiйович не виправдае покладених на нього сподiвань. Однак данi Ревазу Нугзаровичу обiцянки виявилися зовсiм не марними. Завдяки його матерiалам «Рупор Донбасу» набув того самого лиску, якого тижневику так не вистачало для перетворення з регiональноi газети на солiдне всеукраiнське видання. І вже буквально через мiсяць тi самi скептики, якi ранiше сумнiвалися в доцiльностi нововведень, буди змушенi визнати: мати свого парламентського кореспондента, публiкувати аналiтичнi матерiали про роботу уряду, про проблеми сумiжних галузей, про полiтику як таку – це i солiдно, й актуально, i для читачiв дуже цiкаво!.. Звiсно, без конфлiктiв не обходилося. Як i без намагання проштовхнути якiсь явно божевiльнi iдеi – що припинялося головним редактором негайно i просто безжально. Наприклад, пару разiв Сивак намагався подати на розгляд статтi на захист такого собi малого пiдприемства «Сакартвело». – Ревазе Нугзаровичу, вчитайтеся в копii документiв, якi я додав! Вчитайтеся як слiд i подумайте! – кип’ятився власкор на iншому кiнцi телефонного дроту. – Керiвник цього самого «Сакартвело», Арчiл Зурабович Цитайшвiлi… Та вiн же шахтар-iнвалiд! Тим не менш, на вiдмiну вiд багатьох iнших, вiн не страйкуе до нескiнченностi, а розгорнувши свiй бiзнес, заробляе на життя собi та створюе робочi мiсця для iнших. – Тихiше, Спартаку Андрiйовичу, на пiвтона тихiше. Спокiйнiше. – Та який тут спокiй?! Оте саме «Сакартвело» знищують… – Нi, не так. Проти цього твого Цитайшвiлi вiдкрили кримiнальну справу. – Я про це й кажу! Його намагаються знищити, оскiльки полiтикам не потрiбнi шахтарi-iнвалiди, якi заробляють собi на життя. Полiтикам потрiбнi розлюченi шахтарi-iнвалiди, якi знай собi страйкують!.. – «Рупор Донбасу» – це не судовий орган. – Але ж газета може пiдняти цю проблему, iнакше навiщо ми iснуемо?! Ми опублiкуемо всi думки усiх зацiкавлених сторiн… – Спартаку Андрiйовичу, невже ти хочеш, щоб наш тижневик закрили? – Берiдзе – грузин, Цитайшвiлi – теж грузин. Допоможiть йому… – Це не мае значення, – голос головреда загуркотiв, немовби наповнена вугiллям вагонетка на поворотi. – Якщо я сказав «нi» – отже, «нi». Давай якiсь iншi матерiали, цiкавi й актуальнi. Іншим разом, приiхавши на редакцiйну нараду з Киева й ледь перетнувши порiг кабiнету головного редактора, Сивак видав наступне: – Маю iдею до сенсацiйного матерiалу! – Ну, i що там у тебе за iдея? – посмiхнувся Реваз Нугзарович, передчуваючи щось справдi незвичайне. – Я сюди, в Луганськ, iхав з такими молодими людьми!.. З такими!.. От уявiть тiльки: вона – Афродiта Хованець, вiце-мiс Украiна на вiзку… – Стоп-стоп! Стривай! Як це?.. – А отак. Молода дiвчина, iнвалiдка-спинальниця, через випадкову травму пересуваеться тiльки на вiзку. Але красуня – о-о-о, так!.. І от виявляеться, серед жiнок-iнвалiдок проводиться свiй конкурс краси, й вона – вiце-мiс цього конкурсу. А вiн… – Отже, е ще й вiн?! – здивувався Берiдзе. – Так у тiм-то й рiч! Вiн – Ларiон Майструк, ii коханий. Теж iнвалiд-спинальник, як i вона. – І теж вiце-мiстер краси?.. – Нi, не вiце-мiстер, а чемпiон Украiни з лицарських двобоiв на вiзочках! А вона – його прекрасна панi!.. Уявiть, яка чудова пара, га?! Я з ними обома про всяк випадок iнтерв’ю записав просто в купе, коли була довга стоянка поiзда, щоб стукiт колiс не заважав. Маю iхнi координати, якщо потрiбнi фотки з конкурсу краси чи з лицарського турнiру – вони нададуть… – Спартаку Андрiйовичу, i чого тебе весь час на iнвалiдську тематику тягне?! – схопився за голову Берiдзе. – Бо вугiльна галузь посiдае друге мiсце за травмонебезпечнiстю пiсля сiльського господарства. А моею першою газетою був тижневик «Селянин», Зореслав Бурбела там ще головним редактором був. Пам’ятаете, я вас принагiдно знайомив, коли ще Мiнвуглепром був?.. – І що з того? – А те, що вiдтодi я й зайнявся iнвалiдською тематикою. У мене навiть у газетi «Труд – Украина» виходили публiкацii на цю тему. Про фестиваль дитячоi творчостi «Свiтлячок», про… Однак Реваз Нугзарович був категоричним: – «Рупор Донбасу» – не мiсце для подiбних експериментiв. Прибережи iх для якихось iнших мас-медiа. Тобi ж дозволено «халтурити» без збитку для нашого тижневика… – Ще б пак! З такою зарплатнею як не «халтурити»?! – Отож i подай матерiал про цю парочку спинальникiв кудись iще. Куди хочеш подавай, тiльки не до нас. Бували ляпи i з боку редакцii. Наприклад, восени Спартак Андрiйович надiслав невеличкий, написаний украiнською мовою нарис, присвячений черговiй рiчницi звiльнення Киева вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Однак щоб шахтарi легше сприйняли матерiал, Берiдзе розпорядився перекласти його росiйською мовою. В матерiалi згадувався Лютiзький плацдарм, а в перекладi це виглядало наступним чином: «Героические советские войска освободили Киев, нанеся удар из плацдарма, расположенного в районе города Лютиз». – Що це за «мiсто Лютiз» таке?! – обурювався потiм у телефоннiй розмовi власкор. – Хто додумався перекласти матерiал росiйською, не показавши переклад менi?! – Не вередуй, Спартаку Андрiйовичу, – мовив суворо головред. – Ти мусиш розумiти, що шахтарям читати украiнською важко. – Ревазе Нугзаровичу, ви хочете випускати всеукраiнську газету чи регiональну?! Якщо хочете змiн – публiкуйте украiнською хоча б частину матерiалiв. Це по-перше. А по-друге, на Донбасi народилися такi украiнськi поети, як Володимир Сосюра i Василь Стус, якi творили украiнською… – Я приiхав до Луганська з Кутаiсi, отож маю повне право не знати… – Але ж перекладали не ви, а хтось iз редакторiв! А вiн мусив би знати, що, по-перше, не «Лютiз», а «Лютiж». А по-друге, це не мiсто, а село у Вишгородському районi Киiвщини. – Як це?! – здивувався Берiдзе. – А чому тодi не «Лютiжський»?! – Одне з правил украiнськоi мови, чергування приголосних: «же-зе», «ха-ес», «ка-це»… Тому село – «Лютiж», а плацдарм – «Лютiзький». – Ну, знаеш!.. Я в Кутаiсi украiнськоi мови не вивчав. – А редактор, який текст перекладав?.. – А вiн з Рязанi. – Овва!.. Тодi наступного разу як перекладатиме, хай покаже текст менi. – На це забракло часу, Спартаку Андрiйовичу, ми вже номер здавали! Наступного разу пиши росiйською. – Ви хочете бути всеукраiнським виданням чи не хочете?.. Втiм, подiбнi конфлiкти мали цiлковито робочий характер i ставалися нечасто. В усьому ж iншому Берiдзе був дуже задоволений роботою столичного власкора. Бiльш того, саме завдяки Сиваку i саме тепер вiн змiг нарештi пiдступитися до iдеi, яку виношував вже не перший мiсяць: як би влаштувати рекламний прес-марафон по всiх гiдроелектростанцiях, розташованих на Днiпрi?! А по дорозi можна було б завертати на iншi об’екти паливно-енергетичного комплексу – наприклад, на шляху з Киiвськоi ГЕС до Канiвськоi ГЕС завiтати на Трипiльську ТЕС… – Отже, Спартаку Андрiйовичу, ти не тiльки допоможеш зорганiзувати весь цей прес-марафон, але й супроводжуватимеш редакцiйний десант… наприклад, до Днiпродзержинськоi ГЕС. А далi ми вже без тебе. Згоден? – Аякже! Це ж робота, – вiдповiв Сивак. – Тiльки дивись, будь ласка, щоб без твоеi улюбленоi iнвалiдськоi тематики. Бо ми почнемо з Киiвськоi ГЕС… – А давайте почнемо зi Славутича! – раптом запропонував власкор. – Це хоча й Чернiгiвська область, проте мiсто безпосередньо пiдпорядковано Киеву. До того ж там спецiальна економiчна зона. А мер там який чудовий!.. – ЧАЕС зупинено, – нагадав Берiдзе, – то чи варто iхати туди?.. – Варто! Однозначно варто. Якщо хочете, щоб «Рупор Донбасу» став всеукраiнською газетою, то ми мусимо вiдвiдати i це мiсто також. Мусимо!.. – Гаразд, переконав. * * * Саме тому сьогоднi о 7:45 ранку бiля старого подiльського будинку загальмувала редакцiйна автiвка «Рупору Донбасу» з чотирма спiвробiтниками: окрiм водiя Прохора, до Киева прибули головний редактор Берiдзе, луганський власкор Колтунов та фотокореспондентка Аджапарян. Сивак чекав на них бiля пiд’iзду – але без речей. – Спартаку Андрiйовичу, а чому це ти отак, без нiчого?.. – здивувався головред. – Час, знаеш, бiжить, хоч i не мае нiг… – Сьогоднi понедiлок, день важкий, та й погода пiдкачала. І сам прес-марафон – справа клопiтка. – Це ти нам розповiдаеш?! – Отож зайдiть додому на фiлiжаночку кави. Зiгрiетесь. – Тiльки щоб без «пiдiгрiву»! Бо пиячити перед дорогою… – На каву, виключно на каву. Без усякого алкоголю. Зважаючи на холод i мряку, пропозицiя видалася слушною. Та й Берiдзе давно вже не бачився з мамою свого киiвського власкора – дуже приемною лiтньою жiнкою. Шкода, що його батько помер, царство йому небесне… Отже, якщо запрошують на каву – вiдмовлятися не варто. Однак у передпокоi квартири Сивакiв луганчан зустрiла не Агата Самсонiвна, а якась незнайома молоденька дiвчина. – Знайомтесь, це Тереза, – коротко мовив власкор i звернувся до неi: – Ти з нами посидиш на кухнi чи в унiвер свiй збиратимешся? – Я б посидiла, але… – Ну, тодi йди. Проводжати мене не треба. Вiн на мить обiйняв дiвчину за талiю, вони швидко й рвучко поцiлувалися. – Коли повернешся? – В суботу чи в недiлю, то вже як складеться, – Спартак Андрiйович запитально озирнувся на Берiдзе. – Скорiше, в недiлю, – мовив той трохи розгублено. Дiвчина кивнула i зникла за дверима маленькоi кiмнати. Натомiсть у передпокiй вийшла Агата Самсонiвна зi словами: – Я знаю, що ви поспiшаете. Спарик мене попередив, отож я все вже приготувала. Вас четверо чи… лише трое?.. – Прохор як водiй лишився за кермом, вiн пiднiматися не хоче. Автiвка, нашi речi, все таке. – А Прохор – це-е-е?.. – Кажу ж, це наш водiй. Агато Самсонiвно, я дуже радий можливостi бачити вас, але ми й справдi поспiшаемо. – Тодi проходьте на кухню. Спарику, давай бекiцер[98 - Швиденько, хутко (iдиш).]! Ви у нас хто?.. – Я Нiнель, фотокореспондент. – Дуже приемно! А ви?.. – Булат Васильович, власкор, як i ваш син. Тiльки не по столицi, а по Луганську й Луганськiй областi. – Нiнель, Булате Васильовичу, проходьте, проходьте всi!.. Кавували недовго – буквально хвилин десять. Потiм нарештi упакувалися в редакцiйну автiвку, поiхали спочатку на набережну Днiпра i через Петрiвку – на Московський[99 - Тепер – Пiвнiчний мiст.] мiст. По дорозi Нiнель про всяк випадок розчохлила фотоапарат i весь час придивлялася до вуличних пейзажiв за вiкном. – Сьогоднi ночуемо у Славутичi, завтра – у Вишгородi. Тому, мабуть, пiслязавтра ми знов проiжджатимемо тут, бо далi наш шлях лежить на Обухiв i Трипiлля, а звiдти на Канiв, – звернувся до неi столичний власкор. – Отож не поспiшай шукати кадр сьогоднi, коли хмарно i мрячно. А раптом пiслязавтра буде краща погода?.. – Спартаку Андрiйовичу, ви не настiльки розбираетеся у фоторгафii, як я, – вiдмахнулася Нiнель. – А тому не знаете, що фотокор мае бути постiйно напоготовi. Адже спiймати вдалий кадр можна в будь-яку мить. – Так-так, ти першу красуню нашоi редакцii не вiдволiкай, вона свою справу знае, – пiдтримав ii Берiдзе з переднього сидiння. – От дiстанемося до Славутича, тодi побачите, якi щогловi сосни там ростуть на самому в’iздi до мiста! Я бiльше таких височезних нiде не бачив. А краевиди Киева вона наклацае пiслязавтра, – вiв свое столичний власкор. – Облиш, Спартаку Андрiйовичу, менi зуби не заговориш. – Я й не думав навiть… – Не думав? Отакоi! Тодi давай зiзнавайся, хто ця Тереза i звiдки вона? – А що, хiба у нас крiпосне право повернулося?.. – Ну, це ж треба! – розсмiявся головний редактор. – Ти, як справжнiй еврей, вiдповiдаеш запитанням на запитання. І при чому тут крiпосне право, я щось зовсiм не розумiю. – А при тому, що я хоч i ваш пiдлеглий, проте не зобов’язаний питати дозвiл у начальства на те, з ким менi жити й з ким одружуватися. – То ви що, вже?.. – здивувався Берiдзе. – Ще тiльки збираемось, – дещо ухильно вiдповiв Сивак. – Тереза вередуе, бо характер у неi, як у тоi Мотрi: серце з перцем… – У якоi ще Мотрi? – Ет, ви ж iз Кутаiсi!.. – ляснув себе долонею в чоло власкор. Наступнi хвилин десять вiн пояснював, хто такий Нечуй-Левицький i що то за повiсть така чудова – «Кайдашева сiм’я». Реваз Нугзарович, Булат Васильович i Нiнель слухали його, здивовано клiпаючи очима. Тiльки Прохор кермував мовчки, не вiдриваючи погляд вiд автотраси. – Гаразд, гаразд, Спартаку Андрiйовичу, я знаю, що ти чудовий оповiдач. Щодо твоеi Мотрi… чи як там ii звати? Здаеться, по-iншому якось. – Мотря – це з «Кайдашевоi сiм’i», а мою дiвчину звати Терезою. – Ну так, ну так… Що ж до твоеi Терези, то не надто зручно вийшло. Бо заради першого знайомства не завадило б якийсь подаруночок привезти. А так дуже незручно: вперше зустрiлися – i як здрас-с-те!.. – Та вже як вийшло, так i буде. – Звiсно, так вже й буде… Перш нiж виiжджати з Киева, завернули на Троещину. На фiрмi, розташованiй по вулицi Закревського, Берiдзе оформив замовлення на кiлька рулонiв бiлого газетного паперу. Потiм наказав: – Запам’ятай це мiсце, Спартаку Андрiйовичу. Як ми вже повернемося в Луганськ, то надiшлемо тобi з редакцii деякi документи, завезеш iх сюди й передаси в той кабiнет, де я був. Зрозумiло?.. Далi взяли курс на Славутич. Але враховуючи, що по дорозi Прохор зупиняв автiвку, аби Нiнель мала змогу зробити видовищнi пейзажнi фотознiмки, – до кiнцевого пункту дiсталися лише невдовзi пiсля полудня. Востанне зупинилися на в’iздi до мiста: Сивак мав рацiю – щогловi сосни, якi росли тут, дiйсно справляли враження. Здавалося, кiнчиками крон вони розчiсують низькi, налитi свинцем слоiстi хмари… – Приголомшливо, – коротко мовила фотокореспондентка, клацаючи один кадр за одним. – Я ж попереджав! – столичний власкор був цiлком задоволений. – Але те, що ми приiхали опiвднi, не дуже добре. – Обiдня перерва?.. – спитав головний редактор. – Саме так. – Ну, то нiчого! Зараз i ми продуктами запасемося. Ти ж бував тут? – Двiчi, в рiзнi роки. – Чи пам’ятаеш, де тут е якийсь магазин? Користуючись вказiвками Сивака, завiтали в мiсцевий супермаркет, розташований на Центральнiй вулицi. Берiдзе звернув увагу на те, що столичний власкор купив цiлих двi пiвлiтровi пляшки горiлки, тому спитав: – А чи не забагато буде?.. – Я сьогоднi виставляюся. – За цю свою Терезу, мабуть? – Нi, не за неi. Але привiд е. – Отакоi! Не встигли розпочати марафон, а вже посипалися приводи… – Ввечерi все буде, ввечерi, – пiдморгнув власкор. До Центральноi площi звiдси було рукою подати. Отож завантаживши покупки до авто, наказали Прохору iхати до мiськоi ради, там припаркуватися й чекати на них. Самi ж пiшли гуляти по центру пiшки. Нiнель постiйно клацала фотоапаратом, особливо бiля пам’ятника Чорнобильцям i Бiлого Янгола. – Так, Спартаку Андрiйовичу, визнаю твою правоту: ми справдi мусили приiхати сюди! Добре, що ти вмовив починати прес-марафон звiдси, а не з Киiвськоi ГЕС, – мовив розчулений Берiдзе. – Це ви ще з Удовиченком не познайомилися, – бадьоро кивнув Сивак. – Вiн ще той живчик. Енергiею так i фонтануе. Можливо, як буде в доброму гуморi – продемонструе спиначку, що стоiть у нього в кабiнетi. – Що-що продемонструе?! – Спиначку. Скрiпку таку величезну на пiдставцi. Володимир Петрович вважае ii символом нового мiсцевого бiзнесу. А загалом, наскiльки я розумiю, попереду дуже напруженi пiвдня. Булат Васильович менi допомагатиме чи я сам?.. Як скажете? – Вiн працюватиме на другiй половинi маршруту. А вся дiлянка аж до Днiпродзержинська включно за тобою, Спартаку Андрiйовичу. Далi все сталося, як i пророкував Сивак. Славутицький мер Удовиченко дуже скидався на невеличкий тайфун в чоловiчому тiлi. Щойно познайомившися з журналiстами, одразу ж запросив усiх на поточну нараду. На обережне запитання, чи можна журналiстам вести записи i фотографувати, щиро посмiхнувся: – Пишiть, газетярi, пишiть, фотографуйте! Це ваша робота. А нам нема чого приховувати, нехай люди знають про все. Пiсля пiвторагодинноi наради Володимир Петрович затягнув iх усiх до свого кабiнету, де розмова тривала ще цiлу годину. Пiд час бесiди вiн, очевидно, перебував у доброму гуморi, оскiльки справдi зняв з полицi шафи величезну полiровану спиначку на пiдставцi та продемонстрував гостям зi словами: – Оце такий символ нового славутицького бiзнесу! Так, людям нелегко позбавлятися колишнього романтизму i перелаштовуватися на новий лад. Та й грошей тепер, пiсля остаточноi зупинки ЧАЕС позаторiк, звiльненi зi станцii отримують менше, докладаючи на нових робочих мiсцях бiльших зусиль, фiзичних i моральних. Проте ми й не думаемо здаватися! Анi простi мiстяни, анi керiвництво мiста. Ми розвиваемося, ми боремося за нашу Славутицьку особливу економiчну зону! Боремося з усiм можливим ентузiазмом молодостi… До речi, чи вiдомо вам, що Славутич е найбiльш молодим мiстом Украiни в розрiзi середньостатистичного вiку населення?! Не знаю точно, як там саме зараз, на поточний момент, але за останнiми вiдомостями, цей показник дорiвнював двадцяти восьми рокам! Уявляете?.. І де ще в нашiй краiнi е друге подiбне мiсто?! Отож бо, що нема… Нарештi попрощавшися з гостинним i вельми балакучим мером, журналiстський десант навiдався на пару мiсцевих фiрм, i аж пiсля того поiхали до готелю. Та й то не прямо, а складними зигзагами – оскiльки Нiнель побажала зафiксувати на фотознiмках оригiнальну архiтектуру кожного колоритного «нацiонального» кварталу. Талiнський, Ризький, Вiльнюський, Белгородський, Невський, Московський та iншi квартали проминули ще вiдносно швидко, натомiсть доiхавши до Тбiлiського, Бакинського та Єреванського кварталiв – затрималися значно довше. Тут вже сам Берiдзе з ентузiазмом бiгав, пiдстрибуючи вiд нетерпiння, довкола фотокореспондентки, тицяв руками на всi боки й наказував: – Фотографуй, Нiнелько, фотографуй оце! І це!.. І це!.. І ще оце!.. – Я ж казав, що у Славутичi вам буде що фотографувати, – флегматично зiтхнув Сивак. На що головред огризнувся: – Не треба, Спартаку Андрiйовичу! Ти казав лише про щогловi сосни, а не про цю чудову й оригiнальну мiську архiтектуру. Фотографування «нацiональних» кварталiв завершили вже з останнiми променями сонця, а до готелю з очiкуваною назвою «Славутич» заселилися, коли вже мiсто накрила темрява. До того ж проти ночi рiзко похолодало. І навiть важкого вогкого снiгу раптом нападало, немовби з торби!.. Добре, що харчами вони закупилися ще вдень – адже зараз всi були настiльки знесиленi, що йти до супермаркету не було жодних сил. Отут i з’ясувалося, для чого Сивак купував цiлих двi пляшки горiлки! Бо коли всi розташувалися за столом в «чоловiчому» трьохмiсному номерi, де поселили головного редактора з обома власкорами, Спартак Андрiйович виставив на стiл з наiдками обидвi пiвлiтровки i, ласкаво поплескавши по однiй з них, з непiдробною теплотою в голосi мовив: – Моi дорогi колеги! Не знаю, ведете ви облiк чи нi… Особливо чи ведете облiк часу ви, мiй дорогий Ревазе Нугзаровичу… Тим не менш, ризикну нагадати, що в керованому вами «Рупорi Донбасу» я почав працювати з понедiлка, двадцять п’ятого червня минулого року. Оскiльки сьогоднi завершуеться понедiлок, двадцять п’яте березня двi тисячi другого року, то це означае, що в «Рупорi Донбасу» я вiдпрацював рiвно дев’ять мiсяцiв. У свою чергу це означае, що ДИТЯ НАРОДИЛОСЯ… Нiнель Аракелiвно, будь ласка, заткни вуха берушами!.. – Овва! Та я вже давно доросла, у мене ж навiть синочок е, – розсмiялася фотокореспондентка. – Все одно маю враховувати твою схiдну ментальнiсть… – До чого високi слова пiшли в хiд: мента-а-альнiсть!.. А ми ж iще навiть не випили, – розчаровано покивав головою Булат Васильович. – Ну, тодi пропоную випити, насамперед, з цiеi «премiальноi» пляшки! Я ж попереджав удень, що е привiд виставитися. Сивак вправно вiдкоркував горiлку, розлив ii по зсунутих склянках i кружках (окрiм водiевоi пластянки, яку Прохор сам наповним томатним соком) i бадьоро проголосив тост: – Ну що ж… За наше знайомство i плiдну спiвпрацю! Випили. – Так-так, це добре, що ти все ж таки пiшов працювати в наш «Рупор Донбасу», а не в «Хрещатик», – пiдтвердив Берiдзе. – Вiд твого приходу наша газета лише виграла. Хоча… Куди б ти ще без нас подiвся?.. Головред мугикнув i вiдкусив одразу ж мало не половину канапки з батону, щедро намащеноi печiнковим паштетом з маслом. А прожувавши – мовив: – Куди, запитуете?.. Гм-м-м… Наприклад, в Адмiнiстрацiю Президента. – Хiба?! – Берiдзе мало не вдавився канапкою. – Так, там працюе одна моя добра знайома ще по Інституту електрозварювання. Аделiною Єфремiвною ii звати, вона програмiстка, причому дуже хороша… Отож завдяки iй мене включили до резерву АПУ. – Ну-у-у, Спартаку Андрiйовичу… І чого ж тодi ви розгубилися? – Не розгубився, зовсiм нi, – Сивак посмiхнувся, кинувши на Колтунова веселий погляд. – Просто Аделiна Єфремiвна там статистикою займаеться, а якби я пiшов по цiй лiнii, то надто вiддалився б вiд журналiстики. А отже – вiд дуже потрiбноi менi щоденноi роботи зi словом. – Авжеж, авжеж! Ми ж забули, що ви у нас пей-са-а-ате-е-ель!.. – Булате Васильовичу, ну не треба лiзти в пляшку! – зупинив луганського власкора Берiдзе. – Я хоча й не читав жодноi книжки нашого Спартака Андрiйовича, проте знаю, що у нього е вже двi авторитетнi премii. – І якi ж саме? – спитав Колтунов недовiрливо. – «Золотий Бабай» i Мiжнародна iменi Олеся Гончара. – Мiжнародна украiно-нiмецька премiя iменi Олеся Гончара, така ii повна назва, – уточнив Сивак. – Щось не чув нiчого нi за першу, анi за другу, – не здавався Колтунов. – Це тому, що ви далекi вiд сучасноi украiнськоi лiтератури… – Мабуть, Спартак Андрiйович мае рацiю, треба якось надолужити, – кивнув головний редактор. – До речi, Ландик[100 - Валентин Ландик – украiнський промисловець i полiтик, багаторiчний президент i генеральний директор «Групи НОРД» (Донецьк), засновник Партii Працi, один iз спiвзасновникiв Партii регiонiв.] справдi в курсi, як не дивно! – Та чого б йому не бути в курсi, коли його «NORD» забезпечував грошове наповнення премii Олеся Гончара? Звiсно, що в курсi. – Так, годi вам! Годi! – Берiдзе обвiв усiх суворим поглядом. – Як кажуть у народi: «Щоб мiж першою i другою навiть куля не пролiтала». А ми тут розпатякалися… Якщо наш Спартак Андрiйович сьогоднi виставився за дев’ять мiсяцiв i якщо цей термiн не засмучуе навiть нашу чарiвну Нiнель… Що ж, пропоную знов наповнити, хто що мае, й випити за наш унiкальний, дружний i творчий колектив. За всiх нас!.. Коли нарештi все було з’iдено й випито, всi дружно проводили спершу Нiнель до ii жiночоi «одиначки», потiм Прохор пiшов до себе – вiн мусив пiднятися ранiше вiд усiх, щоб прогрiти двигун редакцiйноi автiвки. А коли головред i власкори повернулися до трьохмiстного номеру, то Берiдзе повiдомив Сиваку: – Мiж iншим, Спартаку Андрiйовичу, я домовився iз секретаркою мера, що зранку ми заiдемо до них i передамо в редакцiю факсом матерiали про початок нашого прес-марафону. – Якi такi матерiали?! – здивувався Сивак. – Перший репортаж. – Це ж репортаж з колiс якийсь виходить… – Отож, отож! – радiсно кивнув головред. – Ось тобi й назва новоi рубрики: «Репортаж з колiс»! Оскiльки Колтунов працюватиме пiсля Днiпродзержинська, то написати перший репортаж маеш ти. Звiсно, зараз погода зiпсувалася, холодно, тому я був не проти застiлля. Тим не менш… коли ти матерiал писатимеш – мабуть, зранку?.. – Нi-нi, Ревазе Нугзаровичу, як затята «сова», я краще зараз. А потiм вже лягатиму спати з чистою совiстю, так би мовити. – Просто зараз?! Пiсля пиятики?! – недовiрливо перепитав Берiдзе. – Якщо не можеш працювати пiсля пiвлiтри оковитоi… – Сивак на хвилину замовк, щось пiдрахувавши подумки. – Навiть бiльше, якщо не можеш працювати пiсля шестисот грамiв оковитоi – не йди в письменники. І в журналiсти також. – Ну-у-у… дивись менi! – Я дивлюся, Ревазе Нугзаровичу, дивлюся. Завтра зранку репортаж чекатиме тут, на столi, за яким ми пиячили. Тiльки я вiд руки писатиму, отож ви розпорядiться, щоб хтось в редакцii його набрав замiсть мене. – Не хвилюйся, Спартаку Андрiйовичу, так i зробимо. Ти, головне, добре напиши про все, не пiдкачай. І справдi, столичний власкор не пiдкачав та продемонстрував високий клас роботи, оскiльки вранцi Берiдзе таки справдi знайшов на столi три аркушi паперу, списанi вiдносно розбiрливим «курячим» почерком людини, яка давно вже звикла набирати тексти на комп’ютерi. Почав читати з недовiрою, однак коли закiнчив, то захоплено вигукнув: – Ну, Спартаку Андрiйовичу, ти таки могьош працювати!.. – Не могьош, а могеш, – радiсно вiджартувався власкор, копiюючи кiногероя Леонiда Бикова. Кабiнет директора Канiвськоi ГЕС, Канiв, 29 березня 2002 року У дверi постукали. – Заходьте, будь ласка! – Синенко вiдiрвався вiд паперiв i перевiв погляд на четвiрку журналiстiв, котрi саме ввалилися всередину. Особливо цей незграбний «головастик» – усмiхнений, проте з чiпким поглядом трохи примружених, уважних блакитно-сiрих очей. …Ще вчора вранцi вони телефонували з Трипiльськоi ТЕС. Попереджали, що вже виiжджають. І пiсля того – немов крiзь землю провалилися! Хоча, здавалося б, скiльки тут iхати?! По трасi – це ж не по сiльськiй грунтiвцi… Циклон, який накрив пiвнiч i центр Украiни в понедiлок, давно минув – отож погода була пречудовою!.. Тодi куди ж вони подiлися?! Зрештою Іван Васильович вирiшив, що очiкуванi гостi, мабуть, затрималися в Трипiллi… через природну цiкавiсть. Так-так, скiльки вiн стикався з журналiстами, стiльки ж переконувався, що всiм iм притаманна ця риса характеру. А Трипiлля – це ж i Дiвич-гора, i Змiевi вали, i Музей трипiльськоi культури… У них там, на Донбасi, такого нема! Свое щось е обов’язково, не може не бути. Але такого, як тут – точно нема!.. Отож i затрималися, нiчого дивного. З’явилися вони пiзно ввечерi, коли Канiв накрили сутiнки. Виявляеться, причиною затримки стали не вiдвiдини якогось цiкавого мiсця, а тривiальна несправнiсть двигуна, який заглух просто на серединi маршруту. Що саме зламалося – зараз намагався з’ясувати iхнiй водiй… водiй… Як же його звуть?! Ім’я таке чудернацьке, яке зараз нечасто зустрiчаеться… В будь-якому разi заглухлу автiвку притягнули до Канева i взялися вiдремонтувати ударними темпами. Мiстечко це хоча й невеличке, проте перемiщатися мiж готелем «Славутич», гiдроелектростанцiею та iншими цiкавими мiсцями теж потрiбно. Наприклад, як можна побувати тут i не вiдвiдати могилу Тараса Шевченка чи колись знамениту на весь Радянський Союз бiблiотеку-музей Аркадiя Гайдара?! Та i з керiвництвом мiста зустрiч планувалася. А мотатися мiж усiма намiченими об’ектами пiшки чи мiським транспортом аж надто втомливо… Отож Синенко й видiлив у розпорядження гостей свого особистого водiя, тезку i давнього товариша Кайстрюка. Ну що ж, видiлив та й видiлив… Та нiяк не очiкував, що буквально сьогоднi ж вдень водiй перелякано проситиме: – Не стану iх возити! Не хочу й не стану. Ну iх до бiса, прошу… – Та чого це ти, Іване Артемовичу? – здивувався директор. – Вони ж такi веселi й симпатичнi хлопцi. А ця iхня баришня з фотоапаратом – як вона тобi?! Побачивши ii, ти хiба не шкодуеш, що вже одружений? – Та про що ти там кажеш?! Вони ж про батька мого розпитували!.. – Про батька?! Може, ти хотiв сказати, що про вiтчима… – Та нi! У тiм-то й рiч, що не про вiтчима, а про справжнього. Про того, який на вiйнi загинув. – Ой, та не вигадуй, тезко!.. Не може того бути. – А я тобi кажу, Іване Васильовичу!.. Бiльш детальнi розпитування дозволили з’ясувати наступне. Через якийсь дивний збiг обставин редакцiйна автiвка «Рупору Донбасу» зламалася бiля повороту на Малий Букрин. Невiдомо, з якоi саме причини, але газетярi чомусь засперечалися про те, з якого саме плацдарму Радянська армiя звiльняла в 1943 роцi Киiв: очевидно, щось не те вони в газетi своiй опублiкували… Принаймнi коли сьогоднi зранку Кайстрюк повiз усiх на зустрiч до голови Канiвськоi мiськради Василя Коломiйця, один з журналiстiв (зi слiв водiя, отой самий «головастик») попрохав: – От ви мiсцевий, то пояснiть нам, будьте ласкавi, де саме локалiзувався пiд час вiйни сумнозвiсний Букринський плацдарм: бiля Малого Букрина чи бiля Великого?! І наскiльки далеко звiдси Лютiж… до якого ми так i не заiхали, вiдвiдуючи Киiвську ГЕС!.. А могли б i заiхати. – Спартаку Андрiйовичу, ти менi не нагадуй краще про Киiвську ГЕС i про те, як ти там поводився! Нам ще тiльки в Лютiж заiжджати не вистачало, – зупинив пiдлеглого головний редактор Берiдзе. Вiдверто кажучи, з iхньоi розмови Кайстрюк не зрозумiв абсолютно нiчого, окрiм единого – заiжджi журналiсти чомусь цiкавляться iсторiею з Букринським плацдармом. Але ж як вдалося з’ясувати кiлька рокiв тому (причому не без допомоги Синенка!), його справжнiй батько, рядовий Артем Рiдкодуб, загинув пiд час кривавих боiв на Букринському плацдармi. Отож будь-якi розмови на цю тему дiяли на Івана Артемовича гiрше, нiж крижана вода на хворий дiрявий зуб… Тому вiн i звернувся до директора станцii з таким неочiкуваним переляканим проханням. – Іване Артемовичу, припини, будь ласка! – розсмiявся у вiдповiдь Синенко. Ледь-ледь вдалося переконати давнього товариша, що вiн побоюеться зовсiм даремно. І що нiхто не намагаеться публiкувати в «Рупорi Донбасу» (i загалом будь-де) його особисту iсторiю. Тим не менш, директор станцii взяв слово давнього товариша на замiтку й вирiшив пильнiше придивитися до заiжджих газетярiв. А поки що… – Ну то як минула зустрiч iз Коломiйцем? – спитав вiн головного редактора, який уже встиг опуститися на приставлений до столу гостьовий стiлець, доки iншi розсаджувалися бiля стiни. – Зустрiч минула чудово, дякую! – кивнув Берiдзе. – Побесiдували про розвиток мiста, головним чином – про «шевченкiвський» туризм та енергетику. Але не тiльки. У вас тут колись працювало цiлих п’ять «поштових скриньок», а тепер натомiсть функцiонуе двiстi вiсiмдесят малих пiдприемств! І музеi ви маете прекраснi… Отже, дорогий ви наш Іване Васильовичу, Канiв нас вразив, годi й казати… – Ще б пак! Адже саме Канiв, а не Киiв – це духовне серце всiеi Украiни… Хоча серед вас е кияни, яким це, можливо, не дуже радiсно чути… Синенко стрiльнув поглядом на «головастика», а той негайно мовив: – Чудовий заголовок. Мабуть, я так i назву свiй репортаж. – Ви про що?.. – «Духовне серце Украiни» – це просто чудовий заголовок вийде! – Спартак Андрiйович писатиме репортаж з Канева, – пояснив Берiдзе. – Ага, он воно що… Ну так, прекрасний заголовок, – погодився Іван Васильович. – І якщо збираетеся його використати, то я вам скажу наступне… У нас тут насправдi дiе цiла Канiвська Духовна Республiка! – Та що ви таке кажете?! – негайно здивувався «головастик». – Ви, часом, не маете стосунку до знаменитого украiнського фантаста… точнiше навiть космiста Олеся Бердника?! Адже вiн е, так би мовити, «батьком» УДР – проголошеноi у груднi вiсiмдесят дев’ятого року Украiнськоi духовноi республiки, як способу реалiзацii iдеi Духовних Нацiй. А ще Олесь Павлович висувався вiд УДР кандидатом у президенти на найперших виборах, хоча його тодi чомусь навiть не зареестрували… – Ви це пам’ятаете?! – зрадiв директор. – Авжеж пам’ятаю… – Наш Спартак Андрiйович – вiн письменник-фантаст… у позаробочий час, – про всяк випадок додав Берiдзе. – Ну, то це чудово, просто чудово! Запевняю вас: до нашоi Канiвськоi Духовноi Республiки космiст Бердник входить неодмiнно! Як i Великий Кобзар. Як i ви, Спартаку Андрiйовичу. Як i скромний директор Канiвськоi ГЕС Синенко… – Невже й ви теж?! – розсмiявся «головастик». – І я, i ви… Всi-всi видатнi люди – це нашi громадяни! А ще туди входять наш древнiй Успенский собор, клуб-музей ветеранiв вiйни i працi, iсторичний музей, музей народного декоративного мистецтва, унiкальна бiблiотека-музей письменника Аркадiя Гайдара, який ви сьогоднi вiдвiдували, i його директор Василь Панасович Береза… Все це вона, республiка наша. Та й загалом знаете, з чого й коли КДР почалася?! Журналiсти мовчали, отож витримавши театральну паузу, Іван Васильович почав: – Було це у сиву давнину… Пливли колись вiд самого моря вверх по Днiпру два човни, на яких подорожували двое вождiв зi своiми людьми – князь Канiй i князь Кий. Отож якось пристали човни iхнi до берега, люди зiйшли на тверду землю, i Канiй озирнувся довкола. Бачить: райська мiсцина!.. Тодi вiн i каже до молодшого князя: «Чуеш, Кию? Ти пливи собi далi, а я тут лишуся». Послухався молодший Кий старшого, поплив далi по Днiпру, а там, де причалив згодом, – заснував мiсто Киiв. А старший князь лишився там, де лишився, й заснував наше мiсто Канiв. От де треба шукати витоки нашоi Канiвськоi Духовноi Республiки! Всi дружно засмiялися, потiм продовжили бесiду в тому самому тонi. Комiтети i комiсii Верховноi Ради Украiни, вул. Шовковична, № 2, Киiв, 26 квiтня 2002 року Чесно кажучи, Василь нiколи не покладав жодних надiй на iхне знайомство. Бiльш того, потайки вiн побоювався, що цього хлопця до нього пiдiслали теперiшнi «чекiсти» з СБУ. Справдi, тут все прекрасно стикувалося: адже вони познайомилися торiк у Спiлцi письменникiв – i мабуть, зовсiм недарма цей патрiот… як там його?! Ах, так – Немир Дричак з журналу «Вiчний Киiв»!.. Отож Василь почав пiдозрювати, що полум’яний патрiот Украiни пан Дричак зовсiм недарма наголошував на пiдозрiлому етнiчному походженнi цього хлопчика-письменника. Ач, примазався!.. Тим паче Сивак залишив йому вiзитiвку, й вони згодом зустрiлися. Причому не десь там в пiцерii або в кафешцi, а в Мiнпаливенерго – у тому самому вiдомствi, позитивна дiяльнiсть якого заперечувалася доповiддю Василя Кредо. І що з того вийшло?! Та нiчого путящого… Спартак водив свого нового знайомого до якихось чиновникiв середньоi руки. Чиновники цi з кислим виразом на обличчях вислуховували вiзитерiв i спокiйно, байдужими голосами вiдповiдали: «Вашi сумнiви, пане Кредо, ми почули. Однак повiрте, побоювання даремнi, ситуацiя на всьому Днiпровському гiдрокаскадi пiд контролем. А вам, пане Сивак, варто повернутися до виконання своiх обов’язкiв у межах прес-служби, а не вiдривати нас вiд роботи з абсолютно надуманих приводiв». Ото й усi результати… Ну так, Спартак подарував йому один з примiрникiв свого роману «Апокалiпсис по-киiвськи». Роман був Василем прочитаний, тим не менш питання лишилися. Чи сам Спартак його написав, чи це зробив хтось iнший, а вiн лише привласнив результат чужоi працi?! Чи справдi роман писався з 1989-го по лютий 1992 року?! Чи справдi вiдомостi про Куренiвську трагедiю збиралися по крихтах, починаючи з 1968 року?! Все це було вiдомо лише зi слiв самого Спартака. Але якщо вiн був «пiдсадною качкою» СБУ?.. О-о-о, мотаючи свiй термiн ув’язнення, Василь i не таких провокаторiв бачив! До речi, у його минулому був серед табiрних «стукачiв» також один еврейчик – огидний тип, треба зазначити, справжнiй такий Юда. І манера дивитися на людину, i манера його спiлкування були такими ж огидними, як i вiн сам. Василь добре пам’ятав, як його спочатку «опустили», а потiм прирiзали, немов останню свиню. То, може, i цей «головастик» теж того?.. Отож поспiлкувавшись рази три-чотири, вони надовго втратили контакт. Тим несподiванiшим був сьогоднiшнiй телефонний дзвiнок. – Василю?.. Привiт, це Спартак. Пам’ятаеш мене? От i добре, що не забув… Давай, бери паспорт, ноги в руки – i термiново мотай на вулицю Шовковичну! Щоб за годину був тут, максимум за пiвтори. Чекатиму тебе на розi Шовковичноi та Грушевського. Паспорт навiщо?.. Бо ми в парламентськi комiтети пiдемо, до Москвiна. Хто такий Москвiн?.. Та так, нардеп вiд ПЗУ. Як, себто, не знаеш?! ПЗУ – це Партiя зелених Украiни. Провiдна екологiчна сила в краiнi. Кононов[101 - Кононов Вiталiй Миколайович – украiнський полiтик, народний депутат Украiни 3-го скликання вiд Партii зелених Украiни.] у них там рулить, смаглявий такий вусань. Може, бачив його по телевiзору?.. От на прийом до представника ПЗУ ми i йдемо… Давай приiжджай, кому кажу! У мене сюрприз для тебе е… На мiсцi побачиш, який сюрприз!.. Все, чекаю, годi вже теревенити. Вони зустрiлися через пiвтори години на розi вулиць Шовковичноi та Грушевського. Насамперед, Спартак вручив Василевi свiже число журналу «Полiтика i культура», на обкладинцi якого пiнилися гiгантськi хвилi на тлi греблi гiдростанцii, а також крупним шрифтом було надруковано: Що ГЕС днiпровськi нам готують?.. – Це-е-е… як розумiти?! – спитав Василь розгублено. Спартак не вiдповiв нiчого. Вiн мовчки розгорнув журнал на сторiнцi, куточок якоi був акуратно загнутий, продемонстрував Василевi розворотну статтю й лише потiм мовив: – Читай на ходу, бо на нас уже Москвiн чекае. Маемо ще хвилин сорок обiдньоi перерви, далi йому треба в «акварiум»[102 - Журналiстський жаргонiзм, яким називали головну будiвлю Верховноi Ради Украiни по вул. Грушевського, № 5. Термiн «акварiум» виник через прозорий купол на стелi будiвлi.] повертатися. А туди тебе не пропустять – тiльки мене. Отож поспiшаймо. Йшли повiльно через те, що Василь був змушений читати статтю на ходу. До того ж, натикаючись на особливо гострi, на межi з «перченими» формулювання, вiн мимоволi зупинявся, спантеличений смiливiстю автора. І чим бiльше читав, тим мiцнiше переконувався: нi-нi, цей Сивак не може бути «пiдсадною качкою» СБУ, нiяк не може!.. Бо якщо цю статтю iнспiрували «чекiсти» – це все одно, що полоснути собi серпом по яйцях! Саме так називають в народi подiбний крок. Отже, дарма вiн сумнiвався в цьому хлопцевi! Ох, дарма!.. Потiм була пiвгодинна розмова в кабiнетi нардепа Москвiна. Сергiй Олександрович дякував пану Василю Кредо за торiшню доповiдь, прочитану в стiнах Спiлки письменникiв, а пану Спартаковi Сиваку – за небайдужiсть i громадянську рiшучiсть. Запевняв, що хоча каденцiя нинiшнього складу парламенту добiгае кiнця – все ж депутатськi запити на предмет перевiрки безпечностi споруд Днiпровського гiдрокаскаду пiдуть як в Мiнпаливенерго, так i в ПАТ «ДнiпроГiдроЕнерго». Цiкавився турботливо: – Спартаку Андрiйовичу, ви казали, що працювали у прес-службi цього мiнiстерства. Ви-и-и… не боiтеся наводити перевiрку на це вiдомство? – Коли я працював там, – вiдповiдав Сивак, – то намагався пiдняти цю проблему перед начальниками вiдповiдних управлiнь. Пан Кредо не дасть збрехати – ми до них приходили, але все було марно. Мiж тим, гiдрокаскад загрожуе мiльйонам людей. Це питання державноi безпеки Украiни! В такому разi, панькатися з чиновниками недоречно. Нехай вiдповiдають!.. – Будьте певнi, наша партiя не знiме питання з контролю навiть по завершеннi нашоi каденцii, – запевнив iх Москвiн. Вже потiм, полишивши стiни комiтетськоi будiвлi й опинившись знов на Шовковичнiй вулицi, Василь попрохав: – Анумо розповiдай, як це все сталося?! І Спартак розповiв. Виявляеться, вiн майже рiк тому пiшов з прес-служби Мiнпаливенерго й вiдтодi працював столичним власкором газети «Рупор Донбасу». Платили надто мало, як для киiвського газетяра з досвiдом, отож однiею з умов його роботи на луганський тижневик була можливiсть вiльно, на свiй розсуд «халтурити» чи, як кажуть журналiсти – стрiнгувати[103 - Вiд «stringer» – особливий вид позаштатного журналiста-фрилансера, який працюе або за разовим спецзавданням редакцii, або (переважно) за власною iнiцiативою.]. Вiдносини з редакцiею тижневика склалися добрi, все йшло як по маслу… Як раптом головний редактор Реваз Берiдзе поставив руба питання про рекламний тур газети по об’ектах паливно-енергетичного комплексу. Виглядало це так: проiхатися по всiх електростанцiях, по всiх бiльш-менш прикметних мiстах i селищах енергетикiв, вишикуваних уздовж Днiпра – i всюди пропагувати людей передплачувати «Рупор Донбасу»… Отак i сталося, що мiсяць тому наприкiнцi березня група журналiстiв тижневика прибула у Вишгород й опинилася в кабiнетi гендиректора ПАТ «ДнiпроГiдроЕнерго» Пташнiкова. Попервах Геннадiй Автономович слухав просторiкування Берiдзе з виглядом прихильним i навiть лагiдним, але варто було головреду лише заiкнутися про передплату – як ця машкара злетiла з його обличчя, i почервонiвши вiд напруги, вiн загорлав на Спартака: – Ти кого до мене привiв?! Що це за збiговисько жебракiв, я тебе запитую?! Йолопи царя небесного, це ж треба! Передплату iм забезпеч… Ач якi, знайшли дурня! Я ж думав, ти й досi в мiнiстерствi працюеш, а ти, виявляеться, переметнувся до цiеi голоти задрипаноi, до цих нахабних здирникiв… Та ти, мабуть, з глузду з’iхав, чи що… Спартак зiзнався, що вислуховував усе це мовчки, вiдверто не знаючи, як повестися у такiй неоднозначнiй ситуацii. Найгiршим було те, що всi присутнi колеги також поглядали на нього з певною зневагою: адже по всьому виходило, що вiн погано пiдготував зустрiч у «ДнiпроГiдроЕнерго»… не пояснив належним чином… i таке iнше. Але саме в цей момент Пташнiков зробив те, чого робити аж нiяк не мусив, – пiдхопивши зi столу свiже число журналу «Полiтика i культура» та розмахуючи ним у повiтрi, загорлав на Спартака з подвоеною енергiею: – Ось, поглянь сюди! Це всеукраiнський журнал «ПiК», бачиш?! Вони не вимагають передплати, нi! Вони просто надiслали менi свiжий номер – мовляв, ось тобi, Геннадiю Автономичу, тримай, читай! Ми тебе поважаемо – ми тобi наш журнальчик надсилаемо! Бери, читай!.. Ось якби ти до мене журнал «ПiК» привiв, я б тобi подякував. А цей жебрацький «Рупор Донбасу»… Кому вiн треба?! Тодi Спартак, зробивши над собою могутне зусилля, проскреготав тихо, але якомога загрозливiшим тоном: – Отже, Геннадiю Автономовичу, ви хочете мати публiкацiю про Днiпровський гiдрокаскад в журналi «ПiК»?.. У кабiнетi гендиректора вмить повисла гробова тиша. Всi розгубилися, не знаючи, як реагувати на запитання власкора. Тодi вiн завершив тим самим загрозливим скреготливим тоном: – Ну що ж, ви матимете таку публiкацiю. Гаразд. Знов довго помовчали, потiм делегацiя «Рупору Донбасу» коротко розпрощалася й полишила кабiнет Пташнiкова. Далi весь день до вечора зi столичним власкором майже нiхто не розмовляв, хоча дивились на нього з явною пересторогою. Ну, i пiд час спiльного обiду та вечерi йому накладали найбiльшi порцii страв. І лише перед сном головний редактор спитав тихо: – Спартаку Андрiйовичу, я ж сподiваюся, що про «ПiК» ти несерйозно?.. – Ревазе Нугзаровичу… Пацан сказав – пацан мусить зробити, – вiдповiв на те вiн. – Нiхто не мае права принижувати мене, тим паче в присутностi колег-журналiстiв. А Пташнiков цей… Нехай на дружину вдома горлае. А зi мною такi номери безкарно не проходять. Я вже не хлопчик i знайду, як вiдповiсти асиметрично. Берiдзе спробував доводити щось свое, однак власкор вислуховувати начальника не став. Повернувшись до Киева, не тiльки засiв за поточнi статтi для «Рупора Донбасу», але й почав працювати над вкрай гострим матерiалом «Що ГЕС днiпровськi нам готують?..», призначеним спецiально для «Полiтики i культури». Насправдi вiн вже цiлий рiк доволi успiшно стрiнгував на «ПiК», де публiкували майже всi запропонованi ним статтi, вiдхиливши буквально одну чи двi. Й ось учора, напередоднi роковин аварii на ЧАЕС, проблемна стаття про Днiпровський гiдрокаскад вийшла друком. А вже сьогоднi пiд час депутатськоi «розминки» Сергiй Олександрович Москвiн (фракцiя ПЗУ) вибухнув з парламентськоi трибуни гнiвними фiлiппiками на адресу компанii «ДнiпроГiдроЕнерго» та Днiпровського гiдрокаскаду загалом i кожноi з його гiдростанцiй зокрема. Причому добру половину промови депутата складали прямi цитати з журналу «ПiК». – Стривай, стривай… То що, все це звучало з парламентськоi трибуни?! Василь не вiрив власним вухам. – Звучало, так. Потiм я перестрiв Москвiна в кулуарах, домовився про нашу зустрiч. Зателефонував тобi… От, власне, i все. – Та-а-ак… – Василь помовчав i спитав перше, що спало на думку: – А чи можна залишити цей журнал собi? – Звiсно, можна! – посмiхнувся Спартак. – Я для тебе його спецiально прихопив. А ще я неодмiнно надiшлю примiрник Пташнiкову. Із супровiдним листом у тому ж стилi: пацан сказав – пацан зробив! Нехай знае, що спроби принизити мене завершуються погано. Не для мене – для принижувача. – Отже, якби гендиректор не попер на тебе в присутностi колег… – Нi, чому ж, – знизав плечима Спартак. – Статтю про небезпеку гiдрокаскаду я б все одно написав. От тiльки не таку «перчену», а значно спокiйнiшу. І не в «ПiК», а для iншого часопису. – А тепер?.. – А тепер за справу взялася Партiя зелених Украiни. Якщо вони хочуть пройти до парламенту наступного скликання, мусять продемонструвати, що дбають про екологiчну та iншу безпеку громадян. Це означае, що на «ДнiпроГiдроЕнерго» чекае низка перевiрок, якi попсують нерви Пташнiкову. Що ж, надалi вiн навчиться ставитись iз належною повагою навiть до галузевоi преси. Якщо хам розперезався – його треба провчити, не зважаючи на вiк, посаду, професiоналiзм та iншi заслуги. – А як на це подивиться твiй головний редактор? – Берiдзе?.. Я йому вже зателефонував i повiдомив, що обiцянку виконав. – А вiн?.. – А що вiн вдiе?! Якщо хоче, щоб я не стрiнгував на iншi видання – нехай платить менi бiльше. А так… Менi та моiй сiм’i жити треба нормально. Отож нехай потерпить, якщо не може заплатити. – І все ж таки, Спартаку… – Василь зробив невеличку паузу, перш нiж спитати: – Ти все ж як – не боiшся?.. – Чи боюсь я?.. Вiн посмiхнувся, цього разу – сумовито. – Колись я розповiдав, як у п’ятирiчному вiцi вбив власний Страх. – А-а-а… Ну це, знаеш… – Вважаеш, це небиличка? – Якщо чесно… Так, вважаю. – Ну що ж, до останнього часу i я так вважав. Але буквально на минулому тижнi я у справах заходив додому до Лариси Скорик… – До кого?.. – До Лариси Скорик. Є така архiтекторка, я одну мистецьку статтю готую, знов-таки для журналу «ПiК», треба було дещо уточнити… Ну от, виявляеться, панi Лариси вдома не було. Але знаеш, хто менi дверi вiдчинив? – І хто ж? – Леся Гонгадзе. – Хто-хто?! Невже?.. – Саме так, мати того самого Георгiя Гонгадзе. Виявляеться, вона приiхала до Киева у справах i зупинилася у Лариси Павлiвни. А Гонгадзе, мiж iншим, мене трохи працювати вчив. Пам’ятаеш, я розповiдав? – Так-так, нiбито. – Ну от, панi Леся менi вiдчинила й повiдомила, що панi Лариса вiдсутня. Я сказав, що почекаю. І вона мене впустила до квартири. Потiм ми пiшли на кухню, панi Леся зварила менi каву по-львiвськи, потiм ще одну порцiю… Ми просидiли на кухнi цiлу годину, я розповiдав, як познайомився з Геор… Раптом Спартак немовби поперхнувся словами, незграбно кахикнув, надовго замовк. Василь терпляче чекав, i вiн заговорив. Точнiше, захрипiв: – Їi погляд. Це суцiльний бiль!.. Душевний бiль матерi, сина якоi викрали, вбили й голову йому вiдрiзали. І я просидiв пiд цим ii поглядом… Провiв цiлу годину. І за цю годину зрозумiв: я нiзащо не хочу, щоб у моеi матусi чи у моеi… дiвчини був такий самий божевiльний погляд. Але я вперше… вперше з п’ятирiчного вiку зрозумiв також, що таки справдi боюся… Боюся однiеi речi: що Георгiй… що Гiя зустрiне мене у потойбiччi колись… коли прийде мiй час… І тодi скаже: «Ну що ж ти, хлопче, пiдкачав?! Хiба я того тебе вчив?! Нi, не того! Не того». Й кивне своею головою, яку в потойбiччi, поза сумнiвом, матиме на плечах. От чого я точно боюся, зрозумiло?.. А всякi там Пташнiкови… всi мiнiстри – хоч Єрмаков, хоч Сташковський… всякi чинушi… Усi вони не вартi страху, навiть взятi разом. Василь хотiв спитати iще про щось, однак Спартаковi явно розхотiлося говорити. Отож розпрощавшись, вони розбiглися кожен у своiх справах. Львiв, вечiр 27 липня 2002 року Мiцно стиснувши кулаки, сусiда сичав крiзь зуби: – От скажiть менi, Рафаелю Шаевичу… От як таке можливо? Як таке можливо, най би iх усiх трафив шляк?! – Та звiдки ж менi знати, – розгублено вiдповiдав вiн. – Нi-i-i!.. Нi-i-i, Рафаелю Шаевичу, не ухиляйтеся вiд вiдповiдi! От ви – старий розумний еврей… От ви хоч колись, хоч би раз у життi бачили бодай одного-единого еврея-дурня?! – Та звiсно, бачив! Ще й скiльки… – Е-е-е, нi-i-i, Рафаелю Шаевичу, не кажiть!.. Це ви з поваги до мене… – Та про що ви?! – Я знаю, про що кажу. Ви менi хочете приемне зробити, а я хочу пра-а-авду почути. Отож кажу, як воно е: не бачив я в життi жодного еврея-дурня. Жо-о-од-но-го-о-о!.. Отак. – Ви нас iдеалiзуете. – Нi-i-i!.. Нi-i-i! Я правду кажу. Пра-ав-ду-у-у… От вiзьмiть до уваги, що з поваги… До уваги – з поваги!.. До уваги – з поваги!.. Ото каламбур, най би iх усiх трафив шляк!.. Сусiда хихикнув, а вiн спробував скористатися цим i зупинити п’яну, а тому абсолютно беззмiстовну розмову. – Та облиште, прошу пана… – Нi-i-i, Рафаелю Шаевичу, не облишу!.. Вiзьмiть до уваги, що з поваги до вас, я не називаю вас розумним жидом, як то заведено у нас казати… – Та облиште ж нарештi!.. – Рафаелю Шаевичу! Ви ще молодий порiвняно зi мною i приiхали до нас iз Киева, який аж стiльки часу був пiд москалями, що ви там геть усе позабували. А я вже такий старий, най би iх усiх трафив шляк, що iще пам’ятаю, як Лвув був м’ястом полскiм та як потiм, на початку тоi войни, до нас прийшли ще першi совiти й почали називати наших сусiдiв «евреями». То наша сусiдка, тiтка Голда, iм на те вiдповiдала: «Йо-о-ой, нащо таке казати?! Ми е не евреi, ми е жиди!.. Не ображайте нас». Але совiти були дурнi й нiц не розумiли, а тому… Рафаель Шаевич скрушно зiтхнув, вiдвернувся вiд п’яного в устiльку маленького сухенького стариганчика, який продовжував бубонiти щось свое, хоча спiврозмовник його не слухав. А й справдi, навiщо слухати, що там верзе сусiда?! Враховуючи кiлькiсть випитого, на ранок вiн все одно нiчого не пам’ятатиме. А напитися сьогоднi вiн не просто мав повне право – вiн мусив вчинити так! Бо його сiм’я дивом вцiлiла. Хiба що онук зламав ногу… Та враховуючи те, скiльки людей на сьогоднiшньому авiашоу загинули жахливою смертю, це були справжнi дрiбницi. Отож онук тепер перебував у лiкарнi, його батьки (молодша дочка сусiди i його зять) поки що лишалися там. Скориставшись iхньою вiдсутнiстю, сусiда видудлив цiлу пляшку оковитоi за те, що Ісус зберiг його молодшу дочку i зятя живими та здоровими, а онука – хоч i не здоровим, але хоча б живим… За свое довге життя (звiсно, довге не настiльки, яке прожив його сусiда – але теж чимале) Рафаель Шаевич помотався по свiту чимало. Зокрема, доводилося йому й лiтати, це правда… Але щоб iхати кудись за мiсто, на той Скнилiвський аеродром… або як тут кажуть – на Скнилiвське летовище, щоб дивитися на якесь там авiашоу?! Облиште, будь ласка. Можливо, ще колись давно, в молодi роки… Але не зараз. І виявляеться, Рафаель Шаевич таки справдi мав рацiю: нема чого робити на таких-от авiашоу! Бо коли лiтаки над головою високо в небi ширяють – це одне, а коли вони просто на голови людям падають… та ще й на шаленiй швидкостi… та ще й вибухають!.. Та й не просто лiтак, а Су-27. А це, подейкують, серйозний винищувач. Овва, це зовсiм, зовсiм iнше! Отож недарма сусiда самотужки «приговорив» сьогоднi цiлу пляшку оковитоi. В його роки це забагато, справдi забагато. Але всього лише зламана рука… Хоча нi… Стоп-стоп – зламана нога, здаеться!.. Ну так, всього лише зламана нога лише в онука – це дрiбницi. Кiстки зростаються, нiчого жахливого. Натомiсть втраченi життя – оце справжнiй жах! Бо життя не повернеш, скiльки не намагайся… А рейвах який здiйнявся, який рейвах!.. Сьогоднi до Львова прилетiв i президент Кучма, i секретар Ради нацбезпеки й оборони Марчук, i з ними сила-силенна високопосадовцiв… По телевiзору показували, нiбито вони пообiцяли допомогти постраждалим. Принаймнi Кучма точно обiцяв. Але чи справдi допоможуть?! Бо обiцянка – цяцянка, а дурному – казочка… Рафаель Шаевич знов озирнувся на сусiду, який уже не белькотав сам собi щось свое, а мовчки куняв, час вiд часу нервово здригаючись. Треба б вiдвести додому небораку, доки вiн не заснув остаточно. Бо як повернуться з лiкарнi його молодша дочка iз зятем, то сваритимуть старого. А може й не сваритимуть, зважаючи на пережиту ними трагедiю. Хтозна!.. Але краще все ж вiдвести, вiд грiха подалi. Бо раптом i Рафаелю Шаевичу вiд них пiд гарячу руку перепаде?! Вiн же не пив – то чого ж сусiду не утримав?! А так – сусiда буде сам удома, а Рафаель Шаевич окремо вiд нього. Вiдокремлено… Як раптом в головi немовби щось сяйнуло: Виiжджати звiдси треба! Тiкати з цiеi краiни свiт за очi!.. Як там спiвалося у вiдомiй бардiвськiй пiснi[104 - Маеться на увазi «Бригантина» Георгiя Лепського i Павла Когана, написана 1937 року.]?.. Надоело говорить и спорить, И любить усталые глаза. В флибустьерском дальнем синем море Бригантина поднимает паруса… Отож вперед, свiт за очi, як i було намiчено, подалi звiдси, доки вiтер попутний дме… Справдi, окрiм нього, всi Левiтiни вже перебралися або до США, або до Ізраiлю. Навiть син Рафаеля Шаевича давно вже у Нiмеччинi живе, у Франкфуртi-на-Майнi. Пише, що це велике мiсто, що жити там хоч i клопiтно, незвично за незвичними правилами – та все ж краще, нiж тут, у Львовi цьому, де з неба лiтаки на голови людям падають i вибухають. Отож, якщо Рафаель Шаевич досидiв тут до такого, то може, це знак для нього?! Може, годi вже затягувати з емiграцiею, переiхати до Франкфурта того, соцiалку оформити та й жити собi спокiйнiсiнько?! Що вiн тут забув, у Львовi цьому, де по пiвроку нема води, де лiтаки з неба падають?.. Хоча… Хоча при чiм тут лiтаки?! У нього просто упередження перед Нiмеччиною як краiною через вiйну й через те, що робили нiмцi з його народом у тому ж Франкфуртi й не тiльки. Щоправда, синок пише, що все це маячня, що нiмцi давно вже покаялися в колишнiх грiхах, i тепер евреям в Нiмеччинi жити добре… Принаймнi не гiрше, нiж самим нiмцям. Але це вiн тiльки пише, а як там воно насправдi, хтозна?! А з iншого боку, лишатися самiтником у Львовi… Навiщо?! І скiльки це триватиме?! І чим закiнчиться?.. Добре, якщо у природний спосiб. А якщо так, як сьогоднi з багатьма на тому клятому Скнилiвському летовищi?.. Ех-хе-хех, якби ж знати заздалегiдь!.. Якби ж тiльки знати… 2003 Магiя посвiдчення Киiвська мiська клiнiчна лiкарня швидкоi медичноi допомоги, вул. Братиславська, № 3, Киiв, березень 2003 року Борис Нилович вiдчинив дверi… й не дiстав кулаком в плече тiльки тому, що iнстинктивно вiдсахнувся. Що ж до жiнки, яка мало не вдарила лiкаря, – то вона перелякано зойкнула вiд несподiванки: – Ой!.. Це ви Руденко чи хто?! – Я Руденко, – вiдповiв Борис Нилович здивовано. – А ви?.. – Ой, а я ж до вас!.. Оце постукати хотiла в дверi, а ви iх саме вiдчинили. – А-а-а, он воно що, – кивнув лiкар. – Так-так, вибачайте, я ненавмисно… не хотiла я, незручно як, о-йо-йой!.. – Ну гаразд, я це вже зрозумiв. А тепер дайте пройти, будь ласка. Однак жiнка тихо заперечила: – Так я ж до вас прийшла… – Я поспiшаю у справах. Борис Нилович поглянув на наручний годинник. – А я вас довго не затримаю. – Справдi?.. – Так, справдi. Вiн ще раз позирнув на годинник i зiтхнув: – Гаразд, давайте зайдемо до мене, бо не в коридорi ж нам, дiйсно… І потiм вже в кабiнетi: – Ну гаразд, я вас слухаю. Тiльки недовго, будь ласка, бо я таки насправдi дуже поспiшаю. Це просто щастя ваше, що ви встигли мене перехопити буквально на порозi. Самi бачите. – Щастя?.. – жiнка подивилася на лiкаря якось не дуже впевнено i пiсля невеличкоi паузи додала: – Я дружина Красноштана Даниiла Романовича. – Красноштана? Красноштан, Красноштан… Знайоме нiбито прiзвище, – забурмотiв Борис Нилович, потiм попрохав: – Нагадайте, будь ласка, бо я трохи пiдзабув, здаеться. – Чоловiк мiй до другоi хiрургii[105 - Маеться на увазi хiрургiчне вiддiлення № 2 КМКЛШМД, що спецiалiзуеться на наданнi допомоги при захворюваннях органiв черевноi порожнини.] тиждень тому потрапив. – Ага, так-так. – Я до вас вiд Гулi Уханьськоi, – вiдвiдувачка трохи стишила голос i додала: – Це наша кума… – Так, згадав нарештi. Але ж… – обличчя лiкаря посуворiшало: – Але ж пiд час обстеження стало зрозумiлим, що захворювання вашого чоловiка зовсiм не вiдповiдае нашому профiлю. – Я в курсi, Борисе Ниловичу, я все вже знаю. Менi пояснювали. І тим не менш… а раптом ви допоможете?! Чи щось порекомендуете… – Що я можу порекомендувати i чим допомогти в такiй ситуацii? – Ну-у-у, я не знаю… – жiнка явно знiтилася. – Просто ви такий авторитетний хiрург… Я навiть чула, нiбито ви мали безпосередне вiдношення до створення цiеi самоi лiкарнi… – Це було дуже давно, ще за радянськоi влади, – з невдоволеним виглядом перервав ii Руденко. – До того ж це не стосуеться предмета теперiшньоi розмови. А я нагадаю вам, що справдi поспiшаю i що ви зупинили мене буквально на порозi кабiнету. – Отож менi кума так i сказала: «Ти, Ксюшо, до Бориса Ниловича сходи. Бо якщо не вiн, то нiхто вже точно не порекомендуе нiчого путящого». – Отож я й наполягаю: коли пiшли метастази – хiрургiчне втручання не мае сенсу. Ранiше треба було до лiкарiв бiгти, причому не до хiрургiчного вiддiлення лiкарнi швидкоi допомоги, а до фахiвцiв-онкологiв. А тепер усi шанси втраченi. Ну, то що я можу вам порекомендувати?.. – Не знаю, – зiтхнула жiнка вбито й замовкла. – Ну то як, усi питання ми обговорили? Я вже можу йти? – спитав нарештi лiкар, коли пауза почала затягуватися. – Звiсно можете. Тiльки одне скажiть: вiд чого цей рак може бути? – О-о-о, це, знаете!.. – Борис Нилович лише руками розвiв. – А вiд Чорнобиля може? – А хiба ваш чоловiк брав участь в лiквiдацii аварii на ЧАЕС?! Я щось не пригадую таких вiдомостей з його анамнезу… – Нi, вiн не лiквiдатор. Але у вiсiмдесят шостому роцi його послали вiд автопiдприемства в Іванкiвський район на суботник – будiвельне смiття прибирати. Там радiацiя була, а iм нiхто нiчого не сказав, комсомольцям цим. Ви ж лiтнiй чоловiк уже, ви мусите пам’ятати, як усе було одразу ж пiсля вибуху. Ви ж пам’ятаете, хiба нi?.. Лiкар кивнув iз сумним виглядом, а жiнка продовжила скаржитися, немовби звертаючись до себе самоi: – Нас же нiхто нi про що не попереджав офiцiйно! Всi жили так, як i ранiше: спокiйно ходили мiстом, розважалися… Одне слово – жили! Це ж в нiч на суботу сталося, попереду два вихiдних дня. Люди на природу поiхали – в лiс, на Днiпро, на шашлики… А Першотравнева демонстрацiя?! Туди ж навiть з дiтьми люди ходили – бо знов-таки, нiхто нi про що офiцiйно не попереджав! А хто неофiцiйно дiзнавався й iншим повiдомляв – тих називали панiкерами й лякали КДБ!.. А декого навiть тягали в цю «контору» на спiвбесiду… Як же тодi було вiд невiдомоi радiацii вберегтися?! От скажiть менi, як лiкар!.. Борис Нилович вкотре поглянув на годинник, скрушно зiтхнув i мовив: – Інтуiцiя, iнтуiцiя… Всi психологи сходяться на тому, що жiноча iнтуiцiя в пiкових ситуацiях спрацьовуе краще, нiж чоловiча. То скажiть менi, шановна: хiба на iнтуiтивному рiвнi ви не вiдчули небезпеки, коли вашого чоловiка вiдправили на суботник в Іванкiвський район?! Ви про що думали?.. – Я?.. Але ж я на той час в евакуацii з синочком нашим перебувала, з Киянчиком. Далека рiдня в Андроповi погодилася прийняти… Мiсто тепер Рибiнськом називаеться. – Отже, вас усе ж таки попередили?.. – Так, нехай через третi руки, але справдi попередили, – кивнула вона. – Сказали, що то настоятелька Флорiвського монастиря сказала усiм берегтися вiд невiдомоi бiди. Не пригадую вже, як ii звати… Чи то Агапiя, чи то Антонiя, чи, можливо, Антипiя – якесь таке iм’я чудернацьке. У будь-якому разi очевидно, що Бога вона боялася бiльше, нiж КДБ, тому й попереджала людей, як могла. За що iй величезна подяка i вiчнi нашi молитви! Бо тiльки завдяки ii рiшучостi я з Киянчиком хоч якось вбереглася. Але ж не мiй Даниiл!.. Отож i не знаю тепер, що його робити. Вона нарештi замовкла остаточно. – Не знаю, що i сказати, – Борис Нилович пiдiбгав губи. – Прояснити ситуацiю з хворим Красноштаном Даниiлом Романовичем можуть лише фахiвцi-онкологи. А я хiрург. Отож дозвольте менi все ж таки пiти у справах, бо я вам справдi нiчим допомогти не можу. Вибачайте… Закусивши нижню губу, жiнка лише мовчки кивнула. Кам’янець-Подiльський, 17 травня 2003 року Коли опiвночi ще в Киевi вони вантажилися в автiвку, то Анатолiй Федорович попросився на передне сидiння: – Як найстарший серед усiх, буду немовби вартовим матросом на кораблi. Нехай усi бачать, що на фестиваль нацiональних культур до мiста Кам’янця-Подiльського iде з друзями сам маестро Ігнащенко. Втiм, вже через пiвгодини син Руфiни, який взяв на себе роль водiя, припаркувався на узбiччi й заявив категоричним тоном: – Маестро, пересядьте, будь ласка, назад, а на передне мiсце нехай сiдае найтихiший з вас. Бо я терпiти не можу, коли менi просто у вухо горлають. – Ну, тодi нехай сiдае наш хлопчик! – негайно вiдреагував архiтектор. – Я не проти, – пробурмотiв Спартак, i вони помiнялися мiсцями. Вiд такоi замiни виграли всi. По-перше, Жорж спокiйно вiв автiвку трасою, бо Анатолiй Федорович бiльше не перехилявся назад, постiйно налягаючи на праву руку водiя. По-друге, Спартак змiг вiдсипатися на передньому сидiннi хоча б уривками. Звiсно, Терезку це трохи здивувало, та вiн мовив коротко: – Я ж iду до Кам’янця не просто порозважатися. Не забувай, менi ще матерiал про святкування робити, а для цього потрiбна свiжа голова. Це ж не просто головний редактор доручення давав – мене сам Кулик[106 - Кулик Зiновiй Володимирович (1947–2004) – вiдомий украiнський журналiст i телевiзiйний менеджер, держслужбовець. Засновник i шеф-редактор всеукраiнського суспiльно-полiтичного тижневика «Полiтика i культура (ПiК)».] про це попрохав. Всього лише через мiсяць пiсля трагiчноi загибелi нашого першого головреда Олександра Кривенка[107 - Олександр Кривенко загинув 9 квiтня 2003 року о 2:20 ночi в автокатастрофi на трасi Киiв – Чернiгiв – Новi Яриловичi, повертаючись пiсля поминок за украiнським телеоператором Тарасом Процюком, трагiчно загиблим напередоднi в Іраку.] до нашого видання i досi прикута загальна увага громадськостi. – Але ж ти сам казав, що бачив Кривенка единий раз у життi, коли вiн заходив у гостi до вашоi редакцii!.. – Так, мене й справдi запрошував на роботу не Кривенко, а його наступник Ігор Юрченко. Але що це змiнюе?! Менi ж редакцiйне завдання поставив не Юрченко навiть, а сам Зiновiй Володимирович. Як шеф-редактор, вiн стоiть над усiм нашим колективом, бо представляе засновника. – Трудоголiк ти, нещасний трудоголiк!.. – зiтхнула дiвчина жартiвливо. – Ну гаразд, бачили моi очi, що купували… Спи собi, якщо зможеш. Зате сама Терезка всю нiч протеревенила на задньому сидiннi iз самим маестро та його продюсеркою (i за сумiсництвом – мамою водiя) Руфiною. До речi, не тiльки вона – всi трое були у захватi вiд цього безперервного «всенощного» спiлкування, схожого на ток-шоу. – Спарику-у-у!.. І чому ти мене не познайомив з маестро ранiше?! Чи е у тебе хоч якесь виправдання, сонько ти лiнивий?.. – перiодично скрикувала вона, торсаючи чоловiка за плече. – Ти ж сама не хотiла, – бубонiв той крiзь сон. – До того ж якби ти на культуролога навчалася, а не на соцiолога… А так це не твiй предмет. – Хто не хотiла?! Я не хотiла?! Предмет не мiй?! – обурювалася Терезка й негайно визнавала: – Ну так, не хотiла… Та я думала, що маестро Ігнащенко – такий самий огидний тип, як цей твiй пiдшефний бомж, а вiн… Анатолiю Федоровичу, уявiть собi, що мiй Спарик узяв справжне шефство над якимсь там немитим бомжем! Ну, i що ви на це скажете?! – Наш хлопчик – дуже добра душа, – вiдгукувався маестро, – у нього просто золоте серце. – Знаю, що золоте, – зiтхала Терезка, – тому й покохала. Але ж погодьтеся, голову на плечах також треба мати! Особливо журналiстовi. При згадуваннi про «голову на плечах» Спартак аж сiпнувся – бо подумав про Гонгадзе. Втiм, нiхто iз заднього сидiння цього не помiтив, а погляд Жоржа був прикутий до автотраси. – Спартаку, ти маеш якось завiтати в мою майстерню разом з цiею чудовою дiвчиною, – мiж тим звертався до журналiста архiтектор. І знов до Терези: – Я тобi такi дивовижнi речi покажу!.. От тебе ж, наприклад, Терезою звати, чи не так? – Ага! По-перше, я народилася першого жовтня – за католицькими святцями, це День святоi Терези[108 - У Польщi 1 жовтня згадують Терезу вiд Дитятка Ісуса та Пресвятого Лику (уроджену Марiю Франциску Терезу Мартен) – покровительку мiсiонерiв, канонiзовану 1925 року.]. По-друге, за гороскопом я – теж Терези. – Коротше, куди не кинь – повний ТЕРЕЗЕЦЬ! – пожартував iз переднього сидiння Спартак. – Але це менi навiть подобаеться. – Спа-а-ари-ку-у-у!.. – обурювалася вона, проте розгорiтися майже сiмейному скандалу не дав маестро: – Чудово! У мене в майстернi е зачарованi терези, якi вiщують мою долю. – Су-у-упер! – верещала Терезка i плескала в долонi. – А ще е краватка, подарована менi особисто Сальвадором Далi. – Ух ти-и-и! – А ще мiй величезний портрет, який Феодосiй Тетянич намалював всього лище за одну нiч. Є у художникiв така фiшка – написати картину за нiч… – Тетянич – це той самий, який Фрiпулья?! Який Хрещатиком ходить?.. – Точно, вiн самий. – У-у-у-у!.. Спарику-у-у, коли ми пiдемо в майстерню до маестро? – Не ранiше, нiж до Киева повернемося, – резонно заперечував Спартак крiзь примарний сон. Отак i минула нiч. До Кам’янця-Подiльського прибули близько 9:15 ранку. Жорж висадив Спартака з дiвчиною пiд дверима готелю «Panorama», де для них був заздалегiдь зарезервований двомiсний номер. – Не хо-о-очу з вами розлучатися! – вередувала Терезка й жартiвливо тупала нiжкою по асфальту. – Я ще не дослухала розповiдь маестро про життя Нестора Махна в Парижi. Спа-а-арику-у-у, негiдник ти сякий-такий! Чому ти не записуеш такi чудовi оповiдки маестро на диктофон?! – Зате я записую, не переймайся, – заспокоювала ii Руфiна. – Ми ще випустимо книгу спогадiв Анатолiя Федоровича, ось побачиш!.. – Ну от, ну от! Спа-а-арику-у-у, а чому не ти?.. – Менi репортаж робити треба, – пробурмотiв Спартак. – Який же ти занудний! – Нiчого страшного, Терезо. Наш хлопчик розробляе своi теми, вiн у тебе – просто дiамант! А його роман про Куренiвську трагедiю – це шедевр. А ми про iнше домовимося… – Ігнащенко поправив чорну шовкову косинку, зав’язану на шиi на манер краватки, й iз загадковим виглядом повiдомив: – Є така iдея: надрукувати його роман, а в якостi iлюстрацiй узяти деякi моi архiтектурнi проекти. А?! Як тобi?! Ось треба Руфiну попрохати… – Я подумаю, – доволi стримано мовила продюсерка. Натомiсть Терезка бурхливо заплескала в долонi. Й якби Спартак не потягнув ii до готелю, вона б так i не вiдiйшла вiд автiвки Жоржа. – Нiчого, на фестивалi ми ще зустрiнемося. Неодмiнно! Сказавши це, маестро зачинив дверцята, авто рвонуло з мiсця, повернуло лiворуч i зникло за найближчим рогом. Парочка ж пiшла заселятися. – Я не записую розповiдей Ігнащенка, бо маестро додае туди чимало вiдсебеньок. Надто багато часу пiде, доки я вiдфiльтрую всi його вигадки вiд правдивоi основи, – кинув через плече Спартак, коли вони пiдходили до дверей номера, вiдведеного iм на другому поверсi. – Наприклад?.. – Наприклад, вiзьмемо його останню на сьогоднi розповiдь про батька Махна. Маестро чомусь стверджуе, нiбито його та Галини Кузьменко доньку звали Лiзою, хоча насправдi у неi було iнше iм’я – Олена. Дрiбниця, але… – Ну то й що?! – скривилася дiвчина. – Подумаеш, iм’я!.. Та й якщо це навiть фантазii маестро, то настiльки яскравi, що аж подих перехоплюе. – Я фантазую не гiрше, – резонно зауважив Спартак. Вiдчинивши дверi, вiн легенько плеснув Терезку по сiдницях i мовив: – Ну от що. Давай-но зараз кинемо тут речi, далi швидко до ресторану, снiдаемо – i в мiсто. Бо фестивальнi заходи розпочалися вже о дев’ятiй нуль-нуль, отож вважай, ми на годину запiзнюемося, а я ж сюди у вiдрядження приiхав, а не просто так. – А менi носика припудрити? – Ти й без того у мене гарнюня. – Ну, Спа-а-арику-у-у!.. У мене ж сесiя на носi, то мiй носик мае вигляда-а-ати-и-и… – заскиглила дiвчина. Але кинувши погляд убiк балконних дверей, раптом нестримно розреготалася i впала на лiжко. – Що там таке? – Ха-ха-ха-а-а!.. Сам подивись!.. О-о-ой!.. Ха-ха-ха-а-а!.. Спартак пiдiйшов до балконних дверей i побачив, що витiювата огорожа балкона та його бильця «увiшанi»… драними обвiтреними презервативами! Очевидно, використанi «штучки» перiодично викидалися постояльцями просто у вiкно з вищого – третього – поверху, однак, не долетiвши до землi, цi дуже iнтимнi предмети потрапляли на iхнiй балкон i повисали на огорожi. – Ж-ж-жлоби… – зiтхнув Спартак. Терезка ж раптом прошепотiла: – А давай просто зараз!.. Нашвидку!.. – Ти ж знаеш, що нашвидку я не люблю, – вiдмахнувся журналiст. – Я теж люблю довго. Але ж ми поспiшаемо, хiба нi?.. – Поспiшаемо. – Ну, то давай швиденько!.. А довго будемо кохатися потiм, вночi. Спартак лише плечима знизав… …Через раптове бажання Терезки власне на фестиваль вони потрапили не о 10:00, як розраховував журналiст, а о 10:30. Насамперед, побiгли до каньйону, де в повiтрi вже пливли неспiшно величезнi рiзнокольоровi монгольф’ери. Перiодично то над однiею гондолою, то над iншою спалахував вогник, тодi вiдповiдна куля трохи набирала висоту. – От дiдько! Якби ще хвилин на десять спiзнилися, було б кепсько, – мовив Спартак, клацаючи фотоапаратом iз рiзних ракурсiв. – Зiновiй Володимирович менi б такого проколу не вибачив… – Нiчого, мiй любий, ми все встигли зробити! – Терезка радiсно чмокнула його в щiчку, а потiм трохи попозувала на тлi грона повiтряних куль. Та Спартак раптом тицьнув рукою зовсiм в iнший бiк i мовив: – А ондо бачиш бронзову циганську кибитку?! Це i е та сама робота Анатолiя Федоровича, що планувалася для Бабиного Яру, але через певнi бюрократичнi обставини була встановлена тут. А на оглоблi перед нею висить зображення Святого Рома: пiд час вiйни один циган затулив собою священникiв, яких нiмцi готувалися розстрiляти, й за це його вже в нашi днi канонiзувала католицька церква… Однак дiвчина побачила дещо iнше: на перекинутому через каньйон мосту «Стрiмка лань» пiсля прольоту монгольф’ерiв вiдновив роботу атракцiон «Тарзанка». – Спарику, я хочу стрибнути звiдси! – негайно завередувала вона. – Але ж там черга, а менi працювати треба… – Це ти сюди працювати приiхав! А вiд навчального року в унiверi стомилася я, отож хочу розважатися! – Та будуть тобi ще розваги… – Ну, Спа-а-арику-у-у!.. – Дуже хочеш у Смотрич мокнутися? То вода ще надто холодна. – Та повiтря вже тепле! Я швидко висохну, якщо навiть мокнуся в рiчку. – А шмарклiв потiм не буде в дорозi додому?.. – Ну, Спа-а-арику-у-у!.. Що було робити?! Звiсно, Терезка побiгла, пiдстрибуючи, до черги охочих стрибнути з мосту вниз головою в провалля каньйону, тодi як Спартак вiдправився до центру мiста, щоб обiйти по черзi усi фестивальнi майданчики. Зустрiтися знов вони домовились бiля мiськоi ратушi о 14:00. За розрахунками журналiста, цього часу мало вистачити обом. – Тодi пообiдаемо, потiм погуляемо Кам’янцем разом. А ввечерi ще буде стадiон, не забувай, – мовив вiн на прощання. Втiм, вони перетнулися ранiше – причому суто випадково: на майданчику «Кухнi рiзних народiв» Спартак стояв бiля еврейського стенду, поiдав один за одним зеленi латкес[109 - Класична страва еврейськоi (iдишистськоi) кухнi – оладки. Зокрема, зеленi латкес (в тiсто яких для кольору додаються шпинат i цибуля-порей) iз маца мел (з мацового борошна) готуються на свято Рош га-Шана, картоплянi (схожi на деруни) – на Хануку.] та водночас записував на диктофон огрядну куховарку, яка розповiдала про справи мiсцевоi еврейськоi громади. – Це ти також для «ПiКа» робитимеш? – здивувалася Терезка, коли всi латкес були з’iденi, а бесiда завершена. – Нi, це для «Хадашотовки»[110 - Викривлена назва газети «Хадашот» («Новини» – iврит).], – пояснив Спартак, заразом перевiряючи, висохло ii волосся чи й досi лишалося вогким. – Данiель Ефраiмович зрадiе, коли я привезу для чергового номера такий от сюрприз. – Ну-у-у… як знаеш. – Знаю, повiр менi, знаю! До речi, ондо польський стенд, ходiмо туди. Там вони поласували чудовим бiгосом з чорносливом. Принагiдно Спартак встиг поговорити з роздатчицею бiгосу про деякi роботи Роксолани Кардиналовськоi[111 - Роксолана Кардиналовська – украiнський агрохiмiк, кандидат сiльськогосподарських наук, скульптор. Дружина художника Мар’яна Маловського, матiр журналiста i громадського дiяча Романа Маловського.] в технiцi корнепластики, про виставку якоi вiн нещодавно писав. Крiм того, поруч iз польським стендом дуже доречно приткнувся намет, де продавали пиво… – Та пiсля цього можна на обiд не ходити! – зрадiла дiвчина, озираючи iншi стенди, вiд яких вiяли найсмачнiшi аромати. – Що ж, бiльше часу залишиться на огляд мiста, – кивнув Спартак. Втiм, насолоджуватися стравами йому постiйно заважав телефон. Терезка весь час цiкавилася, хто там йому надзвонюе? – Ось мама Гатя телефонуе, – вiдповiдав вiн. – Нам додому подзвонив Цитайшвiлi, мене запитував. Але мама забула, хто це такий, i мiй мобiльний номер йому не дала. А вiн… Ех-х-х!.. – А хто це такий? – Та так… Колишнiй шахтар-iнвалiд, а тепер приватний пiдприемець. Його пiдприемство «Сакартвело» розорили рейдери, а потiм самого ж Арчiла Зурабовича в нападi на самого себе й звинуватили. Йому тепер буцегарня свiтить, його б якось урятувати треба… Тiльки от як?! Не збагну… – Ну, Спа-а-арику-у-у, ти ж iз «Рупору Донбасу» звiльнився, нащо це тобi? – Але чоловiк зi своею бiдою залишився! Шкода, мама його забула… За деякий час лунав iнший дзвiнок. – А це хто? – Василь Кредо, письменник один. – А вiн чого хоче? – Та так, вибачаеться. Я час вiд часу поривався вiдшукати вихiд на Олеся Бердника. Хотiв у гостi до класика з’iздити, про творчiсть поговорити, а Василь мене постiйно вiдмовляв. – Чому так? – Бо колись вiн через твори Бердника за грати загримiв, отож тепер боiться. Як то кажуть, на холодне дмухае… А Бердник, виявляеться, помер цiеi весни, у березнi. Ну от, Василь i вибачаеться, що вiдмовив мене вiд поiздки… Ну, нiчого: ходять чутки, нiбито його дочка Громовиця хоче в Киевi цьогорiч конвент фантастики влаштувати – от туди я точно прийду!.. І знов за деякий час телефонний дзвiнок. – Та вони що, в Киевi без тебе не можуть?! – Уяви, Терезко, зi мною таке трапляеться: у вихiднi менi телефонують просто в режимi лавини! Особливо в суботу. Хоча… Спартак поглянув на екранчик мобiлки, посумнiшав i дав вiдбiй: – Нi, це вже не з Киева, а звiдси, з Кам’янця. Обiйдеться… – І хто ж до тебе телефонуе звiдси? – Ричард Бернардович Гжесюк, президент УАБО. – Що таке УАБО? – Украiнська асоцiацiя бiзнесменiв та орендарiв. – А йому що треба, Гжесюку цьому?! Й навiщо дзвонити, коли… – Ричард Бернардович теж тут, на фестивалi. Мене побачив з вiкна автiвки, пропонуе зустрiтися. Вiн там випускати журнальчик надумав – так би мовити, друкований орган своеi УАБО. Хоче мене до себе заманити. – Щоб ти кинув «ПiК»?! – Та заспокойся! Я не такий дурний, щоб iз всеукраiнського тижневика пiти у вузькопрофiльний щомiсячник… Тiльки якщо станеться якась надзвичайна подiя, що перекреслить усi моi плани. А так – дзуськи… Тривало це безперервно! Були й очнi зустрiчi. – Хто це, Спарику? – Влад Нiдзелiнський, колишнiй снайпер. Мiж iншим, стовiдсотковий поляк… але при цьому палкий патрiот Украiни! Ми з ним, до речi, на Другому Всесвiтньому форумi украiнцiв познайомилися. Цiкавий чоловiк!.. За деякий час: – А це хто? – Ляля. – Як, тобто, Ляля?! Вiн же нiбито чоловiк. – Насамперед, то велика сволота. А «Ляля» – це прiзвисько, насправдi його Вiтьком звати. Вiктором… Ми разом навчалися в КПІ. – Сволота, кажеш?! Але ж сюди на фест приiхав… – Та-а-а! На фест… Знаю я його. Ляля без того, щоб якийсь гешефт зробити, дня не проживе. Гарантую, що i тут цей дiловар якийсь черговий шахер-махер пропихуе, а фестиваль йому до лампочки. Або як каже мiй перший головний редактор нинi закритоi газети «Селянин» Зореслав Бурбела – «до лямпи». Повiр вже менi, я цього паскудника знаю, немов облупленого. І знов: – Овва! А це що за жiнка?! – Натуська. Коли я працював ще в ІЕЗ iменi Патона, вона була в нашiй лабораторii друкаркою-машинiсткою. А тепер будь ласка – вискочила замiж за iноземця, живе в Нiдерландах. Ох, i порозкидало нас життя!.. Та оскiльки потiк знайомих i телефоннi дзвiнки не вщухали, Терезка i Спартак зрештою знов розбiглися, домовившись про зустрiч вже бiля входу на мiсцевий стадiон ближче до вечора – о 16:00. Так i вчинили. Там же, на стадiонi, до них приеднався ще й Жорж Матарикiн. Вiн теж був сам, бо маестро Ігнащенко та його продюсерка Руфiна також поринули у своi, дуже специфiчнi творчi справи. Хлопець же хотiв неодмiнно потрапити на стадiон, бо туди очiкувався приiзд культового чоловiчого гурту «Пiккардiйська Терцiя». – Правда?! Та невже?! – Терезка аж пiдстрибнула вiд захвату. – Щось сумнiваюсь я, – мовив Спартак стримано. – Ну, Спа-а-арику-у-у!.. Ти ж, здаеться, також вiд них фанатiеш… – Так, менi «Пiккардiйська Терцiя» подобаеться, причому дуже. Особливо «Кача» – е у них така пiсня… – Ага, знаю, чула! Ну, то чого ж ти так песимiстично?.. – Сумнiваюся, що вони приiдуть на сьогоднiшнiй фест, от i все. Як не прикро, але у пiдсумку Спартак виявився правим. Програма на стадiонi почалася з того, що присутнiм зачитали урочисте звернення чинного прем’ер-мiнiстра Вiктора Устимовича Самойловича. Стадiон зустрiв офiцiоз невдоволеним гудiнням, а журналiст лише зiтхнув: – Пiариться Самойлович перед президентськими виборами… – Так вибори аж наступного року! – заперечила Терезка. – Але думати про них треба вже зараз. Але на цьому полiтика не скiнчилася. Пiсля «розiгрiву», проведеного мiсцевою знаменитiстю – гiтаристом-бардом Златом Гайдабурою (до речi, виступив вiн чудово), сцену зайняв гурт «ВiдТАЯнi». Та перш нiж заспiвати котрийсь iз своiх хiтiв, до присутнiх звернувся фронтмен Ростислав Ткач: – Цей концерт я присвячую не тiльки моiй любiй матусi – Армiнi Янiвнi Ткач, мужнiй полiтичнiй дiячцi, яка керуе акцiею «Повстань, Украiно!» й керуватиме нею до самого переможного кiнця. Я також хотiв би присвятити наш виступ лiдеру всiеi украiнськоi опозицii, екс-прем’ер-мiнiстровi Вiктору Адамовичу Дорошенку! Я вiрю в те, що саме вiн, а не чинний прем’ер Самойлович переможе на наступних президентських виборах!.. Ми всi вiримо в нашого майбутнього лiдера нацii, нашого всенародного гетьмана Дорошенка!.. Вiрить в його перемогу i моя мама – провiдний украiнський полiтик, мужня жiнка, очiльниця блоку ТАЯ Армiна Ткач!.. Вiримо i ми – музиканти гурту «ВiдТАЯнi»!.. Пiсля цих слiв весь стадiон, немов одна людина, вибухнув несамовитим ревом, що означало безумовне схвалення. І в цьому ревiннi нiхто (навiть Терезка) не почув сумного зiтхання Спартака: – Ех-хе-хех, ну точно, пiшов передвиборчий пiар по повнiй програмi!.. Стадiон навчально-тренувальноi бази «Динамо» (Конча-Заспа), Столичне шосе, № 45, Киiв, 4 липня 2003 року – Лiдiе Онисимiвно, пiдкажiть, що його робити?! – А що ж ти тут вдiеш!.. – Лiдiе Онисимiвно, ви тренер чи нi?! – Ти прекрасно знаеш вiдповiдь. Їй в потилицю летiли ще якiсь запитання, дуже схожi на аргументи, – але саме в потилицю. Бо, безнадiйно махнувши рукою, вона пiшла геть. Прямувала о-о-он туди, в рятiвну тiнь, де можна було присiсти, розслабитися й не думати нi про що суттеве та нагальне протягом бодай пiвгодинки. Справдi, навiщо всi оцi iстеричнi скрикування й риторичнi запитання?! От навiщо?! Група лiдерiв змагань з метання молота визначилася, тепер всерединi неi мае вийти вперед i подiлити мiж собою призовi мiсця трiйка лiдерiв. Найкращi шанси, на ii погляд, мають черкащанин i кримчанин. Ну-у-у, можливо, е ще хтось… Тобто трiшки не так: черкащанин i кримчанин – це лише двое, та десь вже е ще й третiй! Ось вони й роздiлять сьогоднi мiж собою в останнiх спробах смак перемоги. А те, що в групу фiналiстiв навiть вiддалено не потрапив iхнiй вихованець, навiть до позначки в 70 метрiв не дотягнувши… Ну, то про це треба було ранiше попiклуватися! І зробити все вiд тренерiв залежне, щоб вiн таки показав пристойний результат, а не пас заднiх. Однак усе це Лiдii Онисимiвнi було вже байдуже. Як i майбутня важка розмова, що вiдбудеться, ймовiрно, вже через три днi – у понедiлок. Звiсно, вiдбудеться, ще б пак! Зважаючи на провальнi результати змагань, не може не вiдбутися… Також не можна виключати найжорсткiших персональних кадрових висновкiв, бо програш спортсмена (тим паче, такий ганебний) – це програш усього колективу фахiвцiв, який займався його пiдготовкою. Не можна виключати навiть, що вiд ii послуг надалi вiдмовляться… Але що з того?! Живi будемо – не помремо, викрутимося! А от що робити iй з бiдою, про яку йшлося в листi?.. Нi, ну це ж треба такому статися, щоб вона зазирнула в поштову скриньку саме сьогоднi зранку – вже перед виiздом на змагання?! А зазирнувши – знайшла там листа вiд Павлуся. Вiд найстаршого з ii синiв, iз далекоi Канади… Адже, «помираючи в мiсцевiй задушливiй атмосферi невизнаним генiем станкового живопису», синок все ж таки знайшов можливiсть переiхати на ПМЖ на iнший бiк Атлантики. Сподiвався, дурник такий, що саме там вiн зможе самореалiзуватися… Нi, навiть не так – САМОАКТУАЛІЗУВАТИСЯ повною мiрою. Або, простiше кажучи, «на всi сто». Не слухав нiкого, вiдкидав усi розумнi доводи. Як раптом… Нi-нi, попервах заокеанське життя у Павлуся складалося доволi-таки непогано. І навiть вельми творчо – як вiн i хотiв!.. Принаймнi саме такi нотки звучали в перших листах старшенького, якi Лiдiя Онисимiвна ретельно зберiгала у вазочцi, що стояла в сервантi. Зберiгала навiть попри те, що ii чоловiк неодноразово намагався повикидати цю «макулатуру». Втiм, Касима зрозумiти можна: вiн i досi не вибачив нi Павлусевi, анi Снiжанi тiеi «розпусти», мимовiльним свiдком якоi вiн одного разу став. Снiжанi, так… Невiстку Касим обвинувачував навiть бiльше, нiж синочка! На що Снiжана з веселим смiхом незмiнно вiдповiдала загальновiдомою народною приказкою: «Хто в хатi всрався? Невiстка! Та ii ж вдома немае… А ондо чия спiдниця висить?!» Але ж до чого вiрно народ усе пiдмiтив! Справдi, невiстка – чужа кiстка, вона завжди в усьому винна… Отож не дослухаючись нi до чиiх порад, Павлусь дарма вивiз ii в Канаду разом iз собою. Ну то й що з того, що в посольствi Канади це його рiшення лише вiтали?! Що з того, що цю розпусницю Снiжану вiн малював на будь-якiй своiй картинi?! Хоч вершницею на конi, хоч пантерою, хоч папужкою… хоч навiть табуреточкою! Натхнення вона художниковi дарувала?! Ага, натхнення!.. Гасати голими по квартирi й пiдкараулюючи в найнесподiванiших мiсцях, мазюкати одне одного фарбою – це тепер НАТХНЕННЯМ називаеться?! Це вiдверте збочення, ось що воно таке… Тим не менш, не послухавшись нiчиiх умовлянь, цей дурник Павлусь вивiз iз собою за океан i цю свою Снiжану. І попервах вони нiбито купалися в цiлковитому щастi… Як раптом в черговому листi синочок з неприхованим сумом сповiстив, що його дружина… завагiтнiла! І найголовнiше, до ii «iнтересного становища» вiн анiскiльки не причетний. Звiсно, Павлусь зреагував на ситуацiю так, як i мусив реагувати справжнiй чоловiк, якому дружина «наставила роги»… Та заокеанська Канада – це далеко не Украiна, там справедливе виховання чоловiком дружини називаеться «жорстоким поводженням». І як виявилося, за такi речi там можна пiд суд потрапити. Та цим не обмежилося: доки тривав процес – Снiжана народила немовля. А пiсля того, як генетична експертиза довела 99,9-вiдсоткову ймовiрнiсть батькiвства Павлуся, справа набула зовсiм iншого забарвлення. Тому вирок був показово суворим: повна конфiскацiя майна на користь постраждалоi дружини i десять рокiв в’язницi. А щоб iншим «дикунам» iз середовища мiгрантiв неповадно було не просто руку на дружину пiднiмати, але навiть в уявнiй зрадi нещасну звинувачувати – справа прогримiла на всю канадiйську провiнцiю Онтарiо… І от у черговому листi з буцегарнi синочок писав матерi, що все насправдi зовсiм не так, як виглядае ззовнi. Що в усьому винна ця клята Снiжана, яка потайки сплуталася iз спритним хитрющим канадiйцем на iм’я Альфонс Бонье. Що вiн не тiльки винайняв дуже вправного адвоката, але й пiдкупив лiкарiв, якi пiдробили результати експертизи. Отож Снiжана не тiльки народила дитину вiд того мiстера Бонье, але до того ж розлучилася з Павлусем через суд та повернула собi дiвоче прiзвище – Передрiй. А головне – заволодiла картинами, якi Павлусь вивiз в емiграцiю, а також встиг намалювати, вже живучи в Канадi. Маючи зв’язки у мистецькому середовищi, мiстер Бонье продав конфiскованi полотна «генiального украiнського художника Турсунова» за кругленьку суму, яку роздiлив навпiл iз Снiжаною. І тепер обидва живуть на втiху собi, тодi як нещасний Павлусь горюе за гратами у виправнiй тюрмi Кiнгстон… Усе це Лiдiя Онисимiвна прочитала у витягнутому вранцi з поштовоi скриньки листi по дорозi на сьогоднiшнi змагання. Природно, тепер нещасна мати не знаходила собi мiсця, не знаючи, що ж робити, як допомогти синочку, який втрапив у це лихо?! Адже вона тут, у Киевi, а ii любий (хоча й нерозумний) Павлусь там – у канадiйськiй в’язницi… І яке iй дiло до поразки ii вихованцiв на сьогоднiшнiх змаганнях?! Сьогоднi програли – завтра, навпаки, виграють. А ii синочок, зраджений дружиною, обдурений самим життям, сидить у тюрмi. То що ж iй тепер робити?! От що?.. ЩО? Приватний будинок по вул. Озернiй, Миргород, серпень 2003 року – Нi, Василiсо, до кiнця ти мене все ж не розумiеш! – Чому?! – Бо ти баба, а не мужик. Вибачай за такi слова, але ж воно так i е… – Ти хочеш сказати, що мiж нiг у нас рiзне?.. – Ох-х-х, Василiсо, Василiсо!.. Розхлюпавши частину горiлки на стiл, майор багатоетажно вибатькувався, все ж таки наповнив свiй келих, одним точним рухом вилив його вмiст собi в горлянку, не закушуючи, знов вибатькувався i пояснив: – Не в тiм рiч, що там помiж нiг, а в тiм, що за плечима! Дожив би до сьогоднi Едуард Рустамович – вiн би мене зрозумiв, бо вiн був справжнiм мужиком! Солдатом, який пройшов i вогонь, i воду, який власноруч ворогiв убивав, Батькiвщину захищаючи. – Так я ж!.. – А ти його дружина. Удовиця тобто, вибачай… Ти на фронтi не була, ворогiв не знищувала. Твое дiло баб’яче… ой, бр-р-р!.. Вiдставити – бабське твое дiло, Василiсо, от в чiм бiда!.. І що ж ти менi порадити можеш у моiй ситуацii, скажи на милiсть?! Ти ж бачиш, що у нас iз авiацiею робиться!.. – Та бачу, Гордiю, бачу… – «Ба-а-ачу-у-у… ба-а-ачу-у-у…», – змавпував ii майор i п’яно всмiхнувся. – Нiчого ти не бачиш, хоч ти i хороша баба! От як менi жити пiсля всього цього?! Як, Василiсо?.. Спочатку нашi тупi хохли грохнули над Чорним морем той москальський Ту-154[112 - Маеться на увазi авiакатастрофа лiтака Ту-154 авiакомпанii «Сибiр», що слiдував за маршрутом Тель-Авiв – Новосибiрськ 4 жовтня 2001 року та впав у Чорне море о 12:44 за киiвським часом. При цьому загинули всi 66 пасажирiв (громадян Ізраiлю й РФ) та 12 членiв екiпажу. Катастрофа сталася пiд час бойових пускiв ракет у ходi спiльних украiнсько-росiйських навчань з ППО на полiгонi, пiдконтрольному Чорноморському флоту РФ. Через деякий час провину за катастрофу взяла на себе украiнська сторона, хоча юридично причини авiакатастрофи не встановленi й досi.], жидами напханий. Ти мене знаеш, Василiсо, я не антисемiт i не нацiоналюга тим паче – але що маемо, те маемо, як казав товариш Чорномирдiн… До того ж ми сам на сам, нiяка стороння сука нас не почуе, отож кажу, як воно е. – Та кажи вже, кажи, – вiдмахнулася вона. – Отож я й кажу! Спочатку через цей москальський Ту-154 скiльки неприемностей було, а торiк Скнилiвська катастрофа ще бiльше ситуацiю зiпсувала! Потiм «Точка-У» ракетою пульнула в житловий будинок. А на додачу якийсь iдiот з Укроборонпрому «Кольчуги» продав кому не слiд, а винуватий хто?! Президент Кучма, а через нього – вся Украiна! Тупi хохли-торгашi, якi воювати не вмiють, отож самi ж розпродають свою армiю налiво й направо!.. І що ж тепер?! Що-о-о, я тебе питаю?! Майор щосили хряцнув кулаком по столу. – У нас же всi польоти скасували, всi навчання! Навчайтеся, на землi сидячи, – от що нам кажуть, а як?! Як навчити пiлота, у повiтря не злiтаючи. На тренажерах?! О-о-о, так, багато на тренажерах навчишся!.. І так скрiзь – який рiд вiйськ не вiзьми. Всiм нам, воякам, кажуть: «Украiна вже майже дванадцять рокiв без кiлькох днiв е незалежною, i нас за цей час нiхто не завоював. Значить, нiкому ми нах** не потрiбнi! Отож сидiть собi на дупах, проводьте навчальнi заходи й робiть вигляд, що вам усе ото наравiцца». А я не хочу вигляд робити – я хочу по-справжньому жити! ЖИТИ я хочу, Василiсо! А як – не знаю… Був би живий твiй Едуард Рустамович – вiн би мене зрозумiв, а ти… А-а-а!.. Тодi удовиця Давлетова сама наповнила Гордiю Нiкандровичу келих горiлкою. Вiн подивився на неi з неприхованою вдячнiстю, знов вилив оковиту собi в горлянку, поморщився, крекнув, але так i не закусив… Хiрургiчне вiддiлення клiнiчноi лiкарнi № 15, вул. Григорiя Сковороди, № 2а, Киiв, кiнець грудня 2003 року Терезка завжди обурювалася, коли вiн переймався справами пiдшефного бомжа – Назара Амосовича Дунця. – Спарику, ну чесне слово, ти мiсцями або все ж до неможливостi дурний, або ж наiвний! Нащо тобi оце смердюче нещастячко?! Я його протестувала: з точки зору соцiологii – це повнiстю вичерпане «дно», яке вже нема куди пробивати. Скажи, щоб вiн гуляв подалi вiд тебе й загалом позабув про твое iснування. – Нi, Терезко, не можу, – зiтхав журналiст i додавав: – Нiяк не можу. Що забажаеш – те й роби, що хочеш про мене думай… Але не можу. – Чому?! Чому-у-у? – Бо це вище моiх сил. – Висловлюйся зрозумiлiше, будь ласка! Спартак зазвичай лише рукою махав, проте одного разу все ж розповiв коханiй про iсторiю iхнього з пiдшефним бомжем знайомства. Про те, як уже доволi давно – рокiв сiм тому – Зореслав Бурбела почав потроху схиляти його до думки щодо вступу до Спiлки письменникiв. Причому це було ще до лiквiдацii лабораторii високотемпературного паяння ІЕЗ iменi Патона, а отже, до того, як Зореслав запросив Спартака на роботу до тижневика «Селянин»… От саме тодi вiн почав потроху навiдуватися на рiзноманiтнi творчi заходи в Будинок письменникiв. Звiсно, туди приходили всякi люди з найрiзноманiтнiшими намiрами. І звiсно ж, вистачало помiж них i так званих «стололазiв» – тих, хто розраховував задурно поiсти й випити на фуршетах. Невдовзi серед них Спартак примiтив неохайно вдягненого старигана, на грудях якого, тим не менш, була причеплена ювiлейна медаль «20 рокiв перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941–1945 рр.». Рiч у тiм, що така сама медаль була единою нагородою його любого дiдуся Сьоми, яку мама Гатя ледь-ледь випросила у брата на пам’ять про померлого тата. Решту ж нагород, разом з бойовим дiдовим пiстолетом i саморобною фiнкою, дядько Льоня втопив у Днiпрi бiля греблi ДнiпроГЕСу. Отож i впала Спартаковi в око нагорода на грудях бомжа… Однак то була не едина дивовижа, пов’язана зi стариганом. Головне, що поводився вiн нестандартно! Адже всi «стололази» iнтуiтивно вiдчували, пiсля яких заходiв фуршету не буде – i старанно iх оминали. Саме такоi поведiнки можна було очiкувати й вiд бомжа-орденоносця… Але ж нi! Дивний дiдуганчик приходив на всi заходи та презентацii незалежно вiд того, намiчалося по закiнченнi застiлля чи нi. Хоча судячи за зовнiшнiстю, вiн явно не доiдав… Отже, на вулицю Банкову № 2 його тягнуло саме через бажання дiзнатися про лiтературнi новинки, не iнакше!.. – Ох, мiй любий, що це за наiвнiсть?! – зiтхала Терезка. – Це не наiвнiсть. Ти краще далi послухай, – просив вiн. …Отже, бомж-орденоносець приходив до Спiлки письменникiв за покликом серця. Через любов до лiтератури. Так само всерединi листопада 1997 року вiдвiдав вiн i презентацiю «Апокалiпсису по-киiвськи» – першоi авторськоi книжечки Спартака. От саме на тiй презентацii стариганчик i розповiв, що в 1961 роцi працював лiкарем киiвськоi «швидкоi допомоги» та, вiдповiдно, брав участь в лiквiдацii наслiдкiв Куренiвськоi трагедii. Ковтаючи каламутнi сльози, повiдав, як буквально на його очах кiвшем екскаватора розiрвало навпiл труп його знайомоi «тiтки Капи» – батьковоi однополчанки й колишньоi телефонiстки Капiтолiни Замбриборщ. Пiсля чого нижню частину жiночого трупа разом з порцiею землi екскаваторник вивантажив до кузова однiеi вантажiвки, а верхню частину тiла «тiтки Капи» потiм закинули до кузова iншоi вантажiвки. Тодiшнiй лiкар намагався звернути на це увагу тих, хто керував земляними роботами, – але марно. Бiльше того, через деякий час Назара Амосовича звiльнили iз системи «швидкоi допомоги», й вiн переiхав до Хмельницького, де влаштувався в Обласнiй лiкарнi. А обидвi половинки тiла «тiтки Капи», очевидно, поховали нарiзно… – І ти повiрив цим дурнуватим вигадкам?! – здивувалася Терезка. – Я просто вражена, яким дурником ти iнодi можеш бути!.. – Нiчого це не вигадки, – впевнено заперечив Спартак. – Те, про що Назар Амосович розповiв на моему творчому вечорi, дуже добре узгоджувалося з вiдомостями, зiбраними мною ранiше. Отож я йому не тiльки повiрив, але й примiрник книжечки пiдписав. – Дурко-о-о!.. Наiвне дурко. – Бiльше того, згодом з’ясувалося, що ота сама «тiтка Капа» жила колись навпроти нашого дому – в першому номерi. – Де?! Спартак пiдвiв студентку до вiкна й кивнув на двоповерховий будиночок через дорогу: – Ось там, у дворi. Терезка мерзлякувато зiщулилася. З iнших розповiдей коханого вона знала, що роман «Апокалiпсис по-киiвськи» оповитий цiлою низкою просто неймовiрних збiгiв! А тут ще й розповiдь цього хвалькуватого бомжа-орденоносця… І якась «тiтка Капа» з дому навпроти… Невже ж цей смердючий дiдуганчик i справдi вiдкопував з усiма iншими трупи людей з багнюки?! Якось не вiриться, щоб якийсь бомж… Щоб iнтелiгентний лiкар дiйшов до отакого життя!.. Як таке може статися?! В головi не вкладаеться. Мiж тим, Спартак продовжив розповiдь. …Прочитавши подаровану книжечку, Назар Амосович був дуже розчулений. Тепер, коли вони зустрiчалися на спiлчанських заходах, вiн нiколи не втрачав нагоди привселюдно похвалити «Апокалiпсис по-киiвськи». Однак нiякого подальшого зближення письменника Сивака i бомжа-орденоносця Дунця не вiдбувалося. Так тривало аж до минулого лiта, коли пiд час черговоi випадковоi зустрiчi на якiйсь киiвськiй вулицi Спартак спитав, куди прямуе Назар Амосович. І тут з’ясувалося, що вiн… збираеться на Байковий цвинтар, щоб прибратися на могилi Лесi Украiнки! Виявляеться, коли Дунець був ще пiдлiтком, то разом з матiр’ю потрапив в окупацiю. Коли ж iхню Бакоту звiльнили радянськi вiйська, то якийсь красноармiець подарував хлопцевi… томик вiршiв генiальноi украiнськоi поетеси. Юний Назарко буквально закохався в тi вiршi, багато з яких i досi мiг прочитати напам’ять. – Тiльки уяви, Терезко, цю картину: ми стоiмо посеред залитоi липневим сонцем вулицi, i цей старий халамидник, виблискуючи такою ж медалькою, яка лишилася вiд мого любого дiдуся Сьоми, шпарить поезiю Лесi Украiнки! Вiрш за вiршем, вiрш за вiршем!.. – Нiчого собi, – зiтхнула студентка замислено. – В його-то роки… – Отож-бо! …Природно, бажаючи перевiрити слова бомжа-орденоносця, Спартак поiхав разом з ним на Байковий цвинтар. По дорозi Дунець розповiв, що на могилу генiальноi поетеси його привiв колись покiйний тато Амос: це сталося буквально напередоднi подачi документiв до медiнституту. До речi, з’ясувалося, що ота сама ювiлейна медалька «20 рокiв перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941–1945 рр.» дiсталася старому вiд його тата так само, як i Спартаковi – вiд любого дiдуся. Тiльки й рiзницi, що дiдова нагорода зберiгалася вдома у Сивакiв разом iз золотою медаллю онука за навчання, тодi як татову «упоминку» Назар Амосович носив на грудях… Отак пiд дружню бесiду вони приiхали на кладовище. Бомж впевнено знайшов мiсце вiчного спочинку Лесi Украiнки та ii родичiв – матерi Олени Пчiлки, батька Петра Антоновича i брата Михайла Петровича. З дерев’яноi скриньки на сусiднiй могилi дiдуганчик позичив на короткий час вiдерце, вiник та ганчiрку, акуратно позамiтав усе смiття, принiс води, вимив постамент, бронзову гiрлянду на ньому й основу бронзового бюсту. Потiм виправ ганчiрку, почистив вiника та повернув усе позичене назад до скриньки. А далi вони удвох навiдалися на могилку до предкiв Спартака – дiдуся Сьоми, бабусi Сонi й тата Андрiя. Результатом iхньоi спiльноi поiздки на Байковий цвинтар стала гостра iлюстрована стаття в журналi «ПiК» пiд промовистою назвою: «Бомж-хранитель нацiональноi духовностi», присвячена «некруглим» – 89-м – роковинам з дня смертi Лесi Украiнки. – Так, Терезко, вчинок Назара Амосовича – це справжнiй духовний подвиг! Отож вiн справдi був достойний статтi в нашому журналi. – Стривай-но, про який такий «духовний подвиг» йдеться?! – не зрозумiла студентка. – Чи знаеш ти, хто такий Іван Ядловський i який потужний внесок вiн зробив у скарбницю украiнськоi духовностi? – Нi, не знаю, я ж не культуролог. А хто це такий?.. – Ну, то дiзнайся! Коли ми вiд «Рупору Донбасу» приiхали до Канева на могилу Тараса Шевченка, нам розповiли, що Іван Ядловський – це добровiльний прибиральник могили Кобзаря. Неподалiк Чернечоi гори, яка згодом перетворилася на Тарасову гору, була його хата. Отож цей самий Ядловський щодня ходив на могилу Тараса Григоровича, усе там чистенько прибирав, а коли зустрiчав вiдвiдувачiв – розповiдав iм про Кобзаря. Отаким був духовний подвиг Ядловського. Але ж Назар Амосович робив i робить практично те саме! Тiльки вiн живе не у власнiй хатi поблизу Байкового цвинтаря – вiн живе на вулицi… але все одно регулярно вiдвiдуе могилу Лесi Украiнки i прибирае ii добровiльно. …Природно, написана Сиваком стаття наробила рейваху. В усякому разi його розшукала адмiнiстрацiя Байкового цвинтаря, представник якоi довго розпитував, звiдки «кореспондент поважного журналу» (хоча Спартак був не пересiчним кореспондентом, а редактором вiддiлу) взяв таку дурню, що буцiмто кладовищенська адмiнiстрацiя не доглядае мiсце вiчного спочинку сiмейства Косачiв?! – Хоча нiчого такого в моiй статтi нема й близько! – веселився Спартак. – Я просто констатував, що «бомж-хранитель нацiональноi духовностi» Дунець перiодично й добровiльно прибирае могилу великоi поетеси. І пiдтвердив процес фотками, якi передав у розпорядження нашоi редакцii. Фотофакти – ось вони, на фото все зафiксовано. Якi претензii?.. Наслiдки не забарилися. По-перше, вiдтодi Спартак узяв над «бомжем-хранителем» негласне шефство: потроху пiдкидав грошей або пiдгодовував, а також час вiд часу купував необхiднi лiки. По-друге, прочитавши його статтю, Зореслав Бурбела раптом розповiв, що знае цього бомжа як постiйного учасника мiтингiв правих сил i сумлiнного помiчника iхнiх органiзаторiв. А отже, обiцяв подумати, чим би допомогти безхатьковi… По-трете, редакцiя журналу «ПiК» влаштувала на Байковому цвинтарi зразково-показовий суботник з прибирання могил вiдомих людей. Посильну участь в тому суботнику також взяли телевiзiйники: культовий ведучий програм ТСН Гнат Столярук, достатньо вiдомий журналiст «Інтера» Рем Богораз, представники телеканалiв ICTV, СТБ, «Нового каналу» i Тонiсу. – Спарику, ти мене дивуеш! – обурювалася усiм цим Терезка. – От скажи, будь ласка, хто з нас еврей: ти чи все ж таки я?! – Галахiчний еврей в нашiй парi все ж таки я. А ти у нас красна паняночка з польсько-чеського шляхетного роду Новакiв, замаскована пiд файну украiночку Комарницьку. А з чого це ти?.. – А з того, мiй любчику, що ти жахливо непрактичний. От зiзнайся, що заважае тобi використовувати кипучу енергiю твого бомжа-орденоносця в мирних цiлях iз загальною користю?! От що?.. – Так я ж i використовую! – Яким чином?! Ти ж цього дармоiда пiдгодовуеш, лiки йому, телефонну картку… туди-сюди. А от нащо?! – Пояснюю: чим довше Назар Амосович лишатиметься живим-здоровим, тим довше прибиратиме могилу Лесi Украiнки. А це, погодься… – Гаразд, згодна. Маеш рацiю. Але якщо твiй бомж i справдi регулярно прибирае могилу поетеси… Можливо, ти б його попрохав заразом доглядати ще й могилу твоiх дiдуся з бабусею i тата?! Це ж той-таки Байковий цвинтар. Отож мамi Гатi вийшло б полегшення, бо прибирання на цвинтарi ii дуже вимотують, просто нема сил дивитися, як вона, горопашна… А так бомжевi можна було б кидати тi самi копiйки за доглядання вашоi могили. І всiм добре: i мамi твоiй, i безхатьковi. – То ти гадаеш, мама Гатя передовiрить таку важливу справу… нi, навiть таку святу мiсiю стороннiй людинi?! Там спочивають ii чоловiк та ii батьки, отож мама iздить поплакати на iхню могилу, душу вiдвести. Отже, частота ii кладовищенських поiздок вiд того не зменшиться. – Ну-у-у… Можливо, ти маеш рацiю. – Маю, Терезко, маю. Все ж таки ти знайома з моею мамою якихось пару рокiв, а я – цiлих сорок. Отож давай-но вiддiляти мух вiд котлет… На тому iхня вiдверта розмова щодо бомжа-орденоносця й завершилася. Як i ранiше, Спартак потроху допомагав знедоленому чоловiковi, чим тiльки мiг. * * * Вчора був понедiлок, 29 грудня. Перший робочий день тижня в редакцii «Полiтики i культури» розпочинався близько 11:00 з планiрки в кабiнетi головного редактора. Отож на свое робоче мiсце у вiддiлi «Тема» Спартак потрапив години через пiвтори – вже в районi обiду. Але не встиг навiть присiсти за стiл, як пролунав телефонний дзвiнок: – Алльо, Спарику! Це ти?.. Тебе майже не чутно, – прорипiв з навушника слухавки старечий голос Назара Амосовича. – Я теж погано вас чую, хоча кричати не можу, – вiдповiв вiн. – Як там вашi справи, як ся маете? До Нового року вже готуетесь?.. – Спарику, я в лiкарнi. – В якiй саме?! Що сталося?! – моментально напружився вiн. – Менi потрiбно все, як завжди: мило, бритва, йод i вата. Як старий медпрацiвник з неабияким стажем, Дунець нiзащо не мiг собi дозволити такоi розкошi, як перебування в стiнах медичного закладу в неохайному виглядi. Це на вулицi вiн не вiдрiзнявся вiд решти задрипаних безхатькiв, але не в стiнах медзакладу… Спартак давно вже звик до цього, а тому спитав буквально на автоматi: – А рушник великий у вас е, чи рушника теж принести? – Не треба рушника. Тiльки мило та бритву. Ну, й поiсти чогось… – А чого так? – Я не можу вимитися, бо застудився. А тут, у палатi, й без того прохолодно. Застудився?! Он як… Це повнiстю змiнювало справу. – Назаре Амосовичу, ви в якiй лiкарнi, пiдкажiть? – У вашiй, у Подiльськiй. На другому поверсi. – В хiрургii? – Так. – Ага, зрозумiло! А вхiд з Волоськоi? Вiд Могилянки? – Нi, вхiд з двору. – Гаразд, розберуся. Вибачайте, давненько вже там не бував. Не доводилося, на щастя… – Ну, ти ж здоровий! Навiщо тобi лiкарня? – Гаразд, Назаре Амосовичу, ввечерi я пiдскочу. Тримайтеся. Поклавши слухавку, Спартак зазирнув до тумбочки робочого столу, видобув з однiеi шухлядки запечатану разову бритву BiC i поклав ii до сумки. Бритву вiн тримав у столi про всяк випадок – ось i знадобилася… Мило, йод i вату вiн купить по дорозi, поiсти теж. Все зрозумiло, тепер про пiдшефного бомжа i його проблеми можна забути до самого вечора. Оскiльки зимовий сонцеворот був буквально днями, до лiкарнi Спартак потрапив вже затемно. Якщо площi та вулицi ще якось освiтлювалися, то подвiр’я лiкарнi № 15 потопало в чорнильному мороцi. Отож до входу в приймальне вiддiлення вiн пробирався дуже повiльно, мало не навпомацки й витратив на це аж чверть години. Загалом-то, у двiр можна було зайти i з вулицi Волоськоi, проте навпроти лiкарнi була прохiдна одного з корпусiв НаУКМА. Якщо зiштовхнутися там з Терезкою – неодмiнно станеться розмова, гостра i неприемна, на тему: «Навiщо носитися з цим бомжем?..» Але, зрештою пробравшись двором, Спартак без жодних проблем проминув приймальне вiддiлення, нiким не зупинений, пройшов порожнiм коридором через хол, заставлений будiвельним риштуванням, схiдцями пiднявся на другий поверх i вже тут попрямував до санiтарного посту. Там довкола накритого столу трое молоденьких санiтарок розповiдали по черзi «солонi» анекдоти, по закiнченнi кожного вибухаючи дзвiнким реготом. – Перепрошую, до вас тут сьогоднi поступив такий собi хворий дiдок, Дунець його прiзвище. В якiй вiн палатi?.. – П-потухни… – не обертаючись, кинула через плече юна санiтарка й продовжила розповiдати анекдота, iнодi плутаючи слова. Чутливий до хамства Спартак поморщився, однак, не знаючи достеменно ситуацii, пiдкорився й почав мовчки розглядати розкладену просто на стiльницi закусь та пiвлiтрову банку з прозорою рiдиною, вiд якоi тхнуло спиртом. Лише коли весела трiйця досхочу нареготалася, санiтарка махнула рукою кудись назад: – Он тама вiн, в тiй ондо палатi… – В якiй саме, перепрошую? – Потухни, кому кажуть… Третi дверi вiд нас. А тепер ходи звiдси, бо запiзно вже, як для вiдвiдин. Всiм спати тре’ – а ти припе-е-ерся… Назара Амосовича вiн i справдi знайшов у вказанiй палатi. З восьми лiжок там були зайняти лише три, на одному з них, пiд самим вiкном тихесенько сопiв огрядний чоловiк, вкритий вовняною ковдрою так, що з-пiд неi стирчала сама лише лиса макiвка. Ще один чоловiк лежав у неосвiтленому кутку, отож його постать потопала в тiнi. Зате цей хворий безперервно скрикував тоненьким фальцетом одне й те саме безглузде: – Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. І час вiд часу здригався всiм тiлом. Дунець лежав бiля протилежноi стiни i спостерiгав за охкаючим товаришем по нещастю з боязкою цiкавiстю. Верхне свiтло було вимкнене, зате настiльна лампа на тумбочцi бiля лiжка бомжа сяяла дуже тьмяно. «Лампочка розжарювання ват на 25, а може, й на 15», – на око визначив Спартак i спитав насамперед: – Добрий вечiр в вашiй хатi… А що цей добродiй все скрикуе та скрикуе? – Та отак, – бомж знизав плечима i якось дуже боязко зiщулився пiд ковдрою. – Його ще вдень привезли й поклали, а як поклали – так вiн i лежить. І весь час оце зойкае та й зойкае. Безперервно. – Весь час?! – Так. – А-а-а… санiтаркам хтось щось казав? – Та я один раз дошкандибав до iхнього посту, хоча… Безхатько на кiлька секунд виставив з-пiд ковдри лiву ногу, литка i гомiлкостоп якоi були перетягнутi еластичним бинтом. – А цей не мiг сходити? – Спартак мотнув головою у бiк хропуна. – Та вiн весь час спить, прокидаеться лише, аби поiсти, – й знов хропе… Як йому так от вдаеться, просто не уявляю. – Гаразд. А що санiтарки вам сказали? – Та що вони скажуть?! Вони там усi ще вдень повпивалися, тiльки знай собi язиками чешуть. А тепер, мабуть, не краще. – Не краще, – скрушно зiтхнув Спартак. – Ну що ж, кажiть нарештi, що з вами сталося i як ви сюди потрапили? Не вiдводячи переляканого погляду вiд того, хто охкав, Назар Амосович тихо заговорив. Усе пояснювалося дуже просто: промишляючи здачею склотари, безхатько збирав порожнi пляшки, але послизнувся, впав i вивихнув лiвий гомiлкостоп. «Швидка» вiдвезла його сюди – на Подiл, в лiкарню № 15, де вивих вправили й ногу еластичним бинтом перемотали. Але, за великим рахунком, Дунець невдало впав не просто через ожеледь, а через подертi до дiрок чоботи. Через них, а також через дiрявий одяг, вiн встиг застудитися. Отож у приймальному покоi йому помiряли температуру (виявилося, у бомжа набiгло аж +38,3 °C), прослухали легенi та констатували бронхiт, готовий перерости в запалення легенiв. – Отакi-от справи у мене, Спарику, – завершив розповiдь Назар Амосович, невiдривно спостерiгаючи за охкаючим чоловiком. Точнiше за нечiткими обрисами «охкала в тiнi». – Ти зараз йди собi, бо вже пiзно. Чи ти принiс те, про що я прохав?.. Передавши безхатьковi мило, бритву, йод i вату, а також пирiжкiв з м’ясом, журналiст попрощався й пiшов додому. Звiсно, по дорозi вiн знов зазирнув на медичний пiст i попрохав, щоб хтось iз медсестричок подивився, що там сталося з «охкалом». – Ага, пiдiйдемо, аякже, – п’яно пробелькотала одна з них. * * * Вiдверто кажучи, Спартак не розраховував на таку ранню побудку телефоном у передостаннiй день року – 30 грудня. Звiсно, на роботу сходити треба… проте не поспiшаючи, без фанатизму. Як i вчора в понедiлок, достатньо було з’явитися в редакцii на 11:00. А якi термiновi справи могли бути всього-то годин за 40 до Новорiчного свята – у вiвторок, о 9:15 ранку?! Тiльки щось або дуже приемне… або навпаки! – Алльо?.. – Спарику, це ти?! – Назаре Амосовичу! Чим зобов’язаний?.. Вiн розслаблено пригадав, що працюючий телефон-автомат мав бути у холi на першому поверсi. В темному холi, заставленому будiвельним риштуванням… А у бомжа нога вивихнута. Навiщо ж йому спускатися в хол на перший поверх?! Вони ж учора домовилися, що Спартак прийде ввечерi… – Так, це я. – Приходь негайно, прошу. – Назаре Амосовичу, ми ж домовилися… – Бiжи сюди якнайшвидше! – Але ж?.. – Мене з лiкарнi викидають. На тебе вся надiя… На щастя, Терезка пiшла до НаУКМА в якихось студентських справах, отож вдома вони були удвох з мамою Гатею. Доки Спартак одягався, мати зварила каву i нашвидкуруч приготувала пару канапок з ковбасою. Отож в палатi Дунця вiн з’явився вже за сорок п’ять хвилин. Насамперед, в очi кинулося те, що лiжко «охкала» було порожне, хоча й не застелене. У свою чергу вчорашнiй хропун уже не спав, але, старанно закутавшись ковдрою до пiдборiддя, iз цiкавiстю дивився на безхатька, який чомусь сидiв на своему лiжку, мiцно притиснувшись до стiнки. – Назаре Амосовичу, що сталося? Де цей хворий, який вчора повсякчасно охкав та й охкав?.. – Ох, Спарику, Спарику! В тiм-то й рiч… І бомж тремтливим надламаним голосом розповiв про все, що сталося: – Вчора до нього так нiхто з медсестричок i не пiдiйшов, хоч я до iхнього посту дочалапав ще раз. Отож я собi лежу i прислухаюся, як той кричить… усе скрикуе та скрикуе… Замовк лише глибокоi ночi, проте пiдiйти до нього я не наважився. Темно… А на ранок… Виявляеться, вiн уже захолов давно. Дунець ненадовго замовк, а далi мовив перелякано: – А потiм прийшов вiн… – Хто прийшов?! – не зрозумiв Спартак. – Палатний лiкар. Прийшов i як роззявив на мене ротяку: «Ти чого тут розлiгся?! Ти все одно подохнеш так само, як i цей подох! Анумо вимiтайся звiдси – бо нема чого менi статистику псувати! Я за годину повернуся, то щоб тебе тут i духу не лишилося!..» – Що, невже отак i сказав?! – Спартак не вiрив власним вухам. – У вас же нога хвора, у вас температура… бронхiт iз загрозою запалення легенiв… – Так i сказав, Спарику!.. У мене ондо свiдок е. Безхатько кивнув на закутаного ковдрою чоловiка, i той погойдав бровами на знак згоди. – Повiр вже менi, Спарику! Ти ж мене знаеш… – Знаю, Назаре Амосовичу. Я вас знаю, та цей мерзотник не знае мене. В головi вже сам собою склався приблизний тезовий план статтi. Щоправда, бракувало деяких деталей… Ну, то нiчого: змотатися на Печерськ в редакцiю «ПiКу», взяти вiдповiдного листа, по всiй формi завiреного печаткою, – й нiкуди вони не дiнуться! Матерiал якийсь посунути – тодi новорiчний «жахлик» про лiкарню № 15 завтра ж пiде на друк!.. Хоча б на шпальту… а втiм, можна i на розворот, якщо постаратися. Але попервах треба б Дунця заспокоiти – ондо як горопашного дiда пропасниця б’е. Це вiд переляку чи через пiдвищену температуру?! Втiм, байдуже… Головне – сволота-лiкар!.. Отже, на вулицю з температурою?! Статистика у нього, бачте!.. Ну-ну. – А втiм, Назаре Амосовичу, не треба думати про всяких паскуд, – показово-радiсним голосом мовив Спартак. – Як же не треба, Спарику?! Вiн же мене!.. В мороз на вулицю!.. – А отак не треба. Ви краще згадайте, яку громадянську панахиду ми влаштували цього лiта на могилi Лесi Украiнки! Пригадуете?.. – О-о-о, так-так! Знатна була панахида. Бомж явно зрадiв спогадам, запосмiхався, внутрiшньо рослабився, припинив нервувати. Тодi вони, перериваючи один одного, почали повторно перебирати всi деталi того дiйства в ознаменування 90-х роковин з дня смертi Лесi Украiнки: як Спартак за допомогою кольорового принтеру роздрукував на цупкому паперi красиве запрошення народному хору з Черкас… як приiхали хористи… А ще прийшов чоловiчий квартет «Явiр»… i хто ще був на iхньому зiбраннi, хто якi промови говорив… І як Дунець стояв струнко, тримаючи на плечi великий прапор Украiни… І як наприкiнцi всi дякували йому за запрошення – але нiхто не знав, як його звуть!.. Ось саме на пiку iхнiх спогадiв до палати вихором увiрвався довготелесий лiкар у снiжно-бiлому халатi. Й одразу ж несамовито загорлав на безхатька: – Ага-а-а, то ти й досi тут?! Чого розлiгся, падло немите?! Я що тобi наказав зробити, га?! Я кого запитую – тебе чи?.. Тут колючий погляд лiкаря вперся у вiдвiдувача: – А хто це тут до нас завiтав, скажiть на милiсть?! Мiж тим, Спартак зрозумiв, як треба дiяти. Нещодавно в iхньому журналi була чудова стаття про схiднi единоборства. Зокрема, про айкiдо. А у тiеi боротьби цiкава фiлософiя: використати енергiю супротивника для перемоги над ним! Отже, негiдник у бiлому халатi нападае?! Чудово!.. Губи самi собою склалися в дурнувато-улесливу посмiшку й вимовили: – Здрас-с-се-е-е!.. І легеньке кивання головою. І клiп-клiп очима. – Ти хто такий?! – загорлав лiкар на Спартака. – Хто ти такий, я кого запитую, га-а-а?! А нумо кажи! – Я?.. – Головка вiд *уя! Звiсно, ти-и-и! Ти шо, родич цьому? Як його?.. «Овва, вiн уже й матюкаеться!» – подумав Спартак. При цьому фальшива посмiшка розпливлася аж до вух, а губи самi собою мовили: – Нi-i-i… знаете, я йому не родич… «Зараз мае бути запитання, ким я доводжуся Назаровi Амосовичу», – подумав Спартак. І лiкар аж заверещав несамовито: – Як це не родич?! Як не родич?! А хто ти тодi йому? – Ги-ги-и-и!.. – саме собою зiрвалося з вуст. І знов клiп-клiп очима. Але далi Спартак зосереджено наморщив чоло й заходився обмацувати кишенi, хоча насправдi прекрасно знав, у якiй з них лежить редакцiйне посвiдчення. При цьому, немовби в пошуках пiдтримки, озирнувся лiворуч-праворуч. По обличчю безхатька було видно, що сердега геть нiчого не розумiе. Той, хто лежав бiля вiкна, спостерiгав за Спартаком з неприхованим презирством. Такий самий вираз обличчя бував у дядi Льонi, коли вiн цiдив через губу: «Ти, племiнничок мiй, повний нездара й безвiльна ганчiрка». Ну що ж, вiн витиснув iз ситуацii максимум – тепер контратака!.. – Та я так, знаете… – мовив Спартак, продовжуючи обмацувати кишенi. – Я йому не родич, а-а-а… – Хто-о-о? – Просто журналiст. – Чого-чого?! Лiкар вiдсахнувся, його обличчя вкрилося червоними плямами. Ну що ж, вiн першим почав – та ще й при свiдках… – Я йому журналiст, ось я хто. А, до речi!.. Спартак дзвiнко ляснув себе в чоло, потiм енергiйно кивнув, блискавичним жестом видобув з кишенi редакцiйне посвiдчення, викинув руку з ним вперед i вiдкарбував: – Сивак Спартак Андрiйович, редактор вiддiлу «Тема» журналу «Полiтика i культура», або простiше – «ПiК». А вiн… – кивок на розгубленого безхатька, – це мiй добрий знайомий, Назар Амосович Дунець. Ось я його провiдати прийшов. Учора провiдував, тепер от сьогоднi. Мабуть, Спартак вперше в життi побачив, як людина полотнiе на очах. Справдi, буквально за десять секунд колiр обличчя лiкаря мало чим вiдрiзнявся вiд бiлизни його ж халата. Отака вона, магiя редакцiйного посвiдчення!.. Особливо якщо це посвiдчення журналу «ПiК». Ну, а тепер – розвинути успiх!.. – Отже, вiдвiдав я вчора свого доброго знайомого Назара Амосовича Дунця, а там… ось на тому лiжку, знаете напевно… – легкий кивок головою. – Отож там такий собi добродiй лежав, знаете… І так все скрикував, скрикував: «Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!..» Сховавши посвiдчення, вiн продовжив: – Стогнав той неборака весь час, доки я з моiм добрим знайомим просидiв. Так-так, це було вчора, знаете… А сьогоднi вже i слiд його прохолонув. Чи можете пiдказати, куди подiвся цей бiдолаха, га?.. Зблiдлий лiкар вбито мовчав, тодi Спартак милостиво кивнув: – А втiм, не переймайтеся, Назар Амосович менi вже й без вас про все повiдав. І знаете, що скажу вам, шановний? Дуже скидаеться на те, що смерть цього нещасного посеред ночi сталася через службову халатнiсть ваших п’яних санiтарок! А це, знаете, цiлком тягне на статтю… Горопашний лiкар вiдсахнувся, що спричинило щирий смiх Спартака: – Нi-нi, шановний, для початку це тягне на статтю в нашому журналi «ПiК», а не на ту статтю, про яку ви подумали! Я ж журналiст, а не прокурор, тому не вiдбиратиму iхнiй хлiб у судовоi влади. А от статтю в нашому чудовому журналi я забезпечу з гарантiею. О-о-о, що за стаття там з’явиться буквально в першi днi Нового року – м-м-м!.. Просто пiсня. Завтра ми доверстуемо останне в цьому роцi число, але статтю я накатаю сьогоднi ж в обiд. А далi номер пiде до друку – отож все буде так, як я сказав. От тiльки як би назвати матерiал, га?.. Можна отак: «Передноворiчний жахлик у хiрургiчному вiддiленнi лiкарнi номер п’ятнадцять Киева». Хоча нi: для назви задовго – отож хай це буде пiдзаголовок… Тодi отак: «Смерть пiд ялинкою». Чи отак: «Смерть у бiлому халатi»… Як краще?! На вашу думку?.. – Треба переговорити. На пару слiв буквально… Вiдчутно хитнувшись, лiкар пошкандибав до вхiдних дверей палати. – Поговорити треба? Гм-м-м… Що ж, поговоримо. Спартак попрямував слiдом за лiкарем. На ходу озирнувся й пiдморгнув бомжевi. Про себе попутно вiдзначив, що тепер Дунець i другий пацiент дивляться на нього з неприхованим отетерiнням. Вони вийшли в коридор, сходами спустилися до напiвтемного холу першого поверху, де iх нiхто не мiг почути. – Ну, а тепер, коли ми нарештi лишилися сам на сам, пояснiть, будь ласка, як ваша людська совiсть дозволяе викидати хвору, з температурою, лiтню людину на грудневий мороз?! Чи у вас загалом совiстi не лишилося?.. – Нi-нi, це ви скажiть для початку: ви справдi не родич цьому бомжевi?! Без обману, справдi?.. Деякий час вони дивилися один на одного. Нарештi Спартак скривився, знов видобув посвiдчення i тепер уже тицьнув його лiкаревi пiд нiс: – Ось, гляньте знов. Посвiдчення справжне. Я справдi редактор вiддiлу «Тема» журналу «ПiК» Спартак Андрiйович Сивак. Дуже люта стаття про ваше «видатне» вiддiлення душогубiв справдi буде готова не пiзнiше, нiж за три години: менi б лише до редакцii доiхати та за комп’ютер сiсти. Стаття буде написана так, що не прикопаетеся при всьому бажаннi, – бо там не буде нiчого, окрiм правди… Як редактор вiддiлу, мiсце для неi я знайду, посунувши якiсь iншi матерiали. Пiсля Нового року цей реалiстичний «жахлик» прочитае двадцять тисяч не найдурнiших людей. І окремо я попiклуюся про те, щоб це число потрапило в Мiнiстерство охорони здоров’я. Повiрте, стаття ляже на стiл мiнiстровi. Продовжувати далi?.. Чи ви вже уявили всi наслiдки для себе й для всiх ваших колег?! Зблiдлий лiкар мовчав, утупившись поглядом у пiдлогу. – Я чекаю, – нагадав Спартак. – Я теж спитав, чи ви не родичi, часом?.. – Господи, i чого ви за цей пункт вчепилися?.. Нi, ми не родичi. Просто я колись зробив про Назара Амосовича матерiал й вiдтодi потроху пiдтримую його матерiально. Ви, загалом-то знаете, що вiн колись був лiкарем?! Вiн же ваш колега! І загалом, видатна людина… Десь за чверть години Спартак розповiв коротко про життевий шлях лiкаря Дунця, про два пережитi голодомори й нiмецьку окупацiю, про його участь у лiквiдацii наслiдкiв Куренiвськоi трагедii, про упередженiсть щодо «мирного атому» i моральний спротив радянськiй каральнiй психiатрii, про духовний подвиг на схилi лiт – добровiльний догляд за могилою Лесi Украiнки. Потiм пiдбив пiдсумок: – Про все це я дiзнався, коли писав статтю про Назара Амосовича. А те, що цей по-справжньому iнтелiгентний чоловiк у вiцi «за сiмдесят» опинився на вулицi, – це його бiда, а не провина. І вiн заслуговуе на пiдтримку, а не на те, щоб ви вбили його, викинувши хворого на мороз. – Вiн помре, навiть якщо у нас лишиться. Тiльки статистику нам зiпсуе. – Чому?! – Бо у нас немае лiкiв. – Якi лiки потрiбнi? – Записуйте. За кiлька хвилин лiкар надиктував список. Спартак усе це занотував, потiм перечитав записи й мовив замислено: – Отже, домовимося так… Я згоден взяти грiх на душу й промовчати про нещасного, якому нiхто з вас не допомiг цiеi ночi. Але за единоi неодмiнноi умови: ви вилiкуете Назара Амосовича й випишете звiдси повнiстю здоровим. Я ясно висловився?! Життя врятоване за життя загублене – здаеться, це чесно. Але якщо ви зiграете нечесно!.. Я вам не раджу. Спартак потрусив у повiтрi стиснутим кулаком. – Якщо будуть лiки – поставимо на ноги вашого товариша, авжеж!.. – Лiки будуть. Неновий, але чистий одяг – також. – Тодi домовилися?.. – Останнiй штрих… – журналiст зробив коротеньку паузу й запитав суворим тоном: – Ваше прiзвище?.. – Навiщо воно вам, якщо ми домовилися… – Перевiрка на вошивiсть. Майте на увазi, що головлiкар у разi чого вас покривати не стане й ваше прiзвище назве, тодi я й порiвняю. Отже?.. – Солодарик. Ім’я й по батьковi потрiбне також? Спартак заперечно мотнув головою i позирнув на годинник: – Прiзвища вистачить. Отже, за пiвгодини чекайте мене на посту. Я принесу все надиктоване вами. Там все перевiримо й перерахуемо. Проте лiки зберiгатимуться у Назара Амосовича: я не Рокфеллер i не допущу, щоб закупленими для нього засобами ставили на ноги iнших хворих. Отож вiн сам видаватиме медсестрам усе необхiдне. – Як скажете. Спартак кивнув i попрямував коридором до виходу надвiр. * * * Наступного разу бомж зателефонував пiзно ввечерi. – Щось сталося, Назаре Амосовичу?.. – з пересторогою спитав Спартак. – Нi-нi, все гаразд, – в голосi Дунця вiдчувалася нестримна радiсть. – Спарику, зiзнайся… Чого ти iм такого наговорив?! – А що?.. – Ти б знав, як мене доглядають! Порошинки здувають! І навiть сусiду по палатi увагою не обходять. І температура у мене вже спадае… – Ну, от бачите! – всмiхнувся Спартак. – Так подiяло на них мое редакцiйне посвiдчення. Це, Назаре Амосовичу, сила «корочки». Страшна штука!.. – Це твоi «корочки» дiють. А на мiй паспорт вони як поглянули – то знаеш, як сварилися на те, що я його сам собi украiнiзував?! – Ох, Назаре Амосовичу, Назаре Амосовичу… Я вам давно говорив, що дарма ви вирiзаний з газети тризуб в радянський паспорт вклеiли! – Не ти один менi казав таке. Але що поробиш?! Знав би ти, до чого нестерпно було менi дивитися на сам отой напис: «Паспорт гражданина Союза Советских Социалистических Республик». Отож i не втримався… – Гаразд, Назаре Амосовичу, не про те ми говоримо. Якщо вже мiлiцiя не хоче вам мiняти власноруч «украiнiзований» документ – отже, матимете такий вже до кiнця життя. Це не предмет для обговорення. Кажiть конкретнiше, ви все ж таки чогось хочете, так?.. – Якщо чесно, то я i справдi хотiв би тебе попросити, Спарику… Може, ти б нас iз сусiдом завтра хоча б чекушкою горiлочки на двох потiшив?! Новий рiк на носi все ж таки!.. – Ох, Назаре Амосовичу! Хворим – i раптом пити?! Та це ж… – Ти ж бачив, як вони самi медичним спиртом наливаються? В лiкарнi ж бо холодно не тiльки нам, а й iм також. – Бачив я все. Але ж ви лiки приймаете… – А нам би горiлочки, удвiчi слабшоi вiд того, що дудлять медсестри. Одну чекушечку. За мiй порятунок. Бо ти ж i справдi життя менi врятував… Трохи помовчали, тодi Спартак зiтхнув i неохоче погодився: – Гаразд, завтра принесу. – Стривай! Ще ледь не забув… – Так? – А чи знайдеться у тебе хоч трiшечки маци? – Назаре Амосовичу! Навiщо вам маца та ще й у лiкарню?! – Ну, Спа-а-арику-у-у!.. Я ж тобi розповiдав, як у дитинствi… – Про «жидiвськi коржики» i про старого кравця Мошка? Спартак заговорив трохи тихiше, щоб не почули раптом мама Гатя з Терезкою. Хтозна, як вони на «жидiвськi коржики» вiдреагують?! А роз’яснювати, що й до чого, не хотiлося – вiн сьогоднi й без того намотався. Особливо зранку з лiкарем цим… Але ж свого таки домiгся!.. – Так-так! – мiж тим пiдтвердив безхатько. – Зрозумiй, що маца для мене – це найкращий смак дитинства. – Ну гаразд, заради того «мiшигiне копф», якого розстрiляли нiмцi, – принесу. У нас вдома е ще трiшечки… Хоча закушувати мацичкою горiлку?.. Це, скажу я вам, оригiнально! Вельми оригiнально. – Ну зроби радiсть старому дурневi!.. – Та зроблю вже, зроблю. Не переживайте. – Дякую тобi, мiй… мiй побратиме!.. – До завтра, Назаре Амосовичу. Посмiхаючись власним думкам, Спартак поклав слухавку. 2004 Помаранчева фронда Майданчик перед Будинком Уряду, вул. Грушевського, № 12, Киiв, 4 лютого 2004 року Повернувшись позавчора з Могилянки, вона одразу ж почула з кухнi: – Терезко! – Чого тобi? Роззувшись i скинувши пальто, вона пройшла туди, де одночасно шумiли вода з-пiд крану й газова колонка, а також пахло смачною вечерею. – Терезко, пiслязавтра вдень ти менi потрiбна як vis-?-vis. Зможеш мене задовольнити чи нi? Спартак саме мив свiй посуд. Схоже, щойно закiнчив iсти. Мама Гатя сидiла за порожнiм столом. – Тебе треба задовольняти фiзично чи морально? – всмiхнулася дiвчина. – Та ясен перець, що фiзично! – знизав плечима Спартак. – Фу-у-у, розпусники! – мама Гатя скривилася. – Хiба ви не можете вирiшувати своi iнтимнi питання не в моiй присутностi?! Майте совiсть!.. Вони обмiнялися короткими поглядами й обидва так i пирснули веселим смiхом. Потiм Спартак мовив з докором: – Ну, ма-а-а! Ну, й чому ж ти весь час купуешся на це?! Анекдот забула?.. – Який ще анекдот? – не зрозумiла вона. – Мамусько, ти давно б мала звикнути до жартiв твого Спарика! Ти ж його знаеш на цiлих тридцять вiсiм рокiв довше вiд мене. Однак оскiльки мама Гатя й досi нiчого не второпала, Тереза нагадала: – В готелi не було вiльних мiсць, i в один номер поселили чоловiка й жiнку. Отож вночi жiнка будить чоловiка й каже: «Знаете, менi щось так спекотно! Вiдкрийте кватирку, будь ласка». Вiн вiдкрив i далi спить. І знов його жiнка будить: «Менi щось так холодно! Закрийте кватирку, прошу». І так кiлька разiв. Отож коли жiнка вкотре попросила чоловiка закрити кватирку, вiн раптом каже: «Слухайте, а давайте, як подружжя?! Якщо ви не проти». Жiнка одразу зрадiла: «Давайте, давайте! Нарештi». А чоловiк iй: «Якщо тобi холодно, встань i закрий сама, дурепо!..» Пустуни розреготалися, тодi як мама Гатя спитала невпевнено: – Ну то й що?.. – А те, мамо, що чужi слова не завжди означають те, про що подумав ти. – А твоi слова що означають? – Ну, маму-у-усько-о-о!.. Спарик що сказав – що я йому потрiбна як vis-?-vis i що його треба задовольняти фiзично, так? – Здаеться… – Ну, отож це означае не те, про що ти подумала, а те, що пiслязавтра вдень вiн чекае вiд мене якоiсь фiзичноi допомоги. – Ох, пустуни ви сякi-такi! – замахала руками мама Гатя. – Як помер твiй, Спарику, татусь, я усi анекдоти позабувала. Забагато ви вiд мене хочете. – А все ж таки, про яку допомогу йдеться? – спитала Тереза. – Момент, я за прес-релiзом!.. Спартак поставив вимитi тарiлки на сушарку, змотався до себе в кiмнату, принiс звiдти якийсь аркушик паперу i тицьнув дiвчинi. Вона прочитала: Рукописи горять! 04.02.2004 Неполiтична культурно-просвiтницька акцiя для працiвникiв Кабiнету Мiнiстрiв. З сiчня 2004 року в Украiнi введено податок на украiнську книгу. Наслiдки – зупинка дiяльностi видавництв, спустошення полиць книгарень, пiдвищення цiн на украiнськi книжки. Кабiнет Мiнiстрiв та Верховна Рада завдали непоправноi шкоди книжковiй галузi та лiтературному процесу в Украiнi. У груднi-сiчнi видавництва вiдклали на невизначений термiн видання сотень книжок. Десятки авторiв не побачили своiх прiзвищ на обкладинках. Мiльйони читачiв залишилися без украiнського слова. Ми звинувачуемо владу у пiдпалi! Ми звинувачуемо владу у масовому вбивствi украiнських книжок! Судячи з останнiх висловлювань, представники Кабмiну не уявляють собi реальних наслiдкiв своеi злочинноi дiяльностi. Тому 4 лютого 2004 року ми, письменники та видавцi, iдемо до Кабiнету Мiнiстрiв, щоб наочно продемонструвати урядовцям, до чого призвела iхня полiтика у книжковiй галузi. Ми хочемо показати, як на виконання Закону про бюджет 2004 горять рукописи, що не стали книжками завдяки Кабмiну та Верховнi Радi! Ми хочемо нагадати членам Уряду, як в Украiнi споконвiку карали пiдпалювачiв! Ми назвемо винуватцiв поiменно! Закликаемо усiх видавцiв та письменникiв приеднатися до нашоi акцii. Вiзьмiть iз собою невиданi рукописи. Хай Уряд помилуеться своею роботою. Якщо промовчимо сьогоднi – завтра мовчки спостерiгатимемо, як горять нашi книжки. Початок акцii: 4 лютого о 12–00 Мiсце акцii: Кабiнет Мiнiстрiв з боку вулицi Грушевського Учасники… Телефон оргкомiтету… – І що воно означае? – Магiю. Письменницьку магiю. – Тобто?! – Ну-у-у, ти ж прочитала! – знизав плечима Спартак. – Уряд цього нашого прем’ер-придурка Самойловича не знайшов нiчого кращого, як вiд початку цього року запровадити новi податки на полiграфiчну продукцiю. Отож украiнська книжка, й без того недешева, додатково дорожчае. Тодi як росiйська «сiра» та «чорна» книжкова контрабанда стае ще бiльш вигiдною. Це на корню вбивае все наше книговидання. То що нам, в Москву йти, так?.. – Послухай, Спарику, – нерiшучо мовила мама Гатя, – ти вибачай, що я втручаюся у вашi справи, в яких нiчого не тямлю… А може, ти б забув про свою дурнувату гордiсть, помирився б iз цим своiм Кузею Олежченком… – Ти про що, мамо?! – Ну-у-у, ти ж ранiше видавався в Москвi, в цьому своему… – В «МосЕкспо»? – В ньому, в ньому! То помирився би з Кузею, повернувся б туди. Га?.. – Нi, мамо, так не буде. – Чому?! Там же грошi платять. Рибка шукае, де глибше, а людина – де лiпше. Отож якщо краще платять в Москвi – нащо тобi здалася наша дурнувата Украiна iз цим придуркуватим Самойловичем, який заважае моему синочковi видавати найкращi у свiтi книжки?.. – Я сказав «нi», отже – «нi»! – брови Спартака зсунулися до перенiсся. – По-перше, це Кузя зi мною посварився, а не я з ним. Отож якщо захоче – нехай замирюеться, то його дурнувата справа. – Але ж, Спарику! Кузя твiй i в Москвi видаеться, i в Петербурзi, ти сам казав. Тодi як ти тут микаешся… – А по-друге, мамуню моя люба, це мое дiло, де видаватися! – Ой-йо-йой, можна подумати! Якi ми гордови-и-итi-i-i!.. – Якщо я сказав, що проб’юся тут, у Киевi, отже, проб’юся. А щодо «МосЕкспо», то вони усiм добрi, окрiм одного: це закордонне видавництво, i всi украiнськi письменники там пiдвiшенi на пташиних правах. Зрозумiло? – Нi… Якщо чесно, то не зрозумiло. З якого це переляку Москва – i раптом чужа?! Теж менi закордоння… Та там же ж усi нашi! А ми – iхнi. – У них – Росiя, у нас – Незалежна Украiна. – Ой-ой, незале-е-ежна, прям’таки!.. – Крив’таки, – нередражнив ii Спартак. – Коротше кажучи, мамо, не про те ми з тобою говоримо. Пробиватися зi своiми книжками я буду не там, а тут. Булгаков стверджував, що «рукописи не горять», тому… – Ой, тiльки не треба менi про цього твого Булгакова казати! – мама Гатя аж пiдстрибнула. – Вiн такий жахливий антисемiт, Булгаков твiй… – Мамо, та ти вiзьми й почитай спочатку, а потiм поговоримо. Це ж така чудова фантастика, що й не передати! «Майстер i Маргарита», «Собаче серце», «Фатальнi яйця»… – Нi-нi, синочку, не хочу й не буду читати усi цi страхiтливо мерзотнi книжки. Менi Інеса про них розповiдала таке, що я бiльше чути не хочу! «Днi Турбiних» i «Бiла гвардiя» – це так. До чого майстерно Дворжецький зiграв Хлудова!.. Але фантастика Булгакова – це щось бридке й жахливе. – А «Собаче серце»?! Ти ж кiно iз задоволенням дивилася. – Кiно – це з Євстигнеевим i з Карцевим? – Так-так! – Кiно смiшне, так. Але подумати страшно, що цей Булгаков твiй про Швондера написав, якщо Карцев такого придурка зiграв… От мiй любий дiдусь Арон Маркович, а твiй прадiдусь, наприклад, теж управдомом був – i що ж?! Надпорядний чоловiк! Скiльки вiн людей урятував!.. А до чого шикарний похорон йому за це влаштували – на руках домовину несли тi, кого вiн урятував! Ти хоч знаеш про це?! – Менi про прадiдуся чужi люди нагадували, а ти мовчала. А чому?.. – мовив Спартак доволi стримано. – Я ж не знала, що ти у мене письменником виростеш! – з викликом вiдповiла мама Гатя. – От ти в журналi працюеш, так? От i написав би статтю: мiй прадiдусь Арон Маркович був героем… Чому не напишеш?! – Бо журналiст не може писати про родича, це неетично. От якби… – Не-ети-и-ич-но-о-о… Ви тiльки гляньте на нього! – вона сплеснула руками. – А виставляти евреiв негiдниками, як цей твiй антисемiт Булгаков, – це етично чи нi?! Не очiкувала такого вiд мого синочка, який завжди здавався нiбито розумним. Й махнувши з безнадiйним виглядом рукою, мама Гатя пiшла у свою кiмнату. Тодi Спартак зiтхнув з полегшенням: – Ну й добре, що пiшла, бо в ii присутностi щось розмова не клеiлася. – Спарику, ну хiба так можна?! – з докором мовила дiвчина. – Вона ж твоя мама, вона тебе так любить, що аж!.. – Що аж зуби заговорюе, – трусонув вiн головою. – А мiж тим ми з тобою так i не домовилися. То як, зможеш менi допомогти пiслязавтра? – Я так i не розумiю, навiщо я тобi. – Зробити фотосесiю треба. Менi як письменниковi дали репортаж звiдти на вiдкуп: мовляв, роби як знаеш. Але якщо я рукописи палитиму… – Не уявляю, як це ти – i раптом довкола вогнища з книг?! І я це блюзнiрство ще й фоткаю!.. – перервала його Тереза. – В тiм-то й рiч, що брати Капранови пропонують палити не готовi книжки, а РУКОПИСИ невиданих книжок! Тих самих, видання яких заморозили через кретинськi дii уряду Самойловича. У «Майстрi й Маргаритi» сказано чiтко: РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ! Отож Капранови i стверджують, що спаленi пiд Кабмiном рукописи невдовзi обернуться книжками. Нiби птах Фенiкс, усе спалене вiдродиться з попелу. Магiя!.. – І ти?.. – І я маю цiлих три готових, але заморожених рукописи: двi збiрки повiстей i оповiдань – «Останнiй iз струльдбругiв» та «Зорi кольору MISTY», а також роман «Лейтенант диявола». До речi, в усiх трьох невиданих книжках – i особливо в «Лейтенантi диявола»! – мiстяться моi власнi розрахунки, пов’язанi з апокалiптичним «числом звiрини»… А це дуже важливо – щоб люди нарештi побачили iх. – Ну-у-у, знов ти завiв шарманку про мiстику всяку! – посмiхнулася Тереза. – Ох, Спарику, Спарику!.. Інодi менi здаеться, що це не ти старший вiд мене на пару десяткiв рокiв, а саме навпаки. – Завтра рукописи усiх трьох збiрок я роздрукую у нас в редакцii, обклею кольоровими стрiчками, щоб на тлi решти видiлялися. А пiслязавтра спалю iх, – мовив Спартак, немовби не почувши насмiшкуватого зауваження. – От тiльки самого себе я фоткати не можу – тому й прошу твоеi допомоги. – А штатний фотограф як же?.. – Наш штатний фотокор буде задiяний на iнших зйомках. – Але ж тебе особисто немае у прес-релiзi! – Ну то й що?! Там лише iнiцiатори. Капранови запросили приеднатися усiх охочих – а я ж лауреат найпершого «Золотого Бабая». Та ще й Мiжнародноi украiно-нiмецькоi премii iменi Олеся Гончара… Тому я запрошений разом з iншими, за мною двi статтi – в «ПiК» i в УНІАН. – І в УНІАН також? – Так, для «УНІАН – Культура» я теж матерiал зроблю, з Нечипоренком я про все домовився. Головне – допоможи менi з фотосесiею, решту я беру на себе. Ну то як, погоджуешся?.. Звiсно, вiдмовити дiвчина не могла. Отож сьогоднi, в середу, пiд стiни Кабiнету Мiнiстрiв вони прийшли удвох. Лише декого з присутнiх Тереза знала особисто, ще кiльком особам Спартак ii вiдрекомендував – зокрема, близнюкам Капрановим, якi щедро розсипали навсiбiч дотепнi кпини, окремо видiляючи недолугих урядовцiв з команди Вiктора Самойловича. Втiм, були й такi, з ким навiть Спартак не був знайомий. – Микита Горбач, – вiдрекомендувався один з них. – Я з Рiвного приiхав до свого видавництва, а тут, бачте, акцiя. Ну, отож я i прийшов на акцiю вашу та й на вас заразом подивитися, бо не завадить. – На кого це «на нас»? – спитала Тереза трохи пiдозрiло, перш нiж Спартак встиг ii зупинити. – Якщо на мене, то я не письменниця, я тут фотографую. А якщо… – Сивак – це ви, я так розумiю? – Я, – пiдтвердив Спартак трохи розгублено. – А звiдки?.. – Овва! Не думайте, що наше Рiвне – це така вже вбога дiра, куди жоднi новини не доходять, – посмiхнувся Горбач. – Ми навiть там столичнi журнальчики почитуемо. – Ага-а-а! То ви мене знаете за якоюсь журнальною публiкацiею? – Так, я читав вашу «Навчену». Потужно написано. – То, он воно що… Ну так, там i фото е, авжеж. А у вас?.. – Та от, загальмували мiй роман про народне життя «Скрiзь чужий», – зiтхнув Горбач. – Отож я i вирiшив спалити свiй рукопис, як i ви, а далi… Будемо живi – побачимо. – Неодмiнно будемо! – Та-а-а, як сказати!.. Я ще в життi не бачив жида, який би не викрутився, тому за вас я спокiйний. А от наш брат украiнець… Ех-х-х!.. З нами складнiше, бо переважна бiльшiсть наших переродилася на нiкчемних хохлiв. А хохол, скажу я вам – оце жах!.. Очевидно, Тереза хотiла зауважити у вiдповiдь на подiбну тираду щось рiзке та малоприемне. Однак Спартак встиг подати дiвчинi знак зберiгати спокiй, i Горбач пiшов знайомитися до iнших учасникiв акцii. Були тут i тi, хто прийшов просто як нейтральний глядач. Зокрема, Спартака хоч i прохолодно, але все ж привiтав голова Клубу любителiв фантастики «Обрiй» Ярополк Курiй. Значно теплiше розмовляв з ним iнший глядач – поет Венедикт Доброткаль. Проте щойно вiн почав розхвалювати роман «Апокалiпсис по-киiвськи», як почув у вiдповiдь: – Дорогий мiй Венедикте Леонардовичу! Все це добре, та я не планую бути автором лише однiеi книжки, нехай i широко вiдомоi у вузьких письменницьких колах… І не хочу обмежуватися тiею дюжиною, яку вже маю. Тому i прийшов палити аж три рукописи. Коли вони вийдуть друком – сподiваюсь, почитаете. Вам мае сподобатися. – Звiсно, Спартаку Андрiйовичу, звiсно! У вас талант, дерзайте. – Цей Доброткаль назвав тебе iм’ям та по батьковi, хоча i значно старший. Чому? – прошепотiла Тереза. – Бо дуже поважае мене. Колись у молодi роки вiн проектував ту саму дамбу в Бабиному Яру, яку прорвало… – Це ту, про яку ти написав?! – очi дiвчини округлилися – Ага! Щось там у моему романi його дуже зачепило… Але давай-но поговоримо про Доброткаля iншим разом. А тепер попрацюемо. Капранови сказали, що запрошували на акцiю видатного нашого фантаста Миколу Руденка, та через поганий стан здоров’я[113 - Микола Руденко помер менш нiж через 2 мiсяцi пiсля акцii «Рукописи горять!» – 1 квiтня 2004 року.] вiн не прийде. Як i його дружина панi Раiса… Не знаю, що з ним, але шкода, звiсно… Микола Руденко – це не менший генiй, нiж Олесь Бердник. Уяви, свого часу вiн обгрунтовано заперечив економiчну теорiю самого Карла Маркса, конкретно – тезу про додану вартiсть! І своiх поглядiв не зрiкся, хоча й був за це суворо покараний. Тепер вiн – Герой Украiни. Заслужив, так… Шкода, що не прийде до нас. Зате ондо стоiть голова Спiлки письменникiв – сфотографуй його! – Де саме? – О-о-он вiн. Ногу виставив уперед i посмiхаеться, бачиш? Фоткай! А о-о-он там Валiгуда, секретар НСПУ. Менi кивнув, еге ж? Клацни його. А Дмитра Корчинського бачиш? Вусаня цього ти просто мусиш знати! І його сфоткай також, вiн в нашому журналi «ПiК» публiкуеться. Хай i вiн буде… Далi брати Капранови розгорнули транспаранти з гаслами «Спочатку було слово! Кабмiн потiм», «Подивiться, що ви наробили!», «Рукописи уже горять!» та iншими. Потiм на тротуарi (так, щоб не заважати автiвкам проiжджати до Будинку Уряду) встановили пересувний мангал, поклали на нього стару автопокришку, всередину неi насипали вугiлля, окропили все бензином i запалили. Вiд покришки повалив масний чорний дим. Тодi письменники – учасники акцii – почали пiдходити по черзi до iмпровiзованого вогнища, виголошувати через мегафон короткi промови, пiсля чого кидали у вогонь рукописи. Спалив заготовленi стоси паперу i Спартак, при цьому рукопис збiрки «Останнiй iз струльдбругiв» охоплювала блiдо-жовта паперова стрiчка, «Зорi кольору MISTY» – пастельно-блакитна, «Лейтенант диявола» – пастельно-зеленава. Його рукописи й справдi добре видiлялися у полум’i, доки не згорiли остаточно. Останнiми до мангалу з покришкою пiдiйшли брати Капранови. На вiдмiну вiд iнших, вони палили не рукописи, а кiлька рулонiв друкарських плiвок. На той час покришка вже майже згорiла, але вiд солiдноi порцii плiвок вогнище знов задимiло. Отож саме в цьому чорно-масному диму близнюки засмажили шашлики на кiлькох шампурах, потiм розклали м’ясо на пластиковi тарiлки й залишили на схiдцях, що вели до центрального входу. – Та хiба цi шашлики можна iсти?! – здивувався хтось iз письменницького натовпу. – Вони ж у цiй хiмiчнiй кiптявi… Бр-р-р! – Хай що хочуть, те й роблять iз цим м’ясом! Це лiтературний шашлик, пiдсмажений на наших рукописах, – весело вiдповiли близнюки. – Що хотiли, те й отримали! Нехай споживають, що заслужили. На тому й розiйшлися. Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, кiнець серпня 2004 року – Ого-го-о-о!.. Валько, звiдки у скромного вчителя молодших класiв узялися такi от грошi?! – Причому, Зоряно, я тобi скажу без зайвоi скромностi, що грошi у мене тепер водяться неабиякi! Що особливо добре помiтно в нашому провiнцiйному мiстечку. – Так-так. Мушу визнати, що порiвнювати тебе з Васiсуалiем Лоханкiним тепер спадае на думку останнiм… Ой, тобто все якраз навпаки: на Васiсуалiя Лоханкiна з його класичним: «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – спадае на думку в останню чергу. Отак все заплутано. Трохи помовчали. – Н-ну-у-у?.. – Чого тобi ще бракуе? Запитуй. – Гаразд, а етот… як його?.. – Мерчендайзинг[114 - Мерчендайзинг (англ. merchandising) – мистецтво презентувати товар у торговельному залi, або комплекс заходiв у торговельнiй точцi, нацiлений на пiдвищення попиту на товар. Цей комплекс заходiв дозволяе сформувати у споживачiв позитивний iмпульс, спрямований не тiльки на купiвлю, а також на створення iмiджевого образу торговоi марки у свiдомостi покупця.]. – Так-так… Отже, за цей твiй марчан… мерчар… Коротше, за черговий твiй «-iнг» таки справдi платять добре? – Справдi. – Хто б мiг подумати… До речi, а мого двоюрiдного брата ти мiг би прилаштувати в цей ваш… У свiй цей «-iнг», коротше кажучи? – Нi, не мiг би. – А чому? – Тому що… – Ти не хочеш, щоб на всi Суми був iще такий самий «-iнг», як-от Валько Щепанок? – Нi-нi, Зоряно. Зовсiм нi. – А чому тодi?! – Бо не я це все вирiшую. – А-а-а, он воно що… То ти в цьому вашому… як там його?! – У мерчендайзингу. – Отож! Ти там не головний? – Звiсно, що нi. Надi мною е директор. – Ага-а-а… Ну, тодi ось що скажу тобi: ти не побачиш сина… – Але ж, Зоряно, це нечесно!.. – Чесно, не чесно, але сина ти не побачиш, доки не станеш або директором того твого мен-чен-денгу, або не зведеш iз таким директором мого двоюрiдного брата, так-от!.. – Зоряно, це нечесно i пiдло. До того ж, ти… – І хто ж я така?! Самиця?! Вовчиця?! Чи все разом?.. – С-с-сучка ти, от хто. – Ах-ха-ха-а-а!.. – дзвiнко розсмiялася вона. – Ах-ха-ха-а-а!.. Сучка, отже!.. Гаразд, якщо так, то ти точно не побачиш сина, доки не виконаеш однiеi з трьох моiх умов. Давай або так – або нiяк. – Тобто вже заробленi мною грошi тебе бiльш не цiкавлять?! – Ну чому ж… Цiкавлять, навiть дуже. Просто то була умова попередня, а ця – постiйна. От що я тобi скажу. А до того сина ти не побачиш, i край! Клiнiчна лiкарня № 12, вул. Професора Пiдвисоцького, № 4а, Киiв, пiзнiй вечiр 1 жовтня 2004 року – Перепрошую… Огрядна лiтня жiнка, простоволоса, в небесно-синьому байковому, розцяцькованому дрiбнесенькими квiточками халатику з перламутровими гудзиками неприязно дивилася на нього. Назар Амосович прекрасно розумiв причину такого ставлення. Ще б пак: рокiв двадцять тому вiн би i сам, ймовiрно, дивився на себе, нинiшнього, з погано прихованою огидою. Але, живучи на вулицi не один рiк поспiль, лишатися акуратним i чистеньким неможливо, як не намагайся. – Перепрошую, добродiйко, де тут телефон-автомат? – повторив вiн. – Добро… як-як ти мене там обiзвав?! – в ii словах вiдчувалася образа. – «Добродiйкою» я вас назвав. – Добро… дiйкою? А шо воно таке? Шо це я тобi такого доброго вдiяла? – Та-а-а… Є таке слово. – Шось не чула я такого… подозрiтельного. Та й сам ти увесь iз себе… подозрiтельний. – Ох… Не звертайте уваги. Менi б лише телефон-автомат знайти – оце й буде те добро, яке ви менi заподiете. – Ач який!.. Ну ладна. Ка-ароче… одно тама твiй телехвон, за углом. І махнувши рукою кудись лiворуч, жiнка попрямувала коридором, човгаючи по бетоннiй пiдлозi стоптаними капцями. – Дякую, – мовив iй у спину Назар Амосович. Жiнка на це нiяк не вiдреагувала, продовживши прямувати темним коридором. – Дякую, добродiйко, – кинув iй у спину старий. І пiшов шукати у вказаному напрямi. На щастя, телефон-автомат був там, де вказала жiнка. Не обдурила, отже… І це добре! І вже вставивши у шпарину абонентську картку, Назар Амосович раптом второпав: овва, вони ж домовлялися про iнше! То що ж тепер робити?! Хтозна… Лишалося сподiватись на кмiтливiсть Спартака. На те, що його розумна еврейська голова таки щось придумае… Вiн набрав його домашнiй номер. – Але-улю?.. – спитав у навушнику дзвiнкий дiвочий голос. Мабуть, це його дiвчина. Терезка, чи як там ii звати… – Перепрошую, а Спартак вдома? – Нi, вiн усе ще на роботi. І ще довго не з’явиться. Голос став крижаним. Мабуть, упiзнала, хто телефонуе. – Перепрошую, я не хотiв вас потривожити. Вiн смикнув за важiль i тепер уже набрав його робочий номер. – Редакцiя журналу «Буржуiн». На щастя, це був вiн. – Спарику!.. Алльо, Спарику?.. Це я. – Назаре Амосовичу, ну нарештi! Скiльки можна?! Ми ж говорили близько другоi дня, а вже пiв на одинадцяту ночi. – Спарику, допоможи… Менi треба все, як завжди: бритва, мило, лiки… – Знаю, Назаре Амосовичу, знаю! Все пiдготовлено. Чи ж ви забули?! Ми ж удень поговорили, ви тодi повiдомили, що застудилися, що вам зле… – Так, Спарику, так! Менi дуже, дуже зле. Я просто себе не тямлю. – Розумiю, Назаре Амосовичу. Отож ми домовилися, що ви спуститеся з Хрещатика в метро, доiдете до нашоi п’ятнадцятоi лiкарнi, де вас уже знають. А я ввечерi прийду i все вам принесу. – Домовилися, Спарику, так. – То ви в лiкарнi вже нарештi?! Тут вiд Хрещатика через Майдан – лише двi зупинки метро. Скiльки ж можна звiдти iхати?! – Я в лiкарнi, Спарику. Але не в п’ятнадцятiй. У слухавцi запало тривале мовчання, потiм крижане: – Не в п’ятнадцятiй? А в якiй тодi?.. – У дванадцятiй, що на Печерську. – Що-о-о?! Це на Пiдвисоцького? – Так. Нове мовчання, потiм несподiвано жалiбне: – І як же вас занесло туди? Ми ж домовлялися. Я ж усе приготував… – То принеси!.. – Як?! Вiд редакцii «Буржуiна» до п’ятнадцятоi лiкарнi – лише один квартал, менi туди-назад збiгати – хвилин двадцять на все про все. А на Пiдвисоцького дiставатися й потiм назад – години пiвтори. Це метро вже закриеться, я тривiально не встигну. Тим паче ми закiнчуемо верстку поточного числа, я ж у редакцii не сам, зi мною дизайнер i коректор, i працювати нам щонайменше до пiвночi… а може, й за пiвнiч!.. – То нiчого, Спарику! Нiчого жахливого, завтра зранку привезеш. – Назаре Амосовичу, ви геть усе позабували, – по голосу вiдчувалося, що вiн мало не плаче. – Я ж казав, що ми з Терезкою побралися нарештi… – Авжеж! Я вас обох вiтаю. – Не в тiм рiч. Завтра об одинадцятiй нуль-нуль ми мусимо бути на Пiвденному вокзалi. Бо зараз тут доверстуеться журнал, я йду додому, коли вже вийде. А рано-вранцi – пiдйом, пакуемо валiзу й бiгом на вокзал. І на тиждень в Угорщину! Це буде такий собi «медовий тиждень»… – Я вас знов вiтаю… – Але весь цей час мене в Киевi не буде. Цiлий тиждень!.. І тут Назар Амосович нарештi второпав. – О-о-ой, Спа-а-арику-у-у… А що ж його робити?! Хто ж менi все це принесе?.. Та й ще одна бiда мене спiткала: я по дорозi свiй паспорт украiнiзований загубив, уявляеш?! В кишенi у мене лишилася тiльки зроблена тобою ксерокопiя, але ж вона пожмакана, i там не всi сторiнки… – Назаре Амосовичу! Як же ви свiй знаменитий паспорт загубили? – Та якось так… що й сам не знаю, як. Зовсiм у мене з головою не те… Не знаю, Спарику, не знаю. Але лiкарям тим треба пiдтвердити, що я – це я, Назар Амосович Дунець, а не хтось iще. То що з цим робити, як вважаеш? – А я не знаю, що його робити! Не знаю, Назаре Амосовичу… Подумати треба. Як вас занесло на Пiдвисоцького?! От я чого не розумiю. – Я й сам не розумiю, Спарику. Дiйсно… – бомж напружився, пригадуючи. – Дiйсно, ти казав менi, щоб я iхав на Подiл… Але мене немовби чорти вхопили. І я йшов оце на Печерськ… Йшов… Пiшки. – ПІШКИ?! Назаре Амосовичу, вам же зле! Ви вже були застудженi – й раптом пiшки?! З Хрещатика аж туди?.. – Кажу ж, я себе не тямив, ото й занесло. Дурень я, дурний дурень… Нове мовчання. Потiм почулося сумне: – Назаре Амосовичу, я не зможу вам допомогти. Нiяк. При всьому моему палкому бажаннi й готовностi. – Але ж, Спарику!.. Менi зле, у мене температура… Я не тямлю себе. – У мене цейтнот. Ми будемо верстатися години до першоi ночi, десь так. Потiм додому, зранку складаемо речi – й на вокзал. І повернемося ми з Терезкою лише дев’ятого жовтня. Помовчали, думаючи кожен про свое. Тодi бомж приречено мовив: – Ну що ж, Спарику, твое дiло молоде, сiмейне. Звiсно, iжджайте в Угорщину. Хай у вас усе складеться добре… принаймнi краще, нiж склалося у мене з Валентиною, брати якоi мене на вулицю викинули. Я вам з Терезкою того щиро зичу. Вiд щирого серця зичу, повiр. – Назаре Амосовичу!.. – Що? – Назаре Амосовичу, ви тiльки дочекайтесь!.. Дотягнiть!.. Я вас дуже прошу. Дуже-дуже! Щойно ми повернемося до Киева – й я одразу ж до вас!.. Якби ви до нашоi Подiльськоi лiкарнi лягли – я б i вночi забiг, от хоч просто зараз. Я ж усе сьогоднi в обiд приготував… – Нiчого, Спарику, нiчого страшного. Я почекаю. Дотягну. Головне, щоб у вас iз Терезкою… А так я сам винен, що мене аж на Печерськ занесло. – Ви не сердитесь? – Звiсно, що нi. Ваше дiло молоде… – Ну, тодi тримайтеся, Назаре Амосовичу! – Авжеж, Спарику, авжеж триматимусь. А ти займайся молодою дружиною, воно, кохання, знаеш… Але в його думках негайно постав образ щасливоi молодоi дружини Валюньки, якою вона була в день iхнього весiлля, яке гуляли в тодi ще не затопленiй Бакотi. А цей свiтлий дiвочий образ у свою чергу заступили кремезнi здорованi – Валюньчинi брати. Тi самi, якi, за вказiвкою сестри, викинули з прекрасноi затишноi квартири й вiдвезли в Житомир на залiзничний вокзал Назара Амосовича, у якого з роками згасла чоловiча сила. Засмутившись вiд таких спогадiв, бомж мовив просто: – До побачення, Спарику. Як повернешся, я тобi подзвоню. І от дивина: варто було вимовити цi слова, як його огорнув цiлковитий спокiй, що перейшов у дивне лагiдне умиротворення. Цiкаво, що це?! Невже так дiе пiдвищена температура?.. – До побачення, Назаре Амосовичу, – мiж тим пролунало iз слухавки. – Головне, дотягнiть до мого повернення!.. Дуже прошу. Тримайтеся… Однак старий уже спокiйно повiсив слухавку, прекрасно розумiючи, що до 8 або 9 жовтня вiн, на жаль, не дотягне. Точно. З гарантiею. Чернiвцi, 22 листопада 2004 року Чорний як нiч Land Cruiser Гжесюка розсiкав нiчний морок майже по-пiратськи тихо, пiд одноманiтне гудiння двигуна i м’який шурхiт шин по асфальту. – Спартаку Андрiйовичу… – Шо? – вiдгукнувся головред, занурений у власнi думки. – Куряче капшо! – трохи ображено вiдреагував Ричард Бернардович, втiм не вiдриваючи погляду вiд освiтленоi фарами траси. – Скажи краще, як тобi моя автiвка – подобаеться чи-и-и… не дуже?.. – А чого ж? Нормальна така «тойота». – Норма-а-альна-а-а!.. – передражнив його шеф-редактор. – Ти хоч би плавнiсть ходу оцiнив. Знаеш, з якою швидкiстю ми йдемо?! – Дев’яносто кiлометрiв на годину, – вiдповiв Спартак, кинувши погляд на спiдометр. – Отож-бо! А ти цю швидкiсть хоч би трохи вiдчуваеш? Спартак лише плечима знизав. – Тобi що, загалом нема чого сказати, га?.. – Н-ну-у-у, я не знаю… – А ти давай, кажи, не тушуйся, – пiд’юджував Гжесюк. – Н-ну-у-у, якщо так… – i пiсля паузи Спартак процитував: – «Ты чё, кто же не хочет свой статус увеличить?! Тебе даже для этого убивать никого не придётся. Купишь себе Ландкруизер, будем всех давить…» Спочатку Гжесюк очiкував на можливе продовження, а не дочекавшись – спитав стримано: – І що це було? – Та так… «Масяня», епiзод вiсiмдесят вiсiм, або «Регтаймъ номер пять. Муравьиная оратория (Лазиус неглектус)». – Гм-м-м… Ну й назва!.. А «Масяня» ця твоя – що воно таке? – Н-ну-у-у, Ричарде Бернардовичу, такого не знати!.. «Масяня» – це Куваевський[115 - Олег Куваев – пiтерський мультиплiкатор, сценарист, режисер, художник i скульптор. Найбiльш вiдомий як творець флеш-серiалiв «Масяня» та «Магазинчик БО!».] мережевий флеш-серiал. Сама ж Масяня – це дiвчина Маша, яка сама про себе каже: «Я – девушка приличная». – Це та Масяня, яку з трьома волосинами на головi намалювали? – Вона сама. – І ця твоя Масяня… Вона щось в автiвках тямить? – Масяня не моя, а Куваева, i тямить вона в усьому, що… Договорити вiн не встиг, оскiльки Ричард Бернардович несподiвано рiзко вдарив по гальмах. Тодi пiд шалене iх вищання Land Cruiser крутонуло, все тiло Спартака за iнерцiею мотнулося праворуч, вiн ударився правою скронею в стiнку автiвки й знепритомнiв. * * * Отямився вже, ширяючи серед золотавих хмар. Перед ним у повiтрi висiла огромезна червона постать, схожа на чоловiчу, але якась трохи безформна, лише за ii спиною трiпотiли, розганяючи навсiбiч пригорщi блискiток, гiгантськi крила, що переливалися усiма «палкими» кольорами – вiд жовтогарячого до вишневого. Стоп-стоп, то це ж!.. – Багряний Янголе, це ти?.. – Авжеж, авжеж, ти не помиляешся, це справдi я. – Але якщо я не помилився, то, мабуть… знов ЗАПІЗНИВСЯ?.. Нижня частина янгольського обличчя репнула вогненною трiщиною, звiдки полилася нестерпно-слiпуча лава гучного реготу, який, тим не менш, не обпiкав, а чомусь п’янив i веселив. Спантеличений Спартак хотiв дещо спитати, однак вважав за краще промовчати, дочекавшись, коли спiврозмовник нарештi заспокоiться. Це сталося так само раптово, як раптовим був i напад смiху: – Нi, на вiдмiну вiд минулого, цього разу ти нiкуди не запiзнювався. – Тодi я тут… мабуть, через свого пiдшефного бомжа?.. – Через Назара Амосовича?! Нi-нi, з чого б це раптом? – Бо я йому не допомiг, коли вiн телефонував до мене востанне. Ймовiрно, я таки мусив вiдкласти подорож до Угорщини й, навiть ризикуючи «медовим тижнем», проведеним разом з Терезкою, зайнятися порятунком бомжа?! Бо вiн же менi так довiряв, а я!.. – Спартаку, ти мене дивуеш, – у голосi Багряного Янгола знов прослизнули веселi нотки. – Твiй пiдшефний отримав усi життевi уроки, вiдмiрянi на його земний шлях. Тепер вiн у Вирii. Хочеш поглянути? – Звiсно, хочу! Багряний Янгол змахнув правим крилом. Вiд цього помаху немовби фiранка вiдхилилася убiк, вiдкривши прохiд до якогось iншого прекрасного свiту, де на березi чи то рiчки, чи то струмочка в прохолоднiй тiнi гiгантського дуба прилiг на шовковисту смарагдову травичку… маленький босоногий хлопчина, вдягнений у простеньку лляну буденку й такi самi ллянi домотканi штанята. Вдивляючись по-дитячому наiвними оченятами в недосяжну волошкову небесну синь, вiн при цьому гриз тi самi ласощi, якi ще за життя вважав найсмачнiшими у свiтi. – Неймовiрно!.. – пробелькотiв уражений Спартак. – Що саме тебе дивуе? – Що вiн знов маленький. І-i-i… щоб еврейська маца – i раптом в украiнському Вирii?! Якось воно в головi не вкладаеться, чесне слово. Знов довкiлля здригнулося вiд янгольського реготу: – Ти ж сам йому вiднiс новорiчний подаруночок в лiкарню! Отож твiй пiдшефний i згадав… Утiм, не станемо заважати блаженному, який впав у дитинство. Нехай насолоджуеться спокоем. Новий помах крила – i золота фiранка впала на мiсце. – Якщо не через Назара Амосовича, то мене затягли сюди… мабуть, через батька? Адже мама Гатя час вiд часу докоряе менi, що я, мовляв, так i не зрозумiв тата та життя… – І знов не вгадав. Інша золотава фiранка вiдхилилася тепер уже вiд помаху лiвого крила. За нею була простора спальня, у напiвтемрявi якоi Спартак тим не менш напрочуд легко розгледiв королiвське лiжко з височезним балдахiном, на якому в приемно-м’якiй пiнi iдеально-бiлих простирадел мирно спав чоловiк, обличчя якого було до болю знайоме… – Мiж iншим, мама Гатя якось розповiла, що бачила увi снi тата саме в отакiй спальнi. Вiн прилiг на отаке саме лiжко, сказавши iй… – Сказавши: «Ну от, нарештi я вiдпочину як слiд!» – довершив Багряний Янгол. І ця золотава фiранка впала на мiсце. Тепер вони знов висiли у сяючому просторi сам на сам, один навпроти одного. – Але якщо не через Назара Амосовича й не через тата… Тодi навiщо?! Чи я вже того… теж помер?! Вiн виставив перед собою руки, перевернувши iх долонями догори. Однак, на вiдмiну вiд минулого разу, нiяких книжок на них не виникло. Цiкаво, тодi що все це означае?! – Дивно, що ти не здогадався. Пiсля цих слiв постать Багряного Янгола раптом почала зростати у розмiрах. Вона зростала й зростала, аж доки не заступила весь простiр, що сповнився могутнiм ревiнням: – А мiж тим, усе доволi просто: мене, мене, текел, упарсiн!.. Мiна, мiна, шекель i ще пiвмiни. Обчислено, обчислено, зважено та роздiлено. Іншими словами, зроблене тобою розглянули й оцiнили. І попри те, що один раз ти таки запiзнився… Всемогутнiй вирiшив, що, на додачу до наявних, тобi можна довiрити ще одне – нове завдання. Тому слухай уважно… Цi знаки вже передбаченi – але iх ще немае. Бо вони з’являлися нарiзно, однак потрiбно, щоб вони зiйшлися у тебе перед очима разом, в одному й тому самому мiсцi посеред вируючого Моря Неспокою. Отже: Коли заспiвають пiсню пропащого сина – але не за тобою… Коли онук ройового вiддасть тобi козацьку люльку, якою пригощався полковник… Коли дочка фронтовика розкрие вiрного супутника свого батька… Коли калиновий кулон стане срiбним браслетом… Коли спаленi спогади упiймають твою смерть… Коли озброений бойовим пiстолетом ката врятуе тебе вiд темряви… Коли життеву силу поверне окроплене кров’ю борця Пророцтво… Коли оплетений червоним гладунчик забере небезпеку на себе… Тодi ти нарештi скажеш тi слова, якi хоч i повiльно, але невiдворотно й назавжди змiнять долю твого народу. Отож шукай уважно вiсiм знакiв – тi самi, якi на твоiх очах зiйдуться разом посеред вируючого Моря Неспокою! Тiльки диви, не пiдведи цього разу, як це сталося п’ять рокiв тому… Шукай уважно знаки!.. Знаки шука-а-ай!.. А-а-а-ай!.. Спарта-а-а-а-ку!.. Спарта-а-а-ку!.. Спарта-а-ку!.. * * * – Спартаку Андрiйовичу!.. Спартаку Андрiйовичу, та отямся ж нарештi!.. В нiс раптом шибонув неприемний, неймовiрно рiзкий запах, що голкою простромив мозок… Спартак здригнувся усiм тiлом i нарештi опритомнiв. – Ну, слава Богу! Бо ти мене так налякав, якщо чесно… Як твоя голова?! – І болить, i гуде, – чесно зiзнався вiн, випростався на сидiннi й озирнувшись лiворуч, побачив просто перед собою стурбоване обличчя Гжесюка. Оскiльки в салонi запала тиша, а Ричард Бернардович клопотався довкола нього, а не дивився на дорогу, Спартак зробив висновок, що Land Cruiser шеф-редактора десь припаркувався. От тiльки де саме?.. І що це таке рiзке й неприемне, на нашатир схоже?.. Аж очi щипае! – Нашатир це, ти не помилився, – немовби прочитавши його думки, вiдповiв Гжесюк. – Коли ще мама моя жива була й iнодi я возив ii у справах туди-сюди, з нею iнодi ставалися… не дуже приемнi речi. Отож вiдтодi я й вожу в бардачку флакончик з нашатирем. – А де це ми зараз?.. Притиснувшись скронею, що й досi гула, до бiчного вiконця автiвки, Спартак спробував роздивитися довкола. Та через те, що автомобiльне скло майже одразу запотiло, вiн так нiчого й не побачив. – А хтозна-де. Посеред траси. Приткнулися на узбiччi та й стоiмо собi. – Що з нами сталося? – Через раптове зниження температури невеличка дiлянка траси вкрилася ожеледицею. Мiй Land Cruiser занесло. Дивом в кювет не вилетiли. Але втрималися, тому що не автiвка це… а просто пiсня! «Тойота» – вона, знаеш… А от що мiй головний редактор скронею вдарився – це зле!.. – Усе гаразд, Ричарде Бернардовичу. – Точно?! – Точно. – А струсу мозку в тебе нема?.. Бо тодi слiд до лiкаря звернутися, як у Чернiвцi приiдемо. Воно, знаеш, семiнар, презентацiя нашого журналу i все таке iнше… Та якщо треба – то треба. – Повторюю, зi мною все добре, – наполягав Спартак. – Були б мiзки – був би струс, – пожартував Гжесюк. – Ну гаразд, якщо так – поiхали. Тiльки вже потрошку, а не на крейсерськiй швидкостi. Бо якщо на трасi мiсцями ожеледь… Краще на семiнар спiзнитися, нiж догори колесами в кюветi валятися. Правильно я кажу, пане головний редактор?.. * * * У Чернiвцi вони таки прибули пiзнiше, нiж розраховували. Отож щоб не пропустити початок семiнару, заселятися до готелю вирiшили вже ввечерi, по закiнченнi самого заходу. Тому Гжесюк одразу ж нацiлився iхати на мiсце призначення – мiський Центр розвитку малого i середнього бiзнесу, розташований по вулицi Руськiй. Але ще на пiд’iздi до мiста Спартаковi зателефонувала по мобiлцi вкрай схвильована дружина: – Спарику, от зiзнайся, тiльки чесно: ти навмисно у вiдрядження дременув чи тобi просто так щастить у життi?! Тобто не щастить зовсiм… – Зважаючи на те, що мати на увазi пiд умислом, – мовив вiн спокiйно. – Семiнар, на який нас запросили, планувався заздалегiдь, ще в жовтнi, коли ми «медовий тиждень» святкували. А, власне, в чiм рiч? – У вашого Гжесюка в автiвцi радiо е?! Ну, то могли б i послухати… А у нас уже вся Могилянка гуде. Далi Тереза дуже емоцiйно, на пiдвищених тонах прокричала у слухавку наступне. Виявляеться, посеред ночi – о 2:00 – Центрвиборчком повiдомив, що за результатами пiдрахунку 33 % виборчих бюлетенiв у другому турi президентських виборiв лiдируе чинний прем’ер-мiнiстр Самойлович, за якого вiддали голоси 50 % виборцiв, тодi як лiдер iменноi партii «За Украiнця Дорошенка» – екс-прем’ер-мiнiстр – набрав лише 46 % голосiв. Такi вiдомостi кардинально вiдрiзнялися вiд даних екзит-полiв, на базi яких соцiологи пророкували впевнену перемогу Дорошенка. Прихильники останнього очiкували повiдомлень з ЦВК на Майданi Незалежностi, де ще напередоднi – в недiлю, 21 листопада спорудили обладнану звуковою апаратурою сцену. Але дочекалися зовсiм iншого – на головну площу краiни прибiгло молодiжне крило ПОЗи (Партii Об’еднаних Земель, яка стояла за чинним прем’ером) i влаштувало огидний шабаш, до того ж вигукуючи образливi кричалки: «ЗаУД – не ЗУДи!.. ЗаУД – не п**ди!..» «ЗаУД – iди в ЗАД!.. ЗаУД – iди в АД!..» Природно, на забiяк накинулися опозицiйнi «молодiжки» вiд партii ЗаУД, блоку ТАЯ, ПУДРи (Партii украiнських демократичних республiканцiв) та Братства. Сталася невеличка колотнеча, внаслiдок якоi «нападникiв» прогнали. Втiм, головне вже вiдбулося: присутнi на Майданi заговорили про «торжество мороку» i про фальсифiкацiю результатiв виборiв. Дарма iм заперечували, що коли перерахують решту 67 % виборчих бюлетенiв, картина ще може змiнитися. Гарячi голови вже кинулися «рятувати демократiю»… Отож iз самого ранку кандидат вiд об’еднаноi демократичноi опозицii Дорошенко вiдбув у Центрвиборчком для серйозноi розмови. – І коли все це починаеться, мiй коханий чоловiк раптом опиняеться подалi вiд Киева у нiбито давно запланованому хтозна-коли вiдрядженнi!.. – завершила Тереза свою обурену промову. – Отож зiзнайся чесно, ти це навмисно зробив чи як?.. – Не кажи дурниць, моя люба, – мовив нарештi Спартак, – краще вчись собi спокiйно, не звертай уваги… – «Вчися спокiйно»?! Спарику, ти про що?! У нас уся Могилянка на вуха встала. Навiщо вчитися – щоб стати освiченими квалiфiкованими рабами у Самойловича з його проросiйською камарильею?! Ну, знаеш!.. – Терезко, не кiпiшуй, – спробував заспокоiти дружину Спартак. – Через що сир-бор розгорiвся – через змагання двох Вiкторiв?! Тiльки одного з них труiли протухлими раками й неякiсним пивом, труiли й не дотруiли. А другому яйцем в чоло засвiтили – то вiн уже й гепнувся на землю рачки! Це такий вибiр ти зi своiми могилянцями менi пропонуеш?.. Проте дружина вже кинула слухавку. – Що, Спартаку Андрiйовичу, бурхливi води побутових проблем починають вимивати весь цукровий мед iз сiмейного життя?.. – Рiч в iншому: там, у Киевi, почалося щось на кшталт революцii. – Та що ти кажеш?! – Усього лише те, про що менi розповiли. Увiмкнiть краще радiо… Прослухавши новиннi випуски кiлькох FM-станцiй, вони переконалися, що ситуацiя насправдi значно цiкавiша: по-перше, до Киева нiбито стягуються вiйська, по-друге, коли Вiктора Адамовича Дорошенка привезли до Центрвиборчкому, то будiвлю вже охороняли бронетранспортери. Окремо пiдкреслювалася надмiрна активнiсть молодi, зокрема студентства. – Нам ще тiльки власноi площi Тяньаньмень[116 - Маеться на увазi так звана «Рiзанина на площi Тяньаньмень» – серiя демонстрацiй в Китайськiй Народнiй Республiцi в перiод з 15 квiтня по 4 червня 1989 року, головною силою в яких були студенти.] не вистачало, – просичав крiзь зуби Гжесюк. – Особливо якщо студенти пiднялися. – Моя благовiрна якраз в НаУКМА навчаеться, – зiтхнув Спартак. На вулицю Руську вирiшили заiхати через Центральну площу. Тут, бiля мiськоi ратушi та пам’ятника Тарасовi Шевченку, також назбиралося чимало людей. – Мабуть, згодом пiдтягнуться ще, – мовив Ричард Бернардович замислено. – Цiкаво, яка кiлькiсть членiв нашоi УАБО пропустить наш iнформативний та корисний бiзнесменам семiнар заради цього полiтичного збiговиська? Ти як гадаеш, Спартаку Андрiйовичу? – Не знаю, – знизав плечима той. – Менi загалом не спадае на думку нiчого, окрiм рядкiв Тичини: «На майданi коло церкви революцiя iде…» Телефон головреда задзвонив знов, коли вони вже пiдходили безпосередньо до Центру розвитку МСБ. То був голова Ваада Зусман. – Ричарде Бернардовичу, це з еврейськоi газети… Ви не заперечуете? – Все гаразд, вiдповiдай. Якщо через цей часопис ти почуваешся ближчим до етносу твоеi шановноi матерi… Це добре. Спартак натиснув на кнопку з’еднання: – Слухаю вас, Данiелю Ефраiмовичу? – Спартаку Андрiйовичу, о котрiй годинi ви зможете бути у нас в редакцii «Хадашот»? – Перепрошую, але… не ранiше… Вiн запитально подивився на Гжесюка. – В четвер, – самими лише губами показав той. – Я буду у вас в четвер ввечерi, Данiелю Ефраiмовичу. – А чому тодi не в груднi?! – здивувався Зусман. – Наприклад, восьмого грудня, на самiсiньку Хануку щоб вспiти… – Азохн вей, Данiелю Ефраiмовичу, я ненавмисно. Просто ось зараз передаю вiтання вашому рiдному мiсту. У нас тут, у Чернiвцях, семiнар триденний, вибачайте. Тому не ранiше четверга… – То, он воно що!.. – зiтхнув Зусман. – Ну-у-у… тодi вiтання Чернiвцям вiд iхнього уродженця. Чекаю на вас у четвер ввечерi. І майте на увазi: доки не переробимо листопадове число «Хадашот»… – Але ж ми все заверстали! Вiдповiдальна секретарка мала сьогоднi поiхати у друкарню з диском… – Я зупинив ii. Перепрошую, що без вашого вiдома. – Ну що ж, Данiелю Ефраiмовичу, ви наш шеф-редактор – маете право! – Дякую. Але доки ми у вашiй присутностi не заверстаемо мою нову передовицю в листопадове число газети, на друк вона не пiде. – Данiелю Ефраiмовичу! А чому ваша чудова передовиця не може вийти в грудневому числi «Хадашот»? – Ви знущаетеся чи жартуете?.. – Пробачте, Данiелю Ефраiмовичу. – Ну, отож. Зрозумiйте, у нас почалися дуже серйознi справи. Ваад Украiни мае продемонструвати, що хоча б частина евреiськоi громади виступае за Дорошенка. Звiсно, було б добре, якби за нього голосували всi… Зусман, зробивши паузу, завершив: – Але побережу думки для статтi. Все, до вечора четверга! Чекатиму. І дав вiдбiй. – Що, Спартаку Андрiйовичу, братушки-евреюшки змушують тебе розмiщувати агiтки на користь Самойловича? – Гжесюк дивився на нього через плече хитро примруженими очима. – Нiчого, нiчого, я по-доброму… – Як старий, ще радянський дисидент i «в’язень сумлiння», Зусман, навпаки, горою стоiть за Дорошенка, – не моргнувши оком, заперечив Спартак. – І якщо у нас справдi починаеться революцiя, «Хадашот» хоч i не буде ii флагманом, але вже точно глашатаем на рiвнi еврейськоi громади. – Отже, Зусман за Дорошенка? Гм-м-м, нетипово якось виходить. Буквально протилежне тому, що я чув… Втiм, радянськi дисиденти бути типовими нiяк не можуть. Що ж, ходiмо, на нас уже зачекалися. Перший робочий день семiнару видався плiдним, презентацiя Украiнськоi асоцiацii бiзнесменiв та орендарiв спричинила неабиякий iнтерес присутнiх. Ричард Бернардович розсипав чарiвливi посмiшки навсiбiч. З iншого боку, презентацiю рупору УАБО – щомiсячника «Буржуiн» органiзатори перенесли на вiвторок, тому Спартак сьогоднi мав вiдносно мало клопотiв. Завдяки цiй обставинi вiн замiсть обiду навiть встиг збiгати на Центральну площу, пофотографувати там i взяти кiлька блiц-iнтерв’ю. Уже ввечерi, влаштувавшись нарештi в готельний номер, вони дiсталися до телевiзора. Втiм, по всiх каналах там чомусь демонструвалася одна й та сама 20-хвилинна добiрка вiдеозаписiв у режимi повтору. Найяскравiшим у нiй була коротенька, буквально кiлькасекундна промова на камеру якогось мiсцевого хлопчика, який сказав з характерним буковинським акцентом: – Ми не хочемо, щоб краiною керував зек!.. Киiв, 25 листопада 2004 року Назад додому вони верталися вчора о другiй половинi дня, при цьому в автiвцi безперервно слухали радiо. Починаючи приблизно вiд Житомира, одразу ж кiлька FM-станцiй синхронно передавали один i той самий запис: якийсь чоловiк добре поставленим голосом начитував жахлики про зруйноване мiсто, про випущенi на вулицi зграi мавп-бабуiнiв i натовпи психiчнохворих, яких спалювали вогнеметами, про розвiшанi на лiхтарях трупи, про розгул кримiнальникiв, про пiдiрваний парою гранат бронетранспортер та iншi подiбнi речi. – Це що таке?! Невже це в Киевi вiдбуваеться?! – здивувався Гжесюк. – Нi-нi, облиште, це всього лише «Град приречений» Стругацьких. Книга перша, частина третя «Редактор». Дуже фiлософiчна фантастика, треба сказати… До речi, отой бунт закiнчився добре, в результатi головний герой роману – Андрiй Воронiн – з головного редактора «Мiськоi газети» вирiс до радника з питань науки Президента Мiста Фрiца Гейгера… – То навiщо це начитувати в ефiрi, якщо це роман?! – Атмосферу нагнiчують негативом, от навiщо. До речi, колись в Англii, здаеться, по радiо прочитали «Вiйну свiтiв» Герберта Веллса. То люди, якi слухали або неуважно, або не вiд початку, вирiшили, що Землю i справдi захопили марсiани. Почалася панiка… Схоже, тi, хто додумався зараз читати по радiо Стругацьких, домагаються подiбного ефекту. Кажу ж, що нагнiчують. – Тьху, щоб iм!.. До речi, Спартаку Андрiйовичу… – Що, Ричарде Бернардовичу? – А ти б так хотiв? – Як саме?! З головних редакторiв та й у чиновники? – Ну так. – Нi, не хотiв би нiзащо! – заперечив Спартак рiшучо. – Працював я вже чиновником, особисто для мiнiстра Сташковського прес-доповiдi робив щоранку, а вiн усе канчуком вигравав… – Яким ще канчуком? Ти про що?! – Та на столi у мiнiстра Сташковського завжди канчук лежав. Красиво так сплетений… То коли Богдан Іллiч замислювався – брав цей канчук зi столу й починав в руках крутити туди-сюди… Отакий оригiнал. А загалом я хочу… якщо подумати… Не договоривши, вiн замовк. Зачекавши достатньо довго, Гжесюк спитав: – І що ж ти хочеш, Спартаку Андрiйовичу? – Ще не знаю точно, – вiдгукнувся нарештi той. – Якесь незрозумiле вiдчуття виникло… Вiдчуття нового сюжету пiсля того, як я головою вдарився, коли автiвку вашу занесло. – Он як?! Гм-м-м!.. – Ричард Бернардович скептично посмiхнувся: – Ну, i що ж це за вiдчуття таке, цiкаво дiзнатися? – Сюжет мае бути про трьох товаришiв. Як у Ремарка. – О-о-о!.. То це ж неоригiнально. – Будь-який сюжет до певноi мiри е типологiчним. Не в тому проблема. – А в чому тодi? – Ще не можу вловити. – Приховуеш?! Кгм-м-м!.. Ну-ну, – в тонi Гжесюка вiдчувалася образа. – Нi-нi, не приховую. Просто ще думка не сформувалася остаточно. – Ну гаразд, гаразд, як знаеш. Дiло твое. Далi iхали мовчки. До Киева прибули близько 20:00, спочатку завезли речi до редакцii «Буржуiна», що розмiщувалася у прибудовi до подiльського особняка, колись приватизованого Гжесюком. І лише потiм Спартак пiшов додому. По дорозi побачив молодiжний натовп, що зiбрався бiля пам’ятника Григорiю Сковородi послухати iмпровiзований концерт гiтариста-любителя. Сподiваючись розшукати Терезу, вiн марно ходив у натовпi хвилин тридцять. Додому приплентався вже близько 21:30. Насилу заспокоiв благовiрну, яка все поривалася продемонструвати стильнi обновки: власноруч сплетенi лижний капелюшок i кашне суперпопулярного тепер помаранчевого кольору. Нашвидку повечеряв i завалився спати, вкрай вимотаний. Але прокинутися довелось близько 5:00 ранку разом з дружиною: намагаючись не розбудити свекруху, вона прокралася на кухню, щоб приготувати гору канапок з вареною ковбасою i два термоси з чаем. Спартак ув’язався за нею. Спитав зрештою: – Навiщо майбутньому соцiологу готувати все це? Чи ти в кухарi переквалiфiкувалася? Або у вас в Могилянцi столовка не працюе?.. Тодi Тереза розповiла, що сьогоднi студенти НаУКМА i всi, хто побажае до них приеднатися, збираються виступити маршем з Подолу на Майдан Незалежностi, щоб, з’еднавшись iз демонстрантами на Хрещатику, зайняти такi важливi адмiнбудiвлi, як Украiнський Дiм, Киiвську мiську держадмiнiстрацiю та Будинок профспiлок. І це все окрiм наметового мiстечка в центрi столицi!.. Але так наказали розпорядники. Оскiльки ж серед студентiв повно iногороднiх, Терезка вирiшила iх пiдгодувати. – До речi, Спарику… Я без тебе не хотiла обiцяти, але у нас тут, на Подолi – три кiмнати на трьох, а ще на Троещинi не вiдремонтована квартира, яку видiлили твоiм батькам… Ти не будеш заперечувати, якщо на час революцii ми вiзьмемо хоч скiлькись квартирантiв? Пара-трiйка може розташуватися тут, у вiтальнi, ще декiлька на Троещинi, якщо мама Гатя не заперечуватиме. Тiльки грошi з них брати не будемо, бо це ж для революцii!.. – Як для революцii – то безкоштовно. А мого пiдшефного бомжа, доки Назар Амосович живий був, ти весь час мрiяла примусити вiдробляти мою допомогу, – зiтхнув Спартак i додав: – Непослiдовна ти, одначе!.. – А чому ти говориш про бомжа свого любого так, нiби вiн помер?.. – здивувалася вона. – Якщо тiльки тому, що безхатько так i не зателефонував тобi пiсля повернення з Угорщини, то це нi про що не говорить. Може, вiн на тебе просто образився, а може… – Вiн помер, я точно знаю, – мовив Спартак упевнено, пригадавши побачене в дорозi марення. Але давати бiльш докладнi пояснення не побажав. – Що ж до квартирантiв… Гаразд, нехай живуть, я не проти. Тiльки щоб поряднi були, за собою прибирали i в нашi справи не лiзли. – І-i-i! Я знала, я знала!.. – заверещала Тереза, чмокнула чоловiка в щiчку i констатувала: – Нiчого, мiй коханий чоловiче, я з тебе ще виховаю справжнього революцiонера i фаната нашого президента Дорошенка. Ти ще кинеш свого улюбленого придурка Самойловича… – Терезко! Ну скiльки можна пояснювати, що я Самойловича органiчно не перетравлюю, оскiльки е пiдозра, що через цю падлюку… Однак, прокинувшись вiд верещання невiсточки, в цей момент на кухню вийшла заспана мама Гатя. Розiбравшись, що й до чого, вона допомогла готувати канапки з чаем, а заразом i тимчасове розмiщення людей на Троещинi узгодила. Потiм поснiдали, напакували наiдками наплiчник з двома торбами, одягнулися й пiшли: Спартак – у редакцiю журналу, Тереза – «на революцiю». Втiм, вiн постояв бiля пам’ятника Сковородi, дочекавшись, коли студентська колона пiд розгорнутими революцiйними транспарантами, помаранчевими прапорами з коротким пiдкованим написом «Так!» i гронами жовтогарячих повiтряних кульок зрушить з мiсця, наспiвуючи: Попере-е-еду Дорошенко! Попере-е-еду Дорошенко! Висунем ми йо-о-ого Нашим кандида-а-атом В прези-де-е-енти Хорошень-ко-о-о!.. Проведем ми йо-о-ого, Вiктора Адамовича В прези-де-е-енти, Хорошень-ко-о-о!.. Стояв, доки стильний помаранчевий капелюшок його Терезки остаточно не загубився на тлi пiстрявого натовпу. Лише тодi пiшов до особнячка, де розташувалися УАБО й редакцiя його «Буржуiна». Ех, життя, життя, якi ж химернi твоi зигзаги!.. Якби не розiгнали лабораторiю високотемпературного паяння – вiн би i досi працював в ІЕЗ iм. Патона. Якби iхня перша редакцiя не застрайкувала через невиплату зарплатнi, газету «Селянин» не прикрили б, i вiн би досi працював там редактором вiддiлу. Якби не конфлiкт з гендиректром «ДнiпроГiдроЕнерго», а через це – вже iз Берiдзе, не виключено, що його б не взяли в «Полiтику i культуру». Й нарештi, якби не раптова смерть шеф-редактора тижневика «ПiК» Зiновiя Кулика – вiн би нiколи й нiзащо не опинився головним редактором в «Буржуiнi»… Отакi-от перекидачки долi. А ввечерi же треба iхати у Ваад Украiни, де на нього чекатимуть Зусман з новою передовицею, вiдповiдальна секретарка Яна Меiрiвна i верстальник газети «Хадашот». Коли ж вiн сьогоднi додому добереться?! Ох, тiльки б тут, у «Буржуiнi», тихесенько вiдсидiтися!.. А ще краще – вiдпочити б вдома пiд вiдео… Наприклад – пiд улюблену мелодраму «Куди приводять мрii» з Робiном Вiльямсом… i в обiймах з Терезкою! Та ну, хоч би в редакцii тихо було – i то вже буде добре. Втiм, i цi надii на спокiй виявилися марними, бо посеред редакцiйноi кiмнати вже стояв Гжесюк i, як шеф-редактор iхнього часопису, на пiдвищених тонах наполягав на тому, аби заступниця головного редактора Стефанiя Радомирiвна негайно iхала на Майдан Незалежностi та без двох десяткiв блiц-iнтерв’ю не поверталася. Чому замголовреда всiляко опиралася (причому на всю силу легенiв), Спартак не розумiв. Тим паче, зважаючи на розкiшний помаранчевий бант, прикрiплений до ii сукнi на грудях… І лише хвилин через п’ять второпав, що Стефанiю Радомирiвну попросили побувати не лише в таборi революцiонерiв, але також у «донецькоi контри», яка зосередилася бiля входу на стадiон «Динамо». – Жодних проблем, Ричарде Бернардовичу! Я сам з’iжджу туди й особисто побесiдую з тими «контрреволюцiонерами», якi зголосяться поговорити зi мною, – поквапився заспокоiти шеф-редактора Спартак. – Але ж тобi, пане головний редактор, потрiбно обробити ще весь огром матерiалiв, привезених iз семiнару! – пiдозрiло примружився Гжесюк. – Хто замiсть тебе це зробить – може, граф Бобринський?! – На мiсцi графа Бобринського у нас давно вже припаркував свою конячку бронзовий Микола Щорс, а можливо, навiть сам Леонiд Кравчук[117 - Перший президент Незалежноi Украiни Леонiд Кравчук в iнтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» i справдi стверджував, що в 1954 роцi, навчаючись на 2-му курсi Киiвського держунiверситету, позував скульпторам, якi працювали над кiнною статуею Миколи Щорса для вiдповiдного пам’ятника.], – всмiхнувся Спартак. – Та ну?! Що це за казочки такi-сякi?! – здивувався шеф-редактор. – Казочки, не казочки, а мiй друг – архiтектор Анатолiй Ігнащенко – якось представив мене скульптору Василевi Бородаю, який разом з Михайлом Лисенком i Миколою Суходоловим працював над статуею. А ще вiн згадував, як на вiдкриття монументу до Киева приiжджали вдова i дочка Щорса – Фрума Хайкiна i Валентина Халатнiкова. – Ну гаразд, гаразд. Годi вiдволiкатися на iсторiю! – махнув рукою Гжесюк. – Ми тут всi знаемо, що ти, Спартаку Андрiйовичу, обертаешся у вищих мистецьких сферах, i нема чого нам тикати в очi цими вiдомостями. – Та нiчого такого я… Навiть не думав!.. – розгубився головред. – Не думав?! От i добре! Тодi просто iжджай до стадiону «Динамо», знайди невдоволених останнiми подiями, якi вже дiстали загальноприйняту назву Помаранчевоi революцii. А потiм назад повернешся i засядеш за обробку матерiалiв, зiбраних у вiдрядженнi. – Прекрасно!.. Чудiвно!.. Хух-х-х! – з полегшенням зiтхнула Стефанiя Радомирiвна. – От все i встало на мiсця! Тепер я пiду брати iнтерв’ю у революцiонерiв, а всi, хто любить цього бандюгана Самойловича, – той розмовлятиме з рiзною «контрою». – Панi Демидась, – залiзним тоном проскреготав Спартак, – хто вам сказав таку дурню, буцiмто я «люблю» Самойловича?.. – Ви самi засвiдчили це, якщо зiбралися бесiдувати з «контрою». – Але ж мас-медiа мусять бути об’ективними i презентувати читачам всi точки зору на проблему! І Помаранчева революцiя не е винятком… – Хочете догодити одразу всiм?! Не вийде – це колаборацiонiзм з рiзними антиукраiнськими «самойловичами»! Ганьба вам, ганьба!.. – Стефанiе Радомирiвно… панi Стефо!.. А може, ви б краще головою подумали, перш нiж нiсенiтницi молоти?! – Прекрасно! Тодi скажiть ось зараз, негайно, що любите нашого лiдера i всенародного гетьмана Дорошенка! Нумо?! – На превеликий жаль, я надто добре знаю, що собою являе i Вiктор Дорошенко, i його права рука – Армiна Ткач. – Ага-а-а, не можете сказати?! Отже, ви любите Самойловича! – На превеликий жаль, Стефанiе Радомирiвно, я надто добре знаю, що собою являе Вiктор Самойлович… – Ви нi за того, нi за того… Ви проти всiх?! Ви «простопсих»?! – Можна й так сказати. – Нi, Спартаку Андрiйовичу! Ви лише маскуетеся пiд «простопсиха», насправдi ж ви – справжня недобита «контра»… Але бiйтеся мене! Адже на революцiю з Луцька приiхали моi батьки – подружжя Демидасiв! Якщо поведетеся не так – скажу батькам, i ваш контрреволюцiйний журнальчик «Буржуiн» рознесуть на цеглинки, а вас розшматують i повiсять! Це кажу вам я, iстинна волинянка i патрiотка Украiни – Стефанiя Демидась!.. І поправивши пишний помаранчевий бант на грудях, заступниця головреда пiдхопила сумку з редакцiйним фотоапаратом та кинулася геть, на прощання як слiд ляснувши дверима. – Нi, ви таке колись бачили?! – звернувся сам до себе Гжесюк, вирячивши очi на закритi дверi. – Отак поспiлкуешся з революцiонерами цими й мимоволi повiриш, що там, на Майданi, iх тримають пiд наркотою. – Не звертайте уваги, Ричарде Бернардовичу, – мовив Спартак примирливо. – Не мине й року, як нашiй панi Стефi стане соромно за сьогоднiшню поведiнку. – Ти певен, Спартаку Андрiйовичу?.. – Авжеж певен. Адже сказано: «…i гордощi iхнi страждання й марнота, бо все швидко минае, i ми вiдлiтаемо»[118 - Псалми 90:10.]. А ще простiше: все минае – минеться й це. – Це нiбито Бiблiя?.. – Так. Не сказавши бiльше нiчого, Гжесюк вiдправився до свого шефського кабiнету. Спартак же помiняв акумулятори у власному диктофонi та фотоапаратi-«мильницi» (бо редакцiйну апаратуру забрала «iстинна волинянка i патрiотка Украiни») й також полишив редакцiйну кiмнату. Втiм, хоча i поспiшав, проте у дворi особняка, де розмiстилася УАБО, мимоволi затримався, побачивши, що у всiх дворових котiв на шиях i на нашийниках собак пов’язанi… невеличкi жовтогарячi стрiчечки! – Це хто додумався?! – спитав вiн бабульку, яка сидiла на дворовiй лавцi, тримаючись за цiпочок, також перевитий помаранчевою стрiчкою. – Так це ж кореспондентка ваша i пороздавала вчора стрiчки всьому двору, – охоче повiдомила бабулька. – Роздала й сказала усiм пов’язати. Інакше, мовляв, приiдуть гицелi та повиловлюють усiх тварин, у кого стрiчок не буде! То як же не пов’язати?! Вони же ж душi живi, шкода iх!.. «Ох, панi Стефо, панi Стефо, до чого ж ви креативнi!..» – подумав головред про заступницю. Втiм на шляху до метро вiн помiтив, що революцiйними стрiчками помiченi не тiльки хатнi та дворовi тварини, але й гiлки дерев, зливовi труби та навiть смiттевi баки! Помаранчевими стрiчками буяв буквально весь Киiв!.. З редакцiйним завданням як таким вiн упорався вiдносно швидко. Бiля входу на стадiон «Динамо» i справдi тупцювали близько пiвсотнi людей, якi виглядали розгубленими та дивилися на уквiтчане помаранчем довкiлля з явною огидою. Серед них знайшлося четверо смiливцiв, якi погодилися наговорити на диктофон Спартаковi все, що думали про «оранжеву наркоманську отару баранiв». Щоправда, фотографувати себе зблизька не дозволили – отож головред непомiтно зробив здалеку кiлька загальних знiмкiв. Ну що ж, для невеликого репортажу мае вистачити… Але вертатися до редакцii «Буржуiна» вiн не поспiшав. Чому?.. Якщо чесно – хотiлося розшукати Терезку i з’ясувати, як вона поживае та чи сподобалися ii товаришам канапки з чаем?! Це ж Спартаковi вже 41 рiк, а вони ж двадцятилiтнi шибеники!.. Раптом згадалося, як тато Андрiй давав йому мудрi настанови: «Генiальнi дiти народжуються, коли у тата й мами рiзниця у вiцi рокiв хоча б двадцять, як не сорок. Коли батько старий, а мама – молода дiвчина». От вiн, наприклад, саме на два десятилiття старший вiд Терезки. Господи, невже ж у них таки народяться генiальнi дiти?! Дай iм, Боже, розiбратися в усiх премудрощах цього карколомного життя… А втiм!.. Спартак як слiд трусонув головою. Якiсь дурницi спадають на думку. Очевидно, це наслiдок втоми пiд час вiдрядження. А ще вiн знатно вдарився скронею, коли Land Cruiser Гжесюка закрутило на ожеледицi. Ото й лiзуть всякi нiсенiтницi в мозок… Треба все ж продумати сюжет про трьох товаришiв, який поки що iснував, швидше, на рiвнi вiдчуттiв, а не лiтературноi конструкцii. І ще треба неодмiнно розшукати Терезку!.. Можливо, вiн би ще й Назара Амосовича пошукав… Проте з моменту iхньоi останньоi розмови минуло вже пiвтора мiсяця. Якби бомж лишився живим, то неодмiнно зателефонував би. Та ще й вiщий сон цей… чи то вiще марення?! У будь-якому разi Спартак не сумнiвався, що безхатька вже нема серед живих, а тому шукати його тут, «на революцii», не варто. Вiн пiднявся вгору по вулицi Грушевського i хотiв завернути за Кабмiном на Садову, проте в цьому мiсцi вулицю перекрив революцiйний пiкет. – Стiй! Куди прешся?! – зупинив його здоровань, поверх теплого одягу якого яскравiла помаранчева жилетка. – Я при виконаннi службових обов’язкiв… – почав Спартак. Однак здоровань навiть не дослухав його: – Зараз усi нормальнi люди бастують, а працюють лише «самойловичi». Ти що, хлопче, «контра»?! – Я журналiст, менi потрiбно пройти у справах… – Ти чий журналiст: наш чи не наш?! – Нейтральний. – Ага! Отже, «контра». Анумо мотай звiдси, доки пику не натовкли!.. – О-о-о, братику, i ти революцiю робиш! Вiтаю, вiтаю!.. Спартак здригнувся, озирнувся й побачив одного з молодших кузенiв – Роберта Турсунова, оточеного, очевидно, зовсiм юними спортсменами. На шиi кожен з них мав жовтогарячий шарфик. – А-а-а, Роберте! Привiт, кузене. – Знаеш його? – пiдозрiло спитав пiкетувальник спортсмена. – Знаю, це мiй двоюрiдний брат, вiн журналiст. – А чого вiн?.. – Бо маю особисте партiйне завдання вiд самого Вiктора Адамовича Дорошенка: проникнути як журналiст у стан «контри» й вивiдати iхнi умонастроi! – зненацька зiмпровiзував Спартак. Побачивши, як у всiх, хто його чув, повитягувалися обличчя, продовжив у тому ж дусi: – Тому ти, дядьку, перш нiж гнати на мене, подумай, як я можу кинути роботу?! Якщо я все кину, то наш лiдер Дорошенко не матиме розвiдданих, тодi такi агенти впливу, як президент Кучма i глава Адмiнiстрацii президента Медвiдь, легко задушать революцiю. А з добутими мною вiдомостями реванш не пройде. Ну все, гаразд, годi з вами теревенити, треба справу робити… І доки нiхто не встиг оговтатися, вiн приязно помахав Робертовi, змiряв здорованя-пiкетувальника крижаним поглядом i попрямував по вулицi Грушевського у бiк Європейськоi площi, подумки радiючи власнiй вигадцi. Ох, революцiонери революцiйнi, до чого ж легко вас обдурити!.. Разом нас багато i нас не подолати! До чого ж ви усi наiвнi… Терезку вiн так i не знайшов, але чим ближче до Хрещатика пiдходив, тим бiльшу кiлькiсть знайомих зустрiчав. І всi як один мали на собi бодай якийсь елемент одягу помаранчевого кольору. Ельвiра Гелiiвна Макосiй щось жваво лопотiла чеською, звертаючись до згуртованоi довкола неi групки iноземцiв. Останнi охкали, цокали язиками, клацали маленькими фотоапаратами й вертiли компактними вiдеокамерами. Тiтку Елю вiн вiдволiкати не став, бо робота – це робота. Зате на Спартака звернув увагу один з туристiв: це був не хто iнший, як Іван Яцканин[119 - Украiнський письменник, уродженець Пряшiвщини – територii компактного проживання автохтонного украiнського населення. Проживае в Словаччинi. Є закордонним членом Нацiональноi Спiлки письменникiв Украiни.] – словацький майстер украiнського слова, з яким не грiх було обмiнятися навiть кiлькома дружнiми фразами. Наступним знайомцем був Ігор Дiодоров на прiзвисько «Дiадоха», колишнiй Спартакiв однокласник. Давлячись вiд смiху, вiн повiдав, що буквально вчора ввечерi до нього телефонував Мишко Ейленкрiг з Ізраiлю. Виявляеться, Землею Обiтованою розповсюджуються впертi чутки про фашистський переворот у Киевi й тотальнi всеохопнi еврейськi погроми. Звiсно, Мишко розхвилювався. Посмiялися разом… Анатолiй Федорович Ігнащенко налетiв на нього зненацька, наче тайфун: – Спарику, хлопчику наш! Ти знаеш, до чого прекрасна рiч сталася?! Була тут в «Трубi»[120 - Жаргонно-побутова назва пiдземного переходу пiд Майданом Незалежностi.] виставка архiтектурних проектiв. Я там виставляв вiдомий тобi проект по Бабиному Яру… Ну от, виставка скiнчилася, але забрати матерiали я не встиг – бо революцiя почалася. А ми от щойно побували в Наметовому мiстечку. І знаеш що?! Раптом я побачив там свiй Бабиноярський проект! Щити з ним люди використали, щоб вiд вiтру й опадiв захиститися, щоб iм теплiше було!.. – Ох, як шкода! – сплеснув руками Спартак. – Отже, проект загинув?.. – І нехай! Якщо людям вiд нього утилiтарна користь – нехай беруть! До того ж естетичне оформлення наметiв… До того ж це можна розглядати як iнсталяцiю – сучасний вид мистецтва! Намет з архiтектурного проекту!.. Зате ти бачив, до чого чудово прикрасили смугами помаранчевоi тканини Украiнський дiм?! А хто працював над його iнтер’ерами?.. Маестро Ігнащенко з колегами! Недарма ж мiй вчитель Йосип Юлiйович Каракiс пророкував, що моi роботи колись будуть i на Хрещатику! Ну, отож-бо… Схоже, маестро й справдi був непiдробно щасливий. – До речi, Спартаку, хлопчику наш, познайомся! Ну-у-у, з моiм продюсером Руфiною ти вже знайомий, а оце – твiй сусiда, ресторатор зi Старого Подолу Владик Шлiхутка. Власник ресторану «Капiтан Немо», це на твоiй же вулицi Хорива. Прошу любити й шанувати, бо знаеш що?! Це саме завдяки йому з’явилася байка про «наркотичнi апельсини», он як!.. – Це справдi так, – мовив усмiхнений молодий чоловiк. – Я вирiшив: революцiя у нас Помаранчева?! Гаразд, отож треба дати людям… помаранчi! Купив сiтку апельсинiв, принiс, роздаю навсiбiч безкоштовно. Хтось раптом як скрикне: цей хлоп – вiн американець, а його апельсинки – з наркотою! Наколотi!.. Усiм сподобався цей жарт, народ пiдхопив… А все завдяки менi!.. На, сусiдо, тримай апельсинку й ти. І тицьнув Спартаковi великий округлий помаранч. Іншим зустрiчним, якого не варто було турбувати, виявився ромський поет Мiха Козимиренко, який натхненно декламував, стоячи у невеличкому тiсному колi: Горять вогнi посеред ночi, Вдивляються в майбутне очi, Тужливо ллеться сповiдь-пiсня Про гiрку долю нинi й прiсно. Гiтари стогнуть, скрипки плачуть, А ромських слiз нiхто не бачить! Це – мiй народ, Рома моi! Дороги нас ведуть своi[121 - Фрагмент вiрша Мiхи Козимиренка (1938–2005) «Землi квiтучоi сирiтка».]. Нiчого, нiчого, вони ще перетнуться в Коростенi, куди Спартак неодмiнно поiде на лiтературне свято «Просто так!»… i ще Терезку з собою прихопить. Там вони й зустрiнуться знов. А може, занесе ромського поета-пiсняра в майстерню маестро Ігнащенка?! Е-е-ех, i добре ж вони колись там посидiли з печеною картопелькою, нiжним сальцем, цибулькою та горiлочкою!.. До речi… Спартак навiть стишив крок, намагаючись буквально упiймати за хвiст, як то кажуть, важливу думку, що лише на коротку мить спалахнула в його свiдомостi та зникла так само блискавично. Щось вражаюче згадував Мiха пiд час iхньоi останньоi зустрiчi. Було це ще торiк, зiткнулися вони на вулицi нiс до носу – i негайно, одразу ж Спартак почув: «Слухай, а чи знаеш ти, який феноменальний хлопчик е у нашому Коростенi?! Отож-бо, що не знаеш! Уяви собi: маленький циганчук, такий самий ром, як я або хтось iнший, – а мiж тим, украiнською мовою так i щебече, немов соловейко! Почуеш – заслухаешся!.. Причому його нiхто спецiально украiнськоi мови не вчив. Нашоi ромськоi – ну, то куди ж без неi!.. Росiйськоi – так, звiсно… Але щоб украiнськоi?! Це щось феноменальне!» Спартак тодi кудись дуже поспiшав, отож спробував м’яко уникнути несподiваноi вуличноi бесiди. Однак, вiдчувши внутрiшнiй спротив спiврозмовника, Козимиренко заговорив з iще бiльшим ентузiазмом, схопивши його за плече: «Нi-нi, ти послухай, послухай!.. А як цей малий вiршi Шевченка читае!.. І ще з абсолютно серйозним виразом обличчя!.. А тон!.. Чув би ти iнтонацii цього маленького рома!..» Але тодi Спартак рiшучо скинув зi свого плеча поетову руку й мовив: «Послухай, Мiхо!.. При всiй повазi до тебе як до професiйного митця, поета й композитора… Я знаю про твоi переклади Шевченка ромською мовою. Я на сто вiдсоткiв довiряю твоiй iнтуiцii. І якщо ти кажеш, що цей маленький циганчук е феноменальним явищем – отже, так воно i е… Але зараз я дуже поспiшаю. У мене редакцiйне завдання. Розумiеш?» «Але як будеш у нашому Коростенi – нагадай про хлопчика! Ти неодмiнно мусиш з ним познайомитися», – сказав на прощання поет. І вiдпустив його бiгти далi у редакцiйних справах… Й от тепер Спартак знов згадав про ту iхню зустрiч та про феноменального циганчука, який самотужки опанував украiнську мову й читае напам’ять вiршi Кобзаря. Щось важливе було в цих словах Козимиренка, щось дуже важливе… То, може, все ж таки варто пiдiйти до нього, поговорити про це невловимо-важливе?! Однак, дивлячись у затягнуте сiруватими слоiстими хмарами небо, поет продовжував ритмiчно виголошувати слово за словом: Ми й досi гнанi, життям битi, Блукаемо по бiлiм свiтi, Та, попри все, ще бережем І радiсть танцю, й пiснi щем… Нi-нi, краще все ж не чiпати зараз Мiху! Нехай промовляе до людей, несе свiй бiль i свою радiсть вдячним слухачам… А поговорити вони ще встигнуть у Коростенi, коли Спартак приiде туди на лiтературний фестиваль. А на лiтфест до столицi давньоi землi Древлянськоi вiн приiде неодмiнно! Приiде не сам, а зi своею Терезкою… А от зараз… Але тут вiн майже нiс до носу зiштовхнувся з двома колишнiми спiвробiтниками по ІЕЗ iм. Патона – «Боцманом» та Інокентiем. Щойно зiбрався поговорити з хлопцями (зокрема, спитати про те, чи е правдивими чутки про смерть пару рокiв тому зварювальника дядi Юри з Мотовилiвки), як на них так само несподiвано налетiла «могильниця» iхньоi лабораторii – Павлина Авксентiвна Кузюра. – Спа-а-ар-та-ку-у-у, а ти й досi не дременув до Ізраiлю! – розпливлася вона у посмiшцi. – Ти ще бiльший упертюх, нiж я про тебе думала… – Я ж попереджав, що не дочекаетесь, – пiдiбгавши губи, вiн пiшов далi, надавши «Боцману» з Інокентiем честь роз’яснити Павлинi Авксентiвнi, до чого рiдкiсним (чи рiдким?..) лайном вона е по життю. Буйтур Всеволод i Немир Дричак записували на диктофони мiркування про революцiйнi подii солiдного на вигляд чоловiка, якого називали «Жданом Олеговичем». Колишня журналiстка «Украiнських новин» Лана Чекмарьова зупинилася бiля них на кiлька секунд, обмiнялася багатозначними поглядами з Буйтуром Всеволодом (цiкаво, що могли означати цi погляди?), однак побiгла далi: очевидно, тема бесiди ii не зачепила. Спартак також хотiв послухати, проте Немир Флорович подивився на нього з такою ненавистю, що це бажання вмить щезло. От з ким вiн поговорив у свое задоволення – то це з Ірмою Сахно та ii знайомим Всеволодом Чорнозубом. Оскiльки i його молода дружина, й колишня дiвчина Евка Заремба були, виявляеться, з того самого кола «циркових» знайомих, розмова крутилася, природно, довкола iхнього з Терезкою шлюбу: чому вони розписалися не влiтку, а наприкiнцi вересня?.. чому поiхати на скорочений «медовий тиждень» в Угорщину i коли збираються догулювати ще три тижнi?.. чому не покликали на весiлля майже нiкого iз знайомих?.. чи змогла Терезка порозумiтися зi свекрухою Агатою Самсонiвною, а Спартак – з тещею Альбiною Богданiвною?.. І таке iнше. – До речi, оце моя дочка Римма, – Ірма поклала руку на плече молодiй жiнцi, яка стояла поруч iз нею. Спартак хотiв вiдпустити якийсь незначущий комплiмент… Як раптом у просвiтi, утвореному двома полами теплоi осiнньоi курточки, вiн помiтив цiкаву ювелiрну прикрасу: майстерно виконаний рiзьблений срiбний листок, всiяний невеличкими гранатами у виглядi калиновоi китицi. Наступноi ж митi у пам’ятi спливло: «Коли калиновий кулон стане срiбним браслетом…» Невже це вiн – той самий калиновий кулон?! А як же все iнше?.. Слухаючи, але не чуючи, що там говорить Ірма, Спартак стояв немов бовдур, прикипiвши очима до загадковоi прикраси. Й лише второпавши, що його поведiнка виглядае щонайменше безтактною, раптом мовив: – Перепрошую, я тут дещо згадав… Маю бiгти у справах. Приемно було познайомитися. Можливо, ще колись… разом з моею Терезкою… І справдi спробував вiддалитися вiд спантеличених харкiв’янок Ірми з Риммою якнайшвидше. Та куди там!.. Вiн уже звернув на Хрещатик, отож з наближенням до Майдану Незалежностi щiльнiсть натовпу дедалi зростала, до того ж то тут, то там люди спонтанно вигукували речiвки на кшталт «Нас багато i нас не подолати!» або «Мiлiцiя з народом!». І тут йому зустрiлися одразу четверо знайомих «вуглекопiв»: лiдер Профспiлки робiтникiв вугiльноi промисловостi Рудольф Турянський, його колишня мiнiстерська начальниця Муза Пухлякова i колишнi пiдлеглi – Гога Панкратьев i Льоля Остряниця. – А ви що тут робите?! – здивувався вiдверто. – Як, тобто, що?! – теж здивувалася Муза Адрiанiвна. – Тут народна революцiя вiдбуваеться, ну-у-у… то й ми беремо в нiй участь також. – Так, Музо Адрiанiвно, ми ж з вами теж народ, – охоче пiдтакнув начальницi Гога. «Що-о-о?! Це хто народ – ВИ?! ДЕРЖАВНІ СЛУЖБОВЦІ?!» – промайнуло в головi. Ну, хiба що Турянський… але ж вiн лiдер так званоi «офiцiйноi» профспiлки, яка за багатьма пунктами пiдтримуе державу!.. І в цей момент Спартак раптом зрозумiв, що йому нагадуе нинiшня Помаранчева революцiя. «Ви бачите! – вигукнув д’Артаньян. – Нi, фрондуйте, мiй друже, фрондуйте i пам’ятайте, що я замiняю графа в усьому». Олександр Дюма, «Двадцять рокiв по тому», глава 47, «Меса з нагоди перемоги при Лансi». Так i е: Фронда парламентська i Фронда принцiв. Елiти гризуться за владу – але суто мiж собою. Ворона воронi ока не виклюе, тому чиновники називають себе «народом» i спокiйно почуваються серед натовпу, такого бiлого й пухнастого… Чи точнiше цього разу такого солодкого та помаранчевого, як напiй «Фанта» з бульбашками, що приемно лоскочуть горлянку i «стрiляють» в нiс. А народ?! А що народ?.. Народ вирядився в усе помаранчеве й радiе, як його Терезка. Задерикувато горлае: «Дорошенко – так! Самойлович – мудак!» До хрипоти обурюеться «контрою», як його теперiшня заступниця по редакцii журналу «Буржуiн» Стефанiя Радомирiвна. Або як той здоровань у помаранчевiй жилетцi. Чiпляе бантики котикам i песикам. Запускае жовтогарячi повiтрянi кульки. Але хоча народ е незмiнно-мудрим, хтось таки спромiгся пiддурити його. Бо все це не революцiя нiяка, а суцiльна ПРОФАНАЦІЯ! Одне слово: ФРОНДА, яка нiчого принципово не змiнюе… Тому калиновий кулон на срiбний браслет i не перетворився. Тому Спартак i побачив тiльки один знак, а не вiсiм одразу. І той знак не спрацював. Що ж лишаеться?! Невже повна безнадiя, як в одному з вiршiв покiйного Тараса Лiпольця?.. Какие б ветры нам ни дули, Какие б ни пестрели флаги — На нас уже отлиты пули, Для нас уже построен лагерь. Все так же сытые жируют, Но между звоном винных чарок Они усердно тренируют На наши запахи овчарок. Свобода – это не подарок, Ее не выиграешь в карты. Свобода не дается даром, К ней путь один – на баррикады! Нi, мабуть, все ж таки слiд почекати ще. Ну що ж, тодi вiн чекатиме й далi… Киiв, 1 сiчня – 30 липня 2020 року notes Примечания 1 Радянська конфiскацiйна грошова реформа, що полягала у термiновому вилученнi з обiгу 50- i 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дiстала народну назву на честь iнiцiатора – мiнiстра фiнансiв СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов пiдписав Указ про початок реформи ввечерi 22 сiчня 1991 року. Термiн обмiну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обмiну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливiсть обмiну бiльших сум розглядали спецкомiсii до кiнця березня 1991 року. Сума готiвковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на мiсяць на вкладника (з вiдмiткою в паспортi). 2 Радянська (тепер росiйська) телепрограма новин, що почала виходити в ефiр з 1 сiчня 1968 року о 21:00 за Московським часом на Центральному телебаченнi СРСР. 3 Буття 4:10. 4 Вiд Матвiя 7:6. 5 Таку назву сучасна вул. Жилянська мала в перiод 1926–1993 рокiв. 6 З середини 2009 року – вул. Покровська. 7 Маеться на увазi т. зв. «Танго Остапа Бендера» у виконаннi Андрiя Миронова й Любовi Полiщук з 4-серiйного телефiльму «Дванадцять стiльцiв» (екранiзацiя 1976 року). 8 В с. Зарiчани (Житомирська обл.) по Бердичiвському шосе, № 3, знаходиться Житомирська обласна психiатрична лiкарня № 1. 9 Один з основних i найдавнiших морських вузлiв загального застосування. Утворюе кiнцеву петлю, що не затягуеться. За простоту й унiверсальнiсть булiнь називають «королем вузлiв». 10 Сергiй Кучук-Яценко – украiнський науковець у галузi зварювання, академiк, з 1986 року – заступник директора ІЕЗ iм. Патона. 11 Культовий американський фiльм жахiв режисера Шона Каннiнгема, що користувався шаленою популярiстю як в СРСР доби «пiзньоi перебудови», так i в пострадянський перiод. 12 Повнопривiдний позашляховик, що виробляеться на Ульянiвському автомобiльному заводi (РФ). 13 Мiцний коньячний напiй, що вироблявся в Молдовi. Вирiзнявся дешевизною при огидному смаку. 14 Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тiлi Уленшпiгелi”, попiл Клааса стукае в мое серце». 15 Трохи перекручена строфа з популярноi радянськоi пiснi до кiнофiльму «Я крокую по Москвi» (режисер – Георгiй Данелiя). Музику написав Андрiй Петров, слова – сценарист стрiчки Геннадiй Шпалiков. 16 Героi дiалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскiльки по тексту пiснi згадуеться «бiле вiтрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливiсть «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядае дуже органiчно. 17 З 1996 року – мiсто Корольов Московськоi областi. 18 До Державноi Третьяковськоi галереi – знаменитого московського художнього музею. 19 Маеться на увазi епiзод з першоi частини австралiйськоi комедiйноi трилогii «“Crocodile” Dundee», в якому головний герой – Мiк Дандi – збивае з нiг грабiжника влучним кидком консервноi бляшанки в потилицю. 20 Любера, любери – молодiжний рух, що виник у мiстi Люберцi Московськоi областi наприкiнцi 1970-х рокiв i проiснував до 1990-х у багатьох мiстах СРСР. Займалися культуризмом у пiдвалах, а також рукопашним боем та iншими силовими видами спорту. 21 Абревiатура вiд росiйськоi назви «Киевский педагогический институт иностранных языков», тепер – Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет. 22 Гантiмурови – княжий рiд «тунгуського» (даурського) походження. Родовiд йде вiд маньчжурського пiдданого Гантiмура. 23 Вiдповiдне Розпорядження Киiвськоi мiськради народних депутатiв та КМДА датовано 2 лютого 1993 р. 24 Натяк на популярну колись пiсню в жанрi мiського фольклору, де е наступнi слова: «Бежит по полю санитарка, звать – Тамарка, в больших кирзовых сапогах на босу ногу…» 25 Обласний вiддiл народноi освiти. 26 Скорочення вiд «мiсцевий комiтет» – побутова назва мiсцевого комiтету профспiлки за радянських часiв. 27 Зараз – санаторiй iм. Гоголя. 28 Украiнський iнженер-кiбернетик, кандидат технiчних наук, творець i лiдер «Бiлого братства». Свого часу спiвпрацював з секретним вiддiлом КДБ, який займався вивченням манiпуляцiй масовою свiдомiстю. 29 Велике бiле братство ЮСМАЛОС – релiгiйний рух есхатологiчного напряму, деструктивна тоталiтарна секта, заснована в Киевi у 1990–1991 роках Юрiем Кривоноговим й уродженкою Донецька, випускницею журфаку Киiвського державного унiверситету iм. Т. Г. Шевченка Мариною Цвiгун, бiльш вiдомою як «Матiр Миру Марiя Девi Христос». 30 Вiд Івана 5:39. 31 Вiд Матвiя 5:17. 32 Якова 4:7. 33 Об’явлення 13:18. 34 Маеться на увазi один авторський аркуш – мiра обсягу друкованого тексту, яка дорiвнюе приблизно 40 000 друкованих знакiв з урахуванням пробiлiв, або 23,4 сторiнки стандартного машинопису (30 рядкiв по 60 знакiв у машинописному рядку). 35 Прiзвище Харитона Якимовича (Бугрим), мабуть, асоцiювалося з уродженою харкiв’янкою Іриною Бугримовою (1910–2001) – радянською дресирувальницею левiв, першою в СРСР жiнкою-дресирувальницею. 36 Іван Плющ (1941–2014) – украiнський державний дiяч, голова Верховноi Ради Украiни у 1991–1994 та 2000–2002 роках, секретар РНБО Украiни. 37 Ім’я Елiана мае цiлих три версii походження – греко-римську, французьку та еврейську. За останньою версiею, це iм’я означае або «Мiй Бог – моя сiм’я», або «Бог вiдповiсть менi». 38 Хупа – 1) традицiйне еврейське весiлля; 2) церемонiальний балдахiн, пiд який стае майбутне подружжя. 39 Нав’язлива iдея (фр.). 40 «Баффер-аспiрин» – спецiальний «серцевий» аспiрин, що розрiджуе кров. Виробляеться у США. 41 Нинi – вул. Нiмецька. 42 «Висока мода» (фр.). Швацьке мистецтво високоi якостi та проривних напрямiв. 43 «Готове вбрання» (фр.). Моделi готового одягу стандартних розмiрiв, що шиються великими партiями. 44 Повчальнi iсторii з гумором чи без нього (iдиш). 45 Вираз вiдчаю на iдиш. Буквально перекладаеться приблизно як: «У мене такi справи, що тiльки ой-вей!» 46 Нинi – 831-ша бригада тактичноi авiацii (831 БрТА). 47 Популярний за часiв СРСР «елiтний» алкогольний коктейль, що виготовлявся з медичного спирту, червоного вина (причому чим дешевшим було вино, тим смачнiшим виходив результат), лимонного соку, цукру й ванiлi. 48 Цитата з роздiлу 25 «Як прокуратор намагався врятувати Іуду з Кирiафа». 49 Esenboga – село, колись розташоване у 28 км на пiвнiчний схiд вiд Анкари. На його мiсцi тепер знаходиться Мiжнародний аеропорт Есенбога. В свою чергу, цей населений пункт дiстав назву вiд власного iменi полководця Esen Boga, що турецькою буквально означае «Спокiйний Бик». 50 Маеться на увазi Равнак Єсенберлiн. 51 Американський аерокосмiчний концерн, виробник авiадвигунiв для цивiльноi та вiйськовоi авiацii, а також ракетних двигунiв для NASA. 52 Починаючи з 2001 року – готель «Украiна». 53 Нинi – вул. Введенська. 54 Лiнгам i йонi – санскритськi термiни, що позначають прутень i пiхву вiдповiдно. 55 Деталь середньовiчного чоловiчого одягу – «попередник» кальсонiв i трусiв. 56 Викривлене «perpetuum mobile» – вiчний двигун (лат.). 57 «Вбитi» старi автiвки (жарг.). 58 Якутське нацiональне взуття – м’якi чоботи з оленячих шкур, пошитi шерстю назовнi. 59 Чорноморсько-азовська тюлька – дрiбна промислова морська риба сiмейства оселедцевих. 60 Столиця i водночас найбiльше мiсто канадiйськоi провiнцii Онтарiо. 61 Китайський полiтичний дiяч, 10-й представник маньчжурськоi династii Айсiньгьоро, останнiй iмператор держави Цин (1908–1912), до 1924 року – титулярний iмператор. З 1932 року – Верховний правитель, а з 1934-го – iмператор Маньчжоу-го, генералiсимус i головнокомандувач Маньчжурськоi iмператорськоi армii. З 1964 року – член Народноi полiтичноi консультативноi ради КНР. 62 Персональнi комп’ютери IBM PC/XT (або IBM 5160) випускалися в 1983–1987 роках. Отже, станом на описаний момент придбаний героем ПК перебував в експлуатацii щонайменше 9 рокiв i за рiвнем зношеностi досягнув стану, який на жаргонi називаеться «дровами». 63 Нинi – КНП «Киiвський мiський клiнiчний госпiталь ветеранiв вiйни». 64 Нинi – вул. Федора Максименка. 65 Маеться на увазi «стрибок вiри», здiйснений головним героем фiльму «Indiana Jones and the Last Crusade» – третьоi частини кiносаги про археолога Індiану Джонса, випущену на екрани 1989 року. 66 В 1996 роцi курс долара до гривнi становив $1 = 2 грн. 67 Вiдбувся 21–25 серпня 1997 року. 68 Maryla Rodowicz – одна з найпопулярнiших естрадних вокалiсток сучасноi Польщi, зокрема, у стилi поп- та фольк-року. 69 Топонiм «Хамовники» нiбито справдi походить вiд слова «хам», тiльки в iншому значеннi, зафiксованому ще в XIV столiттi – «лляне полотно». Вiдповiдно, «хамовниками» називали ткачiв лляного полотна. 70 Акцiонерне товариство вiдкритого типу «МММ» було визнано банкрутом 22 вересня 1997 року. 22 липня 1998 року (у розпал економiчноi кризи в РФ, мiж iншим) його конкурсним керуючим був призначений Костянтин Глодев (у 2007 роцi засуджений на 15 рокiв за «шахрайство в особливо великих розмiрах»). 71 Епiчний персонаж телевiзiйноi рекламноi кампанii АТ «МММ» 1994 року, втiлений актором театру i кiно Володимиром Пермяковим. 72 Телеперсонаж рекламноi кампанii АТ «МММ» 1994 року, втiлений акторкою Оленою Бушуевою. 73 Обiгрування «коронноi» фрази Льонi Голубкова: «Я не халявщик, я – партнер». 74 На письменницькому жаргонi так називають монолiтний роман великого обсягу. 75 Украiнський правник, заслужений юрист Украiни, голова Центрвиборчкому в 1997–2004 роках. 76 Русько-Украiнська радикальна партiя (РУРП, з 1926 року – Украiнська соцiалiстично-радикальна партiя) – перша украiнська полiтична партiя, заснована на територii сучасноi Украiни (у Львовi) в жовтнi 1890 року на базi радикальних молодiжних (так званих «драгоманiвських») гурткiв. 77 Таке життя (фр.). 78 Генеральний директор, а згодом – президент (на громадських засадах) АТ «Оболонь», президент Футбольного клубу «Оболонь-Бровар», украiнський полiтик, народний депутат ІІІ, IV та VI скликань. 79 Громадсько-полiтичний щотижневик, що виходив у Львовi в 1991–1995 роках. Його попередником був класичний «самвидавiвський» часопис «Поступ» (виходив у 1989–1990 роках, був офiцiйно зареестрований пiд новою назвою в 1991 роцi). Двiчi реанiмувався пiд назвою «Поступ» (вже як щоквартальник) в 1999 та 2005 роках. З виданням у рiзний час були пов’язанi такi видатнi украiнськi журналiсти, як Вадим-Сава Галиновський, Орест Друль, Андрiй Квятковський, Михайло Коломiець, Олександр Кривенко, Сергiй Набока, Мар’яна Чорна та iн. 80 Надзвичайний i Повноважний Посол США в Украiнi в 1993–1998 роках. 81 Лайно (iдиш). 82 В 1999 роцi Пурiм припав на 2–3 березня. 83 Знаменита синагога в Днiпрi, збудована в 1852 роцi. На межi тисячолiть були проведенi ii капремонт i реконструкцiя, завершенi 20 вересня 2000 року. 84 Вiдомий украiнський журналiст, засновник iнформагенцii «Украiнськi новини». Обстоював стандарти незалежноi журналiстики, орiентованоi на створення самодостатньоi прибутковоi компанii, що не потребуе зовнiшньоi фiнансовоi й адмiнiстративноi пiдтримки. Як доводять результати офiцiйного й неофiцiйного журналiстського розслiдувань, вкоротив собi вiку в жовтнi 2002 року. 85 Профспiлка робiтникiв вугiльноi промисловостi. 86 Нинi – Олександрiвська лiкарня. 87 Насправдi гiрник шахти iм. Баракова (ДХК «Краснодонвугiлля») Олександр Михалевич вчинив самоспалення дещо ранiше – пiсля 4:00 ранку 14 грудня 1998 року. Помер вiд опiкiв 28 грудня. 88 Незалежна профспiлка гiрникiв Украiни. 89 «Проблема Y2K» була пов’язана з тим, що розробники програмного забезпечення, випущеного в XX столiттi, для позначення року в датах iнодi використовували лише два знака – наприклад, 25 вересня 1987 року позначалося як «25.09.87». Оскiльки пiсля 31 грудня 1999 року (31.12.99) наставало 1 сiчня 2000 року (01.01.00), то зазначенi програми мали б iнтерпретувати його як 1 сiчня 1900 року. Це могло призвести до серйозних збоiв у роботi систем управлiння техпроцесами i фiнансових програм. 90 На шахтарському жаргонi – найлегший i найбезпечнiший маршрут пересування у пiдземних виробках. 91 Одне з типових порушень технiки безпеки, що дозволяе працювати при понаднормовому вмiстi у повiтрi шахтного метану. Вугiльнi шари шахти iм. Засядька е небезпечними за газом, пилом, а також раптовими викидами вугiлля i т. зв. суфлярними видiленнями метану – що i стало причиною аварii навеснi 1999 року. 92 Штрек – горизонтальна (з кутом нахилу не бiльше 3°) гiрнича виробка, що не виходить безпосередньо на денну поверхню. 93 Натяк на загибель В’ячеслава Чорновола, що сталася за вельми пiдозрiлих обставин в автокатастрофi на шосе пiд Борисполем (Киiвщина) 25 березня 1999 року. 94 Факти щодо стеження за ним Георгiй Гонгадзе виклав в офiцiйному листi, адресованому Генеральному прокурору Украiни Михайловi Потебеньку14 липня 2000 року. 95 Автор вiрша – киiвський поет Тарас Лiпольц. 96 З 2016 року – Середньоднiпровська ГЕС. 97 Нинi – вул. Михайла Омеляновича-Павленка. 98 Швиденько, хутко (iдиш). 99 Тепер – Пiвнiчний мiст. 100 Валентин Ландик – украiнський промисловець i полiтик, багаторiчний президент i генеральний директор «Групи НОРД» (Донецьк), засновник Партii Працi, один iз спiвзасновникiв Партii регiонiв. 101 Кононов Вiталiй Миколайович – украiнський полiтик, народний депутат Украiни 3-го скликання вiд Партii зелених Украiни. 102 Журналiстський жаргонiзм, яким називали головну будiвлю Верховноi Ради Украiни по вул. Грушевського, № 5. Термiн «акварiум» виник через прозорий купол на стелi будiвлi. 103 Вiд «stringer» – особливий вид позаштатного журналiста-фрилансера, який працюе або за разовим спецзавданням редакцii, або (переважно) за власною iнiцiативою. 104 Маеться на увазi «Бригантина» Георгiя Лепського i Павла Когана, написана 1937 року. 105 Маеться на увазi хiрургiчне вiддiлення № 2 КМКЛШМД, що спецiалiзуеться на наданнi допомоги при захворюваннях органiв черевноi порожнини. 106 Кулик Зiновiй Володимирович (1947–2004) – вiдомий украiнський журналiст i телевiзiйний менеджер, держслужбовець. Засновник i шеф-редактор всеукраiнського суспiльно-полiтичного тижневика «Полiтика i культура (ПiК)». 107 Олександр Кривенко загинув 9 квiтня 2003 року о 2:20 ночi в автокатастрофi на трасi Киiв – Чернiгiв – Новi Яриловичi, повертаючись пiсля поминок за украiнським телеоператором Тарасом Процюком, трагiчно загиблим напередоднi в Іраку. 108 У Польщi 1 жовтня згадують Терезу вiд Дитятка Ісуса та Пресвятого Лику (уроджену Марiю Франциску Терезу Мартен) – покровительку мiсiонерiв, канонiзовану 1925 року. 109 Класична страва еврейськоi (iдишистськоi) кухнi – оладки. Зокрема, зеленi латкес (в тiсто яких для кольору додаються шпинат i цибуля-порей) iз маца мел (з мацового борошна) готуються на свято Рош га-Шана, картоплянi (схожi на деруни) – на Хануку. 110 Викривлена назва газети «Хадашот» («Новини» – iврит). 111 Роксолана Кардиналовська – украiнський агрохiмiк, кандидат сiльськогосподарських наук, скульптор. Дружина художника Мар’яна Маловського, матiр журналiста i громадського дiяча Романа Маловського. 112 Маеться на увазi авiакатастрофа лiтака Ту-154 авiакомпанii «Сибiр», що слiдував за маршрутом Тель-Авiв – Новосибiрськ 4 жовтня 2001 року та впав у Чорне море о 12:44 за киiвським часом. При цьому загинули всi 66 пасажирiв (громадян Ізраiлю й РФ) та 12 членiв екiпажу. Катастрофа сталася пiд час бойових пускiв ракет у ходi спiльних украiнсько-росiйських навчань з ППО на полiгонi, пiдконтрольному Чорноморському флоту РФ. Через деякий час провину за катастрофу взяла на себе украiнська сторона, хоча юридично причини авiакатастрофи не встановленi й досi. 113 Микола Руденко помер менш нiж через 2 мiсяцi пiсля акцii «Рукописи горять!» – 1 квiтня 2004 року. 114 Мерчендайзинг (англ. merchandising) – мистецтво презентувати товар у торговельному залi, або комплекс заходiв у торговельнiй точцi, нацiлений на пiдвищення попиту на товар. Цей комплекс заходiв дозволяе сформувати у споживачiв позитивний iмпульс, спрямований не тiльки на купiвлю, а також на створення iмiджевого образу торговоi марки у свiдомостi покупця. 115 Олег Куваев – пiтерський мультиплiкатор, сценарист, режисер, художник i скульптор. Найбiльш вiдомий як творець флеш-серiалiв «Масяня» та «Магазинчик БО!». 116 Маеться на увазi так звана «Рiзанина на площi Тяньаньмень» – серiя демонстрацiй в Китайськiй Народнiй Республiцi в перiод з 15 квiтня по 4 червня 1989 року, головною силою в яких були студенти. 117 Перший президент Незалежноi Украiни Леонiд Кравчук в iнтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» i справдi стверджував, що в 1954 роцi, навчаючись на 2-му курсi Киiвського держунiверситету, позував скульпторам, якi працювали над кiнною статуею Миколи Щорса для вiдповiдного пам’ятника. 118 Псалми 90:10. 119 Украiнський письменник, уродженець Пряшiвщини – територii компактного проживання автохтонного украiнського населення. Проживае в Словаччинi. Є закордонним членом Нацiональноi Спiлки письменникiв Украiни. 120 Жаргонно-побутова назва пiдземного переходу пiд Майданом Незалежностi. 121 Фрагмент вiрша Мiхи Козимиренка (1938–2005) «Землi квiтучоi сирiтка».