САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ Пʼєса Драматична трилогія Автор: Лопушанський Володимир Миколайович Рік створення твору: 1936 Рік видання: ~ 1939..1940 .............................. В далині, серед розцвілих вишень, мріє село Кирилівка — колиска українського генія Тараса Шевченка. На краю села стоїть старенька, вбога хатина. Чистенько вибілена, окутана вишневим садком, пишається в останніх усміхах заходячого сонця. З-за хатини вихиляється розложиста корона розцвілої яблуні. Перед хатою чисто позамітане подвірʼя, відгороджене від улиці стареньким тином. При воротах похила верба з сухим верхом, а при ній перелаз. За ворітьми обсаджена деревами дорога. Вечоріє... З дороги йде гамір худобʼячого реву й блеяння овець. Від часу-до-часу вигуки й накликування пастухів. Коротко, вривчасто замріє сопілочка... Часом брехне собака, заіржить кінь. Ще здалека розплітається мельодія співу дівчат... .............................. 1. ЯВА Катря: (стає на порозі хати й заслухується в чудовий гомін вечора... Врешті, насилу відривається й кличе): Микито! Тарасе! Ярино! Де ви діти?! Ходіть уже до дому! .............................. 2. ЯВА Спершу чути веселий, свавільний гомін дитячих голосів і нараз вбігає на подвірʼя Микита й Ярина. Ярина: Вже йдемо, Катрусю! Катря: Ходіть швидше вечеряти, а то зараз батьки надійдуть з поля й перешкод- жатимете їм. А де Тарас? Микита: Його не було з нами... Катря: (сплескує долонями): От і лихо! А де ж він знову потинявся?! Казала ж я тобі, щоб глядів за ним! Микита: Не сердься, Катре... Сама знаєш, як важко його встерегти... Ми всі гралися разом, то й не завважили, як він кудись пропав. Та ти не журися, я його негайно відшукаю. — (біжить за хату й на весь голос): Тарасе! Тарасе! Ярина: (біжить у другу сторону): Тарасику! .............................. 3. ЯВА Микита: (вертається разом з Яриною): Нема його... Катря: От і знову морока! Зараз повернуться батьки з панського лану і як його не застануть в дома, знову дістане прочухана... Гризота не дитина! Тільки б тягало- ся по ярах та могилах! І чого воно там шукає! Ярина: Він каже, що там запорожці лежать... Микита: Так, він завзявся їх підзирнути, як вони вночі встають із своїх могил... Катря: Лишенько мені з нашим дідом! Наговорить дитині всілякого страхіття, що опісля ради з нею немає. Десь друге налякається, коли таке вчує й носа ввечорі поза поріг не виставить, а те йде поночі духів ловити! Як же ж мені сьогодні встерегти його від неминучої кари? А тепер батько, перетомлений до краю панщиною, ще більше став сердитий... (журливо хилить голівку...) Здалека наближається спів дівчат «Ой під гаєм, гаєм». Знову виразнішає вечірній гомін села. Гудять хрущі... Катря: (прочунявши): Ходім вечеряти... (входить з дітьми в хату). .............................. 4. ЯВА Зближається спів. Гучно розкочується по селі й заливає всі інші згуки. Врешті помалу віддалюється... І знову розвивається хрущева мельодія... З-поза хати ви- ходить старезний дід. Держиться струнко, гордовито помалу йде до воріт і прислу- хується... Дід: (хитає головою): Гай... Гай... Усе так само... І весна, як колись... І хру- щі гудуть... І люди з поля вертаються... Й оцей гомін, що навколо, такий знайо- мий, такий самісенький... І пісня... Така сама... І такими ж молоденькими голо- сами... Та вслухатись в оце все... Скільки там тепер смутку, туги та одчаю... Так, так... Занадто спина з тяжкої неволі приссалася до живої кости... (задумується). До перелазу підходить худа, виснажена жінка. .............................. 5. ЯВА Катерина: (тихо): Добрий вечір, діду... Дід: (бʼє руками об поли): То тебе таки пігнали в поле? Катерина: (тяжко спирається на огорожу й тихим голосом): Пігнали... Не помогли оправдування, просьби, заклинання... Ще й поглумилися... Гопака казали танцювати перед гайдуками... Дід: Татарва ними погуляла б. Та ж ти з ніг валишся! Катерина: Одначе мусіла... Економ, як впік мене нагаєм, то здавалося, що живе мʼясо до кости прорізав. Опісля в поле пігнали... Насміхалися, що як нагайка по- могла мені до танцю, так і до роботи поблагословить... Знесилена, двічі з ніг збивалася, вмлівала й двічі привели мене до памʼяті побоями... Дивіться, батьку, як тіло пошматували... (розкриває рамʼя й показує чорнокриваві смуги від побоїв). Дід: (жахнувся): Боже!.. Боже!.. Катерина: Та все це перетерпіла б, коли б у грудях так не пекло, не давило, не смоктало... Так, наче б у них гадину носила... Дід: Нічого... Подужаєш... От, весна вже, та й літо за нею йде... Пригріє сонеч- ко та й убʼє недугу... Катерина: Не вбʼє вже діду... Не вбʼє... Так уже від кількох років потішаюся... Сонечко, кажете, мене вилікує... Невже ж воно для мене?... Чи на моє лікуван- ня?... Та ж воно мені найбільший ворог! Чей же це воно так припікає нас на панських ланах у жнива, що й мозок у голові виварюється... Дід: Так... Так... (помагає Катерині перейти через перелаз): Помалу... Помалу... Катерина: (знесилено спирається на рамʼя діда й важко віддихає): От і яка з мене потіха... Замість стати підпорою вашої старости, ще й собою нагинаю ваші столітні плечі... Дід: Навіщо таке говориш? Ти ж ще молода! А що на хвилину притомила тебе недуга, то не треба зараз так чорно дивитися на світ. Сама кажеш, що в мене вже щось сот- ня літ на плечах... Гай-гай... А скільки то разів я за цей вік, отак як ти, збивався з сил, та ніколи не тратив надії, що подужаю. От і дожив близько сотні... Катерина: Потішаєте мене, діду... Спасибі... І хоч я смертельно вже втомилася, бажаю ще жити для добра моїх діточок... Такі ще дрібненькі... (призадумується): Чи вони вже дома? Певно вже вечеряють... Піду поможу Катрусечці... (іде помалу в хату). .............................. 6. ЯВА Дід: (дивиться їй услід і гірко): Били її! Конаючу на лан пігнали! Ще й танцюва- ти заставили! Катюги! Ось, який тепер народ став! Терпить, конає з муки і мов- чить. За мене інакше було... Махнеш здорово катюгу поза вуха, що й більше на світ не подивиться, та й у гайдамаки... А там уже й розплатишся з кривдниками й за решту... .............................. 7. ЯВА Надходить Григорій, пристає при воротах і хвилину прислухується словам діда... Григорій: (залякано): Батьку, мовчіть! Знову верзете, а потім за вас з мене шку- ру дертимуть! Дід: (гірко): У вас тепер усе шкура та ще й своя шкура! А що твоя людська гід- ність зневажена й сплюгавлена, то дарма! Що все твоє життя втоптане в худобʼячу грязюку неволі, то це також мусить так залишитися! Коли б ти знав, скільки ко- лись народу дало з себе живцем здерти шкуру, щоб тільки вам волю зберегти, то ти не дорожився б так своєю рабською...! Григорій: (гірко й лукаво): І що? Може зберегли цю волю? Дід: Бо вже забагато було наплодилось таких душ, як ваші! Трусливих, підлих душ, що ради своєї шкури дали себе залякати! А пригадай собі давнину... Григорій: Знову почнете про своїх славних гайдамаків, що ще славніше зраджували своїх отаманів, що вʼязали їх власними руками, та віддавали ворогам на поталу!... Дід: Не глумися, сину, з останніх судорогів конаючого народу! Побіч бруду й гни- лі мають вони й ясні перли геройства та посвяти. І саме ці хвилини повинні своєю ясністю світити майбутнім поколінням. Горе поневоленому народові, що з своєї ми- нувщини не вміє вишукати її світлоти й величности, тільки затроює свої рабські душі отрутою підлих юдів. Пропаде цей народ, що замість викувати з своєї минув- щини залізний заповіт лютої боротьби за свою честь та існування, вміє тільки до- шукуватися помилок предків і чорно їх осуджуючи, обвинувачувати за свою недолю. Памʼятай, кожне нове покоління, яка б їм спадщина не припала, є ковалем своєї долі... Григорій: (нетерпляче): Ви, батьку, все своє. А вам одне скажу: Народ уже знеси- лився, то й годі йому обстати за себе. Дід: (зневажливо): Знесилився кажеш! Може ще й відпочинку треба? Ні, сину, легше жито стало. Завжди так було, що чим більша недоля, тим сильніший і скорший спро- тив. От, хоч би за гетьмана Хмеля... Коли здавалося, що повіки задавила ляшня Ук раїну, наш народ такий буревій счинив, що раз на все позбувся польського гнету. Так, колись... Григорій: (настирливо): Ви все «колись та колись»! Далеко це ваше «колись» нас завело?! Дід: Але заповіт залишило... І досвід, щоб раз на все призабути за власну шкуру, а мати на увазі тільки всенародне добро! Григорій: (сердито й голосно): Ви таки своє! І все одно: мало того, що бʼють те- бе за твоє, але настав ще спину й за чуже! Дід: Не за чуже, сину, а за своє найрідніше. За народ, якого й ти член. Добʼєшся для нього щасливих днів, то й ти сам і вся твоя рідня й усі майбутні твої поко- ління заживуть ясніше. Всенародна доля тісно звʼязана з долею кожного з нас. Григорій: Дайте мені спокій з цею безупинною балачкою! Чоловік до краю втомлений цілоденним гарюванням, аж очі з лоба вилазять, а тут ще й ви наливаєте в душу пекучої гіркоти! (переходить через перелаз і швидко, якби тікаючи, входить в ха- ту). .............................. 8. ЯВА Дід: (одчайно): Чому мене Бог так скарав? Чому не судив мені згинути на полі слави, або хоч на палі в руках лютого ворога, тільки заставив, ось, таке слуха- ти, на таке дивитися... (спирається на вербу й глибоко призадумується...) .............................. 9. ЯВА Катря: (стає на порозі хати й ніжно): Дідусю... Дід: (помалу повертається): Чого тобі, дитинко? Катря: Ходіть вечеряти. Дід: Зараз... Зараз... Катря зникає в хаті, а дід знову застигає в своїй журливій поставі. .............................. 10. ЯВА З хати виходить Григорій. Хвилину придивляється батькові, врешті підходить до нього. Григорій: Бать-ку... Дід: Що скажеш, Грицю..? Григорій: Вибачте мені... Дід: (зворушившись): Що тобі? Та ж я... Григорій: Вибачте... Самі знаєте, скільки тут горя накипіло... (кладе руки на груди). Дід: Ой, знаю... Знаю... Хвилина важкої мовчанки Григорій: (журливо, пригноблено): Батьку... Катерина дуже хвора... Дід: Бог ласкавий, сину... Григорій: Так, Бог ласкавий... (по хвилині): Ходіть вечеряти, а то вона зараз за смутиться... Дід: Іду, іду... Та так не хочеться їсти... (Входить у хату. Зараз же вибігають з неї діти. Кожне несе щось з постелі. За ними йде Катря й стелить під хатою постіль). .............................. 11. ЯВА Ярина: (радісно): Будемо сьогодні на дворі спати! Григорій: Та можна. Ніч тепла, погідна, а в хаті духота. І я ляжу з вами. Діти починають весело пустувати. Григорій придивляється... Врешті його тверде об личчя розмʼякає й розʼяснюється усміхом... Катря: Не пустуйте, бо перешкоджаєте мені! Григорій: (нагально): А де Тарас?! Катря: (збентежено): Тарас... (розглядається): Він зараз... Кудись вийшов... Щой но... Григорій: (суворо): Ти, Катре, знову його покриваєш! Скажи мені правду, де Тарас? Катря: (тихенько): Не знаю... Григорій: Знову не доглянула! Але цим разом уже я його провчу, як коритися волі батька! Діти притишуються на постелі. В дверях хати стає Катерина. .............................. 12. ЯВА Катерина: Не гримай, Грицю, на Катрю... Та ж вона ще сама мала, де ж їй в силі обійти все хазяйство, та й ще стільки дітей доглянути. А в хаті ще й маленький Йосип та сліпенька Марія... Григорій: (сердито): А що буде, як дитина чого в ночі злякається, або яке лихо їй трапиться?! Будемо ще одну каліку годувати, або похорон справляти?! Катерина: Грицю, ти остав Тараса. І так його нічим не здержиш, ані силою не пере міниш його вдачі. Остав, хай по-своєму росте, хай Бог його провадить... Григорій: Не розумію тебе, жінко! Невже ж хочеш, щоб з нашої дитини яке ледащо виросло?! Катерина: Він не така дитина, як інші... Сама не знаю... Ще такої ніколи в ніко- го не бачила... Григорій: Тому треба йому опіки й твердої батьківської руки, щоб таки привернути до людей! Катерина: Ні, Грицю... Йому не треба цього... Я не знаю... Не вмію цього назва- ти... Мені здається, що він душею старший за нас усіх... Навіть від діда... Григорій: Теревені! Та йому це сьогодні не минеться! Хай тільки вернеться, то я його так привітаю, що раз на все покине волочитись! Побачиш! .............................. 13. ЯВА В дверях хати стає дід і прислухується... Катерина: (благаючи): Грицю... Катря: Батеньку... Дід: Не торгуйся так, сину. Сердешна дитина заблукалася серед ночі, може трем- тить з переляку, а ти, як воно зраділе врешті добʼється до рідної хати, побої їй готуєш. Невже ж ще мало її жде в житті від чужих рук? Хоч ти, батько, заощади їй добру й ясну згадку про дитячі, безжурні літа... Григорій: Ну-ну, та не переговорите мене. Не дам я собі ще в хаті коверзувати! Досить мені цих економів удень! А тепер пора спати, бо завтра на працю треба ще перед досвітком вийти в поле, а то певно цього року не встигнемо обробитися. Ти ж, жінко, з дрібнотою ночуй в хаті... І ви, батьку... А ми, решта, тут... Катерина: Помоліться, діточки, Богові... Григорій: Лиши це... Я сам... Іди вже спочивати. Ледве на ногах держишся... Катерина: Добраніч, мої кохані... (йде в хату). Діти: Добраніч, ненечко. Григорій: Моліться, діти... Може трапимо на хвилину в котрій Бог змилується над нами... Всі клякають, хрестяться й проказують «Отче наш». Дехто тихцем, дехто голосні- ше... Врешті всі мовкнуть, ждуть... Нараз відзивається сильний голос столітнього діда-гайдамаки. Дід: На нашу поневолену Україну зглянься, Господи! Всі приявні: Зглянься, господи! Дід: З нелюдського ярма визволи, Господи! Всі: Визволи, Господи! Дід: Насилу й кривди покарай, Господи! Всі: Покарай, Господи! Дід: Спасителя народу зішли нам, Господи! Всі: Зішли нам, Господи! Дід: Молимо Тебе, най буде Твоя воля, Господи! Всі: Най буде Твоя воля, Господи! Дід і Григорій бʼють тричі поклони. Діти тихенько лягають. Катря обкриває їх рядном, опісля йде до воріт... Дід: (встає з навколішок і хрестить дітей): Добраніч, дітоньки. Хай вам при- сняться козаки... Ярина: Діду, розкажіть нам ще казочку... Григорій: Ще чого вам захочується? Спати! Коли б вам цілодення кріпацька гарівка так увіссалася в спину, як мені, то не хотілося б ще й казок вислухувати! Дід похитує головою й іде в хату. За ним і Катря. Григорій: А ти чому не лягаєш? Катря: Ще мушу посуду позмивати... Григорій: Добре, дитино... Та не барися... Ніч коротка, а завтра дальша праця, тож відпочити треба... Катря: Я швиденько. Григорій: (нараз гостро): А збуди мене, як цей волоцюга вернеться! Катря: Добре... (іде в хату). Григорій: Небожатко... Таке ще мале, а вже так запрацьовується... Інше таке, ще шматками бавиться, а воно ж, як старе піклується всією хатою... Лягає при дітях, що вже поснули, поправляє на них окривало, хрестить їх і глибо- ко зідхнувши, пошепки проказує молитву, щораз тихіше, тихіше, врешті засинає. Десь із закутка саду, спершу несміливо, а далі щораз відважніше відзивається со- ловейко. Врешті його чарівна пісня заливає всю тишу весняної ночі. .............................. 14. ЯВА На порозі хати являється Катря, відразу споглядає на сплячих і неспокійно здви- гає раменами. Катря: Ще не вернувся! Іде до перелазу й пильно дивиться на вулицю... Врешті сідає на перелазі й заслу- хується в чарівну мельодію ночі... З-за крислатої яблуні висувається повний мі- сяць. Його зелено-жовті промені обсипують сяєвом суховерху вербу й ніжну постать дівчини. Згодом із-за тину висувається велика, космата шапка, а за нею, помалу, крадькома, мале хлопʼя. .............................. 15. ЯВА Тарас: (тихенько): Катрусю... Катря: (зривається й ловить хлопʼя в обійми): Тарасику!! (та зараз притишується й тривожно дивиться на сплячих). Де ж ти так пізно блукав? Я так боялася за тебе! Тарас: Ах, ти все боїшся, та й боїшся! Через те, то й я... Катря: Ти певно їсти хочеш? Тарас: Ні, Катрусечко. Я мав з собою цю паляничку, що ти мені рано дала. Катря: (сідає на перелазі, притягає хлопʼя до себе, стягає йому шапку з голови й гаряче цілує): Чого ж ти, Тарасику, ночами бродиш? Батько так гнівався... Обі- цяв побити... Тарас: Хай бʼє... Як діпну цього, що задумав, то жалуватиме, що колись бив... Катря: А що ж ти такого задумав? Тарас: А не скажеш нікому? Катря: Хіба ж я коли?... Тарас: Знаю, знаю, та тільки впевнявся. Микита завжди насміхається з мене... (притаєним голосом): Я хочу борців розбудити... Катря: Яких борців?! Тарас: Козаків. Катря: А звідкіля ж вони?! Тарас: З могил... Вони там лежать... Катря: Та ж це мерці. Як же ти їх...? Тарас: Не знаєш? Та ж дід оповідав, що вони, як повновидий місяць стане посере- дині неба, виходять із своїх могил, ладять зброю і приказу ждуть... А коли прийде до них чиста, без гріха людина й покличе за собою, тоді вони, по божій волі, пі- дуть за нею й тяжкою, лютою пімстою спадуть на голови наших кривдників... Катря: Дай Боже... Дай Боже... Тарас: І тоді диво станеться. Всі стануть вільними, рівними. І ти і батьки й уся наша рідня, все село, вся батьківщина! Так, я мушу цього доконати! Катря: І ти вже сьогодні цього хотів? Тарас: Так, я був на Пединовській Могилі... Катря: І що ж? Тарас: Я не діждався півночі... Роздумався... Я... Стільки таємних, грізних го- лосів поміж цими яругами... Стільки жахливих марищ визирає звідусіль... Страш- но... Та все це був би видержав, але пригадав собі, що й я не без гріха. Катря: А звідкіля ж він у тебе? Тарас: Є, Катрусю, є... Я сам забув про нього... Але там, на могилі, як став до- шукуватись, пригадав його... Мою брехню... Катрусю, мушу тобі сказати правду... Чи пригадуєш собі, як я раз ходив до тих залізних стовпів, що небо підпирають? Катря: Памʼятаю. Ти тоді ще маленький був... Тарас: Я тоді говорив, що дійшов був до них... А то не правда, Катрусю... Я не бачив їх... Я тільки вийшов за село, на Пединовську могилу, як уже вечоріти ста- вало й годі було дальше йти... От, тоді я вернувся, щоб колись удруге раніше ви- братися... Вертаючись, я заблукався, та на щастя зустрів чумаків, що підвезли мене до дому... Катря: То ти тільки нас одурив. Це ж нічого злого. Тарас: Це таки гріх, Катрусю... А може тільки грішок... Проте, до цього великого діла треба людини чистої на душі, без гріха... Катрусю, скажи про це Микиті та й другим дітям... Знаєш, самому тяжко... Насміхатися будуть... А щоб лишень діз- нались правди, тоді вже все буде добре. Тільки... Катря: Що ще. Тарасику? Тарас: Чи я людина..? Катря: А що ж би? Тарас: Не знаю... Таке думалося... Ми ж кріпаки... А економ усе дорікає нам ху- добою... Катря: Він лютий такий. Тарас: Та-ак... А дивись, яка різниця між нами, кріпаками, а худобиною...? І ми поруч з нею робимо чорну роботу й нам поруч з нею збивають батогами боки, а на- віть худобина стільки побоїв не дістане, що ми... Ще ніколи у нашого пана не за- сікли худобини батогами, а Семена Нагірного таки забатожили на смерть... Катря: Цить, дитино!... Не згадуй цього!... Не в цьому різниця... Чи ти бачив коли, щоб худобина молилася Богові? Тарас: Ні... Ніколи... Хоча дід оповідав, що в різдвяну ніч... Та я не раз ждав у жолобі, й ніколи не діждався, щоб наша красуля заговорила... А ти чула коли, Катре? Катря: Також ні. Ніхто того не чув і не бачив. Навіть наш дід. Спитай його. Та ж худобина без душі. Тарас: А все таки їй краще жити, як нам... Катря: Невже ж ти ніколи не чув, що навчає наш батюшка в церкві? Адже на другому світі всім тим, що тут терплять, нагорода буде... Тарас: То я людина... Лю-ди-на... Отже завтра піду на могилу. Вже мене ніщо не здержить! Катря: Тарасику, а може завтра ще ні... Батько дуже сердився... Щоб сьогоднішнє призабув... Тарас: Та ж я вернуся з козаками! Катря: Хто знає. Та ж ти проти волі батька, а це гріх. Тарас: Ні, це не гріх. Адже я це не для себе. Катря: Але я ще не встигну розповісти всім про твою мандрівку до залізних стов- пів... Тарас: За цілий день не встигнеш? Катря: Таки ні. Завтра наш день праці, то ж я разом з батьками піду в поле. Тарас: Так... (хвилину призадумується): Хай буде. Пожду до нового місяця... Хо- чя волів би вже це зробити... Адже кожний день стільки нового горя, стільки но- вихсліз творить... Хлопʼя втулюється глибше в обійми сестри. Вона пестить його головку. Обидвоє заслухуються в лящання соловʼя... Тарас: (мрійливо): Катрусю, чи ти розумієш цю співанку соловʼя...? Катря: Розумію... Коли хоч трохи прислухаюся цьому лящанню, відразу розвіваються мої журливі думи, а на серці й душі робиться так тихо, так спокійно... Тарас: (пориваюче): А в мене зовсім інакше! В мені піднімаються рвійні бурі й поривають мене в зовсім інший світ. А перед очима стає стільки дивних, чудових зяв... І тоді мені здається, що я вже дорослий, великий, що в силі розбити на- віть найтвердіші запори нашої неволі! Але одного не знаю, не розумію... Коли кидаюся на них з голими пястуками, якось дивно не можу їх досягнути... А стоять так близько передо мною, так непохитно-чорно, як оця ніч, там на степу... І пла- чу тоді з безсилля й буджуся знову маленьким... Катря: То це сни такі в тебе. Тарас: Ні, не сни... Це правда... Катря: Як же ж так? Тарас: Не знаю... Але пробував уже й нарисувати! Катря: Нарисувати!? Тарас: Ти смієшся?! Катря: Де ж би. Та так здивувалася. І що ж ти вже нарисував? Тарас: Цього не можу нарисувати... Рука не слухається думок... Перед очима все так ясно бачу, та як тільки потягну вуглем по стіні, якось усе так незручно ви- ходить... Катря: То це ти так помазав стіни в наших сусідів! Тарасе, та ж вони закли- наються, що як приловлять збитошника, то йому руки поламають! Тарас: Е-е, Катрусю... Це гірше, що мені праця не виходить... Катря: (сильно пригортає його): Бідний, братчику...! Затихають... Соловей тьохкає... Сяєво місяця перлисто хвилює... Нараз головка Тараса хилиться безладно... Катря: Заснув уже... (цілує хлопʼя в чоло, несе до постелі під хатою й кладе зараз при батькові. Ще раз обкинувши всіх поглядом іде в хату). Тиша. Тільки голоси весняної ночі... Промені місяця помалу пригасають... Врешті все затихає... По хвилині десь здалека розливається по світі широкий гомін гро- мового грюкоту, помалу зближається, щоб урешті загриміти розливною сурмою. Вод- ночас у повітрі, на темному плесі ночі, перехрещуються ясні й криваві блиски... З-поміж цеї багряної потопи вискакує постать козака, що взиваюче підносить блис- кучу шаблюку... .............................. 16. ЯВА Козак: (сильно, аж заглушує безпереривну грюхітню): Вставайте! Кайдани порвіте! Водночас будиться Тарас, сідає з дива й вдивляється в чудову зяву... Врешті ви- тягає до козака руки й радісно скрикує. — Нараз усе тихне. Гаснуть блискавиці, зникає козак. Тарас схоплюється з постелі, щоб дігнати зяву... Тарас: Пожди! Я йду! Григорій: (будиться й придержує його): Що з тобою!? Тарас: (намагається вирватись): Пустіть!! Мене кликали!! Козаки!! Нарешті прий- шли!! Григорій: Опамʼятайся, дитино! Адже нікого нема. Тарас: (рветься): Пустіть!! Я мушу!! Прийшли!! Григорій: (силоміць пригортає хлопʼя до себе): Бог з тобою... Успокійся... Це ж сон був. Тарас: Ні!! Я бачив!! Григорій: Кажу ж тобі, це сон був... Вір же свому батькові. Розглянься, як хо- чеш... Бачиш, нічого нема... Нічого не чути... Ніч... Усе спочиває... Світ за- надто стомлений... Тарас: (пильно вдивляється в те місце де бачив чудну зяву. Врешті, з гірким ри- данням, падає на постіль): Нема!! Знову нічого нема!! Григорій: Успокійся... Маму збудиш, а їй так треба спочинку... Хвора... Дуже хвора... Тарас насилу здавляє хлипання. Помалу затихає й засинає в раменах батька, що ніжно отулює його рядном. Григорій: От робота діда... Напихає буйну, дитячу голову всячиною, а воно, серде шне й у сні шукає ясних хвилин минулого... (ще хвилину вдивляється в Тараса й зі тхає): Дивна дитина... (врешті клонить голову й собі засинає). З А С Л О Н А